1

Миколаївська обласна державна адміністрація

Миколаївське товариство єврейської культури
Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського
Миколаївський інститут права Національного університету
«Одеська юридична академія»

ІСТОРИЧНІ МІДРАШІ
ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
МАТЕРІАЛИ
ІV
МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ
КОНФЕРЕНЦІЇ

Том І

Миколаїв
Типографія Шамрай
2015
 2

УДК 94(477.73)(=411.16)"18/"
ББК 63.3 (4 Укр) 5-6
Д 23

Рекомендовано до друку Вченою радою Навчально-наукового інституту історії, політології

та права Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського. Протокол
№ 7 від 15 квітня 2015 р.

Д 23 Історичні мідраші Північного Причорномор'я / Голов. ред. М.М. Шитюк. -

Випуск ІV. - Том І. - Миколаїв: Типографія Шамрай, 2015. – 286 с.

Збірник «Історичні мідраші Північного Причорномор'я» складений за матеріалами ІV-ї

міжнародної науково-практичної конференції «Історичні мідраші Північного
Причорномор'я», котра відбулася 23-24 квітня 2015 року в Навчально-науковому інституті
історії, політології та права Миколаївського національного університету імені
В.О.Сухомлинського та була присвячена 70-й річниці Перемоги і звільнення радянськими
військами концентраційних таборів. Том І містить статті за напрямками: євреї південної
України в роки Другої світової війни; історія розвитку єврейських громад Півдня України;
єврейське населення Радянської України; актуальні проблеми історії караїмського,
кримчацького, хазарського етносів південної України та Криму.

Редакційна колегія:
Гольденберг М.Д. – голова Миколаївської обласної єврейської громади.
Рижева Н.О. – д.і.н., професор, завідувач кафедри археології, давньої та середньовічної
історії Навчально-наукового інституту історії, політології та права МНУ імені
В.О.Сухомлинського (заступник головного редактора).
Щукін В.В. – к.і.н., доцент, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Миколаївського
інституту права Національного університету «Одеська юридична академія».
Ласінська М.Ю. – к.і.н., доцент кафедри археології, давньої та середньовічної історії
Навчально-наукового інституту історії, політології та права МНУ імені
В.О.Сухомлинського (відповідальний секретар редколегії).

Рецензенти:
Кушнір В.Г. – д.і.н., професор, декан історичного факультету Одеського національного
університету імені І.І. Мечникова.
Кіян О.І. – д.і.н., професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Кіровоградського
державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Видання виконане за фінансової підтримки Миколаївського товариства єврейської

культури.
Матеріали подаються мовою оригіналу. Відповідальність за зміст статті, достовірність фактів, цитат,
дат тощо - несуть автори. Редколегія публікує матеріали, зберігаючи стиль, залишає за собою право
скорочувати та редагувати тексти.

ISBN 978-617-680-035-4 © Миколаївське товариство єврейської культури, 2015

© Кафедра археології, давньої та середньовічної історії
МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2015
 3

Гольденберг Михаил Давидович

(Николаевское общество еврейской культуры,
Николаев)

ОРИЕНТИРЫ ВЫБОРА

Есть замечательная творческая игра для детей - «Мозаика». Она развивает

мировосприятие ребенка, дает простор воображению, позволяет развивать вкус
и даже инженерное мышление. Ведь из фишек разных цветов, хаотично
расположенных в коробке, можно сложить, сконструировать самые разные
узоры и по очертанию, и по цветовой гамме, и по рисунку в целом. Чем не
полигон для разностороннего развития малыша!
Но во все времена подобный избирательный подход использовался
профессионалами и любителями — учеными, историками, краеведами,
студентами и любителями познания прошлого. При этом в качестве фишек
применялись... архивные материалы. А их запасы безмерны, это
многочисленные документы по истории края, истории личностей, истории
народов, оставивших следы своего пребывания на земле в деяниях,
запечатленных в документах, письмах, фотографиях.
Подходы к работе с документами разнятся, в том числе у представителей
научных кругов, у исследователей. От этого подхода зависят инструменты
поиска нужных материалов. Их выбирают, исходя из научной и гражданской
позиций авторов. И в момент выбора срабатывает нечто, похожее на выбор
ребенка в «мозаике». Ведь для раскладки всех фишек не хватит ни доски, ни
времени, отведенного на игру, поэтому приходится остановиться на каком-то из
вариантов ракурса рассмотрения темы, с использованием тех цветов и тех
конфигураций, которые, чаще всего, изначально прорисованы.
Их прорисовка продиктована предварительно полученными знаниями и
собственной позицией относительно рассматриваемого исторического периода
или личностей. В большинстве случаев именно эта позиция и диктует
4

маршруты поиска и часто предопределяет результаты исследований. Но

нередко в последнее время эти «мозаичные картинки» раскладываются в русле
реализации определенных политтехнологий, либо в угоду издательств или
СМИ, жаждущим привлечения к себе внимания читателей. И в этих ситуациях
каждый автор действует в роли исполнителя. Но в любом случае историк
остается посредником между историческими фактами и множеством людей,
чьи познания в исторических событиях будут базироваться уже и на его
фактологических интерпретациях.
А ведь это налагает огромную ответственность — быть скульптором,
лепящим идеологические модели интерпретации истории и современности; в
конечном итоге, лепящим мировоззрение многих людей, а иногда и целого
поколения. И всегда автор оказывается перед выбором: идти по заранее
проторенному пути, в русле собственных взглядов и заведомо отработанного
понимания исторического места объекта изучения; либо конъюнктурно
отработать маршрут, несущий заработок и успех в карьере.
Иногда, а сегодня очень редко, бывают неожиданные повороты в работе
исследователей, в личностном багаже которых кроме профессионализма
присутствует и совесть. Тогда, глубоко погружаясь в бездну материалов,
соприкасаясь с фактами, задокументированными в достоверных источниках,
наш историк может попадать в ситуацию, когда он вынужденно, но с
максимальной объективностью воссоздает картину, которая не совпадает с его
личным взглядом на этот объект истории. Это случай, аналогичный выбору в
упомянутой игре талантливого ребенка, когда руки сами подбирают материал.
Тогда картинка получается на удивление неожиданной, но интересной.
И в этих ситуациях автор либо уточняет свои взгляды и оценки, либо
завершает труд примечаниями и оговорками, смягчающими его разочарование,
либо, все-таки, оправдывающим свои изначальные позиции вопреки
приведенным фактам. Ведь иногда приходится изменять созданную привычную
для себя историческую картину, основываясь на неопровержимых архивных
материалах. И это тот самый выбор, который определяет личность автора,
 5

личность ученого, исследователя, способного нарисовать картину, максимально

приближенную к исследуемой эпохе.
С подобной ситуацией я столкнулся, читая материал патриарха нашего
краеведения о евреях-судостроителях. Именно профессионализм и
объективность автора нарисовала картину значительной роли подрядчиков-
евреев в строительстве российского флота. Что, видимо, не совсем
соответствовало видению самим автором роли этих людей в жизни государства.
И, как бы оправдывая свой труд, в заключительной части им приводится
«уточнение» о том, что подрядчики «всего лишь» обеспечивали судостроение
материалами и финансами, а основную работу по строительству флота
выполняли инженеры и рабочие. Вот так пришлось «взять в скобки»
объективные материалы, нарисовавшие столь же объективную роль евреев-
подрядчиков.
Впрочем, даже такая осторожная характеристика упомянутого явления,
осуществленная маститым автором, способствовала тому, что за первых
полтора десятилетия ХХІ в. усилился интерес исследователей к подрядному
судостроению, в результате чего из тени забвения вышли имена А. Перетца.
семьи Рафаловичей, М. Серебряного и др. Появилась возможность оценить
масштаб их реального вклада в создание Черноморского флота
В разные исторические периоды, связанные с революционными
изменениями, сменой власти, изменениями в идеологических взглядах
очередных правителей меняются подходы к трактовке исторических событий,
истории страны, народа и даже на всемирную историю. А нередко — и подмена
понятий. В одних случаях это служит оправданием действий новой власти, в
иных - поиску так и не найденной до этого национальной идеи, либо ее
обновлению. Чаще всего это приводит к переписыванию истории с
использованием фактов односторонней направленности, выбранных из
множества «фишек» и собирающих требуемую «мозаику». И кто же из рядовых
потребителей новых исторических изысканий сможет в этом периодически
«перекраиваемом» потоке информации отделить зерна от плевел? Ведь
6

подавляющее большинство тех, к кому обращен этот поток, не обладает

достаточными знаниями по темам, нередко подвергаемым тенденциозным
манипуляциям.
Все это — рассуждения на общие темы, касающиеся корректировки
политическими деятелями, приходящими к власти, существовавших до них
взглядов, привитых социуму. И применялась подобная корректировка издавна,
а одним из существенных действующих лиц в ней был враг. Внутренний или
внешний. Именно он, как подтвердила практика, в первую очередь,
тоталитарных государств, способствует объединению и сплочению!
Но есть и существующий во все времена и в разных странах
универсальный и объединяющий тип врага, живущего рядом, находящегося на
соседней улице, либо живущего в соседней квартире. И этот «опасный» объект
— евреи. Ведь не всегда и ненадолго срабатывают факторы в виде иных
внешних и внутренних врагов, а этот проверен веками, он в этой роли
«надежен».
И здесь вновь вступают в силу правила упомянутой детской игры. Ведь
архивы переполнены уникальными документами. Их полная и подробная
обработка способна нарисовать объективную картину того следа, который
оставило пребывание еврейских общин на территории Российской империи, в
том числе, на территории нашей области. Но именно здесь находят применение
те методы, которые привнесены из детского сада в историческую науку для
решения поставленной задачи — доказать «вредоносность» этого народа,
неприемлемость его пребывания рядом с «коренным» населением. Ведь всегда
можно найти те «фишки», которые и будут подтверждать заказанное.
И сегодня можно встретить статьи, в частности, и по истории
Николаевщины, сконструированные именно по этому принципу. Их авторы по
разным причинам, но вопреки свидетельству объективных фактов рисуют
нужные исторические акварели. На них евреи предстают именно в том образе,
который оправдывает и погромы, и изгнания, и даже Холокост. Надеюсь, что
отнюдь не созданием подобного образа руководствовалась редакция интернет-
 7

издания «Новости-Н», размещая в одном из февральских номеров нынешнего

года исследования своего корреспондента о вкладе разных народов в освоение
нашей области. Однако именно так и выглядит этот материал о черте
оседлости. Хотя сам Николаев более 30 лет был исключен из ее состава.
Так евреи Николаевщины в ХIХ веке в этих материалах выставлены как
люди, занимающиеся только торговлей, что, по разъяснению автора, и
вызывало неприязнь у остальных горожан. Когда неоднократно выпячивается
именно эта сторона деятельности евреев, то ловишь себя на мысли: а почему
это должно представляться отрицательным качеством? Ведь именно благодаря
этому город поднимался в своем развитии, равно, как и терял многое при
изгнании евреев и, соответственно, при угасании этого бизнеса. Но и отнесение
всех евреев к этому виду деятельности, по крайней мере, является
преувеличением. Ведь не могли 20, а иногда и 30% населения города в ХIХ
веке заниматься только торговлей. Но остальные, кстати, не менее важные виды
деятельности горожан-евреев не упоминаются. А это ремесленничество,
врачевание, учительство...
Или в селах они изображены вызывающими неприязнь украинских
соседей, как работники, которые не в состоянии были реализовать
правительственные планы по привлечению их к земледелию. Здесь проявляется
незнание (или сознательное неупоминание) автором даже того, что жили евреи
в сельскохозяйственных поселениях, где соседями их были в основном евреи
же, самостоятельно обеспечивавшие жизнь ведением своего хозяйства и
выполнением всех видов работ — от кузнецов до землепашцев. Используются
же для подтверждения этого только документы (не всегда достоверные),
тенденциозно подобранные и не отличающиеся толерантным отношением к
евреям, изображающие их в карикатурных образах. Порой создается
впечатление, что эти опусы написаны для размещения в печально известных
черносотенных газетах начала ХХ в., поскольку именно в той системе
координат пребывает их автор. Создается странное ощущение, что целое
столетие борьбы с юдофобией и антисемитизмом прошло впустую.
8

Более того, даже упомянутый автором антисемитизм, культивировавшийся

в Российской империи на государственном уровне, не учитывается им же для
пояснения причин подобной трактовки еврейской темы в объяснительных
записках МВД. При этом документы, подчеркивающие общеизвестные факты о
том, что еврейские земледельческие колонии к началу ХХ в. достигли высоких
результатов урожайности и стали важной составляющей в значительных
достижениях края в зерноторговле, опускаются, как не способствующие
достижению поставленной автором «исследований» цели. Не исключаю, что
причиной поверхностного подхода к столь важной теме является
непрофессионализм автора. Но это не изменяет результата опубликованного, а
значит, и прочитанного людьми разного уровня образования.
Между тем, именно на исследователях лежит огромная ответственность за
наше будущее. Это и ответственность за то, каким станет народ страны,
которая уже более 20 лет пытается построить цивилизованное европейское
государство, и объединит ли это государство народы, живущие в нем. Но
руками создателей подобных исторических изысков продолжает вбиваться
между этими народами клин ксенофобии, затачиваемый по старинной схеме.
Одной из тем, вошедших в последнее время в мейнстрим исторических
поисков, стала тема значимости роли казачества в истории Николаева. И здесь
прослеживается односторонний подход тех историков, которые стремятся
нарисовать идеализированную картину, но забывают о том, что экономическая
составляющая жизни края, кормящая его, выходила далеко за рамки только
этой темы. И как бы красочно и эмоционально, особенно в этнокультурном
плане ни выглядела тема казачества (не отрицая ее важность), она является
только одной из составляющих гораздо более широкой и разнообразной
картины нашей жизни. А в ней судостроение навсегда останется исторической
градообразующей основой. Ведь изначально само строительство города
основывалась на идее создания в месте слияния Буга и Ингула верфи.
От избирательности поиска и обработки архивных документов избавиться
невозможно. Остается лишь надежда на то, что профессиональный и
 9

ответственный подход историков будет превалировать в широком спектре

поиска и разработок ученых. Ориентация на привлекательность сделала СМИ
одной из зон размещения тенденциозных и нередко провоцирующих
ксенофобские взгляды материалы, со ссылками на источники, подобранные с
изощренной избирательностью. Они, стремясь удовлетворить запросы своих
владельцев, либо упреждая ожидаемые, по их мнению, запросы власти и ради
повышения спроса на себя, готовы печатать статьи и исторические
исследования, подтверждающие любые искажения исторических фактов. Ведь
для этого «фишек» в мозаике архивных документов предостаточно. При этом
чувство ответственности авторов и издателей теряется в зарослях меркантильно
и конъюнктурно ориентированных целей, предусматривающих любые формы
выгод, кроме выгоды от воспитания культурного и образованного потомства. И
есть все печальные основания полагать, что их цели будут достигнуты в случае
молчания людей, относящихся к интеллектуальной основе нашего общества и
обладающих доверием большинства граждан нашей страны.

М.Д. Гольденберг
10

РОЗДІЛ 1

Єврейське населення Півдня України

в роки Другої світової війни
(ДО 70-Ї РІЧНИЦІ ПЕРЕМОГИ І ЗВІЛЬНЕННЯ РАДЯНСЬКИМИ ВІЙСЬКАМИ
КОНЦЕНТРАЦІЙНИХ ТАБОРІВ)
 11

УДК 94(477.73) "1941/1945"

Захарченко Олексій Олексійович
(Миколаївський національний університет
імені В.О.Сухомлинського, Миколаїв)

Волохова Ірина Андріївна

(Миколаївський Економічний
Ліцей № 2, Миколаїв)

ГОЛОКОСТ ТА ПОЗИЦІЯ ЗАХІДНИХ ДЕРЖАВ (1933-1945 РР.)

Постановка проблеми. У багатовіковому минулому єврейського народу є

чимало явищ і подій, що міцно викарбувались в його історичну пам’ять,
викликаючи в наступних поколінь почуття прикрості та суму. Однією з таких,
найтрагічніших смуг, став період фашистської диктатури в Європі та Другої
світової війни. Голокост не був побічним чи навіть випадковим продуктом
націонал-соціалізму. Расова теорія присутня в політичних концепціях різних
країн та народів. Відношення до неї урядів, політичних партій та різних
соціальних прошарків суспільства і визначали роль окремих держав у подіях
безпосередньо пов’язаних із переслідуванням і винищенням нацистами
європейського єврейства.
Аналіз наукових досліджень. Фактичний перебіг подій, пов’язаних з
Голокостом є найбільш дослідженим у світовій та вітчизняній історіографії.
Назвемо лише деякі загальні роботи (енциклопедії, довідники, монографії,
статті), видані за останні роки: а) історія Голокосту в цілому [10; 16]; б)
Катастрофа європейського єврейства [1; 7; 8]; в) історія Голокосту на теренах
СРСР [2]; г) історія Голокосту на українських землях [4; 5; 6; 9; 11; 12; 13; 14;
15].
12

Вивчення цієї літератури надає нам змогу прослідкувати позицію різних

європейських країн стосовно вирішення «єврейського питання» в нацистській
Німеччині.
Мета статті. З’ясувати умови за яких Голокост став можливим, визначити
коло глобальних чинників, що впливали на дії держав і народів напередодні та
під час Катастрофи у роки Другої світової війни.
Виклад основного матеріалу. Дослідники Голокосту (І. Арад [1,2],
В.В.°Захаров[7], В. Нахманович [9]) звертають увагу на різні обставини:
внутрішні, зовнішні, дипломатичні, міграційні, воєнні, релігійні тощо та
виділяють наступні чинники, що впливали на уряди інших країн у їх
відношенні до вирішення «єврейського питання» в нацистській Німеччині:
1)ідеологічні: поширення расової теорії та різних форм антисемітизму; 2)
світоглядні: криза віри у всебічний (зокрема гуманітарний) прогрес як
провідний стрижень історичного розвитку; 3) цивілізаційні: виникнення загрози
зникнення Європейської («Західної») цивілізації як такої [9, с.839]. Якщо
розглядати нацистську ідеологію антисемітизму в контексті ідейних процесів,
що відбувались в Європі напередодні Катастрофи, то на думку українського
дослідника В.Нахмановича, слід виділити три універсальні концепції:
лібералізму (теорії громадянського суспільства), комунізму (теорії класового
суспільства) і нацизму (теорії расового суспільства). Усі вони наслідують
християнство (альтернативою якому себе проголошують) у двох ключових
аспектах: по-перше, вони є месіанськими у тому сенсі, що передбачають своє
поширення, а відтак встановлення ідеального суспільного ладу по всьому світі;
по-друге, вони пропонують чітку вертикальну ієрархію за віссю «Добро—Зло».
Для лібералізму — це ієрархія суспільств, залежно від ступеня демократії та
громадянських свобод. Для комунізму — це ієрархія класів, залежно від їхнього
місця у громадському розподілі праці. Для нацизму — це ієрархія рас, залежно
від колективного характеру та чистоти крові.
Для порівняння зазначимо, що різного ґатунку націоналістичні ідеології,
включно з фашистськими (до них належала й ідеологія українського націо-
 13

налізму Д. Донцова, що її було взято на озброєння ОУН), є за своєю струк-

турою постсередньовічними — корпоративістськими. Вони поділяють су-
спільство на соціальні та етнічні групи, між якими існують (мають існувати)
або взаємодія (переважно всередині національної спільноти), або конфлікт (між
різними національними спільнотами). Але ж зазначені корпорації жодною
мірою не перебувають, згідно з цим баченням, у вертикальному зв'язку одна з
одною і не створюють іманентної осі «Добро—Зло». Тобто Добро завжди
ототожнено з власною нацією (етносом). Але Зло не має одного довічного
носія. Воно ототожнюється з тією (тими) національною спільнотою, яка
сьогодні заважає (чи здається, що заважає) повноцінному (державному)
існуванню «нашої» нації. Відтак стосунки між народами можуть змінюватися з
плином часу і відповідно до конкретних обставин [9, с.815].
У свідомості пересічних учасників ставлення до євреїв було різним.
Держави та народи (у т.ч. українці) Східної Європи в 1920-40-х рр. вважали
євреїв – колективним носієм комуністичної ідеології [9, с. 817]. Західні держави
не бажали масового допуску біженців на власну територію; вступати в конфлікт
з арабським світом в умовах єврейсько-арабської боротьби за Палестину [9,
с.817], націоналістичні (національно-визвольні, фашистські) рухи (в тому числі
ОУН) вважали євреїв одним з ворожих народів; прагнули очистити від
представників цього народу власної держави, особливістю позиції цих держав є
той факт, що ворогом були не просто євреї (juden) як особистості, як народ чи
навіть певна цивілізація. Ворогом було «єврейство» (judentum) як метафізична
ідея, як носій певних позачасових цінностей, що начебто були втілені (на думку
Гітлера, свідомо [3]) у трьох цивілізаційних проектах: європейське
християнство, західний лібералізм та російський комунізм. Метою нацистських
держав було подолання єврейства у всіх його проявах: духовному,
біологічному, економічному, нарешті – фізичному [9, с. 821].
Для націоналіста основною вадою євреїв був їхній космополітизм, для
соціаліста – дух комерції та підприємництва, для ліберала – внутрішній
корпоративізм, для консерватора – схильність до ліворадикальних рухів [1, с.
14

16-17]. Європейська наука надавала політичним діячам, так само, як пересічним

громадянам країн Європи так звані «вагомі аргументи» на підтримку
необхідності тих чи інших антиєврейських заходів. В 30-ті роки у деяких
країнах Східної Європи, наприклад в Польщі та Румунії, позначались стрімким
посиленням державного утиску євреїв, що його за наслідками можна порівняти
з аналогічними явищами в Німеччині тих часів [8].
Антиєврейські заходи нацисти провадили на території власної держави, за
таких обставин можливості іноземного впливу були дуже обмежені. На
початку Другої світової війни існували два реальні варіанти допомоги євреям,
які опинилися під владою рейху: збільшення можливостей для їхньої еміграції
та запобігання подальшому розширенню сфери нацистського панування.
Провідну роль в цьому мали відіграти західні держави, проте на обох
напрямках зусилля виявилися невдалими [9, с. 843]. Нагадаємо, впродовж
нацистського панування єврейська еміграція (значною мірою нелегальна)
зіштовхувалася з систематичним спротивом з боку урядів США, Канади, країн
Західної Європи (у першу чергу Великої Британії) та Латинської Америки.
Апофеозом такої політики у зазначений період стала міжнародна конференція,
скликана з ініціативи США в липні 1938 р. в Евіан-ле-Бен (Франція). Ця
конференція, що відбувалася за наслідками аншлюсу, мала вирішити питання
щодо відкриття нових можливостей для еміграції євреїв з Німеччини та Австрії.
Як відомо, з 32 її учасників (9 європейських держав: Бельгія, Велика Британія,
Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Франція, Швейцарія, Швеція), 19
латиноамериканських, а також США, Канада, Австралія та Нова Зеландія,
лише Домініканська Республіка виявила принципову згоду прийняти 100 тис.
єврейських біженців (хоча реально до цієї країни виїхало усього 800 осіб), усі ж
інші з різних причин відмовилися збільшувати існуючі квоти. До початку
Другої світової війни 360 тис. євреїв, з підвладних нацистському рейхові
територій знайшли притулок у 87 країн світу, у тому числі, 102 тис. — у
Великій Британії, 63 тис. — у США, 40 тис. — у Франції, 30 тис. — у
Нідерландах, 25 тис. — у Бельгії, 17 тис. — у Шанхаї, 10 тис. — у Швейцарії,
 15

хоча значна їх частина згодом знову потрапила до рук нацистів в ході окупації
вермахтом країн Європи [9, с. 844].
Після 1 вересня 1939 року чисельність євреїв, що перебували під владою
нацистів миттєво збільшилась від 400 тис. до 2,2 млн. осіб. Початок війни
позбавив західні держави дипломатичних ресурсів впливу на рейх, а їхні
невдачі на фронті зробили примарним сподіванням на швидке повалення
нацистського режиму. Після знищення Польської держави до радянської зони
окупації втекло, за різними оцінками, від 230 до 500 тис. євреїв. Значну їх
частину депортували у східні регіони СРСР разом з представниками інших
національних груп. Лише із Західної України у 1940-1941 рр. депортували 70
тис. євреїв, які, таким чином, все ж уникли Голокосту. Нищівна поразка
Франції влітку 1940 року віддала до рук Гітлера понад 700 тис. євреїв (включно
з біженцями попередніх років), які мешкали у цій країні, а також Бельгії,
Нідерландах та Люксембурзі.
Упродовж 1941-1942 рр. під контролем рейху та його союзника Румунії
опинилась величезна територія СРСР, де на початок війни мешкало понад 4
млн. євреїв без урахування біженців із Європи (в межах від 280 до 635 тис.)
[10, с. 186]. До кінця 1941 р. під контролем Болгарії, Данії, Італії, Румунії,
Словаччини, Угорщини, Фінляндії, вішістської Франції, Хорватії та Японії
опинилися понад 2,2 млн. євреїв. Єврейська політика цих держав була різною і
залежала від низки обставин.
По-перше, серед цих держав були історичні монархії (Болгарія, Данія,
Італія, Румунія, Угорщина, Японія) чи республіки (Фінляндія) з давньою тра-
дицією незалежного або автономного існування та нові державні утворення
(Словаччина, Хорватія) чи режими (вішістський уряд), що постали лише вна-
слідок німецьких перемог, а відтак, з одного боку, не мали історичних традицій,
а з другого — значною мірою залежали від рейху [9 с. 848].
По-друге, серед них були держави фашистського типу (Італія, Словаччина,
Хорватія), де влада належала єдиній партії, позапартійні диктатури (Болгарія,
16

Румунія, Угорщина, вішістська Франція) та держави з традиційним

конституційним ладом (Данія, Фінляндія, Японія) [9 с. 848].
Третя обставина стосується ставлення цих держав до євреїв. З одного боку,
їхні правлячі еліти (за винятком Данії та Фінляндії) значною мірою були
схильні до антисемітизму, що стало природним наслідком їхньої загальної
націоналістичної ідеології (конструкція "свій – чужий" у національній
площині). Але з іншого — навіть для тих із них, що декларували свою
націонал-соціалістичну сутність (Словаччина, Хорватія), єврейське питання
залишалося другорядним, а не системоутворюючим, як у нацистів німецьких.
Цікаво, що в Японії уявлення про єврейське всесилля навело очільників режиму
на думку про необхідність укласти з євреями політичний союз для співучасті у
взятті влади над світом.
У практичній політиці це призвело до таких наслідків.
Усі вони (за винятком Фінляндії) самостійно (Румунія, Хорватія) або під
більшим чи меншим німецьким тиском запроваджували у себе антиєврейське
законодавство, що обмежувало євреїв у політичній та економічній сферах.
У питанні щодо знищення євреїв чітко розрізняється політика старих і
новопосталих держав. Серед останніх Словаччина та уряд Віші на вимогу на-
цистів без заперечень організували депортації євреїв до таборів на території
Генерал-губернаторства, а хорватський режим ще й самостійно знищив близько
25 тис. євреїв, у т. ч. у власному таборі смерті «Ясиновац» [8].
Уряди Данії, Італії, Фінляндії та Японії досить рішуче відмовилися від
співучасті у нацистській політиці геноциду євреїв. При цьому Муссоліні взяв
під свій захист євреїв в італійських окупаційних зонах Албанії, Греції, Юго-
славії, а згодом і Південної Франції. Японський же уряд обмежився створенням
гетто у підконтрольних йому китайських містах (Шанхаї, Харбіні та ін.).
Нарешті, Болгарія, Румунія й Угорщина у своїй політиці чітко розрізняли
ставлення до «своїх» та «чужих» євреїв. Так, уряд Болгарії вислав до німецьких
таборів винищення 20 тис. євреїв з анексованих територій Фракії, Македонії і
 17

Південної Добруджі, але під тиском парламентарів та Церкви змушений був

відмовитися від депортації євреїв зі старих болгарських земель [8].
Угорщина в цілому взагалі не підтримувала політики геноциду євреїв.
Проте влітку 1941 р. уряд депортував з території Закарпаття близько 15— 19
тис. євреїв-біженців з Польщі. Вони потрапили до Кам'янця-Подільського та
населених пунктів Східної Галичини, де разом з місцевими євреями були
страчені німецькими каральними підрозділами. Після того, як угорський уряд
дізнався про ці страти, депортації було припинено. На початку 1942 р. було
знищено понад тисячу євреїв під час антипартизанської акції в анексованій
Бачці (Воєводина). На карб угорському урядові ставлять також долю
службовців єврейських робочих батальйонів, спрямованих на Східний фронт у
складі угорської армії. 42 тис. з них загинули, у т. ч. від рук німецьких
карателів, які не звертали уваги на протести командування своїх союзників [5;
11].
Найбрутальнішою з-посеред цих держав була єврейська політика Румунії.
Територію Трансністрії було визначено для знищення як місцевих євреїв, так і
тих, які мали бути переселеними з інших регіонів країни. Це відбувалося у
різний спосіб: розстріли євреїв частинами румунської армії та жандармерії, із
залученням місцевої поліції і т. зв. «самооборони» (Selbstschutz) фольксдойче;
створення гетто, де євреї вмирали від голоду та епідемій; масова загибель під
час піших переселень через холод, нестачу одягу, взуття та їжі.
Зауважимо, що декілька разів румунська адміністрація робила спробу
переправити значні групи євреїв через Південний Буг до німецької окупаційної
зони, що натрапило на рішучий спротив з боку їхніх союзників [14].
Іншою була доля євреїв Північної Буковини, Бессарабії та округу Дорохой.
Після масових розстрілів у перші тижні окупації (липень 1941 р.) та невдалої
спроби переправити частину з них на угорську територію, місцевих євреїв
почали концентрувати у таборах на півночі Бессарабії. Після створення
губернаторства «Трансністрія» у вересні 1941 р. починається їхнє переселення
до гетто на його території. Але значній кількості євреїв все ж вдалося уникнути
18

цієї акції завдяки отриманню свідоцтв про їхню «корисність» для місцевої
економіки. Що ж стосується євреїв старого королівства (Регату), то їх
депортації взагалі було припинено 1942 р. за особистим розпорядженням Й.
Антонеску. Загалом внаслідок румунського геноциду було знищено 270—305
тис. євреїв, що становило мало не третину тих, хто мешкав на землях, які під
час війни опинилися під владою Румунії [12; 13].
До речі, навіть ті з перелічених держав, що вели найбрутальнішу
антиєврейську політику (Румунія, Хорватія), згодом різко відмовилися від неї
під впливом військових поразок рейху та у сподіванні на зміну стосунків з
державами антигітлерівської коаліції [15].
Висновки. Таким чином, говорячи про роль різних держав у Голокості,
можна визначити такі форми поведінки: участь у нацистських переслідуваннях;
самостійне переслідування; нейтральна поведінка; допомога жертвам. Разом з
тим, характеризуючи роль різних держав у Голокості треба приділяти увагу
позиції різних складових частин суспільства: адміністративного апарату,
збройних сил, церкви, рухів Опору, громадських організацій, нарешті
населення як такого. Вивчення цього напрямку допоможе зрозуміти найглибші
причини такого явища як Голокост. Слід погодитись з дослідником В.
Нахмановичем, що головна причина полягає у тотальній деградації етичних
уявлень і моральних цінностей внаслідок абсолютизації державної ідеї. Як
наслідок, у жертву державі (байдуже, якими були ідеологічні засади
формування тієї державності), дозволяється приносити необмежену кількість
людських життів. Жоден народ у минулому сторіччі (включно з євреями) не
уник цієї загальної деградації, що виявилося у масовій підтримці різноманітних
право- і ліворадикальних рухів та режимів, які сповідували й практикували
фактично одну й ту саму антилюдяну ідеологію [9, с. 858].

Література та джерела:
1. Арад И. Холокост: Катастрофа европейского еврейства (1933– 1945)
/ Ицхак Арад. Сб. статей. - Иерусалим, 1990. – С. 16-27.
 19

2. Арад И. Катастрофа евреев на оккупированных территориях

Советского Союза (1941–1945): Т. 1, 2 (Пер. с англ.) / И. Арад. –
Днепропетровск; М.: Центр «Ткума»; Центр «Холокост», 2007. – 816 с.
3. Гитлер А. Майн кампф. / Адольф Гитлер. – М.: Витязь, 2000. – 598
с.
4. Гончаренко О.М. Голокост на території Київщини: виконавці акції
знищення / О. Гончаренко // Сторінки воєнної історії України. – К.: Інститут
історії України НАН України, 2005. – Вип. 9. – Ч. 2. – С. 180-190.
5. Гончаренко О. Політика національного геноциду євреїв України /
О. Гончаренко // Архіви окупації. – К.: Інститут історії України НАН України,
2006. – № 41-44. – С. 790-795.
6. Гон М. Голокост на Рівненщині. / М. Гон. – Запоріжжя.: Прем’єр,
2004. – 129 с.
7. Захаров В.В. Анатомия Холокоста: Начало начал: Германия 1933-
1939. / В.В. Захаров, В.Д. Кудряшов. – М.: Фонд «Ковчег», 2000. – С. 198-199.
8. Катастрофа европейского еврейства : В 7 частях / Ред. Д. Михман и
др. Пер. с ивр. – Тель-Авив.: Изд-во Открыт. ун-та, 1995.-2000.
9. Нахманович В. Голокост як наукова і світоглядна проблема. Погляд
з України / В. Нахманович // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст..
Історичні нариси. У двох книгах. – К.:Наукова думка, 2010. – С. 802-864.
10. Полян П. Демография и статистика Холокоста / П. Полян //
Отрицание отрицания, или Битва под Аушвицем: Дебаты о демографии и
геополитике Холокоста / Сост. А. Кох, П. Полян. – М., 2008. – С. 21-102; 165-
186.
11. Слободянюк П. Трагедія євреїв України в роки Другої світової
війни / Петро Слободянюк // Україна у Другій світовій війні : джерела та
інтерпретації ( до 65 річчя Великої Перемоги. Матеріали міжнародної наукової
конференції. – К.: Меморіальний комплекс «Національний музей історії
Великої Вітчизняної війни., 2011.- С. 497-504.
20

12. Сушон Л. Транснистрия: евреи в аду. Черная книга о Катастрофе в

Северном Причерноморье (по воспоминаниям и документам) / Л. Сушон. –
Одесса, 1998.- 432 с.
13. Терефера Н.В. Геноцид проти місцевого населення на території
Одещини в роки фашистської окупації краю (1941-1944) / Н.В. Терефера //
Сторінки воєнної історії України. – К.: Інститут історії України НАН України,
2006.- Вип. 10. – Ч. 1. – С. 320-334.
14. Фишер Ю.С. Транснистрия. Забытое кладбище / Ю.С. Фишер. Пер.
с англ. Д. Розенфельда. – Одесса: Друк, 2002. – 128 с.
15. Хаджирадєва В.І. Остаточне вирішення єврейського питання / В.І.
Хаджирадєва // Сторінки воєнної історії України. – К.: Інститут історії України
НАН України, 2006.- Вип. 10. – Ч. 1. – С. 334-344.
16. Холокост: Энциклопедия / Ред. У. Лакер, соред. Ю.Т. Баумель; Пер.
с англ. – М.: РОССПЭН, 2005. – 808 с.
О.О. Захарченко, І.А. Волохова
ГОЛОКОСТ ТА ПОЗИЦІЯ ЗАХІДНИХ ДЕРЖАВ (1933-1945 РР.)
Анотація. В статті аналізуються умови за яких Голокост став
можливим, визначаються глобальні чинники, що впливали на дії держав і
народів напередодні та під час Катастрофи.
Ключові слова: Голокост, Катастрофа, «єврейське питання»,
антисемітизм, расизм, лібералізм, націонал-соціалізм.
А.А. Захарченко, И.А. Волохова
ХОЛОКОСТ И ПОЗИЦИЯ ЗАПАДНЫХ ДЕРЖАВ (1933-1945 ГГ.)
Аннотация. В статье проанализированы условия, при которых Холокост
стал возможным, определяются глобальные причины, которые влияли на
действия государств и народов накануне и в период Катастрофы.
Ключевые слова: Холокост, Катастрофа, «еврейский вопрос»,
антисемитизм, расизм, либерализм, национал-социализм.
 21

O.O Zakharchenko, I.A Volokhova

THE HOLOCAUST AND WESTERN STATES POSITION (1933-1945).
Abstract. On the basis of recent historiography on the issue of the Holocaust is
studied Western States position on the Jewish question before and at the beginning of
World War II. The Holocaust was not accidental byproduct and consequence of the
policy of National Socialism. Racial theory politychnyk kontsentsiyah present in
different countries and peoples. Attitude of the government, political parties and
various social strata and define the role of individual states in positions directly
related with the persecution and extermination of European Jewry by the Nazis
during World War II. Analyzed the conditions under which the Holocaust possible,
determined by global factors that influenced the actions of nations and peoples
before and during the Holocaust.
Keywords: Holocaust, Catastrophe, "The Jewish question" anti-Semitism,
racism, liberalism, National Socialism.
22

УДК (477, 73) "1941-1945"

Захарченко Алексей Алексеевич
(Николаевский национальный университет
имени В. А. Сухомлинского, Николаев)

ГЕНРИХ ГИММЛЕР – ГЛАВНЫЙ ОРГАНИЗАТОР И

ИСПОЛНИТЕЛЬ ХОЛОКОСТА

«Для бесчисленного количества людей

его имя связано исключительно со смертью
и разрушением».
Феликс Керстен [11, с. 421]
Семьдесят лет назад закончилась самая страшная война в истории
человечества, унесшая десятки миллионов жизней. Пожалуй, ни одно событие в
мировой истории не имело столь обширной и противоречивой историографии,
как Вторая мировая война. По этой теме за истекший период изданы сотни
тысяч книг, снято тысячи документальных и художественных фильмов. Но
интерес к ней не ослабевает, а только усиливается. С крушением советской
системы и окончанием «холодной войны», в бесцензурные времена легально и
нелегально (а с появлением Интернета еще и бесконтрольно) на русском языке
были опубликованы сочинения нацистских иерархов: «Майн кампф» А.
Гитлера, «Миф ХХ века» А. Розенберга, «Последние записи» Й. Геббельса,
«Застольные разговоры Гитлера» Г. Пикера. Впервые достоянием читателей
стали воспоминания А. Шпеера, В. Шелленберга, О. Штрассера, И.
Риббентропа, О. Скорцени, К. Мейера, В. Кейтеля, Г. Гудериана, Э.
Манштейна, А. Кессельринга, К. Деница и др. Появились многочисленные
книги посвященные биографии нацистского вождя и его ближайшего
окружения, принадлежащие перу таких известных историков, как И. Фест, Д.
Толанд, А. Буллок, Я. Кершоу, В. Мазер, Е. Бранштедте, Ч. Мессенджер, Р.
Мэнвелл, Г. Франкель, Х. Хене, П. Пэдфилд. Наряду с ними увидел свет ряд
 23

исследований, посвящённых различным деятелям Третьего рейха, отдельным

аспектом истории нацистской партии, структуре и организации СС, которые
написали Х. Арендт, М. Бросцат, В. Ветте, К. Гейден, Ж. Деларю, А. Зигмунд,
Я. Бачо, Р. Картье, Г. Кнопп, М. Кох-Хиллебрехт, У. Ширер, К. Штрайт, Д.
Поль, В. и Д. Зюсс, Г. Уильямсон и многие другие зарубежные исследователи
нацизма. Определенный научный интерес представляют воспоминания лейб-
медика рейхсфюрера СС, известного мануального терапевта Феликса Керстена
о пяти годах, проведенных им рядом с Гиммлером. Наблюдательный врач
сумел создать объективный портрет рейхсфюрера, запечатлеть и передать яркие
особенности характеров высокопоставленных чиновников из его ближайшего
окружения [11]. В целом, западная историография уже давно основательно и
скрупулёзно изучает историю Третьего рейха и организацию СС, в частности.
Как ни странно, но хуже всего с пониманием сущности нацизма, обстояло
дело в Советском Союзе, хотя война и нацистская оккупация оставили в памяти
его граждан страшные следы, навсегда отпечатав в генетическом коде народа
незаживающие шрамы и рубцы. Полвека назад, к двадцатилетию Победы, на
экраны страны вышел замечательный документальный фильм Михаила Ромма
«Обыкновенный фашизм», не утративший своей актуальности и остроты и в
наши дни. Как утверждает Л. Чёрная, работавшая вместе с Д. Мельниковым над
историей национал-социализма и консультирующая съёмочную группу Ромма,
«на тему фашизма в 1950-х было наложено табу, не существовало такой темы в
советском государстве»[29, с. 6]. Поэтому первые публикации архивных
документов появились у нас только в 1960-е годы. Лишь в «перестроечном»
1987 году в Советском Союзе вышла первая основательная монография,
всецело посвященная истории создания охранных отрядов нацистской партии и
деятельности «черного ордена» СС в годы войны, выдержавшая несколько
переизданий и неизменно вызывающая интерес у современных исследователей
нацизма. Речь идет о популярной книге Л. Черной и Д. Мельникова «Империя
смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии 1933-1945» [18]. Как
вспоминает Л. Чёрная, своей книгой они были обязаны западногерманскому
24

писателю Генриху Бёллю, который прислал им почти все труды по

германскому фашизму, изданные в Западной Европе и США: «Каких историков
там только не было: Буллок, Ширер, Фест, Хёне, Каллов… Словом, целая
библиотека по национал-социализму. Эта библиотека стала на долгие
десятилетия нашей гордостью» [29, с. 7]. Крах тоталитарной системы и развал
СРСР обозначил новый качественный этап в исследовании нацизма на
постсоветском пространстве. С началом 90-х гг. минувшего века серьезные
исследования западных историков оказались впервые доступны массовому
читателю, но они буквально «тонули» в море бульварной низкопробной
литературы, которая заполонила прилавки книжных магазинов и полосы газет и
журналов. По определению Л. Чёрной «появилось много макулатуры дурного
пошива, много мусора. Макулатуры, искажающей правду, узнанную
населением СРСР на собственной шкуре. Узнанную, а потом, увы, напрочь
забытую. Некоторые авторы мусорных книг, не щадя живота своего, окружают
нацистов некоим романтически-мистическим ореолом» [18, с. 8]. Впрочем, если
исключить из этого объёма литературы мемуары нацистских военных,
иллюстрированные альбомы военной формы и вооружения вермахта и
пересказы западных работ, то останется, по утверждению современного
российского историка В. Родионова «достаточно небольшой объём
исследований, открывающий что-то новое» [29, с. 8]. Из них надо назвать
вышедшие в 2004–2005 гг. книги, написанные питерским историком-
германистом (профессором и доктором исторических наук) О. Ю. Пленковым,
в которых обобщена имеющаяся в литературе информация по самым разным
аспектам истории нацистской Германии [24, 25, 26, 27]. Особым плюсом
является то, что автор практически дословно излагает подчерпнутые сведения.
Современные российские историки нацизма Ю. Бем, Д. Жуков, С. Дрожжин А.
Ермаков, К. Залесский, С. Кормилицын, В. Родионов, К Семенов, Б. Соколов,
Н. Лавров, Л. Чёрная, В. Чернявский, В. Шунков [2, 5, 6, 7, 8, 9, 15, 16,17, 18,29,
30, 31, 33, 35, 37, 40, 43] используя труды западных учёных, новые архивные
материалы, статистические исследования, изучили и проанализировали
 25

историю зарождения и развития нацистской идеологии, расовую теорию,

структуру и организацию «черного ордена» СС и его магистра Генриха
Гиммлера, преступления эсэсовцев в годы Второй мировой войны. К
сожалению, изложенные аспекты проблемы пока не нашли должного
комплексного изучения в современной украинской историографии, что и
вызвало у автора статьи стремление и попытку исследовать деятельность
главного нацистского палача, «кабинетного убийцы», верного вассала Адольфа
Гитлера, ответственного перед фюрером и партией за осуществление в ходе
мировой войны «окончательного решения еврейского вопроса» - рейхсфюрера
СС Генриха Гиммлера.
Великий магистр Черного ордена СС, безусловно, - одна из самых
мрачных фигур нацистской «империи смерти». С его именем связывают
создание концлагерей, массовый террор и преследования политических
оппонентов гитлеровского режима, ответственность за принятие и
осуществление «окончательного решения еврейского вопроса» и Холокост. По
подписанным им приказам и устным распоряжениям были уничтожены
миллионы людей. Вместе с Гитлером и другими вождями «тысячелетнего
рейха» он был в числе главных архитекторов Второй мировой войны. В то же
время личность Гиммлера вызывала и вызывает противоречивые суждения.
Одни видят в нем зловещий образ создателя мистического средневекового
Черного ордена СС, обладавшего огромной властью и уступавшего в этом
отношении, по крайней мере, в последние годы войны, только Гитлеру. Для
других Гиммлер – непрактичный романтик, не имевший реального влияния на
фюрера и политику рейха, а только слепо выполнявший все приказы Гитлера, в
том числе самые бесчеловечные, к которым у самого рейхсфюрера СС не
лежала душа [33, с.1].
Все биографы Гиммлера отмечают несоответствие между его внешним
видом и его «работой», если палачество можно назвать работой [39, с.169].
Проповедовавший расовый отбор субъект ни по каким канонам не подходил к
«нордическому» типу «белокурой бестии» и «истинного арийца». Маленький,
26

хилый, тщедушный человечек в пенсне, магистр рыцарского ордена и вялая

рохля, зануда и педант, чинуша и бюрократ с лицом «голодной землеройки»,
подкаблучник и подхалим, «блестящий второй», «карикатура на арийца» - как
только не называли «Райхс-Хайни» за глаза нацистские бонзы и подопытные
его «эсэсовского курятника» [17, с.47; 4, с.105-107]. Над ним и его детищем –
«селекцией по выведению чистопородных арийцев» часто подшучивали,
слагали множество анекдотов, откровенно потешались над отсутствием у него
элементарного чувства юмора. Так хвастаясь перед Г. Герингом об
использовании боеприпасов на учениях войск СС, что часто приводило к
гибели эсэсовцев, Гиммлер в ответ услышал от рейхсмарашала и
командующего Люфтваффе следующее: «Дорогой Гиммлер, я тоже хочу
проверить моих лётчиков на прочность. У меня на подписи лежит приказ по
проверке храбрости». На серьёзный вопрос Гиммлера, о чем же конкретно идет
речь в этом приказе, Геринг не моргнув глазом отвечал: «Очень просто. Я внес
маленькую поправку в порядок совершения прыжков с парашютом. Два раза
прыгать с парашютом, третий – без него» [13, с. 80]. Придворный архитектор
Гитлера, министр вооружений рейха А. Шпеер называл Гиммлера «учителем-
недоучкой, взбалмошным полудурком, совершенно незначительной личностью,
которая необъяснимым образом поднялась на такой особо высокий пост» [13,
с.63].
Говоря о внешности Гиммлера французский историк Жак Деларю
заключает: «У Рема была голова душегуба, физиономия Бормана могла
внушать только ужас, у Кальтенбруннера и Гейдриха были рожи убийц. Что
касается Гиммлера, лицо его было гладким, но безнадежно банальным… Он
разглядывал собеседника, словно хищник в засаде, стерегущий добычу.
Болезненный вид его странной шеи с дряблой и морщинистой, как у старика,
кожей часто поражал посетителей. Руки у него были необыкновенно тонкие и
деликатные, с длинными пальцами, очень белой прозрачной кожей и хорошо
видными венами. Они напоминали руки холеной женщины. Разговаривая с
посетителями, он имел привычку класть их перед собой на столе в странной
 27

неподвижности. Эти невыразительные руки хорошо сочетались с неподвижной

и загадочной маской лица» [4, с. 103-104]. Серая, неприметная, мышиная
внешность «кабинетного убийцы за письменным столом» откровенно
разочаровала генерала Вальтера Дернбергера, руководившего созданием
немецких баллистических ракет. Впервые встречаясь с Гиммлером, внушавшем
суеверный страх всей Германии, он пережил некоторое удивление и даже
разочарование, ожидая узреть чудовище, изувера, дьявола в человеческом
облике, а увидел заурядного «очкарика», обывателя, похожего на учителя
начальной школы «При всем желании я не видел ничего выдающегося или
особенного, - заключает генерал. – Меня поразил только его подбородок, почти
не выдававшийся вперед, а скорее убегавший назад» [39, с. 170-171]. Один из
немногих, кто хорошо знал «кроткого Генриха» и заметил в его наружности
нечто угрожающее, был главный нацистский теоретик по вопросам расовой
теории и антисемитизму, основной идеолог нацизма и эксперт по вопросам
восточной политики Альфред Розенберг. Прибалт констатировал: «Никогда я
не мог смотреть Генриху Гиммлеру прямо в глаза. Они всегда, мигая, прятались
за стенками очков. Теперь, когда они смотрят на меня в упор с фотографии, я
вижу в них одно: коварство» [39, с.173; 38, с. 42]. Сохранилось описание
Гиммлера, сделанное шведским графом Бернадоттом в последние дни
«коричневого рейха»: «я на самом деле не увидел в нем ничего дьявольского.
Он был на редкость вежлив, стараясь острить, причем в его остротах было
нечто от юмора висельника» [39, с. 172]. Психоаналитик Эрих Фромм, ссылаясь
на гауляйтера Альберта Кребса, оказавшегося в 1929 году на несколько часов
попутчиком Гиммлера в поезде и ставшего жертвой его «воинственной
демагогии, обывательской застольной болтовни и проповеди фанатика-
сектанта» [38, с.41] сделал следующий вывод: «Навязчивость, с которой
Гиммлер заставлял другого человека слушать его бесконечные речи, - это
вариант господства, весьма типичный для личности садиста» [33, с.3],
основными признаками которого были супераккуратность и чрезмерный
педантизм. Но наиболее точную характеристику Гиммлеру дал адъютант
28

Гитлера генерал Фридрих Хоссбах: «Этот человек – злой дух Гитлера,

холодный, расчетливый, жаждущий власти. Он являлся, пожалуй, наиболее
целеустремленной и одновременно зловещей фигурой Третьего рейха» [38,
с.42; 13, с.60]. «Генрих, ты внушаешь мне ужас», - при встрече с Гиммлером
вместо фашистского «Хайль!» говорил соратник фюрера по нацистскому
движению Отто Штрассер [42, с.56]. Его изумило высказывание «кабинетного
палача», что если Гитлер прикажет убить его собственную мать, то он не
задумываясь сделает это [28, с.101]. Уже в годы войны воспитанные
рейхсфюрером в «нордическом» духе «арийские» садисты Освенцима не раз
гордо заявляли, что если б фюрер им приказал, то они сожгли бы даже
собственных жен и детей [1, с.303].
Генрих Гиммлер родился сто пятнадцать лет назад 7 октября 1900 года в
Мюнхене в маленькой квартире на втором этаже дома № 3 по
Хильдегардштрассе [38, с.44]. Судя по родословной Гиммлеров, ничто не
предвещало появление на свет жестокого и бездушного выродка, самого
страшного палача минувшего века, на совести которого миллионы
человеческих жизней. Его дед Конрад Гиммлер был простым солдатом
гвардейских частей баварской королевской армии [33, с.7]. В 35 лет он вступил
на службу в мюнхенскую полицию. В 1865 году у него родился единственный
сын Гебхард – отец Генриха Гиммлера [28, с.25]. Получив гимназическое
образование и закончив Мюнхенский университет он стал директором
небольшой, но привилегированой гимназии в маленьком баварском городке
Ландсхут (80 км на северо-восток от Мюнхена). Чтобы поправить свое
материальное положение он женился на дочери купца из Рогенсбурга Анне.
Семья Гиммлеров вела жизнь преуспевающих бюргеров, нерасположеных к
излишней роскоши. По утверждению биографа Гиммлера Питера Пэдфилда
отец будущего главаря СС был дотошным педантом [28, с25]. Он все свое
время уделял воспитанию трех сыновей – Гебхарда (1898 г.), Генриха (1900 г.)
и Эрнста (1905 г.). Отец слыл суровым и властным человеком, недопускавшим
никаких отступлений от неизменных правил, требующих уважения к власти.
 29

[40, с. 5]. Маленького «Хайни» назвали в честь баварского принца Генриха

Виттельсбахского, который стал крёстным отцом будущего нацыстского
чудовища [18, с.64]. Отец Гиммлера в свое время был приглашен на должность
воспитателя принца Генриха Баварского [33, с.7]. Из всех школьных предметов
Генрих больше всего любил германскую историю, особенно средневековье:
времена викингов и рыцарства [16, с.34, 59]. По свидетельству биографа
Гиммлера Вилли Фришауэра, к 10 годам юный Генрих знал наизусть названия
и даты всех знаменитых сражений, а когда поступил в старшие классы, то мог
на равных соперничать с учителями в знании военной истории [28, с.27]. Отец
приучил его к чтению. Несмотря на близорукость (ещё в детстве от сверстников
он получил обидную кличку «очкарик») юноша много читал. Лейб-медик
рейхсфюрера Феликс Керстен указывал, что глава эсэсовцев «постоянно
старался расширить свои знания изучая новейшую литературу. Его невозможно
было представить без книги или без документа в руке. Как бы Гиммлер не
уставал, он всегда брал в постель книгу» [11, с.403]. Все биографы Гиммлера
отмечают его как трудоголика: робочий день рейхсфюрера шёл по строгому
распорядку – с восьми утра и до двух часов ночи [18, с.63]. Скрупулёзно и
дотошно читая все документы и книги он всегда делал заметки на полях
тусклыми зелёными чернилами или бледно-зелёного цвета карандашом. « Со
свойственным ему педантизмом, - отмечает Жак Деларю, - на всяком
прошедшем через его руки документе он ставил отметку GEL ( сокращение от
слова «прочтено»), дату и свою подпись: две связанные между собой буквы
«Н» перечёркнутые горизонтальной чертой с острым кончиком. Этот выбор
серовато-зелёного цвета характерен для его личности. Честолюбивый и
хвастливый Геринг, например, помечал свою почту ярко-красным карандашом.
Маленькая, но сколь красноречивая деталь!» [4, с.104]. Шеф внешней разведки
нацистской Германии Вальтер Шелленберг, аналитик и эксперт по тайной
дипломатии Третьего рейха, получивший блестящее образование, окончив
юридический факультет Боннского университета, но вместо научной карьеры
по указке одного из преподавателей вуза вступивший в 1933 году в НСДАП и
30

СС [44, с.519], в своих мемуарах указывал на пристрастие рейхсфюрера к

чтению книг об ордене иезуитов: «У Гиммлера было лучшее и крупнейшее
собрание книг об ордене иезуитов. Годами он изучал по ночам эту обширную
литературу. Поэтому организацию СС он построил по принципам ордена
иезуитов. При этом он опирался на устав ордена и труды Игнатия Лойолы:
высшим законом было абсолютное послушание, бесприкословное выполнение
любого приказа. Сам Гиммлер как рейхсфюрер СС был генералом ордена.
Структура ордена походила на иерархическую систему католической церкви.
Близ Падеборна в Вестфалии он приказал построить средневековый замок,
получивший название Вевельсбург – он был своего рода эсэсовским
монастырем, в котором раз в год генерал ордена проводил заседание тайной
консистории» [41, с.48-49]. Он отмечает, что на будущего « Великого магистра
Черного ордена СС» решающую роль оказало суровое воспитание,
проникнутое строго католическим духом, полученое им от отца,
педагогические методы которого заставили молодого Генриха «искать убежище
в безответственной романтике» [41, с. 49] Как и у Адольфа Гитлера у Генриха
Гиммлера отец был настоящий деспот, что, по-видимому, и наложило
отпечаток на его характере. Отец заставлял своего «Хайни» учится на
фортепиано, хотя в отличие от старшего брата, у него напрочь отсутствовал
талант пианиста [28, с. 27]. Современный немецкий исследователь нацизма,
историк и журналист Гвидо Кнопп констатирует, что в начале своего
жизненного пути будущий монстр и изувер был «действительно порядочный
юноша» [13, с. 65]. Одноклассник Гиммлера американский историк Георг
Хальгартен считал что «Хайнрих скромнейший ягнёнок, которого только
можно себе представить» [13, с. 65]. Для него, жившего с 1933 года в США,
после окончания Нюрнбергского процесса, настоящим потрясением было
узнать, что его школьный приятель, профессорский сын «кроткий Хайни» и
рейхсфюрер Гиммлер, палач и изверг, одно и тоже лицо. Подобное
превращение ангела в дьявола и исчадье ада казалось ему просто немыслимым
[28, с. 28]. Он то знал «приличного мальчика и способного ученика у которого в
 31

друзьях был весь класс» [13, с. 65]. Культивировавший среди эсэсовцев

расовый отбор, «нордический» волевой характер, бесстрашие, отличные
спортивные показатели и безупречное здоровье (например в элитную часть
«Лейбштандарт Адольф Гитлер» не брали претендента, если у него
обнаруживали хоть один пломбированый зуб [36, с. 36; 37, с. 49], сам
рейхсфюрер навсегда остался тщедушным хлюпиком и слабаком, не говоря уже
о том, что его внешность абсолютно не отвечала им же установленным
высоким стандартам «белокурой бестии» и «сверхчеловека» [11, с. 407].
Людмила Чёрная не без иронии пишет, что « ни рост, на «масть», ни прочие
физические данные главы этого «ордена» ни один «расовый эксперт» не
признал бы чисто «арийскими»! Как видим, теория и практика здесь сильно
разошлись…» [39, с. 174]. По словам немецкого историка Хайбера «Генрих
Гиммлер представлял собой карикатуру на собственные законы, нормы,
идеалы» [18, с. 62]. Дневники юного Гиммлера показывают, что несмотря на
занятия спортом, прогулки, плавание и другие физические упражнения Генрих
часто болел и постоянно жаловался на сильные простуды и расстройства
желудка [20, с. 15]. Единственный предмет по которому у будущего главы
эсэсовского ордена были неудовлетворительные оценки – физкультура [33,
с.10]. Г. Хальгартен сообщает, что уроки физкультуры, которые проводил
некий «учитель» Хагенмюллер, были для Генриха настоящей пыткой из-за
постоянных унижений и издевательств перед всем классом, которым подвергал
подростка этот «педагог» [13, с. 66]. Гвидо Кнопп делает вывод, что у
Гиммлера после общения с Хагенмюллером на всю жизнь остался устойчивый
комплекс неполноценности из-за своих телесных недостатков. Поэтому все
члены СС должны были отвечать исключительно высоким требованиям по
физической подготовке: «Бесконечные марши до изнеможения, рискованные
тесты на храбрость и постоянно вдалбливаемый тезис «о безграничной
выдержке и выносливости», возможно, тоже были отзвуком тех далеких уроков
физкультуры, которые проводил с ним Хагенмюллер» [13, с. 66]. Современный
исследователь истории охранных отрядов Гордон Уильямсон утверждает, что
32

при приеме кандидатов в члены СС предпочтение отдавалось не образованию и

умственным способностям а уровню физической подготовки и выносливости
[36, с.64-65]. Кроме бесконечных кроссов и марш-бросков с полной выкладкой
эсэсовцы для преодоления болевого порога занимались боксом. Особенно
поощрялись шахматы и скат-игры, способствующие «развитию логического
мышления и изворотливости ума» [37, с.58-59].
Молодой Генрих Гиммлер с детства мечтал стать морским офицером, но
на флот «очкариков» не брали и тогда он решил попытать счастье в сухопутных
войсках. Немецкий историк Хайнц Хёне подчёркивает, что навязчивая идея
Генриха о фронте стала приобретать маниакальный характер, что заставило его
отца просить принца Генриха Баварского досрочно устроить сына на военную
службу в кайзеровскую армию [38, с. 45]. После полугодовой начальной
военной подготовки в Регенсбурге он с 15 июня по 15 сентября 1918 года
учился на курсах подпрапорщиков во Фрайзинге, а с 15 сентября по 1 октября
того же года – на пулемётных курсах в Байройте. Но Германия проиграла войну
и в ноябре 1918 года так и не попав на фронт, Гиммлер был демобилизован [2,
с. 108]. Однако он считал себя фронтовиком - «окопником» о чем неоднократно
говорил на митингах [13, с. 66-67]. и хвастался своими несуществующими
«подвигами» в апреле 1945 года перед графом Бернадоттом во время
сепаратных переговоров [38, с. 45]. Тогда Генрих решил стать аграрием и 18
октября 1919 года его зачислили на сельскохозяйственное отделение высшего
технического училища при Мюнхенском университете [38, с. 46]. Это
обстоятельство сыграло в дальнейшем роковую роль, когда он получил почти
неограниченную власть в нацистском рейхе и в созданной им СС. Г. Кнопп
делает заключение: «Именно в это время Гиммлер пошёл по кривой дорожке.
За несколько лет из типичного отпрыска интеллигентной буржуазии
сформировался политический экстремист» [13, с. 67]. Виной тому
бесконтрольное штудирование антиеврейской и расистской литературы [13, с.
67-69]. Будучи студентом, в ноябре 1919 года Генрих вступил в студенческое
братство «Аполлон», занимался фехтованием, читал много книг расистского и
 33

антисемитского содержания, в том числе по лже-науке евгенике, изучал

селекцию и практическое птицеводство [35, с.80]. Как отмечает Ж. Деларю
дипломированный птицевод полагал, что «люди для их же блага могут быть
подчинены правилам рационального птицеводства. Он усвоил когда-то, что из
птичника и скотного двора следует устранять нерентабельных животных, и
находил совершенно разумными слова Гитлера: «Мы все страдаем от изъянов
нечистой крови. Все, что не является полноценной расой – плевелы»… Когда
Гитлер заявил, что национал-социалистическое государство осуществит эти
теории, Гиммлер пришел в восторг. И как представился случай, применил их на
практике» [4, с. 108]. Вот так из невинного, казалось бы, занятия селекционера -
птицевода по разведению породистых курей-несушек, в его больном
воображении пропитаном идеями расизма и антисемитизма, родилась дикая и
ужасающая по своей бесчеловечности мысль – выведение путем селекции и
расового отбора «высокопородистого нордического молодняка и арийского
сверхчеловека», призванного править миром, господствовать над людьми и
уничтожать отбракованые им «нерентабельные низшие расы» недочеловеков –
евреев, цыган и славян. Взойдя на вершину власти в Третьем рейхе Гиммлер
довел свою давнюю студенческую мечту о селекции к беспрецедентному за
масштабами в мировой истории преступлению: эвтаназии, «окончательному
решению» и Холокосту. Впервые о программе эвтаназии было объявлено14
июля 1933 года в декрете о Защите здоровья нации. Программа состояла из трёх
пунктов:умерщвления неизлечимо больных, непосредственное уничтожение с
помощью «особого обращения» (Sonderbehandlung) и опыты по массовой
стерилизации. 1 сентября 1939 года фюрер издал секретный указ об
умерщвлении «неизлечимо больных» который распространялся на
многочисленные категории инвалидов, умственно неполноценных,
онкологически больных, но применялся и в отношении политических
оппонентов нацистского режима [44, с. 545-546]. Целью эвтаназии было полное
прекращение финансирования государством содержавшихся в клиниках и
приютах неизлечимо больных людей, «бесполезных» для страны, ведущей
34

войну. Подавляющее большинство эсэсовцев получивших «опыт» по

уничтожению газами «лишних» людей в ходе этой бесчеловечной программы,
были затем использованы в массовом убийстве узников лагерей смерти.
Учитывая, что средняя дневная норма содержания одного больного обходилась
бюджету в 3,5 рейхсмарки, годовая «экономия средств» составляла 88543980
рейхсмарок [8, с.637-638]. Осуществляя в Германии эсэсовскую программу
эвтаназии по физическому устранению «лишних ртов», всех «расово и
умственно неполноценных» (калек, детей-инвалидов, немощных стариков,
психически больных людей) по утверждению немецкого историка Генри
Фридлендера, было умерщвлено 70273 пациента, что позволило «сэкономить»
для «породистых» немцев 13 492 440 килограммов мяса и колбасы [29, с. 246].
Современная немецкая исследовательница нацизма Сибилле Штайнбахер
подсчитала, что на основании Закона о предотвращении генетически больного
потомства, принятого в рейхе в июле 1933 года, до конца войны
принудительной стерилизации было подвергнуто около 400 000 немцев обоего
пола [10, с. 104]. Стерилизации подлежали душевно больные, дальтоники, лица
имеющие наследственные болезни, слепые, глухонемые, эпилептики,
шизофреники, алкоголики, наркоманы, рецидивисты, гомосексуалисты,
бродяги, цыгане и прочий, отбракованый «истинными арийцами»
нерентабельный человеческий «мусор» [15, с. 84-90]. Школьные
арифметические задачи и сочинения оправдывающие стерилизацию и
эвтаназию, приучали юных «арийцев» к мысли, что всё это необходимо для
блага «нации и чистоты германской расы». Политику расовой чистоты
декларировал главный идеолог нацизма А. Розенберг: «Защита расы, расовая
дисциплина и гигиена – непременное требование нового времени. Расовая
дисциплина означает, в смысле нашего глубочайшего поиска, прежде всего
защиту нордической составляющей нашего народа» [17, с.226]. Стерилизации
насильно подвергались дети обоих полов, страдающие глухонемотой, слепотой,
шизофренией, слабоумием и эпилепсией. 96% немецких детей больных этими
недугами по решению «врачей» и «педагогов» были ими насильно и брутально
 35

стерилизованы [ 15, с.103-104]. В ходе «Акции Т-4» физическому устранению

подлежали не только все умственно отсталые дети, но и те, кого учителя
признавали «невоспитуемыми» [15, с.105]. По существу « учителя»
приговаривали ребёнка к мучительной смерти в «душегубках». За то, что были
«сэкономлены» дефицитные бюджетные средства, учителя-убийцы получали
денежные премии, так как они «заботились» о чистоте «арийской расы».
Эсэсовская программа «расовой чистки» затрагивала не только взрослых и
детей, но даже новорождённых. В августе 1939 года всем врачам и акушерам
строжайше предписывалось немедленно сообщать по инстанции о рождении
неполноценных младенцев или детей с признаками идиотизма. Дальнейшую
судьбу ребёнка решала комиссия из трёх человек. Признав новорождённого
неполноценным врачи-убийцы направляли его в одно из 21 «специальных
детских отделений», где его умерщвляли особо изуверским, но по мнению
«извергов в белых халатах» наиболее «экономичным» и незатратным методом –
лишением питания: несчастный ребёнок умирал, покинутый всеми
«естественной смертью» от голода, а его порция еды доставалась
новорождённым чистокровным «арийцам» [ 15, с.91-92]. Так, прослушанный
когда- то студентом Гиммлером теоретический «курс лекций» по селекции и
отбору, получил своё зловещее практическое воплощение в ходе эсэсовской
программы стерилизации и эвтаназии, ставшей возможной, когда человек в
пенсне с «убегающим назад подбородком» стал на вершине созданной им
«чёрной империи смерти».
После окончания в 1922 году университета, Гиммлер получил диплом
агронома. Будучи студентом он посещал курсы русского языка, даже делал
запрос в советское посольство в Берлине о возможности выезда на Украину для
работы агрономом в сельском хозяйстве [13, с. 70-71]. Уже в 1924 году, еще до
написания Гитлером главной книги национал-социализма «Майн кампф»,
поборник крестьянства Генрих Гиммлер, утверждает Х. Хёне, на основе
прочитанных ним антисемитских книг, сформулировал два ключевых пункта
программы будущих идей СС, определявших дальнейшую антисемитскую и
36

