цивільний Підопригора О. А.

, академік АПрН України — глави 30, 31, 32, 33, 34,

35, 38, 39;
Сібільов М. М., член-кор. АПрН України — глави 48, 50, 51, 63, 66;
Шевченко Я. М., академік АПрН України — глави 23, 24, 25, 26, 27,
28, 29.

КОДЕКС ІНШІ АВТОРИ:

Борисова В. І., проф. — глава 61;
Дзера О. В., член-кор. АПрН України — глави 12, 13, 14, 16; глава 82
(спільно з канд. юрид. наук Отрадновою Л.О.);

УКРАЇНИ
Жилінкова І. В., проф. — глави 62, 68, 69;
Калакура В. Я., доцент — глави 6, 67;
Коссак В. М., проф. - глави 55, 56, 57, 58, 59, 60;
Підопригора О. О., проф. — глави 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 75;
Спаси бо-Фатеева І. В., член-кор. АПрН України — глава 70;
Харитонов Є. О., проф. - глави 4, 5, 17, 78, 79, 80, 81, 83, 84, 85, 86,
87, 88, 89, 99. .

Науково-практичний коментар ББК 67.9(4УКР)304

ISBN 966-7613-41-0 ©ДовгертА.С., передмова, 2004

За редакцією розробників проекту
Цивільного кодексу України
ББК 67.9(4УКР)304 Ц34
Ц34 Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар
/За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. —
К. : Істина. — 928 с
ISBN 966-7613-41-0
В книзі дається науковий коментар всіх глав нового Цивільного кодексу
України. Особлива увага приділяється новелам українського цивільного
права. Коментар підготовлений учасниками розробки проекта ЦК.
Видання розраховано на юристів-практиків, економістів, підприємців,
держслужбовців, науковців, викладачів, студентів та аспірантів вищих
навчальних закладів.
РЕДАКТОРИ ТА АВТОРИ КОМЕНТАРЯ:
Довгерт А. С, член-кор. АПрН України (керівник авторського
колективу) — передмова; глави 1, 7, 9, 10, 11, 77; глава 76 (спільно з канд.
юрид. наук Цірат Г. В.);
Кузнецова Н. С, академік АПрН України — глави 2, 3, 8; глави 15, 20,
21, 22 (спільно з канд. юрид. наук Кохановською О. В.); глава 49 (спільно
з канд. юрид. наук Бодуар Т. В.); глави 47 та 73 (спільно з канд. юрид. наук
Котом О. О.); глави 71, 72, 74 (спільно з канд. юрид. наук Безклубим 1. А.);
Прикінцеві положення;
Луць В. В., академік АПрН України — глави 18, 19, 52, 53, 54; глави 64,
65 (спільно з канд. юрид. наук Серьогіним О. Ю.);
Мусіяка В. Л., проф. — глави 36, 37;
© Колектив авторів, 2004
© Видавництво "Істина", 2004
ПЕРЕДМОВА
Загальна характеристика нового Цивільного кодексу
України (концепція, структура, основні новели) та його
значення для українського суспільства наведені в першій
книзі цього видання. В другій книзі розробниками проекту
ЦК та іншими провідними фахівцями України з
цивільного права, які в тій чи іншій формі брали участь
у кодифікаційному процесі, пропонуються коментарі до
кожної глави ЦК. Такий спосіб подачі матеріалу, на
відміну від постатейного розгляду, має свої значні
переваги. Насамперед він дозволяє розкрити наукову
концепцію відповідної глави як першого та
найголовнішого етапу кодифікації. Лише на основі цієї
концепції здійснювалась наступна логічна операція —
виписування окремих положень, які потім на основі
певних критеріїв групувалися в окремі статті документа.
Таким чином, читач запрошується до наукової лабораторії
кодифікації, що надає йому можливість творчо підходити
до кожного правила ЦК. В цьому йому також допомагають
коментатори, які через теоретичні конструкції розкривають
кумулятивний зміст груп окремих статей, акцентують увагу
на важливих положеннях такого структурного елемента
кодексу, як глава. Лише поглавний коментар сприяє
системному вивченню найскладнішого законодавчого
акта. Виклад матеріалу у такий спосіб створює цікавий
продукт, який містить в собі елементи підручника,
монографії та ко-ментаря. Тому за його допомогою читачу
можна не тільки вирішувати юридичні казуси, а й
 комплексно вивчати цивільне право. Видається, що
поглавний коментар буде корисним і для подальших
законопроектних робіт, спрямованих на повну та найбільш
ефективну дію ЦК. Він стане також у нагоді при написанні
нових підручників з цивільного права та науково-
практичних коментарів ЦК. Слід зазначити, що вже
випущені в світ коментарі ЦК містять прикрі помилки та
неточності, які допущені через незнання концептуальних
засад розробників щодо ЦК та кожної
його глави.
Значна частина запропонованих коментарів відтворюють
оригінальні концепції, створені розробниками проекту ЦК у
період з 1994 по 1996 pp. Теорія кодифікації окремих книг
та глав ЦК публікувалася в наукових журналах та іншій
періодиці, зокрема в журналах "Українське право" за 1996
— 2000 pp. Для тлумачення окремих положень ЦК
корисними будуть також такі праці: "Основні напрямки
кодифікації ци-
3 Раніше приватне право призначалося для регулювання майнових
вільного права України" (відп. ред. А. Довгерт. — К., 1997)
та "Кодифікація приватного (цивільного) права в Україні"
(за ред. А. Довгерта. — К., 2000).
Робоча група з підготовки проекту ЦК складалася з 11
науковців: Д. Боброва, А. Довгерт (заступник керівника),
В. Калакура (учений секретар), Н. Кузнецова, В. Луць, В.
Мусіяка, О. Підопригора (заступник керівника), О. Пушкін
(науковий координатор), М. Сібільов, 3. Ромовська, Я.
Шевченко. На превеликий жаль, не всі із названих
науковців змогли надати для цього видання коментарі до
тих глав, головними доповідачами (і відповідно
розробниками концепції) яких вони були.
Протягом 1992—2003 pp. робоча група плідно працювала
з міністрами юстиції В. Онопенком, С Головатим, С.
Станік та О. Лавриновичем, які доклали величезних зусиль
для появи в Україні найважливішого документа сучасності.
Члени робочої групи, завершуючи свою колегіальну працю
виданням цього коментаря, висловлюють їм свою щиру
подяку.
Анатолій ДОВГЕРТ, професор, член-
кореспондснт АПрН України
КНИГА ПЕРША
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Розділ І
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 1 Цивільне
законодавство України
1. Предмет та суб'єкти цивільного права
1. У ст.1 ЦК визначається коло відносин, які становлять
предмет цивільно-правового регулювання. Ця стаття має
принциповезначення як для розуміння сучасного цивільного
(приватного) права, так і для застосування всіх його норм і
принципів.
Цивільним законодавством та іншими джерелами цивільного
права регулюються дві групи відносин — особисті немайновІ та
майнові, що традиційно названі в ЦК "цивільними відносинами".
відносин, однак сьогодні не можна ставити питання про те, які
відносини, майнові чи немайнові, є основними. Кожна з цих груп
відіграє важливу роль у функціонуванні громадянського суспільства.
Майнові відносини виникають з приводу матеріальних благ і
мають майново-вартісний характер. Немайнові відносини мають
суто особистий характер і не мають безпосереднього економічного
змісту. їх об'єктом є особисті немайнові блага — такі, як життя,
здоров'я, честь, гідність, авторство тощо.
2. Новим моментом кодифікації є те, що цивільно-правовим
регулюванням охоплюються всі цивільні відносини незалежно від
тієї сфери діяльності, в якій вони виникли та існують. Як відомо,
ЦК1963 p. значно звужував предмет цивільного права,
передбачаючи,Що сімейні, трудові, земельні, гірничі, водні, лісові
відносини регулюються відповідно сімейним, трудовим, земельним
законодавством, законодавством про надра, водним, лісовим
законодавством(ст.2). Судова практика України йшла переважно
шляхом незасто-сування, навіть субсидІарного, до цих відносин
(наприклад, до трудових) цивільного законодавства. Тепер норми
ЦК І всього інструментарію цивільного права застосовуються для
врегулювання цивільних відносин як у зазначених вище, так й в
інших сферах, наприклад, сфері підприємництва. Крім загальних
правил, ЦК міститьспеціальні норми щодо регулювання
цивільних відносин у цихсферах. Так, наприклад, акти
цивільного стану (ст.49 ЦК), відно-
сини опіки та піклування (ст.ст.55—79 ЦК) — питання, які раніше
регламентувалися КпШС, сьогодні регламентуються ЦК. В ЦК
безпосередньо врегульовані земельні й житлові відносини в їх
приватноправовій частині. Це стосується як речових прав на землю і
помешкання, так і їх обігу. Весь правовий арсенал ЦК
застосовується до цивільних відносин у сфері підприємництва тощо.
Таким чином, цивільні відносини у сферах використання природних
ресурсів, охорони довкілля, трудових та сімейних відносин тощо,
навіть якщо частина з них врегульована в інших нормативно-
правових актах, не втрачають своєї предметної належності
(оскільки вони за своєю природою є приватними відносинами) і
тому регулюються цивільним (приватним) правом.
Саме на таке розуміння предмета цивільно-правового
регулювання додатково вказує ст.9 ЦК, в-якій підкреслюється, що
положення цього Кодексу застосовуються для врегулювання
відносин, які виникають у сферах використання природних
ресурсів, охорони довкілля, а також трудових та сімейних відносин,
якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом
можуть бути передбачені особливості регулювання майнових
відносин у сфері господарювання. Тут потрібно наголосити на
тому, що вказані у ст.9 ЦК акти законодавства у зазначених сферах
в частині приватноправових норм мають відповідати ЦК (ст.4).
Практичне значення цього положення ЦК полягає в тому, що при
колізії цивільно-правових норм, що містяться в будь-якому
нормативно-правовому акті (в тому числі й у ЗК, ВК, ЛК, ПК, КТМ
тощо) зі статтями ЦК, слід керуватися нормами останнього. Таким
чином, спеціальне законодавство (у своїй приватно-правовій
частині) у сфері використання природних ресурсів та охорони
довкілля може містити Інші, ніж у ЦК норми лише в двох
випадках:
1) коли вони регулюють відносини, які прямо не врегульовані
вЦК (при цьому таке регулювання повинно базуватися на
загальнихзасадах цивільного законодавства);
2) коли можливість відхилення від норм ЦК передбачає сам ЦК.
Зазначені вище підходи застосовуються І до регулювання
цивільних відносин у сферах сім'ї, прані та господарювання.
Причому ЦК містить багато положень, які враховують
особливості цивільних відносин, що виникають в останній
сфері. Деякі інші особливості регулювання можуть бути
встановлені іншими законами (ч.2 ст.9 ЦК). Проте тут йдеться
лише про особливості, а не про встановлення зовсім іншого
правового механізму для регулювання приватних відносин у
підприємницькій сфері. При встановленні цих особливостей не
можуть порушуватися основні засади цивільного законодавства, а
отже, викривлятися основні категорії приватного права. Тут ще
раз потрібно підкреслити, шо положення законів (у тому числі
кодексів) у сфері господарювання не діють, якщо вони суперечать
відповідним положенням ЦК.
3. Іншим абсолютно новим моментом кодифікації став підхід
щодо особистих немайнових відносин. ЦК 1963 p. поширювався
лише на особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими.
Так звані немайнові відносини в "чистому вигляді" (тобто не
пов'язані з майновими) регулювалися ЦК 1963 p. тільки у
випадках, передбачених законом (наприклад, захист честі, гідності та
ділової репутації). Поділ особистих немайнових відносин на два
види був сам по собі досить штучним, але головним було те, що
суб'єктам цивільного права відмовлялось у захисті особистих
немайнових прав цивілістичними засобами.
Новий ЦК регулює всі немайнові відносини незалежно від їх
зв'язку з майновими. Причому ЦК зайняв позицію саме
регулювання цих відносин, а не тільки їх захисту.
ЦК вперше у світовій практиці кодифікацій цивільного
законодавства врегулюванню особистих немайнових відносин
присвячує окрему книгу (ст.ст.269—315 ЦК). Законодавець пов'язує
це з тим, що в сучасному світі значущість особистих немайнових прав
є настільки високою, що вони є передумовою забезпечення
справжньої свободи власності, свободи договору, свободи
підприємництва і всіх інших прав, які існують у матеріальній сфері
суспільства. Це та духовна основа суспільства, яка дає змогу повною
мірою реалізувати принципи громадянського суспільства. Саме через
це ст.1 ЦК згадує особисті немайнові відносини перед майновими
відносинами.
4. До цивільних належать тільки ті відносини, які засновані
наюридичній рівності учасників, їх вільному волевиявленні та
майновій самостійності. Всі перелічені ознаки цивільних відносин в
їх сукупності є констатуючими. Причому характер цих відносин є
природним, а не таким, що залежить від волі законодавця.
Завданняостаннього полягає лише у впізнанні природної суті цих
відносинта встановленні адекватного їх регулювання. В цьому
сенсі хибноговорити про якийсь зовнішній метод правового
регулювання цивільних відносин.
Першою констатуючою ознакою цивільних відносин є рівність
учасників. Йдеться про юридичну, а не про фактичну або економічну
рівність. Власне юридична рівність означає лише відсутність примусової
влади одного учасника відносин над іншим. Вільне волевиявлення
учасників цивільних відносин означає здатність особи як учасника
цивільних відносин вільно формувати свою волю. Майнова
самостійність виражається в тому, що особи виступають у цивільних
відносинах як власники відособленого майна, самостійні
товаровласники.
5. Цивільне законодавство, як правило, не регулює майнові
відносини у сфері публічного права, тобто такі відносини, що
засновані на владному підпорядкуванні однієї сторони другій
(податкові, бюджетні, адміністративні). Подібне правило містилося
і в ЦК1963 р. (ст.2), але воно категорично забороняло застосування
Кодексу до вказаних відносин.
У новому ЦК законодавець визначив специфіку норм
приватного права. Це проявляється в тому, що ці норми можуть
проникати до публічно-правових відносин. Наприклад, ст.21 ЦК
дозволяє визнання судом незаконними актів органів державної
влади або місцевого самоврядування. Що стосується протилежної
ситуації, тобто застосування норм публічного права до цивільних
відносин, то вона повністю виключається. Застосування цивільного
законодавства до зазначених вище публічно-правових відносин
дозволяється лише у випадках, встановлених законом (ч.2 ст.1
ЦК).
7
Варто звернути увагу на те, що в ч.2 ст. 1 йдеться лише про
адміністративні, бюджетні, податкові (тобто публічні відносини), а не
про інші відносини, які складаються між суб'єктами цивільного
права з податковими, бюджетними та іншими органами. Це
означає, що в цих сферах існують як публічно-правові, так і
цивільно-правові відносини. Слід чітко розмежовувати ці дві групи
відносин. Наприклад, у разі сплати податку або збору в розмірі, що
перевищує розмір, встановлений законодавством, між відповідними
сторонами стосовно понад сплачених сум виникають не
податкові, а
ЦИВІЛЬНІ ВІДНОСИНИ.
6. ЦК передбачає нові правила щодо учасників цивільних
відносин. Основними новелами тут є введення понять фізичної
особи та юридичної особи публічного права.
Частина 1 ст.2 ЦК встановлює, що учасниками цивільних
відносин є фізичні та юридичні особи. Людина як учасник
цивільних відносин визнається фізичною особою (ст.24 ЦК). Стаття
80 ЦК визначає юридичну особу як організацію, створену і
зареєстровану у встановленому законом порядку, яка наділяється
цивільною правоздатністю і дієздатністю І може бути позивачем та
відповідачем у суді. Юридичні особи поділяються на юридичних осіб
приватного права та юридичних осіб публічного права. Останні
беруть участь у цивільних відносинах на загальних засадах (ст.82
ЦК). Таким чином, учасниками цивільних відносин є:
1) фізичні особи;
1) юридичні особи приватного права та юридичні особи
публічного права.
До юридичних осіб публічного права належать держава Україна,
АРК, територіальні громади, а також створювані ними інші
юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні
заклади) (ст.ст. 167-169 ЦК).
Виходячи з вищезазначеного ч,2 ст.2 ЦК лише уточнює зміст
загального правила. Вона визначає, що учасниками цивільних
відносин є держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні
держави та інші суб'єкти публічного права. Під іншими суб'єктами
публічного права слід розуміти організації публічного права,
створені розпорядчими актами владних органів, міжнародні
міжурядові організації тощо, Положення ч.2 ст.2 ЦК часом
тлумачать таким чином, що ЦК начебто встановлює три види
учасників цивільних відносин — це фізичні особи, юридичні особи
та держава, АРК, територіальні громади як суб'єкти публічного
права. Таке тлумачення не відповідає концепції ЦК, засадам
громадянського суспільства та світовій науці приватного права.
Сучасна світова практика не знає Іншої юридичної конструкції для
визначення центру юридичних інтересів як суб'єкта цивільного
права, крім конструкції юридичної особи. Тому державу Україна,
АРК та територіальні громади слід характеризувати як юридичних
осіб публічного права.
Визначення учасників цивільних відносин через категорії
"фізична особа" та "юридична особа" дозволяє говорити про те,
що ЦК застосовується як до громадян та організацій України, так і
до іноземних громадян та юридичних осіб, якщо закон не вказує на
застосування до відносин з останніми норм іноземного права.
2. Загальні принципи (засади) та інші
джерела природного цивільного права
1. Закріплений у ст.8 Конституції принцип верховенства
праваозначає, що позитивне право, яке створюється людьми, має
грунтуватися на природному (позадержавному) праві, яке обмежує
державну владу і є своєрідним фільтром позитивного права.
Вперше в історії національної кодифікації у ЦК закріплено
важливі принципи побудови та дії позитивного приватного права, а
саме: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого
життя людини; неприпустимість позбавлення права власності;
свобода договору; свобода підприємницької діяльності; судовий
захист цивільного права та Інтересу; справедливість, добросовісність
та розумність (ст.З ЦК). Перелічені загальні принципи (засади) не
становлять вичерпного переліку й покривають різні за обсягом
масиви приватних відносин. Попри це, дана стаття посідає ключове
місце в сучасній приватно-правовій системі, включаючи праворо-
зуміння, законотворення, правозастосування тощо.
Закріплення загальних засад цивільного законодавства у ЦК
свідчить насамперед про підтвердження законодавцем
"першоджерела" цивільного законодавства, яким є природне право,
що випливає з раціональності і розумності. Воно складається з норм
та принципів, які визначають поведінку людей у суспільстві
незалежно від позитивного права, яке становлять норми цивільного
законодавства (ст.4 ЦК) та міжнародні договори України (ст.Ю
ЦК).
Перелічені у ст.З ЦК принципи за своєю природою є
приписами природного права. їх природно-правовий характер не
втрачається і в разі їх оформлення в позитивному праві. По-перше,
зміст цих принципів не може вбачатися лише в текстах позитивного
права. По-друге, обмеження, встановлені законом щодо дії цих
принципів, мають відповідати критеріям природного права, а саме
розумності, суспільній необхідності, пропорційності тощо.
Згадані принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому
їх дотримання та врахування при законотворенні і розгляді
конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону.
Практичне значення цього положення полягає, зокрема, в тому, що
суд повинен не лише механічно аналізувати конкретні юридичні
документи, а й осмислювати принципи та цілі, що лежать в основі їх
прийняття. Крім того, загальні принципи мають застосовуватися при
виявленні прогалин у законодавстві (аналогія права) — ст.8 ЦК.
2. Крім того, особливість нового ЦК полягає у визнанні
великого значення особистих немайнових відносин у
життєдіяльностілюдини та функціонуванні громадянського
суспільства. Тому перелік загальних засад цивільного
законодавства починається саме зпринципу неприпустимості
свавільного втручання у сферу особистого життя людини.
Особисте (приватне життя) є ключовою цінністю, що зміцнює
людську гідність, та основним правом людини й розумною
вимогою кожної особи. Особисте життя — це намагання людей
вільно обирати, за яких обставин та якою мірою розкривати себе,
своє ставлення та поведінку іншим.
Виділяють 4 основні складові права на особисте життя людини:
інформаційна (шо вміщає в собі такі аспекти, як поширення
відомостей про особу, збір та обробка персональних даних);
фізична (захист фізичної недоторканності особи); комунікативна
(безпека та приватність листування, електронної пошти,
телефонних розмов та інших видів приватних комунікацій);
просторова (охоплює поняття дому, робочого місця, тобто
безпосереднього оточення особи).
Сучасний стан і розвиток поняття "приватне життя" в
європейській культурній традиції відбиває ст.8 Європейської
конвенції про захист прав людини і основних свобод. Тому для
правильного застосування даного принципу в Україні важливе
значення має практика й доктрина Європейського суду з прав
людини.
Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу
особистого життя людини знаходить своє втілення в багатьох статтях
Конституції, а також у більшості статей Книги другої ЦК
(наприклад, ст.ст.286, 289, 300, 301, 303, 306, 307, 311). Дію цього
принципу можна також простежити в положеннях багатьох законів,
зокрема в Законі про інформацію, в Законі про нотаріат тощо.
Правомочності людини щодо сфери особистого життя можуть бути
обмежені лише Конституцією (щодо встановлених нею прав) або
законом (щодо прав, встановлених ЦК та іншими законами). Однак
не слід розуміти викладене таким чином, шо цими актами можна
встановити будь-які обмеження. Річ у тім, що принципи природного
права можуть зазнавати лише таких обмежень, що відповідають таким
природно правовим критеріям, як розумність, пропорційність тощо.
Принцип неприпустимості втручання в особисте життя людини
стосується не тільки фізичних, а й, безумовно, з певним розумним
коригуванням, юридичних осіб (ст.94 ЦК).
3. Принцип неприпустимості позбавлення права власності
гарантує стабільність відносин власності, що становлять базу
майнового обороту. Всі норми цивільного права захищають власність
осіб від посягань з боку інших осіб. Проте великого значення для
розуміння цього принципу має Перший Протокол до Конвенції про
захист прав людини. Стаття 1 Протоколу Європейської конвенції,
визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування
своїм майном, за своєю суттю є гарантією права власності.
Основною метою ст.1 Протоколу є попередження свавільного
заволодій-ня власністю, конфіскації, експропріації та інших
порушень принципу безперешкодного користування своїм
майном.
Стаття 41 Конституції також передбачає, що ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності. Право приватної
власності є непорушним. Норми ЦК передбачають багато
положень щодо непорушності права власності, а також
встановлюють основний перелік підстав припинення права власності
поза волею власника (ст.ст.321, 348, 350-354, 365, 366, 371, 376,
393 ЦК).
Випадки позбавлення права власності можуть встановлюватися
тільки Конституцією та законами. Проте втручання у право
власності передбачає справедливу рівновагу між інтересами
суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав
людини. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана розумна
пропорційність між
10
використаними заходами й тією метою, на досягнення якої
спрямовувався будь-який захід, що позбавив особу власності.
4. Проявом фундаментального принципу свободи людини в
майновому обороті є свобода договору. Цей принцип закріплює
неприпустимість адміністративного втручання в цивільний оборот.
Принцип свободи договору має універсальне значення для всіх
учасників цивільних відносин. Договір є різновидом правочину, тому
свобода договору розуміється більш широко, ніж свобода правочину
(ст.6 ЦК).
Підтвердження цього принципу в законодавстві означає
відмову від примушення до укладення договорів на основі
обов'язкових для сторін планово-адміністративних актів.
Суть принципу свободи договорів розкривається в ряді статей
ЦК (див., зокрема, ст.ст.6, 627). Вона полягає в тому, що сторони
є вільними в укладенні договору, виборі контрагента й визначенні
умов договору, у виявленні волі на вступ у договірні відносини, у
виборі форми договору (ст.205). Свобода договору проявляється
також у праві укладати договори, які не передбачені актами
цивільного законодавства, але відповідають його загальним
засадам, у праві сторін за своєю згодою змінювати, розривати або
продовжувати дію укладеного ними договору (ст.651); у можливості
встановлювати способи забезпечення виконання договірних
зобов'язань (ст.546) та форми відповідальності за їх порушення
(ст.611) тощо.
Слід однак зазначити, що свобода договору не є безмежною.
Вона існує в певних природних межах, визначених критеріями
справедливості, добросовісності та розумності. Законодавець
намагається зрозуміти ці межі й закріплює обмеження в законах.
Наприклад, ст.648 ЦК передбачає можливість укладення договорів
на підставі правових актів органів державної влади, органів
влади АРК, органів місцевого самоврядування. Відповідно до
загального правила, не допускається використання цивільних прав з
метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання
монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна
конкуренція (ст.13 ЦК). Обмежень принципу свободи договору в
законодавстві чимало. Але знову ж таки, вони є легітимними тільки
тоді, коли не суперечать принципам природного права.
5. Із природного принципу свободи людини, який у майновій
сфері конкретизується у вигляді свободи власності, свободи
договору (правочинів), випливає принцип свободи
підприємництва. Після багатьох десятиліть заборони
підприємництва в нашій країні його слід було позитивувати в
новій кодифікації.
Цей принцип має універсальне значення, тому що
підприємницька діяльність може здійснюватися як фізичною
особою-під-приємцем, так й юридичними особами.
Принцип свободи підприємницької діяльності, як і принцип
свободи договору, дуже широкий за змістом. Він, зокрема,
включає вільний для сторін вибір діяльності, використання майна
власника для підприємницької діяльності (ст.320 ЦК), самостійне
розроблення програми діяльності та вибір постачальників і
споживачів, встановлення цін, вільне наймання працівників, вільне
розпорядження прибутком.
11
Цей природний принцип втілений не тільки в багатьох статтях
ЦК, а й закріплений у ст.42 Конституції, яка передбачає, що
кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена
законом.
Свобода підприємницької діяльності в будь-якому суспільстві
зазнає певних обмежень. Так, наприклад, підприємницька
діяльність підлягає державній реєстрації (ст.ст.50, 89 ЦК). А деякі
встановлені законом види підприємницької діяльності підлягають
ліцензуванню (ст.91 ЦК). Підприємницька діяльність депутатів,
посадових і службових осіб, органів державної влади та органів
місцевого самоврядування на підставі ст.42 Конституції також
обмежується законом. Однак усі обмеження цього принципу мають
відповідати природно-правовим критеріям розумності та
справедливості.
6. Верховенство права включає також принцип, за яким
надається можливість подати цивільний позов до суду для захисту
цивільних прав та інтересів. Судовий захист цивільних прав
надається суб'єктам цивільних правовідносин як універсальний
спосіб захисту 'їхніх прав (ст.16 ЦК). У тих випадках, коли захист
цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку, рішення,
прийняте відповідними органами щодо захисту цивільних прав та
Інтересів, не є перешкодою для звернення за 'їх захистом до суду
(ст.17 ЦК).
Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення
цього права не є підставою для припинення цивільного права, що
порушено, крім випадків, встановлених законом (ст.20 ЦК).
Принцип судового захисту цивільного права та інтересу
знаходить підтвердження у ст.55 Конституції, відповідно до якої
права і свободи людини І громадянина захищаються судом. Проте в
цивільному праві цей принцип має універсальне значення і
стосується всіх учасників цивільного обороту.
Основою європейського стандарту концепції "процесуальної
належної правової процедури" є право на справедливий судовий
розгляд, що гарантується ст.6 Конвенції про захист прав людини і
основних свобод. Це право поєднує в собі три елементи:
1) наявність створеного на підставі закону суду, що
відповідаєкритеріям незалежності й безсторонності;
2) суд повинен мати достатньо широкі повноваження для
того,щоб приймати рішення щодо всіх аспектів спору;
3) особа повинна мати право доступу до суду.
Зі вступом України до Ради Європи українські фізичні та
юридичні особи отримали можливість за певних умов звертатися до
Європейського Суду з прав людини.
7. Велике значення для функціонування всієї системи
приватного права має об'єктивізація принципів справедливості,
добросовісності та розумності. По-перше, вони акумулювали в собі
не тільки наведені вище засади, а й інші принципи цивільного
права. По-друге, застосування всіх інших принципів цивільного
права не має призводити до несправедливого, нерозумного та
недобросовісного результату. Наприклад, ст.627 ЦК вказує на
обмеження принципу свободи волі вимогами розумності та
справедливості. По-третє, саме ці принципи є основною сутністю
права та вказують на його природне походження.
12
У цивільному праві завжди використовувалися оціночні поняття
до таких об'єктів оцінки, як дії або діяльність ("добросовісно",
"розумно", "регулярно", "економно", "доцільно" тошо), речі
("індивідуального користування", "безхазяйні" тощо), відрізки часу
("розумний строк", "негайно" тощо), стану та обставин
("справедлива", "явна", "груба" тощо). В новому ЦК категорії
справедливості, добросовісності та розумності надзвичайно широко
застосовуються до багатьох об'єктів оцінки (див., наприклад,
ст.ст.12, 23, 92, 330, 390, 509, 627, 1242 ЦК). Це лише певні прояви
справедливості, добросовісності та розумності як суті права взагалі.
Через призму природних принципів справедливості,
добросовісності та розумності має оцінюватися і тлумачитися все
позитивне та природне право, а також наслідки його застосування.
Принцип добросовісності є внутрішнім критерієм, тоді як
справедливість та розумність — зовнішнім або об'єктивним.
З позицій природного права справедливість — це застосування
моральних вимог як вимог правових до актів цивільного
законодавства, це поняття про належне, яке відповідає розумінню
сутності людини та її прав. Дуже часто справедливість розуміють як
рівність пропорцій або як концепцію пропорційності обраних
засобів поставленій меті. Але визначити поняття справедливості й
закріпити його нормативно в законах неможливо. Справедливість є
категорією, яка адекватно може бути реалізована через
правозастосов-ну діяльність. Слід пам'ятати, що коли
несправедливість закону стає нестерпною, суд повинен захищати
справедливість. Основною ідеєю природного права є розумність
позитивних законів. Норма позитивного права є нечинною, якщо
вона сформульована нечітко, містить у собі протиріччя чи
суперечить іншим нормам, або ж її вимоги неможливо виконати.
Принципи справедливості, добросовісності та розумності
виконують в українському приватному праві стосовно позитивного
права, договорів, звичаїв тощо інтерпретаційну, доповнюючу та
виправну функції.
8. До інших джерел природного права ми насамперед
відносимо такі форми природного права, як договір (ст.6), звичай
(ст.7 ЦК), національні й міжнародні судові прецеденти (наприклад,
рішення Європейського Суду з прав людини), принципи права, у
тому числі загальновизнані норми й принципи міжнародного
права.
В силу переважно диспозитивного характеру норм позитивного
приватного права основним регулятором цивільних відносин є
договір, а точніше правочин. Цьому джерелу права присвячена ст.6
ЦК, яка має принципово новаторський характер. Крім
конкретизації принципу свободи договору (ст.З ЦК), який
розгорнуто в ряді інших статей ЦК, тут зафіксовано підхід
законодавця щодо критеріїв визначення імперативності чи
диспозитивності норм цивільного права, а також щодо визначення
договору як одного з найважливіших джерел регулювання
цивільних відносин. Положення цієї статті застосовуються не тільки
до договорів, а й до односторонніх правочинів (ч.4 ст.6 ЦК).
Як вже було зазначено, свобода договору містить у собі право
сторін укласти договір, який не передбачений актами цивільного
ІЗ
законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного
законодавства ч.1 ст.6). Це положення також конкретизує загальне
правило щодо підстав виникнення цивільних прав та обов'язків
(ст.П ЦК).
Основні договори майнового обороту передбачені в цивільному
законодавстві. Це так звані поіменовані договори. їх законодавче
регулювання має переважно диспозитивний характер. Принципова
особливість цивільного законодавства полягає в наявності великої
кількості диспозитивних правил. Диспозитивні правила мають по-
повнювальний характер, тому що розраховані на поповнення
відсутньої з будь-яких причин волі самих учасників цивільних
відносин. У межах свободи договору їм дозволяється вибирати
найбільш доцільний варіант поведінки. Сторони є також вільними
у визначенні умов договору (ст.627 ЦК). Ці загальні цивілістичні
підходи і стали відправним моментом для формулювання у ст.6 ЦК
положень про те, що сторони поімснованих договорів мають право
не тільки врегулювати в договорі свої відносини, які не врегульовані
актами цивільного законодавства (ч.2 ст.6 ЦК), а й відступити від
диспозитивних положень актів цивільного законодавства і
врегулювати свої відносини на власний розсуд (абз.1 ч.З ст.6 ЦК).
У громадянському суспільстві свобода договору, як і будь-які
Інші свободи, не може мати абсолютного характеру. Договір повинен
відповідати імперативним приписам цивільного законодавства, і
сторони договору відступити від них не можуть. Головним
практичним питанням є питання розрізнення імперативних і
диспозитивних норм. ЦК встановив презумпцію диспозитивності
норми приватного права. Норма визнається імперативною тільки
якщо у відповідних актах цивільного законодавства міститься
вказівка на імперативність, або останнє випливає зі змісту й суті
відносин між сторонами (абз.2 ч.З ст.6 ЦК). Такий підхід найбільш
чітко відбиває принцип "дозволено все, що не заборонено
законом".
9. ЦК 2003 p. "поновлює в правах" таке джерело права, як
звичай. Власне, і в ЦК 1963 p. ми знаходимо посилання на нього.
Так, у ст.161 ЦК 1963 p. передбачалося, що зобов'язання повинні
виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до
вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких
вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. На
практиці звичаї широко застосовувалися і в міжнародній торгівлі,
торговому мореплавстві тощо. Наприклад, у Віденській
конвенції ООН 1980 p., учасницею якої є Україна, записано, що за
відсутності інших домовленостей вважається, що сторони мали на
увазі застосування до їх договору чи до його укладення звичаю, про
який вони знали чи мали знати і який в міжнародній торгівлі широко
відомий і постійно додержується сторонами в договорах такого
роду й відповідній галузі торгівлі (ст.9 Конвенції).
Проте тільки в новому ЦК звичаю присвячено окрему статтю, що
віддзеркалює значення цього джерела права в умовах переходу до
ринкової організації економіки та розвитку майнового обороту.
Під звичаями слід розуміти усталені правила поведінки, що не
встановлені актами цивільного законодавства, у певній сфері
відносин незалежно від того, закріплені ці правила у відповідному
до-
14
кументі чи ні. В ч.і ст.7 ЦК згадується такий різновид цих правил,
як звичай ділового обороту. Під останнім слід розуміти усталене
правило поведінки в підприємницькій сфері. Він широко
застосовується в зобов'язальних відносинах (ст.526 ЦК), в тому числі
в зовнішньо-торговельному обороті.
Торгові, портові та інші звичаї часом кодифікуються та
уніфікуються. Певним прикладом такої уніфікації є розробка
Міжнародною Торговою Палатою Міжнародних правил тлумачення
торгових термінів (Інкотермс).
Звичай діє тільки у випадках відсутності обов'язкового для
сторін положення акта цивільного законодавства або договору.
Тому звичай є по суті своєрідною диспозитивною нормою права. За
своєю юридичною силою звичай поступається як договору, так і
нормам цивільного законодавства (на нашу думку, тільки
імперативним). Якщо він суперечить названим джерелам права, він
не застосовується (ч.2 ст.7).
3. Джерела позитивного цивільного права
1. До джерел позитивного приватного права ЦК відносить
цивільне законодавство та міжнародні договори України. У
питанняхщодо цивільного законодавства ЦК 2003 p., порівняно з
відповідними положеннями ЦК 1963 p., містить значну кількість
новел. Уст.4 ЦК не лише наводиться вичерпний перелік видів актів
цивільного законодавства, а й закріплюються основні їхні правові
характеристики. Це надзвичайно важливо з огляду на побудову
чіткої танесуперечливої системи позитивного цивільного права та
недопущення декодифікації ЦК, тобто ситуації, коли дія ЦК
фактичнопідмінюється дією інших законів.
2. Основу цивільного законодавства України становить її
Конституція. Це положення відповідає ст.8 Основного закону, в
якійзаписано: "Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та
інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції
іповинні відповідати їй". Для розуміння джерел цивільного
прававажливі ще два положення цієї статті Конституції. Перше —
це те,що її норми є нормами прямої дії, тобто безпосередньо на їх
підставі кожен може звернутися до суду для захисту
конституційнихправ І свобод. Друге — в Україні визнається і діє
принцип верховенства права, що означає серед іншого визнання
природного права, джерелом якого є сама реальність, яка виходить
за межі структури державної влади і втілюється в правах людини. В
Конституціїміститься велика кількість інших норм цивільного
права.
3. Цивільне законодавство — це сукупність актів різної
юридичної сили, які розташовані в чіткій Ієрархічній системі. Що
вищоює юридична сила акта цивільного законодавства, то вищим є
йогоположення в системі законодавства. На жаль, термін
"законодавство" використовується в ЦК у широкому розумінні.
Ієрархічність актів цивільного законодавства дозволяє вирішити
питання їх співвідношення: якщо положення акта меншої
юридичної сили суперечать положенням акта більшої юридичної
сили, то застосуванню підлягає останній. Наприклад, якщо
постанова Кабі-
15
нету Міністрів України суперечить положенням ЦК або іншого
закону, застосовуються відповідні положення ЦК або іншого закону
(абз. 2 ч.4 ст.4 ЦК).
Не слід забувати і те, що акти цивільного законодавства ніколи
не бувають абсолютно "чистими", тобто такими, шо складаються
виключно із норм приватного права. Навіть у ЦК є норми
публічно-правового характеру (наприклад, усі норми гл.1 ЦК).
Прийняття актів цивільного законодавства є предметом
виключно компетенції органів державної влади України. Органи
місцевого самоврядування не можуть втручатися в цю сферу. Що ж
до органів АРК, то вони можуть видавати нормативно-правові акти,
що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах,
встановлених Конституцією та законами України (ч.5 ст.4 ЦК).
4. Для розуміння системи законодавства України слід звернути
увагу на те, що ЦК є основним актом цивільного законодавства
(абз.1 ч.2 ст.4). Цим положенням він наділяється тому, що в ньому
містяться кодифіковані норми загального характеру, і він діє на
всьому полі цивільних відносин. Але головним є те, що цивільно-
правова кодифікація є втіленням саме природного права. Інші
закони (в тому числі й кодекси), які містять приватноправові норми,
мають прийматися відповідно до Конституції та ЦК.
З метою послаблення декодифікаційних процесів і деформації
основних категорій приватного права абз.З ч.2 ст.4 ЦК пропонує
процедуру ухвалення ВР тих законів, які регулюють цивільні
відносини інакше, ніж ЦК. Зокрема, в цьому випадку суб'єкт
законодавчої ініціативи зобов'язаний одночасно подати проект
закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект
розглядається ВР одночасно з відповідним проектом закону про
внесення змін до ЦК.
Таким чином, ЦК за юридичною силою є вищим за інші
закони, він займає положення "першого серед рівних". Таке місце
ЦК в ієрархічній системі цивільного законодавства є необхідним і з
огляду створення гармонійної системи позитивного права та
забезпечення однаковості регулювання цивільних відносин на всій
території України (ч.б ст.4 ЦК). Проте останнє не виключає того,
що норми цивільного права можуть діяти щодо певної території або
щодо певного кола осіб.
Практичне значення особливого положення ЦК у системі актів
цивільного законодавства полягає в тому, що у випадку колізії норм
будь-якого нормативно-правового акта, з нормами ЦК слід
керуватися останніми. Тому загальний принцип ДІЇ законів,
відповідно до якого пізніше прийнятий акт витісняє попередній, а
спеціальний — загальний акт, у даному випадку не діє. Можливість
відхилення від норм ЦК передбачено безпосередньо в цьому
кодексі.
Виключне значення ЦК у побудові системи позитивного
цивільного права полягає також у тому, що безпосередньо в ньому
визначається юридична сила тих актів, які можуть конкретизувати
його положення або інакше регулювати цивільні відносини. В
одних випадках це може бути тільки закон, в інших — будь-які акти
цивільного законодавства тощо. На жаль, у ЦК чітко не проведено
розмежування між законодавством — власне законами й іншими
нормативио-правовими актами — та між останніми з метою
обмеження підзаконної нормотворчості.
5. В ієрархії актів цивільного законодавства наступними
післяЦК актами є закони (абз.2 ч.2 ст.4 ЦК). У переважній більшості
випадків норми ЦК з метою їх конкретизації відсилають саме до
законів. Тим самим закладаються передумови для створення
єдиноїкодифікованої системи. Слід також підкреслити, що
безпосередньоЦК передбачає прийняття багатьох нових законів.
Норми цивільного права можуть міститися і в актах Президен та
України (ч.З ст.4 ЦК). Нормотворчість Президента України у
сфері цивільних відносин обмежена встановленими Конституцією
випадками. Насамперед тут слід згадати про укази з економічних
питань (що не врегульовані законом), право на видання яких
Президент України мав протягом 3 років після набуття чинності
Конституції відповідно до ч.4 її Перехідних положень.
Серед актів Кабінету Міністрів України тільки його постанови
можуть належати до актів цивільного законодавства (абз.1 ч.4 ст.4
ЦК). На сьогодні компетенція Кабінету Міністрів України щодо
регулювання цивільних відносин ще потребує законодавчого
визначення.
Нормотворчість міністерств й відомств України, а також інших
органів влади України обмежена випадками й межами,
встановленими Конституцією та законами. У зв'язку з постійними
спробами різних відомств своїми правовими актами викривити
положення законів на користь відомчим інтересам, їх цивільно-
правову нормотворчість зведено до мінімуму.
6. ЦК вирішує також питання про дію актів цивільного
законодавства у часі, яке завжди розглядалося в доктрині
цивільного права. Проте в ЦК 1963 p. відповідні положення були
відсутні. Приформулюванні цих правил у новому ЦК
законодавець змушенийбув діяти в межах відповідних положень
Конституції.
Законодавець спирається на загальне й традиційне для будь-
якої правової системи положення про те, що закони та інші
нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім
встановлених законом певних випадків. Тому акти цивільного
законодавства регулюють цивільні відносини, шо виникли з дня
набрання ними чинності (ч.і ст.5 ЦК). Якщо ці відносини
виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства,
який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства
застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту
набрання ним чинності.
В Прикінцевих положеннях ЦК сказано, що до цивільних
відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, його положення
застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або
продовжують існувати після набрання ним чинності.
Дія актів цивільного законодавства у часі пов'язана з моментом
набуття ними чинності. Відповідно до ст.94 Конституції, закон
набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не
раніше дня його опублікування.
Іншими нормативно-правовими актами визначається порядок
набрання чинності актами Президента України, постановами Кабі-
16
17
нету Міністрів України, а також офіційні друковані видання.
Так, для набрання чинності актами Президента України
передбачається такий самий порядок, як і для законів.
Постанови Кабінету Міністрів України, що визначають права І
обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх
опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Офіційними друкованими виданнями визнаються "Офіційний
вісник України", "Відомості Верховної Ради України", газети
"Голос України" та "Урядовий кур'єр". Офіційне оприлюднення
нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до
Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням
присвоєного їм реєстраційного коду. Крім того, відповідно до ст.
117 Конституції нормативно-правові акти Кабінету' Міністрів
України, міністерств та інших органів виконавчої влади
підлягають реєстрації.
7. Єдиним винятком із загального правила про
недопустимість зворотної дії нормативно-правових актів, який
передбачений ст.58 Конституції та дублюється ч.2 ст.5 ЦК, є
положення про те, що акт цивільного законодавства не має
зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або
скасовує цивільну відповідальність особи. Здається, не варто
було так буквально розуміти положення ст.58 Конституції. Воно,
на нашу думку, стосується лише публічного права. Про це
свідчить і його термінологічне оформлення. Терміни
"пом'якшення відповідальності" та "скасування
відповідальності" в цивільному праві не використовуються.
Власне природа цивільного права вимагає більш широкого
кола винятків із загального правила про те, що закон не має
 зворотної сили. Інша справа, що такі винятки можуть
встановлюватися лише законом. Так, наприклад, у практиці всіх
країн зворотна сила зазвичай надається таким нормам
цивільного права, які розраховані на відносини, які раніше
взагалі не регулювалися законом або що встановлюють більш
пільговий режим для учасників цивільного обороту, або які
забезпечують підвищений захист їх прав та інтересів. Інша
порушуватиме такі принципи приватного права, як
справедливість і розумність.
Тобто в цивільному праві без подібних винятків обійтись
неможливо. Це, власне, й підтверджують правила Прикінцевих та
перехідних положень ЦК. Так, наприклад, норми Книги шостої
ЦК застосовуються до спадщини, яка відкрилася, але не була
прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності ЦК.
Правила ЦК про позовну давність застосовуються до позовів,
строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що
діяло раніше, не сплив до набрання чинності ЦК тощо (див.
коментар до Прикінцевих та перехідних положень ЦК).
8. В ЦК 2003 p. уперше в цивільно-правовій кодифікації
знайшли відображення прийоми усунення прогалин в
позитивному цивільному праві. Такі загальноправові
інструменти, як аналогія права та аналогія закону завжди
використовувалися в цивільному праві. В ЦК 1963 p. аналогія
права випливала зі ст.4, яка передбачала, що цивільні права і
обов'язки виникають із дій громадян і організацій, які хоч і не
передбачені законом, але в силу загальних засад і змісту
цивільного законодавства породжують цивільні права І 18
обов'язки. Отже, в таких випадках слід керуватися не конкретною
нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами,
змістом цивільного законодавства. Лише ЦПК прямо зобов'язує
суди застосовувати аналогію права та аналогію закону.
Зокрема у ст.П ЦПК зазначено, що у разі відсутності закону,
що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює
подібні відносини, а за відсутності такого закону суд виходить із
загальних засад і змісту законодавства України.
Під аналогією закону розуміється застосування до цивільних
відносин, неврегульованих ЦК, іншими актами цивільного
законодавства, договором (і, безумовно, звичаєм) правових норм
актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом
цивільні відносини (ч.І ст.8 ЦК). Тож аналогія закону
застосовується за наявності двох умов:
1) існування прогалини в актах цивільного законодавства,
щоне усунена договором, звичаєм або джерелом позитивного
права;
1) існування законодавчого регулювання подібних за
змістом
ВІДНОСИН.
У наведеному формулюванні аналогії закону зафіксовані
такі нові моменти. По-перше, серед джерел неврегульованих
цивільних відносин згадуються не лише закони, а й інші акти
цивільного законодавства. По-друге, аналогія закону виступає
загальним правилом усунення прогалин у позитивному праві для
всіх суб'єктів пра-возастосування, в тому числі і для учасників
цивільних відносин.
Якщо відсутня така умова застосування аналогії закону, як
Існування законодавчого регулювання подібних за змістом
відносин, то ці відносини регулюються відповідно до загальних
засад цивільного права (аналогія права).
9. Другим джерелом позитивного цивільного права є міжнародні
договори України. Частина 1 ст.10 ЦК повторює (але стосовно
міжнародних договорів у сфері приватного права) відповідне
положен-. ня ст,9 Конституції — чинний міжнародний договір, який
регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана
ВР, є частиною національного законодавства України.
Згода ВР на обов'язковість міжнародного договору надається у
формі закону про ратифікацію, приєднання або прийняття
відповідного договору. Відповідно до Закону про міжнародні
договори згоди ВР потребують такі міжнародні договори України:
політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про
нейтралітет); загальноекономічні (про економічне та науково-
технічне співробітництво); із загальних фінансових питань; з
питань позики та кредиту; територіальні; мирні; які стосуються
прав та свобод людини та громадянина; про громадянство; про
участь у міждержавних союзах та інших міждержавних
об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; про
військову допомогу та щодо направлення контингенту Збройних
Сид України до іншої країни або допуску збройних сил іноземних
держав на територію України; про історичне та культурне
надбання народу України; договори, виконання яких зумовлює
зміну чинних або прийняття нових законів України; інші
договори, ратифікація яких передбачена законом або самим
міжнародним договором.
19
Слід зазначити, що формулювання ст.9 Конституції породжує
багато питань, на які в самій Конституції немає відповіді.
Наприклад, як відомо, міжнародні договори можуть бути трьох
рівнів — міждержавні, міжурядові та міжвідомчі. Багато з числа
цих договорів не потребують згоди ВР. Виникає питання чи
належать вони до складу національного законодавства України в
широкому значенні слова "законодавство". В Конституції також
не зафіксовано правила щодо колізій між положеннями
міжнародного договору та актами внутрішнього законодавства.
Частина 2 ст.10 ЦК дає відповіді на деякі з цих питань. Зокрема,
якщо в чинному міжнародному договорі України, укладеному у
встановленому законом порядку (сьогодні цей порядок визначено
Законом про міжнародні договори), містяться інші правила, ніж
ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства,
застосовується правило відповідного міжнародного договору
України. Такий підхід певною мірою нагадує правила ст.572 ЦК
1963 p. Встановлене правило слід розуміти таким чином. Якщо
чинним міжвідомчим міжнародним договором України
встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені в нормативно-
правовому акті міністерства чи відомства, яке уклало цей договір,
то застосовується правило міжнародного договору. Що ж до
міжурядових міжнародних договорів, то вони мають пріоритет
лише перед постановами Кабінету Міністрів України або актами
цивільного законодавства ще меншої юридичної сили. Нарешті,
якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого
надана ВР, встановлюються Інші правила, ніж ті, що передбачені
ЦК та іншими законами, застосовуються правила міжнародного
договору.
Таким чином, не всі види міжнародних договорів мають
пріоритет щодо ЦК. У певних випадках дія положень ЦК може
усуватися лише міжнародними договорами, які вводяться в дію
через відповідний закон України (закон про ратифікацію,
приєднання або прийняття).
20
Глава 2
Підстави виникнення цивільних прав
та обов'язків. Здійснення цивільних прав
та виконання обов'язків
1. Підстави виникнення цивільних прав та
обов'язків
1. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків
єюридичні факти, тобто життєві обставини, з якими цивільне
законодавство пов'язує відповідні юридичні наслідки. ЦК у ст.
11закріплює систему юридичних фактів у цивільному праві.
Водночас, як і в ЦК 1963 p., передбачається, що цивільні
права Іобов'язки можуть виникати не тільки з дій, що прямо
передбачені законом, а й за аналогією, тобто з дій, хоч і
непередбаченихзаконодавством, але таких, шо йому не
суперечать. ЦК закріплюєосновні юридичні факти, що можуть
бути підставою виникненняцивільних прав та обов'язків. До
таких юридичних фактів належать договори та інші правочини;
створення літературних, художніх творів, винаходів та інших
результатів інтелектуальної,творчої діяльності; завдання
майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі тощо.
2. Як зазначалося, перелік юридичних фактів — підстав
виникнення цивільних прав та обов'язків, не є вичерпним, а
відтак, цивільні права та обов'язки можуть виникати в учасників
цивільнихправовідносин, у тому числі і на підставі юридичних
фактів, не передбачених ст.11 ЦК.
3. Основною підставою виникнення цивільних прав та
обов'язків є договір, який слід розуміти як дво- або
багатосторонній пра-вочин, тобто погоджену дію двох або більше
сторін. Договори вцивільному праві є найпоширенішим
юридичним фактом, з якоговиникають права та обов'язки учасників
правовідносин. Вбачається, що саме в цьому полягає причина
закріплення договору як самостійної підстави виникнення
цивільних прав та обов'язків (ЦК1963 p., таку підставу
закріплював лише правочин, а точніше —Угоду).
Поряд із договором, цивільні права та обов'язки виникають
також і з односторонніх правочинів, до яких слід віднести передусім
заповіт, видачу довіреності тощо.
4. Не є новим для ЦК визначення створення літературних,
художніх творів, винаходів та інших результатів
інтелектуальної,творчої діяльності як підстави виникнення
цивільних прав таобов'язків — аналогічне положення містилося і
в ст.6 ЦК 1963 p.
Відповідно до ст.42О ЦК це може бути створення літературних
та художніх творів, комп'ютерних програм, компіляцій даних (баз
Даних), виконання, виготовлення фонограм, відеограм, передач
(програм) організацій мовлення, здійснення наукових відкриттів,
створення винаходів, корисних моделей, промислових зразків,
21
компонування (топографії) інтегральних мікросхем та створення
інших об'єктів інтелектуальної власності.
5. У ст.11 ЦК підставою виникнення цивільних прав та
обов'язків визначено завдання майнової (матеріальної) та моральної
шкоди іншій особі. Слід зазначити, що ЦК вводить новий термін
—"майнова (матеріальна) шкода", який, до речі, був відсутній у
первісному проекті ЦК. Вбачається, що введення зазначеного
термінузумовлено бажанням законодавця підкреслити матеріальний
характер майнової шкоди як її основної відмінності від шкоди
моральної. Водночас заподіяння моральної шкоди розглядається
як самостійний юридичний факт.
6. Цивільні права та обов'язки можуть також виникати
безпосередньо з актів цивільного законодавства. Як правило, до
таких підстав, що прямо закріплюються в цивільному
законодавстві, належать юридичні факти-події (на відміну від
закріплених у ч.2 ст.ПЦК юридичних фактів-дій) — зазвичай
такими підставами є обставини непереборної сили: військові дії,
повені, землетруси, епідемії,епізоотії тощо.
7. Цивільні права та обов'язки можуть виникати також з
актіворганів державної влади, органів влади АРК або органів
місцевогосамоврядування (ч.4 ст.П ЦК). До таких актів можна
віднести розпорядження відповідних органів місцевого
самоврядування про реєстрацію суб'єкта підприємницької
діяльності, рішення про оформлення права оренди земельної
ділянки, рішення про реєстраціюінвестиції тощо.
8. Новою підставою виникнення прав та обов'язків
учасниківцивільних правовідносин є рішення суду. При цьому
необхідноюумовою виникнення цивільних прав та обов'язків на
підставі рішення суду є встановлення такої можливості в актах
цивільного законодавства.
Під рішенням суду в контексті відповідного юридичного факту
слід розуміти рішення суду загальної юрисдикції, господарського
суду або третейського суду, що набрало законної сили. Вбачається
також, що цивільні права та обов'язки можуть виникати і з рішень
іноземних судів, що набрали законної сили (за умови визнання
юридичної сили таких рішень в порядку, передбаченому чинним
закоіїодавством України). Умови визнання та виконання рішень
іноземних судів визначаються Законом про визнання та виконання
рішень іноземних судів.
Одним із випадків виникнення цивільних прав та обов'язків на
підставі рішення суду є перехід прав кредитора до третьої особи за
рішенням суду.
9. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може
бути настання або ненастання певної події. Прикладами такого
юридичного факту-події, з яким закон або договір пов'язує
виникненняцивільних прав і обов'язків, можуть бути факт хвороби або
смерті фізичної особи за договором особистого страхування
(виникнення зобов'язання страховика зі сплати страхової компанії
виплати у разінастання страхового випадку), факт виграшу
учасником гри або парі (виникнення обов'язку організатора гри або
іншого учасника виконати певне зобов'язання на користь
переможця) тощо.
22
2. Здійснення цивільних прав та виконання
обов'язків
1. У коментованій главі у загальному вигляді закріплено один із
фундаментальних принципів цивільного права — принцип диспози-
тивності, згідно з яким суб'єкти цивільного права вільно
здійснюють та реалізують свої права на власний розсуд (ст.12).
Слід зауважити, що більшість правових норм ЦК побудовано саме
на принципі дис-позитивності. Так зокрема учасники цивільних
правовідносин самостійно приймають рішення щодо встановлення
договірних відносин та їх умов, щодо обрання того чи іншого
способу захисту порушених цивільних прав та охоронюваних
законом інтересів тощо.
Принцип диспозитивності, закріплений у ст.12 ЦК, також
кореспондується із положеннями ч.З ст.6 ЦК, відповідно до якої
сторонам договору надана можливість відступити в договорі від
положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої
відносини
на власний розсуд.
Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою
для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.
Наприклад, нездійснення особою своїх повноважень власника
щодо певної речі (права володіти, користуватися,
розпоряджатися нею) без наміру відмовитися від права власності
на неї не є підставою для припинення права власності такої особи
на зазначену річ.
2. ЦК допускає можливість відмови від майнового права (ч.З
ст.12). Слід зазначити, що за цією нормою особа може відмовитися від
свого конкретного майнового права, наприклад, від отримання
авторського гонорару за певним договором, від права вимоги
виконання зобов'язання та припинити його шляхом прощення боргу
тощо. Водночас законодавство не передбачає можливості відмовитися
від своїх майнових прав в цілому, наприклад, відмовитися на
майбутнє від права отримувати авторські гонорари за ще
неукладеними договорами. Крім того, чинне законодавство не дає
можливості відмовитися від права на судовий захист, від
немайнових прав особи, зокрема, від права на захист честі, гідності і
ділової репутації та ін.
Процедура відмови від права власності на транспортні засоби,
тварин, нерухомі речі встановлюється актами цивільного
законодавства. Зокрема, відповідно до ч.З ст.347 ЦК у разі
відмови від права власності на майно, права на яке підлягають
державній реєстрації, право власності на нього припиняється з
моменту внесення за заявою власника відповідного запису до
державного реєстру.
3. Особа вправі передати своє майнове право іншій особі.
Підставою передачі майна та, відповідно, переходу прав на це
майно буде у цьому разі відплатний або безвідплатний договір —
договір купівлі-продажу, оренди, комерційної конвенції тощо.
Водночас законом встановлені окремі випадки, коли передача
майнових прав не допускається за певними договорами. Так,
згідно з ч.З ст.720 ЦК підприємницьким товариствам заборонено
укладати між собою договори дарування, якщо така можливість
прямо не передбачена установчим документом дарувальника.
У ч.5 ст.12 ЦК'встановлюється презумпція
добросовісності та розумності особи при здійсненні нею
своїх цивільних прав.
23
Оспорювання цієї презумпції здійснюється винятково у судово му
порядку. З іншого боку, коментована норма опосередковано
закріплює обов'язок учасників цивільного обігу дотримуватися
принципів добросовісності та розумності при здійсненні
цивільних прав.
4. ЦК закріплює загальні засади та межі здійснення
цивільнихправ. Межі здійснення цивільних прав визначаються
договором таактами цивільного законодавства (чч.2—5 ст.13).
Виходячи із принципів добросовісності та розумності,
передбачається обов'язок особи утримуватися від дій, які могли б
порушити права інших осіб, заподіяти шкоду довкіллю або
культурній спадщині.
5. ЦК закріплює нове для українського цивільного
законодавстваправило про заборону шикани, тобто про
неприпустимість зловживання суб'єктивним правом шляхом
вчинення певних дій з наміромзавдати шкоди особі, а також
зловживання правом в Інших формах.
Тлумачення ст.13 ЦК дає підстави дійти висновку, що під
зловживанням правом слід розуміти не тільки дії, вчинені особою
під час реалізації свого суб'єктивного права з винятковим наміром
завдати шкоди іншій особі. Дії, вчинені особою під час реалізації
свого суб'єктивного права з правомірними намірами, в тому числі, з
наміром завдати шкоди іншій особі, також слід розглядати як
заборонене законодавством зловживання правом.
6. Одним із обов'язків, яких має дотримуватися особа при
здійсненні цивільних прав, є обов'язок додержуватися моральних
засадсуспільства, який у сукупності з принципами
добросовісності тарозумності спрямований на посилення
правового захисту морально-етичних засад у цивільному праві.
ЦК прямо забороняє використання цивільних прав з метою
неправомірного обмеження конкуренції, зловживання
монопольним становищем на ринку, недобросовісну конкуренцію
(ч.5 ст.13 ЦК). Зазначена норма відображає принцип, закріплений у
ст.42 Конституції, за яким держава забезпечує захист конкуренції у
підприємницькій діяльності. За тією ж конституційною нормою не
допускаються зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна
конкуренція. Особливості захисту конкурентного середовища в
Україні визначені законами про захист економічної конкуренції,
про захист від недобросовісної конкуренції.
ЦК також встановлює і наслідки недодержання меж здійснення
цивільних прав. У такому випадку суд може зобов'язати особу, яка
своїми діями порушила вимоги ст.ІЗ ЦК, припинити зловживання
своїми правами. Якщо здійснення особою належного їй цивільного
права призвело до заподіяння шкоди майну та (або) майновим
інтересам третіх осіб, така особа може бути зобов'язана судом не
тільки утриматися в подальшому від зловживання своїми правами,
а й відшкодувати заподіяні збитки на підставі ст.22 ЦК.
7. У-коментованій главі також закріплені основні принципи
виконання цивільних обов'язків. Так само як цивільні права, що
кореспондують їм, цивільні обов'язки виконуються у межах,
встановлених договором або актом цивільного законодавства (ст.
14 ЦК).
Якщо договором або актом цивільного законодавства не
встановлений певний обов'язок особи, вона не може бути
примушена до його виконання. Так, наприклад, виходячи з
принципу свободи договору, обирати контрагентів, визначати
умови договору. Особа не може бути примушена до укладання
договору, більш того, пра-рочин, вчинений особою проти її
справжньої волі, визнається судом недійсним (ст.231 ЦК).
Водночас обов'язок укласти договір може бути передбачений
законодавством. Згідно зі ст.633 ЦК підприємець не вправі
відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього
можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт,
послуг).
Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами
заохочення та відповідальністю, що встановлені договором або
актом цивільного законодавства. На практиці загальні принципи
відповідальності, закріплені в законі, деталізуються та
доповнюються сторонами у договорі з урахуванням специфіки
правовідносин між
ними.
Випадки звільнення особи, яка не виконала свого цивільного
обов'язку, від відповідальності також встановлюється в актах
цивільного законодавства та в договорі. Найпоширенішою
підставою для звільнення особи від відповідальності є дія обставин
непереборної сили, що призвела до невиконання особою
покладеного на неї цивільного обов'язку.
•ы
24
Глава 3 Захист цивільних
прав та інтересів
1. Поняття права на захист цивільних прав та
інтересів та способи захисту
1. Право на захист у контексті коментованої глави
розглядається як суб'єктивне цивільне право, яке виникає в особи в
разі порушення належних їй цивільних прав та інтересів
(наприклад, несвоєчасне виконання зобов'язання або
безпідставне утримання третьою особою майна), невизнання
дього права (наприклад, невизнання особи правонаступником
реорганізованої юридичної особи,невизнання права власності на
майно) або оспорювання цивільного права (оспорювання права
на спадщину, оспорювання прававласності). Нарівні із
можливістю захисту цивільних прав законодавець надає правовий
захист і законним інтересам, тобто такимінтересам учасників
цивільних правовідносин, які не суперечать загальним засадам
цивільного законодавства, закріпленим у ст.З ЦК.
Право особи на звернення до суду за захистом своїх прав
передбачене ст.55 Конституції. Водночас слід звернути увагу на те,
що і в разі наявності в особи права захищати свої права в
адміністративному порядку, вона не позбавляється можливості
звернутися безпосередньо до суду, господарського суду,
третейського суду за захистом своїх особистих немайнових та
майнових прав та законних інтересів.
2. Перелік способів захисту цивільних прав у судовому
порядкупередбачений ст.16 ЦК. До них належать: визнання права;
визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує
право, відновлення становища, яке існувало до. порушення;
примусове виконання обов'язку в натурі; зміна або припинення
правовідношення;відшкодування збитків та інші способи
відшкодування збитків(майнової шкоди); відшкодування моральної
(нем ай нової) шкоди;визнання незаконними рішення, дій чи
бездіяльності органу АРКвлади або органу місцевого
самоврядування, їхніх посадових І службових осіб.
ЦК 1963 p. також містив аналогічну норму, яка встановлювала
перелік способів захисту цивільних прав. Поряд із способами
захисту цивільних прав та інтересів, які не є новими для цивільного
законодавства України (зокрема, визнання права, припинення дії,
що порушує право, відшкодування збитків) у ч.2 ст.16 ЦК
встановлюються й відносно нові способи цивільно-правового
захисту. Як самостійний спосіб захисту цивільних прав та інтересів
визначено визнання правочину недійсним, а також визнання
незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади,
органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх
посадових і службових осіб.
Новим для ЦК є правило про те, що способи судового захисту
цивільних прав та інтересів можуть визначатися не тільки законом,
а й договором.
26
Особливу увагу слід звернути на той факт, що визначені в ст.16
ЦК способи захисту цивільних прав та інтересів можуть
застосовуватися як окремо, так і в сукупності. Більш того, деякі
способи цивільно-правового захисту зазвичай застосовуються саме
одночасно — визнання правочину недійсним та відновлення
становища, яке існувало до порушення (реституція); припинення
правовідношення та відшкодування заподіяної шкоди та ін.
3. З метою забезпечення найбільш повної реалізації права на
захист цивільних прав і законних інтересів він може здійснюватися
умежах повноважень, встановлених Конституцією,
ПрезидентомУкраїни, органами державної влади, органами влади
АРК або органами місцевого самоврядування.
Положення ст.16 та ст.17 ЦК закріплюють право учасників
цивільного обороту захищати свої права у будь-який спосіб, не
заборонений законом.
4. Президент України є гарантом прав і свобод людини і
громадянина (ст.102 Конституції).
Відповідно до повноважень, закріплених у ст. 106 Конституції,
Президент України на основі та на виконання Конституції і
законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до
виконання на території України.
Президент України може здійснювати захист цивільних прав та
інтересів шляхом зокрема припинення дії нормативно-правових
актів ВР АРК з мотивів їх невідповідності Конституції та законам
України з одночасним зверненням до Конституційного Суду
України щодо їх конституцІйності (ст. 137 Конституції).
До відання АРК належить участь у забезпеченні прав і свобод
громадян (п.7 ст.138 Конституції).
У п.2 ч.З ст.17 ЦК прямо зазначається, що прийняття рішення
за зверненням особи до органу державної влади, органу влади АРК
або органу місцевого самоврядування щодо захисту цивільних
прав та Інтересів не є перешкодою для звернення за їх захистом до
суду.
5. Захист цивільних прав може також здійснюватися
нотаріусомшляхом вчинення виконавчого напису на борговому
документі увипадках І в порядку, встановлених законом (ст. 18
ЦК).
Відповідно до ст. 1 Закону про нотаріат нотаріат в Україні — це
система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок
посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення,
та вчиняють інші нотаріальні дії, передбачені Законом про нотаріат, з
метою надання їм юридичної вірогідності.
Для стягнення грошових сум або витребування від боржника
майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що
встановлюють заборгованість (ст.87 Закону про нотаріат). Перелік
документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у без-
спірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Відповідно до ст.88 Закону про нотаріат нотаріус вчиняє
виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують
безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника
перед стягува-чем та за умови, що з дня виникнення права вимоги
минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами,
установа-
27
ми та організаціями — не більше одного року. Стягнення за
виконавчим написом провадиться у порядку, встановленому
Законом про виконавче провадження.
6. ЦК передбачає у ст. 19 новий для українського
цивільногоправа спосіб захисту — самозахист цивільних прав, під
яким розуміється застосування особою засобів протидії, які не
заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Самозахистцивільних прав органічно випливає з принципу,
закріпленого уст.55 Конституції, за яким кожен має право будь-
якими не забороненими законом засобами захищати свої права і
свободи від порушень і протиправних посягань.
ЦК визначає необхідні умови, що дозволяють застосування
особою самозахисту цивільних прав: наявність порушення
цивільного права або протиправного посягання на своє право або
право третьої особи; відсутність законодавчої заборони застосування
обраного стороною способу самозахисту та його відповідність
моральним засадам суспільства; адекватність обраного механізму
самозахисту характеру правопорушення (протиправного
посягання); спрямованість на протидію правопорушення.
Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи
встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
Вбачається, що таке правило відображає основні засади
диспозитив-ності, відповідно до яких сторони вправі передбачити у
договорі механізми самозахисту порушених цивільних прав. До таких
механізмів, що можуть бути передбачені в договорі, слід віднести
певні способи забезпечення зобов'язань, а також заходи
оперативного впливу. Водночас слід зазначити, що відсутність в
тексті договору умови про можливість застосування самозахисту
цивільних прав не позбавляє сторін договору прав самостійно
обрати та застосувати такий спосіб самозахисту на підставі ст.19
ЦК.
Необхідно зазначити, що самозахист цивільних прав як спосіб
захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів може
застосовуватися не тільки у договірних відносинах, але й як спосіб
захисту права власності та інших цивільних прав.
7. Відповідно до ст.16 ЦК одним із способів захисту
цивільнихправ є визнання незаконним правового акту органу
державної влади, органу влади АРК або органу місцевого
самоврядування заумов, якщо він суперечить актам цивільного
законодавства і порушує цивільні права або охоронювані законом
інтереси.
Стаття 21 ЦК закріплює за особами право оспорити у судовому
порядку правовий акт індивідуальної дії або нормативно-правовий
акт, виданий органом державної влади, органом влади АРК або
органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам
цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Законодавець у ст.21 ЦК розмежовує оспорювання правового
акту індивідуальної дії та визнання незаконним й скасування
нормативно-правового акту.
Щодо можливості визнання незаконним та скасування
нормативно-правових актів органів влади АРК слід зазначити,
що вказана норма не розповсюджується на правові акти ВР АРК.
Відповідно до ст.21 Закону про Конституційний Суд України
останній
28
приймає рішення та дає висновки у справах щодо конституційнос- ті
правових актів ВР АРК. Таким чином, правовий акт АРК не може
бути визнано незаконним та скасовано у судовому порядку — такий
правовий акт може бути визнаний неконституційним.
Згідно зі ст.14 Закону про Конституційний Суд України до
повноважень останнього не належать питання щодо законності актів
органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого
самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції
судів загальної юрисдикції. Також такі спори не підвідомчі і
третейським судам. Відтак спори про визнання недійсними актів на
підставі ст.21 ЦК можуть розглядатися тільки судами загальної
юрисдикції або господарськими судами (залежно від суб'єктного
складу учасників такого спору).
8. Одним із усталених та найбільш адекватних способів
захистуцивільних прав та охоронюваних законом інтересів є
відшкодування збитків. Закріплення в ЦК права на відшкодування
збитків повною мірою відповідає таким принципам цивільного
права, як стабільність цивільного обороту, збереження балансу
інтересів учасників цивільних правовідносин та ін.
Право на відшкодування збитків виникає не лише в
зобов'язальних відносинах, а Й у відносинах між власником
власності. Водночас слід зазначити, що вимога про відшкодування
збитків, заявлена власником стосовно будь-якої третьої особи, має
ґрунтуватися в обов'язковому порядку не лише на ст.22 ЦК, а й на
підставі ст.1166 ЦК про загальні підстави відповідальності за завдану
майнову шкоду.
Відповідно до ст.22 ЦК збитки складаються з реальних збитків
та упущеної вигоди. Слід зазначити, що законодавець розширив
поняття збитків — за ст.203 ЦК 1963 p. (на відміну від ст.22 ЦК)
до складу збитків не входили витрати, які особа зробила або мусить
зробити для відновлення свого порушеного права.
Новою для ЦК є норма, яка зазначає, що розмір упущеної виголи,
що підлягає компенсації, не може бути меншим від доходів, одержаних
внаслідок порушення права особою, яка порушила право.
Ще однією новелою ЦК є можливість, яка надається особі, чиє
право порушено, вимагати відшкодування майнової шкоди не тільки
грошима, але й в інший спосіб (зокрема, передання речі того ж роду
та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). При цьому
слід зауважити, що істотне знэчешш при вирішенні питання про
спосіб відшкодування збитків мають фактичні обставини справи
(допустимість відшкодування збитків не в грошовій формі).
Вбачається також, що особа, яка порушила право, може
відмовитись від відшкодування шкоди в натурі у спосіб, зазначений
у ч.4 ст.22 ЦК, та наполягати на відшкодування заподіяних нею
збитків У грошовій формі. Зважаючи на це, а також на підставі
принципу диспозитивності в ст.22 ЦК доцільним було б встановити
правило про те, що сторони можуть дійти згоди про заміну способу
відшкодування збитків.
9. Поряд з правом на відшкодування збитків в окремій
статтіЦК законодавець виокремив такий спосіб захисту цивільних
прав,як відшкодування моральної шкоди. Під моральною шкодою
слід
29
розуміти втрати немаинового характеру внаслідок моральних чи
фізичних страждань, інших негативних явищ, заподіяних особі
незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
У ст.23 ЦК закріплено не тільки право на відшкодування
моральної шкоди, але й зміст поняття моральної шкоди, тобто які
саме наслідки протиправних дій чи бездіяльності можуть бути
кваліфіковані як моральна шкода, заподіяна фізичній або
юридичній особі.
Моральна шкода має відшкодовуватися грішми, майном або B
інший спосіб. Водночас слід розмежовувати майнові збитки
пов'язану з ними моральну шкоду, оцінену у грошовій або в новій
формі.
ЦК зберіг загальні підходи до визначення розміру моральної
шкоди, закріплені у ЦК 1963 p., — розмір моральної шкоди виз-
начається судом залежно від характеру правопорушення, глибині
фізичних та душевних страждань, ступеня вини особи, яка
завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для
відшкодування, також з урахуванням інших обставин, які мають
істотне значення. Слід зазначити, що при визначенні розміру
відшкодування моральної шкоди мають враховуватися вимоги
розумності і справедливості.
Як і в ст.440-1 ЦК 1963 р., у ЦК встановлюється правило про
те, що моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової
шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром
цього відшкодування.
Новою для ЦК є норма про те, що моральна шкода
відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором
або законом. Певні сумніви викликає закріплена законодавцем
можливість встановити у договорі, так само як і в законі,
неодноразовий характер відшкодування моральної шкоди — це б
суперечило ст.61 Конституції, за якою ніхто не може бути двічі
притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те
саме правопорушення. Вбачається, що більш правильним з
методологічної точки зору було б встановити у законі можливість
розстрочення платежів. спрямованих на відшкодування моральної
шкоди. У такому разі підставою для розстрочення міг бути в тому
числі і договір.
10. У ст.20 ЦК передбачається, що право на захист, як і будь-
яке інше суб'єктивне цивільне право, особа здійснює на свій
розсуд на засадах диспозитивності та вільного волевиявлення.
Встановивши для права на захист загальний для цивільних прав
режим правового регулювання, законодавець встановлює правило
про те, що нездійснення особою права на захист не є підставою для
припинення цивільного права, що порушене, крім випадків,
встановлених законом (ч.2 ст.20).
Слід звернути увагу на те, що якщо особа протягом
встановленого строку позовної давності не звернулася до суду із
позовом про захист порушеного права, таке право набуває ознак
"натурального", тобто такого, що не підлягає примусовому
виконанню. Право на судовий захист у цьому випадку обмежується
строками позовної давності.
ЗО
Розділ II
ЕТ
ОСОБИ
 Підрозділ 1 2. Поняття цивільної правоздатності
ФІЗИЧНА ОСОБА
Глава 4 Загальні
положення про фізичну особу
1. Поняття фізичної особи
1. Згідно зі ст.24 ЦК фізична особа — це людина, що
виступаєяк учасник цивільних відносин. Отже, поняття про особу
в розумінні юридичному не збігається з поняттям про людину як
істотубіологічну; іноді воно вужче, іноді — ширше, ніж поняття
людської особистості.
З поняттям про людину не збігається іноді і поняття про фізичну
особу. У всіх стародавніх цивільних суспільствах були люди, що не
вважалися суб'єктами права. Так само й у деяких сучасних не-
цивілІзованих суспільствах не всі люди визнаються правоздатними.
Але ця розбіжність між поняттям про людину і поняттям про
фізичну особу не має значення стосовно сучасних європейських
держав, у них кожна людина вважається правоздатною, і слова
"людина" І "фізична особа" потрібно визнати синонімами. Так і в
Україні: навіть позбавлена усіх прав свого статусу особа не
перестає бути правоздатною.
2. Смерть особи значно впливає на права інших людей. Так,
зісмертю особи відкривається право спадкування,
припиняєтьсяшлюб тощо. Але смерть як така не змінює
юридичних відносин:смерть має бути доведена; повинне бути яке-
небудь посвідчення,Що дійсно права відомої особи припинилися
смертю. Тим часомтрапляються випадки, коли смерть особи не
може бути доведена.Так, не може бути доведена точно смерть особи,
що безвісно відсутня, можна лише при відомих умовах її
припускати. І можливі дваприпущення. Одне — за розумінням
віку безвісти зниклої особи.Людському життю самою природою
призначена межа. Тому, спів-Відносячи термін людського життя і
вік безвісно відсутньої особи,можна припустити її померлою, коли
вік її більший встановленоїкрайньої межі людського життя в дану
епоху. Таке припущення допускає, наприклад, німецьке право. Воно
визначає, шо безвісно відсутній, який досяг 75 років від
народження, вважається померлим.Але для більшої імовірності
припущення він попередньо викликається через газети, і тільки
коли вже за викликом протягом відомо-
31
го терміну не з'явиться, вважається померлим. Тоді настають усі ті
цивільні наслідки, що пов'язуються зі смертю особи. З іншого боку,
слід брати до уваги, що безвісна відсутність залежить від розсуду
особи, за винятком ситуації, коли безвісно відсутній не може дати
про себе звістку. На підставі цього, якщо певний час, протягом якого
безвісно відсутній міг би дати про себе звістку, він не дає її. можна
припустити, що він помер. Такої позиції дотримується і ЦК.
1. Для того, щоб бути суб'єктом цивільних відносин, людина
наділяється цивільною правоздатністю, тобто здатністю мати
цивільні права та обов'язки (ст.25 ЦК).
Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення
суб'єктивних цивільних прав, що визначає коло потенційних прав
і обов'язків, що їх можуть мати громадяни України.
Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна
можливість мати права чи обов'язки. Натомість, конкретні права
й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом, —
юридичних фактів (див. коментар до ст. 11 ЦК). Тому при рівній
правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи
відрізняються залежно від віку, майнового становища, стану
здоров'я, бажань й інших умов.
Викладені положення стосуються будь-яких фізичних осіб:
громадян України, іноземців, осіб без громадянства. Відповідно до
Конституції цивільна правоздатність грунтується на принципах
рівноправності і соціальної справедливості (ст.ст.21—24).
Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за
ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної
приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних
громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою
державної безпеки або як захід-відповідь для громадян тих держав,
котрі встановили обмеження для українців.
3. Виникнення та припинення цивільної правоздатності
1. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент ЇЇ
народження І припиняється у момент її смерті. У випадках,
встановлених законом, охороняються Інтереси зачатої, але ще не
народженої дитини. Народження живої дитини визначається
медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до
самостійного дихання тощо). Проте ст.25 ЦК не вимагає, щоб дитина
була життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то
визнається суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових
правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може
успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за
законом (ст.ст.1222, 1258, 1268 ЦК та інші).
Правоздатність громадянина припиняється смертю в момент,
коли повернення до життя виключено. До правових наслідків смерті
прирівнюється оголошення судом громадянина померлим (див.
коментар до ст.ст.46, 47 ЦК).
32
4. Ознаки та зміст цивільної правоздатності
1. За загальним правилом правоздатність не залежить від
віку,стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків,
життєздатності людини. Згідно зі ст.26 ЦК усі фізичні особи є
рівними уздатності мати особисті немайнові та майнові цивільні
права іобов'язки, встановлені Конституцією та ЦК, а так само
інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним
засадам суспільства.
Отже, характерними ознаками правоздатності є: її рівність для
всіх фізичних осіб; невідчужуваність; неможливість її обмеження
крім випадків, прямо встановлених законом; існування як природна
властивість фізичної особи.
2. Зміст правоздатності фізичних осіб становить в сукупності
систему їхніх соціальних, економічних, культурних та інших прав,
визначених І гарантованих Конституцією, ЦК, іншими
законодавчимиактами. При цьому враховуються права, забезпечені
міжнароднимиактами, зокрема Загальною декларацією прав людини,
Конвенцієюпро захист прав людини. Міжнародним пактом про
громадянські іполітичні права, Конвенцією про права дитини.
Держави-учасницІвзяли на себе зобов'язання забезпечувати
рівність правоздатностівсім особам, які знаходяться на їхній
території; не позбавляти нікого свободи на тій підставі, що особа не
може виконати яке-небудьдоговірне зобов'язання; надавати право
вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам
та визнавати їхню право-суб'єктнІсть; не допускати незаконного
втручання в особисте І сімейне життя; не посягати на
недоторканність житла тощо.
5. Обмеження цивільної правоздатності
1. ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним
цивільнимзаконодавством і, зокрема, ЦК 1963 p.) правоздатність
громадян,визначивши її обсяг відповідно до принципу
приватного права:"Дозволяється все, що прямо не заборонено
законом".
На забезпечення реального втілення цього принципу в життя
спрямоване правило ст.27 ЦК, котра встановлює, що правочини,
які обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені
законом цивільні права та обов'язки, є нікчемними, а правовий акт
органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, шо обмежує
можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки,
є незаконним.
2. Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції обмеження прав людини
ігромадянина можливе лише на підставі закону і лише в тій мірі,
уякій це необхідно для захисту основ конституційного ладу,
моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб,
забезпеченняоборони і безпеки держави (ст.ст.1, 3, 4 ЦК).
У встановлених законом випадках і тільки за рішенням суду
громадянин може бути обмежений у здатності мати деякі права. До
таких обмежень належать, зокрема, кримінальні покарання. Так, ст.51
КК передбачає такі види покарань: арешт, обмеження волі, позбав-
33
? ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може
лення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю та ін.
6. Право на ім'я і цивільна правоздатність
1. Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних
правгромадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа
набуваєправ та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке
надається їйвідповідно до закону. Водночас при здійсненні
окремих цивільнихправ фізична особа може використовувати
псевдонім (вигаданеім'я) або діяти без зазначення імені.
Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних
прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що
не повторює ім'я іншоїособи.
2. Відповідно до Конвенції про права дитини дитина
одержуєправо на ім'я з моменту народження.
Ім"я фізичної особи, яка є громадянином України, складається
з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає
із закону або звичаю національної меншини, до якої вона
належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як
учасника цивільних відносин.
У ст.ст.145—148 СК встановлено, що ім'я дитині дається за
згодою батьків, по батькові визначається за іменем батька, якщо
інше не передбачено законами України чи не засновано на
національних звичаях. Прізвище дитини визначається за
прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища — за згодою
між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини
вирішуються органами опіки та піклування. Якщо батьківство
дитини не встановлене в передбаченому законом порядку, то ім'я їй
дається за вказівкою матері, по батькові — за іменем особи,
записаної у свідоцтві про народження дитини як її батько, а
прізвище — за прізвищем матері. Прізвище, ім'я та по батькові
реєструються в органах і РАЦС (ст.49 ЦК).
3. У ст.28 ЦК немає згадки про право громадянина на
змінуімені. Проте СК передбачає таку можливість у разі реєстрації
шлюбу (ст.35), розірвання шлюбу (ст.ПЗ), визнання його
недійсним(ст.ст.45, 46), усиновлення (ст.23І), встановлення
батьківства. Додосягнення дитиною віку 16 років органи опіки та
піклування заспільною заявою батьків вправі, виходячи з інтересів
дитини, змі-нити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого
батька. Таке!прохання може бути викликане невдалим
сполученням імені і поїбатькові, труднощами вимови чи іншими
причинами. Після досяг-Інення дитиною 7 років на це необхідна ЇЇ
згода. При окремому про-,живанні батьків той з них, з яким дитина
проживає постійно, вправі просити про присвоєння дитині свого
прізвища, яке заявник маєу цей час (дошлюбне чи за другим
шлюбом). Питання вирішуєтьсяорганами опіки та піклування,
виходячи з інтересів дитини І з їїзгоди, якщо вона досягла 7-
річного віку.
В інших випадках зміна прізвища та імені відбувається у
порядку, визначеному спеціальним законодавством. Зокрема,
фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє
прізвище та
34
зробити це за згодою батьків або того з них, з ким вона проживає,
чи піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам.
Порядок зміни прізвища, імені та по батькові громадян України
визначається Указом Президента України про порядок переміни
громадянами прізвищ і Положенням про порядок розгляду
клопотань про переміну громадянами України прізвищ.
При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про
народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі права
й обов'язки, набуті громадянином під колишнім ім'ям, зберігають
чинність. Про зміну імені слід повідомити своїх кредиторів та
боржників, органи міліції тошо.
 7. Місце проживання і цивільна правоздатність
1. Місце проживання має істотне значення для здійснення і
захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності
цивільнихвідносин. Так, місце проживання боржника або
кредитора можемати значення для встановлення місця виконання
зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором
(ст.532 ЦК), місцявідкриття спадщини (ст. 1221 ЦК), для
визнання особи безвісновідсутньою і оголошення ЇЇ померлою
(ст.ст.43, 46 ЦК).
Тому ст.29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з
цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок,
квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому
(гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в
якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Слід зазначити, що ця норма ЦК грунтується на
конституційному положенні, згідно з яким кожний, хто законно
перебуває на території України, має право вільно пересуватися,
вибирати місце перебування І проживання (ст.ЗЗ Конституції). Тут
варто звернути увагу на те, що ст.ЗЗ Конституції розрізняє місце
перебування громадянина і місце його проживання. У місці
перебування фізична особа знаходиться тимчасово (готель,
санаторій тощо). Натомість, місце проживання фізичної особи — це
місце, де громадянин постійно чи переважно проживає як власник
житла, наймач житла (піднаймач), як член сім'ї власника, наймача
тощо або на іншій підставі, передбаченій законодавством (жилий
будинок, квартира, службове жиле приміщення, гуртожиток,
будинок-інтернат для Інвалідів, громадян похилого віку, ветеранів
тощо).
2. Фізична особа може проживати у якомусь місці постійно.
Алевона може мати кілька місць проживання. Тоді виникає
потребавстановлення того місця, де вона проживає переважно.
Слово "переважно" у цьому контексті означає, що фізична особа
перебуває уЦьому місці таку кількість часу, яка дозволяє їй
вчинити значнукількість юридично значимих дій.
З метою забезпечення умов для реалізації громадянами своїх
п
Рав і свобод та виконання ними своїх обов'язків перед іншими
суб'єктами права встановлена реєстрація громадян України за міс-
Цем проживання і за місцем тимчасового перебування. Оскільки
Нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конститу-
ції, громадяни, прописані за місцем постійного проживання,
вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у
реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає
значення доказу при встановленні місця проживаніш) може бути
оскаржена у судовому порядку.
Можливість вільного обрання місця проживання залежить від
віку та стану психічного здоров'я фізичної особи.
3. Вільно і самостійно реалізувати це право може фізична
особа, яка досягла 14 років. На відміну від ЦК 1963 р., у ЦК 2003
p.вік, з якого особа набуває права самостійно та вільно обирати
собімісце постійного проживання, зменшено з 15 до 14 років.
Однакварто звернути увагу на існування колізії норм ЦК та СК.
Зокрема, якщо у ст.29 ЦК йдеться про набуття права вибирати
місцепроживання з 14 років, то вже ст.35 ЦК передбачає
можливість набуття повної цивільної дієздатності (а, отже, і
самостійного, окремого проживання від батьків чи піклувальників)
лише з досягненням 16 років і тільки за рішенням органу опіки та
піклування. СКвзагалі не передбачає можливості окремого
проживання неповнолітніх з їхніми законними представниками.
Очевидно, існує потреба витлумачення цього положення
Верховним Судом України.
Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років
визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного
з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчатьно-
го закладу або закладу охорони здоров'я тошо, в якому вона
проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою
між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або
організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору
місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років
визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, шо
проживають окремо, визначають, з ким із них буде проживати
дитина, шляхом угоди. У випадку суперечки спір вирішує суд,
виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст.161 СК).
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є
місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з
ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального
закладу або закладу.охорони здоров'я, в якому вона проживає.
4. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживанняїї
опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує
щодо неї функції опікуна.
8. Цивільна дієздатність та її диференціація
1. Стаття 30 ЦК визначає дієздатність як здатність особи свої ми
діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати,
а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні
обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі
їх невиконання.
Найбільш істотними елементами змісту дієздатності громадян є:
можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздат-
ність); можливість нести самостійну майнову відповідальність (де-
ліктоздатність); можливість складати заповіт та бути спадкоємцем
36
і'тестаментоздатність); можливість обирати собі представника та
самому виступати як представник (транедієздатність); можливість
займатися 'підприємницькою діяльністю (бізнеедієздатність).
Доцільність виокремлення такого елементу дієздатності як
бізнеедієздатність зумовлена тим, що цей елемент загального поняття
дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти право-
чини, а й пов'язаний Із вчиненням дій щодо державної реєстрації
громадянина як індивідуального підприємця, з одного боку, і
поширенням на фізичних осіб-піпприємців правил нормативно-
правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність
юридичних осіб (ст.ст.50-54 ЦК).
На перший погляд, виокремлення деяких елементів дієздатності
не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині
теоретичних дискусій. Проте це невірне враження. ЦК, даючи у
ст.30 загальне визначення дієздатності, у подальших нормах
диференційовано підходить до виникнення окремих елементів
дієздатності. Так, якщо правоч и нездатність виникає у особи, яка
досягла 14 років (за умови, шо батьки, усиновлювачі чи
піклувальники не заперечують проти правочину — ст.ст.32, 222), то
виникнення де-ліктоздатностІ ЦК пов'язує з наявністю додаткових
умов (зокрема, з наявністю майна, достатнього для відшкодування —
ст.ЗЗ). Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи, яка не
досягла 14 років (ст.31), то транедієздатність, як випливає зі ст.242
ЦК, настає лише з досягненням нею повноліття. Хоча заповіт є
одностороннім правочином, але право на нього
(тестаментоздатнїсть) виникає лише у осіб з повною цивільною
дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів) не може
здійснюватися через представника (ст.1234 ЦК). Така сама вимога
повної дієздатності, як загальне правило, висунута ст.50 ЦК щодо
фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю.
Виняток з цього правила встановлений ст.35 ЦК, але й тут є
особливість — віковою межею є "нетиповий" для норм ЦК вік — 16
років. Тому слід визнати, шо розрізнення вказаних елементів
дієздатності є доцільним і з практичної точки зору, оскільки дає
змогу диференційовано підходити (що робить і ЦК) до визначення
вимог стосовно надання особі того чи іншого виду (елементу)
дієздатності.
9. Повна цивільна дієздатність
1. На відміну від правоздатності, дієздатність пов'язана із
здійсненням громадянином вольових дій, що припускає досягнення
певного рівня психічної зрілості. Критеріями є вік, а також стан
психічного здоров'я.
Повна дієздатність визнається за повнолітніми громадянами,
тобто тими, хто досяг 18 років (ст.34 ЦК). Вказаний віковий ценз
може бути зниженим у двох випадках: 1) реєстрація шлюбу особою,
Що не досягла 18 років (ч.2 ст.34 ЦК); 2) надання повної цивільної
Дієздатності за рішенням органу опіки та піклування неповнолітній
особі (ст.35 ЦК).
1) шлюбний вік, встановлений для чоловіків — 18 років і жінок —
17 років (ст.22 СК), може бути знижений за рішенням органів міс-
37
цевого самоврядування до 16 років за наявності причин, що вони
вважають поважними. Перелік таких причин закон не
наводить, але до них звичайно відносять вагітність нареченої,
народження дитини тощо. Стаття 23 СК допускає також
можливість реєстрації шлюбу особами до досягнення ними 14
років, але лише за виняткових обставин. На зниження шлюбного
віку згода батьків чи інших законних представників не потрібна,
але їхня думка при цьому враховується. Реєстрація шлюбу осіб,
яким був знижений шлюбний вік, здійснюється в загальному
порядку.
Після реєстрації шлюбу неповнолітні фізичні особи
набувають дієздатності у повному обсязі;
2) надання повної цивільної дієздатності (емансипація) є
новелою ЦК. Згідно зі ст.35 ЦК повна цивільна дієздатність може
бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за
трудовим договором; особі, котра досягла 16 років і бажає
займатися підприємницькою діяльністю; а також неповнолітній
особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.
2. Але варто звернути увагу на те, що підстави та порядок
надання повної цивільної дієздатності визначаються по-різному.
Тому, хто працює за трудовим договором, надання повної
цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та
піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою
згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі
відсутності такої згоди — за рішенням суду.
Тому, хто бажає займатися підприємницькою діяльністю і
досяг16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на
реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів),
піклувальника абооргану опіки та піклування. За наявності вказаної
згоди така особаможе бути зареєстрована як підприємець. У
цьому разі фізичнаособа набуває повної цивільної дієздатності з
;
моменту державної реєстрації її як підприємця-
Для надання повної цивільної дієздатності неповнолітній
особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, необхідний факт
державної реєстрації народження дитини, одним із батьків якої є
неповнолітній. У цьому випадку згоди батьків неповнолітнього,
органів, опіки та піклування тощо на емансипацію
неповнолітньої особи нв потрібно.
У разі припинення трудового договору підприємницької
діяльності фізичної особи, батьківства надана неповнолітній
особі повна цивільна дієздатність зберігається.
Стаття 35 ЦК не згадує про значення членства у виробничому
кооперативі, однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла
ЇЙ років, за аналогією з трудовим договором, може бути підставою
на- дання повної цивільної дієздатності.
10. Часткова, неповна та обмежена цивільна дієздатність
1. Щодо осіб, які не мають повної цивільної дієздатності,
ЦКпередбачає: часткову, неповну та обмежену дієздатність.
Г
2. Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, які
недосягли 14 років і за ст.31 ЦК також іменуються малолітніми
oco-s
38
бами. їхня дієздатність обмежується можливостями самостійно
вчиняти дрібні побутові правочини (тобто правочини, що
задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному,
духовному чи соціальному розвиткові та стосуються предмета,
який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті
немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності,
що охороняються законом.
Всі інші правочини, вчинені малолітніми до досягнення 14
років, нікчемні і не породжують для них правових наслідків.
Однак такий правочин може бути в інтересах малолітньої особи
визнаний судом дійсним, якщо він вчинений їй на користь.
Визнання право-чину дійсним можливе тільки на вимогу його
батьків, усиновлюва-ча або опікуна (ст.221 ЦК).
Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за
завдану нею шкоду. Це досить традиційне положення грунтується
на тій тезі, що малолітні як такі, що не можуть повною мірою
оцінити свої дії, не визнаються винними, а отже, не можуть нести
відповідальність за правопорушення. Суб'єктами відповідальності
за дії малолітніх є їхні батьки, усиновлювачі, опікуни, на яких таким
чином покладається відповідальність за нездійснення належного
нагляду за діями малолітніх чи неналежне здійснення обов'язків по
вихованню дітей. Батьки, усиновлювачі, опікуни малолітніх можуть
бути звільнені від відповідальності, якщо доведуть, що
зобов'язання було порушене чи шкода заподіяна не з їхньої вини
(ст.ст 31, 1178 ЦК).
3. Неповну цивільну дієздатність мають неповнолітні особи,
тобто особи у віці від 14 до 18 років (ст.32 ЦК). Крім права вчиняти
 правочини, передбачені ст.31 ЦК, вони мають право самостійно
розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими
доходами; самостійно здійснювати права на результати
інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути
учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не
заборонено законом або установчими документами юридичної
особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку)
та розпоряджатися останнім, внесеним особою на своє ім'я
(грошовими коштами на рахунку). Проте, якщо кошти внесені у
фінансову установу на її ім'я іншими особами, то неповнолітній
може розпоряджатися ними за згодою батьків (усиновлювачів) або
піклувальника.
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою будь-
кого з батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода може бути
замінена наступним схваленням правочину вказаними особами,
вираженим у письмовій формі. У разі заперечення того з батьків
(усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня особа, правочин
може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо
транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмова
нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або
піклувальника. Порушення цього правила може бути підставою
для визнання судом правочину недійсним як заперечного (ст.215
ЦК).
Стаття 32 також передбачає, що суд за наявності достатніх
підстав за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу
опі-
39
ки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи
самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими
доходами або позбавити її цього права. Підставою звичайно слугує
явно нерозважливе розпорядження коштами, використання їх,
наприклад, на спиртні напої, азартні ігри тощо. Розгляд судом справ
про обмеження дієздатності неповнолітньої особи здійснюється
згідно зі ст.ст.256—260 ЦПК України. Після обмеження можливості
самостійно розпоряджатися доходами неповнолітня особа може
вчиняти правочини за згодою законних представників, а при
позбавленні її права самостійного розпорядження заробітком,
стипендією чи іншими доходами відповідні правочини за неї
вчиняють законні представники. Зазначений порядок не
застосовується щодо неповнолітніх, котрі визнані цілком дієздатними
внаслідок вступу в шлюб і у випадку надання їм повної цивільної
дієздатності.
Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення
нього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його
прийняття.
Неповнолітня особа самостійно несе відповідальність як за
порушення укладеного нею договору, так і за заподіяння шкоди при
відсутності договору (ст.ст.ЗЗ, 1179 UK). Якщо у неповнолітньої
особи недостатньо майна для відшкодування збитків за порушення
договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів),
піклувальника, то додаткову відповідальність несуть її батьки
(усиновлюва-чі) або піклувальник.
Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклуватьника, закладу,
який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції
піклувальника, додатково брати участь у відшкодуванні шкоди, що
виникла внаслідок невиконання договору або завдання шкоди
неповнолітнім, припиняється після досягнення особою повноліття
або коли вона до його досягнення стане власником майна,
достатнього для відшкодування шкоди.
4. Обмежену цивільну дієздатність має фізична особа, котру суд
обмежив у дієздатності через те, що вона страждає на психічний
розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення
своїх дій та (або) керувати ними, а також фізична особа, котру суд
обмежив у дієздатності через те, що вона зловживає спиртни ми
напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і
тим ставить себе чи свою сім'ю, а також Інших осіб, яких вона за
законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Порядок обмеження дієздатності визначений у ЦПК і схожий з
порядком визнання громадянина недієздатним (ст.39 ЦК). Справа
в судовому засіданні розглядається з обов'язковою участю
громадянина, прокурора і представника органу опіки та піклування.
Над особами з обмеженою дієздатністю встановлюється
піклування (ст.37 ЦК). Без згоди піклувальника громадянин не
може: а) продавати, дарувати, заповідати, обмінювати, купувати
майно, а також вчиняти інші правочини шодо розпорядження
майном, за винятком дрібних побутових; б) самостійно одержувати
заробітну плату, пенсію та інші види доходів (авторський гонорар,
винагороди за відкриття, винаходи тощо). Одержання заробітку,
пенсії, стипендії.
40
інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та
розпорядження ними здійснюються піклувальником.
Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивіль-и3
дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток,
пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Відмова
піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за
межі'дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна
дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.
Піклувальники не можуть брати участь у правовідносинах, що
пов'язані з особою підопічного. Вони контролюють лише правочини,
котрі мають майновий характер. При цьому закон забороняє
піклувальнику давати згоду на здійснення підопічним дій,
пов'язаних з безоплатним відчуженням майна. Піклувальник також
не має права укладати з підопічним правочини щодо себе особисто
або стосовно членів своєї родини.
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе
відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою
піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
У разі відпадання обставин, що послужили підставою обмеження
дієздатності (видужання фізичної особи, поліпшення її психічного
стану, припинення зловживання спиртними напоями, наркотичними
засобами, токсичними речовинами тощо), сул поновлює її цивільну
дієздатність. Рішення суду про поновлення цивільної дієздатності є
підставою припинення піклування, встановленого над фізичною
особою (ст.38 ЦК).
Факт психічного одужання фізичної особи підтверджується
відповідним медичним висновком, якщо особа знаходилась у
спеціальному медичному закладі на лікуванні.
 11. Визнання фізичної особи недієздатною
1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною,
якщовона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу
нездатнаусвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Статті 256—260 ЦПК детально регулюють визнання громадянина
недієздатним. Справа може бути почата за заявою членів його
родини, громадських організацій, прокурора, органу опіки та
піклування, психіатричної лікувальної установи в суді за місцем
проживання громадянина чи за місцем перебування лікувального
закладу, де він перебуває. Суддя в порядку підготовки справи до
судового засідання призначає судово-психіатричну експертизу. В
судовому засіданні беруть участь: громадянин, якщо не можливо за
станом його здоров'я, члени його родини, прокурор, представник
органу опіки та піклування.
Оцінку здоров'я громадянина дає судово-психіатрична
експертиза. Обмеження прав і свобод осіб, шо страждають на
психічні розлади, може мати місце тільки на підставі психіатричного
діагно-зу. Громадянин вправі оскаржити в суд поставлений йому
діагноз, 'оді призначається повторна експертиза.
2. Стаття 39 ЦК встановлює певні гарантії від необгрунтованого
звернення до суду із заявою про визнання особи недієздатною.
41
Зокрема, ця норма передбачає, коли суд відмовить у задоволенні
заяви про визнання особи недієздатною І буде встановлено, що
вимога заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави,
фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди,
має право вимагати від заявника її відшкодування.
Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання
законної сили рішенням сулу про це. Якщо від часу виникнення
недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або
іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної
експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може
визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається
недієздатною (ст.40 ЦК). При цьому суд має з'ясувати, чи було
відомо іншій стороні про стан психічного здоров'я особи.
Залежно від цього і має вирішуватися питання про момент, з якого
особа визнається недієздатною.
3. Рішення суду про недієздатність громадянина слугує
підставою для призначення йому опікуна (ст.41 ЦК). Останній є
його законним представником. Право на таке представництво, як і
право(обов'язок) захисту прав та інтересів їх підопічних, випливає із
сутності відносин з опіки і піклування. Тому тут не вимагається
якогось спеціального уповноваження. Документами, що
підтверджують повноваження опікунів, є опікунське посвідчення,
а за йоговідсутності — рішення органу опіки та піклування про
призначення даної особи опікуном.
Опікун захищає його права, вчиняє у його інтересах та від його
імені юридичні дії, несе відповідальність за шкоду, завдану
недієздатною фізичною особою в порядку, встановленому ст.1184
ЦК. Сама недієздатна фізична особа не має права вчиняти
правочини, а якщо ця вимога не буде дотримана, то правочин
визнається нікчемним (ст.215 ЦК).
4. Оскільки визнання фізичної особи недієздатною тлумачитьсяяк
тимчасовий захід, котрий може застосовуватися лише на
періодіпсихічного захворювання тощо, ст.42 ЦК передбачає
можливість!поновлення дієздатності фізичної особи. Останнє
проводиться су-дом за позовом опікуна або органу опіки та
піклування, якщо бу-Іде встановлено, що внаслідок видужання або
значного поліпшенняпсихічного стану фізичної особи у неї
поновилася здатність усві-ідомлювати значення своїх дій та
керувати ними. Факт психічногоодужання фізичної особи
підтверджується відповідним медичнимвисновком, якшо особа
знаходилась в спеціальному медичному закладі на лікуванні.
Цим же рішенням суду припиняється опіка, оскільки
необхідність у ній відпадає. Надалі фізична особа, цивільну
дієздатність якої поновлено, виступає як повноправний учасник
цивільного обігу.
12. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
І. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою слугує
передусім захисту майнових інтересів відсутньої особи та інтересів,
з якими вона перебуває у цивільних відносинах, стабільності котрих
виникла загроза.
42
Гарантією від необгрунтованого визнання особи безвісно
ВІДСУТНЬОЮ є те, що рішення про це приймає лише суд. До того
ж Л 43 UK максимально точно встановлює умови, за яких фізична
особа може бути визнана безвісно відсутньою, передбачаючи, що
для цього необхідно, аби протягом одного року в місці ЇЇ постійного
проживання не було відомостей про місце її перебування. У разі
неможливості встановити день одержання останніх відомостей Про
місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається
перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержа- ні такі
відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — І січня
наступного року.
2. Порядок визнання особи безвісно відсутньою
визначенийст.ст.261—265 ЦПК. Заява подається заінтересованою
особою досуду за місцем її проживання. Чи належить заявник до
заінтересованих осіб, встановлює суд. У заяві має бути зазначена
мета визнання громадянина безвісно відсутнім. Заявник і суд
вживають заходів для встановлення місця перебування
громадянина, з'ясовують, коли були отримані останні відомості про
нього. Суд розглядає справу в порядку окремого провадження з
обов'язковою участю прокурора.
Очевидно, аналогічним має бути порядок розгляду судом справи
про оголошення особи такою, місце перебування якої невідоме.
3. Над майном фізичної особи, яка визнана безвісно
відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої
невідоме,після того, як нотаріус за останнім місцем проживання
такої особи опише належне їй майно, органом опіки та піклування
за місцем перебування майна встановлюється опіка. За необхідності
постійного управління майном воно передається за рішенням суду
вдовірче управління особі, що визначається органом опіки та
піклування. Він же укладає договір про довірче управління
(ст.1032ЦК). Управитель вправі, відповідно до цього договору,
вчинятибудь-які дії в інтересах відсутнього власника. При цьому
правочини управитель укладає від свого імені, вказуючи, що діє як
управитель майном. Управитель має право на винагороду,
передбачену договором, на відшкодування необхідних витрат за
рахунок доходіввід використання майна, але, у свою чергу, несе
відповідальність заненалежну дбайливість у ставленні до майна
(ст.1042, 1043 ЦК).
Опис майна нотаріусом та встановлення над ним опіки, як
правило, провадиться після рішення суду про визнання фізичної
особи безвісно відсутньою або такою, місце знаходження якої
невідоме. Водночас за заявою заінтересованої особи або органу опіки
та піклування опіка над майном фізичної особи, місце перебування
якої невідоме, може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом
рішення про визнання її безвісно відсутньою (чч. 1, 2 ст.44 ЦК).
Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно
відсутньою, або фізичної особи, місце перебування котрої
невідоме, бере виконання цивільних зобов'язань на її користь,
погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в ЇЇ
інтересах.
За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної
особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, міс- Це
перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утри-
43
мання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати,
погашає зобов'язання, термін виконання котрих настав, тощо.
ЦК передбачає також інші наслідки визнання громадянина
безвісно, відсутнім: припиняється дія виданого ним доручення
(ст.248 ЦК); шлюб з безвісно відсутньою особою розривається в
органах РАЦС (ст.107 СК) та ін.
4. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення
суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у :
разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.!
Як випливає зі ст.ст.44, 45 ЦК, для припинення опіки над май-:
ном безвісно відсутньої особи необхідним є дотримання таких
умов: 1) фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою,;
з'явилася або одержано відомості про місце її перебування; 2) є за-І
ява цієї особи або іншої заінтересованої особи; 3) скасування
судом за місцем перебування особи або судом, що постановив
рІшсн-, ня про визнання цієї особи безвісно відсутньою,
попереднього рішення суду про визнання фізичної особи
безвісно відсутньою Очевидно, аналогічні умови мають бути
дотримані у разі появи фізичної особи, місце перебування якої
було невідомим.
Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно
відсутньою, а також поява фізичної особи, місце перебування
котрої було невідомим, є також підставою для припинення договору
про довірче управління (хоча ця підстава і не згадується прямо у
ст.1044 ЦК, але така можливість випливає із загального
призначення опіки та довірчого управління майном на її підставі).
Якщо шлюб був розірваний, то він може бути поновлений органом
РАЦС за спільною заявою подружжя за умови, що жоден із них не
уклав нового шлюбу (ст.118 СК).
13. Оголошення фізичної особи такою, що померла
1. Якщо особа, котра визнана безвісно відсутньою або місце
знаходження якої невідоме, так І не з'явилася і не подає про себе
відомостей, наступним кроком до забезпечення визначеності
правовідносин за її участю є оголошення даної особи такою, що
померла. Згідно зі ст.46 ЦК фізична особа може бути оголошена
судом померлою, якшо у місці її постійного проживання немає
відомостей про місце її перебування протягом 3 років, а якщо вона
пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або
дають підставу припускати ЇЇ загибель від певного нещасного
випадку, — протягом 6 місяців. Особа, яка пропала безвісти у зв'язку
з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після
спливу 2 років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням
конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу
померлою і до закінчення цього строку, але не раніше спливу 6
місяців.
Отже, ЦК передбачає кілька строків, шо мають правове
значення для визнання особи такою, що померла:
1) 3 роки — загальний строк;
2) 2 роки від дня закінчення воєнних дій — у разі, якщо
особапропала безвісти у зв'язку з воєнними діями;
44
3) 6 місяців — якшо особа пропала безвісти за обставин, що
загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від
певного негласного випадку (при катастрофах, стихійному лиху то-
4) строк, встановлений на розсуд суду, але не менший 6
місяців — залежно від конкретних обставин.
фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної
сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за
обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити
її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними
діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.
2. Оголошення особи такою, що померла, провадиться судом
упорядку, аналогічному порядку визнання фізичної особи
безвісновідсутньою (ст.ст.261—265 ЦПК). При цьому слід
враховувати те,що підставою для оголошення особи померлою є не
факти, які напевно підтверджують її загибель, а обставини, що
дають підставуприпускати смерть такої особи. Тому оголошення
особи судом померлою необхідно відрізняти від встановлення судом
факту смертіособи у певний час і за певних обставин (ст.ст.271—275
ЦПК). Судвстано&іює факт смерті особи при відмові органів
РАЦС зареєструвати смерть, якщо від цього факту залежить
виникнення, змінаабо припинення особистих чи майнових прав
фізичних або юридичних осіб (ст.271 ЦПК).
Оскільки визнання фізичної особи такою, шо померла,
грунтується на презумпції смерті цієї особи, правові наслідки
оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових
наслідків, які настають у разі смерті (ст.47 ЦК). Це означає, що
після оголошення фізичної особи такою, шо померла, відкривається
спадщина (ст.1220 ЦК), утриманцям призначається пенсія, шлюб
припиняється (ст.104 СК).
3. Проте оскільки оголошення особи померлою все ж таки
грунтується на презумпції, а не на факті смерті, то ЦК передбачає
деякі запобіжні заходи, котрі могли б забезпечити інтереси того,
хтооголошений померлим, якщо він виявиться живим. Зокрема,
спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають
прававідчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що
перейшло доних у зв'язку з відкриттям спадщини. З метою
забезпечення виконання цієї вимоги нотаріус, який видав
спадкоємцеві свідоцтво проправо на спадщину на нерухоме майно,
накладає на нього заборону відчуження (ст.47 ЦК).
Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою; з'явилася
або якшо одержано відомості про місце її перебування, суд за
місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про
оголошення її померлою, за заявою даної особи або іншої
заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення
фізичної особи померлою (ст.48 ЦК). Скасування раніше винесеного
рішення про оголошення особи померлою є підставою для
анулювання запису про її смерть у Книзі запису актів цивільного
стану.
На підставі такого рішення фізична особа, яка була оголошена
померлою, за певних умов має право вимагати від особи, котра во-
45
лодіє її майном, повернення останнього або його вартості. Але
задоволення цих вимог залежить від того, чи збереглося майно в
натурі, а також від підстав переходу його до інших осіб. Зокрема,
якщо майно збереглося та безоплатно перейшло до когось після
оголошення фізичної особи померлою, воно підлягає поверненню,
за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також
грошей та цінних паперів на пред'явника. Особа, до якої майно
перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його,
якщо буде встановлено, що на момент придбання цього майна
вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою,
жива. У разі неможливості повернути майно в натурі особі, котра
була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього
майна.
Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і
з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки
Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій
особі повертається сума, одержана від реалізації даного майна. У
інших випадках майно чи його вартість поверненню не
підлягають.
4. При поверненні майна фізичній особі, яка була оголошена
померлою, нерідко виникають спори щодо розрахунку стосовно
доходів і витрат, отриманих і зроблених під час використання цього
майна іншою особою. Власник вправі вимагати від того, хто володів
майном, повернення чи відшкодування доходів Із заліком зроблені
необхідних витрат на майно. Питання про поліпшення, зроблені
тим, хто володів майном, вирішується залежно від того, чи можна їх
відділити без пошкодження майна чи ні. У першому випадку той,
хто володів майном, вправі залишити за собою зробле- і ні ним
поліпшення. Якщо відділення їх неможливе, він вправі ви- , магати
компенсації витрат на поліпшення майна. При цьому вказані
витрати оцінюються як такі, що не перевищують розміру
збільшення вартості майна.
На підставі ст. 118 СК шлюб громадянина, оголошеного
померлим, може бути поновлений органами РАЦС за спільною
заявою подружжя, якщо жоден із них не уклав нового шлюбу.
Для задоволення вказаних вимог і повернення майна чи
виплати зазначених сум час появи фізичної особи, що була
оголошена померлою, значення не має.
14. Акти цивільного стану
1. Акти цивільного стану визначаються у ст.49 ЦК як події та
дії, що нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують,
змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути
суб'єктом цивільних прав та обов'язків.
До таких подій і дій ЦК відносить, зокрема, народження
фізичної особи, встановлення її походження, набуття
громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення
відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності,
обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною,
шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна Імені, інвалідність,
смерть тощо.
Перелік актів цивільного стану, встановлений у ст.49 ЦК, є
приблизним і може бути розширений у процесі тлумачення
норм
46
ЦК- Наприклад, актами цивільного стану за своєю сутністю є
визнання особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою, а
також скасування рішень про це, відсутність особи у місці
перебування тощо.
2. Деякі акти цивільного стану підлягають державній
реєстрації.Це стосується народження фізичної особи та її
походження, громадянства, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені,
смерті. На відмінувід загального переліку актів цивільного стану,
перелік тих актів, щопідлягають державній реєстрації, є вичерпним
(ч.З ст.49 ЦК).
Державна реєстрація актів цивільного стану провадиться
територіальними органами РАЦС, утвореними органами
виконавчої влади. Акти цивільного стану стосовно громадян
України, що проживають за кордоном, реєструються
консульськими установами України. Координація діяльності з
державної реєстрації актів цивільного стану здійснюється
Міністерством юстиції України.
Визнаються дійсними акти цивільного стану, вчинені за
релігійними обрядами до утворення чи відновлення органів РАЦС
(наприклад, під час Великої Вітчизняної війни на окупованих
територіях). Вони прирівнюються до актів цивільного стану,
вчинених у органах РАЦС, І не вимагають наступної державної
реєстрації.
Державна реєстрація актів цивільного стану здійснюється шляхом
створення двох ідентичних екземплярів на бланку відповідної
форми, куди включаються необхідні відомості про громадянина і
про сам акт цивільного стану. На підставі вчиненого запису
громадянам видається на руки свідоцтво — документ, що засвідчує
факт державної реєстрації акту цивільного стану. Бланки посвідчень
є документами суворої звітності; кожен такий бланк має серію і
номер. Перші примірники актових книг зберігаються в органах
РАЦС за місцем вчинення актів, другі — в органі виконавчої влади, до
компетенції якого належить організація діяльності з державної
реєстрації актів цивільного стану в даному регіоні.
Для вчинення запису акту цивільного стану громадянами мають
бути подані документи, що є підставою для державної реєстрації
цього акту (наприклад, довідка встановленої форми про народження
чи смерть; спільна заява батька І матері дитини, що не перебувають
у шлюбі одне з одним, про встановлення батьківства; рішення суду
про встановлення батьківства тощо), а також документ, що посвідчує
особу заявника.
Відповідальність за правильність державної реєстрації актів
цивільного стану і якість вчинення запису покладається на керівника
відповідного органу РАЦС.
3. Зміни чи виправлення у записі акту цивільного стану
вносяться органом РАЦС за заявою заінтересованих осіб
(наприклад,У разі помилки при запису: перекручення, пропуск
відомостей тощо), на підставі рішення суду чи рішень
адміністративних органів(наприклад, рішення органу опіки та
піклування про зміну іменіабо прізвища дитини), на основі інших
вчинених записів актів цивільного стану (наприклад, у запис акту
про народження вносяться зміни на основі запису про
встановлення батьківства чи проУсиновлення).
47
Вшмова органу РАЦС внести у запис актів цивільного стану
зміни чи виправлення може бути оскаржена до суду. Виправлення
або зміни у запис акту цивільного стану за наявності спору між
заінтересованими сторонами вносяться тільки на підставі судового
пі~ шення.
У разі втрати свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного
стану громадянину на його прохання може бути видане органом
РАЦС повторне свідоцтво на підставі запису акту цивільного стану
що зберігається в органах РАЦС. Втрачений запис акту цивільного
стану може бути поновлений лише на підставі рішення суду про
встановлення факту реєстрації відповідного акту цивільного етапу.
Анулювання записів актів цивільного стану провадиться
органом РАЦС за місцем зберігання цих записів на підставі
рішення суду. З моменту анулювання запис акту цивільного стану
втрачає правове значення. Припиняє дію і свідоцтво, яке було
видане на підставі цього запису.
48
Глава 5 Фізична
особа-підприємець
1. Право займатися підприємницькою діяльністю як
елемент цивільної правоздатності і цивільної дієздатності
1. Важливим елементом правоздатності фізичної особи є
можливість займатися підприємницькою (комерційною)
діяльністю.Підприємництво — це безпосередня самостійна,
систематична діяльність, яка полягає у виробництві продукції,
виконанні робіт, наданні послуг з метою одержання прибутку,
котра здійснюється навласний ризик фізичними та юридичними
особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності, І
спрямована на систематичне одержання прибутку. Отже,
громадянин, шо працює затрудовим договором, не є підприємцем,
оскільки він діє не на свійризик, а виконує обов'язки за трудовим
договором.
Стаття 42 Конституції встановлює загальне правило, згідно з
яким кожна людина має право на зайняття підприємницькою
діяльністю, яка не заборонена законом. Проте слід мати на увазі, що
проголошення за кожною особою права на зайняття
підприємницькою діяльністю у Конституції закріплене як елемент
правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того,
щоб реалізувати цс право, фізична особа повинна мати
бІзнесдієздат-ність або ж комерційну дієздатність (див. коментар до
ст.ст.ЗО, 34 ЦК). Умови існування такої дієздатності визначає ст.50
ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом
підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною
дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницькою
діяльністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18
років (повноліття), якшо вона не обмежена у дієздатності за станом
здоров'я внаслідок зловживання спиртними напоями чи
наркотичними засобами ст.ст.34, 36 ЦК).
2. Стаття 50 ЦК, вказуючи на те, хто може бути
підприємцем,не згадує поміж них осіб з частковою дієздатністю.
Тому фізичнимособам, які бажають займатися підприємницького
діяльністю і до-сягли 16 років, спочатку необхідно отримати
письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків
(усиновлювачів). піклувальника або органу опіки та піклування. За
наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як
підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної
дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч.З
ст.35 ЦК).
Крім того, у випадках надання ЦК повної дієздатності
(емансипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у
повному обсязі, у тому числі набувають і бізнседієздатпість. Отже,
згідно з ч.2 ст.34 ЦК особа, що уклала шлюб до досягнення 18 років,
визнається повністю дієздатною і тому вправі самостійно займатися
підприємницькою діяльністю. Згідно з ч ч . і , 2 ст.35 ЦК для надання
повної цивільної дієздатності неповнолітній особі, яка записана
матір'ю або батьком дитини, необхідний факт державної реєстрації
49
 народження дитини, одним із батьків якої є неповнолітній. У
цьому випадку згоди батьків неповнолітнього, органів опіки та
піклування тощо на емансипацію неповнолітньої особи не
потрібно.
У разі припинення трудового договору, припинення фізичною
особою підприємницької діяльності, батьківства надана
неповнолітній особі повна цивільна дієздатність зберігається.
Статті 35, 50 ЦК не згадують про значення членства у
виробникчому кооперативі для набуття бізнесдієздатності, однак,
очевидночленство у кооперативі особи, яка досягла 16 років, за
аналогією зтрудовим договором може бути підставою надання
повної цивільної дієздатності. . діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли
Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. На-
приклад, обмежене право на зайняття підприємницькою
діяльністю депутатів, посадових і службових осіб органів
державної владні та органів місцевого самоврядування тощо (ч,2
ст.42 Конституції). Спеціальними актами законодавства перелік
осіб, які не можуті займатися підприємницькою діяльністю,
може бути доповнений.
2. Державна реєстрація фізичної особи як підприємця
1. Наявності бізнесдієздатності самої по собі недостатньо дляі
набуття статусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення
підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи' 1
як підприємця у виконавчому комітеті міської, районної у місті
ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя
державній адміністрації за місцем діяльності чи проживання
особи, якщо Інше не передбачено законодавством України.
Фізична особа, що займається підприємницькою діяльністю,
втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації,
її скасування тощо.
Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної
реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспо-:
рювати останні на тій підставі, що вона не є підприємцем. Суд при:
вирішенні спору може застосувати до цих договорів правила про.
зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю (ч.З ст.50
ЦК). Водночас наведене не означає, що такі договори у будь-
якому разі є дійсними. За наявності підстав, передбачених §2 гл. 16
ЦК, правочин, укладений у процесі здійснення підприємницької
діяльності, до реєстрації чи після неї, може бути визнаний
недійсним. При цьому настають наслідки, встановлені ст.216 ЦК.
