2023

ISBN 978-617-17-0191-5 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Видання опубліковано з дозволу «Madeleine Milburn Ltd» і «The Van Lear

Agency LLC»

Перекладено за виданням: Golding M. Little Darlings / Melanie Golding. —

London : HQ, 2018. — 336 p.

Переклад з англійської Ірини Гнатковської

Дизайнер обкладинки Аліна Бєлякова

Ґолдінґ М.
Ґ60 Та, що приходить із темряви : роман / Мелані Ґолдінґ ; пер. з англ. І.
Гнатковської. — Х. : Віват, 2022. — 336 с. — (Серія «Художня література»,
ISBN 978-966-942-826-4).
ISBN 978-966-982-334-2 (укр.)
ISBN 978-0-00829367-3 (англ.)
Лорен Трантер — молода мама двох чудових хлопчиків-близнюків. А ще
вона вкрай виснажена безсонними ночами та зворотнім боком материнства.
Після повернення з лікарні Лорен майже не виходила з дому. Вона відчувала,
що хтось стежить за нею та її дітьми. Це почалося ще там, у лікарні. Тієї
страшної ночі хтось або щось проникло до палати Лорен, щоб підмінити її
дітей! Ані поліціянти, ані чоловік не повірили наляканій жінці. Та згодом це
сталося знову — хтось викрав дітей Лорен просто під час прогулянки у парку.
А немовлята, яких знайшли невдовзі після викрадення, були вже не її дітьми,
хоч бачила це тільки вона... Невже Лорен божеволіє? Чи якась надприродна
почвара справді полює на її сім’ю? Лорен ладна на все, аби знайти своїх
близнят...
УДК 821.111

© Melanie Golding, 2018

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2022
 Любий читачу, я захоплююсь, коли уявляю, як ти сидиш біля вікна або за
столом з першим примірником цієї книги в руках: розгортаєш її, починаєш
читати… Можливо, у якийсь момент ти подумаєш про мене, про те, як я писала
її та що мене надихнуло.
Я завжди любила народні чарівні казки. Дитяча забавка, яка перейшла у
доросле життя. Може, й так. Але вони не зовсім для дітей. Щоб адаптувати
«Сплячу красуню» для сучасної аудиторії, сцену зґвалтування видалили. Що
менше говорять про оригінальне закінчення «Русалоньки», то краще. Навіть
слово «фея» втратило своє зловісне значення. Не так давно фей можна було
називати лише «хорошими людьми», бо люди вірили, що вони почують та
образяться.
Казки про підмінених дітей — як-от «Бульйон з яєчної шкаралупи», що
надихнули мене на написання цієї книги, — є в різній формі у різних культурах.
Вони існують у стародавньому фольклорі Європи, Африки, Китаю. Подібні
історії містять багато правди, яка може зацікавити людей. Вони навчають нас,
чого боятися: є універсальна страшна ідея про фей, які підмінюють дітей. Ці
чарівні створіння живуть біля нас, але ми їх не бачимо. Вони хочуть забрати
наших дітей та замінити їх на своїх, щоб дати їм краще життя.
Задовго до появи психіатрії казки про підміну дітей могли б пояснити рідкісне
психічне захворювання. Вони давали відповідь на запитання: чому мати може
подумати, що її дітей підмінили, хоча всім іншим вони здаються такими, як
раніше? А також пояснювали, чому за певний час (або після візиту до мудреця)
усе ставало на місця: післяпологовий психоз зараз вважають тимчасовим.
Знову ж таки, це лише припущення. Ніхто не може бути впевненим. Є люди,
які вірять в існування фей, просто вважають, що ми їх не бачимо. Нібито феї
чекають нагоди напасти. Дехто каже, що ви повинні наглядати за своїми
дітьми, а також за цими магічними істотами, тому що інколи вони викрадають
дітей, залишаючи натомість своїх. Вони вам цього не скажуть, щоб уберегти
від жахіть, але ніколи й не повернуть.
Ця книга — у певному сенсі моя дитина. Я мушу відпустити її у світ та
сподіватися, що він добре до неї ставитиметься. Дякую за те, що читаєте. Я
щиро вірю, що кожен з вас знайде у цій книзі щось про себе, про людство та
про наші спільні страхи.

Усього найкращого,
Мелані Ґолдінґ
Близнята плачуть.
Близнята голодні.
Лорен плаче.
Лорен виснажена.
Хтось чекає за шторами у лікарні…
17 СЕРПНЯ. ПІК-ДИСТРИКТ, ВЕЛИКА БРИТАНІЯ

Сержант Джоанна Гарпер стояла на віадуку з іншими офіцерами поліції.

Навпроти вагалась мати. Вона хотіла увійти у воду разом зі своїми хлопчиками-
близнятами, яких міцно пригортала до себе.
Гарпер повернулася до інспектора:
— Наскільки близько офіцери на тому боці?
Невеличкий шматочок берега, на якому стояла жінка, був оточений густим
лісом. Навіть з цієї відстані Гарпер бачила, що її ноги яскраво-червоні від крові.
— Недостатньо близько, — сказав Трапп. — Вони не можуть знайти стежку,
щоб дістатися до жінки.
Почувся гуркіт гелікоптера, який порушив спокій водяної поверхні. З
гелікоптера почувся наказ:
— Відійдіть від води. — Він загрозливо лунав над маленькою постаттю
матері, оглушливий та нещадний.
Але офіцери на борту не могли її зупинити. Екіпаж не знайшов би жодного
місця в долині для посадки та навіть не зміг би знизитись так, щоб спустити
лебідку.
У бінокль Гарпер побачила, як жінка рухнула вниз, на висушений намул. Вона
звела очі до неба, досі міцно притискаючи до себе дітей. Може, вона нічого не
зробить…
І тут Джоанна згадала слова старої:
— Якщо вона хоче повернути дітей, їй доведеться занурити їх у воду… Під
воду. І тримати їх там.
Жінка більше не сиділа на березі; вона зайшла у воду по коліна і не
зупинялася. Сержант скинула черевики, залізла на поручень та приготувалася
пірнути.
Розділ 1

Дитя не моє, як спочатку було,

Не можу я заколисати його.
Як рідне його я вже не відчуваю
І як до грудей притискати, не знаю.
Лежить, де лежало моє немовля,
Сидить, де сиділа б дитина моя.
А світло із Раю, де рідне летить,
Волосся підміни тепер золотить

Джеймс Рассел Лоуелл. Підмінене дитя

13 ЛИПНЯ. 9:15. НОВОНАРОДЖЕНІ

— Ви не можете залишитися надовго, — сказала медсестра Патрику,

поставивши ліжко на місце.
Вона опустила штори кольору морської хвилі. Лорен хотіла заперечити: вона
сподівалася, що їй дадуть час звикнути до дітей, перш ніж чоловіка виженуть.
Подорож з операційної до пологового відділення відбувалась коридором
завдовжки сотні метрів. Можливо, тисячі метрів. Патрик штовхав візок з одним
із близнят, а медсестра штовхала ліжко з Лорен, яка тримала в руках другу
дитину. Маленька процесія з брязкотом рухалася освітленим жовтим світлом
ламп коридором, не промовляючи ані слова. Спершу Лорен подумала, що
Патрик міг би запропонувати помінятися з медсестрою місцями та взяти
важчий тягар, але згодом раділа, що промовчала. Коли вони підійшли до
палати, було ясно, що ця жінка знає свою справу. Медсестра, на зріст майже
удвічі менша за Патрика, використовувала всю масу свого тіла для противаги,
коли ліжко входило у поворот та заїжджало у блок. Потім вийшла вперед та
завела ліжко, як серф, в одну з чотирьох палат, ту, що біля вікна. Коли узголів’я
ліжка торкнулося стіни, почувся лише легенький брязкіт. Патрик точно розбив
би щось вартісне.
Медсестра натиснула на гальма і жваво випалила: «Ну от і ми!» — перш ніж,
вказавши на годинник на протилежній стіні, видати попередження Патрику.
— П’ятнадцять хвилин, — промовила вона.
Коли вона проходила по палаті, її черевики рипіли. Лорен і Патрик
подивилися на дітей.
 — Кого ти тримаєш? — запитав Патрик.
Лорен перевернула маленький ярлик з іменем на тендітному зап’ястку
дитини.
— Морґана.
Патрик нахилився над візком, у якому лежала друга дитина. Пізніше всі
казатимуть, що близнята схожі на батька, але у цей момент не було видно
подібності між дорослим чоловіком та крихітною дитиною. Хлопчики,
безумовно, були схожі один на одного — дві горошини, які вийшли з одного
стручка, або одна горошина, яка вийшла з нього двічі. У Райлі було таке ж
зморщене личко, як у братика, такі ж довгі пальчики та неймовірно ідеальні
нігтики. Коли вони позіхали, їхні личка набували того самого виразу. Трішки
дратувало, що хтось в операційній одягнув їх в однакові білі бодіки з сумки,
яку Лорен та Патрик принесли із собою. Там були бодіки й інших кольорів.
Батьки хотіли вбрати одну дитину в жовтий одяг. Якби не ярлички, дітей можна
було легко сплутати. Як би взагалі хтось про це дізнався? Дякувати Богові, були
ярлички з іменами. Морґан, який лежав на руках у мами, покрутив головою та
розплющив оченята. Лорен спостерігала, як повіки повільно опустилися.
У лікарні їм дали візок для обох дітей. Патрик уважно спостерігав за Райлі,
який спав у пластиковому ліжечку, закріпленому зверху. Дитина лежала на
міцному матраці, який щільно прилягав до поверхні ліжечка. На ньому була
написана назва лікарні. Форма ліжечка абсолютно не підходила. Пластикова
підставка та матрац були абсолютно пласкими, а малюк нагадував м’яч.
Мокриця на вашій долоні, яка згортається у клубочок від страху. Патрик
раптом злегка штовхнув візок, і маленькі рученята та ніжки Райлі
випростались; малюк став схожим на п’ятикутну зірку. Він згорнувся так само
швидко, як його брат заплющив очі. Маленький калачик відпочивав,
повернувшись на бік. Дитині потрібне ліжко у формі чаші, маленьке гніздечко.
Чому ніхто не подумав про це?
— Привіт, Райлі, — сказав Патрик дивним скрипучим голосом і випростався.
— Дивно таке промовляти.
Лорен потягнула візок ближче до свого ліжка, обережно, щоб маленький
клубочок не крутився. Вільною рукою вона накрила його ковдрою, а її краї
заправила під матрац. Вона не хотіла порушити сон дитини.
— Привіт, Райлі, — сказала вона. — Так, і справді трішки дивно. Однак я
думаю, що це нормально. Ми звикнемо. — Вона повернулася до дитини, яку
тримала на руках. — Привіт, Морґане, — промовила вона.
Вона досі чекала на порив любові. Той, який відчуваєш у момент народження
дитини; почуття, якого ви не відчували раніше. Порив любові, про який
постійно кажуть батьки. Вона дуже чекала на це почуття. Її турбувало, що вона
не мала його.
Вона передала Морґана Патрикові. Чоловік тримав дитину, наче крихку
антикварну вазу, котра, як йому тільки-но сказали, коштувала дорожче за
будинок. Він відчайдушно хотів покласти малюка на місце, але не знав куди;
боявся, що трапиться щось жахливе. Лорен це здалося смішним, але
розхвилювало. Мабуть, відчувши батьків настрій, хлопчик заплакав. Патрик
закляк. На його обличчі з’явилася гримаса паніки, як у персонажа мультфільму.
Плач Морґана розбудив Райлі, і він теж заплакав.
— Поклади його сюди, біля Райлі, — сказала Лорен.
Близнята були разом усе своє життя. Матері було цікаво, що цей зв’язок
означатиме для них у майбутньому. Вони були з нею, росли в ній протягом
дев’яти місяців; вони були разом кожну секунду щодня весь час свого
існування. Вона відчула полегшення через те, що вони більше не в ній, і
провину через це полегшення, і біль втрати через те, що вони ступили перший
крок від неї, а насамперед через усі наступні кроки, які вони неминуче
здійснять без неї. Чи було те відчуття провини любов’ю? Чи відчуттям втрати?
Точно ні.
Патрик поклав згорток, який кричав, обличчям до обличчя з його копією, і
сталося диво: плач припинився. Хлопчики потягнулися один до одного, кожен
обіймав крихітними ручками вкриту пушком голову братика. Морґан тримався
за вухо Райлі. Усе було спокійно. Вони здавалися нереальними. Лорен
перевірила ще раз, але, як могла судити, пориву любові так і не виникло.
Сувора медсестра повернулася у палату одразу після дев’ятої та вигнала
Патрика, залишивши Лорен, яка досі не могла рухатися, адже її ноги затерпли,
на самоті з усіма потребами та бажаннями двох новонароджених дітей.
— Ти не можеш покинути мене, — сказала Лорен.
— Ви не можете залишитися, — сказала медсестра.
— Я повернусь, — сказав Патрик, — одразу ж. Щойно вони відчинять двері.
Не хвилюйся.
Він поцілував дітей у голівки та пішов — занадто швидко.
Розділ 2

Сідає сонце тихо, плавно,

Бліденьке личко робить гарним.
І сині очі оживають,
Волосся золотом блищить.

Вона цілує губи й лобик,

Вона цілує щоки й носик
І до грудей своїх підносить
Його тонкий голодний рот.

Джон Грінліф Віттьє. Із казок про підмінених дітей

Після того як Патрик пішов, Лорен сіла на ліжку, не в змозі плакати, знаючи,
що попереду очікує хаос. Однак діти спали. Вона спостерігала за одягнутими в
біле коконами-близнятами, не вірячи власним очам: невже це зробила я?
У лікарні не панувала тиша та не було темно, хоча вікна були виготовлені з
матеріалу, який відбиває інфрачервоні промені. У відображенні Лорен
побачила глибокі заглибини на місці очей. Жах. Вона відвернулася.
Будівлю наповнював різнотонний гул, який не замовкав ні на хвилину. Лорен
поклала голову на подушку та усвідомила, що її лікарняне ліжко теж грало
разом із дещо нижчим, потужнішим гулом освітлення. Вона чула гул своєї
лампи, це заспокоювало. Лорен заплющила очі, відчуваючи, як яскраве світло
лампи проникає крізь повіки. Вона глибоко вдихнула — три або чотири рази.
Вона засинала. Вона так давно на це чекала.
Дитяче скиглення пробилося крізь її слабку дрімоту. Вона майже фізично
відчула його. Змусила себе розплющити очі, але, кліпаючи, бачила тільки
червоне тло з темними смугами, наче рисунок судин на повіках було випалено
на її сітківці. Вона відвернула лампу від обличчя.
Лорен з відчайдушним оптимізмом подумала, що, може, Райлі знову засне.
Але плач ставав дедалі голоснішим, поки не перетворився на лемент.
Доведеться діяти. Вистачить плачу однієї дитини.
Жінка потягнула візок якомога ближче до себе та усвідомила, що не може
підняти дитину. Однією рукою треба було притримувати нижню занімілу
частину свого тіла, щоб не впасти з ліжка, нахиляючись вперед, а обіруч —
підняти дитину, тобто одну руку підкласти їй під голову, а другу під тіло, як їй
показували. Райлі лежав з відкритим ротом та щільно заплющеними очима,
випроставши ніжки і ручки, наче шукаючи опори в повітрі, та так і не
знаходячи.
Лорен подумала про свою утробу та про те, як діти перебували там, як вона
годувала їх, як огортала теплом. Їй стало їх шкода. Природа відібрала у них
затишний дім, і тепер Лорен повинна про них піклуватися. Дітей витягнули з її
матки та довірили їй. Вона єдина, хто відділяє їх від забуття та розчарування.
Але вона навіть не могла взяти свого хлопчика на руки та погодувати його, а
саме це тепер було метою її життя.
Морґан почув братиків плач. Він закрутився, хоча й не прокинувся, але от-от
і це могло статися. Лорен потягнулася вперед та взялася за бодік Райлі, міцно
затиснувши його у кулаку. Дитина скрутилася в одязі, як у згортку, який
приносить лелека. Жінка затримала дихання та підняла дитину однією рукою,
переймаючись, що його голівка відкинеться назад за ту секунду, яка
знадобиться їй, щоб узяти його на руки. Але потім вона згадала, як дві години
тому його витягали з неї за допомогою металевих щипців, тримаючи за голову
та докладаючи значних зусиль з упевненістю, що шийка, яка здається такою
тендітною та ніжною, допоможе безпечно витягнути і решту тіла.
Коли Лорен намагалася нагодувати Райлі, Морґан прокинувся та заплакав від
голоду. Вона нічого не могла вдіяти. Його плач нагадував сигнал тривоги, який
вона не могла вимкнути; він пронизував усе її тіло, відігнавши всі інші думки.
Вона могла думати лише про те, що сина потрібно нагодувати, адже тільки їжа
могла заспокоїти її хлопчика та вимкнути цей звук. Вона хвилювалася та за
декілька хвилин просунула мізинець у кутик рота Райлі, щоб забрати у нього
грудь. Їй було складно, але вона поклала його назад у колиску однією рукою.
Вона виконувала дії, як механізм підйомного крану, щоб покласти Райлі, а
замість нього взяти голодного Морґана. Якусь секунду в палаті було чути лише
плямкання маленьких губ. Одна дитина їла, а друга лежала в роздумах, поки не
згадала, що не закінчила трапезу та що треба продовжувати плакати.
Лорен годувала одного, поки другий вимагав їжі. Здавалося, це сізіфова праця.
Жінка думала, що це скоро закінчиться, але ні. Ніч настала якось дуже раптово.
Мозок Лорен намагався подрімати, відпочити та перезавантажитися після
пологів — після дня, а потім ночі, а потім знову дня без сну; після цієї довгої
ночі піднімання, вертіння та годування й сидіння у позах, які щохвилини
завдавали болю. Спина нила, м’язи на руках рвалися, а шкіра на сосках
тріскалася та кровоточила й пересихала, а потім знову занурювалася у мокрий
ротик дитини. А потім дія знеболювальних закінчилася, і Лорен відчула біль
свого знищеного тазового дна; у тому місці, де її розірвали та зашили, де її
слизова оболонка натягнулася, а потім розірвалася.
Вона не розуміла, спала чи ні. Лорен здавалося, що ні. Усе ж вона пам’ятала,
як обережно клала одну дитину у колиску, кліпала очима, а дивлячись на
годинник, помічала, що минула вже ціла година.
Штора між її палатою та сусідньою була опущена. Мабуть, медсестри
привезли іншу породіллю. Близнята тихенько спали. Усе було спокійно.
Вона чула воркотіння по той бік штори; мати розмовляла зі своєю дитиною.
Голос звучав тихо, приглушено та якось неспокійно. Лорен не могла зрозуміти,
чому він здавався дивним. Вона прислухалася. Просто жінка воркує до дитини.
Чому Лорен хвилювалася? Вона чула звуки, ця дитина нагадувала їй пташку,
яка м’яко щебетала, крякала та цвірінькала, просячи їжі. Потім долинув ще
один звук, схожий на муркотіння. Лорен дозволила очам заплющитися та
поринула у сон. Їй наснилася жінка з котом та пташкою, стара худорлява
жилава жінка, яка тримала у кожній руці тварину за загривок та годувала їх
черв’яками з відра. Оскільки її руки були зайняті, стара діставала черв’яків
довгим чорним язиком, обмотуючи їх по одному та витягуючи із закрученого
клубка, перш ніж опускати тваринкам у роти: відкритий дзьоб пташки та
роззявлені щелепи кошеняти… Тоненькі, як голки, зуби кошеняти пронизували
шкіру-оболонку жирного мокрого черв’яка, і він скручувався у паніці,
несамовито намагаючись утекти, перш ніж випасти з розпрямленого чорного
язика матері у дзьоб та щелепи пташки та кошеняти, які впивалися у нього,
розриваючи навпіл. Тварини відверталися одне від одного, чуючи їжу,
плямкаючи та жадібно ковтаючи, насолоджуючись своєю половиною черв’яка.
Стара говорила щось тваринам — щось важливе. Лорен не могла розчути, адже
жінка шепотіла, намагаючись донести важливість своїх слів, щоб вони
запам’ятали все, адже від цього залежало їхнє життя. Тварини слухали
настільки довго, наскільки могли, а потім плакали, тому що хотіли їсти. Але
звуки, які вони видавали, стали менш схожими на плач пташки та кошеняти, а
більше на плач дітей, цвірінькання перетворилося на плач, а нявкання
кошеняти — на ниття дитини. Уві сні жінка тримала тварин і стискала їх, поки
вони перетворювалися, гойдала їх, поки вони набували людської подоби, а
потім поклала близнят у лікарняну колиску.
Лорен розплющила очі. Сон не відпускав; вона відчувала тваринний запах;
вона похитала головою, щоб вигнати тривожні картинки з голови. Було тихо.
Вона чула лише дихання близнят та майже нечутні звуки іншої пари дітей у
ліжку поруч. Ще одна пара близнят. У жінки, яка лежала на сусідньому ліжку,
теж були близнята; чомусь Лорен була впевнена у цьому. Вона прислухалася
— точно пхикали двоє дітей. Як часто таке трапляється? Лорен забула про сон;
вона хотіла зазирнути за штору та привітатися, але не могла дотягнутися. Окрім
того, була ніч. Слід почекати до ранку. Дві пари близнят за день. Можливо, це
рекорд для лікарні.
Застрягши у ліжку — адже її тіло було ослаблене спінальною ін’єкцією,
позбавлене сну та виснажене, — Лорен заспокоювала себе. Тепер у неї хоча б
буде з ким поговорити; з жінкою, яка пережила те саме, що вона. Сонце
проникало у вікно, доповнюючи біло-жовте електричне світло палати
відтінками оранжевого. За шторою панувала тиша; інша мати, напевно,
заснула. Лорен знову заплющила очі, але одразу ж відчула дихання дитини, яка
терлася щічкою об простирадло у колисці, крутячи голівкою вліво-вправо у
пошуках соска. Вона змусила себе розплющити очі, із зусиллям сіла,
підтягнула себе — до болю в руках — та підняла дитину, щоб нагодувати.
Роздiл 3

Тікай, дитинча,
До озер, у ліси
До фей і краси,
Де горя і сліз вже
не знатимеш ти.

Вільям Батлер Єйтс. Вкрадене дитя

14 ЛИПНЯ. 9:30 РАНКУ. ОДИН ДЕНЬ ЖИТТЯ

Медсестра підняла штору. Цей звук розбудив Лорен. За шторою не було

нічого, лише порожнє місце для іншого ліжка.
Коли не годувала дітей, вона заплющувала очі, сподіваючись поспати.
Минуло три години. Сонце зійшло. Електричне освітлення більше не було
потрібне. Кімната перетворилася з печери на відкритий простір. З вікна було
видно парковку, а через дорогу — головний вхід до відділення екстреної
допомоги. Широке небо було забарвлене у яскраво-сірий, але на вулиці згодом
стане спекотно, як і щодня у липні. Ранкове свіже повітря зміниться денною
задухою. Сильна спека тривала вже тиждень, і прогнози свідчили про те, що
вона продовжиться. Била всі рекорди.
Медсестра забрала сечоприймач під ліжком, повний жовтої рідини. Кинула у
відро та потягнулася по нове, порожнє.
— Де жінка, яку привозили вночі? — запитала Лорен.
— Хто — міс Гуч, ось там?
Палата поруч була зайнята. Здавалося, міс Гуч спала; безтурботна дитина
лежала поруч із нею на ліжку. У матері було довге руде волосся, розкинуте по
подушці, та бліді голі руки. Вона була наче з картини Клімта.
— Ні, ні. Я думала, що у палаті поруч хтось був. Я майже впевнена.
Райлі прокинувся. Він покрутив ручкою та вдарив Морґана по голові. Очі
малого розплющилися від шоку, а потім із сумом заплющилися; ротик
скривився від образи на несправедливість. Запала тиша, поки Морґан вдихав
якомога більше повітря, яке збирався використати для того, щоб видати
неабиякий гучний звук. Тривалий крик, який нарешті знайшов вихід, ударив
Райлі в обличчя — та наче зім’яв. Райлі також глибоко вдихнув та закричав. У
палаті тепер лунав подвійний крик. За декілька секунд він досяг піка обурення,
яке вривалося у думки матері, наче ножиці, що розрізають стрічку. Лорен
розвела руками, не знаючи, що робити, з чого почати, кого взяти на руки
першим. Плакали обоє, а вона була одна. Вона розуміла, що вирішувати треба
швидко. Вона багато читала про порушення прив’язаності та підвищення рівня
кортизолу в дитячому мозку під час вагітності та в ранньому дитинстві. Не
можна, щоб дитина довго плакала. Це матиме негативний вплив та може
спричинити зміни у розвитку мозку дитини, що призведуть до жахливих
наслідків. Близнята, здавалося, були вже дуже злі.
— Будь ласка, — звернулася Лорен до медсестри, відчуваючи, як її очі
наповнюються слізьми, — можете мені допомогти?
— Золотце, не плач. — Медсестра витягнула три тоненькі серветки з коробки
біля ліжка, вклала їх у руку Лорен та розвернулася, щоб підняти маленького
Морґана, злу істоту з фіолетовим обличчям та широко відкритим ротом, який
видавав настільки пронизливий звук, що хотілося затулити вуха руками. — У
цій палаті достатньо двох плачучих дітей.
— Пробачте, — мовила Лорен, витираючи очі та видуваючи ніс, відкриваючи
груди, готуючись до годування. — Я не знаю, що зі мною.
Здавалося, що минуло менше від хвилини, коли медсестра подала Лорен дітей
і та міцно притиснула їх до себе. Жінка вправно впоралася з тілом Лорен,
піднявши її важкі груди, допомагаючи їй зайняти положення, щоб вона могла
годувати двох дітей одночасно. Голівка розміром з м’яч для гри в регбі під
кожною рукою, зафіксованою подушкою.
— Ну от. Просто чудово.
Медсестра хотіла піти, але Лорен зупинила її.
— У тієї жінки, — запитала вона, — у неї близнята?
Міс Гуч розплющила очі. Вона здавалася такою свіжою та невимовно гарною,
як Спляча красуня. Навіть коли Лорен питала, було очевидно, що там
безтурботно лежить одна дитина — маленький Гуч, — ніщо не вказувало на те,
що там двоє дітей.
— Ні, — сказала медсестра, — лише одна дитина. У лікарні тільки ваші
близнята.

Патрик купив вегетаріанські суші, фрукти та темний шоколад.

— Дякую, — сказала вона без вдячності. Вона не хотіла нічого, окрім тосту з
білого хліба.
— Тобі потрібні поживні речовини, — сказав він.
Вона надула губи. Вона мала їсти те, що хотіла.
— Будь-яка їжа поживна. Цукор поживний. І алкоголь.
 — Гаразд, усезнайку. Тобі потрібна їжа, у якій є вітаміни. Скажи мені, чого ти
хочеш, я можу сходити в супермаркет та принести тобі щось в обід. Авокадо?
Від думки про авокадо її знудило. Вона хотіла чипсів.
Патрик сфотографував Лорен зі сплячими дітьми на руках, а потім показав їй
фотографію на екрані. Вона здавалася виснаженою та роздутою, її усмішка
була натягнутою, а волосся жирним.
— Не публікуй це фото у фейсбуку. Вигляд жахливий.
Патрик відвів погляд від телефона.
— Упс, я вже це зробив.
На телефон надходили звукові сповіщення про появу коментарів. Чоловік
нахилив телефон, щоб показати їй:

Вітаю!
Рада, що з вами все гаразд!
Сподіваюся, скоро побачимося!
Такііі гарніііі!
Молодці!
З нетерпінням чекаю на знайомство з хлопчиками. Цілую!

Згодом Лорен так само сфотографувала Патрика: він тримав дітей, сидячи в
оббитому штучною шкірою кріслі біля ліжка. Він був такий, як завжди.
Можливо, трішки змучений, як після легкого похмілля, але радикальних змін
не було. Останнім часом він дещо схуд, і друзі казали, що він має кращий
вигляд. Де ж справедливість? Вони обоє стали батьками близнят, але лише її
тіло принесено в жертву.
Патрик поклав дітей у колиску. Він поводився з ними з меншим трепетом, ніж
раніше, ніби вони були м’якими фруктами, а не бомбами, які необхідно
знешкодити. Він сів, але тримав руку в колисці, рахуючи їхні пальчики,
підсвідомо повторюючи дитячі віршики, з яких міг згадати тільки половину.
— По колу, по саду, тра-та-та. Наче… що там далі?
— Наче плюшевий ведмедик, — мовила Лорен.
— Справді?
— Здається, так. — Вона уявила палець своєї матері, який виводив кола на її
долоні. Очікування одного кроку, двох кроків та лоскотання. Лорен згадала ще
кілька віршиків: про Джека і Джилл, Джорджі Порджі, чорного птаха, який
клював у носик. Виникло відчуття, що вона відкриває коробку скарбів. Ці
подарунки, про які вона не згадувала роками, увесь цей час були в її пам’яті.
Вони чекали слушного часу, чекали, коли вона зможе їх передати.
 — Плюшевий ведмедик? — скептично повторив Патрик. — У цьому немає
сенсу.
Лорен теж опустила руку в колиску. Вона погладила Морґана по щоці, і на
кілька секунд у палаті запанував спокій. Було так радісно відчувати, як крихітна
ручка хапає тебе за палець.
— Вони дихають? — спитав Патрик.
Раптовий напад паніки.
— Звісно дихають. — Але чи справді це так?
Батьки уважно придивлялися до грудей близнят, але було важко сказати,
дихають вони чи ні. Лорен лоскотала їх, поки вони не розплакалися. Вони
перекрикували одне одного, такі схожі, два паралельні звуки, перекручені
ланцюги ДНК.
— Так, вони дихають.
Лорен і Патрик посміялися з нервовим полегшенням, ніби наблизились до
чогось невимовного, але не могли сказати, до чого саме. Землі тікала з-під ніг.
Яким тепер буде їхнє життя?

Прийшов анестезіолог та ткнув у набряклі щиколотки Лорен гострою білою

пластиковою паличкою. Вона погойдала ногами, щоб він перевірив її рефлекси
за допомогою молоточка. Вона добре його відчувала. Їй полегшало: ноги
більше не були паралізовані.
— Ви вже можете вставати, — сказав анестезіолог. — Скоро прийде
медсестра, щоб зняти катетер.
Лорен сумуватиме за катетером. Протягом декількох місяців вона вставала сім
або вісім разів за ніч, щоб спорожнити сечовий міхур. Їй подобалося не думати
про це — не залежати від іще однієї функції тіла.
— Коли мене випишуть? — Вона впрівала від сухого тепла, набряки на ногах
виблискували. Чому опалення ввімкнене влітку? У Шеффілді найспекотніше
літо за сорок років. А ще це марнування грошей.
Анестезіолог поглянув у свої записи.
— Я зможу спокійно виписати вас, коли налагодяться випорожнення.
— Налагодяться випо…
— Випорожнення. — Лікар поблажливо усміхнувся.
Вона зрозуміла суть, але формулювання було незнайоме. Вона не розмовляла
про випорожнення на колишній роботі, пов’язаній із ліпленням форм для садка.
Ніхто ніколи не замовляв випорожнення, вилиті з бетону, для фонтана в
садовому ставку.
Хоча вони розмовляли про катетер та випорожнення, проста і впевнена
манера лікаря заспокоювала Лорен, і вона засмутилася, коли він пішов,
покинувши її у пастці сімейної палати — ідеальної сім’ї з чотирьох осіб. Патрик
присвиснув, поглянувши на Лорен, яка задумливо дивилася вслід лікареві.
— Що? — запитала вона.
— Я думав, що тобі подобаються високі чоловіки.
Лорен похмуро всміхнулася. Вона згадала момент, коли голка ввійшла в її
тіло, а біль минув. Отже, анестезіолог виокремив собі місце у її серці, адже вона
відчувала вдячність разом зі щіпкою дівчачого захвату.
— Ви повинні пройтися, щоб переконатися, що організм працює правильно.
Медсестра витягнула катетер лише десять хвилин тому, і Лорен трохи
засмутилася: не так давно вона була прикутою до ліжка, а тепер її витягли з
нього та примусили ходити, швидко — раз, два, три. Вона не рухала ногами
протягом двадцяти годин. Їм потрібен був час на роздуми. Жодній частині тіла
не подобалось, що від неї очікують виконання певних дій на першу ж вимогу.
Вона стала босоніж на холодну вінілову підлогу — на ній було повно часточок
мулу. Медсестра жестом вказала Патрику, щоб він взяв Лорен за руку.
— О Господи, — мовив Патрик, коли допомагав дружині встати.
Вона розвернулася, поглянула, що там. Калюжа крові на білому простирадлі,
шириною майже на все ліжко; червоне сонце. «О, — подумала Лорен, — вона
схожа на прапор Японії». Аж потім вона все відчула: струмочки, які стікали
внутрішньою поверхнею її стегон на підлогу, червоні, чорні та гарячі, як страх.
Лорен і так була переконана, що пологи — це найжахливіше, що з нею
сталося. Але наприкінці лікарі вирішили, що знадобляться щипці. Найгірша
частина процедури проводилась за завісою, а Лорен перебувала під дією
анестезії. Вона нічого не бачила та не відчувала. Де зараз красивий
анестезіолог?.. Іще один незнайомий медик (насправді це міг бути будь-хто,
навіть хтось із вулиці у медичному костюмі; і як би вона дізналася правду?)
засовує в неї цілу руку та стискає її утробу, щоб зупинити кровотечу. Рука у
синій рукавичці («Рукавички, містере Сімонсе? У вас є великий розмір? О
Боже…») всередині. Рука майже зникає в животі, у губчастому місиві, яке
утворилося після народження дітей.
— Просто дихайте, — сказав старший чоловік (Лорен сподівалася, що це
лікар). — Вам не має бути надто боляче. Скажіть, коли більше не зможете
терпіти.
— Я більше не можу терпіти.
Людина/лікар не зупинилася. Медсестра дала Лорен подихати оксидом азоту.
— Будь ласка, припиніть, — прикусивши наконечник, крізь зуби промовила
та.
 — Просто розслабтесь, якщо можете. Я мушу затискати ще кілька хвилин.
Кровотеча вже майже припинилася. Дихайте повільно. Спробуйте розслабити
ноги, — бурмотів лікар.
— Будь ласка… — Вона майже плакала, але сил не було. — Будь ласка… Я
більше не можу. Мені й справді боляче.
Рука всередині неї сильно сіпнулася. Лорен закричала.
— Ще хвилинку.
Жінка витримувала жахливу тишу стільки, скільки могла; вона не могла
боротися, адже незнайомець стискав частини її тіла, які вона ніколи не
побачить і не відчує. Не просто в ній, а через неї, глибше — там, де все
здавалося природним або правильним. Вона перетворилася на шматок м’яса,
який пульсував, сповнений незручних нервових закінчень та відкритих судин.
У цьому немає жодної інтриги, таємниці або влади. Природа змінила будову її
тіла, потім це знову зробив чоловік, потім знову природа і нарешті чоловік —
дві сили, які розривали її зсередини в різні боки, як у волейболі. Де була Лорен
у цьому вирі жаху? Де була людина, якою вона себе вважала? Розумна, дотепна,
владна Лорен? Вона надійно ховалася десь у закутку підсвідомості, дозволяючи
найменш розвинутій частині свого «я» переживати травму. Розпад — вона
повторювала це слово в тиші, як мантру, коли старший чоловік забрав свою
руку — з надмірною обережністю, — медсестра відключила Лорен від апарата
і вставила голку в руку, таку бліду, що Лорен не вірила, що це її власна рука.
Лорен була млява, слабка та ніби побита. Вона була в шоці. Боліло все тіло, і
тому вона була така засмучена.
Патрик чекав, намагаючись заспокоїти близнят — засовуючи мізинці їм до
ротиків.
— Ти налякала мене, — сказав він. Лорен змогла розчути лише тому, що його
голос низький.
Через плач малих вона не могла думати; мозок був повен білого шуму. Жінка
спробувала сформулювати речення, її мовний процесор рухався вгору,
борючись проти мозку ящірки.
— Ти просто боявся, що я залишу тебе самого з цими двома!
Чоловік глянув на неї. Його очі були повні сліз.
— Ну, так. І це теж. — І поцілував її.
Акушерка одразу підклала подушки, допомагаючи Лорен погодувати дітей.
— Ви повинні годувати так довго, як зможете, — сказала вона. — Це
допоможе матці скоротитися.
«Годуйте так довго, як зможете, — подумала вона. — Отже, я докладала
недостатньо зусиль».
 Коли акушерка засунула один ніжний сосок у рот одного з близнят, а другий
— у рот другого, Патрик відвернувся. Він ходив по палаті, намагаючись
відволіктися, шукав у коридорі автомат з їжею та напоями, а потім пішов
купити їм по чашці чаю. Коли він повернувся та сів, медсестра вже пішла. Він
взяв журнал, але не розгортав його. Патрикові руки тремтіли.
— Уже шоста, — промовив він.
— Так.
— Я піду, поки мене не вигнали.
— Я впевнена, вони не заперечуватимуть, якщо ти трішки затримаєшся.
— Гаразд. — Чоловік шумно втягнув носом повітря. Лорен чекала. — Але
мені треба сходити до магазину і всяке таке.
Жінка хотіла, щоб він забрав її додому та доглядав. Він робив так лише раз —
коли вони тільки почали зустрічатися. Це сталося, коли Лорен удруге була в
нього вдома. Уночі в неї жахливо заболів живіт. Це було харчове отруєння: їм
доставили погану їжу. Наступного дня Патрик наполягав, щоб вона залишилася
у нього, доки їй не покращає. Вона не хотіла залишатися — це був тільки
початок стосунків; вони обоє хотіли бути ввічливими та справити одне на
одного враження. І вони ще не чули, як кожен з них пукає… Протягом тижня
Лорен постійно блювала і бігала до туалету. Вона боялася, що це відштовхне
Патрика, але цього не сталося. Він спав на дивані біля її ліжка та задовольняв
кожну її потребу. Він не скаржився, але вже тоді вона побачила ознаки того, що
йому не властиво піклуватися про когось. Вона чула, як йому ставало зле від
запаху, коли він заходив у туалет після неї, двічі або тричі за той тиждень. Він
готував їжу, не приховуючи небажання (так було завжди, як вона тепер знала),
дратуючись щоразу, коли потрібно було щось змінити. Це було не важливо,
адже того тижня вона майже нічого не їла. Та це означало, що вона покохала
його ще більше за те, що він докладав зусиль, щоб перебороти власну природу.
І це доводило, що він кохав її.
Ентузіазм щодо самопожертви може швидко зникнути у тих людей, для яких
самопожертва — справжній подвиг. Це як падіння зі скелі: мені не байдуже, не
байдуже, не байдуже, байдуже; як довго ти збираєшся хворіти? Того тижня
Патрик, мабуть, витратив увесь свій запас турботи. Коли Лорен захворіла на
початку вагітності, він більше дратувався, ніж співчував. Але вона навчилася з
цим справлятися. Між блюваннями вона складала список його хороших рис.
Патрик покрутився на своєму місці ще кілька секунд, потім поглянув на
телефон і підвівся. Він поцілував дружину і дітей у голову та сказав, що любить
їх. Нові імена звучали вже не так дивно, але все одно незвично. «Бувай, Райлі,
люблю тебе». «Бувай, Морґане, люблю тебе». «Бувай, матусю, люблю тебе».
Слово «матуся» приголомшило. Минула секунда, перш ніж Лорен зрозуміла,
що чоловік має на увазі її.
Патрик пройшов у куток палати, розвернувся та стомлено помахав рукою:
— Побачимося вранці.
«Він заробляє достатньо, а тому мені не треба працювати, — подумала вона.
— Він подобався моїй мамі, коли та була жива. Він смішний. У нього багато
друзів. На мою думку, він досить гарний».
Із синами біля грудей вона спостерігала, як зникають хмари пари з чаю, який
холонув у коричневій пластянці на приліжковому столику. Сонце сіло за
парковку, але електрика стримувала темряву. Дім здавався Лорен іншою
країною, до якої вона може ніколи не повернутися.
Розділ 4

Ті, кого забирають, щасливі. Судячи з деяких свідчень, живуть вони у

достатку серед музики та веселощів. Однак інші говорять, що вкрадені
постійно сумують за своїми земними друзями. Леді Вайлд згадує
темний фольклор про те, що є два види фей — одні веселі та приязні,
другі злі та щороку приносять жертви Сатані, заради чого й викрадають
смертних.

Вільям Батлер Єйтс, Казки та народні історії Ірландії

Настала ніч. Здавалося, що діти знали про це: вони знову не спали.
«Спи, коли вони сплять», — казала медсестра, казав Патрик, часто казала
свекруха, коли Лорен була вагітна. Спи, коли вони сплять — турботлива, але
така некорисна порада, хоча все ж досить розумна. «Я робила б так, —
подумала вона, — якби могла». Але вони спали весь день між періодами плачу
та годування. Тепер вони прокинулися, і вона хотіла спостерігати за тим, як
вони пізнають себе та один одного на краю свого маленького світу. Але повіки
в неї були важкими, голова пульсувала. Якби вона заплющила очі, то одразу б
заснула. Вона відчувала, що не повинна спати — заради дітей; вона вважала це
своїм обов’язком. Спочатку ця думка та біль допомагали їй залишатися при
тямі. Її соски потріскалися та набрякли, а біль у матці лише трішки приглушив
ко-кодамол, який вона випила, нехтуючи небезпеками післяпологового періоду
(«Ти впевнена? У тебе може бути закреп, квіточко»).
Воркування та сопіння перетворилися на плач. Лорен погодувала дітей; обох
одночасно, намагаючись утримати одного й притискаючи другого однією
рукою. Здавалося, що Райлі, меншому, було важко почати. Лорен довелося
нахилитися через Морґана та засунути свій мізинець між ротом Райлі та своїм
соском, змінюючи положення сина двічі, аж поки він не почав їсти. Вона не
дивилася на годинник. Якщо дивитись, то години тягнулися цілу вічність.
Лорен годувала дітей, і їй здавалося, що це триватиме всю ніч, але вони
припинили їсти, заснувши, наче з гілки впали дві стиглі сливки. Мати поклала
їх у колиску й тієї ж миті дозволила своїм очам заплющитися. Її мозок
відключився, а тіло наче розчинилося в ліжку. Вона спала чутко — якась
частина свідомості залишалася насторожі, готова прокинутися від найменшого
шуму. Мізерний відпочинок, який Лорен могла собі дозволити.
 Вона прокинулася через тишу: чому не чути жодного звуку? Вона зробила
щось не так, діти задихаються? Вони взагалі дихають? Вони померли? Лорен
поклала руки на дітей та чекала, поки піднімуться та опустяться їхні груди,
хотіла почути звук повітря, яке вони вдихали, відчути ознаку життя. Під
холодним світлом, під її руками сини дихали, рухалися — жили.
Серце забилося повільніше. Вона подумала про всіх людей, які невимовно
сумували б, якби вона дала дітям померти. Про бабусю, свекруху, свекра, про
батька. Про Патрикову сестру, Руті, та двоюрідних сестер Сонні та Дейзі. Про
похорон, про те, як би вона не хотіла проходити крізь це все або спостерігати,
як переживає Патрик. Чи був цей страх, що вони можуть померти, любов’ю?
Мабуть, так. Лорен лежала з розплющеними очима, не в змозі зупинити вир
думок. Дітей можуть впустити головою вниз на підлогу в лікарні. Вона може
потрапити разом з ними в автомобільну аварію. Пластикова сумка для підгузків
на обличчі може заблокувати потік повітря, поки Лорен розвернута до дітей
спиною. Усі ці речі були такими простими, траплялися насправді і так
швидко… Лорен мала право боятися. Вона поглянула на дітей, закарбовуючи у
пам’яті їхній вигляд; їхні особистості вже проявлялися: Райлі хмурився уві сні,
незадоволений чимось; Морґан, навпаки, розслаблений та задоволений.
«Ніколи не забуду цей момент», — подумала вона.
Діти спали. «Спи, коли вони сплять». Лорен хотіла спостерігати за синами,
щоб упевнитися, що вони дихають, але вимкнулась, наче світло.
Їй знову наснилися пташка та кіт. Вона прокинулася спітніла від жаху. Як
довго спала? Невідомо. Штора між її ліжком та сусіднім знову була опущена.
Та Лорен була впевнена — там лежала ще одна жінка. За шторою горіло світло,
молода мати бачила силует, довгі тонкі тіні тягнулися до стелі. Скрипучий
голос наспівував незнайому пісню:

Коли вона йшла за татком,

Коли вона йшла за татком,
То побачила двох гарненьких діток, які грали в м’яч.
Опусти мене, опусти мене вниз.
Проведи мене до зеленого лісу.

Жінка мала двоє дітей. Лорен була у цьому впевнена. Вона чула їхнє
воркування та рохкання. Вони наче підспівували дивній колисковій:

Вона сказала: «Гарні дітки, якби ви були моїми!»

 Вона сказала: «Гарні дітки, якби ви були моїми!
Я б одягала вас у шовк».
Опусти мене, опусти мене вниз.
Проведи мене до зеленого лісу.

Лорен дуже захотіла до туалету; відчула раптовий натиск сечового міхура, на

який готова була відреагувати рухом, зашвидким для її тіла. Жінка скинула
ноги з ліжка. Коли вона підвелася, коліна підкосилися, але вона втрималася за
поруччя ліжка. Лорен сперлась на ліжко, випробовуючи себе. Вона могла йти,
просто невпевнено. На простирадлі не було плями крові. М’язи тазового дна —
розрізані, розірвані та зшиті — тримали її на ногах; вона відпустила ліжко,
стала на ноги. Поглянула на дітей. Вони дихали; подих пір’я на її щоці. Кров
відійшла від голови, щоб сповнити силою кінцівки. Лорен чекала, поки це
відчуття мине, поки підлога не припинить хитатися під нею, як палуба корабля.
На годиннику було п’ятнадцять по четвертій. Вікна скидалися на чорні
дзеркала.

Вона взяла складаний ніж довгий та гострий,

Вона взяла складаний ніж довгий та гострий
Та пронизала ним дитячі сердечка.
Опусти мене, опусти мене вниз.
Проведи мене до зеленого лісу.

Може, Лорен варто попросити її припинити? Спів міг розбудити міс Гуч.
Окрім того, пісня була жахлива; слова моторошні, а мелодія дивна, сумна та
зла. Так, спочатку Лорен тішилася, що у лікарні є ще одна жінка з близнятами,
але не була впевнена, що зможе подружитися з людиною, яка не дбає про
інших.
Штора була опущена. У кутку шпаринка — кілька сантиметрів; Лорен
розширила її, зазирнула всередину. Світло лампи засліпило. Вона підняла руку,
щоб прикрити очі.
— Вибачте, — промовила вона.
Жінка не відповіла, вона й далі наспівувала дивну мелодію. Лорен спробувала
ще раз, трішки голосніше:
— Вибачте…
 Вона не бачила лікарняного ліжка. Жінка сиділа на стільці, такому ж світло-
зеленому вініловому, як біля ліжка Лорен, біля всіх ліжок у палаті. Без ліжка
здавалося, що у палаті забагато підлоги. Жінка нахилилася вперед, спершись
ліктями в коліна. Між голими ступнями стояв великий кошик. Ступні були
настільки брудні, що виділялися на тлі підлоги. Лахміття — колишня сукня —
нагадувало довгі пальці, які торкалися стоп і підлоги, ніби бахрома над
кошиком. Світло від нахиленої лампи не давало Лорен побачити дітей у
кошику, але вона чула їх — уривчасте спокійне дихання двох близнят, точно
двох, — високі голоси, які щось бурмотіли. Вона ступила у палату, щоб
роздивитися. З цікавості: адже розуміла, що цій жінці тут не місце. Ця жінка,
мабуть, бездомна. На ній було кілька шарів одягу, наче вона мерзла, у лікарні
було як у духовці. Але, підійшовши ближче, Лорен затремтіла. Вона одразу
відчула, наскільки тонка її нічна сорочка; холодне повітря оповило її; холод у
ногах, він повільно повз угору… Лорен охопила себе руками, намагаючись
захиститися. Напевно, просто над ними вентиляційна шахта. Було не тільки
жахливо холодно, ще й панував болотяний рибний запах цієї жінки. Лорен
відчула, що її помітили, вона знала про це, але жінка не ворухнулася. Вона
співала.

Вона кинула дітей далеко-далеко.

Вона кинула дітей далеко-далеко.
Що більше вона їх кидала, то більше крові капало.
Опусти мене, опусти мене вниз.
Проведи мене до зеленого лісу.

— Послухайте, я не хочу здатися грубою, але чи не могли б ви припинити

співати? Ви всіх розбудите.
Жінка замовчала, різко вдихнувши. Відвела погляд від кошика. Лорен почула
голосне скиглення, мугикання, яке ставало дедалі гучнішим. Воно линуло з її
власних вух. «Біжи, — казав їй внутрішній голос, — покинь це місце, йди,
негайно». Але ноги наче приросли до підлоги. Стали заважкі, наче налиті
свинцем.
Лорен довго не вдавалося зустрітися із жінкою поглядом. А потім, щоб
розгледіти її, довелося змахнути з очей холодний солоний піт. Жінка була
молода, років на вісім-десять молодша за Лорен, але її очі — як у жінки зі
стародавніх століть. Волосся збилося у грудочки; таке ж волосся, як у Лорен…
Вона мала б таке саме, якби постійно не розчісувала його… Обличчя жінки
було похмурим, і коли вона розтулила рота, зникла ілюзія: ця молода жінка не
могла бути приємною, навіть якби відмити з неї весь бруд. Здавалося, вона не
мала зубів, а чорний язик виблискував між повними, дуже потрісканими
губами. Було щось дивне у тому, як жінка розглядала Лорен. Чого вона хоче?
— У тебе близнята, — промовила жінка.
— Так. — Слово вирвалося на волю, як кашель. Лорен хотіла забрати його
назад…
— Та-ак, — протяжно сказала жінка, — близнята. Як і мої… От лиш твої
зачаровані.
Лорен не знала, що сказати. Вона дивилась на жінку, відкривши рота. Та
говорила немов циганка. Он воно що: мабуть, вона мандрівниця.
— Мої теж зачаровані, — вела далі жінка, — але по-іншому. У моїх чари
темні. Прокляття. Тобі пощастило більше… Тобі і твоїм дітям. Ми не мали
нічого, і у нас усе одно дещо вкрали.
Ця жінка точно пережила якесь жахіття. Те, як вона говорила… Її акцент
здавався незнайомим — можливо, вона була біженкою з іншої країни, із зони
війни. Хтось міг допомогти їй; певні люди чи благодійні організації, які
опікувалися подібними випадками. Вона отримала б усе необхідне, хоча б
новий одяг. Довге брудне волосся, заплетене у коси… Розсадник інфекції. Це
було нездорово.
— Вибачте, — сказала Лорен. — Покликати когось допомогти вам?
Жінка встала, ступила кілька кроків — наблизилася до Лорен. Болотяний
запах став більш насиченим, повітря — холодним. Здавалося, холод іде просто
від жінки. Від неї пахло гнилими рослинами, а ще мулом і рибою. Лорен хотіла
зазирнути у кошик, але жінка стояла на її шляху. Вона стишила голос, важко
дихаючи:
— Мені ніхто не зможе допомогти. Не зараз. На те був час, але він минув, і
тепер між мною і допомогою більше часу.
Жінка відійшла вбік. Лорен побачила, що кошик — густе сіре гніздо —
повний ганчірок, але вона не бачила ні облич, ні ручок, ні ніжок. Лорен
сподівалася, що діти можуть там дихати.
— Можливо, соціальні служби знайшли б для вас тимчасовий притулок, —
зауважила вона. — Ви не можете залишатися сама, без допомоги.
— Я була сама. Я буду сама. Яка різниця?
— Але ж діти…
Вони обидві поглянули на кошик. Згорток ворушився. Один із хлопчиків
Лорен чхнув за шторою.
— Пробачте, я мушу йти до своєї дитини.
Лорен вистрибнула з палати у спеку.
 — Твоя дитина…
Жінка різко видихнула та вмить опинилась біля Лорен. Вчепилася худою
рукою в зап’ясток. Лорен намагалася звільнитися, але не могла, затиснута у кут.
Вони боролися. Жінка була сильнішою.
— Укладімо угоду, — прошипіла вона, впритул наблизивши обличчя до
Лорен. — Зрештою, у чому справедливість? У нас забрали все, а тобі дали все.
Обміняймося дітьми?
— Що?
— Дай мені одного зі своїх. Я подбаю про нього. Ти матимеш одного з моїх,
виховуватимеш як свого. Хоча б одна моя дитина житиме заради себе, відчує
смак легкості. У чому справедливість?
— Ви, мабуть, з глузду з’їхали? Навіщо мені це робити? Навіщо це вам?
Лорен штовхнула жінку; їхні руки сплелися й то опускалися, то підіймалися,
як штормові хвилі. Лорен не могла здолати її. Відчула, як натягується,
тріскається та рветься її шкіра у руках жінки; від її брудних нігтів на руках
з’явилися рани, які загоюватимуться тижнями.
— Геть від мене… — прошипіла вона крізь зуби. Вона вкусила б жінку за
пальці, тільки б та її відпустила. Але ці пальці були огидні.
— Вибери одного, — повторила жінка. — Вибери одного, або я заберу їх обох.
Я заберу твоїх, а ти можеш взяти моїх. Ти ніколи не побачиш різниці. Я
впевнена, що на вигляд вони однакові. Обміняти одного — це справедливо.
Двох — це вдвічі справедливо.
Звук, який видала Лорен, походив з якихось глибин. Він вирвався звідти, де
ховалися всі її бажання, весь її запал. Це було втілення найтемнішого серця…
Ніяких думок… Жодного погляду на обличчя жінки… Звук жаху та захисту,
материнського інстинкту та любові. Звук був чітким:
— Ні!
Лорен вирвалася з жінчиних рук. Побігла до візка, де лежали її діти, а потім
ноги понесли її та сплячих близнят до туалету. Вона надійно зачинила двері.
Розділ 5

15 ЛИПНЯ. ДВА ДНІ ЖИТТЯ

7:15. ШТАБ-КВАРТИРА ПОЛІЦІЇ

Джо Гарпер зупинила свій білий «Фіат Пунто» на підземній парковці. Людей
майже не було. Вона бачила лише декілька штатних машин та шеренгу сонних
патрульних автомобілів біля дальньої стіни. Від заїзду подув холодний
ранковий вітерець, окутавши коліна та лікті. Джо обхопила себе руками, йдучи
до дверей. Одяг був занадто легким для ранку, але вона знала, що вдень, коли
ходитиме під пекучим сонцем, подякує сама собі за легку бавовняну спідницю
до колін та сорочку з короткими рукавами.
Вона стояла у ліфті. Ніздрі наповнив запах крему для засмаги та мастила з
парковки. Гарпер чекала на код безпеки з чотирьох цифр. Після довгого гудка
двері ліфта зачинилися, і за секунду вона була у фоє і підійшла до чергового.
Той підвів очі.
— Доброго ранку, Гарпер! Ти знову рання пташка?
— Я просто дуже, дуже пунктуальна, Ґреґсоне. Спробуй якось і ти, —
вичавила вона з себе щось схоже на усмішку.
— Дуже смішно. Я ж теж на роботі, хіба ні?
— Так, друзяко. І що б ми без тебе робили? Для початку довелося б поставити
автоматичні двері.
Філ Ґреґсон був на десять чи дванадцять років старшим за Гарпер; йому було
п’ятдесят абощо, але час не був таким поблажливим до нього, як до неї. Або,
можливо, він сам не був поблажливим до себе. У будь-якому разі, на вигляд він
здавався її батьком.
— У що ти, в біса, взута? — перехилився він через стіл.
Вона порухала пальцями на ногах.
— У кросівки.
— Це не кросівки. Це рукавиці. Гумові рукавиці для ніг. Це найдивніша річ,
яку я коли-небудь бачив.
— Вони хороші. Вони краще підходять для бігу. Дивись, ноги не обмежені.
— Вона знову порухала пальцями на ногах.
— Фу. Припини. Якщо Трапп їх побачить, буде непереливки.
 Гарпер закопилила губу. Вона знала, що «кросівки-рукавиці» для ніг не зовсім
у корпоративному стилі. Вона принесла туфлі у сумці, щоб перевзутися до
приїзду керівника, але все ж хотіла побути «босою» якомога довше. Вона хотіла
покращити свою техніку: через декілька тижнів вона братиме участь у
змаганнях «Айронмен».
— У них можна й плавати, знаєш.
— Чудово. — Ґреґсон вдав, що позіхає.
Хоча час, який Гарпер провела на вулиці, додав зморщок на її обличчі, тіло
було струнким та сильним. Ґреґсон натомість наче танув у своєму кріслі. Окрім
того, у Гарпер була генетична перевага: вона успадкувала мамині великі вилиці
та батькове волосся, яке досі не сивіло. Гарпер спала з чоловіками, які були
старшими та сивішими за Ґреґсона, — у ті часи, коли вважала, що їй
подобаються тільки чоловіки, але черговий пробуджував у ній лише дитячі
почуття. Він неодмінно засмутився б, якби дізнався: вона хотіла підстригти
його, нагодувати салатом та м’ятним чаєм, повести на гарну довгу прогулянку
та переконатися, що він рано лягає спати. Бідний старий Ґреґсон з великим
животом, який стримував широкий чорний формений ремінь, та з волоссям до
вух… Гарпер подумала, що він міг би купувати сорочки, більші на один розмір.
Може, й на два.
Гарпер заварила погану каву в чашці з жартом про собаку. Денце чашки
прилипло до поверхні столу в кухні, яку вона ділила із сотнею, а може й більше,
інших офіцерів, ніхто з яких не знав, як користуватися ганчіркою. Чашка
затрусилась, коли Гарпер зняла її зі столу. Вона розлила каву та обпекла собі
руку. Дорогою до робочого місця вона сварилась, але її ніхто не чув. Уранці тут
було тихо. Усе як любила Гарпер.
Вона ковтнула занадто гарячого напою та скорчила гримасу, а потім
запустила систему, щоб здійснити звичний ранковий ритуал — переглянути
список злочинів, які трапилися вночі. Формально це не входило до обов’язків
детектива. Це була її звичка, форма уникнення роботи, якій вона знаходила
виправдання, тому що так можна було знайти щось цікаве, таке, що не направив
до них інспектор.
Список з попередньої ночі містив звичайні справи — два дзвінки від
розлючених людей між другою та третьою годинами ночі щодо шумних
сусідів, три дзвінки від п’яних людей: один зателефонував випадково,
намагаючись викликати таксі; другий — тому що загубив друзів у нічному
клубі і хотів, щоб поліція допомогла їх знайти; третій — від особливо п’яного
чоловіка, який дзвонив, тому що трапився справжній екстрений випадок: на
його друга напали, він впав та перестав дихати. Саме у таких випадках навички
оператора були надзвичайно важливими, тому що визначити, наскільки
серйозно говорить п’яна людина, дуже складно. Окрім того, було декілька
дзвінків від дурних людей (які інколи були також п’яними, але це їм не
допомогло): один чоловік телефонував тому, що не прийшов додому кіт,
другий — тому що хтось відмовився заварювати чай, хоча була його черга.
Деякі дзвінки були смішними, але більшість — дуже серйозними. Звичайні
цивільні не змогли б розшифрувати список — вони побачили б перед собою
просто перелік професійних термінів, позначених кодом поліції та числовими
даними. Але Гарпер усе розуміла; серед не вартих уваги дзвінків вона бачила
випадки справжньої людської трагедії. Беземоційний запис моментів, у які
люди вирішували, що не можуть самостійно впоратися з проблемою. Це був
справжній крик про допомогу.
У верхній частині останньої сторінки був запис, який привернув її увагу.
Зранку в службу порятунку надійшов дзвінок з мобільного телефона з лікарні
«Роял». Його було позначено цифрою 4 — найменший можливий пріоритет,
який вважають хибною тривогою. Але в описі було вказано «спроба
викрадення дитини», тому Гарпер відкрила детальний опис. Коли вона читала
записи, то задихала частіше.

1. 04:29: дзвінок у 999 з мобільного телефона.

2. Дані про людину, яка телефонувала: Лорен Трантер, адреса (не вдалося
отримати).
3. Дані про інцидент: повідомлення про вторгнення до палати пологового
відділення у лікарні «Роял», повідомлення про напад, повідомлення про
спробу викрадення новонароджених близнят. Жінка телефонує із замкненої
палати, діти із жінкою в палаті, злочинець намагається проникнути у палату.
4. Класифікація інциденту на початку: 1 (терміновий).
5. Дії: охорону лікарні викликали на місце інциденту по телефону.
6. Дії: патруль поліції викликали на місце інциденту по рації; прибув за 16
хвилин.
7. 04:44: телефонний дзвінок від охорони лікарні — хибна тривога; питання
вирішує служба психіатричної допомоги.
8. Дії: виклик патруля скасовано по рації.
9. Класифікація інциденту: 4 (НЕ ПОТРІБНО ВЖИВАТИ ЗАХОДІВ).

