МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА

ТА ІННОВАЦІЙНОЇ ОСВІТИ
КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
ДО ПІДГОТОВКИ САМОСТІЙНОЇ ТА ІНДИВІДУАЛЬНОЇ РОБОТИ
з навчальної дисципліни
«АДВОКАТУРА УКРАЇНИ»

для здобувачів вищої освіти 4 курсу юридичного факультету

(спеціальність 081 «Право»),
що навчаються на першому (бакалаврському) рівні вищої освіти

Дніпро – 2023
 Методичні рекомендації до підготовки самостійної та індивідуальної
роботи з навчальної дисципліни «Адвокатура України» для здобувачів вищої
освіти 4 курсу Навчально-наукового інституту права та інноваційної освіти,
спеціальності 081 «Право» / Дніпро: Дніпропетровський державний
університет внутрішніх справ, 2022. 14 с.

РОЗРОБНИКИ:
Шиян А.Г., старший викладач кафедри кримінально-правових
дисциплін Навчально-наукового інституту права та інноваційної освіти
ДДУВС.

Барабаш Г.В., викладач кафедри кримінально-правових дисциплін

Навчально-наукового інституту права та інноваційної освіти ДДУВС.

Розглянуто на засіданні кафедри кримінально-правових дисциплін

протокол від «28» серпня 2023, № 1.

Завідувач кафедри
кримінально-правових дисциплін (Володимир ШАБЛИСТИЙ)

«_____»_________________ 2023 р.
 Загальні положення

В освоєнні вузівських навчально-програмних матеріалів циклу

правових дисциплін, у тому числі і курсу «Кримінальний процес»,
надзвичайно важливу роль відіграє не тільки активна участь студентів на
лекційних, семінарських і практичних заняттях, а й їх самостійна робота у
засвоєнні навчального матеріалу з цієї дисципліни.
В ході підготовки до занять у позааудиторний час студенти здійснюють
навчання за двома напрямками: самостійна та індивідуальна робота.
Самостійні та індивідуальні завдання є невід’ємною складовою
навчального процесу. Ці завдання покликані передусім активізувати творчу
самостійну роботу студента, який може обирати з тих видів і форм, які були
рекомендовані кафедрою.
Самостійна робота має за мету поглиблення теоретичних знань у сфері
кримінального процесу.
Індивідуальна навчально-дослідна робота студента має своєю метою
забезпечити розширення й поглиблення теоретичних і практичних знань у
сфері кримінального процесу; набути уміння застосувати теоретичні знання
при вирішенні конкретних завдань із судової практики; шукати сучасні
наукові досягнення і застосовувати їх при складанні процесуальних
документів та вирішенні практичних завдань.
Слід також наголосити, що список рекомендованих індивідуально-
дослідних завдань не є вичерпним. Навпаки, він є відкритим, орієнтовним і
приблизним. Тобто, враховуючи те, що студент може зацікавитись окремими
проблемами в межах певної тематики курсу кримінального процесу, або
проблематикою на збігу різних предметів (зокрема господарського процесу, а
також зважаючи на різноманітність і динаміку кримінальних процесуальних
відносин та враховуючи інші фактори), упорядники даного навчально-
методичного видання спрямовують студентів на проявлення власної
ініціативи стосовно підготовки різних видів, форм і змісту індивідуально-
дослідних занять, але із попереднім узгодженням з викладачем, який не
тільки буде оцінювати проведену роботу, а й у разі необхідності надавати
консультації.

Пропонована форма завдань для самостійної роботи:

Самостійна робота виконується студентами у формі тестів за темою,
що рекомендована кафедрою. Порядковий номер прізвища студента в списку
групи і є порядковим номером теми у списку тем, рекомендованих кафедрою
на кожний модуль. Наприклад: прізвище студента Захаров, він у списку
групи за номером 5, отже, його тема самостійної роботи повинна бути під
номером 5 у списку тем.
Вимоги до тестів: по кожній темі студенти готують 15 тестових питань
і 4 відповіді на кожне з них, одне з яких правильне (виділяється кольором).
Приклад оформлення тестів:
1. Адвокатом може бути особа, яка:
 а)склала кваліфікаційний іспит і отримала про це свідоцтво
б)пройшла стажування, яке позитивно оцінено радою адвокатів регіону
в)пройшла стажування, яке позитивно оцінено керівником стажування
г)склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про
право на заняття адвокатською діяльністю