3. Застосування до регулювання підприємницької діяльності
фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють
підприємницьку діяльність юридичних осіб
1. Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності
фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що
регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо
інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Звідси випливає низка висновків:
1) правоздатність індивідуального підприємця практично
прирівнюється до правоздатності юридичних осіб —
комерційних ор-
50 - завданої здоров'ю, внаслідок смерті годувальника, допомога у
ганізацій. Він може мати права і нести обов'язки, необхідні для
здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом,
може застосовуватися наймана праця тощо;
2) за загальним правилом до підприємницької діяльності
фізичної особи застосовуються норми загального цивільного
(ЦК) танорми спеціального законодавства (ГК). Однак положення
останнього не можуть застосовуватися до тих випадків
підприємницькоїдіяльності, котрі достатньо повно і конкретно
врегульовані ЦК(наприклад, правила купівлі-продажу та інших
договорів достатньоповно викладені у гл.54 ЦК, а тому відповідні
зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині,
що не врегульовананормами ЦК);
3) нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку
цевипливає із самої суті відносин. Наприклад, не
застосовуютьсянорми про цивільну дієздатність юридичної особи
(ст.92 ЦК), філії та представництва (ст.95 ЦК) тощо.
4. Цивільно-правова відповідальність
фізичної особи-підприємця
1. Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприєм-
ця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов'яз ку
відповідати за зобов'язаннями, що пов'язані з її діяльністю.
Прицьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи,
щофізична особа-підприємець відповідає у таких випадках усім
своїммайном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути
звернено стягнення, але не визначає її підстав, умов тощо. Отже,
найменування ст.52 значно ширше, ніж її зміст. Це слід
враховуватипри з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної
особи-під-приємця у випадках правопорушення у цій сфері,
звертаючись донорм гл.51 ЦК.
Що стосується обсягу відшкодування, то тут ЦК називає два
критерії, якими є: 1) вартість усього майна підприємця; 2) вартість
майна підприємця, на яке згідно із законом не може бути зверне но
стягнення.
2. У першу чергу стягнення за виконавчими документами
звертається на кошти боржника у вітчизняній та іноземній валюті та
наінші цінності, у тому числі, ті, що знаходяться у банках й
іншихкредитних установах. Кошти, виявлені у боржника,
вилучаютьсясудовими виконавцями; на кошти й інші цінності, що
знаходятьсяна рахунках чи на зберіганні у банківських установах та
інших кредитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у
боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів,
стягненнязвертається на інше майно, що належить боржнику, за
виняткоммайна, на яке відповідно до закону не може бути звернене
стягнення. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на
котріварто звернути стягнення в першу чергу.
У випадку коли боржник має майно, що належить йому на праві
загальної власності, стягнення звертається на його частку, визначену
відповідно до закону. Це може бути частка в загальній влас-
51 иості подружжя,
товариств тощо. внески у статутний фонд господарських
На деякі види доходів громадян стягнення не може бути
звернене. До них належать виплати з відшкодування шкоди,
зв'язку з народженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також
вихідна допомога, виплачувана при звільненні працівника.
 -I
5. Визнання фізичної особи-підприємця банкрутом
1. Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги
кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької
діяльності, може бути визнана банкрутом (ст.53 ЦК). Визнання
банкрутом проводиться на загальних підставах і у порядку,
встановленому законодавством, зокрема Законом про
банкрутство, який багато в чому не враховує особливостей
індивідуального підприємництва.
Банкрутство — це така визнана судом неплатоспроможність
боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу.
Результатом банкрутства є примусове припинення
підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може
добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього їй
необхідна згода усіх ЇЇ кредиторів.
2. У випадках визнання банкрутом індивідуального
підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями,
пов'язаними з підприємницькою діяльністю, поєднуються з
вимогами за його особистими зобов'язаннями про стягнення
аліментів, відшкодування шкоди, оплату житла й ін. Дані
вимоги задовольняються за рахунок майна, що належить
підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При цьому
вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються
лише після повного розрахунку з кредиторами попередньої.
Після завершення розрахунків з кредиторами фізична особа-
підприємець, визнана банкрутом, вважається вільною від
виконання зобов'язань, пов'язаних з її підприємницькою
діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування
шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, та інші вимоги
особистого характеру зберігають свою силу незалежно від того,
чи були пред'явлені вимоги про їхнє стягнення у процесі
банкрутства.
Після завершення процедури банкрутства (з моменту
винесення рішення суду, а при позасудовому порядку — після
розрахунків з кредиторами на підставі офіційної публікації про
банкрутство) втрачає силу реєстрація фізичної особи як
підприємця. Усі подальші спори за ЇЇ участю підвідомчі судам
загальної юрисдикції.
6. Управління майном фізичної особи-підприємця
1. Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно
відсутньою, недієздатною чи ЇЇ цивільна дієздатність обмежена 53
або якщо власником майна, яке використовувалося у Глава 6 Опіка
підприємницькій діяльності, виявилася неповнолітня чи та піклування
малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити
управителя даного майна. При цьому 52
1. Загальні положення про опіку та піклування
орган опіки та піклування укладає з управителем договір про
управління цим майном (ст.54 ЦК), в якому встановлюються 1. ЦК виходить з розуміння опіки та піклування як
предмет договору, права та обов'язки сторін тощо. Такий договір, цивільно-правового інституту. До набрання чинності ЦК
як правило, укладається без зазначення строку, але на певний опіка та піклування регулювалися КпШС, Правилами опіки та
термін: закінчення строку дії договору визначається моментом, з піклування, іншими нормативно-правовими актами. Такий
якого відпадають обставини, на підставі яких він укладений. механізм правового регулювання опіки і піклування був
Управитель при здійсненні повноважень щодо управління зумовлений тим, що в правовій доктрині опіка та піклування
розглядалися переважно як комплексний інститут сімейного
майном діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником та цивільного права. Включення норм про опіку та піклування
майна. Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю до ЦК повністю відповідає загальній концепції ЦК як кодексу
управителя майном відповідно до правил про контроль за приватного права. Водночас в СК міститься гл. 19 "Опіка та
діяльністю опікуна і піклувальника. піклування над дітьми", яка регулює опіку та піклування над
дітьми як правову форму влаштування дітей, позбавлених
батьківського піклування. При цьому норми ЦК
 застосовуються до опіки та піклування щодо дітей відповідно
до ст.8 СК про застосування регулювання сімейних відносин
ЦК.
Згідно зі ст.55 ЦК опіка та піклування встановлюються з
метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та
інтересів певних категорій осіб — малолітніх (осіб, які не досягли
14 років), неповнолітніх (осіб віком від 14 до 18 років), а також
повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно
здійснювати свої права і виконувати обов'язки.
Оскільки особи віком до 18 років не набули повної цивільної
дієздатності (ст.34 ЦК), стосовно них може встановлюватися
опіка та піклування для забезпечення їх особистих немайнових і
майнових прав та інтересів. Опіки можуть потребувати і
повнолітні особи, які за станом здоров'я не можуть повністю або
частково самостійно здійснювати свої права і виконувати
обов'язки. Так, над фізичною особою, цивільна дієздатність якої
обмежена, встановлюється піклування (ст.37), а над особою, яка
визнана судом недієздатною встановлюється опіка (ст.41 ЦК).
2. Опіка може встановлюватися і над майном фізичної особи,
щодо якої встановлено опіку чи піклування, якщо це майно
знаходиться не в місці проживання підопічного (ст.74), а також
над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або
місце перебування якої невідоме (ст.44 ЦК).
Здійснення опіки та піклування покладається на повноважні
органи, права та обов'язки яких щодо забезпечення прав та
інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування,
встановлюються законом та іншими нормативно-правовими
актами.
Виходячи з загальних засад цивільного законодавства,
зокрема з засад справедливості, добросовісності та розумності, в
ст.57 ЦК передбачається, шо особа, якій стало відомо про фізичну
особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно
повідомити про це орган опіки та піклування, оскільки від
своєчасного вста-54
новлення опіки чи піклування значною мірою залежить належний
захист інтересів підопічних осіб.
2. Встановлення опіки та піклування
1. В гл. 6 ЦК передбачається встановлення опіки та
піклуваннядо різних категорій фізичних осіб. Так, в ст.58 ЦК
вказуються двікатегорії осіб, щодо яких встановлюється опіка: 1)
малолітні особи, які позбавлені батьківського піклування; 2)
фізичні особи, яківизнані недієздатними.
Малолітня фізична особа (яка не досягла 14 років) має часткову
цивільну дієздатність. Вона має право самостійно вчиняти дрібні
побутові угоди (такі, що задовольняють побутові потреби особи,
відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та
стосуються предметів, які мають невисоку вартість), а також
здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної,
творчої діяльності, що охороняються законом. Законними
представниками Інтересів цих осіб є їх батьки (усиновлювачі). Якщо
малолітні особи позбавлені батьківського піклування (батьків немає
або батьки не в змозі здійснювати свої обов'язки), над ними
встановлюється опіка.
Фізична особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного
розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними, може бути визнана судом недієздатною (ст.39 ЦК).
Над такою особою встановлюється опіка (ст.41 ЦК). Недієздатна
фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Всі
правочи-ни від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах
вчиняє її опікун.
2. Щодо піклування, в ст.59 ЦК вказуються дві категорії
осіб,щодо яких встановлюється піклування: 1) неповнолітні особи,
якіпозбавлені батьківського піклування; 2) фізичні особи, цивільна
дієздатність яких обмежена.
Неповнолітня особа (віком від 14 до 18 років) має неповну
цивільну дієздатність. Вона має право самостійно вчиняти дрібні
побутові правочини; самостійно розпоряджатися своїм заробітком,
стипендією або іншими доходами; здійснювати особисті немайно-вї
права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що
охороняються законом; бути учасником (засновником)
юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими
документами юридичної особи; самостійно укладати договір
банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом,
внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Інші
правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків
(усиновлювачів). Якщо неповнолітня особа позбавлена батьківського
піклування, над нею встановлюється піклування.
Якщо фізична особа страждає на психічний розлад, який істотно
впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними або якщо вона зловживає спиртними напоями,
наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить
себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом
зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище, суд
55
може обмежити цивільну дієздатність такої особи. Над фізичною
особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється
піклування. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові
пра-вочини. Інші правочини така особа може вчиняти за згодою
піклувальника або вони вчиняються піклувальником (ст.37 ЦК).
3. Важливим є питання про органи, до повноваження яких
віднесено встановлення опіки та піклування. В ст.60 UK
закріплено нове правило щодо компетенції встановлення опіки та
піклування. Так, ч.і ст.60 відносить встановлення опіки над
фізичною особою у разі визнання її недієздатною до компетенції
суду. До набрання чинності ЦК рішення про встановлення опіки
приймалося органами опіки та піклування. Аналогічне положення
передбачено в ч.2 ст.60, згідно з яким суд встановлює піклування
над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності.
Віднесення вирішення цих питань до компетенції суду є
логічним, оскільки саме суд приймає рішення про визнання
фізичної особи недієздатною, обмеження дієздатності фізичної
особи. В ч.З цієї статті зазначається, що суд встановлює опіку над
малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою,
якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені
батьківського піклування. При цьому ст.243 СК передбачає, що
опіка, піклування встановлюються над дітьми, які залишилися без
батьківського піклування, органами опіки та піклування, а також
судом, у випадках, передбачених ЦК. В ст.61 ЦК передбачається,
 що орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою
особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків,
встановлених чч.і, 2 ст.60 цього Кодексу.
З питанням про компетенцію встановлення опіки та піклування
нерозривно пов'язане питання про місце встановлення опіки та
піклування. В ст.62 ЦК вказано, що опіка або піклування
встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує
опіки чи піктування, або за місцем проживання опікуна чи
піклувальника. Місцем проживання фізичної особи вважається
житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для
проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному
населеному пункті, де фізична особа постійно, переважно або
тимчасово проживає (ст.29 ЦК).
4. Встановлення опіки чи піклування може, в свою чергу,
впливати на визначення місця проживання фізичної особи. Так,
ч.З ст.29 ЦК передбачає, що місцем проживання фізичної особи
віком від 10 до 14 років вважається місце проживання її батьків
(усинов-лювача) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна
або місце знаходження навчального закладу чи закладу охорони
здоров'я, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не
встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачем)
або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі
виникнення спору місце проживання дитини встановлюється
органами опіки та піклування або судом.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є
місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з
ким вона проживає, опікуна або місце знаходження навчального
закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає
(ч.4
56
ст.29). В ч.5 ст.29 ЦК передбачається, що місцем проживання
недієздатної особи вважається місце проживання її опікуна або
місце знаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї
функції
опікуна.
Оскільки метою опіки та піклування є забезпечення особистих
та майнових інтересів особи, то це стосується і того проміжку
часу, коли над особою ще не встановлено опіки чи піклування. Так,
ст.65 ЦК передбачає, що до встановлення опіки або піклування і
призначення опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над
фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піюіування
(тимчасова опіка чи піклування). Після призначення опікуна чи
піклувальника у встановленому порядку тимчасова опіка чи
піклування відповідного органу припиняється.
У випадку коли фізична особа, яка перебуває у навчальному
закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту
населення, потребує опіки чи піклування, але щодо неї не
встановлено опіки чи піклування або не призначено опікуна чи
піклувальника, обов'язки опікуна чи піклувальника здійснює
відповідний заклад. Якщо у такої особи є майно, яке знаходиться в
іншій місцевості, то на ним встановлюється опіка (ст.74 ЦК).
3. Призначення опікуна або піклувальника
1. Призначення опікуна або піклувальника віднесено до
компетенції органів опіки та піклування.
Виконання завдання, опіки та піклування щодо забезпечення
особистих немайнових і майнових прав та інтересів підопічної
особи можливе лише за умови наявності відповідних повноважень
у опікуна чи піклувальника. Таким чином, опікуном або
піклувальником може бути призначена лише фізична особа з
повною цивільною дієздатністю. Для належного виконання
обов'язків опікуна чи піклувальника важливе значення має
особистість конкретної людини, її відношення до можливого
призначення її опікуном чи піклувальником. Тому в ч.З ст.63 ЦК
передбачається необхідність вираження волевиявлення особи
(фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником
лише за її письмовою заявою). При призначенні опікуна або
піклувальника перевага надається особам, які перебувають у
сімейних, родинних відносинах з підопічним. При цьому
враховується характер особистих стосунків між ними, можливості
особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. У випадках,
коли призначається опікун для малолітньої особи чи піклувальник
для неповнолітньої особи, враховується бажання підопічної особи.
Частина 5 зазначеної статті передбачає що в певних випадках, з
урахуванням конкретних обста-1 вин, фізичній особі може бути
призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.
2. Належне виконання обов'язків, передбачених законом
дляопікуна чи піклувальника, багато в чому залежить від
особистихякостей фізичної особи, яка призначається опікуном чи
піклувальником. Виходячи з цього, ст.64 вказує, що опікуном
або піклувальником не може бути фізична особа: 1) яка
позбавлена батьків-
57
ських прав, якіцо ці права не були поновлені; 2) поведінка та
інтереси якої суперечать Інтересам фізичної особи, яка потребує
опіки аоо піклування. В ст.164 СК передбачається, що мати,
батько можуть бути Позбавлені батьківських прав, якщо вони: 1)
не забрали дитину з пологового або з іншого закладу охорони
здоров'я оез поважної Причини протягом шести місяців не
виявляли щодо неї оатьк1всьКого піклування; 2) ухиляються від
виконання своїх ооовязків по вихованню дитини; 3) жорстоко
поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або
наркоманами; 5) вдаються до будь-ких видів експлуатації
дитини, примушують її до жеоракування га бродяжництва; 6)
засуджені за вчинення умисного злочину щол о дитини_
Поновлення батьківських прав регулюється ст.169 СК,
Не може бутц опікуном чи піклувальником фізична особа,
яка формально могда б бути опікуном чи піклувальником, але
поведінка та інтереси ясої суперечать інтересам фізичної особи,
яка потребує опіки або піхпюам
4. ГІраіаа обов'язки опікуна та піклувальника
1. ПраватаОбов'язки опікуна передбачені в ст.67 ЦК. Опікун
зооовязании доти про підОПічного, про створення йому необхідних
пооутових Умов, забезпечення його доглядом та лікуванням,
ипікун малоліть1ьоі- Особи зобов'язаний дбати про її виховання,
навчання та роз%Иток Згідно зі ст.249 СК опікун зобов'язаний
виховувати дитину піклуватися про її стан здоров'я, фізичний,
психічний, духовниц розвиток, забезпечити одержання дитиною
повної загальної сер едньої освіти
иоовязки опі куна ПОдібні до обов'язків усиновлювачів, але є
 суттєві ВІДМІННОСТІ т-аК) опікун не несе обов'язків щодо утримання
підопічного за c раХунок. Утримання підопічного здійснюється
за рахунок °трину ваних на нього пенсії, аліментів, інших доходів
від майна пщотчного (ст.72 ЦК).
Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які
тримають його б3 законної підстави, в тому числі від батьків,
оскільки всі треті 0с;О5и зобов'язані не порушувати права опікуна
щодо підопічної осо5и
Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного,
що попічним є маЛолітня особа, вона самостійно може вчиняти
лише дріоні побутові правочини (ст.31 ЦК). Усі інші правочини
від п імені та в п інтересах вчиняє опікун. Якщо підопічним є
фізична осооа, яка визнана судом недієздатною, всі правочини
від ЇЇ імені та в п інтересах вчиняє опікун (ст . 4 і цк).
законний ПрЄдСтавник підопічного опікун зобов'язаний вживати
заходів щодо захисту його цивільних прав та інтересів.
І. искшьки огг KyH укладає правочини від імені та в інтересах
підопічної особи з метою недопущення зловживання опікуном
своїми правами, ст.6§ цк встановлює, що опікун, його дружина
(чоловік) та слизькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не
можуть укладати з підопгчниг м договорів, крім передання майна
підопічному у власність за дого е ором дарування або у безоплатне
користування
58
за договором позички. Договори дарування майна підопічному або
договори позички про передачу майна для безоплатного
користування підопічним можуть укладатися із зазначеними
особами, оскільки це відповідає інтересам підопічної особи. Окремо
в ч.2 ст.68 ЦК зазначається, що опікун не може здійснювати
дарування від імені підопічного (згідно з ч.2 ст.720 ЦК батьки
(усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей,
підопічних). Не може опікун зобов'язуватися від імені підопічної
особи порукою.
3. Важливою частиною повноважень опікуна є управління
майном особи, над якою встановлена опіка. Частина 1 ст.72 ЦК
встановлює загальне правило, згідно з яким опікун зобов'язаний
дбатипро збереження та використання майна підопічного в його
інтересах. Враховуючи те, що малолітня особа (особа віком до 14
років),з урахуванням її віку та індивідуальності за певних обставин
можесамостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун,
здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання.
Здійснення обов'язків опікуна щодо задоволення потреб
підопічного пов'язане з певними витратами. В ч.З ст.72 ЦК
передбачається, що опікун самостійно здійснює витрати, необхідні
для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів,
доходів від майна підопічного тощо. У цьому полягає відмінність
обов'язків опікуна від обов'язків батьків (усиновлювачів), які
мають обов'язок утримувати своїх дітей.
Враховуючи особливість певних видів майна та специфіку
управління цим майном, ч.4 ст.72 ЦК встановлює, що у випадку
коли підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке
потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу
опіки та піклування управляти цим майном або передати його за
договором в управління Іншій особі.
4. Згідно з ЦК опіка може встановлюватися не лише щодо
малолітньої особи та недієздатної особи, а й стосовно майна. В
ч.іст.74 зазначено, що у випадку, коли в особи, над якою
встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в Іншій
місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом опіки та
піклування за місцезнаходженням майна.
Опіка над майном встановлюється і в інших випадках,
встановлених законом. Якщо фізична особа визнана безвісно
відсутньою (ст.43), то на підставі відповідного рішення суду
нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно
та встановлює над ним опіку (ч.і ст.44 ЦК). З метою захисту
майнових інтересів фізичної особи опіка може бути встановлена
нотаріусом над майном фізичної особи, місце знаходження якої
невідоме, до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно
відсутньою (за заявою заінтересованої особи або органу опіки та
піклування). Опікун над майном особи, яка визнана безвісно
відсутньою, або особи, місце знаходження якої невідоме, приймає
виконання цивільних обов'язків на їхню користь, погашає за рахунок
їхнього майна борги, управляє цим майном в їхніх інтересах. За
заявою заінтересованих осіб опікун над майном особи, що
визнана безвісно відсутньою, або особи, місце знаходження якої
невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких
вони за законом зобов'язані ут-
римувати (чч. 2—4 ст.44 ЦК). В ч.5 ст.44 ЦК передбачено, що опі ка
над майном припиняється у разі скасування рішення суду про
визнання особи безвісно відсутньою, а також у разі появи особи,
місце перебування якої було невідомим.
5. Щодо прав та обов'язків піклувальника, то вони регулюють ся
ст.69 ЦК. В ч.і ст.69 Кодексу встановлюються обов'язки
піклувальника щодо неповнолітньої фізичної особи та особи,
дієздатність якої обмежена. Так, піклувальник над неповнолітньою
особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних
побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток, що
зумовлено віком неповнолітньої особи. Обов'язки піклувальника над
фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зумовлені
станом здоров'я підопічного. В цьому випадку піклувальник
зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних
побутових умов.
Піклувальник дає згоду на вчинення неповнолітньою особою пра-
вочинів відповідно до ст.32 ЦК, згідно з якою неповнолітня особа має
неповну цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти
дрібні побутові правочини; самостійно розпоряджатися своїм
заробітком, стипендією або іншими доходами; здійснювати особисті
пемай-нові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що
охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних
осіб, якшо цс не заборонено законом або установчими документами
юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу
(рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я
(грошовими коштами на рахунку). Для вчинення інших правочинІв
необхідна згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників.
Згода піклувальника на правочини щодо транспортних засобів
або нерухомого майна, які вчиняються неповнолітніми особами,
має бути дана письмово І нотаріально посвідчена (ч.2 ст.32 ЦК).
За згодою піклувальника неповнолітні особи можуть
розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами у банківські
(кредитні) установи на їхнє ім'я (ч.З ст.32 ЦК).
В ч.4 ст.32 ЦК передбачається, що згода на вчинення
неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого
з батьків усиновлювачів), піклувальників. У разі заперечення того
з батьків, з ким проживає дитина, правочин може бути здійснений з
дозволу органів опіки та піклування.
Піклувальник, орган опіки та піклування можуть за наявності
достатніх підстав звернутися до суду із заявою про обмеження права
неповнолітньої особи або позбавлення її права самостійно
розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або Іншими
доходами (ч.5 ст.32 ЦК).
Піклувальник дає згоду на вчинення правочинів особою,
цивільна дієздатність якої обмежена, відповідно до ст.37 цього
Кодексу. Така фізична особа, може самостійно вчиняти лише дрібні
побутові правочиии. Правочини щодо розпорядження майном та
Інші правочини, шо виходять за межі дрібних побутових,
вчиняються за згодою піклувальника. Однак відмова піклувальника
дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних
побутових, може бути оспорена особою, цивільна дієздатність якої
обмежена, до органу опіки та піклування або суду (ч.З ст.37 ЦК).
60
Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи,
цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними
здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово
дозволити підопічному самостійно одержувати заробіток, пенсію,
стипендію й інші доходи та розпоряджатися ними.
До обов'язків піклувальника належить також вживання заходів
щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного (див.
коментар до гл.З).
6. Піклувальник повинен діяти в інтересах підопічної особи.
Тому з метою недопущення зловживапня піклувальником своїми
правами ст.70 ЦК встановлює, що піклувальник не може давати
згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною
(чоловіком) або близькими родичами, крім передапня майна
підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне
користування на підставі договору позички.
З метою більш повного забезпечення інтересів підопічної особи
ст-71 Кодексу передбачає, що в певних випадках опікун та
піклувальник можуть діяти лише з дозволу органів опіки та
піклування (оскільки до повноважень органів опіки та піклування
віднесено здійснення контролю за діями опікунів та
піклувальників). Так, опікун не має права без дозволу органу опіки
та піклування відмовитися від майнових прав підопічного;
видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати
договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або)
державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або
обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо
іншого цінного майна (ч.і ст.71 ЦК.). Піклувальник має право
дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу
опіки та піклування.
7. ЦК передбачає, що послуги опікуна та піклувальника можуть
бути оплатними (ст.73). При цьому зазначається, шо Кабінетом
Міністрів України встановлюються підстави виникнення права на
оплату послуг опікуна та піклувальника, ЇЇ розмір та порядок
виплати. Слід мати на увазі, шо ч.5 ст.249 СК передбачає, що
обов'язки з опіки та піклування шодо дитини виконуються
опікуном та піклувальником безоплатно. В ст.6 СК зазначено, що
правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття
(малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років, а
неповнолітньою — дитина віком від 14 до 18 років).
Дії опікуна, рішення органу опіки та піклування можуть бути
оскаржені. В ст.79 знайшли своє відображення конституційні
норми та норми ЦК щодо захисту прав особи в контексті відносин,
пов'язаних з опікою та піклуванням. Заінтересовані особи, в тому
числі родичі підопічного, можуть оскаржити дії опікуна до органу
опіки та піклування або до суду. Рішення органу опіки та
піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому
підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.
5. Звільнення опікуна та піклувальника
1. Припинення опіки чи піклування означає звільнення
особи від обов'язків опікуна чи піклувальника, але звільнення
опікуна чи
61
піклувальника від їх обов'язків не завжди є результатом
припинення опіки та піклування.
Стаття 75 ЦК встановлює, що звільнення опікуна чи
піклувальника може відбуватися за заявою самого опікуна чи
піклувальника, за заявою підопічної особи, над якою було
встановлено піклування, а також за заявою органу опіки та
піклування.
Фізична особа може бути призначена опікуном чи
піклувальником лише за її письмовою заявою (ст.63 ЦК). Тобто
прийняття обов'язків опікуна чи піклувальника має добровільний
характер, оскільки потребує згоди цієї особи. Частина 1 ст.75
Кодексу встановлює, що орган опіки та піклування за заявою
особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Така
заява розглядається органом опіки та піклування протягом одного
місяця. Але до винесення рішення про звільнення її від
повноважень опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного
строку від дня подання заяви, якшо вона не була розглянута
протягом цього строку, особа виконує повноваження опікуна або
піклувальника.
2. Орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від
його повноважень за заявою особи, над якою встановлено
піклування (ч.2 ст.75 ЦК). При цьому рішення органу опіки та
піклування про відмову у звільненні піклувальника або рішення про
звільнення піклувальника можуть бути оскаржені до суду особою,
якій було відмовлено, або іншою заінтересованою особою.
Орган опіки та піклування може сам звернутися з заявою до
суду про звільнення особи від повноважень опікуна або
піклувальника. В ч.З ст.75 ЦК встановлено, що це може відбутися у
разі невиконання опікуном чи піклувальником своїх обов'язків або у
разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу
охорони здоров'я або закладу соціального захисту.
Стаття 251 СК передбачає, що особа може бути звільнена від
обов'язків опікуна чи піклувальника дитини у випадках,
передбачених ЦК, а також тоді, коли між опікуном, піклувальником
та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають здійсненню
ними опіки, піклування.
 6. Припинення опіки та піклування 7. Надання дієздатній фізичній особі допомоги у
здійсненні її прав та виконанні обов'язків
1. Правила щодо припинення опіки прямо пов'язані з правилами
щодо її встановлення. В ст.58 ЦК зазначається, що опіка 1. Стаття 78 ЦК присвячена наданню фізичній особі допомоги
встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені У здійсненні її прав та виконанні обов'язків без встановлення
батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані опіки чи піклування. Відповідно до ч.і цієї статті дієздатна фізична
недієздатними. Відповідно ч.і ст.76 ЦК передбачає, шо опіка особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої
припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника.
(усиновлювачам), тобто якщо відпала та обставина, шо малолітня При цьому помічником може бути лише дієздатна фізична особа.
дитина позбавлена батьківського піклування. Згідно зі ст.59 Кодексу Орган опіки та піклування за заявою особи, яка потребує
піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які допомоги, реєструє ім'я її помічника, що підтверджується
позбавлені батьківського піклування. Тобто коли підопічна особа відповідним документом.
досягає 14 років, опіка припиняється. У цьому випадку особа, яка За своїми повноваженнями помічник має право на одержання
здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що
рішення про це (ч.2 ст.59). Нарешті, опіка припиняється у разі належать фізичній особі, яка потребує допомоги; має право
поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка
недієздатною (ч.З ст.59 ЦК). потребує до-
62 63
2. Норми щодо припинення піклування побудовані аналогічно
до норм про припинення опіки. Коли зникають підстави для
встановлення піклування, то піклування припиняється. Статтею 59
ЦК передбачено, що піклування встановлюється над неповнолітніми
особами, які позбавлені батьківського піклування, тобто над
особами, які не набули дієздатності в повному обсязі, а також над
особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Тому піклування
припиняється у разі досягнення фізичною особою повноліття;
реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; надання неповнолітній
особі повної цивільної дієздатності.
Стаття 35 ЦК містить положення, згідно з якими повна цивільна
дієздатність може бути надана особі, якій виповнилося 16 років і яка
працює за трудовим договором, а також особі, яка записана матір'ю,
батьком дитини до досягнення нею (ним) повноліття. Надання
повної дієздатності провадиться за заявою заінтересованої особи
органом опіки та піклування за письмовою згодою батьків
(усиновлюва-ча) або піклувальника, а за відсутності такої згоди — за
рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана
фізичній особі, якій виповнилось 16 років і яка бажає займатися
підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це
батьків (усиновлюва-ча), опікуна або органу опіки та піклування така
особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона
набуває повної дієздатності з моменту державної реєстрації її як
підприємця.
3. Піклування припиняється і з поновленням цивільної
дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була
обмежена. Стаття 38 ЦК передбачає, що у разі видужання фізичної
особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого
поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її
здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суд
поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення особою
зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами,
токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.
Піклування, встановлене над фізичною особою, в таких випадках
припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної
дієздатності.
64
ocoiLT,°B ° Д° НаДаНИХ ЙОМ У повноважень; представляє особу в
органах державної влади, органах влади АРК органах м цевого
самоврядування та організаціях, діяльність яких повязана ;
обслуговуванням населення. Водночас представ іяти ф.зшу oco6
-згщно зі CT./S ЦК послуги помічника з падання допомоги ,
зд.исненш прав га виконанні обов'язків особи, Тка потребує до™о
леГстю стор™ИМИ' КРШ ВИПаЛКІВ' К0™ ІНШЄ "бачено" домов-
Особа, яка потребувала допомоги, може бути у будь-який час
™™ П0М'ЧНИКа ПРИ ЦЬ МУ
° —нш позика
Підрозділ 2 цивільного обороту, необхідність явочного порядку створення
ЮРИДИЧНА ОСОБА
Глава 7 Загальні
положення про юридичну особу
1. Поняття та класифікація юридичних осіб
1. Сучасне суспільне життя не можна уявити без таких
учасників відносин, як юридичні особи. Винайдена ще за часів
пізньогоримського права, ця правова конструкція сьогодні
відіграєвиняткову роль у вирішенні найважливіших завдань, що
постаютьперед індивідами та суспільством. З одного боку, людина
знаходитьу ній своє посилення та продовження, а з Іншого —
юридичні особи створюють необхідну інфраструктуру
громадянського суспільства. Історія розвитку юридичних осіб
відображає драматичну боротьбу особистості з державою за свою
свободу та, зокрема, за свободу добровільних союзів. Тому стан
юридичних осіб у сучасномусуспільстві є важливим показником
рівня свободи та значення особистості.
В принципі зміст правової конструкції юридичної особи завжди
полягав і полягає в закріпленні за організацією (союзом або
установою) певного майна на праві власності, в результаті чого
негативні майнові наслідки її діяльності відносяться, за загальним
правилом, на майно цієї організації, а не на майно учасників
(засновників).
2. Законодавство багатьох країн не містить доктринальних
визначень юридичної особи. Цим шляхом, у принципі, І пішов
новийЦК, в якому, на відміну від ст.23 ЦК 1963 p., поняття
юридичноїособи дається в найзагальніших рисах, без перелічення
багатьох їїконституючих ознак. Проте інші статті ЦК вказують на
такі ознаки юридичної особи, як її майнова відокремленість,
самостійнамайнова відповідальність, участь у цивільному обороті та
в судовихорганах від свого імені тощо.
Сукупність деяких положень ЦК (наприклад, юридична особа як
організація (ст.80 ЦК), здатність юридичної особи мати такі ж
цивільні права та обов'язки, як і фізична особа (ст.91 ЦК) тощо)
дозволяє припустити, що законодавець опирався на реалістичні теорії
юридичної особи, представниками якої були, зокрема, О. Гірке
(Німеччина), Р. Саллейль (Франція), І. Покровський (Україна—Росія).
Суть цього теоретичного напряму зводиться до того, що природу
Юридичної особи вбачають не у фікції правового мислення, а в
реальності її існування. Причому реальність розуміють не у
фізичному значенні, а в особливому — юридичному. Всі суб'єкти
права існують саме в юридичній системі координат. Таким чином,
право створює свої власні категорії і конструкції, а правові
відносини
становлять собою особливий та самостійний вид реально існуючих
суспільних відносин.
За допомогою реалістичних теорій було доведено наявність у
юридичної особи власної волі, самостійність її виступу суб'єктом
юридичних осіб та визнання їх загальної правоздатності.
3. ЦК називає юридичну особу організацією, шо створена і
зареєстрована у встановленому законом порядку (ч. 1 ст.80 UK).
Насамперед у цьому положенні вказується на таку ознаку
юридичної особи, як її організаційна єдність, що характеризує будь-
яку організацію як єдине ціле зі своєю внутрішньою структурою,
тобто наявністю органів управління, філій, представництв тощо.
Завдяки цьому воля окремих учасників (засновників)
трансформується в єдину волю організації. Формальним виявом
організаційної єдності є установчі документи (ст.88 ЦК), в яких
закріплюються найменування, місцезнаходження, структура,
компетенція та порядок прийняття рішень органами організації, а
також інші відомості, передбачені законом.
Організацію не можна ототожнювати з трудовим колективом.
Наявність останнього не є ознакою юридичної особи. Трудовий
колектив взагалі може бути відсутнім, якщо, наприклад,
товариство створюється однією особою (ст.83 ЦК) і в ньому не
використовується наймана праця тощо.
Іншою ознакою юридичної особи є її майнова відокремленість,
що означає наявність у неї певного майна на праві власності. У гл.7
ЦК прямо не вказується на те, що в нормальній ситуації юридичні
особи — суб'єкти товарно-грошових відносин мають бути саме
власниками майна. Однак вся концепція побудови ЦК свідчить
про те, що ступінь відокремленості майна, що належить юридичній
особі, має бути на рівні права власності. Так, наприклад, ст.325 ЦК
передбачає, що юридична особа є суб'єктом права приватної
власності. Принциповим моментом є і те, що в новому ЦК
законодавець не згадує про існування такого способу
відокремлення майна, як закріплення його на праві повного
господарського відання або оперативного управління.
Гіпотетично юридична особа може створюватися без власного
майна і діяти або на базі майна, що складається тільки з прав
користування (оренда) чи прав вимоги, або взагалі без майна (ст.81
ЦК). Але всі ці випадки не є нормальним явищем і становлять
загрозу майновому обігу у ринковому середовищі.
З майновою відокремленістю організації пов'язана і її
самостійна майнова відповідальність за своїми зобов'язаннями,
хоча і з цього правила можуть бути встановлені винятки (ст.96 ЦК).
Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім
належним їй майном. Тобто наявність такого майна є необхідною
передумовою самостійної майнової відповідальності юридичної
особи. Цивільно-правова відповідальність є проявом цивільної
право-суб'єктності юридичної особи, якою вона наділяється
відповідно до ч.2 ст.80 ЦК.
Юридична особа бере участь у цивільному обороті та в судових
органах (позивачем, відповідачем тощо) від свого імені, яке слугує
66
для ЇЇ індивідуалізації і полягає в її найменуванні, визначеному в
установчих документах (ст.90 ЦК). Власне, ім'я (найменування)
юридичної особи є похідною ознакою від організаційної єдності та
майнової відокремленості юридичної особи.
4. Необхідно підкреслити, що навіть наявність усіх
зазначенихвище ознак не приводить до автоматичного набуття
організацієюстатусу юридичної особи. Для цього необхідна її
державна реєстрація, на що вказується в ч.і ст.80 ЦК. Державну
реєстрацію не слідрозуміти як концесію (дозвіл) держави на
створення юридичноїособи. У XX ст. домінування концесійної
системи як прояв недовіри й побоювань держави щодо ініціативи
приватних осіб у світібуло зруйновано. На її місце внаслідок
демократичних перемогприватних осіб над державою у питанні
свободи здійснення юридичних актів, у тому числі свободи
створення союзів та установ,прийшла явочна система.
Суть явочної системи полягає у встановленні законом певних
умов, яким юридична особа має відповідати. Виконання цих умов
організацією надає останній право на внесення її до реєстру. Із
внесенням до реєстру організація отримує можливість діяти в
цивільному обороті як юридична особа без будь-якого акту з боку
держави. Таким чином, організація приходить до реєстрації не з
проханням, а з правом на своє існування як юридична особа. Саме
явочна система створення юридичних осіб знайшла відображення в
ЦК. Ця система "вписується" в ринкову організацію обороту й
відповідає принципам громадянського суспільства. Проте в окремих
випадках закон може передбачати і концесійну систему створення
юридичних осіб.
5. У питаннях класифікації юридичних осіб ЦК
повертаєтьсядо тих критеріїв, видів та форм, що існували до
жовтня 1917 р. інавіть формально до прийняття ЦК 1963 p.
Юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного
права та юридичних осібпублічного права. Останні залишаються
за межами ЦК (крім правового статусу держави, АРК та
територіальних громад). Таким чином, за межами ЦК вперше
залишилися "державні і комунальніпідприємства та установи",
яким майно належить на праві повного господарського відання чи
оперативного управління. Існуваннятаких юридичних осіб
суперечить нормальному майновому обороту і зберігається лише
внаслідок тривалого перехідного етапу вітчизняної економіки. Цей
"острівець минулого" з часом трансформується в ринкові форми
юридичних осіб приватного або публічного права.
Кожна юридична особа має створюватися за моделлю, відомою
законодавцю та учасникам обороту. Тому ЦК встановлює
вичерпний перелік форм юридичних осіб приватного права. Це
зроблено передусім в інтересах усіх учасників обороту, які
матимуть чітке уявлення про правовий статус тієї чи Іншої
організації. Юридичні особи можуть створюватися у формі
товариств та установ. Причому для підприємницьких товариств ще
встановлюється закритий перелік їх видів. Що стосується
непідприємницьких товариств та Установ, то в ЦК відсутній
вичерпний перелік їх видів, а тому вони можуть створюватися
безпосередньо на підставі положень ЦК,
з- 67
якщо для окремих їх видів не Існує спеціальних законів, що
встановлюють особливості їхнього правового статусу.
6. У ЦК насамперед розрізняються юридичні особи
публічного права та юридичні особи приватного права.
Критерієм такого поділу виступає природа акта, на підставі
якого виникає організація. Юридична особа приватного права
створюється на підставі приватноправового акта (статут,
засновницький договір, установчий акт) — ст.87 ЦК.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим
актом Президента України, органу державної влади, органу
влади АРК або органу місцевого самоврядування (абз.З ч.2
ст.81 ЦК). Слід підкреслити, що суб'єктом створення
юридичних осіб публічного права виступають не вищевказані
органи, а відповідно держава, АРК та територіальні громади,
яких, в свою чергу, визнає ЦК юридичними особами
публічного права.
Ознаками юридичних осіб публічного права є також
публічний характер їхніх цілей, наявність у багатьох випадках
владних повноважень чи особливого характеру членства. До
юридичних осіб публічного права належать держава Україна,
АРК, територіальні громади та створювані ними такі суб'єкти
публічного ярава зі статусом юридичних осіб, як органи
державної влади, органи влади АРК, органи місцевого
самоврядування, навчальні заклади (університети, інститути,
школи, гімназії) тошо. Публічно-правові юридичні особи
можуть створюватися також для досягнення господарських і
соціальних цілей загального характеру або для задоволення
потреб певних груп населення.
ЦК встановлює порядок створення, організаційно-правові
форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.
Щодо порядку утворення та правового статусу юридичних осіб
публічного права, то вони встановлюються Конституцією та
законом (абз.2 ч.З ст.81 ЦК). Проте важливі положення щодо
правового статусу таких юридичних осіб публічного права, як
держава Україна, АРК та територіальні громади містяться
безпосередньо в ЦК (ст.ст. 167— 176 ЦК).
Стаття 82 ЦК закріплює загальне для всіх країн світу
положення про урівнення юридичних осіб публічного права з
юридичними особами приватного права при виступі перших
суб'єктами цивільного обороту. Підпорядкування юридичних
осіб публічного права правовому режиму, встановленому для
юридичних осіб приватного права, здійснюється в ЦК за
допомогою формулювання про те, що на юридичних осіб
публічного права у цивільних відносинах поширюються
положення ЦК, якщо інше не встановлено законом.
Поширення загальних правил приватного права на цивільні
відносини за участю юридичних осіб публічного права (як між
собою, так і з фізичними особами та юридичними особами
приватного права) означає також застосування тих положень
гл.7 ЦК "Юридичні особи", які стосуються відносин юридичних
осіб із третіми особами (так званих зовнішніх відносин).
Наприклад, положення про те, що у відносинах Із третіми
особами обмеження повноважень щодо представництва
юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли
юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма
обставинами не могла не знати про такі обмежен-68
 ля (абз.2 ч.З ст.92 ЦК), має загальний характер, а тому, на нашу
думку, застосовується і до відносин за участю юридичних осіб
публічного права.
Закон може встановлювати винятки із правила про
підпорядкування відносин за участю юридичних осіб публічного
права нормам приватного права. Наприклад, ЦК передбачає тільки
для держави спеціальне правило, згідно з яким держава
відшкодовує у повному обсязі шкоду, завдану особі, яка без
відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи
від реальної загрози для неї (ст.1161 ЦК).
7. У питанні щодо способів "народження" юридичних осіб ЦК
відображає історичну послідовність їх появи, насамперед як стійкого
об'єднання кола осіб, які мають спільний інтерес у досягненні
визначених цілей на основі концентрації певного майна цих осіб,
що відокремлюється від них і стає майном створеної організації.
Таким чином, найтиповішим шляхом створення юридичної особи
є об'єднання майна разом з об'єднанням осіб, які мають загальну
мету, структуру управління, причому зміна цих осіб не впливає на
існування юридичної особи (ч.і ст.81 ЦК). Цим шляхом
створюються товариства.
Формулювання правил ч.і ст.81 ЦК дозволяє припустити
можливість створення юридичних осіб тільки шляхом об'єднання
осіб, без відокремленого майна. Безумовно, інститут юридичної
особи вже давно використовується не тільки в господарській
сфері, а й для оформлення різного роду колективних інтересів у
науковій, просвітницькій, мистецькій, релігійній та інших сферах.
Проте слід відзначити, що конструкція юридичної особи і в цьому
випадку має сенс не стільки для оформлення внутрішніх відносин
між учасниками, скільки у зв'язку Із зовнішньою стороною —
виступом даної організації в цивільних відносинах. Гіпотетично
можливе навіть існування юридичної особи без майна, принаймні,
на момент створення. Проте в процесі своєї діяльності така
юридична особа неодмінно набуватиме майно.
Третім шляхом створення юридичної особи є призначення
майна для служіння певній меті. Така організація хоч і не є
об'єднанням осіб, однак управляється органами, що складаються з
осіб. Таким шляхом створюються установи (ст.83 ЦК).
Частина 4 ст.81 передбачає можливість створення юридичної
особи шляхом її примусового поділу (виділу). Однак такий спосіб
не веде до появи якоїсь нової форми юридичної особи. Це
положення радше стосується підстав припинення юридичної
особи шляхом правонаступництва (ст. 106 ЦК).
8. Відповідно до шляхів створення (об'єднання осіб та майна,
об'єднання осіб, об'єднання майна) юридичні особи приватного
права можуть набувати форми товариств або установ (ч.і ст.83
ЦК). Щоправда, ЦК допускає створення юридичних осіб також в
шших встановлених законом формах. Проте, на наш погляд, інших
Форм у правовій реальності Існувати не може. Різні види
юридичних осіб приватного права можуть існувати в межах лише
двох Форм — товариств та установ. Інколи окремою формою
юридичних осіб називають, наприклад, "приватне підприємство,
засноване на
69
власності фізичної особи". Очевидно, що останнє не є окремою
формою юридичної особи, а Існує лише в межах такої форми, як
товариство, оскільки закон встановлює презумпцію Існування
товариства, створеного і однією особою.
У формі товариства чи установи можуть бути створені різні за
структурою управління, метою, внутрішніми відносинами тощо
юридичні особи. Проте всі товариства і всі установи разом та
окремо мають певні загальні риси, про що йдеться у статтях гл.7
ЦК. Тому положення цієї глави застосовуються до всіх товариств
та установ, якщо інші правила для їх окремих видів не
встановлено законом. Наприклад, до підприємницьких товариств
застосовуватимуться ще й спеціальні правила гл.8 ЦК про
підприємницькі товариства та відповідних законів.
9. Товариство, відповідно до германської правової традиції,
розглядається як об'єднання осіб, розраховане на довгострокове
існування, яке у своєму складі не залежить від зміни учасників,
має корпоративний устрій, загальне ім'я, та в якому управління
справами належить членам. Поява союзів (у ЦК вони названі
товариствами) як суб'єктів права стала можливим внаслідок
розвитку особистості, яка вимагала заміни примусових союзів
(рід, громада, професійні корпорації, цехи тощо) на добровільні.
Саме така заміна й відкрила шлях до вільного вияву
індивідуальної сили та ініціативи людини.
У ст.83 та інших статтях ЦК закріплюються основні ознаки TO-
вариства, а саме: об'єднання осіб та право участі осіб у
товаристві. Однією з основних ознак товариства є об'єднання
осіб. Слід, щоправда, зауважити, що для підприємницьких
товариств крім об'єднання кваліфікаційною ознакою осіб
виступає також об'єднання майна. Крім того, ЦК встановлює
презумпцію існування об'єднання і у випадку, коли товариства
створюються однією особою. Наприклад, акціонерне товариство,
товариство з обмеженою відповідальністю, непідприємницьке
товариство можуть за законом створюватися однією особою.
Варто відзначити, що конструкція товариства однієї особи має
певні протиріччя із загальними правилами щодо внутрішньої
організації "звичайного" товариства, які розраховані на
випрацювання загальної волі юридичної особи, відмінної від волі
її окремих учасників.
Проте законодавець вводить презумпцію наявності
товариства при одному учаснику, тому що це відповідає
вимогам економічного життя та праву Євросоюзу. Закон
передбачає випадки, коли товариство (наприклад, повне та
командитне) не може створюватись однією особою. Право
участі в товаристві є особистим не-майновим правом і не може
окремо передаватися іншій особі (ст.ІОО ЦК).
10. Товариства поділяються на підприємницькі та
непідприєм-ницькі (абз.2 ч.2 ст.83 ЦК). Стаття 84 ЦК визначає
критерій віднесення товариств до категорії підприємницьких і
дає закритий перелік видів підприємницьких товариств.
Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою
одержання прибутку та наступного його розподілу між
учасниками, називаються підприємницькими. Таким чином,
кваліфікаційною ознакою підприємницького 70
товариства є можливість розподілу між учасниками прибутку,
одержаного в результаті здійснення товариством підприємницької
діяльності. Встановлений ст.84 ЦК закритий перелік видів
підприємницьких товариств має важливе значення для
визначеності й передбачуваності великого сектору майнових
відносин за участю цих юридичних осіб. Підприємницькі
товариства можуть бути створені лише в організаційно-правових
 формах повного товариства, ко-мандитного товариства, товариства
з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного
товариства та виробничого кооперативу. Перші чотири види
товариств мають загальну назву — "господарські товариства".
Важливі положення щодо всіх п'яти видів підприємницьких
товариств міститься безпосередньо в ЦК (гл.8). Більш детальне
регулювання правового статусу підприємницьких товариств, у
тому числі в певних областях діяльності, здійснюється в окремих
законах.
Стаття 85 ЦК визначає критерій віднесення товариств до
категорії непідприємницьких. Останніми визнаються товариства,
які не мають на меті одержання прибутку для його наступного
розподілу між учасниками. Таким чином, критерієм
розмежування виступає не можливість отримання чи неотримання
прибутку (всі юридичні особи можуть займатися підприємницькою
діяльністю та отримувати прибуток), а можливість його подальшого
розподілу. В непідприємницьких товариствах учасники не можуть
розподіляти між собою прибуток від підприємницької діяльності.
Цей прибуток має спрямовуватися на фінансування діяльності цієї
юридичної особи.
До непідприємницьких товариств належать передусім
об'єднання осіб, які мають так звані ідеальні цілі — політичні,
наукові, соціальні, художні тощо. ЦК не містить переліку видів
непідприємницьких товариств, однак це не означає, що ЦК
відходить від закритого переліку форм і видів юридичних осіб. Річ
у тім, що всі види непідприємницьких товариств можуть
створюватися безпосередньо на підставі загальних положень про
товариство, які містяться в ЦК, якщо для окремих їх видів
спеціальні закони не встановлюють особливості їхнього правового
статусу. Так, наприклад, правовий статус споживчих кооперативів
визначено в Законі про споживчу кооперацію та в Законі про
кооперацію; об'єднань громадян — У Законі про об'єднання
громадян; релігійних організацій — в Законі про свободу совісті та
релігійні організації; профспілок — у Законі про професійні
спілки тощо. Безумовно, що всі закони, що на сьогодні визначають
правовий статус окремих видів непідприємницьких товариств,
мають бути приведені у відповідність з положеннями гл.7 ЦК.
П. Другою формою юридичних осіб є приватні установи.
Пристосування форми юридичної особи до установ відбулося вже в
пізньому римському праві. Причина цього полягала в намаганні
надати міцності і постійності служінню певним цілям спеціально
призначеного для цього майна. Слід зазначити, шо для
вітчизняного права приватні установи не є новою формою
юридичних осіб. Вона широко використовувалась до 1917 р.
Навіть ЦК 1922 р. за інерцією ще передбачав можливість
створення приватних установ. Правда, в наступні роки
використання такої форми було практич-
71
но неможливе. Термін "установа" за новим ЦК слід відрізняти від
аналогічного терміну, шо використовувався в ЦК 1963 p. і
використовується ще й зараз в українському законодавстві.
Установа належить до юридичних осіб, які фінансуються Із
бюджетів (державні органи, органи місцевого самоврядування,
установи освіти, охорони здоров'я, культури, науки тощо).
Правда, останнім часом цей термін втратив свою строгість і
використовується в багатьох інших випадках (наприклад,
комерційні банки іменують установами, з'явився термін "заклад"
тощо).
Під приватною установою в ЦК розуміють організацію, в якій
для постійного служіння певній меті засновником
(засновниками) призначається майно та визначаються ті органи,
які експлуатуватимуть його відповідно до призначення. Така
організація не є об'єднанням осіб, але визнана суб'єктом
цивільних прав та обов'язків для здійснення певних цілей. У
цьому випадку, як І при об'єднанні осіб, перед нами
з'являється новий юридичний центр, який є правоздатним та
незалежним від тих чи інших осіб. Для установи навіть не
вимагається наявності визначеного кола осіб (дистинаторів), в
інтересах яких вона діє. Але навіть коли таке коло осіб
визначається, йому не належить право управління установою.
Остання не має членів, керування нею здійснюється відповідно
до волі засновника, яка виражена в установчому акті. Таке
розуміння установи закріплено в кількох статтях ЦК. У ч.З ст-
83 ЦК наводяться такі ознаки установи: 1) особи (засновник чи
засновники), що створюють установу, не беруть участі в
управлінні нею; 2) об'єднання (виділення) майна засновників;
3) визначення засновниками мети установи, яка досягається за
рахунок цього майна. У формі установ найчастіше діють різні
благодійні фонди, навчальні заклади, бібліотеки, музеї, лікарні
тощо. Особливості правового статусу окремих видів установ
встановлюватимуться законом (абз.2 ч.З ст.83 ЦК).
12. Для розуміння суті сучасної конструкції юридичної особи
дуже важливим є позиція ЦК, яка полягає в тому, що всі
юридичні особи приватного права можуть займатися
підприємницькою діяльністю. Проте непідприємницькі
товариства та установи з огляду на спосіб їх створення, мету,
інтенсивність участі в майнових відносинах тощо правоздатні в
підприємницькій сфері остільки, оскільки залишаються в межах
своєї мети. Стаття 86 ЦК дозволяє названим юридичним особам
поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку
діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця
діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє
її досягненню.
Таким чином, ст.86 ЦК встановлює спеціальну або обмежену
(цільову) правоздатність нспідприємницьких товариств та установ.
Такий вид правоздатності юридичних осіб з'явився тільки на
останньому етапі проходження проекту ЦК у ВР. У всіх попередніх
проектах ЦК обмежена правоздатність будь-яких юридичних осіб
приватного права безпосередньо в ЦК не передбачалась. Правила
про обмежену правоздатність слід розглядати як виняток із
загального правила ст.91 ЦК, яке передбачає універсальну або
загальну правоздатність юридичної особи.
72
2. Цивільна правоздатність юридичної особи
1. Юридичні особи, як і інші учасники цивільних відносин —
фізичні особи, мають правоздатність та дієздатність. Проте ці якості
характеризуються певною специфікою. Так, наприклад, у юридичної
особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно з моменту
її створення і припиняються також одночасно з дня внесення до
єдиного державного реєстру запису про її припинення. Тому для
юридичних осіб розрізнення цих категорій звичайно не має
 значення. Новий ЦК, на відміну від ЦК 1963 p., що передбачав
наділення юридичної особи цивільною правоздатністю відповідно
до встановлених цілей її діяльності, став на позицію визнання
універсального характеру правоздатності юридичної особи. Для
закріплення цього положення законодавець використав формулу,
яка з'явилася сто років тому у швейцарському Цивільному кодексі,
за якою юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та
обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою
можуть належати лише людині (ч.і ст.91 ЦК). Універсальна
(загальна) правоздатність дає юридичній особі можливість брати
участь у будь-яких цивільних правовідносинах. Динаміка майнових
відносин у XX ст. зумовила появу тенденції до надання юридичній
особі універсальної правоздатності. Остання українська
кодифікація також урахувала цю тенденцію.
Слід зазначити, що українському законодавцю не вдалося до
кінця витримати принцип універсальної правоздатності. Так, ст.86
ЦК встановлює, шо непідприємницькі товариства та установи
можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не
встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої
вони були створені, та сприяє ЇЇ досягненню. Таким чином, тут
закріплюється обмежена (цільова, спеціальна) правоздатність цих
юридичних осіб. За загальним співвідношенням положень гл.7 ЦК
з іншими законами останні також можуть встановлювати
обмежену правоздатність, яка означає, що юридична особа може
мати тільки такі цивільні права, які відповідають цілям її діяльності і,
відповідно, може нести лише пов'язані з цією діяльністю обов'язки.
Принцип спеціальності завжди викликав підозру та недовіру
Держави до приватних союзів та установ. Однак цей принцип можна
певною мірою нейтралізувати, якщо зі спеціальної правоздатності
не виводити умову дійсності актів юридичної особи. Цим шляхом і
пішов український законодавець (ст.92 ЦК).
2. Універсальну правоздатність мають підприємницькі
товариства, яким надається можливість мати будь-які майнові та
особисті немайнові права. Безумовно, деякі цивільні права та
обов'язки за своєю суттю можуть належати лише фізичним, а не
юридичним особам. Визнання за підприємницькими товариствами
загальної Правоздатності позбавляє необхідності закріплення в
установчих Документах юридичної особи довгого переліку видів
діяльності або Широкого формулювання цілей діяльності. Певні
обмеження універсальної правоздатності юридичної особи
встановлюються також системою ліцензування окремих видів
підприємництва (ч.З ст.91). юридична особа може здійснювати
окремі види діяльності тільки
73
після отримання нею спеціального дозволу (ліцензії). Перелік видів
такої діяльності встановлюється тільки законом. Відповідно до
ст.227 ЦК, вчинений юридичною особою правочин без відповідного
дозволу (ліцензії) може бути визнаний судом недійсним. Якщо
юридична особа ввела іншу сторону в оману щодо свого права на
вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй
моральну шкоду, завдану таким правочином.
3. Юридична особа, наділена певним обсягом правоздатності,
може зазнавати її обмеження лише за рішенням суду (ч.2 ст.9і'
ЦК). Слід також відзначити, що учасники підприємницького
товариства мають право встановити перелік видів діяльності, яку
можуть здійснювати створювані ними юридичні особи. Однак таке
"самообмеження" правоздатності матиме силу для третіх осіб лише
у тому випадку, коли юридична особа доведе, що третя особа знала
чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження
(ст.92 ЦК). Інакше кажучи, така юридична особа сама має
інформувати своїх контрагентів про "самообмеження" ЇЇ
правоздатності.
4. Юридичні особи мають не тільки майнові права, а й
широкий обсяг особистих немайнових прав. У принципі, це ті
особистіиемайнові права фізичної особи, які закріплені в главах 20—
22 ЦК,за винятком тих, які за своєю природою не можуть належати
юридичній особі. ЦК звертає увагу саме на те, що юридичній особі
належить широке коло немайнових прав (а отже, і обов'язків),
якевизначається через вказівку закону про те, що цивільна
правоздатність юридичної особи прирівнюється до цивільної
правоздатностіфізичної особи, а також на те, що певні особисті
немайнові праваза своєю природою належати їй не можуть. Стаття
94 ЦК лише дляприкладу перераховує певні особисті немайнові
права юридичноїособи, взяті за аналогією з Книги другої ЦК. Так,
юридична особамає право на недоторканність ЇЇ ділової репутації,
на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті
немайнові права, якіможуть їй належати.
Юридична особа захищає свої особисті немайнові права на
загальних підставах, як це передбачено гл.З ЦК. Це означає,
зокрема, те, що юридична особа має право звернутися до суду за
захистом свого особистого немайнового права й вимагати
припинення дії, яка порушує право; відшкодування моральної
шкоди; визнання незаконними рішення, дії органу державної влади,
органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх
посадових і служ- бових осіб тощо.
5. Правоздатність юридичної особи реалізується через ЇЇ органи,!
які формують і виражають її волю зовні. Органи юридичної
особине тільки здійснюють управління, а й виступають у майновому
обороті від її імені. Тобто дії органів визнаються діями самої
юридичної особи. Тому для здійснення правочинів від імені
юридичної 1 особи вони не потребують довіреності.
Склад органів юридичної особи, їх компетенція та порядок
створення встановлюються законом та установчими документами.
Так, наприклад, загальні правила щодо управління товариством
передбачають, що органами останнього як правило, є загальні
збори
74
його учасників І виконавчий орган (ст.97 ЦК). А в
установіобов'язково створюються правління та наглядова рада.
Установчийякт установи може передбачати створення також інших
органів(ст.101 ЦК). _
6. Юридична особа може набувати цивільних прав та обов
язківне тільки через свої органи, а Й через осіб, дії яких відповідно
доустановчих документів чи закону визнаються діями самої
юридичної особи. Серед таких осіб ЦК називає учасників
юридичної особи (ч.2 ст.91 ЦК), Під учасниками слід розуміти
осіб, які берутьучасть у створенні чи діяльності товариства.
Наприклад, у повномутоваристві кожний учасник має право діяти
від імені товариства,якшо засновницьким договором не визначено,
що всі учасники ведуть справи спільно, або що ведення справ
доручено окремим учасникам.
7. Органи чи інші особи, які виступають від імені
юридичноїособи, зобов'язані діяти в ЇЇ інтересах добросовісно і
розумно та неперевищувати своїх повноважень (абз.1 ч.З ст.92 ЦК).
Порушенняцього обов'язку спричиняє негативні наслідки у
внутрішніх відносинах юридичної особи. Відповідно до ч.4 ст.92
ЦК члени органуюридичної особи та Інші особи, які відповідно до
закону чи установчих документів виступають від імені юридичної
особи, несутьсолідарну відповідальність за збитки, завдані ними
юридичній особі. ІІі збитки відшкодовуються за рахунок їх
власного майна.
Водночас порушення обов'язків, встановлених абз.І ч.З ст.92
1ІК, не є підставою для визнання недійсними правочинів,
вчинених цими органами від імені юридичної особи з третіми
особами. У відносинах з останніми обмеження повноважень щодо
представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім
випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за
всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз.2 ч.З
ст.92 ЦК). Таким чином, оспорювання відповідних правочинів
можливе лише при доказуваності знання контрагентами про такі
обмеження. Це правило стосується юридичних осіб як із
універсальною, так і зі спеціальною правоздатністю. Щодо
останніх слід зауважити, що протягом тривалого часу в Україні й у
світовій доктрині та практиці вважалося, шо здійсненні юридичною
особою дії, які суперечать встановленим цілям ЇЇ діяльності, є
недійсними (так звана доктрина ultra ires). На сьогодні переважна
більшість країн світу відійшла від доктрини ultra ires.
Відповідальність компанії за дії і' органів, які виходять за межі
передбаченої у статуті мети, встановлює також Директива ЄС від 9
березня 1969 р.
Українська доктрина і практика також повинні виходити з того,
Що встановлена в установчому документі мета діяльності юридичної
особи має значення лише для внутрішніх відносин, а не для
відносин юридичної особи з третіми особами. Тому правочин,
вчинений органами юридичної особи з перевищенням повноважень,
у тому числі і правочин, що виходить за межі мети юридичної
особи, слід вважати дійсним стосовно третьої особи.
8. У чч.і, 2 ст.96 ЦК закріплено два принципи цивільної
відповідальності юридичної особи. Перший з них полягає в тому,
щоюридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями самостійно,
а установчими збора-
75
другий — юридична особа відповідає усім належним їй майном
незалежно від того, належить воно до основних чи оборотних
засобів, до рухомого чи нерухомого майна тощо. Термін "майно" слід
розуміти у значенні ст.190 як річ, сукупність речей, а також майнові
права та обов'язки.
Із двох зазначених принципів відповідальності юридичних осіб
випливає загальне правило про те, що учасник (засновник)
юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи,
а юридична особа — за зобов'язаннями її учасника (засновника). ЦК
допускає винятки із цього правила, які можуть встановлюватися як
установчими документами, так і законами (ч.З ст.96 ЦК).
Згадані принципи та правила відповідальності належать до
найсуттєвіших ознак юридичної особи та становлять власне причину
їх появи й розвитку. Тому, хоча ЦК допускає встановлення в
установчих документах і в законі винятків із цих принципів і правил,
зазначену можливість слід тлумачити як дуже обмежену, особливо
на такій підставі, як закон. Наприклад, такі винятки ми зустрічає мо
в положеннях законодавства щодо юридичних осіб публічного
права. Зокрема, Закон про власність передбачає обмеження
відповідальності державних і комунальних установ тільки коштами,
які вони мають у своєму розпорядженні. За недостатністю таких
коштів відповідальність за їх зобов'язаннями несе держава або
територіальні громади (ст.39 Закону). Учасники повного товариства
та ко-мандитного товариства солідарно несуть субсидіарну
відповідальність за зобов'язаннями свого товариства усім своїм
майном (див. коментар до ст.ст.119, 133 ЦК). Субсидіарну
відповідальність учасників юридичної особи передбачають також
ст.ст.151, 163 ЦК.
9. Відповідно до загального правила, не тільки учасники
(засновники) не відповідають за зобов'язаннями юридичної особи, а
й останні не відповідають за зобов'язаннями учасників. Проте
юридична особа може відповідати за зобов'язаннями її учасників
(засновників), що пов'язані з її створенням, у разі наступного
схвалення нею їх дій. В іншому випадку особи, які створюють
юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за
зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації (ч.4 ст.96 ЦК).
Відповідальність юридичної особи за зобов'язаннями учасників
може бути встановлена не тільки законом, а й установчими
документами.
3. Створення юридичної особи
1. Для створення юридичної особи приватного права потрібен
насамперед акт приватної волі, тобто волевиявлення учасників
(засновників), яке фіксується в установчому документі. Таким
чином, на першому етапі створення юридичної особи
розробляється і приймається установчий документ (статут,
засновницький договір або установчий акт). Частина 1 ст.87 ЦК
встановлює основні формальні вимоги до установчих документів
юридичної особи. По-перше, вони мають бути викладені письмово.
По-друге, вони підписуються всіма учасниками або засновниками,
якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
Наприклад, статут акціонерного товариства затверджується його
76
ми. Слід звернути увагу на те, що в ЦК термін "учасники"
стосується товариств, а термін "засновники" — установ.
На другому, завершальному, етапі створення юридичної особи
відбувається її державна реєстрація у порядку, встановленому
законом. Саме з дня державної реєстрації юридична особа
вважається створеною. Державну реєстрацію не слід розглядати як
дозвільний (концесійний) порядок створення юридичних осіб.
Відповідно до ЦК загальною системою створення як товариств,
так і установ є явочна система. Це важливо відзначити з огляду на
те, що в деяких країнах (наприклад, ФРН) ще й досі зберігається
концесійний порядок створення установ.
2. ЦК передбачає, що кожна юридична особа створюється на
основі лише одного установчого документа. Так, для товариства
таким документом має бути статут або засновницький договір,
якщо інше не встановлено законом. У більшості випадків
товариство діє на підставі статуту, в тому числі й тоді, коли воно
створюється однією особою. В останньому випадку статут
затверджує ця особа. Якщо в процесі створення статутного
товариства учасники укладають договір щодо заснування
юридичної особи, то такий договір за загальним правилом не
належить до числа установчих документів.
Відповідно до положень ЦК, повне товариство та командитне
товариство діють на підставі засновницьких договорів, які і є
установчими документами цих видів товариств.
Установчим документом установи є установчий акт. Останній
може бути індивідуальним (коли установа створюється одним
засновником) або спільним (коли установа створюється більш
ніж однією особою). Установчий акт становить односторонній
правочин. Відповідно до ч.З ст.202 ЦК, одностороннім правочи-
ном є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або
кількома особами. Отже, коли установа створюється не одним, а
кількома засновниками, природа установчого акта не
змінюється. Таким чином, установчий акт є не договором, а
лише спільним одностороннім правочином. Проте це не означає,
що сам правочин не може бути оформлений як частина договору,
наприклад, спадкового договору (гл.90 ЦК). Установчий акт
відповідно до ч.З ст.87 ЦК може міститися також і в заповіті, в
тому числі в спільному заповіті подружжя (ст. 1243 ЦК). За
загальним правилом про відмову від правочину особа має право
будь-коли відмовитись від нього (ст.214 ЦК). Стаття 87 ЦК
встановлює інше правило. Установчий акт може бути скасований
засновником (засновниками) лише до створення установи.
Причому якщо навіть один із засновників відміняє установчий
акт, останній повністю втрачає силу.
3. В ЦК наводяться основні вимоги щодо змісту установчих
документів. Додаткові вимоги встановлюються іншими статтями
ЦК (наприклад, тими, що стосуються окремих видів
підприємницьких товариств) та окремими законами. Спеціальні
правила встановлені стосовно установчих актів, що містяться в
заповіті. Так, у заповіті може бути не вказана, наприклад, структура
управління, не призначена наглядова рада тощо. В цьому випадку
необхідні для фун-
77
кціонування установи положення встановлює орган, що здійснює
державну реєстрацію (ч.З ст.88 ЦК).
У статуті товариства обов'язково вказується його найменування
та місцезнаходження, адреса, органи управління, їх компетенція та
порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та
виходу з нього. Статті 143, 154, 164 ЦК встановлюють додаткові
вимоги до змісту статутів відповідно товариства з обмеженою
відповідальністю, акціонерного товариства та виробничого
кооперативу. Додаткові вимоги можуть встановлюватися також
іншими законами (ч. 1 ст.88 ЦК).
Учасники договірного товариства при розробці
засновницького договору обов'язково мають включити до нього такі
суттєві умови, як зобов'язання учасників створити товариство,
порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови
передання товариству майна учасників. Статті 120, 134 ЦК
встановлюють додаткові вимоги до змісту засновницького
договору відповідно повного товариства та командитного
товариства. Додаткові вимоги можуть встановлюватися також
іншими законами (ч.2 ст.88 ЦК).
У зв'язку з тим, що установа створюється на основі
одностороннього правочину, закон закріпив лише мінімальні
вимоги до його змісту, тобто такі умови, які відрізняють цей
правочин від будь-яких інших, а саме; мета установи; майно, яке
передається установі та необхідне для досягнення поставленої мети;
структура управління (ч.З ст.88 ЦК).
4. Набуття організацією статусу юридичної особи пов'язується з
її державною реєстрацією. На дату вступу ЦК у дію в Україні не
існувало єдиної системи та єдиного органу державної реєстрації
юридичних осіб. Реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності,
громадських організацій, банків тощо проводили різні органи
публічної влади. З 1 липня 2004 р. набирає чинності Закон про
державну реєстрацію, яким встановлюється єдиний порядок
державної реєстрації юридичних осіб. Хоча дія цього закону
поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб, проте
окремими законами можуть бути встановлені особливості
державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних
спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових
палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а
також інших видів юридичних осіб.
Відповідно до названого закону, державна реєстрація
юридичних осіб полягає у засвідченні факту створення або
припинення юридичної особи, а також у вчиненні інших
реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного
державного реєстру. Порядок проведення державної реєстрації
включає перевірку повноти відомостей реєстраційної картки,
перевірку комплектності документів, перевірку щодо відсутності чи
наявності підстав для відмови у проведенні реєстрації, внесення
відомостей до Єдиного державного реєстру, оформлення та видачу
свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного
державного реєстру.
Для проведення державної реєстрації юридичної особи учасник
(засновник) або уповноважена ним особа мають особисто подати
78 . вказується на такі узагальнені підстави, як порушення
державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з
описом вкладення) заповнену реєстраційну картку; два примірники
установчих документів; у випадках, передбачених законом, копію
рішення про створення юридичної особи; документ про сплату
реєстраційного збору. В окремих випадках закон передбачає
подання додаткових документів. Наприклад, у разі реєстрації
акціонерних товариств додатково надається звіт про проведення
підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних
паперів та фондового ринку України. Державному реєстратору
забороняється вимагати додаткові документи, якщо їх подання не
передбачено законом.
За відсутності підстав для відмови у проведенні державної
реєстрації юридичної особи державний реєстратор вносить до
Єдиного державного реєстру запис про проведення державної
реєстрації юридичної особи на підставі відомостей реєстраційної
картки. Саме дата цієї дії і є датою державної реєстрації юридичної
особи, яка крім того, є відліком різного роду строків, встановлених
законом щодо порядку державної реєстрації. Так, наприклад,
державна реєстрація повинна відбутися у строк, що не перевищує
3 робочих днів з дати надходження документів, а видача свідоцтва
про державну реєстрацію, подача відомостей про державну
реєстрацію до органів статистики, державної податкової служби,
Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування — не
пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації.
Свідоцтво про державну реєстрацію видається (надсилається)
також не пізніше наступного робочого дня з дати реєстрації.
5. З метою забезпечення учасників цивільного обороту
достовірною Інформацією про юридичних осіб ЦК передбачає
створення відкритого для загального ознайомлення єдиного реєстру,
до якого вносяться відомості про юридичну особу (ч.і ст.89 ЦК).
Закон про державну реєстрацію встановлює конкретні правила щодо
його функціонування.
Єдиний державний реєстр становить автоматизовану систему
збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про
юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Він ведеться на
електронних носіях відповідно до державних стандартів, які
забезпечують його сумісність і взаємодію з іншими
інформаційними системами та мережами, що становлять
інформаційний ресурс Держави.
До Єдиного державного реєстру вносяться 28 видів відомостей
про юридичну особу, серед яких: повне (і скорочене в разі
наявності) найменування; ідентифікаційний код; організаційно-
правова форма; місцезнаходження; перелік учасників (засновників);
основні види діяльності, в тому числі мета діяльності установи; дані
про філії та представництва, органи управління, дані про наявність
обмежень щодо представництва від імені юридичної особи тощо.
Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є
відкритими І загальнодоступними та надаються у вигляді витягу або
Довідки про наявність чи відсутність в Єдиному державному реєстрі !
Нформації, що запитується. Строк надання відомостей не має
перевищувати п'ять робочих днів з дати надходження запиту.
79
6. Відмова у державній реєстрації юридичних осіб допускається
тільки у випадках, передбачених законом. В ч.2 ст.89 ЦК
встановленого законом порядку створення юридичної особи та
невідповідність її установчих документів закону. Відмова з інших
підстав (наприклад, недоцільність створення) не допускається.
Закон про державну реєстрацію конкретизує вказані вище
підстави.
Як уже зазначалося, організація приходить на реєстрацію не з
проханням дозволу від держави на існування як юридична особа,
а з правом на існування. Тому зрозуміло, що відмова у державній
реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути
оскаржені до суду (ч.З ст.89 ЦК). Слід зауважити, що названий
вище закон відносить зволікання з проведенням державної
реєстрації (порушення строків видачі свідоцтва, строків
повідомлення про залишення документів без розгляду тощо) до
відмови у державній реєстрації.
7. Зміни до установчих документів підлягають державній
реєстрації. Вищеназваний закон встановлює детальні правила
щодо проведення, відмови та скасування державної реєстрації
змін до установчих документів (ст.ст.29—31 Закону). Зміни до
установчих документів юридичної особи набувають чинності для
третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках,
встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що
здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи
та їх учасники не мають права посилатися на відсутність
державної реєстрації таких змін у відносинах і з третіми особами,
які діяли з урахуванням цих змін (ч.5 ст.89 ЦК).
8. Юридична особа, як і фізична особа, має право на ім'я.
Аналогом імені фізичної особи є найменування юридичної
особи. Проте зміст права юридичної особи на найменування
випливає з її суті, а тому має свою специфіку, зокрема, в
питаннях набуття, зміни, структури тощо. Основне призначення
як імені, так І найменування в соціальному житті полягає в
індивідуалізації учасників різних відносин, а в нашому випадку —
учасників цивільного обороту.
Стаття 90 ЦК встановлює дві групи правил щодо цього питання.
Перша група правил стосується власне найменування, а друга —
комерційного (фірмового) найменування юридичної особи.
9. ЦК передбачає обов'язковість найменування для юридичної
особи. Водночас ЦК як документ надзвичайно широкого, але
стислого інформаційного охоплення не може передбачати всіх
елементів структури самого найменування для всіх видів
юридичних осіб. Однак ЦК встановлює, що складовою частиною
найменування обов'язково повинна бути вказівка на
організаційно-правову форму юридичної особи (абз.1 ч.і ст.90
ЦК). Крім того, ст.ст.119, 133, 140, 152, 163 ЦК більш детально
визначають обов'язкові елементи структури найменування
господарських товариств. Так, наприклад, найменування повного
товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників,
слова "повне товариство", або містити ім'я (найменування) одного
чи кількох учасників з доданням слів "І компанія", а також слова
"повне товариство" (ч.4 ст. 119 ЦК).
Більш детальні вимоги до структури повного найменування
юридичної особи (в тому числі й до скороченого найменування,
можливість якого передбачена абз.З ч . ) ст.90 ЦК), можуть
передбачатися окремими законами.
У зв'язку з тим, що констатуючою ознакою такого виду
юридичних осіб як установа, виступає її мета, ЦК передбачає, що
обов'язковим елементом найменування установи має бути
інформація про характер її діяльності (абз.2 ч . і ст.90 ЦК).
Закон про державну реєстрацію надає учасникам (засновникам)
можливість зарезервувати найменування юридичної особи строком
на 2 місяці, а для акціонерних товариств — на 9 місяців (ст.23
Закону).
ЦК, закони, інші нормативно-правові акти передбачають
обмеження щодо вибору тих чи інших найменувань або елементів
найменувань. Так, ч.5 ст.90 ЦК встановлює, що юридична особа
не має права використовувати найменування іншої юридичної
особи. А ст.27 Закону про державну реєстрацію передбачає, що
юридичній особі відмовляють у державній реєстрації у випадку
наявності в Єдиному державному реєстрі найменування, тотожного
найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися.
Забороняється також використовувати в найменуванні юридичної
особи повне чи скорочене найменування органу державної влади,
органу місцевого самоврядування, або похідні від цих найменувань,
історичні державні найменування, перелік яких встановлюється
Кабінетом Міністрів України.
Найменування юридичної особи вказується в її установчих
документах і вноситься до єдиного державного реєстру (ч.З ст.90
ЦК).
10. Право юридичної особи на найменування включає
такожправомочність щодо його зміни, з якою пов'язані важливі
правовінаслідки. ЦК безпосередньо зобов'язує помістити
оголошення проце в друкованих засобах масової інформації, в яких
публікуютьсявідомості про державну реєстрацію юридичної особи,
а також повідомити про це всім особам, з якими вона
перебуває в зобов'язальних відносинах. Закон про державну
реєстрацію уточнюєці засоби масової Інформації, називаючи їх
спеціалізованим друкованим засобом масової інформації, та
встановлює параметри повідомлення про зміну найменування.
Зокрема, повідомлення маємістити відомості про попереднє та
нове найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження, місце
й дату внесення змін до установчих документів, зокрема щодо змін
найменування юридичноїособи (ст.22 Закону). Цікаво, шо цей закон
намагається перенестиобов'язок публікації повідомлення з
юридичної особи на спеціально уповноважений орган з питань
державної реєстрації.
Зміна найменування юридичної особи спричиняє необхідність у
Державній реєстрації змін до установчих документів, порядок
проведення якої викладено у ст.29 вищевказаного закону. Більш
складні процедурні правила встановлюються для зміни
найменування юридичної особи, яка пов'язана зі зміною
організаційно-правової форми юридичної особи (ст.ст.104—108
ЦК).
11. Юридична особа, крім найменування, може мати комерційне
(фірмове) найменування. ЦК при цьому вказує не на всіх юри-
81
дичних осіб, а тільки на підприємницькі товариства, прямо не
заперечуючи можливість мати фірмове найменування для інших
видів юридичних осіб.
ЦК також прямо не визначає зв'язок найменування
юридичної особи та її фірмового найменування, зокрема, не
відповідає на питання, чи може найменування (повне або
скорочене) бути одночасно Й комерційним найменуванням
юридичної особи. Проте на основі аналізу ст.ст.90, 4S9—491
ЦК можна дійти висновку про те, що фірмове найменування є
самостійним додатковим способом індивідуалізації юридичної
особи зі своїм правовим режимом. Зокрема, ЦК встановлює, що
особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо
це не вводить в оману споживачів щодо товарів і послуг, які
виробляються або надаються ними. Крім того, комерційне
найменування може бути зареєстроване у порядку,
встановленому законом. Сьогодні закони України не
передбачають ведення реєстрів фірмових найменувань.
Очевидно, що найближчим часом буде прийнято закон про
фірмове найменування, який зокрема визначить елементи
його структури. Що ж до старого Положення про фірму, то
воно вже не відповідає правилам сучасного законодавчого
масиву.
12. У відносинах з третіми особами важливого юридичного
значення набуває місцезнаходження юридичної особи. Так,
наприклад, ним визначається, зокрема, місце виконання
зобов'язання (ст.532 ЦК), підсудність спорів тощо. Тому ЦК
зобов'язує учасників (засновників) вказувати місцезнаходження
юридичної особи в її установчих документах (ч.2 ст.93 ЦК). Крім
того, ці відомості підлягають обов'язковому внесенню до
Єдиного державного реєстру юридичних осіб (ст.89 ЦК).
ЦК 1963 p. місцезнаходженням юридичної особи визнавав
місцезнаходження її постійно діючого органу. ЦК 2003 p.
відійшов від доктрини осілості юридичної особи і втілив інший
підхід, який називається інкорпорацією і відповідно до якого
місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її
державної реєстрації (ч. 1 ст.93 ЦК). Проте місцезнаходження
юридичної особи може визначатися і на основі інших критеріїв,
встановлених законом або міжнародним договором України.
13. В силу різних причин юридична особа потребує
представництва й захисту інтересів або здійснення своїх
функцій поза своїм місцезнаходженням. З цією метою закон
передбачає можливість створення відокремлених підрозділів у
вигляді філій та представництв. Відомості про них обов'язково
включаються до Єдиного державного реєстру (ч.5 ст.95 ЦК).
Різниця між філією і представництвом полягає в обсязі Й
характері функцій цих підрозділів. Якщо філія здійснює всі або
частину функцій юридичної особи, то представництво лише
здійснює представництво та захист її інтересів (чч.і, 2 ст.95
ЦК).
Юридичні особи передають філіям і представництвам певне
майно та затверджують положення про них, що визначають
зміст і порядок їхньої діяльності. Однак юридично це майно
залишається майном юридичної особи, тому що за філіями і
представництвами закон не визнає статусу юридичної особи.
Філії та представ-82
ництва виступають лише як відокремлені частини юридичної особи.
Ш° створила. Таким чином, філії та представництва не можуть
мати власного майна і самостійно брати участь у цивільному обороті.
Для здійснення представницьких та інших функцій від імені
юридичної особи остання видає довіреність призначеному нею
керівникові філії або представництва (ч.4 ст.95 ЦК). Керівник на
підставі цієї довіреності діє від імені та в Інтересах юридичної
особи, а не від імені філії або представництва.
 4. Управління товариством та установою
1. Управління товариством за загальним правилом
здійснюютьйого органи (ч.і ст.97 ЦК). У договірних товариствах,
на відмінувід статутних, створення органів управління законом не
передбачається. Так, управління простим товариством або
командитним товариством здійснюється за спільною згодою
всіх учасників(CT.CT.I21, 136 ЦК).
Якщо в товаристві законом передбачено створення органів
управління, то їх структура відповідно до ч.2 ст.97 має обов'язково
складатися із загальних зборів учасників та виконавчого органу. Є
можливою інша обов'язкова структура органів управління у
випадках, прямо передбачених законом. Наприклад, ст. 160 ЦК
допускає встановлення законом вимоги про обов'язкове створення в
акціонерному товаристві, крім зазначених више органів, ще і
наглядової ради. Проте слід відзначити, що учасники товариств
мають повну свободу у встановленні додаткових до обов'язкових
органів управління. Так, учасники товариства з обмеженою
відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють
постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю
виконавчого органу (ст.І46 ЦК), а учасники акціонерного
товариства можуть створювати наглядову раду, яка здійснює
контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав
акціонерів (ст.160 ЦК).
Як зазначено у ст.83 ЦК, положення гл.7 ЦК застосовуються до
всіх товариств, якщо інші правила для окремих видів товариств не
встановлені законом. Це означає, що правила, закріплені в ЦК щодо
структури, порядку формування повноважень тощо загальних зборів
та виконавчого органу, застосовуються до всіх видів товариств,
якщо інше не встановлено законом.
2. Загальні збори учасників є вищим органом товариства, тому
вони можуть приймати рішення з будь-яких питань діяльності
товариства, навіть з тих, які передані до компетенції виконав чого
органу. Слід мати на увазі, що у випадках, встановлених за коном,
загальні збори не мають права делегувати до виконавчо го органу
ряд питань, в силу того, що останні належать згідно Із законом до
виключної компетенції загальних зборів. Наприклад,До
виключної компетенції загальних зборів акціонерів
належитьвнесення змін до статуту товариства, в тому числі зміни
розміруйого статутного капіталу; обрання членів наглядової
ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших
органів товариства; затвердження річної фінансової звітності,
розподіл при-
83 бутку і збитків
товариства (ст.159товариства;
ЦК). рішення про ліквідацію
Частина 2 ст.98 ЦК встановлює два загальні правила
щодо порядку прийняття рішень загальними зборами.
Перше правило полягає в тому, шо рішення приймаються
простою більшістю від числа присутніх учасників.
Підвищити цю "планку" можна як установчими
документами, так і законом. Зокрема, абз.2 ч.2 ст.98 ІІК
встановлюється обов'язкова кваліфікована більшість (3/4
голосів учасників) з таких найголовніших питань
товариства: ) внесення змін до статуту товариства; 2)
відчуження майна товариства на суму, шо становить 50 і
більше відсотків майна товариства; 3) ліквідація товариства.
ЦК спеціально зазначає, що учасник товариства, який
хоча й присутній на зборах, не має права голосувати при
вирішенні питань щодо вчинення з ним правочину або щодо
спорів між ним та товариством (ч.З ст.98).
У питанні порядку скликання загальних зборів ст.98 ЦК
встановлює два загальні правила: 1) порядок скликання
визначається в установчих документах; 2) 10-ти й більше
відсоткова кількість голосів дає право учасникам (учаснику)
вимагати скликання загальних зборів (або скликати їх
самостійно в разі відмови). Для окремих видів товариств
порядок скликання загальних зборів може визначатися
імперативними нормами закону.
Учаснику товариства надається можливість ефективного
захисту його цивільних прав та інтересів, пов'язаних із
прийнятим на загальних зборах рішенням. Останнє з будь-
яких підстав може бути оскаржено учасником товариства до
суду.
3. Якщо інше не встановлено законом, другим
обов'язковим органом товариства є його виконавчий орган,
який відповідно до установчих документів або закону
може називатися по-різному — "правління", "дирекція",
"рада директорів", "директор", "генеральний директор",
"президент" тощо (ч.4 ст.99 ЦК). Як вбачається з цих назв,
виконавчий орган може складатися з однієї або кількох осіб.
У разі створення в товаристві колегіального органу останній
приймає рішення простою більшістю від числа присутніх на
засіданні, якщо інше не встановлено установчими
документами або законом (ч.2 ст.99 ЦК).
Загальні збори не тільки створюють виконавчий орган і
встановлюють його склад, а й визначають його компетенцію
(ч.І ст.99). Виконавчий орган товариства здійснює
керівництво його поточною діяльністю і вирішує всі
питання діяльності товариства, крім тих, які віднесені до
компетенції загальних зборів. Виконавчий орган підзвітним
загальним зборам та організовує виконання його рішень і діє
від Імені товариства у межах, встановлених установчими
документами й законом.
У зв'язку з тим, що членами виконавчого органу стають
особи, які затверджуються на цю посаду рішенням
загальних зборів, то цілком логічно, що цими ж зборами
вони можуть бути в будь-який час усунені від виконання
своїх обов'язків. Проте в установчих документах можуть бути
точно вказані підстави усунення членів виконавчого органу
від виконання своїх обов'язків (ч.З ст.99 ЦК). В 84
новому Трудовому кодексі України слід вирішити питання
конкуренції між нормами корпоративного та трудового права.
4. Особи, які об'єдналися в товариство, набувають право
участі в ньому. Цс право належить до категорії особистих
немайнових прав і не може передаватися іншій особі за договором
чи з інших підстав. Особисте нсмайпове право участі є
передумовою майнових і немайнових прав та обов'язків
учасників товариства, таких як право на одержання прибутку в
господарському товаристві або право на інформацію про діяльність
товариства тощо. Суть цього особистого права полягає серед
іншого у свободі виходу учасника з товариства. Проте цілком
справедливим і таким, що захищає Інтереси інших суб'єктів
цивільного права, є встановлений установчими документами
обов'язок учасника товариства попередити про свій вихід із
товариства у визначений строк, який не може перевищувати 1 року.
Порядок виходу з товариства може бути встановлений і законами.
Так, наприклад, учасник повного товариства, створеного на
невизначений строк, може в будь-який момент вийти з товариства,
 заявивши про це не пізніше ніж за 3 місяці до фактичного виходу з
нього. Достроковий вихід із товариства, яке засноване на певний
строк, допускається лише з поважних причин (ст.126 ЦК).
Особисте немайнове право участі у товаристві припиняється в
разі смерті фізичної особи-учасника або ліквідації юридичної
особи-учасника. Проте у випадках і порядку, встановлених
установчими документами або законом, учасник товариства може
бути виключений з того чи іншого конкретного товариства.
Наприклад, член виробничого кооперативу може бути виключений
із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи
неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом
кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом
кооперативу та законом (ст.166 ЦК).
5. Установа не є об'єднанням осіб, а тому її засновники
(засновник) не беруть участі в її управлінні. Саме ця конституюча
ознака установи, закріплена у ст.83. повторюється в абз. ч.І
ст.101 ЦК. Для управління установою ЦК передбачає обов'язкове
створення правління та наглядової ради. Установчий акт може
передбачати створення також інших органів та визначати їх склад і
порядок формування.
Правління керує діяльністю установи для досягнення нею
встановленої мети. Правління приймає рішення простою
більшістю, якщо інше не встановлено установчим актом або
законом. Члени правління можуть бути в будь-який час усунені
наглядовою радою від виконання своїх обов'язків, якщо в
установчому акті не визначені підстави усунення членів
правління віл виконання своїх обов'язків.
Наглядова рада здійснює нагляд за установою, зокрема за
управлінням майном установи, додержанням її мети, іншою
діяльністю відповідно до установчого акта (ч.2 ст.101 ЦК). ЦК не
визначає порядку призначення членів правління і наглядової ради.
Всі ці та інші питання будуть врегульовані у спеціальних законах,
присвячених приватній установі або її окремим видам. За їх
відсутності та
85
якщо в установчому акті не міститься регулювання цих
питань, слід виходити з того, що члени правління І наглядової
ради первісно призначаються засновником (засновниками),
або у відповідних випадках — органом державної
реєстрації установи. А в подальшому нових членів в
установі слід обирати на засіданнях наглядової ради.
6. Майно передається установі засновниками після її
державної реєстрації (ст.102 ЦК). Причому якщо до складу
майна входить право вимоги, то цесія відбувається на
підставі установчого акта після державної реєстрації
установи.
Як І будь-який інший правочин, установчий акт зберігає
свою дійсність і в разі недієздатності або смерті фізичної
особи, що настали після вчинення установчого акта. У цих
випадках обов'язок передати майно покладається на відповідну
зобов'язану особу, наприклад, на виконавця заповіту (ст.ст.
1286—1295 ЦК).
7. Установчий акт як односторонній правочин не може бути
скасований або змінений засновником (засновниками) після
створення установи, тобто після її державної реєстрації. Проте в
результаті зміни багатьох життєвих обставин може трапитись таке,
що здійснення мети вже створеної установи стало неможливим або
суспільно небезпечним. У такому випадку ЦК встановлює
принципову можливість і порядок зміни мети установи. Цей
порядок полягає в наступному: І) орган, що здійснює державну
реєстрацію установи, звертається до суду із заявою про
визначення іншої мети установи за погодженням з правлінням та
наглядовою радою установи (ч.і ст.ЮЗ ЦК); 2) погодження з
органами управління не слід розуміти таким чином, що вони
повинні дати згоду на зміну мети установи. Органи управління
можуть, безумовно, заперечувати проти цього. Саме таке
тлумачення випливає з 4.4 ст.ЮЗ ЦК, в якій вказано, що в разі
зміни мети установи її правління зобов'язане повідомити суд у
письмовій формі про свою думку з цього питання; 3) суд
враховує наміри засновника та дбає про те, щоб дестинатори
відповідно до наміру засновника установи не втратили тих вигод,
які їм призначалися (ч.2 ст.03 ЦК). Регулювання зазначених вище
питань традиційно пов'язане з тим, що засновник, створюючи
установу, певною мірою диктує свою волю наступним поколінням.
Саме останнім і слід надавати можливість впливу на діяльність
такої установи.
Суд може змінити не тільки мету установи, а й структуру її
управління, якщо ие необхідно внаслідок зміни мети установи
або з Інших поважних причин. Порядок зміни структури
установи є аналогічним порядку зміни мети установи, який
наведено вище.
5. Припинення юридичної особи
1. Стаття 104 ЦК встановлює два способи припинення
юридичної особи. Перший спосіб відбувається в порядку
правонаступниц-тва, тобто коли речові і зобов'язальні права та
обов'язки юридичної особи, що припиняється, переходять до інших
юридичних осіб (правонаступників), які найчастіше є
новоутвореними організаціями. Другий спосіб припинення
юридичної особи відбувається за відсутності наступництва й
називається ліквідацією. 86
формами "правонаступницького" способу припинення
юридичної особи ЦК називає злиття, приєднання, поділ та
перетворення. Злиття припускає припинення двох або більше
юридичних осіб і перехід всіх їх прав та обов'язків до нової
створеної юридичної особи. Приєднання — це така форма
припинення, яка не веде до створення нової юридичної особи, але
припиняє діяльність однієї або кількох юридичних осіб, а їх майно в
широкому значенні переходить до юридичної особи, яка існувала
раніше й продовжує існувати. Поділ означає таке припинення
юридичної особи, коли усе її майно, права та обов'язки переходять
до двох або більше новоутворених юридичних осіб. Серед форм
припинення юридичних осіб ЦК називає і перетворення. Проте, на
нашу думку, перетворення не призводить до припинення юридичної
особи. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує
свою діяльність, змінюється лише її організаційно-правова форма.
Наприклад, повне товариство перетворюється на товариство з
обмеженою відповідальністю, товариство з обмеженою
відповідальністю — на акціонерне товариство тощо. Іншої позиції
дотримується законодавець, який в окремій статті ЦК, присвяченій
перетворенню юридичної особи (ст.108), спеціально наголошує на
тому, що у разі перетворення усе майно та усі права та обов'язки
переходять до нової юридичної особи. Можна припустити, що
законодавець у цьому випадку вдався лише до припущення з метою
поширення на перетворення загальних і спеціальних правил порядку
припинення юридичної особи шляхом правонаступництва.
Для багатьох поколінь вітчизняних юристів аксіомою було те,
що юридична особа припиняється двома шляхами — через
реорганізацію та ліквідацію. В новому ЦК термін "реорганізація"
через низку причин не вживається. По-перше, не всі форми
реорганізації (зокрема, виділ) мають наслідком припинення
юридичної особи. По-друге, у багатьох країнах світу під
реорганізацією юридичної особи розуміють будь-які важливі зміни в
її Існуванні, причому такі зміни в більшості випадків не пов'язані з
припиненням юридичної особи.
Що стосується виДІлу (раніше в законодавстві використовувався
термін "виділення"), то до нього застосовуються за аналогією
загальні та спеціальні правила порядку припинення юридичної
особи шляхом правонаступництва (ст.109 ЦК). Відмова законодавця
від терміну "реорганізація" і встановлення лише переліку
конкретних форм закладає основу для розвитку законодавства щодо
всебічного регулювання відносин, які виникають при злитті,
приєднанні, поділі та виділі.
2. Юридична особа припиняється з дня внесення до Єдиного
державного реєстру запису про її припинення. Відповідно до Закону
про державну реєстрацію в Єдиному державному реєстрі містяться
наступні відомості про припинення юридичної особи: дата та
номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної
особи, підстави для його винесення (ст.17 Закону). Інформація про
проведення державної реєстрації припинення юридичної особи
підлягає обов'язковому опублікуванню у спеціальному друкованому
засобі масової інформації. Повідомлення має містити відомості
87
про найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження
юридичної особи; місце та дату проведення державної реєстрації
припинення юридичної особи (ст.22 Закону). Вищеназваний
закон окремо передбачає порядок проведення державної
реєстрації припинення юридичної особи в результаті ліквідації
(ст.36 Закону) та порядок проведення державної реєстрації
припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання,
поділу або перетворення (ст.37 Закону).
3. Юридична особа може припинитися в процесі відновлення
її платоспроможності або банкрутства. Проте ЦК через
специфіку припинення юридичної особи, зумовленої
недостатністю вартості майна для задоволення вимог
кредиторів, не регламентує порядок припинення юридичної
особи в цьому спеціальному випадку, а лише містить відсилочну
норму до законів України. Основним нормативним актом, яким
слід керуватися в цій ситуації, є Закон про відновлення
платоспроможності боржника.
4. ЦК вперше встановлює загальні правила щодо порядку
припинення юридичної особи незалежно від його способів та
форм. Більшість цих правил спрямована на захист інтересів
кредиторів і стосується інформаційної сторони справи. Так,
суб'єкти, які прийняли рішення про припинення юридичної
особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган,
шо здійснює державну реєстрацію. Останній вносить до Єдиного
державного реєстру відомості про те, що юридична особа
перебуває у процесі припинення. Відповідно до Закону про
державну реєстрацію дані Єдиного державного реєстру про
перебування юридичної особи в процесі припинення включають
дату реєстрації рішення про припинення юридичної особи
(ст.17 Закону). Цей же закон детально регламентує порядок
подання учасниками або уповноваженим ними органом
документів для внесення до Єдиного державного реєстру запису
про рішення щодо припинення юридичної особи (ст.34
Закону). Спеціальні правила встановлені щодо внесення від-
повідного запису на підставі судового рішення (ст.38 Закону). З
, дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про
рішен- ня відповідних суб'єктів щодо припинення юридичної
особи забо- ' роняється проведення державної реєстрації змін до
установчих документів цієї юридичної особи; внесення змін до
Єдиного держав- ;; ного реєстру щодо відомостей про
відокремлені підрозділи; проведення державної реєстрації
юридичної особи, учасником якої є юридична особа, щодо
якої прийнято рішення про припинення (ст.35 Закону).
Наступним кроком у процесі будь-якого способу припинення є
призначення за погодженням з державним реєстратором комісії з
припинення юридичної особи та встановлення відповідно до ЦК і
законів порядку та строків припинення юридичної особи.
Виконання функцій такої комісії може покладатися на орган
управління юридичної особи. Відомості про комісію також
відображаються в Єдиному державному реєстрі, тому шо саме з
моменту призначення комісії до неї переходять повноваження
щодо управління справами юридичної особи та щодо її
представництва в суді (ч.З СТ.І05 ЦК).
Перші кроки комісії з припинення юридичної особи лежать
також в інформаційній сфері. У спеціалізованих друкованих засобах
масової Інформації розміщується повідомлення, яке відповідно до
Закону про державну реєстрацію містить відомості про
найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження юридичної
особи; підставу для прийняття рішення щодо припинення
юридичної особи; місце та дату внесення запису про прийняття
цього рішення; дату призначення та відомості про комісію з
припинення (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо); порядок і
строк заявления кредиторами вимог до юридичної особи, що
припиняється. Цей строк не може становити менше 2 місяців з дня
публікації повідомлення про припинення юридичної особи (абз.1
ч.4 ст.105 ЦК).
На комісію покладається також обов'язок письмово повідомити
всіх кредиторів про припинення юридичної особи. Безумовно,
комісія повинна попередньо вжити всіх заходів щодо виявлення цих
кредиторів.
5. ЦК передбачає дві групи підстав для припинення
юридичноїособи через право наступництво. Критерієм тут є джерело
відповідної ініціативи. Якщо рішення про злиття, приєднання, поділ
та перетворення юридичної особи приймається з ініціативи самих
учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це
установчими документами, ми говоримо про добровільне
припинення. ЦК(ч.і ст.106) передбачає також можливість
примусового припиненняюридичної особи за рішенням суду або
відповідних органів державної влади.
Добровільне припинення юридичної особи у формі злиття або
приєднання у випадках, встановлених законом, може відбуватися
за попередньої згоди відповідних органів державної влади (ч.2
стЛОб ЦК). Так, Закон про захист економічної конкуренції вимагає
обов'язкового попереднього дозволу Антимонопольного комітету
України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету
України у випадках, коли сукупна вартість активів або сукупний
обсяг реалізації товарів учасників концентрації у вигляді злиття або
приєднання з урахуванням відносин контролю за останній
фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму,
еквівалентну 12 млн евро, визначену за курсом НБУ, що діє в
останній лень фінансового року (ст.24 Закону).
Законами передбачаються випадки примусового припинення
юридичної особи шляхом правонаступпицтва. Вищезгаданий
закон про захист економічної конкуренції передбачає можливість
прийняття рішення Антимонопольним комітетом України про
примусовий поділ юридичної особи, шо посідає монопольне
(домінуюче) становище на ринку (ст.48 Закону). На можливість
примусового поділу у випадках, встановлених законом, вказується
також у ст.81 ЦК.
6. ЦК встановлює спеціальні правила щодо порядку припинення
юридичної особи шляхом правонаступництва. Ці правила, по ряд із
загальними правилами порядку припинення (ст.105 ЦК),
гарантують права та інтереси кредиторів такої юридичної особи
нанаступних етапах припинення через встановлення прозорості
що-До всіх правовідносин, учасницею яких є згадана юридична
особа.
89
Найважливішою гарантією кредиторів є положення, за яким
останні мають право вимагати від юридичної особи припинення
або дострокового виконання зобов'язання (ч.І. ст.107 ЦК). З
огляду на те, що процес припинення юридичної особи через
правонастутшицтво становить значну небезпеку для кредиторів,
встановлення на найближчі роки такого жорсткого правила не є
зайвим. В подальшому можливо передбачити більш гнучке
правило про наділення кредитора правом вимагати від юридичної
особи, що перебуває у процесі злиття тощо, надання
забезпечення їх вимогам. Але й сьогодні це правило можна
застосовувати за погодженням сторін.
На захист прав кредиторів спрямовані також правила щодо
скла-дання і передачі передавального акта (в разі злиття,
приєднання, перетворення), або розподільчого балансу (в разі
поділу). Основною вимогою для цих документів є включення до
них положень про правонаступництво щодо всіх зобов'язань
юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та
боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються
сторонами (ч,2 ст.107 ЦК).
Після затвердження цих документів учасниками юридичної
особи або органом, який прийняв рішення про ЇЇ припинення,
нотаріально посвідчені копії передавального акта чи розподільчого
балансу передаються до державних реєстраторів як за
місцезнаходженням юридичної особи, що припиняється, так і за
місцем державної реєстрації юридичної особи-правонаступника
(ч.З ст.107 ЦК).
Порушення вищевказаних правил щодо передавального акта й
розподільчого балансу є підставою для відмови у внесенні до
Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної
особи та державної реєстрації створюваних юридичних осіб-
правонаступ-ників (ч.4 ст.107 ЦК).
Відповідно до Закону про державну реєстрацію, злиття
вважається завершеним з моменту державної реєстрації
новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації
припинення юридичної особи, шо припиняється в результаті
злиття. Процес приєднання завершується моментом державної
реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, що не
припиняється, та державної реєстрації припинення юридичних
осіб, шо припиняються в результаті приєднання. Поділ вважається
завершеним з моменту державної реєстрації новоутворених
юридичних осіб і державної реєстрації припинення юридичної
особи, що припиняється у результаті поділу. Перетворення
вважається завершеним з моменту державної реєстрації
новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації
припинення юридичної особи, що припиняється в результаті
перетворення (ст.37 Закону).
Захист інтересів кредиторів здійснюється також положенням
про солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної
особи, що припинилася, юридичних осіб правонаступників у разі,
коли розподільчий баланс складений таким чином, що не дає
можливості визначити правонаступника щодо конкретного
зобов'язання (ч.5 ст.107 ЦК). Іншими законами, що будуть
прийняті з метою всебічного регулювання складних відносин,
пов'язаних з поділом, злиттям, приєднанням тощо, слід
передбачити, безперечно, додаткові захисні положення. Йдеться,
наприклад, про право кредитора 90
І звернутися з позовом до будь-кого з правонаступників,
якщо в : юридичної особи, за якою закріплено зобов'язання
перед відповід- ; ним кредитором, виявиться недостатньо
активів для задоволення г його вимог. Слід також передбачити
захист не тільки кредиторів І тих юридичних осіб, що
припиняються, а й кредиторів тих юридичних осіб, що не
припиняються в разі приєднання або виділу.
7. Серед форм "правонаступницького" порядку
припиненняюридичної особи ст.104 ЦК називає перетворення.
Перетвореннямюридичної особи вважається зміна її
організаційно-правової форми. Так, наприклад, товариство
перетворюється на установу, один
t вид товариства на інший. Слід, правда, відзначити, що
юридичні
\ особи можуть перетворюватися не у всі види органІзаційно-
право-
; вих форм юридичних осіб в силу спеціальних законодавчих
вимог
;
до того чи Іншого виду. У разі перетворення до нової
юридичної
особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої
юридичної особи (ч.2 ст.108 ЦК). Згадка про правонаступництво в
цій статті є зайвою, тому що це вже визначено у ст.104 ЦК.
На нашу думку, зміна організаційно-правової форми
юридичної особи не призводить до її припинення. При
перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою
діяльність. Стаття 108 ЦК зі своїми приписами дещо не
вписується в логіку побудови положень щодо припинення
юридичної особи. І пов'язано це з тим, що всі варіанти проекту
ЦК не відносили перетворення до форм припинення юридичної
особи шляхом правонаступництва. Однак слід наголосити на
тому, що перетворення юридичної особи в багатьох випадках
 спричиняє серйозні наслідки для кредиторів, права яких слід
захищати наданням цілої низки гарантій.
8. ЦК 1963 p. не згадує виділ серед форм реорганізації
юридичної особи. Проте пізніше в цивільному законодавстві
крім злиття,приєднання та поділу з'явилася четверта форма
реорганізації юридичної особи — виділ (за термінологією
Закону про підприємствата Закону про господарські товариства
— "виділення"). Очевидно,що виділ не призводить до
припинення юридичної особи, тому щопри виділі відбувається
перехід за розподільчим балансом частинимайна, прав та
обов'язків юридичної особи до однієї або кількохстворюваних
нових юридичних осіб.
Поява ст.109 ЦК про виділ серед статей про припинення
юридичної особи пов'язана з тим, що законодавець вимагає
застосування до виділу за аналогією загальних і спеціальних
правил порядку припинення юридичної особи шляхом
правонаступництва. Так, на особі, яка прийняла рішення про
виділ, лежать ті ж самі загальні обов'язки, що й на особі, яка
прийняла рішення про припинення юридичної особи. Йдеться
про письмове повідомлення Державного реєстратора про виділ,
призначення за погодженням з ним комісії з виділу, розміщення в
друкованому засобі масової інформації повідомлення про виділ,
письмове сповіщення кредиторів та інші обов'язки, передбачені
чч.і, 2, 4 ст.105 ЦК. Відповідно До Закону про державну
реєстрацію повідомлення про прийняття рішення про виділ має
містити відомості про найменування, ідентифікаційний код,
місцезнаходження юридичної особи; дату прийняття рішення
про виділ, підставу для його прийняття; місце
91
та дату внесення запису щодо прийняття рішення про виділ; дату
призначення та відомості про комісію з виділу; порядок і строк
заявления кредиторами вимог до юридичної особи у процесі
виділу (ст.22 Закону).
Виділ підпорядковується також усім спеціальним правилам
порядку припинення юридичної особи шляхом злиття,
приєднання, поділу та перетворення, передбаченим ст. 107 ЦК.
Виділ може відбуватися на добровільній або примусовій
підставах. Найчастіше виділ відбувається добровільно, зокрема,
за рішенням учасників або органу юридичної особи,
уповноваженого на це установчими документами. У випадках,
передбачених законом, виділ може відбуватися примусово за
рішенням суду або компетентного державного органу. Закон
про захист економічної конкуренції передбачає, що органи
Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення
про примусовий поділ юридичної особи, що посідає монопольне
(домінуюче) становище на ринку (ст.48 Закону). Проте
уявляється, що слово "поділ' 1 у контексті вищеназваного закону
включає також І виділ, тому що за допомогою виділу досягається
аналогічний ефект, але без припинення юридичної особи, яка
посідає монопольне становище на ринку.
9. Як і у випадку припинення юридичної особи шляхом
правонаступ ни цтва (ст. 106), ІІК передбачає дві групи підстав
ліквідації юридичної особи — добровільну та примусову. Слід
підкреслити, що всі положення ЦК про припинення
юридичної особи шляхом ліквідації стосуються ліквідації
платоспроможної юридичної особи. Якщо при прийнятті
рішення про ліквідацію виявиться, що вартість майна
юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог
кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку,
встановленому законом про відновлення платоспроможності
або визнання банкрутом (ч.З ст. 110 ЦК). Крім того, при
ліквідації банків слід враховувати спеціальні правила,
встановлені Законом про банки і банківську діяльність (ч,4 ст.
110 ЦК). Відповідно до цього Закону банк може бути
ліквідований з ініціативи власників банку та з ініціативи НБУ, в
тому числі за заявою кредиторів (ст.87 Закону). Хоча у ст. 110
ЦК згадується лише про особливості ліквідації банків, це не
означає, що інші закони не можуть передбачати спеціальні
правила щодо ліквідації Інших видів товариств та установ.
Добровільна ліквідація юридичної особи здійснюється на
підставі рішення її учасників або органу юридичної особи,
уповноваженого на це установчими документами. Причини
прийняття рішення про ліквідацію можуть бути різними. Закон це
питання нерегламентує. Так, наприклад, причинами ліквідації
юридичної особи можуть бути закінчення строку, на який вона була
створена, досягнення мети тощо. Установчі документи
юридичної особи можуть передбачати перелік таких причин. Якщо
ж ці документи його не містять, юридична особа може
ліквідовуватися в будь-якийчас і з будь-якої причини. Тут
головним є те, щоб відповідне рішення було прийняте з
дотриманням порядку, встановленого установчими документами і
законом. Лише в деяких випадках законзобов'язує юридичну
особу розглянути питання про ліквідацію.92 ' '
Зокрема, така вимога встановлена у випадку, коли вартість чистих
активів товариства стає меншою від визначеного законом
мінімального розміру статутного капіталу (ст.ст.144, 155 ЦК).
Примусова ліквідація юридичної особи відбувається за
рішенням суду. ЦК не встановлює вичерпного переліку підстав для
постановления судового рішення щодо ліквідації юридичної
особи. В п.2 ч.І ст.110 ЦК лише наводиться випадок визнання судом
недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені
при її створенні порушення, які не можна усунути. Закони можуть
передбачати й інші випадки. Так, відповідно до Закону про державну
реєстрацію, суд може прийняти рішення про ліквідацію юридичної
особи на підставі здійснення нею діяльності, що суперечить
установчим документам, або такої, що заборонена законом;,
невідповідності мінімального розміру статутного капіталу
юридичної особи вимогам закону; неподання протягом року органам
державної податкової служби податкових декларацій, документів
фінансової звітності відповідно до закону; наявності в Єдиному
державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за
вказаною адресою (ст.38 Закону). Тлумачення перелічених вище
підстав слід здійснювати за допомогою положень як ЦК, так й
інших законів, що стосуються статусу юридичних осіб.
Суд розглядає справу про примусову ліквідацію юридичної
особи на підставі вимоги державного реєстратора або учасника
юридичної особи (абз.1 4.2 ст.110 ЦК). У разі прийняття судом
рішення про ліквідацію юридичної особи діють загальні правила
щодо призначення ліквідаційної комісії, встановлені ст.105 ЦК.
Проте в цьому випадку обов'язки щодо проведення ліквідації
юридичної особи сул може покласти не тільки на орган
управління, а й на учасників юридичної особи (абз.2 ч.2 ст. 110
 ЦК).
10. Окрім загальних правил щодо порядку припинення
юридичних осіб, передбачених ст.105, ЦК встановлює І спеціальні
правила порядку ліквідації юридичної особи. Оскільки при
ліквідації права та обов'язки юридичної особи не переходять до
правонаступників, переважна спрямованість цих правил полягає в
забезпеченні прав та інтересів кредиторів. Саме у виявленні та
задоволенні вимог кредиторів полягає основний зміст ліквідації.
Комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія),
яка створюється і починає діяти на попередніх етапах відповідно до
ст.ст. 105, ПО ЦК, становить проміжний ліквідаційний баланс. ЦК
не встановлює конкретного строку, протягом якого комісія
зобов'язана скласти цей баланс від дня закінчення строку для
пред'явлення вимог кредиторів. Очевидно, в цій ситуації слід
застосовувати загальне правило про розумність строків у
цивільному праві. Частина 1 ст. 111 ЦК передбачає обов'язкове
включення до проміжного ліквідаційного балансу відомостей про
склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік
пред'явлених кредиторами вимог та результати їх розгляду
(можливості задоволення або відхилення). Даний баланс
затверджується учасниками юридичної особи або органом, який
прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. На етапі
затвердження проміжного ліквідаційного балансу з'ясовується
питання про достатність чи недостатність у
93
юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для
задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності таких коштів
ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.
Саме на етапі затвердження проміжного балансу найчастіше
з'ясовується питання про достатність вартості всього майна
юридичної особи для задоволення вимог кредиторів. При
недостатній вартості майна ліквідаційна комісія має діяти
відповідно до правила ст. 110 ЦК, яке приписує у цьому випадку
провадити ліквідацію в порядку, встановленому Законом про
відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.
Від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу
починаються розрахунки з кредиторами юридичної особи. Вони
провадяться в порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК, відповідно
до якої всі вимоги кредиторів згруповані в чотири черги, які
задовольняються послідовно. В першу чергу задовольняються вимоги
шодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені
заставою чи іншим способом. Після задоволення вимог кредиторів
першої черги починаються розрахунки з кредиторами другої черги, до
якої належать працівники, які працюють за трудовими договорами,
автори, які вимагають оплати за використання результатів їх
інтелектуальної праці. Останню групу привілейованих кредиторів
становлять суб'єкти податкових відносин шодо податків, зборів
(обов'язкових платежів). Усі інші вимоги задовольняються в четверту
чергу. Причому виплати кредиторам цієї черги провадяться через
місяць від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу (ч.2
ст.I l l ЦК).
Останній етап ліквідації юридичної особи починається зі
складання ліквідаційного балансу, який затверджують ті самі особи,
що й проміжний баланс. Підписи на ліквідаційному балансі
повинні бути нотаріально посвідченими. Баланс складається після
завершення розрахунків з кредиторами та з урахуванням правил чч.2
—4 ст.112 ЦК. ЦІ правила, зокрема, передбачають, що у разі відмови
ліквідаційної комісії в задоволенні вимог кредитора останній має
право до затвердження ліквідаційного балансу звернутися з позовом
до суду. Якщо суд визнає ці вимоги, вони підлягають задоволенню
із залишку майна юридичної особи. Із залишку майна також
задовольнятимуться вимоги кредитора, які заявлені після спливу
строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення
(чч.2, З ст.112 ЦК). Вказані вище категорії кредиторів фактично
утворюють ще одну чергу кредиторів. Якщо залишку майна
юридичної особи недостатньо, зазначені вище вимоги вважаються
погашеними. Погашаються також вимоги, в задоволенні яких
кредитору відмовлено судом, та вимоги, не визнані ліквідаційною
комісією вимоги кредиторів, за якими останні в місячний строк після
одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні
його вимог не звернулися до суду з позовом (ч.4 ст.112 ЦК).
Залишок майна юридичної особи, що ліквідується, після
задоволення вимог кредиторів, як правило, передається її
учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами
або законом.
Частина 5 ст. 111 ЦК повторює правило ст.104 ЦК, а саме:
тільки після внесення до Єдиного державного реєстру запису про
при-
94
пинення юридичної особи остання вважається ліквідованою.
Стаття 36 Закону про державну реєстрацію встановлює порядок
проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в
результаті її ліквідації. Зокрема, голова ліквідаційної комісії або
уповноважена ним особа після закінчення процедури ліквідації, але
не раніше 2 місяців з дати публікації повідомлення у
спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, подає
державному реєстратору заповнену реєстраційну картку на
проведення державної реєстрації припинення юридичної особи у
зв'язку з ліквідацією; свідоцтво про державну реєстрацію
юридичної особи; оригінал установчих документів; акт
ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом; довідку
відповідного органу державної податкової служби про зняття
юридичної особи з обліку як платника податків та деякЦншІ
документи.
95
Глава 8 Підприємницькі
товариства
§ 1. Господарські товариства
1. Загальна характеристика
Класифікація юридичних осіб приватного права у UK істотно
різниться від інших Цивільних кодексів країн СНД, зокрема UK
РФ. Оскільки ЦК закріпив універсальну правоздатність всіх
юридичних осіб (ст.92 ЦК), поділ останніх на комерційні та
некомер-ційні, як це зроблено в ЦК РФ, втрачає практичний сенс.
Виходячи з цього основним критерієм поділу юридичних осіб
приватного права в ЦК визнана їх організаційно-правова форма.
Відтак розрізняються установи і товариства, останні в свою чергу
поділяються на підприємницькі, тобто створені з метою одержання і
наступного розподілу прибутку між учасниками (ст.84 ЦК) і
непідприємницькі. Хоча відповідно до ст.85 ЦК нспідприємницькі
товариства створюються без мети одержання прибутку та його
наступного розподілу між учасниками, вони також можуть
займатися і підприємницькою діяльністю, але така їх діяльність не є
для підприємницьких товариств основною. Це безпосередньо
передбачено ст.86 ЦК.
Важливу роль серед підприємницьких товариств відіграють
господарські товариства, які є найбільш поширеною
організаційно-правовою формою суб'єктів підприємницької
діяльності.
Саме існування таких видів товариств є наслідком тривалого
історичного розвитку. Деякі з них походять з римського права, інші
формувалися під своєрідним впливом епохи Середньовіччя, деякі є
результатом розвитку капіталістичної економіки. Вже у XIII-XIX
ст.ст. виникають підприємницькі товариства, які можна
розглядати як прообраз майбутніх акціонерних компаній.
Виникнення цієї форми товариства пов'язують зі створенням
організацій банкірів, які з мстою забезпечення і задоволення своїх
вимог до держави як до позичальника спочатку здійснювали
контроль за надходженням податкових доходів, а надалі взяли на
себе функції їх розподілу. Цим об'єднанням кредиторів держави
для ведення торговельних операцій передавалися території, які
контролювалися державою насамперед, захоплені внаслідок
воєнних дій); доходи, одержані від цієї торгівлі, покривали борги
держави перед банкірами — кредиторами. Саме з організацією
таких експедицій для колоніальної торгівлі пов'язують виникнення
генуезьких акціонерних компаній, зокрема Генуезького банку.
Участь у прибутках членів таких компаній визначалася розмірами
вкладеного в експедицію капіталу. У разі невдачі експедиції, ризик
вкладника також обмежувався розміром його вкладу.
На початку XX ст. підприємницькі об'єднання як акціонерні
товариства були поширені не тільки в Західній Європі, Сполучених
Штатах Америки, а й у Російській Імперії. Зокрема в період
економічного піднесення 1913 р. в Росії діяло понад дві тисячі
акціо-
96
А
нерних компаній. Після Жовтневої революції та проведення
націоналізації акціонерні товариства, як й інші види торговельних
товариств, припинили своє Існування. Згодом у період НЕПу на
деякий час вони знову були "реанімовані", їхній правовий режим
був відновлений у Цивільних кодексах радянських республік 1922
р. Однак інтенсивне розгортання планових засад економічного
розвитку СРСР наприкінці 20-х — на початку 30-х років спричинило
спочатку витіснення, а згодом і повне знищення цієї організаційно-
правової форми господарювання. На зміну товариствам прийшли
разом із державною монополією на власність державні
підприємства та їх об'єднання.
Функціонування окремих видів господарських товариств в
українській економіці було відновлено спочатку в 1990 р.
постановою Ради Міністрів СРСР № 590, якою було затверджено
Положення про товариства з обмеженою відповідальністю та
акціонерні товариства, а згодом у вересні 1991 р. — Законом про
господарські товариства. Останній, який із відповідними змінами є
чинним і сьогодні, передбачає можливість створення І діяльності
п'яти видів господарських товариств: з обмеженою і додатковою
відповідальністю, акціонерних, повних та командитних.
Ці господарські товариства з огляду на загальні принципи їх
організації можна поділити на "союзи капіталів" — товариства, які
передбачають насамперед об'єднання коштів учасників, та "союзи
осіб", які не обмежуються об'єднанням коштів засновників та
учасників, а також передбачають їх спільну підприємницьку
діяльність.
Слід зазначити, що ЦК зберіг основні принципові положення,
які містяться в Законі про господарські товариства. Зокрема
стосовно видів господарських товариств, основних підходів до
формування майна господарського товариства, основних прав та
обов'язків учасників господарського товариства.
Водночас у гл.8 ЦК міститься значна кількість новел
корпоративного законодавства. Слід зазначити, що ст.ПЗ ЦК
певною мірою уточнює поняття "господарського товариства", під
яким розуміється юридична особа, статутний (складений) капітал
якою поділений на частки між учасниками. Таким чином
підкреслюється корпоративний устрій господарського товариства,
на що не зверталася увага у попередньому законодавстві.
Учасниками господарських товариств можуть бути як фізичні,
так і юридичні особи, причому ст.114 передбачає, що спеціальним
законом можуть бути встановлені обмеження щодо участі у
господарських товариствах окремих категорій учасників. Зокрема
зберігаються обмеження, встановлені Декретом Кабінету Міністрів
України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької
Діяльності, створених за участю державних підприємств". Для
певних видів юридичних осіб закон може встановлювати
обмеження Щодо їхньої участі в господарських товариствах. Так,
відповідно до ст.14 Закону про банки, учасниками банка не можуть
бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, а також
об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.
На відміну від чинного Закону про господарські товариства,
ст.114 ЦК встановлено правило, відповідно до якого господарське
97