Отже, служба психіатричної допомоги. Хоч хто б телефонував, у матері

близнят були галюцинації. Люди з розладами психічного здоров’я часто
дзвонили у поліцію. Вирішення подібних проблем часто доручали службі
психіатричної допомоги. У цьому випадку все наче було в порядку. Диспетчер
правильно класифікував інцидент, позначивши цифрою 4. Гарпер повернулася
до головного екрана та продивилася решту списку. П’яні люди, дурні люди,
повідомлення про дорожньо-транспортні пригоди. Нічого вартого уваги. Вона
навела курсор на червону кнопку в кутку вікна програми. Краще спланувати
наступний тренінг.
Але Джо не закрила вікно зі списком інцидентів та не відкрила PowerPoint,
хоча знала, що повинна це зробити. Телефонний дзвінок з лікарні не йшов їй з
голови. Вона відчула дзвіночки тривоги в животі, але спробувала відкинути це
відчуття як нісенітницю. Але воно не зникало, чорне та важке. Між рядками
тексту вона читала страх матері, її впевненість у тому, що хтось хотів забрати
її дітей. Гарпер наче сама відчувала її хвилювання, загрозу викрадення малят.
Не усвідомлюючи того, вона поклала руку на живіт, на те місце, де шкіра
ніколи особливо не натягувалась на міцних м’язах.
Можливо, варто остаточно переконатися, що там нічого не трапилось, та
повернутися до власних справ. Треба тільки зробити один дзвінок.
Гарпер набрала номер служби охорони лікарні.
Коли вона відрекомендувалась, співрозмовник занервувався:
— О, ні… Немає чого турбуватися, офіцере. Жінка в туалеті? Пологове
відділення? У неї була погана ніч.
— Вона приймала ліки, які викликають галюцинації? — запитала Гарпер
суворим стривоженим голосом.
— Ні, ні. Ні, вона… Я не знаю. Вона влаштувала істерику.
— Вона що?
Це «що», вимовлене тихо, але з неприхованим нерозумінням, передбачало, що
Дейв, охоронець, повинен швидко пояснити свої слова та припинити
використовувати такі образливі застарілі звороти. Гарпер могла вкласти у це
слово й інше значення. Але вона розважалася.
— Послухайте, офіцере… Пані… Я не знаю, що сталося. — Дейв говорив
занадто швидко. Він розповідав, що йому зателефонував диспетчер та сказав,
що хтось вдерся до палати; він насторожився. — Я не міг зрозуміти, як хтось
міг проникнути до лікарні, адже двері оснащено сигналізацією й, окрім того, я
нікого не бачив на екрані системи безпеки. Я побіг до палати так швидко, як
тільки міг, — вона за милю від мого кабінету, знаєте. Я добіг туди за п’ять
хвилин.
П’ять хвилин. Тріатлоністка всередині Джо не могла не подумати, що це
хороший показник, але Гарпер не збиралася вручати охоронцеві медаль. І вона
не звернула особливої уваги на те, що Дейв нічого не побачив на екрані системи
безпеки. Його голос звучав дуже неспокійно. Надзвичайно неспокійно. Якби їй
треба було розробляти версії, вона подумала б, що він спав, коли подзвонив
диспетчер, хоча повинен був виконувати свою роботу та бути готовим до
подібних несподіванок.
Діставшись туди, Дейв нічого не виявив. Лише «божевільну жінку в туалеті».
Ніхто не проникав у палату.
— Отже, я зателефонував вашому диспетчеру. Сказав, що нічого не треба
робити, адже психіатрична служба вже працює. Я не знаю, з ким говорив, але
пообіцяли переказати вам, що виклик скасовано. Вам не передали
повідомлення?
— Нам передали повідомлення. Я просто хочу перевірити кілька моментів, —
промовила Гарпер.
Вона попросила Дейва записати для неї на диск дані з камер
відеоспостереження, і сказала, що приїде по них пізніше.
— О Господи! Моя зміна закінчується через годину. Мені доведеться
залишитися в неробочий час.
— Дейве, я ж добре вас попросила. Будь ласка.
Вона вміла просити про послуги. Дейв здався, але настрій йому зіпсувався.
Отже, охоронець Дейв сказав, що у лікарні нічого не сталося. Ніхто не
намагався вкрасти нічиїх дітей. Але тривога залишилася. Якщо все одно їхати
у лікарню по диск, можна поговорити з деким. Звісно, поспішати не варто.
Можливо, вона зайде туди під час перерви.
Джо глянула на купку нотаток, підготовлених для тренінгу, який мала
провести, а потім на список інцидентів. «Все ж таки, — подумала вона, — коли,
як не зараз?»
Минуло лише п’ятнадцять хвилин після того, як сіла за стіл, та вона знову
встала. Гидотна кава, така гаряча, що неможливо було пити, стала вже жахливо
холодною.
— Ти вже йдеш, Гарпер? Не така вже й сумлінна праця? — зауважив Ґреґсон,
випускаючи жінку з будівлі.
— Іди в дупу.
Він підморгнув, а вона вдала, що блює. Знову поїхала у ліфті, очікуючи на
довгий гудок, стукіт дверей, — та побігла на парковку.
Розділ 6

Двері до пологового відділення було зачинено. Гарпер натиснула на кнопку

селекторного зв’язку. Минуло достатньо часу, щоб вона намірилася натиснути
ще раз, але, щойно потягнувшись до кнопки, почула хрускіт та суворий крик:
— Що?
Вона назвала своє ім’я та звання, і її пропустили без зайвих запитань.
Довгий, яскраво освітлений коридор вів до стійки медсестри, яка спостерігала
за входом у декілька палат. Кожна з них була розрахована на чотири або шість
ліжок, але жодна не була повністю зайнята. Усюди були новоспечені матері;
вони сиділи на стільцях або спали. Обережно пройшов повз чоловік зі
змученим поглядом, його очі були порожніми. Він ніс рожевий пакет для
прання.
Було чути плач дітей, та сильно пахло антисептиком. Стеля здавалася
занизькою. Гарпер здалося, що повітря недостатньо; від смужок світла заболіла
голова. На мить вона перенеслася у часи свого короткого перебування в іншій
пологовій палаті, у інше життя, яке, здавалося, більше не було її життям.
Гарпер було майже чотирнадцять, коли вона дізналася, що вагітна і вже пізно
робити аборт. Батьки були шоковані, але підтримали її. І дитина залишилася в
сім’ї: батьки Джо вдочерили її. Вони роками намагалися приховати від усіх
другу дитину, але це не вдалося. Її «сестрі» Джен зараз було двадцять шість
років, і, хоча її біологічне походження не було таємницею, і Гарпер, і батьки
дотримувалися вигаданої історії. Вони ніби нічим не відрізнялися від інших
сімей: мама, тато та двоє дітей. Ця ситуація не обговорювалась, і вони жили
вигаданою історією. Шрами не проявлялися. Принаймні Гарпер так думала.
Вона накрила їх немов кришкою, щільно та надійно, і лише у такі моменти
спогади виривалися на волю. Вона згадала пологове відділення, де мала окрему
палату. Біль під час пологів та добрі очі медсестер, які дбали про неї… Вона
намагалася забути хлопця, якого кохала і який зник, щойно дізнався про
вагітність. Його відсторонене дитяче обличчя; його цілковиту відмову. Вона
згадала обличчя своєї мами, коли та вперше тримала дитину на руках, вдячність
та любов у її погляді. Вона намагалася забути, як інстинктивно хотіла вихопити
в неї дитину та втекти — туди, де могла б бути справжньою матір’ю, а не
дитиною чи сестрою.
Гарпер опанувала себе. Глибоко вдихнула — та спакувала спогади назад у
коробку, де й було їхнє місце.
 Підійшовши до вигнутого напівколом столу, вона показала свій значок жінці
в медичній уніформі та прочитала на її бейджику: Антеа Маллісон, акушерка.
— Так?
Тон акушерки був так само суворим, як і в чоловіка, з яким Джо говорила по
селектору.
— Я прийшла поговорити про Лорен Трантер.
— Палата номер три, ліжко С, — промовила Антеа.
Її «так» було вимогою. Вона хотіла знати, навіщо Гарпер прийшла. «Ліжко С»
— тон свідчив про закінчення розмови. Акушерка Антеа Маллісон більше не
хотіла спілкуватися. Під час короткої розмови вона навіть не відвела погляду
від монітора.
З палати номер три виходив чоловік у сірій сорочці. Він хотів здаватися
заклопотаним. Гарпер зупинилася у нього на шляху.
— Пробачте, — сказав чоловік, але мав на увазі йди геть з дороги. У нього на
шиї висіла ID-картка. Гарпер встигла прочитати слово «психіатр», коли він
намагався її обійти.
Вона ступила крок убік від нього, наче в танці, та показала значок.
— Доброго дня! Я детектив Гарпер. Я вас не затримаю. А ви…?
Роздратований. І втомлений. Дуже, дуже втомлений.
— Доктор Джилл. Я черговий психіатр. Терміновий виклик, тому мені треба
йти. Вибачте.
Колись, можливо десять або більше років тому, струнка фігура та пишний
білявий хвіст детектива Гарпер дивували людей — і вони стверджували, що
офіцери поліції молодшають щодня. Згодом подібні коментарі стали рідкістю,
а тепер такого не казав ніхто. Джо замислилась, що це може означати; люди не
просто припинили казати, що вона має замолодий вигляд для своєї професії, а
ще й цей лікар — кваліфікований, дорослий лікар — виглядав років на
дванадцять.
Джилл знову спробував її обійти, але вона ступила до нього. Він розчаровано
видихнув.
— Я не потребую багато вашого часу, — швидко заговорила Гарпер, — не
хвилюйтеся. Сьогодні вранці пацієнтка, місіс Трантер, телефонувала у 999. Ви
можете щось про це розповісти?
— Так, — відповів доктор Джилл, очевидно задоволений тим, що може
швидко відреагувати, — це була проблема медиків, а не поліції. Я сподівався,
що хтось повідомить вам про це.
— Мені повідомили, але я не зовсім розумію обставини цієї справи.
 — І не дивно. Ви й не зрозумієте. Це конфіденційна інформація. Я лише можу
сказати, що, коли пацієнтка, про яку ви говорите, телефонувала вам, у неї були
проблеми з психікою.
— Отже, ніхто не проникав у палату?
На обличчі доктора Джилла з’явилася недовіра, але він переборов себе та
знову надягнув професійну маску. Він і справді дуже втомився.
— Офіцере, під час роботи я часто лікую пацієнтів, котрі бачать речі, яких
насправді немає. Дуже часто вони телефонують у поліцію, адже вірять, що те,
що вони побачили, справжнє. Мене дивує, що раніше у вас не виникало таких
випадків.
Гарпер довго дивилася на лікаря-дитину. Вона задумалась, скільки їй повинно
бути років, щоб він розмовляв з нею без зневаги. Але все ж таки, можливо, у
цьому й річ. Можливо, у тридцять дев’ять вона вже така стара, що він вважає:
у неї маразм і вона втратила відчуття реальності.
— Можна мені поговорити з цією жінкою?
Джилл знизав плечима, очевидно не заперечуючи. Щось завібрувало у його
кишені. Він витягнув маленький пристрій та прочитав повідомлення.
— Слухайте, мені й справді час іти. Ви можете поговорити з нею. Ліжко
ліворуч, біля вікна. Вона трохи сонна: ми дали їй легкий транквілізатор, щоб
заспокоїти. Але вона поговорить з вами. Я впевнений, що ви не дізнаєтесь
нічого такого, чим мала б опікуватись поліція.
Коли доктор Джилл пішов, Гарпер записала в блокноті: «Доктор Джилл,
налаштований скептично. 8:07. Лікарня “Роял”».
Іноді офіцери поліції користуються електронними пристроями для нотаток,
але ніщо не замінить паперовий блокнот. Бо можна спалити свої записи — за
потреби. Те, що ви більше не можете належним чином видалити інформацію з
комп’ютерів або телефонів, означає, що робота в якомусь плані стала легшою,
але в іншому складнішою, залежно від того, на чиєму ви боці та чи приховуєте
щось. Звісно, зазвичай Джо не мала чого приховувати. Але добре, коли є
варіанти.
У палаті було п’ять місць, але лише біля двох — ліжка. На місці А лежала
руда жінка; волосся її дитини було ще яскравішим. На місці С жінка сиділа на
ліжку, тримаючи двох малят, по одному на кожній руці. Діти спали. Каштанове
кучеряве волосся покривало її плечі. На вигляд до тридцяти років, шкіра світло-
коричнева; на руці срібна обручка; вдягнена у лікарняну сорочку. Гарпер не
могла точно визначити зріст та вагу, тому що місіс Трантер сиділа, але
здавалося, що вона трошки вища за середній зріст. У неї було сумне, нерухоме
обличчя. Шкіра дітей була світлішою за шкіру матері, і вони мали кучеряве
біляве волосся. Один малюк у зеленому бодіку, другий — у жовтому.
 На лівому зап’ястку місіс Трантер була пов’язка з плямою крові. На підлозі
між ліжком та стіною лежала валіза, з якої вивалювалися дитячі речі, підгузки
та, найімовірніше, одяг місіс Трантер. Вона вбрала дітей, але не встигла
вбратися сама.
Дещо у жінчиному погляді нагадало Гарпер фотографію матері замолоду:
великі карі очі, сповнені суму, вдивляються у недосяжну далечінь.
Джо лагідно звернулася до жінки.
— Лорен Трантер?
Жінка повернула голову. За кілька секунд вона зосередилась на детективі.
Здавалося, що їй знадобилося докласти чимало зусиль. Вона ліниво заплющила
очі, а потім знову розплющила. Під дією ліків вона повільно кліпала.
— Так.
— Мене звуть Джо Гарпер. Я офіцер поліції. Я прийшла поговорити з вами
про минулу ніч.
— О!
Лорен опустила очі та поглянула на дитину в жовтому, а потім на дитину в
зеленому. Вони були абсолютно однакові.
— Я думала, вони зателефонували вам. Я думала, вони сказали вам не
приїжджати, — мовила вона.
— Так, — усміхнулася Гарпер, злегка знизавши плечима. — Але я все одно
приїхала. Мій обов’язок — розслідувати повідомлення про серйозні інциденти.
Ви зателефонували у 999 о пів на п’яту ранку? У звіті зазначено про спробу
викрадення дитини.
Обличчя Лорен Трантер зморщилося. Сльози стікали до підборіддя.
— Я і справді телефонувала.
Гарпер чекала на продовження. У сусідній палаті загудів апарат. Звук кроків
у коридорі, ляскання дверей…
Було дивно дивитися, як Лорен витирає ніс зовнішньою частиною долоні і
випадково змочує руку дитини у жовтому бодіку.
— Але вони сказали, що цього не було насправді. Цього не сталося. Вони
сказали, що я це вигадала. Мені дуже шкода.
— Ви, мабуть, дуже злякалися, — сказала Гарпер.
— Дуже сильно.
Жінка вимовила це слово на видиху. Лорен намагалася зазирнути Гарпер в
обличчя, шукаючи відповідь на запитання, яке ще не прозвучало.
— Ви правильно зробили, що зателефонували.
Гарпер поклала руку на руку молодої жінки, не торкаючись дітей, яких та
тримала, але мати здригнулася, а дитина випростала руки і ноги,
перетворившись на маленьку зірочку, яка згорнулася назад. Гарпер споглядала
за малим. Немовля у зеленому, позіхаючи та скручуючи язик у трубочку,
почухало голівку, лежачи на материній руці. Маленький не розплющував
оченята.
— Пробачте, — сказала Лорен, — я трішки нервую.
— Нічого страшного. Ви багато пережили. Я розумію.
— Я дуже втомилася. Я мало спала минулої ночі, та й узагалі відтоді, як
народила їх. Але я не скаржусь. Вони того варті, правда?
— Правда, — мовила Гарпер. — Вони дуже гарні. Коли вони народилися?
— У суботу ввечері. О 20:17.
Гарпер записала цю інформацію в блокнот, щоб заповнити тишу шкрябанням
олівця.
— У вас точно з’явилося значно більше обов’язків.
Лорен перевела погляд на Гарпер.
— У вас є діти? — запитала вона.
Гарпер не знала, чому не відповіла одразу. Усе життя вона відповідала на це
запитання автоматично, повторюючи ту саму завчену фразу ні, не я, я не з тих,
хто хоче мати дітей. Вона повторювала це таким тоном, щоб їй більше не
ставили запитань на цю тему. Сьогодні щось змінилося; Лорен запитувала не
просто так. Вона не натякала, як дехто, що біологічний годинник Гарпер скоро
припинить тікати. Вона запитувала: ви розумієте, що я пережила? Лорен
Трантер була абсолютно щирою, вона не просто сподівалася на ствердну
відповідь, а потребувала її. Правда ледь не зірвалася з язика Джо. Але довелося
її проковтнути.
— Ні, не дуже, — відповіла вона, одразу зрозумівши, як по-дурному це
звучить. Не дуже? Тобто?
Лорен трішки нахмурилася, але нічого не сказала.
— У мене є молодша сестра. Набагато молодша за мене. Тому інколи я думаю
про неї як про свою дитину. Але ні, у мене немає дітей.
Лорен підвела брови: о, гаразд — і здавалося, що вона відсторонилася, більше
не звертала на Гарпер уваги. У неї під очима з’явилися нові зморшки — сліди
нещодавно пережитої травми.
— Що трапилося з вашими близнятами?
Поки Гарпер стояла у палаті, пляма крові на пов’язці збільшилася з горошини
до розміру пенні.
— Ну, вона, жінка, вона… — Лорен здавалася спантеличеною. — Я не знаю.
— Вас хтось скривдив?
Лорен повернула голову до вікна. Вона дивилася на парковку та великі скляні
двері, крізь які заходили та виходили люди. Занадто великі двері, на тлі яких
люди скидалися на гномів. Двері то відчинялися, то зачинялися, то
відчинялися, то зачинялися, відбиваючи ранкове сонце, коли половинки дверей
зустрічалися, засліплюючи та залишаючи в очах Гарпер оранжеві плями. Лорен
вдивлялася у сліпуче світло, не відводячи погляду.
— Той чоловік, доктор Джилл… Він сказав, що я сама себе скривдила.
— А що думаєте ви, місіс Трантер?
— Я думаю… — Вона поглянула на дітей, а потім підвела погляд на жінку-
детектива. Великі, сумні, налякані очі, сповнені сліз. — Я не вважаю, що можу
довіряти своїм думкам.
Розділ 7

Як захистити свою дитину

1. Якщо ви покладете ключ біля дитини, її ніколи не замінять на іншу.
2. Жінок не можна залишати самих протягом перших шести тижнів
після народження дитини, тому що в той час диявол має більший вплив
на них.
3. Протягом перших шести тижнів після народження дитини матері не
можна спати, поки хтось не прийде глядіти дитину. Якщо матір здолає
сон, ельфи підкладають у колиску іншу дитину замість викраденої.

Якоб Грімм

Десята година, час відвідин. Сидячи на ліжку, Лорен спостерігала за колоною

розмитих кольорів, які наближалися до неї, та пробувала зосередитися. Розмиті
кольори перетворилися на знайомий силует. Здавалося, що з їхньої останньої
зустрічі минули роки.
— Господи… — сказав Патрик. — Що вони з тобою зробили?
— Усе гаразд, усе гаразд… — промовила Лорен, але через секунду
розплакалася; вона видавала уривчасте виття скривдженої істоти. Згодом
трішки заспокоїлася, і плач змінився на пхикання.
Чоловік гладив її волосся.
— Тихенько, люба, — прошепотів він.
На іншому боці кімнати навколо ліжка міс Гуч починалася весела вечірка, на
яку прийшли найближчі родичі. Для найстарших Гучів підсовували стільці.
Двоє маленьких рудих дітей владно тримали стрічки, до яких були прив’язані
яскраві сріблясті кульки, що піднялися аж до стелі. На кульках рожевим
кольором було написано: Це дівчинка! Дитина, яка тримала кульку,
витріщилась на Лорен, і льодяник мало не випав у неї з рота.
— Тихенько… Я розумію, — сказав Патрик, не маючи уявлення про дитину
за спиною.
Інша версія Лорен не відвела б погляд, поки хлопчик не відвернувся. Нова —
зламана — Лорен просто заплющила очі.
— Вони залишили мені повідомлення, але я отримав його лише вранці. Що
сталося? — запитав Патрик.
 Лорен не змогла одразу відповісти. Її знову охопила хвиля ридань. Чоловік з
рудим волоссям — можливо, дядько маленької донечки міс Гуч — радісно
привітався з усіма, зайшовши у палату з величезним букетом лілій. Міс Гуч
виразно глянула на Лорен, і радісний чоловік, теж поглянувши на неї, сказав:
«Що?» та «О?» Патрик розвернувся та різко опустив штору. Усі відчули
полегшення, отримавши часточку приватності.
За певний час слова почали пробиватися з набряклого горла Лорен.
— Я не знаю, чому плачу. Я в порядку, я буду в порядку. Нічого не сталося.
Здається, я божеволію. От і все.
Вона сумно посміхнулася, міцно тримаючись за чоловіка та залишаючи темні
плями слини та нежиті на його сорочці. Вона вдихала аромат його шампуню —
чайне дерево — та звичний, притаманний йому димчастий запах. Патрик
пахнув домом.
— Лорен, серденько… — мовив чоловік, тримаючи її обличчя в руках та
всміхаючись їй. — Ти була божевільною і раніше.
Його слова розсмішили її, і прокляття було знято. Вони сміялися, а потім
Лорен знову заплакала, а Патрик витирав їй очі лікарняними серветками з
коробки на столі. У той момент діти були такими ж безтурботними, як і дитина
міс Гуч. Лорен не розуміла, чому не припиняє плакати. Глянувши на дітей —
на те, що створили вони з Патриком, — вона усвідомила безглуздість своїх сліз.
Патрик підійшов до дітей.
— Доброго ранку, хлопчики, — сказав він. — Сподіваюся, ви добре
поводилися. — Він розвернувся до Лорен. — Вони дали тобі поспати?
— Звісно ні. Це ж діти.
Її погляд став тьмяним та розпливчастим. Повіки здавалися дуже важкими.
— Мені шкода, — сказав він, але його голос звучав десь далеко. «Шкода через
що?» — подумала вона.
Коли Лорен розплющила очі, Патрик стояв з іншого боку ліжка. «Дивно, —
подумала вона. — Я не пам’ятаю, як заснула. Минуло кілька секунд, бац — і
кадр змінився, як у фільмі».
— Сьогодні вранці я розмовляв з мамою, — сказав він. — Вона шле тобі свою
любов. Просила передати, що ти молодець. Більшість жінок одразу попросили
б про кесарів розтин.
Лорен ніколи не припинить шкодувати про те, що зробила. Вона не могла
повернутися назад у часі. Ніщо вже не змінить того, що сталося під час пологів,
її дурних рішень, її нікудишнього плану народження дітей. Але вона дуже
шкодувала. Вона почувалася дурепою, бо не послухалася консультанта, хоча
саме його звинувачувала у тому, що сумнівалася, чи зможе народити, чи
вистачить сил. Можливо, якби він вірив у неї від початку, усе було б гаразд.
 — Якби це я народжував близнят, — сказав консультант, — я б зробив кесарів
розтин.
Нісенітниця. Він — чоловік. Звідки він знає, як це — народжувати?
— Дякую, — сказала вона без вдячності. — Я подумаю про це.
«Моє тіло знає, що робить, — подумала вона. — Я дозволю природі зробити
свою справу. Я можу довіритися собі та виштовхнути з себе дітей. Люди
робили це від початку свого існування. Наскільки важко це може бути? Та всі
ми народжувалися, чи не так?»
Ідіотка. Вона не впоралася. Вона ледве пережила пологи, безсильна, скошена
сучасним медичним втручанням.
Вони впоралися, численні безіменні медсестри, акушерки, лікарі — без них
вона й діти померли б. Лорен не відчувала нічого, окрім свого провалу.
— Ти героїня, люба, — сказав Патрик, — ти заслужила медаль.
«Не заслужила», — подумала Лорен. Але всміхнулася, намагаючись
перебороти біль.
— Коли ти виписуєшся?
— Не знаю, — мовила жінка. — Не знаю, коли мене відпустять.
— Вони не повинні тебе відпускати. Ти можеш виписатися сама.
Ідея здавалася абсурдною. Лорен думала, що медперсонал тут головний.
— Справді?
— Звісно. Ти не у в’язниці.
Додому. Вона може поїхати додому.
— Я хочу поїхати додому, — сказала Лорен.
— Поїхали.
Лорен пильно подивилася на чоловіка.
— Справді?
— Так. Чому ні? Я привіз дитячі крісла. Сходжу по них.
— Правда, Патрику. Я не думаю, що вони мене відпустять. Як бути з
кровотечею? Коли вони забрали мене назад в операційну…
— Звісно відпустять. Зараз із тобою все гаразд?
— Здається, так.
— Тоді відпустять.
— І ще одне, — сказала вона. — Транквілізатори. Я направду досі трішки під
кайфом.
Патрик подивився на зіниці Лорен.
— Хм… Як ти почуваєшся?
— Краще.
— У повідомленні лікарні не значилося, що саме сталося; лише те, що ти
засмутилася та що тобі потрібні ліки. З тобою щось трапилося?
 «Так, — подумала Лорен, — хтось намагався вкрасти наших дітей. Я втекла.
Більше ніхто цього не бачив. А потім вони сказали, що це неправда. Вони
сказали, що це галюцинація. Але все здавалося таким реальним…»
— Лорен?
Вона довго вдивлялася розмитим поглядом у далечінь. Як довго? Вона
намагалася згадати, про що запитав Патрик.
— Що ти сказав?
— Я сказав, що ти можеш розповісти мені все. Уночі щось сталося?
Лорен відчула холод та побачила сліпуче світло. Її ніздрі наповнилися
неприємним рибним запахом. Тіло вкрилося сиротами, а волосся на руках стало
дибки. Невже це трапилося насправді?
— Ні, — сказала вона. — Нічого. Мені здалося, що я щось бачила. Мені
здалося, що тут був хтось, кого не повинно бути. Це вже не має значення.
— Звісно має, — нахилився до неї Патрик. Було видно, що йому не байдуже.
— Звучить страшно. Ти ходила уві сні абощо?
— Так, здається. Однак я не спала — я не спала; я нормально не спала три дні.
— Ну от. Ти не божевільна, тобі просто треба поспати.
Так. Ось у чому річ. Це ж очевидно.
— Ніхто не може спати в лікарні. Тут занадто спекотно та шумно. Знаєш, я
читав статтю про нестачу сну. Відпочинок — це набагато важливіше, ніж ми
думаємо. Це ж елементарно.
Лорен відчула, що виснажена. Твердий матрац наче втягував її у себе, повіки
злипалися, а очі несамовито пекли.
— Здається, я більше ніколи не спатиму.
— Не переймайся. Це не назавжди, лише на декілька тижнів. Потім сон
покращає.
Вона не могла повірити.
— Справді? Лише декілька тижнів?
— Так сказала мама. Як виявилося, я проспав усю ніч, тільки коли мені
виповнилося шість тижнів.
— Справді?
— Якщо ти повернешся додому, то спатимеш у власному ліжку, ходитимеш у
власний туалет… Я допомагатиму тобі з малими.
Лорен ніби страждала зараз через те, що може повернутися до нормального
життя, адже вона пацієнтка. Її обов’язок — лежати тут та лікуватися. Її забрали
в лікарню два дні тому.
— Я хочу. Але не впевнена, що готова. Я думаю… Може, мені варто
залишитися, на кілька днів…
Патрик узяв Лорен за руку, у якій стирчав катетер для крапельниці.
 — Люба… Народити дитину — складно. Народити двох дітей одночасно —
це неймовірно. Але тобі буде краще вдома. Мені не подобається, що ти тут
сама, що у тебе галюцинації та що ти розгублена. Ти повинна бути там, де я
зможу про тебе подбати.
Лорен подумала про надзвичайний випадок, про кровотечу. Якби вона була
вдома, то могла б померти. Скотилася сльоза. Вона тепер так легко плакала…
— Я думаю, мені варто залишитися тут, — сказала вона, думаючи: біля ліків,
біля лікарів.
— Ти ненавидиш лікарні. Не ображайся, але ти погано пахнеш. Ніхто тут про
тебе не піклується. Хтось пропонував наповнити тобі ванну?
Вона не думала про ванну. Вона не могла повернутися додому. Навіть те, що
чоловік згадав про ванну, змусило її страх повернутися. Спогади повернули її
в ніч, коли вона сиділа у ванні, притискаючи до себе дітей під смужкою світла,
та коли замкнені двері відчинились іззовні й темна фігура наблизилася до неї.
Ні, ні, ні, йди геть від мене! Лорен кричала і кричала. Але це була не та бридка
жінка з чорним язиком, це була медсестра та чоловік у зеленій формі позаду
неї. Потім з’явилися інші люди. Усі вони зайшли у маленьку кімнатку:
медсестри та лікар. Але Лорен кричала і кричала, шукаючи тінь позаду них та
між ними. Де вона, де та жінка з кошиком, заберіть її від мене, я не вийду
звідси, я не піду туди!
— Там нікого немає, — повторював хтось. — Подивіться самі.
Натовп розійшовся, люди розступилися, щоб вона побачила все на власні очі.
Вона дивилася і дивилася крізь відчинені двері у палату. Їй досі щось
ввижалося. Зі стелі щось звисало, а довгі пальці закручувалися, тяглися до
вентиляційних отворів. Але, подивившись туди, вона нічого не побачила —
лише тінь, лише павутиння. Відро для сміття перетворилося на демона, який
присів, коли вона відвела погляд; а коли вона подивилася знову, відро було
відром. Вона знала, що дихає занадто швидко, тому що медсестра повторювала:
«Дихай повільніше, Лорен». Здавалося, що серце от-от вистрибне з грудей, так
шалено воно билося.
Пізніше вона дізналася, що чоловік, який прийшов, — доктор Джилл. Він
підніс до її рота білий паперовий стакан та дав випити дві блакитні пігулки, а
потім підніс склянку з водою, щоб вона запила ліки.
— Що ви мені дали? — запитала вона, тримаючи пігулки за зубами.
— Вони допоможуть тобі заспокоїтися та думати, — сказав лікар.
Вона ковтнула, пігулки застрягли в горлі попри воду. Сухий гіркий присмак.
Але паніка наростала. Чорна жінка зникла.
— Ви в безпеці, місіс Трантер. Виходьте з ванни.
 Вона не збиралася нікому віддавати дітей, тому їй якомога обережніше
допомогли вийти з ванни та стати на підлогу. Крізь відчинені двері до ванної
вона бачила, що штора у тому самому місці, де вона була цілий день. Світанок
наповнив кімнату світло-жовтим світлом.
Усе було чистим. Жодної плямки. Але Лорен здавалося, що вона вловлює
легкий запах плісняви. Сильні руки повели її до ліжка, повз стілець, на якому
сиділа та жінка. Ні, на якому їй здалося, що сиділа жінка. Проходячи повз та
тримаючи у кожній руці сина, підтримувана медсестрою й охоронцем, вона
побачила — їй здалося, що вона побачила, — трьох золотих рибок на дитячій
каруселі, яка звисала зі світло-зеленого вінілового крісла. Вона почула стук,
швидке цокання сотень ніжок маленьких комах, який вона точно вигадала, і
вони зникли у краях стільця, у його тріщинках.
— Лорен? З тобою все гаразд? — Голос Патрика долинав здалеку, наче крізь
стіну.
Палата й люди стали розмитими, перетворилися на шматочки. Вона подумала,
що коли жінка з кошиком справжня, то вона може повернутися. Ніхто її не
зупинив, ніхто її не бачив. Ні медсестри, ні пацієнти. Після того як уранці
детектив Гарпер пішла, Лорен нерішуче запитала міс Гуч, чи бачила та когось
у палаті вночі — когось, хто не повинен тут бути. Та повільно похитала
головою й протяжно і нудно відповіла «ні», маючи на увазі, що запитання
божевільне. Але міс Гуч спала, коли почався спів, тому, мабуть, усе й проспала.
Жахлива жінка була хитрою. Вона знала, як пройти повз охорону так, щоб її не
побачили. Отже, Лорен треба поїхати додому, де жінка її не шукатиме та не
прийде по неї. Ось у чому вихід.
Це якщо нічні події відбувалися насправді. Та ліки й сонячне світло віддалили
їх, дозволили поглянути на ситуацію під іншим кутом.
Тепер ці події здавалися справжніми, але вони не могли трапитися, інакше б
хтось інший теж побачив жахливу жінку. Спів розбудив би міс Гуч. Охорона
палати була насторожі — жінка мала пройти у замкнені двері, а потім повз пост
медсестри. Отже, цього всього не могло трапитися. Але якщо це все неправда,
то воно в її голові — і буде там, хоч куди вона поїде, чи не так? А вдома немає
блакитних пігулок.
Усе навколо знову стало чітким. Лорен подивилася на стурбоване Патрикове
обличчя.
— А якщо це станеться знову? — спитала вона. — Якщо у мене знову будуть
видіння або…
Патрик похитав головою та попросив її заспокоїтися.
— Не думай про завтра. Ти не можеш залишатися тут, поки отямишся. Так ти
ніколи звідси не підеш.
 Жарт був дотепним, як і завжди, та Лорен знадобилося декілька секунд, щоб
зрозуміти його. Кілька днів тому — в іншому житті — вона просто посміялася
б, ха, ха, я божевільна. Але зараз усе було занадто схоже на правду. Можливо,
вони триматимуть її тут, поки не повірять, що вона при своєму розумі.
Можливо, варто піти сьогодні, поки є така можливість.
Розділ 8

Гарпер сіла на стілець у кабінеті й кинула блокнот на стіл.

— Де ти, в біса, була?
Вона розвернулася, щоб ласкаво всміхнутися детективові Траппу, який стояв
у дверях у сірій уніформі. Блакитна краватка, як завжди, була зав’язана криво.
Він намагався послабити вузол. Під кінець дня бос зазвичай повністю
розв’язував краватку та кидав через плече. Вона скидалася на тоненький шарф.
— Пробачте, босе, просто робила одну справу.
— Філ Ґреґсон сказав, що ти прийшла о сьомій та пішла о сьомій двадцять.
Зараз дев’ята двадцять. Я чекав на тебе.
— Усе правильно, сер. Уночі надійшло повідомлення про спробу викрадення
дитини в лікарні, тому я пішла поговорити з автором скарги.
— Що за викрадення дитини?
— Виявилося, що там нічого серйозного. У жінки психічний розлад.
— Персонал лікарні не міг тобі про це повідомити? Хіба цей епізод у системі
не було позначено низьким пріоритетом?
— Ця справа здалася мені дивною, сер. Трохи дивно. Треба було все
перевірити, щоб упевнитися.
Трапп хмурився.
— Я вже попереджав тебе, Гарпер. Ти повинна дочекатися моїх вказівок, перш
ніж допитувати людей на власний розсуд. У тебе купа документів, які потрібно
опрацювати, але немає часу. Окрім того, незабаром ти повинна провести
тренінг, до якого, сподіваюсь, ти готова. Ти могла відправити в лікарню
патрульного.
Звісно, він мав рацію. Їй було слід відправити патрульного поліцейського,
щоб записати свідчення, — і за потреби вона розпочала б розслідування. Але
Джо не любила читати чужі записи. Вона хотіла дивитися в очі людей, які
подавали скаргу, щоб розуміти, що вони приховують. Тривалість пауз…
Погляди, сповнені провини… Лорен Трантер не була ні в чому винна, але
Гарпер могла заповнити весь блокнот тим, чого вона не сказала.
Усміхнувшись, Гарпер поклала перед собою гору документів.
— Я зараз розберуся з ними, сер. Не хвилюйтесь.
Вона розвернулась, щоб поглянути на монітор, який увімкнувся від руху
мишки. Краєм ока спостерігала, як старший офіцер досить довго стояв у дверях,
потім глибоко вдихнув та злегка потрусив головою.
 Щойно він пішов, Джо знайшла у сумочці диск, який взяла в охорони лікарні,
та вставила в дисковод. За кілька секунд на екрані з’явилося зернисте відео
лікарняного коридору. На годиннику в нижньому правому куті було 03:38.
Було видно пост медсестри та акушерку Антеа Маллісон у тій самій позі, що й
сьогодні, коли Гарпер познайомилася з нею. Антеа пильно вдивлялася в
монітор. Її обличчя було підсвічене.
Гарпер проглянула запис. Нічого не відбувалося, змінювалися лише хвилини
на годиннику.
Прокрутила відео до 04:15. Ось воно. Щось пробігло по підлозі тим самим
маршрутом, яким сьогодні вранці пройшла Гарпер до палати номер три, де
лежали місіс Трантер і міс Гуч. Жінка прокрутила відео назад та продивилася
ще раз. Якийсь спалах, щось схоже на щура; не встигнеш оком змигнути, і
зникає. Акушерка не відводила погляд від екрана і нічого не помітила. Хай там
що, їх було кілька — більше ніж один. Вони пропливли повз стіл медсестри.
Хоча це сталося безпосередньо у полі її зору, Маллісон не відреагувала.
Гарпер ретельно роздивлялася зображення, частинка за частинкою,
зупиняючи відео на тих кадрах, де пробігали три розмиті плями. Те, як
відсвічувалось зображення на переході між двома кадрами, було схоже на
велику чорну рибу. Тінь риби. Можливо, вони були тінями. Щось літало над
люстрою, а не пробігало по підлозі. Може, тому медсестра нічого не помітила.
Може, це міль, або великі мухи, абощо. Гарпер знову переглянула відео.
Похитала головою та переглянула ще раз. Це могла бути пляма на екрані;
цифрова аномалія. Нічого особливого. Чому ж волосся стало дибки?
Маллісон розповіла, що виходила в кімнату для персоналу саме перед
істерикою Лорен і тому не помітила нічого незвичайного у палаті, — місіс
Трантер мала створити досить багато шуму, коли у неї стався панічний напад і
вона несла дітей у ванну кімнату. На плівці було видно, що медсестра покинула
пост і пішла в кімнату для персоналу о 04:21 та була відсутня до 04:29, коли
Лорен подзвонила у 999. Гарпер уважно вдивлялася в екран; вона дуже хотіла
почути, що сталося, але звуку не було. Акушерка була відсутня на посту ще
шість хвилин. Потім вона прийшла та почала друкувати. За хвилину, о 04:37,
з’явився Дейв у формі охоронця, вхопився за стіл, щоб зупинитися. Він і
справді біг, адже дістався до пологового відділення за п’ять хвилин, якщо
враховувати, що він кілька хвилин розмовляв з диспетчером. Дейв мало не збив
з ніг Антеа. Потім вони двоє помчали до палати номер три і зникли з поля зору
камери — щоб забрати Лорен з ванної, де вона зачинилася, перш ніж
зателефонувати у службу порятунку. Гарпер засмутилася, адже камера не
показувала, що відбувалося у палаті. Інакше вона точно побачила б, що там
сталося між 04:15 та 04:29. Та жінка була дуже травмована, і невідомо, що з
нею тоді трапилося.
Але чому Джо так цікавило, що сталося за межами поля зору камери?
Зрештою, за словами медсестри, Лорен зазнала справжньої травми за два дні до
того: пологи, кровотеча, нестача сну. Якби у палаті була камера, Гарпер
побачила б, як жінка втрачає здоровий глузд. Нікому не треба таке бачити.
Але тіні… Джо здригнулася. Щось у цій справі не давало їй спокою.
Вона взяла конверт і записала на ньому детальну інформацію, перш ніж
скопіювати запис та засунути диск у конверт. Вона повинна була дізнатися, що
то за тіні, і експерти-криміналісти допоможуть їй. Сумніваючись щодо
отримання дозволу, Гарпер поглянула через плече, щоб перевірити, чи не стоїть
ніхто позаду, та зі вправністю експерта підробила підпис детектива Траппа,
додавши номер його значка. Вона вписала точний таймкод відео з тінями та
написала записку, що всі вказані фрагменти потрібно ретельно розглянути та
оформити як можливі докази.
Повернувшись до монітора, вона відкрила лист електронної пошти зі списку
заяв із записом дзвінка Лорен у службу 999 із ванної. Гарпер не змогла
отримати багато інформації від місіс Трантер у лікарні, і не лише через те, що
жінка була накачана ліками. Місіс Трантер точно щось приховувала. Можливо,
вдасться зрозуміти щось із розмови Лорен з оператором служби порятунку.
Може, саме запис mp3 прояснить ситуацію і внутрішній детектор Гарпер
припинить повертатися до цієї справи.
Вона не хотіла називати те, що відчувала, передчуттям. Передчуття звучало
як кліше, як щось із поганої детективної історії. Натомість у Гарпер була добре
розвинута інтуїція, яка не завжди ґрунтувалася на сильних доказах, але якій
вона за стільки років навчилася довіряти. Однак керівники не довіряли інтуїції
Гарпер. Хоча це відчуття інколи і призводило до розкриття справ, офіцер
Гарпер майже ніколи не мала ордера на арешт або гідної доказової бази.
Детектива Траппа особливо розгнівала нещодавня справа, коли докази збирали
зовсім не в традиційному стилі.
По дорозі додому Джо помітила дещо підозріле. Вона щодня проїжджала повз
порожній склад, не звертаючи на нього особливої уваги, але цього разу на
зазвичай порожньому місці для паркування стояв яскраво-жовтий «мерседес»,
який належав підозрюваному у справі, пов’язаній із шахрайством. Гарпер
припаркувала автомобіль осторонь і потайки підійшла — сама та без
прикриття. Вона почула розмову на складі, яку записала, не маючи дозволу.
Потім без ордера поліції Гарпер вибила двері, викривши двох чоловіків, які
обговорювали вартість контейнера контрафактних цигарок, який стояв тут-
таки.
 Джо ненавиділа куріння. Але якщо ви купуєте справжні цигарки, ви не станете
частиною чорного ринку тютюнових виробів, який зростає та має зв’язки з
організованою злочинністю й фінансує тероризм. Люди, пов’язані з цим
бізнесом, — чоловіки, яких вона заарештувала, — не зважали на те, що
продукція, яку вони продавали, часто містила азбест, послід щурів та перегній,
або на те, що цигарки часто виготовляють на закордонних заводах, на яких
примушують працювати дітей. Це легкі гроші; їх легше заробити, продаючи
цигарки, ніж продаючи наркотики; навіть якщо вантажівки у портах і
затримували, то собаки не шукали цигарки.
Одного з чоловіків, підозрюваного у шахрайстві, вони вистежували майже рік.
Другий був місцевим бізнесменом із хорошими зв’язками, без записів у поліції,
окрім декількох дзвінків та тоненького файлу стеження. Арешт був на користь
поліції, адже у вантажівці знайшли кілька коробок не з цигарками, а з чистим
кокаїном — більше ніж десять кілограмів. Але не було доказової бази та ордера.
Розмову злочинців записали без дозволу старшого офіцера.
Надягнувши на двох чоловіків наручники та посадивши на заднє сидіння
автомобіля, Гарпер зателефонувала Траппу:
— Мені потрібен усний дозвіл на операцію зі стеження.
— Тобі потрібно поговорити з Гесерінгтоном. У мене немає на це
повноважень.
— Думаю, ви маєте повноваження за надзвичайних обставин, якщо
суперінтендант недоступний і якщо дозвіл потрібен терміново, сер.
— Наскільки терміново?
— Як би це краще сказати? Трішки… ретроспективно.
Трапп досить довго та суворо її відчитував. Спочатку він категорично
відмовився допомагати та був готовий дозволити справі й кар’єрі Гарпер
відчути наслідки. Але вона врешті-решт вмовила його. Гесерінгтон точно дав
би дозвіл, сказала вона, але не було часу з ним зв’язуватися. Була лише одна
або дві секунди між тим, коли вона виявила злочин, і тим, коли повинна була
діяти. Дозвіл був лише відкладеним адміністративним питанням. Трапп мав
подивитися на ситуацію з цього боку. Зрештою, якби вона почекала довше та
витратила час на те, щоб зв’язатися з Гесерінгтоном — котрому, як усі знали,
можна було телефонувати у будь-який час, — товар відправили б; поліція
втратила б ватажка угрупування ще на шість місяців, а може, і взагалі його не
спіймала.
Тому Трапп, стиснувши зуби, видав письмовий дозвіл на стеження, вказавши,
що з Гесерінгтоном тимчасово неможливо було зв’язатися. Він змінив таймкод
у звіті, щоб він мав вигляд законного та його можна було використовувати як
доказ у суді. Гарпер була впевнена, що детектив зрештою буде задоволений.
Але ні. Він не міг на неї навіть дивитися. Під час прийняття доказів
суперінтендант попросив звіт, але підписав лише тому, що його складав Трапп,
його старий знайомий та партнер по гольфу. Ситуація була незручною для обох
чоловіків, а Трапп досі злився через те, що довелося просити про послугу, яка
виставляла його непрофесійним. Гарпер думала, що він буде злий на неї до
кінця її днів. Коли всі припинили вітати Джо, її було покарано: протягом
одинадцяти тижнів вона працювала з документами, і догани вдалося уникнути
тільки в якийсь магічний спосіб.
Однак вона не шкодувала. Навіть після всього цього вона знала, що вчинила
правильно, і більше того — знала, що зробила б так знову або подібним чином,
якби її інтуїція була настільки ж сильною.
Та в цій справі йшлося про дітей. Діти заважали інтуїції, і Гарпер знала про
це. Саме тому вона не знала, чи правильно витлумачила сигнали. Вона не могла
визначитись, що так турбує в цій справі: те, що слід схопити злочинця, чи те,
що діти можуть бути в небезпеці.
— Гарпер, збирайся.
Трапп.
— Що сталося, сер?
— На острові Келгам злочин. Патрульні намагалися впоратися своїми силами,
але їм потрібно наше втручання. Сідай за кермо.
— Що відбувається?
Старшого детектива не часто викликають на місце злочину. Це трапляється
лише тоді, коли відбувається щось важливе, наприклад захоплення заручників
або щось пов’язане з організованою злочинністю, а саме, коли на місці
необхідні стратегічні вказівки.
— Людина на даху закинутої фабрики. Спочатку справу кваліфікували як
спробу самогубства. Але ситуація погіршилась.
— Наскільки погіршилась?
— Недостатньо ж просто вбити себе, якщо ти можеш захопити із собою
кількох перехожих. Можливо, кількох поліцейських для додаткових балів.
Каже, що у нього бомба і що йому потрібен гелікоптер.
— Навіщо йому гелікоптер, сер?
— Звідки я знаю? Як на мене, він хоче його підірвати. Господи. У мене немає
на це часу.
Гарпер поклала блокнот у кишеню, закинула на плече сумку, підвелася і
попрямувала до дверей.
— Зачекай, — сказав Трапп.
— Що сталося, босе?
— Перевзуй ці жахливі безглузді кросівки. Негайно.
 — Вибачте, сер.
— Ти виходила в них сьогодні вранці?
— Ммм… — Гарпер зняла гумові кросівки та взула звичайні черевики. — Ні.
Трапп хитав головою майже всю дорогу до ліфта. Джо побігла, щоб не
відставати від нього, адже його довгі ноги давали йому перевагу, коли він ішов
поруч із кимось.
Коли Гарпер і Трапп їхали містом, униз долиною, щоб запобігти загрозі та
встановити мир, монітор комп’ютера в кабінеті Гарпер згас та заснув.
Електронний лист з диспетчерської, який містив запис дзвінка Лорен у службу
999, непомітно перейшов у розділ «Прочитані», заховався у безлічі
непрочитаних листів та скоро загубився у небутті на другій сторінці.
Розділ 9

Коли вони приїхали на місце злочину, усе було скінчено. Чоловік лежав на
тротуарі; кінцівки його були скручені, а голова розтрощена. Кров утворила
темну калюжу, струмочки її текли в бік каналізації. Гарпер спробувала підійти
до тіла, але її зупинив офіцер:
— Вибач, Джо. Ми повинні дочекатися, доки сапери закінчать.
Загиблий був у куртці з чорного нейлону. Вона прилипла до того, що
залишилося від чоловіка, наче друга шкіра. Однак треба було дотримуватись
процедури. Саперам знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб підтвердити те, що
й так було зрозуміло: вибухівки у куртці немає. Її там ніколи не було. Коли
дозволили, Гарпер підійшла до тіла, закрила очі й допомогла накрити тіло,
перш ніж його сховали в мішок та повезли в морг.

Емі тримала диктофон перед обличчям Гарпер. Та скривилася, намагаючись

відійти, але Емі не відставала:
— Розкажіть мені про цього хлопця. Що привело його сюди?
— Нам відомо небагато. Він молодий, йому трішки за двадцять. Це все, що ми
знаємо.
— Самогубство? Не було ніякої загрози?
— Ми визначаємо обставини, особу жертви тощо. Ми не думаємо, що хтось
інший має стосунок до цієї справи.
— То чому поліція вирішила викликати озброєний загін?
— Я не можу відповісти на це запитання.
Емі фиркнула, закотивши очі:
— Що ви можете мені сказати?
— Небагато. Пробачте.
Гарпер могла розповісти більше, але її навчили ухилятися від відповідей на
провокаційні запитання журналістів, які могли схвилювати населення. Вона
мала право розкривати лише загальну інформацію. Емі знала про це. Це була
їхня гра: перелік обережних запитань та відповідей; журналістка намагалася
вивідати те, що їй потрібно, а полісменка вперто уникала відповідей на прямі
запитання.
— Ну ж бо, Гарпер… Це ж не просто самогубство, чи не так? Поліція так не
діє, не перекриває дороги, не евакуює людей із сусідніх будинків — не через
самогубцю, який вирішив стрибнути з даху. Я впевнена, що бачила саперів. Ви
вважаєте, що у нього була бомба?
 Гарпер прикрила долонею диктофон.
— Я більше нічого не можу вам сказати. Ми ще навіть не знаємо імені
загиблого. Вибачте.
Емі знову закотила очі, вимкнула диктофон та поклала у сумочку. Вперлася
кулаками в стегна.
Повз проїхав автомобіль. Пасажир підозріло подивився на жінок. Пожежники
поїхали годину тому, більшість патрульних машин теж роз’їхалися. Коли
поїхали й карети швидкої допомоги, дивитися вже особливо не було на що. На
вулиці залишилися тільки прибиральники зі шлангами, які змивали залишки
крові. Та, звісно, природну людську допитливість не зупинити; люди хотіли
знати всю історію, із найдетальнішими, якомога цікавішими подробицями.
Саме у такі моменти Емі вступала у гру; вона мусила дізнаватися подробиці та
розповідати їх на сторінках «Шеффілд Мейл». Та цього разу їй не пощастило,
адже Гарпер не збиралася нічого розповідати. Звісно, журналістка й так мала
достатньо ресурсів. Гарпер засвоїла це за три роки — відтоді як Емі з’явилась
уперше, на місці можливого вбивства в Аттеркліффі, з блокнотом у руці,
розмахуючи журналістським посвідченням та пробираючись крізь чагарники
на задньому саду в абсолютно недоречних туфлях. Як виявилося, причиною
смерті жінки було випадкове передозування, але поліція не могла одразу
встановити її особу. Місцеві жителі заявили, що не знають її, а вона не мала
при собі ні гаманця, ні телефона. Хоч хто б забрав їх, він залишив срібне
намисто із сердечком, імовірно через незвичне гравірування, — такі прикраси
не користувалися попитом у людей, які купували крадене. На звороті були дата
та ім’я — Голлі-Мей.
Особа з подібним ім’ям не значилася у жодній заяві про зникнення. Випадкова
смерть, яка не була злочином, не враховувалась під час розробки бюджету на
розслідування, а тому, щойно патологоанатом подав звіт, головний детектив
призначив Гарпер на іншу справу. Мертву жінку ніколи не ідентифікували б,
якби Гарпер не розповіла Емі про намисто. Щоправда, вона думала, що просто
вкотре скаржиться на несправедливість і на те, як обмеження бюджету
заважають працювати. Та Емі слухала уважно.
— Що в таких випадках роблять з тілом? — запитала журналістка.
— Людина лежить у морзі, поки хтось її не відшукає.
— Можна мені глянути на намисто?
Гарпер не бачила в цьому нічого поганого.
Вона вже забула про цю справу, та якось журналістка прийшла до неї — знову
в туфлях на підборах — і демонстративно віддала адресу батьків загиблої.
— Як ви її знайшли?
 — Це просто наполегливість, — знизала плечима Емі. І розповіла, як щодня
виділяла по двадцять хвилин на те, щоб зателефонувати ювелірам зі складеного
нею списку. Вона телефонувала всім по черзі, поки не знайшла того, який
гравірував намисто. На це знадобилося чотири місяці.
— Ви винні мені випивку. — І всміхнулася так, що Гарпер замислилась: що
вона має на увазі, кажучи «випивка»? Дружній келих? Посиденьки колег? На
що вона натякає?
Жінки поглянули одна одній у вічі. Пауза. Секунда — між ними щось сталося.
Гарпер відчула це — ніжні дзвіночки у животі. Вона могла потягнутися через
стіл, торкнутися руки іншої жінки, сказати: «Звісно, зустрінемось пізніше», —
і на цьому все закінчилося б. Але щось зупинило. Гарпер не вчинила згідно зі
звичним сценарієм.
Тепер щоразу, коли вони зустрічалися, Гарпер хотіла запросити журналістку
на побачення. Але так і не зробила цього. Мiж ними повисла невизначенiсть;
щось невисловлене; те, про що Гарпер думала частіше, ніж мусила. Вона
думала про це й зараз. Вона не знала, на що чекала. Вона знала одне: Емі
подобається їй. Мабуть, занадто сильно. Це почуття здавалося небезпечним,
чимось таким, що вона не могла контролювати; воно наростало, хоч як вона
намагалася його приховати, сказати собі, що це завдасть болю, знищить життя,
що це треба ігнорувати. Якось замолоду вона вже довірилася почуттям — коли
була ще занадто молодою, щоб знати, як можна вщент розбити серце. Вона не
збиралася переживати це знову. Окрім того, здорові професійні стосунки не
варто псувати.
Емі поглянула на поліцейських, які завантажували фургончик, і Гарпер
впевнено сказала б, що та вивчає їх, щоб визначити, хто піддасться її чарам та
розповість деталі справи.
Емі знову поглянула на Гарпер та насупилася. Підійшла ближче, так, що
Гарпер відчувала її парфуми. Пильно вдивилася в обличчя.
— Що таке?
— Що саме? — перепитала Гарпер.
— Щось негаразд. Розкажіть мені.
— А… Просто поганий день.
— О? Ви маєте на увазі, окрім цього? — Емі вказала через плече на людей, які
змивали кров з асфальту.
Гарпер кивнула.
— Спочатку була спроба викрадення у пологовому відділенні. Близнята.
Емі почала шукати диктофон у сумці.
— Оце вже новини. Розкажіть мені все.
Гарпер схопила жінку за руку.
 — Ні, я не можу. Це була хибна тривога. Немає чого розповідати.
— То чому ви кажете про це?
— Не знаю.
Емі поглянула на свій зап’ясток — Гарпер досі тримала його. Злегка
всміхнулася, піднявши брови. Гарпер, почервонівши, забрала руку. Шкіра Емі
була теплою та м’якою, а рука Гарпер залишила маленький рожевий знак, який
хотілось погладити. Можливо, навіть поцілувати…
Гарпер вибачилась та поглянула Емі в очі: чи відчула та хоч щось? Та момент
минув.
— Ну ж бо, Джоанно… Ви так прагматично підходите до виконання своїх
обов’язків. Згадайте банду, яка викрадала породистих собак, а потім залишала
частини їх тіл, — вона прикрила рот рукою, — я навіть думати про це не можу.
Але ваші дії були настільки зваженими та безпристрасними… А зараз ви
закрили очі бідолашному мертвому хлопцеві… Голіруч. Я б так не змогла.
— Думаю, кожен з нас має слабкі місця. Самогубства та знущання з тварин —
із цим я можу впоратися. Але мене зачіпає все, що стосується викрадення дітей.
Вони кілька секунд дивилися одна одній у вічі, і Гарпер подумала, що момент
настав. Зараз вона спитає. І вона все розповість. Вона запитає: чому це зачіпає
вас, Джоанно? У вас же немає дітей? А я скажу, що маю, але втратила дочку. Я
була занадто молода, щоб знати, що це означає та що у мене взагалі був вибір.
Я дозволила забрати її, і мені здалося, що вони забрали частинку мене —
кінцівку або половину серця. Урешті я припинила згадувати — щоб вижити.
Але інколи я забуваю, що про це не можна думати, і здається, що це сталося
вчора. Виникає відчуття, що я повинна забрати її, і воно не зникне, поки я цього
не зроблю. Та минуло вже двадцять шість років, і пізно щось змінювати…
Двері фургона з грюкотом зачинилися. На вулиці залишилося кілька офіцерів,
і всі вони йшли до автомобілів, говорячи у рації — вирушаючи на наступне
завдання.
— Послухайте, мені просто треба швиденько переговорити з одним із цих
хлопців, перш ніж вони поїдуть, — сказала Емі. — Може, вип’ємо кави?
Завтра? Наступного тижня? Я зв’яжуся з вами.
— Чудово, — відповіла Гарпер, дивлячись, як Емі, вмикаючи диктофон,
біжить через дорогу за одним із полісменів. — Напишіть мені повідомлення.
Але Емі вже була далеко та не почула її слів.
Розділ 10

Гілка горобини над колискою захищає дівчат від викрадення відьмою,

оскільки, згідно з віруваннями, першу жінку створено саме з горобини.
Гілка вільхи захищає хлопчиків, оскільки першого чоловіка було
створено з вільхи.

Ірландський фольклор

19 ЛИПНЯ. 9:00. ШІСТЬ ДНІВ ЖИТТЯ

Будинок був одним із тисячі — кам’яний, з двома вітальнями на першому

поверсі та двома спальнями на другому, на одному з восьми пагорбів міста.
Подібні будинки зводили сто років тому для сімей сталеварів та шахтарів.
Тепер тут жили студенти, закохані та молоді спеціалісти, які мали скромний
бюджет, але хотіли придбати гарне помешкання, не в центрі, але й недалеко від
нього.
Патрику та Лорен пощастило: їхні вікна не виходили на інші будинки;
навпроти росли дерева та кущі, за ними був ігровий майданчик, а ще далі —
баскетбольний. Вікна спальні виходили на інший бік, на занедбане
гірськолижне селище. Шкода… Але краса неба компенсувала це.
З низького дивана під вікном у вітальні Лорен бачила лише небо, блакитне та
безкрає, тьмяне по краях, вкрите білими хмарками та обрамлене слідами диму.
З часом відвідувачів поменшало — позавчора їх було забагато, учора менше, а
сьогодні вранці нікого. Тиша. Діти спокійно дрімали у спільному переносному
ліжечку посередині килима. Ідеальні гарні створіння. Лорен захоплювалася
тим, як їхні губи складалися та плямкали уві сні; вона світилася гордістю та
любов’ю. Їй було шкода всіх інших матерів у лікарні, чиї діти були настільки
посередніми та звичайними. Ті жінки, мабуть, ревнували. Звісно, Морґан та
Райлі такі ідеальні, такі бажані…
Вона була виснажена. Дозволила собі задрімати, та змусила себе розплющити
очі. Сон ніс у собі небезпеку, особливо якщо діти тихенько лежали в ліжечку.
Злодій міг безшумно прослизнути в будинок, забрати ліжечко та втекти, поки
вона б мирно спала, нічого не підозрюючи. Потім хлопчики побачили б
незнайомця, а вона — порожнє місце там, де колись було її серце. Вона
підвелася та пішла в кухню до задніх дверей, щоб укотре перевірити, чи
замкнені вони. Вона витягла ключ із замка та поклала на поличку. Потім пішла
назад у вітальню та перевірила парадні двері. Подумки перевірила також кожне
вікно у будинку. Внизу всі були зачинені. А нагорі — чи зачинене вікно у
ванній? Чи зможе людина по драбині залізти у нього? Лорен спробувала
поговорити сама з собою. «Ти у безпеці, — сказала вона собі. — Ти можеш
поспати. Все одно Патрик нагорі. Подрімай кілька хвилин. Ніхто не проникне
в будинок». Вона лягла на килим та поклала руку на ковдру на дитячому
ліжечку. Зап’ястя пульсувало у тому місці, де не загоїлися рани, які вона дістала
в лікарні, але тіло заспокоїлося. Пульсація відступила. Лорен заплющила очі.
Вона почула кроки знадвору — хтось підходив до будинку по тротуару. Лорен
зітхнула: скоро доведеться розмовляти із сусідом або приймати подарунок від
дружини одного з колег Патрика. Вона не хотіла бути невдячною, але й не дуже
хотіла спілкуватись; може, варто просто не відчиняти двері. Жінка завмерла,
дослухаючись до голосного дихання близнят — вдих, вдих, видих, видих.
Кроки сповільнилися і зупинилися, і Лорен почула хрустіння паперу. Потім,
хоч хто б то був, він розвернувся та поспішив геть; вона почула стукіт підборів,
який віддалявся. Відімкнувши ключем двері, вона вже нікого не побачила на
порозі. На землі лежала загорнута у подарунковий папір посилка. Лорен
підняла її та занесла до будинку.
Прийшов Патрик та заметушився в кухні, шукаючи щось у купі речей.
— Ти не бачила моє зарядне від телефона? — запитав він, та через секунду
знайшов його під коробкою від піци.
— Сталося дещо дивне, — промовила Лорен. — Хтось залишив посилку, але
не постукав. Я чула, як він тікав.
Вона тримала пакунок, загорнутий у папір з динозаврами.
— Поглянемо. — Патрик забрав пакунок і витягнув картку, приклеєну знизу.
Лорен розгорнула подарунок.
— Ну… Це щось… інакше.
У руках вона тримала фігурку, яка, мабуть, сподобалась би її бабусі;
передбачувана вигадлива сцена — сім’я щурів, перевдягнутих у людей, сидить
за столом та п’є чай. Придивившись уважніше, Лорен відсунула фігурку від
себе; поверхня була вкрита чимось липким та пахла трохи неприємно, це був
запах сечі, як їй здалося. Щури мали видовжені зловісні обличчя. Мама-щуриха
була у фартусі з нерівним краєм, а тато-щур — у діловому костюмі. Він курив
трубку. Мама подавала татові шматок торта, а діти-щурята спостерігали.
Однакові діти-пацюки. Хлопчики-близнята. Вони скалили зуби та дивилися
вбік, наче планували щось жахливе та чекали, коли зможуть це здійснити.
Фігурка була з каучуку, а на наклейці на дні було написано ім’я художника,
який розмалював її. Лімітована серія — сто штук. «Не така вже й лімітована»,
— подумала Лорен.
Патрик потягнувся на стільці, щоб покласти картку до всіх інших, що лежали
вздовж стіни.
— Покажи мені картку, — попросила Лорен, а він роздратовано зітхнув,
діставши її знову.
На картці також були щури — фотографія гнізда зі щурятами. Щурята були
зморщені та сонні, лише розплющували очі, прикриваючи маленькі носики
рожевими лапками. Не було жодного повідомлення, лише ім’я.
— Хто така Наташа? — запитала Лорен.
Патрик насупився.
— О… Це нова дівчина з роботи. Влаштувалася кілька тижнів тому. Здається,
вона думає, що нам подобаються миші.
— Щури, — сказала Лорен. — Мені здається, це щури, Патрику. Судячи з
подарунка, вона дуже любить щурів. — Жінка нервово засміялася, але
Патрикові її слова не здалися смішними. — Однак чому вона не постукала?
— Напевно, вона сором’язлива. І дещо дивна, правду кажучи.
— Це помітно.
Хтось постукав у двері. Лорен поставила статуетку на кухонний стіл і пішла
відчиняти, очікуючи побачити дивну сором’язливу дівчину з Патрикового
офісу. Та на порозі стояли Сінді й Роза, двоє мам з курсів підготовки до пологів.
Сінді й Роза досі не народили. Але, судячи з розміру їхніх животів, пологи
мали відбутися за лічені дні. Лорен запросила їх на чашечку чаю і дещо
засмутилася, коли вони погодилися. Патрик забрав папери та білизну з дивана,
щоб жінки могли сісти. Потім заварив чай та сказав, що піде приляже, щоб вони
«могли поговорити».
— Перш ніж піти, — сказала Сінді, — можеш подивитися, чи немає надворі
моїх подарунків? Я тримала пакунок з подарунками, коли вийшла з машини,
але, мабуть, поставила його на землю.
Патрик відчинив вхідні двері. Праворуч стояв подарунковий пакунок із
зеленої фольги.
— Ось він, — мовила Сінді. — Я цими днями все забуваю. Це дещо невеличке,
для кожного з малят. Та дрібничка для тебе, Лорен.
Патрик передав пакунок дружині й зник нагорі, щільно зачинивши двері
спальні. У пакунку лежали два загорнуті подарунки та між ними дещо, що
нагадувало стару книгу; кути сторінок було оздоблено золотом.
— Не варто було приносити подарунки, — сказала Лорен, — але дуже дякую.
Вона потягнулась до пакунка, але Сінді сказала:
— Не розгортай зараз. Насправді це дрібнички. Мені трішки незручно.
 — Не кажи дурниць. Так мило, що ти принесла подарунки. Я подивлюсь
пізніше, коли Патрик спуститься.
Жінки не могли намилуватися дітьми, і Лорен дозволила їм говорити, які гарні
хлопчики. Їй ніколи не набридне це слухати. Потім вони стали розпитувати про
пологи.
— Пологи? — Вона подивилась на натягнуту тканину на футболках для
вагітних, у які були одягнуті Сінді та Роза. Знала, що доведеться брехати, та
побоювалась, що не зуміє цього зробити. — Насправді все було не так страшно.
— На що схожі перейми? — запитала Роза, балансуючи чашкою чаю на
животі.
Лорен стисла губи, обдумуючи відповідь.
— Ти їх не відчуваєш. Тобі роблять спінальну анестезію, тому ти не відчуваєш
болю.
Жінки рознервувалися. Сінді швидко змінила тему:
— Цікаво, як довго триматиметься висока температура.
Аж тут Роза, своєю чергою, змінила тему розмови. Тепер вони говорили про
жахливу спеку, бюстгальтери для мам, найкращі моделі стерилізаторів,
підгузки (Роза обдумувала варіанти пелюшок) та ванночки для дітей. Допивши
чай, жінки почали збирати свої речі. Сінді та Роза міцно обійняли Лорен на
виході.
— Ще раз дякую за подарунки, — сказала Лорен. — Уже дуже хочу, щоб
Морґан та Райлі познайомилися з вашими дітьми. Недовго залишилося,
дівчатка.
— Сподіваюся, — сказала Сінді, масажуючи поперек, — я вже не можу так
ходити, якщо чесно.
Лорен подумала, що хотіла б повернутися в їхнє становище, щасливо
виношувати дітей. Безпечнішого місця просто не було. Усі небезпеки чекали
на них тут, у цьому світі. Насолоджуйтесь цим періодом, хотіла вона сказати,
але з власного досвіду знала, що подібні слова дуже дратують вагітних жінок.
І ще знала, що вони просто хотіли тримати дітей на руках — більше нічого.
— Тримайте мене в курсі, та удачі вам. Побачимося на тому боці.
Роза криво всміхнулася й помахала рукою з нижньої сходинки, притримуючи
рукою живіт.
Сінді уважно дивилася на Лорен.
— Ти змучена, — мовила вона. — Іди, поспи, поки малі сплять.
— Чудова ідея, — сказала Роза. — Поки є можливість.
— Так і зроблю, — відповіла Лорен. «Поки тут безпечно», — подумала вона.
Зачинивши двері, вона підняла пакет із подарунками Сінді. Антикварна книга
заінтригувала. Назва на обкладинці дещо витерлась, золоті букви вицвіли, але
їх можна було прочитати. Казки про близнят: зібрання народних казок про
близнят та новонароджених з усього світу. Лорен розгорнула книгу та
переглянула зміст; шлунок сповнився страхом. Чорним по білому стародавнім
шрифтом хтось описав кожне з її жахіть:

1. Втрачені діти
2. Сироти
3. Підозрілі смерті
4. Недбалі батьки
5. Близнята та прокляття

Лорен захлопнула книгу та запхала її в купу подарунків та обгорток,

спантеличена та шокована тим, як Сінді могла подумати, що ця книга буде
гарним дарунком. Розгорнула ще два подарунки, не знаючи, на що ще
очікувати, — і з полегшенням знайшла дві чудові дитячі іграшки, рибу та
восьминога, які вібрували, якщо потягнути за мотузку.
Лорен подумала, що сьогодні день дивних подарунків. Коли вона пішла в
кухню, щурячої сім’ї вже не було там, де вона її залишила. Пізніше, зазирнувши
у відро для сміття, щоб викинути чайний пакетик, Лорен побачила там нижню
частину статуетки з надписом, зробленим вручну. Патрик, мабуть, викинув її,
перш ніж піти нагору. Знизавши плечима, жінка кинула пакетик чаю у відро та
дозволила кришці впасти.
Розділ 11

19 ЛИПНЯ. ШІСТЬ ДНІВ ЖИТТЯ

Гарпер знову перевірила телефон. Нічого. Поклала його в шухляду. Минуло

чотири дні відтоді, як Емі пообіцяла залишатися на зв’язку. Гарпер боролася з
бажанням написати повідомлення першою. Вона знала, що настирливість
відштовхує, але досі не розуміла, що відбувається між нею та Емі. Вона не
могла визначити свої почуття. Інколи вона думала, що Емі зваблює її, але потім
та фліртувала з усіма. Найімовірніше, ця жінка ставилася до Гарпер лише як до
подруги. Однак, щоразу, не отримуючи повідомлення чи поспішаючи його
прочитати (а воно виявлялося від колеги або спамом), Гарпер сприймала
ситуацію інакше. Хіба я не можу сама надіслати повідомлення? Якщо я
напишу, здаватиметься, що я у відчаї чи просто хочу подружитися? Мабуть, я
здаватимуся занадто дружелюбною. Це буде катастрофа. Якщо Емі
неправильно все зрозуміє, буде надто ніяково. Уночі Джо ніяк не могла
припинити складати подумки СМС, яке не збентежило б Емі: не хвилюйтеся,
якщо ви маєте справи, але… Гарпер навіть двічі набрала текст — і двічі
видалила.
Постукавши, увiйшов Трапп. Поклав пластиковий конверт на стіл перед
Гарпер, і вона одразу зрозуміла, що це. Фізично відчуваючи хвилі
роздратування, які йшли від нього, жінка подивилася на нього, але не у вічі.
Зазвичай речі, які вона відправляла у лабораторію, завжди відправляли їй назад;
вона мала лише поставити галочку; адміністративна справа. Однак цей конверт
чомусь опинився в руках Траппа — іще й з червоним штампом
«ПОВЕРНЕННЯ».
— Що це? — запитав бос.
Гарпер усміхнулася, намагаючись здаватися безтурботною. Підняла
запаковані докази та покрутила в руках.
— Це? Мабуть, DVD-запис із камер спостереження у лікарні, який стосується
справи минулого тижня. Чи я пропустила якісь подробиці опису?
— Я прочитав інформацію на формі, Джо. Проблема у тому, що я не пам’ятаю,
як підписував це.
Гарпер відкинулась на спинку стільця, випромінюючи невинуватість.
— Пробачте, сер. Це було серед купи інших документів, які я кілька днів тому
просила вас підписати. Мені здається — я впевнена, — що ваш підпис був на
конверті, перш ніж я його відправила. Чи я випадково надіслала його,
неправильно оформивши?
— Я не кажу, що на ньому немає підпису, Гарпер. Я кажу, що не пам’ятаю, як
підписував його. Я також кажу, що якби ти попросила мене дати дозвіл на
експертизу і якби я уважно прочитав запит, то не дозволив би, точно.
«Ну, — подумала вона, — я це знала. Саме тому я й підробила підпис».
Спробувала зімітувати занепокоєння:
— У вас колись були проблеми з пам’яттю, сер?
— У мене немає проблем із пам’яттю, Гарпер.
— Але ви підписали це, сер. Тут ваш підпис.
Кілька секунд він уважно дивився на неї. Узяв конверт та підніс близько до
обличчя, роздивляючись підпис. Нахмурився.
— Мабуть, я поспішав та не звернув уваги.
— У всіх бувають важкі дні, сер. Мені здається, його було надіслано того дня,
коли нас викликали на острів Келгам щодо можливої бомби, тому це зрозуміло.
Яка дата на конверті?
Бос іще раз глянув на конверт.
— І справді. Того дня було багато справ і багато подій.
Трапп звузив очі та глибоко вдихнув. Кинув конверт на стіл.
— У будь-якому разі я відкликав дозвіл. Лабораторія надіслала диск назад,
тому що він неправильно записаний, і попросила нову копію. Я прийшов
сказати, щоб ти не робила цього. У нас немає на це коштів. Це розслідування
не на часі. Про що ти думала?
— Я думала, що це важливо. Жертва розповіла про чужу людину в лікарні. Я
лише виконую свою роботу.
Траппові не сподобалася би справжня причина: ця справа мучила Гарпер,
коли не було про що думати; вона не зможе нормально відпочити, поки не
дізнається правду; у неї було відчуття, наче у цій справі приховано дещо
більше.
— Я переглянув справу, Гарпер. Її закрито. Ба більше, її навіть не відкривали.
Дзвінок у службу порятунку 999; справу передано психіатричному відділенню
лікарні. Навіщо ти гаєш час, змушуючи всіх працювати з нею?
— Під час особистої розмови жертва сказала мені, що впевнена у тому, що це
було реально. Я просто хотіла все перевірити.
— Це благородно, але тобі варто припинити розслідувати злочини, які ніхто
злочинами не вважає. Понад те, аналіз записів камер спостереження коштує
грошей, яких у нас немає.
— Пробачте, сер.
 — Ти підійшла до межі, Гарпер. Якщо я ще раз дізнаюсь про щось подібне, то
не дам тобі спуску. Ти отримаєш догану.
— Пробачте. Я не хотіла завдавати вам неприємностей.
— Послухай, Джо, ти старанний офіцер. Але ти повинна працювати у команді
— ти не можеш постійно робити що заманеться. Тобі це може здаватися
дрібницею, але це впливає на нас усіх. Дочекайся, поки станеш інспектором.
Ти цілими днями бігатимеш від сержанта до сержанта, намагаючись
виправдати використання ресурсів. Розподіл коштів — це серйозна справа. Це
гроші платників податків.
Гарпер смиренно кивнула, але подумала, що саме через це ще не скоро стане
інспектором. Бігати за офіцерами та думати про фінансування — їй і зараз
здавалося, що має забагато нудної адміністративної роботи, — красно дякую.
Що вище по кар’єрній драбині ти підіймаєшся, то менше розслідуєш.
Підвищення означало більше стресу, більше робочих годин та більше змін, і
навіть більша заробітна плата не могла цього покрити. Минулого року Гарпер
на відмінно склала іспит на інспектора, але відтоді, щойно звільнялося місце,
щоразу знаходила причину відмовитися; вона не хотіла працювати у тих
відділках. Вона не була готова. Вона любила практичну роботу і не хотіла
працювати додаткові години, переважно через те, що від цього могли
постраждати її тренування.
Перш ніж піти, Трапп дав їй список усіх оцінок персоналу, які вона мала
заповнити до кінця місяця.
— Перш ніж розпочати цю роботу, перевір наступні справи до того, як їх
передадуть до суду.
Оскільки її було покарано, вона вдала, що змирилася, записала номери всіх
нагальних справ та відкрила перший файл з готовністю його переглянути, поки
бос спостерігав за нею. Щойно двері за ним зачинилися, вона сіла на стілець,
запустила пальці у волосся, трохи скуйовдила його. Викинула у сміття конверт
із невдалим записом на DVD-диску, дістала оригінал із шухляди та вставила у
комп’ютер. Побачивши тіні на підлозі пологового відділення, вона знову
рознервувалась, особливо через те, що так і не з’ясувала, чи то справді тіні, чи
помилка запису. Вона скопіювала запис на флешку, подумавши, що зможе ще
раз перевірити його вдома. Можливо, вона все ж щось побачить. Гарпер кинула
флешку в сумочку, повернулася до екрана та почала вводити дані у першу
форму нагальних звітів зі списку Траппа.
Розділ 12

Коли першій дитині виповнилося кілька тижнів, вона три дні поспіль
лежала поперек колиски та не вкрита ковдрою, хоча колиска стояла
біля материного ліжка. Саме тому батько вирішив третьої ночі не спати
та уважно стежити за дитиною. Він сидів довго, до опівночі. З дитиною
нічого не сталося, тому що він уважно спостерігав за нею. Але потім
його очі заплющилися.

