Cet ouvrage a bénéficié du soutien du Programme d’aide

á la publication Skovoroda de l’Ambassade de France en Ukraine

Це видання було здійснено за підтримки Програми сприяння

видавничій справі "Сковорода" Посольства Франції в Україні

We acknowledge the support of the Canada Council

for the Arts for this translation

Видавництво дякує Раді мистецтв Канади

за підтримку цього перекладу
 Wajdi Mouawad

INCENDIES
 Важді Муавад

ПОЖЕЖІ

З французької переклав
Ростислав Нємцев

ВИДАВНИЦТВО АНЕТТИ АНТОНЕНКО

ЛЬВІВ
УДК 821.133.1:82-21
М-89

Важді Муавад
ПОЖЕЖІ
П’єса
З французької переклав Ростислав Нємцев

Перекладено за виданням:
Wajdi Mouawad
Incendies
ISBN 978-2-7609-3618-8

©Leméac Éditeur, 2009

For professional or amateur production rights please contact: Monsieur

Michel Simard, Simard agence artistique inc. info@agencesimard.com

Коли нотар Лебель розповів близнюкам Жанн і Сімону Марван

про останню волю їхньої матері Наваль, то він спровокував у них
питання щодо історії їхнього народження: хто був їхнім батьком
і яким чином вони опинилися далеко від країни походження
матері? Жанн отримала конверт, адресований її батькові, якого
вважали мертвим, а Сімон — для свого брата, про існування якого
близнюки не підозрювали. Вони змушені перетнути континенти
й океани, щоби відкрити усі таємниці свого походження і важкої
долі їхньої матері, довідатися про драми, які переслідували всю
родину і які неможливо виправити. Близнюки ризикують спокоєм
і комфортом, щоби нарешті погамувати змучену душу Наваль.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти,

перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та
будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без
попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7192-83-0 Incendies © 2003, Leméac Éditeur (Montréal, Canada)

ISBN 978-617-7192-29-8 © Ростислав Нємцев, український переклад, 2017
(Серія «Колекція театральна») © «Видавництво Анетти Антоненко», 2017
 Нейлі Муавад
і Наталі Султан присвячується,
одна арабка, інша єврейка,
обидві — мої сестри по крові
 ЗМІСТ

Дійові особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9

ПОЖЕЖА НАВАЛЬ

1. Нотар . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
2. Остання воля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12
3. Теорія графів і периферійне бачення . . . . . . . . . . . 20
4. Теорема до вирішення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24
5. Те, що там . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26
6. Різанина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
7. Дитинство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31
8. Обітниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33
9. Читати, писати, рахувати, говорити . . . . . . . . . . . . . 34
10. Поховання Наваль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36
11. Мовчання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38

ПОЖЕЖІ ДИТИНСТВА

12. Ім’я на камені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

13. Савда . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41
14. Брат і сестра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44
15. Алфавіт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47
16. З чого почати . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48
17. Сиротинець у Кфар Райят . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50
18. Фотографія і автобус на Південь . . . . . . . . . . . . . . . 53
19. Газони передмістя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56
20. У саме серце багатокутника . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
 ПОЖЕЖІ ЖАННААН

21. Війна тривалістю в сто років . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62

22. Абдессамад . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64
23. Життя навколо ножа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66
24. Кфар Райят . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68
25. Дружба . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70
26. Жакет із зеленого полотна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77
27. Телефонний дзвінок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80
28. Справжні імена . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81
29. Слово Наваль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84
30. Червоні вовки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87

ПОЖЕЖА САРВАНА

31. Чоловік, який грає . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89

32. Пустеля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92
33. Принципи снайпера . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95
34. Шамседдін . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97
35. Голос давніх часів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100
36. Лист до батька . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105
37. Лист до сина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106
38. Лист до близнюків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109
Дійові особи:

НАВАЛЬ
ЖАННА
СІМОН
ЕРМІЙ
АНТУАН
САВДА
НІГАД

9
 ПОЖЕЖА НАВАЛЬ

1. Нотар

День. Літо. Кабінет нотаря.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Авжеж, авжеж, авжеж, я люблю ди-

витися на політ птахів. Тепер не треба пліткувати:
звідси, за відсутності птахів, видно автомобілі і тор-
говельний центр. Раніше, коли я мав кабінет з іншого
боку будівлі, вікна виходили на автотрасу. То був, звіс-
но, не морський пейзаж, та зрештою я виставив у вікні
оголошення: Ермій Лебель, нотар. У час пік то була для
мене неймовірна реклама. Тепер я по цей бік, і мої
вікна виходять на торговельний центр. Торговельний
центр, ясна річ, не птах. Раніше я казав питах. Це ваша
мати навчила мене, що потрібно казати птах. Вибачте.
Не хотів говорити про вашу матір через те нещастя,
яке вас спіткало, та маємо діяти. Як кажуть, треба жити
далі. Заходьте. Заходьте, заходьте, не стійте на порозі.
Це мій новий кабінет. Я саме його обживаю. Інші нота-
рі переїхали. У цьому будинку я сам. Набагато приєм-
ніше, менше галасу, автотраса — по інший бік. Уже не
можу робити собі рекламу, однак зможу тримати вікно
відчиненим, а якщо зважити, що в мене ще й немає
кондиціонера, то все складається якнайкраще.
Так. Ага.
Звісно, це нелегко.
Заходьте, заходьте, заходьте! Не стійте там в прохо-
ді, там ходять!

10
 І я добре розумію, що вам не хочеться заходити.
Я сам не заходив б.
Так. Ага.
Авжеж, авжеж, я і сам стрівся би з вами за інших
обставин, та дорога в пекло вимощена добрими намі-
рами, тож передбачати щось важко. Смерть узагалі не
можна передбачити. Для смерті немає слів. Вона руй-
нує всі обіцянки. Усі гадають, що вона прийде якомога
пізніше, а вона приходить, коли заманеться. Я любив
вашу матір. Так вам і кажу, от просто так: я любив вашу
матір. Вона часто говорила зі мною про вас. Ну, не так
часто, але про вас вона мені розповідала. Трішки. Ін-
коли. Між іншим. Вона казала: близнюки. А ще казала:
близнючка, — і часто: близнюк. Ви ж знаєте, якою вона
була, вона ж ніколи нікому нічого не казала. Хочу ска-
зати, ще раніше, до того, як взагалі припинила говори-
ти бодай щось, тоді вона вже взагалі припинила бодай
щось казати, і про вас не казала мені нічого. Такою
вона була. Коли вона померла, падав дощ. Не знаю. Я не
люблю, коли падає дощ. У її країні дощу ніколи немає.
Отже, заповіт, я ж покликав вас не для того, щоб розка-
зувати про негоду. Заповіт, він, безумовно, не схожий
на птахів, то інше. Це дивно і незвично, проте необ-
хідно. Тобто, хочу сказати, це залишається необхідним
злом. Даруйте.

Ридає.
 2. Остання воля

Кілька хвилин потому.

Нотар, близнюк, близнючка.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Заповіт пані Наваль Марван. Свідки,

присутні на читанні заповіту під час його реєстрації:
пан Трінг Ксяо Фенґ, власник ресторану Бурґери з В’єт-
конґу, і пані Сюзанн Лямонтань, офіціантка ресторану
Бурґери з В’єтконґу.
Це ресторан, був у цьому будинку, там, внизу. Сво-
го часу, щоразу, коли мені потрібні були два свідки,
я спускався за Трінг Ксяо Фенґом. А він підіймався з
Сюзанн. Дружина Трінг Ксяо Фанґа, Гуі Гуо Ксяо Фенґ,
опікувалася рестораном. Тепер ресторан зачинений.
Іноді вони зачиняються. Трінг помер. Гуі Гуо Ксяо Фенґ
знову вийшла заміж, за Реала Бушара, який служив тут,
у метра Івона Вашона, мого колеги. Отаке воно, життя.
Ну, все.
Заповіт відкривається в присутності її двох дітей:
Жанн Марван і Сімона Марвана, вік обох 22 роки, на-
роджені обидва 20 серпня 1980 року в госпіталі Святого
Франсиска у Вілль-Емар, це неподалік звідси.
Згідно волі заповідачки, відповідно до правил і прав
пані Наваль Марван, нотара Ермія Лебеля призначено
виконавцем заповіту.
Хочу сказати вам, що все оце — рішення вашої ма-
тері. Особисто я був проти, я відраджував її, але вона
наполягла. Я міг би відмовитися, але не зміг.

12
 Нотар відкриває конверта.
«Усе моє майно ділиться порівну між Жанн Марван
і Сімоном Марваном, дітьми-близнюками, які вийш-
ли з мого черева. Гроші наслідуються в рівних части-
нах кожним із них, а меблі розділяються відповідно
до їхніх побажань і за їхньою згодою. Якщо ж такої
згоди досягнути неможливо, то виконавець заповіту
має продати меблі, а гроші розділити у рівних части-
нах між близнюком і близнючкою. Мою одежу віддати
благодійній організації на вибір виконавця заповіту.
Мій друг, нотар Ермій Лебель успадковує мою чорну
ручку-перо.
Жанн Марван успадковує зелений полотняний жа-
кет з написом 72 на спині.
Сімон Марван успадковує червоний зошит.

Нотар дістає три речі.

Нотарю Ермію Лебелю:

Нотаре і друже,
Візьміть близнюків,
Поховайте мене повністю голою,
Поховайте мене без труни,
без одежі, без савана,
Без каменя,
Обличчям, повернутим до землі.
Покладіть мене на дно ями,
Обличчям від світу.
На прощання
Кожен
Виллє на мене
Відро свіжої води.
Потім ви накидаєте землі і засиплете могилу.

13
Камінь і епітафія. Нотарю Ермію Лебелю.
Нотаре і друже,
Жодного каменя не має бути на моїй могилі,
І ніде не має бути мого імені.
Ніяких епітафій для тих, хто не тримає обіцянок.
А одної обіцянки не було дотримано.
Ніяких епітафій для тих, хто зберігає мовчання.
А мовчання зберігалося.
Без каменя,
Без імені на камені,
Без епітафії з відсутнім іменем
на відсутньому ­камені.
Без імені.

Жанн і Сімону.
Сімоне і Жанн.
Дитинство — як ніж у горлі.
Його так просто не витягнеш.

Жанн,
Нотар Лебель передасть тобі конверт.
Цей конверт не для тебе.
Він для твого батька —
Твого і Сімона.
Знайди його і передай цього конверта.

Сімоне,
Нотар Лебель передасть тобі конверт.
Цей конверт не для тебе.
Він для твого брата —
Твого і Жанн.
Знайди його і передай цього конверта.

14
 Щойно конверти знайдуть тих, кому вони належать,
Ви отримаєте листа,
Мовчання буде порушено,
І камінь можна буде поставити на мою могилу,
І моє ім’я буде написане на камені
у променях сонця».
Довге мовчання.
СІМОН: Дістала! Вона й звідти дістала! Хвойда! Ста-
ра блядь! Лайно собаче! Суча донька! Стара шльондра!
Ганьба! Вона нас і звідти дістала! Ми казали собі, як
вона подохне, то вже не змішуватиме нас із лайном,
залишить нас у спокої, сука! І ось, маєш! Вона, нарешті,
здохла! А тут сюрприз! Нічого не скінчено! Шалава! Ні-
хто й не чекав такого; блядь, як я такого не передбачив!
Вона добре підготувала удар, точно все прорахувала,
бахурка трахана! Я розтрощу її трупа! Ти ба, поховати
її обличчям до землі! Ти диви! Харкнути на неї треба!
Тиша.
Я, у будь-якому разі, харкну!
Тиша.
Вона мертва, та якраз перед смертю спитала себе,
яку ще хуйню вона може нам зробити! Вона сіла, по-
думала і знайшла! Зробити заповіт! Оцей от йобаний
заповіт!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона склала його ще п’ять років
тому!
СІМОН: Та мені пофіг, коли там вона його писала,
О.К.!!!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Послухайте! Вона померла! Ваша
мати померла! Я хочу сказати, що людина померла.
Людина, яку ніхто добре не знав, та все ж людина. Вона
була молодою, була зрілою, стала старою, потім помер-
ла! То ж є пояснення усьому цьому! Це все не просто

15
так! Хочу сказати, ця от жінка прожила гірке життя, а
це щось та значить!
СІМОН: Плакати не буду! Клянуся, що не заплачу!
Вона померла! Ух! Нам похуй, блядь! Нам похуй, що
вона мертва! Я їй нічого не винен, тій жінці. Ні сльо-
зинки, нічого! Хай пліткують, як захочуть! Що я й
сльозинки не зронив по смерті матері! А я скажу, що
вона — не моя мати! Що вона була порожнім місцем!
Усім похуй, думаєш, усім похуй? Я не збираюся робити
вигляд! І не збираюся ридати! Коли ще вона плакала за
мною? За Жанн? Там, де має бути серце, у неї було не
серце, там була каменюка, ніхто не заплаче. Без серця!
Каменюка, блядь, каменюка! Не хочу чути про неї! І
знати нічого не хочу!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Але ж вона щодо вас висловила по-
бажання. Ваші імена там, в її останній волі...
СІМОН: Ну і? Ми — її діти, а ви про неї знаєте більше
за нас! Ну і що, що там наші імена! І що!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Конверти, зошит, гроші...
СІМОН: Мені не треба її грошей, не треба її зоши-
та... Чи вона думала розчулити мене тим клятим зоши-
том! Це щось, ото! Її остання воля! Знайди свого батька
і свого брата! То чого ж вона сама не знайшла, якщо так
сильно було треба? Сука! Чому тоді вона анітрохи не
займалася нами, блядь, якщо їй так потрібно ще яко-
гось сина?! Чого тоді у своєму блядському заповіті вона
ні разу не вживає слова мої діти, коли згадує про нас?
Слово син, слово донька! Я не недоумок! Чому вона каже
близнюки?! «Близнючка, близнюк, діти, які вийшли з
мого черева», наче ми купа блювотини, купа лайна, над
якою вона змушена була збиткуватися! Чому?!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Послухайте, я розумію…
СІМОН: Що ти можеш розуміти, залупо!

16
 ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я добре розумію, що після того, як
почути те, що ми тільки-но почули, можна втратити
опору під ногами, питаючи себе, що відбувається, хто
ми і чому саме ми! Я розумію. Хочу сказати, що я розу-
мію! Не щодня довідуєшся, що батько, якого вважали
мертвим, десь живе, і що десь там у світі існує якийсь
брат!
СІМОН: Нема ніякого батька, нема ніякого брата, це
казна-що!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Тільки не в заповіті! Таке немож-
ливо!
СІМОН: Ви її не знаєте!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я знаю її з іншого боку!
СІМОН: У будь-якому разі мені не хочеться говори-
ти про це з вами!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Усе ж варто їй довіряти!
СІМОН: Мені не хочеться...
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона мала на те певні причини.
СІМОН: Мені не хочеться говорити про це з вами! За
десять днів маю змагання з боксу, тож нічого не хочу
знати! Ми поховаємо її, і годі! Підемо в поховальну
контору, купимо домовину, покладемо її в домовину,
спустимо домовину в яму, насиплемо на яму землі, по-
ставимо пам’ятник, і всім стане добре!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Це неможливо. Це буде супроти ос-
танньої волі вашої матері, і я не дозволю піти проти її
волі!
СІМОН: А ти хто такий, щоб бути проти?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я, на жаль, виконавець її заповіту,
і я іншої думки щодо цієї жінки — не такої, як ваша!
СІМОН: Як ви можете ставитися до неї серйозно?
Дивіться! Протягом десяти років вона день за днем
проводить у будинку правосуддя, слухає безкінечні

17
процеси всіляких покручів, збоченців і різних убивць,
і раптом замовкає, не каже жодного слова! П’ять ро-
ків не каже анічогісінько, це охуєнно довго! Ні слова,
а ні звуку не злітає з її вуст! Вона стає нестямною, ша-
леніє, вона ламається, якщо вам так більш подобаєть-
ся, вона придумує собі живого чоловіка, хоча той уже
­бозна-коли помер, і ще одного сина, якого ніколи не
існувало, ідеальну побрехеньку про дитину, яку вона
хотіла би мати, дитину, яку вона могла би любити, ця
шльондра, і тепер вона хоче, щоб я шукав те дитя! І
якщо після всього цього ви можете мені щось казати
про останню волю...
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Спокійно!
СІМОН: І якщо після цього всього ви зможете мене
переконати, що йдеться про останню волю того, хто
дружить з власною головою...
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Спокійно!
СІМОН: Бля! Йоб твою через коромисло, нахуй, на-
хуй, нахуй...
Тиша.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Авжеж, авжеж, авжеж. Та визнайте,
що ви все ж таки теж робите так, як вам зручно... Не
знаю, мене це не обходить, ваша правда, вона вбивала
себе, і тривалий час ми не могли збагнути чому, і так,
так, це божевілля на перший погляд, а може й ні! Хочу
сказати, можливо то щось інше; не хочу вам заперечу-
вати, та якби то було божевілля, то вона не поверталася
б до цього. І ще, якось удень, чи вночі, ви знаєте, ви
не можете заперечувати, ми вам телефонували, і вона
говорила до вас. І ви не можете сказати, що то було ви-
падково, збіг обставин! Я в це не вірю! Я хочу сказати,
то був подарунок, який вона вам зробила! Найкращий
із можливих для неї подарунків! Хочу сказати, це теж

18
важливо! У день і в годину вашого народження вона
починає знову говорити! І що вона каже? Вона каже:
«Тепер, коли ми разом, стане ліпше». «Тепер, коли ми
разом, стане ліпше!» — це не звичайна фраза! Вона не
сказала: «Ба! Я з’їла б гот-доґ із цибулею, огірком і гір-
чицею», — чи щось банальне: «Подай мені сіль!». Ні!
«Тепер, коли ми разом, стане ліпше». Еге ж! Фельдшер
чув. Він чув її. Навіщо їй вигадувати? Вона просто не
могла б. Не змогла б придумати щось аж таке правдиве.
Ви знаєте, я знаю, ми всі знаємо, така фраза схожа на
неї, як схожі два ножі! Це правда! Вона роками вбивала
себе. Погоджуюся з вами, і ще погоджуюся, якби все так
і залишалося, я теж сумнівався б. Ви тут маєте рацію!
Та все ж не забувайте про її слова, на них, гадаю, варто
зважити. Вона зробила свідому дію. «Тепер, коли ми
разом, стане ліпше!» Ви не можете сказати ні. Запере-
чити це! Заперечувати власний день народження! Таке
не заперечують. І напевне! Напевне, напевне, напевне
ви вільні не слідувати останній волі матері. Ніщо вас
не зобов’язує. Та ви не можете вимагати того ж від ін-
ших. Від мене. Від вашої сестри. Факти такі: ваша мати
звертається з проханням до кожного з нас трьох, то її
остання воля, і кожен робить з цим те, що вважає за
потрібне. Навіть засуджені до страти мають право на
останнє бажання. Чому ж тоді не ваша мати...
Сімон виходить.
Конверти зі мною. Я зберігатиму їх. Сьогодні ви не
хочете й чути про них, та, може, згодом. Рим теж не
будувався за один день. Треба дати собі трохи часу. Ви
можете зателефонувати мені коли завгодно...
Жанн виходить теж.
 3. Теорія графів і периферійне бачення

Аудиторія, в якій викладає Жанн. Кодоскоп.