товариство, крім повного та командитного, може бути створено
однією особою, яка стає єдиним учасником. Слід зазначити, що на
відміну від приватного підприємства господарське товариство,
утворене однією особою, має всі ознаки, які в цілому
характеризують певний вид господарського товариства,
наприклад акціонерного, чи товариства з обмеженою
відповідальністю. Таке господарське товариство має відповідну
структуру органів корпоративного управління, критерії
формування статутного капіталу та інше.
Стаття 115 ЦК, як і ст. 13 Закону про господарські товариства,
передбачає, що господарське товариство є власником майна,
переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до
статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої
товариством у результаті господарської діяльності; одержаних
доходів, а також іншого майна, набутого на підставах, не
заборонених законом. Кодекс зазначає, що грошова оцінка
вкладу учасника, який може бути зроблений у вигляді цінних
паперів, майна або майнових чи інших відчужуваних прав, які
мають грошову оцінку, здійснюються за згодою учасників
товариства, а у випадках, встановлених законом, підлягають
незалежній експертній оцінці.
Перелік основних прав і обов'язків учасників господарського
товариства, закріплених у ст.ст. 116, 117 ЦК, практично збігається
з переліком прав і обов'язків, які закріплені Законом про
господарські товариства (ст.ст. 10, 11). Водночас ст. 116 ЦК
містить і нове правило, яке спеціально закріплює за учасниками
господарських товариств право здійснити відчуження часток у
статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що
засвідчують участь у товаристві в порядку, встановленому
законом. Перелік прав і обов'язків учасників господарського
товариства, закріплених у Кодексі, не є вичерпним і може бути
доповнений статутними документами товариства або спеціальним
законом.
Новелою Кодексу є введення поняття "залежного
господарського товариства", яким відповідно до ст.118
розглядається таке господарське товариство (товариство з
обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне
товариство), якщо іншому (головному) господарському
товариству в ньому належать двадцять або більше відсотків
часток статутного капіталу (для товариства з обмеженою або
додатковою відповідальністю), чи двадцять або більше відсотків
простих акцій (для акціонерного товариства). Створення
"відносин залежності" між господарськими товариствами
вимагає оприлюднення інформації про придбання двадцяти або
більше відсотків статутного капіталу того чи іншого
господарського товариства (ч.2 ст.118).
2. Повне товариство
Повні товариства, які належать до "об'єднання осіб",
передбачають, що його учасники об'єднують не тільки свою
майнову участь у товаристві, але й здійснюють особисту
підприємницьку діяльність в межах цього товариства. Особливими
ознаками повних товариств є те, що його учасники несуть
додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язання
усім своїм майном, на яке 98
може бути звернене стягнення. Причому між собою ці учасники
несуть таку додаткову відповідальність солідарно.
Такий високий ступінь ризику безумовно вимагає від учасників
повного товариства особливої довіри один до одного, а також
накладає певний відбиток і на загальну характеристику самого
товариства.
Слід зазначити, що на відміну від деяких інших зарубіжних
законодавств, зокрема Німеччини, Нідерландів, повне товариство за
законодавством України визнається самостійною юридичною
особою. Відтак суб'єктом відповідальності за зобов'язаннями
повного товариства передусім є саме повне товариство як
юридична особа. У ст.119 підкреслюється, що учасники повного
товариства відповідають по боргах товариства солідарно, але несуть
додаткову субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями. Це
означає, що претензії, вимоги по зобов'язаннях товариства
пред'являються спочатку до товариства, а вже при відсутності у нього
майна — його учасникам.
Оскільки учасники повного товариства об'єднують не тільки
своє майно, а й особисту підприємницьку участь, законодавець
передбачає, що учасник повного товариства не має права без згоди
інших учасників вчиняти від свого імені та в своїх інтересах або в
інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які
становлять предмет діяльності товариства. Таке правило убезпечує
неможливість для учасника товариства конкурувати у своїй
особистій підприємницькій діяльності із самим товариством. У разі
порушення цього правила ЦК (ст.119) передбачає, що товариство
має право не тільки вимагати від такого учасника відшкодування
завданих товариству збитків, але й за своїм вибором вимагати
передання товариству усієї вигоди, набутої за такими правочинами.
Враховуючи високий рівень майнової відповідальності, а також
особливості здійснення підприємницької діяльності як повними
товариствами, так і їх учасниками, законодавець передбачає певні
обмеження для учасників повного товариства. Зокрема ст.119 ЦК
передбачає, що особа може бути учасником тільки одного повного
товариства.
З метою "ідентифікації" виду господарського товариства
найменування повного товариства має містити імена
(найменування) всіх його учасників, а також слова "повне
товариство" або містити ім'я (найменування) одного чи кількох
учасників з доданням слів "і компанія", а також слово "повне
товариство". Таким чином вже із самої назви товариства учасники
господарського обороту можуть визначити належність учасників до
відповідного виду товариства, яке передбачено ст.119 ЦК України.
Оскільки повні товариства засновуються на основі договору між
учасниками і не мають статуту, єдиним установчим документом
такого товариства є засновницький договір. Він має підписуватися
всіма його учасниками і містить, крім тих загальних атрибутів, які
характеризують будь-який засновницький договір господарського
товариства, також розмір та склад складеного капіталу товариства
(на відміну від статутних об'єднань, до яких належать акціонерні
товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальніс-
4- 99
тю, повні товариства мають не статутний, а складений капітал),
розмір часток кожного з учасників у складеному капіталі та порядок
їх зміни, розмір, склад та строки внесення учасниками вкладів. Саме
у засновницькому договорі можуть визначатися особливі
домовленості учасників стосовно розподілу прибутків, а також
компенсації збитків повного товариства. За умов, якщо такі
особливості у засновницькому договорі не передбачені, відповідно
до ст.123 прибуток та збитки повного товариства розподіляються
між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному
капіталі. Не допускається позбавлення учасника повного товариства
права на участь у розподілі прибутку чи збитків.
У повному товаристві не створюються спеціальні органи
корпоративного управління. Натомість ст. 121 передбачає права
кожного учасника на участь в управлінні повним товариством.
Зокрема, управління діяльністю товариства здійснюється за
спільною згодою всіх учасників. Кожен з учасників повного
товариства має один голос при вирішенні питань, пов'язаних із
діяльністю товариства. Кожен учасник повного товариства,
незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства,
має право знайомитися з усією документацією щодо ведення справ
товариства.
Певні особливості щодо здійснення управління повним
товариством, зокрема випадки, коли рішення приймаються
більшістю голосів учасників, можуть бути передбачені у
засновницькому договорі. У цьому договорі може визначатися й
інший порядок визначення кількості голосів, які має кожний учасник
на відміну від загального правила, яким передбачається наявність
одного голосу у кожного учасника повного товариства.
Якщо управління повним товариством характеризує процес
"внутрішньої" координації діяльності повного товариства, то
можливість здійснення діяльності від імені товариства
характеризується як ведення справ повного товариства і закріплена
у ст.122.
За загальним правилом кожен учасник повного товариства
має право діяти від імені товариства. Водночас засновницьким
договором може передбачатися, що всі учасники ведуть справи
спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам або
одному окремому учаснику. Якщо ведення справ доручається
одному або окремим учасникам, ці представники мають бути
уповноважені на таку діяльність довіреностями, виданими іншими
учасниками товариства. Якщо ведення справ здійснюється всіма
учасниками товариства, то для вчинення кожного правочину є
необхідною згода всіх учасників товариства, які мають його
підписувати.
У зв'язку із регламентацією ведення справ повного товариства,
ЦК передбачає нове положення, відсутнє у попередньому
законодавстві. Воно передбачає, що у відносинах із третіми особами
повне товариство не може посилатися на положення
засновницького договору, які обмежували повноваження учасників
повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім
випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення
правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника
товариства права діяти від імені товариства.
100
ЦК зберігає порядок, відповідно до якого учасник повного
товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це
повноважень, має право, у разі, якщо його дії не були схвалені
іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування
здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку із його діями
товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці
витрати. У разі спору між учасниками повного товариства
повноваження на ведення справ товариства, надані одному чи
кільком учасникам, можуть бути припинені судом на вимогу одного
чи кількох інших учасників товариства, за наявності для цього
достатніх підстав, зокрема внаслідок грубого порушення учасником,
що здійснює повноваження на ведення справ товариства, своїх
обов'язків, чи виявлення його нездатності до розумного ведення
спорів тощо. На підставі рішення суду до засновницького договору
товариства в таких випадках вносяться необхідні зміни. Це
положення є новелою ЦК і має сприяти створенню стабільного
правового режиму стосовно здійснення повноважень по веденню
справ повного товариства.
Характерною особливістю повного товариства є
відповідальність його учасників. На відміну від акціонерних
товариств, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю,
як вже зазначалося, у разі недостатності у повного товариства майна
для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, учасники
повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями
товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене
стягнення. Солідарний характер відповідальності у повному
товаристві передбачає, що учасник повного товариства, який
сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з
регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які
несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у
складеному капіталі товариства.
Оскільки повне товариство належить до об'єднань, які
характеризуються як союз осіб, важливим чинником існування
повних товариств є персональний склад їх учасників. Відтак у ЦК
(ст. 125) передбачається, що зміни у складі учасників повного
товариства можуть бути пов'язані з виходом учасника з повного
товариства за власною ініціативою; виключенням із складу
учасників; вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать
від учасників (наприклад, в зв'язку із смертю або ліквідацією
юридичної особи).
Виключення складу учасників повного товариства може
здійснюватися у разі, якщо учасник повного товариства
систематично не виконує обов'язки або виконує їх не належним
чином, або своїми діями перешкоджає досягненню цілей
товариства. Виключення із складу учасників має здійснюватися у
порядку, встановленому за засновницьким договором. Кодекс не
визначає цю процедуру, відносячи це повністю на розсуд самих
учасників повного товариства. Водночас передбачається, що
рішення про виключення зі складу учасників повного товариства
може бути оскаржене до суду.
Оскільки повне товариство, як й інші види господарських
товариств, є добровільним об'єднанням осіб, ст.126 ЦК передбачає
можливість виходу з повного товариства за власним бажанням
учасника. Такий вихід може здійснюватися учасником у будь-який
момент, однак про це учасник має заявити не пізніше ніж за три
101
4ЗІЗЇ
місяці до фактичного виходу із товариства. Достроковий вихід
учасника з повного товариства, яке засноване на певний строк,
допускається лише з поважних причин.
ЦК передбачає порядок здійснення розрахунків у разі виходу,
виключення та вибуття з повного товариства (ст.130), а також
порядок звернення стягнення на частину майна повного товариства
пропорційно частці учасника товариства у складеному капіталі
(ст. 131), яке здійснюється за рішенням суду і спрямоване на
задоволення вимог кредиторів.
Повне товариство може ліквідовуватися на загальних підставах,
передбачених ЦК (ст. 110), а також у разі, якшо серед учасників
товариства залишається одна особа. За умов, якщо учасником
повного товариства залишилася одна особа, відповідно до ст. 132
ЦК впродовж шести місяців такий учасник має вирішити питання
про перетворення повного товариства в інший вид господарського
товариства, зокрема, у товариство з обмеженою чи додатковою
відповідальністю або в акціонерне товариство, чи вирішити
питання про його ліквідацію.
Слід зазначити, що ЦК доволі детально регламентує правовий
статус повного товариства, оскільки законодавець на цьому етапі
розвитку повних товариств не передбачає прийняття спеціального
закону, яким би регламентувалося створення і діяльність повних
товариств. ЦК в цій частині зберігає основні положення Закону
про господарські товариства певною мірою їх деталізуючи,
уточнюючи з урахуванням загальних тенденцій розвитку правових
норм, що регулюють цей вид підприємницьких товариств.
3. Командитне товариство
До "союзів осіб" крім повних товариств належать також ко-
мандитні, тобто такі товариства, в яких разом з учасниками, які
здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і
солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за
зобов'язаннями товариства усім своїм майном (тобто повними
учасниками), є також один чи кілька учасників (вкладники), які
несуть ризик збитків, пов'язаних Із діяльністю товариства лише у
межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участь у діяльності
товариства.
Виходячи з такого визначення, закріпленого у ст. 133 ЦК, можна
зробити висновок, що командитні товариства поєднують в собі
одночасно риси, характерні для повних товариств, а також для
товариств з обмеженою відповідальністю. Таке поєднання є
можливим за рахунок включення до складу учасників командитного
товариства, з одного боку, повних товаришів, які своєю участю
прив-І носять ознаки саме повних товариств, а також вкладників,
які беруть участь у командитних товариствах на засадах,
характерних для. товариств з обмеженою відповідальністю.
Такий "подвійний" характер персонального складу командит-
ного товариства певною мірою відбивається і на основній
характеристиці цього суб'єкту підприємницької діяльності. Як і
повне товариство, командитне товариство діє на основі
договору. Тобто
102
установчим документом командитного товариства виступає
засновницький договір, який підписується усіма повними
учасниками. Крім загальних відомостей, які мають міститися у
засновницькому договорі, договір командитного товариства вміщає
в себе відомості про розмір та склад складеного капіталу товариства,
розмір і порядок зміни часток кожного з повних учасників у
складеному капіталі, а також сукупний розмір вкладів вкладників.
Слід зазначити, що у командитному товаристві управління
здійснюється винятково повними товаришами у порядку,
встановленому згідно з правилами, що визначені для повного
товариства. При цьому вкладники не беруть участь в управлінні
діяльністю командитного товариства і не можуть заперечувати проти
будь-яких дій повних учасників щодо управління діяльності
товариства. Таке правило є адекватною реакцією на обмежену
майнову участь вкладників, оскільки вони фактично не несуть
відповідальність за зобов'язаннями командитного товариства, а лише
ризикують втратою своїх вкладів, тому вони і не приймають участь у
прийнятті рішення, шо стосується діяльності командитного
товариства.
Відповідно до ст.136 ЦК. як виняток, вкладники командитного
товариства можуть діяти від імені товариства, але тільки на підставі
довіреності.
Повноваження повних учасників командитного товариства
визначаються відповідно до правил, які ЦК встановлені для
учасників повного товариства. Зберігаються й обмеження,
встановлені кодексом стосовно участі у повних товариствах, і для
командитних товариств. Тобто повний учасник командитного
товариства не може бути учасником іншого повного товариства.
Крім цього, повний учасник командитного товариства не може бути
одночасно і вкладником цього самого товариства. Оскільки
командитне товариство належить до об'єднання осіб і несе на собі,
перш за все, ознаки, характерні для діяльності повних товариств, ЦК
передбачає, що сукупний розмір вкладів вкладників не повинен
перевищувати 50% складеного капіталу повного товариства. Тобто
переважна майнова участь у командитному товаристві має
забезпечуватися насамперед за рахунок майнової участі повних
товаришів. Оскільки правове положення повного учасника
командитного товариства визначається за правилами,
встановленими для учасників повних товариств, ЦК детально
регламентує правове положення вкладника командитного
товариства. Зокрема ст.І37 ЦК визначені права і обов'язки
вкладника командитного товариства, серед яких слід відзначити
обов'язок внести в повному обсязі визначений засновницьким
договором вклад до складеного капіталу, а серед прав слід
назвати поряд із правом на одержання частини прибутку товариства
відповідно до його частки в складеному капіталі можливість
переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (або
її частину) у складеному капіталі, вимагати першочергове
повернення вкладу в разі ліквідації товариства, передавати свою
частку у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі,
Повідомивши про це товариства, а також користуватися можливістю
інформування про справи товариства, а також правом знайомитися
з документами товариства. ,л.
103
Особливою підставою ліквідації командитного товариства є
вибуття з його складу усіх вкладників. За таких умов повні
учасники можуть перетворити командитне товариство у повне
товариство. Крім того командитне товариство може
 ліквідуватися також і за умов, якщо з Його складу вийдуть всі
повні товариші. В такому випадку командитне товариство
втратить свої ідентифікуючі ознаки. Водночас командитне
товариство не зобов'язане ліквідовуватися, якщо в ньому
залишиться хоча б один повний учасник І один вкладник.
Оскільки організаційно-правова форма командитних
товариств ще не є досить поширеною у підприємницькому
середовищі України, в ЦК регламентуються основні питання,
пов'язані зі створенням і функціонуванням командитних
товариств, що не передбачає прийняття спеціального закону,
який має більш детально регламентувати правовий статус
командитних товариств.
4. Товариство з обмеженою відповідальністю
Товариства з обмеженою відповідальністю, як і товариства з
додатковою відповідальністю та акціонерні товариства,
належать до об'єднань "союзів капіталів". Це означає, що їх
створення передбачає участь засновників у діяльності
товариства насамперед своїми майновими внесками. Такі
об'єднання стали невід'ємною частиною підприємницької
інфраструктури України.
Характеризуючи ці товариства, слід відзначити їхні
найзагаль-ніші спільні риси. Всі вони мають статутний капітал,
поділений на частки, їх учасники, як правило, не відповідають
своїм майном за боргами товариства, а лише ризикують в
межах належних їм часток. Певний виняток становлять
товариства з додатковою відповідальністю, які в разі
недостатності майна такого товариства передбачають для
учасників субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями
особистим майном в однаковому для всіх кратному розмірі,
який визначається установчими документами товариства.
Оскільки ЦК передбачає "персоніфікацію" всіх учасників
цивільного обороту, назва товариства з обмеженою
відповідальністю має містити його найменування, а також термін
"товариство з обмеженою відповідальністю". Таке правило є
стандартним практично для всіх видів підприємницьких товариств.
Враховуючи практику застосування Закону про господарські
товариства, ЦК, регулюючи правове положення учасників
товариства з обмеженою відповідальністю, закріпив декілька
новел. Так, для цього виду господарських товариств
встановлюється обмеження щодо максимальної кількості учасників
товариства, яка визначатиметься спеціальним законом. В самому
кодексі така максимальна кількість не встановлена, але ч. 1 ст.41
передбачає, що при її перевищенні товариство з обмеженою
відповідальністю підлягає перетворенню в акціонерне товариство
впродовж одного року, а якщо таке перетворення не буде здійснене
зі спливом цього року, таке товариство має бути ліквідоване у
судовому порядку.
Як вже зазначалося, товариство з обмеженою
відповідальністю може бути засноване одним учасником.
Водночас товариство з об-104
цеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше
господарське товариство, учасником якого є одна особа. Крім
того, новим є і положення про те, шо особа може виступати
учасником лише одного товариства з обмеженою
відповідальністю, яке має одного учасника. Такі обмеження
встановлені ЦК з метою уникнути зловживання використанням
конструкції "компанія однієї особи".
Істотно оновлені норми, які характеризують процес
створення товариств з обмеженою відповідальністю. Насамперед
це стосується характеристики установчих документів. Якщо
відповідно до Закону про господарські товариства до установчих
документів товариства з обмеженою відповідальністю належать
як установчий договір, так і статут (причому Закон не вирішує
чітко питання про те, які питання вирішуватимуться в
установчому договорі, а які — закріплюються у статуті, що на
практиці призводить до суперечностей, дублювання та інших
юридико-технічних проблем), то ст.142 ЦК кваліфікує договір
про заснування товариства з обмеженою відповідальністю як
угоду, якою визначаються взаємовідносини між засновниками
щодо створення товариства. Ця угода укладається в письмовій
формі і встановлює порядок заснування товариства, умови
здійснення спільної діяльності щодо створення товариства,
розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного
із учасників, строки та порядок внесення цих вкладів та інші
умови, які характеризують самий процес створення товариства з
обмеженою відповідальністю. Однак цей договір не належить до
установчих документів, а відтак єдиним установчим документом
товариства з обмеженою відповідальністю є його статут.
Реквізити статуту товариства з обмеженою відповідальністю з
одного боку складаються із загальних відомостей, визначених у
ст.88 ЦК стосовно всіх товариств, а також тих відомостей, які
передбачаються спеціально для товариств з обмеженою
відповідальністю (ст.143). До таких спеціальних відомостей
належать розмір статутного капіталу з визначенням частки
кожного учасника, склад та компетенція органів управління та
порядок прийняття ними рішень, розмір і порядок формування
резервного фонду, порядок пе-редання (переходу) часток у
статутному капіталі. Слід зазначити, Що ЦК відмовився від
терміну "статутний фонд", замінивши його поняттям "статутний
капітал".
У ЦК прямо передбачається, що статут товариства з
обмеженою відповідальністю з усіма його змінами зберігається в
органі, який здійснює державну реєстрацію, і є відкритим для
ознайомлення.
Значними новелами характеризується і формування
статутного капіталу до товариства з обмеженою відповідальністю,
Як і в попередньому законодавстві, встановлюється мінімальний
розмір статутного капіталу, який гарантує Інтереси його
кредиторів. Цей розмір має встановлюватися спеціальним
законом. Статутний капітал Формується за рахунок вкладів його
учасників, причому не допускається звільнення учасника
товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення
вкладу до статутного капіталу товариства. Закон прямо забороняє
робити внески до статутного капіталу шляхом зарахування вимог
до товариства. До моменту держав-
105
ної реєстрації учасники мають сплатити не менше 50% суми
своїх вкладів, а решта статутного капіталу підлягає сплаті
протягом першого року діяльності товариства. Стаття 52
чинного Закону про господарські товариства встановлює, що
мінімальний розмір статутного фонду має складати не менше
суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітнім платам, виходячи
із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент
 створення товариства з обмеженою відповідальністю. До
моменту державної реєстрації товариства з обмеженою
відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше
30% вказаного в установчих документах вкладу. Оскільки ЦК
розглядає статутний капітал як певну гарантію для забезпечення
вимог кредиторів і майнову основу діяльності товариства, в
кодексі встановлені певні механізми для забезпечення реальності
статутного капіталу. Перш за все, якщо учасники протягом
першого року діяльності товариства не сплатили повністю
суму своїх вкладів, товариство має оголосити про зменшення
свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до
статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про
ліквідацію товариства. Для порівняння зазначимо, що в діючому
Законі про господарські товариства взагалі не передбачаються
негативні наслідки для самого товариства в разі несплати (не
внесення) в повному розмірі статутного фонду. Такі санкції
встановлені лише для окремих учасників і передбачають
обов'язок сплатити 10% річних за час прострочки з недонесеної
суми. З метою підтримання вартості чистих активів на рівні
зареєстрованого розміру статутного капіталу ст.144 ЦК
передбачає, шо якшо після закінчення другого чи кожного
наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з
обмеженою відповідальністю зменшиться (стане менша від
розміру статутного капіталу), товариство зобов'язане оголосити
про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати
відповідні зміни в установленому порядку, якщо учасниками не
буде прийняте рішення про внесення додаткових вкладів. А якщо
вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного
законом мінімуму, встановленого для статутного капіталу,
товариство взагалі підлягає ліквідації.
Оскільки статутний капітал розглядається як гарантія для
забезпечення прав кредиторів, його зменшення товариство з
обмеженою відповідальністю може здійснювати винятково після
повідомлення всіх Його кредиторів у порядку, встановленому
спеціальним законом. У цьому разі кредитори вправі вимагати від
товариства дострокового припинення зобов'язання або
виконання відповідних зобов'язань та відшкодування завданих їм
збитків. Для того, щоб протидіяти "штучному" (фіктивному)
збільшенню статутного капіталу, всі випадки його збільшення
допускаються винятково після внесення всіма його учасниками
вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів
має встановлюватися спеціальним законом і статутом товариства.
Певною мірою деталізовані правила, які стосуються
управління товариства з обмеженою відповідальністю. Як і
раніше, вищим органом товариства є загальні збори учасників.
Поточне керівництво діяльністю товариства здійснюється
виконавчим органом, 106
який може бути як колегіальним, так і одноособовим. Цей орган
є підзвітним загальним зборам учасників і може обиратися як Із
учасників товариства, так і з інших осіб. Компетенція
виконавчого органу, порядок ухвалення ним рішень, а також
порядок вчинення дій від Імені товариства може визначатися не
тільки кодексом або спеціальним законом, але й статутом
товариства. Водночас ст. 141 ЦК визначає обсяг виняткової
компетенції загальних зборів учасників, до якої належить:
визначення основних напрямків діяльності товариства,
затвердження його планів і звітів про їх виконання; внесення змін
до статуту товариства; змін розміру його статутного капіталу;
створення І відкликання виконавчого органу товариства,
визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу,
створення та визначення повноважень відповідних контрольних
органів; затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів,
розподіл прибутку та збитків товариства; вирішення питання про
придбання товариством частки учасника, виключення учасника із
товариства, прийняття рішення про ліквідацію товариства,
призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного
балансу. Передбачається, що обсяг виключної компетенції
загальних зборів може бути розширений спеціальним законом або
статутом товариства, водночас не допускається можливість
звуження виключної компетенції. Віднесення тих чи Інших питань
до виключної компетенції загальних зборів означає, що жоден
інший орган не може вирішувати такі питання. Стосовно ж
черговості та порядку скликання загальних зборів товариства, ці
питання мають регулюватися спеціальним законом та статутом
товариства і в ЦК не визначаються.
Інакше, ніж в діючому Законі про господарські товариства,
вирішуються питання про контроль за діяльністю виконавчого
органу товариства з обмеженою відповідальністю. На практиці значні
труднощі виникали в зв'язку із застосуванням ст.63, яка передбача- .
ла обов'язкове створення у товаристві з обмеженою відповідальністю
ревізійної комісії у складі не менше трьох осіб, які мали
обов'язково бути учасниками цього товариства. Стаття 146 ЦК
більш гнучко вирішує питання про забезпечення контролю за
діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою
відповідальністю. У відповідності із названою статтею контроль має
здійснюватися у порядку, встановленому статутом і законом. Самі
загальні збори вирішують питання про формування органів, які
здійснюватимуть постійний контроль за фінансово-господарською
діяльністю, причому їх утворення є правом загальних зборів, але
не обов'язком. Контроль за фінансовою діяльністю товариства може
покладатися за рішенням загальних зборів і на аудитора. Порядок
проведення аудиторських перевірок діяльності товариства має
встановлюватися статутом товариства і спеціальним законом.
Водночас з метою забезпечення інтересів учасників та гарантування
прав кредиторів згідно з ч,4 ст.146 ЦК, на вимогу будь-якого з
учасників товариства може бути проведено аудиторську перевірку
річної фінансової звітності товариства із залученням професійного
аудитора, не пов'язаного з майновими інтересами з товариством чи
його учасниками. Однак витрати, пов'язані з проведенням такої
пе-
107
ревірки, покладаються на того учасника, на вимогу якого
проводиться аудиторська перевірка, якщо інше не встановлене
статутом товариства. Таке правило має забезпечити баланс
інтересів, в тому числі майнових, окремих учасників і
товариства в цілому. Оскільки кількість учасників такого
товариства обмежується максимальним числом, публічна
звітність товариства з обмеженою відповідальністю про
результати його діяльності, як правило, не вимагається, крім
випадків, встановлених законом.
Детально в ЦК врегульовані питання, пов'язані із
трансформаціями, що відбуваються у складі учасників
 товариства з обмеженою відповідальністю. Насамперед це
пов'язано Із виходом учасника з товариства з обмеженою
відповідальністю, виключенням особи з числа учасників
товариства з обмеженою відповідальністю або зверненням
стягнення на частину майна товариства з обмеженою
відповідальністю в зв'язку з пред'явленням позовів за
особистими боргами учасника. У кодексі визначені лише
найбільш загальні правила, пов'язані з переходом частки або її
частини від учасника до іншої особи. Передбачається, що більш
детальна регламентація має міститися у спеціальному законі або
передбачатися правилами, закріпленими у статуті самого
товариства.
Товариство з обмеженою відповідальністю, як добровільне
об'єднання учасників, може бути ліквідоване за рішенням
загальних зборів Його учасників, у тому числі в зв'язку із
спливом строку, на який товариство було створено. Товариство з
обмеженою відповідальністю може бути ліквідовано і в
примусовому порядку, наприклад за рішенням суду, у випадках,
встановлених законом, у тому числі в разі визнання його
банкрутом.
Стосовно реорганізації товариства з обмеженою
відповідальністю ЦК передбачає, що воно може бути
перетворене в акціонерне товариство чи виробничий
кооператив. Такі правила закріплені у ст.150 ЦК.
При регулюванні правового статусу товариства з обмеженою
відповідальністю ЦК виходить з того, що цей нормативний акт має
закріплювати найбільш загальні і принципові положення щодо
створення і діяльності товариств з обмеженою відповідальністю.
Однак норми кодексу повинні бути стабільними і водночас не
стримувати самий розвиток цієї важливої і широко застосовуваної
на практиці організаційно-правової форми підприємницької
діяльності. Виходячи з цього 1ZK передбачає, що більш детальна
регламентація має міститися або в спеціальному законі, або у
статуті товариства з обмеженою відповідальністю. Так,
наприклад, як вже зазначалося, мінімальний розмір статутного
капіталу має встановлюватися спеціальним законом. Таким чином
встановлюється і порядок повідомлення всіх кредиторів у разі
зменшення статутного капіталу, черговість і порядок скликання
загальних зборів, порядок проведення аудиторських перевірок,
форми, способи, порядок здійснення контролю за діяльністю
виконавчого органу, перехід частки від учасника до іншої особи
тощо.
ЦК не містить спеціальних норм щодо створення і діяльності
товариства з додатковою відповідальністю. Натомість у ст. 151
закріплене визначення його поняття як товариства, заснованого
одні-108
єю або кількома особами, статутний капітал якого поділений на
частки, розмір яких визначається статутом. Водночас в цій статті
містяться вказівка, що учасники товариства з додатковою
відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну)
відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном в розмірі,
який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним
для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником
вкладу.
Таким чином, як бачимо, товариство з додатковою
відповідальністю має спільну правову основу для створення і
функціонування з товариством з обмеженою відповідальністю,
однак характеризується і певними особливостями, які стосуються
відповідальності учасників цього товариства. Зазначимо, шо ЦК не
виокремлює товариство з додатковою відповідальністю (на відміну
від чинного Закону про господарські товариства) в окремий вид
господарських товариств. Характеризуючи правовий статус
товариства з додатковою відповідальністю, його слід віднести до
різновидів товариств з обмеженою відповідальністю. Відтак
стосовно утворення, формування статутного капіталу, регулювання
питань, пов'язаних із корпоративним управлінням, товариство з
додатковою відповідальністю підпорядковується тим же правилам,
які встановлені для інших товариств з обмеженою
відповідальністю. Такий підхід законодавця є логічним і
послідовним.
5. Акціонерне товариство
Найпоширенішим видом господарських товариств в цілому, і
зокрема тих з них, які належать до союзів капіталів, є, безумовно,
акціонерне товариство. Згідно зі ст.152 ЦК акціонерним є
товариство, статутний капітал якого поділений на визначену
кількість акцій однакової номінальної вартості. Акціонерне
товариство є юридичною особою, а відтак самостійно відповідає
за своїми зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не
відповідають за зобов'язаннями товариства, а лише несуть ризик
збитків, пов'язаних з діяльністю товариства у межах вартості
належних їм акцій. ЦК не передбачає поділу акціонерних
товариств, як це закріплено у Законі про господарські товариства, а
також у ГК на відкриті і закриті. Регламентація створення і
діяльності акціонерних товариств у ЦК виходить з того, що всі вони
створюються як відкриті акціонерні товариства.
ЦК містить значну кількість норм, які характеризуються
принципово новими підходами до створення і діяльності
акціонерних
товариств.
Зокрема на відміну від Закону про господарські товариства, а
також ГК, ст.153 ЦК по новому регламентує саму процедуру
створення акціонерного товариства. Як і товариство з обмеженою
відповідальністю, акціонерне товариство може створюватися як
однією, так І кількома особами. В останньому випадку засновники
акціонерного товариства укладають між собою договір, який
визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо
створення товариства, але не належить до установчих документів.
Водночас Цей договір має укладатись у письмовій формі, а за
умов, що зас-
. 109
новинками виступають фізичні особи, має посвідчувати ся
нотаріально. Таким чином, як і для товариств з обмеженою
відповідальністю, для акціонерних товариств єдиним
установчим документом є статут. Це положення прямо
закріплене у ст.154 ЦК. Крім загальних відомостей, які мають
міститися у статутах будь-якого товариства (ст.88 ЦК), статут
акціонерного товариства містить відомості, що характеризують
саме цей вид господарських товариств, а саме: розмір статутного
капіталу, умови про категорії акцій, що випускаються
товариством, та про їхню номінальну вартість та кількість, права
акціонерів та ін.
 Якщо засновником акціонерного товариства є одна особа,
законодавець встановлює деякі обмеження. Зокрема, відомості
про заснування товариства однією особою або придбання одним
акціонером усіх акцій товариства, підлягають реєстрації та
опублікуванню для загального відома. Крім того, акціонерне
товариство не може мати єдиним учасником Інше
підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.
Принципові зміни внесені в порядок формування
статутного капіталу акціонерного товариства. Як і в товаристві
з обмеженою відповідальністю, передбачається, шо спеціальний
закон встановлює мінімальний розмір статутного капіталу
товариства, яке гарантує інтереси його кредиторів і визначається,
як статутний капітал. Однак на етапі заснування товариства
статутний капітал, який поділяється на відповідну кількість
акцій, формується за рахунок розподілу всіх акцій виключно між
його засновниками. Нагадаємо, шо Закон про господарські
товариства передбачає для відкритих акціонерних товариств
розміщення серед засновників не менше 25% всіх випущених
акцій.
Стаття 155 ЦК передбачає, що відкрита підписка на акції
акціонерного товариства не може провадитися до повної сплати
статутного капіталу. Таким чином, статутний капітал вноситься
самими засновниками, а вже потім проводиться відкрита
підписка. Стосовно ж визначення самого порядку проведення
відкритої підписки, це питання вирішується не в ЦК, а має
встановлюватися спеціальним законом. Як і для товариства з
обмеженою відповідальністю, так і для акціонерного товариства
визначається загальне правило, проте, якщо після закінчення
другого та кожного наступного фінансового року вартість
чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою від
статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про
зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні
зміни до статуту у встановленому порядку, а якщо вартість
чистих активів стане меншою, ніж мінімальний розмір статутного
капіталу, таке товариство підлягає ліквідації.
Статтями 156, 157 ЦК визначені загальні правила для
збільшення або зменшення статутного капіталу акціонерного
товариства.
Слід зазначити, як і в Законі про господарські товариства, в
ЦК встановлені обмеження щодо випуску цінних паперів та
виплати дивідендів акціонерним товариством (ст.І58 ЦК). Перш
за все, частка привілейованих акцій у загальному обсязі
статутного капіталу не може перевищувати 25%. Стосовно
обсягу облігацій, які може ПО
випускати акціонерне товариство, то сума, на яку акціонерне
товариство може випустити облігації, не має перевищувати
розміру статутного капіталу або розміру забезпечення, яке буде
надане товариству з цією метою третіми особами. Такі правила
встановлюються для забезпечення певних гарантій для осіб, які
в майбутньому підпишуться на облігації акціонерного
товариства, оскільки їх права будуть забезпечені або реальними
активами, що мають відповідати розміру зареєстрованого і
внесеного статутного капіталу, або спеціальними механізмами
забезпечення (порука, застава, гарантія, тошо), які
встановлюватимуться третіми особами. З метою забезпечення
інтересів насамперед кредиторів товариства, акціонерне
товариство не має право оголошувати і виплачувати дивіденди у
наступних випадках: по-перше, до повної сплати всього
статутного капіталу; по-друге, при зменшенні вартості чистих
активів акціонерного товариства до розміру, меншого, ніж
розмір статутного капіталу і резервного фонду; і по-третє, в
інших випадках, які встановлюються спеціальним законом.
Важливе місце в ЦК посідають норми, які регламентують
створення і діяльність органів корпоративного управління
акціонерного товариства. Традиційно вищим органом
акціонерного товариства визначаються загальні збори
акціонерів, у яких мають право брати участь усі його акціонери,
незалежно від кількості і виду акцій, які їм належать. Стаття 159
ЦК передбачає як безпосередню участь акціонерів у загальних
зборах, так і участь через своїх представників. Для загальних
зборів акціонерного товариства ЦК передбачає обсяг виключної
компетенції загальних зборів. До виключної компетенції
належить: внесення змін до статуту товариства, в тому числі зміна
розміру його статутного капіталу; обрання членів наглядової
ради, а також обрання і відкликання членів виконавчого та інших
органів товариства; затвердження річної фінансової звітності,
розподіл прибутку та збитків товариства, а також рішення про
ліквідацію товариства. Як І в товариствах з обмеженою
відповідальністю, виключна компетенція загальних зборів може
бути розширена спеціальним законом або статутом товариства,
однак не може бути звужена. ЦК передбачає, що загальні збори
повинні скликатися не рідше одного разу на рік, а також визначає
випадки, коли збори скликаються в позачерговому порядку: у разі
неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин,
які визначаються в статуті товариства, а також у будь-якому
іншому випадку, якщо цього будуть вимагати інтереси
акціонерного товариства в цілому.
Порядок скликання та проведення загальних зборів, а також
Умови скликання і проведення позачергових зборів та
повідомлення акціонерів мають встановлюватися статутом
товариства і спеціальним законом. ЦК встановлює перелік тих
випадків, у яких рішення на загальних зборах приймаються
більшістю не менш, як у 4 голосів акціонерів, які беруть участь у
зборах. Цей перелік міститься у ст.159 ЦК. Він скорочений
порівняно зі встановленим у •законі про господарські товариства.
Для здійснення контролю за діяльністю виконавчого органу
в Перюд між проведенням загальних зборів у акціонерному
товарне-
111
тві може створюватися наглядова рада акціонерного товариства
(ст.160 ЦК). Випадки обов'язкового створення в акціонерному
товаристві наглядової ради встановлюються спеціальним
законом. ЦК не визначає кола питань, які підлягають вирішенню
наглядовою радою. Натомість ст.160 ЦК передбачає, що статутом
акціонерного товариства або спеціальним законом
встановлюється виключна компетенція наглядової ради.
Питання, віднесені до виключної компетенції наглядової ради, не
можуть бути передані нею для вирішення виконавчого органу
товариства. ЦК не допускає сумісництва в органах
корпоративного управління. Члени наглядової ради акціонерного
товариства не можуть бути членами його виконавчого органу.
Певні нововведення містяться в регулюванні діяльності
виконавчого органу акціонерного товариства, зокрема, ст.161 ЦК
передбачає, що виконавчим органом акціонерного товариства, яке
 здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або
інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган
акціонерного товариства може бути як колегіальним
(правління, дирекція), так і одноособовим (директор,
генеральний директор). Це положення є новим для українського
законодавства. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності
акціонерного товариства, крім тих, які віднесені до компетенції
загальних зборів або до компетенції наглядової ради товариства.
Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства в межах,
встановлених статутом акціонерного товариства і спеціальним
законом.
ЦК не передбачає обов'язкового створення ревізійної комісії в
акціонерному товаристві. Наглядова рада акціонерного товариства
має визначити форми контролю за діяльністю його виконавчопГ
органу.
Стаття 162 ЦК передбачає, що акціонерне товариство, яке зо
бов'язане відповідно до закону публікувати для загального ВІДОМІ
документи, передбачені ст.І52 ЦК (тобто, акціонерне товариство
яке проводить відкриту підписку на акції), зобов'язане для перевір-
Щ ки та підтвердження правильності річної фінансової звітності
шо-1 річно залучати аудитора, не пов'язаного майновими
Інтересами з і товариством чи його учасниками. Порядок
проведення аудитор- ської перевірки встановлюється ст.162 ЦК, а
також спеціальним законом.
Норми ЦК, які регулюють порядок створення і діяльності
акціонерного товариства, закріплюють лише найбільш
загальні і принципові положення акціонерного законодавства.
Вони не мають за мсту обмежити можливість детальної
регламентації у спеціальному законі або статуту окремих
акціонерних товариств. Навпаки, в багатьох нормах
містяться прямі відсилки до спеціального закону або статуту.
Водночас слід зазначити, що правовий масив, який регулює
діяльність акціонерного товариства ЦК, є достатнім для того,
щоб забезпечити органічний зв'язок між загальними
положеннями кодексу, які регулюють правовий статус
юридичних осіб і спеціальним законодавством, яке визначає
діяльність акціонерних товариств, виходячи із сукупності їх
особливостей.
112
§ 2. Виробничний кооператив
Крім господарських товариств, до підприємницьких товариств
належать також виробничі кооперативи як добровільні об'єднання
громадян, створені на засадах членства для спільної виробничої та
іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій
трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових
внесків. Характеризуючи особливості виробничих кооперативів як
підприємницьких товариств, слід зазначити, що, на відміну від
господарських товариств, учасники кооперативу залучаються до
його діяльності на основі членства при обов'язковій особистій
трудовій участі цих осіб. Крім того, члени кооперативу зобов'язані
вносити майнові пайові внески.
Згідно зі ст.163 ЦК члени виробничого кооперативу несуть суб-
сидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у
розмірах та порядку, встановленому статутом кооперативу і
законом.
Установчим документом виробничого кооперативу є його
статут, який затверджується загальними зборами його членів. Як І
статут будь-якого Іншого підприємницького товариства, статут
виробничого кооперативу має містити загальні відомості,
передбачені ст.88 ЦК, а також спеціальні відомості, характерні саме
для кооперативів: розмір пайового внеску члена кооперативу,
склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та
про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо
внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі та інші
відомості, передбачені ст. 164 ЦК. На відміну від товариства з
обмеженою відповідальністю, ЦК передбачає, що спеціальним
законом має встановлюватися мінімальна кількість членів
кооперативу. Це пов'язано насамперед з тим, що визначальною
рисою кооперативу є особиста трудова участь його членів у
здійсненні виробничої діяльності кооперативу.
Майно кооперативу поділяється на паї його членів відповідно
до статуту кооперативу. Член виробничого кооперативу
зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не
менше 30% пайового внеску, а решту — протягом одного року з дня
його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлюється
статутом кооперативу. Стаття 165 ЦК забороняє кооперативу
випускати акції, оскільки така діяльність можлива винятково для
акціонерних товариств. Оскільки основними принципами
діяльності виробничого кооперативу є особиста трудова участь
його членів, відповідно до ст.165 ЦК прибуток виробничого
кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої
трудової участі, якщо інший порядок не встановлюється статутом
кооперативу.
Оскільки в ЦК спеціально не регламентується питання
управління виробничим кооперативом, слід керуватися загальними
правилами щодо управління товариством, які містяться у ст.ст.97,
98, 99 ЦК і визначають принципові підходи до визначення
компетенції загальних зборів учасників товариства, виконавчого
органу товариства, тощо. Крім того, необхідно враховувати норми
спеціального законодавства, а також положення статутів конкретних
виробничих кооперативів.
113
Стаття 166 ЦК передбачає умови та порядок припинення
членства у виробничому кооперативі, а також перехід паю до
інших осіб. Насамперед слід враховувати, що кооператив, як і
будь-яке інше підприємницьке товариство, є добровільним
об'єднанням осіб, створеним з метою одержання прибутку в
процесі виробничої діяльності та його наступного розподілу.
Відтак член виробничого кооперативу має право на вихід із
кооперативу з одержанням вартості паю або передачею майна,
пропорційному розміру паю, а також одержанням всіх виплат,
встановленим статутом кооперативу. Водночас, оскільки
членство в кооперативі передбачає особисту трудову участь у
виробничій діяльності, член виробничого кооперативу може
бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у
разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків,
покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших
випадках, встановлених статутом кооперативу або спеціальним
законом. Член виробничого кооперативу, виключений із
кооперативу, також має право на одержання паю та Інших
 виплат, встановлених статутом кооперативу, як і будь-який
інший член кооперативу, що виходить з його складу. Крім того,
член виробничого кооперативу вправі передавати свій пай (чи
його частину) іншому члену кооперативу, якщо інше не
встановлено статутом кооперативу і законом. У разі, якщо пай
передається особі, яка не є членом виробничого кооперативу,
це допускається винятково за згодою членів кооперативу. ІДК
також регулює питання переходу паю у разі смерті члена
кооперативу до його спадкоємців, а також звернення стягнення
на пай члену виробничого кооперативу за його власними
зобов'язаннями в разі подання позовів з боку кредиторів.
Як і в інших випадках, пов'язаних зі створенням і діяльністю
окремих видів підприємницьких товариств, регулювання
діяльності виробничих кооперативів у ЦК здійснюється,
виходячи із принципу регулювання найбільш загальних і
важливих положень. Наявність у ЦК відповідних норм не
виключає, а навпаки передбачає їх деталізацію у спеціальному
Законі про кооперацію, а також у положеннях статутів
конкретних виробничих кооперативів.
114
Підрозділ З УЧАСТЬ
ДЕРЖАВИ, АВТОНОМНОЇ
РЕСПУБЛІКИ КРИМ,
ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД
У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
Глава 9 Правові форми
участі держави, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад.г у
цивільних відносинах
З'/:' \t Держава, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади —,',.
юридичні особи публічного права
1. Держава Україна, АРК, територіальні громади є учасниками
цивільних відносин (ст.2 ЦК). В умовах ринкової економіки всі
названі суб'єкти діють в приватних відносинах як юридичні особи
публічного права. На відміну від інших юридичних осіб публічного
права, порядок утворення та правовий статус яких встановлюються
Конституцією та спеціальними законами (ст.81 ЦК), важливі
правила щодо цивільно-правового положення держави, АРК,
територіальних громад як юридичних осіб публічного права
закріплені ще й безпосередньо в ЦК. У ЦК 1963 p. положень щодо
участі цих суб'єктів у цивільних відносинах не було.
Однією з констатуючих ознак цивільних відносин є юридична
рівність їх учасників. Це положення випливає із природного "генного
коду" цивільних відносин, що втілено законодавцем у ст.1 та
неодноразово повторюється в тих чи інших варіантах у багатьох
статтях ЦК. Так, наприклад, ст.82 ЦК спеціально підкреслює, що
на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах
поширюються положення ЦК. Законодавець пропонує в ч.і ст.167,
ч,1 ст.168, ч.і ст.169 ЦК ще раз звернути увагу на принципове
положення про те, Що відповідно держава, АРК, територіальні
громади діють в цивільних відносинах на рівних правах з іншими
учасниками цих відносин. 2. Держава, АРК, територіальні громади
мають всі ознаки юридичної особи. Так, економічною
передумовою виступу держави в Цивільно-правовому обороті є
визначене законом майно, в тому числі грошові кошти (ст.326
ЦК). Держава як суб'єкт цивільного права наділяється цивільною
правоздатністю та дієздатністю (пра-восуб'єктністю). Проте
цивільна правосуб'єктність держави має св ої особливості. Так,
держава може мати лише такі права та обов'язки, які дозволяє
закон та які відповідають її публічним фун-
115
кціям. Цивільна правосуб'єктність держави виникає та
припиняється інакше, ніж це відбувається з іншими юридичними
особами. Держава набуває і здійснює цивільні права і обов'язки
через складну структуру своїх органів (ст. 170 ЦК).
АРК також має всі ознаки юридичної особи. По-перше, вона є
організацією територіальної автономії. По-друге, законами України
визначається майно, що належить АРК і є економічною
передумовою її виступу в цивільному обороті. Цивільна
правосуб'єктність АРК має спеціальний характер, оскільки
відповідно до Конституції (ст. 134) АРК вирішує питання, які
знаходяться в межах її повноважень та віднесені до її відання. АРК
як складна організація набуває і здійснює цивільні права та
обов'язки через систему своїх органів (ст. 171 ЦК).
Територіальна громада є організаційно-правовою формою
місцевого самоврядування в Україні. Вона здійснює свою
діяльність на підставі Конституції та законів, серед яких слід
згадати Закон про місцеве самоврядування. Територіальна громада
як юридична особа є організацією зі складною структурою (ст. 172
ЦК). Саме через органи місцевого самоврядування вона, як
правило, здійснює свою правосуб'єктність.
Економічною передумовою виступу територіальних громад у
цивільних відносинах є рухоме нерухоме майно, доходи місцевих
бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є в 3. Територіальні громади, виконуючи функції місцевого
комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, самоврядування, беруть активну участь у цивільних правовідносинах.
районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що Вони є суб'єктами відносин власності та інших речових відносин,
перебувають в управлінні районних і обласних рад (ст.142 зобов'язальних, спадкових та інших цивільних відносин. Так,
Конституції, ст.60 Закону про місцеве самоврядування, ст.327 ЦК). наприклад, у встановленому законом порядку територіальна
Правосуб'єктність територіальних громад виникає і громадаможе набувати права власності на безхазяйну річ, на
припиняється з моменту їх утворення або припинення відповідно знахідку, набездоглядну тварину, скарб (ст.ст.335, 338—341, 343
до закону. Наприклад при об'єднанні територіальних громад сусідніх ЦК). Територіальна громада визнається стороною в зобов'язаннях
сіл в одну територіальну громаду моментом створення нової місцевої позики, може отримувати дар та успадковувати майно.
територіальної громади є рішення місцевого референдуму. ЦК розширюєучасть територіальних громад у зобов'язаннях, що
виникають внаслідок завдання шкоди. Територіальна громада
2. Участь держави, Автономної Республіки Крим, відшкодовує шкоду,завдану незаконними рішеннями, діями чи
териториальних громад , t у цивільних бездіяльністю органумісцевого самоврядування (ст.1173), його
відносинах посадовою або службовою особою (ст.1174), прийняттям
незаконного нормативно-правового акта (ст.1175) тощо.
1. Держава є учасником всіх видів цивільних відносин —
абсолютних та відносних, речових та зобов'язальних тощо. Держава - 3. Створення державою, Автономною
бере участь насамперед у правовідносинах власності та інших Республікою Крим, територіальними громадами
речових правовідносинах. Держава як власник на свій розсуд юридичних осіб
володіє, користується і розпоряджається майном, яке їй належить.
Держава також може бути суб'єктом права спільної власності за 1. Цивільна правосуб'єктність держави, АРК, територіальних
участю всіх суб'єктів цивільного права (ст.356 ЦК). Цивільно- громад охоплює, безумовно, і право створювати юридичні особи
правові відносини власності за участю держави виникають у разі або бути їх учасником. Проте у чч.2, 3 ст. 167, чч.2,3 ст.168, чч.2,3
виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ст.343), ст.169 ЦК спеціально зазначено, що відповідно держава, АРК,
викупу державою пам'яток історії та культури, реквізиції та територіальні громади можуть створювати юридичні особи як
конфіскації (ст.ст.352— 354) тощо. публічного, так і приватного права. Тут слід підкреслити, що ця
Держава може бути похідним суб'єктом права інтелектуальної можливість передбачається лише в межах цільової
власності в порядку спадкування чи на підставі відповідних правоздатності цих
цивільних правочинів (дарування тощо).
117
116
Держава бере участь у зобов'язальних відносинах. Наприклад,
вона укладає договори держзамовлення (ст.648 ЦК),
зовнішньоекономічні контракти тощо. ЦК розширює участь
держави у зобов'язаннях, що виникають внаслідок завдання шкоди.
Держава відшкодовує шкоду, завдану незаконними рішеннями,
діями чи бездіяльністю органу державної влади (ст. 1173), його
посадовою або службовою особою (ст.1174), прийняттям
незаконного нормативно-правового акта (ст.1175), незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього
слідства, прокуратури, суду (ст. 1176). Крім того, за певних умов
держава зобов'язана відшкодувати майнову шкоду фізичній особі,
яка потерпіла від злочину (ст. 1177), а також шкоду, завдану
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок
злочину (ст.1207 ЦК).
Нарешті держава може бути суб'єктом цивільного права у
спадкових відносинах (ст.1222 ЦК).
Розглядаючи участь держави у цивільних відносинах, слід
зазначити, що така участь зумовлена необхідністю належного
виконання державою тих функцій, які покладені на неї
Конституцією та законом. В умовах ринкової економіки функція
держави щодо безпосереднього господарювання значно
обмежується.
2. АРК є учасником багатьох видів цивільних відносин.
Так,наприклад, вона є суб'єктом речових прав, цивільних
зобов'язаньта інших цивільних відносин.

суб'єктів, а саме в межах задоволення державних, самоврядних
тощо та соціальних потреб (публічний сектор). Публічний сектор
може стосуватися таких елементів інфраструктур, як дороги,
залізниці, порти, охорона здоров'я, освіта, культура тощо. Точного
чи вичерпного переліку тут існувати не може і все залежить від
політичних умов та соціальних потреб конкретного періоду.
Юридичні особи публічного права (навчальні заклади тощо)
створюються державою у випадках та в порядку, встановлених
Конституцією та законом. Наприклад, відповідно до ст. 106
Конституції, Президент України створює, реорганізує та ліквідує за
поданням Прем'єр-Міністра України міністерства та інші
центральні органи. АРК, територіальні громади також можуть
створювати навчальні заклади, органи влади чи відповідні органи
місцевого самоврядування тощо.
Органи державної влади, органи влади АРК, органи
місцевого самоврядування згідно з чинним законодавством
також мають статус юридичних осіб. Очевидно, в майбутньому у
зв'язку з ліквідацією таких речових прав, як право оперативного
управління та право повного господарського відання, у
правовому становищі міністерств, відомств, інших органів влади
та місцевого самоврядування відбудуться зміни. Так, наприклад,
у багатьох країнах світу ці органи позбавлені статусу юридичної
особи і у всіх випадках вони набувають прав і обов'язків
безпосередньо для держави, громади тощо. Отже, перевага
такого шляху полягає в тому, що в цивільних відносинах
виступають не вказані органи (причому дуже важко встановити в
яких саме випадках цей орган діє від свого імені, а в яких — від
імені держави чи громади), а безпосередньо держава або громада,
до яких в разі спору подають цивільні позови.
На нашу думку, в ч.2 ст.167, ч.2 ст.І69 ІДК терміни "державні
підприємства" та "комунальні підприємства" вжито некоректно.
Відповідно до концепції розробників "публічні підприємства"
можуть існувати або у формі юридичних осіб приватного права,
або як юридично несамостійні частини самої держави чи
територіальної громади.
Юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства
тощо) держава створює на загальних підставах, передбачених UK та
іншими законами. Також на загальних підставах вона бере участь в
їх діяльності. Проте закон може передбачати і спеціальні правила
як щодо створення, так і щодо участі держави в діяльності
юридичних осіб приватного права. Надаючи державі можливість
створюва- л ти юридичні особи приватного права, ЦК не має на увазі
здійснення державою "звичайної" підприємницької діяльності. Вона
має утримуватися від такої діяльностій надавати перевагу приватним
особам, а не конкурувати з ними. В ЦК йдеться лише про те, що
держава може виконувати публічні завдання у правових формах
приватного права, наприклад, засновуючи акціонерне товариство.
Все викладене у цьому параграфі стосується АРК та територіальних
громад.
2. Прямо закріплена в ЦК участь держави у цивільних
відносинах ставить ряд питань цивільно-процесуального
характеру,
118
амперед щодо визначення держави стороною судового процесу.
це особливо важливо, коли держава є суб'єктом цивільно-правової
аігтповідальності.
Залишки старої правосвідомості з її піднесенням держави до
містичного рівня призводять до того, що в позові до держави
осіння не позначається як відповідач. Від цієї практики, що не
відповідає Конституції та новому ЦК, слід рішуче відходити.
Оскільки стороною в цивільних правовідносинах є держава, то
саме вона (а не будь-який орган, в тому числі орган Державної
гкаобниці) має бути вказана як відповідач у ВІДПОВІДНИХ
позовних заявах. Такий висновок стосується також АРК і
територіальних громад.
119
Глава 10 Органи та
представники, через яких діють
держава, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади у цивільних відносинах
1. Держава, АРК, територіальні громади, як і будь-які інші
юридичні особи, можуть набувати та здійснювати цивільні
права та обов'язки через свої органи. Вони називаються
відповідно органами державної влади, органами влади та
органами місцевого самоврядування. З цивільно-правового
погляду ці органи відрізняються від органів інших юридичних
осіб. Наприклад, структура та компетенція органів державної
влади встановлюються Конституцією та законами. Мають свою
специфіку шодо порядку формування, компетенції тощо органи
влади АРК та органи місцевого самоврядування. Крім того, за
чинним законодавством органи державної влади, органи влади
АРК та органи місцевого самоврядування наділяються також
статусом юридичної особи. Проте єдина суть цивільних
відносин та правової конструкції юридичної особи вимагає, на
наш погляд, єдиного підходу щодо представництва юридичної
особи її органами. Щодо органів держави, АРК, територіальних
громад також має застосовуватися правило ч.З ст.92 ЦК,
відповідно до якого орган юридичної особи зобов'язаний діяти в
інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не
перевищувати своїх повноважень.
2. Принципові положення щодо системи та повноважень органів
державної влади містяться в Конституції. Так, єдиним органом
законодавчої влади в Україні є парламент — ВР. її повноваження
визначаються розд. I Конституції. Наступний розділ визначає
повноваження Президента України як глави держави. В системі
органів виконавчої влади вищим органом є Кабінет Міністрів
України. Відповідним чином у Конституції визначена система та
повноваження органів, які здійснюють функції, пов'язані з
правосуддям.
Система та повноваження органів державної влади
конкретизуються в багатьох законах та інших нормативно-правових
актах. Так, Закон про місцеві державні адміністрації відповідно до
Конституції врегульовує засади організації, структуру, порядок
формування, компетенцію органів виконавчої влади в областях та
районах. Указом Президента України про систему центральних
органів виконавчої влади встановлюється, що до цієї системи
належать відповідні міністерства, державні комітети (державні
служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним
статусом. Центральні органи виконавчої влади діють на підставі
положень, які затверджуються Президентом України.
3. Принципові положення щодо системи та повноважень органів
влади АРК містяться в Конституції України та Конституції АРК.
Представницьким органом АРК є її Верховна Рада, а виконавчим —
Рада Міністрів АРК. Правосуддя в автономії здійснюється судами,
що належать до єдиної системи судів України. Тому вони не мають
і не можуть мати будь-яких особливостей, пов'язаних зі статусом
автономії.
Система та повноваження органів влади АРК
конкретизуються в законах України та нормативно-правових
актах АРК. Так, Закон 120
про Верховну Раду АРК розширив коло повноважень автономії.
Правовий статус міністерств та республіканських комітетів АРК
встановлюються нормативно-правовими актами автономії.
4. Принципові положення щодо системи та повноважень орга-
н ів місцевого самоврядування містяться в Конституції та в Зако ні
про місцеве самоврядування. Представницькими органами
місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради, які
представляють відповідні територіальні громади та здійснюють
від їхімені та в їх інтересах функції й повноваження місцевого
самоврядування. Районні та обласні ради представляють спільні
інтереси громад сіл, селищ та міст. Для ефективної реалізації цих
завдань створюються виконавчі органи сільських, селищних,
міських, районних у містах рад: виконавчі комітети, відділи,
управління тощо.
Система та повноваження органів місцевого самоврядування
додатково визначаються також іншими норматив но-правовими
актами. Так, наприклад, Законом про столицю України визначаються
система та повноваження органів місцевого самоврядування міста
Києва.
5. На практиці виникають труднощі у кваліфікації дій
органівдержавної влади в цивільних відносинах. В одних випадках
останніпредставляють державу, а тому в цивільних відносинах
виступає безпосередньо держава. В інших випадках вони виступають у
цивільнихвідносинах від свого імені і набувають прав і обов'язків як
самостійна юридична особа публічного права. Така ситуація пов'язана
з тим,що вказані вище органи наділяються статусом юридичної
особи.
Для з'ясування питання про те, хто ж є учасником цивільних
відносин — держава чи відповідний орган державної влади —
пропонується виходити з наступного: якщо орган державної влади
виконує покладені на нього державою функції, то у відповідних
цивільних відносинах цей орган є представником держави і набуває
цивільних прав і обов'язків для держави. Тобто учасником цих
відносин є держава Україна. Якщо ж орган державної влади діє у
цивільних відносинах з метою матеріального та іншого забезпечення
здійснення відповідної державної політики (орендує приміщення,
працівників, платить за газ, електроенергію тощо), то учасником
цивільних відносин виступає саме цей орган.
Запропоновані вище правила стосуються також кваліфікації дій
органів АРК та територіальних громад.
6. Представництво держави, АРК та територіальних громад
здійснюють, як правило, їх відповідні органи. Проте у випадках І
порядку, встановлених законодавством, від їх імені за спеціальними
дорученнями можуть виступати й інші особи та органи, зокрема
фізичніта юридичні особи, органи державної влади, органи влади
АРК таоргани місцевого самоврядування. В даному випадку
йдеться проЦивільно-правові відносини представництва, в яких
вказані суб'єктивиконують функції представників, а не органів
публічної влади.
На відносини згаданого вище представництва поширюються
правила гл.17 ЦК про представництво. Спеціальні доручення на
виступ від імені держави, АРК та територіальних громад у
цивільних відносинах часто розраховані на довгострокове й
багатократне астосування. .зд ж „.жощ ь№Ы№Оф\'Щ&\ »♦«&(
121
Глава 11
Відповідальність за зобов'язаннями держави,
Автономної Республіки Крим,
територіальних громад
1. Принципи цивільної відповідальності
1. Загальні принципи цивільно-правової відповідальності
юридичних осіб поширюються і на державу та територіальні
громади як учасників цивільних відносин. Цивільно-правова
відповідальність держави та територіальних громад є складовою їх
цивільної право-суб'єктності. Як і будь-які інші юридичні особи
(ст.96 UK), вони самостійно відповідають за своїми
зобов'язаннями належним їм майном.
2. ЦК не містить переліку об'єктів державного майна.
Відповідно до ст.34 Закону про власність, державну власність
становлять; земля, майно, що забезпечує діяльність ВР та
утворюваних нею державних органів; майно збройних сил,
органів державної безпеки, прикордонних та внутрішніх військ;
оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи
транспорту загального користування, зв'язку та Інформації, що
мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету;
НБУ, інші банки та їх установи і створювані ними кредитні
ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і
середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних
підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше
майно, шо становить матеріальну основу суверенітету України і
забезпечує ЇЇ економічний і соціальний розвиток; інше майно,
передане у власність України іншими державами, а також
юридичними особами і громадянами.
Зазначена стаття Закону про власність, безумовно, не дає
вичерпного переліку майна, що перебуває у власності
держави. Крім того, ЇЇ розуміння можливе лише на основі
історичного тлумачення.
ЦК не містить також і переліку майна, яке належить
територіальній громаді. Відповідно до ст.35 Закону про власність
до об'єктів права комунальної власності належить: майно, що
забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними
органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд,
об'єкти житлоко-мунального господарства; майно закладів
народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового
обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні
системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи
націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам,
установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення
економічного і соціального розвитку відповідної території, а також
майно, передане у власність територіальній громаді Іншими
суб'єктами права власності.
Згадана стаття Закону про власність не містить вичерпного
переліку майна територіальних громад і може бути зрозумілою
тільки 122
яа основі історичного тлумачення закону та з урахуванням пізніше
прийнятих документів, зокрема ст.142 Конституції та ст.60 Закону
про місцеве самоврядування.
3. Відповідно до ст.ст.174, 175 ЦК держава та територіальні
громади відповідають за своїми зобов'язаннями усім належним їм
майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути
звернено стягнення. На сьогодні таких законів не існує. Закон про
виконавче провадження лише загальним чином забороняє звернення
стягнення на майно, яке вилучене з цивільного обороту або
обмежене в обороті. ЦК передбачає можливість прямого
встановлення в законі видів вилучених з цивільного обороту
об'єктів або видів об'єктів, обмежено оборотоздатних (ст.178 ЦК). управління, в розмежуванні відповідальності між державою,
АРК, територіальними громадами та створеними
2. Розмежування відповідальності за зобов'язаннями ~ підприємствами і установами слід керуватися нормами Закону
держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад про власність в їх історичному тлумаченні.
Стаття 39 цього Закону передбачає, що державна установа
та створених ними юридичних осіб (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що
1. Держава, АРК, територіальні громади, як і будь-які інші є в її розпорядженні, а при їх недостатності таку
учасники цивільних відносин, характеризуються майновою відповідальність несе власник, тобто держава. Це є винятком із
правила про те, що юридична особа відповідає за
самостійністю та незалежністю. Кожен з них самостійно відповідає зобов'язаннями майном, яке належить їй на праві власності
за своїми зобов'язаннями. Тому будь-який із перелічених (або закріпленим за нею). Крім того, це правило є винятком із
учасників невідповідає за зобов'язаннями Інших, що і положення про те, що засновники юридичної особи або
закріплено у чч.З—5ст.176 ЦК. власники її майна не відповідають за її зобов'язаннями, а
Звертає на себе увагу той факт, шо відповідно до вказаної стат ті остання не відповідає за зобов'язаннями власника або
держава та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями засновника. Термін "державна установа" ("організація") в
АРК та навпаки. Виходить, що АРК самостійно відповідає за своїми контексті ст.39 Закону про власність охоплює і комунальні
зобов'язаннями. Проте у гл.11 ЦК відсутнє аналогічне до ст.ст.174, установи (організації) та установи (організації) АРК, що
175 ЦК положення про самостійну відповідальність АРК. Без фінансуються з відповідних бюджетів. Тут слід особливо
відповіді залишається питання і про майно, яким АРК відповідатиме наголосити на тому, що ці правила застосовуються тільки до
за своїми зобов'язаннями, тому що у гл.23 ЦК не міститься випадків, коли цивільні зобов'язання відповідна установа
положення про право власності АРК (воно було вилучено під час (організація) набула для себе, а не для держави, АРК чи
територіальної громади. В останньому випадку суб'єктом
повторного розгляду ЦК у ВР в січні 2003 p.). відповідних відносин є відповідно держава, АРК, територіальні
2. Розмежування відповідальності між вищезазначеними громади.
суб'єктами цивільних відносин та створеними ними юридичними
особами відбувається за більш складними правилами. Проте і тут діє
загальний принцип самостійної відповідальності будь-якого
учасника цивільних відносин (чч.і, 2 ст.176 ЦК).
Відповідно до ст.ст.167—169 ЦК держава, АРК та територіальні
громади можуть створювати юридичні особи як публічного, так і
приватного права. Якщо держава, АРК або територіальна громада
є учасником юридичної особи приватного права, розмежування їх
відповідальності здійснюється за правилами ч.З ст.96 ЦК, відповідно
до яких учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за
зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає
за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків,
встановлених установчими документами та законом.
3. Однією з концептуальних засад нового ЦК було виключенняз
економічного середовища юридичної особи — невласника
свогомайна. Йдеться про відмову від категорій "оперативне
управління"та "повне господарське відання", породжених
адміністративно-командною економікою. Відповідно до цієї
концепції всі юридичні 124
123
особи (не тільки приватного, а й публічного права), створені
державою та територіальними громадами, стають Розділ III ОБ'ЄКТИ
власниками відокремленого майна. Саме для такої ситуації
(розмежування відповідальності держави, АРК, ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
територіальних громад та створених ними осіб публічного
права, які є власниками відокремленого майна) і були
створені положення чч.і, 2 ст. 176 ЦК. Відповідно до цих
положень держава, АРК, територіальні громади не Глава 12
відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних
осіб, крім випадків, встановлених законом, а ці юридичні Загальні положення про об'єкти
особи не відповідають за зобов'язаннями засновників.
4. В ситуації, коли в Україні залишаються "державні, цивільних прав
казенні, комунальні підприємства та установи", засновані на
праві повного господарського відання або оперативного 1. В ЦК вперше введено розд.ІП "Об'єкти цивільних прав", що
 складається з чотирьох глав: "Загальні положення про об'єкти
цивільних прав" (гл.12), "Речі. Майно" (гл.13), "Цінні папери"
(гл.14), "Нематеріальні блага" (гл.15).
Глава 12 складається лише з двох статей, в яких визначаються
види об'єктів цивільних прав (ст.177) та оборотоздатність об'єктів
цивільних прав (ст.178).
Відповідно до ст.1 ЦК цивільним законодавством регулюються
особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).
Внаслідок врегулювання цих відносин нормами цивільного
законодавства вони набувають об'єктивної правової форми
цивільного правовідношення, елементами якого є певні суб'єкти і
об'єкти. Кожне правовідношення виникає з приводу конкретних
матеріальних або нематеріальних благ, які в юридичній доктрині та
в законодавстві визнаються об'єктами цивільних прав. Отже об'єкти
цивільних прав водночас є об'єктами цивільних правовідносин.
Оскільки юридичним змістом цивільних правовідносин є права та
обов'язки їх учасників щодо матеріальних та нематеріальних благ,
то об'єкти цивільних прав є також об'єктами цивільних обов'язків
з тією особливістю, що учасник цивільних правовідносин, якому
належить конкретне цивільне право, вважається суб'єктом права, а
учасник, на якого покладено відповідний обов'язок щодо носія
права (зокрема утримуватися від порушення цього права, вчинити
певні дії на користь носія права) — суб'єктом цього обов'язку.
Отже, об'єктом цивільних прав (цивільних правовідносин) є все
те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок
учасників цивільних правовідносин.
2. В ст.177 ЦК визначається орієнтовний перелік об'єктів, які
можуть бути поділені за певними спільними ознаками на окремі
відносно самостійні групи (види): 1) речі, у тому числі гроші та
Цінні папери, інше майно, майнові права; 2) результати робіт і
послуги; 3) результати Інтелектуальної, творчої діяльності; 4)
інформація; 5) інші матеріальні і нематеріальні блага. Такий поділ
об'єктів Цивільних прав має практичне значення, яке полягає в тому,
що з огляду на їх особливості законодавець встановлює для них
відповідний правовий режим, ступінь та умови їх оборотоздатності,
способи захисту порушених суб'єктивних прав на ці об'єкти тошо.
В зазначеній статті не розкривається конкретний зміст переліче-
н
их видів майна. Це зроблено в главах 13—15. Таким чином, зако-
125
нодавець не передбачив в ЦК спеціальної глави щодо таких
об'єктів, як результати робіт і послуг. Спільним фактором, який
об'єднує ці два види об'єктів цивільних прав є те, ідо вони мають
прояв в діях суб'єктів правовідносин. Однак в ЦК ці дії юридично
розмежовані і поділені на дві групи. До першої віднесені дії-роботи,
які завершуються матеріалізованим результатом (наприклад,
підрядні роботи). До другої групи віднесені дії-послуги, які, як
правило, не завершуються безпосередньо створенням
матеріалізованого об'єкта (наприклад, за договорами перевезень,
доручення, комісії, страхування). Юридична значимість такого
поділу полягає в тому, що в гл.63 ЦК виділяється окрема група
договорів про надання послуг. Відповідно до ст.901 ЦК за
договором про надання послуг виконавець зобов'язується за
завданням замовника надати послугу, яка споживається в процесі
певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник
зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу. Положення
цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання
послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
В принципі об'єктом цивільних прав може бути і бездіяльність,
а вірніше — утримання від вчинення певних дій, що притаманні
зокрема абсолютним цивільним правовідносинам власності. Цей
висновок випливає також з окремих норм ЦК. Наприклад,
відповідно до ст.509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому
боржник зобов'язаний на користь кредитора не лише вчинити
певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу,
сплатити гроші тощо), а й утриматися від певної дії. Принагідно
зауважимо, що у цій статті, на відміну від ст. 177, законодавець
розмежовує роботи і послуги як об'єкти зобов'язальних прав.
3. Об'єкти цивільних прав можуть перебувати як в стані
статики,наприклад право власності на ту чи Іншу річ, так і в стані
динаміки,наприклад у разі переходу речі від одних осіб до Інших за
договорами, в порядку спадкування тощо. Однак не усі об'єкти
цивільнихправ можуть відчужуватися. Невідчужуваними є окремі
особисті не-майнові блага, наприклад здоров'я, життя, честь,
гідність, ділова репутація, право авторства на літературні, художні
та інші твори.
4. В юридичній доктрині давно утвердилася позиція про
різноманітність форм цивільного обігу об'єктів цивільних прав,
переходу їх від одних осіб до інших. Особливо поширеними
підставамитакого обігу цивільних благ є сингулярне (часткове) та
універсальне правонаступництво. Так, при сингулярному
правонаступництвІ,яке виникає, як правило, на підставі укладених
договорів, від однієї (правоволодільця) переходять до іншої особи
(правонаступника)лише певні конкретні права та обов'язки.
Універсальне правонаступництво, яке виникає у разі успадкування
або реорганізації юридичної особи, забезпечує перехід усієї
сукупності прав та обов'язківправоволодільця до правонаступника.
Залежно від значимості для суспільства тих чи Інших об'єктів
цивільних прав кожна держава встановлює для них неоднаковий
правовий режим.
В ЦК проголошується презумпція вільної оборотоздатності
(вільного відчуження або переходу в порядку правонаступництва
чи спадкування або іншим чином) об'єктів цивільних прав, за ви-
126
нятком тих випадків, коли вони вилучені з цивільного обігу або є
невіддільними від фізичної чи юридичної особи (ч.і ст.178 ЦК).
Законодавець при цьому встановлює в ч.2 ст.178 правові гарантії
недопущення довільного обмеження оборотоздатності об'єктів
цивільних прав. По-перше, об'єкти, вилучені з цивільного обігу,
мають бути прямо встановлені в законі. По-друге, законом також
встановлюються види об'єктів цивільних прав, які можуть належати
лише певним учасникам обігу або перебування яких у цивільному
обігу допускається за спеціальним дозволом (об'єкти обмежено
обороноздатні).
У наведеній статті фактично закріплений давно
сформульований у цивільному праві поділ об'єктів цивільних прав
за ступенем їх оборотоздатності на три види:
1) об'єкти, які вільно обертаються;
2) об'єкти, обмежені в обігу;
3) об'єкти, вилучені з обігу.
До об'єктів, які обмежені в обігу, зокрема належать ті з них, для
правочинів з якими необхідне одержання спеціального дозволу
(ліцензії), наприклад, для торгівлі алкогольними напоями і
тютюновими виробами, для правочинів з банківськими металами і
валютними цінностями, зі спортивною та мисливською зброєю.
Законодавством визначаються об'єкти, вилучені з цивільного
обігу. Так, відповідно до ст.9 Закону про використання ядерної
енергії та радіаційну безпеку, ядерні матеріали та об'єкти ядерної
енергетики перебувають лише у державній власності і є вилученими
з цивільного обігу. Вилучені з вільного цивільного обігу об'єкти
культурно-історичної спадщини, природно-заповідного фонду
визначені законами про охорону культурної спадщини, про охоро ну
навколишнього природного середовища.
5. Тривалий час в Україні діяла постанова ВР "Про право
власності на окремі види майна", якою було затверджено Перелік
видів майна, що не може перебувати у власності громадян,
громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб
інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття
права власності громадянами на окремі види майна, викладені
відповідно в Додатку № 1 і Додатку № 2. Однак ця постанова вже на
момент прийняття суперечила ст.13 Закону про власність, яка
передбачала встановлення обмежень права власності на те чи інше
майно, його кількості чи вартості законом та встановлення
спеціального порядку набуття видів майна — законодавчими актами.
Згодом зазначена постанова вступила також в суперечність з
Конституцією, якою було закріплено правило про те, що правовий
режим власності визначається виключно законами України, отже,
легітимність ЇЇ є сумнівною.
Є підстави вважати вилученими з цивільного обігу такі
об'єктиправа виключної власності Українського народу, як земля, її
над-ра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони
(ст.13Конституції). Дія наведеної норми поширюється на
переліченіоб'єкти в цілому, а не на їх складові частини, оскільки,
наприклад,окремі земельні ділянки у певних розмірах можуть
перебувати увласності громадян та юридичних осіб. t - . «-
127
із Глава 13
. Речі. Майно
ш
t-
1. Речі як об'єкти цивільних прав
1. У ЦК, на відміну від ЦК 1963 p., введена самостійна
глава"Речі. Майно", в якій вперше законодавчо сформульовані
поняття"речі" та "майно" і здійснено класифікацію цих об'єктів.
Якщо вЦК 1963 p. закріплювався поділ речей на складові частини
речі, наголовну річ і її приналежності, на плоди і доходи (ст.ст.131
—133),наділимі і неділимі (ст.115), то у ЦК класифікаційний
поділ речейі майна зроблений значно ширше з урахуванням
досягнень юридичної науки та практики.
2. Найпоширенішими об'єктами цивільних прав є речі. Під
річчю розуміють все те, що об'єктивно існує та за допомогою
чогоможна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого
виникають цивільні правовідносини. За ст.179 ЦК — це предмети
матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні
права таобов'язки. Такі предмети матеріального світу можуть бути
природного походження або створеними у результаті різноманітної
діяльності людей.
3. Класифікація речей у цивільному праві проводиться за
різними підставами і має важливе теоретичне та практичне
значення.Юридична класифікація речей грунтується переважно
на їх природних властивостях чи суспільному значенні І визначає
поведінкусуб'єктів права щодо речей конкретного виду.
Речі залежно від їх особливостей поділяють на такі види: рухомі
та нерухомі речі; індивідуально-визначені та родові; споживні та
неспоживні; подільні та неподільні; головні та приналежності;
продукція, плоди та доходи; гроші; валютні цінності та цінні
папери.
Статтею 180 ЦК особливим об'єктом права визнані тварини, на
яких поширено правовий режим речі, крім випадків, встановлених
законом.
4. Речі рухомі та нерухомі. За радянського періоду у
цивільному праві утвердився поділ речей на засоби виробництва і
предмети споживання, що на сьогодні втратило своє попереднє
юридичне значення. Політична економія поділяла речі на
основні і оборотні засоби залежно від того, споживаються дані
засоби повністю при виробництві продукції (оборотні засоби), чи
поступово переносять свою вартість на готовий продукт
(основні засоби).Такий поділ речей мав своє вирішальне
значення для визначенняобсягу прав державних підприємств на
закріплене за ними майно,слугував підставою для встановлення
для них різного правовогорежиму. Нині цей поділ має значення
в основному для веденнябухгалтерського обліку.
У цивільному законодавстві більшості країн світу об'єкти
цивільних прав поділяються на рухоме та нерухоме майно.
Законодавство колишнього СРСР не мало даного поділу речей. У
примітці до ст.21 ЦК УРСР 1923 р. зазначалося: "із скасуванням
приват-
128
ної власності на землю скасовується поділ майна на рухоме та
нерухоме". Тому радянське законодавство не вживало термін
"нерухомість", а замінило його терміном "основні фонди".
ЦК, на відміну від ЦК 1963 p., поділяє речі на рухоме та
нерухоме майно. Відповідно до ч.і ст. 181 ЦК до нерухомих речей
(нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а
також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення
яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Крім того, законодавець визнав за доцільне поширити режим
нерухомої речі також на повітряні та морські судна, судна
внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права
на які підлягають держаній реєстрації. Таким чином при віднесенні
речей до категорії нерухомості використано два критерії:
матеріальний — ступінь зв'язку цих речей із землею, І юридичний
— умови визнання законом тих чи інших речей нерухомими за
правовим режимом. Наявність одного із цих критеріїв є достатньою
підставою для визнання їх нерухомими речами (тобто речами,
прирівняними до нерухомості).
Отже, за першим критерієм до нерухомого майна належать
земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними
 пов'язане, тобто об'єкти, переміщення яких без непропорційного
збитку для призначення їх є неможливим (жилі будинки, інші
будівлі та споруди, насадження, підприємства як майнові
комплекси). Юридичний критерій застосовується для віднесення до
катего- рії нерухомого майна речей, роль яких у цивільному обороті
надзвичайно важлива. З огляду на це законодавець вважає за
потрібне поширити на них правовий режим нерухомості,
наприклад повітряні і морські судна внутрішнього плавання,
космічні об'єкти. Перелік речей, які прирівнюються до нерухомих,
не є вичерпним. Законодавець може визнати нерухомими речами й
інші предмети.
Об'єкти нерухомості мають особливий правовий режим, який
полягає в тому, що законодавство встановлює особливий порядок
набуття права власності на них, їх відчуження тощо. Особливістю
правового режиму є також те, що дані об'єкти, правочини з
ними, а також права на них підлягають спеціальній державній
реєстрації відповідними органами. Державна реєстрація прав на
нерухомість І правочинів з нею є відкритою. Це означає, що
орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний надати
інформацію про здійснену реєстрацію та реєстровані права будь-
якій особі. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість
або правочинів з нею, ухилення від реєстрації, відмова від надання
інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду (ст.182
ЦК).
Державну реєстрацію права власності, зокрема на жилі і нежилі
будинки, садові будинки, дачі, гаражі, будівлі виробничого,
господарського, соціально-побутового та іншого призначення,
розташовані на окремих земельних ділянках вулиць, площ і
провулків під окремими порядковими номерами, квартири у
багатоквартирних будинках тривалий час здійснюють державні
комунальні підприємства — бюро технічної інвентаризації, які
виконують функції реєстратора.
Що стосується земельних ділянок, то ЗК (ст.202) передбачив
обов'язкове здійснення державної реєстрації земельних ділянок у
складі державного реєстру земель.
129
Порядок державної реєстрації регулювало Тимчасове
положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме
майно.
ЦК також передбачає державну реєстрацію права власності та
інших речових прав на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх
виникнення, перехід і припинення (ст.182).
1 липня 2004 р. прийнято Закон про державну реєстрацію
речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, яким визначаються
правові, економічні, організаційні засади створення у складі
державного земельного кадастру єдиної системи державної
реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно,
їх обмежень. Дія цього Закону не поширюється на державну
реєстрацію прав на повітряні та морські судна, судна внутрішнього
плавання, космічні об'єкти та інші об'єкти цивільних прав, на які
іншими законами поширено правовий режим нерухомої речі, а
також на державну реєстрацію підприємств як суб'єктів
господарювання, на реєстрацію ділянок надр для добування
корисних копалин.
За цим Законом систему органів державної реєстрації прав
складають центральний орган виконавчої влади з питань земельних
ресурсів (Держкомзем), який забезпечує реалізацію державної
політики у сфері державної реєстрації прав, створена при ньому
державна госпрозрахункова юридична особа з консолідованим
балансом (центр земельного кадастру) та її відділення на місцях,
які є місцевими органами державної реєстрації прав.
Відповідно ДО Ч. 1 СТ.4 вищезазначеного Закону обов'язковій
державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно,
що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб,
держави, територіальних громад, іноземців та осіб без
громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних
організацій, іноземних держав, а також обмеження цих прав, а
саме:
1) право власності на нерухоме майно;
2) інші речові права на чуже нерухоме майно:
а) право володіння;
б) право користування (сервітут);
в) право постійного користування земельною ділянкою;
г) право користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
д) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);
є) право користування нерухомим майном строком більш як
один рік.
При цьому законом можуть бути встановлені інші речові права
на чуже нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації
згідно з цим Законом.
Відповідно система державної реєстрації прав на нерухомість,
що існувала до цього часу, має бути приведена у відповідність до
вимог цього Закону.
Рухомими речами визнаються такі, які можна вільно
переміщувати у просторі. Рухомі речі, а також правочини з ними
підлягають реєстрації тільки у випадках, передбачених законом.
Так, державній реєстрації підлягають, наприклад, транспортні
засоби.
5. Речі подільні і неподільні. Статтею 183 ЦК чітко
передбачено, що подільною є річ, яку можна поділити без втрати
її цільово-
130
го призначення, а неподільною та, яку не можна поділити без втрати
ЇЇ цільового призначення. Іншими словами, до подільних речей
належать речі, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого
призначення (наприклад, продукти харчування), а до неподільних
такі речі, які при поділі втрачають своє цільове призначення.
Подільність речей набуває правового значення стосовно поділу
об'єктів права спільної власності. Так, якщо спільна власність є
частковою, кожний з її учасників має право вимагати виділення
своєї частки зі спільного майна. Якщо виділити частку в натурі
неможливо без втрати цільового призначення майна, учаснику, що
виділяється, присуджується грошова компенсація (ст.364 ЦК).
Подібна норма містилася в ст. 115 ЦК 1963 p. Неподільність речі
враховується також у разі припинення права на частку у спільному
майні за вимогою Інших співвласників (ст.365 ЦК). Неподільність
речей має враховуватися відповідно до ст.71 СК при поділі
спільного сумісного майна подружжя.
Іноді мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в
юридичному значенні. Так, неподільними з юридичної точки зору
є тематичні колекції картин, столовий сервіз, певна колекція книг,
марок, листівок, меблевий гарнітур. Хоч за домовленістю сторін у
деяких випадках такі складні речі можуть стати подільними.
 6. Речі індивідуально-визначені і родові. Дана класифікація
речей має важливе значення для цивільного обороту, адже для них
може встановлюватися різний правовий режим та різні умови обо-
ротоздатності. У ЦК введено ст.184, в якій вперше на законодавчому
рівні встановлені критерії розмежування речей, визначених
індивідуальними або родовими ознаками. Так, річ є визначеною
індивідуальними ознаками, вона:
а) єдина у своєму роді;
б) відрізняється від інших кількома ознаками;
в) виділена із загальної маси речей даного роду (наприклад,
автомобіль виділений із партії автомобілів ідентичної моделі за
допомогою заводського номерного знаку).
Родовими називаються речі, яким належать єдині родові ознаки
речей даного роду. Вони вимірюються вагою, числом, об'ємом, а
ие означає, шо вони є юридично замінними. Родові речі можуть
бути у певних випадках індивідуалізованими, наприклад, картопля,
вміщена в опечатаний контейнер за відповідним номером, гроші у
разі фіксації реквізитів грошових купюр.
Правове значення такої класифікації полягає в тому, що існує
ряд договорів, предметом яких можуть бути лише індивідуально-
визначені речі (оренда, підряд). Наразі предметом договору позики
можуть бути лише речі, визначені родовими ознаками (ст.1046
ЦК). Крім того, наслідки загибелі індивідуально-визначеної речі і
родової різні для боржника. Так, при загибелі індивідуально-
визначеної речі виконання зобов'язання в натурі є неможливим,
тому боржник звільняється від обов'язку передати її кредиторові, але
зобов'язаний виплатити грошову компенсацію її вартості. Загибель
родової речі в ряді випадків не звільняє боржника від виконання
зобов'язання в натурі, оскільки є можливість замінити річ, шо
загинула, іншою річчю такого роду. Крім того, відповідно до
ст.601
з- 131
ЦК зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної
однорідної вимоги. Отже, зарахування автоматично не
допускається, якщо предметом зобов'язання є індивідуально-
ви значена річ. Законодавством встановлюються також різні
умови захисту прав на індивідуально-визначені речі та речі,
визначені родовими ознаками, у тому числі застосування мір
відповідальності (ст.ст. 15, 3S8 ЦК). 7. Речі головні та їх
приналежність. Такий поділ речей є традиційним для
цивільного права. Зберігся він І в ЦК, згідно зі ст.І86 якого річ,
призначена для обслуговування іншої (головної) речі і
пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.
Юридичне значення цього поділу полягає в тому, що
приналежність слідує за головною річчю, якщо в договорі чи
законі не встановлено ікше (ст.186 ЦК). Це означає, що
наприклад за договором купівлі-продажу жилого будинку до
набувача разом із предметом договору переходять і господарські
будівлі, не зазначені прямо у договорі. Між тим, дана норма має
диспозитивний характер, а відтак сторони можуть самостійно в
договорі визначити, що право власності переходить тільки на
будинок чи господарські будівлі. Подібне положення, але з
деякими редакційними особливостями (наприклад,
вимагалося, щоб приналежність була пов'язана з головною
річчю спільним "господарським" призначенням) було закріплено
в ЦК 1963 p.
І приналежність, і основна річ є фізично самостійними
речами, але головна річ має самостійне значення, а її
приналежність — залежне, допоміжне і слугує найкращому
використанню головної речі (наприклад, скрипка і футляр,
картина і рама до неї). Приналежність головної речі вказується у
стандартах, технічних умовах або прейскурантах, визначається
договором. За відсутності такого рішення слід керуватися
звичаями ділового обороту.
8. Складові частини речі. Приналежність не слід
ототожнювати із складовою частиною речі, якою згідно зі
ст.187 ЦК (ст. 131 ЦК 1963 p.) визнається все те, що не може
бути відокремлене від неї без пошкодження та істотного
знецінення речі (наприклад, комп'ютер і монітор, телевізор і
динамік). При переході права на річ складові частини її не
підлягають відокремленню.
ЦК України виділяє складні речі, що є його новелою, порівняно з
ЦК 1963 p. Відповідно до ст.188 ЦК, якщо кілька речей
утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за
призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Дія
правочи-ну, вчиненого шодо складної речі, поширюється на всі ЇЇ
складові частини, якщо договором не визначено інше. Тобто за ЦК
до складної речі входять кілька окремих речей, фізично не
поєднаних між собою, з яких жодна не є головною щодо інших
і кожна з них зберігає значення стосовно самостійної речі. До
складної речі можуть бути віднесені: тематичні бібліотеки,
тематичні колекції картин, поштових марок тощо. Таким чином
поняття складної речі є досить умовним, оскільки його юридичне
значення залежить від цілей учасників цивільного обігу, яким
надається можливість укладати правочини як щодо складної речі,
так і її складових речей.
9. Речі споживні та неспоживні. Споживними за ч. І ст. 185
ЦК є такі речі, які в результаті одноразового використання
знишу-132
ються або припиняють існування у первісному вигляді.
Відповідні неспоживною є річ, призначена для неодноразового
використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд
протягом тривалого часу. Тобто неспоживні речі при тривалому
використанні зберігають своє призначення, їх зношування
відбувається поступово (наприклад, взуття, верстати, машини).
Експлуатація речі впродовж певного терміну може призводити до
так званої "амортизаційної зношуваності", наслідком якої є
зменшення її позитивних властивостей, які можуть зникнути
взагалі зі спливом певного часу.
Цей поділ речей має своє правове значення. Оскільки
предметом деяких договорів (майнового найму, прокату) можуть
бути лише неспоживні речі, то за умовами договору власникові має
бути повернута та сама річ. Інакше вирішується питання про
предмет договору позики, яким можуть бути споживні речі
(гроші, речі, визначені родовими ознаками). Позичальник,
використавши одержану річ, має повернути позикодавцеві таку
суму грошей або рівну кількість речей тих самих роду і якості, а
не ті ж самі гроші і речі, які він брав за договором позики.
10. Продукція, плоди і доходи. У ст.189 ЦК зазначено, що
продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється,
добувається, одержується з речі або приноситься річчю.
Продукцією є, зокрема, все те, шо створюється внаслідок
виробничо-господарської діяльності і матеріалізується у вигляді
нової або частково нової речі (наприклад, виготовлення
автомашин, будівництво будинку, переробка нафти на бензин та
інші нафтопродукти). Плоди — це результат органічного
розвитку самої речі (приплід тварин, майбутній урожай). Доходи
— це те, що приносить річ, перебуваючи в експлуатації І
цивільному обороті (орендна плата, дивіденди тощо).
Відповідно до ст.189 ЦК плоди, продукція, доходи, що
приносять речі, належать власникові речі, якщо інше не
встановлено законом або договором власника з іншою особою.
Оскільки дана норма має диспозитивний характер, то сторони
можуть, наприклад, у договорі застави зазначити, що плоди і
приплід тварин залишаються у заставодержателя і використовують у підприємницькій діяльності, як про об'єкт
зараховуватимуться у рахунок виконання зобов'язання. У ЦК
1963 p. подібна норма ст. 133 мала дещо іншу редакцію. Згідно
з цією статтею плоди, приплід тварин, доходи, шо приносять
речі, належать її власникові, якщо інше не встановлено
законом або договором власника з іншою особою.
2. Поняття майна та його види
1- Крім поняття речей у цивільному праві застосовується
також і поняття "майно". Термін "майно" застосовується
неоднозначно. По-перше, під "майном" розуміють річ чи
конкретну сукупність Речей. Саме про таке майно йдеться у
нормах, які визначають предмет договорів купівлі-продажу,
оренди, дарування, позики то-Що. По-друге, під цим терміном
розуміють сукупність прав, які належать конкретній особі. По-
третє, терміном "майно" позначають також сукупність майнових
прав та обов'язків (наприклад, під
133
спадковим майном розуміють усі майнові права та обов'язки
спадкодавця, які переходять до спадкоємця).
За ЦК майном як особливим об'єктом вважається річ,
сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст.190).
У гл.54, ЦК, якою регулюється купівля-продаж, законодавець
застосовує! поняття "товар" у значенні, тотожному поняттю
"майно".
Оскільки правильне розуміння терміна "майно" в різних
значеннях практично важливе для визначення конкретних прав
таобов'язків сторін у правовідносинах, де майно є об'єктом
права,слід щоразу визначати значення даного терміну шляхом
тлумачення тексту правової норми. А ЦК виділяє декілька
спеціальних видів майна.
2. Підприємство як єдиний майновий комплекс. З аналізу чин-
ного законодавства в Україні можна дійти висновку про те, ще
термін "підприємство" використовується як щодо суб'єктів, так І
щодо об'єктів права. Відповідно до ст. 1 Закону про підприємства,!
який втратив чинність у зв'язку з прийняттям ГК, підприємствс
вважалося самостійним господарюючим статутним суб'єктом,
який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-
дослідну та комерційну діяльність з метою одержання
відповідного прибутку (доходу). Отже, в даному випадку
підприємство було визнано суб'єктом права. За цим же Законом
підприємство створюється за рішенням власника (власників)
майна чи уповноваженого ним (ними) органу (ст.5);
підприємство діє на основі статуту, що його затверджує власник
(власники) майна (ст.9); власник здійснює свої права з управління
підприємства безпосередньо або через уповноважені ним органи
(ст.14). Ця концепція була запозичена з ЦК 1963 р., в якому
поняття "підприємство" вживалося переважно у розумінні суб'єкта
цивільного права зі статусом юридичної особи.
Водночас у період ринкових реформ формувалося
законодавство, в якому підприємство розглядалося як цілісний
майновий комплекс зі встановленням режиму об'єкта права.
Так, згідно зі ст.28 Закону про власність громадським
об'єднанням надається право відповідно до цілей, зазначених у
їхніх статутах, мати у власності підприємства. У цих випадках
йдеться про підприємство як майновий комплекс, що його
права. Підприємство як цілісний майновий комплекс визнається
нерухомістю, може в цілому або його частина бути об'єктом купівлі-
продажу, застави, оренди та інших угод. Так, відповідно до
З'акону про оренду об'єктом оренди є цілісні майнові комплекси
підприємств, їх структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).
При цьому підприємство як єдине ціле виступає лише як предмет
оренди, а його орендодавцем є власник або уповноважений ним
орган. Відповідно до ч.і ст.4 цього Закону цілісним майновим
комплексом вважається господарський об'єкт із завершеним
циклом виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому
земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними
іігженерними комунікаціями та системою енергопостачання. Поряд
із цим слід зазначити, що в орендних правовідносинах
підприємство може бути і суб'єктом правовідносин щодо окремо
134
індивідуально-визначеного майна, а з дозволу відповідних органів —
також шодо цілісних майнових комплексів, їх структурних
підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна. При цьому
ми підтримуємо думку, яка висловлена в літературі, що
підприємство не може виступати в цивільному праві як суб'єкт
правових відносин. Цю функцію виконує суб'єкт цивільних
відносин — юридична особа1. Таким чином, коли підприємство
передає в оренду своє майно, воно виступає як юридична особа, а
коли воно саме є предметом договору оренди — як майновий
комплекс.
Певну однозначність у розуміння змісту поняття
"підприємство" вніс ЦК, у ст.191 якого записано, що підприємство є
єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення
підприємницької діяльності, до складу якого входять усі види майна,
призначені для його діяльності, права вимоги, борги, а також право
1 на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше
не встановлено договором або законом. Таке підприємство як
єдиний майновий комплекс є нерухомістю.
Таким чином у ЦК однозначно утверджена концепція
підприємства як об'єкта цивільних прав. Однак іншу позицію
зайняли розробники ГК, у ст.62 якого підприємство визнається як
самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним
органом державної влади або органом місцевого самоврядування
або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих
потреб. Крім того в ГК визначено види підприємств (приватні,
колективні, комунальні, державні та ін.), а також їхні
організаційно-правові форми. Проте визнання суб'єкта
господарювання підприємством не надає йому статус суб'єкта
цивільних правовідносин. Для цього воно має набути статус
юридичної особи. Власне це підтверджується ч.4 ст.62 ГК, за якою
підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно,
самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку Із своїм
найменуванням та ідентифікаційним кодом. Тому можна зробити
висновок, що поняття "підприємство" є обслуговуючим відносно
юридичної особи і його вживання не суперечить положенням ЦК,
оскільки воно певною мірою індивідуалізує ту чи іншу юридичну
особу.
3. Гроші та валютні цінності. Гроші є особливою категорією
об'єктів цивільного права, оскільки виконують роль загального
еквіваленту і відповідно до цього їм властивий цілий ряд
специфічних особливостей. Законним платіжним засобом,
обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій
території України, є гривня (ст.192 ЦК).
Грошам властиві ознаки родових і подільних речей. Родовий
характер грошей полягає у тому, що розмір грошової суми
визначається не кількістю грошових знаків, а числом вказаних у
знаках грошових одиниць. Тому борг може бути погашений будь-
якими Епюрами. Гроші можуть бути індивідуалізовані шляхом
запису номерів окремих грошових знаків.
Поряд з цим у ряді випадків гроші можуть виступати
самостійним об'єктом певних договорів, зокрема позики,
дарування, бан-
Див.: Шевченко Я. М. Власник і право власності. — К., 1994. — С
135
ківської позички. Правові засади грошового обігу визначаються
законами про Національний банк України, про банки та Іншими
актами законодавства.
4. Валютні цінності — певні види майна, які визначаються
законом такими. У ст.193 ЦК визначені лише загальні засади
правового режиму валютних цінностей. У цій статті записано, що
види майна, що вважаються валютними цінностями, на порядок
вчинення правочинів з ними встановлюються законом. Так,
відповідно до ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про
систему валютного регулювання і валютного контролю" до
валютних цінностей належать валюта України, платіжні
документи та інші цінні папери, Іноземна валюта, платіжні
документи та Інші цінні папери, виражені у валюті України,
іноземній валюті або банківських металах, банківські метали.
До валюти України належать грошові знаки у вигляді
банкнотів, казначейських білетів, монет і в Інших формах, що
перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на
території' України, а також вилучені з обігу або такі, що
вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки,
які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в
банківських та інших кредитно-фінансових установах на
території України.
До іноземної валюти — іноземні грошові знаки у вигляді
банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу
та є законним платіжним засобом на території відповідної
іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що
вилучаються з нього, але піддягають обмінові на грошові знаки,
які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних
держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що
перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших
кредитно-фінансових установ за межами України.
Банківськими металами є золото, срібло, платина, метали
платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб
відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що
мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з
дорогоцінних металів..
Відповідно до зазначеного Декрету та Закону про банки
лраво-чини з валютними цінностями здійснюються банками та
іншими фінансовими установами на підставі ліцензії НБУ.
В ЦК виділяються й Інші види майна. Так, цінним паперам
присвячена окрема гл.14, виділяється майно, яке передається у.
власність товариства його учасниками як вклад до статутного
(складеного) капіталу. Законодавством визначаються особливості
правового режиму особистих селянських господарств (Закон про
особисте селянське господарство), фермерських господарств
(Закон про фермерське господарство).
136
= :•' Глава 14
Цінні папери
1. На відміну від ЦК 1963 р., ЦК 2003 p. має окрему главу про
цінні папери як об'єкти цивільних прав. Зазначена глава містить
положення, що характеризують лише загальні для всіх видів цінних
паперів питання. Особливості випуску та обігу окремих видів
цінних паперів регулюються спеціальними нормативними актами,
положення яких конкретизують та доповнюють норми ЦК.
Основними спеціальними нормативними актами в сфері
регулювання правовідносин з цінними паперами є закони про
цінні папери, про обіг векселів в Україні, про Національну
депозитарну систему та інші закони України І підзаконні
нормативні акти. Регулювання випуску та обігу цінних паперів
здійснюється також гл.17 ГК.
Стаття 194 ЦК дає законодавче визначення цінного паперу,
відповідно до якого цінний папір — це документ встановленої
форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше
майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його
випустила (видала), і власником та передбачає виконання
зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість
передачі прав, що випливають з цього документа, Іншим особам.
Іншими словами, папір (документ) визнається цінним не в силу
його природних властивостей, а тому, що він підтверджує право його
володільця на певні матеріальні блага (речі, гроші, дії третіх осіб,
інші цінні папери).
2. Це визначення окреслює основні ознаки цінних паперів як
об'єктів цивільних прав.
По-перше, особливий акцент робиться на визначення цінного
паперу як документа встановленої форми з відповідними
 реквізитами. Вимоги щодо форми цінних паперів та перелік їх
реквізитів визначаються окремим законодавством (Закон про цінні
папери; Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі
тощо). Відсутність обов'язкових реквізитів цінного папера або
невідповідність цінного папера встановленій формі має наслідком
його недійсність. Відповідно до ст.196 ЦК документ, який не
містить обов'язкових реквізитів цінних паперів і не відповідає
формі, встановленій для цінних паперів, не є цінним папером.
Як правило, цінні папери становлять собою документи, що
видаються на спеціальних бланках з певним ступенем захисту.
Відповідно до ч.7 ст. 164 ГК цінні папери (або їх бланки)
виготовляються лише на державних підприємствах, що мають
ліцензію Міністерства фінансів України, та охороняються. Порядок
виготовлення бланків цінних паперів встановлений Правилами
виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого
обліку.
Крім цінних паперів в документарній (паперовій) формі, в Ук-
Раіні можливим є випуск цінних паперів у бездокументарній
(електронній) формі (у вигляді записів в електронних базах даних).
Правові основи та особливості бездокументарного випуску та обігу
цін-Ни паперів визначаються Законом про Національну
депозитарну
СИСТему. ИІЇ „.;(, І ..., к паперів, не можуть бу-, ти передані у користування або заставлені.
137
По-друге, цінний папір посвідчує грошове або інше майнове
право. Термін "грошове право" не є широко застосовуваним в
цивільному праві. Під грошовим правом в контексті ст.194 ЦК слід
розуміти право на отримання грошей за цінним папером (у вигляді
дивідендів, повернення позикових коштів та процентів за їх
користування тощо). Грошове право також належить до прав
майнових. Тобто кваліфікуючою ознакою цінних паперів є
посвідчення саме майнового права (права володіння, права
управління емітентом, права вимоги сплати грошових коштів, права
на отримання певного товару тощо). Особисті немайнові права,
навіть ті, які пов'язані з майновими, цінними паперами не
посвідчуються.
По-третє, цінний папір визначає відносини між особою, яка
його випустила (видала), і власником та передбачає виконання
зобов'язань згідно з умовами його випуску. Важливою рисою
цінного паперу є те, що в ньому має бути зазначений характер
правовідносин між особою, яка видала цінний папір, та власником
(держателем) цінного папера (відносини позики, управління,
володіння), а також визначені ті юридичні можливості, на
здійснення яких має право законний володілець цінного папера
(одержання доходу у вигляді певних відсотків або визначеного
майна, отримання грошових КОШТІВ ТОЩО).
Як правило, здійснення втілених у цінні папери прав можливе
лише при пред'явленні самого цінного папера (на відміну від інших
документів, шо посвідчують майнові права (договір, квитанція
тощо), пред'являти який для виконання зобов'язання не обов'язково.
Однак зазначене правило не застосовується до цінних паперів, які
випущені в бездокументарній формі та існують у формі записів на
рахунках у системі електронного обігу цінних паперів.
Виконанню зобов'язань за цінним папером присвячена ст.198
ЦК. Якщо зобов'язання особи визначено цінним папером, така
особа не вправі відмовитися від його виконання, посилаючись на
обставини, вказані у ч.2 ст.198 ЦК: відсутність підстави зобов'язання,
недійсність зобов'язання — а також на інші обставини (неохайний
зовнішній вигляд цінного паперу, його надірваність тощо). Інша
справа, якщо цінний папір потрапив до його держателя
неправомірним шляхом. В такому випадку особа, яка це довела,
вправі відмовитися від виконання перед таким держателем. При
цьому не має значення, шляхом яких правопорушень в нього
з'явився цін-( ний папір (крадіжка, підробка, шахрайство тощо).
В разі виявлення незаконно виготовленого або підробленого
цінного паперу його володілець вправі пред'явити особі, яка
передала йому папір, вимоги про належне виконання зобов'язання,
посвідченого цим папером, та про відшкодування збитків (ч.2
ст.198 ЦК).
По-четверте, цінний папір визначає можливість передачі прав,
що виникають з нього, Іншим особам. Передача права власності на
цінний папір спричиняє передачу у сукупності всіх прав, що
посвідчуються даним цінним папером (ч.2 ст.194 ЦК). Це означає,
що. передача окремих прав, посвідчених цінним папером, із
залишен-. ням решти прав у його попереднього власника не
можлива. Так са-' мо окремі права, шо випливають із цінних
138
З, Залежно від вказівки на особу, якій належать права за цінним
папером, І відповідно від способу передачі такого цінного паперу,
вони поділяються на три основні види (ст.197 ЦК):
а) цінний папір на пред'явника — це цінний папір, в якому
невказується конкретна особа, якій треба провести виконання.
Особою, уповноваженою реалізувати закріплене таким цінним
папером право, є будь-який держатель цінного папера, який
повиненлише його пред'явити. Передача прав за цінним
папером напред'явника відбувається шляхом простого вручення
його Іншійособі та не вимагає виконання якихось особливих
формальностей(ч.З ст.197 ЦК). Прикладами такого роду цінних
паперів можутьбути облігації державних та місцевих позик,
ощадні книжки на
пред'явника тощо;
б) іменний цінний папір — це документ, виписаний на Ім'я
конкретної особи, яка тільки і може здійснити виражене в ньому
право. Іменні цінні папери, як правило, можуть передаватися
іншимособам, однак така передача здійснюється в порядку,
встановленому для відступлення права вимоги (цесії), та пов'язана
з багатьмаформальностями. Особа, яка передала права за іменним
цінним папером, відповідає лише за недійсність відповідної вимоги
і не відповідає за її невиконання ч.4 ст.197 ЦК). Тобто, наприклад,
відмова емітента іменної акції виплатити її новому держателю
дивіденди не спричинятиме відповідальності попереднього
власникатакої акції. Як іменні цінні папери випускаються акції,
чеки, ощадні сертифікати тощо;
в) ордерний цінний папір — це документ, який, як і іменний
цінний папір, виписується на певну особу, яка однак може не
тільки здійснити відповідне право самостійно, а й призначити
своїм розпорядженням (ордером, наказом) іншу уповноважену
особу. Тобто власнику ордерного цінного папера надається
 можливість передавати права таким цінним папером іншим особам
без якихось особливо складних формальностей. Права за ордерним
цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері
передавального напису (індосаменту) — ч.5 ст.197 ЦК. За
індосаментом до особи, якій або у розпорядження якої передаються
права за цінним папером, переходять усі права, посвідчені ним.
Крім передачі у власність, за допомогою індосаменту ордерні цінні
папери можуть передаватися у заставу або для виконання договору
доручення. В такому випадку в індосаменті прямо має бути вказана
мета передачі ("у заставу", "як повіреному" тошо). Кількість
індосаментів ордерного цінного папера, як правило, не
обмежується. Тобто кожний новий володілець цінного папера
може передати його далі.
Передавальний напис (Індосамент) в свою чергу може бути ордерним
(із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене
виконання) або бланковим (без зазначення особи, якій має бути
здійснене виконання). Належним держателем ордерного цінного
паперу буде та особа, ім'я якої стоїть останнім в ряду індосаментів (а
п
Ри бланковому індосаменті — будь-який держатель цінного паперу).
Ордерні цінні папери, як правило, відрізняються підвищеною
надійністю. Індосант, тобто особа, яка вчинила передавальний
напис, несе відповідальність не тільки за існування права, а й за
йо-
139
го здійснення (ч.5 ст.197 ЦК). Звідси випливає і правило,
визначене ст.198 ЦК, відповідно до якого особа, що випустила
(видала) цінний папір, та особи, що індосували його,
відповідають перед його законним володільцем солідарно. В разі
задоволення вимоги законного володільця цінного паперу про
виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією або
кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним
папером, вони набувають права зворотної вимоги (регресу) щодо
Інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером. Винятком з цього
правила можуть бути так звані безоборотні індосаменти, за
допомогою яких особа передає право за ордерним цінним
папером, але здійснюючи спеціальне застереження ("без обороту
на мене"), яке виключає її відповідальність. Прикладом ордерного
цінного папера є переказний та простий векселі.
4. Стаття 195 ЦК розподіляє цінні папери, що існують в
цивільному обігу, на певні групи. Конкретні види цінних паперів,
що належать до тієї чи іншої групи, визначаються
законодавством (ЦК, ГК, Законом про цінні папери тощо).
Відповідно цінні папери поділяються на такі групи: 1) пайові цінні
папери — цінні папери, які посвідчують участь у статутному
капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні
емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді
дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента. Видами
пайових цінних паперів є акції, а також свідоцтва, що посвідчують
право особи на частку у статутному капіталі товариств з
обмеженою відповідальністю. Відповідно до ст.4 Закону про цінні
папери, акція — це цінний папір без встановленого строку обігу,
що посвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного
товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та
право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на
одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на
участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Видача свідоцтва товариства з обмеженою відповідальністю
визначається ст.52 Закону про господарські товариства;
2) боргові цінні папери — цінні папери, які посвідчують
відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у
визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових
цінних паперів традиційно відносять облігацію, тобто цінний
папір, що посвідчує внесення його власником грошових коштів І
підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного папера в передбачений в ньому строк з виплатою
фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами
випуску). Статус облігацій визначено у гл.З Закону про цінні
папери. Борговим цінним папером є також вексель, яким є цінний
папір, що посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця
сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику
векселя (векселедержателю) цінні папери, ст.21 Закону про цінні
папери;
3) похідні цінні папери — цінні папери, механізм випуску та
обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом
строку, встановленого договором, цінних паперів, інших
фінансових та (або) товарних ресурсів. Визначення похідного
цінного па-140
П ера або дериватива подається в п.1.5 Закону про оподаткування
прибутку підприємств. Відповідно дериватив — це стандартний
документ, що посвідчує право та (або) зобов'язання придбати або
продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а
також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Видами де-
ривативІв є форвардний контракт, фьючерский контракт та опці-
он- Форвардний контракт — це стандартний документ, який
посвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери,
товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у
майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення
такого форвардного контракту (п. 1.5.1 Закону про оподаткування
прибутку підприємств). Ф'ючерсний контракт — це стандартний
документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні
папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах
у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань
сторонами контракту (п. 1.5.2 Закону про оподаткування прибутку
підприємств). Опціон — це стандартний документ, який посвідчує
право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на
визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення
такого опцІону або на час такого придбання за рішенням сторін
контракту (п.1.5.3 Закону про оподаткування прибутку
підприємств);
4) товаророзпорядчі цінні папери — цінні папери, які надають
їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих
документах. Прикладами товаророзпорядчих цінних паперів є
коносамент, а також складське свідоцтво. Коносамент як цінний
папір, який засвідчує право його держателя розпоряджатися
зазначеним в коносаменті вантажем І отримати вантаж після
завершення перевезення, застосовується переважно при здійсненні
морських перевезень. Основні реквізити коносамента визначені
ст.138 КТМ. Складське свідоцтво (просте або подвійне) є
документом, що посвідчує передачу товару на зберігання на
товарний склад та надає його держателю комплекс прав з
розпорядження переданим на зберігання товаром, визначених §2
гл.66 ЦК.
Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів.
141
Глава 15
Нематеріальні блага
1. Результати творчої діяльності як об'єкти
цивільного права
1. ЦК вперше визначає нематеріальні блага як об'єкти
цивільного права, відносячи до цієї групи результати творчої
діяльності,інформацію та особисті немайнові блага. Об'єднання цих
об'єктів вокрему групу пояснюється передусім їх особливою
правовою природою, відсутністю в них матеріального змісту. Це
зумовлює основні особливості правового регулювання відносин,
пов'язаних з їх виконанням та захистом.
Так, особисті немайнові блага є невідчужуваними, вони не
можуть передаватися іншим особам ні з яких підстав. Використання
об'єктів права інтелектуальної власності іншою особою ніж та, яка
має виключне право дозволяти її використання, можливе лише з
дозволу останньої.
Межі вільного використання об'єктів інтелектуальної власності
визначені законом,
2. Стаття 199 ЦК визначає особливості результатів
інтелектуальної творчої діяльності як об'єктів цивільного права. До
цих об'єктів належать: літературні та художні твори; комп'ютерні
програми;компіляції (бази даних); виконання; фонограми,
відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові
відкриття; винаходи,корисні моделі, промислові зразки;
компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин;
комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для
товарів і послуг); географічні зазначення;комерційні таємниці, а
також інші результати інтелектуальної діяльності.
У ЦК регулюванню відносин з приводу результатів творчої
діяльності присвячена Книга четверта. Водночас ці відносини
регулюються і низкою спеціальних законів України, зокрема:
законами про винаходи, про охорону прав на промислові зразки,
про знаки, про рослини, про охорону прав на топографії
інтегральних мікросхем, про охорону прав на зазначення
походження товарів, про розповсюдження примірників
аудіовізуальних творів та ряд інших.
Складовою частиною правової системи України є норми
міжнародних конвенцій і договорів, до яких приєдналась Україна.
Важливим кроком на цьому шляху стала участь України у Всесвітній
організації Інтелектуальної власності. Законом України від 31 травня
1995 р. Україна приєдналася до Бернської конвенції про охорону
літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 p.,
зміненого 2 жовтня 1979 p.), який встановлює більш високий рівень
охорони авторських прав порівняно зі Всесвітньою конвенцією про
авторське право і Конвенцією про охорону інтересів виробників
фонограм. Законом України від 27 січня 1995 p. ВР ратифікувала
Угоду про співробітництво в галузі охорони авторсько-
142
го права і суміжних прав країн СНД. Україна також є членом
Всесвітньої конвенції про авторське право.
26 серпня 1992 р. у заяві Кабінету Міністрів України
проголошені чинними на території України Паризька конвенція про
охорону промислової власності; Мадридська угода про міжнародну
реєстрацію знаків; Договір про патентну кооперацію. Уряд України
заявив, що бере на себе зобов'язання, які випливають із зазначених
Конвенції, Угоди і Договору щодо України.
Поряд із цим відносини України з багатьма країнами СНД у
сфері охорони авторських і патентних прав регулюються
двосторонніми договорами.
У сфері охорони прав інтелектуальної власності прийнято також
ряд постанов ВР, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів
України та інші акти.
3. Розвиток технічного прогресу сприяє розширенню переліку
об'єктів права інтелектуальної власності, включення до нього нових
видів об'єктів — програм для ЕОМ, топографІй інтегральних
мікросхем, інформаційних систем тощо. Таким чином перелік
об'єктів не є вичерпним. Зокрема у п.4 ч.і ст.433 ЦК названо серед
об'єктів авторського права інші твори.
Охорона виключних прав на літературні й художні твори,
комп'ютерні програми, бази даних, а також об'єкти суміжних прав
не потребують обов'язкової державної реєстрації чи іншого
спеціального оформлення. Авторське право й суміжні права
виникають з моменту створення твору (ст.437 ЦК), з моменту
першого здійснення чи вироблення (ст.451 ЦК).
Власне факт створення твору у формі, доступній для сприйняття
його іншими особами, є достатньою підставою для правової охорони.
Об'єктивна форма може бути: письмова, усна, звуко- та ві-деозапис,
зображення тощо.
Щодо об'єктивної форми, то вона розглядається в доктрині
цивільного права з точки зору двох критеріїв — критерію вІдтворюва-
ності й можливості сприйняття органами відчуття. За бажанням
реєстрація авторських прав на літературні твори може відбуватися в
Державному підприємстві "Українське агентство з авторських і
суміжних прав", яке веде відповідні реєстри. Авторське право
поширюється на літературні й художні твори, які є результатами
творчої діяльності, незалежно від призначення і якості твору, а також
від способу його втілення; як оприлюднені, так і неоприлюднені, як
завершені, так і незавершені, незалежно від їх призначення, жан-
РУ, обсягу, мети тощо (ч.2 ст.8 Закону про авторське право). За
межами правового регулювання залишається внутрішній процес
створення твору, тобто те, що власне І є творчістю. Новизна твору
означає по суті І творчий характер діяльності автора, при цьому як
певне припущення розуміється ідея, що повторне створення твору
неможливе. Таким чином, невизначеність названих критеріїв надає
Можливість вирішувати значну кількість конкретних питань за
переконанням судді. Суд враховуватиме й характер діяльності автора.
Твір охороняється незалежно від його призначення, а саме в якій
с
Фері діяльності можна застосувати твір і наскільки він є
актуальним. Твір не має оцінюватись і за його суспільною
корисністю,
. . 143

