ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА ЕСТЕТИКА КАНТА

Трансценденталізм (з лат. - той, що виходить за межі, даний поза

досвідом) - самобутня релігійно-філософська й етична система, яка
розвивала національну філософську традицію в США. Американські
трансценденталісти поділяли думку І.Канта про апріорне знання, яке
нібито одвічно притаманне свідомості і було умовою й основою для
всякого досвіду. Вони вважали, що людська свідомість від народження -
не tabula rasa (чиста дошка); не сприймали капіталістичного накопичення,
протиставляли йому вищі духовні цінності, ставили в центрі Всесвіту
людську особистість, наділену божественною душею, яка не визнає над
собою ніякої влади, окрім закону "я".
Провідні риси трансценденталізму: самозаглиблення та "довіра до
себе", духовна незалежність, божественність людського "я", рівність
людей, заперечення насильства над особистістю, пантеїстичне сприйняття
життя, заперечення культу збагачення, віра в існування "наддуші",
частинки якої містилися в кожній людині.
Трансценденталізм відіграв значну роль у становленні філософських
засад пізнього романтизму США, був світоглядним та естетичним
орієнтиром для Н.Готорна, Г.Мелвілла, У.Уітмена. Незалежно від того,
поділяли американські романтики ідеї Емерсона і Topo чи ні, вони
"відбивали їх безпосередньо чи опосередковано у своїй творчості",
"прогресивні думки, які містилися у творах і виступах
трансценденталістів, не могли не впливати на американську творчу
інтелігенцію".
Отже, трансценденталізм - світоглядне та естетичне підґрунтя,
літературно-філософський орієнтир митців США в 30-50 роки XIX
сторіччя.
 Трансцендентальної естетикою И. Кант назвав своє вчення про
простір і час, яке він також називав наукою «про всіх апріорних
принципах чуттєвості». Слово естетика походить від грецького αϊσυησις,
що означає почуття, відчуття, а слово трансцендентальний
(трансцендентний) - від латинського transcendo, що означає виходжу за
межі. Таким чином, сама назва говорить про те, що вчення Канта
направлено на дослідження позамежних форм сприйняття світу, тобто тих
форм, які людина сприймає з моменту народження (а, можливо, і з
моменту зачаття) на підсвідомому рівні і які в процесі накопичення
життєвого досвіду трансформуються в апріорні, синтетичні поняття, що є
продуктом діяльності людського розуму.
Апріорні поняття (від лат. A priori - з попереднього) - це поняття
логіки і теорії пізнання, що характеризують знання, що передує досвіду і
незалежне від нього. У філософії Канта апріорне знання розглядається як
умова досвідченого знання, що додає йому оформлений, загальний і
необхідний характер.
Говорячи сучасною мовою, Кант приходить до висновку про те, що
людина, як суб'єкт, здатний одержувати інформацію про навколишній світ
за допомогою взаємодії з різноманітними природними об'єктами, що
володіють різною просторово-часової організацією, тільки завдяки тому,
що сам є сложноорганизованной системою. І в той же час образ світу, що
виникає у свідомості людини, носить суб'єктивний (ілюзорний) характер,
оскільки складний спектр взаємодій людського організму, як складної
цілісної системи, обмежується можливостями його структурної
організації. Таким чином, взаємодіючи зі світом, людина будує образ світу
за своїм образом і подобою. Справжня ж суть світобудови для людини є
«річчю в собі», оскільки вона надприродний, непізнавана і недоступна
досвіду.
Філософія І. Канта (1724—1804) започаткувала німецьку класичну
філософію — новий етап у розвитку філософського знання. В основі
"перевороту", здійсненого І. Кантом, покладена ідея творчої активності
суб'єкта пізнання. У другий ("критичний", 70—90-ті роки XVIII ст.) період
творчості І. Кант розробив теоретичні засади пізнавальної діяльності,
заснованої на ідеї активності суб'єкта пізнання. Естетика постає
засадничою в його філософській системі, оскільки розглядається
завершальною ланкою системи трансцендентального ідеалізму. В
гносеології І. Канта вона є висхідною лавкою пізнавального процесу,
оскільки дає "матеріал" (чуттєві сприймання) для діяльності розсудку.
Останній продукує форми пізнання, оформляючи чуттєві враження, і
спонукає розум на творення ідей.
І. Кант в естетиці виділив два різновиди здатності судження: поряд з
уже охарактеризованою здатністю судження про прекрасне філософ
виділяє здатність судження про піднесене. Судження про піднесене
пов'язане з уявленням про безмежність світу й окремих його виявів.
Задоволення від піднесеного більшою мірою зумовлене кількісними
характеристиками об'єкта, а в прекрасному — якісними. Відмінним є
ставлення наших духовних структур до прекрасного та піднесеного. Якщо
краса природи сама по собі є предметом задоволення почуттів, то
піднесене задіює у творення відношення ідеї розуму. В реальному світі ми
можемо знайти предмет, придатний для відображення ідеї піднесеного, що
живе у нашій душі, хоча піднесене стосується лише ідей розуму і не може
мати відповідного собі відображення. Наприклад, вигляд бурхливого
океану не піднесений, а жахливий. Душа має бути сповнена ідей, щоби у
спогляданні стихії зазнати піднесення. Відповідно, піднесене, залежно від
особливостей судження про предмет небайдужості, поділяється на
"математичне" та динамічне піднесене. Перший тип — це осягнення
кількісних характеристик об'єкта; другий — піднесеність людського духу
над масштабними виявами природних стихій. Задоволення від піднесеного
пов'язане з почуттям схиляння та шанування. Це схиляння перед силою
ідей розуму, що несуть образ вічного та надприродного перед силою духу,
що підноситься над стихіями. Трактування категорії піднесеного в
естетиці І. Канта певним чином надихалося ідеями Е. Берка стосовно
сутності піднесеного.