Жанн вмикає кодоскоп.
Початок заняття.

ЖАНН: Я не можу сьогодні сказати, хто витримає

іспити, які на вас чекають. Математика, якою ви за-
ймалися до сьогодні, мала на меті знайти точну і кон-
кретну відповідь, виходячи з точної і конкретної зада-
чі. Математика, яка починається для вас цим курсом
вступу до теорії графів, має геть іншу природу, тому що
тут постає питання невирішуваних задач, які завжди
приводять нас до інших задач, таких же невирішува-
них. Люди з вашого оточення повторюватимуть вам,
що те, над чим ви б’єтеся, не має практичного значен-
ня. Зміниться ваша манера говорити, і навіть більше,
ваша манера мовчати і думати теж зміниться. І саме це
вам вибачатимуть найменше. Вам часто закидатимуть,
що ви розтринькуєте інтелект на абсурдні теоретичні
вправи замість того, щоб направити його на досліди
з боротьби зі СНІДом чи на лікування раку. У вас не
буде жодного аргументу для захисту, тому що всі ваші
аргументи самі по собі надзвичайно виснажливої те-
оретичної складності. Ласкаво прошу до світу чистої
математики, тобто до країни самотності. Вступ до те-
орії графів.

20
 Зала для тренувань. Сімон із Ральфом.

РАЛЬФ: Ти знаєш, чому програв свій останній бій,

Сімоне, і знаєш, чому програв передостанній бій?
СІМОН: Я був не в формі, всього лишень.
РАЛЬФ: Так ти ніколи не виграєш кваліфікаційні
змагання. Одягай рукавиці.

ЖАНН: Візьмемо простий багатокутник з п’ятьма

сторонами, названими A, B, C, D і E. Назвімо цей бага-
токутник багатокутником К. Уявімо тепер, що цей ба-
гатокутник — план будинку, в якому мешкає родина. І
що в кожному кутку цього будинку знаходиться один
член цієї родини. Тепер давайте замінимо A, B, C, D і E
бабусею, батьком, матір’ю, сином і донькою, які разом
живуть у багатокутнику К. Поставимо таке запитання:
хто кого може бачити з тої точки, яку займає. Бабуся
бачить батька, матір і доньку. Батько бачить матір і ба-
бусю. Мати бачить бабусю, батька, сина і доньку. Син
бачить матір і сестру. Нарешті сестра бачить брата, ма-
тір і бабусю.

РАЛЬФ: Ти не слідкуєш! Ти сліпий! Ти не бачиш гри

ніг хлопця перед тобою! Ти не бачиш його захисту... Це
називається проблема периферійного бачення.
СІМОН: О.К., ясно!

ЖАНН: Ця функція називається функцією теорії ро-

дини з багатокутника К.

РАЛЬФ: Розігрівайся!

ЖАНН: Тепер приберемо стіни будинку і з’єднаємо

дугами виключно тих членів родини, які бачать один

21
одного. Малюнок, який у нас вийшов, називається гра-
фом видимості багатокутника К.

РАЛЬФ: Є три речі, за якими маєш слідкувати.

ЖАНН: Тож існує три параметри, якими ми будимо

жонглювати протягом наступних трьох років: теоре-
тичні функції багатокутників...

РАЛЬФ: Ти сильніший!

ЖАНН: …графи видимості багатокутників...

РАЛЬФ: Жодного жалю до типа перед тобою!

ЖАНН: …і, нарешті, багатокутники і їхня природа.

РАЛЬФ: Якщо ти переможеш, то станеш професіо-

налом!

ЖАНН: Задача така: для всіх простих багатокутни-

ків я можу легко — як ми бачили — побудувати граф
видимості і його теоретичну функцію. Тепер, як можна,
виходячи з теоретичної формули, наприклад цієї, по-
будувати граф видимості і також віднайти відповідну
форму багатокутника? Яка форма у будинку, в якому
живуть члени цієї родини? Спробуйте намалювати ба-
гатокутник.

Ґонґ. Сімон кидається в атаку і боксує в руки свого

тренера.
РАЛЬФ: Ти не тут, ти не концентруєшся!
СІМОН: Моя мати померла!

22
 РАЛЬФ: Отже! Найкращим способом пережити це
буде виграти наступний бій! Ну, підводься! Бий! Інак-
ше нічого не вийде!

ЖАНН: У вас не вийде. Уся теорія графів і ґрунтуєть-

ся, по суті, на цій задачі, яку наразі неможливо розв’я-
зати. Отже, саме ця неможливість і приваблює.

Ґонґ до закінчення тренування.

 4. Теорема до вирішення

Вечір. Кабінет нотаря.

Ермій Лебель і близнючка.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Авжеж, авжеж, авжеж, іноді так тра-

пляється в життя, коли потрібно діяти. Я радий, що ви
повернулися. Радий за вашу матір.
ЖАНН: Конверт у вас?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Ось він. Цей конверт не для вас, а
для вашого батька. Ваша мати хоче, щоб ви знайшли
його і віддали конверт йому.
Жанн збирається вийти з кабінету.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона вам також заповіла ось цей зе-
лений полотняний жакет із номером 72 на спині.
Жанн бере жакет.
Ви вірите, що ваш батько живий?
Жанн виходить. Пауза. Жанн повертається.
ЖАНН: У математиці 1+1 не буває 1,9 чи 2,2. Завжди
буде 2. Вірите ви чи ні, буде 2. Гарний у вас настрій чи
ви дуже нещасні, 1+1 буде 2. Ми всі належимо одному
багатокутнику, пане Лебель. Думаю, що знаю своє міс-
це у багатокутнику, до якого належу. Думала, що я та
точка, яка не бачить нікого, крім свого брата Сімона
і своєї матері Наваль. Тепер же довідуюся, що зі своєї
позиції можу бачити також батька; я взнаю, що існує
ще один член цього багатокутника, ще один брат. Той
граф видимості, який я побудувала, виявився помил-

24
ковим. Яке ж моє місце у багатокутнику? Щоб дізнати-
ся, маю відшукати рішення у цій ситуації. Мій батько
мертвий. Така теорема. І все свідчить про те, що вона
вірна. Але доказів немає. Я не бачила його трупа, не
бачила його могили. Тобто між 1 і безкінечністю існує
можливість, що мій батько живий. До побачення, пане
Лебель.

Жанн виходить. Наваль (14 років) з’являється в кабі-

неті.
Ермій Лебель виходить із кабінету і гукає в коридорі.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Жанн!

НАВАЛЬ (гукає): Вагаб!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Жанн! Жанн!!
Ермій Лебель повертається, виймає мобільний теле-
фон і набирає номер.
НАВАЛЬ (гукає): Вагаб!!
ВАГАБ (гукає): Наваль!
НАВАЛЬ (гукає): Вагаб!
ВАГАБ (здалеку): Наваль!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Ало, Жанн? Це метр Лебель. Є дещо,
про що я тут подумав.
НАВАЛЬ (гукає): Вагаб!!
ВАГАБ (здалеку): Наваль!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Ваша мати була знайома з вашим
батьком, коли була дуже юною.
НАВАЛЬ (гукає): Вагаб!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я вам сказав, я не знаю, чи ви це
знали.
ВАГАБ (здалеку): Наваль!
 5. Те, що там

Світанок. Ліс. Нагромадження каміння. Наваль (14 ро-

ків). Вагаб.

НАВАЛЬ: Вагабе! Послухай. Нічого не кажи. Ні. Мо-

вчи. Якщо ти скажеш мені хоч словечко, то вб’єш мене.
Ти ще не знаєш, ти не відаєш про те щастя, яке стане
нашим нещастям. Вагабе, у мене таке враження, що як
тільки дозволю словам злетіти з моїх губ, ти теж по-
мреш. Я мовчатиму, Вагабе, пообіцяй, що нічого не ка-
затимеш, будь ласка, хай буде тиша. Я мовчатиму. Не
кажи нічого. Нічого не кажи.
Вона замовкає.
Я всю ніч кликала тебе. Я бігла всю ніч. Я знала, що
знайду тебе біля каменів і білих дерев. Я хотіла вола-
ти, щоб чуло все село, щоб чули дерева, щоб чула ніч,
щоб місяць і зорі теж чули. Та не могла. Я мала ска-
зати тобі на вушко, Вагабе, опісля я більше не зможу
просити тебе залишатися в моїх обіймах, навіть якщо
хочу цього понад усе на світі, навіть якщо відчуваю,
що буду лишень частиною цілого, якщо ти залишати-
мешся поза мною, навіть якщо, ледь вийшовши з ди-
тинства, я знайшла тебе, і саме з тобою потрапила в
обійми справжнього життя, я не зможу більше ні про
що просити тебе.
Він цілує її.

26
 У мене під грудьми дитинка, Вагабе! Моє лоно на-
повнене тобою. Це прекрасно і моторошно, правда? Це
як безодня і свобода польоту дикого птаха, правда ж?
І більше немає слів! Як вітер! Коли я почула цю новину
від старої Ельгам, немов океан збурився в моїй голові.
Мене просто опекло.
ВАГАБ: Можливо, Ельгам помиляється.
НАВАЛЬ: Ельгам не помиляється. Я спитала її: «Ель-
гам, ти певна?». Вона засміялася. Вона провела доло-
нею по моєму обличчю. Вона сказала мені, що протя-
гом сорока років допомагала народитися усім дітям
села. Вона витягла мене з лона матері і вийняла мою
матір з лона її матері. Ельгам не помиляється. Вона по-
обіцяла, що нікому нічого не скаже. «Це не моя справа,
але найбільше за два тижні ти не зможеш нічого при-
ховати».
ВАГАБ: Ми не критимемося.
НАВАЛЬ: Нас уб’ють. Тебе першого.
ВАГАБ: Ми все пояснимо.
НАВАЛЬ: Думаєш, нас слухатимуть?
ВАГАБ: Чого ти боїшся, Наваль?
НАВАЛЬ: А ти не боїшся? (Пауза.) Поклади руку. Що
це? Я не знаю, чи то гнів, не знаю, чи то страх, не знаю,
чи то щастя. Де ми будемо, ти і я, через п’ятдесят років?
ВАГАБ: Послухай, Наваль. Ця ніч — подарунок. Мож-
ливо, це йде не від розуму, та в мене є серце, справжнє
серце. І воно спокійне. Вони кричатимуть, ми дамо їм
викричатися. Вони лаятимуться, ми дамо їм вилаяти-
ся. Нехай. Зрештою, після їхнього крику і їхньої лай-
ки, залишмося ми: ти, я і наша дитина — твоя і моя.
Твоє обличчя, моє обличчя — в одному обличчі. Мені
хочеться сміятися. Вони битимуть мене, та в моїй сві-
домості буде дитинка.

27
 НАВАЛЬ: Тепер, коли ми разом, стане ліпше.
ВАГАБ: Ми завжди будемо разом. Повертайся до-
дому, Наваль. Почекай, поки вони прокинуться. Коли
вони побачать тебе на світанку, що ти сидиш і чека-
єш на них, вони вислухають тебе, бо розумітимуть, що
сталося щось важливе. Якщо ти боїшся, то думай про
мене, що в той час я буду у себе вдома, чекатиму, поки
всі прокинуться. І я скажу їм. Світанок вже скоро. Ду-
май про мене, як я думаю про тебе, і не губися в тумані.
Пам’ятай: тепер, коли ми разом, стане ліпше.
Вагаб іде.
 6. Різанина

Дім Наваль (14 років).

Мати і донька.

ЖІГАН: Ця дитина тобі не потрібна, Наваль.

НАВАЛЬ: Вона в моєму животі.
ЖІГАН: Забудь про живіт! Ця дитина тобі не потріб-
на. Не потрібна своїй родині, не потрібна твоїй матері,
не потрібна в твоєму житті.
НАВАЛЬ: Я кладу сюди руку і вже бачу її обличчя.
ЖІГАН: Неважливо, що ти там бачиш. Ця дитина тобі
не потрібна. Її не існує. Її просто немає.
НАВАЛЬ: Ельгам мені сказала. Вона сказала: «Ти но-
сиш дитину».
ЖІГАН: Ельгам не твоя мати.
НАВАЛЬ: Але ж вона мені сказала.
ЖІГАН: Не важливо, що тобі там могла сказати Ель-
гам. Цієї дитини не існує.
НАВАЛЬ: А якщо вона там все ж буде?
ЖІГАН: Її не існуватиме.
НАВАЛЬ: Я не розумію.
ЖІГАН: Витри сльози!
НАВАЛЬ: Це ти плачеш!
ЖІГАН: Це не я плачу, це все твоє розбите життя!
Ти приходиш здалеку, Наваль, ти приходиш із брудним
животом, і ти стоїш переді мною прямо, щоб сказати
просто так, усім твоїм дитячим тілом: я кохаю, і все

29
моє кохання — в моєму животі. Ти приходиш із лісу і
кажеш, що це я плачу. Повір, Наваль, цієї дитини не
існує. Ти забудеш її.
НАВАЛЬ: Не можна забути свого живота!
ЖІГАН: Можна, можна забути все.
НАВАЛЬ: Я не зможу!
ЖІГАН: Тоді тобі обирати. Лишай цю дитину і зараз
же, чуєш, негайно залиш увесь одяг, який носиш і який
тобі не належить, залиш дім, залиш родину, своє село,
свої гори, своє небо і свої зірки, і залиш мене...
НАВАЛЬ: Мамо.
ЖІГАН: Залиш мене голою, з твоїм животом, з тим
життям, яке в ньому. Або ж стань на коліна, Наваль, на
коліна.
НАВАЛЬ: Мамо.
ЖІГАН: Залиш свій одяг або ставай на коліна!
Наваль стає на коліна.
Ти залишатимешся всередині будинку, як те жит-
тя, що всередині тебе. Ельгам прийде, щоб дістати ту
дитину з твого живота. Вона візьме її і віддасть, кому
захоче.
 7. Дитинство

Наваль (15 років), одна в кімнаті.

НАВАЛЬ: Тепер, коли ми разом, стане ліпше. Тепер,

коли ми разом, стане ліпше. Тепер, коли ми разом, ста-
не ліпше.
НАЗІРА: Потерпи, Наваль. Тобі залишилося не біль-
ше місяця.
НАВАЛЬ: Треба було мені піти, бабусю, а не ставати
на коліна, віддати весь одяг, віддати все, залишити дім,
село, все залишити.
НАЗІРА: Усе це з нами стається через злидні, Наваль.
Нема краси навколо нас. Тільки злоба від життя важ-
кого і безпросвітного. Ненависть визирає з-за кожно-
го рогу. Ні з ким спокійно й поговорити. Твоя правда,
Наваль, кохання, яке тобі судилося, ти прожила його, а
дитину, яку матимеш, у тебе відберуть. Тобі нічого не
залишається. Хіба боротися зі злиднями або скотитися
в них.
Назіри немає в кімнаті. Стук у вікно.
ГОЛОС ВАГАБА: Наваль! Наваль, це я.
НАВАЛЬ: Вагаб!
ГОЛОС ВАГАБА: Послухай, Наваль. Маю обмаль часу.
На світанку мене заберуть далеко звідси і далеко від
тебе. Я був біля каменів і білих дерев. Я прощався з міс-
цем мого дитинства, а моє дитинство сповнене тобою,
Наваль. Наваль, цього вечора дитинство — ніж, який

31
мені щойно встромили в горло. У мене в роті назавжди
лишиться смак власної крові. Я хотів сказати тобі про
це. Я хотів тобі сказати, що моє серце сповнене кохан-
ня, воно розірветься. Скрізь мені кажуть, що я занадто
тебе кохаю; я не знаю, що то значить, кохати занадто,
я не знаю, що то значить, бути далеко від тебе, я не
знаю, що то значить, коли тебе вже немає поряд. Маю
навчитися жити без тебе. Тепер розумію, що ти мала
на увазі, коли питала: «Де ми будемо через п’ятдесят
років?». Я не знаю. Та скрізь, де буду я — будеш і ти. Ми
мріяли разом побачити океан. То ж бо, Наваль, кажу
тобі, клянуся тобі, того дня, коли я його побачу, слово
океан вибухне в твоїй голові — і ти заллєшся слізьми,
бо знатимеш, що я думаю про тебе. Нема нічого кра-
щого, ніж бути разом.
НАВАЛЬ: Я чую тебе, Вагабе.
ГОЛОС ВАГАБА: Не витирай своїх сліз, бо я не вити-
ратиму своїх усю ніч, а коли ця дитинка прийде у світ,
скажи їй, як я її люблю, як я люблю тебе. Скажи їй.
НАВАЛЬ: Я скажу їй, клянусь, я скажу їй. Для тебе і
для себе. Я прошепочу їй на вушко: «Хай що сталося б,
я завжди тебе любитиму».. Я теж повернуся до каменів
і білих дерев, я теж скажу: прощай дитинство, і дитин-
ство буде тим ножем, який я встромлю собі в горло.
Наваль одна.
 8. Обітниця

Ніч. Пологи Наваль.

Ельгам дає дитину Наваль (15 років).