антиславянскую политику Третьего рейха: «Главным врагом крестьянства

является международный еврейский капитал, натравливающий жителей
городов на сельского труженика. С помощью спекуляций и игры на бирже
еврейский капитал добивается уменьшения цены производителя и увеличения
потребительской цены. Сельский производитель должен меньше зарабатывать,
а горожанин при этом больше платить. Полученную прибыль заглатывает
еврейство и его приспешники… Только в борьбе со славянством немецкое
крестьянство проявит себя и окрепнет, так как будущее – за германским
Востоком. Именно на Востоке находятся гигантские территории,
приспособленные для сельского хозяйства. Они должны быть заселены
потомками наших крестьян» [38, с. 58]. Борьба со славянским «недочеловеком»
и «всемирным еврейством» превратилась в идею фикс молодого Гиммлера [24,
с.113]. Его идеологическим наставником в те годы, когда он был активным
участником народнического кружка «Союза артаманов», проповедовавшего
захват восточнословянских земель, стал аргентинский немец, выпускник
Королевского колледжа в британском Уимблдоне, бывший чиновник прусского
министерства сельского хозяйства и будущий главный эксперт по аграрным
вопросам НСДАП Рихард Вальтер Дарре [13, с.70; 39, с. 211]. Он внушил
Гиммлеру то, что проповедовал на протяжении ряда лет: проблема сельского
хозяйства – не экономическая, а «проблема крови и почвы». Поддерживая
лозунг «Назад к земле!», Дарре считал, что крестьянство «всегда составляло
глубинную основу крови народа» и, следовательно, задача нацистского
государства состоит в том, чтобы всемерно содействовать распространению
крестьянской крови – путём расселения на новых территориях, повышения
рождаемости, сокращения урбанизации [24, c.268]. «Необходимо как можно
быстрей неразрывно соединить лучшую кровь нашего народа с землей» –
призывал Дарре. Самым подходящим резервуаром «лучшей крови» он считал
высшую «нордическую расу господ» [35, c. 354-381]. Гиммлер, впитав идеи
Дарре, видел себя в роли великого немецкого «крестьянского вождя»,
претворяя утопическую бредовую идею,что великое благо Германии – это
 37

создание новой феодализированной крестьянской аристократии на Востоке,

неустанно вдалбливая эсэсовцам мысль о том, что немцы снова должны
вернутся к земле, обеспечив себе и своим потомкам новое «жизненное
пространство»: «Немецкий народ, - считал Гиммлер, - был народом крестьян и
должен снова возвратиться к своей основной субстанции. Восток как раз
должен послужить усилению этой народной черты и стать источником
постоянного поступления живой крови для его обновления» [38, c.264]. После
захвата огромных советских территорий, прежде всего Украины и оккупацией в
начале июля 1942 года Крыма, бывший аграрий и глава Черного ордена СС
осознал, что наконец-то настал его великий «звездный час» и свершилось то, о
чем он всегда так долго мечтал: военизированные крестьянские поселения под
его собственным покровительством [38, с. 281]. «Нам предстоит работа
колоссальных масштабов. Новая германская раса справится с неблагоприятным
климатом и создаст жизненное пространство подходящее к её характеру» -
заявил по окончании аудиенции 16 июля 1942 года у фюрера Гиммлер своему
лейб-медику Керстену [11, с. 183]. После разговора с Гитлером о
преобразовании Южной Украины и Крыма в германскую имперскую
территорию, которую фюрер называл «Готенленд», Гиммлер всю неделю, не
умолкая, раскрывал перед ним грандиозную панораму преобразования климата
и ландшафта Причерноморья и Приазовья: строительство автобанов, высадка
лесополос, создание оросительной системы на Буге, Ингульце и Днепре,
возведение большого крымского канала, сооружение городов и деревень для
переселенцев из рейха [11, с. 176-187]. Конечной целью масштабного
гиммлеровского проекта было создание в сердце Европы новой колониальной
империи, в которой найдётся дело для всех европейцев германской крови: «В
первую очередь, естественно, требуется чтобы наш народ размножался и
обладал достаточными силами для колонизации этой страны, - вещал Генрих-
птицевод, - Но мы не станем ограничиваться одними немцами, мы призовём
представителей германской расы из всех стран – норвежцев и шведов,
голландцев и датчан. Где бы не нашлись юные и предприимчивые элементы,
38

мы пообещаем им лучшие земли на Востоке» [11, с. 184]. «Это будет

величайший колонизационный проект, который только видел мир, к тому же
связанный с благороднейшей и важнейшей задачей – защитой западного мира
от вторжения из Азии» - констатировал рейхсфюрер СС [11, с. 171]. Но он
умолчал о главном – полном, тотальном истреблении и депортации местного
населения, чьими руками Гиммлер собирался возводить на Юге Украины свою
эсэсовскую колониальную империю. Ровно двадцать лет назад, в 1922 году он
хотел после,окончания университета, приехать в Украину простым агрономом.
Ему казалось, что его давняя мечта наконец-то сбылась и как магистр Чёрного
ордена СС он осуществит давно вынашиваемые им замыслы по созданию
Великой колониальной империи под эгидой СС. Немецкий журналист Ганс
Йост, который неоднократно сопровождал рейхсфюрера в его поездках на
восток указывал, что Гиммлер любил остановить машину и пройтись по полю у
дороги: «Наклонившись, он брал щепотку земли, растирал ее между пальцами,
задумчиво нюхал, а затем оглядывал широкие бескрайние поля плодородной
земли, размышляя вслух о том, как вырастут там деревья и кустарники, как
заслонят они урожай от холодных ветров, дадут влагу и обеспечат
экономический подъем «этих, теперь уже немецких земель»» [28, с. 285]. Для
закрепления немецкого господства на завоеванных землях рейхсфюрер СС
отстаивал идею создания большого числа поселений для солдатов – крестьян
(Wehrbauern) [28, с.357]. Такое селение должно состоять из 30-40 хозяйств, где
каждый «вербауэр» получит в собственность по 300 акров земли: «На этом
построен весь план. Каждая деревня с 40 хозяйствами, крестьянами, их
сыновьями и работниками своей силой будет примерно соответствовать роте, а
ротный командир будет жить в усадебном доме. Все они будут сражаться за
свою землю и свои очаги» [11, с. 178 - 179]. Гиммлер утверждал, что
населенные немецкими вооруженными крестьянами военные селения станут
основными поселениями на востоке, «фундаментом европейской крепостной
стены» [20, с. 246]. Он мечтал создать отдельное орденское эсесовское
государство [38, с. 282]. Гиммлер считал, что для осуществления его планов на
 39

Востоке необходимо уничтожить свыше 30 млн. славян [6, с. 166]. Только 14

миллионов славян по мнению Гиммлера подлежало «онемечиванию», а
остальных необходимо было выселить в Сибирь [28, с. 356]. «Освободившиеся
пространства» по его замыслу предназначались для немецких поселенцев: 840
000 немедленно и 1,1 млн. человек - во второй волне. В последующие десять
лет планировалось переселить 200000 и в дальнейшем (примерно в течение еще
двадцати лет) – 2,4 млн. немцев [38, c. 280-281]. Оберфюррер СС К. Хетлинг.
директор института по аграрной политике при Берлинском университете в
предоставленной им рейхсфюреру СС 28 мая 1942 года докладной записке
указывал: «На территории восточных земель должны быть нарезаны
поселенчиские районы, подчинённые рейхсфюреру СС. Переселенцы получат
право аренды земли различной категории – временную, по наследству и
специальную. Назначенные ответственные лица будут следить за порядком в
этих районах. жители которых через 25 лет должны стать наполовину
немцами» [38, c.281]. Эсесовская колониальная империя на Востоке должна
быть охвачена системой из 26 опорных пунктов, которые будут представлять
собой небольшие города с примерно двадцатью тысячами жителей. Вокруг них
расположатся немецкие деревни (в радиусе от 5 до 10 километров) [38, c.281].
22 июля 1942 года в беседе с М. Борманом фюрер заявил, что нельзя допустить
совместного проживания немцев в украинских городах: «Для немцев будут
построены новые города и посёлки, и они никак не будут соприкасаться с
русским и украинским населением» [23, с. 454].
В июне 1942 года согласно разработанному ведомством Гиммлера
«Генеральному плану «Ост», предусматривалось создание эсесовцами в Крыму
и нижнем Поднепровье «Готенгау» («готской области») [29, с. 28-29]. Раздачей
земли и расселением эсесовцев занималось специально созданное еще до войны
Главное управление расы и поселений РуСХА во главе с обергруппенфюрером
СС О. Гофманном [30, с. 9]. Выполняя указания своего шефа он кратко
сформулировал основной девиз переселенческой политики Чёрного ордена:
«Восток должен принадлежать СС!» [38, c. 264]. Гитлер, выслушав план
40

Гиммлера, одобрил его. 16 июля 1942 г. Гиммлер признался Ф. Керстену: «Это

самый счастливый день в моей жизни. Всё о чём я думал и планировал, может
быть теперь реализовано» [28, с.357; 11, с. 176]. Для ускоренного
экономического освоения оккупированных территорий нацисты собирались
задействовать воспитанную под эгидой СС в национал – социалистическом
духе молодежь – членов Гитлерюгенда. Юные нацисты ежегодно проходили
обязательную сельскохозяйственную практику, работая в деревне [15, с.114,
186]. 19 марта 1933 года согласно закона вводился «Сельский год» - 9 месяцев
обязательного пребывания молодёжи в сельском лагере [24, с. 226]. К аграрной
колонизации восточных земель активно готовились и молодые немки – члены
союза германских девушек БДМ [15, с.185-186]. Молодые многодетные
немецкие крестьянские семьи представителей высшей «нордической расы»
господ в нацистских планах виделись оплотом Великой Германии в Восточной
Европе [15, с.118-119]. Юные «арийцы» в первую очередь должны были
заселить и обжить громадное «жизненное пространство», навсегда вытеснив с
родной земли местное, в расовом отношении «неполноценное», население. Из
переселенцев СС планировали создать своеобразное «немецкое казачество» для
охраны своего присутствия [15, с.186]. Руководитель Гитлерюгенда А. Аксман
в новогодней речи в 1942 году призвал молодых немцев незамедлительно
начать аграрную колонизацию на завоеванных землях: «Мы воздвигнем на
восточной границе стену из мяса и крови, которая будет крепче стали и бетона.
Для закрепления на восточных землях нам потребуются самые лучшие молодые
люди. Поэтому, добровольцы, вперед!» [12, с. 199]. Участие Гитлерюгенда в
реализации политики «укрепления немецкой народной общности» на
восточных землях совпадало с целями главы СС. 7 октября 1939 года
постановлением фюрера Гиммлер назначен рейхскомиссаром по укреплению
немецкой народности. Перед его охранными отрядами ставилась задача
«исключения вредного влияния чуждых народу частей населения, которые
представляют опасность для рейха и немецкого народа» [3, с. 207]. Это привело
 41

к созданию немецких «фабрик смерти» на территории Польши и отработки

аппарата геноцида для оккупированных и порабощенных стран [6, с. 155].
Все перечисленные выше злодеяния «кроткого Генриха» - селекция,
расовый отбор, стерилизация, эвтаназия, колонизация Востока – меркнут перед
тем преступлением, которое совершали изувер и созданная им зловещая
организация СС в отношении еврейского народа, военнопленных, мирных
граждан оккупированной нацистами Европы в годы Второй мировой войны.
Даже спустя семьдесят лет после завершения войны, человеческий разум
отказывается воспринимать все то, что творили эсэсовские изверги над
обречёнными и беззащитными жертвами Холокоста. До сих пор отечественные
и зарубежные историки, как не стараются, не могут понять, как вялый тюфяк и
хлюпкий «очкарик» смог практически из ничего (когда Гиммлер в 1929 году
возглавил СС там насчитывалось всего 280 эсэсовцев) смог создать и вырастить
за пару лет такого внушающего до сих пор ужас Монстра, как СС, повинного в
совершении немыслимых, выходящих за границы человеческого рассудка
преступлений перед человечностью и человечеством. Ни один главарь
«тысячелетнего» рейха, включая и разбитую к концу войны «болезнью
Паркинсона», выжившую из ума дряхлую развалину, но по инерции еще
называемую всеми «фюрером», и близко не имел такой устрашающе пугающей
и реальной власти в созданной нацистами «империи смерти», как главный
инквизитор и палач, рейхсфюрер СС Генрих Гиммлер. Автор статьи считает,
что изучению этого феномена должно бить посвящено отдельное исследование.
Главное нацистское орудие террора - охранные отряды НСДАП были
созданы для личной охраны вождя нацистской партии Адольфа Гитлера [8, с.
9]. Одной из основных форм политической борьбы в Германии того времени
были публичные митинги, проходившие часто в весьма накалённой обстановке
из-за частых стычек с политическими оппонентами. Для защиты своих
ораторов НСДАП создала «группы порядка» которые в целях конспирации
назывались «гимнастической и спортивной секцией партии» [44, с. 36]. Они не
только охраняли ораторов на сборищах и митингах партии, но и
42

использовались для разгона митингов, которые организовывали другие партии.

Поэтому уже 3 августа 1920 года группы порядка, плохо организованные и
недисциплинированные, получили более подходящее название «штурмовые
отряды» или СА (нем. SA, сокр. от Sturmabteilungen) во главе с Германом
Герингом [38, с.27]. Для личной охраны Гитлера в марте 1923 года Йозефом
Берхтольдом был сформирован специальный отряд из 12 бойцов, названный
«охрана штаба» (Stawache) [43, с. 8]. Двумя месяцами позже вместо него был
создан «ударный отряд «Адольф Гитлер» (Stosstrupp Adolf Hitler), который
возглавил Бертхольд [31, с. 43]. Этот отряд совместно со штурмовикам из СА
принял активное участие в окончившейся провалом попытке государственного
переворота, осуществленной под руководством Гитлера 8-9 ноября 1923 года
известной как «Пивной путч» [20, с. 26-27]. Провал путча привел к запрету
НСДАП, роспуску СА и заточению Гитлера в тюрьму – «санаторий» в крепости
Ландсберг, где фюрер пробыл с 1 апреля по 20 декабря 1924 года, и написал
нацистскую Библию «Майн кампф», многомилионные тиражи и гонорар от
которой сделали его популярным политиком и состоятельным человеком на
счету которого оказалось несколько миллионов рейхсмарок [44, с. 167]. После
выхода Гитлера из «заточения» НСДАП и СА были восстановлены. Начался
новый этап «борьбы за улицу. Вместо ненадежных и часто неуправляемых
«штурмовиков», которые не очень то уважали Гитлера, считая его всего лишь
одним из многочисленных «фюреров» нацизма, создаётся новая «охранная
команда» (Schutzkomando) , затем «штурмовая эскадрилья» (Sturmanstaffel), а
окончательное название новому охранному отряду придумал в ноябре 1925
года бывший лётчик-ас, соратник вождя нацистов Герман Геринг- Schutzstaffel
– «эскадрилья прикрытия» - так называлось авиационное подразделение,
сопровождавшее вылет боевых самолетов знаменитой эскадры «Рахтгоффен» ,
в которой в годы Первой мировой войне служил Геринг [43, с. 8; 38, с. 27].
Сокращённое название этого охранного отряда партии нацистов – SS (СС)
стало символом созданной впоследствии могущественной империи насилия и
террора [8, с. 5-13]. Коренное отличие СС от СА состояло в том, что эсэсовцы
 43

давали клятву верности лично Адольфу Гитлеру и несмотря на свою

малочисленность были безупречно организованы и дисциплинированы, став
элитой партии, куда в отличие от «штурмовиков» принимали далеко не
каждого, а только сумевшего пройти жесточайший расовый отбор и обладая
безупречным здоровьем [17, с. 38-40]. Создателем и первым командиром СС
стал водитель и телохранитель, отставной капитан, друг Гитлера Юлиус Шрек
[17, с. 37-38]. Как подметил Олег Пленков в переводе с немецкого der Schreck
означает «ужас, страх» [24, с. 441]. Но подлинным ужасом для Европы и всего
мира СС стали только после того, как их возглавил Г. Гиммлер. В апреле 1926
года командиром охранных отрядов стал Йозеф Берхтольд, который первым
начал называть себя рейхсфюрером СС. Однако уже в 1927 году он подал в
отставку, не сработавшись с руководителем СА с 1926 по 1930 гг. Францем
Пфеффером фон Саломоном, героем войны, отставным капитаном,
относившимся к Гитлеру с презрением, называя его за глаза «хилым
австрияком» [31, с. 69]. Чтобы не осложнять и без того натянутых отношений, в
этот период СС формально еще подчинялись СА Саломона [36, с. 31]. После
отставки Берхтольда бразды руководства СС перешли к его заместителю –
Эрхарду Хайдену, который не смог вырвать свои отряды из-под влияния
«штурмовиков» и 6 января 1929 года тоже подал в отставку [43, с. 8]. С этого
дня и до конца существования Третьего рейха неизменным руководителем СС
стал заместитель Хайдена Генрих Гиммлер, вступивший в эту организацию в
1925 году под № 168 [20, с. 22]. По началу никто ни в партии, ни в СС, ни тем
более в руководстве СА, не предполагали что тихий, невзрачный,
непредставительный, несостоявшийся фермер-птицевод сможет, показав
недюженные организаторские способности, воплотить свою давнюю мечту и
создать из отряда в 280 человек почти милионную армию ваффен СС,
возглавить полицию и службу безопасности рейха, возвести «комбинаты
смерти», спланировать и организовать уничтожение в концлагерях 11
миллионов человек. Как справедливо заметил Г. Уильямсон «увы, время
покажет, столь глубоко все они заблуждались». [36, с. 31]. Генрих всегда
44

пребывал на вторых планах очень долго ждал своего шанса. Как отмечают все
его биографы рейхсфюрер в корне изменил структуру организации, построив её
по орденскому принципу: жесточайшей дисциплины и послушания перед
вышестоящими начальниками. Он хотел создать из СС не только элитные
гвардейские части, но и орден рыцарей – тип новой аристократии «крови и
почвы» [33, с.58]. Отныне ни один служащий СС не мог жениться, не получив
одобрения рейхсфюрера СС [33, с 83]. В 1935 году Гиммлер основал общество
«Аненнербе» (« Наследие предков»), для изучения расовых корней немецкого
народа. Проводил спиритические сеаны в замке Вевельсбург. Верил в
реинкарнацию, считал, что в него переселилась душа первого германского
короля Генриха I Птицелова, завоевателя словян [33,с. 59]. Лозунгом СС стала
фраза Адольфа Гитлера: «Эсэсовец, твоя честь – верность!», которая в
видоизменённом виде стала вскоре девизом организации СС: «Верность – моя
честь!» [43, с. 10]. Именно эсэсовцы первыми присягнули на верность своему
фюреру. После прихода нацистов к власти и «Ночи длинных ножей», когда 30
июня 1934 года эсэсовцы уничтожили руководство СА во главе с Эрнстом
Ремом, они сделали Гитлера верховным главнокомандующим, рейхсканцлером,
рейхспрезидентом и фюрером германского народа. Теперь клятву верности
вождю нацизма, впервые в германской истории, дали вермахт, полиция,
Гитлерюгенд, учителя, юристы, медики, чиновники и государственные
служащие всех уровней, даже школьники и воспитаники детских садов
Германии. Культ вождя «всех немцев» достиг невиданной доселе величины,
причем не только в Германии. Неслучайно уже к 1935 году 1113 площади и
улицы во многих странах Европы были названы именем Гитлера [24, с. 18].
Британский премьер Дэвид Ллойд Джордж после беседы с Гитлером в сентябре
1936 года сказал, что «фюрер – это немецкий Джордж Вашингтон и самый
великий немец ХХ века» [24, с. 27]. Известний биограф Гитлера И. Фест
высказался, что «если бы Гитлер умер в 1938 году, до начала войны, то его
рассматривали бы как самого значительного государственного деятеля в
истории» [24, с. 18]. День рождения Адольфа Гитлера стал государственным
 45

праздником Третьего рейха, всегда отмечался с неизменным размахом и

включал три главные мероприятия: ночную присягу при свете факелов
политических руководителей, торжественный приём в детские и молодёжные
организации, военный парад вермахта, люфтваффе, кригсмарине и
панцерваффе в Берлине и в каждом городе, где был гарнизон (с 1936 г.). В этот
день в окне каждого немецкого дома в обязательном порядке выставлялся
портрет фюрера. О масштабах невиданных доселе в Германии торжеств
говорит то, что по случаю пятидесятилетия вождя военный парад в Берлине 20
апреля 1939 года длился 4 часа, а на трибунах находилось более 20 тысяч
почётных гостей из многих стран Европы. В день рождения матери фюрера
Клары Пётцль в середине мая вся Германия торжественно отмечала День
матери [25, с. 168-169]. Уверовав в свое мессианство, Гитлер заявил своим
приближённым: «Я счастлив, что в роковой час провидение ниспослало
отчаявшемуся немецкому народу спасителя в моём лице» [21, с. 23]. Ко всему
этому приложил руку и «верный Генрих», как любил называть своего поладина
германский вождь. Как свидетельствует Керстен, глава эсэсовского ордена,
наводившего ужас на окружающих, паталогически боялся Гитлера, теряя дар
речи, когда тот повышал на него голос, а если вождь удосуживал его похвалы,
радовался, как школьник, получивший хорошую отметку за выученый урок [11,
с. 412]. Именно своему верному вассалу фюрер доверил осуществление самых
грандиозных и одновременно самых ужасающих программ и проектов.
Поэтому Гиммлер считал «что цели, которые преследует СС, состоят не в
создании военной организации наряду с вооружёнными силами, а касаются
воспитательной и демографической области» [7, с. 99]. По мнению Гиммлера
«СС возникли как продукт закона селекции. Мы сделали ее из наших
среднестатистических людей» [29, с. 248]. Прекрасно понимая, что внешность
абсолютно всех высших нацистских бонз очень далека от «нордического типа»
и «белокурой бестии» Адольф Гитлер выступая перед эсэсовцами 23ноября
1937 года сказал: «расой – по крайней мере в сознательном смысле – мы еще
должны стать» [29, с. 242]. Известная исследовательница Ханна Арендт говоря
46

о попытке нацистов вырастить «расу господ» подметила: «Нацисты не думали,

что немцы являются господствующей расой, которой принадлежит мир, но
полагали, что немцы, как и все остальные нации, должны управляться
господствующей расой, и что эта раса только рождается. Зачатком
господствующей расы были не немцы, а СС» [29, с. 241]. Гиммлер считал, что
одновременно с «отбраковкой» и уничтожением «неполноценных» происходит
отбор из общего числа особей, скрещивание и разведение «полноценных»,
точь-в-точь как с племенным скотом и птицами на фермах. Поэтому его детище
«Лебенсборн» («жизненный источник») где происходило спаривание
«высокопордистых арийцев» и «ариек» с последующим рождением «расово
полноценного» арийского молодняка за глаза называли «коннозаводческими
арийскими фермами» [29, с. 241]. Но главной своей задачей Гиммлер все же
считал тотальное массовое истребление «низших рас» путем расстрелов,
«душегубок» и газовых камер, создание на промышленной основе целой
«индустрии смерти», которая и десятилетия спустя приводит в ужас только при
одном упоминании: Дахау, Маутхаузен, Равенсбрюк, Освенцим, Майданек,
Треблинка, Бабий Яр, Богдановка…В тот самый день, когда Гитлер вызвав в
ставку Гиммлера поручил ему разработать масштабный проект освоения
«жизненного пространства» на Востоке и аграрной колонизации Северного
Причерноморья, Приазовья и Крыма (16 июля 1942 года), рейхсфюрер СС
услышал от нацистского вождя, что принятая на конференции в Ванзее 20
января 1942 года программа по «окончательному решению еврейского
вопроса» должна быть осуществлена до конца года! Он отправился в Аушвиц
(Освенцим) с очередной инспекцией. В «программу визита» входили
наблюдения за селекцией и умерщвлением газом эшелона голландских евреев.
Гиммлер с присущей ему педантичностью и вниманием наблюдал за этой
«работой». Убийцы хотели, чтобы их жертвы до последнего момента
чувствовали себя в безопасности. На раздевалках прямо перед газовыми
камерами висели надписи «Душевая» и «На дезинфекцию». Палачи цинично
напоминали людям, снимавшим одежду, запомнить номерок крючка, чтобы
 47

потом они могли побыстрее найти свои вещи. Подгоняя обречённых на смерть
людей к газовым камерам, эсэсовские садисты кричали: «Торопитесь, еда и
кофе остынут» [14, с. 13]. В тоже время уничтожение евреев посредством
труда было для СС чрезвычайно прибыльным делом: средняя
продолжительность жизни в лагере – 9 месяцев, доходы от «проката» узника
(использования) – 6 рейхсмарок в день, ежедневные расходы на питание и кров
– 60 пфенингов. Итого 1631 рейхсмарка чистого дохода на одного невольника
[14, с. 15]. Для того, чтобы пустить пыль в глаза мировой общественности, что
нет никаких лагерей смерти Гиммлер распорядился, чтобы в Освенциме,
Биркенау, Заксенхаузене, Дахау и других концлагерях проводились
футбольные, в том числе и международные матчи среди узников. Поэтому на
подобные встречи приглашали зарубежных представителей Красного Креста,
например, как в одиозном «документальном» фильме «Фюрер подарил евреям
город» [32, с. 16-17].
Кровавый след оставили эсэсовцы и на Николаевской земле. В августе
1941 года первая танковая группа генерал-полковника Э. фон Клейста в составе
которой наступала лейб-гвардия фюрера – элитная моторизованая дивизия СС
«Лейбштандарт Адольф Гитлер», в районе Христофоровки, Лоцкино и
Грейгово окружила советские войска Южного фронта. В результате ночного
прорыва из «котла», который вошёл в историю как «Грейговскый прорыв», 15
августа 1941 года командир 96-й горнострелковой дивизии полковник
И.М.°Шепетов сумел вывести из окружения главные силы фронта. В ночном
бою у станции Грейгово его войска разбили передовые части эсэсовского
«Лейбштандарта», уничтожив почти 400 солдат и офицеров отборной
гитлеровской гвардии. Но около десяти тысяч красноармейцев и командиров
18-й советской армии попали в плен – в первый на николаевской земле
нацистский концлагерь на станции Грейгово. Взбешённый выходом наших
войск из «котла» и разгромом элитных эсэсовских частей, командир
«Лейбштандарта» обергруппенфюрер СС Зепп Дитрих приказал своим
головорезам расстрелять в противотанковом рву четыре тысячи
48

военнопленных. За одного убитого «арийца», «гладиатор Гитлера» погнал на

смерть десять «унтерменшей» (недочеловеков), как презрительно называли
славян «белокурые бестии» [19, с. 157]. В боях под Херсоном осколком
советского снаряда была убита овчарка командира разведывательного
батальона «Лейбштандарта» штурмбаннфюрера СС Курта Мейера. Мстя за
убитую собаку, он приказал согнать свыше тридцати мирных мирных жителей
и лично расстрелял их [21, с. 119]. После оккупации Николаева немецкими
войсками 19 августа 1941 года сюда с кратковременным визитом на личном
самолёте прибыл Адольф Гитлер. Об этом сообщил немецкий фронтовой
киножурнал «Дойче вохеншау». В конце августа 1941 года в Николаеве
побывал рейхсфюрер СС Г. Гиммлер. Он провел секретное совещание с
руководством эйнцатцгруппы «D», которую возглавлял штандартенфюрер СС
Отто Олендорф. Гиммлер сказал присутствующим эсэсовцам, что за
выполнение приказа о массовом уничтожении еврейского населения Николаева
«всю ответственность несет только он сам и фюрер» [34, с. 58]. В августе-
октябре эсэсовские палачи расстреляли практически все еврейское население
города и области. 5 октября 1941 года Гиммлер вторично побывал в Николаеве
и за «образцовое» выполнение изуверского приказа повысил Олендорфа до
звания оберфюрера СС. Всего опергруппа «Д» до конца года на Юге Украины
расстреляла свыше 92 тысяч евреев [34, с. 62].
Но ход войны внес свои коррективы в колонизаторские планы нацистов.
После сокрушительного поражения вермахта и ваффен СС в Курской битве и
провала операции «Цитадель», где были разгромлены отборные танковые
эсэсовские дивизии, началось общее контрнаступление Красной Армии по
всему фронту [21, с.173]. Отступая под мощными ударами советских войск с
Левобережной Украины и Донбасса к Днепру, по приказу Гиммлера вермахт и
СС осуществляли варварскую тактику «выжженой земли», оставляя после себя
сплошные руины и разрушения [22, с.297-298]. По утверждению Олега
Пленкова «Днепр стал рекой, определявшей судьбу войны» [27, с.140]. Чтобы
остановить советское наступление на правом, крутом берегу Днепра спешно
 49

возводился неприступный рубеж обороны – «Восточный вал» [27, с.139].

Понимая, что исход войны решался на берегах Днепра, 21 июля 1943 года в
письме начальнику РСХА обергруппенфюреру СС Э. Кальтенбруннеру
Гиммлер отмечал, что «поскольку Сталин и большевизм отойти от колхозной
системы не могут, каждый самостоятельный крестьянин в силу своей природы
станет врагом большевизма. Никакого примирения между ними быть не
может» [22, с.299]. Он предлагал воссоздать «казацкое крестьянство» из
русских и украинцев и передать им во владение часть земли по Днепру для
несения «солдатской пограничной службы против Востока» [22, с.299]. Когда
же Красная Армия форсировала Днепр и начала освобождение Правобережной
Украины, в 1944 году Г. Гиммлер, с подачи А. Розенберга, абсолютно утратив
чувство реальности, заговорил о создании «нового казачества», причислив его к
«арийским народам». Причём защитить рейх от «азиатского вторжения с
Востока» эти «казаки» должны были на рубеже Уральских гор [5, с.132].
Постепенный отказ от идеи завоевания «жизненного пространства» и внесение
коррективов в расовую теорию начался сразу после сокрушительного разгрома
вермахта в Сталинградской битве. Начиная с весны 1943 года к касте
«арийцев» были причислены вчерашние «унтерменши» - латыши, украинцы,
белорусы, русские, чеченцы, казаки, эстонцы, крымские татары и даже калмыки
[37, с.66]. В 1943-1945 г.г. в ваффен СС из них были сформированы несколько
эсэсовских дивизий [8, с.221-224; 9, с. 221-257; 37, с. 324, 331, 332], а всего в
войсках СС к концу войны насчитывалось 910 тысяч добровольцев [38, с. 395],
из них 115 тысяч бывших советских граждан. По подсчётам В. Шункова
восточных добровольцев в вермахте, войсках СС и полиции было 1200000
человек. Из них русских – 300 тыс., украинцев – 250 тыс., латышей – 150 тыс.,
белорусов – 70 тыс. человек [43, с.31].
В конце войны Гиммлер лихорадочно искал пути спасения гибнущего
рейха. Зондаж и пути сближения с англо-американцами он начал осуществлять
ещё с мая 1941 года [40, с.14-15]. Пугая союзников большевистскими ордами,
он считал, что можно сохранить Германию от сокрушительного разгрома и
50

капитуляции только путём подписания сепаратного мира на Западе. В конце

апреля 1945 года он вёл переговоры со шведским графом Бернадоттом. Но
никто из серьёзных политиков на Западе не хотел садиться за один стол
переговоров с убийцей миллионов людей. Взбешённый предательством
«верного Генриха», перед своей кончиной Гитлер лишил его всех званий,
должностей и наград. Гиммлер отверг предложение Олендорфа сдаться и
ответить перед миром за себя и СС [33,с.271]. После капитуляции Германии,
бывший палач с поддельными документами пытался затеряться среди
миллионов беженцев и пробраться в Баварию. Переодевшись в солдатскубю
форму, сбрив усики и перебинтовав глаз тряпкой, он почти ушёл от
преследования, но в последний момент его арестовали англичане. Их
подозрение вызвали новенькие с иголочки документы на имя ефрейтора
полевой жандармерии Генриха Хитцингера [33,с.273]. Сказав британцам, что
он Гиммлер и хочет встретиться с английским фельдмаршалом Монтгомери.
Задержавший его английский капитан Сильвестр доложил о нём полковнику
Мерфи. Увидев при обыске во рту Гиммлера ампулу с ядом, англичане
попытались её достать. Но не успели – человек с мышиной внешностью
раскусил её и умер от яда крысиной смертью. 23 мая 1945 года покинул землю,
предавшись ей, самый страшный палач столетия, по его же словам
«расставшись с жизнью, как с грязной рубахой» [33, с.276]. Закопавший его
английский сержант Остин доложил своему командиру: «Никто не узнает, где
он похоронен» [28, с.539].

Литература и источники:
1. Бачо Я. Нацизм / Янош Бачо. Пер. с венгр. В.С.Иванова. – М.: Яуза,
Эксмо, 2004. – 544 с.
2. Бем Ю.О. Секретная история гестапо / Юрий Бем. - М. : Яуза-
пресс, 2008. - 352 с.
3. Бросцат М. Закат тысячелетнего рейха / Мартин Бросцат. Перевод с
нем. В.Кузнецова. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 288 с.
 51

4. Деларю Ж. История гестапо / Жак Деларю. Пер. с франц.

Ю.А.Немешаева. – Смоленск: Русич, 1998. – 480 с.
5. Дрожжин С.Н. Призрак неонацизма. Сделано в Новой Европе /
Сергей Дрожжин. – М.: Алгоритм, 2006. – 240 с.
6. Дрожжин С.Н. Третий рейх и «русский вопрос» / Сергей Дрожжин.
– М.: Вече, 2010 – 336 с.
7. Ермаков А. Оруженосцы нации. Вермахт в нацистской Германии /
Александр Ермаков. – М.: Яуза, Эксмо, 2006. – 384 с.
8. Залесский К. СС.Охранные отряды НСДАП / Константин
Залесский. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 656 с.
9. Залесский К.А. Черная гвардия Гитлера. Ваффен СС в бою /
Константин Залесский, Пауль Хауссер – М.: Издатель Быстров, 2007. – 640 с.
10. Зюсс Д. Третий рейх. Расцвет и крах империи / Дитмар Зюсс,
Винфрид Зюсс. Пер. с нем. Е.Жирновой, М. Лебединского. –Харьков: Книжный
Клуб «Клуб семейного досуга»; Белгород: «Книжный клуб семейного досуга»,
2009. – 400 с.
11. Керстен Ф. Пять лет рядом с Гиммлером. Воспоминания личного
врача. 1940 - 1945 гг. / Феликс Керстен. Пер. с англ. Л.А.Игоревского. –М.:
ЗАО Центрполираф, 2004. – 430 с.
12. Кнопп Г. «Дети» Гитлера / Г. Кнопп. Пер. с нем. А. Чикишева. —
М..: ОЛМА -ПРЕСС, 2004. – 285 с.
13. Кнопп Г. СС: Черная инквизиция / Г. Кнопп. Пер. с нем. А.
Чикишева. — М..: ОЛМА - ПРЕСС, 2005. – 284 с.
14. Кнопп Г. Холокост. Неизвестные страницы истории / Гвидо Кнопп.
Пер. с нем. А.Дмитришина. –Харьков: Книжный Клуб« Клуб семейного
досуга», 2007. – 336 с.
15. Кормилицын С.В. Третий Рейх. Гитлер – югенд / С.В.Кормилицын.
– СПб.: Издательский Дом «Нева», 2004. – 288 с.
16. Кормилицын С. СС – мир для ариев. Преступление во имя нации /
Сергей Кормилицын. – М.: Эксмо, Яуза, 2005. – 416 с.
52

17. Кормилицын С.В. Орден СС. Иезуиты империи. О чем не принято

говорить / Сергей Кормилицын. – СПб.: Питер, 2008. – 301 с.
18. Мельников Д.Е. / Тайны гестапо. Империя смерти / Д.Е.Мельников,
Л.Б.Черная. – М.: Вече, 2000. – 480 с.
19. Мессенджер Ч. Гладиатор Гитлера. Военная карьера оберст-
группенфюрера СС Зеппа Дитриха / Чарльз Мессенджер. – М.: Издательство
Эксмо, 2004. – 352 с.
20. Мэнвелл Р. Генрих Гиммлер / Р. Мэнвелл, Г.Франкель. – Ростов н /
Д: изд – во «Феникс», 2000. – 384 с.
21. Неизвестный Гитлер / О.Гюнше, Г.Линге; Авт. – сост. М.Уль,
Х.Эберле; предисл. В. Хаустова, X. Мёллера; пер. с нем. А.Чикишева,
Е.Кулькова (примечания). – М.: ОЛМА - ПРЕСС, 2006. – 512с.
22. Откровения и признания. Нацистская верхушка о войне «третього
рейха» против СССР, Секретные речи. Дневники. Воспоминания. /Пер.с нем.и
сост. Г.Я. Рудой.-Смоленск:Русич, 2000.-640с.
23. Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера / Генри Пикер. Пер. с нем.
И.В.Рязанова. – Смоленск: Русич, 1993. – 496 с.
24. Пленков О.Ю. Третий Рейх . Нацистское государство /
О.Ю.Пленков – СПб.: Издательский Дом «Нева», 2004. – 480 с.
25. Пленков О.Ю. Третий Рейх. Арийская культура / О.Ю.Пленков. –
СПб.: Издательский Дом «Нева», 2005. – 480 с.
26. Пленков О.Ю. Третий Рейх. Война: до критической черты /
О.Ю.Пленков. –СПб.: Издательский Дом «Нева», 2005. – 384 с.
27. Пленков О.Ю. Третий Рейх. Война: кризис и крах / О.Ю.Пленков. –
СПб.: Издательский Дом «Нева», 2005. – 512 с.
28. Пэдфилд П. Рейхсфюрер СС / Питер Педфилд. Пер. с англ.
С.И.Минкина, С.Н.Самуйлова. – Смоленск: Русич, 2002. – 544 с.
29. Родионов В. «Истинные арийцы». Расовые мифы Гитлера /
Владимир Родионов. – М.: Яуза – пресс, 2012. – 384 с.
 53

30. Семенов К.К. Девизии войск СС. История организации, структура,

боевое применение / Константин Семенов. – М.: Яуза – пресс, 2007. – 288 с.
31. Семенов К.К. Политичиские солдаты Гитлера / К.К. Семенов. – М.:
Вече,2011. – 320 с.
32. Синобин В. Игра под знаком свастики / Виктор Синобин // Загадки
истории. – 2015.- №6. – С.16 – 17.
33. Соколов Б.В. Генрих Гиммлер: Магистр Черного ордена /
Б.В.Соколов. – М.: АСТ –ПРЕСС КНИГА, 2005. – 352 с.
34. Судьбы евреев Николаевщины в период Великой Отечественной
войны 1941 -1945 гг.; под. ред. М.Д.Гольденберга. – Николаев: издательство
П.Н.Шамрай, 2013. – 408 с.
35. Тайны СС. «Черный орден» Гитлера: сборник / М.: Яуза –пресс,
2010. – 384 с.
36. Уильямсон Г. СС – инструмент террора / Г.Уильямсон. пер. с англ.
А.В.Бушуева, И.С.Соколова. – Смоленск: Русич, 1999. – 416 с.
37. Уорвол Н. Войска СС. Кровавый след / Ник Урвол. Пер. с нем. и
составление Н.Лаврова. –Ростов н/Д: изд – во «Феникс», 2000. – 352 с.
38. Хёне Х. Черный орден СС. История охранных отрядов / Хайнц
Хёне. Пер. с нем. Ю.Д.Чупрова, О.И.Лемехова. – М.: ОЛМА – ПРЕСС, 2003. –
542 с.
39. Черная Л. Коричневые диктаторы (Гитлер, Геринг, Гиммлер,
Геббельс, Борман, Риббентроп) / Людмила Черная. – Ростов н/Д.: изд – во
«Феникс», 1999. – 480 с.
40. Чернявский В. Гиммлер против Гитлера / Виталий Чернявский. –
М.: Яуза, Эксмо, 2004. – 288 с.
41. Шелленберг В. В паутине СД/ Вальтер Шелленберг.Пер.с нем.-
Мн.:Родиола-плюс,1999.-480с.
42. Штрассер О. Гитлер и я / Отто Штрассер. Пер. с англ. - Ростов н/Д:
Феникс, 1999. – 384 с.
54

43. Шунков В.Н. Солдаты разрушения. (Организация, подготовка,

вооружение и униформа ваффен СС) / Виктор Шунков. – М.: АСТ, Мн.:
Харвест, 2001. – 336 с.
44. Энциклопедия Третьего Рейха. – М.: ЛОКИД – МИФ, 1996. – 592°с.
ГЕНРІХ ГІММЛЕР – ГОЛОВНИЙ ОРГАНІЗАТОР І ВИКОНАВЕЦЬ
ГОЛОКОСТУ
Анотація. У статті на основі широкого кола джерел і новітньої
літератури досліджується створення, структура і організація охоронних
загонів нацистської партії, становлення і діяльність головного ката та
інквізитора «імперії смерті» рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, повинного у
масовому винищенні єврейського народу в період Голокосту.
Ключові слова: рейхсфюрер СС, расова теорія, антисемітизм, нацизм,
евтаназія, концтабір, Голокост.
А.А. Захарченко
ГЕНРИХ ГИММЛЕР – ГЛАВНЫЙ ОРГАНИЗАТОР И ИСПОЛНИТЕЛЬ
ХОЛОКОСТА
Аннотация. В статье на основе широкого круга источников и новейшей
литературы исследуется создание, структура и организация охранных
отрядов нацистской партии, становление и деятельность главного палача и
инквизитора «империи смерти» рейхсфюрера СС Генриха Гиммлера, виновного
в массовом истреблении еврейского народа в период Холокоста.
Ключевые слова: рейхсфюрер СС, расовая теория, антисемитизм,
нацизм, эвтаназия, концлагерь, Холокост
О.О. Захарченко
A.A. Zakharchenko
HEINRICH HIMMLER – THE MAIN ORGANIZATORS AND
EXECUTORS OF HOLOCAUST
Abstract. On the basis of a wide range of sources and contemporary literature
explores the history of creation, structure and organization of the schutzstaffeln of the
Nazi party, the formation and activities of the chief executioner and inquisitor
 55

"Empire of Death" Reichsfuerer - SS Heinrich Himmler, guilty of mass extermination

of the Jewish people during the Holocaust. Accepted for consideration the main
provisions of racial theories of national socialism, anti-Semitism, which became the
state ideology of the Third Reich, the problem of the conquest of "living space" in the
occupied eastern territories, with their subsequent agrarian colonization of members
of the SS, Hitlerjugend, soldiers and officers of the Wehrmacht and the Waffen - SS
after the victorious conclusion of the war on Eastern Front.
Key words: Reichsfuerer-SS, race theory, anti-Semitism, Nazism, evtanation,
concentration camp, the Holocaust.
56

УДК 343.819.5 : 94 (= 411.16)

Козырев Олег Сергеевич
(Николаевский национальный университет
имени В.А. Сухомлинского, Николаев)

Мироненко В.С.
(Николаевский национальный университет
имени В.А. Сухомлинского, Николаев)

ОСВЕНЦИМ – ИНДУСТРИЯ СМЕРТИ

В индустрии уничтожения, налаженной нацистским режимом, особую

роль сыграл лагерь Освенцим-Биркенау.
В гитлеровских лагерях предположительно погибло около восьми
миллионов человек. Из них «добрая половина была уничтожена в одном
единственном лагере, в крупнейшем гитлеровском лагере смерти – Освенциме»
[3, с. 19].
Система лагерей начала складываться сразу после прихода нацистов к
власти в Германии. Появившиеся концентрационные лагеря предназначались
для того, чтобы держать народ в постоянном страхе, а также изолировать от
общества людей, считавшихся «врагами Рейха» [2, с. 166]. Уже в период,
связанный с подготовкой к войне, у нацистского режима возникла потребность
в рабочей силе для военного и гражданского строительства. И в дополнение к
первоначальным политическим обоснованиям перед лагерной системой была
поставлена экономическая задача, ставшая еще одним способом угнетения. А
переход нацистов к биологическому истреблению еврейского населения
определил характер и масштабность реализуемых мер. «Никогда человеческие
жизни не сгорали так быстро, и никогда уничтожение людей не осуществлялось
с таким технологическим мастерством, с такой ненавистью и беспощадностью»
– эти слова принадлежат Примо Леви, итальянскому еврею, спасшемуся из
 57

Освенцима [2, с. 166].

Освенцим (Аушвиц) размещался на юго-западе оккупированной
германскими войсками Польши, примерно в 60 километрах от Кракова. До
Второй мировой войны здесь располагалась польская артиллерийская база с
конюшнями и казармами для солдат.
Первоначально Освенцим создавался как концентрационный лагерь. С
июня 1940 и до 1942 года туда отправляли, в основном, поляков –
политических противников нацистского режима, религиозных деятелей,
представителей интеллигенции, чьи аресты и дальнейшая трудовая
эксплуатация были частью методов подавления оккупированного населения. В
назидание на воротах лагеря размещался позаимствованный из Дахау (первого
немецкого концентрационного лагеря) девиз – «Arbeit macht frei» («Труд
освобождает») [2, с. 170-171].
Еще до присылки польских узников в Освенцим были отправлены 30
немцев. Это были уголовники, переведенные сюда из концентрационного
лагеря Заксенхаузен, чтобы стать «капо-заключенными, которые будут
действовать в качестве агентов контроля СС над польскими заключенными».
Вильгельм Брассе, прибывший в Освенцим летом 1940 года, свидетельствовал:
«Они били нас дубинками, издевались, жестоко избивали, а в некоторых
случаях убивали на месте» [4, с. 14].
Жестокое обращение с заключенными, скудное питание, принудительные
работы, сильная скученность были основными факторами физического
уничтожения людей. Герман Лангбейн, австрийский заключенный,
переведенный из Дахау в Освенцим, утверждал, что по сравнению с последним
Дахау был «идиллией» [2, с. 170-171].
Начальником лагеря Аушвиц был назначен гауптштурмфюрер (капитан
СС) Рудольф Гесс. Весной 1941 года его вызвали в Берлин к главе СС
Гиммлеру, озвучившему следующее: «Фюрер отдал приказ об окончательном
решении еврейского вопроса, и мы, СС, обязаны выполнить этот приказ. Места
уничтожения на востоке не в состоянии справиться с такими большими
58

акциями. Поэтому я выбрал для этой цели Освенцим, во-первых, из-за наличия
удобных транспортных линий, во-вторых – область, предназначенная для этой
цели, должна быть изолированной и замаскированной» [2, с. 171].
В соответствии с этим указанием в трех километрах от основного лагеря
был организован филиал Освенцим-2 (Биркенау), где и были построены
средства массового уничтожения. Со временем лагерь расширился, включив в
себя отделения расположенных поблизости предприятий – так появился
Освенцим-3 (Буна-Моновиц). Около 45 (преимущественно рабочих) мини-
лагерей, основанных по соседству, относились к главному лагерю (Освенцим-1
и Освенцим-2) [2, с. 172].
В книге «Фабрика смерти» чехи О. Краус и Э. Кулка, попавшие в
Освенцим еще до нападения Германии на СССР, описывают организацию
лагеря так: «Освенцим – это целый концерн, в состав которого входило 39
концентрационных лагерей, разделенных на три основные группы: Освенцим I
– центральный лагерь. Здесь находилась администрация, центр гестапо,
экономические предприятия военного значения, работавшие на германскую
армию. Освенцим II официально назывался Биркенау. Главная задача его
сводилась к массовому уничтожению людей в газовых камерах. Освенцим III,
или Буна, был концентрационным лагерем, заключенные которого работали на
строительстве гигантских предприятий по производству синтетического
каучука и бензина в Моновицах. В него входили также более мелкие лагеря при
угольных шахтах в Фюрстенгрубе, Явожно, при цементных заводах в Голешове
и другие» [3, 23].
Таким образом, в отличие от основанных в 1942 году Хелмно, Собибора,
Треблинки и Белжица, создаваемых именно в качестве лагерей смерти,
Освенцим включал разные типы лагерей, среди которых специализированным
лагерем смерти был Биркенау. Такой же комбинированный характер имел и
Майданек [2, с. 170].
С июля 1941 года в Освенциме узников начали умерщвлять с помощью
газа. Были построены газовые камеры, внешне напоминавшие душевые. Людям
 59

говорили, что им нужно зайти в душ помыться, но из труб шла не вода, а газ. В
своих показаниях Гесс так описывал эти «новации»: «Однажды в 1941 году в
мое отсутствие, когда я был занят служебными делами, мой заместитель Фрич
предпринял первую попытку умерщвления заключенных цианистым водородом
(«Циклон-Б»), который до тех пор применялся в лагере для травли насекомых,
теперь его предназначение стало иным» [3, с. 143].
Вскоре была проведена «модернизация» – в лагере начали активно
использовать крематории.
Большинство прибывавших в Биркенау со всех концов Европы
заключенных были евреями. Многих из них уничтожали сразу, как только они
прибывали в лагерь. В момент прибытия они проходили отбор – «селекцию»,
не подчинявшуюся никаким конкретным законам. Приговор человеческим
жизням выносился в течение секунд, по произволу врача в форме и в
соответствии с востребованностью в рабочей силе [2, с. 172]. Часто
применялась иная система отбора. Вагоны открывали сразу на две стороны. По
воле случая одни выходили на сторону, откуда отправляли в лагерь, а
вышедшие с другой стороны отправлялись в «газ» [5, с. 62].
Лишь небольшая часть евреев (около 25%) временно оставалась в живых
[2, с. 172]. Узники жили в бараках – маленьких зданиях без водопровода, без
настила на полах. Здесь помещалось большое количество людей, нары были в
три этажа. Иногда на одних узких нарах спало более четырех заключенных [2,
с. 177]. Скученность порождала многочисленные болезни, а бараки ставали еще
одним местом уничтожения людей.
Страшным местом, по мнению выживших, был блок 11 (до 1941 года
имевший номер 13). Это была тюрьма внутри тюрьмы – место пыток и убийств.
«Здесь пытали заключенных самыми чудовищными способами: подвешивали за
руки, связанные за спиной; били плетьми; пытали водой; загоняли иглы под
ногти; жгли каленым железом; обливали бензином и поджигали. Любимый
способ пыток, особенно зимой, состоял в том, что голову заключенного
прижимали к раскаленной металлической печке-буржуйке до тех пор, пока он
60

им не надавал нужные показания. Лицо человека после такой пытки полностью

сгорало, глаза были выжжены, после нескольких дней он умирал» [4, с. 17].
Составной частью «машины уничтожения» в Освенциме была
медицинская лаборатория. Доктор Йозеф Менгеле проводил эксперименты на
детях-близнецах для изучения генетической наследственности. Если один из
близнецов умирал, доктор безжалостно убивал другого, а после делал
сравнительное скрытие. Доктора Клауберг и Шуман проводили «медицинские
исследования» в области стерилизации: «Масштабы псевдомедицинских
экспериментов были просто ужасающими. Десятки мужчин и женщин
подвергались большим дозам рентгеновского облучения с дальнейшим
удалением половых органов. Вследствие утраты трудоспособности, жертв
умертвляли смертельными инъекциями либо сжигали в крематориях» [4, с. 68].
Некоторым способом выжить для заключенных была работа в
сортировочной зоне Освенцима, прозванной «Канадой». Здесь вещи узников
проходили отбор для отправки в Германию.
Масштабы пополнения «продукции», неустанно прибывающей в
«Канаду», были таковы, что в 1942 году Гесс распорядился о возведении склада
«Канада-2» в «секторе-2 Биркенау». Комендант Освенцима так описывал
деятельность сортировочной зоны: «Когда процесс сортировки и
складирования, сопровождавший каждую крупную операцию, завершался,
ценности и деньги, упакованные в специальные ящики, отправлялись в Главное
Управление финансами в Берлин, а оттуда – в Рейхсбанк, где специальный
отдел занимался исключительно вещами, конфискованными в ходе
антиеврейских акций» [1, с. 52].
За всю историю Освенцима из лагеря было совершено около 700 попыток
побега, 300 из которых увенчались успехом. Однако если кто-то бежал, то всех
родственников беглеца арестовывали и отправляли в лагерь, а заключенных из
его блока убивали. Это был весьма действенный метод воспрепятствовать
попыткам бегства. Но были и другие способы наказаний. «Однажды эсэсовцы
поймали пытавшуюся бежать из лагеря бельгийку Малу Цимметбаум. Ее
 61

вернули в лагерь, долго пытали и мучали, а потом приговорили к сожжению

заживо. Мала узнала о том, что ее ожидает. Улучив момент, она ударила
эсэсовца по лицу и бритвой перерезала себе вены на руках. Ее отвезли в
лазарет, оказали необходимую помощь, а потом исполнили приговор» [3, с.
105-106].
Единственным восстанием, поднятым в Освенциме, был бунт в октябре
1944 года еврейских заключенных зондеркоманды в Биркенау – рабочей
группы, используемой для уборки трупов в местах массового уничтожения. Все
участники восстания были уничтожены [2, с. 180].
В конце войны, пытаясь избежать наказания за содеянное, нацисты стали
заметать следы преступлений. В ноябре 1944 года Гиммлером был отдал приказ
о прекращении уничтожения в газовых камерах. В конце января 1945 года
газовые камеры Биркенау были взорваны, заключенные маршами смерти
отправлены в Германию и Австрию [2, с. 173-174], а все документы Освенцима
по приказу фюрера уничтожены.
27 января 1945 года лагерь был освобожден советскими войсками.
Сегодня все меньше остается свидетелей тех леденящих душу событий.
Именно поэтому как никогда важно сохранить память о невинных жертвах
нацистских лагерей.

Литература и источники:
1. Грайф Гидеон. Альбом Аушвиц. Учебное пособие / Гидеон Грайф. –
Иерусалим : Яд-Вашем, 2009. – 85 с.
2. Гутман И. Катастрофа и память о ней / И. Гутман, Н. Галиль. –
Иерусалим: Яд-Вашем, 2007. – 292 с.
3. Краус О. Фабрика смерти / О. Краус, Э. Кулка. – М., 1960. – 288°с.
4. Рис Лоуренс. Освенцим. Нацисты и «окончательное решение
еврейского вопроса» / Лоуренс Рис. – М., 2014. – 145 с.

5. Полак-Розенберг М. Тропою памяти. Учебное пособие по

преподаванию истории Катастрофы (Шоа) / М. Полак-Розенберг, К. Нотариус.
62

– Иерусалим: Яд-Вашем, 2012. – 135 с.

О.С. Козирев, В.С. Мироненко
ОСВЕНЦИМ – ІНДУСТРІЯ СМЕРТІ
Анотація. Показано роль табору Освенцим-Біркенау в масовому
винищенні європейських євреїв.
Ключові слова: євреї, селекція, концентраційний табір, «фабрика смерті».
О.С. Козырев, В.С. Мироненко
ОСВЕНЦИМ – ИНДУСТРИЯ СМЕРТИ
Аннотация. Показана роль лагеря Освенцим-Биркенау в массовом
истреблении европейских евреев.
Ключевые слова: евреи, селекция, концентрационный лагерь, «фабрика
смерти».
O.S. Kozyrev, V.S. Mironenko
AUSCHWITZ – THE MORTAL FACTORY
Abstract. The Auschwitz-Birkenau Camp role in the extermination of European
Jews is described.
Key words: Jews, selection, concentration camp, «mortal factory».
 63

УДК 323.12 (=411.16)

Кухлєв Антон Сергійович
(Донецький національний університет,
Вінниця)

АНТИСЕМІТИЗМ І ЙОГО ПОДОЛАННЯ: ДОСВІД ЄВРОПИ ТА

ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ

Друга Світова війна становить собою найбільшу трагедію в історії Східної

Європи. Цей регіон американській історик Тімоті Снайдер назвав Кривавими
землями. Саме тут в середині ХХ ст. нацистський та радянський режими убили
приблизно 14 мільйонів людей, причому всі вони стали жертвами
винищувальної політики, а не бойових дій [6, с. 20].
На Кривавих землях жила більшість євреїв Європи. Оскільки антисемітизм
був осердям нацистської ідеології, вбивство єврейського населення стало
першим кроком нацистів на шляху перетворення континенту. Як пише історик
Дітер Поль, євреї були головною мішенню німецького насильства, і у більшості
районів вони ж становили більшість жертв [4, с. 32].
На думку відомого українського дослідника Ярослава Грицака,
антисемітизм міг мати глибоке коріння в німецький історії, але самого його
було би не досить, щоб розпочати масове винищення євреїв. Аналізуючи
книжку професора Колумбійського університету Іштвана Деака «Есеї про
гітлерівську Європу», Грицак погоджується з її автором, що виконавці
Голокосту могли добровільно брати участь у акціях масового винищення не
через свою ненависть до євреїв чи з матеріальних мотивів, а з інших причин:
бажання сподобатися начальству, зі страху видатися «слабаками» тощо [3, с.
224].
Такі аргументи наводилися дослідниками не для того, щоб реабілітувати
німців. Навпаки, вони спрямовані проти творення національного алібі з
допомоги перекладання вини на німецький антисемітизм, СС чи Гітлера. Але
64

правдою є те, що абсолютна більшість німців легко відмовилася від свободи

заради матеріальної вигоди і повернення собі почуття національної величі після
принижень, що їх наклала Версальська система.
Важливо відмітити такий момент: до Другої світової війни Європу
характеризували агресивність і малотерпимість. Цей континент утверджував
своє домінування не тільки завдяки якіснішим та передовим технологіям, а
також кращим стандартам життя, але й грубою мілітарною силою та
радикальними ідеологіями, однією з яких став антисемітизм.
Антисемітизм, зауважує Ярослав Грицак, у той час постав в якості
модерної ідеології – чіткої секулярної системи поглядів, що пояснювала, чому і
за що євреїв треба ненавидіти. Оскільки ядром кожної ідеології є відповідь на
запитання «хто є нашим ворогом?», євреї були групою, яка ідеально пасувала
для такого «іншування» [2, с. 235].
Ненавидіти євреїв можна було практично за все: за те, що серед них
забагато революціонерів, банкірів та підприємців; за те, що вони не займаються
сільським господарством, а паразитують на селянах, і за те, що, займаючись
сільським господарством, вони конкурують із селянами; за те, що вони є іншою
расою, і за те, що як раса, найближча до арійської, несуть найбільшу загрозу її
чистоті.
Відповідно, антисемітизм прибирав різних виявів і форм, легко приймаючи
кольори панівного середовища. Він був найпопулярнішою європейською
ідеологією, якщо міряти масовість кількістю завойованих сердець і голів.
Нацистська ідея расово чистої «Нової Європи» тому й знаходила підтримку
серед багатьох не-німців та не-нацистів, що обіцяла радикальне очищення їхніх
націй від євреїв, до того ж чужими, німецькими і нацистськими руками.
Тут треба визнати не дуже приємний факт, що певна частина українського
суспільства співпрацювала з німцями й допомагала їм у винищенні єврейського
населення. Німці використовували українську так звану допоміжну поліцію для
організації та безпосередньої участі в стратах єврейського населення.
Українські поліцаї були охоронцями в концентраційних таборах.
 65

Наприклад, з кінця 1941 і протягом 1942 р. кілька тисяч українських

поліцаїв взяли участь у виконанні «Остаточного Розв’язання», зокрема в
Галичині та на Волині. Нацисти, пише історик Тімоті Снайдер, успішно
навчили молодих українців-новобранців не лише володіти зброєю, а й
ненавидіти євреїв. Така співпраця вилилась у вбивства єврейського населення,
що було головною метою нацистської політики. Майже 12 тис. українських
поліцаїв допомогли 1400 німецьким поліцаям знищити до 200 тис. волинських
євреїв [7, с. 197].
Тільки поразка Німеччини поклала кінець цьому панєвропейському
антисемітизмові. Повоєнна Європа будувалася як радикальне заперечення
гітлерівської «Нової Європи». Усвідомлення факту, що одна група
цивілізованих європейців відносно легко погодилася на винищення інших,
стало тим колективним досвідом, що привів до парадигмальної трансформації
європейської ідентичності. Іншими словами, визнання причетності до
Голокосту є вступним квитком до сучасної Європи. Кожна з європейських
націй склала цей іспит совісті, хоча ніде це не давалося легко. Україна ж хоче
сісти в європейський поїзд, але «зайцем», не купуючи квитка [2, с. 237].
Заявляючи про свої євроінтеграційні амбіції, Україна мало що робить, щоб
виглядати і звучати по-європейські. І справа тут не лише в реформах. Європа
досі не почула від України власне тих ключових слів, які підтвердили би її,
України, європейськість. Ними, серед іншого, є слова вибачення за причетність
українців до Голокосту. Оскільки сучасна Європа постала з критичного
переосмислення досвіду Другої світової війни, то неналежне вшанування
пам’яті жертв Катастрофи засвідчує, наскільки євроінтеграційні амбіції
українців залишаються порожнім звуком, не підкріпленим серйозними
вчинками, переконаний Ярослав Грицак [1, с. 242].
Серед причин, чому так сталося, можна назвати: спадщину радянської
доби, яка насаджувала історичну амнезію українцям; травматичну пам'ять
багатьох старших українців, які добре пам’ятали Голокост, але воліли не
розповідати про них дітям та внукам; порівняно пізнє усвідомлення Голокосту;
66

замовчування з боку тих одинаків, котрі справді були причетні до винищення

євреїв; сучасну пропагандистську війну, котру веде Кремль проти України;
протистояння між різними політичними силами; нарешті, очкування, що євреї
та Європа також признаються у своїй історичній вині щодо українців, а тоді
українцям буде набагато легше вибачитися перед ними.
Кожне з цих питань вимагає серйозного обговорення. Але робити це стало
би набагато легше, якби українці визнали причетність своєї нації до Голокосту
– як і кожна європейська нація. Приклад цього показали не так давно поляки і
литовці. Хоча дискусія була дуже гострою, Польща та Литва змогли подолати
свою історію і далеко просунулися в питаннях про Голокост.
Попри все Україна має значний шанс досягти успіхів в українсько-
єврейських стосунках. На користь цього говорить той факт, що серед українців
чи не найбільше Праведників народів світу, людей, які в роки Другої світової
війни рятували євреїв. Їхні вчинки часто не піддаються опису. Але ці
праведники зробили важливу річ – врятували національну гідність українців
[5].
На кінець хочеться додати, що закріпляти прогрес в українсько-
єврейському примиренні бажано не загальними словами, а зверненням до
конкретних вчинків конкретних людей. Саме реальні випадки, невигадані
біографії найкраще говорять до широкого загалу. Завдяки цьому існує хороша
можливість змінити свідомість людей. Певності додає приклад недавнього
польсько-українського примирення: воно було тяжке і тривале, але
завершилося успішно.