причому охоронятиметься і твір, який є явною творчою поразкою
автора. Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи
діяльності або математичні концепції як такі (ч.З ст.433 ЦК).
ЦК у гл.38 закріплює право інтелектуальної власності на наукове
відкриття, яким визнається встановлення невідомих раніше, але
об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ
матеріального світу, що вносять докорінні зміни в рівень наукового
пізнання (ст.457 ЦК). Автор наукового відкриття має право надати
науковому відкриттю своє ім'я або спеціальну назву, право на
наукове відкриття засвідчується згідно зі ст.458 ЦК дипломом та
охороняється в порядку, встановленому законом.
Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель,
промисловий зразок засвідчується патентом. Умови й порядок
видачі патенту встановлюються законом, а обсяг правової охорони
визначається формулою винаходу, корисної моделі, сукупністю
суттєвих ознак промислового зразка (ст.462 ЦК). Значна сфера
творчої діяльності з пошуку технічних рішень знаходиться поза
правовою сферою, і лише щодо сфери важливих для суспільства
технічних і прирівняних до них рішень встановлюється спеціаль не
правове регулювання. Це пояснюється тим, що надання патентної
охорони, наприклад, певною мірою обмежує господарську
діяльність членів суспільства. Так, винаходу надається правова
охорона, якщо він є новим, має винахідницький рівень і
придатний для промислового використання (ч.і ст.459 ЦК). Таким
чином, не кожен винахід отримує правову охорону. Те саме
стосується корисних моделей і промислових зразків (ст.ст.460, 461
ЦК). Таким чином, законодавство встановлює різний перелік ознак
охороно-здатності для різних типів об'єктів патентного права. Щодо
творчого характеру, то ця ознака притаманна всім об'єктам
патентного права.
Глави 40—46 ЦК присвячені праву інтелектуальної власності на
такі об'єкти, як компонування інтегральної мікросхеми (ст.ст.471—
480); раціоналізаторська пропозиція (ст.ст.481—484); сорт рослин,
порода тварин (ст.ст.485—488); комерційне найменування (ст.ст.489—
491); торговельна марка (ст.ст.492—500); географічне зазначення
(ст.ст.501—504); комерційна таємниця (ст.ст.505—508). Щодо
названих об'єктів прийнято також ряд законів і підзаконних актів,
формування законодавства триває.
4. Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі
невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою
відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншим
законодавством чи договором (ст.431 ЦК). Права на результати
інтелектуальної, творчої діяльності захищаються нормами
цивільного, кримінального та адміністративного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого
права інтелектуальної власності відповідно до ст.16 ЦК. Суд у
випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити
рішення з тих, що перераховані у ст.432 ЦК.
Спеціальні закони, присвячені різним видам об'єктів права
інтелектуальної власності, містять відповідні статті щодо захисту прав
на ці об'єкти.
144
2. Інформація як об'єкт цивільного права -
1. Стаття 200 ЦК вперше в кодифікованому акті дає
визначення інформації як документованих або публічно
оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають
місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі, і
передбачає захист прав володільця таких відомостей, застосовуючи
широке поняття "інформація", яке не підпадає під охорону норм
авторського, патентного або іншого спеціального законодавства.
Аналогічне визначення дається також у ст. 1 Закону про
інформацію. Можна зазначити, що правила статті поширюються і
на охороноздатні рішення (винаходи, корисні моделі та ін.), не
запатентовані правоволоділь-цем з будь-яких причин.
Практично вся суспільна взаємодія заснована на обміні
інформацією, що пояснює певні труднощі у формуванні
особливих прав на неї, оскільки суспільство зацікавлене у
вільному обігу інформації. Відповідно до ст.32 Конституції не
допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків,
визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини, а згідно зі ст.34 кожен
має право вільно збирати, зберігати, використовувати і
поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на
свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом лише
в передбачених ч.З ст.34 Конституції випадках. Основними
принципами інформаційних відносин є: гаранто-ваність права на
інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її
обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; повнота й точність
інформації; законність одержання, використання, поширення та
зберігання інформації (ст.5 Закону про інформацію).
2. Інформація як об'єкт має свої особливості. Це здатність
до багаторазового використання, практична неможливість
знищення її, а при передачі — можливість збереження в самої
особи, яка її передала, тощо. Незважаючи на те, що відповідно
до даної статті інформація є об'єктом цивільних прав, зокрема
одним із видів нематеріальних благ, реальне встановлення
монопольних прав на інформацію залишається проблемою.
Необхідність забезпечення суспільних інтересів примушує
законодавця в ряді випадків вводити особливий режим
поширення і використання інформації. Наявність вагомого
публічного елемента всередині права на інформацію є, на думку
фахівців, важливою рисою правового регулювання
інформаційних відносин. Зокрема, знаходять своє правове
регулювання такі види інформації, як державна таємниця (Закон
про державну таємницю), конфіденційна інформація (Закон про
інформацію), інформація в автоматизованих системах (Закон про
захист інформації в автоматизованих системах) тощо. Стаття 18
Закону про інформацію називає основні види інформації:
статистична інформація, масова, про діяльність державних
органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, про
особу тощо.
Найважливішим законом, який діє у цій сфері, є Закон про
інформацію. Законодавство України про інформацію становить
також законодавчі акти про окремі галузі, види, форми й засоби
ін-
145
 формації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною.
Важливе місце посідають принципи й норми міжнародного права.
Регулювання надання та використання інформації здійснюється за
допомогою ряду спеціальних правових інститутів, наприклад
інституту державної таємниці. Однак до цього часу спеціального
права на інформацію не вводилося. Водночас на нинішній стадії
розвитку суспільних відносин обробка і надання інформації
стають настільки важливим елементом суспільного життя, що
виникає необхідність передбачити спеціальні правові заходи, які
забезпечують інтереси осіб, зайнятих у цій сфері.
3. Важливо розрізняти правове регулювання вищевказаних
відносин з такими правовими інститутами, як службова або
комерційна таємниця (ноу-хау). Різниця полягає в тому, що
комерційна цінність службової або комерційної таємниці
безпосередньо пов'язана з можливістю використання інформації,
наприклад для удосконалення виробничого процесу, а набуття
такої інформації здійснюється з метою досягнення завдяки їй
певного результату. В інших випадках інформація має значення
для того, хто її набуває, сама по собі, поза зв'язком з можливістю
реалізації процесу, який охоплюється цією інформацією. Такі
випадки перебувають поза межами службової чи комерційної
таємниці, які розглядаються нижче.
Об'єктом інформаційних відносин найчастіше виступає не
будь-яка інформація, а лише відповідним чином оброблена, тобто
зафіксована на матеріальному носії, яка має відповідні реквізити,
що дозволяють ідентифікувати інформацію. За ст.8 Закону про
інформацію об'єктами інформаційних відносин є документована
або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі
політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у
соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.
4. В економічній і правовій літературі зарубіжних країн
комерційна таємниця позначається різними термінами ("секрети
Ш D
виробництва", "ноу-хау"), які в аспекті правових категорій
розуміютьсяяк синоніми.
Строк захисту комерційної таємниці не визначено. Права на
комерційну таємницю діють, поки дотримуються умови її
захисту.
5. Визнання тих чи інших відомостей конфіденційними або
такими, що потребують захисту відповідно до законодавства
України,є прерогативою їх власника правоволодільця).
Виключення з цієї загальної норми встановлюють закон або
інший правовий акт. Так, встановлено перелік відомостей, які не
можуть складати комерційну таємницю, до них, зокрема,
віднесено: відомості, що містяться у статутах юридичних осіб, дані
за встановленими формами звітності про планово-господарську
діяльність, відомості, необхідні для перевірки обчислення і сплати
податків, тощо. Підприємства і підприємці зобов'язані надавати ці
відомості на вимогу органів влади, управління, контрольних та
правоохоронних органів, інших організацій, які мають на це
право відповідно до законодавства.
6. Комерційну і службову інформацію не слід розуміти як
синоніми. Збереження в таємниці службової інформації, як
правило, не 146
зумовлено її комерційною цінністю, хоча вона може містити
відомості комерційного характеру. Заборона на її розповсюдження
базується на законодавстві, яке регламентує окремі сфери діяльності.
Певні категорії працівників такої сфери діяльності зобов'язані
зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ у зв'язку з
виконуваною роботою (працівники установ зв'язку, банків, лікарі,
страхові агенти, податкові інспектори тощо).
Закріплення прав володільця комерційної таємниці хоча й
будується за моделлю охорони промислової власності, однак має свої
особливості. Цей захист грунтується на створенні й забезпеченні
систем охорони конфіденційності, порушення системи тягне
припинення прав. Умовою надання охорони винаходам, корисним
моделям, промисловим зразкам, навпаки, є їх опублікування. Крім
того, як підстава виникнення права на захист комерційної
таємниці, визначається фактичне правомірне володіння
інформацією за умов дотримання відповідних вимог. Водночас
будь-яка особа, яка самостійно й добросовісно стала володільцем
такої інформації, має право розпоряджатися нею на власний розсуд.
Інформація, що охороняється, може бути використана іншими
особами з дотриманням двох умов: отримання власне інформації
законним шляхом і отримання дозволу власника (правоволодільця)
на таке використання, оформлене договором. Типовим є договір на
передачу готових науково-технічних розробок — технологій,
конструкцій, що містять незапатентовані технічні рішення, дизайн
тощо. У всіх договорах, які передбачають передачу прав на
використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, на
користувача мають бути покладені обов'язки з дотримання її
конфіденційності.
7. Суб'єкту відносин у сфері інформації надається право
вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і
моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Відповідно
до ст.7 Закону про інформацію суб'єктами інформаційних відносин
можуть бути також інші держави, їхні громадяни та юридичні особи,
міжнародні організації та особи без громадянства.
Основним суб'єктом інформаційних відносин згідно з ч.З ст.38
Закону про інформацію є власник інформації, який щодо об'єктів
своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії.
Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій
(юридичних осіб) і держави (ч.2 ст.38). За ч.8 ст.38 Закону про
інформацію власник інформації має право здійснювати щодо
об'єктів своєї власності будь-які законні дії. Право власності на
інформацію має такі підстави: створення інформації своїми силами
й за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що
містить умови переходу права власності на інформацію до іншої
особи. Власник інформації має право призначати особу, яка
здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією,
визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також
встановлювати інші умови що-До інформації. Таким чином,
відповідно до названого закону, суб'єктами відносин у сфері
інформації є також володільці та користувачі інформації.
Стаття 42 Закону про інформацію називає також учасників
інформаційних відносин, а саме: громадян, юридичних осіб або
дер-
147
жаву, які набувають передбачених законом прав та обов'язків у
процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками Закон
називає авторів, споживачів, поширювачів, зберігачІв (охоронців)
інформації, визначаючи їх права та обов'язки у ст.ст.43, 44 Закону
про інформацію. Серед найважливіших прав називають право
одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати і
зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-
яких засобів, крім випадків, передбачених законом.
При цьому учасники інформаційних відносин зобов'язані
поважати інформаційні права інших суб'єктів; використовувати
інформацію згідно із законом або договором (угодою); забезпечувати
додержання принципів інформаційних відносин, передбачених ст.5
Закону про інформацію; забезпечувати доступ до інформації всім
споживачам на умовах, передбачених законом або угодою; зберігати
її в належному стані протягом встановленого терміну й надавати
іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у
передбаченому законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну
при порушенні законодавства про інформацію.
Охорона права на інформацію І неприпустимість зловживання
ним регламентовані ст.ст.45, 46 Закону про інформацію.
8. Порушення законодавства України про інформацію тягне за
собою дисциплінарну, цивільно-правову або кримінальну
відповідальність. Відповідальність несуть особи, винні у вчиненні
порушень, визначених ст.47 Закону про інформацію, серед яких
виділяється необгрунтована відмова від надання відповідної
інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності;
несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування
Інформації тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до органів
вищого рівня або до суду (ст.48 Закону про інформацію), а у
випадках, коли правопорушення завдають громадянам,
підприємствам, установам, організаціям та державі матеріальної або
моральної шкоди, винні в цьому особи відшкодовують її на підставі
рішення суду. Розмір відшкодування визначається судом (ст.49
Закону про Інформацію).
Захист службової і комерційної таємниці від неправомірних
посягань може здійснюватись на підставі норм цивільного,
адміністративного або кримінального права. Як на основний
цивільно-правовий спосіб захисту коментована стаття вказує на
відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої
правопорушенням суб'єкта відносин у сфері інформації.
Норми адміністративного права застосовуються, якщо права
володільця комерційної таємниці порушені посадовими особами
органів державного управління (податкових, контролюючих,
правоохоронних органів тощо), які мають доступ до такої інформації
у встановлених законом випадках.
Порядок використання інформації та захисту права на неї
встановлюється законом, зокрема Законом про інформацію.
3. Особисті немайнові блага
1. До особистих немайнових благ, що охороняються цивільним
законодавством, належать: життя, здоров'я, честь, гідність, ділова ре-
148
путація, ім'я (найменування), авторство, свобода літературної,
художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага (ст.201
ЦК).
Особисті немайнові блага можуть належати як фізичним, так і
юридичним особам. Вони з'являються у людини на момент
народження І нерозривно пов'язані з нею протягом всього життя.
Цивільне право у цій сфері констатує наявність названих благ і
визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній
життєдіяльності на свій розсуд. Регулятивна функція цивільного
права у сфері особистих немайнових відносин виявляється, в
першу чергу, у формі юридичного визнання належності кожній
фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ і свобод
визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій
розсуд. Основу цивільно-правового регулювання особистих
немайнових відносин складає система встановлених державою
юридичних заходів І способів забезпечення юридично визнаної
свободи фізичної особи визначати свою поведінку в індивідуальній
життєдіяльності на свій розсуд, яка виключає втручання з боку
Інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом. Таким
чином, відносини в цій сфері виникають з приводу особливої
категорії об'єктів — немайнових благ, які неможливо відокремити
від конкретної особи, які мають єдину позаекономічну природу, є
самостійною цінністю для їх носія і мають функціональну
властивість нетоварності.
Особисті немайнові блага можуть належати і юридичній особі.
Зокрема, юридична особа має право на недоторканність її ділової
репутації на найменування, на таємницю кореспонденції, на
інформацію та інші особисті немайнові блага, які можуть належати
юридичній особі.
2. Особисте немайнове право та його об'єкт тісно
взаємопов'язані, але не тотожні. Немайнові блага характеризуються
принаймні двома органічно пов'язаними з ними ознаками. Це, по-
перше, відсутність матеріального (майнового) змісту, І, по-друге,
нерозривний зв'язок з особистістю носія, що породжує
невідчужуваність цього блага.
Невідчужуваність нематеріальних благ не виключає того, що їх
захист може доручатися третім особам, наприклад, законним
представникам неповнолітніх у позовах про захист честі й гідності.
Нетоварність, відсутність економічного захисту нематеріального
блага, його нерозривний зв'язок з особою носія є необхідними, але
не єдиними ознаками.
Комплекс названих благ індивідуалізує і робить неповторною
саму особистість фізичної особи.
3. Нематеріальні блага характеризують суспільний стан їх
володільця І становлять його невід'ємну (хоча й таку, що може
змінюватись) якість на весь період існування.
Особисті нематеріальні блага існують без обмеження строку.
Наведений у ч.і ст.201 ЦК перелік особистих немайнових благ
має приблизний характер, це дозволяє дійти висновку про те, що
об'єктом цивільно-правових відносин може виявитися і не назване
нематеріальне благо. Так само, як кожна людина має право на
матеріальні блага, вона також має право на особисті блага, такі, як
Життя, здоров'я, честь, гідність тощо.
149
Повага до кожної людини як до особистості стає нормою
повсякденного життя, знаходить свій вияв у визнанні її єдиною
цінністю первісного порядку, стосовно якої визначаються всі інші
цінності, включаючи право.
За Конституцією життя і здоров'я людини, її честь і гідність,
недоторканність І безпека становлять абсолютну соціальну цінність
(ч.2 ст.201 ЦК) і пов'язані з самим фактом її існування, а не
отримуються від держави, тобто належать до основних її
властивостей За відсутності цих благ знищується сама природа
людської істоти' Конституція становить права людини і центр 150
державної політики визначаючи утвердження й забезпечення прав і 1. Відповідно до ст.11 ЦК підставами виникнення цивільних прав
свобод основним обов'язком держави. та обов'язків є договори та інші правочини (за ст.4 ЦК 1963 p. —
угоди). Більше того, вони є найпоширенішими юридичними
фактами. Правочини слугують правовою формою, шо сприяє
забезпеченню культурно-побутових потреб громадян,
функціонуванню економіки тощо.
В ЦК правочинам присвячена гл.16, яка складається з двох
параграфів (§1 — "Загальні положення про правочини", §2 —
"Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні
правочину вимог закону") і 34 статей (в ЦК 1963 p. — 21). Звичайно,
положення про правочини зберегли правонаступність значної
частини усталених традиційних конструкцій про угоди ЦК 1963 p. і
водночас одержали новий розвиток в напрямі розширення
диспозитивних засад і свободи в укладенні правочинів суб'єктами
а
цивільного права, в адаптації 'їх правового регулювання до умов
ринкової економіки.
Розділ I ПРАВОЧИНИ. Насамперед звертає на себе увагу відмова авторів ЦК від
усталеного в цивільному законодавстві радянського періоду, а також
ПРЕДСТАВНИЦТВО в юридичній літературі та правозастосовчій практиці терміну "угода".
Така новела обумовлена насамперед тим, шо термін "угода" у
філологічному розумінні тотожний термінам "договір",
"домовленість" кількох осіб. Між тим, як відомо, в цивільному праві
:; Глава 16 існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є
обов'язковою ознакою наявність домовленості між кількома особами
? Правочини (наприклад, довіреність, заповіт, гарантія, відмова від спадщини,
прийняття спадщини). Відтак дії особи стосовно видачі довіреності,
заповіту, гарантії юридично некоректно іменувати угодою. Тому, на
§ 1. Загальні положення про правочини 1. Поняття наш погляд, саме на усунення подібної правової колізії якраз і
спрямоване введення в ЦК нового терміна "правочин", який за своїм
і види правочинів філологічним значенням не зумовлює обов'язкової домовленості
кількох осіб.
Відповідно постає питання про доцільність такого нововведення
та його правові наслідки. Однозначно позитивну відповідь на це
питання дати досить важко. У новому ЦК Російської Федерації
збережено звичний термін "сделка" (угода), що можна, зокрема,
пояснити відсутністю в російській мові іншого більш вдалого
адекватного терміну. Оскільки ж українська мова виявилася
здатною Надати юристам можливість застосувати до правомірних
дій однієї
- •. • 151
особи та погоджених дій кількох осіб новий адекватний
термін "правочин", то його введення заслуговує на позитивну
оцінку.
Водночас не можна недооцінювати можливих негативних
наслідків введення категорії правочину, що може мати прояв,
зокрема, у неправильному застосуванні правових норм глави про
гтравочини, а врешті, і в ігноруванні його застосування в
правозастосовчій діяльності.
Так, не сприйняв категорію правочину Господарський кодекс
(ГК), в якому перевага надана традиційним термінам "договір", а
інколи — "угода" (наприклад, ст.ст.І44, 174, 182, 267 ГК). В ньому
взагалі відсутнє посилання на можливість застосування до
господарських зобов'язань та господарських договорів
безпосередньо норм ЦК про правочини.
Однак дорікати укладачам ГК з цього приводу не слід, адже і в
 ЦК терміну "правочин" не відведено належної уваги, оскільки
вживається він, крім гл.16, в рідкісних випадках. Так, у гл.26
"Право спільної власності" термін "правочин" вживається лише два
рази, а перевага віддана терміну "домовленість", який застосовується
в цій же главі 10 разів, хоча в цих випадках доречним могло б бути
вживання термінів "правочин" або "договір". Між тим,
загальновідомо, що поняття "домовленість" не завжди тотожне
поняттям "угода", "правочин", "договір", оскільки домовленість
характеризує дії осіб, які не набувають в багатьох випадках
цивілістичного значення.
Не набув широкого застосування термін "правочин" і в Книзі
п'ятій — "Зобов'язальне право". Тут йому знайшлося місце в
основному в гл.47 "Поняття зобов'язання. Сторони у
зобов'язанні" в ст.ст.512, 513, 521, 532, а також в деяких статтях
наступних глав, зокрема в ст.661. У зв'язку з цим не може не
викликати подив визначення поняття договору. Відповідно до
СТ.626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін,
спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних
прав та обов'язків. Наведене визначення може спричинити
враження, що договір начебто не є пра-вочином, що насправді
безумовно не так, оскільки кожний договір є правочином, або
угодою згідно з ЦК 1963 p. Але так чи інакше наведене визначення
поняття договору певною мірою не узгоджується зі змістом ст.202
ЦК, згідно з якою дія особи, спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав та обов'язків є правочином, а не
домовленістю.
Водночас не можна не відзначити, що термін "угода" не зник
повністю з ЦК. Так, відповідно до ст. 1267 спадкоємці можуть змінити
розмір частки у спадщині за усною угодою щодо рухомого майна
або за письмовою угодою щодо нерухомого майна або транспортних
засобів. Не вносять однозначності у вирішення проблеми
співвідношення понять правочину, угоди, договору і норми СК.
Так, в главах 8 — "Право спільної сумісної власності подружжя",
10 — "Шлюбний договір" домінуючими є терміни: "договір",
"шлюбний договір", і не вживається термін "правочин". Як і в ЦК,
так І в СК використовується не досить вдалий термін
"домовленість" (наприклад ст.ст.63, 70). Проте широко
застосовується в СК нова форма регулювання майнових відносин
між подружжям. Так, відповідно до СК подружжя "може
домовитися" між собою: про порядок користування майном
(ст.66); про порядок поділу майна (ст.71); про припинення права
на 152
утримання (ст.89); про надання утримання одному з подружжя
(ст.99). Наведені юридичні конструкції щодо регулювання майнових
відносин між подружжям є юридично некоректними, оскільки вони
не розкривають правової природи таких правовідносин. Безумовно,
тут можна припустити, що якщо подружжя "домовилося" щодо
правового режиму того чи іншого спільного чи роздільного майна, то
тут буде мати місце правочин, який водночас має ознаки договору.
Нарешті в СК в одному випадку знайшлося також місце
терміну "угода". Відповідно до ст.100 СК угода про зміну шлюбного
договору нотаріально посвІдчується.
Таким чином в ЦК, ГК, СК не завжди послідовно і узгоджено
застосовуються такі юридичні категорії як правочин, угода,
договір, а відтак постає питання про принципи їх застосування в
судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій
діяльності.
На наш погляд, вирішення цієї проблеми може бути здійснене
таким чином. Базовим критерієм тут має слугувати положення
ст.П ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та
обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Формально серед
цих підстав не зазначені ні угоди, ні так звані "домовленості". Однак
не можна не зважати на те, що численні спеціальні закони, ці акти
містять посилання на угоди в розумінні договорів, а також на те, що
терміни стали звичними для населення і правознавців. Тому
необхідно сприйняти наступну концепцію співвідношення
зазначених термінів:
1.) двосторонні і багатосторонні правочини є договорами і
водночас угодами;
2.) договори і угоди — тотожні поняття;
3.) термін "домовленість" необхідно розуміти як договір чи
угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог
встановлених для укладання договору.
Таким чином, не кожний правочин є договором (угодою), а лише той,
який опосередковує домовленість двох чи більше осіб, спрямованих на
набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Водночас
не можна недооцінювати можливих проблемних наслідків введення
категорії правочину, що може проявитися, зокрема, у
неправильному застосуванні правових норм глави про правочини, а
врешті, і в ігноруванні його застосування в правозастосовчій
діяльності.
Правочин є таким юридичним фактом, який належною правовою
підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та
обов'язків. Такі права та обов'язки реалізуються в межах цивільного
правовідношення і вони відповідно є його складовими елементами.
Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав
виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин,
передбачених законом. В системі таких юридичних фактів
правочини посідають особливе місце, вирізняючись серед них
своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких
інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (наприклад,
юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди) притаманне
правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус
суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме
створення конкретного цивільного правового результату для себе
або інших осіб.
153
Правомірність правочину означає, що він не повинен
порушувати відповідних вимог закону, загальних та спеціальних
законодавчих заборон.
Суб'єктом правочину може бути будь-який суб'єкт
цивільного права, шо має достатню правоздатність та
дієздатність.
Вольова спрямованість правочину характеризує
внутрішнє суб'єктивне бажання особи, яке реалізується через
відповідну об'єктивно виражену форму виявлення (складення
заповіту, прийняття спадщини, складення довіреності,
підписання договору та ін.). У правочинІ зовнішнє
волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи.
Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного
юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як
правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не приз водять
 безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних
прав та обов'язків. Так, не можуть розглядатися правочи- нами у
розумінні ст.202 ІДК фактичні дії особи щодо управління
автомашиною, виготовлення для власних потреб речі,
споживання продуктів харчування, виробнича діяльність
підприємства, оскільки вони самі по собі, як правило,
спрямовані на досягнення конкретного економічного, а не
юридичного результату. Такі фактичні дії (вчинки) інколи також
можуть породжувати певні цивільні права і обов'язки,
наприклад, право власності на новостворювану річ.
Відмежування правочинІв від Інших юридичних актів (подій,
фізичних дій і вчинків, правопорушень) має істотне практичне
значення, оскільки законом встановлюється різний режим
породжуваних ними правовідносин.
2. В ч.2 ст.202 ЦК здійснено загальновизнаний в цивільно-
правовій науці та практиці поділ усіх правочинів на односторонні
та двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Такий поділ
правочинів поставлено в залежність від того, скільки осіб
(суб'єктів цивільних правовідносин) вчиняють дії, спрямовані на
виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин —
одна, дві чи більше.
Односторонніми правочинами вважаються: видача довіреності;
прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним
співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у
спільній власності; пропозиція про продаж майна; публічна
обіцянка винагороди за віднайдення загубленої речі; публічне
оголошення конкурсу на створення скульптури, художнього твору;
складення заповіту; прийняття спадщини і відмова від неї та ін.
Незважаючи на односторонній характер дій особи, вони можуть
породжувати певні правові наслідки як для цієї особи (наприклад,
прийняття спадщини спадкоємцем призводить до виникнення у
нього права власності на спадщину), так і у інших осіб
(наприклад, видача довіреності надає відповідні повноваження
представнику; заповіт може призвести до виникнення у
спадкоємців прав на спадщину; у зберігача знайденого майна
виникає право вимагати від і власника відшкодування витрат
на зберігання, у останнього — обов'язок виконати дану
вимогу). Таким чином, правочин вважа- і ється одностороннім
у тому разі, коли до виникнення цивільних 154
прав і обов'язків призводить волевиявлення одного суб'єкта
цивільного права.
В багатьох випадках для виникнення цивільних прав і обов'язків
необхідне зустрічне (взаємне) волевиявлення двох чи більше осіб. У
таких випадках буде мати місце двосторонній або багатосторонній
правочини, які в цивільному праві іменуються договором.
Переважна частина правочинів у цивільних правовідносинах є
двосторонніми, тобто такими правочинами (угодами), яким
притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох І
більше осіб, спрямованого на виникнення єдиного правового
результату, покликаного забезпечити реалізацію обопільної чи
самостійної мети кожної з цих осіб. Так, для виникнення
правовідношення купівлі-продажу необхідне волевиявлення однієї
особи (продавця) на продаж належного їй майна та волевиявлення
іншої особи (покупця) на придбання цього майна за плату. При
цьому продавець і покупець мають різну мету. Якщо для продавця
основний інтерес полягає в отриманні відповідної грошової суми, то
для покупця — в одержанні бажаного майна у власність для
задоволення своїх відповідних потреб.
Двосторонні правочини (договори) не завжди відзначаються
гармонічністю та абсолютною узгодженістю волі кількох осіб,
адже, наприклад, в договорі купівлі-продажу продавець прагне
продати товар за найвищу ціну, а покупець прагне придбати його
якнайдешевше.
Багатосторонніми вважаються ті правочини (угоди), при
укладенні яких взаємне волевиявлення проявляють три І більше
осіб. Водночас усі багатосторонні правочини є договорами. В
цивільному праві багатосторонніх правочинів (договорів)
налічується небагато. Найбільш поширеними є правочини
(договори) про спільну діяльність. Певною мірою такими є
установчі договори, в яких беруть участь три і більше засновників.
Однак не завжди багатосторонній правочин є багатостороннім
договором. Наприклад, не є багатостороннім договором правочин
(угода) купівлі-продажу, у якому на стороні продавця і покупця
виступають по кілька осіб (співпродавців і співпокупців). оскільки
тут так чи інакше має місце два зустрічних волевиявлення двох
сторін за участю кількох суб'єктів, тобто волевиявлення кількох
осіб на стороні продавця та зустрічне волевиявлення кількох осіб
на стороні покупця.
Цивілістична наука на основі аналізу законодавства здійснює
поділ правочинів і за іншими правовими ознаками.
3. Так, правочини поділяються на оплатні і безоплатні. Оплат-
ними є двосторонні та багатосторонні правочини, в яких кожна Із
сторін зобов'язана надати одна одній певне майнове благо.
Переважна частина правочинів-договорів є оплатними (договори
купів-лі-продажу, поставки, міни, майнового найму, підряду та Ін,).
При цьому ч.5 ст.626 ЦК передбачає презумпцію оплатності
договору, якщо інше не встановлено договором, законом або не
випливає із суті договору.
Безоплатними вважаються ті правочини, в яких хоча і
передбачається перехід від однієї сторони до іншої майнового
блага, але він не супроводжується передачею зустрічного
майнового блага (наприклад, договори дарування, безоплатного
користування майном).
155
Певна категорія правочинів залежно від розсуду сторін або
прямих застережень закону можуть бути оплатними або
безоплатними (договори позики, уступка права вимоги, переведення
боргу, доручення, зберігання). Причому може встановлюватися
презумпція оплатності або презумпція безоплатності.
4. Залежно від способу завершення укладення правочинів
вониподіляються на консенсуальні і реальні.
До консенсуальних належать правочини, які вважаються
укладеними з моменту досягнення згоди щодо усіх істотних умов
договору, необхідних для того чи іншого конкретного правочину
(договори купівлі-продажу, міни, майнового найму, підряду та ін.).
Визнання правочину консенсуальним-надає стороні право вимагати
від іншої сторони обумовлених домовленістю дій (передачі майна,
оплати грошової суми, надання відповідної послуги тощо). Для
укладення реального правочину недостатньо досягнення згоди щодо
істотних умов. Такий правочин вважається укладеним, якщо буде
вчинено також певну фактичну дію, спрямовану на виконання
стороною свого договірного обов'язку (передати річ, сплатити
грошову суму). Класичними прикладами реальних правочинів є
договори дарування, позики. Однак чинний ЦК (ст.7І7) не містить
імперативного правила про реальний характер договору дарування
на відміну від ст-243 ЦК 1963 р., в якій було прямо зазначено, що
договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна
обдаровуваному.
В правозастосовчій практиці слід також враховувати, що частина
правочинів-договорів є такими, окремі різновиди яких можуть бути
консенсуальними або реальними (договори зберігання, перевезень,
страхування).
5. За підставою (за метою досягнення юридичного
результату)укладення правочинів вони поділяються на каузальні й
абстрактні.
Каузальними є правочини, в яких безпосередньо визначена
підстава їх укладення, зумовлена наміром (метою) досягти
конкретного юридичного результату (придбати майно у власність,
одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику, да ти
підряднику замовлення на виготовлення речі та ін.). Переваж на
частина правочинів є каузальними. Відсутність в такому право-чині
визначення правової підстави його укладення (наприклад,
відсутність у розписці про одержання коштів застереження щодо
мети їх одержання, відсутність в договорі про передачу однією
стороною іншій застереження про мету такої передачі — на
зберігання чи у тимчасове користування) унеможливлює
встановлення Його правової природи, а також може призвести до
визнання його недійсним.
Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді,
коли підстава їх укладення взагалі відсутня, або коли вона не є
обов'язковою (наприклад, вексель, банківська гарантія).
Юридичні особливості притаманні умовним правочинам, за
якими виникнення прав і обов'язків залежить від можливого
настання чи ненастання тих чи інших обставин природного,
комерційного та іншого характеру. Умовні правочини можуть
укладатися під відкладальною умовою, настання якої призводить до
вступу в дію
156
умов правочину, та під скасувальною умовою, настання якої
припиняє настання обумовлених сторонами правових наслідків.
2. Умови дійсності правочинів
1. Вперше в ЦК ст.203 введено норму, в якій закріплені загальні
вимоги, додержання яких є необхідним для чинності
правочину.Насамперед зміст правочину не повинен суперечити
ЦК, іншимактам цивільного законодавства, а також моральним
засадам суспільства.
Будь-який правочин має набути чинність, тобто набрати
юридичної сили. Для цього він повинен відповідати вимогам,
встановленим законом. У ст.203 ЦК перелічені лише загальні вимоги
чинності правочину, які стосуються правомірності його змісту,
дієздатності сторін, волевиявлення сторін, форми правочину, що
укладається, реальності передбачуваних правових наслідків.
Зміст правочину (його умови) насамперед не має суперечити
вимогам як ЦК, так й іншим актам цивільного законодавства,
наприклад Закону про власність, Закону про підприємства, які
переважно є актами цивільного законодавства. Однак у правовій
системі України функціонує значна кількість законів іншої галузевої
приналежності, а також законів комплексного правового характеру,
що містять різногалузеві норми (ЗК, СК, МК, ПК, КТМ, ГК, Закон
про зовнішньоекономічну діяльність та ін.). У ст.203 ЦК не
міститься відповіді щодо обов'язкової відповідності змісту правочину
таким та іншим актам законодавства, що не належать безпосередньо
до галузі цивільного законодавства. Між тим, в проекті ЦК в
редакції 1997 р. передбачалось, що правочин має відповідати як
актам цивільного законодавства, так й іншим актам законодавства.
Однак, незважаючи на допущену прогалину, враховуючи загальні
принципи цивільного права, є підстави вважати, що вчинювані
правочини не повинні суперечити положенням і таких різногалузе-
вих законодавчих актів. Більше того, зміст правочинів відповідно
до п.1 ст.203 ЦК не повинен порушувати положень не лише
законів, а й інших нормативно-правових актів, прийнятих на основі
Конституції України.
В ч. 1 ст.48 ЦК 1963 p. також передбачалося, що недійсною є та
угода, яка не відповідає вимогам закону. Однак в юридичній
літературі і в судовій практиці давалося розширене тлумачення
терміна "закон". Відповідно суди визнавали недійсними і ті угоди, які
не відповідали вимогам підзаконних нормативних актів (п.5
постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в справах
про визнання угод недійсними").
Проте не можна вважати вдалими положення про обов'язковість
відповідності змісту правочину моральним засадам суспільства,
оскільки воно буде постійно отримувати різне тлумачення як в нау-
Ці, так і в судовій практиці. В даному випадку категорія моральних
засад не містить достатніх для однозначного розуміння юридичних
ознак.
2. Здійснювати правочини мають право суб'єкти цивільних
Таке право становить елемент їх правового статусу. Як відо-
: . , 1 5 7
мо, дієздатність суб'єктів цивільного права не завжди є абсолютною
(повною). Так, повна дієздатність фізичних осіб наступає з 18
років. Дієздатність юридичних осіб у певних сферах
підприємницької діяльності виникає лише після отримання у
встановленому порядку відповідної ліцензії. Дієздатність
юридичних осіб може обмежуватися законом (наприклад,
юридичних осіб, утворених об'єднаннями громадян, політичними
партіями) або засновниками підприємств відповідно до установчих
документів. Відсутність в учасника правочину достатньої
дієздатності може перешкодити настанню за правочином
очікуваного правового результату, у тому числі призвести до
визнання його недійсним.
3. Будь-який правочин реалізується суб'єктом через його
відповідне зовнішнє волевиявлення. Однак форма зовнішнього
волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі
суб'єктаправочину внаслідок неправомірних дій контрагента чи
третіх осіб,внаслідок юридично значимої помилки у сприйнятті
суб'єктомправочину його очікуваного юридичного результату. За
таких обставин дії особи не можуть об'єктивно відображати
внутрішню волю суб'єкта цивільних правовідносин досягти
бажаного юридичного результату. Тому у ч.З ст.203 ЦК
законодавець прямо передбачає, шо волевиявлення учасника
правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правові наслідки недотримання цієї вимоги закону передбачені
ст.ст.229—235 ЦК.
4. Закон передбачає вчинення правочинІв в усній або
письмовій формі (ст.206 ЦК). Окремі правочини, вчинювані у
письмовійформі, потребують нотаріального посвідчення, а також
спеціальноїдержавної реєстрації. Вимоги закону про необхідність
вчиненняправочинів у певній формі спрямовані сприяти фіксації
волевиявлення суб'єкта правочину, що у разі судового спору
забезпечить доказовість реального існування між сторонами
відповідного право-відношення та реальність їх взаємних
обов'язків та вимог. Формаправочинів визначається ЦК (наприклад,
ст.ст.205—209) та іншимизаконодавчими актами, зокрема ЗК, СК,
Законом про приватизацію державного майна. Правові наслідки
недотримання вимог щодо форми правочину встановлені ст.ст.218
—220 ЦК.
5. Оскільки правочин є дією особи, спрямованою на
набуття,зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, то
попередньо-відома на момент вчинення правочину об'єктивна
неможливістьнастання правового результату не породжує
відповідно у сторін тихчи інших прав та обов'язків. Однак не є
такими правочини, за якими реальність настання правових
наслідків залежить від поведінкиучасників чи інших обставин
(наприклад, договір поставки щодовиготовленої в майбутньому
продукції, заповіт як щодо наявного узаповідача майна, так і щодо
такого, яке буде набуватися до моменту смерті спадкодавця).
6. Законодавець встановлює підвищену правову охорону прав
таінтересів соціально вразливої категорії фізичних осіб. При
цьомуположення ч.б ст.203 ЦК забороняє батькам (усиновлювачам)
вчиняти правочини як ті, що стосуються конкретного
суб'єктивногоправа, належного малолітнім, неповнолітнім чи
непрацездатним дітям (наприклад, права власності на жилий
будинок), так і тих їх ін-
158
хересів, що зумовлюють їх особливий правовий статус (наприклад,
неправомірними мають вважатися правочини батьків, що
перешкоджають належному вихованню та навчанню дітей).
7. У ст.204 ЦК вперше проголошується презумпція
правомірності правочину. Однак така презумпція може бути
спростована удвох випадках.
По-перше, неправомірними мають вважатися такі правочини,
які за своїм змістом, формою чи іншими елементами визнаються
законом в імперативній формі недійсними з моменту їх вчинення
(нікчемні правочини). Нікчемними, зокрема, є правочини щодо
забезпечення зобов'язань, вчинені без додержання письмової форми
(ст.547), правочини, вчинені з порушенням вимог закону про
нотаріальне посвідчення (ст.220 ЦК).
По-друге, будуть вважатися неправомірними і ті правочини,
недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої
особи у встановлених законом випадках (оспорювані правочини).
Такими, зокрема, є правочини, вчинені малолітніми та
неповнолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності
(ст.ст.221, 222), недієздатними особами (ст.226 ), під впливом
помилки, обману чи насильства (ст.ст.229—231 ЦК).
Дана норма хоча і не має безпосереднього праворегулятивного
значення, але сприятиме зниженню ступеня сумнівів щодо
правомірності того чи іншого правочину.
8. Відповідно до ч.4 ст.203 ЦК загальною умовою чинності
правочину є його вчинення у формі, встановленій законом. Стаття
205ЦК розкриває зміст об'єктивного вираження цієї форми, яка
водночас відображає способи зовнішнього волевиявлення
суб'єктаправочину. ЦК 2003 р. (ст.205), як і ЦК 1963 p. (ст.42),
передбачаєдві форми вчинення правочину: усну і письмову. У тих
випадках,коли закон не встановлює обов'язковість певної форми,
сторониможуть її обирати на власний розсуд. При цьому маються
на увазівипадки, передбачені законом, а не Іншими нормативно-
правовими актами.
Важливе значення має правильне визначення моменту завершення
вчинення правочину, оскільки саме цей момент фіксує настання
бажаних правових наслідків. При письмовому оформленні правочину
таким моментом може бути скріплення на відповідному письмовому
документі підписом учасника зафіксованих в ньому необхідних Для
настання правових наслідків умов. В ЦК окремо застерігається, Що
коли для даного правочину письмова форма є необов'язковою, він
може вважатися вчиненим за умови здійснення сторонами таких Дій,
що засвідчують їхню волю щодо настання бажаного правового
Результату. Наприклад, правочин щодо прийняття спадщини буде
вважатися укладеним не лише у разі письмової заяви про її прийняття,
а й за умови здійснення фактичних дій, спрямованих на прийняття
спадкового майна (поселення в успадкований будинок, проведення
його ремонту). Правочин щодо зберігання майна буде вважатися
укладеним з моменту видачі жетона гардеробником театру на
Підтвердження прийняття на зберігання одягу відвідувача.
Частина 3 ст.205 ЦК допускає також можливість у випадках,
передбачених договором або законом, висловлювати свою волю
мов-
159
чанням. Наприклад, відповідно до ст.764 ЦК, ст. 17 Закону про
оренду у разі користування майном після закінчення терміну
договору майнового найму (оренди) та за відсутності заперечень зі
сторони наймодавця (орендодавця) впродовж місяця після
закінчення строку договору його дія вважається поновленою на
попередній термін.
Законодавець передбачає коло правочинІв, які можуть
вчинятися в усній формі. Такими насамперед є правочини, які
виконуються сторонами у повному обсязі у момент їх вчинення
(укладення). Це правило також стосується правочинів
фізичних осіб з юридичними та правочинів фізичних осіб між
собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чч.2, 3 ст.208
ЦК). Однак наведене правило не застосовується до правочинів, що
потребують: а) обов'язкового нотаріального посвідчення; б)
державної реєстрації; в) обов'язкового письмового оформлення під
страхом їх недійсності.
Оскільки чинним законодавством встановлюється спеціальний
режим обліку руху грошових коштів та інших фінансово-
господарських операцій, у ч.2 ст.206 ЦК встановлюється
спеціальне правило про те, що юридична особа, яка оплатила
товар чи послуги за усною угодою з другою стороною, має
отримати документ, що підтверджує підставу та суму платежу. Це
може бути чек, квитанція, ордер, розписка тощо. Подібні правила
закріплені в ст.43 ЦК 1963 p.
Укладення правочину не є самоціллю. Важливим елементом є
його виконання, для реалізації чого може виникнути потреба в
укладенні додаткових правочинів. Тому законодавець робить
спеціальне застереження про те, що правочини на виконання
договору, укладеного в письмовій формі, можуть за розсудом сторін
укладатися усно, але якщо цс не суперечить договору або закону.
Так, на виконання письмово укладеного договору купівлі-продажу
сторони вправі усно визначити порядок вручення покупцю
проданої речі, вид транспортного засобу її перевезення тощо.
Вперше в ЦК (ст.207) визначені вимоги до письмової форми. В
цій статті розкривається поняття письмової форми правочину,
який проявляється у конкретних способах її об'єктивного вираження
та процедурі підтвердження достовірності письмового оформлення
волевиявлення належними учасниками правочину.
Передбачається два способи письмового оформлення правочину.
Письмовою формою буде вважатися таке оформлення правочину,
яке забезпечує фіксацію змісту правочину в одному документі
(довіреності, заповіті, договорі, розписці про одержання грошових
коштів в позику, підписаному обома сторонами тощо) або в
кількох документах (довідка-рахунок на придбання в магазині
автомобіля та касовий чек про оплату його вартості), у листах,
телеграмах, якими обмінялися учасники правочину. Воля сторін на
укладення правочину може бути виражена також за допомогою
телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку,
але за умови наявності достатніх ознак їх приналежності стороні
даного правочину.
160
Для письмового правочину недостатньо викласти його зміст у
рідповідному документі з дотриманням існуючих правил правопису
та філології. Сформульований текст обов'язково має бути
підписаний його стороною (сторонами). Під підписанням правочину
необхідно розуміти скріплення тексту оригінальною позначкою,
притаманною лише даній особі. Відповідно до ст.5 Конвенції ООН
про міжнародні переказні векселі та міжнародні прості векселі підпис
означає власноручний підпис або його факсиміле або інше
еквівалентне посвідчення автентичності інших засобів, а
підроблений підпис означає підпис, зроблений шляхом
неправомірного використання зазначених засобів.
Спеціальні вимоги встановлюються для письмових правочинів
юридичної особи. Вони мають бути підписані особами,
уповноваженими на це її установчими документами (головою
правління, президентом, директором тощо), довіреністю, законом
або та іншими актами нового цивільного законодавства, та
скріплюються печаткою. На відміну від ЦК 2003 р., ЦК 1963 р.
(ст.44) вимагав для письмових угод лише підпису особами, що їх
укладали.
Для правочину, вчинюваного фізичною особою чи громадя-
нином-пІдприємцем, що перевищує, достатньо їх особистого
підпису.
Вчинення правочинів Із застосуванням факсимільного
відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого
копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога
власноручного підпису можливе лише у випадках, встановлених
цивільним законодавством або за наявності письмової згоди
сторін із зафіксованими в ній зразками відповідного аналога їхніх
власноручних підписів. Така пересторога покликана
унеможливити зловживання у використанні факсимільного
відтворення підпису.
Як і в ЦК 1963 р., в ЦК 2003 p. (але з деякими редакційними
особливостями) визначені умови вчинення письмових правочинів
фізичними особами, які внаслідок хвороби або фізичної вади не
можуть підписатися власноручно. У таких випадках на прохання
особи, яка не може вчинити підпис, письмовий правочин може
підписати у її присутності визначена нею інша особа. При цьому
підпис визначеної особи на тексті, що посвідчується нотаріально,
посвідчується нотаріусом або іншою уповноваженою на вчинення
нотаріальної дії особою, із зазначенням причин неможливості
підписання тексту суб'єктом правочину.
Підпис обраної стороною особи на тексті правочину, який не
потребує нотаріального посвідчення, може бути посвідчений
відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання,
проживання або лікування суб'єкта правочину. Такими посадовими
особами можуть бути, зокрема, керівники підприємств різних форм
власності, керівник житлово-комунального підприємства, голова
правління житлово-будівельного чи житлового кооперативу,
головний лікар медичного закладу.
Обрана суб'єктом правочину інша особа виконує лише технічну
Функцію підписання тексту правочину, а відтак не набуває
внаслідок цього прав та обов'язків за цим правочином.
б:,,-,, ' 161
У ст.2О8 ЦК визначаються випадки, в яких укладення
правочи-ну у письмовій формі є обов'язковим. При цьому мається
на увазі проста (звичайна) письмова форма.
За загальним правилом у письмовій формі мають вчинятися усі
правочини між юридичними особами, незалежно від виду правочи-
ну та сфери його застосування, а також незалежно від
організаційно-правової форми юридичної особи та форми
власності.
У письмовій формі належить оформляти правочини, якщо
хоча б однією стороною є фізична особа, а іншою — одна чи
кілька юридичних осіб. Законодавець у даній статті спеціально не
визначає форму угод за участю фізичних осіб, що мають статус
суб'єктів підприємництва. Тому правочини за їх участю з
юридичними особами також мають оформлятися у письмовій
формі. Зазначене правило не застосовується до правочинів, які
можуть вчинятися усно відповідно до ч.і ст.206 ЦК.
З метою підвищення рівня захищеності фізичних осіб
законодавець передбачає обов'язкову письмову форму для фізичних
осіб між собою на суму, що не перевищує розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у більш ніж 20
разів, за винятком правочинів, вчинюваних усно відповідно до ч.і
ст.206 цього Кодексу. Нині такий неоподатковуваний мінімум
доходів громадян становить відповідно до Указу Президента
України про збільшення неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян 17 грн. Однак законом можуть передбачатися випадки
обов'язкової письмової форми правочинів на суму, нижчу
зазначеного розміру (наприклад, щодо завдатку, відступлення
права вимоги І переведення боргу).
 Такий підхід до визначення розміру суми правочину для
встановлення обов'язкової для нього письмової форми є дуже
невдалим, порівняно з цивільним законодавством радянського
періоду, оскільки в цивільних кодексах колишніх союзних
республік для таких випадків передбачалися грошові суми у
конкретному розмірі: понад 100 крб. — для угод між громадянами;
500 крб. — для договорів дарування; понад 50 крб. — для договорів
позики. Такий критерій для учасників цивільного обігу — громадян
був досить зрозумілий і зручний, чого не можна стверджувати про
нове законодавство. В ЦК запропонований критерій має два
Істотних недоліки. По-перше, розмір неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян є змінною величиною, по-друге,
громадянам необхідно буде кожного разу визначати конкретну
суму правочину для вирішення питання про його форму, що врешті
створюватиме для них істотні незручності і непорозуміння.
До Інших правочинів, щодо яких закон вимагає письмового
оформлення, зокрема належать: правочини щодо забезпечення
виконання зобов'язання (ст.547); договори дарування майнового
права, дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому,
дарування речей, які мають особливу цінність (чч.З, 4 ст.719);
договір ренти (ст.732); договори найму транспортних засобів між
юридичними особами (ст.799); договір найму житла (ст.811); певні
види договору зберігання (ст.937); договори страхування (ст.981);
договори управління майном (ст.1031); договори позики на суму
понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст.1047
ЦК).
162
..е- ЦК не встановлює загальнообов'язкового нотаріального
посвідчення (нотаріальної форми) правочинів. Нотаріальне
посвідчення правочину, вчиненого у письмовій формі, необхідне
лише тоді, коли це прямо встановлено законом або передбачено
домовленістю сторін (ст.209).
Випадки нотаріального посвідчення правочинів передбачені як
ЦК, так і окремими законами. Так, обов'язкове нотаріальне
посвідчення правочинів встановлено для: договору застави
нерухомого майна (ст.577); договорів купівлі-продажу земельної
ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири)
або іншого нерухомого майна (ст.657); договорів дарування
нерухомості та дарування валютних цінностей на суму, яка
перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян (ст.719); договорів найму будівлі або іншої капітальної
споруди строком на рік і більше (ст.793); договорів найму
транспортних засобів за участю фізичної особи (ч.2 ст.799);
договорів управління нерухомим майном (ст.1031); заповіту
(ст.1247 ЦК); договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації (ст.27
Закону про приватизацію державного майна); договорів купівлі-
продажу земельних ділянок (ст.128 ЗК); договорів оренди земельних
ділянок (ст.13 Закону про оренду землі); шлюбного договору (ст.95
СК).
Нотаріальне посвідчення правочинів можуть вчиняти лише
особи, які є державними або приватними нотаріусами, а також
певними посадовими особами, визначеними Законом про
нотаріат (ст.ст.34, 36—38, 40). Порядок посвідчення правочинів
визначається законодавством про нотаріат.
Особа, яка посвідчує правочин, зобов'язана перед вчиненням
посвідчувального напису перевірити його відповідність вимогам,
встановленим ст.203 ЦК. Після вчинення нотаріального посвідчення
має діяти презумпція відповідності правочину цим вимогам, яка
може бути спростована в судовому порядку.
Крім випадків обов'язкового посвідчення правочинів в силу
безпосередніх вимог закону, в принципі будь-який інший правочин
може бути посвідчений на вимогу фізичної або юридичної особи.
При цьому нотаріус чи інша уповноважена особа не можуть
відмовити в такому посвідченні, якщо не буде встановлена
невідповідність правочину вимогам ст.203 ЦК.
9. Окремі правочини не лише вимагають відповідної форми, а
1
водночас потребують державної реєстрації у випадках,
передбачених законом. З державною реєстрацією правочину
пов'язується настання відповідних правових наслідків. Згідно з ч.і
ст.210 ЦК такий правочин має вважатися вчиненим з моменту
його державної реєстрації. Однак статті гл.16 ЦК безпосередньо не
передбачають недійсність правочинів, щодо яких не дотримані
вимоги зако-НУ про державну реєстрацію. Тому вирішувати питання
про право-В наслідки порушення правил про державну реєстрацію
правочи-НУ необхідно з урахуванням також тих положень закону, які
безпосередньо визначають правочини, що потребують державної
реєстрації.
Випадки обов'язкової державної реєстрації правочинів
передбачаються як ЦК, так й іншими законами. При цьому не
можна ото-
6- 163
тожнювати державну реєстрацію правочину з державною
реєстрацією певного майна чи інших об'єктів цивільного права
(наприклад, транспортних засобів, у тому числі морських та
річкових суден, повітряних суден; космічних об'єктів, зброї,
окремих видів цінних паперів), недотримання якої не впливає на
чинність правочину щодо придбання таких об'єктів і може
призводити до інших правових наслідків.
У ЦК 1963 p. лише ст.227 передбачала реєстрацію у виконавчому
комітеті місцевої ради договору купівлі-продажу жилого будинку,
якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Таку реєстрацію
безпосередньо здійснювали БТІ, утворювані відповідними
виконкомами. Однак ця реєстрація чи її відсутність не впливала на
дійсність чи чинність договору, а слугувала переважно способом
обліку будівель і виявлення їх юридичних власників.
Відповідно до ст.182 ЦК право власності та інші речові права
на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і
припинення підлягають державній реєстрації. Тобто тут мається
на увазі також державна реєстрація правочинів щодо нерухомих
речей. Згідно з цією статтею порядок проведення державної
реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній
встановлюються законом. На сьогодні державна реєстрація та
органи, шо її вчиняють, визначаються підзаконними нормативно-
правовими актами. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів
України "Про створення єдиної системи державної реєстрації
земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі
державного земельного кадастру".
На виконання Указу Президента України про заходи шодо
створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок,
нерухомого майна Мін'юст спільним з іншими відомствами
наказом "Про затвердження спільних заходів щодо здійснення
реєстрації прав на нерухоме майно" встановив, шо а) реєстрація
земельних ділянок та прав на них здійснюється у складі державного
реєстру земель, а функції Адміністратора Державного реєстру земель
має виконувати Центр державного земельного кадастру при
Державному комітеті України по земельних ресурсах; б) реєстрація
об'єктів нерухомого майна та прав на них здійснюється у Реєстрі прав
власності на нерухоме майно згідно з Тимчасовим положенням про
порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, функції
Адміністратора Реєстру прав власності на нерухоме майно
здійснюються державним підприємством "Інформаційний центр"
Мін'юсту України, а функції реєстратора — органами БТІ.
Постановою Кабінету Міністрів України "Про створення єдиної
системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна
та прав на них у складі державного земельного кадастру" підтримано
такий порядок державної реєстрації до моменту створення (до 1
січня 2005 р.) Державного реєстру прав на землю та нерухоме
майно, а також встановлено, що після його створення держав на
реєстрація земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них
мають проводитись виключно Центром державного земельного
кадастру при Державному комітеті по земельних ресурсах. Однак в
майбутньому, з прийняттям закону про державну реєстрацію прав
164
нерухомість, система державної реєстрації прав на нерухомість
та порядок її здійснення безумовно зазнає змін.
ЦК розширює коло випадків державної реєстрації правочинів.
Так відповідно до ст.577 ЦК державній реєстрації підлягає
нотаріально посвідчена застава нерухомого майна, а також застава
рухомого майна за заявою заставодержателя або заставодавця
шляхом внесення запису до Державного реєстру застав
рухомого
майна. _ ....
Нотаріальному посвідченню і державній реєстрації підлягають
договори купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового
комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого
майна (ст.657 ЦК), а також договори довічного утримання, за якими
відчужується нерухоме майно (ст.745 ЦК). Законом про оренду
землі встановлюється, що укладений договір оренди земельної
ділянки підлягає державній реєстрації, факт якої засвідчується
печаткою реєструючого органу. В усіх зазначених випадках
спеціальні наслідки недотримання правила про державну реєстрацію
цих договорів не визначені.
Згідно зі ст.9 Закону про зовнішньоекономічну діяльність
Мінекономіки здійснює реєстрацію окремих видів
зовнішньоекономічних контрактів. Указом Президента України про
облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)
в Україні визначено перелік окремих видів зовнішньоекономічних
договорів (контрактів), які піддягають обліку в порядку,
встановленому затвердженим цим же Указом Положенням про
порядок реєстрації окремих видів зовнішньоекономічних договорів
(контрактів).
Незважаючи на те, що законодавець, як правило, безпосередньо
не визначає правових наслідків недотримання положень про
державну реєстрацію правочинів, вони так чи Інакше випливають з
контекстів певних правових норм ЦК. Так, відповідно до ч.і ст.210
ЦК такі правочини є вчиненими з моменту їх державної
реєстрації. Тобто вони не можуть породжувати для їх суб'єктів
бажаного правового результату, а врешті, і відповідних прав і
обов'язків його сторін. Щодо договірних правочинів цей висновок
додатково підтверджується загальними положеннями про договір, за
якими договір набирає чинності з моменту, коли сторони в належній
формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст.ст.638, 640
ЦК). Однак це певною мірою не стосується угод про перехід права
власності на земельні ділянки, оскільки вони вважаються
укладеними з Дня їх нотаріального посвідчення (ст.132 ЗК).
Більш конкретно вирішене це питання щодо договірних
правочинів, спрямованих на перехід права власності, оскільки
згідно зі ст.334 ЦК, якщо договір про відчуження майна підлягає
державній Реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту
такої реєстрації. Отже, за її відсутності у набувача майна за
договором право власності виникнути не може.
ЗК передбачені певні особливості продажу земельних ділянок
Державної та комунальної власності громадянам та юридичним
особам. Договір купівлі-продажу такої земельної ділянки підлягає
н
°таріальному посвідченню, а документ про оплату є підставою для
видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та
165
її державної реєстрації (ч.7 ст.128 ЗК). Цілком очевидно, що у
даному разі мається на увазі державна реєстрація самої земельної
ДІЛЯНКИ, а не договору купівлі-продажу.
10. До новел ЦК необхідно віднести положення ст.211, згідно з
якими, якщо в правочині не зазначено місце його вчинення, то
місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження
волі сторони, а місце вчинення правочинів-договорів визначається
за правилами ст.647 ЦК, в якій зазначається, що договір є
укладеним у місці проживання фізичної особи або за
місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію
укласти договір, якщо інше не встановлено договором. На жаль,
ст.2П не дає широких можливостей для тлумачення її положень.
Місце вчинення правочину може мати певний вплив на
порядок вчинення того чи іншого правочину, що залежить,
зокрема, від кількості сторін правочину. Одними з односторонніх
правочи-нІв є заповіт, довіреність, банківська гарантія. Оскільки ж
відповідно до ст-211 ЦК місцем вчинення одностороннього
правочину є місце вираження волі сторони, то місцем вчинення
заповіту, нотаріально посвідчуваної довіреності має вважатися
місце посвідчення заповіту, довіреності, де виражається
волевиявлення заповідача, довірителя, місцем видачі банківської
гарантії — місцезнаходження банківської установи, якщо Інше не
передбачено цим правочином.
Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину
встановлюється відповідно до СЇ .647 ЦК. Як відомо, такі
правочини є договорами. Як зазначається в ст.647 ЦК, договір
вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за
місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію
укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Отже, це
положення поширюється на усі дво- або багатосторонні
правочини. Визначення місця укладення правочину особливо
велике значення має у зовнішньоекономічній діяльності.
Наприклад, відповідно до ст.6 Закону про зовнішньоекономічну
діяльність правом місця вчинення зовнішньоекономічної угоди
визначається її форма.
 11. Практично без змін в ст.212 ЦК відтворені положення ст.61
ЦК 1963 р. про умовні угоди, що зумовлено їх вдалою
універсальною конструкцією і здатністю регулювати відносини як в
соціалістичній плановій, так і в ринковій економіці.
В даній статті визначаються особливості правочинів, які в циві-
лістичній науці отримали назву "умовні угоди", а нині — "умовні
правочини". Під умовними правочинами необхідно розуміти усі
звичайні правочини, спрямовані на набуття, зміну або
припинення цивільних прав і обов'язків. Тобто вони не є певним
самостійним видом правочину. їх визначальна особливість полягає
у тому, шо настання перелічених правових наслідків залежить від
настання (ненастання) після укладення правочину у майбутньому
певних обставин, щодо яких у сторін в момент укладення угоди
існує лише відповідна вірогідність. Від умовних правочинів
необхідно відрізняти правочини, які призводять до настання
відповідних правових наслідків лише після їх державної
реєстрації.
166
Стаття 212 ЦК (як і ст.61 ЦК 1963 p.) передбачає два види
умовних правочинів — правочини, укладені під відкладальною
умовою і правочини, укладені під скасувальною умовою.
ПІД відкладальною умовою (обставиною) укладається право-
чин, за яким його сторони обумовлюють настання або зміну прав
та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.
Наприклад, поставка вугілля буде здійснена після введення в дію
теплоелектростанції; підрядник приступить до будівництва за умови
отримання замовником усіх необхідних дозволів; наймодавець
передасть наймачу складські приміщення лише після звільнення їх
третіми особами; наймодавець надасть автомобіль у користування
наймачу після отримання останнім посвідчення на право
управління.
Правочин буде вважатися укладеним під скасувальною умовою
(обставиною), якщо його сторони зумовлюють припинення прав та
обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.
Такими є правочини, за якими, зокрема: наймодавець і наймач
передбачають припинення договору майнового найму складських
приміщень за умови їх майбутнього продажу третім особам; наймач
житлового приміщення зобов'язується звільнити його у разі
розширення сім'ї наймодавця, у випадку необхідності проведення
капітального ремонту.
Водночас ст.212 ЦК встановлює певні правові наслідки для сторін
умовного правочину залежно від причин настання чи ненастання
обумовлених в ньому обставин. Так, обставина має вважатися такою,
що настала, якщо її настанню недобросовісно перешкоджала
сторона, якій це невигідно. І навпаки, обставина має вважатися
такою, що не настала, якщо її настанню недобросовісно сприяла
сторона, якій це вигідно.
12. Однією з найважливіших новел ЦК є введення ст.213 про
тлумачення змісту правочину. Насамперед закон надає право
тлумачити зміст правочину його сторонам (в односторонніх
правочи-нах — стороні), що є проявом реалізації приватно-правового
характеру цивільних правовідносин. У даному випадку йдеться про
тлумачення змісту правочину, а не про тлумачення змісту
законодавства. Однак ця обставина не заперечує можливість
тлумачення правових норм, що регулюють такий правочин.
Тлумачення змісту одностороннього правочину його стороною
не є обов'язковим для третіх осіб, особливо коли це стосується
таких правочинів як нотаріально посвідчена довіреність, заповіт. Не
завжди можуть дійти згоди сторони щодо тлумачення дво- або
багатостороннього правочину. Тому сторона або сторони можуть
звернутися до суду з вимогою постановити судове рішення про
тлумачення змісту правочину, яке буде мати обов'язкову силу.
В ч.З ст.213 ЦК сформульовано основні способи, що
застосовуються при тлумаченні змісту правочину. Насамперед
необхідно урати до уваги однакове для всього змісту правочину
значення слів 1 понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері
відносин значення термінів. Наприклад, якщо в договорі
передбачено застосування за порушення договору залікової
неустойки, то це положення необхідно тлумачити так, що вона
застосовується за пору-
167
шення будь-яких умов і будь-якою стороною. Якщо в договорі
вживаються неодноразово терміни "продавець", "покупець", "най-
модавець", "наймач", "підрядник", "замовник", то їм має
надаватися однакове значення. Вживання в договорі без
найменування термінів підрядник, замовник дає підстави
класифікувати даний договір за наявності сумнівів як договір
підрядного типу, оскільки вони є загальноприйнятими у сфері
підрядних правовідносин.
Використання способу виявлення буквального значення слів
понять та загальноприйнятого у відповідній сфері відносин
значення термінів може не дати можливості встановити зміст
окремих частин правочину. У такому разі їх зміст має
встановлюватися шляхом порівняння відповідної частини
правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом,
намірами сторін. Наприклад, якщо в одній частині договору
купівлі-продажу передбачається продаж І тис. чоловічих костюмів
певного розміру, а в іншій визначається загальна ціна договору 500
тис. грн., то цілком логічним буде висновок про те, що вартістю
одного костюма буде 500 грн., якщо така не була прямо
передбачена у договорі. Аналогічно, якщо в одній частині
договору передбачена вартість одного костюма 500 грн., а в іншій
— ціна договору 500 тис грн., то логічним має бути висновок, що
продавець має передати покупцю 1 тис. костюмів.
Якщо ж вищезазначеними способами тлумачення правочину
неможливо встановити справжню волю сторони правочину,
необхідно враховувати мету правочину, зміст попередніх
переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї
ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст письмового
договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Наприклад, впродовж 4 років підрядник здійснював переробку
томатів, які щомісячно поставлялися замовником. Договором
передбачалася оплата переробки впродовж 10 днів після передачі
виготовленої продукції замовнику. У новому договорі ця умова не
була передбачена. У разі спору у суду є підстави при тлумаченні
нового договору вважати, шо оплата продукції має здійснюватися
також впродовж 10 днів з моменту передачі її підрядником
замовнику.
Перелік способів тлумачення правочину, передбачених в чч.З,
4 ст.213 не є вичерпним, оскільки можуть застосовуватися й інші
способи. Наприклад, у разі розбіжностей між найменуванням
договору і його змістом правову природу такого договору
 необхідно визначати відповідно до його умов, а не
найменування.
Тлумачення змісту правочину має здійснюватися також в
контексті змісту закону. Тобто так чи інакше у суду може
виникнути потреба у застосуванні загальноцивілістичних
способів тлумачення правових норм, що регулюють спірні
відносини. У тому ж разі, коли сторони взагалі не врегулювали
договором певну частину відносин, суд має право поширювати на
них відповідні правові норми.
При тлумаченні зовнішньоекономічних договорів необхідно
також керуватися правилами їх тлумачення, закладеними в
міжнародних конвенціях, угодах, якщо це не суперечить законам
України.
13. Значний інтерес для цивілістичної науки і практики
становить СТ.214 ЦК, яка передбачає, шо суб'єкт
одностороннього пра-168
вочину може в будь-який момент відмовитися від нього, якшо ін-
ще не встановлено законом. Оскільки правочин є вольовою дією
особи, спрямованою на набуття, зміну чи припинення цивільних
прав та обов'язків, то логічно, що така особа повинна мати право
на відмову на тому чи іншому етапі від реалізації юридичної мети
за певних умов та з відповідними правовими наслідками. Ці умови
Та наслідки можуть бути різними для односторонніх та дво- або
багатосторонніх правочинів. Зрозуміло, що найменше перешкод для
відмови існує щодо односторонніх правочинів.
Суб'єкт одностороннього правочину може у будь-який момент
відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Так,
особа, яка видала довіреність, може її в односторонньому
порядку скасувати і тим самим припинити представництво.
Заповідач має право у будь-який час та на власний розсуд
скасувати заповіт. Однак не може бути відкликана гарантом,
видана ним гарантія, яка є одностороннім правочином, якщо нею
не встановлено інше.
Відмова від одностороннього правочину, наприклад відмова від
публічно обіцяної винагороди за надання певної інформації про
злочинця, про місцезнаходження майна ініціатора обіцянки, не
знімає з нього обов'язку компенсувати особі, що виконала умови
оголошеної обіцянки, компенсувати понесені у зв'язку з цим
витрати, відшкодувати інші збитки, тощо.
Суб'єкти одно- або багатостороннього правочину (договору)
також мають право за взаємною згодою у будь-який момент, а
також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього.
При цьому це можливо і тоді, коли відбулося виконання договору.
Відмова від договору фактично призводить до його припинення, а
відтак, припиняються зобов'язання сторін.
Як випливає із змісту ч.2 ст.214 ЦК, відмова може також
визначатися законом. В ЦК передбачаються випадки
односторонньої відмови від договору двох видів. По-перше, відмова
однієї сторони може бути зумовлена неналежним виконанням
(невиконанням) умов договору другою стороною. Наприклад, якщо
підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки
повільно, що закінчення її у строк стає неможливим, замовник має
право відмовитися від договору підряду. По-друге, за окремими
договорами сторона може відмовитися односторонньо від договору і
за відсутності порушень його умов іншою стороною. Наприклад,
даруваль-ник має право відмовитися від передання дарунку у
майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан
істотно погіршився (ст.724), таке ж право на односторонню відмову
надається повіреному за договором доручення (ст.1008), комітенту за
договором комісії (ст.1025 ЦК).
Частина 3 ст.214 ЦК визначає форму відмови від правочину.
Вона має вчинятися у тій же формі, в якій вчинений правочин.
Зазначене правило стосується також переважно тих односторонніх
правочинів, які вимагають нотаріального посвідчення. Так,
скасування заповідачем заповіту проводиться в порядку,
встановленому Для посвідчення заповіту. Крім того, заповіт може
бути скасований Шляхом складання нового заповіту (ст. 1254 ЦК).
169
У ЦК не визначається порядок оформлення взаємної відмови
сторін від договору. Юридично така взаємна відмова також є пра-
вочином. Щодо договорів, укладених у простій письмовій формі,
відмова від договору може бути оформлена письмово у вигляді пра-
вочину про відмову, про розірвання чи про припинення договору.
Однак складнішою може виявитися ситуація, коли договір
відчуження нерухомості було посвідчено нотаріально і вчинено його
державну реєстрацію, яка підтверджує право власності у набувача.
Очевидно, щоб припинити такий договір, недостатньо нотаріально
посвідчити обопільну відмову сторін, адже не менш важливо
визначити її правові наслідки, які законодавець пов'язує не з
відмовою від договору, а з його розірванням, оскільки згідно з ч.З
ст.651 ЦК у разі односторонньої відмови від договору такий договір
має вважатися розірваним. Звичайно, друга сторона може оспорити
у судовому порядку таку відмову. Між тим у розд.ІІ Книги п'ятої
ЦК "Загальні положення про договір" відсутня така самостійна
підстава припинення договору, як відмова від нього. Наразі в ст.651
зазначається, що зміна або розірвання договору допускається лише
за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Звідси можна зробити висновок, що взаємна відмова від договору
має бути оформлена у вигляді правочину про розірвання договору,
одностороння відмова від договору можлива у судовому порядку
шляхом його розірвання за наявності певних підстав (ч.2 ст.651
ЦК).
У СК передбачено особливий порядок відмови подружжя від
шлюбного контракту, що вони можуть зробити шляхом подання
заяви нотаріусу (ст. 101).
У разі відмови від правочину можуть настати наслідки,
передбачені законом або домовленістю сторін. У своїй
домовленості сторони правочину можуть встановити умови
повернення раніше переданого майна, у рівних чи в інших частках
розподілити негативні правові наслідки, зумовлені відмовою від
правочину.
Що ж стосується правових наслідків односторонньої відмови від
правочину—договору, то вони визначаються законом і залежать від
підстави. Як правило, у ЦК правові наслідки односторонньої відмови
від договору встановлюються для випадків, коли така відмова
зумовлена порушенням договору другою стороною, і для випадків,
коли відмова не пов'язана з таким порушенням. В принципі вони
будуть тотожні правовим наслідкам, встановленим для розірвання
договору.
Наприклад відповідно до ч.5 ст.653 ЦК, якщо договір розірвати
ний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторінґ
друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих po
зірванням договору. Частина 2 ст.852 ЦК надає замовнику прав
вимагати розірвання договору підряду та відшкодування збиткІї
підрядником, якщо він допустив істотні недоліки в роботі.
ЦК надає комітенту право у будь-який момент відмовитися від
договору комісії, але у такому разі він зобов'язаний відшкодувати
комісіонеру витрати, зроблені ним у зв'язку з виконанням
договору.
Введення в ЦК окремої статті про відмову від правочину-догово-
ру не можна визнати вдалим законодавчим вирішенням даної
проблеми, оскільки воно певною мірою суперечить нормам ЦК про
загальні положення про договори, які передбачають розірвання
лого-
170
вору лише як підставу припинення зобов'язання, а односторонню
відмову від договору в повному обсязі — як юридичний факт, який
призводить до розірвання договору. В ЦК РФ вдалося уникнути
виникнення такої проблеми, оскільки в главі "Угоди" цього Кодексу
відсутня спеціальна норма, яка б надавала особі безумовне право на
односторонню відмову від правочину-договору. Однак незважаючи
на наявність прогалин в ЦК щодо правових наслідків
односторонньої відмови від договору, все-таки не можна розглядати
таку відмову як безумовну підставу для його розірвання, оскільки у
будь-якому разі друга сторона має право оспорити його в судовому
порядку.
§ 2. Правові наслідки недодержання сторонами
при вчинені правочину вимог закону
'X? 1- Загальні правові наслідки вчинення правочину'..-'.
з порушенням вимог закону
1. У ст.215 ЦК визначаються загальні правові засади визнання
правочину недійсним. Звичайно, що для цього має бути відповідна
правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт
недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог,
встановлених чч.і— 3, 5, 6 ст.203 цього ЦК, тобто вимог щодо змісту
правочину, щодо волевиявлення учасника правочину, щодо
настання реальних правових наслідків правочину, щодо
недопустимості порушення правочину, вчинюваного батьками,
інтересів малолітніх дітей. Крім того, недійсність правочину може
встановлюватися за ті чи інші порушення безпосередньо законом.
Дещо по-іншому сформульоване загальне правило про підстави
визнання угоди недійсною в ЦК 1963 р., в ст.48 якого зазначено, що
недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону. Таке правило
хоч І лаконічне, але відзначається достатньою однозначністю у
тлумаченні. При цьому тут мається на увазі невідповідність угоди як
законам, так й іншим нормативно-правовим актам, які можуть
належати до різних галузей законодавства. Однак в ЦК 2003 p. це
питання вирішене невдало, адже відповідно до ч.і ст.203 ЦК зміст
правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам
цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Тобто це означає, якщо правочин (угода) суперечить сімейному,
земельному, адміністративному та іншому законодавству, він з
формальних міркувань не може бути визнаний недійсним, що,
звичайно є правовим нонсенсом. Є підстави вважати, що наведена
норма ч.і ст.203 ЦК є наслідком технічних чи редакційних
неузгодженостей, адже в проекті ЦК від 5 червня 1997 р. зазначалося,
що "зміст правочину не може суперечити положенням закону, інших
правових актів, що є обов'язковими для сторін, а також моральним
засадам суспільства" (ст.193). Тому ч.і ст.203 ЦК вимагає адекватних
змін шляхом розширення кола актів законодавства, яким має
відповідати правочин.
Порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після
укладення правочину, не можуть спричиняти Його недійсність, а Це
призводить до інших правових наслідків, передбачених законом.
171
Недійсність правочину може настати лише за певні порушення
закону. Наприклад, недотримання сторонами вимог закону про
письмову форму правочину спричиняє його недійсність лише у
випадках, прямо передбачених законом. За ступенем недійсності
правочину усі правочини поділяються на абсолютно недійсні з
моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані),
які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.
2. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин,
недійсність якого прямо передбачено законом. За ЦК 1963 p.
недійсність нікчемного правочину повинна обов'язково бути
підтверджена судом. Відповідно до 4.2 ст.215 ЦК 2003 p. визнання
такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого
правочину не зобов'язані виконувати його умови, навіть тоді, коли він
судом не визнаний недійсним. Однак це не означає, що взагалі не
існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така
потреба може виникнути, якідо сторони виконали певні умови
нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений, якщо він
порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державних
органах тощо.
У таких випадках рішенням суду, який лише констатує
недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові
наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи
скасувати реєстрацію тощо.
Нікчемними, зокрема, є правочини:
а) укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми,
якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад,
правочинишодо забезпечення виконання зобов'язань (ст.547);
б) укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної
форми(ч.і ст.219);
в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної
дієздатності без належного схвалення (ст.22І);
г) укладені недієздатною фізичною особою (ст.226);
г) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ч.і ст.224);
д) які порушують публічний порядок (ст.228).
Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких
нікчемних правочинів дійсними (ч.2 ст.218, ч.2 ст.2І9, ч.2 ст.220.
ч.2 ст.224) за підставами, визначеними в ньому Кодексі.
3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в
імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість
визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогою однієї зі
сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать
переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його
суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:
а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності
без згоди батьків, піклувальника (ст.222);
б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди
піклувальника (ст.223);
в) під впливом помилки (ст.229);
г) під впливом тяжкої обставини (ст.233).
Водночас в ЦК передбачається недійсність таких правочинів,
які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до
оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману
172
(ст.230), в результаті зловмисної домовленості представника однієї
сторони з другою стороною (ст.232), а також фіктивні правочини
(ст.234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але на відміну від
оспорюваних, які можуть визнаватися недійсними судом, вони
визнаються судом недійсними за умови підтвердження допущених
порушень вимог закону.
4. В ст.216 ЦК сформульовані загальні правила щодо правових
наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів.
Визначальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не
створює для сторін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема,
сторони не зобов'язані виконувати передбачені таким правочином
умови, одна сторона недійсного правочину має право відхилити
вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що
це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність
правочину.
Водночас ЦК встановлює виняток з вищезгаданого правила,
який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті
юридичні наслідки, які пов'язані з його недійсністю. Як свідчить
практика, сторони досить часто виконують частково чи повністю
умови недійсного правочину, наприклад, передають майно,
виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату.
Вчинення таких дій за нікчемним правочином або правочином,
визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави, а
відтак набуває ознак неправомірності. Стаття 216 ЦК містить
положення про те, що у разі недійсності правочину кожна із сторін
зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала
на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді,
коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі,
наданій послузі, — відшкодувати вартість одержаного за цінами, які
існують на момент відшкодування.
Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт
повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення
недійсного правочину. Подібне правило було закріплене і в ч.2
ст.48 ЦК 1963 p., згідно з якою за недійсною угодою кожна зі сторін
зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а у разі
неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його
вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не
передбачені законом. В цивілістичний науці та судовій практиці
застосування таких наслідків іменується двосторонньою
реституцією. Може мати місце виконання лише з однієї сторони
недійсного правочину. У такому разі застосовується одностороння
реституція.
Вчинення недійсного правочину може призвести до заподіяння
збитків та моральної шкоди другій стороні або третій особі.
Частина 2 ст.216 ЦК передбачає, що такі збитки та моральна шкода
відшкодовуються винною стороною. Порядок такого
відшкодування Має здійснюватися згідно з правилами,
встановленими для зобов'язань, що виникають із факту заподіяння
шкоди, тобто правилами позадоговірної (деліктної)
відповідальності.
В обох перелічених випадках застосовуються зазначені
наслідки, якщо законом не встановлені інші особливі умови їх
застосування або особливі правові наслідки окремих видів
недійсних пра-
173
вочинів. Це, зокрема, стосується недійсних правочинів, вчинених
малолітніми, неповнолітніми та недієздатними особами,
юридичними особами під впливом помилки, обману, насильства.
Положення ЦК про правові наслідки нікчемного правочину є
Імперативними і відповідно до ч.4 ст.216 не можуть змінюватися за
домовленістю сторін. Однак це правило не слід розуміти буквально,
оскільки сторона нікчемного договору може вимагати визнання
правочину нікчемним, але не зобов'язана вимагати відшкодування
завданих збитків чи моральної шкоди. Тобто в ч.4 ст.216 ЦК йдеться
про заборону сторонам змінювати законодавчі положення щодо
правових наслідків нікчемного правочину, але це не зо бов'язує в
усіх випадках їх застосовувати, якщо це не буде порушувати інтереси
третіх осіб. Оскільки ч.4 зазначеної статті встановлює заборону на
зміну правових наслідків, визначених законом, лише щодо
нікчемних правочинів, то цілком логічно, що така заборона не
стосується інших видів недійсних правочинів.
5. Норма ч.5 ст.216 ЦК не обмежує коло осіб, які мають
правовимагати застосування правових наслідків нікчемного
правочину,лише сторонами. Ними можуть бути будь-які
заінтересовані особи,права або охоронювані інтереси яких
порушені. Логічно вважати,що будь-які заінтересовані особи
можуть також звернутися до судуз вимогою про визнання
нікчемного правочину недійсним.
Розглядаючи ту чи іншу справу, суд у разі виявлення ознак
нікчемності правочину може застосувати відповідні правові
наслідки за власною ініціативою, тобто навіть тоді, коли такі вимоги
не містяться у позові.
Переважна частина правочинів містить комплекс умов, які
мають різне значення та неоднаковий вплив на досягнення
юридичної мети. Є умови, без яких існування правочину неможливе,
а відтак дефекти в них, невідповідність їх вимогам закону не можуть
бути правомірною підставою виникнення, зміни чи припинення
цивільних прав та обов'язків. Інші ж умови не мають такого правоут-
ворюючого фактору. їх невідповідність закону не має такого
правового значення для реалізації правочину. В ст.217 ЦК 2003 p.
(ст.60 ЦК 1963 p.) вирішується питання щодо правової долі
правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону
може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша —
йому відповідає. Відтак не завжди доцільно визнавати за таких
обставин недійсним правочин в цілому. Тому законодавець не
встановлює недійсність правочину в цілому через недійсність
окремих його частин, але лише за умови, якщо є підстави вважати,
що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї
недійсної частини. Наприклад, у правочині сторони передбачили
відмову від судового захисту порушених прав чи від застосування
санкцій у разі невиконання умов правочину. Визнання цих умов
недійсними у зв'язку з тим, що вони обмежують права суб'єктів
цивільного права, не може спричинити недійсність правочину,
оскільки ці питання врегульовані цивільним законодавством і такий
правочин міг бути вчинений і без таких умов.
6. Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати
від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так,
174
підставою для визнання правочину недійсним є невідповідність його
вимогам закону, а підставою розірвання правом и ну-договору —
неналежне виконання або невиконання його умов чи умов,
встановлених для такого договору законом. В останньому випадку
договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі
засади розмежування недійсності та розірвання договору є
загальновизнаними в цивілістичній науці і не викликають сумнівів.
З цього приводу Пленум Верховного Суду у постанові "Про судову
практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що
невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою
для визнання її недійсною, у такому разі сторона може вимагати її
розірвання або застосування інших наслідків, передбачених
договором та законом.
Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена
українськими законодавцями. Так, Закон про приватизацію
державного майна (ст.27) містить норму про те, що на вимогу
однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або
визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою
стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у
визначені строки. Така норма є юридичним казусом, який вимагає
негайного виправлення.
Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого
сторони не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов.
Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного
правовідношення та відповідного правового результату. Між тим,
учасники неукладеного договору можуть передати один одному
певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин
позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання
договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки,
встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття,
збереження майна без достатньої підстави (ст.ст. 1212—1215 ЦК 2003
p., ст.ст.469, 470 ЦК 1963 p.).
2. Недійсність окремих видів правочинів
1. Дійсність правочину ЦК пов'язує з дійсністю елементів,
зяких він складається (ст.203). На підставі цього недійсні правочи-
ни можуть бути згруповані залежно від того, який елемент
маєнедоліки. Зокрема, недійсні правочини можна поділити на такі
основні групи:
1) правочини з недоліками суб'єктного складу;
2) правочини з недоліками волі;
3) правочини з недоліками форми;
4) правочини з недоліками змісту.
2. Правочини з недоліками суб'єктного складу поділяються
наДві основні групи. Перша — правочини, пов'язані з
дієздатністюгромадян, а друга — правочини, пов'язані із
спеціальними повноваженнями юридичної особи.
Недійсність правочинів, сторонами яких є громадяни,
ґрунтується на тих самих критеріях, що і загальні правила
виникнення дієздатності, а саме: вік та психічне ставлення до
вчинених дій. За
175
цими критеріями в ЦК сформульовані наступні склади недійсних
правочинів:
1) правочини, вчинені малолітньою особою за межами її
цивільної дієздатності (ст.221 ЦК 2003 р.; ст.51 ЦК 1963 p.);
2) правочини, вчинені неповнолітньою особою за межами її
цивільної дієздатності (ст.222 ЦК 2003 р.; ст.53 ЦК 1963 p.);
3) правочини, вчинені фізичною особою, цивільна
дієздатністьякої обмежена, за межами її цивільної дієздатності
ст.223 ЦК2003 p.; ст.54 ЦК 1963 p.);
4) правочини, вчинені недієздатною фізичною особою
(ст.226ЦК 2003 p.; ст.52 ЦК 1963 p.).
Малолітні особи (які не досягли 14 років, а за ЦК 1963 p. — 15
років) мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини
та здійснювати особисті немайнові права на результати
інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом
(ст.31 ЦК, ст.14 ЦК 1963 p.). Загальним наслідком укладення
малолітньою особою будь-яких інших правочинів є визнання їх
нікчемними. Проте ст.221 ЦК передбачає можливість визнання
такого правочину дійсним, якщо він згодом був схвалений батьками
(усиновлювачами) малолітньої особи або одним з них, з ким вона
проживає, або опікуном. Схвалення правочину можливе як шляхом
вчинення активних дій (усне або письмове повідомлення іншої
сторони про схвалення правочину, виконання або сприяння
виконанню малолітнім зобов'язань за укладеним правочином,
надання коштів тощо), так і шляхом утримання від пред'явлення
претензій другій стороні.
До правочинів малолітньої особи з особою з повною цивільною
дієздатністю застосовується двостороння реституція. Особа з
повною дієздатністю повинна повернути все, отримане за таким
правочином, батькам (усиновителям) або опікунам малолітнього.
В свою чергу, батьки (усиновителі) або опікуни малолітнього
повинні повернути дієздатній особі все одержане за правочином в
натурі, а в разі неможливості цього — відшкодувати вартість
отримане го в грошах за цінами, які існують на момент
відшкодування.
До того ж свідоме вчинення правочину дієздатною особою з ма
лолітнім є ще і цивільним правопорушенням, а тому ч.4 ст.22І ЦІ
покладає на неї ще і обов'язок відшкодувати збитки, завдані уклаї
денням недійсного правочину, якщо у момент укладення правочи
ну вона знала або могла знати про вік другої сторони. За загальнш
правилом вина правопорушника презюмується, тому дієздатна осо-І
ба повинна довести, що вона не знала або не могла знати про те
що її контрагент за договором є малолітньою особою.
Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, закон
зобов'язує саме їх повернути все одержане за цим правочином в
натурі. Лише в разі неможливості повернення майна в натурі
відшкодування його вартості проводиться батьками
(усиновителями) аб( опікунами за наявності однієї із таких умов:
а) вчиненню правочину сприяла їхня винна поведінка (нена-
їлежний догляд за малолітнім, свідоме підштовхування його до вчи-
нення правочину тощо);
 б) їхня винна поведінка сприяла втраті майна, яке було предмє-
том правочину.
176
В усіх інших випадках ніякі обов'язки на батьків (усиновителів)
або опікунів малолітніх осіб не покладаються.
Неповнолітні особи (віком від 14 до 18 років за ЦК 2003 р. та
від 15 до 18 років за ЦК 1963 p.) мають неповну (часткову)
дієздатність, що означає, що всі правочини вони вчиняють самі, але
вчинення деяких з них потребує згоди батьків або піклувальників.
Відповідно до ст.222 ЦК 2003 р. (ст.53 ЦК 1963 р.) правочин, який
неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без
згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути
визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.
Сама по собі відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або
піклувальників під час вчинення правочину ще не робить його
недійсним. Згода може бути надана і після вчинення правочину.
Причому допускається як надання прямої згоди (в письмовій
формі, як-шо це вимагається законом), так і схвалення правочину
шляхом непред'явлення батьками (усиновлювачами) або
піклувальниками неповнолітнього претензії другій стороні протягом
1 місяця з моменту, коли ці особи дізналися про вчинення
неповнолітнім правочину.
Передбачені ст.222 ЦК недійсні правочини належать до
категорії оспорюваних. З позовом про визнання такого праеочину
недійсним можуть звернутися батьки (усиновлювачі) або
піклувальники неповнолітньої особи, її контрагент за договором,
орган опіки та піклування та інші особи, права яких зачіпаються
таким правочином.
Наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого
неповнолітніми особами між собою, є покладення на них
зобов'язання повернути другій стороні все одержане за цим
правочином в натурі. В разі неможливості повернення одержаного в
натурі неповнолітні повинні відшкодувати його вартість за цінами,
які діють на момент відшкодування, незалежно від того, чи є вони
вищими або нижчими цін, що діяли на момент вчинення
правочину.
Грошове відшкодування здійснюється за рахунок коштів
неповнолітньої особи. Батьки (усиновлювачі) або піклувальники
зобов'язані здійснити відшкодування за власний рахунок за
наявності таких підстав:
а) у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для
відшкодування;
б) вчинення правочину або втрата майна, яке було
предметомправочину, відбулися внаслідок винної поведінки
батьків (усиновлювачів) або піклувальників.
Якщо особа у встановленому законом порядку визнана
недієздатною, всі без винятку правочини, які вона вчиняє, є
нікчемними (ст.41, ст.216 ЦК 2003 р.; ст.52 ЦК 1963 p.). Проте
опікуну недієздатної особи надається право схвалити вчинені нею
правочини, але тільки ті, які відносяться до дрібних побутових.
Порядок схвалення правочину передбачений ст.22І ЦК: правочин
вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його
вчинення, протягом 1 місяця не заявив претензії другій стороні.
Схвалення правочину опікуном допускається лише в тому випадку,
якщо він був вчинений на користь недієздатної фізичної особи (в
результаті цього не-
177
дієздатна особа отримала вигоду). Якщо внаслідок правочину
настають несприятливі для неї наслідки або наслідки, які не мають
для неї значення, правочин є нікчемним.
Загальним наслідком правочину, вчиненого недієздатною
особою, є двостороння реституція. Дієздатна особа, яка виступила
стороною правочину, та опікун недієздатної особи зобов'язані
повернути один одному все одержане за таким правочином в
натурі.
В разі неможливості повернення в натурі дієздатна сторона
повинна здійснити відшкодування вартості майна за цінами, які
існують на момент відшкодування. Опікун недієздатної особи
зобов'язаний відшкодувати дієздатній стороні вартість майна
тільки у випадках, якщо а) його винна поведінка сприяла втраті
майна (він передав його третій особі, свідомо знищив тощо); б)
Його винна поведінка сприяла вчиненню правочину. В останньому
випадку вина опікуна може полягати у нездійсненні належного
догляду за недієздатною особою, що сприяло вчиненню нею
правочину.
Крім того, на дієздатну сторону покладається додатковий
обов'язок відшкодувати опікуну недієздатної особи або членам її
сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про
психічний розлад або недоумство другої сторони або могла
припустити такий її стан.
Стаття 223 ЦК 2003 р. (ст.54 ЦК 1963 p.) передбачає визнання
недійсними правочинів, вчинених фізичною особою, цивільна
дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності
без згоди піклувальника. Такі правочини належать до категорії
оспорюваних. Позов про визнання правочину недійсним може
подати лише піклувальник. Проте ч.і ст.223 визначає, що
правочини (за винятком дрібних побутових, які особа,
дієздатність якої обмежена, може вчиняти самостійно), вчинені
особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника
можуть бути згодом схвалені піклувальником. Схвалення таких
правочинів відбувається шляхом неподання піклувальником
претензій другій стороні протягом 1 місяця з момент', коли він
дізнався про вчинення правочину (ст.221 ЦК). Цільовим
призначенням ст.223 ЦК 2003 p. (ст.54 ЦК 1963 p.) є недопущення
скрутного матеріального становища членів сім'ї або утриманців
особи, дієздатність якої обмежена. Тому правочин, вчинений
такою особою, визнається недійсним, якщо буде вста новлено,
що він суперечить Інтересам самої особи, членів її сім'ї або осіб,
яких вона відповідно до закону зобов'язана утримувати, Тому
коментована стаття не поширюється на правочини, за якими
особа, обмежена у дієздатності, отримує майно без надання взамін
свого (отримання дарунку, прийняття спадщини, безоплатне
користування майном тощо).
Для визнання недійсними правочинів з недоліками суб'єктного
складу необхідно довести, що дієздатна сторона знала або повинна
була знати про факт недієздатності або обмеженої чи часткової
дієздатності контрагента. Критерії, покладені в основу
недійсності таких правочинів, мають об'єктивний характер: вік або
рішення суду про визнання громадянина недієздатним або
обмежено дієздатним. Тому підтвердити факт обізнаності другої
сторони про недієздатність контрагента можна лише надавши
інформацію про те, шо 178
дієздатна особа знайомилася з документами, знала про вік та
судове рішення.
Деякі правочини можуть укладатися за наявності відповідного
дозволу. Так, ст.71 ЦК визначено перелік правочинів, на вчинення
яких обов'язково треба отримати дозвіл органу опіки та
піклування. До них, зокрема, належать:
а) правочини, спрямовані на відмову від майнових прав
підопічного;
б) видача письмових зобов'язань від імені підопічного;
в) укладення договорів, які підлягають нотаріальному
посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договорів
щодоподілу або обміну жилого будинку, квартири, що належить
підопічному.
Правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування,
ЦК (ст.224) відносить до категорії нікчемних. При цьому такий
правочин згодом може бути визнаний судом дійсним, якшо буде
встановлено, що він відповідає Інтересам особи, над якою
встановлено опіку або піклування (наприклад, правочин, який
призвів до поліпшення майнового стану особи, над якою
встановлена опіка або піклування, або правочин, вчинений з метою
запобігання погіршенню майнового стану такої особи).
На відміну від ЦК 1963 p. (ст.50), який визнавав недійсними
угоди юридичних осіб, укладені всупереч встановленим у їх
статутах цілям діяльності, ЦК 2003 p. передбачає загальну
правоздатність юридичних осіб. Так, ст.9І ЦК передбачає, що
юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки
(цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю
природою можуть належати лише людині. Ця обставина вплинула
на формулювання норми про правові наслідки укладення
юридичною особою правочину, якого вона не мала права
вчиняти.
Стаття 227 ЦК встановлює, що правочин юридичної особи,
вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути
визнаний судом недійсним. Правила цієї статті поширюються на
дво-та багатосторонні правочини (договори), які можуть укладатися
як між юридичними особами (наприклад, купівля-продаж цінних
паперів), так і між юридичною особою та громадянином
(наприклад, надання медичних послуг).
Коло видів діяльності, на здійснення яких необхідно
отримати ліцензії, визначене Законом про ліцензування окремих
видів підприємницької діяльності, Законом про підприємництво,
а також рядом інших законів (наприклад, Законом про
страхування, Законом про нафту і газ тощо). Юридична особа
вважається такою, що не має ліцензії, якщо: а) вона не отримала
ліцензії; б) ліцензія відкликана відповідним органом; в)
закінчився строк дії ліцензії.
Правочини, які згадуються у ст.227, належать до оспорюваних.
Позов про визнання такого правочину недійсним може бути
поданий самою юридичною особою, яка його вчинила; її
контрагентами учасниками (акціонерами) юридичної особи;
органами, які здійснюють контроль над діяльністю юридичної
особи, та будь-якими іншими заінтересованими особами. При
цьому в позовній
179
заяві слід посилатися на конкретну норму конкретного
нормативного акта, який встановлює необхідність отримання
ліцензії.
До недійсного правочину застосовується двостороння
реституція. Крім того, якщо юридична особа вчинила такий
правочин навмисно, увівши в оману другу сторону, вона повинна
відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.
3. Правочини з недоліками у формуванні волі можна поділити