Пропоновані види й форми індивідуально-дослідних завдань

(індивідуальної роботи):
Студентам слід пам’ятати, що індивідуальна робота завжди направлена
на з’ясування проблемних питань у теоретичному плані запропонованих
кафедрою тем. Студент повинен з’ясувати або ж віднайти теоретико-
прикладні проблеми, що стосуються теми, яка йому рекомендована
кафедрою, довести їх актуальність, показати думки вчених щодо шляхів
вирішення цих проблем і, по можливості, запропонувати власні шляхи чи
дати власне обґрунтування шляхів їх вирішення, запропонованих вченими.
Саме тому цей вид самостійної (індивідуальної) роботи й отримав назву
індивідуально-дослідних завдань.
До видів індивідуально-дослідних завдань відносяться такі:
1. З’ясування практичних проблем (віднайти проблемні питання, що
виникають у практичній діяльності державних органів чи їх посадових осіб
під час здійснення кримінального провадження) за темою, наведення думок
вчених щодо шляхів вирішення вказаних проблем та висловлення власного
бачення їх вирішення чи нового обґрунтування вже висловлених думок
вчених.
Для реалізації цього виду завдання, студент повинен надати
викладачеві не менше 2-х наукових статей вчених з обов’язковим
посиланням на літературні джерела, де опублікована наукова стаття вченого.
В кожній статті студенту слід виділити кольором текст з визначенням
проблеми і текст з визначенням шляхів їх вирішення. До кожної статті
студент зобов’язаний додати текст з не менш як 10-тьма реченнями-
анотаціями, в яких викладає виявлені проблеми і шляхи їх вирішення.
2. Складання таблиць (порівняльних таблиць) з викладенням проблем
та шляхів їх вирішення за проблематикою теми.
3. Складання схем (схем-характеристик) з викладенням проблем та
шляхів їх вирішення за проблематикою теми.
4. Підготовка наукових, навчальних та інших матеріалів, не
передбачених у списку рекомендованих індивідуально-дослідних завдань,
але узгоджених і схвалених викладачем.
У В А Г А! За погодженням з викладачем студент замість
самостійної та індивідуальної роботи має право підготувати тези доповіді
на наукову конференцію (семінар тощо) або наукову статтю, публікація
яких (чи однієї з них) замінює (ють) обидва ці види роботи (самостійну та
індивідуальну) і оцінюються за максимальною оцінкою до 30 балів.
 Після публікації тез чи наукової статті студент за погодженням з
викладачем має право підготувати конкурсну роботу. Даний вид наукової
роботи заохочується додатковими балами в залежності від рівня конкурсу
та зайнятого місця в ньому.
Приклад оформлення першого виду індивідуально-дослідних
завдань:
Студент надає викладачеві для перевірки ксерокопію або сканований
електронний варіант наукової статті, в якій маркером виділяє текст, у якому,
на його думку, автор статті викладає щось дуже важливе чи основне.
Ксерокопія може виглядати так:

ПРАВО І СУСПІЛЬСТВО № 4 / 2020. С. 263-269

Кримінально-процесуальне право та криміналістика

БЛАГОДИР А.А.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри відновного
правосуддя та приватної детективної
діяльності (Національний університет
водного господарства та
природокористування)

БЛАГОДИР С.М.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри відновного
правосуддя та приватної детективної
діяльності (Національний університет
водного господарства та
природокористування)

ЛЯШ А.О.,
кандидат юридичних наук, професор
кафедри відновного правосуддя та
приватної детективної діяльності
(Національний університет водного
господарства та
природокористування)
УДК 343.14 DOI
https://doi.org/10.32842/2078-
3736/2020.4.38

ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ:

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Стаття присвячена розгляду питань, пов’язаних з доказуванням під час досудового

розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень.
З’ясовано, що діяльність, яка пов’язана з встановленням та дослідженням
фактичних обставин кримінального провадження, здійснюється не лише слідчим,
прокурором, слідчим суддею, судом, а й іншими суб’єктами – підозрюваними,
обвинуваченими, їхні законними представниками, захисниками, потерпілими та іншими
учасники процесу в межах прав, визначених законом. Автори статті вважають, що коло
суб’єктів доказування не варто тлумачити більш широко, ніж це передбачено законом. На
практиці до суб’єктів збирання доказів іноді безпідставно відносять співробітників
оперативних підрозділів, хоча вони не наділені відповідними повноваженнями, що
призводить до негативних наслідків. Зокрема, під час судового розгляду докази, отримані
суб’єктами, які не наділені законом правом проводити досудове розслідування,
визнаються недопустимими.
Проаналізовано окремі наукові роботи українських процесуалістів, що стосуються
збирання (формування), перевірки, оцінки та використання доказів та їх процесуальних
джерел. Звернена увага на те, що у теорії доказового права немає єдності думок щодо
поняття доказування та його структури, а також його співвідношення з кримінально-
процесуальним пізнанням. Оскільки законом передбачено лише оцінку доказів,
залишається невизначеним порядок оцінки процесуальних джерел, що є прогалиною в
кримінальному процесуальному праві. Також у КПК закріплено лише два елементи оцінки
доказів (легальне визначення): 1) належності доказів (ст. 85 КПК); 2) допустимості доказів
(ч. 1 ст. 86 КПК). Інші два елементи – достовірність і достатність та взаємозв’язок,
залишилися поза увагою законодавчого органу. Запропоновано частину 1 ст. 3 КПК
України доповнити пунктом 6-1, у якому розкрити поняття доказування під час
кримінального судочинства, а також доповнити главу 4 КПК новими статтями: 86-1
«Достовірність доказу» та 86-2 «Достатність доказів» в авторській редакції.
Ключові слова: докази, доказування, суб’єкти доказування, кримінальне
провадження, слідчий, прокурор, суд.