Література та джерела:
1. Грицак Я. Голокост попросту / Я. Грицак // Грицак Я. Страсті за
націоналізмом: стара історія на новий лад. – К.: Критика, 2011. – С. 241-250.
2. Грицак Я. Мовчання не по-європейські / Я. Грицак // Грицак Я. Страсті
за націоналізмом: стара історія на новий лад. – К.: Критика, 2011. – С. 233-239.
 67

3. Грицак Я. Незрозумілий Голокост / Я. Грицак // Грицак Я. Страсті за

націоналізмом: стара історія на новий лад. – К.: Критика, 2011. – С. 219-231.
4. Поль Д. Голокост, колаборація та спротив у Східній Європі / Д. Поль //
Сучасні дискусії про Другу світову війну: Збірник наукових статей та виступів
українських і зарубіжних істориків. – Львів: ЗУКЦ, 2012. – С. 27-33.
5. «Праведники світу врятували національну гідність українців», – Ярослав
Грицак / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
<http://www.ucu.edu.ua/news/16511/>.
6. Снайдер Т. Криваві землі: Центрально-Східна Європа між Гітлером і
Сталіним / Т. Снайдер // Сучасні дискусії про Другу світову війну: Збірник
наукових статей та виступів українських і зарубіжних істориків. – Львів: ЗУКЦ,
2012. – С. 19-26.
7. Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-
1999. Пер. з англ. / Т. Снайдер. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. – 464 с.
А.С. Кухлєв
АНТИСЕМІТИЗМ І ЙОГО ПОДОЛАННЯ: ДОСВІД ЄВРОПИ ТА
ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ
Анотація. У статті розкриваються важливі для єврейської історії ХХ
ст. питання антисемітизму та расової дискримінації і можливі шляхи їх
розв’язання.
Ключові слова: антисемітизм, раси, євреї Європи, фашизм, Голокост.
А.С. Кухлев
АНТИСЕМИТИЗМ И ЕГО ПРЕОДОЛЕНИЕ:
ОПЫТ ЕВРОПЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ УКРАИНЫ
Аннотация. В статье раскрываются важные для еврейской истории
ХХ°в. вопросы антисемитизма и расовой дискриминации и возможные пути их
решения.
Ключевые слова: антисемитизм, расы, евреи Европы, фашизм, Холокост.
68

A.S. Kuhlev
ANTI-SEMITISM AND ITS OVERCOMING:
EUROPEAN EXPERIENCE AND PROSPECTS OF UKRAINE
Abstract. The article reveals important to the Jewish history of the twentieth
century. the issue of anti-Semitism and racial discrimination and possible solutions.
Keywords: anti-Semitism, race, Jews of Europe, Fascism, the Holocaust.
 69

УДК 94 (477.73) «1943/1945»

Мітюкляєва Олена Юріївна
(Миколаївський національний університет
імені В.О. Сухомлинського, Миколаїв)

ОСОБЛИВОСТІ ГОЛОКОСТУ НА МИКОЛАЇВЩИНІ

(Науковий керівник – М.Ю. Ласінська)

Висвітлення трагічних сторінок Голокосту, усвідомлення уроків

Катастрофи європейського єврейства українським суспільством є актуальним
завданням на сучасному етапі історичного розвитку української держави.
Початок війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу та окупація
гітлерівськими військами південноукраїнських земель збігається з початком
третього етапу «остаточного вирішення єврейського питання», змістом якого
стало методичне й організоване знищення євреїв в окупованих країнах. Таких
масштабів цинічного і безглуздого винищення мирного населення історія
людства не знала. Підтвердженням цього стали події на Миколаївщині в часи
нацистської окупації. Поштовхом до написання даної статті стало невелике
дослідження авторкою фактів знищення євреїв на території Жовтневого району
Миколаївської області.
В останні десять років з’явилося чимало цікавих статей та праць з цієї
теми. Однак усі вони мають, так би мовити, фрагментарний характер і не
дозволяють чітко уявити загальну картину того, як відбувався Голокост на
території Миколаївської області. Тому головною метою, яку поставила перед
собою авторка під час написання статті, стало відтворення загальної картини
Голокосту на території Миколаївської області [1].
Перше, що слід взяти до уваги, це той факт, що зі встановленням
окупаційного режиму адміністративне розмежування Миколаївщини пройшло
вздовж Південного Бугу так, що західні райони Миколаївської області було
включено до складу Губернаторства Трансністрія, в той час як інша територія
70

Миколаївської області входила до складу Райхскомісаріату Україна (Додаток

1). Територіальне підпорядкування позначилося й на системі засобів
«розв’язання єврейського питання».16 серпня 1941 р. німецькі війська зайняли
м. Миколаїв, а до кінця місяця захопили всю область. З перших днів окупації
нацисти запровадили «новий порядок», одним з елементів якого стало
винищення єврейського населення [1].
У Миколаєві до початку війни проживало 25 280 євреїв, що складало 15%
кількості міських жителів. Усього ж на Миколаївщині проживало 44 269 євреїв.
Частина єврейського населення евакуювалася разом із суднобудівними
заводами в Астрахань, Сталінград, на Кавказ. Але більша частина їх, особливо
жителі єврейських сіл, не встигли цього зробити і заздалегідь були приречені на
повне знищення. На півдні України, на відміну від інших регіонів, нацисти не
вважали за потрібне створювати гетто в якості місця концентрації та ізоляції
євреїв. Є відомості про існування гетто лише в північних районах
Миколаївської області: в с. Криве Озеро, с. Мостове, м.Голта (Первомайськ).
Але й вони проіснували недовгий час. Є згадки про існування гетто і в інших
місцях, але нема підтверджень щодо існування в них органів єврейського
самоврядування (юденратів), тому правильніше буде їх розглядати як табори
для тимчасового перебування євреїв [2].
Сценарій знищення єврейського населення був типовим. Слідом за
бойовими частинами німецької армії по щойно окупованій місцевості рухалася
оперативна команда СС, і після захоплення кожного населеного пункту
впродовж двох тижнів видавався відповідний наказ, згідно з яким
організовувалися виявлення і знищення євреїв. «Кожна оперативна команда
просувалася слідом за частинами німецької армії, що наступали із захопленням
населеного пункту або міста, здійснювала вилучення радянського активу,
євреїв та інших осіб, неблагонадійних для німецької армії, і знищувала їх». Так
спокійно, буденно і цинічно говорив про ці події колишній начальник поліції
безпеки Сандлер у своїх свідченнях під час судового процесу, що розслідував
злодіяння фашистських окупантів на Миколаївщині.
 71

Перший зафіксований розстріл євреїв відбувся у с. Покровське (Покровка)

Веселинівського району 14 серпня 1941 року, коли було розстріляно 9 осіб. За
іншими даними, розстріли розпочалися ще раніше, а саме коли було окуповано
село Благодатне Очаківського району. 3 серпня в цьому селі було розстріляно
двох сільських активістів та 18 євреїв. Трагічні події розпочалися в Миколаєві в
серпні 1941 р., коли євреям було наказано з’явитися з документами, грошима,
цінностями та речами першої необхідності на збірні пункти в районі старого
міського єврейського кладовища (нині на цьому місці зоопарк). Велика колона
людей, які ще не уявляли своєї подальшої долі, рухалася по Херсонській
вулиці. Частину з них (близько 5 тис. осіб, за іншими даними – 4 тис. осіб) було
розстріляно прямо на міському кладовищі (випадково вдалося врятуватися
лише кільком особам). Під час розстрілу кладовище оточили військами, щоб
позбутися свідків. Людей клали рядами на землю, обличчям вниз і
прострілювали потилиці автоматними чергами в присутності всіх приречених.
Вже в перші дні окупації айнзацкоманда 11-а розстріляла в місті 227 євреїв.
Відомим є такий факт: щодня євреїв, яких утримували на кладовищі, водили до
джерела на вул. ІІ Інгульській, щоб вони могли набрати води. Там
влаштувалася черга за водою. Цим скористалися кілька підлітків – жителів
Водопою. Хлопці відволікали охорону, даючи можливість втекти і сховатися
кільком в’язням-євреям. Імена цих підлітків відомі, це були Ф. Бондар, М.
Буртиш, А.Говоренко, М. Щербина. Їм вдалося врятувати шістьох євреїв, що
були приречені на знищення. Крім того, частину людей розстрілювали в районі
міста, що має назву Темвод, де їх закопували у заздалегідь приготовані ями.
Розстріли проводилися систематично щодня починаючи з 8-ї години ранку.
Всіх інших на вантажних машинах протягом трьох днів вивозили за межі
міста «на роботи», з яких уже ніхто не повертався [2]. Місцем страти було
обрано балки біля с. Воскресенське, що знаходилося за 12 км від міста. На краю
села знаходиться курган, прямо за ним – балки. Він не раз фігурував у спогадах
свідків. Саме до цього місця 21 вересня 1941 р., рано-вранці, приречених
привезли в критих машинах, кожна з яких повністю була набита людьми.
72

Більшість жертв і не підозрювали про свою участь, яку приготували для них
кати, або ж продовжували до останнього сподіватися на краще. Люди були
впевнені, що їх везуть на сільгоспроботи збирати помідори чи виноград. Тому в
перший день вантажівки з приреченими не супроводжувалися охороною.
Автомобілі повертали з Баштанського шосе і їхали до балок, що відділяли
Воскресенське від сусіднього з ним села Калинівки (Додаток 2). Німці
поставили пости і закрили цей район для селян. Скоро все село почуло
кулеметну стрілянину і гвинтівочні залпи. Це було настільки несподівано для
оточуючих, що просто не сприймалося свідомістю. Один із свідків пригадує:
«Ми пасли своїх корів за селом. Коли пригнали скотину назад, дізналися, що в
балках розстрілюють євреїв. В мене не вкладалося в голові: як це так:
розстрілюють людей, це ж живі люди…». Більшість свідків, які запам’ятали цю
зловісну подію, в той час були підлітками, що проявляли типову для їхнього
віку допитливість. Частина з них, покинувши пасти своїх корів і лежачи на
кургані, спостерігала за тим, що відбувалося в балках. Тільки стрілянина німців
змусила їх залишити курган та перебратися на горище хат, що стояли на краю
села. Моторошність убивства ще більше підсилювалася педантизмом, з яким
вбивці виконували свою брудну справу. Нещасних висаджували з машин,
роздягали до білизни і по 12–14 осіб ставили по краях балки. Навпроти ставало
стільки ж есесівців, які за командою стріляли розривними кулями.
Розстрілювали одних – бралися за інших. І так протягом декількох днів, кожен
світловий день. Але, знову ж таки, німецька педантичність: півгодини перерви
після розстрілу кожної нової партії приречених.
Одяг розстріляних ретельно сортували. Кращий складали та пакували,
вантажили на машини і відвозили до Миколаєва. Частину вбрання навіть
розкидали з вантажівок, що проїжджали по Воскресенську. І це був тільки
перший день розстрілу, коли вбивали молодих людей. А всього таких днів було
три. При цьому кожного разу виділяли з приречених осіб 10–15, що повинні
були кидати вниз трупи з краю балки. Цих розстрілювали останніми. В
наступні дні екзекуція повторилася. Тільки цього разу жертвами катів ставали
 73

жінки і діти. Речей було настільки багато, що вони утворювали великі гори, і за
один день їх просто неможливо було вивезти. Частина місцевих мешканців, як
це не прикро визнавати, пізно ввечері, після того, як німці залишали місце
свого злочину, розбирали одяг. Особливо цінувалося серед мародерів жіноче
взуття та дамські сумочки. Потім ці ж мародери вихвалялися знайденими
коштовностями, що були зашитими в одяг [3].
В останній день нацисти привезли старих немічних людей та калік. Всі три
балки були заповнені людьми. Намагаючись прискорити «роботу», кати
стріляли однією кулею в матір, намагаючись вбити і дитину, яку вона тримала
на руках. Або ж змушували матерів піднімати дітей над головою, і вбивали
дітей в материнських руках. Часто в балку падали ще живі люди. Тому не
дивно, що всі свідки в один голос повторюють страхітливу деталь, що земля,
якою закидали балки, декілька днів поспіль «рухалась». Наближатися до балок
місцевим жителям суворо заборонялося. Місцева поліцейська управа після
того, як відбулося вбивство, зігнала десяток місцевих мешканців, яких
примусили засипати місце злочину ґрунтом. Картина, яку заставали мешканці,
що змушені були виконувати таку брудну роботу, була настільки жахливою і
моторошною, що люди втрачали свідомість. «Глибокі балки були заповнені
трупами до самого верху і присипані невеликим шаром землі. Це було жахливо.
Не пройшло і місяця, коли замість чистого джерельця, що протікав в балці, з-
під землі потекла зловонна рідина, що вливалася в річку Інгул. Все навкруги
пропахло трупами, що розкладалися. Чекали на зиму, під час якої, як
вважалося, вони вимерзнуть і запаху не буде. Але зимою він не зник».
Недалеко від с. Воскресенська на території сіл Михайло-Ларине і Петрівка
існував концтабір. У ньому в нестерпних умовах перебувало від 6 до 8 тис.
євреїв. У цьому таборі проводили систематичні тортури та побої в’язнів-євреїв.
Їх запрягали в підводи для перевезення вантажів, заставляли виконувати важкі
та виснажливі роботи. Поряд з територією табору знаходився парк, що був
перетворений у місце розстрілу ув’язнених. Щоб приховати сліди злочину, на
місці поховань висаджували дерева. В червні 1944 року було відкрито 30 ям
74

поховань з останками сотень людей. Комендантом табору був Нальд, його

помічником – Фульд.
З вересня 1941 р. територію між Дністром та Південним Бугом було
передано в управління румунським окупаційним органам, і вона отримала назву
Трансністрія [1]. Також, страшна трагедія сталася в с. Богданівка
Доманівського р-ну. На початку листопада 1941 р. в Богданівку під конвоєм
румунських жандармів почали прибувати групами євреї, які заганялися сюди за
наказом румунської окупаційної влади з Одеси, вінницьких таборів і
Молдавської РСР. Наступного ж дня, 17 жовтня, було арештовано і розстріляно
3000–4000 євреїв. Колони приречених на загибель, від півтори до п’яти тисяч
осіб, кожна прибувала у Богданівський табір упродовж грудня 1941- січня 1942
рр. [1]. Знесилених людей, що пройшли сотні кілометрів без їжі та води,
румунська охорона вела до місця страти 23 дні. Рухалися вони в напрямку с.
Богданівка окремими колонами. Тих, що відставали, вбивали на місці. Це
відбувалося в районі сіл: Агафіївка, Граціанівка, Мар’янівка та Новопавлівка
[2].
У радгоспі «Богданівка» (за півкілометра від села) євреїв, не зважаючи на
сувору зиму, розмістили у свинарниках, конюшнях і літніх куренях для свиней,
а також під відкритим небом. Умови життя в’язнів табору були жахливими: у
свинарнику, де раніше розміщувалося 200 свиней, знаходилося близько 2000
людей. Підстилкою для них слугувала солома, що залишилася від свиней, на
ній і лежали люди. До того ж, значна частина в’язнів, в тому числі літніх людей
і дітей, знаходилася під відкритим небом. З моменту свого перебування в таборі
в’язні були позбавлені будь-якої їжі і води: для угамування спраги змушені
були користуватися снігом. Тих, хто спробував було добути капусту, буряк,
воду поза табором, жорстоко били і розстрілювали на місці [2].
Провести ретельний обшук у бараках-свинарниках було неможливо, тому
окупанти придумали досить оригінальний спосіб вилучення у громадян
коштовностей і цінних речей. Вони підвезли до табору підводи з хлібом і
міняли його на золото. Але золото незабаром скінчилося, і ніщо вже не могло
 75

врятувати людей від смерті. Були й більш жорстокі способи пограбування [3].
Формальним приводом до рішення румунського губернатора знищити всіх
євреїв, які на той час знаходилися в Доманівці, став спалах тифу серед в’язнів.
21 грудня у Богданівці почалася спецоперація під назвою «Подарунок Сталіну»
(якраз цього дня, у 1879 році, народився «вождь усіх часів і народів»). Оскільки
секретний циркуляр наказував проводити розстріли подалі від міст, сіл і доріг, а
могили зрівняти з землею, щоб вони не стали потім місцем паломництва, у яр,
розташований неподалік табору, заздалегідь завезли солому, очерет і дрова.
Першими були вбиті хворі та інваліди, які не могли вийти за межі табору до
лісу, де готувалася страта. Жителі Богданівки пізніше згадували, що над селом
стовпом стояв жахливий чорний дим і ніде було сховатися від нудотного
запаху. Найбільш інтенсивно розстріли проводилися 21, 22, 23, 27, 28 і 29
грудня 1941 р. [3].
Нестерпно знущалися з в’язнів табору не лише німці й румуни, а й «свої».
Охороняли табір 12 поліцаїв – жителів Богданівки, які зголосилися
співробітничати з фашистами. Керував ними Іван Сливенко. (Цього ката в 1960
р. викрила його коханка, назвавши прикметну ознаку на його тілі – бородавку)
[3].
15 січня 1942 р. з Берліну надійшов наказ припинити масові розстріли
євреїв. Але до цього часу в Богданівці уже було знищено загалом 52 000.
Надійшов аналогічний наказ із Голтянської румунської префектури про
припинення масових розстрілів в’язнів Богданівського табору. Але розстріли
тривали. Протягом двох тижнів замордували ще 2000. Таким чином, на 1
лютого 1942 р. румуно-німецькі кати знищили в концтаборі с. Богданівка 54000
мирних громадян. Крім Богданівки, пересильний табір існував в с.Доманівка,
через який з 10 вересня по 18 грудня 1941 року пройшло загалом 120 000 осіб.
В’язнів розміщували у будівлях кінотеатру, райспоживспілки, хлівах,
конюшнях і фермах колгоспів. А 18 грудня в с.Доманівка було передано
конвоєм німецько-румунської жандармерії румунському коменданту
Церковнику і його помічникові Посталайтію 20 000 в’язнів. Наступного дня
76

розпочалися масові розстріли на південно-західній і східній околицях

Доманівки. Проводилися розстріли і в окремих населених пунктах
Доманівського району. У першій половині грудня 1941 р. на території
колишньої Колосівської МТС німецькими окупантами було утворено
концтабір, в якому перебувало понад 1500 осіб. Від голоду, холоду, хвороб тут
щодня помирало десятки в’язнів, яких не встигали ховати. 17 грудня 1941 р.
навколишнім колгоспникам німецькі окупанти дали завдання звозити на
територію табору стебла коноплі, потім примушували витягувати з траншей
трупи, занесені снігом, і їх спалювати. Існувала спеціальна технологія
знищення вогнем людських трупів. Так, стелили прошарок коноплі, на яку
намощували трупи одним прошарком в два ряди, потім знову коноплю, і так 6-7
рядів [1]. Для вилучення з-під снігу й укладки трупів залучали самих в’язнів,
які працювали під охороною і наглядом жандармерії і загонів СС. Таким чином,
укладені трупи обливалися бензином і підпалювалися. Загалом у концтаборі
Колосівка померло від хвороб, замерзло і було розстріляно 1500 осіб. Більшість
дітей – 600 осіб, стариків – 400 осіб, і жінок – 500 осіб. Особливістю цього
концтабору було те, що тут залишали в’язнів, які через фізичну неміч не могли
рухатися далі. Відомо, що останній транспорт з євреями (близько 400 осіб) був
відправлений з Одеси 23 червня 1942 р. Частину з них було розстріляно біля с.
Мостового, а частину розмістили в Доманівці, де вони згодом, очевидно, були
знищені [2]. У січні – лютому 1942 р. у Доманівському таборі було вбито 18 000
єврейських в’язнів. У Доманівці вбивали по 300–400 кожні 3 – 4 дні; таким
чином, кровопролиття тривало два місяці. Треба зазначити, що, згідно з
німецькими даними, в Богданівському яру було розстріляно 35 000 осіб, а за
даними Миколаївської обласної комісії по розслідуванню злодіянь
фашистських окупантів та меморіалу жертв Голокосту «Яд Вашем», всього в
Богданівці було знищено близько 54 000 євреїв [2].
Отже, на думку окремих дослідників, у концтаборах сіл Богданівка і
Доманівка, а також населених пунктах району померло від голоду, було
замордовано й розстріляно 75 400 осіб. Останній випадок знищення євреїв у
 77

Доманівському районі був зафіксований в березні 1944 р., коли військове

з’єднання СС, перейшовши річку Буг, знищило декілька десятків євреїв. До
моменту звільнення Доманівського району в 1944 р. у таборі живими
залишилося тільки 150 осіб. Усього ж по Доманівському району нараховується
понад 115 тис. розстріляних євреїв, здебільшого мешканців сусідніх (з
Миколаївською) областей України і Молдавії. Знищення єврейського
населення, яке направлялося в Миколаївську область з інших регіонів України,
відбувалося і в інших районах Миколаївської області. 26 грудня 1941 р. в с.
Покровське Веселинівського району пригнали етапом з Одеси понад 800 осіб,
серед яких було дуже багато лікарів, вчителів. Закрили їх у холодне
приміщення лікарні, не давали їсти, води, били палицями і прикладами, близько
200 осіб померло, інших у березні 1942 р. пригнали в село Дмитрівку і в 7
кілометрах від Покровського розстріляли. Маленьких дітей травили отрутою,
кидали в полум’я на очах матерів. Усього було розстріляно, замучено, вбито
різними засобами 7165 осіб німецьким каральним загоном СС на чолі з Шором
Кономусом і румунською жандармерією [1].
Попри величезну кількість даних, геноциду євреїв у Трансністрії
приділяли значно менше уваги. Але на цій території, площею приблизно в 50
тис. кв. км, нацистські окупанти та їх союзники за два роки й сім місяців
позбавили життя понад 300 тис. євреїв. Третину з них на території
Миколаївської області. Вивчення обставин Голокосту на Миколаївщині змушує
авторку не погодитися з поширеною думкою, що румунська окупаційна влада у
своїх діях була менш послідовна і методична, ніж німецька. За оцінками
багатьох істориків, доля єврейського населення в румунській окупаційній зоні
була дещо іншою і шанси вижити були більшими. На думку автора, єврейська
Катастрофа була частиною загальної трагедії, яку пережив увесь народ України
в роки Другої світової війни.
78

Література та джерела:
1. Гриневич Е.В. Холокост на Николаевщине / Е.В. Гриневич //
Еврейские поселения на Николаевщине. – Николаев, 2004. – С. 19.
2. Еврейское население на Николаевщине. Документы и материалы. –
Николаев, 1996. –С. 185.
3. Гриневич Е. Холокост на Николаевщине/ Е.В. Гриневич //
Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. –
Миколаїв, 2005. – С. 203.
ДОДАТКИ
Додаток 1

Карта України на момент окупації фашистами 1941-1944рр.

 79

Додаток 2

Балки, що відділяли Воскресенське від сусіднього з ним села Калинівки, де

саме проводилися жорстокі вбивства євреїв.

О.Ю. Мітюкляєва
ОСОБЛИВОСТІ ГОЛОКОСТУ НА МИКОЛАЇВЩИНІ
Анотація. У статті розглядається початок окупації гітлерівськими
військами південноукраїнських земель, що збігається з початком третього
етапу «остаточного вирішення єврейського питання», змістом якого стало
методичне й організоване знищення євреїв в захоплених країнах.
Ключові слова: окупаційний режим, гітлерівці, єврейське питання,
Голокост, поліцаї.
80

Е.Ю. Митюкляева
ОСОБЕННОСТИ ХОЛОКОСТА НА НИКОЛАЕВЩИНЕ
Аннотация. В статье рассматривается начало оккупации гитлеровскими
войсками южно-украинских земель, что совпадает с началом третьего этапа
«окончательного решения еврейского вопроса», содержанием которого стало
методическое и организованное уничтожение евреев в захваченных странах.
Ключевые слова: оккупационный режим, гитлеровцы, еврейский вопрос,
Холокост, полицаи.

E.Y.Mitiukliaieva
ASPECTS OF THE HOLOCAUST IN MYKOLAIV.
Abstract. The article deals with the beginning of the occupation of Nazi troops
Southern part of Ukraine, which coincides with the start of the third stage of "final
Solution of the Jewish Question "whose content was methodical and organized
extermination of Jews in the occupied countries.
Keywords: occupational regime, the Nazis, the Jewish question, the Holocaust,
policemen.
 81

УДК 94(477.73) «1941/1945»

Черевач Вадим Сергійович
(Миколаївський національний університет
імені В.О. Сухомлинського, Миколаїв)

МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ В РОКИ ШОА

(Науковий керівник – М.Ю. Ласінська)

Будь-яка війна залишає після себе кривавий слід. Статистику величезної

кількості жертв бойових дій на фронтах Другої світової війни поповнювали
численні жертви серед мирного населення. Люди вмирала під артобстрілами та
бомбардуваннями, гинули від хвороб та голоду, вбивались в якості заручників,
тощо. Але були й інші випадки масового знищення мирних жителів, в
результаті цілеспрямованої політики геноциду проти заздалегідь визначених
рас та національностей. Так, нацистська ідеологія вичленовувала серед мирного
населення окупованих країн категорію людей, що визначалися нею в якості
«неповноцінної раси». До цієї категорії, в першу чергу відносилися євреї та
цигани.
В результаті геноциду проти єврейського населення в роки Другої світової
війни, названого Голокостом, загинуло 6 мільйонів євреїв, провиною яких стала
тільки їх етнічна приналежність. Людей знищували в концтаборах і гетто, в
містечках і містах. Миколївщина, в цьому випадку, не стала виключенням.
Українське голокостознавство отримало міжнародне визнання завдяки
прагненню до неупередженості та об'єктивності у висвітленні фактів і подій, а
також змогло ввести в науковий обіг великий масив джерельних матеріалів.
Цей напрямок виявився одним з таких, що розвиваються найбільш динамічно.
На часі необхідність приділити більше уваги специфічним регіональним
особливостям цих трагічних подій. Без досліджень такого характеру ми не
матимемо можливості отримати повну багатогранну картину подій Голокосту в
82

Україні. Реалізація цього завдання має сприйматися сучасними українськими

істориками як данина пам'яті численним безвинним жертвам даної трагедії.
До вивчення проблеми Голокосту Миколаївської області, в різні часи,
долучався цілий ряд дослідників. Позитивним, авторам статті видається той
факт, що останнім часом, дана тема все частіше стає предметом спеціального
дослідження науковців. Провідними фахівцями у даній царині виступають:
Шитюк М.М., Рижева Н.А., Сугацька Н.В., Щукін В.В., Козирева М.Е.,
Захарченко О.О., Поспєлов О.В., Гриневич О.В. Протягом 2012-2013 рр. світ
побачили дві книги, присвячені Голокосту на Миколаївщині - «Місця масових
розстрілів і поховань представників національних меншин під час Великої
Вітчизняної війни в Миколаївській області. Довідкові матеріали» (Миколаїв,
2012) і «Долі євреїв Миколаївщини під час Великої Вітчизняної війни 1941 –
1945 рр.» (Миколаїв, 2013) [1, 2], а також ціла низка статей у періодичних
виданнях та збірниках матеріалів наукових конференцій, в тому числі, щорічної
Міжнародної науково-практичної конференції «Історичні мідраші Північного
Причорномор’я», присвяченої проблемам історії єврейського населення Півдня
України, де традиційною є секція «Єврейське населення Півдня України в роки
Другої світової війни» [3]. Однією з основних проблем, що турбує сучасних
дослідників Голокосту по всьому світі стало питання: «Чому така величезна
маса населення не чинила ніякого опору своїм вбивцям, а покірно і слухняно
йшла на смерть?». Автор статті не ставить собі на меті знайти відповідь на таке
глобальне питання, але, бодай, прочинити завісу над тими подіями, що
відбувались в межах означеного регіону, одразу після початку війни та в період
окупаційного режиму.
До війни на Миколаївщині проживало 44269 євреїв, з них у місті
Миколаєві мешкало 25280 осіб, що складало більше 15% кількості городян.
Частина єврейського населення евакуювалася разом з суднобудівними заводами
в Астрахань, Сталінград, на Кавказ. Але більша частина їх, особливо жителі
єврейських сіл, не встигли цього зробити і були заздалегідь приречені на
тотальне знищення [4].
 83

Політика геноциду євреїв, яку проводили нацисти була наслідком

гітлерівського расового антисемітизму. Теоретичне і емоційне «обґрунтування»
необхідності «очищення Німеччини від євреїв» було зроблено в програмній
книзі А. Гітлера «Майн Кампф». Головними розробниками плану винищення
єврейського населення були: Гейдріх та керівник єврейського відділу РСХА
штурмбанфюрер СС Адольф Ейхман, який і був куратором плану «остаточного
рішення». Переслідування євреїв розпочалось з перших днів приходу фашистів
до влади, державний антисемітизм проголошується одним з першочергових
завдань. Практичні пропозиції з «єврейської проблеми» обумовлювались та
приймались спеціальними відділами СС та СД. В підрозділі служби безпеки
нацистської партії СД був створений особливий відділ, який займався
виключно «єврейським питанням» – відділ ІІ 112 [5]. Знищення єврейського
населення на Миколаївщині відбувалося за типовим сценарієм. Слідом за
бойовими частинами німецької армії по щойно окупованій місцевості рухалася
оперативна команда СС, і після захоплення кожного населеного пункту
впродовж двох тижнів видавався наказ, згідно якого організовувалися
виявлення і знищення євреїв. «Кожна оперативна команда просувалася слідом
за частинами німецької армії, що наступали із захопленням населеного пункту
або міста, здійснювала вилучення радянського активу, євреїв та інших осіб,
неблагонадійних для німецької армії, і знищувала їх». Так спокійно, буденно і
цинічно говорив про ці події колишній начальник поліції безпеки
оберштурмфюрер СС Ганс Сандлер у своїх свідченнях під час судового
процесу, що розслідував злодіяння фашистських окупантів на Миколаївщині
[6].
У серпні 1941 р. Миколаївщина була повністю окупована німецько-
румунськими загарбниками на довгих 32 місяці. Із свідчень Г. Сандлера: «За
декілька днів до початку військових дій проти Росії – західна та південна
частини Росії були розділені на сектори для оперативного обслуговування. Ці
сектори мали назви А, В, С і D. Південна Україна, Крим, Кубань та Кавказ були
віднесені до сектору D. Кожен сектор ділився на оперативні групи та команди.
84

Особовий склад груп та команд комплектувався з співробітників гестапо, СД

кримінальної поліції, солдат СС та частково солдат охоронної поліції».
Свідчення Г. Сандлера підтверджуються даними секретного звіту № 6 про
діяльність спеціальних підрозділів СС і зондеркоманд в СРСР у період з 1 по 31
жовтня 1941 р., наведеного американським обвинувачем на Нюрнберзькому
процесі. Людей заарештовували без всіляких причин і приводів, катували їх у
катівнях жандармерії і гестапо, розстрілювали і вішали. Ряд свідків підтвердив,
що заарештованих мирних громадян у критих машинах підвозили до високої
кам'яної стіни передмістя «Темвод», де партіями розстрілювали над заздалегідь
приготованими ямами. Разом з убитими в ями кидали живих людей. Конвеєр
смерті запрацював на повну потужність з самого початку окупації
Миколаївської області. Тотальним винищуванням піддавалися євреї та цигани.
Перший зафіксований розстріл євреїв мав місце в с. Покровське (Покровка)
Веселинівського району 14 серпня 1941 року, коли було розстріляно 9 чоловік.
За іншими даними розстріли розпочалися ще раніше, а саме коли було
окуповано с. Благодатне Очаківського району. 3 серпня в цьому селі було
розстріляно 2 сільських активіста та 18 євреїв.
Вже в перші дні окупації айнзацкоманда 11-а розстріляла в місті 227 євреїв.
На четвертий день перебування в Миколаєві – 20 серпня 1941 р. – на міському
цвинтарі по Херсонському шосе фашистські кати розстріляли близько 5 тис.
Миколаївських євреїв. Решту впродовж кількох днів вивозили вантажівками за
межі міста в район с. Воскресенського. У балках між селами Воскресенським і
Калинівкою у людей відібрали цінності, одяг і всіх без винятку – від старих до
немовлят – розстріляли. З цього пекла врятувалося всього 6 євреїв, яким
допомогли втекти і сховатись миколаївські підлітки Ф.Бондар, М.Буртиш,
А.Горовенко і М.Щербина. Уряд Ізраїлю людям, які ризикуючи життям
рятували від смерті євреїв присвоїв звання «Праведників народів світу». По
Україні цим званням відзначено 2272 особи, серед яких виявлено поки що
більше 10 осіб – мешканців Миколаївщини. Страшна трагедія чекала і на
євреїв, які мешкали в сільській місцевості Миколаївщини . У 20-30 роках
 85

минулого століття єврейські колонії були перетворені на єврейські колгоспи.

Так, із єврейського колгоспу «Червона зірка» Снігурівського району
врятувалося лише дві сім’ї, котрі встигли виїхати із села Новий Путь ще до
приходу окупантів. Усі жителі села були розстріляні. Жахлива була й доля
єврейського населення в одному з найбільших єврейських поселень краю –
селищі Нагартав (тепер частина Березнігуватого). 14 вересня 1941 року
фашисти розстріляли тут 865 євреїв. Усього за період окупації
Березнігуватського району області нацисти знищили 93% місцевого
єврейського населення. Упродовж вересня 1941 року в селі Доброму
Баштанського району було убито 638 євреїв; у селі Новополтавці 931; в селі
Єфінгар (нині Плющівка) – 519; у селі Романівці – 998; у селі Лиса гора – 225
євреїв. «Жнива смерті» викосили протягом серпня – жовтня 1941 р. практично
усе єврейське населення краю, назавжди зникли цілі родини. Після цих
трагічних подій на Півдні України єврейські села остаточно припинили
існування. 20 жовтня 1941р. штаб 444 – ї охоронної дивізії повідомив, що «на
Півдні України «єврейське питання» вирішено остаточно». 5 жовтня 1941 року
Г.Гіммлер прибув у Миколаїв з інспекційною перевіркою. Своє задоволення
нелюд виявив тим, що на очах підлеглих підвищив командира «айнзацгрупи Д»
штандартенфюрера СС Отто Олендорфа, який «відзначився» в цих кривавих
оргіях, до звання оберфюрера (полковника) СС.
Нечувані за своїми розмірами злочини чинили й румунські фашисти в
своїй зоні окупації області. Німецько-румунський окупаційний режим став
найстрашнішою сторінкою історії Миколаївщини. Згідно з угодою між
Німеччиною та Румунією до складу Румунії передавалися Північна Буковина та
Бессарабія. Крім того, під владу румунської окупаційної адміністрації
відходили південно-західні регіони України, де створювалася спеціальна
окупаційна зона – Трансністрія. До цього договору додавалася секретна угода, в
якій встановлювалася домовленість стосовно долі євреїв Трансністрії. В угоді
говорилося, що всі євреї, які будуть виявлені на цій території, будуть передані
німцям для подальшої депортації до генерал-губернаторства «Польща» через
86

деякий час, коли рейх буде до цього готовий. Малося на увазі, коли там будуть
збудовані табори знищення. Зазначимо, що цей план так і не було здійснено
через те, що румунські окупанти організували масове знищення євреїв
безпосередньо на території Трансністрії.
Адміністративним центром Трансністрії в жовтні 1941 року стала Одеса.
Доля єврейського населення цього міста була особливо трагічною. Перед
війною в Одесі проживало більше 200 тисяч євреїв. Частині з них на початку
війни вдалося евакуюватися. На жаль, як вважає Ю. Смілянська, на момент
окупації міста там знаходилися ще 100 – 120 тисяч євреїв [7]. Майже всі вони
згодом були знищені окупантами.
Треба зазначити, що на відміну від подій в німецький зоні окупації, те, що
відбувалося в румунській зоні Трансністрії, було досить ретельно
задокументоване: число жертв румунського геноциду жахливе. На цій території
знищувались не тільки євреї, які були жителями Трансністрії, а й з Буковини та
Бессарабії, а також певна кількість євреїв з Румунії, яких до Трансністрії
депортувала румунська адміністрація саме для подальшого знищення. З цією
метою на даній території були створені гетто та табори знищення.
Претор Голтянського повіту М. Ізопеску наказав створювати т. зв. «табори
знищення», де відбувалася ліквідація євреїв найбільш варварським способом –
голодом. Найбільш відомий з таких таборів створений у с. Акмечетка
(Ахмечетка) – сучасне с. Прибужжя Доманівського району Миколаївської
області. За спогадами Д. Стародинського: «Страшніше Ахмечетки важко що-
небудь придумати. Тисячі людей, ізольовані від зовнішнього світу, без їжі,
приречені на голодне вимирання. Першими вмирали чоловіки, їхня
виносливість поступалася перед жіночою. Ховати їх не було кому. Один з
бараків був призначений для вмираючих, котрі вже не могли самостійно
пересуватися. У цьому бараку з'являлися все нові й нові трупи» [8].
Про страшні знущання над євреями свідчить лист голови Федерації
єврейських громад Румунії, адресований міністру внутрішніх справ Румунії від
14 жовтня 1943 року. В ньому йшлося про таке: «Нещодавно 1000 євреїв з
 87

повіту Голта були вислані до Акмечетки на річці Буг, де в наявності лише 60

будинків, де нема ні води, ні квартир, тому вони змушені жити у трьох
свинарниках. Внаслідок нестачі житла, відсутності опалення, води, їжі та одягу
960 з 1000 померли. Нещодавно префект отримав інструкції, згідно з якими всі
євреї, як депортовані, так і місцеві, яких нараховується 3000 – 3500, до 15
жовтня повинні бути відправлені в те ж село, що означає, звичайно ж, смерть»
[9]. Територію табору в Акмечетці ізолювали від навколишніх сіл, щоб
унеможливити спілкування ув'язнених з місцевими жителями. Вона
охоронялася румунською поліцією і всі, хто намагався покинути табір,
знищувалися, включаючи дітей. Тут знищили понад 4000 євреїв. Досвід
Голтянського повіту запозичений і в інших місцевостях. Подібні табори діяли
також у селах Сирітському та Гражданівка (Врадіївський район Миколаївської
області).
На околиці с. Врадіївка людей знищували в трьох варницях – ямах для
випалу вапна. Жертв підводили до краю ями і розстрілювали з автоматів. Коли
яма наповнювалася, трупи обливали бензином і підпалювали. Особисті речі
страчених відвозилися на залізничну станцію, де їх сортували і вантажили в
вагони. В трьох варницях спалили близько 7000 євреїв [10]. В самому селищі
Врадіївка, на території районної лікарні та МТС, створили табори, куди звозили
євреїв з інших регіонів. Ночами їх розстрілювали на березі річки Кодими.
Тимчасовий табір для цивільного населення існував на хуторі Мантово. В
ньому перебували етаповані євреї кількістю 120 чол. Їх розмістили в
приміщеннях пошти та сільради. 25 лютого 1942 року до табору прибув загін
румунської жандармерії, він відібрав з числа в'язнів 20 осіб, яких погнали у
напрямку сусіднього хутора Худзинка. Не доходячи до хутора, їх усіх
розстріляли, трупи поскладали докупи, обклали коноплею та підпалили.
Недогорілі трупи закопали в землю та заборонували [11].
В кінці січня 1942 року в селище Колосівка (велика залізнична станція –
нині територія Кудрявцевської сільради Веселинівського району) пригнали
етапом єврейське населення у кількості 800 чоловік. Помістили їх у колгоспних
88

конюшнях в поганому стані. 770 чоловік було розстріляно. На розстріл

виводили групами напівроздягнених жінок та дітей. Після розстрілу, 18 лютого,
вночі трупи підпалили. Награбоване німці забрали з собою [12].
Значна кількість євреїв, яких депортували з Бессарабії та Буковини,
розселили в гетто і протягом 1942 – 1944 років використовували на примусових
сільськогосподарських та інших роботах.
Інколи табори знищення асоціюють з гетто. Поняття «гетто» в румунській
та німецькій окупаційних зонах мало різний зміст. На території Миколаївщини,
підлеглій німецькій адміністрації, гетто не існувало. В документах румунської
окупаційної адміністрації поняття «гетто» вживалося часто, цим поняттям
визначали всі місця тимчасової концентрації єврейського населення,
переміщеного в дане місце з інших. Це поняття вживалося стосовно тих місць
тимчасового перебування євреїв, де їх залучали до примусової праці з метою
подальшого знищення. Це давало євреям хоча б примарний шанс на виживання.
На Миколаївщині гетто існували лише в північних районах – в м. Голта
(Первомайськ), в с. Мостовому Доманівського району, в Кривому Озері.
Румунська адміністрація намагалася максимально використати євреїв як
безкоштовну робочу силу. Але це були лише місця короткочасного
перебування євреїв, яких невдовзі знищували.
Перші злочини проти мирного населення в с. Мостовому розпочалися
через місяць після початку окупації. Мостівських євреїв, які проживали тут
майже від початку заснування села було зібрано в центрі села з речами і
документами, потім їх повели в поле, розстріляли і тіла захоронили в траншеї
для буряків. Розстріл проводили загони СС. На прохання місцевої громади в
живих залишили сім’ю коваля Юдки, але наступного дня були розстріляні і
вони. Загалом, в перші дні вересня було вбито близько 45-ти громадян, серед
них було багато учнів Мостівської школи [13]. Умови в таборі Мостового
описати важко, вони були не людськими. 17 березня 1942 тут почались масові
розстріли євреїв, докладно описані в розповідях очевидців [13].
 89

Залишилися, також, спогади очевидців про порядок проведення розстрілу в

селі Чернігівка, що знаходиться поруч із Мостовим. Людей роздягали
підводили до місця розстрілу, брали невелику групу близько 20 чоловік ставили
обличчям до прірви і на очах у решти робили постріл в спину. Після чого люди
падали в кручу, або в спеціально викопану яму. Трупи обливали горючою
речовиною засипали соломою і підпалювали.
Найбільше розстріляно було в селі Веселе. Було також на території села і
циганське гетто, але цигани були в кращих умовах. Вони жили в своїх кибитках
і не підвергалися таким гонінням та розстрілам.
Від окупації Мостове було звільнене 28 березня 1944 року. І майже через
місяць військовий трибунал засудив жителя села М.Д. Кіпняка до страти через
повішання, вирок було виконано того ж дня о 19.00. Жителі села схвалили це
рішення тому, що він був охоронцем гетто і відзначався небаченою
жорстокістю. Але були й добрі люди, які ризикуючи своїм життям і життям
близьких рятували приречених на смерть. До таких відноситься і Марія
Василівна Руденко, яку указом Президента України від 27 вересня 2006 року
нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Її сім’я врятувала життя
єврейському хлопчикові Льоні Гамбуру, який через роки вирішив віддячити
рятівникам і повідомив про героїчний вчинок Українську владу.
В с. Криве Озеро після того, як погнали більшість її жителів на Доманівку,
одна за одною пішли облави: румуни і поліцаї шукали євреїв, які ще ховалися
тут, і розправлялися з ними. Одинадцятилітнього Мішу Томана хворим
витягнули з хатини, де його ховала українська сім’я, кинули на землю і кілька
разів проїхали по ньому качалкою. Бетю Гольдфарб з дитиною, яка щойно
народилася, вигнали на вулицю і застрелили.
Тридцяти чотирьох літня Поля Силіпа з дочкою Кларою прийшла до
поліцая, який, як їй говорили, забрав її трирічного сина. І цей поліцай на очах
матері зґвалтував тринадцятирічну дочку, вивів всіх до якоїсь покинутої ями,
застрелив і скинув в неї Полю, шпурнув зверху ще живого хлопчика, убив і
зіштовхнув туди ж Клару, поклав зверху солому і підпалив.
90

Але знаходилися добрі люди, і таких, на щастя, було більше, що ховали і

годували євреїв, ризикуючи своїм життям. Сьогодні людей, котрі рятували
євреїв від смерті іменують «Праведниками світу». Це звання надається
спеціальною комісією по присвоєнню звання Праведника народів світу
створеною при національному інституті пам’яті катастрофи і героїзму Яд–
Вашем.
Страшна картина знищення мирних громадян відкрилася у Богданівському
таборі (сучасна Миколаївська область), де закатовано 54 тис. чоловік. Більшу
частину загиблих складає єврейське населення.
У кінці жовтня 1941 року в цей табір доставляли з Одеси євреїв, які
добровільно з'явилися до Дальника, великою колоною під конвоєм гнали їх
пішки в напрямку с. Доманівка. Колона рухалася впродовж 23 днів. Хворих та
таких, що нездатні були пересуватися, розстрілювали прямо уздовж дороги.
Загалом до Доманівки пригнали більше 55 тис. євреїв, частину з них залишили
в Доманівці, а більшість відправили далі – в Богданівку Доманівського району.
Туди ж пізніше зігнали євреїв з Бессарабії. Як свідчить довідка військового
прокурора 37-ї Радянської армії, силами якої відбувалося звільнення регіону від
німецьких та румунських окупантів: «В селі Богданівка Доманівського
району... в жовтні 1941 року, німці на території свиноводського радгоспу
створили табір, куди зігнали євреїв з багатьох районів Одеської області, міста
Одеси, Молдавської РСР. У другій половині грудня в таборі знаходилося 54 000
осіб – чоловіків, жінок і дітей різного віку. Люди розташовувалися в
свинарниках, конюшнях, сараях і просто неба. Комендантом був румун Ніколае
Маленеску. Холод, голод, нестерпний режим важких дорожних робіт, бруд
приводили до смерті щоденно 400 – 500 чоловік». Цей документ складено в
1944 році, у перші дні після визволення району від окупантів, тому він міг
містити певні неточності. Щоб уявити картину тих жахливих подій, звернімося
до іншого документа – звіту Надзвичайної державної комісії з розслідування
злодіянь німецько-румунських окупантів по Доманівському району: «В
приміщеннях свинарників на 200 свиней знаходилися до 2 000 людей. Значна
 91

частина людей була просто неба. З моменту ув'язнення в таборі заарештованих

позбавили їжі та води. На початку грудня 1941 року румунський префект
Голтянського повіту підполковник Ізопеску прибув до Богданівки і продавав
печений хліб по 5 крб. золотом за 500 гр. Зібрані золоті монети та цінності
увезли». В'язні майже не отримували води та їжі. Для вгамування спраги
мусили використовувати сніг.
Тих, хто робив спробу добути у місцевих жителів хоч якусь їжу, жорстоко
карали чи розстрілювали. Під час суду над Міліонеску – начальником
жандармів, які здійснювали охорону Богданівського табору, він визнав, що від
голоду щоденно вмирало 150 – 200 осіб. До 21 грудня 1941 року їх кількість
склала більше 2 тисяч.
Жахливі відомості містить газета «Чорноморська комуна» за грудень 1945
року: «В листопаді (1941 року) в Богданівку прибув загін німецьких поліцаїв.
Найдобірніших злодіїв надіслало сюди фашистське командування. Почалися
масові страти. На світанку з приміщень вивозили тисячі людей. Біля соснового
лісу їх розстрілювали. А перед цим кожен повинен був сам вирити собі могилу.
Поранених, хворих і дітей садисти живими кидали в ями і загортали землею.
Не задовольняючись масовими стратами, німці вигадували нелюдські
катування – вони примушували чоловіків розстрілювати своїх дружин, матерів,
закопувати дітей. А коли люди відмовлялись виконувати ці вимоги, звірі їх
заганяли і спалювали живцем. Майже місяць тривали страти. Постріли не
змовкали ні на хвилину. Щодня до Богданівки приганяли нові й нові тисячі
людей, яких чекала жахлива смерть. А фашистські звірі ніяк не могли упитися
кров'ю своїх жертв. Їм усе було мало.
За кілька тижнів у селі Богданівка було розстріляно 94 тисячі радянських
громадян. Понад 3 тисячі чоловік злочинці спалили живцем, багато тисяч
загинуло від голоду і хвороб».
У травні 1945 року в звинувачувальному акті на судовому процесі над 68
румунськими воєнними злочинцями в Бухаресті зазначалося: «Одним із
основних організаторів масових вбивств в таборах повіту Голта був
92

підполковник Ізопеску, якого призначили у жовтні 1941 року префектом повіту.

Не очікуючи наказу, Ізопеску створював гетто в повіті та табори для євреїв і
циган... Перед тим, як розстрілювати ув'язнених, Ізопеску пограбував їх».
Надалі Ізопеску передав наказ про знищення євреїв у Богданівському
таборі Арістіду Педурі, заступнику префекта повіту Голта, своєму помічнику,
що не поступався перед Ізопеску жорстокістю і користувався повною його
довірою. Вбивства розпочалися вранці 21 грудня 1941 року.
Першими вбивали хворих та інвалідів, що не могли пересуватися і вийти за
межі табору до лісу, де відбувалися страти. Їх загнали до конюшень, «...облили
нафтою, обклавши дахи та ворота сіном,.. за кілька хвилин конюшні з 4000 –
5000 приреченими палали, мов смолоскипи». Інших ув'язнених партіями
конвоювали на місце страти – у яр на краю лісу неподалік від табору. «В лісі
людей грабували, роздягали, а потім ставили на коліна на краю яру, де їх
розстрілювали групами по 300 – 400 осіб розривними кулями».
Масові вбивства продовжувалися 22 – 24 грудня. З 25 по 28 грудня 1941
року операція не проводилася. Акція знищення продовжувалася з 29 по 31
грудня. Під час перерви в'язнів, яких не знищили, примусили спорудити
земляну загату в яру, яка мала затримувати потік крові жертв, що стікала до
річки Південного Бугу.
Оскільки кількість страчених дуже велика (43000), М. Ізопеску наказав
спалювати трупи, намагаючись приховати сліди злочину. Для цього він
підібрав 200 здорових в'язнів. Трупи спалювалися протягом двох місяців: у
січні – лютому 1942 року. 200 в'язнів трудилися протягом двох місяців,
знищуючи сліди злочину Ізопеску [14]. Після завершення цієї операції 150 з 200
в'язнів розстріляли під приводом того, що вони виконали наказ недостатньо
швидко. Вирішивши особисто перевірити виконання своїх наказів, Ізопеску
приїхав на місце страти 24 грудня 1941 року і розважався тим, що
фотографував страчених. І хоча Модест Ізопеску заявив на свій захист, що не
винний у вбивстві 48 000 ув'язнених у Богданівці, бо наказ віддано за Бугом
німцями і ними ж виконано, заява підсудного необґрунтована і нічим не
 93

доведена. Зі свідчень очевидців виходить, що «...під час масового вбивства ні

одного німця поруч не було, а поліцаї, які брали участь в цій операції, носили
білі нарукавні пов'язки з написом «румунська поліція», більшість з них
служили під командою Ізопеску в Голті». Коментуючи наведений документ,
слід звернути увагу на два моменти: по-перше, розбіжність у кількості
знищених людей в межах одного документа (43000 і 48000) пояснюється тим,
що протягом 1942 – 1943 років у Богданівці продовжувалися масові розстріли
євреїв, депортованих з інших районів; по-друге, певний сумнів викликає те, що
М. Ізопеску на власний розсуд, не маючи наказу згори, створював табори та
здійснював акти масового знищення.
Згідно ж із даними Надзвичайної державної комісії по Одеській області,
встановлено, що всього в Богданівському таборі румунські окупанти
розстріляли близько 52 тисяч мирних радянських громадян і більше 2 тисяч
чоловік спалили в бараках. Ця цифра збігається з даними Державного архіву
Миколаївської області та ізраїльського архіву-музею Яд Ва-Шем: усього в
Богданівці знищено близько 54000 осіб [15].
Наведені документи не залишають сумніву в тому, що абсолютну
більшість жертв Богданівського табору складало саме єврейське населення.
Наведені факти є свідченням того, що в цілому політика румунських
окупантів по відношенню до єврейського населення не мала суттєвих
розбіжностей у порівнянні з політикою німецьких окупантів в даному питанні,
але не можна заперечувати і наявність певних особливостей в діях румунської
окупаційної адміністрації, яка діяла не так енергійно та послідовно в цьому
напрямку. Це дало можливість хоча б невеликій частині євреїв все ж таки мати
шанс на виживання, чого у них не існувало в німецькій окупаційній зоні.
Однак, ці обставини ні в якому разі не дають підстави для ствердження, що
румунський режим був хоч трохи поблажливішим стосовно єврейського
населення.
Незаперечним є і те, що румунський фашистський геноцид по відношенню
до євреїв мав цинічний спланований характер. В перспективі, очевидно, малося
94

на меті здійснити депортацію до Трансністрії більшості єврейського населення

Румунії для подальшого знищення.
Підводячи підсумки, треба визнати незаперечним те, що протестних акцій з
боку євреїв по відношенню до актів знищення їх окупантами майже не було.
Така поведінка цілком логічна в умовах загального нацистського терору та
небезпеки, яка загрожувала життю кожної людини та її близьких в умовах
окупаційного режиму, який на Півдні України був більш жорстокий, ніж у
більшості окупованих країн. В цих скрутних умовах все ж знаходились
українські сім’ї, які, не дивлячись на смертний ризик, надавали євреям
допомогу і рятували їх від знищення. Не викликає сумніву і той факт, що від
повного знищення євреїв в Трансністрії врятував лише швидкий наступ
Червоної Армії та звільнення цього регіону від румунських та німецьких
окупантів. Як свідчать румунські документи та преса, кількість жертв могла б
збільшитися на десятки тисяч євреїв, якби наступ радянських військ затримався
хоча б на місяць.

Література та джерела:
1. Місця масових розстрілів і поховань представників національних
меншин під час Великої Вітчизняної війни в Миколаївській області: довідкові
матеріали / Миколаїв. облдержадміністрація, відділ у справах національностей
облдержадміністрації, Миколаїв. т-во єврейської культури ; ред. рада : В. О.
Чебатарьов та ін. - 2-ге вид., доп. - Миколаїв : СПД Румянцева°Г.В., 2012. - 32
с.: ілюстр.;
2. Судьбы евреев Николаевщины во время Великой Отечественной
войны 1941 – 1945 гг. / Под ред. Левченко Л.Л., Рыжевой Н.А., Щукина В.В. –
Николаев : «П.М.°Шамрай», 2013. – 768 с.
3. Гриневич Е.В. Холокост на Николаевщине / Е. Гриневич //
Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. –
Миколаїв: Атол, 2005. – С.203.
 95

4. Залесский К. СС. Охранные отряды НСДПА / Константин

Залесский. – М.: ЯУЗА, Эксмо, 2005. – С. 10-11.
5. Багмет М.О., Козирєва М.Е., Щукін В.В. Голокост: винищення
єврейського населення в період німецько-румунської окупації / М.О. Багмет,
М.Е. Козирева, В.В. Щукін // Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни
1941-1944 рр.: (до 60-річчя визволення області від німецько-румунських
окупантів) / ред. кол.: О. М. Гаркуша (голова), Ю. О. Шклярський, М. М.
Шитюк та ін. – Миколаїв: Атол, 2004. - 503 с.

6. Письма из гетто / Комментарий Ю.Смилянской // Голокост i

сучасність. Бюлетень Українського Центру вивчення icтopiї Голокосту. – 2004.
– № 11.
7. Стародинский Д. Одесское гетто: Воспоминания / Д. Стародинский.
– Одесса: ТПП «Хайтех», 1991. – С. 46-47.
8. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами
евреев Украины в 1941 – 1944 годах / сост. А.ºКруглов. – К. : Институт
иудаики, 2002. – С. 438

9. Козирєва М.Е., Щукін В.В. Доля євреїв Миколаївщини в період

фашистської окупації / М.Е. Козирєва, В.В.ºЩукін // Первые Запорожские
еврейские чтения «Еврейское население Юга Украины»: доклады и сообщения.
– Запорожье, 1997. – С. 126
10. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941 – 1944 рр. /
За ред. М.М. Шитюка. – Миколаїв, 2004. – С. 275.
11. Судьбы евреев Николаевщины во время Великой Отечественной
войны 1941 – 1945 гг. / Под ред. Левченко Л.Л., Рыжевой Н.А., Щукина В.В. –
Николаев : «П.М. Шамрай», 2013. – С. 72.
12. Мінченко А.Ф. Село Мостове в подіях і особах / А.Ф. Мінченко. -
Миколаїв: Іліон, 2008. – С. 38-40.
96

13. Вигор О.В. Нищення єврейського населення в роки Другої світової

війни в селі Мостове та його околицях //220 років разом. Випуск І / Голов. ред.
Шитюк М.М.- Миколаїв: Типографія Шамрай, 2012. – С. 15-23.
14. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941 – 1944 рр. /
За ред. М.М. Шитюка. – Миколаїв, 2004. – С. 253.
15. Державний архів Миколаївської області, Ф.Р. 2238, оп. 1, спр. 19.,
арк..°114.

В.С. Черевач
МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ В РОКИ ШОА
Анотація. В статті розглянуто реалізацію нацистської політики
антисемітизму та геноциду, щодо єврейського населення Миколаївщини в роки
Другої світової війни. Метою роботи є ознайомлення широкого кола істориків
та науковців, з особливостями Голокосту на території Миколаївської області.
Ключові слова: масове знищення, Голокост, Геноцид, єврейське населення,
німецько-румунська окупація.
В.С. Черевач
НИКОЛАЕВСКАЯ ОБЛАСТЬ В ГОДЫ ШОА
Аннотация. В статье рассмотрена реализация нацистской политики
антисемитизма и геноцида, в отношении еврейского населения Николаевщины
в годы Второй мировой войны. Целью работы является ознакомление
широкого круга историков и ученых, с особенностями Холокоста на
территории Николаевской области.
Ключевые слова: массовое уничтожение, Холокост, Геноцид, еврейское
население, немецко-румынская оккупация.
V.S. Cherevach
MYKOLAYIV REGION DURING THE SHOAH
Abstract. In this article the author examines the implementation of Nazi policy
of antisemitism and genocide on the Jewish population of Mykolayiv region during
the Second World War. The aim is to acquaint a wide audience of historians and
scholars of the Holocaust features in the Mykolaiv region.
 97

Keywords: mass murder, the Holocaust, Genocide, Jewish population, German-

Romanian occupation.
98

УДК 63.3(0) 62
Чернявский Валерий Валерьевич
(Николаевский областной краеведческий музей,
Николаев)

Чернявская Екатерина Викторовна

(Николаевский национальный университет
имени В.А. Сухомлинского, Николаев)

«ИДЕАЛЬНЫЕ» РАБОЧИЕ ТРЕТЬЕГО РЕЙХА: К ВОПРОСУ О

ВЗАИМОСВЯЗИ ДЕГУМАНИЗАЦИИ ЕВРЕЕВ И ДИСКРИМИНАЦИИ
ОСТАРБАЙТЕРОВ В 1933-1945 ГГ.

Среди всей многомиллионной армии принудительных рабочих Третьего

рейха евреи и остарбайтеры составляли две наиболее контрастные группы. Как
выходцы из СССР, так и их еврейские коллеги обладали ярко выраженным
маргинальным статусом, который полностью определял условия их труда и
быта. Отношение руководства Германии к данным категориям рабочей силы,
всегда сопровождалось перманентным конфликтом между нацистской расовой
мифологией и злободневными проблемами военного времени. Из-за чего
официальная политика действующей власти отличалась противоречивостью и
менялась в зависимости от торжества той или иной конъюнктуры. Всё это
позволяет предполагать, что в основе феномена лежат если не одни и те же, то
во всяком случае взаимосвязанные первопричины.
Несмотря на громадный массив литературы посвящённой разным аспектам
Холокоста, принудительный труд еврейских рабочих в экономике рейха
разработан поверхностно. Эта тематика практически не востребована на фоне
тех составляющих антиеврейской политики рейха, что пребывают в
мейнстриме западной историографии. В результате, интересующий нас вопрос
практически не выделен в качестве отдельной научной проблемы. Среди
 99

существующей литературы, в первую очередь, следует выделить труды

немецких учёных У.Герберта и В.Грунера [22; 23]. Историография,
освещающая особенности эксплуатации остарбайтеров более обширна.
Помимо, ставших на сегодняшний день классическими, работ В.Гомеза [24],
А.Даллина [19], Д.Фрида [20], У.Герберта [22] и П.М.Поляна [14], мы
располагаем значительными наработками отечественных историков:
М.В.Коваля [9], О.В.Потыльчака [15], Т.В.Пастушенко [13]. Не смотря на
наличие обширного эмпирического материала и ряда важных теоретических
обобщений историческая наука не знает последовательных попыток
сопоставления двух феноменов. Очевидно, что такое положения вызвано тем,
что обе составляющие поднятой нами проблемы всегда рассматривались
изолированно в рамках уже сложившихся парадигм. Подавляющие
большинство исследователей привыкли размещать восточных рабочих в
пределах национал-социалистической иерархии иностранной рабочей силы, что
была предложена У.Гербертом и П.Ругенталером [23;16]. Евреи никогда не
входили в данную умозрительную структуру. В свою очередь, весь комплекс
юдофобских мероприятий нацистов, включая принудительное
трудоиспользование, принято позиционировать целенаправленной программой
по истреблению еврейского населения. Таким образом, титульной является
позиция Д.Гольдхагена. Согласно ей, физическую эксплуатацию следует
понимать как уничтожение трудом [21]. Весьма примечательно, что попытка
В.Грунера «разделить» подневольный труд и программу истребления
натолкнулась на жесткую критику[22, с.23]. Из всего выше сказанного следует,
что современная наука изучает принудительный труд остарбайтеров и
еврейских рабочих в рамках двух разных систем, что в большей степени
отражает не объективную историческую действительность, а подходы к её
постижению. В нашем исследование мы попытаемся выйти из поля действия
сложившихся парадигм и провести сравнительный анализ интересующих нас
групп принудительных рабочих.
100

Современная наука склонна рассматривать многонациональную систему

эксплуатации принудительного труда Третьего рейха сквозь призму
иерархической модели, в которой положения того или иного контингента
определялся с позиции нацистской редакции расовой теории. Сам термин
«иерархия» весьма условен, ведь речь идёт исключительно о количестве
распределения материальных благ между представителями различных
национальностей. Не смотря на то, что политика нацистов по отношению к
эксплуатированным категориям населения сводилась к вполне прагматичным
целям, в её основе находились абстрактные представления метафизического
характера.
В современной научной литературе практически упущена та
трансформация мышления среднестатистического немца, что позволила
получить молчаливое одобрение масс на подневольный труд. В 1916 году
аналогичный по смыслу «План Гинденбурга» был сорван из-за протеста
общественности [8, с.11]. Антагонизм возник из-за того, что интересы крупного
капитала начали противоречить основам «морального ядра» буржуазного
общества, а именно: идеи «равенства по рождению», сформулированной ещё
Ж.Руссо и комплексу протестантской этики, что регламентировала
хозяйственные отношения между субъектами по принципу – «Любой труд
должен быть оплачен».
Антиеврейская пропаганда начиная с 1933 года не просто мобилизовала
весь комплекс юдофобских смыслов и образов, созданных европейской
культурой за последние 1000 лет, а развернула их в совершенно иной
плоскости. Обвинения евреев в асоциальности, паразитарном способе жизни и
распространении инфекционных заболеваний хорошо известны со времён
средневековья [12, с.44]. Вот только в Третьем рейхи они легли на
благоприятную почву расовой теории и толковались не в культурно-
религиозном, а в биологическом смысле. В силу этого, образ еврея как «иного»
достиг тотальной абсолютизации. Он понимался уже не представителем чужого
социального мира, а сущностью находящейся за рамками рода человеческого
 101

[1]. Всё это произошло параллельно с общей демонизацией еврейства, за

которым закрепили статус исторического, расового и политического врага
немецкого народа. Знаменитый «Закон о восстановлении профессионального
чиновничества» от 7 апреля 1933 года и комплекс так называемого
«Нюрнбергского законодательства» 1935 года маргенализировали еврейское
населения рейха [3, c.77-88]. Запрет половых контактов между «арийцами» и
«неарийцами», а также лишение статуса граждан уже были вопиющим
нарушением принципов модерна.
После принятия законов «О защите арийской крови и чести» и «О
гражданстве рейха» иудофобскую линию нацистской пропаганды можно
считать институализированной. В 1935-1937 годах евреи ещё могли быть
принятыми в немецком социуме, как специфическое эндогамное сообщество,
лишенное ряда политических прав и свобод, но руководство Германии пошло
по пути дальнейшей дегуманизации врага. Начиная со средины 1930-х годов
антиеврейский курс нацистов приобрел ярко выраженный прагматический
характер и достиг своего апогея во время «ариезации экономики». Тогда
тысячи еврейских торговых и промышленных предприятий в принудительном
порядке выкупались немецкими предпринимателями. Ведущую роль в этом
процессе играли крупные промышленные монополии вроде «Герман Геринг
Варке» [3, с.96]. При заключении подобных сделок покупатель платил
символическую сумму из-за чего облагался налогом в пользу государства. В
конце 1930-х гонения на евреев уже напоминали бандитизм, поставленный на
коммерческие рейки. Тоже самое, можно сказать и о трудовом использовании.
В 1939 году эксплуатации впервые подвергались безработные евреи, что
находились на учёте службы занятости, а в 1940 году трудовой повинности
подвергли всё еврейское население [5]. В отличии от немецкого пролетариата,
на них не распространялась трудовая этики и производное от неё
законодательство, а угроза «расовой чистоте» и «арийскому духу»
предполагала полную изоляцию. Все это красноречиво воплощалось в
распоряжении о трудоиспользовании евреев от 31 октября 1941-го года: «Еврей
102

как чужеродный не может быть членом немецкого трудового коллектива,

который строится на принципе верности долгу работающих на предприятии» [16,
с.44]. Смысл произошедшей метаморфозы уникален. Конечным результатом
шестилетней антиеврейской политики стала не изоляция потенциально
«опасного элемента», а устранение евреев в качестве субъектов буржуазных
экономических отношений. Сначала в следствии «ариезации экономики» они
утратили фактическую возможность покупать наёмный труд. На протяжении
последующих нескольких лет за представителями еврейской общины
сохранялось априорное право свободно заключать рабочие контракты
(продавать свой труд). После начала Второй мировой войны этой практике был
положен конец и руководство рейха приступило к директивно-приказному
распределению имеющихся трудоспособных евреев от 14 до 60 лет [5]. Самым
интересным в этой истории является тот энтузиазм, с которым немецкая
общественность пошла на нарушение основополагающих норм собственной
культуры. Как отчуждения еврейских предприятий, так и прямая эксплуатация
«неарийцев» воспринимались вполне нормальными явлениями, и это при
отсутствии правовой базы легетимизирующей подобную практику.
Уже в 1940 году крупный капитал Германии располагал идеальной
рабочей силой. С евреями заключался односторонний контракт, что имел в
большей степени формальное значения, они не попадали под действие
трудового права и законодательство об охране труда, в связи с чем для
работодателя упразднялись растраты на отпуск, медобслуживание и прочие
социальные выплати [22, с.111]. По мимо этого, евреи получали
символическую заработную плату и не имели реальной возможности
обжаловать своё дискриминируемое положение. Иными словами, перед
промышленностью рейха открылась весьма заманчивая перспектива –
получение сверхприбыли за счёт практически бесплатной рабочей силы.
Принудительный труд немецких евреев стал возможен благодаря их
дегуманизации в символическом пространстве, созданном пропагандой. Этот
процесс, имел свою тенденциозность в 1933-1940 годах, которую можно
 103

охарактеризовать как смещение от расовой к исключительно экономической

проблематике. Вытеснение еврейства за рамки рода человеческого привело к
фактическому лишению статуса субъекта экономической деятельности и
санкционировало сначала отчуждения средств производства, а потом и прямую
эксплуатацию. Результатом этих трудоемких и продолжительных манипуляций
стало появления весьма полезной модели, которая в последствии
использовалась для создания новых групп принудительных рабочих.
Для руководства Третьего рейха трудоиспользование остарбайтеров стало
непредвиденным обстоятельством. Согласно его геополитическому проекту
советским гражданам отводилась совершенно другая роль. Ведущие
функционеры НСДАП из идеологических соображений и веры в скорое
создание собственной «Европейской Индии» не планировало масштабной
эксплуатации советских рабочих на территории рейха. Дело в том, что А.
Гитлер и ряд других нацистских лидеров, полагали, что территории на Востоке
должны стать для Германии тем, чем для Англии в XIX веке была Индия.
Согласно точки зрения М. Саркисянца, фюрер понимал завоевание Востока в
первую очередь средством воспитания из немцев настоящей «расы господ» [17,
c.180]. Имея столь амбициозный проект по созданию «идеальной колонии» -
богатой ресурсами, да и к тому же не отдалённой географически, нацисты
считали депортацию местного населения в рейх лишним. К реализации этого
курса приступили только после окончательного краха блицкрига и переходу к
концепции затяжной войны. Осенью 1941-го военно-промышленный комплекс
Германии не получил ни обещанной ресурсной базы, ни рабочих рук за счёт
демобилизации 150-ти дивизий [23, с.217]. В сложившейся ситуации новый
призыв в ряды вермахта мог поставить всю экономику рейха на грань
системного коллапса. Отсчёт истории остарбайтеров можно вести только с 7-го
ноября 1941 года, когда была принята директива Г. Геринга об использовании
советской рабочей силы на территории рейха [2, c.36].
Между восточнославянскими народностями и собственно евреями
идеология рейха проводила чёткое разграничение. В первом случае мы имеем
104

дело с так называемыми «унтермейншами» - сообществами, что в силу своей

расовой несостоятельности не могут создавать собственных культур. В своём
программном труде А.Гитлер достаточно точно определил их судьбу. Если в
процессе «Октябрьской революции» и гражданской войны русское общество
лишилось своего германского ядра, то оно утратило саму способность к
самостоятельному культурному развитию. Следовательно, его можно и нужно
завоевать и поставить на службу рейху [6, c.425]. Исходя из проектного
документа плана «ОST» нацисты признавали, что среди жителей европейской
части СССР существует большое количество носителей нордических расовых
признаков. По отношению к украинцам эта цифра составляя 45% [3, c.313].
Мало того, расовая доктрина не содержала чётких обоснований для угрозы
«немецкой крови» со стороны выходцев из Советского Союза. Вся
парадоксальность ситуации заключается в том, что в 1941-1942 годах
остарбайтеры фактически «заменили» депортированных из Германии
еврейских рабочих получив при этом их статус.
Пропаганда рейха ознаменовала начало трудоиспользования людей с
востока навязыванием обществу уже хорошо знакомый по еврейскому опыту
образ «враждебного иного», которому чуждо всё европейское. Советские
граждане позиционировались примитивными азиатами с низким уровнем
культуры, морали, интеллекта и образованности. К этому комплексу
представлений добавлялось хорошо себя зарекомендовавшее суждение о
«инфекционной угрозе». Русские признавались носителями венерических и
других заразных заболеваний. Комплекс подобных идеологических практик
имел такую же направленность что и юдофобская политика 1933-1940-х годов.
Принятие обществом такой картины мира вновь позволило упразднить ряд
культурных и законодательных норм, что предполагали априорную свободу
труда и гарантию на его эквивалентную оплату.
Подобно евреям, остарбайтеры демаркировались от остальной массы
иностранцев с помощью опознавательного знака «OST». В 1941-1942 годах
изоляция советских граждан тоже носила абсолютный характер. Формально
 105

они не имели права на контакты с немецким обществом, а также с другими

принудительными рабочими. Трудовое право и положения об охране труда для
данной общности упразднялись, а заработная плата приобретала
символический характер. В некоторых случаях положения восточных рабочих
было ещё более затруднительным, нежели их еврейских коллег. Например, если
все евреи официально считалась вольнонаемными, то трудовой статус
остарбайтера практически не имел юридической дефиниции [16, c.40].
Заработная плата еврея составляла 80% от оклада польского рабочего, что в
несколько раз превышало доходы советских граждан [5].
Приступив к массовой эксплуатации остарбайтеров нацисты всецело
опирались на опыт полученый в ходе трудоиспользования еврейских рабочих.
Выходцы из СССР оказались в тождественной бытовой и социальной
действительности. Руководство НСДАП не скрывало этого факта, ибо одной из
целей привлечения труда восточных рабочих стало разрешение еврейского
вопроса. В 1941 году начались депортации евреев за пределы рейха, которая
стала возможной благодаря появлению сотен тысяч советских граждан [5].
Принудительный труд евреев и остарбайтеров базировался на весьма
относительных идеологических основах. По мере того как обострялась
конфронтация мифа и реальности, менялась и политика властей рейха. В случае
еврейских рабочих конфликт разворачивался между стремлением довести до
конца нацистский расовый проект и экономической целесообразностью. Это
противоречие сложилось между оборонной промышленностью, гестапо и
НСДАП. Его кульминацией стало практически полное устранение евреев с
территории рейха в 1941-1942 годах. В большинстве случаев депортированные
контингенты вывозились в стратегически важные районы, где существовал
дефицит рабочей силы. Пожалуй, классическим примером можно считать
эстонскую промышленность по производству синтетического бензина, где в
1941-1942 годах наблюдалась неспособность покрыть нехватку рабочих рук за
счёт местных ресурсов. Руководство рейха, будучи заинтересованным в
прибалтийском топливе разрешило эту проблему с помощью депортации 54
106

тысяч польских и немецких евреев, их эксплуатация продолжалась до конца

войны [4,c.325]. Нечто похожее случилось и в самой Германии. Когда в 1944
году дефицит рабочих рук стал ощущается особенно остро евреев снова начали
использовать на «закрытых» военных заводах и промышленных предприятиях
«СС». В особенности тех, что размещались под землей и специализировались
на производстве ракет «Фау-2». Именно по этому В. Грунер называл политику
нацистов по отношению к евреям, как минимум непоследовательной [22, c.11].
Похожая раздвоенность мнений сложилась и в процессе использования
труда остарбайтеров. Командование вермахта полагало, что стремление
крупных промышленных монополий получить сферхприбыль за счёт
минимизации затрат на рабочей силе крайне не рационально. В связи с этим в
марте 1942 года главе имперского бюро по использованию рабочей силы Ф.
Заукелю направили письмо с предложением улучшить содержания восточных
рабочих в Германии [9, с.125]. Отсутствие каких либо попыток изменить
существующее положение дел констатировало исследование проведенное
хозяйственным штабом «ОST» в июле 1942 года. Согласно его результатам, в
течение полугодовой практики эксплуатации остарбайтеров зафиксированы
многочисленные случаи жестокого обращения и дискриминации, а именно:
содержание в закрытых лагерях, плохое питание, избиения. Такие действия
квалифицировались как недопустимые, поскольку способствовали снижению
производительности труда, усилению эфективности советской пропаганды и
подрыву самой вербовочной кампании на Востоке [2, c.140].
Предупреждения и рекомендации со стороны немецких военных
игнорировались до поражения под Сталинградом. Этому событию
сопутствовала реорганизация всей нацистской пропаганды. В связи с чем
Й.Гебельс переориентировал вектор ее направленности от концепции
«завоевания жизненного пространства» к разработке идеи борьбы с
большевизмом, как основным врагом европейской цивилизации [13,с.211].
Основная цель нового курса заключалась в попытке подать советско-
германское противостояние коллективным «ратным подвигом» всех народов
 107

Европы, включая «русских». При таком положении дел остарбайтеры уже не

могли рассматриваться недочеловеками, носителями враждебной идеологии и
потенциальной опасностью для немецкого общества. Также пересмотра
требовал их расовый статус. Это радикальное изменения политики по
отношению к восточным рабочим детерминировалось вполне меркантильными
обстоятельствами. Состоянием на начало 1943 года наступления Красной
армии существенно снизило объемы рабочей силы, что вывозилась в рейх.
Между 1943 и 1944 годами депортации в Германию подверглись около 800 тыс.
советских граждан, после чего их поток прекратился [7, c.62]. 20 апреля 1943
года Ф. Заукель официально признал истощение трудовых ресурсов
оккупированных советских территорий и констатировал необходимость
рационализации использования существующих трудовых ресурсов. Согласно
его точке зрения преодоление кризиса было бы возможны лишь в случае
уравнения прав восточных и западных рабочих. В апреле 1943 года имели
место первые попытки улучшения условий жизни остарбайтеров. Отныне им
разрешалось участвовать в управлении рабочими лагерями, а августе
существенной либерализации претерпел порядок ношения знака «OST»
который разрешили нашивать на рукав верхней одежды.
Практику изоляции остарбайтеров упразднили только в ноябре 1943 года.
Тогда восточным рабочим разрешили свободное передвижение за пределами
трудового лагеря и право на пользование местным транспортом [13, с.199].
Однако в большинстве случаев немецкие кинотеатры, столовые, магазины и
другие общественные места были закрыты для советских граждан. Коренным
образом положение остарбайтеров изменилось в марте 1944 года. Согласно
постановлению Совета министров по обороне Германии от 25 марта 1944 года
заработная плата людей с востока приравнивалась к окладам западных рабочих,
также вводилась оплата праздничных дней, предоставлялось право на отпуск и
поездку к родным [14, с.328]. Ровно через один день 26 марта приказом Ф.
Заукель издал указ, согласно которого на восточных рабочих распространялось
немецкое трудовое право и положения об охране труда, устанавливался
108

максимальный срок пребывания в Германии в 2 года с возможностью

продления еще на 1 год, в отдельных случаях даже предоставлялись
социальные выплаты. Кроме этого, в конце апреля 1944 года принята
директива, что заменяла знак «OST» на отдельные национальные знаки для
русских, украинских и белорусов [11, с.66].
Таким образом именно иудофобская пропаганда в совокупности с
расовыми законами создали в 1933-1940-х годах дегуманизированую
еврейскую общность. Символическое вытеснение евреев за рамки вида homo
sapiens позволило упразднить распространение на них традиционных модерных
ценностей, а именно: социального равенства по рождению и возможности
выступать свободным субъектом экономических отношений. Итогом
нацистского эксперимента стало не просто молчаливое согласие масс, а их
активное участие в «ариезации экономики» и низведения самих евреев до
положения живых орудий труда. Очевидно, принудительный труд стал
побочным явлением общего антиеврейского курса и стремления получить
дополнительный капитал за счет экспроприации имущества. Несмотря на то,
что значительная часть элит рейха стремилась к разрешению еврейского
вопроса через депортации или физическое устранение неарийского населения, в
итоге возобладал банальный меркантилизм и экономическая целесообразность.
Одним из наиболее резонансных следствий дегуманизации евреев оказалось
создание специфической ниши – рабочих, лишенных свободы воли и статуса
самостоятельных экономических агентов. Когда в конце 1941 года нацисты
преступили к массовому использованию принудительного труда остарбайтеров
они уже располагали всем необходимым техническим арсеналом для создания
маргинальной группы и её последующей эксплуатации. Однако, следует
отметить, что данная модель оказалась эффективной только по отношению к
еврейским принудительным рабочим. В случае остарбайтеров попытки
изолировать и лишить советских граждан человеческого облика потерпела
полный крах. Эту точку зрения подтверждает донесение СД от 15 апреля 1943
года, в котором шла речь об общем изменении отношения рядовых немцев к
 109

советским гражданам [18, с.229]. Опыт прямого общения с ними наглядно

продемонстрировал, что образ выходца из СССР, как примитивного,
малообразованного и аморального существа не более чем миф. Очевидно такое
положение дел можно объединить численностью еврейских и восточных
рабочих в экономики рейха. Если евреев насчитывалось около 400 000, то
количество советских граждан достигало 5 млн., а сферы их
трудоиспользования охватывали всю хозяйственную систему Германии [4;14].
Естественно, что для сохранения дегуманизированного образа врага нужно
было соблюдать дистанцию между угнетенными общностями и гражданами
рейха. Если сравнительно немногочисленный контингент еврейских рабочих
мог быть локализован на предприятиях военной отрасли и строительстве
отдалённых объектов, то в случае «людей с востока» такая практика была
невозможной. Так или иначе но, наше исследование доказывает, что именно
преследования евреев в 1930-х годах стал тем полигоном, на котором прошла
апробация технологии, способной легитимизировать рабский труд
многомиллионного контингента иностранных принудительных рабочих.

