МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА

ФРАНКА
ФАКУЛЬТЕТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УКРАЇНА У НАЦІОНАЛЬНИХ
ГЕОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ
І ДОКТРИНАХ ПОЛЬЩІ ТА
РОСІЇ
Історичний контекст

Підготувала
Студентка групи МВР-51
Литвиненко К. О.
Перевірила
Доц. Романюк Н. А.

ЛЬВІВ – 2020
1

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................2

РОЗДІЛ 1. Україна у геополітичних концепціях та доктринах Польщі. 3

1.1. Концепція націонал-демократів............................................................3
1.2. Федераціоністська концепція................................................................4
1.3. Міжвоєнний період: концепція «Польща для поляків» та проект
«Велика Україна»..............................................................................................5
1.4. Післявоєнний період: доктрина Гедройця-Мєрошевського та ідея
розвитку східноєвропейської співпраці...........................................................7
1.5. Концепція Збігнєва Бжезінського та ідея «міжмор’я»......................8

РОЗДІЛ 2. Україна у геополітичних концепціях та доктринах Росії....12

2.1. Геополітичні ідеї російських лідерів початку ХХ століття............12
2.2. Концепції представників російської геополітичної думки...............15
2.2.1. Концепція «євразійства»...................................................................15
2.2.2. Концепція «неоєвразійства»: загальні принципи та течії..............17
2.3. Російська геополітична думка кінця ХХ століття...........................19

ВИСНОВКИ..........................................................................................................22

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ...........................24

2

ВСТУП

У ХХ столітті досить гостро постала проблема суб’єктності України на

міжнародній арені. Українська держава в той період розглядалась багатьма
дослідниками у галузі геополітики виключно як об’єкт політичних процесів
або, принаймні, керований або підконтрольний іншим «формальний» суб’єкт.
Ця думка знаходить підтвердження у геополітичних стратегіях та доктринах
найвпливовіших держав-сусідів України у ХХ ст. – Польщі та Росії.
Розглядаючи плани та стратегії кожної з цих держав стосовно України,
або навіть просто щодо українських земель, можна помітити, що польська та
російська геополітичні думки кардинально відрізнялись з багатьох питань,
проте в одному вони були досить схожі – у визнанні України виключно як
об’єкта міжнародних відносин; як територій, які можна окупувати чи
отримати «добровільно» і, врешті решт, повністю інтегрувати як
територіально, так і політично, культурно, економічно і тд.
Основою для визначення національних інтересів держави виступають
геополітичні інтереси, які є прямим наслідком особливостей її геополітичного
розташування та перебувають в основі формування зовнішньої політики.
Проте, надзвичайно вигідне геополітичне розташування України не
допомогло їй сформулювати свої інтереси та спокійно утворити незалежну
державу аж до 1991 року, адже довгий час вона знаходилась між двома більш
сильними сусідами із сильними експансіоністськими настроями, кожен з яких
прагнув забрати собі якнайбільше українських територій.
В цій науковій роботі розглянуто основні геополітичні концепції та
доктрини польських та російських геополітиків ХХ століття, місце та роль
України в них, а також їх практична реалізація у зовнішній політиці обраних
країн.
3

РОЗДІЛ 1.
Україна у геополітичних концепціях та доктринах Польщі
Історично сформувалось дві основні концепції зовнішньої політики
Польщі, які названі за домінуючими королівськими династіями країни часів
Середньовіччя – «Пястовську» і «Ягелонську». Російський вчений О.
Неменський, посилаючись на дослідження польської історіографії, визначає,
що перша з них спрямована на активну співпрацю з Німеччиною та, водночас
пасивне ставлення до співпраці або навіть і конфронтаційні стратегії у
відносинах із східними сусідами, в число яких входить і Україна. Друга
теорія, навпаки, має на меті активну експансію у напрямку України, Литви та
Росії. «Ягелонська» концепція виражає ідеологію «підкорення Сходу» і
створення багатонаціональної держави з центром у Варшаві1.
Пізніше, погляди більшості польських політиків кінця XIX — початку
XX ст. базувалися на переконанні у необхідності відродження польської
держави у її історичних кордонах, де українські землі будуть органічною
частиною Речі Посполитої. Представники різних політичних кіл лише по-
різному бачили шляхи відродження незалежної польської держави, але в
територіальному питанні їхні погляди були подібні.

1.1. Концепція націонал-демократів.

Одна з найбільш популярних концепцій була сформульована табором

націонал-демократів, т.зв. ендеків, лідером яких був польський політичний
діяч і публіцист Роман Дмовський. Саме він обґрунтував ідею «інкорпорації»,
тобто приєднання українських земель до польської держави.
Обґрунтовуючи свої погляди, націонал-демократи доводили, що
українці за останні століття нічим не проявили себе ні державно-політично, ні
1
Яковлева І. В. Генеза формування концептуальних засад східного напрямку зовнішньої політики
республіки польща / І. В. Яковлева. // Актуальні проблеми політики. – 2013. – №48. – С. 284.
4

культурно, були пасивним, інертним елементом, нездатним до самостійного

державотворчого життя. Цим, по суті, вони виправдовували сам факт
необхідності експансії українських земель – відсутністю державності. «Там,
де ми можемо примножити свої сили і свою цивілізаційну працю,
поглинаючи інші елементи, — зазначав Р.Дмовський, — жодне право не
може заборонити нам того, а діяти так, то навіть наш обов’язок»2.
На думку ендеків інкорпорувати слід було стільки «східних», у тому
числі й українських земель, скільки це можливо, скільки можна поступово
повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу.
Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля.
Натомість, інші українські землі, на думку ендеків, мали відійти до Росії, в
якій вони вбачали противагу німецькому гегемонізму. Але й при цьому,
націонал-демократи планували подальшу полонізацію українців, що
опиняться у складі Російської імперії3.