Якоб і Вільгельм Грімм

20 ЛИПНЯ. СІМ ДНІВ ЖИТТЯ. РАННІЙ ВЕЧІР

Сонце лише починало сідати, дозволяючи спеці спасти. Лорен сиділа на

дивані, годуючи обох хлопчиків одночасно; по одній дитині на руку — дві
ідеальні голівки спокійно лежали в неї на руках. Діти пили молоко. Вона не
підставила вчасно велику подушку для годування, тому Райлі лежав зверху на
міцному блоці невідкритих підгузків, а Морґану доводилося миритися із
замалою подушкою, а це означало, що він лежав ненадійно та незручно. Якби
вона могла підштовхнути іншу подушку під ліву руку… Але вона не могла. Для
цього довелося б потривожити одного малюка або обох. Диван було завалено
пелюшками, пачками серветок, дитячим одягом, іграшками. І на ньому сиділа
й Лорен з дітьми. Вона вмостилася. Застрягла. Патрик ховався десь на другому
поверсі будинку. Вона не могла дотягнутися до пульта від телевізора та хотіла
чаю. А ще хотіла в туалет. Але всі її бажання мали зачекати.
— Патрику! — заволала вона, обоє дітей здивовано розплющили очі, але
продовжували їсти. — Привіт, — сказала вона Морґану, а потім Райлі, коли дві
пари очей заплющилися зі швидкістю пожежних дверей. Вона почула бурчання
десь у себе над головою.
Секунди накопичувалися та складалися у хвилини, поки діти їли, а Лорен
намагалася вживати подумки слово «задоволена» замість «знуджена». Збігали
останні години дня, сонце світило Лорен в очі, а вона не могла відсунутися,
адже перебувала у пастці — годувала дітей.
— Патрику! — закричала вона знову, намагаючись нерізко підвищувати
голос, щоб не лякати близнят.
 Цього разу почулося шурхання, бурмотіння та, нарешті, кроки на сходах. На
порозі з’явився чоловік. Його волосся стирчало, сорочка була застібнута на
один ґудзик, але не в ту петлю. Лорен бачила верхню частину його грудей,
гладеньку шкіру, ідеальність якої порушував острівець медового волосся.
— Можеш опустити штори?
Патрик босоніж пішов через усю кімнату та зробив так, як вона просила.
— Це все?
Він стояв, розставивши ноги, поклавши руки на стегна та дивлячись на неї
зверху вниз. Залишки сонячного проміння пробивалися крізь щілини у шторах,
але очі Лорен нарешті були в тіні. Патрик стояв у променях світла, які падали
на нього ззаду, наче ореол золотих кучерів; різдвяний ангел у поганому гуморі.
— Постав, будь ласка, чайник, — попросила вона обережним нейтральним
тоном. — Я не можу встати.
Патрик пішов назад через усю кімнату та піднявся на сходинку в кухню.
Лорен почула, як він відкрив кран та наповнив чайник водою.
— Знаєш, я спав! — крикнув він у міжкімнатну арку.
— Пробач.
Райлі припинив їсти та заплакав. Спочатку він розганявся, як двигун, а потім
закричав з неймовірною силою. Лорен довелося підвищити голос, щоб Патрик
почув:
— Візьми його на хвилинку, будь ласка!
Патрик повернувся до кімнати та взяв дитину з такою ніжністю, що у Лорен
від любові до них заболіло серце. Він тримав Райлі на плечі та погойдував
вгору-вниз, ходячи вперед і назад, міряючи кухню кроками, заплющивши око
від нестерпних синових криків, поки до них не додався свист чайника. Патрик
вимкнув газ, балансуючи на п’ятках, тому що, здавалося, його тактика діє: між
залпами крику були паузи, кожна довша за попередню. Поки було заварено чай,
у кімнаті панував мир. Райлі, гикаючи, облизував та жував свій кулачок, а
Патрик постелив собі на шию пелюшку, яка вбирала слину малюка.
— Агов, Морґі, малий, — сказав він, — тобі вже краще, містере?
— Патрику…
— Що?
— Це Райлі. Зелений бодік для Райлі, а жовтий — для Морґана.
— О, — засміявся він, — так, я це знаю. Вибач, малюче. Ти й справді дуже
схожий на свого брата. І відтоді, як мама зняла ярлички з вашими іменами, я
постійно вас плутаю.
— Ти не бачиш різниці?
— Зазвичай бачу. Кольори допомагають, коли я їх не плутаю, ха-ха. Але ж, на
Бога, вони однакові.
 — Не для мене.
Патрик знову засміявся так, ніби Лорен пожартувала; потім передав їй кружку
з чаєм та пішов по іншу.
— Я тут подумав…
— Про що?
— Я думаю, треба придбати більше ліжко.
— О… — сказала вона. — Гаразд. Але кімната недостатньо велика для чогось
більшого, Патрику. Ми ж уже це обговорювали.
— Зробімо це, люба.
Досі намагаючись втримати дитину на плечі, чоловік поставив кружку на
підвіконня і скинув речі з дивана, щоб вмоститися біля Лорен.
— Мені все одно, якщо доведеться позбутися шафи. Усе що завгодно, заради
комфортнішого сну. Вчора у мене була жахлива ніч.
— У мене теж, — сказала Лорен. — Здається, діти прокидалися у різний час,
правда? Один за одним, наче по змінах. Щойно я опускала голову на подушку,
вони одразу просили їсти.
— Однак, — усміхнувся Патрик, — тобі вдалося поспати. Ти копала мене. У
якийсь момент майже зіштовхнула мене з ліжка.
— Правда? Я не пам’ятаю.
— Ти похропувала. Потім діти, звісно, заплакали, і мені довелося встати та
принести їх тобі. Мені дуже важко. Здається, сьогодні я загалом спав три
години.
Він застогнав, наче від болю, спираючись на подушки.
— Що ж, — промовила Лорен. — Мені шкода.
— Якби трішки більше місця на ліжку, було б краще. Я маю на увазі, якби
воно було у нас обох. Місце, щоб ти могла витягнутися. Ти досі спиш у позі
морської зірки.
— Справді?
Вона завжди прокидалася у позі ембріона, обіймаючи подушки. Але ж ніхто
не знає, що насправді робить уві сні. Можливо, усе настільки погано, як він
каже.
— Я думаю, якщо треба, ти можеш поспати сьогодні у вільній кімнаті.
— Ти впевнена? — одразу відгукнувся він. — Це чудова ідея. Так і зроблю.
Дякую.
Він поцілував її в голову та потягнувся по кружку.
— Тому я просто тебе покличу, можна? Якщо мені знадобиться допомога зі
зміною підгузків, наприклад.
Патрик закляк, міцно стиснувши щелепи.
— Що? — спитала Лорен.
 — Нічого. Я просто сподівався, що одну ніч, усього одну, мені взагалі не
доведеться вставати.
— Але, Патрику…
— Я знаю, це досить егоїстично.
— Є трохи.
— Я просто подумав — я знаю, що це звучить жахливо, — але, можливо, тобі
пора навчитися справлятися з хлопцями самостійно. Це наче пробний забіг —
на той випадок, коли мене не буде поруч.
— Що? Що ти кажеш?
Патрик знову поставив кружку з чаєм та став на коліна перед Лорен. Він
уважно дивився на неї. Райлі, миле дитя у зеленому бодіку — їй здавалося, що
вона може з’їсти його ніжки, — скрутився, позіхнув та трішки відригнув. Вона
потягнулася вперед та погладила хлопчика по спині, якою він притулився до
батька. Іншою рукою вона тримала Морґана, який продовжував їсти, дивлячись
молочні сни.
— Я просто розповідаю про своє самопочуття. Я ніколи не почуваюсь
нормально, якщо не сплю. Ти знаєш про це.
«А як щодо мене? Ти знаєш, що і я не почуваюсь нормально, якщо не виспана.
Це те, що нас об’єднує. Ми завжди сміялися з цього; яка ми хороша пара —
обоє залюбки пішли б додому замість залишатися на вечірці на всю ніч».
— Чому ти спатимеш, якщо я не сплю? — Її підборіддя тремтіло.
— Серденько, — мовив Патрик. — Я знаю, що тобі важко. Хіба я не проходив
крізь це разом з тобою? Але якщо задуматися, то це має сенс. Нам обом не варто
позбавляти себе сну, бо так треба. І я буду значно більше допомагати тобі
вдень.
— Але мені потрібна твоя допомога вночі, Патрику. Саме вночі мені
найважче.
— Так, але… Я знаю, що не повинен цього казати, але я також переживаю
стрес через роботу. Просто подумай про мій стан. Уяви, якщо я прийду на
роботу в такому вигляді. Я ледь притомний.
Вона похитала головою. Про що він говорить?
— Але ти не повернешся на роботу ще тиждень. У тебе ще п’ять днів відпустки
з догляду за дитиною. Плюс вихідні. Ти не можеш очікувати, що я все робитиму
сама.
— Я знаю. Вибач, люба. Не плач.
Він сів на диван та обійняв її. Вона вказала на коробку серветок, і він передав
їх, щоб вона витерла очі. Кілька секунд вона мовчала. Вона думала, що він
закінчив.
Та він повів далі:
 — Але ж ти робитимеш усе це сама, — сказав він ніжнішим тоном, наче це
допомогло б зробити його слова ніжнішими. — Погляньмо правді у вічі. Ти
повинна звикнути. Мене не буде тут, щоб допомагати тобі. Я буду на роботі.
Хоч як мені хочеться бути вдома із синами та не працювати, хтось із нас
повинен піти на цю жертву.
Його слова спонукали її замислитися. Вони викликали відчуття самотності,
наче весь цей час вона вважала, що заміжня за іншим чоловіком і лише зараз —
занадто пізно — побачила його справжнє єство. Не працювати, сказав він, наче
догляд за хлопчиками — це не робота. Але йому було байдуже до неї. Він дбав
тільки про себе. Її серце було розбите; його наче пробили кулею. Хлопчики
відчули її стан. Можливо, вони були й справді дуже прив’язані до Лорен, як
було написано у книзі про розвиток мозку новонародженого, яку вона читала.
Вони були її, так хлопчики думали, і, можливо, це означало, що вони відчували
те, що і їхня мати, адже ротик Морґана відкрився і він впустив сосок. Райлі
випрямив спину; усе його тіло напружилося. Діти закричали. Лорен і Патрик
взяли по одному з них на руки, колихаючи їх, ходячи колами, які ніколи не
перетиналися.

Коли діти заснули, батьки віднесли їх нагору, йдучи один за одним по сходах.
Вони поклали їх у переносну дитячу колиску валетом. Колиска стояла біля
ліжка, у якому до цього моменту Лорен та Патрик спали разом.
Потім вони тихенько спустилися вниз. Патрик вирішив, що висловився не до
кінця. Вони стояли зі схрещеними руками обабіч барної стійки, чекаючи, поки
кружки з чаєм підігріються у мікрохвильовці.
— Будь ласка, любове моя… Я знаю, що не маю права просити, і я не просив
би, якби міг. Мені потрібна перерва. Це все, про що я прошу. Лише одна ніч, а
потім я не знаю. Побачимо, що буде далі.
Запала тривала тиша. Лорен не знала, з чого почати. Подумки вона
поверталася до його слів: хтось повинен піти на цю жертву. А як щодо її
жертви? Звісно, діти — дорогоцінний подарунок, благословення. Але якщо він
не розуміє, що втрачає вона, що вона може ніколи собі не повернути — не лише
тіло, а й кар’єру скульптора, клієнтів, друзів, хобі, практично все, — то про що
говорити.
— У мене є пропозиція, — сказав Патрик. — Поки відпустка, я допомагатиму
тобі вдень, а ти глядітимеш їх уночі. У нас буде командна робота. Це
справедливо?
Його голос був далеким, наче у її вуха запхали вату.
Він обійшов стійку та нахилився до дружини.
 — Я все одно багато не роблю. У мене немає потрібного обладнання. — Він
злегка засміявся, торкнувшись її лівої груді.
Вона відсахнулася, наче ошпарена.
Він був таким гарним. Таким вродливим. Чоловіком, від якого хотілося мати
дітей, тому що ти знаєш, що вони матимуть фору, матимуть розумний вигляд.
Але тепер вона почала правильно його розуміти. Якщо дивитися на когось
щодня протягом дванадцяти років, ти не бачитимеш те, що бачать інші. Ти
бачиш те, що більше ніхто не бачить і що приховано від більшості людей.
Лорен побачила спалах порожнечі у його світло-блакитних очах. Прірву.
Вакуум. Вона не була готова до такого. Вона повернулася та вдивлялася в його
обличчя, намагаючись пригадати ту його частину, у яку колись закохалася. У
пам’яті закарбувалася картина — йому двадцять один, він відчайдушно
намагається допомогти їй, сприяє її одужанню; тоді він знав, що так правильно,
хоча на той час його дії були не надто природними.
— Патрику, — сказала вона, — я не можу.
— Не кажи дурниць, люба.
Образ молодшого Патрика зник. Яке безглуздя! Намагатися згадати того
Патрика, ілюзорний образ, який розвіявся… Вона згадала, як він постійно
розповідав, як десять років тому протягом шести днів доглядав за нею в цьому
будинку, коли її нудило, а він прибирав. Він же наче святий, хіба вона не
тішиться, що вийшла за нього заміж. Він розповідав цю історію як одну з легенд
про короля Артура.
Не кажи дурниць, люба. Лорен стисла кулаки.
Навіть якщо він і бачив, як звузилися її очі, це не зупинило його.
— Звісно ти можеш. Це питання впевненості у собі, чи не так? Ти не повинна
зневіритися у собі; ти так добре справляєшся з дітьми. Значно краще за мене.
Ти все робиш природно. Хлопчики дуже прив’язані до тебе; вони плачуть лише
тоді, коли я намагаюся їх забрати.
Він говорив, а Лорен відсторонилася, щоб не чути його слів. Коли він
закінчував, продовжуючи брехати та переконувати її, вона чула тільки легкі
ритмічні звуки. Звісно, він її дратував, але більше не завдавав болю. Він
говорив робочим тоном, намагаючись продати материнство. Вона змусила
себе не зосереджувати на ньому погляд та повільно відвернулася. Вона була
засмучена. Присівши на край стільця, на якому лежав блакитний подарунковий
папір та маленькі вішачки, вона майже не чула його голосу. Патрик повторював
її ім’я, але його голос звучав здалеку. Вона вивчала візерунок на плитці на
підлозі — коричневій з білим, в ідеальних квадратиках.
Я не можу залишитися тут. І я не залишуся.
 Вона встала та пішла до полички із взуттям біля задніх дверей. Дістала
кросівки та почала взувати. Патрик узяв її за зап’ястя, але вона звільнилася.
— Що ти робиш, Лорен?
Оглянувши кухню, вона знайшла ключі від машини — біля тостера — та
схопила їх. У полі її зору з’явилося обличчя Патрика. Довелося обійти чоловіка.
— Куди ти?
Її вуха наповнював високий пронизливий звук. Згодом він проник у її голову:
треба піти, на вулицю, геть, будь-куди, з дороги.
— Лорен, зупинись! — сказав Патрик досить голосно та стривожено, щоб
докричатися до неї, зупинити її на секунду, але не стримати.
Вона відбилася від нього, спустилася до вітальні та швидко пройшла до
дверей.
— Будь ласка… Будь ласка…
Відчинивши вхідні двері, вона розвернулася до чоловіка. Патрик благально
дивився на неї, його очі, як у цуцика з мультфільму, були сповнені паніки. Він
тримався за її рукав великим та вказівним пальцями. Звук у її голові стих, коли
вони зустрілися поглядами. Вона стиснула губи до тонкої лінії, а він злегка
розтулив рота, вдихаючи повітря та збираючись щось сказати. Радіоняня
завібрувала криками Райлі. Лорен одразу впізнала Райлі, а не Морґана, навіть
через дешевий динамік маленького пластмасового пристрою. Навіть якщо для
всіх решти, очевидно і для Патрика, діти були однакові. На певний час це
змусило її зупинитися. Я мати цієї дитини.
А потім вийшла під промені вечірнього сонця, готова покинути своїх дітей з
їхнім неадекватним впертим батьком, звільнившись від його руки та
розвернувшись у бік вулиці, готова бігти, тікати, вирушити не знаючи куди… І
тоді їй було байдуже.
Вона зупинилася. Вона не могла дихати.
У лісі навпроти будинку, який більше нагадував кущі, стояла темна фігура.
Вона. Гребенники замість волосся. Пiд лобом видiлялись очi. Вона крадькома
споглядала. Лорен чітко пам’ятала цю жінку. Крижані пальці страху торкалися
її хребта, коли вона спробувала відвернутися. Вона витріщилася на рот жінки,
коли та криво посміхнулась. Лорен з силою прикрила рот рукою, щоб стримати
крик.
Вона повернулася до Патрика; вираз її обличчя повністю змінився, але він не
розумів, він не бачив…
— Та жінка, — вона часто дихала, — з лікарні… — І вона штовхнула його,
обіруч у груди, вдарила об двері, швидко зайшла в будинок…
— Що? — Патрик нахилився вперед, оглядаючи вулицю.
— Там, — вказала вона пальцем, але він не бачив.
 У кущах, не на тротуарі, не на вулиці, одразу через дорогу, у кущах навпроти
будинку. Жінка присіла, але Лорен досі бачила маківку її щурячої голови.
Жінка ховалася, готуючись напасти.
— Де? — запитав чоловік. — Яка жінка?
Але він дивився в інший бік.
— Зачини ці бісові двері, Патрику. Швидко.
Лорен схопила його за руку, порушивши його рівновагу, він нахилився назад,
і вона захлопнула двері, обперлася об них, важко дихаючи.
— Що, в біса, з тобою відбувається?
Він тер лікоть у тому місці, яким ударився об дверну раму.
Вона пішла до вікна. Темна постать дивилась просто на неї. У неї на руці висів
кошик, повний лахміття та жаху.
— Дивись, — різко прошепотіла Лорен. — Іди сюди й подивись.
Жінка була настільки близько, що, мабуть, крізь скло чула їхню розмову.
Лорен відвела від неї погляд та у відчаї подивилася на Патрика.
— Вона прийшла по мене. Вона прийшла по хлопчиків.
У кімнаті не було чутно жодного звуку, окрім її шаленого серцебиття. Райлі
припинив плакати. Радіоняня видавала серію ритмічних зітхань; хлопчик спав.
Лорен підійшла до стіни та обперлася об неї спиною, за дверима, у місці, де
жінка її не бачила.
Патрик підійшов до дверей та подивився на вулицю.
— Я її не бачу, — сказав він. — Покажи мені, де вона.
— Подивись у кущах. Бачиш? Мабуть, вона присіла.
— О, заради Бога…
Він поспішив до дверей, відчинив їх та вийшов на вулицю.
Лорен сподівалася, що він не схопить жінку. Вона сподівалася, що він злякає
її, що вона дасть їм спокій. Лорен не хотіла бачити її зблизька, дивитися їй у
вічі. Вона сповзла на килим та обхопила коліна руками, відчуваючи, як пульсує
кров у тому місці, де жінчині нігті розірвали її шкіру, та прислухаючись до
дихання дітей через радіоняню.
Щось у кишені впилося їй у ногу. Це була візитівка з логотипом поліції.
Детектив, сержант Джоанна Гарпер, департамент карного розшуку Саут-
Йоркшира. Лорен згадала добру полісменку, яка приходила у лікарню. Вона
дала візитівку, перш ніж піти. «Телефонуйте мені у будь-який час, — казала
вона, — якщо трапиться щось незвичне. Будь-що».
Лорен знайшла телефон в іншій кишені та набрала номер.
— Слухаю.
— Детективе Гарпер?
— Так, це я.
 — Не знаю, чи ви пам’ятаєте мене, але ми зустрічалися минулого тижня, у
лікарні. Я телефонувала у поліцію вночі. Вони казали, що я все вигадала, але
вона повернулася. Вона знадвору мого будинку, вона дивилася на мене. Мій
чоловік погнався за нею, але, якщо він її впіймає, я не зможу тримати її у своєму
будинку. Вона лякає мене, Гарпер, вона хоче забрати моїх дітей…
— Місіс Трантер? Лорен?
— Що мені робити? Ви можете приїхати? Звідки вона взагалі знає, де ми
живемо? Вона, напевно, стежила за мною.
— Лорен, заспокойтеся. Дайте мені свою адресу. Я приїду якнайшвидше.
— Пробачте. Я не знала, кому телефонувати. Ви сказали: у будь-який час…
— Усе гаразд. Не хвилюйтесь. Просто скажіть, де ви.
Лорен повідомила адресу та відключилася. Скоро вона почула, як чоловік
повертається до будинку. Його голова з’явилася у дверях, коли він піднявся на
верхню сходинку та нахилився, щоб оглянути стопу. Кров з порізу капала на
поріг.
— Вона втекла? — запитала Лорен.
Він відповів не одразу, наче роздумуючи.
— Люба, — промовив він, — коли ти сказала про жінку з лікарні, ти мала на
увазі ту, яку бачила вночі?
— Звісно. Ту, яка погрожувала мені.
— А… Гаразд. Тепер я розумію. Мені дуже шкода. Я думав, що ти мала на
увазі справжню людину.
Лорен запаморочилося в голові.
— Вона справжня. Я бачила її. Вона була тут.
Патрик говорив м’яким голосом, яким зазвичай звертався до дітей:
— Я знаю, люба. Вона здається тобі справжньою. Але це не так. Пам’ятаєш,
що сказав лікар? Ти бачиш її через втому, твій мозок формує силуети з тіней,
роблячи їх живими. Там нікого не було.
— Нікого не було?
Чоловік похитав головою.
— Я подивився у кущах, потім пішов на початок дороги та за поворот в обох
напрямках. Я лише порізався. У нас є пластир?
— Я не розумію, Патрику. Куди вона поділася?
Чоловік гнівно зітхнув. Йому вривався терпець. Він дивився на поріз на нозі.
— Я не побачив слідів жодної людини, люба.
— Але я бачила її. Вона стояла там, витріщаючись на мене.
— Я знаю, що тобі так здається, Лорен. Але, можливо, ти… Це не могла бути
просто тінь?
 Вона і досі бачила шкіру жінки, брудне волосся… Посмішку та візерунок,
який останні промені сонця залишили на її обличчі. Це точно була не тінь.
— Поглянь на поріз. Думаєш, мені варто поїхати у лікарню?
Рана на його нозі скидалася на розрізаний червоний рот. Патрик розтягнув її,
і темно-червона кров швидко витікала разом із вуличним брудом.
Якби він не погнався за жінкою… Якщо він її не знайшов, можливо, вона досі
там, ховається десь поруч. Лорен підповзла ближче до дверей та подивилася на
вулицю, шукаючи місце, де лише хвилину чи дві тому стояла, ховалася та знову
з’являлася жінка. Нічого.
— У подібних випадках треба робити щеплення проти правця? Я проходив
повторну вакцинацію? Не пам’ятаю.
Патрик схопився за дверну раму, пострибав на одній нозі у кімнату та сів на
диван. Витягнув з коробки кілька серветок, склав та, зморщившись, приклав до
рани.
— Агов! — крикнув він Лорен. — Іди сюди.
Вона не зрушила з місця. Стояла у дверях, розглядаючи зелень навпроти
будинку.
— Мабуть, я це вигадала. Може, я й справді її не бачила.
Що це означає? Що з нею? Як її мозок міг створити щось настільки реальне, з
чіткими деталями? Але у кущах узагалі нічого не було.
Скрипучий звук у її голові став нестерпно пронизливим та завдавав болю. Він
почався з нічого, але досяг такої висоти, що вона зігнулася навпіл, затулила
вуха руками та міцно заплющила очі. Вона спромоглася зачинити двері та
майже впала на диван біля Патрика, він обійняв її. Глибокі вдихи. Не
непритомній. «Бежевий килим, — думала вона, — блакитний диван. Чорні
спортивні штани». Вона трішки розслабилася, розпрямилася, тримаючись за
Патрика. Звук потрохи стишувався. Їм було так добре разом, як завжди, наче
вони єдине ціле. Його тепло, його шкіра та його запах…
— Ти тремтиш, люба, — сказав Патрик. — Не хвилюйся. Усе гаразд. Ш-ш-ш.
Тіні змусили тебе подумати, що там жінка. Нема чого боятися. Лікар пояснив
мені, що, коли ти сильно стомлюєшся, твій мозок бачить сни, навіть якщо ти не
спиш. Саме тому тобі здається, що ти бачиш жахіття; тому що так воно і є.
— Я зателефонувала у поліцію. Вони їдуть.
— Що ти зробила? Навіщо?
Він і справді не бачив її. Жінку з лікарні, жінку в кущах. Але Лорен бачила,
реальну, як самі дерева; заплющуючи очі, вона досі бачила її; її образ обпікав
очі, наче вона довго дивилася на сонце. Вона втрачала розум. Точно. Мабуть,
та жінка справді була відьмою, демоном, який може зникати за власним
бажанням. Але це неможливо, отже, вона точно втрачає розум. Просто тінь.
Одна тінь на іншій. Треба поспати.
— Я не знаю, — сказала вона. — Я думала, це найкраще рішення. Вибач.
Патрик міцно притиснув дружину до себе.
— Не переймайся. Ми дочекаємось, поки вони приїдуть, та пояснимо, що все
гаразд. Усе буде добре.
Вона відірвала голову від його грудей.
— Патрику…
— Так, кохання моє?
— Ти повинен мені допомогти.
Його глибокий видих містив утому, небажання та покірність, але він сказав:
— Так, люба. Я знаю. Я допоможу, не переймайся. Ти в безпеці. Зі мною ти в
безпеці.
Його слова огорнули її, і вона вдала, що вірить.
Розділ 13

— Пробачте, що згаяли ваш час, детективе, — сказав Патрик. — Моя дружина

зараз під великим тиском, дбає про хлопчиків. Новонароджені; знаєте, вони
близнята. Їй просто треба відпочити.
Гарпер сиділа у маленькій вітальні навпроти Лорен та Патрика. Лорен
тримала обох малюків, так само як під час їхньої першої зустрічі у лікарні; так
само міцно. Але цього разу вона була одягнена замість лікарняної сорочки у
спортивні штани та футболку. Вона здавалася худішою та, мабуть, більш
блідою, але досі здавалося, що її хтось переслідує. Діти помітно підросли і були
одягнені у кольорові бодіки, які застібалися на кнопки. Хлопчиків розрізняли
за кольором одягу: один у жовтому, інший у білому в зелену смужку.
— Я не можу залишити їх більше ніж на кілька хвилин. Вони лише
прокинулися.
— Я знаю, люба. Я знаю, — сказав Патрик. — Не хвилюйся. Сьогодні я дам
тобі відпочити.
Патрик погладив по голові дитину, ближчу до нього; потім встав з дивана та
ввімкнув лампу біля каміну. Останні промінці сонця забарвили горизонт у
рожевий та оранжевий.
Коли Лорен зателефонувала, Гарпер була вдома, розминала зв’язки після
тривалої пробіжки. Жінка здалася їй дуже наляканою. Джо надягнула джинси
й топ та побігла до машини, роздумуючи, чи варто зателефонувати у відділок,
щоб попередити про свої дії, але вирішила не робити цього. Гарпер змогла б
впоратися з однією страхітливою жінкою, і підстав для арешту було б вдосталь.
На дорозі було мало машин, тому вона доїхала в інший кінець міста за вказаною
адресою менше ніж за дев’ять хвилин, уже уявляючи вираз обличчя Траппа у
момент, коли вона привезе злочинницю. Зрештою, це не вигадка хворої уяви,
бачите, сер?
Джо була розчарована, коли її, вибачаючись, зустрів Патрик Трантер.
Підозрюваної не було. Чоловік не хотів впускати полісменку в будинок, і
довелося докласти зусиль, щоб він таки запросив її. Зловісне передчуття не
покидало її. Треба було почути історію Лорен.
Гарпер дістала із сумочки блокнот та ручку й повернулася до молодої матері.
— Розкажіть мені, що сталося.
Лорен подивилася на чоловіка.
 — Я збиралася вийти на вулицю. Ми з Патриком трішки сперечалися. Я хотіла
вийти на кілька хвилин, щоб прояснити думки. Але, відчинивши двері, я
побачила її.
Патрик прокашлявся. Лорен знову подивилася на нього.
— Я маю на увазі, коли я подумала, що бачу її. У кущах через дорогу. Я
попросила Патрика подивитися, але він нікого не побачив. Напевно, там було
забагато тіней. І, правду кажучи, я дуже втомилася. Я зараз майже не можу
нормально думати.
— Це не твоя провина, люба. Ніхто у цьому не винен. Ми нічого не можемо
вдіяти. — Патрик погладив дружину по плечу. — Хочеш, я візьму одного з
хлопчиків?
— Ні! — випалила вона та відсахнулася, але одразу всміхнулася, наче
вибачаючись. — Може, за хвилинку.
Гарпер відчула всю силу цього «ні», наче удар у живіт. «Хіба ти не бачиш, що
вона хоче тримати їх? Їй потрібно, щоб вони були поруч. Там, де вони в безпеці;
там, де їм і місце». Джо намагалася ігнорувати власний порив потягнутися
вперед та взяти одного з дітей на руки, відчути його тепло. Вона знала, що
тримати чужу дитину — не те саме, що тримати власну.
— Ви впізнали жінку? — запитала Гарпер.
— Не було жінки, — промовив Патрик. — Вона ж сказала вам. Вона нікого не
бачила. Там нікого не було.
На якусь секунду Гарпер перевела погляд на Патрика, а потім знову звернула
увагу на Лорен.
— Але, місіс Трантер, по телефону ви сказали, що бачили ту саму жінку, що і
в лікарні.
— Так, — кивнула Лорен, — я…
— Це досить особиста справа, детективе, — знову втрутився Патрик. — Ви
справді думаєте, що варто про це говорити? Ви думаєте, моїй дружині слід
обговорювати психологічні проблеми з вами й саме зараз?
Лорен уважно дивилася на Гарпер. Була впевнена, що Лорен хотіла
обговорити побачене. Але її чоловік був проти. Інстинкт та досвід підказували
Гарпер, що Патрика краще ігнорувати.
— Місіс Трантер? Лорен? Є ще щось, що ви хочете мені розповісти?
Жінка відвела погляд. Кутики рота опустилися; вона похитала головою.
Приховуючи розчарування, Гарпер повернулася до Патрика.
— Отже, містере Трантер, — мовила вона, — розкажіть мені, що бачили ви.
— Я нічого не бачив — і нікого. Я вийшов на вулицю та оглянув усе навколо
заради своєї дружини. Вона хвилювалася, і я хотів переконатися, що там нікого
немає.
 — Але ж ви не думали, що на вулиці хтось є, перш ніж вийти з будинку? —
спитала Гарпер.
— Ні.
— То чому ви бігали по вулиці босоніж?
На його обличчі з’явився роздратований вираз.
— Я ж сказав. Я хотів переконатися.
Гарпер довго дивилася на Патрика. Навіщо чоловіку бігти на вулицю босоніж,
якщо він переконаний, що не потрібно нікого переслідувати? Щоб знайти та
взути черевики, знадобилось би кілька секунд. Вона примружилась. Патрикові
стало незатишно під її пильним поглядом, він то схрещував руки, то розводив
їх. Він потягнувся вниз, щоб почухати перев’язану ногу. Чи була це історія
відданого чоловіка, який жертвував собою, щоб заспокоїти стривожену
дружину? Чи була це історія чоловіка, якому є що приховувати? Патрик щось
приховував. Джо відчувала, що він бреше. І, навпаки, якщо Лорен і намагалася
щось приховати, то це своє спантеличення, свій сором.
Гарпер встала.
— Якщо ви не проти, Лорен, покажіть мені те місце, де ви бачили жінку.
— Здається, я вам усе пояснив, — відгукнувся Патрик. — Жінки не було.
Джо злегка всміхнулася.
— Ви сказали мені про це, містере Трантер, кілька разів. Я просто хочу
перевірити район, щоб заспокоїтися. Думаю, ви не заперечуватимете.
— Я не розумію, навіщо вам це.
— Отже, — підсумувала Гарпер, — Лорен, покажіть мені, будь ласка.

Лорен стояла у дверях, міцно тримаючи дітей.

— Трішки лівіше! — крикнула вона, і Гарпер спрямувала світло ліхтарика на
вказане місце.
Трава була зім’ята, наче там стояла людина. Щось там було, досить
нещодавно, з огляду на поламані гілки. Патрик сказав, що не заходив у кущі, а
лише перевірив з тротуару, чи є там хтось. Не було доказів, що гілки поламала
жінка; можливо, це була лисиця, або собака, або діти робили схованку. Та факт
підтвердив теорію, що хтось або щось було там; Лорен щось бачила, навіть
коли не те, що вона думала. У кущах не було нічого, окрім сміття та кількох
шматків брудної чорної тканини. Гарпер вилізла з канави та пішла до будинку,
де на порозі чекав Патрик. Лорен зайшла в дім.
Патрик заговорив тихо, ніби не хотів, щоб почула дружина:
— Я зв’язався із сімейним лікарем. Він порадив дати Лорен виспатися. Якщо
вранці вона буде стривожена, треба привести її на прийом. Мені шкода, що ви
згаяли час, приїхавши сюди. Я б зупинив її, і вона б не телефонувала вам, якби
я знав, що вона збирається це зробити.
Гарпер іще раз поглянула на кущі.
— Містере Трантер, ви колись думали, що ваша дружина може й справді
бачити цю жінку?
Він ображено фиркнув.
— Не кажіть дурниць, детективе. Я теж тут був і нікого не бачив. І тоді в
лікарні ніхто теж нічого не бачив. Психіатр, а він точно знає, сказав, що це
галюцинація. І мене турбує, що вона виникла повторно.
— Реальна людина може перебувати біля вашого будинку та зазирати у вікна?
— Це дурня. Хто таке робитиме?
— Я не знаю, містере Трантер, — сказала Гарпер. — Але, можливо, ви знаєте.
— Не розумію, про що ви. — Патрик відступив на крок, перш ніж зачинити
двері та повернути ключ у замку.
Розділ 14

22 ЛИПНЯ. ДЕВ’ЯТЬ ДНІВ ЖИТТЯ. ОБІД

Коли телефон сповістив про повідомлення, Гарпер не хотіла перевіряти його.

Це не могла бути Емі. Минув уже тиждень, і вона припинила обманювати себе
стосовно того, що це може трапитися. Вона змирилася. Не потрібно тішити себе
ілюзіями. Джо поправила окуляри, запам’ятала час та ковтнула води.
Розгорнула енергетичний батончик, поглянула на телефон, і апетит одразу
зник.

Не хочеш випити чашку кави? Я зараз вільна. Цілую.

Гарпер подумала, що, можливо, Емі помилилася. Може, вона хотіла надіслати
повідомлення комусь іншому. Потім Джо подумала: не будь дурною, звісно,
вона надіслала повідомлення кому хотіла. Це в стилі Емі — вона навіть не
помітила, що минув тиждень, або ж подумала, що Гарпер жалюгідно чекає на
її повідомлення. Джо міркувала, скільки треба почекати, перш ніж надіслати
відповідь. Її вистачило лише на тридцять секунд.

Чудово. Я на роботі, але, напевно, час зробити перерву.

О-о-о, щось варте витраченого часу?

Спостереження. Нічого важливого. Де зустрінемось?

Скажи мені, де ти. Я приїду. Чудово.

Перш ніж обдумати відповідь, Джо швидко надіслала назву вулиці — але,
щойно натиснула «надіслати», захотіла повернути повідомлення. Була
офіційна обідня перерва, але вона сиділа у своєму автомобілі, припаркованому
в провулку, звідки видно офіс компанії «Стратеджі Аутсорс Маркетинг», де
машина Патрика Трантера стояла останні п’ятнадцять хвилин. Насправді вона
не була впевнена, чи хоче пояснювати Емі, як тут опинилася або над чим саме
працює. «Може, вона й не запитає», — подумала Гарпер.
За десять хвилин Емі постукала у вікно.
 — Люба, — сказала вона, сівши в машину та передавши Гарпер пластянку з
гарячим чаєм, — що трапилося? Кого ми вистежуємо?
Парфуми Емі мали солодкий квітковий аромат, який нагадував конвалії.
Гарпер подякувала за чай, марно намагаючись відвернути її увагу.
— Ну? — Емі не вдовольнилася простим «дякую».
— Мені просто треба приглянути за… м-м-м… деким.
— За підозрюваним? — спитала Емі, дуючи в отвір на кришці пластянки. Вона
запустила руку в сумочку, дістала пакетик фруктів і запропонувала Гарпер
мандарин. Та погодилася.
— Не підозрюваний, а радше людина, яка мене цікавить.
Емі опустила пластянку та уважно подивилася на Гарпер.
— Що ти робиш, Джоанно? Ти повинна мені розповісти. Я не піду звідси без
інформації.
Запала пауза.
— Річ не в тому, що я не хочу тобі казати.
— Отже, скажи.
Гарпер замислилась. Було б приємно розповісти Емі нову плітку; Гарпер
уявляла, як сяятиме обличчя журналістки. Але двадцятирічний досвід роботи у
поліції навчив тримати робочу інформацію в таємниці. Очікуючи, Емі
постукувала блискучими синіми нігтями по важелю перемикання передач.
Професійне небажання Гарпер ділитися зникло. Зрештою, ця справа не
стосувалась діяльності поліції.
— Ти повинна пообіцяти зберегти те, що я тобі скажу, у таємниці, — сказала
Гарпер.
Емі показала, що замикає рот.
І Гарпер розповіла Емі про те, як два дні тому навідувалась у будинок
Трантерів. Емі слухала, а її очі сяяли, коли Гарпер говорила, що переконалась
у тому, що чоловік бреше, і що Лорен налякана, вразлива та, дуже ймовірно,
емоційно нестабільна. Джо додала, що гілки кущів були поламані і, хоча цей
факт нічого не доводив, ця справа турбувала її.
Як і тіні на відеозаписі з лікарні.
Емі пригадала:
— Ти говориш про справу, пов’язану зі спробою викрадення в лікарні, так?
Хибна тривога?
Гарпер кивнула.
— Але ти щойно сказала, що хтось вештався біля їхнього будинку, а це
означає, що хтось їх переслідує. То чому ми говоримо про хибну тривогу?
— У лікарні сказали, що в матері епізод психотичного характеру. Але коли я
говорила з нею тоді… Не знаю. Я повірила, що дещо все ж трапилося.
 — Я пам’ятаю. Ти засмутилась через справу, пов’язану з дітьми.
Гарпер глянула на Емі.
— Так, я тобі казала.
— Я знаю… Справи, пов’язані з дітьми, завжди дивні. Є емоційний аспект.
«Можливо, зараз вона запитає», — подумала Гарпер. На кілька секунд запала
тиша. Ніхто не промовив ані слова.
— У будь-якому разі, — продовжила Джо, — бос наказав мені облишити цю
справу. Саме тому я проводжу тут обідній час, а не робочі години.
Емі трохи поміркувала.
— Нічого з того, що ти розповіла, не пояснює, чому ти тут. Саме тут, саме
зараз, стежиш за машиною Трантера. Як так сталося?
— А, це… Я повернулася оглянути поламані кущі вдень, щоб переконатися,
що нічого не пропустила. Під’їхавши до будинку, побачила, як Патрик сідає в
машину. Тому я поїхала за ним.
— Зрозуміло. Зрештою, кращого заняття для обідньої перерви не знайти.
— Саме так.
— Чудовий день для такої роботи.
— Так, — сказала Гарпер, уже не так впевнено.
— Таке собі стеження на фрілансі.
— Бачить Бог, у цьому вся моя сутність. Зачекай, а це хто?
До офісної парковки пiдiйшла худа темноволоса жiнка. Дістала з маленької
червоної сумочки мобільний телефон, натиснула кнопку, піднесла до вуха.
Після короткої розмови засунула телефон у сумочку та, склавши руки, сперлась
на капот Патрикової машини.
Гарпер глянула на жінку в бінокль. Вона була дуже бліда, одягнута у довгу
сукню-футболку та в’єтнамки. Їй було трішки за двадцять. Жінка наче плакала,
а її волосся було брудним та заплутаним. Але вона була гарна, навіть із
набряклими очима та без косметики.
— Я думаю, це подруга містера Трантера.
— Вона не здається надто дружелюбною, — сказала Емі, запихаючи
виноградинку до рота.
Патрик з’явився у дверях офісу. Пішов парковкою в напрямку жінки та
зупинився за кілька метрів від неї, зануривши руки глибоко у кишені.
— Здається, вона видряпає йому очі.
— Як ти думаєш, хто це? — Гарпер опустила бінокль.
— Чому б нам не дізнатися? Пройдімо повз них.
— Я не можу. Він мене знає.
— Я піду. — І Емі вийшла з машини, перш ніж Гарпер встигла заперечити.
 У величезних сонцезахисних окулярах вона безтурботно крокувала по дорозі,
її кучері підстрибували в такт крокам. Гарпер відвела погляд від пари та
спостерігала за журналісткою. Коли вона повернулася очима до Патрика й
таємничої жінки, вони кудись ішли: він тримав її під руку та вів туди, де Гарпер
сиділа в машині. Вони пройшли повз Емі, не звернувши на неї особливої уваги,
але через секунду Патрик різко повернув голову, бо впізнав машину Гарпер.
Вона відвернулась, але було запізно; її побачили.
Вона заплющила очі та проклинала весь світ, сподіваючись, що Патрик не
скаржитиметься її керівництву.

— Він стверджує, що ти його переслідувала, — сказав Трапп.

— Це занадто, — заперечила Гарпер. — Я просто сиділа в машині. Які в нього
докази?
— Він каже, що бачив, як ти вчора під’їжджала до його будинку, а сьогодні
ти спостерігала за ним біля його офісу. Це правда?
— Ні. Але так. Я і справді під’їжджала і вчора, і сьогодні. Але б не назвала це
переслідуванням. Це не відповідає визначенню. Я виконувала обов’язок,
проводила загальне розслідування, збирала дані. Він викликає інтерес слідства.
— Інтерес слідства? У справі, котра, як я сказав, не є справою?
— Він поводився підозріло.
— Тобі пощастило, оскільки містер Трантер не планує висувати
обвинувачення або подавати офіційну скаргу.
Гарпер скорчила гримасу. Звісно, він не висуватиме обвинувачення: у нього
не було достатньо підстав довести справу до суду.
— Але я думаю, що ти отримаєш догану. Я тебе попереджав.
Гарпер мовчки чекала на те, що підготувала для неї доля. Вона була сердита,
як дитина в кабінеті директора.
— Ти працюватимеш із документами за столом, Джоанно. Тобі не можна
виходити, навіть на обідню перерву.
Це покарання було найстрашнішим для Гарпер, і Трапп чудово знав це. Вона
хотіла вдати, що їй байдуже, але не втрималась:
— На скільки?
— Поки я не повідомлю, що покарання знято. Від сьогодні, якщо тебе немає
в офісі з восьмої до п’ятої, тобі краще бути вдома із жахливою хворобою та
запискою від лікаря. Тепер звернись до тих клятих звітів.
Коли Трапп вийшов з кабінету, Гарпер неохоче повернулася до роботи. Вона
не знала, як довго зможе стримуватися — попри те що Трапп хотів, аби вона
шкодувала про помилки та була вдячна за поблажки, яких не просила.
Розділ 15

Нікерт — це маленька сіра істота, яка живе під водою та забирає

людських дітей. Якщо діти нехрещені, вона вкраде їх, залишивши
натомість власних дітей.

Кун/Шварц

7 СЕРПНЯ. ТРИ ТИЖНІ ТА ЧОТИРИ ДНІ ЖИТТЯ

Вхідні двері з шумом зачинилися, і кілька секунд не було чути жодного звуку.
Потім почувся віддалений звук розблокованих дверей машини; низьке
гарчання увімкненого двигуна, хрускіт гравію та піску під шинами, коли
Патрикове авто рушило з місця. Годинник на телефоні Лорен показував сьому
тридцять дев’ять. Ці цифри свідчили лише про те, що чоловік повернеться не
раніше ніж за дванадцять годин. У цю хвилинку тиші жінка згадала
найстрашнішу фразу з їхньої останньої розмови: «Маркетинг потребує
спілкування, люба». Походи в бар після роботи у Патриковому світі були
невід’ємною частиною бізнесу. Лорен втомилася сперечатися.
За кілька днів до виходу на роботу він перейшов ночувати у вільну кімнату.
Він казав, що не хоче так чинити, але не може спати із зачиненими вікнами. А
вона не могла спати, надійно не зачинивши їх.
— Якщо ти наполягаєш на тому, щоб десь у будинку вночі були відчинені
вікна, — сказала вона, — треба встановити внутрішні замки у спальні, щоб я
знала, що хоча б там ми в безпеці.
Патрик сів у машину, поїхав до магазину господарських товарів та привіз три
замки на вибір. Лорен узяла всі.
— Три замки? — запитав чоловік.
— Так.
Він дивно поглянув на неї — вона не до кінця зрозуміла той погляд, — але
встановив усі три замки, не заперечуючи.
Замки дарували їй відчуття безпеки; вона могла трішки поспати, навіть якщо
на вулиці було темно; але фізичний бар’єр, який вони створили між нею та
Патриком, підкреслив їхню окремішність: вони більше не були командою. Не
було сенсу будити його вночі, щоб подивився за дітьми або допоміг; було
простіше робити все самій, не спати, коли було потрібно, або спати лише тоді,
коли їм з малятами ніщо не загрожувало. Патрик без упину стверджував, що
йому не байдуже: мені не байдуже, мені не байдуже, мені не байдуже, я б
допоміг тобі, але у мене просто немає часу та енергії, через те що ти змушуєш
мене це робити. Він натякав, як словами, так і діями, що турбота про дітей —
обов’язок винятково Лорен і так було завжди: ролі було визначено завчасно,
чоловік/жінка — годувальник/хазяйка дому. Відчуття тривоги у шлунку
з’явилося неочікувано. Чому вона раніше не усвідомлювала, що він такий? Чи
одружилася б вона з ним, якби знала? Вона не мала сил сперечатися,
вибиратися з-під ваги того, що на неї навалилося.
Тому доводилося справлятися: вибору не було. Патрик підбадьорював її, хоча
й не часто був поруч. Він регулярно надсилав повідомлення «люблю тебе». І
завжди казав, коли повертався додому, яка вона молодець, — хоча й витріщався
на купу невипраного одягу, напівпорожню банку бобів із виделкою всередині
та нерозібрану пошту на килимі біля дверей. Він щось шепотів по телефону
своїй сестрі, а потім Лорен приходило від неї повідомлення — Руті безтурботно
розпитувала про дітей та обіцяла зайти, щойно зможе.
Коли хтось постукав у вхідні двері, Лорен не хотіла відчиняти. Це не могла
бути Руті, не о цій порі, вона на роботі. Жінка стояла в арці між кухнею та
вітальнею так нерухомо, як могла; хоч хто по той бік дверей, він мав подумати,
що її немає вдома, і піти геть. Але один із хлопчиків видав голосний звук, і
поштова скринька відчинилася. В отворі з’явилися доглянуті нігті.
— Ти впустиш мене, люба?
Сінді. Лорен відчинила.
— Я не чекала гостей, — сказала вона, розвернувшись та підібравши з килима
кілька брудних чашок. — Але заходь.
Сінді почекала, поки Лорен припинить метушитися, та обійняла її. Лорен,
усвідомлюючи, що від неї може погано пахнути, швидко звільнилась із обіймів
та відійшла. Тепер, коли вона могла добре роздивитися, її приголомшив
зовнішній вигляд Сінді: подруга була охайно одягнена, під широкою сукню
ледь видно живіт. Макіяж, босоніжки на підборах.
— Ого… — Лорен провела пальцями по волоссю. — Маєш чудовий вигляд.
Я рада тебе бачити. — Вона поглянула на дитину Сінді. — Вас обох. Хіба ж
вона не чудова?
Дочка Сінді спала в автомобільному дитячому кріслі, гучно посапуючи, біля
колисок з близнятами на підлозі.
— Вибач, що не попередила, — сказала Сінді, — але ми з Розою трохи
хвилюємося за тебе.
— Хвилюєтеся? — Лорен спробувала засміятися, але не вийшло. Знала, який
вигляд це все має в очах Сінді: вона неохайна, у будинку цілковитий безлад.
 — Так. Роза створила груповий чат під назвою «Дитячі новини», але ти ніколи
нічого не пишеш. Ти ж бачила, що вона народила наступного дня після того, як
ми приїжджали до тебе в гості.
Час так швидко минув… Коли вона годувала дітей, години тягнулися
невимовно повільно, але дні, цінні дні пролітали, як ліхтарі під час руху по
шосе.
— Здається, я бачила. Чудова новина. Ти вже була у них у гостях?
Лорен не звертала уваги на дітей інших жінок; вони існували для неї лише
умовно. Вона знала про них, але в її серці не було місця для думок або турботи
про них. Це викликало почуття провини. Здатність відчувати провину,
очевидно, була непорушною, можливо навіть безкінечною.
— Ти не читала повідомлення? Ми вже двічі зустрічалися. Ми і тебе
запрошували.
Лорен читала повідомлення. Вони обидві знали про це; позначки, які
автоматично з’являлися після прочитання повідомлення, виказували її.
— Так, я знаю. Я не могла прийти. Я хотіла попередити. Пробач.
— Ти навіть нічого не написала у групі, коли я повідомила, що народила Люсі.
Провина знову пожирала її зсередини.
— Сінді, я вчинила жахливо. Я хотіла. Скільки часу минуло…
— Люсі два тижні й один день.
— Сінді, пробач. Я хотіла придбати подарунок для тебе, але не могла вийти.
Сінді відмахнулася:
— Не переймайся. Дитячих речей у нас більше ніж удосталь. Я просто хотіла
переконатися, що з тобою все гаразд, і запитати, чи не потрібна допомога. Твій
чоловік, певно, уже повернувся на роботу, правда?
Лорен кивнула.
— Мій хлопець повернувся вчора. Усе інакше, коли ти залишаєшся на самоті.
— Так, — сказала Лорен. — Трішки самотньо. Хоча фактично ти не сама.
— Я не знаю, чи відчуваєш ти те саме, але мені здається, що він залишив мене
з цією маленькою людиною, яку я навіть добре не знаю, але за яку повністю
відповідаю. Він каже, що телефонуватиме мені під час кожної перерви, але все
ж… Якщо я почуваюся так після одного дня з однією дитиною, то тобі, мабуть,
значно гірше, ніж мені. Учора було нормально, тому що я зустрічалася з Розою.
Я думала — сподівалася, — що ти теж прийдеш.
— Я хотіла прийти…
— Ми щось не так зробили чи сказали?
— Ні, річ не у вас. Я ще не виходила на вулицю.
— Узагалі?
— Так.
 — Навіть зареєструвати малят?
Патрик також пробував поговорити на цю тему. На реєстрацію
новонароджених виділяли шість тижнів. Не треба було поспішати. Він хотів
просто зареєструвати дітей. Зараз в очах закону вони не існували. Вони ніби
вигадані.
Лорен нічого йому не сказала, вважаючи його слова лайном. «Мої діти
реальніші, ніж ти».
— Ні. — Лорен намагалася, щоб її відповідь звучала безтурботно. — Ще ні. У
нас є час. Здається, я ще не готова вийти у світ.
Вона вказала на свої вкриті плямами спортивні штани і на волосся, яке
випадало.
— Люба, — Сінді поглянула на Лорен з-під нафарбованих вій, — гаряча ванна
допоможе впоратися з будь-якими проблемами.
— Я не знаю, як ти це робиш. Як ти маєш такий чудовий вигляд через два
тижні після пологів?
— Макіяжу надовго не вистачає. Глянула б ти на мене без нього; я немов з
фільму жахів.
Люсі прокинулася, тихенько заплакала. Сінді знайшла у сумці пляшечку з
молоком.
— Можна скористатися твоїм чайником?
— Я приготую, — підстрибнула Лорен.
Люсі плакала все голосніше, і Сінді нахилилися, щоб взяти її на руки.
Знадобилося кілька хвилин, щоб приготувати пляшечку, але скоро у кімнаті
було чути, як дитина їсть. Жінки всміхнулися, глянувши на Люсі в рожевому
бодіку та шкарпетках під колір.
— Як уночі? — запитала Сінді. — Ти достатньо спиш?
Лорен не одразу зрозуміла, що не відповіла, тому що задумалась про свій сон,
про те, як його бракувало. Достатньо сну? Скільки сну достатньо? Інколи вона
складала всі хвилини сну за день і отримувала п’ять, інколи шість годин. Цього
було не досить, чи не так? Лорен похитала головою та спробувала вичавити із
себе сміх, щоб не розплакатися.
— Я думаю, що все гаразд. Чи хтось узагалі може спати, коли в будинку
з’являються немовлята? А ти? Будь ласка, не кажи, що Люсі вже спить усю ніч!
Прокинувся Морган та почав просити молока, жуючи свою ручку та вертячи
головою:
— Агууу…
— Ні, ні, — розсміялася Сінді. — Але ми з Раяном годуємо її по черзі, тому
інколи я сплю довше.
— Хотілося б, щоб Патрик робив те саме.
 — А він не робить? Чому? Скажи йому, що їх можна годувати з пляшечки.
— Інколи я кажу. — Це була неправда. Вона ніколи не казала цього. Це було
б гаянням часу. Вона навіть не знала, де молоковідсмоктувач. — Але Патрика
не можна будити. Він не може працювати. Тому я сказала, що чергуватиму
вночі, і відтоді так і є.
Вона відчула, наскільки жалюгідно звучать ці слова — чому вона мала
виправдовувати чоловіка? Лорен підвела очі та зустрілася поглядом із Сінді,
доброта якої немов пробила дамбу, що стримувала її сльози. Сінді ніжно
гладила подругу по коліну, поки та плакала.
— Я плачу і плачу… — промовила Лорен, коли знову змогла говорити. — Не
можу зупинитися. Пробач.
— Ти робиш усе, що тобі до снаги, і ти — чудова мама. Повір мені. Глянь, які
ситі та щасливі твої діти.
Жінки подивилися на хлопчиків. Руки пухкі, а щоки товсті, як сливи. Лорен
ніжно зупинила руку Морґана, якою він розмахував, випрямила його пальчики
і поклала свій великий палець у його маленьку долоньку, щоб він стиснув.
— Їх треба добре годувати, — сказала Лорен, — вони ніколи не припиняють
їсти.
— Чи є ще хтось, кого ти можеш попросити про допомогу?
— Насправді немає. Я не знаю, чи казала тобі… Моя мама…
— Так. Мені дуже шкода. Тобі, мабуть, дуже важко без неї.
Лорен розплакалася ще більше; сльози душили її; вона плакала, не
стримуючись. Сінді намагалася заспокоїти подругу. Передала їй коробку з
серветками.
— Вибач, — сказала Лорен. — Я не знаю, чому так засмутилася. Вона померла
багато років тому. Вибач.
— Тобі немає за що вибачатися. Взагалі.
Вона міцно обійняла Лорен.
Лорен нахилилася до Сінді та заплакала, як маленька дівчинка.

Пізніше Лорен заспокоїлася. Плакати корисно, після цього почуваєшся значно

краще. Жінки пили чай та спостерігали за дітьми, які заснули просто там, де
лежали.
— Близнята смішні, правда?
— Ні, — шоковано промовила Лорен.
Між ними повисла образа, молода мати насупилася.
— О, — сказала Сінді. — Я не мала на увазі — смішні. Я мала на увазі…
цікаві. Їхня історія — це загадка. Як двоє людей можуть бути однаковими, але
різними? Можливо, річ у тому, що вони взаємозамінні.
 Лорен хотіла, щоб Сінді замовчала. Її діти не могли замінити один одного;
вони були двома різними людьми. Двома різними особистостями. Райлі був
серйозним; він прагнув, щоб усе було так, як хоче він, та робив усе для того,
щоб його почули. Він був рішучим, розумним. Морґан був спокійнішим; він
міг би стати художником. Абсолютно різні діти. І на вигляд різні — однакові,
але очевидно різні. Принаймні для матері. Не важливо, що бачать інші.
Сінді вела далі:
— Знаєш, це історії про близнят… Я дізналася про них, вивчаючи англійську.
У багатьох культурах є різні історії — вони стосуються магії. Ти розумієш
чому, правда?
— Ні.
— Деякі африканські племена вважали, що близнята насилають прокляття на
селище. Вони викидали дітей у кущі одразу після народження та залишали
помирати.
Близнята, які помирають у кущах; болісний удар у серце.
— Навіщо ти мені це розповідаєш?
Сінді уловила попередження в голосі Лорен. Ковтнула чаю.
— О, це просто приклад. Я впевнена, що не всі історії такі жорстокі. Слухай,
вибач, що я почала цю розмову. Поговорімо про щось інше.
Вона згадала про збірку казок, яку не читала — боялася того, що там
усередині. Може, варто було одразу прочитати, вчинити так, як її мама, яка
вдавала, що їй подобаються павуки, хоча страшенно боялася їх, щоб через них
не хвилювалася маленька дочка. Хіба Лорен не повинна вберегти Морґана і
Райлі від своїх власних страхів? Чому вона боїться кількох казок?
— Це тому ти подарувала мені ту книгу? — запитала Лорен. — Я її ще не
читала.
Сінді нахмурилася.
— Яку книгу? Я подарувала тобі рибу і восьминога. Отих. — Вона вказала на
досі не розпаковані м’які іграшки у кутку.
Лорен пошукала книгу в купі подарунків. Обкладинка була трохи надірвана,
але приємна на дотик. Покрутивши її в руках, жінка відчула запах старої
бібліотеки.
Вона передала книгу Сінді. Та взяла самими лише пальцями, наче не хотіла
торкатися.
— Я б ніколи тобі цього не подарувала, — сказала вона. — Чому ти подумала,
що ця книга від мене?
— Вона була у пакеті разом з іграшками. Ти казала, що придбала для мене
дещо.
— Так, це мило. Лавандове мило ручної роботи.
 — Мило? Я не знайшла мило.
Очі Сінді сповнились недовіри.
— Дуже дивно.
Обкладинка майже розірвалась, коли Сінді розгорнула її, щоб переглянути
зміст.
— Це казки.
— Я знаю.
— Усі вони про дітей. І тут є розділ про близнят. Поглянь, одна з історій
місцева.
Перш ніж Лорен встигла зупинити її, Сінді знайшла сторінку та стала читати
вголос.
Жили собі чоловік та дружина у хатині біля підніжжя гори. Народилися у
них близнята. Дружина доглядала їх з великою ніжністю. Одного дня, коли
чоловік був далеко, дружину покликали до будинку сусіда, який помирав. Вона
не хотіла залишати немовлят, бо чула, що поблизу бродять чаклуни. Та все ж
пішла, бо була дуже потрібні сусідові.

Пульс Лорен пришвидшився. Тіло вкрилося сиротами. Обличчя жінки,

пригладжене волосся…
Вибери одного — ось що вона сказала. Вибери одного, або я заберу їх обох.
Ніколи не залишай їх. Ніколи.

Сінді не підводила погляду. Вона читала.

По дорозі додому вона стривожилась, адже побачила, як маленькі ельфи у

синіх спідницях перейшли їй дорогу. Вона бігла весь шлях додому, але,
діставшись туди, побачила близнят у колисці. Усе було так, як і тоді, коли
вона пішла.
Але насправді все було не так. Відтоді близнята не росли, і чоловік з
дружиною запідозрили нечисте.
— Це не наші діти, — сказав чоловік.
— Чиї діти це можуть бути? — запитала дружина.

Ти ніколи не помітиш різниці. Я зроблю так, що вони будуть точно як твої.

Лорен взяла Райлі на руки, тому що він заметушився. Вона впізнала б його
усюди. Вона міцно його тримала, вдихаючи його запах. Моє дитя.
 Вони довго сумували, доки дружина не вирішила звернутися по допомогу до
мудреця, який жив у печері у місці, яке називали Боже кладовище, за кілька
миль від їхнього будинку.
Скоро потрібно було збирати врожай; був час збирати овес та жито.
Почувши про жінчине горе, мудрець сказав:
— Ти повинна вичистити старе куряче яйце і зварити на ньому суп, а потім
піти до дверей, наче даєш суп збирачам врожаю на вечерю. Потім послухай,
що скажуть діти.
— Але вони замалі, щоб розмовляти, — заперечила жінка.
— Якщо ельфи підмінили їх, то вони такі ж старі, як скелі, ба навіть старші,
— промовив мудрець.
— А де ж мої діти? — запитала вона.
— Якщо діти вимовлять хоча б слово, ти знатимеш, що їх підмінили. А
також що твої діти поруч з мамою ельфів.
— А якщо вони заговорять і їх таки підмінили — що мені робити?
— Ти повинна знову підмінити їх, — сказав мудрець. — Кинути їх у річку.

— Зупинись, — сказала Лорен, занадто голосно.

Усі діти прокинулися.
Сінді закрила книгу. Вона уважно подивилася на обкладинку, провела
великим пальцем по тисненому золотом заголовку.
— Хто прислав тобі цю книгу? — запитала Сінді.
— Я ж сказала: думала, що це ти.
— Не уявляю, чому ти подумала про мене. Клянуся, я ніколи нікому не
подарувала б нічого… м-м-м… Книга жахів про близнят для жінки, яка щойно
народила близнят? Це недоречно!
Лорен усе думала про матір із казки. Вона хотіла дізнатися, чи кинула та дітей
у річку й чи потонули вони. Але водночас не хотіла знати.
Намагаючись контролювати свій голос, Лорен мовила:
— Ти дочитала до кінця?
Але Сінді вже заштовхувала книгу в глиб книжкової шафи біля каміна. Вона
знизала плечима.
— Це всього лише історія. Я б на твоєму місці її не читала. Може, віддаси її у
благодійну крамницю? Я знову поставлю чайник.
Лорен намагалася вдати безтурботність. Але в ній закипав океан паніки.
Жінка хотіла побути на самоті, заспокоїтися, не думати про те, що тільки-но
почула. Вона встала; Райлі пив молоко з її груді. Вона спокійно та обережно
промовила:
— Сінді, можеш передати мені Морґана?
 Сінді взяла малюка з колиски та поклала на руку Лорен.
— Дякую, люба, — сказала молода мати. — Я зараз не буду пити чай. Думаю,
я піду приляжу.
— Усе гаразд, Лорен? — запитала Сінді.
— Так. Трішки втомилась, от і все. Вибач. Ти ж не проти?
— Ні, що ти.
Сінді пристебнула Люсі в автокріслі та пішла до вхідних дверей. Відчинила
їх, впустивши спеку.
— Прийти наступного тижня чи…?
— Я вийду на прогулянку наступного тижня, — сказала Лорен, — у парк на
каву. Я обіцяю. Я заспокоюсь до того часу. Я навіть прийму душ. Що скажеш?
— Нам буде приємно. Я скажу Розі.
Вони поцілувались, і Лорен захлопнула двері ногою, почувши, як замкнувся
автоматичний замок. Вона поглянула на дітей; вони зітхали та всміхалися.
Секунду вона почувалася майже нормальною — поки втома не нависла ще
більше.
У кухні вона відчула порух повітря та холодок на шиї. Почула слабке
подряпування, постукування й повернула голову, щоб знайти джерело звуку.
Щось темне затуляло вікно у задній частині будинку. Брудне обличчя жінки,
липке волосся та блискучі очі… Вишкірившись, вона притислась до вікна,
вказуючи на Лорен, шкрябаючи нігтем по склу.
Лорен закричала, міцно заплющивши очі, та кинулася назад, притислася
спиною до стіни. Хлопчики заплакали, але це не мало значення. Коли вона
насмілилась поглянути за вікно ще раз, жінки вже не було. Лорен змусила себе
підійти ближче та поглянути уважніше, але не було нічого. Це була тінь?
Пташка? Гра світла? Візит Сінді втомив її. Гості виснажували її. Кольори у
кухні були нереалістичними, розмитими по краях, насиченими жахом. Слід
було перевірити сад — чи там нікого не було. Ні, вона цього не робитиме,
краще відпочити, піти у безпечне місце, швидко. Притискаючи своїх безцінних
хлопчиків до себе, Лорен піднялася у спальню й замкнула двері на всі замки.
Вона скрутилася на ліжку, обійнявши Морґана та Райлі й намагаючись не
думати про ту жінку і про жахливі картини, які з’являлися в її уяві через
моторошні історії, які читала Сінді. Але хоч як намагалася, вона не могла
забути ні чорний рот та блискучі очі жінки у вікні, ні бідолашних безіменних
дітей, які плакали у кущах або тонули у річці.
Розділ 16

Лапландці знають, що народ Улда забирає дітей, тому батьки та матері

лапландці дають своїм дітям амулети зі срібла, латуні або міді, щоб
відлякати Улда. Але одна мати лапландців не дала своїй дитині амулет.
Одного дня вона помітила, що її дитина дивна на вигляд і поводиться
підозріло. Вона зрозуміла, що Улда забрали її дитину та залишили
підмінене дитя.

