Презентація

Моє привітання, шановне комісіє!

Мене звати Артем, і перш ніж за все, я хочу сказати, абсолютно
щиро від всього свого серця, що я максимально радий зараз
знаходитися з вами тут.
Я проробив шалений шлях до того, щоб почати складати творчий
конкурс на режисуру.

Але давайте спочатку почнемо з того, що ви дізнаєтеся біля про

мене, хто я такий, що я за людина, та щоіз себе представляю.

Народився я 22 січня в максимально морозний день 2006 року.

Зі слів моєї матері, в той день, як я народився, над містом Кривий
Ріг панувало суцільне чисте небо. Я після народження
безпосередньо в роддомі лежав у мами на руках, дивився у вікно,
звідки сонечко світило мені прямо в обличчя і посміхався.

Саме таким чином я з’явився на цей світ.

В свої 3 роки я попав, як я тоді собі вважав, у в’язницю.

Це був дитячий садочок.
Я стояв у кутках, мене змушували спати, годували ненависним
мені гороховим супом, який я просто не міг терпіти, бо він постійно
застрягав у мене в горлянці.
Однак, не зважаючи на все це, саме там в мене з’явилося перше
кохання, цю дівчинку звали Саша, але, на превеликий жаль, ці
почуття вона не змогла розділити та пішла до іншого хлопця.

Вже в 6 років мене вища влада, міністерство освіти, вирішило

перевести у карцер.
 Це був перший клас.
І, на моє здивування, в 1-А теж поступила Саша, та сама
серцеїдка. Ну, я думаю: “Опа..це знак долі, чувак, час вирішувати”.
Ну і взяв я себе в руки, вирішив, що я мужик, я мужній, я все
може, я все зможу, в мене все вийде, зібрав всю свою мужність в
кулак та пішов купив Саші плюшевого медведика та духи із
всякими різними ніштяками, що дівчаткам подобаються(все це
мама знайшла).

Настало 14 лютого.
Вже всі хлопці навколо дарують своїм пані подарунки, ті радіють,
в класі панує щастя і я, змотивований всім цим, максимально
рішуче підходжу до Сашеньки. Зупиняся, став, протягую їй цей
подарунок і кажу: “Ну що, Олександро, настав цей час, цей
момент, 14 лютого, тож покохай-но мене.”
Вона така дивиться, дивиться і каже, що приймати нічого не
збирається.
Перед мною все життя руйнується вщент, я стою, починаю
плакати, сідаю на парту, закриваюся, нию і до мене підходять
однокласники, починають питати: що сталося? Що таке? Ну не
розстраюйся, ще все буде.
Але на цьому, в принципі, історія ще не закінчується, самий сік
для мого дитячого мозку ще тільки починається, бо однокласники
вирішили все це розповісти моєму класному керівнику.

Наталія Григорівна встає, підходить до мене, до Саші, бере нас за

руку, та тягне до дошки. Ставить нас перед всім класом та
починає розслідування, як ж це так, Сашенько, чого ти не
прийняла Артема подарунок. На неї звалюється тотальний
суспільний осуд, я плачу, вона плаче, йдуть розбірки, і це ж все
прямо перед всім класом, з яким мені ще треба було вчитися 9
років.
 В результаті, подарунок вона все-ж таки прийняла під впливом
суспільства і на цьому все і завершилося.
Зрозумів, що все це – не моє і вирішив стати сігмою і зайнятися
собою, без всяких там дівчат. Тоді, в моєму розумінні, вони тільки
життя і руйнували.

Через декілька місяців я вступив у англійську школу, та

паралельно навчався в нашій державній, та приватній.
Моє перше заняття в англійській школі пройшло достатньо
знервовано.
В школі мене закинули у клас з рівнем знання англійської
набагато вище, ніж тоді був в мене.
Почався урок та вчитель почав давати різні завдання в
книжці.Вчитель щось починає розповідати англійською. У нас ж,
до речі, були власні підручники розроблені школою спільно із
оксфордом.
Та потім питання переходять вже у мій бік. Я такий сиджу із
тотальним покер фейсом, сказати не можу нічого, не розумію
нічого, всі на мене витріщились та очікують якоїсь відповідної
реакції.
Вчитель зрозумів, що на це питання відповіді можна не очікувати і
запитав щось там у інших учнів. Буквально наступне питання він
питає мене знову і я відповісти ж нічого не можу і думаю: людеее,
ну я ж прийшов вчити англійську, я нічого не знаю, що ви мене
питаєте, я відчуваю себе істуканом на остров, вчіть-но ж мене.