1.2. Федераціоністська концепція.

Не менш впливовою і популярною була «федераціоністська» програма
соціаліста Юзефа Пілсудського — авторитетного польського політичного
діяча XX ст. Суть цієї програми полягала в тому, щоб у результаті повалення
царизму і розпаду Російської імперії створити у Східній Європі, велику,
сильну і міцну Польщу. Передбачалося, що відроджена Річ Посполита
постане на «федеративних» засадах. До її складу увійдуть польські, литовські,
білоруські і українські землі. Провідна роль у новому утворенні, звичайно,
відводилася Польщі4.

2
Зелінський М. В. «Українське Питання» у політичній діяльності Р. Дмовського у роки Першої
Світової Війни (1914-1918 Рр.) / М. В. Зелінський. // Історичний архів. – №10. – С. 45–48.
3
Україна в геополітичних концепціях першої третини xx століття [Електронний ресурс] //
Ізборник. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r07.htm.
4
Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ століття [Електронний ресурс] //
Ізборник. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r07.htm.
5

Проблемою цієї концепції було те, що вона не давала відповіді на

логічне запитання, що робити, коли народи тих держав не захочуть
об’єднуватися в складі Речі Посполитої. Соціалісти просто декларували
добровільне входження до складу майбутньої держави як факт. З цього можна
зрозуміти, що у разі опору якогось із народів, передбачалось скоріше не
добровільне, а примусове приєднання5.
Отже, дві впливові і популярні польські політичні доктрини щодо
України — «інкорпораційна» і «федераціоністська» — ще до створення
польської держави базувалися на іґноруванні прав українського народу на
самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями.
Відкидали вони також і можливість української незалежності та суверенітету.
Згодом, всередині цих двох великих концепцій, було сформульовано ще
два проекти, що безпосередньо стосувались і України у польському
геополітичному дискурсі. Це були такі ідеї як «Польща для поляків» та
проект «Великої України».

1.3. Міжвоєнний період: концепція «Польща для поляків» та проект

«Велика Україна».
У міжвоєнний період на перший план вийшла проблема ставлення до
українців, що опинилися у складі Польщі в результаті окупації нею
західноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегія асиміляції
українців - «Польща для поляків». Відомий ендецький політик і публіцист
Станіслав Грабський писав, що «нині необхідною умовою утримання наявних
кордонів є перетворення державної території Речі Посполитої в національну

5
Парнета О. Основні тенденції становлення зовнішньої політики відродженої Польщі. Федералізм
та інкорпораціонізм (1918–1926 рр.) / Оксана Парнета. // Україна Європа Світ. – 2009. – №3. – С.
102–105.
6

польську територію». З цією метою здійснювалась політика ополячення

Східної Галичини і Західної Волині6.
Конкуруюча «федералістична» концепція, зазнавши деякого оновлення
і модернізації, в 20–30-х роках стала відомою як доктрина «польського
прометеїзму». Зовнішню політику Другої Речі Посполитої прометеїсти
розглядали через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до
якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комуністичною Росією.
Результатом такого зіткнення, як передбачалося, буде розпад
багатонаціональної більшовицької імперії. Звільненим, але політично і
національно недостатньо зрілим народам потрібна буде допомога у
формуванні власної державності. Цю «цивілізаційну» місію брала на себе
Польща. Планувалося, що потенційні держави утворять єдину федерацію,
провідні позиції в якій займатиме Друга Річ Посполита7.
Українській проблемі відводилася головна роль в реалізації
федералістичної програми. Передбачалося, що в результаті розпаду СРСР за
допомогою Польщі постане самостійна українська держава — Велика
Україна. Вона, по-перше, відмовиться від Західної України, а по-друге,
уклавши унію з Польщею, увійде до польської федерації. На думку
прометеїстів, створення так званої Великої України відповідає «польським
державним інтересам як засіб зміцнення Польщі»8.
У міжвоєнний період єдиною політичною силою Польщі, що визнавала
право українців на самовизначення, була Комуністична робітнича партія
Польщі (пізніше Комуністична партія Польщі) та її складові Комуністична
партія Західної України і Комуністична партія Західної Білорусі. Конкретно
6
Україна-Польща: важкі питання [Електронний ресурс] // Матеріали II міжнародного семінару
істориків «Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках». – 1998. – Режим доступу до ресурсу:
https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/17882/file.pdf.
7
Там само
8
Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ століття [Електронний ресурс] //
Ізборник. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r07.htm.
7

гасло про право націй на самовизначення у різні періоди набувало різного

змісту. Так, до 1925 р. комуністи виступали за возз’єднання Західної України
і Західної Білорусі відповідно з УРСР і БРСР. Пізніше вживалася лише
загальна фразеологія без констатації устремлінь і можливих наслідків9.

1.4. Післявоєнний період: доктрина Гедройця-Мєрошевського та ідея

розвитку східноєвропейської співпраці.