Френсіс Дженкінс Олкотт

13 СЕРПНЯ. ЧОТИРИ ТИЖНІ І ТРИ ДНІ ЖИТТЯ

— Ти що, провела тут цілий день? — спитав Патрик. Він стояв у дверях,
оглядаючи спальню — неохайне маленьке гніздо, яке Лорен влаштувала для
себе. Він морщив ніс та хмурився, склавши перед собою руки.
— Я спускалася вниз по їжу, — відповіла Лорен. Вона сиділа на ліжку,
схрестивши ноги, і годувала Морґана, поки Райлі дригав ногами у колисці. —
Чому ти питаєш?
Вона намагалася захищатися, але усвідомлювала, що ситуація вийшла з-під
контролю. Вона, наче черв’як, заховалася посеред скупчення речей: брудні
підгузки у пакетах, дитячий одяг, серветки, пакети з їжею, чашки, постільна
білизна, DVD-диски, іграшки. Покривало лежало криво. Здавалося, що по
кімнаті пройшовся маленький торнадо. Але діти були чисті, нагодовані та
щасливі. Хіба не це найважливіше?
— Ти не можеш весь день бути в ліжку, Лорен. Це нездорово. — Патрик
поклав руки на стегна.
— Мені тут зручніше. — Вона намагалася не розплакатись. — Я можу
годувати одночасно обох, не переймаючись, що хтось заглядатиме у вікна та
побачить мене голою.
Патрик поглянув скептично.
— Ти можеш годувати їх унизу. Просто опусти штори.
— Можу, — промовила Лорен. — Але я люблю, коли штори підняті. Мені
подобається світло.
Морґан відпустив грудь, виставивши напоказ великий материн сосок. Він
опустився вниз, довгий рожевий сосок, мокрий, висмоктаний. Патрик
подивився на Райлі, який лежав у колисці, скручуючи пальчики та час від часу
покрикуючи. Крик був голосний, але це був крик радості.
— Чому він так робить? — запитав Патрик. Він пройшов далі по кімнаті та
став на коліна біля колиски, наблизивши своє обличчя до личка дитини.
Вони спостерігали один за одним, батько і син, вивчали один одного повільно
та уважно. Обидва однаково насупились. Потім Райлі заплющив очі та знову
крикнув, потягнув рученята до батькової голови та схопив за волосся.
— Відпусти мене! — скрикнув Патрик та спробував просунути великий
палець у кулачок малюка, щоб звільнитись. — Чому він не відпускає?
Лорен душив смiх, але вона намагалася стримати його. Патрику знадобився
час, щоб вивільнитися, він вибрався з пастки, залишивши в маленьких синових
рученятах свої довгі волоски.
— Маленький розбійник, — сказав Патрик. — Це було боляче.
Лорен згадала про біль під час пологів. Усмішка зникла з її обличчя.
— Справді?
Вона спостерігала, як Патрик тре голову, проводячи по волоссю пальцями і
злісно поглядаючи на маленьку дитину, яка весело кричить.
— Ти ж розумієш, що він ненавмисно.
— Хм, — промимрив Патрик, — напевно.
— Він може скласти пальчики в кулачок, але не може розтиснути їх, коли
захоче. Це вміння потрібно розвивати.
Її слова не переконали чоловіка; він лише видав гримасу сумніву, наче
подумав, що вона все вигадує.
— Тобі варто почитати книги, які я купила, — вказала вона на полицю зі
стопкою книжок. У кожній були закладки, якими вона відзначала важливу для
Патрика інформацію. По-справжньому щаслива дитина. Чому любов має
значення. Керівництво для батьків. Вона навіть придбала Довідник
майбутнього тата, але ніколи не бачила, щоб він читав цю книгу.
— А, так, — закотив очі Патрик.
Лорен відчула, що між ними щось відкривається. Щось таке, чого вже не
зміниш, наче тріщина у склі. Він сів біля неї та торкнувся долонею Морґанової
ніжки.
— А ось цьому я подобаюсь. Правда ж? — Він забрав Морґана в Лорен та
притиснув до себе.
На короткий момент мати відчула щось схоже на гордість. Патрик буде
хорошим татом, його просто потрібно спрямувати у правильному напрямку.
— Що на вечерю? — запитав він, досі дивлячись на Морґана.
Лорен знадобилося декілька секунд, щоб зрозуміти, що він звертається до неї.
— Я не знаю, — відповіла. — Чого тобі хочеться більше? Китайської їжі?
 Незадоволений вираз його обличчя знову змусив її подумати про Райлі.
— Ми не можемо вживати лише готову їжу, Лорен.
Райлі закричав, так голосно, щоб батьки здригнулися. Патрик повернувся до
Лорен та похитав головою.
— Китайська їжа, Господи… — прошепотів він.
Підвівся та пішов вниз, забравши Морґана із собою. Сидячи у своєму гнізді,
жінка чула, як він ходить по кухні, відчиняє холодильник та пошепки лається.
Пішов назад та біля нижньої сходинки прокричав:
— У холодильнику порожньо, Лорен!
Вона не ворушилася та не говорила. Вона лежала на ліжку, повернувшись
обличчям до вікна. Небо місцями було фіолетове, оздоблене хмарами.
Покинуте гірськолижне селище в тіні. Райлі заснув. Будинок тріпотів від його
люті, яка виникла з нічого, коли він зрозумів, яка жалюгідна його мати: вона не
впоралась. Мати повинна була сходити на закупи та приготувати вечерю. Інші
ж справлялися; Сінді справлялася. Сльози покотилися по щоці Лорен,
намочивши подушку.
Патрик шумно піднявся по сходах. Морґан здавався здивованим.
— Варто було зателефонувати мені, я б заїхав у магазин по дорозі додому.
— Я б зателефонувала… — Лорен не дивилася на чоловіка. — Але я боялася,
що ти розсердишся.
— Чого б мені сердитися?
Він майже кричав.
— Я думаю, тому що ти постійно кажеш, що мені потрібно вийти на вулицю,
сходити в магазин. А я цього не роблю. Вибач.
— Не кажи дурниць, люба.
Знову ця фраза. Їй більше не було його шкода. Він дратував її.
— Я знаю, що тобі важко, — сказав він, — але я кажу тобі, щоб ти вийшла на
вулицю, тому що врешті-решт так краще для тебе. Тобі треба повернутися до
звичного життя. Припини ховатися вдома: це погано впливає на твоє здоров’я
та здоров’я хлопчиків.
— Їжу доставлять завтра в обід. Напевно, я мало замовила минулого разу,
зазвичай у нас усе так швидко не закінчується. Я думала, що вистачить до
наступного замовлення.
— Річ не в закупах. Ти повинна вийти з будинку. Що ти робиш цілими днями?
Закричав Морґан, наче щоб продемонструвати, що цілими днями робить
мама. Сумний звук, якого було достатньо, щоб змусити всіх навколо
співчутливо розплакатися… «Мені боляче, мамо, мені страшно, допоможи
мені…» «Це твоя провина», — подумала Лорен. Грубий незнайомий голос та
напружена атмосфера. Вона витягнула руки, щоб забрати дитину в батька.
 Патрик передав їй малюка. Він, мабуть, помітив червоні очі та мокре від сліз
обличчя дружини.
— Ти знову засмучена, — сказав він сухо.
Вона кивнула, шморгаючи носом. Він передав їй серветку з коробки. Вона
витерла малюкове обличчя, а потім своє.
— Тобі справді потрібно вийти на вулицю, — сказав Патрик.
«Я повинна залишатися тут, у безпеці», — подумала Лорен.
— Коли ти востаннє виходила?
— Я не знаю.
Але вона знала. Востаннє вона виходила з будинку ще вагітною. Один раз чи
двічі вона казала чоловікові, що виходила гуляти, але це була брехня. Вона не
насмілювалася взяти малят у машину. Вагітною Лорен змусила себе
переглянути сповільнене онлайн-відео краш-тесту автомобіля, у якому манекен
дитини бився об лобове скло, і це не йшло їй з голови.
— Колись ти гуляла щодня… — Патрик намагався, щоб у його голосі не було
ноток звинувачення. — Ти казала, що це допомагає залишатися при своєму
розумі.
За вікном манив своїми вигинами пагорб. Вона хотіла досліджувати стежки
та рівнини. Але вже тридцять один день її черевики стояли на полиці.
Кілька років тому, коли Лорен перейшла на фриланс та стала працювати
вдома із садовими фонтанами, Патрик боявся, що їй буде самотньо. Лорен не
поділяла його побоювань; гнучкий графік та усамітнення влаштовували її. Вона
любила працювати вдома в маленькій студії, створюючи базу садових центрів
та приватних проєктів. Не маючи керівника, вона була вільна у своїй фантазії,
а крім того, могла виїжджати на природу в будь-який час, майже щодня. Ішлося
не тільки про фізичну форму — долини, ліси та річки надихали її на створення
скульптур. Вона брала із собою альбом для ескізів, щоб замальовувати
природні форми, наприклад структуру листка, яку можна потім відтворити у
глині, гіпсі або бетоні. Патрик мав рацію щодо щоденних прогулянок. Її
колишнє життя було наповнене ними, вдосконалене ними, відновлювалося
завдяки їм. Та зараз усе змінилося. Абсолютно все.
— Думаю, варто почекати ще тиждень або два, перш ніж взяти їх на
прогулянку. Вони надто маленькі, і їм буде спекотно.
Патрик зітхнув.
Найгірша спека минула, залишивши по собі обгорілу пересохлу землю та
заборону на полив саду та миття автомобіля. Дощів поки не було, але останні
кілька днів з долини віяв прохолодний вітерець. Насправді погода була
ідеальною, подібною до середземноморської. Так і манила. Але ні, не можна
було виходити. Про всяк випадок.
 — Завтра, — сказав Патрик рішуче. — Пообіцяй мені. Треба взяти їх на
прогулянку, у тінь. Подихай свіжим повітрям. Тобі це піде на користь.
Попри роздратування у його голосі вона замислилась. Було б добре погуляти,
вдихнути повітря, поспостерігати за пташками. Їй боліло, їй потрібно було
оточити себе природою, наразі це бажання було сильнішим, ніж страх, який
тримав її в будинку.
— Дівчата з курсів підготовки до пологів постійно запрошують мене на
зустріч у парк Бішоп-Веллі. Завтра вони йдуть туди.
— Чудово. Домовилися.
Пізніше вони їли в ліжку китайську їжу, і вона думала, що, можливо, і справді
кохає його і що все може бути як раніше. Але, закінчивши вечеряти, він
позіхнув, поцілував її в чоло, узяв беруші та пішов у вільну кімнату,
залишивши її на ніч майже без сну. Діти досі були активнішими вночі, ніж
удень. Коли їм буде шість тижнів, читала вона, настане чарівний час, коли вони
навчаться відрізняти день від ночі. Деякі діти з шести тижнів сплять усю ніч;
може, її синочки теж так спатимуть. Лорен уявляла ніч неперервного сну, але,
хоч як прагнула цього, водночас і боялася. Цінні години належали тільки їй.
Вона була у безпеці у зачиненій спальні — лише вона та двоє її чудесних
хлопчиків, які виросли в її тілі, які належали їй, які були її частинкою та в чиїх
венах текла її кров. Коли прийде час і вони спатимуть протягом усієї ночі, вона
отримає привілей — омолоджувальний сон у подарунок, надважливий для
життя. Але кожна угода передбачає, що у тебе щось заберуть: хлопчики
неминуче віддаляться від Лорен та належатимуть тільки собі. «Не заглиблюйся
у це, — подумала вона. — Безсонні ночі — це приємні тортури. Нехай тривають
стільки, скільки потрібно».
Розділ 17

За легендою, Рівер Мамма живе у холодних глибинах вод. Інколи вона

вибирається на сушу, щоб сидіти на камені та розчісувати своє довге
волосся. Якщо побачите її, не дивіться на неї. Якщо ви зустрінетесь із
нею поглядом, вона затягне вас під воду; вона живе там, але ви не
виживете. Якщо вона впіймає вас, станеться багато жахливого. Але
ніхто точно не знає, що саме станеться, тому що ті, кого вона ловила,
ніколи не поверталися.

Казка Ямайки

14 СЕРПНЯ. ЧОТИРИ ТИЖНІ І ЧОТИРИ ДНІ ЖИТТЯ

Лорен і діти заснули втретє чи вчетверте (вона втратила лік) о 6:30, коли
Патрик ішов у душ. Прокинувшись, вона знайшла на подушці записку.

Не забудь сьогодні погуляти.

Ще був смайлик та декілька сердечок, побачивши які вона закотила очі, але
зрозуміла, що вони їй подобаються. І постскриптум:

Зможеш купити тальятеле? Я не зміг замовити. Приготую щось смачненьке.

Їй стало прикро, що він написав про пасту. Він просив купити її, щоб бути
впевненим, що вона вийде надвір, навіть якщо тільки до магазину на початку
вулиці. Лорен відчинила вікно, і м’яке повітря пізнього літа наповнило кімнату.
Сонце вже гріло, а день же лише почався. Вона вийде на вулицю. І не тому, що
чоловік так сказав. Вона вийде, щоб довести собі, що немає чого боятися.
Збираючи речі, необхідні для прогулянки, вона кілька разів змінювала своє
рішення. На неї нахлинув жах, і вона вирішила, що не зможе. Потім босоніж
вийшла у сад, і природа підкорила її. Світло та тепло сповнили її силою. Патрик
мав рацію: прогулянка — це вихід; вона божеволіла від сидіння вдома.
Швидкий душ — Райлі плакав. Витертися рушником, зволожити шкіру,
надягти шорти та футболку. Сонцезахисний крем. Змінити мокрі підгузки.
Нагодувати дітей. Змінити брудні підгузки, переодягнути після їди. Два
автокрісла, пристебнути дітей. Двомісний візочок складено. Дитяча сумка —
підгузки, сумка для підгузків, серветки, чотири змінні комплекти одягу. Соска-
пустушка для Райлі про всяк випадок. Мобільний телефон, сумочка, гаманець,
черевики, ключі від машини. Пляшка води. Пелюшки, щоб промокати
блювотиння. Лорен спромоглася взяти сумки та дітей одночасно, понесла їх до
дороги, де було припарковано машину, і руки боліли, поки вона дійшла. Вона
довго пристібала паски безпеки на задньому сидінні старого тридверного
«форда», поклала речі у багажник та замкнула його. Сіла в машину, зачинила
двері, вставила ключ у замок запалення та усвідомила, що голодна. Просто
вмирає з голоду. Вона пропустила сніданок, а зараз уже обід. Вхідні двері — за
шістдесят ярдів від неї. Вона могла б швидко збігати назад та взяти щось. Вона
відчинила дверцята та вийшла на вулицю.
Тріск, чорна пляма у кущах. Лорен пильно подивилася у тому напрямку,
відчуваючи, як адреналін наповнює її тіло при думці про жінку, яка ховається,
спостерігає за нею, чекаючи на помилку. Ні, там нікого немає, лише чорний
дрізд. Лорен уважно вдивлялася в підлісок, їй здавалося, що кожна тінь
перетворюється на грудочки волосся, чорне ганчір’я. потім перевела погляд на
гілки, листя, кропиву та тіні.
Я ні на секунду не можу залишити їх.
Лорен довелося докласти зусиль, щоб відстебнути автокрісла та поволочити
їх вулицею назад до будинку, перелічуючи в голові причини, з яких не слід
боятися. Я не повинна боятися, тому що мені немає чого боятися; я боюся
тіней; мені завжди гірше, коли я не сплю; все добре; я нервуюся, тому що
вперше вийшла з дому; я хвилююся через їзду в автомобілі, але я повинна
повернутися за кермо, інакше я назавжди застрягну в будинку, наче в’язень.
Лорен дістала ключі із сумки, куди закинула їх раніше, зайшла до будинку,
поставила автокрісла зі сплячими дітьми на диван. У кухні особливо не було
чим поживитися: самотній банан у мисці для фруктів, майже порожня упаковка
рисових крекерів у шафці… Намагаючись відкрити банку тунця, Лорен
усвідомила всю безглуздість ситуації та похитала головою. У будь-якому разі,
це не мало значення: вона зможе поїсти у кафе.
Дорогою до машини, несучи важкі автокрісла, вона завагалася, але
зупинилася навпроти того місця, де, здалося, бачила жінку. Лорен знову
побачила щось чорне та здригнулася. Але ні, нічого. Просто чорний дрізд.

Вона припаркувала машину неподалік старого ставка біля млина та

прилаштувала яскраві автокрісла у візочок. Розмістила Морґана зверху
обличчям до себе, а Райлі знизу обличчям вперед. Вона трішки хвилювалася,
що Райлі образиться, але він спав, і братів можна буде поміняти місцями по
дорозі назад. Сумка з підгузками, сумочка, телефон, гаманець, ключі. Лорен
зав’язала шнурки та пішла вздовж річки. Одразу стало краще. Жінка думала
про цю річку як про свою, вона так багато разів ходила цією стежкою… Колись
вона б регулярно проходила весь шлях до водосховища Нью-Рівербі, п’ять
миль, — вона приїхала туди та обійшла навколо озера навіть того дня, коли
почалися пологи. На останніх термінах вагітності, знемагаючи від спеки, на
півшляху Лорен зупинилася, щоб відпочити на лавці. Вид був настільки
знайомий, що вона не одразу помітила трикутну річ, яка стирчала посередині
озера, ніби рука скелета, вказуючи вгору. Що це було? Спочатку вона
подумала, що це щогла затонулого корабля. Доки видивлялася, приклавши
руку до чола, щоб затулити очі від сонця, наблизився перехожий.
— Це шпиль старої церкви Селвертона, — сказав він, — із затонулого селища.
Чоловік кивнув та усміхнувся, задоволений тим, що зміг передати комусь
частину місцевих знань. І пішов, залишивши Лорен, яка замислилась над його
словами, над тим, які залишки села збереглися під водою та що ще відкрилося
б, якби спека тривала.
Жінка довго дивилася на вершок шпилю — пошкоджений флюгер, — перш
ніж піти до машини, поїхати додому та відчути перші води, яка потекли по її
нозі, коли вона нахилилася біля дверей розшнурувати черевики.
Із двомісним візочком усе було по-іншому, але землю під ногами Лорен
відчувала так само. Довелося повільно йти, маневруючи трьома широкими
колесами між корінням, дивно вузькими стежками мулу. Раніше вона не
помічала, що стежки такі вузькі. Листя дерев, пропускаючи сонячне проміння,
ніби вкривало дітей камуфляжем. Лорен побоювалася, що вони можуть
прокинутися. Вона зупинилася, щоб натягнути пелюшку над дітьми, аби вони
були в тіні, а потім рушила знову, з насолодою вдихаючи тепле повітря.
Відчуття свободи повільно поверталося до неї, уперше за місяць вона відчула
легкість у кінцівках, а навколо був чудовий аромат води, скель та землі. Такий
знайомий, такий прекрасний. Він зцілював її. Аромат літніх дерев, зігрітих
сонцем…
За пів милі вгору по стежці розташовувалось маленьке кафе. На літньому
майданчику сиділи Сінді та Роза. Біля Рози стояв компактний чорний візок, а
Сінді тримала дитину в яскраво-фіолетовому слінгу на животі. Подруги
обійнялися, і Лорен поставила візочок з близнятами у тіні.
— Як ти почуваєшся? — співчутливо запитала Сінді. — Менше нервуєшся?
Лорен засміялася.
— Так, усе добре. Я думаю, що всі мали рацію. Мені просто треба було вийти
з будинку. Я мала зробити це раніше. Тут чудово.
 — У тебе гарний вигляд, — сказала Роза, — особливо як для жінки після
народження близнят. У чому секрет?
— Ніколи не знаходити часу поїсти? — Лорен згадала про банан у сумочці.
Він, напевно, повністю розчавлений, неїстівний. Вона подумала про смаколики
у кафе. І закортіло поїсти.
Роза нахилила голову.
— Я знаю, як воно — справлятися з одним. Ти ж, мабуть, абсолютно
виснажена.
Лорен кивнула, зітхнула та поглянула на Сінді, яка вдала, що нічого не
розуміє. Жінки вочевидь говорили про неї, але вона не заперечувала. Це
означало, що їм не байдуже. Вона знову подивилася на Розу.
— Як твої пологи?
— О, — Роза здійняла руки, — чудово. Я співчуваю вам, дами, справді. Щодо
історій, які я чула. Я б точно рекомендувала кесарів розтин.
— А як щодо відновлення? — запитала Сінді. — Шов добре загоюється?
Роза скорчила гримасу та поклала руку на живіт.
— Усе не так погано. Я впораюсь.
— Мої пологи були жахливими, — сказала Сінді. — Що за нісенітниці вони
розповідали на курсах? Видихайте дитину? Намагайтесь уникнути ліків?
— Я знаю… — Лорен починала насолоджуватися розмовою.
— Видихайте? Заради Бога, — сказала Сінді, — ніби це маленька хмарка
кисню абощо. Можливо, у когось це й спрацьовувало, але не в мене. Мені
довелося виштовхувати дочку, і це було збіса боляче.
— У тебе не було втручань? — запитала Лорен.
— Ні. Вони збиралися перевезти мене до лікарні, але в останню хвилину вона
вирішила народитися. Чи не так?
Сінді засунула руку в слінг та стиснула кругленьку щічку своєї дитини
великим та вказівним пальцями. Дівчинка не прокинулася. Напевно, звикла до
такого.
— Тобі пощастило, — промовила Лорен. — Щипці — не найприємніше, що
може статися.
Роза втягнула повітря крізь стиснуті зуби.
— Але знаєте що? — спитала Сінді. — Зараз із нами все гаразд, правда ж? Ми
повинні бути вдячними. Пологи не можна назвати поганими, якщо мама та
дитина здорові.
Якусь хвилину Лорен обдумувала безкінечні альтернативні життя, які вони
могли прожити, пройшовши крізь це, але з іншими наслідками. Дитина Рози
зітхнула уві сні.
— Вона така гарна, — мовила Лорен. — Її звуть Стіві? Як співачку.
 — Так. Стіві Матильда.
— Чудово. Таке класне ім’я. Вона пухкенька — з якою вагою народилася?
У дитини було три підборіддя та великі жирові складки на руках. Найтовстіша
дитина у світі — одна з тих людей, яких доводиться піднімати краном та
перевозити до лікарні на гастрошунтування, але у мініатюрній копії. Та
миловида.
— 10,2 фунта1.
Лорен була вражена.
— Величенька дитина. Мої були 5,7 та 5,92.
— Це ж добре для близнят, так? — запитала Сінді.
І розмова тривала. Вага, імена, кількість підгузків на день. Хто ще з їхньої
групи народив, коли та як. Годування сумішшю, грудне годування, нічні зміни.
Де знайти найкращий дитячий одяг з натуральної тканини. Ти вже читаєш їм
казки на ніч? Це добре на них впливає — ми читали, коли я ще була вагітна.
Ми теж, як дивно. Розмова тривала, а Лорен розуміла, що це їй потрібно. Їй
потрібні люди з такими ж переживаннями, як у неї. Деталі, які нікому не
здалися б цікавими, — щоденні виснажливі дрібниці, які набули особливого
значення в їхньому світі після пологів, де кожен вибір, хоч яким дрібним
здається, є надважливим для життя.
Вони їли торт, пили каву та сміялися, поки не настав час прощатися. Роза
пішла першою, а невдовзі й Сінді. Лорен перевірила підгузки (їх не треба було
міняти — маленьке диво) та склала свої речі, повезла візок до стежки і, на свій
подив, зрозуміла, що не хоче йти додому, у своє безпечне місце, у свою
фортецю. Вона була у світі, у якому хотіла побути довше. Пішла проти течії.
«Я лише трішки прогуляюся, — подумала вона. — Такий чудовий день».
Жінка побачила галявину, де звивиста стежка вигиналася біля води, але трава
була густа. Лорен відчула, що треба присісти і відпочити. Вона була втомлена,
ноги важкі. Кофеїн та цукор спалилися та зруйнувалися. Вона відчувала
слабкість та головний біль. Вона знала, що у лісі з іншого боку галявини є
усамітнена лавиця, і пішла до неї. Поставила візочок, вдячно присіла на лавицю
та заплющила очі.
Рот наче набряк, а язик висох. Холодок пройняв руки. Лорен швидко
розплющила очі. Вона була сама. Візочка ніде не було.
Жінка встала та роздивилася. Нічого… Лише дерева та річка. Де візочок? Де
діти? Їх не було. Їх забрали. Поки вона спала.
Вона кричала. Це був просто набір звуків. Вона побігла, спіткнулась об корінь
та впала; хрускіт кістки або сухожилля через те, що вона впала на руки,
виставивши їх вперед. Не важливо. Вона не відчувала власного тіла, тільки
жахливу порожнечу. Дітей, наче ребра, вирізали з її тіла, їй бракувало частини
себе. Усе було геть неправильно, вона хотіла нашкодити собі, вирвати волосся
або шкіру. Вона побігла назад, викрикуючи імена дітей. Перелякані пташки
здійнялися зі шпилю у воді у сіру хмару криків та тріпотливих крил.

1 Приблизно 4,6 кг.

2 Приблизно 2,6 і 2,7 кг.
Розділ 18

Стоянка для автомобілів біля кафе «Фреш Ґраунд» була заповнена хаотично
припаркованими поліцейськими автомобілями. Їх залишили під найдивнішими
кутами, де тільки було можливо. По дорозі з відділку панель приладів
показувала, що на вулиці тридцять один градус. У тіні дерев було дещо
прохолодніше, але, коли Гарпер вийшла з машини, через вологість виникало
відчуття, що вона дихає через гарячу мокру шкарпетку. Дерева сформували
густий тунель. Жінка добре знала цю дорогу до Манчестера, адже багато разів
їздила нею, — вона звужувалась до вершин.
Кафе було оточене випаленою сонцем коричневою травою. Його тінь
скидалася на чорний ромб, і через відблиски Гарпер не бачила, що відбувається
всередині. Позаду будівлі був маленький ігровий майданчик, на якому двоє
дорослих, яким явно було жарко, дивилися в екрани телефонів, не звертаючи
уваги на малюка у капелюсі, котрий залазив на гірку, сповзаючи через кожні
кілька сходинок. На стежці двоє офіцерів записували свідчення. Зібралася
групка зівак, увагу яких привернув шум, але їх відводили або ввічливо просили
відійти від місця події.
Гарпер перейшла міст та здолала коротку відстань до кафе, яке більше
нагадувало сарай, збудований на платформі з бетону над стежкою. Кафе
працювало лише влітку, узимку його зачиняли. Вона пройшла дві будівлі
туалетів з графіті якихось мультяшних героїв.
Коли вона підійшла до кафе, один з поліцейських повернувся до неї та вже
збирався запитати, хто вона така, але вона показала службове посвідчення та
відрекомендувалася. Офіцер, коренастий, з коротко підстриженим волоссям та
вкритим шрамами носом, сказав, що його прізвище Аткінсон.
— Де місіс Трантер? — запитала Гарпер.
— Хто?
— Мати.
На секунду офіцер здивувався:
— Сюди, сержанте.
У кафе стояв запах свіжомеленої кави та підігрітого на сонці засобу для
обробляння дерева. Знадобилася хвилинка, щоб очі звикли до світла.
Аткінсон нахилився до неї.
— Звідки ви знали?
— Звідки я знала що?
— Ім’я. Вона нам нічого не сказала. Вона просто кричала.
 — Диспетчер назвав мені його, — сказала Гарпер, але це було не так. Ніхто
не казав їй ім’я матері. Та вона все одно знала його. Від того моменту, коли у
відділок надійшов перший дзвінок з поліцейської рації, яку вона тримала на
столі.

Усім підрозділам, потрібна допомога, код десять-десять.

У їхньому районі код десять-десять означав подію найвищого пріоритету.

Виклик, який стосувався лише найбільш термінових випадків. Вбивство?
Терористична атака? Усі хто був у будівлі, затамували подих.

Двоє немовлят, близнята, вік — чотири тижні, стать — чоловіча, востаннє

бачили з матір’ю в парку Бішоп-Веллі. Зникли, підозра викрадення. Усім
постам.
Як це міг бути хтось інший? Гарпер поглянула на Лорен — та не помітила, що
полісменка ввійшла у кафе. Вона була в темно-коричневих шортах і чорній
майці, туристичних черевиках та мала сонцезахисні окуляри, які наполовину
загубилися у копі заплутаних каштанових кучерів. Плями від поту, бліде
обличчя, перелякані очі…
— Передали по рації. Кілька хвилин тому. Напевно, вона комусь сказала.
— Гаразд. Пробачте. Я не чув.
— Окрім того, вона повинна була назвати своє ім’я, коли дзвонила у 999.
Полісмен насупився та знизав плечима, наче вибачався. Певно, вирішив, що
помилився або пропустив щось.
— Послухайте, якщо ви не зрозуміли, можливо, інші також пропустили це.
Передайте в центральний штаб. Матір звуть Лорен Трантер, чоловіка — Патрик
Трантер. Діти — Морґан та Райлі.
— Ми знаємо, як звуть дітей. Вона часто повторює їхні імена.
— Перевірте історію містера та місіс Трантер. Перевірте, чи є інформація у
системі. Йдіть.
Саме цього вона хотіла від самого початку стеження за Патриком, але це було
ризиковано. Це можна відстежити. Трапп обов’язково дізнається.
Лорен ледь сиділа на місці. Її змусили сидіти за столом, поліцейський тримав
її за плечі. Інший офіцер стояв біля неї, виставивши долоні вперед. Його поза
наче промовляла: будь ласка, мадам, залишайтеся на місці.
— Послухайте, — сказала Лорен, — дозвольте мені піти та допомогти. Я не
можу сидіти тут. Не можу.
 — Будь ласка, дозвольте нам робити свою справу. Ми знайдемо хлопчиків, не
переймайтеся. Для всіх буде краще, якщо ви залишитесь тут і чекатимете на
новини.
— Як я можу залишатися тут? — Вона вже кричала. — Хтось забрав моїх
дітей! Якась божевільна сука втекла з моїми дітьми. Ви б залишилися тут, якби
були мною? Залишилися б?
Вона скинула руку полісмена зі своєї спини, спромоглася встати та почала
проштовхуватися між офіцерами, які були вищими та ширшими за неї та вміли
стримувати втікачів.
Гарпер обережно підійшла, коли Лорен вже була готова копати інших жінок.
— Місіс Трантер? Лорен?
Жінка припинила спроби звільнитися, припинила пробиратися до дверей.
Вона поглянула на Гарпер, наче впізнала її, але потім її напружене обличчя
набуло злого звинувачувального виразу.
— Ви… — підняла вона палець, — я казала вам, що це трапиться. Я казала
вашим людям, я казала лікарям. Жінка у лікарні погрожувала мені, вона
простежила за мною. Усі думали, що я божевільна. А тепер погляньте, що
сталося.
— Не я, — сказала Гарпер. — Я не вважала вас божевільною. Я вірила вам.
Обличчя Лорен сповнилося здивування. Вона уважно роздивлялася Гарпер.
— Справді?
— Це була та сама людина? — запитала Гарпер. — Та сама, що і в лікарні? Та,
яку ви бачили біля будинку? Ви впевнені?
Лорен кивнула.
— Джо, будь ласка, допоможіть мені. Скажіть їм відпустити мене, мені
треба… до Морґана і Райлі, я їм потрібна.
Без попередження Лорен припинила опиратися, ніби ослабла, та впала Гарпер
на груди. Поліцейські обережно взяли її під руки. Вона сіла, наче потонула у
кріслі, й заплакала.
Гарпер стала на коліна біля неї. Вона відчувала запах поту та страху. Інші
офіцери чекали, що робитиме детектив, і вона знала, що повинна діяти згідно з
інструкцією.
— Лорен… Я повинна запитати. Де Морґан та Райлі?
Запитання шокувало жінку, і вона припинила плакати. Злобно вдихнула і
витерла долонею мокрий ніс.
— Як ви можете? Я не знаю. Якби я знала, я б тут не сиділа… Чому ви питаєте
те саме?
Вона казала правду, Гарпер була абсолютно впевнена. Лорен не знала, де її
діти.
 — Пробачте. Такі правила. Нас вчили починати від самого початку — з вами,
людиною, яка бачила їх останньою.
— Ви просто гаєте час. Ви повинні шукати, а не ставити дурні запитання.
— Скажіть, де ви востаннє їх бачили?
— Я заснула. Я не хотіла. Так по-дурному. Це моя провина.
Лорен била себе по голові. Гарпер ніжно забрала її руки, тримала в своїх.
— Отже, ви не бачили, хто їх забрав?
— Ні. Хто ще це міг бути? Вона попередила мене, вона сказала, що забере їх,
якщо я залишу їх на самоті. Я залишила їх, Гарпер, я не хотіла, але залишила.
Я сіла на ту лавицю, заплющила очі, і все. Мій мозок просто відключився, я
навіть не знаю, як довго спала. Коли я прокинулась, їх не було. Моїх дітей не
було.
Лорен опустила голову.
Діти зникли. Гарпер здавалося, що в грудях відкрилася порожнеча, що вона
набрала забагато повітря та не могла його виштовхнути. Дітей потрібно знайти.
Варіантів немає.
Запаморочилося в голові. Гарпер встала та пішла на вулицю шукати
Аткінсона. Підійшовши до нього, вона запитала:
— Ви перевірили записи щодо батьків?
— Так. Нічого немає, окрім дзвінка у 999…
— …який прийняла психіатрична допомога. Я знаю про нього. Я думала,
містер Трантер, чоловік, щось знає.
— Нічого.
— Де він зараз?
— У дорозі. Він був на роботі, в офісі, у центрі міста.
Джо була впевнена, що Патрик має стосунок до цього. Можливо, її ставлення
не давало справедливо оцінювати його. Обережно, Гарпер, казала вона собі,
твої судження вже й так зайшли далеко. Залишайся професіоналом. Заради
дітей.
— Де пошукові команди?
— Усюди, сержанте, але ніхто не координує дії, ми обшукуємо місцевість.
Шукають усі співробітники, яких ми знайшли. Спеціалісти відділу особливо
тяжких злочинів у дорозі, але до того, як прибуде підмога, може минути година.
— Що ви знайшли?
— Поки нічого. У нас на місці працює вісімнадцять офіцерів, але вони не
знайшли жодного сліду зниклих дітей. Патрульні ще їдуть; диспетчер
спрямовує ресурси звідусіль.
Гарпер почула кілька сирен, одні близько, інші на відстані, у долині. Сині
вогні освітили дорогу.
 — А що з машинами? — запитала вона. — Ви шукаєте підозрілі транспортні
засоби?
Аткінсон кивнув.
— У нас є свідчення очевидців, які надали опис автомобілів, що їх бачили у
цьому районі в той час. Ми почали збирати дані з камер стеження вздовж
дороги.
— Тут немає камер на милі вперед, — зауважила Гарпер.
— Я знаю, — дещо роздратовано відповів офіцер, — але ми можемо
перевірити, які автомобілі з’їжджали з основної дороги, оскільки на тому
перехресті встановлено камери спостереження. Ми скоро отримаємо
інформацію та почнемо її перевіряти.
На це знадобиться час. Мабуть, забагато часу. Кожна хвилина означала, що
шанси знайти близнят зменшуються.
— Скільки часу минуло відтоді, як їх забрали? — запитала Гарпер.
Аткінсон перевірив годинник.
— Двадцять сім хвилин з моменту дзвінка у 999.
«І, — подумала Гарпер, — Лорен навіть не знає, як довго вона спала, що додає
до загальної статистики невідому кількість хвилин».
— Чорт. Вони можуть бути за милі звідси, якщо їх повезли на машині.
Лавиця була недалеко. Аткінсон показав дорогу. Цей район уже перевірили;
не знайшли нічого, окрім сміття.
— Вона сиділа тут? — запитала Гарпер.
Аткінсон кивнув.
— Оточіть це місце стрічкою. Це місце злочину.
Було неможливо визначити, у якому напрямку забрали візок, але було три
можливі маршрути — за течією до вершини, проти течії до кафе або геть від
води стежкою, витоптаною людьми, до дороги… звідти завдяки транспортним
засобам можливості відкривалися в усіх напрямках.
Гарпер пішла вниз до берега річки, намагаючись не наступити на сліди,
фотографуючи землю. У цьому місці річка була широкою та мілкою; вона
омивала великі камені та яскраво виблискувала на сонці. Популярне місце
серед любителів байдарок, на річці у тіні дерев. Далі річка текла неподалік кафе
та впадала у старий ставок біля млина, перш ніж потрапити у широку мережу
міських каналів. Вона текла густим лісом. Можна було пройти стежкою вздовж
річки, через ліс, оминаючи долини та спостерігаючи, як вершини підіймаються
дедалі вище і розширяються, просто до водосховища Нью-Рівербі, приблизно
п’ять або шість миль. Тут не завжди було велике озеро. Нью-Рівербі збудували
під час Першої світової війни, але до того долина впродовж століть була домом
для заможної спільноти затонулого нині селища Селвертона.
 — Ми ж відправили офіцерів на стежку вздовж річки?
— Так, босе. Декількох у різних напрямках.
Очі Гарпер прикипіли до води. На іншому березі річки росли високі кущі
ожини, які неможливо обійти. Однак жінка могла б пробратися в іншому місці
далі за течією. Поліцейським варто було б перевірити й інший берег.
Аткінсон підійшов ззаду та тихо промовив:
— Сержанте, мати дуже засмучена.
— Це зрозуміло.
Гарпер повернулася до води. Поглянула на велике каміння та затінені місця,
ліворуч і праворуч.
— Я маю на увазі її здоров’я та безпеку. У неї може бути зрив.
— Стосовно кого?
— Стосовно себе. Вона дуже нервова. Це все, що я кажу.
— Ви сказали — нервова. І…?
— Ви бачили, як вона поводиться. Думаю, їй потрібна допомога.
— Яка допомога?
— Медична допомога. Про всяк випадок. Якщо останній її дзвінок був
спричинений психічними проблемами…
Гарпер згадала лікарню, те, як Лорен дали заспокійливе після всього, що
трапилося. Аткінсон мав рацію. Вони не могли передбачити, що вона зробить.
Жінка кивнула.
— Робіть, що вважаєте за потрібне, офіцере. Викличте швидку, щоб вони були
тут.
— Так, босе.
Офіцер розвернувся та пішов до кафе, викликаючи по рації медиків. Гарпер
збиралася піти за ним, аж раптом побачила щось на березі річки. Покликала
офіцера назад:
— Принесіть пакет для доказів. Швидко.
На мілководді у мулі, у місці, де рівень води був нижчим, вона помітила сліди
трьох коліс — двох великих та одного маленького посередині. Три колеса,
можливо триколісний візок, точно такий, як вони шукали. В одному зі слідів
лежав шматок чорної тканини. Гарпер дістала телефон та сфотографувала
можливий доказ, потім нахилилася до нього, дістала та поклала в пакет.
Озирнулась у пошуках схожих слідів. Їх не було. Візок покотився у воду, але
Гарпер не бачила куди. Вона також не бачила слідів, які вели б з води.
— Офіцере, потрібно обшукати річку. Не лише стежку. Слід шукати у воді.
— Але, босе, тут так мілко, ми б побачили його.
— Просто викличте дайвера. Тут не всюди мілко.
 Офіцер простежив за її поглядом до місця, де течія утворювала під деревами
темний вир. Там не було видно дна. Глибина могла сягати двох метрів. Там
можна було легко сховати візок. Подібні вири могли бути вгору і вниз за течією
по всьому Бішопу. Окрім того, річка стікала у глибокий брудний ставок біля
млина, де могли безслідно потонути цілі машини. Гарпер намагалася не думати
про візок із безпорадними пристебнутими дітьми, маленькі легені яких
наповнює вода. Цього не сталося, не могло статися. Десь у глибині свідомості
вона була впевнена, що цього не трапилось, але не могла собі довіряти. Надії
змішувалися із сумнівами.
— Ідіть пошукайте у ставку біля млина. Можливо, ми знайдемо там щось —
сліди коліс або ніг, — сказала Гарпер.
Офіцер одразу кинувся туди, а Гарпер пішла в іншому напрямку, маючи на
меті простежити, де були глибші частини річки, куди можна занурити дитячий
візок. Жінка хотіла зібрати корисну інформацію, щоб вказати дайверам, де
шукати. Намагаючись відігнати гнітючі думки, вона спробувала не думати про
дітей під водою і про те, що не встигла їх урятувати.
Гарпер швидко пішла за течією, перестрибуючи через коріння та каміння,
оглядаючи територію. Очима вона обшукувала хащі, намагаючись розгледіти
світло-зелені чохли автокрісел. У лісі то тут, то там спалахували світло-зелені
кольори; привертали увагу клаптики нового листя, яскраві кущі. У такі
моменти вона думала: я їх знайшла, — а через секунду розуміла, що
помилилася. Навіть старий поліетиленовий пакет привернув її увагу, перш ніж
вона подумала, хоч як важко це було, що їх знайшли, — зрештою, вона ходила
по чужих слідах, по місцях, які вже обшукували. Кожні кілька секунд жінка
завмирала на місці, дослухаючись, чи не чутно дитячого плачу, але чула лише
спів пташок та власне слабке пришвидшене дихання.
Сонячне світло тьмяніло під хмарами, які скупчувалися. Гарпер пішла
швидше, до трьох офіцерів, які обшукували підлісок; вони шукали докази
викрадення, будь-що, що допомогло б у пошуках.
Гарпер обійшла широку глибоку частину річки, пройшла просто біля води.
Стежка закручувалася, утворюючи невеличкий берег. У цьому місці було б
легко проштовхнути візок, але на річці було багато подібних місць. Джо
швидко оглянула землю у пошуках слідів шин, але не побачила жодних.
Попереду річка та дерева утворювали тунель, який завертав убік, і за ним нічого
не було видно. «Я пройду трішки далі, — подумала вона, — а потім повернусь
назад іншим шляхом та уважно роздивлюся ставок біля млина».
Перш ніж відчути дощ, вона його почула. Важкі, як камені, краплі падали на
листя. «Я дійду до повороту», — подумала вона, але краплі води, достатньо
великі, щоб завдати болю, почали падати їй на руки й на голову. За секунду
вона змокла до нитки. Гарпер побігла до берега річки; зрештою, вона вже
стільки пройшла…
Вони були там.
Жінка, одягнена у все чорне, стояла по коліна у воді, намагаючись штовхнути
подвійний візок, який під кутом занурювався у морок. Нижнє сидіння було
майже повністю у воді. Ще трошки, і воно пішло б під воду.
Гарпер побігла до жінки. Вода навколо наповнювалася маленькими вибухами
крапель. Їхній шум майже, але не повністю заглушав крик Гарпер: «Зупиніться,
поліція!», — але жінка розвернулася, побачила полісменку, закричала та
відпустила візок. Вона розвернулася спиною, у небі з’явилася блискавка, і
жінка уся мокра побігла на берег. Вона спробувала втекти, але, перш ніж вдарив
грім, налетіла на офіцера у формі, який підійшов з іншого боку.
— Заарештуйте її! — спромоглася закричати Гарпер, пробираючись якомога
швидше до крісел у воді. Мул обв’язував її щиколотки, сповільнюючи ходу,
сповільнюючи час.
Вона не чула плачу. Її серце завмерло: а якщо візок порожній, якщо вона
знайшла докази того, що дітей більше немає? Вона швиденько поглянула на
верхнє сидіння, звідти на неї уважно дивилася дитина у жовтому бодіку, і вона
промовила: «Трясця, дякую», — але страх залишився. Одна дитина у безпеці, а
що з другою? Гарпер поглянула на нижнє сидіння, до якого вже добиралася
вода. У ньому також була дитина, але в зеленому бодіку, і так само уважно
дивилася на полісменку. Джо вхопилася за ручку візочка та потягнула його на
мілину. Колеса застрягали у мулі, як і її ноги, але Гарпер сильна, і скоро діти
були у безпеці на березі.
Змоклий під дощем офіцер поліції, високий фанат регбі на прізвище Райт, вів,
тримаючи за передпліччя, жінку в наручниках. Жінка була молода, із
гладенькою шкірою та довгим темним волоссям, її обличчям стікала туш,
крапаючи з підборіддя. Гарпер знала її. Вона була на автопарковці разом з
Патриком того дня, коли вона за ним стежила, — того дня, коли він
поскаржився на неї та коли її покарали. Дощ уже лив стіною. Жінки
зсутулились та витирали воду з облич.
— Як вас звуть? — запитала Гарпер.
— Це не те, що ви думаєте, — промовила жінка. — Я намагалася витягнути
їх.
Гарпер похитала головою:
— Пробачте, мем, це не допоможе. Викрадення — серйозний злочин.
— Ні, ви не розумієте. Я знайшла їх. Я їх не забирала.
— Назвіть своє ім’я.
Жінка промовчала.
 Гарпер звернулася до офіцера Райта:
— Відвезіть її у відділок і оформіть. Я легко дізнаюся, хто вона така. Вона
знає їхнього батька.
Здалося, що згадка про Патрика завдала жінці фізичного болю. Вона тихенько
застогнала та зігнулася, але її слабке тіло притримав офіцер.
— З дітьми все гаразд? — спитав він.
— Вони тут. Вони живі. Ми добре попрацювали.
Офіцери всміхнулися одне одному.
— Мені повідомити, — запитав Райт, — чи ви самі донесете цю радісну
новину?
— Як ви думаєте? — запитала вона, досі всміхаючись.
Райт потягнув жінку в іншому напрямку, туди, звідки вони прийшли. Він,
мабуть, припаркував машину вище, на дорозі, а не біля кафе, як усі інші. Гарпер
пішла з хлопчиками до кафе. Вони не плакали. Вона зупинилася, щоб
перевірити їх. Діти уважно подивилися на неї, кожен стійким непохитним
поглядом.
Під дощем вона пошукала рацію та натиснула кнопку, сповіщаючи: «Це
детектив Гарпер, вони у мене, обоє в безпеці», — але рація не працювала.
Напевно, у неї потрапила вода, хоча такі прилади повинні працювати за будь-
яких погодних умов. Можливо, сів акумулятор. Кликати Райта запізно. Він все
одно не почує через шум дощу. Потрібно швидше йти. Найважливіше —
повернути хлопчиків матері якнайшвидше.
Розділ 19

Лорен уважно роздивилася річку, ліс, дорогу. Дітей ніде не було. Ось як воно.
Серце боляче билося в грудях, ніби хтось бив її. Щоразу, коли по рації
передавали якесь повідомлення, вона вдивлялася в обличчя офіцерів, прагнучи
розгледіти знак, що дітей знайшли. Нічого, нічого, нічого.
Коли над долиною нависла перша темна хмара, Лорен подумала: щось
бруднить землю. Потім ще одна, більша, хмара закрила сонце, і жінка
усвідомила, що кілька тижнів не бачила справжніх хмар і що дивна темна
форма, яка вкрила дитячий майданчик, — просто тінь, а не лиховісне
передбачення чогось непоясненного. Неоднорідні тіні об’єдналися та стали
схожі на величезний низький густо-чорний дах. У повітрі відчувалася
електрика. Шкіру поколювало, коли Лорен напружено чекала біля кафе.
Офіцер дозволив їй встати після того, як вона кілька разів пообіцяла не тікати.
Патрик уже їхав; зовсім скоро він буде тут. По телефону він здавався
спустошеним. Що могло бути гіршим, ніж сказати чоловікові, що ти
припустилася помилки і дозволила комусь забрати дітей, що ти не уявляєш, де
вони, з ким та чому? Це було не найгірше, зовсім ні. Та це було погано. Під час
короткої розмови вони не спромоглися сказати одне одному хоча б кілька
заспокійливих слів.
Лорен відчувала слабкість, лють, злість та провину. Вона була готова
боротися, бігти — попри тягар на душі, який міг би розчавити, якби вона
піддалася йому. Безсила, але сповнена бажання діяти, жінка раптом зрозуміла,
що в ній є сила. Лорен була готова вбити будь-кого, хто завдасть шкоди її
чудовим дітям. Вона чекала, коли випаде така нагода; це було якесь хворобливе
бажання. Вона стисла кулаки. Лише дайте мені привід.
Гроза, яка насувалася, викликала біль в очах. Офіцер, який стояв у дверях та
повинен був наглядати за Лорен, час від часу тер скроні, наче йому було боляче,
та зітхав. Атмосферний тиск спричиняв головний біль. Це створювало
нестерпне відчуття, що незабаром щось трапиться або кінець історії буде
жахливим. Здавалося, що з усіх офіцерів поліції лише Джо Гарпер одяглася
відповідно до спеки. Зачекайте, а де, в біса, Гарпер? Лорен не встигла
нормально поговорити з нею, а та знову зникла. Гарпер би зрозуміла, вона не
така, як ці мавпи у формі. Вона дозволила б Лорен приєднатися до пошуків
власних дітей, навіть якщо й з жалю.
У повітрі щось змінилося; тиск знизився. Кілька великих крапель впали на
гарячий бетон, підійнявши пил з парковки, ніби злі плювки мокротиння, яке
стукає об поліцейські машини та плаский дах кафе. Крапель ставало дедалі
більше; вони капали сильно та повільно, але потім тиск знайшов вихід, дощ
полив. Лорен відчула, як гострі снаряди води били по її голих руках та по
голові, — вони наче пронизували її тіло. Вона не рухалася, навіть коли натовп
людей пробіг повз неї шукати притулку в кафе.
Мокре волосся прилипло до обличчя. Лорен спостерігала, як гроза знищує
поверхню річки, перетворюючи її на коричневе набрякле місиво.
— Місіс Трантер, зайдіть всередину, бо застудитесь, — сказав хтось із
полісменів позаду неї.
Вона проігнорувала пропозицію. Їй подобалося відчувати холод; він змінював
її стан. І вона хотіла відчувати біль, навіть такий незначний. Фізичний біль
допомагав відволіктися від всеохопливої жахливої паніки, яка щохвилини
зростала.
Патрик зупиняв машину на протилежному березі. Двірники працювали із
шаленою швидкістю, саме коли Лорен злякалася першого спалаху блискавки.
Далі грім — швидкий та гучний, втілення катастрофи.
Грім, блискавка, краплі дощу… Невимовно багато очей, які дивляться крізь
Лорен, здивовано, захоплюючись грозою. Вона чує голос Гарпер та помічає під
деревами шматочок чогось світло-зеленого. Візочок. Він у Гарпер. Полісменка
біжить із ним до Лорен, і та біжить назустріч. Джо кричить, але шторм
гучніший, ніж її голос. Черевики зі сталевою пластиною в носку вибивають
ритмічний звук, який заглушає слова Лорен («Вони там? Вони у тебе?»), поки
жінки не зустрічаються на мосту. Патрик приєднується до них. Ось вони, її
дітки, вони живі. Лорен тягнеться до автокрісла, відстібує одну дитину, а
Патрик бере другу. Але вона хоче бути з обома синами, тому тягне Патрика до
себе, щоб діти були між ними. Дощ ллється на них, вони змокли до нитки, але
діти, діти — живі; вони тримають їх на руках, її любих хлопчиків. Лорен
повторює їхні імена, знову і знову. Райлі, Морґан, з вами все гаразд? Вона вам
не зашкодила?
Лорен випросталась та подивилася на Гарпер, яка спостерігала за нею, та
поглянула на Патрика, який плакав та тремтів, а потім у небо — розлючено,
наче хтось там нагорі був відповідальний за те, що сталося. Біла сорочка
Патрика прилипла до тіла, краватка була вся мокра та висіла криво. Раптом він
здався таким вразливим, нещасним. Його вигляд розривав її серце. Вона
поцілувала чоловіка. Запах та смак викликали знайоме відчуття у животі —
спогад, хімію, через яку все почалося.
— Дякувати Богу, — сказав Патрик і, хоча продовжував дивитися у небо, мав
на увазі «пішов ти до біса, Боже». Він заговорив до дітей ніжнішим голосом. —
Ми думали, що загубили вас, малята. Куди ви поділися?
 Лорен і Патрик повернулися до Гарпер. Запитання зависло у повітрі та
застигло у них на обличчях. Де були діти? Вода крапала з підборідь хлопчиків.
Усі сутулилися та нахилялися, проходячи повз, і Патрику довелося підвищити
голос, щоб його почули крізь нещадний дощ:
— Ми повинні посадити їх назад у крісла, вони дуже змокли. Лорен! Ми
повинні перенести їх у тепле та сухе місце. Хутчіш!
Він посадив малюка, якого тримав на руках, у верхнє сидіння та якомога
обережніше забрав іншого в Лорен. Накрив дітей ковдрами. Верхня частина
сидінь зупиняла найбільші потоки води. Потім він обійняв дружину та
підтримував її.
— Де ви їх знайшли? — запитав Патрик.
— Вони були із жінкою, — відповіла Гарпер, — біля річки. Не хвилюйтеся,
ми взяли її. Вона під арештом.
— Хто вона? — Він проричав це запитання та відштовхнув Лорен, нависаючи
над полісменкою, готовий вбивати.
Лорен накрила долонею Патрикову руку, відчуваючи під бавовняною
сорочкою жорстке сухожилля та м’язи. Тобі потрібна не Гарпер, Патрику,
збережи свою злість для жінки, викрадачки дітей, відьми.
— У мене ще немає цієї інформації. Жінка не назвалась. Її забрали у відділок
на допит. Ми скоро дізнаємося.
Лорен підняла обличчя до неба, відчуваючи краплі на очах. «Дякувати всім
богам, — подумала вона, — страшну жінку впіймали. Вона більше мене не
переслідуватиме».
— Вона мала із собою кошик? — промовила Лорен.
— Що? — перепитала Гарпер.
Патрик різко розвернувся до дружини. Вона хотіла розповісти про дітей
жахливої жінки, але щось у виразі його обличчя зупинило її. Вона сказала:
— Отже, вона була одна? З нею нікого не було?
— Саме так, — відповіла Гарпер.
Лорен було цікаво, що та жінка зробила з власними дітьми, якщо їх не було з
нею. Лорен не здивувалась би, якби їх забрала опіка, адже в лікарні вони були
у жахливому стані.
— Де саме їх знайшли? — запитав Патрик.
— Недалеко. За пів милі звідси. Там. — Гарпер вказала вниз за течією.
— Але чому їх не знайшли раніше? — Лорен із жахом думала, що могло
трапитися із хлопчиками.
— Я не знаю, — сказала Гарпер. Детектив тремтіла від холоду, цокотіли зуби.
— Мабуть, їх ховали. Зовсім скоро ми дізнаємося. Але найважливіше, що зараз
вони в безпеці. Вони тут. Ми їх знайшли.
 — Ходімо, — сказав Патрик, — зайдемо всередину. Мені холодно.
Лорен кивнула та пішла забрати візок, щоб поїхати до кафе, де люди чекали,
поки можна буде порадіти, подякувати за повернення близнят. Ідучи, вона
вдивлялася у дітей; не могла повірити, що вони і справді в безпеці, повернулися
до неї.
Раптом вона заклякла. Патрик і Гарпер йшли до кафе, але через секунду теж
зупинилися та розвернулися.
— Що ти робиш? — запитав Патрик.
Лорен стояла під проливним дощем та дивилася на двох малят, яких могла
втратити назавжди, які могли зникнути невідомо куди. Двоє найкращих людей
у її житті, заради яких вона жила та яких любила найбільше у світі. Які
спостерігали за нею з-під яскравих каптурів своїх автокрісел. Одна дитина була
одягнена як Морґан, дивилася на неї та дивно всміхалася. Їй був знайомий одяг,
жовтий смугастий бодік, який вона сама обирала у гарній маленькій крамничці.
Завиток волосся на лобі. Вигин носика та форма мочок. Райлі так само
напружено дивився на неї, як і його брат, так само плескаючи у долоньки. Вона
вперше засумнівалася, чи зможе розрізнити їх без зеленого та жовтого
кольорового кодування, яке, проте, вводила лише заради Патрика. Їх
переодягнули навпаки? В обидвох були синьо-сірі очі, як і до викрадення. Але
Морґан не був схожим на Морґана, а Райлі на Райлі, змінилося щось у контурі
губ.
А потім до неї прийшло жахливе прозріння. Це більше не Морґан та Райлі. З
очей її дітей дивилося ще щось. Та жахлива зла жінка… їй вдалося. Вона
зробила те, чим погрожувала. Вона забрала хлопчиків, а натомість залишила
своїх.
Я зроблю так, що вони будуть на вигляд точно як твої.
Лорен уважно подивилася на дітей, і ніздрі сповнилися гнилого запаху.
Близнят підмінили. У глибині душі вона знала це. Усе сталося як у казці, у
жахливій казці з книжки про близнят.
Якщо їх підмінили, що мені робити?
Кинь їх у річку.
Ці істоти вийшли з річки. Жінка, мабуть, там сховала Морґана та Райлі. Не
можна гаяти ні секунди. Лорен розвернула візок і побігла до води.
Розділ 20

Коли Лорен посадили в карету швидкої допомоги та зачинили двері, дощ

припинився. Знову світило жарке сонце. Біле світло відблискувало з мокрого
тротуару та поверхні річки та змушувало Гарпер мружитися.
Патрик стояв на паруючому асфальті, однією рукою тримаючи ручку візка,
спостерігаючи, як швидка їде через міст та повертає на дорогу Бішоп-Веллі,
далі від міста. Морґан та Райлі у візочку не спали; вони були стривожені, але
мовчали, спостерігаючи за всім, що відбувається. Вони лежали в однакових
позах, зімкнувши руки перед собою, із серйозними виразами облич, які робили
їх схожими на вікаріїв. Патрик обійняв обох, кажучи не хвилюйтесь, малі, але
вони були безтурботні, нерухомі, як ляльки. Гарпер подумала, що вони можуть
бути в шоці.
Позаду Патрика зібрався натовп. Люди навіть не намагалися приховати
цікавість: вони витріщалися на чоловіка, хотіли бачити його реакцію. Патрик
розвернувся та ніби просканував їхні обличчя, зупинивши погляд на морському
піхотинцеві, який, мабуть, був на голову вищим за нього та вдвічі важчим.
Гарпер ступила крок уперед, відчуваючи гостру чоловічу злість, яка могла
перерости у насильство.
Вона мовила тихо:
— Отже, містере Трантер…
Він крикнув, наче вона нічого і не казала:
— Чому б вам усім не забратися додому? Концерт закінчився.
Морський піхотинець у натовпі подивився через плече недовірливо, а не
побачивши нікого, повернувся до Патрика та примружився. Ти до мене
звертаєшся? Патрик стис кулаки. Ти на мене дивишся?
Притримуючи рукою рацію, Аткінсон мовив:
— Будь ласка, містере Трантер, — і поклав Патрикові на плече руку. Той із
силою її скинув.
Ступивши крок до натовпу, Патрик вигукнув:
— На що витріщилися, невдахи? Це моє життя. Це мої діти! — І він міг би
сказати це моя дружина, але раптом зігнувся та впав на коліна, жалісно
скрутився калачиком на землі біля візочка.
Гарпер звернулася до людей у натовпі:
— Вам варто повернутися до власних справ. Будь ласка, пані та панове.
Думаю, цьому чоловікові потрібно усамітнитися. Дякую. Дякую.
 Натовп забурчав та почав розходитися. На деяких обличчях з’явився сором.
Очевидно, споглядання дорослого чоловіка, який плакав на тротуарі, було не
настільки захопливим, як споглядання жінки, яка рвала на собі волосся та
кричала де мої діти?, знову і знову, коли вони були просто перед нею. Вони
тут, любове моя, сказав Патрик. Але коли Лорен поглянула чоловікові в очі, її
було не впізнати. Тваринний вираз обличчя, білки очей стали рожевими через
крововилив, коли вона намагалася втекти з візочком та кинути дітей у річку,
власних дітей. На Патриковому обличчі була кров, у тому місці, де дружина
подряпала його, борючись. Але Гарпер якось спромоглася втримати візок, не
дати йому перевернутися, не дати Лорен зробити те, що вона хотіла.
Знерухомлена, Лорен подивилася на Гарпер, Патрик міцно тримав її, відтягнув
її від дітей.
— Просто тримайте її, — сказала Гарпер Патрикові, і він намагався.
Лорен сильно наступила йому на палець на нозі, і він відпустив її; вона
закрутилася, закричала, кинулася вперед та впала на бетон. Після дощу берег
був слизьким. Потім почалася жахлива боротьба у мулі, і Лорен забрали
поліцейські. Сонце вийшло з-за хмар та створило райдугу над хвилястим
набряклим Бішопом.
Гарпер написала адресу на аркуші з блокнота.
— Патрику?
Він досі лежав скрученим на мокрій землі, обіймаючи власні коліна.
— З вами все гаразд?
Якусь мить він просто дивився на її черевики. Глибоко вдихнув.
— Так. Ні.
Встав, обтрусив одяг та взяв записку з її рук.
— Що це?
— Це адреса психіатричного відділення, у яке забрали вашу дружину.
Патрик тримав записку перед собою, але не читав.
— Її заарештували?
Патрикове волосся прибив дощ. Чоловік потер його та потрусив головою, як
пес, струшуючи краплі на Гарпер, одяг якої просох на плечах, але був мокрий
в інших місцях. Сонце сильно гріло; вона відчула, як воно обпікає обличчя.
Вода випаровувалася з рукавів.
— Ні, — сказала вона. — Що ви… Її забрали відповідно до закону про
психічне здоров’я. Вона не злочинниця. Вона просто погано почувається. Вона
у лікарні.
— А навіщо охорона?
— Для її ж захисту.
— Зрозуміло.
 Патрик глянув на дитину у верхньому автокріслі. Жовтий бодік. Морґан.
Малюк дивився на батька не кліпаючи.
— А що з дітьми?
— Їх якомога швидше повинен оглянути лікар. Я поїду з вами.
Поруч промайнув знайомий солодкий аромат. Збоку вiд Гарпер з’явилась Емі
у помаранчевій лляній блузі та скромно всміхнулася Патрику.
— Пробачте, містере Трантер…
— Дай йому кілька хвилин, Емі, — сказала Гарпер. — Містер Трантер має
справи і не хоче зараз розмовляти із журналістами.
— Я впевнена, що містер Трантер сам вирішить, що робити, детективе. — Емі
знову всміхнулася Патрику, але той лише нахмурився. — Я з видання «Мейл»,
містере Трантер. Чи не хотіли б ви поговорити? Може, випити кави? Ви,
мабуть, виснажені після всього, що сталося. Хочете кави? Може, вам треба
присісти?
— Ну… — Патрик кинув погляд на груди Емі та одразу відвів очі до її
обличчя. — Можна було б…
Гарпер вийшла перед Емі і стишила голос так, щоб та не чула:
— Лікар повинен якнайшвидше перевірити дітей. Потрібно впевнитися, що
вони неушкоджені. Окрім того, це допоможе розслідуванню. Залежно від того,
що знайде лікар, ми зможемо зібрати докази.
Здалося, що Патрику стало зле при згадці про докази. «Добре, — подумала
Гарпер, — згадай про важливе».
— Отже, Патрику, кави? — не вгавала Емі.
— Пробачте, — промовив той. — Я зараз не можу.
Емі занервувалась. Випнула нижню напомажену губу та передала Патрику
візитівку. Поглянула на нього великими, сповненими фальшивого суму очима
та широко всміхнулася.
— Якщо ви колись захочете розповісти свою історію, Патрику, я готова.
Жінки обмінялися не надто дружелюбними поглядами, Емі розвернулася на
підборах та пішла до кафе. Журналістка нахилилася до носатого безхатька біля
дверей та взяла його під руку. Гарпер почула:
— Пробачте, можна з вами поговорити? Я з «Мейл». — І вони зникли
всередині.
Дитина у верхньому кріслі дивилася на Гарпер. Інша, у зеленому одязі, видала
крик наче чайка. Голос дитини нагадав Патрику щось, і він випалив:
— Вони скоро зголодніють. Що мені робити? Вони виключно на грудному
вигодовуванні.
— Ми можемо придбати суміш по дорозі до лікарні, — сказала Гарпер. — Їм
вистачить, поки ви не відвезете їх у психіатричне відділення до матері.
 — Ми відправимо їх у психіатричне відділення? Це дозволено?
Патрика пройняв жах.
Гарпер усміхнулася, намагаючись підбадьорити чоловіка.
— Так, це заохочується. Це навіть обов’язково. Лорен забрали у місце, де
матері перебувають разом з дітьми.
Патрик сумнівався.
— Гаразд.
— У центрі Гоуп хороші умови. Ваша дружина у надійних руках.
Він дивився на дітей. Вона знала, про що він думає: а як щодо дітей? Чи будуть
вони у безпеці разом із матір’ю? Зрештою, вона хотіла скинути їх у річку.
Вода у річці піднялася набагато вище. Вода, мабуть, збігала зі схилів,
накопичуючись у долині. Вона живила землю та траву та майже сягала краю
тротуару, на якому вони стояли. Патрик уважно подивився на Гарпер.
— Думаєте, з нею все буде гаразд?
— Звісно. Їй просто треба відпочити. Вона сильна, повірте мені.
— Так, ви праві. Вона сильна. Або була такою. До пологів.
Гарпер погладила його по плечу та нахилилася, щоб оглянути дітей.
— Вони дуже спокійні, правда?
— Думаєте? — Патрик відсторонено поглянув на них. — Напевно, так.
Коли Патрик штовхав візок до машини, діти не зводили очей з Гарпер.
Розділ 21

