Харківська академія неперервної освіти

Харківщинознавство

Хрестоматія

Харків
2014
УДК 908 (2УкрХар)
ББК 63.3 (2Укр 52)
Х 21
Рекомендовано науково-методичною радою
Харківської академії неперервної освіти
(протокол № 1 від 13.02.2014 р.)

Рецензенти:
Стадник О.Г., доцент кафедри географії ХНПУ ім. Г.С. Сковороди,
кандидат педагогічних наук;
Потрошков С.В., професор, завідувач кафедри історії України та
всесвітньої історії ХДАК, доктор історичних наук.

Над змістом та добором матеріалів працювали:

Покроєва Л.Д., ректор Харківської академії неперервної освіти, кандидат
педагогічних наук, доцент;
Дрожжина Т.В., проректор з навчальної роботи Харківської академії
неперервної освіти, кандидат педагогічних наук;
Грінченко О.І., старший викладач кафедри методики суспільно-
гуманітарних дисциплін Харківської академії неперервної освіти;
Губіна С.Л., старший викладач кафедри методики суспільно-гуманітарних
дисциплін Харківської академії неперервної освіти;
Дух Л.І., старший викладач кафедри методики суспільно-гуманітарних
дисциплін Харківської академії неперервної освіти;
Слесик К.М., завідувач кафедри методики суспільно-гуманітарних
дисциплін Харківської академії неперервної освіти, кандидат педагогічних наук.

Харківщинознавство: хрестоматія / О.І.Грінченко, С.Л.Губіна,

Х 21 Т.В.Дрожжина та ін.; за ред. Л.Д. Покроєвої, Т.В. Дрожжиної;
Харківська академія неперервної освіти. – Харків: Харківська
академія неперервної освіти, 2014. – 474 с.

Цей навчальний посібник є добіркою матеріалів із різноманітних джерел про

розвиток краєзнавства на Слобожанщині, видатних діячів рідного краю, його
історичний поступ від найдавніших часів до Харківщини як одного з найбільш
розвинутих регіонів України. Інформація про природу, населення, господарство,
історичні події, духовну спадщину, культуру, наукові досягнення, походження
назв населених пунктів та інші складові життя рідного краю зібрана як з
літературних та електронних джерел, так і за матеріалами досліджень науковців
та краєзнавців-аматорів. Зміст посібника розподілено за 9 розділами, що
відповідають змісту програми спецкурсу «Харківщинознавство» (8-9 клас).
Видання призначено для вчителів, які викладають «Харківщинознавство»,
історію, географію, керівників краєзнавчих гуртків, учнів 8-9 класів.

© Харківська академія неперервної освіти, 2014

2
 Зміст

Слово до читача 4

1. Видатні краєзнавці 6

2. Географічний нарис Харківщини 30

3. Топонімічний словник Харківщини з коротким 111

термінологічним словником

4. Видатні постаті Слобожанщини 163

5. Харківщина в давні часи та середньовіччя 235

6. Історичний поступ Слобожанщини 268

7. Харківщина у ХХ столітті 321

8. Соціально-економічний розвиток Харківщини 280

9. Духовна культура Слобожанщини 443

3
 Слово до читача

«На північному сході Радянської України, там, де

лісостепова зона переходить у степові простори, на вододілі рік
систем Дону і Дніпра, лежать багаті і благодатні землі
Харківщини.
Неозорі колгоспні лани, вишки Шебелинського
газопромислу, густа сітка залізниць, по яких мчать в усі кінці
країни вантажні й пасажирські поїзди, гігантські корпуси
машинобудівних заводів-велетнів – такою уявляється сучасна
Харківщина, коли дивитись на карту України.» – так
розпочинається один із перших регіональних географічних
нарисів, за яким у школах Харківщини у 60-ті роки ХХ століття
вивчали рідний край. .
Пропонуємо до вашої уваги хрестоматію з
Харківщинознавства – добірку матеріалів з різноманітних джерел
про розвиток краєзнавства на Слобожанщині, видатні постаті
рідного краю, його історичних поступ від найдавніших часів
через козацьку добу, епоху індустрійного розвитку, героїчні часи
Великої Вітчизняної війни та повоєнної розбудови до
Харківщини як вагомого регіону незалежної України.
Перлини інформації про природу, населення, господарський
розвиток, історичні події, духовну спадщину, неповторну
культуру, наукові досягнення, походження назв населених
пунктів та інші складові життя рідного краю автори знаходили в
історичних документах, наукових статтях, книжках, що написані
видатними дослідниками, енциклопедіях і довідниках,
краєзнавчих нарисах і туристичних путівниках, повідомленнях
мас-медіа, на сторінках Інтернету. З нами ділилися своєю
інформацією науковці, краєзнавці-аматори, учителі та їх учні.
Звичайно, що зібраний матеріал – крапля у морі інформації про
Харківську область і не претендує на повноту, завершеність,
досконалу структурованість і розкриття усіх аспектів історії,
географії, культури Харківської області.
Автори-укладачі хрестоматії мали на меті зібрати якомога
більш різноманітний краєзнавчий матеріал, який з тих чи інших
причин залишився за сторінками основного навчального
посібника. Це своєрідне розширене доповнення до рубрики «Це

4
цікаво», адже що може бути цікавішим, ніж інформація про рідну
землю, землю наших батьків, землю, яка наповнює нас своєю
життєдайною енергією для нових звершень. А ще хрестоматія –
це вагомий компонент навчально-методичного комплексу для
викладання Харківщинознавства, що вже понад 12 років
створюється фахівцями Харківської академії неперервної освіти.
За цей час відпрацьовані підходи до викладання інтегрованого
краєзнавчого курсу «Харківщинознавство», створені навчальний
посібник та робочий зошит для учнів 8-9 класів ЗНЗ, методичний
посібник для вчителів.
Ми впевнені, що пропонована збірка буде не лише цікавим
джерелом інформації на уроках Харківщинознавства, географії,
історії, художньої культури, а й допоможе учням у створенні
проектів, спонукає до нових пошуків краєзнавців Харківщини.
Запрошуємо до співпраці усіх, хто цікавиться рідним краєм і
готовий поділитися результатами своїх досліджень. Разом ми
зможемо зробити Харківщинознавство цікавим і змістовним
навчальним курсом.

5
 Видатні краєзнавці

1. Лев Ілліч Мечников ...................................................................................... 7

2. Андрій Миколайович Краснов ................................................................. 8
3. Дмитро Іванович Багалій ............................................................................ 9
4. Дмитро́ Петро́вич Мі́ллер..........................................................................11
5. Микола ФедоровичСумцов ......................................................................12
6. Степан Львович Рудницький ...................................................................14
7. Олександр Семенович Федоровський..................................................15
8. Борис Андрійович Шрамко ......................................................................16
9. Петро Тимофійович Тронько...................................................................18
11. Навчально-тематичні екскурсії у викладанні курсу
«Харківщинознавство»....................................................................................24

6
 1. Лев Ілліч Мечников

(18 (30) травня 1838, Петербург – 18 (30) червня 1888, Невшатель,

Швейцарія), географ і соціолог

Навчався в Харківському університеті,

з якого 1856 був виключений за участь у
революційному студентському русі. Брат
І.І.Мечникова.
Наприкінці 1960-х pp. Л.I.Мечников
разом із M.О.Шевельовим i M.П.Огарьовим
опублікував «Землеописание для народа»,
що вміщувало відомості з географії різних
країн. Разом із французьким географом і
революціонером-анархістом Елізе Реклю
брав участь у виданні 19-томника «Нова
всесвітня географія. Земля і люди».
З 1883 p. – професор порівняльної географії і статистики
Лозаннського університету (Швейцарія). Як представник
географічної школи в соціології намагався довести вирішальну
роль у розвитку історичних цивілізацій рік, морів та океанів. В
останні роки життя працював над фундаментальною працею
«Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку
сучасних суспільств», що вийшла французькою мовою в 1889 p. з
передмовою Елізе Реклю. У російському перекладі книга
витримала три видання (Петербург, 1898; Харків, 1899; Москва,
1924). Саме завдяки цій роботі Л.І.Мечников потрапив у
підручники з соціології як представник школи «географічного
детермінізму».

За матеріалами сайтів
http://uk.wikipedia.org/wiki/Мечников_Лев_Ілліч
http://dic.academic.ru/dic.nsf/bse/108850/Мечников

7
 2. Андрій Миколайович Краснов

(27 жовтня 1862, Санкт-Петербург – 19 грудня 1914),

ботанік, ґрунтознавець, географ, палеоботанік; основоположник
сучасної конструктивної географії; засновник Батумського
ботанічного саду

Краснов став першим доктором

географії в Росії, що отримав цей вчений
ступінь на підставі прилюдного захисту (в
1894 в Московському університеті). У 1889
році А.Н.Краснов – екстраординарний
професор створеної ним кафедри фізичної
географії і антропогеографії Харківського
університету, професор ботаніки
Харківського ветеринарного інституту,
здійснював ботанічні дослідження в
Полтавській губернії.
У Харкові ж він поряд із викладацькою та науковою роботою
вів і велику культурну роботу: намагався створити публічний
ботанічний сад, був у центрі науково-популярних курсів для
робітників, читав популярні публічні лекції, один час брав
діяльну участь у місцевій пресі, цікавлячись і тут не так
питаннями політики, скільки освітньо-культурними. Так, у 1890
році Краснов організував у Харківському університеті
географічний кабінет і студентський географічний гурток. Згодом
при міському музеї в Харкові він створив географічний відділ, а в
1906 році організував при Харківському ветеринарному інституті
ботаніко-географічний сад, що став прототипом Батумського
ботанічного саду. Стараннями Краснова значно поповнилася
колекція Харківського університетського ботанічного саду.
Серед значущих праць А. М. Краснова слід відзначити статті
«География как новая университетская наука» (1890),
«Современное состояние вопроса о происхождении Слободской
Украинской степи» (1891), «Материалы для антропологии
русского народа» (1902), «Рельеф, растительность и почвы
Харьковской губернии» (1893), докторську дисертацію
«Травяные степи северного полушария» (1894), фундаментальні
«Основы землеведения» (1-й і 2-й вип. – 1895, 3-й вип. – 1897, 4-й

8
вип. – 1899), «Курс землеведения» (1909), «Лекции по
физической географии» (1910).

За матеріалами сайтів
http://znaimo.com.ua/Краснов_Андрій_Миколайович
http://histpol.pl.ua/ru/?option=com_content&view=article&id=2100
Черномаз П. Харківська географічна школа: особистості, ідеї, відкриття //
Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний
часопис. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002.– Вип.5 (1).– С.17-25.

3. Дмитро Іванович Багалій

( 7 листопада 1857 р. – 9 лютого 1932 р.)

Видатний учений – історик і громадський діяч. Автор близько
400 наукових досліджень, навчальних і популярних праць з історії
Слобожанщини, Лівобережжя, Південної України, фахівець у
галузі архівної справи, історіографії та джерелознавства,
археології

Д.І.Багалій народився 7 листопада

1857 р. в м. Києві. У 1876 році закінчив 2-
гу Київську гімназію із золотою медаллю.
З 1876 до 1880 року навчався на
історичному відділі історико-
філологічного факультету Київського
університету Св. Володимира, по
закінченні якого був залишений при
Київському університеті стипендіатом для
підготовки до професорського звання з
російської історії.
У 1883 р. Д.І. Багалія обрано штатним доцентом кафедри
російської історії в Харківському університеті. З цього року він
завідує Харківським історичним архівом і вступив до історико-
філологічного товариства при Харківському університеті. У
1887 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня
доктора наук (у Московському університеті), його призначено
екстраординарним, у 1889 р. – ординарним, а в 1908 –

9
заслуженим професором. З 1906 до 1911 р. Д.І.Багалій був
ректором Харківського університету.
У 1889 р. обраний членом правління Харківської громадської
бібліотеки. З 1893 до 1906 рр. обирався головою правління цієї ж
бібліотеки.
У 1891-1904 рр. очолював видавничий комітет Харківського
товариства грамотності. У 1906, 1911-1914 рр. був виборним
членом Державної Ради, у 1914-1917– головою Харківської
міської думи. У 1918 р. затверджений дійсним членом заснованої
Української Академії наук, головою історико-філологічного
відділу. З 1919 р. – головний редактор редакції видань історико-
філологічного відділу АН УРСР, голова бібліотеки відділу. У
1919 р. Д.І. Багалій входить до складу Тимчасового комітету для
заснування Всенародної (Національної) Бібліотеки України.
У 1920 р. Д.І. Багалій – декан Академії теоретичних знань у
Харкові, 1921-1927 рр. – професор історії України в
Харківському інституті народної освіти. З 1922 р. до 1929 р. є
головою Харківської науково-дослідної кафедри історії України,
з 1923 до 1924 рр. – керівник Центрального архівного управління
УРСР, 1926-1932 рр. – перший директор Науково-дослідного
інституту Тараса Шевченка, 1930 р.– перший директор науково-
дослідного інституту історії України.
Автор близько 400 праць, побудованих на багатому
джерельному матеріалі, серед яких:
«История Северской земли до половины XIV века» (1882);
«Очерки по истории колонизации и быта степной окраины
Московского государства» (1887);
«К истории учений о быте древних славян» (1892);
«Опыт истории Харьковского университета (по неизданным
материалам)» у 2 томах ( 1893–1904);
«Украинская старина» (1896);
«История г. Харькова за 250 лет его существования», т. I-й
(1905);
«Археологическая карта Харьковской губернии»(1906);
«Історія Слобідської України» (1918);
«Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті»
(1928).

За матеріалами сайту: http://korolenko.kharkov.com/Bagalej.htm

10
 4. Дмитро́ Петро́вич Мі́ллер

(1 жовтня1862 – 27 червня1913)
Український історик, краєзнавець, белетрист. Фаховий
дослідник історії Гетьманщиний Слобожанщини XVIII ст.

Д.П.Міллер народився в селищі

Котельва Полтавської області у
дворянській сім’ї.
По закінченні гімназії в Охтирці
вступив до харківської Першої чоловічої
гімназії. Після її закінчення навчався на
історико-філологічному факультеті
Харківського університету, який закінчив
з відзнакою в 1888 р. На останньому
курсі університету працював нічним
коректором у газеті «Южный край».
У 1892 р. в «Киевской Старине» була
надрукована перша наукова стаття Д.П.Міллера «Голштинські
набори у Малоросії». З квітня 1895 р. працював помічником
бібліотекаря у бібліотеці Харківського університету. З 1903 р.
ввійшов до складу редакторів газети «Южный край». У 1905 р.
найвищим наказом із громадянського відомства «за отлично-
усердную службу и особые труды» переведений із колезьких
асесорів у надвірні радники, у 1908 р. – у статські радники.
ЧленХарківського історико-філологічного товариства.
У 1910 р. нагороджений орденами Станіслава 2-го ступеня і
Анни 2-го ступеня. У 1911 р. Д. Міллер був делегатом Першого
Всеросійського з’їзду з бібліотечної справи у Санкт-Петербурзі.
Досліджував історію Слобідської і Лівобережної України,
українського права.
В останні роки свого життя Д.Міллер працював над історією
ремісничих цехів в Україні-Гетьманщині.
Найважливіші роботи Дмитра Міллера з історії Лівобережної
України: «Суди земські, міські та підкоморські у 18 ст.» (1895) та
«Перетворення козацької старшини на дворянство» (1897).
Історик створив брошури про О.Розумовського і Г.Потьомкіна,
Х.Алчевську,Д.Багалія, історичні розділи до 8-го тому видання

11
«Народная энциклопедия» (1912), огляд архівів Харківської
губернії, написав чимало науково-популярних статей.
Найвизначніша праця Дмитра Петровича написана у
співавторстві з Д.Багалієм – «Історія міста Харкова за 250 років
його існування».
За матеріалами сайту:
http://www-library.univer.kharkov.ua/ukr/miller.htm

5. Микола Федорович Сумцов

(18 квітня1854 –12 вересня1922)

Український фольклорист, етнограф і літературознавець та
громадський діяч

Народився в Петербурзі у дворянській

родині. Його батьки були дрібними
землевласниками. Одразу після народження
сина родина переїхала до Харкова.
Досконало вивчив у гімназії французьку та
німецьку мову. Українську опанував
самостійно, читаючи твори Котляревського
та Квітки-Основ’яненка. Також пробував
збирати зразки українських народних
пісень.
По закінченні Харківського університету (1875) деякий час
студіював у Німеччині, з 1878 р.– приват-доцент, з 1888 р.–
професор Харківського університету; з 1880 р.– незмінний
секретар, з 1887 р. – голова історико-філологічного товариства
при Харківському університеті, 1905 року завідував
Етнографічним музеєм при ньому.
Головною галуззю досліджень М. Сумцова була етнографія,
особливо фольклор: «О свадебных обрядах, преимущественно
русских» (1881), «К истории южнорусских свадебных обычаев»
(1883), «Хлеб в обрядах и песнях» (1885), «К вопросу о влиянии
греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую
свадьбу» (1886), «Научное изучение колядок и щедривок» (1886),
«Коломыйки» (1886), більша праця «Культурные переживания»
(1889-1890), «Писанки» (1891), «Дума об Алексее Поповиче»

12
(1894), «Разыскания в области анекдотической литературы»
(1898), «Очерки народного быта» (1902).
Кілька праць С. присвячені кобзарству і кобзарям:
«Изучение кобзарства» (1905), «Бандурист Кучеренко» (1907) й
ін. Історії української фольклористики належить праця
«Современная малорусская этнография» (т. І, 1893, II, 1897),
«Діячі українського фольклору» (1910). Сумцов присвятив
чимало уваги вивченню Слобожанщини: «Слобідсько-українські
історичні пісні» (1914), «Слобожане. Історично-етнографічна
розвідка» (1918), «Слобожанщина і Шевченко» (1918).
М.Сумцов працював над створенням систематизованої історії
української літератури 17 ст. й опублікував у 1884-1885 p. ряд
монографій про І.Вишенського, Л. Барановича, І. Ґалятовського,
І. Ґізеля.
Йому належать праці з історії української літератури ХVІІІ-
ХХ ст. про Т.Шевченка, Г.Сковороду, І.Котляревського,
П.Куліша, М.Старицького, І.Манжуру, І.Франка, Б.Грінченка,
О.Олеся, О.Потебню. Низка праць Сумцова присвячена історії
російської (зокрема про О.Пушкіна) і західно-європейської
літератури, декілька – історії образотворчого мистецтва
(особливо про Леонардо да Вінчі). Усього написав близько
800 наукових праць.
М.Сумцов відомий і як популяризатор, зокрема історії
української культури («Хрестоматія з української літератури»,
1922). Він брав діяльну участь у громадському житті, виступаючи
на оборону української національної культури. Після революції
1905 М.Сумцов першим серед харківської професури почав
читати лекції українською мовою (1906), аж поки влада не
заборонила вживання української мови на лекціях. М.Сумцов
багато зробив для організації народних бібліотек і музеїв; він був
одним із засновників Харківської громадської бібліотеки (тепер
Державна наукова бібліотека ім. В. Короленка).

За матеріалами сайту:
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D1%F3%EC%F6%EE%E2_

13
 6. Степан Львович Рудницький

(3 грудня 1877, Перемишль – 3 листопада 1937, Карельська

АССР), український географ і картограф, академік НАНУ

Основоположник української політичної та військової

географії. Автор низки наукових робіт із загальної географії і
географії України – «Нинішня географія» (1905), «Коротка
географія України» у двох частинах («Фізична географія» – 1910,
«Антропогеографія» – 1914), «Україна – наш рідний край» (1917),
«Основи землезнання України» (1923) та ін.
Восени 1926 р. за запрошенням уряду радянської України,
що провадив політику «українізації», приїжджає до Харкова.
Працює професором Харківського інституту геодезії і
землевпорядкування, очолює географічну підсекцію
Харківського наукового товариства (передвісниця Українського
географічного товариства, створеного лише в 1947 р.).
Однак головною справою життя С.Л.Рудницького стає
організація Українського науково-дослідного інституту географії
і картографії, офіційне відкриття якого відбулося 1 жовтня
1927 р. Директором першої в Україні наукової установи
географічного профілю С. Л. Рудницький був до 1933 p.
Важливо підкреслити методологічний внесок
С.Л.Рудницького в розширення спектра українознавства. Його
уявлення щодо функцій географічного знання в системі
українознавства мали перспективний та концептуальний
характер: роль і функції географії необхідно витлумачувати в
річищі культурологічного і народознавчого аспектів; вона є
одним із найпошанованіших складників людського знання і
культури в цілому, зокрема має слугувати важливим дійовим
чинником формування самої духовності українського народу;
географія є природничою наукою, але, включаючи в себе
антропогеографічну гілку досліджень, вона опиняється
безпосередньо на межі з гуманітарним знанням широкого змісту.
Такий підхід значно розширює систему українознавчих
досліджень, поєднує соціогуманітарну і природничу
методологію.
За матеріалами сайтів:
http://uk.wikipedia.org/wiki/Рудницький_Степан_Львович
http://www.geograf.com.ua/famousgeographers/29-ukrainian-geographers/355-
rudnitskij-stepan-lvovich

14
 7. Олександр Семенович Федоровський

(30 квітня 1985 р. – 18 серпня 1939 р.)

Відомий український учений, геолог і палеонтолог

Федоровський О.С. народився в сім’ї

службовця. Закінчивши 4-у Харківську
гімназію, 1906 року вступив на
природничий відділ фізико-
математичного факультету Харківського
університету.
1907 року став членом історико-
філологічного товариства, виступав із
доповідями, що стосувалися
археологічних проблем. 1908 року брав
участь у роботі XIV археологічного
з’їзду в Чернігові. В 1911 році закінчив
університет.
У 1912-1916 роках проводив археологічні розкопки на
Харківщині та Кубані. Працюючи в Харківському університеті
(1914-1934), Федоровський завідував секцією археології кафедри
географії і антропології та секцією палеонтології науково-
дослідного інституту геології. Ученого звільнили з університету,
звинувативши у «протаскуванні буржуазної методики».
Федоровському належать розвідки та статті з геології й
археології Харківщини, а також сточища річки Дінця. В одній з
перших робіт – «Землетрясение в Купянском уезде 8.03.1913 г.»
(1914) – Федоровський описав унікальне для Слобожанщини
стихійне явище. У 1915 році він опублікував брошуру «К истории
города Харькова», в якій навів невідомі раніше матеріали – план
Харкова і гравюру його центральної частини. Бібліографічною
рідкістю є брошури Федоровського «Географический очерк
Харьковской губернии» і «Геологический очерк Харьковской
губернии», що вийшли в 1918 році та пізніше не перевидавалися.
Серед праць ученого особливо багато досліджень
археологічних пам’яток Слобожанщини, оскільки Федоровський
особисто регулярно брав участь у проведенні розкопок. Він є
співавтором унікального видання «Природа и население
Слободской Украины» (вийшло 1918 року за редакцією

15
професора Харківського університету Валерія Талієва) – першої в
Росії регіональної енциклопедії, що використовувалася в школах
як підручник із курсу краєзнавства.

За матеріалами сайту: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D1%87

8. Борис Андрійович Шрамко

(17 січня 1921 р. – 8 липня 2012 р.)

Радянський та український археолог, професор, доктор
історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України,
заслужений професор Харківського національного університету
імені В.Н. Каразіна, почесний громадянин м. Харкова

Б.А. Шрамко народився в м. Гомелі,

де і пройшло його дитинство. У 1939 році
вступив до Харківського університету.
Того ж року взяв участь у першій у
своєму житті археологічній експедиції.
Навчання перервала Велика Вітчизняна
війна. У 1942-1944 роках проходив
службу в лавах Червоної Армії
артилеристом у 830 артилерійському
полку 305-ї стрілецької дивізії, спочатку
рядовим бійцем, а потім командиром
батареї.
У 1943 р. в боях під Харковом був важко поранений, після
лікування в госпіталі знову повернувся на фронт. Перший орден
Червоної Зірки отримав у липні 1943 р. за те, що «В период боев
в районе с. Шляховое, его взвод под личным руководством
работал так, что команды открытия огня исполнялись
немедленно, в результате чего было подбито 5 танков,
5 автомашин и рассеяно до 2-х рот пехоты противника, несмотря
на обстрел противником огневой позиции» (цитата з нагородного
листа). У 1944 році після чергового важкого поранення старшого
лейтенанта Шрамка демобілізували. Нагороджений багатьма
медалями та орденами, серед них два ордени Червоної Зірки.

16
 У 1949 році закінчив історичний факультет Харківського
університету. Від 1950 року – викладач, від 1966 року – професор
стародавньої історії й археології цього університету. Досліджував
ранній залізний вік, пам’ятки скіфського періоду в Україні. Автор
книг «Древности Северного Донца» (1962), «Господарство
лісостепових племен на території України» (1971), «Розкопки
курганів раннього залізного віку на Харківщині» (1983).
Головними наслідками польових досліджень і наукових
пошуків археолога є:
 знахідка місця розташування міфічного міста Гелон, з
яким дослідник асоціював Більське городище;
 відкриття нової археологічної культури доби пізнього
бронзового віку і передскіфського періоду, що отримала
назву бондарихинської;
 дослідження проблем давньої техніки і витоків
найдавнішого орного землеробства, стародавніх
дерев’яних рал;
 узагальнення відомостей про пам’ятки всіх епох – від
палеоліту до часу пізнього середньовіччя басейну
Сіверського Дінця у фундаментальній археолого-
краєзнавчій монографії «Древности Северского Донца»
(Харків, 1962);
 вивчення історії господарства племен Скіфії, насамперед
історії рільництва, тваринництва, ремесел, домашніх
промислів, торгово-економічних зв’язків різноманітних
племен і народів півдня Східної Європи скіфської доби;
 дослідження стародавньої металургії з використанням
результатів металографічних, спектральних, хімічних і
рентгеноструктурних аналізів, які вчений започаткував в
Україні;
 вивчення металургії заліза і ковальської справи у Скіфії з
відкриттям використання флюсів місцевими
металургами, цементації залізних заготовок;
 відкриття перших у Східній Європі виробів із
метеоритного та металургійного заліза, чавуну,
найдавніших залізоплавильних горнів;

17
  дослідження питань технології бронзоливарного та
ювелірного виробництв, хімічного складу виробів із
кольорових металів Лісостепової Скіфії;
 вивчення проблематики техніки плетіння, прядіння,
ткацтва, шкіряного виробництва раннього залізного віку;
 створення класифікації кривогрядних рал, переліку
культурних рослин скіфської доби та ін.,
 дослідження проблеми походження скіфської культури,
етногеографії Скіфії;
 вивчення питань ідеологічних уявлень лісостепових
землеробських племен раннього залізного віку, їх
соціальної історії;
 закладення основ мистецтвознавчого аналізу витворів
керамічної пластики населення скіфського часу
Поворскля;
 упровадження в життя охоронних і науково-рятівних
археологічних досліджень на об’єктах різних епох під
час господарського будівництва на Слобожанщині та
Полтавщині за радянської доби.
За матеріалами сайту:
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%80%D0%B0%D0%B

9. Петро Тимофійович Тронько

(12 липня 1915 р. – 13 вересня 2011 р. )

Учений-історик, державний і громадський діяч, академік

Національної академії наук України (1978), заслужений діяч
науки і техніки України (1990), лауреат Державної премії СРСР
(1976), Герой України (2000).

П.Т.Тронько народився 12 липня 1915 року в с. Заброди

Богодухівського повіту на Харківщині. Трудову діяльність
розпочав у 1932р. робітником шахти у м. Дзержинську. Після
закінчення учительських курсів працював учителем
суспільствознавства та української мови в сільській школі
Богодухівського району, директором дитячого будинку

18
м. Лебедина. З 1937р. – на
комсомольській роботі: був секретарем
Сумського, першим секретарем
Станіславського обкомів ЛКСМУ. Від
перших днів Великої Вітчизняної війни
перебував у діючій армії. У складі військ
Південно-Західного, Сталінградського,
Південного та 4-го Українського фронтів
пройшов важкими дорогами війни, брав
участь в обороні Києва і Сталінграда,
визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу. З
першими підрозділами Червоної армії
увійшов у звільнений Київ.
Після закінчення Київського державного університету (1948)
був зарахований до аспірантури Академії суспільних наук при
ЦК ВКП(б) і через три роки захистив кандидатську дисертацію.
Упродовж 17 років (1961-1978) працював заступником Голови
Ради Міністрів України, займався питаннями культури, освіти,
охорони здоров’я.
Роботу в державних органах П.Т. Тронько вдало поєднував із
науковою діяльністю. У 1968 р. захистив докторську дисертацію,
опублікував ряд монографій – «Безсмертя юних», «В боях за
Вітчизну», «Подвиг твоїх батьків» та ін. Був автором,
керівником, членом редколегії кількох фундаментальних праць
(«Історія Української РСР», «Історія Києва», «Українська РСР у
Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр.» та
ін.). Головне дітище П.Т.Тронька – унікальне 26-томне видання
«Історія міст і сіл Української РСР». Колосальна, безпрецедентна
за своїми масштабами робота, в якій брали участь більше 100 тис.
осіб, була здійснена у рекордний термін – за неповні 12 років. У
1976 р. це капітальне видання і його керівник удостоєні
Державної премії СРСР у галузі науки і техніки.
П.Т.Тронько виконував важливі державні доручення та
завдання за межами України: очолював урядові делегації на
міждержавних переговорах із країнами Європи та Азії, був
головою делегації України на Всесвітній виставці в Канаді, на
сесії Генеральної асамблеї ООН.

19
 У 1978 р. П.Т.Тронька обирають академіком і віце-
президентом Академії наук України. З 1979р. він керує відділом
історико-краєзнавчих досліджень в Інституті історії АН УРСР.
Під керівництвом ученого (протягом 22 років на громадських
засадах він очолював також правління Українського товариства
охорони пам’яток історії і культури) розпочалася робота з
підготовки «Зводу пам’яток історії і культури України»,
побачили світ каталог «Памятники истории и культуры
Украины», довідник про пам’ятники Великої Вітчизняної війни
«Навечно в памяти народной». За його ініціативою і
безпосередньою участю розгорталася робота зі спорудження
музеїв народної архітектури і побуту в Києві, українського
козацтва на о.Хортиця в Запоріжжі, музею Великої Вітчизняної
війни 1941-1945рр. та ін. Перу дослідника належить понад 600
наукових праць, зокрема 17 монографій.
Із здобуттям Україною незалежності Петро Тимофійович
зосередився на науковій, науково-просвітницькій та науково-
організаційній діяльності, а також захисті й відтворенні пам’яток
історії і культури. Будучи Головою комісії з відтворення
визначних пам’яток історії і культури при Президентові України
та Всеукраїнського фонду з відтворення історико-архітектурної
спадщини ім. О.Гончара, доклав чимало зусиль для справи
відтворення духовних святинь народу. Як дослідник історії
України періоду Другої світової війни він, очолюючи головну
редколегію багатотомної серії книг «Реабілітовані історією»,
проводив велику координаційну роботу, завдяки якій було
повернуто добре ім’я сотням тисяч жертв тоталітаризму. Як
голова Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1990р.) багато зробив
для того, щоб пробудити в широких верствах населення інтерес
до дослідження рідного краю, перетворити краєзнавство на
масовий рух. Результатом такої плідної діяльності стало
відновлення Михайлівського Золотоверхого та Успенського
соборів, видання цілого ряду цінних праць – двох частин 1-го
тому «Зводу пам’яток історії і культури України», п’яти томів
серії «Реабілітовані історією» та ін., журналів «Пам’ятки
України», «Краєзнавство» тощо.
Відома діяльність вченого і як депутата Верховної Ради
України дев’яти скликань.

20
 Багатогранна праця П.Т.Тронька відзначена численними
державними нагородами: орденами Леніна, Жовтневої революції,
чотирма орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби
народів, «За заслуги» ІІІ ступеня, «Богдана Хмельницького» ІІ та
ІІІ ступенів. Він – заслужений діяч науки і техніки України. У
2000р. ученому присвоєно високе звання Героя України.

За матеріалами сайту:
http://archive.nbuv.gov.ua/people/tronko.html

10. Краєзнавство

Для молодої людини в сучасному глобалізованому світі все

важче ідентифікувати себе як частину окремої етнічної спільноти.
Усе частіше здається, що поняття «Батьківщина», «національна
свідомість», «рідна земля» – це щось таке старовинне з музейних
схованок. І все ж кожен із нас має незримий зв’язок із тим
місцем, де народився, зростав, де пройшло дитинство. Це місце –
рідний край з його мелодією народної пісні, багатоголоссям
рідної мови, материнськими колисковими. Його багатоманіття
проявів і вивчає наукова дисципліна краєзнавство. Осмислення
історії, культури рідного краю збагачують людину духовно,
виховують відданість Батьківщині, вчать шанувати свій народ,
також інші народи, які здавна проживають на території України.
Цікавість до минувшини можна пояснити тим, що ніколи не
вичерпається допитливість людини, котра прагне дізнатися, що
відбувалося на землі, де вона народилася, живе: що було тут до
неї, якими були її предки, з якими труднощами вони стикалися,
як їх переборювали; про одяг, свята і будні – всю різнобарвну
палітру життя рідного краю.
Запропонований курс «Краєзнавство» – надзвичайно цікавий,
несхожий на інші навчальні дисципліни, оскільки предметом
його вивчення є Слобожанщина. У її минулому багато героїчного
і багато трагічного, але поза всяким сумнівом – Слобожанщина є
частиною єдиного українського контексту, її витворили
українські переселенці, принісши на Дике Поле українське слово,
українську пісню, українську ікону і, нарешті, – український дух!

21
 Високі поняття «батьківщина», «національна гідність»,
«патріотизм» починаються зі знання рідного краю, історії села чи
міста, вулиці, домівки та, власне, свого роду, тобто місця, де
людина народилася, зросла, де пройшло її дитинство. Вони
(знання) передаються з покоління в покоління з молоком матері
мелодією народної пісні, багатоголоссям рідної мови. Ми тільки
тоді стаємо частиною народу, коли маємо глибокі почуття до
землі, де проживаємо, глибоку повагу до вікових народних
традицій – невичерпні джерела духовності, моральності та
культури сучасної молодої людини. Знання рідного краю
збагачує її, виховує нездоланну відданість Вітчизні, вчить
шанувати свій народ та інші народи, що здавна проживали в
Україні. Саме краєзнавство є безцінною скарбницею збереження
історичного досвіду багатьох поколінь, усього того найкращого,
що витримало випробування часом у сфері матеріальної та
духовної культури України. Отже, що ж таке курс
«Краєзнавство»?
Краєзнавство – це комплекс наукових дисциплін, різних за
змістом і методами дослідження, які здійснюють наукове та
всебічне пізнання краю.
Предметом дослідження краєзнавства є конкретний регіон, а
об’єктом – природа, населення, господарство, історичне минуле,
пам’ятки матеріальної та духовної культури. Усі ці складові є
об’єктами різних наук, мають різні методи вивчення, але у всіх
напрямах краєзнавчої діяльності є загальний (спільний) предмет
вивчення – край. Поняття «край» умовне і залежить від того, хто і
з якою метою його вивчає. У даному випадку край – це
Харківщина – частина Слобожанщини, Слобідської України.
Краєзнавчі дослідження дають можливість вивчити матеріал
за безпосередніми слідами подій, із застосуванням суміжних
дисциплін – географії, екології, демографії, статистики,
топоніміки …
Методологічні засади національного краєзнавства
розробляли декілька поколінь учених, але найбільш
фундаментальне відображення вони знайшли у працях видатних
учених епохи українського відродження початку XX ст. Зокрема,
історичний аспект української державності всебічно
обґрунтували Михайло Сергійович Грушевський, етнографічний
– Федір Кіндратович Вовк, територіально-географічний – Степан

22
Левкович Рудницький. З поняттям «Слобожанщина» пов’язано
поняття «мала батьківщина», що уособлює певну територію, від
якої кожна людина починає своє свідоме життя й розширює
власний світогляд у плані практичного освоєння простору – від
того, де живе, і до того простору, який починає розуміти,
включаючи поняття села, міста, області, держави, планети Земля,
Всесвіту. Знання про свій край є такими, до яких людина часто
повертається впродовж свого життя, оцінюючи й порівнюючи
інші краї та землі.
За образними визначеннями відомого мандрівники
В.П.Семенова-Тянь-Шанського, «географія дивиться в телескоп,
краєзнавство – у мікроскоп».
Найхарактернішими ознаками краєзнавства є його
багатогалузевість, багатопроблемність. При цьому кожна з
проблем має свою специфіку, яка випливає не так із особливостей
досліджуваної території, як з особливостей даної проблеми. За
таких умов у краєзнавстві часто втрачаються індивідуальні риси
території, навіть при широкому висвітленні якоїсь із проблем. Це
властиво практично всім галузевим напрямам краєзнавства. Тому
об’єктивно постає завдання вивести краєзнавство з вузьких
галузевих рамок. Від цього виграє і саме краєзнавство, і об’єкт
вивчення – територія.
Сьогодні, коли послабилися зв’язки поколінь, знецінено
моральні принципи, особливо гостро постає необхідність
переосмислення позицій щодо традиційної культури. Ця
необхідність диктується духовною потребою українського
народу. Тому відродження регіональних традицій – одне з
основоположних завдань відродження України. І у вирішенні цих
важливих проблем роль наукового краєзнавства важко
переоцінити.
Отже, національне краєзнавство – це цілісна, динамічна,
нерозривна і відкрита система, яка функціонує у світі
тривимірних системних моделей: простір (географічне
краєзнавство), час (історичне краєзнавство) та соціум (соціальне
краєзнавство). Останнє включає літературне, мистецьке,
архітектурне, етнографічне, екологічне, релігійне краєзнавство.
За навчальним посібником Жванко Л.М. Краєзнавство. –
Харків: ХНАМГ, 2009. – С. 6-10.

23
 11. Навчально-тематичні екскурсії у викладанні курсу
«Харківщинознавство»

З метою виховання в учнівської молоді поваги й бережливого

ставлення до історико-культурної спадщини рідного краю,
відродження традицій та історичної пам’яті народу, розвитку
краєзнавчого руху на Харківщині з 1 вересня 2001 року в
загальноосвітніх навчальних закладах області запроваджений
факультативний курс «Харківщинознавство» на підставі
розпорядження Харківської обласної державної адміністрації від
20.07.2001 року № 476 «Про впровадження у навчально-виховний
процес факультативного курсу «Харківщинознавство»
(додаток 2).
У зв’язку із зазначеним Харківська обласна станція юних
туристів сумісно з Харківською академією неперервної освіти
активізувала роботу щодо надання методичної та практичної
допомоги педагогічним працівникам області, використання
краєзнавчого принципу при викладанні цього факультативу.
Так, за останні роки працівниками станції юних туристів
підготовлені та видані вчителям, які викладають
«Харківщинознавство», такі посібники: «Довідник юного
краєзнавця Харківщини» (2005 рік), «Методичні поради щодо
організації та проведення екскурсій зі школярами» (2006 рік),
«Українське традиційне вишивання на Слобожанщині (2008 рік),
«Український та російський костюм на Слобожанщині»
(2009 рік), «Екскурсійні перлини Слобожанщини» (2010 рік),
«Деякі поради організаторам роботи з історичного краєзнавства
серед учнівської молоді» (2011 рік), «Методичні рекомендації
щодо проведення регіональних геолого-краєзнавчих досліджень»
(2011 рік), а також щорічне видання збірника інформаційно-
методичних матеріалів «Краєзнавчі шляхи Слобожанщини».
Вивчення курсу «Харківщинознавство» передбачає
ознайомлення учнів з історією, природою, культурою,
населенням, господарством рідного краю. Один із найкращих
шляхів пізнання своєї малої батьківщини – проведення
навчально-тематичних екскурсій. Екскурсії – одна з
найважливіших позаурочних форм організації навчання історії,
географії, що активізують інтерес і сприйняття учнів у засвоєнні
матеріалу. Під час екскурсій відбувається цілеспрямоване

24
вивчення реальної дійсності свого краю, учні одержують
уявлення про географічні об’єкти, історичні події, процеси,
явища, порівнюють їх, виокремлюють істотні ознаки, риси
подібності та відмінності, встановлюють зв’язки між
географічними об’єктами, історичними подіями і суспільними
процесами, виробляють уміння та навички, одержують нові
знання. Вивчення рідного краю під час екскурсій сприяє
вихованню патріотизму, любові до своєї малої батьківщини,
формує знання, розширює світогляд.
Значення екскурсій полягає в реалізації краєзнавчого
принципу при вивченні «Харківщинознавства». Краєзнавство є
одним із потужних способів залучення учнів до активної
науково-пізнавальної та суспільно-корисної діяльності. Зміст
краєзнавства полягає в докладному та всебічному вивченні своєї
області, району, села, що повністю відповідає завданням і змісту
курсу «Харківщинознавство».
Заняття краєзнавством істотно змінює стиль роботи вчителя,
поглиблює його знання, підвищує педагогічну майстерність,
відкриває можливість для педагога займатися науковою
діяльністю та залучати до неї учнів. Саме це поєднує Харківську
обласну станцію юних туристів з учителями, які викладають
«Харківщинознавство». Педагогічний колектив станції юних
туристів сучасне поняття «освітня мобільність» розглядає не
лише в можливості переміщатися у світі, Україні, по рідному
краю та пізнавати їх, а як формування вчитися в різних
середовищах, з різних джерел інформації. Часто екскурсії
називають уроками «на колесах», бо, дійсно, якщо це автобусна
навчально-тематична екскурсія до Краснокутського дендропарку
або до Сковородинівки, інших туристських об’єктів, то їх
тривалість від 3 до 12 годин. За цей час учні одержують стільки
інформації, що замінить не один урок з історії, географії,
«Харківщинознавства».
Наукою доведено, що з п’яти почуттів, якими природа
наділила людину, зір дає їй більше 50% інформації про
оточуючий світ. Саме в цьому перевага екскурсійної форми
пізнання над уроком та іншими методами педагогічного процесу.
Кожна екскурсія, туристська подорож – це переконливий приклад
виховного впливу на формування та розвиток особистості

25
школяра, справжнього патріота України, своєї малої
Батьківщини.
На користь організації навчально-тематичних екскурсій діє
наказ Міністерства освіти і науки України від 07.03.2001 року №
1/9-97 «Про порядок проведення екскурсій і навчальної практики
учнів загальноосвітніх навчальних закладів», наказ Міністерства
освіти і науки України від 24.03.2006 року № 237 «Правила
проведення туристських подорожей з учнівською та
студентською молоддю України», лист Міністерства освіти і
науки України від 27.04.2010 року № 1/9-286 «Щодо організації
екскурсійних поїздок», лист Головного управління освіти і науки
Харківської облдержадміністрації від 27.10.2010 року № 01-
38/5615 «Про порядок організації екскурсійних поїздок та
туристських подорожей організованих груп учнівської молоді».
Суворо дотримуючись положень та вимог вищеназваних
документів, Харківська обласна станція юних туристів
організовує 50 навчально-тематичних екскурсій за такими
напрямами: історичні, археологічні, військово-історичні,
релігійні, меморіальні, архітектурні, мистецтвознавчі,
природничі, виробничі (додаток 1).
Екскурсії організовуються як по Харківщині, так і до інших
привабливих екскурсійних об’єктів сусідніх областей. Більшість
учителів, які викладають «Харківщинознавство», активно
співпрацюють зі станцією юних туристів, розуміючи, що жоден
урок із курсу «Харківщинознавство» не замінить екскурсії на
древнє місто Донець, або до музею-заповідника «Верхній
Салтів», «Харків від фортеці до столиці», «Харків у роки Великої
Вітчизняної війни», «Храми Харкова», «О.М. Бєкєтов і Харків»,
«Харків театральний», «Харків літературний», «Харків
спортивний», «Харків ботанічний» та ін. Якщо проводити
екскурсії систематично після вивчення окремих розділів курсу
«Харківщинознавство», то, як свідчить практика, значно
підвищується рівень навчальних досягнень учнів. Відомий
методист-географ В. Буданов зазначав, що «ідеальною була б
така постановка навчання, під час якої про все, що розповідається
на уроках, показувалось на практиці». Саме цій вимозі
відповідають навчально-тематичні екскурсії, які допомагають
учителю розкрити красу рідного краю, його історію, минуле та

26
сучасне, досягнення своїх земляків, виховати дійсних патріотів,
сформувати шанобливе ставлення до культурно-історичних
пам’яток Слобожанщини. Багаторічний досвід роботи
педагогічного колективу Харківської обласної станції юних
туристів дає підставу стверджувати, що екскурсії є одним із
важливих чинників навчальної, виховної, розвиваючої функції
освіти та невід’ємною складовою навчального курсу
«Харківщинознавство».

Додаток 1

Рекомендована тематика навчально-тематичних екскурсій з

учнівською молоддю
Тематика екскурсій, маршрут
Історичні
1. Харків від фортеці до столиці
2. Полтава історична
3. До витоків козацтва (Запоріжжя – Хортиця, 2 дні)
4. Ізюм – перлина Слобожанщини
5. Дніпропетровськ
6. Тростянець Сумської області
7. Суми
8. Охтирка Сумської області
9. Полтава – Диканька – Гоголєво
10. Полтава – Диканька
11. Полтава – Опішня
12. Полтава –Ковалівка
Військово-історичні
1. Харків у роки Великої Вітчизняної війни
2. Меморіали Харкова (Дробицький яр – Лісопарк – висота І. С.
Конєва)
3. Меморіальний комплекс висоти маршала І. С. Конєва
4. Соколово – Таранівка
Археологічні
1. Древнє місто Донець
2. Верхньо-Салтівський музей-заповідник
Релігійні
1. Храми Харкова
2. Борисоглєбський жіночий монастир
3. Свято-Успенська Святогірська лавра (м. Святогірськ)

27
 Спортивні
1. Харків спортивний (з відвідуванням стадіону «Металіст»)
Меморіальні
1. Сковородинівка
2. По Рєпінських місцях (Чугуїв –Кочеток) (музей води в с. Кочеток;
майстерня І. Ю. Рєпіна )
3. По місцях діяльності А. С. Макаренка (с. Ковалівка Полтавської
області)
4. Видатні постаті Харківщини: Гнат Хоткевич (с. Високий)
5. Диканька – Гоголєво
Архітектурні
1. Видатні постаті Харківщини: О. М. Бєкєтов
2. Старовинні садиби Харківщини (Старий Мерчик – Шарівка –
Наталівка)
Мистецтвознавчі
1. Пархомівський художній музей – Краснокутський дендропарк
2. Харків театральний
3. Харків літературний
4. Опішня – столиця українського гончарства
5. ТО « Петриківка» Дніпропетровської області
Природничі
1. Харків ботанічний (ботанічний сад, відділ біології ХОПДЮТ)
2. НПП «Гомільшанські ліси»
3. НПП «Святі гори»
4. Краснокутський дендропарк
5. Страусова ферма
6. Міні-зоопарк зооветеринарної академії (Лозовеньки Дергачівського
району)
7. ТОВ «Чутівський кінний завод» «ТРАКЕН»
8. Музей народної архітектури, побуту та дитячої творчості (Прелесне
Слов’янського р-ну Донецької області)
9. Музей бджільництва (м. Мерефа)
Виробничі
1. Кулиничівський хлібозавод (склад групи: 20 учнів і 2 керівники)
2. Книжкова фабрика «Глобус» (учні старших класів)
3. Радіотелескоп УТР-2 (Граково Чугуївського району)
4. Соледар
Геологічні
1. г. Кременець – геологічна пам’ятка України

28
 Додаток 2

За матеріалами досліджень Грицюти В. М., методиста Харківської

обласної станції юних туристів, та Редіної В. А., директора Харківської
обласної станції юних туристів

29
 Географічний нарис Харківщини

1. Харьков – губернский город 31

2. Рельєф 32
3. Соленосні товщі западини 37
4. Сліди мезозойських морів 39
5. Зелена глина Харківщини 42
6. Геологические памятники Харьковщины 44
7. Краєвиди України 57
8. Малі річки Харківщини. Гідрографічна характеристика 59
річки Мжа
9. Програма збереження малих річок Харківської області до 63
2016 року
10. Обговорення результатів дослідження ґрунтів Харківської 65
губернії: (думки з наради 1914 р.)
11. Стан земельних ресурсів та ґрунтів у Харківській області 68
(регіональна доповідь).
12. Рослини населених пунктів 74
13.Рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, та 78
типові природні рослинні угруповання, які підлягають
охороні.
14. Тварини населених пунктів 80
15. Фізико-географічне районування Харківської області 90
16. Регіональний ландшафтний парк «Сокольники-Помірки» 90
17. Донецький степ 91
18. Екологічні проблеми Харківської області 92
19. Краснокутський дендропарк 95
20. Гомольшанський природний національний парк 96
21. Національний природний парк «Слобожанський» 97
22. Національний природний парк «Дворічанський» 99
23. Ізюмська лука 102
24. Регіональний ландшафтний парк «Печенізьке поле» 104
25. Шарівський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва. 105
26. Пархомівський історико-художній музей 106
27. Меморіальний комплекс «Висота маршала І.С.Конєва» 108
28. Лісовий заказник місцевого значення 109
«Середньодонецький»

30
 1. Харьков – губернский город

Харьков — губернский город Харьковской губернии, под

50°0'10" северной широты и 36°13'43,5" восточной долготы,
расположен при слиянии рек Лопань и Харьков (левый приток
реки Уды) по их долинам и водораздельной возвышенности,
лежащих внутри топографической котловины, вытянутой с СЗ на
ЮВ и ограниченной с С Орловско-Воронежской возвышен-
ностью, а с Ю — Донецким кряжем и, отчасти, Днепровским
кристаллическим плато. Наивысший пункт Харькова
возвышается над уровнем Черного моря на 78,39 сажень, самый
низкий — на 47,27 сажень; средняя абсолютная высота равна
54,54 сажень
Вода в реках, по своей загрязненности, негодна для питья и
приготовления пищи; летом, на значительном пространстве реки
покрываются зеленой порослью и, пересыхая в жаркое время,
превращаются в небольшие ручьи.
Харьков лежит на почвах, различных между собой по
геологическому образованию и строению, причем коренную
почву составляет харьковская порода — зеленовато-серый
главколитовый то рыхлый, то твердый глинистый песчаник.
Пески, окружающие Харьков почти со всех сторон, простираются
верст на 15 и более; к СЗ тянутся сыпучие верст на 25. Охватывая
кольцеобразно Xарьков, они играют значительную роль в
местной климатологии: в Xарькове. и его окрестностях снег
исчезает и весна развивается ранее, нежели в местах верст за 30 к
северу.
Климат Харькова умеренный, более теплый, с резкими
переходами от тепла к холоду и является типичным
неравномерным континентальным. Из ветров наичаще дуют
восточные, сухие, сопровождающиеся зимой сильными
морозами, а весной и летом, под названием «суховея»,
удушливым жаром, дуя без перерыва несколько дней, поднимают
такую пыль, что в воздухе затем при безветрии стоит несколько
дней неподвижная мгла, из-за которой Солнце кажется красным
пятном; суховейные ветры пагубно влияют на растительность,
производя продолжительные засухи.
За матеріалами: Энциклопедичекий словарь Ф.А.Брокгауза и
И.А.Ефрона / Под ред. И.Е.Андреевскаго, К.К.Арсеньева и
Ф.Ф.Петрушевского. – С-Пб., 1890-1907.

31
 2. Рельєф

По всій території Харківської області на багато кілометрів

навколо розкинулися рівнини. Генетично це частини Східно-
Європейської рівнини. Найбільші з них – Придніпровська
низовина та Полтавська рівнина. Вони займають південно-
західну і західну частину області. Їх полога поверхня слабко
розчленована річками.
Піднесені рівнини простяглися на захід і на схід від долини
Сіверського Дінця. Велика частина північних і північно-східних
піднесених рівнин – це відроги Середньоросійської височини.
Найбільш піднесені ділянки розташовані на північному сході
регіону (на вододілі річок Уди-Лопань), де абсолютні відмітки
поверхні досягають 237 м. На північно-східній околиці регіону
(у долині р. Оскол) і біля південного кордону регіону (у долині
р. Сіверський Донець) абсолютні відмітки відповідно 77 м і 59 м.
Характер рельєфу досліджуваного регіону визначається
амплітудою коливання позначок поверхні, що сягає 177 м.
Поверхня всього нашого регіону хвиляста, із загальним
ухилом з півночі на південь. У досліджуваному регіоні панівними
формами рельєфу є флювіально-льодовикові (ерозійно-
акумулятивні).
Найважливішим елементом морфоскульптури рельєфу
Харківської області є річкові долини. Характерна особливість
річкових долин – невідповідно велика їх ширина в порівнянні з
руслами нині існуючих річок. Ширина долини р. Сіверський
Донець у районі Змієва складає разом із терасами 68 км. Це
свідчить про давність річки при вельми тривалому періоді її
розвитку, про те, що природні умови в період її формування
значно відрізнялися від сучасних. У долинах річок Харківської
області розташовані найнижчі ділянки місцевості. Біля міста
Ізюма, там, де річка Оскол впадає в річку Сіверський Донець,
знаходиться найменша відмітка над рівнем моря – 59 метрів.
Більшість річкових долин невеликі, але ширина деяких сягає
10-20 км. Річкова долина – результат діяльності поточної води у
вигляді лінійно витягнутого пониження на поверхні суші від
витоку річки до її гирла. За зовнішністю долини, наявними в ній
річковими відкладеннями досвідчений краєзнавець дізнається не

32
тільки про річку, а й етапи розвитку долини, новітні рухи земної
кори в басейні річки, геологічну будову району, діючі тут сили
вивітрювання та багато іншого.
Зазвичай долини мають однакові по крутизні та висоті схили.
Униз за течією долини розширюються, змінюється висота та
крутизна схилів (вони стають асиметричними). Найнижча її
частина – днище, русло зайнято потоком води. Там, де воно
переходить у схили, біля урізу води розташована підошва схилів,
а де верхня частина схилів змикається з навколишньою
місцевістю – брівка. Над руслом річки розташована заплава:
плоска поверхня, що заливається в повінь. Це – нижня (лугова)
тераса долини. Вона зазвичай вище біля русла (прируслової вал).
Ширина заплав на великих річках досягає 15-25 км.
Вище заплави розташовуються на різній висоті залишки
колишніх заплав, терас, подібних до величезних плоских східців.
Колись їх поверхні затоплювалися в паводки. Потім річка
врізалася глибше, оформивши нову заплаву на більш низькому
рівні, а колишня заплава перетворилася на терасу. Тераси подібні
ступеням, залишеним річкою на земній поверхні. Вони свідчать
про етапи зміни базису ерозії – рівня, до якого в даному районі
гірські породи розмиваються текучими водами.
Тераси містять безліч відомостей про історію річки. Більш
старі, що раніше утворилися, верхні тераси. Вони нерідко мають
таку будову, що в їх основі залягають корінні породи, а з
поверхні вони покриті річковими наносами (алювієм). Такі
тераси називаються цокольними. На них нерідкі відкладення
колишніх озер, боліт, є давні дюни, у торфі й алювії – залишки
тварин і рослин, які колись існували, поселень древніх людей.
Нижні, молоді тераси і заплава зазвичай цілком складені алювієм
(пісок, галька, глина). Учені Харківського національного
університету виділили в річкових долинах краю до 7-8 терас.
За формою річкової долини можна судити про її вік і стадії
розвитку. На перших етапах вода активно розмиває дно та береги,
поглиблює русло річки. За річковими відкладами можна судити
про те, які гірські породи і які родовища корисних копалин
можна зустріти в долині. Тому знання особливостей формування
річкових долин має значення і для краєзнавців.

33
 Характерним елементом рельєфу на Харківщині є балки.
Вони розвинені на схилах річкових долин. Своєрідні особливості
їх визначаються глибиною врізу, крутизною схилів. Зазвичай
балки на території області мають довжину до 2-3 км, ширину –
кілька десятків метрів і глибину до 10 метрів. Найбільш древні
балки мають навіть широкі, добре розвинені заплави, надзаплавні
тераси, добре узгоджуються з терасами річок, що служили при
формуванні балок базисом ерозії. Більш глибокий вріз балки
мають на вододільних плато і в межах древніх терас. Так само, як
і річкові долини, балки мають вироблений профіль рівноваги, у
звичайних умовах розвиток їх практично припиняється.
Широко поширеним елементом рельєфу в басейні
р. Сіверський Донець є яри. Це найбільш молодий тип ерозійної
форми рельєфу. Яри розвиваються на схилах долин річок і балок.
Форми, глибини їх дуже різноманітні. Утворення ярів пов'язане з
руйнуванням пластів пухких осадових порід (лесів, глин,
вапняків та ін.) тимчасовими лінійними водотоками, що
виникають на схилах крутизною більше 3-5 градусів внаслідок
випадіння дощів, танення снігу, льоду чи льодовиків на
сумежних теренах. Крім стародавніх ярів з пологими,
задернована схилами (ярів, що переходять в балки), є молоді яри,
що отримали бурхливий розвиток в останнє сторіччя у зв’язку з
різноманітною діяльністю людини.
Яри – найбільш активна форма рельєфу. У ярах, балках часто
спостерігаються вторинні донні врізи. Причиною виникнення їх
може бути зміна активності перенесення, відкладення матеріалу
розмиву (у результаті зміни режиму поверхневого стоку), а також
новітні тектонічні рухи.
Межиріччя (вододіли) також не є ідеально рівними
просторами. Тривалий час вони піддавалися площинному змиву
та глибинній ерозії і звичайно покриті мережею слабо виражених
у рельєфі улоговини стоку, що переходять у яри.
Добре виділяються в рельєфі прохідні долини. Так, ученими
Харківського національного університету описана прохідна
долина в південній частині досліджуваного регіону між р. Оріль
Дніпровського басейну та р. Берекою басейну Сіверського Дінця
(так звана прохідна долина Прірва).

34
 Крім перерахованих вище визначальних форм рельєфу, у
межах розповсюдження лісовидних суглинків отримали розвиток
поди і степові блюдця, що представляють собою замкнуті
пониження в діаметрі від декількох метрів (блюдця) до сотень
метрів (поди) глибиною до 2 м. Ці ділянки навесні заповнюються
водою, яка може затримуватися до середини літа. Збираючись у
пониженнях, вода повільно просочується через пухкі породи,
несучи з собою дрібні частинки та солі. Поверхня з часом
просідає, утворюються степові блюдця і поди. Це сприяє
розвитку своєрідних ландшафтів: виникають березові гайки в цих
пониженнях – колки.
На схилах терас і ярів спостерігаються зсуви – повільні
зміщення великих мас гірських порід. Виникають ці форми
гравітаційного рельєфу в результаті діяльності підземних вод.
Маси перезволожених гірських порід зміщуються по
водотривкому горизонту. У Харкові, у центрі міста, біля
Держпрому на спуску Пасіонарії, можна спостерігати вигнуті
дерева. Це явище називається «п’яний ліс» і свідчить про те, що
рух ґрунту відбувався в процесі росту дерев.
До еолових форм рельєфу належать кучугури та горбисто-
грядові піски. У межах же надзаплавних і борових терас
Сіверського Дінця піщані акумулятивні форми представлені
дюнами, валами, кучугурами різноманітної форми, які можуть
досягати 4-5 метрів у висоту, дефляційні западини між ними
частково заболочені.
Якщо ми звернемося до географічної енциклопедії, то
знайдемо таке визначення терміна «кучугури». Кучугури – це
назва акумулятивних рухливих еолових форм рельєфу у вигляді
пагорбів, дюн, грядок на піщаних річкових терасах. Вони
утворюються в результаті перевіювання незакріплених пісків.
Зустрічаються в середній і нижній течії Сіверського Дінця.
Переважання тих чи інших форм рельєфу дозволило
виділити в межах Харківської області три геоморфологічних
райони:
1. Вододільне плато, розташоване на захід від долини
Сіверського Дінця.
2. Вододільне плато, розташоване на схід від долини
Сіверського Дінця.

35
 3. Долина Сіверського Дінця.
Вододільне плато, розташоване на захід від долини
Сіверського Дінця має максимальні позначки від 226-236 м (на
півночі) до 195-210 м (у середній частині й на півдні). Східна
частина вододільного плато, обмежена правим крутим схилом
долини р. Сіверський Донець, сильно розчленованого ярами й
балками з глибиною врізу місцями до 100 м. Долини річок, що
перетинають плато, мають ширину до 10-15 км, а р. Уди (нижче
Харкова) навіть до 25 км. Яружно-балкова мережа більше
розвинена на правих схилах долин.
Вододільне плато, розташоване на схід від долини
Сіверського Дінця, відрізняється значно більшою
розчленованістю рельєфу: з півночі на південь його перетинає
долина р. Оскол (ширина 4-9 км), з північного сходу на
південний захід проходить долина р. Вовча (ширина 6-11 км),
північний захід плато майже в меридіональному напрямку
прорізає долина р. Великий Бурлук. Наслідком значного
перепаду абсолютних відміток у районі (від 77 м у заплаві р.
Оскол до 230 м на вододільному плато) є наявність висячих балок
і ярів (долина р. Вовча), розгалужених пучковидних ярів із
глибиною врізу більше 100 м (правий схил долини р. Оскол).
Долина Сіверського Дінця – найбільш своєрідний і
обширний з геоморфологічних районів, який учені назвали
Донецькою терасовою алювіальною рівниною, визначивши цією
назвою не тільки генезис, а й характер рельєфу району. У цілому
цей район розчленований незначно. Більш інтенсивному розмиву
піддалися стародавні тераси.
Аналізуючи характер поверхні Харківщини, можна прийти
до висновку про те, що розвиток рельєфу сповільнюється (цей
процес є закономірним) і в його стані до виходу на історичну
арену людини як природоперетворюючого фактора настала
відносна рівновага.

За матеріалами досліджень Шоміної М.В., учителя географії

Чугуївської ЗОШ І-ІІІ ст. № 6

36
 3. Соленосні товщі западини

Однією з найцікавіших особливостей Дніпровсько-Донецької

западини варто вважати двічі виявлене упродовж її геологічної
історії нагромадження солей, яке мало місце в девонський і
пермський періоди. Це в певному відношенні унікальне явище,
аналогів якому немає в інших регіонах земної кулі. Крім
промислової важливості соленосних товщ, розробка яких
ведеться для потреб харчового, хімічного й іншого видів
промисловості, пермські солі відіграють важливу роль у
збереженні газових покладів південно-східної частини западини.
Нарешті, девонські солі, що залягають у нижній частині
осадового чохла, утворюють численні соляні тіла, які проривають
шари, … хоча на поверхню вони не виходять.
Формування в середньому палеозої своєрідного гігантського
рифту (прогину Великого Донбасу) супроводжувалося розколом
материкової земної кори й утворенням великої затоки, що
відходила від океану Тетіс. На північному заході система рифтів
простягалася до каледонських гірсько-складчастих споруд, які
формувалися на місці нинішньої Північної Атлантики. Клімат
девонського періоду був напівпосушливим, про що свідчить
нагромадження в западині червоноколірних відкладень.
У цілому девонські відкладення ДДЗ являють собою складне
перешарування осадових і вулканічних утворень, потужність
яких становить від 0,5 до 7,5 км. Вони формувалися в умовах
морських, лагунових, дельтових і континентальних обставин, що
свідчить про багаторазові переривчасті зв’язки затоки з океаном.
У верхньодевонській частині розрізу фіксується наявність двох
свит соленосних порід (вапняки, ангідрити, аргіліти, кам’яна
сіль), потужність яких сягає до 900 і 400 м, На матеріалах
вивчення рифту Червоного моря можна припускати, що
нагромадження солей відбувалося за рахунок не тільки
випаровування морської води, але і її глибинного надходження.
Наявність соленосних відкладів у Прип’ятському грабені
Білорусі свідчить про те, що солерідний басейн простягався й на
захід від території нинішньої України. Наприкінці девонського
періоду та більшої частини кам’явовугільного на площі прогину
Великого Донбасу встановлюються умови нормального

37
морського басейну, де накопичуються карбонатні й уламкові
відкладення.
Активне вугленакопичення в середині кам’яновугільного
періоду свідчить про вологий клімат, який з пізнього карбону
знову стає посушливим. У Донбасі й у зоні його зчленування з
ДД3 нагромадження вапняків і уламкових товщ змінюється
формуванням червоноколірних, а потім гіпсово-агідритових
порід і кам’яної солі (микитівська, слов’янська й краматорська
свити). Остання зі свит, потужність якої досягає 650 м,
характеризується перевагою кам’яної солі з включеннями й
шарами калійних і магнезіально-калійних солей, а також
ангідритовими шарами.
Важливо уявити, як відбувалося пермське соленакопичення в
ДД3. Це був час найбільш активного розвитку
пізньопалеозойського, або герцинського, горотворення. На Уралі,
Великому Кавказі, у Центральній Європі й окремих зонах
Альпійсько-Карпатської області формувалися гірсько-складчасті
споруди, які облямовували гігантський внутрішньоматериковий
солерідний басейн, що простягався від Приуралля, через
Прикаспій, ДД3 на північ Європи й далі до басейнів Північної
Америки. Цікавою особливістю цього басейну було
нагромадження в окремих його зонах калійних солей, найбільші
світові запаси яких зосереджені в Приураллі. Прояви їх відомі й в
Україні, й зараз мова йде лише про дорозвідку й пошуки
економічно вигідних і екологічно прийнятних методів розробки.
Наявність у Дніпровсько-Донецькій западині соленосних
товщ девонського віку обумовила ще одне дуже цікаве геологічне
явище – проривання й вихід у приповерхневі зони соляних тіл.
Таке явище обумовлене тим, що соляні тіла в умовах високих
тисків і підвищення з глибиною температури здобувають
підвищену рухливість і легко видавлюються. Подібні штоки, або
діапіри, утворюють найрізноманітніші за формою лінзоподібні,
грибоподібні, стовбуваті й інші тіла, формування яких
супроводжується куполоподібними антиклінальними підняттями
осадових порід. Утворення таких підняттів має важливе значення
для нагромадження й збереження в них газових і нафтових
покладів.

38
 Вихід девонських солей до приповерхневих зон має місце в
районах Лубен, Ромен, Ісачки. Розробка подібних солей
здійснюється в Краснограді (Харківська область, Єфремівське
родовище). У районі Слов’янського курорту (Донецька область)
виходи пермської солі обумовили формування соляних озер, які
використовуються в лікувальних цілях. В Артемівську, Соледарі
та інших місцях видобуток пермської солі здійснюється шахтним
способом, можна навіть спробувати організувати спуск-
екскурсію в одну з таких шахт. У Деконському Kap’єpi біля
Артемівська налагоджено видобуток тих гіпсів, які передували
пермському соленакопиченню.

Соловйов В.О. Геологічна будова України. Краєзнавчі маршрути.

Матеріали для уроків та позакласної роботи / В.О. Соловйов. –
Х.: Вид. група «Основа», 2009. – 80 с.

4. Сліди мезозойських морів

Прогин Великого Донбасу, особливо Дніпровсько-Донецька

його частина, цікавий тим, що так звані коливальні тектонічні
рухи (у результаті яких певна площа ставала по черзі то
суходолом, то морем) виявлені тут найбільш наочно. Ми можемо
визначити, коли це було, скільки часу тривав процес, звідки
наступало море й куди відходило. І багато чого іншого. І хоча
більша частина нашого кам’яного літопису перебуває на глибині,
ми знаємо, де відклади, які цікавлять нас, виходять на поверхню
й що саме там можна побачити.
Початок мезозойської ери, а особливо її друга половина,
характеризуються тим, що після тривалих здіймань розпочався
новий етап переважних занурень. Щоб вивчити сліди морів цього
часу, нам не обов’язково проводити буріння або робити тривалі
поїздки. Достатньо виїхати в південно-східну частину
Харківської області й на окраїні м. Ізюм відвідати гору
Кременець. Ця геологічна пам’ятка природи цікава тим, що тут у
концентрованому вигляді проявилася практично вся мезозойська
історія цієї частини України.

39
 Юрська система одержала свою назву від Юрських гір і
спочатку детально була вивчена в Західній Європі. Традиційно
вона ділилася на три частини, що раніше називалися чорною,
бурою й білою юрою. Такі назви були обумовлені тим, що в
нижній частині системи тут переважали глинисті породи темних
кольорів, середня була складена бурими пісками, а верхня –
світлими вапняками. Найцікавішим є те, що подібний тип розрізу
характерний і для багатьох інших регіонів Середземноморського
поясу, у тому числі Кавказу, Гірського Криму, а також районів
Кременця й Кам’янки (Ізюмський р-н, Харківська обл.), які
формально не входять до складу цього поясу. Іноді фахівці
уточнюють, що це північні окраїни тих морів, які займали
південну частину Східноєвропейської платформи.
Якщо ми все ж таки зможемо відвідати ці райони, то на що
нам потрібно звернути увагу? На так званому Кам’янському
полігоні, розташованому на південній окраїні села, у нижній
частині крутого берега р. Сіверський Донець в оголеннях можна
побачити піщаники середньої частини юрської системи, які
одержали назву кам’янської свити. У цих породах було відкрито
морську фауну, представників якої можна побачити в місцевому
музеї. Вище за розрізом розташовуються карбонатні породи,
переповнені молюсками, коралами, водоростями (ізюмська свита
виділена ще в 1888 р.). Збереженість таких залишків не дуже
добра, однак вражає їх велика кількість.
Уже в самому селі по берегах річки Греківка ми можемо
спостерігати прояв карсту в таких вапняках (знаменитий
греківський карст), і вище – червоноколірні породи, які свідчать,
що морські умови в цей час уже припинилися, почався режим
напівпосушливої лагуни. Загальна потужність юрського розрізу
тут порівняно невелика (приблизно до 500-600 м), однак він дає
гарне уявлення щодо розвитку басейну.
Після значної перерви в часі (з кінця юри й упродовж майже
всієї ранньокрейдової епохи, або приблизно впродовж 40 млн
років) починається нове домінування морських умов у
Дніпровсько-Донецькій западині. Спочатку тут накопичуються
так звані сеноманські піски, а потім почалося формування
потужної карбонатної товщі писальної крейди. Спостерігати її ми
можемо на вершині гори Кременець, а в більш виразному вигляді
– у районі розташованого порівняно неподалік Слов’яногірська.

40
Ці породи, або, точніше, навіть формації, заслуговують на
спеціальне більш детальне вивчення.
Почнемо з уточнення площі її поширення. Зовні одноманітні
породи, що одержали назву писальної крейди, простягаються
майже безперервною смугою, або навіть поясом, через усю
Європу – від південних окраїн Англії, де вони складають
стрімчасті мальовничі береги Дувра, до Прикаспію. Цікаво, що,
ймовірно, найбільшу потужність ця товща має у межах
Харківської області. Геологічні словники визначають цю породу
як мазку, напівзв’язану (напівпухку), що складається майже
повністю з кальцитових залишків морських планктонних, або
плаваючих, водоростей (кокколітофорид). Ці одноклітинні
мікроскопічні морські жгутикові водорості типу золотавих жили
у зваженому стані в дрібних теплих морях. У ці басейни майже не
надходив уламковий матеріал.
Геологи підкреслюють унікальність цієї формації. І хоча
кокколітофориди жили й живуть упродовж усього фанерозою
(починаючи з кембрію й понині), подібні скупчення жодного разу
не повторювалися за всю історію земної кори! Імовірно, не було в
ній повторення таких умов, коли б на більших площах існував
подібний морський басейн із теплими водами й дуже спокійною
тектонічною ситуацією. Уточнимо, що називається спокійною.
Раніше ми вже говорили, що осьову частину океану Тетісу
займали басейни, у яких у цей же час накопичувався уламковий
фліш типу альпійсько-карпатського. По його окраїнах існували
мілководні басейни, куди не надходив уламковий матеріал. Тут
формувалися вапняки, які ми можемо спостерігати зараз на
Поділлі, у Криму, на Північному Кавказі, на півострові
Мангишлак. У Західному Сибіру формувалися свої піщано-
глинисті товщі, що вміщають нафтогазові скупчення цієї
провінції. А приблизно в середній частині виокремлено
розташовувалася величезна провінція нагромадження писальної
крейди, окраїни якої ми можемо фіксувати в Бразилії й Австралії.
Якщо ми розглянемо писальну крейду, то звернемо увагу, на
той факт, що вона не має шаруватості, яка характерна майже для
всіх осадових порід. На покладах цієї крейди майже не
розвивається карст, який «полюбляє» карбонатні породи.
Інтервал часу, упродовж якого формувалася ця формація, дуже
точно датований – 90-65 млн років тому. А під час одного з
останніх великих космічних бомбардувань, з яким пов’язують

41
одне з великих вимирань, режим басейну було порушено.
Імовірно, на те існувало кілька причин: понизився рівень
Світового океану, активізувалися здіймання в певних областях,
змінився біологічний режим у світовій екосистемі. Навіть у
Дніпровсько-Донецькій западині, яка характеризується стійкими
прогинаннями, на початку кайнозою морські режими на певний
час були ліквідовані. Важливо інше – кокколітофориди, які
досить довго тут панували, зазнали істотного удару, від якого
вони поки ще не оправилися.

Соловйов В.О. Геологічна будова України. Краєзнавчі маршрути.

Матеріали для уроків та позакласної роботи / В.О. Соловйов. – Х.: Вид.
група «Основа», 2009. – 80 с.

5. Зелена глина Харківщини

У числі визначних пам’яток Дніпровсько-Донецької

западини потрібно назвати набір зеленокольорових піщано-
глинистих відкладів палеогенового віку, які одержали
найменування харківських. Відомості щодо цих унікальних глин
фігурують уже в середині ХІХ ст., коли в Харкові відзначалася
«зелена глина, зручна для миття вовни», і навіть улаштовувалися
торги з надання на відкуп місць її розміщення. Ще раніше ці
відклади використовувалися в ході виробництва цегли. І тільки
потім розпочалося спеціальне вивчення цієї товщі.
У 1870 р. М.П.Барбот-де-Марні під час своєї подорожі до
Харкова відзначив у районі Журавльовських схилів міста
«харківську породу» зеленого кольору. Пізніше О.В.Гуров (1888)
увів термін «харківський ярус» для позначення всієї товщі
палеогенових відкладів України. А в 1893 р. М.О.Соколов до
харківського ярусу відніс відклади, які залягають вище
київського мергелю, але нижче кварцових пісків, що отримали
назву полтавських. Ці відомості уточнювалися й згодом.
Харківський ярус пізніше стали називати серією та розділили на
кілька частин. Також було встановлено, що зелений колір глин
обумовлений наявністю своєрідного мінералу, який отримав
назву глауконіт.

42
 Глауконіт представляє собою силікат складного складу й
входить до групи гідрослюд. Він є одним із найцікавіших і
деякою мірою загадкових мінералів. Глауконіт, імовірно, єдиний
мінерал, що утворюється тільки в морських умовах. Іноді
уточнюється: на шельфі, на глибинах 200-300 м у місцях
зіткнення теплих і холодних течій. Глауконітові породи (глини,
піщаники, мергелі, що містять домішки глауконіту) широко
розповсюджені у відкладеннях різного віку. В Україні вони
зустрічаються в нижньому палеозої й у верхній крейді (так
званому сеноманському ярусі, про який ми згадували на горі
Кременець). Відомо й сучасне глауконітоутворення – випадання
цього мінералу в осад із колоїдних розчинів на межі
окиснювального й відновлювального середовищ.
Фізико-хімічні властивості глауконітових глин досить
різноманітні. Їх здатність до катіонного обміну використовується
для опріснення або очищення води, а також для відбілювання або
знебарвлення деяких матеріалів. Високі сорбційні властивості
можуть бути причиною вмісту в цих глинах мікрокомпонентів
морської води, склад якої близький до змісту рідини тваринного
організму. Глауконітовмісні породи досить часто збагачені
фосфатами, а харківська серія, зокрема, ще й кременистими
органічними залишками – діатомітами, радіоляритами та ін.
Геологів глауконітові породи цікавлять не тільки як показник
морських умов їх утворення, але й у зв’язку з можливістю
визначати ізотопними методами їх абсолютний вік. Таку
властивість мають дуже рідкі осадові утворення.
Таким чином, час формування харківської серії був останнім
етапом у геологічній історії Дніпровсько-Донецької западини,
коли тут існував стійкий морський басейн. Він не набагато
поступався за площею пізньокрейдовому басейну, а в межах
України ще й був трохи зміщений, займаючи, зокрема, більші
площі на Українському щиті. На північному сході він з’єднувався
з басейнами Західного Сибіру, у Передкавказзі його
продовженням була знаменита майкопська серія, а на південному
заході він простягався до Марганцево-Нікопольського басейну.
Час його існування визначається значеннями 40-15 млн. років
тому, а ліквідація збігається з початком альпійського
горотворення.

43
 Для Харківщини існування глауконітовмісних порід має ще
одне важливе значення. Починаючиіз 1863 р. відбувається
вивчення лікувальних властивостей Березівських мінеральних
вод, на базі яких було створено курорт. Уже в повоєнний час
аналогічний курорт створено і в Рай-Оленівці. У межах міста
відомі численні джерела, що характеризуються високими
питними якостями (Карповські криниці, з яких почалося міське
водопостачання, Саржин Яр, на Салтівський житловий масив й
ін). Оскільки водоносними, а іноді й водотривкими для всіх або
більшості цих джерел є породи харківської серії; про глауконітові
породи яких ми говорили, не виключено, що це обумовило їхні
позитивні властивості. Серед них: сорбційні властивості зелених
глин, домішка кремевистих органічних залишків, яких досить
часто не вистачає в організмі людини, збагаченість органікою й
залізом. Саме за таких умов і в таких породах могли
народжуватися лікувальні води регіону.

Соловйов В.О. Геологічна будова України. Краєзнавчі маршрути.

Матеріали для уроків та позакласної роботи / В.О. Соловйов. – Х.: Вид.
група «Основа», 2009. – С. 51-53.

6. Геологические памятники Харьковщины

Геологические памятники
являются одними из наиболее
интересных природных объектов.
Обычно места, где они находятся,
очень живописны. Кроме доставления
эстетического удовольствия от
созерцания красоты дикой природы,
геологические памятники имеют
большое познавательное значение и
могут быть интересны как
специалисту, так и любому человеку,
желающему расширить свой кругозор.
Меловые холмы
Двуречанского района

44
 Харьковская область распо-ложена в основном в пределах
Днепровско-Донецкой впадины, небольшая северо-восточная ее
часть захватывает южный склон Воронежского кристаллического
массива, а юго-восточная – окраины Донецкого бассейна. На
земную поверхность выходят породы палеозоя, мезозоя и
кайнозоя. Наиболее древние отложения обнажаются на юго-
востоке области. Породы, слагающие стратотипи-ческие разрезы
свит триасовой и юрской систем, содержат большое количество
ископаемой фауны и флоры. По р.Северскому Донцу можно
наблюдать крупные классические оползни. Очень интересны
находки вулканического пепла, залегающие слоями до 30 см
мощностью в верхнечетвертичных суглинках, образовавшихся во
время последнего оледенения. Вулканический пепел, по всей
вероятности, был принесен ветром с действующих в то время
вулканов Кавказа. На юго-востоке области известны
солянокупольные структуры, такие, как Петровский и
Краснооскольский купола.
Всего в области выявлено 34 геологических памятника
природы.

Стратиграфические памятники

Обнажение четвертичных пород. В с. Русских Тишках

Харьковского района на правом берегу р. Харькова находится яр
Крутой Лог. В яру обнажаются пять горизонтов четвертичных
лессовидных суглинков, перемежающихся с ископаемыми
почвами и содержащих слой вулканического пепла. В
лессовидных суглинках встречаются мерзлотные клинья,
свидетельствующие о холодных климатических условиях в этих
местах. Ниже залегают зеленовато-серые мергелистые и
мелкозернистые пески, подстилающиеся толщей меловой
системы. Обнажение имеет научное значение.
Разрез переяславско-черкасской террасы. Донецкое
городище. На северной окраине пос. Карачевки Харьковского
района, на правом склоне долины р. Уды, обнажается разрез
переяславско-черкасской террасы. Здесь под полутораметровым
насыпным слоем залегают четвертичные горизонты (сверху
вниз):

45
  витачевский – ископаемая почва (мощность 0,7 м);
 удайский – лессовидный суглинок (1 м);
 прилукский – серая ископаемая почва (1,3 м);
 тясминский – желтовато-палевый лессовидный
суглинок (1 м);
 кайдакский – серая ископаемая почва с мерзлотными
клиньями (1,2 м);
 днепровский – зеленовато-серый сильнокарбонатный
суглинок (0,7 м);
 завадовский – кварцевый светло-серый мелко- и
разнозернистый аллювиальный песок.
В толще наблюдаются мерзлотные смятия и клинья,
содержатся остатки пресноводных моллюсков. Обнажение
расположено в пределах Донецкого городища – древнего
Харькова, уничтоженного татарами в XI в.
Разрез новохарьковской террасы. В с. Великой Камышевахе
Барвенковского района, в балке Бузинной, обнажается разрез
новохарьковской террасы. Здесь под суглинками залегает
аллювий новохарьковской террасы, представленный песками.
Это обнажение является единственным местом на Украине, где
собрана руководящая фауна низов четвертичных отложений –
вилла-франкская фауна позвоночных. Разрез имеет большое
научное значение.

Меловой карьер возле села Каменка Двуречанского района

46
 Обнажение пород сарматского яруса. В с. Чернолозке
Сахновщинского района, на правом берегу р. Богатой, в
небольшом карьере обнажаются среднесарматские (миоцен)
породы: буровато-серая глина, белый известняк с гнездами
глины, а ниже – белый, желтый и серый среднезернистый песок,
составляющий основную часть разреза. Видимая мощность
толщи 5-7 м. Обнажение имеет научное значение.
Обнажение пород киевской свиты. От с. Липцев и южнее до
с. Русских Тишок Харьковского района, в обрыве берега
р. Харькова, обнажаются глауконитовые опоковидные песчаники,
алевролиты, трепеловидные глины, содержащие
верхнеэоценовую фауну. Прежде эти отложения считались
классическим образцом харьковского яруса; в настоящее время
их относят к верхней части киевской свиты (эоцен). Обнажение
имеет научно-познавательное значение.
Обнажение пород харьковской свиты. В г. Харькове на углу
ул. Шевченко и Белгородского спуска находится обнажение,
известное как «Обнажение на Белгородской улице», описанное в
XIX в. Барбот де Марни. Здесь в обрывах правого берега
р. Харькова, ниже которых проходит улица, выходит толща
зеленовато-серых глауконитовых песков со слоями опоковидных
глауконитовых песчаников харьковской свиты (олигоцен).
Видимая мощность толщи до 8 м. Здесь впервые были описаны
отложения харьковского яруса (в настоящее время свиты).
Обнажение имеет научно-познавательное и историческое
значение.
Обнажение пород полтавской серии. В 1 км к западу от ст.
Зеленый Гай у пгт Высокого Харьковского района, в урочище Яр
Печеник, находится песчаный карьер, в котором обнажаются
породы полтавской серии (сверху вниз):
 сивашский горизонт – белые мелкозернистые
косослоистые пески морского происхождения;
 змиевский горизонт – пресноводные серые глинистые
пески с углистыми включениями и растительными
остатками, с прослойками ручейников.
В настоящее время эти отложения отнесены к берекской
свите (олигоцен). Обнажение имеет научное значение.

47
 Обнажение песчаников харьковской свиты. В с. Каменной
Яруге Чугуевского района обнажаются ржаво-охристые
ожелезненные трепеловидные песчаники с остатками мшанок,
относящиеся к харьковской свите (олигоцен). Обнажение имеет
научное значение, является опорным, фаунистически
охарактеризованным разрезом.
Обнажение пород берекской и харьковской свит. В районном
центре г. Змиеве, в балке Круглик, обнажаются (сверху вниз):
 четвертичные отложения – палево-желтые лессовидные
суглинки, разделенные ископаемыми почвами;
 сивашский горизонт берекской свиты (олигоцен) –
белые мелкозернистые пески;
 змиевский горизонт берекской свиты – глинистые
серые пески с углистыми включениями;
 харьковская свита (олигоцен) – зеленовато-серые
песчанистые глины с глауконитом.
В обнажении хорошо видны взаимоотношения этих толщ,
разрез имеет научное значение.
Городищенская гора. Стратотип змиевского горизонта
полтавской серии. В с. Гайдарах Змиевского района на
обрывистых склонах горы Городищенская обнажаются слои
змиевского горизонта берекской свиты:
 зеленовато-серая глина с пропластками зеленоватого
глауконитового песка (мощность 2,0 м);
 глина бурая углистая с растительными остатками, с
прослоями и линзами глауконитового песка (2,7 м).
Ниже залегает зеленый глауконитовый песок харьковской
свиты с видимой мощностью до 15 м. В глинах отобрана
знаменитая змиевская флора, кроме того, найдены остатки рыб.
Обнажение имеет большое научное значение, является
стратотипом змиевского горизонта берекской свиты полтавской
серии (олигоцен).
Обнажение пород полтавской серии и харьковской свиты. В
5 км от с. Коропово Змиевского района вниз по течению
р. Северского Донца, на его правом берегу в обрывах Казачьей
Горы высотой 25 м обнажаются (сверху вниз):
 сивашский горизонт – серые мелкозернистые пески с
прослоями зеленых глин;

48
  змиевский горизонт – толща глин с тонкими
пропластками бурого угля и с растительными
остатками, мощность слоев, относящихся к свите, до
10 м;
 харьковская свита – зеленовато-серые пески с
глауконитом видимой мощностью до 25 м.
Обнажение имеет научное значение – полный разрез
берекской свиты (сивашский и змиевский горизонты) и контакт
ее с харьковской свитой. ППМ, земельный отвод 17 га, охрана
поручена Короповскому лесничеству.

Обнажение в селе Каменка Изюмского района

Обнажение палеогеновых пород. В с. Залимане

Балаклейского района, на правом берегу р. Северского Донца, в
оврагах, где обрывы достигают 30 м, обнажаются породы
харьковской, киевской и бучакской свит палеогена. Особенно
полно представлен разрез киевской свиты с крупными
фораминиферами, остатками крабов и с конкрециями
фосфоритов. Обнажение имеет научное значение.
Стратотип сивашского горизонта. В с. Сиваше
Первомайского района в карьере вскрыт полный разрез
сивашского горизонта: пески с ядрами моллюсков морского
происхождения. Разрез имеет научное значение как стратотип

49
сивашского горизонта полтавской серии. Относится к
перспективнымгеологическим памятникам.
Обнажение пород сивашского горизонта. В с. Верхнем
Бишкине Первомайского района, в урочище Артамоновы Ровцы,
обнажаются кварцевые пески белые, мелкозернистые,
каолинистые, обогащенные ильменитом, со слепками морских
моллюсков. Пески относятся к сивашскому горизонту берекской
свиты. Обнажение имеет научное значение как опорное для
сивашского горизонта.
Разрез палеогеновых отложений. В районном центре
г. Барвенково, на правом берегу р. Сухого Торца, обнажаются
(сверху вниз):
 гравелиты марфинской свиты (плиоцен);
 отложения берекской свиты (олигоцен);
 зеленовато-серые глинистые глауконитовые пески
харьковской свиты (олигоцен);
 опоковидные песчаники и зеленовато-серые мергели
киевской свиты (эоцен);
 серые мелкозернистые пески бучакской свиты (эоцен).
Разрез имеет большое научное значение, так как в нем виден
четкий контакт берекской, харьковской, киевской и бучакской
свит.
Обнажение верхнемеловых отложений. Восточнее районного
центра г. Волчанска в живописных обрывах берега р. Волчьей и
впадающих в нее оврагах обнажается белый писчий мел,
относящийся к кампанскому и маастрихтскому ярусам (верхний
мел). В писчем мелу содержится ископаемая фауна, главным
образом, ростры белемнителл. Обнажение имеет
стратиграфическое и геоморфологическое значение.
Обнажение верхнемеловых отложений. В с. Меловой
Балаклейского района, в обрыве берега р. Северского Донца,
обнажаются зеленоватые глауконитовые пески харьковской
свиты, мергели киевской свиты, зеленоватые и серые пески
бучакской свиты палеогеновой системы, под которыми залегает
белый писчий мел позднемелового возраста. Обнажение имеет
научное значение.

50
 Гора Кременец. Шоссе, проходящее через меловые породы

Обнажение меловых отложений. Гора Кременец. На правом

берегу р. Северского Донца у районного центра г. Изюма,
возвышается гора Кременец, которую резко огибает река. На
западном склоне горы в многочисленных оврагах обнажаются
меловые и верхнеюрские породы. Верхнемеловые отложения
представлены писчим мелом, песчанистым мергелем с
фосфоритами и тонкозернистым глауконит-кварцевым песком. В
основании меловых отложений залегают пестроцветный
разнозернистый, гравелистый песок и песчаники нижнего мела.
Толща нижележащих верхнеюрских пород сложена
пестроцветной глиной волжского и кимериджского ярусов,
белым оолитовым известняком и известняком-ракушечником
оксфордского и келловейского ярусов, железистым гравелитом и
известковистым песчаником с многочисленными остатками
брахиопод келловейского возраста. Разрез впервые был описан А.
А. Борисяком в начале XX в. и стал эталоном при изучении
меловых и верхнеюрских отложений северо-западной части
Донбасса. Именно здесь был изучен карбонатный тип
верхнеюрских пород. На горе Кременец находится самый
северный выход верхнеюрских известняков Восточно-
Европейской платформы. Дальше к северу распространены
глинистые породы. Юрские известняки содержат разнообразную
фауну. Геологический разрез горы Кременец имеет большую
научную ценность. ППМ, земельный отвод 176 га, охрана
поручена Изюмскому лесхоззагу.
Обнажение верхнеюрских пород. В с. Протопоповке
Балаклейского района в обрывах правого берега р. Северского
Донца и в балке Водяной под пестроцветными песчанистыми

51
глинами раннемелового возраста залегают оолитовые известняки
оксфордского и кимериджского ярусов (верхняя юра) с
многочисленными остатками аммонитов, кораллов, брахиопод,
морских ежей, двустворчатых моллюсков и др. Среди фауны
встречаются руководящие формы, по которым известняки
разделены на зоны. Породы нижележащего келловейского яруса
представлены гравелитами и карбонатными песчаниками.
Обнажение имеет научное значение, здесь четко прослеживается
контакт между нижнемеловыми и юрскими отложениями.
Обнажение бурхановских песчаников. Западнее г. Изюма в
овраге у хут. Бурханово обнажаются буровато-желтые кварцевые
песчаники с хорошо выраженной косой слоистостью (тип
временных потоков), относящиеся к тоарскому ярусу нижней
юры (прежде выделялись в бурхановскую свиту). Мощность
толщи 13 м. В верховьях оврага обнажаются тоарские глины
серые с линзами красновато-оранжевых охристых глин.
Обнажение имеет научное значение как пример фациальной
изменчивости тоарских отложений.
Обнажение юрских и триасовых отложений. У с. Каменки
Изюмского района в балке Протопивской (впадающей справа в р.
Каменку) и овраге Криничном (правом отвершке балки) на
земную поверхность выходят средне-, нижнеюрские и
верхнетриасовые породы. Протяженность выхода 1 км, высота до
20 м. Сверху вниз обнажаются:
 байосский ярус (средняя юра) – переслаивающиеся
серые глины и охристые тонкозернистые песчаники;
 ааленский ярус (средняя юра) – мелкозернистые пески,
глины и песчаники с характерными аммонитами, слой
железистого шамозитового песчаника;
 тоарский и плинсбахский ярусы (нижняя юра) –
иссиня-черные глины с руководящей фауной
(зональными аммонитами), заключающие три прослоя
железистого песчаника; в подошве залегает
конгломерат из гальки разного размера,
сцементированной песчано-глинистым цементом.
Юрские слои, отложившиеся в морских условиях, залегают
на континентальных образованиях триаса, представленных
пестроцветными и серыми песчано-глинистыми породами

52
протопивской свиты (рэтский ярус) с отпечатками флоры.
Обнажение в Протопивской балке является опорным разрезом
нижней юры Донбасса, а также стратотипом протопивской свиты
верхнего триаса.
Обнажение нижнемеловых и юрских отложений. В
с. Заводах Изюмского района, в обрыве правого берега
р. Северского Донца высотой 50 м в урочище Заводские Хутора и
его оврагах, обнажаются верхнеюрские и нижнемеловые
отложения (сверху вниз):
 заводская свита (нижний мел) – серые каолинистые
песчаники с растительным детритусом;
 титонский и кимериджский ярусы (верхняя юра) –
пестроцветные песчано-глинистые породы;
 оксфордский и келловейский ярусы – оолитовые
известняки, гравелиты и известковистые песчаники;
 каменская свита батского яруса (средняя юра) –
песчано-глинистые породы с растительными
остатками.
Разрез хорошо расчленен по фауне и флоре, имеет научное
значение. Большой интерес представляет заводская свита и ее
контакт с нижележащими отложениями.
Обнажение пород байосского яруса. У с. Донецкого
Изюмского района, на правом берегу р. Северского Донца,
обнажаются юрские отложения (сверху вниз):
 верхнекаменская подсвита батского яруса (средняя
юра) – оливковые и серые озерные глины с
растительными остатками;
 низы батского яруса (средняя юра) – серые морские
глины с характерными зональными аммонитами;
 байосский ярус (средняя юра) – темно-серые глины с
прослоями желто-бурого песчаника и сидерита с
фауной.
Видимая мощность пород до 26 м. Обнажение имеет научное
значение.
Обнажение верхне- и среднеюрских отложений. В с. Каменке
Изюмского района, на левом берегу р. Грековки в обрывах
высотой до 50 м обнажаются плотные пестрые глины,
относящиеся к кимериджскому ярусу, оолитовые известняки и

53
 ракушняки келловейского и оксфордского
ярусов (верхняя юра), заключающие
большое количество фауны (брахиопод,
пелеципод, игл морских ежей, а также
остатки водорослей), под ними залегают
гравелиты келловейского яруса.
Ниже обнажаются зеленовато-серые
туфогенные песчаники и глины с
растительными остатками, выделенные
Л.Ф.Лунгерсгаузеном в каменскую свиту
батского яруса (средняя юра). Обнажение
имеет научное значение.
Обнажение в селе Обнажение верхнеюрских отложений.
Каменка Изюмского В с. Смирновке Лозовского района в
района карьере по добыче известняков для
сахарной промышленности в отвесной
стенке высотой до 20 м выходят окремнелые и оолитовые
известняки с многочисленной фауной кимериджского,
оксфордского и келловейского ярусов (верхняя юра). Этот выход
пород по полноте обнажающейся верхнеюрской толщи является
ценным геологическим памятником и после отработки наиболее
характерная его часть должна быть сохранена и заповедана.
Относится к перспективным памятникам природы.

Палеонтологические памятники

Обнажение пород берекской свиты с костяной брекчией.

Между селами Нижний Бишкин – Сухая Гомольша Змиевского
района, в урочище Князьем обнажаются породы харьковской
свиты, на которых залегают слои берекской свиты. Берекская
свита представлена перемежающимися слоями светлых
сероватых, зеленых глауконитовых песков и бурых, зеленых глин
с пропластками бурого угля. В глинах встречаются отпечатки
листьев хорошей сохранности, а также линзы костяной брекчии.
Эта толща относится к змиевскому горизонту берекской свиты
(палеоген). Обнажение имеет палеонтологическое значение.
Местонахождение окремнелой древесины. В пгт Савинцах
Балаклейского района обнажается толща писчего мела мелового
возраста, на котором залегают светло-серые мелкозернистые

54
пески бучакской свиты (палеоген). В песках встречается
окремнелая древесина, иногда в виде стволов деревьев,
пронизанных ходами древоточцев. Ткань дерева заменена
халцедоном, четко видно строение ее клеток. Обнажение
уникальное, имеет научно-познавательное значение.
Местонахождение гаражевской флоры позднего триаса.
Между селами Великая Камышеваха – Гаражевка Первая
Барвенковского района, в овраге, разрезающем склон правого
берега р. Берека, обнажаются кварцевые песчаники с прослоями
глин и линзами бурого ожелезненого песчаника. В прослоях и
линзах серых, тонко отмученных озерных глин протопивской
свиты (верхний триас) в большом количестве встречаются
отпечатки листьев, веток и репродуктивных органов растений, а
также отпечатки насекомых. По разнообразию видов и хорошей
сохранности гаражевской флоры обнажение уникально. Изучение
этой флоры имеет большое значение не только для Донбасса, но
и для других районов нашей страны.

Минералого-петрографический памятник

Илыменитовая россыпь. У с. Нижнего Бишкина Змиевского

района, в урочище Романовы Ровцы, обнажаются
мелкозернистые кварцевые пески с высоким содержанием зерен
ильменита – ильменитовая россыпь. Пески относятся к
сивашскому горизонту берекской свиты (палеоген),
представляют большой минералогический интерес.

Тектонические памятники

Краснооскольский купол. В с. Красном Осколе Изюмского

района возвышается хорошо выраженный в рельефе
Краснооскольский купол, осложненный сбросами. Это типичная
для северозападных окраин Донбасса солянокупольная
структура. Каменная соль, залегающая на глубине 2-3 км, под
тяжестью вышележащих пород приобретает пластичность и при
тангенциальных (боковых) тектонических движениях
выжимается вверх по ослабленным зонам, протыкая верхние
отложения или приподнимая их в виде купола. На вершине
купола обнажаются серые алевролиты и аргиллиты

55
араукаритовой и авиловской свит верхнекаменноугольного
отдела, разделенных слоем известняка Р1, являющегося
подошвой араукаритовой свиты. В толще встречаются остатки
фауны и окремнелые стволы араукарий. В оврагах, открытых к
водохранилищу, обнажаются средне- и нижнеюрские отложения,
а также породы серебрянской свиты (триас). Краснооскольский
купол имеет научное значение как пример характерного для
северо-запада Донбасса тектонического образования.
Петровский купол. В с. Петровском Балаклейского района, в
балке Орловой, обнажаются породы Петровского тектонического
купола. В ядре купола на земную поверхность выходят породы
каменноугольного возраста. Купол нарушен сбросами. В
брекчии, заполняющей трещины, встречаются глыбы пород
девонского возраста с признаками нефтеносности. Петровский
купол – характерная тектоническая структура северо-западных
окраин Донбасса.

Геоморфологические памятники

Оползни. У районного центра г. Змиева на правом берегу р.

Северского Донца образовались большие оползни и оплывины по
глинам змиевского горизонта берекской свиты (палеоген).
Оползни очень характерны для такого вида геоморфологических
явлений и имеют учебно-познавательное значение для студентов
специальных вузов и краеведов.
Ступенчатый оползень. В с. Гайдарах Змиевского района, на
склоне горы Монастырской, обращенном к р. Северскому Донцу,
образовался большой многоступенчатый оползень, обнаживший
глины змиевского горизонта берекской свиты (палеоген), по
которым и происходит оползание пород. Место очень
живописное, имеет учебно-познавательное и эстетическое
значение.
Грековский карст. Вблизи с. Перекопа Изюмского района, в
урочище Греково на склоне р. Грековки в стенке заброшенного
карьера, в котором добывались верхнеюрские известняки,
вскрыто несколько карстовых колодцев шириной от 2 до 4 м.
Колодцы заполнены красно-бурой супесью, зеленовато-серой
глиной и железистым песчаником. В песчанике встречаются
пустоты от построек морских раков, указывающих на

56
палеогеновый возраст песчаника, заполняющего карст. После
изгнания татар здесь было образовано русское поселение. Карст
имеет научное и историческое значение.

Автор: Андрей Лунячек. – Геологические памятники Харьковщины.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://encyclopedia-
stranstviy.blogspot.com/2012/05/geologicheskie-pamyatniki-harkovskoi.html

7. Краєвиди України

У чудових звуках і яскравих постатях українських народних

пісень, у спокійній мові народного епосу, в гарних творах пензля
наших малярів і в могутньому слові наших українських поетів та
письменників багато-багато разів змальовані різноманітні
краєвиди України – її степи безкраї й темні ліси, її усмішливі
горбки і розквітлі долини, її багаті поля і зелені луки, її блакитні
озера, величний Дніпро і менші ріки, її грізні високі гори і
широке Чорне море. В українському письменстві ми знаходимо
багато високогарних, яскравих описів наших краєвидів; одні
описи Дніпра в різних його частинах, починаючи з Т.Шевченка і
М.Гоголя, могли б скласти цілу велику книгу. Крайобрази
України не раз збуджували натхнення в поетів. Недарма
Т.Шевченко побажав бути похованим на високому березі великої
української ріки.
Змалювання лісових краєвидів можна знайти у багатьох
наших українських письменників. Кому не відома чудова
художня картина діброви в Т Г.Шевченка:

Ой діброво, темний гаю!

Тебе одягає тричі на рік...
Багатого собі батька маєш!
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом, –
Аж сам собі дивується
На свою діброву.
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,

57
 Візьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою, –
Та й спать ляже, втомившися
Турбою такою.

Надзвичайно гарне змалювання лісу подає О. Стороженко

(«Закоханий чорт»):
«Мій Боже милий, що за ліс! Якого нема тут дерева! і
високих, величезних, і старих, скорчених, похнюпих, що вже віку
свого доживають. Інше, зламане хуртовиною і опалене
блискавкою, стоїть собі край дороги, як чернець; там трухлявий
пень схиливсь, як той старець з торбою. Куди не глянь, усе тебе
чарує, привітає, усе тобі всміхається».

Не менш яскраво описує… безмежність степу

М.Чернявський («Степ»):
Далеко, далеко степи простяглись
І з небом гарячим під млою злились.
І видно навколо лиш небо мутне.
Далекі могили та поле смутне:
Та ще у лощині маяче верба,
Неначе сумує сама там журба.

М. Чернявський («Степовий ранок») додає ще такі

подробиці:
Широкий степ, вночі набравшись сил,
Ще твердо спить; схилилися рослини;
Лиш будяки, в колючій зброї стріл,
Стоять, немов грізні князів дружини.

Своєрідною старовинною мовою малює природу наших степів

П.Куліш (Україна. 1843):
А тогді ще всі землі од Чигрина до самого Чорного моря
І по сей бік Дніпра до Азова пустували
Густою травою, заввишки з чоловіка, заростали;
У траві куропатви і усякі птиці проживали,

58
 Дикії коні по степу табунами гуляли,
Круторогії тури блукали,
Білорогії сугаки скакали
Да степовії вітри од моря до моря широко літали.

П.А. Тутковський «Краєвиди України в зв’язку з її природою і людністю»

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://vodospad.kiev.ua/book59_13.html

8. Малі річки Харківщини.

Гідрографічна характеристика річки Мжа

26 квітня 2012 року прийнято «Програму збереження малих

річок Харківської області на період до 2016 року». Програму
розроблено за ініціативи Держуправління ОНПС у Харківській
області Українським науково-дослідним інститутом екологічних
проблем.
Малі річки формують більшу частину гідрологічної мережі
Харківської області, проте мають найнижчу, порівняно з
більшими водотоками, здатність до самоочищення та буферну
ємність екосистем. Унаслідок незначної площі басейну ступінь
стійкості екосистем малих річок до антропогенного
навантаження значно менший у порівнянні із середніми й
великими річками. Метою Програми є перетворення басейнів
малих річок у стабільні ландшафти, на яких буде забезпечено
дотримання екологічних нормативів, передбачених Водним
кодексом України.
Програма сприятиме посиленню контролю органів місцевого
самоврядування та виконавчої влади за збереженням і
відтворенням водних ресурсів малих річок і струмків,
забезпеченню виконання природоохоронного законодавства,
поліпшенню стану поверхневих вод малих річок та їх
збереженню, підвищенню дренажної та пропускної спроможності
річок, зменшенню концентрації забруднюючих речовин у
поверхневих водах, відновленню ландшафту та благоустрою
водозбірних територій.

59
 Мжа – річка в Харківській області. Права притока р.
Сіверський Донець має довжину 74 км, площа водозбору
1814 км2. Річка протікає через міста Валки, Мерефа і впадає в
річку Сіверський Донець у Змієві. Мжа перетинає територію
чотирьох районів Харківської області: Валківського,
Нововодолазького, Харківського та Зміївського. Основний
напрямок річки – зі сходу на захід.
Басейн річки Мжа розташований у лісостеповій зоні.
Поверхня басейну рівнинна, розчленована численною мережею
балок. Рослинні ландшафти типові для лісостепу, переважають
широколистяні ліси, рідше – соснові. Безлісні ділянки займають
сільськогосподарські угіддя. За своїм режимом р. Мжа належить
до річок східноєвропейського типу, живлення її переважно
снігове. У період весняного сніготанення рівень річки
підвищується на 1,5-2 м., гідрологічний режим характеризується
розтягнутою весняною повінню, короткочасною літньою
меженню, яку порушують дощові паводки та майже щорічні
осінні підйоми рівня води.
Русло річки трапецеїдального типу шириною 8-10 м, помірно
звивисте.
Глибина на плесах складає близько 1,5 м, на перекатах –
0,4 м. Швидкість течії становить 0,01-0,03 м/с на плесах і 0,1-
0,3 м/с на перекатах; у багатоводні періоди швидкість течії
збільшується й становить 0,3-0,5 м/с на плесах і 0,6-0,9 м/с на
перекатах.
Береги низькі, зарослі болотною рослинністю. Дно піщане,
на окремих ділянках мулисте, замулення русла становить 0,6-
0,9 м, заростання – 60-70%. Долина річки добре розроблена,
ерозійно-денудаційного типу, складається з п’яти терас,
шириною 800-950 м, глибина ерозійного врізання – 45-70 м,
крутизна схилів 5-9°. Заплава річки переважно рівнинна,
алювіально-акумулятивного типу, розташування щодо русла –
асиметричне.
Ширина заплави у вершинній частині річки складає 8-100 м,
а в нижній досягає 2,0 км, середня ширина заплави 400-500 м,
відносна висота над середнім рівнем – 0,8-1,0 м. Ближче до
м. Валки поверхня порізана довгими та глибокими балками, на
схилах яких виникли молоді яри. Стік річки зарегульовано

60
середньо. У верхів’ях річки та притоках побудовані ставки, які
практично не впливають на режим стоку річки. Ставки
використовуються для риборозведення. В осінній період
виконуються попуски води зі ставків, що регулює стік.
Початок річки знаходиться на північному заході від села
Іллюхівка та південному заході від с. Перекоп Валківського
району Харківської області. Територія є вододілом між Дніпром і
Доном, раніше тут пролягав так званий «Муравський Шлях» –
один із найбільш небезпечних напрямків татарських рейдів на
територію Слобідської України, а також Росії аж до Москви.
Тому одні з перших поселень на Харківщині – Валки і Перекоп.
Починається річка в балці на висоті 145 м над рівнем моря,
балка поросла лісом, нижня частина її заболочена, що не
дозволило виділити джерело, з якого починається р. Мжа.
Близько 400 м річка протікає в балці, порослій лісом, у
найширшій частині сягає 200 м. На дні балки росте вільха чорна,
у більш сухих місцях ростуть дуби. Далі річка протікає близько
1500 м по відкритій балці, ширина якої більше 300 м. Водно-
болотна рослинність займає дуже вузьку смужку, ширина якої не
перевищує 20 м. Відзначені: очерет озерний, аїр болотний, ряд
осоки, схили балки покриті степовою рослинністю.
Далі випливає перший ставок, площа його невелика – 300 на
200 м. Стримує воду земляна дамба, глибина досягає 2 м, по
берегах росте різна водна рослинність.
Знову шлях річки лежить по дну балки. Русло заросло, з
рослин переважає очерет. На лівому березі виростає вільха чорна
та верба ламка. Заплава як така не виражена.
Пройшовши по дну балки, Мжа через 1,5 кілометра знову
зарегульовано двома ставками біля села Кузьмівки. При
організації ставків дерева не були вирубані, тому тепер по всій
площі ставків вони стоять мертві, прибережної рослинності
майже немає, місцеві жителі ведуть лов риби. Приблизно через
800 м ще один ставок розташований уже в районному центрі
Валки, а через 500 м – найбільший ставок на річці, так зване
«Велике Валківське озеро», довжина якого понад 500 м, а ширина
250 м. У північну частину «озера» впадає перша значна ліва
притока р. Турушка.

61
 Після дамби річка продовжує протікати по балці, на берегах
якої ростуть вільхові гаї. На околиці Валок річка приймає праву
притоку р. Булгар (довжина якої 11 км). Ширина річки
продовжує залишатися незначною і коливається від 4 до 6 метрів.
У районі селища Піски в Мжу впадає р. Карамушіна (14 км),
і до впадання правої притоки Івани (20 км) заплава являє собою
вільховий ліс, на більш піднесених місцях виростають посадки
сосни.
Після проходження с. Федорівка починається звична нам
заплава, покрита трав’янистою рослинністю, ширина якої досягає
300 м. Вона асиметрична – права сторона приблизно удвоє
ширша, ніж ліва, майже вся заплава поросла очеретом. Уздовж
русла виростають окремі дерева, найчастіше верби. На лівій
боровій терасі росте сосновий ліс. На більш високому правому
березі знаходяться поля.
У районі Старої Водолаги Мжа приймає ліву притоку
Черемушну (13 км). Незважаючи на приплив додаткової води,
заплава звужується до 200 м. За швидкісною трасою створено
штучний острів шириною 100 м, що в три рази більше. Тут були
проведені днопоглиблювальні роботи, це територія оздоровчого
табору «Золотий Колос» (тут знаходиться ряд пляжів, берег,
сосновий ліс). Через кілометр в околицях с. Ольховатки річка
приймає праву притоку р. Ольховатку (34 км). На місці їх злиття
утворюються великі плавні, ширина яких досягає 600-800 м.
Річка йде під правим берегом, ширина русла 15 м. Від селища
Ватутіне Мжа прорізає заплаву й переходить на її ліву сторону,
залишаючи велику кількість стариць. Ширина яких становить
800-1000 м, біля с. Мерефи в заплаві розміщуються городи.
Близько залізничного моста через Мжу створена технічна
водойма довжиною 500 м, шириною 100 м. Ширина заплави сягає
більше 1000 м. На східній околиці Мерефи в річку впадає ліва
притока Мерефа (28 км). По обох берегах Мжі ростуть дерева, що
дозволяє визначити русло річки з великої відстані. Від Мерефи до
Тимченка русло дещо розширюється в окремих місцях до 27 м і
приймає безіменну ліву притоку, ширина заплави коливається від
800 до 1000 м. На лівій боровій терасі виростає сосна, на правій
лісовій розбиті поля.
На станції Соколово в Мжу впадає Борова (11 км). А на
східній околиці с. Соколово справа впадає Велика Вилівка

62
(10 км). Тут заплава досягає найбільшого розвитку – ширина
близько 2 км, збереглося багато стариць, деякі мають власні
назви. Наприклад (оз. Колода, Комарова яма і т.д.) У
Пролетарському Мжа приймає останню велику праву притоку
Вільшанку (14 км). Пройшовши ще близько 3 км, річка Мжа в
Змієві впадає в найбільшу річку східної України – Сіверський
Донець.
Водно-болотний комплекс у заплаві р. Мжа протягом усієї
річки являє собою великий масив плавнів, що перемежовуються
заливними луками, на яких у літній період випасається худоба.
Основу масиву представляють очеретяні кріплення та простору,
порослі осокою. Трав’яний покрив луків перемежовується
густими чагарниками й вербою попелястою, вербою вухатою,
вербою козячою, вільхою сірою, черемхою. Таким чином,
створюється висока мозаїчність, що зумовлює високу
фауністичну різноманітність біоценозів. Крім того, в цій
місцевості створені умови для відпочинку між перельотами
птахів під час міграцій. Основний фактор, що негативно впливає
на фауну Мжанських плавнів, – випалювання очеретів. Гинуть
кладки яєць, вже вилуплені пташенята і дорослі птахи; заплавні
місцеперебування втрачають свої захисні властивості, що робить
неможливим повторне гніздування птахів. У перспективі
широкомасштабне випалювання очеретяних заростей може
призвести до значного зменшення чисельності та скорочення
ареалу птахів, які мешкають в очеретах, а деякі види можуть
зовсім зникнути на території області.

За матеріалами досліджень екологічного гуртка

Харківського технічного ліцею № 173

9. Програма збереження малих річок Харківської

області до 2016 року
(паспорт програми)

1. Ініціатор розроблення Програми – Державне управління

охорони навколишнього природного середовища в Харківській
області

63
 2. Дата, номер і назва розпорядчого документа органу
місцевого самоврядування про розроблення Програми –
рішення обласної ради від 23 грудня 2010 року № 27-VI «Про
затвердження сталого розвитку Харківської області до
2020 року».
3. Розробник Програми – Державне управління охорони
навколишнього природного середовища в Харківській області,
Головне управління житлово-комунального господарства та
розвитку інфраструктури Харківської обласної державної
адміністрації.
4. Співрозробники Програми – Український науково-
дослідний інститут екологічних проблем (далі УкрНДІЕП).
5. Відповідальний виконавець Програми – Головне
управління житлово-комунального господарства та розвитку
інфраструктури Харківської обласної державної адміністрації за
участю Державного управління охорони навколишнього
природного середовища в Харківській області.
6. Учасники Програми – Головне управління житлово-
комунального господарства та розвитку інфраструктури
Харківської обласної державної адміністрації, Державне
управління охорони навколишнього природного середовища в
Харківській області, Харківське обласне управління водних
ресурсів, районні державні адміністрації, міські (міст обласного
значення) ради, підприємства нафтогазовидобувної
промисловості.
7. Термін реалізації Програми – 2012-2016 роки.
8. Джерела фінансування Програми – обласний бюджет
(обласний фонд охорони навколишнього природного
середовища), місцеві бюджети (місцеві фонди охорони
навколишнього природного середовища), інші джерела
фінансування (кошти підприємств), не заборонені чинним
законодавством України.
9. Загальний обсяг фінансових ресурсів, необхідних для
реалізації Програми, – усього 42431,00 тис. грн, у тому числі:
 кошти обласного бюджету – 14 733,00 тис. грн;
 кошти місцевих бюджетів – 24 098,00 тис. грн;
 інші джерела фінансування – 3 600,00 тис. грн.

64
 Фінансування за роками
 2012 рік – 8753,00 тис. грн.;
 2013 рік – 9293,00 тис. грн.;
 2014 рік – 8110,00 тис. грн.;
 2015 рік – 8270,00 тис. грн.;
 2016 рік – 8005,00 тис. грн..

Український науково-дослідний інститут екологічних

проблем.[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.niiep.kharkov.ua/news/programa-zberezhennya-malih-richok-
harkivskoyi-oblasti-do-2016-roku.html

10. Обговорення результатів дослідження ґрунтів

Харківської губернії:
(думки з наради 1914 р.)

23-25 березня 1914 року в м. Харкові відбулася нарада з

обговорення результатів дослідження ґрунтів губернії, на якій
були присутні:
 професор О.Г.Набоких (керівник ґрунтових досліджень
Харківської губернії),
 професор В.В.Курилов (Варшавський Імператорський
університет), приват-доцент В.І.Талієв (керівник
ботанічних досліджень Харківської губернії ),
 керівники-фахівці Харківського та Київського земства.
Заслухавши доповідь професора Олександра Гнатовича
Набоких «Про значення вивчення ґрунтів» і розглянувши
питання про широке детальне вивчення ґрунтів у розумінні
глибоких ґрунтових досліджень, нарада ухвалила: «Здійснюючи
звичайні для земської практики завдання природничо-
історичного дослідження ґрунту, ґрунтова експедиція
Харківського губернського земства паралельно з цим у широкому
масштабі ставить на чергу питання детального вивчення ґрунтів і,
користуючись науково зібраним при цьому матеріалом, іде
шляхом широких у цьому напрямку узагальнень, надаючи, таким
чином, роботам не тільки практичний, але й широкий науково-
теоретичний інтерес».