Blahodyr A.A., Blahodyr S.M., Liash A.O. Evidence in the criminal proceedings of
Ukraine: certain issues of legal regulation
The article is devoted to the issues related to the proving during the pre-trial investigation
and trial of criminal proceedings.
It was found that the activities related to the establishment and investigation of the facts
of criminal proceedings are carried out not only by the investigator, prosecutor, investigating
judge, court, but also by other entities – suspects, accused, their legal representatives, defense
attorneys, victims and other participants in the process within the limits of the rights defined by
law. The authors of the article believe that the range of subjects of evidence should not be
interpreted more broadly than provided by law. In practice, evidence-gathering agents are
sometimes unreasonably classified as operational personnel in cases when they are not endowed
with the appropriate powers, which leads to negative consequences. In particular, during the trial,
evidence obtained by entities that do not have the legal right to conduct a pre-trial investigation
is considered inadmissible.
Some scientific works of Ukrainian proceduralists concerning the collection (formation),
verification, evaluation and use of evidence and their procedural sources are analyzed. Attention
is drawn to the fact that in the theory of evidentiary law there is no unity of opinion on the
concept of proof and its structure, as well as its relationship with criminal procedural knowledge.
As the law provides only for the evaluation of evidence, the procedure for assessing procedural
sources remains unclear, which is a gap in criminal procedural law. Also, the CPC enshrines
only two elements of the evaluation of evidence, namely, the concept (legal definition): 1) the
affiliation of evidence (Article 85 of the CPC); 2) admissibility of evidence (Part 1 of Article 86
of the CPC). The other two elements: credibility and sufficiency and interrelationship have gone
unnoticed by the legislature.
It is proposed to supplement the CPC of Ukraine with paragraph 6-1 , which discloses the
concept of evidence in criminal proceedings, as well as to supplement Chapter 4 of the CPC with
new articles: 86-1 “Reliability of Evidence” and 86-2 “Sufficiency of evidence” in the author’s
version.
Key words: evidence, proving, subjects of evidence, criminal proceedings, investigator,
prosecutor, court.
 Вступ. За період незалежності України теорія кримінального процесуального
права, враховуючи практику використання різних галузей знань, істотно поповнилася
новими знаннями. Зазначене позитивно впливає на розробку наукових положень,
спрямованих на удосконалення порядку розкриття та розслідування кримінальних
правопорушень. Попри це, окремі питання кримінального процесуального права
залишаються невирішеними. Важливим питанням, яке істотно впливає на виконання
завдань кримінального судочинства, однак потребує удосконалення, є процесуальне
регулювання порядку доказування. Проблеми доказування у кримінальному процесі
розглядали у своїх працях такі українські та зарубіжні вчені, як Ю.І. Азаров, Ю.П. Аленін,
В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, Д.Б. Кастарнов, Р.В. Костенко, М.М.
Михеєнко, В.Т. Нор, С.М. Сівочек, С.М. Стахівський, В.М. Тертишник, В.П. Шибіко, М.Є.
Шумило та інші. Однак попри це, ступінь наукової розробленості окремих питань
доказування є недостатньою і потребує переосмислення й удосконалення.
Постановка завдання. Метою статті є дослідження наукових поглядів і практики
доказування під час кримінального провадження та формулювання авторської позиції
щодо вирішення наявних теоретичних і практичних питань.
Результати дослідження. Вітчизняні процесуалісти звертали увагу на те, що,
розслідуючи кримінальні правопорушення і вирішуючи кримінальні провадження, органи
досудового розслідування та судової влади з метою прийняття по них правильного і
обґрунтованого рішення повинні встановити істину [1, с. 15].
Слово «істина» пов’язано зі старослов’янським «истъ», «истовъ» «истинный,
сущий». Істина – це одна з центральних категорій гносеології, яка означає правильне
відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини, її уявленнях, поняттях,
судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності [2; 3].
В.І. Даль тлумачить істину як все те, що вірне, достовірне, точне, справедливе, є
насправді. Він вважає, що істина – протилежність неправді [4, с. 60].
Висловлювалася думка, що істина у праві – відповідність закріплених у юридичних
актах тверджень, висновків, приписів реальним процесам і фактам. Як результат
пізнавальної діяльності певних суб’єктів істина за змістом повинна мати об’єктивний
характер. Специфічною ознакою істини є те, що вона містить знання про справжнє
значення для певних суб’єктів, для їхнього існування і розвитку тих або інших природних
і соціальних явищ. Особливість істини у праві полягає у тому, що вона завжди включає
оцінні (а не лише фактологічні) знання, і вони так само мають бути за змістом об’єктивно
істинними [5, с. 729].
Істина у кримінальному провадженні встановлюється шляхом процесуального
доказування. Таке доказування є специфічною пізнавальною діяльністю уповноважених
законом органів і службових осіб та відіграє важливу роль у встановленні обставин, що
належать до предмета доказування, який визначено в статті 91 Кримінального
процесуального кодексу України (далі – КПК) [6].
Непереконливою, на наш погляд, є думка авторів, які вважають, що процес
доказування як діяльність, спрямована на встановлення фактичних обставин
кримінального провадження, є винятковою компетенцією органів і осіб, які уповноважені
вести кримінальний процес [7, с. 8–9].
Неодноразово зверталася увага й на те, що діяльність, яка пов’язана з
встановленням та дослідженням фактичних обставин кримінального провадження,
здійснюється не лише слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом на підставі закону і в