Вони прив’язали її. Наче божевільну. Вони зробили їй укол, і тепер вона була
млявою, у голові паморочилося. Вони посадили її в карету швидкої допомоги.
Їй стало легше від того, що вона більше не бачила зелений візок, збентежене
чоловікове обличчя та жахливу картину в очах тих дітей, на місці яких повинні
були бути її діти.
Двері із шумом зачинилися. Вона подумала, що вони одразу поїдуть, але хтось
говорив до неї. Вона не могла розібрати слова. Можливо, взагалі зверталися не
до неї. Вона повторювала: Морґане, Райлі, де ви? В очах одного з медиків
побачила світло. Не хвилюйся, люба, чула вона. Тепер ти в безпеці. Можеш
глибоко вдихнути заради мене? Вона вдавала хорошу. Хвилину тому ти хапала
мене, настільки сильно, що мені було боляче. Я б вкусила тебе.
— Де мої діти? — запитала Лорен. Можливо, ця жінка знає. Хтось знає.
— Вони скоро приїдуть, квіточко. Вони з твоїм чоловіком.
— Ні, ні, ні, — хитала головою Лорен, — ви не розумієте. Це не вони. Не мої
хлопчики. Їх забрали.
Заговорив хтось інший. Вона почула над головою чоловічий голос.
— Так, люба. Ти маєш рацію, але ми їх повернули. Їх забрали, але їх знайшли.
І ми схопили жінку, яка їх забрала.
Лорен трохи повернула голову. Вона не бачила обличчя, але змогла прочитати
напис «ПОЛІЦІЯ», виведений білими літерами на уніформі в нього на плечі.
— Я сказала вам, що це не вони, — мовила Лорен, — те, що було у візочку,
— не мої діти. Їх підмінили. Це зло, це не мої діти.
Медик та полісмен мовчали.
— Ви бачили їх? — запитала Лорен. — Ви дивилися на них? Це не люди.
— Ви пережили поганий досвід, Лорен, — сказала медик, — ми дали вам ліки,
які вас заспокоять.
— Ні, — сказала Лорен, — ні.
Вона могла рухати лише головою і тому хитала нею — ні, ні, ні. Повторювані
рухи заспокоювали, тому вона вела далі:
— Чому мене зв’язали? Ви везете мене в тюрму?
Вона подумала про поганий вчинок, який скоїла, намагаючись скинути дітей
зла у річку. Здавалося, ніхто не розумів, чому вона це зробила, хоча вона
пояснювала. Я повинна віддати їх річці, адже вони вийшли з неї, і повернути
своїх хлопчиків. Вона занурила їх у воду, та жінка. Вона так живе. Вона
забрала моїх хлопчиків туди.
 Полісмен сів поруч.
— Я просто поясню, що трапилося, Лорен. Вас не заарештували.
— Ні?
— Ні, люба.
— То чому мене зв’язали? Відпустіть мене, якщо мене не заарештовано.
— Це для вашого захисту. Ми затримали вас згідно з пунктом 136 закону про
психічне здоров’я. Це означає, що ми веземо вас у безпечне місце, оскільки
вважаємо, що ви становите загрозу для себе та оточення.
— О, ні, — сказала Лорен. — Ви не розумієте. Я не шкодила їм. Вони там
живуть, ви не розумієте? Вони вийшли звідти, я просто їх повертала. Їм тут не
місце, а моїм хлопчикам не місце там.
Вона замовкла на півслові та розплакалась, подумала про своїх загублених
хлопчиків. Вони під водою. Вона їм потрібна, вони не можуть її знайти.
— Ви самі все побачите, — благала вона пошепки, — просто відпустіть мене.
Я знаю, що повинна зробити.
— Вас затримано на сімдесят дві години, протягом яких ваш стан
оцінюватиме лікар, котрий вирішить, чи потрібно затримувати вас згідно з
пунктом 2, — мовив полісмен. — У цьому разі затримання триватиме довше.
Три дні. За скільки Морґан та Райлі забудуть її? Вона повинна знайти їх зараз.
— Ті, що у візочку, не потонуть. Вони вміють плавати. Я бачила їх раніше, у
їхніх справжніх тілах, вони схожі на вугрів, зовсім не діти. Я бачила їх у лікарні,
у її кошику. Але Морґан та Райлі навіть ніколи не були у басейні, вони надто
маленькі. Вони не знатимуть, що робити. Щось пішло не так, хіба ви не бачите?
Я повинна все виправити. Будь ласка, відпустіть мене.
— Насправді вам пощастило. За звичайних обставин нам би довелося
тимчасово забрати вас у відділок, але ми зателефонували у відділення Гоуп-
Парк, і у них є вільне ліжко, тому веземо вас туди. Вам буде затишно та
комфортно. Не так, як у камері.
Чоловік усміхнувся.
Вона була впевнена, що говорить уголос, але, здається, ніхто не чув її.
Можливо, варто було замовкнути.
— Ви зрозуміли, що я вам сказав? — запитав полісмен.
Вона розвернулася обличчям до білої стіни карети швидкої допомоги.
Полісмен, мабуть, відсунувся, і вона почула голос жінки-медика:
— У вас щось болить? Вас наче судомить.
«Судомить, — подумала Лорен. — Ви кинули мене на землю, зв’язали мені
руки та занурили мою голову в мул. Мені болить. Я — це суцільний біль. Я
тримаю його в собі». Вона заплющила очі, коли карета швидкої допомоги
рушила.
 За певний час машина зупинилась. Двері відчинилися. Вони викотили її на
ношах; вона відчула на обличчі легкий вітерець та сонячне тепло. Не
розплющувала очей. Побачила яскраво-червоне світло, вени на повіках
пролилися у шкірі, наче блискавка.
Вони швидко провезли її пандусом. Світло стало тьмяним. Вона відчула запах
дезінфектора та поганої їжі. Почула плач дітей та сильніше заплющила очі.
— Лорен?
Ні.
Ніжніше:
— Лорен? Ви спите?
Вона повернула голову на голос. Розплющила очі та побачила перед собою
зморшкувате обличчя жінки з добрими очима та рот з тонкими губами.
Величезні вуха стирчали вбік через гарно зачесане біляве волосся. Голос
хрипів, коли Лорен заговорила:
— Де я?
Вона згадала, чому болить горло; викрикувала імена дітей під дощем.
— Ви у Гоуп-Парк-Істейт, Лорен. Це психіатричне відділення для матері та
дитини.
— О…
Мозок погано сприймав інформацію. Здавалося, що слова об’єднуються в
окремі концепти. Гоуп. Дитини. Психіатричне. Вона не могла сприймати
жінчині слова цілісно.
— Це безпечне місце. Ти у безпеці.
— Хто ви? — запитала Лорен.
— Я — лікарка Саммер. Психіатр.
— Я не божевільна, — сказала Лорен, — хтось забрав моїх дітей.
— Я знаю. Не хвилюйтеся. Ваш чоловік привезе їх пізніше. Я щойно
розмовляла з ним. Він чекає на лікаря, який повинен оглянути їх, але я не хочу,
щоб ви хвилювалися. Він каже, що вони дуже спокійні, не нервуються.
Це не мої хлопчики. Не мої хлопчики. Не мої хлопчики. Чи побачить лікарка
те, що побачила я, чи її обдурять, як Патрика, як усіх решту? Лорен тихо
плакала, поки психіатр записувала щось у картку пацієнта.
— У вас щось болить?
Лорен кивнула. Так.
Їй зробили ще один укол, і запаморочення зникло. Виникло відчуття, що в
голову напхали солодку вату. Вона міцно заснула, наче під важкою ковдрою.
Біль у руці розбудив її. Вона усвідомила, що може ворушити кінцівками.
Розплющивши очі, побачила рожеве обличчя близько до свого. Із коротким
темним волоссям та маленькими очима. Жінка в білому костюмі. Вона
всміхнулася Лорен, підходячи зі шприцом у руках.
— Привіт, люба. Як думаєте, можете сісти?
Лорен перебувала у маленькій кімнаті зі свіжопофарбованими білими
стінами. Це не скидалося на лікарняну палату. Жінка лежала на односпальному
ліжку біля стіни. Біля іншої стіни стояла порожня дитяча колиска. Якусь
секунду вона не розуміла, що відбувається, та потім нахлинули спогади.
Жінка стисла руку Лорен, бо та затремтіла. Хвиля страху прийшла та
відступила, залишила її на березі-ліжку. Вона намагалася дихати.
— З вами все гаразд, — сказала медсестра. На її бейджику було написано ім’я
— Пауліна. Її слова, хоча й були неправдою, дивним чином заспокоїли Лорен.
— Де я? — запитала жінка, згадуючи Гоуп, психіатричне, дитина.
— У лікарні. Якоюсь мірою. У нас приємніше, ніж у звичайній лікарні. Не
хвилюйтесь.
— Психіатричне відділення…
Вони думають, що я божевільна. Лорен скоса подивилася на медсестру. Вона
теж так думає? Вікно було відчинене, але на ньому білі ґрати. Вона не зможе
втекти.
— Правильно, — сказала Пауліна. — Тобі стане краще. Ми допоможемо.
Краще, ніж коли? Погано тільки те, що хтось забрав моїх дітей. Вона
поглянула на двері, укріплені залізними ґратами. На медсестрі був товстий
шкіряний пояс, на якому висіло кільце. Ключі від дверей. Вона не медсестра,
вона охоронець.
— А що з дітьми? — запитала Лорен. — Вони теж тут?
— Ще ні. Вони в дорозі. Скоро приїдуть. Ваш чоловік привезе їх. Я принесла
вам молоковідсмоктувач.
Лорен опустила очі. Спереду були дві великі мокрі плями. Вона відчувала
пульсацію. Її груди були повними, важкими, молоко текло. Треба було
терміново зняти тиск.
— Мої хлопчики… Їх не годували. Вони будуть дуже голодні.
— Не переймайтеся. Їх погодують із пляшечки.
Хто дав їм пляшечку? Патрик? Він ніколи не може правильно дібрати
пропорцію. А якщо він дав їм занадто гарячу їжу? Якщо він обпік їхні ніжні
ротики? Але вони говорять не про її хлопчиків. У Патрика не її хлопчики. Хоч
де її діти…
Дихання перервалося, перш ніж вона змогла закінчити думку.
— Прилаштуймо це, — сказала медсестра з поганими зубами та жахливим
запахом з рота. Вона розмахувала двома пластиковими лійками,
прикріпленими до довгих трубок із баночками.
 Відсмоктувач загудів, відбираючи молоко, яке швидко виходило; тиск спав.
Соски ритмічно затягувало в пластикові трубки, і мірою того, як молока у
грудях ставало менше, вони дедалі більше видовжувалися, ніби ставали
тунелем, ніби могли пройти його весь та потрапити у контейнер, куди
збиралося молоко. Пляшечки заповнилися дуже швидко.
— Треба вилити його, — сказала медсестра. — Зачекайте.
— Чому ми виливаємо його? — запитала Лорен. — Воно ж зіпсується лише
через кілька годин.
— Через ліки, які тобі давали, квіточко. Вони в молоці.
Ліки. Повіки досі були важкими. Коли вона знову зможе годувати дітей?
Тепер це було її роботою — годувати тих хлопчиків. У цьому була її суть. Її
тіло прагнуло цього. Але потім вона подумала про чужих хлопчиків. Сама
думка про те, щоб дозволити підміненим дітям смоктати її груди, викликала
огиду.
— Діти, — сказала Лорен, — ті, яких везе Патрик. Це ті самі діти, яких
знайшли у річці? — Не кажи цього. Це звучить як божевілля.
Медсестра зробила паузу.
— Звісно. Твої діти, Лорен. Райлі і Морґан, правильно? Це не чужі діти.
Скоро до пристрою приєднали дві нові пляшечки, які продовжили
відсмоктувати молоко — вжик-вжик, смок-смок. Медсестра дістала з кишені
блокнот та ручку. Навіщо вони?
— О, так, — сказала Лорен. — Я знаю, пробачте. Я дуже стомилась, і всі ці
ліки. Я не розумію, що кажу.
Вона спробувала засміятися, але це було неприродно.
Пауліна розгорнула блокнот. Вона не охоронниця. Вона шпигунка.
— Ви ж не повинні записувати це? Те, що я сказала.
Пауліна підвела на ув’язнену хитрі очі.
— Пробач, пелюсточко. Ти під наглядом. Я повинна записувати все.
— Так, але не це. Я знаю, що вони мої. Морґан і Райлі. Я дуже хочу їх
побачити. Я не розумію, чому так сказала, я не це мала на увазі.
— Вибачте, — сказала Пауліна.
— Будь ласка, — благала Лорен. Але марно. Кожна буква, написана ручкою,
була доказом проти неї. Лікарка прочитає записи та вирішить, що вона
божевільна.
Медсестра припинила писати та відклала блокнот. Вона нещиро посміхнулася
Лорен, потягнувшись, щоб помасажувати їй плечі. Та сиділа, поки пристрій
відсмоктував з неї молоко. Спина була напружена. Жінка не могла
розслабитися. Вона не могла визначити, про що думає Пауліна, цей тюремний
наглядач, ворог у формі персоналу.
 Перш ніж потік молока зменшився, Лорен змогла наповнити ще дві пляшечки.
Пауліна забрала їх у ванну, почувся сплеск у рукомийнику. Секунду працював
кран, а потім медсестра повернулася та почала складати пристрій та трубочки.
Вона поглянула на Лорен, ще раз усміхнулася, рівно та неспівчутливо.
— Скоро зайде психіатр.
— Усі думають, що я несповна розуму, правда?
Пауліна сіла біля Лорен на ліжку.
— Що б ви не робили, не кажіть несповна розуму в розмові з лікаркою Саммер.
Вона ненавидить такі слова.
— Що ви про мене думаєте? Схиблена?
Пауліна видала смішок, але прикрила рот рукою та нахмурилась, вдавши
занепокоєння.
— Ви багато пережили, квіточко. Це погано на вас вплинуло. От і все. Ми вам
допоможемо.
— Мені треба додому. Як ви думаєте, довго вони триматимуть мене тут?
— Лікарка Саммер знає, що робить. Вам стане краще, коли ви з нею
поговорите.
— Я нормально почуваюся, — сказала Лорен, думаючи, що її голос звучить
дуже розважливо, розумно. Але чому медсестра це не записує?
— Не хвилюйтеся, моя хороша, — сказала Пауліна. — Дозвольте зробити вам
хорошого чаю. Лікарка Саммер прийде до тебе.
Розділ 22

Лікарка пояснила, що робитиме. Вона огляне хлопчиків, усі їхні складочки, а

потім зважить їх.
— Нічого агресивного. Я чула, вони достатньо пережили сьогодні.
Патрик нічого не відповів. Він поглянув на Гарпер, яка знову підбадьорливо
всміхнулася. Лікарка не повинна була цього казати, зважаючи на обставини.
Ніхто не знав, що пережили діти — що підозрювана зробила або не зробила з
ними за ту годину, поки їх не було. Уяву Патрика постійно переповнювали
жахливі думки, схожі на думки Гарпер. Різниця між батьком та офіцеркою
поліції полягала у тому, що їй не потрібно було вигадувати, на що спроможні
люди; вона бачила це все на власні очі. Його страх стосовно того, що із синами
могло трапитися щось жахливе, перекривався впевненістю, що наслідки могли
бути значно гіршими.
Лікарка попросила роздягнути хлопчиків. Гарпер спостерігала, як Патрик
невпевнено береться за дитячий одяг, стягуючи жовтий бодік через голову
Морґана. Було видно, що він не вміє цього. Кожну одежинку він передавав
Гарпер, яка клала їх у підписані пакети для доказів. Морґан прокинувся, коли
тато роздягав його, але не заплакав. Він дригав ніжками. Коли лікарка
покривлялася йому, він розвеселився. Райлі, досі пристебнутий в автокріслі,
видав звук чайки, і Морґан точно відтворив його. Лікарка всміхнулась
Патрикові.
— Чарівні, — сказала вона, — скоро вони матимуть власну мову.
— Так, — сказав Патрик, досить зневажливо, наче не вірив.
Гарпер теж чула, що інколи близнята розвивають власну мову, яку більше
ніхто не розуміє. Ідея захоплювала її, але й лякала.
Скоро хлопчики лежали поруч у колисці. Бодіки було успішно знято.
— Я зніму з них підгузки, якщо батько не проти, — сказала лікарка.
— Звісно.
Докторка поглянула на Гарпер, яка кивнула — вперед. Стягнула підгузки,
взяла голу дитину та поклала на животик, підсвічуючи кожну частинку тіла
ліхтариком-ручкою та розводячи складки шкіри рукою в рукавичці. Розвернула
хлопчика та посвітила ліхтариком йому в рот. Здавалося, що Патрикові зле,
його рот перекривило. Він повільно підняв руку, щоб прикрити його, і Гарпер
помітила, що чоловікові очі сповнилися слізьми.
Лікарка повторила процедуру з другою дитиною, а потім поклала обох у
колиску на спинки, голими:
 — Я не бачу нічого незвичного.
— Гаразд, — сказав Патрик грубим голосом, — що це означає?
— Це означає, що немає ознак поганого поводження, на мою думку. Немає
ушкоджень, — вона поглянула на Гарпер, — немає… ммм… видимих ознак
чужорідних предметів, рідин і подібного.
Патрик застогнав. У цьому звуку змішались огида та полегшення. Він прикрив
очі руками. Коли він їх забрав, на скронях залишилися ледь помітні білі сліди.
Лікарка надягла на дітей підгузки, перш ніж повернутися до комп’ютера та
робити записи.
— Можете одягати їх, тату, — сказала вона через плече.
Патрик поглянув на синів. Вони пускали бульки. Дістав із сумки два чистих
бодіки, жовтий та зелений. Він тримав їх по одному в руці; якусь хвилину стояв
нерухомо, а потім повільно перевів погляд на Гарпер, яка побачила паніку на
його обличчі. Він по черзі дивився то на один бодік, то на другий, то на одну
дитину, то на другу. Хто з них хто?
— Ви не бачили, чи міняли їх місцями? — Патриків голос звучав високо й
тихо.
Гарпер не знала. Вона поглянула в його сповнені паніки очі та безпорадно
знизала плечима. Морґан був ліворуч, подумала вона. Але чи поміняла їх
лікарка місцями, коли клала назад? Джо не звернула уваги.
Патрик уважно оглянув кожного з дітей, взяв одного на руки та перевернув.
Руки та ноги малюка стирчали, як у парашутиста. Він поклав хлопчика назад та
підняв другого. Неможливо визначити. Вони однакові.
— Може, у них є родимі плями абощо? — спитала Гарпер.
— Ні, — відповів Патрик. — Жовтий бодік для Морґана. Зелений для Райлі.
Лорен хотіла пофарбувати їм нігті, але я не дозволив. Дурень.
— Ви ж не знали, — сказала Гарпер, але подумала: «Так, це дуже по-
дурному…»
Патрик поглянув на ваги праворуч від колиски. Звісно, один з них більший.
Можна було б перевірити записи та дізнатися, хто є хто. Гарпер дозволила собі
розслабитися.
Патрик звернувся до лікарки:
— Можете ще раз сказати мені їхню вагу?
Лікарка натиснула кнопки на клавіатурі та прокрутила картинку на екрані.
— О, досить дивно, але у них однакова вага. Чотири кілограми шістдесят два
грами. Дивовижно. Хтось із них мав би бути важчим, хоча б на грам. Хах.
Лікарка засміялась, але, поглянувши на Патрика, припинила та встала.
— О, ні, — сказала вона, — ви не знаєте.
 — Звісно знаю, — випалив Патрик, — просто хотів переконатися. Я думаю,
що знаю власних дітей, дуже дякую.
Він підняв дитину, яка лежала ліворуч, та почав рішуче надягати на неї
жовтий бодік. Лікарка повернулася до екрана та знову почала друкувати. Її
щоки вкрилися темно-рожевим рум’янцем.
«Що ж, — подумала Гарпер, — навіть якщо це був не Морґан, тепер уже так».
Діти спокійно дивилися на неї, поки тато боровся із застібками. Здавалося,
вони знали, що він зробив, і хотіли, щоб вона розуміла, що вони це знають.
Розділ 23

Однак феї, які зазнали невдачі, не завжди легко здаються. Вони

здійснюють обмін — інколи в будинку, інколи коли батьки йдуть на
роботу в поля та необачно залишають дитину без нагляду на певний
час. За цих умов, навіть якщо виникає сумна підозра про зміну
поведінки дитини, не завжди можна бути впевненим, що саме сталося.

Едвін Сідні Гартланд

Стіни у кімнаті для терапії у психіатричному відділенні були прикрашені з

думкою про дітей. На стелі були чорні та білі постери. Контрастні смужки мали
допомогти малятам зосереджувати увагу. На стіні було зображено жовтого
ведмедика, який тримав червону кульку. Лорен поглянула на товстий килим
між двома стільцями та на схрещені ноги лікарки у світло-блакитних туфлях-
човниках на низькій підошві. Біля стільця, на якому сиділа Саммер, стояв
маленький стіл з папкою-планшетом та ручкою. А біля стільця Лорен були
яскраво-рожева коробка з картонними книжками та жовта — з брязкальцями та
хвилястими листками з тканини.
— Про що ви думаєте, Лорен? — запитала лікарка Саммер.
Лорен припинила оглядати кімнату. Вона подивилась на свої долоні.
— Я думала про своїх дітей, — відповіла вона.
— Можете точно описати свою думку?
— Я сумую за ними.
Лікарка випростала ноги, а потім схрестила їх знову. Здавалося, блискуча
шкіра на її ногах від природи була без волосся. Шкіра трішки провисала на
литках та була помережана павутинкою вен.
— Ви знаєте, чому ви тут?
Лорен помітила засохлий бруд на внутрішній частині великого пальця та
стерла його.
— Здається, так, — відповіла вона. — Я засмутилася.
— Ви засмутилися, — сказала лікарка Саммер, записуючи щось.
— Так. Хлопчики зникли. Я не знала, де вони. Я божеволіла, поки чекала, коли
їх знайдуть. Це найгірше, що можна собі уявити.
— Ви не знали, де вони.
— Так. І я не знала, чи вони взагалі повернуться. Ви знаєте, як це.
 — Розкажіть мені, Лорен. Я хочу зрозуміти.
Лорен довго мовчала. Вона думала, що на килимі між ними повинні лежати
двоє її хлопчиків, брикати ніжками та всміхатися. Було дивно перебувати у цій
кімнаті без дітей. Морґану точно сподобалися б чорні та білі постери. Райлі
сподобалися б хвилясті листки з тканини.
— Розкажіть мені, що сталося, коли дітей знайшли, — сказала лікарка. —
Коли їх повернули вам. Що ви відчули?
Здавалося, що це запитання підготовлене. Звісно, вона знала, що сталося.
Лорен намагалася зрозуміти, що лікарка хоче почути.
— Спершу я раділа. Їх не було приблизно… Я не знаю, як довго. Здавалося,
цілу вічність.
Лікарка дозволила їй зробити паузу. За певний час Лорен сказала:
— Тому, коли їх повернути, у мене виникло найкраще відчуття у світі.
Лікарка знову почекала, доки Лорен продовжить, але та замовкла.
— І що трапилося потім?
Через голову лікарки Лорен поглянула у вікно, на небо. Далеко було кілька
величезних дерев. Вона чула сміх, звідкись знадвору. Дитячий сміх. Вона
спробувала уявити, якими будуть хлопчики, які почнуть ходити, але бачила
лише невтішні, незнайомі обличчя з річки. Лікарка перевела погляд на рівень
очей Лорен. У неї і справді надзвичайно незвичне обличчя. Хіба її батьки не
мали можливості, коли вона була дитиною, зробити так, щоб ті вуха не
стирчали?
— Лорен, — мовила вона, — ви сказали, що засмутилися. Як ви думаєте, чому
так сталося?
— Я не знаю.
Але вона знала.
— Вас засмутило щось у дітях? Ви щойно розповіли, як скучили за ними.
Чому ви засмутилися, коли побачили їх?
Лорен заглянула лікарці у вічі. Вона трохи відкрила рот, але не вимовила ні
слова.
Саммер терпляче чекала — досить довго.
— Полісмен, який привіз вас сюди, сказав, що ви намагалися скинути візок у
річку. Навіщо ви намагалися це зробити, Лорен?
Жінка опустила очі.
— Я не знаю.
Я хотіла повернути їх туди, звідки вони вийшли. Я думала, що, коли одразу
поверну їх у річку, мої хлопчики повернуться до мене.
— Я на вашому боці, Лорен.
Вона думає, що я божевільна. Я божевільна? Я не можу сказати їй правду.
 — Я просто… лише на секунду подумала… це звучить безглуздо.
— Нічого з того, що ви скажете, не звучатиме для мене безглуздо. Повірте. Ви
можете мені довіряти.
Я не можу вам довіряти. Ви все записуєте. Хто це читатиме? Як довго вони
зберігають записи, перш ніж викинути, стерти? Вона не хотіла нічого казати,
але її переповнювало бажання все пояснити. Можливо, якщо вона правильно
пояснить, її відпустять. Дай лікарці щось, напівправду, бо ця стара зануда не
відчепиться, поки не дізнається.
Лорен прокашлялася.
— Що ж… Я на секунду подумала, що це не мої діти. Але я помилилася. Вони
були мої. Є. Я знаю, що вони мої.
Я знаю, що вони не мої. Ще ніколи і ні в чому я не була така впевнена. Я
збожеволіла? Напевно. А якщо я втратила розум? Якщо я помилилася,
хлопчики — це мої хлопчики і я помилилася? Мені здається, наче я знаю. Але
якщо я не можу довіряти власним почуттям?
Лікарка Саммер записала щось.
— Ви можете ще щось розповісти?
Лорен ковтнула.
— Лише те, що я знаю, що це звучить божевільно. Я знаю. Це ж щось означає,
правда? Я не думаю, що це нормально — так думати. Я думаю, що це
божевілля. Божевільні люди думають, що вони нормальні, правда? Я розумію,
який це мало вигляд, справді.
— Ми не любимо використовувати подібні слова у цих стінах, Лорен. У цьому
закладі немає божевільних. Тут ми ні до кого не застосовуємо це клеймо. Я
хочу, щоб ви знали, що вас не засуджуватимуть. Ви можете говорити про все,
що завгодно. Це просто слова, почуття, які ви можете висловити у цьому
безпечному місці, щоб ми допомогли вам з ними розібратися. Не потрібно
нічого від мене приховувати. Я допоможу вам. Правда — це перший крок до
одужання.
Чи не бреше вона мені? Чи можу я розповідати все, що відчуваю, та бути в
безпеці? Як це може бути правдою? У глибинах мого серця є речі, у яких я не
можу зізнатися сама собі.
— Це моя провина.
— Ви вважаєте, що повинні звинувачувати себе?
— Так. Якби я не залишила їх, не заснула, вона б не забрала їх.
— Ви бачили людину, яка їх забрала?
— Ні. Але мені здалося, вони сказали, що спіймали її.
Вони казали це? Якщо її спіймали, чи був у неї кошик з іншими дітьми?
Пам’ять підводила, Лорен хапалася за неї, ось вони біля річки, візочок з ними;
повернувся, як чудо, і в той момент вона відчувала таку радість, перш ніж
поглянула їм у вічі та зрозуміла, що сталося насправді. Там на мосту, під дощем
була Джо Гарпер, вона сказала ми взяли її. Але було вже пізно, хлопчиків
підмінили.
Лікарка досить довго писала щось на клаптику паперу. Що це, подумала
Лорен, що я не так сказала? Вона нахилилася вперед, щоб побачити, що писала
лікарка, але та нахилила планшетку, щоб Лорен не побачила.
— Що ви побачили, коли поглянули на Морґана і Райлі після того, як їх
знайшли?
Лорен здригнулася. Вона поглянула у візочок. Що вона побачила?
— Я побачила дітей. Морґана і Райлі.
Це були не вони.
— Вони якось змінилися? Що змусило вас подумати, що це не ваші діти?
Так.
— Ні. Вони мали такий самий вигляд. Мені здалося лише у першу секунду. Я
помилилася. Я припустилася помилки.
Те, що всередині, — не Морґан і Райлі.
Лікарка писала і писала. Що вона пише? Я щось неправильно кажу?
— Після всіх подій, які ви пережили, і того, як вони на вас вплинули, у поліції
вирішили відправити вас сюди. Ви знаєте, чому вони так зробили?
А, тепер вона хилить до того, що я тут через те, що намагалася
зіштовхнути дітей у річку. Вони могли б відправити мене до в’язниці, але не
зробили цього, тому що думають, що я божевільна. Натомість вони
відправили мене сюди. Отже, мабуть, у мене досі є шанс.
— Я не хотіла їм зашкодити. Я знаю, що неправильно було відправити їх назад
у воду.
— Я чую, що ви не хотіли їм зашкодити.
— Це все одно чиїсь діти. Мені не варто було цього робити.
— Чиїсь діти?
— Мої діти. Я мала на увазі, мої діти. На хвилину я подумала, що вони не мої,
тому думаю, я просто… Я не знаю. Але я знаю, що не потрібно було так робити.
Вони не мої діти. Вони діти тієї жінки, тієї жахливої жінки з лікарні, з мого
сну. Якої насправді не було? Чи була? Напевно була, весь цей час, адже зараз
вона в поліції. Що зі мною відбувається?
Лікарка Саммер нахилилася, щоб записати щось. Здавалося, вона дуже довго
писала. Врешті-решт ручка припинила рухатися і лікарка всміхнулася Лорен.
Та відчувала неймовірну втому.
— Ми привеземо дітей сюди, щоб ви були з ними.
— Гаразд.
 Не робіть цього. Я не хочу їх бачити. Нам потрібно знайти справжніх дітей,
мого Морґана і мого Райлі. Вона забрала їх у тіла інших, тих, які в річці. Їм не
подобається бути вуграми, бути рибами. Вони не вміють плавати, не вміють
дихати під водою. І якщо жінка, яка їх забрала, зараз у поліції, то вони самі.
Загублені. Вони кличуть свою маму.
Лікарка хмурилася, дивлячись на неї. Лорен була впевнена, що не говорила
вголос. Я думаю, що та жінка живе у річці. Не кажи цього.
Лікарка відклала планшетку та нахилилася до Лорен, склавши руки.
— Не потрібно робити поспішних висновків, — сказала вона. — Ми надамо
вам необхідну підтримку. Наш персонал має великий досвід роботи з мамами
та дітьми. Коли хлопчики приїдуть, ми переконаємось, що всі щасливі, та
будемо діяти за ситуацією.
Лорен ковтнула. Горло наче зв’язали. Вона повинна була триматися, тому що
мусила вибратися звідси якомога скоріше та все виправити. Їй потрібно було
домовитися з цією жінкою, вона готова на все. Вона не хотіла, щоб це тривало,
вона не хотіла, щоб діти залишалися у неї.
— Лорен, розслабтеся. З нами ви у безпеці.
Лікарка накрила руки Лорен, які та міцно притиснула до колін, своїми. Лорен
спробувала глибоко та повільно дихати. Лікарка говорила м’яко. Лорен
поглянула їй у вічі, намагаючись здаватися спокійною.
— Я знаю, що зараз вам важко визначити, де вигадка, а де реальність, та які
симптоми вашої хвороби.
Лорен похитала головою:
— Ні, зі мною все гаразд. Зараз я розумію.
Лікарка відкинулась на спинку стільця, поглянувши на те, як Лорен смикає
ногою. Лорен провела рукою по спітнілому чолі, а потім притиснула її до
коліна, щоб нога припинила смикатись.
— Це добре. Звучить так, наче у нас прогрес.
Лікарка встала:
— Можете почекати у своїй кімнаті. Я повідомлю вам, коли Патрик приїде
сюди з Морґаном та Райлі.
— Як довго я тут залишатимусь? — запитала Лорен. Як довго? Мені потрібно
шукати моїх хлопчиків.
Лікарка сіла на край стільця.
— Не варто думати про точний час на цьому етапі.
— Я можу піти? Можна мені піти?
— Ми допоможемо, Лорен. Ми переконаємося, що ви можете бути
найкращою мамою.
 На якомусь рівні Лорен розуміла, що це поворотний момент. Існувала загроза,
але вона не усвідомлювала її наслідків. Вона повинна була грати за правилами
ще до того, як дізнається правила. Вона спромоглася всміхнутися лікарці, але
насправді хотіла кричати: відпустіть мене, відпустіть мене, поки не пізно.
— Я розумію, — сказала вона.
— Добре, — сказала лікарка. Вона встала та дістала ключі, щоб відчинити
важкі двері. Лорен ніколи не звикне до звуку, глибокого важкого звуку
циліндра, який прокручується, брязкання брелоку.
Лікарка залишила двері відчиненими, і Лорен подумала, що зможе вийти
сама, але зайшла Пауліна, щоб забрати її назад у камеру. Вона так повільно
йшла по коридору, наче до шибениці. Поруч ішла тюремниця без жодної емоції
на обличчі. Лорен дивилася на власні втомлені ноги у жахливих пластикових
капцях, але підвела погляд, коли почула звук іще чиїхось капців, який долинав
з іншого боку. До них наближалася жінка. Вона везла візок, у якому ледь чутно
плакала дитина. Біля неї також був охоронець. Жінка до останнього не
відводила очей від підлоги. Коли вона поглянула на Лорен, на її стомленому
обличчі з’явився вираз збентеження та безнадії. Лорен стало цікаво, чи вона
теж має такий вигляд.
Повернулись до спальні, вікна якої виходили на двір та високий паркан на
відстані. Охоронець та в’язень сіли у крісла.
— Увімкнути телевізор? — запитала Пауліна.
Лорен кивнула.
— Не знаєте, коли приїде Патрик з дітьми?
— Пробач, квіточко. Не знаю. Однак чекати залишилось недовго. Тобі,
мабуть, дуже хочеться їх побачити.
Лорен повернулась до телевізора, де показували передачу «Втеча за місто», та
наказала собі заспокоїтися, поводитися нормально, наче нічого не змінилося.
Вона відчула смикання у щоці та почухала її, спробувала взяти під контроль
дихання. Вона боялась, що нічого не вийде. Вона не могла бути поруч з тими
істотами та вдавати, що вони її. Вона дуже сумувала за своїми хлопчиками.
Розділ 24

Обабіч входу до Гоуп-Парк-Істейт стояли стародавні кам’яні колони, і сучасні

металеві ворота мали вигляд недоречний. Гарпер відвезла Патрика та близнят
з лікарні; його машина досі була біля річки, де він її залишив. Детектив
під’їхала до домофона та натиснула кнопку під блакитно-білим логотипом
Національної служби охорони здоров’я.
— Доброго дня, — долинув гугнявий голос.
— Сержант карного розшуку Джоанна Гарпер і Патрик Трантер. Ми приїхали
до Лорен Трантер. Близнята з нами. На нас чекають.
— Подивіться у камеру, будь ласка, — сказав охоронець.
Патрик нахилився, щоб виконати прохання. Камера покрутилася вбік на
маленькому кріпленні, фокусуючись на їхніх обличчях та видавши клацання,
яке було схоже на зведення затвора і вказувало, що інформацію записано.
Ворота повільно відчинилися, відкривши зелену місцевість.
На газонi розмiром з фермерське поле росли три чи чотири старих дуби.
Багатий на зелень ландшафт створював ілюзію затишку, але ворота з
електронним замком та високий паркан, незграбно замаскований низькими
кущами, розповідали реальну історію. Тут був притулок для тих, хто пережив
кризу. Але насправді це була тюрма.
Під’їжджаючи до парковки, Гарпер бачила людей, які гуляли по двоє чи троє
з візочками або грали з дітьми у тіні. Кожну групу супроводжувала медсестра
в білій уніформі.
Відділення являло собою низьку сучасну будівлю, яку її мама описала б як
потвору з бетону та скла. Дисонанс викликав старий великий заміський
будинок дещо на віддалі. Він був гарним, але занедбаним, фарба на
двостулкових парадних дверях полущилась, рами на вітражних вікнах
тріснули. Навколо — металевий паркан, схожий на ті, якими колись
огороджували будівельні майданчики; його утримували бетонні блоки. Темні
вікна на гострому даху — наче очі.
Патрик присів на парковці, намагаючись зібрати візочок. Він відстебнув
автокрісла від заднього сидіння та вставив на місце у візочку. Хлопчики
спостерігали за батьком так спокійно, що ставало моторошно, — вони здобули
цей спокій біля річки. Інколи вони здіймали руки в повітря. Кілька разів обоє
видали крик чайки, наче обмінюючись між собою, копіюючи один одного.
Пристебнувши синів, Патрик нахилився до того, який сидів зверху, у жовтому
бодіку.
 — Чому ти не всміхаєшся, Морґі? — Він полоскотав дитину під підборіддям
— вийшло ніяково. — Усміхнешся таткові? Ні?
Він нахилився, щоб поглянути на Райлі, який підняв очі, щоб зустрітися з
татом поглядом, — мав такий само безрадісний вираз, як і братик.
— Ти теж? Що ж, у нас у всіх був поганий день.
Патрик втомлено штовхнув візок до великого знака, на якому було написано
«ВІДВІДУВАЧІ — СЮДИ». Гарпер пішла слідом.
На внутрішніх дверях теж був домофон. Вони почули голос тієї самої жінки,
що і при в’їзді, знову запитали їхні імена. Їх пропустили в перші двері, які
зачинилися за ними. Ще одні скляні двері вели в коридор, але поки що Патрик
і Гарпер залишалися у вестибюлі. По той бiк товстого скла з’явилася сива жінка
у величезних окулярах. Вона ворушила губами, але відвідувачі не чули
жодного звуку.
— Не чуємо вас. — Патрик постукав по вуху, щоб вона зрозуміла.
Колонка затріщала, і вони почули той самий голос, який чули зовні, так само
писклявий, дещо нечіткий. Звук не збігався з тим, як рухалися губи жінки.
— Забула натиснути кнопку, — усміхнулась вона. — Вибачте. Ось ваші
бейджі.
Із дверей висунулася поличка, і Гарпер зазирнула всередину. На ній лежали
два бейджики, кожен із написом «ВІДВІДУВАЧ». Вона передала один
Патрику.
— У когось із вас є зброя? — запитала жінка, дивлячись на Гарпер.
— Ні, — відповіли Гарпер і Патрик одночасно.
— Ліки, рецепти?
— Ммм, парацетамол, — мовила Джо. — Рахується?
— Так. Він у сумочці?
— Так.
— Покладіть його на поличку, будь ласка. А що у візочку?
— Лише сумка із запасними речами, — відповів Патрик. — Підгузки, усе таке.
Жінка скорчила гримасу, наче підгузки та інші дитячі речі можна було
вважати контрабандою.
— Можете залишити сумку, сер? Я повинна її оглянути. Покладіть її на
поличку. А також телефони, гаманці та ключі — якщо ви не маєте нічого проти.
Ви зможете забрати їх, коли виходитимете.
Після того як вони поклали все на поличку, замок задзижчав та клікнув,
сигналізуючи, що відчинився.
У коридорі секретарка сказала:
— Маю для вас записку від лікарки Саммер. Вона хоче бачити вас, містере
Трантер, перш ніж ви відвезете дітей до Лорен.
 Гарпер чекала, поки Патрик поговорить з психіатром. Вона запропонувала
погледіти хлопчиків, але потайки втішилась, коли він сказав, що візьме їх із
собою, — те, як вони витріщалися, нервувало її. Вона дуже хотіла запитати, чи
вони завжди так робили, чи віднедавна, але за цих обставин таке запитання
здалося недоречним.
За кілька хвилин десь далі по коридору задзижчав замок. Гарпер побачила
медсестру, на вигляд сорока років, із оберемком густого темного волосся
навколо приємного обличчя, яка вийшла з-за важких дверей. У неї були великі
очі та виразні вилиці — вона могла б бути моделлю. Вона пройшла повз Джо і
постукала у двері кімнати для консультацій, куди лікарка запросила Патрика та
близнят.
— Я проведу вас, — притримала вона двері для Патрика. Колеса візочка двічі
застрягли на порозі, перш ніж йому вдалося пройти.
Медсестра пішла за Патриком. Зачинивши двері, вона обійняла дітей.
— Вони такі розслаблені, — всміхнулася вона, — такі хороші хлопчики.
— Ви теж ідете? — запитав Патрик.
— Ні, але я спостерігатиму. — Вона вказала на камеру, встановлену біля
пожежної сигналізації на стелі. — Окрім того, вас підтримають двоє медсестер.
— Мені піти з вами? — спитала Гарпер.
Патрик кивнув.

Ідучи довгим широким коридором за медсестрами і батьком, Гарпер помітила

великі абстрактні картини. Через них коридор скидався на художню галерею.
Тут панувала тиша, якої потрібно було дотримуватись. Складалося враження,
що кожен крок відстежують та аналізують.
Далі по коридору щось в одній з кімнат із силою вдарило в стіну.
— Господи, — промовив Патрик, — це… — Він у відчаї подивився на Гарпер,
наче запитуючи: «Це ж не Лорен?»
— Ні, ні, не хвилюйтеся, — сказала медсестра, виймаючи з-за пояса рацію та
підносячи до губ. — Кімната номер сім, потрібна допомога, — сказала вона
жваво та всміхнулася, дивлячись в очі Джо.
Щось знову вдарило в стіну, цього разу сильніше. З’явилося двоє медсестер,
вони бігли по коридору — брязкання ключів — медсестри зайшли у палату.
— Що це було? — поцікавилась Гарпер.
— От ми і прийшли, — мовила медсестра.
Палата номер одинадцять. Медсестра постукала і відімкнула замок. Почулося
брязкання ключів, якими відчиняли двері зсередини, — з’явилася ще одна
медсестра, але не така дружелюбна.
— Лорен, — покликала медсестра, — люба, до тебе прийшли.
 Лорен сиділа на кріслі біля вікна. Вона згорбилася і здавалася маленькою та
настороженою. Ноги були вкриті засохлими бризками бруду. Медсестра, яка
вставала відчинити двері, знову сіла біля Лорен, але наче готова знову
підвестися.
— О, — Лорен вказала на візочок, — о, ні. Я думала, що зможу, але це зарано.
Вона встала та спробувала відійти назад, притискаючись до ґрат на вікнах,
схрещуючи руки перед собою, широко розплющуючи очі, сповнені страху.
Патрик ступив крок до неї.
— Люба, — промовив він, — що сталося?
— Ні, Патрику, будь ласка, забери їх, — благала вона. — Пробач. Я не можу.
— Але, Лорен…
Вона затрусила головою, повторюючи:
— Ні, ні, ні…
Її голос дедалі підвищувався, і медсестра стала ніби живим бар’єром між нею
та її чоловіком.
— Спробуємо ще раз, але пізніше, — почув Патрик, виходячи з кімнати, а
медсестра зачинила двері зсередини. Міцно. Замки гучно повернулися у тиші
коридору.
Діти здавалися наляканими, маленькі обличчя скривилися. Хлопчики
заплакали.
— О, не плачте, шшш… — І батько почав штовхати візочок вперед-назад.
Діти не припиняли. Плач був майже механічним, але завзятим. Вони
заповнювали паузи один одного — один хлопець плакав, доки другий дихав, —
створюючи постійне волання, ніби пилка вгризалася в метал.
З-за дверей кімнати під номером одинадцять долинали приглушений плач
Лорен та низьке бурмотіння медсестри, яка намагалася її заспокоїти.
Патрикові очі теж наповнилися слізьми. Гарпер погладила його по плечу. У
той момент їй стало шкода його; вона була свідком його цілковитої
безпорадності, він не знав, як чинити. Дитячий плач не стихав.
— Гаразд, — сказала медсестра, беручи візочок за ручку та показуючи у
напрямку, звідки вони прийшли. — Варто сходити на коротку прогулянку.

У машині по дорозі назад ніхто не промовив ні слова, поки не доїхали до Нью-

Рівербі, де долина аж до горизонту була сповнена сяйва. Наприкінці минулого
століття селище Селвертон, де жили та працювали понад тисяча людей,
затопили заради створення водосховища. Скільки будівель стали притулком
для риб та водоростей? Після спеки, яка тривала цілий місяць, рівень води був
низьким. Гарпер бачила схожі на обрубки залишки стін, а по центру чорний
шпиль старої церкви — ніби лезо, яке пронизало поверхню водосховища.
 Коли машина повернула за віадук, Патрик підняв голову.
— Не слід було залишати дітей з нею. Вони в небезпеці.
— Не думаю, що вам варто хвилюватися, — сказала Гарпер. — У них є
процедури. Хіба лікарка не сказала, що Морґана та Райлі не залишатимуть
наодинці з Лорен навіть на секунду, доки персонал не буде впевнений, що з
дітьми все буде добре?
— Ви ж бачили її.
— Так. Але їй допоможуть.
— Вона не в тому стані, щоб доглядати хлопчиків. Треба було забрати їх
додому.
— Якби ви це зробили, вони не змогли б лікувати її у Гоуп. Для цього їй
потрібні діти. Повірте, ви ж не хочете, щоб її перевели до звичайної палати.
Можливо, Гоуп-Парк і схожа на в’язницю, але альтернатива значно… Вам
краще не знати.
Вона лише раз ходила до підрозділу Сілвер Юніт на допит. Жінка зізналася у
резонансному злочині. Ув’язнена (насправді пацієнтка, хоча підрозділ був
гірший за будь-яку в’язницю, яку бачила Гарпер) кривдила себе. Гарпер завжди
звертала увагу на дрібниці: скрип зубів, вибитих об металеві бильця на ліжку;
хрускіт сухожилля — аж до перелому, коли руки із силою зав’язували ззаду. За
кілька годин у ванній кімнаті Гарпер потягнулася протерти дерево, подумавши,
що воно брудне, але ні — по всьому її обличчю та білій сорочці були рожеві
плями — слина та кров ув’язненого, якого проводили повз. Він захлинався
власною кров’ю.
— Чому? — запитав Патрик. — На що це схоже?
— Не думайте про це, — порадила Гарпер, роздумуючи, що доведеться
зробити, аби Лорен не перевели у те жахливе місце. — Цього не трапиться.
Вона одужає. Вона любить хлопчиків.
— Так, — сказав Патрик відчужено. — Я теж так вважав.
Чоловік попросив відвезти його до сестри.
— Ви праві, Гарпер. Я знаю, що у нас виникали розбіжності. Але я б не
пережив сьогоднішній день, якби не ви.
Гарпер кивнула.
— Я зв’яжуся з вами стосовно допиту.
— Допиту? Будете допитувати мене?
— Мені здається, що ви знаєте підозрювану. Молоду жінку з темним довгим
волоссям. Дуже худу. Вона не хотіла співпрацювати. Нікого не нагадує?
— Ні.
Але шок на його обличчі свідчив про інше. Гарпер знала, що вони обоє
думають про одне: день, коли вона переслідувала його, бачила та упіймала на
гарячому та парковці з молодою жінкою з червоними від сліз очима, тією
самою жінкою, яка була сьогодні біля річки з дітьми. Перш ніж він побачив
Гарпер тоді, він взяв жінку під лікоть, наче хотів її позбутися.
Розділ 25

У кімнаті для допитів було спекотно, попри дзижчання та ляскання

вентилятора, у якому напевно щось застрягло, якщо він видавав такий звук.
Джеймс Крейс, державний адвокат, молодий чоловік в окулярах з товстим
склом у дивній оправі, тримав серветку біля рота та носа, наче вікторіанський
денді. Причина стала очевидною для Гарпер іще до того, як вона сіла, — від
підозрюваної йшов сильний запах поту та річкового мулу. Вона сиділа на
стільці, напівзаплющивши очі; довге волосся недоладно висіло. Хтось поставив
перед нею білу пластянку з чаєм. Камера у кутку світилася червоним: тривав
запис.
— Перейдімо до справи, — сказала Гарпер. — Ми перевірили ваші відбитки
у системі, і, здається, раніше ви не порушували закон. Система не видала
жодного запису.
Підозрювана мовчала.
— Окрім того, ми перевірили номерні знаки вашої машини. Агентство з
ліцензування водіїв і транспортних засобів знає, хто ви. Для протоколу, будь
ласка, підтвердіть своє ім’я.
Жінка мовчала.
— Якщо ви не хочете, щоб запис про вас з’явився у системі, я пропоную вам
підтвердити свою особу. Я з радістю звинувачу вас у перешкоджанні
розслідуванню, якщо ви цього хочете.
Гарпер зачекала хвилинку, а потім спробувала встати. Адвокат випростався.
— Зачекайте, — сказав він. — Вона співпрацюватиме. Правда, Наташо?
Жінка щось пробурмотіла.
— Говоріть, — сказала Гарпер.
— Мене звати Наташа Давлінг.
— Чудово, — мовила Гарпер. — Не так уже й складно. Отже, міс Давлінг.
Скажіть, що ви робили, коли ми зустрілися з вами.
Здавалося, підозрювана передумала розмовляти. Вона знову мовчала.
— Наташо, — сказала Гарпер м’якше, — розмова зі мною у ваших інтересах.
Розвиток подій не на вашу користь. Вас заарештували за підозрою у
викраденні, але звинувачення можуть бути набагато гіршими у таких справах,
які стосуються дітей.
Коли Наташа заговорила, її голос звучав глибше та гучніше.
— Ви були там, — сказала вона, — чому б вам не розказати мені, що я робила.
 — Я знаю лише те, що бачила. Я хочу, щоб ви розповіли мені свою версію
подій.
— Це не матиме значення, — сказала Наташа, тягнучись до напою. — Ви вже
зробили висновки щодо мене. Чи не так? — Вона відпила трохи та виплюнула
чай. — Він жахливий, — сказала вона, різким рухом ставлячи стакан назад на
стіл між ними так, що частина розлилась; на сірому столі утворилась пляма.
Білувата плівка холодного молока, яка вкрила поверхню напою, з’їхала на бік
чашки та висіла там, мертва провисла шкіра з лактози, ніби доводила власну
правоту.
Гарпер на секунду насупилася.
— Я розповім вам свою теорію, якщо хочете, — сказала вона.
— Чекаю з нетерпінням. — Наташа схрестила руки перед собою.
— Я думаю, що ви були ображені на Патрика. Я думаю, що ви хотіли забрати
дітей, щоб повернути його.
— Хто такий Патрик?
— Ви знаєте, хто він. Кілька тижнів тому я бачила вас разом біля його офісу.
Наташа довго мовчала. Адвокат кілька разів видув ніс, покашляв, вибачався
та знову покашляв. Гарпер зітхнула та поглянула на годинник. Вона вже
збиралася піти, коли підозрювана заговорила. Її голос раптом став тонким,
дівчачим.
— Я ж одразу вам сказала. Я знала, що ви мені не повірите. Що б я не сказала,
це не змінить ситуацію.
— Мені потрібно, щоб ви розповіли ще раз. Для протоколу.
Голос Наташі був таким тихим, що Гарпер довелося нахилитися, аби почути
її.
— Я їх рятувала.
— Рятувала?
Наташа кивнула, піднявши брову.
— Це правда. Я думала, мені подякують за це, а не заарештують.
— Що ви маєте на увазі, кажучи «рятувала»?
— Я їх не забирала. Я знайшла їх у візочку в лісі, схованими. Я намагалася
повернути їх туди, де була поліція, але застрягла. А потім прийшли ви.
— Хтось вас бачив? Як ви їх знайшли? Хтось може підтвердити вашу історію?
Вона похитала головою.
— Ні, я була сама. І тому все це не має значення.
Гарпер задумалася. Чи могли жінчині слова бути правдою? Чи міг хтось
інший забрати візочок? Вона спробувала об’єктивно розглянути ситуацію. У
справі не було інших підозрюваних або свідків. Хоча, можливо, вони
з’являться. Усе, що вона знала на той момент, те, що вона побачила за кілька
секунд, коли вийшла з-за повороту, — побачила цю жінку біля річки з візочком,
закричала зупиніться, поліція та побігла до неї. Наташа відпустила візочок та
застрягла, намагаючись утекти швидко, як блискавка, наче була винною.
— Але чому ви тікали, якщо хотіли відвести їх у безпечне місце? Ви залишили
їх у річці та спробували втекти. Це не робить вас героїнею.
Наташа опустила очі.
— Це правда. Я запанікувала. Я знала, що ви з поліції, і я знала, який це має
вигляд: я з візочком у воді, коли всі навколо шукають дітей. — Вона поглянула
Гарпер у вічі. — І я, зрештою, не помилилася.
— Чому ви були в долині? Що ви там робили?
— Гуляла. Там приємно гуляти.
Якби Гарпер була повинна, вона б сказала, що це найочевидніша брехня. Але
прояв недовіри під час допиту був потужною зброєю, яку слід притримати,
тому вона просто спитала:
— Звідки ви прийшли?
— Я приїхала з міста. Припаркувалася поруч.
— Але ви не припаркувалися біля ставка або кафе.
— І що?
— Там паркується більшість людей, коли приїжджають погуляти. Ми
знайшли вашу машину на краю лісу, ближче до гір. Недалеко від того місця, де
вас заарештували.
Жінки пильно дивилися одна на одну. Наташа нічого не сказала.
— Ви стежили за Лорен?
— Ні. Я ж сказала, що гуляла. Я ніколи не стежила б за нею. Я не знала, що
вона буде там.
— Отже, — сказала Гарпер, — ви не знаєте Патрика, але знаєте Лорен?
Крейс закотив очі, видув ніс та почав швидко записувати щось у блокнот.
Наташа поглянула на нього, адвокат зробив різкий рух рукою, який вказував
на те, що вона повинна припинити говорити. Він поглянув на Гарпер.
— Без коментарів.
— Для протоколу — стосовно того, що підозрювана не знає Патрика
Трантера, я демонструю їй розмову через СМС.
Гарпер поставила на стіл перед Наташею планшет.

Телефон Наташі Давлінг

ВИ
21:07
Патрику…
01:45
 Що ти відчуєш, якщо я себе вб’ю? Тобі буде байдуже?
07:51
Пробач за останнє повідомлення. Я обіцяю, що більше не писатиму.
Просто зараз мені дуже погано.
12:03
Я знаю, що ти можеш відмовитися, але, може, зустрінемось та вип’ємо
кави? Просто поговоримо. Мені дуже треба тебе побачити.
23:34
Я не знаю, як ти можеш просто так вимкнути свої почуття, Патрику.
Я так не можу. Мені потрібно тебе побачити.
00:09
Ти — клятий виродок. Я тебе ненавиджу. Сподіваюся, ти помреш.

ПАТРИК
00:10
Це останнє повідомлення, яке я відправлю. Моя дружина хвора. У
мене двоє новонароджених близнят. Вибач, якщо я зробив тобі боляче,
але у мене немає на це часу. Дай мені спокій. Сподіваюся, ти отримаєш
необхідну допомогу.

ВИ
00:39
Ти пошкодуєш про те, що сказав. Дуже, дуже пошкодуєш.
01:44
Чому ти повинен бути щасливим, зруйнувавши моє життя? Чому в
тебе повинно залишитися те, що ти маєш?
07:48
Вибач. Я не це мала на увазі. Я сумую за тобою. Зателефонуй мені у
будь-який час. Або я зустріну тебе з роботи і ми зможемо випити кави.

— У зв’язку із цими доказами розкажете мені, звідки ви знаєте Патрика

Трантера?
Наташа подивилася на адвоката. Той кивнув.
— Він був моїм хлопцем. Або ж я думала, що був. Ми познайомилися у барі
приблизно чотири місяці тому.
— І нещодавно він вирішив припинити стосунки?
— Так.
— А ви не хотіли їх припиняти?
— Так, мабуть.
 — Погрожуючи зашкодити сім’ї чоловіка, ви намагалися завоювати його
любов?
— Я не погрожувала йому.
— Подивіться, — Гарпер вказала на слова на екрані, — окрім іншого ви
написали, чому в тебе повинно залишитися те, що ти маєш. Мені це видається
погрозою. Це можна розглядати як погрозу забрати дітей Патрика. Скривдити
його, як він скривдив вас.
Наташа відштовхнула планшет.
— Я справді писала це. Я також писала: Вибач. Я не це мала на увазі. Я не
робила нічого з того, що писала.
— Патрик — одружений чоловік. Ви повинні були знати про це, коли
закрутили з ним роман. На що ви сподівалися?
— Він казав, що розлучився. Я не знала про дітей, поки вони не народилися.
— Вона була напружена, губи як маленька буква «о».
— Ви не знали, що його дружина вагітна?
— Ні. До самого народження дітей.
— Будь-хто розгнівався б.
— Так.
— Зрозуміло, що ви хотіли помститися йому.
— Так, але не в такий спосіб.
— Лорен — легка мішень. І саме вона тримає його біля себе. Я розумію, чому
ви вирішили не кривдити її, а націлились на дітей. Лише вони відділяють вас
від щасливого життя з Патриком.
Наташа сумно розсміялася.
— Це дурниця. У будь-якому разі, я її не знаю. Я ніколи з нею не зустрічалася.
Я навіть не знаю, яка вона.
— Ви ніколи не бачили їх спільні з Патриком фото? Ви ніколи не шукали її
ім’я у соціальних мережах? Це я можу легко перевірити на ваших телефоні та
ноутбуку.
Наташа закопилила губу, як вередлива дитина.
— Добре, добре. Я знаю, яка вона.
— Отже, ви побачили її в долині сьогодні? Ви впізнали її?
Наташа не відповіла. Крейс щось прошепотів їй на вухо.
— Без коментарів, — пробурмотіла жінка.
— Ви стежили за нею, правда?
— Без коментарів.
— Де ви були тринадцятого липня?
— Ні… липня? Чому ви запитуєте мене про липень?
— Дата нічого для вас не означає?
 — Я не знаю, це було дуже давно.
— Згідно з повідомленнями на вашому телефоні, Патрик покинув вас тієї ночі.
Того самого дня народилися близнята.
— Що ж, тоді ви вже знаєте. Мене покинули. Я топила своє горе у чарці, якщо
правильно пам’ятаю.
— У СМС є розмова, де ви погрожуєте прийти до нього додому. Він каже, що
у лікарні. Ви пишете, цитата: може, мені варто прийти туди.
— Я не ходила туди. Звісно, що ні. Ви думаєте, я це зробила?
— Дружина Патрика думає, що хтось приходив у пологове відділення тієї ночі
та погрожував їй. Я чула докази, які підтверджують ці заяви, і зовсім скоро їх
проаналізують. Чий голос я почую на плівці, Наташо?
— Патрик розповідав мені, що його дружина божевільна, — сказала жінка. —
Я не знаю. Сподіваюсь, ви знайдете докази того, що це все прояв її хворої уяви.
Розділ 26

Там є феї, але вони вже не звичайні, якими були раніше, адже воюють
з давніх-давен. Я ніколи не бачила майселів, але моя мати зустрічалася
з ними двічі — одного разу вони майже втопили її, коли вона заснула
біля води. Вона прокинулася від того, що вони заплуталися у її волоссі,
та побачила щось схоже на зелене картопляне бадилля.