65
 Нарадою схвалена, проведена професором О.Г.Набоких,
трикратна система обстеження для установлення типів ґрунтових
утворень і їх географічного поширення:
 перша орієнтовна поїздка;
 друга поїздка з метою нанесення ґрунтових класів на
ґрунтову карту;
 третя поїздка для точного встановлення границь
залягання ґрунтів, при цьому нарада висловила
побажання, щоб були взяті проби на перехідних місцях,
щоб аналізи таких зразків могли служити для
встановлення границь зміни ґрунтів.
Професор О.Г. Набоких висловився проти непродуманого
використання неперевірених нових методів: «Щодо програми
дослідів я скажу тільки одне: подалі від сучасних нових і тонких
відкриттів і в галузі хімії та фізико-хімії. Я не говорю, що вони
погані, але ми ще занадто погано знаємо ґрунт; спочатку
приведіть у відповідність знання про елементарний склад ґрунту,
з’ясуйте характер ґрунту кожної ділянки, обстежте зразки,
зробіть малюнок розрізу й тільки тоді прислухайтеся до голосу
хіміків».
Цікаву думку висловив проф. О.Г. Набоких про ґрунтовий
музей: «Коли я вносив питання про земський музей у порядок
денний наради, то мав на увазі те міркування, що шкода викидати
дорогі колекції, ретельно зібрані й добре збережені, колекції, які
земству буде важко зібрати іншим разом.
Роблячи дослідження ґрунту Харківської губ., я зовсім не
мав наміри збирати колекції для музею, це вийшло зовсім
випадково, але справа в тому, що з цими матеріалами зв’язаний
цілий ряд питань не тільки практичної важливості, але й чисто
теоретичних. Справа в тому, що ми, люди науки, особливо в
останні 5 років, дружно у всіх кінцях Росії накинулися на
вивчення післятретинних відкладень.
Ми хочемо реставрувати історію країни за останні десятки
тисяч років, створити хронологію країни, що важливо не тільки
для розуміння минулого, але дає вказівки й на майбутнє.
Усе, що ми зібрали, може бути нами прочитане неправильно,
можуть бути зроблені помилки, але коли-небудь вони будуть усе-
таки прочитані. Тепер вищезгадані питання цікавлять багатьох

66
геологів. Зберігайте ж ці колекції, вони знадобляться. З іншого
боку, при всякому помилковому дослідженні може бути
зроблений коректив, коли тільки в наявності зразки, а ми робимо
дослідження протягом декількох років, чому й потрібно
збереження зразків; на кінець, ці зразки можуть знадобитися й
іншим.
Крім цього, я скажу ще таке: можна по-різному робити
роботу. Але як би добре й детально ця робота не була виконана,
усе-таки матеріалу опублікувати не можна, публікується тільки
головне. Навіщо ж інше викидати, як непотрібне; воно також
повинне бути збережене; а от таким сховищем і стане музей».
Фраза, висловлена проф. О.Г. Набоких: «Я маю зобов’язання
перед управою зберігати зразки для майбутнього музею; тому я їх
бережу, як зіницю ока». І далі «Дайте мені кімнату, хоча б на
обласній дослідній станції і я всі зразки доставлю туди. Але я
хочу, щоб із ними поводилися дбайливо».
В.І.Талієв, приват-доцент Харківського університету,
керівник ботанічних досліджень Харківської губернії: «Я думаю,
що нам треба мати ґрунтові виїмки тепер для орієнтування при
ботанічних дослідженнях».
І.К.Фрейберг, ґрунтознавець, завідувач Орловського
дослідного поля: «Отут було висловлено також бажання
дослідників, щоб і вони могли познайомитися із ґрунтовими
типами; я думаю, що це також важливо й для статистиків. Раз у
проф. О.Г.Набоких робота так організована, що всі зразки вже й
оброблені в Одесі й вони йому не потрібні, то я думаю, що їх
треба передати сюди, із забезпеченням, звичайно, управою їхньої
схоронності з погляду науковості. Може, губернський
агрономічний відділ візьме на себе зберігання цих зразків».

Труды Совещания по обсуждению результатов почвенного

исследования Харьковской губернии 23–25 марта 1914 года / Харьковская
Губернская Земская Управа. Экономический отдел. – Х.: Печатня
С.И.Яковлева, 1914. – 44 с.[Електронний ресурс]. – Режим доступа:
http://www.rusnauka.com/26__SSN_2008/Istoria/34888.doc.htm

67
 11. Стан земельних ресурсів та ґрунтів у Харківській
області (регіональна доповідь)

Відповідно до даних ґрунтової зйомки в межах Харківської

області нараховується більше 150 різновидів ґрунтів. Причиною
такої розмаїтості є насамперед приуроченість території
Харківській області до двох зон – лісостепової та степової.
Найбільша розмаїтість і строкатість характерні для лісостепової
частини області, хоча площі її менша степової частини. У
північній (лісостеповій) частині області розповсюджені
чорноземи глибокі, сірі, темно-сірі опідзолені та деградовані
ґрунти, чорноземи опідзолені та деградовані. У ґрунтовому
покриві степової зони переважають чорноземи звичайні та
чорноземи звичайні глибокі.
Найродючішими ґрунтами області є чорноземи типові та
опідзолені. Чорноземи звичайні глибокі та звичайні внаслідок
більшої посушливості кліматичних умов мають меншу
родючість. Серед інших менш поширених ґрунтів області в
сільськогосподарському виробництві використовуються лучні
чорноземні та лучні (переважно солонцювато-солончакуваті)
ґрунти – 23 тис.га, чорноземи на пісках 7,7 тис.га, лучно-болотні
та болотні ґрунти – 0,77 тис.га, практично не використовуються.
Еродовані ґрунти займають 41% площі с/г угідь. Погіршуються
також водно і агрофізичні властивості ґрунтів. Особливо
негативно впливають на стан агроландшафтів розораність
сільсьгосподарських угідь, несприятливі природно-антропогенні
процеси, техногенні викиди промисловості, забруднення та
засмічення земель промисловими та побутовими відходами
(свалки, полігони), формування на території Харківської області
гірнично-добувного комплексу, забрудненість радіонуклідами та
пестицидами тощо.
Сучасний стан використання земельних ресурсів не
відповідає вимогам раціонального природокористування,
встановлення динамічної рівноваги між антропогенним
навантаженням на природне середовище та його здатністю до
самовідновлення. У ХХ сторіччі, особливо в часи Радянської
влади, порушено екологічно допустиме співвідношення площ
ріллі, сіножатей, природних кормових угідь, що негативно

68
впливає на стійкість створеного агроландшафту.
Сільськогосподарська освоєність земель перевищує екологічно
допустиму, і протягом останніх 15 років вона залишилася майже
незмінною.
Харківська область розташована на території північно-
східного району Лівобережної України в межах двох природних
зон Лісостепу та Степу, що обумовлює її природні умови.
У цілому структура земельного фонду визначається дуже
високим сільськогосподарським освоєнням території,
урбанізацією й індустріалізацією життєвого простору.
У ґрунтовому покриві області переважають чорноземи типові
(39,4%), звичайні глибокі (34,6%), звичайні (11,7%) та опідзолені
(6,4%).Чорноземи звичайні глибокі та звичайні внаслідок більшої
посушливості кліматичних умов мають меншу родючість. У
ґрунтовому покриві області 40% площі займають ксероморфні
види основних типів ґрунтів. Вони внаслідок формування на
схилах і відповідно гіршого волого забезпечення мають менший
на 15-30% потенціал продуктивності.
Характерними для території області є реградовані ґрунти. До
них відносяться переважно темно-сірі опідзолені ґрунти та
опідзолені чорноземи, що пройшли складний шлях розвитку.
Значні площі реградованих ґрунтів розташовані в межиріччях
Уди, Лопань і Харків, а також у басейні верхньої течії річки
Мерла.
В окремих місцях області зустрічаються малогумусні
чорноземи зі слабкою структурою. Поряд із типовими
чорноземами, але на значно меншій площі під впливом
гігроморфних умов сформувалися солонцюваті та лучні
чорноземи. Вони розташовані біля річкових терас. У місцях
поширення солонцюватих чорноземів зустрічаються і плями
солонців – найменш родючих ґрунтів. Серед орних земель
області нараховується 152,2 тис.га кислих і 58,5 тис.га
солонцевих ґрунтів, які потребують постійної хімічної меліорації.
Загальна облікова площа зрошуваних земель 90,7 тис.га, які є
значним резервом збільшення валових зборів с/г продукції. Проте
їх ґрунтово-меліоративний стан не відповідає науковим і
технологічним умовам.

69
 Рівень родючості ґрунтів Харківської області наближається
до природного. За останні 10 років господарства області на 1 га
посівної площі зменшили внесення в 3 рази органічних і у
12 разів мінеральних добрив.
Щорічно з 1 га орних земель виноситься 0,5-0,6 тонни
гумусу. Баланс гумусу від’ємний.
Для підтримки бездефіцитного балансу гумусу необхідно
вносити на 1 га по 10 тонн органічних добрив, а господарствами
області в останні роки було внесено лише по 1,5-2,5 тонни.
З економічної точки зору, земельні ресурси найбільш
інтенсивно використовуються у двох профілюючих галузях –
промисловості й землеробстві.
Структура земельних угідь Харківської області протягом
останніх років у цілому є незмінною. Темпи трансформації орних
земель в інші види угідь не можна визнати задовільними.
Тенденція надмірного екологічно необґрунтованого
сільськогосподарського освоєння території області зберігається і
на цей час.

Динаміка структури земельного фонду області

Структура земельного фонду області свідчить, що 77,0%

території області зайнято сільськогосподарськими землями, під
лісами та іншими лісовкритими площами зайнято 13,3%
території, забудовані землі займають 3,9%, землі під пісками,
ярами та іншими відкритими землями без рослинного покриву –
1,1%, під водою – 1,9% території області. Динаміка структури
земельного фонду області представлена в таблиці.

Таблиця 1

Використання земель %
Сільськогосподарські землі 77,0
Під лісами та іншими лісо вкритими площами 13,3
Забудовані землі 3,9
Землі під пісками, ярами та іншими відкритими 1,1
землями без рослинного покриву
Землі під водою 1,9
Інші землі 2,8

70
 Таке інтенсивне використання земельного фонду в регіоні
значною мірою визначає екологічну ситуацію й негативно
впливає на наступний її розвиток стосовно земельних ресурсів.
Вплив сільськогосподарського виробництва, промисловості,
розвиток комунікацій, урбанізація й індустріалізація обумовили
високий ступінь антропогенної деградації земельного фонду.
Рівень розораності сільгоспугідь давно перевищив
екологічно припустимі норми. Причина – екстенсивний спосіб
ведення землеробства, нераціональна структура
сільськогосподарських угідь при надзвичайно високій їхній
розораності. Природні кормові угіддя становлять усього 11,8%.
Із площі сільськогосподарських угідь, яка становить
2418,7 тис. га, рілля складає 79,7%, перелоги – 0,6%, багаторічні
насадження – 2,0%, сіножаті – 5,0%, пасовища – 12,7%.

Розподіл сільськогосподарських угідь, %

Рілля
5 2
0,6
12,7 Пасовища

Сіножаті

Багаторічні
насадження
79,7 Перелоги

Рис.1. Структура сільськогосподарських угідь

На одного жителя області припадає 1,14 га земель, у т.ч. 0,88

га сільськогосподарських угідь, з них – 0,70 га ріллі.
За роки земельної реформи в структурі
сільськогосподарських угідь відбулися деякі зміни. Питома вага
ріллі в площі сільськогосподарських угідь зменшилася відповідно
з 81,0% у 1992 році до 77,0% у 2009 році, водночас з’явилися
перелоги загальною площею 14,05 тис. га.

71
 Розораність території Харківської області складає 61,3%,
лісистість – 13,3%.
Тобто спостерігаються позитивні тенденції у зміні структури
угідь, що ведуть до зменшення розораності земель області, яка
все ще залишається дуже високою. Проте цей процес ще не
достатньо впливає на загальний екологічний стан
сільськогосподарських угідь.
Наслідком високого господарського освоєння земельного
фонду, без належних заходів щодо його охорони та відтворення
як виробничого ресурсу й важливої складової навколишнього
природного середовища, є прогресуюча деградація земель, що
створює загрозу продовольчій безпеці області. Станом на
01.01.2010 року на території Харківської області обліковувалось
1192,4 тис. га земель, підданих ерозії, що складає 38% від
загальної площі області, та 13,7 тис. га підтоплених земель або
0,4%.
Основними сільськогосподарськими товаровиробниками в
області є сільськогосподарські підприємства та фермерські
господарства, у користуванні та власності яких перебуває
1154,2 тис. га або 36,7% від загальної площі області, у тому числі
в сільськогосподарських товариств різного типу – 543,9 тис. га
(17,3%), сільськогосподарських кооперативів – 38,5 тис. га
(1,2%), підсобних сільських господарств недержавних
підприємств, установ і організацій – 9,2 тис. га (0,3%), інших
недержавних сільськогосподарських підприємств – 272,9 тис. га
(8,7%), державних сільськогосподарських підприємств –
109,7 тис. га (3,5%), міжгосподарських підприємств – 0,1 тис. га,
фермерських господарств – 180,0 тис. га (5,7%).
На землях Харківщини прискорено розвиваються процеси
ерозії. Ерозійні процеси проявляються у вигляді площинного
змиву й яроутворення. З орних земель у регіоні виноситься
щорічно 10-15 т/га родючого шару ґрунту. З 12,8 млн га
еродованих земель це сильнозмиті, які потребують невідкладної
рекультивації шляхом залісення й залуження. Більше всіх (до
70%) зруйновані найбільш родючі ґрунти – українські чорноземи,
серед яких частина слабозмитих збільшилась за останні 15 років
на 26 %, а середньо- і сильнозмитих (це землі, які, по суті,
повинні бути виведені з інтенсивного землекористування) – на
23%.

72
 Розораність земель у Лісостеповій і Степовій зонах області
значно перевищує оптимальні показники, досягаючи 70% і
більше. Це викликає розвиток сильних ерозійних процесів,
причому в степових областях землі піддаються як водній, так і
вітровій ерозії. Частка еродованих земель постійно зростає й
досягла вже 37 % ріллі, що становить понад 12 млн га. З кожного
гектара землі щорічно змивається від 5 до 15 куб. м ґрунту, в
основному верхнього, найбільше родючого шару, що призводить
до зменшення врожайності на 30-70% і до зниження якості
сільськогосподарської продукції. На найбільш еродованих землях
вартість проведення протиерозійних заходів настільки велика, що
їх доцільно перевести в категорію несільськогосподарських,
насамперед, лісових земель.
Істотну небезпеку складають процеси технологічного
пиління, тобто видування при безпосередньому проведенні
технологічних операцій з обробітку ґрунту при вирощуванні
сільськогосподарських культур. У результаті вже більше 40 %
ріллі еродовано, зникли або знаходяться в жалюгідному стані
більшість малих річок, прогресуючи, падає родючість ґрунтів.
Найважливішим заходом збереження ґрунтів є правильне
формування культурного агроландшафту. У кожній екосистемі
має бути своє, науково обґрунтоване співвідношення між полем,
лісом, луками, болотами, водоймами. Це дасть найвищий
господарський ефект і збереже довкілля.
Не менш важливою справою є організація та дотримання
польових, кормових, інших сівозмін.
Зберегти ґрунт допоможуть і перехід на прогресивні форми
обробітку землі, ефективні та легкі машини й механізми,
скорочення повторного обробітку гранту, безплужний обробіток,
упровадження поряд з ультрахімізованим методом
господарювання органічного (біологічного) землеробства без
застосування отрутохімікатів і неякісних мінеральних добрив.
Головною проблемою в питанні охорони земель залишається
виділення коштів на реалізацію проектів з охорони земель.
Фінансування заходів з охорони земель і ґрунтів, відповідно до
ст. 55 Закону «Про охорону земель», здійснюється за рахунок
державного бюджету України, місцевих бюджетів, у тому числі
коштів, що надходять як відшкодування втрат
сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, від

73
плати за землю, а також коштів землевласників і
землекористувачів та інших джерел, не заборонених законом. На
жаль, на практиці ці заходи є малоефективними як через низький
рівень фінансування державою заходів з охорони земель і
ґрунтів, так і через юридичну нерозвиненість заходів, що
становлять зміст економічного стимулювання в цій галузі,
відсутність ефективного механізму його реалізації на практиці.
Усе це негативно позначається на якісному стані земель, і як
наслідок виникає потенційна небезпека для реального
забезпечення екологічної безпеки.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://5ka.at.ua/load/ekologija/stan_zemelnikh_resursiv_ta_gruntiv_u_kharkivski
j_oblasti_regionalna_dopovid/18-1-0-10815

12. Рослини населених пунктів

Харків прикрашають чудові парки, сквери, квітники,

лісопаркові пояси. Надзвичайне мистецтво – розбивати сади,
висаджувати квіти, проектувати парки так, щоб дерева
підкреслювали архітектурну красу міста, підбирали для
озеленення такі породи дерев, які б очищали повітря від
шкідливих речовин, постачали місту кисень, насичували повітря
фітонцидами, осаджували на своєму листі пил та сажу.
Основу паркових насаджень складають дерева, які
висаджуються масивами, групами, алеями, окремими
поодинокими екземплярами, особливо ті, що відрізняються
декоративною кроною або оригінальним забарвленням.
Акація біла (робінія звичайна). В Україну білу акацію
вперше виписав В. Н. Каразін. У 1804 р. на честь відкриття
Харківського університету майбутні студенти посадили 1804
саджанці прекрасної американки. Буйноквітучі дерева акації
прикрашають вулиці, парки, сквери, наповнюючи п’янким
ароматом повітря міста. Вона не боїться посухи, легко
переносить нестачу вологи. …В умовах забруднення повітря біла
акація може рости і прикрашати вулиці, парки, сквери до
100 років, наповнюючи ароматом повітря.

74
 Тополя пірамідальна займає одне з найпочесніших місць у
нашому зеленому будівництві. Її стрункі, рівні ряди височать
уздовж доріг і алей. За годину один квадратний метр листків
тополі виробляє майже три грами летких речовин-фітонцидів.
Тополя – ще й чудова постачальниця кисню. Учені підрахували,
що вона виділяє в повітря кисню вдвічі більше, ніж дуб, і втричі
більше, ніж липа. Доросле дерево за літо затримує близько 30 кг
пилу й сажі. …Рослина росте дуже швидко, адже через 5-7 років
після висаджування це вже доросле дерево. Тополя дуже стійка
проти сполук сірки, хлору, фтору. Її листя активно вбирає випари
фенолу, оксиду вуглецю, а потім переробляє їх. …
Модрина європейська – світлолюбне дерево з гарною
ажурною кроною. Хвоя в неї м’яка, зібрана в пучечки, що надає
деревам декоративності, а на зиму опадає. Модрини мають
гарний вигляд у парках, якщо ростуть поодиноко. Вони пухнасті
й розлогі.
Тис ягідний можна побачити в ботанічному саду, скверах, на
присадибних ділянках. Це декоративна рослина, тіньовитривала,
не боїться холоднечі, витримує пориви вітру, за довговічністю
випереджає більшість дерев. Тис добре пристосовується до
задимленого повітря. Тис ягідний – гарна рослина для складання
стрижених композицій.
Клен польовий – розкішне декоративне дерево. Клени
відзначаються різноманітністю фігур. Вони оживляють дороги,
прикрашають алеї і надають вуличним посадкам своєрідного
колориту. Крім цього, клени енергійно засвоюють з атмосфери
толуол і бензол, переробляють їх і одержані продукти включають
у свій обмін речовин. Клен ще й надійний фільтр, очищає повітря
міста від шкідливих для людини сполук, які викидаються з
вихлопних труб автомашин. У клена дуже висока фітонцидна
активність. Це справжнє міське дерево, прекрасний весняний
медонос.
Липа серцелистна. Липа – дерево «міського» характеру.
Вона добре почуває себе в затінку будинків, її не турбує асфальт.
Широке листя дає їй змогу виділяти більше кисню, ніж інші
дерева. Липа визначається одним із кращих паркових дерев і
найбільш придатною для посадок уздовж вулиць та бульварів.
Густа крона поглинає шум, гази, пил, дає тінь і прохолоду.

75
 Каштан кінський. Каштан прикрашає парки, сквери та
вулиці. Він дуже добрий очисник атмосфери – знешкоджує
вихлопні гази автомобілів.
Осика. Швидко росте і розмножується. За два роки
витягується до 4 м, за 20 років її зріст досягає 12 м. Осика –
високе струнке дерево, з широкою округлою кроною. … Любить
світло і вологу. Це прекрасне декоративне дерево.
У зелених насадженнях міста росте яблуня Недзвецького,
яка прийшла до нас із гір Тянь-Шаню. Це дуже красива
декоративна рослина. Навесні, влітку, восени яблуня виділяється
яскравим пурпурним кольором квітів, листків або плодів. Це
світлолюбна рослина, не боїться морозів та посухи.
Шовковиця біла. Декоративна рослина, не боїться посухи,
пристосовується до різних ґрунтів. Це світлолюбне дерево,
висаджується уздовж доріг, для озеленення територій фабрик,
заводів, у парках і садах. Шовковиця біла ціниться в зеленому
будівництві – з неї формуються живі огорожі, вуличні посадки й
алеї.
Кущі збагачують пейзаж фарбами, роблять зелені
насадження затишними, добре захищають від пилу і шуму. Вони
використовуються для створення композицій кущових груп, для
створення зелених огорож, озеленення будівель. За
декоративними якостями і характером застосування кущі умовно
поділяють на три групи: декоративно-квітучі з красивим рясним
цвітінням; виткі, чіпкі, лазячі; декоративно-листяні з красивою
формою і забарвленням листа.
Калина як декоративна рослина зустрічається в садах і
парках, особливо приваблива її форма з кулястими, мов сніжки,
суцвіттями – називають її бульденеж (снігова куля). Калина росте
великим розлогим кущем і полюбляє зволожений ґрунт.
Кизил звичайний росте в садах і парках. Це декоративна
рослина. Квітне дуже рано навесні, має яскраві плоди, густу
крону.
Скумпія для Харківської області – не рідкість. Це високий
кущ, улітку привертає увагу пишними волотями, забарвленими в
різні відтінки пурпурового або рожевого кольору. Здається, що
кущ огорнений рожевуватим серпанком. Скумпія прикрашає
вулиці, дороги, з неї утворюють цікаві живі огорожі.

76
 Півонія. Деревовидна півонія – найулюбленіший
декоративний мотив на тканинах і художніх виробах Китаю.
Квітки цієї рослини великі, досягають 20 см у діаметрі.
Вирощують її в садах, і в період цвітіння вони нагадують
яскравий килим.
Бузок звичайний. Світова колекція бузків нараховує близько
1300 видів. Вони відрізняються кольором, ароматом і формою
квіток. У парках і скверах бузок висаджують у вигляді
поодиноких і групових посадок. Це декоративна рослина, листя
добре утримує пил, має високу газостійкість. Використовується в
озелененні міст, вулиць, території підприємств, майданів.
Квітучий бузок став традиційною рослиною в озелененні
присадибних ділянок, окрасою наших садів.
Яловець звичайний – вічнозелений кущ або невелике
деревце з гарною пірамідальною кроною. Хвоя колюча, з
восковою поволокою. Яловець – декоративна рослина, широко
використовується в озелененні.
Хеномелес, або айва японська. Квітки великі, яскраві й
різнокольорові: червоні, рожеві, білі, коралові. Вони чудово
поєднуються з блискучими зеленими листками, які навесні мають
бронзово-червоний відтінок. З айви низької створюють низькі
живоплоти і бордюри, висаджують групами на газонах. Це
декоративна рослина.
Таволга вангутта, або спірея. Це дуже красиві кущі, які
цвітуть ранньою весною: на ніжних зігнутих гілках зібрані, наче
букетиком, білосніжні квіти. Добре росте біля промислових
підприємств, стійка до міських умов. Таволга має чудовий вигляд
поряд з іншими квітучими кущами, у поодиноких посадках, з неї
можна формувати живі огорожі. Спірея очищує повітря, заглушує
шум.
Не можна уявити жодного скверу чи парку без квітів. Вони
ваблять око, починаючи з ранньої весни до пізньої осені.
Трав’янисті квітково-декоративні рослини поділяються на
однорічні, дворічні та багаторічні. Для створення безперервного
цвітіння використовують усі ці групи. Однорічні рослини –
петунія, алісум, айстра, сальвія, чорнобривці, агератум,
бальзамін, ешольція, майорці, нагідки, кареопсис, ротики.
Дворічні рослини – незабудки, наперстянка, фіалка триколірна,
гвоздика турецька, дзвоники, стокротки. Багаторічні рослини –

77
канни, півники, рудбекія, очиток, молодило, флокси, хризантеми,
тюльпани, нарциси, гіацинти, аквілегія, півонії, жоржини,
дельфіній, мак східний, королиця великоквіткова, гай-лардія та
багато інших.
Троянда – цариця квітів. Ці чудові рослини можуть
виростати до 2,5 м заввишки, а вічнозелені пліті деяких видів
досягають 10 м. Троянди розрізняють за формою куща, ароматом
і кольором квітів. Саме тому їх використовують у
найрізноманітних насадженнях, поєднуючи з іншими рослинами,
або створюють сади тільки із троянд. Вимогливі до ґрунту, вони
добре ростуть на чорноземах.

За посібником «Природа Харківщини / С.М. Погорєлова,

В.А.Тетьоркіна, Л.І. Прокопенко; за ред. Г.Ф. Пономарьвої. – Харків:
Вид-во «Ранок»: Веста, 2003. – С. 156-175.

13. Рідкісні й такі, що перебувають під загрозою

зникнення, та типові природні рослинні угруповання,
які підлягають охороні

Угруповання формації ковили Лессінга (Stipeta lessingianae)

Поширення в Україні. Підзона різнотравно-ковилових

(справжніх) степів на Причорноморській і Приазовській
низовинах, Приазовській височині, Донецькому кряжі, на
південних схилах Середньоруської, Придніпровської та
Подільської височин, у Криму (Тарханкутський і Керченський
півострови).
Фізико-географічні умови. Один з найпосухостійкіших і
карбонатофільніших видів ковили, що росте на схилах річкових
долин, балок, лиманів і морських узбереж зі звичайними та
південними чорноземами, каштановими і змитими кам’янистими
ґрунтами південної частини України.
Біотоп. Справжні степи злакові. Валіськокострицево-
ковилові (з домінуванням ковили найкрасивішої (Stipa
pulcherrima), к. Лессінга (S. lessingiana), к. української
(S. ucrainica), к. понтійської (S. pontica)).

78
 Фітоценотична та аутфітосозологічна значущість. Звичайний
тип асоційованості домінанта та співдомінантів. Ключові
угруповання екосистем національного значення. Домінант
(к. Лессінга) і співдомінанти (к. волосиста (S. capillata),
к. українська) занесені до ЧКУ. Ковила Залеського (S. zalesskii)
занесена до ЧКУ, ЄЧС та ЧК МСОП.
Ботаніко-геграфічна значущість. Зональний маркер типових
степів України.
Ценотична структура та флористичне ядро. Переважно
одноярусні трав’яні угруповання, в яких виділяються три
під’яруси. У чагарниково-степових угрупованнях формується
чагарниковий ярус, до складу якого входять карагана кущова
(Caragana frutex), мигдаль степовий (Amygdalus nana), подекуди –
таволга звіробоєлиста (Spiraea hypericifolia) та т. зарубчаста
(S. crenata). Петрофітні варіанти синтаксону мають дещо
зріджений (загальне проективне покриття 50–70%) і флористично
бідніший травостій.
Перший під’ярус (заввишки 60–90 см) утворюють ковила
волосиста, стоколос прибережний (Bromopsis riparia), тимофіївка
степова (Phleum phleoides), шавлія поникла (Salvia nutans),
волошка притиснутолускувата (Centaurea adpressa), підмаренник
руський (Galium ruthenicum), молочай Сегієрів (Euphorbia
seguieriana), малабайла пахуча (Malabaila graveolens), залізняк
бульбистий (Phlomis tuberosa), сухоребрик мінливий (Sisymbrium
polymorphum) та ряд інших степових злаків і різнотравних
фітокомпонентів.
До другого під’ярусу (заввишки 30-60 см) входять як
головний едифікатор (ковила Лессінга), так і деякі ксерофільні
щільнодернинні злаки, а саме: костриця валіська (Festuca
valesiaca), кипець гребінчастий (Koeleria cristata), а також
численні види степового різнотрав’я – люцерна румунська
(Medicago romanica), кринітарія волохата (Crinitaria villosa),
чистець трансільванський (Stachys transsilvanica), шавлія лучна
(Salvia pratensis) і ш. дібровна (S. nemorosa), гострокільник
волосистий (Oxytropis pilosa), шандра рання (Marrubium praecox)
тощо.
У третьому під’ярусі (заввишки до 30 см) звичайними є оман
німецький (Inula germanica) і о. шершавий (I. hirta), півники
карликові (Iris pumila), вероніка степова (Veronica steppacea) і в.

79
австрійська (V. austriaca), чебрець Маршаллів (Thymus
marschallianus) і ч. Кримський (T. tauricus), молочай степовий
(Euphorbia stepposa), осока приземкувата (Carex supina), наземка
мала (Polycnemum minus) та ін.
На північній межі поширення помітно зростає участь лучно-
степових видів, зокрема гадючника звичайного (Filipendula
vulgaris), конюшини альпійської (Trifolium alpestre) і к. гірської
(T. montanum), півників угорських (Iris hungarica), анемони
лісової (Anemone sylvestris), оману шершавого, синяка
плямистого (Echium maculatum) та ін. У Криму до складу
угруповань долучається ксерофітне різнотрав’я та петрофітно-
кальцефільні види, а саме: полин кримський (Artemisia taurica), п.
Лерхе (A. lerchiana)) і п. вовнистий (A. lanulosa), чебрець Кальє
(Thymus callieri) і ч. кримський (T. tauricus), астрагал ріжковий
(Astragalus corniculatus), кипець лопатевий (Koeleria lobata),
громовик кримський (Onosma taurica), загнітник головчастий
(Paronychia cephalotes) тощо.
Забезпеченість охороною. Охороняються в БЗ «Асканія-
Нова», у відділеннях Українського степового ПЗ та Луганського
ПЗ, Єланецькому ПЗ, Опукському ПЗ, НПП «Святі Гори», Азово-
Сиваському НПП, РЛП «Половецький степ» (Донецька обл.),
РЛП «Біловодський» (Луганська обл.), РЛП «Панай» (Запорізька
обл.) та численних заказниках.

За матеріалами «Зелена книга України / під заг. ред. Я.П. Дідуха – К.:
Альтерпрес, 2009. – С. 208-210.

14. Тварини населених пунктів

Для міст і сіл Харківщини характерна ціла група тварин-

синантропів (від грецького – «разом» і «людина»). Тварини-
синантропи живуть поблизу людей, де й знаходять житло та їжу.
Біля людського житла живуть таргани, муха кімнатна, блошиця
постільна. …
Але ширше за всі групи представлена орнітофауна населених
пунктів. Близько 30 видів птахів можна вважати синантропними.
Птахи-синантропи селяться в будівлях або поблизу житла

80
людини, де знаходять собі їжу й виводять пташенят. Майже
виключно міськими видами стали галки та серпокрильці. До
птахів, що оселяються в будівлях, можна віднести міську та
сільську ластівку, хатнього та польового горобця. Часто поблизу
людських осель зустрічаються сорока звичайна, ворона сіра;
влаштовують там свої гнізда колонії граків, шпаків. Останні роки
дуже поширена в містах і селах кільчаста горлиця.
У парках і скверах міст оселяються дятли, зяблики, зеленяки,
щиглики, костогризи, сірі мухоловки, співочі та чорні дрозди,
ковалики. На околицях населених пунктів гніздяться славки, у
водоймищах звичайним стало гніздування крижнів, чисельність
яких за останні роки значно підвищилась.
З людськими оселями тісно пов’язане й розповсюдження
лелеки білого, або чорногуза. Взимку пташине населення області
значно поповнюється за рахунок кочуючих птахів. На зиму
лишається приблизно 1/4 частина літньої фауни. Багато птахів
проникають у населені пункти тому, що тут легше
прогодуватися. Особливо багато зимує граків. Це північні
мешканці. Наші граки відкочовують на південь та південний
захід, а їх місце заповнюють північні гості. У деякі роки тільки
Харків дає притулок до 70 000 граків. На зиму прилітають
омелюхи, чижі, снігурі.
Із ссавців до синантропних видів можна віднести сірого
пацюка, домову мишу. На окраїни населених пунктів заходять
їжаки, ласки, тхори, миші.
Ласка звичайна – найменша з усіх хижаків. Найчастіше вона
зустрічається там, де є мишовидні гризуни. Тхір чорний нерідко
влаштовує кубло під підлогою будівель або у скирдах.
Цікавим представником кунячих є кам’яна куниця. Останнім
часом вона часто селиться в людських оселях, садах і парках.
Кубла влаштовує в щілинах, на горищах. Їжак звичайний –
найбільший звірок серед комахоїдних ссавців. На горищах
людських осель будують гнізда кажани.

За посібником «Природа Харківщини / С.М. Погорєлова, В.А. Тетьоркіна,

Л.І. Прокопенко; за ред. Г.Ф. Пономарьової. – Харків: Вид-во «Ранок»:
Веста, 2003. – С. 156-175.

81
 Рідкісні та зникаючі тварини Харківської області
Гадюка Нікольського, гадюка лісостепова Vipera nikolskii
Vedmederja, Grubant et Rudaeva, 1986

Таксономічна належність. Клас

– Плазуни (Reptilia), ряд – Змії
(Serpentes), родина – Гадюкові
(Viperidae). Один із 5 таксонів, що
розглядаються як види та підвиди
комплексу звичайної гадюки Vipera
(Pelias) berus (Linnaeus, 1758), та один
із 3-х видів роду Vipera у фауні
України.
Природоохоронний статус: Рідкісний.
Ареал виду та його поширення в Україні. Від сх. Румунії та
Молдови до Волги. В Україні поширений в лісостеповій зоні.
Мешкає у широколистяних, подекуди мішаних лісах, переважно
на вододілах та по високих берегах річок, інколи – в заплавних
лісах.
Чисельність. Зазвичай реєструють 1-10 ос./га. Щільність
популяції під час певних фаз сезонного циклу може досягати 20-
30 особин на 1 км маршруту чи кількох десятків на га, але площа,
що підтримує існування цих змій упродовж усього сезону, значно
більша.
Причини зміни чисельності: трансформація біотопів
(вирубування лісу, дачна забудова, перевипас), загибель змій на
автошляхах, знищення людьми або відлов із метою продажу.
Реліктовий вид, який поступово поглинається звичайною
гадюкою в результаті природної гібридизації, наслідки якої
мінімальні лише в ізольованих популяціях уздовж південної межі
ареалу.
Особливості біології та наукове значення. Активна з
початку березня до кінця жовтня. Веде денний спосіб життя.
Ховається переважно у норах гризунів. Дорослі особини
живляться в основному дрібними ссавцями (найчастіше
норицями), іншими дрібними хребетними. Парування – у кінці
квітня – на початку травня. Яйцеживородна. Народжує 7-
23 малят у серпні-вересні. Статевозрілою стає у віці 4-5 років,

82
тривалість життя перевищує 10 років. Отруйна. Як отруйний,
реліктовий і гібридизуючий вид має істотне наукове значення.
Морфологічні ознаки. Невелика змія (загальна довжина
самців до 76 см, самок – до 85 см) з товстим тілом і коротким
хвостом. Черевних щитків зазвичай більше 150. Дорослі особини
суцільно чорні, низ кінчика хвоста жовтуватий. Новонароджені –
сірі або бурі з темною зигзагоподібною смугою вздовж хребта.
Режим збереження популяцій та заходи з охорони.
Охороняється на заповідних територіях, розташованих у
Лісостепу. Необхідне збереження великих лісових масивів,
особливо екотонів у їх складі, та роз’яснювальна робота серед
місцевого населення. За потреби вид можна з успіхом розводити
в лабораторних умовах.
Господарське та комерційне значення. Може стримувати
надмірне розмноження гризунів. За рік в Україні реєструється
кілька десятків несмертельних укусів отруйними зміями, з яких
частина стосується гадюки Нікольського. Отрута цього виду в
Україні не заготовляється.

Джерело: Таращук, 1959; Котенко, 1983, 1999; Ведмедеря и др., 1986;

Стрелков, 1996; Ружиленко, 2003; Зиненко, 2005; Зіненко, Котенко, 2005;
Milto, Zinenko, 2005; Zinenko, 2006; Зиненко, Зіненко, 2006; Joger et al.,
2007; Котенко, Курячий, 2008; Лопарев, Сытни

Гольян озерний Eupallasella percnurus (Pallas, 1814)

Таксономічна належність.
Клас – Променепері риби
(Actinopterygii), ряд – Коропоподібні
(Cypriniformes), родина – Коропові
(Cyprinidae). Один із 20-ти видів роду,
єдиний вид роду у фауні України.
Раніше вид розглядався в роді Phoxinus
Rafnesque, 1820.

Природоохоронний статус виду. Зникаючий.

Ареал виду та його поширення в Україні. Замкнені
прісноводні водойми бас. Пн. Льодовитого океану (від Пн. Двіни

83
до Колими) і Охотського моря; Анадир, Суйфун, Сахалін, бас.
Амуру, басейни Каспійського (басейн Середньої Волги) і
Чорного морів. В Україні відомий з водойм басейну Верхнього і
Середнього Дніпра, зокрема в бас. верхньої течії Прип’яті, Десни,
Остра, Трубіжа, Ворскли, Супою, Сожа, Стохода, Здвижу, а
також із заплавних озерець і осушуваних каналів Волинської обл.
та маленьких озер околиць Києва. Уперше відзначений на
верхній течії Сів. Дінця (оз. Борове, 2000 р.
Чисельність і причини її зміни. Точно невідома. З 1960-х рр.
ареал і чисельність невпинно скорочуються. Фактично зник у
водоймах Київщини, частково в бас. Десни, у лівобережних
притоках Дніпра, став рідкісним в бас. Прип’яті. Осушування
боліт і заплавних водойм, торфорозробка, гідромеліоративні
роботи.
Особливості біології та наукове значення. Прісноводна
зграйна придонна озерна риба, яка зустрічається тільки в
мілководних невеликих замкнених, стоячих або ледь проточних
водоймах із піщано-мулистим або мулистим ґрунтом і з добре
розвиненою рослинністю, як правило, уникає руслових ділянок
річок. Статевої зрілості досягає у 2 роки при довжині тіла понад
4 см. Розмножується в травні-липні. Плодючість у особин
завдовжки 4,4-6,6 см коливається від 360 до 2920 ікринок. Ікра
клейка, відкладається кількома порціями в прибережній зоні на
рослинність. Молодь живиться планктоном, дорослі споживають
червів, дорослих комах, їхні личинки та лялечки, водорості, вищу
рослинність, а також ікру риб і амфібій.
Морфологічні ознаки. Тіло видовжене, низьке, дещо
стиснуте з боків, укрите дуже дрібною лускою. Бічна лінія
неповна, часто переривчаста (у молоді завдовжки до 3,5 см
зазвичай відсутня). Черево між черевними й анальним плавцями
заокруглене. Найбільша довжина тіла близько 7 см, маса – до 5,6
г, тривалість життя до 4 років. Спина темна, жовтувато- або
зеленкувато-бура, боки золотисті, черево жовтувато-сріблясте. На
боках є численні, досить виразно окреслені темні плямки. Парні
плавці жовтуваті або жовтувато-рожеві, непарні сірувато-жовті.
Режим збереження популяцій та заходи з охорони. Заборона
вилову, виявлення типових місць перебування, вивчення
сучасних поширення та чисельності, установлення заповідного
режиму. Занесений до списків МСОП.

84
 Розмноження та розведення у спеціально створених умовах.
Відомостей немає.
Господарське та комерційне значення. Промислового
значення не має.

Джерело: Берг, 1949; Мовчан, 1976, 2005; Полтавчук, 1976а, б;

Зимбалевская и др., 1989; Каталог коллекций, 2003; Kottelat, Freyhof, 2007.
Автор: Ю.В. Мовчан Малюнок: І.В. Маханьков

Журавель сірий Grus grus (Linnaeus, 1758)

Таксономічна належність.

Клас – Птахи (Aves), ряд –

Журавлеподібні (Gruiformes),
родина – Журавлеві (Gruidae). Один
із 2-х видів роду у фауні України;
один із 10-ти видів роду у світовій
фауні.

Природоохоронний статус виду. Рідкісний.

Ареал виду та його поширення в Україні. Гніздиться у Пн.,
Центральній і Сх. Європі, Пн. Азії; птахи європейської популяції
зимують на Піренейському п-ві, у Пн. і Сх. Африці, Малій Азії,
азійські птахи проводять зиму у Пд. Азії. В Україні гніздиться на
Поліссі, у Лівобережному лісостепу й частково в Лівобережному
степу, а також, можливо, на Сиваші; мігрує по всій країні.
Чисельність і причини її зміни. Зараз в Україні від 500-600
до 700-850 пар. У Сумській обл. 60-70 пар, Чернігівській – 7-11,
Київській – 16-23, Полтавській – 40-45, Харківській – 100-110,
Донецькій – 15-20, Луганській – 40, Дніпропетровській – 10-15.
На Лівобережжі – 410-460 пар, з яких 80-100 – на Поліссі, 180-
200 – у Лісостепу, 160-175 – у Степу. У долині Сули біля 25-
30 пар, Удаю – 15-20, Псла – 30-35, Хорола – 3-5, Ворскли – 65-
70, Мерли – 12-15, Орельки – 12-15. У поліських р-нах
Правобережжя – 80-100 пар. Міграційні скупчення на
Житомирщині, Полтавщині, Київщині, у БЗ «Асканія-Нова» – 8-

85
16 тис. ос. На Центральному Сиваші восени тримається до 8-
10 тис. ос. У м’які зими небагато птахів зимує у р-ні БЗ «Асканія-
Нова» і на Сиваші. Чисельність європейської популяції – 74-
100 тис. пар.
Причини зміни чисельності. Фактор непокою на гніздуванні,
зниження рівня води у гніздових біотопах, що робить
доступними гнізда для хижаків, браконьєрство, зіткнення з
електролініями, використання пестицидів.
Особливості біології та наукове значення. Весняна міграція
у березні – на початку травня. Моногам, пари постійні. У р-ни
гніздування повертається з кінця березня – до початку травня.
Оселяється в заболочених лісах, на великих відкритих болотах та
в заплавах із заростями очерету. Гніздиться окремими парами,
гнізда з рослинних решток на купинах або сухих місцинах.
Кладка з 1-3 яєць у кінці квітня – на початку травня, насиджують
обидва птахи. Інкубація близько 30 діб. Молодь починає літати у
віці 2-х місяців. Статева зрілість у віці 4-6 років. Осіння міграція
з середини вересня до кінця жовтня. Живиться переважно
рослинною їжею: вегетативними частинами рослин, насінням,
ягодами, а також комахами, ящірками, зміями, яйцями птахів,
гризунами, молюсками тощо.
Морфологічні ознаки. Маса тіла: 4-7 кг, довжина тіла: 114-
130 см, розмах крил: 200-230 см. Шия, дзьоб і ноги довгі.
Дорослий птах сірий, на тім’ї гола червона шкіра; потилиця,
горло і верх шиї чорні, по боках голови білі смуги, дзьоб
буруватий, ноги чорні. Молодий птах рудувато-бурий.
Режим збереження популяцій та заходи з охорони. Під
охороною CITES, Бернської (Додаток ІІ), Боннської конвенцій
(Додаток ІІ), угоди AEWA, внесений до ЧКУ (1994). Необхідно
надати охоронний статус місцям гніздування і перебування виду
під час міграцій і зимівлі, обмежити застосування пестицидів у
місцях гніздування.
Господарське та комерційне значення. Відомостей немає.

Джерело: Кістяківський, 1957; Вінтер, 1994; Prange, 1994, 1997;

Belik, Vetrov, 1995; Гаврись, Слюсар, 1996; Горлов, 1998; Gavris, 1999;
Andryuschenko, Gorlov, 2001; Книш, Гаврись, 2001; Гавриленко, Думенко,
Лопушанский, 2002; Birds in Europe, 2004.

86
Ховрах крапчастий Spermophilus suslicus (Gueldenstaedt, 1770)

Таксономічна належність.

Клас – Ссавці (Mammalia),

ряд – Гризуни (Rodentia), родина
– Білячі (Sciuridae). Один із 41
виду роду, один з 4-х видів роду
у фауні України.

Природоохоронний статус виду. Зникаючий.

Ареал виду та його поширення в Україні. Головна частина
ареалу поширена в Росії (на сх. до Волги, на пн. до Орла, Рязані,
Арзамасу). В Україні був поширений майже по всьому
Лівобережному Лісостепу. В останні десятиліття встановлені
лише окремі колонії в Харківській і Луганській областях.
Чисельність і причини її зміни. Вид, що знижує чисельність
на всьому ареалі. В Україні чисельність виду впала в тисячі разів.
На початок ХХІ ст. в Україні залишилося не більше тисячі
дорослих особин, що розпорошені по кількох колоніях.
Причинами різкого падіння чисельності стали, перш за все,
безпосереднє винищення, а також деградація природних для
цього виду біотопів, розорення цілинних ділянок.
Особливості біології та наукове значення. Осілий,
колоніальний звір. На зиму впадає в сплячку. Травоїдний та
насіннєїдний звір, який, однак, не гидує великими комахами. Раз
на рік у квітні самка народжує від 3-х до 8 малят. Вагітність
триває біля 3-х тижнів. Статевозрілість настає на другому році
життя. Місцями перебування слугують, перш за все, цілинні
ділянки, незаймані пустощі, пасовища. Агроценозів уникає.
Морфологічні ознаки. Зовні типовий один із найменших за
розмірами ховрахів. Довжина тіла – 17-26 см, хвіст менший ніж
1/4 довжини тіла. Маса – до 0,5 кг. Забарвлення спини яскраве та
строкате, з вираженим крапом, фон сірувато-буроватий або
коричневий.

87
 Режим збереження популяцій та заходи з охорони. Як вид,
стан якого близький до загрозливого, занесений до Червоного
списку МСОП, а як вид, що потребує особливої охорони, – до
Бернської конвенції. Не охороняється на жодній
природоохоронній території. Значні за чисельністю колонії цього
виду негайно потребують природоохоронного статусу.
Розмноження та розведення у спеціально створених умовах.
Відомостей немає.
Господарське та комерційне значення. Вважався шкідником
сільського господарства, також був об’єктом промислу заради
дешевого хутра.

Джерело: Мигулін, 1938; Громов, Ербаева, 1995; Фрисман, Кораблев,

Ляпунова, Воронцов, Брандлер, 1999.
Автор: С.В. Межжерін. Фото: І.В. Маханьков

Кутора мала Neomys anomalus (Cabrera, 1907)

Таксономічна належність.

Клас – Ссавці (Mammalia), ряд

– Комахоїдні (Insectivora), родина
– Землерийкові (Soricidae). Один із
3-х видів роду; один із 2-х видів
роду у фауні України.

Природоохоронний статус виду. Рідкісний.

Ареал виду та його поширення в Україні. Реліктовий.
Включає гірські області Європи з помірним кліматом, а також
зону широколистяних лісів: від Португалії на зх. до пд.-зх.
областей європейської частини Росії на сх., на пд. – до пн.
регіонів Малої Азії. На пн. сягає пн. сх. Польщі. На території
України вид поширений у лісовій та лісостеповій зонах
Правобережжя, у плавнях Дніпра та Дунаю, у Кримських горах;
на Лівобережжі – спорадично в лісостеповій зоні.

88
 Чисельність і причини її зміни. У типових біотопах
чисельність підтримується на досить низькому рівні (не
перевищує 1-2 особини на 100 пастко-діб, звичайно до 0,5).
Частка у відловах – до 1,5%. Відмічена тенденція до скорочення
чисельності виду. Вразливість виду пов’язана зі специфікою
місць мешкання та харчовою спеціалізацією.
Причини зміни чисельності. Трансформація місць мешкання
(у результаті порушення гідрологічного режиму водойм,
вирубування дерев, тощо), а також забруднення води та
узбережних ділянок.
Особливості біології та наукове значення. Населяє берегові
ділянки водойм, які густо заросли трав’янистою рослинністю,
деревами та кущами. Живиться навколоводною мезофауною
(черви, молюски, ракоподібні, комахи, личинки) та дрібними
хребетними. Статевої зрілості досягає на першому році життя. У
приплоді 2-5 малят.
Морфологічні ознаки. Характерне двоколірне забарвлення
хутра: сріблясто-чорне на спині та світле на черевці. Довжина
тіла до 6-9 см, хвоста – 4-6 cм. Від близького виду (кутори
великої) відрізняється меншими загальними розмірами, меншим
розвитком кіля на нижньому боці хвоста та менш розвиненими
плавальними оторочками на лапах.
Режим збереження популяцій та заходи з охорони. Вид
занесений до ЧКУ (1994) з наданням охоронної категорії ІІІ (ІV
для N. a. mokrzheckii). Також занесений до Червоного списку
МСОП, а як вид, що підлягає охороні, включений до Бернської
конвенції. Охороняється на території БЗ Карпатського,
Чорноморського та Дунайського, ПЗ Кримського та Рівненського,
НПП Карпатського, Шацького, Деснянсько-Старогутського та
«Синевир». Потребує виявлення й охорони місць мешкання та
контролю над рівнем забруднення середовища.
Розмноження та розведення у спеціально створених умовах.
Відомостей немає.
Господарске та комерційне значення. Не має.

Джерело: Абеленцев, Підоплічко, 1956; Абеленцев, 1967; Niethammer, Krapp,

1990; Федорченко, 1992; Кисе- люк, 2002; Мішта, 2003, 2008; Товпинець,
Євстаф’єв, 2008. Автор: А.В. Мішта. Фото: А.В. Мішта

89
15. Фізико-географічне районування Харківської області

Територія Харківської області порівняно невелика

(31,6 тис. кв. км), однак деяка різноманітність фізико-
географічних умов у її різних частинах дозволяє розділити
область на частини.
Більшість учених головною таксономічною одиницею вважає
географічну зону. Харківська область розташована у двох зонах -
лісостеповій та степовій. Кордон між ними проводять по-різному.
Ми проводимо межу між названими зонами в межах розглянутої
області від місця перетину кордону Полтавської області
верхньою течією р. Орчик через с. Старовірівка, північніше
м. Первомайська, через Нижній Бишкин і по лівому березі
Сіверського Донця до Бєлгородської області. Таким чином, до
лісостепової зони належить тільки північно-західна, приблизно
четверта частина Харківської області, а вся інша (близько 75 %) –
до степової зони. За Ф.Мільковим, до степової зони відноситься
лише та частина області, що розміщена на схід від р. Оскола.
У двох названих районах Харківської області можна
виділити три фізико-географічні провінції (області): північно-
західну лісостепову, південно-західну степову та східну степову.

За збірником: Харківська область. Природа і господарство». –

Х.: Вид-во Харківського державного університету
ім. О.М. Горького, 1971. – С.112.

16. Регіональний ландшафтний парк

«Сокольники-Помірки»

На сесії Харківської обласної ради 30.08.2012 прийнято

рішення про створення регіонального ландшафтного парку
«Сокольники – Помірки» площею 1104,6 га.
Мета створення парку – зберегти флору та фауну
Лівобережного лісостепу, збільшити площу заповідного фонду
міста, створити умови для туризму й відпочинку жителів і гостей
Харкова. Харківський лісопарк, у межах якого створено

90
ландшафтний парк, є найбільшим серед подібних лісопарків у
нашій країні.
Основою парку є два лісових урочища: «Олексіївське» на
землях Данилівського дослідного держлісгоспу та «Сокольники-
Помірки» на землях СКП «Харківзеленбуд». Сьогодні там
мешкає понад 50 видів тварин і росте понад 30 видів рослин,
занесених до Міжнародних Червоних списків, Червоної книги
України та Червоних списків Харківській області.
Територія парку має значну природоохоронну й рекреаційну
цінність для м. Харківа. Тут зростають десятки видів рослин
(гніздівка звичайна, зозулені сльози серцелисті, коручка
чемерниковидна, коручка морозниковидна, коручка
широколиста, любка дволиста, тюльпан дібровний, цибуля
ведмежа) і тварин, які занесені до Червоної книги України, 5
видів тварин занесені до Європейського Червоного списку.
З метою ефективної організації раціонального використання
природних ресурсів парку необхідно розробити його
функціональне зонування у складі двох зон: заповідної в центрі
парку та регульованої рекреаційної для організації різних видів
відпочинку й туризму.
Надання природоохоронного статусу цій території
забезпечить збереження цінних природних комплексів регіону.
Станом на 30 серпня 2012 року площа природно-заповідного
фонду Харківської області становить 74 тис. га, відсоток
заповідності – 2,4% від загальної площі області.

За матеріалами сайтів:
http://pryroda.in.ua/blog/na-harkivschyni-stvoreno-rehionalnyy-
landshaftnyy-park-sokolnyky-pomirky/
http://www.city.kharkov.ua/uk/news/u-harkovi-stvoreno-regionalniy-
landshaftniy-park-sokolniki-pomirki-15533.html

17. Донецький степ

Степ. У червні він у повному розквіті. На підвищеннях

густий покрив утворюють ковила, типчак, тонконіг і стоколос. А
в зниженнях переважає білий переривчастий килим візерунчасто-

91
розложистих кущиків квітучого роговика, серед яких підносяться
гіллясті стебла катрану з його великими куртинами, усіяними
білими голівками квітів. До роговика й катрану домішується не
менш високий з блідо-рожевими квітами в’язіль. Місцями можна
довго йти по пояс у заростях запашного еспарцету і дикої вики,
вже вкритої напівзеленими стручками...
Над усією пишністю багатобарвного степу дрижить нагріте
духмяне повітря, в якому снують з квітки на квітку тисячі
метеликів і гомінких джмелів.
Достигає ковила – і степ вкривається суцільною пеленою з її
ніжних сріблястих ниток. Ковиловим морем безшумно біжать
темні та світлі хвилі.
Якщо день тихий, ніщо не порушує жаркої безмовності
степу. І він лежить широкою, неозорою рівниною з далекими
курганами й горбами, оповитими сірим серпанком. На палючому
тьмяно-блакитному небі висить розжарене сонце, і здається, що
воно ніколи не зрушить із зеніту й не перевалить на захід. Ніхто
не хоче рухатись. Навіть ящірки принишкли й рідко роблять
короткі перебіжки, знову завмираючи в тіні.
Але ж не вічно бути спеці! Тіні від предметів потроху
видовжуються, спочатку ледь помітно, а потім усе швидше.
Сонце спускається нижче, і веселі чикалки частіше злітають
угору і, потріпотівши крильцями на одному місці, каменем
падають у траву. Подекуди чути свист ховрахів, і степ потроху
оживляється. Чим ближче до заходу сонця, тим непомітніше
минає час.
Минає ще дві години, і денні птахи й звірі починають
готуватися до сну, а невидимі поки що господарі ночі –
нетерпляче ворушитися в нірках.
За Ю. Раллю

18. Екологічні проблеми Харківської області

У даний час на території Харківської області ведеться робота

зі створення нових об’єктів природно-заповідного фонду в
Близнюківському (гідрологічного заказника місцевого значення
«Новопавлівський») і Куп’янському районах (гідрологічного

92
заказника місцевого значення «Пристін»), також ведуться роботи
з розширення національного природного парку «Дворічанський».
Створено 3 об’єкти природно-заповідного фонду:
 Регіональний ландшафтний парк «Червонооскільський»
на території Борівського району площею 6623,0 га.
 Гідрологічний заказник місцевого значення
«Надежденський» на території Близнюківського району
площею 96,1 га.
 Ентомологічний заказник місцевого значення
«Тернівський» на території Близнюківського району
площею 62,8 га.
На території Харківської області основними забруднювачами
атмосферного повітря є потужні промислові підприємства
паливно-енергетичного, газопромислового комплексу: Зміївська
ТЕС ВАТ «Центренерго», Харківська ТЕЦ-5, ТЕЦ-2 «Есхар»,
ТЕЦ-3, управління магістральних газопроводів ГПУ
«Шебелинкагазвидобування», Харківське лінійне виробниче
управління магістральних газопроводів, Куп’янське ЛВУМГ
УМГ «Харківтрансгаз». Сумарний внесок зазначених
підприємств у забруднення атмосферного повітря стаціонарними
джерелами викидів області складає більше 88% від загального
обсягу викидів від стаціонарних джерел по області.
Найбільші обсяги стічних вод в області відводяться
комплексами біологічної очистки «Диканівський» і
«Безлюдівський», комунальним підприємством каналізаційного
господарства «Харківкомуночиствод», Державним
підприємством ТЕЦ-2 «Есхар», виробничим управлінням водного
господарства «Донець» комунального підприємства «ВТП
«Вода».
Найбільш забруднена річка області Уди. У 2010 році
нормативну очистку стічних вод не забезпечували очисні
споруди 74 підприємств області, які фактично скинули у
поверхневі водні об’єкти 7144000 метрів кубічних неочищених і
7472000 метрів кубічних недостатньо очищених стічних вод.
Найбільші обсяги скидання недостатньо очищених стічних
вод проведені:
1. Виробничим управлінням водного господарства «КП
«ВТП «Вода».

93
 2. Первомайським комунальним виробничим управлінням
водопровідно-каналізаційного господарства.
3. Комунальним підприємством «Чугуїввода».
4. Комунальним підприємством «Балаклійський
водоканал».
5. Красноградська комунальним підприємством
«Водоканал».
Для успішного вирішення питань підвищення ефективності
очищення стічних вод необхідно:
На державному рівні:
 вирішити питання реконструкції очисних споруд
каналізації з утіленням методів глибокого очищення від
біогенних сполук;
 переглянути в бік посилювання державні нормативи
прийому стічних вод у каналізаційних мереж від
промислових підприємств по з’єднаннях азоту та
фосфору.
На законодавчому рівні обмежити кількість фосфатів,
поліфосфатів і синтетичних поверхнево-активних речовин у
синтетичних миючих засобах до рівня діючих норм
європейського законодавства.
На регіональному рівні:
 провести повну інвентаризацію підприємств, які мають
локальні очисні споруди зі скиданням у каналізаційні
мережі, і всіх очисних споруд області;
 розглянути можливість будівництва очисних споруд
типу «біоплато» в населених пунктах Харківщини.
Зазначені біоінженерні споруди є найбільш ефективними й
економічними для очищення господарсько-побутових стоків від
житлових будинків і комунальних установ.

За матеріалами екологічного порталу «ЕКО-МИР» . – Режим доступу:

http://a-portal.moreprom.ru/news%2Bview%2B124.html

94
 19. Краснокутський дендропарк

Здавна славиться на Харківщині та за її межами своєю

красою, мальовничими ландшафтами, великою колекцією
рідкісних рослин Краснокутський дендропарк – один із
небагатьох парків, що збереглися до наших днів. Від часів, коли
наші пращури починали його створювати, минуло понад
200 років.
Він завжди був одним із найулюбленіших місць відпочинку
Жителів Красного Кута й гостей краю. Та не тільки прохолодою
тінистих алей, насиченим пахощами квітів повітрям, красою
пейзажів, щебетом птахів вабить цей парк.
Буваючи тут, відвідувачі мають змогу ознайомитися з
великою колекцією дерев і чагарників, доторкнутися до давньої
історії нашого краю, побачити підземні ходи колишнього
монастиря, який ще в 1654 році почали будувати козаки
Корсунського полку, що переселилися на Лівобережну Україну
після битви під Берестечком. Більше 100 років простояв цей
монастир, будучи оплотом віри та фортецею одночасно, жодного
разу ніким не переможений.
Неподалік монастирського саду і започаткував Іван
Назарович Каразін дендропарк і сад, де зібрав великі колекції
лісових, декоративних, плодових та ягідних культур. Багато з них
звідси були розповсюджені по парках, садах, селах і містах
України.
Оригінальна композиція парку, віссю якого є старі ставки,
споруджені ще ченцями Петропавлівського монастиря. При
створенні парку були споруджені тераси, доріжки, майданчики,
альтанки і місточки, а джерельця дбайливо захищені дубовим
зрубом. За верхнім ставом споруджено чотирикутну ділянку, яка
зволожується з усіх боків невеликими каналами й до цього часу
використовується як місце вирощення вологолюбивих рослин.
Довкола парк оточений високими деревами, що залишилися
від природного лісу або висаджені при створенні парку. Дерева
та схили балки захищають парк від суховіїв влітку, а в зимову
пору – від холодного вітру, затримують сніг. У найжаркішу та
найсухішу пору літа повітря в парку свіже і вологе.

95
 Парк прекрасний у будь-яку пору року. Блакить пролісків і
яскраві жовті квіти кизилу змінює свіжа зелень перших весняних
листочків лип, грабів, буків. Тільки високо підняті віти могутніх
дубів і бундуків канадських ще довго залишаються чорними,
безлистими, та темні стрункі ялини підкреслюють яскраву світлу
ніжність весняного листу. Особливо красивий парк восени у
неповторному багряно-золотаво-зеленому вбранні своїх алей.
Десятки солов’їв теплими травневим ночами влаштовують
тут свої співочі конкурси. На деревах і доріжках часто
зустрічаються білки. З початком весни в парк прилітають сотні
пташок: синиць, дроздів, шпаків, голубів, одудів та інших.
У ставках живуть черепахи, у гущавині вечорами фуркають
їжаки, інколи з сусідніх лісів навідуються косулі, куниці, а то і
кабан забреде до огорожі старого парку.
Тисячі гостей щороку відвідують парк, і з кожним він
ділиться своєю красою, заспокоює, робить доброго добрішим,
мало кого залишає байдужим.

За В. Кібкало

20. Гомольшанський природний національний парк

Від Харкова до Змієва можна доїхати на автобусі за годину.

Ще п’ятнадцять – двадцять хвилин їхати до Коропових Хуторів –
популярного місця відпочинку на Сіверському Донці. Тут перед
Вами розкривається панорама Гомольшанського національного
парку: горбиста правобережна місцевість із густою дібровою,
заплава з петлястим Донцем, невеличкими озерами, протоками та
лівобережна тераса із сосновим бором. Проїхавши село
Задонецьке, праворуч, проміж стовбурів сосен, Ви помітите озеро
Біле. Потім над тихою гладдю затоки Косач будуть пропливати
пагорби високого правого берега – гори Монастирська,
Городищенська, далі – Козача. Вражає тиша: у межах природного
парку не користуються моторними човнами.
Тут царство латаття білого. Їх тут не рвуть, а човни, що
плавають мальовничими затоками, бережливо обходять
білосніжних красунь. У протоках, затоках багата водна
рослинність, багато водоплавних птахів. Тут проживають рідкісні

96
для цих країв тварини: норка, горностай, ласка, видра, лісова
куниця. У дуплах дерев селяться летючі миші. У прибережних
хащах гніздяться боривітер, очеретянка, на острові знаходиться
колонія сірих чапель...
Різноманітні природні краєвиди, цікаве історичне минуле
ваблять сюди велику кількість людей. Сподіваємось, що Вам теж
захочеться побувати в цих місцях, викупатись у Сіверському
Донці, помилуватись красою рідної природи.

За Є. Гребенюком

21. Національний природний парк «Слобожанський»

Річка Мерла

Національний природний парк «Слобожанський» (далі –

Парк) створено Указом Президента України № 1047/2009 від
11 грудня 2009 року. Він розташований на території
Краснокутського району Харківської області в долині р. Мерла.
Загальна площа становить 5244 гектари.
Парк створений з метою збереження, відтворення цінних
природних територій, історико-культурних комплексів і
природних об’єктів. Серед його основних завдань – організація та

97
здійснення науково-дослідних робіт, пропаганда і формування
екологічного світогляду, а також створення умов для
організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної
діяльності в природних умовах.
Територія національного парку має велике різноманіття
ландшафтів, багатство рослинного і тваринного світу. Понад 90%
території Парку складають ліси. На правому, корінному березі
р. Мерла домінують кленово-липові діброви природного
походження, на лівому березі – природні та штучно насаджені
соснові бори. Також на теренах Парку представлені вільхові та
березові заболочені ліси, що відносяться, відповідно, до
притерасних і борових блюдцеподібних знижень, а також ділянки
старовікових заплавних дібров у долині р. Мерчик.
На сьогоднішній день на території національного природного
парку «Слобожанський» нараховується 567 видів рослин, 12 із
яких занесені до Червоної книги України. Це сон лучний та
розкритий, цибуля ведмежа (черемша), тюльпан дібровний,
любка дволиста та інші. На болотах зустрічається вербозілля
звичайне, журавлина болотна, пухівка піхвова, вовче тіло
болотне, плаун річний, бобівник трилистий, осока дерниста тощо.
А одним із найбільш загадкових представників рослинності
сфагнових боліт є хижа рослинка – росичка круглолиста,
оскільки вона живиться комахами. Серед зелених і білих мохів
боліт можна побачити 4 види сфагнума та зозулин льон
звичайний.
Кожна частина Парку особлива й неповторна. Найбільшу
цінність становлять гіпносфагнові болота та сфагнові торфовища,
які характерні для зони Полісся. Ці рослинні угруповання
зосереджені лише на території Парку, тому вони є своєрідними й
унікальними не тільки для нашої місцевості, а й взагалі для
Харківської області. Отже, сміливо можна назвати цю територію
Харківським Поліссям.
Видовий склад тваринного світу налічує 391 вид, 34 з яких
занесені до Червоної книги України. Це видра річкова, норка
європейська, горностай, гадюка Нікольського, журавель сірий,
чорний лелека тощо.
Велике розмаїття рослинності надає умови для існування
багатого комплексу комах: тут зустрічаються мурашиний лев

98
звичайний, махаон, подалірій, жук-олень, шовкопряд березовий,
негаленія красива та інші.
Поєднання у межах Парку різноманітних біотопів зумовлює
співіснування тут птахів різних екологічних груп – характерних
представників лісу (дятли, синиці, яструби, зяблик, зеленяк),
узлісь із галявинами (мухоловки, дрімлюга, чечевиця, щиглик,
соловейко), коловодних біотопів (крижень, чирянка мала,
рибалочка голуба), околиць населених пунктів (плиска біла, сич
хатній, горобці, горихвістка чорна).
Ще багато цікавого приховує Парк для тих, хто небайдужий
до природи нашого краю і хоче збагатити свій багаж екологічних
знань або просто цікаво і, як кажуть у народі, «від душі»
відпочити.
Незабутньою і особливою буде подорож у чарівний
природний парк «Слобожанський» з мальовничими краєвидами,
сосновими лісами та дібровами, чистим повітрям, цілющою
джерельною водою. Це один із найцікавіших парків Східної
України, який поєднує в собі красу Полісся та Лісостепу.

За збірником інформаційно-методичних матеріалів: Краєзнавчі шляхи

Слобожанщини / упоряд. І.В. Желєзнова. – Харків, 2013. – С. 45-46.

22. Національний природний парк «Дворічанський»

Цвітут півонії

99
 Мальовничу природу Харківщини ще більше прикрашає
Національний природний парк «Дворічанський» – новостворена
природоохоронна, наукова, рекреаційна установа, яка
розташована в північно-східній частині Харківської області й
охоплює територію Дворічанського району.
Парк виконує функцію вивчення, збереження та відтворення
унікальних природних комплексів білих гір, крейдяних обривів, а
також унікальних об’єктів живої природи, які дійшли до нас із
прадавніх часів.
Парк ніби обіймає собою живописну блакитну артерію
області – річку Оскіл, що є лівою та найбільшою притокою
Сіверського Дінця. Оскіл бере початок у Курській області,
пересікає Бєлгородську область і недалеко від села Тополі
входить на територію Харківщини. Його правий берег крутий,
обривистий, порізаний багаточисельними ярами та яругами,
лівий – похилий, з вираженими терасами. Оскіл – найчистіша
річка в Харківській області, одна з небагатьох річок, яка має
природну незарегульовану заплаву в середній частині, де можна
спостерігати весняну повінь.
Прирічкові типи місцевості верхнього й середнього
Пооскілля характеризуються своєрідними ландшафтами. Ця
неповторність зумовлена специфікою мінерального субстрату
(крейди), який утворився з раковин молюсків на місці моря, що
простиралося тут у крейдяному періоді – 70 мільйонів років тому.
Подібні геологічні комплекси збереглися лише на обмеженій
території, тому потребують дбайливого ставлення й охорони.
Головним завданням Парку є збереження своєрідної
крейдяної флори, характерної для північно-східної частини
України. Взагалі в комплексі природної рослинності басейну
Сіверського Дінця рослинність крейдяних відслонень займає
особливе місце. Вона відрізняється від зональних типів
рослинності своєрідним флористичним складом і складом
життєвих форм, що пов’язані з відсутністю ґрунтового шару та
наявністю у складі флори великої кількості рідкісних, реліктових,
ендемічних видів. Тут збереглися рослини i тварини, чисельність
яких в Україні та прилеглих областях Росії дуже невелика. Це
пов’язано з тим, що такі біогеоценози займають надто невеликі
площі – у нашій країні тільки на Північному Сході, а в решті

100
країн Європи майже не представлені зовсім. Перелік видів, що
занесені В Червону Книгу України становить більш ніж
50 представників рослинного та тваринного світу.
Серед різноманіття природних комплексів можна виділити
типові біотопи, представлені крейдяними степами, байрачними та
заплавними дібровами, сосновими лісами, чорноліссям і
заплавними луками. Такі ценози являють собою гармонійну
систему, у якій можна побачити багатство флори і фауни
Харківщини.
Національний природний парк «Дворічанський» створений
Указом Президента України від 11 грудня 2009 року. Але
фактично робота розпочалася з лютого 2012 року, коли була
створена структура парку, яка складається з таких відділів:
рекреації, охорони, науки, моніторингу та еколого-освітньої
роботи. Робота кожного відділу спрямована на забезпечення
раціонального використання рекреаційних ресурсів території,
охорони місцевої флори та фауни, проведення наукових
досліджень.
Можна зазначити також той факт, що Національний
природний парк «Дворічанський» є унікальним серед інших
подібних установ країни, бо є найменшим за площею території.
Загальна площа парку 3131,2 га, з яких 658,8 га надані парку в
постійне користування, а 2472,4 га – без вилучення в
землекористувачів. Території, які вилучені, входять до складу
заповідної зони, а інші ввійшли до складу рекреаційної та
господарської зон, де встановлений особливий режим
природокористування – діяльність можлива тільки тоді, коли
вона не завдає шкоди цінним природним комплексам. Таке
зонування парку відповідає Закону України «Про природно-
заповідний фонд України» та надає можливість виконання
парком своїх функцій.
Парк забезпечує організацію екологічної, освітньо-виховної
діяльності, цілеспрямованого впливу на світогляд, поведінку й
діяльність населення з метою формування його екологічної
свідомості та залучення до збереження природної спадщини.
У Парку є можливість відвідати Лісову та Степову
екостежини. Лісовий маршрут пролягає по байрачному лісу, що
відноситься до зникаючої групи лісів, невелика кількість яких

101
збереглася на межі лісостепової та степової зон. Степовий
маршрут знайомить із неповторною фауною й ендемічно-
реліктовою флорою крейдяних степів.

За матеріалами досліджень Павленка М. В., учителя географії

Мечниківського НВК та Маямсіної С. С., учителя географії
Дворічанського ліцею

23. Ізюмська лука

Ізюмська лука – природний комплекс на території

Ізюмського та Балаклійського районів Харківської області, на
якому розташований однойменний регіональний ландшафтний
парк, один із об’єктів природно-заповідного фонду України.
На унікальність природного комплексу Ізюмської Луки
науковці звертали увагу ще з 20-х років 20 століття. Завдяки їх
зусиллям у 1937 році ця територія отримала статус заповідника
місцевого значення під назвою «Чернеччина». Він мав площу
близько 22 000 га. Але d 1951 році заповідник було ліквідовано.
Нові об’єкти природно-заповідного фонду з’явилися на цій
території в 1984 році: Ізюмська дача, Красношахтарська,
Пісківська, Петрівський дуб-велетень, але їх загальна площа
складала лише 102,1 га.
1990 р. постановою Верховної Ради УРСР було заплановано
створення тут до 2000 року заказника загальною площею
25 676 га, однак через розпад СРСР це не було реалізовано.
Нарешті 2003 року регіональний ландшафтний парк
«Ізюмська Лука» був створений, але в дуже усіченому вигляді –
замість 26 000 га, що спочатку планувалися, під регіональний
ландшафтний парк було виділено лише 2 560 га. У 2005 році
рішенням Харківської обласної ради площу парку збільшили до
5 002 га.
Регіональний ландшафтний парк «Ізюмська Лука»
розташований на території двох районів Харківської області,
Ізюмського і Балаклійського, – біля сіл Петрівське, Завгороднє та
Протопопівка. Територія ландшафтного парку займає частину
двох лісництв: Петрівського та Завгороднівського.

102
 Парк розташований у заплаві на піщаній терасі долини річки
Сіверський Донець, де представлені різноманітні ландшафти й
типи природної рослинності. У деревостанах природного
походження наявні окремі дерева сосни, дуба, тополі, що мають
великі розміри, а вік досягає 100-150 років. Присутні цінні
фітоценози, що занесені до Зеленої книги України.
Природний комплекс має велику рекреаційну цінність. На
території «Ізюмської луки» мешкають представники унікального
фауністичного комплексу, який не має аналогів як у Харківській
області, так і в цілому в Україні. 4 види хребетних тварин
занесені до Європейського Червоного списку, серед них 1 вид
ссавців і 3 види птахів. 20 видів тварин занесені до Червоної
книги України, серед них 2 види плазунів, 14 видів птахів, 4 види
ссавців. 33 види є рідкісними для Харківської області, серед них
3 види земноводних, 5 видів плазунів, 24 види птахів.
Загалом 14 представників флори та фауни ландшафтного
парку і прилеглої до нього території Ізюмської луки входять до
Європейського Червоного списку, 39 – до Червоної книги
України, 72 – до Червоних списків Харківської області.
Ізюмська лука є також унікальним за мікорізноманіттям
лісовим масивом не тільки в Україні а й на Європейському рівні.
Тут знайдено 209 видів афілофороїдних грибів, 14 із яких є
першими зареєстрованими на території України, а 4 види вперше
відмічені у Східній Європі.
Зважаючи на видове багатство Ізюмської луки та велику
кількість раритетних видів, яка є порівняною або й перевершує
такі природоохоронні території, як Український степовий
заповідник і Національний природний парк «Святі Гори», та на
той факт, що з унікального природоохоронного комплексу
охороняється лише незначна частина та й то на регіональному
рівні, науковці наполягають на реорганізації існуючого
регіонального ландшафтного парку «Ізюмська лука» площею 5
002 га в національний парк площею 26 000 га із включенням до
нього заплавних лісів, що межують з піщаною терасою.

За матеріалами:[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

«http://uk.wikipedia.org/wiki/Ізюмська_лука»

103
24. Регіональний ландшафтний парк «Печенізьке поле»

Регіональний ландшафтний парк «Печенізьке поле» – це

унікальна природоохоронна зона й місце відпочинку на території
Печенізького району Харківської області. У географічному сенсі
він розташований на крайньому півдні Лівобережного Лісостепу
на межі зі степовою зоною. Ландшафтний парк «Печенізьке
поле» був створений з метою збереження типових ландшафтів
східноєвропейської лісостепової зони, відтворення біологічного
різноманіття Харківської області.
У складі флори заповідного парку виявлено 7 видів,
занесених до Червоної книги України, і кілька видів, які
охороняються в Харківській області, у тому числі три види
ковили, адоніс весняний, гіацинти та ін.
На території парку мешкають рідкісні та зникаючі види
тварин – видра, орлан-білохвіст, борсук, журавель сірий, чапля
біла велика, лелека білий та багато інших. Особливу увагу
заслуговує робота з розведення унікальної птиці – дрохви,
чисельність якої у світі катастрофічно зменшується.
Ландшафтний парк «Печенізьке поле» став центром
«Міжнародного фонду дрохви». Завдяки спільному російсько-
українському проекту в селі Мартове був створений
дрохворозплідник. Роботи з інкубації й вирощування дрохви не
мають аналогів не тільки в Україні, але і в Європі. Останні 50
років на території України катастрофічно зникає як популяція
цих птахів, так і місця її гніздування. Сьогодні дрохва занесена до
Європейського Червоного списку та Червоної книги України як
зникаючий вид.
Загальна площа парку становить близько 4,5 тис. га.
«Печенізьке поле» – це недоторканий залишок українського
лугостепу. Тут ростуть сім видів рослин, занесених до Червоної
книги України, і кілька видів, що охороняються в Харківській
області. Водяться рідкісні та зникаючі тварини: видра, деркач,
степові тхори, горностаї, борсуки, тушканчики, байбаки. П’ять
видів тварин занесені в європейську Червону книгу, 12 – в
українську, 14 – до Червоної книги області.
Крім багатого тваринного та рослинного світу, Печенізьке
поле має давнє історичне минуле, тут проходив кордон Русі й

104
Хазарії. На території парку археологи знаходять дивовижні
свідоцтва скіфської та салтівської культур.
В останні роки на території парку проходить етнічний
однойменний фестиваль.

За матеріалами: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.edu-post-diploma.kharkov.ua/

25. Шарівський парк-пам’ятка садово-паркового

мистецтва

Шарівський палац

Шарівський парк – архітектурний комплекс у смт Шарівка

Богодухівського району, заснований за поміщиків Ольховських,
один із яких, беручи участь у війні 1812 року, побував у Парижі,
надивився тамтешніх версалів і замислив створити щось схоже в
себе. Наприкінці ХІХ століття господарем замку став багатий
цукрозаводчик Леопольд Кеніг. На початку 20 століття садиба
отримала закінчене композиційно-архітектурне рішення.
Парадний в’їзд оформили у псевдоготичному стилі із зубцями й
башточками.
Основною прикрасою Шарівського парку служить, звичайно,
замок-палац. Він має два поверхи, парадний під’їзд виділений
двома гранчастими ризалітами. Вхід оформлений двома

105
квадратними колонами, що підтримують вузький балкон. Вся
будівля опоясує міжповерховий карниз складного профілю. Над
другим поверхом височіють восьмигранні середньовічні вежі,
кожна із стрілчастими вікнами, зубцями і шпилем. У замку-
палаці 26 кімнат і три зали. Найбільше вражає бібліотека, що
масивними палями впирається у високу стелю, а також
гігантський камін.
Знизу від замку розташовані тераси, такі собі «сади
Семіраміди». Газони з фонтаном і квітниками, обрамлені
бордюрами, пагорби, прорізані горизонтальними терасами,
широкі маршеві сходи до ставка. На нижній терасі дві короткі
алеї пірамідальних дубів, посаджених 100 років тому.
Унизу знаходиться невеликий ставок. Він доволі
мальовничий, хоча й заріс ряскою. Нижче його, за дамбою,
знаходиться великий ставок із дивовижно прозорою водою. На
насипу, що розділяє ставки, височіє самотній дуб. У парку таких
більше 20, їх вік від 200 до 500 років. Є й дуб 600 років.
Обійшовши Великий ставок, можна побачити будиночок лісника,
а на шляху від нього до замку Камінь Любові (завширшки до
двох метрів).

За матеріалами: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.edu-post-diploma.kharkov.ua/

26. Пархомівський історико-художній музей

Музей, що знаходиться в селі Пархомівці Краснокутського

району, – один із найкращих сільських музеїв України, що
володіє унікальною колекцією мистецтва та предметів старовини.
Його колекція нараховує близько трьох тисяч експонатів
основного фонду і складається з унікальних творів живопису,
графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, цінних
матеріалів з археології та етнографії. Нині Пархомівський
історико-художній музей міститься в колишньому палацовому
приміщенні Підгоричани.
Заснований Пархомівський музей у 1955 році за ініціативою
вчителя історії, шанувальника старовинної культури та мистецтва

106
Панаса Федоровича Луньова. Спочатку музей існував як
народний при Пархомівській середній школі.
Особиста колекція зразків образотворчого мистецтва, яку
Луньов передав музеєві, стала основою першої експозиції.
Найближчими помічниками Панаса Федоровича були його учні,
яких він об’єднав спочатку в гурток «Юний історик», а пізніше –
в історико-мистецький клуб «Райдуга». Вони вели пошукову
роботу в селі Пархомівка та сусідніх селах, де віднайшли
картини, ікони, старовинний одяг, вишивки, монети, медалі,
предмети побуту.
Шкільний музей підтримали харківські художники, а також
Музей образотворчих мистецтв імені Олександра Пушкіна,
Ермітаж, Російський музей у Санкт-Петербурзі, Третьяковська
галерея, музеї Московського кремля. Практична й методична
допомога надходила від харківських художнього та історичного
музеїв.
Багато років сільський музей підтримував тісні стосунки з
відомими майстрами образотворчого мистецтва – Сергієм
Коньонковим, Володимиром Фаворським, Михайлом Ромадіним,
Євгеном Вучетичем, Борисом Неменським, Іваном Їжакевичем і
багатьма іншими.
Згодом Пархомівський сільський історико-художній музей
перетворився у своєрідний культурно-освітній осередок. Уже в
1960-ті роки він стає відомим далеко за межами України.
Багаторічна дружба пов’язує Пархомівський музей з
Дрезденською картинною галереєю, берлінським Боде-музеумом,
які неодноразово запрошували до себе «райдужан» для
знайомства з шедеврами світового мистецтва.
Понад 30 років музей існував на громадських засадах. Лише
в 1986 році він одержав статус державного культурно-освітнього
закладу. Експозиція Пархомівського історико-художнього музею
розміщена у 16 залах і має такі відділи: іконопису, вітчизняного
мистецтва XVIII-XX століть, вітчизняного мистецтва сучасного
періоду, зарубіжного мистецтва, декоративно-ужиткового
мистецтва, археології та історії краю.
Пархомівський музей володіє унікальним зібранням
станкового живопису і графіки України та Росії XVIII-
XX століть. Також у експозиції є старовинні ікони, роботи

107
видатних українських та російських митців – Іллі Рєпіна, Сергія
Васильківського, Івана Айвазовського, Тараса Шевченка,
Михайла Врубеля, Івана Шишкіна, Карла Брюллова, Василя
Кандинського, Казимира Малевича, Валентина Сєрова, Абрама
Архипова, Олександра Головіна, Ореста Кіпренського, Ісаака
Левітана, Олександра Бенуа. Доволі рідкісними, зокрема для
українських музеїв, є твори російських авангардистів.
Особливе місце в колекції займають твори
західноєвропейського живопису і графіки. Серед найцінніших
творів – картини голландців ван Рейсдала, ван Дейка та де Хоха,
гравюри італійського майстра XVIII століття Джованні Піранезі.
Музей володіє і унікальними як для України роботами Пабло
Пікассо – 2 картини, зокрема і всесвітньо знаний твір митця
«Голуб миру».

За матеріалами: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.edu-post-diploma.kharkov.ua/

27. Меморіальний комплекс «Висота маршала

І. С. Конєва»

Панорама меморіального комплексу

Меморіальний комплекс знаходиться поблизу селища

Солоницівка Дергачівського району. Займає площу 5,85 гектара і
включає музей «Харківщина у Великій Вітчизняній війні 1941-

108
1945 років» площею 1950,9 кв. м, каплицю Івана Воїна, головні
сходи з чотирма майданчиками, де експонуються танк Т-34 та
зразки артилерійського озброєння, обеліск з декоративною
стелою. У 2008 році меморіальному комплексу надано статус
національного. Цей музей є унікальним за своєю архітектурою і
єдиний в Україні.
Саме тут, неподалік від селищ Гаврилівка та Солоницівка, на
висоті 197,3 м, у серпні 1943 року розташовувалися спостережні
пункти командувача військ Степового фронту генерал-
полковника І. С. Конєва, командувача 53-ї армії генерал-майора
І.М.Манагарова і командира 252-ї стрілецької дивізії генерал-
майора Г.І.Анісімова. Звідси відбувалося оперативне керівництво
військами в ході запеклих боїв завершального етапу
Бєлгородсько-Харківської наступальної операції (3-23 серпня
1943). Увечері, 22 серпня 1943 року, І. С. Конєв віддав наказ
арміям Степового фронту про нічний штурм Харкова. До
12 години 23 серпня 1943 року війська 69-ї, 7-ї гвардійської і 53-ї
армій остаточно звільнили місто від німецько-фашистських
загарбників.
Того ж дня столиця СРСР м. Москва салютувала
визволителям Харкова 20-ма артилерійськими залпами з 224
гармат, а десять дивізій Степового фронту (15-а, 28-а, 89-а, 93-я
гвардійські стрілецькі, 84-а, 116-а, 183-я, 252-а, 299-а, 375-а
стрілецькі) наказом Верховного Головнокомандуючого були
удостоєні почесного звання «Харківських».
Головна експозиція музею – «Харківщина у Великій
Вітчизняній війні 1941-1945 років» – розповідає про
передвоєнний розвиток області, період окупації, хід війни та
післявоєнне відновлення міста. Сім виставкових зал (площею
425,8 кв. м) по спіралі опускаються вниз. Під час екскурсії
використовуються аудіо- та відеозаписи, що підсилюють
емоційне сприйняття трагічних подій.

За матеріалами: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.edu-post-diploma.kharkov.ua/

109
 28. Лісовий заказник місцевого значення
«Середньодонецький»

Цей заказник розташований у популярній серед любителів

відпочинку на природі та харківських туристів місцевості між
селом Мохнач і селищем Есхар. Він складається з двох частин:
ділянки бору по лівому березі Сіверського Дінця та діброви по
правому березі.
Згідно з положенням заказника метою його створення є
збереження типового ландшафту долини середньої течії р.
Сіверський Донець, у тому числі збереження та відтворення
цінних лісових угруповань. Перелік видів діяльності, які
заборонені на території заказника, досить широкий і включає
деякі типи рубок. Заказник розташований на території
Скрипаївського навчально-дослідного лісгоспу, на базі якого
проходять практики в ХНАУ ім. В.В. Докучаєва.
Дуби, які ростуть уздовж узлісся, що виходить до заплави,
мають вік понад 200 років, а окремі – понад 300. Їх гілки,
витягнуті у бік луки, добре видно з доріг у заплаві Дінця. У
глибині лісу таких величезних дерев немає, але в цілому середній
вік деревостану тут наближається до 200 років, що вже є рідкістю
для області. Але природна цінність полягає не тільки в старих
деревах. Інші елементи структури лісу, такі як трускові та
сухостійні стовбури дерев, багата ярусна структура і ступінь
порушеності підстилки, мають ключове значення для ряду
вразливих видів тварин, рослин і грибів. І в цьому плані діброви
Середньодонецького заказника, які так само, як і решта лісу
Слобожанщини, протягом століть піддавалися рубці, виглядають
досить багатими.
Такий стан лісів заказника обумовлено обмеженням тут
рубок лісу. Вік дубів говорить про те, що на цій території
протягом останніх двох століть не проводили суцільних рубок
лісу, а інтенсивність вибіркових рубок була не дуже великою. В
останні десятиліття на сусідніх із заказником територіях все ж
проводили суцільні рубки, але до створення заповідного об’єкта.
Залишається тільки дивуватися, як такі діброви збереглися в
умовах лісового господарства, націленого на вирубку
старовікових лісів.
За матеріалами: [Електронний ресурс. – Режим доступу:
http://www.slobnature.in.ua/

110
 Топонімічний словник Харківщини з коротким
термінологічним словником

(Ярещенко А.П., Під чаром рідної землі. Посібник

з українознавства. – Харків: Прапор, 2007. – 341 с.)

Ми по справедливості можемо пишатися своєю землею... Як

відомо, територія області протягом тисячоліть була ареною
різних історичних подій, соціальних зрушень.
У різні часи народи проходили цією землею, лишаючи після
себе не тільки свідчення матеріальної культури, але й назви,
якими позначалися річки, водотоки, стоячі води, висоти, низини,
урочища, скупчення жител...
Кіммерійці, скіфи, слов’яни, торки, половці, печеніги, татаро-
монголи – хто тільки не побував тут...
Полки князя Ігоря Святославича переправлялися через
легендарний Донець, щоб завдати удару половецьким ватагам,
громив степовиків в околицях давнього Ізюма Володимир
Мономах; у незбагненні часи споруджували циклопічні «змієві
вали» невідомі народи, перетинав Муравський шлях, «ханову
дорогу», стародавній вал з ровом, а в Червоному Осколі і до
цього часу залишилися руїни фортеці, побудованої в 1600 р.
російськими служилими людьми за наказом царя Бориса
Годунова...
Але пам’ятки історії й культури – це не тільки те, що
лишилося від споруд минулого, не тільки руїни городищ, це й
географічні найменування, які розповідають нам і про сиву
давнину, і про нашу сучасність.
До найбільш стародавніх назв у нашій місцевості належать
гідроніми (назви водоймищ і річок). Саме серед них ми
знаходимо найбільше слів, для тлумачення яких необхідно
залучати матеріали з історії краю і мов інших народів, що жили
свого часу на цій території (Оскіл, Мож, Рогань, Бишкин, Бурлук,
Балаклія, Мерла тощо).
Назви населених пунктів у переважній більшості прозорі й
зрозумілі за творенням. Завдання короткого топонімічного

111
словника, що пропонується читачам, і полягає в тому, щоб по
змозі прокоментувати географічні назви нашої області.
При цьому слід мати на увазі, що словник, як правило, подає
в основному мовне, а не історичне пояснення назвам, хоч у
цілому ряді випадків будуть даватися і невеликі історичні
коментарі.
У процесі дослідження топонімів були використані архівні
матеріали, літописи, стародавні грамоти й акти, історико-
статистичні описи краю, зроблені в різні часи, давні іменослови,
словники, різноманітні топонімічні та ономастичні джерела,
розшукання й версії багатьох учених і діячів культури, розвідки
О.С.Стрижака, К.К.Цілуйка, Ю.О.Карпенка, Є.С.Отіна,
І.О.Варченка, О.І.Білецького, Ю.М.Кругляка, М.Т. Янка,
В.Я.Нежнипапи, В.А.Никонова, О.М.Трубачова, В.Н.Попова та
ін. Вони допомогли у виявленні, а подекуди і в процесі копіткого
дослідження етимології тієї чи іншої назви.
На Харківщині чимало назв ономастичного характеру. Тут
ми знаходимо близько десятка Андріївок, п’ять Артемівок,
значну кількість Іванівок, Федорівок тощо.
Про подібні назви можемо сказати, що вони утворилися від
власних імен (nomina ргоргіа), які значно молодші від загальних
(nomina арроlаtivа).
Утворювалися вони, як правило, тоді, коли з’являлася
настійна потреба індивідуалізації будь-якої істоти; найчастіше це
був один з перших поселенців. Відомості ж про те, хто такий був
Андрій, Іван, Федір чи Прокіп (засновник, власник населеного
пункту, угідь чи іншим чимось видатна в історії місцевості
людина) у більшості випадків відсутні.
Топоніміка оперує різними принципами, різними підходами
до номінації географічних об’єктів: за характером рельєфу,
ландшафтом, формою (Дворічна, Валки, Перекіп, Пристін,
Зелений Гай, Пришиб...), за назвами водних артерій, водоймищ
(Балаклія, Лиман, Задонецьке, Мерла, Приоскілля), за назвами
занять, ремесел (Гути, Огульці, Коробочкине, Винокурня,
Тетлега).
Для назв населених пунктів характерними є назви-присвяти.
У давнину села часто називалися за ім’ям святого (чи святих),
якому була присвячена церква (Богодухів, Покровка, Успенівка,

112
Петро-Павлівка...), за найменнями давніх народів (Печеніги,
Старий Салтів...), за давніми ремеслами, які ставали
найменуваннями для певної місцевості (Чугуїв – Чуга). У наші
часи назви-присвяти, або назви-мітки, пов’язані з видатними
історичними подіями, видатними діячами, героями громадянської
і Великої Вітчизняної воєн та ін.
Багато назв населених пунктів і місцевостей мають
топоніми, пов’язані з джерелами питної води (Криничне,
Колодязне); наявність джерел була помітною ознакою, яка
виділяла дану місцевість (Копанки). В історичних хроніках
Слобожанщини нерідко зустрічається, що село було засноване
«при крьшицах текущих», тобто при джерелах.
Читача може зацікавити й структура топонімів. Назви
стійких, стабільних у певних межах часу географічних об’єктів
протягом тривалої історії видозмінювалися; кожний мовний
період мав свій корпус топонімів, окрім тих, що існували до
нього; ця сукупність топонімів підпорядковувалася
закономірностям тієї мови, якій завдячувала своїм виникненням і
яка забезпечувала їм активне функціонування.
Могли, відповідно, змінюватися і давні форманти, які
належали іншим мовним періодам. Отже, топонімічні структури
могли повністю або частково втратити свій первісний вигляд. Так
виникають структури на -євь/-їв, -овь/-ів; -ин тощо; Харьковь –
Харків; Богодуховь – Богодухів; Чугуєвь – Чугуїв; форма nomina
ргоргіа Любатинь (від давньоруського власного імені Любата)
утворює з відповідними фонетичними змінами назву Люботин...
Цікавим є й те, що назва, як правило, узгоджується з
родовим словом: наприклад, село (середній рід) – Приколотне,
Жовтневе, Завгороднє..., слобода (жіночого роду) – Дворічна,
Мерефа, Вовча..., хутір (чоловічого роду) – Глибокий, Коропів,
Сніжків... Те ж саме спостерігається і в назвах лісів, де топоніми
можуть узгоджувати форму роду з лексемами: ліс (Довгий,
Оборонний), урочище (Красне, Довгеньке), балка (Зелена,
Піщана), яр (Крутий), яруга (Кам’яна) тощо.
Виходячи з того, що словник розрахований на широке коло
читачів, виклад його буде по можливості популярним, хоч автор і
намагався користуватися найбільш авторитетними науковими
джерелами.

113
 Цілком зрозумілим є й те, що короткий топонімічний
словник є лише невеликою часткою топонімічного матеріалу
Харківщини, який ще чекає своїх дослідників. Навряд, що цю
роботу можна буде колись вважати за цілком завершену, але те,
що зібрано й досліджено, пропонує увазі читача упорядник,
покладаючи великі надії, що критичне осмислення матеріалу
допоможе допитливим у відшуканні істини...

А
Андріївка – селище міського типу, центр Андріївської
селищної Ради Балаклійського району, розташоване на лівому
березі Сіверсь-кого Дінця. На території селища знайдені рештки
неолітичних поселень (V-III тис. до н. е.). Згадка про Андрієві
Лози на Дінці є в «Кьниге Большому Чертежу» (1627 р.). Вони
були засновані при озері Уступ як одне з укріплень на південних
кордонах Російської держави. Назва – антропонімічного
походження. За легендою, що її розповідав старожил
Н.О.Решетило, назва походить від імені козака Андрія, який під
час нападу татар сховав у лозняку біля Дінця барило з золотом. У
документах 1670, 1673, 1681 рр. поселення вже називається
Андріївкою.
Аполлонівка – село, центр сільської Ради Сахновщинського
району, розташоване на лівому березі ріки Оріль. Село виникло в
другій половині XIX ст. Відомо, що його засновником був
поміщик Аполлон Лехар. Звідси і назва.
Аркадіївка – село, центр сільської Ради Шевченківського
району, розташоване на обох берегах річки Бурлук. Поблизу
знайдено рештки поселення періоду бронзи (ІІ-І тис. до н. е.). За
історичними джерелами, село виникло в 1869 р. Сюди було
переселено біля сотні сімей з Курської губернії, які придбали в
поміщика ділянку землі. Назва має ономастичний характер:
вірогідно, походить від наймення власника угідь.
Артільне – село, центр сільської Ради Лозівського району,
розташоване на лівому березі річки Орілька. До 1860 р. село
називалося Чунішене. За переказами, сюди часто приїздили
підрядчики і наймали артілі для різного виду робіт, звідси й
пішла назва – Артільне. Щодо першої назви, є декілька
тлумачень: перше – назва походить від виробництва своєрідного

114
типу взуття (чуні); друге – тюркізм; третє – має ономастичний
характер (можливо, від прізвища – Чунішин).
Асіївка – село, центр сільської Ради, розташоване за
дванадцять кілометрів від районного центру і залізничної станції
Балаклія. За історичними джерелами, поселення засноване в
1731-1733 рр. будівельниками Української оборонної лінії –
системи прикордонних українських укріплень, що
споруджувались урядом для оборони Лівобережної і Слобідської
України від грабіжницьких нападів кримських і ногайських татар.
Назва належить до творень відантропонімічного характеру.
Історія її невідома.

Б
Баба – населений пункт Шевченківського району. У 1929-
1930 рр. у ньому було організовано колгосп «Комінтерн». Назва
давня, пов’язана з давньоруською, дохристиянською міфологією.
За уявленнями наших предків, дохристиянське жіноче божество
Баба, тітка бога Святовита, витала над світом у вигляді хмар. До
цього часу в деяких слов’янських народів грозові хмари
називають «бабами». Так, у чеській мові існує словосполучення
«babi kout» – («бабин кут») – це північно-східна частина
небосхилу, звідки найчастіше чекають негоди. Як відомо, у
слов’ян існував язичницький культ Золотої Баби, опікунки малих
дітей, яка уособлювала в собі доброту, світло, радість.
За віруваннями, Баба жила в горах, на схилах стрімких круч,
на високих берегах річок і приносила людям весняні і літні дощі,
вона разом з богинею Живою сприяла врожаям. Недарма
найтеплішу пору осені (короткий проміжок часу – з кінця вересня
до другої половини жовтня) прозвали «бабиним літом». В
уявленні давніх слов’ян у цей період вона, літаючи, розкидала
павутиння. Але існували легенди і казки про Бабу як про
уособлення найбільшого зла. Звідси – зловісний образ Баби-Яги,
якою лякали дітей, з якою були пов’язані бурі, шалені вітри,
горобині ночі, морози, хурделиці. Паралельно в нашій мові існує
словосполучення «кам’яна баба» або «скіфська баба». Сама ж
назва «баба» означала в давньотюркських мовах поняття
«батько», «володар». Іменникова ж особа «баба» у слов’янських
мовах означала назви предметів кулястої форми. У топоніміці

115
Харківщини чимало творень від іменникової лексеми «баба». Це і
Бабариківка, і Баб’яче, і Бабенки, і Бабенкове, і Бабинівка,
Бабелине, Бабчанка, нарешті, гідронім – річка Бабка.
Бабаї – селище міського типу Харківського району. Відомо,
що 25 жовтня (за старим стилем) 1652 р. ці землі одержав за
указом царя Олексія Михайловича чугуївський боярин Федір
Клементійович Бабай, про що свідчать декілька грамот і
чолобитна. Сам топонім «бабай» має декілька значень. У 1774 р.
в Бабаях проживав Г.С.Сковорода, серед бабаївців були
потьомкінці, очаківці; під час Великої Вітчизняної війни тут діяв
партизанський загін під керівництвом О.П.Комишана. За
батьківщину віддали своє життя мешканці Бабаїв П.О.Потапенко
та С.Ф.Єрмак – Герої Радянського Союзу.
Бабаки – назви селищ, які знаходяться на території
Богодухівського, Золочівського та Кегичівського районів.
Вважають, що назва походить від наймення великого гризуна,
товстого і незграбного, який живе в степу в норах. У мові
трапляються дві паралельні назви – бабак і байбак. Вони
наштовхують на те, що лексеми «бабак» і «байбак» є
запозиченням з тюркських мов, у яких словосполучення baibojuk
означало «великуватий», а лексема bajpak – «сурок» (рос.). У
переносному значенні те й інше позначало вдачу людини. Словом
«байбак» або «бабак» називали неробу, ледаря, незграбну в рухах
людину. За М. Фасмером, значення «ледащо», «незграба» були
первісними, а назва гризуна – вторинною.
Багата – річка – гідронім. Вододіл річок Багата та Берестова
займає значну частину території Кегичівського району. Назва
річки походить від індоєвропеїзму «mhaqas», що означав
«достаток», «щастя», «доля». Звідси – український іменник
«збіжжя», польське zboze – «хліб у зерні». Форма прикметника
поширена в більшості слов’янських мов. У Харківській області є
ряд населених пунктів, назви яких походять від прикметника
«багатий»: Багате, Багатеньке, Багачка, нарешті,
словосполучення Багата Чернещина.
Байрак – назва населених пунктів, які знаходяться в різних
районах Харківщини. Села з такою назвою є в Балаклійському,
Вовчанському, Дергачівському, Харківському районах. Назва
зустрічається в слов’янських мовах, походить з тюркських мов, у

116
яких означає «урвище», «берег», «гора», «пагорб», «лісок у яру»,
«лісова долина». Друге значення лексеми – «вудила вуздечки»,
«сідельна збруя». В українській мові іменник «байрак» вказує на
нерівний рельєф місцевості, балку, порослу лісом. Байраком
називали яр, порослий чагарником, високою травою.
Балабанівка – населений пункт, підпорядкований сільській
Раді села Петропавлівка Богодухівського району, розташований
недалеко від річки Сухий Мерчик. Заснований в кінці XVIII ст.
Назва має декілька тлумачень. У давньоруській мові існувала
лексема «балабан» у значенні «балакун». Слово могло виникнути
під впливом слов’янських творень «балабон», «балабол». Звідси –
балабонити – говорити без упину. Можливо, що воно запозичене
з турецької, татарської, кипчацької мов, у яких подібна лексема
означала «птах з великою головою», «сокіл».
Балаклія – місто районного підпорядкування, центр
Балаклійського району. Вважають, що до XIII ст. в цій місцевості
знаходився татарський юрт (кочів’я), а ще раніше – давньоруське
городище. Назва прийшла з тюркської мови, в якій слово
«бальїк» має декілька значень, перше – це «місто, селище,
оточене стінами і частоколами», друге – «ала бальїк» – риба,
отже: «рибна річка». Частина дослідників тлумачить походження
назви міста від річки. У турецькій мові наявне слово «булак», яке
означає «джерело». Таким чином, назва населеного пункту
походить від певної ознаки, вона могла постати із слова
«балакла» – ловити рибу, тобто «Бальїклея», «бальїклава» (звідки
Балаклава) – місця, де ловилася риба. Уперше географічна назва
«Балаклія» згадується в 1571 р. На річці Середня Балаклійка була
заснована «сторожова варта». Засновники «варти», російські
козаки, назвали її в другій половині XVI ст. Ново-Серпуховим.
Пізніше слободу було перейменовано на Балаклію, оскільки
серед жителів було чимало вихідців з Черкаської Балаклії.
Баланівка (сучасна назва – Сазоно-Баланівка) – село, центр
сільської Ради Богодухівського району. Засноване в 1764 р. Спо-
чатку це був хутір Юнаківка, потім – Глибокий, у 1920 р. його пе-
рейменували на Баланівку. В 1941 р. Баланівку об’єднали з
хутором Сазони і назвали Сазоно-Баланівкою. Назва ж Баланівка,
вірогідно, походить від іменника «балан» – «білий віл», «білий

117
кінь», «біла корова...» і є запозиченням зі східно-романських мов;
молдавське бзлан – «білявий», «білий», «білої масті».
Барвінкове – місто, центр Барвінківського району.
Вважають, що поселення постало в другій половині XVII ст. і
було засноване козаками отамана Барвінка. Є свідчення, що його
заснував запорозький козак Шпак на місці давньої слободи
Барвінкова стінка (1680 р.). Слобода одержала назву від рослини
барвінок, яка росла рясно в цих місцях. Назва рослини давня.
Майже однаково звучить вона в германо-романських і балто-
слов’янських мовах.
Безлюдівка – селище міського типу, центр селищної Ради
(Харківський район). В історичних документах назва
зустрічається, починаючи з 1660 р. Вважають, що найменування
виникло за розташуванням у безлюдному, глухому місці, хоч
археологічні розкопи свідчать про протилежне. На території
селища виявлені рештки поселення періоду пізньої бронзи (І тис.
до н. е.), залишки скіфських городищ (IV-III ст. до н. е.). Давні
городища були розташовані на лівому березі річки Уди, назва
якої теж сягає спільнослов’янської доби. Спільнослов’янською
мовою іменник «уда» означав «гачок». Звідси «удити» – «брати
щось на гачок», отже, «ловити рибу». У Безлюдівці народилися
І.Я.Підкопай та Р.І.Левицький, яким посмертно присвоєне звання
Героя Радянського Союзу.
Берека – село, центр сільської Ради (Первомайський район).
За історичними документами, засноване в 1675 р. козаками –
переселенцями з Правобережної України. Недалеко від села є
залишки декількох культур (VIII–IX ст. н. е.). Історія назви села
своєрідна. Припускають, що в давнину в цій місцевості було
багато лісів. У них поряд із дубом, березою, вільхою, липою
траплялося чимало берекових гаїв. Берека – рослина роду
розових, дерева сягають висотою до 25 метрів, кора гола.
Вірогідно, що від берекових нетрів одержала назву річка Берека,
права притока Сіверського Дінця. Є думка про те, що назва села
походить або від назви рослини, або від назви річки.
Берестове (до 1917 р. – Лаврушине) – село, центр
Тимофіївської сільської Ради (Близнюківський район). Засноване
в першій половині XIX ст. Назва поширена на території
Харківщини (Берестове Гранівської сільради, Берестки,

118
Берестова, Берестовенька, Берестянка, гідронім «Берестова»
тощо). Це свідчить про те, що морфологічна основа назв є
давньою. Вірогідно, що в далекі часи на цій території було
чимало берестових лісів.
Білий колодязь – селище міського типу Вовчанського
району, засноване в другій половині XVIII ст. козаками
Вовчанської сотні. Назву дістало від особливостей води давнього
колодязя – білуватої за кольором. За історичними документами,
заселення слободи розпочалося з 1760 р.
Близнюки – селище міського типу, центр Близнюківського
району, засноване під час прокладання Курсько-Харківсько-
Азовської залізниці в другій половині XIX ст. За
документальними даними, його поява пов’язана з побудовою
залізничної станції Надєждине (1883 р.). Відомо, що в 1903 р.
станція Надєждине згоріла, відбудовану назвали Близнюками.
Існують припущення, що назву селище й станція мають завдяки
двом великим козацьким могилам, що знаходяться неподалік від
станції і дуже схожі одна на одну. Вважають, що вони – свідки
запеклих боїв, які точилися тут між оборонцями Української лінії
(системи сторожових фортець) і татарськими загонами.
Богодухів – місто районного підпорядкування, центр
Богодухівського району. Перші відомості про нього пов’язані з
функціонуванням так званої «прикордонної лінії», що являла
собою ланку сторожових постів, які повинні були оберігати
південні кордони Російської держави від спустошливих нападів
ногайських та кримських татар. В описі сторожових постів
1571 р. згадується про Дяків острог. За народними переказами,
серед захисників у «сторожі» була особа духовного звання
незвичайної фізичної сили. Звідси й назва. У XVI ст. Дяків острог
декілька разів зазнавав нападів татарських загонів, руйнувався і
спалювався. На початку 1662 р. сюди на постійне проживання
прибули з Правобережжя українські козаки на чолі з отаманом
Тимофієм Крисою. За Ю.М.Кругляком, назву Богодухів
пов’язують з активною діяльністю церкви. Церква мала тут
багато угідь; навколишні села перебували в цілковитій
залежності від «острожників-монастирів». Місто одержало назву
від першої в слободі церкви на честь православного свята «Бога,
Духа Святого».

119
 Бригадирівка – село, центр сільської Ради Ізюмського
району. Час заснування невідомий. Назва походить від лексем
«бригадир», «бригада», які через російське і польське
посередництво запозичені з романо-германських мов. У роки
війни комсомолець із села Бригадирівка М. Гомоненко повторив
подвиг легендарного Гастелло; йому посмертно присвоєно звання
Героя Радянського Союзу.
Борова – адміністративний центр Борівського району.
Перша згадка про хутір Боровий сягає 1773 р. Селище виникло з
хутора й слободи Борової. Назва походить від найменування ріки,
лівої притоки Осколу, яка протікає через населений пункт. Назва
ж річки пов’язана з чималим сосновим бором, через який вона
несе свої води. Відомо, що вже в 1690 р. на правому березі
Осколу, при впадінні річки Борова існував невеликий монастир.
Можливо, що разом із ним був заснований хутір. У 1794 р. після
ліквідації монастиря на лівому березі річки Борова розрослася
слобода, яку теж назвали за найменням річки.
Буди – селище міського типу Харківського району. Час
заснування невідомий. Назва давня. Має багато значень. З ХІV-
ХVст. «будою» називали курінь, хату, пізніше – поташний завод,
верх фургона, критий екіпаж. Запозичене з середньоверхньо-
німецької мови бассі – «курінь», «хата», споріднене з
давньоіндійським словом «буття».

Валки – місто, районний центр, розташоване на річці Мож

(басейн Дону). На території міста в середині І тис. до н. е.
існувало скіфсько-сарматське поселення. В «Кьниге Большому
Чертежу» (XVII ст.) є згадка про спорудження великого
Перекопу (валу з ровом), що протягся вздовж давнього
Муравського шляху. Сама назва-термін «Валки» згадується в
указі 1637 р. Історичні документи свідчать, що сама фортеця
заснована в 1646 р., найдавніша назва її – Можайський острог
(від ріки Мож). У давніх реляціях говориться про «Можайський
город на Валках». Пізніше поселення називають просто Валками.
З 1660 р. фортеця передається українським поселенням, які
несуть у ній сторожову службу. З часом це – повітове місто.

120
 Васищеве – селище міського типу Харківського району,
засноване в 1647 р. «служилими людьми», які належали до
Чугуївської сторожової залоги. Історичні матеріали свідчать, що
одним із перших одержав тут землі «боярський син» Прокопій
Васищев. Його прізвищем і названий населений пункт. На
території селища знайдено рештки неолітичних поселень,
поселень періоду пізньої бронзи, скіфського часу.
Велика Гомільша – село, центр сільської Ради Зміївського
району, розташоване біля річки Гомільша. На околицях села
розкопано декілька городищ скіфського часу, знайдено дві так
звані «скіфські баби» (кам’яні споруди), що свідчать про
перебування в цій місцевості кочівників. Село засноване
переселенцями з Правобережної України в другій половині
XVII ст., назва походить від найменування ріки.
Верхній Бишкин – село Первомайського району,
розташоване в трьох долинах річки Мокра, засноване в першій
половині XVIII ст. Існує декілька припущень щодо походження
назви села. Виводять лексему «бишкин» із тюркської мови, в якій
двоосновне слово «бьішкьін» складалося із двох компонентів
«бьіч(ш)» і «кьш(ь)» – «ніж у піхвах» або із словосполучення
«беш» (п’ять) та «кьін» (тополя), отже «місце, де було п’ять
тополь». І перше, і друге пояснення не можуть бути вичерпними.
Верхній Салтів – село, центр сільської Ради, розташоване
на правому березі Сіверського Дінця. Відоме як козацьке
поселення з XVIII ст. Уже в VI-VIII ст. н.е. на цьому місці був
один із центрів половецької землі. Археологічні експедиції
виявили тут велике старовинне місто раннього середньовіччя, яке
було «обкладене каменем» і архітектурою своєю нагадувало
побудований візантійцями у V ст. н.е. в Степовому Криму Саркел
Хозарський. За літописними джерелами й археологічними
свідченнями, місто мало назву Сарада. У 50-х рр. XX ст. у цій
місцевості було знайдено гігантський катакомбний могильник,
умовно названий Верхньосалтівським некрополем. Це все
поклало початок археологічній культурі, яка дістала назву
Салтівської. Саме ж слово «Салтів» має декілька тлумачень. Одне
з них припускає його запозичення з тюркської мови: «салт» –
«легко озброєний вершник без поклажі». Можливо, що воїни-
салти були прикордонною сторожею половців. Є ще одне

121
припущення щодо виникнення назви «Салтів». Давньоруське
слово «сальтань» є пізнім запозиченням із турецької мови, в яку
воно потрапило з арабської. Цей своєрідний арабізм означав
«володар», «цар». З часом від іменника утворився присвійний
прикметник «сальтановь», згодом, у зв’язку з фонетичними
змінами, скороченням словоформи виникло «салтів».
Верхня Орілька – село Первомайського району,
розташоване на лівому березі річки Орілька, лівої притоки Орелі.
Орель – притока Дніпра, її назва давня. В одному з літописів
(1152 р.) вона згадується під назвою «Уголь» («Угод»), «Оугль» –
«Кут». Відомо, що вона дійсно під гострим кутом впадає в
Дніпро. Дехто з дослідників припускає, що лексема «Уголь»,
«Оугль» є перетвореною половецькою назвою «Орель», її
своєрідним перекладом. Тюркські племена називали Оріль
Сюорлій (1185 р., Іпатіївський літопис), що є перекрученою
назвою від тюркського словосполучення – назви «Су-Єрлі»:
«Су», «Сю» – «вода», «річка», «Єр», «Єре» – «земля»,
«урочище», отже, «урочище біля води».
Веселе – село, центр сільської Ради (Харківський район),
засноване в 1732 р. В Україні багато сіл, долин, балок, назви яких
походять від прикметника «веселий». Наприклад, Веселе Поле,
Весела Долина, Веселий Гай. У Харківській області чотирнадцять
назв походять від цього прикметника: Веселий, Веселине,
Веселівка тощо.
Високопілля – село, центр сільської Ради (друга назва –
Хмельове), засноване в 70-х рр. XVII ст. з невеликого козацького
сторожового поста, «калангородка». Відомо, що калангородки,
або своєрідні спостережні пункти, були в цей період розкидані по
всій Українській лінії. Назва «калангородок» походить від
тюркського двоосновного іменника «каланча».
Війтенки – населений пункт, підпорядкований сільській
Раді села Баранового (Валківський район). Як вважають, він
заснований у середині XVIII ст. козаками-переселенцями з
Правобережжя. Назва походить від староукраїнського слова
«війт» – керівник місцевого управління. Можливо, що серед
перших поселенців були нащадки або родичі якогось війта.
Вільшана – селище міського типу, центр селищної Ради
(Дергачівський район), розташоване біля річки Уди (басейн

122
Сіверського Дінця). Назва походить від породи дерев – «вільха».
В Україні чимало поселень та річок із коренем «вільх». Так, у
Харківській області їх близько двох десятків (річка Вільшанка,
селище Вільхівка, Вільховатка, Вільхівське тощо). Історичні
відомості про селище сягають 1655 р. Із давніх документів
відомо, що першими поселенцями були вихідці з Богуславської
Вільшани (на Київщині). На чолі загону козаків-переселенців, як
свідчать народні перекази, був сотник Семен Ковалевський.
Вінницькі Івани – село, центр сільської Ради
Богодухівського району, засноване в другій половні XIX ст.
переселенцями з Вінниччини, Полтавщини та з міста Богодухова
Харківської області. Очевидно, одними з перших поселенців були
вихідці з Вінниччини.
Вовча – річка (гідронім) – притока Сіверського Дінця; давня
назва – «Вовчі Води» – відома з 1674 р. Як вважають дослідники,
у далекі часи в заростях і нетрях біля річки водилося багато
звірів, серед яких були і вовки. Біля водопоїв вони чатували на
здобич. Місцеве населення теж зазнавало від них багато лиха.
Тому жителі найближчих поселень і прозвали річку Вовчими
Водами.
Вовчанськ – місто районного підпорядкування,
розташоване на річці Вовча – лівій притоці Сіверського Дінця.
Культурний шар і численні розкопи свідчать, що на цій території
здавна селилися люди. Місто засноване в 1674 р. У листі
білгородського воєводи, датованому тим же роком, зазначалося,
що звелено побудувати слободу на річці Вовчі Води. Ця фортеця-
поселення протистояла нападам татар на південні землі
Російської держави. Поселення ж було названо слободою Вовчою
за назвою річки. Пізніше слобода перетворилася на місто Вовчий,
яке з 1780 р. одержало назву Вовчанськ.