ЕЛЬГАМ: Це хлопчик.
НАВАЛЬ: Хоч що сталося б, я тебе завжди любитиму!
Хоч що сталося б, я тебе завжди любитиму!
Наваль засовує клоунський ніс в пелюшки дитині. Про-
те дитину майже одразу забирають.
ЕЛЬГАМ: Я йду на південь і заберу дитину з собою.
НАЗІРА: Я почуваюся такою старою, наче мені ти-
сячу років. Так проходять дні і минають місяці. Сон-
це сходить і заходить. Змінюються пори року. Наваль
більше нічого не каже, мовчить і блукає. У неї немає
більше живота, а я відчуваю поклик старої землі. За-
надто багато болю тривалий час лишалося зі мною.
Дайте мені ложе. По зимі я чую кроки смерті у плинній
воді струмків.
Надалі Назіра не підводиться, вона прикута до ліжка.

33
 9. Читати, писати, рахувати, говорити

Назіра помирає.

НАЗІРА: Наваль!

Наваль (16 років) поквапом підходить.

НАЗІРА: Візьми мене за руку! Наваль! Наваль, є речі,

які варто сказати, коли помираєш. Речі, які хочеться
сказати людям, яких ми любили, які любили нас... ска-
зати їм... допомогти їм востаннє... озброїти їх, щоб
були щасливими!.. Рік тому з твого лона вийшла дити-
на, і відтоді ти не при собі. Не впади, Наваль, не кажи
«так». Кажи «ні». Не погоджуйся. У тебе забрали кохан-
ня, у тебе відібрали дитину. Уже рік минув. Недавно.
Не мирися, Наваль, ніколи не мирися з цим. Та щоб не
згоджуватися, потрібно вміти говорити. Тож озбройся
відвагою і працюй, добре працюй! Послухай, що скаже
тобі стара жінка, яка помирає: навчися читати, навчи-
ся писати, навчися рахувати, навчися говорити. Учися.
Це твій єдиний шанс не бути схожою на нас. Пообіцяй
мені.
НАВАЛЬ: Я обіцяю тобі.
НАЗІРА: За два дні мене поховають. Мене покладуть
у землю, обличчям до неба, кожен виллє на мене відро
води, але на камені нічого не напишуть, бо жоден із
них не вміє писати. Ти ж, Наваль, коли навчишся, то

34
повернешся і напишеш моє ім’я на камені: «Назіра».
Напиши моє ім’я, бо я завжди виконувала свої обіцян-
ки. Я йду, Наваль. Для мене все скінчилося. Ми, наша
родина, жінки нашого роду вже давно зав’язли у гніві: я
сердилася на свою матір, твоя мати сердиться на мене,
як і ти гніваєшся на свою матір. Своїй донці у спадок
ти теж залишиш гнів. Треба розірвати цей ланцюг. Тож-
бо вчися. І йди звідси. Візьми з собою молодість й усе
можливе щастя і залиш село. Ти втілення сексуальності
цієї долини, Наваль. Ти її чуттєвість і запах. Візьми їх із
собою і вирвися звідси, як дитина виривається з лона
матері. Навчися читати, писати, рахувати, говорити:
навчися думати. Наваль. Навчися.
Назіра помирає. Її підіймають з ліжка і кладуть до
ями.
Кожен виливає на її тіло відро води.
Ніч.
Кожен занурений у себе.
Починає дзвонити мобільний телефон.
 10. Поховання Наваль

Кладовище. День.
Ермій Лебель. Жанн. Сімон на кладовищі.
Ермій Лебель відповідає на дзвінок мобільного теле-
фону.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Ало, так, Ермій Лебель. Нотар. /

Так, я телефонував вам; я вже дві години намагаюся
додзвонитись до вас. / Що сталося? Так нічого не го-
тово! Було домовлено, що перед ямою має бути три ві-
дра води, а їх немає. / Так, це я телефонував з приводу
відер з водою. / Що значить «у чому проблема, ніякої
проблеми немає»? Є велика проблема! Я казав вам, що
потрібно три відра води, а їх немає! Ми на кладовищі,
а де ще ми маємо бути, паскудство! Зніміться з гальма,
ви там! Ми тут, щоб похоронити Наваль Марван. Три
відра води. / Звісно, що було домовлено, тільки це; я
сам приходив і особисто попереджав: спеціальне по-
ховання, нам потрібно лише три відра води; здається,
це не так складно, я навіть казав відповідальному за
кладовище: «Може краще, щоб ми самі принесли три
власні відра води?». Він відказав: «Дивіться, ми все для
вас приготуємо, ви й без того маєте про що турбувати-
ся!». / Я зголосився; а тепер ми тут, а відер з водою не-
має, ми починаємо все більше й більше тривожитись...
Я хочу сказати! Це ж поховання, а не матч у кеглі, зна-
єте! Це ж не так складно, хочу сказати: ні домовини, ні

36
каменя, нічого, все по мінімуму! Усе просто; ми робимо
все просто, лишень прохали три нещасних відра води,
а адміністрація кладовища нездатна навіть на це. Хочу
сказати… Ха! Ви не звикли, щоб у вас просили відра з
водою? / Та вас ніхто й не просить звикати, у вас по-
просили три відра води! Ніхто не просив вас винахо-
дити двигун із чотирма дірками. Так, три. / Ні, не одне,
три. / Ні, це неможливо, потрібно три. / Ні, ми не може-
мо взяти одне і наповнити тричі! Ми хочемо три відра
води, наповнені один раз. / Так, я певний. / Звісно, а що
ви хотіли, щоб я вам сказав? Шукайте.
Він закінчує розмову.
Вони пошукають.
СІМОН: Навіщо ви все це робите?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Що все?
СІМОН: Ну, все оце. Поховання, остання воля. Для
чого вам усе це потрібно?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Тому що та жінка, яка зараз лежить
на дні ями, обличчям до землі, яку все життя я нази-
вав пані Наваль, мій друг. Мій друг. Не знаю, чи для вас
це щось значить, а я не знав, що для мене то було так
важливо.
Дзвонить мобільний телефон Ермія Лебеля. Він від-
повідає.
Ало, так, Ермій Лебель, нотар. / Так, гаразд. / Що
сталося? Вони все приготували, але біля іншої ями. /
Добре, сталася помилка. Наваль Марван. / Сумнівна
ефективність у роботі.
Він дає відбій.
Кожен бере відро води. І виливає у яму.
Засипають могилу і йдуть, каменя не ставлять.
 11. Мовчання

День. Театральна сцена.

На ній Антуан.

ЖАНН: Пан Антуан Дюшарм? Жанн Марван, я донь-

ка Наваль Марван. Я була в госпіталі, мені сказали, що
ви там уже не працюєте після смерті моєї матері. Що
зараз ви працюєте у цьому театрі. Я прийшла. Я хочу
знати, чи вона нічого більше не казала.
АНТУАН: Голос вашої матері дотепер звучить у мене
в голові: «Тепер, коли ми разом, стане ліпше». Саме ці
слова вона сказала. Я вам зразу зателефонував.
ЖАНН: Я знаю.
АНТУАН: Протягом усіх п’яти років було одне і те
саме мовчання. Мені шкода.
ЖАНН: Я все ж удячна вам.
АНТУАН: А що ви шукаєте?
ЖАНН: Вона завжди казала нам, що наш батько за-
гинув на війні на батьківщині. Я шукаю підтвердження
його смерті.
Пауза.
АНТУАН: Я радий, що ви прийшли, Жанн. Відколи
вона померла, я вагався, я хотів зателефонувати вам і
вашому брату. Щоб сказати вам, пояснити. Сьогодні ви
прийшли сюди, у цей театр, і це найкраще. Тож я скажу
вам. Протягом усіх цих років, що я провів біля її ліжка,
мені аж паморочилось у голові від того, що мав слу-

38
хати мовчання вашої матері. Якось уночі я прокинув-
ся з дивною думкою. Може, вона говорить, коли мене
там немає? Може, вона говорить, коли сама? Я приніс
касетного магнітофона. Спочатку я не наважувався. Я
не мав права. Якщо вона говорить сама з собою, це її
вибір. Я поклявся собі ніколи тих записів не слухати.
Записувати і ніколи не довідатися. Записувати.
ЖАНН: Що записувати?
АНТУАН: Мовчання. Її мовчання. Увечері, перш ніж
піти, я вмикав магнітофон. Один бік на касеті — одна
година. Я не знайшов кращих. Наступного дня пере-
вертав касету і, перш ніж іти, знову вмикав на запису-
вання. Я записав понад п’ятсот годин. Усі ці касети тут.
Візьміть їх. Це все, що я можу для вас зробити.
Жанн бере коробку.
ЖАНН: Антуане, що ви робили з нею протягом усьо-
го цього часу?
АНТУАН: Нічого. Я часто сидів біля неї. Я говорив до
неї. Іноді ставив музику. Я танцював із нею.
Антуан вставляє касету в магнітофон. Музика. Жанн
іде.
 ПОЖЕЖІ ДИТИНСТВА

12. Ім’я на камені

Наваль (19 років) перед могилою бабусі.

Вона пише ім’я Назіри арабською.

НАВАЛЬ: Ноун, алеф, заїн, йе, рра! Назіра. Твоє ім’я

освітлює твою могилу. Я зайшла в село нижньою доро-
гою. Моя мати стояла там. Гадаю, вона чекала на мене.
Вона, мабуть, сумнівалася. Через дату. Ми подивились
одна на одну як два чужинці. Один по одному підходи-
ли інші селяни. Я сказала: «Я повернулася, щоб написа-
ти ім’я моєї бабусі на її могилі». Вони сміялися: «Тепер
ти вмієш писати?». Я сказала, що вмію. Вони сміялися.
Один чоловік плюнув на мене. «Ти вмієш читати, та не
вмієш захищатися». Я дістала книгу, що була в кише-
ні. Я вдарила його так сильно, що палітурка погнулася,
а він упав, втративши свідомість. Я попрямувала далі.
Моя мати дивилася мені услід, аж поки я не дійшла до
фонтана і не звернула, щоб піднятися на кладовище
і прийти на твою могилу. Твоє ім’я написане, я йду.
Я знайду мого сина. Я виконала обіцянку, що дала тобі,
виконаю й ту, що дала йому в день, коли він народив-
ся. Хоч що сталося б, я тебе завжди любитиму. Дякую,
бабусю.
Наваль іде.

40
 13. Савда

Наваль (19 років) на розпеченій сонцем дорозі.

Савда чекає на неї.

САВДА: Я бачила тебе! Здаля, я спостерігала, коли ти

писала ім’я бабусі на камені, що на її могилі. Потім ти
раптом підвелася і побігла. Чому?
НАВАЛЬ: А ти, чому ти ходила за мною?
САВДА: Я хотіла побачити, як ти пишеш. Пересвід-
читися, чи усе насправді. Тут ще зранку поширилася
чутка. Через три роки ти повертаєшся. У таборі казали:
«Наваль повертається, вона вміє читати, вміє писати».
Усі сміялися. Я побігла, щоб дочекатися тебе при вході
в село, але ти вже була там. Я бачила, як ти вдарила чо-
ловіка книжкою, я бачила, як тремтіла книжка в твоїй
руці, і я подумала про всі ті слова, усі ті букви, розпече-
ні добіла від гніву, що жив на твоєму обличчі. Ти пішла.
Я йшла за тобою.
НАВАЛЬ: Чого тобі?
САВДА: Навчи мене читати, навчи писати.
НАВАЛЬ: Я не вмію.
САВДА: Неправда, ти вмієш! Не обманюй! Я бачила.
НАВАЛЬ: Я йду. Залишаю село. Тож я не можу тебе
навчити.
САВДА: Я піду з тобою. Я знаю, куди ти йдеш.

41
 НАВАЛЬ: Звідки ти знаєш?
САВДА: Я знаю Вагаба. Ми були в одному таборі. Ми
з одного села. Він такий же біженець із Півдня, як і я.
Тої ночі, коли його привезли, він викрикував твоє ім’я.
НАВАЛЬ: Ти хочеш знайти Вагаба?
САВДА: Не глузуй із мене. Я сказала, що знаю, куди
ти йдеш. Ти не Вагаба хочеш знайти. А своє дитя. Свого
сина. Бачиш, я не помиляюся. Візьми мене з собою і на-
вчи читати. Натомість я допомагатиму тобі. Я вмію по-
дорожувати, а вдвох ми будемо сильнішими. Дві жінки
разом. Візьми мене з собою. Коли тобі буде сумно, я
співатиму, коли тобі забракне сил, я допоможу, я не-
стиму тебе. Тут нема нічого. Я прокидаюся вранці, мені
кажуть: «Савдо, ото небо», — та про саме небо не розка-
зують нічого. Кажуть: «Це вітер», — але нічого про той
вітер не розповідають. Мені вказують на світ, світ же
залишається німим. А життя минає, і все залишається
непроглядним і незрозумілим. Я бачила літери, які ти
написала, і подумала: ось це — ім’я. Наче камінь став
прозорим. Лише одне слово, а все освітилося.
НАВАЛЬ: А твої батьки?
САВДА: Батьки мені нічого не кажуть. Вони нічого
мені не розповідають. Я запитую їх: «Чому ми залиши-
ли Південь?». Вони відповідають: «Забудь. Буде краще.
Не думай про це. Немає ніякого Півдня. Неважливо. Ми
живі і їмо щодня. Тільки це і важливо». Вони кажуть:
«Тут війна нас не дістане». Я кажу їм: «Вона дістанеться
до нас. Земля поранена червоним вовком, який пожи-
рає її». Мої батьки нічого не розповідають. Я кажу їм:
«Пам’ятаю, ми втікали посеред ночі, якісь чоловіки ви-
гнали нас із нашого будинку. Вони зруйнували його».
Батьки ж відповідають: «Забудь». Я кажу: «Чому тато
стояв на колінах перед палаючим будинком і плакав?

42
Хто спалив наш будинок?». Мені відповідають: «Усе це
неправда, Савдо, тобі наснилося, тобі наснилося». Тож
я не хочу залишатися тут. Вагаб викрикував твоє ім’я, і
це було як диво посеред ночі. Якби зі мною — так, як з
ним, я не змогла б вигукувати нічийого імені. Жодно-
го. Як тут кохати? Нема кохання, нема любові, і тому,
що мені повторюють «забудь, Савдо, забудь», я забуду.
Я забуду це село, гори і табір, і обличчя моєї матері, і
пусті очі мого батька.
НАВАЛЬ: Забути не можливо, Савдо, клянуся. Та все
ж ходи зі мною.
Вони йдуть.
 14. Брат і сестра

Сімон напроти Жанн.

СІМОН: Тебе розшукує університет. Тебе шукають

колеги. Тебе шукають твої студенти. Мені телефону-
ють, всі мені телефонують: «Жанн не навідується до
університету. Ми не знаємо, що з Жанн. Студенти гад-
ки не мають, що тепер робити». Я шукаю тебе. Я теле-
фоную. Ти не відповідаєш.
ЖАНН: Чого тобі, Сімоне? Чому ти прийшов до
мене?
СІМОН: Бо всі вважають, що ти померла!
ЖАНН: У мене все гаразд. Можеш іти.
СІМОН: Ні, нічого не гаразд, і я не піду.
ЖАНН: Не кричи.
СІМОН: Нині ти чиниш так, як чинила вона.
ЖАНН: Те, що я чиню, стосується лише мене, ­Сімоне.
СІМОН: Ні, мене це стосується також. У тебе нема
нікого, окрім мене, а в мене — нікого, окрім тебе. А ти
чиниш, як вона.
ЖАНН: Я нічого не чиню.
СІМОН: Ти замовкла. Ти нічого не кажеш. Як вона.
Якось вона приходить і зачиняється у своїй кімнаті.
Вона сидить. День. Два. Три дні. Не їсть. Не п’є. Зникає.
Раз, двічі, тричі, чотири рази. Повертається. Мовчить.
Продає меблі. Ти теж уже не маєш меблів. Коли дзвонив

44
її телефон, вона не відповідала. Твій телефон дзвонить,
ти не відповідаєш. Вона зачинялася. Ти зачиняєшся. Ти
мовчиш.
ЖАНН: Сімоне, підійди, сядь. Слухай. Послухай тро-
хи.
Жанн дає Сімону один зі своїх навушників, той при-
кладає його до вуха. Жанн прикладає другий до свого. Оби-
два слухають мовчання.
ЖАНН: Чутно, як вона дихає.
СІМОН: Ти слухаєш мовчання!..
ЖАНН: Це її мовчання.

Наваль (19 років) учить Савду арабському алфавіту.

НАВАЛЬ: Алеф, ба, та, са, джим, ха, кха...

САВДА: Алеф, ба, та, са, джим, ха, кха...
НАВАЛЬ: Даль, дааль, за, сіт, шін, сад, даад...

СІМОН: Ти починаєш божеволіти, Жанн.

ЖАНН: Що ти знаєш про мене? Про неї? Нічого. Ти
нічогісінько не знаєш. Як ми житимемо далі?
СІМОН: Ти викинеш касети. Ти повернешся до уні-
верситету. Ти продовжиш викладати свій курс і закін-
чиш докторат.
ЖАНН: Мені пофіг мій докторат!
СІМОН: Тобі все пофіг!
ЖАНН: Це нічого не змінить. Не варто пояснювати,
ти все одно нічого не зрозумієш. 1 плюс 1 дає 2, навіть
цього ти не розумієш!
СІМОН: Дійсно, з тобою потрібно говорити мовою
цифр! Якби твій професор математики сказав тобі, що
ти починаєш божеволіти, ти його послухала б. А твій

45
брат — навіщо. Він занадто грубий, занадто дурний!
ЖАНН: Я вже сказала, що мені глибоко начхати на
той докторат! У мовчанні моєї матері є щось таке, що
я хочу зрозуміти. Я хочу зрозуміти!
СІМОН: А я тобі кажу, що там ні́чого розуміти!
ЖАНН: Ти бісиш мене!
СІМОН: Ти, ти теж мене бісиш!
ЖАНН: Провалюй, Сімоне! Ми нічого один одному
не винні! Я твоя сестра, а не мати, а ти мій брат, а не
батько!
СІМОН: Немає різниці!
ЖАНН: Ні! Різниця є!
СІМОН: Ні, немає!
ЖАНН: Залиш мене, Сімоне.
СІМОН: Нотар чекає на нас за три дні, щоб підписа-
ти папери. Ти прийдеш?.. Ти прийдеш, Жанн... Жанн...
Відповідай, ти прийдеш?
ЖАНН: Так. А тепер забирайся.
Сімон іде.

Наваль і Савда йдуть поряд.