Популярні вірші Шотландії, 1890 рік

До того як відчинилися двері, вона думала, що буде готова, але, побачивши

візочок, занервувалася. Вона сама обирала цей зелений колір річкових
водоростей. І вона бачила Патрика, який зазвичай був таким впевненим, але
зараз вагався, не знав, що робити; її перелякані очі зірвали маску. Вона
подумала, що відчуває їх, істот у візочку; вони хотіли до неї, хотіли чогось, але
вона не могла стриматись від бажання втекти від них; вона не могла побороти
цей рефлекс. Але за секунду, коли двері зачинилися, а вона відчула часточки
фарби під нігтями, якими дряпала віконну раму, вона зрозуміла, що
припустилася жахливої помилки.
Вона чула, як у коридорi плачуть дiти. Але знала, що це не Морґан та Райлі.
Коли плакали її діти, частота звуку настільки пробиралася у її мозок, що одразу
виступало молоко з її сосків. Цей новий звук був високим та важким, подвійний
виразний плач. Він загострював її думки, а не заплутував їх. Її груди ніяк не
реагували. Це й було підтвердженням: це не мої хлопчики. Мій розум знає. Моє
тіло знає. Але як мозок, так і тіло зрадили її, і вона запанікувала, та закричала,
та вчепилася нігтями в заґратоване зачинене вікно, намагаючись утекти, хоча
мала вдавати, що все нормально, заспокоїтись, змусити персонал повірити, що
її треба випустити.
Плач віддалявся. Пауліна батьківським тоном наказала їй заспокоїтися, тому
що все гаразд. Лорен дуже швидко припинила плакати та сіла назад у крісло.
«Я все зіпсувала», — подумала вона, марно намагаючись впоратися з відчаєм.
Але ні. У неї не було на це часу. Морґана та Райлі досі не знайшли. І вона не
була божевільною, хоч би що вони собі думали.
— Що сталося? — запитала Пауліна.
— Я не знаю, — відповіла Лорен. — Пробачте.
— Ти не хочеш бачити своїх дітей?
 — Хочу. Понад усе на світі.
Це була правда. Жінка думала про те, як сильно хоче побачити Морґана та
Райлі. Вона знову розридалася, не в змозі стриматись, аж раптом зупинилась.
Знову побачити їх. Але спершу доведеться зустрітися з іншими дітьми, вдати,
що вона прийняла їх за своїх. Вона повинна змусити цю жінку повірити, щоб
та переконала лікарку.
— Я не знаю, чому так повелась. Патрик привезе їх назад? Я справді хочу
побачити їх. Дуже.
— Зачекаймо кілька хвилин. Вони піднімуться у дитячу кімнату, а потім, коли
ти будеш готова, їх привезуть вниз. Гаразд?
— Добре. Але не треба довго чекати.
— Тобі слід заспокоїтися, люба. Діти відчувають емоції.
— Я спокійна. Я заспокоюсь.
Але вона промовила це занадто швидко. Пауліна поглянула на неї, злегка
піднявши брови, — сумнівалася у її словах.
Медсестра увімкнула телевізор — великий прямокутний заспокійливий засіб.
За хвилину вона дістала блокнот. Ручка зашурхотіла по паперу. Лорен
здавалося, що медсестра писала цілу вічність, занотовуючи все, що та сказала
та зробила, усі речі, про які вона не хотіла, щоб знала лікарка. Рука Лорен
сіпнулася. Жінка хотіла забрати блокнот та вирвати з нього сторінки. Вона
повинна була знайти спосіб позбутися його.
Стук, сповіщення про обід. Пауліна сховала блокнот, встала та відчинила
двері.
— Дякую, люба, — сказала вона комусь по той бік дверей, які скрипнули та
знову зачинилися. Повернулася з тацею та поставила її Лорен на коліна.
Жахіття. На жалюгідній поверхні, виконаній під дерево, стояло дві пластикові
миски й тарілка з якоюсь речовиною; їжа мала запах м’яса, жиру та
переварених овочів. Нічого з цього Лорен не хотіла б покласти собі до рота та
жувати. Біля мисок і тарілки лежали пластикові прибори. Пацієнтам не
дозволено користуватися металевими речами. Лорен подумала, що змогла б
вигадати, що зробити з цими приборами.
Медсестра спостерігала за нею. Лорен мала все зробити правильно. Її загнали
у куток. Їй потрібен був план, щоб вибратися з цього місця, перш ніж буде
запізно.
Їй треба було зосередитися. Вона більше не мала права на помилку. Морґан
та Райлі невідомо де. Вони чекають, коли мама врятує їх. Лорен єдина, хто
розуміє правду. Істоти в тілах Морґана та Райлі обманули всіх, окрім неї. І вона
усвідомлювала, чому так сталося. Вона сама не повірила б, якби це відбувалося
з нею. Але чому це відбувалося саме з нею? Можливо, вона заслужила на це
все, тому що була поганою мамою. Можливо, вона заслуговує на це все, тому
що, коли вони народилися, вона не одразу полюбила їх, як повинна була, як
очікувала.
Вона не одразу полюбила їх, але потім полюбила усім серцем. Любов
поглинала її. Повільно. Наче вона пила її по ковточку. П’янко. Накопичуючи.
Рівень цієї любові постійно збільшувався. Повільно, тихо, але безперервно,
доки вона не оп’яніла від неї. От і все. Вона любила їх; це стало її покликанням.
Вона присвячувала цій любові кожну секунду свого життя, кожну думку, кожну
дію, кожну реакцію. Усі її плани, усі її мрії були про них, через них, для них;
через цю любов, яка не проявилася одразу, але з’явилася повільно,
невблаганно, невідворотно. Ось чому її так шокувало те, що вона зникла —
любов, — просто так, ніби помахом руки. Вона дивилася на істот у візочку, але
не відчувала любові до них. Любов існувала в них, у вигляді болісного
прагнення, відсутньої часточки, яка прагнула її справжніх дітей, хоч де вони
зараз, хоч куди та огидна жінка їх забрала. Кудись під воду. Не важливо! Вона
знайде їх. Тому що вона їхня мама. Це її обов’язок.
Пауліна спостерігала за Лорен, яка оглядала їжу на таці. Не відводячи очей
від пацієнтки, вона дістала блокнот та ручку з кишені та поклала на коліна.
«Якщо я це не з’їм, — подумала Лорен, — що напише медсестра?» Вона
повинна припинити робити ті зрадницькі записи, просто зараз. Усі докази
повинні бути на користь Лорен. Жінка прокашлялась та потягнулася до
приборів. Вона нанизала на виделку шматок слизької бежево-коричневої маси
та затримала подих, ковтаючи. Пауліна кивнула, усміхнулась та щось
занотувала, але що саме? Лорен їла добре? Лорен вдала, що їй подобається
їжа? Лорен сумнівалась, перш ніж їсти? Лорен з’їла обід, хоча було очевидно,
що вона цього не хотіла?
Їжа пахла жахливо. Лорен ковтнула теплої води з пластянки, але присмак
желатинової гидоти залишився на язику. «Так, — подумала вона, опускаючи
м’яку посудину на місце, — якби у мене була справжня склянка, я б задумалася
про те, як вирватися звідси». Вона поглянула на Пауліну, яка відверто
витріщалася. Вона повинна була це робити? Ситуація була нелюдяною. Хіба
вони не знають, не розуміють, що надмірне спостереження будь-кого зведе з
розуму? Те, як за Лорен спостерігали, змушувало замислитися, чи не виказує її
обличчя забагато емоцій. Жінка спробувала прибрати незворушного вигляду,
та раптом на неї нахлинула втома. Вона розвернулася до вікна, щоб подивитися
на горобців, які бавилися у пилюці у коричневих залишках того, що колись
було газоном.
— Ви не голодні, люба? — запитала Пауліна. Вона щось підозрювала. Хіба
Лорен не могла бути не голодною?
 — Не дуже, — відповіла Лорен, переймаючись тим, як звучить її голос. Він
звучав так, наче вона брехала, але це була правда. Їй здавалося, що живіт
наповнений камінням.
Вона змусила себе з’їсти ще один шматок огидної суміші. Ковтнула.
Усміхнулась.
— Їжа смачна. — Дивно, але брехня звучала правдивіше за справжню правду.
Не блюй. Не блюй. Ще води. Але липка страва застрягла в зубах, вкриваючи їх
крохмалем.
— А пудинг? — запитала Пауліна. — Ти не любиш бісквіт та заварний крем?
У таку спеку? Хто їсть заварний крем улітку?
— Я не дуже люблю солодке, — відповіла Лорен.
Медсестра дивилася на миску з чимось жовто-червоним, що нагадало Лорен
фільм, який вона колись дивилася, про зомбі, який з’їв на вечерю власне вухо.
За хвилину медсестра, яка продовжувала дивитися на пацієнтку, облизала губи.
— Хочете? — спитала Лорен. — Пригощайтеся.
Пауліна без вагань потягнулася та взяла миску та пластикову ложку. Вона
відламала величезний шматок тіста та проковтнула його; з її нижньої губи
капнув крем. Не блюй, не блюй.
— Смакота, — сказала Пауліна ще до того, як ковтнула їжу.
Лорен відвернулася. Горобців більше не було.
Медсестра доїла десерт за чотири чи п’ять ковтків і поставила миску на тацю
перед Лорен, яка поглянула на в’язкі жовті розводи та забризкану поверхню
пластикової ложки.
— Перекусила, — погладила Пауліна себе по животу.
У неї ще був час. Точно. У неї було сімдесят дві години, щоб переконати їх,
що все гаразд, — перш ніж їй призначать подальше лікування. Була обідня
година, коли її привезли. Час спливав. Лорен повернулася до медсестри.
— Думаю, тепер я готова.
— Готова?
— Так. Побачити хлопчиків. Вони, мабуть, зголодніли. Зазвичай я годувала їх
у цей час.
— Ви впевнені? Нам не потрібні такі істерики, як минулого разу. Вони лише
засмутять крихіток.
— Я знаю. Просто перенервувалася. Тепер я готова. Я хочу їх бачити.
Пауліна кілька хвилин подумала. Щось занотувала.
— Гаразд, — промовила вона. — Я попрошу Сьюзан привести їх з дитячої
кімнати.
 Вона встала та відімкнула замок, щоб вийти, але залишила ногу в дверях, щоб
вони не зачинилися. Лорен чула, як вона бурмотіла щось іншій медсестрі по
рації. Чому вона не може зробити цього при Лорен? Що саме вона казала?
Пауліна увійшла, прикріпляючи до пояса рацію.
— Їх привезуть за кілька хвилин. Вам пощастило, малята ще не прокидалися
для годування. Але скоро прокинуться. Вони втішаться, якщо їх погодує
матуся. Однак ви ж знаєте, що через ліки не зможете поки годувати їх грудьми?
Лорен видавила розчаровану посмішку, але її нудило від ідеї годування тих
істот, і вона була невимовно вдячна лікам, які отруїли її молоко.
— Я буду рада побачити їх знову, — сказала Лорен.
— Уже зовсім скоро.
— Що скоро?
— Ви зможете годувати їх грудьми. Звісно, це залежатиме від того, яку дозу
ліків вам дадуть. Є ліки проти тривожності, які можна приймати під час
годування груддю.
Напад страху. Ні.
— Чудово.
Лорен не відводила очей від чоловіка у жовтому капелюсі на екрані. Він
посміхався та жестикулював у напівзведеному бетонному будинку. Жінка
відчула, як кров пульсує в голові. Вона зосередилась на повільному диханні.
Двері заскрипіли.
— Ось і вони, — сказала Пауліна, натискаючи кнопку «без звуку» на
телевізорі.
«Не панікуй, — повторювала Лорен подумки. — Хоч хто вони насправді, це
дві маленькі безпорадні істоти, вони не можуть зашкодити мені. Мені немає
чого боятися».
Двері відчинилися. Увійшли ще дві медсестри, кожна з яких тримала на руках
маленький згорток.
— Ага, — мовила Пауліна, — вони сплять, маленькі янголята. Покладіть їх у
колиску, дами, якщо ви не проти.
— Вони ще не їли, — сказала менша медсестра, — відтоді як татко годував їх.
Вони просто спали.
— Чудово, — мовила Пауліна.
— Ви плануєте залишати їх на ніч? — запитала менша медсестра.
Лорен почала обдумувати відповідь, але зрозуміла, що медсестра запитувала
не у неї; вона запитувала у Пауліни. Очевидно, пацієнтка не мала права голосу.
Пауліна поглянула на Лорен та із сумнівом нахмурилася.
— Побачимо, як ми впораємось.
— Добре. Тоді ми вас залишимо.
 Дівчата розвернулися, щоб піти.
— Патрик іще тут? — запитала Лорен.
— Пробач, сонечку, — мовила менша медсестра, — він поїхав додому
приблизно годину тому. Він повернеться завтра.
Швидко вечоріло. Вища медсестра увімкнула світло, виходячи з кімнати.
Із заплющеними очима вони могли здаватися звичайними дітьми. Але навіть
коли вони спали, Лорен бачила, що з ними щось не так. Вони з Пауліною
стояли, дивлячись на дітей, які дихали синхронно, — їхні животи підіймалися
та опускалися з однаковою частотою. Пауліна уважно спостерігала за
пацієнткою.
— Точно вони, матусю? — запитала вона. — Хто з них хто?
«Я не знаю, — подумала вона, — я не можу сказати». Вони такі самі на вигляд,
окрім кольору бодіків. Тепер вона зрозуміла, як інші сприймали близнят, перш
ніж їх підмінили. Усі дивувалися, наскільки вони схожі.
— Зелений для Райлі, — мовила Лорен, відчуваючи, як пришвидшується
пульс, але стримуючи голос. — Жовтий для Морґана.
Лорен поглянула на Пауліну. Коли вона знову подивилась на дітей, їхні очі
були розплющені. Вона стримала крик та сплеснула руками, стримуючись, щоб
не піднести руки до рота. Обидві істоти прокинулися та уважно спостерігали за
нею. Маленькі губки стиснуто, мініатюрні рученята також.
— Привіт, Морґане та Райлі, — сказала Пауліна солодким голосом. — Матуся
скучила за вами. Правда ж, матусю?
Три пари очей спрямовано на Лорен. Вони очікували на її відповідь.
Медсестра хотіла, щоб вона була при своєму розумі. І це очевидно. Можливо,
завдяки цьому її робота ставала цікавішою. Але ті двоє дітей, чого вони хотіли?
Очі були старими, сповненими знань. У її хлопчиків були кришталево-блакитні
очі, як у Патрика. Але колір очей цих дітей почав змінюватися на зелений.
— Так, я скучила за вами, — сказала Лорен, яка знала не лише про очі, а й про
камери спостереження, вмонтовані у стелю, які пробуджували її свідомість,
тому була змушена грати роль. Вона зможе. Вдай, що любиш їх, Лорен, ти
знаєш, як це робити. — Я не хочу розлучатися з вами знову. Мої безцінні
хлопчики…
Її сльози були справжніми. Пауліна погладила її по плечу. Діти хвилину
захоплено спостерігали за тим, як Лорен плаче, а потім повернулися обличчям
один до одного. Лорен побачила, що між ними щось трапилось, перш ніж вони
вдихнули та заплакали. Вони видавали такий самий звук, як вона. Вони
копіювали її. Горло Лорен закрилося, вона придушила плач. Близнята вели далі.
Тим самим неприродним тоном.
 — Ви голодні? — запитала Пауліна, очевидно, не помічаючи, що хлопчики
повністю повторювали плач Лорен, плач дорослої людини. Він не був схожим
на плач дітей.
Лорен намагалася не дивитися на них, коли Пауліна пішла до столика біля
колиски, де була суміш та пляшечки. Вона взяла порожню пляшечку.
— О Господи, — сказала вона. — Мені потрібна кип’ячена вода. Тримайтесь,
любонько.
Коли двері клацнули, зачиняючись, дві істоти припинили копіювати плач
Лорен та раптом заспокоїлися, уважно дивлячись на неї. Вони хотіли
підтвердження? Послухай, хіба ми не звучимо як ти, хіба ми не розумні? Вона
здригнулася та перейшла в інший бік кімнати. Але через камеру вона уважно
дивилася на підмінених дітей. Чого ви хочете? Вона нахилила голову, і
хлопчики повторили її рух. Потім вона почула шепіт. По одному голосу в
кожному вусі. Жалібний та віддалений, можливо, вона його вигадала: мамо.
Двері відчинилися, і Пауліна швидко увійшла до кімнати, тримаючи у руках
дві пляшечки води.
— Вибачте, люба. З вами все гаразд?
Вона здавалася знервованою. Медсестра перевірила дітей, лоскочучи
підборіддя. Підняла погляд на камеру в кутку. Лорен зрозуміла, що її
знервувало. Вона не повинна залишати мене з ними наодинці.
— Та камера спостереження, — сказала Лорен, витримуючи погляд Пауліни,
— вона записує?
Медсестра відвернулась, готуючи пляшечки, соски та велику миску суміші.
— Це система спостереження, — сказала Пауліна. — Вона допоможе нам
впевнитися, що вам стає краще.
— Але вона записує?
— Я не можу обговорювати це з пацієнтами.
— А… — сказала Лорен. Зрозуміло. Отже, є речі, про які я теж можу не
розповідати. Якщо захочу. Або можу розповісти. Усе залежить від ситуації.
Вона відчувала, як швидко б’ється серце. Це не вона говорила, зазвичай вона
не поводилася грубо. Але в неї була причина, і треба було хапатися за будь-
який шанс.
— Наприклад, зараз, — вона подивилася просто на медсестру, — коли ви
залишили мене наодинці з цими двома.
Пауліна витерла спітнілі руки об костюм. Вона ступила крок назад, за ріг,
який утворювала ванна кімната, єдине місце, яке не бачила камера.
— Я відійшла на секунду, — прошипіла вона. Її обличчя почервоніло.
— Як ви гадаєте, скільки часу потрібно, щоб задушити дитину? —
прошепотіла Лорен, не повертаючи голови.
 Близнята звернули увагу на жінок та переводили погляди з однієї на іншу.
— Але ви ж цього не зробили.
— Ні, тому що я не божевільна. Хоч що ви там думаєте.
— Ага, — сказала Пауліна. — Усі ви так кажете. Ті, хто найголосніше
заперечує, найбільш божевільні. Кажу з власного досвіду.
Лорен ступила назустріч Пауліні, ніби збиралася нахилитися, щоб оглянути
дітей.
— Ви ж можете втратити роботу, правда?
Голова Пауліни стала схожа на буряк.
— Нічого не сталося. З ними все гаразд.
— Вони записали це?
— Гаразд, — сказала Пауліна. — Яке це має значення? Так, вони записали це.
Але вони не переглядають усе. Лише коли трапляється щось важливе. Запис
зберігається тиждень, а потім видаляється.
— Вони не переглядають його? Навіщо тоді записувати?
— Тут двадцять сім ліжок. Усі вони зайняті. Це двадцять сім записів щодня.
Плюс коридори, вхідні двері, уся територія. Ви не змогли б передивитися всі
записи, навіть якби спробували.
— Ага, — сказала Лорен. — Отже, ви могли б уникнути покарання за те, що
залишили пацієнтку наодинці з дітьми, хоча не повинні були цього робити.
— Так. — Пауліна нервово ковтнула.
— Якщо я мовчатиму.
Пауліна дивилася на неї.
— Отже, існує мінімальна можливість, що хтось дивився запис екрана саме у
той момент. Ніхто не дізнається, якщо я не скажу протягом тижня, поки не
зітруть запис.
Обличчя Пауліни спалахнуло гнівом, а потім набуло виразу переможеної
людини. Вона знизала плечима та пішла наповнювати пляшечки гарячою
водою. Близнята почали видавати м’які звуки, схожі на нявкання, та махали
руками з боку в бік. Дитина у зеленому жувала свою праву руку, а у жовтому
— ліву.
— Кого з них ви хочете годувати? — запитала Пауліна, перемішуючи молоко
у пляшечках, щоб приготувати суміш та охолодити її.
— Обирайте самі, — сказала Лорен.
Вони сіли в крісла, щоб погодувати дітей, які не зводили очей з Лорен.
Дитина, одягнена як Райлі, не проявляла інтересу до Пауліни, рішуче
повертаючи голову. Їй доводилося змінювати позу, щоб дати хлопчикові
пляшечку. Лорен усміхнулась іншій дитині, яку тримала. Але вона нічого не
відчувала.
 Маленький поводився дивно. Морґан мостився б у неї на руці. Ця дитина не
знала, як це зробити. Чомусь їй стало шкода малюка. Але Лорен було важко
приховати свою відразу та бажання знайти власних дітей. Ці почуття не могла
витіснити жалість.
Майже не ворушачи губами, вона кивнула в бік камери та прошепотіла:
— Вона записує звук?
Вдаючи, що не відповідає, Пауліна видихнула:
— Так, але не дуже хорошої якості.
Лорен вхопилася за можливість. Вона могла все виправити, перш ніж лікар
побачить записи Пауліни.
— Мені потрібні ваші записи, — прошепотіла Лорен.
— Що? — перепитала Пауліна занадто голосно.
Лорен встала, розвернувшись спиною до камери, продовжуючи годувати
дитину.
— Віддайте мені записи, — сказала вона, — або я скажу лікарці перевірити
відео.
Пауліна була у поганому гуморі. Але вона знала, що не має вибору, бо хотіла
зберегти роботу. Через двадцять хвилин Лорен була у ванній кімнаті, очікуючи,
поки розірвані сторінки з блокноту розмокнуть достатньо, щоб їх можна було
змити в унітаз.
Розділ 27

15 СЕРПНЯ. ЧОТИРИ ТИЖНІ І П’ЯТЬ ДНІВ ЖИТТЯ

Приємні враження від перебування у Гоуп-Парку були хибними. Вчора, коли

вона приїхала сюди з Патриком і дітьми, свіжа фарба та чиста підлога
замаскували реальність, але зараз Гарпер відчувала підводну течію, відлуння
психіатричної палати Селвер Дженерал: металеві двері на замку; клацання
ключів на брелоку; запах та випадковий стогін або крик із замкненої кімнати.
Однак, навіть зважаючи на це все, тут було краще, ніж у Селвер. Персонал, з
яким вона контактувала у Гоуп, був життєрадісним, привітним та професійним.
Обстановка була гарною, тому це місце можна було сприймати дещо по-
іншому.
Пройшовши процедуру пропуску, Гарпер пройшла у світлу чисту кімнату. Її
пригостили чашкою жахливої кави з автомата, поки вона чекала на розмову з
Лорен та Патриком Трантером. Біля вікна молода мама годувала дитину. Жінка
ігнорувала Гарпер або ж навіть не підозрювала про її присутність. Гарпер
усміхнулася, але жінка продовжувала пильно дивитися в одну точку на стіні
біля книжкової полиці. Гарпер прокашлялася і подумала, що було б добре мати
у кімнаті радіо або телевізор, які порушили б тишу.
За мить медсестра відчинила двері та притримала їх для Лорен і Патрика.
Вони увійшли; кожен штовхав візочок з одним із близнюків. Шкіра Лорен була
бліда, обличчя байдуже. Діти лежали спокійно та мовчки, але, коли Гарпер
заглянула у візочки, вони дивилися просто на неї.
— Привіт, Морґане, — сказала вона хлопчику в жовтому. Дитина і далі
витріщалася. Джо перевела погляд на хлопчика у зеленому. — Привіт, Райлі.
Вона ніколи не вміла розмовляти з дітьми.
— Дякую, що погодилися зустрітися зі мною, — простягла Гарпер руку до
величезної долоні Патрика, а потім до холодної худої руки Лорен.
Медсестра, яка до цього притримувала двері, сіла неподалік, взяла журнал та
почала гортати його, поглядаючи на батьків з полісменкою щокілька секунд.
«Медсестра чи охоронець?» — подумала Гарпер.
— Присядьмо? — запропонував Патрик.
Лорен обережно сіла. Вона оглянула кімнату та на короткий момент зупинила
погляд на Гарпер.
— Чому ви тут? — спитала вона.
 Патрик сів біля Лорен. Джо сиділа навпроти них на стільці, візочки з дітьми
стояли біля неї, повернуті до батьків. У дальньому кінці кімнати молода матір
закінчила годувати дитину та витріщалася в одну точку, качаючись назад і
вперед, наспівуючи щось незв’язне. Немовля заснуло в неї на руках.
Гарпер подивилася на свої руки.
— Я збираю інформацію про підозрювану. Є причини думати, що один з вас
або ви обоє можете її знати. Будь-що з того, що ви розповісте, допоможе
розслідуванню. Я намагаюся з’ясувати мотиви її вчинку. Ми маємо право
затримати її на двадцять чотири години, а потім висунути звинувачення або
відпустити.
— А чому важливо, знаємо ми її чи ні? — запитав Патрик. — Ви ж спіймали
її під час скоєння злочину.
— Докази досить непереконливі, на жаль.
— Як таке може бути? Ви казали, що бачили все на власні очі.
— Вона стверджує, що я бачила, як вона намагалася повернути дітей вам.
— То й що? Очевидно, що вона бреше. Вона вкрала їх, потім передумала,
вирішивши, що це погана ідея. Ви ж розумієте чому: вона зрозуміла, що не
зможе втекти. Але як це виправдовує її; вона ж їх забрала?
У кімнату зайшла медсестра, штовхаючи перед собою візочок з ліками. Жінка
з коротким темним волоссям, в окулярах у червоній оправі, білій кофтині та
зелених штанах.
— Час приймати ліки, дами, — сказала вона таким тоном, наче казала
пригощайтесь морозивом. Вона передала жінці у кутку маленьку білу
пластянку, потім ще одну та склянку води.
Проковтнувши вміст двох пластянок та запивши їх водою зі склянки, жінка
автоматично широко відкрила рот, щоб медсестра переконалася, що вона й
справді проковтнула ліки.
— Ось твої ліки, люба, — звернулася вона до Лорен, перевіряючи планшет,
перш ніж передати пластянку.
Лорен поглянула на пігулки перед тим, як взяти їх. Вона не могла проковтнути
ліки, попросила ще води, а отримавши її, важко ковтнула.
— Відкрий рот, — сказала медсестра, і Лорен так довго чекала, що Гарпер
думала, наче вона відмовиться. Але потім жінка нахилила голову назад,
відкрила рот, а медсестра посвітила у нього маленьким ліхтариком.
— Дякую, — сказала медсестра. Пішла через кімнату до дверей, вийшла
боком, тягнучи за собою візок.
Коли двері зачинилися, Лорен закашлялась, прикриваючи рот рукою.
Медсестра підвела погляд, особливо не переймаючись, повільно гортаючи
журнальні сторінки. Патрик ніжно постукав Лорен по спині та запитав, чи не
хоче вона води.
— Не води, — сказала вона, — чаю абощо. З автомата в їдальні.
Коли він пішов, жінки перезирнулися. Медсестра кинула погляд на Лорен.
— Ця жінка, — сказала молода мати, — ви праві, я думаю, що знаю, хто це. І
чому вона це зробила.
Гарпер нахилилася, щоб вловити слова Лорен, яка говорила тихо та швидко,
оскільки не хотіла, щоб її почула медсестра або молода жінка в іншому кінці
кімнати.
— Ви щось бачили? — запитала Гарпер. — Ви згадали щось важливе?
— Вона ненормальна. Вона зла. І всі казали мені, що вона несправжня. Але ця
ситуація все доводить, чи не так?
Гарпер підбадьорливо всміхнулась, але мала відчуття, що втрачає суть
розмови з Лорен. Вони досі говорили про Наташу?
— Я ніколи не розповідала вам, що трапилося, — промовила Лорен. — Я
думала, ви мені не повірите.
— Спробуйте, — сказала Гарпер. Вона подивилася на медсестру, яка,
здавалося, заснула. Її голова опустилася на груди, очі заплющені, а журнал
повільно вислизав з рук на підлогу.
— Коли я народила їх, та жінка була в лікарні — вона справді була там, не
думаю, що я її вигадала. Хоча інколи я все ж вигадую щось. Це складно. У будь-
якому разі, вона налякала мене. А потім, пізніше, коли вона прийшла до
будинку і я подзвонила вам — я була права щодо цього, Гарпер, я чітко бачила
її.
Лорен, здригнувшись, відвела погляд.
— Вона вийшла з води, та жінка. На перетині двох річок. Як ці двоє.
Вона вказала на дітей, які спали; здавалося, що вони всміхаються до Лорен.
— Діти?
Лорен кивнула.
— Ви вже бачили їх. Хіба вони не здаються вам іншими?
Гарпер не знала. Усі діти схожі. Вони точно дещо виросли відтоді, як вона
бачила їх у лікарні. Але чи були вони іншими? Як це — іншими? Вона знизала
плечима: «Не дуже».
Про що вона говорила? Наташа вийшла з води? І діти теж? Невже Лорен
думала, що Наташа провела якийсь дивний обряд хрещення, який їх змінив?
— Подивіться уважніше, — сказала Лорен, — погляньте їм у вічі. Вона
змінила їх.
— У воді? — уточнила Гарпер. — Ви маєте на увазі, що вона змінила їх у
воді?
 — Так, — мовила Лорен, — так, так, ви розумієте. Дякувати Богу!
Потім почувся інший голос:
— Я чула, як вони співають.
Гарпер повернулася та побачила молоду жінку, яка раніше сиділа з іншого
боку.
Лорен різко повернула голову:
— Що ви сказали?
— Ці хлопчики співають уночі. У дитячій кімнаті. Дуже гарно.
Хлопчики у візочку повернули голови на голос жінки. Наче знали, що про них
говорять.
— Я також чула, як вони розмовляють. Знаєте, як вони називають один
одного?
Голос Лорен майже не нагадував шепіт.
— Що?
Патрик відчинив двері ногою, і медсестра прокинулась, прихропуючи.
— Чай готовий, — сказав він.
Гарпер помітила, як жінка втратила зосередженість, її думки знову відлетіли
кудись далеко. Діти замахали руками, видаючи якісь звуки. Джо зрозуміла, що
відкрила рот, та одразу закрила його.
Лорен потягнулася по чай, який запропонував Патрик, та подмухала на нього.
Вона кілька разів ковтнула гарячої рідини та поставила склянку на стіл, занадто
близько до краю.
— Дякую, коханий.
— Ти не збираєшся пити? — запитав Патрик.
— Звісно збираюся. Просто він трішки гарячий.
— Пробачте, детективе, я не зовсім розумію: ви теж хотіли чаю…
— О, не переймайтеся. Я нещодавно випила свою порцію.
Гарпер розгубилася. Коли вона повернулась до близнят, вони не поглянули на
неї. На перший погляд вони були звичайними дітьми. Але хвилину до того вони
так дивилися на неї, наче розуміли всі її слова.
Гарпер опанувала себе, згадавши, навіщо прийшла.
— Зараз я покажу вам фотографію людини, яку ми затримали. Ви дуже
допоможете, якщо одразу скажете, впізнаєте її чи ні.
Вона поклала роздруковану фотографію на стіл. На ній Наташа була блідою,
схожою на Лорен. Волосся непривабливе порівняно зі шкірою, білою та сухою,
як папір.
Лорен розчарувалась.
— Оце вона? — І розридалась.
 — Так, — відповіла Гарпер, — це людина, яку ми заарештували на місці
злочину.
— Ви помиляєтесь. — Лорен нахилилась до чоловіка. — Це не вона. Я ніколи
раніше не бачила цієї людини.
— Секунду тому ви говорили про жінку, яка погрожувала вам і яку ви бачили
біля свого будинку, — нагадала Гарпер. — Це не вона?
Лорен притиснула своє обличчя до Патрикового, хитаючи головою.
— Ні.
— Ви взагалі її не впізнаєте?
— Ні, я ж вам сказала.
— А ви, містере Трантер, — мовила Гарпер, — ви впізнаєте цю жінку? —
Вона ніби натякала, що знає правду, знає відповідь.
— Це Наташа, — сказав Патрик без емоцій.
Лорен застигла на місці, затамувавши подих. Вона підняла голову.
— Наташа з роботи, — спитала вона, — яка зробила нам той дивний
подарунок?
— Так, — сказав Патрик, дивлячись на Гарпер, яка знала, що Наташа ніколи
не працювала у «Стратеджі Аутсорс Маркетинг», тому що заїжджала в офіс по
дорозі в лікарню та з’ясувала, що ніхто не знає цю людину. Секретарка описала
її як жінку, «котра інколи чекає Патрика надворі», але ніколи не домовляється
про зустріч.
— Я так і знав, — сказав Патрик, — вона мене переслідує. Звісно, вона все
заперечуватиме, якщо дійде до суду і мені доведеться зустрітися з нею там.
— Чому вона тебе переслідує? — запитала Лорен.
— Вона божевільна. Ти ж бачила її подарунок з пацюками. Вона тоді навіть
не постукала у двері, просто залишила пакунок на порозі. Та дівчина несповна
розуму.
Медсестра у кутку показово прокашлялася.
— Пробачте, — сказав Патрик. — У неї розумові проблеми.
— Що за річ з пацюками? — спитала Гарпер. — Вона досі у вас?
— Ні, — відповів Патрик, — то була огидна річ, і я викинув її у сміття. Я не
знаю, навіщо вона її прислала, але це було не смішно.
— Але, Патрику, — перебила Лорен, — що ти їй зробив?
Коротка пауза, а потім відповідь:
— Нічого. Вона просто одержима мною.
— Чому? — не вгавала Лорен. — Чому вона одержима тобою?
Він поглянув на Гарпер, а потім знову на дружину.
— Я… звільнив її. У мене не було вибору; вона безнадійна, взагалі не
підходила для роботи. Відтоді вона не залишає мене у спокої.
 «Найпереконливіша брехня, — подумала Гарпер, — це та, яка є майже
правдою; звільнив, читай: кинув».
— Вона надсилала вам СМС або електронні листи?
— Так. Сотні. Я видалив їх.
— Це ще одна причина, з якої я прийшла. Мені треба забрати ваш телефон.
Не переймайтеся, я поверну його після експертизи.
— Телефон? — перепитав Патрик. — У мене його немає. Він на рецепції.
— Я знаю. Я можу взяти його на виході.
— Але я ж сказав вам, що все видалив.
— У нас є фахівці, які можуть відновити усі дані з телефона, містере Трантер.
Вона спостерігала, як зблідло його обличчя.
— О… — Він проковтнув грудочку в горлі. — Добре.
— Ти ніколи не розповідав про це, — зауважила Лорен. — Якщо тебе
переслідували, треба було сказати мені.
— Я не хотів, щоб ти хвилювалася. Я думав, що, коли ігноруватиму її, вона
зникне. Пробач. Здається, що це все моя провина. Те, що я її звільнив. Те, що
взяв її на роботу.
— Не звинувачуй себе, — сказала Лорен. — Я їй вірю.
Запала тиша. Гарпер спостерігала за парою з цікавістю.
— Ти — що? — запитав Патрик.
— Я не думаю, що вона їх забрала. — Лорен розвернулась до Гарпер. — Ви
схопили не ту жінку. Ви повинні й далі шукати. Ця дівчинка, — вона показала
на фотографію, яка досі лежала на столі, — вона не винна.
Патрик поглянув на дружину, його обличчя було сповнене жалю.
Гарпер прокашлялась. Вона не знала, як бути із впевненістю Лорен щодо того,
що вони схопили не ту людину. Можливо, через хвилювання вона не
запам’ятала ту жінку.
— Наташа Давлінг — наша єдина підозрювана. Докази непереконливі, але я
думаю, що скоро ми зможемо довести, що саме вона викрала дітей. Сподіваюся,
скоро їй висунуть звинувачення, але я триматиму вас у курсі. І, містере
Трантере, вам доведеться прийти і дати свідчення.
Патрик не надто зрадів такій перспективі, але кивнув із розумінням.
Лорен відвела погляд, коли Гарпер встала та попрощалася. Виходячи,
полісменка почула, як розлилася рідина. Чашка з чаєм впала на підлогу, і напій
розлився на килим у неї під ногами.
— Ой, я така незграбна… Я не знаю, як це сталося. Мені шкода. Я приберу…
— Не хвилюйся, усе гаразд. Я сам, — сказав Патрик, промокаючи паперовими
рушниками підлогу.
 Гарпер стояла і дивилася. На темному килимі у гарячій рідині швидко
розчинялися шматочки, які їй скидалися на капсули ліків. Вони майже одразу
зникли, розтанули, не залишивши жодного доказу, що були там.
— Ти ж майже нічого не випила, — мовив Патрик. — Я принесу тобі інший
чай.
Він пройшов повз Гарпер до кафе і зник за рогом. Гарпер вийшла у коридор,
роздумуючи, що робити. Чи повинна вона повідомити, що Лорен не приймає
ліки? Що більше вона думала, то менше була впевнена у тому, що бачила. Хіба
медсестра не перевірила рот Лорен, щоб переконатися, що вона проковтнула
ліки?
Коли двері зачинялися, вона почула спів примарної молодої жінки. Мелодія
була стара, сумна та сповнена почуттів.

У мене четверо ткачів, яких усі знають.

Я ніколи не їв, я зносив свій одяг.
Мої черевики й панчохи порвалися.
Вони дали мені два пенси за все, що я мав на собі.

Гарпер слухала. А потім здалося, що вона чує ще голоси. Вона зупинила двері,
що досі повільно зачинялися, і у щілину поглянула на Лорен, чи це не вона
співає, — але та мовчала. Співали діти; Джо бачила близнят у профіль, їхні роти
натягнуті та відкриті так, наче вони плакали, але звук нагадував спів. Вона
дивилася на молоду жінку та двох дітей — неможливе тріо. Неможливе. Вона
ширше відчинила двері та у відчаї поглянула на медсестру, яка заснула із
журналом на грудях. Лорен подивилась на Гарпер. Її очі випромінювали
тріумф.
— Тепер бачите.
Медсестра захропіла та прокинулася. Молода жінка припинила співати, а діти
заплакали протяжними сумними голосами, які неможливо було ігнорувати.
Розділ 28

Візит у лікарню стривожив. Гарпер сподівалась, що Лорен упізнає в Наташі

жінку, яка переслідувала її. Тоді була б можливість побудувати справу проти
неї. Але виявилося, що Лорен зовсім не знає Наташу. Гарпер більше не була
переконана, що Лорен не божевільна. Та просто уявіть, що плач ваших дітей
звучить як спів. Цього буде достатньо, щоб засумніватися у власній
адекватності. Дивний момент; вона здригнулася, згадавши.
Повернувшись до відділку, Гарпер побачила пропущений дзвінок від Емі й
перетелефонувала. Журналістка одразу відповіла.
— Вчора ти не була такою дружелюбною, як зазвичай, Джоанно, — сказала
замість привітання.
Учора було забагато подій, і Гарпер майже забула, що бачила Емі біля річки.
Звісно, вона не була дружелюбною, бо намагалася впоратися з наслідками
викрадення, допомагала Патрику, думала, які докази знайде лікар, намагалася
не уявляти, що могло трапитися з дітьми. Відтоді вона встигла з’їздити до Гоуп-
Парку та назад, а потім допитати Наташу. Досить довгий день, вона прийшла
додому на кілька годин, не могла нормально спати, тому що не потренувалася
дві години, як зазвичай. Тому так, вона не була дружелюбною.
— Не була дружелюбною? — перепитала Гарпер. — Мабуть. Я працювала.
Вибач, я не хотіла.
— Ти вже дивилася новини? Ти мала чудовий вигляд. Любиш бути в кадрі?
Краєм ока Гарпер поглянула на своє відображення на великому моніторі.
Відео, зроблене на телефон когось із натовпу, зафіксувало Гарпер, яка під
проливним дощем вибігала з лісу з візочком. За секунду батьки побігли до
дітей, простягаючи руки. Щасливе закінчення голлівудського фільму,
возз’єднання сім’ї. Дякувати Богу, телевізійники не показали те, що сталося
потім: зрив Лорен, безладне затримання, яке легко можна було сприйняти за
напад. Це було рішення редактора, яке Гарпер цілком підтримала: була
впевнена, що відео тих подій було в загальному доступі.
— Я схожа на прекрасного мокрого пацюка, правда?
— Ти знайшла тих дітей. Ти молодець.
— Ага. Я впоралась. Пощастило опинитися у потрібному місці у потрібний
час. Але завдяки цим подіям з’явилося чимало додаткової роботи.
— Скільки часу тобі знадобиться?
— Думаю, багато.
— Але ти ж знайдеш хвилинку пропустити чарочку?
 — Чарочку? — Обличчя Гарпер вкрилось рум’янцем. Вона не вміла
планувати час. — Ну, я…
— Послухай, я знайшла свідка, з яким ти захочеш поговорити. Він каже, що
проїжджав поруч перед зливою, бачив, як жінка штовхала візок та майже впала
у річку.
— Це чудово, Емі. Надзвичайно. У тебе є ім’я, номер?
— Звісно, люба. Але тобі це дечого коштуватиме.
— Чого?
— Для початку чарочки.
Закінчивши розмову, Гарпер не була впевнена у тому, що Емі мала на увазі
під словом «чарочка», але знала, що погодиться — хоча б для того, щоб
дізнатися правду. Інколи вона думала, що краще б її взагалі не приваблювали
жінки, тому що вона не розуміла їхніх намірів. З чоловіками простіше. Окрім
того, їх легше забути. Забути ж Емі досить складно.
Але робота завжди допомагала, і зараз у неї була нова справа. Вона підняла
слухавку внутрішнього телефона та попросила негайно привести свідка.

Джиммі Даррелл був низьким на зріст; обличчя схоже на писок пацюка. Він
працював позмінно на заправній станції біля великого супермаркету, жив у
будинку за милю від долини річки Бішоп та любив їздити на роботу на
велосипеді. Емі знайшла його на роботі, невідомо як. Офіцери Гарпер не змогли
цього зробити. Даррелл пам’ятав яскраво-зелений візочок, жінку, яка його
штовхала, і те, наскільки воно було неприродним (так він вважав зараз).
— Я їхав на роботу на велосипеді вздовж річки. Мені довелося об’їхати цю
жінку, яка штовхала великий подвійний візок, і я сказав: пробач, люба, — але
вона навіть не глянула на мене. Я подумав, що вона дуже груба.
— У якому напрямку вона йшла?
— За течією річки, у бік, протилежний місту. І вона поспішала. Я подумав, що
це дуже дивно, тому що туди немає чого поспішати. Тепер, звісно, це набуває
сенсу. Сучка викрала їх.
— Гаразд, містере Даррелл. Я зачитаю вам, як ви описали жінку офіцерові,
коли вас привезли, а ви скажете, чи є що додати. — Гарпер поглянула на аркуш
перед собою. — Темний одяг, темне волосся, гидке обличчя.
— Так.
— Це все?
— Взагалі вона була схожа на циганку. Але офіцер сказав, що не може цього
записати.
— Правильно, — погодилася Гарпер. — Для початку це надто точний опис.
— Ну, я знаю, що маю на увазі.
 — Вона була у штанах, сукні? Який темний одяг?
— Окрім того що вона була одягнена у чорне, я не знаю — я дивився на землю,
намагаючись не з’їхати на стежку, яка вела в річку. Я бачив її лише секунду.
— Гаразд. Це корисно. Ми можемо виключити усіх у світлому кольоровому
одязі.
— Гидка і брудна. Циганка, яка викрадає дітей. Ось хто це був.
Гарпер здригнулася: знову расистський термін. Подвійне розчарування: окрім
її особистої відрази до такого ставлення, люди з такими упередженнями рідко
ставали надійними свідками.
— Ви можете вказати на якісь деталі? Гидка — це не опис. Ви можете описати
форму її носа, очей, можливо вух?
— Ні. Але від неї жахливо тхнуло, це я пам’ятаю. Я відчув жахливий запах,
коли проїжджав повз.
Гарпер спробувала не зітхати.
— Ви бачили когось на лавиці, трішки в глиб галявини?
— На лавиці? Ні, не пригадую.
Гарпер відкрила ноутбук, повернувши екраном до свідка.
— Я покажу вам відео з дев’ятьма людьми, одна з яких нас цікавить.
Подивіться на кожну людину уважно і скажіть, чи є серед них жінка, яка
штовхала візок.
Електронний запис, наданий національним бюро, демонстрував знімок
темноволосої жінки від голови до плечей на сірому тлі. Вона повертала голову
зліва направо. Далі були знімки ще вісьмох жінок такого самого віку та схожої
зовнішності, які так само повертали голову. Наташа була під номером сім:
темне масне волосся, щоки вкриті плямами від туші. Даррелл не звернув на неї
особливої уваги, як і на інших. Не впізнав її.
Коли запис закінчився, він похитав головою.
— Я не впевнений. Знаєте, я думав, що номери три та вісім — це та сама
людина. Вони всі різні?
«Чудово», — подумала Гарпер. Закрила вікно з відео та відкрила інше
зображення.
— А як щодо цієї людини? Чи взагалі бачили цю жінку?
Даррелл підсунув ноутбук ближче, уважно подивився на екран.
— Так, це вона. Мені здається, вона схожа на людину, яка викрадає дітей.
Вона була під номером три, правда?
Гарпер забрала ноутбук. Збільшене зображення обличчя Лорен з водійських
прав дивилося на неї не всміхаючись.
 Двадцять чотири години, протягом яких вона могла утримувати
підозрюваного, не висуваючи звинувачень, майже спливли. Якщо після другого
допиту вона не дізнається нічого корисного, доведеться випустити Давлінг.
Наташа та адвокат Крейс уже були у кімнаті, коли прийшла Гарпер. Вона
принесла з собою воду та пластянки. У кімнаті було спекотніше, ніж минулого
разу, коли вони тут зустрічалися. Гарпер із полегшенням помітила, що від
Наташі більше не тхне, але усі троє зауважили плями поту в неї під пахвами.
Крейс розстібнув комір сорочки та обмахувався аркушем формату А4.
Гарпер офіційно відрекомендувалась для протоколу, а потім повернулася до
Наташі.
— Щодо того дня, коли викрали близнят. Ви ходили на прогулянку в ліс. Що
було далі?
— Я почула, як хтось кричить про викрадених дітей. За кілька хвилин я почула
сирени і побачила офіцерів поліції. Я зрозуміла, що трапилося, з того, що
кричала жінка. Я знала, що хтось забрав тих дітей.
— Жоден з моїх офіцерів не бачив вас у лісі.
— Я була на іншому кінці річки. Там немає стежки. І, у будь-якому разі, я
ховалася від них.
— Чому?
— Я не хотіла, щоб мене бачили.
— Звісно не хотіли, якщо ви забрали візок.
— Я не забирала його. Ви хочете почути всю історію чи ні?
— Звісно, продовжуйте.
— Певний час я ховалася за деревом, яке впало, а потім, коли все заспокоїлося
та крик стихнув, вийшла. Я побачила іншого офіцера, тому пішла до старого
млина і там знайшла дітей. Їх сховали там. Ви б не побачили їх, якби не зайшли
всередину. Спочатку я подумала, що візочок порожній. Було дивно, бо вони не
плакали. Вони просто витріщалися на мене.
— Що ви зробили?
— Я не могла залишити їх там, звісно ж. Я вивезла візок та пішла в бік річки,
до мілини, яку думала пройти, тому що так було б швидше — до мосту і назад.
Але вода вже почала підніматися, і це було не так просто. Напевно, дощ на
вершині почався раніше, тому рівень річки піднявся до початку бурі. Я
застрягла. Решту ви знаєте.
— Чого я не розумію — навіщо ви пішли за Лорен у долину?
— Я не йшла за нею. Я просто пішла туди. Це збіг.
Гарпер відкрила кришку планшета, кілька разів провела по екрану пальцем і
поклала планшет на місце.
 — Для протоколу: я зачитую підозрюваній СМС, надіслані у день, про який
ми говорили, за дві години до викрадення. Це повідомлення було надіслано з
телефона Наташі Давлінг на телефон Патрика Трантера: «Я біля твого дому.
Можливо, мені варто постукати у двері, розповісти їй усе. Тобі це
сподобається?». Ви можете якось прокоментувати це повідомлення, міс
Давлінг?
Наташа уважно роздивлялася стіл. Гарпер мовчала, щоб тиша стала
некомфортною. Потім нахилилася ближче.
— Бачите, у чому проблема?
Наташа стиснула губи.
— Очевидно, ви були біля будинку перед тим, як Лорен поїхала в долину, у
той день, коли вкрали близнят. Я пропоную говорити правду. Особливо якщо
хочете, щоб люди повірили, що ви їх не викрадали.
— Я могла надіслати те повідомлення з будь-якого місця.
— Звісно, — сказала Гарпер. — Ви думаєте, що ми не можемо точно
визначити, звідки його було відправлено? GPS на вашому телефоні дасть усі
необхідні докази. Спеціалісти саме досліджують його.
Наташа встала:
— Ви можете це зробити? Ви можете визначити точне місцеперебування
телефона під час надсилання повідомлень?
— Звісно.
— Тоді визначайте. Того ранку я відправляла Патрику багато повідомлень,
поки була у лісі. Якщо ви зможете точно визначити, де я була, надсилаючи
кожне з них, ви побачите, що я навіть не перебувала на правому березі річки, я
не могла забрати близнят.
Адвокат усміхнувся Наташі так, наче пишався нею.
— Думаю, цього досить, — сказав він. — Коли будуть готові результати
експертизи телефона?
— Не раніше ніж завтра, — відповіла Гарпер.
— Що ж, міс Давлінг. Думаю, можна сміливо сказати, що завтра всі підозри
буде знято.
Він повернувся до Гарпер:
— Очевидно, що у вас немає достатньої кількості доказів, щоб висунути моїй
клієнтці звинувачення, тому вона з радістю поїде додому.
Розділ 29

Рожеве світло від сонця, яке сідало за обрій, відбилося від скляних дверей,
коли Гарпер відчинила їх, несучи на плечі велосипед. Усередині на сходах, в
обтислій спідниці та на підборах, сиділа Емі.
— Я писала тобі повідомлення, — сказала вона, привітавшись із ноткою
докору в голосі.
— Як ти сюди потрапила? — запитала Гарпер.
Звідки ти знаєш, де я живу?
Емі знизала плечима.
— Хтось із квартири нагорі впустив мене у будівлю. Я телефонувала у
відділок; вони сказали, що ти пішла додому, тому я вирішила заскочити.
Насправді я згадала, що ми домовились випити.
Гарпер поставила велосипед та сперлась на стіну. Відстебнула шолом.
— Ой, — сказала вона, — вибач. Я не брала телефон до рук. Мені слід
прочистити голову.
Вона усвідомила, що її дратує присутність Емі, її манера діяти так, наче її
скривдили. Їй просто треба було проїхатися. Її голову переповнювали події
останнього дня, а Пiк-Дистрикт завжди допомагав впоратися з подібними
проблемами. Дві години катання там на велосипеді — і вона знала, що міцно
спатиме. Велосипед був її ліками. Ось чому я не можу налагодити нормальні
стосунки. Ніхто ніколи не розуміє, що інколи мені треба побути на самоті.
Емі запитала:
— Мій свідок хоча б якось допоміг?
— Ммм… Трішки.
— Ти сказала це так, наче ні, — мовила Емі.
— Це не твоя провина. Його слова не дозволили нам продовжити справу.
— Що він сказав?
— Що жінка була в темному одязі. Нею могла бути мати або підозрювана,
оскільки вони обоє були у чорному.
— Зрозуміло. Ти не показувала йому фотографії?
Гарпер кивнула.
— Він не зміг упізнати її.
— Шкода. Сподіваюсь, я не ускладнила справу. Я не мала такого наміру.
— Зовсім ні. Я дуже вдячна за допомогу. Мої люди взагалі не знайшли свідків.
Але сьогодні довелося відпустити єдину підозрювану. Недостатньо доказів.
— От чорт! Шкода.
 — Знайдуться інші докази. Ми заарештуємо її зрештою.
Гарпер помасажувала затерпле плече. Колола просочена потом лайкра.
Емі дістала із сумки великий білий конверт.
— Я знайшла ще дещо. Тобі буде цікаво.
— Що це?
— Газетна стаття. За 1976 рік. Я проводила розслідування для статті щодо
спеки, і ось це привернуло увагу.
У конверті було кілька копій сторінок газети з «Шеффілд Мейл», датованих 3
липня 1976 року. Гарпер розуміла, чому така стаття корисна; щоразу, коли про
поточну температуру говорили в новинах, вони згадували «найжаркіше літо з
1976 року». Гарпер тоді ще не народилася, але з тієї інформації, яку зібрала, у
1976 році спека трималася найдовше — це було найжаркіше літо всіх часів.
Копії сторінок, які принесла Емі, містили різні свідчення про погоду;
надзвичайно велику кількість випадків теплового виснаження, зареєстрованих
у лікарнях, жахливий вплив засухи на врожай. Була стаття про те, як пересохли
чотири річки у Шеффілді, а рівень води у водосховищі опустився так низько,
що було видно затоплене селище. Це сталося вперше від 1980-х років.
Емі витягла аркуші та погортала їх. Простягнула Гарпер.
— Ось, — сказала вона.
Основна стаття на сторінці розповідала про нашестя семиточкових сонечок,
які тероризували місто, а нижче містилася менша стаття:

Підозрюваний у викраденні втік з пологового будинку

Поліція отримала повідомлення про спробу викрадення, яку було
здійснено вчора рано-вранці. Намагалися викрасти з місцевого
пологового будинку двох новонароджених близнят. Матері вдалося
повідомити медсестрам та вберегти своїх дітей від викрадення, але,
оскільки підозрюваного досі не затримали, поліція радить усім
матерям новонароджених бути пильними. Підозрювану описують як
неохайну жінку, досить худу, середнього зросту, із довгим чорним
волоссям. Якщо у когось є будь-яка інформація, негайно зв’яжіться з
поліцією.

— Вау! — вихопилося в Гарпер.

— Моторошно, правда?
— Так. — Вона знову прочитала статтю. — Це з 1976 року?
Думаєш, ці випадки якось пов’язані?
— Я подумала, що ти захочеш це побачити. У мене тіло вкрилося сиротами,
коли я вперше прочитала цю статтю.
 Гарпер засунула аркуші назад у конверт. Вона відчувала запах власного поту.
Поглянула на двері квартири та подумала: гарячий душ, а потім ліжко. Але
впевненість, що вона швидко засне, випарувалась, оскільки мозок почав
опрацьовувати нову інформацію, рахувати, припускати, створювати нові
робочі теорії.
Припустімо, що в обох випадках діяла та сама людина. Якщо у 1976 році їй
було двадцять, то зараз — щонайменше шістдесят, отже… «Облиш, — сказала
Гарпер собі, — сконцентруйся на Наташі. Наташа була там. Вона мала мотив».
— Дякую, Емі, — сказала Джо. — Я тобі дуже вдячна. І дякую, що принесла
мені ці матеріали. Не потрібно було цього робити.
Емі стояла, поклавши руку на стегно. Вона скидалася на кінозірку сорокових.
— Ти не запросиш мене в гості?
Квартира не була готова до прийомів. Ніхто місяцями не заходив туди, окрім
Гарпер, відтоді як її маленька «сестра» приїжджала на Різдво та з відразою
сказала, що та живе як хлопець-підліток. Вона не могла впустити туди Емі. Не
зараз. Гарпер насупилася, подивилася на годинник:
— Слухай, я б з радістю, але я виснажена, і мені треба рано вставати через цю
справу, і…
— Не переймайся, — перервала Емі. Флірт повністю зник. — Я зрозуміла.
Перш ніж Гарпер змогла дібрати слова, дівчина пішла. Детектив постояла на
сходах, вдихаючи парфуми Емі, обдумуючи, що тільки-но сталося. Вона все
зіпсувала? Усе, що було або могло бути? «Що ж, — подумала Гарпер,
намагаючись відігнати розчарування, — мабуть, це на краще».
Розділ 30

Одного дня, переходячи через річку, вона послизнулася на камені та

впала. Вона сказала: «О Боже, ми, мабуть, потонемо!» Чотиримісячна
дитина подивилася їй в обличчя і промовила: «О ні, мамо, не
потонемо». Тоді вони були впевнені, що це казка.

З історії про підміну (К. Бріггз, с. 221)

16 СЕРПНЯ. ЧОТИРИ ТИЖНІ ТА ШІСТЬ ДНІВ ЖИТТЯ

— Незручно, так? — сказала Руті, яка прийшла відвідати Лорен.

У лікарні вирішили, що для ще одного відвідувача потрібно, щоб у кімнаті
були присутні дві медсестри — по одній для кожного з малят. У кімнаті,
розрахованій на одну людину з дитиною, перебувало п’ятеро дорослих та двоє
дітей. Пауліна сперлась на підвіконня, а інша медсестра стояла біля дверей,
наче вартова.
Патрик видихнув через ніс. Діти, які лежали один на руках у Патрика, а другий
у Руті, уважно дивилися на Лорен. Здавалося, вони не кліпають. Вони по черзі
здіймали руки догори та видавали звук чайки, майже синхронно, ніби ляльки
на одній мотузці. Патрик нахмурився, і вона почала вивчати його. Чи бачив він
те саме, що вона? Наскільки вони змінилися, наскільки дивними стали?
Лорен розвернулася до чоловіка, всміхаючись. Вказала очима на медсестер.
Вона намагалася передати, щоб він позбавився їх.
Патрик прокашлявся:
— Вам обом потрібно тут бути?
Жінки перезирнулися. Нижча сказала:
— Що ж, я можу почекати зовні. Хіба ти не хочеш вийти, Пауліно?
— Я піду, — сказала та, попрямувавши до дверей, відчинивши їх та поспіхом
вийшовши з кімнати.
Двері повільно зачинилися, а замок клацнув за хвилину, приглушуючи звук її
швидких кроків по коридору. Лорен видихнула.
Патрик звів брову.
— Ви з нею ладнаєте?
«Ні, — подумала Лорен, — я ненавиджу цю галасливу сучку».
 — Так, — сказала вона. — Усе гаразд. Просто дивно, коли за тобою постійно
спостерігають.
Спершись на стіну, медсестра, яка залишилася, стежила за плашками за
вікном, але слухала, аналізувала, оцінювала. Лорен знала це.
Руті сказала:
— Я так хвилювалася за вас. За вас обох. Яке жахіття. Я не можу висловити,
наскільки рада, що ви повернули їх так швидко. Але все ж, Лорен, я б
збожеволіла на твоєму місці. Мені було б іще гірше, ніж тобі.
Вона замовкла на півслові, видавши звук, який вказував, що вона бовкнула
зайвого.
— Не те щоб ти…
— Не турбуйся, Руті, вона знає, що ти маєш на увазі.
Патрик заправив пружне пасмо волосся Лорен у хвіст. Вона скаржилася на
своє волосся, але воно було чудовим. Їй можна було зробити зачіску, і вона не
розпускалась. Косички не потрібно було зав’язувати на кінцях. Їй подобалося,
що Патрик любив бавитися ним, коли вони разом дивилися фільми. Зараз у них
не було на це часу. Він розділяв волосся на дві половини та крутив його, поки
воно перетворювалося на два величезні роги, які закручувалися над її головою.
Вона вважала, що це смішно, коли потім дивилася в дзеркало.
Спогади засмутили її.
— Сьогодні в тебе кращий вигляд, — сказав Патрик, — ти не така бліда.
— Я багато сплю. Ось у чому річ. Уночі вони доглядають малих у дитячій
кімнаті. Це вперше я сплю більше від двох годин поспіль відтоді, як вони
народилися. Я відчуваю себе новою жінкою.
— Тобі важко без них? — запитала Руті. — Після того, що трапилося.
Ні, вона відчувала солодке полегшення від того, що ці істоти в іншій кімнаті.
Але так, їй було важко не бачити Морґана та Райлі. Здається, наче з мого серця
вирвали шматок і щосекунди я втрачаю своє життя.
— Так, — сказала Лорен, — бути без них — це тортури. Але тут мені
допомогли, дали, знаєш, маленьку пігулку.
— Лікарка каже, що у тебе прогрес, — зауважив Патрик. — Що, можливо,
тебе відпустять через три дні, якщо динаміку буде збережено.
— Вона сказала так тобі? Вони відпустять мене?
— Вона обіцяла. Але сказала — можливо. Якщо ти справлятимешся з
хлопчиками, прийматимеш ліки…
— Чудово, — зраділа Руті. — Це ж добре? Три дні? Недовго, ще день і
половина.
Руті поглянула на коліна, де лежала дитина в зеленому одязі. Вона ніжно
торкнулася дитячої ніжки.
 Лорен подумала: «День і половина. Мої хлопчики можуть не протриматися
так довго. За два дні вони можуть бути де завгодно, та жінка могла забрати їх
куди завгодно». Вона лягла на спину, скрутилась на ліжку обличчям до стіни.
Вона почула, як Патрик сказав:
— Можете потримати дитину?
І медсестра відповіла:
— Так, — наче дуже хотіла, наче це було привілеєм. — Вони такі маленькі
пестуни, правда?
Маленькі пестуни. Лорен хотіла повернутися у те життя, де діти були її
дорогоцінними хлопчиками, яких вона народила і яких невимовно любила. А
ці… якби будівля горіла, вона б їх навіть не рятувала, а просто пішла.
Патрик ліг поруч із Лорен. Він притягнув її до себе, щоб вони лежали, ніби
повторюючи контури тіла один одного. Усі її м’язи були напруженими,
смикалися, але, коли він ліг поруч, вона дала собі волю. Розридалася. Він
поглинав ці хвилі. Вона трусилась, смикалась, здригалась та відхилилася назад,
щоб вхопитися за нього, вхопилася за його джинси так сильно, що він стиснув
зуби від болю. Нарешті її істерика досягла піка і пішла на спад, а він ніжно
гладив її, повторюючи, що все гаразд, що вона у безпеці, що він поруч. Вона
розвернулася до нього. Руті та медсестра, які спостерігали за ними,
відвернулися, але не двоє дітей. Лорен заховалася у щілині між тілом Патрика
та стіною. Око камери спостерігало за всім, що відбувалося, але він сховав
Лорен, і у той момент вона раділа, що він такий великий і виконує своє
покликання: він був її захисним бар’єром. Вона тримала кулаки перед очима —
маленькі рожеві лапки беззахисного створіння.
Вона швидко дихала, щось шепотіла. Він нахилився ближче та нахмурився;
не розумів, що вона хоче сказати.
— Витягни мене звідси, — просила вона.
Він поцілував її так сильно, що вона відчула, як гаряча кров тече по її венах.
У тому поцілунку вона відчувала лише його. Не очі дітей на собі, не величезні
вуха, які стали свідками їхньої пристрасті. Вони були наодинці, разом, у місці,
де вони б ніколи не були наодинці.
Дитячий плач проник у неї, вирвав її з поцілунку, як спійману рибу. Патрикове
тіло напружилося. Лорен застогнала, як мучениця, та знову підняла руки, щоб
прикрити обличчя.
— Який з них? — запитала вона, думаючи: «Раніше я розрізняла їхній крик».
Патрик повернувся подивитися, який із хлопчиків плакав, але, поки він
розвертався, плакали вже двоє. Вона поглянула вгору; вони витягували руки та
ноги, викручувалися, щоб їх звільнили, кричали. Руті та медсестра гойдали їх
та воркували, але звук наповнював кімнату, як вода, вганяв її у паніку. Вона
хотіла, щоб це припинилося.
— Вони голодні, — сказала Лорен. — Їм потрібне молоко.
— Я піду. — І Патрик пішов до маленької шафки із сумішшю та іншими
потрібними речами. Він відчинив її, але там не було пляшечок. Поглянув на
медсестру, зробивши безпорадний жест, зморщившись від звуку.
— Прямо по коридору, — сказала медсестра, усміхаючись, наспівуючи слова,
намагаючись весело перекричати лемент, — кімната для стерилізації. Там
пляшечки та чайник. Ідіть.
— Гаразд.
Він відчинив двері та пішов від звуку, який наче долинав з маленької колонки
з кількома поліцейськими сиренами. Ніхто б не витримав цього; Лорен
сподівалась, що він швидко повернеться.
Руті, намагаючись втримати на руках істоту, яка кричала, поглянула на
родичку, яка не ворухнулась, щоб забрати малюка, заспокоїти його або братика,
як мала б учинити мати. Лорен побачила, що медсестра та Руті перезирнулися,
та змусила себе підійти ближче, стати там, звідки могла дотягнутися та
погладити голівки дітей, але уникнути брати їх на руки.
Здавалося, що їхній крик проникає в її голову спереду, збоку, зверху та знизу.
Вона стояла нерухомо та дозволила йому пронизувати її, заплющила очі та
уявила, що цей біль відчуває хтось інший, що вона загорнула його в ганчірку
та утримує в своєму мозку. Зрештою, вона змогла витримати. Вона
розплющила очі, поглянула на відчинені двері, прораховуючи, як далеко зможе
втекти, якщо вибіжить просто зараз. Недалеко. Зовні ще вартові, ще двері і ще
замки.
Тієї миті, коли двері відчинилися, Лорен підскочила та розчахнула їх. Вона
забрала пляшечки з рук Патрика та тримала їх на рівні очей. Побачивши, що
там забагато води, пішла до ванної, щоб вилити зайве. Хлопчики стали майже
фіолетовими від люті, кричали, смикали ногами та билися на руках у Руті та
медсестри, які гойдали маленькі згортки, що не давало жодного ефекту.
Медсестра намагалася відволікти Райлі, співаючи щось, чого не було чути
через плач, але Руті була вражена та навіть не боролася — визнала, що її
перемогли. За секунду вона завмерла на місці та перелякано подивилася, не
вірячи власним очам, на маленьку злу істоту в себе на руках.
Лорен насипала потрібну кількість порошку в гарячу воду та передала
пляшечку Патрикові.
— Продовжуй збовтувати, — сказала вона, — воно занадто гаряче.
 Діти наче відчували, що молоко вже поруч, адже закричали сильніше,
наполегливіше та вимогливіше. А потім вона почула слова, які вони вимовляли,
та зупинилася. Діти, яким було майже п’ять тижнів. Вони промовляли слова.
— Тепер температура нормальна? — запитав Патрик, досі бовтаючи молоко.
Але вона заклякла, не вірячи власним вухам, і не відповіла.
— Лорен…
Він стиснув її руку, і вона кліпнула.
— Ти чуєш?
— Молоко, Лорен. Що скажеш? Можна їм його дати?
— Перевір на зап’ястку.
Вона прислухалась, відчайдушно сподіваючись, що це неправда. Але слова
лунали.
Патрик вичавив трішки молока собі на зап’ясток. Похитав головою: занадто
гаряче. Потім його обличчя засвітилося; з’явилася ідея.
— Набери холодної води у рукомийник.
Вона увімкнула кран та наповнила рукомийник до половини. Вони занурили
у воду дві пляшечки.
— Спробуй зараз, — сказав він.
Досі занадто гарячі.
Лорен прикрила вуха рукою. Цього не може бути. Але вона й далі чула
благання, відчайдушне жалібне благання істот. У дзеркалі у суворому світлі
ванної кімнати без вікон було видно, як її очі налилися кров’ю. Вона
подивилася на пляшечки, які плавали та випускали пар у холодній воді.
Швидше, охолоджуйтесь. Коли їх нагодують, вони припинять це.
Звісно, Патрик також їх чув, але не показав цього, він не помітив. Вона
схопила чоловіка за руку.
— Послухай, — прошипіла.
Він спробував вирвати руку, «боляче!», тому вона стиснула сильніше. Він
визволився, але вона знову схопила його.
— Ні, справді. Прислухайся.
Хлопчики кричали і кричали. Він похитав головою.
— Що? Я чую лише плач.
— Вони промовляють слова.
Патрик нахмурився, зазирнув їй в обличчя і ледь стримався, щоб не
розсміятися. Якби він послухав, то почув би, що у наборі довгих безцільних
звуків справді були слова. Лорен спробувала губами передати слова, які вони
кричали, і його вираз обличчя змінився. Він почув їх, вона знала. Крик і рот
Лорен сформували видовжену форму слів допоможи нам, знову і знову,
благання сумне, панічне та жалібне.
 — Чуєш? — видихнула вона.
Патрик витріщився на неї, стиснувши губи.
Ще раз перевірив молоко.
— Можна давати. — Він витягнув дві пляшечки з рукомийника та пішов у
кімнату; дав одну пляшечку медсестрі, одну — Руті.
Роти дітей заткнули пляшечками. Солодка тиша подарувала всім спокій. У
вухах Лорен запала раптова жалібна тиша. Вона пішла до ліжка та сіла. Руті та
медсестра сіли у крісла.
— Дякувати небесам, — промовила Руті. — У цих маленьких легенях велика
сила.
— Так краще, Морґане, правда? — спитала медсестра. Подивилася на Лорен.
— З вами все гаразд, люба?
Лорен, глибоко вдихнувши, кивнула та всміхнулася медсестрі. Вона стисла
руки, щоб вони не тремтіли.
— Усе гаразд, дякую.
— Хочете погодувати його?
— Я? — Вона подивилася на дитину в жовтому одязі на руках у медсестри. —
А, так, — спробувала всміхнутися, — звісно. Якщо ви не проти.
— Ти не повинна робити цього, якщо не хочеш, — зауважив Патрик.
— Я хочу, — сказала вона швидко. — Справді хочу. Хочу.
Вона ніжно взяла дитину на руки та схрестила ноги. Морґан спостерігав за
нею через пляшечку, з якої їв. Молоко швидко зникало.
— Його очі, — сказав Патрик, — вони змінюють колір? Вони були блакитні,
хіба ні?
— Ти також помітив?
— Звісно. Вони зелені по краях.
— У Райлі також, якщо придивитися ближче, — мовила Руті. — Як дивно.
— Це дивно, правда? — повторила Лорен. — Дуже дивно, правда?
Отже, не лише вона це бачила. Вона не вигадувала.
— Вони змінюються у нас на очах. І ви також це бачите. Хіба ні?
Вона знала, що сказала або зробила щось дивне, бо всі дивилися на неї якось
скоса.
— Так, але, люба, я не думаю, що це дуже дивно, не надто, — сказала Руті.
— Ні?
— Очі дітей змінюють колір, — нагадала медсестра.
— Справді? — Лорен відчувала, як тремтить її голос.
— Так, часто. Особливо якщо спочатку очі блакитні. Немає чого турбуватися.
— Але в нашій сім’ї немає зеленооких. Нікого.
 Поглянувши на Морґана, вона побачила, що його очі заплющені. Райлі на
руках у Руті допив молоко і теж заснув.
— Нарешті спокій, — сказала медсестра.
Розділ 31

16 СЕРПНЯ. ЧОТИРИ ТИЖНІ І ШІСТЬ ДНІВ ЖИТТЯ

Гарпер отримала електронного листа від криміналістів. У темі значилось:

результати аналізу GPS-даних. Відкривши, вона побачила карту, яка
демонструвала місцеперебування Наташиного телефона в кількох важливих
точках. Ось телефон безпосередньо біля кафе у той самий час, коли персонал
підтвердив, що Лорен пішла з візочком, випивши кави із Сінді та Розою: GPS-
сигнал був поруч, але з іншого боку річки. Отже, Наташа стежила за Лорен з
дальнього берега; можливо, ховалася за кущами.
СМС, яке відповідало координатам:

Чому ти не можеш любити мене так, як любиш її? У ній немає нічого
особливого.

Позначки на карті показували, що Наташа йшла за Лорен проти течії, але

потім пройшла повз лавицю, на якій сиділа жінка, та пішла назад до свого
автомобіля. Приблизно коли викрали дітей, Наташа була щонайменше за милю
від них, відправляючи Патрику вибачення за все, що сказала або зробила, та
благаючи відповісти.
Гарпер уважно вивчала тайм-коди між повідомленнями. Скоро вона
зрозуміла, що проти Наташі неможливо порушити справу: між будь-якими з
надісланих повідомлень у неї не було достатньо часу, щоб викрасти дітей;
насправді ніщо не вказувало на те, що вона взагалі переходила на той бік річки,
де була Лорен, до того моменту, коли Гарпер побачила її з візочком. Наташа
надіслала останнє повідомлення за десять хвилин до того, як Гарпер її
побачила. До того часу вона вже знала, що відбувається, — крики Лорен,
поліцейські машини, які оточили територію, — що Патрикових дітей викрали і
ще не знайшли. І все ж у повідомленні було написано:

Я завжди буду поруч. Хоч би що сталося. Цілую.

Повідомлення здалося Гарпер дивним, зважаючи на його двозначність за тих

обставин, поки вона не зрозуміла, у якому становищі була жінка: Наташа не
могла зізнатися Патрику, що вже в долині, бо шпигувала за Лорен. Це ще
більше відштовхнуло б його. Знайшовши схованих дітей, вона, напевно, хотіла
залишити їх, втекти до машини та вдати, що її ніколи там не було. Але вона
цього не зробила. Вона намагалася допомогти, здогадуючись про наслідки.
Можливо, вона думала: хоча б зараз я можу зробити щось хороше, і він буде
вдячним за це та не зосереджуватиметься на переслідуванні. Звісно, вона не
усвідомлювала, як погано це все закінчиться.
Гарпер здавалося, що вона програла, і не тому, що доведеться визнати, що
Наташа не винна. А тому, що визнання цього означатиме, що викрадач досі на
свободі.
Гарпер гадки не мала, як його шукати.