Г
Гайдари – населений пункт, підпорядкований сільській Раді
села Задонецьке Зміївського району, розташований біля лівого
берега річки Сіверський Донець. Недалеко від населеного пункту
на правому і лівому берегах річки знайдені рештки поселень
неолітичного часу (IV тис. до н. е.), епохи бронзи (II тис. до н. е.),
скіфського часу (IV-III ст. до н. е.) та салтівської культури (ХІІІ-

123
Х ст. н.е.). За декілька кілометрів від села на стрімкому лівому
березі річки Сіверський Донець розташоване давнє городище, в
околицях якого і нині знаходять чимало старовинних речей
побуту: прикраси, керамічні вази, знаряддя для рибальства,
зброю. За неповними історичними даними, вважається, що
населений пункт виник у першій половині XVIІІ ст. Назва його
тюркського походження.
Гарашківка – село, центр сільської Ради (Чугуївський
район). На території Гарашківської сільради, біля селища
Комсомольське, виявлено рештки поселень періоду бронзи
(II тис. до н.е.) та скіфського часу (V-II ст. до н.е.). Назва має
виразно окреслений ономастичний характер і походить від
прізвища з суфіксом «ів», яке утворилося від власного імені
Герасим. Сама ж трансформація іменника походила, вірогідно,
таким чином: Герасим – Гарасим – Гарасько – Гарашко –
Гарашків(к)а. Дата виникнення поселення залишилася невідо-
мою. Існує припущення, що перші поселенці з’явилися тут
близько другої половини XVIII ст.
Ґонтів Яр – село, центр сільської Ради Валківського району,
засноване у другій половині XVIII ст. втікачами – переселенцями
з Правобережної України. Назва являє собою словосполучення,
перша частина якого має ономастичний характер. Прізвища
Гонта, Гонтар та похідні від них – Гонтаренко, Гонтарук,
Гонтурчук, Гонтарський, Ґонтів – утворилися від слова, що
означає людину, яка покриває дах ґонтом. Ґонтом у давнину
називали покрівельний матеріал у вигляді маленьких дощок.
Сама лексема «гонт» запозичена з польської мови. Друга частина
словосполучення – «яр» – тюркізм, який у тюркських мовах
означав урвище, прірву, високий скелястий берег. На Харківщині
ще є села, назви яких походять від давнього іменника «гонт»,– це
Гонтарівка Вовчанського району, заснована на початку XIX ст,
Гонтівка Харківського району, сучасна назва – Токарівка, на
честь учасника революційних подій 1905 р. І. Я. Токаря, який
загинув у в’язниці.
Горохуватка – село, центр сільської Ради Борівського
району, розташоване на правому березі річки Оскіл. В історичних
документах село Горохуватка згадується в 1670 р., у 1709 р.– це
містечко Ізюмського полку. Поблизу села виявлено поселення

124
салтівської культури (VIII-X ст. н.е.). Назва села давня. Утворена
від спільнослов’янського іменника спільноіндоєвропейського
характеру. Первісне значення лексеми – «щось розтерте».
Прикметник «горохуватий», звідки походить назва
«Горохуватка», мав значення «подібний до гороху,
зморшкуватий». Інша версія спирається на історичні дані. Як
засвідчують історичні документи, слобода Горохуватка існувала
вже в 1670 р. і знаходилась у п’яти великих і глибоких
улоговинах, біля яких на узвишші була побудована фортеця.
Слобода була побудована в такий спосіб, що навіть із недалекої
відстані її нелегко було помітити, особливо влітку.
Гракове – село, центр сільської Ради Дворічанського
району, виникло в другій половині XVII ст. Назва села давня.
Походить від лексеми грак (гайворон), має звуконаслідувальний
характер. У давніх літописах засвідчується іменник «грак»
(«грачь»), який являє собою утворення від спільнослов’янського
дієслова «гракати» – кричати. Птахи граки, або гайворони, як
відомо, гніздяться недалеко від поселень на деревах своєрідними
колоніями. Можна припустити, що біля села було декілька
подібних колоній – звідси і назва.
Грущуваха – село, центр сільської Ради Барвінківського
району, розташоване на березі річки Берека. За історичними
даними, слобода Грущуваха заснована в кінці XVII ст. як
козацький форпост для захисту від наскоків кримських та
ногайських татар. Слобода входила до Ізюмського полку, що брав
участь у боротьбі зі шведами (1709 р.)та французами (1812 р.). У
роки громадянської війни в селі діяв партизанський загін. Назва
походить від наймення рослини. Своєрідними є суфікси «ува» та
«х», дієслівного походження («ува»), підкреслюють згрубілість
(«х»). Дієприкметник «грушуватий» уживається із значенням
«зарослий грушами».
Гусарівка – село, центр сільської Ради Балаклійського
району, засноване, як свідчать історичні джерела, у 1685 р.
Етимологія назви села остаточно не з’ясована. Відомо, що
лексема «гусар» засвідчена в слов’янській військовій термінології
з XIII ст. Як свідчать стародавні перекази, назва населеного
пункту походить від гусарського формування, яке певний час
було розміщене в слободі.

125
 Гусинка – село, центр сільської Ради Куп’янського району,
засноване в другій половині XVII ст. Виникло поселення у
великій розлогій балці, з джерел якої бере початок річка Гусинка,
що впадає в ріку Великий Бурлук – притоку Сіверського Дінця.
За історичними свідченнями, слобода спочатку називалася
Гусинець. Відомо, що певний час це був маєток Ковалинських, у
родині яких у 80-х рр. XVIII ст. проживав видатний український
просвітитель, філософ і поет Г.С.Сковорода. Назва села походить
від найменування річки, в якій, за давніми переказами, водилося
чимало гусей.

Д
Данилівка – населений пункт. Центром Данилівської
сільради є село Подолівка (Барвінківський район). Данилівка
розташована недалеко від річки Сухий Торець. Дата заснування
невідома, хоч є підстави гадати, що перші мешканці з’явилися на
цій території у другій половині XVII ст. під час створення
південної сторожової лінії. Відомо, що село Данилівка є
батьківщиною відомого письменника XIX ст. Г.П. Данилевського
(1829-1890 рр.), автора історичних романів «Мирович», «Княжна
Тараканова» і «Спалена Москва». Назва населеного пункту має
ономастичний характер і походить від власного імені Данило.
Існують стародавні перекази, оповіді про те, що першим на цих
землях осів запорізький сотник Данило.
Дворічна – селище міського типу, районний центр
однойменного району, розташоване у межиріччі Осколу та його
притоки – річки Нижня Дворічна. Поселення засноване в XVII ст.
Історичні хроніки навіть засвідчують конкретну дату – 1660 р.
Вважають, що першими заселили його козаки – переселенці з
Правобережжя. Тривалий час населений пункт виконував функції
одного із сторожових постів і був підпорядкований спочатку
Харківському, а потім Ізюмському полкам. Це була укріплена
слобода, яка відбила чимало нападів кримських та ногайських
татар. Оскільки поселення було засноване поміж двома водними
артеріями, воно й одержало назву «Дворічна».
Дергачі – місто, адміністративний центр Дергачівського
району, розташоване недалеко від річки Лопань. Поблизу
знайдено багато скіфських курганів (V-III ст. до н. е.), ранні

126
слов’янські поселення Черняхівської культури (II-IV ст. н. е.).
Вважають, що поселення виникло в другій половині XVII ст. як
форпост Української лінії; уже в 1680 р. слобода зазнала нападу
кримських татар. Згодом у селі стояла сотня Харківського полку.
Історія походження назви цікава. До 1948 р. селище називалося
Деркачі, і, як вважають дослідники, назва походить від
найменування невеличких болотяних птахів, які водилися в
заростях очерету на берегах річки Лопань та в навколишніх
озерах. Ряд дослідників вважає, що назва селища походить від
прізвища отамана, який привів переселенців з Правобережної
України в цю місцевість.
Добровілля – село, центр сільської Ради Близнюківського
району, розташоване в долині річки Опалиха, недалеко від її
впадіння в ріку Самара. Перші відомості про село сягають 30-х
рр. XVII ст. Відомо, що село було засноване оборонцями
кордонів Російської держави від набігів кримських та ногайських
татар. Знаходилося воно у своєрідному стратегічному пункті біля
так званих «Татарських бродів». Засновники варти, «служилі»,
повинні були утримувати рубіж по річках Опалиха та Самара.
Тому залога назвала укріплену слободу спочатку Надержиновим
(від дієслова держати – утримувати). З плином часу сюди почали
переселятися втікачі з Правобережної України, з польських
володінь, які селилися тут по «добрій волі». Звідси й друга назва
села – «Добровілля».
Дубові Гряди – село, центр сільської Ради
Сахновщинського району, розташоване на берегах річки Оріль.
За історичними джерелами, село засноване в другій половині
XVIII ст.; як вважають, першим поселенцем тут був селянин на
прізвисько Хаз, кріпак панів Базилевських. У давнину через село
аж до берега річки Оріль невеликими острівцями спускався
дубовий ліс. У ті далекі часи подібні острівці лісу називали
«грядами». Звідси й назва.
Дягівка (стара назва – Максимівка) – село, центр сільської
Ради Близнюківського району, виникло, за давніми оповідями, у
другій половині XVIII ст. Засноване селянами-втікачами з
Правобережної України. Перша назва має виразно ономастичний
характер і походить від власного імені Максим. Вважають, що
першим осадчим у цій місцевості був козак із найменням

127
Максим. Друга назва села походить від давньоруського іменника
«дяг», «дяга», що означав «ремінь». Можливо, що другою своєю
назвою село завдячує стародавній професії (виготовлення із
шкіри тварин ременів).

Е
Есхар – селище міського типу Чугуївського району,
розташоване в межиріччі річок Уди та Сіверський Донець. На
території селища збереглися залишки так званого Кабакового
городища, обнесеного рештками кам’яних укріплень (VIII-
IX ст. н.е.). Саме поселення виникло в 1926 р. в період
будівництва електростанції для Харківського промислового
району. Відомо, що в липні 1927 р. відбулася урочиста закладка
головного корпусу електростанції. 30 травня 1930 р. Харків
одержав перший електричний струм. Назва ЕСХАР –
комбінована абревіатура – розшифровується як Електрична
Станція Харківщини.

Є
Єфремівка – село, центр сільської Ради Первомайського
району, розташоване вподовж річки Орілька. Поселення виникло
в 1730 р. Є припущення, що першими мешканцями села були
селяни-втікачі з Правобережної України. Назва має виразно
окреслений ономастичний характер, утворена від власного імені
Охрім (рос. – Ефрем). Дехто з дослідників схиляється до думки,
що одним із перших поселенців був або ж росіянин, або ж село
назване так за прізвищем (ім’ям) власника земель.

Ж
Жаданівка – населений пункт, підпорядкований сільській
Раді села Таранівка Зміївського району. Археологічні знахідки
свідчать, що недалеко від села в середині І тис. н.е. існувало
ранньослов’янське поселення черняхівської культури. Дата
виникнення села невідома. Назва утворена від нечленного
давньоруського прикметника «жьдань» («жадань»). Подібні
утворення могли мати ономастичний характер. Вірогідним є
припущення, що назви типу «Жьдань» утворені від власних імен,
в основі яких відбиті певні побажання, спонукання тощо.

128
 Животівка – населений пункт, підпорядкований сільській
Раді села Новоосинове Куп’янського району. Недалеко від села
виявлено залишки неолітичних поселень (IV тис. до н.е.),
городищ періоду пізньої бронзи (І тис. до н.е.). Населений пункт
заснований у другій половині XVIII ст. Назва має два
тлумачення. Перше – сягає давньоруської мови. Як відомо,
іменник «живот» є лексемою спільнослов’янського походження і
означає «життя». Можливо, що назва несла в собі саме це
семантичне навантаження. Друге, більш імовірне, – це те, що
назва походить від дієслівного утворення «животіти» («бідувати,
поневірятися, жити в злиднях, існувати»).
Жихар – залізнична станція, розташована на території
Харківського району. Відомо, що біля станції археологами
знайдено кілька решток поселень періоду бронзи (ІІ-І тис. до
н.е.), скіфських часів (IV-III ст. до н. е.). Поява станції пов’язана з
будуванням залізниці (XIX ст). Вірогідним є те, що цей іменник
являє собою творення від давньоруського дієслова «жихати»,
«жихать», «жихатися» – «гнутися», «коливатися». Можливо, що
назва пов’язана або ж із вигинистою конфігурацією залізничної
колії, або ж із хвилястим рельєфом місцевості. Білоруська мова
донесла до нас іще одне тлумачення назви. У деяких говорах її
лексема «жихар» означає не що інше, як «житель», мешканець
певної місцевості, те ж простежується і в літературній нормі.
Жовтневе – село, центр сільської Ради (Харківський район),
засноване в 1731 р. Давня назва – Колупаївка. За давніми
переказами, найменування походить від прізвища одного з
перших поселенців, якого прозвали Колупаєм. Староукраїнське
дієслово «колупати» означало «копирсатися у землі, взагалі у
чомусь». У 1936 р. село було перейменоване на Жовтневе.
Жуванівка – село, підпорядковане сільській Раді селища
Вишневе Балаклійського району. Засноване в другій половині
XVIII ст. Вважають, що назва походить від спільнослов’янської
форми, яка потім зазнала трансформації в давньоруській, а
пізніше – в українській мовах («жевати» – «жувати»).

З
Забарине – село, центр сільської Ради Зачепилівського
району. Як свідчать історичні хроніки, населений пункт виник у

129
30-х рр. XIX ст. Село мало дві назви. Перша і давніша –
Бродщина. Вона походить від віддієслівного іменника «броди»
(«бродити») і пов’язана з гідронімічними поняттями («річка»,
«озеро», «притока»). Друга, пізніша,– антропонімічного
характеру, бо утворилася від прізвиська-прізвища Забара. Саме ж
прізвище належить до групи власних імен, утворених від назв
психічних властивостей людини, які відбивають її характер.
Нерішучість, повільну вдачу відтворюють такі назви, як М’яло,
Недвига, Забара. Власна назва Забара є віддієслівним
утворенням, в основі якого лежать дієслова «барити», «баритися»
– «затримувати», «гаяти час». Сама ж лексема «забара» в
буквальному розумінні означає «затримка».
Задонецьке – село, центр сільської Ради Зміївського району,
розташоване на правому березі річки Сіверський Донець. На
території селища і в його околицях не раз проводилися
археологічні розкопки. Було виявлено залишки поселення неоліту
(IV тис. до н.е.), епохи бронзи (II тис. до н.е.), скіфські стоянки
(ІV-III ст. до н.е.), нарешті – залишки Салтівської культури (VIII-
X ст. н.е.). Село було засноване переселенцями – втікачами на
«слободи» з Правобережної України та «служилими людьми» в
другій половині XVII ст. Назва села – гідронімічного характеру і
походить від виразу «за Дінцем».
Зачепилівка – село, центр Зачепилівського району,
розташоване на річці Берестова (притока Орелі), засноване в
XVII ст. вихідцями з Полтавського полку, які в цей період осіли
хуторами по річках Орчик, Берестова та Оріль. Назва села
походить від дієслова «зачепитися». За давнім переказом,
селянин Гнат із сусіднього села Попівки (нині Красноградського
району) прийшов на вільні землі та й осів, «зачепився» там.
Декотрі дослідники виводять назву від прізвища одного з перших
поселенців – козака Зачепила. У 1802 р. Зачепилівка – волосний
центр, входить до Полтавської губернії.
Зідьки – селище міського типу, центр селищної Ради
Зміївського району, розташоване на річці Сіверський Донець,
засноване в 1659 р. переселенцями – втікачами на «слободи» з
Правобережної України. Назва селища є видозміненим
прислівником «звідки». Вірогідно, що це вокативне творення, яке

130
несе в собі знак питання. «Звідки прийшли?» – так запитували,
очевидно, тих, хто селився на вільних землях.
Зміїв – місто, яке має майже тисячолітню історію. Перші
відомості про нього сягають XII ст. На території колишнього
Змійова знайдено залишки ранньослов’янських поселень
Черняхівської культури ІІ-ІV ст. н.е. Через «Змієве городище»,
яке, за давніми літописами, було засноване новгород-сіверським
князем Ігорем Святославичем, проходили дружини русичів,
прямуючи в половецькі степи. Чимало легенд і давніх оповідей
пов’язано з давнім поселенням. Тут і легенди про «богоборців», і
цікаві припущення й здогади про «Змієві вали» – давні споруди
невідомого народу, і скупі відомості про гетів – народ змієногої
богині Табіті, що з давніх-давен начебто населяв городище. З
XVI ст. функціонує Зміївський сторожовий пост.
У «Кьниге Большому Чертежу» (1627 р.) зустрічаємо назви
«Змієве городище» та «Зміїв курган». З 1656 р. тут діяла постійна
фортеця, яка керувала «черкасами». Історичні документи
свідчать, що недалеко від Змійова в 1640 р. був розгромлений і
взятий у полон Кіндратом Сулимою хан Аксак. Етимологія назви
складна. Корені «зм» і «зом» належать іменникові
спільнослов’янського походження semja (земля) із значенням «та,
що носить на собі». Короткий прикметник відіменного
походження «змій» із значенням «земний», або «той, що повзає
по землі», пізніше став іменником, а потім утворив форму
присвійного прикметника «Зміїв», звідки і походить власна назва.
Народна етимологія виводить назву від урочища, де водилося
багато змій.
Знам’янка – село, центр сільської Ради Нововодолазького
району, засноване наприкінці XVII ст. селянами – втікачами з
Правобережної України та «служилими людьми», які обороняли
Українську лінію. Як свідчать історичні хроніки, невеликий загін
утікачів на чолі з ватажком Іваном осів на території майбутнього
села. Згодом на цьому місці була побудована слобода, яку
назвали Іванами. Існує й друга версія суто ономастичного
(гідронімічного) характеру, за якою назву села виводять від
річки. Сама ж річка Івани одержала свою назву від першого або
перших осадчих. Слобода Івани була розташована недалеко від
Муравського шляху, яким татари гнали ясак. Траплялося, що

131
«служилі люди», слобожани, нападали на татарські валки і
відбивали полонених. Отже, до 1917 р. село називалося Іванами.
Нинішня назва – Знам’янка.
Золочів – селище міського типу, центр Золочівського
району, розташоване на лівому березі річки Уди, притоки річки
Сіверський Донець, належить до числа найдавніших поселень на
території Харківщини. У середині І тис. до н. е. стояло на цьому
місці укріплене ранньослов’янське городище. Відомо, що вже
наприкінці XVI – на початку XVII ст. у місцевості з’являються
перші слободи. За історичними джерелами, селище виникло в
1677 р. Дехто з дослідників виводить перших поселенців із
Львівщини, із Золочева, що знаходиться на річці Золочівка,
притоці Західного Бугу. Вважають, що цей львівський Золочів
існував ще за часів Київської Русі. Сама ж назва етимологічно
досить прозора, її пов’язують із гідронімом – річкою Золочівка,
що на Львівщині. За деякими свідченнями, річка одержала свою
назву від дна, вкритого піщаними наносами, які виблискували,
наче золото.

І
Ізюм – місто обласного підпорядкування, центр Ізюмського
району, розкинулося на р. Сіверський Донець при впадінні в
нього р. Ізюмця недалеко від давнього Ізюмського перелазу
(броду). Ізюм дістав свою назву від гідроніма Ізюмець – притоки
Сіверського Дінця; назва річки згадується в «Кьниге Большому
Чертежу» (1627 р.). З 1680 р. функціонує Ізюмський городок,
заснований козаками Харківського полку.
Дослідники вважають, що Ізюм дістав свою назву від річки
Ізюмця та Ізюмського броду. Саме слово «Ізюм» походить від
східної назви винограду.

К
Каплунівка – село, центр сільської Ради Краснокутського
району, розташоване на річці Хухра. Перші відомості про нього
сягають 1688 р. За історичними джерелами, охтирський
полковник Іван Перекрестов одержав тут землі, у тому числі й
поселення, яке називалося, (за іменем першого осадчого Каплуна)
Каплунівкою. Відомо, що жителі села брали активну участь у

132
боротьбі зі шведською інтервенцією. За давньою легендою, один
із жителів села Каплунівки Григорій Журавель завів до лісу
шведський ар’єргард, за що і був замордований (1709 р.).
Кам’яна Яруга – село, центр сільської Ради Чугуївського
району, розташоване понад річкою Студенок, засноване в 1647 р.
переселенцями на «слободи». Відомо, що колись у цій місцевості
добували вапняний камінь. Назва двокомпонентна. Перша
частина її характеризує рельєф місцевості, його своєрідність:
прикметник «кам’яний» вказував на матеріал (урвище з каменю,
урвище, де добувається камінь); друга частина теж стосується
особливостей ландшафту: «яруга» – давньотюркська лексема, що
зустрічається в давньоруських літописах та староукраїнських
грамотах і означає «прірва», «провал», «урвище», «ущелина».
Утворена від давньотюркської лексеми «яр» за допомогою
суфікса «уг(а)».
Кам’янка – село, центр сільської Ради Дворічанського
району. Вперше згадується в 1768 р. Назва походить від назви
річки, яка протікала через територію поселення. За давніми
оповідями, переходити її вбрід часом було небезпечно. Чимало
людей калічилося й гинуло, потрапляючи на слизьке, кам’янисте
дно. Вірогідно, що назва гідроніма Кам’янка виникла як
своєрідне застереження. Пізніше від назви річки одержало назву
й село.
Караван – село, центр сільської Ради Нововодолазького
району, засноване в останній чверті XVIII – першій половині
XIX ст. Назва села давня і має виразно окреслене східне
походження. В іранських мовах (давньоперська) лексема
«караван» означала «череда». Історія селища маловідома. За
давніми переказами, його заснували вихідці з Правобережної
України й «служилі люди» з кордонів Південної Росії.
Катеринівка – село, центр сільської Ради Лозівського
району. Перші відомості про поселення сягають 1859 р. У списку
населених пунктів Катеринославської губернії село має подвійну
назву – «Катеринівка-Панютино». Назву пов’язують з ім’ям
Катерини II, за іменним указом якої на цих землях з’явилися
перші поселенці. Подвійний варіант назви пояснюється тим, що
територія села входила до помістя генерала Панютина. У 1928 р.
в селі завершується землевпорядкування, а з 1930 р. утворюється

133
колгосп ім. С.Орджонікідзе, в якому головою багато років
працював Г.С.Могильченко, двічі Герой Соціалістичної Праці.
Кегичівка – селище міського типу, центр Кегичівського
району, утворилося з двох невеликих хуторів – Доброіванівки і
Єгорівки, що виникли в другій половині XVIII ст. й належали
поміщикові – офіцерові Курського полку І.М.Апостолу-Кегичу.
Від другої частини назви-прізвища й походить наймення селища.
Крисине – село, центр сільської Ради Богодухівського
району, засноване в першій половині XVIII ст. переселенцями –
втікачами на «слободи». Як вважає частина дослідників, назва
села походить від прізвиська-прізвища козацького отамана
Тимофія Криси.
Кислівка – село, центр сільської Ради Куп’янського району
й однойменної станції, мають ономастичний характер і походять
від прізвища запорозького козака Гната Кислого, який, за
народними переказами, нібито оселився на цих землях у другій
половині XVIII ст.
Кіндрашівка – село, центр сільської Ради Куп’янського
району, засноване в кінці XVIII ст. Спочатку це був невеликий
хутір, першим поселенцем якого вважають козака Кіндрата
Григорова. Від імені «осадчого» й постала назва села. Відомо, що
хутір з другої половини XIX століття був у віданні казни і
належав Куп’янській волості.
Кірове – село, центр сільської Ради Близнюківського
району, засноване в 1924 р. у зв’язку із заселенням хуторів
Рудаївської сільради. До 1938 р. село мало назву Галич. Друга
назва виникла після 1938 р.
Козача Лопань – селище міського типу Дергачівського
району – лежить у долині річки Лопань. На території селища в
XVII ст. було військове поселення оборонців Української лінії,
пізніше тут проживали державні селяни. Назва селища
двокомпонентна. Перша частина назви – прикметник «козача»,
пов’язана з понятійною лексемою «козак». Відомо, що слово-
поняття «козак» певний час вживалося досить широко серед
тюркських, а потім і слов’янських народів. Воно утворилося від
давньотюркського слова «каз», що означало «мандрувати»,
«бродити», «подорожувати». За допомогою суфікса «ак»
новоутворений віддієслівний іменник «каз(ак)» став назвою

134
людини-мандрівника, людини-блукача, пізніше – «вільного,
відважного лицаря, який шукає слави на війні». Сюди збиралася
слов’янська молодь для боротьби з поневолювачами. Це було
передумовою виникнення російського та українського козацтва,
яке стало на шлях захисту своїх народів від іноземних
загарбників. Друга назва селища Козача Лопань – гідронімічного
характеру. Річка Лопань (Лопин) згадується в «Кьниге Большому
Чертежу» (1627 р.). Тлумачення цього другого компонента назви
різне. Частина дослідників вбачає тут балтослов’янський корінь
«лоп» – «лисиця»; інші ж тлумачать лексему «лопань» як
«колодязь», «криницю на болоті». Вірогіднішим є останнє
твердження.
Козіївка – село, центр сільської Ради Краснокутського
району, засноване в середині XVII ст. У «Смотренной книге
городов Ахтьірського полка» (XVIII ст.) свідчиться, що в 1686 р.
в селі Козіївці проживало 50 жителів, у тому числі 30 козаків –
переселенців з Правобережної України. Це була «Черкаська
державна слобода», її жителі, які перебували на державному
утриманні, несли військову службу по охороні південних
кордонів Російської держави. Назва села має ономастичний
характер, походячи від прізвиська-прізвища, досить поширеного
в той час на Правобережжі. «Козіями» прозивали селян, які
займалися розведенням малої рогатої худоби. Отже, якщо тих,
хто доглядав овець, прозивали «вівчарами», звідки і прізвиська-
прізвища Вівчар, Овчаренко, Вівчарук, то тих, хто розводив кіз,
називали «козіями», звідси й прізвиська-прізвища Козій,
Козієнко, Козійчук.
Коломак (річка) – ліва притока річки Ворскла (басейн
Дніпра). Походження назви має багато різних тлумачень. Так, ряд
дослідників припускає, що назва річки походить від складного
турецького іменника, перший компонент якого «коль-кол-кул»
означає «річка», «вода», «притока», а другий – «мак» –
морфологічна ознака інфінітива віддієслівних іменників. Існує
думка, що назва річки виникла з давньотурецької складної
лексеми «кол-сал-мак» – «розгалуження» або від давньоузбецької
«кул-мак» – «ковбаня».
Колонтаїв – село, центр сільської Ради Краснокутського
району, розташоване на правому березі річки Мерла, засноване в

135
1646 р. як фортеця для захисту південних кордонів Росії від
турецько-татарських нападів. Як свідчать історичні джерела, це
один із найдавніших укріплених форпостів Слобідської України,
відомий з актів 1659 р. як «велика фортеця». Про це свідчать
послання І.Виговського, «Козацький літопис» Самійла Величка,
листи зміївського воєводи чугуївському тощо. Назва села має
ономастичний характер, тобто походить від поширеного тоді
прізвища Колонтай. Саме походження прізвища неясне. Існує
думка, що воно походить від давньоруського віддієслівного
іменника «колонтай» (колотати – колотити) – бити у щось,
скликати на сполох, звідси, очевидно, – «калатарь» (рос).
Коробочкине – село, центр сільської Ради Чугуївського
району, виникло у XVIII ст, як військове поселення для оборони
південних володінь Росії. Населення його складалося із
«служилих людей»: стрільців, козаків та селян – утікачів на
«слободи». Частина з них одночасно з військовою службою
займалася різними ремеслами; з назвою одного з них і пов’язане
наймення села. Вважають, що одним із розповсюджених тоді на
селі ремесел було плетіння кошиків із лози, спорудження козубів
з вільхової кори або берести; виробляли на селі й «коробочки»
для тютюну.
Кочеток – селище міського типу, центр селищної Ради
Чугуївського району, розташоване на правому березі річки
Сіверський Донець. На його околицях збереглися рештки
поселень періоду бронзи (II тис. дон. е.) та скіфської доби (V-
ІІ ст. до н.е.). Селище Кочеток засноване в другій половині
XVIII століття оборонцями Української лінії. Назва давня,
давньоруського походження. Іменник «кокоть», «кочеть» –
«півень» – має виразно окреслений звуконаслідувальний
характер. Існує думка, що селище назване за прізвиськом одного
з перших поселенців.
Красноград – місто районного підпорядкування, центр
Красноградського району, розташоване на річці Берестова.
Початок його заснування припадає на період спорудження
Української лінії – системи прикордонних укріплень, збудованої
в 30-60-ті рр. XVII ст. для оборони Лівобережної та
Слобожанської України від грабіжницьких нападів кримських і
ногайських татар. Лінія, у систему якої входила Бєльовська

136
фортеця (нинішній Красноград), проіснувала до середини
XVIII ст., часу, коли було усунено безпосередню загрозу
турецько-татарської експансії. Після ліквідації Запорозької Січі
(1775 р.) та створення Азовської губернії, куди входило місто,
сюди було перенесено її головне управління. У 1784 р., за
іменним указом Катерини II, Бєльовську фортецю перейменували
на місто Костянтиноград. Така зміна назви була зроблена на
честь онука цариці – великого князя Костянтина. У 1922 р. місто
Костянтиноград одержало назву Красноград.
Краснокутськ – селище міського типу, центр
Краснокутської селищної Ради, розташоване на правому березі
річки Мерла, притоки Ворскли. Селище Краснокутськ – один із
найстаріших пунктів Слобідської України. В «Летописи дел
Петра І» подається докладна характеристика місцевості та
наявний натяк, чому саме стародавнє поселення назвали Красним
Кутом. «Название его вполне прилично местности его, самой
живописной...» В 1651 р., як свідчить цей історичний документ,
група переселенців з міста Корсуня оселилася «по оврагам
Краснокутским под защитою лесов». Уже в наступному році тут
був побудований острог, а з 1657 р. – укріплена фортеця. Отже,
словосполучення Красний Кут – це не що інше, як «мальовничий
куток», «прекрасна сторона». З 1780 р. словосполучення
«Красний Кут» перетворюється на відносний прикметник – назву
«Краснокутськ».
Краснопавлівка – селище, центр селищної Ради
Близнюківського району, розташоване в долині річки Тернівка.
Як свідчать історичні джерела, село, засноване в 40-х рр.
XVIII ст. вихідцями з Правобережної України, пізніше стало
маєтком поміщика Криштоповича. Звідси й назва – Криштопівка.
Під час першої російської революції 1905-1907 рр. у селі відбувся
виступ селян, які спалили економію німецького колоніста
Ріхтера.
Кулиничі – селище міського типу, центр селищної Ради
Харківського району, засноване в другій половині XIX ст. Назва
ономастичного характеру, вірогідно, виникла від власного
найменування Акулина, народне – Кулина (пісня «Про козака і
Кулину»), або ж від прізвища Кулинич. Є ще декілька тлумачень
назви селища. Дехто з дослідників вважає, що лексема

137
«кулиничі» споріднена із словом-поняттям «кулик» (птах).
Наявні здогади й проте, що топонім походить від давньоруського
іменника «кулича» – «місце з ярами та вибалками».
Куп’янськ – місто обласного підпорядкування, центр
Куп’янського району, розташоване на річці Оскіл, притоці річки
Сіверський Донець, при впадінні в неї невеличкої річки Куп’янка.
Ця місцевість заселялася людиною здавна. Історичні матеріали
повідомляють, що «військова козацька слобода» Купенка була
заселена в 1655 р. «служилими людьми», переселенцями –
втікачами на «слободи» з Правобережної України. За
історичними хроніками, на високому перерізаному вздовж
глибокими урвищами березі Осколу в 60-х рр. XVII ст. було
збудовано острог, «остатки его – земляной валь сь семью
бастионами и со рвомь, вокруг вала». Місто мало чимало назв:
Купенка, Купчинка, Куп’янка, Купецьке, Куп’янськ. Ці назви
свідчили про торговельне значення поселення. Вигідне
географічне положення міста сприяло розвитку торгівлі. Проте за
населеним пунктом закріпилася назва, похідна від найменування
річки Куп’янка.

Л
Лебедівка – село, центр сільської Ради Сахновщинського
району (до 1945 р.– Куцо-Ганебне), було засноване в 1902 р. як
хутір селянами-переселенцями з села Ганебного
Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Селяни-
переселенці переважно з села Ганебного – поселилися вздовж так
званої Куцої Балки. Тому поселення з часом одержало подвійну
назву Куцо-Ганебнівських хуторів. У 1945 р. на прохання
трудівників Куцо-Ганебного село було перейменоване на
Лебедівку.
Лизогубівка – село, центр сільської Ради Харківського
району, засноване в 1783 р. Назва, вірогідно, походить від
власника навколишніх земель. За давніми легендами, село
належало козацькому сотникові Лизогубу.
Лиман – селище міського типу Зміївського району. На
території селища була неолітична стоянка (V-IV тис. до н.е.) та
поселення скіфського часу (V-ІV ст. дон.е.). Селище було
засноване у 80-х рр. XVII ст.; існує царська грамота 1682 р., в

138
якій згадується це поселення. Назву, як вважають дослідники,
було перенесено з озер Лиман і Сухий Лиман. Сама лексема
«лиман» – грецького походження і в трансформації «лімен»
означала «гавань», «бухта». Озера ж були прозвані так за їх
глибоководність та чисту, вільну від очерету воду.
Липці – село, центр сільської Ради Харківського району,
розташоване в долині річок Харків та Липчанка. Село засноване
на початку 1655 р. Тут осіло в цей період близько 800 втікачів із
Придніпров’я. Відомо, що в 1658 р. Липці стали сотенним
містечком Харківського полку. Назва села походить від річки
Липчанка, найменування ж останньої, за легендами, виводять від
численних липових гаїв, які в старовину охоплювали її положисті
береги.
Люботин – місто районного підпорядкування Харківського
району, знаходиться недалеко від річки Люботин. Археологічні
дослідження засвідчують те, що в глибоку давнину, десь понад
два з половиною тисячоліття тому, у період раннього залізного
віку, у цій місцевості проживали скіфські племена, пізніше – це
землі східних слов’ян. До золотоординської навали – багатий
край, населення якого досягло високого рівня землеробської
культури, сама назва за своєю формою є давньоруським
присвійним прикметником із поширеним на той час суфіксом
«ин» (Путята – Путятин, Зам’ята – Зам’ятий, Пирята – Пирятин,
Любата – Любатин). З середини XVII ст. слобода Люботин була
заселена переселенцями з російських земель та Правобережжя
України. Поблизу річки Люботинка, за купчими і дарчими
записами Курязького монастиря, було покладено початок цій
слободі. За адміністративним поділом Люботин був і сотенним
містечком, і слободою, що належала спочатку до так званої
Слобідсько-Української губернії, пізніше – до Харківського
намісництва, а з 1797 р. Люботин – слобода Валківського повіту
Слобідсько-Української, з 1835 р.– Харківської губернії.

М
Мала Данилівка – селище міського типу, центр селищної
Ради Дергачівського району, засноване в середині XVII ст. На
території селища з 1933 р. функціонує Лозовеньківський
плодорозсадник. За давніми переказами, легендами, назву селища

139
виводять від імені першого «осадчого» козака Данила, вихідця з
Правобережної України, який оселився на цій місцині десь біля
60-х рр. XVII ст.
Малі Проходи – село, центр сільської Ради Дергачівського
району. За історичними хроніками, засноване в 1660 р.
«служилими» людьми, вихідцями з російських земель. Сільраді
підпорядковані населені пункти Великі Проходи, Висока Яруга,
Холодний Яр, Липецьке Лісництво, Алісівка. Назву пов’язують із
хвилястим рельєфом. Поняття «проходи» в слобожанських
діалектах означало «шелюги», «неглибокі вибалки», «подовжені
яруги».
Малинівка – селище міського типу Чугуївського району.
Біля нього збереглися залишки поселення скіфського часу (V-
III ст. до н.е.). Село Малинівка, засноване в 1652 р. козаками –
переселенцями з Правобережної України і Дону, було певний час
сторожовим форпостом на підступах до міста-фортеці Чугуєва. За
переказами, виникло біля так званої Малинової криниці, яка
знаходилася в густому малиннику. Звідси, як гадають, походить і
назва.
Мелехівка – село Нововодолазького району, засноване в
1732 р. переселенцями з Росії. Стара назва – Ленівка. З серпня
1920 р. село перейменоване на Мелехівку в пам’ять про
командира загону по боротьбі з бандитизмом М. С. Мелехова, що
загинув у сутичці з бандитами.
Мерефа – місто районного підпорядкування Харківського
району, розташоване на річці Мерефа (притока Сіверського
Дінця). Поблизу міста виявлено рештки поселень часів неоліту
(IV тис. до н.е.), життя продовжувалося тут і в період бронзи
(кінець II – початок І тис. до н.е.). Виявлені й поселення
скіфського часу (V-III ст. до н.е.) та поселення Салтово-Маяцької
культури (VIII-IX ст. н.е.). Саму назву міста пояснити складно. Є
чимало тлумачень її походження. Так, за давніми легендами, вона
походить від наймення одного із чингізідів – монгольського
царевича Мерефи. Лексема «Мерефа», «Мерефатлі», «Маріфатлі»
давньомонгольською мовою означали «розумник», «кмітливий»,
«знаючий». За стародавніми переказами, він загинув у цій
місцевості. На тюркську назву річки і селища наштовхують
дослідників назви шляхів, про що свого часу писав Д Багалій. В

140
одному з давніх джерел йдеться про татарського воєначальника з
прізвищем Мурафа. У видозміненому вигляді прізвище
передавалося як Мурафський, Муравський. Паралельно з цим
існує назва шляху – Муравський. Це назва горезвісної «царевої
дороги», якою довгий час ходили брати ясак (данину) у руські
землі кримські хани. Дехто з дослідників пов’язує назву шляху з
поняттям «мурава». (давньоруський іменник «мурава» означав
різнотрав’я), інші – зі слободою Муравою (Мурафою, Мурахвою)
колишнього Богодухівського повіту. Назви Мерефа і Мурафа
фонетично близькі й, очевидно, належать до одного кореня. Це
теж дає підставу гадати, що вони виникли з власної назви. Є ще
одне цікаве припущення: у давньотатарських діалектах існує
іменник «мерефе», що означає буквально «пасовисько хоробрих»
або «страшне бойовище».
Перші свідчення про козацьку слободу Мерефу сягають XVII
ст. З історичних джерел відомо, що в 1645 р. на річці Мерефа
була заснована козацька слобода, а вже через десять років це була
укріплена фортеця, що протистояла в системі укріплень
Української оборонної лінії набігам кримських татар.
Мерла – річка, ліва притока Ворскли (басейн Дніпра).
Вперше згадується в літописних джерелах з 1183 р. Є
припущення, що назви річок Мерла, Мертвовода, Мертвий
Донець походять від давньоруських лексем «мьрети», «мерети»
(мертвіти) і мали означати «річку з повільною течією».
Мохнач – населений пункт, підпорядкований Скрипаївській
сільській Раді Зміївського району, розташований біля річки
Гнилиці. Відомо, що територія поселення була здавна заселена
людьми. Недалеко від Мохнача знайдено рештки городища
скіфського часу (IV-III ст. до н. е.), розкопано близько десяти
поселень Салтівської культури (VIII-X ст. н. е.). В «Описаній
Харьковской єпархій» (1857 р.) є згадка, що «городище Мохнач»
– «это напоминание о живших здесь Руссах до Монголов...» Зі
справ 1657 р. відомо, що в Мохначі оселилося чимало черкасів,
українців-втікачів на «слободи» з Правобережжя. Багато версій
існує щодо походження лексеми-назви «Мохнач». Перша версія
виводить слово «Мохнач» з давньоруської мови. Слово
«Мохначь», як вважають, було двоосновним іменниковим
творенням, перший компонент якого мав, у свою чергу, багато

141
значень, одне з яких було «болото, дряговина, заболочена
місцевість». Друга частина, за цією версією,– це усічена основа
від дієслова «начати» («начь») – почати, отже, топонім Мохнач,
можливо, є своєрідним знаком, покажчиком, який застерігав, що
ця місцевість вогка, заливається водою. Третя версія –
ономастичного характеру, виводить назву села від прізвиська
одного з перших осадчих.

Н
Надєждине – Близнюківського району, було заселене в
1855 р. селянами-кріпаками з Орловської губернії, яких поміщик
Телепнєв обміняв на собак. Село він назвав іменем своєї доньки
Надії (Надежди – рос.). Село Надєждине Близнюківського району
розташоване на березі річки Бритай. Назва гідроніма має декілька
тлумачень. Одне з них – «холодна вода» пов’язують з
прикметником – «бридкий» («бриткий»?), тобто з неприємним
смаком води річки.
Нечволодівка – село, центр сільської Ради Куп’янського
району, виникло в кінці XVIII ст. Історичні джерела свідчать, що
першими «осадчими» були селяни – втікачі з Правобережної
України. Назва має два тлумачення: походить від прізвиська-
прізвища Нечволод; «нечволодами» в давнину називали бідних
селян, які фактично не мали земельних угідь. Сама лексема
«нечволод» походить від двох основ «неч» («нічого») і – «волод»
(«володіти»), тобто той, хто «нічим не володіє», «нічого не має» –
бідняк.
Нова Гнилиця – населений пункт, підпорядкований
сільській Раді села Гракове Чугуївського району. Вважають, що
назва поселення походить від давньоруського дієслова «гьнить» і
пов’язують її з численними урочищами, єриками, де бувало
восени чимало стоячої, протухлої води...
Нова Чернещина – село, центр сільської Ради
Сахновщинського району, розташоване на правому березі річки
Багата, правої притоки річки Оріль (басейн Дніпра), засноване в
1908 р. переселенцями з Багатої Чернещини. Звідси й назва.
Новоолексавдрівка (до 1905 р.– хутір Очеретоватий) –
село, центр сільської Ради Сахновщинського району,
розташоване на схилах балки Очеретоватої (від балки походила

142
назва хутора). Засноване в 1885 р. вихідцями з Борзненського та
Прилуцького повітів Чернігівської губернії. Назва має
ономастичний характер.

О
Огіївка – село, центр сільської Ради Сахновщинського
району, засноване в 1924 р. селянами – переселенцями з села
Нехворощі Полтавської області. Назву свою дістало в кінці
1927 р., коли на зборах мешканців села було ухвалено назвати
його ім’ям партизанського командира Я.Р.Огія, загиблого під час
громадянської війни.
Огульці – село, центр сільської Ради Валківського району,
засноване на початку XVIII ст. За історичними документами
(1708–1717 рр.) засвідчується, що тут знаходилася угульчанська
сотня. Саме поселення розташоване в місцевості, де Курська
височина утворює кут (рос. мовою – угол). Звідси походить назва
«Угольці», пізніше – «Огульці». Існує ще одне тлумачення назви.
За давніми оповідями, у цій місцевості стояла козача застава, де
служили вихідці з Черкас – козаки Свинар, Лихо, Буцький,
Шарій, Петлиця, Віденко та Шевченко. Одержавши наділи землі,
козаки Лихо, Буцький, Свинар, Шарій започаткували хутори –
Лихівка, Шарівка, Буцьківка, Свинарі, а козаки Петлиця, Діденко
та Шевченко заснували Огульці. Основним промислом тут було
випалювання деревного вугілля. Продукти випалювання –
«огульки» і дали, за свідченням Н.Шевченка та Г.Шевченка,
назву селу.
Октябрське – село, центр сільської Ради. До 1933 р.
називалося Берестовеньки. На території села збереглася фортеця,
збудована в 30-х рр. XVIII ст. Вона охороняється як історичний
та архітектурний пам’ятник. Давня назва села пов’язана із
спільнослов’янською лексемою «бересть».
Олександрівка – село, центр сільської Ради Золочівського
району (на території Харківщини міститься 19 однойменних
поселень, назви яких мають ономастичний характер),
розташоване біля річки Грайворонка, притоки Ворскли. Село
засноване в другій половині XVIII ст. поселенцями-кріпаками, які
були вивезені поміщиками з Богодухова, Головчина, Курська.

143
Спочатку воно називалося Клинова-Новоселівка, після 1861 р.
перейменоване на Олександрівку.
Олійники – село, центр сільської Ради Сахновщинського
району (до 1919 р. – Мотузівка), з’явилося на початку XIX ст. За
народними оповідями, першим поселенцем був селянин на
прізвище Мотуз. Сучасна назва дана на честь більшовика
П.А.Олійника, який загинув тут у 1919 р.
Охоче – село, центр сільської Ради Нововодолазького
району, розташоване по обидва береги річки Берестова.
Засноване як сторожове містечко Сумського полку в кінці
XVII ст. Назва давньослов’янського походження, утворена із
спільнослов’янського іменника «хот(а)» та префікса «о». У
даному випадку вживається в переносному значенні: «служилі
люди», які охороняли південні кордони Російської держави, були
і дозорцями, і розвідниками («охотниками», «охочими людьми»,
«охочими до розвідування»).

П
Первомайський – селище, адміністративний центр
Первомайського району, виникло наприкінці 1921 р. під назвою
Лихачове. Назва Лихачове походить від однойменної назви
станції на Курсько-Харківсько-Севастопольській залізниці;
24червня 1952 р., за рішенням уряду УРСР, станція Лихачове була
перейменована на Первомайський на честь 1-го Травня.
Перекіп – село, центр сільської Ради Валківського району,
засноване близько 1675 р. як укріплення проти татаро-турецької
експансії. Саме поселення знаходиться на місці великого
земляного валу колишнього оборонного рубежу. В «Кьниге
Большому Чертежу» XVII ст. розповідається про спорудження за
наказом царя Михайла Федоровича (1637 р.) великого Перекопу
(рову з валом) уздовж Муравського шляху, яким татари
вторгалися в російські землі. Розташоване біля річки Мож,
недалеко від Муравського шляху, воно було побудоване поряд із
давнім городищем Перекопом. Назви населеного пункту – Малі
Валки, Перекіп Коломацький, Новий Перекіп і Перекіп – тісно
пов’язані з фортифікаційним терміном «перекіп», що означав
«рів із земляним валом», інакше – «земляне укріплення».

144
 Пересічна – селище міського типу, центр селищної Ради
Дергачівського району, розташоване на березі річки Уди. В
околицях селища знайдено рештки скіфських поселень (V-III ст.
до н.е.), виявлено поселення та могильник Черняхівської
культури (II-VI ст. н.е.). Засноване в 1650 р. оборонцями
Української лінії. Назва пов’язана з рельєфом місцевості,
пересіченої ярами, балками, улоговинами, або, як їх називали в
давнину, байраками, великими і малими проходами.
Петропавлівка – село, центр сільської Ради Вовчанського
району, засноване у першій половині XIX століття. Назва
поселення пов’язана з храмом святих Петра і Павла, який
функціонував у селищі в той час.
Печеніги – селище міського типу, центр селищної Ради
Чугуївського району, розташоване на правому березі річки
Сіверський Донець. Археологічні дослідження свідчать, що на
території селища в II тисячолітті до н. е. існувало поселення
періоду бронзи, поселення скіфського часу (IV-III ст. до н.е.). У
середині І тис. н.е. тут було поселення ранніх слов’ян. Могильник
поблизу Печеніг говорить про заселення цієї території у XIII ст.
н. е. алано-слов’янськими племенами. Про заселення території
Печеніг уперше згадується в грамоті 1648 р., в якій свідчиться,
що село заснували 205 переселенців, очолюваних Федотком
Левоновим, у 1654 р. в Печенігах оселилися 45 родин з
Опішнянської сотні на чолі з Іваном Волошеніним. Місцевість, на
якій розташоване селище, здавна називалася Печенізьким полем;
можливо, що тут наприкінці VII – на початку IX ст. була одна зі
стоянок кочових племен печенігів. Очевидно, що з печенігами
пов’язана назва Печеніжиної гори біля міста Чугуєва.
Писарівка – село, центр сільської Ради Золочівського
району, засноване наприкінці XVIII ст. монахами-вигнанцями з
різних монастирів (перша назва – Монастирі). Пізніше населення
зростало за рахунок селян-утікачів з Правобережної України.
Другу свою назву село дістало тому, що дехто з селян, особливо
вихідці з духовних родин, був навчений грамоти й допомагав
складати і писати «прошенія» та скарги.
Південний – місто, розташоване за 18 кілометрів від
Харкова, належить до Харківського району. Відомо, що селище
Південний було засноване в 1905 р.; а село Комарівка – у другій

145
половині XVII ст.; у 1963 р. вони були об’єднані в одне місто –
Південний. Вважають, що місто Південний назване за
орієнтуванням його на південь (точніше – на південний захід) від
міста Харкова.
Пісочин – селище міського типу, центр селищної Ради
Харківського району. Наявні припущення, що первісне поселення
(XVI-XVII ст.) містилося на річці Пісочин, яка була названа так
за характером берегів. Ця річка, за оповідями, мала великі піщані
плеса. Тепер її немає.
Покотилівка – селище міського типу Харківського району,
засноване в другій половині XIX ст. Назва селища, за переказами,
походить або від прізвища (Покотило), або від того, що під час
будівництва залізниці на цьому місці все котилося під косогір.
Такі ж прикрощі виникали і під час спорудження станції.
Полкова Микитівка – село, центр сільської Ради
Богодухівського району, розташоване недалеко від річок
Куп’єваха та Мерла, де було розкопане скіфське городище
середини І тис. до н.е. Історія назви сягає, за писемними
джерелами, 1677 р. Відомо, що саме в цьому році уманський
полковник Микита Семенко, на прізвисько Уманець, одержав
жалувану царем грамоту на ці землі й заснував невелике селище,
жителями якого стали переважно переселенці з правого берега
Дніпра. Проживало в ньому й чимало полкових козаків та селян-
утікачів з Росії. Отже, назва походить від словосполучення
«полковник Микита» – Полкова Микитівка.
Приколотне – селище міського типу, центр селищної Ради
Великобурлуцького району. Історія заснування селища пов’язана
з пореформеним періодом. У «Списках населених місць
Харківської губернії», складених у 1864 р., Приколотне
згадується як хутір, який почав швидко зростати у зв’язку з
побудовою залізничної лінії Бєлгород – Куп’янськ і
спорудженням у 1896 р. станції Приколотне. Селище виникло
спочатку при залізничній станції, яку звали Задонська. Згодом
вона була перейменована за назвою хутора на Приколотне. За
народними оповідями, ця назва походить від слова «околоток» –
околиця, сусідні місця.
Просяне – село, центр сільської Ради Нововодолазького
району, засноване в другій половині XVIII ст. За давніми

146
переказами, село одержало назву від місцевості, де чумаки сіяли
просо, зупиняючись тут по дорозі до Криму; на час їх повернення
просо дозрівало. Пізніше на цьому місці виникло село, де жили
державні селяни, які, крім землеробства, займалися промислами
(гончарним, шевським, ковальським).

Р
Радьківка – село, належить до Кіндрашівської сільської
Ради Куп’янського району, розташоване на правому березі річки
Оскіл. У XVIІ ст. це був один із перших форпостів системи
укріплень, які входили до оборонних рубежів Російської держави
на півдні. З XVIII ст. поселення Радьківка – козацька слобода.
Жителі Радьківки повинні були вчасно сповіщати Куп’янську
залогу про переміщення татарських загонів. Назва слободи має
виразно ономастичний характер. В одному з тогочасних
документів свідчиться, що слобода «названа по первому своєму
жителю, который назывался Радько, то єсть Родион» (розмовна
форма – Радивон).
Рогань – селище міського типу, центр селищної Ради
Харківського району, розташоване обабіч річки Рогань (басейн
Сіверського Дінця). За історичними джерелами, з’явилося в
першій половині XVIII ст. Перша письмова згадка датується
1736 р. Походження назви має кілька тлумачень: вважають, що
назва селища походить від назви річки Рогань, а річка, у свою
чергу, названа так тому, що протікала в цьому місці під кутом (на
розі); дехто з дослідників виводить назву від іменника «ріг»,
пов’язує найменування гідроніма з наявністю в цих місцях
«роганів» (оленів-рогачів).
Рокитне – село, центр сільської Ради, розташоване на
лівому березі річки Мож. Перша письмова згадка про село
датується 1712 р.; у ньому є дві архітектурні пам’ятки: палац,
збудований у стилі російського класицизму в середині XVIII ст,
та церква, зведена в 1805 р. Назва походить від лексеми «рокита»
(верба); зарості рокит розповсюджені по долинах і берегах річки
Мож.
Руська Лозова – село, центр сільської Ради Дергачівського
району, засноване в середині XVIII ст. «служилими» людьми –
оборонцями Української лінії. Назва двокомпонентна. Першим

147
компонентом складного найменування є прикметник «руський»,
який потребує додаткового пояснення. За історичними
джерелами, у цій місцевості здавна селились «руські» люди,
найчастіше вихідці з північних областей Росії, це були або
«служилі» люди, надіслані урядом для оборони кордонів
Російської держави, або селяни – утікачі від панського свавілля.
Другий компонент назви – присвійний прикметник «Лозова» має
прозору етимологію. Назва походить від заростей верболозу, лози
в долинах і вибалках, яких чимало в цій місцевості.

С
Савинці – селище міського типу, центр Савинської
селищної Ради Балаклійського району, розташоване на лівому
березі річки Сіверський Донець за 20 кілометрів на південний
схід від Балаклії. Як відомо, наприкінці XVI – на початку
XVII ст. для охорони південних кордонів Російської держави від
спустошливих набігів кримських татар створювалися спеціальні
пости-укріплення; їх називали тоді «сторожі». Один із таких
постів називався Савинським. Він був розташований на місці так
званого Савинського перелазу (броду). За народними легендами,
довгий час старшим поміж козаками на посту був козак Сава
велетенської сили і сміливості. Ті ж, хто ніс сторожову службу
разом із ним, з гордістю називали себе «савинцями». Звідси й
назва. Дата заснування поселення, за історичними джерелами,
припадає на 1671 р.
Сахновщина – селище міського типу, районний центр
Сахновщинського району, засноване наприкінці XIX ст. селянами
– переселенцями з Кобеляцького повіту Полтавської губернії.
Населений пункт (хутір) був спочатку названий Кобелячан. Під
час прокладання залізниці Костянтиноград – Лозова в 1897-
1900 рр. виселок почав йменуватися Сахновщина. Він дістав
назву від прізвища магната Сахновського, на землях якого була
збудована залізнична станція.
Сінне – село, центр сільської Ради Богодухівського району,
було засноване в 1601 р. Назва походить від великих луків,
степових трав, з яких заготовлялося напрочуд духмяне сіно.
Дехто з дослідників вважає, що назва пішла від Сіненського
монастиря, який був підпорядкований Києво-Печерській Лаврі.

148
 Сковородинівка – населений пункт, підпорядкований
сільській Раді села Велика Рогозянка Золочівського району
(колишня Пан-Іванівка). У селі Пан-Іванівка провів останні роки
свого життя видатний український просвітитель, філософ і поет
Г.С.Сковорода. У 1926 р., за проханням громадськості, село Пан-
Іванівку було перейменовано на Сковородинівку; тут
установлено пам’ятник Г.С.Сковороді; у 1962 р. відкрито музей.
Соколове – село, центр сільської Ради Зміївського району,
розташоване на правому березі річки Мож (притоки Сіверського
Дінця). На території нинішнього Соколового були розташовані
древні поселення часів неоліту (IV тис. до н.е.), періоду бронзи
(II-І тис. до н.е.) та скіфського часу (V-III тис. до н.е.). Засноване
в 60-ті рр. XVII ст. втікачами – переселенцями з Правобережжя,
Соколове на довгий час стає одним із численних укріплень проти
нападу кримських татар. Так, в історичних джерелах вказується,
що в 1668 р. «Соколове грабують татари, але хоробрий
полковник Черніговець відбиває їх...» Назва, за давніми
оповіданнями, пов’язана з прізвиськом-прізвищем Сокола,
одного з перших поселенців козацької слободи.
Солоницівка – селище міського типу, центр селищної Ради
Дергачівського району, засноване в другій половині XVIII ст. У
той час поселення називалося Синьолицівкою. Давня
Синьолицівка являла собою козацьку слободу, в якій проживали
«служилі» люди, «польні» козаки й утікачі – переселенці з
Правобережної України. Трансформація назви Синьолицівки в
Солоницівку відбулася, як гадають, на початку XIX ст.; таке
перетворення назви, очевидно, було викликане впливом
гідронімічного найменування, а саме назви річки Солона та назв
сіл – Вищесолоного та Нижчесолоного (Барвінківський район
Харківської області...).
Станичне – село, центр сільської Ради Нововодолазького
району, виникло в другій половині XVII ст. як місце
розташування давнього роз’їзду прикордонників-станичників, які
мали тут сторожову вишку і курінь. Відомо, що станичани
чинили героїчний опір ордам кримського хана Давлет-Гірея в
1711 р. Назва походить від давньоруського іменника «стань» –
місце, постій, роз’їзд.

149
 Старовірівка – село, центр сільської Ради
Нововодолазького району. Село складається з трьох населених
пунктів: Першої Старовірівки, Другої Старовірівки, Третьої
Старовірівки, що простяглися вздовж річки Берестова. Село
виникло в першій половині XVIII ст. Засновниками його були
переселенці з Курської губернії, за переказами, старообрядці.
Звідси й назва села.
Суданка – село, центр сільської Ради Первомайського
району, засноване в 1924 р. групою переселенців-бідняків з
Ізюмського району. У 1925 р. тут була заснована комуна. Комуну
і село назвали Суданкою. Лексема «Суданка» є абревіатурою, яка
російською мовою розшифровується як «Союз Украинской
Дружеской Артели Незаможного Крестьянского Актива».

Т
Табаївка – населений пункт, підпорядкований сільській Раді
села Кислівка Куп’янського району. Історія назви досить складна.
Вона, очевидно, належить до тюркських запозичень і виникла зі
словосполучення, яке означало «стати на привал», «підкріпитися
під час подорожі», або з тюркських лексем «та» (вживалось на
ознаку поваги до можновладної особи) і «бай» (господар,
повелитель).
Тавільжанка – село, центр сільської Ради Дворічанського
району, засноване втікачами – переселенцями на «слободи» в
кінці XVII ст. Назва походить від назви рослини таволги.
Таранівка – село, центр сільської Ради Зміївського району.
Писані джерела свідчать, що колись це була слобода, заснована
близько 1685 р. козаками-переселенцями з Правобережжя та
російськими «служилими людьми». В «Описаний Харьковской
єпархій...» (1857 р.) свідчиться, що «Тарановка – при вершине
речки Берестовой, на старинном Мурафском шляху... Основание
зтого городка принадлежало к тому времени, когда был
продолжен Перекопский вал, ведший невдалеке от сего места,
вблизи Гуляй-поля...». Козаки (черкаси) й служилі люди були
своєрідною залогою в цьому форпості, який мав пряме
призначення – відбивати набіги кримських татар та, таким чином,
входив у систему Української лінії. Жителі Таранівки
неодноразово зазнавали нападів кримців, найбільш уразливими

150
для слободи і кріпості були напади кримських та ногайських
татар у 1693, 1694, 1697, 1711 рр. З давніх військових реляцій
відомо, що «в 1693 году Нураддин Султан с 15 000 татар и с
отрядами яничар стоял под Тарановкой и отселе партии его
грабили все три Водолаги, Мерефу, Змиев, Соколов». Лексема
Таранівка має кілька тлумачень. Одне з них пов’язане з
народними оповіданнями про козака Тарана (Тараненка), який
начебто прийшов із Правобережжя і оселився першим на згарищі
давнього поселення. Друге тлумачення назви виводить її з
тюркської мови, в якій лексема «таран» мала багато значень: це і
назва кореня для дублення шкіри, і назва зернової культури
(проса), і назва-термін, що означала «крайній, великий
безпорядок», і своєрідний вираз, який означав «розправити
крила», і, нарешті, військовий термін – назва зброї (довбня, паля,
окута залізом), якою розбивали кріпосні стіни.
Тетлега – село, центр сільської Ради Чугуївського району.
Перші згадки про заселення Тетлеги відносяться до 1645 р. Давня
назва поселення трансформована з двох давніх основ
спільнослов’янської мови «тет» та «лега», одна з яких («тет»),
вірогідно, мала колись фонетичний формант «тент» – «тенет»
(втручання носового голосного «е»), а друга – дієслівну основу
іменника «лега» (лягти). Таким чином, цілком можливо, що
лексико-семантична структура лексем «тетлега» є не що інше, як
давнє «тентлега» або «тенетлега», що являло собою назву
професійного характеру і називало селище ловців звірів,
мисливців, які ставили тенета (капкани).

У
Українка – населений пункт, підпорядкований сільській
Раді села Вишневого Балаклійського району. На Харківщині є ще
сім населених пунктів, які мають подібну назву. Назва «Україна»
з’явилася в давньоруських літописах у XII-XIII ст. (вперше – у
1185 р.), нею іменувалися землі, що лежали на окраїні Київської
Русі: Переяславська земля, пониззя Галицької землі із суміжною з
Польщею територією Галицько-Волинського князівства до Бугу.
Термін «Україна» щодо свого тлумачення має багато версій.
Починаючи з XVI ст., назва все частіше вживається щодо
українських земель, до того ж, вона застосовується у значенні

151
«край», «країна». У першій половині XII ст. ця назва стає
загальновизнаною як назва українського народу, що сформувався
на базі південно-західної частини слов’янства з одночасною
асиміляцією ряду етнічних груп, які жили в українських степах
ще з докиївських та київських часів – кіммерійців, іранців, греків,
тюрків, германців (готів), черкесів та ін.
Устимівка – населений пункт, підпорядкований Грачівській
сільраді Великобурлуцького району, заснований у другій
половині XVII ст. селянами – втікачами на «слободи». Назва має
виразно ономастичний характер. За давніми оповідями, одним із
перших «осадчих» був селянин на ім’я Устим.

Ф
Федорівка – село, центр сільської Ради Шевченківського
району. На Харківщині є ще дванадцять найменувань з подібною
назвою, яка має суто ономастичний характер. Відомо, що біля
населеного пункту Сподобівка, який належить сільраді села
Федорівка, на хуторі Терновий з 1902 р. по 1910 р. проживав
видатний український драматург і режисер М. Л. Кропивницький.
Феськи – село, центр сільської Ради Золочівського району,
розташоване за три кілометри від річки Уди, засноване у
XVIII ст. козаками – переселенцями з Правобережжя. До 1924 р.
було хутором. Назва має ономастичний характер, походить від
власного імені Филимон, скорочено – Фесько.

Х
Харків – місто обласного підпорядкування, центр
Харківської області, один із найбільших промислових, наукових і
культурних центрів України, розташований на місці злиття річок
Харків, Лопань, Уди (басейн Сіверського Дінця). Територія, на
якій розміщений Харків, досить інтенсивно заселялася вже в
II тисячолітті до н.е. Так, у районі Курязького монастиря
знайдено предмети періоду бронзи (II-І тис. до н.е.), кілька
поселень скіфського часу (біля станцій Основа, Гути, Жихар).
Знахідки скіфського часу виявлені в урочищі Саржиний Яр (на
Павловому полі) та на Холодній горі. Біля Липового Гаю зберігся
могильник сарматських часів (III ст. до н.е. – І-II ст. н.е.). Рештки
ранньослов’янських поселень знайдені на околиці Павлівки, на

152
площах Конституції та Рози Люксембург; біля залізничної станції
Харків виявлені знахідки періоду Київської Русі.
Перша письмова згадка про поселення відноситься до
1654 р. Документи за цей рік свідчать, що сюди прибуло кілька
сот сімей українських переселенців на чолі з Іваном Каркачем. У
1655-1656 рр. тут побудовано фортецю для захисту Слобідської
України від нападів кримських і ногайських татар. До цього часу
походження назви міста та однойменної річки остаточно не
з’ясоване. Щодо цього є велика кількість версій і тлумачень. На-
ведемо найвідоміші з них.
Так, уже в XVIII ст. з’являється легенда, за якою у 20-х рр.
XVII ст. поселення заснував козак Харко (Харитон). Г.Ф.Квітка-
Основ’яненко переказував давню оповідь, за якою слободу
Основа заснував його прадід Андрій Квітка в 1646 р.; ряд
дослідників вважають, що назва має виразно ономастичний
характер, отже, виникла від імен, прізвищ, прізвиськ (Іван Каркач
або Харкач; отаман Харко, сподвижник Якова Остряниці, що в
30-х рр. XVII ст. зруйнував Кодацьку фортецю); Захарків хутір
(скорочено – Харків хутір) тощо. Багато дослідників виводять
назву міста від гідроніма «Харків». Так, у «Кьниге Большому
Чертежу» (1627 р.) згадується назва річки Харків «...А Лопинь
пала в Харькову, а Харькова пала в Уды...» Назва гідроніма
згадується в жіночому роді з наголосом на другому складі
(«Харькова»). Можна припустити, що назва річки походить від
двоосновного іменника тюркської мови й утворилася від двох
загальногеографічних термінів: «хар» («кара», «хара») у значенні
«земля», «суша» та «коби» («коби», «кобе») – «слід тимчасового
потоку». Таким чином, перед нами складний давньотюркський
гідронім, щось на зразок «Харкобе», «Харкоби», що, можливо,
дослівно означало «мілководна, пересихаюча річка». З часом
змінилася структура слова, «коби» трансформувалося в «ова».
Якщо в записах 1670 р. ще відчувається похідність назви від
гідроніма, то вже в 1686 р. зустрічаємо назву річки «Харковка»;
суфікс «к» свідчить, що назва гідроніма вже походить від назви
міста, отже, «Харакоби – Харкова – Харьков – Харковка». Існує
припущення, що назва походить від двоосновного тюркського
іменника «Шараукань» («Шарукань»). «Шару» – «скотар»,
«кань» – «місце», отже, «стійбище скотарів»; виводять назву

153
річки від тюркізма («хара»), який означає «холодна вода», від
компонентів «харсар», від імені слов’янського племені
«хорвати»...
Хорошеве – селище міського типу, центр селищної Ради
Харківського району. У селищі знайдене велике городище,
збудоване в скіфські часи (ІV-III ст. до н. е.), біля городища
чимало скіфських курганів. Поселення засноване в другій
половині XVIII ст. Назва селища має оціночний характер,
свідчить про те, що селяни – переселенці на «слободи» – були
вражені красою і мальовничістю місцевості.
Хрестище – село, центр сільської Ради Красноградського
району, розташоване на північному заході від міста. Виникло у
першій половині XVIII ст. Тривалий час називалося Дзябурівка.
Прізвище Дзябура й зараз досить поширене на селі. Сама ж
лексема, вірогідно, походить від іменника «дзява», у деяких
говорах – «дзяба» – «собака», або, як вважають інші дослідники,
від українського слова-терміна «дзяб» («зяб») – «вид оранки». З
долею багатостраждальної селянської бідноти пов’язана друга
назва села – Хрестище. Назва, за народною етимологією,
походить від давньослов’янського словосполучення «нести
тяжкий хрест на собі», тобто мучитися, страждати.
Хрущова Микитівка – село, центр сільської Ради
Богодухівського району, засноване в 1676 р. уманським
полковником Микитою Семенком. Він же назвав село своїм ім’ям
– Микитівкою. У 1788 р. село перейшло у власність до
ніжинського полковника Хруща (Хрущова), звідси й назва села –
Хрущова Микитівка.

Ц
Цибульники – населений пункт, підпорядкований
Великолихівській сільській Раді Валківського району. За
народними оповідями, хутір, розташований недалеко від села
Шарівки, був заснований селянами – переселенцями з
Правобережжя. Назва походить від назви рослини, хоча дехто з
селян засвідчує її ономастичне походження (від наймення
Цибульник).
Циркуни – село, центр сільської Ради Харківського району.
Розташоване за дев’ять кілометрів від Харкова. Недалеко від села

154
розташоване городище та великий курганний могильник
скіфського часу (IV-III ст. до н. е.). Дата заснування невідома. За
народними оповідями, ймовірно, сягає другої половини XVIII ст.
Назва теж вимагає додаткового дослідження, хоча є припущення,
що це трансформоване слово, яке походить від
звуконаслідувальної назви комахи (цвіркуна).
Цяцьківка – населений пункт, підпорядкований сільській
Раді села Станичне Нововодолазького району. Вірогідне
заснування припадає на другу половину XVII ст. Назва походить
від давнього прізвища Цяця, яке було розповсюджене в ХVІІ-
ХVІІІ ст. в навколишніх хуторах.

Ч
Чапаєве – селище міського типу, центр селищної Ради
Кегичівського району, засноване в другій половині XIX ст. на
землях царської династії. З 1889 р. було дворищем
Циглерівського цукрозаводу. У 1925 р. селищу дано назву
Чапаєве на увічнення пам’яті радянського полководця
В.І.Чапаєва.
Чемужівка – село, центр сільської Ради Зміївського району,
розташоване біля берега річки Мож. На території села збереглися
рештки поселень епохи бронзи (II1-II тис. до н.е.). Село засноване
в 1864 р.; тлумачення назви суперечливе. За народною
етимологією, народними переказами, походить від
словосполучень «чим жити» – «чому жити». Можливо, має
ономастичний характер, не виключено, що в основі слова є
тюркський корінь.
Червоний Оскіл (до 1919 р. – Цареборисів) – село, центр
однойменної сільської Ради Ізюмського району, розташоване в
долині річки Оскіл та її притоки – річки Бахтин. На території села
та його околиць в урочищах Будрило, Гнилуша, Турильські
Ключі виявлено залишки неолітичних поселень ІV-ІІІ тис. до н.е.,
городища періоду бронзи (кінець II тис. до не.), нарешті,
слов’янське поселення періоду Київської Русі.
За наказом царя Бориса Годунова в 1600 р. на високому
правому березі Осколу було закладено фортецю-місто –
Цареборисів, що входило в систему оборони південних кордонів
Російської держави. Таким чином, давня назва має прозорий

155
ономастичний характер (цар Борис – Цареборисів). Відомо, що у
зв’язку з епідемією чуми місто в 1719 р. було спалене, а жителі,
які залишилися живими, поселені на берегах притоки Осколу –
річки Бахтин. 24 березня 1919 р. було запропоновано дати селу
нову назву – Червоний Оскіл. Таку назву було запропоновано
тому, як свідчать документальні дані, що село розташоване на
Осколі і в боях за Владу Рад тут було пролито багато крові
партизанів і підпільників.
Червоний Шахтар (до 1921 р.– Співаківка) – село,
підпорядковане Заводській сільській Раді Ізюмського району,
розташоване на лівому березі Сіверського Дінця в низинній
місцевості. В «Історико-статистичному описанні Харківської
єпархії» (1858 р.) засвідчується, що село Співаківка знаходиться
на річці Донець «при озере...». Чугуївський перепис зазначає, що
«спеваковскую слободу» заселяли «служилими людьми» з 1673 р.
Відомо, що слобода Співаківка належала до складу Ізюмського
полку. У кінці XVIII ст. вона офіційно іменувалася військовою
слободою. Після реформи 1861 р. частина населення слободи
переселяється на правий берег річки Сіверський Донець, на більш
родючі землі. Виникають хутори – Заводи і Середній. Існують
версії щодо походження першої назви села. Ряд дослідників
вважає, що назва має виразно ономастичний характер і походить
від власного імені-прізвиська, належачи до так званих прізвищ-
прізвиськ, які передавали веселу вдачу їхніх носіїв: наприклад,
Танцюра, Гуляка, Скочко, Співака, Сміянець тощо. Звідси й
утворилася назва села (Співака – Співак (ів) (к) а). Поряд з цим
існує версія, що першим «осадчим» був «військовий обиватель»
Співаків.
7 листопада 1921 р. село було перейменовано на Червоний
Шахтар у пам’ять про шахтарські загони, які воювали в складі
Червоної Армії в цій місцевості.
Черкаська Лозова – село, центр сільської Ради
Дергачівського району, засноване в 1663 р. селянами-утікачами
на «слободи» та «служилими людьми». За історичними
документами, воно певний час було фортецею, одним із
форпостів у боротьбі з турецько-татарською агресією. Вважають,
що перша частина найменування – прикметник «черкаська» –
пов’язана з назвою міста Черкас, навколо якого було чимало

156
козацьких поселень. Що ж до лексеми «черкаси», то довгий час
існувала думка про те, що вона виникла з давньоруського
іменника «чернасы» («чорні шапки», «чорні клобуки») – так
називали давні русичі одне з тюркських племен. Крім того, є
припущення й про те, що слово походить від етноніма «черкаси».
Відомо, що в 1282 р. курський князь покликав черкесів з
Північного Кавказу (Бештау), а пізніше вигнав геть. Черкеси
пішли на південь і побудували біля Дніпра Черкаський городок.
Козаків, що селилися біля городка, почали звати «черкасами», а в
другій половині XVI – першій половині XVII ст. «черкасами» в
офіційних документах Російської держави вже прозивають усіх
українських козаків.
Чернещина – населений пункт, підпорядкований
Андріївській сільській Раді Борівського району, заснований, як
свідчать давні перекази, у середині XVII ст. Назва села має
декілька тлумачень. Дехто з дослідників виводить її від
давньоруського прикметника «чьрнь», («чорний»), очевидно, за
кольором чорноземних родючих ґрунтів, кольору одягу, інші –
від іменника «чьрнь», вважаючи, що це було місце, куди тікали
прості люди («чьрнь») від утисків можновладців, але найбільш
вірогідним є припущення, що назва виникла від іменника
«чьрьньць» – ченець. Можливо, що поселення заснували ченці
якогось монастиря.
Чугуїв – місто районного підпорядкування,
адміністративний, господарський і культурний центр
Чугуївського району. Відомо, що на місці Чугуєва було виявлено
і розкопано чотири давніх поселення, починаючи з періоду
бронзи (ІІ-І тис. до н.е.) і аж до періоду Київської Русі. На рубежі
ХІІ-ХІІІ ст. на території Чугуївщини побували загони татаро-
монголів. З XIII ст. це є частина Дикого Поля. Татари називали у
своїх зведеннях цю місцину Чугою. Очевидно, так деякий час
називалося і давнє городище. Є ряд тлумачень щодо походження
назви міста. Так, ряд дослідників вважають, що назва була
ономастичного характеру, постала від Чугуївського урочища (від
імені половецького хана Чуги), від прізвища Чугай тощо. Інші
виводять назву від тюркської лексеми «чуги», яка означала
«суконний одяг», «вузький каптан з короткими рукавами»,
«каптан із телячої шкіри, який одягався під панцир», звідси –

157
давньоруський іменник «кольчуга». Існувала думка й проте, що
назва «Чуга» означала «місцевість, де живуть люди, які
виготовляють «чуги», тобто «шкіряні каптани під панцир». Саме
тут, уздовж річки Чугівка, де проходив татарський кордон,
начебто й жили люди, які носили чуги.
Перші писемні згадки про Чугуїв належать до 1627 р.: в
«Кьниге Большому Чертежу» він представлений під назвою
Чугуєве городище. У 1639 р. місто було побудоване «острогом
дубовим стоячим с людницьі...».

Ш
Шарівка – селище міського типу, центр селищної Ради
Богодухівського району, розташоване по обидва боки річки
Мерчик, виникло на початку XVIII ст. і назву свою дістало від
прізвища осавула Охтирського полку Матвія Шарія, який у
1700 р., за дарчою Петра І, одержав тут луки, орні землі й
заснував хутір.
Шебелинка – село, підпорядковане селищу міського типу
Червоний Донець Балаклійського району, розташоване на
правому березі Сіверського Дінця (басейн Дону). Вперше
згадується в Чугуївських актах 1681 р. як Шабелинський городок
із сторожовою вежею на Шабелинському перелазі (броді). Назву
виводять від слова «шабельники» – розбійники. Існує
припущення, що назва є тюркського походження.
Шевченкове – селище міського типу, районний центр
Шевченківського району (залізнична станція Булацелівка). До
революції село називалося Булацелівка. Назва походить від
прізвища поміщиків Булацелів, вихідців із румунських бояр, які в
середині XVIII ст. приїхали до Росії і прийняли російське
підданство. Дальший розвиток Булацелівки пов’язаний з
будівництвом залізниці Харків – Куп’янськ – Вовчанськ –
Бєлгород, яке було закінчене в 1899 р. У 1922 р. село
перейменували на честь Т.Г.Шевченка. На Харківщині з
подібними найменуваннями є ще 13 населених пунктів, окрім
цього, є села, які називаються Шевченкове Перше.
Шелудьківка – село, центр сільської Ради Зміївського
району, розташоване на лівому березі річки Сіверський Донець.
Село раніше мало дві назви – Шолудьківка та Ново-Андріївка. В

158
«Историко-статистическом описании Харьковской епархии»
(1857 р.) свідчиться, що «в глуши дремучего бора, неподалеку от
реки Донца, укрываясь от хищных крымцев, поселился богатый
Черкашенин Шелудок, к нему присоединились другие черкасы, и
таким образом образовался хутор Шелудовский». Відома й дата
його заснування – 1685 р. Хутір з часом розширився і одержав
назву Ново-Андріївка. За давніми переказами, нова назва виникла
від прізвища харківського міщанина Петра Андреєва, який
допомагав мешканцям поселення під час численних епідемій
холери. Через певний проміжок часу в офіційних документах
з’являється давня назва – Шелудьківка.
Шипувате – село, центр Шипуватської сільської Ради
Великобурлуцького району, засноване близько 1716 р. Вважають,
що назва села походить від місцевості, у якій воно було
засноване. За давніми переказами, тут було багато шипшини. Ще
наприкінці XVII ст. землі, де було згодом засноване поселення,
уряд передав у власність нащадкам харківського полковника
Г.Донця. Протягом декількох століть володарями села були
поміщики Донець-Захаржевські.

Щ
Щеняча (сучасна назва – Волоська Балаклійка) – село, центр
сільської Ради Шевченківського району, засноване в 60-х рр.
XVII ст. селянами – переселенцями з Правобережної України.
Спочатку поселення мало назву слободи Щенячої, що походить,
начебто, від Щенячої могили, яка знаходиться недалеко від
населеного пункту. Сучасна назва села походить від річки
Волоська Балаклійка.

Ю
Юрченкове – село, центр сільської Ради Чугуївського
району, засноване селянами-утікачами на «слободи» в першій
половині XVII ст. Перші письмові згадки (історичні документи)
сягають 1648 р. Назва має ономастичний характер. За давніми
переказами, поселення заснував козак на ймення Юрко. Нащадки
його прозивали себе Юрченками. І зараз у селі поширене це
прізвище.

159
 Я
Ярошівка – населений пункт, підпорядкований сільській
Раді села Протопопівка Богодухівського району. Історичні
пам’ятки, документи, оповіді пов’язують виникнення населеного
пункту з іменами перших «осадчих», зокрема членів родини
Ковалевських. Відомо, що Ярошівка була давньою вотчиною
Ковалевських; у ній, зокрема, народився Є. П. Ковалевський
(1811-1868 рр.) – видатний учений, мандрівник, геолог.
Етимологія топоніма досить прозора. Вона має ономастичний
характер і походить від власного імені Ярослав – Ярош(к)о –
Ярош(ів)(к)а.

Короткий термінологічний словник топонімів

Абіонім – власне ім’я неживого об’єкта або явища,

створеного людиною або природою. До абіонімів належать
топоніми, космоніми, астроніми, астротопоніми.
Агронім – різновид урбаноніма. Назви площ, ринків і
земельних угідь.
Акронім – назва, утворена шляхом складання початкових
букв слів.
Алонім – варіантне найменування будь-якого об’єкта.
Андронім – різновид антропоніма.
Анемонім – різновид оніма. Назва стихійного лиха.
Анойконім – власна назва незаселеного об’єкта.
Антропонім – розряд онімів. Будь-яке власне ім’я, яке має
людина.
Антропоніміка – розділ ономастики, який вивчає
антропоніми. Антропонімікон – словник або список
антропонімів.
Антропонімія – сукупність антропонімів.
Апелятив – загальна назва.
Астронім – різновид оніма. Власна назва окремого
небесного тіла.
Батіонім – власна назва об’єкта підводного океанічного
ландшафту.

160
 Гелонім – різновид гідроніма. Власна назва будь-якого
болота, мокви, трясовини.
Генонім – власне ім’я роду, покоління та їхніх підрозділів.
Географічний термін (детермінатив) – слово, яке позначає
певну географічну реалію.
Географічна назва – (див.) топонім.
Геонім – різновид астротопоніма. Власна назва будь-якого
природного об’єкта.
Гідронім – різновид топоніма. Власна назва будь-якого
водного об’єкта.
Гідроніміка – розділ топоніміки, який вивчає гідроніми.
Годонім – різновид урбаноніма. Назва лінійного об’єкта в
місті (проспекта, вулиці...).
Дримонім – різновид топоніма. Власна назва лісної ділянки,
лісу, бору...
Дромонім – різновид топоніма. Власна назва будь-якого
шляху сполучення.
Ергонім – власна назва будь-якого підприємства, закладу,
шахти, колгоспу, радгоспу...
Етнонім – назва етносу, у тому числі племені, племінного
союзу, народу, народності...
Етнотопонім – назва, утворена від етноніма.
Зоонім – власна назва, ім’я, прізвисько тварини.
Криптонім – вигадана (зашифрована) назва міста,
місцевості.
Літонім – різновид топоніма. Власна назва прибережного
об’єкта (каменю, рифу, фіорду).
Макротопонім – власна назва великого географічного
об’єкта.
Мікротопонім – власна назва невеликого природного
об’єкта.
Номінація – називання, найменування.
Ойкдомонім – власна назва будови.
Ойконім – власна назва будь-якого поселення.
Ойконіміка – розділ топоніміки, який вивчає ойконіми.
Ойконімія – сукупність ойконімів.
Онім – будь-яка топонімічна або ономастична назва.

161
 Ономасіологія (ономатологія) – наука про позначення,
найменування апелятивів і антропонімів.
Ономастикон – словник або список будь-яких власних імен.
Ономатологія – те саме, що й ономасіологія.
Оронім – власна назва будь-якого елемента земної поверхні.
Регіонім – власна назва регіону, відібраного дослідником для
ономастичного вивчення.
Топонім – власне найменування географічного об’єкта.
Топонімізація (апелятива) – вид онімізації. Перехід загальної
назви у топонім.
Топоніміка – розділ ономастики, який вивчає топоніми,
закономірності їх виникнення, розвитку та функціонування.
Урбанонім – власна назва будь-якого міського географічного
об’єкта.
Урочище – невеликий об’єкт, який виділяється своїм
ґрунтом, рослинністю з оточуючого ландшафту, у тому числі
ділянка лісу, частина яру, балки, болота, місце під і понад
урвищем, навколо урвища.
Хоронім – власна назва будь-якої території.

Ярещенко А.П., Під чаром рідної землі: посібник з українознавства –

Харків: Прапор, – 2007.–341с.

162
 Видатні постаті Слобожанщини

1. Григорий Ерофеевич Донец-Захаржевский 164

2. Григорій Савич Сковорода 167
3. Василь Каразін – мрійник і будівник 171
4. Яков Петрович Данилевский (История Харьковской 173
фотографии)
5. Долі харківських митців. Художники Сергій 175
Васильківський і Ґенріх Семирадський
6. Харків’янин ХІХ століття (Образи Григорія Квітки- 180
Основ’яненка)
7. Натхненник Кирило-мефодіївського товариства 183
(Миколо Костомаров)
8. Славетний бас (Борис Гмиря) 185
9. Непередбачуваний геній (Ілля Юхимович Рєпін) 187
10. Зинаида Евгеньевна Серебрякова 190
11. Наші нобелівські лауреати. Три портрети на фоні 193
Харківщині
12. Родина просвітників і гуманістів (Родина 198
Алчевських)
13. Харківський поміщик – військовий інженер 202
(О.Д.Засядько)
14. Геній від анатомії (В.П.Воробйов) 204
15. Нова наука – фізикохімія (М.М.Бекетов) 207
16. Покликання – в травах і квітах (М.С.Турчанінов) 209
17. Остап Вишня: судьба юмориста-мученика 211
18. Харківський кобзар (Г.Хотькевич) 214
19. «Працею звеличуюсь» (Родина Харитоненків) 217
20. Между двумя музами (Іван Максимович Лисенко) 221
21. Юрий Олеша: «Романтик» революции и «лишний 223
человек»
22. Леонід Биков ...якого любили всі 225
23. Сильніша за левів (І. Бугримова) 227
24. Таємниця писемності індіанців майя (Юрій 228
Валентинович Кнорозов)
25. Олег Олександрович Лаврентьєв. Забутий 231
винахідник

163
 1. Григорий Ерофеевич Донец-Захаржевский

Полковник Харьковского слободского казачьего полка

(1668-1691) и Изюмского слободского казачьего полка. В течение
более 20 лет вёл борьбу с татарами.
На Слобожанщине он так же знаменит строительством
многих населенных пунктов, крепостей, защитных линий (валов).
Наибольшее число укреплений под его руководством сооружено
по реке Северский Донец. При нём и благодаря ему г. Изюм стал
центром сформированного Изюмского слободского полка, также
отданного ему в управление. Григорий Ерофеевич стал первым
полковником данного полка. Изюмский слободской казачий полк
стал первым полком, где отсутствовал представитель
центральной царской власти – воевода.
В мае 1659 года Григорий Донец упоминается среди
полковников наказного гетмана Ивана Федоровича Беспалого,
который воевал на стороне Москвы против гетмана Ивана
Евстафьевича Выговского.
В 1660 году Григорий Донец – выборный казак
Харьковского слободского казачьего полка.
В 1662 году Григорий Донец уже находится в должности
десятника.
1664 год. В период, когда харьковским полковником был
Иван Дмитриевич Сирко, будущий кошевой атаман запорожских
низовых казаков, Г. Донец уже являлся сотником Харьковского
слободского казачьего полка.
В 1666 году сотник Григорий Донец доставил в Москву
пленённых на Тору татар, за что награжден деньгами и сукном.
В октябре 1668 года после смерти полковника Фёдора Репки,
убитого антироссийскими заговорщиками под руководством
бывшего атамана И. Кривошлыка, казаки выбирают Донца своим
командиром. На его имя была выдана первая царская жалованная
грамота, подтверждающая Харьковское полковничество.
На посту командира Харьковского слободского полка
Г.Донец снискал себе славу неутомимого военного деятеля и
способного администратора. Ещё будучи сотником, он строил
укрепления в слободе Маяки, превращая её в крепость, и три раза
разбил татар под Маяками.

164
 В 1679 году татарская орда напала на Слобожанщину, дойдя
до самого Харькова. Г. Донец с полком разбил орду и отбил у неё
пленных и скот.
В 1680 году снова был татарский набег во главе с самим
Крымским ханом. Татары захватили много пленных, имущества и
фуража. Один из ханских отрядов опустошил под Харьковом
Дергачи, Лозовую, Липцы, Борщевое, Жихорь. Было убито и
захвачено в плен 215 человек, угнано свыше 11 тыс. голов скота,
увезено много хлеба. Была ограблена и деревня самого
полковника. Григорий Ерофеевич настиг захватчиков и отбил
пленных и имущество. Татарские набеги повторялись почти
ежегодно, а то и несколько раз в году.
В 1681 году крымчаки несколько раз нападали на г. Тор
(современный город Славянск).
В 1687 году полковник Донец разбил Азовскую орду,
которая опустошала земли Харьковского полка. Известны набеги
1686, 1688, 1689 годов. И каждый раз слободские казаки
отбивали нападения и изгоняли врагов.
Одно время на Харьковщине было два полковника и два
полка. В 1663 году с разрешения белгородского воеводы казачий
атаман Яков Степанович Черниговец поселился вместе со своими
заднепровскими переселенцами у истока реки Балаклейки близ
татарских перелазов. Там была основана крепость и городок
Балаклея. За верную службу царь Алексей Михайлович в
1670 году назначил казачьего атамана Балаклейским
полковником. Впоследствии Черниговца лишили полковничьей
должности (1677 год), а полк передали под командование
Григория Донца, и он слился с Харьковским.
Причины опалы Якова Черниговца до сих пор не совсем
ясны. Тем не менее участие в этих событиях Григория
Ерофеевича очевидны. Будучи в прекрасных отношениях с
Белгородским воеводой, он мог влиять на отношение престола к
Балаклейскому полковнику. После упразднения полка Григорий
Ерофеевич начал активную строительную деятельность,
связанную с районом города Изюм.
В 1681 году Григорий Донец переносит крепость Изюм на
правый берег Северского Донца, к месту впадения р. Мокрый
Изюмец, и строит новый город, используя на работах

165
1500 казаков Харьковского полка. Чтобы новый город быстрее
заселялся, он в 1682 году сам переезжает туда, получив царскую
грамоту с разрешением проживать в Изюме и правом
распоряжаться в новом городе, согласно казачьим обычаям, и
призывать на жительство туда черкас из Харьковского,
Ахтырского и Сумского полков.
Григорий Донец по-прежнему остаётся Харьковским
полковником, его сын Константин Григорьевич был назначен в
Харькове наказным полковником. Через некоторое время
Константин переехал в Изюм, а Григорий Ерофеевич – в Харьков.
Это было сделано с намерением закрепить за Константином
Изюмское полковничество, в то время как Харьковское Донец
хотел передать другому сыну – Фёдору. С этой целью он сам
ездил в Москву, а в 1685 году направил туда Константина с
большой группой полковой старшины. Изюмцев при дворе
приняли ласково и просьбу удовлетворили. Константин получил
грамоту на Изюмское полковничество, а Изюмский полк
выделялся из Харьковского и становился самостоятельным. Но
управлять полком Константину поручено было вместе с отцом.
В 1690 году Г.Донец принимает иноческий постриг и
становится монахом под именем Авдей. Последние годы
проводит в Куряжском мужском монастыре, который сам же и
построил в 1663 году. Умер Григорий Ерофеевич 18 июля
1691 года.
Территория Куряжского монастыря стала местом упокоения
Григория Ерофеевича и некоторых членов его семьи.
Григорий Ерофеевич Донец стал основателем
слобожанского дворянского рода – Донцов-Захаржевских.
Его потомки были видными представителями старшины в
«казацкий» период Слобожанщины, так же занимали не
последнее положение и в «губернский» период.
Удачная брачная политика Григория Ерофеевича (и его
потомков) связала его с видными родами как Слобожанщины и
Гетьманщины, так и с дворянскими родами общеимперского
порядка, что позволило Донцам-Захаржевским занять достойное
место в перечне дворянских фамилий Российской Империи.
Члены семьи:

166
  Евфалия Ковалевская – жена Григория Ерофеевича. Из
рода Ольшанских сотников, Ковалевских.
 Константин Григорьевич – сын. Полковник
Харьковский, Изюмский.
 Федор Григорьевич – сын. Полковник Харьковский,
Изюмский.
 Иван Григорьевич – сын. Наказной Харьковский
полковник.
 Дочь Григория Ерофеевича была замужем за Федором
Шидловским. Этот брак был первым в череде семейной
унии Донцов-Шидловских.

По материалам сайта:
Григорій Єрофеєвич Донець-Захаржевський // Д.І. Багалій. Історія
Слобідської України. – [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://dalizovut.narod.ru/bagaley/bagal4.htm

2. Григорій Савич Сковорода

Григорій Савич Сковорода

вважається першим українським
філософом, до того ж єдиним,
творчість якого вивчають в
університетах усього світу. Від його
джерела почалося духовне піднесення
нашого краю.
«Діоген наших днів», – сказав
про Григорія Сковороду Тарас
Шевченко.
Народився Григорій Савович у
1722 році в сім’ї простого козака. У
шістнадцять років пішов навчатися до
Києво-Могилянської академії, серед
професорів якої були тоді Феофан Прокопович, Григорій
Кониський, Рафаїл Заборовський, інші відомі постаті. Невдовзі
через «відмінний, приємний» голос (у нього був ніжний альт)

167
його відправили на співочий конкурс до музичної школи в
Глухові, а потім – до придворної капели у Санкт-Петербурґ.
Перед ним відкривалися величезні кар’єрні можливості, про
які більшість могла лише мріяти. Мало того, що члени царського
хору мали багату одежу, отримували 25 рублів на рік та «п’ять
відер горілки як один з найважливіших пунктів свого гонорару»,
так ще й їхня родина звільнялася від податків і солдатських
постоїв, а самі вони по закінченні служби нагороджувалися
чинами (аж до генерала), маєтками, довічними пенсіями. Вже
через півтора року Сковорода отримав чин придворного
уставника, але двір з його облудою був не по ньому. У 1744 році,
супроводжуючи з капелою царицю Єлизавету в поїздці до Києва,
Сковорода отримав звільнення з посади півчого і знов повернувся
до академії. Це був перший досвід протиставлення спокусі свого
життєвого принципу «сродної праці».
Через шість років, закінчивши академію і відмовившись від
духовного звання, він відправився разом з генералом
Вишневським до Угорщини в складі комісії із заготівлі
токайського вина для царського двору. У Європі і залишився.
Практично весь час подорожуючи пішки, він побував у багатьох
країнах – Австрії, Польщі, Німеччині, Італії, вивчаючи місцеве
життя і відвідуючи лекції в університетах.
Повернувшись на батьківщину, Сковорода обійняв посаду
викладача піїтики в Переяславському колегіумі. Він відкидає
старий підручник Кониського та не набагато від нього відмінний
рукописний курс попереднього викладача і спеціально для учнів
пише свій перший трактат «Рассужденіе о поэзіи и руководство к
искусству оной». Але викладати йому довелося не довго, бо
звільнив місцевий єпископ, не стерпівши його вільнодумства,
близького до єресі. На прощання Сковорода додав латинську
приказку: «Alia res sceptrum, alia plectrum» (Одне діло –
пастирський жезл, інше – пастуша сопілка).
Сковороду запросили викладати піїтику в Харківському
колегіумі. З 1759 року починається «слобожанський» етап у його
житті. Сковорода, який застосовував нові методи викладання та
був справжнім джерелом знань, маючи за спиною багатющий
досвід мандрів Європою, дуже відрізнявся від інших викладачів і
одразу став об’єктом загальної шани вихованців. Це, звичайно, не

168
сподобалося учительському корпусу – викладачі почали
забороняти учням відвідувати його лекції.
Вимагаючи звільнення Сковороди, вони мали для цього всі
формальні підстави, адже згідно з синодальною інструкцією
викладачами духовних навчальних закладів могли бути лише
рукопокладені священики або ченці. Сковорода ж був цивільним.
Тоді Миткевич, який бачив Сковороду в майбутньому ректором
колегіуму, через Якубовича запросив його на літні канікули до
Миколаївського монастиря, де й запропонував прийняти
чернецький сан. Цю пропозицію йому робили вже вкотре, і хоча
раніше Сковорода присвячував Миткевичу з Якубовичем теплі
рядки, темпераменту втримати він не зміг, обізвав фарисеями.
Через рік Миткевич знов запросив його до колегіуму,
запропонувавши йому вести будь-який предмет. Сковорода
взявся за викладання синтаксими (граматики), грецької та
навчання студентів співу по нотах. Але ж чернечий колектив, як і
раніше, його не сприймав. Серед брехні, що про нього
розповсюджувалася, Сковорода виділив особливо: «Есть еще
одна клевета, важнейшая прочих поговоров, а іменно: говорят,
будто я охуждаю употребленіе мяса и вина….» Звичайно ж, такі
наклепи могли від нього відвернути багатьох молодиків.
Сковорода знову лишає колегіум.
Втретє він до нього повернувся на запрошення Харківського
генерал-губернатора Євдокима Щербініна, який Сковороду знав
особисто і дуже поважав. Губернатор відкрив при колегіумі
«додаткові класи» для світської освіти та запропонував йому
викладати катехізис – християнську мораль. Тоді й почав
Сковорода викладати своє вчення – вже цілісне за змістом, але
діалогічне за формою подання. Його курс називався «Начальная
дверь к християнскому добронравію для молодого шляхетства
Харьковской губерни». На заняттях, під час піших прогулянок з
улюбленими учнями він розкривав своє бачення моралі,
гуманізму, призначення людини, своє розуміння суспільства,
природи і Бога. Це вже була відверта єресь, залишатися у
колегіумі стало більше неможливим.
З тих пір Сковорода взяв у руки посох з набалдашником у
вигляді різьбленого крота, торбу, в якій лежали Біблія і сопілка, й
назавжди обрав шлях мандрівного філософа. Він для кожного

169
знаходив своє слово – і для селянина, і для панича, й поголоска
про «старчика Григорія» йшла всією Україною. Його пізнавали
всі і всюди, навіть не бачачи його ніколи раніше, і скрізь він був
бажаним гостем.
Двадцять п’ять років провів він у мандрах, пройшов усю
Слобожанщину, де в нього було багато друзів. По всьому нашому
краї збереглися криниці, джерельця і пагорби, які люди нарікали
«сковородинівськими». У Великому Бурлуці він відвідував Якова
Захаржевського – родича студентів Павла та Василя
Захаржевських. Приїжджаючи до Святогорського монастиря, він
неодмінно бачився з колишнім префектом колегіуму Лаврентієм
Кордетом, а в Сумському монастирі – з колишнім викладачем
поетики настоятелем Якинфом. На Основі гостив у Квітки-
Основ’яненка. Часто бував у Пан-Іванівці (зараз
Сковородинівка), де був маєток його учня, а в подальшому
першого біографа Михайла Ковалевського, який, до речі, був
сином Андрія Ковалевського – двоюрідного брата Василя та
Івана Каразіних, і дядька Єгора Ковалевського, першовідкривача
витоків Нілу.
Під час цих мандрів він написав більшість своїх творів, у
тому числі й «Басни Харьковскія», надихнув багатьох людей,
якими пишається наша земля. До речі, багато хто вважає, що саме
він вплинув на рішення Василя Каразіна відкрити університет.
Сковорода щиро любив Харківщину, навіть склав молитву за
Харків. Його часто називають «небесним патроном
Слобожанщини», і, мабуть, це насправді так. Він прийшов у цей
світ на зламі епох, і саме його ідеї визначили, чи буде наш край
законодавцем духовного, інтелектуального життя країни.
Сковорода став духовним батьком нашої землі, не тільки
«мандрівним університетом», як тоді про нього казали, а й
справжнім втіленням свободи, вищих християнських чеснот.
Знаменита десята пісня «Саду…», яка починається
крилатими вже словами «Всякому городу нрав и права...»,
закінчується такою строфою:
Смерте страшна, замашная косо!
Ты не щадишь и царских волосов,
Ты не глядишь, где мужик, а где царь, –
Все жерешь так, как солому пожар.

170
 Кто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чия совесть, как чистый хрусталь...
Коли йому було 72 роки, він гостив у Ковалевських у Пан-
Іванівці. Якось серед обіду, на який були запрошені гості у
зв’язку з його поверненням, він вийшов до саду й почав копати
могилу. «Чим це ти зайнятий, друже мій?» – спитав
Ковалевський. «Пора, друже, скінчити мандрівку». Вранці його
знайшли мертвим у його кімнаті. Він був одягнений в усе чисте,
руки складені на грудях хрестом, а голова покоїлася на рукописах
його творів. На його могилі написано:
Григорій Савич Сковорода Украинский философ Родился
1722. Скончался 29 окт. 1794. «Мир меня ловил, но не поймал».

Сковорода Григорий Саввич // Биографический словарь [Электронный

ресурс]. Режим доступа: http://dic.academic.ru/dic.nsf/biograf2/11781

3. Василь Каразін – мрійник і будівник

«Украинский журнал» 1824 року

писав, що Харків для України те ж
саме, що Афіни серед міст Греції.
Можливо, це порівняння видавалося
сучасникам занадто сміливим, але
сьогодні здається, що воно все ж таки
відбивало реальне значення нашого
міста для розвитку культури й освіти в
Україні. Це значення Харків отримав
завдяки університету, який досить
швидко перетворив провінційне
губернське місто на великий
культурний і науковий центр.
Про засновника університету Василя Каразіна останнім
часом сказано багато різних слів – здебільшого красивих і
сповнених патетики. Хтось називає його «архітектором
національного відродження», хтось вважає це явним

171
перебільшенням, вбачаючи в ньому лише локального харківсько-
слобожанського діяча.
Молода людина, яка була вихована в Кручику –
провінційному поміщицькому маєтку свого батька на
Харківщині. За плечима – пансіон для дворянських дітей,
Семенівський гвардійський полк. Перше знайомство зі столицею
у вісімнадцятирічному віці. Гірничий корпус у Петербурзі,
подорожі країною. Аж раптом зрозумів: військова служба не для
нього. Василь Каразін повертається додому, до Кручика.
1801 рік, Олександр І тільки-но зійшов на престол. Молодий
імператор має твердий намір європеїзувати Росію, дати народові
освіту й цивілізацію. Ось вона, можливість великої і значної
справи для батьківщини й народу! Лист новому монархові з
програмою перетворень у державному управлінні, господарстві,
системі освіти. Після цього – особисте знайомство з царем і
державна служба.
Уже наступного, 1802 року за наполяганням Василя Каразіна
в Росії було створено Міністерство народної освіти – державну
інституцію, якої не було ще в жодній країні. Олександра І
вдалося переконати в необхідності й можливості відкрити
імператорський університет у Харкові – глибокій російській
провінції. «Ця думка, – писав тоді Каразін до одного зі своїх
харківських друзів, – захоплює всю мою душу». Університет на
Слобожанщині мусив стати першим після московського й
петербурзького.
1 вересня 1802 року, виступаючи в Харкові у Дворянському
зібранні, Каразін оголосив збір добровільних пожертвувань для
будівництва університету й сам зробив перший внесок –
1000 карбованців – за себе і свого брата Івана. У Петербурзі він
обрав 32 сім’ї найкращих ремісників і відправив їх на будівельні
роботи до Харкова. Кількасот цінних книг, надісланих ним із
Петербурґа, заклали основу майбутньої університетської
бібліотеки. На це пішло 12 000 карбованців з особистих коштів
родини Каразіна.
У 1803 році на прохання попечителя Харківського
навчального округу й куратора університету графа С. Потоцького
сам Й.-В. Гете займався підбором викладацького складу. За його
рекомендацією працювати до Харкова приїздять професори

172
Й.Шад, К.Роммель, К.Нельдехен, Ф.Делявін, Ф.Пільґер та інші
видатні науковці.
Приміщення для університету врешті було знайдено:
Харківський губернатор звільнив свій будинок – тимчасово, поки
не буде зведено будівлю для навчального закладу. У цьому
будинку університет залишався ще майже сто п’ятдесят років –
до середини ХХ століття. З часом навколо звели ще кілька
університетських будівель: у 1820-1830-ті роки навпроти
колишнього губернаторського будинку, що став основним
корпусом університету, з’явилися актовий зал, університетська
церква Святого Антонія, бібліотека. Цей район міста було
названо Університетською гіркою, а вулицю – Університетською.
Утверджувальну грамоту про відкриття університету
підписано 17 листопада 1804 року, його офіційне відкриття
відбулося 29 січня 1805 року. Василя Каразіна не було на
урочистих заходах. Його не запросили...
Лише 1999 року Харківському університету було повернуто
ім’я його справжнього засновника. Знадобилося багато років для
того, щоб земляки зрозуміли, що на фасаді університету
доречною є дошка саме з іменем Василя Каразіна.

Каразин, Василий Назарович // Большая биографическая энциклопедия

[Электронный ресурс]. - Режим доступа:
http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_biography/51384/Каразин

4. Яков Петрович Данилевский

(История харьковской фотографии)

В 1850-х годах в Харькове появились первые фотографы. В

это время в городе проживало 36 тыс. жителей. В числе
промышленных заведений города мы находим 4 фотографии,
3 литографии…
Первым харьковским фотографом, согласно К.П. Щелкову,
считается Василий Данилович Зайцев. В.Д. Зайцев был выходцем
из бывших крепостных В.Н. Каразина и к началу 1850-х годов
становится известным ювелиром в Харькове. В начале 1851 г. он
по служебным делам ездил в Париж, где на Всемирной выставке

173
увидел фотографические портреты и пейзажи. Эти фотографии
произвели на него огромное впечатление. В Европе фотография,
которая была изобретена в 1839 году Дагером и Ньепсом, так
называемые дагеротипы, к 1850-м годам получила широкое
распространение.
Зайцев, обладая коммерческой жилкой, закупает
необходимое фотографическое оборудование и материалы,
возвращается в Харьков и в том же 1851 г. открывает
фотомастерскую. Нами, к сожалению, пока не найдена ни одна из
фотографий этого ювелира. Скорее всего, В.Д. Зайцев получал
фотографические изображения методом калотипии (съемка на
специально обработанной пластинке с получением отпечатков на
бумаге без негативов и без перехода от негативного изображению
к позитивному). При этом изображения получались в коричневых
тонах.
Яков Петрович Данилевский, часовщик из Риги, переехал в
Харьков в начале 1850-х годов. Где-то в 1852 или 1853 гг. он
покупает у В.Д. Зайцева фотографическую мастерскую. В 1853 г.
Я.П. Данилевский приезжает в Острогожск, где перед Крымской
войной 1853-1856 гг. квартировало много военных полков. Он
надеялся найти среди офицеров желающих получить свои
фотографические портреты перед военными действиями.
Стоимость фотографических снимков в то время была довольно
высокой, от 10 руб. и выше, и не все могли позволить себе такое
удовольствие. Ретушер, с которым приехал Яков Петрович,
запил, и он обратился за помощью к юному Ивану Крамскому,
будущему известному художнику-передвижнику. Чтобы угодить
клиенту, фотомастера часто подправляли снимки, прибегая к
услугам ретушеров.
В течение 3-х лет И.Н.Крамской объездил с
Я.П.Данилевским значительную часть Центральной России и
Украины. Они побывали в Харькове, Орле, Курске, Москве, Туле,
Казани, Нижнем Новгороде и др. И.Н.Крамской становится
одним из лучших мастеров по ретушированию фотографических
портретов. Пройдет совсем немного времени, и его прозовут
«богом ретуши». Яков Петрович Данилевский продолжает
колесить по России и Украине в поиске выгодных фотозаказов,
совершенствует фотографическую технику и технологию

174
приготовления фотоматериалов. Менее известны фотографии
Я.П.Данилевского с видами природы и городов Харьковской
губернии. Я.П.Данилевский в Харькове проживал на
Николаевской площади, в доме Куликова. Фотографической
деятельностью занимался до начала 1870-х годов. Он воспитал
несколько сыновей – крупных ученых: физиолога, академика АН
УССР Василия Яковлевича Данилевского; биолога, академика
АН УССР Александра Яковлевича Данилевского; профессора
медицины и изобретателя управляемых летающих аппаратов
Константина Яковлевича Данилевского.

Яков Петрович Данилевский [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://ru.rodovid.org/wk/Запись:389999

5. Долі харківських митців-хуожників

Генріх Семирадський Сергій Васильківський

Сергій Васильківський, Генріх Семирадський – імена цих

таких різних художників поєднують дві великі любові – любов до
мистецтва і любов до Харківщини, землі, де всі вони народилися.
Напевно, всім, хто хоч раз бував у нашому Художньому
музеї, запам’яталась наймонументальніша картина з його

175
колекції «Ісаврійські пірати продають свою здобич» роботи
Генріха Семирадського, за яку він свого часу одержав золоту
медаль на Мельбурнській міжнародній виставці. Не може не
дивувати те, що цей європейський сюжет, виконаний із
вражаючою точністю й детальністю, належить слобожанському
митцю.
У 1843 році недалеко від Харкова, у містечку Новобєлгород
(нині – Печеніги), у родині офіцера драгунського полку царської
армії, поляка за походженням, народився майбутній живописець
Ґенріх Семирадський. Він ще в дитинстві переїхав до Харкова –
юний художник жив на вулиці Садовій (зараз – вулиця Чубаря),
вступив до гімназії і знайшов тут свого першого вчителя малюнка
і живопису – Дмитра Безперчого, до речі, вихованця Карла
Брюллова, людину, яка зуміла розгледіти в ньому талант.
Після гімназії Генріх Семирадський вступив до Харківського
університету на фізико-математичний факультет по класу
природничих наук, успішно його закінчив і захистив дисертацію
на тему «Про інстинкти комах». Але юнак твердо знав, у чому
його покликання. У двадцять один рік він вступив до Санкт-
Петербурзької імператорської академії мистецтв. Навчався
Семирадський легко і з задоволенням. А приїжджаючи на
канікули до Харкова, він намагався слідкувати за подіями в
культурному житті міста. У 1869 році однією з них було
відкриття художньої школи Марії Раєвської-Іванової. Саме цьому
закладу Генріх подарував свій малюнок «Діоген».
Востаннє Генріх Семирадський відвідав Харків у
двадцятисемирічному віці. Тоді колекція школи Раєвської-
Іванової поповнилася ще декількома малюнками молодого
художника та картиною «Крамниця трунаря», написаною в
нехарактерній для нього реалістичній манері. Зараз це полотно
знаходиться в Харківському художньому музеї, і мистецтвознавці
досі сперечаються про авторство Генріха Семирадського –
настільки нетиповою для нього є ця картина.
Генріх Семирадський увійшов в історію як один із
найяскравіших представників пізнього європейського академізму.
Коло його улюблених тем було досить вузьким. Це євангельські
сюжети, епізоди античної історії та сцени з повсякденного життя
античних часів. Перша робота, яка принесла автору визнання, –

176
«Грішниця», написана за сюжетом однойменної поеми Олексія
Толстого. Її належно оцінили і глядачі, і критики, і колеги-
художники. Крім полотен за біблійними й історичними
сюжетами, художник виконав кілька розписів у храмі Христа
Спасителя в Москві, писав лик євангеліста Луки для
Ісаакіївського собору в Петербурзі, розписував завіси у
Львівському та Краківському оперних театрах. Були його
розписи й у Харківському костьолі.
Більшу частину життя Генріх Семирадський провів у Римі –
вперше він туди потрапив під час закордонної подорожі після
закінчення Академії мистецтв – це була нагорода за його
випускну картину «Довіра Олександра Македонського лікарю
Філіпу». Семирадський не зміг покинути Рим. На його думку,
тільки там і міг знаходитися художник, який обрав предметом
свого живопису античність. Однак Генріх нудьгував за
батьківщиною і ніколи не забував про свого першого вчителя
Дмитра Безперчого, з яким листувався багато років.
Мальовничі слобожанські простори стали джерелом творчої
наснаги і для Сергія Васильківського, який народився, виріс і
присвятив свій творчий геній нашій землі. Відомий історик
Дмитро Багалій свого часу назвав його найвидатнішим
харківським художником, і мені складно не погодитися з цим
твердженням, адже його роботи яскраво відображають своєрідну
красу наших пейзажів. Згадую повні захоплення слова одного з
персонажів роману Олеся Гончара «Людина і зброя»:
«Пригадуєте, хлопці, картини Васильківського в харківській
галереї? ...Ніхто так, як Васильківський, не вмів передати барву
неба. «Небесний» Васильківський – так і звали його. І тут ось
небо справді як на степових його акварелях...»
Батьківщина Сергія Васильківського – місто Ізюм. Тут він
народився в 1854 році в родині губернського секретаря. Через
декілька років Васильківські переїхали до Харкова й оселилися
на Москалівці, недалеко від Преображенської церкви. Ніхто з
рідних не міг припустити, що пройдуть роки – і Сергій стане
відомим живописцем, який прославить на весь світ красу
Харківської землі, – художників у роді до того часу не було. Але
вже в гімназії на його талант звернув увагу вчитель каліграфії
художник Дмитро Безперчий, який навчав і Генріха

177
Семирадського. Безперчий дав Сергію перші уроки малюнка і
допоміг потрапити до приватної художньої школи Марії
Раєвської-Іванової, де багато уваги приділялося вихованню
любові до рідної землі. «Малоросія має свої самостійні мотиви»,
– говорила вона. Цю школу, до речі, закінчили й такі відомі
митці, як живописець Петро Левченко й архітектор Олексій
Бекетов.
Удосконалювати свій талант Сергій Васильківський, як
Семирадський і багато відомих художників того часу,
відправився до Санкт-Петербурзької імператорської академії
мистецтв. Для того щоб заплатити за навчання, йому довелося
працювати в канцелярії казначейства, їздити на заробітки до
Києва, розписувати церкву в селі Кам’яна Яруга Чугуївського
району. Академію Васильківський закінчив на відмінно, зі
званням «класного художника першого ступеня» і декількома
золотими медалями. До речі, одну з цих медалей він одержав за
картину «Отара в степу», написану на замовлення харківського
«цукрового короля» і мецената Павла Харитоненка.
Кілька років Сергій Васильківський провів у подорожах
Європою і Африкою. Це була нагорода за слобожанський пейзаж
1885 року «На Дінці» (на жаль, картина не збереглася). У
1888 році Васильківський повернувся до Харкова, щоб провести
на батьківщині все життя. Тут він із головою поринув у творчу і
громадську діяльність. Зокрема, у 1900 році в Харкові відбулася
його перша персональна виставка – на ній можна було побачити
сто двадцять полотен уже відомого художника. А в 1912 році
стараннями Сергія Васильківського, Марії Раєвської-Іванової,
Дмитра Безперчого та Олексія Бекетова було відкрито Харківське
художнє училище. Також завдяки його зусиллям почав
працювати літературно-художній гурток із художньо-
архітектурним відділом, було створено Товариство художників.
Ще один напрямок діяльності Васильківського – поширення
знань про минуле Слобожанщини й України в цілому. У
1900 році разом з живописцем-баталістом Миколою Самокишем,
колегою по навчанню в Академії, вони випустили унікальний
альбом «З української старовини» з історично-побутовими
замальовками. Продовженням цієї роботи став ще один альбом –
«Мотиви українського орнаменту».

178
 Сергій Іванович був дуже відомою і шанованою в місті
людиною. Його друзями були історики Дмитро Багалій і Дмитро
Яворницький, письменник і бандурист-віртуоз Гнат Хоткевич,
інші діячі української культури. Про роботи Васильківського,
який теж, до речі, непогано співав і грав на бандурі, Хоткевич
натхненно писав: «Коли з рам гляне на вас усе сяйвом облите
широке поле та почується відтіль пісня жайворона, як легко, як
вільно зітхнеться тим повітрям, що хвилями і цілими потоками
ллє на вас художник. І він, що жив одним життям з природою, що
плакав над звуками і барвами, примушує і вас тремтіти перед
розкритими ним тайнами життя, вслухатися в розкішну пісню
солов’я і журне туркотіння горлиці».
«Майстер мініатюрних шедеврів», «небесний живописець»,
«сонячний художник» – так називали Сергія Васильківського
шанувальники його таланту. У своїх роботах він захоплювався
звичайними життєвими сюжетами, наповнюючи їх надзвичайною
теплотою, ліричністю та задушевністю. Особливу увагу
художник приділяв Зміївщині – місцям, що асоціювалися для
Васильківського з козаччиною. Так з’явився один із його відомих
пейзажів «Коропів Хутір» і серія історичних полотен:
«Запорожець у розвідці», «Козак у степу», «Похід козаків» та
багато інших. Але найбільше художник любив рідні ізюмські
пейзажі, які він протягом усього життя зображував на своїх
картинах.
Твори Васильківського отримали світову славу. Коли в
1954 році в Харкові була організована виставка, присвячена
століттю нашого великого земляка, його картини були привезені
з музеїв різних країн світу. Девізом його творчості можна
вважати звернення до нього Дмитра Яворницького: «Шляхетний
сину України, трудись, і вдячна мати батьківщина воздасть тобі
сторицею! Благородніше рідних сюжетів не може бути в
мистецтві».