У міжвоєнний період, в силу об’єктивних політичних обставин, у

польському політикумі домінувала концепція Р. Дмовського, але після Другої
Світової війни ситуація змінилася: Польща опинилася під військовим,
політичним, ідеологічним та економічним впливом Радянського Союзу.
У другій половині ХХ ст. редактор часопису «Культура», Єжи Гедройц
та його колега, журналіст, публіцист і політичний оглядач, Юліуш
Мєрошевський, розробили нову концепцію польської геополітики.
Головними постулатами доктрини Гедройця-Мєрошевського виступали:
– переконання, що занепад Радянського Союзу є неминучим;
– ідея, що Польща повинна визнати повну незалежність України, Литви
і Білорусі;
– впевненість, що допомога в зміцненні незалежності Литви, Білорусії і
України не повинна бути предметом конфлікту з Росією;
– переконання, що підтримка суверенітету Литви, Білорусії і України
може допомогти самій Росії відмовитися від намірів «повернути» ці країни і
зробити новий поворот до неоімперіалізму.
Слід враховувати, що російські автори дотримуються іншої, відмінної
від польської інтерпретації даної концепції. Наприклад, російський дослідник
О. Неменський, аналізуючи концепцію Гедройця-Мєрошевскього, наголошує,

9
Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ століття [Електронний ресурс] //
Ізборник. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r07.htm.
8

що вона, переслідуючи мету звільнити Польщу від радянського впливу,

передбачає встановлення повноцінного польського впливу в «регіоні ULB»
(Україна, Литва, Білорусія)10.
Іншою популярною концепцію 80-х років ХХ ст. стала ідея розвитку
східноєвропейської співпраці. Пропозиції щодо співробітництва висувалися
перш за все народам, що проживають за східним кордоном Польщі
(українцям, литовцям, білорусам). Тим самим підкреслювалось, що саме ці
країни, а не Росія, є сусідами і потенційними союзниками і партнерами
незалежної Польщі. В основі концепції східноєвропейської співпраці лежало
переконання, що лише скоординовані дії усіх народів регіону проти СРСР
здатні послабити радянське панування11.

1.5. Концепція Збігнєва Бжезінського та ідея «міжмор’я».

Найбільш теоретично розробленою є концепція американсько-
польського аналітика 3. Бжезінського. Крах радянської комуністичної імперії
різко порушив цивілізаційне стримування на основі ядерного балансу. У
своїй праці "Велика шахівниця" американський аналітик вводить поняття
"геостратегічні гравці", під яким розуміє держави, що мають волю і
спроможність застосувати за кордоном силу для геополітичних впливів на
свою користь. 3. Бжезінський виводить також поняття "геополітичні осі", які
визначаються вигідним географічним розташуванням. Політолог виділяє на
політичній карті Євроазії п'ять геостратегічних гравців і п'ять геополітичних
осей. Основними гравцями є Німеччина, Франція, Росія, Китай та Індія.
Україна, Азербайджан, Туреччина, Іран та Південна Корея виступають
геополітичними осями, Туреччина та Іран є геостратегічно активними.
Україна на євроазійській шахівниці стала геополітичною віссю, тому що сам
10
Яковлева І. В. Генеза формування концептуальних засад східного напрямку зовнішньої політики
республіки польща / І. В. Яковлева. // Актуальні проблеми політики. – 2013. – №48. – С. 284.
11
Там само
9

факт незалежності допомагає трансформувати Росію, яка без України не

може бути імперією. Лише від України залежить імперський статус Росії.
Якщо Москва поверне собі контроль над Україною з її 52-мільйонним
населенням (на той час) і великими ресурсами, а також виходом до Чорного
моря, то Росія автоматично знову отримає можливість перетворитися в
потужну імперську державу, що розкинулася в Європі і в Азії12.
Незалежність України кинула виклик домаганням Росії на божественне
призначення бути прапороносцем всієї панслов'янської спільноти.
А також позбавила Росію її домінантного положення на Чорному морі, де
Одеса слугувала життєво важливим портом для торгівлі із країнами
Середземномор'я і світу загалом. Те, що Україна буде із часом якимось чином
"реінтегрована", залишається догматом віри багатьох представників
російської політичної еліти.
Важливим для розуміння значення України став постулат Бжезінського
про те, що Росія не може бути в Європі без України, яка також входить до
складу Європи, тоді як Україна може бути в Європі без Росії, що входить до
складу Європи. Україна, на думку 3. Бжезінського, має шанс стати членом
НАТО і Євросоюзу тільки за умови здійснення внутрішніх реформ і набуття
статусу держави Центральної Європи13.
У період проголошення незалежності України та становлення польсько-
українських двосторонніх відносин набула популярності ще одна
геополітична ідея – ідея «міжмор’я», запропонована польськими
консерваторами. Її автором був Лєшек Мочульський. Суть цієї ідеї полягала в
тому, що країни Східної Європи (так званого «міжмор’я» — реґіон між
Балтикою і Адріатикою та Чорним морем) задля збереження власної

12
Збіґнєв Бжезінський. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи.
[Електронний ресурс] //. – Режим доступу до ресурсу: https://toloka.to/t34077
13
Бжезінський 3. Великі перетворення //Політ, думка.- 1999.-№ 1-2. 
10

самостійності і самобутності мають максимально інтеґруватися, щоб їх не

поглинули постіндустріальний Захід або шовіністична Росія. При цьому саме
польсько-українські відносини, на думку ідеолога «міжмор’я», мають
вирішальне значення для реалізації усієї програми14.
Отож, можна зробити висновок, що польські зовнішньополітичні та
геополітичні концепції щодо України в XX ст. зазнали істотних змін,
еволюціонуючи разом із зміною політичних режимів, теоретичних шкіл,
двосторонніх відносин між державами та під тиском інших важливих
факторів. Реалії посткомуністичної доби детермінують їхній якісно новий
зміст. Польсько-українські взаємини, незважаючи на складну історичну
спадщину, невідворотно вступають у фазу конструктивного, прагматичного
взаємовигідного розвитку. Об’єктивні національні інтереси двох держав у
стратегічних питаннях збігаються. Позбавлені деформуючих зовнішніх
впливів вони вже почали виявляти свій чималий потенціал. Найважливіше те,
що Польща більше не ставиться до України як до об’єкта, навпаки, держави
мають статус стратегічних партнерів і активно співпрацюють як повноцінні
суб’єкти міжнародних відносин.

