Розвиток волейболу в Україні

Вийшовши за межі американського континенту, волейбол

помандрував світом, де найбільшого поширення отримав у Чехословаччині,
Польщі, Японії, Мексиці, Бразилії та СРСР.
У Радянському Союзі грати в волейбол почали з 1921-1923 рр.
Перші волейбольні правила затвердили 1926 року, а в 1928 р. гру включили
до Всесоюзної Спартакіади. З того часу інтерес радянських людей до цього
виду спорту почав зростати величезними темпами. Дуже швидко
організувалися дитячо-юнацькі волейбольні колективи: уже в 1929 році
перші волейбольні турніри стартували на Московській Спартакіаді піонерів
та школярів.
1932 року заснували Всесоюзну волейбольну секцію, котра дала
початок Всесоюзному волейбольному святу, з якого й започаткувався відлік
чемпіонатів СРСР серед збірних команд міст. Популярними стали міжміські
турніри. Вони збирали величезну кількість уболівальників, адже грали
спортсмени на відкритих майданчиках у місцях для відпочинку – парках та
скверах. Серед збірних команд міст першу офіційну першість СРСР провели
в 1933 році, а 1935 року була введена Всесоюзна першість із волейболу серед
школярів.
Перші міжнародні зустрічі збірної СРСР пройшли в 1935 році в
Москві й Ташкенті зі спортсменами з Афганістану. Тоді москвич А. Чилін
(радянський «король повітря») вперше продемонстрував свій новий удар
«млинок», а харьків’янин І. Музикантський – прийом «крюк». (В 1950-1960-і
роки радянські волейболісти винайшли прийоми «хрест», «ешелон», «зліт»,
«зона», котрі й дотепер використовуються волейболістами всього світу).
З 1938 року першість СРСР із волейболу почала щорічно
розігруватися для клубних команд. Найбільших успіхів у цих змаганнях
домагалися жіночі московські команди «Спартак», «Локомотив», «Динамо»,
ЦСКА та чоловічі команди «Спартак» (Москва і Ленінград), «Динамо»
(Москва), ЦСКА, «Калев» (Таллін), «Буревісник» (Алма-Ата).
1948 року Федерація волейболу СРСР стала членом ФІВБ. З того
часу почався переможний зліт радянського волейбольного м’яча на світових
та європейських майданчиках. Жіноча команда СРСР вигравала: першість
Європи в 1949, 1950, 1951, 1958, 1963, 1967 рр.; першість світу в 1952, 1956,
1960, 1970 рр.; Олімпійські ігри у 1968 році. Чоловіча збірна СРСР – чемпіон
Європи 1950, 1951, 1967 рр.; чемпіон світу 1949, 1952, 1960, 1962 рр.;
переможець Олімпійських ігор 1964 і 1968 рр. Радянські волейболісти
неодноразово вигравали змагання на Кубок Європи для клубних команд –
чемпіонів країн. Кращими з кращих стали: заслужені майстри спорту СРСР
В. А. Осколкова, А. І. Чинілін, Г. Г. Мондзолевский Л. С. Булдакова, И. В.
Рискаль, К. К. Ревіння.
Пік популярності волейболу в СРСР прийшовся на 1960-1970-і роки.
Бажання грати в цю гру підсилилося перемогами радянських волейболістів
на світовому рівні. Так, 1965 року чоловіча команда Радянського Союзу
стала володарем першого Кубку світу, а в 1973 році цю нагороду здобула й
жіноча радянська волейбольна команда.
У 1970 році в СРСР волейболом регулярно займалося 6 млн.
спортсменів, значилося близько 1 тис. майстрів спорту СРСР, 64 заслужені
майстри спорту СРСР, 26 заслужених тренерів СРСР. У ті часи волейбольні
майданчики можна було зустріти в кожному парку, в кожному санаторії.
Волейболісти проводили баталії в зонах відпочинку, на лісових галявинах,
пляжах, піонерських таборах, біля рік та озер, на палубах океанських
лайнерів, на полярних зимівлях і, навіть, на снігу.
Історія українського волейболу тісно пов’язана з радянським. На
теренах УРСР «летючий» м’яч розпочав свій політ 1925 року. «Запустив»
його залюблений у спорт харківський професор В. Блях. Якось у Москві він
випадково потрапив на змагання з волейболу і не на жарт зацікавився тим
дійством. Щось подібне вирішив організувати і в Харкові. Професора
підтримали його колеги, учні. За кілька днів у місті були зведені перші
волейбольні майданчики. А в лютому 1926 року в Харкові вже налічувалося
близько 100 волейбольних команд. Почали створюватися перші колективи в
Дніпропетровську, Одесі, Києві. Всеукраїнський спортивний комітет
затвердив єдині правила гри.
1927 року в Харкові розіграли першість України, в якій, обігравши
11 команд, перемогли дніпропетровці. В серпні 1928 року на Всесоюзній
Спартакіаді українська збірна з волейболу з рахунком 2:0 перемогла
москвичів, ставши першим тріумфатором всесоюзних змагань. Жіноча
українська команда посіла друге місце.
Українським волейболістам є чим пишатися. Прекрасний жіночий
колектив створив у Харкові Г. Шелекетін. У складі слобожанської чоловічої
команди відмінно виступав О. Єсипенко. В збірній Дніпропетровська своєю
неординарною грою вирізнявся волейболіст С. Великий. Київ прославляли
майстри «летючого» м’яча М. Берлянд, Л. Вайнтрауб, Я. Маргуліс. Поруч із
ними свій тренерський фах удосконалював Л. Небилицький, котрий пізніше
успішно працював із юнацькими збірними України. На Всесоюзних
спартакіадах школярів наша юнь завжди виборювала призові місця.
Вихованки Д. Заславського – багаторазові чемпіонки СРСР. Частенько саме
українські волейболісти визначали перемогу збірної СРСР на міжнародних
турнірах.
Так, на Олімпійських іграх 1964 року, коли чоловіча радянська
збірна з волейболу виборола «золото», у її складі грали харків’яни Ю.