на дві основні групи: 1) правочини, які вчинені без внутрішньої волі
особи на вчинення правочину;
2) правочини, в яких внутрішня воля сформована невірно.
Без внутрішньої волі особи вчиняються правочини:
а) під впливом насильства (ст.231 ЦК 2003 p.; ст.57 UK 1963 p.);
б) в результаті зловмисної домовленості представника однієї
сторони з другою стороною (ст.232 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.);
в) вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент вчинення
не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла
керуватиними (ст.225 ЦК 2003 р.; ст.55 ЦК 1963 p.).
Такі правочини визнаються недійсними внаслідок того, що воля
самої особи на вчинення правочину відсутня, а волевиявлення, яке
має місце, відображає не волю учасника правочину, а волю якоїсь
іншої особи, яка здійснює вплив на учасника правочину 1.
В ЦК 2003 p., на відміну від ЦК 1963 p., термін "насильство"
використовується як в розумінні насильства діями, так і в розумінні
загрози насильством (так зване психічне насильство). Насильство в
розумінні ст.231 ЦК — це фізичний або психічний тиск на особу з
метою примушення її до вчинення правочину. Насильство може мати
будь-яки прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння
болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, загроза
заподіяння тілесних ушкоджень самій особі або її близьким);
насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи).
Характерною рисою насильства є його незаконність, а також те, що
воно є результатом активної поведінки винного. Найчастіше акт
насильства являє собою кримінально каране діяння. Однак цивільне
законодавство не вимагає обов'язкового встановлення факту
насильства судом за матеріалами кримінальної справи.
Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під
впливом насильства, не є обов'язковим, щоб контрагент сам
здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт
насильства та використав це на свою користь для примушення
особи до вчинення правочину. Наприклад, громадянин відмовлявся
продати будинок своєму приятелю за низькою ціною. Через деякий
час він став жертвою нападу хуліганів. Приятель, дізнавшись про це,
повідомив, шо це він підмовив хуліганів для примушення укладення
договору. Такий правочин буде визнаний недійсним, хоча і буде
доведено, що насправді домовленості між приятелем та хуліганами
не було.
Правочин, який вчинено під впливом насильства, належить до
оспорюваних правочинів. Крім загальних наслідків, передбачених
1
Див.: Гражданское право: — Т. 1. Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толсто го.
- М-, 2000. - С. 264. ... -,; -. ,
180
ст.21б ЦК, до таких правочинів застосовуються також наслідки,
передбачені 4.2 ст.231 ЦК. Винна особа, яка застосувала насильство,
зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному
розмірі, а також моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням
такого правочину.
Зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою
стороною (ст.232 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.) також належить до
правочинів, в яких є лише волевиявлення, яке не відображає
справжню волю особи. За зазначеною підставою можуть бути
визнані недійсними лише правочини, які особа вчиняє не
самостійно, а через представника. Представник, вчиняючи
правочин, не виражає власну волю, його завдання полягає в тому,
щоб донести до контрагента волю особи, яку він представляє. Але в
силу зловмисної домовленості представника та контрагента воля
довірителя не доводиться і підмінюється волею представника, що і
є підставою для визнання таких правочинів недійсними.
Словосполучення "зловмисна домовленість", що
використовується у статті, явно підкреслює, що тут маються на увазі
саме умисні дії представника, тобто він усвідомлює, що вчиняє
правочин всупереч інтересам довірителя, передбачає настання
невигідних для довірителя наслідків та бажає (або свідомо
допускає) їх настання. За відсутності умислу у представника на
відносини, що виникли, поширюються правила про договір
доручення.
Наслідками визнання недійсним правочину, який вчинено
внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з
другою стороною, крім загальних наслідків, передбачених ст.216
ЦК, є надання довірителю права вимагати від свого представника
та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної
шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням такого правочину.
Правочини, що вчинені фізичною особою, яка у момент його
вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла
керувати ними (ст.225 ЦК 2003 р.; ст.55 ЦК 1963 p.), відрізняються
від правочинів, вчинених недієздатними особами тим, що
вчиняються дієздатними особами, але внаслідок психічного
захворювання, сп'яніння або іншого стану психіки ці особи не
усвідомлюють, який правочин вони вчиняють. В порядку аналогії
закону слід вважати можливим застосування правил вказаних
статей стосовно правочинів юридичної особи, якщо громадянин,
уповноважений вчиняти правочини від Імені юридичної особи як
її орган або представник, не міг розуміти значення своїх дій та (або)
керувати ними.
Правочини, вчинені особами, не здатними розуміти значення
своїх дій та (або) керувати ними, належать до категорії
оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним
може бути поданий самою особою, яка його вчинила, Іншими
особами, чиї права та інтереси порушені; а в разі подальшого
визнання такої особи недієздатною — за позовом її опікуна.
Правочини, вчинені внаслідок обману, помилки або під
впливом тяжкої обставини, належать до категорії правочинів, в
яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно
спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої
волі від-
181
булося під впливом обставин, які спотворили справжню волю
особи.
Помилка — цс неправильне сприйняття особою фактичних
обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності
якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для
визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки
необхідно, щоб помилка мала істотне значення (ст.229 ЦК 2003 p.;
ст.56 ЦК 1963 p.). Під помилкою, що має істотне значення, ЦК
розуміє помилку щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін,
таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність
або можливість використання за цільовим призначенням. Так, часто
визнаються недійсними правочини купівлі-продажу або міни
квартир у зв'язку з виявленням в них після виконання правочину
істотних дефектів.
Правочин, укладений внаслідок помилки, належить до
оспорюваних правочинів. З позовом про визнання правочину
недійсним може звернутися будь-яка особа, права якої зачіпаються
вчиненням цього правочину. Проте, як правило, позивачем
виступає особа, яка діяла під впливом помилки.
Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого
внаслідок помилки, є двостороння реституція — повернення
сторін до первісного стану. Додаткові майнові наслідки передбачені
4.2 ст.229 ЦК. Так якщо особа помилилася внаслідок власного
недбальства (неналежно перевірила властивості речі, довірилася
думці третьої особи тощо), то в разі визнання правочину недійсним
вона повинна відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. В разі,
якшо помилці сприяла винна (необережна) поведінка іншої сторони
правочину, обов'язок відшкодувати збитки покладається на цю
сторону. Якщо на помилку вплинули дії третіх осіб, збитки сторін
відшкодуванню не підлягають.
Під обманом (ст.230 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.) розуміється
навмисне введення однією стороною правочину другої сторони в
оману щодо обставин, які мають істотне значення і зміст яких
визначається абз.2 ч.І ст.229 ЦК з метою вчинення правочину. Для
того, щоб кваліфікувати правочин як обман за ст.230 ЦК необхідно
встановити, що омана стосувалася природи правочину, прав та
обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно
знижують її цінність або можливість використання за цільовим
призначенням. Однак введення в оману щодо мотивів правочину
не дає стороні права для застосування до сторони, яка застосувала
обман, правових наслідків, передбачених ст.230 ЦК.
Обман буде мати місце і тоді, коли сторона заперечує наявність
обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або коли
вона замовчує їх існування.
Обман як підставу для визнання правочину недійсним треба
відрізняти від помилки, що має Істотне значення. Відмінності між
цими правовими конструкціями зводяться до наступного:
обман — це певні винні, умисні дії сторони, яка намагається
запевнити іншу сторону про такі властивості та наслідки правочину,
які насправді настати не можуть. Помилка є результатом невірного
уявлення про обставини правочину,
182
при обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими та
бажаними для однієї Із сторін, в той час, як при помилці обидві
сторони можуть невірно сприймати обставини правочину.
Відповідно до ч,2 ст.230 ЦК сторона, яка застосувала обман,
зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному
розмірі та моральну шкоду, завдані вчиненням такого правочину. У
цій же статті, на відміну від ст.57 ЦК 1963 р., за якою позивачем
такого позову може бути потерпіла сторона, не визначається особа
позивача. Тому можна вважати, що з позовом про визнання
правочину, вчиненого під впливом обману, недійсним та
відшкодування збитків можуть звертатися як потерпілий, так Й
інші заінтересовані особи.
Правочин, вчинений особою під впливом тяжкої обставини
(кабальний правочин), як випливає із змісту ст.233 ЦК,
характеризується такими ознаками:
особа вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах
(наприклад, реалізує за дуже низьку плату коштовне майно або
виконує важкі роботи);
особа вчиняє такий правочин під впливом тяжкої для неї
обставини. Тяжка обставина може стосуватися як самої цієї особи
(купівля ліків, виплата боргів для юридичної особи тощо), так і ЇЇ
близьких (витрати на лікування дружини, витрати на поховання
тощо);
особа вчиняє такий правочин добровільно (тут нема насильства),
більше того вона сама може бути ініціатором такого правочину;
особа усвідомлює, що вчиняє правочин на вкрай невигідних для
себе умовах (тут нема помилки або обману), але вимушена це
зробити під впливом тяжкої обставини.
На відміну від ЦК 1963 p., який передбачав, що посилатися на
таку обставину визнання правочину недійсним може тільки
громадянин, ЦК не містить обмежень щодо суб'єктного складу
таких правочинів. Тобто звертатися з вимогою про визнання
правочину недійсним на підставі ст.233 ЦК можуть як фізичні, так і
юридичні особи.
Правочин, визначений ст.233 ЦК, належить до оспорюваних
правочинів, тобто може бути визнаний недійсним за позовом
потерпілої сторони або іншої заінтересованої особи. Необхідним
складовим елементом кабального правочину є недобросовісна
поведінка контрагента. Вина контрагента полягає в тому, що він
розуміє, наскільки на невигідних для особи умовах вчиняється
правочин, та йде на це свідомо та умисно, з наміром отримати від
цього вигоду. Можлива ситуація, коли вигоду отримують інші
особи, але в цьому також повинен бути заінтересований
контрагент. З зв'язку з цим закон покладає на недобросовісного
контрагента відповідальність у вигляді обов'язку відшкодувати
другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з
вчиненням цього правочину.
4. Недійсність правочинів внаслідок недотримання форми
залежить від того, яка форма встановлена законом або
домовленістю сторін для того чи іншого правочину.
Відповідно до правил ЦК недолік форми правочину може
виражатися в: а) недодержанні простої письмової форми
правочину
183
(ст.218 ЦК); б) недодержанні нотаріальної форми одно- або
двосторонніх правочинІв (ст.ст.219, 220 ЦК).
За загальним правилом недодержання простої письмової форми
правочину, що вимагається законом, не спричиняє недійсності
правочину. На випадок такого порушення закон встановив
спеціальну санкцію — він забороняє суду обґрунтовувати своє
рішення свідченнями свідків (ст.218 ЦК 2003 р.; ст.46 ЦК 1963 p.).
Як випливає із змісту абз.2 ч.і ст,218 ЦК заперечення однією із
сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його
частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-,
відеозапису та іншими доказами. Цілком логічно, що і для
підтвердження факту здійснення правочину та його умов можуть
подаватися та розглядатися судом перелічені докази. .Чинне
процесуальне законодавство відносить до письмових доказів різні
документи, акти, листування службового або особистого характеру,
шо містять в собі відомості про правочин та його умови (ст.36 ГПК,
ст.46 ЦПК). Свідчення свідків допустимі, якщо вони підтверджені
судом у кримінальній справі. Можлива ситуація, в якій позивачем не
буде доведена наявність правочину, а відповідачем — його
відсутність. У такому разі суд має відмовити позивачеві у задоволенні
позову за відсутності доказів про укладення правочину.
Недотримання простої письмової форми правочину має
наслідком його недійсність лише у випадках, встановлених законом.
До таких випадків зокрема належать: недотримання письмової
форми застави (ст.13 Закону про заставу), недотримання письмової
форми інших правочинів щодо забезпечення виконання
зобов'язань (ч.2 ст.547 ЦК) тощо. Однак ч.2 ст.218 ЦК дозволяє в
судовому порядку визнавати дійсними усно вчинені правочини,
щодо яких не було додержано вимоги про письмову форму, і які
закон визнає внаслідок цього недійсними, в разі здійснення
сторонами конклю-дентних дій, спрямованих на виконання такого
правочину (одна сторона вчинила дію, а інша підтвердила її
вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання).
Особи, що вчиняють правочини, не позбавлені права нотаріально
посвідчити будь-який правочин. Водночас в ряді випадків законом
встановлена обов'язковість нотаріальної форми договорів та
односторонніх правочинів. Так, відповідно до закону обов'язковому
нотаріальному посвідченню підлягають: довіреності на укладення
правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню (ч.і ст.245 ЦК
2003 p.; ст.65 ЦК 1963 p.); довіреності, що видаються в порядку
передоручення (4.2 ст.245 ЦК 2003 р.; ст.68 ЦК 1963 p.), заповіти
(ст.1247 ЦК 2003 p.; ст.541 ЦК 1963 р.); договори купівлі-продажу
нерухомого майна (ст.657 ЦК 2003 р.; ст.227 ЦК 1963 р.); договори
довічного утримання (ст.745 ЦК 2003 р.; ст.426 ЦК 1963 р.); договори
застави нерухомого майна, транспортних засобів та космічних об'єктів
(ст.13 Закону про заставу); договори купівлі-продажу майна державних
підприємств (ст.27 Закону про приватизацію державного майна, ст.23
Закону про приватизацію невеликих державних підприємств) тощо.
Одно- або двосторонні правочини, обов'язкова нотаріальна
форма яких не дотримана, вважаються нікчемними (ст.ст.219, 220
ЦК 2003 p.; ст.47 ЦК 1963 p.).
184
ЦК не фетишизує форму правочинів І досить активно
використовує механізм "узаконення" як односторонніх, так і
двосторонніх правочинів шляхом визнання їх дійсними у судовому
порядку. Так, визнання дійсним одностороннього правочину, який не
був посвідчений нотаріально, можливо за наявності двох умов: а)
правочин відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; б)
нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не
залежала від її волі' (ч.2 ст.219 ЦК).
Непосвідчені нотаріально договори, повністю або частково
виконані однією із сторін, можуть бути визнані в судовому порядку
дійсними, якщо:
 нотаріальна форма недотримана з вини Іншої сторони;
інша сторона ухилилася від нотаріального посвідчення договору
(таке ухилення може виражатися як у бездіяльності, так І в активній
протидії посвідченню договору);
сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що
підтверджується письмовими доказами (тобто закон не вимагає
обов'язкового оформлення у простій письмовій формі);
сам договір не суперечить закону (ч.2 ст.220 ЦК). В ст.220 ЦК
2003 p. знайшло своє підтвердження положення ст.47 ЦК 1963 p.
про те, що у разі визнання судом такої угоди (договору) дійсною
наступного нотаріального посвідчення угоди (договору) не
вимагається.
Ні ЦК 1963 p., ні ЦК 2003 р. не встановлюють безпосередніх
правових наслідків недодержання вимог законодавства про державну
реєстрацію договорів (правочинів). За законодавством України
радянського періоду та практикою його застосування, недотримання
цієї вимоги могло спричинити певні адміністративно-правові
наслідки та неможливість для набувача нерухомості за незареєстро-
ваним договором в подальшому розпорядитися нею. Згідно ж зі
ст.210 ЦК правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається
вчиненим з моменту його державної реєстрації. Тобто можна
вважати, що незареєстрований правочин не набуває чинності.
Відповідно до ст.125 ЗК право на оренду земельної ділянки виникає
після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Таким
чином, ЦК не містить достатніх правових підстав для визнання
незареєстрованого правочину, для якого необхідна державна
реєстрація, недійсним.
5. Правочини з недоліками змісту — це правочини, зміст яких
суперечить вимогам ЦК, актам цивільного законодавства (за ст.48 ЦК
1963 p. — вимогам закону), а також моральним засадам суспільства.
Серед основних складів недійсних правочинів з недоліками змісту
можна назвати правочини, які порушують публічний порядок (ст.228
ЦК 2003 p.; ст.ст.48, 49 ЦК 1963 p.); а також фіктивні та удавані
правочини (ст.ст.234, 235 ЦК 2003 р.; ст.58 ЦК 1963 p.).
ЦК 1963 р. передбачив норми про недійсність угод, які не
відповідають вимогам закону (ст.48) та угод, укладених з метою,
суперечною інтересам держави і суспільства (ст.49). Так, згідно зі
ст.49 ЦК 1963 р. за угодою, укладеною з метою, завідомо суперечною
інтересам соціалістичної держави і суспільства та за наявності
умислу в обох сторін, все одержане ними за угодою стягується в
доход
185
держави, а в разі виконання угоди лише однією стороною з другої
сторони стягується в доход держави все одержане нею І все
належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За
наявності ж умислу лише в однієї сторони все одержане нею за
угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане
останньою або належне їй на відшкодування виконаного
стягується в доход держави.
Таким чином, правові наслідки, встановлені ст.49 ЦК 1963 p.
мають ознаки "цивільно-правової конфіскації" (двосторонньої чи
односторонньої), застосування якої можливе лише тоді, коли
сторони (сторона) знали, що укладена угода суперечить інтересам
держави і суспільства. Тобто у разі відсутності такого суб'єктивного
чинника, як умисел сторони немає підстав для застосування
цивільно-правової конфіскації, а відтак за відсутності умислу в обох
сторін угода має визнаватися недійсною за правилами ст.48 ЦК.
1963 р. та з застосуванням передбачених нею правових наслідків у
формі двосторонньої чи односторонньої (за наявності умислу в
однієї сторони) реституції сторін.
Редакцію ст.49 ЦК 1963 p. не можна визнати вдалою у зв'язку з
відсутністю в її тексті конкретних критеріїв визнання угоди
недійсною та застосування передбачених нею правових наслідків.
Відповідно І в судовій практиці зміст статті не набув чіткого
тлумачення, яке змінювалося залежно від соціально-політичної
ситуації в країні. Наприклад, відповідно до п.6 постанови
Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про
визнання угод недійсними" у первісній його редакції ст.49 ЦК 1963
p. поширюється на угоди, що порушують основні принципи
соціалістичного суспільного ладу, зокрема спрямовані на
використання соціалістичної власності з корисливою метою,
одержання громадянином нетрудових доходів або використання
майна, шо знаходиться в їх особистій власності або користуванні на
шкоду інтересам суспільства, на відчуження землі або незаконне
нею користування, розпорядження чи придбання всупереч
встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або
обмежених в обігу.
Згідно ж з п.6 постанови Пленуму Верховного Суду "Про
судову практику у справах про визнання угод недійсними" (в
редакції від 25 грудня 1992 р.) до цих угод мають належати угоди,
які порушують основні принципи Існуючого суспільного ладу,
зокрема спрямовані на використання всупереч закону колективної,
держав-і ної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою
(та інш угоди, зазначені у первісній редакції п.6 постанови).
25 травня 1998 р. до п.6 постанови Пленуму Верховного Суд.,
"Про судову практику у справах про визнання угод недійсними"
були внесені нові зміни, за якими дія ст.49 ЦК 1963 p. має
поширюватися зокрема на угоди, спрямовані на використання
всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної
власності з корисливою метою; приховування фізичними та
юридичними особами від оподаткування доходів; використання
майна, що знаходить-. ся в їх власності або користуванні, на шкоду
правам, свободам i гідності громадян, інтересам суспільства; на
незаконне відчуження землі або незаконне нею користування;
розпорядження чи прид-
186
бання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з
обігу або обмежених в обігу. Подібна позиція щодо тлумачення
змісту ст.49 ЦК 1963 p. була сформульована також в роз'ясненні
Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання
практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод
недійсними".
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що судова
практика, незважаючи на впровадження ринкових реформ та
демократизацію суспільних відносин, пішла шляхом надто широкого
і довільного тлумачення ст.49, чому сприяла також досить
абстрактна конструкція її норм.
Взамін ст.49 ЦК 1963 р. в ЦК 2003 p. введено ст.228, яка, однак,
досить Істотно відрізняється за своїм змістом від своєї попередньої.
Так, відповідно до ст.228 ЦК правочин вважається таким, що
порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на
порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина,
знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи,
держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння
ними (нікчемні правочини).
На перший погляд складається враження, що розробники
ст.228, що має назву "Правові наслідки вчинення правочину, який
порушує публічний порядок" та законодавці мали на меті
встановити за вчинення такого правочину спеціальні санкції. Це
припущення підтверджується аналізом обставин розробки і
прийняття ЦК, адже в його проекті в редакції у першому читанні від
5 червня 1997 р. закладалися правила про цивільно-правову
конфіскацію у разі вчинення з умислом правочину, що порушує
публічний порядок (ст.218). Однак в ч.2 ст.228 ЦК передбачається
лише нікчемність такого "антипублічного правочину". Звичайно,
можна вважати, що правові наслідки нікчемності антипублічного
правочину мають визначатися за загальними правилами ч.і ст.216
ЦК, оскільки відповідно до ч.З цієї статті правові наслідки,
передбачені в цих частинах застосовуються, якщо законом не
встановлюються особливі правові наслідки окремих видів
недійсних правочинів.
Щоб уникнути будь-яких сумнівів у розумінні ст.228 ЦК, у ч.2
її можна було б зробити застереження, що у зв'язку з нікчемністю
правочину, який порушує публічний порядок, застосовуються
правові наслідки, встановлені ст.216 ЦК. Однак у такому випадку
взагалі втрачає будь-який правовий сенс існування ст.228 ЦК без
встановлення спеціальних правових наслідків у вигляді цивільно-
правової конфіскації за вчинення антипублічного правочину.
Принагідно зауважимо, що ст.228 ЦК істотно відрізняється від
ст.169 ЦК РФ, за якою визнаються недійсними угоди, вчинені з
метою, суперечною основам правопорядку та моралі, та
застосовується відповідна конфіскація одержаного сторонами
(стороною) в дохід держави.
Більш складним може виявитися питання про виявлення переліку
об'єктів прав та інтересів, які порушує антипублічний правочин. Зміст
ст.228 ЦК, на наш погляд, не дає підстав кваліфікувати як
антипублічний кожний правочин, який порушує публічний порядок,
визначений будь-якою нормою публічного права. Як відомо, публіч-
187
но-правові норми зосереджені переважно в Конституції України, в
кримінальному, валютному, адміністративному, бюджетному,
податковому, земельному та іншому законодавстві, у тому числі певна
їх частина — у цивільному. Стаття 228 виділяє лише дві категорії
порушень, за наявності яких правочин має вважатися нікчемним у
зв'язку з порушенням публічного порядку, а саме: 1) правочини,
спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і
громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження
майна суб'єктів цивільного права. Таким чином, усі інші правочини
спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачених
нормами про публічний порядок, не повинні визнаватися
нікчемними за ст.228 ЦК. Інша справа, що в ЦК 2003 p. відсутня
норма, подібна до норми ст.48 ЦК 1963 р., за якою недійсною є
угода, що не відповідає вимогам закону. Тому в майбутньому будуть
виникати певні проблеми у визнанні недійсним правочинів, які не
відповідають вимогам закону, але не порушують публічний порядок.
До речі, в ЦК РФ (ст. 169) збереглася норма, аналогічна нормі ст.48
ЦК 1963 p.
Стаття 228 ЦК не ставить визнання правочину антипублічним в
залежність від вини сторін. Однак наявність вини сторони може
бути підставою для застосування до нікчемного антипублічного
правочину правил ч.2 ст.216, згідно з якою, якщо у зв'язку із
вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі
завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають
відшкодуванню винною особою. Іншої думки з цього питання
дотримується проф. Є.О. Харитонов, який вважає, що при
кваліфікації правочину за ст.228 ЦК має враховуватися вина, яка
виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які
вчиняють такий правочин або у однієї з них'.
При цьому варто зазначити, що ст.208 ГК України передбачено,
зокрема, визнання господарського зобов'язання, вчиненого з
метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства,
недійсним та стягнення в доход держави всього одержаного
стороною (сторонами) за наявності на це наміру. Тобто в цій статті
фактично відтворені положення ст.49 ЦК 1963 p., які мають істотні
вищезазначені правові вади. Такі розбіжності у врегулюванні
зазначених відносин безумовно є небажаними, а відтак вони мають
бути усунуті шляхом внесення відповідних змін як до ст.228 ЦК
2003 р., так і до ст.208 ГК.
6. Фіктивний правочин (у ЦК 1963 p. "Мнима угода") — це
правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків,
які обумовлювалися цим правочином (ст.234 ЦК 2003 р.; ст.58
ЦК 1963 p.).
Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише
для виду повинна бути властива діям всіх сторін правочину. Якщо
одна сторона діяла про людське око, а інша — намагалася досягти
правового результату — такий правочин не можна визнати
фіктивним. Фіктивний правочин є недійсним. Проте, оскільки
сторони не вчиняють ніяких дій по здійсненню фіктивного
правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого
правочину недійсним без
застосування якихось інших наслідків (реституції). Якщо ж на
виконання правочину було передано майно або майнові права, такий
правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
7. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для
приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст.235
ЦК 2003 р.; ст.58 ЦК 1963 p.), наприклад, укладення договору
дарування з метою приховання договору купівлі-продажу для обходу
переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю
частки, що продається; або видача генеральної довіреності на
автомобіль з правом його продажу з метою приховання договору
кутв-лі-продажу для зменшення витрат зі сплати держмита. В даній
ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший — той, який
сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин
своєю формою нібито прикриває реальний правочин.
Закон пропонує застосувати до правовідносин сторін удаваного
правочину правила, що регулюють той правочин, який сторони
насправді мали на увазі (ч.2 ст.235 ЦК 2003 р.; ч.2 ст.58 ЦК 1963 p.).
Однак може виявитися так, що правочин, який сторони насправді
вчинили, не відповідає вимогам закону. Між тим, в ст.235 ЦК не
міститься положень щодо врахування цієї обставини та можливості
визнання удаваного правочину недійсним. Проте виходячи з того,
що в удаваному правочині зовнішнє волевиявлення не збігається з
внутрішньою волею сторін, він може визнаватися недійсним на
підставі ч.З ст.215 ЦК, якщо правочин, який сторони насправді
вчинили, суперечить вимогам закону.
188
Див.: Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003. — С. 153.
189
Глава 17
Представництво
І. Поняття представництва
1. Стаття 237 ЦК визначає представництво як правовідношення,в
якому одна сторона (представник) зобов'язана за
повноваженнямвчинити правочин від Імені другої сторони, яку
вона представляє.
Варто, однак, уточнити, що представництво — це не одне
правове відношення, а система, яка включає правовідносини двох
видів: внутрішні і зовнішні.
Внутрішні відносини представництва, шо складаються між
особою, яку представляють, і представником: 1) спрямовані на
упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і
третьою особою, тобто мають організаційний характер; 2) мають
щодо цих зв'язків допоміжний характер; 3) виникають і реалізуються
не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою
здійснення Інтересу особи, яку представляють.
Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два
різновиди: 1) відносини між представником і третіми особами, які
мають інформаційний характер (представник повідомляє третю
особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, котру
представляє, і про намір укласти договір в Інтересах цієї особи; 2)
відносини між особою, яку представляють, і третіми особами.
Встановлення останніх є результатом дій представника.
2. Внутрішні і зовнішні відносини представництва
взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений
представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє
цивільні права таобов'язки особи, яку він представляє (ст.239 ЦК).
Власне у цьомуполягає сутність зовнішніх відносин
представництва як правовогозв'язку, підставою виникнення якого
є вчинення правочину представником: цивільні права і обов'язки в
особи, котру представляють, виникають автоматично і не
потребують вчинення нею якихось додаткових дій на
підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину,
вчиненого представником.
2. Повноваження представника
1. Для того, щоб дії представника створили юридичні права І
обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб
представник мав відповідні повноваження, котрими
визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від
імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю
повноваження — немай-нове цивільне право, основним елементом
якого є право на власні позитивні ДІЇ. Проте, як і кожне
суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні
позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших
осіб. У даному випадку — це право вимагати від особи, яку
представляють, взяття на себе юридичних наслідків дій, що
здійснені в межах повноважен-
190
ня. Крім того, представник має право на захист повноваження
шляхом подання позовів про визнання повноваження, про
припинення дій, шо його порушують, тощо. Такий захист
здійснюється представником від свого імені і не вимагає
спеціального додаткового повноваження.
3. Підстави представництва
1. Право на вчинення дій від імені іншої особи може
ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує
виникнення повноваження (ч.З ст.237 ЦК). Такими юридичними
фактами можуть бути: договір (договір доручення), закон (батьки є
представниками своїх малолітніх дітей за законом), акт органу
юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із
здійсненням представницьких дій), інші підстави, встановлені
актами цивільного законодавства (факт спільного ведення
господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя
правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як
особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо
згода останнього на здійснення такого правочину припускається —
за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).
Залежно від значення волевиявлення для встановлення
правовідносин представництва і виникнення повноваження
розрізняють представництво добровільне (договірне),
представництво на підставі безпосереднього припису закону
(обов'язкове) та представництво добровільно-обов'язкове (на
підставі акту управління, наприклад органу юридичної особи
тощо).
Із них найбільш поширеним є представництво на підставі
договору. Йому присвячена більшість норм гл.17 "Представництво"
та значна кількість норм гл.68 "Доручення".
4. Представництво за законом
1. Представництву на підставі безпосереднього припису
закону(представництву за законом) спеціально присвячена ст.242
ЦК,котра до нього відносить: 1) представництво батьками
(усиновлю-вачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2)
представництвоопікуном малолітньої особи та фізичної особи,
визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне
представництво можливе також в інших випадках, встановлених
законом.
Характерною особливістю представництва за законом є його
спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які через
малолітство, недоумство або душевну хворобу не можуть
піклуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст.39 ЦК) або
лише частково дієздатними (ст.31 ЦК). У зв'язку з цим воля таких
осіб Для вирішення питання про необхідність представництва їхніх
інтересів зовні не має значення.
2. Отже, законними представниками своїх малолітніх та
неповнолітніх дітей є батьки. Це положення закріплене не лише у
ЦК,але й у СК. Право батьків представляти своїх малолітніх та
неповнолітніх дітей грунтується на такій складній юридичній
сукупнос-
: 191
ті, як норма закону і подія (народження дитини), а для
представництва батька до того ж потрібна наявність акту
цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заяви про
визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю),
рішення суду про визнання батьком дитини. Законними
представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також
усиновлювачі, .котрі за своїм правовим становищем прирівнюються
до батьків. їхнє право на представництво грунтується на нормі
закону та рішенні про усиновлення.
Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей
будь-які правочини. Але управління майном дітей батьки
(усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення правочину не
суперечить інтересам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то
за загальним правилом вони вчиняють більшість правочинів самі,
але зі згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників (чч.2, 3
ст.32 ЦК). Отже, законне представництво стосовно цих осіб
можливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад, ч.5
ст.32 ЦК).
3. Виникнення повноваження в опікуна грунтується на
положеннях ч.2 ст.242 ЦК, згідно з якою опікун є законним
представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної
недієздатною, а також на адміністративному акті (рішенні про
призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є
достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для
діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним
діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний
документ про призначення опікуном.
Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам
опікуваний, якби був дієздатним. Проте вони без дозволу органів
опіки та піклування не мають права здійснювати від імені підопічних
пра-вочиии, що Істотно зачіпають майнові інтереси останніх.
Дозвіл органу опіки та піклування, що видається опікуну на
здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові
повноваження крім тих, що вже передбачені законом.
5. Суб'єкти представництва
1. Представником І особою, яку представляють, можуть бути і
фізичні, і юридичні особи.
Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна
особа: фізична — з народження, юридична — з моменту
виникнення.
У випадках законного представництва особою, яку
представляють, може бути лише дієздатна або частково дієздатна
фізична особа.
При добровільному представництві, яке грунтується на
волевиявленні того, кого представляють, для вираження волі на
встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї
особи. Отже, особою, яку представляють, тут може бути лише
повністю дієздатна особа (ст.ЗО ЦК) або особа з неповною
цивільною дієздатністю (ст.32 ЦК).
Представниками можуть бути громадяни, котрі мають достатній
обсяг дієздатності. За загальним правилом це повнолітні, тобто
192
особи, що досягли 18-літнього віку. Крім того, як представники
можуть виступати також особи, яким відповідно до закону надана
повна цивільна дієздатність (ст.35 ПК).
2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах,
але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на
ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів
(ч.2 ст.237 ЦК). Такс правило логічно пов'язане з положеннями ч.і
ст.238, згідно з якою представник має діяти від імені того, кого
представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин,
вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права
та обов'язки особи, яку він представляє.
Вказані вимоги до представника дозволяють відрізняти його
від посильного, посередника, комісіонера тощо. На відміну від
представника, посильний лише передає контрагенту уже
виражене волевиявлення тієї особи, яка його послала;
посередник сам не укладає правочин, а лише веде переговори,
сприяє укладенню правочину сторонами; комісіонер виступає як
самостійний учасник цивільного обігу, сам набуваючи прав і
обов'язків за договором.
6. Коло дій, які може вчиняти представник
1. Представництво є поширеним засобом реалізації
цивільнихправ, що належать особі, і виконання нею її цивільних
обов'язків.Однак коло дій, які можуть бути здійснені за
допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч.і ст.238
ЦК вказує, щопредставник може бути уповноважений на
вчинення лише тихправочинів, право на вчинення яких має
особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун,
призначений малолітньому,може вчиняти лише дрібні побутові
правочини. Навпаки, він ніби доповнює недостатню дієздатність
малолітнього, а тому можевчиняти за останнього будь-які
правочини, крім тих, що заборонені законом.
2. Крім того, не допускається укладення через
представникаправочину, який за своїм характером може
вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних у
законі. Наприклад,договір довічного утримання, заповіт, трудовий
договір, реєстраціяшлюбу, всиновлення тощо — це ті юридичні
дії, які мають здійснюватися лише особисто.
Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в
інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та
інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона
укладення правочину представником стосовно себе особисто або
стосовно іншої особи, представником якої він одночасно є.
Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а
також представляти його при укладенні угод або веденні судової
справи між підопічним і своїми близькими родичами.
 Логічно, що зі згоди особи, яку представник одночасно
представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація
передбачена ч.З ст.238 та ст.243 ЦК, присвяченою комерційному
представництву.
7л п 193
7. Комерційне представництво
1. Згідно зі ст.243 ЦК комерційним представником є особа,
яка постійно та самостійно виступає представником підприємців
при укладенні ними договорів у сфері підприємницької
діяльності.
Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного
представництва є те, що комерційними представниками можуть
бути особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Такий
висновок випливає з того, що комерційне представництво має своєю
метою укладення договорів у сфері підприємницької діяльності, а
отже, і особа, яку представляють, і представник повинні мати
бізнесдієздатність. Комерційне представництво є видом
добровільного представництва з особливим суб'єктним складом і
сферою застосування. До особливостей здійснення комерційного
представництва належать предмет, системний характер дій
комерційного представника, оплатність договору. Крім того, ч.2
ст.243 ЦК допускає комерційне представництво одночасно
кількох сторін правочину за згодою цих сторін та в інших
випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно
виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у
сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона може
представляти різні сторони правочину.
2. Договір на комерційне представництво припускається оплат-
ним. Особа, яку представляють, зобов'язана сплатити
представнику винагороду за вчинені дії, крім випадків, коли в
самому договорі міститься вказівка на його безоплатний характер.
Якщо така вказівка відсутня, і одночасно договором не встановлені
розмір винагороди і порядок його сплати, особа, яку
представляють, оплачує за комерційне представництво суму,
котра звичайно стягується за послуги аналогічного характеру
(ст.632 ЦК). Крім того, представник має право на відшкодування
витрат, понесених ним при виконанні доручення. У разі укладення
договору від імені кількох підприємців одночасно витрати
поділяються між ними у рівних частках, якщо інше не
передбачено угодою сторін.
Найчастіше комерційне представництво здійснюється на
підставі договору доручення (гл.68 ЦК). Цей договір має визначати
обсяг наданих комерційному представнику повноважень та
порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника
також можуть бути підтверджені довіреністю. Особливості
комерційного представництва в окремих сферах підприємницької
діяльності встановлюються законом. Наприклад, комерційному
представнику може бути надане на певний строк виключне право
щодо укладен-. ня угод від імені та за рахунок довірителя та (або)
на певній території (ст.1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не
вправі призначати на цій території інших комерційних
представників.
8. Передоручення
1. Представник зобов'язаний особисто вчинити дію,
передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також
передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке
передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого
представляють, в іншій фор-194
мі (у листі, у телеграмі тощо). Передоручення може також
грунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства.
Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного
законодавства є передбачене ч.і ст.240 ЦК правило, згідно з яким
представник має право здійснити передоручення, якщо це
зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
2. Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму
передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при
добровільному представництві, котре, у свою чергу, грунтується
на довіреності, то передоручення, як правило, здійснюється
шляхом видачідовіреності представником своєму заміснику. Але
передорученняможливе І шляхом внесення змін у договір (договір
доручення абоінший), який є підставою представництва.
Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає
нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на
одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших
платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок
тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в
якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному
лікуванні, або за місцем його проживання (ч.4 ст.245 ЦК). Строк,
на який видається така довіреність, не може перевищувати терміну
дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.
3. Представник, який передав свої повноваження Іншій
особі,має повідомити про це особу, яку він представляє, та надати
їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні
повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку
покладає на особу,яка передала повноваження, відповідальність за
дії замісника як засвої власні. Це правило закріплене в інтересах
особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з
передорученням особа, яку представляють, може в будь-який
момент скасувати довіреність. Якщож представник не повідомив
особі, яку представляє, про передоручення, він несе
відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за
свої власні.
Оскільки при передорученні має місце передача представником
його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається
заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва зі збереженням
останніх, то це не впливає на існування самих відносин
представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення
замісником "первісного" (головного) представника, так само
створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку
він представляє, як це було б при діях первісного представника.
9. Представництво з перевищенням повноважень
1. Діяльність представника має здійснюватися у межах
повноваження. Правочин, вчинений представником з
перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні
права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі
наступного схвалення правочину цією особою. Правочин
вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він
представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до
виконання.
т 195
Перевищення повноваження — це довільне збільшення
представником обсягу права на здійснення правочинів, який
встановлено вказівками особи, яку представляють, або нормами
права. При перевищенні повноважень представник зі своєї
Ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не
погодивши такий відступ з особою, яку він представляє.
Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному
відношенні. Кількісне перевищення повноважень полягає у
довільній зміні показників, що характеризують кількісну сторону
право-чину: число, вага, міра речей; термін договору, який
укладається; розмір плати або покупної ціни. Якісне перевищення
повноважень стосується властивостей і специфіки предмета
правочину, вибору контрагента, з яким має бути укладений
правочин, характеру правочину, вчинення дій, не передбачених
довіреністю.
З урахуванням суб'єктивного ставлення представника до своїх-
дій та його мети, можна виокремити такі види перевищення пов-
новажень:
1) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки
щодообсягу останніх;
2) навмисне перевищення повноважень з метою отримати схва-
лення вчинених дій від особи, яку представляють;
3) навмисне перевищення повноважень з метою отримати вигоду
для себе.
2. Правочин, вчинений з перевищенням повноважень,
створює,змінює і припиняє цивільні права І обов'язки для особи,
яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди.
Якщо жсхвалення не відбудеться, то такий правочин правових
наслідківдля того, кого представляють, не спричиняє і має бути
визнанийнедійсним відповідно до ст.ст.215, 239, ч.і ст.24І ЦК. У
першихдвох випадках перевищення повноважень сторони
повертаються упервісний стан. У випадку навмисної діяльності з
перевищеннямповноважень з метою отримати вигоду для себе
правочин визнається недійсним, а на представника, крім того,
покладається обов'язоквідшкодування збитків, завданих тому, кого
він представляв, і третій особі.
Крім того, за певних обставин (наприклад у випадку зловмисної
домовленості представника і третьої особи про укладення правочину
з перевищенііям повноважень) виникає також обов'язок третьої
особи відшкодувати особі, яку представляли, збитки, що виникли
внаслідок дій представника з перевищенням повноважень.
3. Стаття 241 ЦК передбачає два варіанти поведінки особи,
якупредставляють, при представництві з перевищенням
повноважень:1) вона схвалює дії, вчинені від її Імені; 2) вона
відмовляється відсхвалення дій, вчинених від її імені без
повноважень або з перевищенням повноважень.
Схвалення дій представника можливе в різних формах: 1)
схвалення шляхом заяви про це; 2) схвалення мовчазною згодою; 3)
схвалення шляхом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про
прийняття правочину.
За своєю юридичною природою схвалення є одностороннім
правочином, що вимагає прийняття його третьою особою і пред-
196
ставником. У схваленні виражається воля особи, яку
представляють, наділити юридичною силою конкретну угоду,
укладену для неї з перевищенням повноважень.
Положення ст-241 ЦК щодо можливості схвалення правочину,
укладеного представником з перевищенням повноважень,
поширюються лише на випадки добровільного представництва,
оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку
представляють, є нікчемною і правового значення не має.
На практиці виникають питання про значення схвалення тим,
кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням
повноважень.
Як випливає із тексту ст.241 ЦК, несхвалення такого
правочину ніби спричиняє повну його недійсність. Але такий
висновок суперечить ст.217 ЦК, згідно з якою недійсність частини
правочину не має наслідком недійсності інших його частин.
Більш коректним видається припущення, що той, кого
представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди,
яка відповідає повноваженням, за умови, що можливе її самостійне
існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень,
якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана
судом частково дійсною (ст.ст.217, 240, 242 ЦК). Якщо ж самостійне
існування частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є
можливим, то вона визнається повністю недійсною (ст.ст.215, 240,
242 ЦК).
4. Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням
повноважень, можуть бути стягнені з особи, яку він представляв,
як безпідставне збагачення за правилами гл.82 ЦК. Природно, це
відбувається за наявності всіх умов, необхідних для виникнення
відповідних зобов'язань.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють,
створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту
вчинення цього правочину.
10. Довіреність
1. Представництво, яке грунтується на договорі, може
здійснюватися за довіреністю.
Довіреність — це письмовий документ, що видається
представнику особою, яку представляють, для представництва
перед третіми особами (ст.244 ЦК).
З визначення довіреності як письмового документа, що
видається однією особою іншій особі для представництва перед
третіми особами, випливає низка вимог до довіреності. По-
перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По-друге,
як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку
на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має
бути зазначено обсяг повноважень, наданих представникові тим,
кого представляють. Представництво за довіреністю може
грунтуватися на акті органу юридичної особи. Такий акт має бути
оформлений належним чином (підписаний керівником, завірений
 печаткою юридичної особи тощо).
197
Довіреність на вчинення правочину представником може бути
надана особою, яку представляють (довірителем) безпосередньо третій
особі. Таке положення випливає з того, що довіреність як документ,
що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам'
з ким можливе укладення правочинів від Імені особи, яка видала
довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й
право на ознайомлення з довіреністю існує передусім у них.
2. Залежно від обсягу повноважень, що надаються
повіреномуособою, котру він представляє, виокремлюють два види
довіреност
1) загальна довіреність;
2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність.
Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника
здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характері
Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення р
дичних дій або правочинів певного типу. Якщо особа, яку пре;
ставляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного праве
чину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випаді
буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність видаєтьсі
наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тоща:
3. Довіреність призначається для третіх осіб, які з її
текстдізнаються, якими повноваженнями наділений представник.
ДЛЇ самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на
майно,отримане для здійснення угоди, не породжує.
Видача довіреності є одностороннім правочином, який має
вчинятися із дотриманням правил ЦК, що стосуються правочинів
взагалі. Основні правила видачі довіреності викладені у Законі про
нотаріат.
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на
її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає
незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього
повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи
використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої
особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
11. Форма довіреності
1. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій
відповідно до закону має вчинятися правочин (ч.і ст.245 ЦК).
Звідси ніби випливає, шо довіреність на укладення правочинів, які
можуть бути вчинені усно, також може бути надана в усній формі.
Однак ця норма має тлумачитися у сукупності з положенням ч.З
ст.244 ЦК, яка встановлює, що довіреність — це письмовий
документ, що видається однією особою іншій особі.
Отже, довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути
простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне
посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення
правочинів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад,
правочи-ни купівлі або продажу жилих будинків).
Крім того, згідно з ч.2 ст.245 ЦК довіреність, що видається у
порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім
випадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії,
198
пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції
(поштових переказів, посилок тощо)? коли довіреність може бути
посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель
працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за
місцем його проживання.
2. Частина 3 ст.245 ЦК передбачає спеціальні випадки,
колидовіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це
органами, прирівнюється до нотаріально посвідченої.
Аналогічнийперелік осіб, що мають право посвідчувати
довіреність, закріплений у ст.40 Закону про нотаріат. Порядок
посвідчення даного виду документа регулюється Порядком
посвідчення заповітів і доручень.
Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:
1) довіреності військовослужбовців та Інших осіб, що
перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших
військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх
заступниками помедичній частині, старшими і черговими
лікарями цих госпіталів,санаторіїв та інших військово-лікувальних
закладів;
2) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації
військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних
закладів,де немає державних нотаріальних контор, приватних
нотаріусів,посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії,
також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та
членів сімейвійськовослужбовців, посвідчені командирами
(начальниками) цихчастин, з'єднань, установ і закладів;
3) довіреності осіб, що перебувають у місцях позбавлення
волі,посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
3. Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та,
щопосвідчена не тим органом або посадовою особою, на які
покладено здійснення даних функцій, не може вважатися виданою
з дотриманням встановленого законом порядку, а отже, має бути
визнана недійсною.
Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів,
пов'язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди
авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з
установ ощадних банків, а також на отримання кореспонденції, у
тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена
організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-
експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також
адміністрацією-стаціонарної лі кувально-профілактичної установи,
у якій він перебуває на лікуванні.
Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що
видаються в порядку передоручення (ч.2 ст.245 ЦК), не потребують
нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи
видається за підписом її керівника і скріплюється печаткою цієї
організації (ст.246 ЦК).
12. Строк довіреності
1. Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, за
загальним правилом, не може перевищувати 3 років. Якщо
термін дії у
199
довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення
(ст.ст.247, 248 ЦК).
Проте існує спеціальне обмеження строку дії довіреності,
виданої в порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж
основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про
передоручення.
Для того, щоб відлік терміну дії довіреності був можливим, у
кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі.
Недотримання цієї вимоги закону спричиняє недійсність
довіреності як документа, що підтверджує повноваження
представника. Тобто вона не має правового значення ні для сторін
відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.
13. Припинення довіреності
І. Частина 1 ст.248 ЦК встановлює загальні правила
припинення довіреності.
Зокрема, довіреність припиняється внаслідок закінчення її
терміну, а стосовно разової довіреності — здійсненням дій
представником, на які він уповноважений.
_ Довіреність може припинитися також у будь-який момент у
зв'язку зі скасуванням її особою, яку представляють, або з
відмовою від неї представника (ст.ст.249, 250 ЦК). Таке обопільне
право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з
довірчим характером даної угоди.
Довіреність припиняється у зв'язку з припиненням юридичної
особи, що є представником або особою, яку представляють, у
зв'язку зі смертю, визнанням недієздатним, обмежено дієздатним
або безвісно відсутнім або представника, або особи, яку
представляють. Це положення грунтується на загальному правилі
про те, шо і представником, і особою, яку представляють, можуть
бути лише повністю дієздатні особи.
Оскільки передоручення засновується на вперше виданій
довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і
передоручення.
2. Припинення дії довіреності має наслідком припинення
повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку
представляють, і її1 правонаступників виникає низка обов'язків.
Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана
сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також
відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана
довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники
(спадкоємці фізичної особи, яка померла, і правонаступники
реорганізованої юридичної особи) у випадку:
а) припинення довіреності внаслідок припинення
юридичноїособи, від імені якої видана довіреність;
б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її
недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.
Після припинення довіреності представник зобов'язаний
повернути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід
негайно, тобто у мінімально короткий строк, як тільки з'явиться
такаможливість. е . ,,-,
200
14. Скасування довіреності особою,
яку представляють
1. Дія довіреності як документа, що підтверджує
повноваження,може припинитися також у будь-який момент у
зв'язку із скасуванням її особою, яку представляють (ст.249). Такс
право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим
характером даної угоди. Причому закон особливо підкреслює, шо
відмова відцього права є недійсною. Проте ч.4 ст,249 ЦК
передбачає, що законом може бути встановлено право особи
видавати безвідкличнідовіреності на певний час. Це положення є
винятком із загального правила, встановленого ч.і цієї ж статті, про
нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування
довіреності. Застосовуватися воно має у тому разі, коли
впевненість представника татретьої особи у стабільності
повноважень, передбачених у довіреності, може бути визначальною
для встановлення та Існування відповідних правовідносин. Слід
зазначити, що, хоча у ч.4 ст.249 ЦКговориться про можливість
встановлення у законі "права особи видавати безвідкличні
довіреності на певний час", але, очевидно, уцьому випадку йдеться
не про "право" особи, а про обмеження права останньої на
скасування довіреності протягом певного часу, шогрунтується на ЇЇ
попередній згоді на таке обмеження.
2. Скасування довіреності має наслідком припинення
повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку
представляють, ів її правонаступників виникає низка обов'язків.
Особа, що видаладовіреність і згодом скасувала її, зобов'язана
сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а
також відомих їй третіхосіб, для представництва перед якими
була видана довіреність.Водночас скасування довіреності має
юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому
випадку, якщо вони були сповіщені про це.
Права і обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок
дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або
повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу
для особи, що видала довіреність, і її правонаступників. Це правило
не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала
або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди
з представником, що дія довіреності припинилася.
15. Відмова представника від вчинення дій,
передбачених довіреністю
1. Правовідносини представництва можуть бути припинені не
тільки у зв'язку із скасуванням довіреності особою, яку
представляють, а й внаслідок відмови представника від вчинення дій,
які були визначені довіреністю. Таке обопільне право на одностороннє
припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди.
Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не може
відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці
дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання
завданню збитків особі, яку він представляє, чи Іншим особам (ч.З
ст.250 ЦК).
201
Відмова від вчинення дій, які були передбачені у довіреності,
має юридичне значення для того, кого представляють, і третіх осіб
лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому
представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він
представляє, про відмову від вчинення дій, що були визначені
 довіреністю.
2. Частина 4 ст.250 ЦК передбачає санкції за порушення вимої
про дотримання порядку відмови представника від вчинення дій,
які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає
перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі
недодержання ним вимоги про негайне повідомлення того, кого
він представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він
відмовився від вчинення дій, визначених довіреністю, якщо ці дії
були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання
завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.
Відшкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до
ви- мог ст.22 ЦК, а моральна шкода може бути відшкодована на
засадах, встановлених ст.23 ЦК.
202
Розділ
СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ.
ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ
Глава 18 Визначення
та обчислення строків
1. Поняття і визначення строку та терміну
1. Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах.
Суб'єктивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають,
розвиваються і припиняються у певний час. Дія самих законів також
обмежена у часі. Строки, які встановлюються у цивільних
правовідносинах як вияв соціального часу (у формі існування
соціальної матерії, суспільного буття), є важливим правовим засобом
цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій.
Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують
чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.
Загальні часові параметри функціонування правовідносин
визначаються передусім правовою нормою. Поняття "строк",
"термін", "давність", "своєчасно", "негайно" та інші, які
відображають часові зв'язки, часто включаються до змісту правових
норм. У ЦК крім норм, шо регулюють дію позовної давності,
містяться загальні положення про строки і терміни, які стосуються
усіх інститутів цивільного права.
Строки зазвичай розглядаються за їх місцем у системі юридичних
фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, маючи
на увазі закінчення часу (строку).
Як результат вольових і усвідомлених юридичних дій суб'єктів
права строки мають у собі відбиток суб'єктивного, але будучи
встановленими, вони існують уже об'єктивно. У сфері цивільно-
правових відносин юридичне значення має не закінчення часу
взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в
часі. Перебіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за
правилами, встановленими за волею законодавця. Серед обставин,
які впливають на перебіг строків позовної давності (зупинення,
перерва), закон передбачає і вольові дії учасників правовідносин або
державних органів: переведення на воєнний стан Збройних Сил
України, у складі яких перебувають позивач або відповідач (п.4.1
ст.263 ЦК); вчинення позову у встановленому порядку або
здійснення зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання
боргу (ст.264 ЦК), тощо. Суд за наявності поважних причин
пропущення строку позовної давності може відновити цей строк і
захистити порушене право (ч.5 ст.267 ЦК). Учасники відносин
можуть змінювати встановлені ними строки, наближати або
віддаляти момент здій-
203
снення певних дій у часі. Отже, перебіг строку піддається впливу
людей, залежить від їхньої волі та свідомості.
Цивільно-правові строки є часовою (темпоральною) формою
руху цивільних правовідносин, формами існування і розвитку
суб'єктивних прав та обов'язків, що становлять їх зміст.
Суб'єктивне право та обов'язок відповідно являють собою
можливість або необхідність здійснення їх носіями будь-яких дій
або утримання від їх здійснення. Змістом строку є або дія, або подія.
Поза цими фактами встановлення та існування строків не мають
сенсу. Тому настання або закінчення строку набуває значення не
само по собі, а в сукупності з подіями або діями, для вчинення або
утримання від вчинення яких цей строк встановлено.
Отже, строки не належать ні до дій, ні до подій, як і не
посідають самостійного місця у загальній системі юридичних
фактів. Як форма час (строк) властивий і першим, і другим. Строки
як часова форма, в якій відбуваються події або здійснюються дії
(бездіяльність), породжують юридичні наслідки лише у зв'язку з
діями і подіями. Наприклад, пропушення строку позовної
давності спричиняє відмову у позові не просто у зв'язку із
закінченням такого строку, а тому, що позивач у встановлений
строк не пред'явив позову до відповідача про захист порушеного
права.
2. В українській правовій термінології поряд з поняттям
"строк",що відображає певний період (проміжок) у часі (наприклад
рік, місяць), часто вживається поняття "термін", з яким пов'язується
певний момент у часі, зокрема конкретна календарна дата або
певнаподія, шо має неодмінно настати. Тому ЦК окремо
визначає поняття "строк" і "термін". Відповідно до ст.251 ЦК
строком визнається період у часі, із закінченням якого пов'язана
певна дія абоподія, що має юридичне значення. У цьому разі строк
визначається періодом, що обчислюється роками, місяцями,
тижнями, днямичи годинами. Початок строку чи його закінчення
може визначатися також вказівкою на подію, яка має неминуче
настати. Терміномже визнається момент у часі, Із настанням якого
пов'язана певнадія чи подія, що має юридичне значення. Термін
визначається календарною датою або ж вказівкою на подію, яка має
неминуче настати.
3. Розмаїття строків, що регулюються цивільним правом,
зумовлює потребу їхньої класифікації. Строки у цивільному праві
групу-1ються за різними критеріями.
1) За підставами (джерелами) встановлення можна виділити
строки (терміни), які визначаються:
а) законом (наприклад, авторське право діє протягом
усьогожиття автора і 70 років після його смерті, починаючи з 1
січня року, який настає за роком смерті автора);
б) адміністративним актом (наприклад, місячним планом
перевезення вантажів визначається строк дії зобов'язання
залізниці знадання перевізних засобів, а вантажовідправника — з
пред'явлення вантажів до перевезения протягом календарного
місяця);
в) угодою (договором) (наприклад, за договором позики
сторони визначили строк повернення грошей до 1 жовтня
певногороку);
204
г) рішенням суду (наприклад, за рішенням суду дається
відстрочення виселення наймача з жилої площі на 3 місяці).
2) За ступенем самостійності учасників цивільних
правовідносин у встановленні строків їх поділяють на імперативні,
що не піддягають зміні за угодою сторін (наприклад, не
допускається скорочення позовної давності), і диспозитивні, що
визначаються за угодою сторін (наприклад строки в орендних
відносинах).
3) За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за
окремимиперіодами часу розрізняють загальні й окремі строки.
Наприклад,річний строк дії договору — це загальний строк
поставки продукції, окремі ж строки (місячні, квартальні тощо)
визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих
проміжків часу умежах загального строку.
У літературі наводяться також інші підстави для класифікації
строків (визначені І невизначєні, загальні і спеціальні, початкові,
проміжні та кінцеві тощо).
4. Загальне значення для всіх Інститутів цивільного права має
визначення строків (термінів) за способами їх встановлення. Строк
визначається закінченням періоду часу, що обчислюється роками,
місяцями, тижнями, днями І годинами. Термін, встановлений
законом, Іншими правовими актами, правочином (угодою) або
такий, що призначається судом, найчастіше визначається
календарною датою. Строк або термін можуть бути визначені також
вказівкою на подію, яка обов'язково має настати, або моментом
витребування кредитора. Отже, закон допускає кілька способів
визначення строку (терміну), кожний з яких може бути
використаний самостійно або водночас з іншими.
Найбільша визначеність у взаємовідносинах сторін досягається
при позначенні термінів календарними датами. Останні можуть бути
конкретизовані вказівкою на години і навіть хвилини, які приурочені
до певної дати. Наприклад, у договорах на виконання
обчислювальних робіт строки подання замовником виконавцеві
вихідних документів визначаються не тільки календарними датами,
а й годинами.
Досить поширеним способом визначення строку у
законодавстві і на практиці є встановлення періодів часу, які
обчислюються роками, місяцями, тижнями, днями й годинами. При
цьому початковий і кінцевий моменти періоду можуть
приурочуватися до певної календарної дати або події, яка
обов'язково має настати. Наприклад, сторони обумовили, що
договір підряду діє з 1 січня по 31 грудня такого-то року.
Іноді строк або термін визначається вказівкою на подію, яка
обов'язково має настати. За часову категорію може бути взято
подію, настання якої є неминучим, на відміну від події, що
використовується при укладенні умовних правочинів (можливість
настання події тут може бути ймовірною). Так, обов'язок щодо
поповнення неподаних перевізних засобів на внутрішньому
водному (річковому) транспорті обмежений рамками навігаційного
періоду. І хоч відкриття й закриття навігації у конкретному водному
басейні здійснюються за розпорядженнями (наказами) органів
управління відповідним транспортом, настання і закінчення
навігаційного періо-
205
ду до певної дати передбачити наперед неможливо, оскільки це
залежить від погодних умов у даному періоді.
Нарешті, термін виконання зобов'язання може бути визначений
моментом витребування кредитора. Відповідно до ч.2 ст.530 ЦК
боржник має виконати зобов'язання у 7-денний строк з дня
пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного
виконання не випливає із договору або актів цивільного
законодавства. У законі або договорі можуть бути передбачені й
інші строки і порядок виконання зобов'язання за витребуванням
кредитора. Так, у договорі можна передбачити поставку продукції
на вимогу покупця. У цьому разі поставка здійснюється на основі
замовлень, поданих покупцем з виникненням його потреб у товарах,
а в договорі зазначаються порядок І строки подання І виконання
таких замовлень.
2. Початок і закінчення перебігу строку
1. Оскільки строки визначаються роками, місяцями,
тижнямитощо, то вони мають свій початок, який пов'язується
або з конкретною календарною датою, або з подією, яка неминуче
має настати. Але календарна дата або день настання події в
обчисленнітривалості строку не враховується. Строк починається
або з наступного дня після календарної дати, або з наступного
дня післянастання події. Так, перебіг позовної давності починається
від дня,коли особа довідалася чи могла довідатися про порушення
свогоправа або про особу, яка його порушила (ч.І ст.261 ЦК). Але
колиособі стало відомо про порушення її права, наприклад 15
червня,то позовна давність почне свій перебіг з 16 червня, бо
згідно з ч.Іст-260 ЦК порядок обчислення позовної давності
визначається зазагальними правилами обчислення строків,
передбаченимист.ст.253-255 ЦК.
2. Як початок, так і закінчення строків, обчислюваних
роками,місяцями, днями тощо, приурочується до конкретної
календарноїдати. Строк, обчислюваний роками, спливає у
відповідні місяць ічисло останнього року цього строку, а коли він
обчислюється місяцями, то у відповідне число останнього місяця
строку. Наприклад, якщо право на позов виникло 15 червня 2001
р., то загальний3-рІчниЙ строк позовної давності обчислюється з 16
червня 2001 р.і закінчується 15 червня 2004 p., тобто рівно через 3
роки. Якщо кІ-'нець строку, обчислюваного місяцями, припадає
на місяць, якиіне має відповідного числа, то строк спливає в
останній день цьоїмісяця. Так, наприклад, коли місячний строк
почався 31 березня,)то він закінчується 30 квітня, бо у квітні 31
числа немає.
3. Строки, визначені півроком або кварталами року, обчислю-
Іються за правилами, що стосуються місячних строків, при цьому!
піврічний строк дорівнює 6 місяцям, а квартал — 3 місяцям. Від-
лік кварталів ведеться з початку року. Так, якщо квартальний строк!
почався 15 квітня 2003 р., то він закінчується рівно через 3
місяця,тобто 15 липня 2003 р.
4. Якщо строк визначено у півмісяця, то він розглядається
якстрок, що обчислюється днями і вважається за тривалістю як
та-
206
кий, що дорівнює 15 дням, незалежно від того, чи кількість днів у
відповідному календарному місяці ділиться рівно по 15 днів
(наприклад у лютому). Тому півмісячний строк спливає на 15 день
з його початку.
Такі ж правила діють і щодо строків, які обчислюються тижнями
(тиждень дорівнює 7 дням). Тижневий строк спливає у відповідний
день останнього тижня строку. Наприклад, тижневий строк, який
бере відлік з понеділка одного тижня, закінчиться у понеділок
наступного тижня.
5. Відповідно до ст.73 КЗпП неробочими днями є вихідні
дні:субота і неділя при 5-денному, неділя — при 6-денному
робочомутижні, в тому числі перенесені Кабінетом Міністрів
України вихідні дні, а також святкові дні: 1 і 2 січня, 7 січня, 8
березня, 1 та 2травня, 9 травня, 28 червня, 24 серпня. Якщо
святковий день випадає на вихідний, то цей вихідний
переноситься на перший заним робочий день. Тому коли
останній день строку припадає нанеділю або інший неробочий
день, то днем закінчення строку вважається найближчий за ним
робочий день. Ці ж правила поширюються і на такі випадки, коли
вихідними днями офіційно (розпорядженням місцевих органів
влади чи адміністрації установи) визначаються робочі дні. Тоді
подання заяви або вчинення дії щодотакої установи у найближчий
за вихідним день вважаються вчиненими своєчасно.
6. У ст.255 ЦК визначено порядок вчинення дій, що
маютьюридичне значення, в останній день строку. Якщо,
наприклад,боржник має повернути борг не пізніше ніж 20 квітня,
то він може вчинити цю дію до закінчення 24 годин цієї дати.
Момент закінчення 24 годин визначається за місцем вчинення дії,
тобто замісцевим часом. У разі коли певну юридичну дію слід
вчинити вустанові в останній день строку, вона має бути вчинена
до моменту закінчення часу виконання відповідних операцій у цій
установі(наприклад, в ощадному банку встановлено години
приймання відгромадян платежів за комунальні послуги з 10 до 20
години). Строкпередачі письмових заяв та повідомлень не
вважається пропущеним, якщо вони подані до установи зв'язку
(поштою, факсом тощо) до закінчення 24 годин останнього дня
строку.
207
Глава 19 Позовна
давність
1. Поняття і види позовної давності
1. Словосполучення "позовна давність", з одного боку,
відображає зв'язок з формою захисту порушених прав (позов), а з
другог о — з тривалістю захисту права у часі (давність). Позовна
формазахисту цивільних прав є основною формою їхнього захисту в
суді.І хоч закон говорить про строки позовної давності, останні
застосовуються і до цивільно-правових вимог, які не
оформляються увигляді позову (наприклад, у справах окремого
провадження, придеяких інших формах захисту — товариським
судом, профспілковим органом тощо).
 Позовну давність не слід розглядати як строк, протягом якого
особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого
порушеного права. Відповідно до ч.2 ст.267 ЦК заява про захист
цивільного права або інтересу має бути прийнята судом незалежно
від спливу позовної давності. Йдеться про те, що протягом часу дії
позовної давності особа може розраховувати на захист свого
порушеного цивільного права судом. Сплив же позовної давності,
про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для
відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК).
Позовну давність слід відрізняти від присічних (преклюзивних),
гарантійних строків, строків оперативного захисту цивільних прав
і претензійних строків.
2. Для деяких правовідносин у законі передбачається, що
нездійснення права або невиконання обов'язку у певний строк
призводить до припинення цього права або обов'язку. Такі строки
називаються присічними (преклюзивними). Так, відповідно до
ч.іст.247 і ч. 1 ст.248 ЦК строк дії довіреності визначається у самій
довіреності. Якщо строк її дії не зазначений, довіреність зберігає
чинність до ЇЇ припинення. Представництво за довіреністю
припиняється в разі закінчення строку довіреності. Отже, строк дії
довіреності є присічним строком, бо з його закінченням
припиняєтьсяправо представника діяти від імені особи, яку він
представляє.
Особливість присічних строків полягає у тому, що вони,
визначаючи межі суб'єктивного права (обов'язку) у часі, становлять
його зміст як внутрішньо властива межа існування. Закінчення при-
січного строку має наслідком припинення суб'єктивного права або
обов'язку, але це не можна визнати достроковим припиненням
суб'єктивного права. Про дострокове припинення права або
виконання обов'язку можна говорити лише тоді, коли воно настало
до закінчення строку. Припинення ж права або обов'язку,
обмежених присічним строком, відбувається із закінченням строку.
Але при-січний характер того чи іншого строку має прямо
випливати із змісту відповідної норми закону або умов укладеної
угоди.
3. Порушене суб'єктивне цивільне право підлягає
захистові.Захист права реалізується вже у межах охороню вальних
правовід-
208
носин. До них належать гарантійні зобов'язання якості продукції,
робіт та послуг. Вони дійсні протягом певних строків (гарантійні
строки). Суть гарантійного строку полягає в тому, що при виявленні
у товарах (роботах, послугах) відступів від умов договору про якість
покупець (замовник) на свій вибір може вимагати від виготовлювача:
1) заміни товару;
2) відповідного зменшення винагороди;
3) безоплатного усунення недоліків;
.- 4) розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків.
Конкретні гарантійні строки встановлюються у стандартах,
технічних умовах, правилах про договори підряду на капітальне
будівництво та інших підзаконних актах. Сторони можуть
встановити гарантійні строки у договорі, якщо вони не визначені в
нормативному порядку, а також встановити триваліші гарантійні
строки, ніж це передбачено нормативно-технічною документацією.
4. У ст.16 ЦК визначені способи захисту цивільних прав та
органи, що здійснюють примусовий захист прав громадян та
юридичних осіб. Цивільне законодавство передбачає випадки, коли
порушене суб'єктивне право може захищатися особистими
односторонніми діями уповноваженої особи без звернення до
компетентногоюрисдикційного органу. Це має місце, зокрема, при
застосуванніуповноваженою особою до правопорушника заходів
(санкцій) оперативного характеру. З терміном "оперативність"
асоціюєтьсяшвидке, негайне реагування особи на порушення її
права. Але самоперативний захист здійснюється у певному
порядку і в строки,встановлені законом або договором. Так,
відповідно до ч.2 ст.997ЦК якщо страхувальник прострочив
внесення страхового платежуі не сплатив його протягом 10
робочих днів після пред'явленнястраховиком письмової вимоги
про сплату страхового платежу,страховик може відмовитися від
договору страхування, якщо іншене встановлено договором.
Відмова сторони від договору в зазначених випадках і є засобом
оперативного впливу на контрагента,здійснюваного у певні
строки.
5. Важливу роль у захисті прав та інтересів учасників
цивільнихправовідносин відіграють претензійні строки. Суть
претензійногопорядку вирішення цивільно-правового спору
полягає у тому, щоособа, право якої порушене, звертається з
претензією до зобов'язаної особи про добровільне задоволення
вимог уповноваженою: провизнання права, відновлення становища,
яке існувало до порушення права, передачу речі, відшкодування
збитків тощо.
У відносинах, де сторонами виступають господарюючі суб'єкти
(юридичні та фізичні особи), останні застосовують у випадках,
передбачених ГПК, або за домовленістю між собою заходи досудового
(претензійного) врегулювання господарських спорів. Зокрема, спори,
що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг
зв'язку та договору, заснованому на державному замовленні, можуть
бути передані на вирішення господарського суду за умови додержання
сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх
досудового врегулювання. Для інших випадків попереднє
пред'явлення претензій до господарюючого суб'єкта не є
обов'язковим.
209
Відповідно до чч.і, 2 ст.925 ЦК до пред'явлення перевізникові
позову, що випливає з договору перевезення вантажу, пошти є
обов'язковим пред'явлення йому претензії у порядку,
передбаченому законом, транспортними кодексами (статутами).
Позов до перевізника може бути пред'явлений відправником
вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови
перевізника задовольнити претензію або неодержання від
перевізника відповіді у місячний строк.
Якщо законодавством, яке регулює конкретний вид
господарських правовідносин, не встановлено окремого порядку і
строків пред'явлення і розгляду претензій, то застосовуються
загальні положення про досудове врегулювання спорів,
передбачених ст.ст.5— 11 ГПК. Водночас ГГЖ не зазначає строку,
протягом якого одна особа може пред'явити претензію до іншої.
Очевидно, це можна зробити в межах, встановлених для певних
вимог строків позовної давності. Претензія підлягає розглядові у
місячний строк, який об-числюється з дня її одержання
відповідачем. Обгрунтовані вимоги заявника мають бути
задоволені, а коли претензію відхилено, у письмовій відповіді слід
подати мотиви її відхилення.
6. За загальним правилом норми про позовну давність
поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті,
шо виникли за участю держави та її адміністративно-територіальних
утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є й винятки з
цього правила (ст.268 ЦК).
По-перше, не поширюється позовна давність на вимоги
вкладників про видачу вкладів, внесених до банківської (кредитної)
установи. Характер майнових відносин, які складаються між
вкладниками і банком, визначає принципове положення про те,
що вклад або частина його підлягають видачі в будь-який час на
першу вимогу вкладника, зрозуміло, з урахуванням годин роботи
установи банку. Але пред'явлення такої вимоги не означає, що
суб'єктивне право вкладника порушене і вимагає захисту. Навпаки,
цс один із звичайних, нормальних способів розпорядження вкладом.
Проте якщо з яких-небудь причин банк відмовив у видачі вкладу,
застосування позовної давності і в цьому випадку суперечило б суті
відносин, шо розглядаються як безстрокові, не обмежені будь-
якими часовими рамками.
По-друге, не поширюється давність і на вимоги, які випливають
з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо
передбаченими законодавчими актами (наприклад, річний строк при
захисті честі, гідності та ділової репутації). Особисті нсмайнові
права, як правило, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються у
часі і можливості їх захисту у разі порушення.
По-третє, не поширюється позовна давність на вимоги про
відшкодування шкоди, завданої життю або здоров'ю громадянина.
Проте такі вимоги задовольняються не більш ніж за 3 роки, що
передують пред'явленню позову. Відсутність строків давності щодо
таких вимог є гарантією для потерпілих. Останні мають право
вимагати відшкодування заподіяної шкоди у будь-який час.
По-четверте, позовна давність не поширюється на вимоги
власника або інших осіб про визнання недійсними актів органів
дер-
210
жавної влади, органів влади АРК, або органів місцевого
самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо
володіння, користування та розпорядження належним їм майном.
Зазначений у ст.268 ЦК перелік вимог, на які не поширюється
позовна давність, не є вичерпним. У законі можуть бути
передбачені й інші вимоги, на які позовна давність не
поширюється. Так, не поширюється давність на вимоги власника
або Іншого володільця про усунення будь-яких порушень його
права, хоча ці порушення І не були пов'язані з позбавленням
володіння. Оскільки названі порушення мають триваючий характер,
то постійно відсувається початковий момент перебігу позовної
давності з кожним новим порушенням права власника або іншого
володільця.
7. Сучасне цивільне законодавство передбачає два види
строківпозовної давності:
1) загальний;
2) спеціальний.
Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у З
роки. Він застосовується як загальне правило до всіх вимог
цивільно-правового характеру, якщо тільки для окремих видів вимог
не передбачено спеціального строку позовної давності, і незалежно
від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична
особа, держава тощо.
8. У законі для окремих видів вимог може встановлюватися
спеціальна позовна давність. На відміну від ЦК 1963 р. (ч.2
ст.72),який передбачав можливість встановлення лише
скорочених (порівняно із загальним) спеціальних строків позовної
давності, за ЦК2003 p. спеціальна позовна давність для окремих
видів вимог можебути як скороченою, так і більш тривалою
порівняно із загальноюпозовною давністю.
Більш тривалу порівняно з ЦК 1963 p. позовну давність
(тривалістю в 1 рік) передбачено для пред'явлення вимог про
стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з недоліками проданого
товару (ст.681); для вимог, що виникають у зв'язку з перевезенням
пошти І вантажу (ст.925); для вимог про оскарження дій виконавця
заповіту (ст.1293 ЦК). Для зазначених видів вимог у ЦК 1963 p.
передбачалась скорочена позовна давність тривалістю у 6 місяців
(крім позовів до перевізника, для яких був установлений 2-
місячний строк позовної давності).
За ст.343 ЦК 1963 р. для пред'явлення позовів у зв'язку з
недоліками, виявленими у роботах за договорами підряду, діяли
такі строки позовної давності:
1) щодо недоліків у будинках і спорудах, які не могли бути
помічені при звичайному прийнятті роботи (приховані недоліки),
якщо однією із сторін є громадянин, — 3 роки;
2) з приводу прихованих недоліків в Іншому майні — 1 рік;
3) з приводу явних недоліків — 6 місяців.
Тепер щодо вимог про неналежну якість робіт, виконаних за
договором підряду, незалежно від характеру виявлених недоліків
(явних чи прихованих) діятиме спеціальна позовна давність в І рік, а
Щодо будівель і споруд — 3 роки від дня прийняття роботи
замовником (ст.863 ЦК).
211
Збережено річний строк позовної давності щодо вимог про
спростування поміщених у засобах масової інформації відомостей,
що ганьблять честь, гідність або ділову репутацію особи.
Передбачено спеціальну позовну давність тривалістю в 1 рік для
вимог, на які за ЦК 1963 p. поширювався загальний строк позовної
давності, а саме: на вимогу про розірвання договору дарування
(ст.728 ЦК) і на вимогу про відшкодування збитків у зв'язку з
пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачів за
договором найму, а також на вимогу про відшкодування витрат на
поліпшення цієї речі (ч.і ст-786 ЦК).
Так, більш тривалу порівняно із загальною позовною давністю
встановлено спеціальну позовну давність для вимог про визнання
заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків
Його недійсності, якщо він був учинений під впливом насильства
або обману (5 років), і для вимог про застосування наслідків
недійсності нікчемного правочину (10 років).
9. За ЦК 1963 p. (ст.73) діяло імперативне правило про те, що
сторони за своєю згодою не мали права змінювати тривалість
установлених законом строків позовної давності та порядок їх
обчислення. За ЦК 2003 р. не допускається лише скорочення
позовної давності за угодою сторін, але за взаємною згодою сторони
можуть збільшувати тривалість позовної давності, встановлену
законом. Щодо порядку обчислення позовної давності діють
загальні правила обчислення строків, передбачені ст.ст.253—255 ЦК.
Сторони не мають права змінювати за своєю угодою порядок
обчислення позовної давності.
2. Початок, зупинення і переривання перебігу
позовної давності
1. Визначення початкового моменту перебігу позовної давності
має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильне
обчислення строку давності, і в кінцевому підсумку — захист
порушеного матеріального права.
За загальним правилом перебіг загальної або спеціальної
позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або
повинна була дізнатися про порушення свого права. У визначенні
моменту виникнення права на позов відображаються як об'єктивні,
так І суб'єктивні моменти: об'єктивний — сам факт порушення
права, суб'єктивний — особа дізналася або повинна була дізнатися
про це порушення.
У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або
визначено моментом заявления вимоги кредитора, останній може
вимагати виконання, а боржник має право виконати зобов'язання
у будь-який час. Якщо кредитор вимагає виконання зобов'язання,
боржник зобов'язаний зробити це в 7-денний строк за умови, шо
із закону, договору або змісту зобов'язання не випливає обов'язок
негайного виконання, або якщо інший пільговий строк не
передбачений законом чи договором. Перебіг строку позовної
давності у подібних випадках має починатися або із дня пред'явлення
кредитором вимоги про виконання зобов'язання, якщо обов'язок
негай-
212
ного виконання випливає із закону або договору чи змісту
зобов'язання, або з моменту закінчення 7-денного (чи іншого
пільгового) строку, протягом якого боржник не виконав свого
обов'язку за витребуванням кредитора. За регресними
зобов'язаннями перебіг позовної давності починається з моменту
виконання основного зобов'язання.
2. Особливий порядок відліку позовної давності
встановленодля вимог про спростування поміщених у засобах
масової інформації відомостей, шо ганьблять честь, гідність,
ділову репутаціюособи, а також для вимог про визнання
недійсними заперечуванихправочинів і застосування наслідків
недійсності заперечуваногоабо нікчемного лравочину. Річний
строк позовної давності щодовимог про спростування помішених
у засобах масової інформаціївідомостей, які ганьблять честь,
гідність, ділову репутацію фізичної або юридичної особи,
обчислюється або від дня, коли особадовідалася чи повинна була
довідатися про ці відомості, або віддня поміщення цих
відомостей у засобах масової інформації (п.1ч.2 ст.258 ЦК).
Щодо вимог про визнання недійсним та застосування наслідків
недійсності правочину, вчиненого під впливом насильства, закон
передбачає момент початку перебігу позовної давності (5 років): від
дня припинення насильства. Якщо йдеться про вимоги щодо
застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, то перебіг
позовної давності за такими вимогами (10 років) починається від
дня, коли почалося виконання цього правочину хоча б однією із
сторін. Визнання судом нікчемного правочину недійсним не
вимагається; його недійсність прямо випливає із закону, інших
нормативно-правових актів (ч.2 ст.215 ЦК).
Кодексом або іншим законом можуть передбачатись і винятки
із загальних правил про початок перебігу позовної давності. Так,
особливість застосування позовної давності до вимог, які
випливають із перевезень і пред'являються до перевізників, полягає
у тому, що право па позов виникає не з моменту, коли особа
дізналася або мала дізнатися про порушення свого права, а від дня
одержання від названих організацій відповіді па претензію або
закінчення строку, встановленого для відповіді (ст.925 ЦК).
3. Особливе правило встановлене щодо початку перебігу
позовної давності у спорах, пов'язаних із порушенням права чи
охоро-нюваного законом інтересу неповнолітньої особи. У таких
спорахпозовна давність починається від дня досягнення особою
повноліття (ч.4 ст.261 ЦК). Звичайно, цс не означає, що законні
представники неповнолітньої особи (батьки, опікун чи
піклувальник) неможуть звернутись до суду від імені
неповнолітнього (малолітнього) з вимогою (позовом) про захист
його порушених прав чи інтересів, а повинні чекати моменту
досягнення цією особою повноліття. Встановлення для цих випадків
особливого порядку відліку (початку) і обчислення позовної
давності при порушенні права чи інтересу неповнолітньої особи (з
досягненням нею повноліття) — цедодаткова гарантія охорони
прав неповнолітніх осіб, які з досягненням повноліття зможуть
самі захистити свої права в суді, маючи для цього достатній строк
позовної давності.
213
4. Практичний інтерес викликає застосування позовної давності
до вимог, пов'язаних з так званими "триваючими"
правопорушеннями, наприклад, про стягнення пені за
прострочення виконання грошового зобов'язання. Оскільки пеня,
як правило, стягується у певних відсотках від простроченої
оплатою суми за кожендень прострочення, то строк позовної
давності (1 рік) починаєтьсядля кожної вимоги про оплату пені
окремо за кожен простроченийдень.
Зміна осіб у зобов'язанні на боні боржника чи кредитора не
впливає на тривалість позовної давності (загальної чи спеціальної)
та порядок її обчислення щодо вимог, які випливають з цього
зобов'язання.
5. Після початку перебігу позовної давності можуть
виникнутиобставини (юридичні факти), які перешкоджають
уповноваженійособі своєчасно пред'явити позов. Передбачені у
ст.263 ЦК обставини зупиняють перебіг позовної давності.
Стаття 78 ЦК 1963 p. передбачала три загальні для усіх вимог
підстави для зупинення перебігу позовної давності (непереборну
силу, мораторій, перебування позивача або відповідача у складі
Збройних Сил України, переведених на воєнний стан) і одну
спеціальну підставу (щодо вимог про відшкодування шкоди,
заподіяної життю або здоров'ю особи). ЦК 2003 p. містить перелік
лише загальних підстав для зупинення перебігу давності; цей
перелік доповнений новою підставою: зупинення дії закону або
іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні
відносини.
За ЦК 1963 p. зазначені вище обставини враховувались, якщо
вони виникли в останні 6 місяців дії позовної давності або виник ли
до початку перебігу строку давності, але діяли в останні 6 місяців
давності, а якщо спеціальна давність дорівнює 6 місяцям чи є
меншою ніж 6 місяців, — протягом давності. Тому якщо ці
обставини виникли і припинились до настання останніх 6 місяців
строку позовної давності, вони не впливали на її перебіг.
Під час дії названих обставин позовна давність не спливає, її
перебіг зупиняється. Але час, що минув до настання обставин, які
зупинили перебіг давності, зараховується до загальної тривалості
позовної давності щодо даного виду вимог. Якщо відпадають
обставини, що були підставою для зупинення давності, перебіг
давності продовжується з урахуванням часу, що минув до її
зупинення. Таке положення ЦК не враховує того, що часу, який
залишився після припинення дії обставини, що зупинила перебіг
давності, може виявитись недостатньо для пред'явлення позову.
6. У ст.264 ЦК йдеться про дві підстави для переривання
перебігу позовної давності:
1) вчинення (пред'явлення) позову до одного з кількох
боржників, або якщо предметом позову є лише частина вимоги,
право наяку має позивач;
2) вчинення зобов'язаною особою дій, що свідчать про
визнання боргу чи іншого обов'язку.
Щодо першої підстави слід відзначити необхідність дотримання
позивачем чинних процесуальних правил щодо підвідомчості та
підсудності цивільних спорів, а також умов пред'явлення позову,
214
передбачених ЦПК або ГПК. Отже, з пред'явленням позову в
установленому порядку до одного з кількох боржників
переривається перебіг позовної давності щодо вимог до цього
боржника. Так само, коли пред'явлено позов щодо частини вимоги
(боргу), право на яку має позивач, перебіг позовної давності щодо
цієї частини вимоги переривається і починає спливати заново. Що
ж до вимог до інших боржників або частини боргу, які не
охоплюються пред'явленим позовом, то позовна давність щодо них
не переривається. Протягом нового строку давності спір може бути
остаточно вирішений у судовому порядку або позивач може
пред'явити новий позов до відповідача.
Закон не дає відповіді на запитання, які саме дії зобов'язаної
особи слід розцінювати як такі, що свідчать про визнання боргу чи
іншого обов'язку. Практика застосування ст.79 ЦК 1963 p., яка
передбачала підстави для переривання позовної давності, виходила з
того, що під вчиненням дій, які свідчать про визнання боргу, слід
розуміти: відправлення боржником кредиторові листа з проханням
відстрочити сплату боргу, часткове виконання зобов'язання, сплату
процентів, нарахованих на основну суму боргу, вимогу здійснити
зарахування зустрічної вимоги тощо.
Стаття 79 ЦК 1963 р. про визнання боргу як підставу для
переривання позовної давності стосувалася лише тих зобов'язань,
в яких однією або обома сторонами були громадяни (фізичні особи).
Отже, вона не могла бути застосована до зобов'язань між
організаціями (юридичними особами). Правда, у практиці
вирішення спорів Міжнародним комерційним арбітражним судом та
Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті
України це обмеження щодо іноземних юридичних осіб не
застосовувалось.
ЦК 2003 p. передбачено, що вчинення зобов'язаною особою дій,
які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, є підставою
для переривання перебігу позовної давності незалежно від складу
учасників (сторін) у зобов'язанні — фізичних, юридичних осіб,
держави тощо. Визнання боргу зобов'язаною особою, вчинене після
закінчення позовної давності, може бути враховане при вирішенні
спору судом, якщо сторона не заявила про застосування позовної
давності до винесення судом рішення, але воно не перериває
перебігу давності, яка вже спливла.
7. У ст.265 ЦК вирішуються питання щодо перебігу позовної
давності у разі залишення судом позову без розгляду, зокрема
позову, пред'явленого у кримінальній справі. За загальним правилом,
закріпленим у чЛ ст.265 ЦК, пред'явлення позову, залишеного
судом без розгляду, не перериває перебігу позовної давності.
Зокрема, суд залишає заяву без розгляду, якщо заінтересована
особа, яка звернулася до суду, не додержала встановленого для
даної категорії справ порядку попереднього позасудового
вирішення спору і можливість застосування цього порядку не
втрачена, або заяву подано недієздатною особою, або заява від
імені заінтересованої сторони подана особою, яка не уповноважена
на ведення справи, та у деяких інших випадках (ст.ст.229, 230
ЦПК). Але, очевидно, час, що пройшов від моменту пред'явлення
позову і до винесення судом ухвали про залишення позову без
розгля-
215
ду, не повинен зараховуватись до тривалості позовної давності, бо
затримання з винесенням такої ухвали може статись з вини суду.
Після усунення умов, які послужили підставою для залишення заяви
без розгляду, заінтересована особа може знову звернутися до суду з
позовом у встановленому порядку, що призведе до переривання
позовної давності, якщо до цього моменту вона ще не спливла.
Особливе правило сформульоване у ч.2 ст.265 ЦК стосовно
випадку залишення без розгляду цивільного позову, вчиненого у
кримінальній справі: перебіг позовної давності, що почався до
пред'явлення такого позову, зупиняється до набуття чинності
вироком суду, яким позов було залишено без розгляду, а час,
протягом якого давність була зупинена, не зараховується до
тривалості позовної давності. При цьому якщо частина строку, що
залишилася, є меншою ніж 6 місяців, вона подовжується до 6
місяців. Отже, це ще один (крім зазначених у ст.263 ЦК) випадок
зупинення перебігу позовної давності, встановлений законом.
8. Застосування норми ст.266 ЦК потребує розмежування
основних і додаткових вимог, що випливають з цивільних
правовідносин, зокрема зобов'язань. Якщо, скажімо, вимога
постачальника до покупця про оплату вартості поставлених йому
товарів є основною вимогою, то вимога щодо пені за абоспеціальну) застосовується судом тільки за заявою сторони у
прострочення платежу є додатковою. До основної вимоги щодо спорі, зробленою до винесення рішення. Звичайно заяву про
сплати вартості товарів застосовується загальна позовна давність застосування позовної давності робить відповідач, заінтересований
тривалістю у 3 роки, а до вимоги про сплату пені — спеціальна у вирішенні спору на свою користь, тобто у відмові в позові. Але
позовна давність тривалістю у 1 рік. Тому якщо спливла позовна таку заяву може зробити й позивач, коли щодо пред'явленої
давність щодо основної вимоги про оплату вартості товару, то відповідачемдо зарахування зустрічної вимоги спливла позовна
вважається, що вона спливла й щодо стягнення пені за давність. Заявупро застосування позовної давності у зв'язку з її
прострочення оплати цього товару. пропуском можназробити на будь-якій стадії розгляду спору до
Слід мати на увазі, що в коментованій статті подано не винесення рішеннясудом першої інстанції, але не при
вичерпний, а примірний перелік додаткових (до основних) вимог: апеляційному, касаційному чинаглядовому розгляді справи.
стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно 4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено
тощо. ЦК передбачає значно ширше коло способів забезпечення стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Якщо сторона
виконання зобов'язань: завдаток, поруку, утримування, а також заявила судові до винесення ним рішення про необхідність
допускає можливість установлення в іншому норматив но-правовому застосування позовної давності, друга сторона може заявити
акті або договорі й інших способів (ст.546 ЦК). клопотанняпро поновлення строку давності, посилаючись на
Із названими способами забезпечення пов'язане виникнення поважні, на ЇЇпогляд, причини пропущення позовної давності. Хоч
додаткових (до основних) зобов'язань, на які поширюється дія у ЦК поняття "поновлення" позовної давності не вживається (на
основної або спеціальної позовної давності. Дещо інший характер відміну від ч.2ст.80, ст.81 ЦК 1963 p.), але суть закріпленого в ч.2
має гарантія як письмове зобов'язання, що видається банком, ст.267 ЦК правила полягає в тому, що суд надає захист порушеному
іншою кредитною установою, страховою організацією (гарантом) на суб'єктивному праву, незважаючи на закінчення позовної
прохання іншої особи (принципала) і за яким гарант зобов'язується давності. Суд маєлише визнати, шо причини пропущення
сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до позивачем позовної давності були поважними.
умов гарантійного зобов'язання грошову суму після надання бене- 5. Закон не містить хоча б приблизного переліку поважних
фіціаром письмової вимоги про її сплату (ст.560 ЦК). Гарантія як причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної
спосіб забезпечення виконання зобов'язань не пов'язана з давності. Згідно зі ст-205 ЦК РФ поважними вважаються такі
основним зобов'язанням (наприклад кредитним) і розглядається як обставини, пов'язані з особою позивача-громадянина, як тяжка
самостійне зобов'язання гаранта перед бенефіціаром. Це зумовлено хвороба,безпорадний стан, неграмотність тощо, причому зазначені
притаманними гарантії ознаками, такими як безвідкличність, обстави-
непередаваність прав за гарантією іншій особі, особливі підстави для
припинення гарантії. 217
216
3. Наслідки спливу позовної давності
1. Встановлене в ч.і ст.267 ЦК правило зумовлене тим, що
закінчення строку позовної давності само по собі спричиняє
припинення самого суб'єктивного права, на відміну від закінчення
при-січного строку. Тому коли особа добровільно виконала
свійобов'язок після спливу позовної давності, вона не має права
вимагати від кредитора повернення виконаного. При цьому не має
значення, знала чи не знала ця особа у момент виконання
зобов'язання про закінчення позовної давності.
2. І за законодавством, яке діяло до прийняття ЦК, суд не
мавправа відмовити у прийнятті належно оформленої позовної
заяви,якщо навіть позивач пропустив строк позовної давності.
Тобтоправо на позов у процесуальному розумінні зберігається за
позивачем незалежно від існуючих строків позовної давності. Суд
розглядав такий позов і, якщо встановлював, що строк давності
зазаявленими вимогами закінчився до пред'явлення позову, а
клопотання позивача про поновлення строку давності не було
заявлене або не підтверджувалось вагомими причинами, у силу
імперативної норми закону повинен був прийняти рішення про
відмову В ПОЗОВІ.
3. Згідно з ч,2 ст.267 ЦК заява про захист порушеного права
абоінтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від
спливу позовної давності. Але норма про позовну давність (загальну