Литература и источники:
1. Баррин Ф. Антисимитизм в нацистской Германии. Образ паразита в
идеологии нацистов. Режим доступа: http://midrasha.net/antisemitizm-v-
nacistskojj-germanii-obraz-parazita-v-ideologii-nacistov-prodolzhenie/
2. Белоруские остарбайтеры. «Угон населения Белоруси на
принудительний труд в Германию» К-1. / [составитель Г.Д.Кнатько]– Минск:
НАРБ, 1996 – 303 с.
3. Васильченко А. Арийский миф Третьего рейха / Андрей Васильченко. –
М.: Яуза-Прес, 2008. – 512 с.
4. Вейс-Вентд А. Бизнес выживания: ООО «Балтийская нефть» и лагеря
принудительного труда для евреев в Эстонии / А.Вайс-Вентд // Участие евреев
в борьбе с нацизмом. –Часть 2. – 2010. – С.314-341.
110

5.Геррберт У. Принудительный труд в Германии и на оккупированных

территориях во Второй мировой войне. Режим доступа:
http://urokiistorii.ru/history/soc/51736
6.Гитлер А. Моя борьба / А.Гитлер. – Харьков.: Світовід, 2003. – 703 с.
7. Как ковался германский меч. Промышленный потенциал Третьего
рейха./[Под редакцией М.Чернова] –М.: Яуза, Эксмо, 2006. – 608 с.
8. Кнадько Г.Д., «Белорусские остарбайтери. Историко-аналитические
исследования»./В. И. Адамушко, Н. А. Бондаренко, В. Д Селеменев. – Минск.:
НАРБ, 2001. – 336 с.
9. Коваль М. В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах
(1939- 45 рр.) / М. В. Коваль – К., 1999. – 336 с.
10. Косик В. Україна і Німеччина в у Другій світовій війні / В. Косик –
Париж – Нью-Йорк – Львів.: Наукове товариство ім. Т.Шевченка, 1993. – 681 с.
11. Кравченко А. Українські невільники Третього рейху (минуле і
сучасність) / А. Кравченко, С. Батурин – Львів: Кальварія, 2005. – 268с.
12. Лурье С. Антисемитизм в лревнем мире: попытки объястить его в
науке и его причины/ С.Лурье, 2009. – 400 с.
13. Пастушенко Т. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова
праця, репатріація (1942-1953). / Т. Пастушенко – К.: Інститут історії України
НАН України, 2009. – 278 с.
14. Полян П. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленные в
Третьем рейхе / П. Полян – М.: 1996. – 442 с.
15. Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та
остарбайтерів з України у нацистській військовій економіці в роки Другої
світової війни / Олександр Потильчак – К.:1998. – 49 с.
16. Ругенталер П. НС-иерархия иностранной рабочей силы на расовой
основе / П. Ругенталер // Принудительный труд белорусского населения в
Австрии: документы и материалы. / [Составители Г. Кнатько, Х. Кнолль, П.
Руггенталер, Б. Штельцль-Маркс, А. Вониш] – Грац-Минск: Veröffentlichungen
 111

des Ludwig Boltzmann-Instituts für Kriegsfolgen-Forschung, Graz Sonderband 2,

2003. – 2003. – С. 27 – 45.
17. Саркисянц М. Английские корни немецкого фашизма: от британской к
австро-баварской расе господ/ М.Саркисянц. – СПб.: Гуманитарное агенство
«Академический проект», 2003. – 400 с.
18. Семиряга М. И. Тюремная империя нацизма и её крах / М. И. Семиряга
– М.: Издательство юридической литературы, 1991. – 384 с.
19. Dallin A.J. German rule in Russia, 1941-1945: a study of occupation
policies. – New York: St. Martins pres, 1957 – 395 p.
20. Fried J.H. The exploitation of foreign labor by Germany. – Montreal:
International labor office, 1945. – 245 p.
21.Goldhagen D. Hitler’s Willling Executioners: Ordinary Germans and the
Holocaust. — NY: Alfred A. Knopf, 1997. — 622 р.; Browning C. Ordinary Men:
Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland. — NY: Harper
Perennial, 1998. — 271 р.
22.Gruner W. Jewish Forced Labor Under the Nazis:Economic Needs and
Racial Aims, 1938-1944. – Cambridge: University Press, 2006. - 322 p.
23.Herbert U. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des Auslander –Einsatzen in der
Kriegswirtscaft dritten Reiches. Berlin-Bonne: Verlag J.H.W. Deitz Nachf, 1986.-
494 s.
24. Homеs Ed. L. Foreign Labor in Nazi Germany. – Princeton University pres.
Princeton, New Jersey, 1967. – 350 p.
25. Pfahlman H. Femdarbeiter und Kriegsgefangen in der deutschen
Kriegswirtschaft 1939-1945 / Beitragen zur Wehroforschund. – Darmstadt:Wher und
Wissen Verlaggesellschaft GMBH, 1968. – Bd. XVI-XVII. – 238 s.
112

В.В. Чернявський, К.В. Чернявська

«ІДЕАЛЬНІ» РОБОЧІ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ: ДО ПИТАННЯ ПРО
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ДЕГУМАНІЗАЦІЇ ЄВРЕЇВ
І ДИСКРИМІНАЦІЇ ОСТАРБАЙТЕРІВ В 1933-1945 РР.
Анотація. Одним з наслідків юдофобської політики Третього рейху стало
фактичне витіснення цілої етнічної спільноти за рамки буржуазної моралі і
ліберальних економічних цінностей. У наслідку, це дозволило нацистам
провести «аріезацію економіки» і перетворити євреїв де-факто в підневільну
робочу силу. Отриманий досвід використовувався для ідеологічної підтримки
та прямої організації експлуатації східних робітників у 1941-1942 рр.
Ключові слова: націонал-соціалізм, расова теорія, остарбайтери, євреї,
примусова праця, Друга світова війна, Третій рейх.
В.В. Чернявский, К.В. Чернявская
«ИДЕАЛЬНЫЕ» РАБОЧИЕ ТРЕТЬЕГО РЕЙХА: К ВОПРОСУ О
ВЗАИМОСВЯЗИ ДЕГУМАНИЗАЦИИ ЕВРЕЕВ И ДИСКРИМИНАЦИИ
ОСТАРБАЙТЕРОВ В 1933-1945 ГГ.
Аннотация. Одним из следствий иудофобской политики Третьего рейха
стало фактическое вытеснение целого этнического сообщества за рамки
буржуазной морали и либеральных экономических ценностей. В последствии,
это позволило нацистам провести «ариезацию экономики» и превратить
евреев де-факто в подневольную рабочую силу. Полученный опыт
использовался для идеологической поддержки и прямой организации
эксплуатации восточных рабочих в 1941-1942 гг..
Ключевые слова: национал-социализм, расовая теория, остарбайтеры,
евреи, принудительный труд, Вторая мировая война, Третий рейх.
 113

V.V. Chernyavskiy, K.V. Chernyavska

THE «PERFECT»WORKERS OF THE THIRD REICH: THE QUESTION
OF THE RELATIONSHIP OF DEHUMANIZATION OF JEWS AND
DISCRIMINATION WITH OSTARBEITERS IN 1933-1945
Abstract. One of the consequences of anti-Jewish policy of the Third Reich was
the actual displacement of the whole ethnic community beyond the bourgeois
morality and liberal economic values. Subsequently, it has allowed the Nazis to turn
Jews into forced laborers force. The experience gained was used for ideological
support and direct the organization of operation of Eastern workers in 1941-1942.
Keywords: National Socialism, race theory, Ostarbaiters, Jews, forced labor,
World War II, the Third Reich.
114

УДК 94(4)“1918/1939”:323.12
Шкляж Иосиф Михайлович
(Николаевский национальный университет
имени В.А. Сухомлинского, Николаев)

АНТИСЕМИТИЗМ В ЕВРОПЕ ПОСЛЕ ПЕРВОЙ МИРОВОЙ

ВОЙНЫ (1914–1918) – ПРЕДВЕСТНИК ХОЛОКОСТА

Европа сегодня – сложный клубок межэтнических и

межконфессиональных противоречий, хотя, наверное, большинство ее жителей
знает, что произошло в их странах более семидесяти лет тому назад.
Казалось бы, после Катастрофы европейского еврейства с антисемитизмом
в цивилизованной Европе будет навсегда покончено. Но нет, и в наши дни
иудейские общины ряда государств, где чудом уцелели евреи, совершаются
террористические акты, направленные против детей и внуков, сожженных в
печах крематориев, расстрелянных и замученных в гетто…
Во Франции, Бельгии, Германии и в ряде других стран легально
существуют пронацистские организации, поднимает голову исламофашизм и
просто отъявленные националисты, ненавидящие всех «несвоих». Однако
лидеры европейского еврейства, как их предшественники много десятилетий
тому назад, упорно твердят: «это – маргиналы, презираемые обществом;
опасности для нас нет; нас охраняет закон государства, где мы живем».
История, хотя и учит, но ее уроки, увы, так быстро забывают, а значит
трагедия всегда может повториться…
* * *
Только отгремела Первая мировая, или, как ее сейчас принято называть,
Великая война. Миллионы людей разных национальностей навсегда остались
лежать на полях ожесточенных сражений; еще больше было искалечено,
морально сломлено, тяжело заболело.
 115

Европа наводнена бывшими солдатами и офицерами, теперь не очень

нужными своим странам, за которые проливали кровь, мерзли в окопах,
кормили вшей, морально страдали. И все они теперь задают вопрос: «за что?»
За что погибли их друзья-однополчане? Почему им не хотят платить пенсии и
пособия, чтобы реально выжить в условиях постыдной нищеты? Не для того ли,
чтобы их правительства спешно перекраивали политическую карту мира; с
радостью отторгали у Германии ее колониальные владения; охотно помогали
противникам большевиков в России…?
Победители – страны Антанты – торжествуют, навязывая побежденной
Германии и ее недавним союзникам все более унизительные условия мирных
«соглашений».
И, как не раз бывало в истории, в результате кровавой войны
победителями на самом деле оказывались кучка магнатов, политические
авантюристы всех мастей – от крайне левых до радикалов, которые упорно
ищут «виновных» в страданиях миллионов сограждан.
В России у власти большевики. В результате Гражданской войны (1918–
1922) они укрепили свое политическое влияние, установив в громадной стране
жестокую диктатуру. Конечно, большевистские лидеры по-прежнему мечтают
о мировой революции и прежде всего в разоренной войной Европе. Комиссары
хорошо знают положение рабочих и крестьян в этих странах и всячески готовы
поддержать революционный пыл в Германии и Венгрии, во Франции и Италии.
Но революции либо потерпели поражение (как, например, в Германии и
Венгрии), либо не состоялись вовсе. Тогда в Кремле обратили свой
революционный взгляд на Восток…
В Европе еврейские общины появились очень давно, по-видимому, еще во
времена Второго Храма (I в. до н.э. – I в. н.э.). В современных Италии,
Франции, Англии, Германии жили многочисленные обитатели знойной Иудеи,
внося свою лепту в становление европейской цивилизации. Они принесли
народам, среди которых поселились, веру в единого Бога, десять Заповедей,
116

своеобразную литературу и многого такого, что пережило века, став

существенной частью европейской (христианской) культуры.
Трудно, порой трагично складывались отношения между народами в
старой Европе. Войны сменялись хрупким миром, затем христиане на время
объединялись для борьбы с мусульманами, в частности, за право владеть
Иерусалимом… Но всегда еврейские общины становились объектом вражды,
ненависти, религиозной нетерпимости. В некоторых европейских государствах
свирепствовала «святая» инквизиция, направленная прежде всего против
нехристиан. Евреев, то изгоняли из родных мест, как это было в Испании
(1492 г.), а еще раньше в Англии (1290 г.), с целью грабежа их имущества, то
сильные мира сего обещали им покровительство, как, например, в Османской
империи, или Польше…
* * *
Евреи пережили страшные времена «крестовых походов» и жестокой
инквизиции; изгнания и унижения; наконец, попытки жалкой эмансипации,
начавшейся в период Великой французской революции и наполеоновских войн.
Казалось, в наступившем ХХ веке навсегда будет похоронен
человеконенавистнический антисемитизм. В самом деле, когда Европа погрязла
в войне, страны-участницы этой мировой бойни, нуждаясь в «пушечном мясе»,
вдруг вспомнили о своих гражданах-евреях, десятки тысяч которых были
мобилизованы в армии Антанты и «Священного Союза» (Тройственного).
В печати Европы появились статьи, прославляющие подвиги евреев
времен Маккавеев и восстаний против Рима в I-II веках н.э. Политические
деятели наперебой выступали с речами, где особо отмечалось право всех
граждан на «свободу, равенство и братство». Только ирония всех этих
выступлений сводилась к праву «свободно» погибнуть за чуждые евреям
интересы. Агитаторы напрочь забывали о том, что евреи (солдаты и офицеры)
воевали как в армиях стран Антанты, так и в подразделениях Германии и ее
союзников, а значит получили «право» убивать друг друга.
 117

В конце 1917 г. Россия фактически вышла из войны. Большевикам удалось

превратить, как они утверждали, «войну империалистическую в войну
гражданскую». Но, как отмечалось, большевики одержали победу, несмотря на
то, что «белое» движение всячески поддерживалось из-за рубежа.
Надо особо отметить: советское правительство, руководимое
В.И. Лениным (1870–1924), решительно осуждало антисемитизм во всех его
проявлениях, и, пожалуй это руководство было самым евреефильским в
истории. Видные большевистские лидеры стали членами правительства, во
многом определяя внутреннюю и внешнюю политику Советской России (с 1922
– СССР). И так получилось, что высокие посты в государстве занимали
«красные» комиссары – евреи по национальности. Достаточно в этой связи
вспомнить: Свердлова, Троцкого, Каменева, Зиновьева, Ярославского,
Землячку и многих других.
Эти деятели уже давно не имели ничего общего с еврейским народом,
называя себя «интернационалистами», к тому же сменив свои имена на
партийные клички и псевдонимы. Но уже в то время (нач. 20-х годов) остатки
«белого» движения, оказавшись в эмиграции (Франции, Германии, Польше,
Чехословакии), активно муссировали идею, будто Россия находится под
властью «жидо-большевистского» правительства; что, дескать, Октябрьский
переворот совершили евреи, и следовательно советская власть проводит
политику исключительно в их интересах. Эти явно бредовые идеи, озлобленной
белогвардейской эмиграции охотно подхватило националистическое (на самом
деле – антисемитское) руководство в странах Европы, не желавшие признавать
коммунистическое правительство в Москве.
Кроме того, местной буржуазии надо было каким-то образом объяснить
причини глубокого социального кризиса, охватившего всю послевоенную
Европу. Хуже всего жилось в Германии. Страны Антанты считали ее
единственным виновником в развязывании Первой мировой войны, а значит
немцев следовало примерно наказать. На самом деле страны-победительницы
стремились за счет Германии улучшить свое экономическое и социальное
118

положение. Правительствам Англии и Франции недостаточно было захватить

немецкие владения в Африке и Азии; разделить так называемое османское
наследство (Ближний и Средний Восток); они навязали Германии очень
тяжелые условия мирного договора.
Прошло немного времени, и правители ведущих европейских государств
стали менять свое отношение к Германии. Они внимательно наблюдали за
социально-политическими переменами, происходившими на берегах Рейна.
Немцы мечтали о реванше; униженная нация охотно поддерживала
шовинистические, милитаристические организации, главари которых, среди
прочего, открыто утверждали, будто во всех бедах Германии виноваты евреи и
социалисты.
Итак, евреи в Германии. В начале 30-х годов еврейская община в этой
стране достигала 650-700 тыс. человек и это не считая всякого рода
«полукровок» или тех, кто принял христианство и таким образом перестал
считать себя евреем. Нельзя не сказать о том, что немецкие евреи были очень
активны во всех сферах экономической, политической и культурной жизни
германского государства. Среди евреев Германии были выдающееся ученые и
знаменитые писатели, известные всему миру музыканты и популярные
артисты… Они отнюдь не кичились своим этническим происхождением. Более
того, немало евреев-интеллектуалов напрочь забыли о своих национальных
корнях; говорили только по-немецки; наверное, считали себя больше немцами,
чем сами немцы. Что ж, из песни, как говорится, слов не выбросишь. И только
Гитлер напомнил им, кто они, хотя эти люди давно смешались с «истинными
арийцами».
Правда, и этих граждан беспокоил рост немецкого национализма и
оголтелого антисемитизма. Они искренне переживали, например, убийство
Вальтера Ратенау (1867–1922), видного политического деятеля, министра
иностранных дел, погибшего от рук националиста-антисемита из
террористической организации «Консул».
 119

И когда немецкие сионисты говорили своими соплеменникам о грядущей

трагедии, о росте численности нацистских головорезов, чуть-ли не открыто
угрожавших евреям смертью, последние наивно утверждали: «в
цивилизованной Германии такое невозможно».
Разумеется, в конце 20-х – начале 30-х годах в Германии было немало
антифашистов. Среди них – не только члены левых партий и организаций, но и
просто порядочные и честные граждане, которым претила гнусная
антисемитская пропаганда, разжигавшая среди миллионов обездоленных людей
вражду и ненависть.
В Европе все знали, об этом писали, но власти большинства государств
хранили молчание, боясь разозлить тех, на кого рассчитывали в будущей
большой политической игре.
Гитлер и его свора импонировали многим политическим деятелям США,
Великобритании, Франции, Италии… Не беда, что они открыто называют
евреев своими злейшими врагами, главное: их можно было сделать врагами
СССР, всего антивоенного и антифашистского движения.
В Германию потекли огромные деньги, которые помогли партии Гитлера
одержать победу на выборах в рейхстаг. Фюрер знал, что от него хотят, и кто и
зачем финансирует его штурмовиков.
В то время, когда гитлеровские молодчики нападали на синагоги и
еврейские школы, клеймили «позором» видных деятелей культуры и жгли на
гигантских кострах произведения Гейне, Фейхтвангера, Маркса, Фрейда…, в
благополучной Европе лишь недоуменно пожимали плечами, дескать, не наше
дело.
* * *
В Советском Союзе все было иначе. Большинство жителей необъятной
страны мало что знали о том, что на самом деле происходит в соседних
государствах. И это неудивительно: советское руководство решало: что
гражданам социалистического государства следует знать, а что – нет. Это она –
120

партийная номенклатура – определяла как и что публиковать в периодической

печати, говорить по радио, объяснять слушателям на публичных выступлениях.
С государственным антисемитизмом в стране Советов как будто в то время
было покончено; более того, даже на бытовом уровне межнациональная рознь
не только осуждалась, но за ее проявление строго наказывали.
Тем не менее, Гитлер вызывал живой интерес и в Кремле. Сталин
интересовался Германией; читал (в переводе) произведения немецких
писателей и поэтов; считал немцев «обиженной нацией». И с пониманием
относился к высказываниям фюрера, метавшего громы и молнии в адрес
английских и французских империалистов, поставивших немецкий народ на
колени. И теперь, дескать, он – лидер всей немецкой нации – добьется
справедливости, и Германия станет самой сильной страной в мире.
Сталин и сам откровенно презирал буржуазных демократов, всякого рода
пацифистов, идейно нестойких социал-демократов и прочих «болтунов»,
«крикунов», «империалистических прихлебателей».
Правда. Сталина удивляла махровая антисемитская риторика Гитлера.
Советский вождь любил смотреть фильмы с участием Ч. Чаплина, М. Линдера,
читал Фейхтвангера, знал Гейне… Теперь в Германии все они под строгим
запретом. Более того, в центре Европы жгут книги, избивают известных
профессоров, изгоняют из страны цвет немецкой нации…
Пройдет совсем немного времени, и в Советском Союзе начнется борьба с
«безродными космополитами», станут раскрывать псевдонимы, увольнять с
работы носителей «не той» национальности… но чем не Германия начала 30-х
годов? Правда, тогда, в конце 40-х годов, эта кампания быстро пошла на убыль.
Может быть, товарищ Сталин вспомнил, что он – «лучший друг всех
угнетенных»?
* * *
Но вернемся в 30-е годы прошлого столетия. Польша – крупнейшее
государство Восточной Европы, да и еврейская община в этой стране была
(после СССР) самой многочисленной в Европе: 3,5–4 млн. чел. Надо отдать
 121

должное: евреи на польских землях издавна пользовались определенной

национально-религиозной автономией.
В этой стране открыто функционировали многочисленные еврейские
организации (политические, культурные, религиозные). Их деятельности
польские власти не препятствовали, хотя на бытовом уровне антисемитизм в
Польше существовал всегда.
Положение евреев в Польше стало ухудшаться с середины 30-х годов. Это
было связано прежде всего с нацистской пропагандой, ростом среди поляков
агрессивного национализма, экономической нестабильностью.
Польская печать охотно перепечатывала из немецких газет антисемитские
статьи, оскорбительные карикатуры на евреев; в польском сейме все чаще
слышались юдофобская риторика, а на улицах происходили антиеврейские
беспорядки. На стенах зданий, принадлежавших евреям, малолетние хулиганы
рисуют свастики, пишут лозунги типа: «жиды – до Палестины» и т.п. И это
происходило в стране, где роль еврейского населения трудно было
переоценить. Польша обязана евреям развитием целых отраслей
промышленности, финансов, культурным возрождением, наконец,
политической стабильностью. Правда, в стране находились общественные и
религиозные деятели, решительно осуждавшие пронацистские настроения в
обществе. Но их голос тонул в общем хоре ксенофобии.
Тем временем в Берлине лишь с радостью потирали руки, видя, как ростки
расизма дают нужные им всходы. И кто в Варшаве мог предположить, что
через несколько лет Польша – первая европейская страна – станет жертвой
германской нацистской политики, забравшей жизнь у 6 млн. ее граждан?
До начала Второй мировой войны в Венгрии проживало не менее 1 млн.
евреев. Невозможно представить себе эту страну без еврейской интеллигенции,
евреев-предпринимателей, евреев-ремесленников. Но став верным союзником
гитлеровской Германии, в Будапеште человеконенавистнические идеи
(ненависть к евреям, цыганам, славянам и пр.) стали неотъемлемой частью
государственной политики.
122

Огромные толпы, выкрикивая националистические и пронацистские

лозунги, громя по пути еврейские магазины, забрасывая камнями школы и
синагоги, двигаясь к еврейским кварталам венгерских городов. Но пока
полиция этих громил вовремя останавливала.
Правительство Миклоша Хорти (1868–1957), видимо, считало, что евреи
поняли настроение масс, желавших от них избавиться. С 1944 г. фактически
при полной поддержке профашистски настроенного населения большинство
евреев Венгрии погибло в гетто и концлагерях.
В Румынии до 1939 г. проживало не менее 800 тыс. евреев. Во главе
профашистского государства – известный антисемит Йон Антонеску (1882–
1946). Став союзником Гитлера, этот румынский фюрер всячески подчеркивал
свою ненависть к евреям, цыганам, венграм и другим национальным
меньшинствам. Положение евреев с каждым днем становилось все более
невыносимым…
А что же предпринимали европейские страны, кичившиеся своей
демократией и толерантностью? Они спешили закрыть границы перед
еврейскими беженцами. Англия к тому же всячески препятствовала въезду
евреев в Палестину, которая находилась под ее властью по решению Лиги
Наций (1920 г.). В Лондоне очень опасались, как бы не вызвать недовольство
арабских шейхов, а судьба гонимых евреев английских властей совершенно не
интересовала.
Казалось, спасение – за океаном. Но, увы, Ф. Рузвельту (1882–1945,
президент США с 1933 г.) решение проблемы евреев не сулило ничего
хорошего. В США были сильны антисемитские (ксенофобские) настроения;
расистов в этой стране хватало с избытком; не говоря уже о том, что ряд
политических деятелей опасалось вызвать недовольство у нацистского
правительства Германии. К тому же в США только недавно ослабел
экономический кризис, а с новыми эмигрантами столько хлопот…
Гитлер внимательно следил за реакцией мировой общественности
относительно своей расистской внутренней политики. Впрочем, реакции –
 123

никакой. Европа охотно согласилась на проведение Олимпийских игр в

Германии (Берлин, 1936 г.), усиленно готовила свои национальные команды на
этот замечательный праздник силы, мужества, мира. Правительства,
общественность отнюдь не смущало, что у каждого магазина, принадлежащего
евреям, стоят штурмовики с призывом: «Не покупайте!» Никого не удивляли
омерзительные карикатуры на граждан-евреев, развешанные по городам и
весям Третьего Рейха. Никто не возмущался расистскими высказываниями его
руководителей, хотя в Берлин намеревались приехать спортсмены разных
национальностей и рас…
Что ж, нацистский фюрер мог лишний раз убедиться в эгоизме, трусости и
безразличии европейских демократических правительств, готовых при
необходимости к прямому предательству интересов целых народов и
государств.
Таким образом путь в Освенцим был открыт…
Й.М. Шкляж
АНТИСЕМІТИЗМ В ЄВРОПІ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
(1914-1918) - ПРОВІСНИК ГОЛОКОСТУ
Анотація. Ця стаття про історію єврейського народу в Європі (СРСР,
Німеччина, Польща та інші країни) між двома світовими війнами.
И.М. Шкляж
АНТИСЕМИТИЗМ В ЕВРОПЕ ПОСЛЕ ПЕРВОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ
(1914–1918) – ПРЕДВЕСТНИК ХОЛОКОСТА
Аннотация. Эта статья об истории еврейского народа в Европе (СССР,
Германия, Польша и другие страны) между двумя мировыми войнами.
J.M. Shklyazsh
ANTISEMITISM IN EUROPE AFTER WORLD WAR I
(1914-1918) - PRECURSOR OF HOLOCAUST
Abstract. This article is about history of the Jewish people in Europe between
two World Wars (including the Soviet Union, Germany, Poland and others country).
124

РОЗДІЛ 2

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЄВРЕЙСЬКИХ ГРОМАД

ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
 125

УДК 128/129
Евгений Руславович Боринштейн
(Государственное учреждение «Южноукраинский национальный
университет имени К.Д. Ушинского», «Южноукраинский Еврейский
университет «Хабад-Одесса», Одесса)

Павел Ефимович Козленко

(Музей Холокоста, Одесса)

ЭКЗИСТЕНЦИАЛЬНЫЕ ОСНОВАНИЯ
ЕВРЕЙСКОЙ КОЛОНИИ БОГАЧЕВКА

Постановка проблемы. В истории Юга Украины, изучению которой

отдал много лет жизни академик Д.И. Яворницкий, есть уникальные страницы,
представляющие интерес не только для краеведения. В начале XIX века здесь
возникли еврейские земледельческие колонии – феномен, не имеющий
аналогов в истории других стран проживания евреев. Появление особого
социального слоя – евреев-земледельцев – стало новым качественным этапом в
истории этноса. Длительное, более чем вековое существование еврейских
земледельческих поселений, их жизнеспособность, несмотря на очень
непростую историю, нарушает устойчивые стереотипы и представления о
евреях как «торговой и ремесленной нации», не способной к труду на земле [3].
В 1860 г. в «Вестнике императорского русского географического
общества» выходит статья А. Думошевского «Евреи-земледельцы в России», в
которой подробно рассматриваются евреи-земледельцы, как отдельный класс
евреев в России, анализируется состояние современных еврейских колоний в
России.
Большой интерес представляет собой известная этнографично-
статистическая экспедиция в т.н. «Западно-Русский» край, проведенная в
период 1869-1870 гг. под руководством Павла Платоновича Чубинского. В
126

заключительном седьмом томе «Трудов» этнографично-статистической

экспедиции, опубликованных в 1872 г., он обобщил собранную информацию о
социально-экономическом и культурном развитии еврейских общин Подолья. В
этом «Труде», в отделе третьем «Статистический очерк. Статистика еврейского
населения» большой объем информации посвящен сельскохозяйственной
деятельности евреев. И хотя, не со всеми выводами исследователя, согласны
авторы настоящей статьи, работа П.П.Чубинского вносит свой вклад в
исследование жизни и быта еврейского населения России.
Непосредственно к истории еврейского землевладения, впервые
обратились еврейские публицисты К.А. Фуман и Г.Ф. Блюменфельд, в своих
работах «К вопросу о приобретении земель евреями» (1880 г.) и «О
землевладении и аренде у евреев» (1884 г.). Авторы проанализировали
законодательные акты о запрете евреям арендовать помещичьи земли в любой
форме, а также относительно образования еврейских земледельческих колоний.
Эти исследователи значительное внимание уделили вопросу кресценций, дали
свою оценку законам, которые запретили евреям владеть земельными угодьями
в Правобережной Украине. Законодательство урегулирования еврейского
землевладения и землепользования изучал еврейский писатель, чиновник по
особым поручениям при Министерстве государственных имуществ В.Н.
Никитин [2].
В 1884 г. в Санкт-Петербурге выходит труд редактора Центрального
Статистического комитета, профессора В.Д. Аленицына «Еврейское население
и землевладение в Юго-Западных губерниях Европейской России, входящих в
черту еврейской оседлости», в которой целый раздел посвящен еврейскому
земледелию в губерниях. И хотя большей частью своей, это справочный
материал, тем ни менее, на наш взгляд, он представляет важный интерес для
историков и краеведов.
В «Кратком географическо-статистическом очерке Подольской губернии»,
изданном в июне 1889 г. под редакцией известного краеведа и статистика В.К.
Гульдмана, собраны справочные материалы про все населенные пункты
 127

Подолья, детально описаны занятия евреев в городах и местечках губернии. В

начале ХХ века, в ежемесячном историческом журнале «Киевская старина»
вышла статья Ивана Францевича Павловского «К истории еврейских
земледельческих колоний в половине ХIХ ст.», в 1908г. появилась работа М.Е.
Земцова «Еврейские крестьяне: Краткий очерк экономического положения
евреев-земледельцев Екатеринославской Губернии», целью которой было дать
общее представление о характере и экономическом положении всех 17
еврейских земледельческих колоний Екатеринославской губернии. В 1913 г.
вышла работа Б.Д. Бруцкуса «Еврейские земледельческие поселения
Екатеринославской губернии». К собственно украинской советской
историографии относятся исследования Саула Борового, который
проанализировал историю еврейских земледельческих колоний и впервые
отметил, что идея их образования существовала у польских реформаторов
конца XVIII в., а российское правительство к этому подтолкнул в 1805 г.
Тадеуш Чацкий (член государственного казначейства Польши, написал
«Рассуждения о евреях и караимах» и «О литовских и польских евреях»). Т.
Чацкий в своем проекте предлагал дозволить покупку земли тем евреям,
которые сдадут экзамены по указанным в проекте наукам. Еврей, который
берется за земледельческий труд, освобождается на 10 лет от налогов, получает
субсидию на покупку скота и через каждые 5 лет, при умелом ведении
хозяйства, освобождается на год от государственных повинностей и получает
награду за трудолюбие. Саул Боровой в своей работе рассмотрел
законодательные преференции российского государства евреям - земледельцам
и очередной раз пришел к выводу о бесперспективности этого замысла.
Историю еврейских земледельческих колоний первой половины XIX в.
исследовал В.П. Рыбинский в своей статье «Еврейские земледельческие
колонии на Киевщине, Волыни и Подолии в половине ХIХ столетия»,
вышедшей в 1929 г. в сборнике трудов еврейской историко-археографической
комиссии. В ней ученый собрал соответствующий статистический материал и
128

выяснил суть законодательства, вызвавшего царскую политику по привлечению

еврейского населения к земледельческому труду.
Объект исследования – бытие еврейских земледельческих отношений в
Российской империи.
Предмет исследования – основы существования еврейской
земледельческой колоний Богачевка (Малая Богачевка)
Цель данной статьи - на основе широкого фактического материала
провести исследование истории основания и развития еврейских
земледельческих отношений в Российской империи, а также особенности
существования и трагическую судьбу жителей еврейской земледельческой
колоний Богачевка (Малая Богачевка).
Основная часть. В ходе научно-технического прогресса человечество
является доминирующим биологическим видом на планете Земля. Однако,
вместе с тем широкое распространение получили явления, несущие угрозу
духовному бытию человека, учитывая сегодняшнюю ситуации в Украине и в
Европе новыми красками заиграла проблема омнецида – самоубийства
человечества как вида. Система существования человеческого сообщества в
наши дни зиждется на универсализации способов деятельности, унификации
норм и правил, подавление индивидуального развития в пользу стабильности
общественного устройства. Это привело к тому, что человек в некоторых
ситуациях оказывается не способным утвердиться в своих основаниях,
ощущает свою потерянность в мире.
Однако, как показала практика, сама по себе свобода самовыражения не
решает проблемы экзистенциального одиночества и не способна удовлетворить
духовные потребности человека. Последние десятилетия современное
украинское общество переживает сложный этап в своём развитии.
Мировоззренческая установка на достижение материальных благ, повышение
социального статуса, карьерный рост, профессиональную самореализацию и
присвоение духовных ценностей в обществе, вставшем на путь свободы,
оказалась подвержена серьезным испытаниям. С экзистенциальной точки
 129

зрения это выразилось к трансформации основного качества человека –

стремления к обретению позитивного смысла своего бытия.
В связи с этим в настоящий период времени наиболее перспективным
выглядит обращение к проблемам духовной сферы, и перенос акцента
гуманитарных исследований с абстрактного социума на самого носителя
духовных ценностей – конкретного человека. Такая ориентация должна
послужить основой теоретического поиска для новых методов разрешения
негативной ситуации в области духовно - нравственного бытия современного
человека.
Данная статья является одним из кирпичиков решения данной проблемы
путем обращения к философии истории, чтобы на основе исторической памяти
воссоздать ценностные основания существования и быта еврейского народа как
неотъемлемой части украинского общества.
Первые еврейские земледельческие колонии в Подольской губернии стали
появляться с 1845 г. На этот период времени имелось 16 еврейских
земледельческих поселений, из них 10 в Балтском уезде: Кулачевка, Покутина,
Маншурова, Богачевка, Чабаново, Гельбинова, Гершунова, Абазовка, Волярка,
Голоче, а к концу 1858 г. их уже существовало 18. Всего дворов в еврейских
колониях Балтского уезда насчитывалось 652, в которых проживало 3279 душ
еврейского населения. Условия землевладения неблагоприятные (на душу
мужского пола приходится у евреев-земледельцев 0,8 десятины, у крестьян 1,5
десятины). На один двор приходится всего 1,12 коровы; безлошадных хозяйств,
что для того времени очень много. Сельскохозяйственных машин в еврейских
земледельческих поселениях вообще мало, молотьба производится цепом, а в
балтских колониях – «гарманом», т. е. лошадьми. В этих колониях почва
удовлетворительная, но, несмотря на это, своим хлебом живет только четверть
еврейского земледельческого населения. Огородов в еврейских поселениях 444,
садов 42, табачных плантаций 4, баштанов 5, пасек 15 [9].
Первые колонисты, переселявшиеся из местечек, прибывали в колонии в
традиционной еврейской одежде. Земледельческий труд и постоянное общение
130

с крестьянами окрестных деревень постепенно изменили одежду евреев-

колонистов. Работа в поле, на току, уход за скотом требовали одежду
пригодную для этих работ. Поэтому колонисты в будни выглядели так, или
почти так, как и окружающие крестьяне.
По праздникам и субботам евреи-колонисты одевались почти по
городскому и походили на евреев-мещан того времени. Несмотря на большие
изменения, произошедшие в одежде, обязательным для мужчин (старше 13 лет)
и замужних женщин оставалось постоянное ношение головного убора.
Женатые мужчины отпускали бороду. По отношению к женщинам в колониях
придерживались закона еврейского местечка: «...жену одевать выше своих
возможностей». Попечитель еврейских колоний Демидов отмечал: «...евреи
один пеpед другим стараются, чтобы жены их были как можно лучше одеты, и
сии избалованные женщины повседневное платье имеют гораздо лучше,
нежели порядочные хозяйки русского хлебопашца праздничное, да и сами
евреи-земледельцы одеваются против русских лучше...» [7].
Последний предреволюционный исследователь еврейских колоний
Михаил Евстафьевич Земцов писал об обитателях еврейских земледельческих
колоний: «Обычные черты городских ремесленников – бледность, худоба и
физическая недоразвитость - все еще видны в колониях, но в ряду с этим
попадается другой тип – деревенских здоровяков-хлеборобов, с тем особым
отпечатком физической силы и неуклюжести, который так свойственен
земледельцам... С каждым годом колонии крепнут. Доживают свой век люди
прежних неземледельческих привычек, и на смену им уже давно явился и все
более усложняется другой тип людей, выросших среди крестьянского труда, с
привычными думами и стремлениями истых земледельцев» [6].
По закону, в еврейских колониях на 30 домов полагалась молитвенная
школа, а при большем числе домов, до 80 – еще и синагога. Устройство
колоний на месте старой черты оседлости евреев началось только после
опубликования Положения 1835 г., которое предоставляло ряд льгот евреям,
устраивавшимся на земле. И, несмотря на то, что отвод казенной земли все еще
 131

не производился, но теперь стали записываться в земледельцы уже несколько

более состоятельные элементы, которые сами стали приобретать и арендовать
землю. Вследствие большого количества желающих стать земледельцами
быстро начала проявляться нехватка земельных угодий. На Подолье вакантных
земель в январе 1853 г. было 39989 десятин. Только эти земли нельзя было
отдать евреям на поселение, потому что на них надо было поселить 2267 семей
бывшей польской шляхты, которые предписано вернуть на казенные земли; для
этих семей надо было 34005 десятин, а остальное - в запас. Подольский комитет
о переселении евреев в 1854 г. подал ходатайство, чтобы выделить часть этих
земель в Балтском округе и поселить на них евреев. Министр государственного
имущества позволил выделить для этого 4000 десятин и создать на них участки
по 20 десятин. Кроме поселений на казенных землях, евреи также поселялись
на помещичьих и на землях своих единоверцев.
Первыми переселенцами из Киевской, Херсонской, Ковенской, Волынской
губерний, Липовецкого, Могилевского, Балтского, Гайсинского,
Ольгопольского, Винницкого, Житомирского уездов в составе 84 семей (418
душ) занявшиеся хлебопашеством на этой земле в 1848 г. была основана
Богачевка, как еврейское земледельческое поселение Велико - Мечетнянской
волости Балтского уезда Подольской губернии (в н.в. территория Николаевской
области). Колония была расположена недалеко от села Богачевка и потому
получила такое название. В последствии для того, чтобы не путать еврейскую
колонию с селом, ее прозвали Малая Богачевка. Первыми переселенцами были
семьи Аруна Шмулиовича Докторовича из г.Балта, Нухима Дреймана, Хаима
Лейбовича Острый из м.Голованевск, Шмуля Шварцмана из Кодымы, Аврума
Шнейдера из м.Терновка Гайсинского уезда, Берко Дувидовича Бубара из м.
Бершадь Ольгопольского уезда, Абы Гремпеля, Гершона Поддубного, Абрама
Прилуцкого, Ицко Клейнермана. В 1850 г. в колонии поселились из Ушицкого
уезда м. Соколец – Арон Ицков Чербан (5 чел.), Ямпольского уезда м. Мурафа
– Ицко Срулевич Сигал (10 чел.), г. Гайсина – Хаима Лейбовича Фекса (7 чел.),
м.Голованевска – Мойше Гайший Дорфман (11 чел.), м. Хащевата – Дувид
132

Иосифович Швед (7 чел.) [4]. Колония Богачевка была расположена на почти

ровном плато, с востока на запад прорезывается небольшой балкой с
небольшим водным бассейном. По обеим сторонам этого бассейна колония и
расположена. На юге она граничит с земледельческим Обществом Сергеевки и
в этом месте имеет уклон, переходящий на юг в небольшие холмы. Данная
балка охватывает участок с юга на запад. На западе она граничит с землею
земледельческого Общества «Три Дуба» и представляет собою совершенно
ровное плато. На севере участок кончается подъемом, который граничит с
землей земледельческого Общества «Секретарки». На востоке граничит с
землей Коммуны «Червона Зірка» и земледельческим Обществом села
Богачевки. Колония расположена в 12 верстах от районного центра. Со
станцией колония связана грунтовой дорогой.
При основании колонии было выделено 146 дес. земли (менее 2 дес. на
семью). Ввиду малоземелья большая часть колонистов занималась торговлей и
ремеслами. В 1852 г. многие семьи переселились в колонию Кулачевка. С 1860
г. в колонии проживало ок. 600 человек, в 1869 г. уже 671. В 1870 г.
земледелием занимались 40 семей (из них лишь 2 семьи обрабатывали землю
собственным инвентарем на своих волах и лошадях; в 23 хозяйствах
земледельческие орудия отсутствовали), часть земель использовалась под
покосы и луга (12 семей жили за счет доходов от животноводства). К концу
ХIХ в. благосостояние колонистов улучшилось. По переписи 1897 г. – жителей
(все евреи) 506, имелись синагога и хедер. В 1921 г. в колонии создано
товарищество по совместной обработке земли (28 чл.). К 1925 г. действовала
начальная школа с преподаванием на идише (2 учителя, 50 уч-ся). В 1928 г. в
Богачевке было 81 хозяйство, 60 лошадей, 105 коров, 87 молодого крупного
рогатого скота, 20 свиней, 86 пахотных орудий, 3 единицы уборочной техники,
365 посевов, 319 едоков, 512 десятин земли. Посевная площадь составляла 285
дес., бескоровных хозяйств всего 8. Колония имела 3600 рублей кредита.
Уполномоченным колонии был Борух Ойберман. Колонию обслуживал ОРТ
[5]. В 1929 г. организованы колхоз «Пятиричка» и молодежная коммуна. В
 133

1920–30-х гг. численность еврейского населения сокращалась за счет оттока

молодежи на работу и учебу в города. На 1926 г. в колонии проживало 326
евреев. В ходе Гражданской войны Богачевка неоднократно подвергалась
налетам различных банд. В августе 1941г. Малая Богачевка была оккупирована
румынскими войсками и вошла в состав оккупационной зоны Транснистрия;
имущество колхоза было разграблено. В октябре 1941 г. здесь был расстрелян
131 еврей. После 1945г. в Малой Богачевке проживало около 10 еврейских
семей [10].
В годы реакции (1908-1912) многие евреи были изгнаны из сельской
местности. Им запрещалось заниматься земледелием, они лишались права
передвижения и владения недвижимой собственностью на селе. Перед первой
мировой войной евреям в некоторых районах «черты оседлости» было
разрешено жить в деревнях и заниматься сельским хозяйством. Весной 1914 г. в
Украине насчитывалось 27 еврейских колоний, в которых проживало около 27
тыс. человек [1].
В.С. Орлянский, в своей монографии «Евреи Украины в 20-30 годы ХХ
века» отмечает: «огромные потери во время гражданской войны понесли
еврейские колонии. Эти потери выражаются в цифровых данных, взятых из
отчета Центральной комиссии национальных меньшинств при ВУЦИК:
колонии лишились 24% населения 19% разного рода зданий, 70% лошадей,
57% коров» [8].
В настоящий момент колония не существует. Остались разрушенные
домики и на кукурузном поле памятник евреям – жителям колонии, погибшим
в годы румынской оккупации 1941-1944 гг.
Но в нашем сознании и в документах осталась ПАМЯТЬ, сохранить
которую мы обязаны ради следующих поколений, чтобы их бытие, судьба были
более счастливыми и они знали, каким трудом и какой кровью досталось их
сегодняшнее благополучие.
134

Литература и источники:
1. Беркович Е. Восьмая ступень благотворительности (к
восьмидесятилетию ОРТ в Германии) [Электронный ресурс] / Евгений
Беркович. - Режим доступа: http://berkovich zametki.com/Nomer30/ORT.htm.
2. Борисевич С. Историография законодательного регулирования
поземельных отношений в Правобережной Украине в 1793-1886 гг. / Сергей
Борисевич. – Журнал «Университет». – № 6 (26). – 2008. с. 30-38.
3. Бочарова Н. В. Еврейские земледельческие колонии Юга Украины:
начало истории. Днепропетровский национальный исторический музей им.
Д.И. Яворницкого [Электронный ресурс] / Н.В. Бочарова, С.И. Бобылева. -
Режим доступа: http://ru.museum.dp.ua/article0567.html.
4. Государственный архив Хмельницкой области.- Фонд 676. – Опись 1.-
Дело 3.
5. Государственный архив Одесской области. - Фонд - 8. – Опись 1.- Дело
2132. – Листы 109, 119.
6. Земцов М.Е. Еврейские крестьяне : Крат. очерк экон. положения евреев-
земледельцев Екатеринослав. губ. / М. Е. Земцов. – Санкт-Петербург:
электропеч. Я. Левенштейн, 1908. – 29 с.
7. Зябко М.Н. Народное просвещение, быт и нравы в еврейских
земледельческих колониях Юга Украины / М. Н. Зябко, И.М. Шайкин.
Еврейская история и культура в Украине: Материалы конференции (Киев, 8 - 9
декабря 1994 г.). [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.jewish-
heritage.org/eu94a20r.htm.
8. Орлянський В.С. Євреї України в 20-30 роках ХХ сторіччя: соціально-
політичний аспект / В.С. Орлянський. - Запоріжжя: «ДІВО», 2000. - С. 50.
9. Подольская губерния. Еврейская энциклопедия Брокгауза и Ефрона
[Электронный ресурс].- Режим доступа: – http://ru.wikisource.org
10. Шайкин И.М. Российская еврейская энциклопедия. [Электронный
ресурс] / И.М.Шайкин. – Режим доступа: http://rujen.ru.
 135

ПРИЛОЖЕНИЯ
Приложение 1

Колония Богачевка.

Приложение 2

Шая и Рахиль Гутмахер. 1935г.

Колония Богачевка.
136

Приложение 3

Еврейская школа деревянной постройки.

Колония Богачевка.

Приложение 4

Памятник жертвам Холокоста. Колония Богачевка.

 137

Приложение 5

Именной список семейств евреев Подольской губернии,

поселившихся для хлебопашества
на казенных землях Балтского округа в колонии Богачевка.
ГАХмО. – Фонд 676. – Опись 1. – Дело 48.- Л. 155.

Є.Р. Борінштейн, П.Ю. Козленко

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ПІДВАЛИНИ
ЄВРЕЙСЬКОЇ КОЛОНІЇ БОГАЧІВКА
Анотація. У статті розглядаються особливості існування єврейської
колонії Багачівка (Мала Багачівка), специфіка релігійного та культурного
життя євреїв. Аналізуються історія єврейських землеробських поселень,
основні етапи становлення та розвитку єврейських землеробських колоній
138

Півдня України у другій половині XIX століття і зокрема єврейської колонії

Багачівка (Мала Багачівка).
Ключові слова: екзистенціалізм, екзистенційні підвалини, єврейська
колонізація, переселення, єврейська колонія Багачівка, хедер.
Е.Р. Боринштейн, П.Е. Козленко
ЭКЗИСТЕНЦИОНАЛЬНЫЕ ОСНОВАНИЯ
ЕВРЕЙСКОЙ КОЛОНИИ БОГАЧЕВКА
Аннотация. В статье рассматриваются особенности существования
еврейской колонии Богачевка (Малая Богачевка), специфика религиозной и
культурной жизни евреев. Анализируются история еврейских земледельческих
поселений, основные этапы становления и развития еврейских земледельческих
колоний Юга Украины во второй половине XIX века и в частности еврейской
колонии Богачевка (Малая Богачевка).
Ключевые слова: экзистенциализм, экзистенциальные основания,
еврейская колонизация, переселение, еврейская колония Богачевка, хедер.
E.R. Borinstain, P.E. Kozlenko
EXISTENTIAL FOUNDATION
OF THE JEWISH COLONY BOGACHEVKA
Abstract. The features of existence of the Jewish colony of Bogachevka (Small
Bogachevka), specific of religious and cultural life of Jewries, are examined in the
article. History of the Jewish agricultural settlements, basic stages of becoming and
development of the Jewish agricultural colonies of South of Ukraine, is analyzed in
the second half of XIX age and in particular Jewish colony of Bogachevka (Small
Bogachevka).
Key words: existentialism, existential foundation, the Jewish colonization,
resettlement, Jewish colony Bogachevka, cheder.
THE EXTENDED ANNOTATION. In the history of the Southern Ukraine, the
study of which he gave many years of life academician DI Yavornytsky, have unique
pages of interest not only to local history. At the beginning of XIX century there arose
the Jewish agricultural colonies - a phenomenon that is unparalleled in the history of
 139

the Jews living in other countries. The appearance of a particular social group -
Jewish farmers - was a new qualitative stage in the history of the ethnic group.
A research object is life of the Jewish agricultural relations in the Russian
empire.
Subject of research - the basis of the existence of the Jewish agricultural
colonies Bogachevka (Small Bogachevka).
The purpose of this article - in a factual material to conduct research and
development of the History of Jewish agricultural relations in the Russian Empire, as
well as the features of the life and tragic fate of the inhabitants of the Jewish
agricultural colonies Bogachevka (Small Bogachevka).
As shown, in itself, freedom of expression does not solve the problem of
existential loneliness and not able to meet the spiritual needs of man. The last
decades of the modern Ukrainian society is going through a difficult stage in its
development. Changing attitudes to achieve wealth, social status, career,
professional fulfillment and appropriation of spiritual values in the society on the
path of freedom, was subject to a severe test. From an existential point of view, this
has resulted in the transformation of the main qualities of a person - a desire to
achieve a positive sense of their being.
Therefore, at the present time the most promising is addressing problems in the
spiritual realm, and shifting the focus of humanitarian research abstract society on
the media itself spiritual values - individual. This orientation should lead to a
theoretical search for new methods of resolution negative situation in the field of
spiritual and moral life of modern man.
This article is one of the building blocks to solve this problem by referring to the
philosophy of history, on the basis of historical memory to recreate the normative
foundations of existence and life of the Jewish people as an integral part of the
Ukrainian society.
The first Jewish agricultural colonies in Podolia began to appear in 1845 at this
time there were 16 Jewish agricultural settlements, 10 of them in the county of Balta:
Kulachevka, Pokutina, Manshurova, Bogachevka, Chabanova, Gelbinova,
140

Gershunova, Abazovka, Volyarka, Goloche, and by the end of 1858 there were
already 18 total yards in the Jewish colonies there were 652 Balta County, inhabited
by 3,279 souls of the Jewish population. Terms of adverse tenure (per male has to
have Jewish farmers 0.8 acres, 1.5 acres of the peasants). On the one yard there are
only 1.12 cows; horseless households, which at that time very much.
The first colonists to move from small towns arrived in the colony in the
traditional Jewish clothes. Agricultural labor and constant communication with the
peasants of the surrounding villages gradually changed clothes Jewish colonists.
Working in the field, on the current care of cattle demanded clothes suitable for the
work. Therefore, the colonists during the week looked like, or nearly so, as the
surrounding farmers.
On holidays and Saturdays Jewish colonists dressed almost like the city and the
Jewish burghers of the time. Despite the great changes in clothing, compulsory for
men (over 13 years) and married women remained constant wearing of headgear.
Married men were released beard.
By law, the Jewish colonies in the 30 houses relied school prayer, and in a
growing number of homes to 80 - and even a synagogue. Device in place of the old
colonies Pale Jews began only after the publication of Regulation 1835, which
provides a number of benefits to the Jews, were arranged on the ground. And, despite
the fact that the withdrawal breech lands still produced, but now are recorded in
several farmers richer elements which themselves become buy or rent the ground.
Due to the large number of people willing to become farmers quickly began to
manifest lack of land. On the skirts of vacant land in January 1853 was 39,989 acres.
Only the land could not be given to the Jews to settle, because they had to settle 2,267
families of former Polish gentry, who requested to return on public lands; for these
families had 34005 tithes, and the rest - in stock. By the end of the XIX century
colonists improved well-being. According to the 1897 census - residents (all Jews)
506, there were the synagogue and cheder. In 1921, the colony created a partnership
for joint cultivation of land (28 tsp.). C 1925 year operated a primary school
teaching in Yiddish (2 teachers, pupils of 50). In 1928 year in Bogachevke was 81
 141

Agriculture, 60 horses, 105 cows, 87 young cattle, 20 pigs, 86 plows, 3 units of

harvesting machinery, crops 365, 319 consumers, 512 acres of land. Sown area is
285 acres of land, farms without cows - only 8. Colony had 3,600 rubles loan.
During the Civil War Bogachevka repeatedly subjected to raids by various
gangs. In August 1941 Small Bogachevka was occupied by Romanian troops and
became part of the occupation zone Transnistria; collective farm property was
looted. In October 1941, there were 131 Jews shot. After 1945. Minor Bogachevke
there were about 10 Jewish families.
At the moment, there is no colony. Houses were destroyed and a cornfield
monument to the Jews - the inhabitants of the colony, who died during the Romanian
occupation of 1941-1944.
But in our minds and in the documents of the remaining memory, save that we
owe it to future generations to their existence, fate was happier and they knew how
hard and how the blood got their current well-being.
142

УДК 94(477.6): 314.9 (= 411. 16)

Гедьо Анна Володимирівна
(Донецький національний університет,
Вінниця)

ЄВРЕЇ-ЗЕМЛЕРОБИ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ’Я

(ХІХ-ПОЧАТОК ХХ ст.)

Одним з значних проектів, здійснених урядом Російської імперії у ХІХ ст.