14
Федоренко К. Як вирішити дилему безпеки для України? Ідея коаліції Міжмор’я у Центрально-
Східній Европі [Електронний ресурс] / К. Федоренко, А. Умланд // Критика. – 2017. – Режим
доступу до ресурсу:
https://www.researchgate.net/profile/Andreas_Umland/publication/321011233_Ak_virisiti_dilemu_bezpe
ki_dla_Ukraini_Idea_koalicii_Mizmor%27a_u_Centralno-
Shidnij_Evropi/links/5a0722294585157013a5bf1c/Ak-virisiti-dilemu-bezpeki-dla-Ukraini-Idea-koalicii-
Mizmora-u-Centralno-Shidnij-Evropi.pdf.
11

РОЗДІЛ 2.
Україна у геополітичних концепціях та доктринах Росії

Політична доктрина Росії щодо України, домінантою якої був принцип

централізму та викорінення будь-яких проявів «національного сепаратизму»,
не зазнала на початку XX ст., попри виразну тенденцію до наростання
українського визвольного руху, жодних принципових змін. Імперська
політика обґрунтовувалась низкою різноманітних теорій, за якими на теренах
від Карпат до Тихого океану живе єдиний російський народ.
2.1. Геополітичні ідеї російських лідерів початку ХХ століття
З осені 1905 р. національні проблеми Росії, зокрема українське питання,
вперше офіційно набувають суспільної ваги, стають об’єктом розгляду не
лише імперського уряду, а й новоствореної законодавчої інституції —
Державної думи. Остання, формулюючи програму своєї діяльності,
констатувала: «Росія є державою, населеною різними племенами і
народностями. Духовне об’єднання всіх цих племен і народностей можливе
лише за умови задоволення їхніх потреб зберігати і розвивати своєрідність у
окремих питаннях побуту. Державна дума подбає про широке задоволення
цих справедливих потреб»15.
Водночас у циркулярі Міністерства внутрішніх справ від 20 січня 1910 р.
Столипін наказував губернаторам не дозволяти засновувати товариств
«інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей»16.
З вибухом Першої світової війни політика царського уряду щодо
України визначалася завданням практично реалізувати двоєдину стратегічну
мету. По-перше, Росія прагнула максимально розширити зовнішній простір
державного комплексу шляхом політичної інкорпорації західноукраїнських
15
«Українське питання» в політичній стратегії Росії [Електронний ресурс] // Ізборник – Режим доступу
до ресурсу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r15.htm.
16
Там само
12

земель (Галичини, Буковини, Закарпаття), населення яких, з точки зору навіть

російських лібералів, належало до етнографічного масиву російської
народності. По-друге, прилученням західного реґіону самодержавство
розраховувало добитися внутрішнього оздоровлення країни, раз і назавжди
розв’язавши українське питання.
Практичне втілення задуманих планів розпочалося відразу після вступу
російської армії на терени Галичини. 19 серпня 1914 р. вищою військовою
владою було затверджено Положення про врядування «неприятельскими
областями» та призначено генерал-губернатора краю. До безпосередньої
компетенції російської адміністрації входило прийняття заходів щодо «злиття
краю з Імперією в політичному і національному відношеннях»17.
Більшовицька «Декларація прав народів Росії»
Засадничі принципи нової влади в питанні про національності були
сформульовані 15 листопада 1917 р. в «Декларації прав народів Росії».
Концептуально більшовики були проти відокремлення, але, захопивши владу,
вони не наважилися відразу ліквідувати гасло, яке наполегливо
експлуатували в передреволюційний період задля привернення симпатій
національних рухів у боротьбі з царським, а пізніше — Тимчасовим урядом.
Нібито створюючи народам Росії правову основу для леґітимного виходу зі
складу імперії, Раднарком не встановлював хоч би якогось порядку
використання й здійснення проголошеного права18.
«Воєнно-політичний союз» як форма відтворення імперії

17
«Українське питання» в політичній стратегії Росії [Електронний ресурс] // Ізборник – Режим доступу
до ресурсу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r15.htm.
18
Декларація прав народів Росії 1917 [Електронний ресурс] // Енциклопедія Історії України. – 2004. –
Режим доступу до ресурсу: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?
&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&
S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Deklaraciya_prav_narodiv_Rosii.
13