ни враховуються лише тоді, коли вони мали місце в останні 6 мь
сяців строку або протягом строку давності, якщо він дорівнює 6 м\
сяцям або є меншим ніж 6 місяців. За роз'ясненням вищих суде вих
інстанцій РФ, відновлення строку позовної давності незалеэ но від
причин його пропуску не допускається за позовами юридичних осіб
та громадян-підприємців за їх вимогами, пов'язаними Із здійсненням
підприємницької діяльності.
В українському законодавстві подібних обмежень щодо
поновлення судом пропущених строків позовної давності немає.
Питання про те, чи є поважними обставини, що спричинили
пропущен-ня позовної давності позивачем (фізичною або
юридичною особою), віднесено на розсуд судового органу.
КНИГА ДРУГА
ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА
ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Глава 20
Загальні положення про особисті немайнові
права фізичної особи
218
1. Поняття та види особистих немайнових прав,
межі їх здійснення
1. Вперше у світовій практиці кодифікації цивільного
законодавства ЦК присвячує окрему книгу врегулюванню особистих
немайнових відносин, що слід розглядати як закономірний наслідок
розвитку прав людини і гуманітарного права. Положення цієї Книги
сприяють гуманізації відносин між людьми, усвідомленню місця
людини як найбільшої цінності у суспільстві, піднімають рівень
регулювання особистих прав до загальноєвропейських стандартів
прав людини. ЦК акумулює та регулює усі майнові і особисті
немайнові відносини, які виникають і розвиваються на засадах
рівності усіх учасників цивільних відносин, тому він є на сьогодні
тим фундаментом, на якому будується законодавство. Це та частина
законодавства, яка визначає саму його структуру та
співвідношення в ньому нормативних актів різних видів.
ЦК становить цілісну систему норм, які компонуються за
єдиними принципами і грунтуються на єдиному методі регулювання
суспільних відносин; визначає загальні положення, спільні для всіх
норм певного роду; виділяє за диференційованими підходами
окремі інститути, закріплюючи їх у відповідному порядку. У Книзі
другій йдеться саме про норми, які регулюють особисті немайнові
відносини на засадах рівності, диспозитивності, неприпустимості
втручання у сферу особистого життя фізичної особи; судового
захисту будь-якого порушеного цивільного права; справедливості,
добросовісності, розумності тощо.
Характерною ознакою ЦК є те, що ним підкреслюється значення
у суспільстві приватної особи — як фізичної, так І юридичної. Ця
ідея пронизує всі інститути, що належать до його складу, і знаходить
прояв у структурі Кодексу, який закріплює юридичний порядок, що
грунтується на принципі свободи людини. У своєму житті
людина пов'язана різноманітними суспільними відносинами з
такими ж, як І вона, рівними та незалежними суб'єктами. Виходячи
із положення Кодексу про те, що юридичні особи мають не тільки
всі майнові права, як у принципі, і фізичні особи, за винятком тих
прав і обов'язків, необхідною умовою яких є природні властивості
людини, а й особисті немайнові права, законодавство
219
передбачає право юридичної особи на недоторканність її ділової
репутації; на таємницю кореспонденції; на інформацію тощо. Це
пояснюється тим, що концепція ЦК грунтується на визнанні
створення юридичних осіб як вияву природних прав членів
громадянського суспільства.
2. На формування концепції Кодексу значний вплив
спричиниврозвиток теорії права в Україні, зокрема наукове
осмислення такого поняття, як права людини, що сприяє
нормальному функціонуванню та розвитку громадянського
суспільства як самостійної і незалежної від держави системи
відносин між юридично вільними ірівноправними партнерами в
усіх сферах життя людини. Всі членигромадянського суспільства
на власний розсуд розпоряджаютьсясвоїми правами; здійснення
цих прав не може бути обмежено, якщо воно не суперечить закону.
Саме громадянське суспільство прицьому не зливається з
державою в єдине ціле, а позначається нарозвитку відносин
приватного і публічного права. До книг, з якихскладається ЦК,
увійшли не лише традиційні інститути приватного права (право
власності, зобов'язальне і спадкове право), а й особисті немайнові
права, що розглядаються як абсолютні й невідчу-жувані, і які є
виявом свободи і недоторканності особи.
ЦК врахував традиції українського законотворення, положення
міжнародних конвенцій, тенденції суспільного розвитку, досвід
демократичних країн, які визначені Конституцією. Концепція ЦК не
містить жодних обмежень щодо можливостей цивільно-правової
охорони особистих немайнових відносин. Нормативні акти чинного
законодавства, що містять цивільно-правові норми і регулюють
особисті немайнові відносини, незалежно від того, є вони суто
цивільними чи мають комплексний характер, мають
підпорядковуватися у своїй цивільно-правовій частині загальним
положенням інституту особистих немайнових прав, що містяться у
ЦК. У такий спосіб досягається єдність і стабільність цивільного
законодавства.
3. Проблема особистих немайнових прав посідає у
цивілістиціодне із найважливіших місць. Реальне забезпечення
прав людинивважається ознакою розвинутої правової держави,
результатом побудови демократичних відносин.
Повага до кожної людини як до особистості має стати нормою
повсякденного життя в Україні, а людина має бути єдиною
абсолютною цінністю первісного порядку, стосовно якої
визначаються всі інші цінності. В будь-якому суспільстві права
людини є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється
правовий статус особи, визначаються способи і засоби впливу на неї,
межі втручання в особисту сферу, встановлюються юридичні
гарантії реалізації та захисту прав і свобод. Основні права і свободи
людини належать їй від народження і є невід'ємними, тому їх
забезпечення — одна із найважливіших функцій держави. У другій
половині XX ст. проблема прав людини набула значення
міжнародного рівня і це знайшло своє відображення у багатьох
міжнародно-правових документах, таких як Загальна декларація прав
людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні
права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права,
Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод
тощо. Після закінчення Другої сві-
220
тової війни стали швидко розвиватися універсальні та регіональні
інститути, норми міжнародного права, які належать до сфери
захисту прав людини. Так, у ст.З Статуту Ради Європи зазначено, що
кожен член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства
права і принцип, згідно з яким всі особи, які знаходяться під його
юрисдикцією, повинні користатися правами людини і основними
свободами. Серйозні порушення прав людини і основних свобод є
підставою для призупинення членства держави, яка їх припустилася,
або виключення її з Ради Європи.
4. Проголошення у ст.З Конституції людини, її життя,
здоров'я,честі та гідності, недоторканності та безпеки найвищою
соціальною цінністю зумовило формування у ЦК окремої книги,
присвяченої особистим немайновим правам фізичної особи.
Конституційні права особи мають і цивілістичний вимір як
абсолютні цивільніправа фізичної особи. Якщо Конституція
гарантує право на інформацію, то цивільне право розглядає його як
абсолютне немайновеправо особи, яке існує в межах цивільних
відносин між цією особою та всіма третіми особами, включаючи
державу. На це правопоширюються всі засоби захисту. ЦК уперше
на рівні кодифікаціїцивільного законодавства присвячує
врегулюванню особистих немайнових відносин не окрему статтю,
а окрему книгу як автономний структурний розділ, тому що
немайнові права становлять духовну основу суспільства, яка і є
передумовою Інших прав і свобод.
ЦК побудований за традиційною для України пандектною
системою. З урахуванням сучасного змісту приватного права у
Кодексі кодифіковано нові правові масиви і міститься чимало новел,
які розвивають ідеї Конституції, визначаючи не тільки економічну, а
й соціальну спрямованість суспільства та його основні цінності.
Відтак до звичайних для пандектної системи частин додано ще такі
інститути, як особисті немайнові права та право інтелектуальної
власності.
5. ЦК 2003 p. містить значний комплекс норм, що
регулюютьособисті немайнові відносини, на відміну від ЦК 1963
p., який обмежувався лише статтею, присвяченою захисту честі,
гідності та ділової репутації. Кодекс забезпечує системність
викладення правового матеріалу щодо особистих немайнових прав,
відступаючи прицьому від послідовності, яка закріплена у
Конституції з метою забезпечення так званого позитивного
регулювання змісту особистихнемайнових прав.
6. Розміщення норм, що регулюють особисті немайнові
відносини, одразу після "Загальної частини", перед Книгою
третьою"Право власності та інші речові права" пояснюється тим,
що особисті немайнові права мають абсолютний характер, тому
цей інститут розміщено серед Інших абсолютних прав — права
власності,речових прав та права інтелектуальної власності. Крім
того, соціальна значущість особистих немайнових прав на
сучасному етапізначно підвищується, вони є духовною основою
суспільства І передумовою забезпечення свободи власності,
договору, підприємництва тощо.
7. Метою коментованої глави є визначення норм загального
характеру, що застосовуються до всіх без винятку особистих
немай-
. . . . . . - -221
нових прав, врегульованих Кодексом. Виділення загальних
положень про особисті немайнові права в окрему главу слід розуміти
також як новий етап у забезпеченні всебічного розвитку особистості,
охороні її життя, свободи, честі, гідності та особистої
недоторканності. Тільки за такого підходу людина в жодному разі не
буде розглядатися лише як засіб для досягнення цілей.
До загальних положень законодавець відносить поняття
особистого немайнового права; види особистих немайнових прав;
зміст особистого немайнового права; здійснення та забезпечення
здійснення особистих немайнових прав, їх обмеження -іа захист;
поновлення порушеного особистого немайнового права;
спростування недостовірної інформації; заборону поширення
інформації, якою порушуються особисті немайнові права; правові
наслідки невиконання рішення суду про захист особистого
немайнового права; право фізичної особи, особисте немайнове
право якої порушено, на відшкодування шкоди.
8. У повній відповідності з Конституцією, яка змінила саме
розуміння прав людини, в ЦК і зокрема у коментованій главі,
закріплена концепція прав людини, які пов'язані із самим фактом її
існування, тобто належать до основних її властивостей. Частина 1
ст.269 UK вказує на те, шо особисті немайнові права належать
кожній фізичній особі від народження або за законом. Особисті
немайнові відносини виникають з приводу особистих немайнових
благ, які охороняються цивільним законодавством, а саме: здоров'я,
життя; честі, гідності І ділової репутації; імені (найменування);
авторства; свободи літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, а також інших благ, які охороняються цивільним
законодавством (ст.20ї ЦК).
Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним
особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема
від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають.
Положення про рівність конституційних прав усіх громадян
закріплено у ст.24 Конституції. Теоретичні підходи до належності
особистих немайнових прав усім без винятку фізичним особам і
рівність обсягу цих прав повинні бути втілені в повсякденне життя
та набути свого реального змісту. Абсолютний характер особистих
прав відрізняє їх від майнових, які в своїй переважній більшості є
відносними. Конкретному носієві абсолютного права протистоїть
не-визначена кількість осіб, які повинні поважати його право і не
порушувати його. Крім того, суб'єкти можуть користуватися ними
без спеціального дозволу. Межі користування цими правами можуть
встановлюватися лише законом.
Основна частина особистих немайнових прав фізичної особи
виникає у зв'язку з народженням, тобто вони є природними правами
людини. Для інших — момент їх виникнення не має точної фіксації
і пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються рядом
чинників. Тому момент виникнення особистих немайнових прав
визначається як специфічний, а у ст.269 UK передбачені дві підстави
виникнення особистих немайнових прав — народження людини І
припис закону. Відсутність прав означає неіснування самої природи
людської істоти. Таким чином, на сьогодні людина є рівним та
вільним партнером держави, а остання має щодо люди-
222
ни не тільки права, а й обов'язки. Утвердження і забезпечення прав
і свобод людини є серед них найважливішими. Конституція ставить
права людини в центр державної політики, визначаючи утвердження
і забезпечення прав та свобод людини головним обов'язком держави
(ч.2 ст.З). Визнання Конституцією природних прав людини стало
підставою для корекції поняття цивільної правоздатності саме як
природної здатності мати цивільні права і обов'язки. Це дає підстави
для визначення елементів структури цивільного стану особи:
природна здатність особи мати цивільні права і обов'язки, юридична
можливість мати ці права та обов'язки, фактична можливість стати
учасником цивільних правовідносин і реальне володіння цивільними
правами та обов'язками.
9. Особисті немайнові права фізичної особи не мають
економічного (майнового) змісту, мають єдину неекономічну
природу іутворюються у духовній сфері життя суспільства.
Відсутність економічного змісту випливає насамперед із самої
назви немайновихправ. Втім, Існує певний зв'язок між майновою
сферою і названими правами. У цьому можна пересвідчитись,
порівнявши можливості реалізації своїх прав матеріально
забезпеченою особою, іособою, яка таких можливостей не має.
При порушенні особистих немайнових прав особа змушена
нести як матеріальні, так ідушевні втрати. Це, в свою чергу, має
вплив в майбутньому і наїї майновий стан. Виходячи із цього
немайнові права слід аналізувати поряд з іншими правами особи,
враховуючи те, що вони єскладовою єдиної системи прав, які
підпорядковуються інтересамособи і якими вона володіє. Проте
хоча поняття "особисті права"вживається для визначення різних
за своїм змістом суб'єктивнихправ, які належать фізичній особі, в
цьому разі йдеться такі особисті немайнові права, як право на
життя, право на охорону здоров'я тощо.
10. Особливістю особистих немайнових прав ЦК називає те,
щовони тісно пов'язані з фізичною особою (ч.З ст.269). Фізична
особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також
неможе бути позбавлена цих прав. Це положення відповідає
найважливішим положенням Конституції, які мають вплив на всю
сферуправ людини, а саме: невідчужуваність і непорушність прав і
свобод людини (ст.21), неможливість скасування конституційних
праві свобод (ст.24). Невіддільність від особи носія цього
нематеріального права індивідуалізує і робить неповторною саму
особисту його носія. Особистими немайновими правами фізична
особа володієдовічно.
11. Стаття 270 ЦК присвячена видам особистих
немайновихправ. В Україні вперше на рівні ЦК закріплено
особисті немайнові права фізичних осіб, визначений їх зміст,
гарантії та способи захисту. Закріплення на рівні ЦК невід'ємних
особистих немайновихправ фізичних осіб стало вагомим внеском
у процес поліпшеннячинного цивільного законодавства,
приведення його у відповідність до міжнародних стандартів.
Відповідно до Конституції таст.270 ЦК фізична особа має право
на життя, на охорону здоров'я,на безпечне для життя і здоров'я
довкілля, на свободу та особистунедоторканність, на
недоторканність особистого і сімейного жит-
223
тя, на повагу до гідності та честі, на таємницю листування,
телефонних розмов, телеграфної та Іншої кореспонденції, право на
недоторканність житла, на вільний вибір місця та на свободу
пересування, на свободу літературної, художньої, наукової і
технічної творчості.
Кодексом та Іншими законами можуть бути передбачені й Інші
особисті немайнові права фізичної особи. Деталізуючи і певним
чином розширюючи перелік особистих немайнових прав, ЦК поділяє
їх за спрямованістю або цільовим призначенням на дві групи: ті,
що забезпечують природне існування фізичної особи, і ті, що
забезпечують її соціальне буття. Частина 3 ст.270 ЦК містить
важливе уточнення щодо того, що перелік особистих немайнових
прав, які встановлені Конституцією, цим Кодексом та іншими
законами, не є вичерпним. Це положення узгоджується з
міжнародно-правовими підходами до розв'язання цього питання.
Таким чином, ЦК зорієнтований не лише на сучасний етап розвитку
цивільних відносин, а й на їх подальшу перспективу.
12. Можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд (тобто
без втручання інших осіб) визначати свою поведінку у сфері свого
приватного життя становить зміст особистого немайнового права
(ст.271). Позитивний характер особистих немайнових прав
випливає з аналізу їх змісту та здійснення. Відправним
моментом уз'ясуванні юридичного змісту особистого немайнового
правовідно-шення є визначення суб'єктивного особистого
немайнового правауповноваженої фізичної особи та
кореспондуючого йому суб'єктивного цивільного обов'язку всіх
інших осіб. Таким чином, в особистому немайновому
правовідношенні беруть участь уповноваженийі зобов'язаний
суб'єкт.
Специфікою суб'єктивного особистого немайнового права є те,
що його реалізація передбачає насамперед можливість вчинення
певних дій самою уповноваженою особою. Як уповноважена особа
виступає фізична особа. Уповноваженими в особистих немайнових
правовідносинах є як повністю дієздатні, так і неповнолітні (фізичні
особи віком від 14 до 18 років) та обмежено дієздатні фізичні
особи.
Малолітні віком до 14 років та недієздатні особи виступають як
носії вказаних прав, але вони не можуть в ряді випадків самостійно
здійснювати окремі правомочності. Зобов'язаними особами в
абсолютному немайновому правовідношенні виступають всі суб'єкти
цивільного права, а у відносному — ті, хто вказані як такі в законі
чи договорі. Це, наприклад, лікарі, які зберігають медичну
таємницю, працівники банку, які зобов'язані зберігати банківську
таємницю за договором банківського вкладу тощо.
13. Законом встановлюються лише певні межі можливості особи
діяти на свій власний розсуд і де вони не заважають здійсненню
інтересів інших осіб. Межа суб'єктивного права є Доних належать
встановленоюмірою поведінки. В цих юридичних межах свободи
кожен має можливість діяти на свій власний розсуд. Іноді такі
межі встановлюються договором чи правовими актами і містять
точну вказівку, щосаме дозволено. Це є найбільш характерним для
відносних, зокрема договірних, відносин. В ряді випадків межі
субъективного права
224
визначаються найбільш загальним їх окресленням І уточнюються за
допомогою додаткових критеріїв. В таких випадках йдеться
найчастіше про абсолютні цивільні права.
14. Зміст особистого немайнового права за загальним
правиломне включає здійснення позитивних цивільно-правових
дій, за деякими винятками, хоча уповноважений суб'єкт на свій
розсуд використовує належні йому особисті немайнові права.
Таким чином,уповноважена особа виступає носієм свободи як
щодо своїх власних дій, так і щодо свободи від стороннього
втручання, а суб'єктивне особисте немайнове цивільне право
становить право на свободу визначення своєї поведінки в
індивідуальній життєдіяльностіна власний розсуд, яке виключає
можливість будь-якого втручанняз боку Інших осіб, крім випадків,
прямо передбачених законом. Однак єдина модель особистого
немайнового права не в змозі враховувати особливостей усіх
немайнових прав і тому вважається, щовона не потребує
конструювання. Суттєвого значення в цьому процесі набувають
норми моралі. Слід зазначити, що кожен випадокможливого
втручання у сферу немайнових прав має базуватися напевних
підставах.
15. Фізична особа згідно з ч.і ст.272 ЦК здійснює особисті немай-
новІ права самостійно. Так, здійснення права фізичної особи на
інформацію полягає в тому, що вона може вільно збирати,
зберігати,використовувати і поширювати інформацію (ст.302).
Відмова фізичної особи від права, яке їй належить, не має наслідком
припиненняцього права, за винятком випадків, передбачених
законом. Наприклад, фізична особа не здійснює належне їй право на
недоторканністьділової репутації або на недоторканність житла, але
це право не припиняється і може бути реалізоване у майбутньому.
Здійснення особистого немайнового права може відбуватися у
різний спосіб.
Переважна більшість прав здійснюється шляхом багаторазових
повторюваних дій (наприклад, неодноразове використання імені
фізичною особою чи використання права на таємницю
кореспонденції, використання права на вільний вибір місця
проживання тощо). Ряд особистих немайнових прав реалізується
шляхом однієї дії, але залишає можливість змінити своє рішення за
відповідних умов. Так, автор вправі використати при опублікуванні
твору літератури псевдонім, а при повторному виданні можливе
використання справжнього імені. Більшість немайнових прав
здійснюється тільки особисто уповноваженою особою, але існують
випадки, коли здійснення окремих правомочностей здійснюється
представником. Наприклад, опікун недієздатної або малолітньої
особи має право звернутися до суду в інтересах зазначених осіб з
позовом про захист їх честі та гідності.
16. Виділяють дві групи умов, які необхідні для здійснення
цивільних прав. Це зовнішні об'єктивні умови шодо носія права.
юридичні та матеріальні гарантії, які
становлятьякість цивільного законодавства, належну діяльність
органів та посадових осіб. До внутрішніх суб'єктивних умов
належать умови поведінки уповноваженої та зобов'язаної осіб.
Згідно з ЦК фізичніособи здійснюють особисті немайнові права
самостійно. У більшості випадків суб'єкт, який здійснює своє
право, може обрати
в™, 225
один із варіантів поведінки в межах, визначених законом, який
передбачає презумпцію розумності і добросовісності дій учасників
цивільних правовідносин.
Свобода фізичних осіб у здійсненні їх прав має певні межі.
Розрізняють загальні та конкретні (спеціальні) межі здійснення
цивільних прав. Конкретні (спеціальні) межі встановлюються для
конкретних цивільних прав і передбачені у спеціальних статтях
законодавства або угодах. Загальні характеризуються тим, що
стосуються всіх суб'єктивних прав І передбачені у нормах —
принципах. Порушення таких загальних меж Інколи
характеризується як використання недозволених конкретних форм у
рамках дозволеного загального типу поведінки. Порушується
загальне призначення суб'єктивного права, яке не визначено
спеціальною юридичною нормою. Інколи таке порушення має назву
"зловживання правом".
Межі здійснення цивільного права збігаються з межами цього
права. За наявності колізії інтересів суб'єктів немайнових прав суду
необхідно прийняти компромісне рішення, яке б допускало
відповідне обмеження обох конкурентних прав. Висловлюється
думка про те, що майнові права, які забезпечують фізичне та
психічне благополуччя особи, повинні мати пріоритет при здійсненні
та захисті порівняно з іншими цивільними правами.
 Фізична особа має право вимагати від посадових і службових
осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення
здійснення нею особистих немайнових прав. Таким чином, ЦК
закріплює обов'язок посадових і службових осіб на вчинення
відповідних дій і регулює питання щодо забезпечення здійснення
особистих немайнових прав у ст.273 UK.
17. Органи державної влади, органи влади АРК, органи
місцевого самоврядування мають забезпечувати здійснення
фізичноюособою особистих немайнових прав у межах своїх
повноважень.Поновлення порушеного особистого немайнового
права у такомуразі відбувається за правилами ст.276 ЦК.
Утримуватися від дій,якими можуть бути порушені особисті
немайнові права, зобов'язані і юридичні особи, їх працівники,
окремі фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються цих
прав фізичної особи. Діяльність фізичних та юридичних осіб не
може порушувати особистінемайнові права. Фізичні та юридичні
особи, права яких порушено, можуть звернутися за їх захистом до
суду.
18. Обмеження особистих немайнових прав фізичної
особи,встановлених Конституцією, можливе лише у випадках,
передбачених нею (ч.і ст.274 UK). Статті 21, 24 Конституції
проголошуютьневідчужуваність і непорушність прав і свобод
людини; неможливість скасування конституційних прав і свобод.
Як виняток із цихзагальних правил можна розглядати обмеження
певних прав дляокремих людей, їх об'єднань, і лише за умови
необхідності забезпечення національної безпеки, запобігання
злочинам, захисту правінших людей або охорони здоров'я та за
наявності умов, спеціально визначених самою Конституцією та
законами. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи,
встановлених ЦК та іншими законами, можливе лише у
випадках, передбачених ними.Спільним для них є те, що кожен
випадок можливого втручання у
226 ,.
сферу особистих немайнових прав має базуватися на певних
умовах, а саме:
1) сама можливість втручання у сферу особистих
немайновихправ, а тим більше їх обмеження, повинна бути
передбачена законом, а тих, які встановлені Конституцією — лише
у випадках, передбачених нею;
2) особа, що здійснює подібне обмеження, повинна мати
спеціальні документально підтверджені повноваження;
3) особа, вказана у попередньому пункті, може здійснювати
обмеження особистих немайнових прав лише у своєму вузько
спеціалізованому аспекті.
2. Захист особистого немайнового права
1. Фізична особа має право на захист свого особистого
немайнового права від протиправних посягань інших осіб за
допомогою традиційних способів, встановлених ЦК, та інших
способів відповідно до змісту конкретного права, способу його
порушення та наслідків, які спричинило це порушення. Згідно зі
ст.15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у
разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а також право на
захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам
цивільного законодавства, вимогам справедливості,
добросовісності та розумності. Стаття 16 ЦК надає суду можливість
відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі, якщо вона
вчинила певні дії виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі
або ж всупереч моральним засадам суспільства чи з метою
обмеження конкуренції та зловживання домінуючим становищем
на ринку.
ПІД способами захисту суб'єктивних цивільних прав слід
розуміти закріплені законом матеріально-правові заходи
примусового характеру, за допомогою яких здійснюється
поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на
правопорушника. Способи захисту цивільних прав неоднорідні за
своєю юридичною природою, що має певний вплив на можливість
їх реалізації. В юридичній літературі їх прийнято поділяти на заходи
захисту та відповідальності. Вони різняться між собою за підставами
застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони
виконують.
Особисті немайнові права, вказані у ЦК, не залишаються
декларацією завдяки ефективним способам їх захисту, визначеним
цим Кодексом. Захист особистого немайнового права може
здійснюватися також в інший спосіб відповідно до змісту цього
права, способу його порушення та наслідків, які спричинило це
порушення.
Крім загальних способів захисту, відомих цивільному
законодавству протягом багатьох років і закріплених нині у ст.16 ЦК
(визнання права; визнання правочину недійсним; відновлення
становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які
порушують право; примусове виконання обов'язку в натурі;
припинення або зміна правовідношення; відшкодування збитків;
компенсація моральної шкоди; визнання незаконним акта
державного органу або органу місцевого самоврядування тощо),
передбачається і ряд нових.
в- . . 227
По-перше, порушник зобов'язаний негайно вчинити дії,
необхідні для поновлення права. Невиконання ним цього обов'язку
може бути підставою для застосування судом примусових заходів
такого поновлення (ст.276 ЦК).
По-друге, способом захисту інтересів особи, про яку поширили
недостовірну інформацію, є її спростування (ст.277 ЦК). Фізична
особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок
поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації,
має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Стаття 278 ЦК також містить заборони щодо поширення
інформації, якою порушуються особисті немайнові права.
Особисті немайнові права у разі їх порушення захищаються усіма
доступними для цивільного права способами. Набір цих способів,
що застосовуються залежно від виду та характеру порушення
зазначених прав, є досить повним. Це можуть бути позови про
спростування неправдивих відомостей, про зняття обмежень
(наприклад, у разі порушення права фізичної особи вільно обирати
місце проживання), а також інші позови, в тому числі й превентивні,
спрямовані на запобігання можливим порушенням.
При порушенні зазначених прав не виключається й вчинення
позовів про відшкодування майнової або моральної шкоди. Нині
приділяється увага міжнародному захисту прав людини: за
неможливості захистити свої права відповідно до національної
процедури, можна захистити їх на міжнародному рівні. Для цього
створені спеціальні міжнародні органи. Таким чином, реалізація права
на захист здійснюється особою шляхом:
1) оскарження неправомірних дій, в результаті яких було
порушено її права та свободи в судовому порядку;
2) звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини;
3) звернення за захистом своїх прав І свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна — після
використання всіх національних засобів правового захисту.
Правовий захист є результатом реалізації права на захист, і
насамперед права на судовий захист, яке передбачено
Конституцією. Так, ст.55 Конституції вказує на особливе значення
суду серед гарантій прав і свобод. Судовому захисту підлягають усі
права та свободи. Таким чином, законодавство України передбачає
судовий механізм захисту особистих немайнових прав. Право кожної
особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового
або майнового права або інтересу закріплене І в ч.і ст. 16 ЦК. Стаття
19 ЦК передбачає право кожної особи на самозахист в разі
порушення її прав і за умови, що способи самозахисту відповідають
змісту права, яке порушене, та характеру дій, якими ці права
порушені, і не суперечать вимогам закону та моральним засадам
суспільства.
2. У разі порушення особистого немайнового права фізичної
особи діями або бездіяльністю органів державної влади, органів
влади АРК, органів місцевого самоврядування, фізичними або
юридичними особами ці особи зобов'язані згідно зі ст.276 ЦК
вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо такі дії
не
228
вчиняються особами, що порушили особисте немайнове право
фізичної особи, суд може постановити рішення щодо поновлення
порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди,
завданої порушенням.
3. Право на відповідь, а також право на спростування
недостовірної інформації згідно зі ст.277 ЦК має фізична особа,
особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про
неї та (або) членів її сім'ї такої недостовірної інформації. Поняття
"недостовірна інформація" означає таку інформацію, що не
відповідає дійсності. Цивільно-правове поняття спростування має
конституційно-правове закріплення. Так, ч.4 ст.32 Конституції
гарантує право кожного на спростування недостовірної інформації
стосовно себе та членів своєї сім'ї. Специфіка цього способу захисту
полягає у специфічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх
немай-новому характері і в тому, що їх практично неможливо
повернути до того рівня, який існував до порушення особистих
немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним.
Під поняттям "спростування" слід розуміти доведення
неправильності, помилковості, хибності будь-чого, будь-чиїх
тверджень, переконань; заперечення, відкидання будь-яких
тверджень. Спростування має відбуватися, як правило, в ідентичній
до поширення формі, а коли це неможливо чи недоцільно — у
адекватній чи іншій формі з урахуванням того, що воно має бути
ефективним.
Крім того, спростування обов'язково має бути проведено або
підписано особою, яка поширила неправдиву інформацію і
порушила тим самим особисті немайнові права фізичної особи. У
протилежному випадку йдеться скоріше про Інші способи захисту
(відповідь, висловлювання своєї думки тощо). Спростування
недостовірної інформації як спеціальний захист особистих
немайнових прав фізичної особи повинно застосовуватись
незалежно від того, була в діях заподіювача вина чи ні.
Ще одним спеціальним способом захисту фізичної особи в разі
порушення її особистих немайнових прав поширенням про неї та (або)
членів її сім'ї недостовірної інформації є право на відповідь.
Відмінність між поняттями "спростування" та "відповідь" суттєва.
Спростування по суті є добровільним визнанням факту поширення
такої інформації. В цьому разі фізична особа, права якої порушено,
отримує право вимагати відшкодування збитків та компенсації
моральної школи, тоді як відповідь таких правових наслідків не
передбачає.
Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення
обставин справи, шо є наслідком конституційного права на свободу
думки, свободу слова та на вільне вираження своїх поглядів та
переконань (ст.34 Конституції). Однак право на власне тлумачення
обставин справи передбачає виключно тлумачення обставин справи,
а не відмову від певної інформації. Це право реалізується у випадку,
коли поширена інформація є абсолютно правильною, а особа
бажала б пояснити мотиви своєї поведінки.
Іноді в літературі відрізняють ще право на коментар та репліку.
Право на відповідь, а також на спростування недостовірної
інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї,
близьким родичам та іншим заінтересованим особам, тобто
фактично нєоб-
229
меженому колу осіб, що є додатковою гарантією захисту особистих
немайнових прав, які належать фізичній особі довічно.
ЦК у ч.З ст.277 закріплює презумпцію, згідно з якою вважається,
що якщо про особу поширена негативна інформація, то така
інформація є недостовірною. Водночас ця презумпція передбачає,
що негативна інформація є недостовірною, якщо особа, яка її
поширює, не доведе протилежного. Саме така ідея була закріплена в
усіх редакціях проекту ЦК.
Недостовірна інформація підлягає спростуванню. Логічним є те,
що спростування недостовірної інформації здійснюється
безпосередньо тією особою, яка поширила Інформацію. Юридична
особа вважається поширювачем Інформації, яку подає посадова чи
службова особа, яка у ній працює, при виконанні своїх посадових
(службових) обов'язків.
У разі поширення недостовірної Інформації невідомою особою,
фізична особа право якої порушено, може звернутися до суду із
заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її
спростування. Така заява подається до суду за правилами,
встановленими ЦПК щодо окремого провадження. Недостовірна
Інформація може міститися у документі, який прийняла (видала)
юридична особа. Такий документ має бути відкликаний. До
документів, про які йдеться у цій статті, можуть належати довідки за
місцем роботи чи місцем проживання, виробничі характеристики,
рекомендаційні листи тощо.
 Особлива увага у ЦК приділяється питанням порушення матеріальна та (або) моральна шкода, завдана фізичній особі в
особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або результаті порушення будь-якого особистого немайнового права,
інших засобах масової інформації. Ця особа має право на відповідь, які перелічені у главах 21, 22 і перелік яких не є вичерпним.
а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі
масової інформації в порядку, встановленому законом, а якщо це
неможливо у тому ж засобі масової інформації у зв'язку з його
припиненням, така відповідь, а також спростування мають бути
оприлюднені в іншому засобі масової інформації за рахунок особи,
яка поширила недостовірну інформацію незалежно від її вини. ЦК
містить уточнення щодо того, що спростування недостовірної
інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була
поширена.
4. Крім спростування недостовірної інформації та Інших
передбачених ст.277 цього Кодексу способів захисту фізичної особи,
особисті немаинові права якої порушено внаслідок поширення про
неї недостовірної інформації, ЦК у ст.278 передбачає такий
спеціальний спосіб захисту, як заборона (припинення) поширення
Інформації, якою порушуються особисті немаинові права.
Необхідність запровадження такого способу захисту пояснюється
тим, що без нього значно зменшується ефективність захисту
особистих немайнових прав особи в цілому.
Закріплюється положення про тє, що в разі якщо особисте не-
майнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі,
телепередачі тошо, які готуються до випуску у світ, суд може
заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права, а
якщо вони вже випущені у світ, суд може заборонити (припинити) 231
їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунен-
Глава 21
230 Особисті немайнові права, що забезпечують
ня порушення неможливе — вилучити тираж газети, книги тощо з
метою його знищення. природне існування фізичної особи
5. Стаття 279 ЦК передбачає правові наслідки невиконання
рішення суду про захист особистого немайнового права.
Зокремадозволяється покладати на особу, яку суд зобов'язав 1. Право на життя
вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого
немайнового праваі яка ухиляється від виконання судового 1. До особистих немайнових прав, що забезпечують
рішення, штраф відповідно до ЦПК. У доктрині цивільного права природнеіснування фізичної особи, ЦК відносить наступні: право
існує думка про те, щомайнові санкції не можуть належним на життя;право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та
чином охороняти особистінемаинові права. З огляду на немайновий здоров'ю;право на охорону здоров'я; право на медичну допомогу;
характер цих прав відповідальність за їх порушення повинна мати право наінформацію про стан свого здоров'я; право на таємницю
переважно немайновийзміст. З цього випливає, що найважливішим про станздоров'я; права фізичної особи, яка перебуває на
напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я; право на
розширення кола саме немайнових санкцій за їх порушення. свободу; право на особисту недоторканність; право на донорство;
Що стосується грошового штрафу, то він має застосовуватись право на сім'ю; правона опіку або піклування; право на безпечне
лише тоді, коли немаинові санкції неспроможні стимулювати для життя і здоров'ядовкілля, які закріплені у гл.21.
поведінку суб'єктів. Пропонується стягувати грошовий штраф у 2. Основним особистим правом людини є право на життя.
прибуток держави, а не на користь потерпілого. Це пояснюється Існування цього права зумовлено самим Існуванням людини,
тим, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлюючу, а лише воноє найбільш природним. ЦК у ст.281 закріплює невід'ємне
превентивну функції. Виконання рішення суду про вчинення правона життя кожної фізичної особи, яка не може бути
відповідних дій для усунення порушення особистого немайнового позбавленажиття І має право його захищати від протиправних
права обов'язкове не залежить від сплати штрафу і не звільняє особу посяганьбудь-якими засобами, не забороненими законом.
від обов'язку виконати рішення суду. Традиційноправо на життя розумілося як право на збереження
6. Фізична особа, особисте немайнове право якої порушено, життя і тлумачилося насамперед як відмова від війни і участі в
маєправо згідно зі ст.280 ЦК на відшкодування майнової та (або) ній, відмовавід смертної кари, встановлення порядку
моральної шкоди, яку їй завдано таким порушенням. Положення застосування зброї іперебування її у цивільному обігу.
цієї статті слід розуміти таким чином: підлягає відшкодуванню Коментарі до Конституції,роз'яснюючи поняття права на
життя, вказують на те, що йогозміст у різних державах різний.
 Зміст ст.27 Конституції, на думку фахівців конституційного
права, свідчить про те, що в Україні діє принцип не абсолютного, а
відносного права на життя: "Ніхто не може бути свавільно
позбавлений життя". ЦК, як випливає із тексту ч.2 ст.281, веде
мову про абсолютне право на життя: "Фізична особа не може бути
позбавлена життя".
3. Складним і дискусійним завжди було саме поняття
"життя".Можна погодитися з думкою, що життя — це фізичне,
духовне тасоціальне функціонування людини як комплексного
бІосоціально-го організму. Життя є тривалим процесом, тому
важливе значеннямає визначення моменту появи життя і моменту
його припинення.Для права ці проблеми пов'язані із визначенням
юридично значимих фактів та їх правовими наслідками. Саме
завдяки праву нажиття у правовій державі, де певною мірою діють
закони громадянського суспільства, права та законні інтереси
громадян є пріоритетними з-поміж усіх інших.
В сучасному розумінні право на життя — це особисте немайно-
ве право фізичної особи, яке виникає з приводу особистого
нематеріального блага, яким є життя кожної людини. Характерною
особливістю права на життя є те, що його виникнення чи
припинення у більшості випадків не залежить від волі правомочної
особи.
232
Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних
фактів, що належать до подій. Однак цивільне право не може не
впливати на зазначені події, оскільки як народження людини, так і
в ряді випадків її смерть відбуваються у зв'язку з волевиявленням тих
чи інших осіб, які можуть суттєво вплинути на зародження нового
життя чи передчасну смерть. Право на життя має кілька аспектів, в
тому числі право на збереження життя (Індивідуальності) і право на
розпорядження життям.
Законодавче встановлення початку життя дозволяє відповісти
на питання: на якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід
стає життєздатним (може існувати поза організмом матері) і є
суб'єктом права. Під процесом народження розуміється проміжок
часу між початком фізіологічних пологів і моментом початку
самостійного дихання дитини. Отже, під юридичним фактом
народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
4. ЦК приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності.
Така дія може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не
перевищує 12 тижнів і може бути проведена при вагітності від 12 до 28
тижнів у випадках, встановлених законом. Перелік обставин, що
дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за
медичними та соціальними показниками, встановлюється
законодавством.
Передбачена законом охорона прав та інтересів майбутньої
дитини є способом збереження можливих суб'єктивних прав на
випадок, якщо дитина народиться живою. Таким чином,
законодавство, так само як і раніше, визнає суб'єктом права лише ту
дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише
можливим майбутнім суб'єктом права.
На нашу думку, доречним було б вести мову про повагу до життя
зачатої дитини, враховуючи сучасні тенденції досліджень у сфері
генетики і проблеми, пов'язані з донорством органів, клонуванням
тощо.
Початок і кінець життя людини становлять юридичний факт —
подію, з якою пов'язані виникнення, зміна або припинення
правовідносин. Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та
біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення
життєдіяльності, але в чітко обмежений період. Біологічна смерть
незво-ротня і ніякі медичні маніпуляції не можуть призвести до
повернення до життя людини. У стані клінічної смерті громадянин
є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані
надавати йому допомогу. Таким чином, моментом смерті є незво-
ротнє припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за
спеціально розробленими ознаками.
Право на життя з погляду розпорядження ним виявляється як
можливість піддавати його значному ризику і вирішувати питання
про припинення життя. Прикладами розпорядження своїм життям
свідомо і добровільно можуть слугувати робота каскадером,
здійснення щодо себе небезпечних наукових експериментів тощо. І
навпаки, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки,
створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка заг-
Рожує життю та здоров'ю (ст.282 ЦК).
(? 5. Частина 4 ст.281 ЦК присвячена проблемі евтаназії. Термін
евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть".
233
У сучасному тлумаченні евтаназія часто ототожнюється з поняттям
"вбивство з милосердя" та розуміється як скорочення втручанням
медиків життя хворих певної категорії на їх прохання. Розрізняють
активну (позитивну) евтаназію, коли використовують засоби, які
прискорюють настання смерті (передозування снодійного,
смертельна ін'єкція та ін.) та пасивну (негативну), яка передбачає
відмову від заходів, які сприяють підтримці життя. Обидва види евта-
назії стосуються хворого пацієнта і можливі лише на його прохання.
ЦК закріплює положення про заборону задоволення прохання
фізичної особи про припинення її життя.
6. Право на життя фізичної особи включає норму щодо
проведення медичних, наукових та інших дослідів стосовно неї.
Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише
щодоповнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою
(ч.ЗСТ.281 ЦК). Для правового обгрунтування проведення
медичнихдослідів необхідно встановити критерії, виходячи з яких
вирішується питання про суперечність між суспільною
зацікавленістю уновому науковому відкритті та інтересами
індивіда, охороноюйого життя та здоров'я.
Ці критерії називаються загальними положеннями про межі
допустимості медичного експерименту. Серед них можна назвати:
принцип пропорційності цілей, який полягає в тому, що заподія на
шкода повинна бути співмірною науковому внеску, який має
значення для всього людства; принцип мінімального ризику, зміст
якого полягає у вимозі знизити можливий ризик досліду на підставі
попередніх форм перевірки, дослідів на тваринах і відповідного
всебічного висновку про межу ризику аналогічних втручань у сфері
профілактики, діагностики, лікування або реабілітації.
Проведення медичних дослідів щодо людини передбачає
дотримання особливих правових вимог, а саме: особа, яка може
бути об'єктом медичного експерименту, повинна мати повну
цивільну дієздатність, відповідний ступінь свободи особистості,
відповідний стан здоров'я. Організатор експерименту не має права
залучати для дослідів як добровольців осіб, які перебувають від
нього у певній залежності — службовій чи особистій. Із числа осіб,
які підлягають експерименту, слід виключити вагітних жінок,
смертельно хворих осіб, які не здатні дати згоду на медичний
експеримент, крім випадків, коли таке втручання необхідне для
збереження життя пацієнта. Забороняється проведення
експериментів на ув'язнених або військовополонених.
До вимог належить також обов'язкова згода особи, яка підлягає
експерименту. Згідно зі ст.28 Конституції жодна людина без її згоди
не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Крім
того, громадянин може скасувати свою згоду у будь-який момент
без пояснень причин своєї відмови.
7. Стерилізація належить до заходів медичного втручання,
щообмежують процеси репродукції у людини, і може відбутися
лишеза бажанням повнолітньої фізичної особи. За наявності
медичнихта соціальних показань стерилізація недієздатної
фізичної особиможе відбуватися за згодою опікуна цієї особи з
додержанням вимог, встановлених законом.
234
Згідно з ЦК повнолітня жінка має право на штучне запліднення
та перенесення зародка в її організм, але лише за медичними
показаннями.
8. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та
здоров'ю фізичної особи, створеної внаслідок підприємницької або
іншої діяльності, пов'язане з появою нового складу цивільних
деліктів. Зокрема у ст.282 ЦК йдеться про можливість виникнення
деліктного зобов'язання внаслідок створення небезпеки (загрози)
життю та здоров'ю фізичних осіб. Деліктним зобов'язанням
присвячено спеціальні статті у Кодексі.
Суб'єктами права в зобов'язанні, передбаченому цією статтею, є
фізичні особи, що піддаються небезпеці. Суб'єктами обов'язку
можуть бути юридичні та фізичні особи, які займаються
підприємницькою та іншою господарською діяльністю і при цьому
негативно впливають на довкілля, порушують умови безпеки праці і
внаслідок цього створюють загрозу завдання шкоди життю та
здоров'ю фізичних осіб. Обов'язком відповідних юридичних і
фізичних осіб є усунення небезпеки (загрози).
Щодо суб'єктивних прав, то фізичні особи мають можливість
вимагати усунення небезпеки. Суб'єктивний обов'язок полягає в тому,
що зобов'язані фізичні та юридичні особи мають вжити належні
заходи для усунення небезпеки (загрози), в тому числі припинити
діяльність, що створює небезпеку (загрозу). У разі невиконання
правопорушником суб'єктивного обов'язку уповноважені особи
мають право звернутися до суду з вимогою усунути небезпеку
(загрозу).
2. Право на охорону здоров'я та медичну допомогу
1. Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне
існування фізичної особи, ЦК називає право кожної фізичної особи
на охорону здоров'я (ст.283). В цілому питанням прав у сфері
охорони здоров'я присвячено ст.ст.283—287 ЦК, крім того, окремі
норми, які безпосередньо стосуються до цього права, містяться у
інших статтях ЦК, зокрема у ст.ст.282, 290 тощо.
Згідно зі ст.49 Конституції кожен має право на охорону
здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч.і
ст.І2 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень
фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої
організації охорони здоров'я здоров'я є станом повного фізичного,
душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується
відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.
Суттєвий вплив на розвиток міжнародного та національних
законодавств мають такі міжнародні нормативно-правові акти з
питань медичної допомоги, як Міжнародний кодекс медичної
етики, в якому визначаються загальні обов'язки лікаря, види
діяльності, які визнаються неетичними, обов'язки лікаря щодо
хворих; Лісса-бонська декларація стосовно прав пацієнта;
Декларація прав людини і особистої свободи медичних працівників
тощо.
Відповідно до ЦК охорона здоров'я забезпечується системною
Діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Консти-
туцією та законодавством. Зазначимо, що ч.З ст.49 Конституції
передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони
здоров'я медична допомога надається безоплатно, а Існуюча мережа
таких закладів не може бути скорочена. Важливе місце серед
відносин у сфері охорони здоров'я посідають відносини "лікувальний
заклад — фізична особа — пацієнт", які виникають переважно з
ініціативи фізичних осіб. У виняткових випадках підставою
виникнення таких відносин є постанова суду чи адміністративний
акт.
2. Право на медичну допомогу закріплено у ст.6 Основ
законодавства України про охорону здоров'я як право на кваліфіковану
медико-санітарну допомогу. Указ Президента України "Про додаткові
заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України"
спрямований на забезпечення додаткових гарантій реалізації
зазначеного права. Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. №
1313/2000 затверджено також Концепцію розвитку охорони здоров'я
населення України.
Стаття 284 ЦК проголошує право фізичної особи на надання їй
медичної допомоги незалежно від будь-яких обставин. При цьому
фізична особа, яка досягла 14 років і яка звернулася за наданням їй
медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів
лікування відповідно до його рекомендацій. Фізичній особі, яка
досягла 14 років, медична допомога надається за її згодою.
Ці положення вказують на те, що підставою виникнення,
тривання і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля
пацієнта, його усвідомлена згода, чим підтверджується цивільно-
правовий характер відносин з надання медичної допомоги і
відсутність у них елементів відносин влади та підпорядкування. Це
також свідчить про те, що законодавець стоїть на позиції визнання
права на повагу людської особистості і самовизначення фізичної
особи.
Така позиція повністю відповідає положенням Декларації про
політику у галузі забезпечення прав пацієнта в Європі, яка приділяє
значну увагу згоді пацієнта на надання медичної допомоги і
наголошує на тому, що інформована усвідомлена згода є передумовою
будь-якого медичного втручання. Якщо пацієнт неспроможний
висловити свою волю, а медичне втручання необхідне за
невідкладними показниками, його згода на це втручання
презюмується.
 Частина 4 ст.284 ЦК відповідно до положень Декларації надає
повнолітній дієздатній фізичній особі, яка усвідомлює значення своїх
дій і може керувати ними, право відмовитися від лікування. Це
положення можна розуміти І як право відмовитися від медичної
допомоги. Але у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози
життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної
особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.
Відносини між лікувальними закладами та фізичними особами
є цивільно-правовими, що виникають з договору. У діяльності
лікувального закладу виявляється диспозитивнІсть у застосуванні
одного чи кількох методів лікування та діагностики, виборі форми
укладення договору на надання медичної допомоги (письмової,
усної), виборі місця надання допомоги. Правовідносини між
лікувальними закладами і фізичними особами мають складну
структуру: їх зміст становлять кілька груп взаємопов'язаних
суб'єктивних
236 . праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу
прав та обов'язків. До першої групи належать основні права та
обов'язки договірного правовідношення: право громадянина на
забезпечення його кваліфікованою медичною допомогою та
обов'язок лікувального закладу надати таку допомогу. Крім того,
особа користується правом надати необхідну інформацію про стан
свого здоров'я, а лікувальний заклад зобов'язаний зберігати її у
таємниці.
фізична особа вправі вимагати роз'яснення діагнозу, методів
лікування та можливих наслідків, а лікувальний заклад зобов'язаний
дати таке роз'яснення. У визначених випадках особа зобов'язана
оплатити медичні послуги, а відповідний лікувальний заклад вправі
вимагати їх оплати. ЦК закріплює також право фізичної особи, яка
перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я,
на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна,
піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для
відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст.287).
До другої групи належать права та обов'язки, закріплені за
окремими категоріями громадян (наприклад, право матері на
перебування у стаціонарі з дитиною, яка потребує догляду) або за
лікувальними закладами за особливих обставин хвороби чи травми
громадянина (обов'язок інформувати родичів про доставленого у
тяжкому стані громадянина до лікарні). Третю групу становлять права
та обов'язки, які є додатковими, тобто виконують допоміжну функцію
щодо основного змісту зобов'язання — зберігання речей пацієнта
тощо.
3. Відповідно до ст.39 Основ законодавства України про охорону
здоров'я лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові у доступній
формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень І
лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в
тому числі наявність ризику для життя і здоров'я, а пацієнт має
право ознайомитися з історією своєї хвороби та іншими медичними
документами.
Право кожної повнолітньої особи на достовірну і повну
інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з
відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я,
передбачається ст.285 ЦК. Крім того, ця стаття передбачає право
батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників на інформацію
про стан здоров'я дитини чи підопічного. Цьому праву кореспондує
обов'язок лікаря падати відповідну інформацію у доступній формі.
В літературі точиться дискусія щодо того, як розуміти термін
"повна інформація" та чи завжди лікар повинен надавати повну і
вичерпну інформацію пацієнту про стан його здоров'я. Якщо
інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я,
зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати
неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити
їх можливість ознайомлення з окремими медичними документами.
ЦК пропонує таке: якщо інформація про хворобу фізичної
особи може погіршити стан її здоров'я або стан здоров'я батьків
(усиновлювачів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові
лікування, медичні працівники мають право дати неповну
інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість
їх ознайомлення з окремими медичними документами. Таким
чином,
237
кореспондує відповідний обов'язок лікувального закладу. При цьому
слід наголосити не на обов'язку лікаря, а на праві пацієнта. Поряд з
правом пацієнта на інформацію про стан свого здоров'я існує також
право на інформацію про чинники, які можуть бути небезпечними
для здоров'я людини.
У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи,
уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні
причин смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті,
а також мають право на оскарження цих висновків до суду. Вказане
право закріплене у ч,4 ст.285 ЦК і належить до складу права на
інформацію про стан здоров'я переважно через те, шо дослідження
причин смерті дає відповідь на питання про причини смерті,
правильність лікувальних заходів, які застосовувались за життя
померлого.
4. Під час надання фізичній особі медичної допомоги, проводячи
її обстеження та лікування, медичні працівники отримують
відповідний комплекс відомостей про цю особу. Відносини між
пацієнтом і медичним персоналом мають довірчий характер і
передбачають конфіденційність інформації, яку надає лікареві
пацієнт і яку він отримує у процесі діагностики та лікування.
Частина 3 ст.286 ЦК зобов'язує кожну фізичну особу
утримуватись від поширення будь-якої інформації про хворого, яка
стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з
будь-яких джерел, встановлюючи невизначене коло суб'єктів
таємниці про стан здоров'я. Гарантуючи кожній фізичній особі
таємницю її особистого життя (ст.ЗОІ ЦК), закон зобов'язує
медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням
професійних або службових обов'язків чи з інших джерел стало
відомо про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення за
медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при
її медичному обстеженні, утримуватись від поширення такої
інформації.
Доповнення об'єктів таємниці порівняно з Основами
законодавства України про охорону здоров'я фактом звернення за
медичною допомогою, а також захист від розголошення будь-яких
відомостей, одержаних під час медичного огляду, є більш вдалим,
оскільки передбачити, яку саме інформацію надасть хворий,
звертаючись за медичною допомогою, досить важко. Не можуть бути
розголошені також відомості, почуті від хворого, коли він перебував
у непритомному стані. Таємниця про стан здоров'я пацієнта зберігає
абсолютний характер і після його смерті.
Відомості, які становлять зміст таємниці про стан здоров'я,
можна поділити на такі групи: відомості про сам факт звернення
особи за медичною допомогою; відомості про хворобу (діагноз,
протікання хвороби, прогноз); відомості про застосовані методи
лікування та їх ефективність; відомості про особу, яка звернулася за
допомогою — її минуле, звички, фізичні та психічні недоліки,
інтимні зв'язки тощо; відомості про сім'ю хворого, Інтимні стосунки.
Таким чином, як об'єкт таємниці про стан здоров'я можна
розглядати медичні дані та інформацію про особисте життя хворого,
отриману при виконанні медичних обов'язків. Із загального
правила
238
про заборону розголошувати таємницю про стан здоров'я існує ряд
винятків, передбачених чинним законодавством.
ЦК забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або
навчання Інформацію про діагноз та методи лікування фізичної
особи. Медична таємниця порушується, коли у листку тимчасової
непрацездатності точно вказується діагноз. У випадках,
встановлених законодавством, фізична особа може бути зобов'язана
до проходження медичного огляду.
5. Фізичні особи, які перебувають на стаціонарному лікуванні
узакладі охорони здоров'я мають насамперед всі ті права, що
маютьпацієнти, які не перебувають на стаціонарному
лікуванні(ст.ст.283—286 ЦК). Водночас ці особи користуються
рядом специфічних прав, пов'язаних з особливим режимом їх
лікування та перебуванням у спеціальному медичному закладі, що
дозволяє виокремити їх в окрему групу. Такими правами, як
вбачається зі ст.287ЦК, є права фізичної особи на допуск до неї
Інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника,
нотаріуса та адвоката, священнослужителя для відправлення
богослужіння та релігійного обряду. Весь комплекс цих прав
спрямований на те, щоб життя пацієнтів було максимально
наближене до звичайних умов, а оскільки значна частина життя
людини пов'язана із спілкуванням зіншими людьми, то ЦК
справедливо встановлює, що фізична особа, яка перебуває на
стаціонарному лікуванні у закладі охорониздоров'я, має право
на зустріч з близькими людьми, адвокатом,священнослужителем
тощо.
6. Згідно зі ст.290 ЦК повнолітня дієздатна фізична особа
маєправо бути донором крові, її компонентів, а також органів та
Інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. При
цьому донорство здійснюється відповідно до закону. Взяття
органівта інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка
померла, не допускається, крім випадків і в порядку,
встановлених законом. Згода може бути надана фізичною
особою у письмовійформі на випадок смерті фізичної особи або
це буде письмова за-
-борона на донорство ЇЇ органів та анатомічних матеріалів на
випадок її смерті.
У разі Імплантації органів та інших анатомічних матеріалів
члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи-
реци-пієнта.
Обстеження стану здоров'я реципієнта є медичною дією, якій
повинні відповідати правові критерії придатності реципієнта за
станом здоров'я, а саме — стан здоров'я, який гарантує, що за
сприятливого прогнозу трансплантації його здоров'я істотно
поліпшиться та буде збережена здатність інших органів
виконувати свої функції. Добровільна згода реципієнта на
пересадку органу в кого організм є наступною важливою
передумовою здійснення трансплантації. В іншому разі
трансплантація є неприпустимою.
Крім волевиявлення, повинні бути дотримані такі умови: повна
інформованість про ризик та можливі наслідки трансплантації;
повна свобода та незалежність при прийнятті рішення; дієздатність
реципієнта. У разі недієздатності чи обмеженої дієздатності
реципієнта згоду дає його законний представник.
239
3. Права на свободу та особисту
недоторканність
1. Особистими немайновими правами, що забезпечують
природне існування фізичної особи, є право на свободу (ст.288) та
право на особисту недоторканність (ст.289 ЦК). Згідно зі ст.29
Конституції кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність. Стаття 3 Загальної декларації прав людини, ст.5
Європейської конвенції про захист прав людини і основних
свобод, ст.7, ч.і ст.9 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права також закріплюють це право для кожної
людини.
Право на особисту свободу означає відповідну міру можливої
та юридично дозволеної поведінки фізичної особи розпорядитися
собою, своїми вчинками та часом. А право особи на особисту
недоторканність в об'єктивному смислі — це сукупність
цивільно-правових норм, які передбачають недопустимість будь-
якого посягання на особистість з боку будь-кого, за винятком
випадків, передбачених законом.
Юридична природа права на свободу ґрунтується на
розумінні того, що кожна людина народжується вільною і має
право вільно обирати для себе характер і спосіб спілкування з
зовнішнім світом, людьми, природою, за власним розумінням
будувати світ, який її безпосередньо оточує, здійснювати на свій
розсуд будь-які дії, які не суперечать закону тощо. Свобода
включає фізичну, економічну, політичну та індивідуальну
свободу.
Під фізичною свободою слід розуміти можливість належати
собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у
просторі. До сфери індивідуальної свободи належать такі блага, як
особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних
потреб, моральні відносини тощо. Але тільки наявність фізичної
свободи надає індивіду можливість бути учасником суспільних
відносин у повному обсязі. Якщо в результаті примусу
обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується
і ЇЇ політична, економічна та індивідуальна свобода.
2. Фізична особа має право на особисту недоторканність.
Стаття 289 ЦК містить загальну заборону щодо будь-яких форм
 фізичного чи психічного тиску на особу. Право на особисту
недоторканність розкривається у цій статті як право, згідно з
яким фізична особа не може бути піддана катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує ЇЇ гідність,
поводженню чи покаранню. Водночас воно розуміється більш
широко і включає особисту фізичну, психічну недоторканність
тощо та нерозривно пов'язується
з правом на свободу.
Право на особисту недоторканність характеризується як право на
особисту безпеку та означає юридично забезпечену можливість
фізичної особи розпоряджатися собою без перешкод, на свій
власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що
обмежують особисту свободу. Цьому праву кореспондує обов'язок
осіб, які ото-.: чують фізичну особу, не зазіхати на її особистість
шляхом фізично-; го, психологічного, юридичного та іншого
впливу, якщо можливість такого впливу прямо не передбачена
законом. Нормативну основу
240
для цивільно-правового регулювання недоторканності особистості
становить конституційне законодавство. Право на особисту
недоторканність охоплює право на психологічну та тілесну (фізичну)
недоторканність. ЦК містить положення, згідно з яким фізичне
покарання батьками (усиновлювачами), опікунами,
піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не
допускається. У разі жорстокого, аморального поводження фізичних
осіб з неповнолітніми дітьми вживаються заходи, передбачені
законодавством.
Частина 3 ст.289 ЦК містить положення про те, що у разі
жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої
особи, яка перебуває у безпорадному стані, застосовуються заходи,
встановлені ЦК та іншим законом. Безпорадний стан слід
розглядати як з фізичної, так і з психологічної точки зору.
Фізична особа також має право розпорядитися щодо передачі
після її смерті органів та Інших анатомічних матеріалів її тіла
науковим, медичним або навчальним закладам, що є одним із
компонентів права на особисту недоторканність. Якщо фізична
особа ще за життя виявила свою волю щодо вилучення органів та
інших анатомічних матеріалів з її тіла після смерті, ніяких труднощів
не виникає, але якщо вона не залишила такого розпорядження,
вилучення не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених
законом. ЦК закріплює також окремий випадок розпорядження
фізичної особою своїми органами та анатомічними матеріалами на
випадок своєї смерті — можливість передати їх науковим,
медичним або навчальним закладам, надаючи праву на особисту
недоторканність досить широкий зміст.
3. Після смерті людини її тіло може бути використане з
донорського мстою. Але право на недоторканність особи
зберігається і після її смерті. Тому у разі смерті особи потрібна її
згода стати донором анатомічних матеріалів. Фізична особа може за
життя дозволити або заборонити вилучення після смерті органів та
тканин з її тіла (ч.З ст.290 ЦК). Якщо особа не висловила своєї волі
щодо можливості такого вилучення, воно може бути здійснене
після її смерті лише відповідно до закону. Відповідно до ст.15
Закону про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів
людині вилучення тканин та органів з тіла людини можливе тільки у
разі беззастережної констатації її смерті. Члени сім'ї, близькі родичі
донора у разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів
померлого мають право знати ім'я особи-реципієнта.
4. Право на сім'ю та інші особисті права, що
забезпечують природне Існування фізичної особи
1. Згідно зі ст.291 ЦК фізична особа незалежно від віку та стану
здоров'я має право на сім'ю. Стаття З СК визначає сім'ю як первинний
та основний осередок суспільства І вказує на те, що сім'ю становлять
особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають
взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу,
кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не
заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам
суспільства.
241
Право особи на сім'ю включає: право на створення сім'ї; право
кожної особи на проживання в сім'ї; право на повагу до свого
сімейного життя. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена
з сім'єю, крім випадків, встановлених законом. Фізична особа має
право на пщтримання зв'язків Із членами своєї сім'ї' та родичами
незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має права втручатися у
сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених
Конституцією.
2. Стаття 292 UK, закріплюючи право особи, що є
малолітньою,неповнолітньою, а також фізичної особи, яка
визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на
опіку та піклування, фактично продублювала ст.ст.131, 132 КлШС,
визначаючи осіб,над якими встановлюється опіка та піклування. СК
присвятив цьому питанню гл.19 "Опіка та піклування над дітьми"
(ст.ст.243—251).Водночас положення СК не регулюють всіх
проблем, пов'язаних ізособистим немайновим правом на опіку і
піклування.
3. Відповідно до ст.50 Конституції кожен має право на безпечне
для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої
порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право
вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість
харчовихпродуктів і предметів побуту. Така Інформація ніким не
може бутизасекречена.
Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля означає
забезпечену законом можливість користуватися здоровим та
сприятливим для життя навколишнім природним середовищем,
вживати чисту питну воду, дихати чистим повітрям тощо, а також
можливість перебувати у сприятливому для життя і здоров'я
середовищі проживання (включаючи місце проживання, навчання,
відпочинку, харчування тощо).
Праву фізичних осіб на одержання достовірної інформації
повинен відповідати встановлений в законодавстві обов'язок тих чи
Інших суб'єктів надавати таку інформацію. Його покладено на
місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого
самоврядування, загальнодержавні та місцеві органи охорони
навколишнього природного середовища. Фізичні особи не позбавлені
також права самостійно збирати інформацію. Так, в Конституції
(ст.34) поряд із закріпленням права вшьного доступу до інформації
про стан довкілля передбачено право кожного вільно збирати,
зберігати, використовувати і поширювати її. Саме на це спрямована
і відповідна норма ЦК.
Фізична особа, реалізовуючи своє право на інформацію, може
оскаржити відмову в наданні інформації до суду. За рішенням суду
може бути припинена і діяльність фізичної та юридичної особи,
яка завдає шкоди довкіллю (ч.2 ст.293 ЦК), а незаконною така
діяльність є, якщо вона призводить до нищення, псування,
забруднення довкілля. Кожен має право вимагати припинення такої
діяльності. За рішенням суду діяльність фізичної та юридичної
особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена.
Фізична особа має також право на безпечні для неї продукти
споживання (харчові продукти та предмети побуту) і право на
належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання
тошо.
242
Глава 22
Особисті немайнові права, що забезпечують
соціальне буття фізичної особи
ТДя глава ЦК закріплює особисті немайнові права, що
забезпечують соцїальне буття фізичної особи, зокрема: право на ім'я;
право на зміну імені; право на використання імені; право на повагу до
гідності та честі; повага до людини, яка померла; право на
недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право
на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на
особисті папери; розпоряджання особистими паперами; право на
ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду
бібліотек або архівів; право на таємницю кореспонденції; захист
інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та
відеозйомок; охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на
фотографіях та в інших художніх творах; право на свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на
місце проживання; право на недоторканність житла; право на вибір
роду занять; право на свободу пересування; право на свободу
об'єднання; право на мирні зібрання.
1. Право на ім'я
1. Глава 22 ЦК містить ст.ст.294, 295 та 296, пов'язані з правом
фізичної особи на ім'я. Право фізичної особи на ім'я забезпечує їй
правову індивідуалізацію, свідчить про сімейну належність цієї особи
і наявність у неї у зв'язку з цим встановлених законом можливостей.
Традиційно ие право надає його носієві юридично забезпечену
можливість мати Ім'я, вимагати від оточуючих, щоб його називали
власним іменем.
Згідно з ЦК фізична особа має право на транскрибований запис
її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції, що
можна вважати важливою гарантією від спотворення імені, зокрема,
при перекладі іншою мовою. Право на Ім'я не має сімейно-правової
природи, оскільки не можна ототожнювати право на присвоєння
Імені згідно з нормами сімейного права із самим правом на ім'я.
Останнє є ширшим за своїм змістом.
Право на ім'я включає: право громадянина вимагати від інших
осіб звертатися до нього відповідно до його прізвища, імені та по
батькові; право на зміну прізвища, імені та по батькові; право
вимагати припинення незаконного використання прізвища, імені
та по батькові; право вимагати від інших осіб утримуватися від
порушення права на ім'я. Право на ім'я виникає з моменту
народження фізичної особи. У разі перекручення імені фізичної
особи воно має бути виправлене. Якщо ж таке перекручення було
здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якшо ж
перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має
бути виправлене у тому ж засобі масової інформації. В разі відмови
виправити ім'я фізична особа має право звернутися до суду І
захистити своє право шляхом подання відповідної заяви за умов,
визначених ЦПК.
243
Право на зміну імені є важливою гарантією права на ім'я
фізичної особи. ЦК надає право фізичній особі, яка досягла 16
років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому
законом, а фізична особа, яка досягла 14 років, наділяється правом
змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з
ким вона проживає, чи піклувальника (ст.295 ЦК). По батькові
фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого
імені. Прізвище, Ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути
змінені у разі її усиновлення відповідно до закону. Що стосується
прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до
закону у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання
його недійсним.
2. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх
сферах своєї діяльності (ст.296 ЦК). Особи користуються своїм
іменем, по батькові та прізвищем, беручи участь у суспільних
відносинах. При укладенні правочинів, притягненні до
відповідальності за заподіяння шкоди тощо має бути відомо ім'я
конкретної особи. При укладенні усної чи конклюдентної угоди
ім'я однієї чи обох сторін може бути і не вказано, проте відсутність
зазначення імені у цих випадках не означає відсутність самого
права на ім'я.
Про обмеження можливості використання імені фізичної особи
йдеться у ЧЧ.2—7 ст.296 ЦК. Так, використання імені фізичної особи
в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи)
допускається дише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей,
вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер.
Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності
або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що
грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми,
протоколи, ау-діо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається
без її згоди, використання початкової літери прізвища особи у засобах
масової інформації, літературних творах також не є порушенням її
права.
Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи
обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила
адміністративне правопорушення, може бути використане
(обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним
вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про
адміністративне правопорушення.
 2. Право на повагу до честі, гідності та ділової репутації
1. Згідно зі ст.28 Конституції кожен має право на повагу до його
гідності. ЦК гарантує кожному право на повагу до його гідності та
честі і вказує на те, що гідність І честь фізичної особи є
недоторканними (ст.297). У випадку порушення права фізичної
особи на повагу до честності і гідності вона має право особисто
звернутися до суду з відповідним позовом, якщо згідно з чинним
законодавством має повну цивільну дієздатність, або ж право
звернення до суду набувають її батьки (опікуни, піклувальники,
усиновителі) відповідно до норм цивільного законодавства про
представництво в суді. Зміст цивільно-правового захисту честі,
гідності і ділової репутації становлять правовідносини, в яких
морально потерпіла сто-
244
рона наділяється правом вимагати за судом спростування
відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а
друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати
спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.
Згідно з ЦПК позов про спростування відомостей, що порочать
честь і гідність, може бути пред'явлено особою, про яку поширено такі
відомості, а також близькими родичами цієї особи, коли відомості
прямо чи опосередковано їх порочать. Заінтересована особа має право
на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення
таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який
помер.
Зобов'язаними суб'єктами зазначених правовідносин є особи,
які незалежно від наявності їхньої вини поширили відомості, що не
відповідають дійсності, або виклали їх неправдиво, що порочить
честь і гідність чи ділову репутацію або завдає шкоди інтересам
громадян або організацій. Таким чином, відповідачем у справі про
захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка
поширила відомості, що порочать позивача.
2. Проблема поваги до людини не вичерпується лише
питаннями права на особисту недоторканність фізичної особи за її
життя іположеннями щодо можливості вилучення тканин, органів
з тілаособи, яка померла (ст.289), захисту честі і гідності померлої
людини тощо, а породжує і зобов'язання кожного шанобливо
ставитисядо тіла людини, яка померла (ст.298 ЦК). Шанобливе
ставленнямає поширюватися і на місце поховання людини. Право
на відшкодування майнової та моральної шкоди у разі глуму над
тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання, мають
члени сім'їпомерлого, близькі родичі.
3. Поняття ділової репутації стоїть поряд із поняттям честі
тагідності (ст.299 ЦК). Протягом тривалого періоду в законодавстві
іюридичній літературі право на честь і гідність та право на
діловурепутацію об'єднувалися в одне суб'єктивне право громадян.
Відповідно до ЦК право на недоторканність ділової репутації є
самостійним особистим немайновим правом фізичної особи.
3. Інші особисті немайнові права, що забезпечують
соціальне буття фізичної особи.
1. Право на збереження своєї національної, культурної,
релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір
форм таспособів прояву своєї індивідуальності становлять право на
Індивідуальність, передбачене ст.ЗОО ЦК.
2. Особисте життя кожної людини гармонійно взаємодіє з її
суспільним життям. В цьому обидві форми соціального існування
людини неподільні і рівнозначні. Проте найбільш вразливим для
різних втручань є особисте життя фізичної особи. Саме тому
законзакріплює численні гарантії недоторканності особистого
життя(ст.301 ЦК). Потреба в особистому житті знаходиться за
межамиправа, але право виражає, закріплює цю потребу та
забезпечує її задоволення. Воно лише в найзагальніших рисах
впливає на характер взаємовідносин між людьми в сфері
особистого життя, оскільки ці відносини регулюються в основному
нормами моралі.
245
Вся сфера сімейного життя, дружніх зв'язків, інтимних та інших
особистих стосунків, симпатій і антипатій охоплюється поняттям
особистого життя. Право на особисте життя означає надану людині
й гарантовану державою можливість контролювати інформацію про
самого себе, не допускати розголошення відомостей особистого,
інтимного характеру. Право людини на особисте життя — це також
можливість її безперешкодного спілкування з іншими людьми.
Згідно з ЦК фізична особа сама визначає своє особисте життя і
можливість ознайомлення з ним інших осіб. Суб'єктивне право на
особисте життя характеризується у доктрині цивільного права як
особисте немайнове право особи на свободу визначення особистої
поведінки в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд, яка
виключає будь-яке втручання в її особисте життя з боку інших
осіб, крім випадків, передбачених законом.
Структуру цього суб'єктивного права можна вбачати у двох
взаємопов'язаних групах повноважень. Перша з них виконує
функцію забезпечення недоторканності особистого життя, друга —
функцію збереження таємниць цього життя. Збереження у таємниці
обставин свого особистого життя — право кожної фізичної особи.
Виняток з цього правила міститься у ч.4 ст.301 ЦК, згідно з якою
обставини особистого життя фізичної особи можуть бути
розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять
ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.
3. Стаття 200 ЦК відносить інформацію до нематеріальних
благ.Право кожної особи вільно збирати, зберігати,
використовувати іпоширювати Інформацію усно, письмово або в
інший спосіб — насвій вибір — закріплює Конституція (ст.34).
Згідно із ч.і ст.302 ЦК фізична особа має право вільно збирати,
зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Не
допускаються збирання, зберігання, використання і поширення
інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім
випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної
безпеки, економічного добробуту та прав людини. ЦК зобов'язує
фізичну особу, яка поширює інформацію, переконатися в її
достовірності. Достовірною вважається інформація, яка відповідає
дійсності. Переконання у достовірності Інформації має базуватися на
особистій перевірці, отриманні відповідних доказів, виходити з
достовірних джерел.
Так, достовірною інформацією вважається інформація, яка
подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх
службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в
офіційних джерелах, а саме: у звітах, стенограмах, повідомленнях
засобів масової Інформації, засновниками яких є відповідні державні
органи або органи місцевого самоврядування. Якщо фізична особа
поширює таку інформацію, вона не зобов'язана перевіряти її
достовірність і не відповідає у разі її спростування.
4. ЦК закріплює право кожної фізичної особи на особисті
папери (ст.ЗОЗ) та право особи, якій належать особисті папери,
розпорядитися ними на власний розсуд, у тому числі і на
випадоксвоєї смерті (ст.304). Такі права у спеціальній літературі
дісталиназву "права на недоторканність особистої документації".
Стаття303 ЦК містить перелік особистих паперів: документи,
фотографії,
246
щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Цей
перелік не є вичерпним. Зміст права на особисті папери включає:
право авторської приналежності, повноваження щодо користування
і розпоряджання матеріальним об'єктом розглядуваного права,
диспозитивні повноваження. Ознайомлення з особистими
паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування,
допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать.
Якщо ж особисті папери фізичної особи стосуються особистого
життя іншої особи, для їх використання, у тому числі
опублікування, потрібна згода і цієї особи. В разі смерті вказаних
фізичних осіб, особисті папери можуть бути використані лише за
згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків,
братів і сестер.
Окрема стаття ЦК присвячена розпоряджанню особистими
паперами самою фізичною особою, якій вони належать і які є її
власністю (ст.304).
5. Особисті папери фізичної особи — документи,
фотографії,щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали
тощо, які передані до фонду бібліотек або архівів, можуть бути
предметом вільного ознайомлення та використання, зокрема шляхом
опублікування. Закон вимагає в такому разі додержання прав
самої фізичноїособи, якій вони належать, а також іншої фізичної
особи, особистого життя якої стосуються ці папери, у разі смерті
зазначених фізичних осіб — додержання прав їхніх дітей, вдови
(вдівця), якщо жїх немає — батьків, братів та сестер, у випадку
коли інше не встановлено договором, на підставі якого були
передані особисті папери. Обмеження права на ознайомлення з
особистими паперами, якіпередані до фонду бібліотек або архівів,
мають міститися лише успеціальних законах (ст.ЗО5 ЦК).
6. Відповідно до ст.31 Конституції кожному гарантується
таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у
випадках, передбачених законом, зокрема ст.306 ЦК.
Об'єктом права на таємницю кореспонденції є різного роду
довідки про поштові і телеграфні відправлення, телефонні розмови,
які можуть видаватися підприємствами зв'язку лише відправнику,
адресату, особі, яка брала участь у телефонній розмові, абоненту
телефонної мережі чи їх представникам. Під довідками розуміють
інформацію про зміст кореспонденції, про осіб, які скористалися
послугами органів зв'язку, про наявність чи відсутність
кореспонденції. Листи, телеграми тощо є власністю адресата. Право
на таємницю кореспонденції має абсолютний характер, тому
суб'єктами, які зобов'язані зберігати таємницю кореспонденції, є
невизна-чене коло осіб.
7. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи ві-
деоплівку лише за її згодою (ст.307 ЦК). Форма вираження
згодицією статтею не передбачена, що можна тлумачити таким
чином:згода може бути виражена як в усній, так і в письмовій
формі, алеїї наявність за вказаних обставин є обов'язковою. Із
змісту статтіможна зрозуміти, що згода повинна передувати такій
дії, як зйомка. Слід виходити із того, що отримані за допомогою
фото-, кіно-, теле- чи відеозйомки об'єкти мають характер
звичайної інформа-
247
ції і не підпадають під положення ст.308 ЦК, в якій йдеться про
художні твори, які є об'єктами творчої діяльності людини.
Формулювання назви статті через поняття захисту інтересів фізичної
особи вказує на те, шо законодавець приділяє увагу переважно
захисній функції права у цьому разі, тобто усуненню наслідків
недотримання прав фізичної особи. Особливої уваги потребує
визначення межі між інтересами фізичної особи та правами інших
осіб вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати
інформацію (ст.302 ЦК).
8. Стаття 308 ЦК вказує на те, що фотографія, інші
художнітвори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути
публічнопоказані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї
особи, ав разі її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо
їх немає — батьків, братів та сестер. Останнє доповнення
дозволяєохороняти після смерті також інтереси як бездітних, так і
неодружених осіб. Зі змісту статті можна також дійти висновку,
що у разі смерті самої зображеної фізичної особи, її дітей, вдови
(вдівця),батьків, братів та сестер, художні твори, про які
йдеться у ційстатті, можуть бути безперешкодно показані,
відтворені і розповсюджені.
Публічний показ, відтворення, розповсюдження художніх творів,
на яких зображено фізичну особу (наприклад, відомого
письменника, політичного діяча), не завжди пов'язані з
порушенням права на честь, гідність, ділову репутацію цієї особи
(ст.ст.27, 299 ЦК), але певне розміщення, співставлення, місце, де
розташовані ці художні твори, можуть викликати небажані асоціації
або їх небажаність може пояснюватися Іншими причинами, які
призводять до порушення особистих нсмайнових прав фізичної
особи, якими вона володіє довічно. Як виняток вказується на те, що
без згоди фізичної особи фотографія, інший художній твір може
бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений, якщо
фізична особа позувала авторові за плату.
9. Право фізичної особи на свободу літературної, художньої,
наукової і технічної творчості передбачається ст.309 ЦК і
означаєможливість і право фізичної особи користуватися
гарантованоюсвободою у названих сферах. Гарантії такої свободи
надає насамперед Конституція (ст.54). Розрізняють технічну та
духовну (літературну, художню, наукову) творчість. Важливою
гарантією названого права слід визнати те, що цензура процесу
творчості та результатів творчої діяльності не допускається.
Водночас створення умовдля розвитку літературної та художньої
критики та інших формоб'єктивної оцінки історико-культурних
процесів визнається явищем позитивним. Згідно зі ст-15
Конституції цензура забороненане лише у сфері творчої діяльності.
 10. Право на місце проживання пов'язане з майновим правом
нажитло, яке гарантується ст.47 Конституції. Водночас воно має
самостійний характер в силу особливостей його змісту і меж
здійснення. Право на місце проживання можна вважати одним із
основних прав людини, яке забезпечує її людську гідність і
повиннебути гарантованим кожній без винятків фізичній особі
незалежновід можливостей придбати його з огляду на свій
матеріальний ста-
248
н чи інших негативних обставин. Демократичне суспільство не
повинно ігнорувати стан, коли у державі існують безпритульні особи.
ЦК надає фізичній особі право на вільний вибір місця проживання
та його зміну, крім випадків, передбачених законом.
11. Конституція у ст.ЗО гарантує кожному громадянину
недоторканність житла. Зміст права на недоторканність житла має
внутрішню і зовнішню сторони. Так, внутрішня сторона цього права
виявляється в тому, що громадянин самостійно визначає свій
розпорядокдня, час для відпочинку, прийому гостей тощо.
Зовнішня сторонаправа на недоторканність житла виконує
охоронну функцію, юридично захищаючи громадянина від
вторгнення в житло третіх осіб.
Цивільно-правовий аспект такої недоторканності полягає не лише
в тому, що ніхто не може проникнути до житла без волі тих, хто в
ньому проживає, а Й у тому, що фізична особа не може бути виселена
з нього, за винятком випадків, прямо передбачених законом.
Відповідно до ч,2 ст.311 ЦК проникнення до житла чи до іншого
володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може
відбутися лише за вмотивованим рішенням суду, що відповідає
конституційним вимогам (ст.ЗО). ЦК містить винятки щодо змісту
попередніх двох частин, йдеться про невідкладні випадки, пов'язані із
рятуванням життя людей та майна або безпосереднім переслідуванням
осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.
12. Кожен має можливість заробляти собі на життя працею,
якувін вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст.43
Конституції). Таким чином, фізична особа згідно зі ст.312 ЦК має
право навибір та зміну роду занять. У випадках, передбачених
законом, фізичній особі може бути заборонено виконувати певну
роботу абообіймати певні посади. Така заборона може бути
встановлена за рішенням суду.
13. Суть права на свободу пересування полягає в тому, що
фізична особа може вирішувати на власний розсуд, які місця їй
відвідувати і як довго там перебувати (ст.313 ЦК). Юридичний
змістправа на свободу пересування включає ряд повноважень,
середяких можна назвати:
1) право вільно пересуватися в межах своєї держави;
2) право на вибір місця перебування;
3) право на вільний виїзд за межі своєї держави;
4) право на безперешкодне повернення у свою країну.
Наведений перелік повноважень не є вичерпним, оскільки
стосується лише основних можливих шляхів реалізації права на
свободу пересування. Стаття 33 Конституції закріплює право
фізичних осіб вільно залишати територію України та право
громадян України в будь-який час повернутися в Україну.
Відповідно до ЦК право на вільний самостійний виїзд за межі
України має фізична особа, якій виповнилося 16 років. Право
фізичної особи на свободу пересування може обмежуватись лише у
випадках, передбачених законом.
14. Фізична особа має право на формальні та
неформальніоб'єднання для задоволення своїх особистих та
майнових інтересів(ст.314 ЦК). Згідно зі ст.36 Конституції
громадяни України маютьправо на свободу об'єднання у політичні
партії та громадські орга-
249
нізації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення
політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів,
за винятком обмежень, встановлених законом. Належність чи
неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської
організації є її правом, а не обов'язком, тому це не може бути
підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.
Зазначена норма ЦК відповідає конституційному положенню щодо
того, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке
об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи
неналежність до політичних партій або громадських організацій (чА
ст.36 Конституції). Заборона діяльності об'єднань громадян
здійснюється лише в судовому порядку (ч.4 ст.37 Конституції).
15. Згідно зі ст.315 ЦК фізичні особи мають право на мирні
зібрання. Збори, конференції, засідання, фестивалі тощо
розглядаються як форми прояву безпосередньої демократії.
Відповідно до Конституції громадяни мають право збиратися мирно,
без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про
проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи
органи місцевого самоврядування (ст.39). Аналогічні норми
містяться і в актах міжнародного законодавства. Обмеження щодо
реалізації права на мирні зібрання відповідно до Конституції і ЦК
можуть встановлюватись судом відповідно до закону і лише в
інтересах національної безпеки і громадського порядку. Так, на
період надзвичайного стану може заборонятися проведення
масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких
встановлюється судом, а також заборона страйків.
КНИГА ТРЕТЯ
ПРАВО ВЛАСНОСТІ
ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА
Розділ І ПРАВО
ВЛАСНОСТІ
Глава 23 . Загальні
положення про право власності
 1. Загальне поняття права власності
1. Право власності визначається ч.і ст.316 ЦК. Право власності
— це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до
закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Право власності є одним із найбільш вагомих в цивільному
праві. Визначення поняття права власності є неоднозначним. Право
власності визначають як повне І абсолютне панування особи над
річчю. Це перше визначення. Друге визначення встановлює право
власності як відносини осіб з приводу речі. Кожне визначення
містить певні ознаки права власності, проте перше визначення є
більш суттєвим і виражає найбільш характерні ознаки права
власності — його абсолютний характер, виключність стосовно всіх
третіх осіб, які не мають права втручатися в здійснення власником
права власності на свій розсуд і виконувати правомочності
володіння, користування і розпорядження (див. коментар до
ст.319).
2. Право власності в його економічному вимірі виражає
приналежність матеріальних благ певним конкретним особам, стан
присвоєння матеріальних благ, поділ цих благ в соціальних
відносинахна благо "моє" і "чуже".
Право власності виражає найбільш повне панування
особинад річчю (майном) і тому воно є абсолютним правом.
Власникздійснює своє право відповідно до закону і це здійснення
не може суперечити закону, але здійснює він його своєю волею,
насвій розсуд. Це позитивний характер права власності.
Негативний характер означає, що ніяка інша особа не може
мати на туж річ того ж права власності. Власник завжди
виключає всіх інших осіб від власності на цю річ, ніхто не може
втручатися в його здійснення права власності, перешкоджати
здійсненню власником цього права. „,..
250
251
У зв'язку з цим до кожної особи можна пред'явити вимогу, щоб
ця особа була визнана як власник з його повним і абсолютним
правом власності.
Позитивний аспект права власності, таким чином, означає
можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших
осіб, а негативний — усунення всіх інших осіб від речі і захист її
від всіх цих осіб.
3. Повнота панування власника над річчю означає
можливістьздійснювати з цією річчю будь-які дії. Вона виражає
свободу власника, а можливі обмеження, які вводить закон,
захищаючи суспільний інтерес, не означають зменшення
повного панування, якеспрямоване на річ як таку.
Ніяке інше право, таким чином, не може конкурувати з правом
власності або поглинути його. Свобода власника у здійсненні свого
права власності виражається також в тому, що воно є безстроковим
і ця безстроковість пов'язана з якостями особи як такої. Важливою
особливістю права власності є те, що воно тісно пов'язане з особою
власника: зі смертю особи-власника припиняється і право
власності. Право власності на майно, яке належало власнику, який
помер, переходить до його правонаступників у порядку
спадкування.
4. Розрізняють право власності в об'єктивному І
суб'єктивномурозумінні. Право власності в об'єктивному розумінні
— це юридичний Інститут, який становить сукупність правових
норм, які відображають право власності. Ці норми закріплюють,
регулюють І здійснюють захист права власності конкретних осіб.
Право власності всуб'єктивному розумінні — це сукупність
правомочностей володіння, користування і розпорядження майном
власником.
2. Суб'єкти, об'єкти і зміст права власності
1. Об'єктом права власності є будь-яка індивідуально
визначенаріч (майно). Поняття майно зазнало в юриспруденції
значних змін.Якщо раніше під майном розуміли окремі речі або їх
сукупність, тонині поняттям майно охоплюються речі, сукупність
речей, цінні папери, а також майнові права, вимоги і обов'язки
(ст.190 ЦК).
2. Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні
іюридичні особи, держава, територіальні громади.
Колективи і колективні утворення, якщо вони не є
юридичними особами, не можуть бути суб'єктами права власності,
суб'єктами права власності в цих випадках можуть бути лише
створені відповідно юридичні особи.
3. Зміст права власності становлять три правомочності —
володіння, користування і розпорядження. Власникові належить
правоволодіння, користування і розпорядження своїм майном.
На зміст права власності не впливає місце проживання власника
та місцезнаходження майна.
Власник має право володіти річчю (майном). Це означає, шо
власник має юридично закріплену можливість фактично посідати,
панувати над річчю (майном), можливість впливати на неї у будь-
який момент, здійснювати стосовно неї свою волю.
252
Право користування полягає в тому, що власник має юридично
закріплену можливість використовувати корисні якості речі
(майна) для себе, здобувати з цього користь, вигоду.
Право розпорядження означає юридично забезпечену
можливість встановлювати, змінювати, припиняти юридичну долю
речі (майна). Право розпорядження закріплює абсолютну владу
власника над річчю (майном), яка може виражатися навіть у
відчуженні або знищенні речі (майна).
Місце проживання або місцезнаходження речі (майна) не
впливають на зміст правомочностей власника. Всі три
правомочності власника становлять так звану тріаду, в них
зосереджені ті можливості, які передбачає право власності для
власника.
3. Право довірчої власності
1. Особливим видом права власності є право довірчої
власності, яке виникає внаслідок закону або договору
управління майном (ст. 1029 ЦК). Цей вид права власності досі
був невідомийцивільному праву України, яке належить до
континентальногоправа Європи, в той час як довірча власність
характерна для англосаксонських країн. Довірчі правовідносини
передбачають передачу прав на одне й те ж саме майно особам з
поділом між ними на окремі і різні за характером повноваження за
умови їх наступної передачі вигодонабувачам або вчинення
іншого майнового надання.
Для встановлення довірчих правовідносин укладається договір
управління майном, який може засвідчувати виникнення в
управителя права довірчої власності на отримане в управління
майно.
Законом чи договором управління майном можуть бути
передбачені обмеження права довірчої власності управителя
(ст.1029 ЦК).
2. Правова природа довірчої власності породжує спори. В
основному спір полягає в тому, якими є довірчі відносини —
зобов'язальними чи речовими, чи зобов'язальними з речовим
елементом.
3. Виходячи з того, що стосовно переданого в довірче
управління майна управитель здійснює правомочності власника в
межах,встановлених законом або договором, цілком
закономірно, щост.ЮЗЗ ЦК називає його довірчим власником
цього майна, якимвін володіє, користується і розпоряджається
відповідно до закону ідоговору. Проте управитель не стає
власником майна, ним є установник управління (ст.1032 ЦК).
Суттєвою ознакою відносин, щовиникають при довірчій
власності, є те, що управитель діє не увласних інтересах, а в
інтересах власника, хоча і від свого Імені.Фактично власник —
установник управління передає управителюне свої повноваження
(вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації.
Згідно зі ст.1029 ЦК за договором управліннямайном одна
сторона (установник управління) передає другій стороні
(управителеві) на певний строк майно в управління, а
другасторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені
управління цим майном в інтересах установника управління або
вказаної ним особи (вигодонабувача).
253
4. Учасники цивільних правовідносин —
суб'єкти права власності
1. Стаття 318 ЦК визначає суб'єктів права власності. В
ст.2ЦК учасниками цивільних відносин визначені фізичні та
юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є також
державаУкраїна, АРК, територіальні громади, іноземні держави
та іншісуб'єкти цивільного права. Крім АРК, всі вони є
суб'єктами права власності. Це означає, що вказані учасники
цивільних відносин можуть мати право володіння, користування
І розпорядження майном. Не можуть мати права власності
об'єднання громадян, які не є юридичними особами, бо тільки
юридичні особи єучасниками цивільного обігу. АРК, яка не є
державним утворенням, здійснює управління належним їй
майном (п.З ч.і ст.138Конституції).
2. Своєрідним суб'єктом права власності є Український
народ.У ст.324 ЦК вказується на об'єкти права власності
Українськогонароду — земля, її надра, атмосферне повітря, водні
та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території
України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної
(морської) економічної зони. Проте характеристика
Українського народу яксуб'єкта права власності не дається.
Насправді Українській народпоєднує дві якості — як суб'єкта
публічного права і як суб'єкта приватного права. Як суб'єкт
останнього Український народ і здійснюєсвої права власника.
Особливість цього здійснення полягає в тому,шо його проводять
органи державної влади від імені Українськогонароду.
Правомочності володіння, користування і
розпорядженняздійснюють органи державної влади. Все залежить
від того, від імені кого здійснюються ці правомочності. Якщо від
Імені Українського народу, то це є вираженням права власності
Українськогонароду, якщо від Імені держави, то маємо справу з
уособленнямправа державної власності. Розмежування
відбувається відповіднодо об'єктів права власності.
3. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом
(ч.2ст-318 ЦК) і усім власникам забезпечуються рівні умови
здійснення своїх прав. Рівність суб'єктів цивільних правовідносин,
яка є основою цивільно-правового регулювання, виражається не
тільки врівності прав при здійсненні права власності, а й у його
захисті.Згідно зі ст.386 ЦК держава забезпечує рівний захист
прав усіхсуб'єктів права власності. Рівні права усіх власників є
основою дляпобудови відносин між власниками і рівності прав
учасників цивільних правовідносин.
5. Здійснення права власності
S
1. Право власності абсолютне, проте є певні принципи, яких
\ власник має дотримуватися при здійсненні своїх прав. Так,
власник повинен дотримуватися правил, згідно з якими ті
чиінші об'єкти не можуть знаходитися у власності тих чи інших
суб'єктів цивільних правовідносин. Це стосується окремих видів
майна. Постанова ВР "Про право власності на окремі види майна"
містить
254
Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян,
громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних
осіб інших держав на території України, а також Спеціальний
порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна
(додатки І і 2 до постанови). В цей перелік включені речі,
застосування яких небезпечно для суспільства. Це — бойова і
спеціальна військова техніка, вибухові речовини, зброя, радіоактивні
речовини. Деякі речі можуть набуватися лише з дотриманням
спеціального порядку набуття громадянами права власності. Це
стосується вогнепальних мисливських гвинтівок, деяких видів
пневматичної зброї, пам'яток історії і культури та ін.
Головним чинником обмеження права власності є необхідність
дотримання забезпечення суспільних інтересів у поєднанні з
приватними. Але реалізовуватися це обмеження може лише на
підставі закону. Про це свідчить ч.7 ст.319 ЦК, де вказується, шо
діяльність власника може бути обмежена чи припинена або
власника може бути зобов'язано допустити до користування
майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених
законом.
2. Основне правило, відповідно до якого може відбуватися
обмеження прав власника, полягає в тому, що власник не може
використовувати право власності на шкоду правам, свободам та
гідностігромадян, інтересам суспільства, а також погіршувати
екологічнуситуацію та природні якості землі. Відповідно до
цього правилавласник і може діяти, використовувати своє майно
для здійсненняпідприємницької діяльності, здійснювати свої
правомочності.
3. Власник не лише має користь від володіння майном, він не се
й певні обов'язки. Одним з таких обов'язків є тягар
утриманнямайна, витрат, пов'язаних з майном, охорона майна.
Власник також несе ризик випадкового знищення та пошкодження
майна. Цетакож становить той тягар, який несе власник.
Випадкова втратамайна або втрата в результаті дії непереборної
сили повністю лягаєна плечі власника.
4. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення
своїхправ. І це дуже важливо, бо раніше допускалися можливості
переваг для права державної власності. На сьогодні ЦК, який є
кодексом приватного права, містить правило про те, що держава не
втручається у здійснення власником права власності, а право
власностіє непорушним. Ніхто не може бути протиправно
позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст.321
ЦК). Проте можутьмати місце випадки, коли суспільні інтереси
вимагають того, щоббуло, наприклад, примусово вилучено
нерухоме майно — земельнаділянка або будинок, шо знаходиться
на цій ділянці. Це може бутинеобхідно, наприклад, для проведення
шляхових авто- або залізничних трас, трубопроводів та інших споруд
див. ст.350 ЦК).
6. Право приватної власності фізичних
і юридичних осіб, право державної власності,
право комунальної власності
1. Право власності виражає стан належності майнових прав
окремим суб'єктам права власності, визначеним ЦК. Насамперед
це
255
право приватної власності приватних осіб — фізичних і
юридичних. Це положення закріплене у ст.325 ЦК, в якій вказується,
що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні
особи.
Крім цих суб'єктів права власності є й інші — держава та
територіальні громади (ст.ст.326, 327 ЦК). Не визначене правове
становище АРК, яка не є державним утворенням.
Проте слід зазначити, що згідно з п.З ч.і ст. 138 Конституції до
відання АРК відноситься управління майном, що належить цій
республіці. Управлішш не означає власність, а отже, слід вважати,
що ми маємо справу зі здійсненням права власності держави
Україна шляхом управління державним майном АРК. Здійснення
права державної власності АРК має бути відмежовано від
здійснення права комунальної власності, управління майном якої
здійснюють безпосередньо територіальні громади та утворені ними
органи місцевого самоврядування (ст.327 ЦК).
2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками, як
правило, будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які
відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та
вар-;тість майна, яке може бути у власності фізичних та
юридичнихосіб, не є обмеженими. Проте законом може бути
встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у
власності фі-1зичної чи юридичної особи (ст.325 ЦК).
3. Право державної власності визначається ст.326 ЦК. Згідноз
цією статтею держава має майно, у тому числі грошові кошти, які
належать державі Україна. Перелік майна, яке належить державі,
не надається. Управління об'єктами державної
власностіздійснює Кабінет Міністрів України відповідно до
закону України (ст. 116 Конституції). На міністерства та інші
підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної
виконавчої влади покладено здійснення функцій щодо
управління майном, що є у загальнодержавній власності, крім
майнових комплексів підприємств, установ, організацій,
управління якими здійснюють відповідні служби ВР, Президента
України, Кабінету Міністрів України згідно Із законодавчими
актами України (див. Декрет Кабінету Міністрів України "Про
управління майном, що є у загальнодержавній власності").
4. Хоча ЦК не визначає переліку об'єктів права
державноївласності, проте він визначений ст.34 Закону про
власність, згідно з якою об'єктами права загальної власності є:
майно, що забезпечує діяльність ВР та утворених нею державних
органів; майно Збройних Сил України, органів державної
безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні об'єкти,
енергетичні системи і системи транспорту загального
користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне
значення, кошти республіканського бюджету, республіканський
НБУ, Інші республіканські банки та їх установи і створювані
ними кредитні ресурси;республіканські резервні, страхові та
інші фонди; майно вищих ісередніх спеціальних навчальних
закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-
культурної сфери або Інше майно,шо становить матеріальну
основу суверенітету України і забезпе.;чує її економічний і
соціальний розвиток; інше майно, переда»
256
власність України іншими державами, а також юридичними
особами та громадянами.
Відповідно до ст.5 Закону про приватизацію державного майна
не підлягають приватизації об'єкти, що мають загальнодержавне
значення, а також казенні підприємства.
Відповідно до ст.32 Закону про власність суб'єктом права
державної власності є ВР.
5. Право комунальної власності визначено ст.327 ЦК. У
комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке
належить територіальній громаді. Управління майном, що є в
комунальній власності, здійснює безпосередньо територіальна
громадата утворені нею органи місцевого самоврядування.
6. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах
територіальних громад відповідно до закону здійснюють
правомочності щодо володіння, користування та розпорядження
об'єктамиправа комунальної власності, в тому числі виконують усі
майновіоперації, можуть передавати об'єкти права комунальної
власності упостійне або тимчасове користування юридичним та
фізичнимособам, здавати їх в оренду, продавати і купувати,
використовувати як заставу, вирішувати питання щодо їх
відчуження, визначатив угодах та договорах умови використання
та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у
користування та оренду(ст.60 Закону про місцеве самоврядування).
7. Права суб'єкта комунальної власності здійснюють
відповідніради (ст. 16 Закону про місцеве самоврядування). Ради є
представницькими органами місцевого самоврядування.
Представницькіоргани місцевого самоврядування, сільські, селищні,
міські голови,виконавчі органи місцевого самоврядування діють за
принципомрозподілу повноважень у порядку і межах, визначених
Законом промісцеве самоврядування та іншими законами, а також
статутамитериторіальних громад.
257
Глава 24 Набуття права
власності
1. Підстави набуття права власності
1. Глава 24 присвячена питанням набуття права власності.
Визначені в Кодексі способи набуття права власності стосуються
всіх форм права власності.
Підстави набуття права власності — це юридичні факти. В
багатьох випадках ними є правочини (ч.і ст.328 ЦК).
Всі підстави набуття права власності мають бути не забороненими
законом, тобто правомірними. Право власності вважається набутим
правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або
незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2
ст.328 ЦК).
Щоб можна було встановити право власності на річ, вона
повинна існувати. Отже, річ насамперед має бути створена, І
створення нової речі є підставою для виникнення права власності
на цю річ. Виготовлення нової речі є первісною підставою для
виникнення права власності на річ. Право власності на новостворену
річ, яка виготовлена особою, набувається нею, якщо інше не
встановлено договором або законом (ч.і ст.331 ЦК).
2. Визначення моменту виникнення права власності
1. Речі можуть бути як рухомими, так і нерухомими, і тут
важливим є визначення моменту виникнення права власності.
При цьому слід враховувати як особливості самого майна, так і
особливості оформлення права власності, які теж суттєво
впливають на визначення моменту виникнення права власності.
Значну частину нерухомого майна становлять будівлі, споруди,
житлові будинки та інші будови; саме з ними пов'язані особливості
виникнення права власності на вказане майно. Це майно
створюється не одразу, потрібен певний час для його виготовлення,
тому моментом, з яким ЦК пов'язує виникнення права власності на
новостворене нерухоме майно, яке складається з житлових
будинків, будівель, споруд тощо, є завершення будівництва. Тільки
при визнанні будівництва завершеним постає питання про
виникнення на будівлі, житлові будинки, споруди права власності.
До завершення будівництва все це майно визначається як матеріали
для будівництва, і право власності поширюється відповідно не на
будову в цілому, а на її складові частини — цеглу, столярку, дах
тощо.
Отже, визначення моменту завершення будівництва є вагомим
елементом для визнання права власності, тому ЦК передбачені
певні можливості для встановлення, зокрема, такого моменту, як
прийняття нерухомого майна до експлуатації. Згідно зі ст.331 ЦК,
якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого
майна до експлуатації, право власності виникає з моменту
прийняття до експлуатації.
258
2. Іншим вагомим елементом для визначення права власності
нановостворене нерухоме майно є дотримання тих умов, які
законпов'язує з процесом оформлення права власності на це
майно. Тутзначне місце посідає реєстрація права власності. Якщо
право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає
державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної
реєстрації (ч.2ст.331 ЦК). Треба врахувати, що від моменту
завершення будівництвадо моменту здійснення реєстрації може
пройти деякий час. І тут слідвзяти до уваги те, що якщо належне
оформлення права власності нанерухомість перебуває в процесі
оформлення, то до завершення цього процесу будівництво не
вважається закінченим і право власності нажитловий будинок,
споруду, будівлю не виникає. Принциповим моментом є те, що лише
момент реєстрації нерухомості призводить довиникнення права
власності на нерухоме майно, якщо згідно з законом воно підлягає
реєстрації. Важливими є висновки з цього положення, які
стосуються тягаря утримання майна, ризику випадковогознищення
або пошкодження майна, потреби у відшкодуванні шкоди _ всі ці
обов'язки покладаються лише на визначеного власника.
3. Новим в регулюванні моменту виникнення права
власностіна новостворене нерухоме майно є сприйняття ЦК
узагальнень ідосвіду судової практики. Справа в тому, що за
заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником
недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що
частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною
(ч.4 ст.331 ЦК). В цьому випадку підвищується роль суду при
виявленні конкретних обставин справи і стає можливим захист
прав осіб, якщо вони потребують правового захисту.
4. Переробка або специфікація також належать до
первіснихспособів набуття права власності на новостворену річ.
Переробкоює використання однієї речі (матеріалу), в результаті
чого створюється нова річ. Тут має значення, рухома ця річ або
нерухома. Якщо створення нерухомої речі і визначення
виникнення права власності пов'язане з такими питаннями, як
завершення створення будівлі або споруди, реєстрація нерухомості,
то фактично право власності на рухому річ залежить від того, хто є
власником матеріалів,з яких створюється річ, а також від вартості
матеріалів. Право власності на рухому річ, створену шляхом
переробки з матеріалу, що їйне належить, набувається власником
матеріалу, якщо він цього бажає, але якщо вартість переробки і
створення нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право
власності на нову річ набуває заїї бажанням особа, яка здійснила
таку переробку. Проте в цих випадках потрібно впевнитися, що
особа, яка здійснила переробку,Діяла добросовісно і здійснила
переробку матеріалів для себе. Особа, яка діяла недобросовісно,
неправомірно використала чужий матеріал для виготовлення нової
речі, повинна повернути власникуматеріалу створену річ і
відшкодувати збитки.
3. Привласнення загальнодоступних дарів природи як
спосіб набуття права власності
1- До первісних способів набуття права власності належить та-
259
кож привласнення загальнодоступних дарів природи. Підставою
для виникнення права власності є закон, місцевий звичай або
загальний дозвіл власника відповідної земельної ділянки на збір ягід,
лікарських рослин, ловлю риби тощо. Суттєвою ознакою цього
способу виникнення права власності є те, що набувач не
пов'язаний з правом власності попереднього власника. Значення має
природоохоронне і земельне законодавство.
4. Безхазяйні речі
1. На відміну від попереднього способу набуття права
власності, при визнанні речі безхазяйною слід враховувати, що ця
річ раніше мала власника. Згідно зі ст.335 ЦК безхазяйною є річ,
яка немає власника або власник якої невідомий. Під поняття
безхазяйноїречі підпадають такі об'єкти, як покинуті власником
речі (ст.336),знахідка (ст.ст.337, 338), бездоглядні тварини (ст.340),
скарб (ст.343ЦК). Проте право власності на ці речі з'являється у
володільців взв'язку з тими конкретними обставинами, які
передбачені зазначеними статтями. Потрібно розрізняти безхазяйні
речі нерухомі і рухомі. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік
органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме
майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території
якого вони розміщенні. На взяття безхазяйної нерухомої речі на
облік робиться оголошення в друкованих засобах масової
Інформації.
Лише після спливу одного року з дня взяття на облік
безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого
управляти майном відповідної територіальної громади, може бути
передана за рішенням суду у комунальну власність (ст.335 ЦК).
2. Момент набуття права власності конкретно визначається
встаттях, пов'язаних з тим, що річ за певних обставин стала
безхазяйною або визначається як безхазяйна (ст.ст.336, 338, 341,
343ЦК). Набувач речі, від якої власник відмовився, набуває
правовласності на цю річ з моменту заволодіння нею; особа, яка
знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після
спливушести місяців з моменту заявления про знахідку міліції або
органові місцевого самоврядування, якщо не буде встановлено
власника або Іншу особу, яка має право вимагати повернення
загубленоїречі або власник чи інша особа, яка має право вимагати
повернення загубленої речі, не заявить про свої права на річ;
якщо протягом шести місяців з моменту заявления про затримання
бездоглядної робочої або великої рогатої худоби І протягом двох
місяців щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їх власника
або він незаявить про свої права на них, право власності
переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в
користуванні. Особа, якавиявила скарб, набуває право власності
на нього. Якщо скарб бувприхований у майні, що належить на
праві власності іншій особі,особа, яка виявила його, та власник
майна, в якому скарб був прихований, набувають у рівних
частинах право спільної частковоївласності на нього.
Вищеназвані статті містять конкретні вказівки на особливості
набуття права власності в окремих випадках, але загальні правила
260
про момент набуття права власності в конкретних випадках
пов'язані з тим, що річ втратила свого попереднього власника.
5. Набувальна давність
1. Новим в ЦК є введений до нього інститут набувальної
давності. Набуття права власності тут пов'язане з давністю володіння.
Суб'єктами цього права можуть бути як фізичні та юридичні особи,
так і держава і територіальна громада. Для набуття права власності
за давністю володіння необхідне дотримання таких умов:
1) фактично володіти річчю слід добросовісно, тобто заволодіння
річчю має бути правомірним;
2) володіння має бути безтитульним. Це означає, що яким
бидовгостроковим не був договір, на підставі якого виникло
володіння річчю, це володіння не може слугувати для виникнення
набувальної давності;
3) добросовісне володіння має бути відкритим, а володілець
маєставитися до речі як до своєї — підтримувати її в належному
стані,користуватися нею;
4) володіння має бути безперервним, проте особа, яка
заявляєпро давність володіння, може приєднати до часу свого
володінняувесь час, протягом якого цим майном володіла особа,
чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Це може бути як
фізична, такі юридична особа;
5) відсутність правовстановлювального документа (наприклад,на
будинок) ще не означає недобросовісності володільця;
6) якщо титульний (законний) володілець пропустив строк
позовної давності про витребування майна з чужого незаконного
володіння, то строк спливу набувальної давності не може початися
раніше закінчення строку спливу позовної давності, інакше
фактичноговолодільця не можна визнати добросовісним; 262
7) потрібно дотримувати строк спливу набувальної
давності.Для нерухомого майна строк набувальної давності
становить 10 років, для рухомого майна — 5 років;
8) набуття права власності на земельну ділянку за
набувальноїдавністю регулюється законом;
9) потрібно враховувати момент державної реєстрації при
визначенні моменту виникнення права власності за набувальною
давністю. Право власності на нерухоме майно, що підлягає
державнійреєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту
державноїреєстрації;
10) втрата не з своєї волі майна його володільцем не
перериваєнабувальної давності у разі повернення майна протягом
одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про
його витребування;
П) документом, який посвідчує право власності за набувальною
Давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери, є
Рішення суду.
2- До похідних способів набуття права власності належить факт
виникнення права власності внаслідок волевиявлення попереднього
власника. Похідними способами виникнення права власності є
261
цивільні правочини, спадкування за законом І заповітом, тобто
похідні способи набуття права власності пов'язані з актом
розпорядження власника майном.