Венгеровський (чемпіон світу з волейболу), Ю. Поярков (дворазовий чемпіон
світу), одесит Е. Сибіряков (чемпіон світу).
Через чотири роки в Мехіко на найвищу сходинку п’єдесталу
зійшли семеро українських волейболістів: харків’яни В. Матушевас, Ю.
Поярков, луганець В. Бєляєв, одесити Є. Лапинський, В. Михальчук, кияни
В. Іванов, Б. Терещук.
Нині українські волейбольні команди впевнено борються на
світових майданчиках за нові титули. В листопаді 2008 р. Харківський
«Локомотив» зробив перший крок до виходу у наступний раунд чоловічого
волейбольного Челендж кап. Українці здобули важку перемогу (3:1) над
сербською «Воєводіною». З таким же рахунком свого суперника (французьку
команду «УССП») у жіночому кубку ЄКВ здолала й одеська «Джинестра»…
Усього ж волейбольна Україна має 14 олімпійських чемпіонів, 11
чемпіонів світу, 27 переможців європейських форумів.
Ніжин волейбольний
Офіційні повідомлення про створення в нашому місті кількох
волейбольних команд датуються 1929 роком. Окружна газета «Нове село»
бідкається, що техніка гри в цих командах «найпримітивніша», переймається
організацією волейбольних секцій по селах. Однак разом із цим повідомляє,
що інститутські волейболісти вже добре відомі в Ніжині та за його
межами.
В 1930-1940-их роках міські волейбольні матчі між командами
педінституту, возового заводу, Н-ської військової частини та «Спартака»
стали традиційними.
Перша згадка про повоєнні поєдинки волейболістів з’явилася 18
липня 1944 року: ледве встигши розгребти наслідки фашистської навали,
ніжинці вийшли на стадіон, щоб провести свято фізкультурників. Тоді
перемогла команда технікуму механізації.
В 1950-их роках волейбольні турніри в Ніжині набрали масовості.
Позмагатися за титул чемпіона міста з цього виду спорту збиралося до 50
команд (близько 200 учасників). Тому й не дивно, що, починаючи з 1952
року, ніжинський волейбол отримав титул «золотоносного»: міська збірна
жіноча команда здобула перший приз у обласній спартакіаді, чоловіча –
титул чемпіонів обласних змагань. Так почалась переможна хода ніжинських
волейболістів. Усе десятиріччя вони (жіноча, чоловіча, юнацька й дівоча
команди) утримували першість в області. Волейбольний Ніжин став на
Чернігівщині непереможним.
Правофланговими значилися волейболісти педінституту, які
складали основу збірних волейбольних команд міста й області (тренери П.
Кікалов, В. Фіщук). 1956 року жіноча команда педінституту, виборовши
кубок області з волейболу в своїй групі, продовжила боротьбу в першості
України серед фізкультурних колективів педвузів і отримала в республіці
восьме місце. В 1957 р. волейболістки здобули «золото» на чемпіонаті
України серед команд областей другої групи, в 1958 – на рівних змагалися з
найсильнішими волейбольними командами УРСР за звання чемпіонів
республіки в першій групі. Чоловіча команда педінституту, до складу якої
входили Борисенко, Ковтун, Листусь, Соколов, Рубинович, Козлов, теж
відстоювала честь міста на обласних і республіканських змаганнях.
Серед однолітків не мали собі рівних юнаки й дівчата з
волейбольних команд Ніжинської ДСШ. Вони стали чемпіонами обласної
спартакіади 1956 року, в 1958-59 рр. утримували титул чемпіонів
Чернігівщини серед вихованців спортивних шкіл. Сильними волейболістами
називали братів Поводів, В. Повстяного, В. Симиновського, Р.
Таргонського, Радионенка.
Чемпіонами міста з волейболу того десятиріччя виходили юнаки з
технікуму механізації, жіночі й чоловічі команди з олійного, механічного й
обозобудівного заводів, «Спартака» та «Зорі». Не відставали від них дівчата
зі школи № 3 (вчитель фізкультури тов. Нечваль), хлопці зі школи № 7,
жіноча команда медичного училища.
1960-і роки почалися для ніжинських волейболістів новими
перемогами. В місті тієї пори можна було скрізь побачити городян, які з
азартом грали в волейбол. Прекрасно збудовані волейбольні майданчики, що
діяли при заводах та Будинку піонерів, у педінституті, в школі № 4, на
аеродромі, в парку ім. Т. Шевченка, одночасно збирали до тисячі глядачів-
уболівальників. За кубок міста з волейболу наполегливо змагалися чоловічі й
жіночі команди СДТ «Буревісник», «Спартак», «Трудові резерви»,
«Авангард», «Колгоспник», ДСШ, автобусного парку, медичного училища,
машинобудівного й механічного заводів, «80-го складу» (кращі гравці – три
брати Сафригіни). Лідирували, здебільшого, спортсмени з педінституту,
ДСШ, технікуму механізації. Кращі гравці цих команд складали міські збірні,
в яких уже стабільно прописалися обласні кубки та медалі.
Так, 1960 року чемпіонами області серед команд дитячих
спортивних шкіл вийшли юнаки Ніжинської ДСШ. У 1961 році чоловіча й
жіноча команди машинобудівного заводу були першими в області серед
виробничих колективів фізкультури, а волейболісти педінституту В. Томек,
В. Овдієнко, В. Фіщук, В. Козлов, П. Кікалов, В. Назаров отримали
«срібло» на чемпіонаті України в Миколаєві, змагаючись із найсильнішими
командами викладачів вузів республіки. В 1961-1962 рр. у першостях
Чернігівщини «срібло» виборювали ніжинські збірні. Кращі гравці – А.
Ювко, В. Довгань, О. Шляхтов, І. Ткаченко, В. Буднік.