Капітуляція Німеччини у Першій світовій війні започаткувала новий

етап політики Москви. 24 грудня 1918 р. наркомат закордонних справ РСФРР
заявив, що уряд Росії більше не визнає Україну самостійною державою.
Слід зауважити, що серед керівництва РСФРР не було цілковитої
одностайності щодо того, в який спосіб започаткувати процес відтворення
неоімперського державного комплексу. І от, 1 червня 1919 р. ВЦВК видав
декрет «Про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії,
Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів». Йому було надано такої
форми, яка цілком відповідала більшовицькій доктрині. Внаслідок цього
відбувалося «не об’єднання революційних фронтів братерських радянських
республік, а повне злиття під егідою РСФРР»19.
Доба договірних відносин
Підписанням 28 грудня 1920 р. у Москві «Союзного робітничо-
селянського договору між РСФРР і УСРР», власне, започатковано новий
період міждержавних відносин Росії з радянськими республіками — добу
договірних відносин. У документі визнавалась незалежність і суверенність
обох сторін, але наразі вказувалося на необхідності «з метою оборони, а
також в інтересах їх господарського будівництва» згуртувати свої сили
шляхом укладення союзу. Проте на практиці, відбувалось адміністративне
підпорядкування Росії, що фактично зводило республіку до статусу
російської автономії20.
«Добровільне об’єднання»: доктрина і практика

19
Декрет Всеросійського ЦВК про військовий союз радянських республік Росії, України, АатвІЇ,
Литви,Білорусії для боротьби проти імперіалістів (1 червня 1919 p.) [Електронний ресурс] //
SciCenter.online – Режим доступу до ресурсу: https://scicenter.online/derjavi-prava-istoriya-scicenter/dekret-
vserosiyskogo-tsvk-pro-viyskoviy-soyuz-144076.html.
20
Союзний робітничо-селянський договір між УСРР і РСФРР (1920 p., грудня 28) [Електронний ресурс]
// History – Режим доступу до ресурсу: https://history.vn.ua/book/xrestomatia/495.html.
14

Логічним завершенням кількарічних зусиль державної влади РСФРР

щодо реалізації своєї політичної доктрини в «українському питанні» стало
«добровільне» об’єднання республік у складі Союзу РСР. Сталін
запропонував план автономізації, а Ленін, аби не давати шансу
«незалежникам», вважає за необхідне, в першу чергу, дещо редакційно
змінити форму: «записати замість «вступ до РСФРР» — «Формальне
об’єднання з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії». Що ж до
суті проекту, то Ленін обстоював ще більш централізаторську позицію, ніж
сам Сталін21.
Отже, упродовж 1900–1922 років тривав пошук оптимальної моделі
реалізації політичної доктрини Росії щодо України. Практично централістські
принципи більшовицької партії переносилися на організацію державних
структур. Форма ж (утворення СРСР) мала лише вуалювати справжню
сутність запроваджуваної унітарної державності.
2.2. Концепції представників російської геополітичної думки.
2.2.1. Концепція «євразійства».
Євразійство виникло на початку 20-х років минулого століття у
середовищі післяреволюційної російської еміграції. Воно об’єднує в собі
надзвичайне широке коло гуманітарного та природно-наукового знання від
філософії та історії до географії та економіки. Концептуально нова течія
російської думки має глибоке історичне коріння і є однією з найбільш
традиційних для Росії22.

21
«Українське питання» в політичній стратегії Росії [Електронний ресурс] // Ізборник – Режим доступу до
ресурсу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r15.htm.
22
Закіров М. Україна у контексті геополітичної концепції Евразійства [Електронний ресурс] / Марат
Закіров // Наукові конференції – Режим доступу до ресурсу: http://oldconf.neasmo.org.ua/node/1804.
15

Роль і місце концепції євразійства у формуванні зовнішньої політики

Російської Федерації, зокрема й щодо України, на сучасному етапі висвітлено
у багатьох працях російських дослідників. Серед них особливо виділяються у
цьому контексті праці О. Дугіна, який виступає на захист російської
національної месіанської ідеї і за утвердження домінування Росії на
пострадянському просторі. У публікаціях російських авторів, незважаючи на
різні підходи, ніхто не насмілюється заперечувати тезу про “особливу роль”
Росії в світі. Російські політологи проголошують, що їх країна законно може
претендувати на чужі для неї території – Крим, Східну Україну, Північний
Казахстан тощо. Прихильники такої “подвійної моралі” вказують, що “вся
територія колишнього СРСР є військово-стратегічним простором Росії” і це
“треба донести до свідомості НАТО”23.
Концепція євразійства є концепцією глобальною, вона грунтується не
стільки на мовній, скільки на континентальній єдності. Першим, хто
послідовно висловив російський варіант євразійства, був П. Н. Савицький. У
роботі «Геополітичні основи євразійства» Савицький визначає основну
геополітичну тезу євразійства - «Росія не є ні Азією, ні Європою». Росію-
Євразію автор визначає як «область степової і пустельної смуги, що тягнеться
безперервною лінією від Карпат до Хінгана ... разом з її гірським
обрамленням на півдні і районами, що знаходяться на півночі від неї».
Савицький не згадує Україну як окрему державу, але сприймає її як
невід'ємну частину Євразії24.
Продовжуючи традицію Савицького, Микола Трубецькой у своїй роботі
«Погляд на російську історію не з Заходу, а зі Сходу» підкреслює, що
євразійський світ являє собою «замкнуте і закінчене географічне,

23
Івахів О. Концепція Євразійства та її відображення в теоретичній спадщині П.М. Савицького
[Електронний ресурс] / О. Івахів. – 2007. – Режим доступу до ресурсу: http://vlp.com.ua/files/04_73.pdf.
24
Там само
16

господарське та етнічне ціле, що є відмінним як від Європи, так і від Азії».