Васильковский Сергей Иванович [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://www.art-kartina.ru/jiv-vasilkovsky.html
Генрих Семирадский (1843-1902) [Электронный ресурс]. –
Режим доступа: http://gallerix.ru/album/Semiradsky

179
 6. Харків’янин XIX століття
(Образи Г. Квітки-Основ’яненка)

«Що се таке?.. крий Матер Божа!» –

аж скрикнула Ївга, з гори побачивши
вже не свій, а ґубернський город;
сплеснула руками і не зна куди і
розглядати. Так дух і заньмається, і у
животі похолонуло. «Дивлюсь, каже,
собі, дивлюсь, і кінця не видно. А церков
же то, церков!. . А хорoм же то, хорoм!..
Ну, тут коли не пропаду, то добра буду...
Та вже ж!» Таким – чужим, великим і
незбагненним – сприймають Харків
люди патріархального села, герої
Квітчиної повісті «Козир-дівка».
А один із героїв «Сватання на Гончарівці», навпаки,
підкреслює щедрість, простоту, відкритість харків’ян: «Што за
пріятной оцей Харков! Єй, істинно! І за границею такого не
видал! Таки што хазяїн, то і доброй чалавєк! Той тєбя просіт
абєдать, другой на кунпанію; та всьо с потчиванньом та з
ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францію і Рассєю
прахадили, а нєтутє такого приязного города! То-то Харковская
Русь матушка!» Ці створені письменником образи настільки
щирі, а описи такі яскраві, що і через два століття розповідають
про той старовинний Харків набагато краще, ніж більшість
історичних довідок.
Неможливо оцінити, хто більше вплинув на розвиток
Харкова – Квітка як громадський діяч чи Квітка-письменник. Він
настільки відчував своє харківське, слобожанське коріння, що в
іншому середовищі, я думаю, геніальний його літературний
талант міг би і не розкритися повною мірою. Недарма ж
найбільшу популярність отримали його українські твори, що
розкривають слобожансько-харківський колорит і місцеву
ментальність, – саме над ними сміялася і плакала навіть
вибаглива російська публіка.

180
 В одному з нарисів відомий своїми критичними
висловлюваннями Микола Костомаров визнає: «Немає сумніву,
честь зведення рідного слова на вищий ступінь розвитку, ...честь
створення малоросійської літератури належить письменнику,
який приховує себе під вигаданим ім’ям Основ’яненко». Дійсно,
роль Квітки-письменника важко переоцінити. Він є засновником
української художньої прози, автором численних робіт з
української історії та етнографії, зокрема досліджень,
присвячених історії Слобожанщини та міста Харкова. Тому саме
Квітці ми багато в чому маємо подякувати за створення і
поширення – як зараз кажуть – позитивного іміджу Харкова, що
на той час був звичайним губернським містом.
Крім того, з іменем Григорія Квітки-Основ’яненка пов’язано
заснування й розвиток харківської журналістики, що відіграла
провідну роль у перетворенні провінційного Харкова на центр
українського культурного відродження. Саме в харківській
періодиці – журналі «Украинский вестник», газеті «Харьковский
Демокрит», альманасі «Утренняя звезда» та інших – з’являються
перші друковані художні твори Квітки. Певний час він був одним
із редакторів журналу «Украинский вестник», вів у ньому
місцевий відділ. У своїй знаменитій «Історії Слобідської
України» Дмитро Багалій пише, що саме завдяки Квітці Харків
набув значення літературного центру не тільки для українських,
але й для російських письменників: і ті, й інші або листувалися з
Квіткою, або заїжджали до нашого міста, щоб із ним
познайомитися.
Григорій Квітка був одним з ініціаторів заснування в
Харкові професійного театру, що почав працювати в 1812 році.
До 1817 року Квітка був його незмінним директором. Саме він
запросив до театральної трупи молодого Михайла Щепкіна. У
1836 році на сцені цього театру було здійснено першу постановку
Квітчиного «Сватання на Гончарівці». Комедія «Шельменко-
денщик» мала шалений успіх не тільки серед харківських
глядачів – її ставили також у Петербурзькому імператорському
театрі. Протягом театрального сезону 1841-1842 років п’єсу було
показано сім разів на сцені Александринського театру в
Петербурзі. Вона й сьогодні з успіхом іде на театральних сценах
України, Росії, Європи. Шельменко, вийшовши з-під пера автора,

181
давно став фольклорним персонажем – як бравий солдат Швейк
або іспанський Фігаро, уособлюючи в собі кращі риси народного
характеру.
У тому ж 1812 році одночасно з відкриттям театру за
ініціативою Григорія Квітки в Харкові було засновано
«Товариство добродіяння» – благодійну організацію, на кошти
якої одразу було відкрито Інститут шляхетних дівчат. Це був
перший на Східній Україні середній навчальний заклад для
жінок, що існував понад століття – аж до 1917 року. Квітка
керував його справами і, за свідченням сучасників, для інституту
«приніс у жертву весь достаток свій». У листі до Андрія
Краєвського він писав: «...На мне лежала обязанность устроить и
вести публичное заведение, с шумом и блеском основанное
обществом, члены коего на другой день забыли обещание
платить деньги, а между тем не оставляли наблюдать за ходом
дела». За клопотанням Григорія Квітки Харківський інститут
шляхетних дівчат було прийнято «під монаршу опіку»
імператриці Марії Федорівни й зараховано до розряду казенних
навчальних закладів. У нього вистачило сміливості,
переконливості, авторитету впроваджувати нове. Але доводилося
постійно боротися із забобонами, а часом і з людською заздрістю.
Йому пощастило бути визнаним земляками ще за життя –
таке трапляється не дуже часто. Додаток до газети «Харьковские
губернские ведомости» (№ 33 за 1843 рік) помістив такий
некролог із приводу смерті Григорія Квітки-Основ’яненка: «Хто
бачив цей винос, не міг не помітити, що все місто глибоко
відчувало, кого воно втрачало, що воно все шанувало одного з
найвизначніших людей краю! Всі стани, від найвищого до
найпростішого, тисячі зійшлися вклонитися праху свого
улюбленця. Майдан від будинку, де жив небіжчик, до воріт храму
був повен народом, і сльози були видні на очах багатьох... О пів
на другу почалася похоронна процесія по Катеринославській
вулиці на Холодногірське кладовище. Вся ця широка й довга
вулиця була повна народу. На сумну процесію зійшлися не тільки
громадяни з усіх кінців міста, а й селяни з ближніх сіл!»

Г.Ф.Квитка-Основьяненко [Электронный ресурс]. - Режим доступа:

http://kharkov.vbelous.net/kvitka.htm

182
 7. Натхненник Кирило-Мефодіївського товариства
(Микола Костомаров)

Микола Костомаров –
великий український історик і
археограф, фольклорист і
етнограф, поет, прозаїк і
просвітитель, – проте все одно це
мало що додає до розуміння його
ролі в українській історії та
культурі. Лише прочитавши
спогади самого Костомарова та
його сучасників, можна
зрозуміти, що його професійне
становлення відбулося багато в
чому завдяки Слобожанщині. Без
Харківської школи романтиків, публікацій у харківських
альманахах і перших українських книжок Ієремії Галки – такий
псевдонім мав тоді Костомаров, – можливо, не зміг би
реалізувати себе великий учений, ідеолог Кирило-
Мефодіївського товариства, визначний громадсько-політичний
діяч свого часу.
1833 року в шістнадцятирічному віці Костомаров став
студентом Харківського університету, і протягом наступних
десяти-одинадцяти років його доля була нерозривно пов’язана з
нашим містом. Сам Костомаров у своїй «Автобіографії» так
описує тогочасне культурне середовище Харкова: «У цей час я
зблизився з гуртком молодих людей, так само, як і я, відданих
ідеї відродження малоруської мови і літератури...» Як писав один
із сучасників Миколи Костомарова, Харків того часу з його
університетом можна було порівняти з островом в українському
морі: місто в буквальному розумінні являло собою український
інтелектуальний центр. Саме це середовище сформувало
Костомарова як науковця. Але він пішов далі.
Він вважав, що «історію треба вивчати не за мертвими
літописами й записками, а і в живому народі», і тому звертав
особливу увагу на слобожанський фольклор s етнографію. За

183
спогадами сучасників, багато хто не розумів його, дехто
критикував. Проте наполегливий учений не дуже зважав на це.
Навіть після засудження його дисертації до спалення через
неофіційне тлумачення автором певних історичних фактів
Костомаров усе одно обрав предметом нової дисертації те, що
йому було цікаво, те, що він сам вважав гідним дослідження, –
народні пісні.
У тридцяті роки XIX століття в нашому місті виник гурток
під назвою «Харківська школа романтиків», що об’єднав тих, хто
прагнув проявити себе на терені літератури й науки. Але
головною метою харківських романтиків став захист
літературного статусу української мови, доведення того, що вона
не є наріччям російської чи польської мов, а має повну
самостійність. Видання Харківської школи романтиків
започаткували традицію українських літературних альманахів,
які в умовах заборони в царській Росії стали ледь не єдиною
можливістю для підтримки та розвитку українського культурного
життя. Першою україномовною книжкою, можливо, на всій
території України, було саме видання харківських романтиків –
альманах «Утренняя звезда», що побачив світ у 1834 році. Тож
гурток був дійсно значним літературним явищем, аналогів якому
в Україні на той час не існувало. Згодом Костомаров став одним
із його незаперечних лідерів.
У Харкові наприкінці 1830-х – на початку 1840-х років
Микола Костомаров відбувся як український поет. Тут одна за
одною виходять його українські книжки «Сава Чалий»,
«Українські балади», «Вітка». В альманасі «Сніп» було
надруковано його віршовану історичну трагедію «Переяславська
ніч». Ці твори стали справжньою подією в українській літературі.
Уже після смерті Костомарова трагедію «Переяславська ніч»
було перекладено російською мовою. Я думаю, цей факт – ще
одне свідчення значущості костомаровського доробку
харківського періоду.
Один із його сучасників, Ф.Неслуховський, писав, що саме в
Харкові Костомаров став людиною «національного типу»: «Як
син свого народу, він любив рідне повітря, хотів ним дихати і
бажав, щоб кожному було надано це право».

184
 У 1844 році Костомаров назавжди залишає Харків. У його
житті починається новий період, пов’язаний, перш за все, з
діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства.. Та ми завжди
пам’ятатимемо його передусім як випускника Харківського
університету, «харківського романтика», внесок якого в
українську культуру важко переоцінити.

Микола Іванович Костомаров [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.pisni.org.ua/persons/863.html

8. Славетний бас
(Борис Гмиря)

У вересні 2003 року Україна

відзначала 100-річчя від дня народження
Бориса Гмирі – видатного співака, чий
голос входить до десятки найкращих
голосів світу.
Борис Гмиря народився в Лебедині
на Сумщині, але як неперевершений
співак він народився у Харкові. Сюди він
приїхав учитися в 1929 році, аби стати
інженером-будівельником. Студентом
Борис, як і всі, брав участь у вечорах
художньої самодіяльності. Йому
аплодували найгарячіше, і співочого студента помітили – коли
він був на четвертому курсі, його запросили навчатися в
Харківській консерваторії, не полишаючи інституту. Кажуть
навіть, що за особистим розпорядженням наркома освіти Миколи
Скрипника Борисові було дозволено вчитися одночасно у двох
вищих навчальних закладах. У 1935 році Гмиря закінчив з
відзнакою Харківський інженерно-будівельний інститут.
Студентом третього курсу консерваторії він став солістом
Харківського театру опери і балету, а по закінченні консерваторії
в 1939 році – солістом Київського театру опери та балету імені
Т.Г.Шевченка.

185
 Життя у столиці не заважало Борису Гмирі приїздити до
Харкова. У 1941 році, тяжко хворий, він залишився в нашому
місті на час окупації. Видужавши, мусив заробляти на життя
концертами – співав у харківському театрі в сезон 1941-
1942 років. Окупаційна влада відразу зрозуміла, що Гмиря –
великий майстер, і не чіпала його, ставилася з повагою. Коли
відступали, пропонували йому виїхати до Німеччини, але Гмиря
рішуче відмовився. Зрозуміло, що коли прийшло визволення,
його відразу ж взяли «під ковпак» – тавро «співробітника з
окупантами» висіло над Гмирею все його життя. Хоча не
дозволяло вільно виступати за кордоном, воно, на щастя, не мало
катастрофічних наслідків для Бориса Романовича – може, тому,
що його любили всі керівники СРСР. У 1951 році під час Декади
українського мистецтва в Москві, коли подали Сталіну
документи на присвоєння Борису Гмирі звання «Народний артист
УРСР», він це перекреслив і власноручно написав «Народний
артист СРСР».
Сцена оперного театру – це його справжнє покликання. І ким
би він не з’являвся на ній: чи колоритним запорожцем Тарасом
Бульбою (однойменна опера Миколи Лисенка) або костромським
селянином Іваном Сусаніним («Жизнь за царя» Михайла
Глинки), чи трагічним Борисом Годуновим (однойменна опера
Модеста Мусоргського) або вражаючим Мефістофелем («Фауст»
Шарля Гуно) – у залі не було байдужих.
Праця на оперній сцені доповнювалася концертною
діяльністю. Гмиря виконував камерні твори й романси багатьох
авторів, а також народні пісні. Він – перший і до цього часу
єдиний співак, який підготував і виконав концертну програму
музичних творів на вірші Кобзаря у найкращих концертних залах
колишнього СРСР та за кордоном.
Вокальна спадщина Гмирі величезна – вона записана на
200 платівках, які видавалися понад 120 разів тиражами по
100 тисяч примірників. Тисячами, мільйонами розходилися по
країні платівки із записами народних пісень, романсів, оперних
партій у його неповторному виконанні.
Борис Гмиря – не лише співак. До творчої спадщини митця
належать також 150 рукописів науково-популярних і мистецьких
статей, зошити-щоденники за 30 років життя, які також мають

186
історичну та мистецьку цінність. Його епічна постать вражає
цільністю і могутністю, так само, як його голос, який став таким
же уособленням України, як голос Федора Шаляпіна – Росії. Це
один з тих атлантів, на плечах яких тримається не лише слава
Харківщини, а й світового оперного мистецтва.

Борис Гмыря [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://umka.com/rus/singer/borys-hmyrya.html

9. Непердбачуваний геній
(Ілля Юхимович Рєпін)

Ілля Рєпін, художник, рівних якому

– за масштабом, силою таланту,
обсягом створеного – не дав його час,
прожив довге життя людини, повністю
відданої своїй справі. Він писав про
себе: «Мистецтво я люблю... таємно,
ревно, як старий п’яниця, –
невиліковно. Де б я не був, чим би не
розважався, як би не захоплювався,
воно завжди і скрізь у моїй голові, у
моїх бажаннях – найкращих,
найпотаємніших».
Тринадцятирічним хлопцем у Чугуєві він почав учитися в
місцевого іконописця, а через три роки його вже запрошували
їздити з артілями розписувати церкви й писати образи. На той час
його вже цінували як майстра, його послугами користувалася вся
чугуївська округа. Запрошували і в сусідні губернії.
Сам Рєпін описував своє життя як нескінченний ланцюг удач
і нечуваних везінь. Про свій приїзд до Петербурґа він писав, що
для нього щастям було усвідомлювати, що він, провінційний
іконописець, навчається в столичній Академії. Грошей не
водилося, денний раціон складався з чорного хліба та чаю.
Після від’їзду в дев’ятнадцятирічному віці до Петербурґа
Рєпін кілька разів протягом життя повертався до Чугуєва. Період
iз жовтня 1876 до вересня 1877 року, коли художник після
кількарічного перебування у Франції та Італії повернувся до

187
рідного міста, був особливо плідним. За цей час з’явилося
близько двадцяти закінчених полотен, різноманітних за
тематикою: сучасна жанрова картина, портрети, перші начерки
майбутніх робіт.
У листі до одного зі своїх приятелів він писав: «Я дуже не
помилився, що поїхав сюди на зиму... Весілля, волосні збори,
ярмарки, базари – усе це тепер живе, цікаве та сповнене життя. Я
недарма промандрував чотири дні навколишніми селами. Та й
сам Чугуїв – це чистий скарб». І такі рядки: «Тільки
малоросіянки та парижанки вміють одягатися зі смаком... які
дукати, мониста!!! А які обличчя! А яка мова!!!»
Петербурґ і Москва давали можливість реалізуватися
художнику світового масштабу, але натхнення він черпав на
Батьківщині. В одному зі своїх листів 1890-х років він писав: «Як
мені захотілося в Малоросію, в Чугуїв, до сліз... хочеться бачити
білі хатки, залиті сонцем вишневі садочки, ...чути дзвінкі голоси
загорілих дівчат і грубі голоси парубків...»
Після майже тридцятирічної перерви, у 1907 році, Рєпін
знову приїздить на Харківщину, у Чугуїв. Після цієї поїздки він
написав своєму другу, історику Дмитру Багалію: «Ах, Слобідська
Україна, у мене до неї все більше й більше хвороби робиться –
сум за батьківщиною». Саме тоді художник починає працювати
над своєю знаменитою книгою спогадів – «Далеке близьке».
Не дивно, що саме на батьківщину, до рідного Чугуєва, у
1914 році приїхав Рєпін відсвяткувати свій 70-річний ювілей. Це
була його остання зустріч з Україною. З 1900 року він жив на
своїй дачі «Пенати» під Петербурґом. Після революції ця
місцевість опинилася на території Фінляндії, і художника з
рідним краєм пов’язувало лише листування. Але в останні роки
його життя з’являються «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки»,
«Гопак» – художник жив пам’яттю про рідний край.
Рєпін ще за життя став класиком. Не за напрямом – за своїм
значенням. Його картини за шалені гроші купував імператор,
вони отримували головні призи на міжнародних виставках. Але
він не вірив у власну геніальність, у те, що йому по праву
належить першість – і це залишилось у ньому до кінця життя. Він
називав себе не інакше як «посереднім трудівником» і
відпрацьовував своє ім’я щоденною копіткою працею. Здається,

188
жодному із сучасних йому художників не судилося такої
прижиттєвої слави й визнання, але це не виховало в ньому
усвідомлення власної винятковості й «богорівності».
Цікава особливість творчості майстра: на багатьох картинах
стоїть подвійна дата. Інтервал між початком і закінченням роботи
іноді перевищує десятиліття. Так сталося, наприклад, зі
знаменитими «Запорожцями», які по праву є уособленням
національного духу, характеру, непереможної сили українського
народу. Художник по кілька разів переписував свої картини – він
прагнув не стільки вдосконалити їх, скільки наділити тією рисою
«мінливості», яка була властива йому самому: він відверто
зізнавався: «від себе не втечеш – я люблю різноманітність».
Майстер хотів примусити свої картини «жити», змінюватися, як
змінюються кадри в кінематографі.
Рідна земля не забула свого сина. У 1969 році до 125-річчя
від дня народження Іллі Рєпіна в Чугуєві, де свого часу художник
написав декілька своїх відомих картин, було створено художньо-
меморіальний музей великого майстра. Музей розташований у
будинку, де Рєпін мешкав у 1876-1877 роках. У ньому
експонується низка творів майстра, зберігаються особисті речі
Рєпіна, документи, фотографії, відновлена обстановка того часу.
Протягом останніх років на його батьківщині проводяться
Рєпінські пленери, які збирають разом кращих майстрів
живопису з різних країн.
Ім’я Іллі Юхимовича Рєпіна стоїть y ряду наших великих
земляків. Він залишив нам у спадщину величезний заряд
духовності, любові до своєї малої батьківщини, таїнств і краси
слобожанської природи, які увібрали в себе його картини.

Илья Ефимович Репин // Любимые русские художники [Электронный

ресурс]. - Режим доступа:http://www.bibliotekar.ru/kRepin/

189
 10. Зинаида Евгеньевна Серебрякова

Зинаида Евгеньевна Серебрякова

родилась 28 ноября 1884 года в усадьбе
Нескучное (под Харьковом). Отец –
Евгений Александрович Лансере – был
известным скульптором. Мать –
Екатерина Николаевна – происходила из
семьи Бенуа, хорошо рисовала.
Талантливым архитектором был и один
из братьев Зинаиды Евгеньевны –
Николай Евгеньевич. Значительное
место в русском и советском искусстве
принадлежит второму брату художницы
Евгению Евгеньевичу Лансере, видному
мастеру монументальной живописи и графики.
Детство и юность Серебряковой прошли в Петербурге в
доме деда, архитектора Н.Л.Бенуа, и в Нескучном. В семье все
жили искусством, это было настолько привычным, что особая
одаренность девочки и ее настойчивое желание стать
художницей никого не удивляли. Годы учения Серебряковой
оказались непродолжительными. В 1901 году она несколько
месяцев занимается в художественной школе, которой руководил
И.Е.Репин, а затем в мастерской О.Э.Браза.
В первых же работах 3.Е.Серебряковой, появившихся на
выставке 1909 года, определились ее самостоятельный почерк,
стиль и круг интересов. При изучении классического наследия
мирового искусства в Эрмитаже, в музеях Италии и Франции
Серебрякову привлекали мощной пластикой формы, умением
выразить национальный характер работы Тинторетто, Пуссена,
Иорданса, Рубенса. Но особенно ее пленяли чистота и
целомудренность образов А.Г.Венецианова. Она почувствовала
значение простоты, гармонии внутреннего мира, присущих
венециановским крестьянам, увидела органическую связь этих
черт с русской природой. «Этим чудесным художником я не могу
налюбоваться», – писала она впоследствии.
Повлияла на формирование творчества художницы и жизнь
в Нескучном: чистые краски окрестного пейзажа, неторопливость

190
усадебной жизни, свобода и пластичность движений работающих
крестьян восхищали Серебрякову. С юности художница
стремилась выразить свою влюбленность в мир, показать его
красоту. Наиболее ранние работы Серебряковой «Деревенская
девушка» (1906, ГРМ), «Фруктовый сад в цвету» (1908, частное
собрание) говорят о поисках любимой темы, об остром
ощущении красоты русской природы и связанных с нею людей.
Это этюды с натуры, и уже в первых опытах художница проявила
незаурядность таланта, уверенность и смелость.
Успех у широкой публики Серебряковой принес автопортрет
«За туалетом» (1909, ГТГ), впервые показанный на большой
выставке Союза русских художников в 1910 году.
«Жила молодая женщина в глубокой деревенской глуши... и
не было ей другой радости, другого эстетического наслаждения в
зимние дни, отрывавшие ее от всего мира, как видеть свое
молодое веселое лицо в зеркале, как видеть игру своих
обнаженных рук с гребнем... Как само лицо, так и все в этой
картине юно и свежо... Здесь нет и следа какой-нибудь
модернистической утонченности. Но простая жизненная
обстановка в освещении молодости становится прелестной и
радостной», – писал о картине А.Н.Бенуа.
За автопортретом последовали «Купальщица» (1911, ГРМ),
портрет Е.К.Лансере (1911, частное собрание), портрет матери,
Е.Н.Лансере (1912, ГРМ) – работы, поражающие зрелостью,
строгостью композиции. Расцвета творчество Серебряковой
достигает в 1914-1917 годах. Она создала в этот период серию
картин, посвященных русской деревне, крестьянскому труду и
милой ее сердцу русской природе: «Крестьяне» (1914-1915,
ГРМ), «Спящая крестьянка» (частное собрание).
Среди них самым значительным произведением является
«Беление холста» (1917, ГТГ), здесь раскрылся яркий талант
Серебряковой как художника-монументалиста. Фигуры
крестьянок, изображенные на фоне неба, кажутся особенно
величественными и мощными благодаря низкому горизонту.
Цветовая композиция, построенная на сочетании крупных
плоскостей красного, зеленого, коричневого, придает небольшой
картине характер монументально-декоративного полотна,

191
выглядит как часть величественного фриза. Это великолепное
произведение звучит песней славы крестьянскому труду.
Серебрякова входила в объединение «Мир искусства»;
избираемые ею народные темы, гармония, мощная пластика,
обобщенность живописных решений выделяют художницу среди
остальных мастеров этой группы. Когда в 1916 году А.Н.Бенуа
была поручена роспись Казанского вокзала в Москве, он привлек к
работе, наряду с Е.Е.Лансере, Б.М.Кустодиевым, М.В.Добужинским,
и 3.Е.Серебрякову. Художница занялась темой стран Востока:
Индия, Япония, Турция, Сиам представлены ею аллегорически в
виде прекрасных женщин. Одновременно были начаты
композиции на темы античных мифов, оставшиеся
незаконченными.
Многим планам художницы не суждено было сбыться.
Внезапно от тифа умирает муж Зинаиды Евгеньевны (Борис
Александрович Серебряков, инженер-путеец), на руках остались
мать и четверо малышей. В 1920 году семья переезжает в
Петроград. Старшая дочь Татьяна поступила в балет, и с этой
поры в творчестве Серебряковой тема театра стала постоянной.
Диапазон ее творчества сузился: чаще всего художница
изображала балерин перед спектаклем и, несмотря на
достоинства и красоту этих работ, они, безусловно, не могли
удовлетворить мастера.
Осенью 1924 года Серебрякова уехала в Париж, получив
заказ на большую декоративную роспись. По окончании работы
она намеревалась вернуться на родину – здесь оставались мать и
двое детей. Но жизнь сложилась иначе, и она осталась во
Франции. Долгие годы жизни за пределами России не принесли
Серебряковой радости и большого творческого удовлетворения;
они полны тоски по родине. Ее работы, созданные после 1924
года, свидетельствуют о том, что и на чужбине художница
постоянно стремилась к своей любимой народной теме,
оставалась верной реалистическому искусству.
В пейзажах и портретах последнего периода прежде всего
ощущается личность художницы, ее влюбленность в прекрасное,
будь то природа или человек. И все же было утрачено нечто
самое главное - связь с близким и родным. В 1966 году в Москве,
Ленинграде и Киеве состоялась большая выставка произведений

192
Зинаиды Евгеньевны Серебряковой. Отзывы посетителей,
признание Советским государством заслуг этого большого
мастера принесли художнице огромную радость. Много
произведений 3. Е. Серебряковой приобрели музеи нашей
страны.
19 сентября 1967 года в Париже в возрасте восьмидесяти
двух лет Зинаида Евгеньевна Серебрякова скончалась.

Зинаида Евгеньевна Серебрякова [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://kharkov.vbelous.net/famous/fam-art/serebr.htm

11. Наші нобелівські лауреати. Три портрети на фоні

Харківщини

Проста статистика: із семи

нобелівських лауреатів, яких дала світу
Україна, три пов’язані з Харківщиною.
Ілля Мечников тут народився, Саймон
Кузнець навчався, а Лев Ландау
працював.
Семен Кузнець менш відомий
широкому загалу, ніж Лев Ландау та Ілля
Мечніков, адже він проживав у США та
займався економікою; до речі, саме тому
його ім’я частіше вживають у
англомовному еквіваленті – Саймон. Але і
в його біографії багато «білих плям».
До недавнього часу вважалося, що Семен Кузнець
народився в Харкові й навчався на юридичному факультеті
Харківського університету. Лише недавно вдалося з’ясувати
місце народження майбутнього нобелівського лауреата – місто
Пінськ. Під час Першої світової війни 1915 року як біженець
Семен Кузнець переїхав до Харкова. Проживав він з рідними
разом з іншими біженцями у будинку театру-цирку «Муссурі» на
вул. Благовіщенській (тепер вул. Карла Маркса). У
1916/1917 навчальному році він навчався в Харківському 2-му

193
реальному училищі, розташованому в орендованому приміщенні
дворового крила будинку Комерційного училища. Наступний
навчальний рік Семен Кузнець провів на Вищих вечірніх
комерційних курсах при Комерційному училищі, а з кінця
1918 року до закриття Харківського комерційного інституту
(липень 1920 року) майбутній видатний економіст навчався там.
Але де б він не вчився, майже всі предмети складав на відмінно.
Свою вищу освіту вважав університетською, у нобелівській
автобіографії писав, що його «університетська освіта почалась у
Росії, а завершилась у Колумбійському університеті». До США
Семен Кузнець прибув підготовленим фахівцем, з готовою
магістерською дисертацією, написаною на другому курсі
Харківського комерційного інституту.
Після проголошення в грудні 1919 року Харкова столицею
Радянської України молодого економіста було залучено до
роботи в статистичному відділі Центральної ради профспілок при
уряді УСРР, а потім призначено керівником сектора трудової
статистики Південного бюро ВЦСПС. Згодом з’явилась його
перша наукова стаття «Грошова заробітна плата робітників і
службовців фабрично-заводської промисловості м. Харкова у
1920 р.».
Після завершення громадянської війни білоруський Пінськ
відійшов до Польщі й Семен Кузнець виїхав туди до рідних,
отримавши польське громадянство, а потім перебрався до Нью-
Йорка, до батька. За півроку вдосконаливши знання англійської
мови, тепер уже не Семен, а Саймон Кузнець вступив на останній
курс престижного Колумбійського університету. Через три роки
він отримав ступінь магістра, захистивши дисертацію, яка була
написана ще в Харкові.
У 1971 році йому було присуджено
Нобелівську премію за успіхи в дослідженні
проблеми економічного росту. У Радянському
Союзі про це воліли не говорити.

Меморіальна дошка на будівлі Харківського

національного технічного університету сільського
господарства ім. П.Василенка, вул. Артема, 44

194
 Зараз ім’я Нобелівського лауреата Саймона Кузнеця
повертають до України. Напередодні 110-літнього ювілею від дня
його народження на будинку, в якому він навчався (вул. Артема,
44), установлено меморіальну дошку.
«Закон Кузнеця» для країн, що розвиваються: «У перші
десять років розвитку нерівність у розподілі доходів різко зросте,
а потім проявляється тенденція до вирівнювання».

Харківське життя Лева Ландау

Наприкінці 1920-х Харків стає

третьою в країні (після Москви та
Ленінграда) столицею фізики: тут
створюється Український фізико-
технічний інститут. У серпні 1932 року в
УФТІ з’являється і Лев Ландау. До того
часу Ландау було 24 роки, і він тільки-но
повернувся з дворічного закордонного
наукового відрядження.
Біографи відомого фізика про
причини його переїзду до Харкова з
Ленінграда після повернення з-за кордону зазвичай кажуть
непевно: «...не порозумілися». Саме в Харкові Лев Ландау зустрів
жінку, яка вразила його уяву. Конкордія Дробанцева – хімік-
технолог на заводі КОФОК (кондитерська фабрика «Красный
Октябрь») була дивовижно гарною. Ландау одружився з нею.
Одночасно з роботою в УФТІ, з осені 1935 року Лев Ландау
викладає в Харківському університеті. Академік Яків Файнберг
згадував: «Якось А.В.Желеховський (декан фізико-
математичного факультету) привів до аудиторії хлопця,
вдягненого в пристойну закордонну куртку. На різкі оцінки
новий викладач не скупився, нещадно висміюючи лінь та
неуцтво, а в сесію на одному з іспитів половині групи поставив
двійки. Студенти почали скаржитися до парткому, що Ландау
ставиться до них зверхньо.
Наприкінці 1936 року атмосфера в Харкові розпалилася.
Процеси проти троцькістів ішли один за одним. На парткомі один
з діячів заявив, що харківські вузи є гніздом троцькізму, і ректор

195
університету з дня на день чекав чергових викриттів. У такій
ситуації Ландау, проти якого повстали студенти, міг накликати
біду не лише на себе. Ректор запропонував Ландау написати
заяву про звільнення «за власним бажанням». Той відмовився і,
гримнувши дверима, пішов.
Через два дні заяви про звільнення на знак протесту
принесли колеги з УФТІ – Олександр Ахієзер, Ісаак Померанчук,
Вадим Горський, Лев Шубников, Євген Ліфшиць, Абрам Кікоїн.
Справа повернулася на лихе: це було кваліфіковано як
антирадянський страйк фізиків. Усі, крім Ландау, написали
покаянні листи, усвідомивши свою помилку, однак за місяць їх
усіх було звільнено наказом ректора «за власним бажанням».
Ландау до того часу був уже в Москві, у Капиці. Попереду в
нього були арешт, допити, щасливе позбавлення долі зека в
урядовій шарашці завдяки заступництву того ж Капиці, роки
страху та обережності, наукові злети і – трагічний день 7 січня
1962 року, коли трапилась безглузда автомобільна аварія. Ландау
прожив ще шість років, відновившись, як казали лікарі, до рівня
середнього провінційного професора. Увесь цей час Кора була
поряд із ним. Він казав, що розпочне наукові дослідження, нехай
тільки спочатку мине біль. 1 квітня 1968 року Ландау помер.

Де народився Мечников?

Ілля Ілліч Мечников – видатний

біолог, імунолог, бактеріолог – учений
світового масштабу – фігура у світовій і
вітчизняній науці така значуща, що про
нього, здається, відомо все. Це єдиний
Нобелівський лауреат, який народився на
Харківщині. Але точне місце його
народження стало відомо нещодавно.
Родовим гніздом Мечникових був
Новомлинськ (нині – у Дворічанському
районі): ці землі Петро І подарував
Георгію Спотарію (Мечнику) –
наближеному молдавського князя Кантеміра, до обов’язків якого
входило тримати вийнятий меч під час придворних церемоній.

196
Звідси й прізвище, яке сьогодні знають у всьому світі. Тут стояла
дерев’яна церква, в якій хрестили маленького Іллюшу. Неподалік
– колишня Панасівка, яка зараз називається Мечникове і в
більшості біографічних довідників зазначається як місце
народження Іллі Ілліча. До наших днів зберігся малюнок
десятирічного Іллюші Мечникова, на якому зображено дім у
Панасівці, що стояв колись на березі ставка, де ми зробили
наступну зупинку.
Місцеві жителі, та й багато хто з дослідників вважали його
головним аргументом на користь того, що Ілля Ілліч народився
саме в Панасівці. Переказів про Мечникова тут можна почути
безліч: наприклад, що в дитинстві Ілля тонув у цьому самому
ставку, і того ж дня ледве не згорів, зачинений у флігелі. Однак,
як установив нещодавно дослідник Андрій Парамонов, Панасівка
на момент народження Іллі його батькові ще не належала:
«Батько Мечникова Ілля Іванович мав у власності доволі велику
ділянку землі. І ця ділянка землі була саме там, де розташовано
село Іванівка. Саме туди він переїхав з Петербурга в 1840 році,
залишивши кар’єру жандармського офіцера, ще до народження
сина. А власником Панасівки він, виходячи з документів, стає
набагато пізніше, не раніше 1847 року».
Андрій Парамонов знайшов у харківському архіві ще один
документ – метричний запис про народження в іванівського
поміщика Іллі Мечникова сина, хрещеного як Ілля. У результаті
було встановлено не лише місце, а й уперше виявлено точну дату
народження великого вченого – 3 травня (за ст. стилем) 1845
року. Однак Іллі Іллічу знову не пощастило: на території України
97 Іванівок, і багато хто плутає Іванівку Дворічанського району з
Іванівкою Куп’янського району, що поряд, і аж ніяк не стосується
Мечникова.
Іллі Мечникову було 11 років, коли він залишив родове
гніздо: жив у родичів у Харкові, навчався в гімназії, екстерном
(за два роки) закінчив Харківський університет. А в 19 років
попрощався з рідним містом і став громадянином світу: адже для
справжньої науки не існує кордонів.

Наши нобелевские лауреаты. Три портрета на фоне Харьковщины

[Электронный ресурс]. - Режим доступа:
http://www.oblrada.kharkov.ua/ru/article/nashi-nobelivski-laureaty-try-portrety-
na-tli-harkivshchyny-2446.htmll

197
 12.Родина просвітників і гуманістів
(Родина Алчевських)

Родина Алчевських відіграла унікальну роль в історії

української культури. Усі її члени були по-своєму талановиті, усі
залишили помітний слід в історичному минулому нашого краю.

Родина Алчевських

У 1862 році Олексій Алчевський разом із дружиною

Христиною приїхав до Харкова і розпочав свою підприємницьку
кар’єру. Спочатку важко було побачити майбутнього успішного
промисловця у власнику невеликої чайної крамниці, та невдовзі
він зайнявся банківською справою – тією галуззю економіки, що
потребує не лише рішучості, ділової хватки, але й високої
економічної освіченості. У 1868 році він заснував Харківський
торговельний, а через три роки – Харківський земельний банк,
яким керував до кінця життя. Але зовсім не банки стали справою
його життя. Ім’я Алчевського-підприємця пов’язано із
започаткуванням i розвитком промисловості в Донецькому
регіоні.
Однак не лише підприємницькими успіхами увійшов
Олексій Кирилович в історію Харківщини і України. Він став
продовжувачем славних традицій меценатів нашого краю, для
яких було справою честі принести користь рідній землі. З
невичерпною щедрістю Алчевський вкладав кошти в
просвітницьку та культурну діяльність. Серед найбільш відомих
198
профінансованих ним проектів – недільна школа, яку заснувала
його дружина і в якій спочатку навчались, а потім викладали його
діти, встановлення в Харкові першого в Україні пам’ятника
Тарасові Шевченку.
Перша в країні жіноча недільна школа з безкоштовним
навчанням була створена Христиною Алчевською в 1862 році і
стала центром просвіти, відомим не лише в Україні, але й у всій
імперії. До 1870 року доводилося працювати нелегально: у той
час недільні школи були заборонені, крім того, не маючи
свідоцтва про «благонадійність», Алчевська не мала права
викладати. Але з отриманням дозволу на роботу школа
розгорнула широку діяльність. Уже через рік у ній працювало
двадцять два викладачі, навчалося сто п’ятдесят чотири учениці,
які займалися чотири години на день у вихідні та святкові дні.
Ставши прикладом для створення багатьох інших недільних
шкіл для жінок по всій країні, школа Христини Алчевської –
єдина серед недільних шкіл Російської імперії – мала власне
приміщення з бібліотекою та кабінетом методичної роботи (зараз
у цьому будинку розміщується виставковий зал Художнього
музею). Колектив учителів під керівництвом Христини
Данилівни створив тритомний бібліографічний посібник «Что
читать народу?», який став справжньою подією в педагогічному
житті країни, отримав високу оцінку Льва Толстого, Антона
Чехова, Гліба Успенського та приніс школі найвищу нагороду на
Всесвітній виставці в Парижі. У недільній школі Алчевської
одержали освіту майже двадцять тисяч жінок. За свою
просвітницьку діяльність видатна харків’янка отримала золоті
медалі Московського і Петербурзького комітетів грамотності,
була почесним членом багатьох просвітницьких товариств.
Христині Данилівні Україна завдячує створенням першого
пам’ятника Тарасові Шевченку. Вона звернулася до скульптора
Володимира Беклемішева з пропозицією створити мармуровий
бюст Кобзаря, який у 1899 році було встановлено в садибі
Алчевських. Активна діячка українського національного й
культурного відродження, Христина Алчевська брала участь у
відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві,
пропагувала українську мову й культуру, спілкувалася з
українськими та російськими літераторами – Франком,
Достоєвським, Тургенєвим та іншими.

199
 У сім’ї Алчевських виросло шестеро дітей. Христина
(молодша), названа на честь матері, – талановита поетеса, автор
дванадцяти збірок віршів, кількох поем i драматичних творів.
Продовжуючи просвітницьку справу матері, Христина Олексіївна
увійшла в історію як перекладач віршів українських поетів
російською та французькою, російських, французьких, польських
i німецьких авторів – українською. Завдяки її перекладацькій
роботі Європа мала змогу читати Шевченка, Франка, Тичину,
Росія – Франка, Грабовського та інших. На Україні з’явилися її
переклади Пушкіна, Некрасова, Рилєєва, Толстого, Вольтера,
Корнеля, Мольєра, Ґюґо...
Багато зробила молодша Христина Алчевська і як
літературний критик та публіцист. Ще працюючи в недільній
школі своєї матері, вона доклала великих зусиль до створення
бібліографічного посібника «Что читать народу?». За радянських
часів Христина Олексіївна друкувалась у харківських газетах і
журналах, була членом Українського товариства драматургів і
композиторів, хоча і не належала до кола суто пролетарських
поетів. Влада не дуже шанувала її, засоби для існування давали
нечасті гонорари за видані книги та заробітки від yчителювання.
Утім, її ім’я не загубилося в історії – у 1982 році 100-річчя від дня
народження Христини Алчевської було внесено ЮНЕСКО в
календар знаменних подій.
Іще одне відоме ім’я – Іван Алчевський. Він готувався
навчатися в Харківському університеті та стати народним
учителем, як мати, але доля вирішила інакше. Після банкрутства і
трагічної загибелі батька, щоб забезпечувати матір і молодшу
сестру Христину, він подався в... оперні співаки. Справа в тому,
що Іван, який ніколи не навчався в консерваторії, навіть не
займався з учителями, мав від природи надзвичайний голос.
Його шлях співака почався в Петербурзі: пройшовши
випробування, він був зарахований до трупи Маріїнського театру.
Так в історії музичної культури поряд з іменем старшого брата
Григорія, композитора і вокального педагога, з’явилося ще одне
ім’я з родини Алчевських. Відчуваючи брак музичної освіти, Іван
їде стажуватися до Європи. Далі – успіхи на сценах різних країн.
Йому аплодували в рідному Харкові, у Москві та Петербурзі, у
Лондоні та Парижі, його запрошували до Сполучених Штатів. Як

200
справжній Алчевський, Іван ніколи не забував про своє коріння,
про культуру та долю своєї Батьківщини.
У 1909 році Іван Алчевський зміг подолати українофобські
настрої чиновництва й організувати у Москві музично-
драматичний гурток «Кобзар», метою якого була популяризація
української культури. На жаль, гурток існував недовго: його було
заборонено після проведеного ним у Великій залі Московської
консерваторії концерту, присвяченого річниці з дня смерті Тараса
Шевченка. Але за кілька років Іван Олексійович отримав дозвіл
поставити у Великому театрі «Запорожця за Дунаєм» Гулака-
Артемовського, де співав партію Андрія, та «Наталку Полтавку»
Котляревського, де виконував партію Петра.
Микола Алчевський не лише прагнув наслідувати матері як
просвітник, але й реалізував своє бажання. Свій перший
педагогічний досвід він набув у недільній школі Христини
Алчевської, де працював учителем початкових класів. А в
1919 році, після революції, активно взявся за організацію шкіл
для дорослих для ліквідації неписьменності. Ним були створені
показові школи в Харкові та Києві, а також курси з підготовки
педагогів для таких шкіл. Микола Олексійович приділяв багато
уваги методиці викладання дорослим, які вже мали значний
життєвий досвід. Його заслугою є розробка «Робітничо-
селянського букваря для шкіл дорослих», який принципово
відрізнявся від будь-яких перших підручників для дітей та
враховував здобутки педагогіки, зокрема розробки Костянтина
Ушинського.
Ця унікальна родина – гордість нашого краю. Пам’ять про
Алчевських – це справжня народна любов і пошана. До
святкування 350-річчя Харкова місто-побратим Алчевськ
подарувало нашому місту пам’ятник Олексію Кириловичу
Алчевському. Скульптурний бюст було встановлено на розі
вулиць Чернишевської та Раднаркомівської. Це данина пам’яті
всій родині, що увійшла в історію нашого краю і України як
взірець високого гуманізму і просвітництва.

Життя заради світла і добра: Розповідь про родину Алчевських

[Електронний ресурс].- Режим
доступу:http://korolenko.kharkov.com/alchevski.htm

201
 13. Харківський поміщик – військовий інженер
(Олександр Дмитрович Засядько)

У жовтні 1832 року до Харкова

разом із сім’єю переїжджає генерал-
лейтенант російської армії Олександр
Дмитрович Засядько – винахідник
перших бойових ракет Росії. Це ім’я
добре відоме всім, хто коли-небудь
цікавився історією розвитку озброєння.
Але, мабуть, не всі знають, що останні
роки життя цієї видатної людини
пов’язані з нашим містом і що похований
він під Харковом.
Олександр Дмитрович Засядько, як
то кажуть, військовий від Бога. Відважна
та безстрашна людина, випускник Артилерійського та
Інженерного шляхетського кадетського корпусу Петербурга,
бойове хрещення прийняв в Італійському поході Суворова. Під
час запеклих і безперервних боїв під ним тричі вбивали коня,
двічі влучали в ківер – та це, мабуть, ще більше загартувало і без
того небоязкий характер воїна. У знак подяки за неабиякий
героїзм славетний фельдмаршал підносить Засядька в чин
капітана.
Відважно б’ючись під час Бородинської битви на
славнозвісній батареї генерала Раєвського, Засядько отримав у
нагороду золоту шпагу «За хоробрість». Та нескінченні бої з
французами принесли військовому не тільки почесні нагороди.
Під час «битви народів» під Лейпциґом його увагу привернуло
нове англійське озброєння – так звані «рикошетні ракети».
Маючи не тільки бездоганний військовий хист, а ще й
природжений розум інженера, Засядько відразу оцінює
значущість подібних ракет для російської армії. Звичайно ж,
англійці тримали технологію виробництва ракет у секреті, хоча
про застосування ракет було відомо ще з 1804 року.
Після закінчення війни з Наполеоном Олександр Засядько
приїжджає на Поділля, де в 1815 році приступає до власних робіт
над ракетною зброєю. Для того щоб обладнати лабораторію, він

202
продає невеликий маєток під Одесою. За два роки дослідів секрет
«конгрейвових ракет» був розкритий. Засядько самостійно
повторив весь шлях, пройдений професійним інженером
Конгрейвом і збагнув, що принцип дії цих ракет аналогічний
феєрверковим. Змінивши їх конструкцію, удосконаливши
процеси виготовлення та створивши запальні і гранатні бойові
ракети 2,5- і 4-дюймового калібру, Засядько випробовує свій
винахід, врешті-решт досягнувши дальності пострілу 2300
метрів. Окрім того, Засядько розробив станок оригінальної
конструкції для пуску ракет, що відрізнявся від важких лафетів
Конгрейва простотою та легкістю.
Геніальний інженер об’єднує результати своїх розробок і
винаходів у фундаментальній роботі «О деле ракет
зажигательных и рикошетных», що є першим такого роду
посібником з виготовлення та використання ракет.
У 1834 році генерал-лейтенант Засядько йде у відставку,
відчувши значне погіршення здоров’я, – не виправдалися
сподівання на теплий південний клімат Харкова, не дала
результату й поїздка до Кавказу «на води».
Та видатний генерал ще прагне вирішувати важливі справи,
бажання робити корисне в ньому сильніше за хворобу. Його
непокоїть проблема перетинання Дніпровських порогів, він – уже
тяжко хворий – їде до Дніпра… Останніх сил коштував той задум
– машина для полегшення плавання була винайдена.
20 травня 1837 року Засядька, за його бажанням, перевозять
у Курязький монастир, де він за кілька днів помер. Тут і був
похований цей військовий геній, батько російської артилерії, чиє
ім’я носить кратер на Місяці.

Надія Кочерга. Козацький нащадок О.Д.Засядько як засновник

ракетного роду військ у Російській імперії (перша половина ХIХ століття)
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://histpol.pl.ua/ru/biblioteka/ukazatel-po-avtoram/avtory-k/kocherga-
nadezhda-konstantinovna?id=7952

203
 14. Геній від анатомії
(Володимир Петрович Воробйов)

Володимир Воробйов – один із

випускників Харківського університету,
викладач, академік, науковець, чиї
роботи добре відомі анатомам і
фізіологам. Фахівці шанують його ім’я,
користуються його розробками,
незважаючи на їх майже столітню
давність. Широкому ж загалу про
Воробйова відомо мало, хоча ми ходимо
по вулиці та провулку, що названі його
ім’ям, йому маємо завдячувати
створенням у Харкові Музею
становлення людини. На рахунку
Воробйова чимало зробленого вперше, що вповні – і за якістю, і
за кількістю – може оцінити лише фахівець. А для неспеціаліста,
як на мене, достатньо і одного факту, щоб зрозуміти рівень цього
вченого та практика одночасно: Володимир Петрович Воробйов
був головним спеціалістом серед тих, хто бальзамував тіло В. І.
Леніна, саме він керував групою і був основним джерелом
досвіду та рішень проблеми. Це була нестандартна і несподівана
робота, але, за великим рахунком, сам того не знаючи, Воробйов
готувався до неї майже зі студентських років.
Ще під час навчання в Харківському університеті
Володимир Воробйов вирізнявся творчим підходом,
новаторством, глибиною наукових пошуків. Про це свідчать
університетські архіви наукових робіт, що збереглися з тих часів.
Характеризуючи його праці, викладачі відзначали, що такого
рівня досягають не всі науковці, а що вже казати про студентів.
Основною сферою інтересів Воробйова з перших курсів стала
анатомія. Закінчивши університет у 1903 році, Володимир
Воробйов отримав диплом лікаря з відзнакою і залишився
працювати в цьому ж вузі помічником прозектора (спеціаліста з
виготовлення препаратів) на кафедрі анатомії.
Воробйов справедливо вважав, що в навчанні велику роль
відіграє наочна демонстрація, тому створення експонатів для

204
пояснення будови людського організму стало справою його
життя – змінювалися напрямки наукової роботи з вивчення
людини, але не переривалась робота з виготовлення муляжів,
препаратів, схем. На медичному факультеті університету ще з
1805 року існував так званий «Анатомічний театр», до речі, один
з небагатьох у країні. Але експонатів було небагато, і стан їх був
не найкращий. Тож працювати було над чим, тим більше, що для
людини зацікавленої, освіченої, як відомо, немає меж
досконалості. І Володимир Петрович почав вивчати стан інших
анатомічних музеїв Російської імперії, переймав досвід
закордонних закладів такого напряму. Його цікавили й
організаційні питання, і суто професійні, пов’язані зі
збереженням експонатів у найбільш природному стані.
Після семи років продуктивної роботи в університеті, не
рахуючи студентства, уже маючи великий досвід наукової,
практичної та викладацької роботи, Володимир Воробйов очолює
в 1910 році кафедру анатомії на медичному відділенні Вищих
жіночих курсів, організованих Харківським медичним
товариством. Пізніше відділення було об’єднано з медичним
факультетом Харківського університету, і з 1921 року це вже був
Медичний інститут (тепер – Харківський державний медичний
університет). До речі, саме Воробйов був ініціатором будівництва
його нинішнього головного корпусу на проспекті Леніна.
Роботу на новій кафедрі Воробйов розпочав з обладнання
препарувальні та лекційної аудиторії. Особлива справа –
створення навчального музею. Його стараннями в музеї з’явилося
багато експонатів з анатомії людини і тварин. Паралельно він
працював над атласом анатомії людини. Це був перший y Росії
посібник з анатомії, де, окрім традиційних малюнків із
латинськими назвами, подавалися пояснення російською мовою.
Звичайно, це сприяло підвищенню якості навчання. Обидва ці
проекти стали його вагомим вкладом у розвиток вітчизняної
медичної освіти. Атлас анатомії, удосконалений учнем
Воробйова Р. Синельниковим, досі використовується в медичних
вищих навчальних закладах країн СНД. У Харківському
державному медичному університеті сьогодні діють уже три
навчальні музеї, в одному з яких представлено еволюцію, процес

205
становлення людини. Музей становлення людини – не лише
своєрідний посібник для тих, хто вивчає медицину чи біологію.
Природно, що при створенні численних експонатів
Володимир Воробйов завжди стикався з проблемою
бальзамування та вивчав методи збереження анатомічних
препаратів у відкритому вигляді. У ході роботи він суттєво
удосконалив розробки, що вже існували на той час, і створив
власні практичні прийоми бальзамування. Його результати були
добре відомі в наукових колах, відомі настільки, що до нього
звернулися, коли після смерті Леніна постала проблема
бальзамування його тіла. Московські та ленінградські спеціалісти
відмовились, а харківський учений узявся за цю справу.
Неможливо сказати, що було найважче в ній: складність завдання
чи міра відповідальності. Так чи інакше, разом із групою колег
Воробйов досяг приголомшливих результатів. Він зробив те, чого
до нього ніхто не робив: йому вдалося не лише зберегти тіло
Леніна, але й надати йому максимально природного вигляду.
Вражає те, що більшість прийомів бальзамування винаходили
прямо на місці роботи, бо все було вперше. Якщо відкинути
політику й ідеологію, які роблять більшість подій
неоднозначними, це було велике досягнення, яким не можна не
захоплюватися. Це був, по суті, ризиковий експеримент без права
на помилку. А результат роботи Воробйова могли побачити всі
відвідувачі мавзолею на Червоній площі.
Тож, проходячи в Харкові вулицею чи провулком Воробйова
або відвідуючи створений ним музей, згадайте про талановитого
харків’янина, який зробив великий внесок у теорію медицини,
розвиток медичної освіти, досяг значних успіхів в анатомічній
практиці.

В. П. Воробьев. Гений от анатомии. Отечественная анатомия в

XX столетии: В.П.Воробьев, В.Н.Тонков, Д.А.Жданов, их вклад в развитие
анатомической науки. [Электронный ресурс]. - Режим доступа:
http://studentkgmu.blogspot.com/2011/01/14-xx.html

206
 15. Нова наука – фізикохімія
(Микола Миколайович Бекетов)

Прізвище Бекетових належить до

тих, почувши яке, не одразу розумієш, про
кого саме з цієї видатної родини йде мова.
Бекетови прославилися в хімії і ботаніці, в
архітектурі та літературі. Навряд чи хтось
візьметься визначити, хто з них був
найбільш талановитим. Кожний з них
зробив певний внесок у духовну й
інтелектуальну скарбницю України та
світу.
Микола Миколайович Бекетов – один
із засновників сучасної фізичної хімії,
науки цікавої і складної. Професор Харківського університету,
відомий своїм викладацьким талантом. Громадський діяч, який
піклувався про розвиток Харкова. Батько архітектора Олексія
Бекетова, чиї будинки є окрасою нашого міста.
М.М.Бекетов народився 1 січня 1827 року в Пензенській
ґубернії в родині морського офіцера Миколи Олексійовича
Бекетова. Навчався у Першій Санкт-Петербурзькій гімназії, потім
на відділенні природничих наук філософського факультету
Санкт-Петербурзького університету. Незадоволений обсягом
викладання хімії, майбутній учений перевівся до Казанського
університету, де тоді викладав видатний хімік-органік Зінін (до
речі, тезка Бекетова – теж Микола Миколайович). Здавалося,
Бекетов мав би наслідувати вчителя й вивчати органічні
речовини, але сталося інакше – молодий учений зацікавився
фізичною хімією, яка тільки починала з’являтися в той час.
У 1849 році М.Бекетов закінчив університет зі званням
кандидата природничих наук і повернувся до Петербурга разом із
Зініним. У його лабораторії він виконав магістерську
дисертаційну роботу, яка поклала початок широкій програмі
фізико-хімічних досліджень. У 1853-1855 роках М.М.Бекетов –
асистент кафедри хімії і технології Санкт-Петербурзького
університету. А з липня 1855-го розпочався його харківський
період – він професор Харківського університету. Наукова
діяльність Бекетова продовжувалась майже шістдесят років, і
весь цей час був присвячений фізичній хімії. Про Бекетова-хіміка
207
можна говорити довго й змістовно – серед його досягнень є і
теоретичні, і практичні здобутки. Наприклад, ще за чотири роки
до сформулювання Менделєєвим його періодичного закону
М.Бекетов стверджував, що питома вага елементів визначає
більшість їх властивостей. Він же є винахідником способу
отримання сірки з гіпсу та відбілювання хлором паперу і тканин.
Але наука – це не єдине, чим славний цей харків’янин. Якби
не його зусилля, навряд чи в 1869 році в Харкові виникло б
Товариство розповсюдження грамотності в народі. Він сприяв
заснуванню Товариства допомоги нужденним студентам. Бекетов
був ініціатором і організатором створення Харківської публічної
бібліотеки, будівлю якої безкоштовно спроектував його син. Він
був одним із найактивніших учасників того духовно-
просвітницького руху, який вирував у Харкові у другій половині
XIX століття зусиллями інтелігенції нашого краю, зокрема родин
Бекетових, Алчевських.
Микола Миколайович багато зробив для становлення
хімічної науки в Харківському університеті. Щойно прийшовши
на кафедру хімії, він, незважаючи на значне лекційне
навантаження, налагодив роботу лабораторій для учбових і
науково-дослідницьких занять – а цього раніше не було. Його
наполегливість в організації самостійної роботи студентів зросла
після перших успіхів його учнів і підкріпилася під час тривалого
закордонного відрядження, де вчений, серед іншого, знайомився
й з організацією наукової діяльності в європейських
університетах. Тож широким упровадженням студентських
досліджень із хімії університет має завдячувати саме Миколі
Бекетову.
У 1860 році М.Бекетов уперше у світовій практиці ввів
фізичну хімію – він захоплювався і глибоко займався нею сам –
як окрему дисципліну університетської програми, видав
підручник «Фізикохімія», яким користувалося не одне покоління
фізиків і хіміків, налагодив активну роботу Харківського фізико-
хімічного товариства при університеті. А як тільки університет
отримав можливість вирішувати питання внутрішнього устрою
самостійно, Микола Бекетов наполіг на розділенні фізико-
математичного факультету на три напрями: математичний,
природничих наук і фізико-хімічний. Це було перше в Росії
фізико-хімічне відділення, яке діяло майже двадцять років – аж
до від’їзду Бекетова до Санкт-Петербурзької академії наук і змін

208
в університетському статуті. У 1886 році фізико-хімічний напрям
було скасовано, і обсяг викладання хімії значно скоротився.
Пізніше харківські вчені неодноразово намагалися відродити
фізико-хімічний розряд в університеті, і це вдалося в 1926 році зі
створенням кафедри фізичної хімії.
Микола Бекетов – без перебільшення видатний хімік, який
сформував і передав своїм учням особливий стиль наукового та
природничого мислення. Цьому стилю притаманна відмова
слідувати науковій моді, прагнення до всебічного розгляду
досліджуваного явища, пошук його глибинних причин, високий
рівень узагальнення та глибина аналізу. Цей підхід не дуже
популярний, бо далеко не всім він під силу. Але саме він дав
можливість ученому досягти блискучих результатів світового
рівня. Сучасні досягнення харківської хімічної школи
демонструють, що уроки Миколи Бекетова не пройшли дарма. А
його стиль мислення – це добрий приклад роботи не тільки для
хіміків чи фізиків, але й для будь-кого, хто займається складними
й різноплановими проблемами.

Бекетов Микола Миколайович // Труды Н.Н. Бекетова и ряд

активности металлов./ Н.О. Мчедлов-Петросян [Електронний ресурс].
Режим доступу: http://www-chemistry.univer.kharkov.ua/beketov

16. Покликання – у травах і квітах

(Микола Степанович Турчанінов)

Микола Степанович Турчанінов –

знаменитий ботанік, що описав і
систематизував тисячі рослин вітчизняної та
закордонної флори й залишив як пам’ять про
себе один із найбагатших гербаріїв у світі.
Микола Турчанінов ще дитиною
дивував родичів своєю пристрастю до
рослин. Його однолітки, як і годиться
сільським хлопчиськам, проводили час у
іграх, для Миколи ж не було кращої розваги,
ніж розглядати рослини в околицях села
Микитівка, де він провів своє дитинство

209
(зараз село знаходиться на території Бєлгородської області). Про
науку ботаніку хлопчик нічого не знав і навіть не підозрював про
існування такого слова.
Тільки у дванадцять років, вступивши до Воронезького
народного училища, Турчанінов із радістю довідався про те, що
світу рослин присвячена ціла наука. Можливо, недостатньо
серйозний підхід до ботаніки в училищі став причиною того, що,
вступаючи спочатку вільним слухачем, а потім студентом до
Харківського університету, Микола Турчанінов обрав
математичний факультет.
Закінчивши Харківський університет, Турчанінов поїхав до
Санкт-Петербурґа, де почав працювати чиновником у
Міністерстві фінансів. Однак він продовжував свої «ножні»
флористичні вишукування й незабаром опублікував у журналі
першу статтю з ботаніки, присвячену переліку рослин
петербурзької флори. Після цього Микола Турчанінов почав
займатися лише ботанікою.
Яскравим періодом наукової діяльності Турчанінова стало
його перебування в Іркутську. Він з таким захопленням узявся за
вивчення нового краю, що досить швидко почав здобувати
популярність у наукових колах. У 1830 році тридцятишестилітній
ботанік Турчанінов став членом-кореспондентом Петербурзької
академії наук із званням «ученого мандрівника між Алтаєм і
Східним океаном». На той час він налагодив міцні зв’язки із
закордонними колегами й активно обмінював сибірські рослини
на екземпляри з далеких країн, поповнюючи свій у майбутньому
знаменитий гербарій. Результатом байкальських досліджень
стала головна робота Миколи Турчанінова – довідник «Байкало-
Даурська флора», де вчений описав 1154 види рослин (у тому
числі 170 нових) і 15 нових родів. Відразу після його виходу у
світ Микола Степанович одержав престижну наукову нагороду –
Демидівську премію Петербурзької академії наук.
«Учені подорожі» Турчанінова тривали майже півтора
десятка років і припинилися дуже несподівано: піднімаючись
сходами з черговим оберемком сухих рослин, він упав. Отримана
травма виявилася настільки важкою, що одна нога назавжди
залишилася нерухомою. Не виключено, що талановитий флорист
міг би завершити свої дні в бідності та розпачі: інвалідність не
дозволяла йому проводити польові дослідження, а капіталу він
так і не заробив – наука завжди була для Турчанінова не засобом

210
збагачення, а радістю й сенсом життя... Але на допомогу своєму
колишньому студенту прийшов Харківський університет. У
1847 році Турчанінов повернувся у свою alma mater, тут він
одержав квартиру недалеко від університету і 600 карбованців на
рік для збільшення свого унікального гербарію. Учений з ранку
до вечора займався вивченням отриманих рослин, їхнім
визначенням і описом – і так майже два десятки років, що він
провів у Харкові...
За своє життя Микола Турчанінов описав 172 нових роди і
1563 нових види рослин. А зібраний ним гербарій, що ботанік
передав у дар рідному університету, був наприкінці ХІХ століття
найбільшим у світі. Він нараховував 53 тисячі видів рослин із
різних куточків світу. У роки окупації ця багата колекція була
вивезена гітлерівцями з Харкова. На щастя, її вдалося знайти та
повернути в Україну. Зараз іменний гербарій Турчанінова
зберігається в Інституті ботаніки ім. М. Холодного НАН України
в Києві. А на Алтаї щовесни розпускає пелюстки ніжна квітка на
ім’я турчаніновія.

М.С. Турчанінова // Ботанічний сад Харківського національного

університету [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://yandex.ua/yandsearch?lr=147&oprnd

17. Остап Вишня: доля гумориста-мученика

Його називали найбільш тиражним

українським письменником і творцем
нового жанру – «усмішок». Його по-
справжньому любили читали – і в місті, і в
селі. Були навіть випадки, коли селяни
ліквідували свою неписемність, щоб самим
читати його твори. Він отримував щодня
десятки листів з подяками, проханнями
допомогти, розібратися (і голова ВУЦВК
Петровський напівжартома питав: хто,
власне, насправді є всеукраїнським
старостою?). Він жартував, висміював, іронізував, незважаючи на
трагізм цього самого життя, а незадовго до смерті записав у

211
щоденнику: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти
можна від суму!»
Як Павло Губенко, син селянина з села Груні, що на
Полтавщині, він народився 13 листопада 1889 року і наступні
20 років жив з цим ім’ям. У 10 років залишився сиротою, проте
закінчив початкову школу та фельдшерсько-військове училище в
Києві, де навчався безкоштовно, як син колишнього унтер-
офіцера. Тяга до освіти була такою сильною, що в неспокійному
1917 році фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний
курс і вступив на історико-філологічний факультет Київського
університету. А далі – закружляли його революційні події.
Якщо оперувати фактами, то наприкінці 1917 року Павло
Губенко перейшов на роботу в санітарну управу Міністерства
шляхів УНР, у складі цього міністерства евакуювався до
Кам’янця-Подільського, де і були опубліковані його перші
літературні праці – фейлетони та памфлети. За підрахунками
дослідників, за період із листопада 1919 до лютого 1920 року
гуморист-початківець опублікував 37 творів – в основному під
псевдонімом Павло Грунський.
Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але
його відразу ж заарештовує НК: «Під’їхала платформа, мене й
посадили. Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив.
Нема дурних». Платформа була, звичайно ж, радянською, але
вона не заважала тоді любити Україну. Проте, Павло Губенко
провів півроку в підвалах НК, звідки йому допоміг вибратися
Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці –
Харкові, де з квітня 1921 працював у республіканській газеті
«Вести ВУЦИК». А 22 липня 1921 року народився на світ
гуморист Остап Вишня – у «Селянській правді» було
опубліковано фейлетон «Дивак, їй-богу!» з таким підписом.
Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє
ім’я письменника згадували вкрай рідко – тільки в офіційних
паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом
він переїхав у будинок «Слово», побудований спеціально для
письменників. До цього часу він уже одружився вдруге – на
талановитій актрисі театру Варварі Маслюченко. Вперше він
побачив її на виставі «Жанна д’Арк» і потім не пропускав жодної
вистави за її участі, приносячи – часто на останні гроші – букетик
фіалок. У Варвари була донька, і Вишня, одружившись,

212
виховував її як свою. Жили вони в другому під’їзді
письменницького будинку, на третьому поверсі, у квартирі № 22.
Остап Вишня набуває величезної популярності, у пресі один
за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому
й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)»
(1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився,
щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Украïнiзуємось» (1926),
«Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi»
(1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930);
двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири
томи «усмішок». Їх головна тема – розвінчання недоліків людини
й суспільства.
Читачі Вишню любили і появи його «усмішок» чекали, як
свята. А от критики... Кілька цитат із критики 20-х років: «До
дрібниць літературний обиватель», «Остап Вишня – це криза
нашого гумору», «Недалеке майбутнє несе забуття Остапа
Вишні». До 1934 року визначення стане ще жорсткішим і
нещаднішим: «Кулацький блазень Остап Вишня». До цього часу
Павло Губенко вже був засуджений на 10 років сталінських
таборів.
1933 рік. Розкручується виток репресій проти інтелігенції.
13 травня покінчив із собою близький друг Вишні й сусід по
будинку «Слово» Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня
три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: «На кого ж
ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?».
Через півроку, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей
час ішов процес «Української військової організації», і до нього
«підключили» трьох письменників – Олеся Досвітнього, Сергія
Пилипенка та Остапа Вишню. Їх звинуватили в підготовці
вбивства Павла Постишева (другий секретар ЦК КП(б)У), Власа
Чубаря (глава Раднаркому УРСР) і Всеволода Балицького
(особливий уповноважений ОГПУ в УРСР, з 1934 року – нарком
внутрішніх справ УРСР). Перший в Україні позасудовий і
закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня
1934 року. Лише Остапа Вишню було «помилувано», він отримав
десять років таборів. Інших дев’ять осіб, обвинувачених у справі
УВО (ще не завершеній – усього було заарештовано 148 осіб),
розстріляли.
Остап Вишня опинився в Ухтпечтабі. Варвару Маслюченко
звільнили з театру й наказали їй виїхати з Харкова. Жінка з

213
маленькою донькою на руках залишилася без будь-яких засобів
до існування. Після тривалих клопотань і оббивання порогів їй
дозволили перебратися до чоловіка в табір. Разом із донькою
вона проїхала майже дві тисячі кілометрів, але за місяць їй
сказали, що сім’я не має права жити разом з арештантом, і
Варвара з дочкою змушені були поїхати. У 1937 році Остап
Вишня потрапив до числа смертників і дивом залишився живий.
Його погнали в інший табір за 800 кілометрів, але через
бездоріжжя конвоїри збилися з правильного шляху, а коли
нарешті дісталися до «пункту призначення», виявилося, що
керівництво НКВС в особі Єжова усунуто, також усунено й
верхівку табору, і розпорядження знищити письменника було чи
то забуто, чи то скасовано.
«Як дасть Бог вижити каторгу – то нехай мені рука всохне,
як візьму перо в руки. Тільки – Сибір, глушина! Сільця
розставляю і рибу ловлю», – розповідав Остап Вишня своєму
другові, Йосипу Гірняку, актору театра «Березіль», в’язню того ж
табору. Звільнили Остапа Вишню в 1943-му; як кажуть, його
близьким друзям Олександру Довженку, Юрію Яновському і
Миколі Бажану вдалося виклопотати звільнення друга: Сталіна
переконали в тому, що країні у воєнний час особливо необхідні
його «усмішки». З яким настроєм він їх писав, чого коштував цей
сміх крізь сльози – сьогодні можна тільки здогадуватися. У
1955 році Остапа Вишню реабілітували, а 28 вересня 1956 року
він помер. Кажуть, що він жартував аж до смерті...

Остап Вишня: судьба юмориста-мученика [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://www.oblrada.kharkov.ua/ru/article/ostap-vyshnya-
dolya-humorysta-muchenyka-1991.html

18. Харківський кобзар

(Гнат Хоткевич)

Одним із тих, хто був якщо не першим, то безумовно одним

із кращих у багатьох сферах, є Гнат Хоткевич. Важко сказати
однозначно, хто він – письменник, драматург, перекладач,
режисер, композитор, бандурист, педагог, актор чи
мистецтвознавець. Талант цей був від Бога – а як інакше
пояснити його віртуозну майстерність гри на бандурі, якої він

214
ніде не навчався (лише в дитинстві бачив, як грали бандуристи).
До того ж, за словами сучасників, Хоткевич професійно володів
фортепіано, віолончеллю, скрипкою, був обізнаний у світовій
класичній спадщині, мав композиторський талант.
Гнат Мартинович Хоткевич
народився 31 грудня 1877 року в Харкові,
а дитячі роки провів у селі Деркачі. Звідси
він виніс свої перші враження про життя
народу, а від кобзарів-бандуристів, співом
яких захоплювався, дізнавався про
визначні події та славетні імена
української історії.
Навчався Гнат у Харківському
реальному училищі, потім у Харківському
технологічному інституті. Незважаючи на
технічний профіль навчання та схильність
до інженерної справи, чи не весь свій вільний час Хоткевич
присвячував мистецтву: разом з іншими студентами готував
п’єси українських драматургів і ставив їх у найближчих селах під
Харковом, у 1895 році в рідних Деркачах організував селянський
театр, у 1896 році з успіхом дав концерт пісні та гри на бандурі в
Полтаві. Більше того, у 1899 році він організував перший в історії
кобзарства виступ кобзарів і лірників на дванадцятому
археологічному з’їзді в Харкові, де сам виступив з критикою
державної політики, яка суттєво обмежувала розвиток кобзарства
та рідної пісні. Реакція влади була категоричною – Хоткевич був
відрахований з інституту без права вступу та із забороною жити в
Харкові. Тому він звертається до хору Миколи Лисенка і невдовзі
вирушає з колективом у гастролі Україною як кобзар.
На щастя, відрахування з інституту було недовгим. У
1900 році Хоткевича поновили в числі студентів, і він невдовзі
закінчує навчання. Працюючи інженером на залізниці, він не
відмовляється від мистецтва. У 1901 році організовує
театральний гурток, який поволі перетворюється на робітничий
театр (до речі, перший в Україні), де під його керівництвом у
1902 -1904 роках працювало 150 аматорів, а щороку ставилося по
сімнадцять-дев’ятнадцять вистав з репертуару українських
драматургів.
Деякий час він жив у харківського художника Сергія
Васильківського, а потім емігрував до Західної України. Митця

215
зацікавила культура Гуцульщини: він почав збирати народні
пісні, фольклор, вивчати місцеву говірку та звичаї. У 1909 році
він організував театральний гурток, який, як і харківський,
швидко став театром. Цього разу гуцульським. Представляючи
п’єси з гуцульського життя, часто написані Хоткевичем, артисти-
аматори мандрували по селах і містах Галичини, побували в
Чернівцях і Варшаві. Проживши на Галичині шість років,
Хоткевич у 1912 році повертається на Слобожанщину,
незважаючи на загрозу арешту. І його дійсно заарештували. Втім,
через декілька місяців він виходить на волю й розгортає активну
мистецько-просвітницьку діяльність. Гнат Мартинович створює в
Харкові національний хор, репертуар якого включає великі цикли
обрядових і весільних пісень, викладає українську літературу в
Харківському зоотехнікумі, потім клас бандури в Харківському
музично-драматичному технікумі, пише роботи з теорії та історії
кобзарського мистецтва, працює над удосконаленням гри на
бандурі, виступає з концертами по різних містах України.
Як і багатьох яскравих українських митців, Хоткевича не
обійшли репресії 30-х років: у 1937 році йому було висунуто
стандартне обвинувачення в «українському буржуазному
націоналізмі». У жовтні 1938 року Хоткевича було страчено.
Реабілітували митця вже посмертно в 1956 році. Зараз у селищі
Високому встановлений пам’ятний знак біля будинку, у якому
останні десять років жив письменник. У 1989 році до селища
приїжджала з Франції Галина Хоткевич, наймолодша дочка
митця...

Харківський кобзар Г. Хоткевич // Дубас О.І. Становлення та

розвиток кобзарських шкіл в Україні (XVII – перша половина XX століття)
2002 года: Автореф. дис... канд. мистецтвознавства: 17.00.03 / О.І. Дубас;
Ін-т мистецтвознав., фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського
НАН України. – К., 2002. – 20 с.

216
 19. «Працею звеличуюсь»
(Родина Харитоненків)

Історія української династії «цукрових

королів» Івана та Павла Харитоненків
тісно пов’язана з Краснокутщиною.
Сьогодні їхнє прізвище майже забуте, а до
революції воно називалося поряд із
прізвищами фабрикантів і меценатів
Третьякова, Морозова, Терещенка. Батько
та син Харитоненки, підприємці, відомі
громадські діячі, вписали окрему сторінку
в історію Харківщини. Історія цієї родини
цікава й повчальна – їх вирізняла любов до
своєї справи та до рідної землі. Досягши
визначних ділових успіхів, накопичивши
чималий капітал, вони гідно
продемонстрували свій істинний
патріотизм, зробили вагомий внесок у піднесення освіти й
культури краю, розвиток науки та мистецтва як головних
двигунів відродження і прогресу.
У 1880-х роках Іван Харитоненко, член синдикату
цукровиробників Росії, відкрив найбільший в Україні цукровий
завод, на якому працювало 800 чоловік. Саме тоді в Харкові
Харитоненко, на той час другий в Україні цукровий магнат після
Терещенка, веде активну благодійну діяльність. Він, зокрема,
жертвує кошти на придбання будівлі музичного училища, на
створення школи при Харківській єпархії. Показово те, що Івана
Харитоненка, який мав за плечима лише церковнопарафіяльну
школу та був людиною досить далекою від науки, було обрано
почесним членом Харківського університету. Мало хто знає, що
свого часу за його кошти було зведено триповерховий
студентський гуртожиток на 150 осіб, який знаходився на
Сумській і згодом був відданий для потреб медичного факультету
університету. До Великої Вітчизняної війни саме в цьому
будинку був розташований головний корпус медінституту. Зараз
на місці цієї будівлі знаходиться Промбудпроект.
Харитоненко-молодший успадкував від батька не лише
підприємницький хист, але й потяг до духовних скарбів. До того
ж, він отримав гарну освіту. Юність Павло провів у Москві, де
217
зібрав унікальну колекцію європейського та вітчизняного
живопису: роботи Лемоха, Архипова, Полєнова, братів
Васнєцових, Сурікова, Сєрова, Коровіна, Рєпіна, Верещагіна,
Айвазовського, Малявіна, Врубеля, Сомова, Нестерова. Колекцію
Харитоненка свого часу прикрашала й «Невідома»
І.М.Крамського – тепер ця картина знаходиться у Третьяковській
галереї. А в його розкішному московському будинку на
Софійській набережній свого часу жили Герберт Уелс та
Айседора Дункан. (Нашим сучасникам цей особняк відомий як
будинок посольства Великої Британії в Росії.)
Свого часу Павло Харитоненко був директором Бєлгород-
Сумської залізниці (пізніше одну зі станцій було названо його
ім’ям), входив до складу керівництва Всеросійського товариства
цукровиробників, обирався почесним членом Петербурзької
академії мистецтв, Першим головою Товариства друзів
Румянцевського музею в Москві, який великою мірою було
збудовано на його пожертви.
Коштом Харитоненка-молодшого 20 студентів отримали
музичну освіту в Московській консерваторії. А натомість
побудованого та переданого в 1885 році у володіння
Харківському університету двоповерхового будинку вартістю 50
тисяч рублів Уряд заснував при університеті 18 премій імені
І.Г.Харитоненка.
На його пожертвування було збудовано пам’ятник Богдану
Хмельницькому в Києві, перший бетонний міст у Сумах,
Народний дім у Харкові (тепер там Палац культури ХЕМЗу).
Меценат одним із перших відгукнувся на заклик професора
Московського університету Івана Цвєтаєва (батька Марини
Цвєтаєвої) допомогти в побудові та створенні Музею красних
мистецтв. Сьогодні це Музей образотворчих мистецтв імені
О.С.Пушкіна – найкрупніший у Москві та другий за значенням на
теренах колишнього Союзу.
Тож маєток родини, заснований Харитоненком-старшим
1884 року на Краснокутщині й названий на честь його меншої
доньки Наталівкою, не міг не стати своєрідним культурним
осередком на Слобожанщині. Сюди щороку приїжджало 40-50, а
то й 100 чоловік гостей, у тому числі відомі культурні діячі. У
гостях у Харитоненків подовгу жили й працювали художники –
брати Костянтин і Володимир Маковські, Сергій Виноградов,
Михайло Нестеров. Для ознайомлення з новими технологіями

218
ведення господарства тут проводилися екскурсії для вітчизняних
та іноземних спеціалістів, студентів Московського
сільськогосподарського інституту.
У садибі було багато цікавого: парк, сад, храм. У парку, що
колись розбили поміщики, і дотепер ростуть десятки видів
екзотичних рослин – приміром, ніде більше на Харківщині ви не
зустрінете карельську березу. Сад Харитоненки посадили за
10 кілометрів від парку – Наталівський ґрунт не підходив для
екзотичних фруктових дерев. Досі невідоме ім’я людини, якій
належить задум цього дійсно дивовижного творіння. Шість терас,
розташованих на схилі балки у вигляді великої дуги, упродовж
цілого дня розвернуті до сонця, утворюючи своєрідний
рефлектор. Зібрані ним сонячні промені нагрівають повітря над
садом і кам’яні тераси. Навіть уночі температура в саду
залишається на кілька градусів вищою від навколишньої. Цей
специфічний мікроклімат і дозволяв вирощувати тут рідкісні й
екзотичні рослини. Оригінальна форма споруди дуже добре
передає звуки на відстані: неголосну розмову можна почути на
протилежних краях тераси, за 40-60 метрів.
«Тераси, що співають», – так був названий цей унікальний
акустичний ефект. Харитоненки використовували його для
проведення творчих вечорів. Розповідають, що сюди
запрошували провідних співаків і їхній спів було чути на всю
околицю. І сьогодні, прогулюючись яблуневими терасами, можна
почути тиху своєрідну мелодію, створену шелестом дерев.
А в 1913 році Наталівка була прикрашена вишуканим
Спасівським храмом у староновгородському, великокнязівському
стилі. Для проектування, будівництва й оформлення храму були
запрошені видатні майстри свого часу: архітектор Олександр
Щусєв (саме він, до речі, спроектував Мавзолей Леніна),
художник і скульптор Олександр Матвєєв, скульптор Сергій
Коньонков, художник Олександр Савінов. Це була «домашня»
церква Харитоненків, у ній не проводилися служби – господарі
маєтку зберігали тут свою унікальну колекцію ікон XII-
XVIII століть і церковних старожитностей. А колекція, за
словами тогочасних мистецтвознавців, була дуже цінною – ікони
з цієї збірки неодноразово представлялися на виставках. Вони
також демонструвалися на Першому всеросійському з’їзді
художників, що проходив у Петербурзі, та на виставці в Москві з
нагоди святкування у 1913 році 300-річчя Дому Романових.

219
 У 20-х роках колекцію харківського промисловця і мецената
порівнювали за цінністю тільки з двома аналогічними, що
знаходилися в Петербурзі та Москві.
Особливістю музею в Наталівці було його розміщення у
природному середовищі – церкві у стилі XV століття. Усе
внутрішнє оздоблення храму було відображенням тієї епохи і
давало можливість скласти уявлення про церковне мистецтво
ХV-ХVІІІ століть.
Цікаво, що після 1917 року, коли поміщицький маєток було
націоналізовано, у Наталівці на базі художніх цінностей родини
Харитоненків був створений єдиний на той час в Україні музей
садибного типу. Він складався з двох відділів: нового і старого
мистецтва. Для першого, де експонувалися картини, меблі,
вироби з бронзи та фарфору, виділили окремий будинок, а відділ
старого (давньоруського) мистецтва залишився у церкві.
Наталівський музей, який було офіційно відкрито в 1920 році,
мав всеукраїнське значення, а за своєю художньою цінністю був
унікальним у межах СРСР. Уже тоді неодноразово поставало
питання переведення музею до Харкова, але комісії, що виникали
одна за одною, вважали це недоцільним.

Сьогодні про долю колекції з Наталівського музею відомо

небагато. Наприкінці 1929 – на початку 1930 року невелика
кількість найбільш цінних експонатів із Наталівки була вивезена
до Харкова. Деякі експонати цієї колекції зберігаються в колекції
Харківського художнього музею, Київського музею російського
мистецтва, Лебединського краєзнавчого музею. Сама ж садиба,
на жаль, зазнала значних руйнувань. Але й сьогодні вона являє
собою унікальну пам’ятку садово-паркового мистецтва й
архітектури, не втрачає свого історико-культурного значення.
На родинному гербі Харитоненків були слова: «Працею
звеличуюсь». Я впевнений, що тільки завдяки своїй
працелюбності та великій любові до всього земного й духовного
нашим видатним землякам вдалося досягти високої освіченості,
яка дозволила збагатитися матеріально та розгорнути значну
благодійну, культурно-мистецьку, духовну діяльність.

Працею звеличуюсь (родина Харитоненків) // Меценатська та

благодійницька діяльність родини [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://yandex.ua/clck/jsredir?from=yandex.ua

220
 20. Між двома музами
(Іван Максимович Лисенко)

Іван Максимович Лисенко народився

у селі Черемушна Валківського району. У
його родині в особливій пошані була
народна українська пісня. Співали всі: і
батько, і мати, і сестра, і він сам. Після
закінчення середньої школи працював у
колгоспі, а згодом влаштувався токарем на
Харківський трактороскладальний завод.
Не маючи помешкання в Харкові, на
роботу добирався з рідного села пішки та
потягом.
У 1961 році він став студентом Харківського університету.
Ще навчаючись у Харківському університеті на філологічному
факультеті, він мав творчі контакти з відомими українськими
поетами Іваном Вирганом та Василем Мисиком, які вплинули на
його становлення. А його літературними побратимами були
Василь Бондар, Станіслав Шумицький, Олекса Марченко.
Так само ще в Харкові Івана Лисенка перестріла й інша муза
– музична. Він був неабияким меломаном, а зустріч із
харківським оперним співаком Миколою Манойлом змінила
творчі шляхи молодого письменника. Після закінчення
університету він деякий час працює шкільним учителем, а згодом
потрапляє до Києва, де розгортає широку літературну та
музикознавчу роботу, паралельно навчаючись у Київській
консерваторії.
Заборонені знання
Усі праці Івана Лисенка прийшли до читача вже після
проголошення незалежності України, бо до того він був серед
заборонених авторів. Лише в 1997 році з’являється друком його
капітальна праця «Словник співаків України», яка нині
витримала вже три видання. Потім були «Українські співаки у
спогадах сучасників» (2003), «Музики сонячні дзвони» (2004),
«Словник музикантів України» (2005), «музична культура
України» (2008). Ще раніше вийшла книга «Іван Алчевський»
(1980).

221
 Але не забуває Іван Лисенко й про свої літературні
зацікавлення. У 2002 році виходить його книга «Поезії видіння
осяйне», в якій уміщено літературознавчі статті про видатних
українських поетів: Олександра Олеся, Христю Алчевську,
Майка Йогансена, Євгена Маланюка, Олександра Коржа. Крім
того, з’являються окремі книги про українських поетів
Олександра Олеся («Поет з душею вогняною», 1999), Майка
Йогансена («Речник української культури», 2003), Олександра
Коржа («Поет зболеного серця», 2009), Миколу Вороного
(«Лицар честі і краси», 2011).
Він один з небагатьох в українській літературі, хто повернув
нашим читачам творчість забутих і репресованих письменників.
Це, зокрема, стосується Павла Савченка, цікавого українського
поета, замученого денікінцями («Червоний вечір», 1991),
репресованого поета-земляка Олександра Коржа («Шуміти
прошу листя», 2006) та самобутньої української письменниці
Марусі Волвачівни («Кажи жінці правду, та не всю», 2007).
Незважаючи на свою відірваність від рідного краю, Іван
Максимович завжди вважав себе патріотом і довів це своїми
книгами. Основною його діяльністю в царині пропаганди рідного
краю була підготовка «Валківської енциклопедії», над якою він
працював майже півстоліття. Це перше регіональне видання в
Україні, створене за всіма законами енциклопедичного
мистецтва.
Тритомна «Валківська енциклопедія», яку видав Іван
Лисенко, дає різноманітні відомості, головним чином про тих
видатних людей у галузі культури, освіти, медицини, техніки та
громадської діяльності, які є уродженцями цього краю, постійно
працювали й прославили Валківщину. У виданні Іван
Максимович зробив спробу висвітлити історію району. Є в
енциклопедії описи приватних бібліотек, музеїв, архівів нині
діючих і тих, що були знищені в різні часи. Досі вийшло три томи
цієї книги, а четвертий має вийти друком найближчим часом.
Своєю «Валківською енциклопедією» Іван Лисенко відродив
пам’ять наших земляків, повернув нам історію і культуру, наші
традиції. Цей досвід Іван Лисенко перейняв ще від Миколи
Бажана, видатного енциклопедиста, з яким письменник тривалий
час співпрацював в «Українській Радянській енциклопедії».

222
 Крім того, три роки тому вийшла його книга «Черемушна»
про рідне село письменника, яка також пройшла червоною
ниткою майже через усе його життя.

За матеріалами газети «Слобідський край», Віталій АРТЕМЕНКО,

смт. Покотилівка, Харківський район

21. Юрий Олеша: «Романтик» революции

и «лишний человек»

«Я російський інтелігент. У Росії

винайдено це прізвисько. У світі є лікарі,
інженери, письменники, політичні діячі. У
нас є спеціальність – інтелігент. Це той, що
сумнівається, страждає, роздвоюється, бере
на себе провину, кається і знає в точності,
що таке подвиг, совість і т. ін.». Юрій
Олеша
«Рік мого народження збігся з останнім
роком дев’ятнадцятого століття. Людина
марнославна, я вбачаю в цій обставині
деяке знамення. Гейне, що народився в
1801 році, називав себе першою людиною дев’ятнадцятого
століття. Народившись на іншому кінці століття, я можу назвати
себе його останньою людиною» – запише згодом Юрій Олеша у
своїх «Літературних щоденниках». І додасть: «Щоб народитися в
Одесі, треба бути літератором. Я, втім, народився в
Єлисаветграді, але всю лірику, пов’язану з поняттям
батьківщини, відношу до Одеси».
Усі вулиці його дитинства вели до моря, де так добре
мріялося. Була гімназія, яку він дуже не любив, а директора –
боявся, були друзі – Валентин Катаєв, його молодший брат Женя
(відомий під псевдонімом Євгеній Петров – один із «хрещених
батьків» Остапа Бендера), Ілля Файнзільберг (він же – Ілля Ільф ),
Едуард Багрицький; були перші літературні спроби – у віршах;
були перші публікації – в одеському «Південному віснику». Він
закінчує гімназію, вступає на юридичний факультет Одеського
університету, але в країні починається революція і громадянська
війна.

223
 До столичного Харкова на початку 20-х років з’їжджалися
різні творці: місто буквально кишіло письменниками,
художниками, артистами. Юрій Олеша приїхав сюди разом із
Валентином Катаєвим та Єрзою Александровим у голодному
1921 році. Друзі влаштувалися працювати в центральній
республіканській установі ПівденРОСТА, де обіймали значні
посади, займаючись агітацією та пропагандою. Це не заважало їм,
як згадував пізніше Валентин Катаєв, ходити в штанях з
мішковини, бязевих нижніх сорочках лікарняного типу, і босоніж
– черевики довелося продати на базарі, щоб не померти з голоду.
Згодом друзі переїхали на вулицю Дівочу, знявши в
кутовому будиночку дві кімнати. Дві – бо Юрій Олеша жив тут із
дівчиною, в яку був закоханий так, як закохуються тільки в
юності – відчайдушно і «на все життя».
Її звали Серафимою, Серафимою Густавівною Суок. Усього
за три роки він дасть це ім’я своєї коханої героїні дівчинці-
танцівниці з «Трьох товстунів». Батько, домігшись у Харкові
переходу в польське підданство, забрав матір і поїхав до Польщі,
а Юрій залишився, бо його кохана, його Симочка, їхати
відмовилася. «Я проводжав матір і батька. Потім, плачучи,
перетнув вокзальну площу... Мені було двадцять два роки, я
плакав, я був молодий, без грошей, без професії – я залишився
один, зовсім один у країні, проклятій моїм батьком», – згодом
записував Олеша. Згодом Серафима знайомиться з поетом
Володимиром Нарбутом, який теж тоді був у Харкові, і покидає
Юрія. Це був сильний удар. Олеша вирішує поїхати з Харкова до
Москви.
У роки війни Олешу було евакуйовано до Ашгабада, потім
він повернувся до Москви. Письменник із гіркотою називав себе
в післявоєнні роки «князем «Націоналя», маючи на увазі свій
спосіб життя. «Невроз епохи», який гостро відчував письменник,
відбився в невиліковному алкоголізмі. Його шістдесятиріччя
минуло непоміченим. Він помер у Москві 10 травня 1960 року.

Юрий Олеша : Романтик революции и «лишний человек»

[Электронный ресурс]. – Режим доступа:
http://www.oblrada.kharkov.ua/ru/article/yuriy-olesha-romantyk-revolyutsiyi-i-
zayva-lyudyna-2005.html

224
 22. Леонід Биков: ...якого любили всі

Леоніда Бикова пов’язують з Харковом дванадцять років – з

1947 по 1960 – коли він спочатку був студентом театрального
інституту, а потім актором театру імені Тараса Шевченка. Він
дихав харківським повітрям, разом із нами ходив харківськими
вулицями, – а значить, тим більше дорогий нам.

Свою першу роль у кіно Леонід Биков зіграв 1953 року – це

був фільм «Доля Марини», де актору випала епізодична роль
сільського хлопця Сашка. Він грав поряд із зірками тодішнього
радянського екрана: Миколою Гриценком, Михайлом
Кузнєцовим, Борисом Андрєєвим. Те, що картина виявилася
надзвичайно популярною, відіграло свою роль: актора
харківського театру помітили й запам’ятали – і глядачі, і
професіонали кіно. А герой Бикова Петро Мокін із наступного
фільму «Приборкувачка тигрів» настільки полюбився глядачам,
що його почали впізнавати на вулиці.
Актор Леонід Биков почався з фільму Анатолія Граника
«Максим Перепелиця». Це була його перша головна роль. Трохи
комічний, надзвичайно добрий і світлий – для багатьох цей герой
став уособленням найкращих чеснот «героя нашого часу»,
звичайного парубка з колгоспу – одного з нас. Після цієї ролі
225
Бикова часто називали Максимом – настільки «по-справжньому»
він зіграв свою роль.
Талант глибокого драматичного актора вперше, мабуть,
розкрився у «Добровольцях». У ролі Льоші Акішина Биков
багато розказав глядачам про себе – людину з ліричною душею і
мужнім серцем.
Фільм «Альошчине кохання» був останнім, у якому Леонід
Биков знімався, ще граючи в Харківському театрі імені
Шевченка. Говорять, що мосфільмівські режисери Семен
Туманов і Георгій Щукін довго вмовляли його зіграти в картині
головну роль. Актор вагався: на той час йому було вже за
тридцять, а героєм мав бути двадцятилітній юнак, що закохався в
красуню, яка мусила врешті закохатися в нього. Режисери не
помилилися: надзвичайно романтичний і красивий, фільм став
шлягером тогочасного радянського кінематографа. Биков створив
образ настільки зворушливий, що історія ця зовсім не
сприймалася як режисерська вигадка – вона здавалася просто
взятою з життя.
Коли картина вийшла на екрани, Леонід Биков уже поїхав з
Харкова. Потім була акторська і режисерська робота,
«Ленфільм», Київська кіностудія імені Довженка, де в 1972 року
він почав знімати «У бій ідуть лише «старики» – один із
найкращих фільмів про війну в радянському кінематографі.
На Всесоюзному кінофестивалі в Баку картина отримала
почесний приз – тоді це сприймалось як перемога. Трохи пізніше
стала відома історія про те, що Биков цілком міг отримати
головний приз фестивалю.
Офіційні рядки біографії Леоніда Бикова створюють
враження доволі успішної творчої кар’єри: заслужений артист
РРФСР, народний артист УРСР, лауреат Державної премії
Української РСР. Державну премію Леонід Биков отримав за
фільм «Ати-бати, йшли солдати» – це був другий його
режисерський та акторський тріумф після «Стариків».
Леоніду Бикову було лише п’ятдесят, коли він загинув.
Феномен Леоніда Бикова – актора, режисера, людини – ще чекає
своїх дослідників.

Леонид Быков. Которого любили все. – [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://burenina.ru/bykov

226
 23. Сильніша за левів (І. Бугримова)

З 2003 року колишній майдан

Урицького перед Харківським цирком
носить ім.’я нашої землячки Ірини
Бугримової. Виявляється, харків’янка
Ірина Бугримова – не лише перша в СРСР
жінка-дресирувальниця хижаків, але й
багатосторонньо обдарована, унікальна
особистість.
Знайомство Бугримової з цирком
почалося в ранньому дитинстві, коли її
батько, професор Харківського
ветеринарного інституту, лікував тварин у
місцевому цирку. Він часто брав дівчинку
з собою, а вона із задоволенням
асистувала йому, водночас спостерігаючи за тренуваннями
акробатів і жонглерів. Та Бугримова «загорілася» саме
дресируванням, і все подальше життя присвятила левам.
У 1937 році керівництво радянських цирків запропонувало
Бугримовій об’єднати трюки та дресирування. Так із часом
з’явилися унікальні номери «Ковдра», «Лев на гойдалці», «Лев на
коні», «Лев-канатоходець» та багато інших, що складали
своєрідні «міні-вистави». Чому Бугримова обрала саме левів?
Якось вона зізналася журналістам: «Лев – цар звірів, красивий,
могутній. ...Він розумний та кмітливий. Дресирувати лева, як на
мене, найскладніше».
Ірина Бугримова присвятила левам майже 40 років,
виховавши за своє життя більше 80 хижаків, її вистави
вирізнялися цікавими сюжетними лініями – кожен лев ніби
виконував свою «роль», мав постійно взаємодіяти з
дресирувальницею та іншими звірами. Глядачі завжди
спостерігали цікаву картину: Ірина Миколаївна вправно керувала
на манежі цілою групою грізних хижаків, які на очах у публіки
перетворювалися на покірних і спокійних. Хоча траплялися й
несподіванки: дехто з «артистів» міг задіти лапою чи навіть
укусити свою дресирувальницю. Газети писали, що один із
виступів улітку 1941 року закінчився для Бугримової сорока
вісьмома швами. А в 1957-му, після виступів у Польщі, вона мала

227
зробити пластичну операцію на обличчі. Незважаючи на численні
травми, Ірина Миколаївна не зрадила своєму покликанню, не
розчарувалася в левах і продовжувала виступати.
Вона підкорила не лише хижих звірів, але й найвідоміші
циркові арени СРСР та всього світу. У 1979 році Ірині
Бугримовій було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці –
першій серед працівників цирку. Вона є народною артисткою
СРСР. Останній виступ Ірини Миколаївни відбувся 1976 року –
тоді їй було 66.

Сильнее чем львы Ирина // Бугримова Дрессировщик львов Ирина

Бугримова [Электронный ресурс]. Режим доступа:
http://videocentury.ru/650/Dressirovshchik-lvov-Irina-Bugrimova/

24. Таємниця писемності індіанців майя

(Юрій Валентинович Кнорозов)

Світова наука познайомилася з рукописами майя в 1828 році,

і більше ста років покоління американських і
західноєвропейських світил намагалися їх дешифрувати. Однак
прочитати письмена вдалося лише в середині двадцятого
століття, і честь цього великого відкриття належить нашому
земляку, уродженому харків’янинові Юрію Кнорозову.
Юрій Валентинович народився
19 листопада 1922 року в Харкові у
родині помісних інтелігентів і
завжди любив підкреслювати цю
особливість. Будинок, де він
з’явився на світ, зберігся й дотепер
– у ньому й зараз живуть родичі
великого вченого. Тут же провела
роки окупації його мати, і це, до
речі, надовго зробило видатного
історика «невиїзним».
Родина Кнорозових була багата на яскраві та обдаровані
особистості. Бабуся ввійшла в історію як перша народна артистка
Вірменії під сценічним псевдонімом Марі Забель, батько був

228
талановитим інженером. Кар’єру інженера обрав і старший брат
Юрія Сергій – він багато часу проводив у геодезичних
експедиціях на Далекому Сході. Інший брат, Борис, служив у
Військовій академії. Сам Юрій з ранньої юності проявляв себе як
неординарна особистість: він чудово грав на скрипці, прекрасно
малював і писав романтичні вірші, але особливу пристрасть
відчував до історії, яку й обрав справою життя. Закінчивши з
відзнакою сім класів залізничної школи № 46, він вступив на
робітфак при 2-му Харківському медичному інституті. А свій
шлях у науку шістнадцятирічний Кнорозов почав на історичному
факультеті Харківського університету.
Війна перервала навчання і назавжди розлучила Юрія з
Харковом. Він воював у частинах зв’язку й зустрів перемогу під
Москвою телефоністом 158-го артилерійського полку резерву
Ставки головнокомандуючого, а невдовзі після війни оселився в
Ленінграді. Кнорозов не брав участі у взятті Берліна, але побував
там пізніше й привіз звідти дві книги, що визначили все його
подальше життя: «Повідомлення про справи в Юкатані»
францисканського ченця XVI століття Дієго де Ланди і «Кодекси
майя» у гватемальській публікації братів Вільякорта.
Вирішальним поштовхом у море майяністики послужила
публікація, що вже після війни випадково потрапила Юрію на
очі. Німецький дослідник Пауль Шелльхас у своїй праці
обґрунтовано доводив, що дешифрування писемності майя –
проблема нерозв’язна. «Як це нерозв’язна проблема? Те, що
створено одним людським розумом, не може не бути розгадано
іншим!» – згадував потім історик те почуття протиріччя, яке
спонукало його з головою поринути у світ індіанців майя. У його
успіх ніхто не вірив: тоді вважалося остаточно доведеним, що
писемність майя не фонетична. Однак Кнорозов перевів зі
староіспанської на російську «Повідомлення про справи в
Юкатані» й зрозумів, що ключ до дешифрування криється в
переписаному ченцем алфавіті з 29 знаків. З’ясувалося, що знаки
майя діляться на алфавітні, складові, що позначають цілі слова, і
такі, що пояснюють їх значення, але не читаються. Головна
складність полягала в тому, що писемність майя виникла як
зовсім самостійне явище, без якого-небудь впливу ззовні, а
виходить, не мала аналогів у культурі вже вивчених цивілізацій.
Захист кандидатської, присвяченої дешифруванню текстів
майя, став для Кнорозова справжнім випробуванням.

229
Розкриваючи таємницю писемності майя, Кнорозов тим самим
спростовував постулати Фрідріха Енґельса про те, що в
доколумбовій Америці держав не існувало, а фонетичне письмо
могло існувати тільки при виникненні класових державних
утворень. Але захисту, що проходив у Москві 29 березня
1955 року, було призначено перетворитися в легенду. Через три з
половиною хвилини (саме стільки тривав виступ геніального
аспіранта) Юрію Кнорозову було присвоєне звання не кандидата,
а доктора історичних наук!
Головний парадокс відкриття Кнорозова в тому, що воно
було зроблене в кабінеті, а не на розкопках. Безліч вчених із
найбагатшим археологічним досвідом роками проводили польові
дослідження, а Юрій Валентинович розгадав таємницю
писемності майя, керуючись винятково малюнками й
фотографіями. «Я кабінетний учений. Щоб працювати з
текстами, немає необхідності лазити по пірамідах», –
відговорювався вчений. У дійсності ж він не міг не страждати від
неможливості відвідати Мексику. Незважаючи на те, що йому
аплодував увесь світ, Кнорозов залишався «невиїзним», часто
навіть не підозрюючи про те, що на його ім’я надходили численні
запрошення. Дешифрування постіндійського письма було б
неможливим без його керівництва так само, як і значні
досягнення в дослідженні рапануйського письма та айнської
піктографії.
Ступити на землю майя великому дешифрувальнику вдалося
лише в 68 років – за особистим запрошенням президента
Гватемали Вінісіо Сересо Аревало. Кнорозов одержав Велику
Золоту медаль президента Гватемали й зміг нарешті піднятися на
піраміду Тікаля, побувати в усіх тих місцях, що до цього бачив
лише у своїй уяві: Паленке, Бонампак, Йашчи-лан...
У ту свою поїздку Юрій Валентинович знайшов своє
улюблене місце на землі, місце, де він «хотів би вмерти» – дивної
краси парк Шкарет на узбережжі мексиканського штату Кінтана-
Роо. Там він провів, напевно, найщасливіші дні свого життя.
Через декілька років, 30 березня 1999 року, Юрій Кнорозов помер
і був похований у Санкт-Петербурзі. Він пройшов важкий шлях,
але наприкінці свого життя усвідомив, що те, до чого він прагнув
увесь цей час, хоч і пізно, але здійснилося. Того ж року в Мексиці
вийшло у світ тритомне видання під назвою «Дешифрування,
каталог і словник шкарет Юрія Кнорозова». А уряд Гватемали

230
ледь-ледь не встиг запросити його знову відвідати країну для
вручення найбільшої державної нагороди як знак визнання його
виняткових заслуг перед усіма нащадками народу майя.
Дотримуючись законів майя, у пам’ять про Кнорозова був
розписаний керамічний жбан...
У генії Юрія Кнорозова можна бачити ще одне
підтвердження якості харківської освіти. Адже саме в Харкові він
одержав початкові знання, закінчивши середню школу, і саме в
Харківському університеті почав свій шлях до вершин світової
слави. Серед багатьох видатних людей, якими по праву
пишається Харківщина, Юрій Валентинович Кнорозов займає
гідне місце – в історії він назавжди залишиться людиною, яка
подарувала нащадкам майя їхню історію.

Юрий Валентинович Кнорозов. Тайна письменности индианцев майя. –

[Электронный ресурс]. – Режим доступа:
http://zateevo.ru/?section=page&alias=knorozov

25. Забутий винахідник

(Олег Олександрович Лаврентьєв)

Харківський фізико-технічний – не простий інститут. Левова

частка його робіт довгий час була секретною, бо секретною була
вся «більш-менш ядерна» тематика. Часом ця секретність
приховує від широкого загалу визначні події, винаходи й
досягнення світового рівня. До таких тривалий час замовчуваних
фактів належить і визначний внесок харків’ян у створення
ядерної зброї.
Мабуть, для багатьох це стане новиною, але першу у світі
заявку на винахід атомної бомби подали в 1940 році молоді
харківські фізики Віктор Маслов і Володимир Шпинель. Вони
працювали в лабораторії ударних навантажень УФТІ, що була
зорієнтована на оборонну тематику. Очолював лабораторію Фриц
Ланґе – відомий фізик-ядерник, який емігрував з Німеччини після
приходу Гітлера до влади.
Шпинель потрапив до УФТІ по закінченні Київського
університету, Маслов – Харківського. Він цікавився поділом
урану чи не зі студентських років – це стало темою його

231
дисертації, яку він захистив у 1940 році в нашому університеті.
Його робота та пов’язані з нею дослідження не були суто
науковими, але мали велику практичну цінність.
Те, що технічні проблеми можна вирішити, підтвердила
заявка «Про використання урану в якості вибухонебезпечної й
отруйної речовини», яку Маслов і Шпинель подали 17 жовтня
1940 року до Бюро винаходів Народного комісаріату оборони
СРСР. У цій заявці вони детально описали як устрій бомби,
«достатньої для зруйнування таких міст, як Лондон чи Берлін»,
так і сам ядерний вибух і всю сукупність його чинників ураження
– від ударної хвилі до радіації.
Функціонери від науки заявку відхилили як
малообґрунтовану. Враховуючи, що навіть авторитетний
фахівець академік Хлопін у своєму експертному висновку
написав, що викладене в заявці молодих учених є багато в чому
фантастичним, цьому можна було б знайти виправдання. Якби не
кілька «але».
По-перше, у березні того ж 1940 року два німецьких фізики-
емігранти Отто Фріш і Рудольф Пайєрлс (який, до речі, до війни
працював в УФТІ, а з 1943 року керував теоретичними роботами
з розділення ізотопів у США) представили уряду Англії свій
знаменитий меморандум про реальну можливість створення
«супербомби, основаної на ядерній ланцюговій реакції в урані»,
який відразу ж був узятий «в оборот».
По-друге, розвиток робіт з ядерної фізики на той час був чи
не най-пріоритетнішим напрямом, що форсувався Радою
Народних Комісарів СРСР як по науковій, так і по військовій
лінії. Разом із заявкою на винахід бомби, того ж 17 жовтня
1940 року Ланґе, Маслов і Шпинель подали заявку «Спосіб
виготовлення уранової суміші, збагаченої ураном з масовим
числом 235. Багатокамерна центрифуґа», а 1 січня 1941 року
Ланґе і Маслов подали ще одну – «Термоциркуляційна
центрифуґа». На ці заявки були видані авторські свідоцтва, а
бомбу з незрозумілих причин продовжували вважати
фантастикою.
Згодом почалася війна. У 1942-му Маслов загинув на фронті.
Про винахід харків’ян згадали лише після 15 грудня 1945 року,
коли назви двох японських міст Хіросіми і Нагасакі для всього
світу назавжди стали загальним ім’ям, а в Наркоматі боєприпасів
СРСР гарячково піднімали всі заявки на винаходи, що

232
стосувалися атомної тематики. Дістали з-під сукна і заявку
Маслова та Шпинеля.
Важко уявити почуття, які охоплювали тих, хто читав цей
документ і розумів, що атомна бомба вже п’ять років як була
винайдена. Заявка була настільки докладною, що на ній
залишалося лише поставити ґриф «Секретно» і віддати в роботу.
Але якщо у випадку з атомною бомбою авторське свідоцтво
все ж таки було видано винахідникам 7 грудня 1946 року, то з
водневою бомбою справедливості так і не судилося перемогти.
Те, що перші успішні випробування водневої бомби було
здійснено в 1953 році завдяки розробкам академіків Андрія
Сахарова та Ігоря Тамма, є загальновідомим. Але в жодній
енциклопедії ви не знайдете імені Олега Лаврентьєва – людини,
революційні ідеї якої надали цим розробкам вирішального
поштовху.
Важко підібрати слова, аби охарактеризувати історію Олега
Лаврентьєва. Це доля водночас велика і прикра, дивовижна і
надто звичайна для тих часів. У 1941 році, коли він навчався у
сьомому класі загальноосвітньої школи, до нього потрапила
книга «Введення у ядерну фізику», яка в буквальному сенсі
перевернула все його життя і оселила в душі блакитну мрію –
працювати в галузі атомної енергетики. Тоді його плани
зруйнувала війна. Добровольцем він пішов на фронт, а потім
продовжив строкову службу на Сахаліні, весь вільний час
проводячи в бібліотеці частини, багатій на технічну літературу.
На своє сержантське грошове утримання він передплатив журнал
«Успіхи фізичних наук», самотужки простудіював
університетські курси вищої математики, хімії, фізики. У частині
його дуже цінували і вирізняли серед інших. Незважаючи на те,
що тоді існувала сувора заборона на навчання
військовослужбовців у вечірніх школах, замполіт порушив
клопотання, і Лаврентьєву надали можливість отримати нарешті
атестат зрілості.
У 1946 році молодий сержант підготував проект реактора на
швидких нейтронах, який надіслав до Академії наук СРСР, а коли
почалася війна в Кореї, запропонував ідею керованих ракет
«земля–повітря», але залишився непочутим. У 1948 році
командування частини доручило Лаврентьєву прочитати лекцію з
атомної проблеми й дало кілька вільних днів на підготовку.
Цього часу йому вистачило, аби, випередивши вітчизняних і

233
зарубіжних учених, знайти геніальне рішення проблем, над
якими бився не один рік. Він знайшов речовину – твердий
дейтерид літію, здатну здетонувати під впливом атомного
вибуху, багаторазово його посиливши (у сучасних термоядерних
бомбах застосовується виключно ця речовина), і вигадав схему
для використання у промислових цілях ядерних реакцій на легких
елементах. Проте розповісти про це було нікому: поряд фахівців
не було, а попередній досвід спілкування з вищими інстанціями
переконував, що писати кудись безглуздо.
8 серпня того ж 1950 року достроково демобілізований
Лаврентьєв потрапив до Москви, де вступив на фізичний
факультет МДУ. З того часу перед ним, здавалося, відчинилися
всі двері. Він зустрічається з міністрами, членами Політбюро та
провідними науковцями, знайомиться із Сахаровим, який після їх
спільної зустрічі з Берією запропонував працювати разом. Йому
відміняють плату за освіту, дають підвищену стипендію, кімнату
в новому будинку, дозвіл на вільне відвідування занять і
перепустку до Інституту атомної енергії, який на той час згідно з
вимогами секретності називався Лабораторією вимірювальних
приладів АН СРСР (ЛВПАН). Кажуть, що на Лаврентьєва поклав
око сам «Борода» – Ігор Курчатов.

У ЛВПАНі Лаврентьєв уперше довідався про ідеї Сахарова і

Тамма. У своєму інтерв’ю газеті «Известия» в серпні 2004 року
він говорив: «Для мене це було великою несподіванкою. При
зустрічах зі мною Андрій Дмитрович жодним словом не
обмовився про свої роботи з магнітної ізоляції плазми. Тоді я
вирішив, що ми, я і Андрій Дмитрович Сахаров, прийшли до ідеї
ізоляції плазми полем незалежно один від одного, тільки я обрав
у якості першого варіанта електростатичний термоядерний
реактор, а він – магнітний».
Лише у 2001 році, коли в журналі «Успіхи фізичних наук»
були опубліковані розсекречені документи з Архіву Президента
Російської Федерації, включаючи і «Сахалінський лист»,
значення доробку Лаврентьєва було вперше розкрите.

Олег Олександрович Лаврентьєв. Забутий винихідник. – [Електронний

ресурс]. Режим доступу:http://hghltd.yandex.net/yandbtm?fmode

234
 Харківщина в давні часи та середньовіччя

1. Дніпро-донецька культура 236

2. Культура ямково-гребінцевої кераміки 238
3. Легенди Хорошевського городища 239
4. Салтівська культура 241
5. Дослідження Вовчанського городища салтівської 243
культури
6. Знахідки залізодобувних горен салтівської культури 245
7. Археологічні знахідки у Мохначі 251
8. Археологічні знахідки Ізюмського району 252
9. Из истории исследования окрестностей Изюма 253
10. Літописне місто Донець як археологічна пам’ятка 258
XIII ст.
11. Археологічний потенціал міста Харкова 261

235
 1. Дніпро-донецька культура

Дніпро-донецька культура (дніпро-донецька культурно-

історична спільність) – основна за значенням і територією
неолітична культура в Україні. Існувала протягом приблизно 2-х
тисяч років – у V-III тис. до н.е.
Дніпро-донецька культура охоплює все Подніпров’я,
середню течію Сіверського Дінця, лісостепове Лівобережжя і
Прип’ять. Названа за місцем знаходження перших пам’яток у
Подніпров’ї і на Сіверському Дінці. Об’єднує кілька різних за
походженням археологічних культур різних ландшафтних
регіонів.
На території України та Білорусі відомо понад 200 поселень
і 20 могильників цієї культури. Значна кількість поселень і
майже всі могильники розкопані. Найвідоміші з них: Вовчок і
Cобачки у Надпоріжжі, Бондариха і Устя Осколі на Сіверському
Дінці, Бузьки на Черкащині, Микільська Слобідка (нині в
Києві), Грині на Тетереві, Литвин у Білорусі.
Територіально дніпро-донецькі пам’ятки поділяються на
кілька варіантів: азово-надпорізький, донецько-
лівобережний,черкаський, києво-волинський і рогачівський.
Дехто із дослідників, наприклад, О.М.Титова, розглядає ці
варіанти як окремі археологічні культури, що всі разом
становлять одну дніпро-донецьку етнографічну культурну
спільність.
Склалася дніпро-донецька культура в середовищі
пізньомезолітичних місцевих, насамперед дніпро-прип’ятських,
донецьких і, можливо, пізньорогалицьких племен. Вплив до
неолітичного розвитку, ймовірно, пішов від ранніх неолітичних
культур, зокрема буго-дністровської культури (схожість
орнаментальних мотивів на ранньому етапі розвитку культур у
селах Завалівка, Микільська Слобідка та інших).
Розрізняють три етапи культури:
 Ранній період характеризують гостродонні горщики з
рослинною домішкою в тісті, орнамент – відбитки гребінчатого
штампу, прокреслені прямі лінії. Кремінні знаряддя – мікроліти,
сокири.

236
  Середній період – розквіт культури. Горщик здобуває
профільовану форму – перегин у верхній або середній частині
посудини, виділяється віночок, з’являється плоске дно, у тесті
домішка піску. Накольчатий орнамент покриває всю поверхню
посудини (іноді й дно). Поширені крем’яні сокири, ножі,
наконечники стріл і копій, сланцеві тесла, сокири, «човники».
З’являються більші могильники (Дереївський – 161 поховання,
Микольський – 83), що не мають зовнішніх ознак.
На середньому етапі відбувається розселення носіїв
культури на північ, захід і схід. Пам’ятки розпадаються на
кілька культурно-локальних варіантів: надпорізька, києво-
черкаська, донецька, волинська, східнополіська,
верхньодніпровська, лисогубівська субкультури.
 Пізній період характеризують гостродонні й плоскодонні
горщики із прямими або відігнутими вінчиками, зрідка –
мисочки, орнамент – відбитки гребінки, ямки, «перлини» у
верхній частині посудини, вертикальні зачеси на віночках; деякі
знахідки кераміки свідчать про контакти з Трипільськими
племенами. В інвентарі відзначені крем’яні ножі, шкребки,
наконечники списів, кам’яні тесла.
На заключному етапі розвитку Дніпро-донецьких племен
їхня територія значно скорочується, а пам’ятки розпадаються на
окремі локальні типи.
Дніпро-донецька культура є неолітичною культурою
мисливсько-рибальських племен. Представлена поселеннями й
могильниками.
Антропологічний тип людей дніпро-донецької культури
вивчений досить докладно. Це було високоросле, кремезне,
широколице населення так званого пізньокроманьйонського
типу.
У поселеннях виявлені залишки заглиблених у землю
жител, господарські ями, сліди відкритих вогнищ. Дніпро-
донецькі племена займалися рибальством, полюванням,
збиранням, розведенням свійських тварин (бик, свиня),
землеробством. Роль скотарства була особливо значною на
південнічних територіях Подніпров’я. Про зачатки землеробства
свідчать відбитки зерен культурного ячменю, що були виявлені
на кераміці з поселення Віта Литовська під Києвом та в

237
комплексах на Волині. Знайдено знаряддя праці з кременя й
каменю: сокири, наконечники стріл і списів, ножі, шкребки й
інше.
Культура характеризується так званою гребінцево-
накольчастою керамікою, названою так за основними типами
орнаменту. Горщики гостродонні, плоскодонні. рідко
зустрічаються мисочки. У глину, з якої їх виготовляли, часто
домішували траву або пісок.
Для дніпро-донецької культури характерні колективні
могильники маріупольського типу. Маріупольський могильник
являв собою довгу (28 м) і вузьку яму глибиною більше одного
метра, де в ряд і кількома ярусами залягало більше 120
поховань, засипаних порошком червоної вохри. Покійники були
покладені у випростаному стані на спині, біля них знайдено
багато прикрас, вирізьблених з ікла кабана, кістки і каменю,
крем’яні ножі, скребки, сокири тощо. У двох випадках при
померлих виявлено кам’яні навершя булав досконалої роботи з
циліндричним отвором для держака. Тут зустрічаються і перші
прикраси з міді.
У Микольському могильнику знайдені мідні вироби; кільце,
пронизки, золота пластинчаста підвіска, сокири, ножі,
наконечники списів, булави; кераміка в могильниках відсутня.
Носії традицій Дніпро-донецької культури вплинули на
формування донецької неолітичної, тшинецької культури доби
бронзи Полісся та нео-енеолітичних культур лісостепового
Лівобережжя, зокрема азовсько-дніпровської. Дніпро-донецька
культурна спільність відіграла певну роль у складанні балто-
слов’янського мовного ареалу.