В 1963-1964 рр. юнаки ДСШ (кращі гравці Микола Петренко,
Олександр Дем’яненко, Микола Сенченко) утримували титул чемпіонів
області і захищали честь школи на республіканських змаганнях. Дівчата були
в області другими (тренер В. П. Ярешко). 1965 року чемпіонками
Чернігівщини стали юні волейболістки, бронзовими призерами – юнаки-
волейболісти. В 1966 р. переможцями обласних волейбольних змагань
вийшли і дівчата, і хлопці ДСШ. Ними, майже на 90 %, укомплектували
збірні команди області, які грали в фіналі республіканських змагань.
У 1967-1969 рр. дівчата з ДЮСШ – чемпіони області, одні з
найсильніших в Україні. Професійно грають С. Івашина, Г. Горбачова, Н.
Курочкіна, Л. Малюга, Л. Дворник, Н. Гур’єва, В. Баско.
У волейболістів педінституту налагоджуються традиційні зустрічі зі
студентами Київського Державного університету ім. Т. Шевченка,
Київського автошляхового інституту, Тираспольського та Чернігівського
педінститутів. Наші спортсмени стабільно посідають призові місця на
волейбольних першостях педвузів України. Провідними волейболістами
інституту значаться О. Г. Козлов, В. Й. Томек, В. Ю. Назаров, Людмила
Воскобойник, В. В. Фіщук.
Країною поширився новий волейбольний прийом – «крюк Томека».
Його автором став викладач Гоголівського вузу В’ячеслав Йосипович
Томек – залюблений у спорт ніжинець, воротар футбольної команди школи
№ 24, воротар команди «Локомотив» (1950-і рр.), капітан волейбольної
команди педінституту, член волейбольної збірної команди області, учасник
Спартакіад України в 1956, 1960 рр., першорозрядник із волейболу,
другорозрядник із стрибків у висоту, третьорозрядник із стрибків у довжину,
потрійного стрибка, метання ядра та списа, багаторазовий чемпіон міста
Ніжина, Чернігівської області та педінституту з волейболу.
В 1970-і роки переможцями різнорівневих волейбольних баталій
виходять жіноча й чоловіча команди «Спартак», спортсмени Ніжинського
ПТУ № 13, команди «Геолог» і «Металіст», волейболісти заводу гумових
виробів (тренер Ю. П. Бойко) тощо.
Волейбольні команди педінституту – одні з найсильніших у місті й
області. Чоловіки-волейболісти – чемпіони області 1973 р., жінки – срібні
призери міських змагань 1974 року. В 1975 р., після дворічної перерви,
чоловіча (капітан команди М. Кудлай, тренер М. Лосина, старший тренер П.
Т. Кікалов, кращий гравець О. Кириченко) та жіноча (тренер М. З.
Гуревич) команди педінституту – володарі кубків міста. 1976 року ці
команди здобули на першості облради СДСТ «Буревісник» «срібло» (жінки) і
«бронзу» (чоловіки). В 1978 р., на республіканських іграх ХV Спартакіади
педінститутів СРСР із волейболу серед жіночих команд, в яких брали участь
спортсменки з Горлівки, Житомира, Ізмаїлу, Івано-Франківська, Києва,
Кривого Рогу, Мелітополя, Полтави, Рівного, Сум, Херсона, виграли
волейболістки з Ніжина. 1979 року на міжвузівському загальносоюзному
турнірі з волейболу, змагаючись із представниками вузів Даугавпілса
(Латвія), Тирасполя (Молдова), Сум і Чернігова, ніжинки знову здобули
«золото».
Не полишали волейбольних майданчиків ветерани спорту Б. Ю. Фурик,
Ю. С. Дубінін, В. Й. Томек, В В. Фіщук, М. Ю. Повстяний, В. М. Повстяний.
Гідно продовжували справу своїх попередників волейболісти ДЮСШ.
Дівчата – стабільні переможці й призери обласних змагань, учасники
республіканських турнірів. Юнаки здобули «бронзу» в зональних
республіканських іграх 1974 року. «Кращими волейболістами міста»
називали Л. Реутську, З. Гатіову, С. Лазуркіна, О. Кириченка.
Чоловіча збірна команда Ніжинського району, яка майже повністю
складалася з волейболістів технікуму механізації, неодноразово посідала
перші місця в обласних змаганнях ДССТ «Колос», брала участь у
республіканських іграх (тренер П. Й. Паладич, капітан команди М. Бойко,
провідні гравці, члени збірної команди облради ДССТ «Колос»,
першорозрядники Г. Зінченко, Д. Литовченко).
Ніжинські волейболісти кінця ХХ – початку ХХІ ст.
 1980-і роки продовжили переможну ходу ніжинських волейболістів.
Кращими в місті й далеко за його межами вважалися волейбольні команди,
тренерами яких були В. П. Ярешко і О. М. Шульга (ДЮСШ), О. В.
Шляхтов і М. З. Гуревич (педінститут), С. І. Нечваль і Н. С. Адаменко
(школа № 10), Д. М. Євзеров (школа № 14), П. Й. Паладич (технікум
механізації). На міському рівні ці команди конкурували між собою, а на
республіканських та всесоюзних турнірах відстоювали честь рідного Ніжина
й стабільно займали призові місця.
Популярними були чоловічі команди «Сільмашу», «Металіста»,
«Прогресу», лінійного відділення міліції станції Ніжин, жіноча волейбольна
команда педінституту (кращі гравці С. Плис, Я. Гризунова, В.
Стороженко). Юні спортсмени ДЮСШ становили кістяк волейбольних
юнацьких збірних області, гідно утримували титул обласних чемпіонів,
виступали на всеукраїнських іграх.
За обласну чоловічу збірну грали Олександр Олейников, Олег
Шостка, Юрій Федоренко, Роман Сотников. У складі збірної України на
всесоюзних змаганнях 1989 року «бронзу» виграв Сергій Дубінін. Все
десятиліття титул чемпіонів Чернігівщини з волейболу серед жіночих
команд ДЮСШ, кубки облкомітету по фізкультурі і спорту, міжвідомчі
першості області утримували ніжинські дівчата зі спортивної школи О.
Отрощенко, А. Барбашина, Л. Базар, А. Нечипоренко, І. Опришко, Л.
Годованець, О. Ткаченко, О. Сало, І. Байдала, А. Бойко, Н. Лук’янова, Н.