6. Похідні способи набуття права власності.

Значення передання майна
1. Найпоширенішими похідними способами набуття права
власності є договори, зокрема договори купівлі-продажу, міни,
договори, пов'язані з передачею речі у власність
2. У похідних способах набуття права власності важливого
значення набуває момент передання майна. Право власності
виникаєз моменту передання майна. Згідно з ч.і ст.334 ЦК
переданняммайна вважається вручення його набувачеві або
перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення,
пересилання набувачевімайна, відчуженого без зобов'язання
доставки.
Проте фактична передача речі може і не визначати моменту
виникнення права власності на майно, якшо інше встановлено
законом або договором. Важливе значення для виникнення
моменту права власності на майно має також момент нотаріального
посвідчення договору, рішення суду про визнання договору, не
посвідченого нотаріально, дійсним та момент державної реєстрації
договору, якшо договір про відчуження майна підлягає державній
реєстрації (ч.4 ст.334 ЦК).
До передання майна прирівнюється вручення коносамента або
іншого товаророзпорядчого документа на майно.

ЛЇІІ Гла ва 2 5
:~ Припинення права вла сності
1. Способи припинення права власності
1. Закон детально регулює припинення права власності з
тим,щоб була можливість найкраще захистити права власника.
Припинення права власності можливе лише у випадках,
передбачених законом. Право власності припиняється у разі
відчуження власникомсвого майна; відмови власника від права
власності, припинення права власності на майно, яке за законом не
може належати цій особі;знищення майна; викупу пам'яток Історії
та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною
необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з суспільною
необхідністю; викупу з метою суспільної необхідності земельної
ділянки, на якій воно розміщене;звернення стягнення на майно за
зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення
юридичної особи чи смерті власника.
Такий перелік підстав припинення права власності зазначений в
ст.346 ЦК. Важливо відзначити, що цей перелік не є вичерпним.
Згідно з ч.2 вказаної статті право власності може бути припинене в
інших випадках, встановлених законом, але принциповим є те
положення, що припинення права власності може відбутися лише на
підставі закону.
2. Вилучення майна у власника і відповідно припинення
прававласності може бути оплатним і безоплатним, може бути
примусовим або здійснюватися за згодою особи, якій майно
належало. ВЦК внесена стаття про відмову від права власності
(ст.347), де вказується, що особа може відмовитися від права
власності на майно,заявивши про це або вчинивши інші дії, які
свідчать про ЇЇ відмову від права власності. Відмова від права
власності відбуваєтьсязгідно з волею особи, якій належало майно.
Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю
(ст.350 ЦК) може відбуватися як за згодою власника, так і за
рішенням суду. Рішення провикуп земельної ділянки у зв'язку із
суспільною необхідністюприймається у межах своєї компетенції
органом державної влади,органом АРК або органом місцевого
самоврядування. За рішеннямсуду припиняється право власності на
житловий будинок, інші бу-ДІвлІ, споруди, насадження у зв'язку із
викупом земельної ділянки,на якій вони розміщені, проте тут має
відбутися обов'язкове попереднє відшкодування збитків у повному
обсязі. Крім того, правапопереднього власника, які припиняються,
можуть бути захищенізавдяки тому, що особа, право власності
якої припинилося, маєправо вимагати надання їй іншої,
рівноцінної за якістю, земельноїДілянки в межах цього населеного
пункту.
2. Примусове припинення права власності
І- Примусове припинення права власності може
використовуватися як санкція у випадках, коли існує загроза
пошкодження або
263
знищення пам'яток історії та культури (ст.352 ЦК). Спочатку в ці
випадках робиться попередження власнику пам'ятки, а потім, які
що власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо
збереження, суд за позовом державного органу з питань охорони"
пам'яток історії та культури може постановити рішення про її
викуп (ст.352 ЦК).
2. Без попередження власника пред'являється позов у разі
невідкладної необхідності збереження пам'ятки історії та
культури.Викуплена пам'ятка Історії та культури переходить у
власністьдержави.
3. На майно особи-власника може бути звернено стягнення
заборги, проте це стягнення може відбутися лише на підставах,
вказаних законом. Виконання цивільних обов'язків забезпечується
засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені
договоромабо актом цивільного законодавства (ст.14 ЦК).
4. Примусове припинення права власності може бути
такожздійснене у випадку реквізиції, яка настає з метою
суспільної необхідності у разі стихійного лиха, аварії, епідемії,
епізоотії та за інших надзвичайних обставин, на підставах І в
порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного
відшкодування вартості майна. Реквізоване майно переходить у
власність держави абознищується (ст.353 ЦК).
5. Безоплатне вилучення майна у власника з позбавленням його
права власності відбувається у разі застосування такої санкції,
якконфіскація. Конфіскація провадиться за рішенням суду як
санкціяза вчинення правопорушення у випадках, встановлених
законом.Конфісковане майно переходить у власність держави.
6. Право власності може припинитися також внаслідок знищення
майна. Якщо майно підлягало державній реєстрації, право власності
на це майно припиняється з моменту внесення за
заявоювласника змін до державного реєстру.
7. Примусовий порядок припинення права власності
застосовується також у випадку, якщо у особи з підстав, які не були
заборонені законом, з'явилося відповідно до закону, який був
прийнятийпізніше, майно, що не може їй належати. Це майно має
бути відчужено власником протягом строку, встановленого
законом. Якщовоно не було відчужено власником, воно підлягає на
підставі заяви відповідного державного органу влади до суду
примусовомупродажу.
Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передасть
ся у власність держави.
-Г-T
« ;
Глава 26 Право спільної
власності
1. Загальне поняття права спільної власності
1. Право спільної власності виникає при множинності
суб'єктівправа власності. Згідно зі ст.355 ЦК майно, що є у
власності двохабо більше осіб (співвласників) належить їм на праві
спільної власності (спільне майно).
Потрібно розрізняти правовий зв'язок, який є між особами —
суб'єктами права власності і майном, яке є об'єктом права власності.
В цьому випадку єдиний суб'єкт права власності відсутній. Тут немає
колективу як суб'єкта права власності, власник — багато-суб'єктний,
кожний має право власності, а майно належить всім спільно.
Спільна власність може бути як частковою, так і без часток. Якщо
спільна власність часткова, то це частка в праві часткової власності
(а не в майні). При спільній сумісній власності право власності не
поділяється, а належить власникам спільно.
2. Майно може належати особам на праві спільної часткової
абоспільної сумісної власності, інших видів спільної власності
примножинності осіб-власників не існує. Найчастіше спільна
власність виникає при неподільності речі, якщо річ є у власності
кількох осіб. Джерелом виникнення права спільної власності може
бути договір або закон.
Багатосуб'єктність права спільної власності допускає існування
різних суб'єктів права власності, але з урахуванням особливостей,
які належать кожному виду спільної власності. Так, суб'єктами
права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи,
юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.356 ЦК).
Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні
особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади,
якщо інше не встановлено законом (ст.368 ЦК). Частки у праві
спільної часткової власності вважаються рівними, якщо Інше не
встановлено домовленістю співвласників або законом.
3. Співвласник має право самостійно розпоряджатися
своєючасткою у праві спільної часткової власності. Важливим при
цьому є визначення моменту переходу частки у праві спільної
часткової власності до набувача за договором. Оскільки йдеться
про частку в праві, загальні правила про момент переходу права
власності з моменту передачі речі в цьому випадку не можуть
застосовуватися — діє інший принцип, закріплений у ст.363 ЦК.
Частка управі спільної часткової власності переходить до
набувача з моменту укладення договору, якшо інше не
встановлено домовленістю сторін. Виняток з цього правила
становлять випадки, колиДоговір підлягає нотаріальному
посвідченню та (або) державнійреєстрації. Згідно зі ст.334 ЦК
право власності на майно за договором, який підлягає
нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого
посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду
про визнання договору, не посвідче-
265
ного нотаріально, дійсним. Те ж саме стосується моменту
державної реєстрації. Якщо договір про відчуження майна
підлягає державній реєстрації, право власності у набувача
виникає з моменту такої реєстрації.
2. Право спільної часткової власності
1. Відносини між власниками спільної часткової власності
бувають непростими. Особа має повне право самостійно
розпоряджатися своєю часткою в праві спільної часткової
власності, проте вона повинна зважати на те, що вона не є
єдиним суб'єктом права спільної часткової власності, що існує
множинність осіб — співвласників, інтереси яких мають бути
враховані. Це стосується правила про переважне право купівлі
частки у праві спільної часткової власності (ст.362 ЦК). У разі
продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник
має переважне право перед іншими особами на її купівлю за
ціною, оголошеною для продажу, та за інших рівних умов, крім
випадку продажу з публічних торгів.
Існує певний порядок відчуження частки в праві спільної
часткової власності. Продавець частки у праві спільної часткової
власності зобов'язаний письмово повідомити інших
співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та
інші умови, на яких він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення
переважного права купівлі чи не здійснюють цього права щодо
нерухомого майна протягом місяця, а щодо рухомого майна —
протягом 10 днів від дня отримання ними повідомлення,
продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо
бажання придбати частку у праві спільної часткової власності
виявили кілька співвласників, продавець має право вибору
покупця (ст.362 ЦК).
2. Певні наслідки має порушення вказаного порядку. У разі
.продажу частки у праві спільної власності з порушенням
переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду
позов пропереведення на нього прав та обов'язків покупця.
Водночас позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду
грошову суму,яку за договором повинен сплатити покупець. До
таких вимог застосовується позовна давність в один рік.
3. Слід зазначити, що переваги надаються співвласникам
лишепри укладенні співвласником, який має намір відчужити свою
частку, договору купівлі-продажу. Сюди належить також договір
міни,оскільки згідно зі ст.716 ЦК до договору міни
застосовуються загальні положення про купівлю-продаж. При
укладенні інших договорів співвласники таких переваг не мають.
4. Припинення права на частку у спільній частковій
власностівідбувається, якщо виділ цієї частки є можливим. Проте
коли частка є незначною і не може бути виділена в натурі або річ
є неподільною, або коли спільне володіння і користування майном
є неможливим, або коли таке припинення не завдасть істотної
шкодиінтересам співвласника та членам його сім'ї, право особи на
часткуу спільному майні може бути припинено за рішенням суду
на підставі позову інших співвласників. Суд постановляє рішення
про266
припинення права особи на частку у спільному майні за умови
попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на
депозитний рахунок суду (ст.365 ЦК).
 3. Право спільної сумісної власності домовленістю міжними або законом (ст.ст.370, 372 ЦК). За
рішенням суду часткаспіввласника може бути збільшена або
1. При спільній сумісній власності частки не визначені зменшена з урахуваннямобставин, що мають істотне значення.
заздалегідь. 8. У разі поділу майна між співвласниками право спільної
Суб'єктами спільної сумісної власності можуть бути фізичні сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ
особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає
Учасники відносин спільної сумісної власності спільно нотаріальномупосвідченню.
здійснюють правомочності володіння, користування і Для права спільної сумісної власності не застосовується правило
розпорядження. Особливої уваги заслуговує правомочність про переважне право купівлі-продажу частки в праві спільної
розпорядження. Згідно зі ст.369 ЦК розпорядження майном, що є власності, і визначення часток не викликає перетворення спільної
у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх сумісної власності в спільну часткову. Перетворення відбувається
співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину лише при виділі або поділі майна, що є у спільній сумісній
щодо розпорядження спільним майном вважається, що він власності.
вчинений за згодою всіх співвласників. Проте є певні застереження
стосовно визначення та отримання вказаної згоди.
2. Згода співвласників на вчинення правочину щодо
розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному
посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена
письмово інотаріально посвідчена.
3. У ЦК та СК визначаються окремі види спільної
сумісноївласності. Це, по-перше, спільна сумісна власність
подружжя(ст.368 ЦК); по-друге, спільна сумісна власність членів
сім'ї (вонавиникає, коли майно набуте в результаті спільної праці та
за спільні грошові кошти членів сім'ї); по-третє, спільна сумісна
власністьвиникає у жінки і чоловіка, які проживають однією
сім'єю, але неперебувають у шлюбі між собою, якщо інше не
встановлено письмовим договором між ними (ст.74 СК).
4. Спільна сумісна власність у вищезазначених випадках
виникає, якщо правочином або договором між сторонами не
встановлена спільна часткова власність. Що стосується спільної
сумісноївласності подружжя, то вона виникає на підставі
закону, якщошлюб зареєстрований в органах РАЦС.
Припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної
власності на майно, набуте під час шлюбу.
5. Загальним правилом є те, що спільне майно подружжя не
може бути об'єктом стягнення за борги одного з подружжя. Проте
зЦього майна можна виділити цьому з подружжя в натурі частку
управі спільної сумісної власності, на яку може бути звернено
стягнення (ст.73 СК).
6. Звернення стягнення за борги одного з подружжя має
певніособливості. На майно подружжя, яке є спільною сумісною
власністю, все ж таки може бути звернено стягнення за
зобов'язаннями одного з подружжя, якщо судом буде встановлено,
що договірбув укладений цим з подружжя в інтересах сім'ї і те, що
було одержане за договором, використано на її потреби. Крім того,
при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя,
стягнення може бути накладене на майно, набуте під час шлюбу,
якщо 268
267 Глава 27
судом встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті Право власності на землю
злочинним шляхом (ст.73 СК). (земельну ділянку)
7. Співвласники мають право на виділ у натурі частки
майна,що є в спільній сумісній власності, а також на поділ цього
майна.Поділ здійснюється за домовленістю співвласників, при
цьому передбачається, що частки співвласників у праві спільної 1. Поняття права власності на землю (земельну ділянку)
сумісноївласності є рівними, якщо інше не встановлено
 1. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається
іздійснюється відповідно до закону. ЦК І ЗК визначають, що
правона земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий)
шару межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні
насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і
під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для
зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд
(ст.373 ЦК,ст.79 ЗК).
Власник земельної ділянки може використовувати ЇЇ на свій
розсуд відповідно до її цільового призначення (ст.373 ЦК).
2. Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є
фізичні особи, юридичні особи, держава та територіальні громади.
Приватними особами, які мають право приватної власності на
земельні ділянки, визнаються не лише громадяни, а й юридичні
особи. Як відомо, згідно з ЦК юридичні особи залежно від порядку
їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та
юридичних осіб публічного права (ст.81 ЦК). Суб'єктами права
приватної власності на земельні ділянки можуть бути лише
громадяни та юридичні особи, що засновані громадянами та
недержавними юридичними особами. Територіальні громади є
суб'єктами комунальної власності, яка не належить окремим
юридичним особам або окремим громадянам. Право комунальної
власності територіальні громади здійснюють безпосередньо або через
відповідні органи управління.
3. Відповідно до ст.6 Закону про місцеве самоврядування
первинним об'єктом місцевого самоврядування, основним носієм
його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища
іміста. У містах з районним поділом територіальні громади
районівдіють як суб'єкти права власності.
До фізичних осіб, які мають право приватної власності на землю
(земельну ділянку), належать також іноземці, особи без
громадянства, які набувають право власності відповідно до закону, а
також іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні
організації, які також набувають право власності на земельні ділянки
(ст.374 ЦК).
Згідно зі ст.32 Закону про власність суб'єктом права державної
власності є держава. До числа об'єктів права державної власності
належить і земля (земельні ділянки). Органом державної влади,
який реалізує право державної власності на землю, є Кабінет
Міністрів України (ст.116 Конституції).
4. Земля є основним національним багатством, що перебуває
підособливою охороною держави, право власності на землю
гарантується, а використання права власності на землю не може
завдавати шко-
269
ди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати
екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст.373 UK, ст.1 ЗК),
2. Правові наслідки при самочинному будівництві
1. Стаття 376 ЦК передбачає негативні наслідки для тих, хто
порушує правила будівництва, правила належного оформлення
земельної ділянки під будівництво, здійснює будівництво без
належного дозволу та затвердженого проекту.
Визначальним є положення цієї статті, згідно з яким особа, яка
здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна,
не набуває права власності на нього. Це положення виходить із того
загального правила, що всі способи набуття права власності мають
бути правомірними. Неправомірною є побудова житлового будинку,
будівлі або споруди, коли вони збудовані або будуються на
земельній ділянці, яка не була відведена для нієї мети, або без на- :
лежного дозволу чи належно затвердженого проекту або з істотними
порушеннями будівельних норм і правил.
2. Проте є певний виняток — на вимогу власника
(користувача)земельної ділянки суд може визнати за ним право
власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній,
якщо це не порушує права інших осіб.
3. Права власника (користувача) підлягають суттєвому
захисту,якщо він не визнає права власності за особою, яка
здійснила (здійснює) самочинне будівництво або якщо це
порушує права іншихосіб. В цьому випадку майно підлягає
знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво,
або за її рахунок. Земельна ділянка може бути у встановленому
порядку надана особі підуже збудоване нерухоме майно, якщо суд
визнає право власності насамочинно зведену будівлю на земельній
ділянці, що не була відведена для цієї мети.
З, Право на земельну ділянку при придбанні
житлового будинку, будівлі або споруди,
що розміщені на ній
1. Стаття 337 ЦК вирішує проблеми права на земельну ділянку,
пов'язані з придбанням житлового будинку, будівлі або споруди,
що розміщені на ній. До особи, яка придбала житловий будинок,
будівлю або споруду переходить право власності на земельну
ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення,
у розмірах, встановлених договором.
Якщо житловий будинок, будівля, споруда розмішені на
земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до
набувача переходить право користування тією частиною земельної
ділянки, на якій вони розміщені та частиною ділянки, яка необхідна
для їх обслуговування.
270
Глава 28 Право
власності на житло
_',?«. 1. Поняття житла фізичної особи
1. Під поняття житла фізичної особи підпадають жилий
будинок, квартира, інші приміщення, призначені для постійного
проживання в них.
Квартирою є ізольоване помешкання в жилому будинку,
призначене та придбане для постійного в ньому проживання (ст.382
ЦК).
 Цільове призначення жилого будинку, квартири полягає в тому,
що вони мають забезпечувати проживання в них власника та членів
його сім'ї, інших осіб. Тому ці помешкання не можна
використовувати для промислового виробництва.
2. Правові відносини при експлуатації
багатоквартирного жилого будинку
1. Складним є питання взаємовідносин власників квартир
приексплуатації жилого будинку (квартири). Власники квартир для
забезпечення належної експлуатації багатоквартирного жилого
будинку, користування квартирами та спільним майном жилого
будинку можуть створювати об'єднання власників квартир
(житла).Об'єднання власників квартир, жилих будинків є
юридичною особою, яка діє відповідно до статуту та закону (ст.385
ЦК).
2. У власників квартир у багатоквартирному жилому
будинкувиникає спільна сумісна власність на приміщення
загального користування, опорні конструкції будинку, механічне,
електричне,сантехнічне та інше обладнання за межами або
всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також
на споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх
власників квартир, а також нежилих приміщень, які розташовані у
жилому будинку (ст.382 ЦК).
3. Об'єднання власників квартир, жилих будинків може
існувати, а може і не Існувати, але це не змінює прав приватної
власності осіб на певні квартири і їх права спільної сумісної
власності наприміщення загального користування тощо.
3. Розмежування права приватної власності і
права комунальної власності
1. В цьому випадку слід відмежовувати право приватної
власності особи на квартиру і допоміжні приміщення і право
комунальної власності. Визнання права комунальної власності (тобто
власності територіальної громади) на допоміжні приміщення не
лише Фубо порушує права громадян на житло і приміщення
загального користування, визначені ст.382 ЦК, а и порушує Закон
про приватизацію житлового фонду. Частина 2 ст.10 цього Закону
вказує: Власники квартир багатоквартирних будинків є
співвласниками
271
допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів
зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних
витратах, пов'язаних з утриманням будинку відповідно до своєї
частки у майні будинку".
2. Законом про приватизацію житлового фонду встановлено, що
приватизація державного житлового фонду — це відчуження
квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і
приміщень державного житлового фонду на користь громадян
України. Щодо права комунальної власності, то територіальним
громадам районів у містах належить право комунальної власності на
об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної
власності (п.1 ст.60 Закону про місцеве самоврядування).
272
Глава 29 Захист права
власності
:. 1. Здійснення захисту права власності як речового права
1. Об'єктом захисту права власності як речового права є
Індивідуально визначене майно. Речові способи захисту права
власностіспрямовані на безпосередній захист права власності від
порушенняйого будь-якою особою.
2. Власник, який має підстави передбачити можливість
порушення свого права власності іншою собою, може звернутися до
суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть
порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для
запобігання такому порушенню (ч.2 ст.386 UK).
3. Крім речових, існують також зобов'язальні способи
захиступрава власності. Вони випливають з договорів та інших
видів зобов'язань і мають конкретний характер. Але існує правило,
що якщо існують договірні або інші зобов'язальні відносини, то
заявляти речові вимоги щодо захисту права власності неможливо.
Отже,захист права власності за допомогою речових способів захисту
цього права не завжди можливий. їх не можна застосовувати,
якщоправо власності порушено за наявності договору (наприклад,
оренди), тоді потрібно розв'язувати спірні питання на підставі
зобов'язань.
4. До речових способів захисту права власності належать позови
про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови
про захист права власності від порушень, не пов'язаних з
позбавленням володіння, і позови про визнання права власності.
2. В індикаційний позов
1. Одним з основних способів захисту права власності є вІнди-
каційний позов. Віндикаційний позов як правило, визначають
якпозов про повернення свого майна з чужого незаконного
володіння. По суті, це вимога власника, який не володіє майном,
повернути майно в натурі.
2. Однією з підстав для заявления такого позову є те, що
власник не володіє майном, не панує над річчю, в той час як
невлас-ник володіє майном без належної правової підстави або за
негідною підставою. Володіння незаконного володільця має бути
об'єктивно незаконним незалежно від того, винен він чи не винен,
щочужа річ потрапила до нього.
3. Важливою обставиною для заявления такого позову є те,
щомайно має зберегтися в натурі. З цим і пов'язана віндикація.
Якщомайно втратило своє обличчя і змінило призначення, то
витребувати Його за допомогою вІндикаційного позову неможливо.
В цьомувипадку заявляється позов про стягнення збитків.
4. Об'єктом віндикації має бути лише індивідуально
визначенаРіч. Треба зважити, шо межі між індивідуально
визначеними і ро-
. . 273
довими речами досить відносні. Отже, річ можна кваліфікувати як
родову, проте за певних обставин вона може набрати властивостей
індивідуально визначеної. Наприклад, об'єктом віндикації можуть
бути не взагалі труби для заводу, а саме ті труби, шо лежать і
зберігаються на даному складі.
Змістом віндикаційоного позову є повернення конкретної речі,
а не заміна її Іншою або речами того ж роду і властивостей.
3. Поняття добросовісного і колізія інтересів, які підлягають захисту. Існує погляд, що оскільки
недобросовісного володільця чужою річчю
1. Незаконне володіння чужою річчю може бути як
добросовісним, так і недобросовісним. Тут мають значення
суб'єктивні моменти. Якщо фактичний володілець не знав і не міг
знати, що річ,якою він фактично володіє, є чужою, він вважається
добросовісним. Якщо неволоділець речі знав або повинен був
знати, що набуває річ від особи, яка не уповноважена на її
відчуження, то такого володільця слід визнати недобросовісним.
Як форму вини збоку недобросовісного набувача має бути
визначено умисел абогрубу необережність, а не просто
легковажність.
2. Визначення фактичного володільця добросовісним або
недобросовісним має значення для визначення підстав
витребуваннямайна від нього. Якщо право власника на
витребування майна ізчужого незаконного володіння є
безумовним (ст.387), то правовласника на витребування майна
від добросовісного набувача зумовлено рядом умов (ст.388 ЦК).
Перше, що має значення — цебезоплатно чи за плату придбав
набувач річ, якою фактично володіє. Якщо майно одержано
безоплатно (завдяки договору дарування, у спадок тощо) І
вилучення спірного майна не нанесе набувачу збитків, то майно на
вимогу власника має бути вилучено. Якщопридбане майно було
оплачено, то витребування майна від фактичного володільця може
відбутися лише в тому випадку, коли майновибуло з володіння
власника або особи, якій воно було довірено,поза їх волею.
4. Обставини, що визначають вибуття з
володіння власника поза його волею
1. Положення про те, що майно вибуло з володіння власника
поза його волею, може передбачати такі випадки:
1) майно було загублене власником або особою, якій він
передав майно у володіння;
2) майно було викрадене у власника або особи, якій він
передавмаймо у володіння;
3) майно вибуло з володіння власника або особи, якій він
передавав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ст.388
ЦК).
2. Слід врахувати те, що вибуття майна поза волею власника
може включати ситуацію, коли спочатку майно вибуло з-під
волівласника згідно з його волею (наприклад, здано в оренду), а
потімбуло незаконно передано набувачем іншій особі. Ця особа є
добросовісним набувачем і витребувати його у такого
добросовісного на-
274
бувача неможливо. Власник у цьому випадку страждає через свою
необачність у виборі осіб, яким він довірив майно. Проте власник
може вимагати відшкодування збитків від вказаних осіб.
Добросовісний набувач також може вимагати відшкодування
збитків у осіб, яким власником було передано майно, і які незаконно
передали його цьому набувачу.
Неоднозначно розв'язується питання, коли безоплатний
набувач майна від особи, яка не мала права його відчужувати,
реалізує це майно шляхом оплатного правочину. Тут виникає
спочатку майно вибуло з-під волі власника безоплатно, то у всіх
випадках інтереси власника мають бути захищені і майно
потрібно віндифікувати. Але таке застосування закону викликає
сумнів, оскільки останній набувач є добросовісним і нічим не
відрізняється від добросовісного набувача, який одержав майно
безпосередньо від неправомочної особи, яка здійснювала оплатне
відчуження майна. ВіндикаціЙний позов у цьому випадку не
задовольняється.
5. Питання відшкодування доходів від майнаі
витрат на нього
1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала
абомогла знати, що вона володіє майном незаконно
(недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які
вона одержалаабо могла одержати за весь час володіння ним. Такі
негативні наслідки для недобросовісного набувача цілком
закономірні. В своючергу як добросовісний, так і недобросовісний
набувач мають право вимагати від власника майна відшкодування
необхідних витратна утримання, збереження майна, здійснених
ним з часу, з якоговласникові належить право на повернення
майна або переданнядоходів (ст.390).
2. Добросовісний набувач має ще одну привілею — право
залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть
бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо
поліпшення не можуть бути відокремлені від майна,
добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування
здійснених витратУ сумі, на яку збільшилася його вартість (ст.390
ЦК).
6. Застосування позовної давності
Якщо заявлено позов про витребування майна із чужого
незаконного володіння, на нього поширюється загальний строк
позовної давності — три роки.
7. Особливості витребування майна у добросовісного
набувача, які викликані особливостями майна
Є види майна, до яких не можуть бути застосовані вимоги,
засновані на віндикаційному позові. Це витребування майна, яке
складається з грошей та цінних паперів. Гроші, а також цінні па-
275
пери на пред'явника не можуть бути витребувані від
добросовісного набувача (ст.389 UK). Це правило є винятком з
правила про існуючі певні обмеження можливостей витребування
майна у добросовісного набувача, тому що гроші і цінні папери не
можуть бути витребувані від добросовісного набувача ні за яких
 обставинах. г
Глава ЗО
8. Позов про визначення права власності Загальні положення про речові права на
Позов про визначення права власності є одним із важливих чуже майно
способів захисту права власності. Він пов'язаний з тим, шо право
власності має спиратися на певний титул, щоб бути доведеним
перед іншими людьми. Саме суд в разі виникнення спору здійснює
це доведення. Найчастіше спір виникає з приводу житла. 1. Поняття речового права
Конкретних відповідачів у цьому позові, як правило, немає, а
рішення щодо зазначеного позову має попереднє значення. Позов '; 1. ЦК відрізняє речові права від права власності. Між тим, право
про визначення права власності має самостійне значення, проте власності є одним із видів речових прав. Право власності та інші
йому властиві і функції супроводжування РІНД и каці иного, речові права становлять один досить великий і визначальний
негаторного позову. розділ галузі цивільного права, який прийнято називати "Речові
права". Так бачать його окремі російські вчені1. Цей розділ можна
9. Негаторний позов визнати як одну з підгалузей цивільного права.
Завдяки цьому позову захищаються права власника у Право власності є одним із найважливіших правових
здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, інструментів, засобами якого суб'єкти майнових відносин можуть
не пов'язані із втратою власником володіння. Вимога відповідно задовольняти свої потреби в тих чи інших речах. Для того, щоб
до цього позову полягає в усуненні перешкод, які заважають задовольнити особисті побутові, виробничі чи будь-які інші потреби в
власнику або іншому титульному володільцю здійснювати тій чи іншій речі (майні), будь-яка особа — фізична чи юридична, за
повно і незаперечно свої права користування і розпорядження загальним правилом повинна придбати потрібну їй річ у власність.
майном. Це — певний стан існування правомочностей власника Право власності дає можливість власнику безпосередньо володіти,
або іншого титульного володільця, тому до негаторного позову не користуватися чи розпоряджатися належною йому річчю (майном).
застосовуються правила щодо позовної давності. 2. Проте для задоволення тих чи інших потреб у тій чи
іншійречі не обов'язково набувати на неї право власності. Це не
завждиекономічно вигідно. Людина може цю річ взяти в оренду,
прокат,найм тощо, тобто укласти з власником цієї речі
відповідний договір. Але володіння і користування чужою річчю на
підставі договору все ж ставить особу, яка має намір володіти чи
користуватися чужою річчю (майном), в з&іежність від власника.
Останній може в будь-який момент розірвати укладений договір І
припинитиволодіння чи користування тим чужою річчю. Особа, яка
має намірволодіти чи користуватися чужою річчю, заінтересована
в більштривалих І, головне, стабільних відносинах.
3. Тому правники уже в стародавні часи намагалися знайти
такіправові способи встановлення володіння і користування чужим
майном, які меншою мірою ставили б у залежність від власника
цьогомайна та гарантували безперервну тривалість і стабільність
вказаноговолодіння та користування. Таких форм і способів
володіння, користування, а в окремих випадках, навіть,
розпорядження чужим май-
1
Див.: Гражданское право: Учебник / Пол ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. —
СПб., 1996.
277

276
ном було винайдено чимало за цей тривалий час. їх аналіз буде дано
пізніше. Нині ж маємо лише підкреслити, що сучасне цивільне право
Розділ II знає такі форми і способи володіння, користування і розпорядження
РЕЧОВІ ПРАВА чужим майном, які гарантують заінтересованій особі, котра має таке
право, меншу його залежність (частіше — повну незалежність) від
НА ЧУЖЕ МАЙНО власника цього майна, необхідну тривалість і стабільність. Отже,
можна так сформулювати визначення поняття речових прав. Це —
право володіти, користуватися і розпоряджатися окремою річчю,
сукупністю речей (майном) на підставі закону чи іншого
юридичного факту, передбаченого законом.
2. Співвідношення права власності і права на чуже майно
1. Як уже зазначалося, право власності також є одним з
видівречових прав. їх об'єднує те, що об'єктом цих прав завжди є
матеріальна річ. Водночас речові права на чуже майно
істотновідрізняються від права власності.
2. Спільним для права власності і речових прав є, як уже
підкреслювалося, те, що об'єктом цих прав є матеріальна річ, але
недія. Об'єктом речових прав на чуже майно є саме право на
чужуріч, а не право вимагати від власника певної поведінки
(дії). Цеправо не залежить від волі власника майна. Встановлення
права пачуже майно може залежати від волі власника даного майна,
але коли це право вже встановлено, змінити його чи припинити
власникне може. Більш того, право володіння, користування чи
розпорядження чужим майном обмежує право власності
власника цьогомайна в тій мірі, в якій воно надано суб'єкту
права на чужу річ.Власник речі (майна) не може обмежити
володіння, користуваннячи розпорядження суб'єкта права на чужу
річ. Якщо води у водоймищі вистачає лише для ЗО голів худоби,
суб'єкту права на чужу річнадано право напоїти 20 голів, а в самого
власника водоймища своїх 20 голів, то в такому разі в першу чергу
мають бути напоєні 20голів худоби суб'єкта права на чужу річ, а
вже потім худоба власника.
Спільними Є правомочності суб'єкта права власності і суб'єкта
права на чужу річ (майно). Власник має право володіти,
користуватися і розпоряджатися майном на свій розсуд. Суб'єкт
права на чужу річ також має право володіти, користуватися і у
випадках, передбачених законом, розпоряджатися чужою річчю
(майном). Але при цьому слід мати на увазі, що обсяги даних
правомочностей різні. Право володіння, користування і
розпорядження чужою річчю (майном) за загальним правилом є
обмеженим. Водночас воно в цій частині обмежує право власності.
Права на чужі речі (майно) і право власності дуже тісно
переплітаються. Власне кажучи, право на чужу річ (майно) існувати
окремо без права власності не може, адже воно виникає з права
власності. Право на чуже майно є похідним від права власності на
це ж майно, воно грунтується на праві власності певної особи на
вказане майно. Без права власності на дане майно не може бути І
права іншої особи, яка хоче ним володіти, користуватися чи
розпоряджатися. Окремо право на чужу річ не може бути об'єктом
278
цивільних правочинІв. Воно може відчужуватися, наприклад,
лише разом з об'єктом права власності, який обмежено правом
на
чужу річ. . . .
3. Проте між цими речовими правами є ряд істотних
відмінностей. Передусім право власності не обмежене будь-яким
строком. Воно, так би мовити, вічне. Зі смертю власника право
власності на дане майно не припиняється, воно лише переходить до
інших осіб. Право на чужу річ (майно) за загальним правилом
обмежено певним строком. Вічного права на чужу річ (майно) не
буває. Строки дії права на чужу річ різні.
Істотну відмінність мають обсяги правомочностей власника і
суб'єкта права на чужу річ. Правомочності власника не можуть
бути обмежені нічим, крім закону. Вони є необмеженими, але в
межах закону. Правомочності суб'єкта права на чужу річ за
загальним правилом обмежені. Вони не можуть повністю
перекривати правомочності власника. В більшості випадків суб'єкт
права на чужу річ не має права розпоряджатися нею.
і'
3. Характерні ознаки речових прав
1. Цивільно-правові відносини, що виникають у сфері
встановлення і здійснення прав на чужі речі (майно), за своїм
характеромє абсолютними відносинами. Це означає, що праву
суб'єкта правана чужу річ кореспондують обов'язки усіх тих осіб,
які його оточують, тобто, з одного боку, — суб'єкт права, а з
другого — численні зобов'язані особи. Слід мати на увазі, що це,
так би мовити, зовнішні відносини, тобто відносини між суб'єктом
права на чужу річі третіми особами. Проте особливістю відносин,
що складаютьсяміж суб'єктом права на чужу річ та іншими
особами, є їх подвійність — відносини між цим суб'єктом і
третіми особами є зовнішніми, а відносини між суб'єктом права на
чужу річ і власником зазначеної речі — внутрішніми. Внутрішні
відносини за своїм характером Є ВІДНОСНИМИ.
2. Друга характерна ознака речових прав та, що вони є
виключними правами. Це означає, якщо одна особа має право
на володіння і користування чужою річчю у визначеному обсязі, то
ніхтоінший такого права в тих же межах і обсязі мати не може. Інші
речові права мають виключний характер, як І право власності.
За загальним правилом вимоги, які випливають з речових прав,
задовольняються в першу чергу порівняно з вимогами, що
випливають із зобов'язально-правових відносин. Зазначена перевага
у задоволенні вимог становить ще одну характерну ознаку
речових прав.
3. Речовому праву відома ще одна ознака — право
слідування.Воно полягає в тому, що перехід права власності на
річ (майно),обтяженого правом володіння і користування іншої
особи на цю жріч, не припиняє права на чужу річ. Право на
чужу річ (майно)слідує за самим об'єктом права власності,
обтяженого правом начужу річ. Це означає, що якщо власник
земельної ділянки, обтяже-ної сервітутом, продає її, то новий
власник цієї ділянки не можеприпинити чи змінити сервітут.
279
4. Види речових прав
1. У різні часи, починаючи від стародавнього римського
приватного права, до речових прав відносили багато різноманітних
прав обмеженого користування чужими речами (майном). Згідно з
UK України до речових прав на чуже майно належать: право
володіння; право користування чужим майном (сервітут); право
користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (смфітевзис); право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).
Відповідно до UK Російської Федерації до речових прав поряд
з правом власності належать: право довічного успадковуваного
володіння земельною ділянкою; право постійного (безстрокового)
користування земельною ділянкою; сервітути; право господарського
відання майном; право оперативного управління майном.
UK Білорусії містить інший перелік прав на чужі речі. Він до
речових прав на чуже майно відносить: право володіння; право
користування (сервітут); право користування земельною
ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право
забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Певною мірою до речових прав можна віднести заставу,
утримання, поруку та ін.
5. Захист речових прав на чуже майно
1. Суб'єкт речового права на чуже майно має право на захист
цього права, в тому числі і від власника майна відповідно до норм
ЦК про захист права власності. Він має право на відшкодування
завданої йому майнової та моральної шкоди. Суб'єкт права на чуже
майно має право витребовувати його з чужого незаконного
володіння, в тому числі і від власника. Він також має право
вимагати усунення будь-яких перешкод до нормального
користування майном, хто б їх не чинив.
Суб'єкт права на чуже майно в разі порушення його права може
вимагати визнання свого права на володіння і користування чужим
майном. На нього поширюються також інші норми UK про захист
права власності.
280
Глава 31 Право
володіння чужим майном
1. Поняття володіння
1. Володіння як фактична наявність будь-якої речі (майна)
впевної особи може виникати на певній правовій основі (титулі) —
так зване титульне володіння, а може з'являтися і без такого
правового титулу. Якщо володіння як фактична наявність речі
спирається на конкретний правовий титул (наприклад договір), то
таке володіння захищається правом на підставі договору чи будь-
якоїіншої правової підстави.
Проте в практичній діяльності людей уже з давнини (з часів
римського приватного права) часто складалися відносини, коли
виникало володіння без будь-якого правового титулу (безтитульнс
володіння). При цьому особа, яка заволоділа чужою річчю
(майном), не порушила нічиїх прав. Дана особа (володілець)
правомірно заволоділа чужою річчю (майном), але без правової
підстави (наприклад, купила ту чи іншу річ у продавця, який не мав
права її продавати). Люди дійшли висновку, шо таке фактичне
володіння має захищатися правом.
2. Володіння — це фактична наявність речі (майна) в
певноїособи (володільця), поєднана з наміром вважати дану річ
своєю.Для визнання володіння необхідні два елементи —
фактична наявність речі у даної особи (об'єктивний елемент) і
намір останньоївважати її своєю (суб'єктивний елемент). При
цьому права у володільця не виникає.
Проте парадокс володіння полягає в тому, що це факт, а не право,
але даний факт захищається правом, насамперед виходячи із
суспільних інтересів. Право фактичного володільця на захист свого
володіння дало підставу законодавцю назвати цей інститут "Право
на володіння чужим майном". Це умовна назва, оскільки якщо
володілець має право на чуже майно, то він має і право на його
захист. У даному разі йдеться про фактичне володіння (без
правового титулу) і про право володільця на захист такого
володіння.
Термін "володіння" найчастіше вживається як одна з правомоч-
ностей права власності і як окремий цивільно-правовий Інститут у
значенні фактичного володіння чужою річчю (майном), яке наділено
правом на захист.
2. Види володіння
1. ЦК розрізняє володіння законне і незаконне. Якщо володіння
спирається на правову основу (правовий титул), то це законне
володіння. Якщо у володільця чужої речі (майна) такої правової
основи немає, це буде незаконне володіння. Незаконне
володіння, у свою чергу, поділяється на добросовісне і
недобросовісне. Добросовісним визнається володіння, якщо його
володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою
річчю (майном).
281
Якщо ж володілець знав або повинен був знати, що він володіє
чужою річчю (майном), то таке володіння визнається
недобросовісним.
Для визнання володіння добросовісним чи недобросовісним
слід не лише чітко знати, чи належить воно володільцю.
Володілець повинен знати або не знати про незаконність свого
володіння. Під цим висловом "повинен знати" чи "не повинен знати"
потрібно розуміти сукупність фактичних обставин, які дають
підставу припустити, що володілець знав або міг знати про
незаконність свого володіння або, навпаки, міг І не знати про це.
2. Володіння без правового титулу (безтитульне володіння) часто
називають фактичним володінням. Його слід відрізняти від володіння
на будь-якій правовій основі (законне володіння), наприклад, на
підставі договору (володіння орендаря, наймача тощо), а також від
володіння власника, який володіє не чужим майном, а власним.
Характерною особливістю фактичного володіння є те, що
володілець володіє майном як своїм, хоча про справжню належність
майна він може і не знати. Якщо володілець неправомірно
заволодів чужим майном, про що добре знає, він цей факт буде
приховувати і видавати своє володіння за добросовісне.
3. Суб'єкти фактичного володіння
1. Фактичним володільцем є той, хто фактично володіє
річчю(майном) і вважає цю річ (майно) своєю. Володільцем може
бутибудь-яка фізична чи юридична особа, яка може бути
суб'єктомправа власності. Володільцями однієї і тієї ж речі
(майна) можутьбути одночасно дві або більше осіб. Володільцями
можуть бути якгромадяни України, так і громадяни зарубіжних
країн або особибез громадянства, а також юридичні особи
незалежно від їхпостійного місця перебування.
2. Фактичне володіння може виникнути в тієї чи іншої особи
напідставі різних фактичних обставин. Це може бути продаж,
дарування, міна чи будь-яке інше відчуження речей (майна)
особою,яка не мала права на його відчуження. Це може бути будь-
яке інше придбання речей (майна) на підставі фактів, що не
породжуютьправових наслідків, наприклад, придбання майна без
належногоправового оформлення (нотаріального посвідчення,
державної реєстрації тощо).
3. За давнім цивільно-правовим принципом ніхто не може
передати іншому більше прав, ніж має сам. Особа, яка відчужує
майно, не маючи на це права, не може перенести на набувача
правовласності. Саме в силу даного принципу часто виникає
фактичневолодіння. Проте ЦК у певних випадках робить із цього
загального правила винятки. Відповідно до норм ЦК про захист
права власності у добросовісного набувача майно може бути
витребуваневласником лише в таких випадках:
1) майно було загублене власником або особою, якій він
передав майно у володіння;
2) майно було викрадене у власника або в особи, котрій він
передав його у володіння;
282
3) майно вибуло з володіння власника або особи, якій він
передав його у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
В Інших випадках від добросовісного володільця майно не
може бути витребуване власником або особою, якій воно було
передано у володіння. Але ж цей добросовісний володілець (набувач)
не має достатньої правової підстави для того, щоб його визнати
власником. Проте норми, що регулюють купівлю-продаж, містять
припис, відповідно до якого продавцем майна може бути тільки
власник, за винятком примусового продажу або випадків,
наведених вище. Отже, якщо власник речі її позичив, здав у оренду,
прокат, найм тощо, а зазначена особа продала дану річ будь-якій
третій особі, то від останньої власник речі не може ЇЇ витребувати,
а ця третя особа безпідставно визнається власником. У цьому
вбачається певна непослідовність ЦК.
4. Захист фактичного володіння
1. Володіння, яке спирається на певний правовий титул (законне
володіння), захищається цивільно-правовими засобами відповідно
до чинного законодавства.
Незаконне (безтитульне) володіння за радянських часів не
підлягало захисту. Проте незаконне володіння підлягає захисту в
тій чи іншій мірі в усьому світі. Такий захист має бути наданий
і ЦК.
Фактичне володіння припиняється в разі: відмови володільця
від подальшого володіння цим майном; витребування майна від
володільця власником даного майна або іншою особою, яка має
право на нього; знищення майна. Фактичне володіння припиняється
також в інших випадках, встановлених законом.
Набувач будинку, квартири, дачі, транспортного засобу,
земельної ділянки тощо був позбавлений можливості належним
чином оформити договір з вини відчужувана. Фактично договір
виконано обома сторонами: набувач прийняв майно й оплатив його
вартість, відчужувач передав майно й одержав плату. Таке фактичне
володіння підлягає захисту законом.
2. ЦК передбачає ще один новий цивільно-правовий інститут —
набувальну давність. Відповідно до його норм фізична чи юридична
особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито
ібезперервно володіє нерухомим майном як своїм власним
протягом 10 років або рухомим майном як своїм власним
протягом 5років, набуває право власності на це майно (набувальна
давність),крім випадків, передбачених законом. Право власності на
нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає в
особи, щонабула це майно за набувальною давністю, з
моменту такоїреєстрації.
3. До набуття права власності на майно особа, що володіє
нимяк своїм власним, має право на захист свого володіння проти
третіхосіб, які не є власниками майна, а також котрі не мають
права наволодіння ним в силу іншої передбаченої законом чи
іншими правовими актами або договором підстави. При цьому
фактичний володілець за давністю володіння має право приєднати
до часу свого
283
володіння також володіння особи, правонаступником якої став
фактичний володілець.
4. Таким чином, ЦК, нехай навіть нерішуче, все ж визнав
наявність фактичного (безтитульного) володіння і доцільність та
необхідність його захисту. Про це треба було сказати прямо й
однозначно.
Недобросовісний (і незаконний) володілець на вимогу власника
або іншої особи, що має право на володіння цим майном, повинен
негайно повернути дане майно. Таким правом наділяється також і
добросовісний володілець цього майна, якщо з тих чи інших
причин він втратив право володіння ним.
Фактичне володіння захищається тими ж позовами, що і право
власності — позовом про витребування майна і позовом про
усунення перешкоди до володіння. Крім того, володілець може
скористатися позовом про запобігання можливим порушенням
фактичного володіння. Володілець має право також на
відшкодування завданих йому порушенням володіння майнової та
моральної шкоди. Крім того володілець може пред'явити позов про
визнання його володільцем даної речі (майна). Для захисту
володіння можуть бути застосовані й інші позови, передбачені для
захисту права власності.
284
: земельні сервітути) І міську земельну ділянку (земельні міські
-:.' ' Глава 32
",;й Право користування
-а, чужим майном
Ф-Ї- 1. Поняття і види сервітутів
1. Сервітут чи сервітутне право є правом обмеженого
користування будь-яким чужим майном однією чи кількома
особами. Вперше в Україні про сервітут згадано в Законі про
власність, ч.б ст.4 якого містить припис, за котрим власника
певного майна може бути зобов'язано допустити обмежене
користування його майном іншими особами.
Сервітути походять ще з римського приватного права І мають
досить широке застосування майже в усіх країнах світу до цього часу.
Практика застосування сервітутів виробила певні характерні його
ознаки.
1) сервітут — це право однієї особи користуватися
майноміншої особи в обмеженому обсязі (право проїжджати, брати
воду,прокладати трубопровід тощо);
2) сервітути можуть встановлюватися на будь-яке майно —
рухоме і нерухоме, але завжди на індивідуально визначене.
Родовіречі не можуть бути об'єктом сервітуту;
3) сервітутне право може бути встановлене на конкретно
визначений строк або без такого чіткого визначення;
4) право обмеженого користування чужим майном може
бутивстановлено за певну винагороду або без такої;
5) сервітут — це право, яке встановлюється в інтересах
однієїособи за рахунок власника майна або іншої особи, котра
володієним на законній підставі;
6) сервітут встановлюється в тих випадках, коли особа,
яказаінтересована в установленні сервітуту (суб'єкт
сервітутногоправа), не може задовольнити свої потреби за
рахунок власногомайна;
7) за загальним правилом сервітути встановлюються на
сусіднюземельну ділянку, на Інше майно сусіда, але об'єктом
сервітутів може бути й інше майно;
8) сервітут обмежує право власності особи, на майно якої
встановлено сервітут. Власник майна має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своїм майном, але в межах, не
обтяженихсервітутом. Це означає, що спочатку майном
скористається суб'єктсервітутного права, а потім власник майна;
9) власник майна, обтяженого сервітутом, чи інша особа,
яканим володіє на законній підставі, не може змінити обсяг і
змістсервітутних прав чи скасувати їх;
10) Сервітут (сервітутне право), хоча І може бути
встановленеДоговором, за своєю юридичною природою не є
договором і породжує недоговірні відносини, які можуть бути
припинені в будь-який час. Сервітут — це речове право, суб'єктом
якого є особа, внтересах котрої встановлено сервітут.
285
Залежно від того, яке майно є об'єктом сервітуту, розрізняють
земельні й особисті сервітути. Земельні сервітути у свою чергу
можуть бути встановлені на сільську земельну ділянку (сільські
сервітути). Практика виробила багато різноманітних земельних
сільських сервітутів:
1) право проходу та проїзду на велосипеді;
2) право проїзду на транспортному засобі по наявному
шляхстільки-то разів за певний проміжок часу;
3) право прокладання та експлуатації ліній
електропередачі,зв'язку, трубопроводів, інших лінійних
комунікацій;
4) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню
аб(через сусідню земельну ділянку;
5) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід з чу-
жої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
6) право забору води з природної водойми, розташованої
паїсусідній земельній ділянці, та право проходу до природної
во-дойми;
7) право поїти свою худобу з природної водойми, розташованої!
на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до
природ-'ної водойми;
8) право прогону худоби по наявному шляху;
9) право встановлення будівельних рихтувань та
складування 1будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та
споруд;
10) інші земельні сервітути, які не суперечать чинному
законодавству.
2. Сервітути полягають у будь-якому користуванні сусідньою
земельною ділянкою, що знаходиться в місті. Це — право
прибудуватися до сусідньої споруди, право використати повітряний
простірнад сусідньою ділянкою тощо.
ЗК дає інше визначення сервітуту: "Право земельного
сервітуту — це право власника або землекористувача земельної
ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою
земельною; ділянкою (ділянками)" — ст.98.
Таким чином, ЗК суб'єктом сервітутного права визнає лише
власника земельної ділянки або землекористувача, які бажають
задовольнити свої потреби за рахунок сусідньої земельної
ділянки. ЦК такого обмеження не містить: суб'єктом сервітутного
права може бути будь-яка фізична чи юридична особа.
Земельну ділянку, на яку встановлено сервітут, прийнято
називати обслуговуючою (лат. serire — обслуговувати, звідси й
назва цього права). Земельна ділянка, на користь якої
встановлено сервітут, називається пануючою. Зміна власників
зазначених земельних ділянок не припиняє сервітутного права.
Суб'єктом земельного сервітуту є той, хто в даний момент є
власником пануючої земельної ділянки.
3. Особисті сервітути можуть встановлюватися як на рухоме, такі
на нерухоме майно. Нині найбільш поширеними серед
особистихсервітутів є так звані узус (право користування чужим
майном безодержання доходів від нього), узуфрукт (право
користування чужим майном з правом на доходи від нього),
право користуваннярухомим майном.
286
2. Суб'єкти сервітутного права
1. Суб'єктом сервітутного права є особа (як фізична, так і
юридична), яка не може задовольнити свої потреби власним
майном(земельна ділянка потребує поливу, а вода є лише на
сусідній ділянці; пройти до річки можна лише через сусідню
земельну ділянку тощо). Ці потреби можуть бути задоволені за
рахунок сусідньоїділянки.
Особа, що претендує на сервітут, повинна довести, що свої
потреби вона може задовольнити лише за рахунок сусідньої чи іншої
земельної ділянки. Інших способів для задоволення цих потреб не
існує. Суб'єктами сервітутних правовідносин можуть бути не тільки
власники земельних ділянок, а й інші особи, які володіють
зазначеними ділянками на законній підставі. Проте володілець
обслуговуючої земельної ділянки повинен мати право давати згоду на
встановлення сервітуту за договором.
2. Між суб'єктами земельних і особистих сервітутів є
істотнавідмінність. Суб'єктом земельного сервітуту є та особа, яка
в момент встановлення сервітуту є власником пануючої ділянки,
хто бвона не була. Суб'єктом особистого сервітуту є конкретно
визначена особа, на користь якої встановлено сервітут. Сервітутне
правоналежить лише їй, вона не може передавати своє право
користування чужою річчю іншій особі.
Суб'єктами сервітуту можуть бути будь-які юридичні особи, в
тому числі держава та її органи, інші юридичні особи незалежно від
форм власності.
3. Суб'єктом сервітуту на житло можуть бути члени сім'ї
власника житла. Члени сім'ї власника житла, які проживали
разом зним, мають право користування цим житлом відповідно до
закону.Власник житла визначає конкретне приміщення, яким
можуть користуватися члени його сім'ї. Вони втрачають право на
користування житлом, якщо протягом року без поважних причин
не користувалися ним.
Право користування житлом власника у членів його сім'ї виникає
лише за умови, що іншого житла, придатного для проживання, У
них немає. Тому в разі появи в останніх такого житла вони втрачають
право на користування житлом, яке їм було надано як членам сім'ї
власника цього житла.
4. Об'єктом сервітутів може бути передусім нерухоме майно;
земельні ділянки, інші природні ресурси (сінокоси, водоймища,
корисні копалини, ліси тощо), житло, придатне для проживання,
інші будівлі і споруди. Житлом, придатним для користування,
можуть бути власні будинки, квартири, окремі приміщення,
придатніДля проживання. Об'єктом сервітуту може бути й рухоме
майно:тварини, транспортні засоби, устаткування та обладнання,
побутове майно тощо.
3. Встановлення сервітутів
І. Сервітути встановлюються законом, судовим рішенням,
заповітом, давністю користування. Сервітути можуть
встановлюватися и договором. Проте сам сервітут не є договором,
він лише встанов-
287
люється договором (наприклад, договором купівлі-продажу
встановлюється право власності). За договором про встановлення
сервітуту власник майна за певну плату або без неї поступається
своїм правом володіння і користування майном іншій особі (суб'єкту
сервітутного права). Інакше кажучи, власник продає своє право
користування майном іншій особі. Земельні сервітути, встановлені
договором, набувають чинності після державної реєстрації, в
порядку, передбаченому для державної реєстрації прав на
нерухомість.
Сервітут — речове право, яке породжує абсолютні і виключні
відносини, але не зобов'язально-правові.
2. Підстави виникнення сервітутів шляхом припису закону,
постанови суду чи заповіту особливих коментарів не потребують.
Держава може прийняти будь-який припис, за яким через приватні
земельні ділянки буде прокладено трубопровід чи іншу лінію зв'яз ку.
Суд може постановити рішення, яким зобов'язати власника
земельної ділянки чи іншого майна допустити обмежене
користування своїм майном іншими особами. Власник земельної
ділянки чи іншого майна може покласти через заповіт обов'язок на
одного із спадкоємців надавати право проїзду через його ділянку.
Власник земельної ділянки вирішив заборонити своїм сусідам
ходити через його ділянку до річки, на що сусіди резонно відповіли:
діди наші ходили і ми будемо ходити.
Право користування членів сім'ї житлом його власника
породжується фактом членства сім'ї. При цьому дане право не
залежить від фактичного стану сімейних відносин. Члени сім'ї
власника мають право на користування житлом і тоді, коли сім'я
зберігається в повному складі, і тоді, коли вона розпалася. Дружина
власника житла та їх діти мають право користуватися житлом
власника навіть після розлучення.
4. Зміст сервітутного права
І. Зміст сервітутного права визначається видом сервітуту,
об'єктом та обсягом прав. Обсяг сервітутних прав визначається тим
джерелом, яким він встановлюється заповітом, судовим рішенням,
законом чи догов ором. Якщо сервітут встановлюється договором,
то останній підлягає обов'язковій державній реєстрації в порядку,
передбаченому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та
про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка
вимагає встановлення сервітуту.
Зако ном і запов іт ом також виз начаєт ься обсяг серві тут них
прав. Суб'єкт сервітутного права (користувач) має право "взяти
певну кількість відер води, напоїти стільки-то голів худоби,
випасати певну кількість голів, накосити стільки-то сіна тощо.
Обсяги користування визначаються і стосовно інших об'єктів
сервітутних прав.
Зміст сервітутного права визначається і самим видом сервітуту.
Земельний сервітут на право проїзду через чужу ділянку передбачає
лише право проїзду, але в сервітуті має бути конкретно визначено,
288
яким саме видом транспорту має право проїзду суб'єкт сервітутно го
права і скільки разів за певний проміжок часу.
2. Су б'є к т серв іт у тно го прав а несе й пев н і об о в 'я зк и.
Якщ о встановлено платний сервітут, то за користування ним має
вноситися визначена плата власнику майна, обтяженого цим
сервітутом.Плата вноситься в розмірі, в строки і в порядку,
передбаченому тим джерелом, яким встановлено сервітут. Збитки,
завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нормально користуватися об'єктом сервітуту, то має бути
нерухомого майна суб'єктом сервітуту, підлягають відшкодуванню застосований негаторний позов.
на загальнихпідставах. Коли ж порушення проявляється в запереченні права на
3. Суб'єкт сервітутного права може просто відмовитися від користування певною чужою річчю чи в його обмеженні,
подальшого користування чужим майном. Це його право. негаторний позов не може бути застосований.
Строковісервітути, тобто ті, які обмежені певним строком, У даному разі має бути застосований позов, протилежний нега-
припиняютьсятакож зі спливом встановленого строку. Підставою торному. Негаторний позов спрямований на усунення перешкод до
для припинення сервітуту може бути його тривале невикористання користування. Протилежний йому позов навпаки спрямований на
— протягомЗ років підряд. визнання права на користування чужою річчю (майном). У
Особисті сервітути припиняються смертю особи, на користь римському приватному праві такий позов називався конфесорним.
якої було встановлено сервітут. Проте смерть власника майна,
обтяженого особистим сервітутом, не припиняє його чинності. Що
стосується земельних сервітутів, то як вже зазначалося, зміна
власників не припиняє сервітутного права.
Нарешті, сервітут припиняє свою чинність і в тих випадках,
коли відпали фактори, які зумовили встановлення сервітуту. Вод ний
сервітут було встановлено через відсутність води на земель ній
ділянці особи, яка вимагала встановлення сервітуту. Через певний
час вода на цій ділянці з'явилася (зробили своє водойми ще,
викопали криницю, підвели воду каналом тощо). В таких ви падках
відпадає необхідність користування водою сусідньої земельної
ділянки.
Сервітут може бути припинений і за рішенням суду на вимогу
власника майна, якщо для цього виникнуть серйозні підстави, які
мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право
вимагати припинення сервітуту, якщо його використання
перешкоджає використанню цієї ділянки за її цільовим
призначенням. Сервітут може бути припинений і в інших випадках,
передбачених законом.