межах їх процесуальних повноважень. Суб’єктами цієї діяльності є також підозрювані,
обвинувачені, їхні законні представники, захисники, потерпілі та інші учасники процесу в
межах прав, визначених законом [8, с. 117; 9, с. 11; 10, с. 166].
Така позиція ґрунтується на положеннях чинного КПК, ч. 1 ст. 93 якого
передбачає, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження,
потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у
порядку, передбаченому КПК.
Також коло суб’єктів доказування не варто тлумачити більш широко, ніж це
передбачено законом. На практиці до суб’єктів збирання доказів іноді безпідставно
відносять співробітників оперативних підрозділів, коли вони не наділені відповідними
повноваженнями, що інколи призводить до негативних наслідків.
Розглянемо показовий, на наш погляд, приклад із судової практики. Колегія суддів
Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
розглянула касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду. Відповідно до
вироку місцевого суду особа була засуджена за ч. 2 ст. 185 КК України (крадіжка).
Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду, а кримінальне провадження
закрив на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. Колегія суддів дійшла висновку про
відсутність достатніх належних та допустимих доказів причетності особи до вчинення
крадіжки грошових коштів за обставин, встановлених судом першої інстанції, і про те, що
можливості їх одержання вичерпані.
Зокрема, апеляційний суд встановив, що диск з відеозаписом із камер
спостереження магазину, інформація з якого була покладена в основу обвинувачення, був
отриманий оперативним працівником від потерпілого.
Згідно з ч. 2 ст. 93 КПК України сторона обвинувачення збирає докази шляхом
проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, шляхом
витребування та одержання від органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей,
документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок,
проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК.
Таким чином, правом витребувати від будь-якої особи необхідні речі, документи,
відомості тощо наділений слідчий, а не оперативний працівник, і лише в рамках
кримінального провадження.
Судді Верховного Суду зазначили, що докази визнаються такими, що одержані
незаконним шляхом, коли їх збирання й закріплення відбулося з порушенням прав
людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, порядку, встановленого
кримінальним процесуальним законодавством, або не уповноваженою на це особою чи
органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами. Отже,
умовами допустимості доказів є: одержання фактичних даних із належного
процесуального джерела, одержання фактичних даних належним суб’єктом; одержання
фактичних даних у належному процесуальному порядку; належне оформлення джерела
фактичних даних.
Суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що диск
відеозапису з камер спостереження магазину, який суд першої інстанції поклав в основу
обвинувального вироку, був отриманий від потерпілого не уповноваженою на те
посадовою особою органу досудового розслідування без дотриманням вимог
кримінального процесуального закону, а тому доводи сторони обвинувачення щодо їх
допустимості є такими, що не ґрунтуються на вимогах закону [11].
Можна погодитися з думкою авторів, які звертають увагу на те, що чинний КПК
України не містить поняття кримінального процесуального доказування й не розкриває
його сутності. Це є однією з причин, що сьогодні у теорії доказового права немає єдності
думок щодо поняття доказування та його структури, а також його співвідношення з
кримінально-процесуальним пізнанням [12, с. 280 ].
М.М. Михеєнко вважає, що доказування в кримінальному процесі – це діяльність
уповноважених законом суб’єктів кримінального процесу щодо збирання (формування),
перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також щодо формулювання на
цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування. Як об’єктивна істина
загалом, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчим, прокурором і
судом лише шляхом кримінального процесуального доказування. Через це воно має
найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, та осіб,
залучених до цієї діяльності [8, с. 117; 9, с. 11].
Ми, як і більшість процесуалістів, поділяємо такий погляд. Отже, під час
кримінального провадження основним змістом кримінальної процесуальної діяльності є
робота з доказами та їх процесуальними джерелами, яка включає чотири взаємопов’язані
між собою елементи, а саме збирання, перевірку, оцінку і використання доказів та їх
процесуальних джерел під час прийняття й обґрунтування процесуальних рішень та
проведення процесуальних дій.
Як зазначалося, першим елементом процесу доказування є збирання доказів.
У юридичній літературі висловлювалася думка, з якою важко не погодитися, щодо
умовності використання терміну «збирання доказів», оскільки готових доказів у природі
немає. Тому суб’єкт доказування у процесі провадження слідчих (розшукових) дій,
відшукуючи інформацію (сліди злочину), що належить до предмету доказування, і
фіксуючи її у процесуальних актах, формує докази [13, с. 274-280].
Збирання доказів та їхніх процесуальних джерел – це процес провадження слідчим,
прокурором, судом (суддею) та іншими уповноваженими законом особами,
процесуальних дій з дотриманням процесуальної форми, спрямованих на пошук,
виявлення, витребування, отримання, процесуальне закріплення і збереження доказів та
їхніх процесуальних джерел для вирішення кримінального провадження по суті. Для
кожного суб’єкта збирання доказів КПК визначено коло процесуальних дій, які вони
мають право здійснювати.
Перевірка доказів та їхніх процесуальних джерел полягає в аналізі кожного з них,
порівнянні (співставленні) з іншими доказами та їхніми джерелами, провадженні слідчих
(розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування, а
також судових дій у разі судового розгляду кримінального провадження. Тобто перевірка