Солова, О. Шерстюк, І. Линькова, Т. Шостка, О. Силко, Л. Багіна, Т. Козлова,
О. Дем’яненко, Ю. Міщенко, Л. Татарчук, С. Сировець, Л. Пархоменко, О.
Динник, Т. Глібовець, І. Зінькова, О. Сидоренко, Н. Пономарьова, А.
Падалка, В. Богун, І. Жадан, Н. Харченко, Н. Михайлова, Т. Власенко, С.
Бородавко, Ю. Попенко, Н. Дмитренко, Н. Голован, Л. Линник, А.
Лапшенкова, С. Власова, І. Поляченко, І. Нечваль, Л. Нечваль, А. Щітка, О.
Куликова, С. Шарипа, О. Саєнко, Н. Вілоцька тощо. На республіканських
іграх юні волейболістки кожного року нижче «бронзи» не опускалися. В
1985, 1986 рр. на всеукраїнських турнірах із волейболу серед школярів
«золото» здобули без жодної поразки; в 1988 р. виграли
міжреспубліканський турнір із волейболу, що проходив у Могильові
(Білорусь). Вихованка ДЮСШ Оксана Сидоренко була включена
кандидатом у молодіжну волейбольну збірну України, навчалася в
Республіканській спортивній школі.
Серед шкільних жіночих волейбольних команд лідерами міських
першостей значилися спортсменки зі шкіл № 15 (тренер В. І. Ячменьов), №
7 (тренер О. В. Шляхтов), № 10 (тренер Н. С. Адаменко), № 3 (тренер Ю.
К. Булавенко), № 14 (учитель Д. М. Євзеров), № 2 (вчитель С. М.
Селюнін), № 5 (учитель М. А. Насіка). Кращими гравцями називалися О.
Шапка (школа № 3), А. Падалка, Н. Пономарьова, Л. Татарчук, Т. Глібовець
(школа № 2).
З 1988 року волейбольними титулами чемпіонів міста заволоділи
юні спортсменки школи № 15, які виходили переможцями обласних та
зональних поєдинків, учасниками фінальних всеукраїнських змагань.
Особливо результативно грали Н. Михайлова, Н. Дмитренко, А. Лапшенкова,
Т. Власенко, С. Власова, І. Поляченко, С. Бородавко, капітан команди Ю.
Попенко.
В 1990-их роках міська жіноча збірна з волейболу, до складу якої
входили Л. Кудинович, С. Шарапа, О. Ткаченко, С. Оленченко, Ю. Гузь, Т.
Глібовець, Р. Нестеренко, І. Лукіна, Т. Грозенко, Т. Романчук, була 5-
кратним чемпіоном області, учасником усеукраїнських турнірів (капітан Г.
Перепелиця, тренери В. П. Ярешко, О. М. Шульга). Кращими гравцями
називали Л. Татарчук, Ю. Потапенко, Я. Грицунову, С. Шелудько, Л. Янок,
П. Мезенцеву, Н. Козубенко, О. Сергієнко, Є. Мірошник, Н. Богуш
(фіналістка перших Всеукраїнських ігор учнівської молоді, член збірної
області), М. Щур, М. Карпеко, Я. Пилипенко, Ю. Нечипоренко, Н. Лебедєву,
І. Олексенко, О. Прядко, І. Сірик, І. Каланду, М. Дяченко, А. Скатерну, Н.
Колесник, Н. Сімакову, Ю. Колесник тощо.
Стабільним переможцем районних, обласних і республіканських
змагань із волейболу виходила чоловіча команда агротехнічного коледжу,
гравцями якої укомплектовувалася районна волейбольна збірна –
багаторазовий переможець і призер першостей облради та ЦР ДСТ «Колос»
(тренери П. Й. Паладич, Г. С. Зінченко).
Титули трикратних чемпіонок України серед студентів
агротехнічних вузів І-ІІ рівнів акредитації у 1996-1998 рр. вибороли Т.
Гретчин, Т. Грозенко, Т. Романчук. У 1998-1999 рр. чемпіонами України
серед вихованців агротехнічних вузів І-ІІ рівнів акредитації були Іван
Глушняк та Іван Ващенко (нині – тренер жіночої команди «Буревісник»
ЧНПУ ім. Т. Шевченка, кандидат філософських наук).
Нове тисячоліття продовжило найкращі волейбольні традиції
нашого краю. Ніжинські майстри волейбольного м’яча – неодноразові
чемпіони та призери обласних і національних першостей серед команд вищої
ліги (тренери ДЮСШ – О. М. Шульга, П. В. Глушко; тренери НАТІ – С. І.
Нечваль, П. Й. Паладич).
Кращими волейболістами нового тисячоліття називають Тетяну
Гретчин, Тетяну Грозенко, Катерину Бассак, Світлану Чередник, Аллу
Решитько, Олену Мохир, Аню Романченко, Юлію Міщенко, Олену Шапку,
Тетяну Романчук, Василя Кучерина, Миколу Савченка, Олега Казмірчука,
Анатолія Катріча.
Ірина Клименко, Марина Дейнега, Євгенія Окуловська –члени
збірної команди області, кількаразові чемпіони міста й переможці обласних
першостей, учасники всеукраїнських волейбольних фестивалів. Брати Сергій
та Володимир Бідні – багаторазові чемпіони Ніжина, володарі 5-го місця на
чемпіонаті України ДСТ «Колос» (серед 23 команд). Іван Глушняк –
чемпіон України поміж лісових господарств, гравець команди «Лісові
брати».
2009 року вперше в історії спортивного Ніжина жіноча команда
КДЮСШ із пляжного волейболу взяла участь у ІV літніх іграх молоді
Чернігівщини і відразу ж здобула третє місце серед 16 команд області та м.
Чернігова. Склад команди: Євгенія Окуловська та Анастасія Мохир
(тренер П. В. Глушко). 26 червня 2010 року відбувся перший кубок Ніжина
з пляжного волейболу серед жінок. Перемогли Аліна Жоголко та Євгенія
Окуловська. Волейбольні турніри в місті не припиняються, отже будуть і
нові перемоги.
