Інтерв’ю

В цьому інтерв’ю я буду говорити зі своєю близькою подругою Настею, яка поїхала
минулого року вчитися до Харкова, всією душею полюбила це місто але була вимушена
залишити місто через початок повномасштабного вторгнення росії в Україну.

- Привіт, сьогодні я хочу поговорити з тобою на мабуть ще болючу для тебе тему: твій
досвід того, з чим ти зіткнулася з початку нападу росії на нашу країну. Якщо буде дуже
складно про це говорити, будь ласка, дай мені знати і ми закінчимо інтерв’ю.

- Ні, все добре. Мовчанням легше від цього не стане, я буду тільки рада тобі допомогти
і розповісти свою історію.

- Велике тобі дякую, тож ми розпочнемо.

24 лютого. Ранній ранок. Який він був?

- Жахливим. Десь о п’ятій ранку ми з дівчатами з гуртожитку прокинулися від вибухів.

Здавалося що вони були дуже близько, тому нас майже не підкинуло на ліжках.
Спочатку ніхто нічого не розумів, але потім ми дізналися що відбувається і спустилися
в укриття. Було настільки страшно, що ніхто толком і не розмовляв. Я, якщо чесно,
думала що нас всіх в тому підвалі і привалить, в мене почалася сильна паніка, я взагалі
не розуміла що відбувається і чого чекати. Я навіть написала мамі прощального листа
з переляку! (сміється).

- Який жах… І це все в твоє день народження!

- Так, до речі. Моє вісімнадцятиріччя почалося не так як я собі того уявляла. Замість того
щоб святкувати своє день народження я цілий день витратила на те щоб в паніці
збирати речі та намагатися виїхати з Харкова. Це було дуже складно. Мало того що я
провела на автовокзалі пів дня, так ще й дорога з Харкова в Полтаву зайняла майже
всю ніч. В дорозі я майже постійно плакала. Не могла повірити що може так бути що
начебто живеш нормально, нікого не чіпаєш, і тут раптом прокидаєшся зранку від того
що літають ракети і лунають вибухи. Я взагалі то вже давно русню ненавиділа, але
після того ранку моя ненависть не знала меж.

- Так, складно уявити що в нашому цивілізованому світі можуть відбуватися такі речі.
Але добре, давай сфокусуємося на твоїй історії. Ти приїхала додому. Що далі? Чи
стояло в тебе питання про виїзд на захід України або за кордон?
- Чесно, нікуди їхати мені не хотілося. Мого батька, як військовозобов'язаного забрали
на фронт, тому все про що я могла думати було те аби він тільки повернувся живий.
Але згодом, десь через неділі дві, я зі своїм хлопцем вирішила все таки віїхати на
якийсь час з України. Ми зібрали по мінімуму речей і вирушили спочатку на захід до
Львова, а потім вже якимось чином до Варшави.

- До речі, як ви доїхали до Львова? Довго їхали? Тому що мій досвід такої подорожі був
дуже виснажливим.

- Ну ми їхали потягом. Людей в ньому було багато, їхати довго, не зручно. Але в мене
навіть думок не було скаржитись на щось, всі розуміли що зараз за час і така річ як
«комфорт» має стояти на останньому місці, всі ми тікали від війни, від смерті. Головне
було щоб всі доїхали цілі та неушкоджені, а все інше не мало значення. Та й люди наші
насправді дуже хороші, всі допомагали одне одному та підтримували.

- Це правда. Добре, приїхали ви до Львову, що ви все-таки вирішили? Залишатися там

чи їхати за кордон?

- Ми точно знали що їдемо далі до Варшави. Залишатися у Львові було ні у кого а

знімати квартиру чи номер в готелі занадто дорого. Тому відразу з вокзалу ми сіли на
автобус, що перевозить через кордон прямо до Варшави. Черги на кордні тоді були
просто величезні. Особливо важко було бачити піші черги, в яких жінки з дітьми
годинами стояли на холоді. Але звичайно волонтери про всіх піклувалися і намагалися
допомогти всім чим можна. Ми тоді, наскільки я пам’ятаю, стояли в черзі приблизно
добу. Потім на кордоні в нас перевірили всі документи і ми поїхали далі. До речі,
людей на кордоні було просто незліченна кількість. Всі були дуже виснажені та сумні, і
тоді до мене прийшло усвідомлення того що я насправді покидаю рідний дім, свою
сім’ю і країну. Що ці всі люди, які до цього жили нормальним спокійним життям, зараз
втратили все і просто тікають аби вберегти себе і своїх дітей від жахів війни. Особливо
було боляче бачити як жінки та діти прощалися зі своїми чоловіками та татами.
Прощаєшся і не знаєш, чи зустрінетесь ви колись чи ні, чи повернешся ти додому
взагалі. Це дуже пригнічувало, але я завжди вірила і буду вірити в ЗСУ і наш народ.
Перемога обов’язково буде за нами і ми всі повернемося в нашу Україну щоб зробити
її ще кращою.

- Це навіть не ставиться під сумнів, Насте. Україна обов’язково переможе. Отже ти

приїхала до Варшави. Ти до сих пір там?

- Так, весь цей час я була тут. Продовжувала навчання в університеті, працювала. В
цілому, намагалася вести повноцінний спосіб життя. І звичайно ж допомагала
 українцям як тільки могла. Я і волонтерила, і неодноразово ходила на різні акції в
підтримку України. Також постійні донати ЗСУ! Це взагалі для мене як обов’язок вже,
як денна рутина, ха-ха. Коротко кажучи, намагаюся зробити все можливе щоб
приблизити Україну до прермоги.

- Ти велика молодець! Дякую тобі велике за твою розповідь, ти мені сильно допомогла.
Бережи себе та своїх близьких. Все буде Україна!