Україну Трубецкой описує як значну частину Євразії, яка на певному
історичному етапі повністю опинилася під владою католицької Польщі25.
Особливого значення для українсько-російських відносин набуває
відношення євразійців до міжнаціональних відносин в межах євразійського
«месторазвития». Ідеологи євразійства різко негативно відносилися до
національного (особливо українського та кавказького) сепаратизму. На думку
В. Іванова та М. Трубецького протистояння «двох індивідуацій»
загальноруської культури – української і великоруської виявляється ще
наприкінці XVII ст. Українське просвітництво йшло зі значним
випередженням просвітництва російського. С того самого часу українська
культура набуває остаточної самостійності і створює реальні підвалини
українського сепаратизму. Проте, усвідомлюючи сутність сепаратизму, вони
не змінювали свого відношення до нього. Головний сенс політичної тактики і
стратегії вони вбачали у необхідності збереження геополітичного тіла Росії-
Євразії, утримання російського «месторазвития»26.
2.2.2. Концепція «неоєвразійства»: загальні принципи
«Неоєвразійство» сформувалося на російських теренах у 1990-х рр., але
при цьому впевнено декларує свою «генетичну спорідненість» із відомим
інтелектуальним рухом російських емігрантів у Європі 1920–30-х рр. –
«євразійством». Незважаючи на те, що більшість фахівців однозначно

25
Івахів О. Концепція Євразійства та її відображення в теоретичній спадщині П.М. Савицького
[Електронний ресурс] / О. Івахів. – 2007. – Режим доступу до ресурсу: http://vlp.com.ua/files/04_73.pdf.
26
Євразійці обґрунтували розділення Старого світу не на два, а на три материка: Європу, Азію і
Євразію. Євразія являє собою простір, що охоплює величезні території рівнин від південних
Карпат на заході до гір російського Далекого Сходу. Згідно євразійської концепції
«месторазвития» на цьому просторі сформувалася особлива соціально-історична атмосфера яка
визначила своєрідність життєвого ладу, культури й державності.
17

заперечують спорідненість «класичного» та «нео-» євразійств, останнє все ж

таки сприймає деякі постулати першого. Насамперед, це антизахідна
риторика та несприйняття демократії як суспільного явища та політичної
цінності Заходу загалом. Однак не менш важливою ознакою такої
«спадковості» слід визнати й негативне ставлення до «українського питання»
й України як незалежної держави27.
Інтерпретуючи українсько-російські відносини у контексті аналізу
неоєвразійської доктрини, Б. Грант назвав Україну «великою порубіжною
зоною» євразійського регіону, яка парадоксально поєднує ролі
прабатьківщини Росії ( у вигляді Київської Русі) та її ж давнього
супротивника. Він також наводить характерну аналогію щодо України з
«книги, яка має чудову назву» – «Біографія неіснуючого місця» (К. Браун),
котре веде потужну та часом жорстку боротьбу за визначення центра та
периферії28. Натомість А. Дугін у своїх неодноразово вже перевиданих
«Основах геополітики» доводить, що Україна як держава не має жодного
геополітичного змісту, а її суверенітет «являє собою настільки негативне для
російської геополітики явище, що легко може спровокувати збройний
конфлікт»29.
27
Івангородський К. Неоєвразійство у сприйнятті сучасної історіографії та погляди А. Дугіна на
етногенез східних слов’ян [Електронний ресурс] / Костянтин Івангородський // Вісник Черкаського
університету. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://www.google.com/url?
sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=&ved=2ahUKEwjm0cLV7KLtAhUZAhAIHdyABQEQFjAAegQI
AhAC&url=http%3A%2F%2Fhistory-ejournal.cdu.edu.ua%2Farticle%2Fdownload
%2F559%2F574&usg=AOvVaw0MYEIsA0Za2ascKhAlrR4u.
28
Mogilner M. New Imperial History. Post-Soviet historiography in search of a new paradigm for the history
of empire and nationalism [Електронний ресурс] / Marina Mogilner // Cairn.Info. – 2014. – Режим доступу
до ресурсу: https://www.google.com/url?
sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=&ved=2ahUKEwjv_5qV7qLtAhXPK3cKHetVAoYQFjACegQIAx
AC&url=https%3A%2F%2Fwww.cairn.info%2Fload_pdf.php%3FID_ARTICLE
%3DRECEO_452_0025%26download%3D1&usg=AOvVaw0HefoTHVDEgP2tJyHloQp8.
29
18

Пропонована у такий спосіб А. Дугіним агресивна тональність визначає

всю його «етнологічну» візію й щодо етногенезу східних слов’ян, поміж яких
він уперто не бажає бачити жодної етнодиференціації. Згідно дугінської
схеми, «український етнос» утворився вже в литовсько-польський період, а
сформували його винятково «козацькі поселення». В цьому він, щоправда,
далеко не оригінальний, адже саме таку гіпотезу свого часу досить поверхово
розробив Л. Гумільов. Хоча А. Дугін погоджується з тим, що українські
козаки відрізнялися незалежністю, особливим етнічним, господарським і
соціальним ладом, але «всіх цих елементів недостатньо, – продовжує він, –
для геополітичної самостійності, а потамічна мапа України, де головні річки
(Дністер, Дніпро тощо) течуть паралельно, пояснює уповільнений розвиток
української державності». Втім, він чомусь не пояснює, як же, за такої самої
«потамічної мапи», Росії вдалося розвинути державність швидше. Оскільки ж
для А. Дугіна «українська проблема головна та найістотніша проблема, що
стоїть перед Москвою», постільки, згідно його імперської логіки, «подальше
існування унітарної України неприпустиме»30.
2.3. Російська геополітична думка кінця ХХ століття.
На початку 90-х років минулого століття вустами тодішнього
Президента РФ Б. Єльцина та Міністра закордонних справ А. Козирєва була
сформульована тактика та стратегія Росії у «близькому зарубіжжі», згідно
якої весь геополітичний простір колишнього СРСР проголошувався сферою
російських життєвих інтересів. Член Президентської Ради А.Мігранян
порівняв її з «доктриною Монро». Таке порівняння в історію українсько-
Івангородський К. Неоєвразійство у сприйнятті сучасної історіографії та погляди А. Дугіна на
етногенез східних слов’ян [Електронний ресурс] / Костянтин Івангородський // Вісник Черкаського
університету. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://www.google.com/url?
sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=&ved=2ahUKEwjm0cLV7KLtAhUZAhAIHdyABQEQFjAAegQI
AhAC&url=http%3A%2F%2Fhistory-ejournal.cdu.edu.ua%2Farticle%2Fdownload
%2F559%2F574&usg=AOvVaw0MYEIsA0Za2ascKhAlrR4u.
30
Там само
19