Перебіг спортивних подій
На шпальтах газет і журналів
О. Васильєв. «Більшовик Ніжинщини», 23 липня 1940 р.:
«Ніжин святкував День фізкультурника. На розиграші кубка міста з волейболу перемогла
команда «Знання».
А. Суханов. «Радянський Ніжин», 18 липня 1944 р.:
«Свято фізкультурників. У змаганні на першість міста з волейболу перемогу отримала
команда технікуму механізації. Свято закінчилося масовими іграми».
Є. Найдін. «Радянський Ніжин», 4 липня 1952 р.:
«На обласній спартакіаді, яка 4 дні проходила в Чернігові, взяли участь 5 ніжинських
команд. Гостра боротьба розгорнулася між ніжинською та чернігівською жіночими збірними.
Перемогу отримали ніжинські волейболістки».
Ю. Соловей. «Радянський Ніжин», 13 липня 1953 р.:
«Кубок області з волейболу виборола команда педінституту, у складі О. Оладкіної, Л.
Борисенко, В. Кургак, В. Борисенко, М. Симон, Т. Опришко».
Ю. Соловей. «Радянський Ніжин», 20 липня 1953 р.:
«Обласний кубок з волейболу виграли учні чоловічої школи № 7 Ю. Липкін, В.
Симановський, К. Повод, А. Цейтльонок, Ф. Повод, Р. Таргонський, Г. Бірюков, Б. Желков».
Ю. Алейніков. «Радянський Ніжин», 18 квітня 1958 р.:
«Уже кілька років Ніжин непереможний на Чернігівщині в усіх змаганнях із волейболу.
Волейболісти педінституту складають команду міста й основу збірної області. В 1957 р. жіноча
волейбольна команда (тренер В. Фіщук) стала переможцем першості України серед команд
областей другої групи, тому в 1958 р. змагатиметься за звання чемпіона республіки у першій групі,
де зберуться найсильніші команди УРСР. У товариській зустрічі волейбольна команда
обозобудівного заводу перемогла команду мехзаводу.
Є. Петров. «Радянський Ніжин», 10 січня 1959 р.:
«До волейболістів Ніжинського педінституту приїхала команда з київського товариства
«Локомотив». У складі чоловічої команди гостей грав майстер спорту СРСР, член збірної України І.
Тищенко. Ніжинці у них виграли першу партію і програли другу.
Волейболістки педінституту легко одержали перемогу в усіх трьох партіях».
Д. Євзеров. «Під прапором Леніна», 2 лютого 1964 р.:
«Волейбольні сюрпризи. Виборюючи звання чемпіона міста, команда дівчат ДСШ
розгромила студенток педінституту в обох перших партіях (15:1) і (15:2). Потім юні волейболістки
спортивної школи перемогли команди «Авангарду» (2:0) і «Спартака» (2:1).
В цій команді – дівчата, віком 15-17 років, а змагатися їм довелося зі значно старшими
спортсменами. Переможці: Л. Малюга (капітан), З. Бойко, Т. Безручко, Л. Дворник, В. Булах, В.
Чернишова, Т. Дудка, Г. Карпеко, Л. Кобзар».
Л. Кац. «Під прапором Леніна», 25 січня 1966 р.:
«Нещодавно в Ніжині проходив чемпіонат із волейболу серед юнаків та дівчат
медучилищ області. В дводенній боротьбі перемогли обидві ніжинські команди. Кращі спортсмени
училища Є. Глиняний, Л. Крошка, Л. Ситник».
П. Радчук. «Під прапором Леніна», 2 лютого 1966 р.:
 «До волейболістів педінституту завітали друзі-молдавани – спортсмени з Тирасполя.
Суддею змагань був Володимир Повстяний. Першими почали змагання волейболістки. М’яч злетів
над тугою сіткою. Ніжинці приймають подачу, високо пасує над сіткою капітан команди Травкіна.
Удар Людмили Воскобойник ніхто не може відпарирувати: 3:1 – на користь наших землячок.
За команду викладачів грав «бойовий» склад, відомий ніжинцям не один рік. Це і
нестаріючий В. Ю. Назаров, і члени збірної міста В. Й. Томек та О. Г. Козлов, і рекордсмен області з
легкої атлетики О. Й Ємець. Грали дружно, весело. Бокові удари Томека, гарматні подачі Козлова,
чіткий захист інших волейболістів дозволили «нашим» перемогти гостей (3:1). Другого дня ніжинці
теж виграли (тренер В. В. Фіщук)».
Н. Яковенко. «Під прапором Леніна» 5 квітня 1968 р.:
«Команда дівчат ДСШ виграла у суперників із Прилук та Чернігова і стала чемпіоном
області! Це й не дивно, бо секцію волейболістів спортивної школи в Ніжині вважають однією з
найчисленніших і найрезультативніших: тут тричі на тиждень тренуються 50 дівчат і хлопців.
Тренер секції – ентузіаст-професіонал В. П. Ярешко. Його команда – неодноразовий
чемпіон області, учасник республіканських першостей. Василь Павлович працює в ДСШ з 1955 р. і за
цей час підготував 30 першорозрядників.
Так, випускниця ДСШ Таня Безручко тепер грає під прапором донецького «Локомотива»
– минулорічного срібного призера першості України. Іра Горбачова, котра ще зовсім недавно була
капітаном команди волейболістів ДСШ, виступає за «Буревісник» Вінницького педінституту, який
став золотим призером педвузів республіки. Уже 5 років захищають честь Чернігівської області
студентка культосвітнього училища Лариса Малюга та студентка НДПІ Людмила Дворник. Нині
великий потенціал у вихованок Галі Горбачової, Наташі Курочкіної, Софії Івашиної».
«Під прапором Леніна», 15 жовтня 1975 р.:
«В Ніжині вже стало традицією напередодні святкування дня визволення міста від
німецько-фашистських загарбників проводити волейбольний турнір за участю жіночих і чоловічих
команд – представників різних республік. Цього року до нашого міста з’їхалися волейболісти з Росії,
Білорусії, Молдавії, України. Перемогли жінки з Ніжина (тренер М. З. Гуревич) і чоловіки з
Вітебська».