САВДА: Алеф, бе, та, са, джим, ха, кха, дадь, дааль,
рра, за, сін, шін, сад... таа... ні...
НАВАЛЬ: Давай спочатку.

ЖАНН: Чому ти нічого не сказала? Скажи щось,

поговори зі мною. Ти одна. Антуана немає поруч. Ти
знаєш, що він тебе записує. Ти знаєш, що він нічого
не слухатиме. Ти знаєш, що він віддасть нам касети.
Ти знаєш. Ти все зрозуміла. Тож говори! Чому ти мені
нічого не кажеш? Чому ти нічого не кажеш?
Жанн умикає плеєр.
 15. Алфавіт

Наваль (19 років) і Савда на розпеченій дорозі.

САВДА: Алеф, бе, та, са, джим, ха, кха, даль, дааль,
рра, за, сін, шін, сад, даад, таа, заа, аінн, раінн, фа, кааф,
каф, лам, мім, ноун, хах, ламалеф, вав, йа.
НАВАЛЬ: Оце — алфавіт. Двадцять дев’ять звуків.
Двадцять дев’ять літер. Це твої набої. Твої патрони. Ти
маєш знати їх завжди. Коли ти складаєш їх одна до од-
ної, виходять слова.
САВДА: Дивися. Ми підходимо до першого села на
Півдні. Це село Набатіє. Тут міститься перший сироти-
нець. Ходімо глянемо.
Вони оминають Жанн.
Жанн слухає мовчання.

47
 16. З чого почати

Жанн виходить на сцену театру.

Громоподібна музика.

ЖАНН (гукає): Антуане... Антуане... Антуане!

Виходить Антуан. Музика лунає надто голосно, щоб
вони могли говорити. Антуан робить їй знак почекати.
Музика зупиняється.
АНТУАН: Це театральний звукооператор. Він пере-
віряє звучання.
ЖАНН: Антуане, допоможіть мені.
АНТУАН: Чим можу зарадити?
ЖАНН: Я не знаю, з чого почати.
АНТУАН: Потрібно починати спочатку.
ЖАНН: Немає жодної логіки.
АНТУАН: Коли ваша мати перестала говорити?
ЖАНН: Улітку 97-го. У серпні. 20-го. У день нашо-
го народження. Вона повертається додому і мовчить.
Крапка.
АНТУАН: Що того дня трапилося?
ЖАНН: Тоді вона відстежувала серією процесів у
Міжнародному кримінальному суді.
АНТУАН: Чому?
ЖАНН: Ішлося про війну, що сплюндрувала країну,
в якій вона народилася.
АНТУАН: А саме цього дня?

48
 ЖАНН: Нічого. Нічогісінько. Я сто разів читала і пе-
речитувала офіційний звіт, щоб хоч щось зрозуміти.
АНТУАН: Ви так нічого і не знайшли?
ЖАНН: Нічого. Маленька фотографія. Вона мені її
вже показувала. Вона, їй 40 років, з однією зі своїх по-
друг. Дивіться.
Жанн показує йому фото.
Антуан роздивляється фото.

Наваль (19 років) і Савда в порожньому сиротинці.

САВДА: Наваль, нікого немає. Сиротинець спусто-
шений.
НАВАЛЬ: Що тут трапилося?
САВДА: Я не знаю.
НАВАЛЬ: А діти, де вони?
САВДА: Тут немає дітей. Ходімо пошукаємо у Кфар
Райят. Саме там знаходиться найбільший сиротинець.

Антуан розглядає фото.

АНТУАН: Дайте мені цю фотографію. Я збільшу її.
Я подивлюся для вас. Я звичний бути уважним до най-
менших деталей. Потрібно почати з цього. Мені бракує
вашої матері. Я знову бачу її. Сидить. Мовчазна. По-
гляд не божевільний. Погляд не розгублений. Холодний
і гострий.
ЖАНН: На що ти дивишся, мамо, на що ти дивишся?
 17. Сиротинець у Кфар Райят

Наваль (19 років) і Савда у сиротинці у Кфар Райят.

НАВАЛЬ: У сиротинці у Набатійе нікого немає. Ми

прийшли сюди. У Кфар Райят.
ЛІКАР: Не варто було. Тут тим паче немає дітей.
НАВАЛЬ: Чому?
ЛІКАР: Це війна.
САВДА: Яка війна?
ЛІКАР: Хтозна. Ніхто нічого не розуміє. Брат стрі-
ляє в свого брата, а батько в сина. Війна. Яка війна?
Якось 500 000 біженців прийшли з того боку кордону.
Вони сказали: «Нас вигнали з нашої землі, дозвольте
нам жити поряд з вами». Тутешні люди зголосилися,
тутешні відмовили, тутешні втекли. Мільйони доль.
І вже невідомо, хто в кого стріляє і чому. Це війна.
НАВАЛЬ: А діти, які були тут, вони де?
ЛІКАР: Усе сталося так раптово. Прийшли біженці.
Вони забрали всіх. Навіть новонароджених. Усіх. Вони
гнівалися.
САВДА: Чому?
ЛІКАР: Щоб помститися. Два дні тому міліціянти
повісили трьох підлітків, які подалися за межі табо-
ру. Чому міліціянти повісили трьох підлітків? Тому
що два біженці з табору зґвалтували і вбили дівчину з
села Кфар Саміра. Чому ті два типи зґвалтували дівчи-
ну? Тому що міліціянти каменювали родину біженців.

50
Чому міліціянти їх забили камінням? Тому що біжен-
ці спалили будинок. Чому біженці спалили будинок?
Щоб поквитатися з міліціянтами, які зруйнували кри-
ницю, що викопали біженці. Чому міліціянти зруй-
нували криницю? Тому що біженці спалили урожай
біля ріки Собаки. Чому вони спалили врожай? Точно є
якийсь привід, я не пам’ятаю вже, та цю історію можна
ще довго розказувати, вона тягнутиметься як нитка за
голкою.
НАВАЛЬ: Куди вони пішли?
ЛІКАР: На південь. У табір. Тепер усі бояться. Очіку-
ють відплати.
НАВАЛЬ: Ви знаєте дітей?
ЛІКАР: Я ж лікар, який їх лікував.
НАВАЛЬ: Я шукаю одну дитину.
ЛІКАР: Ви її вже не знайдете.
НАВАЛЬ: Я знайду її. Дитина чотирьох років. Вона
потрапила сюди через кілька днів опісля народження.
Стара Ельгам вийняла її з мого лона і принесла сюди.
ЛІКАР: Але ж ви, чому ви її віддали?
НАВАЛЬ: У мене її забрали! Я не віддавала її. Її віді-
брали в мене! Вона була тут?
ЛІКАР: Ельгам приносила багато дітей у Кфар Райят.
НАВАЛЬ: Так, але ж вона не приносила багатьох на
початку весни чотири роки тому. Новонароджений.
Хлопчик. Із Півночі. У вас є реєстр?
ЛІКАР: Уже немає ніякого реєстру.
НАВАЛЬ: Прибиральниця, годувальниця, ну бодай
хтось, хто згадає. Згадає, що дитя було гарненьким. Що
взяла його з рук Ельгам.
ЛІКАР: Я лікар, а не адміністратор. Я навідував усі
сиротинці. Я не можу всього знати. Ідіть шукайте в та-
борі. На півдні.

51
 НАВАЛЬ: А діти, де вони спали?
ЛІКАР: У цій залі.
НАВАЛЬ: Де ти? Де ти?

ЖАНН: На що ти дивишся, мамо?

НАВАЛЬ: Тепер, коли ми разом, стане ліпше.
ЖАНН: Про що ти?
НАВАЛЬ: Тепер, коли ми разом, стане ліпше.
ЖАНН: Тепер, коли ми разом, стане ліпше.

Ніч. Госпіталь. З’являється Антуан, він біжить.

АНТУАН: Що? Що? Наваль! Наваль!
САВДА: Наваль!
Антуан забирає магнітофон від ніг Наваль (64 роки).
НАВАЛЬ: Якби я могла повернути час, він залишив-
ся б у моїх обіймах...
САВДА: Куди ти йдеш?
АНТУАН: Мадемуазель Жанн Марван?
НАВАЛЬ: На південь.
АНТУАН: Антуан Дюшарм, фельдшер вашої матері.
САВДА: Зачекай! Зачекай! Наваль, зачекай!
АНТУАН: Вона заговорила, ваша мати заговорила.
Наваль виходить.
 18. Фотографія і автобус на Південь

Антуан і Жанн в університеті. Фото Наваль і Савди,

спроектоване на стіну.

АНТУАН: Ми в країні, де народилася ваша мати.

Літо, бачимо по квітах, що позаду вашої матері. Це дикі
трави, які ростуть у червні й у липні. Дерева — то пінії.
Їх багато в тому регіоні. На автобусі, там у глибині, ба-
чимо напис. Я поцікавився у господаря продовольчого
магазину, що на розі моєї вулиці, який також звідти
родом, він прочитав: «Біженці з Кфар Райят».
ЖАНН: Я шукала інформацію про ті події. В одному
з найбільших розділів ідеться про в’язницю, збудовану
під час війни у Кфар Райят.
АНТУАН: Тепер дивіться, он там унизу під її доло-
нею...
ЖАНН: Що це?
АНТУАН: Пістолетне руків’я. У її подруги теж, там,
можна здогадатися, під сорочкою.
ЖАНН: Що вони робили з пістолетами?
АНТУАН: З фотографії про це не збагнеш. Можливо,
працювали охоронцями у в’язниці. З якого року існу-
вала в’язниця?
ЖАНН: Із 1978. Після процесу.
АНТУАН: Добре. Ми знаємо, що в кінці 70-х років
ваша мати перебувала поблизу села Кфар Райят, де була

53
в’язницю. У неї була подруга, і вони обидві носили піс-
толети.
Мовчання.
АНТУАН: Усе гаразд? Усе в порядку, Жанн?
ЖАНН: Ні, нічого не гаразд.
АНТУАН: Чого ви боїтеся, Жанн?
ЖАНН: Знайти.
АНТУАН: Що ви тепер робитимете?
ЖАНН: Придбаю квиток на літак.

Наваль (19 років) чекає на автобус. Савда поруч із нею.

САВДА: Я відправляюся з тобою.
НАВАЛЬ: Ні.
САВДА: Я тебе не залишу.
НАВАЛЬ: Ти певна, що є автобус, який курсує цією
дорогою?
САВДА: Він курсує цією вулицею. Ним користуються
біженці, щоб повернутися у табір. Отой пил, що ти он
там бачиш, це точно він. Наваль, лікар сказав, що ліп-
ше перечекати б. Він каже, що у таборі точно настане
відплата, за те, що вони забрали дітей.
НАВАЛЬ: То й потрібно, щоб я була там!
САВДА: Днем раніше чи пізніше, Наваль!
НАВАЛЬ: Днем раніше я зможу обійняти його, Сав-
до. Я дивлюся на сонце і кажу собі, що він дивиться на
те ж сонце. Птах пролітає в небі, може, він бачить того
ж птаха. Там вдалині хмаринка, я кажу собі, що вона
якраз над ним, і він біжить, щоби сховатися від дощу.
Щомиті я думаю про нього, і кожна мить — як клятва
моєї любові до нього. Сьогодні йому виповнилося чо-
тири роки. Він уміє ходити, вміє говорити, і йому має
бути страшно в темноті.
САВДА: А якщо ти помреш, що це дасть?

54
 НАВАЛЬ: Якщо я помру, то це означатиме, що він
уже мертвий.
САВДА: Наваль... Не ходи туди сьогодні!
НАВАЛЬ: Не кажи мені, що робити.
САВДА: Ти обіцяла навчати мене.
НАВАЛЬ: Я нічого тобі не обіцяла. Наші дороги роз-
ходяться тут, Савдо.
Підходить автобус. Наваль заходить у нього. Автобус
рушає. Савда залишається на дорозі.
 19. Газони передмістя

У Ермія Лебеля вдома.

У його саду.
Ермій, Жанн, Сімон.
Звуки трафіка і відбійних молотків поблизу.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Ну, неділя — не щодня, але час від

часу — навіть добре. Я приходжу в офіс, а там госпо-
дар будинку. Я одразу зрозумів, що там щось не так.
Він каже: «Пане Лебель, ви не можете увійти, ми пере-
робляємо підлогу, зняли килимове покриття». Я кажу
йому: «Ви могли б повідомити мене, я чекаю на клі-
єнтів». Він мені натомість: «А ви постійно зайнятий,
хоч сьогодні, а хоч завтра — все одно бурчали б». «Я не
бурчу, просто маю знати заздалегідь, — кажу йому, —
тим паче, що наразі маю купу нагальних справ». А він
дивиться на мене і каже, мені каже: «Це тому, що ви
неорганізований». Гей! Неорганізований. Я. «Це ви не
організований, з’являєтесь як волосина в супі, щоби
сказати мені: “Я переробляю вашу підлогу!”». «Що ж
тепер!» — відказує він. Я теж відказую: «Що ж тепер!».
І пішов. Добре, що зміг зв’язатися з вами. Виходьте,
виходьте, виходьте, не варто залишатися в будинку,
така спека. Ходімо в сад. На такій спеці газон швидко
жовкне. Я увімкну поливалку. Це нас трішки освіжить.
Ермій відкриває кран, щоб полити газон. Жанн і Си-
мон приєднуються до Ермія. Звук відбивних молотків.

56
 Вони переробляють дорожнє покриття. Так трива-
тиме аж до зими. Виходьте, виходьте, виходьте. У будь
якому разі, я радий вітати вас у себе. Це будинок моїх
батьків. Раніше навкруг були лише поля. А зараз он Ка-
надіен Таєр, магазин всякої всячини, та електроцен-
траль. Звісно, краще, ніж мазутопровід. Так тато казав
якраз перед смертю. Смерть, вона теж краща за мазу-
топровід. Він помер тут, у своїй кімнаті, там, нагорі. Усі
папери зі мною.
Звук відбійних молотків.
Через ремонт вони перенесли автобусну зупинку.
Тепер вона он там, одразу за огорожею саду. Усі ав-
тобуси, що тут курсують, зупиняються там. Щораз, як
зупиняється автобус, я згадую вашу матір. Я замовив
піцу. Пообідаємо разом. Спеціальна пропозиція, з на-
поєм, картоплею фрі і плиткою шоколаду. Я взяв all
dressed без пепероні, бо вона погано перетравлюється.
Індійська піцерія, вони роблять добру піцу, я не люблю
готувати, то ж замовляю.
СІМОН: Добре, О.К., давайте швидко. У мене сьогод-
ні бій, а я й так уже запізнююся.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Добра думка. Поки чекаємо піцу, за-
ймемося паперами.
ЖАНН: Чому ви щоразу згадуєте нашу матір, коли
зупиняється автобус?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Через її фобію!
ЖАНН: Яку фобію?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона боялася автобусів. Усі папери
готові, усе, як потрібно. А ви не знали?
ЖАНН: Ні!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона ніколи не сідала в автобус.
ЖАНН: Вона казала вам, чому?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Так. Ще замолоду просто на її очах
розстріляли автобус із цивільними. Жахлива річ.

57
 ЖАНН: Як ви про це довідалися?
Звук відбійних молотків.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона сама сказала.
ЖАНН: Але чому, чому вона сказала саме вам?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Та не знаю я! Бо я запитав у неї!
Ермій простягає їм папери. Жанн і Сімон підписують
там, де він указує.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Тож бо, папери врегулювали питан-
ня спадку. Окрім тих, що стосуються останньої волі.
Принаймні для вас, Сімоне.
СІМОН: Чому для мене?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Тому що ви так і не взяли конверта
для вашого брата.
Сімон дивиться на Жанн.
ЖАНН: Еге ж, я взяла конверт.
СІМОН: Не доберу...
Звук відбійних молотків.
ЖАНН: Чого ти не добереш?
СІМОН: Не доберу, в яку гру ти граєш!
ЖАНН: Ні в яку.
СІМОН: Чому ти нічого мені не сказала?
ЖАНН: Сімоне, мені й так потрібно було зібрати всю
свою відвагу!
СІМОН: І що ти робитимеш, Жанн? Бігатимеш і кри-
чатимеш всюди: «Татку, татку, ти де? Я твоя донька?».
Це не математична задача, бля! Ти не знайдеш рішен-
ня! Рішення немає! Уже нічого немає...
ЖАНН: Я не хочу це обговорювати з тобою, Сімоне!
СІМОН: ...немає батька, немає брата, тільки ти і я.
ЖАНН: Що вона вам точно казала про автобус?
СІМОН: Що ти робитимеш? Йоб! Ти де його шука-
тимеш?
ЖАНН: Що вона вам сказала?

58
 САВДА (кричить): Наваль!
СІМОН: Відчепися від автобуса і відповідай! Ти де
його шукатимеш?
Звук відбійних молотків.
ЖАНН: Що вона вам розповіла?
САВДА: Наваль!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Вона розказувала, що тільки-но діс-
талася до одного міста...
САВДА (до Жанн): Ви не бачили тут дівчини на ім’я
Наваль?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Автобус проїхав повз неї...
САВДА: Наваль!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Переповнений!
САВДА: Наваль!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Набігли чоловіки, заблокували авто-
бус, облили бензином, а потім нагодились інші чолові-
ки з пістолетами-кулеметами і...
Довга серія звуків відбивних молотків, які своїм шу-
мом цілком перекривають голос Ермія Лебеля. Поливалки
випльовують кров, яка все затоплює. Жанн іде.
НАВАЛЬ: Савдо!
СІМОН: Жанн! Жанн, повернися!
НАВАЛЬ: Я була в автобусі, Савдо, я була з ними!
Коли вони облили нас бензином, я закричала: «Я не з
табору, я така, як і ви, я шукаю свою дитину, яку вони в
мене забрали!». Мені дозволили зійти, а потім, потім,
вони стріляли, і раптом, справді, раптом, автобус за-
горівся, запалав з усіма, хто був усередині, запалав зі
старими, з дітьми, з жінками, з усіма! Одна жінка спро-
бувала вибратися через вікно, та солдати вистрелили в
неї, і вона так і залишилася верхи на вікні, з дитиною
на руках, її шкіра танула, і шкіра її дитини танула, і все
тануло, всі згоріли! Часу не існує, Савдо. Уже його не

59
існує. Час — курка, якій відрубали голову, час біжить
увсебіч, праворуч, ліворуч, а з його безголової шиї на
нас ллється кров, в якій ми всі тонемо.
СІМОН (у телефон): Жанн! Жанн, у мене немає ні-
кого, крім тебе. Жанн, у тебе немає нікого, крім мене.
У нас немає вибору, як все забути! Зателефонуй мені,
Жанн, зателефонуй!
 20. У саме серце багатокутника

Сімон одягається для бою.