здійснюється як логічним шляхом, за допомогою розумової діяльності, так і за допомогою
практичних (слідчих і судових) дій, осіб, які мають відповідні процесуальні
повноваження, передбачені КПК.
Змістом оцінки доказів у кримінальному провадженні є винятково розумова
діяльність, яка регулюється окремою нормою кримінального процесуального закону.
Згідно зі ст. 94 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім
переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні
всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з
погляду належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з
погляду достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального
рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили [6].
Таким чином, зі змісту ст. 94 КПК виходить, що законом передбачено лише оцінку
доказів. Зазначене положення залишає невизначеним порядок оцінки процесуальних
джерел, що, на нашу думку, є прогалиною в кримінальному процесуальному праві,
оскільки оцінювати потрібно не лише докази, а й процесуальні джерела їх отримання.
Такої ж думки дотримуються Ю.М. Грошевий і С.М. Стахівський, які до критеріїв оцінки
джерел доказів відносять їх допустимість та повноту [14, с. 66], а С.М. Сівочек доповнює
їх ще одним критерієм – автентичністю (непідробністю, оригінальністю) [15, с. 8].
На наш погляд, введення такого критерію оцінки процесуальних джерел доказів, як
автентичність, зайве, оскільки він охоплюється критерієм допустимості. Зокрема, в
Сучасному тлумачному словнику української мови (далі – тлумачний словник) слово
«допустимий» означає: «якого можна допустити, дозволити; можливий, дозволений» [16,
с. 262]. Відповідно, підроблений документ чи інше підроблене джерело доказів є
недопустимим і не може бути джерелом доказів під час кримінального провадження.
У законі закріплено лише два елементи оцінки доказів, а саме поняття (легальне
визначення): 1) належності доказів (ст. 85 КПК); 2) допустимості доказу (ч. 1 ст. 86 КПК)
[6]. Інші два елементи – достовірність і достатність та взаємозв’язок, залишилися поза
увагою законодавчого органу.
У тлумачному словнику «достовірний» – це той, «який не викликає сумніву, цілком
правильний, точний», а «достатній» – той, «який задовольняє щось або відповідає яким-
небудь потребам; обґрунтований належною мірою, переконливий [16, с. 263].
На думку М.М. Михеєнко, достовірність доказів означає, що вони правильно,
адекватно відображають матеріальні та нематеріальні (ідеальні) сліди [9, с. 18]. М.Є.
Шумило вважає, що достовірним є таке знання, що не викликає сумнівів і вже не потребує
обґрунтування [17, с. 262].
Ю.М. Грошевий, О.В. Капліна, О.Г. Шило зазначають, що достовірність доказів
означає правильність відображення в них об’єктивної дійсності, яка є предметом
розслідування або судового розгляду. Іншими словами, достовірність – це відповідність
доказу дійсності [18, с. 190].
Схожої позиції дотримуються А.В. Молдован і С.М. Мельник, які вважають, що
достовірність – характеризує відповідність отриманих відомостей обставинам вчиненого
злочину та іншим обставинам, які підлягають встановленню у кримінальній справі. Тобто
означає, що докази правильно, адекватно відображають дійсність [19, с. 84].
Достатність, як констатують Ю.М. Грошевий, О.В. Капліна, О.Г. Шило, – це
властивість сукупності доказів. Достатнім, на їх думку, слід визнавати такий обсяг
доказів, який дозволяє прийняте правильне, законне і обґрунтоване рішення, проміжне або
кінцеве [18, с. 190].
А.В. Молдован і С.М. Мельник детальніше характеризують поняття достатності.
Вони вважають, що достатність визначає необхідний і достатній обсяг відомостей для
висновку про встановлення предмета доказування. На думку цих дослідників, слід
урахувати, що в реальній практиці доказування вимога достатності використовується не
лише для всієї сукупності доказів, зібраних у справі, але й до окремих груп доказів, і
навіть до якого-небудь одного доказу – для оцінки наявності чи відсутності підстав
прийняття якогось процесуального рішення, проведення слідчої чи процесуальної дії [19,
с. 84].
Важливе значення мають вимоги закону до процесуальних рішень, зокрема до
судового рішення. Зі змісту ч. 1 ст. 370, ч. 1 ст. 410 і ч. 1 ст. 412 КПК України можна
зробити висновок, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим,
вмотивованим і справедливим. У тлумачному словнику слово «обґрунтований» означає:
«який достатньо, добре аргументований, підтверджений науково, певним досвідом тощо;
обґрунтувати – висувати для підтвердження чого-небудь переконливі докази, доведені
факти; аргументувати; те саме, що мотивувати» [16, с. 571]; а слово «вмотивований»
(«умотивований») означає: «умотивувати – наводити аргументи, докази, які пояснюють,
виправдовують певні дії, вчинки тощо, або доводять їх необхідність» [16, с. 879]. Таким
чином, слова «обґрунтований» і «вмотивований» варто вважати синонімами.
Висновки. У зв’язку з викладеним, пропонуємо:
– частину 1 ст. 3 доповнити пунктом 6-1 , у якому розкрити поняття доказування
під час кримінального судочинства;
– доповнити главу 4 КПК новими статтями такого змісту:
– «Стаття 86-1 . Достовірність доказу.
1. Доказ визнається достовірним, якщо він не викликає сумніву, цілком
правильний, відповідає дійсності і не потребує обґрунтування.
2. Недостовірний доказ не може бути використаний під час прийняття
процесуальних рішень слідчим, прокурором, слідчим суддею, на нього не може
посилатися суд під час ухвалення судового рішення».
«Стаття 86-2. Достатність доказів.
 1. Достатніми є така сукупність доказів і їхніх процесуальних джерел, що
перебувають у взаємозв’язку, яка дозволяє прийняти законне, обґрунтоване
(вмотивоване), правильне і справедливе процесуальне рішення».
Вважаємо, що ці доповнення кримінального процесуального закону сприятимуть
всебічності, повноті й неупередженості (об’єктивності) процесу доказування, захисту прав
та законних інтересів учасників процесу під час досудового кримінального провадження і
судового розгляду, тобто встановленню істини.