російських відносин ввійшло під дещо подібною назвою «доктрина Монро-

Міграняна». Тодішній голова комітету Держдуми у справах СНД К. Затулін
заявив, що багато з нових держав «приречені стати нашими сателітами чи
померти»31.
Найбільш характерним документом, який висвітлював реальну позицію
російського керівництва щодо новоутворених держав, стала «Стратегія для
Росії (2)», сформульована у Раді із зовнішньої та оборонної політики. Ця Рада
якнайтісніше була пов’язана з президентом Б.Єльциним і російською
службою зовнішньої розвідки. Виходячи з тези про «нежиттєздатність
повністю незалежних держав після розпаду СРСР» та про «неминучість
інтеграції з багатьма державами колишнього СРСР у стратегічній
перспективі», автори Стратегії для Росії (2) вважають, що «ситуація в Україні
є нині найбільш серйозним довготерміновим зовнішньополітичним викликом
безпеці й внутрішній стабільності Росії»32. У зв’язку з цим у Росії
залишається одна альтернатива: 1) або курс на об’єднання з більшою
частиною республік колишнього Союзу РСР і створення нової федеративної
держави; 2) або курс на збереження незалежності цих держав в обмін на
«отримання необмеженого доступу на їх ринки товарів, послуг, капіталів, на
створення ефективного військово-політичного союзу»33.
Тобто мова йде не про інтеграцію через територіальне та політичне
об’єднання, а шляхом створення політичних, військово-політичних та інших
умов для економічної взаємодії та взаємопроникнення, які й повинні
забезпечити інтереси Росії на території колишнього СРСР. Тож можемо вести
мову не про «імперський» підхід великої Росії до сусідньої України та інших
31
Мельничук І. Інтеграційні проекти Російської Федерації на пострадянському просторі : дис. канд.
політ. наук : 23.00.04 / Мельничук Ігор – Чернівці, 2015. – 519 с.
32
Стратегии для России(2): Тезисы совета по внешней и оборонной политике // Независимая газета. ‒
1994. ‒ 27 мая. ‒ С. 4.
33
Там само
20

держав колишнього СРСР, а про «класичний неоколоніалізми на

пострадянському просторі у найбільш неприкритій та цинічній формі.
21

ВИСНОВКИ

Отже, виходячи з проведеного аналізу національних геополітичних

концепцій та доктрин Польщі та Росії ХХ століття, а також практичної їх
реалізації у зовнішній політиці цих держав, можна зробити наступні
висновки.
По-перше, варто наголосити на подібності російських та польських
геополітичних ідей стосовно суб’єктності України. У першій половині ХХ ст.
як Польща, так і Росія розглядали Україну виключно як об’єкт зовнішніх
зносин; обидві країни відкидали незалежність Української держави як таку та
прагнули окупувати якомога більше українських територій. Саме такої
зовнішньополітичної стратегії притримувались і Польща і Росія на той час.
По-друге, необхідно зазначити, що геополітичні стратегії Польщі
почали зазнавати значних змін в кінці ХХ ст. Польська геополітична думка
плавно змістилася до концепцій партнерства та співробітництва з Україною, а
також визнання її як незалежного та суверенного суб’єкту двосторонній
зносин. Це неодмінно проявлялось і у зовнішній політиці Польщі щодо вже
незалежної України. Натомість російська геополітична думка та
зовнішньополітична практика істотно не змінились із розпадом СРСР та
набуттям Україною незалежності. По суті, змінились лиш засоби – стався
лиш перехід від «жорсткої» до «м’якої» сили. Росія прагнула досягти
інтеграції усіх країн пострадянського простору, в тому числі і України, чого
добивалася політичними, культурними, економічними заходами. Проте
ситуація кардинально змінилась вже у 2014 році, коли Росія окупували
райони Луганської та Донецької областей та анексувала Крим, який завжди
мав для неї важливе геостратегічне значення. Такі дії з боку Росії,
безсумнівно, підривають український суверенітет та незалежність, що дає
22

підстави вважати, що експансіоністські геополітичні ідеї, що панували в Росії

у ХХ ст. і досі залишаються домінуючими.
Насамкінець, підсумовуючи викладений матеріал та проведений аналіз,
можна презюмувати, що в різні періоди ХХ ст. національні геополітичні
концепції Польщі та Росії значно змінювались, щоразу заміняючи та
доповнюючи одна одну. Результати дослідження історичного контексту
геополітичної думки дає нам розуміння її сучасного стану та динаміки
розвитку двосторонніх польсько-українських та російсько-українських
відносин на сучасному етапі.
23

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бжезінський 3. Великі перетворення //Політ, думка.- 1999.-№ 1-2. 