Жанн із наплічником на спині. Телефон у руці.

ЖАНН: Сімоне. Це Жанн. Я в аеропорту. Сімоне, я

телефоную, щоб сказати, я лечу туди, на її батьківщину.
Я спробую знайти цього батька, і якщо знайду, якщо він
ще живий, я віддам йому конверт. Це не їй потрібно, це
потрібно мені. І тобі. На майбутнє. Але, спершу потріб-
но відшукати її, маму, у тому її житті, в тому, яке всі ці
роки вона ховала від нас. Я дам відбій, Сімоне. Я дам
відбій і стрибну сторч головою, щоб впасти якнайдалі,
якнайдалі від цієї точної геометрії, яка визначає моє
життя. Я навчилася писати і рахувати, читати і гово-
рити. І все тепер намарне. Безодня, в яку я впаду, в яку
вже лечу, — її мовчання. Сімоне, ти плачеш, ти плачеш?

Бій Сімона. Сімон в нокауті.

ЖАНН: Куди ти ведеш мене, мамо? Куди ведеш

мене?
НАВАЛЬ: У саме серце багатокутника, Жанн, у самі-
сіньке його серце.
Жанн одягає навушники, вставляє нову касету і знову
слухає мовчання своєї матері.

61
 ПОЖЕЖІ ЖАННААН

21. Війна тривалістю в сто років

Наваль (40 років) і Савда. Кімнату зруйновано. Два

трупи лежать на долівці.

САВДА: Наваль!
НАВАЛЬ: Вони навідались і до Абельгаммаса. Вони
вбили Зан, Міру, Абіель. У Мадельваада вони обшукали
все, його ніде не знайшли, тому вирізали всю родину, а
його старшу доньку спалили живцем.
САВДА: Я була у Галама. Вони теж були в нього. Його
не знайшли. Та забрали його доньку і дружину. Ніхто
не знає, де вони.
НАВАЛЬ: Вони вбили всіх, хто дає гроші на газету,
Савдо. Усіх, хто в ній працює. Вони спалили друкарню.
Спалили папір, вилили фарбу. А тут. Бачиш? Вони вби-
ли Екаля і Фаріда. Вони нас шукають, Савдо, вони шу-
кають нас, і якщо ми ще бодай годину тут залишимося,
вони знайдуть нас і вб’ють. Тож ходімо в табір.
САВДА: Ми підемо до моїх кузенів, там будемо у
трохи більшій безпеці.
НАВАЛЬ: У безпеці...
САВДА: Вони спалили будинки й тих, хто читає га-
зету.
НАВАЛЬ: Тож нічого не скінчилося. Клянуся тобі. Я
довго думала. Ми на початку війни тривалістю у сто
років. На початку останньої війни світу. Кажу тобі,
Савдо, наше покоління — «цікаве» покоління, якщо

62
ти розумієш, про що йдеться. Якщо дивитися згори,
то воно досить повчально — те, як ми сперечаємося,
коли намагаємося сказати, що є варварським, а що ні.
Так. «Цікаве». Покоління, вигодуване ганьбою, кляну-
ся. Справді. На перехресті. Коли закінчиться ця війна,
закінчиться і час. Ніхто не знає, та якщо найближчим
часом ми не знайдемо рішення, як завершити цю бій-
ню, то не знайдемо його ніколи.
САВДА: Де та війна? Яка війна?
НАВАЛЬ: Ти сама знаєш. Брат проти брата, сестра
проти сестри. Цивільні у гніві.
САВДА: І скільки це триватиме?
НАВАЛЬ: Я не знаю.
САВДА: У книгах про те нічого не сказано?
НАВАЛЬ: Книги — це добре, але книги завжди з’яв-
ляються або занадто пізно, або занадто рано. Усе це
трохи смішно. Вони знищили газету. Ми зробимо іншу.
Та називалася «Світло дня», а нову назвемо «Пісня схо-
ду». Ми маємо резерви. Слова жахливі. Потрібно зали-
шатися ясними і світлими. Ясно бачити. Робити, як
робили древні: у польоті птахів намагатися прочитати
прикмети часу. Здогадуватися.
САВДА: Здогадуватися про що? Екаль мертвий. За-
лишився його фотоапарат. Розбиті фотографії у рамоч-
ках. Зруйноване життя. Що то за світ, у якому надії на
краще більше в речей, ніж у кожного з нас?
Пауза. Савда співає, наче молиться.
 22. Абдессамад

Жанн в рідному селі Наваль.

Перед нею Абдессамад.

ЖАНН: Ви Абдессамад Даразіа? Мене направили до

вас, оскільки ви знаєте всі історії села.
АБДЕССАМАД: Справжні і вигадані — так.
ЖАНН: Чи пригадуєте Наваль? (Показує йому фото.)
Ось вона. Вона народилась і виросла в цьому селі.
АБДЕССАМАД: Була Наваль, яка пішла зі Савдою. Та
це легенда.
ЖАНН: Хто така Савда?
АБДЕССАМАД: Теж легенда. Її називали дівчина, яка
співає. Голос ніжний і глибокий. Вона співала скрізь і
всюди. Та то легенда.
ЖАНН: А Наваль? Наваль Марван?
АБДЕССАМАД: Наваль і Савда. Легенда.
ЖАНН: А про що йдеться в легенді?
АБДЕССАМАД: У ній ідеться про те, що якось уночі
розділили Наваль і Вагаба.
ЖАНН: Хто такий Вагаб?
АБДЕССАМАД: Легенда. Кажуть, якщо пізно вночі
піти до каменів біля білих дерев, можна почути їхній
сміх.

Вагаб і Наваль (14 років) біля каменів, що біля білих

дерев. Наваль розгортає подарунок.

64
 ВАГАБ: Я приніс тобі подарунок, Наваль.
НАВАЛЬ: Клоунський ніс!!!
ВАГАБ: Той самий, що ми бачили, коли приходив
мандрівний театр. Ти так сміялася! Ти казала мені:
«Його ніс! Його ніс! Диви на його ніс!». А мене так ті-
шив твій сміх. Я пішов туди, де вони зупинилися на но-
чівлю. Мене ледве не з’їв лев, ледве не затоптав слон,
я мав провести перемовини з тиграми, я проковтнув
трьох змій і зайшов у намет до клоуна, клоун спав, ніс
лежав на столі, я взяв його й утік!

АБДЕССАМАД: На кладовищі ще й досі стоїть ка-

мінь, на якому, згідно з легендою, Наваль написала
ім’я своєї бабусі. Літера за літерою. Перша епітафія на
кладовищі. Вона навчилася писати. І вона пішла. Сав-
да подалася з нею. А війна прийшла. Коли молодь вті-
кає — не жди добра.
ЖАНН: Кфар Райят, він де?
АБДЕССАМАД: У пеклі.
ЖАНН: Точніше!
АБДЕССАМАД: На півдні. Неподалік від Набатійе.
Прямуйте цією дорогою.
Абдессамад виходить. Жанн телефонує.
ЖАНН: Ало, Сімоне, це Жанн. Я телефоную з рідного
села мами. Послухай. Послухай звуки села.
Жанн прямує, тримаючи телефон.
 23. Життя навколо ножа

Савда і Наваль (40 років) виходять з села. Ранок.

З’являється міліціянт.

МІЛІЦІЯНТ: Ви хто? Відкіля прийшли? Для подо-

рожніх дороги закриті.
НАВАЛЬ: Ми йдемо з Набатійе і прямуємо до Кфар
Райят.
МІЛІЦІЯНТ: Мабуть ви ті дві жінки, яких ми розшу-
куємо впродовж двох останніх днів! Уся наша міліція їх
шукає, і військові, які прибули з півдня, теж шукають
їх: ці жінки пишуть для газет і вкладають усякі думки
в голови людей.
Мовчання.
Ви ті дві жінки: одна пише, а інша співає. Бачиш ці
черевики? Цієї ночі ми зняли їх із ніг трупів. Кожного,
хто носив їх, ми вбили впритул, дивлячись очі в очі.
Вони казали нам: «Ми з однієї країни, ми однієї кро-
ві», — а ми їм проломлювали черепи, а потім забира-
ли черевики. Спочатку в мене тремтіла рука. Це як у
всьому. Уперше — завжди сумніваєшся. Знаєте, яким
міцним буває череп! Ніколи не знаєш, як сильно треба
бити. А ніж — невідомо, куди його встромляти. Невідо-
мо. Найважче не встромити ножа, а витягти його, тому
що всі м’язи стискаються і затискають ножа. М’язи зна-
ють, що в ньому життя. Навколо ножа. Тож потрібно

66
лишень добре нагострити лезо, і жодних проблем. Тоді
лезо виходить так само, як і входить. Уперше — воно
важко. А потім легше.
Міліціянт хапає Наваль, заціпенілу від страху, і при-
ставляє ножа їй до горла.
Я пущу вам кров — і побачимо, чи має гарний голос
та, яка вміє співати, і чи залишаться ще якісь ідеї в тої,
яка вміє думати...
Савда не сумнівається ні на мить, дістає пістолет і
робить постріл.
Міліціянт падає.
САВДА: Наваль, боюся, що солдат мав рацію. Ти
чула, що він сказав: «Уперше завжди важко, а потім
стає легше».
НАВАЛЬ: Ти не його вбила, ти зберегла нам життя.
САВДА: Усе це слова, нічого, окрім слів!
Савда вдруге стріляє у тіло міліціянта.
 24. Кфар Райят

Жанн у в’язниці Кфар Райят. Разом із нею гід. Вона

фотографує.

ГІД: Щоб відновити туристичний напрямок у регі-

оні, у 2000 році цю в’язницю перетворили на музей.
Раніше я працював гідом на Півночі і розповідав про
руїни, що залишилися по римлянах. То моя спеціаліза-
ція. Нині ж я розповідаю про Кфар Райят.
ЖАНН (показує фото Наваль і Савди): Ви знаєте цих
жінок?
ГІД: Ні. Хто вони?
ЖАНН: Можливо, вони тут працювали.
ГІД: Тоді вони, мабуть, утекли з бандитом, Абу Та-
реком. Ось найвідоміша камера у в’язниці Кфар Райят.
Камера номер 7. Сюди люди йдуть як на прощу. Це ка-
мера жінки, яка співає. Її утримували тут п’ять років.
Коли інших піддавали тортурам, вона співала.
ЖАНН: Її звали Савда, ту жінку, яка співає?
ГІД: Ніхто не знає її імені. У всіх були тільки матри-
кули. Номер. У жінки, яка співає, був номер 72. Це число
тут знають усі.
ЖАНН: 72, кажете?
ГІД: Так, а чому запитуєте?
ЖАНН: Ви знаєте когось, хто працював тут тоді?
ГІД: Шкільний сторож. Він тоді був тут охоронцем.

68
 ЖАНН: Відколи існує в’язниця?
ГІД: Із 1978-го. Тоді була страшенна бійня в табо-
рах біженців у Кфар Райят і у Кфар Матра. Це недалеко
звідси. Військові оточили табори і пропустили туди мі-
ліціянтів, а міліціянти вбили всіх, кого знайшли. Вони
були не при тямі. Хтось убив їхнього керівника. Тож
вони не жартували. Величезна рана на тілі країни.
Жанн іде.
 25. Дружба

Наваль (40 років) і Савда.

САВДА: Вони зайшли у табір. Ножі, гранати, сокири,

рушниці, кислота. Їхні руки не тремтіли. Вони всадили
свою зброю в сон, прямо в сон, і вбили сон дітей, жінок,
чоловіків, які спали, спали вночі, у великій ночі світу!
НАВАЛЬ: Що ти робитимеш?
САВДА: Відпусти мене!
НАВАЛЬ: Що ти робитимеш? Куди підеш?
САВДА: Я піду в кожен дім!
НАВАЛЬ: Волієш пустити кулю в голову кожного з
них?
САВДА: Око за око, зуб за зуб, — вони постійно так
кричать!
НАВАЛЬ: Так, але не таким чином!
САВДА: Не інакше! Адже смерть можна виправдати
байдужістю, тож не інакше!
НАВАЛЬ: Тобто ти теж хочеш заходити в будинки і
вбивати дітей, жінок, чоловіків!
САВДА: Вони вбили моїх батьків, кузенів, вбили
моїх сусідів, вбили друзів моїх батьків! Відплата має
бути схожою!
НАВАЛЬ: Так, Савдо, має бути схожою, твоя правда,
утім подумай!
САВДА: Для чого думати! Ніхто не повернеться до
життя, хай що ми думатимемо!

70
 НАВАЛЬ: Подумай, Савдо! Ти жертва, і ти вбивати-
меш кожного, хто зустрінеться на твоєму шляху, ти ж
сама станеш катом, а потім знову станеш жертвою! Ти
вмієш співати, Савдо, ти ж умієш співати!
САВДА: Я не хочу! Я не хочу шукати розради, На-
валь! Я не хочу, щоб твої думки, твої образи, твої сло-
ва, твої очі, твоя дружба, все наше життя разом, — я не
хочу, щоб усе це погамувало біль від того, що я бачила
і чула! Вони увірвалися в табір, наче скажені безумці.
Перші крики розбудили інших, і тут всі відчули шален-
ство міліціянтів! Вони почали з того, що кидали дітей
об стіни, а потім убили усіх чоловіків, яких змогли
знайти. Хлопці з перерізаним горлом, обгорілі молоді
дівчата. Усе навколо палало, Наваль, усе горіло, палили
все! Хвилі крові виливалися на вулички. Крик виривав-
ся з чиїхось грудей і затихав, а значить на одне життя
ставало менше. Один з міліціянтів готувався до страти
трьох братів. Вони поставили їх біля стіни. Я була пря-
мо у них під ногами, сховалася у канаві. Я бачила, як
у тих хлопців тремтіли ноги. Троє братів. Міліціянти
притягли за волосся їхню матір, кинули її перед сина-
ми, й один із них надсадно кричав до неї: «Обирай! Ви-
бирай, кого з них ти хочеш врятувати. Обирай! Обирай,
або я їх усіх уб’ю! Усіх трьох! Рахую до трьох, а потім
стріляю, в усіх трьох! Обирай! Обирай!». А вона, вона не
могла нічого мовити, нічого не могла, лише повертала
голову то праворуч, то ліворуч і дивилася на кожного
зі своїх синів! Наваль. Послухай мене, я не вигадую.
Я кажу про той біль, який звалився на мене. Я бачила
її поміж тремтячими ногами її синів. Її заважкі гру-
ди і старіюче тіло, яке ви́ носило їх, трьох синів. І все її
тіло стогнало: «Навіщо було їх виношувати, щоб потім
побачити скривавленими біля стіни!». А міліціянт усе

71
кричав: «Обирай! Обирай!». Тоді вона глянула на нього
і проказала як останню надію: «Як ти можеш, подиви-
ся на мене, я могла би бути твоєю матір’ю!». Тоді він
ударив її: «Не чіпай мою матір! Обирай!»; і тоді вона
промовила ім’я, вона сказала «Нідаль, Нідаль!». І впа-
ла непритомна, а міліціянт убив двох молодших. Він
залишив жити старшого, який усе тремтів! Він зали-
шив його і пішов. А два тіла впали. Мати ж підвелася і
в серці міста, яке палало, яке ридало, заголосила, що це
вона вбила своїх синів. Усім своїм важким тілом вона
казала, що вона — убивця своїх дітей!
НАВАЛЬ: Я розумію, Савдо, та натомість ми не мо-
жемо робити що заманеться. Послухай мене. Послухай,
що скажу: на нас кров. І в такій ситуації страждання
матері важать менше ніж та машина, яка перемелює
нас. Біль тієї жінки, твій біль, мій, біль усіх тих, хто за-
гинув тієї ночі, вже не трагедія, а сума, жахлива сума,
яку неможливо порахувати. І ти, ти, Савдо, ти повторю-
вала алфавіт, коли ми йшли разом пропеченою сонцем
дорогою, щоб знайти мого сина, народженого з кохан-
ня, про яке вже не говорять, ти не можеш брати участь
у збільшенні тієї жахливої суми болю. Ти не можеш.
САВДА: Тож що ми робимо? Що робимо? Просто
складаємо руки! Чекаємо? Розуміємо? Розуміємо що?
Кажемо собі, що усе це, усі оці випадки стаються між
недоумками і нас не стосується! А ми залишаємось у
своїх книгах і будемо вважати, що все «таке» славне,
«гарне» гарне, вважатимемо, що воно «таке» надзви-
чайне і «таке» цікаве! «Славне, гарне, надзвичайне,
цікаве» — плювок в обличчя жертвам. Слова! Для чого
вони, ті слова, якщо сьогодні я не знаю, що робити! Що
робимо, Наваль?