А я ж ще тоді сидів біля відкритого вікна, воно було прямо збоку

мене і думаю: пригати, чи не пригати.
В результаті я знову починаю плакати, вибігаю з класу і на цьому
моє заняття закінчилося.
По дорозі додому я умоляв маму, щоб я туди більше не йшов, але
вона так не думала і все-ж таки цю школу я закінчив.
Дякую їй та моїм старанням, всім викладачам тієї школи, я зараз
знаю англійську на достатньому рівні, яка в майбутньому мені
дуже сильно знадобилася.

А, ще й, до речі, я ходив на бальні танці, які я ж теж і закінчив, та

через які в нас вдома були жорсткі потасовки, ну це, я жартую з
формулюванням моїх слів, але ходити я туди не хотів. Ніякого
задоволення танці в мене не викликали аж ніяк.
Але, вже в 14 років я в них закохався. Мене перевели у дорослу
групу, де танці вже були такі, відповідні. Був реально цікавий,
важкий вальс, купа латинських танців, тренеруючи які хотілося
потім повіситися, настільки вони були важкими. Але це того
коштувало і вже пізніше я реально отримував суцільний кайф
танцюючи вальс. Це був мій улюблений танець.

Після реформи освіти в 10 класі я був змушений перейти у нову

школу, це була 95-гімназія міста Кривий Ріг, з якої ще випустився
сам Володимир Зеленський. Всі вчителя відгукувалися про нього
тільки позитивними словами.

Перехід до нової школи почав змінювати моє життя та

особистість. Там я зустрів кращого друга, з яким ми дружили, поки
не почалася війна. Та, я думав, вам було б цікаво, яким ж чином
ми здружилися, що-ж нас приятгнуло до одне одного, що ж нас
об’єднало?
Відповідь проста. Це знову була дівчина.
Ми закохалися в одну і ту саму дівчину та дізналися про це.
Сталася достатньо напружена розмова, мабуть напруженіша, ніж
у нас відбуваються у верховній раді та все-ж таки прийшли до
рішення, що ніяких дій стосовно цієї дівчини ми не буде
предприймати, і нехай все розгортається якось саме по собі.
 Саме це нас об’єднало, але потім, як вияснилося, ми думаємо
однаково,ми слухали однакову музику, коли десь чули метал, у
обох зривало башню, або, коли чули цоя, то у смутку сиділи та
слухали, але це ще були часи до війни.
В результаті, я вирішив зізнатися цій дівчині в своїх почуттях,
попередньо обговоривши цей момент із Іллею, та мені відмовили.
Буквально через 8 днів ця дівчина, та мій друг почали
зустрічатися. Він їй сподобався ще на самому початку.

24 лютого 2022 року почалася війна, що перевернула моє життя

на 180 градусів. Я із своєю родиною переїхав до Варшави.
Вступив у польську школу в український клас. Він був складений
суцільно із українців, які емігрували в Польщу через війну.
Саме люди, та випробування, які мене застали в Польщі і
створили мою сучасну особистіть. Укріпили мій дух, розвинули
впевненість у собі та багато інших позитивних рис.

Одразу через кілька днів я вступив у волонтерську організацію у

Варшаві, яка збирала гроші для України та на них закуповулася
амуніція та медикаманти для української армії. Таким чином, я
особсито, зібрав дуже велику суму, яка допомогла нашій країні та
я повністю пишаюся цим.

Увесь мій період дорослішання як людини я перебував у Варшаві.

Саме через це, Варшава стала моїм другим домом. Я залишив
там безліч своїх емоцій, я пережив безліч моментів із життя,
отримав просто величезніший життєвий досвід, кількість якого я
не отримував все своє життя.
Саме там я і створив своє почуття стилю, там в мене з’явилося
особисте почуття гумору, розвинув фантазіую та свої сучасні
уподобання.
 Але вже через рік моя родина відкрила візу в Канаду та ми
емігрували вже туди.
Я пішов в канадську школу, де я без пробелм міг комунікувати з
будь-ким і навіть був кращим за деяких канадців на уроці
англійської мови.
Плюс, один з класів, який я вибрав - була драма.
Там вперше я спробував себе у якості актора та режисера.
Одразу після цього в мене просо відірвало башню та я просто
запалав ідеєю вступити на режисера. Я вбачав все своє життя в
цій сфері і досі мрію досягти цю мету, що б це мені не коштувало.
Саме там я вперше виступив у театрі із своєю сценкою та мені
аплодувало більшість залу.
Хоча, особисто я бачив, що мені вдосконалюватися ще є куди, на
безліч рівнів вверх. Я хочу вдосконалювати себе і на тому, чого я
досягнув зараз - не зупинуся. Я дійду до самого кінця та виповню
свою мрію, свою мету.

Через деякі сімейні обставини, моя родина були вимешена

повернутися в Україні, і ось, я зараз стою прямо перед вами та
розповідаю свою історію.