Ю. Спектор. «Під прапором Леніна», 15 жовтня 1975 р.:
«Стартував волейбольний турнір міста з волейболу серед підприємств. Команда
«Геолог» (промгеофізекспедиція) перемогла збірну команду тресту «Промжитлобуд». Волейболісти
«Металіста» виграли у «Прогресу» і здобули кубок».
М. Нечваль. «Під прапором Леніна», 6 квітня 1979 р.:
«З 26 по 32 березня в Новомосковську проходив фінал першості УРСР з волейболу
серед навчальних закладів Міністерства сільського господарства. Команда Ніжинського технікуму
механізації виграла всі зустрічі й стала чемпіоном республіки. В цьому велика заслуга тренера
команди П. Й. Паладача».
Л. Коваленко. «Під прапором Леніна», 15 грудня 1982 р.:
«В Чернігові проходила мідвідомча першість області з волейболу, в якій взяли участь
обласні товариства «Авангард», «Спартак», «Буревісник», «Трудові резерви», «Колос» тощо. Збірна
команда дівчат облвно, укомплектована на базі ДЮСШ, одержала всі перемоги. Кубок наш!
За збірну виступали ніжинці О. Отрощенко, Л. Сало, А. Барбашина, Л. Базар, А.
Нечипоренко, І. Опришко, Л. Годованець, Л. Ткаченко. Перемогу нашим спортсменам забезпечили
тренери В. П. Ярешко та О. М. Шульга».
«Під прапором Леніна», 10 березня 1983 р.:
«В Ніжинському технікумі механізації шість днів тривали фінальні змагання з волейболу
на першість України серед команд середніх спеціальних сільськогосподарських навчальних закладів.
Перемогли вихованці П. Й. Паладича. Нагороди їм вручив Заслужений майстер спорту СРСР, двічі
Олімпійський чемпіон В. Т. Іванов».
Г. Перепелиця. «Під прапором Леніна», 13 грудня 1985 р.:
 «В Лохвиці, Полтавської області, проходив республіканський турнір із волейболу серед
школярів. Змагалися збірні дівчаток 11-12 років із Сум, Полтави, Олександрії, Лубнів, Лохвиці,
Ніжина. Після чотириденних баталій, не програвши жодної гри, перемогу отримали волейболістки
Ніжинської ДЮСШ, у складі О. Шерстюк, І. Линькової, Т. Шостки, О. Сілко, Л. Багіної, Т. Козлової, О.
Дем’яненко, Ю. Міщенко, Л. Татарчук, С. Сировець».
В. Ярешко. «Під прапором Леніна», 21 січня 1986 р.:
«У Лохвиці пройшов республіканський турнір серед дівчат 1970-71 р.н. І знову наші
перемогли! Чемпіонами республіки стали Л. Пархоменко, О. Динник, О. Сидоренко, Н. Пономарьова,
А. Падалка, В. Богун, І. Жадан, Н. Солова, Н. Харченко, С. Сидоренко».
«Під прапором Леніна», 21 лютого 1987 р.:
«На першості міста з волейболу перемогли жінки з педінституту й чоловіки з «Сільмашу»
(кращі гравці Світлана Плис, Леонід Шляхтов). На республіканському турнірі волейболістів золоті
медалі отримали дівчата з ДЮСШ».
Я. Васильєв. «Під прапором Леніна», 13 січня 1988 р.:
«Першість міста серед команд колективів фізкультури з волейболу вибороли чоловіки з
«Сільмашу» та жінки з педінституту. Кращі гравці – В. Стороженко і Я. Гризунова (педінститут), І.
Кресан («Комунальник»).
Чемпіонами області серед команд молодшого віку дитячо-юнацьких спортивних шкіл
стали волейболісти ніжинської ДЮСШ. Дівчатка-волейболістки зайняли перше місце на фінальних
республіканських змаганнях, вибороли «золото» на міжреспубліканському турнірі (тренери В. П.
Ярешко, О. М. Шульга). Вагомий внесок у перемогу внесли Людмила Линник, Тетяна Глібовець,
Людмила Татарчук».
В. Тарахтій. «Під прапором Леніна», 17 вересня 1991 р.:
«Збірна команда волейболістів Ніжинського району укомплектована гравцями з
волейбольних команд колгоспу ім. Чапаєва та технікуму механізації. На республіканській першості
ДСТ «Колос» наші спортсмени здобули «срібло».
М. Марченко. «Вісті», 4 травня 1994 р.:
«В обласному чемпіонаті з волейболу серед дівчат ПТУ і середніх спеціалізованих
закладів перемогла команда Ніжинського медичного училища, у складі Н. Михайлової, А. Тичківської,
О. Загірняк, Н. Рахнянської, С. Бородавко, О. Ярошенко, О. Литовко».
«Вісті», 31 березня 1995 р.:
«У першості міста з волейболу змагалося 6 чоловічих команд. Кожного місяця міський
відділ у справах молоді та спорту проводив волейбольні турніри, і кожного разу перемогу здобував
новий лідер. Та все ж чемпіоном стала команда «Граніт», на чолі з беззмінним капітаном Анатолієм
Ювком. «Срібло» і «бронзу» здобули «Колос» і «Прогрес».
Жіночий волейбол представляли 4 команди, кращі гравці яких захищають честь ніжинців
у міській збірній. Цей бойовий, злагоджений колектив, що відповідає усім спортивним вимогам,
тренує В. П. Ярешко, котрий виховав не одне покоління спортсменок, які нині грають у провідних
клубах України та національній збірній».
Г. Перепелиця. «Вісті», 30 листопада 2001 р.:
«Волейбольна жіноча команда Ніжинської ДЮСШ – вкотре чемпіон області! Перемогу
забезпечили капітан команди І. Клименко, гравці О. Подолянко, О. Тимченко, О. Нечипоренко, І.