Список використаних джерел:

1. Стахівський С.М. Кримінально-процесуальні засоби доказування: дис… доктора
юрид. наук:12.00.09. Київ, 2005. 395 с.
2. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка [пер. с нем.]. [2-е изд.,
стереотип.]. Москва : Прогресс, 1986. Т. 2. 1986. 671 с.
3. Істина – Вікіпедія. URL: http://uk.wikipedia.org/wiki/Істина (Дата звернення
04.06.2020 р.).
4. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. В 4 т. Т.2 : И–О. 5-е
изд., стереотип. Москва : Дрофа: Медиа, 2008. 779 с.
5. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю.С. Шемшученко (голова редкол.)
та ін.]. Київ : «Укр. енцикл.», 1999. Т. 2. 744 с.
6. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. Відомості
Верховної Ради України. 2013. № 9−10. № 11−12. № 13. Ст. 882 (в ред. від 17.03.2020).
7. Гуртієва Л.М., Лукашкіна Т.В. Теорія доказів у кримінальному судочинстві :
навч.- метод. посіб. Одеса : Фенікс, 2016. 80 с.
8. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України :
підручник / [2-ге вид., перероб. і доп.]. Київ : Либідь, 1999. 536 с.
9. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. Київ :
Вища школа, 1984. 134 с.
10. Вапнярчук В. Суб’єкти кримінального процесуального доказування. Вісник
Національної академії правових наук України. 2014. №1. С.160−168. URL :
http://nbuv.gov.ua/ UJRN/vapny_2014_1_18 (Дата звернення 04.06.2020 р.).
11. Постанова Верховного Суду України від 7 серпня 2019 року у справі
№607/14707/17. URL : http://reyestr.court.gov.ua/Review/83589933 (Дата звернення
04.06.2020 р.).
12. Малюга Р.В. Доказування в кримінальному процесі: проблеми визначення
структурних елементів. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. 2013.
Вип. 11. С. 280−283. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzlubp_2013_11_71 (Дата звернення
04.06.2020 р.).
13. Кримінальний процес України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т. 1 /
О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін. ; за заг ред. В.Я. Тація, В.П.
Пшонки, А.В. Портнова. Харків : Право. 768 с.
14. Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному
процесі : наук.-практ. посіб. Київ : КНТ Вид. Фурса С.Я., 2006. 272 с.
15. Сівочек С.М. Оцінка джерел доказів у кримінальному процесі : автореф. дис. на
здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09. Київ, 2003. 17 с.
16. Сучасний тлумачний словник української мови: 100 000 слів. За заг. ред. В.В.
Дубічинського. Харків : ВД «ШКОЛА», 2009. 1008 с.
17. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар /
за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. Київ : Юстініан, 2012.
1224 с.
18. Кримінальний процес : підручник / Ю.М. Грошевий, В.Я. Тацій, А.Р. Туманянц
та ін. ; за ред. В.Я. Тація, Ю.М. Грошевого, О.В. Капліної, О.Г. Шило. Харків : Право,
2013. 824 с.
 19. Молдован А.В., Мельник С.М. Кримінальний процес України : навч. посіб. Київ
: Центр учбової літератури, 2013. 368 с.\
 Приклад оформлення анотації, підготовленої студентом за наслідками
вивчення наукової статті авторів Благодир А.А., Благодир С.М., Ляш А.О.
«ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ: ОКРЕМІ
ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ»