72
 НАВАЛЬ: Я не можу тобі відповісти, Савдо, тому що
ми безпорадні. Немає якихось цінностей, щоб до них
прагнути, тільки наші маленькі цінності. Те, що знає-
мо, те, що відчуваємо. Це добре, а оце — погано. Знаєш,
ми не любимо війну, та змушені її вести. Ми не любимо
нещасть, а живемо ними. Ти хочеш мститися, палити
будинки, змусити їх відчути те, що відчуваєш сама,
щоб вони зрозуміли, змінилися, щоб ті чоловіки, які
все оте вчинили, щоб вони змінилися. Ти хочеш пока-
рати їх, щоб вони зрозуміли. Однак уся оця дурнувата
гра живиться дурістю і тим болем, який тебе засліплює.
САВДА: Значить, ми нічого не робимо, так?
НАВАЛЬ: Та кого ти хочеш переконати? Хіба не ба-
чиш, що є люди, яких не можна переконати? Люди,
яким нічого не можна довести? Як ти зможеш поясни-
ти ґевалу, який кричав отій жінці «Обирай!», тим са-
мим змушував її приректи на смерть власних дітей, що
він помилявся? Ти віриш у це? Що він скаже «О! Маде-
муазель Савдо, ваші аргументи цікаві, я негайно ж змі-
ню міркування, зміню серце, кров, зміню світ, всесвіт.
І планету. І перепрошу щиро»? Еге ж! Невже думаєш,
що коли прикінчиш його дружину і сина, то научиш
його бодай чомусь! Думаєш, він зміниться з сьогодні
на завтра, коли біля своїх ніг побачить закривавлені
тіла тих, кого любить: «Ой, це мене змусило задума-
тися. І дійсно, біженці мають право на землю. Віддам
їм свою, і ми заживемо в мирі й гармонії разом, усі
разом!». Савдо, коли сина вирвали з мого лона і з моїх
рук, а потім і з мого життя, я зрозуміла, що мала оби-
рати: або зненавидіти світ, або знайти сина. Щодня я
думаю про нього. Йому двадцять п’ять років, вік, щоб
вбивати, і вік, щоб умирати, вік, щоб кохати, і вік, щоб
страждати. Як гадаєш, про що я думаю, коли розказую

73
тобі усе це? Я думаю про його неминучу смерть, про
мої дурнуваті пошуки, про те, що завжди відчуватиму
втрату, бо він вийшов з мого тіла, і що я ніколи не по-
бачу його тіла тут, переді мною. Не думай, що я не від-
чуваю болю тої жінки. Він у мені — як отрута. І клянуся
тобі, Савдо, що я першою взяла би до рук гранати. Узя-
ла би динаміт, бомби і все-все, що лишень може завда-
ти шкоди, я обперезалася б цим, я проковтнула б усе і
пішла б до тих придурків, і підірвала би себе з радістю,
про яку ти навіть не підозрюєш. Я зробила б це. Кляну-
ся, тому що мені вже ні́чого втрачати, а моя ненависть
до тих людей велика, надзвичайно велика! Я хочу по-
селитися в кожному з них, у кожній їхній зморшці, це
потрібно, щоб висушити їх аж до глибини душі, чуєш
мене? Та я дала обіцянку одній старій жінці навчитися
читати, писати, говорити, щоб вибратися зі злиднів,
вирватися з ненависті. І я виконаю цю обіцянку. Хоч
чого це мені вартувало б. Нікого не ненавидіти, голова
високо піднята, завжди. Обіцянка одній старій жінці,
негарній, небагатій, сама по собі вона менше ніж ніхто,
та вона допомогла мені, опікувалася мною, врятувала
мене.
САВДА: То що робимо?
НАВАЛЬ: Я скажу тобі, що ми зробимо. Але ти до-
слухаєш до кінця. І ти пообіцяєш мені негайно ж, що
не заперечуватимеш.
САВДА: Що ти придумала?
НАВАЛЬ: Обіцяй!
САВДА: Я не знаю!
НАВАЛЬ: Згадай-но, знайшовши мене, ти сказала:
«Навчи мене читати і писати». Я зголосилася і дотри-
мала слова. Тепер твоя черга пообіцяти. Обіцяй.

74
 САВДА: Обіцяю.
НАВАЛЬ: Ми вдаримо. Але вдаримо в одному місці.
Єдиному. І зробимо боляче. Ми не чіпатимемо жодної
дитини, жодної жінки, жодного чоловіка, окрім одно-
го. І його ми зачепимо. Знищимо його чи ні — не має
значення, але зачепимо.
САВДА: Ти про кого думаєш?
НАВАЛЬ: Про Шада.
САВДА: Керівника усієї міліції? Ми його нізащо не
знайдемо.
НАВАЛЬ: Дівчина, яка вчить його дітей, була моєю
ученицею. Вона допоможе мені. Я заміню її на тиж-
день.
САВДА: Чому ти кажеш «я»?
НАВАЛЬ: Тому що піду я туди сама.
САВДА: І що ти робитимеш?
НАВАЛЬ: У перші дні нічого, я вчитиму його дітей.
САВДА: А потім?
НАВАЛЬ: В останній день, перш ніж піти, вистрілю в
нього двома кулями. Одною за тебе, одною за себе. Од-
ною за біженців, іншою за людей моєї країни. Одною
за його звірства, іншою за армію, яка нас захопила. Дві
кулі разом. Не одна. Не три. Дві.
САВДА: А далі? Як ти втечеш?
Мовчання.
САВДА: Я проти. Ти не маєш цього робити.
НАВАЛЬ: Ні? Тоді хто? Може ти?
САВДА: Чому б і не я?
НАВАЛЬ: Для чого ми все це робитимемо? Щоб по-
мститися? Ні. Тому що хочемо ще натхненно кохати. А
в ситуації, що склалася, будуть ті, хто помруть, і ті, хто
залишаться. Тож ті, хто вже натхненно кохали, ­мають
померти перед тими, хто ще не кохав. Так я думаю,

75
Савдо. Я вже прожила те кохання, яке мені судилося, і
народила ту дитину, яку судилося народити. Мені ли-
шалося навчитися, і я навчилася. Тож мені залишилася
тільки смерть, яку я й вибираю, і вона буде остаточною.
А ти сховаєшся у Шамседдіна.
САВДА: Шамседдін такий же нарваний, як і всі інші.
НАВАЛЬ: Ти не матимеш вибору. Не зрадь мене, і
живи за мене, і далі співай для мене.
САВДА: Як я житиму без тебе?
НАВАЛЬ: А я, я? Як я житиму без тебе? Згадай вірша,
якого вчили ще давно, коли були юними. Я ще споді-
валася знайти свого сина. (Вона читає вірша Аль Атлан
арабською.) Повторюй щоразу, коли тобі бракуватиме
мене, а коли потребуватимеш відваги, повторюй ал-
фавіт. Я ж, коли потребуватиму відваги, співатиму, я
співатиму. І мій голос буде твоїм голосом, а твій голос
буде моїм голосом. Таким чином ми залишатимемося
разом. Нічого кращого не існує, ніж залишатися разом.
 26. Жакет із зеленого полотна

Жанн і шкільний сторож.

СТОРОЖ: Я шкільний сторож.

ЖАНН: Так, але раніше... коли в’язниця ще була в’яз-
ницею.
СТОРОЖ: Ви тут вже надто довго.
Жанн дістає зеленого полотняного жакета.
ЖАНН: А оцей жакет, він вам нічого не нагадує, оцей
жакет із номером 72 на спині?
СТОРОЖ: Жінка, яка співає.
ЖАНН (простягає йому фото): Це вона?
СТОРОЖ (роздивляється фото): Ні. Ось вона.
ЖАНН: Ні. Ось вона!
СТОРОЖ: Я бачив цю жінку протягом понад деся-
ти років. Вона завжди була у своїй камері. Жінка, яка
співає. Одним із небагатьох, хто бачив її обличчя, був
саме я.
ЖАНН: Послухайте мене уважно! Ви запевняєте, що
ось ця жінка, з довгим волоссям і усмішкою, і є жінка,
яка співає!
СТОРОЖ: Це та жінка, яку я бачив у її камері.
ЖАНН: А ось ця, поряд, вона хто?
СТОРОЖ: Я не знаю її.
ЖАНН: Савда. Її звати Савда! Вона і є жінка, яка спі-
ває! Так кажуть усі.
СТОРОЖ: Значить, вони вам брешуть. Жінка, яка
співає, ось вона.

77
 ЖАНН: Наваль? Наваль Марван?
СТОРОЖ: Її не звали на ім’я. Просто жінка, яка спі-
ває. Номер 72. Камера номер 7. Та, яка вбила началь-
ника міліції. Дві кулі. Країну трусонуло. Її запроторили
в Кфар Райят. Усіх її друзів розшукали і вбили. Одна з
них зайшла в кафе, де збиралися міліціянти, і підірвала
себе. Живою залишилася тільки жінка, яка співає. Нею
займався Абу Тарек. Тими ночами, коли Абу Тарек її
ґвалтував, їх голоси спліталися.
ЖАНН: Ага, тож її ґвалтували!
СТОРОЖ: Таке тут часто траплялося. А потім вона
завагітніла.
ЖАНН: Що?!
СТОРОЖ: Таке теж траплялося часто.
ЖАНН: Тож вона завагітніла..!
СТОРОЖ: Тої ночі, коли вона народила, у всій в’яз-
ниці запала тиша. Вона народжувала сама, геть одна,
скоцюрблена в кутку камери. Було чути, як вона волає
від болю, і той її крик був як прокляття усім нам. Коли
все скінчилось, я увійшов до неї. Було темно. Вона по-
клала дитину у відро і накрила рушником. Я був тим,
хто кидав дітей у річку. Була зима. Я взяв відро, я не
наважився туди зазирнути, і вийшов. Ніч була гарною
і холодною. То була глибока ніч. Без місяця. Річка за-
мерзла. Я дійшов до канави і залишив відро там. А ще
я чув крик дитини і спів жінки, яка співає. Тож я зупи-
нився, моя свідомість була холодною і чорною, як та
ніч. Голоси звучали в моїй душі, як сніжна лавина. І я
повернувся, я взяв відро і пішов, ішов довго. Я зустрів
якогось селянина, який повертався у гірське село, Кіс-
серван. Він бачив мене, бачив мій біль, він дав мені на-
питися, а я віддав йому відро. Я сказав йому: «Тримай,
тут дитя жінки, яка співає». І я пішов. Пізніше про мій

78
учинок довідалися і тут. Проте мені пробачили. Мене
залишили в спокої. А тепер я у цій школі. І це добре.
Довга пауза.
ЖАНН: Так, добре. Отже, її ґвалтував Абу Тарек.
СТОРОЖ: Так.
ЖАНН: Вона завагітніла, а потім народила у в’язниці
дитину.
СТОРОЖ: Так.
ЖАНН: Ви взяли дитину і, щоб не вбивати її, як усіх
інших, віддали її якомусь селянину. Усе вірно?
СТОРОЖ: Саме так, так...
ЖАНН: А де той Кіссерван?
СТОРОЖ: Трохи західніше. Розвернутий до моря.
Село все біле. Спитайте чоловіка, який ростив дитя
жінки, яка співає. Ви знайдете його. Мене звати Фагім.
У річку я викинув багато дітей. Але це дитя, я не ви-
кинув його. Його крик проник у мене. Якщо знайдете
його, назвіть йому моє їм’я, Фагім.
Жанн забирає жакет.
ЖАНН: Чому ти нам нічого не казала? Ми так люби-
ли б тебе. Так пишалися б тобою. Так захищали б. Чому
ти нам нічого не казала! Чому я ніколи не чула твого
співу, мамо?
 27. Телефонний дзвінок

Жанн у телефонній кабінці.

Сімон посеред тренування.
Жанн і Сімон говорять одночасно.

ЖАНН: Сімоне, послухай, мені пофіг! Мені пофіг

твій поєдинок з боксу! Заткнися!.. Сімоне! Вона була
у в’язниці! Над нею знущалися! Її ґвалтували! Чуєш
мене! Ґвалтували! Чуєш мене!? Ґвалтували! Ти чуєш, що
я тобі кажу? І нашого брата вона народила у в’язниці.
Ні! Бля, Сімоне, я телефоную тобі з найглибшої діри у
дупі світу, між нами море і два океани, тож заткнись і
слухай! Ні, ти не передзвониш мені, ти підеш до нота-
ря, візьмеш у нього того червоного зошита і прочитаєш
все, що в ньому. Тепер все.
СІМОН: Ні... ні... мені це не цікаво! Мій поєдинок
з боксу! Все! Так, це все! Я не хочу знати! Ні, мені не
цікаво довідатися бодай щось із її життя! Мені не ціка-
во! Я знаю, ким я є тепер, і мені достатньо! А тепер ти
послухай мене! Ти повертаєшся! Ти повертаєшся, бля,
ти повертаєшся! Ти повертаєшся, Жанн!.. Ало! Ало!..
Бля!... Є там на тій твоїй кабінці хоч якийсь номер, щоб
я передзвонив?
Жанн дає відбій.

80
 28. Справжні імена

Жанн удома у селянина. Вона фотографує його.

ЖАНН: Один пастух направив мене до вас. Він ска-

зав: «Піднімайся аж до рожевого будинку. Побачиш
старого чоловіка, то буде Абдельмалак, та можеш звати
його просто Малак. Він прийме тебе». То ж я і прийшла.
МАЛАК: А хто послав тебе до пастуха?
ЖАНН: Фагім, шкільний сторож із Кфар Райят.
МАЛАК: А хто сказав тобі про Фагіма?
ЖАНН: Гід у в’язниці Кфар Райят.
МАЛАК: Мансур. Так його звати. А чому ти зустріча-
лася з Мансуром?
ЖАНН: Абдессамад, біженець, який живе в одному
селі на Півночі, розказав мені шлях до в’язниці Кфар
Райят.
МАЛАК: А Абдессамад, що змусило тебе зустрітися
з ним?
ЖАНН: З такою швидкістю ми скоро дійдемо до дня
мого народження.
МАЛАК: Хтозна? Може почуємо гарну історію ко-
хання. Бачиш он те дерево, той горіх? Його посадили
в той день, коли я народився. Йому сотня років. Час —
незбагненна штукенція. То що ж?
ЖАНН: Абдессамад живе у рідному селі моєї матері.
МАЛАК: Як звати твою матір?
ЖАНН: Наваль Марван.
МАЛАК: А як звати тебе?

81
 ЖАНН: Жанн Марван.
МАЛАК: Отже, Жанн Марван, чого ти хочеш? До
кого, своєю чергою, я можу направити тебе?
ЖАНН: До дитини, яку колись Фагім передав вам від
імені моєї матері.
МАЛАК: Проте я не знаю твоєї матері.
ЖАНН: Ви не знаєте Наваль Марван?
МАЛАК: Це ім’я мені ні про що не говорить.
ЖАНН: А жінка, яка співає?
МАЛАК: Чому ти цікавишся у мене жінкою, яка спі-
ває? Ти знаєш її? Вона повернулася?
ЖАНН: Жінка, яка співає, померла. Наваль Марван і
є жінкою, яка співає. Її ім’я — Наваль Марван. І вона —
моя мати.
Старий чоловік обіймає Жанн.
МАЛАК: Ти Жаннаан!
ЖАНН: Ні! Мене звати Жанн...

З’являється Наваль (45 років). Перед нею Малак, сто-

їть, тримає на руках двох маленьких дітей.
МАЛАК: Усією країною прокотилася чутка, що тебе
звільнили.
НАВАЛЬ: Чого ти від мене хочеш?
МАЛАК: Віддати тобі твоїх дітей. Я піклувався про
них, як про власних діток.
НАВАЛЬ: То й залиш їх собі!
МАЛАК: Ні! Вони твої. Візьми їх. Ти не уявляєш, що
вони значать для тебе. Із кожним із них мало статися
диво, щоб нині я міг їх тримати на руках, а ще одне диво,
що ти ще й досі жива. Усі троє вціліли. Три дива, які див-
ляться один на одного. Не щодня таке побачиш. Кожно-
му я дав ім’я. Хлопчика звати Сарван, а дівчинку Жан-
наан. Сарван і Жаннаан. Візьми їх і пам’ятай про мене.

82
 Малак віддає дітей Наваль.

ЖАНН: Ні! Ні! Усе не так! То не ми! Мене звати Жанн,

а мого брата Сімон.
МАЛАК: Жаннаан і Сарван...
ЖАНН: Ні! Ні! Ми народились у лікарні! У нас у кож-
ного є свідоцтво про народження! До того ж, ми наро-
дилися влітку, а не взимку, а дитя, народжене у Кфар
Райят народилося взимку, і тому що ріка замерзла, так
сказав Фагім, він не зміг кинути відро на глибину!
МАЛАК: Фагім помилився.
ЖАНН: Ні! Фагім не міг помилитися! Він бачив її
щодня! Він узяв дитину, узяв відро, дитя було у відрі, і
там була одна дитина, не дві, не дві!
МАЛАК: Фагім погано дивився.
ЖАНН: Мій батько помер, він віддав життя за вашу
країну, він не був катом, він кохав мою матір, а моя
мати до самозабуття кохала його!
МАЛАК: Так вона вам казала? Що ж, дітям потрібно
розказувати казки, щоб вони краще засинали. Я попе-
реджав, що коли граєш у гру запитань і відповідей, лег-
ко добираєшся до походження речей, а ми таким чином
дійшли до таємниці твого народження. Тепер послухай
мене: Фагім простягнув мені відро і побіг. Я підняв тка-
нину, яка накривала дитину, і отоді-то я побачив двох
дітей, двох, щойно народжених, червоних від гніву,
вчепилися одне в одного, притислись одне до одного
з усією міццю, усім запалом початку свого існування.
Я взяв вас і пішов, я годував вас і назвав вас: Жаннаан
і Сарван. Отак. Ти приходиш до мене зі смертю твоєї
матері, і я бачу, бачу в сльозах, що течуть з твоїх очей,
що я не помилився. Плоди жінки, яка співає, народже-
ні із ґвалтування і жаху, вони розірвуть послідовність
загубленого крику дітей, кинутих у річку.
 29. Слово Наваль

Сімон відкриває червоний зошит.

Наваль (60 років) свідчить перед судом.