Фесюн, О. Несторенко, Т. Олексик, М. Дейнега, О. Павлюк, тренери О. М. Шульга та В. П. Ярешко».
Г. Перепелиця. «Вісті», 18 жовтня 2002 р.:
«Дівчата з ДЮСШ у відкритій першості області серед своїх однолітків 1988-89 р.н.
вибороли право взяти участь у волейбольному Всеукраїнському фестивалі в Запоріжжі (тренер О.
М. Шульга)».
С. Білодід. «Вісті», 20 березня 2009 р.:
«У традиційному міському волейбольному жіночому турнірі чемпіонами міста вийшли
дівчата з агроінституту. Кращі гравці турніру – Євгенія Окуловська (ДЮСШ), Наталія Вискірко
(медичний коледж), Олена Коваленко (збірна ветеранів), Катерина Бассак (університет), Світлана
Чередник (агроінститут)».
Спортсмен і митець
Петро Йосипович Паладич – чемпіон міста з волейболу на протязі
40 років (з 1967), 10-кратний чемпіон України з волейболу серед середніх
спеціальних навчальних закладів, чемпіон області серед волейбольних
команд СТ «Колос», тренер волейбольної команди НАТІ, першорозрядник,
суддя республіканської категорії з волейболу, викладач креслення вищої
категорії, Відмінник освіти України, художник.
Народився 5 січня 1936 року в с. Ленінському Кролевецького
району Сумської області в сім’ї колгоспників. З пелюшок добре усвідомив
ціну заробленій батьківським потом запашній паляниці, власними мозолями
відчув працю хлібороба.
Велика Вітчизняна війна загнала малолітнього хлопчину в погріб на
нари, де довелося зимувати серед 14 сусідських дітлахів, після того як від
бомбування погоріли в осередку всі хати. Петрикового батька – Йосипа
Дмитровича – на фронт не забрали, бо було йому на той час уже 46 років.
Але сидіти вдома, коли скрізь хазяйнують гітлерівці, колгоспник не зміг:
пішов разом із сусідом, дідом Корнійцем, до партизанів зв’язковим. Був
підпільним розвідником, не раз зустрічався з С. А. Ковпаком, чий загін діяв у
Путивльських лісах.
Не сидів без діла й малий Петро. Партизанам треба було щось їсти,
тож на вулиці дві жінки пекли хліб, а хлопчина тихцем (болотами, кущами й
перелісками) відносив ті духмяні паляниці бабі Сорочисі, в її очеретяну
хатину, що тулилася до лісу. Ходити доводилося частенько, адже малий за
один раз міг узяти не більше 2 хлібин. Жінки ж пекли по 12-16. Для чого він
те робив, мама розповіла хлопцеві тільки після Дня Перемоги, коли
фашистська загроза минула.
Після звільнення краю від коричневої чуми, батька забрали на
фронт. Проривав він Ленінградську блокаду, вивозив по льодовій дорозі
знесилених ленінградців. Потім направили воювати в Японію. Поки їхав –
війна закінчилася. Але додому повернувся лише через 2 роки, коли Петрик
уже мав 10 літ.
А в Ленінському поступово налагоджувався побут. У 1944 році П.
Паладич пішов до 1 класу. Захопився легкою атлетикою, лижами,
гімнастикою, волейболом, футболом… Усьому цьому навчав учитель
фізкультури, майстер спорту з гімнастики П. І. Сухоженко.
В школі вперше спробував і малювати. Прищепив любов до
образотворчості вчитель малювання (заодно й викладач фізики та креслення)
М. Д. Лупенко, який певний час навчався в Петербурзькій академії мистецтв.
У Петра Йосиповича й нині сяють очі, коли він згадує, як мудрий наставник
спочатку навчав дітлахів робити крейдою (на вирізаних із крила літака
фанерних дощечках) креслення, а потім, зітерши накреслене, вів вихованців
на пленер, створювати пейзажі. Малювали кольоровими крейдочками, які
самі й виготовляли, забарвлюючи залиту в формах крейду кольоровими
розчинами бузини, цибулі, буряка, вільхових шишок, дубової та липової
кори. Закінчивши витвір, приносили його додому, демонстрували родичам і
сусідам, а потім знову стирали, щоб на тому місці намалювати щось інше.
(Олівцем користувалися зрідка: і олівці, і папір були великою розкішшю).
Вчилися й ліпити. Фундаментально вивчили рисунок і композицію.
Сім класів хлопець закінчив із відзнакою. Але навчання у восьмому
було платним. Батько вирішив сина зі школи забрати. Та втрутилася дирекція
школи, адже учень зарекомендував себе перспективним спортсменом і
художником. Щоб надати хлопцеві можливість учитися, вирішили, що батько
найме 200 голів колгоспних телят, а син (з травня по жовтень) випасатиме їх
на Сеймівських луках, таким чином заробляючи собі на навчання. Так і
вчинили.
В 9-10 класі оплату за навчання відмінили, але, щоб підтримати
сім’ю, Петро змушений був продовжувати працювати. При цьому не
полишав занять ні образотворчим мистецтвом, ні спортом, в якому уже мав
відчутні успіхи: стометрівку пробігав за 11,2 сек.; на обласних змаганнях у
Сумах мірявся силою з майбутнім трикратним олімпійським чемпіоном зі
швидкісної ходьби Володимиром Голубничим; у волейбол грав за збірну
Кролевця; мав добрі успіхи в стрибках та плаванні.
Петро Йосипович пригадує, як проводилося фізичне виховання в
їхній школі. Заняття кожного дня розпочиналися з зарядки. На східцях стояв
директор, а навпроти нього – у лаптях, чунях, німецьких черевиках чи й
просто босоніж – виструнчувалися вихованці. Були присутні й учителі. За
командою вчителя фізкультури, всі вони, включаючи й директора, старанно
виконували вправи. Про те, щоб розминатися напівсили, не було й мови:
надто переконливим був особистий приклад керівника. Діти бачили, як їхній
директор (інвалід війни без руки) кожного ранку віджимався однією рукою
на перекладині, а потім дружина в будь-яку пору року обливала його
крижаною криничною водою. Хлопчаки мріяли й собі так навчитися, але
побити рекорд віджимання однією рукою так і не змогли.