була спроба створення єврейських землеробських колоній в Північному
Приазов’ї.
Звернення до економічної історії єврейського населення Північного
Приазов’я знайшла своє відображення в роботах Д. Бруцкуса [5], В. Нікітіна
[5]. Деякі аспекти господарської діяльності євреїв Північного Приазов’я подані
у роботах Д. Фельдмана, І. Погребинської [2].
Висвітленню процесу формування єврейської громади Південного Сходу
України присвячені дослідження В. Гончарова [3].
Метою даної розвідки є висвітлення господарського освоєння євреями
теренів Північного Приазов’я та визначення ролі євреїв у економічному житті
регіону.
6 грудня 1844 р. уряд Миколи І видав Положення про євреїв-землеробів, за
яким всі витрати по колонізації були віднесені на рахунок єврейського збору
«коробочки» (казенного єврейського громадського податку) [22]. Подальше
переселення євреїв здійснювалося виключно за їх власні кошти. На базі
відрахувань зі «збору коробочки» в 1847 р. був створений єврейський
поселенський капітал як фонд для фінансування переселення їх на землю. У
1849 р. були утворені ощадні і допоміжні каси для євреїв-колоністів. Зазначене
Положення надавало право на перші три роки наймати християн для навчання
господарству. Цим побічно підкреслювалося, що вживані раніше методи
навчання євреїв селянській праці виявилися неефективними. Безумовно,
 143

найнятий досвідчений селянин міг за три роки багато чому навчити

початкового землероба. Проблема полягала в тому, що незаможний єврей-
землероб не мав засобів для найму.
Переселяючи євреїв на Південь України, уряд Миколи I намагався не
тільки зруйнувати ізольований стан єврейської громади, але переслідував суто
економічні цілі – освоєння нових земель за рахунок переселення скупченого,
збіднілого єврейського населення північно-західних губерній (смуга осілості).
Головну масу колоністів складали вихідці з п’яти губерній північного заходу
імперії [5, c.1]. Лише у трьох колоніях Затишинського приказу були вихідці з
Київської губернії, а в колонії Солодководна – з Чернігівської.
Для євреїв, готових переселитися, було встановлено ряд пільг і виділена
допомога з казни держави, яка складалася із коробочного збору губерній, з яких
переселялися колоністи. Загальна сума допомоги складала 175 руб. на сім'ю, з
них 100 рублів – на будівництво будинку, 70 руб. – на придбання інвентарю, а 5
руб. відраховувалися в допоміжну касу [5, c.2]. Причому, оскільки дорога на
нове місце проживання займала інколи декілька місяців, то колоністам
видавали щодобово на харчування по 7–15 коп. на особу [13, c.249]. Природно,
що сум, що виділяються казною, не вистачало поселенцям доводилося зводити
житло подекуди за свій рахунок. Тим паче, що позика на інвентар зазвичай
видавалася поселенцям не грошима, а натурою: один кінь, а із залишку суми –
або корова, або плуг на дві родини [5, c.2-3]. Позики згодом були стягнуті з
поселенців.
Для кожної родини переселенців призначалася ділянка землі розміром 40
десятин, з якої 30 десятин були в безпосередньому користуванні сім'ї, а 10
десятин поступали до запасного земельного фонду, «доходи з якого йшли на
поповнення мирського капіталу колоній» [5, c.1]. Такі наділи надавалися за
умови, що сім'я складалася з трьох працездатних чоловіків. В середньому
єврейська родина в губернії складалася з 6,1–6,3 душ. Євреї не були переведені
на викуп і статусу власників землі вони не отримали до початку ХХ ст.,
продовжуючи платити за землю оброк. В колоніях вирізняли надільну землю,
144

яка була у приватному володінні та общинну землю, яка була передана євреям
урядом з запасних земель повіту [5, c.11-15].
Політика залучення євреїв до землеробства постійно підтримувалася і
пропагувалася єврейською громадськістю. Єврейські громадські діячі
Н. Ноткин, І. Льовінзон та ін. закликали їх узяти в руки косу і соху і стати
селянами. Вони бачили в аграрній праці, разом з освітою, панацею від усіх
єврейських бід. Підтримка євреям-землеробам з боку єврейської громадськості
надавалася не тільки моральна, але й матеріальна. Так, у 1856°р. банкір і
відомий єврейський громадський діяч барон Є. Гінцбурґ передав уряду 10 000
руб. для нагородження кращих євреїв-землеробів, які періодично визначалися
міністерством державного майна [20]. У 1880 р. за ініціативою найбільших
фінансистів і промисловців Росії Самуїла Полякова, Горація Гинцбурґа, Абрама
Зака, Леона Розенталя і Меєра Фрінланда були створені фонд і Товариство
ремісничої і землеробської праці серед євреїв, яке до 1906 р. видало єврейським
землеробам позики на суму понад 150 тис. руб.
У середині XIX ст. А. Скальковський писав: «Край Новоросійський – це
обітована земля євреїв. Після західних губерній, де число їх доходить до 1/6
частини всього народонаселення і складає всю масу міських жителів, тільки три
новоросійські губернії і Бессарабія представили їм спокійний, а, головне,
вельми прибутковий притулок» [24, 308].
У 1846 р. перші переселенці стали прибувати в Катеринославську
губернію. Однак виснаження в дорозі, хвороби, поганий одяг і морози в жовтні,
призвели до сумних результатів – померло 163 людини [24, 314].
Із прибулих 1847 чоловік у складі 285 сімейств було утворено 6 колоній:
Новий Златополь, Весела, Красносілка, Межиріччя, Трудолюбівка і Нечаївка.
Але як виявилось, з 192 будинків, необхідних для поселення, готових було
тільки 19 і тому переселенці жили в 1847 р. в різних селищах. Очікувалося, що
будівлі для поселенців будуть готові в 1848 р., а поселенці зможуть приступити
до роботи в 1849 р. [24, 363]. Але якість побудованого житла виявилася
настільки поганою, що петербурзький чиновник, який оглядав їх, дійшов
 145

висновку – у цих будинках «по сырости, холоду и непрочности может заставить

жить одна страшная нужда, которая не боится даже смерти» [24, 402].
Побудовані будинки були мазанками, стіни яких були сплетені з лози,
перемазаної глиною із зовнішнього і внутрішнього боків. Не могло бути і мови
про «рубані хати» у степу, оскільки всі розуміли, що це дуже дороге
задоволення. Та і Державін в своїх рекомендаціях щодо устрою переселенців
писав тільки про земляні будинки, тобто будинки, побудовані із земляної цегли
[24, 308]. На перших порах життя євреїв на новому місті було важким: мешкали
вони в землянках та напівземлянках; були відсутні знаряддя праці, та колодязі з
питною водою. Але через 5–6 років працелюбством, старанністю, а головне
бажанням навчитися землеробству дало перші результати. В господарствах
з’явилася птиця, вівці і навіть корови та коні. Купували на виплат плуги,
борони.
У листі Кисельову колоністи самі описують своє скрутне становище. До їх
приїзду будинки не були готові, і вони поневірялися по різних поселеннях, за 50
верст, від їх наділів протягом двох років. Не дивлячись на це, вони зуміли
весною 1847 р. посіяти на своїх наділах пшеницю і жито і отримати, за їх
словами, хороший урожай. Але через відсутність комор, куди можна було б
звозити зерно і неможливість вимолотити зерно у зв'язку з дальніми поїздками
до місця роботи – урожай пропав. Наступний 1848 р. був неврожайним, і
колоністи залишилися без хліба і без худоби. Держава не залишила їх без
допомоги: була видана певна сума грошей і по одному коню на сім'ю.
Глибокою осінню 1848 р. колоністи вселилися в непридатні плетневі житла: у
деяких будинках від стін вже відвалилася глиняна обмазка, в інших були
розвалені комини, в третіх – поламані дахи і тому в будинках був страшний
холод. Через все це почалися поголовні хвороби і багато сімейств за короткий
період померло. Колоністи просили Кисельова допомогти їм у відновленні
будинків. Результатом такої «організації» стало захворювання цингою 1709
колоністів і смерть 334 [15, 393–394].
146

Голова опікунського комітету Ган вважав необхідним призначити барона

Штемпеля опікуном Катеринославських єврейських колоній, який також був
опікуном Маріупольських німецьких колоній і міг сприяти переселенню
німецьких колоністів в єврейські колонії в якості показових господарів.
Спільні села євреїв і німецькомовних колоністів менонітів стали ще одним
ризикованим урядовим експериментом, який передбачав асиміляцію та
аккультурацію євреїв і німців. Незважаючи на очевидні невдачі, які спіткали
уряд в його намірі «посадити євреїв на землю», влада ніяк не хотіла
відмовитися від нього. Врятувати цей проект і були покликані німці-колоністи.
Офіційно інститут показових господарів серед німецьких колоністів було
запроваджено у 1848 р., коли опікунський комітет запросив німців поселитися в
єврейських колоніях як показових господарів.
Показові господарі отримували земельні наділи в 40 десятин орної землі,
на 10 років звільнялися від сплати податків, наступні 10 років платили
половину, і тільки потім сплачували 40,5 коп. за десятину. Їм було гарантовано
збереження їх колоністського статусу та право влаштувати в колоніях свої
школи. Звичайно, пропозиція отримати 40 десятин землі під час наростання
земельного голоду, ще й з послабленням податкового режиму, була вельми
привабливою для німецькомовних колоністів. Проте зважитися на переселення
до інокультурного середовища було нелегким рішенням. «Маловірогідно, що
меноніт, який ревно оберігає свій общинний лад та належність до свого
братства, легко погодиться проміняти це на матеріальні вигоди», – зазначав Ю.
Ельк, автор праці «Єврейські колонії в Росії» [14, 131].
Мабуть, з цієї причини на переселення зголошувалися в основному бідні
або безземельні колоністи, а основним мотивом їх переселення було отримання
землі і відповідного статусу. В документах часто зустрічається формула, яка
слугувала в заявах обґрунтуванням рішення бути переселеним в єврейські
колонії в якості показових господарів – «для покращення свого добробуту». А
якщо колоніст, поки очікував рішення опікунського комітету про затвердження
 147

в якості показового господаря, отримував землю у власній колонії, то, звичайно,

він втрачав бажання переселятися.
Передбачалося, що показові господарі будуть переселятися в пропорції 1
показовий господар на кожні 10 єврейських родин [11, aрк. 1–1 зв., 18–19 зв.,
23–23 зв.]. Але на практиці ця норма далеко не завжди витримувалася, адже
кожному такому господарю треба було виділити по 40 десятин землі, якої часто
не вистачало.
Російська адміністрація намагалася якомога прискіпливіше пильнувати хід
справ в змішаних єврейсько-німецьких колоніях, проте через повільне
прийняття рішень і виконання приписів ефективність функціонування
державної машини (навіть на локальному рівні) була мінімальною. Заяви
німецьких колоністів щодо утвердження їх в якості показових господарів могли
розглядатися не один рік [11, aрк. 23–23 зв.].
До переселення допускалися виключно сімейні господарі, адже тільки
одружений чоловік вважався дійсним членом громади та мав право отримати
господарство. Більше того, здебільшого колоністи переселялися зі своєю
чисельною родиною. В середньому така сім’я нараховувала 7–8 осіб. При
переселенні господарі перевозили майно, яке включало 4–5 коней, 4–5 голів
великої рогатої худоби, овець та сільськогосподарський реманент. Окрім
худоби, колоністи повинні були мати достатньо грошей на «обзаведення».
Згідно з приписом опікунського комітету, переселитися міг тільки той, хто мав
мінімум 100 руб. сріблом готівкою на побудову житла. Сума готівки, яку мали
кандидати в показові господарі, коливалася від 100 до 200 руб. сріблом, проте
були і такі, які мали 400–450 руб. [10, aрк. 7–7 зв.].
Кандидатів у показові господарі прискіпливо перевіряли на благочинність,
вправність у сільському господарстві та ремеслах, адміністративні риси й
урівноваженість характеру. Окрім цього, кандидати у сільські начальники в
єврейських колоніях повинні були вміти вести листування німецькою мовою та
достатньо володіти російською для спілкування з євреями, і, очевидно, щоб
забезпечувати посередницький зв'язок колоній з російською адміністрацією.
148

Німецькі колоністи орендували земельні ділянки у євреїв, чиї угіддя були

необробленими, вирішуючи тим самим наростаючу проблему безземелля в
своїх громадах. Окрім простого найму землі існувала інша форма своєрідного
економічного симбіозу євреїв та німецьких господарів: євреї, яким не давалася
важка сільськогосподарська праця, здавали німцям свої некошені угіддя,
вимагаючи взамін одну третину накошеного німцями сіна [14, c.125].
Нагляд за показовими господарями здійснювався протягом всього часу їх
господарювання, і господарі, які не могли утримувати своє господарство «в
належній справності», ризикували його втратити. Євреїв же ображало
приниження, що імпліцитно проявлялося в ролі показових господарів як
наставників та наглядачів. Приводів для конфлікту євреїв з показовими
господарями було чимало. Вони торкалися практично всіх сфер життя, де
перехрещувалися сфери впливу німецької та єврейської адміністрації або
стикалися інтереси обох громад. Постійними були суперечки через
користування спільною толокою та вигонами. Німців допікало те, що їхні
ретельно оброблені землі були оточені пустирями, на яких ріс один бур’ян. Свої
занедбані поля євреї здавали в оренду, і ті ставали місцем випасу худоби
грецького або українського населення. Худоба часто забрідала на сусідні
німецькі угіддя і завдавала німцям шкоду. Євреї зі свого боку скаржилися, що
показові господарі втручаються у внутрішні справи єврейської громади [9, aрк.
1–2 зв.].
У спірних випадках, не довіряючи владі та розчаровані повільністю й
неефективністю виконання владних рішень, німці-колоністи також намагалися
вирішувати свої проблеми власноруч, наприклад, «відрізали хвости» худобі, що
забрідала на їх володіння. Євреї, у свою чергу, як могли, шкодили німецьким
господарям та провокували їх своїми діями. Наприклад, знищували садочки з
акацій та плодових дерев, які їх показові господарі розводили біля своїх
будинків. Або розривали домовленості, наказуючи пастуху, найманому спільно
з німецькими колоністами, пасти тільки їх худобу, через що німці були змушені
наймати пастуха окремо. Або поки показові господарі були відсутні, євреї
 149

зачиняли їхніх овець, щоб не пустити їх на спільне пасовисько, і вимагали, щоб

німецькі вівці паслися окремо від єврейських [14, c.139].
Євреї вважали принизливим ту опікунську роль, яку уряд приписував їх
наставникам, це виявлялося в повсякденній поведінці представників цих
етносоціальних спільнот. Якщо меноніти працювали у суботу, євреї
розцінювали це як блюзнірство. В свою чергу, меноніти обурювалися, коли
межуючи з їхніми поля євреїв-землеробів не оброблялися, заростали бур’яном,
а худоба українських пастухів, яку пасли на орендованій у євреїв землі,
заходила на ділянки менонітів. Спільне проживання призводило до загострення
міжособистісних стосунків на побутовому рівні, скарги обох сторін в
опікунський комітет призвели до того, що у 80-х рр. XIX ст. орні землі й вигони
адміністративно були відокремлені. Одночасно з цим поліпшилися стосунки
євреїв зі своїми показовими господарями.
В 1872 р. підселення зразкових господарів було припинене. Всього в
Катеринославській губернії в єврейських колоніях пооживало 65 зразкових
господарів [4, c.481].
Оцінки експерименту щодо спроб уряду «посадити євреїв на землю»
розділилися. Оптимістично налаштований сучасник у 1854 р. писав: «За
вказівкою німців… євреї орють землю кіньми та німецькими плугами та у
всьому відносно землеробства притримуються системи німців, що, вірогідно,
послужить їм на користь та з часом поведе їх до вдосконалення в землеробстві,
а може й поставить їх на ступінь, рівну з німецькими колоністами» [1, c. 37-38].
Голова опікунського комітету Іславін, який обстежив єврейські колонії в 1865
р., відзначав, що поселення німецьких колоністів разом з євреями принесло
користь: багато єврейських колоністів перейняли «от немцев способы
обработки, посева полей, съемку, уборку хлеба; завели земледельческие орудия,
заботились о скоте, а иные даже занялись огородничеством» [15, c.547].
Статський радник Рудницький, віце-директор другого департаменту
міністерства державного майна, зазначав: «Евреи в большей части колоний
обрабатывали свои поля не без успеха, молодые, рождённые в колониях, евреи
150

занимались своим делом с охотой, и если вообще хуже колонистов немецких, то

во всяком случае лучше соседей-крестьян, не только владельческих, но и
казённых» [15, c.546]. В той же час наростали і скептичні переконання. «Євреям
ніколи не бути землеробами, навіть через 50 років», - запевняв наглядач колонії
Інгулець у своєму рапорті на ім’я голови опікунського комітету в 1857 р. [9,
aрк. 1–2 зв.].
Отже, обмін господарським досвідом, на що очікував уряд від німців та
євреїв-землеробів, мав неоднозначні результати, з одного боку, латентний
взаємовплив відбувався, з іншого боку, взаємодія відбувалася шляхом
тимчасових міжособистісних конфліктів, відносини урівноважилися лише
наприкінці XIX ст. після адміністративних заходів.
Новий голова опікунського комітету А. Ґамм, що обстежив колонії в 1859
р. писав, що вони перебували «не в цветущем состоянии» и основную причину
он видел «в самих евреях – земледельцах, непривыкших ещё к занятиям
хлебопашцев» и в «недостаточности средств, при самом их поселении, на такое
их устройство, чтобы они могли поддерживать хозяйство, не нуждаясь в
приискании посторонних для приобретения многого, необходимого
земледельцу». З часом, вважав А. Ґамм, «цель водворения евреев-земледельцев
будет достигнута».
У 1860 р., попри неврожай 1859 р., єврейськими колоністами
Катеринославської губернії було посіяно 3039 четв., а зібрано 9632 четв. зерна ;
зібрано картоплі 1369 четв. і овочів 226 четв. Було посіяно й зібрано льону і
конопель 434 четв.
Становлять інтерес цифри зростання господарств 1-го розряду в
Катеринославських колоніях. Це зростання склало в 1865 р. в порівнянні з 1851
р. 197%. За цей же період зростання поголів'я коней збільшилося в губернії на
207%, корів та ін. худоби – на 211%.
Розглянемо систему землеробства в єврейських колоніях у другій половині
XIX ст. За розмірами земельного наділу євреї опинились на четвертому місті
серед інших категорій землеволодіння (в середньому 7 сільських громад євреїв
 151

з населенням 872 ревізьких душ, надільною землею у них 9120 десятин,

середній наділ на ревізьку душу становив 10,4 десятин [17, c. 15]. Ця земля
раціонально використовувалась євреями.
Основним заняттям євреїв-колоністів було землеробство. Хліборобство,
перш за все, вирощування озимої і ярової пшениці, мало першорядне значення.
У менших кількостях вирощували жито, ячмінь, кукурудзу, соняшник.
За даними звіту Маріупольської повітової земської управи за 1884 р.
врожайність у євреїв становила: жито – сам-3,7, пшениця – сам-5,9, ячмінь –
сам-9,4, поступаючись лише німцям, врожайність яких становила, відповідно,
сам-4,3, сам-8,2, сам-10,7 [16, c. 22].
Ця тенденція спостерігається і у 1886 р.: “По разным категориям
землевладения урожай распределялся следующим образом: первое место
занимают немецкие колонии, где рождала почти сам-3, пшеница – 6,5, ячмень –
10,5; затем у евреев-колонистов рожь вышла даже сам-4,5; пшеница сам-5,7;
ячмень сам-7,5» [17, c.17-22].
Землю в єврейських колоніях обробляли в основному боронами, букерами,
плугами і ралом. Врожай збирали жатками і косами. Кукурудзу убирали
руками. Молотили за допомогою молотильних каменів. Молотило в єврейських
господарствах з’явилося наприкінці XIX ст. [5, c. 35].
У 1861 р. єврейський діяч Гуpович, оглянувши нові колонії в
Катеринославській губернії, писав: «Не можна не порадіти великим успіхам, які
зроблені в сільському побуті всіх єврейських колоній, попри короткий час їх
існування» [3, c. 195]. Двір єврейського колоніста зовні нагадував двір німця-
колоніста. Про це говорять наступні цифри. З 55 житлових будівель колонії
Графська – 7 будинків (12,7%) були «відповідними для використання за
потреби військового відомства» [7, арк. 12], тобто придатними до
розквартирування військ [6, c. 15-16].
Відсоток збільшення населення єврейських колоній за період 1897–
1908 рр. був вищим, ніж зростання населення Росії в цілому. За цей період
зростання населення десяти єврейських колоній Олександрівського повіту
152

Катеринославської губернії склало 22,3% (1897 р. – 5133 особи, у 1908 р. – 6277

[12, c. 106]), а населення Росії – 19,8%.
За даними двох земських переписів Маріупольського повіту, кількість
євреїв в ньому збільшилася за 15 років на 44,3% (1886 р. – 2396 душ, 1901 –
3457 душ) [5, c. 10].
Однак, незважаючи на досягнуті успіхи в господарській діяльності основна
маса євреїв-землеробів жила скрутно. Важким тягарем лягали на їх плечі податі,
повинності і збори. Великою бідою була засуха, яка в Катеринославській
губернії траплялася в середньому один раз в три роки. Результатом засухи були
часті неврожаї. Особливо неврожайними були 1891 і 1892 рр., що призвели до
масового голоду. Щоб прогодувати зазвичай багатодітну сім'ю колоністи
працювали з ранку до вечора. До сільськогосподарської і домашньої роботи
залучалися всі працездатні члени родини.
Невдачі перших десятиліть єврейської колонізації утвердили думку про
марність зусиль уряду, нездатність євреїв до землеробської праці, економічну
неспроможність єврейських сільськогосподарських колоній. Однак, така думка
відверто суперечить відомостям статистики кінця XIX – початку XX°ст.
За основними соціальними і господарськими показниками (площа посівів,
забезпеченість робочою худобою і сільськогосподарською технікою) єврейські
колоністи не поступалися грекам, займаючи проміжну позицію між ними і
високопродуктивними господарствами німецьких колоністів.
За статистичними даними кінця XIX ст., у всіх єврейських колоніях
Катеринославської губернії кількість «добрих» господарств складала 200,
середніх – 198, поганих – 142 [25, c. 126], тобто значна більшість (76%)
єврейських господарств були середнього рівня [27, c. 167].
На відміну від дрібного єврейського землеволодіння, яке запроваджувалося
згори адміністративним заходами, велике землеволодіння було наслідком
об’єктивних економічних процесів. Земля як нерухомість цікавила частину
єврейського населення, яка вже мала досить значні капітали. До того ж,
володіння нерухомістю значно підвищувало соціальний статус. Тому як тільки
 153

з’явився закон від 14 січня 1857 р. [23, c. 349–359], який значно розширив права
придбання євреями земельної власності в межах смуги осілості, багато євреїв-
капіталістів скористалися ним. З розвитком товарно-грошових відносин,
особливо після реформи 1861 р., зросла роль крупних орендарів-євреїв, які у
свою чергу здавали в оренду селянам. Таким чином частина селянських
господарств інтегрувалася у систему ринкових відносин [21, c. 129].
Середні господарства володіли достатньою кількістю робочих рук, робочої
худоби, інвентарю і обробляли своїми силами свою і орендовану ділянку.
Слабкі господарства не володіли достатньою кількістю худоби і знарядь і
обробляли землю шляхом супряги (робоча худоба різних господарів, запряжена
разом для сумісної обробки землі) або віддавали свої ділянки повністю або
частково в оренду, а самі наймалися в працівники до інших колоністів. Окрім
трьох основних в колоніях були ще одна група. Це колоністи, що зовсім не
займалися землеробством, здавали свої землі в оренду і перейшли до інших
видів діяльності. У 1890 р. такі колоністи складали 7,3% від загальної кількості
[20].
Поширеним серед представників єврейської громади була оренда землі
терміном на 6 років. Так, у Графському приказі у 1888 р. було орендовано 560
десятин землі (оренда однієї десятини коштувала 3 руб. 76 коп.). Ця земля, 560
десятин, належала єврейському опікунству, 440 десятин орендувалась
громадами, а 120 десятин (21%) окремими господарями [19, c. 206].
Євреї Затишинського приказу орендували 730 десятин землі, що належала
казні, 150 десятин орендувалося громадами, члени яких мали свій власний
земельний наділ та 580 десятин – товариствами [19, c. 208]. Земля, що
орендувалася товариствами використовувалася як садиба чи город та
розподілялася між членами товариства. Товариства близько підходили до умов
селянського громадського землеволодіння, з іншого боку існували товариства,
що мали на меті тільки купівлю землі, придбаної на загальні кошти, цілого
маєтку. Земля розподілялася між членами товариства на окремі частки навіть
без виділення території загального вигону [2, c. 260].
154

Височайше затвердженим від 30 травня 1866 р. рішенням Державної ради

царський уряд вирішив відмовитися від своєї політики залучення євреїв до
землеробської праці. Цим законодавчим актом були скасовані постанови про
зарахування євреїв до хліборобів.
У 1871 р. всі іноземні колоністи, за винятком євреїв, були переведені на
становище поселян-власників. Уряд побоювався, що євреї скористаються своїм
правом продати свою ділянку і займуться вигіднішою діяльністю, а на місці
існуючих колоній виникне декілька крупних єврейських маєтків. Тому
землеробам єврейських колоній не видали «владетельных записей» на
оброблювану ними землю. Земля, як і раніше, вважалася лише такою, що
перебуває в їх користуванні. Тільки у 1905 р. єврейські колоністи перейшли у
відання губернських і повітових управлінь і установ з селянських справ.
Колоністське управління було остаточно скасоване. Колонії офіційно стали
селами, хоча в ужитку і в офіційних документах їх, як і раніше, називали
колоніями.
Новим Статутом про загальну військову повинність 1874 р. були скасовані
рекрутські пільги для євреїв-землеробів. Як і всі громадяни Російської імперії,
євреї-землероби підлягали тепер призову до армії. У цьому ж році були
привернуті до жеребкування по катеринославським колоніям 120 осіб, з них
з'явилося 83, а поступило по жеребкуванню на військову службу – 22 [15, c.
640].
Окрім відсутності досвіду і хисту серед євреїв до землеробства, були і інші
об'єктивні причини невдач, на які звертав увагу В. Нікітін: «Ні в чому їм
(євреям – А.Г.) не довіряли: систему їх колонізації змінювали неодноразово,
деколи направляти їх життя уповноважувалися люди, які в землеробстві нічого
не розуміли або ставилися до них абсолютно байдуже. ... Євреї з городян
потрапляли в села без жодної підготовки до життя в них» [15, c. 640]. Залучення
євреїв до землеробства вимагало від влади більшої уваги, терпіння і витрат.
Проте у російського уряду не було достатніх економічних і організаційних
 155

ресурсів не тільки для євреїв, але і для вирішення багатьох проблем титульної
нації.
Таким чином євреям, головною регіональною особливістю господарського
життя єврейської громади Північного Приазов’я була наявність значного
прошарку євреїв-хліборобів. Організація єврейських землеробських колоній в
Олександрівському і Маріупольському повітах - це вирішення одного з завдань
внутрішньої політики уряду - колонізації Новоросії. Саме це явище цікаве і
певною мірою унікальне й у світовій економічній історії, тому що такі напрями
діяльності були непритаманні єврейському населенню протягом століть. Цікаве
і те, що у той час, коли потік робочої сили почав прямувати з села до міста,
відбувалося закінчення формування єврейського землеробського центру.

Література та джерела:
1. Агрономическое путешествие по Таврической и некоторым частям
Екатеринославской и Херсонской губерний, в 1853 году // Журнал
Министерства государственных имуществ. – 1854. – Ч. 53. – № 4. – C. 37–38.
2. Алексеева В.В. Распределение населения по территории Новороссии,
его этнографический состав, быт и культура // Россия. Полное географическое
описание нашего Отечества. Настольная и дорожная книга / Под ред.
В.П.Семёнова-Тянь-Шанского. – СПб., 1910. – Т.14: Новороссия и Крым. –
С.172-228.
3. Боpовой С.Я. Евpейская земледельческая колонизация в стаpой
России – М., 1928. – 2000 с.
4. Брокгауз – Эфрон.Энц. словарь. – Т. ХІ а (22). – СПб.: Семеновская
Типолитография (И.А. Ефрона), 1894. – 511 с.
5. Бруцкус Б.Д. Еврейские земледельческие поселения
Екатеринославской губернии.– СПб., 1913. – 96 с.
6. Гончаров В.В. Еврейская сельскохозяйственная колонизация
Мариупольского уезда Екатеринославской губернии во 2-й половине ХІХ века
156

// Вісник Донецького університету. Серія Б: Гуманітарні науки. – Донецьк,

1998. – № 2. – С.13–16.
7. Держархів Донецької області. – Ф. 110. - Оп.1. - Спр.13.
8. Держархів Одеської області. – Ф. 6. - Оп. 4. – Спр. 52.
9. Держархів Одеської області. – Ф. 6. - Оп.4. – Спр. 18655.
10. Держархів Одеської області. – Ф. 6. - Оп. 4. – Спр. 19371.
11. Держархів Одеської області. – Ф. 6. - Оп. 4. – Спр. 21652.
12. Карагодин А. Еврейские колонии Александровского уезда
Екатеринославской губернии во второй половине XIX века. // Еврейское
население Юга Украины. – Харьков; Запорожье, 1998. – С. 97-118.
13. Левин Е.Б. Сборник ограничительных законов и постановлений о
евреях по 1-е июля 1902 г. – СПб.: Изд. неофициальное, 1902. – 513 с.
14. Лях К.С. Німецькомовні колоністи Півдня України в
мультинаціональному оточенні: проблема взаємодії культур (XIX – початок XX
ст.): Дис. … канд. іст. наук. – Донецьк, 2005. – 217 с.
15. Никитин В. Евреи-земледельцы: историческое, законодательное,
административное и бытовое положение колоний. – СПб., 1887. – С. 393–394.
16. Отчёт Мариупольской уездной земской управы за 1884 год. –
Мариуполь, 1885. – 692 с.
17. Отчёт Мариупольской уездной земской управы за 1886 год.
Очередной сессии земского собрания 1887 г. – Мариуполь, 1887. – 354 с.
18. Отчёт Мариупольской уездной земской управы за 1887 год.
Очередной сессии земского собрания 1888 г. – Мариуполь, 1888. – 296 с.
19. Отчёт Мариупольской уездной земской управы за 1888 год.
Очередной сессии земского собрания 1889 г. – Мариуполь, 1889. – 345 с.
20. Пассик Я. История еврейских земледельческих колоний Юга Украины.
[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.evkol.nm.ru/.
21. Погребінська І.М. Правове та економічне становище євреїв в Україні
(кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 1996. – № 4.
– С.124-132.
 157

22. ПСЗ-2. – Т.ХІХ. – Отделение первое, №18562.

23. Руководство к русским законам о евреях / сост. М.И. Мыш. – СПб.,
1914. – 522 с.
24. Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского
края.– Ч.1.– Одесса, 1850.– 364 с.
25. Случевский К. Еврейские колонии // Русский вестник. – 1890. – Т. 207,
№ 4. – С. 121-138.
26. Солженицын А.И. Двести лет вместе. – М., 2001. – Т.1. – 467 с.
27. Фельдман Д.З. Страницы истории евреев России. XVIII–XIX веков.
Опыт архивного исследования.– М., 2005. – 422 с.
158

УДК 94(=411.16)
Господаренко Оксана Валеріївна
(Миколаївський національний університет
імені В.О. Сухомлиського, Миколаїв)

ІУДЕЙСЬКА ГРОМАДА В ГЕНУЕЗЬКІЙ КАФІ

В першій половині ХІХ ст. єврейські та караїмські спільноти Криму,

зокрема Кафи, досліджувалися в роботах А. Фірковіча, А. Куніка,
Д.°Хвольсона, А. Гаркаві. Проте, через фальсифікації А. Фірковіча, до подібних
джерел та літератури надовго виникла недовіра.
Напр. ХІХ – на поч. ХХ ст. зʼявилися нові роботи про єврейську культуру в
середньовічній Кафі, які належали Г. Хокеру та І. Фарфелю. Осіб, які вивчають
історію єврейської общини в Криму, не повинні вводити в оману інтерпретації
давньоєврейських джерел хазарського та іудео-кримського походження,
запропоновані А. Фірковичем та Д. Хвольсоном. На думку цих дослідників,
хазари-іудеї з ІХ ст. мали в Кафі швидко зростаючу общину, храми, скрипторії,
«вчителів», керувалися своїм «головою». Вже перші опоненти А. Фірковича та
Д. Хвольсона, А. Кунік та А. Гаркаві, дослідження яких підтверджуються
останніми розшуками ХХ ст., стверджували, що найраніші епітафії та
маргінальні записи на кодексах «Пʼятикнижжя» можуть датуватися лише
межею ХІІІ-XIV ст. [2, с. 49, 76].
Найважливішим джерелом для вивчення кримських общин раббанітів та
караїмів цього часу є приписки на єврейських рукописах, які зазвичай
залишають переписчики або власники рукописів. Найдавніша автентична
приписка зі згадкою Кафи – присвячення в 1277 р. общині рукопису Тори
трьома братами, синами Іцхака – Аврахамом, Мордехаєм та Іосефом. У 1359°р.
Шломо бен Яʼаков переписав в Кафі коментар Аврахама Ібн Езри на Тору.
Значна кількість рукописів Біблії та текстів караїмських творів з Візантії були
переписані караїмом Хізкієй бен Елія, який жив у Кафі та Солхаті в 1360-80-х
 159

рр. На караїмському рукописі «Ган Еден» («Райський сад») Ахарона бен

Еліяху, переписаному в Кафі в 1424 р. Адонією Кірици бен Елія, збереглася
записка-угода членів караїмської общини про заборону виносити цей рукопис з
караїмської кенасси. Угода скріплена кількома підписами, в тому числі таким
собі Еміном, керівником місцевого монетного двору [7].
Ряд відомостей про життя іудейської общини Кафи можна отримати з
інших, не іудейських, джерел. Відомості про кількісний склад та стосунки
єврейської общини з іншими етносами можна почерпнути з «Массарій Кафи»
1381-1382 рр. [4], аналіз яких проведений російським дослідником
А. Пономарьовим [5]. Німецький мандрівник Іоганн Шильтбергер, який
подорожував Кримом з 1394 р. по 1427 р. писав, що в Кафі «живуть християни і
послідовники шести різних віросповідань». Під християнами він розумів,
очевидно, лише католиків, а під іншими – греків, сірійських вірмен, мусульман,
караїмів та євреїв. Про останніх мандрівник повідомляє: «У Кафі є два роди
євреїв [караїми и раббаніти], які володіють двома синагогами в місті та чотирма
тисячами будинків в передмісті» [8, с. 45].
Єврейські торговці і ремісники називались в статуті генуезьких колоній
1449 р. Цей Устав свідчить про покровительство генуезької адміністрації до
євреїв Кафи: «….консул і рада старійшин зобовʼязані піклуватися про те, щоб
євреї були захищені від великих грабунків, посягань на маєток, коли хто помре,
а також й інших утисків…» [6, с. 91-92].
Зберіглася петиція жителів Кафи від 28 червня 1455 р. до правління Банку
св. Георгія, який отримав в 1453 р. контроль над чорноморськими володіннями
Генуї. В ній місцева громада просила залишити консулом Кафи Бонавентуру,
який вмів навести лад в місті та захистити його населення. Петицію підписали і
представники єврейської громади Овадія бен Моше, Нетаніел бен Авраам,
Джанібей бен Паша, Йааков бен Раббані, Кокоз бен Йіцхак [3, c. 23]. Серед
підписів разом із традиційними єврейськими іменами зустрічаються такі як
Анурпотан, Адолкарем, Кая, Сагеді, Кокос, Меліца, Янібай, більшість з яких
відноситься до іменника турецьких та італійських євреїв [7].
160

Єврейська спільнота, разом і з вірменською, грецькою і татарською,

належить до найчисельніших та найструктурованіших. На думку російського
історика О. Єманова, ці чотири спільноти і є тими compagni, які згадуються в
Уставі Кафи 1316 р. На чолі кожної compagni стояв особливий голова – consul
burghi, і, відповідно, кожна громада мала займати один з «бургів», суміжних з
генуезькою цитаделлю [2, с. 125-127].
У перш. пол. XIV ст. Кафа прийняла нових євреїв-переселенців з Ізраїля,
Персії та Кавказу. Масштаби міграції були настільки великими, що виникла
«нова община Кафи», яку також називали «велика нижня». Зростання кількості
єврейського населення супроводжувалося поглибленням суперечностей не
лише між талмудистами та біблеїстами, які групувалися навколо синагоги та
кенасси відповідно, навколо своїх духовних лідерів – раввина та гахама, але й
між тюркізованими іудейськими групами – караїмами і кримчаками.
Найзначнішим було становище караїмського гахама Кафи, який визнавався
главою всієї Газарії. На поч. XIV ст. була освячена нова кенасса, і це був третій
молельний дім іудеїв. Тоді ж виникли і караїмські школи, скрипторії.
Правлінням хана Узбека (1313-1341 рр.) датується серія рукописів
«Пʼятикнижжя» з Кафи [2, с. 137-138].
Топографічно єврейський «бург» локалізується достатньо точно –
найпівнічніша, витягнута кутом частина міського простору від Генуезького
мосту до Башти св. Фоми. Кримському археологу С. Бочарову вдалося
локалізувати два іудейських культових обʼєкти, які належать різним
етноконфесійним спільнотам. Обидві будівлі розташовувалися у південно-
західній частині середньовічної міської території на східному схилі гори
Мітрідат, у 80 м одна від одної, в центрі групи кварталів, населених переважно
тими, хто сповідував іудаїзм. В латинських джерелах к. XIV – поч. XV ст.
район, де проживали іудеї, називався Judecha.
Синагога являла собою прямокутну будівлю шириною 8,6 м, довжиною –
11,3 м. За описом І. Фарфеля будівля була оточена з усіх сторін камʼяною
стіною. Вхід прикрашав портал з граніту, на якому були викарбувані різні
 161

малюнки квітів та інших рослин, що свідчить про вплив східних народів. В

синагозі знаходяться чотири колони, дві з них, мраморні, збереглися з давніх
часів, інші дві – зі звичайного каменю. Між колонами розташоване вивищення
для читання тори. Точну дату зведення синагоги встановити важко. І. Фарфель
повідомляє: «Місце, де розташовується ковчег, являє собою глибоку виїмку в
південній стіні; ця виїмка, схожа на ящик, прикрита дошкою, на якій
випуклими літерами вирізана дата, смисл якої не зрозумілий. За дослідженням
професора Хвольсона надпис означає «1620 ери селевкидів», тобто 1309 р. по
Р. Х.». Але важко сказати чи був зроблений цей надпис в Кафі, чи привезений в
місто.
Кенасса, так само як і синагога була прямокутною, шириною 7,9 м,
довжиною – 11,0 м. Місцерозташування обох культових споруд було
встановлено за генеральними планами Кафи-Феодосії [1, с. 108-109].
Адміністративна влада в кварталі в XIV ст. належала ха-пакіду.
Д. Хвольсон перекладав цю назву як «губернатор Кафи». В наукових колах ХІХ
ст. це трактування викликало ряд непорозумінь, зокрема оголошення єврея Хозі
Кокоса консулом Кафи в 70-х рр. XV ст. У латинській термінології, на думку
О. Єманова, цей титул мав відповідати четвертому із згадуваних consul burghi.
Відповідно, на ньому лежав обовʼязок керівництва будівельними роботами і
ополченням в даному міському районі. Безпека єврейського кварталу мала
викликати у адміністрації Кафи найбільші побоювання. І тому, тут раніше
почали вдаватися до найму солдат.
В подальшому, напр. XIV ст., коли управління в бургах перейшло до
центуріонів та капітана бургів, євреїв перестали залучати до військової та
сторожової служби. Тому єврейські імена відсутні у списках соціїв,
стипендіаріїв та інших militi, послуги яких оплачувалися з міської скарбниці. В
даній ситуації мова йде не про дискримінацію. В першу чергу мається на увазі
лише звільнення від військової повинності, оскільки мова йшла про захист
християнського міста. В усіх інших сферах євреї були рівно- і повноправними:
вони засідали в міських радах і колегіях, обговорювали питання управління
162

civitas, спорядження військових експедицій, поповнення зброї, зміни статутного

права тощо; їм доручався обовʼязок provisionatores, тобто продовольче та інше
постачання міста; вони виступали відкупщиками державних монополій [2,
с. 138-139].
В Кафі діяли іудейські школи. Хоча за повсякденним укладом життя,
костюмом, розмовною мовою євреї та караїми стали подібними до татар, за
релігійною освітою вони залишалися вірними традиціям. В XIV-XV ст. в
школах при єврейській синагозі та караїмській кенассі проводилося викладання
давньоєврейської мови, віровчення і закону. Іаков, караїмський гахам, був
одним з відомих вчителів, який пройшов підготовку і отримав досвід
викладання в Ізраїлі. Його син – Паши – також був вчителем в Кафі.
У єврейські синагозі зберігалися свитки «Талмуда», а в караїмській кенассі
як особлива цінність шанувалися кодекси «Пʼятикнижжя». Зокрема, зберігся т.
зв. «Кодекс Кауфмана», який містив «Тору» і «Пʼятикнижжя» із кафінської
кенасси. «Кодекс» був укладений писарем на замовлення Еліша в 1298 р. і
проданий за 280 соммо Ілії бен Халебу, а згодом подарований ним в 1320 р.
общині Солхату. Два інших кодекса к. ХІІІ – поч. XIV ст. також були
пожертвами приватних осіб кенассі: такими собі Сабатаєм, сином Іакова, та
Єлєазаром [2, с. 323-324].

Література та джерела:
1. Бочаров С.Г. Историческая топография Каффы (к. ХІІІ-1774).
Фортификация, культурные памятники, система водоснабжения: дис. на соиск.
уч. степ. канд. ист. наук: спец. 07.00.03 «Всеобщая история» / Бочаров Сергей
Геннадиевич. – Москва, 2000. – 276 с.
2. Еманов А. Г. Образование городской комунны Каффы (до сер. XV
в.) (средние века): дис. на соиск. уч. степ. докт. ист. наук: спец. 07.00.03
«Всеобщая история» / Еманов Александр Георгиевич – Екатеринбург, 1997. –
665 с.
3. История еврейского народа в России. От древности до раннего
 163

нового времени / Под ред. А. Кулика. Т. 1. – Москва: Мосты культуры /

Гешарим, 2010. – 488 с.
4. Массарии Каффы 1381 гг. Электронный ресурс. Режим доступа:
http://www.hist.msu.ru/Departments/Medieval/MC1381.HTM
5. Пономарев А. Л. Население и территория Каффы по данным
массарии – бухгалтерской книги казначейства за 1381-1382 гг. /
А. Л. Пономарев // Причерноморье в средние века / Под ред. С. П. Карпова.
Вып. 4. – М., СПб.: Алетея, 2000. – С. 317-442.
6. Устав для генуэзских колоний в Черном море / Вступ. ст., пер. и
комм. В. Н. Юргевича // Записки Одесского общества истории и древностей. –
Одесса, 1863. – Том пятый. – С. 629-837.
7. Феодосия // Электронная еврейская энциклопедия. Электронный
ресурс. Режим доступа:
http://www.eleven.co.il/?mode=article&id=14263&query=%D4%C5%CE%C4%CE
%D1%C8%DF
8. Шильтбергер И. Путешествие по Европе, Азии и Африке: С 1394
года по 1427 год / Иоганн Шильтбергер. – Баку: Элм, 1984. – 85 с.
О.В. Господаренко
ІУДЕЙСЬКА ГРОМАДА В ГЕНУЕЗЬКІЙ КАФІ
Анотація. Автор подає коротку характеристику виникнення та існування
різних іудейських громад в генуезькій Кафі. Визначається їх роль в
економічному та культурному житті міста.
Ключові слова: Кафа, євреї, караїми, раббаніти, синагога, кенасса
О.В. Господаренко
ИУДЕЙСКАЯ ОБЩИНА В ГЕНУЭЗСКОЙ КАФЕ
Автор представляет краткую характеристику возникновения и
существования разных иудейских общин в генуэзской Кафе. Определяется их
роль в экономической и культурной жизни города.
Ключевые слова: Каффа, евреи, караимы, раббаниты, синагога, кенасса.
164

O.V.Gospodarenko
THE JEWISH COMMUNITY IN THE GENOESE KAFFA
Abstract. The author presents a brief description of the occurrence and
existence of the different Judaic communities in Genoese Caffa. Determine their role
in economic and cultural life of the city.
Keywords: Caffa, Jews, Karaites, Rabbanite synagogue
 165

УДК 94:314.148(477.73)“18/19”
Гулянович Ігор Михайлович
(Одеська державна академія будівництва
та архітектури, Одеса)

ЄВРЕЙСЬКА ГРОМАДА АНАНЬЄВА В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Остання чверть XVIII ст. характеризувалась стрімким просуванням

Російської імперії на територію Північного Причорномор’я. В той час
розпочалось формування етнічного складу населення, яке сюди переселялося з
навколишніх українських губерній, центральних районів імперії та закордону.
Однією з багатьох громад була єврейська, представники якої переїздили в
основному з території колишньої Речі Посполитої. Територія Ананьєва і
довкола була транзитною у напрямку Одеси та інших міст.
Розвиток єврейських громад Південної України досліджувався у працях
українських і зарубіжних дослідників. Виділимо роботи Й. Лернера,
А. Павлюка, М. Поліщука, С. Ціпперштейн, М. Шитюка, В. Щукіна.
Мета дослідження полягає у визначенні економічного та соціального
становища єврейського населення міста Ананьєва в ХІХ – на початку ХХ ст.
Єврейське населення на території Ананьєва з’явилось на початку ХІХ ст.
Так, як за статистичними даними кінця XVIII ст. воно було відсутнє. В 1833 р.
за восьмою ревізією в Ананьєві зафіксовано 1111 жителів, з яких іновірці, перш
за все євреї, складали 20,8% [29, с. 759]. В 1843 р. при загальній чисельності
населення в 3696 осіб, євреї становили 6,8% [25, с. 56]. В 1851 р. чисельність
єврейської громади складала 465 осіб (7,6% загальної кількості жителів). Вона
поділялась за наступною структурою: більшість були іногородніми міщанами
(57,2%), місцевими міщанами і купцями – по 28,6% і 14,2% [6, арк. 74]. Поряд з
цим за даними 1853 р. чисельність євреїв становила 211 (4,2%), з яких 57 осіб
були купцями [19]. В 1861 р. на території міста проживало 11285 жителів, з
яких євреї – 6,8% [16, с. 12-13]. Чисельність євреїв в 1879 р. в Ананьєві
складала 12,9% (1958 осіб) [24, с. 44]. В 1897 р. чисельність єврейської громади
166

становила 3514 осіб (21,1%). За соціальним складом вони поділялись

наступним чином: міщани – 92,7%, купці – 3,8%, селяни – 2,6%, не визначені –
0,4%, дворяни та почесні городяни – по 0,2%, іноземці – 0,1% [23, с. 296-297]. В
1904 р. в Ананьєві проживало 19478 містян, серед яких євреї складали 21,1% [5,
с. 095, 105].
Євреї в місті намагались розвивати релігійні і навчальні заклади. Для
релігійних потреб громада використовувала синагогу, яку збудували, ймовірно,
ще в 1810-х рр. З 1837 р. в Ананьєві працювала «хевра кадіша» (погребальне
братство) [1]. На початок ХХ ст. у місті існувало п’ять синагог і кладовища [5,
с. 124]. В життя місцевої громади входили ідеї «гаскали» (Просвітництва). Про
це свідчить той факт, що в Ананьєві, крім Одеси, вперше обрали рабином
особу, яка мала вищу світську освіту. Ним став у 1887 р. випускник
юридичного факультету Новоросійського університету помічник адвоката
Р. Вейсман [24, с. 283], який також був вихованцем місцевої гімназії.
Єврейський навчальний заклад у першій половині ХІХ ст. уособлювала
молитовна школа, яка знаходилась у дерев’яній споруді. Також серед євреїв був
прошарок осіб, які працювали домашніми вчителями, але юридично не мали на
це право [15, с. 128]. В травні 1890 р. громада звернулась з проханням до
Ананьївської земської управи про грошову допомогу в заснуванні школи
Талмуд-тори [11, с. 7], але відмовила через те, що «наші [загальноімперські]
народні школи доступні для всіх віросповідань без виключення» [11, с. 7, 9]. В
цьому ж контексті земством був наданий кредит на побудову Ананьївської
гімназії з капіталу коробкового збору [12, с. 25]. Відзначимо, що серед
випускників 1878-1897 рр., євреї складали 28,1% (підраховано автором за
допомогою обробки антропонімів) [14, с. 86-95]. Крім цього у гімназії атестат
для вступу до університету євреї отримували екстерном (40,7%), а також
свідоцтва майбутніх вчителів (2,8%) та аптекарських учнів (57,6%) [14, с. 96-
102]. Відзначимо, що випускники продовжували навчання у вищих навчальних
закладах Варшави, Казані, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга. Все ж у кінці
 167

ХІХ ст. у місті працювало два єврейських навчальних (державне і приватне)

заклади. В 1897 р. у обох навчалось 70 хлопців і 13 дівчат [21, с. 16].
Традиції єврейської взаємодопомоги в інституціональному плані
проявились в Ананьєві у кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст., коли в 1899 р.
утворили Товариство допомоги бідним [1]. Відповідно до уставу воно бажало
надавати одяг і паливо, медикаменти, засновувати богадільні, будинки праці,
лікарні, виховувати сиріт, організовувати їдальні, чайні, допомагати з орендою
на пільгових умовах житла тощо [27, с. 3-5]. В 1903 р. розпочало діяльність
Товариство взаємодопомоги потребуючим учням-євреям [1]. Спеціалізований
характер мало товариство «Братська допомога», яке підтримувало ремісників,
які перебували у скрутному матеріальному становищі або стали не
працездатними, а також вдів і сиріт [26, с. 2-3].
Нажаль сучасники залишили лише окремі згадки про представників
громади. Урядовець в описі міста таким чином зобразив заміжніх єврейок:
«[вони] носять невеликі шовкові кольорові платки, кінці яких внизу
перев’язуються і вільно висять» [19]. Внутрішню структуру житлової споруди
передано наступним чином: будинок складався з однієї кімнати, кухні, сіней,
лавки, очеретяної покрівлі [20].
Соціально-економічний розвиток міста у середині ХІХ ст. був достатньо
слабким. Торгово-розважальні заклади в Ананьєві в 1853 р. складались з восьми
постоялих дворів, харчевні, п’ятьох лавок, трактиру і п’яти питейних будинків
[22, с. 33]. В місті в 1861 р. нараховувалось 49 майстрів, 14 робітників і 19 учнів
та працювало сім підприємств (по два шкіряних і цегляних, по одному
салотопному, свічному і миловарному) [30, с. 11].
Євреї серед купців і ремісників складали більше половини. Підприємство
одного них Гуровича у кінці 1850-х рр. зобразив російський військовий
О. Шмідт: «млин – кам’яний, двоповерховий, але дерев’яні складові не міцні, і
дивуєшся, як це все тримається», механізм рухають «худі, ледве дихаючи,
маленькі селянські коні» [29, с. 521]. Також автор відмічав, що цим власник
наносив собі збитки не ефективним управлінням.
168

Крім цього після переходу державних селян Ананьєва у міщани, їхня земля
перейшла у власність міської скарбниці. Єврейські підприємці скористались
цим та взяли під контроль третину угідь для того, щоб згодом віддавати в
оренду [15, с. 107].
В другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. частка євреїв серед
економічно активної частини містян збільшилась. В 1897 р. представники
громади були зайняті у торгівлі і посередництві (44,7%), ремісництві – 30,9%,
поденною працею заробляли 5,5%, транспортні послуги надавали 4,1%, вчителі,
літератори складали 3,9%, жили на відсотки та отримували плату від державу –
2,8%, священнослужителі – 2%, володіли трактирами та іншими пітейними
закладами (1,8%), сільське господарство – 1,3%, службовці – 0,5%, лікарі –
0,4%, інша діяльність – 2,1% [23, с. 240-241].
В загальноміському контексті серед торгівців євреї складали 56%,
ремісників – 73,9%. Вони домінували (більше двох третин) у переробці
продуктів тваринництва, хімічному виробництві, поліграфії, виготовленні і
продажі одягу, посередництві, наданні транспортних послуг, торгівлі
зерновими, сільськогосподарськими продуктами, будівельними матеріалами.
Серед єврейських підприємців виділимо: бакалією торгували Е. Колбаснер,
М. Лемберг, Б. Линецький, Х. Рейдер, вином і спиртом – І. Байтальський,
Р.-В. Кіціс, Х. Краснянський, Л. Ляховецький, мукою – Л. Ляховецький, чаєм –
М. Перельман, мануфактурою – Я. Гейлер, П. Кіціс, Е. Колбаснер,
М. Кракіновський, Х. Краснянський, Б. Линецький, Х. Муллер, Ш. Рабінович,
Я. Ройзенфельд, галантереєю – Г. Гольштейн, Б. Литвин, щіпяними товарами –
А. Фрадіс, залізними виробами – І. Бухгалтер, Б. Глат, П. Кільберг, М. Лемберг,
Ш. Рубін, золотими і срібними виробами – С.-Х. Вітовський, М.-А. Линецький,
лісом – М. Бондарєв, посудом – М. Гріншпун, Х. Ройтман. Крім цього млинами
володіли Ш. Кейлухес, С. Ляховецький, аптекою – І. Вольфкович, типографією
– Г. Юновський [2, стб. 1576; 3, стб. 2430-2431; 4, стб. 2127]. Також для потреб
місцевого земства купівлею-продажем збіжжя займались М. Бернштейн,
В. Янкелевіч, Г. Рабіновіч, А. Шаргородський [18, с. 46].
 169

Відзначимо, що окремі з підприємців володіли декількома торгівельними

закладами різного профілю. Розташовувались вони у центральній частині міста
на Базарній, Мільйонній, Церковній, Нікольській вулицях та Церковній площі.
Це домінування викликало гостре невдоволення серед інших підприємців
та владних установ. Повітова влада у кінці ХІХ ст., у контексті
загальногубернської боротьби проти перекупників-посередників, особливо
євреїв, заборонила їм у торгові дні, купляти продукти поза межами базарних
площ [8, с. 34]. Наглядати мала місцева поліція та базарні наглядачі. Також
міська влада на рівні обговорення намагалась обмежити частку євреїв у наданні
транспортних послуг. Для Ананьєва це було достатньо важливе, тому що з
початком діяльності Південно-Західної залізниці, від найближчої ст. Жеребкове
місто знаходилося на відстані 13 верст. Для того, щоб містяни могли добратися
до станції, працювали візники. Цей бізнес контролювали євреї: серед міських
вони становили 79,5%, а серед повітових – 75,1% [23, с. 238-239, 240-241]. На
якість послуг скаржились подорожні: візники «проводять здирництво
пасажирів на власний смак, саджають їх у дрожки «скільки влізе» [17, с. 128].
На противагу ним підприємець В. Бєлікович пропонував у 1893 р. відкрити
диліжансно-лінійне сполучення, але це залишилось на рівні обговорення.
В другій половині ХІХ ст. єврейські громади українських губерній імперії
пережили достатньо страхітливі події погромів. Відзначимо, що після вбивства
Олександра ІІ ширилися чутки, що імператора вбили євреї і є вказівка щодо
їхнього покарання, а влада начебто це замовчує [9, с. 89]. На території
Ананьївського повіту перший погром відбувся 21 березня в містечку
Валегоцулове. Тоді пошкодили 80 будинків, 30 лавок у чотири погреби.
Порядок відновила поліція, погромників заарештували (37 осіб відправили до
Ананьєва) та з Одеси прислали 50 донських козаків, яких розмістили у містечку
і повітовому центрі [13, с. 60]. Це дозволило на певний час вгамувати
пристрасті у повіті. Наступні сутички відбулися 18 квітня в селі Голта, які
ліквідували завдяки втручанню ольвіопольського пристава Ліхтанського та
ананьївського Надєждіна. Загальні збитки включали: знищено або пошкоджено
170

54 будинки, 16 лавок, два винні погреби, два пітейні заклади на суму

45,846 карб. [7, арк. 172зв.].
В самому повітовому центрі ситуацію вдавалося стримувати: міський
голова О. Балдескул обіцяв євреям передмістя Ананьєва, що погрому не буде.
Але ситуація ускладнювалася і заворушення було лише справою часу.
Поштовхом стали події 25 квітня, коли місцеві хлопці вимагали в єврейських
торгівців тютюн і цукерки безкоштовно, але отримали відмову. Наступного дня
на міській площі натовп кричав «ура», євреям які тікали з відти. Керував ним
ананьївський міщанин І. Ліщенко, який говорив, точніше повторював
антисемітську пропаганду, що «євреї вбили Царя, і що про їх побиття видано
вже урядову постанову, але місцева влада замовчує розпорядження» [7,
арк. 173]. Після цього міська поліція заарештувала оратора, але натовп його
відбив при сприянні нижніх чинів повітової команди, потім І. Ліщенка знов
заарештували і відпустили. Основна хвиля погрому вилилась 27 квітня, коли
оратор разом з поплічниками розорили декілька пітейних будинків у
передмісті. Погрому не дозволило розширитись прибуття до міста начальника
Херсонського жандармського управління полковника М. де Лазарі та одного
батальйону Замосцського полку з Тирасполя [7, арк. 43, 47зв.]. Підсумком
погрому стало знищення або пошкодження 164 житлових споруд, 14 лавок,
восьми погребів на суму 38,498 карб. та арешт 61 й затримання 57 осіб [7,
арк. 43, 174]. Постраждали в основному мешканці передмість, тому що центр
Ананьєва охороняла міська поліція та місцева військова команда.
Пошкодження майна євреїв було і в с. Гандрабури біля Ананьєва, де
пограбували п’ять будинків на 3,400 карб. і заарештували 11 осіб [7, арк. 43].
Подібні настрої в місті залишались у наступні роки. Наприклад, на виборах у
1884 р. гласних третього розряду були зіткнення і антисемітська агітація серед
містян [24, с. 301].
Найбільш кричущий випадок відбувся у 1893 р., коли до Ананьєва
намагались переселитись євреї з уражених холерою місцевостей Херсонської та
Подільської губерній, повітова влада санітарно-виконавча комісія звернулася в
 171

Херсон з проханням про заборону переселення євреїв, але губернська не

погодилась та запропонувала посилили контроль за прибуваючими [10, с. 240].
Підсумовуючи, розвиток єврейської громади Ананьєва розпочалось на
початку ХІХ ст. Протягом ХІХ – початку ХХ ст. чисельність збільшувалась і
досягало більше 20%. Проте вони складали більшість серед економічно
активної частини населення, домуючи у торгівлі, і ремісницькому виробництві.
У другій половині ХІХ ст. громада пережила трагічну сторінку події – погром,
коли зруйнували понад сто єврейських будівель.

Література та джерела:
1. Ананьев [Електронний ресурс] // Режим доступу :
http://www.rujen.ru/index.php/Ананьев
2. Вся Россия : Русская книга промышленности, торговли, сельского
хозяйства и администрации. Адрес-календарь Российской империи. – Т. 1. –
СПб. : А. С. Суворин, 1895.
3. Вся Россия : Русская книга промышленности, торговли, сельского
хозяйства и администрации. Адрес-календарь Российской империи. – Т. 1. –
СПб. : А. С. Суворин, 1897.
4. Вся Россия : Русская книга промышленности, торговли, сельского
хозяйства и администрации. Адрес-календарь Российской империи. – Т. 1. –
СПб. : А. С. Суворин, 1900.
5. Города России / Центр. стат. ком. МВД. В 2 т. – [Т. 1] : Города
России в 1904 году. – СПб. : Типо-лит. Ныркина, 1906. – 907 с.
6. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. 1. – Оп. 192
за 1847 р. – Спр. 49.
7. ДАОО. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 193.
8. Доклады Ананьевской уездной земской управы Ананьевскому
земскому собранию очередной сессии 1895 года // Постановления
Ананьевского уездного земского собрания созыва 1895 года. – Ананьев :
Типография Г. Ф. Юновского, 1896. – С. 25-44.
172

9. Євреї в складі Російської імперії // Нариси з історії та культури

євреїв України. – К. : Дух і літера, 2005. – С. 60-96.
10. Єрмілов В. С. Єврейський аспект у діяльності громадської (земської
та міської) медицини Півдня України / В. С. Єрмілов // Історичні мідраші
Північного Причорномор’я. – Вип. ІІІ. – Т. І. – Миколаїв: Типографія Шамрай,
2014. – С. 238-247.
11. Журналы Ананьевского уездного очередного земского собрания //
Постановления Ананьевского уездного земского собрания созыва 1890 года. –
Ананьев : Типография Г. Ф. Юновского, 1891. – С. 2-18.
12. Журналы Ананьевского уездного очередного земского собрания //
Постановления Ананьевского уездного земского собрания созыва 1891 года. –
Ананьев : Типография Г. Ф. Юновского, 1892. – С. 2-25.
13. Зельцер А. Погром в Балте / А. Зельцер // Вестник Еврейского
университета в Москве. – М., 1996. – № 3 (13). – С. 40-63.
14. Иващенко М. Историческая записка Ананьевской Гимназии
(30 августа 1872 – 30 августа 1897 г.) / М. Иващенко. – Ананьев : Тип.
Е. Н. Макаревича и А. А. Коняхина, 1900. – 133 с.
15. Иващенко М. Исторический очерк Ананьевского уезда и
г. Ананьева / М. Иващенко. – [Ананьев] : Б.в., 1895. – 230 с.
16. Материалы для статистики народонаселения // Труды Херсонского
статистического комитета. – Херсон : Городская типография, 1863. – Ч. 1. –
Отд. 2. – С. 1-91.
17. О ходатайствах разных лиц и учреждений // Постановления
Ананьевского уездного земского собрания созыва 1896 года. – Ананьев :
Типография Г. Ф. Юновского, 1897. – С. 117-131.
18. Об обревизовании денежной отчетности и дел Ананьевской
Земской Управы ревизионною Коммиссиею за 1893 год // Постановления
Ананьевского уездного земского собрания созыва 1893 года. – Ананьев :
Типография Г. Ф. Юновского, 1894. – С. 44-55.
 173

19. Опыт статистического описания города Ананьева // Херсонские

губернские ведомости (Херсон). – 1854. – 10 июня.
20. От ананьевского уездного суда // Херсонские губернские ведомости
(Херсон). – 1861. – 22 апреля.
21. Отчет членов училищного совета о народном образовании за
1897 год // Постановления Ананьевского уездного земского собрания созыва
1897 года. – Ананьев : Типография Г. Ф. Юновского, 1898. – С. 15-47.
22. Статистические таблицы о состоянии городов Российской империи,
составленные в статистическом отделении Министерства внутренних дел. –
СПб. : Типография Карла Края, 1852. – 46 с.
23. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г.
– Т. 47 : Херсонская губерния. – [СПб.] : Издание Центрального
статистического комитета МВД, 1899-1905. – XVI + 320 с.
24. Полищук М. Евреи Одессы и Новороссии : социально-политическая
история евреев Одессы и других городов Новороссии, 1881-1904 / М. Полищук.
– Иерусалим : Гешарим ; М. : Мосты культуры, 2002. – 446 с.
25. Указатель достопримечательнейших предметов в городах и
местечках Новоросийского края и Бессарабии // Новороссийский календарь на
1844 год, издаваемый от Ришельевского лицея. – О. : Городская типография,
1843. – С. 53-86.
26. Устав общества вспомоществования бедным ремесленникам-
евреям, проживающим в г. Ананьев, Херс. губ. под названием «Братская
Помощь» : утвержден 26 апреля 1905 года. – Ананьев : Прогресс, 1906. – 25 с.
27. Устав общества пособия бедным евреям города Ананьева
Херсонской губернии. – Ананьев : Типография К. И. Макаревича, 1907. – 25 с.
28. Шмидт А. О. Материалы для географии и статистики России,
собранные офицерами Генерального штаба. Херсонская губерния /
А. О. Шмидт. – Т. 36. – Ч. 1. – СПб. : Военная типография, 1863. – 632 с.
174

29. Шмидт А. О. Материалы для географии и статистики России,

собранные офицерами Генерального штаба. Херсонская губерния /
А. О. Шмидт. – Т. 36. – Ч. 2. – СПб. : Военная типография, 1863. – 1022 с.
30. Экономическое состояние городских поселений Европейской
России в 1861-1862 гг. В 2 ч. – Ч. 2. – СПб. : Типография Вульфа, 1863. – 909 с.
І.М. Гулянович
ЄВРЕЙСЬКА ГРОМАДА АНАНЬЄВА В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Анотація. У статті розглянуті проблеми розвитку єврейського населення
ХІХ - початку ХХ ст. Виділено особливості зміни освіти, релігійного життя,
участі в соціально-економічному житті міста. Окремо вивчені події погрому
1881 та антисемітські настрої серед городян.
Ключові слова: Ананьєв, євреї, соціально-економічне життя, погром.
И.М. Гулянович
ЕВРЕЙСКАЯ ОБЩИНА АНАНЬЕВА В ХІХ – НАЧАЛЕ ХХ В.
Аннотация. В статье рассмотрены проблемы развития еврейского
населения в ХІХ – начале ХХ в. Выделены особенности изменения образования,
религиозной жизни, участия в социально-экономической жизни города.
Отдельно изучены события погрома 1881 г. и антисемитские настроения
среди горожан.
Ключевые слова: Ананьев, евреи, социально-экономическая жизнь, погром.
I.M. Hulianovych
THE JEWISH COMMUNITY OF ANANYIV
IN THE XIX – EARLY XX CENTURY
Abstract. The problem of the development of the Jewish population in the XIX –
early XX was investigated century in the article. The features of the educational
change, religious life, participation in social and economic life of the city were
denoted. Separately was studied events pogrom in 1881 and anti-Semitic attitudes
among the townspeople.
Keywords: Ananyiv, Jews, social and economic life, pogrom.
 175

УДК 94 (477.73) (= 411.16) «18/20»

Коган Ф.М.
(Историк еврейской общины г. Николаева,
Эрфурт)

«ИСХОД» ПЕРВОЙ ЕВРЕЙСКОЙ ОБЩИНЫ Г. НИКОЛАЕВА –

И РОЖДЕНИЕ ВТОРОЙ

Данные о заселении евреев на территории Украины относятся еще к VI-I

веках до н.э. Они начали селиться в Крыму и в Северном Причерноморье.
Четкой теории, о том, как, и откуда пришли в Крым и Северное
Причерноморье евреи, нет. Свою родину, еврейское население покидало не
только добровольно, но и насильно.
В 722 году до нашей эры, Израильское царство завоевала Ассирия. Часть
еврейского населения угнали в Мидию и Ассирию.
Второе изгнание произошло в 586 году до нашей эры вавилонским
правителем Навуходоносором, завоевавшим Иудейское царство и разрушив
Первый Храм. Было разрушение Второго Храма римскими легионерами, и
вновь изгнание. Затем подавление восстания Бар-Кохбы, в 135 году, и
очередное выселение евреев. Так постепенно они рассеялись по всему миру.
Греки и римляне, на северных берегах Понта Эвксинского (Черного моря)
основывали свои колонии. Впоследствии, к ним присоединились византийцы. В
колонии доставляли одни товары и продукты, а вывозили другие. Вместе с
греками и римлянами переселялись и евреи-купцы.
Например, в Ольвии были найдены захоронения с еврейскими именами. В
найденных документах, относящихся к Боспорскому царству, шла речь о
евреях, освобождавших своих рабов. Еврейская община росла и укреплялась не
только за счет «этнических» евреев, но и за счет прибывающих греков,
частично исповедующих иудейскую религию. Занимались они, в основном,
176

торговлей и ремеслами. Некоторые принимались на государственную службу, в

меньшей степени, в армию.
В Киевской Руси уже существовали еврейские общины, положение
которых усиливалось после принятия иудаизма Хазарским Каганатом. Если в
начале, евреи переселялись в Украину с юга через Крым, то впоследствии, (XV
в.), общины пополнялись за счёт переселенцев, пребывающих с Западной
Европы, преимущественно с Польши, Литвы и Германии. На территории
Украины, евреи, главным образом, занимались торговлей и различными
ремеслами. Они неоднократно подвергались выселению. Например: в 1721 г. –
Петром I, в 1727 г. – Екатериной I, в 1738 г. – Анной Иоанновной (кроме тех,
кто принял христианство) в 1742 г. – Елизаветой Петровной. Эти репрессивные
меры принимались вследствие того, что купцы христиане в евреях видели
сильных конкурентов на российском рынке.
После Турецкой войны Екатериной II был издан именной указ от 16
ноября 1769 г. данный Киевскому Генерал-губернатору Воейкову «О
предоставлении права присланным из действующей армии Валахам, Грекам,
Армянам и раскольникам избирать место жительства, или поступить по их
желаниям, и о дозволении Жидам селиться в одной Новороссийской
Губернии» [7].
23 декабря 1791 г. в указе Сенату говорилось: «…Евреи не имеют никакого
права записываться в купечество во внутренния Российския города и порты,
Мы признали за благо распространить таковое право гражданства Евреям,
сверх Белорусских Губерний на Екатеринославское наместничество и область
Таврическую, и повелеваем Сенату Нашему сделать о сем, кому следует,
надлежащия предписания» [7].
Этот указ фактически разрешал евреям проживать в Николаеве и других
городах юга России.
Возможно один из самых первых евреев (1788 г.) упоминается в ордере
Оберштер-Кригскоммиссара Фалеева. По его приказанию в селе Витовка, в
военном госпитале в качестве подлекаря состоял Моисей Гинсбург. В 1790 г., в
 177

ордере князя Г.А. Потемкина-Таврического полковнику Фалееву из Николаева

значится «…О колодезях постарайтесь. Достаньте Жида, что фонтаны делает, и
ему поручите…», к сожалению, его имя осталось неизвестным [11].
Необходимо отметить еще один любопытный факт, в 1791 г., когда князь
Потемкин отправлялся в свою последнюю поездку, в его свите среди
живописцев значился «ученик из евреев» Кифа Ицкович [12].
В конце XVIII века польский купец Абрамович Ицек содержал перевоз
через реку Ингул, а в 1793 г. взял в откуп трактир в Витовке.
Архивные документы сохранили имена еврейских купцов и подрядчиков-
судостроителей, которые буквально с первых дней существования города
помогали администрации в создании Черноморского флота, в снабжении
провиантом и материалами для строительства города.
Хотелось бы вернуть небольшую часть этих имен из архивных фондов, где
они хранились более двухсот лет:
Абрамович – Подрядчик. Оптовый поставщик различных товаров.
Админовский - Купец. Поставщик свежего мяса для судов флота (1793-
1794 годы).
Азиншток Лейба – Николаевский купец 2 гильдии. Поставка провианта
Ауслендер – Николаевский купец 3 гильдии.
Барановский Берко – Гайсинский мещанин. Поставка провианта.
Бегун Пейсих – Николаевский купец 3 гильдии. Поставка провианта.
Бертенсон Самуил – Уманский мещанин. Поставщик сукна и провианта.
Берков Нахман – Сын николаевского купца 3 гильдии. Поставка
провианта.
Бланк Файбиш – Одесский купец 1 гильдии. Поставка пеньки, леса,
провианта.
Леви Ашер – купец. Поставщик дубовых досок для обшивки кораблей с
1787 по 1790 г.г. Обшивка предназначалась для 50-ти пушечного фрегата. Цена
была назначена по 27 коп. за пуд.
Бригер Соломон – Сын Анны Бумгеровой. Поставка угля и дров.
178

Бумгерова Анна – Одесская купчиха 1 гильдии. Поставка угля и дров.