Телегин Д.Я., Титова Е.Н. Поселения Днепро-Донецкой этнокультурной

общности эпохи неолита. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://barbaricum.kiev.ua/cultures/1

2. Культура ямково-гребінцевої кераміки

Ямково-гребінцевої кераміки культура – археологічна

культура доби пізнього неоліту (IV і III тисячоліття до н.е.),

238
поширена в північній лісовій частині Лівобережжя (стоянки
Погорілівка, Мис Очкинський та інші).
Відомі залишки поселень на берегах річок або на піщаних
підвищеннях біля озер і боліт.
Населення цієї культури жило з мисливства та рибальства,
починало займатися скотарством і хліборобством, споруджувало
наземні житла і напівземлянки, переходячи від підокруглих
будівель до підпрямокутних.
Знаряддя праці були з кременю, кістки та рогу, посуд
виготовлявся з глини з домішкою піску, прикрашався
орнаментом із ямок, поділених рядами гребінцевих відтисків,
чим культура і завдячує своїй назві.
Змінилася культурами епохи бронзи.

Археологічні культури. [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://barbaricum.kiev.ua/archaeology/cultures/3

3. Легенди Хорошевського городища

У давнину Харківщина була справжнім перехрестям

культур. Тут стикалися світ лісу і степу, кочівників і осідлих
племен. Одні приходили на нашу землю, інші йшли і зникали
безслідно в глибині історії. Сліди їх життя тут – стародавні
городища й кургани. На Харківщині їх багато. Навколо них, як
місць незвичайних, ходить безліч легенд. Одне з таких місць –
Хорошевське городище.
Якщо дивитися здалеку, Хорошевське городище нагадує
величезний корабель. Цей корабель неначе потрапив на мілину в
долині річки Уди і стоїть на вічному приколі, злегка
нахилившись. Але це враження оманливе. Якщо підійти ближче
до підошви мису та глянути вгору на оксамитово-зелені круті
схили, то здається, ніби мчить цей корабель-городище в
невідому далечінь, і вітри історії наповнюють вітрила-хмари над
ним.
Археологи знають: якщо в долині річки потрапиш на
невеликий мис, що підноситься над рівниною, та ще й з крутими
схилами – чекай археологічного сюрпризу. Швидше за все, ним

239
виявиться давнє городище – укріплене поселення, що виконує
роль військово-адміністративного центру. Історія далеко не
завжди зберігає їх назви, а тому називають їх за назвою
найближчого населеного пункту. Так само далеко не завжди
зберігаються до наших днів залишки оборонних споруд; лише
досвідчений погляд може відрізнити, де проходили давні вали та
рови, ескарпи та контрескарпи.
Порівняння з іншими городищами, у першу чергу
Донецьким і Мохначським, цілком виправдане: якщо
подивитися на карту, то можна побачити, що всі вони – не лише
ланки оборони слов’ян від степовиків, а й ланки одного
історичного ланцюга: спочатку ці зручні в стратегічному сенсі
майданчики на пагорбі освоювали скіфи; потім, через
тисячоліття, тут селилися слов’янські племена, які використали
частину скіфських укріплень для своїх фортифікаційних споруд.
Але це загальна й відома схема, а далі починаються легенди.
Мабуть, ні про одне з городищ не доводилося чути стільки
легенд і переказів, скільки про Хорошевське. Напевно,
пов’язано це, перш за все, з його гігантськими розмірами:
довжина його стін у скіфські часи становила близько 5
кілометрів, висота схилів досягає 50 метрів, а крутизна місцями
– до 70 градусів. Кінці городища наче розрубані балками та
промивинами, а воно саме поділяється на дві частини. На одній
з них перебував колись славнозвісний Хорошевський жіночий
монастир (зараз – будинок для людей похилого віку). Саме тут
після скіфів заснували своє поселення слов’яни; друга частина
забудована садибами місцевих жителів. І це ще одна причина
появи легенд: живучи безпосередньо на археологічному
пам’ятнику і знаходячи у себе в городі як щось цілком звичайне
археологічні артефакти, люди ось уже понад три століття
намагаються самі собі, а заодно й оточуючим розповісти про
незвичайність цього місця. Деякі легенди породили й
дослідники. У літературі доводиться читати про висоту валів
Хорошевського городища (на сьогодні вони не збереглися), що
сягали 30 метрів (це 10-поверховий будинок); з цього робляться
далекосяжні висновки: мовляв, який народ міг таке побудувати?
І повторюють народні перекази про плем’я велетнів. Ця думка
склалася, мабуть, завдяки Юрію Івановичу Морозову – фізику за
фахом і великому ентузіасту археології, який на початку
ХХ століття випустив книгу «Городища Харківської губернії».

240
Саме там і наводяться ці цифри, якими широко користуються
сучасні інтерпретатори. Скоріше за все, Морозов мав на увазі
загальну висоту плато, а не висоту рукотворних споруд.
Друга легенда, а точніше, ціла група легенд, розповідає про
неймовірні скарби. Взагалі про скарби розповідають скрізь, де є
будь-яке давнє місце. Але легенди Хорошевського городища ще
в ХІХ столітті стали надбанням літератури. Найвідоміша з них –
легенда про те, що останній власник цього місця, йдучи звідси,
зарив тут свою шапку та рукавички. Тому, хто їх знайде,
дістануться скарби, заховані в шести підземеллях. Скарби ці
чималі: у першому заховані золоті гроші, у другому – срібло, у
третьому – посуд, у четвертому – зброя, у п’ятому – порох, у
шостому – козацька похідна церква.
Хорошевські підземелля – це окрема тема. Крім захованих
скарбів, тут розповідають про «провали», у яких хтось чи щось
зникає. Один із переказів говорить про те, що поряд із
монастирем, на Гуляй-горі, знаходилося монастирське
кладовище. Поруч із ним з незапам’ятних часів стояла церква.
Одного разу вона пішла під землю, і якщо прикласти вухо до
землі в потрібному місці, то можна почути церковну службу.
Розповідають також, що одного разу земля на одному зі схилів
сповзла й оголила залізні двері з величезним замком – вхід у
підземелля. Було це за часів існування монастиря. Про те, що
трапилося, відразу доповіли ігумені монастиря, яка викликала з
Харкова комісію, і двері знову замаскували, посадивши для
скріплення ґрунту дерева. Варіант цієї історії, тільки вже
адаптований для ХХ століття, теж доводилося чути. Отже, усна
народна творчість з варіаціями на задані теми в Хорошеві
процвітає, маючи благодатний ґрунт.

Інна Можейко, газета «Слобідський край», 9 серпня 2010

4. Салтівська культура

Починаючи з кам’яного віку, на території Харківської

області можна простежити складну долю нашого краю, можна
вивчити багато археологічних пам’яток, які отримали всесвітню
популярність. Широко відомою археологічною культурою на
території Харківщини є Салтівська культура.

241
 Точкою відліку досліджень пам’яток салтівської культури
вважається 1900 р., коли вчителем В.А. Бабенко був відкритий
катакомбний могильник біля с. Верхній Салтів Вовчанського
повіту Харківської губернії, від назви якого культура й отримала
свою назву.
Починаючи з 1997 р., дослідження фортеці городища
проводяться експедицією ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Сьогодні
керівником експедиції є Скирда Валерій Володимирович.
Городище займає південну частину сучасного села Верхній
Салтів Харківської області Вовчанського р-ну. Воно складається
з фортеці та прилеглого до нього величезного селища. Вибір
місця для фортеці був обумовлений, мабуть, фортифікаційними
міркуваннями. Вона розташовується на пагорбі, круті схили (до
20 м) якого ї були надійним природним оборонним кордоном зі
сходу та заходу. Менше укріплена західна частина висоти, де
схил пологий, а найбільш доступною є південна сторона, яка
зливається з піднесенням лівого берега Сіверського Дінця.
Розташована на пагорбі фортеця з трьох сторін (північ, захід,
південь) була облямована валом і ровом, східний схил, звернений
до річки, був, практично, неприступним, бо русло Дінця в
давнину проходило біля підніжжя височини і, крім того, схили її
були круті.
У районі нинішнього Верхнього Салтова жили алани –
предки сучасних осетин. Тисячу років тому вони входили до
складу величезного Хазарського каганату, який займав територію
від Північного Кавказу до Волги на сході та Дніпра на заході. На
півночі володіння хозар доходили до території нинішньої
Харківської області.
У спільній експедиції каразінського університету та
історичного музею студенти істфаку й кілька випускників, які до
цих пір «хворіють» археологією. Копають вручну, прориваючи
лопатами вузькі траншеї. Землю вибирають за допомогою відра
на мотузці. Не дуже зручно, але іншого виходу немає, археологія
– ювелірна наука. Обрану землю перевіряють міношукачем –
дрібний шматочок заліза легко пропустити, а знахідка може
виявитися цінною. Живуть археологи через дорогу від розкопу в
посадці, у наметовому таборі.
Широкі археологічні дослідження пам’яток салтівської
культури почалися в післявоєнний період. У кінці 40-х років
професор С.А.Семенов-Зусер проводив розкопки катакомбного

242
могильника біля села Верхній Салтів. У результаті розкопок у
фонди музею надійшла значна кількість знахідок. В основному це
були намиста, різні бляшки від одягу, прикраси головних уборів і
поясів, усього близько 200 екземплярів. Крім цього, були
предмети озброєння, кінського спорядження: шаблі, наконечники
списів і стріл, вудила і стремена. Була отримана велика серія
черепів.
Крім розкопок могильника, С.А. Семенов-Зусер проводив
розкопки Верхньосалтівського городища, звідки була отримана
велика маса фрагментів кераміки та різних предметів побуту.
У фондах музею зберігаються також матеріали розкопок
інших пам’ятників салтівської культури. Усього фонди Музею
археології та етнографії Слобідської України Харківського
національного університету ім. В.Н. Каразіна налічують близько
10 тис. предметів, виявлених у результаті дослідження пам’яток
салтівської культури.
Колекція артефактів салтівської культури, що зберігаються
в Музеї археології та етнографії Слобідської України
Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, є
однією з найбільших повних колекцій не тільки в Україні, але й у
світі.

http://www-history.univer.kharkov.ua/old/hiao/drevnosty.htm Харківський
історико-археологічний щорічник «Древности» («Старожитності»)

5. Дослідження Вовчанського городища

салтівської культури

Салтівський археологічний комплекс у м. Вовчанську

Харківської обл. було відкрито на початку XX ст. Складається він
із городища та чотирьох навколишніх селищ.
Головною метою досліджень, було вивчення захисних
споруд і північно-східного кута селища № 2. При розкопках
останнього було виявлено два поховання по обряду інгумації, у
ямах.
Головну увагу було приділено вивченню фортецій городища.
Для цього було зроблено три розрізи : з південної, західної та

243
північної сторони. З’ясувалося, що городище налічувало три
смуги захисту. Зовнішня та середня являли собою рови та вали.
Головним у системі захисту цього городища було центральне
коло – цитадель. Ширина її фундаменту сягала 6-8 м. Цитадель
мала складну конструкцію – зовнішній та внутрішній панцирі з
внутрішньою засипкою.
Зовнішній панцир створювався на основі плетеної огорожі,
яка мала глиняну обмазку. Для зміцнення цієї огорожі її ставили
на глиняний фундамент, а внизу обкладали камінням. Внутрішній
панцир створювався наступним чином. На похований ґрунт
вкладали шар глини із рваним пісковиком. Цей шар перекривався
шматками рваної крейди, потім насичувався водою та
затрамбовувався. Поверх його знов накладався шар глини.
Найбільш верхні конструкції були зруйновані сучасною оранкою.
Простір між двома панцирами заповнювався сумішшю з
дрібного крейдяного щебеня, глини та гумусу. В заповненні стіни
цитаделі знайдені поодинокі шматки середньовічних гофрованих
амфор.
Найбільшу цікавість викликають матеріали по дослідженню
цитаделі з північного напольного боку. Тут вона мала найбільшу
збереженність. Зовнішній панцир із рваного пісковику покоївся
на шарі сирої глини без фундаменту. Ніякої плетеної огорожі тут
не спостерігалося. Внутрішній панцир було створено також без
фундаменту на глиняній підкладанці. Кам’яна пісковикова
вимостка мала загальну ширину біля 1,5 м. В одному місті
спостерігався контрфорс для її зміцнення. Серед рваного каміння
інколи зустрічалися паралелепіпедно обтесані блоки зі слідами
обробки долотом.
Поблизу внутрішнього панцира простежені залишки
фундаменту пристінних будівель. Призначення їх поки не
з’ясоване. В одному з них була невелика господарча яма із
золистим заповненням.

Колода В.В.Археологічні дослідження в Україні в 1994-

1996 роках, К., 2000 р., с. 53-54.
www.myslenedrevo.com.ua/.../ArcheolDoslVUkr1996.html

244
6. Знахідки залізодобувних горен салтівської культури

На підставі розкопок металургійного залізодобувного центру

племен салтівської культури реконструюються металургійні
горна та встановлюється їх продуктивність.
Велике значення чорної металургії в житті племен
салтівської культури VIII-X ст. неодноразово підкреслювалося
дослідниками. Головне місце у вивченні цієї галузі виробництва
надається способам отримання ковкого заліза та сталі в
сиродутних горнах різної конструкції. Кількість салтівських
об’єктів із залишками металургійного виробництва збільшується
досить повільно, тому кожна знахідка, що свідчить про розвиток
чорної металургії у середовищі населення салтівської культури,
має значний науковий інтерес.
У 1988 р. в Первомайському районі Харківської області в
урочищі Роганіна поблизу с. Верхній Бішкин були знайдені та
досліджені залишки трьох сиродутних горен. Урочище
розташоване на відстані 3 км на південь від села. Воно являє
собою глибоку розгалужену лісову балку, де бере свій початок
один з витоків р. Бішкин (права притока р. Сіверський Донець).
Тут у 1970 р. В.К.Міхєєвим і Б.О.Шрамком були знайдені
залишки салтівського залізодобувного виробництва, а в 1988 р.
В.В. Колода виявив три поселення салтівської культури.
Поселення Роганіна-I знаходилося на мису, розташованому
на південь від північного заболоченого початку балки. Його
площа була покрита листяним лісом з густим підліском і
частково розорана.
На північно-східному боці поселення, де в підйомному
матеріалі були виявлені скупчення шлаків, розкопками була
розкрита ділянка площиною 921 м2. Культурний шар починався
від сучасної поверхні і залягав нерівномірно на глибині 45-20 см.
З ним були пов’язані залишки трьох сиродутних горен (рис. 1).

245
 Рис. 1. План розкопу на поселенні Роганіна-І.

Умовні позначення : 1 – горно і яма-шлакоприймач; 2 – межа скупчення

шлаку; 3 – межа скупчення кераміки; 4 – розвал посудини; 5 – гумусний
шар; 6 – передматерик; 7 – материк.

Рис. 2. 1 – горно “А”; 2 – колба-тигель горна “А”.

Умовні позначення : 1 – дерн; 2 – гумус; 3 – передматерик; 4 – материк; 5 –

пісок; 6 – шлак, зола; вугілля; 7 – стінки колби-тигеля.

246
 Горно “А” (рис. 2). Верхня частина горна була зруйнована
оранкою і розташовувалася безпосередньо під денною
поверхнею. Збереглася частина горна, що являла собою
конусоподібну яму, яка розширялася до низу і була викопана в
чистому, без будь-яких культурних залишків, чорноземі та
передматериковому суглинку. За планом яма овальна. Верхній
діаметр дорівнює 45-55 см, нижній – 60-80 см, глибина – 50 см.
Повздовжньою віссю горно орієнтоване за лінією ПС-ПЗ.
Лещадний отвір знаходився з північно-східного боку. До нього
примикала яма довжиною 180 см і глибиною від денної поверхні
70 см. Її ширина поблизу лещаді дорівнювала 25 см, а
максимальна ширина – 55 см. Яма горна була заповнена
футеровкою у вигляді спеченого світло-оранжевого піску.
Заповнення ями, що примикала до горна, складалося із суміші
шлаку, залишків деревного вугілля та золи. Усередині піщаної
футеровки горна знаходилася колба-тигель грушевидної форми.
Колір футеровки різний : впритул до колби – бузковий (до
0.5 см), далі – червоний (0.5 см), а потім – світло-оранжевий. Це
свідчить про різний температурний вплив на футеровочний
матеріал залежно від його віддаленості від джерела температури
– колби, яка збереглася на висоту 50 см. Максимальний
повздовжній розмір колби на відстані 18 см від нижнього краю
дорівнював 64 см. Ширина плечей колби – 26 і 26 см.
Колошниковий отвір має форму еліпсу розміром 20×23 см.
Нижній край колби – це овал із розмірами 18×38 см. З північно-
східного боку в колбі знаходився лещадний отвір прямокутної
форми 12×15 см.
У північно-східному плечі на висоті 23 см від її нижнього
краю зберігся сопловий отвір діаметром 1,5 см. Він виступає на
1 см від рівня поверхні і має кільцеподібне потовщення. З
протилежного боку на місці соплового був провал. Але під час
лабораторної реконструкції та реставрації колби вдалося
зафіксувати другий сопловий отвір діаметром 1,5 см.
Горна, подібні дослідженим на поселенні Роганіна-І, відомі
на пам’ятках салтівської культури, розташованих у лісостеповій
зоні. Найбільш наближеною до них аналогією є ютанівська
знахідка. Тут наявна конструктивна подібність: горно
розташовувалося в ґрунтовій ямі, колба-тигель мав грушевидну

247
форму (особливо схожу з колбою горна “А” і “Б”), місце
розташування та діаметр соплових отворів, присутність і
наближеність розмірів колошникового і соплових отворів, і. т.п.
На території Харківської області відомі також знахідки
зруйнованих колб від горен вищеозначеної конструкції. Це,
передусім, знахідка на поселенні № 2 поблизу Вовчанського
городища. Незважаючи на велику зруйнованість знахідки, добре
простежувались колошниковий, лещадний і сопловий отвори.
Висота горна дорівнювала 106 см, діаметр колошника – 45 см.
Форма колби-тигля горна грушевидна, але її довжина і ширина
реконструйовані як різні, що, безумовно, відрізняється від
параметрів більш збережених колб-тиглів. Ця неточність може
бути пояснена фрагментарністю знахідки, умовами її
реконструкції, а також і тим, що це був перший досвід подібної
реконструкції.
Усі вищеозначені залишки колб-тиглів і знахідки горен були
зроблені на пам’ятках салтівської культури VIII-Х ст.,
розташованих у лісостеповій зоні верхньої течії р. Сіверський
Донець. За межами цієї території й цього культурного кола
аналогії невідомі. Але на салтівських пам’ятках зазначеної
території є знахідки ошлакованих стінок колб-тиглів. Вони
зафіксовані на Верхньосалтівському городищі в Харківській
області.
Якщо врахувати, що вихід заліза з руди під час сиродутного
процесу складав 20-30% від загальної ваги збагаченої руди, то
загальна кількість металу, отриманого роганінськими
металургами буде дорівнювати: у горні “А” – 43,7 кг, у горні “Б”
– 29,85 кг (при середньому 25%-му виході).
Отримані під час розкопок матеріали дозволяють порушити
ще одне питання – про спосіб спорудження залізодобувних горен
із колбами-тиглями. Вирішення його має важливе значення для
визначення рівня салтівської металургії. Як відомо, технологічна
досконалість горна значно впливає на якість отриманого металу
та процес його відновлення. У той же час спосіб виготовлення
горна і колби-тигля, їх форма часто можуть послужитися
етнокультурною та хронологічною ознакою виробничого
комплексу, знайденого без супровідного матеріалу.

248
 Процес спорудження горна розпочинався з виготовлення ями
в недоторканому господарчою діяльністю (щільному) ґрунті. За
вертикальним перетином яма могла мати біконічну асиметричну
форму – ютанівське горно, форму зрізаного перекинутого конусу
– єздочне горно або зрізано-конічну форму – новопокровське та
роганінські горна. За планом яма являла собою коло. Ями горен
на поселенні Роганіна-І споруджувалися в підзолистому
чорноземі. Одна з них, як відзначалося, не досягала материка, а
дві інші були заглиблені до материкової глини.
Після цього яму заповнювали вологим футеровочним піском,
у якому формували робочий простір майбутньої печі шляхом
вилучення частини піску крізь верхній колошниковий отвір.
Одночасно влаштовували робочу зону на передгорновій
території. Для цього усували частину ґрунту та нівелювали
майданчик. Це простежувалося під час розкопок на поселенні №2
поблизу Вовчанського городища. Споруджувалася передгорнова
яма, що мала нахил у протилежний від горна бік. Це полегшувало
як випуск шлаку, так і вилучення криці. Підтвердженням цьому є
наявність таких ям на поселенні Роганіна-І і поблизу с. Нова
Покровка.
Не слід вважати, що з боку ями та робочої зони горна
усували весь ґрунт. Навколо й перед горном залишали
недоторканий ґрунт у декілька десятків см, що забезпечувало
міцність усієї споруди. Необхідно відзначити, що в жодному
випадку дослідження горен цього типу не супроводжувалися
знахідками навколо них.
Після улаштування ями-шлакоприймача, шляхом зустрічного
вилучення ґрунту та футеровочного піску, пробивали лещадний
отвір з похилим стоком із горна. Робили повітрянодуттєві канали,
які підводилися до місць, де повинні були влаштовуватися
соплові отвори.
У літературі зустрічається гіпотеза про можливість
використання трубчастих кісток птахів як сопел, але слід
відзначити, що виготовлення повітрянодувних каналів з
дифузорами, що звужуються, безпосередньо в щільному ґрунті
дозволяло обходитися і без сопел. У більш пухкому ґрунті сопла
з твердого матеріалу були необхідні. Після проведення цих
операцій внутрішній простір горна, розташований у вологому,

249
щільному та добре тримаючому форму піску, вимащувався
глиною, яка вміщувала до 80% піску. Одночасно пророблювалися
й соплові отвори. Для цього використовували, очевидно, гілку
дерева або палець руки. Діаметр соплового отвору коливався від
1.5-2 до 4 см.
Зараз немає безперечних, прямих доказів, що колба-тигель
виготовлялася зазначеним вище способом (таким доказом могла
би бути знахідка неошлакованої колби поза ямою), але є
опосередковані. Зокрема, виготовлення глиняної колби поза
ямою, безумовно, дозволило б майстру створити симетричний
виріб, у якому плечі мали б однаковий нахил від колошника до
лінії максимального повздовжнього розміру.
Виготовлення симетричних керамічних виробів не було
технічно складним для салтівських ремісників. Крім цього,
виготовлення поза горном такого великого за розмірами й
тонкостінного виробу та наступне перенесення його до ґрунтової
ями могло спричинити її пошкодження й руйнування. Отже, сума
опосередкованих доказів дає підстави стверджувати, що колби-
тиглі горен салтівського типу виготовлялися безпосередньо в ямі,
яка була заповнена футеровочним піском. Виготовлення їх
відбувалося шляхом вимащування стінок внутрішньої порожнини
глиною, яка вміщувала до 80% піску. У досліджених на поселенні
Роганіна-I горен існувала й наземна частина. Від неї збереглися
великі шматки попеченої, перепаленої глини, які заповнювали
верхню частину колб-тиглів. Це були залишки колошників горен.
Загальна висота горен (ямної та наземної частин) складала в
середньому 80-100 см. Це підтверджується як знахідками
ютанівського та єздочного горен, так і лабораторною
реконструкцією колби з поселення № 2 поблизу Вовчанського
городища.
Отже, технологічна картина спорудження залізодобувного
горна лісостеповим населенням салтівської культури
вимальовується таким чином:
 Улаштування ями горна.
 Щільна засипка ями вологим футеровочним піском.
 Улаштування робочої зони (ця операція могла
виконуватися одночасно з попередньою), улаштування
ями-шлакоприймача та повітрянодуттєвих каналів.

250
  Виготовлення робочого простору (колби-тигля) у
вологій футеровці.
 Поєднання колби-тигля з ямою-шлакоприймачем
шляхом створення лещадного отвору, виготовлення
стоку для розплавленого шлаку та вилучення кричного
заліза.
 Виготовлення колби-тигля шляхом вимащування
розчином стінок робочої порожнини, одночасне
виготовлення соплових отворів і поєднання їх з
повітряно-дуттєвими каналами.
 Спорудження, при необхідності, наземної частини
горна за допомогою глиняних стінок у верхній
колошниковій частині.

Матеріали сайту: www.myslenedrevo.com.ua/.../ SaltivFurnaces

В.В.Колода, В.К.Міхєєв

7. Археологічні знахідки у Мохначі

Розкопки городища Мохнач дозволили виявити поспіхом

сховані скарби поряд із житловими будівлями. Виникнення
городища вчені датують ще скіфським часом, тобто понад
2,5 тис. років тому. Тому археологи Харківського національного
педагогічного університету імені Г.С.Сковороди досліджують
його вже не перший рік. Начальник цієї експедиції Володимир
Колода головну увагу приділяє дослідженню салтово-маяцькому
(хозарському) та руському періоду життя поселення.
На сьогодні експедицією знайдено понад 150 предметів,
датованих IX століттям. За приблизними підрахунками
археологів, вартість скарбу з Мохнача на чорному ринку в
Україні може коштувати до $10 тис. Скарб складається з
великого орнаментованого дзеркала, жіночих прикрас, амулетів і
частин кінської упряжі – усього більше 150 предметів. За словами
Володимира Колоди, усі знахідки були знайдені у невеликій
схованці в нижній частині комори для зберігання зерна,
неподалік від житла.

251
 Чудово збереглися і намисто з південноуральського
кришталю та сердоліку, який привозили з Кавказу або Середньої
Азії, а також срібна капоушка (паличка для чищення вух) з
ажурною ручкою. Крім того, археологи відшукали чимало
цікавих амулетів у вигляді богині – покровительки тварин, у
формі качечок з різноспрямованими мордочками (такий талісман
дарували жінкам із побажанням хороших пологів), із
зображенням кігтів. Поручі з коморою знайшли ще одну яму з
цінними речами. Там знаходилися чотири амфори та гідра
(парадна посудина для зберігання вина), сільськогосподарський
та ремісничий інвентар, а також набір для вершника – вудила і
стремена. Імовірно, власники цих багатств приховали скарби в
часи небезпеки або війни. Може бути і в часи походів Святослава
Завойовника...

Матеріали сайту: slobozhanskyjogljadach.blogspot.com/...

8. Археологічні знахідки Ізюмського району

Ізюмський район має багато цікавих археологічних

пам’яток. Одна з пам’яток – це урочище Бондариха. На рубежі
від бронзового віку до раннього залізного (VIII-VII століття до
н.е.) на території урочища існувало поселення, на якому були
виявлені – напівземлянка і серед знарядь праці ливарні форми
для відливання кельтів (сокир). Це поселення і дало назву
археологічній Бондарихинській культурі. На Бондарихинському
поселенні виявлено, крім того, поселення пізньоскіфських часів
(ІV-Ш століття до н.е.), а також рештки ранньослов’янського
поселення (середина І тисячоліття н.е.). На території села
Червоний Оскіл та його урочищ (урочища Будрило, Гнилуші й
Турильські ключі) виявлено кілька неолітичних поселень (ІV-
ІІІ тисячоліття до н.е.). Археологічні знахідки свідчать, що
ця територія була освоєна під час пізньої бронзи (кінець
II тисячоліття до н.е.). У період Київської Русі тут розташувалося
слов’янське поселення. Неолітичні поселення знайдені біля сіл
Бражнівка, Капитолівка, Сніжківка.
Біля села Яремівка знаходиться найстарша в Харківській
області й одна з найстарших на Україні стоянок, яка відноситься

252
до раннього палеоліту (більше 300 тисяч років тому). Тут же
знайдено 7 неолітичних поселень, поселення катакомбної
культури (II тисячоліття до н.е.) та сарматське поховання. В
околицях села Кам’янка розташовані 8 неолітичних поселень і
поселення салтівської культури (VІІІ-Х століття н.е.).
По території району збереглися кургани з кам’яними бабами
-– сліди кочівницьких народів Х-ХІ століття н.е. (у селах
Довгеньке, Бражківка, Куньє). Зараз кам’яні баби, як свідки сивої
давнини, зібрані з території області, стоять на горі Кременець.
Що ж це за кам’яні баби? Ще в епоху неоліту на курганах
з’явилися перші грубо виготовлені з каменю антропоморфні
стели. Пізніше цей звичай простежувався в скіфів. Після скіфів
звичай виготовляти статуї зник майже на ціле тисячоріччя. Знову
він відродився у XII столітті в половців. З X століття кам’яні
статуї найчастіше називають бабами. Половці називали своїх
кам’яних ідолів «бал -балами», що по-тюркськи значить ідол.
Серед найбільш ранніх половецьких баб 70 жіночих, можливо, у
половців була жіноча богиня. Більш ранні баби «стоячі», пізні –
«сидячі». Чому – невідомо. Існує одна характерна деталь усіх баб:
на животі рельєфно зображений глечик, підтримуваний руками.
Швидше за все баби були дорожніми жертовниками. На
Харківщині збереглося 56 баб.

Изюмский район // Памятники истории и культури Харьковской области :

библиогр. указ. – Х., 1985. – С. 94-101. www.izyumregion.kharkov.ua/

9. Из истории исследования окрестностей Изюма

Принято выделять два основных культурных региона,
которые занимали соответствующие ландшафтные зоны. На юге,
в степной зоне, северная граница которой проходила, примерно,
от верховьев р. Берестовой к верховьям р. Береки, далее шла к
современному городу Балаклея и вдоль реки Большой Бурлук, от
верховьев которой поворачивала на восток к реке Оскол,
традиционно обитали кочевые скотоводческие племена. В
остальной, лесостепной части Харьковской области,
распространены памятники оседлых земледельческих

253
племен. Наименее обследованной по-прежнему остается южная –
юго-восточная территория Харьковщины: Изюм и Изюмский
район – едва ли не самые неизученные территории
области. Основные исследования в городе Изюм проводились
еще в первой половине ХХ века, что, вне сомнения, пагубно
отражается на имеющихся памятниках археологии в этом
регионе. На сегодняшний день на территории современного
Изюма известны археологические памятники от эпохи камня и до
казацкого времени. Однако исследование наиболее загадочного
периода в истории нашего края ХІ-ХV вв. (периода
позднесредневековых кочевников) – фактически не проводились
совсем.
В истории Изюма и его округи есть несколько вопросов,
связанных именно с этим малоизученным периодом и имеющих
значение не только для понимания региональной истории, но и
всемирной истории в целом. Первая такая проблема – это связь
Изюма и его округи с событиями, описанными в «Слове о полку
Игореве». В этом плане ведущую роль занимают исследования
М.Ф.Гетманца, много лет изучающего события, описанные в
знаменитом произведении. Некоторые из них он связывает с
территорией современного Изюма. Например, исследователь
локализует знаменитую летописную реку Сальницу (возле
которой произошла встреча войск князя Игоря Святославовича в
1185 г. и битва великого киевского князя Владимира Мономаха с
половцами в 1111 г.) с современной рекой Сухой Изюмец.
Отметим, что в реестре памятников истории Харьковской
области оба эти события также нашли свое отражение. Но у нас
вызвало недоумение, что местом, связанным с
вышеизложенными событиями, соотносится именно улица
Закузнечная в городе Изюм.
По нашему убеждению, это в корне не верно и является
чистейшей воды мистификацией. С нашей точки зрения, уместно
было бы обратить внимание на район реки Сухой Изюмец,
протекающей в северо-восточной части города и впадающей в
реку Мокрый Изюмец в районе Свято-Вознесенского
собора. Учитывая этот факт (собор пользуется большой
популярностью у православных верующих, туда приезжают
паломники, рядом проходит трасса «Харьков – Ростов на Дону»),

254
город мог бы привлечь внимание к памятникам национального
культурного наследия, связанным с лепописными событиями (что
аргументированно поддерживается специалистами). Вместо
этого, исследователи предлагают свои варианты трактовки
источников, а те, кому государство делегировало полномочия по
защите, – не проявляют к этому ни малейшего интереса.
В русле быстро развивающегося в Украине музейного
менеджмента и местного туризма такое отношение
непозволительно. Поэтому и назрела неотложная необходимость
не только обобщить имеющийся научный опыт в исследовании
Изюма эпохи позднего средневековья, но и получить новые
данные о состоянии археологических объектов на территории
Изюма и его округи. В 2006 г., мы провели свои первые
археологические разведки в Изюме и ближайшей ее
округе. Целью их было обнаружение новых доказательств
активности этого региона в период ХІ-XV вв. Особое место среди
их результатов занимает большое многослойное поселение
«Мокрый Изюмец – 1», расположенное у самой северной
границы города.
Поселение расположено на правом высоком склоне берега
реки Мокрый Изюмец (приток реки Северский Донец). Это
поселение – хорошо известное местным краеведам с середины
90-х гг. ХХ в. В это время на этой территории были
предоставлены участки под огороды учителям города
Изюм. Получили такие участки и историк В.В.Жерновой и семья
Павлюк (оба супруга, Наталья Владимировна и Олег Орестович,
– также профессиональные историки). Именно тогда и было
установлено, что культурный слой поселения частично разрушен
вспашкой. Это было подтверждено и нашими визуальными
обследованиями местности: обилие археологического материала
прямо на поверхности указывает на факт постепенного
разрушения культурного слоя. Однако в настоящий момент нет
непосредственной угрозы поселению – данная территория в
настоящее время представляет собой хорошо задернованную
поверхность и используется как выпас для скота местным
населением.
Не менее активным был этот регион и в период
средневековья. Б.А. Шрамко, В.К. Михеев и Л.П. Грубник-

255
Буйнова отмечают наличие большого количества памятников
археологии этого времени на территории Изюмского района
Харьковской области. Что касается непосредственно долины
Мокрого Изюмца, то тут имеются памятники салтовского
времени в с. Бугаевка. Отмечают специалисты в этом регионе и
большое количество курганов, среди которых, безусловно, могут
быть и курганы, связанные с эпохой средневековья, например,
курганы у с. Чистоводовка, с. Федоровка, с. Трофимовка. К
бассейну Мокрого Изюмца относится и небольшая речка Кунья,
по берегам которой также были обнаружены памятники
салтовского времени и половецкая скульптура. Что касается
самого Изюма, то, как отмечают специалисты, на его территории
были обнаружены:
 джучидская монета 757-758 гг;
 район Песок (на правом берегу реки Мокрый Изюмец)
– половецкая скульптура;
 золотоордынская монета XIV в.
В 2006 г. мы провели археологические разведки и в Изюме –
на горе Кремянец. Собранный нами здесь подъемный материал из
железа можно также отнести к ХI-XV вв. Позднесредневековый
материал на Кремянце, пережившим бурные страницы истории,
встречается редко и сам по себе не выразительный, а
стратиграфия горы (в случае проведения шурфовок или
раскопок) может преподнести сюрпризы, хорошо известные
специалистам-археологам, работающим, например, на
каменистых почвах или скальных породах Крыма.
Нам по собственному практическому опыту такая ситуация
хорошо известна на многослойном памятнике: цитадели
Херсонеса Таврического, когда подстилающая культурные
горизонты скала располагается очень близко к современной
поверхности и имеющиеся культурные слои переложены или
вообще почти срезаны до скалы. В этом случае только
тщательный анализ заполнения локальных археологических
контекстов может дать возможность специалисту разграничить
разные периоды существования памятника.
Учитывая особенности геологического строения Кремянца,
нельзя исключить и сползание культурного слоя. Говоря о
найденной золотоордынской монете, о единичном, но все-таки

256
позднем археологическом материале на Кремянце, мы можем
опять вернуться к обнаруженному нами на поселении «Мокрый
Изюмец – 1» фрагменту амфоры, время существования которой
определяется широко как ХШ-XIV вв., и обратить внимание еще
раз, что именно по причине наличия подобных материалов мы не
можем пока окончательно отбросить датировку этой находки
XIV в.
О чем может свидетельствовать такая сложная
археологически ситуация в рассматриваемом регионе
Харьковской области? Какие стереотипные научные воззрения
уже способны поставить под сомнения, проведенные нами
разведки? Прежде всего, отбросить распространенный тезис о так
называемом «Диком поле», как территории совершенно не
заселенной (или заселенной очень мало) в период,
предшествующий возникновению на территории Харьковщины
крепостей засечной черты. Идею неправильной интерпретации
термина «Дикое поле» поддерживали Б.А.Шрамко и В.В.Скирда
в работе «Рождение Харькова» (2004 г.), отмечая, что от этого
никем научно не обоснованного термина необходимо отказаться,
так как он искажает историческую реальность.
Вторым аспектом является непростой вопрос этнической
интерпретации позднесредневекового населения и его
взаимовлияния и появления на территории нынешнего Изюма и
его округи. Как видно по полученному материалу, с поселения
«Мокрый Изюмец – 1» ситуация весьма не простая. В настоящий
момент мы можем говорить только о биэтничности населения
этого памятника: славянах и носителях салтовских традиций.
В пользу значимости территории современного Изюма в
половецкий период говорит и обнаруженное богатое погребение
в кургане № 17 у бывшего хутора Пески. Как указывает
Б.А.Шрамко, в этом кургане был погребен богатый половецкий
воин и вместе с ним в могилу были положены самые
разнообразные вещи: кожаный шлем с железным коническим
шишаком, к нижнему краю которого ремешками были
прикреплены медные пластинки и железная бляха; берестяной
колчан со стрелами; лук, нож, точильный камень. В правом ухе
погребенного находилась серебряная кольцевидная серьга. Кроме
этих находок, археологи обнаружили и другие вещи.

257
 М.Ф.Гетманец, ссылаясь на археологические исследования
Н.В.Сибилева, отмечает наличие татарских сторожевых постов на
горе Кремянец. Для М.Ф. Гетманца, как и для самого
Н.В.Сибилева, факт существования на Кремянце татарской
крепости не подлежит сомнению, и его полностью доказывает
знаменитая надпись о ее постройке 5 июня 1334 г. Али-Ад-
Дином. Впрочем не отрицает М.Ф. Гетманец и наличия на
Кремянце половецкого поста. Б.А.Рыбаков, анализируя военную
тактику и стратегию в Древнерусском государстве, указывает,
что контроль над бродами и мостами всегда занимал важное
место – здесь всегда находились сторожа. Учитывая пограничное
положение региона в древнерусско-половецкое время, логично
предположить, что гора Кремянец могла быть постом и тогда.

Татьяна Крупа
По материалам сайта: http://www.ikm2002.narod.ru/

10. Літописне місто Донець

як археологічна пам’ятка XIII ст.

Місто Донець згадується в Іпатіївському літописі 1185 року

у зв’язку з розповіддю про втечу новгород-сіверського князя
Ігоря Святославовича із половецького полону.
Місто Донець стало надійним притулком Ігорю
Святославовичу після 11-ти добових поневірянь. Надійні стіни
середньовічного міста стали для князя і відпочинком, і
порятунком.
В історії городища виділяються два основні періоди:
ранньослов’янське поселення VIII-Х ст. і давньоруське місто Х-
ХIII ст. Ранньослов’янське поселення на Донецькому городищі
було зруйновано на початку X ст. кочівниками-печенігами.
Тільки через кілька десятиліть прийшли нові люди, вирівняли
майданчик городища та побудували нові укріплення
давньоруського міста Дінця.
На Донецькому городищі приблизно у другій половині X ст.
знову виникло поселення. Здавна це були землі сіверян, які
безпосередньо підпорядковувалися київському князю. Першим

258
відомим самостійним князем, не враховуючи напівлегендарного
князя Чорного, був у XI ст. Мстислав Володимирович, але після
його смерті, з 1034 по 1054 р. Сіверська земля знову була в
підпорядкуванні київських князів. У період феодальної
роздробленості слов’янами була заселена територія по верхній
течії Сіверського Дінця. Вона входила до складу Переяславського
князівства.
Розташованому на південному сході Давньоруської держави
місту необхідні були великі оборонні споруди, які б захищали
населення від набігів степових кочовиків. На місці природної
улоговини було зроблене заглиблення, краї городища вирівняно
підсипкою, а ями – камінням і землею. Весь дитинець був
оточений стіною із з’єднаних один із одним дерев’яних колод,
обмазаних глиною, інколи з добавленням щебеню. Із внутрішньої
сторони стіни було збудовано невеликий пандус, який дозволяв
воїнам підніматись у верхню частину для стрільби.
На території дитинця жив один із представників феодальної
верхівки зі своєю бойовою дружиною та челяддю. Про це
свідчать знахідки: різноманітна зброя, залишки кінської упряжі,
предметів побуту, ключі, замки, прикраси. Знайдена велика
кількість ям для збереження зерна та інших продуктів, але не
було знайдено знарядь праці для обробітку землі. У великій
кількості були знайдені залишки кісток диких тварин, різних риб
і птахів, багато кісток свійських тварин. Із всього видно, що
споживались продукти, які виробляли селяни.
Посад у Х-ХIII ст. був густо заселений. Головне заняття
жителів – землеробство. В господарських ямах біля житла
зберігали різні запаси, навіть тварин. Селяни вирощували
пшеницю м’яких і твердих сортів, жито, ячмінь, просо, гречку,
льон, мали високий рівень розвитку орного землеробства.
Знаряддя сільськогосподарської праці різноманітні – залізні
серпи, окови дерев’яних лопат, соха, борона.
Уся кераміка в Х-ХIII ст. виготовлена на гончарному колі й
відзначається високою якістю глини і тонкими стінками.
Розповсюдженим посудом були кухонні горщики та
амфороподібні корчаги. Знайдено також дитячі брязкальця з
маленькою кулькою посередині.

259
 У місті розвивалось металургійне виробництво. Це
підтверджують знахідки: шматки криці, залізної руди, шлаків,
різних пристосувань – наковалень, щипців для ювелірних робіт,
уламки глиняних і кам’яних форм для литва. Про високий рівень
ковальського виробництва свідчать знайдені гвіздки, ножі,
ножиці, петлі для дверей, кресала, сокири, замки.
Ремісники використовували кістку, виробляючи ручки для
ножів та інструментів, ґудзики, гребінки, пряжки. Деякі круглі
вироби виточені на токарному верстаті; для нанесення орнаменту
використовувалися циркулярні різці. На одній кістяній ручці
ножа була вирізана буква «добро».
Жителі були християнами – знайдено хрестики із бронзи,
мармуру, шиферу і навіть крейди.
Донець був повністю зруйнований татарами наприкінці XIII
ст. Страшна пожежа знищила все вщент. Але захисники міста
героїчно захищались. Знайдено обгорілий череп, людський
скелет із слідами ударів гострою зброєю. Місто Донець загинуло
в нерівній героїчній боротьбі з полчищами монголо-татар. Після
цього життя вже не відродилось, але окремі жителі ще
залишались на старих згарищах, а частина посаду в той час
перетворилась на кладовище. Донець зовсім спорожнів, а
прилеглі землі перетворились до кінця XVI століття на «Дике
поле».
Донецьке городище – єдина археологічна пам’ятка ХIII ст. у
нашому регіоні. Проблема його збереження зараз особливо
актуальна. Викликає занепокоєння сучасний стан Донецького
городища, якому, не менше як колись татари, загрожує
засміченість і наступаючі городи.
Першими питання збереження Донецького городища
поставили видатні харківські історики Д.І.Багалій, Ю.І.Морозов
ще в кінці XIX ст. Серйозною загрозою городищу була ріка Уди,
яка саме в цьому місці повертала свою течію з південного
напрямку на південно-східний. Під впливом весняних повеней
городище поступово руйнувалося. У 1877 році, під час дуже
високого підйому води в Удах, відбулися особливо великі обвали
на городищі. Воно руйнується під впливом ріки та дощів. Від
природного впливу городище не захистити, але найбільшу шкоду
йому наносить варварська діяльність людини: з городища

260
вибирається глина, чим руйнується верхній культурний шар; під
городище все вище та вище підбираються городи, на його
верхівці поважно розгулюють кози. При такому ставленні воно
просто колись зрівняється із землею.

Яковенко Г. Г. Літописне місто Донець як археологічна пам’ятка XIII ст. //

Сумцовські читання: Історія та археологія Слобожанщини в музеях
Харківщини. До 100-річчя відкриття Салтівської культури. – Харків, 2001.
[Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://museum.kh.ua/academic/sumtsov-conference/2001/article.html?n=678

11. Археологічний потенціал міста Харкова

Україна є своєрідним осередком стоянок, городищ, поселень,

курганів, могильників багатьох культур і етносів, які мешкали на
даній території в стародавні часи. На жаль, перші письменні
свідчення про народи нашої країни відомі лише від 1 тис. до н. е.
Подальші писемні джерела доволі фрагментарні та не завжди
відповідають дійсності. Тому історія не може цілком відповісти
на всі питання, що постають перед нами на шляху пізнання
рідного краю. І саме тут у нагоді стає археологія.
Наведений перелік археологічних об’єктів є лише малою
часткою серед величезної кількості здобутків Харківських
археологів. Найбільший внесок у цю, безперечно, корисну для
наукових і культурних здобутків справу здійснює Слобідська
археологічна служба «САС» державного підприємства
«Охоронна археологічна служба України», яка заснована у 2004
році. З цього часу даною організацією було відкрито та
досліджено величезну кількість археологічних пам’яток.
Наприклад, лише за період з 2009 по 2010 рік ДП ОАСУ було
здійснено більше 800 експертиз та відкрито приблизно
20 пам’яток археології. Багато виняткових археологічних
знахідок поповнили експозиції Харківського та Київського
історичних музеїв. Здобута в ході наукової діяльності історико-
археологічна інформація відкриває нові, підтверджує чи
спростовує вже відомі факти життєдіяльності людей минулого.

261
 Звертаючи увагу на вже досліджені археологічні пам’ятки,
ми можемо спостерігати археологічні пам’ятки міста Харкова в
плані матеріальних (мобільних ті немобільних) залишків
життєдіяльності різноманітних культурно-етнографічних
спільнот. Наприклад, поселення доби бронзи (завод
Комсомолець), посад Харківської фортеці (вул. Клочківська,
№ 8), поселення доби бронзи – раннього залізного віку за
адресою пров. Рівний, № 3а, багатошарове поселення
бондарихинської культури та пізнього середньовіччя
(Клочківська, №52), поселення доби бронзи та черняхівської
культури (пров. Климовського), поселення пеньковської культури
(вул. Ілліча), багатошарове поселення зрубної та черняхівської
культури (Журавлівка, №3), багатошарове поселення скіфського
часу та пеньковської культури (вул. С. Ковпака, №10). На
підставі вищенаведених даних, ми маємо можливість
стверджувати, що Харків археологічно заможне місто. При цьому
слід зазначити, що вже дослідженою є зовсім невелика частина
міста, а більшість знайдених пам’яток через забудову та брак
коштів досліджено фрагментарно. Таким чином, ще багато
пам’ятників чекають на своє відкриття в подальшому, частково
досліджені археологічні об’єкти очікують на продовження
досліджувань.
Археологія відіграє значну роль у формуванні історичного
мислення, гуманістичних поглядів. Вивчення археології дозволяє
зрозуміти органічну єдність минулого та сьогодення, розкриває
закони історичних процесів, які відбувалися на території
Харкова. Також археологія допомагає більш ретельно уявити
побут людей минулого, спираючись безпосередньо на
матеріальні археологічні здобутки, які можна побачити на власні
очі. Опис деяких археологічних об’єктів м. Харкова додається
(див. додаток 2).

262
 Додаток 1

Словник археологічних термінів та скорочень

Археологія – наука, яка вивчає та реконструює минуле за

матеріальними залишками життєдіяльності людей.
Стоянка – короткочасне поселення мисливців палеоліту і
мезоліту, а також місце зимового перебування кочових скотарів,
мисливців лісової смуги Євразії та інших материків в історичні
часи.
Городище – постійні укріплені поселення.
Поселення – місця осілого проживання з житлами.
Курган – складна поховальна споруда, в якій може бути від
одного до кількох десятків поховань.
Могильник – комплекс поховань в археології.
САС ДП ОАСУ – дочірнє підприємство «Слобідська
археологічна служба» державного підприємства «Науково-
дослідний центр «Охоронна археологічна служба України»
Інституту археології НАН України
Копійка хрестовик – копійка із зображенням на одній зі сторін
рельєфного малюнка у формі хреста.
Материк – в археології означає шар землі та інших порід, що
лежать під культурним шаром, який не містить залишків
діяльності людини.
Дергем – дрібна перська та турецька монета = 8 копійок.

263

Скорочений опис археологічних об’єктів міста Харкова
Адреса археологічного
пам’ятника
Рік проведення археологічного
розкопу
Хто виконував археологічний
розкоп
Загальна площа розкопу (м²).
Датування археологічного
об’єкта
Характер знайдених
археологічних об’єктів
Цінні знахідки, здобуті в ході
археологічних досліджень
Значення проведених
досліджень
Адреса археологічного
пам’ятника
Рік проведення археологічного
розкопу
Хто виконував археологічний
розкоп
Загальна площа розкопу (м²)
Датування археологічного
об’єкта
Характер знайдених
Додаток 2
вул. Сумська, №10 (Київський район)_
2006
Співробітники САС ДП ОАСУ,
студенти історичного факультету ХНУ
ім. В.Н. Каразіна
6,06
Друга половина XVII-XVIII ст.
Об’єкти 1 і 2 – частини житла
прямокутної форми
Археологічно цілий світлий гончарний
горщик із барботином. Кахлі,
представлені уламками та археологічно
цілими теракотовими корончатими
виробами з рослинним та зооморфним
орнаментом. Кахлі вкриті зеленою
поливою. Намистина. Кістяний ґудзик з
мілкою оковою. Монети Московської
держави: мідна лусковидна монета
Олексія Михайловича. Срібні лусковидні
копійки Петра I. Копійка хрестовик.
Монети Анни Іоанівни.
Нові матеріали історичної топографії.
Знахідки
інформаційної та культурної цінності
Вул. Клочківська, № 8
2009
Співробітники САС ДП ОАСУ,
студенти історичного факультету ХНУ
ім. В.Н Каразіна та наймані робітники
замовника
546
XVII-XVIII ст.
Об’єкти 2 та 4 – залишки господарських
археологічних об’єктів
Цінні знахідки здобуті в ході
археологічних досліджень
Значення проведених
досліджень
Адреса археологічного
пам’ятника
Рік проведення археологічного
розкопу
Хто виконував археологічний
розкоп
Загальна площа розкопу (м²)
Датування археологічного
об’єкта
Характер знайдених
археологічних об’єктів
Цінні знахідки, здобуті в ході
археологічних досліджень
Значення проведених
досліджень
Адреса археологічного
пам’ятника
Рік проведення археологічного
розкопу
Хто виконував археологічний
розкоп
Загальна площа розкопу (м²)
Датування археологічного
об’єкту
Характер знайдених
археологічних об’єктів
Цінні знахідки, здобуті в ході
приміщень. Об’єкт 3-поховання коня.
Об’єкт 1 – житлове приміщення
Розвали кахляної печі, уламки побутової
кераміки, велика кількість кісток
тварин, мідні лускоподібні копійки
Олексія Михайловича
Після реставрації отримано кілька
археологічно цілих кахлів із розвалу печі,
що мають експозиційну цінність
Вул. Квітки Основ’яненка. Ділянка на
корінному березі біля злиття рік Харків
та Лопань в історичному центрі міста
2008
Співробітники САС ДП ОАСУ,
студенти історичного факультету ХНУ
ім. В.Н Каразіна та наймані робітники
замовника
450
Друга половина XVII-XIX ст.
У межах культурних відкладень
козацької доби виявлено окремі споруди
Монети різних номіналів: Михайла
Федоровича, Олексія Михайловича,
Петра I,Христини Августи, Сигізмунда
III. Мідний литий хрест другої половини
XVII ст.
Археологічна експертиза не завершена
Вул. Нова-Чуйківська
2008
Співробітники САС ДП ОАСУ,
студенти історичного факультету ХНУ
ім. В.Н Каразіна
140
XVII-XVIII ст.
3 об’єкти (комплекси) заглиблені в
материк – господарські ями округлої
форми
Бронзовий ланцюжок для культових
265
археологічних досліджень
Значення проведених
досліджень
Адреса археологічного
пам’ятника
Рік проведення археологічного
розкопу
Хто виконував археологічний
розкоп
Загальна площа розкопу (м²)
Датування археологічного
об’єкта
Характер знайдених
археологічних об’єктів
Цінні знахідки, здобуті в ході
археологічних досліджень
Значення проведених
досліджень
Адреса археологічного
пам’ятника
Рік проведення археологічного
розкопу
Хто виконував археологічний
розкоп
Загальна площа розкопу (м²)
Датування археологічного
об’єкта
Характер знайдених
археологічних об’єктів
підвісок. Уламок стінки амфори з
ручкою. Профілі глиняних ліпних
жаровень з насічками по краю
відігнутого бортика
Інформація заселення краю доби
раннього середньовіччя. Уточнюючі дані
з історичної топографїі
Вул. Квітки Основ’яненка.
Дзержинський район
2009
Співробітники САС ДП ОАСУ,
студенти історичного факультету ХНУ
ім. В.Н Каразіна та наймані робітники
замовника
269
Козацька доба (друга половина XVII-
XVIII ст.); Золота Орда (друга половина
XIII-XIV ст.)
21 об’єкт – господарські та побутові
ями, житла і культові ями козаччини,
Золотої Орди.
Срібний дергем хана Узбека 740 р.
Залізна сулиця. Різьблена кістяна
натруска
Велика кількість артефактів
культурної та наукової цінності. Нові
дані щодо історичної топографії центру
міста. Велика кількість експозиційного
матеріалу
Пушкінська, 81, у центральній частині
міста, на території парку Молодіжний
2009
Співробітники САС ДП ОАСУ,
студенти історичного факультету ХНУ
ім. В.Н Каразіна та наймані робітники
замовника
176
Скіфський час
Міське кладовище кінця XIX-першої
половини XX віку. Поселення скіфського
часу
266
Цінні знахідки, здобуті в ході
археологічних досліджень
Значення проведених
досліджень
Фрагмент культового млина. Уламок
конуса зі с крізним отвором. Залізний
ніж для насадження дерев’яної рукояті.
Бронзове втульчате трьохлопастне
вістря стріли. 2 монети: Миколая II
(1897 рок)у, 20 копійок 1946 року
Знайдено не нанесене на план міста
кладовище. Знайдені артефакти
наукової цінності. Відкрито та
досліджено нове поселення скіфського
часу

За матеріалами досліджень Беліменко А. О., керівника археологічних

гуртків Харківської обласної станції юних туристів

267
 Історичний поступ Слобожанщини
(кінець ХVІ – початок ХХ ст.)

1. Заселення території Дикого поля. Заснування міст і 269

слобід
2. Річки і їх вплив на заселення 269
3. Заселення українцями Слобожанщини в ХVІ-ХVІІ 270
ст.
4. Заснування й заселення міст і слобід – 271
Острогозька, Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і
округи їх полків.
5. Особливості колонізації 274
6. Заснування міста Харкова 275
7. Походження назви міста Харкова 276
8. Харьков – крепость 277
9. Герби Харкова 279
10. Формування слобідських полків 281
11. Слободское казачество в борьбе с турецко- 284
татарской агрессией
12. Економічний побут переселенців 285
13. Повсякденний побут жителів Слобожанщини 287
14. Землеробство як головне заняття слобожан 290
15. Склад населення Харкова 293
16. Коцарство 295
17. Історія становлення головних вулиць Харкова 297
18. Харківщина наприкінці ХVІІІ ст. 304
19. Открытие Харьковского университета и его 306
первый попечитель
20. Строительство железной дороги 310
21. Промисловість 313
22. Еврейская общинаХарькова 313
23. Шовковий шлях до Мерефи 319

268
 1. Заселення території Дикого поля.
Заснування міст і слобід

Дике Поле. Хто і коли ввів такий термін у науковий обіг?

Дуже чітко це пояснює Дмитро Яворницький. «Польські
письменники минулих століть, – пише він, – називали всю землю
запорозьких козаків «Диким Полем», іноді «Чисто-полем»,
«Пусто-полем». Диким полем називається весь простір степів від
лівого берега Інгульця до ріки Дніпра.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: у 3-х т. / Д.И. Яворницький. –

Львів: Світ, 1990. – Т. 1. – 237 с. www.ex.ua/1650986

2. Річки і їх вплив на заселення

Річки Слобожанщини належать до Дніпровського й

Донського водозборів; меншість – до першого, більшість – до
другого. Тепер з тих річок жодна не судоходна, але колись було
інакше: Сіверський Донець, Псьол, Ворскла і Оскол були
судоходні, бо на дні їх знайдені якорі, а по Донцеві сплавлялося
колись чимало байдаків із хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а
звідти їздили й на Дін. Од Чугуєва до козацького городка
Донецьких Роздорів треба було їхати водою три тижні, а звідтіля
до Озова ще чотири дні, їхати вверх, проти води, звісно, було
трудніше й далеко довше. По Осколу в кінці XVI ст. московські
служилі люди пливли на байдаках до гирла сеї річки з усім
припасом для будування міста Цареборисова (у теперішньому
Ізюмському повітові біля Святогорського монастиря).
В царювання Івана Грозного славний козацький отаман
Дмитро Вишневецький (козак Байда козацьких дум) побудував
чайки і спустився на них у Дніпро, щоб плюндрувати кримські
кочовища. Але з XVIII ст. слобідсько-українські річки починають
щороку міліти, бо ліси тоді зменшилися й порідшали і береги
багатьох річок через те оголилися, річки замулювалися мулом з
ярів, балок та гребель і гаток, зложених для млинів, коли повінь
зносила з них хмиз та багно.
Вадило річкам і те, що вони текли у широких долинах,
весною розливалися і затоплювали низину, а потім під спекою

269
гарячого сонця висихали. Праві береги річок були, звичайно,
покриті лісом, а ліві були низькі й лугові, а іноді піскуваті. Такі
береги мали – Донець, Ворскла, Псьол, Мерла, Харків, Нежеголь
і інші. Але є й такі річки, як, наприклад, Уди, Лопань, Мож,
Корень, Короча, Мерехва, що мали ліси по обох своїх берегах.
Були і зовсім степові річки без усякого лісу, як Вовча, Мокрий
Бурлучек, Балаклія, Ізюмець. Який же вплив мали річки на
заселення краю? Вони були звичайними шляхами для розселення
людності. Дніпровські вітки – Псьол, Сула, Ворскла – зв’язували
Слободську Україну з Лівобережною – Полтавщиною; р. Вир у
Сумському повіті Харківщини вливається у р. Сейм, а той у
Десну – головну річку Чернігівщини. Псьол і Ворскла
починаються у Курщині, а головна річка краю Донець зв’язувала
Курщину й Харківщину з Доном і Донським козацтвом. Вітки
Донця, Оскола і Айдара наближаються до Воронезького краю.
Дніпровські річки зближалися з донськими: вітка Ворскли –
Мерчик – підходить до вітки Донця – Уд, а Ворскла – до Донця.
Маленькі річки мали теж вплив на заселення і розселення
перших поселенців країни. Як колись давньоруські слов’яне
селилися понад річками, так саме і слобожане перш усього
починали селитися там, де було більше води. Ось через що
західні частини краю заселилися густіше й раніше, ніж східні, бо
на сході було менше річок. Усі найважніші й найстаріші міста й
слободи осажувалися на річках: Суми – на Пслі, Лебедин – на
Ольшані, Охтирка – на Охтирці, Вільний – на Ворсклі,
Краснокутськ і Богодухів – на Мерлі, Золочів – на Удах, Валки –
на Мжі, Харків – на Харкові і Лопані, Цареборисів – на Осколі,
Вовчанськ – на Вовчій, Тор (Слов’янськ) – на Торці, Чугуїв,
Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир – на Донцеві. По маленьких
річках ішло народне заселення. В річках гатили греблі й робили
млини.

Багалій Д.І. Історія Слобідської України. / Передмова, коментар

В.В. Кравченка. – Харків. – Дельта. – 1993. – С. 16-17.

270
 3. Заселення українцями Слобожанщини в ХVІ-ХVІІ ст.

Неспокійним, цікавим і своєрідним життям жив Дикий степ.

Тут, на відомому тоді Муравському шляху, що починався десь аж
під Перекопом, і на його відгалуженнях (Кальміуський і
Ізюмський шляхи) можна було побачити татарську орду, що
прямувала на Москву. Від неї час від часу відокремлювалися
невеликі ватаги, нишпорили навкруги, добираючись до міст і сіл
Путивльщини, Роменщини.
Сюди з української і російської сторони виїжджали ділові і
відчайдушні чоловіки. Одні, щоб полювати, запастись медом
диких бджіл, наварити селітри. Скрізь виникали «уходи», «юрти»
– великі ділянки з різними промислами: бджільництвом,
бобровими гонами, рибальством, мисливством і т.п. Інші шукали
пригод, прагнули молодецтво своє показати в бойовому герці зі
степовиками. Путивльський воєвода М.Троєкуров у 1546 р. писав
царю: «Ныне, государь, казаков на поле много, и черкасцев, и
киян, и твоих государевых». Але постійного осілого населення
Дикий степ не мав. Будувати житло і заводити господарство там
було небезпечно.
Вторгнення кримських татар у російські землі змушувало
царський уряд вживати серйозних оборонних заходів на
південно-східних рубежах держави. Була організована сторожова
і станична служба, розроблено її статут. У 1571 р. нараховувалося
73 сторожі, які ділилися на 12 розрядів. Із них Донецький,
Путивльський і Рильський розряди, до яких входило 16 сторож, а
також кілька сторож Рязанського розряду відбували сторожову
службу на території майбутньої Слобожанщини.
Одночасно створювалася система оборонних споруд, які
називалися «засечными чертами». При їх створенні
використовувалися природні перешкоди (яри, ріки, ліси, болота),
а на незахищених місцях будувалися острожки, ставилися
сторожові пости. У кінці XVI ст. почалося будівництво так званої
Білгородської «засечной черты», один з відрізків якої тягся від
Охтирського городища до Білгорода.
Складовою частиною оборонної системи стали міста-
фортеці. Особливо активно почалося будівництво міст у 90-х
роках ХVІ ст., після того, як кримські татари прорвалися аж до
Підмосков’я. Саме в той час з’явилися Білгород,. Оскол і

271
Валуйки (1593), Єлець (1592), Кроми (1595). На початку 1600 р.
на правому березі Осколу, недалеко від впадіння його в Донець,
закінчилось будівництво першого міста на Слобожанщині –
Цареборисова (нині с. Червоний Оскол Ізюмського району
Харківської області). У його спорудженні брали участь російські
дворяни, діти боярські, стрільці, донські козаки, а також
запорожці.
В результаті всіх цих заходів позиції Московської держави в
Дикому полі розширювалися і утверджувалися

Грушевський М. Історія України – Руси. – К., 1991. – Т. 1. – С. 13.

4. Заснування і заселення міст і слобід – Острогозька,

Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і округи їх полків

Звернемо тепер увагу на заселення міст і слобід в

Слободській Україні. У 1652 р. був осажений на річці Тихій
Сосні і Острогощі Острогозьк; туди одразу явився цілий
український полк у 1000 чоловік, окрім сімейств, з полковником
Іваном Зіньківським і усією полковою та сотенною старшиною.
По царському указові воєвода Арсенєв їх почав уряжати на
віковічне життя. Кріпость у Острогозьку робили московські
служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі
для себе у місті будували самі українці.
Подвір’я для острогощан були додані у посаді за острогом,
себто за кріпостю, або за замком, невеликої міри через те, що їх
треба було захищати від татарських нападів і для сього потрібно
було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав
двір у 300 кв. сажнів, прості козаки – тільки по 70. Але кожному
одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й
токи – проти свого подвір’я. Усім одведена була теж земля на
поле, на покос і на інші потреби. Дадена царем грошова запомога
на будівлю і сіянку ярини, додано на прокорм жита й овса.
Вислано для кріпості з Воронежа дві гармати. Острогозька
кріпость була споряджена так, як і інші по московських
українних містах. Острогозьк прозивали ще іноді Рибним, бо біля
його було Рибне озеро і тут іще раніше був великий рибний торг.
У Острогозьку були поселенці і московські служилі люди, щоб не

272
передавати усієї оборони міста й країни українцям, бо на них все
ж таки повної надії не було – од їх завжди сподівалися якоїсь, як
казали у Москві, «шатости».
Переселилися у Острогозьк для свого купецтва й
великоросійські купці. Усі російські поселенці були під
воєводою, а українці були під своїм полковим присудом. Між
тим і другим почалися гострі суперечки. Після заснування
Острогозька новосельці-українці поселилися і по інших містах та
слободах, так і зложився козачий Острогозький Слободський
полк. По жалованній царській грамоті Острогозькому полку
дадені були усякі привілеї й між іншими козацький устрій.
Цікаво буде додати до того звістку про забезпечення перших
переселенців – про те, що вони з собою привезли. Полковник
Зіньківський приїхав з жінкою, сином, писарем і декількома
челядниками. Він привів з собою 15 коней і 4 волів.
Обозний прийшов з жінкою, дочкою, 2 челядниками і привів
5 коней, 8 волів, 2 корови, 6 овець, 10 свиней. Військовий суддя
Величко привів 4 коней, 13 корів. Більшість була людей
заможних або, як кажуть про них московські документи,
«семьянистыхъ и прожиточнихъ», себто значить таких, котрі
дома були хазяїнами-землеробами, а разом з тим козаками.
Козаками вони залишилися і в Слобідській Україні.
У перших по спискові 80 переселенців було 99 коней (себто
більш ніж по 2 коня на сімейство), 69 волів (менш ніж по
одному), 141 корова (ледве не по 2 корови на сімейство),
124 вівці та кози (більш ніж по 1 на сімейство), 129 свиней (більш
ніж по 1 на сімейство), усього 662 голови худоби, себто більше,
ніж по 8 голів на сімейство. Сі 80 сімейств можна поділити, щодо
числа голів худоби у кожного, на 7 частин, і коли про перші три
частини (27 сімейств) можливо сказати, що у них була недостача
худоби, то остатніх 4 частини (53 сімейства) у всякому разі треба
зачислити до середніх, коли не багатих: значить, що бідних на
худобу було 34 %, а середніх і багатих – 66%.
Безкінних було тільки два сімейства, а може, тільки
2 чоловіка, коли вони не мали сімейств. 15 сімейств не мали
худоби, але вони або не змогли привести її з собою, або,
можливо, розпродали або залишили дома, або загубили її в
дорозі, бо треба пам’ятати, з якою труднотою приходилося

273
переселятися в далеку Слобожанщину і як небезпечно було в
дорозі від татар та розбишак. І ще добре, що вони йшли великим
табором, цілим полком, а то їх також ограбували б, як оточенців і
черниць Густинського та Ладиженського монастирів. Острогозьк
заснувався не за Бєлгородською лінією, а на самій лінії, і через те
він, як і увесь полк, мав більший зв’язок з російськими містами і
урядом, ніж інші полки, котрі поселилися за лінією, на
справжньому дикому полю, як, наприклад, Сумський або
Харківський.

Багалій Д.І. Історія Слобідської України. / Передмова, коментар

В.В.Кравченка. – Харків: Дельта. – 1993. – С. 28-29.

5. Особливості колонізації

Часто для людини Середньовіччя й Нового часу світ

закінчувався обрієм, який вона бачила з ґанку. Однак велика
частина населення дивує своєю мобільністю. Мало того, стосовно
жителів Слобожанщини навіть у пізніші часи зазначали, що
українські поселенці за своїми звичаями «ніколи в одних будинках
не поживуть, а переходять із місця на місце, куди хто захоче».
Сама колонізація Дикого поля українцями починалася з
«уходів». Мешканець прикордонного міста чи села (Гадяча,
Миргорода, Хорола, Полтави), щойно танув сніг, вирушав на
«уходи»: пасічникував, виварював сіль, випасав худобу, ловив
рибу в Дінцеві. Таких промислів існувало чимало. Вони мали
сезонний характер і залежали від природних умов. Частенько
відчайдухи з прикордонних міст займалися грабунками на
території майбутньої Слобожанщини. Від тих грабіжників дуже
потерпали російські прикордонники та проїжджі купці. Таким
здобичницьким промислом, зокрема, займалися на зорі своєї
кар’єри дві вагомі постаті козацької революції середини XVII ст.
– полковники Іван Богун та Мартин Пушкар.
Поселення часто починалися з пасік, і тривалий час жоден з
урядів не знав точної кількості пасік чи пасічників. А ті то поволі
просувалися на південь і схід, розвідували простір, часто
потерпаючи від численних грабіжників та обороняючись від

274
зазіхань російських служилих. Однак на виникнення населених
пунктів впливала маса історико-географічних особливостей.
Дуже часто слобідські поселення з’являлися на старих
городищах: Харків – на Харківському, Хорошів – на
Хорошівському, Суми – на Берліцькому, Зміїв - на Зміївському
тощо. Зараз історію цих населених пунктів прагнуть продовжити
на тисячу років, хоча стале населення в них з’явилося лише в
середині ХVІІ ст. Величезним чинником колонізації була
наявність річок, над якими й поставали населені пункти. Важливо
зазначити, що слобожани, опріч усього, виявились і великими
нищителями водних просторів: вирубуючи навколишній ліс,
гатячи ставки, ставлячи млини, часто вони такою діяльністю
призводили до обміління водойм.

Незалежний інформаційно-освітній ресурс

www.haidamaka.org.ua/page_osobkolslobo.html

6. Заснування міста Харкова

Слов’яни ще у VIII ст. заснували на місці майбутнього

Харкова своє поселення, яке в Х ст. стало відоме як місто Донець.
Донець був не тільки фортецею, але й центром ремесел
(ковальського, ювелірного, гончарного та ін.), важливим пунктом
транзитної торгівлі. Перша згадка про Донець в літописі
стосується 1185 р. З цим містом пов’язаний також епізод зі
«Слова о полку Ігоревім» – найважливішого твору епохи
Київської Русі. Саме тут перебуває після полону герой поеми –
новгород-сіверський князь Ігор Святославович. Місто Донець
зруйнували орди хана Батия в середині XIII ст.
Першу Харківську фортецю побудували «за черкаським»
(тобто українським) звичаєм. У 1656 р. московський цар Олексій
Михайлович видав указ про створення окремого Харківського
воєводства. Фортеця, яка виникла на місці, де зливалися річки
Лопань і Харків, мала 10 башт і довжину стін понад один
кілометр. Найстаріший документ, у якому є згадка про Харків -
царський указ Чугуївському воєводі Сухотіну про будівництво
Харківських укріплень, датований 28 березня 1656 р. Судячи з
«відпису» першого харківського воєводи Селіфонтова 1657 р. та

275
іменного опису 1658 р., Харків був уже досить великим
поселенням. В описі значилося 578 душ чоловічої статі, і можна
вважати, що в цей час у місті було не менше ніж 200 будинків.

Багалей, Д. И. История города Харькова за 250 лет его существования

(1655-1905). Ист. монография. в 2-х т. : Т.1 ХVІІ – ХVІІІ века /
Д.И.Багалей, Д. П. Миллер. – Репринт. изд. – Х., 1993. – 572 с.
library.khai.edu/index.php?option=com

7. Походження назви міста Харкова

Існує кілька легенд, досить розповсюджених у наших краях,

які пояснюють походження назви міста Харкова. Одна з них –
легенда про Харитона. З топографічного опису Харківського
намісництва 1785 року довідуємося, що на тім місці, де
розташоване місто Харків, один із заможних малоросіян по ім’ю
Харитін, а по-народному – Харько, завів собі хутір. Від імені
Харько нібито одержали свою назву ріка й місто. Поступово по
сусідству з Харитоном стали розселятися нові поселенці й
Харків-Хутір перетворюється в Харків-Слободу, а потім Харків-
Город.
Друга, не менш гарна, історія підстави Харкова належить
перу відомого українського письменника Квітки, що одержали за
назвою свого маєтку прізвисько Основ’яненко.
Відповідно до його версії, наше місто було засновано не
якимось міфічним Харьком, а предком письменника й першим
власником даної садиби – Андрієм Квіткою. Один раз, обходячи
свої великі володіння, Квітка був настільки уражений красою
виду, що відкривався з нинішньої Університетської гірки, що
негайно вирішив заснувати тут місто.
Існує також версія, що ім’я Івана Каркача дало назву місту
Харкову. І. Каркач – український козак, перший осадчий, тобто
ватажок першої партії переселенців, які розташувалися на
височині біля річок Харків і Лопань. Звук «ка» у прізвищі Каркач
міг поступово перейти у звук «х», і вона стала вимовлятися як
Харкач. Засноване ним поселення згодом стає містом Харковом.

276
 Найцікавішою представляється версія, висунута в минулому
столітті професором Аристовим. Відповідно до цієї версії, Харків
у XII сторіччі був легендарною столицею половців – Кулі-Канью,
пізніше захопленої російськими князями. Слово «Шарукань»
тюркського походження. Учені-лінгвісти вважають, що воно
позначає «стоянка пастухів», від слів «кулі» – пастух і «кань» –
місце. Історики припускають, що Шарукань – це ім’я
половецького хана. Відповідно до цієї версії, Харків – це
трансформоване слово Шарукань.
Більшість же істориків уважають, що свою назву Харків
одержав від назви ріки Харків, тому що її згадування
зустрічається в письмових джерелах ще до виникнення поселень.
Лінгвісти припускають, що слово Харків – це трансформоване
«харкобе», що в перекладі з тюркської мови означає «мілководна
річка».

ukraine.ui.ua/ua/istoriya-gorodov.../istoriya-kharkova
Топонімічний словник Харківщини. Укладачі: Перепеча А.М.,
Ярещенко А.П. – Х.: Прапор, 1991. – 98 с

8. Харьков – крепость

Холм, который теперь называют Университетской Горкой,

хорошо отвечал задачам обороны от врагов. Реки защищали его с
востока, юга и запада, а с северной стороны простирался
обширный лесной массив. Возвышенность господствовала над
заречными равнинными территориями, на которых было много
озер и болот. В 1654-1655 годах казаки (число их, согласно
сохранившейся переписи, составляло 587 человек мужского
пола), руководствуясь чертежом, данным им чугуевским
воеводой Григорием Спешневым, обнесли слободу рвом и валом
(протяженность 530 саженей – 1150 метров), на гребне которого
возвели тын – частокол из заостренных вверху бревен. Это не
удовлетворяло русскую военную администрацию, стремившуюся
сооружать более капитальные крепости по московским образцам.
28 марта 1656 года царь Алексей Михайлович издал указ об
учреждении Харьковского воеводства и направлении туда Воина

277
Селифонтова со «служивыми людьми» для строительства
крепости. В этом указе впервые упомянут город Харьков, и
1656 год стал официальной датой его основания. Наименование
города, видимо, произошло от ранее известного названия реки
«Харькова», упоминаемого в рукописном документе начала
ХVII века – «Книге Большому чертежу». Под командой
Селифонтова и сменявших его в дальнейшем воевод крепость
постепенно совершенствовали – обновляли, наращивали стены и
башни, сооружали внешние укрепления.
Во второй половине ХVII века крепость имела в плане
близкую к прямоугольнику форму, вытянутую вдоль берега реки
Лопань. Восточная граница проходила по стороне нынешней
площади Конституции от здания Института искусств до Дворца
труда, южная – от этого здания до Центрального универмага,
западная – по бровке откоса Университетской Горки до угла
Каскадного сквера и северная – до угла здания Института
искусств. С трех сторон (кроме западной стороны) крепость
ограждали рвы и валы, на которых возвышались дубовые стены и
башни. Стены образовывали клети из двух параллельных рядов
бревен, связанных поперечными стенками, заполненные землей и
камнями. Над стенами возвышались десять башен: четыре
угловые, три проездные и три промежуточные. Северо-восточная
угловая башня, называвшаяся Никольской, была самой высокой
(19,5 метра) и служила вестовой.
От надвратных башен начинались основные внешние
дороги. Московская башня первоначально находилась на
северной стороне, а в дальнейшем была переведена на
восточную. На юг вела Чугуевская башня, на запад Лопанская.
Промежуточная Тайницкая башня была снабжена подземным
ходом к запасному колодцу. С западной стороны, находившейся
под защитой реки, вместо стен был поставлен частокол. С южной
стороны к крепости в 1660-1662 годах пристроили острог,
оградив его частоколом с башнями. Находился он на месте
нынешней площади Розы Люксембург и кварталов между
площадью и Кооперативной улицей.
Внутри крепости основными строениями были деревянная
Успенская церковь, возведенная в 1657-1659 годах и в
дальнейшем несколько раз перестраивавшаяся; приказная изба,

278
государев двор, где размещался воевода, а также пороховой
погреб, съезжая и несколько служб. На остальной площади тесно
и беспорядочно размещались хаты казаков и русских служилых
людей. В остроге, так же разрозненно, стояли хаты и имелись
площадки, на которых происходили торги.
2 июня 1709 года, объезжая укрепленные города Украины,
Петр Iпосетил Харьков. Ознакомившись с крепостью, он
предписал расширить ее с северной стороны, построить там
защитный вал, усилить укрепления и создать преграды на
подступах. Следуя указаниям, крепости придали в плане ломаное
очертание с пятью бастионами на углах и «форштатом ошести
вольверках». Крепость расширили до нынешнего Бурсацкого
спуска, вдоль северного склона которого протянулся деревянно-
земляной вал. Покровская церковь при этом оказалась внутри
крепости. Такие же укрепления возвели по направлению
нынешних переулка Кравцова, Театральной площади и
Театрального переулка, с южной стороны их соорудили в районе
нынешней Кооперативной улицы. На отдельных открытых
местах у внешних границ пригородных слобод разместили
земляные рвы и валы.

Историко-справочный путеводитель. Харьков, его прошлое и

настоящее в рисунках и описях (репринтное издание).
– Харьков: Изд-во САГА, 2009. – 274 с.

9. Герби Харкова

«Хроно-географічний опис міста Харкова», складений

осавулом Максимом Горленським у 1767 році за розпорядженням
тогочасного слобідсько-українського губернатора Щербиніна,
відзначав, що з середини XVII століття в діловодстві
Харківського козацького полку постійно вживався так званий
«герб полковника Харківського» із зображенням натягнутого
лука зі стрілою. Кольори цього герба різні описи позначають по-
різному: золотий лук на зеленому тлі або ж чорний лук на
золотому тлі.
Назву «герб полковника Харківського» можна трактувати
подвійно – як сталу геральдичну відзнаку всього полку, яку за

279
традицією вживав у його діловодстві кожен полковник, або як
родовий герб конкретної особи, що очолювала полк. «Герб
полковника Харківського» справді дещо нагадує поширений в
українській старшинській геральдиці польський шляхетський
герб під назвою «Лук», але відомостей про те, що хтось із
харківських полковників мав родовий герб із подібною
символікою, досі не віднайдено.
Цілком відмінною від цього герба була
в XVII столітті емблематика харківського
полкового прапора, на якому містилося
зображення хреста, оточеного сяйвом, та
двох ангелів.
З 1771 року Герольдію очолив відомий
російський історик М.М.Щербатов. У
складеному ним полковому гербівнику
1776 року є проект герба для Харківського
Герб міста
1660-ті – 1710 роки
полку: на зеленому тлі – навхрест покладені
античні символи багатства й торгівлі: ріг
достатку, або корнукопія, та Меркуріїв жезл, або кадуцей. Це
мусило означати: «по-перше – достаток навколишніх сторін того
міста і по-друге – власне його торгівлю, що відбувається на
визначному тамтешньому ярмаркові». Проект було виконано в
дусі панівного в тогочасному мистецтві стилю – класицизму, у
якому античні алегорії набували якнайбільшого поширення.
Після утворення в 1780 році Харківського намісництва
виникла потреба надати його містам герби. Первісний проект
нового міського герба Харкова, створений тоді у Герольдії, мав у
своїй основі «герб полковника Харківського» XVII століття і
виглядав так: «На зеленому тлі щита жовтий лук. Тятиву міцно
натягнуто; стріла готова поцілити у ворога». Символіку цього
герба автори проекту пояснили так: «З Дніпра прийшов козак,
озброєний луком та стрілами, що прозивався Харком, і оселився
над річкою. Від його імені річка та місто почали зватися
Харковом».
О.Волков повністю запозичив проект харківської відзнаки з
гербівника М.М.Щербатова 1776 року, означивши його як
«старий герб». 21 вересня 1781 року цей варіант герба без жодних
змін отримав імператорське затвердження: «На зеленому тлі

280
навхрест покладені ріг достатку з плодами й квітами в ньому та
кадуцей, або Меркурію жезл, на знак як достатку довколишніх
сторін того міста, так і торгівлі, що відбувається на тамтешньому
визначному ярмаркові».
У другій половині XIX століття Б.Кене, переглядаючи герб
Харківської губернії, визнав його античну міфологічну символіку
непридатною для геральдичного використання. Запропонований
Кене новий проект, цілком відмінний від герба 1781 року, дістав
урядове затвердження 5 липня 1878 року, його опис був таким:
«На срібному щиті чорна відірвана кінська голова з червоними
очима та язиком; у червоній голові щита золота шестипроменева
зірка між двома золотими візантійськими монетами. Щит
увінчаний імператорською короною й обрамлений золотим
дубовим листям, з’єднаним Андріївською стрічкою».
Символи цього нового герба також
були тісно пов’язані з конкретними
явищами в побуті краю: кінська голова
символізувала розвиток конярства у
губернії, зірка – Харківський університет,
золоті монети – добробут і багатство
Слобожанщини.
Однак історія нового герба
Харківщини виявилася недовголітньою.
Після його узаконення Харківське
дворянське товариство надіслало до імператора петицію з
проханням відновити для губернії «старий», тобто наданий ще
1781 року, герб. Прохання дворянського товариства Олександр III
задовольнив своїм указом від 21 травня 1887 року, згідно з яким
герб Харківської губернії мусив відтепер виглядати так: «На
зеленому щиті навхрест покладені золотий ріг достатку та
кадуцей, жезл якого також золотий, а крила та змії срібні. Щит
увінчаний імператорською короною й обрамлений золотим
дубовим листям, з’єднаним Андріївською стрічкою». У такому
варіанті герб зберігся до 1917 року.

Саратов І. Ю. Історія Харківських гербів. – Х.: ХДАМГ, 2000. – 277 с.

281
 10. Формування слобідських полків

У другій половині XVII ст. царський уряд сформував

слобідські козацькі полки: Острогозький (1652-1658 рр.),
Сумський (1652-1658), Охтирський (1655-1658 рр.), Харківський
(1659-1660 рр.) та Балаклійський (1669-1670 рр.). Останній
проіснував лише сім років: 1677 р. його приєднали до
Харківського полку. Своєю чергою, з Харківського виокремився
Ізюмський полк (1685 р.). З утворенням слобідських козацьких
полків у регіоні виникли й полкові канцелярії. До компетенції
останніх входили військові, адміністративно-господарські,
фінансові та судові справи на території полку.
Правовою основою існування козацьких полків у
Слобожанщині стало надання їм московськими царями
жалуваних грамот, документів, де обумовлювалося надання
адміністративного козацького укладу та право вільної
займанщини земель. Останнє вважають головним привілеєм
слобожан, бо на ньому ґрунтувалося все право земельної
власності у Слобідській Україні. Отож, на кінець XVII ст.
Слобожанщина поділялася на п’ять козацьких полків, що
становили військові та адміністративно-територіальні одиниці.
На чолі полкового уряду стояли полковник і полкова
старшина. Слобідський козацький полковник зосереджував у
своїх руках величезні повноваження у військових та
адміністративних справах полку. Він затверджував судові
постанови у кримінальних і цивільних справах, роздавав козакам
вільні землі та мав пріоритетне право займанщини для себе
вільних земель. Видавав універсали за власним підписом і
печаткою. Особливістю устрою Слобожанщини, на відміну від
Гетьманщини, було те, що полковника й старшину обирала на
пожиттєво саме старшина, а не все товариство. Це фактично
привело до встановлення у Слобідській Україні звичаю певної
спадковості полковництва в тому самому роді. Причини цього
явища криються в особливих умовах заселення краю: полковники
були переважно осадниками та провідниками переселенських
груп, які приходили на нові землі; вони мали великий авторитет і
фактичну владу як посередники між населенням і царським
урядом, тож цей авторитет переходив на їхніх нащадків. У

282
діяльність полкового управління царські воєводи в містах
звичайно не втручалися. Однак кандидатури на посади
полковників обов’язково погоджувалися з білгородським
воєводою.
До складу полкової старшини входили шість осіб: полковий
обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі. Другою після
полковника особою в полку був обозний, який відав полковою
артилерією та обороною, порядкував справами ради старшини
(полкової ради) і заступав полковника без права видання
універсалів. Суддя відав судовими цивільними справами у
полковій ратуші. Полкові писарі були секретарями в ратуші –
один у військових, а другий у цивільних справах. Осавул був
помічником полковника у суто військових справах. Хорунжий
відав полковою музикою та оберігав корогву. Уся полкова
старшина збиралася для військових справ на очолювану
полковником раду старшини (полкову раду), в якій усі старшини
мали по одному голосу, а полковник – два.
В адміністративно-територіальному аспекті кожен полк
поділявся на сотні з центром у містечку, де перебувало правління
й проживала сотенна старшина на чолі з сотником. Сотника
обирала полкова старшина, а він сам уже добирав собі сотенну
старшину - отамана, осавула, писаря та хорунжого. Владі сотника
підпорядковувалося населення сіл. У сотенній управі (ратуші)
отаман, суддя й писарі порядкували цивільними справами, а
осавул і хорунжий допомагали сотникові у військових справах.
Політика поступової ліквідації прав і вольностей слобідських
козацьких полків у сфері місцевої адміністрації, суду та поліції
проводилася практично протягом усього періоду їх існування.
Однак активізація цих процесів припала на період формування
абсолютистської монархії в Росії. Приміром, уже 1719 р. всі
судові та кримінальні справи Слобожанщини було вилучено з
компетенції полковників і передано у відання бєлгородської
канцелярії Київської губернії. Відтоді полковників і сотників у
слобідські козацькі полки затверджували або взагалі призначали
царські урядовці. У лютому 1723 р. було оголошено царський
указ про обов’язкове призначення росіян на посади полковників
слобідських полків.

283
 З метою подальшого обмеження наявних форм військового
та адміністративно-територіального устрою, а в підсумку – і
повної його ліквідації царський уряд створив свої адміністративні
установи. Зокрема, було створено Комісію по слобідських полках
(1763 р.) на чолі із секундант-майором Є. Щербиніним, на яку
покладалося завдання підготовки цілковитої ліквідації полкового
устрою на Слобожанщині. Це було зроблено з утворенням
Слобідсько-Української губернії (липень 1765 р.) із центром у
Харкові. Відтоді більшість заможних козаків переводилась у
гусари, а інші – в селянський стан. Старшина одержала
офіцерські чини й дворянський статус. Головним виконавчим
органом краю стала губернська канцелярія, що відала
адміністративно-господарськими, фінансовими, судовими та
військовими справами. Замість полкових канцелярій
запроваджувались провінційні канцелярії (існували до 1787 р.) з
переважно адміністративно-поліційними функціями. А з
утворенням адміністративного інституту повітового (городового)
воєводи (МЄрошкін) і комісарських правлінь як дрібніших
органів поліції та суду відбулась остаточна ліквідація наявних
будь-коли відмінностей в організації адміністративної та судово-
поліційної діяльності на цих землях.

Зайцев Б. П., Скирда В. В. та ін. Історія рідного краю. Ч. 2. – Х.:

Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2001. – 179 с.

11. Слободское казачество в борьбе

с турецко-татарской агрессией

С момента своего появления слободские и чугуевские казаки

оказались на переднем рубеже борьбы Русского государства с
турецко-татарской агрессией. Большие и малые набеги на
слободские земли случались практически ежегодно. Наиболее
опустошительными были набеги в 1661, 1662, 1680, 1691 годах. В
ходе только последнего из них было убито и уведено в плен
более двух тысяч человек и угнано почти 10 тысяч голов скота,
сожжено 65 дворов и один хутор. В 1679 году татары разорили
Чугуев, в 1690 – ворвались в Изюм. Но, несмотря на большие

284
жертвы в этой беспощадной войне, росла и сила ответного
сопротивления. «Приходили под Чугуев с ногайской стороны из-
за реки Донца татары ... И под городом, государь, с твоими
московскими стрельцами и со всякими чyгyeвскими служилыми
людьми был бой. И Божьей милостью и твоим государским
счастьем татар от города отбили, слободы жечь не дали и многих
татар побили и переранили», – рапортовал в Москву чугуевский
воевода князь Голицын в 1641 году. Харьковские казаки под
предводительством своего полковника Григория Донца не раз
наносили врагам жестокие удары.
В 1672 году он разбил татар под Мерефой. В 1679 году
разгромил десятитысячную орду под стенами Харькова, многих
побил, в реках потопил и разогнал по лесам. На следующий год
снова разбил татар, на этот раз у Золочева. Тогда же казаки
Харьковского полка начали строительство двухсотверстного
защитного вала по рекам Донец и Мжа.
В 1693 году Федор Григорьевич Донец, ставший
Харьковским полковником после смерти отца, отразил набег
султана Нураддина с 15000 татар и турок, причем взял в плен 14
важных пoганцев.
В пocтoянных битвах совершенcтвoвалось воинское
искусство казаков: умение совершать быcтpые переходы и
внезапные нападения, действовать из засады, а если придется -
.сидеть в осаде . В одном документе, датированном 1697 годом,
где речь идет о посылке войск на отражение очередного набега
татар, о чyгyевцах сказано: «Чаем их такими людьми многих не
упустят».

Потрашков С.В. Харьковские полки. Три века истории. –

Харьков: Око, 1998.– С 17-19.

12. Економічний побут переселенців

Звернемо тепер увагу на економічний побут населення

Слобожанщини, на його промисли, ремесла та торгівлю, на його
матеріальну культуру. Економічний побут переселенців-
слобожан залежав од двох причин: тієї матеріальної культури,

285
яку здобули українці в Задніпрянщині, де вони провели цілі
століття свого культурного життя, і од тих обставин життя, в
яких вони опинилися в Слобожанщині, тобто від природи сієї
країни й історичних обставин життя.
У Правобережній та Лівобережній Україні великі міста
користувалися магдебурзьким правом, котре давало значні
привілеї міщанству. З-за Дніпра переселенці принесли з собою
знаття та досвід у різних промислах, ремеслах та торгівлі,
бажання й потребу займатися ними й на нових оселях. Усі отсі
звичаї українських переселенців, як ми бачили, опреділилися
виразним словом у московських актах – «старочеркасская
обыкность», старовинний український звичай. Се виразне слово
обіймало усю українську матеріальну культуру й матеріальний
побут.
Себто значить, що московський центральний уряд признав
українську культуру і економічний побут відмінними від
тодішньої великоросійської культури та економічного побуту. Та
й справді-таки вони були зовсім одмінні, бо хоча стара
древнєруська основа їх і була схожа, а все ж таки не однакова, а
ще більше їх оддалили одну від другої різні обставини життя в
різних державах.
Козаки у першій половині XVII ст. займалися хліборобством
та іншими промислами й ремеслами. Про се нам свідчить Боплан,
кажучи так: «Серед українців є багато усяких майстрів – теслі,
стельмахи, ковалі, кожум’яки, римарі, шевці, кравці та інші. Вони
дуже добре виробляють селітру, якої здобувається багато у всій
країні; з неї вони роблять гарний порох; жінки у них прядуть
пряжу, з котрої виробляють полотна і тканини для свого ужитку.
Усі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, пекти
хліб, готувати м’ясо, варити пиво, мед, брагу, курити горілку і
таке інше. Усі вони дотепні до усього того, тільки одні більш до
одного, другі до другого рукомесла. Трапляються між ними і
більш освічені, ніж остатні; взагалі усі вони досить освічені, хоч
займаються тільки тим, що необхідно у життю, особливо
деревенському». Любов до сих промислів та рукомесел
слобожане принесли з собою і в Слобожанщину; вони брали з
собою навіть свої струменти й різні причандали, а нові місця в
Слобожанщині показалися теж здатними і для хліборобства, і для

286
всіх тих промислів, у котрих вони кохалися в Задніпрянщині. І
ось вони на нових місцях, на дикому полі, займають собі землі
для оранки, сінокосні, лісові, заводять хутори, пасіки і посадки,
розводять гурти товару, будують млини, винниці, торгують
горілкою та усяким крамом по ярмарках, чумакують рибою та
сіллю.

Багалій Д.І. Історія Слобідської України. / Передмова, коментар

В.В. Кравченка. – Харків: Дельта. – 1993. – С.128-129.

13. Повсякденний побут жителів Слобожанщини

Житлобудування, хатнє начиння: відомості щодо

будівництва жител: «Украинцы на построеніе жилыхъ покоевъ и
всякаго хоромнаго строенiя не много употребляютъ бревенъ, не
дѣлаютъ они построекъ высоко въ закатъ». За словами автора
побудову цілісних дерев’яних споруд можуть собі дозволити
лише дворяни та статні люди. Інші ж будують житла,
використовуючи глину, хворост та в якості опор дерев’яний
каркас. Такі житла надійніші, тому що при отопленні не пріють
так, як ті, що з дерева.
Для освітлення приміщень використовувались черепки, в
яких могли спалювати сало, або конопляну олію (каганець).
Могли також робити спеціальні факели з трави, що горять
яскраво та без диму. Для опалення жител використовували, крім
дров, ще й солому. Рідко який будинок мав менше трьох
засклених вікон.
В якості хатніх меблів постають лавки та нари, що стояли
попід стінами. Також в хаті були довгі та вузькі столи. І
невід’ємною частиною інтер’єру були ікони на покуті. У
багатших оселях могли бути скрині на ніжках.
В описі йдеться також про традиції українців при
облаштуванні своїх садиб обсаджувати їх деревами. Самі
поселення досить великі за розмірами.
Господарство:. Хліборобство характеризується великими
об’ємами вирощування озимини та гречаної крупи, що
пов’язується з необхідністю забезпечення війська, потребами
287
винокурень. Хоча можна сказати, що ярі культури вирощуються
все ж частіше за озимину, на що впливають природні умови
(суворі зими).
Що ж до методів обробітку землі, то населення
використовувало плуги, впрягаючи в них по 4, по 6, а то і по 8
волів залежно від справності знаряддя, якості ґрунту та сили
тварин. Крім плугів, використовували також рало та сохи (в
тексті подається їх опис), проте ці знаряддя придатні лише або
для обробітку м’яких ґрунтів, або для повторного обробітку
земельної площі. Під озимину обробіток полів проводиться у
жовтні.
З цього переліку культур ми можемо бачити їх різновиди:
мак, аніс, ячмінь, пшениця, овес, горох, сочевиця, просо,
конопля, гречана крупа.
Українці також обробляли і цілинні поля, також піклувалися
про наявність сінокосів та пасовищ. У даному описі навіть
поетапно розписується процес обробки зерна від збору до
початку зберігання та використання.
Обробка землі в галузі розведення плодових дерев –
садівництво: «Здѣсь-то собираемы бываютъ въ лѣсахъ яблоки,
груши и другіе древесные плоды, разными предохранительными
способами къ употребленію предуготовляемые; здѣшнихъ рукъ
труды услаждаютъ многихъ странъ вкусы садовыми яблоками,
бергамотами, дулями, гливами, вишнями, сливами и
черносливомъ; отсюда довольствуются околичныя и отдаленныя
жилища огородными къ нужной пищѣ служашими растеніями,
такожъ огурцами, арбузами, дынями и пр.».
Сім’я. Можливість відходу дітей (синів) від сім’ї – створення
власної. За умови наявності при батьках 2 робочих осіб. За умов
формування власної сім’ї; необхідність батьківського
благословення, за власним бажанням та з відому сільського
начальника.
Одяг. Характеристика взуття: «Одному человѣку для обуви
на годъ потребно до 400 самыхъ лучшихъ и прямыхъ трилетнихъ
липовыхъ стволовъ». Крім дерев’яного взуття, є згадки про
взуття зі шкіри. Одяг: кафтани, свити, шаровари. Описи одягу

288
дівчат: кафтани, хустки, стрічки (описи зачіски), плахти. Якість
сукна залежить від статків.
Посуд. Виготовлення посуду з дерева: «Старыя
одупленѣвшія на корняхъ липы употребляются по вычисткѣ для
домашней посуды». Виготовлення посуду гончарами: «большею
же частію помуравливают ремесленники кувшины и блюды».
Промисли.: Наявні описи бжолярства. Техніка виготовлення
вуликів: «Старыя одупленѣвшія на корняхъ липы употребляются
по вычисткѣ и на ульи для пчелинаго заводу». Характеристика
вигляду вуликів. Винокурні: опис промислу.
Ремесло: зазвичай поширюється на територіях, що не дуже
придатні для землеробства чи скотарства.
Також маємо перелік ремісничих професій: «На тѣсныхъ
между лѣсами земляхъ обитаютъ тертичники, гонтари,
колесники, бочары, столяры, гончары, корзинщики, кожевники,
чеботари, сыромятники, скорняки, шерстобиты, ткачи, портные,
сѣдельники, которыили по тѣснотѣ земель никакого
хлѣбопашества не имѣютъ, или содержатъ малое количество, а во
время жатвы отлучаются зажинать хлѣба въ степны мѣста.» Крім
переліку професій, маємо детальні описи діяльності. Згадуються
також мідники, ковалі, гончарі. Також є відомості про ремісничі
цехи.
Хоча в описах дається така гарна характеристика
господарства та матеріальної культури, їх увага не обминула і
питання відпочинку та забав. Так говориться про гучне
проведення весіль, любов народу до пісні та гри на музичних
інструментах. В контексті забав розкривається й питання їжі та
напоїв. Сюди відноситься вино. При описі культури харчування
розповідається про квас, хліб, борщ, холодець, вареники, м’ясо
свійських тварин та дичини, сушене, соління, сало, сир.

Боровець І. «Опис Харківського намісництва» (1785 р.)

http://kuprienko.info/borovets-i-opis-harkivs-kogo-namisnitstva-1785-r/

289
 14. Землеробство як головне заняття слобожан

Головним промислом слобожан було землеробство. Ним

займалися не тільки мешканці сіл, деревень, хуторів та слобід, а й
міст та містечок. Першим ділом слобожан на нових місцях було
охазяйнуватися і завести поле. Се ми бачимо, наприклад, у
чугуївських переселенців 1638 р., – вони і поселення собі
вибірали на дикому полі, де було хоч і небезпечно від татарських
нападів, але зате там був великий простір у землях і земля була
родюча. Не дивлячись ні на які перешкоди, українці зараз же
прийнялися за оранку, засіянку земель. Про се писав воєвода
Щетінін, котрий ворогував з ними. Він писав у Москву, що
гетьман з козаками збудували собі у Чугуєві хати і орють свої
землі; більш усього вони засіяли ярини; урожай усіх хлібів
видався дуже добрий; у торговельні дні гарно продавали хліб –
пшеничну муку по 20 гривен (60 коп.) за четверть, а борошно –
по копі (50 коп.).
А великоросійські служилі люди, писав Щетінін, не
взираючи на укази, неохоче бралися за землеробство; стрільці
пояснили се тим, що у них не було коней. Прихильність до
землеробства українців залежала від того, що вони і в
Задніпрянщині були щирими землеробами – ґрунт землі та клімат
Чугуївського повіту був схожий з ґрунтом та кліматом
Задніпрянської України, але і там, як і тут, приходилося бути й
козаком, й землеробом, виходити на посів або сінокос з
рушницею.
Під огороди чугуївці дістали землі біля своїх дворів, а на
поле їм одвели землю трохи згодом по 60 четей рядовому
козакові (по 20 четей у кожному полі – себто 20 на озимину, 20
на ярину і 20 на пар). Але окрім сього у них були ще й сінокоси,
лісні усякі угоди, млини, пасіки, риболовлі та звіроловлі. Все то
потребувало великого земельного простору – і його мали
чугуївці, бо з Бєлгородського повіту був виділений тепер
Чугуївський.
Козаки першого Слобідського полка – Острогозького – теж
дістали землі і почали зараз же займатися хліборобством та
всякими сільськогосподарськими промислами. Дістали вони
землі на огороди та токи біля дворів, а також землю на поле за

290
містом і сінокоси по обидва боки р. Тихої Сосни, Луб’янки і
Мерина, риболовлі на р. Чорній Калитві од верховини до Дону з
упалими річками, бобровими гонами і звіриними промислами і
навіть по р. Дону; се дуже великий земельний простір.
Виходить, значить, що разом з хліборобством слобожане
займалися й іншими промислами, разом з землями для
хліборобства вони дістали й сінокоси і землі, ліси, річки з
рибними ловлями та звіриними гонами і усякі інші угоди. До
Острогозька переселенці прийшли доволі заможними хазяїнами,
як се видко з числа приведеної ними худоби. І українці, котрі
заснували Харків, теж перш усього почали займатися
хліборобством. «Коли ми,– казали вони воєводі, – землі свої
зоремо, хати побудуємо і хлібом обзаведемося, тоді й кріпость
по-новому будуватимемо, а тепер ми ще люди бідні – свого хліба
не маємо».
Другий харківський воєвода Офросимов не дурно казав про
перших харківських переселенців, що се всякий зброд – «мужики
деревенскіє», він не хтів сказати сим, що серед харківських
козаків було більш усього посполітих людей, котрі у себе в
Задніпрянщині займалися хліборобством. З наказу харківському
воєводі Семенові Дурново ми дізнаємося, що харківці займалися
сільським господарством. З початку свого поселення харківці
почали заводити собі хутори й пасіки, де проживали й займалися
сільським господарством.
У 1658 році харківський воєвода Офросимов скаржився на
харківців, що вони усі живуть по лісах, по хуторах та по пасіках
своїх, а місто ледве не вилюдніло. Про менші міста, слободи,
села, деревні і хутори нічого й казати – їх мешканці зараз
діставали землі й земельні угоди і починали займатися
хліборобством. Усім слобожанам давалися землі по жалованних
грамотах, а ті піддані, що селилися на старшинських слободах,
мали землю од своїх панів для сільського господарства.
Слобожане в своїй більшості були землеробами; землеробством
займалися не тільки селяне, але й городяне і не тільки мешканці
сотенних міст, але й таких полкових, як Суми, Охтирка, Ізюм,
Острогозьк, навіть Харків.
Цікаву звістку про землеробство слобожан взагалі дав нам
академік Зуєв, котрий проїздив по Слободській Україні в 1780-

291
1782 рр.: «Земля дуже родюча і її більш усього обробляють, так
що куди не поїдеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім
або баштанами, або садами, і кожний з мешканців в городах є і
обиватель, і пахарь, і купець, і садовничий, і службу одправляє».
Коли оттак взагалі займалися усім заразом ще в кінці XVIII ст.,
теж саме повинно було бути і в другій половині XVII ст. і в
першій половині XVIII ст. І хоча се було занадто трудно, але так
було усюди.
Головнішим промислом харківців навіть у кінці XVIII ст.
було землеробство. Харкову, як і іншим містам, була одведена
земля округою по урочищах; земля ся біля самого городу була
піскувата, а далі йшов родючий чорнозем. Із сієї окружної землі
одмежована була власне для города вигонна земля (її було
1792 десятин), а решта – для городських землеробів (її було
22 544 десятин, в тім числі – орної більш 16 тисяч десятин,
сінокосу 2500 десятин, лісу більш 4 тис. десятин). Коло 70%
усього харківського населення займалося хліборобством –
3137 чол. з 4524 душ; у середньому приходилося на душу
мужського пола по 70 десятин (22544:3137). В самому кінці XVIII
ст. (в 1794 р.) число хліборобів у Харкові значно зменшилося, але
й тоді їх було 18 % усього населення.
Зуєв писав про харківців: «Мешканці у городі більш усього
військові обивателі, підданні і інші усякого стану; усіх біля 6
тисяч чоловік, промисел їхній – хліборобство, сади та баштани. В
тіх лісах, котрі були навкруги Харкова, було багато полян та
сінокосів; тому населення біля Харкова займалося хліборобством
і садівництвом. У самому місті харківці мали сади й огороди, а за
городом – поля. Садівництвом промишляли; у садах були
звичайні садові дерева та кущі. В огородах садили огірки, редьку,
буряки, моркву, капусту, ріпу, часник, горох, салат, сельдерей,
окріп, пастернак, картоплю; на баштанах – кавуни, дині та
гарбузи. Академік Гюльденштедт оповідає, що українські
слобожане разводили волоську ріпу, брюкву і охоче садили
картоплю.
По інших містах, а особливо слободах, селах, деревнях та
хуторах хліборобство мало ще більше значіння у економічному
побуті населення. І в панських слободах піддані мали доволі
землі, особливо в степових просторих місцях південної

292
Слобожанщини. Ось, наприклад, які звістки ми маємо про три
українські слободи кн. Куракина у Валуйській окрузі
Острогозького полка в кінці XVIII ст. До сих трьох слобід
належало землі у окрузі до 500 верст.
Мешканці слобід жили не дуже-то заможно, а хуторяне
навпаки дуже багато – вони навмисне й селилися по хуторах, щоб
жити осібно од слобожан. Заможніші з них мали багаті хлібні
запаси: жита до 100 четвертей, пшениці теж до 100, вівса до 300,
гречки 50, ячменю 150, середні мали половину сього, а бідні – 1/3
і то не всіх хлібів. Хліб був вельми дешевий: четверть жита
продавалася по 50-60 коп., а найдорожче – по 80 коп., пшениці –
по 1 карб. 50 коп. – 2 карб., мішок вівса мірою в два четверика –
по 5-8 коп., коли в інших місцях він продавався по 40 коп., і віз
сіна, котрий коштував 6 карб.,– по 50 коп. І така дешевина була
через те, що нікому було там купувати ні хліба, ні сіна, бо кожен
мав своє. Все, що получалося од хліборобства, йшло на їжу та на
винниці – на викурювання горілки.

Багалій Д.І. Історія Слобідської України / Передмова, коментар

В.В. Кравченка. – Харків: Дельта. – 1993. – С.129-131.

15. Склад населення Харкова

… Дуже цікаво буде побачити склад населення Харкова у

1732 р. з національного й соціального боку. Більш усього
проживало у Харкові козаків: виборних козаків було 775 чол., у
них підпомошників 1531, козачих підсусідків 85; козачої
старшини з робітниками 71, цехових ремесників 492, підданих,
посполитих і робітників 205, духовенства з робітниками 170;
великоросіян 235, греків і інших чужоземців 21; усього
3595 чоловік.
Значить, більш усього було козачих підпомошників, далі за
ними йдуть виборні козаки, далі цехові ремесники. Виходить, що
Харків з соціального боку був таким же українсько-козацьким
містом, як і інші міста Слобідської України. Різниця була тільки у
тім, що тут жило багато цехових, яких не бачимо в інших

293
городах. Харківських міщан у початку XVIII ст., як ми знаємо,
прилучили до козаків і оддали у полковничу владу.
Харківські козаки ділилися на дві сотні. Виборні козаки були
більш заможними людьми, ніж їхні підпомошники. У виборних
козаків було більш робітників, котрі проживали у їхніх
сімействах. На кожний двір виборного козака приходилося
взагалі по 5 душ чоловічої статі, а як включити робітників та
підсусідків, то прийдеться по 5, 7 чол. на сімейство. Виходить,
що це були дуже великі сімейства, коли ми звикли думати, що
українські сімейства були звичайно малі. Іноді одне сімейство
містилося у одній хаті, але частіше воно проживало у декількох
хатах і тільки у одному подвір’ї.
Але траплялися іноді й невеличкі сімейства: по одній душі
мало 14 сімейств. У 60 сімействах, котрі мали робітників та
підсусідків, було по 3-4 чоловіка на сімейство. Цікаво, що були й
удови-козачки, які од себе виряжали на службу, мабуть,
підпомошників-наймитів. Чужі люди проживали у 20% усіх
сімейств. У козачих підпомошників на сімейство проходилося
взагалі 6 чол. мужського пола. Тільки 12 подвір’їв
підпомошників містилися на підварках, тобто не у самому місті, а
у передмісті, і 21 сімейство проживало по чужих дворах, котрі
належали до старшини та усяких удов.
Через що ж було так багато тоді у Харкові дрібних
домовласників? Через те, що населення його, разом з усіма
слобожанами, користувалося тими льготами, які усі переселенці
дістали від московського уряду, і серед сих вільгот на першому
місці стояла земельна, себто земельний наділ на заїмочному
праві. Перші харківські переселенці дістали даром на віки-вічні
зімлі під оселі і право вільного безоброчного наслідственного
володіння підгородніми землями. Такі права діставали й нові
переселенці. Ось через що з’явилося так багато домовласників
серед харківців – кожний, діставши землю у місті, зараз починав
будувати собі хату. Так звичайно робили селяне; так робили й
городяне – харківці, бо й вони мало чим відрізнялися від селян,
бо й їх головним промислом було землеробство.
Збудувати хату-мазанку було досить легко – лісу, очерету,
соломи й глини було досить. Іще на початку ХХ сторіччя у
Харкові залишалося від старих часів чимало таких хат під

294
солом’яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках
Харкова XIX ст. Солом’яним і дерев’яним був майже увесь
Харків у XVII і першій половині XVIII ст. Кам’яними будинками
у козацькому Харкові були тільки – Покровський монастир,
Колегіум, Собор та дві приходські церкви. Кам’яних будинків ні
у кого не було. Лавок з рундуками було 290, шинків 163, винниць
29, але усі вони були дерев’яні.
У 1724 р. у Харкові було усього 1345 дворів, а у 1732 р.–
1280 хат, а населення у 1732 р. було з жіноцтвом 7000 чол., себто
одна хата приходилася на 5 чоловік. Просторо тоді жили харківці.
Плана городського поселення у козацьку добу не було. На плані
1768 р. ми бачимо й старий план Харкова, вулиці йшли не
прямими, а кривими лініями; була сила пустопорожніх земель.
Харків навіть у кінці XVIII ст. являв з себе велику слободу.
Академік Зуєв і описує Харків такою слободою. Будинки, пише
він, розкидані без ряду і ладу, але широко – версти на 3 або 4. Се
були, як він каже, українські хати-мазанки. Були слободи –
Захарківська, Залопанська, Клочківка і навіть хутори-підварки.
По новому плану під Харків було одведено 637 десятин.
Навіть у 1794 р. ледве не усі мешканці мали свої власні
будинки: дворів було тоді 1807, домовласників було 1601, усіх
обивателів 1792 сімейства; з них не мали своїх будинків тільки
191 сімейство.

Юркевич В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за

Б.Хмельницького.-К.: Б.в, 1932. –191с.

16. Коцарство

З кінця 18 до середини 19 ст. на Харківщині процвітало

коцарство – вироблення своєрідних килимів із місцевої та
привозної вовни. Народження й процвітання цього ремесла було
в повній залежності від поширення вівчарства в краї. Цим
ремеслом займалися коцарки, які самі робили шерстяну пряжу,
фарбували її в різні кольори саморобними фарбами з мінералів і
рослин.

295
 Коци – махрові килими, які користувались великим попитом.
Харківські коци мали своєрідний геометричний малюнок, який
обрамляла одноколірна кайма. Композиція малюнка складалася з
ромбів у вигляді діагональної сітки. Коци були яскравими,
переважно використовувались сині, червоні, білі і зелені кольори.
Ними торгували на ярмарках, іноді в окремих крамницях або
міняли на вал (просту вовну), а також вивозили у Великоросію та
за кордон.
Коцами вистилали долівки, їх вішали на стіни, клали у сани,
використовували під час весіль тощо. Їх купували не тільки
багаті, але й бідні люди. Відомо, що в ті часи приходило
замовлення на виготовлення узорних попон для царських стайнь,
але харківські коцарі відмовились від цієї роботи, бо мало
платили. Бували зовсім маленькі коци, які купували українці,
росіяни, євреї та вірмени і використовували взимку на
богослужіннях.
У 1814 р. в Харкові було вироблено до 26 000 коців і в 50-х
роках вироблялося ще до 25 000 коців щороку, що складало 3%
від усієї харківської промисловості того часу. Але незабаром
коцарство почало занепадати. Розвиток промисловості не тільки
знищив степ, де паслись вівці, але й замінив саморобні тканини
фабричними.
Коцарством займались переважно жителі західної частини
Харкова (тут налічувалось декілька сотень коцарських
господарств, деякі з них мали по 8-12-18 робітниць). У кінці
ХІХ ст. цей промисел було витіснено на передмістя Харкова
(Новоселівку, Москалівку, Заїківку, Панасівку). В 1879 р. тут
налічувалось 75 коцарок, з котрих тільки 25 працювали цілий рік,
а останні – взимку. Всього у рік виробляли 4000 коців. Вовна
подорожчала. Місце килимів у бідних людей все частіше стали
займати звичайні конопляні рядна та верети.

Маслов М.П. Питома вага і місце селянських промислів у

господарській структурі Харківської губернії// Збірник наукових праць.
ХДПУ ім. Сковороди. – Харків: Основа, 1997. – С. 50-60.