Анотація
У науковій статті, підготовленій Благодир А.А., Благодир С.М. і Ляш
А.О. – науково-педагогічними працівниками кафедри відновного правосуддя
та приватної детективної діяльності Національного університету водного
господарства та природокористування за темою: «Доказування у
кримінальному провадженні: окремі питання правового регулювання»,
зазначається, що діяльність, яка пов’язана з встановленням та дослідженням
фактичних обставин кримінального провадження, здійснюється не лише
слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом, а й іншими суб’єктами –
підозрюваними, обвинуваченими, їхні законними представниками,
захисниками, потерпілими та іншими учасники процесу в межах прав,
визначених законом. Автори статті вважають, що коло суб’єктів доказування
не варто тлумачити більш широко, ніж це передбачено законом. На практиці
до суб’єктів збирання доказів іноді безпідставно відносять співробітників
оперативних підрозділів, хоча вони не наділені відповідними
повноваженнями, що призводить до негативних наслідків. Зокрема, під час
судового розгляду докази, отримані суб’єктами, які не наділені законом
правом проводити досудове розслідування, визнаються недопустимими.
Благодир А.А., Благодир С.М. та Ляш А.О., як і інші науковці, звертають
увагу на те, що чинний КПК України не містить поняття кримінального
процесуального доказування й не розкриває його сутності. Це є однією з
причин, що сьогодні в теорії доказового права немає єдності думок щодо
поняття доказування та його структури, а також його співвідношення з
кримінальним процесуальним пізнанням. Оскільки законом передбачено
лише оцінку доказів, залишається невизначеним порядок оцінки
процесуальних джерел, що є прогалиною в кримінальному процесуальному
праві.
Автори вказують, що в КПК закріплено лише два елементи оцінки
доказів (легальне визначення): 1) належності доказів (ст. 85 КПК); 2)
допустимості доказів (ч. 1 ст. 86 КПК). Інші два елементи – достовірність і
достатність та взаємозв’язок, залишилися поза увагою законодавчого органу.
У цьому зв’язку вони пропонують частину 1 ст. 3 КПК України доповнити
пунктом 6-1, у якому розкрити поняття доказування під час кримінального
судочинства, а також доповнити главу 4 КПК новими статтями: 86-1
«Достовірність доказу» та 86-2 «Достатність доказів» у викладеній ними
редакції.
Видається, що пропоновані авторами статті доповнення до КПК
України є доречними та доцільними. Безсумнівно, всі вони сприятимуть
всебічності, повноті й неупередженості (об’єктивності) процесу доказування,
захисту прав та законних інтересів учасників процесу під час досудового
кримінального провадження і судового розгляду, тобто встановленню істини.