Варшавский Маркус – Выходец с Польши. Херсонский купец 1 гильдии.
Подрядчик-судостроитель, поставщик Черноморского Флота. Поставлял лес
(1810-1811 гг., 1814-1815 г.г.), дрова, провиант, конопляное масло для флота.
(1818-1821 год). Построил в г. Николаеве собственный эллинг (Маркусов
эллинг). Его усилиями построены: транспорт «Буг», два парохода – «Одесса» и
«Наследник». Сумма подряда последнего составила 149500 рублей. «Верблюд»
(1825 г.), «Ингулец» (1826 г.), «Редут-Кале», «Одесса» (1827 г.), После 1829 г.
не выдержав конкуренции, он перебрался в г. Одессу.
Гальпер – Херсонский купец 3 гильдии. Поставщик провианта.
Гершкович Юкель – Кременчугский купец. Поставщик леса.
Дубровинский Шломо – Кременчугский купец. Поставка смолы,
парусины.
Дубенский Моисей – Николаевский купец 1 гильдии. Поставка камыша,
леса.
Исааков Файвель – Херсонский купец 1 гильдии. Поставщик провианта.
Еселевич Г. Купец. – Поставщик леса для Николаевского и Херсонского
адмиралтейств. (1787-1792 годы).
Зеленский – Полтавского купца сын. Поставка дубового леса.
Зельцер Лейб – Николаевский мещанин. Затем купец 1 гильдии. Поставка
провианта.
Левигурович – Купец. Поставщик корабельного леса (1804-1806 годы).
Львович – Купец. Занимался наемом рабочих (плотников), для постройки
74-х пушечного корабля в Николаевском порту. (1809-1813 год).
Исааков Фавель – Херсонский купец 1 гильдии. Поставщик провианта.
Натанзон – Одесский купец 1 гильдии. Поставка провианта.
Перетц Абрам – отец будущего декабриста Григория Абрамовича
Перетца. Сын раввина из Левертова (Галиция). Совместно с Николаем
Штиглицем брал в Крыму на откуп добычу и поставку соли. Коммерции
 179

советник. Подрядчик при строительстве кораблей, провизии и провианта для

флота (1799-1809 годы).
Его усилиями построены: 74-пушечный корабль «Кульм». (Сумма подряда
составила 482083 рубля.), Транспорт «Мария» и «Ингул». (Сумма подряда
обеих транспортов составила 275144 рубля).
Перетц в дальнейшем обанкротился. В СПБ женился на дочери известного
ученого и мецената р. Иошуи Цейтлина. Занимался коммерческой
деятельностью. В 1801 г. Павел I пожаловал ему звание коммерции советника.
Имел связи в высших кругах русского общества. Участвовал в образовании
комитета для составления законодательства о евреях. После 1813 г. крестился и
женился на немке.
Пуретц Нусин – Николаевский купец 2 гильдии.
Рабинович Шавель – Одесский купец 1 гильдии. Поставка провианта.
Рафалович Шломо – Могилевский купец 2 гильдии. Подрядчик-
судостроитель. Близкий родственник Юлии Михайловны Грейг (жены
Адмирала А.С. Грейга) В 20 годах XIX в. по совету своей родственницы
переехал в г. Николаев, где стал заниматься поставками разных материалов и
интендантских припасов для Ч.Ф. При Адмирале М.П. Лазареве занялся
постройкой судов. В 1838 г. восстановил эллинги Спасского адмиралтейства и
на них строил суда. На этих эллингах построены четыре 84-пушечные корабли
– «Гавриил», «Уриил», «Ростислав» и «Святослав». (Сумма подряда на первые
два корабля составляли 1020000 рублей). В 1846 г. выехал в г. Кишинев, затем
переехал в г. Одессу, где основал банкирский дом.
Рафалович Ревекка – Кишиневская купчиха. Жена Шломо Рафаловича.
Занималась подрядным судостроением. Приехала с мужем. С разрешения
Николая I, на время строительства судов жили в г. Николаеве. После смерти
мужа, вместе с сыном Александром, продолжала строительство судов.
Рафалович Александр – Николаевский купец. Подрядчик-судостроитель.
Сын Шломо и Ревекки. В 1868 г. – член Попечительного о тюрьмах комитета,
Потомственный Почетный гражданин г. Николаева.
180

Его усилиями построены: 135-пушечный корабль – «Цесаревич». 120-

пушечный корабль «Париж», «Великий князь Константин» и др. Всего
построено 15 кораблей.
Надо отметить, что 18 ноября 1853 г, в Синопском бою с турецкой
эскадрой участвовали построенные семьей Рафаловичей три корабля: «Париж»,
«Великий князь Константин» и «Ростислав». Корабль «Уриил», вместе с
«Симистрией» (построенной Михелем Серебряным), были затоплены при входе
в Севастополь.
Эта семья, в г. Николаеве, построила около 25% парусного флота.
Ровенский – Купец 1 гильдии.
Серебрянный Михель – Одесский купец 1 гильдии. Впоследствии
Николаевский купец 1 гильдии. Подрядчик-судостроитель, поставщик
Черноморского Флота. Поставлял лес, дрова, провиант. Построил за
Адмиралтейством судостроительную верфь (Серебряный док). Им построены:
Канонерских лодок – 12 шт., Катеров (водоизмещением – 100 т) – 2 шт.,
Лоцманских лодок – 2 шт., 84-пушечных кораблей – 3 шт., 60-пушечных
фрегатов – 2 шт. («Энос» и «Эревань»). Всего построено более 30 судов.
Построенный 84-пушечный корабль «Симистрия» был затоплен перед входом в
Севастополь.
После 1829 г. перебрался в г. Одессу. В конце XIX в. вокруг этого дока
образовалась улочка «Серебряный док».
Фельзер – Николаевский купец 3 гильдии. Поставка провианта.
Финкельштейн Ицко – Херсонский мещанин.
Шифрин – Херсонский купец. Поставка пеньки.
Шлемович. Купец. Поставщик леса. (1808-1813 год).
Шленов Михель – Одесский купец 1 гильдии. Поставка соснового и
дубового леса.
Штиглиц Николай – сын еврея-врача. Родился в г. Арользене
Вальдекского княжества. С конца XVIII-го века в России. Будучи Херсонским
купцом, имел контору в Одессе. Кроме поставки соли занимался винным
 181

откупом. Обратил на себя внимание правительства, и в 1801 г. произведен в чин

коллежского асессора за «бытие им при торгах и винном откупе». В 1812 г.
совместно со своим братом Людвигом и давним партнером Перетцем взял
большой подряд для армии. Крестился. Поступил на государственную службу.
Стал видным чиновником министерства финансов. Умер бездетным в 1827 г.
Штулькерц – Сын купца из Херсона. Поставка провианта.
Естественно, что этот список не претендует на полноту, кроме них были и
другие представители еврейского купечества [4].
В период с 1816 по 1833 г.г. Главным Командиром Черноморского флота,
военным Губернатором Николаева и Севастополя был Адмирал А.С.°Грейг. В
жизни еврейской общины города, этот человек сыграл огромную
положительную роль.
20 ноября 1829 г. он получил Высочайший Указ, о запрещении евреям
(кроме находившихся на военной службе) «оставаться на жительстве в
Николаеве и Севастополе». Для выселения были назначены сроки – не более
дух лет. Это распоряжение мотивировалось тем, что пребывание евреев
«неудобно и вредно… по видам административным». Он понимал, что
выселение в такой короткий срок может разорить евреев, имеющих дела с
казною, а мелкие торговцы и ремесленники и вовсе могут лишиться всяких
средств к существованию. А.С. Грейг неоднократно высказывал эти мысли
императору. Он также просил о сострадании к вдовам и сиротам, обращая
внимание на то, что с удалением евреев, город останется почти без
ремесленников, а сборы и повинности упадут на христиан большим бременем.
Так же он предсказывал удорожание жизни в городе. С выселением евреев,
конкуренция исчезнет, а цены взлетят [6].
Губернатору Грейгу пришлось ходатайствовать о продлении срока,
назначенного для выселения евреев, на что и последовало Высочайшее
соизволение и даже с указанием необходимости «производить это дело без
потрясения»
182

Благодаря его усилиям, сроки откладывались трижды: в 1830 г. (евреям

Николаева и Севастополя предоставлено право переселиться в Бессарабию на
льготных условиях). В 1832 г. срок продлили на год с условием: «…по
истечении сей отсрочки, высылка евреев произведена была решительно без
наималейшего отлагательства». В 1833 г он вновь добился отсрочки еще на три
года.
Все то, что он предсказывал – произошло. Государство понесло
колоссальные финансовые потери, в виде отмены налогов: «…Распоряжение о
выселении евреев произвело на прочих купцов и ремесленников сильную
перемену обстоятельств. Цены на дома упали, на квартиры тоже.
Домостроительство остановилось. В оставшихся лавках и в промышленных
заведениях христиан выручка усилилась, а с этим продажные цены на товары в
лавках стали подыматься. Дошло даже до стычек, что еще больше увеличило
необыкновенную прибыльность лавочной и базарной торговли. Многие
хлеботорговцы бросили свои дела и пооткрывали лавки с товарами….» [2].
«1838 января 7. С выселением, по видам административным, из Николаева
Евреев открылась необходимость усилить христианское население сего города
и в особенности привлечь туда торговое и ремесленное сословия. Для
облегчения к сему способов и вообще для улучшения города, повелено
даровать купцам и ремесленникам Николаева на 10 лет, начиная с 1 января
1838 года, следующие льготы: 1) с купцов всех трех гильдий, записанных в
Николаеве и имеющих там постоянное жительство, взимать в течение 5 лет
только половину установленной гильдейской повинности; 2) со вновь
записывающихся в купцы сих городов из других губерний, если они построят
собственные дома, вовсе не взимать гильдейских повинностей со времени
окончания сих строений в течение 3 лет, а по прошествии оных, обложить лишь
половиною гильдейских повинностей; так чтоб вообще такое облегчение,
включительно с тремя совершенно свободными годами, не продолжалось долее
десятилетней льготы. Права гильдейские за построенные вновь дома, с
вышеозначенными льготами, давать по мере капиталов, на оные
 183

употребленных, а именно: за дом стоящий не менее 8 тысяч рублей – права

третьей, не менее 20 т. – второй и не мене 50 тыс. – первой гильдии: 3) купцам,
кои, на основании вышеозначенных правил, запишутся в первую и вторую
гильдии, дозволить пользоваться правами сих гильдий повсеместно. 4) С тех,
кои пожелают во время 10 льготных лет устроить в Николаеве какие либо
значительные заводы и фабрики, не взимать гильдейских в казну повинностей в
течение 10 лет со времени устройства заведения. 5) Вновь поселяющимся в
Николаеве ремесленникам оказывать там, в течение льготных лет с 1838 по
1848 год, облегчения в разных личных и денежных городских повинностях; а с
тех, которые построят собственные дома, с окончания постройки вовсе не
взимать в казну три года никаких податей, а по прошествии оных обложить
лишь половинными, с тем, однако же, чтоб вообще такое облегчение,
включительно с тремя совершенно свободными годами, не продолжалось долее
срока 10 летней льготы» [3].
Часть еврейского населения, выселенного из Николаева и Севастополя, в
1836 г. переселилось в различные города и местечки черты оседлости. Часть
евреев обосновалась в Измаиле, в связи с тем, что им были предоставлены
большие льготы. В Николаевском архиве имеются дела, в которых помещены
прошения евреев Николаева о переселении [1].
На Адмирала Грейга неоднократно направлялись доносы в Петербург.
Ведь он жил с еврейкой, красавицей Юлией Михайловной Сталинской.
«Лейкой» как ее презрительно называл в своих мемуарах Ф.Ф. Вигель. В
начале, она нанялась в дом Адмирала экономкой, впоследствии, они тайно
обвенчалась [5].
Обладая прирожденным вкусом, она открыла в подаренном ей доме салон.
Этот салон посещали чиновники, офицеры и, естественно, их жены. Это здание
сохранилось до сих пор. Дом с колоннами расположен по ул. Декабристов
напротив польского костела.
У Грейгов родилось четверо детей. Дочь – Юлия и трое сыновей –
Василий, Иван и Самуил.
184

В 1833 г. Адмирала А.С. Грейга назначают членом. Государственного

совета и переводят в Петербург.
Кто или что влияло на его поступки по защите евреев от выселения,
предположить довольно сложно. Может быть, прозорливость и умение
предугадать ситуацию в будущем? Может быть, беспокойство за судьбу
будущего флота, а значит и за мощь Русского государства? Может влияние его
жены Юлии Михайловны (крещёной еврейки)? Какими бы причинами не
руководствовался в то время А.С. Грейг, ныне живущие евреи нашего города
должны отдать дань уважения и благодарности этому человеку за своих
предков.
Врач Закревский, в «Морском Сборнике» за 1863 г. отмечал, каково было
экономическое значение евреев в Николаеве и причины их выселения. Когда
была основана главная верфь для создания Черноморского флота, евреи
оказались весьма полезными для правительства, но позже обнаружились
хищения в Адмиралтействе, и тогда, невзирая на то, что виновниками чаще
всего являлись чиновники, было решено удалить евреев, так как, будто бы, при
их отсутствии некому будет продавать краденые вещи. Правда, немногие евреи,
причастные к подрядам, всё же остались жить в городе. Однако бедняки
выселялись при помощи суровых полицейских мер [2].
Вот как выглядело юридически, выселение евреев проживающих в
Николаеве:
20 ноября 1829 года. (Этот Указ Его Императорского Величества
направлялся Господину Николаевскому и Севастопольскому Военному
Губернатору Адмиралу Грейгу) «Находя неудобным и вредным пребывание
неслужащих Евреев в Городах Севастополе и Николаеве, повелеваю: насчет
поселяемых в сих городах евреев, постановить следующие меры:
1) Евреи не должны иметь в Севастополе и Николаеве ни постоянного
пребывания, ни заведений для отправления обрядов веры их; равным образом,
они не могут приписываться к тамошним обществам;
 185

2) Евреи, имеющие в Севастополе и Николаеве оседлость или

приписанные в сем городе, должны в течение одного года переписаться в
другие города, открытые для постоянного их пребывания;
3) Евреям, выводимым из Севастополя и Николаева, кои имеют там дома,
лавки и другую недвижимую собственность, предоставить продать оную в
течение двух лет; но если они в продолжение сего срока имения не продадут,
то, оценив оное от правительства, продать в течение 3 месяцев с публичного
торга в пользу хозяев имения;
4) до продажи недвижимого имения, т. е. в течение 2 лет, владеющие оным
могут оставаться с семействами в Севастополе и Николаеве, но в последний год
не иначе, как с паспортом того города, в который они приписались по
истечении первого года;
5) окончательную высылку Евреев из Севастополя и Николаева
произвести: имеющих недвижимую собственность по прошествии 2 лет;
приписанных к городу, но неимеющих таковой собственности—по истечении
года; а проживающих там без приписки к оному—по прошествии 6 месяцев с
издания настоящих правил;
6) Евреям, кои имеют какие-либо по упомянутым городам обязательства с
казною, дозволить оставаться там до окончания сих обязательств
7) Евреи могут, по надобностям своим, приезжать в Николаев и
Севастополь временно, но не иначе, как на точном основании правил, изданных
для временного приезда Евреев в города России; – в сем случае местные
Начальства поставляются в обязанность, исполнять без всякого послабления
означенных правил;
8) Все сии меры не должны относиться до Евреев-Караимов, коим отнюдь
не запрещается жить и владеть собственностью в Севастополе и Николаеве на
прежнем основании.
Необходимо обратить внимание на заключительную часть этого
документа: «Вы неоставите учинить нужные распоряжения, о проведении мер
во всей их силе и пространстве в надлежащее исполнение, но при том
186

строжайше наблюсти, чтоб при исполнении сем, не было делаемо Евреям,

какими либо притязаниями принижений, что и возлагается на
непосредственную вашу ответственность».
Исполнение этого Высочайшего повеления адмирал Грейг возложил на
Высочайше учрежденный, к этому времени, в Николаеве Временный
Распорядительный Комитет по Главному Управлению Черноморским флотом и
портами.
Евреи, проживающие в Николаеве, ходатайствовали о том, «что они
встречают затруднение в исполнении возложенных на них казенных
обязательств по подрядам и поставкам, по причине сближения срока,
определенного на высылку из Николаева тех из Евреев, которые находятся у
них в услужении, занимая разные по коммерциям их обязанностями и в
домашней услуге…».
На трудность выполнения Высочайшего повеления о выселении евреев,
указывал и адмирал Грейг в своем представлении от 19 марта 1830 года в
Министерство Внутренних Дел: «По местному положению городов Николаева
и Севастополя со всею вероятностью предвидеть можно, что предположенная в
одно время продажа многих еврейских недвижимых имуществ или будет вовсе
невозможна по неимению покупщиков, или же покупщики будут давать цены,
далеко несоответственные стоимости оных; и, следовательно, от сего
возникнуть могут для достаточнейших Евреев величайшие убытки, а для
бедных ремесленников, мелочных торговцев и прочих тому подобных
совершенное разорение: ибо сии последние не будут иметь ни возможности к
приобретению в других городах жилищ, ни даже способов пропитания с
семействами. Если дома и другие заведения, Евреям принадлежащие, не будут
проданы вольными ценами, заплачены были бы, со стороны казны, по оценке».
Далее Грейг отмечал, что «вдовы и сироты, к еврейским обществам
принадлежащие, заслуживают равномерно особенного уважения
правительства» [7].
 187

Николаевские евреи в марте 1830 года обратились к Новороссийскому и

Бессарабскому генерал-губернатору графу Воронцову с прошением на
Высочайшее имя «об приостановлении высылки их из города».
28 марта 1830 года Воронцов писал Грейгу: «Вступившее ко мне прошение
от Николаевских евреев на Высочайшее имя, об оставлении переселения их из
Николаева и Севастополя, я имел счастье представить Его Императорского
Величества при всеподданнейшем моем рапорте. Ныне господин Статс-
Секретарь Муравьев уведомил меня, что Государь Император Высочайше
повелеть соизволил уведомить меня, что последовавшее в 20 день ноября 1829
года о переселении сем повеление не может быть изменено, ибо причины, по
которым решено перевести евреев из Николаева и Севастополя, не могут быть
не уважены, и что нет никакого препятствия переселиться им в Херсон или
Одессу» [8].
10 июля 1830 года, Грейг получает ответ на свое представление от
Министра Внутренних дел генерал-адъютанта Закревского: «Получив
отношение Вашего Высокопревосходительства о разных затруднениях,
встречаемых при исполнении указа относительно выселения евреев из
Севастополя и Николаева, я, по принадлежности городов сих, в коих состоят
военные порты, к Ведомству Морского Начальства, входил в сношение об оном
с Начальником Морского Штаба Его Императорского Величества господином
генерал-адъютантом Князем Меньшиковым, который полагал:
1) Евреям, имеющим в Николаеве недвижимую собственность, определить
крайним сроком высылки их из города сего 31 декабря 1832 года;
2) дозволить Евреям, коих пребывание в сем же городе допускаются па
определенное время, иметь во все сие время прислугу из Евреев же по мере
надобности;
3) Евреям, вошедшим доныне в обязательства с казною, дозволить иметь,
до окончания сих обязательств, нужное число приказчиков или поверенных из
Евреев же;
188

4) Евреям, не имеющих в Севастополе и Николаеве оседлости, назначить

крайний срок пребывания их в сем городе до 1 мая 1831 года.
Соглашаясь на таковые по делу сему предложения господина Генерал-
адъютанта Князя Меньшикова, представлял об оном Комитету г.г. Министров,
присовокупляя к тому с моей стороны: а) дозволение Евреям иметь
приказчиков или поверенных разрешить с тем, чтоб местное начальство имело
строжайшее наблюдение, чтоб под сим предлогом не оставались в Николаеве
Евреи, не имеющие права пользоваться сим дозволением, а б) чтоб высылка
Евреев, по миновании назначенных, но сему для пребывания их в Николаеве и
Севастополе сроков, произведена была без малейшего послабления, а
недвижимые имущества их, могущие после оных сроков остаться
непроданными, подвергнуты были публичной продажи чрез местное
начальство….» [9].
Евреи двух городов постоянно обращаются во все инстанции с просьбами
об отсрочке. Начальник III отделения Собственной Его Императорского
Величества Канцелярии генерал Бенкендорф, 30 июля 1830 года направляет
письмо Грейгу: «От жительствующих в г. Николаеве евреев Лейбы Зельцера,
Фроима Фенюнка, Лейбы Лебединского и Сезика Розенбуха, поступило…
всеподданнейшее прошение о Всемилостивейшем повелении отстрочить на
пять лет переселение их оттуда в другие места и продажу их имений. В
следствии сего, покорнейше прошу Вас, Милостивый Государь, приказать
объявить помянутым евреям, что… на счет высылки евреев из Николаева и
Севастополя, я ничего в пользу их предпринять не могу…» [10].
20 декабря 1830 года. «Евреям, желающим, перейти из г. Николаева в
Бессарабию, предоставлена льгота от платежа казенных податей, определенная
указом 25 сентября 1830 года для тех из Российских купцов, которые до
издания того указа водворились в Бессарабии. Хотя по положению 21 января
1830 года, жители Новороссийских губерний, поселяющиеся в города,
состоящие на льготе, не должны пользоваться оною, но такая даруется во
внимание того, что Евреи переселяются из Николаева не по собственному
 189

желанию, а по распоряжению правительства» [12]. Временный

Распределительный Комитет, выполняя указания по выселению евреев из
Севастополя и Николаева, неоднократно сталкивался с разными
затруднениями. Так, например, Комитет не знал, как необходимо поступать с
теми евреями, «кои недвижимые имения свои продали, или продадут до
наступления определенного к тому срока 31 декабря 1832 года, т. е. дозволять
ли жить им в Николаеве и Севастополе до означенного срока или после
продажи недвижимых имений, или по продаже сих имений высылать их оттоль
и прежде 31 декабря 1832 года» [13].
Управляющий Министерства Внутренних Дел Новосильцов, к которому
обратился Комитет с разъяснением, на имя губернатора Грейга ответил:
«…чтобы при переселении Евреев не было делаемо им никаких либо
притязаниями притеснений: то я и полагаю, что Евреи, продавшие свою
собственность до упомянутого того назначенного к высылке их срока, могут
оставаться… с сохранением тех правил, кои изображены в сказанном
Высочайшем указе…» [12].
На этом документе Грейг собственноручно начертал: «Вопрос (имелся в
ввиду вопрос Временного Распределительного Комитета) не основателен, ибо
возможно ли всем жидам вдруг продать свои дома 31 декабря!! И кто продаст
свой дом прежде, буде узнает, что после продажи его тот час выгонят из
города?» [11].
В марте 1832 года николаевские евреи, имеющие собственность в городе
пишут Грейгу прошение, в котором умоляли его походатайствовать перед
Государем «…об отсрочке переселения их из сего города, во внимание бывшей
повсеместно в 1830-1831 годах болезни холеры и мятежа в губерниях, от
Польши возвращенных, в коих позволено им иметь постоянное жительство,
позволено: допустить им испрашиваемую отсрочку еще на пять лет» [10].
Грейг, принимавший близко к сердцу положение евреев, проживавших во
вверенных его управлению городах, просил Министра Внутренних Дел
190

походатайствовать об отсрочке в переселении если не на пять лет, то хотя бы на

срок «угодный Правительству» [11].
5 июля 1832 года Государь, Высочайше повелел: «допустить
испрашиваемую отсрочку переселения оставшихся в Николаеве еврейских
семейств на один год, но с тем условием, что бы по истечении сей отсрочки,
высылка Евреев произведена была решительно без наималейшего
отлагательства» [9].
В этом же 1832 году николаевские евреи обратились уже к Бессарабскому
и Новороссийскому губернатору графу Воронцову с просьбой «об
исходотайствовании пред Государем 5 летней отсрочки». Воронцов, в свою
очередь, обратился по этому поводу к Грейгу. В своем ответе от 27 ноября 1832
года писал «непременное переселение к предназначенному сроку сих
несчастных людей, действительно, совершенно разорит их».
В начале августа 1833 года оставшиеся в Николаеве евреи направляют
вновь прошение Воронцову и Грейгу. 13 августа Грейг пишет Министру
Внутренних Дел «зная волю Государя, никогда не решился бы утруждать своей
просьбой начальства, но, усматривая из прошения евреев, что из числа
переселившихся из Николаева Евреев, не смотря на самое благоприятное для
сего временя и все со стороны здешнего местного начальства дозволения
законами уважения, около 1/3 части оных померло от нищеты, и, принимая во
внимание, что переселение ныне просителей в другие места, при
существующем в здешнем краю и прилегающих к оному губерниях
совершенном во всем неурожае, увеличением цены на все жизненные
потребности вдвое и в трое, подвергнет самым гибельным последствиям, я
обязанностью поставляю, дабы молчание мое в сем деле не было вменено мне
после в вину, довести обстоятельство сие до сведения Вашего
Превосходительства и вместе с тем покорнейше просить Вас, Милостивый
Государь, выше прописанную просьбу проживающих в Николаеве евреев,
повергнуть на Милосердие Всеавгустейшего нашего Монарха».
 191

В ноябре 1833 года николаевские евреи подают прошение о продлении

отсрочки начальнику главного морского штаба князю Меньшикову, в это время
находившегося в городе.
Не получая ответов на свои прошения, 4 декабря того же года, они пишут
Михаилу Петровичу Лазареву, сменившего А.С. Грейга в должности
губернатора Николаева и Севастополя. Они просили приостановить выселения,
до получения ответа от высшего начальства. В это время, Николаевская
полиция, в виду скорого окончания отсрочки (31 декабря 1833 года), как писали
евреи «строжайшими мерами (ныне) уже приступила к выгнанию всех евреев с
семействами из Николаева, без всякой пощады и помилования, которые в
нынешнее холодное время года и повсеместного голода, по выгнании из города,
неминуемо погибнут с несчастными их семействами за городом».
Одновременно, Николаевские евреи посылают с «эстафетой» прошение
графу Воронцову, в котором объясняли, «что они доведены будут до
совершенного несчастья, если заставят их удалиться из Николаева в настоящее
зимнее и бедственное от неурожая время».
Граф Воронцов, получив «эстафету», тут же обратился к Лазареву:
«Находявшиеся в Николаеве Евреи-купцы и мещане на выезд коих из сего
города оканчивается срок 31 настоящего декабря, в присланном ко мне по
эстафете прошения объясняя, что они доведены будут до совершенного
несчастья, если заставят их удалиться из Николаева в настоящее зимнее и
бедственное от неурожая время, испрашивают посредства моего о
представлении высылки из сего города.
Я просил господина статс-секретаря Танеева доложить Государю
Императору, не благоугодно ли будет Его Величеству дозволить Евреям
остаться в Николаеве и Севастополе еще на 5 лет, и получил от него ответ от 15
прошлого сентября, что, по докладу его, Государь Император повелеть
соизволил: «внесть настоящее дело в Комитет Министров», что и исполнено.
…не угодно ли будет Вам, Михаил Петрович, приостановить высылку их
из Николаева впредь до разрешения дела о них в Комитете министров…».
192

В декабре 1833 года Лазарев получил предложение о приостановлении

выселения евреев и от князя Меньшикова.
Комитет Министров 26 декабря 1833 года уведомил адмирала Лазарева,
что 23 декабря Его Императорское Величество повелел высылку евреев
«отсрочить еще на три года».
Заместитель Лазарева, Генерал-лейтенант Тулубеев в 1836 г. советовал
евреям выехать в погожее время года так как: «…все те, кои останутся там (в
губернаторстве) до 31 декабря сего года, будут в сей день, решительно высланы
из города под конвоем, несмотря ни на какое влияние атмосферы, и никакие
просьбы их в уважение не примутся».
Распоряжение о высылке распространялось только на евреев
«неслужащих». Некоторые евреи, желая остаться на насиженных с давнего
времени местах, стремились попасть в разряд «служащих» по морскому или
вообще по военному ведомству. Удалось ли кому-либо из николаевских евреев
осуществить переход в «служащие», не известно.
Несмотря на все попытки остаться в городе, постепенно еврейские семьи
оставляли Николаев. Этот «Исход» можно проследить по делам в нашем
архиве. Есть фонд, в котором хранятся прошения с просьбами на переезд в
другие города и менее престижные населенные пункты. В этих документах их
фамилии, имена, составом семьи и прочее.
Высочайший указ о выселении евреев, М. П. Лазарев выполнил.
21 января 1837 года он доносил в Министерство Внутренних Дел, что
«проживающие в Николаеве и Севастополе не служащие евреи… окончательно
из упомянутых городов высланы».
Из них оставлены в Николаеве 14 и в Севастополе 12 семейств, по разным
причинам, как-то: для исполнения обрядов веры военнослужащих евреев, по
обязательствам с казною, по прикосновенности к судным и долговым делам, по
тяжкой болезни и часть художников, в которых жители, до приезда других,
имеют крайнюю нужду; первые – до окончания их дел и выздоровления, а
последние, т. е. мастеровые, на 6 месяцев…».
 193

Справедливости ради, необходимо отметить, что, не смотря на высылку

всех евреев из города, (кроме гражданских 14 семей), все же в городе
проживало довольно большое количество евреев. Это были евреи, которые
служили по Морскому ведомству. Также с ними проживали их семьи. Жены,
как правило, занимались мелочной торговлей и другими мелкими промыслами.
В большей степени, эта торговля и промыслы производились прямо в их домах.
Однако были и такие, которые имели торговлю на рынке, в лавках и магазинах.
В архивном деле, датируемом с января 1836 по 29 декабря 1837 г.г.
имеются две фамилии торговцев: Шулем Пенбен (бакалейная лавка) и Борух
Леви (лавка мануфактурная)
Преунова Шейна – жена рядового
Бичачева Хайна – жена мастерового
Видерман Ривка – жена рядового
Зисовская Толба – жена бессрочно отпущенного.
Список состоял из 30 представительниц женского пола – жен
военнослужащих и отставного бомбардира – Рябинского.
В деле за 1847-1868 г.г. помещены списки бакалейных лавок в которых
также торговали жены военнослужащих. Список состоял из 20 женщин.
Семьи соблюдали все законы веры и содержали в надлежащем состоянии
оставленную синагогу. Чтобы не заканчивать исследования «Исхода» евреев из
Николаева, на грустной ноте, необходимо внести немного оптимизма.
10 декабря 1837 года. «Предоставлено Николаевскому Военному
Губернатору разрешать пребывание в г. Николаеве вдовам и матерям нижних
чинов из Евреев, находящихся на службе по морскому ведомству и имеющих
на сей службе постоянное в Николаеве пребывание, но не иначе, впрочем, как в
случае дряхлости таких матерей и невозможности им доставить себе
пропитание без пособия детей».
Только спустя четыре с половиной года, «ограничительный пресс» чуть-
чуть ослабел. 3 июня 1842 года. «Срок временного пребывания Евреев в
Николаеве ограничен, на будущее время не далее одного месяца, с тем, что если
194

бы, по истечении сего срока, прибывший, в Николаев Еврей имел необходимую

надобность оставаться там еще некоторое время, то разрешение на таковую
отсрочку будет уже зависеть, от непосредственного усмотрения и
распоряжения Николаевского Военного Губернатора».
В 1853 году, некоторые представители городского торгового люда, имели
задолжность по полугодовому налогу за торговлю. Полиция получила
предписание от Городской Думы проверить билеты на право торговли.
Проверке подвергались торгующие в мелочных лавочках, в галантерейных,
башмачных, картузных палатках и других торговых точках. У кого не окажется
билетов, то лавку закрыть и не открывать до тех пор, пока не оплатят налог.
По поводу «вольных и служащих Евреев, проводящих в городе хлебную
торговлю» были иные инструкции. Если у них обнаружатся подобные
нарушения, как и у христиан, то «Евреям торговлю вовсе воспретить и выслать
из города». Несмотря на указы и постановления, многие евреи всё равно
находили способ посещать город и заниматься мелкой торговлей, при этом, не
платя городских сборов, так как не были причислены к местному обществу.
Это происходило в силу того, что проживали они в 1.5 верстах от города, в
селе Варваровка. Селились они так же в соседних частновладельческих
имениях. В то время Варваровка не относилась к городу Николаеву и евреи
беспрепятственно могли там проживать. Посещали так же город и евреи,
проживавшие в селениях вблизи города, а так же с более отдаленных мест, а и
так называемые «транзитные пассажиры». Многие из них, вынуждены были
останавливаться на ночлег в городе. Приезжающие в город евреи находили
возможность под разными предлогами, останавливаться на время более или
менее продолжительное и укрываться от надзора полиции. Что бы пресечь все
эти нарушения, в июне 1853 г. исполняющий должность Николаевского и
Севастопольского Военного Губернатора Адмирал Берг, отправил свои мысли
по этому вопросу Начальнику главного Морского штаба Генерал-Адъютанту
князю Меньшикову.
 195

Кроме случаев, описываемых в статье 268, разрешить евреям посещать

город по следующим надобностям:
1. Для привоза в город «жизненных припасов» на продажу. Найма
христиан для укладки привезенного товара в лавках или на рынках.
2. Для «извоза» пассажиров.
3. Для покупки различных товаров и материалов.
4. Для доставки в город плодов своего труда и получения за них денег.
Для того чтобы можно было контролировать приезжавших евреев,
необходимо при въезде в город установить заставы с особыми смотрителями из
чиновников Морского Ведомства, которые будут выдавать приезжающим
временные билеты для предъявления их полиции вместе с паспортами. Билеты
эти выдаются от имени Николаевского и Севастопольского Военного
губернатора. Эти билеты должны выдаваться на сутки, но по большой
надобности можно продлить проживание до трех суток. В городе необходимо
открыть два постоялых двора в Московской и Одесской части. Эти постоялые
дворы отдаются в аренду на 6 лет «надлежащим христианам». Торги
необходимо проводить в Городской думе и утверждать у Военного
Губернатора. Хозяева постоялых дворов поселяют приезжих евреев только при
наличии установленных билетов. Если у арендатора постоялого двора,
постояльцы проживут более положенного срока, или без означенного билета, то
они, арендаторы, подвергнутся наказанию в виде взыскания.
Изучив данный проект, князь Меньшиков решил, что он не только не
полезен, а даже вреден: «Торгующих и занимающихся ремеслами евреев, кроме
казенного подрядчика Рафаловича, в Николаеве на постоянном жительстве не
находятся и следовательно подрыва промыслам Христиан учинить не в
состоянии. Проезжие и могущие иногда, по какой либо оплошности полиции
скрытое временное пребывание, еще менее могут производить торговлю и
заниматься мастерствами, ибо для сего нужна известность, а не скрытность.
Что могут быть при всем злоупотребления это, несомненно, но они не так
будут велики, как те которым подаст повод, предложенный проект, ежели он,
196

когда-либо будет введен во всей сложности. Достаточно обыкновенной

бдительности для надзора за евреями и потому полагаю упомянутый проект
излишним и даже вредным, как подающий повод к взяточным придиркам…».
Благодаря мнению князя Меньшикова, план Берга не был осуществлен.
В 1856 г. Александр I велел «…пересмотреть все существующие о евреях
постановления для соглашения с общими видами слияния сего народа с
коренными жителями…». В этом же году отменили положение о кантонистах и
секретную инструкцию Николая I, о запрещении евреям занимать должности на
государственной службе.
В 1858 году, последовал указ об отмене выселения евреев из пограничной
полосы. И только 29 июня 1859 года началось возрождение новой еврейской
общины г. Николаева: «В изменение и дополнение подлежащих статей Св. Зак.
постановлено:
1) Евреям, почетным гражданам, потомственным, и личным,
производящим, торговлю с запискою в гильдии, и купцам всех трех гильдий,
даруется право водворения, промыслов, торговли, подрядов, откупов и
приобретения недвижимой собственности в г. Николаеве, на общих
основаниях, установленных в местах для постоянного жительства Евреев
определенных, но без распространения на них существующих в Николаеве
льгот.
2) Переселяющееся в означенный город Евреи могут переходить туда с
членами своих семейств, в одном с ними капитале записанными.
3) Евреям, переходящим в купечество Николаева, дозволяется иметь
необходимое число приказчиков, конторщиков и сидельцев из Евреев же, по
собственному их в том усмотрению. Независимо от сего, для постоянных
домашних услуг дозволяется иметь: купцам первой и второй гильдий – 4-, а
третьей гильдии – 2 обоего пола служителей из Евреев на каждое семейство.
4) Иногородним Евреям—фабрикатам, заводчикам и купцам всех трех
гильдий дозволяется: а) приезжать в Николаев на ярмарки, для производства
торговли на общем основании, и б) вступать там в подряды, поставки и откупа,
 197

отнюдь не употребляя к управлению или наблюдению за оными, кроме своих

приказчиков, сторонних Евреев. В отношении домашних служителей,
дозволяется, во время пребывания в Николаеве, иметь купцам первой и второй
гильдии – 2, а купцам третей гильдии – 1 служителя.
5) Молодым, Евреям дозволяется приезжать в Николаев, как для
усовершенствования в ремеслах, так и для обучения ремеслам, а равно
фабричному и заводскому производству, по формальным, на то условиям, с
мастерами, фабрикантам и заводчиками».
В этом же году, купцы всех сословий получили право селиться в
Николаеве и Севастополе.
28 октября 1860 года. «Отставным нижним чинам из Евреев разрешено
постоянное жительство в Николаеве, с дозволения местного морского
начальства».
4 июня 1861 года. «Евреям мещанам разрешено заниматься в Николаеве
производством ремесел, как на правах иногородних лиц, так и с правом
водворения в оном».
Еврейское население испытывало на себе все тяготы дискриминации.
Несмотря на это зажиточные слои еврейского общества относились к
правительству очень лояльно и при каждой возможности показывали это.
В 1863 г. Император Александр III посещал наш город. Купцы города
написали прошение о взятии на себя расходов по поставке почтовых лошадей
на станцию. Было поставлено 89 лошадей. Подписи купцов разобрать сложно,
но, тем не менее, две подписи удалось прочитать: Арон Гольгефтер и
Розумный. Императору, жители города поднесли адрес: «Мы
нижеподписавшиеся, жители города Николаева всех сословий и
вероисповеданий, будучи проникнуты чувством верноподданнической любви и
преданности к нашему Государю и Отечеству, заявляем желание поднести
ГОСУДАРЮ ИМПЕРАТОРУ адрес, для чего, и определили: уполномочить
Николаевскую городскую думу и депутатов от сословий подписать
198

прилагаемый адрес и поднести в собственные руки ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО

ВЕЛИЧЕСТВА. Мая 1 дня 1863 г.».
К адресу прилагались 12 страниц подписей представителей разных
сословий и национальностей. Были там и евреи купцы: Марко Гольденберг,
Ицко Дубченко, Меер Фельдер, Берко Садкин, Яков Фишер, Янкель Тобак,
Яков Тарле. Отставной рядовой еврей – Абрам Высокодворский.
Император, в свою очередь, через Военного губернатора передал:
«…ГОСУДАРЬ ИМПЕРАТОР по всеподданнейшему докладу представленного
мною, …всеподданнейшего письма Николаевского Городского Общества,
ВЫСОЧАЙШЕ повелеть соизволил благодарить его за верноподданнические
чувства...».
Это, конечно, не единственный пример верноподденеческого отношения
евреев к царскому дому.
В начале 1865 г Главный Командир Николаевского порта и военный
губернатор Николаева Генерал-Адъютант Б.А. Глазенап «вышел в морское
министерство с представлением об исходатайствовании Высочайшего
повеления о дозволении всем без исключения евреям-мещанам иметь
жительство и постоянную оседлость в Николаеве».
24 марта 1866 г евреям-мещанам предоставлено право на жительство в
г.°Николаеве.
1867 г. – солдатам и их потомкам.
В конце 1870 г. – всем евреям с высшим образованием.
После 1870 г. евреи получили право избирать и быть избранными. Они
входили в состав земств и городских дум, присяжными заседателями,
появлялись евреи-адвокаты…
Необходимо отметить любопытный факт, относящийся к колонизации
евреями нашего края. Представители Балтской еврейской общины, подали
прошение о переселении в Новороссийскую губернию, в район Новомиргорода.
Генерал-майор Муровцев, которому было поручено устройство пограничных
 199

поселений, отвел им для поселения, другое место. Представители общины

отказались селиться в том районе.
…Курьез истории. На этом месте сейчас стоит г. Николаев. Судьба давала
шанс евреям основать «город корабелов», но они им не воспользовались.

Литература и источники:
1. Полищук М. Евреи Одессы и Новороссии. Мосты культуры. - М., 2002. –
280 с.;
2. Журнал «Морской Сборник». - 1863 г.;
3. Сацкий А.Г. Подрядное судостроение в Николаеве. (Первая половина
XIX в.) // Судостроение. - 1989. - № 8. – 158 с.;
4. Материалы о евреях-поставщиках, любезно предоставил из личного
архива Ю.С. Крючков;
5. Алексей Шульман. Хронология // Евреи в Русской армии и унтер
Трумпельдор. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: lib.rus.ec/b/163351/read;
6. Собрание узаконовлений, постановлений и других распоряжений по
Морскому Ведомству за 1872 год. Издано Кодификационным управлением
Морского Министерства. – Санкт-Петербург: Типография Морского
Министерства, в Главном Адмиралтействе, 1873. - 603 с.;
7. Полное Собрание Законов Российской Империи. [Второе собрание
(1825-1881)]. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://www.nlr.ru/e-
res/law_r/content.html;
8. Российский Государственный Архив Военно-Морского Флота (далее
РГАВМФ), Ф. 243, оп. 1, № 1425.
9. РГАВМФ, Ф. 283, оп. 1, № 6545.
10.РГАВМФ, Ф. 210, оп. 2, № 326.
11. Государственный Архив Николаевкой Области (далее ГАНО), Ф. 243,
оп. 1, д. № 31.
12. ГАНО, Ф. 222, оп. 1, д. № 99.
13. ГАНО, Ф. 222, оп. 1, д. № 42.
200

Ф.М. Коган
«ВИХІД» ПЕРШОЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИ М. МИКОЛАЄВА –
І НАРОДЖЕННЯ ДРУГОЇ
Анотація. У даній публікації на широкому фактичному матеріалі
представлена ретроспектива розвитку єврейської громади м Миколаєва
протягом ХІХ ст. Проаналізовано основні причини формування та умов
існування іудеїв, в контексті політичних та економічних зміни в Російській
Імперії в зазначений період.
Ключові слова: євреї, Межа осілості, правові обмеження, сфери
зайнятості, Миколаїв.
Ф.М. Коган
«ИСХОД» ПЕРВОЙ ЕВРЕЙСКОЙ ОБЩИНЫ Г. НИКОЛАЕВА – И
РОЖДЕНИЕ ВТОРОЙ
Аннотация. В данной публикации на широком фактическом материале
представлена ретроспектива развития еврейской общины г. Николаева на
протяжении ХIХ в. Проанализированы основные причины формирования и
условий существования иудеев, в контексте политических и экономических
изменения в Российской Империи в указанный период.
Ключевые слова: евреи, Черта оседлости, правовые ограничения, сферы
занятости, Николаев.
F.M. Kogan
«EXODUS» OF THE FIRST JEWISH COMMUNITY OF NIKOLAEV -
AND THE BIRTH OF THE SECOND
Abstract. In this publication on a wide factual material presented a
retrospective of the Jewish community in the city of Nikolayev during the nineteenth
century. Analyzed the main reasons for the formation and the conditions of existence
of the Jews in the context of political and economic changes in the Russian Empire in
the period.
Keywords: Jews, Pale of Settlement, the legal restrictions of employment,
Nikolaev.
 201

УДК 94(477)
Козирева М.Е.
(Миколаївський національний
університет імені В.О. Сухомлинського, Миколаїв)

Гінкул В.С.
(Миколаївський національний
університет імені В.О. Сухомлинського, Миколаїв)

СТАНОВИЩЕ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ

УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1920-Х РР.

На сучасному етапі творення незалежної правової демократичної

української держави та її інтеграції до європейського співтовариства дедалі
більшої уваги суспільства потребує етнонаціональна проблематика. В цьому
річищі неабиякої актуальності набувають студіювання минулого євреїв
українського Правобережжя у переламні моменти історії.
На сьогодні зберігається потреба у дослідженні соціально-економічних
трансформацій, яких зазнало єврейство Правобережної України в першій
половині 1920-х рр.
Сумнозвісне «єврейське питання», яке постало перед більшовицьким
режимом на початку 1920-х років, сформувалось не відразу. Воно дісталося
радянській владі як історична спадщина, корені якої тягнуться ще в
дореволюційне минуле Російської імперії [5].
Після приєднання правобережних українських земель до Росії царський
уряд почав упроваджувати великодержавну політику щодо нових підданих.
Більшість законів та установок, що стосувалися життя євреїв, було спрямовано
на обмеження їхніх загальнолюдських прав та економічних можливостей. Вся
система законодавчого регулювання життєдіяльності загнаного до «смуги
осілості» єврейства була розрахована на те, щоб примусити відмовитись від
202

національних та релігійних традицій і, врешті, зробити важкий особистий вибір

у рамках сформульованої імперськими політиками жорстокої альтернативи: або
асиміляція, або еміграція [5].
На території «смуги осілості» євреї, за російським законодавством, не
могли володіти землею та вести сільськогосподарське виробництво. Єврейство,
за рішенням царського уряду, мало можливість займатися тільки певними
видами господарської діяльності. Тому переважна більшість єврейського
населення Правобережної України виживала за рахунок ремесла й дрібної
торгівлі та мешкала в маленьких містах і містечках. Лише незначний відсоток
містечкового єврейства був зайнятий у сільськогосподарському виробництві.
Через скупченість єврейські містечка «смуги осілості» були «перевантажені»
торговцями, які мали мізерний оборот, та ремісниками, що хронічно були
позбавлені постійних замовлень [5].
Таким чином, у дореволюційний час, внаслідок обмежень щодо розселення
в сільській місцевості та основних напрямків економічної діяльності,
сформувалася специфічна (і докорінно відмінна від інших етнічних груп)
соціальна структура єврейського населення регіону. А непропорційна перевага
участі євреїв у невиробничій сфері тягла за собою цілу низку проблем
соціально-політичного змісту, зокрема, живила підґрунтя міжетнічних
конфліктів [5].
Значні моральні, фізичні та економічні переслідування, яких зазнало
єврейство під час революції та громадянської війни, поставили його на межу
виживання. Відчутного удару по дрібних єврейських ремісниках і торгівцях
завдала політика «воєнного комунізму» [9, с. 34-36], що позбавляла їх засобів
існування. А погляд більшовицької влади на цей контингент як на соціально-
чуждий дрібно-буржуазний елемент спричинив значні соціальні обмеження, які
обумовили стрімке зубожіння містечкового єврейства. Все це визначило
катастрофічне становище єврейського населення, зокрема, в Правобережній
Україні.
 203

Ситуацію погіршував голод 1921-1923 років, який охопив значну

територію України, де проживало близько 30% євреїв республіки. Задля
покращення ситуації на теренах республіки почало діяти Американсько-
єврейське об’єднання «Джойнт» як цілком самостійна організація допомоги
єврейському населенню, постраждалому в роки громадянської війни.
Найпоширенішою формою його роботи був розподіл серед українських євреїв
зібраних закордонними благодійниками продуктових та речових посилок. Втім
єврейська благодійна організація надавала допомогу не лише євреям, а й
нужденним інших національностей – українцям, росіянам, полякам, німцям
тощо. Близько 40% усіх коштів, які «Джойнт» витратив в Україні навесні 1923
р. на насіння, машини, реманент, були розподілені серед неєврейського
населення. Політичні та бюрократичні утиски гальмували діяльність
Американсько-єврейського об’єднаного розподільчого комітету та інших
зарубіжних організацій. Зокрема, доводилося долати численні перешкоди,
створювані різноманітними державними інституціями.
Від початку своєї діяльності в Україні «Джойнт» перебував під пильним
наглядом владних структур, які апріорі виходили з того, що це – буржуазна
організація, котра прагне «увійти в контакт» із сіоністами, рабинами,
релігійними громадами, спрямувавши їхню діяльність у вороже до радянської
влади річище. Всупереч такій політиці та умовам праці «Джойнт» на початку
1920-х років врятував від голодної смерті сотні тисяч людей – євреїв, українців,
росіян, поляків та ін., а в наступні роки продовжив благодійну діяльність,
зосередивши увагу передусім на наданні допомоги у створенні єврейських
землеробських поселень на Півдні України [8].
Водночас державні установи мало сприяли поліпшенню економічної
ситуації в єврейських містечках, освітою було охоплено тільки 30-35%
єврейських дітей, недостатнім було й медичне обслуговування [11]. Тож,
містечкове єврейство, що не знаходило контакту з більшовицьким режимом,
продовжувало злидарювати.
204

Правобережжя України не було позбавлене контролюючої уваги

більшовицької верхівки через складність етнополітичної ситуації в регіоні.
Була навіть спроба організувати спеціальне єврейське бюро ЦК КП(б)У по
Правобережжю для потреб єврейського населення. Таку пропозицію було
внесено 3 липня 1921 року на засіданні секції київського губкому, однак все ж
прийнято рішення про недоцільність створення такого бюро. Натомість
наголошувалось на необхідності виділення двох інструкторів для
Правобережжя, які б двічі на місяць приїздили до Волинської та Подільської
губерній [6].
Одним із шляхів вирішення проблеми єврейських містечок повинно було
стати переселення частини єврейського населення на землю з метою залучення
до продуктивної землеробської праці [4, с. 100].
Вперше питання переселення євреїв Правобережжя на Південь України та
залучення їх до землеробства постало в 1918 році на І конференції єврейських
комуністичних секцій і єврейських комісаріатів. У 1919 році відповідна
постанова була прийнята ІІ конференцією. Вона стала підставою для рішення
колегії Наркомнацу від 12 липня 1919 року, в якому зазначалося про бажаність
всілякого сприяння залученню євреїв до заняття сільським господарством. Але
тоді далі розмов справа не пішла [4, с. 101].
Водночас єврейське населення почало переселятися на вільні поміщицькі
землі в межах земельних фондів міст і містечок Правобережної України.
Тільки в 1923 році держава вимушена була розпочати процес оформлення
єврейського землекористування и припинила хаотичний перехід єврейства до
занять сільським господарством. Більшовицька влада підтримувала ініціативи з
єврейського землевлаштування, але їх стримувало малоземелля на
Правобережжі. Вихід державні органи знайшли в переселенні єврейства на
Південь України, багатий землею [4, с. 101].
29 липня 1924 року на засіданні малої президії ВУЦВК було розглянуто
питання «Про залучення трудящих євреїв до хліборобської праці» [4, с. 101].
Цього дня було прийнято постанову ВУЦВК, за якою Наркомзем республіки
 205

був зобов’язаний щорічно виділяти із союзних та республіканських фондів

земельні ділянки, спеціально призначені для єврейських переселенців, що
поклало початок єврейській переселенській кампанії в УСРР [4, с. 103].
Треба зазначити, що на Правобережжі радянське керівництво вже
тривалий час зіштовхувалося із сильним спротивом єврейського населення
заходам компартії, який набув поширення за роки революції серед єврейства за
підтримки національних єврейських партій.
Більшовицькі керманичи заявляли про формування нової єврейської
культури, визнаючи входження євреїв до радянської спільноти, а насправді
єврейству перекривався кисень, йому відводилась роль «покидька суспільства».
Все це змушувало містечкових євреїв дивитися на комуністів, як на своїх
ворогів [9, с. 83-84].
Мешканці єврейських поселень не відчували потреби звертатись до
місцевих державних установ, натикаючись там на прихований й відкритий
антисемітизм, що призводив до незаконного обмеження виборчих прав і
порушення існуючого законодавства. «Позбавленців» більшовицька влада
розглядала як експлуататорський елемент. Таке позиціонування сприяло
поширенню впливу на єврейство сіоністських та дрібнобуржуазних партій, бо
підтримку в боротьбі з комуністичним режимом «позбавленці» знаходили у
сіоністському русі [10].
В особі єврейських партій і сіоністського руху компартійні органи
зіткнулись з явними противниками запроваджуваних заходів. Масового
характеру набуло поширення серед єврейства ідей сіоністських партій.
Все це потребувало з боку більшовицької влади вжиття екстрених заходів.
Розпочата у 1923 році політика коренізації (мета якої полягала в зміцненні
впливу партійно-радянських органів на маси за рахунок кадрів корінного
населення) спрямовувалася компартійною системою на єврейський
національний рух, оперуючий гаслами про занепад єврейства в СРСР та
потребу еміграції. А одночасні заходи по переселенню здатні були перетворити
єврейське населення Правобережної України з опонентів на прихильників нової
206

влади та активних учасників комуністичного будівництва [3, с. 169].

Зміна радянськими органами основних акцентів у боротьбі за голоси й
підтримку містечкового єврейства і перехід до програми державного
переселення на Південь України висували гасло: «Вирішити проблему містечок
Правобережжя шляхом залучення єврейства до сільського господарства».
Проте воно було ніби списане з лозунгів сіоністських партій та єврейських
недержавних організацій, змінюючи тільки напрям переселення – не в
Палестину, а на Південь України. А виконавцями цієї програми повинні були
стати державний Комітет по землеоблаштуванню єврейських трудящих та
добровільна організація Товариство по землеоблаштуванню єврейських
трудящих (ТЗЕТ) [1, с. 160].
В цілому процеси, пов'язані з єврейським переселенням, мали двоїстий
характер. З одного боку, радянська держава, співпрацюючи з єврейським
громадським рухом, сприяла «розвантаженню» переповнених збіднілим
єврейським населенням містечок Правобережної України. Та з іншого боку,
вона поставила під тотальний контроль добровільну ініціативу єврейства,
перетворивши громадські організації на дієвий придаток більшовицького
режиму [2; 7].
Отже, на середину 1920-х років органи державної влади змушені були
вдатися до заходів з «розвантаження» єврейських містечок Правобережної
України та за підтримки єврейських благодійних й громадських організацій
розпочати процес переселення євреїв на масиви колонізаційного фонду Півдня
УСРР.

Література та джерела:
1. Доценко В. Боротьба органів радянської влади з єврейським
національним рухом та участь в ній ТЗЕТу в 20-х – 30-х рр. ХХ ст. / В. Доценко
// Седьмые Запорожские еврейские чтения. – Запорожье, 2003. – 231 с.
2. Доценко В. Загальносоюзні кампанії щодо українського єврейства у
20-30 роках ХХ ст. та участь у них товариства по землеоблаштуванню
 207

єврейських трудящих УРСР [Електронний ресурс] / В. Доценко. – К., 2005. –

Режим перегляду: http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=69
3. Доценко В. Освітня діяльність Всеукраїнського товариства по
землеоблаштуванню єврейських трудящих в 20-х роках ХХ століття / В.
Доценко // Десятые Запорожские еврейские чтения. – Запорожье, 2003. – 446 с.
4. Доценко В. Реалізація державної програми єврейського переселення
на Південь України в 20-х роках ХХ століття / В. Доценко // Одиннадцатые
Запорожские еврейские чтения. – Запорожье, 2007. – 505 с.
5. Доценко В. Соціально-економічне становище єврейської громади
Волинської губернії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) [Електронний ресурс] / В.
Доценко. – К. 2004. – Режим перегляду:
http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=925
6. Жуковський О.І. Формування спеціальних управлінських структур
для обслуговування євреїв Правобережної України на поч. 20-х рр. ХХ ст.
[Електронний ресурс] / І. О. Жуковський. – К., 2004. – Режим перегляду:
http://eprints.zu.edu.ua/6597/1/
7. Журба М.А. Етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності
громадських об’єднань українського села (20-30 роки ХХ ст.) / А. М. Журба. –
К. : Знання, 2002. – 138 с.
8. Зубков А. А. Єврейське населення України: історико–економічний
аспект діяльності (до кінця ХХ ст.) / А. А. Зубков. – Полтава, 2000. – С.29-35.
9. Настасяк І. Ю. Нариси з історії та культури євреїв України / Ю. І.
Настасяк. – К., 2005. – 142 с.
10. Петрів Р. В. Єврейська громадська ініціатива в Україні в 20–х роках
XX ст. [Електронний ресурс] / В. Р. Петрів / Інститут історії України НАН
України. – К. : Наукова думка, 2003. – 84 с. – Режим доступу:
http://www.library.com.ua/books-text-11098.html
11. Самарцев І. Євреї в Україні (початок ХХ століття): історико-
економічний аналіз / І. Самарцев. – К. : Знання // Віче. – 1993. – № 11.
208

М.Е. Козирева, В.С. Гінкул

СТАНОВИЩЕ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ
УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1920-Х РР.
Анотація. Показано соціально-економічні трансформації єврейства
Правобережної України в першій половині 1920-х рр. Зазначені передумови для
«розвантаження» єврейських містечок Правобережжя і проведення
переселенських заходів на Південь.
Ключові слова: єврейські містечка, «Джойнт», «розвантаження»,
переселенські заходи.
М.Э. Козырева, В.С. Гинкул
ПОЛОЖЕНИЕ ЕВРЕЙСКОГО НАСЕЛЕНИЯ ПРАВОБЕРЕЖНОЙ
УКРАИНЫ В ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЕ 1920-Х ГГ.
Аннотация. Показаны социально-экономические трансформации
еврейства Правобережной Украины в первой половине 1920-х гг. Указаны
предпосылки для «разгрузки» еврейских местечек Правобережья и проведения
переселенческих мероприятий на Юг.
Ключевые слова: еврейские местечки, «Джойнт», «разгрузка»,
переселенческие мероприятия.
M.E. Kozyreva, V.S. Ginkul
THE JEWISH POPULATION OF RIGHT-BANK UKRAINE
IN THE FIRST HALF OF 1920-S
Abstract. Social and economic transformation of the Jews of Right-Bank
Ukraine in the first half of the 1920s is viewed. Prerequisites of Jewish right-bank
towns «relieving» and resettlement policy in the South are pointed out.
Keywords: Jewish town, JDC, «relieving», resettlement policy.
 209

УДК 061(477)«18/19»
Остроушко Юлія Романівна
(Донецький національний університет,
Вінниця)

УЧАСТЬ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ У ПОДОЛАННІ ЯВИЩ

ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ ТА БЕЗДОГЛЯДНОСТІ НА ПІВДНІ
УКРАЇНИ (СЕР. ХІХ — ПОЧ. ХХ СТ.)

Сучасна національна інфраструктура України є надбанням не одного

десятиліття. Вона формувалася за участі не лише українського, а й інших
народів, які заселяли територію. Дослідження етнічної історії є одним із
пріоритетних напрямів сучасної історичної науки. Однією з проблем, що
потребує переосмислення й об’єктивного висвітлення, є історія єврейського
населення. Зберігаючи свою самобутність, євреї приймали активну участь в
усіх сферах суспільного життя України. Особливий інтерес посідає вивчення
благодійної діяльності, яка завжди становила основу общинного життя євреїв.
Важливим напрямком у цій справі виступає допомога такій незахищеній групі
суспільства, як безпритульні та бездоглядні діти.
Дослідження з питань дитячої безпритульності та бездоглядності Півдня
України загалом мають регіональний вимір. Питання опіки та піклування краю
лише окремими вкрапленнями міститься в даних наукових дослідженнях
дорадянського періоду, а загалом має описовий характер. Радянський період
демонструє стирання поняття «доброчинність» і забуття активної меценатської
участі у справах опіки. Лише початок 90-х рр. ХХ ст. ілюструє звернення в
дослідженнях до приватних закладів опіки.
У 2009 р. побачило світ дисертаційне дослідження Н.Сейко, у якому
проаналізовано головні теоретико-методологічні засади доброчинності у сфері
освіти [1]. В роботі продемонстровано внесок піклувальників у фінансування та
розвиток освітньої сфери в мережі установ для дітей-сиріт. У 2010 р. Ф.Ступак
210

захистив докторську дисертацію, присвячену історії благодійності та суспільної

опіки в Україні в кінці ХVIII – на початку ХХ ст. У ній автор залучив матеріали
з Державного архіву в Автономній Республіці Крим, що висвітлюють
діяльність Таврійського приказу громадського піклування, Таврійського
губернського земства та сирітського будинку А.Я.Фабра [2]. Окремо розглянуто
благодійну діяльність Російської імперії І.Гребцовою та С.Накаєвою [3],
висвітлено роль жінки у становленні державного піклування і громадської
благодійності на європейському півдні Російської імперії у першій половині
ХІХ ст. Відзначимо й спільну монографію «Становление государственного
попечительства и общественной благотворительности в Одессе в конце ХVIII –
60-е гг. ХІХ ст.» І.Гребцової та В.Гребцова [4]. З-поміж науковців, що
зверталися до розробки проблеми благодійності на території Таврійської
губернії, слід відзначити дослідження Ю.Богінської [5]. Окреме місце
посідають дослідження А.Савочки, у яких розглянуто історію становлення та
розвитку благодійних товариств Ялтинського повіту у ХІХ ст. [6].
Участь євреїв у боротьбі з явищами дитячої безпритульності та
бездоглядності висвітлені меншою мірою. Певні аспекти проблеми діяльності
єврейських дитячих закладів Одеси висвітлені в кандидатській дисертації
Ю.Гузенка [7]. Характерні риси та особливості єврейських благодійних
організацій Катеринославщини розкрито у публікації Л. Моісєєнко [8].
Діяльність Одеського сирітського будинку проаналізовано в роботі Т.
Моісеєвої [9]. Відомості щодо філантропічної діяльність заможних осіб
єврейського походження на користь благодійної справи містяться в дослідженні
В.Шевченко [10]. Увагу проблемі дитячої безпритульності на Півдні України та
участі окремих соціальних груп у подоланні цього явища приділено в науковій
розвідці А.Гедьо [11]. Зрештою, сучасний етап історіографічної спадщини
демонструє все ширше опрацювання різних аспектів доброчинності,
враховуючи регіональні особливості, досвід благочинних установ різного типу,
роль окремих діячів у справах опіки. Необхідним є звернення уваги на роль
 211

єврейських благодійних товарист та окремих осіб у подоланні явищ дитячої

безпритульності та бездоглядності на Півдні України.
Метою статті є вивчення історичного розвитку доброчинної діяльності
євреїв Півдня України, спрямованої на боротьбу з безпритульними та
бездоглядними дітьми.
Середина ХІХ - початок ХХ ст. ознаменувалися розмахом громадської й
приватної доброчинності, учасниками якої були представники єврейських
громад та приватні особи. Однією з форм їх благодійної діяльності стала
допомога безпритульним і бездоглядним дітям краю. Традиційно, першість у
кількості закладів опіки та піклування за дітьми, створеними єврейськими
общинами і окремими євреями-філантропами, належить Одесі.
Згадка про заснування в Одесі Єврейського благодійного товариства
датується жовтнем 1866 р. [12, с. 128]. Рішення про заснування закладу
прийняте з метою боротьби із розповсюдженим на той час явищем
жебракування, а відповідальність за його організацію покладалася на
Розпорядчий комітет міста. Однак, заслуга в наданні допомоги безпритульним
дітям стає більш помітною в період активізації меценатської справи. Так, за
дослідженнями В.Шевченко, важливе значення мала філантропічна діяльність
одеських євреїв-банкірів [13, с. 172]. Соціально-економічні та військово-
політичні катаклізми середини ХІХ ст. залишили без батьківської опіки велику
кількість дітей. Необхідність створення притулку для дітей-сиріт стала
очевидною. Дана ініціатива була підтримана відомим банкіром, купцем 1-ї
гільдії, почесним громадянином міста А.М.Бродським. У подарованому ним
двоповерховому будинку, 9 травня 1868 року відбулося відкриття Одеського
сирітського будинку, який прийняв 20 вихованців [14, с. 5,8]. Цей заклад стає
частиною Одеської талмуд-тори, а в 1871 р. під його опікою перебувало вже
вдвічі більше хлопців [15, с. 4]. Статут сирітського відділення був
затверджений (з деякими змінами) Міністерством внутрішніх справ 31 грудня
1879 р. [16, с.5-6].
212

Важливим є повідомлення про чисельність дітей у даному закладі та

розрахунок щодо щорічних витрат. В перші роки існування сирітського
будинку на утримання вихованців обходилося по 1900 руб. на рік [17, с. 129-
130]. Одеський єврейський сирітський будинок зберігав пожертвувані
піклувальниками та місцевими жителями кошти в Одеській конторі
Державного Банку. За ініціативи одеського міського голови Г.Г.Маразлі
пропонувалося залучити кошти, що накопичувалися із відсотків на утримання
суми в банку, для затвердження стипендії у даному сирітському закладі [18, с.
132].
23 березня 1880 р. на першому засіданні Опікунської ради було вирішено
прийняти в відання ради сирітське відділення при талмуд-торі з 45
вихованцями, недоторканим капіталом на суму 51 000 руб. відсотковими
паперами, будинком на Олександрівському проспекті та 50 000 руб. готівкою,
що були пожертвувані А.Бродським на спорудження самостійного сирітського
притулку, придбати місце на вул. Базарній і розпочати будівництво сирітського
закладу[19, с. 56].
Фінансова підтримка з боку населення та влади давала можливість
Опікунській раді збільшувати кількість опікуваних дітей та покращувати якість
їх життя. Так, на березень 1880 р. кількість сиріт у відділенні становила 45
хлопчиків; на грудень 1881 р. – 60 хлопчиків і 30 дівчаток; на січень 1891 р. –
162 вихованця (110 хлопчиків і 52 дівчинки); на 1 січня 1900 р. – 235 сиріт (183
хлопця і 52 дівчинки) [20, с. 5,8; 21, с. 4].
По закінченні училища і досягненні 12-13-річного віку вихованці
переводилися в майстерні або на землеробську ферму, де в вечірні години під
керівництвом викладача займалися повторенням пройденого в училищі
матеріалу, отримували знання, необхідні реміснику та землеробу [22, с. 6,7].
На початку 90-х рр. ХІХ ст. Опікунська рада домаглася надання в постійне
користування сирітському будинку земельної ділянки у розмірі 40 дес. під
влаштування землеробської ферми для поглибленого вивчення основ
господарчої справи. Одразу ж на ферму для ведення робіт переведено 12
 213

хлопчиків і 3 дівчат [23, с. 6]. Відтепер діяльність вихованців набувала

характеру навчально-господарського, розширюючи спектр занять дітей до
сільськогосподарського спрямування, роботи в майстернях, власне класних
занять.
У 1890 р. було затверджено Статут Одеського єврейського сирітського
будинку, який засвідчив реорганізацію існуючого при Одеській талмуд-торі
сирітського відділення для хлопчиків на відділення для єврейських сиріт обох
полів із окремими приміщеннями. Серед змісту 16 параграфів статуту
визначалася основна мета відділення – “призрение и воспитание сирот” [24, с.
2]. Заклад фінансувався за рахунок почесного філантропа А.М.Бродського,
добровільних пожертв, влаштованих закладом вистав, із доходів молитовної
школи, яка існувала при закладі [25, с. 2]. Піклувальники будинку обиралися
щорічно, існувала посада наглядача. У сирітському будинку під опікою
перебували 40-50 хлопчиків, і 20-25 дівчаток. До будинку не приймали
молодших за 6 і старших за 12 років [26, с. 4-5]. Важливо, що в статуті мова
йшла про обов'язкове навчання дітей. Так, «сироты мужескаго пола обучаются
в мастерских, устроенных при сиротском дом, переплетному, сапожному о
другим мастерствам, по усмотрению Попечительнаго Совета, сироты-же
женскаго пола обучаются вн стенах заведения рукодельным работам,
швейному, башмачному и другим, также по усмотрению Попечительнаго
Совета» [27, с. 6]. Після досягнення 17-річного віку учням надавалася довідка
про перебування в сиротинці, поведінку та успіхи у навчанні.
На початок ХХ ст. сирітський будинок перетворився на один із
найвідоміших закладів одеської єврейської общини, в якому виховувалося
більше 200 дітей [28, с. 5].
В Одесі Товариство піклування про бідних і безпритульних єврейських
дітей, яке виникло у 1899 p., утримувало дитячу безплатну їдальню, денний
притулок, інтернат та майстерню рукоділля для матерів [29, с. 9]. Товариство
здійснювало допомогу не лише безпосередньо дітям-сиротам, а й батькам – у
214

вигляді надання роботи, позик. Найбідніші родини отримували вугілля, мацу. У

їдальні годували від 130 до 280 дітей [30, с. 25].
За підрахунками дослідника Ю.І.Гузенка, зі збільшенням кількості
мешканців міста Одеса, збільшувався відсоток євреїв [31, с. 88-90]. Паралельно
зі збільшенням кількості єврейського населення, виникали й єврейські
благодійні товариства. У 1863 р. розпочало свою діяльність об'єднання «Труд»,
яке мало свої майстерні та училище [32, с. 45]. Відповідно й метою даної
установи було заохочення до занять ремісничою справою та надання сиротам із
єврейських родин робочої професії.
Звертаючи увагу на подальше поширення явища «бездоглядність», одеські
єврейські товариства направляли свою роботу на влаштування дозвілля тих
дітей, які щоденно залишалися без батьківського нагляду. З цією метою у 1899
р. були влаштовані «Убежища и рукодельни при Обществе попечения о бедных
и бесприютных детях еврейских» [33, с.134]. Окрім того, що до закладів такого
типу «принимаются девочки не моложе 3 и не старше 13, а мальчики в возрасте
от 3 до 5 лет, которые проводят в убежище целый день и получают утренний
чай, обед и ужин», дітей навчали російській та єврейській грамоті, арифметиці,
співам, рукоділлю та легким ремеслам [34, с.135]. Батьки, які залишали дитину,
мали сплачувати за її утримання 5 коп. в день, а бідні батьки не сплачували
грошей взагалі. Також надавалася робота для матерів на дім, яка переважно
складалася з ткацької справи [35, с.135].
Опіка сиротами була одним з напрямків діяльності Товариства допомоги
бідним євреям міста Миколаєва [36, с. 3]. Вже у 1901-1902 рр. визначилися
основні напрямки просвітницької діяльності, які зберігалися весь період
існування Товариства. Був створений тимчасовий притулок бездомних
дівчаток-сиріт, в якому на повному утриманні перебували 36 безпритульних
дівчаток-сиріт. На потреби закладу був створений спеціальний фонд.
Протягом 1901 р. товариством було відкрито тимчасовий притулок для
безпритульних дівчат-сиріт, з метою збільшення коштів влаштовано благодійну
 215

виставу 8 грудня 1901 р., яка принесла 529 руб. 85 коп. прибутку, та
благодійний вечір у міському зібранні 3 лютого 1902 р. [37, с. 25].
Восени 1906 р. товариство відкрило пересувний шкільний музей, який
почав обслуговувати безкоштовні єврейські школи, що отримували субсидії від
товариства. Частину грошей на влаштування музею надав Санкт-
Петербурзький комітет товариства поширення освіти поміж євреями у Росії [38,
с. 13].
Наступні роки існування товариства виявилися вкрай важкими. Недостатнє
фінансування не дозволяло задовольняти потреби підопічних повною мірою. Не
завжди й міське правління йшло назустріч. Проте, товариству все ж вдалося
втриматися й задовольняти потреби незахищених верств населення.
Товариство допомоги бідним євреям м. Одеси опікувалося дітьми з вадами
здоров'я. Так, 1 березня 1905 р. воно взяло у своє відання спеціальний притулок
для глухонімих єврейських дітей, а навчання здійснювалося за програмою
урядових шкіл для глухонімих
Це була перша і єдина на той час в Росії школа для глухонімих єврейських
дітей. В ній навчали усного мовлення, грамоті, молитвам давньоєврейською
мовою, ремесел. Викладання здійснювалося за програмою урядових шкіл для
глухонімих [39, с. 6]. У притулку навчалося 23 дитини віком від 9 до 13 років.
Містилося заклад за рахунок коштів від кружечного збору (500 руб.),
Єврейського похоронного братства (240 руб.), разових пожертвувань, постійних
членських внесків і доходів від вистав (4 500 руб.) [40, с. 11].
У ХІХ – на початку ХХ ст. на території Катеринославської губернії
кількість єврейського населення становила 40% від загальної кількості [41, с.
52]. Серед представників цієї етнічної групи сформувалася потужна єврейська
громада, діяльність якої була спрямована на організацію необхідних умов
проживання сиротам. Помітну роль у цій справі займав гласний
Катеринославської думи, очільник 24 єврейських установ Катеринослава
Мойсей Юдович Карпас. У 1900-х рр. він придбав садибу спадкоємців
Білявського. Майже відразу після придбання ділянки Карпас починає на ньому
216

велике будівництво. На подив сучасників, це був зовсім не прибутковий

будинок. Велика будівля в два з половиною поверхи спочатку будувалося в дар
єврейській громаді міста Катеринослава. У 1909 р. тут був відкритий
сирітський будинок Катеринославського єврейського благодійного товариства з
власним початковим училищем. Новий сирітський будинок мав від 50 до 100
вихованців і утримувався на кошти благодійного товариства та приватні
пожертви [42, с. 54]. В пам'ять засновників йому були присвоєні імена Мойсея і
Поліни Карпас, що було своєрідним жестом подяки. За окладними книгами
Міської управи, будинок на вул. Філософській продовжував значитися за М.
Карпасом аж до його смерті в 1917 р., а потім перейшов у власність П. Карпас.
Це означало, що всі податки за землю та будівлі притулку платили саме
Карпаси.
Єврейський сирітський будинок пережив кілька погромів в громадянську війну
і був остаточно закритий радянською владою вже в 1919 р.
Таким чином, з середини ХІХ — до початку ХХ ст. спостерігається
розмах громадської й приватної доброчинності, до якої активно залучалися й
представники єврейського населення. Вони брали участь у різних формах
благодійної діяльності, надаючи підтримку найменш соціально захищеним
верствам населення - безпритульним дітям, позбавленим житла та засобів до
існування. Найпоширенішою формою допомоги було надання будівлі для
облаштування сирітського будинку, виділення фінансової допомоги. Очевидно,
що найбільша кількість подібних закладів знаходилась в Одесі. Ініціаторами
відкриття сиротинців виступали як єврейські громади, так і приватні особи. На
межі ХІХ — ХХ ст. піклувальники стали звертати більшу увагу на професійне
виховання дітей, що було заслугою для їх подальшого працевлаштування.
Вище зазначені факти свідчать про велику заслугу єврейських громад та
окремих осіб на шляху до подолання явищ дитячої безпритульності та
бездоглядності, що є цінним історичним досвідом на сучасному етапі
соціального державотворення.
 217

Література та джерела:
1. Сейко Н.А. Доброчинність у сфері освіти України (XIX – початок XX
століття): автореф дис. на здобуття наук. ступеня докт. пед. наук: спец. 13.00.05
«Соціальна педагогіка» / Наталія Андріївна Сейко. – Луганськ, 2009. – 44 с.
2. Ступак Ф.Я. Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець ХVIII –
початок ХХ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. іст. наук: спец.
07.00.01 «Історія України» / Федір Якович Ступак. – Переяслав-Хмельницький,
2010. – 40 с.
3. Гребцова И.С. Очерки развития женского благотворительного
движения на юге Российской империи (первая половина ХІХ ст.) /
И.С. Гребцова, С.А. Накаева. – Одесса: Астропринт, 2007. – 280 с., 4 л. ил.
4. Гребцова И.С. Становление государственного попечительства и
общественной благотворительности в Одессе в конце ХVIII – 60-е гг. ХІХ ст. /
И.С. Гребцова, В.В. Гребцов. – Одесса: Астропринт, 2006. – 320 с.
5. Богінська Ю.В. Історичні аспекти розвитку опіки дітей у Криму /
Ю.В. Богінська // Наука і освіта. – 2006. – №1/2. – С.61-62.
6. Савочка А.Н. Становление и развитие общественных
благотворительных организаций в Ялтинском уезде (вторая половина ХІХ –
начало ХХ века) / А.Н. Савочка // Ученые записки Таврического национального
университета им. В.И. Вернадского. – 2010. – Т.23 (62). №1. – С.155-167. –
(Сер.: «Исторические науки»); Савочка А.Н. Из истории становления
благотворительности на юге Украины: Таврический приказ общественного
призрения (1802-66 гг.) / А.Н. Савочка // VII Таврические научные чтения, г.
Симферополь, 19 мая 2006 г.: сб. материалов: в 2 ч. / Крымский респ. краевед.
музей. – Симферополь, 2007. – Ч.2. – C.77-82.
7. Гузенко Ю.І. Становлення і діяльність благодійних об’єднань на півдні
України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: на матеріалах Херсонської
губернії: дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : 07.00.01 / Юрій
Іванович Гузенко. – К., 2004. – 241 с.
8. Моісєєнко Л. Єврейські благодійні організації в Катеринославській
218

губернії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / Лариса Моісєєнко // Наука. Релігія.