296
 17. Історія становлення головних вулиць Харкова
Понад 300 років тому, у 1654-1655 роках, рятуючись від
польського гніту на територію сучасного Харкова прийшла група
поселенців з Наддніпрянщини і поселилася в районі
Університетської гори. Вони побудували фортецю й обнесли
острогом. Надалі Харків починає зростати. Так, уже в кінці
XVII століття з’являються перші вулиці та дороги до інших
міст. За цими дорогами і з’явилися вулиці: Московська – на
Москву, Сумська – на Суми, Білгородська – по річці Харків,
Змієвська та ін.. У XVII столітті приєднуються й інші селища, які
обґрунтовуються поруч (Залопанська слобода, Журавлівка,
Панасівка, Гончарівка, Іванівка та ін .) Тут розвиваються ремесла
– гончарство, вироблення шкіри та овчин, шевське та ковальське
ремесло.
У різних районах селилися ремісники різних професій. Звідси
й назви вулиць: Кузнецька, Чоботарська, Гончарна, Кацарська,
Римарська і т.д. Зі зростанням ремесла зростає й торгівля.
З’являються нові вулиці та площі. Уже в 1724 р. в Харкові було
вулиць 61, а дворів 1301.
Часто вулиці мали в назвах імена своїх відомих мешканців:
Чорного Івана, Сізіон, Опанасівка, Полковника, Сотницька і т.д.
У 1765 р. Харків став губернським містом, а в 1787 р. з’явилася
міська Дума. У цей час губернський архітектор П.Ярославський
вів будівництво в місті і становив плани міста. У 1794 р. Харків
налічував 1807 дворів і більше 11 тис. жителів. До того часу лише
9 вулиць мали постійні назви: Московська, Поділ, Москалівка,
Різдвяна, Довгалівська, Катеринославська, Онопенська і
Сумська. Виникли поселення в районі Холодної та Лисої гори,
розвивалася Новоселівка.
Поява планів регулярної забудови міста в середині
XVIII століття викликала часткове перепланування міста, вулиць
і поступове зникнення старих назв. З назв того часу до наших
днів збереглися хіба що Кацарська, Чеботарська, Римарська та
Ковальська вулиці, і то з огляду на їх окраїнне розташування на
той час. Про перейменування вулиць у другій половині XVIII –
початку XIX ст. можна зустріти лише уривчасті дані. Так,
наприклад, близько 1790 року Безсалая вулиця була
перейменована в Конторську.

297
 У 1820-х роках був складений новий «регулярний план міста
Харкова» з урахуванням перспективної забудови. Пізніше, при
генерал губернаторі Сергії Олександровичі Кокошкіні, на основі
цього плану проводилася часткова реконструкція міста. Поряд з
тим проводилися і перейменування. Шерстобойная вулиця на
північній околиці Харкова стала Мало-Сумською, Старовинно-
Цвинтарна – Чернишевською. До речі, при Кокошкіні знесли
залишки Мироносицького кладовища. За планом 20-х років
XIX століття місто розвивалося до 1895 року, коли був складений
новий.
Найбільш крупна зміна топонімічних елементів міста в той
час відбулася в 1894 році. 15 вересня 1894 р. Дума на своєму
засіданні списком перейменувала 74 (!) вулиці.
Галушкинську вулицю в районі Нетечі перейменували в
Кокошкінську, але на наступному засіданні Думи, 28 вересня,
голосні повернулися до цього питання. Рішення щодо цієї вулиці
відмінили, бо брудна, невпорядкована і неприваблива
Галушкинська вулиця була «не варта» носити ім’я славного
правителя. Знайшли більш гідну вулицю: Мало-Сумська
перетворилася в Кокошкінскую (нині – вулиця Гоголя).
Сериківську вулицю назвали Карповською, вона й донині
існує на Гончарівці. Бахметьєвський провулок і частину
Рижовської набережної об’єднали у Франківську
вулицю. Кроянська вулиця була перейменована в Каразінську
(нині – Каразіна).
Невелика, у два квартали, Джунковська вулиця стала
Костомарівською. Мало-Андріївська вулиця, яка розташувалася
під Лисою Горою, стала Сковородинівською. Мало-Тарасівський
провулок і Гофманську вулицю перейменували в Клеменовську
вулицю. Муромцевська вулиця, Лелюшінський і Бондаревський
провулки були зведені в одну вулицю – Валеріановську. Трохи
раніше виникла Квіткинська вулиця, яка йде паралельно
Валеріанівській.
Деякі поодинокі перейменування були зроблені на прохання
місцевих жителів. Розгульний провулок став Михайлівським
провулком (17 вересня 1885). Савельєвський провулок став
Нікітінським провулком (15 вересня 1894 року).

298
 У 1909 році відбулася перша (але невдала) спроба замаху на
Сумську вулицю, точніше, на її назву. На хвилі ювілеїв було
запропоновано перейменувати Сумську в Гоголівську (на честь
Миколи Васильовича Гоголя), і Римарську – у Жуковську (на
честь Василя Андрійовича Жуковського). Але на перший раз
обійшлося, а увічнили лише ім’я М.В.Гоголя, «пожертвувавши»
ім’ям славного губернатора Кокошкіна – Кокошкінська вулиця
стала Гоголівською (нинішня вулиця Гоголя).
Найменування нових вулиць були цілком нейтральними та
милозвучними – такі, як Юр’ївська, Спиридонівська,
Надеждинська та інші. Або мали на меті увічнення імен відомих
діячів культури й мистецтва, наприклад, Лермонтовська і
Чайковська вулиці.
За часів радянської влади вулицю Сумську перейменували у
вулицю Карла Лібкнехта, німецького комуніста і революціонера.
Саме тоді і Павловська площа стала площею Рози Люксембург,
німецько-польської комуністки, соратниці Карла Лібкнехта. А
Миколаївська площа стала площею Тевелєва – на честь Мойсея
Соломоновича Тевелєва, місцевого революціонера, учасника
встановлення радянської влади в Харкові.
Іще 3 вулиці прийняли нове «хрещення»: Катеринославська
стала вулицею Якова Свердлова, Петінська – Георгія Плеханова
(нинішня Плеханівська), Московська – Першого Травня (нині –
частина Московського проспекту).
У 1922 році сталося 18 перейменувань. Тоді з’явилися
вулиці, яким дали імена Артем, Домбаль, Фейєрбах, Революція,
Червоноармієць, Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Клара Цеткін,
Ернест Тельман.
Далі – основні віхи:
19 червня 1925: Кінна площа – майдан Повстання. Юмовская
вулиця – вулиця Мархлевського (нині – вулиця Гуданова).
Павловський провулок – провулок Юного Ленінця. Кінна вулиця
– вулиця Євгенії Бош (нині – вулиця Богдана Хмельницького).
Старо-Московська вулиця – вулиця Броненосця «Потьомкін»
(нині – частина Московського проспекту).
Минаючи трирічний відрізок часу, підходимо до 10-річного
ювілею Робітничо-селянської Червоної Армії. Ювілей відзначили
п’ятьма перейменуваннями: Технологічна вулиця – вулиця

299
Михайла Фрунзе, Катерининська вулиця – Червоногвардійська
вулиця (нині – вулиця Примакова), Коцарська вулиця – Григорія
Котовського (нині – знову Коцарська), Каплуновська вулиця –
вулиця Червонопрапорна, вулиця Вільної Академії –
Краскомовская вулиця (нинішня Університетська).
У 1937 році зникли вулиці Яна Гамарника (перейменована в
Уфимську, нині – Квітки-Основ’яненка), Панаса Любченка
(перейменована в Збройову, нині – Маршала Малиновського),
вулиця Ягоди (стала вулицею Комуни Дзержинського, нині –
вулиця Рудика), та інші. Семи харківським вулицям повернули
втрачене ім’я: спуск 12-го листопада – Бурсацький спуск, вулиця
Карла Лібкнехта – Сумська вулиця, вулиця Клари Цеткін –
Римарська вулиця, провулок Жана Марата – Подільський
провулок (нині – вулиця Яна Гамарника), вулиця Мархлевського
– Юмовська вулиця (нині – вулиця Гуданова), провулок Народної
Освіти – Сердюківський провулок (нині – вулиця Скрипника),
вулиця Вільної Академії – Університетська вулиця.
У 1958 році відбулося 52 перейменування, в 1961 –
57 перейменувань. Частина перейменувань була приурочена до
певних подій:
Білгородська і Журавлівська вулиці – вулиця Тараса
Шевченка (до 100-річчя з дня смерті Великого Кобзаря),
Зміївська вулиця – проспект Гагаріна, Коса вулиця – Космічна
вулиця, Биробиджанська вулиця – вулиця 12 Квітня (все на честь
першого польоту людини в космос), проспект Сталіна –
Московський проспект, вулиця Сталіна – вулиця Миру,
Сталінградська вулиця – Донецька вулиця.

Кооперативна вулиця
Ця старовинна вулиця (її виникнення можна віднести до часу
заснування Харкова як міста), початкова назва якої і була
«Поділ», або «Подільська». Тут жили харків’яни, в основному,
ремісничих професій. Потрібно сказати, що зовнішність цієї
вулиці постійно змінювалась у зв’язку з пожежами , які часто
виникали в цій частині міста – на кузнях. Вперше серйозних змін
вулиця зазнала в кінці XVIII століття, коли в 1782 році
губернським архітектором П.А.Ярославським був складений план
регулярної забудови міста.

300
 Кооперативна стала однією з перших вулиць Подолу, де
з’явилися капітальні кам’яні будівлі . У 1804 році, роки
губернаторства Бахтіна, за вулицею було закріплено нову назву –
Сінна. У першій половині XIX століття на вулиці почали
селитися представники купецтва та інші заможні городяни. У
1822 і 1835 роках, при складанні чергових планів забудови міста,
планування вулиці було завершено. Кооперативна (тодішня
Сінна) простягнулася від нинішньої Університетської вулиці до
Харківського мосту. Приблизно в ті ж роки на вулиці з’явилися
рибні ряди, що знаходилися в районі нинішнього
Костюринського провулка. Тут продавали азовську і донську
рибу торговці з Ростова, чугуївські промисловики торгували
рибою з Сіверського Дінця.
Саме ці рибні лавки послужили причиною того, що
незабаром Сінну вулицю перейменували в Рибну.
Природно, на Рибній вулиці знаходилося чимало
торговельних установ – магазинів, крамниць та інших. 20 вересня
1936 р. Рибну вулицю перейменували на Кооперативну. Втім, ця
назва «протрималась» не більше двох місяців. У листопаді того ж
року вулицю знову перейменовують, і вона стала носити ім’я
Л.П.Берія. У кінці березня 1953 р. вулиці повернули попередню
назву – Кооперативна, яку вона носить і досі.

Мироносицька вулиця
У середній частині старовинної та затишної Сумської вулиці
знаходиться невеликий острівець зелені, де розташований такий
улюблений харків’янами Дзеркальний Струмінь. Як і кожен
куточок старого Харкова, це місце має свою неповторну й досить
цікаву історію. Тут раніше протягом декількох століть стояла
Мироносицька церква, пам’ять про яку збереглася лише у назві
вулиці, що бере свій початок саме звідси.
Перша церква на цьому місці виникла, ймовірно, у кінці
XVII століття. Вона була відкрита під ім’ям Святих Дружин
Мироносиць на кладовищі для жителів Центральної і Нагірної
частин міста, який знаходився за межами міста по Сумській
дорозі.
У 30-х роках минулого століття на площі біля церкви
щорічно проводилися ярмарки. Торгували, головним чином,

301
хлібом. Багато розваг цих ярмарків також розташовувалися на
могилах. До речі, від цих ярмарків і пішла назва нині безіменної
площі – Хлібна.
Реальні дії з благоустрою цього району були зроблені в
1850 -х роках: знесені залишки стародавнього кладовища й
упорядкована територія біля церкви; висаджений сквер. А площа
отримала нову назву – Мироносицька. Приблизно з того часу цей
район почав формуватися як елітний, престижний,
фешенебельний. На початку XX століття Мироносицька церква
опинилася практично в самому центрі міста, в її окрузі
будувалося багато презентабельних, престижних будинків. У
районі селилися представники вільних професій – лікарі, юристи,
журналісти, інженери, творча і наукова інтелігенція.

Поділ
Цю частину міста неможливо уявити окремо від Харкова,
адже здавна історія Подолу тісно переплетена з історією самого
міста: Поділ – ровесник Харківської фортеці, разом вони склали
ядро майбутнього великого мегаполісу.
Харків продовжив традиції стародавніх слов’янських міст.
Практично з самого моменту заснування міста сформувався
торгово-ремісничий район – Поділ. До цих пір назва однієї з
вулиць Подолу нагадує про його минуле: це Ковальська вулиця.
Ковальська вулиця, провулок і в’їзд у минулому –
реміснича слобода, сьогодні – тиха вулиця на закруті річки
Харків. З Ковальською вулицею також пов’язана важлива подія в
історії Харкова – тут була побудована перша в Харкові
електрична станція, що забезпечила місто електроенергією.

Пролетарська площа
Ця площа знаходиться в самому серці Харкова, де кожен
камінь дихає історією нашого міста. У XVII столітті на цьому
місці була незаселена прибережна територія, яка часто
затоплювалася під час весняних повеней. Втім, і в ті
часи транспортне значення цього місця було велике: від воріт
Різдвяної вежі Харківської фортеці сюди пролягала дорога до
переправи в Залопанську частина Харкова, з Лопанськиої вежі
дорога вела до річки, де розташовувався водопій, а з Тайнинскої

302
вежі сюди, до Лопані, вів підземний хід (вихід до річки
на випадок облоги міста). На початку XVIII століття, коли тут
стали з’являтися перші лавки, ця місцевість набула нового
значення. Тоді й почала формуватися нинішня Пролетарська
площа.
На початку XVIII століття на схилах Університетської гірки
ліпилися будиночки. Нижче, по колишньому валу, були
розкидані невеликі крамнички у вигляді дерев’яних балаганів і
куренів, напроти них, уздовж берега Лопані, тяглися дерев’яні
харчевні, комори упереміж з шинками. У першій половині
XVIII століття на цьому місці утворився великий базар, який
називали Лопанським.
У 1822 році був затверджений новий «План губернському
місту Харкову». Цей план передбачав повну ліквідацію залишків
фортеці, перепланування території в середині фортеці. Саме тоді
з’явилися нинішні вулиці Університетська та Квітки-
Основ’яненка, а площу, що оперізує місто, розділили на три
площі: Миколаївську, Торгову і Надлопанську. «Надлопанська» –
перша офіційна назва нинішньої Пролетарської площі.
Усі будівлі Лопанського базару, у тому числі й Кам’яну
галерею, а також сходи, що ведуть на гору, у січні 1835 року
знищила пожежа. У 1840 р. була знесена велика кам’яна башта,
що збереглася з тих часів, коли Харків був фортецею. Вежа
стояла на проїзді, що з’єднував Базарну і Торгову площі, і
заважала нормальному руху.
У 1887-1888 роках дерев’яний Лопанський міст замінили
металевим на кам’яних підвалинах (він проіснував до Великої
Вітчизняної війни) та побудували три нових мости :
Конторський, Купецький (Малий Лопанський) і Бурсацький, що
забезпечили прямі зв’язки Залопанської сторони з центральними
частинами міста. Через площу в 1882 році проклали лінію кінної
залізниці, а в 1909 році за площею пройшов перший трамвай.
У перші десятиліття XX століття Сергіївська площа
перетворилася на одне з найкрасивіших місць Харкова. У
1936 році отримала нинішню назву – Пролетарська. Сьогодні
площа є лише міським простором, транспортною розв’язкою, а
назва чисто номінальна: на площі немає жодного будинку.

303
 Вулиця Сумська
Вона історично склалася як головна вулиця Харкова і, не
виділяючись серед головних вулиць інших великих міст своєю
шириною, давно відома серед архітекторів-містобудівників
всього колишнього СРСР, а також за кордоном як один із
найбільш вдалих прикладів вирішення центральної частини
великого міста. Вулиця Сумська наче ділиться на кілька досить
рівномірних відрізків. Якщо йти від центру міста, то перша
ділянка чітко зафіксована на початку вулиці солідною
будівлею на розі Сумської та Бурсацького спуску (вул. Сумська,
№ 1), а в кінці – будівлею нового оперного театру і початком саду
ім. Шевченка. Це – найбільш стародавня ділянка, що склалася ще
на початку XVIII ст., хоча жодного будинку тут із того часу не
збереглося.
До нинішньої площі Свободи забудова Сумської вулиці
дійшла в середині минулого століття. У цьому районі стали
поселятися представники духовенства, інтелігенції, осіб вільних
професій – юристів, лікарів, журналістів, діячів мистецтв.
Поступово формувалося планування району, початкові
перспективи його розвитку були розроблені Міською Думою в
70-х роках минулого століття. При цьому права сторона Сумської
вулиці розвивалася активніше, оскільки землі по ліву сторону
Сумської належали Харківському імператорському
університетові.

Улицы Харькова. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.streets-kharkiv.info/

18. Харківщина наприкінці ХVІІІ ст.

У 1765 р. Слобожанщина отримала офіційну назву
Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові. 25 квітня
1780 був підписаний Указ імператриці Катерини II «Про
заснування Харківської Губернії та про складання оной з
15 повітів». Намісництво складалося з таких повітів:
Харківського, Чугуївського, Вовчанського, Золочівського,

304
Валківського, Ахтирського, Краснокутського, Богодухівського,
Сумського, Миропольского, Білопільського, Лебединського,
Недригайлівського, Хотмижського та Ізюмського.
У 1796 р. намісництва були скасовані, у зв’язку з чим на
території Харківського намісництва було відновлено Слобідсько-
Українська губернія, розділена на 10 повітів: Харківський,
Охтирський, Богодухівський, Валківський, Вовчанський,
Зміївський, Ізюмський, Куп’янський, Лебединський, Сумський. У
1835 р. Слобідсько-Українська губернія була повторно скасована
і на її місці була створена Харківська губернія, яка складалася з
11 повітів. Остаточно адміністративний поділ сформувалося
до 1856 р., коли до складу губернії входило 13 повітів. У Харкові
були зосереджені судова влада та військово-окружне управління
для Харківської, Курської, Воронезької, Орловської,
Катеринославської і Тамбовської губерній.

Карта адміністративного поділу Харківської губернії

Адміністративний поділ Харківської губернії

Повітове Площа, Населення,
№ Повіт
місто кв.в. тис.чол.
Охтирський повіт (Утворений
1 Охтирка 2 441,6 108,798
у 1780)
Богодухівський повіт (Утворений
2 Богодухів 2 833,17 151,542
у 1780)
Валківський повіт (Утворений
3 Валки 2 498,0 119,866
у 1780)
Вовчанський повіт (Утворений
4 Вовчанськ 3 481,0 161,645
у 1780)
Зміївський повіт (Утворений
5 Зміїв 5 000,0 205,134
між 1797 і 1803)

305
 Ізюмський повіт (Утворений
6 Ізюм 6 427,74 288,315
у 1780)
Куп’янський повіт (Переданий з
7 Куп’янськ 6 070,0 229,583
Воронезького намісництва в 1797)
Лебединський повіт (Утворений
8 Лебедин 2 723,0 160,485
у 1780)
Старобільський повіт (Переданий
9 з Воронезької губернії в 1797, Старобільськ 10 846,2 362,984
1824 році)
Сумський повіт (Утворений
10 Суми 2 801,0 251,542
в 1780)
Харківський повіт (Утворений
11 Харків 2 905,0 343,981
в 1780)

Харківська губернія. [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://znaimo.com.ua/

19. Открытие Харьковского университета

и его первый попечитель

…Попечитель Харьковского университета, граф Северин

Осипович Потоцкий (1762-1829), подошел к процессу
приглашения профессоров во вверенный ему новый университет
весьма широко. Он лично общался со многими светилами
европейского ученого мира и даже использовал для приглашения
профессоров в Харьков предпринятое им в 1803-1804 гг.
путешествие за границу…
Из контактов Потоцкого со средой немецких университетов
в период поиска профессоров в Харьков наибольший интерес
представляет его переписка с И. В. Гёте, которая относится к
1803-1804 гг., т. е. тому периоду, когда Гёте сам деятельно
участвовал в переустройстве Йенского университета.
Потоцкий впервые обратился с письмом к Гёте из Львова
24 октября 1803 г. Дело в том, что в апреле 1803 г. харьковский
попечитель по семейным обстоятельствам выехал из России за
границу, передав все дела по организации университета на
месте, в Харькове, В.Н.Каразину, а обязанности попечителя
округа – H.Н.Новосильцеву. Летом 1803 г. Потоцкий жил в Вене,
где охотно вел разговоры в высшем обществе о будущем

306
расцвете народного просвещения в России и о наборе
профессоров в создаваемый им новый университет.
Впрочем, главным препятствием для того, чтобы вести
приглашение ученых, по мнению Потоцкого, служило
отсутствие необходимых средств, которые министерство
народного просвещения отказывалось выслать ему за границу.
«Счастливым счел бы я себя, – писал он Каразину еще из Вены,
предположительно, в июле-августе 1803 г., – если б мне удалось
быть действительно полезным для всего округа, высочайше мне
вверенного; и обстоятельства могли бы, казалось,
благоприятствовать во время моего путешествия по Германии и
далее: можно было бы легко приискать здесь дельных
профессоров; но, к сожалению, все средства к исполнению этого
у меня отняты: мне не высылают денег, о которых я так
настоятельно просил перед отъездом, а без них ничего не
поделаешь».
А харьковскому губернатору И. И. Бахтину он сообщал: «И
представьте, готовы ехать к нам такие светила, как философ
Фихте, математик Пуассон, астроном Лаланд… Но закончить, не
имея в руках нужных средств, невозможно».
Действительно, Филадельф Каразин упоминал, что среди
бумаг его отца хранились письма Фихте, Пуассона, Лаланда и
«других европейских знаменитостей» по поводу приглашения в
Харьков.
Поэтому, чтобы найти «дельных профессоров», Потоцкий
принял решение о поиске ученого посредника, который мог бы
приискать ученых для России на «стандартных» условиях, и
обратился за этим к Гёте. Представившись как «куратор
университета, который ищет профессоров», он просил помощи у
веймарского советника, который «сам находится во главе
выдающегося университета». Потоцкого прежде всего
интересовали кандидатуры в области нравственно-политических
наук, химии, физики, прикладной математики. Чтобы сделать
новый университет привлекательнее, Потоцкий расхваливал
климат Харькова и изобилие товаров на юге России.
Гёте, несмотря на свою огромную занятость, живо
откликнулся на просьбу, передав ее в соответствующие ученые
круги Йенского университета, и вскоре, в середине ноября
1803 г., получил отклики от трех его представителей –
профессора И.Б.Шада, согласившегося занять в Харькове

307
кафедру естественного права, молодого доктора И.Л.Шнауберта,
принявшего приглашение на кафедру химии, И.К.Фишера,
претендовавшего на кафедру физики.
В ответном письме к Потоцкому от 27 ноября 1803 г. Гёте
представил попечителю всех трех ученых, особенно выделив
Шада, подробно перечислив его труды и рекомендовав его как
профессора «морали, естественного права и всеобщего
государственного права», способного, вообще, читать все
лекции, «содержащие теоретическую и практическую
философию» (именно кафедру философии Шад в результате и
получил в Харькове).
В Вене граф познакомился с австрийским подданным,
выпускником Гёттингенского университета, сербом по
национальности А.Стойковичем и тут же, прямо на балу,
подписал с ним условия поступления в Харьковский
университет на кафедру физики, причем одновременно
Стойкович отказался от предлагавшегося ему австрийским
правительством поста министра по делам славян (из-за
нежелания переходить в католичество). Приглашение серба из
австрийских владений имело вполне четкую политическую
подоплеку: согласно инструкции, данной Потоцкому министром
народного просвещения графом П.В.Завадовским, для
приглашения в Россию рекомендовалось использовать выходцев
из славянских земель Австрии, поскольку для них русский язык
«не был чужд». Тогда же, в ноябре 1803 г., в венской
придворной аптеке Потоцким был найден и адъюнкт для
кафедры химии Ф.И.Гизе.
Шад и Шнауберт же были зачислены Потоцким в штат
Харьковского университета, и он вместе с ответным письмом
выслал им часть жалования и деньги на проезд в Россию.
24 февраля 1804 г. Шад и Шнауберт получили свои
официальные приглашения в Харьков и начали собираться в
путь, о чем Гёте немедленно уведомил Потоцкого.
Новый виток переписки попечителя Харьковского
университета с Гёте связан с поиском профессоров на кафедры
политической экономии и ветеринарии. Знаменитый профессор
Гёттингенского университета Г.Ф.Сарториус, к которому
обратился Гёте, отказался ехать в Харьков (о чем Гёте сообщил
Потоцкому 25 июля 1804 г.), но зато порекомендовал своего
ближайшего ученика, молодого доктора Ковердена.

308
 Одним из первых приглашение на кафедру ветеринарии
принял профессор Гиссенского университета Ф.В.Пильгер, автор
пятитомной «Системы ветеринарного искусства», «первый
писатель в этой области знаний», а на кафедру терапии и
клиники пригласили доктора В.Ф.Дрейсига, который в
результате также принял вызов из России. После официального
открытия Харьковского университета в 1805 г. в процессе
приглашения начал участвовать и Совет университета.
Таким образом, всего в 1803-1805 гг. Потоцким из Германии
в Харьковский университет было приглашено 12 немецких
ученых, но из них лишь пятеро заняли кафедры в должностях
профессоров (в том числе приглашенные через Гёте и Мейнерса
Шад, Шнауберт, Пильгер и Дрейсиг), а остальные были
назначены адъюнктами.
Потоцкий пригласил в университет еще четырех французов
(из которых трое заняли кафедры как ординарные профессора) и
семерых австрийских славян (из них лишь двоих на должности
профессоров, а остальных – адъюнктами). Большое количество
приглашенных иностранцев занимали места не профессоров, а
адъюнктов (со временем, правда, поднимаясь до профессорских
должностей) – это говорило не столько о ставке Потоцкого на
молодых ученых, сколько о его первоначальной неудаче найти
на многие кафедры «деятельных профессоров», способных
преподавать всю науку в полном объеме и на должном уровне.
Еще одним отличием процесса приглашения немецких
профессоров в Харьков от Москвы было наличие здесь «второй
волны» – за 1807-1811 г. сюда на кафедры поступили еще пять
профессоров, уровень которых оказался в среднем даже выше,
чем у преподавателей, приглашенных раньше (среди прибывших
были такие известные в Европе ученые, как философ и знаток
политических наук Л.Г.Якоб, астроном И.С.Гут, филолог
К.Д.Роммель).

http://www.e-reading.biz/chapter.php/147639/23/Andreev_-
_Rossiiiskie_universitety_XVIII_-
_pervoii_poloviny_XIX_veka_v_kontekste_universitetskoii_istor--Evropy.html

309
 20. Строительство железной дороги
«Часть магистральной линии, соединяющей Москву с
Крымом, портами Азовского моря и Кавказом; идет от ст. Курск
Московско-Курской ж. д. до Ростова-на-Дону (765 в., и ветвь от
ст. Славянск до Соляных заводов – 18 в.) У 1894 г. к К.-Х.-А. ж.
д. присоединены часть Донецкой ж. д. (участки: Краматорская –
Варварополье – 102 в., Лисичанск – Попасная – 40 в. и
Константиновка Ясиноватая – 48 в.) вся Лозово-Севастопольская
(569 в.) и Джанкой-Феодосийская ж. д. (109 в.).
В этой статье сведения приводятся только о линии Курск –
Ростов. Концессия на постройку была дана С.С.Полякову,
который и после образования акционерного общества остался
главным акционером и фактическим хозяином железной дороги.
В 1891 г. она выкуплена казной. Ни туннелей, ни больших
мостов нет и лишь на небольших пространствах значительные
насыпи и выемки. Линия проведена очень извилисто, особенно
между Славянском и Таганрогом, для избежания больших работ.
К.-Х.-А. ж. д. соединяется, кроме Московско-Курской ж.д.: в
Курске – с линиями Курск – Киев и Курск – Воронеж и ветвью в
гор. Курск; в Харькове и ст. Мерефе – с Харьковско-
Николаевской ж.д.; на ст. Лозовой с Лозово-Севастопольской
линией; в Ростове – с линией Козлово-Ростовской юго-восточных
ж.д. и Владикавказской ж.д.; на ст. Краматорская,
Константиновка и Никитовка – с бывшей Донецкой ж, д.; на
ст. Харцызской – с Екатерининской ж.д.; в Марьине – с
Обоянской ж.д.
В Таганроге дорога касается Азовского моря. Кроме того, к
ней между Славянском и Таганрогом примыкает много ветвей
частного пользования, от каменноугольных и др. рудников и
копей. Проходя на всем пространстве по хлебородной местности,
ж. д. отправляет хлебные грузы с большинства станций.
Вследствие изменчивости цен и особенно ж. д. тарифов,
направление движения хлебных грузов довольно различно в
разные годы. Они подвозятся и к Азовским портам – Таганрогу и
Мариуполю (к последнему – по ветви Екатерининской ж.д., от ст.
Константиновки), к Севастополю (от ст. Лозовой), к Николаеву
(от Харькова), а также идут на З., через Харьков и Курск, и на С.
– через Курск.

310
 После неурожая 1891 г. весь хлеб по К.-Х.-А. ж.д. шел в
последнем направлении. Донецкий кряж дает К.-Х.-А. ж.д.
большие грузы каменного угля как со своих станций, так и с
соседних ж. д., быв. Донецкой и Екатерининской. Меньшая часть
этих грузов идет в Азовские порты, гораздо большая доходит до
Харькова, главного складочного пункта донец. угля; много
потребляется на месте, часть идет на ЮЗ и З по Харьковско-
Николаевской ж. д. и на С по К.-Х.-А. ж. д., доходя до Москвы и
ее окрестностей. Соль идет со славянских солеваренных заводов
и с копей в окрестностях Бахмута, ртуть – с единственного в
России завода, близ ст. Никитовки.
Вся местность по К.-Х.-А. ж. д. очень бедна лесом; он
подвозится к Курску из Брянского у., к Харькову из Кременчуга,
к ст. Харцызской из Екатеринослава, к Ростову – сплавом по
Волге и Дону. Харьков и Ростов – значительные промышленные
города, дающие большие грузы разных изделий: чугунного литья,
машин, муки, табака и т. д. По всем этим причинам, грузы по К.-
Х.-А. ж.д. гораздо разнообразнее, чем по большинству ж.д.,
проходящих по черноземной полосе».

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. – С.-Пб.:

Брокгауз-Ефрон. 1890-1907. За матеріалами сайту:
http://dic.academic.ru/dic.nsf/brokgauz_efron/58265/%D0%9A%D1%83%D1%
80%D1%81%D0%BA%D0%BE

311
 Облігація Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. 1894 рік

«На основании высочайше утвержденного направления

железной дороги, станция должна быть у Холодной горы.
Местность эта близка к центру города, не требует никаких
издержек на приспособление путей к этой местности, так как она
прилегает к шоссе, идущему к центру города». («Губернские
ведомости», № 48 от 1.05.1868 г.)
Так было определено место расположения станции Харьков
Пассажирский.
«18 сентября 1868 года в присутствии министра финансов
Рейтера, вице-губернатора, строителя дорог Полякова и
многочисленной публики проходила закладка первого камня под
здание вокзала». («Губернские ведомости», № 105 от
18.09.1868 г.).

«Губернские ведомости» [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.pz.gov.ua/dept/dept.php?lid=2&mid=100280

312
 21. Промисловість

У XVIII і першій половині XIX сторіччя промисловість

Харкова розвивалася вкрай повільними темпами й носила
переважно кустарний характер.
За даними Д.И. Багалія і Д.П. Міллера, у Харкові в 1815 році
була одна фабрика, 40 заводів напівкустарного типу, у тому числі
5 пивоварних, 8 салотопних, 6 свічкових, 7 цегельних і 1
шкіряний завод. На кожному з них працювало від 5 до 20 чоловік.
З’являються нові заводи. Так, у 1810 році в Харкові
відкритий мідно-плавильний і молотобійний завод. У 1815 році
купці Плюк і Ващенко організовують свічкарні.
У 1818 медяні ласощі, маківки і пампушки починають
витіснятися пряниками, уведеними селянином, в подальшому
купцем I гільдії Павловим, родоначальником цукерково-
пряникового виробництва, що процвітає і зараз.
У 1826 році засновані заводи купцями: Павловим – свічковий
і пряниковий завод. Плетньовим – мідно-плавильний завод. У
1835 купець Федоров заснував новий чавунно-ливарний завод.

Архітектурна розбудова й економічний розвиток Харкова

на початку ХIХ ст. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://www.oboloncbs.h16.ru/turizm/harkiv.htm

22. Еврейская община Харькова

XVIII в.
Первые евреи из-за границы (Польша и Турция) стали
приезжать в Харьков на ежегодную Крещенскую ярмарку с
начала XVIII в., некоторые осели в городе. К началу 1780-х гг.
сложилась небольшая община, до 1788 г. функции раввина
исполнял в ней купец Моисей Александро́вич. После
внутреннего конфликта группа евреев (иностранных подданных)
обратилась к российским властям с просьбой распространить на
них законы российского судопроизводства, а судьей по
религиозным законам утвердить екатеринославского раввина
Израиля Больховича. В 1799 г. открылось еврейское кладбище.

313
 Евреи Харькова подвергались преследованию со стороны
властей и различных кругов общества. В 1800 г. еврейский
ребенок был похищен и насильственно крещен. В январе 1804 г.
сенатский указ ограничил торговлю еврейских купцов на ярмарке
только оптовыми операциями, а в декабре того же года
Слободско-Украинская губерния оказалась единственной из
украинских губерний, которая не была включена в черту
оседлости. В 1805 г. по требованию купцов-христиан еврейские
торговцы были изгнаны с ярмарки. В 1821 г. было запрещено
даже временное пребывание евреев в городе.
Однако евреи продолжали селиться в Харькове. В 1814 г.
появились евреи-студенты в Харьковском университете. В 1820 г.
власти попытались учредить в Харькове отделение Общества
израильских христиан для оказания помощи крестившимся
евреям, но оно не имело успеха. В 1823 г. в Харькове была
еврейская улица. Евреи вели торговлю, но вынуждены были
снимать дома и лавки на имя подставного лица. После введения в
1827 г. воинской повинности для евреев [2] многие солдаты-
евреи проходили здесь службу, в 1830-1850-х гг. они составляли
около половины гарнизона. С 1835 г. по представлению
губернатора евреям было разрешено жить в гостиницах на время
ярмарки. В 1850-е гг. в Харькове были зарегистрированы две
общины – купеческая и солдатская, у каждой были своя синагога
и хедеры, микве и пункты ритуального убоя птицы. В 1859 г. в
Харькове проживали около ста солдат-евреев (тридцать из них с
семьями), около пятидесяти семей еврейских купцов и двадцать
евреев-студентов.

XIX в.
В либеральную эпоху Александра II (1855-1881 гг.)
наблюдался расцвет еврейской общины города. Это совпало по
времени с завершением строительства С. Поляковым Курско-
Харьковско-Азовской железной дороги. В 1863 г. харьковский
генерал-губернатор граф А. К. Сиверс просил правительство как
можно скорее предоставить евреям свободный доступ в Харьков,
что «послужило бы, несомненно, важным пособием к оживлению
в нем торговой и промышленной деятельности». В 1860 г. в
ярмарке участвовало около четырех тысяч евреев, а в 1863 г. –

314
около двадцати тысяч. В 1866 г. евреи составляли 20% студентов
Харьковского университета. В 1866 г. в Харькове
зарегистрировано 775 постоянно проживающих евреев, в 1879 г.
– 5194. В 1840-е гг. в Харькове проживало 525 караимов; в
1877 г. их община имела молитвенный дом (кенасса) и отдельное
кладбище. Караимам принадлежали в городе восемь торговых
табачных фирм. Караимы не подвергались дискриминационным
ограничениям, однако по разным причинам (миграции,
уменьшение рождаемости) к 1897 г. их число уменьшилось до
207.
Реакционная политика Александра III тяжело сказалась на
евреях Харькова. С введением процентной нормы резко
сократилось число еврейских студентов в университете. По
секретной переписи, проведенной полицией, в 1887 г. здесь
проживало 1207 еврейских семей. Передавая итоги переписи
губернатору, полицмейстер предложил срочно изменить закон от
28 июня 1865 г., дававший право еврейским ремесленникам жить
вне черты оседлости.
В 1889 г. в Ахтырском уезде фельдшер А.Цомберг был
ложно обвинен в «склонении в иудейство» группы крестьян. По
требованию архиепископа Амвросия приказом губернатора
Цомберг был выселен в черту оседлости. Преследования
вынудили некоторых евреев города принять крещение. Еще в
1852 г. здесь была насильственно крещена группа кантонистов.
За 1881-1916 гг. в Харькове перешли в христианство 116 евреев.
В 1893 г. из Харькова были высланы 67 семей еврейских
ремесленников, которых исключили из часового, хлебного и
столярного цехов. Механик Л. Розенбаум был выслан, несмотря
на ходатайство группы дворян, отметивших его важную роль в
техническом обслуживании хлебопекарен. В 1898 г. чиновники
по инициативе губернатора пытались изгнать из города
Л.Шехтера – главного инженера и начальника технического
отдела фирмы «Русское паровозостроительное общество»
(позднее – танкостроительный завод имени Малышева).
С начала 1870-х гг. отмечена активность еврейской молодежи
Харькова в общественном движении. В 1870-1871 гг. полиция
вела слежку за одним из самых радикальных членов местного
студенческого народнического кружка, Л.-Гольденберг-

315
Гетройтманом. В 1882 г. в Харькове была создана
палестинофильская организация студенческой молодежи Билу,
одним из основателей которой был И.Белкинд.
В 1880-е гг. город превратился в крупный железнодорожный,
промышленный и торгово-финансовый центр, благодаря чему
отмечен рост благосостояния многих евреев Харькова. В 1886 г.
здесь функционировали банки семьи Рубинштейн, Рабиновича,
Розенцвейга, торговые дома братьев Сойфер, Волкенштейна,
имевшие широкие связи с зарубежными машиностроительными и
текстильными фирмами. Купец Г. З. Дунаевский вел в губернии
закупки хлеба для экспорта от имени торгового дома «Луи
Дрейфус и Ко». По переписи 1897 г., в Харькове проживало 9848
евреев (около 8% населения). Из них 876 человек – портные и
швеи, 725 – торговцы, 487 – военнослужащие, более 200 – рантье
(доходы с капитала), около 200 – на частной службе, около 200 –
в полиграфии, 150 человек занимались металлообработкой.

Начало ХХ в.
В 1900-1917 гг. евреи занимали ключевые позиции в
финансовой сфере, им полностью или частично принадлежали
Купеческий банк, отделения петербургского Международного
банка и Азовско-Донского банка, Еврейское ссудосберегательное
товарищество. К 1913 г. евреи составляли 25% купцов второй
гильдии и 90% купцов первой гильдии. Инженер А.Бурас в
1903 г. создал оригинальную систему очистки канализационных
стоков, которая в следующем году на Петербургской выставке
удостоилась Гран-при. Большую роль в медицинском
обслуживании города играли врачи-евреи. Всероссийскую славу
обрели один из основоположников пластической хирургии,
дантист М.Фабрикант, офтальмолог А.Гиршман, профессор
университета психиатр И.С.Оршанский и другие. Высокой
врачебной репутацией пользовался в городе Я. Бернштейн-Коган
, один из лидеров сионистов России, избиравшийся выборщиком
по кадетскому списку в 1-ю и 2-ю Государственные думы. Евреи
составляли большинство членов Харьковского медицинского
общества. Музыканты, певцы и актеры еврейского
происхождения составляли значительную часть в симфоническом
оркестре Харьковского коммерческого клуба, в труппах

316
Драматического театра, Русской оперы. В сезоне 1901-1902 гг.
более 130 евреев выступали на харьковской сцене. Евреи были
издателями местных газет «Южный край», «Южанин», «Утро
Юга» и других, владельцами большинства городских
типографий.
С 1905 г. наблюдается бурное развитие еврейской
общественной жизни. В январе 1905 г. была открыта дешевая
столовая для еврейских бедняков, в апреле того же года группа
богатых евреев во главе с филантропом П. Бурасом (1835-1914)
учредила Общество пособия бедным евреям (ОПБЕ), которое
позднее объединило все еврейские благотворительные
организации города. С октября 1905 г. по май 1907 г. местный
Комитет помощи погромленным под руководством
Я.Бернштейна-Когана и раввина Ш. Эпштейна собрал 33 тыс.
рублей и разослал в города, где прошли погромы. В 1908 г. ОПБЕ
открыло бесплатную амбулаторию, а в 1909 г. – лечебницу и
аптеку. С 1912 г. под Харьковом в поселке Люботин
функционировал санаторий для больных туберкулезом,
основанный ОПБЕ. В 1909 г. в Харькове открылось отделение
Общества для распространения просвещения между евреями в
России, которым руководил врач Б.С.Грейденберг. Здесь было
основано также отделение Общества любителей еврейского
языка (иврита).

Харьковская хоральная синагога

317
 Еврейские политические организации социалистического
направления участвовали в революционных событиях 1905-
1907 гг. В октябре 1907 г. полиция разгромила объединенный
городской комитет Бунда, Поалей Цион и Социалистической
еврейской рабочей партии. Евреи были активны и в российских
революционных организациях. В 1908 г. был арестован
харьковский комитет РСДРП, почти полностью состоявший из
евреев. Несмотря на то, что демократические силы города не
допустили в Харькове погромов, прокатившихся по многим
городам империи, все же город был одним из крупнейших
центров антисемитизма в России. Еще в 1904 г. здесь была
создана первая на Украине организация «Русское собрание»
(предшественница «Союза русского народа»), велась
разнузданная антисемитская пропаганда. В 1906 г. черносотенцы,
покровительствуемые губернатором Н.Н.Пешковым,
провокационно подделали избирательные списки, вписав в них
одни и те же еврейские фамилии по три-четыре раза, чтобы
потом обвинить в подлоге евреев и кадетов. В 1907 г. лидер
местных юдофобов профессор А.С.Вязигин был избран в
депутаты 3-й Государственной думы от Харьковской губернии.
При поддержке властей и церкви издательство «Мирный труд»
опубликовало в 1908-1915 гг. более 30 книг антисемитского
характера.
В начале ХХ в. Харьков был одним из центров
распространения сионистской литературы. М.Шляпников
опубликовал материалы первых сионистских конгрессов (1897-
1902; издательство «Улей», серия «Сионистская библиотека»); в
1903 г. была издана книга «Уганда» Р.Кресина; в доме
Е.Браунштейна собирался Сионистский комитет. Расширяла свое
влияние молодежная организация Цеирей Цион , ее возглавляли
А Брудный и А.Левинсон; к 1917 г. организация насчитывала
около 300 человек.
В начале 1910-х г.г. в Харькове были построены новые
синагоги, самая большая из которых – Хоральная – была
закончена в 1913 г. (проект архитектора Я. Г. Гевирца победил на
всероссийском конкурсе).

Харьков (еврейская община). [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://www.ejwiki.org/wiki

318
 23. Шовковий шлях до Мерефи

Стародавній Китай володів двома секретами – як виробляти

шовк і як виробляти фарфор. Ці два унікальні китайські товари
цінувалися в усьому світі, а секрети їх виготовлення охоронялися
під страхом смертної кари.
Сталі традиції шовківництва є і в нашому краї. Взагалі
шовківництво на Харківщині зародилося досить давно – цю
новинку, як і багато інших, завіз до Російської імперії Петро І, а
природні умови Слобожанщини виявилися одними з найбільш
сприятливих для вирощування шовкопряда та шовковиці, якою
він живиться. Ретельно опікувався шовківництвом перший
ґубернатор Слобідської України Євдоким Олексійович Щербінін.
За часів Катерини ІІ він отримав царський дозвіл на відведення
йому Нової Водолаги, Караванської та Краснограда для
розведення шовкопряда й виробництва шовку. У 1805 році
Щербінін навіть видав розпорядження відвести кілька десятин
землі в кожному повітовому місті для посадки шовковичних
плантацій. Така увага до шовківництва зрозуміла: коштовну
тканину вигідніше було виробляти самим, ніж купувати, а
купувати доводилося чимало. Навіть славетний історик Дмитро
Іванович Багалій, описуючи господарство краю в ХІХ столітті,
підкреслював дорогоцінність шовківництва для Малоросії.
Старання губернатора й агрономів не пропали дарма – їх
зусиллями Харківщина стала центром культивування шовкопряда
– тут знаходилася резиденція першого державного інспектора з
контролю за шовківництвом у Російській імперії, у Харківському
сільськогосподарському училищі викладався курс шовківництва,
спеціалісти досліджували галузь і розробляли плани її розвитку.
Перші згадки про посадки шовковичних насаджень у Мерефі
датуються 1825 роком. Через століття тут було закладено радгосп
із шовківництва, а потім і дослідницьку станцію для підвищення
ефективності розведення шовкопряда.
У Мерефі працював видатний генетик Володимир Павлович
Ефроїмсон, який у 30-ті роки почав активно вивчати досвід
японських учених із генетики та селекції шовковичного
шовкопряда та зробив багато досліджень із цього питання,
набувши великого досвіду в Середньоазіатському інституті

319
шовківництва в Ташкенті. Саме під час роботи в Мерефі, у
1941 році Володимир Єфроїмсон захистив кандидатську
дисертацію.
Сьогодні в Мерефі промислових плантацій шовковиці вже
нема, але в 1990 році на базі Української дослідної станції було
створено науково-дослідний інститут шовківництва. Цей заклад
займається селекцією шовковиці, листя якої є кормом для
шовкопряда, і самого шовкопряда, має власні плантації для
перевірки результативності наукових розробок. Наробками
інституту користуються всі підприємства галузі, що розташовані
в Україні, і не тому, що мереф’янський інститут – єдиний у
державі заклад такого профілю. Справа в тому, що багаторічні
пошуки співробітників інституту привели їх до важливих
результатів. Навіть спеціалісти з прабатьківщини шовку – Китаю
– приїжджають на Харківщину, щоб познайомитися тут із
гібридом високопродуктивного шовкопряда. Нитка з цього
кокона має відмінні технологічні якості, що за всіма параметрами
перевищують чинні стандарти. А вчені з Франції та Японії, не
менш «шовкових» країн, ніж Китай, цікавляться сортами
шовковиці, що вивели в українському інституті. Цікаво, що
єдиним українським постачальником гібридів шовкопряда до
Єгипту є саме мереф’янський інститут.
Успіхи вчених нашого краю помітили на міжнародному
рівні: інститут є членом Міжнародної комісії при ООН з
шовківництва, і тепер за допомогою цієї найвпливовішої
міжнародної організації в Мерефі налагоджено стажування
закордонних спеціалістів у галузі шовківництва за спеціально
розробленою програмою.

http://www.oblrada.kharkov.ua/ru/article/duhovna-ta-intelektualna-stolytsya-
krayiny-1824.html

320
 Харківщина у ХХ столітті

1. Економічний розвиток Харківщини на початку 323

ХХ ст.
2. Перша столиця 326
3. Харьков: 1932-1933 гг. Пустота и холод 330
индустиализованного пещерного века…Украина
1932-1933 годов глазами Артура Кестлера
4. Постанова бюро Жовтневого РПК м. Харкова «Про 333
постачання педагогів Жовтневого й Баварського
районів міста» 13 вересня 1933 р.
5. Характеристика підготовки робітників 335
6. «Торгсин»: украинские крестьяне за собственную 336
жизнь платили золотом
7. Здійснення колективізації на Харківщині. Зарубіжна 338
преса про Голодомор в Україні
8. Відозва українських соціалістичних партій до 340
соціалістичних організацій усіх країн
9. Лист селян з артілей Удянської сільради 343
Золочівського району до Г.І.Петровського про
реквізицію хліба й голодування сімей. 2 січня 1932 р.
10. Виноградська Н., Голодомор: Поема (уривок) 344
11. Постанова бюро Харківського обкому КП(б)У «Про 345
припинення завозу товарів на село та про порядок
подальшого постачання промисловими товарами
районів і сіл, які виконують план хлібозаготівель»
12. Обговорення телеграми Павла Постишева про провал 346
засипки насіннєвого хліба на засіданні Зміївського
райкому КП(б)У.

321
13. Таємна директива Харківського облвиконкому 348
головам міських рад і райвиконкомів про вилучення
з сільрад і загсів книг реєстрації смерті.
14. Спогади О.Д. Романенко, жительки м. Куп’янськ 349
Куп’янського району.
15. Спогади Шкуратової О.Г., жительки с. Михайлівка 351
Первомайського району про голод 1933 р. 17 січня
2008 р.
16. Палац для дітей 353
17. А.В.Скоробогатов (Харьков, Украина) «Жизнь с 357
врагом»: Повседневная жизнь в оккупированном
немцами Харькове (1941-1943).
18. Із Оперативного наказу німецької Ставки вермахту 366
№6
19. Із спогадів маршала І.С. Конєва про битву за Харків. 367
20. Із повідомлень Радінформбюро про стан на фронті 370
21. Война и Холокост 372
22. Зброя Перемоги 373

322
 1. Економічний розвиток Харківщини
на початку ХХ ст.

Землеробство
У 1901 р. придатної землі було 4537356 десятин, або 91%,
загальної площі Харківської губернії. З придатної землі під
оранку було 52,1%, під сінокосом – 29,9%, під лісом – 12,9%,
садиби і городи – 2,3% і решті 2,8%; з незручної під дорогами
було 12%, під річками, озерами, болотами – 26,4%, пісками –
39,8%, решта – 21,8%. Із заходу на схід кількість зручних земель
зменшувалася.
Головним хлібом для селянських господарств були озиме
жито і яра пшениця, для власницьких – пшениця; озимі хліба
переважали в північно-західних повітах, ярова пшениця і ячмінь
були зосереджені у південно-східних повітах. Селянами під
головні ярові хліба в 1902 р. було засіяно 945145 десятин:
855 913 дес. на своїх землях, 78917 дес. на орендованих за гроші і
10314 десятин з частини. Найбільша площа – 403730 дес., або
42,7%, була під пшеницею, 379 754 дес., або 40,2%, було під
ячменем, 149 713 дес., або 15,8%, під вівсом і незначна площа
11 947 дес., або 1,2%, під житом.
Тютюнових плантацій було 12914: 593 великих і
12321 дрібних; ними було зайнято 204 дес.; зібрано тютюну
17441 пудів. Під посівом цукрових буряків перебувало
47 919 дес.

Промисли
Крім землеробства, населення губернії займалося кустарними
та іншими промислами, ремеслами, працювало на місцевих
фабриках і заводах, відходило на різні заробітки в сусідні
губернії. Кустарні промисли й ремесла, робота на заводах були
розвинені в північно-західних повітах, візництво та відхожі
промисли – у південно-східних; відхід на південь до
Катеринославської та інші губернії і Область Війська Донського;
осіб, які займаються кустарними промислами було близько
15 тисяч.
Промисли включали в себе: гончарний, випалювання
деревного вугілля, каменоломні, ткання вовняних поясів,

323
доріжок, виготовлення сільськогосподарських знарядь і т.п.
Ремісників нараховувалося 39159 (16358 майстрів, 14047
робітників і 8754 учні), у тому числі шевців і башмачників 5972,
кравців 3910, теслярів 3052, мідників і слюсарів 2391, каменярів і
пічників 2573, модисток і швачок 2380, столярів 2277, м’ясників і
ковбасників 1659, ковалів 1636, хлєбників 1567 і т. д. Більша
половина ремісників губернії проживала в м. Харкові – 22 684.
Продукти кустарного і ремісничого виробництва
споживалися майже виключно місцевим населенням. Для
поліпшення промислу в м. Лебедині земством було відкрито
ремісниче училище для викладання столярно-токарного,
кошикового і шевсько-башмачного ремесел. У селі Штапівка
відкрито ремісниче училище для викладання ковальського і
слюсарного ремесел, в селі Будник відкрита казенна сільська
навчальна реміснича майстерня для навчання з догляду та
виготовлення сільськогосподарських знарядь і машин; в селі
Межиріччі – гончарна майстерня і т. д.

Промисловість
У 1901 році фабрик і заводів було 340, з продуктивністю
95505000 рублів на рік, всього робітників на них було 38372.
Заводів з обробки бавовни – 2 (вироблялось на 200 тис. грн.),
вовни – 4 (1645 тис. руб.), льону, пеньки і джуту – 4
(1515 тис. руб.), змішаних волокнистих речовин – 1 (10 тис. руб.),
паперововиробничих – 36 (1211 тис. руб.), обробки металів – 52
(7524 тис. руб.), дерева 10 (385 тис. руб.), мінералів – 65
(5973 тис. руб.), животних продуктів – 14 (795 тис. руб.),
поживних речовин – 141 (75252 тис. руб.), хімічних – 11 (995 тис.
руб.). Фабрик і заводів, що підлягають веденню акцизного
управління, діяло: 43 винокурних заводи, 25 цукробурякових, 1
бурякоцукровий рафінадний і 2 рафінадних.

Населення
У 1901 в губернії проживало 2773047 осіб (1427869 чоловіків
і 1345178 жінок). У містах 395738 або 14% всього населення, в
селищах – 2377309 або 86%. На 1 кв. в. доводилося 57,9 жителів.
Повіти були населені нерівномірно, тому що заселення
відбувалося з заходу і тягнулося на схід. Щільність з 92,5 в

324
Сумському повіті поступово зменшувалась до 37,5 в
Старобільському, за винятком Харківського, щільність населення
якого, завдяки присутності великого міста, дорівнювала 139,5.
Селян разом з військом, відставними солдатами та їхніми
сім’ями в губернії проживало 2538066 осіб, або 91,6%, міщан з
цеховими – 167 212, або 6,1%, дворян – 25185, або 0,9%,
почесних громадян –12889, або 0,5%, духовенства – 11321, або
0,4%, купецтва – 10655, або 0,3%, інших станів – 7719, або 0,2%.
Православних і єдиновірців було 98,5%, сектантів 0,4%,
римо-католиків 0,3%, лютеран 0,2%, юдеїв 0,5%, інших 0,1%.
Природний приріст населення в 1901 році дорівнював 2% на рік.
Малоросійське населення було сконцентровано переважно в
західній і південно-західній частині губернії: Краснокутськ,
Недригайлів, Охтирка, Білопілля. Співвідношення
великоросійського населення до малоруського 70% до 30%
відповідно.
Словник Брокгауза і Ефрона називає зовсім інші цифри: «За
даними остаточного підрахунку перепису населення 1897 р. в
Xарківській губернії було 2492316 жителів, з них у містах
367343. Понад 20 тис. жителів мали: губернське місто Харків –
174 тис., Суми – 28 тис., Охтирка – 23 тис. Розподіл населення по
повітах: малороси складають близько 81% (2009411); крім того
(особливо в містах), живуть євреї, поляки, німці та ін. У 1905 р. в
Xарківській губернії вважалося 2919700 жителів».
Усього в Харківській губернії було 17 міст і 5954 інших
населених пунктів. З міст були: 1 губернський, 10 повітових і
6 заштатних (Білопілля, Золочів, Краснокутськ, Недригайлів,
Слов’янськ і Чугуїв). Після м. Харкова найбільш великі міста
були: Суми (28 тис.), Охтирка (23 тис.), Слов’янськ (16 тис.) і
Білопілля (16 тис.). У губернії багато великих слобод і сіл:
Біловодськ (11 тис.), Дергачі (7 тис.), Барвінкове (6 тис.) та інші.

Національний склад у 1897 році

Повіт малороси великороси євреї поляки білоруси німці

Губернія в цілому 80,6% 17,7% ... ... ... ...
Охтирський 87,6% 11,3% ... ... ... ...
Богодухівський 88,2% 9,9% ... ... 1,6% ...
Валківський 97,1% 2,6% ... ... ... ...

325
Вовчанський 74,8% 25,0% ... ... ... ...
Зміївський 63,7% 35,6% ... ... ... ...
Ізюмський 86,2% 12,0% ... ... ... 1,5%
Куп’янський 86,6% 13,2% ... ... ... ...
Лебединський 95,3% 4,4% ... ... ... ...
Старобільський 83,4% 14,7% ... ... 1,5% ...
Сумський 91,9% 7,0% ... ... ... ...
Харківський 54,9% 39,5% 2,8% 1,2% ... ...

Харківська губернія. [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://znaimo.com.ua/

2. Перша столиця

Столиця Радянської України будується. 1925 р.

Події, що відбулися на території колишньої Російської

імперії після повалення царського режиму, безумовно, мали
величезний вплив на розвиток усіх без винятку міст і селищ.
Проте ситуацію, що склалася в Харкові, можна вважати
особливою, бо вже на той час він був політичним, промисловим і
культурним центром України. Історики зазначають, що восени
1917 року Харків перетворився на арену гострої політичної

326
боротьби: жодна з партій не мала тоді вирішального впливу.
Беручи до уваги політичну ситуацію на інших українських
землях, не дивно, що лише за два роки (з грудня 1917 по грудень
1919 року) влада в Харкові змінювалася вісім разів.
Набуття Харковом особливої ваги в політичному просторі
того часу можна віднести до 11-12 грудня 1917 року, коли в
нашому місті відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд Рад. Саме на
ньому було проголошено створення Української Народної
Республіки, затверджений її уряд – Народний Секретаріат. Отже,
у Харкові з’являється модель української державності,
альтернативна Центральній Раді в Києві.
Наприкінці 1917 – на початку 1918 років у місті виникають
важливі адміністративні установи – Державна скарбниця
Української республіки та Південна обласна рада народного
господарства (ПОРНГ), що діяла на території кількох українських
губерній.
Розуміючи стратегічну важливість нашого міста, контроль
над ним намагалися отримати різні політичні сили. Так, 8 квітня
1918 року Харків зайняли німці – почалося правління уряду
гетьмана Скоропадського. У ніч з 17 на 18 листопада 1918 року
була встановлена влада Директорії, що продовжувалася до 3
січня 1919 року, коли місто знову перейшло під контроль
радянської влади. Саме тоді сюди переїхали Центральний
Комітет КП (б )У і Тимчасовий робітничо-селянський уряд
України. Харків став столицею Української Соціалістичної
Радянської Республіки.
До кінця червня 1919 року, коли влада перейшла до
денікінських військ, у Харкові постійно відбуваються з’їзди і
зібрання, організовуються комітети, видаються постанови і
приймаються рішення, що обумовлюють розвиток не лише
самого міста, а й усієї української території. Так, 10 березня
1919 року на ІІІ з’їзді Рад України приймається перша
Конституція Української СРР, обирається Всеукраїнський
Центральний Виконавчий Комітет Рад України (ВУЦВК), який
очолив Г.І.Петровський, формується Рада Народних Комісарів
УРСР під головуванням X.Г.Раковського. Після звільнення
Харкова від денікінців, у грудні 1919 року, місто знову стає
столицею УСРР, виконуючи цю функцію до 1934 року.

327
 У ці роки Харків перетворився на адміністративний центр, у
ньому розвинулася потужна управлінська інфраструктура. Тут
працювало багато державних установ, що забезпечували
керівництво новоствореною радянською республікою.
Закінчення Громадянської війни та іноземної інтервенції
дозволило Харкову повною мірою реалізувати себе як центр
новоствореної республіки. Відбудова, розпочата у всіх сферах
життєдіяльності, багато в чому ґрунтувалася на принципах нової
економічної політики (непу), яка вже в перші роки довела свою
ефективність. Саме з Харкова – столиці Радянської України –
почалися поступові зрушення у пожвавленні роботи
промисловості, відроджувалися традиційні форми
підприємництва, налагоджувалося економічне життя.
Уже в 1923 році в Україні відновлюється біржова торгівля. У
той же час відроджуються ярмарки. Один з найбільших та
найвідоміших з них – Хрещенський, що до революції був
візитівкою Харкова, – отримує статус всесоюзного. Так
повертається споконвічна слобожанська традиція, а Харків
зберігає компетенцію провідного комерційного центру
республіки і всього Союзу.
На 1933 рік у місті було споруджено двадцять шість нових
підприємств. Серед них – відомі на весь світ гіганти ХТЗ і
Турбінний завод, цілий ряд підприємств легкої та харчової
промисловості. До того ж, промисловий комплекс Харкова, що
сформувався у дореволюційний період, вимагав серйозної
реконструкції. Саме тому на багатьох підприємствах розпочали
активну добудову нових цехів, встановлення більш сучасного
обладнання, що дозволяло вирішувати нагальні проблеми періоду
індустріалізації. Неабияку роль у промисловому розвитку
Харківщини відіграв голова Раднаркому УРСР В. Чубар.

Перший трактор ХТЗ

328
 Очевидно, що активне будівництво сприяло міграції: заради
отримання роботи люди приїжджали до Харкова з різних міст і
сіл України, навіть з інших республік Союзу. Саме тому в місті
постійно виникали нові житлові райони – Харків збільшувався, а
разом з ним постійно зростала кількість нових шкіл. За час
перебування столиці в Харкові все більше людей отримували
можливість здобути середню освіту: якщо в 1926 році в нашому
місті було п’ятдесят шість середніх шкіл, то в 1936 році їх
кількість збільшилася до ста сімнадцяти.
Постійні зміни відбувалися і у вищій освіті, зокрема, з
початку 1920 року вступає в дію інструкція Наркомосвіти УСРР і
починається реорганізація університетів. Для Харкова це
означало відокремлення від Харківського університету деяких
факультетів і створення самостійних вищих навчальних закладів
– процес неоднозначний, можливо, навіть руйнівний для будь-
якого класичного університету.
Перш за все, статус столиці вимагав від архітекторів більшої
уваги до забудови міста та спеціальних інструкцій, що
регламентували, як мають виглядати фасади будівель. «Великий
будівельний майданчик», на який Харків був схожий в середині
1920-х років, поступово перетворювався на зразок нового
архітектурного стилю. Так з’являлися майдан Дзержинського
(зараз – майдан Свободи) і Держпром, Будинок проектів (зараз –
будівля Харківського національного університету імені В. Н.
Каразіна) і Будинок кооперації (останнім часом там знаходилися
факультети військового університету, зараз будівля передана
Харківському національному університету), готель «ІІІ
Інтернаціонал» (зараз – готель «Харків») та ансамбль майдану
Тевелева (нині – Конституції), а також чимало інших будівель у
різних частинах міста.

За матеріалами сайту:
Духовна та інтелектуальна столиця країни. Перша столиця.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.oblrada.kharkov.ua

329
 3. Харьков: 1932-1933

Особое место в мемуарах Артура Кестлера занимает

описание Харькова – тогдашней столицы Советской Украины.
Писатель рисует поистине фантасмагорическую картину
большого города, охваченного безумием сталинских пятилеток.
Повсюду – хаос, запустение, неустроенный быт. Отыскать в
столице нужный адрес совершенно невозможно – все улицы
переименованы (покончим с ненавистным дореволюционным
прошлым!), но горожане называют их по-старому. В изношенный
трамвайный вагон набивается втрое больше пассажиров против
нормы; многие люди висят снаружи, «цепляясь, словно акробаты,
за ручки, окна, решетки, буфера и крышу». Целые стаи
беспризорной молодежи безнаказанно орудуют на вокзалах,
рынках, в общественном транспорте (первая же поездка в
харьковском трамвае стоила Кестлеру кошелька, авторучки и
папирос).
На фоне громких лозунгов махровый бюрократизм
сочетается с полной хозяйственной разрухой. Атмосферу того
времени неплохо характеризует набор «насущных для местного
обихода» слов, выученных Кестлером за неделю жизни в
Харькове: «пятилетка», «командировка», «начальник»,
«пропуск», «ремонт»…
Жители украинской столицы, конечно, находились в лучшем
положении, нежели окрестные крестьяне – хлебная карточка
спасала рабочих и служащих от голодной смерти. Тем не менее,
подавляющая масса горожан буквально прозябала в нищете. Не
хватало самого необходимого:
«…В 1932 году в Харькове в свободной продаже имелись
лишь марки, липучки для мух и презервативы. Кооперативные
магазины, снабжавшие население продуктами и бытовыми
товарами, опустели. Я далеко не сразу ощутил размеры
постигшего Украину бедствия, поскольку в привилегированном
магазине для иностранцев царило сравнительное изобилие, но с
первого же дня меня насторожило отсутствие потребительских
товаров: ни обуви, ни одежды, ни писчей бумаги, ни копирки, ни
расчесок, ни заколок, ни сковородок, ни кастрюль – ничего…
Весть, будто в тот или иной магазин что-то завезли,
распространялась мгновенно, и люди кидались покупать все
подряд: зубные щетки, мыло, сигареты, фитили или сковородки.
330
Завидев очередь, прохожие тут же присоединялись к ней.
«Хвост» заворачивал за угол, и стоявшие в конце понятия не
имели, «что дают». От скуки они развлекались догадками и
слухами».
«…Рынок находился на большой пустой площади. Продавцы
сидели на корточках в пыли, разложив свое добро на платках. В
качестве товара предлагались ржавые гвозди, драное платье,
сметана – меркой служила ложка, и вместе со сметаной в нее
попадали мухи. Старухи горбились над одиноким пасхальным
яичком или кучкой засохшего козьего творога, старики с босыми
мозолистыми ногами меняли разбитые сапоги на кило черного
хлеба и щепотку махорки. На обмен шли также лапти и даже
каблуки и подошвы, оторванные от сапог, – вместо них
привязывали тряпки. Старики, которым нечего было продавать,
пели украинские песни. Кое-кто подавал им копеечку… У
большинства опухли руки и ноги, лица становились не худыми, а
одутловатыми, того специфического оттенка, который Толстой,
описывая заключенного, сравнил с цветом побегов,
прорастающих в погребе из картофельных клубней…»
«…Каждое утро в харьковских газетах я читал отчеты о
выполнении и перевыполнении плана, о соревновании между
исполненными энтузиазма ударными бригадами, о героях труда,
представленных к ордену Красного Знамени, о гигантских
заводах, построенных на Урале, и т. д. и т. п. Я видел фотографии
смеющейся, несущей флаги молодежи или живописных стариков
узбеков, с мудрой улыбкой склонившихся над букварем, – и ни
слова о голоде, о тифе, о погибающей деревне. Да что там, в
харьковских газетах не упоминалось даже об отсутствии
электричества в самом Харькове. Мы жили словно во сне: газеты
писали о какой-то другой стране, создавали иную реальность,
совершенно не соприкасавшуюся с нашей повседневной жизнью.
В результате москвичи понятия не имели о том, что делалось в
Харькове, а тем более в Ташкенте, Архангельске, Владивостоке,
на расстоянии двенадцати дней пути от столицы… Огромную
страну накрывало плотное одеяло молчания, и никто за
пределами узкого круга посвященных не мог сложить цельную
картину из разрозненных кусочков мозаики».
«…Я научился автоматически относить все, что меня
возмущало, к «наследию проклятого прошлого», а все хорошее
именовать семенами «светлого будущего». Включив в своем

331
мозгу эту автоматическую сортировочную установку, европеец
еще мог, живя в России в 1932 году, оставаться коммунистом».
«Сортировочная машина» – именно так называется глава
автобиографии писателя, посвященная его жизни в Харькове.
Разумеется, подобное устройство удерживало в плену
коммунистических идеалов не одного Кестлера. Изощренный
аппарат самообмана позволял множеству талантливых и умных
людей – от Анри Барбюса и Лиона Фейхтвангера до Фредерика
Жолио-Кюри – быть восторженными поклонниками сталинского
режима.
Все же надо отдать Артуру Кестлеру должное. В отличие от
того же Барбюса он сумел найти в себе достаточно мужества и
здравого смысла, чтобы вырваться из сетей красивой, но
смертоносной иллюзии. В 1938-м Кестлер порвал с
коммунистическим движением, на долгие годы превратившись в
парию для вчерашних единомышленников – левых
интеллигентов Европы.
Обстоятельством, непосредственно подтолкнувшим
писателя к этому непростому шагу, стали печально известные
московские процессы над «врагами народа». Но, конечно, очень
важную роль в духовной эволюции Кестлера сыграло посещение
им Советской Украины в 1932-1933 гг. По признанию самого
писателя, последние пять «партийных» лет он верил в коммунизм
не благодаря примеру СССР, а вопреки ему. Образ страны-
сказки, рабоче-крестьянского рая на земле был разрушен.
Советский Союз Кестлер покинул с тяжелым чувством:
«Хоть я и сохранил веру в коммунизм, жизнь в России произвела
на меня гнетущее впечатление. Только теперь, в ожидании
отъезда, я посмел самому себе признаться в этом. Тусклые
улицы, безнадежная нищета, угрюмая официозность речей и
печатного слова, всепроникающий дух исправительного
заведения… Призывы, лозунги, стереотипы, полная нивелировка
всего и вся, и над всеми – вездесущий портрет Старшего Брата,
следящего за нами неподвижным взглядом. Пустота и холод
индустриализованного пещерного века…»

Пустота и холод индустриализованного пещерного века…Украина

1932-1933 годов глазами артура Кестлера
gazeta.zn.ua/.../pustota_i_holod_industrializovannogo_peschernogo_vek...

332
 4. Постанова бюро Жовтневого РПК м. Харкова
«Про постачання педагогів Жовтневого й Баварського
районів міста»
13 вересня 1933 р.

1. Бюро отмечает, что снабжение педагогов, проводимое

Райрабкоопом «Большевик», явно недостаточное и нерегулярное.
Снабжение не соответствует нормам, приравненным к
индустриальным рабочим, так, например, на протяжении
последних 4 мес. кроме нерегулярно выдаваемых 800 г сахара и
1 кг крупы, ничего не выдавалось, особенно безобразно обстоит
дело со снабжением овощами и промтоварами, с совершенным
отсутствием децентрализованных заготовок.
2. Педагоги снабжаются по Октябр[ьскому] р-ну в магаз[ине]
№ 29 и Баварскому – № 49, которые не являются закрытыми
магазинамитдля педагогов и это отсутствие закрытого магазина
срывает возможность улучшения снабжения педагогов и
доведение децзаготовок. Райрабкооп «Большевик» до сих пор не
провел в жизнь решение бюро РПК от 13/VIII-33 г. о создании
закрытого распределителя для педагогов.
3. По линии Харнарпита имеется ухудшение питания
педагогов, столовые открылись с большим запозданием (8/IХ) по
Октябр[ьскому]р-ну, а по Баварскому часть не открыта.

Исходя из этого, Бюро РПК постановляет:

1. Обязать Райрабкооп «Большевик» в декадный срок создать

2 закрытых распределителя для педагогов на базе существующих
[№] 29 и 49 магаз[инов], обеспечить им нормальную работу как
со стороны организационной, так и материальной.
2. Предложить Райрабкоопу «Большевик» поставить перед
соответствующими организациями вопрос о полной выдаче
продуктов с централизованного фонда педагогов, доведя эти
нормы до потребителя.
3. Райрабкоопу «Большевик» принять немедленно меры для
изыскания всех возможностей организации децзаготовок для
педагогов. Особенно обеспечить осенние заготовки овощей.

333
 4. Обязать Райрабкооп «Большевик» изыскать фонды
снабжения педагогов промтоварами, которые должны
распределяться в первую очередь среди ударников, введя для
этого систему выдачи талонов через материально-бытовой сектор
Союза Робос.
5. Обязать Харнарпит, под личную ответственность тов.
Волчек, разработать конкретные мероприятия по вопросу
качественного и количественного питания педагогов и в
школьных столовых, одновременно поставив вопрос перед
Горхарнарпитом о возможности организации питания в
отдельных случаях для иждивенцев.
6. Поставить вопрос перед Политотделом и ОРСом ст.
Основа о изыскании необходимых фондов для организации
учительских столовых 75 и 76 школ, обеспечив бесперебойную
их работу.
О реализации данного постановления тт. Томаху и Волчек
информировать бюро РПК 23/IX-33 г.
Райрабкоопу «Большевик» в 5-дневный срок дать
номенклатуру снабжения промтоварами учительских распредов.
7. Ответственность за снабжение учителей возложить
персонально на тт. Томах, Гульчишин, Середенко.
Отмечая недостаточное участие партяч. Робос в деле
улучшения снабжения учительства, предложить партяч. уделить
максимальное внимание в своей работе вопросам улучшения
быта учителей.

Решение Бюро РПК обсудить на открытом партсобрании.

17/IХ-33 г.
ДАХО, ф. П-58, оп. 1, спр. 59, арк. 104. Копія. Машинопис.

Постанова додається до протоколу № 42 засідання Бюро

Жовтневої РПК м. Харкова від 13 вересня 1933 р. за підписом
секретаря РПК Резнікова (ДАХО,ф. П-58, оп. 1, спр. 59, арк. 98-
101.

Голодомор 1932–1933 років на Харківщині. Державний архів

Харківської області / Упорядники: О. С. Гнезділо,О. С. Коптєва,
Л.А.Панасенко, О. В.Сафонова, А. В. Скупневська.
– Х.: Оригінал, 2008. – С. 201-202

334
 5. Характеристика підготовки робітників

Здійснення індустріалізації супроводжувалося збільшенням

чисельності робітників. Основна їх частина прибула на
виробництво переважно із села у 1926-1932 рр. Вони не мали
досвіду і професійної підготовки, необхідної для роботи у
промисловості. Становище ускладнювалось тим, що на початок
1930-х рр. стару технічну інтелігенцію майже повністю знищили.
Її місце зайняли практики-висуванці, питома вага яких серед
інженерно-технічних працівників становила 50-60%. Вони не
навчалися в технікумах і вузах, але тривалий час працювали на
виробництві. Отже, не дивно, що не тільки робітники, а навіть
інженери і техніки часто мали лише приблизне уявлення про
сучасне устаткування. Незадовільна технічна підготовка
робітників була однією з головних причин численних аварій,
перевитрат сировини і матеріалів та інших негативних явищ.
За цих умов абсолютна більшість робітників отримувала
спеціальність і набувала професійні знання безпосередньо на
виробництві. Існували різноманітні форми підготовки, але
основною і найбільш поширеною формою навчання з 1932 р.
були гуртки з вивчення технічного мінімуму. Форсованими
темпами велась підготовка кадрів у гірничопромислових і
фабрично-заводських училищах. Вагому роль у підготовці
кваліфікованих робітників мав рух за передання молоді
виробничих знань і досвіду кадровими працівниками.
Але в цілому ситуація у вугільній промисловості залишалася
складною. Тут кількість нещасних випадків збільшилася з
101 тис. в 1931 р. до 132 тис. у 1935 р. (з них смертельних
відповідно 609 і 803). Подібний стан пояснюється, з одного боку,
низьким професійним рівнем робітників, через що чинилися
кожні 30 із 100 виробничих травм. У 40% нещасних випадків
винуватцями були представники адміністрації, які не створювали
організаційно-технічні умови, потрібні для безпечної праці.

Довгопол В.М. Робітничий клас України в роки соціалістичної

індустріалізації. – Харків, 1971. – С. 10.

335
 6. «Торгсин»: украинские крестьяне за собственную
жизнь платили золотом

Одной из самых ярких иллюстраций того, как сталинский

режим умел наживаться на человеческой нищете, служит
деятельность печально известных «торгсинов» во время
Голодомора 1932-1933 годов.
Загадочная аббревиатура «торгсин» остается малоизвестной
страницей того лихолетья. Для измученного голодом и
массовыми репрессиями населения они имели проницательно
исчерпывающее толкование: «Товарищи Россия Гибнет Сталин
Истребляет Народ» – ТОРГСИН.
Торгсиновская сеть магазинов, начиная с января 1932 г.,
кроме иностранцев (туристов, инженеров, технологов,
квалифицированных рабочих, моряков), обслуживала
преимущественно «совграждан». За валюту можно было купить
хлеб, муку и весь ассортимент продуктов питания, не говоря уже
об одежде и «колониальных товарах» – кофе, чае, цитрусовых.
Задачей системы торгсина было изъятие валюты путем
оказания услуг иностранным представительствам, туристам,
специалистам, которые строили «промышленные гиганты первых
сталинских пятилеток».
Темпы поступления валюты не отвечали нуждам
индустриализации, а от экспорта крестьянского хлеба в условиях
мирового общеэкономического кризиса 1929-1933 годов
правительство не получило прогнозируемого валютного душа.
Правительство решило «изыскать» внутренние резервы
поступления валюты, внедрив систему торгсина, но лишив перед
этим крестьян хлеба и любых средств к существованию. Их
заставили покупать насильно изъятый у них хлеб за так
называемое бытовое золото (кольца, серьги, другие украшения,
нательные крестики и тому подобное).
Несколько странные критерии оценки стоимости золота.
Оно действительно сохранило свою ценность, но утратила
ценность человеческая жизнь, особенно в годы Голодомора.
Бытовое золото, которое еще называли «золотым ломом»,
оказалось особой ценностью, потому что его обрядово-бытовой
смысл касался святого: семейных реликвий, нагрудных крестов,

336
свадебных обручений, крещения. Их хранили, передавали из
поколения в поколение, сплачивая род и преумножая духовность.
Количество единиц системы торгсина в Украине в голодный
1933 год неуклонно росло: в январе действовало 74, в июле – 249,
а в августе – 256 магазинов. Как только в них завозили хлеб,
только что изъятый в селах, сразу же выстраивались «очереди
смерти и надежд».
Иностранцы, глядя на опухших и полусошедших с ума от
голода крестьян, перестали посещать магазины торгсина.
«Клиенты» должны были сначала сдать бытовое золото в
приемные пункты, в которых работали преимущественно бывшие
нэпманы-ювелиры, получив «боны», «заборные книжки», то есть
право на покупку продуктов в магазинах системы торгсина.

Через нее поступали денежные переводы в иностранной

валюте из Европы, Америки, Азии, и даже далекой Австралии.
На их получение люди тратили несколько месяцев, и, не
дождавшись, умирали.
За годы голодомора поступило 375 432 перевода на сумму
4,3 млн. торгсиновских рублей, но эта сумма была мизерной по
сравнению с валютной выручкой от реализации так называемого
бытового золота. Только за январь-апрель 1932 г. два приемных
пункта получили от населения 374 кг золота, то есть
переплавленных нагрудных крестов, сережек и тому подобное.
В течение одного дня некоторые приемные пункты
«покупали» до 800 граммов золота, бесстыдно грабя крестьян.
Принимали золото с одной пробой, а в регистрационные акты

337
записывали совсем другую, получая таким образом
распространенный тогда «припек», то есть разницу между
принятым от населения и сданным в банк золотом. «Припек»
достигал нескольких килограммов, то есть за каждым граммом
похищенного крестьянского золота была чья-то жизнь. Вся
система торгсина платила гражданам за их золото гораздо
меньше, чем оно стоило на мировых биржах, получая с этого
«смертоносную прибыль».
За восемь месяцев 1933 г. ВУК «Торгсин» «заготовил»
валюты на сумму 25 млн. руб., из них золото и серебро
составляло 61,4 %, а денежные переводы 26% всех поступлений
валюты. Если разбить эту сумму на количество погибших в годы
Голодомора, то цена одной жизни украинского хлебороба
составит от 2 до 5 валютных рублей.
Осенью 1933 г., когда поступление золота в магазины
торгсина заметно упало, правительство разрешило скупку
бриллиантов. В Украине действовал всего один пункт – в
Харькове. За один карат бриллиантов с дефектами торгсиновские
«специалисты» предлагали 12 руб., а за один карат чистых –
260 руб. В 1933 г. за границу отправили всевозможного
«антиквариата» на сумму 3,2 млн. инвалютных рублей.
Крестьяне покупали в магазинах торгсина исключительно
хлеб и муку, а продовольственные товары составляли 89%
общего объема товарооборота системы торгсина. Существовала
секретная инструкция: «не давать обещаний покупателям на
скорое получение продуктов».

Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні:

1921-1923, 1932-1933, 1946-1947. Злочини проти народу / НАН України.
Інститут історії України. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження»,
2008. – 273 с. https://www.google.ru/ - #

7. Здійснення колективізації на Харківщині

(Зарубіжна преса про Голодомор)

Вже на самому початку літа 1932 року один кореспондент у

російському журналі в Парижі писав: «можна бачити страшні
постаті жінок з позначеними голодом дітьми на руках. Багато

338
селян, яких притягають слухи про свобідний ринок, йдуть до
міст, надіючись щось купити, або вижебрати. Навіть у Харкові
зустрічається велике число селян, які жебрають хліба. Але міліція
їх виганяє поза місто.»
«...Загальну ситуацію по відношенні до харчування в Україні
неможливо описати. Там голод є правдивим, з усім тим, що він
приносить: кора з дерев, трава стали поживою замість хліба.»

Весіння сівба в колгоспі

ім. Артема Вовчанського району
Харківської області. 1932 р.
Центральний державний
кінофотофоноархів України
ім. Г.С. Пшеничного, № 2

Район Вівчан, Харківської області: «Десятки людей вмирали

кожного дня. Тіла мертвих лежали по домах по кілька днів, бо не
було досить сильних людей, які могли б їх поховати. Викопати
могилу не було легко, тому викопувалося великі спільні ями. Тіла
накидалося на віз немов те дерево, привозилося їх на край ями і
скидалося як-небудь, – це виглядало жахливо. Ці, що нині
ховали, були завтра трупами, які треба було ховати...»
Район Пархомівка, Харківської області: «Віз, що збирав тіла,
затримався перед хатою селянина Коваля. Він був живий, але
збирачі трупів зачали його тягнути до воза. Коваль був слабий з
голоду, і з трудом просився: «Не тягніть мене, дайте мені їсти, – я
ще живий!» Але збирачі тіл відповіли: «Ми дуже зайняті. Не
можемо прийти ще раз тебе забирати, а ти напевно помреш!». Так
селянина Коваля, завжди ще живого, кинули до спільної ями. Та
вночі він виліз з-під трупів і з ями то поповз із цвинтаря до
першої хати, там хтось з його рідні приніс йому гарячого
звірячого м’яса і він поволі почав приходити до себе. У 1941 році
він завжди ще жив. Його приятелі назвали його «Пилип Коваль
Безсмертний». Випадки, що дуже ослаблених живих людей
закопували були дуже часті.
Вантаження хліба на полі радгоспу «Комсомолець»
Лозівського району Харківської області для відправки
339
 безпосередньо на елеватор. 1932 р.
Центральний державний кінофотофоноархів
України ім. Г.С. Пшеничного, №2-4898

(«Социалистический Весник», Париж, № 11, 1932,

стор. «№ 11, 1932, стор. 23, 73-74)

8. Відозва українських соціялістичних партій

до соціалістичних організацій усіх країн
(стиль мови збережений)

Вересень 1933 р.
Шановні товариші! Останні факти масового голоду, а
зокрема два трагічні самогубства на Радянській Україні, мусіли
звернути на себе Вашу увагу. Поповнили самогубство найбільший
пролетарський письменник Радянської України Микола
Хвильовий і чільний представник уряду Радянської України,
заступник голови народних комісарів, комісар народної освіти –
Микола Скрипник.
Підписані соціалістичні організації вважають за свій
обов’язок подати до Вашого відома сучасні обставини на Україні
та з’ясувати причини тих страшних випадків самогубства.
З кінцем 1919 року російська комуністична влада насильно
завоювала Україну. При помочі кривавого терору знищила вона
Українську Народну Республіку, знищила всі революційні
здобутки визвольного українського руку, розгромила всі
політичні, економічні й професійні організації українського
працюючого люду, а саму українську трудову клясу скувала
залізною диктатурою комісарів російської комуністичної партії.
Щоби закрити свою дійсну ціль, свої імперіалістичні наміри,
для баламучення громадянської опінії, проголошено Україну
самостійною пролетарською державою. Московський центр
деякими посуненнями створив ілюзію, що ця держава існує. В
дійсності Україна стала колонією Росії, українські землі стали
тереном усяких експериментів радянської влади для
випробування різних проектів «нового соціялістичного

340
будівництва», котрі з соціалізмом не мали і не мають нічого
спільного.
І ось по 14 роках тієї диктатури робітники й селяни
України масово гинуть з голоду на своїй такій родючій землі. І
ось дійшли до нас знову неймовірні просто вісті про жахливі
випадки людоїдства з голоду. І ось удруге Україна переживає
таку саму катастрофу голоду, що й у 1921-22 р. Це все діється
на Україні в 1933 році, по 14 роках «радянської» влади, котра
голосила щастя, добробут і нове життя для працюючих мас.
Стверджуємо, що одинокою й очевидною причиною голоду в
Радянській Україні є безоглядний економічний визиск
українського народу большевицькою диктатурою, яка вважає
Україну за свою колонію. Рік-річно вивозить вона міліони тон
збіжжя або до центральної Росії, для прохарчування важніших
робітничих осередків, армії й чрезвичайки, або вивозить по
демпінгових цінах за кордон для роздобуття валюти.
Комуністична влада затаює факт голоду на Україні, а робить це
не лише тому, що цього вимагає престиж диктатури, але щоби
й на будуче експлуатувати ваголоджену, колєктивізаційними
експериментами знищену країну.
А в парі з цим ми є свідками нечуваного політичного терору.
Навіть ілюзорична самостійність України сьогодні не існує.
Деякі українські комісаріяти покасовано, свідомих українців-
комуністів заступається російськими комуністами, українську
культуру й науку піддано під строгий поліційний режим.
Очевидно, що цього роду колоніяльний визиск і централістично-
політичний терор над трудовим населенням України викликує
велике невдоволення й спроби опору, але ті спроби большевицька
влада здавлює насильно, виселюючи цілі місцевості на Сибір або
до концентраційних таборів на Соловках над Крижаним
Океаном.
Ця політика большевицької Москви мусіла врешті
викликати невдоволення навіть серед провідних комуністичних
діячів української національності. Але й їх не пощадив терор
московської диктатури. Прийшли масові арешти, висилки, а
навіть розстріли» Арештовано бувшого народнього комісара
Шумського, розстріляно Конара й інших.
У цій атмосфері, сплюгавлений, збезчещений, для більшого
ефекту по провокаторськи заплямований тавром фашиста й
шпіона, покінчив самогубством заступник голови народних

341
комісарів, комісар освіти М. Скрипник. Згинув на знак протесту
проти потоптання теперішньою сталінівською бюрократією
всіх тих засад, на яких спиралася конституція радянського
Союзу, проти імперіялістичного походу Москви на Україну. Ця
сама протиукраїнська політика загнала в могилу найбільшого
пролетарського письменника України М. Хвильового.
Україна переживає важкі хвилини. У цвинтарище
перемінилася ця найбільше плодюча країна Европи й звідти
долітають до нас плач і стогін визискуваних і катованих. В
большевицьких вязницях томляться тисячі українських
соціялістів. У цю важку хвилину український народ, народ
робітників і селян, не може ждати ні від кого помочі, як лише
від соціялістичних партій усіх народів та від противників
всякого поневолення й визиску.
Ми, українські соціялісти, протестуємо перед цілим
культурним світом проти варварського винищування
українського трудового народу большевицькою диктатурою,
проти топтання тих прав, які цей трудовий народ шляхом довгої
революційної боротьби собі виборов, протестуємо проти
розстрілів, протестуємо проти арештовань і знущань, жадаємо
негайної амністії для політичних в’язнів і взиваємо Вас,
Товариші, щоби й Ви прилучилися до нашого протесту.
Товариші! Протестуйте проти вивозу харчових продуктів з
Радянської України, якої населення голодує!
Пятнуйте політику винищування голодом і терором
українського населення, яку пляново проводить на Радянській
Україні Російська Комуністична Партія.
Хай живе воля! Хай живе вільне право на самоозначення всіх
поневолених народів! Хай живе соціялізм! Львів, в серпні 1933 р.
За Закордонну Делегацію Української Соціял-Демократичної
Робітничої Партії: Ісаак Мазепа, Панас Феденко.
За Українську Соціял-Демократичну Партію: Лев Ганкевич,
Іван Квасниця.
За Українську Соціялістично-Радикальну Партію: Іван
Макух, Матвій Стахів.

Українська суспільно-політична думка в XX ст. – Т. 2. – С. 354-356.

Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І.
України у 20-30 роки ХХ ст. Мовою документів та очевидців.
– Донецьк, 2002. - ст.

342
 9. Лист селян з артілей Удянської сільради
Золочівського району до Г. І. Петровського про
реквізицію хліба й голодування сімей

2 січня 1932 р.

Дорогой наш вождь Григорий Иванович!

Просим тебя и умоляем как нашего защитника
пролетариата и членов артели. Дорогой наш отец, мы
обращаемся к Вам с просьбой, хотя [бы] Вы обратили на нас
внимание, что с нами сделали партейцы с представителем
района, это просто ужас. Неужели советская власть и партия
издают такие законы, что последний пуд, даже 20 фунт. хлеба,
что дало управление за трудодни, и тот отбирают. Что
сделали над членами артели, над беднотой, оставили на произвол
судьбы голодных женщин и детей, ломают двери, бьют сундуки,
наставляют наганы и говорят: «Мы, партейцы, мы есть власть,
хотим и постреляем как паразитов, мы вам покажем волю, а
хлеб отдай, сам хоть сдыхай, хоть сегодня, хоть завтра, нам
дела нет». По-этому мы – бедняки, члены артели, и решили
послать письмо Вам, чтобы хотя бы Вы обратили внимание и
спасли нас от такой муки и голода, в чем и подписываемся.
Золочевский район, артели «Красная звезда», «Красный
пахарь», им. Ворошилова, им. М. Горького, «Шлях Ілліча».
Просим и ждем Вашей помощи. С тем до свидания.

ЦДАВО України, ф.-1, оп. 8, спр. 117, арк. 218, 219. Оригінал.
Рукопис; 2.– С. 388.

Примітка. Петровський Григорій Іванович – голова ВУЦВК.

10 січня 1932 р. приймальна ВУЦВК переслала анонімного

листа Золочівському райвиконкому для розслідування на місці.
16 лютого Удянська сільрада, на території якої знаходилися
артілі, після перевірки фактів не визнала їх правдивими,
посилаючись на те, що анонімно писали листа селяни, до яких
був застосований закон ВУЦВК про розкуркулення, тобто
невдоволені. Проте сільрада визнала, що план хлібозаготівлі не

343
виконали як індивідуальний, так і колгоспний сектори, що
означало примусове вилучення хліба, у тому числі й залишеного
для харчування. Взимку 1932 р. багато селян вже голодувало,
чого не хотіли визнавати місцеві власті й нерідко прикрашали
дійсність. 28 лютого 1932 р. Золочівський РВК надіслав всі
матеріали перевірки ВУЦВК, вважаючи справу закінченою.

Голодомор 1932-1933 років на Харківщині. Державний архів

Харківської області / Упорядники: О.С.Гнезділо, О.С.Коптєва,
Л.А.Панасенко, О.В Сафонова, А.В.Скупневська.
– Х.: Оригінал, 2008. – С.16-17.

10. Уривок із поеми «Голодомор»

(Виноградська Н.)

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо – українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці донесіть
Стражденний біль голодної країни.
Згадайте нас – бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.

Виноградська Н. Голодомор: Поема. – 2-ге вид., стереотип/

Післямова М. Козака. – Х.: Оригінал, 2007. – 32 с.
Ніна Виноградська – поетеса, голова Харківського обласного відділення
Конгресу української інтелігенції, заслужений діяч мистецтв України.

344
 11. Постанова бюро Харківського обкому КП(б)У
«Про припинення завозу товарів на село та про
порядок подальшого постачання промисловими
товарами районів і сіл , які виконують план
хлібозаготівель»

14 листопада 1932 р.
1. В связи с совершенно неудовлетворительным ходом
выполнения планов хлебозаготовок предложить Обллегпрому,
областным базам промышленности и межрайонным базам
госторговли и кооперации приостановить полностью отгрузку
товаров по ноябрьскому плану на село, в том числе и по всяким
целевым назначениям, не предусмотренным спецраспоряжением
Наркомснаба, таким районам: Старо-Салтовский, Балаклеевский,
Изюмский, Кишенковский, Онуфриевский, Печенежский, Ново-
Георгиевский. Одновременно предложить Облпотребсоюзу,
торгующим организациям в этих районах изъять уже имеющиеся
в наличии в районах на складах райсоюзов Сельпо, госторговли
все остродефицитные промтовары.
2. Предупредить такие районы: Глобинский, Диканский,
Барвенковский, Лебединский, Пирятинский, Миргородский,
Белопольский, Змиевской, Зиньковский, Ульяновский, Липово-
Долинский, Вел[ико]-Богачанский, Карловский, Полтавский,
Близнецовский, Липецкий, Золочевский, Чугуевский, Чутовский,
Лубенский, Алексеевский, Волчанский, Градижский,
Двуречанский, Хорольский, Вел[ико]-Бурлуцкий, Ахтырский,
Решетиловский, Оржитский, Миропольский, Красноградский,
Оболонский, Опошнянский, Краснопольский, Краснокутский,
Богодуховский, Чернухинский, Сахновщанский, Тростянецкий,
Лохвицкий, Валковский, Гадячский, Бригадировский,
Кобелякский, Вел[ико]-Писаревский, что ноябрьская отгрузка
товаров им приостанавливается, причем в случае, если в
ближайшие дни не будет достигнуто решающего перелома в
хлебозаготовках, обеспечивающего своевременное выполнение
годового плана в этих районах, к ним будут применены такие же
меры, как к группе районов, определенных пунктом I. Постанова
Обкому КП(б)У «О прекращении завоза товаров на село...»

Голодомор 1932-1933 років на Харківщині. Державний архів Харківської

області / Упорядники: О. С. Гнезділо, О. С. Коптєва, Л. А. Панасенко,
О. В Сафонова, А. В. Скупневська.– Х.: Оригінал, 2008. – С. 61.

345
 12. Обговорення телеграми Павла Постишева про
провал засипки насіннєвого хліба на засіданні
Зміївського райкому КП(б)У

6 березня 1933 р.

Слухали: Телеграму т. Постишева від 5 березня про провал

засипки насіння в 6-й п’ятиденці лютого (інформ[ація] Сержана).
Висловил[ись]: Адаменко, Калугов, Мірошниченко,
Боровськой.
У х в а л и л и: бюро РПК констатує, що з засипкою насінних
матеріялів по р-ну стан катастрофічний, проти п’ятиденного
завдання 2466 ц, засипано протягом 6-ї п’ятиденки лише 120 ц.
Такий ганебний провал в справі засипки насінних фондів є
внаслідок припущення опортуністичного самопливу та
демобілізації серед комуністів і, зокрема, уповноважених РПК та
секретарів п/о, а деякі з їх прямо підпали під вплив куркульських
настроїв «голодовки» (Скрипаї, Соколів, Гініївка), майже зовсім
припинена боротьба з ворожими елементами – не застосовується
до них репресивних заходів. Судово-слідчі органи не
переключились на збір насіння та значно затримують справи, що
закінчені слідством.
Відзначити, що всі райорганізації ще не переключились у
своїй оперативній роботі на підготовку до весняного сіву і,
зокрема, засипки насіння.
На основі вищенаведеного [та] телеграми т. Постишева бюро
РПК ухвалює:
1) Всім членам бюро РПК та членам фракції РВК, що є в
райцентрі, зараз же після засідання бюро негайно виїхати на села
(список додається), проробити на партійно-комсомольських
зборах телеграму т. Постишева та протягом одної доби добитись
рішучого зламу як в настроях партійної й комсомольської
організації району, так і на ділі щодо засипки недостающого
насіння.
2) Негайно викрити опортуністів на практиці та носіїв
куркульських настроїв про «голодовку», саботажників в справі
організації засипки насіння, застосовуючи до них негайно і самих
суворих заходів і, в першу чергу, до керівної частини села.

346
 3) Доручити райвідділу ГПУ негайно виявити та із’яти всі
куркульські й контрреволюційні елементи, агітаторів і
організаторів саботажу.
Зобов’язати судово-слідчі органи негайно переключитись на
збір насіння, організовуючи судові процеси на місцях в селах і
колгоспах, а також не затримувати жодної доби слухання справ,
що закінчені слідством та зв’язані з засипкою насіння.
Зобов’язати редакцію райгазети більш конкретно й
оперативно висвітлювати перебіг засипки насіння та про репресії,
що застасовуються на селах.
Попередити всі п/о, що останній строк засипки насіння
вст[ановлено], і організованість спрямувати на те, аби за всяку
ціну обов’язково домогтись завершення засипки насіння у
визначений строк.
Зобов’язати всі п/о та уповноважених РПК негайно
застосувати жорстоких реперсивних заходів до всіх агітаторів та
організаторів куркульського саботажу методами хлібозаготівлі та
останніх вказівок РПК про репресивні заходи, але обов’язково
поєднувати їх з масовою роботою серед широких колгоспних і
працюючих одноосібних мас.
Залишити в р-ні зав. РЗВ т. Лобойко, зобов’язавши його
організувати перевозку насіння з пристанційних пунктів у
колгоспи до 12/ІIІ-[19]33 р., забезпечивши чітку організованість в
перевозках та охорону від розкрадання.
Відзначаючи, що в деяких колгоспах не принято загальними
бригадними зборами насінньових завдань, а тому негайно
виправити ці помилки та протягом одної доби довести насінньові
завдання до кожної виробничої бригади, домогтись прийняття
цих завдань
та на основі самозобов’язань виконати засипку в визначений
вище строк.
Секретар РПК * Сержан

ДАХО, ф. П-72, оп. 1, спр. 55, арк. 29, 30. Копія. Машинопис.

Голодомор 1932–1933 років на Харківщині. Державний архів Харківської

області / Упорядники: О. С. Гнезділо,О. С. Коптєва, Л. А. Панасенко,
О. В Сафонова, А. В. Скупневська.– Х.: Оригінал, 2008. – С. 141.

347
 13. Таємна директива Харківського облвиконкому
головам міських рад і райвиконкомів про вилучення
з сільрад і загсів книг реєстрації смерті за листопад
1932-1933 рр. для дальшого їхнього зберігання
у таємній частині райвиконкомів

20 квітня 1934 р.

Сов[ершенно] секретно
Областное управление народно-хозяйственного учета
Регистрация актов гражданского состояния поставлена в
сельсоветах и ЗАГСах безобразно, и это отражается на
результатах учета естественного движения населения.
В ряде с/советов, по имеющимся в Облисполкоме данным,
регистрация актов гражданского состояния фактически находится
в руках классово-враждебных элементов – кулаков, петлюровцев,
административно-высланных и т.п. В результате, имеются
случаи, когда умершие зарегистрированы на 3-х карточках,
зарегистрированы умершими живые преступные элементы,
делаются подчистки и исправления в книгах и даже наблюдаются
случаи в некоторых сельсоветах, когда уворованы книги
регистрации смертей, возможно, для контрреволюционных целей.
Все это создает благоприятную почву для всяких
злоупотреблений и вредительских махинаций. Такое положение
нетерпимо. Прямой в[ашей] обязанностью является активное
вмешательство в дело постановки регистрации актов
гражданского состояния в сельсоветах и учета естественного
движения населения по зарегистрированным актам в РИНХУ.
Областной исполнительный комитет требует от вас очистить
сельсоветы и ЗАГСы от классово-враждебных и чуждых
элементов, установив регулярное наблюдение за делом
регистрации актов. Для этого организуйте сплошную проверку по
всем сельсоветам района всех лиц, кому фактически поручается
ведение записей в книгах ЗАГС, и выясните, как поставлено дело
регистрации.
Все книги регистрации смертей за 1933 год и за 1932 год,
начиная с ноября месяца, Областной исполнительный комитет
требует изъять из сельсоветов и передать для хранения в

348
секретную часть райисполкомов. В дальнейшем вы должны не
ослаблять внимания к постановке учета естественного движения
населения в РИНХУ, проверяя ежемесячно результаты учета.
О принятых вами мерах ОИК просит сообщить.
Зам. Председателя Харьковского областного
исполнительного комитета Загер
Врид начальника ОБЛУНХУ Гохверг

ДАХО, ф. Р-3683, оп. 2, спр. 2, арк. 52. Машинопис.

Засвідчено круглою печаткою Секретаріату президії

Харківського облвиконкому.

14. Спогади О. Д. Романенко, жительки м. Куп’янська

Куп’янського району про голод у с. Обухівка
Дворічанського району
1994 р.

Мої спогади за тяжкі тридцяті роки. Чорним п’ятном у

моєму житті залишилися кінець 1932 і 1933 роки. Мені тоді йшов
15 рік. Жила наша сім’я в с. Обухівка Двурічанського району
Харківської області і складалась з 8 чоловік: мама, тато, брат
Коля та 5 сестер. Були ми всі дружні, любили працю, але жили
бідно. Крім корови та десятка курей, нічого в господарстві не
було. Уже з грудня 1932 року почувалося, що взимку буде тяжко
з продуктами харчування. Погано вродили овочі, а хліба на
трудодні з колгоспу майже не видавалось.
Особливо важкою була перша половина 1933 року. Уже
ранньою весною батьки їздили міняти хліб в Росію. Мама і тато,
обмотавши своє лихеньке взуття мішковиною, упрігшись у
невелику тачку, везли останню свою білизну, посуд, щоб
проміняти на хліб. Повернулись додому в квітні 1933 року зовсім
босі, обірвані, голодні, але привезли кілограмів з 15 зерна та
півмішка сухарів. А в цей час уже в селі багато людей повмирали
з голоду. Ми – сестри, теж були пухлими. Не було не тільки
хліба, але й картоплі, буряків, не було жирів, а за м’ясо і говорити
нічого.

349
 Люди їли все, що попадалось: мерзлі буряки, які знаходили
на плантаціях, просяну шелуху, різні бур’яни (молочай, реву,
рогіз, грицики, в тому числі і собачі). А найбільше їли лободу,
яку обливали кип’ятком і змішували з мукою з липового листя
або качанів кукурудзи без зерна. Супи варили з насіння трави-
мишію, яке висівали під скиртами соломи в полі. Їли різні
печериці, корінці заячого гороху, дикий часник, зелений терен,
кислиці. Все, чого не вистачало в продуктах, заміняли водою.
Люди ходили на роботу, обробляли поля і на ходу вмирали з
голоду.
Пухли від голоду ноги і руки, шкіра тріскалась – і текла
вода. Часто від голоду гинув скот (особливо коні). Їх поливали
якоюсь рідиною, яка мала запах нафталіну і закопували в ями.
Але голодні люди відкопували ці ями і їли конину. Їла таке м’ясо
і я. Коли мама варила його, то воно так пінилось, що піна бігла з
печі, а ми всі сиділи і ждали, коли воно звариться. Пам’ятаю, що
в село прислали голову колгоспу з робітничого класу. Прізвище
його Демченко (ініціалів не пам’ятаю), він добився, щоб у село
приїхав Затонський (колгосп називався його ім’ям). Він
приїжджав, але нічого не допоміг, майже в кожній сім’ї були
вмерлі, а 18 сімей повністю вимерли. Люди були безсилі, копати
ями було нікому. Трупи були в сараях, у бур’янах. А коли
закопували загиблий скот, в ці ж ями клали й людей, якщо було
нікому їх поховати.
У наших сусідів (Христенко) померло 4 чоловіки,
залишилась одна молода дівчина, в інших вмерли три чоловіки. У
нашій сім’ї не вмер ніхто. Спасіння було – наша корова Зорька.
Вона давала багато молока, мама кип’ятила його 2 рази на день і
всім давала по кружці. Пили ми його з чуреками з лободи і
липової муки, або з жмиху з кукурудзяних качанів. Але все рівно
були пухлі, а 2 сестри не могли передвигатись на ногах і лазили
на чотирьох, як малі діти.
У червні місяці появились на посівах колосочки. Люди не
витримували, зривали колосочки, виминали зернята і кидали до
рота. За це дуже карали, судили. Мої сестри Оля і Катя заповнили
таким зернятком півлітрову бутилку і залили молоком, але їх
забрали з поля і повезли на суд. Коли розпочали судити – вони не
могли встати з воза. Тоді віз перекинули – впали на землю, як

350
мішки. Вирок був – примусова праця в колгоспі без оплати. Але
наша сім’я все ж вижила. А в селі вмерло 80 % населення.
Дуже страшний був цей період, але все рівно ми були
дружні, милосердні, надіялись на краще майбутнє, не було терору
і грабіжництва. Всі працювали від зорі до зорі. Все було
спокійно, діти навчались у школах. Для них були організовані
безкоштовні сніданки. Я в той час закінчила 7 класів, а потім
поїхала в м. Куп’янськ, де стала навчатись з 1935 року в
педшколі, а потім в учительськім інституті. І живу в
м. Куп’янську вже 60 років...
Ось такі мої спогади про голодомор тридцятих років. На
папері всього горя, яке тоді пережили, не виложиш, а в житті і
здоров’ї залишилось чорне п’ятно назавжди.
Зараз мені пішов сімдесят сьомий рік.

м. Куп’янськ, вул. Леніна О. Д. Романенко

ДАХО, ф. Р-6459, оп. 1, спр. 8, арк. 1, 1зв. Оригінал. Рукопис.

Голодомор 1932–1933 років на Харківщині. Державний архів Харківської

області / Упорядники:О. С. Гнезділо,О. С. Коптєва, Л. А. Панасенко,
О.В.Сафонова, А. В. Скупневська. – Х.: Оригінал, 2008. – С. 223-237.

15. Спогади Шкуратової О. Г., жительки с. Михайлівка

Первомайського району, про голод 1933 р.

17 січня 2008 р.

Свідчення
Мої батьки, Ноздрачьов Гаврило Авер’янович, народився у
с. Михайлівка у 1893 році, у сім’ї Ноздрачьова Авер’яна
Григоровича, який мав 5 синів та 4 дочки. Батько був
наймолодшим у родині. Освіта – 2 класи церковної школи. Мати,
Ноздрачьова Марфа Дмитрівна, народилася в 1900 році у сім’ї
Плюхова Мирона Івановича. В родині було 7 дітей. Мати була
неписьменна.

351
 У нашій родині було 4 дітей: я найстарша, Нюрі (6 років),
Мані (4 роки), Миті (3 роки).
Коли настав голод, батько узяв останній одяг, щоб обміняти
на хліб, і поїхав до Харкова, але на хліб поміняти не вдалося,
виміняв півмішка проса, але вже в Михайлівці його зустрів
дільничий інспектор та залишив до ранку в сільській раді, яка
знаходилась у хаті Трегубових, на теперішній вулиці Гагаріна, і
батько повернувся ні з чим, а вдома голодали діти. У січні
1933 року померли мої сестри Нюра та Маня, як я зараз розумію,
від тяжкого шлункового захворювання, бо їли товчену кору
дерев, перепрілу солому, перемішану з гнилими перемерзлими
буряками. В травні помер Митя, і батьки, щоб якось вижити,
поїхали до Харкова, де батько став працювати на заводі, гасив
вапно, а мати працювала у їдальні, мене ж батьки залишили в
дитячому будинку. Одного разу на заводі, де працював батько,
сталася аварія, і батькові дуже пошкодило ноги, мати залишила
роботу, і тому батьки повертаються назад, до села. Я ж не змогла
знаходитися в дитячому будинку, втекла і повернулася до села.
У 1933 році головою колгоспу став мій дядько, Ноздрачьов
Федір Авер’янович. У серпні 1933 року він, дивлячись на
страждання народу, віддав наказ: віддати людям зерно, яке не
дозріло, за що був покараний: його заарештували, у 1942 році був
направлений на фронт, повернувся він тільки у 1947 році, і в
цьому ж році він був застрелений.
У 1936 році маму прийняли до колгоспу, де вона працювала
до пенсії, померла у 1982 році.
Батько у 1941 році пішов на війну та зник без вісті.
У 1935 році народилася сестра Марія. Так що з нашої великої
родини залишилося тільки нас двоє.
Записала свідчення вчитель Михайлівської загальноосвітньої
школи С. В. Батрак

Підпис особи, що свідчила О. Шкуратова

Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів /

Кер. кол. упоряд. Р.Я.Пиріг. – К.: Політвидав України, 1990. – 605 с.

352
 16. Палац для дітей

Палац дитячої та юнацької творчості, чи, як він раніше

називався, Палац піонерів та жовтенят, давно став частиною
історії нашого міста. За радянських часів подібні заклади
існували в кожному місті, але перший із них відкрили саме в
Харкові – 1935 року. Невідомо, чи відбулася б саме тоді ця подія
в житті міста, якби не переїзд українського уряду до Києва
1934 року – у першій столиці звільнився розкішний урядовий
будинок на площі Тевелєва (зараз – площа Конституції).
Збудований у 1814-1820 роках, до революції він належав
Дворянському зібранню.
Після переїзду українського уряду до нової столиці
з’явилося багато бажаючих зайняти цей прекрасний особняк:
представники різноманітних організацій наполягали на
необхідності віддати саме їм приміщення в центрі Харкова. Але
тодішній секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев виступив з
ініціативою зробити з колишнього будинку ВУЦВКу «великий
культурний будинок, де провадилися б заняття з дітьми поза
школою». Було визначено, що майбутній Палац слід розмістити
не тільки в межах колишнього урядового будинку, а й розширити
до самої Університетської вулиці. За задумом архітекторів, це
мусив бути цілий комплекс із малим концертним залом,
спортивним комплексом, зимовим садом, ляльковим театром,
студіями та лабораторіями. Відтак, реконструкції підлягав майже
весь квартал, що прилягав до будинку ВУЦВКу. Роботи було
проведено за неймовірно короткий термін – 14 місяців, і 6
вересня 1935 року відбулося урочисте відкриття Палацу піонерів
– першого в Радянському Союзі.
Діти дійсно отримали у володіння справжній палац на
232 кімнати, де все, навіть ручки на дверях, було зроблено
спеціально для них: студії, майстерні, великий актовий зал,
кімнати для ігор та відпочинку. Квіти для зимового саду
надіслали Нікітський та Батумський ботанічні сади. У Палаці
піонерів було створено найбільшу в Україні дитячу бібліотеку з
фондом 50 тисяч книг. Справжня шарманка запрошувала глядачів
на вистави лялькового театру. А ще серед приміщень Палацу

353
була кімната, яку називали диво-кімнатою. Вона справді була
незвичайна: кругла, у вигляді вази, зі сферичним куполом-
стелею. Стіни й стеля білого кольору були своєрідними
кінопроекційними екранами, на яких за допомогою проекційного
апарата демонструвалися різні малюнки, які рухалися з
неоднаковою швидкістю. У перші дні роботи диво-кімнати
виявився один недолік: шум мотора зменшував враження
глядачів. Тоді вирішили супроводжувати демонстрацію малюнків
музикою – і діти були в захваті: це була справжня казкова
кімната! Авіамодельну лабораторію обладнали під салон
дирижабля, а в трамвайній лабораторії знаходився великий макет
площі, якою бігав справжній мініатюрний трамвайчик.
Сьогоднішніх дітей, вихованих на комп’ютерних іграх,
важко було б цим здивувати, але можна собі уявити, який захват
викликали ці технічні дива у школярів 1930-х років. Палац мав
свою електростанцію і навіть друкарню, де видавалася власна
газета. За ініціативою П. Постишева Палац було звільнено від
плати за комунальні послуги.
Клуб юних дослідників Арктики, організований при Палаці
відомим журналістом і чудовим дитячим письменником
Миколою Трублаїні, дуже швидко став відомим на весь
Радянський Союз. Клуб було відкрито 15 листопада 1934 року.
Він складався із загонів географів, метеорологів, геологів,
зоологів, радіозв’язківців, штурманів, авіаторів, дослідників
підводних глибин... Спочатку до клубу приймали членів
шкільних географічних гуртків, згодом – усіх бажаючих.
Потрібно було тільки добре навчатися в школі, скласти норми на
значки «Будь готовий до праці й оборони» і «Юний
ворошиловський стрілець», прочитати кілька книжок про
Арктику, попрацювати трохи в загоні під керівництвом старшого
товариша і, нарешті, – двічі скласти іспити: на засіданні
правління клубу та на загальних зборах. Випадкових людей у
загонах не було – ті, хто вступив, отримували справжній значок
Головпівнічморшляху і формений одяг. Носив таку форму і
капітан клубу Микола Трублаїні.
Уже протягом першого півріччя існування клубу в ньому
налічувалося близько трьохсот піонерів і комсомольців. Заняття в

354
загонах були не лише теоретичними – діти займалися активною
практичною діяльністю. Радіозв’язківці, наприклад, налагодили
тривалий зв’язок з багатьма полярними станціями: за шість років
отримали 900 радіограм, одного разу навіть провели з
полярниками шаховий турнір. Зоологи отримували подарунки з
Півночі: живих представників заполярної фауни. Метеорологи
мали свою похідну станцію.
Діти зустрічалися з О. Шмідтом, Е. Кренкелем, І. Папаніним,
іншими дослідниками Півночі та льотчиками, які там побували,
листувалися з ними, організовували диспути, вікторини,
дивилися кінофільми про Арктику, у бібліотеці клубу читали
спеціальні журнали, випускали стінгазети, писали до піонерських
газет і журналів. Щороку кожен загін звітував про виконану
роботу.
А ще діти подорожували. Незабутньою була подорож у січні
1935 року за Полярне коло: Микола Петрович зумів «дістати»
окремий вагон, який причепили до поїзда на Мурманськ, знайти
потрібні кошти, підготувати і погодити різні необхідні папери,
підібрати керівників цієї незвичайної, першої в історії радянської
школи та піонерського руху заполярної екскурсії. Це була не
єдина подорож юних харків’ян. Зі своїм капітаном клубу, а
бувало й без нього, вони відвідали Нову Землю, об’їхали навколо
Скандинавського півострова, а згодом побували на півдні: на
Кавказі, у Миколаєві, у Криму, на Донбасі. Автори
славнозвісного й усіма улюбленого фільму про полярників
«Семеро сміливих» писали цим дітям: «Свій фільм ми
присвячуємо вам...»
Саме в харківському Палаці піонерів уперше після революції
було організовано зустріч Нового, 1936 року – з новорічною
ялинкою, карнавальними костюмами й подарунками.
Післяреволюційне покоління дітей виросло без новорічних
ялинок – вони довгий час вважалися релігійним атрибутом і
пережитком минулого. П. Постишеву вдалося умовити Сталіна, і
за кілька днів до Нового року в газетах з’явився заклик
тодішнього секретаря ЦК КП(б)У: «Давайте організуємо дітям
хорошу новорічну ялинку!» Зрозуміло, що готових ялинкових
прикрас не було, та й досвід проведення таких заходів за довгі

355
роки було втрачено. До процесу підготовки свята включилися всі:
і співробітники, і діти, – всі приміщення Палацу перетворилися
на фабрику ялинкових іграшок, працювали навіть уночі. І
30 грудня в трьох залах Палацу стояло по новорічній ялинці,
головна з яких була висотою у вісім метрів. Перепусткою на
свято були гарні оцінки в табелі та карнавальний костюм –
харківські школярі були одягнені в саморобні костюми
Стаханова, Чапаєва, матросів-революціонерів, а головним призом
була коробка цукерок. Відтак, традиція шкільних та
позашкільних новорічних ялинок, які всі ми так любили в
дитинстві, народилась у нашому місті. Сьогодні діти кружляють
навколо ялинки, зодягнені в героїв сучасних мультфільмів,
отримують трохи інші подарунки, але мені здається, що відчуття
свята не змінилось.
З моменту заснування Палацу одним із провідних його
співробітників був Петро Слонім – людина, з іменем якої
пов’язана ціла епоха дитячих театрів у Харкові. До 1935 року в
Україні існували театри для дітей, але з появою Петра Львовича
з’явився новий напрямок – театри дітей, а саме: Театр книги,
Театр гри, Театр піонерської естради, Театр юних, для малюків –
Театр «Зірочка». Сотні його учнів і сьогодні працюють у багатьох
театрах Києва, Дніпропетровська, Москви, Санкт-Петербурга,
Владивостока та, звичайно ж, у Харкові. Майже 40 років Петро
Слонім був художнім керівником Палацу. За його ініціативою в
1980 році тут було відкрито Музей історії першого у світі Палацу
для дітей та юнацтва.
У серпні 1943 року, коли велися бої за Харків, Палац
піонерів було зруйновано, він уже не підлягав відновленню.
Фотографія зруйнованої будівлі фігурувала в матеріалах
Нюрнберзького процесу як звинувачувальний документ. Після
війни під Палац піонерів було віддано одну з найкращих уцілілих
будівель на Сумській, 61 (зараз це Палац одружень), а в 1962 році
– нове приміщення, на Сумській, 37, де він знаходиться й
дотепер.