НАВАЛЬ: Пані Голово, пані і панове, члени ради

присяжних. Свої свідчення я даватиму стоячи, з роз-
клепленими очима, тому що мене часто змушували їх
закривати. Я свідчитиму перед лицем мого ката. Абу
Тарек. Я вимовляю ваше ім’я востаннє у своєму житті.
Я кажу його, щоб ви знали, що я вас упізнала. Щоб ви
навіть не мріяли заронити хоч якісь сумніви у цьому.
Багато загиблих, якби вони могли піднятися зі свого
ложа болю, теж упізнали б вас і впізнали б посмішку
того жаху, що супроводжував вас. Багато з ваших лю-
дей боялися вас, ті, які й самі були жахіттям. Як жа-
хіття може боятися жахіття? Гарні й чесні люди, які
прийдуть опісля нас, може й зможуть знайти рішення
цього рівняння. Я впізнала вас, та, можливо, ви мене
не впізнаєте, не зважаючи на моє переконання, що ви
добре знаєте, хто я, оскільки ваша робота ката вима-
гала від вас відмінної пам’яті на прізвища, на імена,
на дати, на місця і події. Я все ж нагадаю вам, хто я,
нагадаю вам своє обличчя, бо моє обличчя вас цікавило
найменше. Ви краще пам’ятаєте мою шкіру, мій запах,
аж до найінтимніших місць мого тіла, що були для вас
лише територією, яку ви мали поволі знищувати. Через
мене з вами говорять привиди. Пригадуйте. Можливо,

84
моє ім’я вам не скаже нічого, бо всі жінки були для вас
блядями. Ви казали блядь 45, блядь 63. Це слово нада-
вало вам поставу, витонченість, упевненість, серйоз-
ність, владу. А у жінок, у них, у кожної, прокидалися
сором і страх. Моє ім’я вам нічого не скаже, можливо,
і мій номер бляді теж, та є одна річ, яку ви не забули,
незважаючи на всі зусилля, які ви могли задіяти, щоб
не дати захлинутися власному серцю, тріщина в греблі
вашого забуття. Жінка, яка співає. Тепер ви пригадує-
те? Ви знаєте правду про той свій гнів до мене, коли
підвішували мене за ноги, коли поливали водою з елек-
тричним струмом, коли цвяхи під нігті, коли наводили
на мене заряджений холостими пістолет. Постріл з піс-
толета і смерть, яка брала участь в тортурах, і сеча на
моєму тілі, ваша, в моєму роті, на моїй піхві і ваш член
у моїй піхві, раз, двічі, тричі, і так часто, що навіть час
розпадався. Мій живіт, розпухлий від вас, заражений
вашою інфекцією, яка мучила мене, і одна, ви хотіли,
щоб я залишилась одна, зовсім одна під час пологів.
Двоє дітей, близнюки. Ви змусили мене вже ніколи не
любити дітей, боротися, ростити їх у горі й у мовчан-
ні. Як з ними говорити про вас, говорити про їхнього
батька, як сказати їм правду, яка в цьому випадку була
тільки зеленим плодом, що ніколи не дозріє? Гірко,
гірко, та правду сказано. Мине час, і ви не уникнете
правосуддя, якого не дісталось усім нам: ці діти, що
ми разом привели у світ, ви і я, вони живі, гарні, ро-
зумні, чуйні, у них свої перемоги і поразки, вони вже
намагаються дати сенс власному життю, своєму існу-
ванню, я обіцяю, що рано чи пізно вони стануть перед
вами, у вашій камері, і ви будете наодинці з ними, як
колись була я, як і в мене, у вас не залишиться ніякого
відчуття існування. Я також обіцяю, коли вони стануть

85
перед вами, обоє знатимуть, хто ви. Ми обоє походимо
з однієї землі, у нас одна мова, та сама минувшина, а
кожна земля, кожна мова, кожна минувшина відпові-
дальна за свій народ, а кожен народ відповідальний за
своїх зрадників і героїв. Відповідальний за своїх катів
і жертв, відповідальний за власні перемоги і поразки.
У цьому сенсі я відповідальна за вас, а ви, ви відпо-
відальний за мене. Ми не любили ні війни, ані жор-
стокості, ми воювали і були жорстокими. Нам ще зали-
шається єдине, наша гідність. Ми провалили все, може
нам вдасться врятувати хоч її, нашу гідність. Говорити
з вами так, як я говорю, — то завдяки моїй обіцянці,
яку дала одній старій жінці, яка колись пояснила, що
потрібно вирватися зі злиднів: «Навчися читати, гово-
рити, писати, навчися думати».
СІМОН (читає в червоному зошиті): Мої свідчення —
плід цього зусилля. Мовчати щодо вас означало б стати
співучасницею ваших злочинів.
Сімон закриває зошита.
 30. Червоні вовки

Сімон і Ермій Лебель.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: То що ви маєте намір робити?

СІМОН: Бажаю не робити нічого. Брат. Для чого
щось робити?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Щоб знати...
СІМОН: Я не хочу знати.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Тоді для Жанн. Вона не житиме,
Жанн, якщо не дізнається.
СІМОН: Я не можу його шукати, не зможу знайти
його!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Ні, зможете! Ви ж боксер!
СІМОН: Любитель. Я боксер-любитель. Я ніколи не
брав участі у професійних боях!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я допоможу вам, ми разом підемо
робити наші паспорти, я поїду з вами, я не залишу вас
одного. Ми знайдемо його, вашого брата! Я перекона-
ний. Можливо, це допоможе вам жити, боксувати, пе-
ремагати, стати професіоналом. Я вірю в це! Вся оця
справа — то космічне! Треба довіряти.
СІМОН: У вас є конверт, який маєте передати брату?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Авжеж! Можете на мене розрахову-
вати, запевняю вас, ви можете розраховувати на мене!
Ми починаємо бачити світло фар в кінці тунелю!
Ермій іде.

87
 Поряд із Сімоном Наваль (65 років).
НАВАЛЬ: Чому ти плачеш, Сімоне?
СІМОН: Це як вовк, що з’явиться. Він червоний. І рот
повний крові.
НАВАЛЬ: Ходи-но тепер.
СІМОН: Куди ти ведеш мене, мамо?
НАВАЛЬ: Мені потрібні твої кулаки, щоб розірвати
мовчання. Сарван — то твоє справжнє ім’я. Жаннаан —
справжнє ім’я твоєї сестри. Наваль — справжнє ім’я
твоєї матері. Абу Тарек — ім’я твого батька. Тепер тобі
потрібно відшукати справжнє ім’я твого брата.
СІМОН: Мого брата!
НАВАЛЬ: Твого кровного брата.
Сімон залишається один.
 ПОЖЕЖА САРВАНА

31. Чоловік, який грає

Молодий чоловік на даху будинку.

Один. Walkman (модель 1980 року) на його вухах.
Рушниця з оптичним прицілом, що має вигляд гітари.
Чоловік захоплено грає перші акорди «The logical Song» від
Supertramp.

НІГАД (грає на гітарі і потім голосно співає):

Kankinkankan, boudou
Kankinkankan, boudou
Kankinkankan, boudou
Kankinkankan, boudou

Коли починається пісня, його рушниця з гітари стає

мікрофоном. Його англійська поганенька.
Він співає перший куплет.
Раптом його увагу привертає щось вдалині.
Він прикладає рушницю до плеча, цілить, при цьому
продовжує співати.
Робить один постріл, швидко перезаряджає.
Знову стріляє в русі. Стріляє знову, перезаряджає, зу-
пиняється і знову стріляє.
Дуже швидко Нігад хапає фотоапарат. Він наводить
його в тому ж напрямку, ловить ціль, робить фото.
Він продовжує співати. Та раптом він зупиняється.
Падає на землю. Бере рушницю і цілить поруч із собою.

89
Потім миттєво підхоплюється і робить постріл. Далі
біжить туди, куди стріляв. Залишає свій walkman, який
продовжує грати.
Нігад стоїть, все продовжується в тому ж місці. Він
повертається і тягне за волосся пораненого чоловіка. Він
кидає його на землю.
ЧОЛОВІК: Ні! Ні! Я не хочу помирати!
НІГАД: «Я не хочу помирати! Я не хочу помирати!»
Це найдебільніші слова, які я коли-небудь чув!
ЧОЛОВІК: Благаю вас, дозвольте мені піти! Я не
звідси. Я фотограф.
НІГАД: Фотограф?
ЧОЛОВІК: Так... воєнний... воєнний фотограф.
НІГАД: І ти фотографував мене..?
ЧОЛОВІК:...Так... Я хотів сфотографувати снайпе-
ра... Я бачив, як ви стріляєте... Я підійшов ближче... але,
якщо хочете, я можу віддати вам плівки...
НІГАД: О, я теж фотограф. Мене звати Нігад. Воєн-
ний фотограф. Дивіться. Це я все знімав.
Нігад показує йому фото за фото.
ЧОЛОВІК: Дуже гарні фото...
НІГАД: Ні! Вони не гарні. У більшості випадків вида-
ється, що вони сплять. Але ні. Вони мертві. І застрелив
їх я! Клянуся вам.
ЧОЛОВІК: Я вам вірю...
Нігад обшукує сумку фотографа, дістає фотоапарат
з автоматичною перемоткою і гнучким спуском. Нігад
дивиться у видошукач, робить багато фото чоловіка.
Потім із його сумки дістає великий моток клейкої стріч-
ки і примотує фотоапарат до кінчика ствола гвинтівки.
Що ви робите...
Фотоапарат добре закріплено.

90
 Нігад з’єднує гнучкий спуск апарата зі шепталом
­рушниці.
Він дивиться в приціл рушниці і цілить в чоловіка.
Що ви робите?! Не вбивайте мене! Я міг бути вашим
батьком, я за віком як ваша мати...
Нігад стріляє. Фотоапарат спрацьовує одночасно з
пострілом. З’являється фото чоловіка в момент, коли
в нього входить куля. Він звертається до мертвого чо-
ловіка.
НІГАД: Kirk, I am very happy to be here at «Star T.V.
Show»...
Thank you to you, Nihad. So Nihad, what is your nesxt
song?
My nexst song will be a love song.
A love song!
Yes, a love song, Kirk.
It is new on your кар’єрі, Nihad.
You know, well, I wrote this song when it was war. War
on my country. Yes, one day a woman that I love died. Yes.
Shouting by the sniper. I feel a big crash in my hart. My
hart colaps. Yes. I crie. And I wrote this song.
It will be plasir to heare your love song, Nihad.
No проблема, Kirk.
Нігад знову підводиться, стає на своє місце, рушниця
скидається на мікрофон. Він поправляє навушники, запу-
скає свій walkman. Імітує ударну установку.
One, two, one two three, four!
Він озвучує тридцять два удари по ударній установці
з «Roxane» від The Police роблячи бім, бім, бім, бім, бім... і
починає співати, перекручуючи слова.
 32. Пустеля

Ермій Лебель і Сімон посеред пустелі.

СІМОН: Там далі нема нічого!

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Але ж міліціянт нам сказав пряму-
вати туди!
СІМОН: З таким же успіхом він міг послати нас
нахер.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Для чого йому це?
СІМОН: А чому б і ні?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Він був люб’язним! Він сказав нам
знайти такого собі Шамседдіна, духовного лідера усьо-
го спротиву південного регіону. Він сказав нам рухати-
ся в цьому напрямку, ми і прямуємо.
СІМОН: А якби вам хтось сказав пустити собі кулю
в лоба...
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Не бачу причини, чому хтось міг би
мені таке порадити!
СІМОН: Добре. Що робимо далі?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: А що ви хочете робити?
СІМОН: Відкрити конверт, якого я маю передати
братові! Припиняємо грати у піжмурки!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: У жодному разі!
СІМОН: І що мені стане на заваді?!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Слухай мене уважно, мій хлопчику,
бо я не повторюватиму аж до скону часів! Цей конверт
не для тебе! Він для твого брата.

92
 СІМОН: Ну, і що?!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Дивися мені в очі! Зробити так! Це
як зґвалтувати!
СІМОН: Еге ж, як раз по темі, було вже! Мій батько
ґвалтівник!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я не це хотів сказати!
СІМОН: Добре. Все в нормі! Ми не відкриватимемо
його, того блядського конверта. Але ж сука! Ми його
ніколи не знайдемо!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Пана Шамседдіна?
СІМОН: Та ні, мого брата!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Чому?
СІМОН: Тому що він помер! Хочу сказати, бля! У си-
ротинці нам сказали, що в той час міліціянти забира-
ли дітей, щоб підривати їх у таборах. Тож він мертвий.
Ми були в таборах, там нам розказували про масову
різанину 1978 року. Тож знову, він мертвий. Ми все ж
відшукали міліціянта, який був у тому ж сиротинці, він
сказав, що не дуже пам’ятає ті часи, лише одного хлоп-
чину, як і він, той не мав ані батька, ні матері, одного
дня той хлопчина зник і точно загинув. Значить, якщо
я правильно рахую, він загинув, коли його підірвали
як бомбу, він помер, бо йому перерізали горлянку, і він
загинув, коли зник. Тут забагато смерті. От я і думаю,
що ми можемо забути про шейха Шамседдіна.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Авжеж, авжеж, авжеж! Та якщо хо-
чемо заспокоїти серце, міліціянт сказав нам прямува-
ти до пана Шамседдіна, який під час війни, коли ар-
мія заволоділа Півднем, був духовним лідером усього
спротиву на півдні. У нього ж бо є зв’язки. Там поважні
люди. Політики. Вони знають свою справу. Вони зна-
ють усе. Тож чому б і ні? Може, він живий, ваш брат,
хочу сказати, ми ж не знаємо! Ми взнали, як його зва-
ти, а це не так уже і мало. Нігад Гарманні!

93
 СІМОН: Нігад Гарманні.
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Гарманні, згода, Гарманні тут стіль-
ки ж, як Трамбле у нашому телефонному довіднику,
та ми все ж підійшли до того, щоб знайти його! А пан
Шамседдін нам підкаже!
СІМОН: Де ми знайдемо того пана Шамседдіна?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Я не знаю... там!
СІМОН: Та там пустеля!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Еге ж! Точно! Це добра схованка!
Вони мають переховуватися, ті люди! Хочу сказати, пан
Шамседдін там, він навряд чи записаний до відеоклубу
на розі, а ще він не телефонує, щоб замовити достав-
ку гавайської піци! Ні! Він ховається! Може, наразі він
спостерігає за нами, ми продовжуємо його шукати, і
він зустрінеться з нами, спитає, що ми робимо тут, на
його землі!
СІМОН: Ви з якого фільму вискочили?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Ні, це правда, Сімоне! Сарване! Хо-
дімо! Ходімо і, можливо, ми відшукаємо вашого брата!
Нічого невідомо заздалегідь! Можливо, ваш брат такий
же нотар, як і я! Тоді ми зможемо поговорити про за-
писи і нотаріальні акти. Або ж торговець овочами, рес-
торатор, невідомо, візьміть Трінг Ксяо Фенґа, він був
генералом у в’єтнамській армії, а закінчив продавцем
бурґерів на бульварі Кюре Лябель, а Гуі Гуо Ксяо Фенґ
потім вийшла заміж за Реаля Бушара! Тож, нічого не-
відомо заздалегідь! Може ваш брат одружений із бага-
тою американкою із Сан-Дієґо, у них восьмеро дітей,
а ви вісім разів «любий дядечко». Нічого достеменно
невідомо. Тож ходімо!
Вони продовжують свій шлях.
 33. Принципи снайпера

Нігад, гвинтівка з фотоапаратом на кінці ствола,

стріляє.
З’являється перше фото із чоловіком, який біжить.
Нігад переміщується, знову стріляє.
З’являється фото того самого чоловіка, застреленого.

НІГАД: You know, Kirk, sniper job is fantastic job.

Звісно, Нігаде, can you talk about this?
Yeah! It is an artistic job.
Because a good sniper, don’t shoot аби як, no, no, ні! I
have lot of принцип, Kirk!
First: When you shot, you have to kill, зразу ж, for not
змушувати страждати людину.
Sure!
Seconde: You shoot all all the людей! It однаково для
всіх!
But for me, Kirk, my gun is like my life.
You know, Kirk,
Every куля, яку я заряджаю в рушницю,
Is like a поема.
And I shoot a поему to the people and it is the точність
of my поеми, яка вбиває людей і саме тому my photos
is fantastic.
And tell me, Nihad, you shoot evrybody.
Not everybody...
I уявляю that you don’t kill children.

95
 Yes, yes, I kill children. No проблем. Is like голуб, you
know.
So?
No, I don’t shoot women like Elizabeth Taylor. Elizabeth
Taylor is a strong actrice. I like her very much and I don’t
want to kill Elizabeth Taylor. So, when I see a women like
her, I don’t shoot her...
You don’t shoot Elizabeth Taylor.
No, Kirk, sure not!
Thank you, Nihad,
Wellcome, Kirk.
Нігад підводиться, прикладає до плеча гвинтівку і зно-
ву стріляє.
 34. Шамседдін

Сімон і Ермій Лебель перед Шамседдіном.

Наваль (45 років).

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Щоб знайти, ми шукали! Рушай пра-

воруч, вертай ліворуч! До пана Шамседдіна туди, до
пана Шамседдіна сюди! Вас знають усі, та вас нелегко
знайти.
ШАМСЕДДІН: Ти Сарван?
СІМОН: Я Сарван.
ШАМСЕДДІН: Коли я дізнався, що твоя сестра тут,
мовив: «Якщо Жаннаан не прийде до мене, то прийде
Сарван». Коли довідався, що син жінки, яка співає, шу-
кає мене, я зрозумів, що вона померла.

НАВАЛЬ: Коли ти знову почуєш про мене, мене вже

не буде на цьому світі.

СІМОН: Я шукаю сина, якого вона мала до мене.

ШАМСЕДДІН: Перш ніж вона залишила країну, я по-
цікавився в неї: «А як же твій син?».

НАВАЛЬ: Він живий і втрачений. Вагаб живий і втра-

чений. Я жива і втрачена.

СІМОН: Мені сказали, що ви можете допомогти.

ШАМСЕДДІН: Я не можу.