Суспільство. – 2011. – ғ 4. – С. 51–56.
9. Моісеєва Т.М. Одеський єврейський сирітський будинок (1868-1900
рр.) // Інтелігенція і влада. - 2005. - Вип. 5. - С. 55 -64.
10. Шевченко В. Участь одеських банкірів єврейського походження у
соціальній доброчинності (др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Актуальні проблеми
вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. – Харків: ХНУ імені
В. Н. Каразіна, 2007. – Вип. 10. – С. 168-179.
11. Гедё А. Борьба с детской беспризорностью в национальных общинах
Юга Украины (ХІХ — начало ХХ вв.) // SCI-ARTICLE.RU. - январь 2014 г. - №
5. [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://sci-
article.ru/stat.php?i=1390497528.
12. Евреи Одессы и юга Украины/Авт. Сост. Л.Г. Белоусова, Т.Е. Вопкова;
Гос. архив Одесск. обл.; Междунар. евр. общин. Центр «Мигдаль». – Одесса:
ООО «Студия «Негоциант», 2002. – (Труды Гос. Архива Одесск. обл. Т. VII),
Кн. 1. (Кон. ХVIIІ – нач. ХХ вв.). – 300 с.
13. Шевченко В. Участь одеських банкірів єврейського походження у
соціальній доброчинності (др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Актуальні проблеми
вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. – Харків: ХНУ імені
В. Н. Каразіна, 2007. – Вип. 10. – С. 168-179.
14. Одесский еврейский сиротский дом (9 мая 1868 – 9 мая 1893 гг.). –
Одесса: Тип. А. Шульце, 1893. – 69 с.
15. Там само. – 69 с.
16. Отчет Одесского еврейского сиротского дома за 1890 г. – Одесса: Русск.
тип. Исаковича, 1891. – 18 с.
17. Евреи Одессы и юга Украины/Авт. Сост. Л.Г. Белоусова, Т.Е. Вопкова;
Гос. архив Одесск. обл.; Междунар. евр. общин. Центр «Мигдаль». – Одесса:
ООО «Студия «Негоциант», 2002. – (Труды Гос. Архива Одесск. обл. Т. VII),
Кн. 1. (Кон. ХVIIІ – нач. ХХ вв.). – 300 с.
18. Там само. - 300 с.
 219

19. Моісеєва Т.М. Одеський єврейський сирітський будинок (1868-1900

рр.) // Інтелігенція і влада. - 2005. - Вип. 5. - С. 55 -64.
20. Одесский еврейский сиротский дом (9 мая 1868 – 9 мая 1893 гг.). –
Одесса: Тип. А. Шульце, 1893. – 69 с.
21. Отчет о десятилетней деятельности попечительного совета Одесского
еврейского сиротского дома (с 23 марта 1880 г. по 23 марта 1890 г.) – Одесса:
Русск. тип. Исаковича, 1890. – 14 с.
22. Отчет Одесского еврейского сиротского дома за 1893 г. – Одесса:
«Экономическая» тип., 1894. – 82 с.
23. Отчет Одесского еврейского сиротского дома за 1891 г. – Одесса: Русск.
тип. Исаковича, 1892. – 88 с.
24. Устав Одесскаго еврейскаго сиротскаго дома. – Одесса, 1890. – 8 с.
25. Там само. - 8 с.
26. Там само. - 8 с.
27. Там само. - 8 с.
28. Отчет Симферопольского благотворительного общества за 1891 год. –
Симферополь, 1892. – 35 с.
29. Отчет о деятельности правления Общества попечения о бедных и
бесприютных еврейских детях г. Одессы в 1901 г. Год третий. – Одесса, 1902. –
21 с.
30. Там само. - 21 с.
31. Гузенко Ю.І. Становлення і діяльність благодійних об’єднань на півдні
України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: на матеріалах Херсонської
губернії: дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : 07.00.01 / Юрій
Іванович Гузенко. – К., 2004. – 241 с.
32. Исторический очерк Одессы. К столетнему юбилею со дня завоевания.
– Одесса, 1889. – 52 с.
33. Евреи Одессы и юга Украины/Авт. Сост. Л.Г. Белоусова, Т.Е. Вопкова;
Гос. архив Одесск. обл.; Междунар. евр. общин. Центр «Мигдаль». – Одесса:
ООО «Студия «Негоциант», 2002. – (Труды Гос. Архива Одесск. обл. Т. VII),
220

Кн. 1. (Кон. ХVIIІ – нач. ХХ вв.). – 300 с.

34. Там само. - 300 с.
35. Там само. - 300 с.
36. Отчет о деятельности правления Общества попечения о бедных и
бесприютных еврейских детях г. Одессы в 1901 г. Год третий. – Одесса, 1902. –
21 с.
37. Отчет о суммах “Общества пособия бедным евреям г. Николаева” за
1901 г. – Николаев, 1902. – 63 с.
38. Отчет о деятельности и суммах “Общества пособия бедным евреям г.
Николаева” за 1906 г. – Николаев, 1907. – 65 с.
39. Отчет о состоянии школы-приюта для еврейских глухонемых детей в г.
Одессе за 1905-1911 годы. - Одесса, 1912. - 49 с.
40. Там само. - 49 с.
41. Моісєєнко Л. Єврейські благодійні організації в Катеринославській
губернії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / Лариса Моісєєнко // Наука. Релігія.
Суспільство. – 2011. – ғ 4. – С. 51–56.
42. Там само. - С.51-56.
Ю.Р. Остроушко
УЧАСТЬ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ У ПОДОЛАННІ ЯВИЩ
ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ ТА БЕЗДОГЛЯДНОСТІ НА ПІВДНІ
УКРАЇНИ (СЕР. ХІХ — ПОЧ. ХХ СТ.)
Анотація. В статті аналізується вклад євреїв в соціальну доброчинність.
Характеризуються види і форми їхньої участі в допомозі безпритульним і
бездоглядним дітям Півдня України (сер. ХІХ — поч. ХХ ст.). Приділяється
увага діяльності єврейських спільнот і окремих осіб у подоланні дитячих
соціальних проблем. Зазначено, що прагнучи вирішити нагальні соціальні
питання, єврейські товариства створили мережу різних за профілем дитячих
притулків.
Ключові слова: євреї, безпритульні та бездоглядні діти, дитячі притулки,
доброчинність.
 221

Ю.Р. Остроушко
УЧАСТИЕ ЕВРЕЙСКОГО НАСЕЛЕНИЯ В ПРЕОДОЛЕНИИ
ЯВЛЕНИЙ ДЕТСКОЙ БЕСПРИЗОРНОСТИ НА ЮГЕ УКРАИНЫ
(сер. XIX - нач. ХХ в.)
Аннотация. В статье анализируется вклад евреев в социальную
благотворительность. Характеризуются виды и формы их участия в помощи
беспризорным и безнадзорным детям Юга Украины (сер. XIX - нач. ХХ в.).
Уделяется внимание деятельности еврейских общин и отдельных лиц в
преодолении детских социальных проблем. Указано, что стремясь решить
насущные социальные вопросы, еврейские общества создали сеть различных по
профилю детских приютов.
Ключевые слова: евреи, беспризорные и безнадзорные дети, детские
приюты, благотворительность.
J.R. Ostroushko
PARTICIPATION OF JEWISH POPULATION IN OVERCOMING
PHENOMENA OF CHILD HOMELESSNESS IN SOUTH OF UKRAINE
(middle XIX - beginning XX centuries)
Abstract. The article analyzes the contribution of Jews in social charity.
Characterized types and forms of their participation in helping the homeless and
neglected children in the South Ukraine (the middle of the XIX - early XX centuries).
Attention is paid to the activities of Jewish communities and individuals in addressing
children's social problems. It is pointed out, that in the processes of solving the core
social problems Jewis created a network of different profile orphanages.
Keywords: Jews, homeless and neglected children, orphanages, charity.
222

УДК 94 (477.73) «17/18»

Павлюк Андрій Миколайович
(Миколаїв)

ОДЕСЬКА ЄВРЕЙСЬКА ОБЩИНА В СТАНОВЛЕННІ

ЕКОНОМІЧНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ МІСТА
(КІНЕЦЬ XVIII СТ.)

Єврейська община м. Одеси формувалася як і саме місто не на пустому

місці, а в існуючому турецькому поселенні-фортеці Хаджибей. Під час
завоювання Хаджибея російськими військами у 1789 р. євреї вже складали в
ньому значну частину населення [1, с. 5]. І. Котлер зазначає, що на час штурму
фортеці в ній проживало 6 євреїв (ймовірно 6 сімей) [2, с. 11].
За умовами Ясського мирного договору 1791 р. Хаджибей остаточно
перейшов до Росії, а в 1794 р. на місці турецької фортеці засновано російське
місто Одеса.
Єврейська община формувалася досить динамічно. Уже в 1792 р. постало
питання про створення окремого єврейського кладовища в Одесі поряд із
Хаджибейським, а найстаріший могильний камінь на цьому цвинтарі датувався
1793 р. [1, с. 13].
Єврейська община м. Одеси організовувалася паралельно із існуванням
Хаджибейської. Рід занять обох общин, які згодом злилися в одну, був із самого
початку різний. Хаджибеївські євреї здебільшого видобували сіль та торгували
нею. Одеські євреї займалися переважно торгівлею з «перспективою відкриття
прикордонного порту» [1, с. 13-14].
Нове російське місто Північного Причорномор’я підпадало під урядову
політику колонізації новоросійського краю. Переселенці отримували значні
пільги, відстрочки у сплаті податків та суми для облаштування на нових місцях.
Євреї переселялися в м. Одесу з південно-західного краю, переважно з Волині,
Поділля та Литви, що увійшли до складу Російської імперії внаслідок поділів
 223

Польщі, а також з інших європейських держав. Уже в 1795 р., за рік після
заснування міста, перепис виявив в Одесі 246 євреїв (150 осіб чоловічої та
96 жіночої статі [1, с. 28].
У 1795 р. створено погребальне єврейське товариство, існування якого
свідчило про оформлення єврейської общини міста. Статут цього товариства
зберіг імена та підписи перших найпочесніших євреїв та євреїв-домовласників:
Яків Аглицький («Янкель Литвак»), Менахем-Муниш Гессен, реб Мойдиль,
Фроім Лейб Паркес, Аківа Ицхок Пастернак, реб Тевель Г., Менаше Шестопал,
Ієгуда Меєр Шмулевич [1, с. 22].
Одеські євреї традиційно займалися торгівлею та ремеслом. У 1796 р.
євреї, як і російські «природні» купці, торгували переважно внутрішніми
російськими товарами: бавовною, папером (напевно, бавовняною тканиною),
залізом, сталлю та ін. Вони активно займались закордонною торгівлею (з
Туреччиною) [1, с. 28]. Перші єврейські торгівці Одеси не мали великих
обертів, однак у роздрібній торгівлі посідали значне місце. Згідно зі звітом
Одеської міської магістратури 1797 р. євреї посідали передові позиції у торгівлі
шовком, вовною, тканиною, дрібними залізними виробами та взуттям, а
найбільше сіллю. Та незважаючи на це, приписку до купецького стану мали
лише двоє [2, с. 12]. Про активність єврейського населення в одеській торгівлі
свідчить той факт, що один з двох перших «базарних» – осіб, які наглядали за
торгівлею на ринках (грецькому та російському, де переважно торгували
турецькими фруктами), – був єврей на ім’я Колба.
Наприкінці XVІІІ ст. почала розвиватися нова галузь торгівлі – хлібний
експорт, в якому євреї з самого початку брали помітну участь. Дослідник історії
одеського єврейства С. Пен пише про клопотання, подане євреям графу
Ланжерону, підписане близько сотнею євреїв, які займалися хлібною торгівлею
в Одесі та на її околицях [1, с. 28].
Одним із видів заробітку купців окрім торгівлі було відкупне утримання.
Так, магістрат, що відав єврейською лазнею, віддавав її утримання у відкуп
224

(оренду) приватним особам. Відомо, що у 1798 р. від оренди лазні Магістрат

отримав 84 руб. 63 коп. [1, с. 64].
Незважаючи на те, що євреї займали значні позиції у міській торгівлі, в
першому переписі приписаних до міста одеських купців, складеного Одеською
магістратською колегією 31 січня 1800 р., серед 283 осіб купецького стану
зазначався лише один єврей – купець 3-ї гільдії Мошка Шльомович (з
оголошенним капіталом у 2010 руб.) [3, с. 19–20]. Отже, можна зробити
висновок про те, що євреї не поспішали приписуватися до міста або займалися
торгівлею без отримання гільдійський свідоцтв.
Другим основним заняттям євреїв м. Одеси, як і інших міст
південноукраїнського регіону, стало ремісництво. У 1797 р. створено
ремісницьку управу. Першим цехмейстером «кравецького мистецтва» був
єврей Мошко Бенюнович [1, с. 68]. У 1798 р. у булочному цеху налічувалося 5
євреїв. Їх очолювали Юкен та Закович. Вони через ремісницького голову
клопотали до Розправочного суду про можливість продажу ремісниками
власних виробів [1, с. 70]. Були, напевно, й люди інших професій, але нами не
віднайдено відомостей про них у перші роки існування м. Одеси.
Традиційно євреї посідали значне місце в медицині та аптекарській
справі. В Одесі з перших років її існування нараховувалося чимало євреїв-
фельдшерів. Багато з них не мали необхідних свідоцтв. Це створювало
відповідні проблеми, а отже аптекарю першої одеської аптеки, відкритої в
листопаді 1796 р., заборонялося відпускати ліки за рецептами цих фельдшерів.
Наприкінці XVІІІ ст. в Одесі не існувало розважальних закладів, тому
деякі громадяни у власних будинках влаштовували публічні прийоми
«маскарати» та розважальні вечірки, що заохочувалися міською владою. За них
не існувало мита чи міських зборів. Один із таких закладів утримувала єврейка
Рухля Давидівна. Там грали музиканти та давали вистави танцівниці. Витрати
на утримання таких вечірок сягали 20 руб., плата за вхід, складала 50 коп. (на
вечірках перебувало до 30 осіб) [1, с. 29].
 225

Про місце євреїв в одеському міському середовищі наприкінці XVIII ст.

свідчить той факт, що вже в 1796 р. гласним міської Думи обрано єврея Меїра
Ельмановича, а в 1799 р. – Тевеля Лазаревича [5]. Слід зазначити, що цей факт
був практично унікальним на території Російської імперії того періоду,
оскільки доступ євреїв до місцевого самоврядування був практично закритий
[2, с. 12].
У 1798 р. створено кагал – орган єврейського самоврядування, що мав
фіскальні функції. Старшиною кагалу обрано Фроїма Ушеровича, повіреними –
Самойла Семеновича, Берка Ісрулевича та Іоселя Марковича, словесним
суддею – Ошура Файбишевича [1, с. 70].
Відомостей про добробут перших євреїв Одеси кінця XVІІІ ст. майже не
залишилося. Відомо, що єврейська община перших років її існування
зменшувалася. Так, у 1795 р. євреїв у м. Одесі було 246, а за два роки в 1797 р. –
135. Причини такого зменшення кількості єврейського населення, як вказував
С. Пен, пояснює клопотання жителів м. Одеси до магістрату, де вказувалося,
що міські торгівці, а в тому числі і євреї, несли значні збитки [1, с. 30]. Такі
процеси були пов’язані з призначенням виконуючим посади градоначальника у
1795 р., а згодом поліцмейстера секунд-майора Г. Кір’якова. Він,
скориставшись занедбаністю нового міста, встановив власну жорстоку
одноосібну владу. В клопотанні вказувалося, що Кір’яков розламував лавки,
силою забирав людей під стражу, застосовував до них тілесні покарання. В
іншій скарзі зазначалося, що у поліцейських приміщеннях знаходиться тюрма
безвинних людей різного роду в залізних кайданах, серед яких особливо багато
євреїв та чорноморських козаків. З цим часом співпадає виїзд євреїв з Одеси,
що змусило адміністрацію вжити серйозних заходів. Не дивно, що Одесу
залишали євреї, які не мали ніякої підтримки, оскільки переїжджали й греки та
болгари, яким казна видавала значні суми (до 1 500 руб.) на влаштування [1,
с. 11].
Із 1798 р. після відсторонення Г. Кір'якова від виконання обов’язків
єврейська община знов починає зростати та розвиватися [1, с. 31].
226

Євреям, які оселялися в Одесі, роздавалися ділянки землі. За даними

ревізії, поданими у 1797 р. під час складання плану міста, євреїв-власників
будинків та земельних ділянок у м. Одесі було 150 осіб чоловічої та 99 жіночої
статі. Цікаво, що в цьому ж році, як зазначалося вище, всього в Одесі
нараховувалося фактично 135 євреїв. Отже, євреїв-землевласників в Одесі було
більше, ніж євреїв-жителів. Така різниця пояснюється наступним чином:
кількість євреїв-землевласників повністю співпадала з кількістю єврейських
жителів Одеси, що фіксували в 1795 р. У цей час всім єврейським сім’ям
роздано землю за кількістю душ. В 1796–1797 рр. Одесу залишила майже
половина єврейського населення, а земельні ділянки залишалися їх власністю
[1, с. 31].
Кращим показником добробуту євреїв можна вважати той факт, що
кількість євреїв у перші роки існування м. Одеси не збільшувалася, а
зменшувалася. На 1800 р. серед жителів міста зафіксовано лише одного
єврейського купця. Відомо також, що серед перших жителів Одеси було багато
євреїв-іноземців або приписаних до інших міст Російської імперії [1, с. 140; 6,
арк. 6].
Відтак, незважаючи на всі труднощі, пов’язані з поселенням у
новозаснованому місті та свавіллям міської адміністрації, євреї з перших років
існування Одеси займають міцні позиції в її соціально-економічному житті. Це,
перш за все, можна пов’язати з торгово-ремісницьким характером міграції
єврейського населення на південь Російської імперії та широкими
можливостями застосування своїх капіталів та вмінь в новому краї.

Література та джерела:
1. Орлов А. Исторический очерк Одессы с 1794 по 1803 год /
А. Орлов. – Одесса : Типография А. Шульце, 1885. – 144 с.
2. Котлер И. Очерки по истории евреев Одессы / И. Котлер. –
Иерусалим : Noy, 1996. – 204 с.
 227

3. Пэн С. Еврейская старина в Одессе (к истории евреев в Одессе в

первое 25-летие ее основания) / С. Пэн. – Одесса : Типография «Издатель»
Я. Х. Шермана, 1903. – 31 с.
4. Столетие Одессы / [изд. И. Федоров]. – Одесса : Тип. Л. Нитче,
1894. – 112 с.
5. Российская еврейская энциклопедия [Электронный ресурс] – Режим
доступа : http://www.rujen.ru (04.09.2012) – Назва з екрану.
6. Державний архів Одеської області ф. 17, оп. 1, спр. 28, 106 арк.

А.М. Павлюк
ОДЕСЬКА ЄВРЕЙСЬКА ОБЩИНА В СТАНОВЛЕННІ
ЕКОНОМІЧНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ МІСТА
(КІНЕЦЬ XVIII СТ.)
Анотація. У статті встановлено та обґрунтовано значення єврейської
громади у становленні економічної інфраструктури Одеси кінця ХVІІІ ст.
Ключові слова: єврейська община, економічна інфраструктура, Одеса.
А.Н. Павлюк
ОДЕССКАЯ ЕВРЕЙСКАЯ ОБЩИНА В СТАНОВЛЕНИИ
ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ИНФРАСТРУКТУРЫ ГОРОДА
(конец XVIII в.)
Аннотация. В статье установлено и обосновано значение еврейской
общины в становлении экономической инфраструктуры Одессы конца XVIII
века.
Ключевые слова: еврейская община, экономическая инфраструктура,
Одесса.
228

A.M. Pavljuk
ODESSA JEWISH COMMUNITY IN ESTABLISHING OF ECONOMIC
IFRACTRUTURE OF THE CITY
(last XVIII-th century)
Abstract. This article is installed and grounded values of the Jewish community
in the development of economic infrastructure Odessa late eighteenth century.
Keywords: Jewish community, economic infrastructure, Odessa.
 229

УДК 930.9 (Р 477):[323.326=512.143] «18/19»

Прохоров Дмитро Анатолійович
(НДЦ історії та археології Криму Таврійської Академії
КФУ ім. В.І. Вернадського, Сімферополь)

УЧАСТЬ КАРАЇМІВ У РОЗВИТКУ ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВОГО

ПОТЕНЦІАЛУ ОДЕСИ (XIX - ПОЧАТОК XX ст.)

У XIX ст. в Росії, у зв’язку з розвитком економічного потенціалу і

промисловості, значна частина торгового капіталу була зосереджена в містах,
причому найбільший поштовх торгівля отримала в приморських містах – зокрема,
в таких, як Одеса, Миколаїв, Херсон. Що стосується Одеси, то вже в перші роки
XIX ст. вона опинилася в дуже вигідних торговельно-економічних умовах. У цей
період в регіоні спостерігається активний розвиток багатьох галузей
промисловості, росте число мігрантів, що осідали на постійне проживання і
отримували фінансову допомогу з боку уряду. Завдяки своєму географічному
положенню, Одеса стала центральним портом, звідки на європейський ринок
поступали товари з Азії; активно розвивалася і експортна торгівля – через одеській
порт вивозили ліс, продукти сільського господарства, мануфактуру та ін.
У другій половині XIX ст. найбільш великі караїмські громади існували в
Таврійській, Херсонській, Віленській, Волинській і Ковенській губерніях.
Поступово збільшувалася і чисельність «молодих» караїмських громад, які
виникли в першій половині XIX ст. на Півдні Росії. Що стосується Одеси, то тут
спостерігалася найбільша концентрація представників купецтва в порівнянні з
іншими губернськими містами України; неоднорідним був і його національний
склад. Статус «порто-франко», який присвоїв місту імператор Олександр I
маніфестом від 16 квітня 1817 р [1, с. 208–211] (фактично це право було введене в
1819 р., після облаштування за межею міста митних пунктів, і проіснувало, з
деякими перервами, до 19 квітня 1859 р.), приваблював значне число купців з
внутрішніх губерній Росії та з Європи. Наприклад, якщо в 1797 р. в Одесі
230

нараховувалися 134 купця (чоловіків), то вже в 1857 р їх було 5 тис. 676 (для
порівняння: за даними за 1861 р. в Харкові було 2 тис. 596 купців, в Житомирі – 1
тис. 690, в Києві – 1 тис. 388, в Херсоні – 649, в Катеринославі – 548) [6, с. 26; 8, с.
86, 92, 93; 9, с. 84]. У 1800 р. в місті було вже 283 представника купецької верстви
(10 купців 1-ї гільдії, 37 – 2-ї гільдії, і 236 купців 3-й гільдії); в 1802 р. в Одесі
переписом було зафіксовано наявність 323 лавок; 79 казенних будинків, при яких
налічувалося 79 крамниць (за іншими відомостями, 171 крамниця), а погребів та
магазинів – 74. Також функціонувало 4 фабрики, проте вже у 1803 р їх було 16;
млинів було 23 [18, с. 20, 21, 27; 6, с. 27, 70].
У першій половині XIX ст. серед одеських купців були, переважно, іноземці.
У 1841 р. Одеське повітове казначейство видало 823 посвідчення на право
торгівлі, в т.ч., християнам – 347, євреям-рабіністам – 199, іноземцям – 142,
караїмам – 11, дворянам і різночинцям – 56, іногороднім – 23, селянам – 29,
прикажчикам – 105. Серед купців 1-ї гільдії (51 особа) було 9 євреїв-рабіністів, 5
росіян; інші 37 осіб – іноземці. У 2-й гільдії (70 осіб) нараховувалося 19 росіян, 11
євреїв-рабіністів; у 3-й гільдії (792 особи) росіян було близько 50%, і 186 євреїв-
рабіністів (23,7%). Загалом з 913 купців усіх 3-х гільдій росіяни складали 29%,
євреї-рабіністи – 20%, іноземці або російськопіддані купці іноземного походження
– 51% [5, с. 17, 18].
У 1849 р в Одесі всього мешкало 3 тис. 597 купців; в 1852 р. кількість
представників купецького капіталу 1-ї гільдії становила 60 осіб, 2-ї гільдії – 90
осіб, і 3-ї гільдії – 1010 осіб [6, с. 38; 18, с. 42]. Згідно з відомостями про податні
стани Російської імперії, всього в 1851 р. в Херсонській губернії євреїв-рабіністів з
числа купців нараховувалися 3 тис. 61 осіб («з включенням 74-х караїмів»); євреїв-
рабіністів з міщан – 10 тис. 780 осіб («з включенням 43-х караїмів») [10, с. 150].
Купців 1-ї гільдії було 125 осіб (з них – 35 євреїв-рабіністів); 2-ї гільдії – 213 осіб
(з них – 93 єврея); 3-ї гільдії – 5 тис. 173 особи (з них – 2 тис. 933 євреїв-
рабіністів); ремісників – 475 осіб; почесних громадян – 78 осіб [10, с. 184, 185,
187]. Що стосується Одеси, то тут було зареєстровано 64 сім’ї почесних громадян:
з глав родин – 29 росіян, 10 євреїв-рабіністів, 10 греків, 5 українців, 5 німців, 2
 231

караїми, 1 італієць, 1 серб, і 2 людини, національність яких вказано не було [5, с.

17]. У 1880 р. в Одесі купців 1-ї гільдії значилося 154 осіб, а 2-ї гільдії – 1016 осіб;
що стосується чисельності караїмського населення міста, то вона в цей період
дорівнювала 671 осіб (345 чоловіків І 306 жінок) [6, с. 78, 79].
Слід сказати, що караїми грали помітну роль в економічному і культурному
розвитку Одеси; багато хто з них входив до складу адміністративних установ і
органів одеського міського самоврядування. У купецькій ієрархії Одеси в першій
половині XIX ст. видне місце займали караїмські купці Йосип (Юсуф) Симонович
(Симович) Мангубі (який отримав звання «особистого почесного громадянина» в
жовтні 1833 р.) і караїмка Шелемет Эгіз («особисте почесне громадянство»
отримала в квітні 1857 р.). Крім того, Й.С. Мангубі в 1850-х рр. значився на посаді
присяжного опікуна «у справах неспроможних» при Одеському комерційному
суді [2, Ч. III, с. 182]. У 1901 р. в Одеському окружному суді на посаді
присяжного повіреного працював відомий караїмський юрист з Євпаторії М.С.
Луцький [14, с. 64]. У 1911 р. в Одеській судовій палаті знаходився на службі
караїм М.Й. Сінані; до Ради присяжних повірених округу Одеської судової палати
входив Ш.В. Дуван (який мешкав в Сімферополі), присяжним повіреним по Одесі
був С.М. Сарач, а помічниками присяжних повірених – М.Д. Ілік, О.С. Ісакович,
І.А. Очан, М.С. Сарібан, Ю.Є. Фукі [16, с. 114, 120–124]. У Одеському окружному
суді в 1910 р. кандидатом на судову посаду перебував М.І. Сарач [15, с. Ч. I, 121].
Присяжним повіреним в Одеській судовій палаті і в Одеському окружному суді, а
також присяжним стряпчим при Одеському комерційному суді фігурував І.Д.
Бейм [20, с. 186]. До складу «Одеської торгової депутації» входив С.В. Бабаджан;
у «Одеському товаристві взаємного кредиту» (статут якого був Найвище
затверджений в 1867 р.) на посаді бухгалтера працював Б.Ю. Мангубі, а лікарем
при Одеській повітовій земській управі – Б.-Е. І. Ходжаш [11, Ч. II, с. 7, 21; 14, с.
135].
Більшість караїмів Одеси спеціалізувалися в торгово-промисловій сфері, а
також займалися приватним підприємництвом. Наприклад, купцеві Нейману
належала приватна друкарня на вул. Грецької, 33; його однофамілець М. Нейман
232

мав майстерні з виготовлення чоловічого та жіночого одягу (вул. Катерининська,

16, а також на розі Ямській і Гулевій, 17) [4, Ч. III, с. 328, 334]. Спадкоємцям
караїмського купця А.І. Кальфа належали майстерні з шиття одягу на вул.
Дерибасівській (це підприємство було засновано в 1871 р.; в 1913 р. там
працювало 35 осіб) [21, кол. 1566]; кравецькою справою завідував С.Я. Телал.
Караїмові А.Я. Топузу належали майстерні з обробки мармуру на вул.
Поліцейської, 30 і Єврейській, 4. Фабрика з виготовлення паперу і джуту, що
знаходилася на вул. Млинової, 37, належала Д.С. Мангубі; це товариство було
засноване в 1888 р.; на фабриці працювало 1 тис. 300 робітників, а річний
грошовий обіг становив 1 тис. 300 крб. [21, кол. 1530]. «Ковбасним закладом» на
вул. Троїцькій, 43 керував І.О. Луцький – підприємство, що було оснащене
двигуном в 4 л. с., було засновано в 1884 р, а річний обіг доходив до 6 тис. крб.
[21, кол. 1029].
Торгівельні контори кримських і одеських караїмів С. Бабаджана (вул.
Приморська, 14), А. Гелеловича (вул. Привозна, 14), Г.М. Гелеловича (вул. Лісова,
7), М.С. Сарача (Приморська, 10 та 14), Х. Луцького (вул. Московська, 27–31), І.І.
Ходжаша (пер. Газовий, 2) займалися обробкою і продажом солі і кристалічної
соди. Зокрема, солемольню Г.М. Гелеловіча було відкрито в 1890 р.; в 1913 р. на
цьому підприємстві з двигуном в 10 л. с. працювало 11 робітників; річний
грошовий обіг становив 85 тис. крб.; солемольня М.С. Сарача функціонувала з
1892 р.; в 1913 р. вона була оснащена двигуном в 8 л. с., а кількість працівників
становила 11 осіб; річний грошовий обіг доходив до 86 тис. крб. [21, кол. 1027,
1029]. Промисловець Ілля Ісаакович Ходжаш був власником двох солемолен (в
Газовому провулку і на Приморській вулиці, № 14); в 1893 р. він отримав дозвіл
на спорудження одноповерхового сараю для потреб підприємства у будинку Ф.
Новікова (по вул. Лісовій) [7, арк. 280]. У 1910-х рр. солемольня в Газовому
провулку була закрита. Торгівлю туалетним милом здійснювала фірма
караїмського купця М. Сарача, яка була розташована у його власному будинку на
вул. Троїцькій, 52, а О.Ю. Бабаджан спеціалізувався на продажі вугілля і дров [11,
с. 32].
 233

Організовувалися караїмами і спільні підприємства з представниками інших

етноконфесійних груп населення міста. Так, наприклад, торговий дім (паркетна
фабрика, лісопильний і фанерний заводи) належали євреєві Г. Когану і караїмові
Луцькому (підприємства розташовувалися на вул. Балківській, 68 і Бугаєвської,
51), а завідував підприємством караїм А.Я. Харченко. Продукція фірми була
удостоєною почесного диплома в 1901 р. на виставці в Глазго, бронзовій медалі на
«Виставці домовлаштування» 1895 р. в Одесі і золотій медалі «Російського
технічного товариства» на промисловій виставці, що проходила в Одесі в 1911 р.
[12, с. XVII]. Це підприємство було організовано в 1895 р.; в 1913 р. на ньому
працювало 55 осіб. Майстерні заводу були оснащені двигуном в 75 л. с. [21, кол.
1238, 1248].
Друкарня «Ісакович Р. і Бейленсон М.» знаходилася в Одесі на вул. Гаванній,
10; продажом халви і топленого масла займалися караїм Нейман і грек Тріархи
(вул. Михайлівська, 26–28) [19, с. 257–260, 262, 263]. При торговому домі «Г.Н.
Шифрес і Кº» в Одесі (вул. Рішельєвська, 11) знаходилося представництво відомої
консервної фабрики сімферопольських караїмів, братів М. та І. Шишманів, що
виробляли «глазуровані фрукти, цукати, фруктові і овочеві консерви» [12, c.
XXXIX]. Торговий дім «А. Топуз і Г. Девекі», що знаходився на вул. Єврейської,
4, спеціалізувався на виробництві і торгівлі (оптової і роздрібної) надгробними
пам’ятниками, а також побутовими виробами з мармуру та лабрадору [3, с. 43];
торговий дім «С.А. Кальфа і Кº» пропонував російським і закордонним фірмам
свої посередницькі послуги в комерційних операціях [3, с. 373]. Караїм
Максімаджи и єврей Гурович здійснювали торгівлю «мантильями, ротондами,
шубами, пелеринами, кофтинами, жакетами і ватерпруфами» на вул.
Рішельєвській.
Караїмам належало велике число магазинів і мануфактурних крамниць в
Одесі. Серед їх власників були купці: потомствений почесний громадянин С.М.
Мангубі (магазин дамської галантереї на вул. Дерібасівській, у будинку
Ісаковича), Максімаджі і 2-ї гільдії купець А.І. Пембек (т.зв. «конфексіон» –
магазин готової дамської сукні і білизни; вул. Дерібасівська, 21, Дерібасівська,
234

6/11 та вул. Рішельєвська – у будинку Я. Пуріца). Одесским 2-й гильдии купчихе

Х.М. Безикович и купцу Ш.М. Сарибану принадлежали обувные магазины,
соответственно, по ул. Екатерининской, 18 и Ришельевской, 18; мануфактурные
лавки купца 2-й гильдии И.О. Бобовича, С.О. Кальфа и табачный магазин Эгиза
располагались на ул. Дерибасовской [12, с. 250, 251; 11, с. 36, 38]; там же (в доме
Ротте) находился и ювелирный магазин потомственного почетного гражданина
И.С. Мангуби (существовавший, как следовало из рекламного объявления, с 1858
г.) [20, с. XVIII, 182]. Ювелирными изделиями торговал и одесский купец 2-й
гильдии И.С. Бебеш [11, с. 33]. Мануфактурные лавки предприятий «С.И. и Е.
Кальфе и К°» и «Наследники А.И. Кальфа» располагались в Одессе на ул.
Дерибасовской, 13, и на пл. Шишмановской, в собственном доме. Торговлей
мануфактурой занимались караимский купец 2-й гильдии С.М. Кальфа, И.Г.
Кальфа и Н.М. Пенбек, а также потомственный почетный гражданин А.И. Черкез
[11, с. 35].
В числе первых мигрантов из числа караимов, прибывших из Крыма в
Одессу в начале XIX в., следует назвать Шолеме (Соломона) Исааковича
Исаковича, одного из представителей новой формации караимских
предпринимателей [16, с. 19]. 19 декабря 1846 г. Ш.И. Исакович получил звание
«потомственного почетного гражданина» (в статье Л. Белоусовой он ошибочно
отнесен к евреям-раввинистам) [5, с. 16]). Исакович являлся попечителем
Одесского караимского общественного училища; 15 апреля 1858 г. за свои заслуги
он был награжден золотой медалью с правом ношения на Станиславской ленте
[13, с. 506]. О степени влияния и значимости Ш.И. Исаковича можно судить о том,
что он, наряду с такими видными представителями торгово-промышленного
капитала, как П. Пуль, Ф.С. Ралли, Ф.П. Родоканаки, А.Ф. Масс, К.С. Папудов,
неоднократно приглашался новороссийским генерал-губернатором М.С.
Воронцовым в качестве участника совещаний о ходе торговли в Одессе [13, с. 73,
74].
Еще один представитель фамилии Исаковичей, Исаак бен Шломо
(Соломонович) Исакович, будучи довольно состоятельным и переселившись в
 235

Одессу вместе с супругой Бикеч, купил там два участка земли: в 3-й части на
Военном форштате во II квартале под №№ 179 и 180 (ныне – ул. Новосельского,
110) и во 2-й части два места в XXII квартале под №№ 191 и 192 (ныне на углу ул.
Успенской, Преображенской и Кузнечной (по ул. Преображенской – № 45, по ул.
Кузнечной – № 57). Позже им был приобретен участок земли на Малофонтанской
дороге (ныне – Французский бульвар) для строительства дачи.
Исаак Исакович, по словам современников, близко знавших его, был весьма
предприимчивым человеком. Вскоре он начал строительство дома на первом из
приобретенных участков, а на втором решил построить баню – в 1867 г. (по
другим сведениям, в 1864 г.) она располагалась на ул. Преображенской, 45, в доме
караима Абрама Эгиза. Выбор этого участка обуславливался тем, что на нем
имелся водоносный источник «в 20 сажень глубины». Разработкой проекта и
постройкой здания бани И.С. Исаковича руководил главный архитектор Одессы
С.А. Ландесман. Приобретая билеты внутреннего займа, закладные
Государственного Дворянского Земельного Банка, облигации Городского
Кредитного общества и другие ценные бумаги, И.С. Исакович вскоре стал
обладателем крупного капитала.
После смерти И.С. Исаковича его сын, Самуил Исаакович Исакович (1859–
1910), продолжил семейное дело – расширил банное заведение, установил в нем
новое оборудование, купленное за границей, превратив баню в банно-лечебное
учреждение. О бане Исаковича в 1894 г. сообщалось в справочнике «Одесса за 100
лет»: «Гидропатическое заведение Исаковича основано в 1867 году, а в 1892 году,
по случаю 25-летия со дня основания, заново перестроено <...> Заведение в
медицинском отношении поставлено на уровень лучших в Европе учреждений
этого рода и снабжено всевозможными аппаратами и приспособлениями,
необходимыми для успешного пользования водолечением» (заметим также, что в
советский период баня Исаковича продолжала обслуживать Одесский военный
округ; кроме непосредственно бани, здесь размещалась ателье по пошиву
форменной одежды офицерского состава). Помимо всего прочего, в бане
действовало отделение для военных чинов [23, с. 23].
236

С.И. Исакович также состоял членом одесского отделения Императорского

технического общества, принимал участие в организации одесской технической
(фабрично-заводской, сельскохозяйственной и художественной) выставки. Идея
организации промышленной выставки возникла еще в 1885 г. при закрытии
традиционной выставки домоустройства, организованной Одесским отделением
Русского технического общества. Но эту идею удалось осуществить лишь в 1910
г., причем открытие самой выставки одесское градоначальство и Городская Дума
приурочили и к пуску первого в Одессе трамвая [22, с. 11, 75, 76; 23, с. 22–25].
Таким образом, можно сделать вывод о том, что с середины XIX в.
представители караимской общины Одессы играли существенную роль в развитии
торгово-промышленного потенциала Одессы, в его экономическом и культурном
развитии. Основными занятиями караимов были отрасли, связанные с торговлей, а
также с отраслями промышленного производства.

Література та джерела:
1. № 26792. Апреля 16. Манифест. Об учреждении Порто-франко в Одессе //
Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. – СПб.: тип. II
Отд-ия Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – Т. XXXIV, 1817. – С.
208–211.
2. А. Новороссийский адрес-календарь // Новороссийский календарь на
1849 год; изд-ие Ришельевского лицея. – Одесса: гор. тип., 1848. – Ч. III. –
С. 182.
3. Асс А. Россия в картинках. Художественный и промышленный альбом. –
Одесса, 1902.
4. Б. Одесские адреса // Новороссийский календарь на 1849 год; изд-ие
Ришельевского лицея. – Одесса: гор. тип., 1848. – Ч. III.
5. Белоусова Л. Интеграция евреев в российское сословное общество:
почетные граждане города Одесса еврейского происхождения // Мория.
Альманах; Под ред. Г. Кацена. – Одесса: Друк, 2006. – № 5. – С. 6–23.
 237

6. [Бернштейн С.] Исторический и торгово-экономический очерк Одессы в

связи с Новороссийским краем. Издание члена Одесского
статистического комитета С. Бернштейна. – Одесса: тип. Нитче, 1881.
7. Государственный архив Одесской области (ГАОО). Ф. 16. Оп. 69. Д. 434-
а.
8. Донік О.М. Соціальний статус купецької верстви в підросійській Україні
наприкінці XVIII – у XIX ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку
ХХ ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – № 8. – С. 86–
108.
9. Донік О.М. Чисельність та етнічно-конфесійний склад купецтва України
в ХІХ – на початку ХХ ст // Український історичний журнал. – К.: «Дієз-
продукт», 2009. – № 5. – С. 71–96.
10. Кеппен П.И. Девятая ревизия. Исследование о числе жителей в России в
1851 году. – СПб.: тип. Имп. Академии Наук, 1857.
11. [Лисянский Л.А.] Вся Одесса. Адресная и справочная книга на 1904–1905
гг.; изд-ие Л.А. Лисянского. – Одесса: типо-литогр. и нотопечатня И.А.
Копельмана, 1904.
12. [Моргулис И.Е.] Вся торгово-промышленная Одесса. Адресно-
справочная книга на 1914 г. Изд-ие И.Е. Моргулиса. – Одесса: тип. Б.М.
Сагала «Энергия», 1914.
13. Морозан В. Деловая жизнь на юге России в XIX – начале XX века. – М.:
Дмитрий Буланин, 2014.
14. Памятная книжка Херсонской губернии на 1901 г.; изд-ие Херсонского
губернского правления. – Херсон: Тип. Херсонского губернского
правления, 1901.
15. Памятная книжка Херсонской губернии на 1911 г.; под ред. сов. Губ.
правления А.А. Золотарева. – Херсон: Тип. Херсонского губернского
правления, 1911.
16. Памятная книжка (адрес-календарь) Херсонской губернии на 1912 г. –
Херсон: Тип. Херсонского губернского правления, 1912.
238

17. Прохоров Д.А. Династия караимских благотворителей Исаковичей: К

150-летию со дня рождения Самуила Исааковича Исаковича (1859–1910
гг.) // Caraimica. Quarterly Review / International Institute Of The Crimean
Karaites. Слиппери-Рок, США – Симферополь, Украина, 2009. – Vol. XII.
– С. 18–28.
18. [Федоров И.] Столетие Одессы (С портретами административных и
общественных деятелей и с видами Одессы). – Одесса: тип. Л. Нитче,
1894.
19. [Фельдберг В.К.] Вся Одесса. Иллюстрированная адресная и справочная
книга. – Одесса: тип. Южно-Русского Об-ва Печатного дела, 1900.
20. [Фельдберг В.К., Михаловский Л.М.] Вся Одесса. Адресная и справочная
книга. 1902–1903 годы; Сост. Л.М Михаловский; Под ред. В.К.
Фельдберга. – Одесса: типо-литогр. Шульце, 1902.
21. Фабрики и заводы всей России. Сведения о 31523 фабриках и заводах. –
Киев: Книгоиздательство т-ва Л.М. Фиш, 1913.
22. Французский бульвар в Одессе [Зуев В.И.] – [Одесса], 1915.
23. Чопп И. Баня Исаковича? И не только! // Путеводитель по Одессе
(журнал «Одесса»). – 1998. – № 6 (22–23). – С. 22–25.
Д.А. Прохоров
УЧАСТЬ КАРЇМІВ У РОЗВИТКУ ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВОГО
ПОТЕНЦІАЛУ ОДЕСИ (XIX - ПОЧАТОК XX ст.)
Анотація. В статті проаналізовано історію виникнення і формування
караїмської громади, дані з чисельності купців на промисловців Одеси в XIX –
на початку XX ст., розглянуто деякі аспекти існування караїмів в цьому регіоні
та в прилеглих до нього територіях, а також інформація про економічне
становище караїмів, їх внесок в економічний розвиток регіону.
Ключові слова: караїми, Одеса, економіка, торгівля, промисловість.
 239

Д.А. Прохоров
УЧАСТИЕ КАРАИМОВ В РАЗВИТИИ ТОРГОВО-
ПРОМЫШЛЕННОГО ПОТЕНЦИАЛА ОДЕССЫ
(XIX – начало XX вв.).
Аннотация. В статье проанализирована история возникновения и
формирования караимской общины, данные по численности купцов и
промышленников в Одессе в XIX – начале XX вв., рассмотрены некоторые
аспекты прошлого караимов, проживавших в этом регионе и на прилегающих к
нему территориях, а также информация об экономическом положении
караимов, их вклад в экономическое развитие региона.
Ключевые слова: караимы, Одесса, экономика, торговля,
промышленность.
D.A. Prokhorov
PARTICIPATION OF KARAITES IN DEVELOPMENT
OF COMMERCE AND INDASTRIAL BUILDING OF ODESSA
(Nineteenth and Early Twentieth Century).
Abstract. This publication is aimed at the analysis of the numerical strength of
Karaite’s communities on the territory of Odessa in the Nineteenth and Early
Twentieth Century, statistical information is considered about Karaite’s traders of
the this region and supported territories, and about economic position of Karaites,
and his contribution to the economic development of the region.
Keywords: Karaites, Odessa, economy, trade, industry.
240

УДК 930.85(477.85):296.63
Сапак Наталия Викторовна
(Выделенное подразделение «Николаевский филиал
Киевского национального университета культуры и искусств»,
Николаевское караимское
историко- культурологическое общество «Мурат»,
Николаев)

КАРАИМЫ. К ВОПРОСУ ИСТОРИИ И ЭТНОГЕНЕЗА

«С времен самой отдаленной древности история называет нам много

племен и народов, чередовавшихся на Крымском полуострове; таковы: Тавры,
Киммеряне, Скифы, Комане, Аланы, Гунны, Хазары, Печенеги, Половцы,
Татары и др. История упоминает также о Греках, Готах, Евреях, Генуэзцах,
Армянах и т.д.
Ученые всех времен интересовались ими и изучали их; но до сего времени
пребывает на полуострове небольшой народ, который до сих пор еще остается
этнографической загадкой. Это – караимы» - писал в 1897 году караимский
Гахам, ученый востоковед С.М. Шапшал [15, с.54]. Прошло более ста лет с
момента написания этих строк, но и до сего времени многие вопросы истории и
этногенеза караимов также остаются не разрешенными и спорными.
Постановка проблемы. Одним из таких вопросов является вопрос о
происхождении и этнической идентичности караимов. Будучи по языку,
фольклору, традициям и ряду иных признаков тюркским народом, караимы, в
то же время, традиционно исповедовали караимизм (караизм). Религию,
родственную иудаизму, но только в сохранении Моисеева закона: «в том виде,
как он был до появления Талмуда …». [15, с.55] В науке существует несколько
теорий происхождения караимов и их вероисповедования. Прежде всего,
учеными рассматриваются две версии происхождения караимов: «тюркская» и
«еврейская».
 241

Целью исследования является описание, характеристика и анализ

основных черт, которые легли в основу историко-культурной идентификации
караимов. Данная статья не предполагает однозначного ответа на вопрос
происхождения караимского этноса. Вместе с тем, разнообразие интерпретаций
по поводу этногенеза караимов тесно связано с вопросом их этнической
идентификации, а, следовательно, является той базой, на которой строятся все
исследования по истории и культуре караимского этноса.

Анализ источников. Учеными и, прежде всего, представителями

караимского народа, проделана не малая работа по изучению отдельных
аспектов истории, религии, культуры и языка караимов.

Большой вклад в изучение истории караимов внес А.С. Фиркович [14]. Он

занимался исследованием надгробных плит на крымских караимских
кладбищах, собирал древние рукописи. Его археологические, эпиграфические
изыскания представляют большую ценность для исторической науки, хотя и
подвергались определенной критике за попытки значительно удревнить
историю караимов Крыма. В изучение истории караимского этноса
значительный вклад внес Ю.Д. Кокизов [5], изучивший большое количество
караимских эпитафий, составивший календарь, которым караимы пользуются
по настоящее время. Классиками караимоведения первой половины ХХ
столетия являются С.М. Шапшал [11-13] и И.И. Казас [10]. Их
фундаментальные труды по истории караимского народа сыграли
определяющую роль, а по некоторым аспектам считаются непревзойденными.

В первой половине прошлого столетия в отечественной науке интерес к

истории и этнографии караимов несколько снизился, что сказалось на
количестве и качестве публикаций по данной тематике, выходивших по
большей части за рубежом.

Новый всплеск научного интереса к истории и культуре караимов

произошел в 80–90-е гг. ХХ в. В это время вновь стали появляться публикации,
242

освещающие проблемы этногенеза, вопросы, связанные с обрядами, обычаями,

языком, особенно вероисповедания караимов. В этом заслуга, прежде всего,
ученых – носителей культуры караимского народа: В.И. Кефели, Г.С. Ялпачика,
А.И.°Фуки, А.И. Полканова, Ю.А. Полканова, М.С. Сарача, В.С. Кропотова,
М.Я. Чореф, М.Б. Кизилова и др.

Значительный вклад в изучение караимского языка и его диалектов внесли

известные тюркологи Н. Баскаков [1], и К.М. Мусаев [7].

Одной из последних работ, посвященных вопросу этнокультурной

идентификации караимов, является диссертационное исследование
Ш.И.°Бердиева [2], в котором автором предпринята попытка этноисторической
характеристики караимов, прослежены основные этапы этнокультурного
развития караимских общин во второй половине XIX - начале XXI в.,
рассмотрены традиционные религиозные воззрения в контексте духовной
культуры караимов.

Слово «караим» вошло в употребление в ІХ веке. Этимология слова

происходит от древнееврейского глагола кара́ (ивр. ‫( )קרא‬читать), связанного с
древнееврейским названием Священного писания «Микра» (ивр. ‫)מקרא‬.
Образованная от него форма существительного карай (буквально «чтец») во
множественном числе имеет форму караим («чтецы»). Караимизм основан на
том, что каждый верующий самостоятельно рационалистически определяет
применение Моисеева закона. Караимы считают, что придерживаются
истинного учения Библии, а Талмуд и Устный Закон, по их мнению, исказили
библейский иудаизм.
В современной энциклопедической трактовке караимизм (караизм) —
религиозное течение в иудаизме, признаваемое ортодоксальными иудеями
еврейской сектой, а представителями православной церкви — самостоятельной
религией.
 243

Как пишет Ш.И. Бердиев: «Проблема этногенеза караимского народа до

настоящего времени не может считаться до конца разрешенной. Изучение
происхождения караимов осложняется отсутствием письменной традиции и
наложением исторических и психологических факторов, оказавших
воздействие на самосознание самих караимов. Хотя не вызывает сомнения тот
факт, что ядром караимской этнической территории является Крым. В связи с
этим, имеется две основные версии происхождения караимов – хазарская или
тюркская и еврейская или семитическая. Обе до сих пор остаются предметом
научных дискуссий и не являются полностью взаимоисключающими» [2, с.8].

Известный караимский просветитель И.И. Казас еще во второй половине

XIX в. предположил, что любая народность «организовывалась из слияние с
ней других племен, поглощенных и ассимилированных», и был противником
применения теории «кровной чистоты» [10, с.62]. Именно смешение на
определенном этапе развития тюрко-еврейских этнических групп и повлекло за
собой образование нового этноса.

Более категоричен в своих научных выводах был С.М. Шапшал. Он писал:

«Турецкие и египетские караимы без всякого сомнения могут быть названы по
происхождению израильтянами чистейшей крови, чего они и сами не отрицают.
Они суть остатки тех караимов, протестантов еврейско-толмудической церкви,
учение которых образовалось еще до Р. Хр., но особенно стало известно после
Анана-бен-Давида (751-840 г. По Р. Хр.), которого многие ошибочно считают
«основателем караимского учения» [15, с.56]. «Что касается караимов,
живущих в пределах Российской империи, то они кроме тождественного
вероучения, надо полагать, ничего общего с упомянутыми выше караимами не
имеют. «Так как наименование религии сплошь и рядом обращается в
нарицательное имя и самого народа, исповедующего ту или иную религию, то и
неудивительно, что и караимов стали называть иудеями» [15, с.57].
244

Академик В.П. Алексеев, в подтверждение хазарских корней караимов,

ссылается на раскопки караимского кладбища в Крыму в конце ХIХ под
руководством антрополога и археолога К.С. Мережковского. На основании
изучения физических признаков археологического материала он выдвинул
гипотезу о том, что «переселившись в эпоху позднего средневековья в Крым,
их предки вступали в браки с местным населением, монголоидная примесь при
этом растворилась, и они приобрели некоторые новые черты, по которым
современные караимы и отличаются от хазар. …только антропология
справилась с этим – прозаическое для неспециалистов измерение черепов и
людей, научный подсчет средних цифр измерений. А вывод – увлекательная
страница в истории хазар, в истории Крыма, волнующая новость о
происхождении современного человека» [6, с.15].

В последние годы оформилась теория современных израильских ученых

Д.°Шапира и Г. Ахиэзера. По их мнению, караимы вместе с половцами-
кыпчаками оказались в Золотой Орде, где переняли тюркский язык местного
населения. В XIII в. они были переселены в Крым. Позднее, началась их
миграция по Восточной Европе. Начало их колонизации положил в 1246 году
князь Даниил Романович, пригласивший караимов на земли нынешней
Западной Украины – в Луцкую область и Галицию и выделивший караимским
семьям земли. После похода князя Витовта с 1392 года караимы появляются в
Литве. В 1441 году караимская община Литвы получила право на
самоуправление. В религиозном и культурном отношении она была подчинена
крымскому гахаму, а с 1857 г. – караимскому гахаму Литвы [2, с.8].

Наиболее раннее, как считают исследователи, даже первое свидетельство

существования в Крыму караимов относится к 1278 году и связано с
караимской общиной Солхата (Старый Крым). Не менее древней является и
караимская община Каффы (современная Феодосия).
 245

После потери хазарами господства в Крыму (XI в.) караимы сохраняли

автономию в рамках небольшого княжества в округе Кырк-Йер близ
Бахчисарая. Князь и духовный глава – гахам выбирался по правилам и обычаям
тюрков. Со временем светская и духовная власть сосредоточилась в одних
руках. Этой общине суждено было стать на долгое время центром караимов в
Крыму. Община караимов признавалась политической единицей, имела
самоуправление, льготы и покровительство, оговоренные ярлыками ханов. За
защиту Кырк-Йера караимы были причислены к привилегированной военной
аристократии – тарханам. Среди них были члены Дивана (Совета), начальники
монетного двора, казначеи. В 1458–1551 гг. в крепости чеканили монету. От
почетных титулов «ага» и «челеби» пошли характерные фамилии. В XVII в.
топоним «Кырк-Йер» сменился на «Чуфут-Кале» («иудейская /еврейская
крепость». В 1731 году здесь была основана первая в Крыму типография (на
средства Исаака бен Моше Синан-Челеби). В период с 1734 по 1741 гг. были
опубликованы несколько литургических книг на древнееврейском языке. В
Кырк-Йере постоянно находился караимский гарнизон. В конце XVIII века в
крепости было около 200 домов и 1200 жителей.

Приблизительно к XIV в. исследователи относят также появление

караимских общин в Карасубазаре (современный Белогорск) и Евпатории.
Караимы были известны не только как искусные ремесленники (кожевники,
ювелиры, седельщики и т.п.) и торговцы, но и бесстрашные воины, искусные
строители. Часть караимов занималась также садоводством и земледелием.

После присоединения Крыма к России (1783г.) российская администрация

довольно благосклонно отнеслась к караимам. Интерес был, прежде всего,
экономический, так как в это время караимская община Крыма переживала
хозяйственный подъем, в результате которого караимы становятся одной из
богатейших и влиятельнейших в экономическом отношении этнических групп
Российской империи.
246

В 1795 г. Екатерина II освободила караимов от уплаты двойной подати и

разрешила приобретать земельную собственность. В 1827 г. караимы Крыма, а
в 1828 г. – караимы Литвы и Волыни, были освобождены от воинской
повинности. Стремясь улучшить свое правовое положение, лидеры караимов
добились в 1835 г. изменения официального названия общины: вместо евреи-
караимы они получили название «русские караимы ветхозаветного
вероисповедания» (позднее – просто «караимы»). В 1837 г. было учреждено
Таврическое караимское духовное правление, т.е. караимы получили права
религиозного самоуправления (подобно крымскому мусульманскому
духовенству). С 1852 года на караимов не распространялась черта оседлости.
Это облегчило им путь к миграции в другие регионы. В 1863 г. караимы были
полностью уравнены в правах с жителями России.

В конце XVIII в. караимы начинают покидать Чуфут-Кале, а

административный и духовный центр караев переносится в Евпаторию
(Гезлев). Караимская община Евпатории заметно увеличилась. Возникла
потребность в храмовом комплексе. Его возвели в районе традиционного
проживания общины крымских караимов. В 1803 году было получено
разрешение Александра I на строительство храмов, а через несколько лет
появились Соборная и Малая кенаса, были построены школы, открылись
типография, приюты для престарелых и первый бесплатный детский санаторий.

В XIX в. небольшие караимские общины существовали и в других

крымских городах, таких как Симферополь, Севастополь, Керчь, Бахчисарай,
Перекоп и Армянский Базар.

Активное переселение караимов в южные и центральные области Украины

произошло после Крымской войны 1854-1855 гг. Наиболее крупные
национальные общины были в Киеве, Харькове, Одессе, Днепропетровске,
Николаеве.
 247

Первые упоминания о караимах в Николаеве относится к 1840-м гг. В 1847

году на пересечении улиц Католической и Рождественской была открыта
караимская кенаса. Она была своеобразным центром духовной и светской
жизни. В конце ХІХ – начале ХХ столетия здесь служили уважаемые в городе
старейшины М.Ю. Коген, И.М. Султанский, Ш. Иртлач, С.С. Иртлач-Мангуби,
Э.М. Пампулов. В процентном отношении караимское население в городе
всегда составляло не более 1% от общего числа его жителей. В Николаевском
Адрес – календаре за 1882 год сообщается, что караимов в городе: мужчин –
265; женщин – 287. Они были объединены в городское национальное общество,
члены которого помогали своим соотечественникам. На добровольные
пожертвования содержалось караимское училище для мальчиков, общество
пособия караимским девушкам, организовывались вечера в пользу караимских
семей.
Караимы играли заметную роль в общественной жизни Николаева. Они
состояли на государственной службе, занимались торговым делом. Гласными
Николаевской городской думы были Э.И. Ходжаш и С.М. Казас. И.В. Бабаджан
был уполномоченным городского управления по делам образования. Служили в
банках И.М. Шиш, Э.М. Пампулов. В городе были известны торговые дома:
русские вина и табачный магазин Б. Шишмана, магазин обуви Б.И. Бабаджана и
Д.И. Ефетовича, писчебумажные магазины С.И. Бабаджана, Черкеса и Кальфа,
магазины семьи Ага, лавки «Восточные сладости» И.С. Коген-Пембека.

В 1914 г. в России насчитывалось 14 тыс. караимов (в Крыму – 5 тыс.),

действовало 20 храмов (кенас), 40 караимских общин. Среди караимов были
члены Государственной Думы, Государственного Совета, городские головы,
судьи, высшие офицеры, дипломаты, выдающиеся ученые и известные врачи.
Караимы играли довольно заметную роль в торгово-промышленной жизни
Крыма и России ХIХ – начала ХХ в. В Москве караимы владели жилыми
домами, машиностроительными заводами, конезаводом и т.д. Караимам
принадлежала главная роль в табачной промышленности России.
248

Представители караимской интеллигенции играли заметную роль в

культурной жизни России. Известен был артист Художественного театра, а
затем директор Драматического театра И. Дуван-Торцов, композитор
С.°Майкапар, московский архитектор Н. Арабаджи, дипломат М. Казас,
корифеи клоунады Бим и Бом, звезда русского балета Анна Павлова. Караимом
по национальности был талантливый кинорежиссер и теоретик кино
С.И.°Юткевич (1904–1985). «Караим» писал в своих документах крупный
советский военачальник В.Я. Колпакчи (1899–1961) – генерал армии, Герой
Советского Союза.

Вначале ХХ в. происходит становление караимской прессы, на страницах

которой рассматривались проблемы национального прошлого и будущего,
национальной религии, образования и культурной жизни караимского народа.

Период революций и гражданской войны в России серьезно сказался на

жизни караимских общин. Многие представители караимского этноса были
вынуждены эмигрировать из России в Польшу, Литву, Францию, Германию,
Турцию. С середины 1920-х гг. численность караимских общин начинает
быстро сокращаться, чему во многом способствовало широкое распространение
смешанных браков. Большой урон понесла караимская религия и культура.
Национально-общественная жизнь караимской общины начинает постепенно
угасать, а к 1940-м гг. почти совсем прекращается, в том числе в Литве и
Польше. Число крымских и польско-литовских караимов уменьшилось в
результате ассимиляции. Тем не менее, вначале 1930-х гг. в СССР проживало
около 10 тыс. караимов и 2 тыс. в основном в Польше, Литве, а также в Турции
(Стамбул), Египте (Каир), Ираке.

Караимам удалось избежать массовых репрессий по этническому признаку

в годы Второй мировой войны. Представители народа, в том числе из среды
офицеров-белоэмигрантов, сумели убедить гитлеровское руководство в том,
что караимы не являются евреями ни в расовом, ни в религиозном отношении.
 249

Однако, как и все народы СССР, они понесли в годы войны существенные
людские потери.

После второй мировой войны процесс ассимиляции караимов в России

продолжался. В 1959 г. их насчитывалось 5,7 тыс., в 1970 г. – 4,6 тыс., в 1979 г.
– 3,3 тыс. (16 % из них указали караимский язык в качестве родного).

Только начиная с конца 1980-х гг. среди караимов наблюдается новый

всплеск национальной деятельности. Несмотря на небольшую численность (834
чел.) особенно активна на постсоветском пространстве община крымских
караимов. До недавнего времени в Украине действовала Всеукраинская
Ассоциация крымских караимов «Крымкарайлар» с центром в Симферополе. В
настоящее время ассоциация караимов, по решению входящих в нее обществ
перенесена в Мелитополь. Под патронатом ассоциации проводятся дни
караимской культуры, различные праздники и мероприятия, научные
конференции и фестивали, ведется общественная и культурно-
просветительская деятельность, проводятся научные конференции. Создано
также Духовное управление караимов Украины (ДУКУ). При региональных
общинах действуют воскресные школы, в которых изучаются история,
традиция, быт караимов. Создаются национальные музеи, проводятся выставки.