356
 17. А. В. Скоробогатов (Харьков, Украина)
«Жизнь с врагом»: Повседневная жизнь
в оккупированном немцами Харькове
(1941-1943)

Возле моста через Лопань. 1942 год

На протяжении 1920 – начала 1930-х годов Харьков был

столицей Советской Украины, ее крупнейшим индустриальным
центром. Достаточно отметить, что накануне войны здесь было
сконцентрировано 40% машиностроительных мощностей
Украины и проживало около 900 тыс. человек. С началом войны
на город неоднократно накатывались волны эвакуированных и
беженцев с Запада, в оккупации осталось почти 460 тыс, а
примером, в Киеве – около 365 тыс. [5, с. 28].
Еще более впечатляющую картину нарисовал в октябре
1943 года председатель Харьковского горсовета А.И.Селиванов:
«Надо учесть, – заявлял он, – что Харьков перед войной имел
928 тыс. населения. Я не говорю об окраинах Харькова, где
находился главным образом рабочий люд. К нам приезжали
каждый день 250 тыс. человек – это не входит в миллион. К нам
был большой наплыв из Западной Украины. Мы стали выдавать
карточки в августе 1941 года и было около 1 400 тыс. человек,
связанных с жизнью Харькова, и работающих в городе было
полтора миллиона человек» [6, ф. 1, оп. 70, д. 110, л. 168]. Если
принять во внимание эти соображения, индустриальный и

357
человеческий потенциал города, то можно сделать вывод, что
Харьков был крупнейшим городом Советского Союза,
оккупированным вермахтом. Именно так расценивали роль
города некоторые западные исследователи [7, 8. 220], а также
немецкие военные, которые захватали город [8, RН 26-57/25].
Оккупация Харькова немецкими войсками продолжалась с
24 октября 1941 года, с небольшим перерывом в феврале-марте
1943 года, до 23 августа 1943 года. Наведение общего порядка и
заминирование города были возложено, кроме городской и трех
местных комендатур, также на две оккупационные дивизии –
57-ю и 68-ю. Кроме них, в Харькове были расквартированы
многочисленные немецкие учреждения и воинские
подразделения. Всего в городе находились около 100 тыс. солдат
вермахта [10, КМФ-8, оп. 2, д. 138, л. 58].
Проведение в жизнь политической линии нацистского
руководства Германии осуществлялось в первую очередь
полицейско-репрессивным аппаратом: «Зондеркомандой 4а» во
главе с Паулем Блобелем, стационарной службой СД во главе со
штурмбанфюрером СС Кранебиттером, а также немецкими и
украинскими полицейскими силами – тайной фельдполицией,
жандармерией, шуцполицией, шуцманшафтом. Это были
немалые полицейские силы, которые устанавливали нацистский
порядок в городе. В целом, деятельность военных в Харькове
убеждает в справедливости сделанного уже ранее учеными
вывода об их ответственности за преступления против
человечества, отрицает версию о «чистом» вермахте.
Как свидетельствуют данные первой поднемецкой
регистрации населения Харькова в декабре 1941 года, его
численность составляла 456,6 тыс. человек, в том числе женщин в
возрасте 16-60 лет – 171 тыс., детей до 16 лет – 128 тыс. людей
преклонного возраста свыше 60 лет – 48,4 тыс. [9, ф. Р-2982,
оп. 2, д. 16, л. 54]. Итак, 77% населения Харькова составляли
женщины, дети и старики – наиболее уязвимые его категории,
которых Советская власть предоставила самим себе. Именно на
них легло все бремя оккупационного режима.
Секретарь Харьковского обкома партии А. Епишев в своем
отчете в Москву отмечал: «Город Харьков оставлен врагу без
света, воды, канализации, без запасов топлива и каких-нибудь

358
запасов хлеба и других продовольственных товаров…» [9, ф. П-2,
оп. 31, д. 4, л. 24]. Город был оставлен врагу вместе с его
жителями!
Постоянно возрастающие потребности фронта усложнялись
не столько состоянием тыла, сколько положением местной
рабочей силы, которую надо было накормить. Постепенно
возникает потребность исключить из «стратегии голода» часть
местного населения.
Харьковщина в значительной мере была опустошена, в
особенности в результате произвольных реквизиций со стороны
военных. А подвоз продовольствия из тыла тормозился
транспортной проблемой. И все-таки снабжение
продовольствием войск и рейха било налажено. По сообщению
экономической инспекции, уже в конце 1941 – начале 1942 годов
войска были обеспечены из сельских районов: мукой – на 100%,
свежим мясом – на 100%, ужином – на 100%, жиром – на 10%,
табачными изделиями – на 10 %. Кони были обеспечены овсом и
соломой на 100% [10, КМФ-8, оп. 2, д. 157, т. 5, л. 19]. Весной
1942 года каждый немецкий солдат должен был получать под
надзором даже 14 г рыбьего жира в неделю.
На таком фоне особенно трагично выглядит судьба
харьковчан, ибо с началом оккупации города голод достиг
ужасных масштабов. В городе не существовало ни одного канала
организованного снабжения хлебом. Это был голодомор, какого
город еще не видел. Люди опухали от голода и гибли. По
некоторым данным, в городе от голода умерло до 30 тис. человек
[11, с. 38, 50]. Весной 1942 года голод был причиной смерти
более чем 70 % людей [9, ф. Р-2982, оп. З, д. 79, л. 103; оп. 4,
д.390 а, л. 4; оп. 8, д. 24, л. 97–98]. Уровень смертности населения
был такой, что при его сохранении полное обезлюдие ожидало
город на протяжении 10 лет. Постепенно голод медленно
отступал, особенно с августа 1942 года, когда была введена
карточная система, но он никогда не был ликвидирован.
Карточная система в Харькове не была тождественной
немецкой. Обеспечение по карточкам не было обязательным,
часто прерывалось. Общегражданский рацион в Германии
составлял 2000 калорий и складывался таким образом: хлеб
ржаной – 2350 г, картофель – 4500 г, сыр – 60 г, яйца – 1, крупа –

359
400 г, маргарин – 200 г, сахар – 150 г, повидло – 175 г, мясо –
300 г, молоко – 2 л, соль – 140 г [9, ф. Р-2982, оп. 5, д. 27, л. 4].
В то же время харьковчане имели продуктовую пайку по
калорийности в 2,5 раза меньше, так как она равнялась лишь
791 каллории [9, ф. Р-2982, оп. 5, д. 27, л. 4]. Даже по нормам
тяжелого производства работающим выдавали на неделю 2000 –
2500 г хлеба, 75 г жиров, 250 г крупы, 300 г соли, 200 г
подсолнечных семян, 75 г сахара [9, ф. Р-2982, оп. 5, д. 81-82].
Нормы снабжения не были постоянными и часто изменялись. В
самые благоприятные периоды питание получали 80-90 тыс.
человек, то есть меньшая часть харьковчан. И, вдобавок,
голодный рацион не обеспечивал элементарного выживания
человека.
Поэтому важнейшим источником снабжения
продовольствием в период оккупации были 14 рынков города. Но
цены.., от них кружилась голова, в особенности в сложные
времена начала оккупации. Так, цена 1 кг ржи на 1 февраля
1942 года составляла 167 руб., пшеницы – 250 руб., ячменя –
206 руб., кукурузы – 222 руб., гороха – 250 руб., картофеля –
100 руб., лука – 100 руб., свеклы – 80 руб., масла животного –
2400 руб., сала – 2000 руб., сахара – 833 руб. [9, ф. Р-2982, оп. 7,
д. 1, л. 1-5]. И это при отсутствии денежных доходов населения
или при среднемесячной зарплате в размере 500-600 руб.
Безусловно, в такой ситуации люди могли жить только за
счет продажи собственных вещей. Среди населения Харькова
возникает сначала спорадическое, а потом массовое явление –
движение на село, или на мены. Главной целью этих мен было
обменять домашние вещи на продовольствие непосредственно в
сельских районах области. Мать Л. Гурченко обменяла на селе за
макинтош и шевиотовое пальто мешок муки, сало и бидончик
меда [12, с. 41]. С течением времени условия обмена для горожан
значительно ухудшились, что заставляло горожан расширять
маршруты мены, достигать даже районов других
областей. Можно сказать, что мены спасли жизнь городу.
Очень серьезным испытанием для харьковчан стала зима
1941-1942 годов. Морозы пришли очень рано. Уже в ноябре
среднесуточная температура в Харькове составляла минус 4,4°, а
по средним данным за предыдущие 48 лет наблюдений – плюс

360
0,8°. В январе 1942 года среднесуточная температура равнялась
минус 15,8° при средних показателях минус 6,9°. Столбик
термометра опускался до минус 32,6°, а высота снежного покрова
составляла 54 см [9, ф. 2982, оп. 4, д. 140, л. 56]. Западные люди
склонны преувеличивать «русские морозы», ощущая перед ними
какой-то ужас. Даже серьезные исследователи на Западе
тиражируют, например, записи Гудериана, который
зафиксировал в Подмосковье 10 декабря 1941 года температуру
минус 63°. »Солдаты, которым посчастливилось найти полевую
кухню, – пишет Лен Дейтон, – обнаруживали, что кипящий суп
успевал замерзнуть, прежде чем они его доедали. Тот, кто снимал
штаны, чтобы опорожниться, умирал от переохлаждения
кишечника» [13, с. 546]. Нет, таких морозов здесь никогда не
было. Но и при минус 30-35°С, из-за отсутствия у населения угля
и дров, разрушения тепловой сети, холод становился страшным
врагом.
Настоящей бедой для харьковчан стало разрушение
водопровода и отсутствие питьевой воды. Снабжения населения
водой сначала вообще не было. В особенности тяжелое
положение было зимой 1941-1942 годов, когда главным
источником водоснабжения стали харьковские реки. Возле
прорубей выстраивались очереди стариков, детей, женщин.
Изможденные люди должны были приложить немалые усилия,
чтобы преодолеть склоны рек Харьков и Лопань, Журавлевские
кручи, попасть в Нагорный район, где их уже ждали немецкие
солдаты, которые использовали воду для различных целей.
Обессиленному человеку приходилось заправлять, например,
немецкое авто и снова плестись за водой. Многие люди при этом
падали.
В соответствии с установками новой власти все население
должно было работать на немцев. По требованиям военного
времени население Харькова сразу же было мобилизовано на
выполнение разных оборонительных работ, а 23 марта 1942 года
комендант Харькова издал приказ о введении всеобщей трудовой
повинности [14, 1942. – 25 марта]. За невыполнение этого указа,
отказ от работы, говорилось в приказе, виновные будут строго
наказаны [14, 1942. – 25 марта]. Очень часто мобилизация
рабочей силы приобретала характер воинских операций, в

361
особенности с приближением фронта и использованием
населения на оборонительных работах. В целом во 2-й половине
1942 года – 1-й половине 1943 года на разных работах в Харькове
использовалось приблизительно 60-65 тыс. человек [10, ф. 3080,
оп. 1с, д. 37, л. 7], что составляло более чем половину населения
трудоспособного возраста.
Очень сильно дестабилизировали жизнь в Харькове
насильственные акции в отношении «остарбайтеров» с целью
депортации их в Германию. Они были разными по форме – от
регистрации местного населения на бирже труда и до откровенно
грубой охоты на людей [15, 8. 467 – 469]. К сожалению,
имеющиеся сейчас статистические данные о численности
«остарбайтеров» не позволяют окончательно решить этот вопрос.
По данным Харьковской городской управы, за семь месяцев
1942 года из Харькова в Германию было вывезено 33701
специалист [10, ф. 2982, оп. 5, д. 16, л. 26, табл. 27]. По другим
данным управы, за одиннадцать месяцев 1942 года в Германию
было вывезено 43 262 харьковчанина [10, ф. 2982, оп. 5, д. 24,
дополнения за ноябрь 1942]. По данным немецких органов –
хозяйственного управления Харькова (Викдо) – численность
отправленных в Германию рабочих-специалистов из Харькова
увеличилась на 20 августа 1942 года до 66 521 человека [10,
КМФ-8, оп. 2, д. 156, л. 382]. Наконец, по официальным
советским данным, всего за период оккупации из Харькова было
вывезено 110 тыс. принудительных рабочих [9, ф. П-2, оп. 14,
д. 1, л. 9].
Большое влияние на сознание и действия широких масс
населения оказала церковь. С нападением на СССР Германия
задекларировала свободу вероисповедания для местного
населения [9, ф. Р-3086, оп. 1, д. 1с, л. 22]. Учитывая это, уже на
начальном этапе оккупации Харькова в городе возрождает свою
деятельность православная церковь. В результате уже в 1942 году
на Харьковщине действовало свыше 200 церквей, в то время как
накануне войны в Харькове работала лишь одна – Казанская –
церковь [14, 1942, 31 марта]. Особенно быстрыми темпами шло
развитие приходов Украинской автокефальной православной
церкви, на которую сначала сделала ставку новая власть. Со

362
временем происходит развитие и Автономной православной
церкви, которая сохраняла подчиненность Москве.
В сфере образования новая власть разрешила открыть 4-
классные народные школы. Всего в 1942 году было открыто
23 начальные народные школы, в которых было 263 класса и
8 967 учеников [9, ф. Р-2982, оп. 4, д. 184, л. 66]. Численность
учеников сильно колебалась по месяцам, временами посещение
школ было недостаточным. В мае 1943 года школы посещало
3 541 человек [9, ф. Р-2982, оп. З, д. 11, л. 4]. Эти показатели
намного уступали довоенному времени, когда, например, в
1940 году в Харькове насчитывалось 138 школ и более чем
96 тыс.учеников [16, с. 40] .
Четырехклассная начальная школа на Харьковщине, как и
вообще в Украине, была фактически едва ли не единой формой
общего образования населения, разрешенной немецкой
властью. Тем не менее, в Харькове, при власти военных,
существовали определенные особенности. Планировалось
открытие школ высшей ступени: 5-7-х классов народной школы,
вместе с общеобразовательными школами в Харькове в начале
1943 года работали 6 нижних профессиональных и
6 музыкальных школ [10, ф. Р-2982, оп. 5, д. 26, табл. 5]. Но
наибольший интерес представляют попытки наладить учебный
процесс в двух высших учебных заведениях – Харьковской
консерватории им. Лысенко и художественном институте. В
1942 году Харьковская консерватория под руководством
профессора В. Комаренко осталась едва ли не единственной в
Украине, где проводились учебные занятия [10, ф. Р-2982, оп. 1,
д. 6 с, л. 66], тут были зарегистрированы 50 педагогов и больше
100 студентов. И все же со временем ее деятельность перебирает
все больше концертное направление. Только летом и в сентябре
1942 года силами консерватории было дано свыше 200 концертов
лишь для немецких вооруженных сил [10, ф. Р-2982, оп. З, д. 75,
л. 62].
Вместе со сферой образования новая власть проявляла
интерес и к другим областям культурной жизни Харькова. В
конце 1941 года были сформированы театральные труппы
украинского драматического театра под руководством И. Гирняка
и оперного театра во главе с В. Ходским. И хотя значительная

363
часть довоенных актерских сил была эвакуирована на восток, что
не могло не сказаться на уровне спектаклей, их репертуаре, в
Харькове все же остались некоторые известные актеры. Среди
них – Б.Гмыря, М.Неделько, М.Горохов, К.Морозова, М.Копнин,
Т. Рожок и др. [14, 1941, 7, 28 декабря].
Украинский драматический театр им. Т.Г.Шевченко в период
оккупации ставил драмы, оперы, оперетты, балеты, давал
концерты для военных и местного населения. Военные занимали
место в партере, а местное население – на галерке. В воскресенье
спектакли давали лишь для военных [14, 1942, 17 ноября; 9, ф.Р-
2982, оп.1, д. 8, л.91].
Харьковская национальная опера обслуживала сначала
преимущественно немецкие вооруженные силы, поэтому и
репертуар складывался по требованию немецкого командования.
Среди других спектаклей были «Кармен», «Паяцы», «Травиата»,
«Цыганский барон», «Корсар», «Лебединое озеро» [1941,
28 декабря; 1942, 17 февраля, 9 июля]. Со временем репертуар
был расширен, начали давать отдельные спектакли и для
гражданского населения.
Артисты национальной оперы и музыкально-хоровые труппы
давали большое количество концертов для немецких войск и для
гражданского населения. Среди наиболее известных трупп были
украинский национальный хор под руководством В.Ступницкого,
оркестр народных инструментов под руководством В.Комаренко,
ансамбль бандуристов, концертно-эстрадное бюро.
Значительно более широкую аудиторию зрителей собирали
во времена оккупации городские кинотеатры. Первый из них был
открыт уже в ноябре 1941 года сначала только для военных, а со
временем – и для гражданского населения. За десять месяцев
здесь было продемонстрировано 36 фильмов, которые
просмотрело около 108 тыс. харьковчан и свыше 270 тыс.
немецких военных [14, 1942, 13 сентября]. В июне 1942 года в
помещении театра им. Т.Г.Шевченко был открыт самый большой
кинотеатр города на 1000 мест для гражданского
населения. Здесь демонстрировались преимущественно немецкие
художественные фильмы, военная хроника, пропагандистские
ленты, как, например, «Жизнь рабочего класса в Германии»,
«Жид Зюсс» и др. Даже пропагандистская направленность

364
сеансов не отвращала харьковчан от кино, которое становилось
событием в подвоенных буднях города.
До войны в Харькове било также два художественных музея
– Украинская государственная картинная галерея и галерея
картин Т. Г.Шевченко. Эвакуация их ценностей на восток
происходила в чрезвычайно трудных условиях. Многое не
удалось эвакуировать, шедевры остались в Харькове. Не удалось
эвакуировать 667 произведений С. И.Васильковского,
124 произведения П.А.Левченко, 14 картин Айвазовского, часть
холстов Г. Г.Мясоедова, В.А.Серова, И. Е.Репина,
В.А.Тропинина, И.И.Шишкина, В.А.Поленова, все скульптуры и
много других произведений [17, 1995, №1, с.31-38]. Больше
посчастливилось галерее картин Т. Г.Шевченко: из нее вывезли
89 % экспонатов первой и второй категории, в том числе 580 из
606 оригинальных произведений Т. Г.Шевченко [17, 1995, №1,
с.31-38].
С началом оккупации города началась работа по
возобновлению деятельности картинной галереи, и били
развернуты 6 отделов. Но почти до конца 1942 года по приказу
оккупационной власти галерея была закрыта для местного
населения, и потому ее посещали лишь немецкие военные. Всего
за 1942 год их было 2 647 человек [9, ф.2982, оп. 5, д. 26, табл.
6]. 30 октября 1942 года комендант города посетил
художественный музей и дал согласие на его открытие для
гражданского населения, но только для организованных
экскурсий, да и то лишь по воскресеньям, учитывая то, что так
будет удобнее присматривать за посетителями [9, ф. 2982, оп. 2,
д. 28, л. 17-23].
Вместе с театрами и музеями немалой популярностью у
немецких военных и местного населения пользовались
традиционные места отдыха харьковчан. Кто-то играл в футбол –
как украинские полицаи и немецкие военные в мае 1942 года.
Первая их встреча закончилась с результатом 2:2, а следующая –
2:0 в пользу представителей более сильного государства [14,
1942, 8 и 16 мая].
Большой популярностью у немецких военных и местного
населения пользовался харьковский зоосад. Он хотя и утратил
большую часть растительности и животного царства, все же

365
поддерживался в хорошем состоянии. Летними вечерами, в
особенности по воскресеньям, сад был переполнен, играл
оркестр. Немецкие военные собирались возле клетки, где
купались белые медведи, а харьковчане – около вольеров с
обезьянами. Только с 1 мая до середины июля 1942 года зоопарк
посетило 53 тыс. человек [14, 1942, 15 июля]. Существовали и
некоторые другие популярные места отдыха, в том числе водная
станция на речке Лопань, возле Екатеринославского моста, где
летом 1942 года было 19 лодок и 3 байдарки [14, 1942,
23 августа]. Война принесла простым людям Харькова огромные
беды. Демографические потери города были невиданными, ни с
чем не равнимыми. Перед войной численность населения
Харькова составляла 900 тыс. человек, а в августе 1943 года,
накануне освобождения города, – около 200 тыс. человек. Такой
была дань харьковчан молоху войны. Довоенная численность
населения была достигнута лишь в конце 50-х годов.

18. Із оперативного наказу німецької ставки вермахта

№6
ОПЕРАТИВНИЙ НАКАЗ СТАВКИ Ставка фюрера 15 квітня 1943 р.
ВЕРМАХТУ № 6 ОКХ, Генеральний Відбито в 13 прим. Екз. № 4.
штаб сухопутних військ. Абс. секретно.
Оперативний відділ (1) Тільки для командування
№ 430246/43 штаб 2-ї армії Передавати тільки через офіцера.
оперативний відділ, № 591/43
Абс. секретно. Тільки для
командування. Надійшло 17.4.1943 р.
(Два додатки)

Я вирішив, як тільки дозволять погодні умови, провести

наступ «Цитадель» – перший наступ цього року.
Цьому наступу надається вирішальне значення. Воно
повинне завершитися швидким і вирішальним успіхом. Наступ
маэ дати в наші руки ініціативу на весну і літо поточного року.
У зв’язку з цим усі підготовчі заходи необхідно провести з
найбільшою старанністю й енергією. На напрямку головних
ударів повинні бути використані кращі з’єднання, найкраща
зброя, кращі командири та велика кількість боєприпасів. Кожний

366
командир, кожний рядовий солдат зобов’язаний перейнятися
свідомістю вирішального значення цього наступу. Перемога під
Курськом має стати факелом для усього світу…
6. ...Для введення противника в оману продовжувати у смузі
групи армій «Південь» підготовку операції «Пантера».
Підготовку слід підсилити всіма способами (демонстративні
рекогносцирування, висування танків, зосередження переправних
засобів, радіопереговори, дії агентури, поширення чуток,
застосування авіації і т.д.) і проводити її якнайдовше. Ці заходи
щодо введення противника в оману повинні ефективно
підтримуватися також відповідними заходами на фронті по
р. Донець, необхідними до того ж для посилення
обороноздатності військ, які там знаходяться. У смузі групи
армій «Центр» не варто проводити в значному масштабі заходи
щодо введення противника в оману, проте всіма засобами
необхідно приховати від противника справжню картину
обстановки (відведення військ у тил і фальшиві перекидання,
пересування транспорту в денний час, поширення фальшивих
зведень про терміни початку наступу лише в червні і т.д.).
В обох групах армій з’єднання, що знову прибувають до
складу ударних армій, повинні дотримуватись радіомовчання.

(«Совершенно секретно! Только для командования!»:

Стратегия фашистской Германии в войне против СССР:
документы и материалы / Сост. полковник В.И. Дашичев. –
М.: Наука, 1967. – С. 502, 504. – Переклад з рос.)

19. Зі спогадів маршала І.С. Конєва про битву за Харків

10 серпня мною була віддана директива щодо оволодіння

Харковом. Основна її ідея полягала в тому, щоб розгромити
угруповання противника, яке оборонялося в районі Харкова на
підступах до Харкова, у полі. Ми чітко уявляли, що бої в місті,
яке так старанно підготовлене до оборони, вимагатимуть від
військ дуже великих зусиль, закінчаться значними втратами
особового складу і можуть набути затяжного характеру. Крім
того, бої у місті могли призвести до непотрібних втрат серед
цивільного населення, а також до руйнування житлових будинків

367
та уцілілих промислових підприємств. Треба було зробити все,
щоб у польових умовах розколоти на частини вороже
угруповання, розбити та позбавити його взаємодії з танковими
військами, завдати контрудару в районі Богодухова, ізолювати
місто від підходу танкових резервів із заходу. …
План захоплення міста був уточнений і полягав у
наступному: 5-та гвардійська танкова армія під командуванням
генерала П.О.Ротмістрова завдавала удару на захід від Харкова –
на Коротич і Люботин. Мета удару – відрізати шляхи відходу
противника на Полтаву й ізолювати Харків від надходження
резервів противника з боку Богодухова. 53-тя армія під
командуванням генерала І.М.Манагарова і 1-й механізований
корпус під командуванням генерала М.Д. Соломатіна завдавали
удару по західних і північно-західних околицях Харкова. 69-та
армія генерала В.Д.Крюченкіна наступала на Харків із півночі
уздовж Московського шосе. 7-та гвардійська армія генерала
М.С.Шумілова наступала на північно-східні околиці міста, а
57-ма армія – на лівому крилі фронту, південніше Харкова.
Для забезпечення прориву зовнішнього оборонного обводу
війська Степового фронту були посилені 4234 гарматами та
мінометами при співвідношенні 6,5:1 на нашу користь.
Німецьке командування кинуло для оборони все, що можна
було протиставити нашим військам, і протягом чотирьох днів нам
прийшлося вести запеклі бої на досягнутих рубежах, відбиваючи
люті контратаки гітлерівців, котрі намагалися за будь-яку ціну
затримати наш наступ. Але всі їх контратаки були відбиті, і
війська 53-ї, 5-ї гвардійської танкової і 57-ї армій готувалися до
нанесення нових ударів із метою глибокого охоплення Харкова із
заходу, сходу і півдня.
Особливо жорстокі бої розгорнулися з 18 до 22 серпня, коли
німці намагалися розгромити основні сили ударного угруповання
Воронезького фронту в районі Богодухова, щоб домогтися
рішучої зміни обстановки на свою користь на всьому
Бєлгородсько-Харківському плацдармі.
Щоб прискорити оволодіння Харковом, я віддав наказ
зосередити 5-ту гвардійську танкову армію в районі лісу
південніше села Польове. Ударом на Коротич вона повинна була
перерізати противнику шляхи відходу з Харкова на захід і
південний захід.

368
 Використовуючи наведені вночі переправи і проходи через
залізничний насип та зосередивши свої танки на південному
березі Уд, 5-та гвардійська танкова армія перейшла в наступ й
оточила угруповання ворога в районі Харкова з заходу і
південного заходу, а 57-ма армія – із південного сходу.
Для угруповання противника в районі Харкова створилася
загроза повного оточення. У його розпорядженні залишилися
лише одна залізниця й одна шосейна дорога, та й ті були під
постійними ударами 5-ї повітряної армії. Одночасно сусід справа
– 5-та гвардійська армія під командуванням генерала
А.С.Жадова, тісно взаємодіючи з 53-тю армією, наступав на захід
від Харкова.
Під час напруженої боротьби за Харків війська Брянського
та Центрального фронтів, успішно завершивши Орловську
наступальну операцію, вийшли на підступи до Брянська; війська
Південно-Західного та Південного фронтів розгорнули бої за
звільнення Донбасу; на Воронезькому фронті контрудари ворога
в районі Богодухова й Ахтирки не принесли йому успіхів.
У другій половині дня 22 серпня німецько-фашистські
війська стали відходити з району Харкова. Щоб не дати
можливості противнику вийти з-під ударів, увечері 22 серпня я
віддав наказ про нічний штурм Харкова.
Всю ніч на 23 серпня в місті йшли вуличні бої, палахкотіли
пожежі, чулися сильні вибухи. Воїни 53, 69, 7-ї гвардійської, 57-ї
армії і 5-ї гвардійської танкової армії, виявляючи мужність і
відвагу, вміло обходили опорні пункти ворога, просочуючись у
його оборону, нападали на його гарнізони з тилу. Крок за кроком
радянські воїни очищали Харків від фашистських загарбників.
Частини 183-ї стрілецької дивізії, що увірвалися в місто на
світанку 23 серпня, успішно наступали по Сумській вулиці та
першими вийшли на площу Дзержинського. Воїни 89-ї
гвардійської стрілецької дивізії по Клочківській вулиці вийшли
до будинку Держпрому і підняли над ним Червоний прапор.
До 11 години 23 серпня війська Степового фронту повністю
звільнили Харків. Більша частина угруповання, що обороняло
місто, була знищена. Залишки її відступили.

Конев И. Записки командующего фронтом.

– М., 1991. – С. 36-40. – Перевод с рос.

369
 20. Із повідомлень Радінформбюро
про стан на фронті
З оперативного зведення за 23 серпня 1943 року

23 серпня наші війська в результаті запеклих боїв зломили

опір противника та штурмом оволоділи містом Харків. У боях за
звільнення міста Харкова особливо відзначилися: 252 стрілецька
дивізія генерал-майора Анісімова, 84 стрілецька дивізія
полковника Буняшина, 299 стрілецька дивізія генерал-майора
Травнікова, 28 гвардійська стрілецька дивізія генерал-майора
Чурмаєва, 116 стрілецька дивізія генерал-майора Макарова,
89 гвардійська Білгородська стрілецька дивізія полковника
Серюгіна, 375 стрілецька дивізія полковника Говоруненка,
15 гвардійська стрілецька дивізія генерал-майора Василенка,
183 стрілецька дивізія полковника Василевського і 93 гвардійська
стрілецька дивізія генерал-майора Тихомирова.
У Донбасі, у районі південніше Ізюма й південно-західніше
Ворошиловграда наші війська продовжували вести успішні бої з
противником. Сьогодні наші війська в результаті запеклих боїв
зломили опір противника та штурмом оволоділи містом Харків.
Радянські дивізії ввірвалися в Харків із заходу, із півночі та
сходу. Зав’язались запеклі вуличні бої. Наші штурмові загони
вибивали німців з укріплених будинків і оборонних споруд.
Сьогодні вдень радянські війська розгромили німецький гарнізон,
що обороняв Харків, і цілком оволоділи містом. Противник
зазнав величезних втрат і відступає під ударами наших військ.
Захоплено багато трофеїв. На захід від Харкова наші війська
продовжували вести бої із великими силами німецької піхоти і
танків. Радянські бійці відбили всі контратаки противника та
знищили до 2 000 ворожих солдат і офіцерів, підбили та спалили
не менше 40 німецьких танків. На іншій ділянці бійці Н-ського
з’єднання, долаючи опір противника, просунулися вперед і
зайняли 15 населених пунктів. У боях за ці пункти знищено не
менше двох батальйонів німецької піхоти. Захоплені у
противника 25 гармат, 32 міномети, 162 кулемети та інші трофеї.
Наші льотчики в повітряних боях протягом дня збили 18 літаків
противника. Крім того, вогнем зенітної артилерії збито
11 німецьких літаків.

370
 З оперативного зведення за 12 вересня 1943 року
Південно-західніше Харкова наші війська, долаючи опір
противника, просунулися вперед на 3-4 кілометри і зайняли
декілька населених пунктів, у тому числі значні населені пункти:
Левандалівка, Костев, Литвинівка.

З оперативного зведення за 15 вересня 1943 року

Наші війська, що наступають південно-західніше Харкова,
просунулися вперед від 5 до 8 кілометрів і зайняли понад
20 населених пунктів, у тому числі районний центр Харківської
області Нова Водолага та великі населені пункти Стара
Водолага, Княжне, Охоче, Мелихівка, Парасковея, Берестова,
Єфремівка… У боях за Нову Водолагу знищено до
800 гітлерівців, підбито та спалено 12 танків і 5 самохідних
гармат. На вулицях залишилося багато кинутого німцями різного
озброєння та боєприпасів.

З оперативного зведення за 16 вересня 1943 року

Наші війська, що наступають південно-західніше Харкова,
оволоділи містом Валки, а також зайняли великі населені пункти
Минківка, Гаврилівка, Євдокимівка, Караван, Старовірівка,
Логвин, Власівка, Шляхова.

З оперативного зведення за 17 вересня 1943 року

На Полтавському та Красноградському напрямках наші
війська вели успішний наступ і, просунувшись уперед від 8 до
12 кілометрів, зайняли понад
70 населених пунктів, у тому числі
районний центр Харківської
області Кегичівка й великі
населені пункти Покровка,
Сніжків Кут, Олександрівка,
Мала Губщина, Камишувате,
Єленівка, Кирилівка,
Берестовенька, Циглерівка.

Перепустка для повернення з евакуації

в звільнену Харківську область. 1944 рік

371
 З оперативного зведення за 19 вересня 1943 року
На Полтавському напрямку наші війська, долаючи опір
противника, просунулися уперед від 10 до 15 кілометрів і
оволоділи містом і великим залізничним вузлом Красноград, а
також зайняли понад 150 населених пунктів, серед яких великі
населені пункти Одрада, Іскрівка, Очеретово, Белухівка,
Варварівка, Тишинківка, Мар’янівка, Лебедине.

Сообщения Советского информбюро: В 8 т. – Т. 5. Июнь-декабрь

1943 года. – М., 1944. – С. 90-91, 125, 130-131, 134, 138.
– Переклад з рос.
За матеріалами сайту: http://war-kharkov.com/1943/books/74-dyakova-
o-kharkivshchina-u-roki-velikoji-vitchiznyanoji-vijni

21. Война и Холокост

В октябре 1941 г. Харьков был оккупирован немецкими

войсками. Большая часть евреев успела покинуть город. По
специальной переписи, устроенной оккупационными властями в
декабре 1941 г., в городе было зарегистрировано 10 271 еврея. Не
все евреи города оказались в списке, но уничтожены были
практически все: по немецким источникам – 11 тыс., по
экстраполяционной оценке Чрезвычайной государственной
комиссии Советского Союза по расследованию фашистских
преступлений – 15 тыс. Основная масса евреев была уничтожена
в декабре 1941 – январе 1942 гг. в Дробицком Яре близ Харькова.
Другую группу – около 400 человек (преимущественно
старшего возраста) заперли в синагоге на улице Гражданской, где
они умерли от голода и жажды. В числе погибших – выдающиеся
деятели культуры и науки математик А.Эфрос, музыковед
профессор И.И.Гольдберг, скрипач профессор И.Е.Букиник,
пианистка Ольга Григоровская, балерина Розалия Алидорт,
архитектор В.А.Эстрович, профессор медицины А.З.Гуревич и
другие.
В 1943 г. Харьков дважды переходил из рук в руки в ходе
наступлений Красной армии и немецких контратак. В ходе боев
отличился чехословацкий отдельный батальон под

372
командованием Л.Свободы, состоявший более чем на 50% из
евреев. Под деревней Соколово батальон потерял 500 человек
убитыми, из них 240 – евреи. После полного освобождения
Харькова здесь в декабре 1943 г. состоялся суд над нацистскими
военными преступниками. Суд
впервые в истории признал, что
приказ не освобождает от
ответственности за геноцид, и это
решение было повторено на
Нюрнбергском процессе.

Дробицкой яр сегодня

По материалам сайта: http://www.ejwiki.org/wiki

22. Зброя Перемоги

У Харкові біля цехів заводу імені Малишева на п’єдесталі

встановлено найкращий танк Великої Вітчизняної війни – Т-34.
Ця машина, що пройшла, як і її численні побратими, бої Другої
світової, встановлена як пам’ятник харківським танкобудівникам
і виготовленим ними бойовим машинам. Саме наші земляки
сформували головні принципи виробництва бойової техніки, які
пізніше стали аксіомами для конструкторів багатьох країн світу.
На перший погляд, в історії створення танка Т-34 немає
нічого особливого. Нічого, крім самого Михайла Кошкіна –
талановитого конструктора й організатора, – та
конструкторського бюро, яке він організував на заводі. Він
приїхав до Харкова в 1936 році – тоді Харківський
паровозобудівний завод імені Комінтерну було перейменовано на
завод № 183, а Михайла Ілліча було призначено начальником
танкового конструкторського бюро заводу.
Перехід від паровозів до танків не був раптовим: на
Харківському паровозобудівному в 1920-1923 роках було
відремонтовано 30 трофейних танків, а з 1926 р. почалися
пошукові роботи з танкобудування – у КБ тракторного відділу

373
була створена група конструкторів для розробки
експериментальних зразків танків. Пізніше було створено
танкове конструкторське бюро, а в тракторному цеху – дільницю
складання танків. У березні 1931 року заводу був переданий для
вивчення швидкохідний танк фірми «Крісті». На той час на ХПЗ
вже будувалися корпуси та цехи танкового виробництва.

Перший радянський гусеничний танк

Крім того, бензинові карбюраторні мотори – модифікації

двигунів бомбардувальників КБ Туполєва, що ставилися тоді на
танки, не мали потрібної витривалості, були неекономічні та
пожежонебезпечні. Поставала потреба у швидкісному танковому
дизелі. На той час на заводі вже існували давні традиції
дизельного виробництва, яке було розпочато ще до революції.
Тут навіть існував власний конструкторський відділ із
дизелебудування, який називався тоді «тепловим». Тому в
1931 році управління «Парвагдиз», що керувало виробництвом
паровозів, вагонів й дизелів, поставило перед колективом ХПЗ
завдання: «створити дизель як новий тип двигуна для танка».
Безкомпресорні дизелі, що вироблялися на ХПЗ, були важкі,
масивні й тихохідні та годилися хіба що для цехів чи суден, аж
ніяк не вписуючись у компоновку танка. Не підходили і
малопотужні тракторні. Тому завдання було нетривіальним.
Харків’янам належало створити мотор, аналогів якому у світі не
було.
Конструкторський відділ того ж 1931 року перейменували в
дизельний. Очолив роботи талановитий інженер –
тридцятидвохрічний Костянтин Чеплан, який тривалий час
стажувався на кращих підприємствах Німеччини, Швейцарії та
Англії; конструкторське проробляння взяв на себе його колишній
однокурсник Яків Віхман. До розробки нового мотора
підключився й розташований у Харкові Український науково-

374
дослідний авіадизельний інститут (у 1937 році був
реорганізований на відділ ХПЗ). І ось 28 квітня 1933 року на
випробному стенді заводу було запущено перший дослідний
зразок двигуна БД-2 (швидкісний дизель). Випробування тривали
півроку і виявили багато дефектів. Одразу ж після перебирання
дослідний БД-2 встановили на танк БТ-5, і в 1933 році на
заводському дворі розпочалися його пробні пробіги. За
результатами випробувань і обкатки почали розробку двигуна
вдосконаленої конструкції, яка повинна була піти в серію як
установча.
На цьому етапі до робіт над БД-2 підключився молодий
конструктор Іван Трашутін (майбутній головний конструктор
Кіровського заводу), який повернувся з навчального відрядження
до США, де в Массачусетському технологічному університеті
захистив дисертацію по двигунах внутрішнього згоряння. За його
участі до кінця 1934 року були виготовлені п’ять дизелів першої
серії.
З моменту видачі завдання пройшло трохи більше трьох
років, а 7 листопада 1934 року на військовому параді у Москві
вже пройшла пара танків БТ-5, оснащених новими дизелями. У
результаті вгрудні того ж року ЦВК СРСР прийняв постанову про
будівництво нових цехів і корпусів для налагодження
багатосерійного виробництва, а в 1935 році ХПЗ було
нагороджено орденом Леніна за «створення потужних сучасних
конструкцій машин». Отримали нагороди і «батьки»
перспективного мотора – Чеплан, Віхман та інші. ХПЗ
перетворювався на провідний центр танкобудування в СРСР. Для
потреб механізації та моторизації Червоної Армії належало
фактично з нуля створити виробництво, здатне забезпечити
річний випуск 10 тисяч дизелів та запчастин до них. Не чекаючи
затвердження проекту і кошторису, енергійний директор ХПЗ
Іван Бондаренко розпочав завчасно на власні кошти заводу
забезпечувати майбутнє виробництво обладнанням і
устаткуванням, паралельно форсуючи доводку двигуна БД-2,
який у 1937 отримав позначення В-2. Але через постійну
затримку у фінансуванні, поєднану з прагненням вищих інстанцій
відрапортувати про дострокове виконання завдання, штучно
завищені плани технічного переозброєння заводу виконати було

375
неможливо. Надворі був 1937 рік... Воєнпред Соколов написав
листа наркому Климу Ворошилову «про переважну більшість
«колишніх людей» у керівництві танкового відділу заводу».
Почалося знищення висококваліфікованих кадрів керівництва,
фахівців, майстрів, робітників. Серед звинувачених були майже
всі, хто стояв біля джерел нового двигуна. Бондаренко був
звинувачений в організації вибухів на заводі, Чеплан – в
умисному зриві урядового завдання щодо виробництва дизель-
моторів і організації дефектів дизелів, головний інженер Лящ – у
пошкодженні верстатів тощо. Як часто тоді бувало, двигун В-2,
який став серцем «тридцятьчетвірки» та інших радянських
танків, доводили вже інші люди.
Коли Михайло Кошкін прибув на завод, у серійному
виробництві були бензинові танки БТ-5 та БТ-7, а
конструкторське бюро, незважаючи на молодість, уже мало певні
напрацювання. Проте для самостійного конструювання нових
сучасних танків КБ поки що не вистачало досвіду й
конструкторських кадрів. Утім, як і по всьому Союзу, бо перший
радянський танк було виготовлено в 1920 році, але продовжували
більше ремонтувати трофейні, ніж випускати свої.
Менш ніж за рік під керівництвом Кошкіна, за участю його
найближчих помічників Олександра Морозова та Миколи
Кучеренка, інших конструкторів було виконано модернізацію
танка БТ-7 із встановленням у ньому дизеля В-2. Це був перший
у світі серійний танк із дизельним двигуном.
Харківський завод передав Червоній Армії в 1936-
1940 роках 790 модернізованих танків БТ-7М, а у вересні
1937 року надійшло завдання на розробку нового маневреного
колісно-гусеничного танка. Михайло Кошкін сформував групу
найбільш кваліфікованих конструкторів для створення нового
танка. За короткий термін, використавши кращі ідеї
конструкторів заводу, група виконала проект нового танка А-20,
але в процесі роботи виникла дискусія: чи потрібний танку
колісний хід при наявності гусеничного? Досвід експлуатації
танків БТ, у тому числі під час громадянської війни в Іспанії,
свідчив, що колісний хід добре працює тільки на шосе, але на
цілині, на піску колеса відмовляли. Тоді й була виявлена в

376
Харкові ініціатива створення другого варіанта танка – суто
гусеничного під індексом А-32.
Директору заводу Юрію Максареву вдалося добитися
розгляду на Вищій воєнній раді в Москві проектів обох танків: і
А-20, і А-32. Сталін вислухав думки присутніх і вирішив надати
заводу можливість виготовити обидва варіанти й потім
паралельно їх випробувати.
До середини 1939 року експериментальні зразки танків А-20
та А-32 були виготовлені і представлені Державній комісії для
випробувань. Комісія вирішила: «За міцністю та надійністю
експериментальні танки А-20 і А-32 вище за всі, які випускалися
раніше...» Однак комісія не віддала переваги жодному з варіантів,
занотувавши, що обидва вони виконані добре і придатні для
експлуатації у військах. Все вирішила практика: більшу тактичну
рухливість в умовах пересіченої місцевості під час Зимової війни
у Фінляндії (1939 рік) довів гусеничний танк. У гранично
скорочені строки провели доробку танка за зауваженнями комісії:
посилення бронезахисту, озброєння та ін. Постановами Комітету
оборони було наказано виготовити два експериментальних
гусеничних танки на базі А-32 з урахуванням потовщеної до
45 мм броні, нахиленої під раціональними кутами, та
встановлення 76 мм гармати. Також було вирішено йменувати
танк «Т-34».
Цікаво, що вже тоді танк було взято на озброєння
Радянською Армією – ще до випуску дослідних зразків. А це
свідчить про високу довіру до майстерності конструкторів і
розуміння, що це найкращий зразок радянського танка.
Два експериментальних танки Т-34 були виготовлені й
передані до військових випробувань у лютому 1940 року.
Випробування повністю підтвердили високі технічні та бойові
якості нового танка. А 5 березня 1940 року два танки Т-34
вирушили із заводу в контрольно-випробувальний пробіг за
маршрутом Харків–Москва. На Іванівському майдані Кремля
17 березня 1940 року танки Т-34, а також бойові машини,
виготовлені іншими заводами, були продемонстровані
урядовцям. Оглянувши «тридцятьчетвірки», Сталін із похвалою
відізвався про них, назвавши новий танк «першою ластівкою».

377
 Показ танків у Кремлі став переломною віхою в літопису
створення Т-34 – його було рекомендовано до негайного
виробництва. На 183-му заводі закипіла робота з підготовки
серійного випуску «тридцятьчетвірки». Михайло Кошкін активно
керував доробкою танка, незважаючи на хворобу – в нього була
сильна застуда, яка перейшла у важке запалення легенів.
Конструктор працював, як то кажуть, «на знос», і його хвороба
раптом загострилася. З Москви терміново викликали спеціаліста-
хірурга, але операція не допомогла: Михайло Ілліч помер у
вересні 1940 року в санаторії «Занки» під Харковом, де проходив
реабілітаційний курс лікування. За труною головного
конструктора йшов весь завод. Його передчасна смерть була
важкою втратою для колективу конструкторів і всього заводу.
Наприкінці сорокового року начальником КБ – головним
конструктором – був призначений Олександр Морозов, учень і
соратник Михайла Кошкіна.
Трохи раніше, влітку 1940 року, з цеху заводу вийшли перші
серійні Т-34. До кінця року завод виготовив 115 машин, а
наступного, працюючи вже на повну потужність, випустив до
початку Великої Вітчизняної війни 1225 танків. Ще в 1940 р. уряд
прийняв рішення організувати виробництво цих танків на п’яти
інших заводах країни, передусім – Сталінградському
тракторному та Сормовському суднобудівному. За роки війни
було вироблено понад 55 тисяч машин – Т-34 став, по суті,
наймасовішим танком Другої світової війни.
А для Харківського заводу робота не закінчилась розробкою
і запуском танка у виробництво – під керівництвом Морозова
конструкторське бюро працювало над удосконаленням Т-34 і,
крім того, почало роботу над його модифікаціями. Було навіть
розроблено пакет технічної документації для модифікованого
зразка Т-34М, але завод був дуже завантажений виробництвом
серійних Т-34, тому проект модернізації призупинили.
Сам Олександр Морозов одразу після закінчення Великої
Вітчизняної війни в 1945 році писав: «Основи конструкції танка
Т-34 заклав і розробив Михайло Ілліч Кошкін. Він організував
колектив молодих конструкторів, постійно навчав їх не боятися
труднощів, яких буває завжди чимало при вирішенні складних

378
проблем. Цьому визначному конструктору ми, у першу чергу,
зобов’язані появою такого досконалого танка, яким є Т-34».
А харківський танк і справді був найкращим. Його могутня
зброя та міцна броня стали дуже неприємним сюрпризом для
німецьких військ у 1941 –1942 роках. Т-34 використовували у
будь-якій ролі: від участі у крупних угрупованнях до одиночних
дій і розвідки. Ці танки завжди змушували німців переходити від
наступу до оборони. Після Курської битви танк почали широко
використовувати на головних напрямках наступу. Він брав участь
у боях за Дніпро, у ході Білоруської операції, у переможному
взятті Берліна, у війні за визволення Китаю. Тож не буде
перебільшенням сказати, що Т-34 був найкращим танком Великої
Вітчизняної і багато в чому зумовив перемогу радянських військ
у цій війні.
Т-34 почали покращувати вже під час війни, невдовзі
з’явилися його більш досконалі модифікації. По закінченні
Великої Вітчизняної заводом імені Малишева була розроблена
ще не одна модель танків, а про кількість виробленої техніки годі
й казати. Ситуація змінилася після 1991 року – за останні 13 років
держава замовила заводу лише 10 танків. Вижити й відновити
діяльність, а також вийти на ринок Східної Європи та Азії
допомогли висока якість продукції та багатопрофільне
виробництво, де сьогодні створюються не лише військова
техніка, але й комбайни, обладнання для нафтогазової та
вугледобувної промисловості, дизелі та багато іншого. Тому
сьогодні продукцію заводу імені Малишева можна зустріти на
багатьох виробництвах і на різних континентах. Навіть в
Антарктиді – там всюдихід «Харків’янка» переправляв санно-
тракторні потяги від станції «Мирний» до станції «Восток» –
місця зимівлі полярників.
Ми по праву можемо пишатися цим підприємством, людьми,
які уособлюють його славу, і блискучими результатами їхньої
наполегливої праці, що великою мірою визначили хід історії.

Електронний ресурс: http://www.oblrada.kharkov.ua/ru/article/pershi-z-

pershyh-1821.html

379
 Соціально-економічний розвиток Харківщини
(середина ХХ – початок ХХІ ст.)

1. Географічне положення і межі області..............................................381

2. Географічне положення Харкова .........................................................381
3. Природно-ресурсний потенціал Харківщини .................................382
4. Демографічна ситуація .............................................................................384
5. Національний склад Харківщини в роки радянської влади......384
6. Рідна мова за переписом 2001 року у районах Харкова.............386
7. Населення і економіко-географічна характеристика міст
Харківської області .........................................................................................386
8. Система сільського розселення ............................................................388
9. Ринок праці....................................................................................................389
10. Загальна характеристика господарства Харківської області .390
11. Економіка регіону ....................................................................................392
12. Регіональний економічний розвиток ...............................................394
13. Промисловість Харківської області..................................................394
14. Паливна і електроенергетична промисловість.............................399
15. Перший вітчизняний велосипед.........................................................399
16. Сільське господарство............................................................................401
17. Просторово-часові особливості розвитку сільського
господарства Харківської області ............................................................407
18. Транспорт ....................................................................................................413
19. Зовнішньоекономічна діяльність .......................................................417
20. Сфера послуг ..............................................................................................419
21. Харківська область ..................................................................................420
22. Перспективы агротуризма в Харьковской области ...................424
23. Наука та інновації ....................................................................................425
24. Технополіс «П’ятихатки» .....................................................................427
25. Українсько-російський технопарк «Слобожанщина» ..............432
26. Освіта.............................................................................................................435
27. Культура, відпочинок, спорт і туризм .............................................436
28. Пріоритетні проблеми сталого розвитку Харківської області
.................................................................................................................................437
29. Місто Харків...............................................................................................439

380
 1. Географічне положення і межі області

Межі області проходять по рівнинній місцевості, що дуже

зручно для транспортного зв’язку з іншими районами України і
РРФСР.
При першому погляді на карту СРСР географічне положення
Харківської області здається незручним: немає на території
області великих судноплавних рік, віддалена вона і від морів (до
Азовського моря по прямій 330 км, до Чорного – 440 км, а до
Балтійського – 1200 км)…
Наявність густої сітки залізниць і автомобільних шляхів,
близькість Донбасу як вугільного і металургійного району,
близькість до Курської магнітної аномалії, порівняна близькість
до промислового центру Європейської частини РРФСР, наявність
великого Шебелинського родовища природного газу – все це
дуже поліпшує географічне положення області.

За географічним нарисом: Харківська область /

М.П. Красніков, С.Г. Трегуба. – К.: Радянська школа, 1962. – С.3,7.

2. Географічне положення Харкова

Харків – центр Харківської області – великий індустріальний

і культурний центр Радянського Союзу, друге за чисельністю
населення й одне з найбільших за промисловим і культурним
значенням міст Радянської України. Розташоване місто в
північно-східній частині України на висоті 90-192 м над рівнем
моря біля злиття річок Харків, Лопань і Уди (басейн Сіверського
Дінця). Протяжність міста з півночі на південь перевищує 25 км,
а зі сходу на захід – 20 км. Межі міста продовжують розсуватися.
Місто лежить на території порівняно глибокої ерозійної
улоговини, яка утворилася від діяльності річок Харків, Лопань і
Уди. Форма улоговини нагадує амфітеатр, широко відкритий на
південь і південний схід у бік зниження р. Уди, а також із
виходами на північ – угору по долинах річок Харків і Лопань.
Схили амфітеатру та його окремих секторів біля свого підніжжя
сходяться цілими рядами терас. Територія міста Харкова лежить
на південь від Середньоруської височини і являє собою рівнину,

381
сильно порізану річковими долинами, балками та ярами. Річки
поділяють місто на три частини, що мало розрізняються за
площею, але різнохарактерні за рельєфом. Низинні ділянки від
90-105 м заввишки над рівнем моря становлять 45,5%, середні
(105-166 м) – 48,2%, а високі (в межах від 166 до 192) – 4,3% всієї
площі міста. Вододіл має форму трикутника, який розширюється
та підвищується на північ. ...
Вулиці, площі, квартали і проспекти, сади і парки займають
площу 500 км2. Щільність населення м. Харкова 200 осіб на 1 км2.
Місто розташоване на межі двох ландшафтних зон – лісостепу і
степу.

За збірником: Харківська область. Природа і господарство. –

Х.: Вид-во Харківського державного університету
ім. О.М. Горького, 1971.

3. Природно-ресурсний потенціал Харківщини

Природні умови та ресурси утворюють природно-ресурсний

потенціал (ПРП) області. За В.П. Руденко, ПРП представляє
сумарну продуктивність усіх компонентів природного
середовища, виражену через споживчу вартість (у грошовому
еквіваленті) за певний час. Компонентний склад ПРП включає
мінеральні, водні, земельні, лісові, фауністичні та природно-
рекреаційні ресурси.
ПРП області становить … близько 21,2 млрд грн на рік (у
цінах 2010 р.), що дорівнює 4,2% його сумарної величини в
Україні. Виходячи з того, що населення і територія області
становлять відповідно близько 6 і 5% від чисельності населення і
площі країни, питома забезпеченість ПРП як одного жителя, так і
одиниці площі області дещо нижчий, ніж у середньому по
Україні. Серед регіонів України по забезпеченості ПРП
Харківська область посідає 5-те місце.
Харківський регіон характеризується в цілому високою
ефективністю використання свого ПРП.
Основну частину ПРП Харківщини становить потенціал
земельних ресурсів (54,7%), за ним слідують природно-
рекреаційний (15,3%), мінеральний (14,1%), водний (11,4%),

382
лісовий (3,9%) і фауністичний (0,6%) потенціали. За своєю
структурою ПРП області дуже близький до структури ПРП
України.
Земельні ресурси. Харківська область має значний земельний
природно-ресурсний потенціал. Відноситься до регіонів з
високим ступенем забезпеченості ним, посідаючи за цим
показником 5- е місце в країні.
Виходячи з виробництва сільськогосподарської продукції з
1 га ріллі область може бути віднесена до регіонів з відносно
низькою ефективністю використання земель, займаючи за цим
показником 18-те місце в країні.
Водно-ресурсний природний потенціал. Водні ресурси
області обмежені. За їх сумарним запасом вона посідає 16-17-те
місце в країні. Не кращий стан і з водно-ресурсним потенціалом.
Мінеральні ресурси. Область має відносно різноманітні
корисні копалини, значна питома вага серед яких належить
енергоносіям. За забезпеченістю мінеральним ПРП вона посідає
6-те місце серед регіонів України.
Значна частина корисних копалин області ще мало або зовсім
не залучена в господарське використання (наприклад, буре та
кам’яне вугілля).
На жаль, природно-рекреаційний потенціал області
використовується ще не достатньо ефективно, у силу чого за
даним компонентом вона посідає лише 10-те місце серед регіонів
України.
Основні екологічні проблеми … пов’язані: з відносно
високим сільськогосподарським освоєнням території (75-85%); із
забрудненням ґрунтів залишковими речовинами хімічних засобів
захисту рослин; з порушенням ґрунтової структури інтенсивною
розробкою родовищ корисних копалин (нафти, природного газу,
крейди, глини, піску та ін.); з хімічним забрудненням у результаті
атмосферних викидів і скидів стічних вод промисловими
підприємствами, населеними пунктами; з рекреаційними
навантаженнями в районах використання джерел мінеральних
лікувальних вод.

За монографією: Харківська область, регіональний розвиток: стан і

перспективи / А.П. Голіков, Н.А. Казакова, М. В. Шуба /
За ред. чл.-кор. НАН України, проф. В. С. Бакірова. –
X.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. – С. 45-69.

383
 4. Демографічна ситуація

На 1 січня 2013 р. в Харківській області, за оцінкою,

чисельність наявного населення становила 2744,4 тис. осіб.
Упродовж 2012 р. кількість населення збільшилась на 2,2 тис.
осіб, що в розрахунку на 1000 наявного населення складало
0,8 особи.
Збільшення чисельності населення області відбулося
виключно за рахунок міграційного приросту (15,1 тис. осіб, або
5,5 осіб на 1000 наявного населення), водночас зафіксовано
природне скорочення (12,9 тис. осіб, або 4,7 осіб на 1000
наявного населення). У розрахунку на 1000 наявного населення
народжуваність … – 9,9 осіб, а смертність … – 14,6 осіб.
У 2012 р. сальдо міграції було додатнім (15,1 тис. осіб). …
Число прибулих в область та вибулих з області … відповідно …
56,3 тис. осіб та … 41,2 тис. осіб.
Інтенсивність прибулих становила 20,5 осіб на 1000 наявного
населення, вибулих – 15,0 осіб, сальдо міграції – 5,5 осіб.

За повідомленнями «Соціально-економічне становище Харківської

області» - Електронний режим: http://kh.ukrstat.gov.ua

5. Національний склад Харківщини в роки

радянської влади

Згідно з даними перепису 1959 року, в області проживало

вже 2 520 129 осіб, а в Харкові – 934 тис. осіб, серед них були
представники 61 національності, в тому числі росіяни – 377,1 тис.
(40, 4%); євреї – 81,5 тис. (8,7 %); інші національності – 23,1 тис.
(2,5 %).
До 1 січня 1967 населення області збільшилася до 2 693 тис.
осіб, а Харкова досягло 1 125,0 тис. осіб. За національним
складом воно було таким: українці складали 1 734 144 чоловіка,
росіяни – 666 486, євреї – 84 192, білоруси – 11 817, татари –
4741, вірмени – 3 986, поляки – 3 920, молдавани – 1 095, грузини
– 780, більше 181 тис. – представники інших національностей.
Зростання промислового виробництва, культурно-освітньої
сфери, поліпшення умов соціального життя постійно залучали до

384
Харківського регіону все нові й нові верстви населення,
збільшувався і природний приріст. Перепис 1979 року
зареєстрував в області вже 3 039 841 мешканця. Серед них:
1 952 987 українців, 966 355 росіян, 64 092 євреїв, 19 687
білорусів, 36 720 представників більше 70 інших
національностей.
До кінця 80-х років XX століття в Харківській області
проживали представники більше 80 національностей і
народностей. Найбільш численною була корінна національність –
українці, чисельність яких, за даними перепису 1989 року, склала
1993 тис. осіб, або 63% всього населення.
Друга за чисельністю населення області група – росіяни –
налічувала 1054 тис. осіб (або 33% від загальної чисельності
населення) і збільшилася за міжпереписний період на 9%. Із
загальної чисельності росіян 86% проживало в міській місцевості,
14% – у сільській. Значна кількість росіян проживала в
Харківському, Чугуївському, Первомайському, Дергачівському,
Лозівському, Балаклійському, Куп’янському районах.
В області в 1989 році проживало 49 тис. євреїв. Це третя за
чисельністю національність. Їх частка в усьому населенні за
1979-1988 роки знизилася з 2,1 до 1,5%. При цьому 48 тис. осіб
проживали в Харкові, решта – у Дергачівському, Зміївському,
Ізюмському, Куп’янському, Лозівському, Первомайському,
Чугуївському та Харківському районах .
Серед представників інших національностей найбільш
численними були білоруси, вірмени, азербайджанці, татари,
молдавани, грузини, поляки, цигани, узбеки та ін. Їх чисельність
за 1979-1988 роки, за винятком поляків, зросла.
Населення говорило українською та російською мовами.
Перепис населення 1959 року зареєстрував збіг етнічності та
рідної мови приблизно 3/4 населення міста. У 1989 році вільно
володіли українською мовою 2373 тис. осіб (73% усього
населення), а російською – 2890 тис. осіб (91%). За даними
перепису 1989 року, 84% всього населення області вважали
рідною мову своєї національності. Це характерно для українців,
росіян, туркменів, узбеків, азербайджанців, таджиків. Однак
частина поляків вважали рідною українську мову, більшість
євреїв, татар, греків, німців і ін. – російську.
Отже, можна відзначити, що за роки Радянської влади
Харківщина стала гостинним благодатним регіоном для

385
представників різних національностей, кількість яких тут
постійно збільшувалася. Виняток склало єврейське населення,
кількість якого з кінця 1960-х років зменшилася майже на 35 тис.
осіб, що пояснюється його виїздом за межі країни.

За науково-популярним виданням: Харків багатонаціональний. –

Х. : Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх
ініціатив, 2004. – С.104-105.

6. Рідна мова за переписом 2001 року

в районах Харкова

Район Українська Російська Вірменська

м. Харків 31,77% 65,86% 0,19%
Орджонікідзевський 36,21% 62,44% 0,12%
Ленінський 34,07% 64,16% 0,28%
Жовтневий 34,04% 64,22% 0,30%
Московський 33,38% 64,96% 0,16%
Київський 32,63% 64,22% 0,17%
Червонозаводський 31,98% 65,53% 0,25%
Фрунзенський 29,17% 69,19% 0,16%
Комінтернівський 29,13% 68,23% 0,20%
Дзержинський 26,83% 68,89% 0,18%

Електронний ресурс: http://database.ukrcensus.gov.ua/

7. Населення й економіко-географічна характеристика

міст Харківської області

На 1 січня 1967 р. у Харківській області налічувалося

2 693 тис. жителів, а за даними перепису на 16 січня 1959 р. –
2 520 129 осіб. Національний склад населення: українці –
1 734 144 осіб, росіяни – 666 486, євреї – 84 192, білоруси –
11 817, татари – 4 741, вірмени – 3 986, поляки – 3 920, молдавани
– 1 093, грузини – 780 та інші національності.

386
 За кількістю населення Харківська область стоїть на
четвертому місці в республіці після Донецької, Київської та
Дніпропетровської областей.
За щільністю населення (84,6 особи на 1 кв. км) область
займає сьоме місце в УРСР. Найбільш щільно заселені
Харківський сільський район – 201 тис. жителів, Дергачівський –
103 тис., Валківський – 72 тис., Зміївський – 84 тисячі. Значно
менш заселені такі райони: Шевченківський – 31 тис. чол.,
Борівський – 24 тис., Кегичівський – 28 тис., Зачепилівський –
26 тис., Дворічанський – 27 тисяч осіб.
У Харківській області швидко зростало міське населення . Це
видно з наведеної таблиці. В Україні за кількістю міст і селищ
міського типу, а також за чисельністю міського населення
Харківська область поступається лише Донецькій, Луганській та
Дніпропетровської областям.
Таблиця 2

Динаміка чисельності міського та сільського населення

області
Все населення, у тому числі Населення, у %
Роки
тис. осіб міське сільське міське сільське
1939
(за переписом 2556 1344 1212 53 47
на 17 січня)
1959
(за переписом 2520 1574 946 62 38
на 15 січня)
1960 2546 1644 902 65 35
1961 2578 1692 886 66 34
1962 2585 1713 872 66 34
1963 2602 1739 863 67 33
1964 2623 1780 843 68 32
1965 2650 1808 842 68 32
1966 2672 1835 837 69 31
1967 2693 1875 818 70 30
1970 2826 1958 868 69 31

На території області 15 міст (з них 4 обласного

підпорядкування), 58 селищ міського типу, 335 сільрад.
Найбільше селищ міського типу в Харківському (12) і

387
Дергачівському (10) сільських районах. Місто Харків є одним із
найбільших індустріальних і культурних центрів Радянського
Союзу.
У 1956 р. харків’яни відзначили 300-річчя рідного міста. У
міру зростання економічного, культурного та адміністративного
значення міста зростала і кількість населення. У 1665 р. в Харкові
проживало близько 2,5 тис. осіб, у 1861 р. більше п’ятдесяти
тисяч, а за переписом 1895 р. – 174 тис. жителів. На 1 січня 1967
р. у Харкові проживало 1125,0 тис. осіб. У ніч на 1 листопада
1962 р. з’явився на світ маленький харків’янин Юра Марущак.
Новонароджений став мільйонним жителем міста.
Важливими промисловими центрами області є м. Ізюм –
43 тис. осіб, м. Куп’янськ – 38 тис., м. Лозова – 31 тис.,
м. Балаклія – 25 тис. У Люботині проживає 35 тис. осіб, у Мерефі
– 29 тис., у Чугуєві – 22 тис., у Вовчанську – 20 тис., у
Краснограді – 16 тис. чол., у Змієві – 15 тис. осіб.
Сільське населення розміщене переважно у великих селах, де
налічується до декількох тисяч чоловік. Села найчастіше
розміщені уздовж балок і невеликих річок. …
За переписом на 15 січня 1959 року розподіл населення за
соціальними групами такий:
Усього населення 2520,1 тис. осіб;
у т.ч. робітників 1291,1 тис. осіб;
службовців 592,1 тис. осіб;
колгоспників 632,9 тис. осіб;
некооперативних кустарів та селян-
одноосібників 2,9 тис. осіб.

За збірником «Харківська область. Природа і господарство». – Х.:

Вид-во Харківського державного університету
ім. О.М. Горького, 1971. – С.128-129.

8. Система сільського розселення

… кожне село по-своєму неповторне, у долі села, як у

дзеркалі, відображаються долі багатьох поколінь людей, їх
історія, самобутня культура. Село можна порівняти з джерелом,
яке, загубивши, вже не можна відродити. Втрачаємо ми не просто

388
населені пункти, а історію свого роду, своє коріння, а врешті-
решт і своє майбутнє. Цей процес треба за будь-яку ціну
зупинити. І, на наш погляд, така можливість сьогодні є, і
пов’язана вона з реформуванням АПК. Указ Президента України
від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо
прискорення реформування аграрного сектора економіки» може і
повинен стати на захист зникаючих сіл держави.
Ми сьогодні будуємо державу європейського типу, у якій,
виявляється, ще й досі жива політика «неперспективних сіл». А
той же європейський досвід свідчить, що в розвинених державах
прекрасно живуть люди як у великих населених пунктах, так і у
малих, типу хуторів. А в таких державах, як Норвегія, Швеція,
Фінляндія, країни Прибалтійського регіону в сільській місцевості
переважає хутірська форма поселень. Та й в Україні, зокрема на
Харківщині, є приклад успішного функціонування невеликих сіл
та хуторів. Переконливим доказом цього є досвід Валківського
району. Валківщина, як ніде в області, зберегла хутірську
систему поселення людей. Звичайно, така специфіка ускладнює
зараз життя мешканців невеликих поселень, адже не кожний
хутірець приєднаєш до джерел цивілізації в нинішніх
економічних умовах.

За навчальним посібником: Географія Дворічанського району /

В.С.Тарасенко. – Харків: «Торнадо», 2002. – С. 78-79.

9. Ринок праці

Середньомісячна кількість економічно активного населення

віком 15-70 років у середньому за 2012 р. становила 1377,6 тис.
осіб, із яких 1283,4 тис. осіб були зайняті економічною
діяльністю, а 94,2 тис. – безробітні, тобто особи, які не мали
роботи, але активно її шукали як самостійно, так і за допомогою
державної служби зайнятості. Рівень зайнятості населення
становив: у віці 15-70 років – 61,3%, а в працездатному віці –
70%. Рівень безробіття (за методологією МОП) серед економічно
активного населення віком 15-70 років дорівнював 6,8%, а
працездатного віку – 7,3%.

389
 Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в
обласному державному центрі зайнятості, на 1 січня 2013 р.
становила 29,9 тис. осіб. Кількість зареєстрованих безробітних на
1 січня 2013 р. становила 28,5 тис. осіб. Допомогу по безробіттю
отримували 74,9% осіб, які мали статус безробітного. Кожний
другий безробітний раніше займав місце робітника, кожний
третій – посаду службовця, а решта безробітних не мали
професійної підготовки.
Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по області на 1
січня 2013 р. становив 1,7% населення працездатного віку. У
сільській місцевості цей показник становив 3,2%.

За повідомленнями «Соціально-економічне становище Харківської

області» http://kh.ukrstat.gov.ua

10. Загальна характеристика господарства Харківської

області

У даний час Харківська область виступає як район високо

розвинутого машинобудування і металообробки, газової та
харчової промисловості, виробництва озимої пшениці, цукрових
буряків та соняшнику, інтенсивного розвитку тваринництва
молочно-м’ясного напряму.
Спеціалізація господарства Харківщини остаточно склалася
за роки соціалістичного будівництва. Однак на формування
сучасної структури промислового і сільськогосподарського
виробництва істотний вплив справила економічна спадщина, яка
отримала від дореволюційного часу: матеріальні цінності
промисловості та сільського господарства, транспортних
магістралей, житлових фондів, навчальних закладів, культурних
установ, а також робоча сила, яка сконцентрована у великій
кількості і здобула певні виробничі навички. …
У результаті швидкого розвитку промисловості Харківщина
перетворилася в один із великих індустріальних центрів України
та Радянського Союзу. Випуск промислової продукції в 1967 р.
збільшився в порівнянні з 1913 р. у 158 разів.

390
 У тісному зв’язку з розвитком промисловості
вдосконалювалося і сільське господарство області.
Колективізація мала для нього виключно важливе значення. Вона
дозволила застосувати нову машинну техніку і добрива,
ліквідувати старі системи землеробства і поліпшити розміщення
галузей сільського господарства .
У зв’язку з тим, що промисловість області розвивалася більш
швидкими темпами, ніж сільськогосподарське виробництво, різко
змінилася структура народного господарства Харківщини. У
даний час промисловість випускає валової продукції набагато
більше, ніж сільське господарство.
Важливу роль в економічному розвитку Харківщини відіграє
транспорт. У даний час основним видом транспорту є
залізничний, швидко розвивається автомобільний і
трубопровідний транспорт. Наявність добре розвиненого
транспорту забезпечує внутрішньо обласні та міжрайонні
виробничі зв’язки краю.
Таким чином, основні лінії економічного розвитку району
Харківщини і найважливіші географічні зрушення в його
народному господарстві в соціалістичний період полягають у
наступному.
На основі планового вирішення завдань раціонального
розміщення продуктивних сил у масштабі всієї країни намітилися
і виявилися головні напрямки загальносоюзної спеціалізації
великої соціалістичної промисловості області. Вона стала однією
з найважливіших баз важкої індустрії країни, що відіграє важливу
роль у машинному і технічному озброєнні різних галузей
промисловості, сільського господарства і транспорту. У
радянський час тут створені тракторобудування, виробництво
турбін і генераторів, верстатобудування та інші галузі.
У цілому Харківська область спеціалізується на
сільськогосподарському і транспортному, машинобудуванні,
виробництві турбін і генераторів, електромеханічної
промисловості, верстато- та приладобудуванні, виробництві
двигунів, інструментів і металовиробів. Набір виробництв і видів
продукції, за якими область займає чільне становище в
промисловості країни, досить широкий, що свідчить як про
потужності, так і різнобічності її промислового розвитку.

391
 Сільське господарство спеціалізоване на виробництві
пшениці, цукрових буряків, соняшнику, на розведенні молочно-
м’ясної худоби, свиней та птиці. Природні та економічні умови
Харківщини сприяють розвитку цих галузей
сільськогосподарського виробництва.
Правильна спеціалізація сільського господарства має
величезне значення для підйому продуктивності та
продуктивності праці. Тому розвиток його в цих напрямках –
один із найважливіших якісних зрушень, що відбулися в
соціалістичний період.
За роки Радянської влади на Харківщині склався і продовжує
удосконалюватися народногосподарський комплекс. До його
складу входять елементарні й територіально-виробничі
комплекси. Приведемо приклади елементарних комплексів.
Орільський цукровий завод отримує сировину від колгоспів і
радгоспів, розташованих у радіусі 20 км. Цей завод разом із
сільськогосподарськими підприємствами та газопромислом, що
постачає завод газом, становить елементарний комплекс.
Харківський тракторний завод має регулярні виробничі зв’язки з
багатьма промисловими підприємствами. Усі вони входять до
його комплексу. Територіально-виробничий комплекс являє
собою сукупність елементарних комплексів, розташованих на
компактній території. Народногосподарський комплекс охоплює
поєднання й тісне переплетення в його межах територіальних
виробничих комплексів.

За збірником «Харківська область. Природа і господарство». –

Х.: Вид-во Харківського державного університету
ім. О.М. Горького, 1971. – С.140-147.

11. Економіка регіону

Регіональна економіка Харківської області являє собою

відносно потужний народногосподарський комплекс, який за
своїм виробничим і науково-технічним потенціалом можна
віднести до найбільших в Україні. Маючи у своєму
розпорядженні 5,2 % її території і 6 % населення, регіон виробляє

392
6,1% сумарного ВВП країни. За цим показником він займає
четверте місце в Україні (після Києва, Донецької та
Дніпропетровської областей).
Регіон має дещо вищу концентрацію промисловості та сфери
послуг порівняно з усією країною. Разом з цим концентрація
сільськогосподарського виробництва значно нижче, ніж в країні.
До галузей спеціалізації регіональної економіки Харківської
області в масштабах України на сьогоднішній день можна
віднести газову промисловість (К=6,6), фармацевтичну
промисловість (К=3,0), машинобудування (K=2,3), промисловість
будівельних матеріалів (К=1,2), харчову промисловість (К=1,1), а
також зернове господарство, виробництво технічних культур
(соняшнику та цукрових буряків) і продукції з них.
За роки перебудови в структурі господарства регіону
відбулися зміни деіндустріалізаційного характеру. З 45% до 36%
зменшилася питома вага індустріального сектора економіки у
виробництві регіонального внутрішнього продукту, при цьому
зайнятість у цьому секторі знизилася з 35% до 21%; питома вага
аграрного сектора знизилися відповідно з 15% до 5,4% у
виробництві ВВП і з 13,4 % до 10,4 % в зайнятості населення.
Істотно зросла в економіці регіону питома вага сфери послуг
з 40,3 % до 58,3 % у виробництві ВВП і з 51 % до 68,6 % – у
зайнятості населення. При цьому у ВВП в 3 рази збільшилася
питома вага державного управління, у 2,5 рази – освіти, у 2 рази –
охорони здоров’я та соціального захисту, у 2,5 рази – особистих і
колективних послуг.
Зросли диспропорції між зайнятістю населення в секторах
економіки та виробництвом ним ВВП.
Має місце надмірна концентрація економічного потенціалу
області у м. Харкові (більше 52 % ) і його дисперсія в розрізі 27
низових адміністративних районів – від 0,28% (Печенізький
район) до 5,63 % (Балаклійський район).

За монографією: Харківська область, регіональний розвиток: стан і

перспективи / А.П. Голіков, Н.А. Казакова, М.В. Шуба /
За ред. чл.-кор. НАН України, проф. В. С. Бакірова. –
X .: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. – С. 113-114.

393
 12. Регіональний економічний розвиток

У даний час прогрес у регіональному економічному

розвитку, як свідчить досвід зарубіжних країн, може бути
досягнутий при використанні двох моделей – «наздоганяючого
розвитку» та «інноваційного розвитку».
Стрижнем наздоганяючого розвитку регіональної економіки
виступає прискорена індустріальна модернізація, що передбачає
використання нових технологій, ефективних джерел енергії,
поглиблення територіального поділу праці, розвиток товарного та
грошового ринків. Механізм її реалізації включає активне
залучення власних та іноземних інвестицій, максимальне
заохочення заощаджень, стримування споживання.
Інноваційна модель розвитку передбачає: можливість
продукування наукових знань та інновацій, використання
інновацій, управління та регулювання інноваційним розвитком
економіки.
Значну роль у прискоренні та ефективності регіонального
розвитку, підвищенні конкурентоспроможності виробництв грає
кластерна ідеологія, що базується на ефекті синергії (масштабах
виробництва). На практиці її поява виражається у створенні
виробничих альянсів, кластерів, промислових та
агропромислових комплексів, різних форм науково-виробничих
об’єднань.

За монографією: Харківська область, регіональний розвиток: стан і

перспективи / А.П. Голіков, Н.А. Казакова, М.В. Шуба /
За ред. чл.-кор. НАН України, проф. В.С. Бакірова. –
X.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. – С. 27.

13. Промисловість Харківської області

Провідна роль у народному господарстві Харківської області

належить великій промисловості. У даний час питома вага
виробництва засобів виробництва перевищує 64%. Проте
виробництво предметів широкого вжитку як і раніше має велике
значення в народногосподарському комплексі краю. На частку

394
харчової і легкої промисловості припадає майже 36% валової
промислової продукції.
У 1966 р. Харківщина дала 16,5% вовняних тканин, 7%
бавовняних, 23,6% панчішно-шкарпеткових виробів, 18,9%
білизняного трикотажу, 25% верхнього трикотажу, 8,3%
шкіряного взуття, 7% ковбасних і копчених виробів, 11,5%
рослинної олії, 14,7% кондитерських виробів, 6,4 % цукрового
піску, що виробляються в Україні. Кількість населення в
Харківській області обчислюється у 2630 тис. чол., що становить
6,1% населення республіки.
Поєднання високорозвиненої важкої індустрії, харчової та
почасти легкої промисловості становить відмінну рису
виробничої структури господарства Харківської області.

За збірником: Харківська область. Природа і господарство. – Х.: Вид-

во Харківського державного університету
ім. О.М. Горького, 1971. – С.148.

Харківська область володіє багатогалузевим промисловим

комплексом із традиційно високим рівнем розвитку багатьох
галузей. Провідну роль у ньому відіграють машинобудування,
паливно-енергетична, хіміко-фармацевтична, харчова
промисловість. Згідно з даними Головного статистичного
управління Харківської області, у регіоні налічується
625 промислових підприємств. Крім того, функціонує ще
2027 малих промислових підприємств. У промисловості зайнято в
різні роки від 254 до 303 тис. чол.
Частка промисловості області у виробництві регіонального
внутрішнього продукту, коли вона була складовою частиною
величезного народногосподарського комплексу колишнього
СРСР, перевищувала 40%. Зараз, в умовах розриву або
скорочення значної частини торгово-економічних і виробничих
зв’язків з країнами, що входили до складу СРСР, виробничі
потужності багатьох індустріальних гігантів регіону виявилися
надлишковими. Тому вони працюють або з недовантаженням, або
припинили своє існування.
Проте, на тлі інших регіонів країни Харківщина залишається
все ще з відносно високою питомою вагою індустріального
сектора в структурі виробництва регіонального внутрішнього

395
продукту – більше 36%, а зайнято в ньому 21% економічно
активного населення.
Функціонально-галузева структура промисловості
Харківської області характеризується високою питомою вагою
галузей важкої промисловості. Важливе місце тут займає
найбільший в Україні машинобудівний комплекс. Однак спад
виробництва в останні роки призвів до того, що
машинобудування втратило положення головної галузі регіону. У
структурі промисловості його частка з 40% знизилася до 28,2%.
На цьому тлі зросла питома вага харчової промисловості – 30,9%,
яка вийшла на перше місце. 17% у структурі промисловості
припадає на виробництво та розподілення електроенергії, газу та
води (з видобутку природного газу регіон займає перше місце в
країні), 7% – хімічна та фармацевтична промисловість. Серед
інших галузей виділяється виробництво цементу та інших
будівельних матеріалів, легка промисловість, деревообробка. На
харчову промисловість, машинобудування, виробництво та
розподілення електроенергії, газу, води припадає більше 70%
промислового виробництва регіону. …
Машинобудування в доперебудовний період являло
практично закінчений цикл виробництв, що складається з трьох
стадій. У даний час він порушений, але якась стадійність
простежується. …
На жаль, існуючі раніше машинобудівні кластери в
тракторобудуванні, верстатобудуванні, оборонній промисловості
та ін. практично «розсипалися».
Є розвинена система видобутку, транспортування,
збереження, переробки природного газу, нафти, конденсату, а
також система генерації та передачі електроенергії. Завдяки
значному видобутку та використанню природного газу, регіон
характеризується позитивним паливним балансом. Позитивний
баланс дотримується у виробництві та споживанні електроенергії.
Однак спостерігається стійка тенденція виснаження нафтогазових
родовищ. Існує вельми низький рівень задоволення потреб
регіону в нафтопродуктах за рахунок власних ресурсів.
Досить обмежений потенціал альтернативної енергетики.
У свій час в області був добре налагоджений газохімічний
цикл виробництва, включав видобуток, переробку та
використання природного газу в якості сировини. Основна стадія
циклу – переробка газового конденсату на Шебелинському

396
газопереробному заводі збереглася. … Проте кінцева стадія
циклу – використання природного газу та кухонної солі для
виробництва засобів захисту рослин і стимулювання їх зростання,
миючих засобів та іншої хімічної продукції на Первомайському
хімкомбінаті – фактично припинила своє існування.
У масштабах країни регіон спеціалізується на виробництві
високоякісного цементу (понад 17%), шиферу (близько 17%),
азбоцементних виробів, будівельної кераміки, облицювальних
плиток (понад 60 %).
Легка промисловість регіону в доперебудовний період являла
собою складний міжгалузевий комплекс, що включав текстильну,
вовняну, швейну, конопле-джутову, шкіряну, взуттєву, хутряну
галузі. За чисельністю зайнятих вона посідала друге, а з
вироблення продукції – третє місце в промисловості Харківської
області. Особливо добре був виражений текстильно-промисловий
цикл, що включав як початкові, так і завершальні стадії. У даний
час цей цикл виробництв практично зруйнований. Аналогічне
становище зі шкіряно-взуттєвим, хутряним, конопле-джутовим
виробництвами. Збереглися частково текстильні, галантерейні,
швейні підприємства.
Харчова промисловість виробляє до 31% вартості всієї
промислової продукції регіону, займаючи за цим показником
1-ше місце. Відносно добре розвинена цукрова промисловість,
що налічувала колись 11 підприємств. Зі скороченням сировинної
бази з них у даний час працюють лише 6. Однак, ураховуючи, що
в Україні різко знизилося виробництво бурякового цукру, питома
вага Харківської області на цьому тлі зросла в країні з 6,25 до
8,4%.
М’ясопереробна промисловість області практично позбулася
власної сировинної бази. Підприємства змушені скорочувати своє
виробництво та здійснювати перехід на роботу з імпортною
сировиною. В аналогічному положенні молокопереробна
промисловість.
У регіоні успішно функціонує олійна промисловість – єдина
галузь, яка не тільки не зменшила виробництво своєї продукції за
останні роки, а, навпаки, збільшила…

За монографією «Харківська область, регіональний розвиток: стан і

перспективи: / А.П. Голіков, Н.А. Казакова, М.В. Шуба /
За ред. чл.-кор. НАН України, проф. В. С. Бакірова. –
X.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. – С.115-139.

397
 У 2012 р. підприємствами області реалізовано промислової
продукції на 60,4 млрд. грн… У загальнодержавному обсязі
реалізованої продукції частка Харківської області складає 5,4%.
Вона займає 6 місце після Донецької, Дніпропетровської,
Луганської, Запорізької та Полтавської областей.
Із загального обсягу реалізації 72,3% припадає на продукцію
переробної промисловості, 22,5% – підприємств із виробництва
та розподілення електроенергії, газу та води, 5,2% – добувної
промисловості.
У структурі реалізації продукції переробної промисловості
переважає продукція провідних для області видів діяльності:
виробництва харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів,
машинобудування, питома вага яких складає відповідно 34,4%
(або 15 млрд.грн.) та 27,2% (11,9 млрд.грн.).
До десяти найкрупніших за обсягами реалізованої
промислової продукції підприємств області входять ПрАТ «Філіп
Морріс Україна», Зміївська ТЕС, АК «Харківобленерго»,
Шебелинське відділення з переробки газового конденсату і
нафти, Газопромислове управління «Шебелинкагазвидобування»,
КП «Харківські теплові мережі», Харківське відділення ПАТ
«Сан ІнБев Україна», ПАТ «Харківська ТЕЦ-5», Державне
підприємство завод «Електроважмаш», ВАТ «Турбоатом», на які
припадає 41,5% обсягу реалізації.
На підприємствах з виробництва харчових продуктів, напоїв
та тютюнових виробів … за 2012 рік в області виготовлено
333,1 тис.т олії соняшникової нерафінованої, 107,8 тис.т виробів
хлібобулочних, 47,7 тис.т продуктів кисломолочних, 31,6 тис.т
молока обробленого рідкого, 17,1 тис.т виробів ковбасних,
17 тис.т виробів макаронних, 3,5 тис.т масла вершкового,
0,6 тис.т сирів.
У легкій промисловості в 2012р. виготовлено пальт,
напівпальт, накидок, плащів, курток теплих типу «парки» чи
«аляски» та виробів аналогічних жіночих та дівчачих –
256,3 тис.шт., чоловічих та хлопчачих – 24,6 тис.шт. … Випуск
взуття за цей період становив 385,8 тис. пар…
У виробництві та розподіленні електроенергії, газу і води…
за 2012р. в області вироблено 9,2 млрд.кВт•год електроенергії.

За повідомленнями: Соціально-економічне становище Харківської

області. – Електронний ресурс: http://kh.ukrstat.gov.ua

398
 14. Паливна й електроенергетична промисловість

До відкриття Шебелинського, Кегичівського та інших

родовищ природного горючого газу область покривала свої
потреби в паливі переважно за рахунок донецького вугілля та
закавказької нафти.
Відкриття великих запасів природного газу значно збагатило
паливні ресурси Харківської області. Газова промисловість
успішно розвивається. У 1967 р. видобуток газу перевищила 30
млрд. кубічних метрів. У зв’язку з цим різко змінилася структура
паливно-енергетичного балансу. У 1965 р. у структурі паливно-
енергетичних ресурсів Харківщини на частку природного газу
доводилося 81,8%, вугілля – 11,9% та інших видів палива – 6,3%.
До недавнього часу електроенергетична промисловість
області була представлена Харківською ТЕЦ, ДРЕС-2 (Есхар
поблизу Чугуєва), заводськими електростанціями та низкою
невеликих електростанцій, розташованих в адміністративних
центрах Харківщини. Вироблення електроенергії не покривало
потреби промисловості, сільськогосподарського виробництва,
транспорту та комунального господарства.
У зв’язку з зростанням великої промисловості та
сільськогосподарського виробництва електрифікація народного
господарства Харківської області стала однією з найбільш
важливих завдань. Вирішується вона шляхом будівництва
найбільшої Зміївської ГРЕС, потужність якої складатиме
2400 тис. кВт.
За збірником «Харківська область. Природа і господарство». –
Х.: Вид-во Харківського державного університету
ім. О.М. Горького, 1971. – С.148.

15. Перший вітчизняний велосипед

Історія велобудування в Україні розпочалася під

час Першої світової війни, до цього виробництвом
велосипедів у Росії займались закордонні й окремі
російські фірми, однією з яких була фабрика
Лейтнера у Ризі. З початком Першої світової війни в

399
1914 році фабрика змушена була припинити випуск велосипедів,
а в 1915 p. фабрика Лейтнера була евакуйована до Харкова.
Таким чином, сама історія створила умови для становлення
велобудівного виробництва саме в Харкові, що був великим
промисловим містом.
Завод Лейтнера було розміщено в цехах заводу «Серп і
Молот». У важких умовах війни і після революції 1917 року
виробництво велосипедів не було першочерговим завданням
держави. Через це, хоча завод і працював, але випускав
продукцію у невеликій кількості, і продукція ця була орієнтована
на військовий час; це були складні велосипеди для військових
«самокатних» частин. Велосипед випускався на замовлення армії
та повинен був відповідати певним умовам: бути легким,
надійним, зручним у експлуатації та ремонті, швидко складатись.
Саме таким і був велосипед, що випускався в Харкові. За деякими
параметрами ця модель випереджала французький велосипед
«Пежо», а також австрійські, німецькі та японські моделі.
Становлення велобудівництва у Харкові проходило в тяжких
умовах: не вистачало кваліфікованих кадрів, технічні умови
виробництва залишали бажати кращого, не вистачало деталей,
що не вироблялись у радянській державі, але, незважаючи на це,
велосипедний завод вистояв. У 1923 році після закінчення
революції та громадянської війни урядом було прийняте рішення
про організацію велосипедного
виробництва на базі харківського
заводу. Таке рішення було прийняте
у зв’язку з тим, що у велосипедах
гостру необхідність відчувало село, а
крім того, життя держави поступово
вставало на мирні рейки і
потребувало не лише зброї, але й
велосипедів.
13 березня 1924 року в Харкові на Державному заводі імені
Г.І.Петровського (таку назву отримав велозавод) було зібрано
перший радянський велосипед. Уже в 1924 році завод випустив
більше тисячі велосипедів, а у зв’язку зі швидким розвитком
металургійної промисловості СРСР та переходом на вітчизняні
матеріали стало можливим збільшення кількості продукції, і вже

400
у 1925-1927 pp. Харківський велозавод випустив близько
12 тисяч велосипедів. Із 1926 року на виробництво була
поставлена перша єдина модель велосипеда «Україна», яка довгі
роки була основною в Радянській державі.
Таким чином, поява велобудівного заводу в Харкові була
обумовлена трагічними подіями війн і революцій. Незважаючи на
це, колектив заводу зміг налагодити виробництво на новому
місці, і завдяки цьому Харків став місцем народження першого
українського велосипеда.

За збірником: Харківщина: перші та вперше. 50 розповідей /

редкол.: Л.О. Бєлова, П.В. Єрємєєв, С.М. Куделко та ін. –
Х.: Золоті сторінки, 2009. – С. 158-159.

16. Сільське господарство

Серед областей Української РСР Харківщина виділяється не

тільки як один із найважливіших районів різноманітного
машинобудування, але й як область багатогалузевого
інтенсивного сільського господарства. Для його розвитку є тут
ряд сприятливих факторів: помірний клімат, великі площі
сільськогосподарських угідь, родючі ґрунти, забезпеченість
робочою силою, густа сітка шляхів, наявність великого
споживача сільськогосподарської продукції – Харкова з майже
мільйонним населенням.
Харківщина посідає видне місце в республіці у виробництві
зернових, технічних, овочевих культур і продуктів тваринництва.
Із загальної площі землекористування сільськогосподарські
угіддя становлять 80%.
Земельний фонд області характеризується високим ступенем
зораності. Під орними землями тут зайнято 65,4% загальної
площі. Практично вже давно освоєно всі придатні для рільництва
землі, і подальше збільшення сільськогосподарської продукції
може бути лише за рахунок інтенсифікації землеробства.
Головним джерелом підвищення продуктивності тваринництва
може бути тільки дальше збільшення виробництва зернових,
зернобобових та інших культур, зокрема цукрових буряків.

401
 Природні сінокоси займають лише 3,4% загальної площі,
вигони і пасовища – 9,6%, сади і ягідники 1,5%. Під лісами та
лісонасадженнями перебуває 9,2% території області; 11,1% площі
займають населені пункти, шляхи, річки, озера та непродуктивні
землі (яри, болота, піски).
81,2% всіх сільськогосподарських угідь належить колгоспам,
14,3% – радгоспам та іншим державним сільськогосподарським
підприємствам, решта 4,5% припадає на присадибні ділянки
колгоспників і землі, що перебувають в особистому користуванні
робітників ті службовців.

За географічним нарисом: Харківська область / М.П. Красніков,

С.Г. Трегуба. – К.: Радянська школа, 1962. – С.51-52.

… практично всі придатні землі області вже освоєні й

подальше збільшення продукції землеробства і тваринництва
можливе лише шляхом інтенсифікації сільськогосподарського
виробництва, найбільш раціонального використання кожного
гектара землі на основі правильної агротехніки, високої
механізації, хімізації і найкращого поєднання й розміщення
окремих галузей і культур.

За збірником «Харківська область. Природа і господарство». –

Х.: Вид-во Харківського державного університету
ім. О.М. Горького, 1971. – С.163.

У структурі сільського господарства за валовою продукцією

тваринництво посідає перше місце. Його провідними галузями є
скотарство, свинарство та птахівництво. Рослинництво
характеризується буряково-зерновою спеціалізацією. Навколо
Харкова склалася спеціалізація приміського типу.
У межах області є деякі відмінності в структурі земельного
фонду. Найбільша розораність території в Сахновщинському,
Лозівському, Близнюківському районах області, де вона складає
більше 70% у кожному, максимальна – у Кегичівському (до 80%),
а найменша – у Дергачівському, Ізюмському, найнижча – у
Готвальдівському (близько 40%). Це пояснюється природними

402
відмінностями, а також розміщенням населення та промислового
виробництва. Практично всі придатні землі області залучені в
сільськогосподарський оборот, тому подальше збільшення
виробництва сільськогосподарської продукції можливе тільки
шляхом підвищення продуктивності кожного гектара.
Меліорацією охоплено близько 53 тис. га, у тому числі
зрошувальної землі – 46 тис. га.
У сільському господарстві області налічується 292 колгоспи і
145 радгоспів. На один колгосп у середньому припадає 516
колгоспних дворів і 0,9 млн. р. валового доходу, понад 5,2 тис. га
сільськогосподарських угідь, 4 тис. га посівної площі, а також
більше 40 тракторів, 10 зернозбиральних комбайнів і
22 вантажних автомобіля.
Радгоспи області спеціалізуються на виробництві молока,
м’яса.
Усі колгоспи й радгоспи електрифіковані. У сільському
господарстві області працює понад 22 тис. тракторів (у фізичних
одиницях), 10 тис. вантажних автомобілів і близько 4,5 тис.
зернозбиральних комбайнів. В останні роки спостерігалося
швидке зростання електрифікації сільськогосподарського
виробництва та збільшення використання мінеральних добрив.
На основі інтенсифікації сільськогосподарського
виробництва відбувається закономірний процес зменшення
кількості зайнятих у сільському господарстві працівників при
збільшенні всіх видів виробництва його продукції. Одночасно
збільшується кількість фахівців із вищою та середньою
спеціальною освітою.
Тваринництво – найважливіша галузь сільського
господарства області. На її частку припадає понад 56% валової
продукції сільського господарства. Воно тісно пов’язане з
рослинництвом, а також з іншими галузями народного
господарства області – насамперед з харчовою, легкою,
комбікормовою, фармацевтичною і мікробіологічною
промисловістю, сільськогосподарським машинобудуванням,
енергетикою та ін. Основні галузі тваринництва – розведення
великої рогатої худоби, свинарство та птахівництво – дають
майже 55% усієї валової продукції сільського господарства
області.
Поголів’я великої рогатої худоби складає більше 1,2 млн.
голів. … Середній удій молока від однієї корови – 2400-2500 кг,

403
що вище середнього показника по республіці. … Продукція даної
галузі дає до 30% валової продукції всього сільського
господарства області.
Поголів’я свиней в усіх категоріях господарств перевищує
1 млн. голів. … Для товарного свинарства в області склалися
сприятливі умови: є достатня кількість кормів (зерно, картопля,
відходи харчової промисловості та громадського харчування).
Найбільше розвинене свинарство в приміській зоні Харкова, де
йому надається в основному м’ясний напрям.
Значний розвиток в області отримало птахівництво. У всіх
колгоспах і спеціалізованих радгоспах створені механізовані
птахоферми. Птахівництво дає більше 10% валової продукції
сільського господарства .
Вівчарство – додаткова галузь тваринництва. В області
налічується понад 300 тис. голів овець і кіз.
Землеробство. Головною галуззю в землеробстві є зернове
господарство. За площею зернових культур (близько 1 млн. га)
область посідає в УРСР третє місце після Одеської та
Дніпропетровської. На зернові культури припадає 50,7% усіх
посівних площ області, що вище середньореспубліканського
рівня. Серед усіх зернових провідну роль відіграє озима пшениця,
якій належить перше місце за розмірами посівів і валового збору
зерна . Її посівна площа досягає 450 тис. га, що складає близько
50% усіх посівів зернових культур. Посіви озимої пшениці
розміщуються переважно в південних районах області. Середня її
врожайність – понад 30 ц/га. Валовий збір перевищує 1 млн. т.
Друге місце за площею посівів посідає ячмінь (майже
250 тис.га). Харківській області належить третє місце в
республіці за площею посівів ячменю після Дніпропетровської та
Полтавської областей. Урожайність цієї культури в умовах
області – 30 ц/га, а її валовий збір – 750-800 тис. т. Велика питома
вага ячменю серед зернових культур області пояснюється
сприятливими умовами його вирощування і великим попитом на
нього з боку тваринництва. Ячмінь використовується також для
виготовлення круп, екстрактів, уживаних в різних галузях
харчової промисловості
Інші зернові культури – яра пшениця, жито, кукурудза, овес,
просо і гречка – займають посівну площу близько 250 тис. га,
тобто стільки ж, скільки один ячмінь. Максимальний збір усіх
зернових культур був досягнутий областю в 1973 р. – 2922 тис. т

404
при середній врожайності 30 ц/га. Це свідчить про те, що
Харківська область вналежить до важливих зернових районів
України.
Найважливішими технічними культурами є цукровий буряк і
соняшник. Вони займають 14,3% посівної площі області. Посівна
площа фабричного цукрового буряка перевищує в області
100 тис.га, врожайність досягає 320 ц/га проти 280 ц у
середньому по Україні. Її валовий збір у середньому за 1971-
1975 рр. перевищував 2,4 млн. т. Урожайність цієї культури в
порівнянні з 1913 р. зросла вдвічі, а посівна площа – у чотири
рази. Істотні зміни відбулися і в розміщенні її посівів. Тепер її
сіють у всіх районах області, але найбільшої концентрації посіви
цукрового буряка досягли в північно-західних і північних
районах.
Площа, на якій обробляється соняшник, складає 130-140 тис.
га. Його валовий збір за 1971-1975 рр. склав у середньому
227 тис. т, а врожайність – 18 ц/га. Соняшник вирощують у всіх
районах області, але найбільші його площі зосереджені в більш
посушливій південно-східній частині.
Питома вага картоплі та овочевих культур у посівній площі
області складає всього 5%, що відповідає 90-95 тис. га. З них під
картоплю відводиться 60-65 тис. га. Посіви картоплі та овочевих
культур поширені повсюдно, але посіви овочів найбільшої
концентрації досягають у приміській зоні Харкова на територіях
Харківського, Дергачівського, Чугуївського та Готвальдівського
районів, де їх вирощуванням займаються спеціалізовані
господарства. Урожайність картоплі та овочів Харківської
області трохи нижче середніх показників по республіці (картоплі
відповідно 93 та 116 ц/га ). Валовий збір картоплі склав у
середньому за 1971-1975 рр. 462 тис. т , овочів – 335 тис. т.
Кормові культури займають 30 % посівів (550-570 тис. га).
До них відносяться кормові коренеплоди та баштанні культури,
кукурудза на силос і зелений корм, сіно однорічних і
багаторічних трав, кормовий буряк та ін. Вони вирощуються в
усіх районах області, забезпечуючи тваринництво соковитими та
концентрованими кормами.

За статтею: Харьковская область (экономико-географическая

характеристика) А. П Голиков., В. П. Благов // Экономическая география. –
К.: Вища шк., 1980. – Вып. 28; 1981. – Вып. 30. – С.111-114.

405
 Питома вага регіону в загальному обсязі виробництва
продукції сільського господарства України становила 5,5% … .
У 2012 р. усіма категоріями господарств … одержано
зернових та зернобобових культур 2,7 млн. т. … У загальному
валовому зборі питома вага зерна, призначеного для
продовольчих потреб, становила 40% … . Пшениці озимої,
основної з продовольчих зернових культур, одержано
1004,3 тис. т. … Інших зернових: кукурудзи отримано
1049,5 тис. т, ячменю ярого – 492,8 тис. т, гречки – 22,9 тис. т,
проса – 18,2 тис. т, ячменю озимого – 2,1 тис. т. … Обсяги
вироблених зернобобових культур … становили 56,7 тис. т, жита
озимого – 24,9 тис. т, вівса –24,6 тис. т, пшениці ярої – 14 тис. т.
Валовий збір соняшнику склав 878,8 тис. т. Продуктивність
1 га цукрових буряків (фабричних) – 350 ц. Загальне виробництво
цукросировини становило 875,5 тис. т коренів.
Усіма категоріями господарств картоплі накопано
980,4 тис. т … , овочів зібрано 698,4 тис. т… . Збір плодів та ягід
зріс проти попереднього року на 37,6% і становив 74,9 тис. т.
Більшість зерна, цукрових буряків та насіння соняшнику
вироблено сектором сільськогосподарських підприємств, а
картоплі, овочів і фруктів – господарствами населення.
Стан тваринництва у 2012р. характеризувався такими
показниками: усього в області вироблено 111,7 тис. т м’яса
(реалізовано на забій худоби та птиці в живій вазі), 514,2 тис. т
молока, 1140,5 млн. шт. яєць.
Частка господарств населення в загальному виробництві
м’яса становила 66,9%, молока – 59%, яєць – 28,8%. Решту м’яса
та молочної продукції, а також 71,2% загальної кількості яєць в
області вироблено аграрними підприємствами.
У 2012 р. вирощування худоби та птиці в живій вазі в
сільськогосподарських підприємствах (крім малих) склало
41,6 тис. т.
Продуктивність корів молочного стада в
сільгосппідприємствах (крім малих) … склала 5219 кг молока від
однієї корови, несучість курок-несучок … становила 310 яєць.

За повідомленнями «Соціально-економічне становище Харківської

області». – Електронний ресурс: http://kh.ukrstat.gov.ua

406
17. Просторово-часові особливості розвитку сільського
господарства Харківської області

За два десятиліття ринкових перетворень відбулися суттєві

зміни в галузевій і територіальній структурі сільського
господарства Харківської області. Ці перетворення
характеризуються зростанням одних та занепадом інших галузей
сільського господарства, зміною сільськогосподарської
спеціалізації районів області.
У 2012 р. всіма категоріями господарств у Харківській
області вироблено сільськогосподарської продукції на суму
12,2 млрд. грн., що становить 78% від рівня 1990 р. (у цінах
2010 р.). При цьому виробництво продукції рослинництва
перевищило рівень 1990 р. на 8 %, а тваринництва – становить
лише 44% від рівня 1990 р. Відповідно у структурі
сільськогосподарського виробництва співвідношення
рослинництва і тваринництва змінилося на користь першого від
53%-47% у 1990 р. до 74%-26% у 2012 р.
Скорочення посівних площ під зерновими та зернобобовими
культурами протягом 1990-х рр. у поєднанні зі зменшенням їх
урожайності призвело до загального скорочення обсягів їх
виробництва, які у 2000 р. становили 42% від рівня 1990 р.
(рис. 2). У 2000-х рр. спостерігалася нестійка динаміка
виробництва, зумовлена переважно погодними умовами в окремі
роки. Зокрема, у найбільш урожайні роки (2002, 2008, 2009, 2011,
2012 рр.) господарства області збирали від 2,5 млн. т до 3,7 млн. т
зернових та зернобобових за рік при їх урожайності 27-29 ц з га.
У неврожайні 2003 і 2010 рр. валові збори падали до 1,1-
1,3 млн. т при урожайності 18-19 ц з га. Це свідчить про високу
залежність зернового господарства регіону від погодних умов,
про низький рівень агротехніки, невисоку якість посівного
матеріалу. Станом на 2012 р. зернове господарство Харківської
області досягло рівня виробництва 90% до показника 1990 р.

407
 4000

3500

3000

зернові культури
2500
цукрові буряки
тис. т

2000 соняшник
картопля
1500
овочі

1000

500

0
1990 1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012
роки

Рис. 2. Валовий збір основних сільськогосподарських культур

у господарствах усіх категорій
у Харківській області в 1990-2012 роках

Стрімке скорочення посівних площ під цукровими буряками у

1990-х рр. при зменшенні їх урожайності призвело до падіння їх
виробництва у 2000 р. до 1,1 млн. т, що становило 40% рівня
1990 р. У 2000-х рр. ситуація в буряківництві продовжувала
загалом погіршуватись, незважаючи на певне покращення в
окремі роки. Станом на 2012 р. буряківництво досягло 31% рівня
1990 р. з обсягами виробництва 800-900 тис. т за рік. Криза в
буряківництві зумовлена нерентабельністю цукрового
виробництва, унаслідок чого в складному економічному стані
перебувають цукрові заводи, скорочуються обсяги виробництва
цукру в регіоні.
Вирощування олійних культур у Харківській області
перебуває на підйомі. Провідною олійною культурою є
соняшник. Висока рентабельність вирощування соняшнику
зумовлює підвищений інтерес до цієї культури у виробників.
Збільшення посівних площ приводить до зростання валових
зборів соняшнику, які станом на 2012 р. у 3,5 рази перевищують
показники 1990 р. і становлять понад 900 тис. т за рік.
Дуже важливою продовольчою культурою у Харківській
області є картопля, яка майже на 100% вирощується у
господарствах населення. Середньорічні збори картоплі в регіоні
становлять 800-1000 тис. т при середній урожайності 90-120 ц з

408
га. Станом на 2011-2012 рр. виробництво картоплі в області
вдвічі перевищує рівень 1990 р.
95% продукції овочівництва в Харківській області
виробляють господарства населення. Як і картоплярство,
овочівництво стабільно розвивається і у 2012 р. у 2,5 рази
перевищує обсяги виробництва 1990 р., які становлять нині
близько 700 тис. т за рік. В урожайності овочів відсутні різкі
коливання протягом останніх 10 років, оскільки набір овочевих
культур у регіоні досить широкий, і всі вони по-різному реагують
на погодні умови в той чи інший рік.
На відміну від рослинництва, тваринництво в Харківській
області перебуває у кризовому стані. Найбільший спад у
тваринництві спостерігався протягом 1990-х років, і у 2000 р.
галузь виробляла продукції менше 40 % від рівня 1990 р. На поч.
ХХІ ст. тваринництво демонструвало нестійку динаміку
виробництва. Обсяги виробництва продукції тваринництва
безпосередньо залежать від поголів’я худоби та птиці. У
господарствах Харківської області всіх категорій на кінець
2012 р. поголів’я великої рогатої худоби становило понад
200 тис. голів, у т.ч. корів – 99 тис. голів; свиней – 230 тис. голів;
овець і кіз – 76 тис. голів; птиці всіх видів – 9,5 млн. голів
(рис. 3).
За період з 1990 по 2010 роки відбулося скорочення поголів’я
всіх видів худоби та птиці в регіоні. Поголів’я великої рогатої
худоби зменшилося більш ніж у 6 разів, свиней – у 4,7 рази,
овець та кіз – у 3,7 рази, птиці – в 1,6 рази.
Збитковість тваринництва в Харківській області зумовлює
низка факторів: зростання цін на корми та енергоносії, що
підвищує собівартість продукції тваринництва; наповнення ринку
іноземною продукцією, особливо м’ясною, яка має нижчу ціну та
є більш конкурентоспроможною, ніж вітчизняна продукція;
низький платоспроможний попит населення, який змушує
товаровиробників реалізувати продукцію тваринництва за
нижчою ціною; згортання племінної роботи; відсутність належної
державної підтримки виробників.

409
 1400
1300
1200
1100
1000
900
тис. голів

800
700
600
500
400
300
200
100
0
1990 1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012
роки

Велика рогата худоба Свині Вівці та кози

Рис. 3. Поголів’я худоби у господарствах усіх категорій

у Харківській області у 1990-2012 роках (на кінець року)

За роки ринкових перетворень у Харківській області

кардинально змінилося співвідношення сільськогоподарських
підприємств і господарств населення у виробництві
сільськогосподарської продукції на користь останніх. Станом на
2012 р. сільськогосподарські підприємства зберегли за собою
провідні позиції у виробництві зерна (74%), цукрових буряків
(77%), соняшника (86%). Господарства населення лідирують у
виробництві картоплі (практично 100%), овочів (95%), плодів і
ягід (86%). У секторі домогосподарств утримується в середньому
половина чисельності великої рогатої худоби та птиці, 55%
свиней та 85% овець і кіз.
Зміни в галузевій і територіальній структурі
сільськогосподарського виробництва Харківської області, що
характеризуються зростанням одних та занепадом інших галузей,
призводять до зміни господарської спеціалізації районів області.
Можна виділити 7 груп районів за спеціалізацією сільського
господарства (рис. 4).
Перша, найчисельніша група, включає 17 районів, які
спеціалізуються на вирощуванні зернових і олійних культур.
Здебільшого це периферійні райони з низькою густотою
населення (менше 50 осіб на 1 км2), за винятком Лозівського та
Куп’янського, розміщені як у лісостеповій, так і степовій
природних зонах. Тобто спеціалізація сільського господарства в

410
цих районах визначається не так природними, як суспільно-
географічними чинниками.
До другої групи віднесено 5 районів – Дворічанський,
Ізюмський, Кегичівський, Красноградський, Печенізький, у яких
зерново-олійний напрям сільськогосподарського виробництва
поєднується з молочним скотарством.

Рис. 4. Групування районів Харківської області за спеціалізацією

сільського господарства

(І – зернове господарство, вирощування олійних культур; ІІ – зернове

господарство, вирощування олійних культур, молочне скотарство; ІІІ –
зернове господарство, вирощування олійних культур, буряківництво; IV–
птахівництво, вирощування олійних культур, зернове господарство; V–
свинарство, вирощування олійних культур, зернове господарство, молочне
скотарство; VI – птахівництво, вирощування олійних культур; VII –
птахівництво)

Решту 5 районів унаслідок їх специфічних особливостей не

виявилося можливим згрупувати за спеціалізацією сільського
господарства, тому кожен район представлений лише один у
групі.

411
 Сахновщинський район (третя група) спеціалізується на
вирощуванні зернових та олійних культур, а також на
буряківництві. Це єдиний район у Харківській області, де
буряківництво дає понад 20% валової продукції сільського
господарства. Частка посівних площ під цукровими буряками в
даному районі є однією з найбільших в області.
Четверту групу складає Балаклійський район, який
спеціалізується на птахівництві, вирощуванні олійних і зернових
культур. У районі працює найпотужніший у Харківській області
виробник м’яса птиці – підприємство «Курганський бройлер», а
поголів`я птиці становить близько ¼ загальнообласного
показника.
До п’ятої групи включено Чугуївський район, який має
найбільш диверсифіковану структуру галузей спеціалізації –
свинарство, вирощування олійних культур, зернове господарство,
молочне скотарство. Район має найбільше поголів’я свиней,
основна частина яких розводиться в найбільшому в Україні
агрокомбінаті «Слобожанський», і посідає друге місце за
виробництвом молока серед районів Харківської області,
поступаючись лише Красноградському району.
Шоста і сьома групи представлені, відповідно, Дергачівським
і Харківським районами, які внаслідок розташування у сфері
впливу Харківської міської агломерації спеціалізуються на
птахівництві, яке в Дергачівському районі доповнюється
вирощуванням олійних культур. Птахівництво в цих районах
спрямоване, головним чином, на виробництво яєць.
Таким чином, переважна більшість районів Харківської
області (18) спеціалізуються виключно на рослинництві, а саме
на вирощуванні зернових і олійних культур. Тваринництво є
галуззю спеціалізації в 9 районах, зокрема 5 із них
спеціалізуються на молочному скотарстві, 3 – на птахівництві, 1 –
на свинарстві. При цьому тваринництво займає провідні позиції у
структурі сільськогосподарського виробництва лише в 4-х
районах – Харківському, Дергачівському, Чугуївському та
Балаклійському.
Висновки. У сільськогосподарському виробництві
Харківської області відбуваються зміни галузевої структури, які
проявляються у збільшенні питомої ваги галузей рослинництва,

412
особливо зернового господарства та вирощування олійних
культур – переважно соняшнику, а також ріпаку, та у зменшенні
частки галузей тваринництва, зокрема скотарства і свинарства.
Такі зміни призводять до «збіднення» галузевої структури
сільського господарства районів області й можуть становити
загрозу продовольчій безпеці регіону.

Матеріал підготували: Кандиба Ю.І. к.геогр.н., доцент кафедри

соціально-економічної географії і регіонознавства Харківського
національного університету імені В.Н. Каразін; Добровольська Н.В.,
аспірантка кафедри соціально-економічної географії і регіонознавства
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

18. Транспорт

Харківська область має досить розвинену сітку залізничних,

шосейних і постійних авіаційних ліній. В останні роки на
території області формується сітка трубопровідного транспорту.
Велике залізничне будівництво на території області
відноситься до другої половини XIX ст. Скасування кріпосного
права і швидкі темпи розвитку капіталізму потребували
швидкого розвитку транспорту, без цього немислимим був
розвиток промисловості й торгівлі.
Перші залізниці зв’язали Харків з Донбасом і центром
країни. У 1869-1875 pp. була побудована залізниця Харків-
Лозова-Севастополь, у 1873 р. – Харків-Ростов-на-Дону і Харків-
Київ, у 1875 р. – Харків-Лозова-Микитівка і Харків-Полтава, в
1899 р. Харків-Куп’янськ-Вовчанськ-Бєлгород. Отже, основна
залізнична мережа області сформувалася в дореволюційний час.
За роки Радянської влади було побудовано залізниці: Харків-
Красноград-Дніпропетровськ і Куп’янськ-Святогорськ.
Тепер загальна довжина залізничних ліній на території
області перевищує 1400 км, що становить майже 1/15 частину
залізничної сітки України. На 100 кв. км території області
припадає 44 км залізниць, що на 10 км більше від середньої
густоти залізниць всієї України.

413
 Немає на території області населених пунктів, які були б
віддалені більш ніж на 35 км від залізниці. Лише три
адміністративних райони (Петрівський, Старосалтівський і
Печенізький) не зв’язані з обласним центром залізницею.
Краснокутський район має тільки вузькоколійку, яка зв’язує
цукрові заводи з основною залізничною мережою.
Територію області перетинають чотири меридіональні
залізниці, що з’єднують південь України та Донбас із Москвою,
Ленінградом і Білорусією, і дві широтні залізниці, що зв’язують
Київ з Донбасом і Поволжям. На перетині цих важливих
магістралей утворилися такі великі залізничні вузли, як Харків,
Куп’янськ, Лозова, Красноград. Харківський залізничний вузол є
одним із найбільших у Радянському Союзі. Тут перетинається
кілька залізничних магістралей загальносоюзного значення.
Від Харкова залізниці розходяться у восьми напрямах: на
Москву та Ленінград через Брянськ, на Київ через Ворожбу і
через Полтаву, на Дніпропетровськ через Красноград, у Крим
через Лозову, у Донбас через Ізюм і на Балашов через Куп’янськ.
Основні залізничні станції, які входять до складу Харківського
залізничного вузла, мають удосконалене технічне оснащення й
устатковані найновішими системами електричної централізації
стрілок і сигналів. У післявоєнні роки побудовані чудово
обладнані вокзали: Харків-Пасажирський, Харків-Балашовський,
Харків-Левада, Основа і Нова Баварія.
Харківський залізничний вузол, розташований на
найважливіших транспортних магістралях країни, не тільки
пропускає величезний транзитний потік вантажів, але й
проводить значну роботу із сортування їх, забезпечує пропуск
великого транзитного потоку пасажирів, що їдуть у здравниці
Криму та Кавказу. У літню пору зі станції Харківського вузла
щодня від’їжджає і прибуває до 200 тис. пасажирів.
Широко розвинене навколо Харкова приміське залізничне
сполучення, яке забезпечує безперебійний щоденний під’їзд до
міста і виїзд десятків тисяч робітників, студентів, службовців, які
живуть за містом, і колгоспників. Електрифікація залізниці
Москва-Харків-Донбас значно збільшила пропускну
спроможність Харківського вузла. Тепер уже електрифікуються
лінії інших напрямів.