Вона припаркувалася біля ставка у парку Бішоп-Веллі, біля синього «Форда

Фієсти», який стояв тут від дня викрадення. Вона підійшла до автомобіля,
приклала руку до брудних вікон, зазирнула всередину. На задньому сидінні
лежало дитяче брязкальце, а на підлозі — упаковка з трьох білих бодіків.
Гарпер могла б перевірити номери, але було ясно, що це автомобіль Лорен
Трантер. Ось звідки все почалося. Погода була такою ж, спекотною та
задушливою. Вона сподівалась, що ще однієї бурі не буде.
Гарпер пішла стежкою до кафе, відчуваючи спокій цього місця, слухаючи
ніжний звук течії. Зупинилася недалеко від води, помітивши темне місце під
великим деревом. Там щось рухалося, виблискувало сріблом — три або чотири
великі риби ховалися від сонця, чекаючи, щоб дощ наповнив річку, аби
продовжити свою подорож. Попри спеку Джо здригнулася.
Зупинившись біля кафе, вона вивчала протилежний берег річки; було
зрозуміло, що людина могла легко заховатися у кущах. Вона уявляла, як
Наташа у жалюгідному стані ховається там та спостерігає, як Лорен сміється
разом з подругами. Хтось інший також спостерігав за Лорен, але хто? Поблизу
були десятки місць, де можна сховатися; позаду кафе, серед людей на дитячому
майданчику, у лісі.
Джо пішла далі до лавиці, де вкрали дітей. GPS-дані свідчили, що Наташа
стежила з протилежного берега, уявляючи себе на місці Лорен з Патриком та,
може, із власними дітьми. Що далі? У якийсь момент Джиммі Даррелл проїхав
повз на велосипеді. У якийсь момент Лорен сіла на лавицю та заснула. Наташа
продовжила йти до свого припаркованого автомобіля. Якби вона й далі
спостерігала, то побачила б, хто це зробив.
Гарпер пройшла повз лавицю, намагаючись думати як злочинець. Він — або
вона, — мабуть, чекав поблизу. Потім, коли Лорен заснула, скористався
можливістю, викрав візок та швидко повіз його геть. Стежка тут була вузькою,
маневрувати могло бути важко — людина повинна бути сильною, рішучою.
Досягнувши місця за поворотом річки, де знайшли Наташу з дітьми, Гарпер
помітила, що тут була мілина, коли рівень води впав; тут можна було
проштовхнути візок, не намочивши його, піднявши на скелі. У Наташі не було
стільки фізичної сили, наскільки Гарпер могла судити з того, що бачила; колеса
візка застрягли, пройти було неможливо. Але потім раптова злива наповнила
річку, зробила її небезпечною для тих, хто хотів перейти на той бік.
Гарпер бачила нечіткі сліди шин та ніг біля води на обох берегах. Вона дістала
телефон та поглянула на фотографії з місця злочину, зроблені у день
викрадення. На збільшених зображеннях мулу біля води здавалося, що на
протилежному березі більше ніж один набір слідів, які вели у воду та з неї, але
на цьому боці жінка змогла визначити лише сліди з води, які, можливо,
належали їй самій — вона ж витягала візок з води. На фотографії були сліди
коліс лише збоку лавиці, наче візочок туди також заштовхали. До лавиці, через
річку. Гарпер подумала про це та майже засміялася. Для цього потрібно було
добре плавати. Діти повинні були бути під водою більшу частину шляху; вони
б не вижили. Простішим поясненням слідів, які вводили в оману, був дощ та
річка, яка наповнилась водою. Вони просто змили сліди до того, як фотографії
були зроблені; саме тому було важко дійти чітких висновків.
Гарпер скористалася камінням, яке стирчало з води, щоб перейти на інший
бік. Їй варто було дослухатись до Лорен, яка казала, що Наташа не робила
цього. Хоч би що думав Патрик, Лорен знала, що це не Наташа, ще до появи
доказів, які заперечували її причетність. Але проблема полягала у тому, що
Гарпер не могла вірити всім словам Лорен — через її стан. Наприклад, вона
була впевнена, що перебування дітей у воді повністю їх змінило — цілковита
вигадка. Мабуть, Лорен дуже злякалася та відчувала провину через те, що не
зробила всього, щоб захистити дітей. Але те, що сталося, не було її провиною.
Гарпер дуже добре знала, як працювало відчуття провини; воно стукало тебе
по плечу вночі, кажучи, що слід було більше старатися, більше знати та більше
боротися. Що, відчувши безпорадність, треба було звинувачувати себе у
нестачі сили.
Стежка з іншого боку річки поросла чагарником, але Гарпер бачила, де саме
тягнули візок. Гілки були поламані, кропива зім’ята. На стежці лежала колода,
через яку було б важко пройти, але не неможливо. Гарпер переступила через
неї. Позаду були покинуті залишки млина.
Порослий мохом млин був не вищим за звичайний сарай. Камені з верхніх
поверхів уже давно впали вниз із одного боку; саме вони колись тримали
дерев’яний млин. У стіні був отвір, у який, напевно, штовхали візок, коли
Наташа пішла сховатися від поліції, а натомість знайшла близнят. Гарпер
просунула голову в отвір. По пiдлозi були розкиданi використані шприци та
порожні пластикові пляшки. У пилюцi мiж плиткою було видно слiди колес
вiзочка.
Усе було неправильно. Але це почуття захоплювало її. Гарпер інколи
сприймала правду як лезо, вона так чітко все розуміла, правильне і
неправильне, справжнє і несправжнє. Над цією справою висіла темна хмара,
але її форма була нечіткою. Повернись до основ, подумала вона: не роби
припущень, нікому не вір, усе перевіряй. Щось у дальній частині мозку
закололо. Що вона забула перевірити?
Гарпер дістала телефон, відкрила електронну пошту та пошукала серед
вхідних повідомлень файл mp3 — дзвінок Лорен з пологового відділення
одразу після народження дітей. Вона натиснула кнопку «Відтворити» та
піднесла телефон до вуха. Слухаючи, почала повертатися тим шляхом, яким
прийшла.
Оператором виявився молодий чоловік, спокійний та професійний.
— Дев’ять, дев’ять, дев’ять, чим я можу вам допомогти?
— Тут жінка. Вона хоче забрати моїх дітей. Допоможіть мені.
Голос Лорен було майже не впізнати. Її переповнювали страх та паніка.
— Назвіть своє ім’я, будь ласка.
— Вона намагається увійти, я зачинила двері, але вона намагається увійти…
сучко, забирайся геть від нас.
— Мадам? Підтвердіть своє місцеперебування, будь ласка.
— Я у лікарні, у лікарні, у пологовій палаті, будь ласка, відрядіть когось, щоб
її забрали.
— Ви у пологовій палаті у лікарні «Роял»? Правильно?
Чути було, як оператор набирає текст на клавіатурі, вносячи інформацію в
систему.
— Так, так. Я зачинилася у ванній кімнаті, але вона намагається зайти.
— З вами є ще хтось?
— Мої близнята, мої діти. Вони у безпеці зі мною, але вона намагається
відчинити двері ззовні, вона намагається забрати моїх дітей, хіба ви не
розумієте? Допоможіть мені!
— Спробуйте заспокоїтись. Я вже повідомив у лікарню. Скоро до вас прийде
медсестра. Я залишатимусь з вами на лінії, доки до вас хтось прийде. Назвіть
своє ім’я, будь ласка.
— Лорен Трантер.
— Лорен, не хвилюйтеся. Я повідомив службу безпеки лікарні. Скоро до вас
прибуде допомога. Дуже скоро, гаразд?
— Нехай поквапляться. Я не протримаюсь довго. Вона надто сильна. Вона
повертає замок ззовні, вона надто сильна.
 — Ви зазнали ушкоджень, Лорен?
— Моя рука, вона…
Гарпер почула звук, шипіння, вона не могла зрозуміти, що це. Вона
прослухала цей уривок кілька разів. Здавалося, хтось намагається говорити
кумедним голосом, але розібрати слова було неможливо. Потім Лорен
закричала ні, ні, і дзвінок обірвався.
Гарпер обійшла річку та пішла назад до кафе. Вона прослухала шипіння ще
раз і розчула кілька слів серед нерозбірливих звуків. Здавалося, що голос
промовляв: Що справедливо? У тебе є все… Довелося прослухати ще раз, і
навіть тоді вона не була впевнена, що почула все правильно. Звук був таким
нечітким, ніби між двома частотами. Вона одразу надіслала повідомлення
криміналістам, щоб вони почистили та проаналізували запис протягом кількох
днів (можливо, впораються й раніше, якщо натиснути на них). Але раптом вона
згадала наказ Траппа: діяти лише через нього, щодо будь-якої частини бюджету
криміналістичного відділу, незалежно від справи та рівня її важливості. Це
означало, що доведеться дочекатись, поки Трапп повернеться в офіс, благати
його, потерпіти, поки він огляне докази та вирішить, чи варті вони дослідження.
Проклинаючи все на світі, Джо поклала телефон у кишеню та пройшла повз
кафе до машини.

Гарпер стояла перед столом Траппа. Вона ненавиділа просити. Але мала
спробувати. Треба було все перевірити.
— Є запис, який я хотіла би проаналізувати. Треба, щоб ви дали дозвіл на
криміналістичну експертизу.
— Це стосується викрадення близнят Трантер?
— Так. Це дзвінок Лорен Трантер у 999 з лікарні. Лікарі стверджують, що
ніхто не проникав у заклад, але запис свідчить про інше.
Трапп закотив очі.
— А, це. Хіба ми не витратили достатньо часу? Двері було замкнено,
медсестра сказала, що нікого не було. Запис — переконливий доказ? Його
достатньо, щоб заперечити твердження старшої акушерки та психіатра?
Джо не могла збрехати йому в обличчя.
— Не зовсім. Але якби ми його проаналізували..
— Гаразд. У тебе є підозрюваний?
Ні, не було. Але вона не могла цього сказати.
— Можливо, це Наташа Давлінг.
— Ага. Хіба ми не виключили Наташу Давлінг зі списку підозрюваних?
— Так, але, здається, ми дещо пропустили. Можливо, у неї був співучасник,
якого ми не врахували. Я знайшла статтю, яка може вас зацікавити.
 Гарпер передала босові копію газетної статті.
Прочитавши, Трапп скривився та віддав її назад.
— Де ти це взяла?
— У журналістки, яку ви напевно знаєте.
— Що ж, — мовив Трапп, — не варто дозволяти дилетантам виконувати нашу
роботу. Це ніколи не закінчувалося нічим хорошим. Це збіг обставин. От і все.
Попередній випадок трапився сорок років тому.
— Так. — Гарпер склала клаптик паперу та засунула в сумку. — Спочатку я
теж так подумала. Але, можливо, ці дві справи якось пов’язані. Може, той, хто
скоїв злочин, тягнув за ниточки, змушуючи Наташу виконувати брудну роботу.
Це звучало безглуздо навіть для Гарпер.
— Серйозно?
— Що ж, це теорія.
— Ти притягнула її за вуха.
Гарпер спробувала ще раз.
— Якщо на плівці Давлінг, ми можемо висунути їй звинувачення у
переслідуванні. Вона стежила за місіс Трантер, зрештою, ми можемо це
довести. Вона вистежувала Патрика тижнями. І навіть якщо це не її голос, у нас
усе одно буде з чим порівняти голос злочинця, якщо ми його знайдемо. Річ у
тому, що плівку варто проаналізувати. Вам так не здається?
Трапп довго дивився на неї.
— Що саме говорить голос?
— Не зовсім зрозуміло, але чутно погрози. Плівку треба почистити та
провести розслідування, щоб точно розібрати слова, а потім уже порівняти
голос.
Трапп поглянув скептично.
— Цю справу слід закрити, Гарпер, тому докази мають бути беззаперечні. Я
маю на увазі, щоб їх не можна було піддати сумніву. Якщо це просто
нерозбірливий запис і немає жодного підозрюваного, то я не можу надати
дозвіл на експертизу.
— Справу закривають? Чому?
Трапп почав рахувати пальці на руці.
— По-перше, діти більше не зниклі.
— Так, але їх викрадали. Усе одно потрібно розслідувати злочин.
Трапп проігнорував її.
— По-друге, часові межі досить розмиті. По-третє, свідки ненадійні. По-
четверте, немає жодного доказу, який би дозволив довести, що хтось хотів
завдати дітям шкоди. По-п’яте, GPS-дані підтвердили, що телефона Давлінг не
було поблизу в час викрадення дітей. Тобто ми витрачаємо гроші просто так.
 — Але, сер…
— Я вважаю, що ми повинні подумати про матір. Ти дивилася на цю справу з
її точки зору.
Гарпер на секунду заплющила очі. Спокійно, наводь власні аргументи.
— Я розумію вас, сер. Але ви не чули запис. Я думаю, якби ми проаналізували
його, у нас були б усі факти для роботи.
Трапп не зводив з неї очей.
— Я думаю, що якби ми проаналізували його, то змарнували б гроші та час.
— Зовсім ні. Якщо ми визначимо голос на плівці, то хоча б матимемо на руках
усі карти. Ми ж не будемо закривати справу, не переконавшись, що все
правильно зробили, правда, сер?
— У нас немає причин аналізувати запис. Мені абсолютно зрозуміло, що
Лорен Трантер не бачила тієї ночі нікого, окрім привидів у своїй голові. У неї
були галюцинації. І якби я не знав тебе краще, то подумав би, що у тебе теж
вони.
— Але, сер…
Трапп глибоко видихнув.
— Наразі у цій справі йдеться лише про місіс Трантер. Ми повинні визнати,
що це не кримінальне розслідування. Тут маємо справу із психічним
захворюванням.
Пізніше Гарпер сиділа у своєму кріслі, сумно видивляючись на курсор на
рядках поліцейського звіту, наказуючи собі відпустити цю справу. Але вона не
могла цього зробити — з усіма доказами, які мала. Вона знала, що її мозок
продовжить працювати над цією справою, поки не знайдуться відповіді — або
поки вона не проаналізує кожну можливість. Вона дістала з сумки статтю
«Мейл» за 1976 рік та ще раз перечитала. Можливо, вона знайде щось,
можливо, викрадач був тим самим. Злочинці з великим послужним списком
завжди відомі. Сорок років — це тривалий термін, звісно, але, хоч хто це, він
сидів у тюрмі за якийсь інший злочин, нещодавно вийшов та спробував
викрасти дітей востаннє. Гарпер витратила годину на пошук архівних записів
стосовно викрадення дітей жінками, але нічого не знайшла.
Гарпер не дуже вміла шукати інформацію; от якби Емі могла допомогти…
Вона перевірила повідомлення у телефоні, але журналістка так і не відповіла
на невдале вибачення, яке Гарпер надіслала одразу. Та полісменка точно знала,
що написати, щоб усе-таки отримати відповідь.

Мені потрібна твоя допомога у цій справі. Абсолютно НЕ ДЛЯ

ПРОТОКОЛУ. Ти зі мною?
За дві хвилини на екрані з’явилося повідомлення від Емі:

ТАК. Де зустрінемось?
Розділ 32

Коли Гарпер забрала Емі з міста, у неї вже була контактна інформація. Матір
звали Вікторія Роуз Сеттл, а близнят — Роберт і Вінсент, вони народилися о
01:41 і 01:47 відповідно другого липня 1976 року. Емі легко знайшла родину,
переглянувши записи щодо народження дітей у Шеффілді за той рік, вона
побачила лише дві пари близнюків, народжених саме у той час, друга пара була
дівчатками. Але коли Гарпер зателефонувала за наданим номером місіс Сеттл,
чоловік сказав, що його мати більше там не живе.
— Можливо, ви зможете передати їй повідомлення, — сказала Гарпер, — мені
дуже потрібно з нею поговорити.
— Навіщо поліції розмовляти з нею?
— У неї може бути інформація, яка допоможе розслідувати поточну справу.
— Я сумніваюся, детективе.
— Якщо ви не проти, я хотіла б запитати в неї.
— Ви кажете, що справа поточна?
— Так.
— Я не знаю, чим вона зможе допомогти. Вона вже дев’ять років поспіль не
виходить сама на вулицю.
— Це стосується нещодавньої справи, але я хочу запитати вашу маму про
липень 1976 року. У нашій справі є подібні моменти, які ми хочемо
розслідувати.
— З моєю матір’ю нічого не траплялося у липні 1976 року. Хіба ви маєте на
увазі народження нас із Вінні. Думаю, ми додали мамі клопоту. Але вона не
була пов’язана із жодним злочином, наскільки мені відомо. Я б знав, якби щось
таке трапилось.
Гарпер зрозуміла, що нічого не досягне. Вона спробувала іншу тактику.
— Містере Сеттл… Роберте…
— Так.
— Чи можливо, що вона вам не розповідала? Може, вона не хотіла, щоб ви
знали?
— О, — сказав Роберт, видаючи певний звук і обдумуючи відповідь. — Що
ж, можливо. Якщо вона… справді скоїла злочин? Вона могла б приховати це.
Гарпер зробила невеличку паузу, достатню для того, щоб посіяти сумнів, але
недостатню для підтвердження або спростування його слів.
— Я б краще поговорила про це з нею, якщо ви не проти. Я зателефоную їй
напряму, якщо ви дасте мені номер.
 — На жаль, вам не вдасться цього зробити. У неї слабоумство. Починається
хвороба Альцгеймера. Вона вже рідко мене впізнає.
Роберт Сеттл злегка застогнав.
Гарпер вагалася. Їй було ніяково. Вона вважала, що слабоумство — це
особливо жорстокий спосіб втратити рідних.
— Мені шкода. Вам, мабуть, дуже важко. Мені шкода, що вам довелося про
це розповісти.
Роберт помовчав.
— Якщо зважати на те, що минуло понад сорок років, то я не знаю. Можливо,
вона вам щось розповість.
— Справді?
— Вона не пам’ятає, що їла на сніданок. Вона не впізнає власних дітей, але
інколи пам’ять повертається до неї. Вона згадує події своєї молодості.
Насправді вона розповідала мені про наше народження нещодавно — забагато
інформації, якщо чесно. Можливо, погода так впливає на її мозок. Їй здається,
що зараз досі сімдесяті роки.
— Отже, можна мені з нею поговорити?
— Я думаю, так. Але не можу стверджувати, що вона відповість на всі ваші
запитання. Бувають дні, коли вона не промовляє жодного слова.
Уздовж стіни у кімнаті стояли крісла з високими спинками. Більшість з них
були порожні, лише в одному або двох сиділи літні люди. Доглядальниця
допомагала одному з мешканців пити через соломинку. Емі й Гарпер
відмовились від чаю і чекали в кутку, усміхаючись старим. Роберт спізнився,
забіг у кімнату, привітався з персоналом на ім’я, провів жінок до материної
кімнати. Чоловік був високим і м’язистим, зовні схожим на Траппа, але йому
бракувало впевненості. На ногах мав коричневі шкіряні сандалі, а обличчя
випромінювало поразку, хоча він і намагався приховати її за усмішкою.
Він узявся за ручку дверей та повернувся до Гарпер і Емі.
— Просто не очікуйте на диво, гаразд?
Вони кивнули, і він провів їх усередину.
Вікторія сиділа на стільці біля ліжка, її погляд був абсолютно
розфокусованим. Вона дивилася в одну точку не зовсім поряд із екраном
телевізора, тому навряд чи бачила щось. Звуку не було.
— Привіт, мамо, — сказав Роберт, сівши біля неї та ніжно беручи її долоню в
свої. — Я привів до тебе гостей.
Жінка повільно повернула голову. Легка усмішка зникла.
— Хто ви?
— Це я, мамо. Роберт.
Вона забрала руку та насупилась.
 — Який іще Роберт?
— Твій син, Роберт.
— Я вас не знаю.
Якщо у вітальні вони бачили зморщених старих людей, то жінка перед ними
була порівняно молодою. Їй тільки шістдесят вісім років, волосся досі майже
все каштанове, шкіра майже не вкрита зморшками. Вона відвернулася від
Роберта, і Гарпер побачила, як він знизав плечима.
— Я приходжу сюди щодня, — сказав він жінкам. — Інколи вона одразу мене
впізнає, і ми можемо добре поговорити. Інколи вона думає, що я — це мій брат
Вінні або батько. А інколи вона поводиться отак і навіть не хоче зі мною
розмовляти. Хвороба Альцгеймера дуже жорстока.
На обличчі Вікторії з’явився той самий вираз, що й у момент, коли вони
зайшли до кімнати. Вона видивлялась на стіну біля телевізора. Була спокійна.
— Напевно, це її дуже лякає, — мовила Емі.
— Я мав на увазі себе. Вона забуває все за п’ять хвилин. А мені треба
переживати це знову і знову.
Гарпер підсунула стілець і сіла поруч із Вікторією.
— Пробачте, місіс Сеттл. Я офіцер поліції. Я хотіла б поставити вам кілька
запитань про події 1976 року.
Жінка не рухалася та не дивилася на Гарпер. Вона перевела погляд на Роберта,
який знизав плечима.
— Продовжуйте, — сказав він, — можете спробувати ще раз.
— Я хотіла дізнатися щодо близнят, — сказала Гарпер, — ваших маленьких
діток. Роберта та Вінсента.
— Де близнята? — Вікторія повернула голову, роззираючись. — Де мої
хлопчики?
— Я тут, мамо, — сказав Роберт. — Вінні в Австралії, пам’ятаєш?
Вікторія пильно поглянула на сина, так міцно тримаючись за бильце крісла,
що воно захрустіло. Гарпер побачила на її обличчі спалах згадки.
— Роберте? — Вона потягнулася до нього рукою, і він взяв її.
— Мамо?
Вона поглянула йому в очі.
— Де мої хлопчики? — запитала вона у відчаї.
Роберт тримав маму за руку, а вона відпустила його.
— Вікторіє, — сказала Емі, — ми знайшли газетну статтю, у якій написано,
що у післяпологову палату проник злочинець, який хотів викрасти ваших дітей.
— Так. — Вікторія підозріло оглядала сина. — Так. Жахлива жінка. Я
зупинила її. Вона збиралася забрати моїх хлопчиків. Але я зупинила її.
 — Я нічого про це не знаю, — сказав Роберт. — Хто це був, мамо? Хто хотів
нас забрати?
— Де вони? — запитала Вікторія, безпорадно роздивляючись на всі боки. Та
вона знову забувала суть розмови. — Я загубила їх? Я постійно щось гублю.
— Можете розповісти нам, що сталося? — запитала Гарпер. — Яка була та
жінка? Можете описати її?
Але Вікторія мовчки вдивлялась у стіну.
Робер розвернувся до Гарпер та Емі:
— Не думаю, що вона сьогодні скаже вам ще щось.
— Варто було спробувати, — відповіла Гарпер. — Дякую, що дозволили.
Коли вони пішли до дверей, Джо почула, як Вікторія ахнула.
— Та жінка… — піднесла вона руку до рота. — Я згадала. У неї були власні
діти, страшні маленькі створіння. Вона хотіла обміняти їх на моїх — на моїх
ідеальних крихіток. Ага. Тепер я згадала. Ні, казала я, ні, ні, йди геть. Довелося
вдарити її. Сильно та добре. Я б зробила це ще раз.
На слові вдарити вона випрямила ногу та майже вдарила по ніжці ліжка. Вона
розкинула руки вліво та вправо, безпорадно роззираючись навсібіч:
— Вони тут? Де близнята? Ви бачили їх? Вона не забере їх. Не забере.
— Заспокойся, мамо. Тепер ти в безпеці. Я тут. Я тут. Ми вже виросли.
Небезпеки немає.
Здавалося, слова сина трішки заспокоїли Вікторію. Вона дозволила погладити
себе по коліну.
— Мабуть, вам краще піти, — сказав Роберт.
Гарпер кивнула та ступила крок до дверей.
— Їх назвали на честь річок, — пробурмотіла Вікторія.
— Про що ти, мамо?
— Їх звали Бішоп і Селвер, — сказала вона.
— На честь річок? — Роберт знизав плечима, дивлячись на Гарпер. — Ось на
що це схоже. Так, мамо. Річки називаються Бішоп і Селвер. Правильно. Також
є Дон та Локслі.
Вікторія зіштовхнула синову руку з коліна.
— Я говорю не про річки, — мовила вона. — Я маю на увазі близнят.
Жахливих близнят тієї жінки. Запам’ятай їхні імена, сказала вона. Їх звуть
Бішоп і Селвер. Я ніколи не забувала. Я вдарила її. Я б зробила це ще раз.

Коли сіли в машину, Емі запитала:

— Що ти думаєш про це все?
— Мені її шкода, — відповіла Гарпер, — але я уявлення не маю, про що вона
говорила. Бішоп і Селвер? Якийсь жахливий вимушений обмін дітьми?
 — Так. Дуже дивно.
— Смішні імена. Хто називає так дітей?
— Я можу перевірити, скільки Бішопів і Селверів у реєстрі виборців.
Можливо, нам вдасться знайти злочинця.
— Ні, — сказала Гарпер, — не варто. Очевидно, що вона була спантеличена.
Можливо, згадувала, що всі ріки пересохли у ті спекотні дні, коли вона
народила дітей. Вона просто заплуталась у словах.
— Що ж, мені шкода, Джоанно. Ще один глухий кут.
— У нас досі є записи камер спостереження з лікарні. Та запис дзвінка у 999.
Мені просто треба знайти спосіб проаналізувати їх. Тоді ми побачимо повну
картину. Можливо, це виведе нас на злочинця. Якби тільки Трапп не опирався.
Емі дістала телефон та почала передивлятися контакти.
— Залиш це мені, — сказала вона. — Думаю, я знаю того, хто нам допоможе.
Розділ 33

Як їй сказали, жінці підмінили дитину. Залишили їй одного малюка.

Але вона добре ставилася до дитини і щоранку, прокидаючись,
знаходила трішки грошей у кишені. Мій інформатор чітко вірить у їхнє
існування і дивується, як за останні роки нічого подібного не
траплялося.

Історія Стоумаркета, Голлінгворт, с. 248 (цитата з Браггза, 1971 рік)

Удень більшість кімнат було відчинено, і пацієнти могли вільно пересуватися

відділенням. Одначе кімнати Лорен це не стосувалося. Проте вона знала, що в
інших пацієнтів більше свободи, ніж у неї. Вона бачила, як вони заходять та
виходять без супроводу, а її вели, наче у кайданах, у спільну кімнату або у
кімнату терапії.
— Ти належиш до категорії А, люба, — сказала Пауліна, коли Лорен
натиснула на неї.
Очевидно, Лорен була однією з небагатьох пацієнток у відділенні, за якою так
наглядали. Її не дозволено було залишати на самоті ні на секунду. Ієрархія
божевілля.
Діти спали сповиті у маленькій спекотній кімнаті. Лорен і Патрик сиділи у
незручній тиші; неподалік медсестра гралася пальцями з краєчком свого
шкіряного пояса. Кімната створювала гнітюче враження; вона мало чим
відрізнялася від тюремної камери. Широкий відкритий простір у широкому
вікні заворожував, але був недоступним без особливого дозволу або без
супроводу наглядача.
— Можна піти на прогулянку? — Та пішла надвір.
Трантери перетворилися на божевільних, які ходили по газону з одного кінця
в інший, гріючись на сонці. Кожна з груп інших хворих везла один або два
дитячих візочки, але біля них завжди була постать у білому — провідник,
шпигун та захисник.
Спочатку перебування на вулиці ще більше пригнічувало Лорен; під небом
вона почувалась маленькою, мурашкою під склом. На сонці її шкіра здавалася
напівпрозорою; вени виділялися. Вона підстрибувала від неочікуваного руху
пташок, хапала Патрика за руку, коли білка перебігала з гілки на гілку
величезних дубів. Але за певний час їй стало легше дихати і м’язи дещо
розслабилися. Її хода часто змінювалась; вона рухалася швидко або трохи
хитаючись. Вона взяла Патрика під руку та поклала голову йому на плече. Вона
потягнула його назад, щоб між ними та медсестрою, яка підслуховувала та
зголосилася штовхати візок, з’явилася відстань. Вона чула воркотіння дітей
попереду та іноді — тишу.
— Що ти зробив з нашим подвійним візочком? — запитала Лорен.
— Звісно викинув, — дещо ображено відповів Патрик.
Лорен, оцінивши його тон, запідозрила, що він цього не зробив.
— Добре, — сказала вона. — Я не хотіла продавати його. Це поганий знак.
— Поганий знак — продати візок?
— Я маю на увазі саме цей візочок. У нього погана енергетика, це поганий
знак, називай як хочеш. Краще не віддавати візочок нікому.
Лорен подумала: «Я не вірю в знаки, як і ти. Але у будь-якому разі не хочу,
щоб хтось мав той візок, і я більше ніколи не хочу його бачити».
Патрик прокашлявся.
— Що ж, він весь був вкритий брудом. Тканина в плямах. Ніхто б не заплатив
за нього.
Вони прогулювалися у тіні старого будинку. Медсестра відійшла далеко і не
могла їх чути — можливо, зараз вони зможуть поговорити про те, як повернути
хлопчиків.
— Патрику, я…
— Слухай, люба. Мені треба тобі дещо сказати. Раніше, коли тут була Руті, а
хлопчики плакали… Я знаю, здавалося, наче вони вимовляють слова.
— Так.
— Що ж, ти не думаєш, що так і було? Звуки були схожі на слова, звісно, але
ж діти не розмовляли. Ти ж розумієш це, правда?
Лорен нічого не сказала. Вона зупинилась та подивилася чоловікові в очі.
Усміхнулася й відвела погляд. Вона подумала, що заплаче. Але вдихнула
повітря та знову невпевнено всміхнулася. Отже, у цій ситуації вона була сама
— як і в усіх інших.
— Звісно, я знаю це, дурненький. Їм лише чотири з половиною тижні. Вони
ще не вміють розмовляти.
Він потягнув її та притиснув до себе. Відсунувся та всміхнувся, забрав завиток
волосся з її обличчя та заправив їй за вухо.
— Майже п’ять тижнів, — сказав він, — здається, досить довго. Ніби вони
завжди у нас були.
— Зараз життя здається не таким, як було раніше.
— Так. — Однак його голос звучав невпевнено.
 Вони йшли у тиші по м’якій траві до дротяного огородження, через яке можна
було подивитися на долину.
Вони спостерігали за спиною медсестри, яка під сонцем штовхала візочок.
— Як ти думаєш? Що буде з тією дівчиною, Наташою?
— Я не знаю. — Патриків голос здригнувся. — Я думаю, їй висунуть
звинувачення у викраденні.
— А якщо це була не вона? Я досі не впевнена, як вона могла…
— Хах, — сказав Патрик, — якби ти знала її, ти б зрозуміла, що цей вчинок
нормальний для неї. Вона зла.
— Не важливо, яка вона. Я повинна наглядати за ними, захищати їх. Нічого
не трапилося б, якби я не заснула.
— Ти не повинна звинувачувати себе, любове моя. У тебе був важкий період.
Я не повинен був наполягати, щоб ти виходила на вулицю. Пробач.
Вона побачила в його очах сльози.
— Пробач мені.
— Тобі немає за що вибачатися.
— Є… Я хотіла скинути їх у річку, коли їх повернули. Але я не могла
стриматися, я думала, що їх підмінили, а це, звісно, нісенітниця. Потім, коли ти
привіз їх у відділення, я не знаю, чому так відреагувала. Я так сумувала за ними.
Напевно, я божеволію.
— Ти не божеволієш. Лікарка каже, що ми не повинні так називати твій стан.
Тобі просто треба відпочити.
Вона стисла його руку.
— Усе гаразд, не переймайся. Усе добре, хіба ти не бачиш? Я розумію, що
вигадала все і рішення просте. Мені стане краще. Мені вже краще.
— Найважливіше, що ми їх повернули. Вони повернулися до нас. Та дурна
дівчина забрала їх, але повернула.
Лорен подумала: «Якби це була правда. Але я знайду їх, навіть якщо
доведеться робити це самій. Навіть якщо це мене вб’є».
— Коли вони зникли, — сказав Патрик, — за той короткий час, що ми не
знали, де вони і в кого, мені здавалося, що я помер і вирушив у пекло. Ми
загубили наших малят, і я втратив життя, яке сприймав як належне. Я відчув,
як це — втратити їх назавжди. Це було нещадно. Це змінило мене.
— Так, я знаю, — сказала Лорен, думаючи, що її ця ситуація також змінила,
але не тому, що вони повернулися, а тому що — ні.
Вони стояли біля краю будівлі, недалеко від того місця, де медсестра дивилася
поверх паркану на долину. Мабуть, Пауліна вирішила, що їм досить бути
наодинці. Вона повезла до них візок.
Лорен відчула, що істоти наближаються. Напружилась.
 — Я щасливий від того, що тобі краще. — Патрик поцілував її в маківку. —
У якусь хвилину я подумав, що втратив і тебе.
— І мене? — перепитала Лорен, думаючи, що, можливо, саме так і сталося.
Вона оглянула долину, де захід сонця відбивався на поверхні водосховища.
— Сподіваюся, я скоро повернуся додому і ми будемо жити нормальним
життям. Цим хлопчикам потрібна мати, а не пацієнтка психіатричного
відділення.
— Ще недовго. — Патрик обійняв її, формуючи бар’єр між своєю дружиною
та навколишнім світом. — Я думаю, що все буде гаразд. З нами все буде гаразд.
Розділ 34

— Я правильно все зрозуміла? — запитала Гарпер, сподіваючись, що виникла

помилка. Емі відправила її за адресою, яку вона знала з часів патрулювання
вулиць. Чоловік, який жив у цьому будинку, був відомим наркодилером, а
також перебував у списку «для спостереження» у відділку.
Емі поглянула на неї з пасажирського сидіння.
— Ні, Джо. Гідеон — старий друг, я вже пояснювала. Він абсолютний геній у
питанні технологій. І я гарантую, що він надійний.
— Я б ніколи не приїхала, якби знала, кого ти маєш на увазі. Коли ти сказала,
що у тебе є друг, який спеціалізується на інформаційно-комунікаційних
технологіях, я уявляла, що ми приїдемо в офіс. Я думала, що це вебдизайнер,
комп’ютерний інженер. Я знаю Гідеона Джонса, а він знає мене. Минулого
року я заарештувала його за порушення громадського порядку, разом із
декількома друзями, які влаштували в центрі міста акцію протесту, що вийшла
з-під контролю.
— Справді? — весело сказала Емі. — Що ж, не зважай. Він ніколи не тримає
зла. Я впевнена, що він уже забув про те.
— Дуже сумніваюся. І я не забула. У той час я не дуже йому подобалась. Чому
ти вирішила, що він нам допоможе? Або гаразд — допоможе мені, офіцеру
поліції? Я майже впевнена, що він був у футболці з написом «Поліцейські —
покидьки».
— Ми з ним давно знайомі. З часів навчання в університеті — я навіть жила
тут певний час на другому курсі.
— Не знаю, Емі. Він намагався вдарити мене в обличчя, коли я закривала його
в камері. Не думаю, що дуже подобаюсь йому.
Емі схилила голову, обдумуючи її слова.
— Ти, може, й ні. — Вона відчинила дверцята та вийшла з машини. — Але він
зробить що завгодно заради мене, люба.
Темна сторона Гарпер замислилась: «Чого б це? Що ти для нього робиш або
зробила колись?» У мозку з’явилася картина гарної Емі та зморшкуватого
худого старого Гідеона, які сміялися разом, цілувалися або ще гірше. Але вона
знала, що цей сценарій не був вірогідним та раціональним: Гарпер сама зробила
б що завгодно для Емі, але між ними ніколи нічого не було, окрім рукостискань.
Колись ця будівля була шикарним особняком едвардіанської епохи у глухому
куті широкої вулиці, вздовж якої росли могутні липи, сильне коріння яких
розривало тротуар, який вкривався набухлими тріщинами, що збільшувалися
кожного дня. Дерева наче доводили вулиці, що сильніші. «За певний час ми
домінуватимемо». Дерева та високий мур у кінці вулиці блокували майже все
світло та формували печеру із зелені, підлога якої була вкрита опалою зеленню,
старою та новою. Будинки тут були добре розташовані, великі, на віддалі від
дороги, із приватними під’їздами, але вам навряд чи захотілося б тут жити,
оскільки вони поросли високою травою та дикими непідстриженими кущами,
які стирчали у різні боки.
Гарпер пішла за Емі по вузькій стежці сухої трави, яка вела вздовж під’їзду до
задніх дверей, — проходу через парадні двері не було. Здавалося, що ніхто
роками не користувався ними. Наближаючись до будинку, вона чула
повторювані звуки басу, незрозумілу мелодію в стилі транс.
— Добре, — сказала Емі, — він хоча б не спить.
Гарпер перевірила годинник — перша година. Емі постукала у двері з
облущеною фарбою.
Вони почули шурхання. Вічко потемніло — за ними стежили зсередини. Двері
прочинилися. Вона побачила половину бородатого обличчя та око в окулярах.
Потім частину грайливої усмішки. Усе це у поєднанні з подувом диму. Перш
ніж сказати хоча б слово, чоловік сильно прокашлявся у кулак.
— Емі, сонечку. Радий тебе бачити.
Він хотів повністю відчинити двері, аж побачив Гарпер. Нахмурився, згадав
її та розсердився.
— Привіт, містере Джонс, — сказала Гарпер.
— Що це таке? — спитав Гідеон, зачинивши двері так, що йому довелося
виглядати у щілину завширшки сантиметр. — Емі? — Його голос звучав
високо, як у дитини. Він наче запитував: «Як ти могла?»
— Любий, — мовила Емі, — усе гаразд. Вона — друг.
— Ти дружиш з копом? Ти ніколи не казала.
Гарпер відступила.
— Послухай, Емі. Не думаю, що з цього щось вийде. Просто ходімо.
— Ні, все гаразд, — заперечила та. — Чесно. Зачекай секунду.
Вона нахилилася до Гідеона та пробурмотіла щось. Джо не розчула.
— Що ж, якщо ти впевнена, — сказав він, підозріло дивлячись на Гарпер. —
Тоді я можу. Однак не для неї. Для тебе.
— Це чудово. Ми були б невимовно вдячні. Еге ж, Джоанно?
Емі сильно вдарила Гарпер ліктем.
— Я впевнена, що ви дуже зайняті, містере Джонс. Ми будемо вам
надзвичайно вдячні.
— Він готовий допомогти, правда, Гідеоне?
Він вагався, але після чергового нападу кашлю сказав:
 — Гаразд. Я з радістю допоможу. Єдине, чи не могли б ви повернутися через
пів години? До мене друзі зайшли.
— Мені все одно, — знизала плечима Емі.
— О, звісно, тобі немає до них діла. Тоді скажімо так, мої друзі можуть не
захотіти зустрічатися з твоєю подругою, коли ти розумієш, про що я.
— Це просто дружній візит, — зауважила Гарпер. — Я не на службі. Я не хочу
знати, що ви тут робите. Поки я не бачу, мені все одно.
— Гаразд, — погодився Гідеон. — Тоді заплющте очі. Я позбавлюсь гостей.
Гарпер повернулася спиною до дверей. Задній сад був так само занедбаним,
як і передній, окрім круглої секції підрізаних чагарників. У центрі лежали чорні
залишки вогнища, а по колу біля них — колони для сидіння. За забором було
видно верх дитячого трампліна сусідів. З іншого боку повзучі рослини
оповивали високий мур. Із-за нього долинав шум автомобілів, які спускалися
до центру міста.
Гарпер вдала, що не чує, як троє людей вибігли повз неї з будинку та
направилися до воріт. Вона повернула голову та побачила їх ззаду, у чорних
капюшонах, великі хлопці з накачаними мускулами в об’ємних штанях, які,
здається, ніколи не вийдуть з моди для студентів певного типу. Повернулася
обличчям до будинку. Гідеон широко відчинив двері кухні та відійшов, щоб
впустити жінок.
— Вибач за гармидер, — сказав він Емі.
Гідеонова маківка облисіла, а волосся, яке залишилося, він зібрав у дреди
різної довжини ззаду на шиї. Він був у сорочці без комірця з цупкої жовтої
бавовни та широких чорних штанях з кишенями. Стояв босим на липкій
вініловій підлозі. Він виділяв масляний трав’яний запах, який у Гарпер
асоціювався з магазинами, які продавали прикраси зі срібними черепами та
ароматичні палички.
— Хочете чаю? — запропонував він, вештаючись біля вікна та дістаючи
колись білий пластиковий чайник. Він тримав його так, ніби ніколи раніше не
бачив.
— Ні, дякую, — відмовилась Емі.
— Я впевнений, що тут десь було молоко.
З холодильника долинув поганий сирний запах. Жінки обмінялися поглядами.
Емі акуратно зачинила дверцята холодильника, запевняючи Гідеона, що все
було гаразд і вони не хочуть чаю. Гарпер не могла повірити, що ці двоє знають
одне одного і що Емі колись жила тут. Непривітний та зазвичай неохайний
вигляд Гідеона змушував охайну, чарівну та доглянуту Емі сяяти ще більше.
Вона стояла у великій брудній кухні, наче троянда на сміттєзвалищі.
Гарпер пішла за Гідеоном та Емі до вітальні, де одразу прикрила очі рукою.
 — Що б там не було у тій пластиковій коробці, Гідеоне, забери те звідси.
— О Господи! Пробачте.
Гарпер чекала, поки Гідеон швидко прибирав контейнер, у якому лежало
дещо, що нагадувало яскраво-зелену травку. Джо не мала цього бачити, думати
про це або ж повинна була одразу заарештувати Гідеона. Та кількість
марихуани могла б забезпечити йому термін на рік або більше, але зараз Гідеон
був кориснішим на волі. Однак вона була готова змінити свою думку будь-якої
миті, якби виникла така необхідність.
— Отже, Емі, як справи? — запитав Гідеон, вмощуючи своє худорляве тіло у
величезне крісло.
Диван, на якому сиділа Гарпер, колись був блакитним, але тепер підлокітники
стали коричневими і липкими. Вона випросталась; не могла розслабитися. Емі
стояла недалеко від неї.
— Що ж, у нас із Джоанною виникла невеличка проблема, і жодна з нас не
має навичок для її вирішення, — сказала Емі. — І я одразу подумала про тебе,
але, звісно, не знала, що ви знайомі.
— Усе гаразд. — Гідеон зосередив погляд на Емі. — Я ні на кого не тримаю
зла.
— Я знала, що ти так скажеш, — мовила дівчина. — Я казала подрузі, що ти
такий. — Вона повернулася до Гарпер. — Можливо, ти поясниш Гідеону, у
чому річ?
— У мене є запис камер спостереження та аудіозапис. Треба, щоб хтось із
досвідом роботи з технікою проаналізував їх для мене.
— Для кримінального розслідування? Чому не залучити ваших фахівців?
— Бос не знає, що я тут. Це робота на стороні, — сказала Гарпер. —
Неофіційна робота, скажімо. Чи можу я тобі довіряти? Ти ж нікому не
розкажеш?
— Така робота якраз для мене, — запевнив Гідеон. — Приходить офіцер
поліції з секретними доказами, які хоче, щоб я розглянув, а решта про це не
знають. Звісно, я нікому не розповім. Заради цього я й живу, основні течії
завжди спускаються під землю, розмиваючи деталі, шукаючи приховане. Ха.
Показуй.
Гідеон відкрив ноутбук та вставив у роз’єм флешку, яку передала Гарпер.
Скоро на екрані з’явилось зображення пологової палати, медсестра друкувала
щось. Картинка була зеленою та дещо розмитою.
— Ось, — сказала Гарпер, — ці тіні. Вони мене цікавлять.
— Гаразд. Що ти хочеш знати?
— Вони справжні? Камера зафіксувала їх у кімнаті? Чи вони з’явилися
помилково, через пошкодження файлу?
 Гідеон ще раз передивився відео. Три тіні пробігли по підлозі в кутку екрана.
Він збільшив зображення та увімкнув запис іще раз.
— Здається, могло бути і так, і так.
— Що ти маєш на увазі?
— Поглянь. Бачиш, як тіні слідують одна за одною? І ось тут. — Він зупинив
запис. — Тут видно форму ступні.
Він збільшив ще. Зображення вкрилося пікселями, але досить чітко було
видно голу ступню людини. Гарпер відчула, як пришвидшується серцебиття.
Гідеон повів далі:
— Камери відчувають найменшу вібрацію. Через це зображення пропускають
кілька секунд або додають сліди на те, що записують. Ось що тут сталося.
— Але цифр немає, лише тіні. І нога без тіла. Боже мій!
— Це страшно. — Емі потерла руки так, ніби змерзла.
Гідеон ще раз переглянув відео та нахмурився.
— Я не можу сказати впевнено, але тіні скидаються на спалах слідів. Наче
одна людина або кілька людей пройшли крізь екран і в той самий момент
стрічка відчула вібрацію, відмоталась назад та записала лише сліди. Клас. Це
так моторошно. Можна мені копію?
— Ні, — сказала Гарпер. — Як перевірити, що трапилося насправді?
— Це складно. Втрачений відрізок неможливо відновити, тому що стрічка не
записала його. Але якщо на екрані рухалося ще щось, ви побачите стрибок,
який доведе, що на записі бракує секунди або двох. Чудово, ідеально, коли
трапляються подібні речі. Я використовував спалахи на камерах спостереження
для створення візуальних ефектів на вечірках.
— А якщо на зображенні ніщо не рухається, як мені перевірити?
— А якщо ми збільшимо один із пальців медсестри?
І ось воно. На екрані Антеа Маллісон підняла руку з клавіатури, щоб узяти
чашку чаю. Коли плівка відчула вібрацію, її рука вже була на клавіатурі, а тіні
зникли. Бракувало секунди або двох. Тепер Гарпер бачила. Це було очевидно.
Але це не використати як доказ, якщо тільки втрачений запис не можна
відновити.
— Зрештою, що ви шукаєте? — спитав Гідеон.
— Злочинця. Якого, окрім пацієнтки, не бачив ніхто.
— Чудово.
— Не для неї.
— Це зробила матриця, ви ж знаєте? Існує те, що вона приховує від вас.
Гідеон дістав коробочку з тютюном та почав закручувати самокрутку з
лакричного паперу.
— Можна мені копію? Просто для колекції. Я нікому не покажу.
 Гарпер так глянула на нього, що він зрозумів: не варто просити копію. Що за
нісенітниці він несе? Матриця? Хіба це не фільм? Люди занадто вірять у теорію
змови. Їм потрібно припинити вживати наркотики.
— Що сказала медсестра? — запитав Гідеон, вказуючи на її зображення на
екрані. — Вона була там.
— Вона сказала, що нічого не бачила.
— Хах.
Гідеон засунув цигарку між губ та підпалив запальничку. Підніс полум’я до
краю шоколадного коричневого циліндра та вдихнув.
Емі відчинила вікно.
— Вибач, любий. Я терпіти не можу цей запах. Ні, не гаси. Я просто стоятиму
тут.
Якщо Гідеон мав рацію щодо спалаху слідів, тієї ночі у палаті хтось був. Але
чому ніхто нічого не бачив? Чому медсестра нічого не бачила, якщо хтось
пройшов просто перед нею? Гарпер подумала про стоптану в кущах навпроти
вікна Лорен кропиву. Патрик теж нічого не бачив. Ця ситуація також була
незрозумілою, незвіданою, зловісною.
— А злочинець? — спитав Гідеон. — Тобто що сталося з пацієнткою?
— Не думаю, що маю обговорювати це з тобою. Пробач.
Гідеон знизав плечима, розвертаючись до Емі.
— З нею не весело?
— А інший запис, Джо-Джо? — спитала Емі.
— Є ще один запис, — відповіла та, — аудіо. Він нечіткий, я не можу
розібрати слів. Думаєш, зможеш почистити його?
— Звісно, — сказав Гідеон, — це моя спеціалізація. Ходімо до лабораторії.
Вони піднялися сходами, килим на яких уже давно витерся. Було видно, що їх
вкривали кількома шарами фарби, яка теж стерлась через шорхання безлічі ніг.
Гідеон провів жінок в одну з чотирьох спалень, перетворену на студію
звукозапису. Її стіни було оббито звукоізоляційним поролоном та устатковано
різноманітними ґаджетами: клавіатурами, величезним пультом для додавання
ефектів — невідомими Гарпер приладами. У центрі розташовувались два
комп’ютерних екрани. Гідеон сів у крісло, яке оберталося, та натиснув чотири
або п’ять кнопок, щоб запустити систему.
— Зачекайте секунду, — сказав він, аж студія ожила, сповнюючись миготіння
кольорових ламп та шуму кількох маленьких електронних вентиляторів.
Над столом був квадратний отвір у стіні, закритий товстою скляною панеллю,
крізь яку було видно сусідню спальню — або те, що було б спальнею, якби там
було ліжко. Замість нього там були барабанна установка, набір
електропрогравачів та колекція гітар, які висіли на стіні.
 — Це теж конфіденційна інформація, — сказала Джо. — Не розповідай
нікому.
— Можеш мені довіряти.
Гарпер здивувалася, що вірить йому.
Вона надіслала аудіозапис Гідеонові на електронну пошту. Він програв його
через величезні колонки, вбудовані у кутки кімнати. З них вибухнув
переляканий голос Лорен, болісно пройшовши крізь тіло Гарпер. Гідеон
зменшив гучність. Навіть менший звук не робив голос жінки менш
моторошним.

Мої близнята, мої дітки, тут зі мною вони в безпеці, але вона намагається
відчинити двері ззовні, вона намагається забрати моїх дітей, хіба ви не
розумієте? Допоможіть мені.

Гідеон подивився на Гарпер. Він злякався та був шокований. Зупинив запис.

— Нещасна жінка, — сказав він. — Здається, вона дуже налякана. Але що
потрібно почистити? Мені все видається очевидним.
— Не ця частина. Ближче до кінця. Ти зрозумієш, коли почуєш.
Вони прослухали до місця, де починалося шипіння, і Гідеон розпочав роботу.
Він вирізав та скопіював цю частину запису на свій комп’ютер. На екрані
з’явилася діаграма сигналу з високими вершинами, де відображалися голосніші
частини. Але слова неможливо було розібрати. Гідеон не зупинявся. Він
продовжував: повертав важелі, застосовував фільтри та обробляв аудіозапис,
щоб зменшити перешкоди. Зрештою слова можна було розібрати. Слухали у
тиші.
— Програй іще раз, — сказала Гарпер, відчуваючи, що блідне.
Гідеон натиснув на кнопку пробілу, і з колонок залунав голос.
— Ти чула це? — потягнулась Емі до Гарпер. — Чула?
— Що ти почув? — запитала Гарпер у Гідеона. Їй потрібно було перевірити,
щоб переконатися, що вони чули не те, що раніше.
— Я не впевнений, — відповів Гідеон, — наче «запам’ятай їхні імена».
— А потім? — не зупинялася Гарпер. — Які імена назвав голос?
— Цілковита нісенітниця.
— Просто скажи, що, на твою думку, ти почув, — сказала Емі. — Будь ласка.
— Голос сказав, що їх звали Бішоп і Селвер. Як річки.
Гарпер спробувала проковтнути грудочку в горлі.
— Так, я теж це почула.
Ці малоймовірні імена, яка Вікторія називала у будинку для літніх людей:
Бішоп і Селвер, дві річки, які наповнювали водосховище Нью-Рівербі, створене
людьми озеро, яке з’явилося сто років тому, щоб затопити селище Селвертон.
Річка Бішоп, яка текла вздовж долини, перетинаючи парк у тому місці, де
вкрали близнят. І Селвер, яка впадала у водосховище, котре перетнуло їй шлях
до моря.
У голові Гарпер тихо звучав голос Лорен:
Вона вийшла з води. Та жінка. У місці, де зустрічаються дві річки.
— Що це означає? — спитав Гідеон.
— Ще не знаю. — Гарпер стишила голос до шепоту.
— Ти повинна ще раз поговорити з Вікторією, — сказала Емі.
Розділ 35

У подорожі містом у Гарпер було забагато часу, щоб подумати, чому Емі
відмовилася поїхати з нею та поговорити з Вікторією. Вони пішли до машини
разом, і Гарпер думала, що вони поїдуть у будинок для літніх людей. Але, сівши
у машину та зачинивши дверцята, Емі попросила висадити її біля пошти.
— Що? Ти не поїдеш зі мною?
— У мене призначено інтерв’ю. Я не можу пропустити цю зустріч. Дедлайни,
розумієш.
Гарпер відчула нещирість. Не відверту брехню, але Емі щось приховувала.
Вони їхали у тиші, поки Гарпер не зупинилася біля величезної сірої будівлі у
центрі міста. Емі нахилилася та поцілувала її у щоку. Гарпер була в захваті, але
відчула, що Емі намагається заспокоїти її. Вона цілувала не просто так: за щось
вибачалася. За те, що зробила, або за те, що збиралася зробити.
— Ти повинна пообіцяти, що одразу розкажеш мені, про що дізналася, —
сказала Емі. — Надішли мені повідомлення, не телефонуй: телефон може бути
у беззвучному режимі.
— З ким ти зустрічаєшся?
— Ти не знаєш цієї людини.
І ось брехня, блискуча як срібло. Емі стиснула коліно Джо та вийшла,
залишивши після себе хмарку парфумів. Гарпер відчула запах на смак —
гіркоту в роті. Вона на повну відчинила вікно, щоб випустити її.

Здавалося, що Вікторія взагалі не рухалася. Гарпер легенько постукала у

відчинені двері, але жінка не розвернулася. Вона промовила:
— Доброго дня, місіс Сеттл, — але відповіді не було.
Вона пройшла через кімнату та поставила стілець так, щоб сісти навпроти
старшої жінки та заблокувати їй телевізор. Вікторія не зрушила з місця; вона
дивилася крізь Гарпер, яка намагалася всміхатися.
— Моя мама — вашого віку, — сказала вона, подумавши, що дітям дуже
сумно, якщо їх забуває рідна мати.
Очі жінки були порожніми; здавалося, що вона не розуміла, що Гарпер у
кімнаті.
— Розкажіть мені про жінку, яка намагалася забрати ваших дітей.
Щось промайнуло в очах Вікторії, але усмішка зникла. Все ж вона не
розмовляла.
 — Річ у тому, що, хто б це не був, він повернувся. Одна жінка народила
близнят, а хтось забрав їх і сховав у лісі. Мати дуже захворіла, і всі думають,
що вона сама це зробила. Ніхто не вірить, що до цієї справи причетний хтось
інший. Але я вірю. Я думаю, що та сама людина намагалася вкрасти ваших
дітей. Ви повинні допомогти знайти їх.
Очі Вікторії розширилися. Вона вхопилася за підлокітники крісла.
— Де хлопчики? Де Роберт та Вінні?
— Вони у безпеці. Ви зупинили її, пам’ятаєте?
— Я зупинила її. Так. — Вікторія всміхнулася, задоволена, оскільки все
правильно зробила. Вона підняла палець: — Вона намагалася забрати моїх
хлопчиків. Але я зупинила її.
— Ви вдарили її.
— Так, — сказала Вікторія. — Я вдарила її. Жахлива жінка. Я б зробила це ще
раз.
— Звідки вона взялась? Яка вона?
— Ви знаєте, що вона намагалася обміняти моїх дітей на жахливих своїх?
Бридкі маленькі істоти. Вона назвала їх на честь річок.
— Бішоп і Селвер.
— Так.
— Що це означає? У неї також близнята? Навіщо їй обмінювати їх на Роберта
й Вінсента? Що трапилося, Вікторіє?
Здавалося, жінка на секунду зосередилася на Гарпер, але потім спантеличено
нахмурилася.
— Де хлопчики? — Хвилину вона оглядала кімнату, потім, здавалося, забула
про це та знову витріщилася на стіну.
— Місіс Сеттл, я думаю, ви могли б допомогти мені знайти цю людину. Якби
ви згадали ще щось про неї, будь-що.
— Зрештою, я не виходила на вулицю. Боялася, що вона повернеться. Я не
виходила вісім місяців. Я прочитала у книзі, що, коли залишатимусь удома з
дітьми, вони будуть у безпеці.
— У неї було довге чи коротке волосся? Скільки їй було років, як ви думаєте?
— Я завжди тримала книжку під ліжком. Як інструкцію про всяк випадок. На
випадок, якщо вона повернеться, зайде у будинок та підмінить дітей.
— Що за книга? Чому вона говорила про книжку?
— Потрібно зварити яєчну шкаралупу, щоб обманути її. Ось що потрібно. Так
було написано у книжці. Тоді вона точно знатиме.
— Що зварити? — Беззмістовна фраза. Якби повернути Вікторію до того, що
вона говорила про ту жінку… Тоді будуть великі шанси отримати корисну
інформацію.
 — Жінка була висока? Чи ні? Нижча від середнього?
— Не обманувши їх, ви ніколи не зможете бути впевнені, тому що вони дуже
добре прикидаються. Ви ж не хочете викинути справжніх дітей? Ви повинні
бути впевненими. Зваріть яєчну шкаралупу. Так ви обманете їх.
У дверях з’явився Роберт.
— Що ви тут робите?
— Мені треба поставити ще кілька запитань. Я подумала, що ваша мама може
згадати щось корисне.
— Спочатку слід було зателефонувати. Що ви їй сказали? Вона втомилася.
Погляньте на неї.
Вікторія сиділа, повністю випрямившись, напруживши шию. Вона пильно
вдивлялася у щось перед собою, але ні Роберт, ні Гарпер не бачили у що.
— Я зупинила її, ту жахливу жінку. Я вдарила її. Мені не потрібна була яєчна
шкаралупа. Не мені. Вона не отримає моїх дітей. Не отримає. А я не отримаю
її дітей.
Робер став між Гарпер та матір’ю.
— Ви лякаєте її. Вона не розуміє, що говорить.
— Пробачте, — сказала Гарпер, — але у мене є причина вірити, що ваша мама
має важливу інформацію.
— Незалежно від того, знає вона щось чи ні, вам доведеться повернутися
іншим разом. Вона засмучена, хіба ви не бачите?
Вікторія застогнала, стискаючи руки на колінах. Роберт обійняв матір за
плечі.
— Усе гаразд, мамо. Ця жінка вже йде. Ми вип’ємо смачного чаю. — Він
розвернувся до Гарпер та прошипів: — Ідіть.
— Я ходила до мудреця, — сказала Вікторія, — він повідомив, що спочатку я
повинна їх обманути, щоб переконатися. Якби вони заговорили, їх треба було
б кинути в річку.
— Ви розумієте, про що вона говорить?
Роберт задумався.
— Звучить як історія. Вона згадує історію зі старої книги, яка була у нас у
дитинстві. Вона плутає її з реальним життям. Вона думає, що це трапилося з
нею. Так буває і з телевізійними програмами. Вона думає, що стала героїнею
програми «Вік з Кет та Алфі».
— Що за книга?
— Вона інколи читала її нам. Народні казки про близнят. Один розділ у ній
було присвячено підміненим дітям. Ми ненавиділи її. Уявляєте? Вона досі
сниться мені у жахливих снах, та книжка. — Він розвернувся до матері. —
Правда, мамо?
 — Ви пам’ятаєте, як вона називалася?
— Мені здається, щось на кшталт «Казки про близнят». У мене її більше
немає. Вінні теж не хотів її забирати, тому я віддав її у благочинну крамницю.
— Коли вона знатиме напевне, треба буде занурити їх у воду, якщо вона хоче
повернути власних дітей. Ось що сказав мудрець. Просто під воду.
— Дітей?
Вікторія закивала та відкинулася на стільці:
— Це єдиний спосіб. Скажіть їй. Скажіть їй зробити це. Швидко, настільки
швидко, наскільки зможе. Нехай тримає їх під водою. Феї припливуть.
— Але ж діти потонуть, хіба ні?
Вікторія розвернулася до Гарпер, поглянула їй просто в очі, ясно та
наполегливо.
— Лише якщо вона помиляється.
Розділ 36

Під місяцем ми жартуємо та граємо,

Вночі починається наш день.
Поки ми танцюємо, настає світанок.
Ми шукаємо маленьких хлопчиків,
Легеньких, як маленька бджілка.
По двоє, по троє
Ми кружляємо і кружляємо.

Невідомий автор. Пісня фей

17 СЕРПНЯ. П’ЯТЬ ТИЖНІВ ЖИТТЯ

Очікуючи на лікарку Саммер, Лорен була майже впевнена, що це остання

консультація перед випискою. Медсестра Пауліна розповіла, що вся система
перебуває під тиском: їм потрібно виписувати людей, оскільки утримування
пацієнтів у відділенні дорого коштує. Лікарка Саммер не хотіла б, щоб здорова
людина при здоровому глузді посідала місце того, хто переживав справжню
кризу. Згідно з правилами поліцейського відділку, який її затримав, її могли
утримувати тут протягом лише трьох днів. Після того слід було провести
ретельне оцінювання та вирішити, чи потрібне подальше медикаментозне
лікування. Якщо ні, Лорен могла повернутися додому. Сьогодні був третій
день, час ухвалення рішення.
Лорен поводилась обережно, спокійно та нормально впродовж понад двох
повних днів. Вона переконалася, що Пауліна записала багато позитивних
відгуків, щоб замінити сторінки, які Лорен вирвала, адже вони містили не надто
хороші коментарі про її поведінку під час першого візиту Патрика з тим клятим
візком. Вона розірвала ті нотатки на маленькі шматочки, скрутила та змила в
унітаз, разом з першою дозою медичних препаратів, які їй видали. Її мозок був
абсолютно не затьмареним; вона повністю контролювала ситуацію; вона була
ідеальною пацієнткою.
Учора лікарка вирішила, що їй можна залишити дітей на цілу добу. Звісно, під
наглядом медсестри. Вони були поруч усю ніч, і через нестачу сну пекло очi.
Дивовижно, що діти не спали. Здавалося, вони не стуляли очей увесь цей час.
Вони грали з нею, прикидаючись Морґаном та Райлі, коли медсестра не спала;
та коли вона поринала у сон, Лорен чула, як істоти розмовляли та насміхалися
з неї. Зараз вона знала їхні імена. Одного звали Бішоп, а другого — Селвер.
Вона знала, що вони хочуть того, що й вона, — щоб вони повернулися у
правильне місце, під воду, аби Морґан та Райлі могли повернутися додому.
Коли медсестра засинала, вони давали їй точні вказівки, як це зробити. Вони
поведуть її туди — до місця обміну. Але спершу треба було вибратися з
в’язниці.
Діти лежали на спині на килимі, наспівуючи та спостерігаючи за Лорен. Їхні
очі вже майже повністю змінили колір на яскраво-зелений, такий не схожий на
блакитний, як у її хлопчиків. Вони підбурювали її своєю піснею, своїм
витріщанням. Вона скалила зуби, але більше ніяк не реагувала. Із
перебільшеною байдужістю вона нахилилася вперед, щоб взяти пластянку з
водою, а близнята стежили за нею, їхні голови рухалися синхронно. Так само
синхронно вони виконували й інші рухи, коли не вдавали Морґана та Райлі.
Дивлячись на них, вона нічого не сказала, лише стиснула губи в тонку смужку.
Вона хотіла заткнути вуха, щоб не чути жахливого булькання на високих нотах.
Вони наспівували ту саму мелодію, що і їхня мати в лікарні, коли їм була лише
година, до підміни, до початку жахіття. На щастя, вони не могли чітко
вимовляти слова позиченими ротами дітей, які були замалі, щоб говорити, але
вже могли співати. Та мелодія все одно оживляла слова у її голові, оскільки
вони напевно знали, що так буде, і вона не могла не думати про двох бідних
незаконних дітей, нещасних та покинутих. Жорстока мати — це назва. Вибір
пісні здавався звинуваченням. У пісні співалося, що мати викинула своїх дітей.
«Я не кидаю вас, — тихо сказала вона дітям, — тому що я не ваша мати». Вона
покинула вас. Я просто хочу повернути все на свої місця. Вона винна у всьому;
звинувачуйте її. Співайте цю кляту пісню їй.
За останні три дні вона абсолютно позбулася страху, і залишились тільки
відверта впевненість та огида. Лорен могла б розповісти у лікарні, що роблять
близнята. Зрештою, усе відбувалося під камерами; вона могла б переконати
лікарів і поліцейських передивитися запис, який довів би, що вона при своєму
розумі. Або ж вона могла запропонувати допитати знайому пацієнтку Фелісіті,
котра теж чула, як діти співають, і котра першою назвала Лорен імена, якими
діти називали один одного, коли думали, що ніхто не чує. Але ніщо не могло
переконати Лорен у тому, що навіть докази змусять когось побачити правду.
Було занадто ризиковано пробувати це зробити зараз: якщо камери
спостереження не працювали, усі розцінюватимуть її історію як божевільну
казку. У Фелісіті психоз — тож вона не надто надійний свідок. Найкраще було
дотримуватися плану, особливо зважаючи на те, що залишилося подолати
останню перешкоду. Ніхто не збирався їй допомагати. Точно не Патрик: він
нічого не розумів. І точно не Джо Гарпер, яка бачила, як істоти зняли з себе
маски, та все одно пішла.
Двері відчинилися, а близнята одразу припинили наспівувати та прикинулися
Морґаном та Райлі. Лікарка Саммер обережно обійшла два маленькі тільця та
сіла навпроти Лорен, усміхаючись та кладучи планшет на стіл.
— Як ви почуваєтесь? — запитала вона.
Класичний початок розмови з пацієнтом психіатричної лікарні.
— Добре, — відповіла Лорен. Попри нестачу відпочинку вона почувалася
зосередженою, рішучою та сильною. Вона ледь всміхнулася лікарю,
сподіваючись відновити баланс: при своєму розумі, але стомлена, вдячна за
допомогу, але їй буде краще вдома.
— Вам вдалося поспати?
— О, ні, — слабко засміялась Лорен. — Діти не спали досить довго. Але мені
приємно повернутися у цей ритм. Я відпочивала вчора та попередньої ночі —
не так багато новоспечених мам можуть похвалитися цим, правда?
Лорен відчула, як сіпається щока; вона потерла обличчя, щоб припинити це.
Лікарка Саммер зацікавлено спостерігала за жінкою.
— Тимчасове утримання скоро має закінчитися. Ви це знаєте, так?
— Я не можу сказати. — Лорен ковтнула грудочку в горлі. Будь обережна. —
Мені тут подобається, підтримка також чудова, але я почуваюся винною, тому
що мені зараз краще. Напевно, є люди, яким це місце потрібно більше, ніж мені.
Лікарка кивнула:
— Ваш випадок досить незвичний, Лорен. Я ніколи не стикалася ні з чим
подібним.
— О, справді? — звела брови Лорен.
— Коли ви приїхали до нас, я подумала, що у вас точно післяпологовий
психоз. Коли я бачу пацієнток з таким рівнем параної, як у вас, ми зазвичай
тримаємо їх довше. Для того щоб оговтатися від такої кризи, потрібні тижні —
за нормальних умов. Але вам стало очевидно краще за останні три дні.
— Мені справді краще. Я рада, що ви також так думаєте.
Лікарка нахмурилась. Вона підняла ручку та вдала, що збирається підписати
форму, яка лежала перед нею, але потім знову опустила. Це форма для
виписки?
— Як ви думаєте, що сталося того дня, коли вас привезли сюди?
Це тест; вони повинна правильно відповісти, щоб пройти його. Лорен глибоко
вдихнула, щоб заспокоїтись.
— Я думаю, що ходила уві сні. Я не дуже багато знаю про шок абощо, але у
мене з’явилася ідея, що хлопчиків підмінили. Не розумію чому. Коли їх
повернули після викрадення, я поглянула на них і побачила щось інше. У мене
точно були галюцинації. Але потім вони зникли. Дуже швидко я почала
почуватися нормальною.
Істоти забули про себе, вони спостерігали за Лорен, слухаючи. Як вона
намагається вибрехати собі свободу. Вона поглянула на дітей, і схожий на
Морґана, праворуч, у жовтому бодіку (але вона знала, що його справжнє ім’я
— Селвер), запищав, як справжня дитина, та намагався запхнути кулачок собі
до рота. Він вдарив рукою другого, як вона знала, того звали Бішоп. Він
заплакав — абсурдна копія дитячого плачу. Лорен пригорнула його, хоча її
шкіра взялася сиротами.
Лікарка спостерігала за нею. Лорен поклала дитину на коліна та полоскотала
животик; істота всміхнулася їй самим лише ротом, слабо імітуючи сміх.
— Можна мені його взяти? — запитала лікарка, вказуючи на дитину в
жовтому на килимі.
— Звісно. — Лорен намагалася всміхатися не тільки губами, а й очима.
Тягнучись по малюка, не дивлячись на Лорен, лікарка поставила ще одне
«заряджене» запитання, замасковане під звичайне.
— Мені цікаво… Того дня, коли вас привезли, за вашими словами, ви швидко
зрозуміли, що дітей не підмінили і що це справді ваші діти. Але потім погано
відреагували на дітей, коли їх привіз ваш чоловік. Ви пам’ятаєте?
— Так, — сказала Лорен, розчарована, що не могла контролювати себе на
важливому початковому етапі.
— Отже, можливо, ви й тоді думали, що їх підмінили?
— Я не знаю. Можливо. Але це все швидко закінчилося. І відтоді я абсолютно
нормально почуваюся.
Хіба я погано поводилась? Чому б вам просто не визнати, що так і було, щоб
ми покінчили з цим і я могла поїхати додому?
Лікарка сіла на стілець, тримаючи на руках дитину, яка гойдалася з боку в бік.
Істота знову завмерла, впершись ногами у жінчині коліна, обтягнуті колготами
на десять ден.
— Медсестра Пауліна описала вас позитивно. — Лікарка силкувалась
посадити дитину. Істота не здавалася, на поступки не йшла. — Вона сказала,
що навіть тієї ночі ви показали надзвичайний прогрес.
— Справді? — Лорен старалася, щоб у голосі звучало здивування, адже вона
диктувала Пауліні, що писати, змушуючи робити граматичні помилки, щоб
записи були схожі на справжні.
— Вона сказала, що ви дуже швидко оговталися і вже за годину могли та
хотіли годувати хлопчиків самостійно.
 — Так, це правда. Я думаю, що візочок пробудив у мене багато негативних
спогадів. Я погано відреагувала, коли побачила його, оскільки він нагадав мені
про викрадення. Страх втратити дітей знову переповнив мене.
— Це абсолютно зрозуміло у вашому стані.
— Я досі дуже вдячна за те, що їх так швидко повернули, — сказала Лорен, а
її очі наповнилися сльозами, коли вона подумала про втрачених хлопчиків,
жахливу можливість того, що вони зникли назавжди, і про те, що після
зникнення цих істот у неї не залишиться нічого.
Ні. Не думай так. Надія є. Треба просто добратися до води.
Лорен спостерігала, як лікарка намагається заколисати дитину. Скоро їй
довелося покласти дитину назад на підлогу, де їй було веселіше і де вона знову
поводилась як справжня. Лорен поклала на килим дитину в зеленому. Бішоп і
Селвер не були схожими на Морґана та Райлі, якщо не брати до уваги зовнішній
вигляд; вони ненавиділи, коли їх тримали на руках, і не могли витримати цього
довго. Морґан і Райлі, навпаки, дуже любили сидіти на руках. Руки Лорен
прагнули потримати їх. Коли все стане на свої місця, коли вона знайде дітей та
обміняє цих істот на них, вона триматиме хлопчиків на руках та ніколи не
відпускатиме.
Лікарка поклала ручку та планшет на стіл.
— Я сьогодні розмовляла зі старшим детективом карного розшуку, який веде
вашу справу. Розслідування дає результати.
— Справді?
— Та через нестачу доказів вони вирішили закрити справу.
— Що це означає? Вони не вважають, що це зробила Наташа? Я ж казала їм,
що це не вона, що їм варто шукати далі.
— Вони сказали, що вже нікого не шукають у зв’язку з викраденням.
Лорен довго не могла зрозуміти. Але нарешті зрозуміла.
— Невже вони вважають, що я сама це зробила? Це неможливо, адже я спала.
Як я могла це зробити? Я спала на лавиці, а хтось забрав моїх дітей. Я знаю, що
частково повинна звинувачувати себе, але…
— Розробляючи найкращий план лікування, я маю враховувати багато чого.
Чому вона опустила ручку?
— Боюсь, те, що скажу, може вас розчарувати….
Ні…
— Ми не відпустимо вас завтра додому…
НІ!
— Я подала документи на подовження терміну перебування…
ВИ ПОВИННІ ВІДПУСТИТИ МЕНЕ!
 Лікарка натиснула на кнопку. За кілька секунд двоє охоронців звільнили її —
Лорен кинулася у вікно, і, зупиняючи її, жінка забила палець.
Охоронці посадили Лорен у крісло. Пауліна принесла пластянку з ліками.
— Хлопчики у безпеці, — сказала лікарка Саммер. — У Лорен просто шок, от
і все. Правда ж, люба?
Ніхто, окрім Лорен, не бачив, як близнята спостерігали за драмою —
нерухомо та зосереджено, неприродно. Ніхто, окрім Лорен, не бачив їхніх
прихованих посмішок, прихованого суму.
— Пробачте. — Лорен розслабила м’язи. — Зі мною все гаразд. Усе гаразд.
Охоронці послабили хватку, але не відпустили жінку. Близнят забрали у
дитячу кімнату.
Лорен взяла ліки до рота та дозволила відвести себе у кімнату. Поки медсестра
метушилася з ключами, жінка відверто закашлялась та виплюнула ліки в
долоню.
Лорен думала, що помре з відчаю. Але потім, коли дивилася телевізор біля
медсестри Пауліни, у голові з’явився повністю сформований план — як
подарунок.
Розділ 37

Гарпер наснилася розбита шкаралупа у чашці. Прокинувшись, вона відчула

дивний присмак у роті.
Одягнулась та поїхала до басейну. Пропливаючи двадцять разів туди і назад,
Джо повторювала останній діалог з Емі, шукаючи підказок. Поїхавши з дому
для літніх людей, Гарпер написала повідомлення, як Емі й просила, а потім
навіть подзвонила, хоча її просили не робити цього, та вона не отримала
відповіді. З ким зустрічалася Емі? Чому її не цікавило, що скаже Вікторія?
Оскільки Гарпер не могла ні з ким обговорювати зустріч із Вікторією, вона
прокручувала весь вечір у голові. Тепер вона не була впевнена, що вона сказала
б Емі, навіть якби та запитала.
Вона не могла зрозуміти слова Вікторії. Здавалося, жінка плутала реальні
події, які відбувалися з нею, з розповіддю з дитячої книжки. Божевілля:
Вікторія та голос на записі з лікарні Лорен знали і називали те саме: їх звуть
Бішоп і Селвер. Злочинець називав однакові імена обом жінкам, злочини були
абсолютно однакові. Може, варто переглянути реєстр виборців та пошукати ці
імена, як пропонувала Емі. Якщо Селвер і Бішоп справді народились у 1976
році, то зараз їм приблизно по сорок років. Це може вивести на слід.
Можливо, похмуро подумала вона, варто пошукати свідоцтво про смерть
близнят з такими іменами. Бажання забрати чужих дітей могло виникнути у
жінки, оповитої горем. І так можна пояснити, чому злочинець промовляє ту
саму фразу: запам’ятай їхні імена. Але чому злочини сталися з різницею в
сорок років? Щось мало спровокувати другу спробу. Слід пошукати схожі, але
не очевидні моменти. Саме погода привела до відкриття Емі. Але як стосується
злочину спека?
Гарпер вилізла з басейну одним витонченим рухом. Зняла окуляри, краплі
бризнули на ноги. Вона згадала обличчя Вікторії. Вона повинна занурити їх у
воду. Під воду. Гарпер витерла обличчя та пішла переодягатися.
Забираючи сумку із шафки, жінка кілька разів перевірила телефон, знову і
знову, але від Емі нічого не було. Звісно не було.