Важливе місце в естетиці І. Канта належить теорії мистецтва.
Мистецтво характеризується як особливий вид творення — "через
свободу, тобто через сваволю, що покладає в основу своєї діяльності
розум. Воно відрізняється від уміння та знання, від ремесла, оскільки в
усіх вільних мистецтвах дух має бути свобідним. І. Кант поділяє
мистецтва на "механічні" й "естетичні". Під поняттям "механічні" мається
на увазі здатність до предметного формування загалом. "Естетичні"
мистецтва, в свою чергу, поділяють на "приємні" та "витончені". Якщо
приємні призначені лише для насолоди та розваги, то витончені сприяють
культурі здатностей душі до спілкування між людьми. Призначення
мистецтва останнього типу І. Кант вбачає не в тому, щоби давати насолоду
лише відчуттям, а також і задоволення розуму. Наголосимо: саме названий
тип мистецтва філософ вважає основним: "естетичне мистецтво як
вишукане мистецтво є таке, яке має своїм мірилом рефлексивну здатність
судження, а не чуттєве відчуття". У справжньому мистецтві доцільність
має поставати невимушеною, тобто органічною у своїй життєвості.
І. Кант чітко розмежовує художній геній ("природний дар
мистецтва") і таланти в сфері науки: геній дає правила, багатий матеріал
для творів мистецтва, хоча обробіток ідей та форма потребують
вихованого школою таланту. Вишукане мистецтво — це мистецтво генія,
хоча неодмінним у ньому є також "дещо механічне, що можна осягнути з
допомогою правил". На останньому важливо акцентувати, оскільки в
естетиці ірраціоналізму, що декларує свій зв'язок з естетикою І. Канта, ця
ідея жодним способом не задіяна, залишена поза увагою. У цій же
площині перебуває ставлення до наслідків художньої діяльності:
характерною рисою ірраціоналізму є відсутність естетичного критерію
оцінки мистецтва. Філософ зауважує: "Краса в природі — це прекрасна
річ, а краса в мистецтві — це прекрасне уявлення про речі". Тут відчутний
перегук з теорією мімесісу Арістотеля, що простежується в такій думці
філософа: "Вишукане мистецтво виявляє свою перевагу в тому, що воно
прекрасно описує речі, які в природі потворні або гидкі". Тобто,
наслідування — в жодному разі не копіювання, а творче осмислення
засобами мистецтва краси природного світу (ідея краси). Думка І. Канта
скеровує нас також до ідеї О. Баумгартена стосовно естетики як науки про
красу мислення.
На підставі аналізу природи геніальності І. Кант розглядає уяву як
продуктивну здатність пізнання. Уява створює ніби другу природу з
матеріалу, що дає йому справжня природа. Властивістю генія є здатність
зображення естетичних ідей.
Згідно з традицією, усталеною від часів Арістотеля, І. Кант подає
класифікацію видів мистецтва, поділяючи їх на словесні, образотворчі й
мистецтва гри відчуттів. Сутність мистецтва, зокрема словесного, філософ
вбачає у тому, що воно не лише "провіщає гру ідеями, а... дає розсудку
живлення і з допомогою уяви оживлює його поняття". Образотворчі
мистецтва, або мистецтва вираження ідей у чуттєвому спогляданні, — це
або мистецтво чуттєвої істини, або мистецтво чуттєвої видимості. В
основу обох, так само як і в основу мистецтва поезії та красномовства,
покладена естетична ідея — архетип, прообраз. Щодо мистецтва
вишуканої гри відчуттів (музика та мистецтво фарб), йдеться не лише про
зовнішні враження, а й про дію судження стосовно форм і гру багатьох
відчуттів. Критерієм цінності твору слугує визнання його прекрасною
грою відчуттів, тобто визнання об'єктивних якостей музичного твору як
такого, що гармонізує духовні структури сприймаючої особистості.
Мистецтво дає змогу піднестися над емпіричним узагальненням і
мислити більше, ніж може бути виражене в понятті. Тому воно —
незамінне джерело духовної діяльності, адже переносить моральні
принципи й ідеї розуму в чуттєво осяжні форми. Безконечне в ньому
постає в скінченному, недосяжне стає досяжним, те, що не підлягає
доведенню, постає очевидним. "Прекрасне є символ морально доброго, і
тільки тому воно подобається". Саме ця умоосяжна ідея добра, на яку
звернений смак, узгоджується з нашою вищою пізнавальною здатністю,
створюючи гармонію. Адже без цього між ними виникали б суцільні
суперечності. На останній думці особливо наголошуємо, оскільки в
поступі естетичної теорії ці ідеї філософа були зігноровані, а натомість
психологічна естетика (Фехнер, Вундт, Ліппс), мистецтвознавчий напрям
(Земпер, Ганслік) абсолютизували поняття форми, поставивши його в
центр естетичної теорії І. Канта. Критику естетики І. Канта, зокрема
тенденцій суб'єктивизму, що мали місце в аналізі судження смаку,
здійснив також Й. Гердер, який у молоді роки слухав лекції великого
філософа. У трактаті "Каллігона", написаному після публікації "Критики
здатності судження", він обґрунтував діалектику об'єктивного та
суб'єктивного в судженні смаку, а також ідею одухотвореності естетично
значущої форми на противагу ідеї "чистої форми" в естетиці І. Канта"
Попри критику окремих її аспектів, естетика І. Канта постає
органічною складовою філософського знання як цілісної системи
пізнавальних здатностей людини. Естетика І. Канта містить
найґрунтовніше теоретичне доведення природи естетичної здатності
людини.