414
 Величезна кількість транзитних вантажів (вугілля, металу,
деревини, хліба), які проходять через Харківський транспортний
вузол, висуває потребу побудови навколо Харкова кільцевої
залізниці, що значно розвантажить харківські вокзали.
У східній частині області розташований великий залізничний
вузол Куп’янськ. Від нього відходять залізниці в п’яти напрямах:
на Харків, Бєлгород, Валуйки, Красний Лиман, Попасну.
За обсягом вантажообороту область займає на Україні п’яте
місце після Донецької, Дніпропетровської, Луганської та
Запорізької.
За післявоєнні роки в області створено широко розгалужену
мережу шосейних шляхів. Від Харкова відходять чудові
автомагістралі на Москву, Київ, у Крим, до Ростова-на-Дону, на
Куп’янськ. На цих магістралях розміщуються районні центри:
Чугуїв, Ізюм, Красноград, Валки, Шевченкове. Харків має
автобусне сполучення з районними центрами: Старий Салтів,
Печеніги, Вовчанськ, Краснокутськ, Богодухів та ін.
Інтенсивне зростання автобусних пасажирських перевезень
викликало необхідність спорудження в Харкові автовокзалу,
чудовий будинок якого збудовано в 1958 р.
Безперервним потоком рухаються автомагістралями області
вантажні й легкові автомобілі, пасажирські автобуси. Тепер уже
відчувається потреба спорудження в Харкові вантажного
автовокзалу для обслуговування транзитних вантажних машин.
Харків є одним із найбільших вузлів повітряних ліній не
лише в нашій республіці, але й в усьому Радянському Союзі з
цілодобовим рухом літаків.
Щоденними пасажирсько-поштовими та вантажними
повітряними рейсами Харків зв’язаний з Москвою, Києвом,
Ленінградом, Тбілісі, Баку, Єреваном, Новосибірськом, Омськом,
з великими містами Поволжя, з південними курортами країни, з
більшістю індустріальних і обласних центрів республіки. Має
Харків авіазв’язок з багатьма районними центрами області
(Вовчанськ, Великий Бурлук, Дворічна, Петрівське, Зачепилівка
та ін.).
На території області формується сітка трубопровідного
транспорту. Прокладено вже трубопровідні магістралі від
Шебелинки до Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, Кривого

415
Рога, Брянська. Трубопроводи прокладатимуться на території
області до Люботина, Мерефи, Ізюма, Змієва, Чугуєва.
Річковий транспорт на території області поки що не має
великого народногосподарського значення. Невеликі буксирні
катери перевозять у невеликій кількості вантажі з Ізюма до
Червоного Оскола і до райцентру Петрівське.
Спорудженням на Осколі в районі Червоного Оскола греблі
створено зручний водний шлях між Ізюмом і Куп’янськом
довжиною майже 100 км. Із закінченням будівництва
Печенізького водосховища буде створено зручний водний шлях
між Печенігами і Старим Салтовом.

За географічним нарисом:Харківська область / М.П.Красніков,

С.Г. Трегуба. – К.: Радянська школа, 1962. – С.63-66.

За 2012 р. всіма видами транспорту перевезено (відправлено)

45,9 млн. т вантажів, виконано 24673,0 млн. т· км вантажної
роботи. На Південній залізниці загальне навантаження склало
31,6 млн. т вантажів. Загальні обсяги вантажних перевезень
автомобільним транспортом по області (з урахуванням обсягів
підприємців – фізичних осіб) склали 14,3 млн. т вантажів,
вантажна робота – 2965,7 млн. т· км.
Загальні обсяги пасажирських перевезень всіма видами
транспорту становили 638,4 млн. пасажирів, обсяг пасажирської
роботи – 11065,5 млн. пас. км. За рік Південною залізницею
відправлено 65,7 млн. пасажирів, виконано 6432,3 млн. пас. км
пасажирської роботи. Загальні обсяги пасажирських перевезень
автобусами (з урахуванням обсягів підприємців – фізичних осіб)
склали 137,0 млн. пасажирів, обсяг пасажирської роботи –
1604,4 млн.пас.·км.
Харківським метрополітеном перевезено 239,3 млн.
пасажирів, трамваями міста за 2012 р. перевезено 97,9 млн.
пасажирів, тролейбусами – 98,5 млн. пасажирів.

За повідомленнями «Соціально-економічне становище Харківської

області». – Електронний ресурс: http://kh.ukrstat.gov.ua

416
 19. Зовнішньоекономічна діяльність

У 2012 р. підприємства й організації Харківської області

експортували продукцію до 118 країн світу, імпортні товари
надійшли до підприємств також зі 118 країн.
Експортні поставки становили 2022,1 млн. дол. США,
імпортні надходження складали 2741 млн. дол. США.
Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило
718,9 млн. дол. США.
Експорт товарів до країн СНД у 2012р. складав
1320,1 млн. дол., до інших країн світу – 702,1 млн. дол. Імпортні
надходження становили 958,3 млн. дол. та 1782,7 млн. дол.
відповідно.
У 2012р. до країн СНД експортовано 65,3% усіх товарів
області, до інших країн – 34,7%. З країн СНД імпортовано 35%
усіх товарів, з інших країн світу – 65%.
Питома вага експортних поставок до країн ЄС у загальному
обсязі експорту області складала 14,1%, імпортних надходжень –
23,9%.
Найбільші обсяги експортних поставок здійснювались до
Російської Федерації – 45,8%, Казахстану – 4,8%, Єгипту – 3,9%,
Білорусі – 3,8%, Латвії – 3,3%, Індії та Іспанії – по 2,9%, Молдови
– 2,8%, Грузії – 2,6%, Узбекистану – 2,4%, Туркменістану – 2%.
Серед імпортних надходжень області найбільшу питому вагу
займали обсяги з Російської Федерації – 30%, Корейської
республіки – 11,7%, Китаю – 8,3%, Німеччини – 4,8%, Туреччини
та Чехії – 3,4%, Італії та США – по 3,1%, Білорусі – 3%, Польщі –
2,7%, Бразилії – 2,5%, Індії – 2,4%.
Основними товарами, які експортувалися за межі України,
були машини, обладнання та механізми; електротехнічне
обладнання, що становило 28,9% від загального обсягу експорту
області, продукти рослинного походження – 13%, готові харчові
продукти – 8,9%, жири та олії тваринного або рослинного
походження – 7,8%.
Найбільша питома вага в загальному обсязі імпорту області
припадала на засоби наземного транспорту, літальні апарати,
плавучі засоби і складала 18,6%, на машини, обладнання та
механізми, електротехнічне обладнання – 15,5%, на полімерні

417
матеріали, пластмаси та вироби з них –13,4%, на недорогоцінні
метали та вироби з них – 8,5%.
Зовнішньоторговельні операції послугами Харківська
область здійснювала з партнерами зі 155 країнами світу.
Більше половини загального обсягу експорту, а саме 52,9%,
припадало на країни СНД, на інші країни світу – 47,1%... .
Країнам СНД було надано послуг на суму 170,1 млн. дол., …
іншим країнам світу – 151,5 млн. дол.
Обсяг послуг, наданих країнам ЄС, дорівнював 61,2 млн. дол.
Його питома вага в загальному обсязі експорту послуг області
складала 19%.
Основними партнерами в експорті послуг були: серед країн
СНД – Російська Федерація (питома вага в загальному обсязі –
31,3%), Казахстан (13,5%); серед країн ЄС – Греція (5%), Велика
Британія (2,9%); серед інших країн світу – США (9,3%), Індія
(2,4%).
Обсяг імпорту на 84,6% складався з послуг, наданих іншими
країнами світу. Частка країн СНД у загальному обсязі імпорту
становила лише 15,4%. Обсяг послуг, одержаних від партнерів з
інших країн світу, дорівнював 169,1 млн. дол. Імпорт з країн СНД
становив 30,7 млн. дол.
Частка країн ЄС у загальному обсязі імпорту послуг складала
61,1% … . Обсяги їх послуг дорівнювали 122,1 млн. дол.
Найбільшу питому вагу в загальному обсязі імпорту
складали: серед країн СНД – Російська Федерація (питома вага у
загальному обсязі – 11,5%); серед країн ЄС – Велика Британія
(25,8%), Франція (17,3%), Італія (5,7%); серед інших країн світу –
Швейцарія (14,3%), США (3,5%).
У структурі експорту послуг за видами економічної
діяльності найбільше переважали послуги в операціях із
нерухомістю (49,2%), послуги, пов’язані з фінансовою діяльністю
(14,2%), послуги у сфері освіти (12,8%).
В імпорті найбільшу питому вагу становили послуги,
пов’язані з фінансовою діяльністю (42,3%) та операціями з
нерухомістю (28,1%).
Обсяг унесених з початку інвестування в економіку області
прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу) на
31 грудня 2012р. становив 2170,4 млн. дол. США, що … в

418
розрахунку на одну особу населення складає 795,7 дол. З країн
ЄС унесено 1832,0 млн. дол. інвестицій (84,4% загального обсягу
акціонерного капіталу), із країн СНД – 42,5 млн. дол. (2,0%), з
інших країн світу – 295,9 млн. дол. (13,6%).
Інвестиції надійшли з 66 країн світу. До десятки основних
країн-інвесторів, на які припадає більше 93% загального обсягу
прямих інвестицій, входять: Франція – 845,5 млн. дол., Кіпр –
596,1 млн. дол., Велика Британія – 236,7 млн. дол., Беліз –
65,4 млн. дол., Панама – 63,0 млн. дол., Нідерланди – 57,7 млн.
дол., Віргінські Острови (Брит.) – 54,8 млн. дол., Російська
Федерація – 39,4 млн. дол., США – 33,4 млн. дол. та Польща –
29,2 млн. дол.
На підприємствах промисловості зосереджено 380,0 млн. дол.
(17,5%), у т.ч. переробної – 358,5 млн. дол., з виробництва та
розподілення електроенергії, газу та води – 21,6 млн. дол. Серед
галузей переробної промисловості у виробництво іншої
неметалевої мінеральної продукції внесено 146,0 млн. дол.
прямих інвестицій, у виробництво харчових продуктів, напоїв та
тютюнових виробів – 81,4 млн. дол., у хімічну та нафтохімічну
промисловість – 47,6 млн. дол., целюлозно-паперове
виробництво; видавничу діяльність – 35,2 млн. дол.,
машинобудування – 20,9 млн. дол.
У фінансових установах акумульовано 983,7 млн. дол. (45,3%
загального обсягу) прямих інвестицій, в організаціях, що
здійснюють операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та
надання послуг підприємцям – 588,8 млн. дол. (27,1%), у
підприємствах торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів і
предметів особистого вжитку – 107,0 млн. дол. (4,9%).

За повідомленнями «Соціально-економічне становище Харківської

області». – Електронний ресурс: http://kh.ukrstat.gov.ua

20. Сфера послуг

За 2012 р. обсяг послуг, реалізованих споживачам

підприємствами сфери послуг, становив 12158,6 млн. грн. … . Із
загальної суми реалізованих послуг 27,2% або 3309,6 млн. грн. –

419
реалізовано населенню, решта 72,8% (8849,0 млн. грн.) –
підприємствам, організаціям та іншим споживачам. … Серед
послуг, які реалізовані населенню, найбільшим попитом
користувалися послуги пошти та зв’язку. За 2012р. обсяг цих
послуг склав 873,2 млн. грн. (26,4% від усіх послуг реалізованих
населенню). Найбільша питома вага … припадає на послуги
мобільного зв’язку – 50,7%, міського телефонного – 15,2%,
комп’ютерного – 12,2%, міжміського (включаючи міжнародний)
– 5,7%.
Значними залишилися послуги транспорту – 806,0 млн.грн.
(24,4%), з проведенням операцій з нерухомим майном –
694,5 млн.грн. (21%), послуги у сфері культури та спорту,
відпочинку та розваг склали 149,1 млн.грн. (4,5%), з охорони
здоров’я людини – 125,5 млн.грн. (3,8%), освіти – 122,0 млн.грн.
(3,7%), індивідуальні послуги склали 82 млн.грн. (2,5%).

За повідомленнями «Соціально-економічне становище Харківської

області». – Електронний ресурс: http://kh.ukrstat.gov.ua

21. Харківська область

Торгівля й побутове обслуговування. У 1983 у Харківській

області було 10,7 тис. підприємств роздрібної торгівлі й громад.
харчування. Загальний обсяг роздрібного товарообороту
державної і кооперативної торгівлі, включаючи громад.
харчування, 1983 зріс проти 1975 в 1,3 раза. На кін. 1983 в області
діяло 3118 підприємств побутового обслуговування, в т. ч. 698 у
сільській місцевості. Обсяг реалізації побутових послуг 1983 зріс
проти 1975 в 1,7 раза.
Охорона здоров’я. У 1983 в області було 39,5 тис. лікарняних
ліжок (126,9 ліжка на 10 тис. ж.); медичну допомогу подавали
13,9 тис. лікарів (44,8 лікаря на 10 тис. ж.). У Харківській області
262 жіночі консультації, дитячі поліклініки та амбулаторії. У
Дергачівському р-ні розміщений курорт Березiвськi мінеральні
води, у Харківському р-ні – курорт Рай-Оленівка. Основні
лікувальні засоби – слабомінералізована кремниста
гідрокарбонатно-кальцієво-натрієво-магнієва вода, яку

420
використовують для пиття та ванн, озокерит. На тер.
Вовчанського, Харківського, Готвальдівського, Чугуївського р-
нів та в містах Люботин, Південне є будинки відпочинку.
Культура. У 1983/84 навч. р. в області було 1035
загальноосв. шкіл (403 тис. учнів), 49 серед. спец. навч. закладів
(60,5 тис. учнів), у системі профес.-тех. освіти – 57 уч-щ
(36,7 тис. учнів), 21 вищий навчальний заклад, а також
спортивний ф-т Київ. ін-ту фіз. культури (всього – 132,4 тис.
студентів). Вузи: Харківський університет імені О.М.Горького,
Харківський політехнічний інститут імені В.І.Леніна,
Харківський інститут радіоелектроніки імені академіка
М.К.Янгеля, Харківський юридичний інститут імені
Ф.Е.Дзержинського, Харківський авіаційний інститут імені
М.Є.Жуковського, Харківський інститут інженерів залізничного
транспорту ім. С. М. Кірова, Харківський медичний інститут,
Харківський інститут мистецтв імені І. П. Котляревського, ін-ти –
інженерно-буд., зооветеринарний імені М. М. Борисенка (смт
Мала Данилівка Дергачівського р-ну), культури, інженерно-екон.,
пед., громад. харчування, інженерів комунального буд-ва,
механізації та електрифікації с. г., автомобільно-дорожній,
сільськогосподарський, фармацевтичний та художньо-
промисловий.
Працюють 180 наук. установ і проектно-конструкторських
орг-цій: Організації та механізації шахтного будівництва
всесоюзний науково-дослідний інститут, н.-д. ін-ти технології
електромашинобудування, осн. хімії, Харківська астрономічна
обсерваторія, Фізико-технічний інститут АН УРСР, Радіофізики і
електроніки інститут АН УРСР, Кріобіології і кріомедицини
проблем інститут АН УРСР, Рослинництва, селекції і генетики
український науково-дослідний інститут імені В. Я. Юр’єва,
Ветеринарії експериментальної український науково-дослідний
інститут, Тваринництва Лісостепу і Полісся УРСР науково-
дослідний інститут, «Діпросталь», «Діпрококс» та ін. Для
координації фундаментальних теор. досліджень у галузі
природничих, тех. і сусп. наук створено Північно-Східний
науковий центр АН УРСР (до 1981 – Харківський наук. центр АН
УРСР).
У Харківській області діють організації творчих спілок
архітекторів (з 1934), художників (з 1938), письменників (з 1934),

421
композиторів (з 1932), журналістів (з 1959), відділення
Музичного т-ва УРСР (з 1959) та міжобласне Театр. т-ва УРСР (з
1944), 6 державних театрів – Харківський театр опери та балету
імені М.В. Лисенка, Харківський український драматичний театр
імені Т.Г. Шевченка, Харківський російський драматичний театр
імені О.С. Пушкіна, Харківський театр юного глядача імені
Ленінського комсомолу, Харківський театр музичної комедії,
Харківський театр ляльок імені Н.К. Крупської, обл. філармонія,
цирк.
У 1983 в області було 1247 масових б-к (фонд – 27,4 млн.
одиниць зберігання). Серед найбільших книжкових зібрань –
Бібліотека харківська наукова імені В. Г.Короленка (близько
6 млн. одиниць зберігання) б-ка Харківського ун-ту (понад 3 млн.
одиниць зберігання).
В області 1134 клубні заклади, 1169 кіноустановок з платним
показом, 6 держ. музеїв – Харківський історичний музей (філіали
– краєзнавчі музеї в Краснограді й Ізюмі, відділ – Музей рад.-
чехосл. дружби в с. Соколовому Готвальдівського р-ну),
Харківський художній музей, Худож.-меморіальний Рєпіна І.Ю.
музей в Чугуєві, Літ.-меморіальний музей Г.С.Сковороди в
с. Сковородинівці Золочівського р-ну (див. Сковороди Г.С.
музеї); крім того, 212 музеїв [у т. ч. Таранівський музей бойової
слави широнінців (Готвальдівський р-н), Пархомівський
історико-худож. музей (Краснокутський р-н) та ін.] і музейних
кімнат, що працюють на громад. засадах; 21 музею присвоєно
звання народного. При культурно-освітніх закладах – 9,5 тисячі
колективів художньої самодіяльності, в яких беруть участь понад
147 тис. аматорів, 74 колективи удостоєно звання народних.
Серед художніх колективів Харківської області – народні
самодіяльні хорові колективи Золочівського районного будинку
культури, Катеринівського сільського будинку культури
Лозівського р-ну, академічна хорова капела Богодухівського
районного будинку культури, нар. самодіяльна чоловіча капела
ветеранів Великої Вітчизн. війни та працюючої молоді м. Валки,
нар. самодіяльний ансамбль бандуристів й агіткультбригада
Красноградського районного будинку культури, нар. самодіяльні
хореографічні колективи Вовчанського й Первомайського
районних будинків культури.

422
 Велику культурно-освітню роботу проводять палаци
культури тракторного й електромеханічного з-дів, а також
будівельників імені О. М. Горького в Харкові, клуби Зміївської
ДРЕС (Готвальдівський р-н), заводу ім. Дзержинського – в Ізюмі,
радгоспів «Глобівський» Краснокутського р-ну, ім. 60-річчя
Великого Жовтня Чугуївського р-ну, обл. наук.-методичний
центр нар. творчості і культурно-осв. роботи, обласний
міжспілковий Будинок самодіяльної творчості та ін.
Широкого розвитку набуло самодіяльне образотворче й
декоративно-ужиткове мистецтво. В області працюють бл. 700
самодіяльних художників і майстрів нар. творчості. Серед них –
самодіяльні художники засл. майстри нар. творчості
Г.П.Чернишенко та А.С.Гунько, художник по малюнку на
бересті, засл. майстер нар. творчості Б.І.Чурилов (усі в Харкові),
учасники багатьох респ., всесоюз. і міжнар. виставок
декоративного мистецтва різьбяр Б.А.Лубенець (с. Артемівка
Чугуївського р-ну), самодіяльний художник О.П.Золотухін,
майстер худож. в’язання й вишивання Ф.М.Соколовська (усі – в
Харкові).
Серед позашкільних закладів Харківської області – 2 палаци
й 38 будинків піонерів і школярів, 39 станцій юних натуралістів і
юних техніків, екскурсійно-туристська станція, 29 дит. спорт.
шкіл, дит. парк, дит. стадіон, дит. залізниця «Мала Південна».
Працюють видавництва: «Соціалістична Харківщина» –
обкому Компартії України, «Прапор» – респ. вид-во системи
Держкомвидаву УРСР та при Харків. ун-ті – видавничого
об’єднання «Вища школа». Виходять обл. газети –
«Соціалістична Харківщина», «Красное знамя» та «Ленінська
зміна», міська «Вечірній Харків», 25 районних газет; літ.-худож.
та громад.-політ. журнал «Прапор». У Харкові міститься
Книжкова палата УРСР імені Івана Федорова. Обл. к-т по
телебаченню (працює по 3 програмах) і радіомовленню (працює
по 5 програмах). Телецентр у Харкові.
Трудящі Харківщини підтримують економічні, наукові та
культурні зв’язки з трудящими Познанського й Калішського
воєводств ПНР (1976).
За матеріалами енциклопедичної статті: Харківська область //
Українська Радянська Енциклопедія. / За ред. М. Бажана.
– 2-ге вид. – К. УРЕ, 1974- 1985.

423
 22. Перспективы агротуризма
в Харьковской области

Проблемы сельских территорий характерны не только для

стран постсоветского пространства, но и для многих развитых
европейских государств. Вместе с тем, в отличие от последних,
которые имеют определенный опыт их решения, в
постсоциалистических государствах делаются лишь первые шаги
на этом пути.
Существовавшая в советское время практика отождествления
аграрного сектора и сельских территорий привела к тому, что
сельская местность, социальная инфраструктура, сельский
социум в Украине активно деградируют.
Агротуризм обладает мультипликационным эффектом: его
развитие способствует становлению других секторов сельской
экономики, связанной с облуживанием туристов. Именно это
является основой для формирования в сельских регионах
туристических кластеров. Влияние агротуризма на развитие
сельских территорий является многоаспектным, поскольку
охватывает как экономические (расширение специализации
крестьянских хозяйств), так и социальные (дополнительный
заработок, улучшение благоустройства сельских поселений)
аспекты жизнедеятельности сельского населения.
Ассортимент услуг, которые может предоставлять
агротуризм, постоянно увеличивается. Уже сегодня туристы в
сельской местности могут получать такие виды услуг: сплав по
рекам, велотуристические путешествия, лыжные походы,
верховая езда, наблюдение за животными, сбор ягод, грибов,
лекарственных растений, плавание и купание, фотоохота,
лицензированная охота и др.
Приводим пример объявления с приглашением отдохнуть в
сельской усадьбе «Колобанька» в Валковском районе.
«Сосновый бор и дубовая роща, зеленые овражки, где растет
и изобилует разнообразие целебных трав ... Именно среди этой
роскоши природы, на берегу живописного водоема, в тени ив, и
находится наша усадьба «Колобанька».
В усадьбе к Вашим услугам:
 Банька на дровах, мангал, купель с холодной
родниковой водой

424
  Большая терраса и беседка на воде
 Экскурсии по историческим местам
 Празднование украинских народных и календарных
праздников
 Участие в мастер-классах
 Рыбалка
 Походы в лес за грибами, ягодами, целебными травами
 Организация развлекательной программы по Вашим
пожеланиям (квесты, корпоративы, день рождения и
т.д.)
На мастер-классах можно научиться готовить народные
блюда, изготавливать изделия из дерева, вышивать лентами и
плести из бисера, для детей предложим создать собственные
соломенные игрушки и фигурки из теста. В рамках отдыха в
усадьбе «Колобанька» можно освоить основные классические
занятия сельских жителей. Например, пользоваться серпом и
косой, рубить дрова, ловить рыбу, собирать грибы и ягоды и
многое другое. Вас ждут путешествия в дворцово-парковый
комплекс Шидловских-Духовских, который расположен на
берегу реки Мокрый Мерчик, интересные истории рода
Шидловских, тайны каменных баб и ритуальных захоронений
ІІІ века до н.э. (Скифские курганы). Также приглашаем Вас
вместе с нами праздновать Новогодние и Рождественские
праздники с колядками и вертепом, Крещение с купанием в
освященной купели, Масленицу с веселыми забавами и Ивана
Купала».

За матеріалами сайту «Зелёный туризм» [Електронний ресурс]. –

Режим доступу:http://www.ruraltourism.com.ua/?a=viewfarm&id=765.

23. Наука та інновації

У 2011р. виконанням наукових та науково-технічних робіт у

Харківській області займалися 189 організацій та підприємств, у
яких працювали 21,8 тис. працівників основної (науково-
технічної) діяльності (дослідники, техніки, допоміжний персонал
та інші працівники) … .

425
 Переважна більшість працівників (47,0%) зосереджена в
організаціях галузевого профілю, 38,3% – у наукових установах
академічного профілю, 10,3% – у вищих навчальних закладах і
4,4% займалися заводською наукою.
Число спеціалістів, які виконували наукові та науково-
технічні роботи (дослідники і техніки), склало 14,2 тис. осіб; з
них до категорії дослідників належали 11,6 тис. осіб, техніків –
2,6 тис. осіб. Серед цих спеціалістів науковий ступінь доктора
наук мали 621 особа, кандидата наук – 2643 особи.
Фінансування внутрішніх витрат організацій та підприємств
області на виконання наукових і науково-технічних робіт у
2011р. здійснено на рівні 1751,0 млн.грн. Значну частину
надходжень – 38,8% – забезпечили вітчизняні замовники
(організації підприємницького та державного секторів, сектора
вищої освіти та приватних некомерційних організацій);
держбюджетні асигнування забезпечили 30,4% суми всіх, більша
половина з яких (66,9%) була спрямована на виконання наукової
частини державних, міжгалузевих і галузевих програм, заходів і
завдань з пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки; з
іноземних джерел надійшло 23,5% коштів.
У загальному обсязі виконаних наукових та науково-
технічних робіт (1963,0 млн.грн.) власними силами організацій
(підприємств) виконано робіт на суму 1879,3 млн.грн. Переважну
більшість цих робіт складали науково-технічні розробки –
1101,3 млн.грн., обсяг фундаментальних досліджень становив
332,4 млн.грн., прикладних – 277,0 млн.грн., науково-технічних
послуг – 168,6 млн.грн.
У 2011 р. інноваційною діяльністю у промисловості було
зайнято 146 підприємств або 18,4% від загальної кількості
обстежених промислових підприємств області проти
161 підприємства (або 19,7%) у 2010 р.
Загальний обсяг інноваційних витрат промислових
підприємств області склав 806,0 млн.грн. Найбільшу частку в
обсязі витрат (83,1%) у 2011 р. становили витрати на придбання
машин, обладнання та програмного забезпечення для
інноваційних цілей.
Як і у попередні роки, у 2011р. основним джерелом
фінансування витрат на інновації були власні кошти підприємств.

426
Їх частка в загальному обсязі фінансування інноваційних витрат
становила 92,5%.
Із загальної кількості промислових підприємств області, які
займалися інноваційною діяльністю у 2011 р., упроваджували
інновації у виробництво 139 підприємств або 95,2% з тих, що
займалися інноваціями. У 2011 р. було освоєно 169 інноваційних
видів продукції, з яких 83 – належить до машин, устатковання,
приладів, апаратів тощо. Також у виробництво впроваджено
708 нових технологічних процесів, з них 45 – маловідходні та
ресурсозберігаючі.
Обсяг інноваційної продукції, реалізованої промисловими
підприємствами області впродовж 2011р., становив
1328,9 млн.грн. або 2,4% від загального обсягу реалізованої
промислової продукції.

За матеріалами статистичного щорічника

«Харківська область у 2011 році»

24. Технополіс «П’ятихатки»

У Радянському Союзі Харківська область посідала третє

місце за високотехнічним промисловим виробництвом. І сьогодні
нас відрізняє високий науково-технічний рівень: 18 установ
Національної академії наук України, 31 ВНЗ III-IV рівня
акредитації, 4 національні наукові центри, 52 академіки і
86 членів-кореспондентів, які представляють Харківщину в
національній і галузевих академіях наук. Виконанням наукових
та науково-технічних робіт у Харківській області займаються
210 підприємств та організацій з 23,1 тис. працівників, з яких
12,6 тис. відносяться до категорії дослідників, включаючи
621 доктора наук і 2814 кандидатів наук.
Проект створення Технополісу «П’ятихатки» є ключовим
проектом із розвитку регіональної інфраструктури трансферу
технологій у бізнес.
Мета створення технополісу «П’ятихатки»: формування
ринкових механізмів і відповідної інноваційної інфраструктури,
здатних перетворити науково-технічний потенціал регіону в

427
основний ресурс суспільного виробництва та забезпечити
випереджаючі темпи економічного розвитку Харківської області
в епоху економіки знань.
Технополіс «П’ятихатки» створюється на базі агломерації,
що об’єднує розташований на півночі м.Харкова район
«П’ятихатки», села Родичі та Черкаська Лозова Дергачівського
району Харківської області.
Основним видом діяльності працездатного населення, що
проживає в даній місцевості, є науково-технічна діяльність
завдяки тому, що в П’ятихатках знаходиться найбільший в
Україні центр ядерної фізики і фізики твердого тіла –
Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний
інститут» (ННЦ ХФТІ), до складу якого входять: «Інститут
фізики твердого тіла, матеріалознавства і технологій», «Інститут
фізики високих енергій і ядерної фізики», «Інститут плазмової
електроніки і нових методів прискорення», «Інститут фізики
плазми», «Інститут теоретичної фізики», «Науково-технічний
комплекс «Ядерний паливний цикл», «Науково-виробничий
комплекс «Відновлювані джерела енергії та ресурсозберігаючі
технології».
Крім того, на території мікрорайону «П’ятихатки»
знаходяться Інститут високих технологій і Фізико-технічний
факультет Харківського національного університету
ім. В.Н.Каразіна, а також працюють численні інноваційні
компанії та Українсько-Російський технопарк «Слобожанщина»,
створений у вересні 2011 року для комерціалізації наукових
розробок.
Чисельність населення агломерації складає більше ніж
22 тис. чоловік, територія – понад 600 га., агломерація має зручне
транспортне сполучення: через її територію проходить харківська
окружна дорога та міжнародна автомагістраль Харків-Москва.
Агломерація має всі характеристики, властиві технополісу: в
її економіці провідну роль відіграють наукові інститути, що
розробляють нові технології, які відповідають пріоритетним
напрямам розвитку науки і техніки України, а також
виробництва, які використовують у своїй виробничій діяльності
інноваційні технології. Обсяг виробленої тут науково-технічної
продукції у вартісному вираженні становить більше ніж 50% від

428
загального обсягу продукції всіх господарюючих суб’єктів,
розташованих на території агломерації.
Усі три селища вже мають відповідну інженерну й соціальну
інфраструктуру, що дозволяє мінімізувати фінансові та часові
витрати на реалізацію проекту створення технополісу. І в той же
час на території агломерації є вільні майданчики для будівництва
нових лабораторних, виробничих і офісних будівель, що дозволяє
залучати інвестиції без тривалих узгоджень і процедур зміни
цільового призначення земельних дідянок.
Пріоритетні види діяльності технополісу «П’ятихатки»:
 Ядерні технології в енергетиці та охороні здоров’я.
 Енергозбереження та нові технології виробництва
енергії.
 Біотехнології, біомедицина та фармація.
 Нові матеріали та нанотехнології.
 Інформаційно-комунікаційні технології.
 Приладобудування.
 Авіація, верстатобудування, інноваційна мехатроніка.
 Нові технології в агропромисловому комплексі.
З метою розвитку інфраструктури впровадження інновацій на
додаток до існуючих наукових інститутів на території
технополісу «П’ятихатки» планується створити Міжнародний
центр трансферу технологій «Інтегро» – офісно-лабораторна
будівля для розміщення інноваційних компаній та представництв
міжнародних корпорацій, на території якого також будуть
знаходитися наступні якірні орендатори, що сприяють
формуванню інноваційної інфраструктури:
 Центр прототипування та колективного доступу до
високотехнологічного обладнання «Впровадження».
 Бізнес-інкубатор «Колиска геніїв» для розміщення
Start-Up та Spin-out компаній.
 Центр маркетингових послуг та субконтрактації.
 Рекрутингове агентство «брейнстормінг».
 Бізнес-школа «Економіка знань».
 Постійно-діюча виставка інноваційних розробок
«Енергія зростання».

429
  Фасіліті менеджмент компані (Facility Management) –
компанія з управління нерухомістю та інженерною
інфраструктурою.
 Фонд посівних інвестицій «Бізнес-старт» – для
фінансування Start-Up та Spin-out компаній на
початковій стадії їх створення.
 Венчурний фонд «Слобожанські інновації» – фонд
венчурного капіталу для фінансування розвитку
інноваційних компаній.
 IT-парк «Інтелелектроніка» – технопарк, що володіє
комплексної інфраструктурою для прискореного
зростання інноваційних високоприбуткових IT-
компаній, які займаються розробкою програмного
забезпечення, створенням мікроелектронної техніки та
наданням послуг у сфері інформаційно-комунікаційних
технологій. На території IT-парку «Інтелелектроніка»
перебуватиме Дата-центр «Інтерком» з
високошвидкісним підключенням до магістральних
каналів зв’язку та забезпеченням цілодобового й
цілорічного функціонування встановленого ІТ-
обладнання.
 Лабораторії та дослідні виробництва, створювані
інноваційними компаніями на території технополісу.
Для реалізації проекту створена Координаційна рада
Технополісу «П’ятихатки», до якої разом із представниками
Кабінету Міністрів України, Харківської обласної державної
адміністрації, Харківської міської ради, Національної академії
наук України ввійшли експерти, що спеціалізуються по кожному
з напрямів діяльності технополісу. Окремі підприємства,
створення яких заплановано на території Технополісу
«П’ятихатки», будуть створювати або зі 100% іноземним
капіталом, або у формі спільних підприємств, співзасновником у
яких разом із зарубіжними стратегічними інвесторами виступить
Комунальне підприємство «Індустріальний парк «Рогань»
Харківської обласної ради, яке виконує функції регіонального
агентства економічного розвитку Харківської області.

430
 Загальний обсяг інвестицій, запланований для реалізації
проекту, становить $189,9 млн. і включає такі самостійні
інвестиційні проекти:
 Будівництво Міжнародного центру трансферу
технологій «Інтегро» – офісно-лабораторної будівлі,
площею 20 тис.м.кв. з Центром прототипування та
колективного доступу до високотехнологічного
обладнання «Впровадження» – $62,5 млн.
 Будівництво IT-парку «Інтеллектроніка», площею
12 тис. кв.м. та Дата-центру «Інтерком» – $20,3 млн.
 Створення Фонду посівних інвестицій «Бізнес-старт»
для фінансування Start-Up та Spin-out компаній –
$5,0 млн.
 Створення венчурного фонду «Слобожанські інновації»
для інвестування у високоприбуткові інноваційні
компанії – $100,0 млн.
 Інвестування в такі проекти на території Технополісу:
Центр маркетингових послуг та субконтрактації,
Рекрутингове агентство «брейнстормінг», Бізнес-школа
«Економіка знань», компанії з управління нерухомістю
та інженерною інфраструктурою Технополісу –
$2,1 млн.
Чиста приведена вартість (NPV) сукупності базових проектів
технополісу оцінюється в 150 млн. дол США протягом 7 років із
терміном окупності близько 5 років. Внутрішня норма
прибутковості проекту (IRR) складе 21%.
Частка держави та регіональних інвесторів у проектах, які
будуть реалізовані на території Технополісу П’ятихатки, варіює
від 0% до 51%.
Проект створення Технополісу П’ятихатки буде реалізований
на території мегаполісу Харків і Дергачівського району
Харківської області.
Об’єкти Технополісу «П’ятихатки» планується побудувати
протягом 24 місяців, термін їх експлуатації - не менше 30 років.

За матеріалами сайту «Территория эксклюзивных возможностей»

[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://technopolis5.com/ukr/about

431
25. Українсько-російський технопарк «Слобожанщина»

29 червня 2011 року в Москві відбулося підписання

установчих документів Українсько-російського технопарку
«Слобожанщина».
Заснування Українсько-російського технопарку
«Слобожанщина» – це успішна реалізація першого етапу проекту
з розвитку інноваційно-інвестиційної інфраструктури Харківської
області «Енергія інновацій».
Мета створення Українсько-російського технопарку:
формування середовища активної взаємодії вчених і підприємців
України та Російської Федерації з метою комерціалізації
наукових розробок, створення умов для прискореного розвитку
високотехнологічних напрямків виробництва й перетворення їх в
основну рушійну силу економічного зростання Слобожанщини.
Спеціалізація Українсько-російського технопарку
«Слобожанщина»:
 Ядерні технології в енергетиці та охороні здоров’я.
 Нові технології в агропромисловому комплексі.
 Енергозбереження і нові технології виробництва
енергії.
 Біотехнології, біомедицина та фармація.
 Авіація, верстатобудування, інноваційна мехатроніка.
 Нові матеріали та нанотехнології.
 Інформаційно-комунікаційні технології.
 Приладобудування.
Передумови створення Українсько-російського технопарку
на території Харківської області:
 Високий рівень компетенції персоналу ВНЗ,
інноваційних компаній та науково-дослідних інститутів
Харківської області.
 Високий потенціал 300000 харківських студентів, які
генерують інноваційні ідеї та зацікавлені у створенні
Start-Up компаній.
 Підтримка харківської ініціативи створення
Українсько-російського технопарку Президентами
України та Російської Федерації …

432
  Активне просування Харківською облдержадміні-
страцією інноваційно-інвестиційної моделі розвитку
регіону
Структура Українсько-російського технопарку, що
створюється:
 Міжнародний центр трансферу технологій «Інтегро» –
офісно-лабораторна будівля для розміщення
інноваційних компаній та представництв міжнародних
корпорацій.
 Бізнес-інкубатор «Колиска геніїв» для розміщення
Start-Up компаній.
 Центр патентних досліджень і бенчмаркінгу.
 Постійно-діюча виставка інноваційних розробок
«Енергія росту».
 Дата-центр «Інтерком» для аутсорсингу інформаційно-
комунікаційних послуг.
 Рекрутингове агентство.
 Фонд посівних інвестицій «Бізнес-старт».
 Венчурний фонд «Слобожанські інновації».
 Центр прототипування та колективного доступу до
високотехнологічного обладнання «Впровадження».
 Центр маркетингових послуг і субконтрактації.
 Лабораторії та досвідчені виробництва, що
створюються інноваційними компаніями на території
технопарку.
Об’єкти технопарку планується розмістити на майданчику
ПАТ «ФЕД». На початковому етапі для організації технопарку
ПАТ «ФЕД» надасть 600 м2 офісних приміщень і 1400 м2
виробничих площ для розміщення Центру прототипування та
колективного доступу до високотехнологічного обладнання.
Бізнес-модель технопарку включає поєднання трьох типів
бізнес-процесів:
 управління нерухомістю;
 інвестиційну діяльність щодо фінансового забезпечення
реалізації інноваційних проектів;
 надання повного комплексу бізнес-послуг з метою
мінімізації непрофільних видів діяльності інноваційних
компаній.

433
 Напрямки робіт технопарку:
 Пошук бізнес ідей, технологічних розробок, ноу-хау та
інноваційних проектів, відбір найбільш перспективних
для реалізації в Українсько-російському технопарку.
 Формування команд для реалізації інноваційних
проектів, включаючи менторів і стратегічних партнерів.
 Підготовка бізнес-планів інноваційних проектів.
 Сприяння в залученні початкових інвестицій і
створення Start-Up.
 Надання офісних приміщень і лабораторно-виробничої
інфраструктури.
 Надання інноваційним компаніям повного комплексу
допоміжних послуг: від секретарських послуг і клінінгу
до патентного пошуку, бухгалтерського обліку та
міжнародного маркетингу.
 Сприяння в залученні венчурного капіталу на стадії
зростання компанії.
 Юридичний захист об’єктів інтелектуальної власності
та авторських прав власників.
 Надання техумов для будівництва інноваційними
компаніями власних лабораторних і виробничих
об’єктів на території технопарку.
 Лобіювання законодавчих ініціатив з надання
учасникам технопарку податкових пільг, лобіювання
інтересів резидентів технопарку на міжнародному рівні.
 Проведення міжнародних конференцій, випуск
друкованих і електронних видань, просування бренду
Українсько-російського технопарку «Слобожанщина»
та інноваційних розробок його резидентів на
закордонних ринках.
 Навчальні послуги з підготовки менеджерів проектів.
Українсько-російський технопарк створюється у формі
публічного акціонерного товариства, засновниками якого з
української сторони виступають:
 Публічне акціонерне товариство «ФЕД» – лідер
комерціалізації інноваційних розробок у сфері
авіабудування;

434
  Харківський національний університет імені
В.Н.Каразіна – один з найстаріших університетів
Європи;
 Харківський національний університет
радіоелектроніки – провідний університет України у
сфері розробки та впровадження інформаційно-
комунікаційних технологій;
 Комунальне підприємство Харківської обласної ради
«Індустріальний парк «Рогань», яке виконує функції
агентства економічного розвитку Харківської області.
З російської сторони засновниками Українсько-російського
технопарку виступають:
 Бєлгородський державний університет – національний
дослідницький університет Російської Федерації,
найбільший ВНЗ Бєлгородської області.
 Російські промислово-фінансові групи, що
розширюють свою міжнародну діяльність.

За матеріалами сайту «Украинско-российский технопарк

«Слобожанщина». Сообщество созидателей инноваций [Електронний
ресурс] – Режим доступу:http://ukr-rus-technopark.com/index.php/рус/about

26. Освіта

На кінець 2011 р. в області працювало 642 дошкільні

навчальні заклади. Чисельність дітей, які були охоплені
дошкільним вихованням, складала 71,5 тис. осіб.
В області працювали 888 загальноосвітніх навчальних
закладів: 876 денних, 12 вечірніх (змінних). Чисельність учнів
відповідно склала 224,6 тис.: у денних – 220,0 тис., у вечірніх
(змінних) – 4,6 тис. Крім того, 9 загальноосвітніх навчальних
закладів тимчасово призупинили свою діяльність.
Кількість професійно-технічних навчальних закладів склала
54 одиниці, в яких навчалися 17,2 тис. учнів і слухачів.
Підготовку фахівців з вищою освітою за професійним
спрямуванням здійснювали 70 вищих навчальних закладів (ВНЗ),

435
з яких заклади І-ІІ рівнів акредитації складали 33 одиниці, ІІІ-
ІV рівнів акредитації – 37 одиниць. Розподіл ВНЗ за типами
склався таким чином: 9 технікумів, 6 училищ, 16 коледжів,
10 академій, 21 університет, 8 інститутів. У ВНЗ усіх рівнів
акредитації на початок 2011/12 навчального року навчалось
238,3 тис. осіб, що на 6,8% менше, ніж торік.

За матеріалами статистичного щорічника

«Харківська область у 2011 році»

27. Культура, відпочинок, спорт і туризм

На кінець 2011р. в області працювали 2 концертні організації,

7 стаціонарних професійних театрів, 33 музеї, 847 бібліотек,
698 закладів культури клубного типу, 122 демонстратори фільмів,
державний цирк, зоопарк та державна телерадіомовна компанія.
Концертні організації провели 581 концерт, у тому числі для
дітей – 193. Кількість слухачів – 96,2 тис. осіб. Протягом року
театрами проведено 1605 спектаклів. Загальна кількість глядачів
склала 399,6 тис. осіб.
Діяли 33 музеї, з них 32 (97,0%) були відчинені для
відвідування. Загальна кількість предметів основного фонду
музеїв склала 474,3 тис. одиниць. Протягом року відвідали музеї
області 1132,7 тис. осіб, з них 524,0 тис. учнів, слухачів і
студентів. У сільській місцевості працювали 5 музеїв, які
відвідали 81,7 тис. осіб.
На території області функціонувало 93 оздоровчих заклади:
15 санаторіїв, 8 санаторіїв-профілакторіїв, 70 баз та інших
закладів відпочинку. У м. Харкові знаходилось 12 санаторно-
курортних закладів. Оздоровчі заклади області розташовані на
території загальною площею 432,92 га.
В оздоровчих закладах протягом звітного періоду (з 1 жовтня
2010 р. по 30 вересня 2011р.) було оздоровлено 57,5 тис. осіб, з
них діти – 9,5 тис. осіб. Протягом тривалого часу відпочило та
відновило своє здоров’я 45,8 тис. осіб, протягом одного-двох днів
відпочило 11,7 тис. осіб. У літній період 2011 р. відпочило та
відновило здоров’я 23,4 тис. осіб, з них діти складали 22,0%. У

436
санаторіях протягом тривалого часу було оздоровлено 19,5 тис.
осіб (з них 15,1% – діти). У санаторіях для хворих на туберкульоз
– 2,6 тис. осіб (з них 29,0% – діти).
Протягом звітного періоду в оздоровчих закладах області
оздоровлювалися іноземні громадяни з країн колишнього СРСР
(Росія, Грузія, Білорусь та інші країни) і дальнього зарубіжжя
(Німеччина, Ізраїль). Їх кількість склала 0,7 тис. осіб.
Оздоровлення та відпочинок у санаторно-курортних
(оздоровчих закладах) протягом звітного періоду забезпечували
2648 працівників, у тому числі 163 лікарі, 403 особи середнього
медичного персоналу та 2082 особи іншого медичного персоналу.
За підсумками літнього оздоровлення в дитячих закладах
оздоровлення та відпочинку, розташованих на території області,
оздоровлено 105,8 тис. дітей, більшість із них (99,8%) – мешканці
області.

За матеріалами статистичного щорічника

«Харківська область у 2011 році»

28. Пріоритетні проблеми сталого розвитку

Харківської області

Сталий розвиток у стратегії регіону розуміється у двох

значеннях: 1) як гармонійний розвиток трьох складових:
соціальної, екологічної та економічної; 2) як спроможність
регіону розвиватися по визначеній траєкторії, не виходячи за
порогові значення параметрів, незважаючи на зовнішні збурення.
Згідно з рекомендацією ООН усі країни світу та їх регіони
при визначенні своєї стратегії повинні ґрунтуватися на концепції
сталого розвитку. Концепція сталого розвитку регіону базується
на положенні, що якість життя людей і стан суспільства
знаходяться під впливом сукупності соціальної, економічної й
екологічної сфер.
Оцінка сталого розвитку регіону здійснюється за його
складовими по таких компонентах:

437
 І. Сталий економічний розвиток:
 макроекономічний;
 фінансовий;
 зовнішньоекономічний;
 інвестиційний;
 науково-технологічний та інноваційний;
 енергетичний;
 виробничий;
 продовольчий.
ІІ. Сталий соціальний розвиток:
 доходи та витрати;
 безробіття;
 забезпеченість житлом;
 демографія та стан здоров’я;
 споживання продуктів харчування.
ІІІ. Сталий екологічний розвиток:
 атмосферне повітря;
 вода;
 відходи.
У свою чергу кожна з компонент складових сталого розвитку
регіону оцінюється за допомогою часткових показників, які
об’єднаються в інтегральний показник.
Для визначення пріоритетності вирішення проблем сталого
розвитку регіону використовується теорія економічної безпеки,
яка передбачає порівняння часткових показників з їх пороговими
значеннями (статична оцінка), а також оцінку динаміки ступеня
та напрямку їх зміни.
До першочергової пріоритетності вирішення проблем сталого
соціального розвитку Харківської області було віднесено такі:
зниження захворюваності населення; зниження дитячої
смертності; збільшення розміру пенсій; збільшення природного
приросту населення; до другої черги пріоритетності – покращання
раціону харчування населення за рахунок збільшення
споживання: фруктів і ягід; овочів і баштанових; молока та
молочних продуктів; забезпечення населення житлом; до
третьої черги пріоритетності – покращання раціону харчування
населення за рахунок збільшення споживання: картоплі; м’яса та
м’ясопродуктів; яєць; збільшення оплати праці; зменшення
частки витрат домогосподарств на харчування.

438
 До першої черги пріоритетності вирішення проблем сталого
економічного розвитку Харківської області віднесено такі:
підвищення інноваційної активності підприємств; збільшення
обсягів реалізації інноваційної продукції; збільшення інвестицій в
основні засоби промисловості; збільшення виробництва
сільськогосподарської продукції (риби та рибопродуктів; фруктів
і ягід; м’яса та м’ясопродуктів); до другої черги пріоритетності –
збільшення науково-технічного персоналу; збільшення
диференціації торгових країн-партнерів; вирівнювання
зовнішньоторговельного сальдо; зниження фінансової залежності
регіонів; збільшення виробництва продукції машинобудування;
зменшення частки прямих іноземних інвестицій у загальному
обсязі інвестицій; зниження енергоємності продукції;
диференціація часток паливно-енергетичних ресурсів у
загальному споживанні; збільшення виробництва молока та
молочних продуктів; до третьої черги пріоритетності –
стимулювання винахідницької активності й збільшення експорту
продукції високих ступенів переробки; зменшення рівня інфляції;
збільшення обсягу інвестицій в основний капітал.
До першої черги пріоритетності вирішення проблем сталого
екологічного розвитку Харківської області було віднесено такі:
зменшення кількості наявних відходів І-ІІІ класів небезпеки; до
другої черги пріоритетності – зниження викидів шкідливих
речовин в атмосферне повітря; до третьої черги пріоритетності –
зниження частки забруднених зворотних вод у загальному
водовідведенні.

За матеріалами Стратегії сталого розвитку

Харківської області до 2020 року. –
Електронний ресурс: http://kharkivoda.gov.ua/uk/article/static/id/243

29. Місто Харків

… Харків – обласний і районний центр, один із найбільших

індустріальних, культурних і наукових центрів країни. У місті
розміщено близько 300 промислових підприємств, на яких
трудиться понад півмільйона робітників, тобто кожен третій

439
житель міста. У галузевій структурі промислового комплексу
міста провідна роль належить машинобудуванню та
металообробці, харчовій, легкій промисловості й виробництву
будівельних матеріалів. Добре розвинені такі галузі, як хімічна,
поліграфічна та деревообробна, а також електроенергетика.
Площа Харкова – 306 км2, у ньому проживає 1428 тис. чол.
(на 1.01. 1978 р.). За чисельністю населення він займає друге
місце на Україні після Києва і шосте місце в СРСР після Москви,
Ленінграда, Києва, Ташкента, Баку.
Найбільш розвиненою галуззю промисловості Харкова є
машинобудування та металообробка. Харківський
машинобудівний вузол найбільший у республіці. Високу питому
вагу в загальносоюзному поділі праці має Харків з
енергомашинобудування, тракторобудування, верстатобудування
та транспортного машинобудування. Харків не випадково
називають містом машинобудівників. Він дає 1/5 частину
баштових кранів, понад 2/3 бульдозерів, 1/6 частину велосипедів
та багато іншої продукції.
Тут працює один із найбільших у країні тракторний завод
ім. С. Орджонікідзе. У місті є ряд спеціалізованих заводів-
суміжників, тісно пов’язаних із кооперування з ХТЗ:
моторобудівний «Серп і молот», тракторних двигунів, завод
«Поршень». Перехід на серійне виробництво нового трактора Т-
150 сприяв розвитку спеціалізованих заводів у різних містах
області – Куп’янську, Лозовій, Чугуєві, Дергачах.
Виробництво турбін, генераторів та енергетичного
обладнання здійснюється на таких заводах: турбінному
ім. С.М.Кіров, «Електроважмаш» ім. В.І.Леніна,
«Електромашина». Електро-енергетичне машинобудування
представлено заводами ХЕЛЗ, ХЕМЗ, електроапаратний та ін.
Найбільші підприємства транспортного машинобудування –
заводи ім. В.А.Малишева, велосипедний ім. Г.І.Петровського,
авіаційний ім. Ленінського комсомолу. У Харкові працює
виробниче об’єднання з верстатобудуванню на чолі з
верстатозаводом ім. С.В. Косіора.
Широкий розвиток у місті набуло виробництво інструменту,
підшипників і приладів. Близькість до металосировинних баз і
Донбасу сприяли розвитку важкого машинобудування. Великі

440
підприємства цієї галузі – заводи «Світло шахтаря», підйомно-
транспортного обладнання ім. В.І.Леніна, екскаваторний,
дорожніх машин. Виробництво машин і устаткування для різних
галузей народного господарства і побутових машин налагоджено
на заводах «Кондиціонер» ім. 50-річчя СРСР, комунального
машинобудування, «Гідропривід», холодильних машин,
«Електробритва» та ін. У місті здійснюється великий ремонт
машин і устаткування.
У Харкові розвинена поліграфічна промисловість. Тут
працює один із найбільших у республіці поліграфічний комбінат,
книжкова фабрика ім. М.В.Фрунзе, ряд друкарень. Добре
розвинені галузі легкої промисловості (текстильна, трикотажна,
швейна, шкіряно-взуттєва й хутрова), різноманітні галузі
харчової індустрії (жирова, м’ясна, молочна, хлібопекарська,
кондитерська, пивоварна та ін.) За обсягом продукції, що
випускається харчова промисловість займає друге, а за
чисельністю робітників – третє місце після машинобудівної та
легкої промисловості. Великими підприємствами галузі є
м’ясокомбінат, жиркомбінат, молочний комбінат, вісім
хлібозаводів, кондитерське об’єднання «Кондитерпром» та ін.
Великий розмах будівництва в Харкові викликав значне
зростання промисловості будівельних матеріалів, яка спирається
на багату й різноманітну сировинну базу області та сусідніх
районів. У Харкові зосереджено більше десяти заводів із
виробництва залізобетонних конструкцій і виробів, працює
найбільший у країні плитковий завод ім. 8-ї річниці Жовтня.
Налагоджено велике виробництво стінових, покрівельних і
в’яжучих матеріалів, гіпсу та сухої штукатурки.
Хімічна й деревообробна промисловість, електроенергетика
та інші галузі обслуговують потреби провідних галузей
промисловості та населення міста. Електроенергію підприємства
отримують від місцевих електростанцій ТЕЦ-3 і ТЕЦ-4,
Зміївської ДРЕС і Есхар. Енерго- і теплопостачання Харкова
значно покращаться з уведенням в експлуатацію потужної ТЕЦ-5.
Покращенню водопостачання сприятиме великий водовід із
каналу Дніпро – Донбас. Це найбільші будови десятої п’ятирічки
для індустріального міста.

441
 Продукція індустріального Харкова експортується в
60 зарубіжних країн .
Харків – не тільки великий індустріальний, а й важливий
науковий і культурний центр країни. У місті розміщені наукові
установи, у тому числі 55 науково-дослідних і 46 проектних
інститутів, 36 конструкторських і технологічних бюро. Кожна
п’ята наукова установа і кожний сьомий учений України працює
в Харкові. 80-тисячний колектив науковців Харкова нараховує у
своїх рядах 500 докторів і понад чотири з половиною тисячі
кандидатів наук.
Харків посідає третє, після Москви та Ленінграда, місце в
країні за кількістю вищих навчальних закладів: 21 вуз,
39 середніх навчальних закладів, 27 профтехучилищ і 186 шкіл
різних типів.
Харків – один із найбільших центрів культури та мистецтва
республіки. У місті шість театрів, філармонія, цирк, понад
70 палаців культури й клубів, більше 20 кінотеатрів, три музеї,
900 бібліотек та інші культурно-освітні заклади.

За статтею: Харьковская область (экономико-географическая

характеристика) А. П Голиков., В. П. Благов // Экономическая география. –
К.: Вища шк., 1980. – Вып. 28; 1981. – Вып. 30. – С.118-121.

442
 Духовна культура Слобожанщини

1. Народна дума «Вдова Сірчиха-Іваніха» 444

2. Народна дума «Кошовий Іван Сірко» 446
3. Початок української журналістики в Харкові 448
4. Велична постать Тараса… 452
5. Традиції новаторства від Курбаса до Жолдака 453
6. Душа співає 456
7. Кукольный мир театра 459
8. На пам’ять про наші часи (Нові пам’ятники) 461
9. Світ над нами (Харківський планетарій) 463
10. Театр починається з…театру 465
11. Скарбниця художнього музею 469

443
 1. Народна дума “Вдова Сірчиха-Іваніха»

В городі Мерефі жила вдова,

Старенькая жона Сірчиха-Іваниха.
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала,
Тільки собі двох синів мала:
Первого сина – Сірченка Петра,
Другого сина – Сірченка Романа.
Вона їх до зросту держала
І ще од них слави-пам’яті по смерті сподівала.
Як став Сірченко Петро виростати,
Став своєї мати старенької питати:
«Мати моя, старая жоно!
Скільки я у тебе пробуваю,
Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю;
Нехай би я міг знати,
Де свойого отця Сірка Івана шукати».
Вдова стара промовляє: «Пішов твій отець
До стародавнього Тору пробувати,
Там став він свою головку козацькую покладати».
То вже Сірченко Петр[о] теє зачуває,
Пилипа Мерефіянського з собою підмовляє,
Голуба Волошина за джуру у себе має.
Стали вони до стародавнього Тору приїжджати,
Отамана торського Яцка Лохвицького пізнавати.
Отамане торський Яцко Лохвицький, із куреня виходжає,
Словами промовляє, Сірченка Петра пізнавав:
«Сірченку Петре! Чого ти сюди приїжджаєш?
Десь ти свойого отця Івана шукаєш?»
Сірченко Петро словами промовляє:
«Отамане торський Яцко Лохвицький!
Я сім год пробуваю – отця свойого,
Сірка Івана, в очі не видаю».
То вже Сірченко Петро з козаками опрощення принімає,
До трьох зелених байраків прибуває.
Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:
«Сірченку Петре! Не безпечно себе май,

444
 Коней своїх козацьких од себе не пускай».
А Сірченко Петро на теє не повіряє,
Під тернами-байраками лягає-спочиває,
Коні свої козацькі далеко од себе пускає,
Тільки Голуба Волошина до коней посилає.
Турки теє забачали, із тернів, із байраків вибігали,
Голуба Волошина у полон до себе брали і ще словами
промовляли:
«Голубе Волошине! Не хочем[о] ми ні твоїх коней вороних,
Хочем[о] ми добре знати,
Щоб твого пана молодого ізрубати».
Голуб Волошин словами промовляє:
«Турки! Коли можете ви мене од себе пускати,
Могу я сам йому з плеч головку зняти».
Турки того дознали, Голуба Волошина од себе пускали.
Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,
Словами промовляє: «Сірченку Петре, пане молодий!
На доброго коня сідай, між турками поспішай!»
Не успів Сірченко Петре між турки-яничари вбігати –
Міг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти.
Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,
З плеч головку козацьку знімали.
Козацьке тіло посікли-порубали.
Козаки стародавнії тоє забачали,
На добрії коні сідали,
Турок побіждали,
Козацьке тіло позбирали,
До стародавнього куреня привозили,
Суходіл саблями копали,
Шапками, приполами землю носили,
Козацькеє тіло схоронили.
Отаман торський Яцко Лохвицький теє зачуває,
До вдови старенької Сірчихи-Іванихи в город у Мерефу
письмо посилає.
Сірчиха-Іваниха письмо читає,
К сирій землі крижем упадає,
Словами промовляє:
«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

445
 Первая печаль – що я сім год пробувала,
Сірка Івана в очі не видала;
Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає;
Третяя печаль – що Сірченко Роман умирає».

Українські народні думи та історичні пісні. /Упорядники:

П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. – К.: Видавництво
Академії наук УРСР. – 1955, 700 с.

2. Народна дума «Кошовий Іван Сірко»

І
– Хто ж воно був той Сірко?
– Кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце, бувало,
вийде із куреня та й гука на свойого хлопця: «Ану, хлопче, візьми
пістоль, стань отам та стріляй мені в руку!» Той хлопець візьме
пістоль та тільки – бу-у-ух! йому в руку. А він візьме в руку
кулю, здаве її та назад і кине. Вони, ті запорожці, всі були
знайовиті...
II
Сірко великий воїн був. Той знав, хто що й подума. Ото там,
по тім боці Дніпра, були татари, магомет жив. Та як задумають
вони, було, воювать, то Сірко і каже козакам:
– Собирайтесь докупи, бо на нас уже орда піднімається!
Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по
руці, так і кожі не розруба – тілько синє буде. Не то що кулею, а
шаблею! Уже татари які міри против нього робили, так нічого не
зробили. Вони його шайтаном так і прозвали...
III
Давно, дуже давно це було, ще за запорожців та за кошового
Сірка. Пройшло чимало років, як жив Сірко, і хоч його не стало, а
слава його не пройшла і не пропала. Він був на ворогів страшний
і немилостивий, а для християн – напроти, був дуже добрий.
Один раз запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про
те та зразу й набігли на Січ, та й почали там хазяйнувати. Як
хотіли, так і хазяйнували: усіх православних християн забрали та
й повели в полон. Женуть їх, а вони, бідні, не хочуть йти та

446
плачуть, та ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не
вдаряють та нагайками їх підганяють. Як ось прочув про те
кошовий Сірко. Зараз і кинувсь з козаками в погоню за татарами,
визволяти християн. Та летить, як птиця! Добіг близько до татар,
та баче, що їх дуже багато, а козаків дуже мало, і давай
хитриться: спинив свого коня та й крикнув до козаків:
– А стійте, братця, підождіть, не ворушіться! Ті спинились,
стоять, не ворушаться. Він тоді скочив з коня, дав його другому
козакові, а сам – кувирдь! та й зробився хортом і побіг до татар.
Татари бачать – хорт, та красивий такий, дуже подобався він їм.
Узяли вони його, нагодували, приручили до себе. А як стали ті
татари оддихати, то той хорт поробив їм так, що вони всі
поснули. Тоді він назад, до козаків, та знов – кувирдь! і вп’ять
зробивсь чоловіком. Кинувсь тоді з козаками на татар, усіх їх
вирубав, а християн вернув назад, на городи. Християни дуже
подякували Сіркові та й пішли собі додому щасливо, а Сірко з
своїми козаками став гуляти по-прежньому.
IV
Він по-справжньому не Сірко, а Сірентій Праворучник
звався. Як умирав Сірентій, то дав такий заповіт, щоб у нього
одрізали праву руку та аж сім год возили її за собою:
– Коли я вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її з
собою сім год. І куди ви будете повертати, там буду й я воювати.
Якщо будете возити мою руку, то ще права рука моя буде вами
руководствувати. А як сім год пройде, то ви одкопайте мене та
приложіть мою руку мені в мою труну. Ото ж Сірентія рука й
ходила аж сім год по військах. А на восьмому році розкопали
Сірентія та й приложили до нього праву руку, як вона була. Так
ото він через те не Сірко, а Сірентій Праворучник.
– А як обсадите могилу округ деревами, то буде вам од мене
велика заплата; а як порушите мою могилу, то буде вам од мене
велика пригода.
І справді, ця могила Сірентія робити коло неї не дасть, ніяк
не дасть. Орав тут якось один чоловік на трьох парах волів та до
неї наблизивсь. Так усі пари його волів як уплутались докупи та
так збились, що ніяк не можна було їх розтягти. Збіглись усі
люди з села – аж ніяк не можна. А він тільки й того, що до неї
наблизивсь.

447
 V
Сірко три рази умирав у сімдесятих годах, а всього йому 210
годів. Він як умира було, то й каже: «Оце вам три пузирки з
водою. Першим пузирком сприснете – оживу; другим пузирком
сприснете – стану дивиться; а третім сприснете – устану і піду у
тридцяти годах». Тоді трави такі сильні були; ото і вода зроблена
булла із таких трав. Так як умре, то його клали у гній і на треті
сутки одгрібали та сприскували водою. Як із першого пузирка
сприснули – ожив; з другого сприснули – став дивиться, а з
третього сприснули – устав і пішов. Ото так до трьох разів він
робив. А в послідній раз він як умер, то велів себе спалить і попіл
геть пустить, а руку велів одрубать і носить три годи, а потім
положити в могилу. Ото та могила і єсть у Капулівці.

Апанович Олена. Розповіді про запорізьких козаків / Олена Апанович. –

К.: Дніпро, 1991. – 342 с. За матеріалами сайту:
http://shkolyaram.narod.ru/per_ta_leg24.html

3. Початок української журналістики в Харкові

«Я можу через давність називати себе харківським жителем,

оскільки Харків є місце, куди з 1787 року, коли я був у ньому
вперше, линуть мої бажання після закінчення будь-яких
мандрів». Колись вразили ці слова Івана Вернета, швейцарця за
походженням, який у двадцятирічному віці, на початку 1780-х
років, приїхав із Франції до Росії, щоб стати читцем полководця
Олександра Суворова. Уродженець зовсім іншої землі,
вихованець іншої культури, він згодом відкрив для себе
Слобожанщину як другий дім і як середовище, яке найбільше
сприяло розквіту його літературного таланту. Особистість
абсолютно неординарна, вільна від суспільних шаблонів, за
способом життя Іван Вернет нагадував українських мандрівних
філософів і проповідників. Свій одяг він носив 17 років і
перешивав шість разів, а все його багатство легко вміщалося в
невеличку валізу, у якій головною цінністю була бібліотека –
Вергілій, Горацій, Руссо, Стерн.

448
 Свого часу Іван Вернет був запрошений до роботи в
харківському журналі «Украинский вестник» і став одним з
найбільш яскравих представників української журналістики
початку ХІХ століття – явища так само неординарного, як і він
сам.
Традиційно вважається, що журналістика постає лише тоді,
коли загальна література досягає певного рівня розвитку. Харків
у цьому плані абсолютно вибивається з правил: у нас було все
навпаки. У 10–20-х роках XIX століття Слобожанщина ще не
мала достатньо розвинутої літератури, проте саме наше місто
дало початок українській журналістиці, саме в Харкові побачили
світ перші періодичні видання України.
Каталізатором стало відкриття Харківського університету.
Він дав авторів: І.Срезневського, Г.Квітку, П.Гулака-
Артемовського, В.Масловича, Р.Ґонорського, Є.Філомафітського,
інших постатей, навколо яких оберталася університетська
інтелігенція. Він дав читача: університет як осередок духовного
прогресу наче магнітом притягав до Харкова творчу молодь. Він
дав і перші сюжети, адже за відкриття університету життя нашого
міста зазнавало бурхливих змін, а в повітрі витали нові ідеї і
надії, які потребували осмислення і суспільного обговорення.
Згідно з «Уставом про цензуру 1804 року» при університеті
було створено власний цензурний комітет, який мав право на
цензуру всіх творів, що виходили в Харківському навчальному
окрузі. Комітет складався з деканів усіх відділень, а лекторами
цензури були університетські професори, ад’юнкти та магістри.
Тобто контроль за періодичними виданнями фактично було
покладено на місцеву наукову еліту. Крім того, університет мав
право на власну друкарню, в якій друкувалися не лише місцеві
науково-літературні видання, але й майже вся харківська
періодика першої половини ХІХ століття.
Завдяки цим обставинам періодика, що виникла у глибокій
імперській провінції, за рівнем не поступалася столичній. У 1810-
1820-х роках у Харкові виникло дві газети – «Харьковский
еженедельник» і «Харьковские известия» та чотири журнали –
«Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Украинский
домовод» та «Украинский журнал». Кожне з цих видань було по-
своєму унікальним явищем для того часу. Наприклад,
«Харьковский еженедельник» (1812) став першим в Україні

449
періодичним виданням, а «Харьковские известия» (1817-1823)
довгий час залишалися єдиною газетою. Досить промовистий
факт: у 1816 році в усіх провінційних містах Росії всього
видавалося сім літературних журналів, і два з них були
харківські, що почали виходити одночасно, – «Украинский
вестник» і «Харьковский Демокрит».
Харківська преса була заснована майже виключно з
ініціативи місцевих діячів, часто всупереч офіційним урядовим
розпорядженням. Ці видання не були копією столичних, навпаки
– прагнули задекларувати свою національну приналежність і
зорієнтованість на місцевого читача, що й відбивали їхні назви –
«украинский», «харьковский». Це також великою мірою
зумовлювало їхню велику популярність.
Харківська періодика розповсюджувалася не лише в
губернії, а й далеко за її межами. Наприклад, місячник
«Украинский вестник» поширювався по всій Слобідській Україні
й на півдні Росії, а також у Петербурзі, Москві, Ризі, Варшаві,
Тифлісі та інших містах. Про рівень цього журналу свідчить хоча
б той факт, що частину його наукових матеріалів
передруковували навіть столичні видання – «Вестник Европы»,
«Дух журналов» та інші. «Украинский вестник» виходив
протягом чотирьох років накладом до 500 примірників. Якщо
зважити, що тиражі навіть столичних журналів середини 1830-х
років – «Московский наблюдатель», «Телескоп» – коливалися від
400 до 600 примірників, то наклад провінційного харківського
видання 1816-1819 років виглядає досить солідно, якщо не
сказати більше.
Журнал мав літературний та науковий розділи, друкував
краєзнавчі матеріали та дрібні інформаційні замітки з життя
Харківської губернії, вів листування з читачами. На його
сторінках обговорювалися актуальні для того часу наукові
проблеми. Наприклад, у 1818 році велася полеміка з приводу
опублікованої в журналі сенсаційної праці професора
Харківського університету Андрія Дудровича «Про тваринний
магнетизм». «Тваринним магнетизмом» учасники дискусії
називали вчення, яке значно пізніше, вже у ХХ столітті, стало
відомим як психоаналіз.
Тут вперше друкує свої україномовні твори П.Гулак-
Артемовський. Байки «Пан та Собака», «Солопій та Хівря»,

450
«Дещо про Гараська» та інші назавжди залишилися в історії
української літератури і відтіснили на другий план його
російськомовні вірші.
Харківські витоки має й українська театральна критика.
Першою ластівкою була стаття «Харківський театр», надрукована
у № 12 «Украинского вестника» за 1817 рік. Це був огляд
харківського театрального репертуару, в якому вщент було
розбито п’єсу князя О. Шаховського «Казак-стихотворец», що
викликала обурення публіки через штучність характерів,
надуманість ситуацій та далеку від народної мову акторів.
Показово, що «Украинский вестник» став і першим у Росії
XIX століття виданням, що було офіційно заборонено. З
Харковом пов’язано і виникнення української галузевої
журналістики: часопис «Украинский домовод» було присвячено
проблемам ветеринарії. Його видавцем, редактором та головним
автором був німецький професор Федір Пільгер, який очолював у
Харківському університеті кафедру лікування тварин. Про зміст
журналу можна судити вже з назв деяких його статей: «Загальна
користь від скотарства та шкода від нехтування ним», «Загальна
користь від скотарства та окремі вигоди для росіян від його
поліпшення», «Про найважливіші хвороби овець». Теми,
актуальні й понині. Худоба на той час визначала ступінь
заможності і поміщика, і селянина, а відтак, журнал користувався
неабияким попитом.
Завдяки виникненню періодики Харківщина всього за кілька
років перетворилася не просто на культурно-освітній, а на
справжній інформаційний центр України, який відіграв величезну
роль у процесі національного усвідомлення. На жаль, уже в
1826 році по розвитку харківської преси було завдано болючого
удару: право університетів на цензуру місцевих видань було
скасовано. Але суспільству вже було зроблено щеплення
громадської думки, і традиції, закладені двісті років тому, не
були втрачені. Про це свідчить весь подальший розвиток
української і, зокрема, харківської журналістики, що відбувається
на підвалинах, закладених засновниками перших часописів.

Михайлин І. Л. Історія української журналістики 19 ст. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://ru.scribd.com/doc/84207176/І-Л-Михайлин-
Історія-української-журналістики-ХІХ-століття-2002.

451
 4. Велична постать Тараса

Харківська інтелігенція завжди

захоплювалася словом Тараса. І саме в
нашому місті був установлений перший в
Україні – другий у світі – пам’ятник
Кобзарю. До речі, перший у світі був
встановлений в 1881 році на півострові
Мангишлак Каспійського моря – саме там
поет відбував заслання в 1850 році.
Доля першого в нашій державі
пам’ятника Шевченку була непростою.
Наприкінці XIX століття – у добу
активізації просвітницького руху в Харкові та відповідного
пожвавлення потоку обвинувачень в «українофільстві» з боку
царського уряду – офіційно зводити пам’ятник Тарасу Шевченку
було дуже ризиковано. За цих умов громадський діяч, меценат і
просвітитель – промисловець і банкір Олексій Алчевський
вирішує встановити його у власній садибі по Мироносицькому
провулку (тепер – вулиця Раднаркомівська) з наміром пізніше
подарувати місту Шевченківський садок із монументом.
Погруддя поета у мармурі в 1898 році виконав відомий
російський скульптор, харків’янин за походженням, професор
Петербурзької академії мистецтв Володимир Беклемішев.
Але пам’ятнику не судилося прикрашати міський садок –
збанкрутілий Олексій Алчевський невдовзі покінчив життя
самогубством, а міське керівництво, повністю підвладне
царському уряду, не наважилося прийняти щедрий дарунок.
Та ідея спорудження пам’ятника Кобзареві не згасла, і через
п’ять років після демонтажу погруддя в садибі Алчевських
одеський скульптор Борис Едуардс запропонував Харківській
управі свої послуги з виготовлення бюсту Тараса Шевченка. На
його пропозицію не відгукнулися. Минуло ще декілька років, і
бюст поета все ж таки з’явився у місті – він був встановлений у
нішу новозведеного Дому земства на Павловській площі (нині –
площа Рози Люксембург) і залишається там і до сьогодні. На
жаль, історія не залишила нам ім’я скульптора.

452
 Лише у двадцяті роки ХХ століття нарешті не залишилося
перешкод для спорудження монумента Кобзарю. Велика
кількість пам’ятників з’явилась у Петрограді, у Москві та інших
містах СРСР і за кордоном. Дослідники говорять, що поетові
споруджено близько 400 пам’ятників по всьому світу. Рішення
про проведення конкурсу і будівництво пам’ятника біля входу до
Саду імені Шевченка було прийнято в 1929 році.
Цей найкрасивіший, найглибший і наймасштабніший у світі
і за формами, і за змістом пам’ятник Кобзарю, що прикрашає
центр нашого міста, виконаний архітектором Йосифом
Ланґбардом та скульптором Матвієм Манізером і закладений
навесні 1934 року – у дні святкування 120-річчя з дня народження
Тараса Шевченка. У Харкові почали спорудження постаменту, а
основна робота, в якій брали безпосередню участь найвидатніші
артисти сцени Харківського драматичного театру імені
Шевченка, що позували Манізеру під час роботи над створенням
скульптурних груп пам’ятника, велася в Ленінграді.
Сьогодні майже неможливо уявити на цьому місці іншу
композицію, яка стала одним із символів міста. Для харків’ян це
не тільки пам’ятник великому Кобзарю, це й пам’ять про
улюблених акторів – Наталію Ужвій, Амвросія Бучму, Івана
Мар’яненка, Олександра Сердюка... Вони постають в образах
Катерини, запорожця, селянина-кріпака і солдата. У кожному з
них – свій Шевченко.

Шинкарьова Т. Н. Т.Г. Шевченко - постать і творчість (до 200-річчя

Кобзаря) / Т. Н. Шинкарьова . [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://donnasa.edu.ua/news_arc.php?lng=u&year=2014&part=2&art=1239

5. Традиції новаторства від Курбаса до Жолдака

Харківський державний український академічний

драматичний театр імені Шевченка – це унікальне явище у
вітчизняному мистецтві, один з найвиразніших, найяскравіших
елементів тієї мозаїки, з якої складається Харківщина. Разом із
нею театр переживав злети, падіння, періоди застою і періоди

453
тріумфу. У цьому сенсі можна сказати, що сцена театру імені
Шевченка – це сцена історії нашого краю, віддзеркалення його
душі. Колись будинок на Сумській вулиці, що зараз займають
шевченківці, було побудовано спеціально для першого в Україні
драматичного театру. Адже цей театр, який вже сягнув вершин
світової слави, дійсно гідний продовжувати давні традиції
мистецького Харкова.
Драматичний театр імені Шевченка почався
з «Березоля». Так називалося мистецьке
об’єднання, засноване в березні 1922 року в
Києві видатним українським режисером,
актором, педагогом, народним артистом
України Олександром Степановичем Курбасом.
Через чотири роки рішенням Уряду УРСР
«Березіль» було переведено до тогочасної
столиці республіки – Харкова. Лесь Курбас
Лесь Курбас оголосив боротьбу з рутиною, штампами,
консерватизмом і зашкарублістю. Новий
театральний сезон він розпочав прем’єрою – гротесковою п’єсою
«Золоте черево» бельгійця Фернана Кромелінка. Але публіка, яка
звикла до класичних постанов, не зустріла сміливі сценічні
рішення Курбаса на «ура». Деякі сприйняли Курбаса як лідера
нового прогресивного театрального напряму, інші – як
руйнівника традицій. Вистава пройшла декілька разів і була знята
з репертуару. Потім були «Жакерія», «Шпана», «За двома
зайцями» – критика та газети інколи віддавали належне
режисеру-новатору, проте публіка вела себе більш ніж стримано.
Перший успіх у харківської публіки прийшов до Леся
Курбаса і «Березоля» із постановкою оригінального спектаклю
«Пролог» за п’єсою Попівського «Напередодні» про події
1905 року. Видатний режисер використав елементи «театру
тіней» і цим викликав справжній інтерес глядачів. У цей час
Курбас нарешті дав визначення свого стилю як «експресивного
реалізму» – методу, який спирався на активне сприйняття,
поєднував яскраву зовнішню форму з насиченим психологізмом і
тяжінням до символізму.
На жаль, період визнання був недовгим. Відчуваючи
необхідність оновлення репертуару, Курбас звернув увагу на

454
творчість Миколи Куліша, гостра критична манера якого йому
дуже імпонувала. Співпраця з Кулішем надала театру нового
напрямку, він отримав назву «філософського театру» – театру
викриття істин і пороків, протистояння духу та нав’язаної ідеї.
31 березня 1928 року відбулася прем’єра спектаклю «Народний
Малахій», яка викликала шквал критики. Почалися нападки на
режисера і театр. Провал ще однієї прем’єри – спектаклю «Мина
Мазайло» – завдав тяжкого удару Лесю Курбасу, так що наступну
виставу – «Маклена Ґраса» – він зміг підготувати тільки через
декілька років.
Життя ставало дедалі жорстокішим до «Березоля». Почалися
1930-ті роки, а з ними масові репресії. Романтичний,
революційний театр Леся Курбаса влада визнала «шкідницькою
організацією» і в жовтні 1933 року Курбаса зняли з роботи. Через
чотири роки великого режисера було розстріляно. Театру надали
ім’я Тараса Шевченка.
Але традиції Курбаса не було втрачено. Його театр виховав
блискучу плеяду акторів, режисерів, художників, сформував нову
школу сценічного мистецтва, почав використовувати оригінальні
методи роботи з акторами. На цій сцені творили такі майстри, як
Іван Мар’яненко, Мар’ян Крушельницький, Амвросій Бучма,
Наталія Ужвій, Євген Бондаренко та інші.
Після Леся Курбаса на протязі двадцяти років театр
очолював його сподвижник, видатний майстер української сцени
Мар’ян Михайлович Крушельницький. Він дещо змінив стиль
театру, але зберіг зв’язки з курбасівською школою. Під проводом
Крушельницького трупа театру входила у п’ятірку найкращих
театральних колективів країни, а в 1947 році театр імені
Шевченка одержав звання академічного.
Життя справжнього митця ніколи не буває легким, але час
усе ставить на свої місця. Так, Лесь Курбас пізнав у Харкові всі
життєві і творчі мінливості долі, але зараз, через багато років,
можна сказати, що свого часу саме курбасівський театр став
символом Українського ренесансу, одним з його найбільш
бурхливих джерел. Не забуте й ім’я засновника «Березоля». Уже
сімнадцять років паралельно з основною сценою в театрі імені
Тараса Шевченка працює мала сцена «Березіль» як шана традицій
і уособлення вічного пошуку нового у творчості.

455
 З жовтня 2002 року Український драматичний театр очолив
Андрій Жолдак. На той час він уже встиг зарекомендувати себе
як «творчий хуліган-модерніст» у театрах України, Росії, Франції,
Італії, Польщі, Румунії, Словаччини. Дійсно, його вистави – це
завжди епатаж, виклик, своєрідне випробування глядача. Вони
породжують найсуперечливіші думки, дратують і захоплюють
водночас, але як справжні мистецькі експерименти, ніколи не
залишають публіку байдужою. Саме це змушувало багатьох
сумніватися, чи зможе такий сміливий режисер порозумітися з
колективом академічного театру, який звик працювати в іншому
стилі.
Європейські критики вважають Андрія Жолдака одним із
найперспективніших режисерів-експериментаторів, який
пропонує світовій культурі новий тип театру – візуальний,
психофізичний, насичений фантазією, що викликає у глядача
скоріше емоції, ніж роздуми. Свідоцтвом цього визнання стала
премія ЮНЕСКО, яку режисер отримав у жовтні 2004 року. Ця
престижна нагорода була присуджена йому за спектаклі «Місяць
кохання» і «Ґольдоні. Венеція».

Лопата В. В. Театр ім.. Т.Г. Шевченка. –

[Електронний ресурс].– Режим доступу:
http://bibliomiste4ko.kharkiv.ua/material/teatrshevchenko.pdf

6. Душа співає

Харківщина завжди була щедрою на таланти. Тут

народилося чимало видатних особистостей, які формували
мистецьке обличчя нашого краю. Особливе місце серед них
посідають наші землячки: Клавдія Шульженко, Людмила
Гурченко, Євгенія Мірошниченко. Кожна з них – це неповторна
доля, яскравий талант і народне визнання. Кожна з них –
визначна постать у вітчизняній культурі. Але для нас вони, перш
за все, харків’янки, які зросли в цьому місті, ходили цими
вулицями, жінки, якими ми пишаємося.
Пісні Клавдії Шульженко не старіють і не зникають. Час
немовби розкриває їхні нові грані, виявляє глибину, значення,

456
додає їм свіжих барв і відтінків. Пісні Шульженко довгий час
супроводжували людей у житті, допомагали працювати й
перемагати в роки війни. «Синенький скромный платочек» став
для солдатів Великої Вітчизняної війни символом рідного дому,
жіночої вірності, уособленням Батьківщини, яку вони захищали.
Її пісні завжди звучать у День Перемоги як символ радості та
величі духу народу-переможця. Її талант був виплеканий у
Харкові.
Майбутня співачка народилася і прожила велику частину
свого життя на Москалівці, у будинку по вулиці Володимирській.
Розповідаючи про дитинство, Клавдія Іванівна часто згадувала
дворові концерти, які вона влаштовувала зі своїми ровесницями.
З особливо теплими нотками вона розповідала про перші оплески
на її честь. Мабуть, ще в глибокому дитинстві Шульженко
розуміла, що не зможе жити без сцени.
Саме ця впевненість допомогла їй – сімнадцятирічній
дівчині – пройти перші проби в російському драматичному
театрі. Там вона вперше на професійній сцені продемонструвала
свої сценічні та вокальні таланти. Під акомпанемент молодого
Ісаака Дунаєвського, під суворий вивчаючий погляд режисера
театру Миколи Синельникова відбувся її маленький тріумф.
Леґендарна співачка не забувала рідне місто, але приїздила
сюди не часто. Свій останній концерт Клавдія Іванівна дала в
Харкові восени 1977 року. Незважаючи на її вже немолоді роки,
харків’яни побачили на великій сцені Палацу спорту неповторну,
багатогранну артистку й людину. Весела і сумна, сильна і слабка,
піднесена і земна, велична і смішна, проте завжди закохана в
життя – такою була Клавдія Шульженко. Співачкою століття
називали її сучасники.
Ім’ям Шульженко названо дитячу музичну школу. На фасаді
Палацу культури ХЕМЗу є меморіальна дошка: саме на сцені
народного Будинку творчості, як він тоді називався, влітку 1925
року відбувся перший виступ артистки. На Харківщині живуть
рідні та близькі їй люди, серед яких і Борис Агафонов –
засновник і директор музею співачки.
Ще одна данина пам’яті славній землячці – щорічний
Міжнародний фестиваль естрадної пісні імені Клавдії
Шульженко. Цей фестиваль став важливою подією в
мистецькому житті не тільки Харкова, а й України. Починаючи з

457
1995 року, він є візитною карткою Харківщини, окрасою та
гордістю нашого культурного й духовного життя.
Блискучу появу Людмили Гурченко на радянському
телеекрані в комедії «Карнавальна ніч» Ельдара Рязанова добре
пам’ятають люди старшого покоління. Головна героїня фільму,
активістка клубу Олена Крилова, та її пісня «П’ять хвилин» стали
символом Нового року для кількох поколінь радянських глядачів,
принесли молодій актрисі популярність, але не зробили її
акторську долю легкою. Так сталося, що незапланована перерва в
кінокар’єрі актриси продовжувалася багато років. Зараз Гурченко
не жалкує про жодну зіграну роль, а серед численних нагород
почесне місце займає звання Народної артистки СРСР.
У своїх інтерв’ю, книгах актриса завжди згадує Харків.
Дарма, що її спогади здебільшого сумні – голодування і розруха,
важкий для багатьох післявоєнний період. Щоразу, приїжджаючи
до Харкова, Людмила Гурченко йде одним і тим же маршрутом. З
Південного вокзалу по вулиці Карла Маркса, потім Сумська...
Найдорожчим місцем з дитинства залишається школа № 6, де
вона навчилася писати літературні твори. Харків для Людмили
Марківни – це дитинство, батьки, навчання у школі, а також
тяжкі роки війни і визволення міста, пам’ятні місця і вулиці. Тут
під час окупації Харкова відбулися її перші «виступи», глядачами
яких були солдати армії вермахту.
Саме в Харкові, як згадує сама актриса, вона пережила
моменти глибокого горя та безмежного щастя. Ці переживання
потім лягли в основу багатьох ролей. Харків’яни шанують талант
неперевершеної, улюбленої актриси. Людмила Гурченко є для
нас утіленням справжньої харків’янки – гордої, незалежної,
яскравої, талановитої, веселої і завжди, за будь-яких життєвих
обставин, вродливої.
Мистецька доля Євгенії Мірошниченко інша. Вона –
титулована оперна співачка, яку називають «Золотим соловейком
України». Народна артистка СРСР, народна артистка України,
лауреат Державної премії СРСР, Державної премії Української
РСР імені Т.Г.Шевченка, кавалер багатьох орденів, нагород,
серед яких Почесна відзнака Президента України, – усього не
перелічити. Та головна її нагорода – визнання публіки в багатьох
концертних залах України, колишнього СРСР, у країнах Європи,
Азії, Америки.

458
 Євгенія Семенівна народилася на Харківщині, у
Вовчанському районі. У післявоєнні роки відвідувала гурток
самодіяльності під керівництвом Олени Олександрівни Гурченко,
матері Людмили Гурченко. Уже тоді виявився талант співачки –
чисте колоратурне сопрано. По закінченні в Харкові
ремісницького училища вона почала працювати... зовсім не в
театрі, а на радіозаводі, потім – на ХЕМЗі, у пожежній охороні.
Але весь цей час вона співала. У дитинстві влаштовувала
домашні «концерти», згодом, коли не здійснилася її мрія стати
балериною, – у колективі художньої самодіяльності. А
вступивши до Київської консерваторії, вона повністю розкрилася
як співачка.
Євгенія Мірошниченко – оперна зірка світового масштабу.
Завдяки своєму унікальному голосу, артистизму та творчій
майстерності вона багато років підіймала у світі престиж усієї
української музичної культури. Віолетта, Лючія і Тоска, Норма,
Цариця ночі та Снігуронька, Чародійка, Антоніда і Розіна,
Прилепа в її виконанні назавжди ввійшли до скарбниці світового
культурного фонду.
Вона більше двадцяти років викладала в Національній
музичній академії і щиро пишається своїми ученицями. Серед її
заслуг – відкриття Малого оперного театру, який дає шанс
молодим талановитим випускникам Київської консерваторії
побачити велику сцену, як колись уперше побачили її кожна з
наших видатних землячок.

Душа поет // Искусство. Шульженко Клавдия Ивановна

[Электронный ресурс]. Режим доступа: http://chtoby-
pomnili.com/page.php?id=1138

7. Кукольный мир театра

Театр ляльок – це унікальне мистецтво, де актори й ляльки,

співіснуючи разом, створюють на сцені неповторну історію.
Лялька здатна викликати у глядача не менше емоцій, ніж
професійний актор. Та за створенням образу тільки одного такого
героя – важка й копітка робота багатьох людей.

459
 Харківський театр ляльок імені Віктора Афанасьєва
розпочав свою роботу ще в далекому 1939 році. Першим
художнім керівником був Олександр Струменко. Коли
розпочалася війна, театр було евакуйовано до міста Красний Кут,
що в Саратовській області. Повернутися до рідного міста
колектив театру зміг лише у квітні 1944 року. На той час у
Харкові працювала ще одна установа – Обласний театр ляльок,
який також мав великий творчий потенціал. 1949 року трупа
Обласного театру об’єдналася з Харківським театром.
Визначним для театру ляльок став 1952 рік, коли до
установи на посаду художнього керівника прийшов Віктор
Афанасьєв. «Ця видатна людина є легендою театру ляльок. Того
часу не було жодної установи, в якій давали б освіту
професійного лялькаря. Зазвичай це були самоучки, люди, які
мали дар та інтуїтивно відчували, як це мистецтво створюється.
Афанасьєв був саме такою людиною, що називається, мав дар від
Бога», – розповідає Олександр Стогній, завідувач літературно-
драматургічною частиною театру.
Коли Віктор Афанасьєв прийшов працювати до театру, це
була невелика занедбана будівля на Благовіщенському базарі,
більше схожа на дерев’яний сарайчик. Афанасьєв, на свій страх і
ризик, продав усе майно, а потім, лише завдяки власному
завзяттю та бажанню, зміг отримати прийнятне приміщення. Це
була та сама будівля, де нині розташовується Будинок актора.
1968 року театр отримав спеціально реконструйовану споруду, де
до цього містився банк. З того часу театральні ляльки
«мешкають» на всім відомій нині площі Конституції.
Віктор Афанасьєв, будучи амбітним і цілеспрямованим
керівником, мав за мету вивести театр на передові позиції в
ляльковому мистецтві Радянського Союзу. Яскравим взірцем для
нього став Сергій Образцов, легендарний керівник Московського
театру ляльок.
За прикладом Москви, Афанасьєв ініціював створення
музею ляльок у Харківському театрі. Нині цей музей є
найстарішим в Україні, та й по всьому світі подібних закладів
нараховується близько десяти. А на пострадянському просторі
похвалитися більшим багатством колекції може лише той самий
Московський театр ляльок імені Образцова.

460
 Ще одна запозичена ідея з Москви – створення живого
куточка. Ця традиція залишилася в театрі й донині. Куточок має
унікальний сад, а деяких рослин немає навіть у Ботанічному саду.
Значення постаті Афанасьєва є важливою не тільки для театру
ляльок, а й для всієї мистецької діяльності Харкова. Саме йому
належить ідея створення першої в Україні та другої в
Радянському Союзі професійної вищої школи лялькарів.
На відміну від більшості театрів ляльок в Україні, у
харківському театрі приділяється велике значення вечірньому
репертуару для дорослого глядача.
Історичний початок репертуару для дорослих було покладено
1955 року виставою «Чортовий млин». Ця постановка вже більше
п’ятдесяти п’яти років з успіхом проходить на професійній сцені,
зберігається у первозданному вигляді, не втрачаючи своєї
актуальності. Віктор Афанасьєв ризикував, коли поставив
«Чортовий млин», адже харківський глядач мало що знав про
лялькову виставу для дорослих. У музеї театру зберігаються
ляльки, які «грали» у виставі. За час існування спектаклю
змінилося вже три покоління артистів і три комплекти ляльок.
Унікальністю постановки є особлива пластика ляльок, яка
максимально досягає подібності з пластикою людини.
Ще одна визначна вистава – «Майстер і Маргарита» –
протягом тривалого часу залишається візитною карткою театру.
Вистава має власне авторське прочитання легендарного роману
Булгакова, чим не залишає байдужими глядачів.

(Камілла ВОЛКОВА, «Слобідський край»)

8. На пам’ять про наші часи

Пам’ятник. Уже саме звучання слова говорить про

призначення – нести пам’ять про свою епоху наступним
поколінням. Минають століття – змінюється і стиль пам’ятників,
що залишаються у спадок нащадкам.
Цікавими в цьому відношенні є незвичайні пам’ятники, що
з’явилися в Харкові та області останніми роками. Вони не завжди

461
 одразу подобаються харків’янам, але всі вони
згодом займають своє місце в архітектурному
ансамблі Харківщини. Гостей Харкова
першим зустрічає бронзовий отець Федір,
персонаж знаменитого роману Ільфа та
Петрова «Дванадцять стільців». Уже кілька
років його колоритна фігура прикрашає
перон Південного вокзалу. В одній руці
отець Федір тримає чайник, в іншій стискає
лист дружині: «Харків – місто гучне, центр
Пам’ятник отцю Української республіки. Після провінції
Федору здається, начебто за кордон потрапив». При
створенні цієї скульптури Олександр
Табатчиков узяв за основу образ, утілений Михайлом Пуговкіним
у відомій екранізації роману.
Цікавими пам’ятниками наповнений центр Харкова. На
площі Конституції знаходиться один із найромантичніших
пам’ятників – пам’ятник високому мистецтву. Щоб його
побачити, потрібно підняти голову: на даху одного з будинків,
змахнувши смичком, завмер натхненний бронзовий скрипаль.
Прототипом скульптури Сейфаддіна Гурбанова став відомий
альтист Юрій Башмет. «Скрипаль на даху» – це збірний образ,
символ відродження культурних традицій нашого міста,
своєрідна подяка художникам, поетам і музикантам, усім митцям,
які прославляють Харків своїм талантом. Відкриття цієї
скульптури у 2003 році поклало початок щорічному творчому
конкурсу і премії «За безкорисливе і самовіддане служіння
мистецтву».
Не можна не згадати ще про один «професійний» пам’ятник
– фронтовій медсестрі. Цей пам’ятник (перший в Україні) був
відкритий у Куп’янську у вересні 2004 року. Прообразом утіленої
в скульптурі героїні стала Марія Шкарлетова, яка в серпні
1944 року винесла з-під вогню більше ста поранених бійців, а
після війни до кінця свого життя працювала в Куп’янській
районній лікарні. Пам’ятник збірному образу фронтової
медсестри стоїть перед медичним коледжем Куп’янська, що з
недавніх пір носить ім’я Шкарлетової.
Поруч зі станцією метро «Архітектора Бекетова» навесні
2003 року з’явилися бронзові скульптури закоханих, що

462
тягнуться одне до одного в поцілунку. Цей пам’ятник, створений
молодим архітектором Дмитром Іванченком у дусі авангардизму,
багатьма харків’янами був сприйнятий неоднозначно. Однак уже
в день його відкриття сюди приїхали шість пар молодят.
Цікавими пам’ятниками новітньої історії наповнений і Сад імені
Т. Шевченка. Окрасою саду є каскадний фонтан, який було
побудовано до 300-річчя Харкова. У його історії були роки
занепаду, але через півстоліття він пережив своє друге
народження, набув свого первісного вигляду і, як колись, радує
жителів і гостей міста.
У Саду імені Т. Шевченка, на алеї Спортивної слави
Харкова, також установлено найбільший у Європі пам’ятник
футбольному м’ячу – спорудження, гідне Книги рекордів
Гіннесса. На бронзовому м’ячі діаметром більше двох метрів уже
залишили свої автографи відомі футболісти, першим з яких став
Олег Блохін. Ще однією прикрасою саду став пам’ятник
Архістратигу Михаїлу – подарунок Харкову від Києва до 350-
літнього ювілею нашого міста.
Тоді ж, у серпні 2004 року, Харків отримав у дарунок
скульптуру козака Харка – міфологічного засновника столиці
Слобожанщини – роботи Зураба Церетелі, президента Російської
академії мистецтв. Відомий скульптор не взяв за свою роботу
жодної копійки. Цей головний ювілейний монумент став першим
кінним пам’ятником Харкова. Прототипом козака був вершник,
зображений на старовинній картині, гравюра якої міститься у
книзі Дмитра Багалія та Дмитра Міллера «Історія міста Харкова
за 250 років його існування».

Лупіцька В. М. Пам’ятники Харкова: зв’язок часу і культур

(Методико-бібліографічні матеріали) / В.М. Лупіцька. –
Харків, 2010. – 23 с.

9. Світ над нами

У центрі нашого міста знаходиться заклад, де навіть удень

можна побачити зорі та дізнатися про них багато цікавого, –
Харківський планетарій. Це одне з небагатьох місць Харківщини,
для якого визначена не тільки звичайна адреса, але й географічні

463
координати: 50 градусів північної широти, 36 градусів 15 мінут
східної довготи, 130 метрів над рівнем моря.
Планетарій з’явився в Харкові в 1957 році завдяки ініціативі
Миколи Павловича Барабашова, засновника Харківської
астрономічної планетної школи, директора Астрономічної
обсерваторії Харківського університету. А своєю назвою, як і всі
планетарії світу, він зобов’язаний однойменному пристрою, який
дозволяє побачити небо. Наш планетарій – єдиний в Україні,
який було створено методом «народного будівництва», тобто за
допомогою багатьох підприємств і установ області. Причому це
відбулося навіть до початку «космічної ери» – за кілька місяців
до запуску першого штучного супутника Землі. Через кілька
років, у червні 1961-го, планетарій отримав ім’я підкорювача
космосу, льотчика-космонавта Юрія Гагаріна – тут навіть є макет
кабіни першого космонавта.
Гордість закладу – перший у СРСР апарат «Середній Цейсс»
з автоматичним програмним управлінням демонстрації космічних
польотів, що дає можливість спостерігати небо над будь-якою
точкою планети в будь-яку пору року. Тут також є унікальний
рельєфний глобус Землі діаметром два метри (такого великого
макета нашої планети немає в жодному планетарії Європи),
глобуси Марса і Місяця. Крім того, у планетарії можна побачити
макети космічних кораблів і телескопів, стендові виставки з
астрономії та космонавтики, справжні метеорити, спорядження
космонавтів і ще безліч цікавого.
Той, хто не бачив Зоряного залу планетарію, багато втратив,
бо там надзвичайно природно відтворюється зоряне небо. Можна
простежити всі зміни, які відбуваються на небі від заходу Сонця
до його сходу, побачити планети, сузір’я та почути легенди про
те, як виникли їх назви. А картина неба, до речі, дуже точна –
співробітники планетарію запевняють, що навіть досвідчені
астрономи можуть переконатись, що всі 8900 зірок, що
демонструються планетарієм, знаходяться на своєму місці.
Жителі міста майже ніколи не бачать унікальні явища нічного
неба – метеори, комети, полярні сяйва й інші дива, – а планетарій
дарує всім нам таку радість і нові знання.
Лекції – далеко не єдине, що пропонує планетарій. У своїх
стінах він часто приймає форуми, конференції, семінари... Тут

464
діють Космічний ліцей, Астрономічний і Англійський гуртки,
театр «Сяйво», Клуб фанів групи «Queen», Клуб дослідників
НЛО, Школа загальної астрології. Діти та підлітки, які
займаються в астрогуртку, вивчають науку про небо і в класі, і в
Зоряному залі, і біля телескопа. А телескоп тут досить потужний і
дає високу якість зображення – його виготовила і подарувала
Харкову знаменита німецька фірма «Карл Цейсс Йена». Тож
піднявшись в особливе місце планетарію – його обсерваторію, –
можна побачити плями на Сонці, моря і гори Місяця,
спостерігати рух комет і супутників Землі, не кажучи вже про те,
що можна просто милуватися зоряним небом. Може, якраз це
надихає юних астрономів на подальше навчання – більшість із
них пов’язують своє життя з цікавою «зоряною» наукою.

Харківський планетарій : краєзнавчий дайджест до Року астрономії:

для учнів середніх та старших класів /
Харківська обласна бібліотека для дітей; укладач Г. Чєбослаєва; ред.
С.Загревська; комп. набір В. Лопати. – Х., 2009. – 10с.

10. Театр починається з... театру

Театр – невід’ємна частка культури будь-якого народу, як і

література, він завжди посідав провідне місце в культурному
житті харків’ян. Не буде перебільшенням сказати, що Харків став
колискою вітчизняного театрального мистецтва. Починалося все
з ярмаркових балаганів і аматорських вистав учнів Харківського
колегіуму, а наприкінці XVIII століття у місті виник перший в
Україні стаціонарний театр. Його трупа складалася з двадцяти
чоловік, у репертуарі були легкі п’єси і навіть балет. На жаль,
через відсутність в акторів постійного приміщення спектаклі на
деякий час припинилися. Але незабаром П. Ярославський,
перший професійний губернський архітектор, перетворив на
театр дерев’яний павільйон урочистої зали, побудованої ним із
нагоди відвідання Харкова Катериною ІІ. Сталося це у 1791 році.
Спочатку всі ролі в новоствореному театрі виконували
молоді чиновники-аматори, які грали безкоштовно. Невдовзі
з’явилися й перші професійні актори. Театр з успіхом ставив

465
російські та перекладені п’єси: «Недоросль» Д. Фонвізіна,
«Несчастье от кареты» Я. Княжина та інші. Справи театру йшли
добре: двічі на тиждень до нього поспішали глядачі, діяльність
приносила прибуток. Але в 1796 році його було закрито у зв’язку
з десятимісячною жалобою по Катерині ІІ. Актори роз’їхалися,
реквізит було продано, а будинок розібрано. Дмитро Багалій
писав: «Государственный траур прекратил существование нашего
театра». На щастя, ненадовго.
Відродженню театру й початку українського національно-
культурного відродження взагалі сприяло заснування
Харківського університету. Можна вважати, що з того часу
розвиток театру на Харківщині вже не переривався.
У перші десятиріччя XIX століття театр було розташовано в
дерев’яній будівлі неподалік Миколаївського майдану (зараз –
майдан Конституції) . Спочатку і саме приміщення театру, і
переклади п’єс, і гра акторів залишали бажати кращого, але з
приходом до керівництва театром Григорія Квітки-Основ’яненка
становище кардинально змінилося. Саме йому ми маємо
завдячувати високим рівнем вітчизняного театрального
мистецтва в ХІХ столітті. Він не лише подарував театру
безсмертні п’єси, але й організував роботу трупи. Так, саме він у
1816 році запросив до Харкова молодого кріпосного актора
Михайла Щепкіна, який став блискучим виконавцем ролей у
творах російських і зарубіжних авторів.
Особливо сучасники захоплювалися його втіленням на сцені
образу Шельменка-денщика. П’ятирічна робота Щепкіна на
харківській сцені дала йому неоціненний досвід, допомогла
пізніше розкрити свій талант у Москві, стати «реформатором
російського театру». Крім Щепкіна, у тій трупі виступали
талановиті актори Соленик, Чадів, Бабанін, Пряженовська. Місто,
як могло, намагалося поліпшити умови для спектаклів.
Спеціально для театру, завдяки антрепренеру Івану Штейну, було
побудовано дерев’яний будинок із триярусною глядацькою залою
(місце, де стояв будинок, – це початок сучасної вулиці
Пушкінської).
Тут трупа провела майже двадцять років. Потім в історії
харківського театру відбулася важлива подія – спорудження для
нього першої кам’яної будівлі. У 1839 році Харківська міська

466
рада виділила в оренду Людвіґу Млотковському, тодішньому
розпоряднику театру, ділянку під забудову. Невдовзі театр було
зведено за проектом професора Харківського університету
Андрія Тона на гроші, позичені купцем Кузіним. У новому театрі
був чотириярусний зал, що вміщував 800 глядачів. І хоча лунали
скарги на не зовсім довершену акустику та занизькі стелі, театр
мав велику перевагу перед попередніми приміщеннями – він
опалювався, а також освітлювався стеариновими свічками. Ця
будівля в реконструйованому вигляді збереглася й донині – це
Український драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка.
Піднесення харківського театру припало на 1867-1881 роки.
Трупа поповнилася новими видатними акторами (серед них
М.Рибаков, І.Дранше, М.Ладіна та інші), змінився й репертуар –
замість французьких водевілів з’явилися драми та комедії кращих
сучасних вітчизняних авторів. Особливим успіхом користувалися
п’єси Г.Квітки-Основ’яненка та І.Котляревського. Постановка
україномовних п’єс тривалий час залишалася під забороною, і
лише в 1883 році в Харкові стало можливим створення
української театральної трупи – першої в Україні.
Від того часу розвиток театру в нашому місті був бурхливим
і невпинним. Харківська сцена притягала провідних акторів Росії
та Європи. До нас приїжджали на гастролі Сара Бернар, Елеонора
Дузе та інші всесвітньо відомі театральні зірки.
За півтора століття, з часів виникнення першого кам’яного
театру, харківська театральна школа дала багато видатних акторів
і митців, еволюціонувала від однієї з кращих провінційних сцен
Російської імперії до своєрідного «законодавця моди» сучасного
театрального мистецтва.
Але вже в ХІХ столітті одного драматичного театру для
Харкова було замало. Опера, оперета, балет розвивалися за
своїми законами, а Харків, як і колись, багато в чому визначав
шляхи розвитку театрального мистецтва.
Понад 130 років тому в Харкові на розі Єкатеринославської
вулиці та Лопанської набережної було споруджено Оперний
театр. Першою виставою в ньому стала опера М.Глинки «Життя
за царя». Згодом на сцені театру відбулися прем’єри опер
М.Лисенка «Різдвяна ніч» і «Утоплена», С.Гулака-Артемовського
«Запорожець за Дунаєм». Тут проходили постійні вистави за

467
участю Федора Шаляпіна, з цих стін вийшов знаменитий тенор –
харків’янин Іван Алчевський, який збирав овації найвідоміших
театрів світу. На його сцені співали такі видатні солісти, як
І.Козловський, М.Литвиненко, І.Паторжинський, Б.Гмиря. У
жовтні 1925 року Харківський театр опери та балету першим
серед оперних театрів України отримав статус Національного. З
1991 року театр працює в новому приміщенні – сучасному як в
архітектурному, так і в технічному відношенні.
Харків можна також вважати засновником вітчизняного
дитячого театру. У 1920 році тут почав працювати перший у
СРСР державний театр для дітей при Раднаркомі, який у
1939 році став Театром юного глядача. До речі, деякий час його
головним режисером був учень Л.Курбаса, «березілець»
В.Скляренко. У 1944 році театр було переведено до Львова, але
через 15 років він повернувся до рідного міста і по сьогодні
залишається одним з найбільш яскравих і важливих чинників
естетичного виховання та формування мистецького смаку як
зовсім маленьких харків’ян, так і юнацтва.
Харківський театр ляльок також став першим в Україні.
Його робота розпочалася ще в 1939 році, але майже тридцять
років театр не мав власного приміщення. Утім, це не заважало
йому розвиватися. У 1952 році керівником театру став Віктор
Афанасьєв (його ім’я театр носить з 1998 року). Він зумів зібрати
в театрі кращих художників, письменників, майстрів-лялькарів.
Невдовзі театр реалізував новаторський проект – виставу «Чортів
млин», першу лялькову постанову для дорослих. З того часу
вистави для дорослих – невід’ємна частка репертуару театру.
Традицією для його глядачів стало відвідування відомого далеко
за межами Харківщини музею ляльок, що за кількістю експонатів
поступається хіба що музею свого московського «колеги». У
жовтні 2002 року Харківському театру ляльок ім. В.Афанасьєва
надано статус академічного.
Десятиріччями формував імідж Харкова як однієї з
театральних столиць Академічний російський драматичний театр
ім. О.С.Пушкіна. Заснований у 1933 році «для поширення
російського реалістичного мистецтва», він ставив спектаклі за
творами Чехова та Гоголя, Грибоєдова й Пушкіна, переніс на

468
сцену п’єси радянських драматургів, звертався до європейських
авторів.
Майже 30 років тому театр спіткала біда – пожежа залишила
його без приміщення. Довгі роки трупа тулилася в Будинку
культури працівників зв’язку, і лише восени 2003 року завдяки
спільним зусиллям харків’ян творчий колектив відсвяткував
новосілля, повернувшись на рідне місце до новозбудованого
театру по вулиці Чернишевській.
Сьогодні репертуар театру Пушкіна – це 25 спектаклів
вітчизняної і закордонної класики, що за рівнем постановки й
акторської майстерності не поступаються провідним театрам
Європи.
Мені завжди здавалося, що театральне мистецтво – це
мистецтво не одягати, а знімати маски, що в театрі людина
починає краще відчувати світ і відчувати себе. І з кожним
відвідуванням театру я із задоволенням відмічаю, що в людей, які
сидять поруч мене у глядацькій залі, з кожним новим сюжетним
поворотом, новим прийомом акторської майстерності
просвітлюються обличчя, запалюються очі. Тож театральні
традиції Харківщини постійно збагачуються новими талантами,
яскравими формами, здатними задовольнити вимогливого
харківського глядача.

Березовский Евгений. Театр начинается с совести [Электронный

ресурс]. Режим доступа: http://hghltd.yandex.net/yandbtm?fmode

11. Скарбниця Художнього музею

Небагато міст в Україні можуть похвалитися таким музеєм,

як Харківський художній. Його старовинна й дуже цінна за
складом колекція, що збирається вже майже двісті років, містить
десятки тисяч унікальних творів – від західноєвропейських
майстрів до сучасного декоративно-прикладного мистецтва – і
постійно продовжує поповнюватися новими експонатами.
Колекція Художнього музею символізує єдність творчої думки,
інтелекту та патріотизму, адже чимало людей за час існування

469
музею приносили йому в дарунок свої колекції, збагачуючи його
фонди зразками образотворчого мистецтва світового рівня.
Історія музею почалася в
1805 році, з ініціативи засновника
Харківського університету, відомого
громадського діяча Василя
Назаровича Каразіна. Намагаючись
перетворити університет на центр
освіти, розвитку мистецтв і ремесел
Лівобережної України, він почав
формувати мистецьку збірку, що
лягла в основу університетського
Музею красних мистецтв і
старожитностей. Першою цеглиною у
Іван Сірко на картині створенні збірки стала колекція з
І. Рєпіна «Запорожці
пишуть листа турецькому
2477 гравюр і малюнків
султанові» західноєвропейських майстрів
(Дюрер, Гольціус, Джордано,
Брейгель-старший, Ван Дейк, Буше та інші), які він за
благодійницькі пожертвування придбав у Петербурзі у Фрідріха
Аделунга. Цей прусський вчений майже все своє життя
присвятив роботі в Росії, багато зробив у галузі культури і
фактично став одним із фундаторів вітчизняної музейної справи,
тому він, не розмірковуючи, на пільгових умовах продав музею
новоствореного в Харкові університету свою колекцію. За це
через кілька років Аделунгу було присвоєно звання почесного
члена Харківського університету.
Справу поповнення музейної колекції продовжили
випускники університету Іван Єгорович Бецький і Аркадій
Миколайович Алфьоров. Чиновник для особливих доручень при
канцелярії Московського губернатора Бецький дуже багато
подорожував, а після виходу у відставку оселився у Флоренції, де
цілком присвятив себе вивченню італійського живопису XVI-
XVIII століть. Тоді ж він почав збирати колекцію живописних
творів спеціально для рідного університету. У 1856-1857 роках
він надіслав до Харкова більше п’ятисот творів італійських
майстрів.

470
 Пізніше Бецький придбав і передав до музею та бібліотеки
університету старовинні гравюри, альбоми літографій, цінні
книги з історії мистецтва, монографії про видатних художників.
За численні пожертвування та постійну увагу до просвітницьких
завдань університету Іван Бецький також став почесним членом
Харківського імператорського університету. Колекція іншого
вихованця університету Аркадія Миколайовича Алфьорова,
тонкого знавця та пристрасного збирача творів мистецтва, була
передана університету вже після його смерті, відповідно до його
заповіту. Колекція вражала своїм багатством: 50 картин
голландських майстрів, 420 малюнків і акварелей, три тисячі
гравюр митців XVI-XIX століть різних європейських шкіл.
Зібрання Аделунга, Бецького й Алфьорова є основою відділу
зарубіжного мистецтва Харківського художнього музею і дійсно
вважаються перлинами колекції, що зараз нараховує вже більше
трьох тисяч експонатів. До чудового художнього зібрання довгий
час мали доступ лише викладачі та вихованці університету. У
1861 році колекцію було перетворено на Музей красних мистецтв
і відкрито для широкого загалу.
А з 1886 року в Харкові починає працювати міський
художньо-промисловий музей – перший загальнодоступний
музей в Україні та другий у всій Російській імперії. У 1920 році,
вже за радянських часів, його колекція стала часткою
університетського музею. Заклад одержав ім’я Центрального
художньо-історичного музею загальнодержавного значення. На
той час у музеї вже знаходилися зразки вітчизняного живопису (у
складі колекції Алфьорова було чотири роботи мариніста
І.Айвазовського), але основою для нинішнього відділу
українського і російського мистецтва XVI – початку XX століття
стало саме зібрання художньо-промислового музею, що
орієнтувався, у першу чергу, на вітчизняних митців. І сьогодні в
цьому відділі представлені експонати з тієї колекції: твори
І.Рєпіна, С.Васильківського, М.Ге, Г.Мясоєдова, І.Шишкіна,
В.Сурикова, В.Полєнова та інших.
Отже, ми можемо з упевненістю говорити, що Харківський
художній музей – це наступник і першої в Україні колекції
закордонного мистецтва, що сформувала університетський музей,

471
і першого українського музею, що відчинив свої двері
відвідувачам.
У поповненні музейного зібрання значну роль відіграла
надзвичайно цінна приватна колекція «цукрового короля» Павла
Івановича Харитоненка, націоналізована в 1920 році разом із
музеєм, що знаходився в маєтку Наталівка на Краснокутщині.
1920-1930-ті роки, коли в Харкові сформувалася особлива
культурна ситуація, були й роками розквіту музейної справи.
Створювалися нові музеї, реформувалися старі. За свою історію
ці осередки мистецтва пережили періоди злетів і падінь,
неодноразово змінювали назви. Скажімо, колекція Центрального
художньо-історичного музею 1922 року увійшла до складу
Всеукраїнського соціального музею ім. Артема, а в 1927-му знову
з’явився самостійний «Харківський державний художньо-
історичний музей». З 1934 року, коли до нього приєднали Музей
українського мистецтва, він називався Українською державною
картинною галерею і тільки в 1965 році одержав свою нинішню
назву – Харківський художній.
Напередодні Великої Вітчизняної війни колекція
Української державної картинної галереї нараховувала близько
75 тисяч експонатів і вважалася однією з кращих у Радянському
Союзі. Однак вона не була включена до плану евакуації, у
результаті чого вдалося вивезти та врятувати від мародерів тільки
найкоштовніші експонати – трохи більше чотирьох із половиною
тисяч. Колекція, що залишилася в окупації, була безжалісно
розграбована фашистами, а за кілька днів до звільнення Харкова
в серпні 1943 року загарбники разом із залишками колекції
спалили будинок галереї, що тоді знаходився на вул. Басейній
(нині Петровського), 19.
У 1944 році музей було відновлено. Він розташувався в
будинку № 11 по вулиці Раднаркомівській, де знаходиться і зараз.
Незважаючи на значні втрати воєнного часу, музей залишався
провідним закладом цього напрямку, а його фонди продовжували
поповнюватися. Значну роль у відродженні музею відіграв
харківський художник М.З.Фрадкін, який 1976 року передав туди
свою дивовижну колекцію творів живопису, графіки,
декоративно-прикладного мистецтва. Безумовною окрасою
Харківського художнього музею є також колекція дрібної

472
порцелянової пластики, що її подарувала харків’янка, лікарка
К.М.Шпектор.
Відділ сучасного мистецтва постійно поповнюється
роботами художників Харкова, чия творчість, позначена
тематичною та стильовою різноманітністю, високою
професійною майстерністю, уже стала надбанням українського
мистецтва.
У 1986 році до Художнього музею було приєднано
Пархомівський історико-художній музей, що вважається одним із
найкращих сільських музеїв України. Заснований у 1955 році за
ініціативою вчителя історії, шанувальника старовинної культури
та мистецтва Опанаса Федоровича Луньова, цей музей спочатку
існував при Пархомівській середній школі й мав статус
народного. В експозиції цього «маленького Ермітажу»
представлені старовинні ікони та предмети місцевого побуту,
давньоєгипетська пластика й античне східне мистецтво, роботи
всесвітньо відомих живописців, графіків і скульпторів.
Ще однією філією Художнього музею з 1994 року є Музей
народного мистецтва Слобожанщини. Його колекція – це понад
тисячу зразків старовинного народного мистецтва та робіт
сучасних майстрів. Там можна побачити вишивку, народне
малярство, гончарство, різьблення, народний декоративний
розпис – усе, чим традиційно славилася слобожанська земля.
Отже, Харківський художній музей сьогодні – це унікальний
комплекс, до складу якого входять кілька самобутніх музеїв. За
майже 200 років свого існування він зміг зібрати чудову
колекцію, що зараз представляє мистецьке обличчя Харківщини,
є справжньою скарбницею української культури.

Насредінова Катерина. Харківський художній музей / Катерина

Насредінова. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://ursukhov.wordpress.com/2011/06/30/харківський-художній-музей/

473
 Навчально-методичний посібник

Харківщинознавство

Хрестоматія

Редактор: Писаренко Т.І.

Технічне та художнє оформлення: Семисошенко С.В.

Підписано до друку: 02.07.2014 р.

Тираж: 1000 прим.

Харківська академія неперервної освіти

61057, м. Харків, вул. Пушкінська, 24,
тел./факс (057) 731-21-31,
E-mail: kvnz.hano@gmail.com
Web-сайт: www.edu-post-diploma.kharkov.ua

474