Далі загартування школярів продовжував учитель фізкультури.
Літньої пори його уроки починалися з 3-кілометрової пробіжки до Сейму,
плавно переходили в навчання плаванню, закінчуючись тією ж таки
пробіжкою, але в зворотньому напрямку. П. І. Сухоженко познайомив
хлопців і з волейболом. У школі був один м’яч на все село, але ніхто не
ремствував: грали по черзі, чекаючи свого часу аж до ночі. Не дивно, що в
Ленінському були найміцніші в районі юнаки і їх із задоволенням брали на
службу в морфлот. Мріяв про море й Петро.
Та все ж, закінчивши в 1955 році школу, хлопець вирішив учитися
живопису. Відіслав у Харківське художнє училище свої роботи. Отримав
повідомлення, що прийнятий. Але за навчання та житло потрібно було
платити. Батько мовчки посадив сина поруч і підрахував, що навіть тоді,
коли він продасть корову, грошей вистачить лише на три місяці… Із мрією
про професію художника довелося попрощатися.
 Не здійснилася й мрія про морфлот. Потрапив у авіацію. З
відзнакою закінчив Таджицьку школу ШМАС (школа молодшого авіаційного
спеціаліста). Залишився в ній інструктором. Збирав на полях бавовник (по
50-55 кг в день, при нормі 17-20 кг), за що нагороджений Почесною
грамотою ЦК партії Таджикістана. Грав у волейбол за збірну ШМАС.
Потрапив до збірної дивізії. Через рік став гравцем збірної Туркестанського
Воєнного Округу. Був учасником товариських зустрічей із Афганістаном,
Москвою.
Коли до закінчення служби залишилося кілька місяців, у державі
вийшов закон, котрий дозволяв достроково відпускати солдатів (колишніх
десятикласників) для вступу до вищих навчальних закладів. Петро вирушив
додому. Поки добирався, його армійська волейбольна збірна виграла
чемпіонат СРСР серед воєнних округів. Усі однокомандники стали
майстрами спорту. П. Паладич залишився першорозрядником.
Мріяв навчатися на літературному факультеті Київського
університету ім. Т. Шевченка. Але запізнився на 4 дні. В нього не прийняли
документів, хоча й не мали права. Повертаючись на Сумщину, вирішив по
дорозі навідатися до рідного дядька Ф. П. Ситоленка, що жив у Ніжині на
Магерках. Погостював і залишився в нашому місті назавжди. 8 серпня 1958
року, з етюдником і чемоданом, П. Паладич переступив поріг Ніжинського
технікуму механізації сільського господарства. Директор закладу Ю. Д.
Герасименко з розумінням поставився до недавнього солдата, допоміг
облаштуватися.
Влившись у студентську сім’ю, Петро не забув і про волейбол: на
протязі всього навчання боровся за міську першість у команді технікуму.
Займали ІІІ-ІV місця. Закінчивши навчальний заклад із відзнакою, Петро
Йосипович залишився при ньому механіком-нормувальником. Та без
волейболу жити вже не міг: восени 1961, зібравши із робітників свою
волейбольну команду, на перших же змаганнях обіграв команду студентів.
Викладач фізкультури М. П. Пінчук запропонував попрацювати тренером із
волейболу на громадських засадах. Так почався довгий переможний
волейбольний шлях Паладича-тренера.
Паралельно з основною роботою та добровільною тренерською
діяльністю навчався в Київській академії сільського господарства, яку
закінчив 1968 року. Став викладачем креслення в рідному технікумі.
Тренерської діяльності не полишив. Навпаки, за роки навчання в академії,
потоваришував із відомими волейболістами Б. Терещуком та Ю.
Вінгеровським, олімпійським чемпіоном з волейболу В. Івановим, у яких
учився перемагати.
А перемог було дуже багато. Чемпіонами міста вперше стали в 1967
році: в Ніжині на той час активно тренувалося 12-15 професійних
волейбольних команд, не рахуючи шкільних, отож на змаганнях обійти їх
усіх було зовсім не легко. Дуже сильними вважалися команди «Зірка»,
«Сокіл», збірні військових частин, заводів та фабрик. Тому вихід на міську
спортивну арену молодих волейболістів із технікуму механізації спочатку
став несподіванкою. Та то лише спочатку.
Відтоді волейболісти П. Й. Паладича впевнено утримують цю
першість упродовж 40 років. Вони – 10-кратні чемпіони України з волейболу
серед середніх спеціальних навчальних закладів; чемпіони області серед
волейбольних команд СТ «Колос»; в 1977 році вибороли 5 місце на
чемпіонаті України серед команд СТ «Колос» в Мукачево; чемпіони України
з волейболу серед лісгоспів (2006).
Петро Йосипович повний завзяття й енергії. Останні роки поряд із
ним тренує волейболістів Ю. К. Головенко. Нині технікум став інститутом,
тому й волейбольні змагання набрали статусу міжвузівських. Та ніжинці й
тут не пасуть задніх, виборюючи в Україні 7-9 місця.
Не покинув П. Й. Паладич і пензлі та мольберти. На його рахунку
більше 10 персональних виставок. Він працював із С. Ф. Шишком, бував на
етюдах в Седневі разом із Т. І. Яблонською, товаришує з А. Ф. Гете (членом
спілки художників СРСР), їздить на пленери з П. Ф. Бредюком,
виставляється з А. М. Шкурком, співпрацює з С. М. Рибаком та С. В.
Лясковським… Пише кожного дня, має власних учнів. Передає молодим
художникам свої знання й досвід.
Любить поезію С. Єсеніна та В. Федорова. Може прочитати із
завчених 50 віршів будь-який на вибір. Співає пісні В. Висоцького.
Одружений. Має доньку Ольгу й сина Геннадія – прекрасних музикантів.
Мріє, щоб наша країна швидше стала на спортивні ноги й
повернулася обличчям до молоді.