Гарпер під’їхала до дому Трантера, підійшла до дверей та постукала. Двері

відчинилися. Вийшов Патрик — сонний та гарний, здивований.
— Містере Трантер.
— Сержанте?
— Я принесла ваш телефон.
 — О…
Він простяг руку по пластиковий пакет.
— Поліція припинила розслідування, я не знаю, чи хтось зв’язувався з вами.
Він кивнув:
— Ваш керівник телефонував. Він сказав, що ви вели цю справу. Що ви
думаєте, що ніхто не був причетним, що це все зробила Лорен.
— Це офіційна версія. З вами все гаразд?
Патрик кивнув.
— Я не хотів думати, що це вона, але, скажу чесно, це певне полегшення.
— Це не її провина. Ви ж це знаєте, правда?
— Звісно. Вона ніколи не хотіла кривдити дітей, але ж вона хворіє. Саме тому
ви не висуваєте звинувачень проти неї, я знаю. Хоч що б вона збиралася
зробити.
Гарпер помовчала, дивлячись на свої ноги.
— Я хочу, щоб ви знали. Неофіційно. Я не повністю згодна зі своїм босом. У
мене є докази, але він не вважає їх значущими. Та я дотримуюсь іншої думки.
Я досі вважаю, що у цій справі замішаний іще хтось. Розумієте, подібне вже
траплялося, багато років тому, і я думаю, що ці справи можуть бути пов’язані.
Поглянувши йому в очі, вона здивувалася: він злився.
— Чому ви просто не залишите все як є?
— Містере Трантер, я…
— Послухайте. Наташа була помилкою. Маленькою, незначною помилкою,
якої міг припуститися будь-хто. Усе закінчилось іще до того, як почалось. Мені
напевно доведеться пояснити все Лорен, і, очевидно, вона подумає про
найгірше. І наче цього мало, ви наполягаєте на тому, що параноя моєї дружини
реальна. Ви думаєте, їй це допоможе?
— Пробачте, але я просто намагаюся знайти людину, яка це зробила…
— Від самого початку було зрозуміло, що це моя дружина. Будь-хто зрозумів
би це, зважаючи на її медичні записи і ситуацію після народження дітей.
— Які медичні записи?
— Колись її лікували від депресії. Після смерті матері вона сильно
переживала. Окрім батька, з яким вона ніколи не була близька, та бабусі у
Великій Британії я єдина людина, яка залишилася у неї в усьому світі. Тому
особливо важливо, щоб вона мені довіряла, особливо коли погано почувається.
Ті галюцинації в лікарні… Вона плутала сон із реальністю. Потім приходите ви
та розмовляєте її мовою. Ви лише змусили мою дружину повірити, що її ілюзія
реальна, хоча їй треба було зрозуміти, що вона заплуталась, та зосередитись на
одужанні.
Гарпер була спантеличена.
 — Чому ви сердитесь? Тому що дружина майже дізналася про вашу інтрижку?
Це мене, звісно, не стосується, але я намагалася уникнути того.
— Це не було інтрижкою, це була дружба, яка зайшла занадто далеко. Дівчина
все не так зрозуміла. У неї були проблеми, про які я не знав, з якими не міг
впоратися тоді і не хочу мати справу зараз. Усе це складно. Я не хочу
пояснювати це Лорен, поки у неї психічний розлад. Ви ж це розумієте?
— Послухайте, мене не стосується те, що ви кажете дружині, я…
Гарпер опустила погляд та глибоко вдихнула. У будинку збоку від дверей
стояла пара зелених туфель на підборах, які вона бачила багато разів. Вона
подумала: ні, звісно ні, це безглуздо, — але потім вдихнула знайомий аромат та
не змогла стриматись. Відштовхнула Патрика та ввійшла у дім.
— Агов, що ви робите?
Два кроки, і ось вона, Емі, у кухні, гола ступня оповиває ніжку високого
стільця, ніби вена. У руках чашка кави. Дівчина без помади. Брудне волосся
зібране у пучок.
— Привіт, Джоанно. — На обличчі млява посмішка. — Що ти, в біса, тут
робиш?
Гарпер не могла говорити. Вона заплющила очі, намагаючись позбавитися
цього видовища, але ні, воно було занадто реальним. Вона похитала головою
та пішла до дверей, уникаючи погляду Патрика, захлопуючи парадні двері.
Ледь вийшовши на вулицю, вона побігла.
Сівши в машину, Гарпер потерла скроні та спробувала забути, що колись
цікавилась Емі не тільки у професійному плані. Вона почувалася приниженою.
Вона все неправильно зрозуміла, неправильно трактувала ситуацію, виставила
себе на посміховисько. Емі журналістка, завжди фліртує з усіма… Але Гарпер
не могла повірити, що та піде на щось подібне заради статті. Емі там ночувала.
Поки Патрикові дружина та діти під замком. Можливо, це все не заради статті;
можливо, Патрик і Емі покохали одне одного. І як же довго це триває? Чому
Емі ніколи не згадувала про це? Вона ніколи нічого не казала про свого хлопця,
партнера, коханця.
Та, зрештою, це її не стосується. Чому вона переймається?
Яка вона дурна, що не стримала власних емоцій. Вона дозволила піддати
сумніву власний професіоналізм. Дурна, дурна, дурна.
Розділ 38

Принесли вечерю — коричневу та в’язку — з огидним десертом, як завжди.

Медсестру Пауліну не потрібно було просити проковтнути його весь. Вона
занадто швидко з’їла все, навіть не побачивши, що часточки порошку на
поверхні не були цукром, — там були приписані Лорен ліки, останні чотири
дози. Пауліна поставила миску назад, видавши довге ммммммммм.
Поки все добре. Наступний етап плану був небезпечнішим: Лорен знала, що є
лише двадцять хвилин до того, як ліки подіють. Вона боялася, що через бунт їй
заборонять звичайні прогулянки з хлопчиками під наглядом.
На щастя, постійні прогулянки після обіду вважали надто важливими для
терапії. Пауліна йшла попереду, відчиняючи двері у дитячу кімнату, а потім
спостерігаючи, як Лорен садить малят у подвійний візочок. Коли вони вийшли
на вулицю, медсестра вже нечітко вимовляла слова. Вони пішли у
протилежному від усіх пацієнтів напрямку, до воріт.
— Чому ми йдемо сюди? — запитала Пауліна. Очі їй заплющувалися; вона
похитувалась, як п’яничка.
— Ви сказали йти сюди, пам’ятаєте?
— Справді?
— Так.
Вона притримувала медсестру однією рукою, штовхала візочок другою. На
щастя, для більшості спостерігачів ситуація мала такий вигляд, наче вони
дружно підтримують одна одну і розмовляють.
Ступивши ще кілька невпевнених кроків, Пауліна зупинилася. Провела
долонею по бровах.
— Мені треба сісти. — І впала біля дерева.
Лорен вдалося заштовхати медсестру за стовбур дерева так, що її було не
видно. Лорен знала, що не повинна вагатися; хтось із персоналу скоро
побачить, що вона тут сама.

Жінка швидко пішла у напрямку воріт, не озираючись, штовхаючи візок перед

собою. На півдорозі вона зупинилася, не знаючи, що робити далі: ворота були
зачинені і не відчиняться, якщо тільки на територію лікарні не заїжджатиме
машина.
Нестямно Лорен оглянула стіну та високий паркан, усвідомлюючи, що його
неможливо перелізти і самій, не кажучи вже про двох дітей на руках. Але кущі
з обох боків… Вона відновила темп, благаючи Бога, щоб її не побачили до того
моменту, коли вона сховається разом з візочком біля стіни. Вона повинна діяти
швидко; у неї тільки крихітна можливість.
Селвер і Бішоп у візочку раділи. Вони теж хотіли, щоб їй усе вдалося. У всіх
трьох була спільна мета; це знання дещо зменшило рівень огиди, яку вона
відчувала до маленьких істот. Підмінені діти мали що втрачати, як і вона: якщо
її спіймають, вони ніколи не повернуться додому, до своєї дивної матері-річки.
Лорен, пацієнтка психіатричної лікарні, яку вважали божевільною та
примусово утримували, була єдиною людиною в світі, яка могла допомогти їм.
Якщо її спіймають, то не лікуватимуть, а, найімовірніше, запроторять у
в’язницю. Але найгірше те, що вона ніколи більше не побачить своїх справжніх
дітей.
Лорен дійшла до кущів та знайшла місце, де можна сховатися. Вона взяла
дітей на руки, а візочок заштовхнула подалі у кущі. Їй треба буде швидко бігти,
а візок заважатиме. Довелося тримати дітей на руках, і їй це подобалося так
само, як їм. Напружені маленькі тіла трішки розслабилися, але рухи були
свідомими. Жінка намагалася не дивитися їм у вічі.
Скоро вона почула звук машини, яка сповільнювала хід та зупинилася з
іншого боку воріт, звук диктофона, металічний голос проводив ідентифікацію.
Водій бадьоро відповідав оператору, але Лорен не змогла розібрати слів. Вона
затамувала подих, сподіваючись, що, хоч хто б приїхав, він має офіційний
дозвіл, з документами у нього все гаразд і його пропустять. Потім вона почула
хрускіт та високий електричний хрип — коли ворота почали відчинятися.
Лорен обережно, але протяжно видихнула і притиснулася до стіни в надії, що
водій не повертатиме голову в її бік. Не повернув. Коли машина заїхала на
територію комплексу, Лорен мала вдосталь часу, щоб непомітно пробратися
назовні, поки ворота зачинилися знову.
Розділ 39

Задзвонив телефон. Гарпер сподівалась, що це не Емі, яка хоче вибачитися

або щось пояснити. Вона не хотіла чути пояснень, але й Емі не повинна була
нічого говорити. Гарпер була така зла, що не подивилася на екран, але, все ж
таки зробивши це, розчарувалась. Це була не Емі, яку вона хотіла
проігнорувати та відчути задоволення. Це був Трапп.
— Що сталося, сер?
— Ця дівчина, Лорен Трантер… Вона викрала власних дітей. Вона зникла. Я
їду туди, але вона значно випереджає нас.
— Вона втекла з лікарні? Як це трапилося?
— Очевидно, вона підсипала медсестрі ліки. Не приймала їх сама. У лікарні
не знають, скільки транквілізаторів випила Пауліна, але вона непритомна.
Можливо, кількаденну дозу.
Гарпер проковтнула грудочку в горлі. Розлитий чай, неприйняті ліки.
Напевно, Лорен зібрала кілька капсул, а потім підсипала ліки медсестрі. Треба
було розповісти. Але як вона могла знати, що Лорен планує щось подібне? Не
приймати ліки — це одне. Але збирати їх, щоб підсипати комусь, — це зовсім
інше.
— Коли це сталося, сер?
— Приблизно тридцять хвилин тому.
— Вона ж не могла втекти далеко? Вона не зможе швидко пересуватися з
візочком. Слід почати з малого, обшукати комплекс.
— Вона без візочка, — сказав Трапп. — Покинутий візок знайшли у кущах.
Вона, напевно, понесла дітей на руках.
— Тоді їй треба буде перепочити. Покласти їх. Вона точно пішки пішла?
— Наскільки нам відомо. У неї немає телефона, немає змоги домовитися, щоб
її хтось забрав. Я дав дозвіл на використання гелікоптера. Вони вийдуть на
пошуки через годину. Що вона задумала, Гарпер?
— Я не знаю, звідки мені знати?
Але вона знала, мала уявлення: відчай, інстинкт захисту, які керують жінкою,
хоч і в дещо зміненій реальності.
— Ти ж приходила до неї кілька днів тому, хіба ні? Як вона поводилася? На
твою думку, вона може зашкодити дітям?
— Думаю, ні.
— Гаразд. Можливо, вона не планує нічого поганого. Будемо сподіватися.
 — Може, вона просто ховається десь поблизу. Мені поїхати до лікарні, щоб
допомогти у пошуках?
— Так. Ти маєш рацію. Ми повинні ретельно оглянути будівлю та територію,
перш ніж розширювати межі пошуку.
— Слід затримати виліт гелікоптера, поки ми завершимо пошук. Не варто
марнувати ресурси, раптом ми знайдемо її десь у закутку абощо.
— Правильне рішення. — Траппу сподобалась її пропозиція зекономити
кошти. — Ще одне. Я не можу зв’язатися з її чоловіком. Можеш спробувати
набрати його? Я залишив повідомлення на його голосовій пошті.
— Я зараз біля його будинку, повертаю йому телефон. Мабуть, я знаю, чому
він не слухав повідомлення. Я скажу йому. І приїду в лікарню якнайшвидше.
Гарпер написала СМС Емі, перш ніж завести двигун.

Скажи своєму хлопцю прослухати повідомлення.

Вона їхала лише кілька хвилин, аж знову задзвонив телефон. Вона

сподівалася, що це Трапп, який хотів сказати, що вони знайшли Лорен та дітей
здоровими та у безпеці.
Це був Гідеон. Вона увімкнула гучний зв’язок.
— Що сталося?
— Я зробив аналіз телефонного дзвінка, як ви просили. Я подумав, що вам
цікаво дізнатися результати.
Вона зовсім забула про це. Вчора вона попросила Гідеона порівняти голоси,
які чути у дзвінку в 999, щоб зрозуміти, чи є збіг із голосом Наташі, запис якого
вона взяла з Патрикового телефона. Та це вже не мало значення.
— Дякую, але той запит уже не важливий. Я, звісно, заплачу вам за
витрачений час.
— Я думаю, вас зацікавить результат.
— Справді?
— По-перше, збігу з голосом підозрюваної не виявлено.
— Що ж. Я здивувалася б, якби ви його знайшли. Я думаю, ми шукаємо когось
старшого, шістдесятирічного…
— Насправді, — сказав Гідеон, — на записі чітко звучать лише два голоси.
— Два? — запитала Гарпер. — Що ви маєте на увазі? Оператор, Лорен
Трантер та підозрювана. Це ж три.
— Точно тільки два, — сказав Гідеон, — я перевіряв кілька разів. Чути тільки
один унікальний голос оператора, а другий…
— Лорен Трантер.
 Потім вона згадала, що, коли вперше почула погрози, голос здався їй
знайомим. Це був голос Лорен, вона пошепки погрожувала сама собі.
— Ви ще тут? — запитав Гідеон.
Гарпер подякувала та відключилася.
Якийсь час вона не могла зосередитися, адже уважно дивилася на дорогу.
Машина заїхала на підйом, у ліс, а потім сповільнила рух, увійшовши у
поворот, і перед Джо відкрилася долина. Обпечений сонцем ландшафт пізнього
літа нагадував осінній. Випалений жовтий та коричневий верес серед величних
сірих каменів… Гарпер подумала: уяви, що ти б недостатньо загальмувала.
Уяви, що з’їхала б в обрив. Дорога так закручувалась, що темної ночі можна
було легко втратити контроль та впасти у небуття.
І раптом їй здалося, що хтось перевертає карти Таро, розкриваючи правду:
Рани на руках Лорен, які, за словами лікарки, вона нанесла собі сама.
Жінка, яку ніхто, окрім Лорен, не бачив.
Зниклі діти, яких Наташа знайшла в лісі і яких не бачив ніхто, окрім їхньої
матері.
Навіть спалахи на записах камери спостереження: гола нога. Звісно, медсестра
побачила б, якби пацієнт ходив по відділенню вночі. І аналіз дзвінка у 999
підтвердив, що Лорен була в палаті сама.
Зрештою Гарпер змусила себе подумати, що всі можуть казати правду: Лорен
зробила все це сама, свідомо чи ні.
Коли Джо розмовляла з Лорен про жінку, яка забрала дітей, та сказала, що
жінка вийшла з води. Вона казала, що жінка забрала дітей у воду та підмінила.
Гарпер усвідомила, що Лорен не мала на увазі, що вони змінилися або пройшли
ритуал хрещення. Вона говорила все буквально: вона думала, що дітей і справді
підмінили.
Вона вийшла з води, та жінка. Там, де зустрічаються дві річки. Як ці двоє.
А якщо Лорен думала, що знає те саме, що Вікторія…
Вона повинна занурити їх у воду, якщо вона хоче повернути своїх дітей.
Безпосередньо під воду.
Гарпер зупинилася на узбіччі та набрала Траппа. У неї досі був час. Повинен
бути.
— Сер, я передумала. Я думаю, ми не знайдемо її в лікарні.
— Ні?
— Ні. Вона сказала мені дещо, і я щойно згадала. Вона піде у місце, де
зустрічаються дві річки. Бішоп і Селвер.
— Де це?
— Єдине місце — це водосховище. Ми знайдемо її там, у Нью-Рівербі. Я на
півдорозі туди.
 — Водосховище? Можеш дати точніші координати? Та клята штука має милi
завдовжки.
— Пробачте, сер. Це все, що я знаю. І забудьте про те, що я казала, — почекати
з гелікоптером. Я думаю, він знадобиться найближчим часом.
— Справді? Ще щось?
— Так. Треба повідомити дайверів, однак я молюсь, що вони не знадобляться:
думаю, ми повинні розглядати можливість, що вона захоче втопити дітей.
Розділ 40

У мулi на краю озера сформувалися довгi глибокi трiщини, місцями з них

виглядали зелені водорості й сухі пучки мертвих бур’янів. Можливо, дощ, коли
піде, зможе оживити рослини після довгого посушливого літа; або, може, уже
занадто пізно. Лорен поглянула на спокійну воду. На хвилину запанував мир.
Вона глибоко вдихнула тепле свіже повітря; коротка перерва перед наступним
етапом. Руки горіли — від сонця, від того, що вона несла хлопчиків. Діти
мугикали та жували кулачки, дивлячись один на одного та на неї, наче в
очікуванні. Коли вона наблизилась до водосховища, вони почали звиватися та
мугикати гучніше. Знали, де вони; відчували, що божевілля скоро закінчиться.
Усвідомлення давало їй силу. Але вона досі мала сумніви, і вони
підсилювались. Вона була так впевнена, що чинить правильно, що ігнорувала
тихенький голос, який казав, що вона помиляється. Що, як цим голосом був її
здоровий глузд, який намагався достукатися до неї? Що казала медсестра? Ті,
хто найголосніше заперечує, найбільш божевільні. Я знаю це з власного досвіду.
Зараз вона чула тоненький голос сумніву. Подивись на дітей, казав він, це
твої хлопчики. Їх не підмінювали; це твій мозок грає в ігри. Подумай про це.
Якщо ти зануриш їх у воду, вони потонуть.
Вона почула гелікоптер іще до того, як побачила, — незначна вібрація у
повітрі, яка перетворилася на гнітючий тиск у вухах, коли він наблизився.
Приїзд поліції не здивував її; вона знала, що, коли вони зрозуміють, що вона
втекла, її шукатимуть. Вона обурилася появою гелікоптера, оскільки він
спонукав її до дії; він нагадав їй, що влада робить усе можливе, щоб зупинити
її. Істоти подивилися на неї, а вона щосили намагалася заглушити голос
сумніву. Вони були схожими на її хлопчиків, звісно, але вони не поводилися як
Морґан і Райлі. Окрім того, вона занадто далеко зайшла, щоб думати про те, чи
справді є божевільною, як вважали лікарі. У неї було мало часу і зовсім не було
вибору.
На віадуку стояли люди, махали руками. Вони бачили її. Люди у гелікоптері
також скоро її побачать, якщо ще не побачили, але ті, що на землі, одразу
визначать, де вона. Вона добре сховалася, біля невеликої затоки, до якої можна
було дістатися лише через кущі ожини та жалюгідних рослин, ковзаючи по
нерівній землі. Вона вивихнула щиколотку, забила палець на нозі, але не
зупинялась. Вона порізала ноги та загубила черевик. Скинула й другий, він
застряг у мулі, носком догори.
 У неї досі був час, але тільки якщо поспішити. Бішоп і Селвер не видавалися
збентеженими, радше заохоченими. Ну ж бо, здавалося, казали вони, зараз.
Вони привели її до цього місця, як магічні палички, і треба було здійснити
останній крок. Під водою вони знову побачать матір, а Морґан і Райлі
повернуться до неї. Хоч би вона змогла. Хоч би вона повірила…
І все ж сумніви наростали.
Пошукові команди наближалися. Вона знала, що поліцейські зрештою
знайдуть її, можливо заарештують. Вона почула чийсь крик, тріск рацій
неподалік у лісі на цьому боці річки. Тим часом гелікоптер навис у неї над
головою, знижуючись із безжальним шумом та стукотом лопатей. Поліцейські
звернулися до неї через гучномовець, просили зачекати, стояти на місці. Вона
ступила крок вперед, у воду, і їй здалося, що гелікоптер відступив, зробивши
коло та полетівши геть. Потім вона почула своє ім’я. Це був Патрик. Він був
недалеко та благав її зачекати. Його голос звучав так, ніби він у розпачі. Вона
відступила від води, послизнулась та сіла на пересохлий мул. Можливо, вона
не повинна цього робити, можливо, їй не варто, можливо, вона не права.
Істоти на її руках заспівали, і всі сумніви зникли. Потім їх замінила
впевненість — коли Лорен почула третій голос, багатий та низький. Це була
вона, жінка з дна водойми.
Час настав. Вона шукала знаки у воді, точне місце, у якому повинна була
ввійти, але поверхня водосховища, вкрита брижами від гелікоптера, нагадувала
розбите дзеркало.
На вагання не було часу. Піднявши істот, які набули ідеальної форми її синів,
Лорен встала та пішла у воду.
Розділ 41

Гарпер залишила машину та пробігла повз огорожу на дорозі до вершини

величезних цегляних арок, які формували віадук вздовж усієї долини.
Побачивши Траппа, вона проштовхнулася через групу безпорадних офіцерів,
які стояли біля огорожі.
— Там, — сказав він, вказуючи.
Водосховище було кілометр завширшки, міст, на якому вони стояли, досягав
його середини. Безпосередньо навпроти них у найдальшій точці можна було
побачити Лорен Трантер. Жінка стояла по щиколотку у воді, дивлячись вниз.
У той момент вона здавалася дитиною, вона опустила плечі від шуму
гелікоптера, який літав над нею. Гарпер крикнула, намагаючись перекрити
шум, вказуючи вгору:
— Скажіть їм відступити! Ви лякаєте її!
Трапп кивнув та швидко віддав наказ по рації. Транспорт пролетів над їхніми
головами назад у місто, утримуючи позицію у великому колі, наче
намагаючись приземлитися. Вони не знайдуть місце для посадки ближче: усе у
долині було або водою, або густими лісами.
Після того як гелікоптер відлетів, Лорен відійшла від води та сіла.
— Вона не заходить у воду. Дякувати Богу. — Трапп важко видихнув.
Один з офіцерів похлопав Гарпер по плечу, але вона відмахнулася,
зосередившись на Лорен, яка досі вдивлялася у воду, тримаючи на руках дітей.
Трапп дав Джо бінокль. Вона побачила малят, які розмахували руками, та
байдуже обличчя Лорен. Не можна було сказати, що вона збирається робити
далі, і, поки офіцери не добралися до неї, діти були в небезпеці. Гарпер оцінила
відстань. Вона б допливла туди за шість хвилин, якби довелося. Вона робила
дещо подібне на тренуванні, але не на цьому боці водосховища, де рівень води
був настільки низьким, що жовті знаки «Небезпечно», які зазвичай ледве
виглядали з води, було видно повністю, аж до нижньої частини кріплення.
Трапп підняв рацію, щоб послухати повідомлення.
— Наземна команда бачить її, — сказав він, — але не бачить стежку. Угору
до тієї частини долини все вкрито кущами ожини.
— Де Патрик? — спитала Гарпер, намагаючись зберігати спокій.
— Він пішов з іншого боку. Він уже там з пошуковою командою.
— Я теж піду.
Вона рушила до машини, але Трапп покликав її назад.
— Не переймайся, туди їхати всього десять хвилин. Послухай, Джо…
 Але Гарпер перервала його, передавши бінокль. Роззулась і залізла на поручні.
— Агов, що ти робиш?
Він поглянув у бінокль і побачив те, що вона вже бачила, — Лорен Трантер
більше не сиділа на березі. Вона встала та йшла до води.
Трапп схопив Гарпер за руку:
— Навіть не думай про це!
Але вона відштовхнула його та стрибнула. Вона ввійшла під воду під малим
кутом, оскільки рівень води був низьким, і не мала уявлення щодо глибини або
перешкод, які могли бути під водою. Купол церкви було чітко видно, але у воді
могли бути й інші будівлі, або машини, або високий рівень мулу, у якому вона
могла застрягнути. Пірнувши, вона побачила знак, який стирчав з води
праворуч, напис червоними літерами на білому тлі: Загроза смерті: не
стрибайте з мосту.
Вона ввійшла у воду та з полегшенням відчула лише кілька пучків водоростей,
які зачепилися за голову та руки. Пірнула, а потім випірнула на поверхню і
швидко попливла до Лорен.
Вона дихала через кожен третій ривок та перевіряла, де Лорен, чи є хтось на
березі, щоб зупинити її. З кожним третім ривком Лорен заходила далі у воду.
Відстань між ними стрімко скорочувалась.
Гарпер більше не чула крику Траппа, тому що гелікоптер, що наближався,
заглушав його. Звук ставав оглушливим. Вона зрозуміла, що гелікоптер літав
над нею, спускаючись надто низько, тиск від гвинта заважав їй плисти вперед
та заганяв під воду. Перед нею з’явилася драбина, але вона пропливла повз.
Гелікоптер слідував за нею. Подивившись у бік берега, вона побачила, що
Лорен уже по пояс у воді.
— Чіпляйся за драбину, — пролунав наказ із гучномовця.
— Ні! — прокричала вона, хоча вони б не почули. — Летіть назад. Не
заважайте. Зі мною все гаразд.
Вона жестикулювала. Вони нарешті зрозуміли, і гелікоптер піднявся; вона
попливла далі, але руки вже втомилися.
Вона бачила тільки Лорен. Діти були під водою.
— Ні, не робіть цього! — прокричала вона, але потім її вже не бачила. У тому
місці, де жінка пішла під воду, були тільки бульбашки, кола поступово
збільшувалися та зникали.
Здавалося, що час сповільнився. Джо зробила кілька останніх гребків, щоб
досягти точки, де зникла Лорен. Глибоко вдихнувши, вона пірнула та почала
шукати руками, піднімаючи грудочки мулу та слизу, які на дотик нагадували
розірвану тканину та розсипалися, коли вона проводила по них руками.
Розплющивши очі у воді, вона нічого не бачила, окрім намулу, який
скаламутила та який перетворив воду на коричневу суміш. Жодної ознаки
Лорен чи дітей. Почав закінчуватися кисень; легені запекли, а у вухах болісно
пульсувало. Не було вибору. Потрібно було виринати. Гарпер висунула голову
з води, важко ловлячи повітря. На березі вона побачила темну постать офіцера.
— Сержанте, — прокричав він, — не ризикуйте собою! Ви не знаєте, що під
водою!
Гарпер глибоко вдихнула та знову пірнула. «Я знаю, що там, — подумала
вона. — Одна жінка та двоє дітей. І у них є лише кілька хвилин».
Вона намацала каміння та м’який мул. Ноги заплутались у чомусь, але вона
звільнила їх. Вона почула когось, можливо молодого офіцера на березі, який
викрикував її ім’я, але голос звучав приглушено. Набагато ближче лунала
музика, високі ноти, наче спів, але такий, який вона ніколи не чула, який
нагадував щось від віолончелі та пісні кита. Тихий звук, який поступово ставав
голоснішим. Музика увійшла в неї, вона піддалась їй. Така гарна музика. На
секунду Джо забула про біль у легенях. Вона хотіла залишитися тут, послухати
ту пісню ще кілька хвилин. Вона побачила зірки — і підсвідомо знала, що це
не відображення земних вогнів. Зірки свідчили про нестачу кисню та неминучу
непритомність, та, хоча вона це знала, не зважала на це. Навіщо я тут? Аж
раптом вона згадала, відчувши незначний поштовх. Я тут, щоб урятувати
життя, правильно.
Тривога майже зникла. Вона шукала Лорен та хлопчиків, шарячи руками та
наче танцюючи. Якби вона знайшла її, було б чудово. Але якщо ні, яке це має
значення у великому світі. Вона спокійно шукала руками у темряві, зачарована
звуком та миготінням зірок. Коли вона майже перестала бачити, коли вона
майже дозволила собі дрейфувати, вона наткнулася рукою на щось схоже на
кістку. Холодна кругла річ. Вона намацала отвір, розміром з рот, та відчутні на
дотик людські зуби. Вона схопила це.
Раптом другу руку різко потягнуло вгору, а череп вислизнув. Мерехтливі
зірки та гарна пісня перетворилися на пронизливий біль у грудях та очах, коли
її витягнули з води двоє мокрих офіцерів. Вони поклали її собі на коліна, а вона
блювала водою на сухий мул на березі водосховища.
Їй не вдалося. Вона відволіклася та забула, що робила, а повинна була знайти
Лорен і хлопчиків. Вона була їм потрібна; вона повинна була врятувати їх,
витягнути з води, перш ніж стане запізно. Голос Траппа зупинив її, коли вона
знову намагалася доповзти до води.
— Ти ідіотка, — сказав Трапп, — чому ти ніколи мене не слухаєш?
Гарпер лягла на бік, лише на секундочку, щоб відновити дихання. Здавалося,
що повітря ріже легені, як ножі. Вона намагалася відповісти, але не могла
вимовити ні слова; просто кашляла. Коли спазми у легенях зменшилися, вона
прохрипіла:
— Як ви так швидко дісталися сюди?
— Мене підвезли, — сказав Трапп, показуючи на гелікоптер. — Ти також
могла проїхатися. Тобі не потрібно було плисти. Я намагався це сказати.
— Я не знайшла їх, — сказала вона. — Мені потрібно повернутися.
— Ні, не потрібно.
— Але, сер, що з дітьми?
Гарпер нічого не бачила, але дивилася на Траппа, скрутившись на землі. Вона
змусила себе стати на коліна.
— Вони потонуть, якщо хтось їх не витягне.
— Не хвилюйся. Ми їх витягли.
Гарпер подивилася туди, куди він вказував. На березі, трішки далі, стояла
Лорен Трантер, загорнута у ковдру. Вона плакала та притискала до себе
маленькі згортки. Патрик також був там, припадаючи до ніг дружини. Він
спробував забрати один зі згортків, але вона прокричала ні, відвертаючись від
нього. Гарпер не бачила, що було у згортках. Вона не бачила їхніх облич і того,
рухались діти чи ні, дихали чи ні.
— Ви добралися до них вчасно? — сказала Гарпер, заціпенівши в очікуванні
відповіді. Але перш ніж Трапп зміг відповісти, вона почула плач однієї дитини,
а потім і другої.
Очі вибухнули сльозами. Джо впала на коліна, тихо дякуючи за все.
Сонце стояло низько, на воді відбивалося червоне та рожеве світло.
Гелікоптер полетів геть. Тишу порушував лише голос Лорен, який повторював
знову і знову:
— Морґане, Райлі, ви повернулися до мене, ви повернулися.
Розділ 42

Вода ще ніколи не опускалася так низько, як того літа, з часів створення та

наповнення водосховища понад століття тому. Навіть рекордна спека 1976 року
не висушила його до цього рівня, хоча тоді було майже так само, за словами
Емі, яка перевіряла дані Гідрометцентру. Коли поліцейські повернулися до
озера на пошуки тіла, в існуванні якого була впевнена лише Гарпер, вони
побачили над водою дзвіницю старої церкви. Удруге з 1896 року, коли її вкрила
вода. Шпиль, дивовижно, досі стояв рівно. З усіх будівель на дні озера дзвіниця
зникала останньою та з’являлася першою.
Гарпер керувала пошуковою операцією. За певний час вони витягнули
людський череп з води та акуратно поклали в пакет. Вона довго дивилася на
череп, потім розвернулася та тихо звернулася до команди дайверів:
— Це місце злочину, народ. Знайдіть усе можливе.
У перший день вони обшукали велику територію, фотографуючи спеціальною
камерою все, що лежало на дні водосховища, на місці, де колись процвітало
селище Селвертон. На зображеннях здебільшого з’являлися руїни, але також
кілька будівель, на які не вплинула вода, які збереглися; у воді плавали меблі,
ніби у сніжній кулі.
Трапп призупинив розслідування, коли дізнався, якою масштабною буде
пошукова операція.
— Це стара справа, — сказав він, — ми не можемо собі дозволити
спрямовувати ресурси на неї, зараз відкрито багато справ.
Гарпер залишалася спокійною, хоча їй хотілося кричати від розчарування.
— Це розслідування нового вбивства, старе воно чи ні, — сказала вона. — Ми
повинні поставити його на перше місце.
— У тебе є докази того, що це було вбивство, а не нещасний випадок?
Гарпер повинна була визнати, що доказів немає. Тіло не впізнали; його не
можна було поєднати з будь-якою справою про зникнення людей, які вони
знайшли у поліцейських архівах. Пошкодження кісток повинен був
досліджувати спеціаліст, щоб визначити, коли це сталося — до чи після смерті.
Гарпер відчувала, що не варто чекати на звіт патологоанатома. Вона знала, що
це була погана смерть, несправедлива, якій можна було запобігти. Здавалося,
що кістки злі на неї.
— У тебе є тиждень, — сказав бос, — і все. Хіба ми знайдемо щось для
ідентифікації тіла або докази злочину.
 Тиждень майже закінчувався. Гарпер виділили досить маленьку команду
спеціалістів. Їй потрібен був хтось, хто зможе дослідити історичні дані,
наприклад знайти людей, пов’язаних із Селвертоном. Очевидно, що слід було
звернутися до Емі, але Гарпер не приваблювала думка виходити з нею на
контакт після зустрічі у будинку Патрика Трантера. Гарпер уже проігнорувала
два СМС журналістки та майже насолоджувалась відчуттям контролю. Але
справу треба було розкрити, а Емі була хорошою кандидатурою. Насправді
чудовою. У Гарпер не було часу на ігри.
— Залиш це мені, — сказала б Емі. — Коли щось можна знайти, я точно
зроблю це. Навіть якщо мені доведеться проковтнути свою гордість.
Через три дні Гарпер відвела погляд від досліджуваних об’єктів, які знайшли
дайвери, та побачила Емі, що на підборах крокувала між каменями, несучи
пластикову папку з паперами.
— Де ти все це знайшла? — запитала Гарпер, коли вони розклали знахідки на
столі у поліцейському авто, що його використовували як робочу базу.
— Спокійно, — сказала Емі. — Є музей, присвячений Селвертону та Нью-
Рівербі. Він маленький і відчиняється лише на пів дня у вівторок. В іншому разі
я отримала б інформацію швидше.
Тоні Фішер, який керував музеєм, був прапраплемінником містера Фішера,
якому належав млин Селвертона та який забезпечував роботою жителів
селища, доки його не затопили. Млин належав Фішерам століттями, але коли
з’явилися новини щодо того, що долину затоплять, вони закрили бізнес та
переїхали до Манчестера.
— Розумне рішення, — сказала Гарпер. — Чоловіку потрібно вести бізнес.
— Так, але підприємство водопостачання дало жителям селища чотири роки,
щоб виїхати. Він міг би не закривати млин хоча б певний період. Його вчинок
вирвав серце Селвертона і, за однією з версій, завдав сім’ям, які залежали від
млина, адже працювали там, більшої шкоди, ніж затоплення. Тоні каже, що
містера Фішера недолюблювали після того вчинку.
Емі поклала перед Гарпер велику книгу — «Щоденник власника млина:
правда про селище Селвертон та водосховище Нью-Рівербі». Чотириста
сімдесят п’ять сторінок.
— Ти все це прочитала? — спитала Гарпер.
Емі похитала головою.
— Не кажи дурниць. Я просто запитала у Тоні, чи є там згадка про зниклу
дівчину, і він показав мені відповідні частини.
Вона вказала на першу закладку, і Гарпер відкрила книгу.
 Чотирнадцяте травня 1895 року
Від кухарки у Бішоптон-холлі я почув, що зникла Бетті Фервезер, яка
працювала на ткацькому верстаті на млині Селвертона з батьком
(нехай спочиває у мирі). Її ніхто не бачив уже три тижні. Вона
запитала, чи дівчина не приходила до мене шукати роботи на млині,
хоча я не розумію, навіщо їй до мене йти. Їй пощастило більше, ніж
усім іншим дівчатам з млина, адже вона швидко знайшла роботу. Я
зізнався, що не бачив та не чув про неї. Я не можу позбутися відчуття,
що з дитиною трапилося щось погане.

— Фішер пробував її знайти? — запитала Гарпер.

Емі похитала головою і відкрила книгу на іншій закладці, сторінка містила
пізніший запис.

Двадцять третє липня 1895 року

Сьогодні до мене приходив Біллі Роулз, хлопчик із селища Селвертон.
Він шукав роботу, і я з радістю допоміг. Я запитав, чи чув він щось про
дівчину Бетті, оскільки вони разом навчалися у школі. Не соромлячись,
він розповів мені брудну плітку, нісенітницю про лорда Пінчера, від
якого вона завагітніла до того, як зникла. За це я майже залишив його
без роботи, але в останню хвилину передумав. Хлопчик лише
повторював те, що почув у брудній задній кімнаті публічного дому.
Однак його розповідь заспокоїла мене. Найімовірніше, Бетті
завагітніла від якогось конюха абощо, а потім утекла, щоб приховати
безчестя. Дівчата зараз такі непостійні.

Емі й Гарпер читали мовчки. Думка полісменки щодо Фішера різко

погіршилася.
— Є ще щось?
— Ні, — мовила Емі, — це остання згадка про Бетті.
— Ти знайшла інформацію про неї у даних міста?
— Так. Є свідоцтво про народження, але немає свідоцтва про смерть, це
означає, що кістки, які ти знайшла, можуть належати їй. Але, на жаль, сліди тут
обриваються. Бетті була єдиною дитиною.
— Отже, ми не можемо порівняти скелет із родичами Бетті, щоб перевірити
родинну ДНК.
— Ні, якщо ти не знайдеш батьків.
Гарпер знала, що Трапп не дасть на це дозволу. Справа зайшла у глухий кут,
оскільки вона не мала нічого, окрім далекої згадки про дівчину, яка могла або
не могла зникнути понад сто років тому. Відсутність свідоцтва про смерть
також не була доказом: Бетті Фервезер могла просто переїхати, одружитися та
прожити щасливе життя, а її смерть було зареєстровано під іншим іменем в
іншій країні. Не виділивши значний бюджет на розслідування, вони ніколи не
дізнаються. Гарпер пішла назад до води, спустошена через те, що не може
довести справу до кінця.
Емі трішки розповіла їй про історію водосховища. «Затонуле селище» — це
емоційне формулювання, адже тоді жителів уже евакуювали; воно було
напівзруйноване, коли почалося затоплення. Підприємство водопостачання
відкрило ворота дамби у 1985 році, створюючи пастку для річки Селвер, але на
наповнення водосховища знадобився рік. Нью-Рівербі щодня піднімалося
вище, зрештою поглинувши залишки будівель. Те, що раніше було поштою,
сьогодні стало ложем озера. На тому місці, де раніше була школа, риби почали
будувати свій дім. Повільне затоплення. Жінка, захоплена та похована у воді,
найімовірніше, не була вбита біля водосховища. Вона, напевно, лежала десь
мертвою до того, як вода почала підійматися. Гарпер підійшла до чорної
скриньки з рештками тіла та дістала череп. Маленький та ніжний, внизу дірка,
яка могла виникнути у зв’язку з пострілом в голову або потраплянням важкого
каменя. Вона обережно тримала череп у руках, намагаючись уявити людину,
який він належав.
Її увагу привернув шпиль церкви. Востаннє жахлива спека була пов’язана зі
спробою викрадення пари близнят, дітей Вікторії Сеттл. Здавалося, в озері було
щось таке, що відкривалося тільки селищу. Те щось було злим та прагнуло
справедливості. Можливо, воно хотіло, щоб про нього подбали; щоб допомогли
спочивати з миром.
— Привіт, Бетті, — сказала Гарпер і одразу, вона могла заприсягтися, відчула
рух у повітрі, зниження тиску.
Пішов дощ.

Того вечора Гарпер зайшла в паб, очікуючи, що Емі не прийде, але дівчина
вже була там, у бездоганній сукні стилю п’ятдесятих — корсет і широка
спідниця.
— Маєш гарний вигляд, — сказала Емі, піднявши брову, коли побачила свіжі
заломи на футболці Гарпер, наче її щойно дістали з коробки.
— Ти теж, — сказала Гарпер, сідаючи та вдихаючи квітковий аромат. —
Вип’єш? Я плачу. Я повинна подякувати тобі за допомогу.
— Мені було приємно, — зауважила Емі. — Дослідження — це одна з моїх
навичок. Їх у мене багато. — Вона кинула на Гарпер погляд, але та вдала, що
не помітила його.
 — Багато навичок, — сказала Гарпер, — ммм. Ти вмієш брати інтерв’ю.
Навіть ночуєш у героїв своїх статей.
— Я не розумію, як ти могла подумати, що я здатна на щось подібне, — Емі
знизала плечима, — з кимось схожим на Патрика Трантера. Про що ти, в біса,
думала?
— Я не знаю, Емі. Що думати, коли я побачила тебе в будинку чоловіка, наче
ти нещодавно вийшла з душу?
— Хах. Ти помилилася. Усе було досить невинно, можу запевнити.
— Послухай, мене це не стосується. Мені не варто знати, де ти спиш і з ким.
Забудьмо про це, гаразд?
Запанувала тиша. Жінки пили коктейлі та дивилися у різні боки. Гарпер
спробувала розслабити плечі; вона відчула, як напружилася.
— Щоб ти знала, — сказала Емі, — він запросив мене до себе, тому я
подумала, що він розповість щось цікаве про справу. Однак не розповів.
Зрештою, він просто намагався продати мені пакет для моєї роботи як
фрілансера.
— Але чому ти залишилася у нього вдома?
— Ми випили кілька келихів. От і все. Я спала на канапі.
Гарпер вивчала обличчя Емі. Вона дуже сильно хотіла вірити.
— Він зовсім не мій типаж, — сказала Емі, крутячи соломинку та злизуючи
часточку солі зі своєї «Маргарити».
Наприкінці вечора Гарпер наблизилася до Емі, яка із захопленням вдивлялася
їй у вічі. Але в останню секунду запанікувала, відхилилася, поцілувала дівчину
в щоку та майже втекла. Ні, вона не телефонуватиме Емі у найближчі тижні.
Доки не зникне сором від тієї жалюгідної зустрічі. Але навіть у цьому разі
залишалася надія, відчуття можливості: після зустрічі Емі надіслала їй кілька
СМС, смайлик з поцілунком червоною помадою і написом «цілую».

Коли в останній день збирання доказів сідало сонце, Гарпер стояла на березі
на тому місці, де колись вдивлялася у воду Лорен. Гарпер зробила все, що
змогла, для нещасної мертвої жінки, від якої залишилися тільки кістки. Чорна
коробка, у якій лежали рештки, стояла за кілька метрів від неї. Спеціалісти
повинні були забрати її та віддати на зберігання. Справа залишиться відкритою;
розслідування не буде завершено, поки не з’являться безсумнівні докази того,
хто ця жінка і як вона опинилася на дні Нью-Рівербі, чому пролежала там так
довго. Гарпер звернеться до іншої справи, але цю їй буде важко забути;
частково тому, що вона пов’язана з іншою трагічною справою — Лорен
Трантер.
У барі Емі запитала:
 — Ти відчувала ту справу, так?
Гарпер мовчки кивнула.
— Чому так сталося?
Оскільки на першому побаченні не варто розкривати душу, Гарпер дала кілька
жалюгідних пояснень про те, що їй було шкода Лорен Трантер та що Вікторія
Сеттл розповіла про можливий зв’язок, що подібне вже траплялося раніше. А
потім, знаючи, що не відповіла на запитання, вона пішла в бар та взяла ще
випити. Повернувшись до столика, вона побачила, що інстинкт журналіста
спонукав Емі копати далі, і розмова тривала. «Одного дня я розповім тобі, —
подумала Гарпер. — Але, можливо, момент ніколи не настане». Зараз вона не
розповість. Нехай Емі додумує історію про трагічну вагітність, хоча вона точно
була частиною правди. То чому ж не розповісти їй усе? Гарпер частково
засуджувала себе за те, що думала, наче втратила дитину: вона точно знала, де
Джен. Вона розмовляла з нею щонайменше двічі на місяць. Історія про
втрачену дитину Гарпер була перекрученою, як і історія Лорен Трантер. Після
народження Джен батьки Гарпер встановили досить чіткі правила. Ми її
батьки, ти її сестра, і тепер так буде завжди. Вона не повинна звинувачувати їх.
Вони вчинили так, як вважали за краще в тих умовах. Вона була вдячна. Вони
звільнили її, щоб вона влаштувала власне життя. Вона ніколи не досягла б того,
що має, якби не вони. Але тепер вона ніколи не позбудеться відчуття провини.
Лорен Трантер дивилася на своїх дітей та бачила те, що більше ніхто не бачив.
Хоч як сильно намагалася обдурити себе, кожного разу, коли Гарпер дивилася
на людину, яку світ вважав її сестрою, вона бачила свою дитину.
Коли дайвери вже закінчували пошукові роботи, один з них повідомив, що
знайшов дещо у глині. Він поплив до берега, несучи у руках два маленьких
згортки. Згортки були сірими, вкритими річковим мулом, у темному ганчір’ї.
«Ганчір’я, — подумала вона, — таке саме я знайшла на березі, коли викрали
близнят. Саме такі шматки тканини я знайшла під вікном Лорен».
На створеній Гарпер схемі, на якій було вказано точне місцезнаходження
кожної кістки, дайвер зі згортками показав, що його знахідки були у тому ж
квадраті, що і череп та половина хребта невідомої жінки. Гарпер спостерігала,
як патологоанатом обережно взяв два маленьких тіла, загорнутих та похованих
з невимовною любов’ю, муміфікованих у мулі, кожне не більше за її долоню.
Вона поклала їх у коробку та закрила кришку.
Розділ 43

10 ЖОВТНЯ. ДВАНАДЦЯТЬ ТИЖНІВ ТА П’ЯТЬ ДНІВ ЖИТТЯ

Психіатричне відділення Селвер було сучасним доповненням, частиною

значно більшої міської лікарні. Десятеро пацієнтів жили у кімнатах з одного
боку широкого коридору. Навпроти були пункти спостереження, столи, за
якими персонал одночасно спостерігав за декількома пацієнтами. У кімнаті
Лорен, як і в дев’яти інших, було велике вікно, на верхню половину стіни. Вікно
було з потовщеного надійного скла. Вона це точно знала, оскільки на початку
билася в нього кулаками так сильно, як могла, і воно навіть не вібрувало.
В одному кінці коридору була система безпеки для входу в інші частини
лікарні, а в іншому — маленька їдальня, яка також правила за кімнату для
відвідувань. Столи рядами — біля кожного лавиця, прикручена до підлоги.
Патрик і Лорен сиділи близько одне до одного на лавиці. У кожному кутку
кімнати стояли охоронці, уважно спостерігаючи за пацієнтами, але вона
помічала їх тільки тому, що Патрик стривожено витріщався на них. Вона вже
звикла до цього. Більшість часу майже не помічала, що за нею спостерігають.
У кімнаті сильно пахло антисептиком. Було спекотно, як завжди. Світло з
високих вікон кидало тінь решіток на далекі стіни; клітки з тіней для пташок з
тіней, які залітали сюди. У деяких інших пацієнтів також були відвідувачі; але
небагато. Вони сиділи навпроти один одного, тихо розмовляючи та граючи в
карти. Душі, до яких ніхто не прийшов, сиділи на самоті, а пацієнти із жовтої
та червоної категорій нерухомо лежали на ліжках або ходили за скляними
стінами своїх кімнат, більшість під впливом ліків.
За сусіднім столиком сидів бридкий, схожий на комаху чоловік та розкладав
пасьянс, щосекунди кашляючи.
— Тобі неприємно в одному приміщенні з чоловіками? — тихо спитав
Патрик.
Лорен повернулася до нього. Її рот був привідкритим та мокрим; підвищене
виділення слини було побічною дією ліків проти психозу, які вона приймала.
Вони також викликали у неї здуття та млявість.
— Усе гаразд, — сказала Лорен, намагаючись не розтягувати слова. — У нас
є власні кімнати. Ми зустрічаємося лише під час їди. Тут тільки люди із зеленої
категорії.
Система світлофорів була досить примітивною, але працювала. Дотримуйтесь
правил, приймайте ліки, не кидайте нічого у скло та нікого не кусайте, і ви
залишатиметесь у зеленій категорії. Якщо ви у зеленій категорії, то можете
сподіватися, що вас розглядатимуть як кандидата на звільнення. Лорен, як і всі
інші пацієнти, починала з червоної категорії. Їй доводилося кілька разів
змінювати медикаментозне лікування, перш ніж її заспокоїли достатньо до
жовтої категорії, та докладати багато зусиль i виявляти неабияку
зосередженiсть, щоб перейти в зелену, але вона впоралася. Вона перебувала у
зеленій категорії вже протягом п’яти тижнів. Скоро лікарі проведуть засідання,
щоб обговорити її візит додому.
За словами психіатра, проблема Лорен полягала у тому, що вона дуже добре
вміла вдавати, що з нею все добре, хоча всередині неї продовжував лунати
неадекватний монолог. Її обличчя залишалося досить спокійним, поки вона
думала: звідки ви, в біса, знаєте про мій внутрішній монолог? Інша її думка
була сповнена безнадії: якщо ви так думаєте, то я нічого не можу з цим
вдіяти, чи не так?
Ніби почувши її думки, він сказав:
— Очевидно, що ми зрозуміємо, що відбувається, якщо ви нам скажете. Це
питання довіри. Налагодження довіри потребує багато часу, на жаль.
Звісно, він не міг сказати, скільки часу знадобиться. Вона хотіла знову бити
вікно після повернення у кімнату після сеансу, але стрималася. Вона сиділа
рівно, склавши руки. Урешті прийшов наглядач, взяв її за плечі, поклав на
ліжко та вимкнув світло. Вона лежала у напівтемряві, чекаючи, поки подіє
снодійне.
— Руті передає привіт, — сказав Патрик. — Сонні й Дейзі також. Вони
сумують за тобою.
— А хлопчики?
— З хлопчиками все гаразд, — сказав він, — Райлі нещодавно перевернувся з
живота на спину.
— Ти привіз їх? Вони десь близько? — Вона повернула обличчя до високого
вікна, наче відчувала їх десь поблизу, можливо, почула їхні голоси, хотіла
покликати їх та отримати відповідь.
— О, люба, — сказав він, — ні, не привіз. Я залишив їх вдома з нянею.
Лорен вдарила по лавиці, опустивши підборіддя на груди. Незабаром її
сорочка вкрилася темними плямами від сліз.
Патрик обійняв її, вона плакала. Він відчував запах незнайомого шампуню та
солодкої випічки.
— Патрику, я більше не можу тут залишатися, — сказала вона. — Ти повинен
мене витягнути.
— Я теж хочу, щоб тебе випустили. Справді. Усі ми хочемо, щоб ти була з
нами. Але існує судовий ордер. Ми повинні переконатися, що ти не…
 — Що?
— Що ж. Вони просто думають про хлопчиків. Коли ти повернешся додому,
тобі знадобиться допомога з ними, і няня каже, що залишатиметься з тобою,
хоча б на початку. Але ти переважно залишатимешся з ними наодинці.
— Це мої діти, Патрику.
— Так.
— Я не завдам їй шкоди.
— Ні. — Заперечення звучало занадто співчутливо, але неправдоподібно.
— Ти не віриш мені.
Чоловік за сусіднім столиком кашлянув три, чотири рази.
— Він кашляє всю ніч, — сказала Лорен. — Я чую його крізь стіни. — Вона
розвернулася, щоб подивитися на чоловіка. — Агов, Роде. — Род підняв опухлі
очі. — Можеш припинити, будь ласка? У тебе вже не залишилося кашлю.
Чоловік навіть не кліпнув. Він показав Лорен жахливий рожевий язик та почав
кашляти, вкриваючи стіл слиною; одна з крапель впала Патрикові на руку; він
з огидою витер її об свої гарні чисті штани. Чоловік дивився на них ще кілька
секунд, а потім відвернувся. Через хвилину він знову покашляв, голосніше.
Увійшла медсестра, штовхаючи візок.
— Ліки.
Рішучий чоловік у зеленій формі безпристрасно подивився на них.
Лорен передали маленьку паперову чашку, у якій лежали жовті капсули, які
здавалися небезпечними. Вона подивилася медсестрі у вічі та на паперову
чашку зі стриманим обуренням, але запхнула ліки до рота, запила водою та
нахилилася вперед для перевірки. Медбрат посвітив у рот Лорен.
— Язик, — сказав чоловік, і Лорен підняла його.
Не промовивши ні слова, він вимкнув ліхтарик та штовхнув скрипучий візок
у напрямку Рода.
— Сьогодні мені дозволили принести телефон, — сказав Патрик. — Я приніс
тобі відео з Райлі та Морґаном.
Вона поплескала у долоні та сіла у веселому очікуванні. Але вона була не
надто жвава цими днями, навіть у доброму гуморі. Чоловік простягнув телефон
до неї, але не дав до рук.
— Вони казали не давати, — пояснив він.
На відео був Райлі, який перекочувався із живота на спину, відштовхуючись
від підлоги з неабияким зусиллям. Він лежав на боці, зі скрученими ніжками,
які не давали йому повністю перевернутися. Очі та рот були широко відкриті
від здивування: світ так швидко перевернувся. Зовсім скоро він втомився та
поклав важку голову на килим, одна рука була висунута вперед, а друга
безпорадно висіла у повітрі. За кадром сміявся Патрик, називаючи сина на ім’я.
Потім Райлі знову подивився вгору, а вираз обличчя змінився, він плакав, він
застряг — чому ніхто не допомагає?
Відео закінчилося.
— Нехай буде здоровим, — сказала Лорен, — люблю його.
На наступному відео було двоє дітей; вони всміхалися та махали руками,
кожен у кріслі-гойдалці іншого кольору.
— Нові крісла? — запитала вона.
— Так, поглянь, — сказав Патрик. — Зелене для Райлі, жовте для Морґана.
Лорен не відреагувала. Ще одна побічна дія ліків, її зазвичай жвавий розум
реагував повільно. Але потім вона недовірливо сказала:
— Невже ти досі не…
— Я жартую, — засміявся Патрик. — Це був жарт. Я знаю, що вони в
неправильних кріслах, — це няня. Звісно я їх розрізняю. Вони такі різні. Це
очевидно.
Лорен засміялась. Але сміх скоро перейшов у плач. Патрик підхопив її, перш
ніж вона впала на підлогу.
— Я так і знала, — сказала вона йому на вухо. — Я постійно сумніваюся. Але
це правда, усе подіяло. Я все робила не марно; це мої діти, Патрику. Мої діти.
— Звісно твої, золотце. Звісно. Мої і твої. Вони завжди були ними.
Він мав на увазі, не завдяки тобі, а всупереч. Вона знала, що він ніколи не
зрозуміє, але для неї це вже не мало значення. Вона знала правду щодо того,
що трапилося під водою, коли дітей поміняли назад: Бішоп і Селвер відпливли,
а у неї в руках з’явилися її хлопчики. Коли вона швидко поглянула в очі жінки
з річки після обміну, то очікувала побачити злість, але побачила вдячність.
Зрештою, та жінка хотіла лише найкращого для своїх дітей, як і Лорен. Жінка
з річки зрозуміла, що помилялася; найкращим місцем для Бішопа і Селвера був
підземний світ із люблячою матір’ю.
Лорен повернула голову, щоб поглянути Патрикові у вічі.
— Думаєш, вони ще довго мене тут триматимуть?
Він запевнив, що залишилося недовго. Вона всміхнулася.
Один із охоронців ступив крок уперед. Він рівно поставив ноги та схрестив
руки, як вартовий.
— Години відвідувань завершено, — сказав він голосно.
Троє інших відвідувачів пішли до дверей.
Лорен дозволила Патрику поцілувати її у щоку та затримала його за руку, коли
він намагався встати.
— Ти приніс книжку, про яку я просила?
Він пошукав по кишенях та дістав маленький світло-коричневий том.
— Оцю?
 Вона потягнулася по неї, провела великим пальцем по вицвілому
стародавньому золотому напису.
— Так.
— Звідки вона?
— Це був подарунок, — сказала Лорен, вдихаючи запах старого паперу.
Вона, мабуть, ніколи не дізнається, хто залишив книжку у пакеті з
подарунками Сінді. Серцем вона хотіла вірити, що все влаштувала її мама, яка
знала, що текст на цих запилених сторінках містить ключ до всіх наступних
подій. Жахлива правда, яку потрібно було визнати; яку вона визнала та
прожила. Зрештою, вона врятувала її дітей та власне її. Мама знала, що лише
це важливо для Лорен.
— Я переглянув, — сказав Патрик. — Деякі з цих історій досить страшні. Ти
впевнена, що хочеш це читати?
Охоронець стояв дуже близько до них.
— Пробачте, але ви повинні піти.
Його голос звучав не загрозливо, але так, що заперечувати було не варто.
Патрик стиснув руку Лорен.
— Побачимось наступного тижня.
Він помахав їй рукою, перш ніж вийти за двері. Коли він зник із поля зору,
усмішка Лорен зникла, а її пальці стиснулися у кулак. Вона знала, що він не
одразу піде з будівлі; спершу він прослизне у кімнату для консультацій та
напише гидоту в журналі спостережень. Режим терапії у Селвер вимагав, щоб
кожен відвідувач залишав коментарі у журналі після візиту під заголовками,
які повинні були слугувати вказівками та підказками, але, на думку Лорен, вони
були перебільшеними та хибними. Принаймні коментарі Патрика. Він писав
під заголовками: Коментарі пацієнтів, яким властиві постійні небажані та
недоречні думки; Пацієнти з невластивою поведінкою; Ознаки тривоги або
приховування справжніх почуттів. Вона бачила, що він писав, описував її
абсолютно доречні відповіді як емоційні випади або необережні коментарі як
доказ того, що вона живе в омані. Уперше прочитавши журнал спостережень,
Лорен зрозуміла дві речі: по-перше, її чоловік зрадник, йому не можна
довіряти; по-друге, якщо він так старанно записує цю жаливу напівправду, є
приховані причини, щоб вона залишалася під замком.
Один з останніх записів був такий:

Лорен досі згадує свої параноїдальні уявлення, вважаючи їх

справжніми. Вона дуже емоційна. Я не можу дозволити їй залишатися
наодинці з дітьми. Можливо, варто додати їй ліків?
 Знаючи, що психіатр оцінює її, поки вона читає, вона не виражала емоцій,
хоча внутрішній монолог був сповнений проклять.
— Про що ви думаєте? — запитав лікар.
Я думаю, що мій чоловік — брехун та покидьок.
Вона відповіла обережно:
— Я думаю, що він має рацію.
Лікар усміхнувся та записав щось. «Маленькими кроками», — подумала вона.

Після того як усі відвідувачі покинули відділення, пацієнтів вивели з їдальні

до кімнат зі скляними стінами. Лорен сіла на ліжко, тримаючи у руках «Казки
про близнят». За певний час вона розгорнула її на початку історії та почала
читати, швидко перебігаючи очима по добре відомих словах. Хоча казки
налякали її, коли Сінді вперше читала їх, зараз історія заспокоювала. Вона
зробила все необхідне. Її хлопчики повернулися у світ, де їм місце. Навіть якщо
вони поки не з нею, тому що вона застрягла тут. Треба було прочитати кінець
історії, щоб упевнитися, що вона все правильно запам’ятала.

Бульйон з яєчної шкаралупи (народна казка, Пік-Дистрикт, Англія)

Жили собі чоловік та його дружина у хатині з іншого боку гори. У них
народилися близнята. Дружина доглядала їх обох з великою ніжністю. Одного
дня, коли чоловік був далеко із плем’ям, дружину покликали до будинку сусіда,
який помирав. Вона не хотіла залишати двох своїх малят, оскільки чула, що
поруч бродять чаклуни. Усе ж сусіду вона була дуже потрібна, тому вона
пішла.
По дорозі додому вона стривожилась, адже побачила, як маленькі ельфи у
синіх спідницях перейшли їй дорогу. Вона бігла весь шлях додому, але,
прийшовши, побачила близнят у колисці. Усе було так, як і тоді, коли вона
пішла.
Але все було не так. Відтоді близнята взагалі не росли, і чоловік з дружиною
запідозрили нечисте.
— Це не наші діти, — сказав чоловік.
— Чиї діти це можуть бути? — запитала дружина.
У домі панував сум. Чоловік та його дружина досить довго невимовно
сумували, доки дружина не вирішила попросити допомоги у мудреця, який жив
у печері у місці, яке вони називали Боже кладовище, за кілька миль від їхнього
будинку.
Скоро потрібно було збирати врожай, овес та жито. Почувши про горе
жінки, мудрець сказав:
 — Ти повинна вичистити старе куряче яйце і зварити на ньому суп, а потім
піти до дверей, наче даєш суп збирачам врожаю на вечерю. Потім слухай, що
скажуть діти.
— Але вони замалі, щоб розмовляти, — сказала жінка.
— Якщо ельфи підмінили їх, то вони такі старі, як скелі, ба навіть старші,
— сказав мудрець.
— А де ж мої діти? — запитала вона.
— Якщо діти вимовлять хоча б слово, ти знатимеш, що їх підмінили. А
також що твої діти поруч з мамою ельфів.
— І якщо вони заговорять і їх таки підмінили? Що мені робити?
— Ти повинна підмінити їх знову, — сказав мудрець. — Ти повинна кинути їх
у річку.
Отже, у день збирання врожаю жінка вичистила яєчну шкаралупу та
виконала вказівки мудреця. Вона зварила суп на вогні, промовляючи: «Ось їжа
для збирачів урожаю, вистачить більше ніж на десятьох», — і вона віднесла
її до дверей і слухала. Близнята одразу заговорили. Один сказав іншому:

Я знаю, що до річки був струмок,

А до гори пагорб.
Але як вона змогла приготувати суп із яєчної шкаралупи
Для десятьох голодних шлунків?

Почувши це, жінка одразу зрозуміла, що діти не її. Вона взяла їх на руки та
кинула у воду, як і казав мудрець. Після цього з’явилися ельфи у синіх штанях,
стрибнули у воду, щоб врятувати своїх дітей, і вирушили до своїх домівок,
плюючись та проклинаючи жінку за те, що вона зробила.
Повернувшись додому, жінка побачила власних дітей у колисці здоровими та
неушкодженими.

Лорен перечитувала останній рядок знову і знову. Сльози лилися з її очей.

Вона хиталася вперед та назад, обіймаючи книгу, повторюючи пошепки ці
слова, знову і знову. Здоровими та неушкодженими, здоровими та
неушкодженими, здоровими та неушкодженими.