97
 СІМОН: Мені казали, що ви знаєте всіх.
ШАМСЕДДІН: Його я не знаю.
СІМОН: Його звати Нігад Гарманні.
ШАМСЕДДІН: Чому ти говориш про Нігада Гарманні?
СІМОН: Один із міліціянтів знав його ще дитиною.
Вони разом вступили до міліції, а потім він загубив
його слід. Він сказав нам: «Мабуть Шамседдін викрав
його і вбив». Він сказав, що ви знімали шкіру з кожного
міліціянта і з кожного іноземного солдата, яких ловили
ваші люди.
ШАМСЕДДІН: То він сказав тобі, що Нігад Гарманні
був сином жінки, яка співає, який народився з її приго-
ди з Вагабом, і обличчя якого ніхто й ніколи не бачив?
СІМОН: Ні. Він нічого не знав. Ніколи не чув про
жінку, яка співає. Він просто сказав, що Нігад Гарманні
бував у вас.
ШАМСЕДДІН: То як ти можеш стверджувати, що він
син жінки, яка співає?
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Якщо дозволите. Я можу пояснити
вам. Ермій Лебель, нотар і виконавець заповіту жінки,
яка співає. Отже. Пане Шамседдіне, я можу пояснити
вам, як ми дійшли такого висновку: усі частини з’єд-
налися.
ШАМСЕДДІН: Говори!
ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Справжня головоломка! Ми поча-
ли з рідного села пані Марван. Звідти нас привело до
Кфар Райят. Там ми перевірили шлях кількох хлопчи-
ків, вибраних відповідно до дати їх прибуття в сиро-
тинець. Тоні Мубарак, але то не він, він знайшов своїх
батьків опісля війни, особа неприємна і геть нелюб’яз-
на. Туфік Галлабі, але то й поготів не він, він робить
смачний шіш таук на Півночі, поблизу римських руїн,
він не звідси, його батьки померли, а сестра здала до

98
сиротинця у Кфар Райят. Ми пройшли двома іншими
слідами, які нас нікуди не привели, а потім знайшли
інший, вірогідніший. Цей слід вивів нас на родину Гар-
манні, вони вже померли. Бакалійник нам розповів про
їхнього прийомного сина. Назвав його ім’я. Я зустрівся
з колегою, нотарем Галабі, дуже приємною людиною,
який займався справами родини Гарманні. У нього збе-
рігся запис, що Роже і Сугайла Гарманні, які не могли
мати дітей, усиновили хлопчика з Кфар Райят, якого
назвали Нігадом. Вік дитини і дата її прибуття до си-
ротинця цілком співпадають із тим, що ми довідалися
від пані Наваль. І до того ж цей хлопчик був єдиним із
наших кандидатів, якого принесла до сиротинця та, що
допомагала народжувати жінкам у рідному селі пані
Наваль. Така собі Ельгам Абдаллаг. Опісля цього, як ви
розумієте, пане Шамседдіне, ми мали цілковите пере-
конання у правильності наших висновків.
ШАМСЕДДІН: Якщо жінка, яка співає, вирішила до-
віряти тобі, значить ти шляхетна і достойна людина.
Але вийди. Залиш нас наодинці.
Ермій Лебель виходить.
ШАМСЕДДІН: Сарване, залишся зі мною. Послухай.
Слухай уважно.
 35. Голос давніх часів

Ермій Лебель і Жанн.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Він так і не сказав жодного слова.

Він залишився з Шамседдіном, а коли вийшов, Жанн, у
вашого брата був погляд вашої матері. За весь день він
не промовив нічого. Ні назавтра, а ні післязавтра. Він
не виходить із готелю. Я знав, що ви були у Кфар Райят.
Мені не хотілося виривати вас із вашої самотності, та
Сімон вбиває себе, і я непокоюся. Можливо, ми занадто
просунулись у пошуках правди.

Жанн і Сімон сидять один проти одного.

СІМОН: Жанн. Жанн.

ЖАНН: Сімоне!
СІМОН: Ти завжди казала, що один плюс один буде
два. Правда?
ЖАНН: Так... Правда...
СІМОН: Ти не брехала мені?
ЖАНН: Та ні ж бо! Один плюс один буде два!
СІМОН: І ніколи не буває один?
ЖАНН: Про що ти довідався, Сімоне?
СІМОН: Один плюс один може бути один?
ЖАНН: Так.
СІМОН: Як так?!

100
 ЖАНН: Сімоне.
СІМОН: Поясни краще!
ЖАНН: Бля, зараз не час для математики, скажи, що
ти дізнався!
СІМОН: Поясни мені, як один плюс один може бути
один, ти завжди мені казала, що я ніколи нічого не ро-
зумію, то ж тепер саме час! Поясни мені!
ЖАНН: Добре! У математиці існує дуже дивне при-
пущення. Припущення, яке ніколи не було доведене.
Скажи мені якесь число, будь-яке. Якщо число парне,
ділимо його на два. Якщо ж непарне, множимо його
на три і додаємо один. Те ж саме робимо з отриманим
числом. Це припущення стверджує, що незалежно від
початкового числа ми завжди прийдемо до одиниці.
Давай число.
СІМОН: Сім.
ЖАНН: Ага. Сім непарне. Множимо на три і додаємо
одиницю, буде...
СІМОН: Двадцять два.
ЖАНН: Двадцять два парне, ділимо на два.
СІМОН: Одинадцять.
ЖАНН: Одинадцять непарне, множимо на три, до-
даємо один.
СІМОН: Тридцять чотири.
ЖАНН: Тридцять чотири парне. Ділимо на два, сім-
надцять. Сімнадцять непарне, множимо на три, дода-
ємо один, п’ятдесят два. П’ятдесят два парне, ділимо
на два, двадцять шість. Двадцять шість парне, ділимо
на два, тринадцять. Тринадцять непарне. Множимо на
три, додаємо один, сорок. Сорок парне. Ділимо на два,
двадцять. Двадцять парне, ділимо на два, десять, де-
сять парне, ділимо на два, п’ять. П’ять непарне, мно-
жимо на три, додаємо один, шістнадцять. Шістнадцять

101
парне, ділимо на два, вісім, вісім парне, ділимо на два,
чотири, чотири парне, ділимо на два, два, два парне,
ділимо на два, один. Незалежно від початкового числа,
отримуємо... Ні!
СІМОН: Тепер помовч. Як мовчав я, коли зрозумів.
Я був у наметі Шамседдіна, і в тому наметі я бачив, як
мовчання все поглинає. Ермій Лебель вийшов. Шам-
седдін наблизився до мене.

ШАМСЕДДІН: Сарване, це не випадок скерував тебе

до мене. Тут залишився дух твоєї матері, дух Савди.
Жіноча дружба, як зірка на небосхилі. Якось до мене
прийшов один чоловік. Він був молодим і гордим.
Уяви його. Ти його бачиш? Це твій брат. Нігад. Він шу-
кав сенс життя. Я запропонував йому битися за мене.
Він погодився. Він навчився володіти зброєю. Великий
стрілок. Неперевершений. Одного дня він пішов. «Куди
ти йдеш?» — поцікавився я.
НІГАД: Іду на північ!
ШАМСЕДДІН: А як же люди тут, їхні справи? Біжен-
ці? Сенс життя?
НІГАД: Жодних справ, ніякого сенсу!

ШАМСЕДДІН: Він пішов. Я йому трішки допоміг.

Я дав вказівку спостерігати за ним. Нарешті я зрозу-
мів, що він намагається знайти свою матір. Він шукав
її роками, та так і не знайшов. Тоді він почав сміятися
з нічого. Ніякої справи, ніякого сенсу, він став снайпе-
ром. Він колекціонував фото. Нігад Гарманні. У нього
репутація справжнього артиста. Дехто чув, як він спі-
ває. Машина для вбивства. А потім було вторгнення
в країну іноземної армії. Вона дійшла аж до Півночі.
Якось уранці загарбники спіймали його. Він знищив

102
сімох їхніх стрілків. Він цілив їм в око. Посилав кулі у
їхні оптичні приціли. Вони не вбили його. Вони зберег-
ли його, навчили, і дали йому роботу.
СІМОН. Яку роботу?
ШАМСЕДДІН: У в’язниці, будівництво якої тільки-но
завершили, на Півдні, у Кфар Райят. Вони шукали лю-
дину, яка могла би проводити допити.
СІМОН: То він працював разом з Абу Тареком, моїм
батьком?
ШАМСЕДДІН: Ні, твій брат не працював з твоїм
батьком. Твій брат і є твоїм батьком. Він змінив ім’я.
Він забув Нігада. Він став Абу Тареком. Він шукав ма-
тір, знайшов її, проте не впізнав. Вона шукала свого
сина, знайшла його, і не впізнала. Він не вбив її, бо вона
співала і йому подобався її голос. Небо падає на голо-
ву, Сарване. Ти розумієш все вірно: він катував твою
матір, а твоя мати, так, її катував власний син, і син
ґвалтував свою матір. Син є батьком свого брата, своєї
сестри. Ти чуєш мій голос, Сарване? Він звучить, як го-
лос давніх часів. Однак ні, Сарване, мій голос належить
сьогоденню. І зірки в мені змовкли на секунду, коли ти
тільки-но вимовив ім’я Нігада Гарманні. І я бачу, що
зорі змовкли, своєю чергою, і в тобі. Мовчання в тобі,
Сарване, то мовчання зірок і твоєї матері. У тобі.

НІГАД: Я не заперечуватиму нічого з того, що було

сказано на моєму процесі протягом усіх цих років.
Якщо люди кажуть, що я їх катував, то я їх катував. І
якщо є ті, хто звинувачує мене, що я їх убив, значить
я їх убив. Я хочу в будь-якому разі подякувати їм за
ті прекрасні фотографії, які вони дозволили мені зро-
бити. У тих, кого я бив, і в тих, кого я ґвалтував, опіс-
ля побиття і після ґвалтування на обличчі було біль-

103
ше емоцій ніж до побиття і ніж до ґвалтування. Але
основ­не, що хочу сказати, що процес, який ви мені
зорганізували, нудний, заколисуючий, смертельний.
Недостатньо музики. Тож я заспіваю вам пісню. Кажу
так, бо потрібно зберігати гідність. Це не я так кажу, це
жінка, та, яку звали жінка, яка співає. Учора вона була
тут, переді мною, говорила мені про гідність. Зберегти
те, що нам лишилося від гідності. Я поміркував і сказав
собі, що вона почасти має рацію. Яким же нудним був
цей процес! Без ритму і без жодного відчуття спекта-
клю. Спектакль, для мене це і є гідністю. Від початку. Я
з цим народився. Його, виходить із усього, знайшли у
відрі, куди мене поклали після народження. Люди, які
бачили, як я росту, завжди казали мені, що ця річ — слід
до мого походження, певним чином моєї гідності, тому
що, як свідчать перекази, її дала мені мати. Маленький
червоний носик. Маленький клоунський носик. Що це
означає? Моя гідність лише гримаса, що залишила та,
яка дала мені життя. Ця гримаса ніколи не полишала
мене. То ж дозвольте мені його одягти і заспівати вам
власну пісню, щоб врятувати гідність від страхітливої
нудьги.
Нігад одягає клоунський ніс і співає.

Наваль (15 років) народжує Нігада.

Наваль (45 років) народжує Жанн і Сімона.
Наваль (60 років) впізнає свого сина.
Жанн, Сімон і Нігад — усі втрьох разом в одній кім-
наті.
 36. Лист до батька

Жанн дає конверт Нігаду. Нігад відкриває конверт.

Наваль (65 років) читає.

НАВАЛЬ: Я вам пишу, а мене всю трясе.

Ці слова, я хотіла б увігнати їх у саме ваше серце ката.
Та надавлюю на олівець і виводжу кожну літеру.
Я пам’ятаю усіх тих, хто сконав у ваших руках.
Мій лист не здивує вас.
Пишу його тільки для того, щоб сказати, ось:
Ваша донька і ваш син перед вашими очима.
Діти, яких ми мали разом, перед вами.
Що ви їм скажете? Заспіваєте пісню?
Вони знають, хто ви.
Жаннаан і Сарван.
Обоє — донька і син ката і народжені від жаху.
Дивіться на них.
Лист вам передала ваша донька.
Через неї я хочу сказати вам, що ви ще живий.
Скоро ви замовкнете.
Я знаю.
Мовчання, воно для всіх перед лицем правди.
Жінка, яка співає.
Блядь номер 72.
Камера номер 7.
У в’язниці у Кфар Райят.
Нігад закінчує читати листа. Він дивиться на Жанн і
Сімона. Він рве листа.

105
 37. Лист до сина

Сімон дає свій конверт Нігаду, той його відкриває.

НАВАЛЬ: Я шукала тебе скрізь.

Там, тут, усюди.
Я шукала тебе під дощем,
Я шукала тебе під палючим сонцем,
У лісових нетрях,
В гірських ущелинах
Високо в горах,
У найпохмуріших містах
На найпохмуріших вулицях,
Я шукала тебе на півдні,
На півночі,
На сході,
На заході,
Я шукала тебе, коли рила землю, щоб поховати своїх
мертвих друзів,
Я шукала тебе, коли дивилася на небо,
Я шукала тебе посеред пташиних зграй,
Бо ти й був птахом.
А що є гарнішим за птаха,
За птаха, сповненого сонячної енергії?
Що є самотнішим за птаха,
За птаха посеред бурі,
Який приносить на грані дня свою дивну долю?
То ти був жахом.

106
 То ти став щастям.
Жах і щастя.
Мовчання в моєму горлі.
Ти сумніваєшся?
Дай поясню.
Ти підвівся
І ти дістав той маленький клоунський носик.
І моя пам’ять вибухнула.
Не тремти.
Не сприймай це холодно.
То найстаріші слова, які вигулькнули з найдальших
куточків моєї пам’яті.
Слова, які я так часто тобі нашіптувала.
У своїй камері
Я розповідала тобі про твого батька.
Я розказувала тобі про його обличчя,
Я казала тобі про обіцянку, яку дала в день твого на-
родження.
Хоч що трапиться, я завжди тебе любитиму,
Хоч що трапиться, я завжди тебе любитиму,
І не знала, що в той же час ми втрачали один одного,
ти і я,
Бо я ненавиділа тебе всією душею.
Але там, де любов, немає місця ненависті.
І щоб зберегти любов, я сліпо вирішила замовкнути.
Вовчиця завжди захищає своїх діток.
Ти перед Жанн і Сімоном.
Вони твої брат і сестра
А тому, що ти народився з любові,
Вони брат і сестра любові.
Послухай,
Я пишу цього листа у вечірній прохолоді.

107
 Ти дізнаєшся з нього, що жінка, яка співає, була тво-
єю матір’ю,
Можливо, ти теж замовкнеш.
Тож наберися терпіння.
Я звертаюся до сина, бо не говорю з катом.
Наберися терпіння.
Поза мовчанням,
Є ще щастя бути разом.
Немає нічого кращого, ніж бути разом.
Бо то були останні слова твого батька.
Твоя мати.
Нігад закінчує читати листа. Він підводиться.
Жанн і Сімон підводяться і стають перед ним.
Жанн рве всі сторінки свого записника.
 38. Лист до близнюків

Ермій Лебель відкриває третій конверт, адресований

близнюкам.

ЕРМІЙ ЛЕБЕЛЬ: Хмариться. Буде дощ, авжеж, авжеж,

авжеж. Не хочете увійти всередину? Зауважте, я розу-
мію вас. На вашому місці я не заходив би. Тут гарний
парк. У своєму заповіті ваша мати залишила для вас
лист, на той випадок, коли ви виконаєте все, про що
вона просила. Виконали все повністю. Буде дощ. У її
країні ніколи не падає дощ. Залишимося тут. Це нас
трохи освіжить. Ось той лист.
Сімон відкриває конверт.
НАВАЛЬ: Сімоне,
Ти плачеш?
Якщо ти плачеш, не витирай своїх сліз,
Бо я не витираю своїх.
Дитинство — ніж, устромлений в горло,
І ти зміг його витягти.
А тепер маєш заново навчитися ковтати слину.
Іноді такий жест вимагає багато мужності.
Ковтнути слину.
Тепер потрібно відновити минуле.
Минуле розкришилося,
Обережно
Погамувати кожен шматочок,
Обережно

109
Оздоровити кожен спогад,
Обережно
Заколисати кожен спогад.
Жанн,
Ти усміхаєшся?
Якщо ти усміхаєшся, не стримуй свого сміху,
Бо я не стримую свого.
Це сміх гніву,
Сміх жінок, які крокують поряд.
Я назвала б тебе Савдою,
Та це ім’я у своїй повноті
Кожною літерою
Залишається зяючою раною в глибині мого серця.
Усміхайся, Жанн, усміхайся.
Наша родина,
Жінок нашої родини, нас усіх заполонив гнів.
Я сердилася на свою матір
Точно так, як ти сердишся на мене,
І так, як моя мати сердилася на свою матір.
Потрібно розірвати цей ланцюг.
Жанн, Сімоне,
Де починається ваша історія?
Від вашого народження?
Тож вона починається в жаху.
Від народження вашого батька?
Тоді це грандіозна історія кохання.
Та якщо піти далі,
Може відкритися, що ця історія кохання
Бере початок у крові і ґвалтуванні,
І що, своєю чергою,
Кровожер і ґвалтівник
Походить з любові.
Отже,

110
 Коли цікавитимуться вашою історією,
Кажіть, що ваша історія, її походження,
Бере початок від того дня, коли молода дівчина
Повертається в своє рідне село, щоб написати ім’я
своєї бабусі Назіри на її могилі.
Тоді й починається історія.
Жанн, Сімоне,
Чому не говорила з вами?
Існує така правда, яка проявляється тільки за умови,
що її віднаходять.
Ви відкрили конверт, ви перервали мовчання,
Напишіть моє ім’я на камені
І поставте камінь на моїй могилі.
Ваша мати.
СІМОН: Жанн, дай мені ще послухати її мовчання.
Жанн і Сімон слухають мовчання своєї матері.
Сильна злива.

Переклад:
Ростислав Нємцев,
Монреаль, 12 вересня 2017 року
 Літературно-художнє видання
Важді Муавад
ПОЖЕЖІ
П’єса
З французької переклав Ростислав Нємцев

Відповідальний редактор Галина Завалій

Літературний редактор Євген Плясецький
Обкладинка Вітя Кравець
Макет та художнє оформлення Сашко Шевцов

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК №4873 від 26.03.2015 р.

Адреса для листування: anetta@anetta-publishers.com

Книжки «Видавництва Анетти Антоненко»

Ви можете замовити на сайті www.anetta-publishers.com

Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ТОВ «Друкарня «Рута»,

ДК №4060 від 29.04.2011, м. Кам’янець-Подільський, вул.Пархоменка,1,
т. 038 494 22 50, drukruta@ukr.net
Замовлення №

МУАВАД Важді
М-89 Пожежі. П’єса / Переклад із французької Ростислава Нємцева. —
Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2018. — 112 с.
ISBN 978-617-7192-83-0
ISBN 978-617-7192-29-8 (Серія «Колекція театральна»)
Коли нотар Лебель розповів близнюкам Жанн і Сімону Марван про останню
волю їхньої матері Наваль, то він спровокував у них питання щодо історії
їхнього народження: хто був їхнім батьком і яким чином вони опинилися
далеко від країни походження матері? Жанн отримала конверт, адресований
її батькові, якого вважали мертвим, а Сімон — для свого брата, про існування
якого близнюки не підозрювали. Вони змушені перетнути континенти й
океани, щоби відкрити усі таємниці свого походження і важкої долі їхньої
матері, довідатися про драми, які переслідували всю родину і які немож-
ливо виправити. Близнюки ризикують спокоєм і комфортом, щоби нарешті
погамувати змучену душу Наваль.
УДК 821.133.1:82-21