Студент Підпис І.І. Іванов

дата
 Теми
для самостійної та індивідуальної роботи

Завдання для самостійної роботи до Теми 1:

1. Історія розвитку інституту адвокатури в світі.
2. Історія розвитку інституту адвокатури в Україні.
3. Розвиток інституту адвокатури в Україні на сучасному етапі.
4. Правова основа діяльності адвокатури в Україні
5. Предмет і система курсу „Адвокатура України”.
6. Засади діяльності адвокатів.
7. Проблеми розвитку адвокатури України.

Індивідуальні завдання до Теми 1:

Орієнтовні теми для підготовки реферату:
1. Верховенство права як засада здійснення адвокатської діяльності.
2. Законність як засада здійснення адвокатської діяльності.
3. Незалежність як засада здійснення адвокатської діяльності.
4. Конфіденційність як засада здійснення адвокатської діяльності.
5. Уникнення конфлікту інтересів під час здійснення адвокатської діяльності.

Завдання для самостійної роботи до Теми 2:

1. Правовий статут адвоката.
2. Правовий статут помічника адвоката.
3. Організаційні форми діяльності адвокатів.
4. Види адвокатської діяльності.
5. Гарантії адвокатської діяльності.

Індивідуальні завдання до Теми 2:

Орієнтовні теми для підготовки реферату:
1. Етапи набуття права на заняття адвокатською діяльністю.
2. Адвокатська таємниця.
2. Адвокатський запит.
3. Договір про надання правової допомоги.
4. Кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури.
5. Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури.

Завдання для самостійної роботи до Теми 3:

1. Порядок залучення захисника підозрюваним, обвинуваченим, їх законними
представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою
підозрюваного, обвинуваченого до участі кримінальному провадженні.
2. Залучення захисника слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для
здійснення захисту за призначенням.
3. Залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії.
4. Відмова від захисника або його заміна.

Індивідуальні завдання до Теми 3:

Орієнтовні теми для підготовки реферату:
1. Обов’язкова участь захисника в кримінальному провадженні.
2. Діяльність захисника під час проведення слідчих (розшукових) дій.
3. Діяльність захисника при затриманні особи за підозрою у вчиненні
кримінального правопорушення.
4. Участь захисника при обранні запобіжних заходів під час досудового
розслідування.
5. Діяльність захисника на етапі завершення досудового розслідування.

Завдання для самостійної роботи до Теми 4:

1. Правова природа здійснення адвокатом представництва.
2. Правовий статус адвоката в цивільному процесі.
3. Організація роботи адвоката при підготовці до участі в розгляді цивільних
справ.
4. Вимоги щодо форми і змісту позовної заяви.
5. Організація роботи адвоката при розгляді цивільних справ у суді першої
інстанції.

Індивідуальні завдання до Теми 4:

Орієнтовні теми для підготовки реферату:
1. Організація роботи адвоката при підготовці до участі в розгляді цивільних
справ.
2. Організація роботи адвоката при розгляді цивільних справ у суді першої
інстанції.

Завдання для самостійної роботи до Теми 5:

1. Правова регламентація і підстави участі адвоката у господарському
судочинстві.
2. Права та обов’язки адвоката як представника в господарському процесі.
3. Зміст діяльності адвоката-представника в господарському судочинстві.

Індивідуальні завдання до Теми 5:

Орієнтовні теми для підготовки реферату:
1. Форма і зміст позовної заяви у господарських справах.
2. Засоби досудового врегулювання господарських спорів.

Завдання для самостійної роботи до Теми 6:

1. Підвідомчість справ третейським судам.
2. Види і форма третейської угоди.
3. Загальні положення щодо участі адвоката в третейському суді.

Індивідуальні завдання до Теми 6:

Орієнтовні теми для підготовки реферату:
1. Підготовка адвоката до розгляду справи в третейському суді.
2. Участь адвоката під час розгляду справи в третейському суді.

Завдання для самостійної роботи до Теми 7:

1. Правова регламентація і підстави участі адвоката в адміністративному
процесі.
2. Права та обов’язки адвоката як представника в адміністративному процесі.
3. Зміст діяльності адвоката-представника в адміністративному процесі.

Індивідуальні завдання до Теми 7:

Орієнтовні теми для підготовки реферату:
1. Загальні положення щодо участі адвоката в адміністративному процесі.
2. Підготовка адвоката до розгляду справи в адміністративному суді.
3. Участь адвоката під час розгляду справи в адміністративному суді.
 3. Критерії оцінювання

Самостійна робота оцінюється до 15 балів, тобто 1 бал за одне

завдання для тестів.
Індивідуальна робота оцінюється до 15 балів, в залежності від якості
поданої для перевірки роботи та дотримання всіх вимог.
За погодженням з викладачем студент замість самостійної та
індивідуальної роботи має право підготувати тези доповіді на наукову
конференцію (семінар тощо) або наукову статтю, публікація яких (чи однієї
з них) замінює (ють) обидва ці види роботи (самостійну та індивідуальну) і
оцюються за максимальною оцінкою до 30 балів (про це наголошувалося
вище).
Після публікації тез чи наукової статті студент за погодженням з
викладачем має право підготувати конкурсну роботу. Даний вид наукової
роботи заохочується додатковими балами в залежності від рівня конкурсу
та зайнятого місця в ньому.