Определенную культурно-общественную активность проявляют и

литовские караимы (около 250 чел.). В Вильнюсе и Тракае функционируют
кенасы, существует Караимский государственный этнографический музей,
издаются книги на литовском и караимском языках, ежегодно проводятся
фестивали, конференции, встречи. Небольшие караимские общины существуют
также в Польше (около 50 чел.), Турции (около 100 чел.), США (около 1000
чел.), где находится администрация Международного института крымских
караимов. Этой организацией в последние годы изданы на русском и
английском языках книги и альбомы о караимах, проведены международные
семинары и конференции. Одна из главных задач института – сохранение языка
250

и исторической памяти караимов, находящихся под угрозой этнического

исчезновения, пропаганда их вклада в мировую культуру.

Выводы. В исследованиях проблема этнической идентификации караимов

рассматривается преимущественно в двух основных версиях: «хазарской» и
«семитской». Несмотря на то, что на протяжении значительной части своей
истории караимов, согласно религиозной принадлежности отождествляли с
еврейской культурной сферой, значительный тюркский пласт, который лежит в
этногенезе караимов, позволяет говорить о преобладающих чертах караимской
этнокультуры с культурами тюркских народов.

Среди форм идентичности своеобразное место занимает территориальная

идентичность. Для караимов она связана, главным образом, с Крымом, где с
XII°в. проживала, как минимум, большая часть этноса. Расселение караимских
семей из Крыма на территории современных Литвы и Западной Украины
связанно с деятельностью литовского князя Витовта. Идентичность караимов
как форма социальной сопричастности, включенности в гражданское
сообщество является примером сочетания различных уровней идентичности –
от локальной до общенациональной, – которые не противоречат друг другу.
Они находятся в целостной сопряженности и объединяют преимущественно
территориальную и культурно-историческую идентичность.

Литература и источники:

1. Баскаков Н. Состояние и ближайшие перспективы изучения

караимского языка // Вопросы языкознания. – 1957. – № 6. – С. 101–102;
2. Бердиев Ш.И. Караимы: проблемы этнокультурной и
этноязыковой идентификации. Автореферат диссертации на соискание
ученой степени кандидата исторических наук. Нальчик, 2012.
 251

3. Караимы: материалы к серии «Народы и культуры». – М.,

1993. – Вып. 14.
4. Кефели В.И., Лебедева Э.И. Караимы – древний народ Крыма.
– Симферополь, 2003.
5. Кокизов Ю.Д. Караимы. – СПб., 1990.
6. Крымские караимы: происхождение, этнокультура, история. –
Симферополь: Издательство «Доля», 2005.
7. Мусаев К.М. Краткий грамматический очерк караимского
языка. – М.: Наука, 1977; Его же. Диалекты караимского языка в их
отношении с другими тюрскими народами // Вопросы диалектологии. –
Фрунзе, 1968; Его же. Караимский язык // Языки народов СССР. – Т. 2.
Тюркские языки. – М., 1966.
8. Полканов Ю.А. Караи – крымские караимы-тюрки. История.
Этнография. Культура. – Симферополь, 1997;
9. Полканов Ю.А., Полканова А.Ю. Реликтовые особенности
этнокультуры крымских караимов // Крымские караимы. История,
территория, этнокультура. – Симферополь, 2005;
10. Прохоров Д.А. «Учивший заветам правды, добра и
гуманности …». Илья Ильич Казас. Биографический очерк (1832-19120).
– Симферополь: АнтиквА, 2008.
11. Шапшал С.М. Караимы и Чуфут-Кале в Крыму. Краткий
очерк. – СПб., 1896;
12. Шапшал С.М. Караимы СССР в отношении этническом //
Караимы на службе у крымских ханов. – Симферополь, 2004. – С. 6–34;
13. Шапшал С.М. История тюрков-караимов в Крыму, Литве и
Польше. – Вильно, 1943;
14. Фиркович А.С., Лебедев В.В. Загадка 15000 древних
рукописей // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. –
Симферополь, 1991. – Вып. 2. – С. 130–140;
252

15. Хаджи Серайя Хан Шапшал – выдающийся сын караимского

народа /Сост. Н. Кропотова и др./. – Симферополь, 2010.

Н.В. Сапак
КАРАЇМИ. ДО ПИТАННЯ ІСТОРІЇ ТА ЕТНОГЕНЕЗУ
Анотація. У статті на підставі досліджень попередників з питання
походження караїмського етносу, дана характеристика та аналіз головних
рис, які лягли в основу історико-культурної ідентифікації караїмів.
Ключові слова: караїми, етнос, хазари, тюрки, Крим, Литва, кенаса,
товариство.
Н.В. Сапак
Караимы. К вопросу истории и этногенеза
КАРАИМЫ. К ВОПРОСУ ИСТОРИИ И ЭТНОГЕНЕЗА
Аннотация. В статье на основе исследований предшественников по
вопросу происхождения караимского этноса, дана характеристика и анализ
основных черт, которые легли в основу историко-культурной идентификации
караимов.
Ключевые слова: караимы, этнос, хазары, тюрки, Крым, Литва, кенаса,
община
N.V. Sapak
KARAIMS. QUESTIONS OF HISTORY AND ETHNOGENESIS
Abstract. Author devoted to the problem of the Karaites’ ethnos origin, basing
on the previous researches. The article considers characteristics and principal
features underlying historical-and-cultural identification of the karaite.
Keywords: the Karaites, ethnos, the Khazars, the Turkic peoples, the Crimea,
Lithuania, kenesa, community.
 253

УДК 373.3 (= 411.16) (477.73) «1890/1920»

Серединський Олександр Валентинович
(Державний архів Миколаївської області,
Миколаїв)

З ІСТОРІЇ МИКОЛАЇВСЬКОГО ЧОЛОВІЧОГО ДВОКЛАСНОГО

ПОЧАТКОВОГО ЄВРЕЙСЬКОГО УЧИЛИЩА

У 1880-ті роки постало питання про створення у м. Миколаїв єврейського

училища, яке би знаходилось у віданні Міністерства народної освіти. Євреї
складали значну кількість населення міста, а за існуючими законами була
встановлена 10-відсоткова норма прийому на навчання до загальних
навчальних закладів осіб цієї національності, тому значна кількість дітей з
середнього та нижче середнього класів не мали змоги одержати правильну
освіту з російської граматики, Закону Божого та інших предметах у рамках
російської системи освіти [1].
29 жовтня 1887 р. група мешканців м. Миколаїв єврейської національності
звернулась з проханням до миколаївського міського голови щодо клопотання
перед відповідним начальством про відкриття у місті двокласного початкового
єврейського училища. Училище мало бути у віданні Міністерства народної
освіти та фінансуватись за рахунок коштів коробочного збору єврейської
громади м. Миколаїв [2].
Питання про відкриття училища затягнулося на декілька років. У листі від
6 лютого 1890 р. попечитель Одеського навчального округу інформував
миколаївського міського голову, що він 23 листопада 1889 р. звернувся до
Міністерства народної освіти з питання відкриття у м. Миколаїв замість
закритої там Талмуд-Тори, двокласного початкового єврейського училища з
ремісничим відділенням [3].
254

Вже 20 червня 1890 р. міністр народної освіти дав згоду на відкриття цього
училища, яке мало фінансуватися з сум миколаївського коробочного збору по 6
тис. руб. щорічно [4].
У липні 1890 р. першим завідувачем Миколаївського чоловічого
двокласного єврейського училища з ремісничим відділенням був назначений
вчитель Херсонського міського чотирьохкласного училища Потапенко, якому
було передано приміщення та інше майно закритої Талмуд-Тори [5].
Училище було загальноосвітнє, мало спочатку один підготовчий клас та
три відділення двох основних класів, пізніше – два підготовчих класи та два
відділення першого основного класу і одне відділення другого основного класу,
тобто повний курс навчання – 5 років. Навчальний заклад знаходився з 1899 р.
за адресою: м. Миколаїв, вул. Адміральська, 21 [6].
Кількість учнів училища, за винятком окремих років, постійно зростала.
Якщо 1890 р. в училищі навчалось 80 учнів, то 1899 р. – 177, а 1914 р. – 231
учень [7].
Вік учнів був з 7 до 16 років. За походженням вони були у більшості з
міщанського стану. Училище мало гарну навчально-матеріальну базу:
навчальні карти, таблиці, глобуси, геометричні, фізичні і малювальні прибори
та ін. В учнівській бібліотеці на 1 січня 1910 р. було 945 книг, а в учительській
бібліотеці – 426 книг [8].
В училищі викладали різні предмети: математичні та природничі
дисципліни, історію, Біблію, російську та німецьку мови, «єврейські предмети»
(єврейську мову та історію), а також малювання, співи, гімнастику,
чистописання та ін. Велику увагу приділяли «ручній праці» [9].
Училище фінансувалось, в основному, за рахунок коштів міської
єврейської громади (коробочного збору), а також сплати за навчання, різних
пожертвувань та внесків, коштів міської казни. Так, 1916 р. на утримання
училища надійшло від міської єврейської громади (коробочного збору) – 6361
руб. 66 к., сплати за навчання – 1500 руб., міської казни – 300 руб.,
пожертвувань – 300 руб., внеску попечителя училища – 150 руб. Від сплати за
 255

навчання за рішеннями педагогічної ради училища звільнялись бідні та

встигаючі учні [10].
У 1910 р. Миколаївське казенне єврейське двокласне чоловіче училище
було включено до міської шкільної мережі, а 1917 р. постало питання про
перетворення училища у вище початкове, яке було поставлено на обговорення
на загальних зборах педагогічної ради та батьківського комітету училища від 7
листопада 1917 р. на тій підставі, що з дозволу попечителя Одеського
навчального округу в училищі був відкритий шостий клас. Учбова програма
училища за всіма предметами відповідала програмі вищого начального
училища (в училищі викладалися: історія літератури, теорія словесності,
синтаксис, повний курс арифметики, початки алгебри, геометрія, історія
(російська та всесвітня), географія (всіх частин світу та Росії), природознавство
(мінералогія, ботаніка, зоологія, анатомія людини), фізика, німецький язик,
бухгалтерія, креслення, малювання, чистописання, гімнастика, співи та музика,
ручна праця. Педагогічний персонал училища складався з осіб, які закінчили
учительський інститут, училище мало своє приміщення, де навчалося більше
200 учнів. Також училище мало бібліотеку, учбові та наочні приладдя, учбові
кабінети. Загальні збори постановили: клопотатись перед Миколаївською
міською культурно-освітньою комісією про перетворення Миколаївського
чоловічого двокласного початкового казенного єврейського училища в
Миколаївське єврейське вище початкове училище. Це клопотання було
розглянуто навчальним начальством і з 1 липня 1918 р. старші класи були
перетворені у Миколаївське єврейське вище початкове училище, а молодші
класи – у Миколаївське єврейське підготовче нижче початкове училище, яке
знаходилось при вище початковому училищі [11].
У 1920 р., коли на Миколаївщині була остаточно встановлена радянська
влада, ці училища були ліквідовані у ході загальної реорганізації системи
освіти.
256

Література та джерела:
1. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО), ф. 216, оп. 1,
спр. 740, арк. 1-1 зв.
2. ДАМО, ф. 216, оп. 1, спр. 740, арк. 1.
3. Там саме, ф. 216, оп. 1, спр. 740, арк. 12.
4. Там саме, ф. 216, оп. 1, спр. 740, арк. 16.
5. Там саме, ф. 216, оп. 1, спр. 740, арк. 20.
6. Там саме, ф. 129, оп. 1, спр. 1, арк. 1; спр. 5, арк. 28.
7. Там саме, фонд науково-довідкової бібліотеки: Огляди
Миколаївського військового губернаторства за 1890 р., інв. № 10932, с. 16 і за
1899 р., інв. № 10936, с. 70 та Огляд Миколаївського градоначальства за 1914 р,
інв. № 10957, с. 30.
8. Там саме, ф. 129, оп. 1, спр. 1, арк. 2-3; спр. 3, арк. 25.
9. Там саме, ф. 129, оп.1, спр.1, арк. 3 зв.; спр. 2, арк. 1; спр. 9, арк. 76-
77 зв.
10. Там саме, ф. 129, оп. 1, спр. 2, арк. 50-50 зв.; спр. 7, арк. 1 зв.-2.
11. Там саме, ф. 216, оп. 1, спр. 4009, арк. 27-27 зв., 72-73.
О.В. Серединський
З ІСТОРІЇ МИКОЛАЇВСЬКОГО ЧОЛОВІЧОГО ДВОКЛАСНОГО
ПОЧАТКОВОГО ЄВРЕЙСЬКОГО УЧИЛИЩА
Анотація. У статті на основі аналізу значної кількості архівних
матеріалів вперше опубліковано дані з історії Миколаївського чоловічого
двокласного початкового єврейського училища (1890-1920-ті рр.).
Ключові слова: єврейська община, Миколаїв, Одеський навчальний округ,
загальноосвітнє училище.
А.В. Серединский
ИЗ ИСТОРИИ НИКОЛАЕВСКОГО МУЖСКОГО ДВУХКЛАССНОГО
НАЧАЛЬНОГО ЕВРЕЙСКОГО УЧИЛИЩА
 257

Аннотация. В статье на основе анализа значительного количества

архивных материалов впервые опубликованы данные по истории Николаевского
мужского двухклассного начального еврейского училища (1890-1920-е гг.).
Ключевые слова: еврейская община, Николаев, Одесский учебный округ,
общеобразовательное училище.
O.V. Seredinsky
HISTORY OF MYKOLAIV'S JEWISH MAN'S
INITIAL TWO-YEAR COLLEGE
Abstract. On the basis of analyzing large amounts of archival material first
published data on the history of Nikolaev man's two-year entry-Jewish College
(1890-1920-ies.).
Keywords: Jewish community, Nikolaev, Odessa school district, secondary
school.
258

УДК 37 (= 411.16):94(477.7) «1920/1930»

Третякова Ольга Анатоліївна
(Миколаївський національний університет
імені В.О. Сухомлинського, Миколаїв)

НАЦІОНАЛЬНІ ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

ПІВДНЯ УКРАЇНИ В 20-30-Х РР. ХХ СТ.

Процес єврейської освіти в УСРР у міжвоєнний період був позначений

поступовим згортанням сформованої в минулому традиційної освітньої
системи. Попри це, в середині 1920-х рр. ХХ ст. 38 тисяч єврейських дітей
республіки не відвідували державні школи, натомість більшість із них
навчалася у хедерах і Талмуд-Торах. Навчання в цих релігійних освітніх
закладах проводилося в світлі канонів юдаїзму, що, звичайно, не відповідало
інтересам офіційної влади.
Становлення системи державних єврейських закладів освіти розпочалося
наприкінці громадянської війни. В травні 1920 року при Наркоматі освіти
Радянської України було засновано Центральну єврейську секцію, а при
губернських і повітових відділах народної освіти сформовано управління
єврейської освіти на які покладалося завдання організації єврейських шкіл.
Проголошення ХІІ з’їздом РКП(б) національної політики коренізації
сприяло подальшій інституалізації єврейської освіти в радянській Україні. У
квітні 1924 р. при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті
засновано Центральну комісію в справах національних меншин. В її складі
існувала спеціальна група, якій належало опікуватися діяльністю єврейських
шкіл, виданням підручників і літератури мовою ідиш. Відповідні державні
структури діяли також при губернських, окружних, повітових виконкомах рад.
Витісненню «реакційно-клерикальної мови» іврит, традицій Тори та
навіюванню нових комуністичних цінностей мала сприяти запроваджувана
нова єврейська освіта, установи якої перебували у безпосередньому віданні
 259

Наркомату освіти УСРР. Для єврейських дітей 8-14 років передбачалося

навчання у семирічних трудових школах – єврейських, де викладання
проводилося виключно на ідиш, проголошеної мовою єврейських трудових мас,
а також змішаних (українсько-єврейських, російсько-єврейських, українсько-
російсько-єврейських та ін.). Продовжити навчання єврейські юнаки і дівчата
15-18 років мали нагоду в єврейських ремісничих училищах.
Першою ланкою системи соціального виховання стало дошкільне
виховання. Багато уваги приділялося збільшенню мережі дитячих садків, або
дошкільних груп при наявних нацменівських школах. В 1927 р. в
Миколаївській окрузі існувало три єврейські [4, арк. 157] дитячі садки.
Великої уваги радянська влада приділяла справі боротьби з дитячою
безпритульністю, що і сприяло існуванню національних дитячих будинків. На
початку впровадження політики коренізації на Півдні України існував 61
дитячий національний будинок, з них 35 єврейських.
Важливим і водночас нелегким завданням на початку 1920-х років було
запровадження загальної початкової освіти на єврейській мові. В 1924/25
навчальному році в Одесі існувало 7 єврейських шкіл, а в 1925/26 їх кількість
збільшилася до 14 [11, с. 168]. А всього на Одещині в 1924 р. єврейських шкіл
налічувалося 46, з яких одна не функціонувала за браком вчителів [5, арк. 46]. В
кінці 1924-1925 року вдалося трохи поліпшити стан єврейських шкіл, завдяки
чому кількість в них учнів, тільки в місті Одесі, зросла з 1631 до 2200 чоловік
[11, с. 168].
В Миколаєві працювала єврейська школа № 11. Там навчалося 175 учнів та
працювало 13 вчителів. Крім загального набору предметів, вивчали такий
предмет «Єврейська колонізація Півдня Росії». У всіх класах проводилися
екскурсії на заводи, майстерні, громадські організації.
Багато національних шкіл організовувалось у єврейських землеробських
колоніях. Важливість створення таких шкіл зумовлювалась тим, що вони
фактично обслуговували не тільки дітей колоністів, але й доросле населення.
До того ж шкільні будівлі єврейських колоній нерідко були єдиним місцем для
260

проведення культурної роботи серед людей: вони поєднували в собі функції

школи, клубу, хати-читальні і навіть театрального залу.
Матеріальне зміцнення єврейських шкіл вимагало значної уваги органів
НКО. Єврейське населення, на думку деяких місцевих робітників, вважалося
заможною верствою і це було однією з причин того, що багатьох єврейських
учителів не було внесено на утримання місцевого бюджету, що призвело до їх
тяжкого стану. Треба зазначити, що при підвищених культурних потребах
міського населення і при великій завантаженості шкіл міська школа не могла
задовольнятися двома ставками, що давалось як норму для сільської та міської
4-річки.
Головною перешкодою розвитку національної освіти серед єврейської
людності, було недбале ставлення місцевих органів влади до специфіки
історичного розвитку єврейського етносу, коли добровільність при виборі мови
навчання замінювалася примусовими засобами, що приводило до
недовірливого ставлення до радянської системи освіти. На початку 1920-х років
починаються гоніння на мову іврит, яка офіційно проголошувалася носієм
сіонізму. Так, в Одесі була повністю згорнута вся періодика і видавнича
діяльність цією мовою. А єврейські секції, тимчасом, проголосили про
створення нової соціалістичної єврейської культури, яка базується на мові ідиш
[9, с. 33].
Поряд із загальноосвітніми національними закладами в 1920–30-і роки в
Україні існувала мережа середніх спеціальних та вищих навчальних закладів,
навчання в яких здійснювалося мовою національних меншин/
2 березня 1919 р. опублікований декрет Раднаркому України «Про вступ до
вищої школи», згідно з яким скасовувалися всі юридичні перепони на шляху
робітників та селян, що бажали отримати вищу освіту. При вступі до вузу
заборонялося вимагати атестат про середню освіту та інші документи, крім
посвідчення про особу та вік. До вузів приймали осіб незалежно від статі, які
досягли 18 років. Згідно декрету, з 1 березня 1919 р. скасовувалася плата за
навчання у вищій школі. Для залучення до вузів малозабезпечених робітників
 261

та селян запроваджувалося соціальне забезпечення студентства, для чого

Наркомосу України виділялися необхідні кошти [10, с. 106].
Державні університети, ряд педагогічних інститутів були в 1920 р.
реорганізовані в Інститути народної освіти (ІНО) з чотирьохрічим строком
навчання. Діяли і Вищі трьохрічні педагогічні курси, які з 1925 р. отримали
статус педагогічних технікумів і готували вчителів з вищою освітою. ІНО
готували вчителів для 2-го концентру семирічок, професійних шкіл, робітничих
факультетів, технікумів, а звичайні педагогічні курси – вчителів початкової
школи [7, с. 194].
На Півдні України осередком підготовки єврейських вчительських кадрів
та виховання національної інтелігенції став єврейський сектор педагогічної
освіти при Одеському інституті народної освіти. Він складався з основного
факультету та робітфаку. Основний факультет готував викладачів
загальноосвітніх дисциплін як для установ соцвиху, так і для шкіл профосу.
Викладання проводилось єврейською мовою.
В 1928 р. при Миколаївському інституті народної освіти була відкрита
єврейська кафедра [6, арк. 5], основними предметами на якій були єврейська
мова, література, історія та єврейський робітничий рух [82, арк. 265]. За
матеріалами шкільного перепису 1927 р., на Півдня України діяло 8 єврейських
та 5 єврейсько-російських професійних закладів освіти/
В 1926/27 навчальному році створений єврейський педагогічний та
машинобудівний технікуми [1, с. 51].
В 1920–30-і роки на Півдні України динамічно розвивалися професійні
заклади освіти серед єврейського населення (за даними на 15 березня 1924 р. на
Півдні України існувало 6 єврейських профшкіл – 5 в місті Одесі і 1 в
Херсонській окрузі; в них навчалося 655 і 160 студентів, яких обслуговували
162 і 16 викладачів) [5, арк. 46]. Цьому сприяло декілька причин. По-перше,
єврейські педагогічні технікуми готували значну частину вчителів для
єврейських шкіл. По-друге, особливістю соціально-економічного розшарування
євреїв було те, що 2/3 їх до революції були зайняті в сфері малої торгівлі і
262

кустарно-ремісничого виробництва і тільки 4% – пов’язані з великою

промисловістю (підприємці, службовці, робітники). Тому була поставлена мета
залучення єврейського самодіяльного населення в промисловість і сільське
господарство, чому повинен був сприяти розвиток широкої мережі
національних середніх спеціальних навчальних закладів для підготовки
техніків, механіків, агрономів і т. ін.
Існуючі 4 єврейські педтехнікуми і єврейський сектор при Одеському ІНО
з максимальною пропускною здатністю в 180 чоловік не могли забезпечити
єврейські школи педагогічним персоналом. В єврейських школах працювали
вчителі дуже низької кваліфікації як у відношенні загальної так і педагогічної
освіти. За браком педагогічних робітників, не вдалося в 1926/27 навчальному
році відкрити в Херсонській і Первомайській окрузі нових шкіл, що було
передбачено оперативним планом [12, арк. 704-706]. В єврейських технікумах
відчувалася нестача навчально-методичної літератури єврейською мовою,
особливо з спеціальних предметів. Складним було матеріальне становище
викладачів, яким іноді навіть не виплачувалася заробітна плата.
Серед спеціальних єврейських навчальних закладів Півдня України в 1920-
ті рр. виділялися Херсонська єврейська профтехшкола, Каховська єврейська
кустарно-промислова школа та Кривоозерська єврейська кустпрофшкола
Первомайської округи [13, арк. 5]. Усі школи знаходились на місцевому
бюджеті, навчання у них було платним.
В Миколаєві з 1929 р. діяла єврейська профтехнічна школа, яка мала свою
столярну майстерню [2, арк. 8]. Але нова система єврейської освіти була дуже
обмеженою. Єдиною її відмінною особливістю було прийняття ідиш як мови
викладання і знайомство учнів з ідишистською літературою єврейського
реалізму кінця ХІХ – початку ХХ століття [9, с. 33-34]. В 1929 р. було видане
розпорядження заступника Наркома освіти Приходька і голови Раднацмену
Бунякина «Про забезпечення кафедри єврейської культури єврейською
літературою, що має наукову цінність». В ній вказувалося про заборону
користування читачами книжок «гебрайською» мовою, або єврейських книжок,
 263

писаних іншими мовами. Вся вказана література передавалась для дослідження

до кафедри єврейської культури при Українській Академії Наук.
На початку 1920-х років виникло завдання створення особливого типу
шкіл для єврейської робітничої молоді, якими стали вечірні школи. Вони не
готували слухачів ні до робітфаку, ні до університету, а були перехідним типом
школи. До школи приймалися виключно неграмотні, які не вміли ні читати, ні
писати. В тих місцях, де неможливо було відкрити спеціальні єврейські школи,
організовувалися єврейські відділи при загальних школах. Програма школи
складалася із викладання найбільш важливих для молоді предметів, необхідних
для елементарного практичного і загальнополітичного розвитку молодого
робітника. Особливістю програми було її пристосування до життя і побуту
робітничої молоді даного регіону [3, арк. 204-207]
Національні навчальні заклади стали осередками виховання нової
комуністичної молоді, сприяли розповсюдженню комуністичних ідей серед
національних меншин. На прикладі діяльності навчальних закладів вже з
середини 1920-х років можна простежити втілення в життя настанови партійно-
радянського керівництва про надання привілеїв при вступі і навчанні за
соціальною ознакою молоді пролетарсько-селянського походження.
Отже, радянський уряд не лише юридично, але й, що було важливо для
впровадження радянської системи навчання, матеріально намагався
забезпечити реальні можливості для вступу робітників та селян до вищої
школи. Але цього виявилося недостатньо. Необхідно було допомогти слухачам
досягти певного загальноосвітнього рівня, якого у них бракувало, що дозволило
б їм засвоювати програму вузів. Життя вимагало створення додаткової форми
навчання, що здійснювало б підготовку до вступу у вищі навчальні заклади. Так
виникла ідея створення робітничих факультетів.
В 1925 р. при Одеському інституті народної освіти був відкритий єдиний
на той час в Україні єврейський робітничий факультет, на який було прийнято
25 слухачів. Метою євробітфаку було надати можливість робітникові навчатися
на власній мові й відкрити йому двері до вищої школи. Навчальний план було
264

розраховано на два роки відповідно до навчального плану, спільного для

робітфаку ІНО [8, с. 229-230].
Таким чином, існування розгалуженої мережі єврейських освітніх закладів
було на той час унікальним явищем у світовій практиці, і ця обставина досить
активно використовувалася більшовиками для пропагування переваг
радянського ладу. Однак реалії державної єврейської освіти в радянській
Україні не були сповнені оптимізму. Єврейська трудова школа постійно
потерпала від матеріальної скрути, нестачі викладацьких кадрів, браку
підручників (у пік коренізації в 1927-1928 рр. існуючі навчальні видання
задовольняли лише 1,2% їх потреби), а також перманентного тиску з боку
наділених владою прихильників асиміляції, котрі відстоювали думку про
шкідливість і не перспективність школи на ідиш. Абсолютна більшість
створених за доби коренізації єврейських трудових шкіл існувала в місцях
компактного проживання єврейства. Там, де єврейські діти виявлялися
розпорошеними серед дітей українців, росіян – а таких була переважна
більшість – національні школи або взагалі не створювалися, або ж існували у
дуже незначній кількості. Це, звичайно, сприяло мовній асиміляції єврейства.
Утім, зважаючи на політико-ідеологічне наповнення навчальних програм
радянських шкіл, духовний манкуртизм загрожував і дітям, котрі навчалися у
єврейських школах. Отож, значною мірою мали рацію автори однієї з
сіоністських листівок середини 20-х рр., які з розпачем констатували: «Зростає
покоління невігласів і дикунів. Єврейські діти не знають ні Б’ялика, ні Переца.
Немає єврейської літератури, немає книг, крім брехливих казенних «Емеса» і
«Комфона». «Ідиш» слугує ... лише засобом скорішої духовної асиміляції».

Література та джерела:
1. Гуслистый К.Г. Вопросы истории Украины и этнического развития
украинского народа. – К.: Наукова думка, 1963. – 148 с.
2. Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО). – Ф. Р-99. –
Оп. 1. – Спр. 559. – 167 арк.
 265

3. ДАМО. – Ф. Р-99. – Оп. 1. – Спр. 889. – 418 арк.

4. ДАМО. – Ф. Р-161. – Оп. 1. – Спр. 1167. – 439 арк.
5. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. П-3. – Оп. 1.
– Спр. 1218. – 103 арк.
6. Державний архів Херсонської області (далі – ДАХО ). – Ф. Р-414. –
Оп. 1. – Спр. 972. – 81 арк.
7. Диденко Г. Рабочий класс Украины в годы восстановления
народного хозяйства (1921 – 1925) / АН УССР, Ин-т истории. – К.: Изд-во АН
УССР, 1962. – 376 с.
8. Єврейський робфак в Одесі // Шлях освіти. – 1925. – № 9. –
С.229-230.
9. Котлер И. Очерки по истории евреев Одессы. – Иерусалим: Б.в.,
1996. – 204 с.
10. Мартинчук І.І. Національно-культурне будівництво серед етнічних
меншин Донеччини (20-і – початок 30-х рр. ХХ ст.) // Дис... канд. іст. наук:
07.00.01. – Донецьк, 1998. – 203 с.
11. Отчёт Одесского окружного исполнительного комитета за 1924 –
1925 год. – Одеса, 1926. – 215 с.
12. Центральний державний архів вищих органів влади України ( далі –
ЦДАВО). – Ф. Р-166. – Оп. 6. – Спр. 709. – 80 арк.
13. ЦДАВО України. – Ф. Р-413. – Оп. 1. – Спр. 378. – 5 арк.
О.А. Третякова
НАЦІОНАЛЬНІ ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
ПІВДНЯ УКРАЇНИ В 20-30-Х РР. ХХ СТ.
Анотація. В статті на основі архівних та інших джерел
характеризується система національних єврейських освітніх закладів різних
типів. Визначаються позитивні та негативні особливості їх функціонування у
міжвоєнний період.
Ключові слова: єврейська національна меншина, коренізація, трудова
школа, технікум, інститут народної освіти.
266

О.А. Третьякова
НАЦИОНАЛЬНЫЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫЕ УЧРЕЖДЕНИЯ
ЕВРЕЙСКОГО НАСЕЛЕНИЯ ЮГА УКРАИНЫ В 20-30-Х ГГ. ХХ СТ.
Аннотация. В статье на основе архивных и других источников
характеризуется система национальных еврейских образовательных
учреждений различных типов. Определяются положительные и
отрицательные особенности их функционирования в межвоенный период.
Ключевые слова: еврейская национальная меньшинство, коренизация,
трудовая школа, техникум, институт народного образования.
O.A. Tretyakova
NATIONAL EDUCATIONAL INSTITUTIONS OF JEWISH POPULATION
IN THE SOUTH OF UKRAINE 1920-1930-es.
Abstract. The paper based archives and other sources characterized the system
of national Jewish educational institutions of all types. Identify positive and negative
features of their functioning in the interwar period.
Keywords: jewish minority, indigenization, labor school, college, Institute of
Education.
 267

УДК 94 (477.7) «1920/1929»

Александр Петрович Тригуб
(Черноморский государственный университет
имени Петра Могилы, Николаев)

«ДЕЛО ГОЛЬДМАНА»
(из истории еврейских политических партий
на юге Украины 1920-х годов)

Несмотря на активизацию историков на ниве исследования истории

различных политических партий, которые достаточно активно работали на
территории УССР в межвоенный период, подпольная деятельность еврейских
партий до сегодняшнего дня остается в ряду малоисследованных вопросов.
Именно поэтому автор принял решение обратиться к проблеме репрессий среди
активных участников еврейского политического движения на юге Украины,
рассмотрев одно из рядовых дел репрессивной машины большевиков по
обвинению члена «Гехолуца» и «активного работника» Сионистско-
социалистической партии Эфроима Абрамовича Гольдмана.
В результате революционных событий на просторах бывшей Российской
империи огромное распространение приобрели еврейские политические партии
и движения разных толков. Их отношения с большевиками были неоднозначны,
но в первые годы советской власти характер этих отношений был достаточно
мирным.
Ситуация изменилась с укреплением власти в стране и началом пути к
формированию однопартийной системы. В результате большинство еврейских
партий и организаций попадают под неусыпное око чекистов. В среду
партийных организаций начинают внедрятся сексоты, собираются досье и
материалы на членов партий, определяется характер и содержание того или
иного политического движения, что давало обоснование к формированию
взаимоотношений государство – еврейская партия. К сожалению практически
268

все еврейские политические партии определяются как неугодные и

подвергаются репрессиям.
Одной из наиболее известных операций по «изъятию» активных сионистов
был широкомасштабный всесоюзный арест в ночь с первого на второе сентября
1924 г., когда в 150 населенных пунктах по всей территории СССР было
арестовано около 3 тысяч сионистов [1]. На юге Украины, в пределах Одесской
губернии (на сегодня это 4 области – Одесская, Николаевская, Херсонская и
Кировоградская), губернским отделом ГПУ было арестовано 223 активиста: 107
в Одессе и 116 – на периферии. В результате этой операции более 50 человек
выехали в Палестину, а 20 дали подписку об отказе от сионистской
деятельности. Остальных освободили, поскольку они не вели активной
сионистской работы. Вследствие этой акции количество членов сионистских
партий Одесской губернии, по данным ГПУ, уменьшилась до 50 человек, а
молодежных организаций – до 130. Почти половина сионистов была в Одессе, а
другие – на периферии, преимущественно в Херсонском и Николаевском
округах. Для идеологического «обоснования» антисионистских репрессий в
Одессе была организована рабочая конференция, направленная против
«сионистской контрреволюции» [2].
Одним из арестованных в ночь на 2-е сентября 1924 г. был активист
сионистского движения на Херсонщине Эфроим Абрамович Гольдман1.
Основанием к аресту послужили собранные сексотами агентурные материалы
об активной политической позиции подозреваемого. Во время ареста в доме
Гольдмана был произведен обыск в результате которого были найдены:
рукописная листовка «Платформа Ц.С.Ю.Ф.2», журналы: «Будущность»3,
«Еврейская неделя»4, «Хроника еврейской жизни»5 и другие материалы [3].

1
Гольдман Эфроим (Эфраим, Ефраим, Федя) Абрамович, родился в Херсоне в 1904 г. Закончил Херсонское
коммерческое училище. Работал сапожником в кустарной мастерской. Проживал в Херсоне по ул. Советской 54
с сестрами: Фрося (1907 г.р.), Матильда (1909 г.р.), Феня (1912 г.р.). Впервые был арестован без предъявления
обвинения летом 1923 г. и через полторы недели выпущен на свободу.
2
Ц.С.Ю.Ф. (евр. Цион Социалист Югенд Фербанд) – Сионистский союз социалистической молодежи.
3
«Будущность» – русско-еврейский еженедельник, выходивший под редакцией д-ра С.О. Грузенберга с декабря
1899 до 1904 г.
4
«Еврейская неделя» – еженедельный журнал, издаваемый в Москве в 1910-1918 гг., орган Еврейской народной
группы.
 269

Э.А. Гольдману инкриминировалось «принятие активного участия в

подпольной работе сионистско-социалистической организации, выражающейся
в агитации против Соввласти и в распространении прокламаций указанной
организации – контрреволюционного характера, призывающих к открытому
выступлению против Евсекции и Коммунистической партии» [4]. На основании
столь серьезного обвинения было принято решение, что поскольку «Гольдман,
находясь на свободе будет препятствовать раскрытию истины и может
скрыться от следствия и суда», то «избрать в отношении Гольдмана Эфраима
меру пресечения – содержание под стражей при Окр[ужном] отд[елении]
ГПУ» [5].
В тот же день – 2 сентября – Э. Гольдман был опрошен Помощником
Уполномоченного Секретного отдела Херсонского Окротделения ГПУ
Осадчуком. На допросе Э. Гольдман показал, что участвует в еврейском
политическом движении с 1919 г., когда вступил в Организацию молодежи
«Гистадрут» («Histadruth») и где пробыл до 1920 г.
Из показаний Э. Гольдмана:
"…В 1920 г. организация переформатировалась идеологически в сионистско-
социалистическую организацию молодежи «Югенд» в коей я пробыл до 1922 г.
В 1922-ом году организация распалась. В 1923-ем году я вступил в члены партии
Ц.С.6 в гор. Одессе и в организацию «Гехолуц». Из партии был исключен 4
месяца тому назад за нежелание подчиняться партийной дисциплине и
неучастие в работе. В городе же Херсоне в течении всего 24-го года никакого
участия в работе не принимал и не принимаю.
В организации же Гехолуц не работаем, потому что организация еще не
легализована и никакой работы не проводит. В работе же других организаций
никакого участия не принимаю…" [6].

Данных признаний было явно недостаточно для формирования обвинения

и поэтому через несколько часов был произведен «добавочный допрос», где
Э. Гольдман показал:

5
«Хроника еврейской жизни» – еженедельная газета, приложение к ежемесячному русско-еврейскому журналу
«Еврейская Жизнь», выходившем в Петербурге с 1 января 1904 г. по 1 апреля 1907 г. Журнал уделял главное
внимание вопросам теории и практики сионизма и палестинской колонизации.
6
Цеирей Цион ционим-социалистим (Цеирей Цион – сионисты-социалисты) – сионистская партия,
действовавшая в СССР в 1920-х гг. Ее официальное наименование – Сионистская социалистическая партия.
Широко использовалась также аббревиатура Ц.С.
270

"К моим показаниям могу добавить, что в декабре месяце 1922 года мной в
городе Херсоне была организована организация «Югенд», инициатором
указанной организации был я. Работа в организации проводилась культурная
среди молодежи. Организация ни с Центром, ни с периферией не имела связи.
Работу в организации я проводил до апреля месяца 1923 года. В апреле месяце
1923 года я выехал в Одессу с намерением устроиться на службу, и уже в Одессе
9-го июня 1923 года я был арестован Одесским ГПУ, где я просидел 10 дней и
обвинения мне не предъявляли.
В Одессе я не устроился, потому-что по той отрасли, где я думал устроиться,
не было сырья, думал я устроиться в канатной артели.
В последних числах августа месяца 1923 г. я вернулся домой в Херсон, где
поступил на работу в артель корзин. В организации «Югенд» я уже работу
прекратил, но начал работу по организации «Халуци»7, ввиду того, что я привез
из Одессы устав, который дает возможность работы легально. На Украине устав
еще не был утвержден, но убежденный в том, что таковой будет утвержден и на
Украине, я начал подготовительную работу для того, чтобы к моменту
легализации можно было приступить к работе, предусмотренной уставом
«Гехалуца».
Сущность работы сводилась к тому, чтобы ознакомить группу лиц с
содержанием предстоящей работы по «Гехалуц». Численность группы и
наименование их я отказываюсь говорить…" [7].

После такой немногословности обвиняемого, используя агентурные

данные, следователь Осадчук привлек нескольких свидетелей, для наполнения
«дела» содержанием. В качестве свидетелей были привлечены: Лев Давыдович
Быхов, Самуил Исаакович Боград и Владимир Исидорович Доросинский.
Л. Быхов, будучи бывшим членом «Югенда», на допросе 4 сентября
свидетельствовал:
"В средних числах прошлого года, весной, я случайно попал в организацию
«Югенда», которой руководил тов. Гольдман. Насколько мне помнится, в
организации тогда состояли следующие лица: Добромильская Фира, Плотницкая
Сара, Перкина Песя, Кушнир Этя, Бизер и Шолош Хана. Указанных лиц я видел
на кружковых занятиях организованных «Югендом», а также на собраниях
организации «Югенд».
Точно не могу помнить какой вопрос разбирался, но кажется мне, что вопрос
разбирался о конспирации и о кружковых занятиях, а также о национальной и
общественной [?жизни], самым главным работником в «Югенде», в то время
когда я состоял, [им] был гр. Гольдман.
Нужно отметить, что состав организации был сильно буржуазный и
мещанский, в общем состав не пролетарский.
На одном из общих собраний, не помню точно числа, тов. Гольдман выступил
с докладом о работе среди молодежи и по вовлечению молодежи в организацию.
Для этого было вынесено следующее предложение: вовлекать еврейскую

7
Хе-Халуц (Гехалуц, Халуцим; халуц – первопроходец, пионер) – сионистское молодежное движение, целью
которого была подготовка еврейских юношей и девушек к переселению в Палестину. В 1923-1927 гг. имело
легальное крыло на территории СССР – «Гехалуц СССР». В УССР официальный центр «Гехалуц» располагался
в Одессе.
 271

молодежь в кружки политического характера и культурно-политического, но не

посвящать их в работе до тех пор, пока не выясняться все стороны людей. Мне
лично Черняк Соня и другие члены «Югенда» [поручили] повести работу по
вовлечению еврейской молодежи [в] указанную организацию. Но я совершенно
этой работы не выполнил.
С организацией «Югенд» я около двух-трех месяцев пробыл и в августе
месяце прошлого года я и еще несколько товарищей были исключены из
«Югенда» и с того времени меня сторонились и совершенно не доверяли. С того
времени мне приходилось иногда с ними встречаться, но относились ко мне с
недоверием.
О существующей в г. Херсоне партийной ячейке «сионистов-социалистов»
нам не говорили, но случайно при разговоре я узнал, а также догадывался, что
таковая существует. Самое главное, что работа проводилась при райпромсоюзе,
[где] собирались собрания, а также по частным квартирам…" [8].

В свою очередь В. Доросинский дополнил общую картину политической

деятельности Херсонского «Югенда» и роли в нем Э. Гольдмана:
"Приблизительно в мае месяце 1923 года, я будучи без работы, вместе с
Найфельдом Мусей, Быховым Львом, Боградом Самуилом и Шер Феней, также
бывшими без работы, по предложению Гольдмана Феди, поступили в
корзинную артель при райпромсоюзе, где на второй же день после поступления,
члены артели старались выявить наши политические убеждения и вести
подготовительную работу по вовлечению нас в литературный сионистский
кружок. Через некоторое время нас всех, вновь поступивших, выделили в
отдельный кружок и назначили нам в качестве руководительницы гр. Черняк
Соню, которая читала и разъясняла нам о национализме и знакомила с
программой сионистско-социалистической партии.
Впоследствии мы узнали, что все члены артели, вновь поступающие,
подвергаются агитации за вступление в сионистскую организацию «Югенд».
Проводили такую агитацию главным образом: Гольдман Ф., Добромильская
Эсфирь, Кушнир и проч. Еще активным членом организации был Гинзбург Геня.
Все поступившие со мной в артель образовали оппозицию, к которой
примкнул старый член артели Михаловский. Нам всем приходилось несколько
раз бывать на собраниях «Югенда», происходивших в помещении артели. На
этих собраниях разбирались вопросы о вовлечении членов в организацию и о
культурной работе среди членов. Постоянно председательствовали на
собраниях: Гольдман Ф. и Добромильская Э. В состав «Ваада»8 входили тогда
Гольдман, Добромильская, Черняк, Блох.
Со временем с нашей оппозицией стали считаться и нам стали не доверять.
Вскоре наша артель расформировалась и о собраниях нам ничего уже не было
известно, так как таковые устраивались конспиративно.
В организации были следующие комиссии: культурная – председателем коей
была Добромильськая, библиотечная, экономическая, финансов, по работе в
Округе. Средства организации складывались из членских взносов, отчисляемых
у нас из заработной платы и 10% отчислялось из общего заработка. Была связь
нашей организации с центральной – одесской, откуда получались директивы по
ведению работы и литература. Где хранились директивы и литература нам
неизвестно было и на руки членам не давалось.

8
Ваад – комитет, совет. Высший коллегиальный орган управления.
272

Лекции читали: Блох, Гинзбург, Черняк и Гольдман; при чем всю

организацию не собирали, боясь вызвать подозрение со стороны властей, а
собирали нас кружками. Перед выходом моим из организации были
предположения об организации партийной ячейки Ц.С., об организации которой
говорил Гинзбург Геня, на последнем собрании, где я присутствовал,
приблизительно в августе м-це 1923 г.…" [9].

Собранные свидетельства дали материал для дополнительных

предположений по сути обвинения Э. Гольдмана. Поэтому следователь принял
решение провести перекрестный допрос для выяснения деталей деятельности
«Югенда» в Херсоне и вероятнее всего надеялся получить от арестованного
признания своей вины.
На дополнительном допросе, который был проведен 6 сентября сразу же
после получения свидетельств В. Доросинского, Э. Гольдман показал:
"За время моего пребывания в качестве руководителя в организации
«Югенд», я материальных средств для организации ни от кого не получал, так
как таковые нам не нужны были совершенно.
Вопрос: Производились ли Вами когда-либо сборы в пользу заключенных
сионистов?
Ответ: За время моего пребывания в организации «Югенд» никаких сборов
не проводилось.
Вопрос: Помните ли Вы случай, когда в сентябре м-це 1923 года,
загранорганизацией АРА было отпущено обмундирование, которое было
распределено между членами «Югенда»?
Ответ: Такого случая при мне не было.
Вопрос: На какие средства было организовано и существовало общежитие,
где проживали члены сионистской организации и наименование таковой?
Ответ: В указанном общежитии, помещавшемся по Преображенской ул. в
д. Цирульникова проживали члены организации «Гехолуц», поселившиеся там
по своей личной инициативе, на собственные средства.
Вопрос: Посещали ли Вы указанное общежитие, для какой цели?
Ответ: Общежитие я посещал несистематически, а изредка. Приходил я туда
к товарищам, фамилии которых назвать отказываюсь.
Вопрос: Какая работа проводилась членами «Гехолуц» вообще и в частности
в вышеуказанном общежитии?
Ответ: Вся работа организации «Гехолуц» заключалась в подготовлении
членов ее к моменту легализации таковой, при чем работа эта выражалась в
ознакомлении с целями и задачами организации.
Вопрос: Имела ли связь организация «Гехолуц» с Центром и в чем таковая
выражалась?
Ответ: Связи с Центром организация не имела никакой. Инициатором и
руководителем ее был я и проводил работу по своей личной инициативе.
Вопрос: Какая связь была между организациями «Югенд» и «Гехолуц»?
Ответ: Между указанными организациями связи никакой не было.
 273

Вопрос: Были ли в организации «Гехолуц» члены «Югенда» и «С.С.»9 и

проводили ли они там свою работу?
Ответ: Нет.
Вопрос: Состояли ли Вы членом «Югенда» и какую проводили работу?
Ответ: В «Югенде» я состоял с декабря 1922 г. или с января 1923 г. (точно
не помню) в качестве руководителя организации по апрель м-ц 1923 г. Вышел я
из указанной организации по причинам личных трений с некоторыми членами
ее, фамилии коих назвать отказываюсь. Кто занял место руководителя
организации после меня, я не знаю. После выхода моего из организации, через
некоторое время я уехал в Одессу, где я пробыл до сентября м-ца 1923 г., при
чем за это время я поступил в организацию «Гехолуц» и на вокзале был
арестован 9-го июня Одесским Губотделом ГПУ, где у меня был обнаружен
мандат «Гехолуца».
В первых числах сентября 1923 г. я вернулся в Херсон, куда привез с собой
устав «Гехолуца» и приступил к организации ячейки. В Одессе я никаких
директив и указаний по этому поводу не получал и с момента отъезда из
Одессы, я потерял связь с Одесской организацией.
Вопрос: Кто входил в состав «Ваада», т.е. Комитета «Югенда»?
Ответ: В состав «Ваада»входил я, фамилий же остальных членов называть
не хочу.
Вопрос: Какая проводилась политработа в «Югенде» и какова структура
организации?
Ответ: Работа проводилась внутрикультурная. Организация состояла из
комитета, как указано выше и одного кружка. Больше никаких комиссий,
комитетов и кружков не было.
Вопрос: Кто проводил вербовку, т.е. вовлечение гр-н (граждан. – А.Т.) в
члены организации и какие применялись методы вербовки?
Ответ: Вербовку членов организации проводил я лично, кроме меня таковой
никто не проводил. В отношении методов к вербовке, то у меня был
персональный подход по отношению к каждому вербуемому.
Вопрос: Каковы результаты вербовки в отношении количества
завербованных?
Ответ: На этот вопрос не желаю ответить.
Вопрос: Кем была организована ячейка «сионистов-социалистов» в Херсоне и
входили ли Вы в состав таковой?
Ответ: О такой ячейке я не знаю и в состав таковой не входил. В Одессе же я
был членом партии Ц.С. с января 1924 г. по апрель с/г. и был исключен за
неподчинение партдисциплине.
Вопрос: Кто еще входил в состав членов партии Ц.С. в Одессе?
Ответ: Ответить на этот вопрос отказываюсь" [10].

Допрос показал, что Эфроим Гольдман оказался сравнительно «крепким

орешком» и добиться антисоветских признаний у него было непросто. Именно
по этой причине следователь Осадчук задействовал еще одного свидетеля –
Самуила Бограда, имя которого уже встречалось в свидетельстве
В. Доросинского. На допросе 8 сентября 1924 г. С. Боград рассказал, в духе

9
Сионисты-социалисты. – А.Т.
274

свидетельств Льва Быхова, о руководящей роли Э. Гольдмана, о «развратной»

работе «Югенда» и «мещанском» характере его членов [11].
Этих свидетельств, с точки зрения следствия, было достаточно для
обвинения. Кроме того в своем заключении от 14 сентября 1924 г. (таким
образом следствие было проведено за 12! дней) Осадчук указал, что кроме
указанной организационной работы в рамках «Югенда» и «Гехолуц»,
Э. Гольдману инкриминировалось распространение антисоветских листовок от
имени сионистов-социалистов:
"В ночь с 15-го на 16-ое августа с/г. по городу Херсону были расклеены
прокламации контрреволюционного характера, призывающие все еврейское
население открыто выступить против Евсекции Коммунистической партии, при
чем исходили эти прокламации, как видно из подписи в конце таковых, из
Центрального Комитета Сионистов-Социалистов, что говорит за то, что данные
прокламации распространяла местная организация Сионистов-социалистов, в
которой состоял и гр. Гольдман. Последний категорически отрицает свое
участие в распространении к.-р. прокламаций, говоря, что он о таковых до
момента расклейки их по городу не знал, также и не знает чьих рук это
дело" [12].

Основываясь на вышеуказанных материалах Э. Гольдман был обвинен по

6910 статье УК УССР и препровожден в Одесский Губотдел ГПУ «на предмет
высылки гр. Гольдмана из пределов Херсонского округа, как социально-
опасного элемента».
В свою очередь, после рассмотрения дела, 6 октября того же года
Помощник Уполномоченного Секретного Отделения Одгуботдела ГПУ
Аглицкий переквалифицировал дело на статью 6111 УК УССР, поскольку
материалы изобличают Э. Гольдмана «как активного работника Сионистской

10
Статья 69 УК УССР (1922 г.) гласит: «Пропаганда и агитация, выражающаяся в призыве к свержению власти
Советов путем насильственных или изменнических действий или путем активного или пассивного
противодействия Рабоче-крестьянскому Правительству, или массового невыполнения возлагаемых на граждан
воинской или налоговых повинностей, карается лишением свободы на срок не ниже трех лет со строгой
изоляцией».
11
Статья 61 УК УССР (1922 г.) гласит: «Участие в организации или содействие организации, действующей в
направлении помощи международной буржуазии, направленное на свержение завоеванной пролетарской
революцией власти рабоче-крестьянских Советов и существующего на основании Конституции УССР Рабоче-
Крестьянского Правительства, а также действия в направлении помощи той части международной буржуазии,
которая не признает равноправия приходящей на смену капитализма коммунистической системы
собственности и стремится к ее свержению путем интервенции или блокады, шпионажа, финансирования
прессы и т.п. средствами».
 275

социалистической партии и члена легального «Гехолуца» [13]. Дело было

направлено на Особое Совещание при Коллегии ГПУ.
Интересным фактом является то, что Особое Совещание, в составе Хозе,
Горожанина и Карлсона, на своем заседании 20 ноября 1924 г. принимает два
постановления.
В первом «принимая во внимание, что в деле отсутствуют достаточные
материалы, изобличающие принадлежность Гольдмана к сионистско-
социалистической партии в настоящее время, вследствие чего нет данных для
предания суду гр. Гольдмана по ст.61 УК УССР» постановили «дело по
обвинению гр. Гольдмана Эфроима Абрамовича направить к Прокурору при
НКЮ УССР для прекращения» [14].
А во втором «принимая во внимание, что дальнейшее пребывание
гр. Гольдмана Эфроима Абрамовича на территории УССР является социально
опасным, так как он может проявить свою деятельность как член организации
ЦСЮФ» постановили «гр-на Гольдмана Эфроима Абрамовича на основании
постановления ВЦИКа СССР от 28/III-24 года «Об админвысылках» – выслать
за пределы УССР под надзор органов ГПУ сроком на два года» [15].
В свою очередь прокурор Крайний поддерживает оба постановления.
Решением Особого Совещания при Коллегии ОГПУ СССР от 22 декабря
1924 г. Э. Гольдман был выслан в Кировский Край сроком на три года [16].
С 1924 по 1927 гг. Э. Гольдман находился в ссылке в Казахстане. 4 октября
1927 г. Уполномоченный 4-го Отделения Секретного Отдела ОГПУ Черток
пересмотрел дело и принял решение ходатайствовать о продолжении
ограничения свободы Э. Гольдмана, поскольку он «и в данное время является
активным членом» ЦСЮФ [17].
Решением Особого Совещания при Коллегии ОГПУ СССР от 7 октября
1927 г. Э. Гольдману запретили проживать в Москве, Ленинграде, Ростове-на-
Дону и означенных губерниях, Украине и Белоруссии «с прикреплением к
определенному местожительству сроком на три года» [18]. Дальнейшая судьба
Эфроима Гольдмана неизвестна.
276

Таким образом, данное дело ярко показывает не только работу

репрессивной машины в СССР, но и свидетельствует о том, что в середине
1920-х годов власти отказались от показательных процессов над
«контрреволюционерами с еврейской улицы», как удачно выразился Ицхак
Маор, так как убедились, что симпатии еврейской широкой публики
оказываются именно на стороне обвиняемых и судимых сионистов. Поэтому
судебное следствие и вынесение приговора происходило за закрытыми
дверьми. Когда же материалов для судебного заседания не хватало, то
использовался административный аппарат Главного политуправления. В
большинстве случаев сионистов приговаривали к сроку от трех до десяти лет
принудительных работ в лагерях, сначала в центральной России, а позднее в
Сибири, на Урале, в Киргизии, Средней Азии, а также на Соловецких островах,
где суровый климат и ужасные условия содержания постепенно физически
убивали заключенных. Особо активных, как мы видим на данном примере,
несмотря на окончание срока ссылки, фактически незаконно продолжали
ограничивать в правах и передвижении, обезличивая и разрушая любые
попытки формирования и деятельность еврейских политических партий и
организаций в СССР.

Литература и источники:
1. Маор Ицхак. Сионистское движение в России. – Иерусалим: Библиотека
Алия, 1977. – С.433.
2. Центральный государственный архив общественных организаций
Украины, ф.1, оп.1, д.418, л.60.
3. Государственный архив Херсонской области, ф.Р-4033, оп.5, д.179, л.5.
4. Там же, л.12.
5. Там же, л.13.
6. Там же, л.14.
7. Там же, л.15.
8. Там же, л.8.
 277

9. Там же, л.10-11.

10. Там же, л.16-17.
11. Там же, л.9.
12. Там же, л.18.
13. Там же, л.21.
14. Там же, л.24.
15. Там же, л.25.
16. Там же, л.33.
17. Там же, л.35.
18. Там же, л.36.
278

НАШІ АВТОРИ

Борінштейн Є.Р. - доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри

філософії та соціології державної установи «Південноукраїнський
національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського», керівник
навчально-освітньої програми «Південноукраїнський Єврейський університет
«Хабад-Одеса»».
Вакар Д.А. – студент Навчально-наукового Інституту історії, політології та
права Миколаївського національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Василевич Ю.В. – кандидат історичних наук, доцент кафедри політології
Навчально-наукового Інституту історії, політології та права Миколаївського
національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Водолага В.В. – студент Миколаївського національного аграрного
університету.
Волохова І.А. - вчитель–методист Миколаївського Економічного ліцею № 2.
Вороніна А.М. - координатор Ізраїльського культурного центру при Посольстві
Держави Ізраїль в Україні.
Гедьо А.В. - доктор історичних наук, професор кафедри спеціальних галузей
історичної науки Донецького національного університету (м. Вінниця).
Гінкул В.С. – студент Навчально-наукового Інституту історії, політології та
права Миколаївського національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Гольденберг М.Д. - голова Миколаївської обласної єврейської громади, голова
Миколаївського товариства єврейської культури.
Господаренко О.В. - кандидат історичних наук, доцент кафедри археології
давньої та середньовічної історії Навчально-наукового Інституту історії,
політології та права Миколаївського національного університету імені
В.О.°Сухомлинського.
Гулянович І.М. - кандидат історичних наук, асистент кафедри українознавства
Одеської державної академії будівництва та архітектури.
 279

Гурська О.С. - науковий співробітник Державного історико-архітектурного

заповідника у м. Бережани.
Епштейн В.А. - доцент, старший науковий співробітник Соціологічного
центру Російської академії народного господарства та державної служби при
Президенті РФ, кандидат соціологічних наук, доцент. Методист Центру
методики по роботі з обдарованими дітьми, Московського інституту відкритої
освіти.
Єремєєва І.В. - аспірант Національного технічного університету «Харківський
політехнічний інститут».
Захарченко О.О. - старший викладач кафедри історії України Навчально-
наукового Інституту історії, політології та права Миколаївського національного
університету імені В.О.°Сухомлинського.
Зеркаль М.М. - доктор історичних наук, доцент, завідувач кафедри
історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін
Навчально-наукового Інституту історії, політології та права Миколаївського
національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Коган Ф.М. - історик єврейської релігійної общини м.ºМиколаєва (Ерфурт,
Німеччина).
Козирев О.С. - кандидат історичних наук, доцент кафедри політології
Навчально-наукового Інституту історії, політології та права Миколаївського
національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Козирева М.Е. - кандидат історичних наук, доцент кафедри політології
Навчально-наукового Інституту історії, політології та права Миколаївського
національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Козленко П.Ю. - кандидат філософських наук, директор музею Голокосту в
місті Одесі.
Кригіна О.В. - кандидат історичних наук, доцент кафедри культурології та
інформаційної діяльності Маріупольського державного університету.
280

Кузовков В.В. - кандидат історичних наук, доцент кафедри археології давньої та

середньовічної історії Навчально-наукового Інституту історії, політології та
права Миколаївського національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Кухлєв А.С. - аспірант кафедри історіографії, джерелознавства, археології та
методики викладання історії Донецького національного університету (м. Вінниця).
Ласінська М.Ю. - кандидат історичних наук, доцент кафедри археології давньої
та середньовічної історії Навчально-наукового Інституту історії, політології та
права Миколаївського національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Левченко Л.Л. - доктор історичних наук, директор Державного архіву
Миколаївської області.
Маринченко Г.М. - кандидат історичних наук, старший викладач кафедри
історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін
Навчально-наукового Інституту історії, політології та права Миколаївського
національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Мітюкляєва О.Ю. – студентка Навчально-наукового Інституту історії,
політології та права Миколаївського національного університету імені
В.О.°Сухомлинського.
Мироненко В.С. – студент Навчально-наукового Інституту історії, політології
та права Миколаївського національного університету імені
В.О.°Сухомлинського.
Остроушко Ю.Р. – аспірант кафедри спеціальний галузей історичної науки
Донецького національного університету (м. Вінниця).
Павлюк А.М. - юрист, кандидат історичних наук, автор і редактор проектів
«Николаевская область. Электронная историческая энциклопедия»
(history.mk.ua) и «Николаевская область. Материалы для истории»
(library.history.mk.ua).
Палюх Е.В. – студент Навчально-наукового Інституту історії, політології та
права Миколаївського національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Прокоп Ю.В. - старший викладач Одеської національної академії зв’язку імені
О.С.°Попова.
 281

Прохоров Д.А. - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Наукового дослідного центру історії та археології Криму Таврійської Академії
Кримського федерального університету імені В.І. Вернадського,
м.°Сімферополь, Крим.
Рижева Н.О. - доктор історичних наук, професор, завідувачка кафедри
археології, давньої та середньовічної історії Навчально-наукового Інституту
історії, політології та права Миколаївського національного університету імені
В.О.°Сухомлинського.
Рябоконь Н.С. – студентка Миколаївського національного аграрного
університету.
Сапак Н.В. - кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри дизайну, Виділеного
підрозділу «Миколаївська філія Київського національного університету
культури та мистецтв», голова Миколаївського караїмського історико-
культурологічного товариства «Мурат».
Сергєєва О.О. – аспірант кафедри спеціальний галузей історичної науки Донецького
національного університету (м. Вінниця).
Серединський О.В. - кандидат історичних наук, головний спеціаліст відділу
інформації та використання документів Державного архіву Миколаївської
області.
Смирнов І.О. - кандидат історичних наук, доцент кафедри археології давньої та
середньовічної історії Навчально-наукового Інституту історії, політології та
права Миколаївського національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Смирнова А.О. - заступник директора з виховної роботи Миколаївського
будівельного коледжу Київського національного університету будівництва та
архітектури.
Стариков І.М. - доктор педагогічних, професор, зарубіжний член РАО,
почесний доктор НАПН України, завідувач кафедри соціальної педагогіки,
Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського.
282

Сугацька Н.В. - кандидат історичних наук, доцент кафедри гуманітарних

дисциплін Миколаївського інституту права Національного університету
«Одеська юридична академія».
Сучкова О.Ю. – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України
Історичного факультету Донецького національного університету (м.°Вінниця).
Траспов Л.Ф. - історик, публіцист, співробітник ТОВ «Наваль» (Миколаїв).
Третякова О.А. - кандидат історичних наук, старший викладач кафедри
педагогіки та методики викладання суспільствознавчих дисциплін Навчально-
наукового Інституту історії, політології та права Миколаївського національного
університету імені В.О.°Сухомлинського.
Тригуб О.П. - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри
міжнародних відносин та зовнішньої політики Чорноморського державного
університету імені Петра Могили.
Хаєцький О.П. - кандидат історичних наук, доцент кафедри історіографії,
джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін Навчально-наукового
Інституту історії, політології та права Миколаївського національного
університету імені В.О.°Сухомлинського.
Ханстантинов В.О. - доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри
економічної теорії і суспільних наук Миколаївського національного аграрного
університету.
Черевач В.С. – студент Навчально-наукового Інституту історії, політології та
права Миколаївського національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Чернявська К.В. - кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України
Навчально-наукового Інституту історії, політології та права Миколаївського
національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
Чернявський В.В. - кандидат історичних наук, заступник директора з наукової
роботи Миколаївського обласного краєзнавчого музею.
Шкляж Й.М. - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри нової та
новітньої історії Навчально-наукового Інституту історії, політології та права
Миколаївського національного університету імені В.О.°Сухомлинського.
 283

Щукін В.В. - кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри

гуманітарних дисциплін Миколаївського інституту права Національного
університету «Одеська юридична академія».
284

ЗМІСТ

Гольденберг М.Д. (Миколаїв)

Орієнтири вибору 3

РОЗДІЛ І
Єврейське населення Півдня України
в роки Другої світової війни
Волохова І.А., Захарченко А.О. (Миколаїв)
Голокост та позиція західних держав (1933–1945 рр.) 11
Захарченко О.О. (Миколаїв)
Генріх Гіммлер – головний організатор і виконавець Голокосту 22
Козирев О.С., Мироненко В.С. (Миколаїв)
Освенцім – індустрія смерті 56
Кухлєв А.С. (Вінниця)
Антисемітизм і його подолання: досвід Європи та перспективи України 63
Мітюкляєва О.Ю. (Миколаїв)
Особливості Голокосту на Миколаївщині 69
Черевач В.С. (Миколаїв)
Миколаївська область в роки Шоа 81
Чернявський В.В., Чернявська К.В. (Миколаїв)
«Ідеальні» робочі Третього рейху: до питання про взаємозв’язок дегуманізації
євреїв і дискримінації остарбайтерів в 1933-1945 рр. 98
Шкляж Й.М. (Миколаїв)
Антисемітизм в Європі після Першої світової війни (1914-1918) – провісник
Голокосту 114

РОЗДІЛ ІІ
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЄВРЕЙСЬКИХ ГРОМАД ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
Борінштейн Є.Р., Козленко П.Ю. (Одеса)
Екзистенційні підвалини єврейської колонії Богачівка 125
Гедьо А.В. (Вінниця)
Євреї-землероби Північного Приазов’я (ХІХ - початок ХХ ст.) 142
Господаренко О.В. (Миколаїв)
Іудейська громада в генуезькій Кафі 158
Гулянович І.М. (Одеса)
Єврейська громада Ананьєва в ХІХ – на початку ХХ ст. 165
Коган Ф.М. (Ерфурт)
«Вихід» першої єврейської громади м. Миколаєва - і народження другої 175
Козирева М.Е., Гінкул В.С. (Миколаїв)
Становище єврейського населення Правобережної України в першій половині
1920-х рр. 201
 285

Остроушко Ю.Р. (Вінниця)

Участь єврейського населення у подоланні явищ дитячої безпритульності та
бездоглядності на Півдні України (сер. ХІХ – ХХ ст.) 209
Павлюк А.М. (Миколаїв)
Одеська єврейська община в становленні економічної інфраструктури міста
(кінець ХVІІІ ст.) 222
Прохоров Д.А. (Сімферополь)
Участь караїмів у розвитку торгово-промислового потенціалу Одеси (ХІХ –
початок ХХ ст.) 229
Сапак Н.В. (Миколаїв)
Караїми. До питання історії та етногенезу 240
Серединський О.В. (Миколаїв)
З історії Миколаївського чоловічого двокласного початкового єврейського
училища 253
Третякова О.А. (Миколаїв)
Національні освітні заклади єврейського населення Півдня України в 20-30-х рр.
ХХ ст. 258
Тригуб О.П. (Миколаїв)
«Справа Гольдмана» (з історії єврейських політичних партій на півдні України
1920-х років) 267

НАШІ АВТОРИ 278

ЗМІСТ 284
286

Історичні мідраші Північного Причорномор'я / Голов. ред. М.М. Шитюк -

Випуск ІV. - Том І. - Миколаїв: Типографія Шамрай, 2015. – 286 с.

Збірник «Історичні мідраші Північного Причорномор'я» складений за матеріалами ІV-ї

міжнародної науково-практичної конференції «Історичні мідраші Північного
Причорномор'я», котра відбулася 23-24 квітня 2015 року в Навчально-науковому інституті
історії, політології та права Миколаївського національного університету імені
В.О.Сухомлинського та була присвячена 70-й річниці Перемоги і звільнення радянськими
військами концентраційних таборів. Том І містить статті за напрямками: євреї південної
України в роки Другої світової війни; історія розвитку єврейських громад Півдня України;
єврейське населення Радянської України; актуальні проблеми історії караїмського,
кримчацького, хазарського етносів південної України та Криму.

Укр., рос. та англ.. мовами

ISBN 978-617-680-035-4 УДК 94(477.73)(=411.16)"18/"

ББК 63.3 (4 Укр) 5-6
Д 23

ІСТОРИЧНІ МІДРАШІ
ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
МАТЕРІАЛИ
ІV
МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ
КОНФЕРЕНЦІЇ
Том І

Рекомендовано до друку
15 квітня 2015 р. Друк офсетний
Папір офсетний Тираж 100 Замовлення №
Видавець Шамрай Павло Миколайович
287