2. Декларація прав народів Росії 1917 [Електронний ресурс] //
Енциклопедія Історії України. – 2004. – Режим доступу до ресурсу:
http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?
&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_
all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&
S21COLORTERMS=0&S21STR=Deklaraciya_prav_narodiv_Rosii.
3. Декрет Всеросійського ЦВК про військовий союз радянських республік
Росії, України, АатвІЇ, Литви,Білорусії для боротьби проти імперіалістів
(1 червня 1919 p.) [Електронний ресурс] // SciCenter.online – Режим
доступу до ресурсу: https://scicenter.online/derjavi-prava-istoriya-
scicenter/dekret-vserosiyskogo-tsvk-pro-viyskoviy-soyuz-144076.html.
4. Закіров М. Україна у контексті геополітичної концепції Евразійства
[Електронний ресурс] / Марат Закіров // Наукові конференції – Режим
доступу до ресурсу: http://oldconf.neasmo.org.ua/node/1804.
5. Збіґнєв Бжезінський. Велика шахівниця. Американська першість та її
стратегічні імперативи. [Електронний ресурс] //. – Режим доступу до
ресурсу: https://toloka.to/t34077
6. Зелінський М. В. «Українське Питання» у політичній діяльності Р.
Дмовського у роки Першої Світової Війни (1914-1918 Рр.) / М. В.
Зелінський. // Історичний архів. – №10. – С. 45–48.
7. Івангородський К. Неоєвразійство у сприйнятті сучасної історіографії
та погляди А. Дугіна на етногенез східних слов’ян [Електронний
ресурс] / Костянтин ІВАНГОРОДСЬКИЙ // Вісник Черкаського
університету. – 2015. – Режим доступу до ресурсу:
https://www.google.com/url?
24

sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=&ved=2ahUKEwjm0cLV7KLtA
hUZAhAIHdyABQEQFjAAegQIAhAC&url=http%3A%2F%2Fhistory-
ejournal.cdu.edu.ua%2Farticle%2Fdownload
%2F559%2F574&usg=AOvVaw0MYEIsA0Za2ascKhAlrR4u.
8. Івахів О. Концепція Євразійства та її відображення в теоретичній
спадщині П.М. Савицького [Електронний ресурс] / О. Івахів. – 2007. –
Режим доступу до ресурсу: http://vlp.com.ua/files/04_73.pdf.
9. Мельничук І. Інтеграційні проекти Російської Федерації на
пострадянському просторі : дис. канд. політ. наук : 23.00.04 /
Мельничук Ігор – Чернівці, 2015. – 519 с.
10.Парнета О. Основні тенденції становлення зовнішньої політики
відродженої Польщі. Федералізм та інкорпораціонізм (1918–1926 рр.) /
Оксана Парнета. // Україна Європа Світ. – 2009. – №3. – С. 102–105.
11.Союзний робітничо-селянський договір між УСРР і РСФРР (1920 p.,
грудня 28) [Електронний ресурс] // History – Режим доступу до ресурсу:
https://history.vn.ua/book/xrestomatia/495.html.
12.Стратегии для России(2): Тезисы совета по внешней и оборонной
политике // Независимая газета. ‒ 1994. ‒ 27 мая. ‒ С. 4.
13.Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ століття
[Електронний ресурс] // Ізборник. – 2013. – Режим доступу до ресурсу:
http://litopys.org.ua/ukrxx/r07.htm.
14.Україна-Польща: важкі питання [Електронний ресурс] // Матеріали II
міжнародного семінару істориків «Українсько-польські відносини в
1918-1947 роках». – 1998. – Режим доступу до ресурсу:
https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/17882/file.pdf.
15.«Українське питання» в політичній стратегії Росії [Електронний ресурс]
// Ізборник – Режим доступу до ресурсу:
http://litopys.org.ua/ukrxx/r15.htm.
25

16.Федоренко К. Як вирішити дилему безпеки для України? Ідея коаліції

Міжмор’я у Центрально-Східній Европі [Електронний ресурс] / К.
Федоренко, А. Умланд // Критика. – 2017. – Режим доступу до ресурсу:
https://www.researchgate.net/profile/Andreas_Umland/publication/32101123
3_Ak_virisiti_dilemu_bezpeki_dla_Ukraini_Idea_koalicii_Mizmor
%27a_u_Centralno-Shidnij_Evropi/links/5a0722294585157013a5bf1c/Ak-
virisiti-dilemu-bezpeki-dla-Ukraini-Idea-koalicii-Mizmora-u-Centralno-
Shidnij-Evropi.pdf.
17.Яковлева І. В. Генеза формування концептуальних засад східного
напрямку зовнішньої політики республіки польща / І. В. Яковлева. //
Актуальні проблеми політики. – 2013. – №48. – С. 284.
18.Mogilner M. New Imperial History. Post-Soviet historiography in search of a
new paradigm for the history of empire and nationalism [Електронний
ресурс] / Marina Mogilner // Cairn.Info. – 2014. – Режим доступу до
ресурсу: https://www.google.com/url?
sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=&ved=2ahUKEwjv_5qV7qLtAh
XPK3cKHetVAoYQFjACegQIAxAC&url=https%3A%2F
%2Fwww.cairn.info%2Fload_pdf.php%3FID_ARTICLE
%3DRECEO_452_0025%26download
%3D1&usg=AOvVaw0HefoTHVDEgP2tJyHloQp8.
.