Загадкова подорож

Березень, сонячний ранок, запашна кава на підвіконні..

Зібравши речі, розклавши їх по чемоданах, я відправився на вокзал.
Стоячи в черзі за квитками, вишукана мадам в досить незвичному та
цікавому капелюсі мене запитала:
- Шановний пане, дозвольте поцікавитися, куди плануєте їхати ?
- Тримаю курс до Львова, відповів я.
- Я так і зрозуміла …
Нічого не зрозумівши, я нарешті купив ті квитки та сів на потяг. Їхали
довго, милуючись мальовничими краєвидами, тому фіранки затишного
маленького купе майже ніколи не засмикувалися. З вікна відкривалися
справжні шедеври українського живопису. Ті зелені хвойні ліси, ті
соняшникові лани, мов золотом покриті, та блакить річок, мов небесне
відображення, той вишуканий пташиний спів – все це надихало мене та
тішило мою душу.
Прибув я значить на львівський вокзал, там мене зустріла двоюрідна
тітка Катерина. Вона визвала грузове таксі, бо чемодани були великі, і
тягати їх не дуже то й хотілося. До речі приїхала помаранчева машина.
Це було несподіванкою, бо в нашому місті таких машин я ще не бачив.
Таксист виявився дуже доброзичливим та привітним, як і всі львів’яни.
Він розповів про цікавинку, яка зараз проходить у місті. Це був
сюрреалістичний бієнале молодого кутюр’є з сонячного Батумі. Його
звали Демна Гвасалія. Це досить дивне ім’я здалося мені дуже
знайомим, але я не приділив цьому уваги. Поки слухали мініекскурсію
від таксиста, ми й не помітили, як доїхали до кафе.
В кафе нам видали меню, яке виявилося дуже колоритним. Ми з тіткою
замовили бограч з яловичини, це таке закарпатське рагу, та полуничне
суфле. Все було дуже смачним ! Боже, ми так наперлися, що не могли
встати та їхати далі. Після смачного обіду ми спустились до метро та
поїхали додому, щоб залишити чемодани та не тягати їх з нами.
Трошки відпочивши, ми вирішили поїхати на цю виставу, про яку нам
розповів водій таксі. Я одягнув свій улюблений піджак та ми вийшли
шукати, де ж там той бієнале знаходиться. По дорозі до центральної
площі, ми побачили невеличку стареньку майстерню, яка виробляє
капелюхи. Ми вирішила зайти до неї та запитати, куди нам далі треба
йти. Нас впізнала жінка, яка виносила декілька капелюхів з комори, та
вона мене впізнала ! Вона виявилася тою мадам, яка питала мене на
вокзалі, куди я їду, ще на початку цього дивовижного турне. Вона
розповіла куди нам слід йти, та провела нас. Вона пішла з нами.
Користуючись моментом я з цікавістю запитав у неї:
- Пані, а як ви мене впізнали, і чого ви мене тоді запитали, куди я їду ?
- Все дуже просто, я тоді впізнала малюнок на вашому пальті, та одразу
зрозуміла де ви його купили.
- Але ж я ніколи не був у Львові, мені його тітка подарувала, коли
приїздила на мій день народження, ще у лютому
- Все правильно, це я тобі його купила, але в новому бутику, який
незадовго до твого дня народження відкрився на Ринковій площі,
відповіла тітка Катерина.
- І цей бутик, бренду мого сина, який приїхав з Батумі, відповіла мадам.
- Зачекайте, а його випадково не Демна звати ?
- А ви звідки знаєте, ви знайомі ?
- Ще ні, але я сподіваюся ви нас познайомите. Про його бієнале нам
розповів водій.
- Звісно річ, я вас познайомлю …