5. Захист сервітутних прав

1. За загальним правилом сервітути захищаються таким же
чином, як і право власності. Але цивільно-правові засоби захисту
права власності можуть застосовуватися для захисту сервітутів не в
усіх випадках його порушення. Сервітут — це все ж таки право
користування чужим майном, а не саме майно, тобто сервітут хоча й
речове право, але об'єктом його є не річ, а лише право користування
останньою. Ця обставина зумовлює певну специфіку захисту
сервітутів. Речово-правові засоби захисту права власності можуть
бути використані в тих випадках, коли суб'єкт сервітутного права
втратив право володіння об'єктом користування або йому іншим
чином заважають користуватися ним. Якщо ж порушення
сервітутного права не пов'язано з втратою права володіння об'єктом 290
кори-
Глава 33
іозш 289
стуванням чи настанням інших перешкод, то речово-правові засоби
Право користування чужою земельною
захисту права власності для захисту сервітутів не можуть бути ділянкою для сільськогосподарських потреб
використані.
Порушення сервітутного права найчастіше проявляється у
відмові в наданні користування чи його обмеженні певним чином, 1. Поняття права користування чужою земельною
тобто коли заперечується право на користування або це право ділянкою для сільськогосподарських потреб
обмежується безпідставно. Іншими словами, такі порушення
проявляються не в перешкодах до нормального використання
об'єкта сервітуту. Якщо йдеться саме про перешкоди, які заважають
 1. Назва даної глави також певною мірою є умовною, оскільки
користування чужою земельною ділянкою можливе в
кількохспособах. Це може бути передача ділянки за договором
найму,оренди та іншими договорами. Всі вони породжують
договірні,тобто зобов'язально-правові відносини. Між тим у
даному разійдеться про право користування чужою земельною
ділянкою якпро речове право. Це особливий інститут, який
відрізняється віддоговірних саме своїм речовим характером. Він
також походитьіз римського приватного права і з тих часів
називається емфітев-зисом. Термін, як і сам інститут, римляни
також запозичили чито в греків, чи то в єгиптян. Даний
цивільно-правовий Інститутзберіг свою придатність до
використання дотепер. Він широковикористовується в країнах із
розвинутою економікою. Українське цивільне законодавство до
цього часу не знало такого Інституту.
2. Емфітевзис — це право користування чужою земельною
ділянкою сільськогосподарського призначення або її
частиною,яке є довготривалим, відчужуваним і таким, що
переходить у спадщину.
Емфітевзис характеризується такими ознаками:
1) це — речове право користування чужою земельною
ділянкою.Суб'єкт емфітевзису може розпоряджатися цим правом на
свій розсуд — може відчужувати його будь-яким цивільно-правовим
способом: продавати, дарувати, здавати в оренду тощо. При цьому
слідмати на увазі — суб'єкт емфітевзису (емфітевта) може
відчужуватине земельну ділянку він не має на неї права власності,
а отже, неможе її відчужувати), а лише право користування нею.
Як речове право емфітевзис може бути припинено лише за
волею самого суб'єкта емфітевзису;
2) об'єктом емфітевзису може бути лише земельна
ділянкасільськогосподарського призначення, яке емфітевта не
може змінювати;
3) за загальним правилом емфітевзис встановлюється на невиз-
начений строк, але допускається визначення конкретного
строкукористування;
4) надання земельної ділянки в емфітевзис може бути платним 1
безплатним. У переважній більшості емфітевзис встановлюєтьсяза
певну плату. Розмір, характер, порядок виплати
передбачаютьсяУгодою між сторонами;
5) право користування чужою ділянкою
сільськогосподарськогопризначення (емфітевзис) є успадковуваним,
тобто це право переходить у спадщину як за законом, так і за
заповітом;
ю-
6) право користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення (емфітевзис) встановлюється
договоромміж власником ділянки й особою, яка виявила бажання
користуватися цією земельною ділянкою
сільськогосподарських потреб(землекористувач). Але
договором встановлюється речове право на чужу ділянку;
7) емфітевзис, так само як і сервітут, обмежує право власності —
він позбавляє власника земельної ділянки права
користуватисянею. Власник обмежений також і в розпорядженні
цією ділянкою,він є лише номінальним власником;
8) власник земельної ділянки не може обмежити права емфітев-
ти чи відмінити їх;
9) на відміну від сервітутів, які в переважній більшості
встановлюються на безплатній основі, емфітевзис надає однакову
вигодувід використання земельної ділянки обом сторонам: власник
одержує відповідну плату, а землекористувач — доходи від
використання цієї ділянки;
10) істотною відмінністю між сервітутом й емфітевзисом є
те,що сервітут — це право обмеженого користування чужою
земельною ділянкою однією чи кількома особами. Емфітевзис —
правокористування чужою земельною ділянкою в повному
обсязі безбудь-яких обмежень, але в межах прав, визначених
договором.
2. Суб'єкт права користування чужою земельною
ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Ним може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Це
може бути громадянин України, громадянин іншої держави або
особа без громадянства. Юридична особа також може бути
суб'єктомцього права незалежно від місця свого знаходження.
2. Об'єктом права користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення може бути лише ділянка,
придатнадля сільськогосподарського виробництва. Емфітевта не має
права змінювати призначення земельної ділянки, характер її
використання. Вона може використовуватися тільки для
сільськогосподарських потреб,під якими слід розуміти лише
сільськогосподарське виробництво. Поняття "сільськогосподарські
потреби" не варто тлумачити ширше, ніжсільськогосподарське
виробництво.
3. Зміст права користування чужою земельною
ділянкою сільськогосподарського призначення
1. Він визначається договором І законом. Умови договору не
можуть виходити за межі чинного законодавства.
Власник земельної ділянки має право вимагати
використовувати земельну ділянку за призначенням.
Землекористувач (емфітевта) зобов'язаний дотримуватися вимог
власника, він не має права змінювати характер і зміст користування
чи призначення земельної ділянки. Власник ділянки має право на
одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форми,
умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.
292
Власник земельної ділянки зобов'язаний не чинити перешкод
291 землекористувачеві у здійсненні його права на користування.
2. Землекористувач (емфітевта) має право користуватися
чужоюділянкою в повному обсязі без будь-яких обмежень, якщо таке
користування не виходить за межі умов, визначених договором чи
для законом. Землекористувач зобов'язаний своєчасно вносити плату за
цим користування чужою земельною ділянкою. Він зобов'язаний
вносититакож інші платежі, встановлені законом для цієї земельної
ділянки.
Землекористувач (емфітевта) передусім зобов'язаний ефективно
використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового
призначення. Він зобов'язаний також підвищувати родючість
земельної ділянки, застосовувати природоохоронні технології
виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до
погіршення екологічної ситуації.
Основним правом землекористувача є право безперешкодно
користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до
умов договору. Землекористувач має право відчужувати своє право
користування чужою земельною ділянкою: продавати це право,
дарувати та вчиняти Інші цивільно-правові правочини, не пов'язані з
позбавленням власника цієї земельної ділянки. При продажу свого
права користування земельною ділянкою землекористувач
зобов'язаний повідомити її власника про це у письмовій формі.
Власник має переважне право перед Іншими особами на її
придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших
рівних умовах. Якщо протягом місяця власник не надішле
письмової згоди на купівлю, право користування земельного
ділянкою може бути продане будь-якій третій особі.
3. Якщо землекористувач — продавець права відхилиться від
дотримання зазначених правил, то для нього настають
невигіднінаслідки, встановлені ЦК. У разі продажу права
користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського
призначення зпорушенням вказаних правил її власник має право
звернутися зпозовом до суду про переведення на нього права
користуванняцією ділянкою та інших прав і обов'язків
землекористувача. Прицьому власник земельної ділянки
зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку
за договором повинен сплатити покупець.
При продажу права користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення іншій особі власник цієї
ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу
(вартості права), встановленої договором.
4. Виникнення і припинення права
користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення
1. Право користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення встановлюється договором між
власником ділянки й особою, яка виявила бажання користуватися
цією ділянкою. Договором визначається строк користування чужою
земельною ділянкою сільськогосподарського призначення.
293
Якщо договір про надання права користування чужою
земельною ділянкою сільськогосподарського призначення
укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися
від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за рік
з моменту укладення договору. Договір про встановлення права
користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського
призначення (емфітевзис) підлягає державній реєстрації в
порядку, передбаченому для державної реєстрації прав на
нерухоме майно.
У разі недосягнення домовленості про встановлення емфітевзи-
су та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка
бажає встановлення права користування чужою земельною
ділянкою сільськогосподарського призначення.
2. Право користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення (емфітевзис) припиняється в
таких випадках:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;
2) спливу строку, на який було встановлено право користування;
3) викупу земельної ділянки її власником;
4) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною
необхідністю;
5) відмови землекористувача від подальшого користування
чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення
зпопереднім попередженням про відмову власника ділянки не
меншяк за рік до припинення користування.
Право користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення може бути припинено за
рішенням суду в інших випадках, встановлених законом. На
сьогодні чинне цивільне чи земельне законодавство таких випадків
не передбачає. Але можна припустити, що порушенням будь-
якою стороною умов користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення є: використання ділянки не за
призначенням, погіршення її якісного стану, несвоєчасна плата за
користування або відмова від плати, несплата податків та платежів
тощо. Власник земельної ділянки також може припуститися
порушення умов користування, чинити перешкоди до
нормального користування
ТОЩО.
3. Право користування чужою земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення за низкою якісних
характеристик наближається до сільських земельних сервітутів.
Водночас між нимиіснують істотні відмінності. Земельний сервітут
— це право користування чужою земельною ділянкою в
обмеженому обсязі. Правокористування чужою земельною
ділянкою сільськогосподарськогопризначення (емфітевзис) — це
право користування чужою земельною ділянкою для виробництва
сільськогосподарської продукції вповному обсязі.
Суб'єктом земельного сервітуту може бути власник пануючої
земельної ділянки, суб'єктом емфітевзису — будь-яка особа.
Земельні сервітути можуть бути платними і безплатними. Емфітевзис
— це право, яке завжди надається за певну плату.
294
; Глава 34
Право користування чужою земельною
ділянкою для забудови
1. Поняття права користування чужою земельною
ділянкою для забудови (суперфіцію)
1. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
найчастіше виникає в умовах міста (міські землі), коли вільних
земельних ділянок майже немає, і взагалі міську землю продавати
для забудови недоцільно. В зазначених випадках міська влада
може надавати право користування такою земельною ділянкою для
забудови. Проте немає перешкод для надання права користування
чужою земельною ділянкою для забудови з інших земельних
фондів, крім тих, які за законом не можуть передаватися під
забудову (землі сільськогосподарського призначення, землі
природо-заповідного та іншого природоохоронного призначення,
землі оздоровчого призначення та ін.) — ст.19 ЗК.
Власник земельної ділянки за загальним правилом не бажає
втрачати право власності на неї. У разі необхідності краще передати
(продати) лише право користування або його частину.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
(суперфіцій) також виникло ще в стародавньому праві і зберегло
свою придатність для використання до цього часу. Істотне
поширення це право має в країнах із розвинутою ринковою
економікою і стабільним правом приватної власності на землю. В
Україні ЦК відновлює дане право. Видається, що в умовах ринкової
економіки воно знайде своїх користувачів.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови —
це довготривале, відчужуване і таке, що переходить у спадщину,
право. Зазначене право може бути встановлене на визначений або
невизначений строк. Проте зазначені строки тривалі, оскільки
будівлі та інші споруди зводяться на довгий час.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
може відчужуватися будь-яким способом, не забороненим законом.
Зазначене право може успадковуватися як за заповітом, так і за
законом.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
характеризується такими основними ознаками:
1) це — речове право користування чужою земельною
ділянкою.Воно породжує абсолютні і виключні відносини, власник
земельної ділянки не може припинити його за власною волею.
Зазначенеправо може бути припинене лише судом за наявності
підстав, передбачених законом;
2) речовий характер цього права надає можливість
землекористувачу відчужувати його і передавати в спадщину;
3) право користування чужою земельною ділянкою для забудови
обмежує право власності землевласника. За загальним правиломЦе
обмеження настає за волею землевласника;
295
4) право користування чужою земельною ділянкою для
забудовиможе встановлюватися на визначений або на невизначений
строку
5) зазначене право користування може бути встановлене за пла-
ту. Але ЦК не містить норм, які забороняли б передавати
земельну ділянку для забудови безплатно;
6) за загальним правилом суперфіцій встановлюється в
Інтересах як власника земельної ділянки, так І землекористувача,
якомуділянку передано для забудови. Проте можливі випадки,
коли суперфіцій може бути встановлено тільки в інтересах
землекористувача, тобто без оплати;
7) суб'єкт суперфіцію (землекористувач чужої земельної ділян-
sки для забудови) має право володіти, користуватися ділянкою
насвій розсуд, але в межах, визначених суперфіцієм;
8) власник земельної ділянки, переданої в користування для
забудови, має право володіти, користуватися І розпоряджатися
цієюділянкою в частині, не обмеженій суперфіцієм.
2. Власник земельної ділянки має право
надавати її в користування іншій особі для
забудови
1. Це право охоплюється поняттям правомочності власника
-"право розпорядження". Власник ділянки не повинен запитувати
о -будь-кого дозволу на передачу земельної ділянки або її частини
іншій особі для забудови. Право передачі земельної ділянки для
забудови належить будь-якому власнику незалежно від форми
власності на таку ділянку.
Особою, яка має право передавати земельну ділянку для
забудови, може бути не тільки власник цієї ділянки, а й будь-яка
інша особа, котра володіє даною земельною ділянкою на законній
підставі. Такою може бути і юридична особа, яка має право
власності на земельну ділянку або володіє нею на законній
підставі.
Особою, яка бажає користуватися чужою земельною ділянкою
для забудови, також може бути будь-яка як фізична, так і юридична
особа, може бути громадянин України, громадянин зарубіжної
країни або особа без громадянства, юридична особа — незалежно від
її місця знаходження. Безперечно, зазначені особи мають бути
дієздатними.
Особа, яка одержала чужу земельну ділянку для забудови, має
право зводити на ній будь-які будівлі та споруди. Це можуть бути
жилі будинки, окремі котеджі, одно- чи багатоквартирні будинки,
соціально-культурні і побутові будівлі. Земельні ділянки можуть
надаватися також для промислового будівництва будь-якого
характеру та інших споруд (доріг, аеродромів, стадіонів,
спортивних майданчиків тощо).
Проте це можуть бути лише споруди, будівлі, які не
завдаютьшкоди довкіллю та людям. Характер будівлі чи споруди
має бутиобумовлений у договорі про встановлення права
користування чужою земельною ділянкою для забудови
(суперфіцію). Суперфіціарій (особа, яка одержала земельну
ділянку для забудови) може зводити на ній лише ту будівлю чи
споруду, яка обумовлена договором. Інакше власник має право
вимагати через суд припинення суперфіцію, &, Гі
296
3. Зміст права користування чужою
земельною ділянкою для забудови
1. Він визначається умовами договору про встановлення цього
права. Права та обов'язки власника земельної ділянки уже
викладені. Власник має право надавати земельну ділянку або її
частину іншій особі в користування для забудови. Він має право
вимагати, щоб земельна ділянка використовувалася за
призначенням. Власник має право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю земельною ділянкою в межах, не обтяжених
суперфіцієм.
Безперечно, основним правом власника земельної ділянки,
переданої в користування іншій особі для забудови, є право на
оплату за користування. При цьому розмір плати, порядок і строки її
виплати визначаються умовами договору про встановлення
суперфіцію. Це може бути оплата в будь-якій формі. Якщо на
земельній ділянці збудовані промислові об'єкти, то договором може
бути передбачено право власника ділянки на одержання частки від
доходу землекористувача.
Як уже зазначалося, власник земельної ділянки, переданої в
користування для забудови, може її відчужити будь-яким цивільно-
правовим способом під час дії суперфіцію. Але перехід права
власності від колишнього власника до іншої особи не припиняє
самого суперфіцію і не впливає на обсяг права власника будівлі
(споруди) щодо користування земельною ділянкою. Новий
власник ділянки, обтяженої суперфіцієм, не може його обмежити,
змінити чи припинити.
Землекористувач (суперфіціарій) має своїм основним правом
користування земельною ділянкою в обсязі, встановленому
договором. Право власності на будівлі (споруди), зведені на чужій
земельній ділянці, переданій землекористувачу за суперфіцієм,
належить землекористувачу. Останній, як і будь-який власник
майна, має право володіти, користуватися І розпоряджатися
зведеними ним на чужій земельній ділянці будівлями (спорудами). В
разі продажу цих будівель (споруд) до їх покупця — нового власника,
переходить право користування земельного ділянкою на тих же
умовах і в тому ж обсязі, які були визначені в договорі про
встановлення суперфіцію.
Землекористувач (суперфіціарій) зобов'язаний своєчасно і
систематично вносити плату за користування земельною ділянкою,
наданою йому для забудови. Він також зобов'язаний сплачувати
встановлені податки та інші платежі відповідно до чинного
законодавства.
У договорі про встановлення сервітуту можуть бути визначені й
інші права та обов'язки сторін, які не суперечать чинному
законодавству.
4. Виникнення та припинення права користування
чужою земельною ділянкою для забудови
1. ЦК визначає дві підстави виникнення права користування
чужою земельною ділянкою для забудови — договір і заповіт. Про
. 297
договір вже йшлося. Щодо заповіту, то заповідач може покласти НЕ
свого спадкоємця обов'язок надати право користування
заповіданого земельною ділянкою або її частиною іншій особі з
числа яі законних спадкоємців, так і сторонніх осіб.
Встановлення права користування чужою земельною ділянксн
для забудови шляхом спадкування за законом чинним
законодавством не передбачається. Право користування може
перейти ЗЕ спадкуванням по закону до інших осіб, але бути
встановленим через спадкування за законом не може.
Проте вважається, що право користування чужою земельною
ділянкою для забудови може бути встановлено також законом. Дер-'
жава може зобов'язати будь-якого власника надати будь-якій іншій
особі право користування земельною ділянкою для забудови,
наприклад, в суспільних інтересах. Видається, що немає будь-яких
перешкод для постанови суду за позовом заінтересованої особи про
надання їй права користування чужою земельною ділянкою для
забудови за наявності відповідних підстав для задоволення такого
позову. В обох випадках закон чи постанова суду визначають умови
користування чужою земельною ділянкою для забудови.
2. Право користування чужою земельною ділянкою для
забудови припиняється в таких випадках:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
зем-;лекористувача: або власник земельної ділянки може
викупитибудівлі (споруди), зведені на ній, або землекористувач
може прид-бати земельну ділянку, на якій він звів будівлі
(споруди);
2) якщо право користування чужою земельною ділянкою
встановлено на визначений строк, то його сплив припиняє зазначене
право;
3) землекористувач може відмовитися від права
користування.При цьому слід мати на увазі, що власник не може
своєю волеюприпинити право користування своєю земельною
ділянкою для забудови, а землекористувач може, якщо в ньому
відпала необхідність чи доцільність;
4) підставою для припинення права користування чужою
земельною ділянкою для забудови може стати невикористання її
безповажних причин протягом 3 років;
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
може бути припинене за рішенням суду й в інших випадках за
наявності істотних підстав, передбачених чинним законодавством;
5) припинення права користування чужою земельною
ділянкоюдля забудови у будь-якому випадку не залишається
безслідним: земельна ділянка може зазнати істотних перетворень,
що погіршуютьїї якісний стан, на ділянці можуть залишатися
зведені землекористувачем будівлі чи споруди, їх доля не
визначена. Можуть бути йінші наслідки.
Наслідки припинення права користування чужою земельною
ділянкою для забудови, як правило, вирішуються угодою сторін —
власника земельної ділянки та її землекористувача. У разі недосяг-
нення згоди спір вирішується судом.
Передусім сторони мають досягти згоди щодо правових наслідків
.припинення права користування чужою земельною ділянкою для
забудови, тобто визначити долю будівель (споруд) та самої ділянки.
298
Якщо сторонам не вдається досягти згоди щодо правової долі
зведених на чужій земельній ділянці будівель (споруд), власник
ділянки має право вимагати від землекористувача — власника
зведених будівель (споруд), їх знесення та приведення земельної
ділянки до такого стану, в якому вона була до передачі ЇЇ в
користування для забудови.
Проте знесення будівлі (споруди), шо була зведена на ти
земельній ділянці, може бути визнане недоцільним із різних
причин. Будівля чи споруда можуть істотно перевищувати вартість
земельної ділянки або ЇЇ знесення заборонено законом (жилі
будинки, пам'ятки історії та культури тощо). В такому разі суд може,
з урахуванням підстав припинення права користування чужою
земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником
будівлі (споруди) ділянки, на якій вона розміщена. З урахуванням
обставин справи суд може прийняти рішення про викуп власником
земельної ділянки будівлі (споруди).
У разі неможливості прийняття одного з наведених рішень суд
може визначити умови користування земельною ділянкою країни з високим рівнем інтелектуальної діяльності мають високий!
власником будівлі на новий строк. рівень соціально-економічного розвитку. В сучасних умовах
інтелектуальна діяльність набуває все більш пріоритетного
характеру. Саме рівень інтелектуальної діяльності, її активність
будуть визначати стратегію і тактику соціально-економічного
розвитку будь-! якої країни. Інтелектуальна діяльність визначає і
визначатиме в ще більшій мірі в майбутньому напрями, характер і
зміст тощо будь-якої іншої суспільно корисної діяльності.
Інтелектуальна діяльність — це насамперед розумова діяльність,
спрямована на створення нових засобів всебічного забезпечення
життєдіяльності будь-якого суспільства в цілому та його окремого
індивіда. Інтелектуальна діяльність, безперечно, — творча
діяльність. Але інтелектуальна діяльність і творча діяльність за своїм
правовим режимом не збігаються. Творча діяльність породжує
результати нові, оригінальні, невідомі раніше. Інтелектуальна
діяльність за змістом — поняття вужче порівняно з результатами
творчої діяльності. Результати інтелектуальної діяльності
визнаються об'єктами інтелектуальної власності, якщо вони
відповідають вимогам, встановленим чинним законодавством.
Технічне рішення, яке відповідає умовам патентоздатності, з тих чи
інших причин не було запатентоване, не є об'єктом інтелектуальної
власності, а отже, об'єктом правової охорони. Проте воно є
результатом творчої діяльності.
Право інтелектуальної власності є правом на результати
інтелектуальної діяльності, які відповідають вимогам,
встановленим чинним законодавством. Твір науки, літератури
і мистецтва може бути результатом творчої праці і може бути
втіленим в будь-яку матеріальну форму, придатну для
сприйняття іншими особами і відтворення.
Результати науково-технічної діяльності визнаються об'єктами
інтелектуальної власності лише на підставі їх кваліфікації і
видання правоохоронного документа на них.
300
Результати інтелектуальної діяльності стають об'єктами права
299 інтелектуальної власності лише за умови, що вони визнані законом
такими. ЦК усі результати Інтелектуальної діяльності поділяються
КНИГА ЧЕТВЕРТА на дві основні групи:
1) твори науки, літератури і мистецтва, виконання,
ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ фонограми,відеограми та програми мовлення становлять одну
групу, що охороняється авторським правом І суміжними правами;
ВЛАСНОСТІ 2) результати науково-технічної творчості та прирівняні до
нихстановлять другу групу — об'єкти промислової власності, які
охороняються правом промислової власності або патентним
правом.
Глава 35 Таким чином, право, яке охороняє результати інтелектуальної
діяльності, становить підгалузь цивільного права України — право
Загальні положення про право інтелектуальної власності. Воно у свою чергу поділяється на два розділи
інтелектуальної власності — авторське право і суміжні права та право промислової власності.
Сукупність правових норм, які здійснюють охорону інтелектуальної
власності, є правами в об'єктивному значенні. Особисті немайнові і
1. Поняття інтелектуальної власності і майнові права, які належать конкретному суб'єкту Інтелектуальної
права інтелектуальної власності власності, є правом інтелектуальної власності і в суб'єктивному
значенні.
1. XXI ст. стає століттям інтелектуальної діяльності та її резуль- Право інтелектуальної власності в об'єктивному значенні
тату — інтелектуальної власності. Світовий досвід свідчить, що! характеризується такими основними ознаками:
а) це — право на результати інтелектуальної творчої діяльності;
 б) об'єктом даного права є не матеріальна річ, а результат
інтелектуальної, творчої діяльності, придатний для втілення в
будь-якому матеріальному носієві.
в) цей результат придатний для сприйняття іншими особами і
длявідтворення. Особливістю об'єктів права інтелектуальної власності
єте, що вони придатні до багаторазового відтворення (тиражування);
г) правова охорона надається результату інтелектуальної,
творчої діяльності лише за умови його відповідності вимогам
чинногозаконодавства України про інтелектуальну власність;
г) право охорони об'єктів Інтелектуальної власності
надаєтьсяна певний строк, визначений чинним законодавством;
д) суб'єкт права інтелектуальної власності, як і будь-який
іншийвласник, має право володіти, користуватися і можуть. Зазначені права за них здійснюють їх законні представники
розпоряджатися належним йому об'єктом інтелектуальної
власності;
є) майнові права суб'єкта інтелектуальної власності можуть
відчужуватися будь-яким цивільно-правовим способом; суб'єкт
цих прав може відмовитися від них;
є) особисті немайнові права суб'єктів права інтелектуальної
власності відчуженню не підлягають, вони невіддільні від особи їх
творця;
ж) об'єкти права інтелектуальної власності чинним
законодавством визнані товаром, вони можуть бути об'єктом будь-
яких цивільно-правових угод (правочинів).
2. Право інтелектуальної власності на той чи інший об'єкт слід
відрізняти від права власності на матеріальний носій, в якому втілено
творчий результат. Автор книги чи будь-якого твору образотворчого
мистецтва, який матеріалізував свій твір в книзі чи картині, може
будь-яким дозволеним способом відчужити книгу або картину іншій
особі. При цьому він залишається автором, тобто право авторства
невіддільне від нього. Право власності на річ, в якій втілено результат
інтелектуальної власності, не залежить від права інтелекту-
. 301
альної власності на цей результат. Перехід права інтелектуальної
власності не означає переходу права власності на матеріальний
носій, і навпаки, перехід права власності на матеріальний носій не
означає переходу права інтелектуальної власності на даний об'єкт.
Право інтелектуальної власності, як і право власності на
матеріальний об'єкт, є непорушним. Ніхто не може бути
позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його
здійсненні, крім випадків, передбачених чинним законодавством.
2. Суб'єкти права інтелектуальної власності
1. Суб'єкти права інтелектуальної власності поділяються на
первинні і похідні. До первинних належать тільки творці — автори
творів науки, літератури і мистецтва, виконавці, виробники
фонограмі відеограм, автори програм мовлення, винахідники, автори
промислових зразків, сортів рослин, порід тварин тощо. До похідних
— всіінші правонаступники, до яких право інтелектуальної
власності перейшло в силу закону чи на підставі договору
(правочину).
Творцями об'єктів права Інтелектуальної власності можуть бути
тільки люди, тобто громадяни України, громадяни зарубіжних
країн, а також особи без громадянства. Проте особливістю
первинних суб'єктів права Інтелектуальної власності є те, що вони
можуть бути творцями об'єктів інтелектуальної власності (мати
творчу дієздатність) незалежно від віку. Авторами художніх творів,
творів образотворчого мистецтва, інших творів, винахідниками та
іншими творцями об'єктів промислової власності можуть бути
неповнолітні і, навіть, малолітні діти. Тобто здатність до творчої,
Інтелектуальної діяльності не обмежується віком.
Стаття 31 ЦК проголошує, що діти віком до 14 років (малолітні)
можуть здійснювати особисті немаинові права автора на твори
науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або
Інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються
законом. Проте свої майнові права вони здійснювати самостійно не
— батьки або опікуни.
Особи віком від 14 до 18 років (неповнолітні) мають право не
тільки творити, а й самостійно здійснювати авторські права на
результати літературної, художньої, наукової і технічної творчості,
що охороняються законом. Видається, наведена норма
поширюється також і на права виконавців.
Похідними суб'єктами права інтелектуальної власності можуть
бути будь-які особи — як фізичні, так і юридичні, які набувають
цих прав за законом чи договором. Первинний суб'єкт права
інтелектуальної власності може передати свої майнові права будь-
якій іншій фізичній або юридичній особі за цивільно-правовим
договором або заповітом. Проте правонаступниками суб'єкта права
інтелектуальної власності за законом можуть стати фізичні чи
юридичні особи — при спадкуванні за законом.
2. Специфічне місце серед суб'єктів права інтелектуальної
власності посідає роботодавець, тобто особа, з якою творець
перебуваєу трудових відносинах. Йдеться про так звані службові
об'єкти пра-
302
ва інтелектуальної власності, тобто об'єкти, створені у зв'язку з
виконанням трудового договору. Обов'язок творця створювати
об'єкти права інтелектуальної власності має бути передбачено в
трудовому договорі. Службовими визнаються також об'єкти,
створені працівником за фінансування та іншого матеріального
забезпечення роботодавцем творчої діяльності працівника.
Законом можуть бути передбачені й інші умови визнання
об'єкта службовим.
Якщо об'єкт інтелектуальної власності створено в порядку
виконання трудового договору, то право на нього належить
працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній
особі, де або у якої він працює, спільно. Проте сторони можуть
домовитися й про інше. В даному разі роботодавець не є
правонаступником первинного суб'єкта права інтелектуальної
власності. Він стає суб'єктом права останньої в силу закону, а не
договору.
3. Первинними І похідними суб'єктами права
інтелектуальноївласності можуть бути кілька осіб. Якщо об'єкт
створено творчоюпрацею кількох осіб, то кожна із них є суб'єктом
права Інтелектуальної власності на засадах спільної власності
(співавтори). ПравоІнтелектуальної власності одного чи кількох
творців (первиннихсуб'єктів) може перейти за спадкуванням до
кількох осіб.
 4. Специфічними суб'єктами права інтелектуальної власності
єособи, яким належить це право на об'єкт, створений на
замовлення. Відповідно до ст.430 ЦК майнові права
інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням,
належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо
інше не встановлено договором. У більшості випадків майнові
права творця переходять дозамовника, адже творець фактично їх
продав за обумовлену в договорі ціну. Замовник стає суб'єктом
права інтелектуальної власності. Проте творцю належать особисті
немаинові права, а також право доступу до твору образотворчого
мистецтва.
5. Суб'єктом права інтелектуальної власності може стати
держава та її відповідні органи. Держава може стати суб'єктом
цього права у випадках, коли сплив строк правової охорони того
чи іншого об'єкта інтелектуальної власності, або в порядку
спадкування. Держава може стати спадкоємцем як за законом, так
і за заповітом. Держава може стати суб'єктом права
інтелектуальної власності І на підставі відповідних цивільних
правочинів — дарування, безоплатної передачі державі своїх прав
їх володільцем тощо. На таких же підставах суб'єктами права
інтелектуальної власності можуть стати й інші державні органи та
органи самоврядування. Проте ні ЦК, ні інше чинне законодавство
України про Інтелектуальну власність не містять норм, які
регулювали б порядок переходу права інтелектуальної власності
до держави чи її органів у зазначених випадках.
3. Об'єкти права інтелектуальної власності
1. Коло зазначених об'єктів досить широке і має тенденцію до
зростання. Творча діяльність властива кожній людині: кому
більше, кому менше, але вона може проявлятися в будь-якій
суспільно корисній діяльності. Розмаїття її видів зумовлює
багатоманітність результатів цієї творчої діяльності.
303
Особливістю об'єктів права інтелектуальної власності є те, що
ними визнаються лише ті, які охороняються законом. Результат
інтелектуальної, творчої діяльності, які з тих чи інших причин не
підпадають під чинність закону, об'єктами права інтелектуально
власності не визнаються.
Всі об'єкти права інтелектуальної власності поділяються на дв
основні групи:
1) твори літератури, науки і мистецтва, виконання, фоно- і віде-
Іограми та програми мовлення, що охороняються авторським пра-
Івом і суміжними правами;
2) об'єкти промислової власності, які охороняються
правопромислової власності або патентним правом.
Кожна з наведених груп поділяється на окремі підгрупи.
2. ЦК у гл.35 наводить лише загальний перелік об'єктів праЕ
інтелектуальної власності. Він не є вичерпним і може поповнюва
тися новими об'єктами.
Специфічною особливістю об'єктів права промислової влас
ності є те, що результати інтелектуальної, творчої діяльності мают
бути оригінальними, тобто не повинні повторювати уже відомі чи
інші досягнення, рішення тощо. Вони мають бути новими
масштабах, які визначає закон. Винаходи, наприклад, повинні бу- 1
ти новими у світовому масштабі, знаки для товарів і послуг — в
межах держави, яка їх зареєструвала.
Об'єкти права інтелектуальної власності мають бути
результаті том інтелектуальної, творчої діяльності. Творчий
характер резуль- тату є обов'язковою ознакою об'єкта права
промислової власності. Без цієї ознаки будь-який результат не
може бути визнаний: об'єктом права інтелектуальної власності.
Будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності має
бути придатним для втілення в певному матеріальному носієві чи
об'єкті. Без такого втілення зазначений результат просто не може
бути використаний. Іншими словами, результат творчої праці
може бути відділений від його творця. Якщо людина має
властивість "бачити пальцями" те, що лежить у сейфі, то така
властивість не може бути відділена від носія цієї властивості, а
отже, вона не може стати об'єктом права інтелектуальної власності.
Уміння футболіста добре забивати голи також не може стати
об'єктом правової охорони.
Результат інтелектуальної, творчої діяльності має відповідати
визначеному законом художньому, мистецькому чи науково-
технічному рівню. Такої вимоги ЦК не містить, але вона є у
законодавстві про інтелектуальну власність. Закон про авторське
право у первісній редакції ч.2 ст.5 проголошував: правовій охороні
підлягають твори незалежно від їх достоїнства. Проте нова
редакція цього Закону з ч.2 ст.8 слово "достоїнство" вилучила, з
чого можна зробити висновок, що твори низького достоїнства
правовій охороні не підлягають.
Об'єкти промислової власності визнаються такими лише
після їх відповідної кваліфікації (науково-технічної експертизи).
Об'єкт інтелектуальної власності має бути придатним для
СПРИЙНЯТТЯ І ВІДТВОреННЯ ІНШИМИ ОСОбаМИ. -'"
304
3. Групу об'єктів інтелектуальної власності, які
охороняютьсяавторським правом і суміжними правами,
становлять: літературніта художні твори; комп'ютерні програми;
компіляції даних (базиданих); виконання, відеограми, фонограми,
передачі (програми)організацій мовлення. Зазначені твори, як
завершені, так і незавершені, піддягають правовій охороні
незалежно від їх оприлюдненнячи неоприлюднення, від їх
призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама,
пропаганда, розваги тощо). Передбачена чинним законодавством
І ЦК правова охорона поширюєтьсялише на форму вираження
твору і не поширюється на будь-які ідеї,теорії, принципи, методи,
процедури, процеси, системи, способи,концепції, відкриття, навіть
якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.
Перелічені об'єкти, безперечно, можуть бути результатами
творчої праці. Правова охорона їм не надається тому, що сучасні
правові засоби не можуть забезпечити належну охорону цим
об'єктам.
Частина твору, яка може використовуватися самостійно, у тому
числі й оригінальна його назва, розглядаються як твір, і їм
надається правова охорона.
4. Другу групу об'єктів права інтелектуальної власності
становлять результати науково-технічної творчості та прирівняні до
них.Ця група включає: винаходи, корисні моделі, промислові
зразки;компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин;
комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки
для товарів І послуг), географічні зазначення.
Дану групу можна умовно поділити на дві підгрупи:
1) об'єкти, які дійсно є результатами науково-технічної
творчості (винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
компонування(топографії) інтегральних мікросхем,
раціоналізаторські пропозиції). До цієї підгрупи прирівняні сорти
рослин і породи тварин,які є результатами творчої праці;
2) комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки
для товарів і послуг), географічні позначення. Об'єкти
даноїпідгрупи, безперечно, є результатами творчої праці, але не
науково-технічної творчості. За своїм змістом, науково-технічним
рівнемїх не можна прирівняти до винаходів, корисних моделей та
промислових зразків. УсІ об'єкти, що претендують на охорону як
промислова власність, в обов'язковому порядку проходять
експертизуна відповідність умовам патентоздатності. За
результатами такоїекспертизи на кожний об'єкт видається
правоохоронний документ.
5. Окремим об'єктом у цьому переліку є відкриття.
Видається,Що він помилково включений до переліку об'єктів права
інтелектуальної власності. Наукове відкриття, на жаль, вважається
об'єктомІнтелектуальної власності також за Конвенцією про
заснуванняВОІВ, n.III ст.2 якої проголошує дане відкриття
об'єктом праваінтелектуальної власності.
Наукове відкриття як вищий результат наукової творчої
діяльності є надбанням всього людства, і на нього не може бути
будь-якого виключного права.
305
6. Окремою групою об'єктів права інтелектуальної власності є
виконання, фонограми, відеограми та програми (передачі)
мовлення, які охороняються суміжними правами. Зазначені
результати творчої діяльності визнаються об'єктами суміжних
прав без здійснення будь-яких формальностей щодо цих об'єктів
та незалежно від їх призначення, змісту, цінностей тощо, а також
способу чи форми їх вираження.
Право інтелектуальної власності на виконання виникає з
моменту першого його здійснення. Право інтелектуальної
власності на фонограму чи відеограму з'являється з моменту їх
вироблення, а на передачу (програму) організації мовлення — з часу
її першого здійснення.
4. Підстави виникнення права інтелектуальної
власності
1. Такими є різні юридичні акти, з якими пов язано надання
охорони праву інтелектуальної власності. Вони неоднакові для
різних об'єктів інтелектуальної власності.
Право інтелектуальної власності на об'єкти авторського права і
суміжних прав виникає з моменту надання творам науки, літератури
і мистецтва об'єктивної форми, тобто з часу створення твору.
Право інтелектуальної власності на об'єкти суміжних прав
виникає: на виконання — з моменту його першого здійснення; на
фонограми і відеограми — з моменту їх вироблення; на передач)
(програму) — з моменту її першого здійснення.
Стаття 422 ЦК проголошує, шо право інтелектуальної власносі
виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом,
іншими законами та договорами.
Стосовно об'єктів права промислової власності ЦК встановив
різні дати виникнення майнових прав інтелектуальної власності.
Особливістю моменту виникнення майнових прав на об'єкти
інтелектуальної власності є те, що ЦК поділяє майнові права на
об'єкти інтелектуальної власності, на просто майнові права
інтелектуальної власності та виключні майнові права
інтелектуальної влас-ності.
Майнові права інтелектуальної власності на винаходи, корисні
моделі, промислові зразки (ст.465), на компонування інтегральних
мікросхем (ст.475), сорти рослин І породи тварин (ст.488),
географічні зазначення (ст.501 ЦК) є чинними від дати, наступної
за датою їх державної реєстрації, за умови підтримання чинності
цих прав відповідно до закону.
Виключні майнові права Інтелектуальної власності на винаходи,
корисні моделі, промислові зразки, компонування Інтегральних
мікросхем виникають від дати подання, заявки на зазначені об'єкти
до відповідного державного органу.
Майнові права інтелектуальної власності на сорти рослин і
породи тварин виникають від дати, наступної за датою їх державної
реєстрації. Виключні майнові права на сорти рослин і породи
тварин — з 1 січня року, що настає за роком державної
реєстрації цих прав.
306
2. Майнові права інтелектуальної власності на географічні
зазначення виникають від дати, наступної за датою їх державної
реєстрації- На географічні зазначення виключні права не
виникають.
Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є
чинним з моменту першого його використання та охороняється без
обов'язкового подання заявки на останнє чи його реєстрації і
незалежно від того, чи є комерційне найменування частиною
торговельної марки.
Майнові права на торговельну марку є чинними від дати,
наступної за датою подання заявки на торговельну марку в
установленому законом порядку. Щодо виключних майнових прав
інтелектуальної власності на вказану марку ЦК вказівок не містить.
Очевидно, вони виникають від дати подання заявки на торговельну
марку в установленому законом порядку.
Дата виникнення права інтелектуальної власності на
раціоналізаторську пропозицію ЦК не визначена. Очевидно, такою
слід вважати дату визнання пропозиції раціоналізаторською і
початок її використання.
Не визначена ЦК і дата виникнення правової охорони
комерційної таємниці.
3. Моменти виникнення права інтелектуальної власності на різні
ЇЇ об'єкти визначені чинними законами України про
інтелектуальну власність для кожного виду об'єктів промислової
власностінеоднаково. ЦК зазначені моменти певною мірою
уніфікував.
Право інтелектуальної власності на ЇЇ об'єкти може виникати на
підставі цивільно-правових договорів. Майнові права інтелектуальної
власності можуть бути передані іншій особі повністю або частково.
Умови передання майнових прав інтелектуальної власності
визначаються договором.
 За Законом про винаходи договори про передачу права
інтелектуальної власності на винахід чи корисну модель вважаються
дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі і підписані
сторонами. Вони вважаються дійсними для Інших осіб від дати
публікації відомостей про це в офіційному бюлетені. Такі ж норми
містяться й в інших законах України про промислову власність.
Підставою виникнення права інтелектуальної власності на той
чи інший результат творчої праці може стати перехід цього права у
спадщину як за законом, так і за заповітом. Моментом виникнення
права інтелектуальної власності у такому випадку слід вважати час
відкриття спадщини.
5. Зміст права інтелектуальної власності
1. Зміст права інтелектуальної власності зумовлюється видом її
°б єктів. Відповідно до Конституції (ст.41) суб'єкт права
інтелектуальної власності (первинний і похідний) має право
володіти, коригуватися і розпоряджатися належним йому об'єктом.
Право володіти об'єктом інтелектуальної власності означає, що
Даний об'єкт фактично знаходиться в складі майна суб'єкта цього
п
Рава, і він вважає його своїм на законній підставі.
307
ЦК всі суб'єктивні права інтелектуальної власності поділяє па дві
основні групи;
1) особисті немайнові права інтелектуальної власності;
2) майнові права інтелектуальної власності.
2. Особистими немайновими правами визнаються ті, які
визначають правовий статус суб'єкта інтелектуальної власності. За
загальним правиом зазначені права невідчужувані, вони невіддільні
від творця об'еа інтелектуальної власності, їх особливістю є й те,
що ці права нд ежать тільки творцеві того чи іншого об'єкта права
інтелектуальної власності. В окремих випадках особисті немайнові
права ВІДПОВІДНО до ЦК чи іншого закону можуть належати іншим
особам (наприклад, спадкоємцям автора належить право
перешкоджати будЬ-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця
об'єкта права інтелектуальної власності).
Особисті немайнові права Інтелектуальної власності позбавлені
майнового змісту, але вони можуть бути пов'язані і з майновими
правами.
ЦК до осо§ИСтих немайнових прав інтелектуальної власності
відносить прав основними з яких є:
1) право пр(і визнання людини творцем (автором,
виконавцем,винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної
власності.Творцем може бути тільки людина, і це право
визнається за нею.Конституцією іромадянам гарантується свобода
літературної, художньої, наукової І технічної творчості. Кожний
громадянин маєправо на резу ьтати своєї інтелектуальної,
творчої діяльностіст.54);
2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право
інтелектуальної власності здатному завдати шкоди честі чи
репутаціїтворця об'єкта права інтелектуальної власності. Це
право ранішеназивалось праом На недоторканність твору науки,
літератури імистецтва, а також об'єктів суміжних прав —
виконання, фонограмі відеограм, пробам мовлення.
Це право означало й означає, що будь-які зміни, доповнення,
скорочення то1 о незалежно від того, чи здатні вони завдати
шкоди честі або репутації творця об'єкта права інтелектуальної
власності, без дозволу автора твору вноситися до нього не
можуть. Закон пр0 авторське право формулює це так: "Вимагати
збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому
перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому
іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації
автора" (п.4 ч.і ст-14).
Норми Закону Пр0 авторське право і ЦК про недоторканність
твору сформульовані невдало. Вони будь-яке посягання на
твір
, ставлять у зале\ ні сть від наявності завданої шкоди честі чи
репутації автора. їм їж тим, автор має право не допускати
внесення до твору бу ь_яких змін, доповнень, скорочень,
коментарі» тощо незалежна в і д Т ого, чи зашкодили вони честі
або репутації
І останнього.
° Право на нед;ОТОрканність твору поширюється тільки на твори
науки, літературу і мистецтва, об'єкти суміжних прав. Доцільність
308
поширення права на недоторканність на об'єкти промислової
власності дуже сумнівна.
Право на недоторканність належить тільки автору твору. Але
цим правом наділені спадкоємці автора, а якшо їх немає, то творчі
спілки;
3) інші особисті немайнові права Інтелектуальної власності,
встановлені законом. До них слід віднести право на ім'я. Автор
твору, винахідник, селекціонер та інші творці мають право своєму
творінню давати своє ім'я чи спеціальну назву. Автори мають право
оприлюднювати свої твори під своїм власним ім'ям, під
псевдонімом або анонімно, а також забороняти згадування свого
Імені, якшо автор твору бажає залишитися анонімом.
Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать
від майнових прав інтелектуальної власності.
3. Другу групу суб'єктивних прав інтелектуальної власності
становлять майнові права інтелектуальної власності. Останні
визначають економічний зміст права інтелектуальної власності.
Майновими слід визнати права суб'єкта інтелектуальної власності,
які дають йому майнову вигоду. До них належать:
1) право на використання об'єкта інтелектуальної власності,
щопередусім належить тільки суб'єкту права інтелектуальної
власності. Якщо таких суб'єктів кілька, то виключне право на
використання цього об'єкта належить їм усім спільно. Внутрішні
відносинивони визначають угодою між собою. Право на
використання об'єкта інтелектуальної власності — найбільш
вагоме майнове правосуб'єкта. Саме воно забезпечує суб'єкту
цього права можливістьвилучати з належного йому об'єкта
інтелектуальної власності усіможливі корисні якості;
2) виключне право дозволяти використання об'єкта
Інтелектуальної власності іншим особам. Крім випадків,
передбачених законом, ніхто інший не має права використовувати
об'єкт інтелектуальної власності без дозволу його суб'єкта.
Використання зазначеного об'єкта іншими особами може мати
місце лише на підставідоговору із суб'єктом права на цей об'єкт;
 3) виключне право перешкоджати неправомірному
використанню об'єкта інтелектуальної власності, в тому числі
забороняти таке використання. ЦК передбачає право суб'єкта
інтелектуальноївласності не тільки забороняти неправомірне
використання належного йому об'єкта, а й перешкоджати такому
неправомірному використанню. Перешкоджання може мати місце в
тих випадках, коли об'єкт уже використовується неправомірним
способом іншимиособами без дозволу суб'єкта цього права.
Перешкоджати неправомірному використанню іншими особами
об'єкта інтелектуальної власності можна тільки дозволеними
способами;
4) інші майнові права інтелектуальної власності,
встановленічинним законодавством. До них чинні закони
України про інтелектуальну власність відносять, передусім, право
розпорядженняоб'єктом інтелектуальної власності. Суб'єкт цього
права має правовідчужувати даний об'єкт будь-яким цивільно-
правовим способом.Об'єкт права інтелектуальної власності
проголошено товаром. От-
309
же, він є об'єктом цивільного обігу, його можна продати, обміняти,
подарувати, здати в найм, прокат, оренду тощо.
Одним з основних майнових прав інтелектуальної власності є
право суб'єкта на винагороду за використання об'єкта права
інтелектуальної власності. Розмір винагороди, порядок і строки її
виплати встановлюються угодою між сторонами. Винагорода
виплачується за будь-яке використання об'єкта Інтелектуальної
власності. Чинні закони України про інтелектуальну власність
передбачають випадки "вільного" використання об'єкта без виплати
винагороди.
Водночас чинне законодавство про інтелектуальну власність
передбачає випадки, коли використання об'єкта права
інтелектуальної власності не визнається порушенням суб'єктивних
прав інтелектуальної власності.
Вказані закони ширше регулюють відносини, що складаються
між суб'єктом права інтелектуальної власності користувачем у
процесі використання об'єкта інтелектуальної власності.
Майнові права інтелектуальної власності відповідно до закону
можуть бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи,
предметом договору застави та інших зобов'язань, а також
використовуватися в Інших цивільних відносинах.
Чинним законодавством про інтелектуальну власність можуть
бути встановлені винятки та обмеження у використанні майнових
прав. Проте останні не повинні створювати істотних перешкод для
нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та
здійснення законних Інтересів суб'єктів цих прав.
6. Строк чинності прав інтелектуальної власності
1. Він є неоднаковим для різних об'єктів. Особисті немайнові
права не обмежені будь-яким строком. Проте законом з цього
загального правила можуть бути встановлені певні винятки.
Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом
строків, передбачених ЦК, іншими законами чи договорами.
Кодексом встановлені такі строки чинності майнових прав
інтелектуальної власності:
1) на твори науки, літератури і мистецтва протягом
життяавтора плюс 70 років, що відліковуються з І січня року,
наступного за роком смерті автора чи останнього Із співавторів,
який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених
законом;
2) строк чинності майнових прав інтелектуальної власності
навиконання спливає через 50 років, шо відліковуються з 1 січня
року, наступного за роком здійснення першого запису виконання,
аза відсутності такого запису — з 1 січня року, наступного за
рокомздійснення виконання;
3) строк чинності майнових прав інтелектуальної власності
нафонограму, відеограму спливає через 50 років, що
відліковуютьсяз 1 січня року, наступного за роком її
опублікування, а за відсутності такого опублікування — протягом
50 років від дати їх вироблення — з 1 січня року, наступного за
роком вироблення фонограми, відеограми;
310 . ,.
4) строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на
передачу (програму) організації мовлення спливає через 50 років,
ідо відліковуються з 1 січня року, наступного за роком її першого
здійснення.
2. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну
модель і промисловий зразок, компонування інтегральних
мікросхем на сорти рослин і породи тварин мають специфіку. ЦК
майнові права інтелектуальної власності поділив на виключні
майнові права і просто майнові права (ст.464).
Що стосується виключних майнових прав:
1) строк чинності виключних майнових прав
інтелектуальноївласності на винахід спливає через 20 років, що
відліковуються віддати подання заявки на винахід в
установленому порядку. Цейстрок може бути продовжений в
передбаченому законом порядкушодо винаходу, використаній
якого потребує спеціальних випробувань та офіційного дозволу
(ч.З ст.465 ЦК);
2) строк чинності виключних майнових прав
інтелектуальноївласності на корисну модель спливає через 10 років
від дати подання заявки на корисну модель в передбаченому
законом порядку(ч.4 ст.465 ЦК);
3) строк чинності виключних майнових прав
інтелектуальноївласності на промисловий зразок спливає через 15
років від датиподання заявки на промисловий зразок у
передбаченому закономпорядку (ч.5 ст.465 ЦК);
4) строк чинності майнових прав Інтелектуальної
власностіна компонування інтегральної мікросхеми спливає
через 10 років, що відліковуються від дати подання заявки на
компонування інтегральної мікросхеми в установленому
законом порядку(ч.2 ст.475 ЦК);
5) строк чинності виключних майнових прав
інтелектуальноївласності на сорт рослин, породу тварин спливає
через 30 років, ащодо дерев і винограду — через 35 років, що
відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної
реєстрації цих прав;
6) майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку
є чинними протягом 10 років від дати, наступної за датою,
подання заявки на торговельну марку в установленому законом
порядку, якщо інше не передбачено законом. Зазначений строк
можебути продовженим щоразу на 10 років у порядку,
встановленомузаконом;
7) право інтелектуальної власності на географічне зазначення
єчинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і
охороняється безстроково за умови збереження характеристик
товару(послуги), позначених даним зазначенням;
8) строк чинності права інтелектуальної власності на
комерційну таємницю обмежується терміном існування
сукупностіознак комерційної таємниці, встановлених ЦК.
Строк чинності просто майнових прав Інтелектуальної власності
ЦК чітко не визначає. Очевидно, вони мають чинність протягом
того ж строку, що і виключні майнові права інтелектуальної
власності, але початок їх перебігу інший. Майнові права
інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові
зразки, сор-
311
ти рослин і породи тварин є чинними від дати, наступної за датою
їх державної реєстрації, за умов підтримання чинності цих прав
відповідно до закону.
Майнові права інтелектуальної власності і виключні майнові
права Інтелектуальної власності у випадках, передбачених законом,
можуть бути припинені достроково або скасовані.
7. Здійснення суб'єктивних прав інтелектуальної
власності
1. Найпоширенішими способами здійснення суб'єктивних
правінтелектуальної власності є їх використання та розпорядження
ними. Відповідно до Конституції кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. Використання об'єкта
інтелектуальної власності єодним із багатьох способів
користування ним. Правом користування у суб'єктивному
значенні є закріплена нормами права можливість вилучення
корисних властивостей речі для задоволення потреб суб'єкта цього
права.
Право користування нерозривно пов'язане з правом володіння.
Без володіння, тобто фактичного утримування речі, не можна
видобувати з неї корисні властивості і тим самим використовувати
її для задоволення потреб.
Наведені правила стосуються і об'єктів права інтелектуальної
власності. Використання цього об'єкта як правова можливість
вилучати корисні властивості з об'єкта інтелектуальної власності є
те саме, що і користування об'єктом права власності.
Використання об'єкта права інтелектуальної власності може
здійснюватися будь-якими способами, що не суперечать закону.
Насамперед сам суб'єкт права інтелектуальної власності (незалежно
від того, первинний він чи похідний) має право користуватися цим
об'єктом (використовувати його) будь-яким способом на свій
розсуд. Він може використовувати Його у власному виробництві,
але з додержанням при цьому прав інших осіб. Суб'єкт права на
твір науки, літератури і мистецтва має право даний твір видавати,
публікувати, оприлюднювати будь-яким іншим способом,
виголошувати тощо.
Виконавець може сам виконувати той чи інший твір, а може
дозволяти фіксувати своє виконання. Будь-яке використання
об'єкта права інтелектуальної власності є не що інше, як введення
його в цивільний обіг.
2. Суб'єкт права інтелектуальної власності має виключне
праводозволяти використання належного йому об'єкта Іншим
особам, якфізичним, так і юридичним. За загальним правилом
надання такого дозволу оформляється ліцензійними договорами, які
можуть бути невиключні І виключні. За невиключним ліцензійним
договоромсуб'єкт права інтелектуальної власності (ліцензіар)
надає Іншійособі (ліцензіату) право використовувати об'єкт. При
цьому самсуб'єкт права інтелектуальної власності зберігає за собою
право використовувати даний об'єкт на свій розсуд і надавати
дозвіл на його використання іншим особам.
312
За виключною ліцензією суб'єкт права інтелектуальної власності
(ліцензіар) надає іншій особі (ліцензіату) виключне право на
використання певного об'єкта інтелектуальної власності. При
цьому сам суб'єкт не має права на використання даного об'єкта і не
має права видавати дозвіл на його використання іншим особам в
межах виключної ліцензії.
Як уже зазначалося, суб'єкт права інтелектуальної власності має
право передавати свої суб'єктивні майнові права інтелектуальної
власності іншим особам повністю або частково відповідно до
чинного законодавства. Така передача оформляється цивільно-
правовим договором або іншим правочином.
Умови передачі визначаються в самому договорі. В ньому мають
бути чітко зазначені права, що передаються. Майнові права
інтелектуальної власності, не вказані у договорі, вважаються
такими, що не передаються.
8. Відповідальність за порушення права
інтелектуальної власності
1. Відповідні заходи встановлені ЦК, іншими законами або
договорами. Порушенням права інтелектуальної власності
вважаєтьсяневизнання цього права чи посягання на нього
незалежно від того, є це право особистим немайновим чи
майновим. Порушеннямвизнається будь-яке посягання на право
інтелектуальної власності.Це може бути привласнення чи
невизнання права авторства, використання будь-якого об'єкта
інтелектуальної власності без дозволусуб'єкта даного права,
порушення умов договору, відмова виплативинагороди за
використання об'єкта інтелектуальної власності абоїї неповна чи
несвоєчасна виплата тощо.
Позитивним у цій нормі ЦК є те, що порушення права
інтелектуальної власності в ній визначається в загальній нормі. Адже
перерахувати всі можливі порушення права інтелектуальної власності
просто неможливо.
Основною ознакою порушення є заподіяння майнової чи
моральної шкоди правам та інтересам суб'єкта права
інтелектуальної власності. Проте можливі порушення, які не
завдають майнової шкоди, в такому разі може йтися про моральну
шкоду.
Потерпілою особою в разі порушення права інтелектуальної
власності може бути як сам творець об'єкта даного права, так і
будь-який інший похідний суб'єкт останнього.
2. Цивільно-правова відповідальність за порушення права
Інтелектуальної власності встановлена ЦК. Кожна особа, яка
вважаєпорушеним своє право інтелектуальної власності, може
звернутисядо суду за захистом своїх особистих немайнових чи
майнових правінтелектуальної власності. Способами захисту можуть
бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення
дії, яка по-РУшує право; поновлення становища, що існувало до
порушенняпРава; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна
правовідно-Щення або його припинення; відшкодування збитків та
Інші способи відшкодування шкоди; відшкодування моральної
(немайно- 8оі) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи
бездіяльності
313
органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого
самоврядування. Суд може захистити право інтелектуальної
власності або Інтерес іншим способом, передбаченим договором або
законом.
Крім наведених норм, ЦК передбачає спеціальні норми для
захисту права інтелектуальної власності: вони встановлені ст.432: суд
може постановити рішення, зокрема про:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання
порушеннюправа інтелектуальної власності та збереження
відповідних доказів;
2) зупинення пропуску через митний кордон України
товарів,імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права
інтелектуальної власності;
3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених
абовведених в цивільний оборот з порушенням права
інтелектуальноївласності;
4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які
використовувалися переважно для виготовлення товарів з
порушенням права інтелектуальної власності;
5) застосування разового грошового стягнення замість
відшкодування збитків (компенсації) за неправомірне
використанняоб'єкта права інтелектуальної власності. Розмір
стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини
особи та іншихобставин, що мають істотне значення;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей
пропорушення права інтелектуальної власності та зміст
судовогорішення шодо такого порушення.
,. л- Глава 36
'' Право інтелектуальної власності
н а літ е ра тур н ий , худ ож ні й та
інший твір (авторське право)
1. Об'єкти авторського права
1. Об'єктом авторського права вважаються твори, але термін
"твір" в Кодексі не розкрито. Виходячи зі значної кількості
визначень цього терміна, запропонованих в науці цивільного права,
твором як об'єктом авторського права можна визначити
сукупність ідей, думок і образів, що отримали в результаті творчої
діяльності автора своє вираження в доступній для сприйняття
людськими почуттями об'єктивній (матеріальній) формі.
Авторське право поширюється на твори науки, літератури і
мистецтва, що стали результатом творчої діяльності, незалежно
від призначення і достоїнства твору, а також від способу його
вираження. Закон не оцінює твір, не звужує Його цінність чи
достоїнство, а захищає як довгий, так і короткий твір, добрий чи
поганий, корисний чи суспільно небезпечний твір. Підлягає
захисту як плід творчості генія, так і простий продукт примітивної
праці: міра розумової праці, обсяг, внутрішній зміст роботи не
мають значення.
Важливо відрізняти власне твір, що має нематеріальну СУТНІСТЬ,
від форми його втілення (наприклад, рукопис, малюнок, нотний
запис тощо). Зв'язок твору зі своїм матеріальним носієм може бу ти
нерозривним (наприклад, картина, скульптура). Авторське право на
твори зберігається навіть у випадку загибелі матеріального носія, в
якому він втілений. Звичайно, практичне значення це має лише
тоді, коли, наприклад, збереглися копії чи репродукції втраченого
твору мистецтва, коли літературний чи музичний твір може бути
ким-небудь відтворений по пам'яті тощо.
Ознаками твору як об'єкта авторського права є такі:
1) твір має належати до сфери літературної чи художньої
діяльності;
1) твір має бути результатом творчої діяльності;
2) твір має існувати в об'єктивній формі.
Термін "літературні та художні твори" охоплює всі твори в галузі
літератури, науки і мистецтва, яким би способом і в якій би формі
вони не були відображені. Це не лише літературно-художні, а й
наукові, навчальні, публіцистичні та інші роботи, що можуть бути
зафіксовані на будь-якому матеріальному носії. Так, технічну
творчість необхідно вважати різновидом наукової творчості, а
технічні результати — науковими результатами. Математичні
формули, покладені на носії, необхідно включати до поняття
"література", а результати художньо-промислового конструювання
(технічної естетики, дизайну) — в поняття науки і мистецтва.
Наукова література включатися в поняття "література".
314
Поняття "мистецтво" тлумачиться широко і включає в себе,
крім образотворчого мистецтва, музику, танець, хореографію,
театр, художні аудіовізуальні твори, художні фотографії тощо.
Оскільки конкретні об'єкти авторського права можуть бути
характеризовані одночасно з використанням кількох з названих
термінів, є сенс розглядати їх не окремо, намагаючись
розмежувати, а в сукупності, як орієнтир, що вказує на відповідну
галузь людської діяльності.
Твір має бути результатом творчої діяльності, хоча поняття
творчості при всій очевидності важко піддається визначенню. Під
творчістю розуміють духовну, інтелектуальну діяльність, в
результаті якої людина розкриває свого індивідуальність і створює
оригінальний, раніше не існуючий результат. Твір повинен нести
відбиток особистості автора, відображати щось притаманне саме
йому. Питання щодо оригінальності твору — це питання факту.
Оригінальність не підлягає оцінці однаково щодо всіх творів: вона
 різна залежно від того, це твір художній чи літературний, популярна
чи симфонічна музика, оригінальний чи похідний твір.
Оригінальність твору не має бути абсолютною. Використані
автором ідеї можуть бути старими, як світ, але це не заважає твору
бути оригінальним. Навіть похідні твори, що виникли на основі вже
Існуючих (обробки, переклади, анотації, конспекти, резюме,
музичні аранжування, антології тощо) характеризуються творчим
внеском, є результатом творчих зусиль їх авторів.
Для того, щоб бути об'єктом авторсько-правової охорони, твори
літератури і мистецтва мають об'єктивно існувати, знаходитись в
будь-якій об'єктивній формі. Об'єктивність твору означає його
дійсне, безумовне існування. Щоб твір став доступним іншим
людям без посередництва автора, він має знаходитись в такій
об'єктивній формі, яка може сприйматися людськими почуттями:
за допомогою зору і слуху, а за відсутності зору — шляхом відчуття
через дотик (твори для сліпих). Об'єктивність форми твору в
більшості випадків ототожнюється з матеріальністю його форми.
Визначаються такі об'єктивні форми, в яких можуть існувати твори
літератури і мистецтва: письмова; усна;
форма звукового чи відеозапису;
образотворча; об'ємно-просторова;
цифрова.
Тут об'єднані різні категорії. Наприклад, письмова форма є
також формою зображення, оскільки обидві є двохвимірними
(плоскими) матеріальними об'єктами, на яких може бути
зображено І твір літератури за допомогою знаків писемності, і
картина чи малюнок — за допомогою інструментів, матеріалів і
засобів живопису. Скульптура, макет, архітектурна споруда
являють собою трьохмірні об'єкти, хоча письмові твори в деякому
сенсі також можна розглядати як трьохмірні об'єкти. З іншого
боку, деякі твори становлять єдине ціле з матеріальним носієм:
картина, скульптура. Якщо зробити копію з письмового твору, це
буде той
316
же твір, а якщо зробити копію з картини або скульптури,
копія так і залишиться копією, навіть якщо вона нічим не
відрізняється від оригіналу.
2. Приблизний перелік форм вираження твору міститься в п.
1 ч.і ст.433 ЦК. Мета цього переліку — інформувати осіб, які
займаються творчістю, та усіх заінтересованих осіб про об'єкти,
які можуть отримати авторсько-правовий статус. Перелік доволі
широкий підтверджує універсальний характер авторського
права:
а) класичними літературними творами є романи, поеми,
статтіта інші письмові твори. Формою вираження літературних
творів ємова (слова, фрази, їх сполучення), а також сполучення
букв і окремих цифр та символів. Нотні знаки, зображення на
папері тощотакож є формою вираження літературних творів;
б) лекції, промови, проповіді та інші усні твори
охороняютьсяавторським правом, хоча здійснення такої охорони
часто є надзвичайно важким. Часто усні твори без дозволу
автора записуютьпредставники засобів масової інформації і
переносять їх зміст увласні твори. З подібними проблемами
стикаються, наприклад,викладачі вищих навчальних закладів.
Усне виголошення промови,доповіді, поеми чи вірша, виконання
музичного твору визнаютьсятакими, що мають об'єктивну
форму, навіть якщо вони ніде і ніякне були зафіксовані, інакше
вони не могли б сприйматися іншими(окрім авторів) людьми;
в) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми,
хореографічні, інші сценічні твори, виражені письмово, можуть
охоронятися як літературні твори. Водночас визнання їх
об'єктами авторського права здійснюється в основному
незалежно від методів сценічного втілення і форм об'єктивного
вираження при публічному виконанні чи випуску в ефір. Твори
хореографії і пантоміми визнаються об'єктами авторського права,
якщо автор зуміє довести авторські права на них, наприклад,
шляхом фіксації за допомогою ві-део- і фотозйомки;
г) музичними творами (з текстом або без тексту) визнаються
тексти, в яких художні образи виражаються за допомогою звуків
людського голосу, музичних інструментів або композиції цих
звуків. Щоб бути об'єктом авторського права, вони повинні
мати творчий характер незалежно від призначення та
достоїнства;
г) до аудіовізуальних творів належить широке коло кіно-,
теле-, відеотворів, які розраховані на одночасне візуальне та
слухове сприйняття. Вони є синтезом різноманітних творів і
творчим результатом роботи багатьох людей — художників,
композиторів, акторів та інших;
д) твори живопису, архітектури, скульптури та графіки — це
твори мистецтва, звернені до естетичних почуттів людини, яка їх
розглядає. Найважливішою особливістю творів живописного
мистецтва є нерозривний зв'язок твору з його матеріальним
носієм. Твори архітектури включають в себе як будинки та
споруди, так і проекти, малюнки, креслення, плани і макети,
підготовлені для їх відтворення. Вони охороняються авторським
правом як оригінальні твори. Оригінальність може виражатися в
формі споруд, малюнків та прикрас;
317
є) фотографічні твори, а також твори, отримані засобами,
близькими до фотографії, визнаються об'єктами авторського права.
Поряд з фотографією охорона авторського права поширюється на
голографії, слайди та інші твори;
є) твори ужиткового мистецтва є різновидом творів живопису,
але придатні до тиражування в промислових виробах. їх
характерними ознаками є утилітарність і художнє виконання. Таким
чином, вони вирішують одночасно практичні і художні завдання,
будучи пов'язаними з творами дизайну. До них належать ювелірні,
галантерейні, металеві вироби, вироби зі шкіри, пластмаси, кістки,
іграшки, значки, сувеніри;
ж) ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні товари, що
стосуються географії, топографії, архітектури або науки, значною
мірою мають технічний характер. Захист прав на ці об'єкти може
становити певні труднощі, оскільки, наприклад, карти, плани
тощоможуть бути досить схожі між собою. В більшості випадків
створення карт, інших картографічних творів вимагає не лише
великоїтехнічної роботи, а й творчого внеску розробника
(укладача);
з) переклади, адаптації, аранжування та інші переробки
літературних або художніх творів є похідними творами, які
визнаютьсяповноцінними самостійними творами, що є результатом
творчої діяльності. Всі зазначені твори засновані на первісному
творі. Умовиїх використання різні, оскільки різним є ступінь
залежності кожного окремого твору від первісного. Як правило, це
виражається внаданні твору певної форми, що відображає оригінал.
Так, при перекладі літературного твору на іншу мову відбувається
творче відтворення твору, що перекладається в новій творчій
формі. Рівеньперекладу визначається вмінням перекладача
максимально точнопередати специфіку образного стилю автора
оригінального твору. Втворчому перекладі відображається
індивідуальність особистості самого перекладача.
При аранжуванні музичний твір, написаний для відповідних
голосів, інструментів чи ансамблів, перекладається, наприклад, з
оркестрового на фортепіано, або твору, написаного для одного
музичного інструменту, для виконання оркестром (оркестровка).
Обов'язковою умовою виникнення авторських прав на перелічені
вище твори є дотримання їх авторами прав авторів творів, які
піддавалися перекладу, адаптації, аранжуванню чи іншій
переробці;
и) збірники творів авторів, якщо вони за добором або
впорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної
діяльності, становлять особливий об'єкт авторського права. Творча
діяльність укладача полягає в самостійному доборі матеріалу,
розміщенні його в оригінальній системі і обробці. Автори творів,
включених в складені твори, мають право на використання свого
твору, незалежно від складеного твору (якщо інше не передбачено
авторським договором). Укладач збірника набуває самостійні
авторські права на свій збірник, навіть якщо він складений з творів,
право на які вже припинилося, або з творів, що не є об'єктами
авторських прав. Особливе місце посідають твори, що виникають
при створенні енциклопедій, енциклопедичних словників,
періодичних та інших видань наукових праць, газет, журналів та
ін.;
318
і) комп'ютерні програми набули значення творчої продукції. Ця
продукція поєднує в собі результати інтелектуальної творчості і
індустріальної праці великої складності. Програми для ЕОМ
відповідають усім ознакам об'єктів, що охороняються авторським
правом. Вони виражаються в об'єктивній формі і є результатом
творчої діяльності. Поширення дії норм авторського права на
програми для ЕОМ не є ідеальним рішенням хоча б тому, що поза
сферою охорони авторського права залишається алгоритм програм,
які являють собою ідеї і принципи, покладені в основу написання
тексту програми, а також мови програмування;
ї) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або
упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної
діяльності, віднесені до об'єктів авторського права як об'єктивна
форма представлення і організації сукупності даних (статей,
розрахунків тощо), систематизованих таким чином, щоб ці дані
могли бути знайдені та оброблені за допомогою ЕОМ. Як І в будь-
якому збірнику, результат творчої діяльності тут виражається в
особливому доборі і організації даних незалежно від того, чи є самі
ці дан-ні об'єктами авторського права. Ключовим елементом тут є
форма зберігання твору (електронна чи інша форма, яка дозволяє
ЕОМ обробляти дані). Тому будь-який збірник, що зберігається в
електронній формі, буде називатися і базою даних.
Перелік творів, шо охороняються авторським правом,
закріплений в ст.433 ЦК, є орієнтовним, невичерпним. Якщо той
чи інший творчий результат не підпадає ні під один з перелічених
в цій статті видів творів, але відповідає умовам, визначеним в
главах 35, 36 цього Кодексу, він визнається твором і користується
такою ж охороною, як і прямо перелічені в ст.433 об'єкти
авторського права.
3. До об'єктів, які не охороняються авторським правом,
належать насамперед ті, яким не притаманна хоча б одна з ознак
творів науки, літератури чи мистецтва. Так, якщо в процесі
виконаної роботи особа досягла не творчого, а виключно технічного
результату, він авторським правом не охороняється. До таких
результатів належать, зокрема, телефонні довідники, розклади руху
потягів, адресні книги тощо, за умови, що укладачем не застосована
оригінальна схема викладення довідкових даних.
Поряд з подібними об'єктами є твори, які наділені усіма
необхідними для правової охорони ознаками, але не охороняються
авторським правом у зв'язку з прямою вказівкою закону. По-
перше, не надається правова охорона творам, строк правової
охорони яких сплив. Але закінчення строку правової охорони не
впливає на охорону авторства, імені автора і недоторканності
твору.
По-друге, зі сфери правової охорони виключені офіційні
документи, їх офіційні переклади, а також державні символи і знаки.
До них належать закони, інші акти нормативного характеру: укази,
постанови, стандарти, статути юридичних осіб, правила, судові
рішення, а також інші офіційні документи, що видаються
державними органами і службовими особами. Відповідно до ст.434
ЦК державними символами і знаками визнаються прапори, герби,
гімни, ордени, грошові знаки тощо. Більшість з названих
документів,
319
символів, знаків є творчими досягненнями конкретних авторів, До
того, як закон, судове рішення, переклад, прапор, знак, герб тощо
будуть затверджені чи прийняті як офіційний документ, символ чи
знак, вони існують як твори науки, літератури чи мистецтва і
охороняються авторським правом. Так, проект закону охороняється
як літературний твір, ескіз державного ордена — як твір мистецтва
тощо. Для перетворення такого охоронгованого твору на офіційний
документ, символ, знак тощо необхідна згода автора твору. Як
тільки такий твір в результаті його прийняття (затвердження,
схвалення) отримує статус офіційного документа, символу чи знака,
він змінює свій правовий режим. Це пояснюється тим, що вказані
об'єкти можуть ефективно виконувати свою роль лише у випадку,
коли вони широко І безперешкодно розповсюджуються і
використовуються.
По-третє, не визнаються об'єктами авторського права
повідомлення про події (новини дня або інші факти), що мають
характер звичайної прес-інформації. Автор повідомлення чи орган
масової Інформації мають право вимагати від інших друкованих
органів що сповіщають таку інформацію, вказувати на джерело її
первинного оприлюднення. Якщо повідомлення про ту чи Іншу
подію-супроводжується авторським коментарем, оцінкою,
передбаченням -подальшого розвитку подій, аналізом чи Іншою
інтерпретацією, воно стає об'єктом авторського права.
2. Суб'єкти авторського права
1 hi:,.
 1. Суб'єктами авторського права є особи, яким належить
суб'єктивне авторське право на твір. Первинним суб'єктом
авторськогоправа є автор твору. Автор — це фізична особа,
творчою працеюякої створено твір. Автор похідного твору
(адаптації, перекладу, іншої переробки) є первинним суб'єктом
права на останній без шкоди для авторського права на оригінальні
твори.
Можливість володіти авторськими правами є складовою змісту
цивільної правоздатності фізичної особи, яка не залежить ні від
віку, ні від стану здоров'я людини. Для перетворення цієї
абстрактної можливості в конкретне суб'єктивне право необхідний
юридичний факт. Роль такого факту виконує створення твору, що
є юридичним вчинком, а не правочином. За відсутності іншого,
авторство визначається за тим, хто зазначений як такий в творі
шляхом згадування його Імені, розміщення його підпису (зазвичай
так буває в творах живопису) на оригіналі твору або примірнику
твору, що дозволяє його ідентифікувати. Йдеться про презумпцію
авторства вказаної особи, яка може бути спростована шляхом
наведення доказів протилежного. Первинним суб'єктом
авторського права не може бути юридична особа, оскільки
створювати нове, бути авторами можуть лише живі люди —
фізичні особи.
2. Суб'єктами похідних авторських прав є фізичні та
юридичніособи, які стали володільцями деяких прав автора
відповідно до договору або закону. Суб'єкт похідного авторського
права не можеотримати всю сукупність прав автора (особистих
немайнових і майнових). (, і,.. ,,,,,,.. ..,.„
320
Крім спадкоємців, авторські права можуть переходити до
видавництв, театрів, кіностудій тощо. Вони набувають авторські
права на основі укладених з авторами або їх спадкоємцями
авторських договорів. Стаючи суб'єктами авторських прав, ці
юридичні особи використовують твори тими способами, які
передбачені конкретними авторськими договорами, і у
встановлених ними межах. До цих суб'єктів авторського права
належать також організації, що управляють майновими правами
авторів на колективній основі (ст.435 ЦК).
3. Авторські твори можуть створюватись не одним, а двома чи
кількома особами. В такому разі йдеться про співавторство (ст.436
ЦК). Для співавторства вимагається, щоб твір являв собою єдине
ціле і був результатом творчої діяльності двох чи кількох осіб. У разі
відсутності хоча б однієї з названих умов немає і співавторства.
Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить
співавторам спільно незалежно від того, становить такий твір одне
нерозривне ціле (неподільне співавторство) чи складається з частин,
кожна з яких може мати ше й самостійне значення (роздільне
співавторство). Самостійне значення визнається за такою частиною
твору, яка може бути використана автором незалежно від інших
частин твору, якщо інше не передбачено договором між
співавторами. Якщо між співавторами відсутній договір, авторські
права на твір здійснюються ними спільно.
3. Виникнення і строки чинності авторських прав
1. Положення про те, що авторське право виникає
моментустворення твору (ст.437 ЦК), є визначальним для всієї
системи авторського права. Авторським правом охороняються як
опубліковані (випущені в світ), так і не опубліковані твори,
виражені в об'єктивній формі. Отже, авторське право виникає не з
моменту опублікування твору, а з моменту його створення —
вираження в об'єктивній формі, що дозволяє сприймати твір
іншими особами, окрімавтора. Оскільки створення твору є
юридичним вчинком, твориможуть створюватися малолітніми,
неповнолітніми і, природно,повнолітніми особами. Визнання
авторського права необхідне длятого, щоб автор мав право на
судовий захист своїх прав у всіх країнах Бернського Союзу від
будь-яких осіб, які допускають незаконне використання його твору.
Автори можуть застосовувати уніфікований спосіб сповіщення про
виключні майнові права на твір. Длясповіщення про ці права їх
суб'єкт має право використовувати знакохорони авторського права,
який розміщується на кожному екземплярі твору і складається з
трьох компонентів:
латинської букви "С" в колі ©;
імені (найменування) власника виключних прав;
року першого опублікування (випуску в світ).
Для виникнення, здійснення і охорони авторського права не
вимагається реєстрації твору, іншого спеціального оформлення
твору чи дотримання будь-яких інших формальностей.
2. Якщо момент створення твору збігається з часом його
опублікування (випуску в світ), буває важко визначити час
створення
321
твору. Поділ творів на опубліковані і неопубліковані має важливе
значення, хоча авторським правом охороняються і ті, й Інші твори.
Водночас якщо неопубліковані твори недоторканні і в жодному
разі не можуть бути використаними без згоди їх авторів, то
опубліковані твори у виключних, прямо передбачених випадках
можуть бути використаними заінтересованими особами без згоди
авторів і навіть всупереч їх запереченням.
Стаття 442 ЦК визнає опублікуванням твору (випуском твору в
світ) повідомлення твору невизначеному колу осіб, у тому числі
шляхом видання, публічного виконання, публічного показу,
передачі по радіо чи телебаченню, відображення в
загальнодоступних електронних системах інформації. Необхідно
відзначити, що поняття "опублікування твору" (чи "випуск твору в
світ") за ЦК розходиться з аналогічним поняттям, закріпленим
Всесвітньою конвенцією про авторське право. Відповідно до CT.I
Конвенції опублікуванням вважається випуск лише таких
екземплярів твору, які призначені для читацького або глядацького
сприйняття. Тому, наприклад, випуск в обіг грамплатівок та інших
звукозаписів літературних, музичних та інших творів
опублікуванням твору не визнається, оскільки вказані матеріальні
носії забезпечують лише слухове сприйняття творів. Відомо, що за
наявності суперечностей між національним законодавством та
міжнародним договором мають діяти положення міжнародного
договору.
Забороняється опубліковувати твори, що порушують права
людини на таємницю її особистого і сімейного життя. Неприпустимо
випускати в світ твір, який завдає шкоду громадському порядку,
з здоров'ю та моралі населення.
 Крім автора, право на опублікування твору визнається за його
правонаступниками, якщо автор не заперечував проти цього за
свого життя.
3. Охорона майнових прав на твори, як правило, поширюється
на весь строк життя автора плюс 70 років, що вшиковуються з 1
січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього зі
співавторів, крім випадків, встановлених законом (ст.446 ЦК).
Обмеження строку охорони майнових прав інтелектуальної
власності на твір покликане полегшити доступ до твору, що
охороняється. Такі обмеження обґрунтовуються тим, що:
1) автори користуються загальним культурним спадком, з
якоговони черпають необхідні елементи для створення своїх
творів. Узв'язку з цим вважається справедливим, щоб їх твори
також сталискладовою частиною загального фонду;
2) принцип "вічного права" має згубні наслідки для
розповсюдження творів і не забезпечує безумовного доступу
широких мас докультури.
Водночас обмеження строку охорони прав має негативний
майновий вплив лише на спадкоємців, оскільки підприємці
використовують такі твори безкоштовно. Використання творів, що
стали суспільним надбанням, не призводить до зниження цін на
книги, записи музичних творів, квитки на спектаклі тощо.
Після закінчення строку чинності майнових прав
інтелектуальної власності на твір, він може вільно і безоплатно
використовува-
322
тися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом
(ст.447 ЦК).
Твори можуть використовуватися, передаватися в ефір,
видаватися, публічно виконуватися, піддаватися переробці
(адаптуватися, перекладатися тощо) будь-ким. При цьому ніхто не
може набувати на них виключні права, крім випадків з перекладами
і адаптаціями.
4. Зміст суб'єктивного авторського права
1. Зміст суб'єктивного авторського права визначає його
значення і цінність для суспільства, активно впливає на його
форму.Найбільш поширеною класифікацією авторських прав є їх
поділ наособисті немайнові і майнові права. Важливість цього
поділу полягає в тому, що особисті немайнові права можуть
належати лишеавтору твору. Вони, як правило, не переходять до
інших осіб і охороняються безстроково. Майнові права можуть
вільно відчужуватися іншим особам І мають строковий характер.
Правомочності особистого характеру, що створюють особисте
немайнове право, дозволяють зберегти особистість автора в тому
вигляді, в якому вонавиявляється в його творі. З іншого боку,
правомочності майновогохарактеру, що утворюють майнове право,
дозволяють автору здійснити економічну експлуатацію,
використання належного Йомутвору, або, як правило, надавати
дозвіл робити це третім особам,отримуючи винагороду.
2. Автору твору належать особисті немайнові права,
встановленіст.ст.423, 438 ЦК. Особисті немайнові права є
сутнісними, немай-новими, невід'ємними від авторства і
абсолютними. Сутнісними вони є тому, що включають в себе
мінімум прав, які набуваються завдяки створенню твору і без яких
авторство втрачає сенс. Водночасна відміну від прав особистості,
вони не належать особі від народження, оскільки не належать усім
людям, а лише тим з них, хто єавтором. Вони є немайновими,
оскільки 'їх не можна оцінити в грошовому вираженні, навіть якщо
це І відбувається побічно (підвищення престижу автора,
популярність твору тощо). Особисті немайнові права нерозривно
пов'язані з особистістю автора твору. Вони єабсолютними, оскільки
захищаються від усіх і кожного. З цієї характеристики випливає,
що особисті немайнові права є невідчужу-ваними і від них не можна
відмовитись. Вони не можуть бути об'єктом вилучення, примусового
виконання чи експропріації. На них непоширюється дія строку
позовної давності. Ці права не можуть стати об'єктом суброгації,
оскільки обумовлені фактом авторства.
В коментарі до ст.423 ЦК міститься характеристика таких
особистих немайнових прав, як право на визнання людини творцем
(автором) об'єкта права інтелектуальної власності та право
перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, що може завдати шкоду честі чи репутації творця об'єкта
права 'нтелектуальної власності.
'Стаття 438 ЦК передбачає кілька додаткових особистих немай
прав автора, що відображають специфіку авторського права.
Автор має право вимагати зазначення свого імені у зв'язку з
використанням твору, якщо це можливо. Право на ім'я багато в
чому
" 323
ідентичне праву авторства, оскільки визнання авторства означає, що
автору належить право називати себе так, як він того бажає. Він може
вказати як автор своє дійсне Ім'я, псевдонім або зробити свій твір
анонімним. При опублікуванні твору право авторства і право на ім'я
практично сприймаються як одне й те ж саме. Автор, який
використовує псевдонім, і автор, який вирішив залишитися анонімом,
володіють усіма правами на свій твір — як особистими нсмайповими,
так і майновими. Фізичні та юридичні особи, що за згодою автора
випускають твір у світ, не мають права розкривати ім'я автора. Якщо
вони це зроблять, то порушать право автора забороняти зазначення
свого імені у зв'язку з використанням твору.
3. Право на недоторканність твору забезпечується автором
значним набором засобів (ст.439 ЦК). Проголошено право автора
протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або Іншій
змінітвору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може
зашкодити честі та репутації автора, а також супроводженню
твору безйого згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами,
коментарямитощо. Право на недоторканність твору поряд з
правами на опублікування і визнання твору є основою особистих
немайнових прав.Важливість цього права підтверджується І тим,
що у разі смерті автора недоторканність твору охороняється
особою, уповноваженоюна це автором. У разі відсутності такої
особи недоторканність твору охороняється спадкоємцями
автора, а також іншими заінтересованими особами. Такими
особами є, зокрема, особи, якімають права на використання твору
за договорами з авторами.
4. Майнові права інтелектуальної власності пов'язані з
можливостями автора щодо використання його твору. Автор
самостійновирішує, яким чином буде використовуватися його твір.
При цьому ніхто не має права використовувати твір без дозволу
автора абоіншого правоволодільця. Виключні майнові права
визначаються якправа автора самостійно здійснювати чи дозволяти
здійснювати тічи інші дії щодо його твору (ст.ст.440, 441 ЦК).
Фактично виключне авторське право на використання твору
поширюється тільки наті форми і способи використання, які
перелічені в ст.441 ЦК, а також на дії, які встановлені законом
(наприклад, ст.15 Закону проавторське право). Першою формою
використання твору ст.441 ЦКназиває опублікування твору (випуск
у світ).
Використання твору здійснюється лише за згодою автора (ст.443
ЦК), крім випадків правомірного використання твору без такої
згоди, встановлених ЦК (ст.444) та іншим законом (наприклад,
ст.ст.22—25 Закону про авторське право). Правомірним
використанням твору без згоди автора та інших осіб і безоплатно в
ст.444 ЦК названо використання твору:
1) як цитати з правомірно опублікованого твору або як
ілюстрації у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та
відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання
звичаїв,зазначення джерел запозичення та імені автора, якщо
воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому
поставленоюметою;
2) для відтворення у судовому та адміністративному провадженні
в обсязі, виправданому цією метою;
324
и 3) в інших випадках, передбачених законом.
Правомірне використання твору без згоди автора має
супроводжуватися зазначенням імені автора твору та джерела
запозичення. Якшо інше не встановлено ЦК та іншими законами,
автор має право на плату за використання його твору (ст.445 ЦК).
До складу права на винагороду входить не лише "просто" право
вимагати відповідних виплат, а й можливість обумовити розмір,
порядок, строк виплати та інші умови отримання винагороди. Всі
ці питання вирішуються в авторських договорах, на основі яких і
здійснюється використання творів.
Після права на опублікування твору (випуск твору у світ) "право
на відтворення твору будь-яким способом та у будь-якій формі"
вважається одним з основних майнових прав автора. Відтворення
пов'язане з фіксацією твору на матеріальному носії або з записом в
ЕОМ чи в Інтернеті. Історично не право було єдиним майновим
правом: правом на виготовлення копій книжок, що знайшло
відображення в терміні copyright (право на копіювання). Тепер воно
перекладається як "авторське право". Таким чином, правом на
відтворення є право на повторне надання твору об'єктивної форми,
що допускає його сприйняття третіми особами. Відтворення може
здійснюватись в іншій об'єктивній формі порівняно з тією, в якій він
був початково виражений. Це також залежить від типу твору. Якщо
до недавнього часу відтворення завжди пов'язувалося з конкретною
річчю, реальним "екземпляром", то сьогодні звичайним є відсутність
конкретного "речового" екземпляру для кожного твору.
Так, цифрове відтворення твору, як правило, знаходиться в
пам'яті відповідного електронного пристрою серед тисяч (мільйонів)
інших творів. Звичайно, ця частина пристрою цілком матеріальна,
але в багатьох випадках не буде існувати самостійного, уособленого
в просторі екземпляру поширеного твору. Але це повинно серйозно
впливати на правомочність відтворення твору. Використання твору
шляхом його перекладу завжди здійснюється в сполученні з іншими
формами використання твору (відтворення, розповсюдження,
публічне виконання, передача в ефір тощо). Це пояснюється тим, що
здійснений переклад не розповсюджується автором, не може бути
заборонений ним. Більше того, здійснення перекладу може бути
дозволено автором за договором, але це має сенс, якщо автор
дозволив, крім того, конкретне використання твору в перекладі. За
допомогою перекладу твір знаходить своє вираження в іншій мові ніж
та, що використовується в оригіналі. Поняття "переклад" не
застосовується до творів мистецтва. Переклад програми для ЕОМ на
Іншу машинну мову не вважається перекладом в сенсі авторського
права.
5. Право на переробку, адаптацію, аранжування та інші подібні
зміни подібне до права на переклад. Воно включає як можливість
автора або самому переробляти твір в Іншій вид, форму чи жанр,
а
бо давати дозвіл на переробку іншим особам. Створені в
результаті творчої переробки твори є новими об'єктами
авторського пра-Ва Як правило, надання автором згоди на
переробку означає І його згоду на використання створеного в
результаті переробки нового твору. Автор може залишити за собою
право на схвалення переробки як попередню умову її
використання.
325
 Твір може використовуватись шляхом включення його
складовою частиною до збірників, баз даних, антологій,
енциклопедій тощо. Збірники творів, зокрема збірники законів,
судових рішень І доктрин, можуть включати повні і скорочені
тексти та аналітичні резюме або тексти обох категорій.
Скорочені тексти і аналітичні резюме самі по собі є похідними
творами і охороняються як такі. На інші поширюється режим
попереднього дозволу авторів охоронюваних висхідних творів. Базою
даних є весь комплекс елементів Інформації, що відбираються
відповідно до попередньо встановлених критеріїв, що систематично
обробляються і вводяться в пам'ять комп'ютерної системи, доступ
до якої має визначена кількість користувачів. Бази даних є
електронними сховищами даних і інформації. Це зв'язані чи
поєднані між собою електронні картотеки, мета яких — забезпечити
доступ до документації необмеженого кола осіб. Комп'ютери суттєво
змінили масштаби та економічне значення компіляцій чи збірників
даних, дозволили створювати бази даних І забезпечувати при цьому
обробку необмеженого обсягу інформації та її майже миттєву
передачу в будь-який регіон світу. Можливості зберігання
інформації на відео-носіях, мікросхемах тощо постійно
розширюються.
Енциклопедії І антології, що являють собою за підбором І
розміщенням матеріалів результат інтелектуальної діяльності,
охороняються як такі, без шкоди для прав авторів кожного з творів,
що становлять частину таких збірників.
Право на публічне використання зазвичай визначається як
право на показ твору шляхом декламації, гри, танцю чи якимось
іншим чином, в тому числі за допомогою технічних засобів в
місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, що не
належать до І звичайного кола сім'ї чи до близьких знайомих сім'ї.
Публічне виконання є одним з найбільш популярних засобів
використання і І розповсюдження багатьох видів творів літератури
і мистецтва. Публічний показ здійснюється стосовно творів
образотворчого мистецтва. Показ — це право продемонструвати
оригінал чи екземплярі твору.
Право на публічне виконання включає в себе право автора (ін-І
шого право володільця) забороняти публічне виконання (показ)
твору. Це пов'язано з тим, що невдало влаштоване публічне
виконання (показ) може стати антирекламою твору та здатне
призвести до комерційної невдачі. Необхідно зазначити, що з точки
зору мар-1 кетингу, реклами і організації продаж екземплярів чи
копій творів- мережею Інтернет є Ідеальним засобом.
6. ЦК закріплює за автором самостійне право на розповсюджен-
ня екземплярів твору будь-яким способом, зокрема право на
продаж екземплярів творів і передання їх в найм (оренду). ЦК не
пе-І редбачає вичерпного переліку способів розповсюдження творів,
на-І зиваючи лише типові — продаж і передача в найм (оренду).
Існу-І ють й інші способи розповсюдження творів, наприклад,
передача! екземпляра твору в комерційний прокат, депонування
тощо. До ре- чІ, право на передання твору в прокат належить
автору незалежні від права власності на екземпляр твору, оскільки
придбання матеріального носія не дає власнику права передавати
цей носій в орен-
ду без згоди автора. Це положення дозволяє побічно відмежовувати
дане право від власного розповсюдження. Якщо екземпляр твору
правомірно введено в обіг (шляхом першого продажу), автор
втрачає контроль над його подальшим розповсюдженням. Інакше
кажучи, згода автора вимагається лише на перший продаж
екземпляру твору, в подальшому він циркулює в цивільному обігу
вільно, не порушуючи авторських прав. Це правило виражає широко
відомий принцип, який в праві промислової власності Іменується
"принципом вичерпання прав".
Право на імпорт примірників твору, примірників його
перекладів, переробок забезпечує автору можливість дозволяти або
забороняти імпорт екземплярів твору, включаючи і ті, які
виготовлені з дозволу автора чи іншого правоволодільця. Право на
імпорт вважають частиною права на розповсюдження. Причиною
введення права на імпорт є те, що майнові інтереси правоволодільців
стали порушуватися міждержавними потокам и контрафактної
продукції, що виробляється в інших країнах. Право на імпорт
поширюється лише на екземпляри творів у формі матеріальних
об'єктів, що в відповідних умовах є дієвим заходом. Водночас це
право не має сенсу в глобальній інформаційній інфраструктурі поза
транснаціональними коридорами. В такому середовищі твори
"імпортуються" не в матеріальній, а в віртуальній формі, до якої
право на імпорт застосувати неможливо.
Викладений перелік форм і способів використання твору не є
вичерпним: законом можуть встановлюватися й інші дії, що
визнаватимуться використанням твору.
Важливе значення має таке майнове право інтелектуальної
власності на твір, як право перешкоджати неправомірному
використанню твору, в тому числі забороняти таке використання.
Перелік конкретних дій, спрямованих на реалізацію названого права
викладено в ст.ст.52, 53 Закону про авторське право.
За автором та його правонаступниками визнається невідчужува-
не право на одержання грошової суми в розмірі 5% від суми
кожного продажу оригіналу рукопису літературного твору,
наступного за відчуженням оригіналу, здійсненого автором.
Зазначена сума має сплачуватися продавцем оригіналу твору. Це
право є особливим правом — правом слідування. Основною метою
цього права є захист майнових Інтересів художників, авторів інших
творів образотворчого мистецтва, авторів рукописів творів, які
нерідко, особливо на початку творчого шляху, продають свої твори за
безцінь — значно дешевше їх реальної вартості. Право на отримання
прибутку від перепродажу творів якоюсь мірою компенсує ту
несправедливість, яка була допущена стосовно автора на початку
його творчої діяльності.
Спадкоємцям право слідування належить до спливу строку
чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір.
326
327
Глава 37
Право інтелектуальної власності
на виконання, фонограму, відеограму
та програму (передачу) організації мовлення
(суміжні права)
1. Суб'єкти і об'єкти суміжних прав
 1. Поряд з охороною прав авторів творів науки, літератури
імистецтва ІДК передбачає визнання І охорону прав виконавців,
виробників фонограм та відеограм і організацій ефірного та
кабельного мовлення. Права цих осіб через їх тісний зв'язок з
правами авторів називаються суміжними правами. Вторинність
суміжнихправ, неможливість їх існування в більшості випадків
без авторських прав означає, що суміжні права щодо будь-яких
об'єктів можуть виникати і охоронятися лише при дотриманні
авторськихправ на твори, які суб'єкти суміжних прав втілюють в
об'єкти суміжних прав. Більше того, якщо суб'єкт суміжних прав
для створення свого об'єкта використовує інші об'єкти суміжних
прав, вінповинен дотримуватися прав відповідних суб'єктів цих
прав.
2. Об'єктами суміжних прав, незалежно від їх
призначення,змісту, чинності тощо, а також способу чи форми їх
вираження,без виконання будь-яких формальностей щодо цих
об'єктів визнаються:
1) виконання;
2) фонограми;
3) відеограми;
4) програми (передачі) організацій мовлення.
Об'єктом правової охорони є власне виконання — виступ артис-
та-виконавця. Цей об'єкт нематеріальний і відрізняється від твору.
Виконанням актором твору є процес реалізації твору, вже
створеного автором, який включає всю сукупність елементів, що
його складають. Виконавець є посередником між творцем та
публікою, оскільки він передає вже сформульовану думку автора.
Об'єктом охорони є фонограма — запис виконання чи інших
звуків на матеріальному носії. Відповідно до континентальної
концепції фонограма не визнається твором. Діяльність виробників
фонограм має практичну мету — перетворити короткочасне
виконання в продовжуване завдяки запису. Все це здійснюється
незалежно від достоїнства музичного твору, що виконується
автором. Незважаючи на те, що такий вид діяльності необхідний для
розповсюдження музичних творів, він не є творчим внеском в твір,
створений автором. Особливості відеограми визначаються
використанням при записі відеотехпіки.
Під програмою як об'єктом правової охорони розуміють
послідовність звуків чи зображень або звуків і зображень в межах
ефірної трансляції чи розповсюдження кабельною мережею,
призначену для того, щоб бути почутою чи побаченою широкою
публікою
328 .
залежно від конкретного випадку. Передачі в ефір являють собою
відтворення звуків і зображень, разом чи окремо, дротом чи без
дроту, зокрема, з використанням ефірних хвиль, оптичних
волокон, кабельної мережі чи супутників для їх прийому публікою.
3. Первинними суб'єктами суміжних прав є виконавець,
виробник фонограми, відеограми, організація мовлення. За
відсутностідоказів іншого виконавцем, виробником фонограми,
відеограми,програми (передачі) організації мовлення вважається
особа, ім'я(найменування) якої зазначено відповідно у фонограмі,
відеограмі,їх примірниках чи на упаковці, а також під час передачі
організації мовлення (ст.450 ЦК). Для виникнення та здійснення
суміжнихправ не вимагається будь-яких формальностей.
Виробник фонограм чи виконавець на кожному екземплярі
фонограми чи на кожному футлярі, в якому вона знаходиться,
вправі помістити знакохорони, який складається з трьох
елементів:
1) латинської букви "Р" в колі;
2) імені (назви) володільця виключних суміжних прав;
3) року першого опублікування фонограми.
Виконавець — це актор, співак, музикант, танцюрист чи інша
особа, яка виконує твори літератури, мистецтва чи народної
творчості за допомогою гри, співу, читання, декламування, гри на
музичному інструменті, танцю чи якимось іншим чином.
Виробник фонограми — це фізична чи юридична особа, яка
взяла на себе ініціативу і відповідальність за перший звуковий
запис певного виконання чи інших звуків. За відсутності доказів
іншого виробником фонограми визнається особа, ім'я
(найменування) якої зазначені на цій фонограмі.
Організації мовлення — це організації радіо і телебачення, в
тому числі кабельного І супутня ко во го телебачення.
Суб'єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких
прав відповідно до договору чи закону: спадкоємці та особи, яким
за договором або законом передані суміжні права.
4. Критерії виникнення прав у названих трьох суб'єктів
суміжних прав різні. Право інтелектуальної власності на
виконання виникає з моменту першого його здійснення (ч.І ст.451
ЦК). Строкчинності майнових прав інтелектуальної власності на
виконанняспливає через 50 років, що відліковуються з 1 січня
року, наступного за роком здійснення першого запису виконання,
а за відсутності такого запису — з 1 січня року, наступного за
роком здійснення виконання (ч.І ст.456 ЦК). Виконавець може
володіти суміжними правами за умови дотримання прав автора
твору, що виконується.
Право інтелектуальної власності на фонограму чи відеограму
виникає з моменту її вироблення (ч.2 ст.451 ЦК). Строк чинності
майнових прав інтелектуальної власності на фонограму, відеограму
спливає через 50 років, що відліковуються з І січня року,
наступного за роком її опублікування, а за відсутності такого
опублікування протягом 50 років від дати ЇЇ вироблення — з 1 січня
року, наступного за роком вироблення фонограми, відеограми (ч.2
ст.256 ДК). Виробник фонограми, відеограми може володіти
суміжними Правами на фонограму, відеограму лише у разі
отримання дозволу
329
автора і виконавця для включення в фонограму, відеограму
виконання твору.
Право інтелектуальної власності на передачу (програму)
організації мовлення виникає з моменту її першого здійснення (ч.З
-,л. і-'Т-
ст.451 ЦК). Строк чинності майнових прав інтелектуальної
власності на передачу (програму) організації мовлення спливає
через 50 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за
роком її першого здійснення (ч.З ст.456 ЦК). Організація мовлення
може володіти суміжними правами на свою передачу (програму) з
моменту здійснення передачі організацією мовлення.
2. Майнові права на об'єкти суміжних прав
 1. Основними майновими правами Інтелектуальної власності т
об'єкти суміжних прав є право самого виконавця, виробника фо-
нограми або відеограми, організації мовлення на використання!
об'єкта суміжних прав, а також виключне право дозволяти іншим!
особам на договірній основі використовувати об'єкт суміжних праві
Майнові права виконавця — це виключні права на використан-
ня виконання і на отримання винагороди за кожний вид викорис-І
тання виконання. Законодавець наділив виконавця сукупністю!
прав, які не є вичерпними. Зокрема, до таких прав належать пра-
ва, перелічені в ст.453 ЦК. За межами ЦК залишилося, наприклад,!
таке право, як право на розміщення об'єктів суміжних прав в циф-І
ровому середовищі, наприклад в Інтернеті. Однак, таке право є
частиною права на сповіщення широкій публіці.
Стаття 454 встановила форми і способи використання фонограмі
і відеограм. Виробникам фонограм і відеограм належать виключнії
права на їх використання в будь-якій формі, включаючи право на!
отримання винагороди за кожний вид використання фонограми.!
Так, виробник фонограми, відеограми має право на їх пряме або!
опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій!
формі, зокрема:
1) в цифровій формі і в цифровому середовищі;
2) шляхом постійного і тимчасового розміщення фонограми
чивідеограми в електронному середовищі.
Права на використання передачі (програми) організації мовлен-?
ня встановлені ст.455 ЦК. Стосовно своєї передачі (програми)
організація мовлення має виключні права використовувати і (або)
дозволяти використання передачі (програми) в будь-якій формі, а
також право на отримання винагороди за надання такого дозволу.
Глава 38
Право інтелектуальної власності
на наукове відкриття
1. Поняття наукового відкриття
1. Наукове відкриття як результат найвищого рівня наукової
діяльності — свідчення високого рівня наукової діяльності тієї
країни, де відкриття зроблено. Наукове відкриття, внесене до
Державного реєстру наукових відкриттів, породжує право
авторства. Право пріоритету авторського і державного прав дало
підставу законодавцю України ці права назвати правом
інтелектуальної власностіна наукове відкриття, але не без певної
підстави. Відповідно доКонвенції про заснування ВОІВ (n.III
ст.2) наукові відкриттявключено до об'єктів права
інтелектуальної власності. Право авторства, право пріоритету та
право на назву наукового відкриття,безперечно, підлягають
правовій охороні.
Проте саме наукове відкриття не може бути об'єктом будь-якого
виключного права, в тому числі права інтелектуальної власності.
Цей вищий результат наукової діяльності за загальним правилом
зроблено на підставі наукових досягнень всього світу і тому наукове
відкриття вважається надбанням всього людства. Воно може
використовуватися в будь-якій суспільно доцільній діяльності будь-
ким без будь-якого спеціального дозволу І виплати винагороди за
його використання.
Наукове відкриття є встановленням невідомих раніше, але
об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей і явищ
матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового
пізнання.
Отже, об'єктами відкриття є закономірності, властивості та явища
матеріального світу. Кожен із названих об'єктів відкриттів може бути
визнаним науковим відкриттям окремо. Проте закономірність,
властивість чи явище може бути визнано науковим відкриттям лише
за умови, що зазначені закономірність, властивість чи явище не
були відомі раніше — вони виявлені вперше у світі.
Наукове відкриття людиною не створюється, а лише
встановлюється, виявляється, пізнається тощо, адже це об'єктивно
існуюча, але раніше невідома закономірність, властивість чи явище
матеріального світу.
2. Закономірність як об'єкт наукового відкриття — це прояв
діїоб'єктивного закону. Зазначена закономірність в природі
Існувала,існує і буде існувати завжди. Об'єктом відкриття вона
стає лишетоді, коли про існування цієї закономірності людина
дізналася,встановила її, виявила об'єктивне існування.
Зазначена закономірність стає об'єктом наукового відкриття з
моменту, коли їївперше було сформульовано.
_ Закономірність матеріального світу як об'єкт наукового
відкриття — це невідомий раніше, але об'єктивно існуючий І
такий, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, істотний
і
330
331
стійкий зв'язок між явищами або властивостями матеріального
світу.
3. Явище матеріального світу як об'єкт наукового відкриття —
це невідома раніше об'єктивно існуюча І така, що вносить
докорінні зміни в рівень пізнання, форма прояву сутності об'єкта
матеріального світу (природи).
Явище і сутність знаходяться в органічній єдності. Проте єдність
сутності і явища не означає їх збігу, сутність зазвичай прихована за
явищем. У результаті розкриття сутності стає важливим наукове
пояснення самого явища. Сутність і явище об'єктивні, тобто вони
існують незалежно від волі і свідомості людини. Немає такої
сутності, яка б не проявилася зовні і була непізнаною, як нема
явища, яке б не включало у себе яку-небудь інформацію про
сутність.
4. Властивість матеріального світу як об'єкт наукового відкриття
— це невідома раніше об'єктивно існуюча якісна сторона об'єк та
матеріального світу. Кожний об'єкт має багато
різноманітнихвластивостей як істотних, так і неістотних.
Сукупність істотнихвластивостей об'єкта становить його якісну
визначеність, яка віл-різняє його в цілому від інших об'єктів. Саме
якісна визначеністьвиражає те спільне, що характеризує весь клас
однорідних об'єктів.'Які властивості має даний об'єкт залежить від
того, з якими об'єк-'тами він вступає у взаємодію. Тому
встановлення існування раніше невідомої властивості —
необхідний, але недостатній елементзмісту відкриття. При цьому
повинно бути доведено, чим викликана виявлена властивість, що
вона спричиняє і при яких взаємодіяхпроявляється. Вимагається
науково обгрунтована інтерпретація,яка полягає у встановленні
сутності даної властивості та її закономірного характеру.
5. Правова охорона наукових відкриттів не поширюється па
відкриття географічні, археологічні, палеонтологічні, на
відкриттямісцезнаходження корисних копалин і на відкриття у
сфері суспільних наук.
2. Суб'єкти наукових відкриттів
Автором відкриття може бути лише людина або група людей, як
правило, ті, які займаються науковою діяльністю.
Авторство наукового відкриття, його авторський і державний
пріоритет засвідчується дипломом. Автор чи автори відкриттів
можуть заохочуватися одноразовою премією. Права на винагороду
за використання наукового відкриття автори не мають. Але вони
жуть наділятися певними правами і пільгами. Якщо відкриття зро£
лено групою авторів, їм видається один диплом із зазначенням ус
співавторів.
Пріоритет наукового відкриття визначається за датою, кол
вперше було сформульоване наукове положення, заявлене як ви
криття, або за датою оприлюднення зазначеного положення в ny
лікаціях, або за датою доведення його іншим шляхом до відомі
третіх осіб.
Наукові відкриття є науковою основою для створення вина- 1
ходів, корисних моделей та інших науково-технічних досягнень.
332
Глава 39
Право інтелектуальної власності на винахід,
корисну модель, промисловий зразок
1. Поняття винаходу, корисної моделі і
промислового зразка
1. Винахід, корисна модель і промисловий зразок — це
основніоб'єкти права промислової власності, яка є результатом
науково-технічної діяльності. У свою чергу діяльність є основною
рушійноюсилою, яка рухає науково-технічний прогрес будь-якого
суспільства. Рівень науково-технічного прогресу зумовлює
відповідний рівень передусім виробництва та іншої доцільної
суспільно корисноїдіяльності, Тому усі країни світу докладають
можливих зусиль дляприскорення науково-технічного прогресу, без
якого неможливийбудь-який інший, у тому числі соціально-
економічний прогрес.
Рівень науково-технічної діяльності певною мірою зумовлює
рівень соціально-економічного розвитку суспільства. Вищим
рівнем науково-технічної творчості є винаходи, корисні моделі і
промислові зразки та інші науково-технічні досягнення. У свою
чергу рівень науково-технічної творчості зумовлюється рівнем
наукової діяльності: чим вище наукова активність та її результати,
тим успішніша науково-технічна творчість. Із самої назви цієї
діяльності випливає, що це — сфера техніки і технологій.
2. Винаходи — це технічні рішення будь-яких проблем будь-
якої галузі суспільно корисної діяльності, які є новими, мають
винахідницький рівень і придатні для промислового
використання.Об'єктами винаходу можуть бути продукт
(пристрій, речовина,штам мікроорганізму, культура клітин,
рослин і тварин тощо),спосіб; застосування раніше відомого
продукту чи способу за новим призначенням. Результатами
винахідницької діяльності найчастіше є істотне удосконалення та
створення нової техніки, новітехнології, нові матеріали, а також
застосування відомого винаходуза новим призначенням.
Результат науково-технічної творчості визнається винаходом на
підставі відповідної кваліфікації заявленої пропозиції
уповноваженим державним органом у складі Міносвіти
(Установою).
Для визнання заявленої пропозиції винаходом вона повинна
мати світову новизну, тобто ніде в світі такого рішення ще не було.
Новизна пропозиції перевіряється за всіма доступними джерелами
Інформації. Винахід визнається новим, якщо він не є частиною
рівня техніки. Рівень техніки включає всі відомості, які стали
загальнодоступними у світі до дати подання заявки до Установи
або, якщо заявлено пріоритет, — до дати її пріоритету.
Рівень техніки включає також зміст будь-якої заявки на видачу
в Україні патенту (в тому числі й міжнародної заявки, в якій
зазначена Україна) у тій редакції, в якій цю заявку було подано
спочатку, за умови, що дата її подання (а якщо заявлений
пріоритет, то дата пріоритету) передує тій даті, яка зазначена
вище.
333
На визнання винаходу (корисної моделі) патентоздатним не
впливає розкриття інформації про нього винахідником або особою,
яка одержала від винахідника прямо чи опосередковано таку
інформацію, протягом 12 місяців до дати подання заявки до
Установи або, якщо заявлено пріоритет — до дати її пріоритету.
Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є
очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки.
Винахід визнається промислово придатним, якщо його можна
використати у промисловості або в будь-якій Іншій суспільно
корисній діяльності.
Не визнаються винаходами: наукові відкриття, наукові теорії та
математичні методи; методи організації та управління
господарством; плани, умовні позначення, розклади, правила;
методи виконання розумових операцій; комп'ютерні програми;
результати художнього конструювання; компонування інтегральних
мікросхем, сорти рослин і породи тварин тощо.
3. Корисна модель — це конструктивне виконання пристрою,
якехарактеризується явно вираженими просторовими формами.
Такаформа повинна характеризуватися не лише наявністю
елементів ізв'язків між ними, а й формою виконання цих елементів,
їх певнимвзаємним розташуванням. Якщо винахід містить сутність
заявленоїпропозиції, то корисна модель — втілення цієї сутності в
просторі.Корисна модель може стосуватися лише пристрою. Якщо
порівнятикорисну модель з промисловим зразком, то неважко
помітити, щопромисловий зразок є зовнішньою формою
промислового виробу(пристрою). Корисна модель — це внутрішнє
розташування елементів, з яких складається сам пристрій, та зв'язок
між ними.
Корисна модель — це конструктивне виконання пристрою, яке
відповідає умовам патентоздатності, тобто є новим і промислово
придатним.
Корисна модель визнається новою, якщо вона не є частиною
рівня техніки. Рівень техніки включає всі відомості, які стали
загальнодоступними у світі до подання заявки. На новизну корисної
моделі також не впливає розкриття інформації про неї протягом 12
місяців до подання заявки до Установи.
Корисна модель визнається промислово придатною, якщо вона
може бути використана в будь-якій галузі суспільно корисної
діяльності.
4. Промисловий зразок — це нове конструктивне вирішення
виробу, що визначає його зовнішній вигляд, придатне для
відтворенняпромисловим способом. Промисловий зразок відповідає
умовам патентоздатності, якщо він новий І промислово придатний.
Він визнається новим, коли сукупність його суттєвих ознак не стала
загальновідомою до подання заявки до Установи або, якщо
заявленопріоритет — до дати її пріоритету. Крім того, в процесі
встановлення новизни промислового зразка береться до уваги зміст
усіх заявок,що надійшли до Установи. Розкриття інформації про
промисловийзразок за 6 місяців до подання заявки не впливає на
його новизну.
Об'єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи
розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд
промислового виробу, призначені для задоволення естетичних та
ергономічних потреб.
334
Правова охорона промислових зразків не поширюється на:
1) об'єкти архітектури (крім малих архітектурних форм),
гідротехнічні, помислові та інші стаціонарні споруди;
2) друковану продукцію як таку;
3) об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких
абоподібних до них речовин тощо.
Правова охорона надається винаходам, корисним моделям,
промисловим зразкам, що не суперечать суспільним інтересам,
принципам гуманності і моралі.
2. Суб'єкти права інтелектуальної власності на
винаходи, корисні моделі і промислові зразки
1. Суб'єктами права інтелектуальної власності на винаходи,
корисні моделі і промислові зразки є передусім їх
безпосереднітворці — винахідники і автори промислових зразків.
Ними можутьбути лише фізичні особи незалежно від віку.
Досить солідну групу суб'єктів інтелектуально-правових
відносин становлять заявники зазначених об'єктів. Ними можуть
бути як самі творці — первинні суб'єкти, так й Інші фізичні і
юридичні особи, які правом на подання заявки наділені за законом
або воно перейшло до них на підставі договору чи закону.
Заявниками передусім є роботодавці.
2. Винахідник і автор промислового зразка, які працюють у
роботодавця за трудовим договором, подають роботодавцю
письмовеповідомлення про створений ними службовий винахід,
кориснумодель чи промисловий зразок, що достатньо ясно І повно
розкриває сутність винаходу, корисної моделі чи промислового
зразка.
Роботодавець повинен протягом 4 місяців від дати одержання
від винахідника чи автора промислового зразка повідомлення
подати до Установи заявку на одержання патенту чи передати право
іншій особі або прийняти рішення про збереження службового
винаходу, корисної моделі як конфіденційної інформації.
Якщо роботодавець не виконає зазначених вимог в
установлений строк, то право на одержання патенту на
службовий винахід, корисну модель чи промисловий зразок
переходить до винахідника чи автора промислового зразка або до
їх правонаступників.
Строк збереження роботодавцем чи його правонаступником
службового винаходу і корисної моделі як конфіденційної
інформації у разі їх невикористання не повинен перевищувати 4
років. Інакше право на одержання патенту на службовий винахід,
корисну модель чи промисловий зразок переходить до винахідника,
автора промислового зразка чи їх правонаступників.
3. Отже, суб'єктами права інтелектуальної власності на зазначені
об'єкти можуть стати правонаступники за договором. Винахідники
і автори промислових зразків можуть поступитися своїм правом
Іншим особам, що оформляється відповідним договором.
Суб'єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну
модель І промисловий зразок можуть стати спадкоємці автора
промислового зразка як за законом, так і за заповітом.
335
ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ "УКРАЇНА"
Івано-Франківська філія
ЗАЛІКОВА КНИЖКА
№
 I
Прізвище, ім'я, по
батькові Факультет
Спеціальність
Вступи с? , ден , на -/ курс'з ОС&С &9'£— 3. Зміст права інтелектуальної власності на
ПЄРЄВЄ винахід, корисну модель і промисловий зразок
1. Суб'єктивні права на зазначені об'єкти також поділяються
Проректор з навчальної наособисті немайнові і майнові.
До особистих немайнових прав на винаходи, корисні моделі
роботиДекан належать право авторства та право на присвоєння винаходу чи
корисній моделі свого імені. Закон не містить перешкод для
факультету_________ присвоєння цим об'єктам спеціальної назви.
До особистих немайнових прав інтелектуальної власності на
винаходи, корисні моделі і промислові зразки належить ще низка
. (дата видачі залікової и) інших зазначених прав.
2. Основними є майнові права інтелектуальної власності на
винаходи, корисні моделі та промислові зразки. ЦК не визнає
правовласності на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, а
лишеправо інтелектуальної власності, не розкриваючи цього
поняття.Відповідно до Конституції названі суб'єкти мають право
володіти,користуватися і розпоряджатися зазначеними об'єктами.
Проте ЦКподіляє майнові права винахідників і авторів
промислових зразківна просто майнові права інтелектуальної
власності і виключні майнові права інтелектуальної власності.
3. Майновими правами визнаються право на використання
винаходу, корисної моделі і промислового зразка та інші
майновіправа інтелектуальної власності, встановлені законом.
Винахідники та автори промислових зразків мають право
використовувати свої винаходи, корисні моделі і промислові
зразки на свій розсуд, але щоб таке використання не завдавало
шкоди інтересам інших осіб.
Використання винаходу, корисної моделі і промислового зразка
може здійснюватися будь-яким способом, прямо не забороненим
законом. Якщо будь-який із зазначених об'єктів належить кільком
особам, то право використання визначається угодою між ними. У
разі відсутності такої угоди кожний спІвволодІлець патенту може
використовувати винахід, корисну модель і промисловий зразок на
свій розсуд, але жоден із них не має права давати дозвіл (видавати
ліцензію) на використання цих об'єктів та передавати право
інтелектуальної власності на ці ж об'єкти іншій особі без згоди
інших співволодільців патенту.
Винахідники і автори промислових зразків мають право на
винагороду за використання винаходів, корисних моделей та
промислових зразків. Розмір винагороди, порядок її обчислення,
строки та порядок виплати визначаються угодою між сторонами.
До майнових прав інтелектуальної власності на винаходи,
корисні моделі та промислові зразки належить право відчужувати
зазначені об'єкти. Винаходи, корисні моделі і промислові зразки
є товаром і перебувають у вільному цивільному обігу. Стосовно
них можна вчиняти будь-які цивільні правочини.
4. До виключних прав інтелектуальної власності на
винаходи,корисні моделі і промислові зразки ЦК відносить:
1) виключне право дозволяти використання винаходу,
корисної моделі, промислового зразка (видавати ліцензію) іншим
особам;
336
2) виключне право перешкоджати неправомірному
використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в
тому числі забороняти таке використання.
Використання винаходу, корисної моделі і промислового зразка
іншими особами можливе лише на підставі договору з патенто-
володільцем (ліцензійного договору). За ліцензійним договором
володілець патенту (ліцензіар) передає виключне право на
використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка іншій
особі (ліиензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару
обумовлені договором платежі та здійснювати інші дії, передбачені
договором про виключну або невиключну ліцензію.
Право перешкоджати неправомірному використанню винаходу,
корисної моделі і промислового зразка, в тому числі забороняти таке
використання, ЦК також проголошено виключним. Відповідно до
чинного законодавства України про інтелектуальну власність патент
надає право його володільцю забороняти іншим особам
використовувати винахід, корисну модель І промисловий зразок без
його дозволу, за винятком випадків, коли таке використання не
визнається законодавством порушенням прав, що надаються
патентом.
Перешкоджати неправомірному використанню винаходів,
корисних моделей і промислових зразків володільці патентів можуть
лише правомірними способами.
5. Особисті немайнові права Інтелектуальної власності на
винаходи, корисні моделі і промислові зразки належать лише
винахідникам та авторам промислових зразків. У передбачених
законом випадках вони можуть належати й іншим особам.
Майнові права інтелектуальної власності на винаходи, корисні
моделі і промислові зразки належать тільки володільцям патентів
на зазначені об'єкти, якщо інше не встановлено договором чи
законом.
4. Право використання винаходів, корисних моделей
і промислових зразків без згоди винахідників
та авторів промислових зразків
1. Відповідно до ЦК будь-яка особа, яка до дати подання
заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок або,
якщобуло заявлено пріоритет — до дати пріоритету заявки, в
інтересахсвоєї діяльності добросовісно використала винахід,
корисну модель, промисловий зразок в Україні або здійснила
значну і серйозну підготовку до такого використання, має право
на безоплатне продовження такого використання або
використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право
попереднього користувача).
2. Право попереднього користувача може передаватися або
переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи
діловоюпрактикою або з тією частиною підприємства чи ділової
практики,в яких було використано винахід, корисну модель,
промисловийзразок або здійснено значну і серйозну підготовку для
такого використання (ст.470).
337
З наведеної статті ЦК випливає:
1) суб'єктом права попереднього користування може бути
будь-яка особа;
2) ця особа добросовісно використала винахід, корисну
модельчи промисловий зразок до дати подання заявки на будь-
який із цихоб'єктів або, якщо було заявлено пріоритет — до дати
пріоритету;
3) це право належить також і особі, яка здійснила значну і
серйозну підготовку для такого використання;
4) право попереднього використання — це право на
безоплатневикористання;
5) не право окремо від підприємства чи ділової практики, де
воно діє, не може відчужуватися.
Не визнається порушенням прав інтелектуальної власності на
винахід, корисну модель і промисловий зразок, що випливають Із
патенту, їх використання:
1) в конструкції чи експлуатації транспортного засобу
іноземноїдержави, який тимчасово або випадково перебуває у
водах, повітряному просторі чи на території України, за умови,
що зазначеніоб'єкти використовуються виключно для потреб
даного засобу;
2) без комерційної мети;
3) з науковою метою або в порядку експерименту;
4) за тощо);
надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа,
епідемія
5) при разовому виготовленні ліків в аптеках за рецептами
лікарів.3. Не визнається порушенням прав, що випливають із
патенту,
введення в господарський обіг виготовленого з використанням
винаходу, корисної моделі чи промислового зразка продукту
будь-якою особою, яка придбала його без порушення прав
Інтелектуальної власності.
Продукт, виготовлений із застосуванням запатентованого
винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, вважається
придбаним без порушення права інтелектуальної власності, якщо цей
продукт був виготовлений і (або) після виготовлення введений в обіг
володільцем патенту чи іншою особою за його спеціальним
дозволом (ліцензією).
4. Не визнається порушенням прав інтелектуальної власності, що
випливають із патенту, використання з комерційною метою
винаходу будь-якою особою, яка придбала продукт, виготовлений із
застосуванням запатентованого винаходу, і не могла знати, що цей
продукт був виготовлений чи введений в обіг з порушенням прав, що
надаються патентом. Проте після одержання відповідного
повідомлення володільця прав зазначена особа повинна припинити
використання продукту або виплатити володільцю прав кошти,
розмір яких встановлюється відповідно до законів або за згодою
сторін. Спори щодо цих розрахунків та порядку їх виплати
вирішуються в судовому порядку.
5. Дострокове припинення майнових прав
інтелектуальної власності на винаходи,
корисні моделі, промислові зразки
1. Майнові права інтелектуальної власності на винаходи,
корисні моделі, промислові зразки можуть припинятися
достроково.
338
Володілець патенту на зазначені об'єкти може відмовитися від
нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Установи.
Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації про це в
 офіційному бюлетені Установи. При цьому не допускається повна
або часткова відмова від патенту без попередження особи, якій
надано право використання винаходу, корисної моделі,
промислового зразка, зареєстрованого в Установі, а також у разі
накладення арешту на майно, описане за борги, якщо до його
складу входять права, що засвідчуються патентом.
2. Дострокове припинення чинності патенту може мати місце в
разі несплати в установлений строк річного збору за підтримання
його чинності. Річний збір за підтримання чинності патенту
сплачується за кожний рік його дії, починаючи від дати подання
заявки. Документ про першу сплату зазначеного збору має надійти
до Установи не пізніше 4 місяців від дати публікації відомостей про
видачу патенту. Документ про сплату збору за кожний наступний
рік має бути надісланий до Установи до кінця поточного року дії
патенту за умови сплати збору протягом його останніх 4 місяців.
Дія патенту припиняється з першого дня року, за який збір не
сплачено. Проте річний збір за підтримання чинності патенту
може бути сплачений протягом 12 місяців після закінчення
встановленого строку. У цьому випадку розмір річного збору
збільшується на 50%. При сплаті збору дія патенту відновлюється.
Якщо збір не оплачено протягом цих 12 місяців, Установа публікує
у своєму офіційному бюлетені Інформацію про припинення дії
патенту.
Якщо у зв'язку з достроковим припиненням чинності
виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід,
корисну модель і промисловий зразок завдано збитків особі, якій
було надано дозвіл на використання цих об'єктів (ліцензіату), такі
збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл
(ліцензіа-ром), якщо інше не встановлено договором чи законом.
3. Чинність достроково припинених майнових прав
інтелектуальної власності на винахід, корисну модель і
промисловий зразокможе бути відновлено в порядку,
встановленому законом, за заявкою особи, якій ці права належали
у момент їх припинення.
Патент на винахід, корисну модель і промисловий зразок може
бути визнано недійсним у випадках:
1) невідповідності запатентованого винаходу, корисної моделі
іпромислового зразка умовам патентоздатності;
2) наявності у формулі винаходу І корисної моделі ознак,
якихне було у поданій заявці, щодо промислового зразка —
наявності усукупності суттєвих ознак промислового зразка, яких не
було у поданій заявці;
3) порушення вимог до порядку закордонного патентування
винаходів, корисних моделей і промислових зразків.
4. Визнання патенту на винахід, корисну модель і
промисловийзразок недійсним здійснюється тільки в судовому
порядку. Про визнання патенту або його частини недійсними
Установа повідомляє усвоєму офіційному бюлетені. Патент або
його частина, визнані недійсними, вважаються такими, що не
набрали чинності від датипублікації відомостей про видачу
патенту. Це означає, що всі пра-
339
вочини, шо були вчинені стосовно винаходів, корисних моделей і
промислових зразків після публікації відомостей про видачу
патенту на них, також вважаються такими, що не набрали
чинності. Об'єкти права власності можуть вільно та безоплатно
використовуватися будь-якою особою, за винятками,
встановленими законом. Винятки шодо обмеження такого вільного
та безоплатного використання зазначених об'єктів можуть
стосуватися об'єктів, визнаних в установленому порядку такими, що
становлять державну таємницю (секретні винаходи, корисні моделі
і промислові зразки),
6. Обов'язки суб'єктів інтелектуальної власності
на винаходи, корисні моделі, промислові зразки
1. Суб'єкти права інтелектуальної власності на винаходи,
корисні моделі і промислові зразки несуть певні обов'язки щодо
зазначених об'єктів, що випливають Із патенту.
Володілець патенту зобов'язаний сплачувати відповідні збори за
підтримання чинності патенту і добросовісно користуватися
виключним правом, що випливає з патенту. Зазначені збори
сплачуються відповідно до Положення про порядок сплати зборів
за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної
власності.
2. Володілець патенту зобов'язаний використовувати
винаходи,корисні моделі і промислові зразки, патент на які
належить Йому.Якщо винахід, корисна модель, промисловий
зразок (крім секретних) не використовуються або неповністю
використовуються в Україні протягом 3 років, починаючи від дати
публікації відомостейпро видачу патенту або від дати, коли
використання зазначенихоб'єктів було припинено, то будь-яка
особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати будь-
який із зазначених об'єктів,у разі відмови володільця від укладення
ліцензійного договору може звернутися до суду із заявою про
надання їй дозволу на використання винаходу, корисної моделі,
промислового зразка на умовах невиключної ліцензії.
Якщо володілець патенту не доведе, що факт невикористання
винаходу, корисної моделі, промислового зразка зумовлений
поважними причинами, суд виносить рішення про надання дозволу
заінтересованій особі на використання винаходу, корисної моделі,
промислового зразка на умовах невиключної ліцензії з
визначенням обсягу його використання, строку дії договору,
розміру та порядку виплати винагороди володільцю патенту.
3. Володілець патенту зобов'язаний дати дозвіл (видати
ліцензію) на використання винаходу, корисної моделі володільцю
пізніше виданого патенту, якщо винахід чи корисна модель
призначені для досягнення іншої мети або мають значні техніко-
економічні переваги і не можуть використовуватися без порушення
прав володільця раніше виданого патенту. Дозвіл дається в обсязі,
необхідному для використання винаходу чи корисної моделі
володільцем пізніше виданого патенту. При цьому володілець
раніше виданого патенту має право отримати ліцензію на
прийнятних умовах для використання винаходу чи корисної
моделі, шо охороняється пізніше виданим патентом.
340
4. Володілець патенту на винахід, корисну модель і
промисловий зразок зобов'язаний терпіти обмеження своїх прав
інтелектуальної власності, встановлених відповідно до чинного
законодавства. Виходячи з інтересів суспільства та за умови
воєнного та надзвичайного стану Кабінет Міністрів України має
право дозволитивикористання винаходу, корисної моделі,
промислового зразкавизначеній ним особі без згоди володільця
патенту на умовах невиключної ліцензії з виплатою йому
відповідної компенсації.
5. Володілець патенту на секретний винахід, корисну модель
зобов'язаний не видавати дозвіл на їх використання. Він може
видати ліцензію на їх використання тільки особі, що має дозвіл
доступу до цього винаходу, корисної моделі від Державного
експерта.
Якщо зазначена особа не може досягти із володільцем патенту
згоди щодо надання ліцензії, Кабінет Міністрів України має право
дозволити особі, визначеній Державним експертом, використання
секретного винаходу чи корисної моделі без згоди володільця
патенту на умовах невиключної ліцензії з виплатою йому
відповідної
компенсації.
Спори щодо умов видачі ліцензії і виплати компенсації та її
розміру вирішуються в судовому порядку.
341
Глава 40
Право інтелектуальної власності на
компонування інтегральної мікросхеми
1. Поняття інтегральної мікросхеми
1. Інтегральна мікросхема (ІМС) — мікроелектронний
вирібкінцевої або проміжної форми, призначений для
виконанняфункцій електронної схеми, елементи з'єднання якого
неподільносформовані в об'ємі і (або) на поверхні матеріалу, що
становить основу такого виробу, незалежно від способу його
виготовленняКомпонування (топографія) інтегральної мікросхеми
визначаєтьсяяк зафіксоване на матеріальному носії просторово-
геометричнерозміщення сукупності елементів ІМС та з'єднань між
ними. Компонування ІМС визнається оригінальним, якщо воно не
створеношляхом прямого відтворення (копіювання) іншої
топографії ІМС,має відмінності, що надають їй нових
властивостей, та не буловідомим у галузі мікроелектроніки до
дати подачі заявки до Установи або до дати його першого
використання.
Топографія ІМС визнається оригінальною до того часу, поки не
буде доведено протилежне. Топографія, яка містить елементи, відомі
в галузі мікроелектроніки на дату подачі заявки до Установи, може
бути визнана оригінальною лише в тому разі, якщо сукупність таких
елементів у цілому відповідає вимогам, що пред'являються до
оригінальних ІМС. На визнання топографії ІМС оригінальною не
впливає розкриття інформації про неї автором або особою, яка
отримала від автора прямо чи опосередковано таку інформацію, якщо
строк від дати розкриття інформації до дати подачі до Установи
заявки на реєстрацію цієї топографії ІМС не перевищує 2 років. При
цьому обов'язок доведення обставин розкриття інформації,
достовірності дати її розкриття та першого використання топографії
ІМС покладається на заінтересовану особу. Не може бути визнана
оригінальною та топографія ІМС, заявка на реєстрацію якої подана до
Установи пізніше 2 років від дати її першого використання.
2. Особа, яка бажає зареєструвати топографію ІМС і має на
цеправо, подає до Установи заявку на реєстрацію. Заявка
нареєстрацію топографії ІМС може бути подана двома і більше
особами. Установа видає заявнику свідоцтво у місячний строк
післяреєстрації топографії ІМС. Якщо заявка подана кількома
заявниками, їм видається одне свідоцтво, що надсилається тому
заявникові,адреса якого з цією метою зазначена у заявці, а за
відсутності такого зазначення — першому заявникові за списком
вказаних у заявці заявників. Обсяг прав на топографію ІМС
визначається зображенням топографії ІМС на матеріальному носії.
2. Зміст і форма свідоцтва на топографію ІМС
1. Форма свідоцтва і зміст зазначених у ньому відомостей
визначаються Установою. Текст у свідоцтві наводиться
українською
342
WOBOK). За дорученням заявника заявку на реєстрацію може
бути подано через представника у справах інтелектуальної
власності або ІНШУ Довірену особу. Довіреною особою заявника
не може бути працівник Установи і її експертного органу. Заявка
на реєстрацію топографії ІМС повинна задовольняти вимогу
єдності — стосувати-сЯ лише однієї топографії ІМС. Заявка на
реєстрацію складається українською мовою і повинна містити:
1) заяву про реєстрацію топографії ІМС;
2) матеріали, що ідентифікують топографію ІМС.
2. З метою ідентифікації топографії ІМС, яка не
використовувалася до дати подання заявки, Установі подаються в
одному примірнику матеріали, що дають вичерпну інформацію
щодо топографії. З метою ідентифікації топографії ІМС, яка
використовувалася до дати подання заявки, Установі разом із
заявкою подаються зразки ІМС, що включають дану топографію,
в такому вигляді, в якому її введено в обіг. У цьому разі заява
повинна містити також відомості про дату, коли топографію ІМС
вперше було використано, а матеріали — основні технічні
характеристики зразка ІМС. Якщо подані матеріали, що
ідентифікують топографію ІМС, містять інформацію про будь-
який шар топографії ІМС або його частину, яка, на думку
заявника, є конфіденційною, то даний шар у цілому або відповідну
його частину може бути вилучено і включено до складу матеріалів,
що ідентифікують топографію ІМС в закодованій формі. Подані
заявником матеріали, що ідентифікують топографію ІМС, і зразки
ІМС, що включають дану топографію, зберігаються Установою 6
років після закінчення дії реєстрації. По закінченні цього терміну
ідентифікаційні матеріали та зразки ІМС повертаються власнику
права на його вимогу, а за відсутності такої вимоги — знищуються.
У заяві про реєстрацію топографії ІМС необхідно вказати заявника
(заявників) та його (їх) адресу, а також автора (авторів). Якщо
заявників два і більше, то у заяві може бути зазначено, на адресу
котрого з них належить надіслати свідоцтво. Автор має право
вимагати, щоб його не згадували як автора в публікації Установи.
Документ про сплату збору за реєстрацію топографії ІМС повинен
надійти до Установи разом із заявкою на реєстрацію топографії
ІМС або протягом 2 місяців від дати подання заявки.
3. Права авторів топографії ІМС
1. Право на реєстрацію топографії ІМС має автор або його
правонаступник. Автори, які спільно створили топографію
ІМС, мають однакові права на реєстрацію топографії ІМС, якщо
інше не передбачено угодою між ними. Автору топографії ІМС
належить право авторства, яке є невідчужуваним особистим
правом і охороняється безстроково.
Особам, які при створенні топографії ІМС надавали
авторові лише технічну, організаційну чи матеріальну
допомогу або сприяли оформленню матеріалів для одержання
правового захисту, але не внесли особистого творчого вкладу у
створення топографії ІМС, право авторства не належить. Право
на реєстрацію топографії ІМС 1 Усі права, що з цієї реєстрації
випливають, має роботодавець ав-
343
тора топографії ІМС або його правонаступник, якщо топографію
ІМС створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи за
спеціальним дорученням роботодавця за умови, шо трудовим
договором (контрактом) не передбачено інше.
О 4) ввезення таких ІМС та виробів, що їх містять, на митну
, територію України;
о 5) пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет,
е
2. Автор топографії ІМС, створеної у зв'язку з виконанням
службових обов'язків чи за спеціальним дорученням роботодавця,
зобов'язаний подати роботодавцю письмове повідомлення про
створену ним топографію ІМС разом з матеріалами, що достатньо
ясно і повно відображають топографію ІМС.
Якщо роботодавець чи його правонаступник протягом 4
місяців від дати одержання цього повідомлення не подасть заявки
до Установи чи не прийме рішення про збереження топографії як
конфіденційної інформації, про що він зобов'язаний повідомити
письмово автора, то право на реєстрацію топографії переходить до
автора.
У разі коли роботодавець використав своє право на реєстрацію
топографії ІМС чи на збереження її як конфіденційної інформації,
автор має право на винагороду відповідно до економічної цінності
топографії та іншої вигоди, яку одержав чи міг би одержати
роботодавець чи його правонаступник.
Винагорода авторові виплачується у розмірі та на умовах, що
визначаються письмовою угодою між автором і роботодавцем, яка
укладається не пізніше 4 місяців від дати одержання роботодавцем
повідомлення. Спори щодо умов одержання автором від
роботодавця винагороди та її розміру вирішуються у судовому
порядку.
4. Майнові права інтелектуальної власності
на компонування ІМС
1. Ці права належать володільцю відповідного свідоцтва, якщо
інше не встановлене законом чи договором. Права, шо
випливають із реєстрації топографії ІМС, діють від дати
внесення відомостей про топографію ІМС до Реєстру.
Реєстрація топографії ІМС надає власнику зареєстрованої
топографії ІМС виключне право використовувати топографію
ІМС на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав
інших власників зареєстрованих топографій ІМС.
2. Реєстрація надає власнику зареєстрованої топографії ІМС
право:
1) забороняти іншим особам використовувати топографію
ІМСбез його дозволу, за винятком випадків, коли таке використання
невизнається згідно з законом порушенням прав власника
зареєстрованої топографії ІМС;
2) передавати на підставі договору право власності на
топографію ІМС будь-якій особі, яка стає правонаступником
власниказареєстрованої топографії ІМС;
3) видавати будь-якій особі дозвіл (ліцензію) на
використаннязареєстрованої топографії ІМС на підставі
ліцензійного договору.
ПІД використанням топографії ІМС слід розуміти:
1) копіювання топографії ІМС;
2) виготовлення ІМС із застосуванням даної
топографії;
344
3) виготовлення будь-яких виробів, що містять такі ІМС;
продаж, зберігання в зазначених цілях та інше введення в обіг
ІМС,виготовленої із застосуванням даної топографії, та будь-
яких виробів, що містять такі ІМС.
ІМС визнається виготовленою із застосуванням зареєстрованої
топографії, якщо при цьому використано всі елементи, які
визначають оригінальність топографії ІМС.
Взаємовідносини під час використання зареєстрованої
топографії ІМС, свідоцтво на яку належить кільком особам,
визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди
кожний власник прав на зареєстровану топографію ІМС може
використовувати її на свій розсуд, але жоден із них не має права
давати дозвіл (ліцензію) на використання зареєстрованої топографії
ІМС та передавати право власності на зареєстровану топографію
ІМС будь-якій іншій особі без згоди решти власників.
5. Зміст договору про передачу права власності
 на топографію ІМС
1. Договір про передачу права власності на топографію ІМС
іліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені
уписьмовій формі І підписані сторонами.
Передача права власності на топографію ІМС та надання
ліцензії на використання топографії ІМС вважаються дійсними для
будь-якої іншої особи з дати публікації відомостей про це в
офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру. За внесення
зазначених відомостей до Реєстру та змін до них за ініціативою
сторін договору сплачуються збори.
Права, що випливають Із реєстрації топографії ІМС, не
зачіпають будь-які інші особисті немайнові чи майнові права автора
топографії ІМС.
Власник прав на зареєстровану топографію ІМС або його
правонаступник мають право сповіщати про реєстрацію
топографії ІМС шляхом позначення топографії або виробів, що
містять таку топографію, виділеною літерою "Т" із зазначенням
дати початку строку дії виключного права на використання
топографії ІМС та інформації, яка надає можливість
ідентифікувати власника прав.
2. Не визнається порушенням прав, що надаються
реєстрацієютопографії ІМС, використання зареєстрованої
топографії ІМС:
1) у конструкції чи в процесі експлуатації транспортного
засобуІноземної держави, який тимчасово або випадково
знаходиться уводах, повітряному просторі чи на території України,
за умови, щозареєстрована топографія ІМС використовується лише
для потребзазначеного засобу;
2) без комерційної мети;
3) з науковою метою або в порядку експерименту;
4) за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа,
епідемія, епізоотія тощо).
. . : . •. ' ' - 3 4 5
3. Не визнається порушенням прав, що надаються
реєстрацією топографії ІМС, ввезення на митну територію
України, пропонування для продажу, продаж, зберігання в
зазначених цілях або інше введення в обіг ІМС, виготовлених
із застосуванням зареєстрованої топографії, і будь-яких
виробів, що містять такі ІМС, якщо вони придбані законним
шляхом.
ІМС Із зареєстрованою топографією та вироби, що містять
такі ІМС, вважаються придбаними будь-якою особою
законним шляхом, якщо вони після виготовлення були введені
в обіг власником прав на дану зареєстровану топографію ІМС
чи з Його дозволу.
4. Не визнається порушенням прав, що надаються реєстрацією
топографи ІМС, використання ІМС будь-якою особою, що
придбала ІМС і при цьому не знала і не могла знати, що ця ГМС
або виріб, що її містить, були виготовлені І введені в обіг з
порушенням прав, що надаються реєстрацією топографії ІМС.
Проте після одержання відповідного повідомлення від власника
прав зазначена особа повинна припинити використання ІМС або
виплатити йому компенсацію, розмір якої встановлюється за
згодою сторін. Спори щодо компенсації та порядку її виплати
вирішуються у судовому порядку.
Виключне право на використання топографії ІМС
засвідчується свідоцтвом, яке підтверджує реєстрацію
топографії ІМС. Свідоцтво діє 10 років від дати подання заявки
до Установи або від дати першого використання топографи
ІМС за умови, що від цієї дати до дати подачі заявки до
Установи пройшло не більше ніж 2 роки. Власник прав на
зареєстровану топографію ІМС повинен добросовісно
користуватися виключним правом, що надається
реєстрацією.
5. Якщо зареєстрована топографія ІМС не використовується в
Україні протягом З років від дати публікації офіційних
відомостей про реєстрацію або від дати, коли використання
топографії ІМС було припинено, то будь-яка особа, яка має
бажання і виявляє готовність використовувати топографію ІМС, у
разі відмови власника прав на зареєстровану топографію ІМС від
укладення ліцензійного договору може звернутися до суду із
заявою про надання їй дозволу на використання зареєстрованої
топографії ІМС. Якщо власник прав на зареєстровану топографію
ІМС не доведе, що факт невикористання зареєстрованої
топографії ІМС зумовлений поважними причинами, суд може
винести рішення про надання дозволу заінтересованій особі на
використання зареєстрованої топографії ІМС з визначенням
обсягу її використання, строку дії дозволу, розміру та порядку
виплати винагороди власнику прав. Виходячи із суспільних
інтересів та Інтересів національної безпеки Кабінет Міністрів
України може дозволити використання зареєстрованої топографії
ІМС без згоди її власника, але з виплатою йому відповідної
компенсації.
6. Спори щодо умов надання дозволу і виплати
компенсації та її розміру вирішуються у судовому порядку.
За заявою особи, якій належать майнові права
інтелектуальної власності на компонування ІМС, їх чинність
може бути припинена достроково. Датою припинення
чинності є дата опублікування інформації про це в Реєстрі.
346
Реєстрація топографії ІМС може бути визнана у судовому
порядку недійсною, майнові права інтелектуальної власності,
відповідно, припинені достроково, у разі:
1) невідповідності зареєстрованої топографії ІМС умовам
охо-
роноздатності;
2) порушення вимог щодо обов'язку заявника подати заявку
доУстанови або повідомити її про наміри здійснити охорону
прав натопографію ІМС в органах іноземної держави.
З метою визнання реєстрації топографії ІМС недійсною
будь-яка особа може подати клопотання про проведення
експертизи зареєстрованої топографії ІМС на відповідність
умовам охороноздат-ності. За подання клопотання сплачується
збір.
При визнанні реєстрації топографії ІМС недійсною Установа
повідомляє про це у своєму офіційному бюлетені. Реєстрація
топографії ІМС, визнана недійсною, вважається такою, шо не
набрала чинності, від дати реєстрації топографії ІМС.
Якщо на момент подачі заяви про відновлення достроково
припинених виключних прав інтелектуальної власності на
компонування ІМС до Установи правом на їх використання не
скористались треті особи (в законному порядку), особа, яка
достроково припинила свої права, має право на 'їх поновлення. У
разі відновлення достроково припинених виключних прав
інтелектуальної власності на топографію ІМС, до неї
 повертаються всі права та обов'язки, які належали їй раніше.
6. Право попереднього користування
топографією ІМС
1. Будь-яка особа, яка добросовісно використовувала
топографію ІМС до дати подання заявником до Установи
заявки на реєстрацію топографії ІМС чи здійснила значну І
серйозну підготовку до такого використання, зберігає право
попереднього користування цією топографією ІМС. Право
попереднього користування може передаватися або переходити до
іншої особи тільки разом з підприємством чи діловою
практикою або тією частиною підприємства чи ділової
практики, в яких було використано заявлену топографію ІМС чи
здійснено значну і серйозну підготовку до такого використання.
Причому цей факт використання повинен бути доведений
документально або визначений у договорі. У разі виникнення
непорозумінь спори вирішуються в судовому порядку. Будь-яка
особа, яка в період між втратою виключних прав інтелектуальної
власності на компонування ІМС та їх відновленням добросовісно
почала використовувати компонування ІМС або здійснила
до цього ефективну і серйозну підготовку, має право безоплатно
продовжувати таке використання чи використовувати компонування
ІМС, як це передбачалось підготовкою, І після відновлення прав
законного володільця.
ЛІІіі
347
Глава 41
Право інтелектуальної власності
на раціоналізаторську пропозицію
1. Поняття раціоналізаторської пропозиції
1. Раціоналізаторською пропозицією визнається пропозиція, щоє
новою і корисною для підприємства, організації,
установи,міністерства, відомства, до якого вона подана, і котра
передбачаєзміну або удосконалення: конструкції виробу,
технології виробництва, складу матеріалу.
До раціоналізаторської пропозиції законодавство встановило
три необхідні вимоги:
1) пропозиція має стосуватися профілю підприємства,
якомувона подана;
2) вона має бути новою;
3) раціоналізаторська пропозиція повинна бути корисною
підприємству, якому вона подана.
Пропозиція подається тому підприємству, діяльності якого вона
стосується. При цьому не має значення, де працює раціоналізатор і
взагалі чи працює. Відповідність діяльності підприємства
визначається тим, що вона може бути використана в технологічному
процесі цього підприємства, в продукції, що ним виробляється, у
застосовуваній техніці або матеріалах.
Новизна — це критерій охороноздатності, який визначається за
сукупністю знань, так званим "рівнем техніки". Пропозиція
визнається новою для підприємства, якщо її суть до заявления
пропозиції не була відома, тобто відсутні будь-які відомості з усіх
відомих джерел інформації, які містять дані про раціоналізаторські
пропозиції.
Пропозиція визнається корисною для підприємства, якщо її
використання дає змогу збільшити економічну ефективність
підприємства, отримати більший прибуток тощо.
Не можна вважати раціоналізаторською пропозицію, яка
ставить мету, але не визначає шляхів її досягнення.
2. Об'єктом раціоналізаторської пропозиції може бути як
матеріальна річ, так і певний процес — і технологічний, і технічний,
але не слід до рацпропозицій відносити організаційні чи
управлінські процеси.
2. Порядок оформлення раціоналізаторської пропозиції
І. Заяву на раціоналізаторську пропозицію складає сам автор
(співавтори) за спеціально встановленою формою. Форма заяви на
раціоналізаторську пропозицію містить розділ "Опис пропозиції".
Цей опис починається з викладення недоліків існуючої
конструкції, виробу, технології виробництва і техніки, що
застосовуються, і складу матеріалу. Далі в описі викладаються
переваги пропозиції, що усувають зазначені недоліки, зміст
запропонованого
348
рішення. Опис має бути складений так, щоб у ньому містились усі
необхідні лані, достатні для практичного здійснення пропозиції без
участі автора чи співавторів. В описі наводяться також відомості
про прибуток чи інший позитивний ефект, який може дати
використання раціоналізаторської пропозиції.
У разі потреби до заяви додаються графічні матеріали
(креслення, схеми, ескізи тощо), техніко-економічні розрахунки та
додаткові відомості про прибуток чи інший позитивний ефект, який
може дати використання раціоналізаторської пропозиції.
Усі матеріали заяви (графічні чи Інші матеріали заяви, що
додаються до неї) мають бути підписані усіма співавторами,
зазначеними у заяві. На заяві і графічних матеріалах зазначається
дата заповнення (написання) та виготовлення.
2. Підприємство, до якого подається заява, в разі
заінтересованості в цій пропозиції може надати авторові допомогу
в складаннізаяви, виготовленні креслень, схем, ескізів тощо.
Заява на раціоналізаторську пропозицію може бути подана до
міністерства. У такому разі її направляють на розгляд того
підприємства, діяльності якого стосується пропозиція, без ЇЇ
реєстрації в журналі, але з зазначенням дати її надходження.
Якщо раціоналізаторська пропозиція не стосується діяльності
підприємства, якому вона подана, або сама заява складена з
порушенням встановлених вимог, то її не реєструють і не
приймають до розгляду.
Правильно складена заява приймається до розгляду. З моменту
реєстрації заява вважається документом підприємства, міністерства
(відомства), і на прохання автора чи співавторів їм може бути
видано копію зареєстрованої заяви.
3. Якщо авторові раціоналізаторської пропозиції відмовлено
вреєстрації, то йому у письмовій формі повідомляють
причинувідмови. В цьому повідомленні має бути зазначено
найменуванняпропозиції і дата її надходження на підприємство або
до міністерства (відомства).
При незгоді автора з відмовою у реєстрації і прийнятті до
розгляду його заяви він може оскаржити зазначену відмову
керівникові підприємства, міністерства (відомства). Скарга має бути
розглянута у 15-денний строк.
Автор має право після реєстрації заяви на раціоналізаторську
пропозицію вносити до неї зміни і доповнення. Проте зазначені
зміни і доповнення можуть вноситися лише до прийняття
рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською. Зміни і
доповнення не повинні стосуватися суті пропозиції. Якщо вони
стосуються суті пропозиції, то можуть бути оформлені як окрема
пропозиція.
Автор має право на одержання довідки, якою засвідчується факт
і дата надходження заяви. Така довідка повинна бути видана
авторові протягом 5 днів від дати надходження такого прохання.
Якщо пропозиція не має новизни, то такий висновок має бути
належним чином обгрунтований.
4. За результатами розгляду заяви на раціоналізаторську
пропозицію може бути прийнято такі рішення:
349
1) визнати пропозицію раціоналізаторською і прийняти до
використання;
1) провести дослідну перевірку пропозиції;
2) пропозицію відхилити.
Рішення щодо пропозиції приймає керівник підприємства чи
керівник відповідного підрозділу, на якого це покладено наказом
по підприємству, з урахуванням висновків пропозиції стосовно її
новизни і корисності.
У разі визнання пропозиції раціоналізаторською підприємство
розробляє організаційно-технічні заходи, які мають забезпечити її
ефективне використання.
Проте трапляються випадки, коли пропозиція визнається
раціоналізаторською не повністю, а лише частково, тоді в рішенні
має бути вказано, в якій саме частині вона визнається
раціоналізаторською.
Рішення про відхилення пропозиції має бути аргументоване
мотивами відхилення.
Порядок розгляду заяв на раціоналізаторські пропозиції,
внесені керівником, його заступником, головним Інженером,
заступником головного інженера підприємства за місцем роботи чи
підпорядкованих підприємств, дещо інший. їхні заяви розглядає і
рішення за ними приймає керівник вищестоящої організації.
Такий самий порядок діє і щодо пропозицій, внесених зазначеними
працівниками у співавторстві з іншими особами.
5. Протягом місяця після винесення рішення про визнання
пропозиції раціоналізаторською І прийняття ЇЇ до використання
авторові видається свідоцтво встановленої форми. Якщо авторство на
пропозицію мають кілька співавторів, то кожному з них видається
свідоцтво.
Свідоцтво видає підприємство, яке прийняло рішення про
визнання пропозиції раціоналізаторською і прийняття ЇЇ до
використання. Його підписує керівник підприємства і скріплює
печаткою. У свідоцтві зазначається дата І номер заяви, вказані в
Журналі реєстрації.
У разі співавторства у свідоцтві вказуються прізвища усіх
співавторів в алфавітному порядку.
Факт використання раціоналізаторської пропозиції
підтверджується спеціальним актом за формою, яку затверджує
Державним комітетом статистики України. Саме в обсязі,
передбаченому в описі пропозиції, і здійснюється її правова
охорона.
3. Права автора раціоналізаторської пропозиції
1. Автор раціоналізаторської пропозиції має право на захист
своїх особистих немайнових і майнових прав. Особисті немайновІ
права автора раціоналізаторської пропозиції захищаються у
позовному порядку.
Автор має право на подання заяви на раціоналізаторську
пропозицію. Але за наявності певних відхилень від встановлених
вимог йому може бути відмовлено в прийнятті заяви до розгляду.
Така відмова може бути оскаржена керівнику підприємства.
Скарга
350
має бути розглянута в 15-денний строк. Тобто такі скарги
розглядаються в адміністративному порядку. Відмова у визнанні
пропозиції раціоналізаторською або у прийнятті її до
використання може бути оскаржена керівнику підприємства в 3-
місячний строк. У разі незгоди автора з прийнятим за його скаргою
рішенням або якщо при розгляді скарги рішення не прийнято, автор
може звернутися до суду. В цьому разі передбачено адміністративно-
судовий порядок захисту прав автора раціоналізаторської пропозиції.
Юридична особа, яка прийняла пропозицію та визнала її
раціоналізаторською, має право на виключне її використання в
будь-якому обсязі без обмежень.
2. Автор раціоналізаторської пропозиції, як і будь-який
іншийсуб'єкт права інтелектуальної власності, відповідно до
чинного законодавства має певні особисті немайнові і майнові
права.
До особистих немайнових прав автора раціоналізаторської
пропозиції належать: право авторства, право на ім'я, право на назву
раціоналізаторської пропозиції, право на пріоритет; до майнових
прав — право на винагороду.
Щодо особистих немайнових прав, то їх зміст уже розкривався
раніше і тому немає потреби повторюватись. Що стосується права
на винагороду, то воно має свої особливості. Раціоналізатор,
подаючи заявку до підприємства про визнання поданої ним
пропозиції раціоналізаторською, разом з тим передає підприємству, в
разі визнання пропозиції раціоналізаторською, і право на
використання за певну винагороду.
Розмір винагороди визначається відповідно до Тимчасового
положення про правову охорону об'єктів промислової власності та
раціоналізаторських пропозицій.
Якщо використання раціоналізаторської пропозиції дає певний
економічний ефект (прибуток), то складається розрахунок
ефективності за рік. Винагорода за раціоналізаторські пропозиції, що
не дають економічного ефекту, але які мають інший позитивний
результат, виплачується у розмірі, визначеному залежно від їх дійсної
цінності з урахуванням досягнутого позитивного ефекту та обсягу
використання.
3. Право на винагороду має автор або співавтори протягом 2
років з моменту початку використання раціоналізаторської
пропозиції на підприємстві, яке видало автору свідоцтво на
раціоналізаторську пропозицію. Розмір винагороди визначається
умовами договору між автором та підприємством, але не може
бути менше: 10%прибутку, отримуваного щорічно підприємством
від використанняраціоналізаторської пропозиції; 2% від частки
собівартості продукції (робіт, послуг), яка стосується
раціоналізаторської пропозиції,позитивний ефект від якої не
впливає на отримання прибутку. Винагорода сплачується авторові
відповідно до умов договору, але непізніше 3 місяців після
закінчення кожного року використання раціоналізаторської
пропозиції.
4. Юридична особа, яка визнала пропозицію
раціоналізаторською,має право використовувати її на свій розсуд і в
будь-якому обсязі.
Прийнята пропозиція може бути також використана І на інших
підприємствах. Підприємство, що прийняло пропозицію до вико-
:351
ристания, може направити Інформацію про цю пропозицію
заінтересованим підприємствам з метою укладення угоди.
Відповідно до обсягу використання раціоналізаторської
пропозиції визначається і розмір винагороди, що виплачується
автору.
Всі спори, шо виникають у зв'язку Із використанням
раціоналізаторської пропозиції, розглядаються в судовому порядку,
крім оскарження відмови про прийняття раціоналізаторської
пропозиції, яка розглядається керівником підприємства, до якого ця
раціоналізаторська пропозиція була подана.
І 352
Глава 42
Право інтелектуальної власності
на сорт рослин, породу тварин
1. Право інтелектуальної власності на сорт рослин,
породу тварин. Загальні положення
1. Про особисте немайнове право авторства на сорт
рослинсвідчать Реєстр сортів рослин України, Реєстр патентів,
свідоцтвопро авторство на сорт рослин, патент. Про майнове право
власника сорту свідчать Реєстр патентів, патент. Про особисте
немайновеправо та майнове право автора на породу тварин свідчать
свідоцтвоі запис у Державному реєстрі селекційних досягнень у
галузі тваринництва Мінагрополітики України.
До особистих немайнових прав належать:
1) право авторства;
2) право на ім'я;
3) право на назву сорту чи породи.
Автор має право вимагати визнання авторства на виведений
ним сорт чи породу саме за ним. Це має значення для його
суспільної оцінки. Крім того, автор має право вимагати, щоб при
використанні сорту чи породи у відповідній документації
зазначалось його ім'я. Автор має також право на назву свого сорту чи
породи. Уже при поданні заявки автор повинен зазначити назву
сорту чи породи, яка має надавати можливість ідентифікувати сорт
або породу, не повторювати назви або відрізнятися від назви уже
існуючого сорту чи породи такого самого або близького виду.
Назва сорту чи породи не може складатися лише з цифр, не повинна
вводити в оману щодо властивостей, походження та значення сорту
чи породи, або щодо особи автора сорту чи породи, суперечити
принципам суспільної моралі.
Автор сорту чи породи має право перешкоджати іншим особам
привласнювати та спотворювати його авторство; вимагати не
розголошувати його ім'я як автора сорту чи породи і не зазначати його
у публікаціях; вимагати зазначення свого імені під час використання
сорту чи породи, якшо це практично можливо. При поданні заявки
на один і той самий сорт чи породу до патентних відомств різних
держав назва сорту чи породи в усіх заявках має бути однаковою.
При використанні сорту чи породи будь-якою особою має
зберігатися та його назва, під якою він занесений до Державного
реєстру сортів рослин України чи Державного реєстру селекційних
Досягнень у галузі тваринництва України.
Особисті немайнові права автора сорту чи породи є невідчужу-
ваними.
2. Майнові права суб'єкта права на селекційні досягнення.
Особа, яка одержала патент на селекційне досягнення, стає
власникомпатенту, який надає право виключного використання
власногосорту чи породи і на дозвіл чи заборону використання
сорту чи по-роди іншими особами.
іь и 353
3. Виключне право власника сорту чи породи на дозвіл чи
забо-'рону використання сорту чи породи полягає в тому, що ніхто
безйого дозволу не може здійснювати стосовно до матеріалу
сортупороди такі дії:
1) виробництво або відтворення;
2) доведення до кондиції з метою розмноження;
3) пропонування до продажу;
4) продаж або інший комерційний обіг;
5) вивезення за межі митної території України;
6) ввезення на митну територію України;
7) зберігання для будь-яких вищевикладених цілей.
Використання цих прав має здійснюватися в межах,
передбачених законом. Будь-яка особа не може використовувати
запатентований сорт чи породу без згоди власника патенту.
Законодавство про рослини розрізняє два види сортів: сорти,
допущені до господарського використання, і сорти, захищені
патентом, тобто запатентовані сорти.
4. Об'єктом правової охорони законодавство визнає
особистінемайнові права автора сорту, власника патенту або
ліцензії. Пе-.релік родів і видів рослин, на сорти яких видаються
патенти, визначається Кабінетом Міністрів України. Отже, далеко
не всі виведені сорти рослин підпадають під правову охорону, а
лише ті, якіможуть бути визнані патентоспроможними.
2. Поняття та пріоритет сорту рослин,
породи тварин
1. Об'єктом права на сорт є селекційне досягнення у
рослинництві, одержане штучним шляхом або шляхом відбору і
таке, що має одну або кілька господарських ознак, які відрізняють
його від існуючих сортів рослин.
Сорт — це окрема група рослин у рамках нижчого із відомих
ботанічних таксонів, яка незалежно від того, чи задовольняє
повністю умови надання правової охорони, може бути визначена
ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного
генотипу або комбінації генотипів; може бути відрізнена від будь-
якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих
ознак; може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності
для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту. Категорії
сорту — клон, лінія, гібрид, популяція.
Сорт визнається патентоспроможним і на нього видається па-,
тент, якщо він є новим та відповідає умовам новизни, вирізняла
ності, однорідності І стабільності.
Сорт вважається новим, якщо до дати, на яку заявка вважаєті
ся поданою, заявник (селекціонер) чи інша особа за його дозволе
не продавали чи будь-яким іншим способом не передавали матег
ал сорту для комерційного використання:
а) на території України — за рік до цієї дати;
б) на території іншої держави — щодо деревних та
чагарниЦвих культур і винограду за 6 років і щодо рослин інших
видів зароки до цієї дати.
354
Але слід мати на увазі, що зазначена норма стосовно інозем них
громадян і юридичних осіб діє за принципом взаємності. Тобто
вона не застосовується до громадян і юридичних осіб зарубіжних
країн, де таку норму не передбачено для громадян України.
Дещо інші правила встановлені щодо сортів тих родів і видів,
які були занесені до Реєстру сортів рослин України, тобто вони були
допущені до господарського використання, але на території України
не охоронялись. Новизна зазначених сортів не втрачається, якщо
навіть їх використовували понад зазначені строки. Пріоритет на такі
сорти встановлюється від дати надходження такого сорту на
сортовипробування. Проте строк чинності скорочується на період
від дати надходження сорту на сортовипробування до дати
надходження заявки до патентного відомства України.
Сорт відповідає умові вирізняльності, якщо він чітко
відрізняється від будь-якого іншого сорту, загальновідомого на дату
надходження заявки до Установи. Загальновідомість сорту
встановлюється за усіма джерелами інформації, зокрема фактом його
використання, наявністю в офіційних каталогах, довідковому
фонді, точним описом у літературі або іншій заявці. Ознаки, що
дають змогу визначити відмінні особливості сорту, мають бути
здатними до відтворення І точного опису.
Однорідним вважається сорт, рослини якого з урахуванням
особливостей розмноження за своїми ознаками залишаються досить
схожими за основними ознаками, відзначеними в описі сорту.
Стабільним вважається сорт, якщо його основні ознаки
залишаються незмінними після кожного розмноження. У разі
особливого циклу розмноження — в кінці кожного циклу
розмноження.
Сорт вважається патентоспроможним, коли всі наведені умови
будуть наявні у своїй сукупності,
2. За датою надходження заявки до Установи визначається
пріоритет сорту. Проте заявник може претендувати на визнання
заним конвенційного пріоритету, тобто визнання пріоритету за
датою надходження заявки до Установи держави —учасниці
Міжнародної конвенції з охорони селекційних досягнень. Але
право наконвенційний пріоритет у заявника виникає лише за умови,
що його заявка надійшла до Установи не пізніше 12 місяців після
подання першої заявки в державі — учасниці Конвенції. Але за
наявності поважних причин Установа може подовжити строк на
поданнязаявки на визнання конвенційного пріоритету, проте не
більше якна 2 місяці.
Для визнання права на конвенційний пріоритет заявник
зобов'язаний вказати про це при поданні заявки або протягом 2
місяців від дати надходження її до патентного відомства України і
лодати копію першої заявки, завіреної в патентному органі держави
— учасниці Міжнародної конвенції з охорони селекційних
досягнень, до якого було подано першу заявку.
3. Порода тварин як об'єкт селекційних досягнень — це гру па
тварин, яка має генетично зумовлені біологічні та морфологічні
властивості і ознаки, причому деякі з них є специфічними Для
певної групи і відрізняють її від інших груп тварин. Порода
12
' . - , . • 355
може бути представлена жіночою чи чоловічою статтю тварини
або племінним матеріалом. Охоронюваними категоріями є тип та
крос ліній.
Суб'єктом правовідносин, що виникають у процесі створення і
використання сорту рослин чи породи тварин, може бути будь-яка
фізична і юридична особа. Іноземні громадяни та юридичні особи
можуть бути суб'єктами прав на сорти рослин чи породу тварин в
Україні за принципом взаємності. Суб'єктом права на сорт рослин
чи породу тварин може бути особа без громадянства, якщо вона
постійно проживає в Україні.
3. Суб'єкти права інтелектуальної власності
на сорт рослин, породу тварин
1. Автором сорту чи породи визнається громадянин,
творчоюпрацею якого створено (виявлено і (або) виведено, і (або)
поліпшено) сорт чи породу. Якщо сорт або породу створено
спільною творчою працею кількох осіб, усі вони визнаються
співавторами виведеного нового сорту (породи). Проте не
вважаються співавторамиті особи, які не внесли особистого
творчого вкладу у створеннясорту (породи). Особи, які надавали
авторові (співавторам) лишетехнічну допомогу, матеріально чи
організаційно сприяли виведенню сорту чи породи, оформленню
матеріалів для одержання правана селекційне досягнення, не
визнаються співавторами. Але якщокілька осіб вивели сорт чи
породу незалежно одна від одної, топраво на одержання патенту
на сорт (породу) належить тій особі,чия заявка раніше надійшла до
Установи. Право на одержання патент' може мати, а отже, бути
суб'єктом права на селекційне досягнення, будь-яка особа, якій
автор передав своє право на одержання патенту. Автор
селекційного досягнення може вказати проце безпосередньо в
заявці або в окремій заяві, але за умови, що заява про це надійшла
до Установи до прийняття рішення про видачу патенту. Суб'єктами
прав на селекційне досягнення можуть бути також спадкоємці та
інші правонаступники автора сорту, а також держава.
2. В сучасних умовах одним із найважливіших суб'єктів права
населекційне досягнення є роботодавець, який має право на
одержання патенту, якщо сорт чи порода створені працівником —
автором сорту при виконанні ним службових обов'язків,
конкретного завдання, одержаного працівником від роботодавця.
Отже, роботодавець стає власником патенту і суб'єктом права на
селекційнедосягнення за умови, що воно створене під час
виконання службових обов'язків або за завданням роботодавця,
тобто коли роботодавець доручив працівникові виведення сорту чи
породи.
3. Крім того, право на одержання патенту належить
роботодавцю за умови, що між ним і автором укладено
письмовий договір, який передбачає передачу роботодавцеві права
на одержання патенту. В договорі мають бути визначені умови
виплати винагороди авторові. Якщо ж між автором селекційного
досягнення і роботодавцем не укладено письмового договору про
передачу прав на одержання патенту або роботодавець порушив
істотні
356
умови договору, то право на одержання патенту залишається за
автором.
Власник патенту може передати право на патент будь-якій третій
особі. Але якщо він не є автором селекційного досягнення, то така
передача може мати місце лише на тих умовах, за яких це право
було одержано від автора досягнення.
Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу
тварин належать володільцю патенту, якщо інше не встановлено
договором чи законом.
4. Права, що надаються патентом його власникові, можуть
бутипередані повністю або частково будь-якій третій фізичній чи
юридичній особі. Права, що надаються патентом його власникові,
можуть бути передані ним або його правонаступником будь-
якійтретій фізичній чи юридичній особі повністю або частково.
Передача прав оформляється ліцензійним договором, відповідно до
якого власник патенту передає іншим особам право на
використаннясорту. Треті особи (ліцензіати) беруть на себе
обов'язок вноситиобумовлені ліцензійним договором платежі та
здійснювати інші дії,передбачені договором.
Отже, слід звернути увагу на те, що власник патенту може
передавати іншим особам як саме право на патент, так і права, що з
нього випливають (на основі ліцензійного договору).
Договір на передачу права на патент і ліцензійний договір
мають бути зареєстровані в Установі під загрозою їх недійсності.
Власник патенту чи його правонаступники можуть оголосити
відкриту ліцензію на право використання сорту. Для цього вони
мають право подати до Установи заявку для офіційного
опублікування про надання будь-якому громадянинові чи
юридичній особі відкритої ліцензії. За цією ліцензією будь-яка
особа має право використати селекційне досягнення на умовах,
передбачених договором з власником патенту чи його
правонаступниками.
Уразі використання селекційного досягнення на основі відкритої
ліцензії збір за підтримку чинності патенту зменшується на 50% з
початку року, який настає за роком публікації заяви про надання
відкритої ліцензії. Ліцензіар відкритої ліцензії має право в будь-який
час відкликати свою заяву про надання відкритої ліцензії, якщо
ніхто не виявив бажання нею скористатися.
5. Виключні права на сорт, передбачені патентом, у певних
визначених законом випадках можуть бути обмежені. Так, у разі
невикористання сорту власником патенту протягом перших 3 років
судможе видати примусову невиключну ліцензію заінтересованим
особам. Прийняти таке рішення суд може за умов, що сорт
протягом3-річного строку не використовується, а власник патенту
відмовився укласти з заінтересованими особами ліцензійний
договір. 3-рІч-ний строк починає свій перебіг від дати прийняття
рішення провидачу патенту. Не визнається порушенням патентних
прав власника патенту на сорт, якщо він використовується;
1) в некомерційних цілях;
2) в експериментальних цілях;
3) як вихідний матеріал для виведення Інших сортів;
4) для товарної переробки або транзитного перевезення.
357
Сорти, права на які в Україні не охороняються, можуть
використовуватись тільки після проведення державного
сортовипробування і занесення їх до Реєстру сортів рослин
України.
6. Використання сортів, що занесені до Реєстру сортів рослин
України, має здійснюватися з додержанням положень Закону про
рослини. Тут варто звернути увагу на таке. Сорти рослин України,
що охороняються патентом, можуть бути використані третіми
особами тільки з дозволу власника патенту. Ці сорти занесено до
Державного реєстру рослин України. Сорти, які в Україні не
охороняються патентом, але занесені до Реєстру сортів рослин
України (не до Державного реєстру, а просто до Реєстру), також
можуть використовувати треті особи з додержанням положень
Закону про рослини, тобто з дозволу автора сорту і з виплатою
винагороди.
Автор сорту рослини, який не є власником патенту, має протягом
строку чинності патенту право на одержання винагороди від
власника патенту за використання сорту.
Розмір і умови виплати винагороди автору сорту визначаються
договором, що укладається між ним і власником патенту.
Винагорода виплачується авторові сорту протягом 6 місяців після
закінчення кожного року, в якому використовувався сорт, якщо
договором з власником патенту не передбачено інше.
4. Чинність прав інтелектуальної власності
на сорт рослин, породу тварин
1. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин,
породу тварин, засвідчені патентом, є чинними з дати, наступної
задатою їх державної реєстрації, за умови підтримання чинності
цихправ відповідно до закону. Строк чинності виключних
майновихправ інтелектуальної власності на сорт рослин,
породу тваринспливає через ЗО років, а щодо дерев та винограду
— через 35 років, що вІдліковуються з 1 січня року, наступного за
роком державної реєстрації цих прав. Право на поширення сорту
рослин, породи тварин є чинним з дати, наступної за датою його
державної реєстрації, та діє безстроково за умови підтримання
чинності цьогоправа відповідно до закону.
З метою збереження характерних ознак та властивостей сорту,
які зазначені в його описі на дату встановлення пріоритету,
власник патенту повинен відповідним чином підтримувати сорт
протягом строку чинності патенту.
2. Чинність патенту може бути припинена одним із двох
способів: припиненням його чинності достроково або визнанням
патенту недійсним. Чинність патенту може бути припинена за
заявоюйого власника, поданою до Установи, а також у разі
несплати увстановлений строк збору за підтримання його чинності.
Про дострокове припинення чинності патенту Установа публікує
інформацію в офіційному бюлетені. Патент може бути визнано
недійснимповністю або частково у таких випадках:
1) заявлений сорт не відповідає умовам патентоспроможності;
2) визначення в патенті автора (співавторів) сорту або
власникапатенту є невірним.
358 .. " . "
Скарга проти видачі патенту на зазначених підставах може бути
розглянута Апеляційною палатою Установи в присутності
скаржника. Визнання патенту на сорт недійсним проводиться в
судовому порядку.
5. Патентування сорту в іноземних державах
1. Відповідно до Закону про рослини кожна фізична чи
юридична особа, яка має право на сорт, може цей сорт
патентувати вбудь-якій зарубіжній державі. Заявка на патентування
сорту в Іноземній державі подається до відповідної служби цієї
держави. Алезарубіжне патентування сорту можливе лише за умови
подання заявки на цей самий сорт до Установи. Тобто в Україні діє
принципдозвільного зарубіжного патентування сорту — спочатку
цей сортмає бути запатентований в Україні, а лише потім можливе
його зарубіжне патентування.
Якщо цей порядок буде порушено, і заявник чи його
правонаступник спробує запатентувати свій сорт в іноземній державі
поза Установою України, то це спричинить для заявника чи його
правонаступника досить неприємні наслідки — він втратить право на
одержання патенту в Україні. Якщо ж він уже одержав патент в
Україні, то може бути позбавлений самого патенту.
2. За подання заявки, видачу патенту, підтримання чинності
тапродовження строку дії патенту справляється певний збір. Розмір
іпорядок його справляння встановлюється законодавством. У
ньому можуть бути передбачені підстави звільнення від сплати
зазначених зборів, зменшення їх розмірів або повернення в
разінадмірного справляння збору.
Може статися так, що до Установи надійдуть одночасно дві
заявки на один і той самий сорт, виведений різними авторами. У
такому разі пріоритет визнається за заявкою, в якій доведено більш
ранню дату її відправлення до Установи. Якщо зазначені дати знову
збігатимуться — за заявкою, що має більш ранній реєстровий номер
Установи.
нп
359
Глава 43
Право інтелектуальної власності
на комерційне найменування
1. Загальні положення про комерційне найменування
1. Комерційне найменування — це передусім будь-яка назі
підприємства, установи чи організації, що має статус юридичної
особи. Назва має бути чіткою, короткою, такою, що легко сприйі
мається і запам'ятовується, тобто благозвучною. Однією із необхід
них умов такого комерційного найменування має бути відповіді
ність назви характеру діяльності даної фірми. Ця вимога в законої
давстві дістала назву "принцип істинності фірми". Не може бутї
визнане найменування фірми "Дарунки ланів" як такої, що прода
одяг, вироблений із вовни овець.
 Не може дістати правової охорони найменування, яке повторі
уже використовуване або настільки схоже з ним, що його лег
сплутати з іншими. Найменування фірми має чітко відрізнятися
інших подібних.
2. Підстави надання правової охорони комерційному
найменуванню
1. Правова охорона надається комерційному найменуванню,
якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж Інших та не
вводить в оману споживачів щодо справжньої діяльності. Право
інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з
моменту першого використання цього найменування та
охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його
реєстрації і незалежно від того, чи є комерційне найменування
частиною торговельної марки.
Відомості про комерційне найменування можуть вноситися до
реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом.
Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо
це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони
виробляють та (або) реалізують, і послуг, що ними надаються.
3. Майнові права Інтелектуальної власності на
комерційне найменування
1. Майновими правами на комерційне найменування є: право
на використання комерційного найменування; право перешкоджати
іншим особам неправомірно використовувати комерційне
найменування, в тому числі забороняти таке використання, а також
будь-які інші майнові права, шо не заборонені законом. Майнові
права інтелектуальної власності на комерційне найменування
передаються іншій особі лише разом із цілісним майновим
комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною
частиною. Використання зареєстрованого на ім'я певної
юридичної особи ко-
360
мерЦ'йного найменування іншими юридичними особами без
дозволу володільця не допускається. Здобута володільцем
комерційного найменування ділова репутація в умовах ринкової
економіки має досить велике значення. Вона здобута наполегливою
працею колективу юридичної особи, в результаті якої досягнуто
високої якості товару, надання послуг, іншими економічними
досягненнями. Отже, закон має надавати володільцеві комерційного
найменування право розпоряджатися виключним правом на фірму
на свій розсуд, передавати своє виключне право на використання
комерційного найменування іншим особам за певну винагороду.
Чинність майнових прав інтелектуальної власності на
комерційне найменування припиняється у разі ліквідації юридичної
особи та з інших підстав, встановлених законом.
Юридична особа, яка неправомірно використала чуже
комерційне найменування, має бути зобов'язана припинити його
використання і відшкодувати потерпілому заподіяні збитки в
повному обсязі.
361
Глава 44
Право інтелектуальної власності
на торговельну марку
1. Поняття торговельної марки
1. Торговельна марка — це знак, який допомагає відрізнити
продукт одного підприємства від такого самого продукту іншого
підприємства. Продукт у цьому разі вживається у значенні товару,
тобто цевсе, що продається. Цей товар повинен мати
розпізнавальний знак,аби покупець міг вибрати потрібний товар серед
подібних- Такий вибір істотно спрощується, якщо продукт
позначений торговельноюмаркою, оскільки, знаючи торговельні
марки тієї чи іншої фірми,покупець може судити про якість та інші
характеристики товару.
2. Торговельні марки виконують чотири основні функції:
1) вирізнення товару або послуг серед інших подібних, що пе-
ребувають у цивільному обороті;
2) вказівка на походження товару або послуг;
3) вказівка на певну якість товару і послуг;
4) рекламування даного товару і послуг.
Марки мають бути характерними (тобто відрізнятися від назви
самого товару або сфери його застосування) і в той же час різко
відрізнятися від марок, що використовуються конкурентами.
Функція вказівки на джерело походження товару чи послуги
дуже близька до функції виокремлення. Тут під джерелом мається
на увазі не географічна область, а підприємство.
Функція вказівки на певну якість товару чи послуг полягає в
тому, що торговельна марка, за загальним правилом і традицією, що
склалася, має вказувати на якість товару чи послуг, які у
споживача не викликають сумніву, тобто такий знак вказує на
високу якість та інші позитивні характеристики товару чи послуг.
Функція рекламування є також однією з основних функцій
марки. Внаслідок зв'язку між товаром (послугами) і законом
останній дає суспільству Інформацію про товари та послуги і цим
самим допомагає володільцям стимулювати та зберігати попит на ці
товари та послуги. Марки не повинні вводити в оману споживача,
використовуватись для фальсифікованої реклами або нечесної
конкуренції.
Правова охорона надається марці, що не суперечить суспільним
інтересам, принципам гуманності і моралі та на яку не
поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони,
встановлені законом.
Заявлене позначення має бути новим, невідомим у межах
України, тобто новизна позначення обмежується лише територією
України.
Позначення має бути корисним. Воно має певним чином
Індивідуалізувати надійну конкурентоспроможність і стабільність
попиту на товар і послуги.
Знак повинен мати об'єктивне вираження, яке дає змогу
маркувати ним випущені вироби й упаковку, використовувати у
техніч
3 6 2 - • ; • • . -
ній і супровідній документації тощо без зниження якості і
зовнішнього вигляду товару, тобто бути технологічним. Нарешті,
позначення має відповідати вимогам промислової естетики та
ергономіки щодо благозвучності, бути милозвучним
легковимовним. Лише сукупність зазначених вимог дає підставу
визнати заявлене позначення як знак для товарів і послуг.
3. Перелік позначень, наведених у законі, що не можуть бути
визнані як знак для товарів і послуг, поділяється на чотири групи.
Першу групу становлять символи, позначення, відзнаки, що
мають уже офіційно визнане значення для держави чи суспільства. До
цієї групи належать: герби, прапори, емблеми, офіційні назви
держав; скорочені або повні найменування міжнародних
міжурядових організацій, а також офіційні контрольні, гарантійні та
пробірні клейма, печатки; нагороди та інші відзнаки. У разі згоди
компетентних органів або власників позначень вони можуть
вноситися до знака як елементи, що не охороняються.
Другу групу позначень становлять позначення, які не
відповідають вимогам законодавства. Вони або не мають
розрізняльної здатності, або є загальновживаними як позначення
товарів і послуг певного виду, або лише вказують на вид, якість,
кількість, властивості, призначення, цінність товарів і послуг, а також
на місце і час виготовлення чи збуту товару або надашія послуги.
До цієї ж групи належать позначення, які не можуть бути визнані
знаками, оскільки можуть ввести в оману споживача щодо товару,
послуги або особи, яка виробляє товар чи надає послуги. Не
визнаються знаками також позначення, що є загальновживаними
символами і термінами.
До третьої групи позначень закон відносить такі, що є тотожними
або схожими настільки, що їх можна сплутати з:
1) знаками, раніше зареєстрованими чи заявленими на
реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи щодо однорідних товарів
і послуг;
2) знаками інших осіб, якщо ці знаки охороняються без
реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є
Україна;
3) фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і
належатьіншим особам, які одержали право на них до дати
подання до патентного відомства заявки стосовно однорідних
товарів і послуг;
4) зазначеннями походження товарів, крім випадків, коли
вонивключені до знака як елементи, що не охороняються, і
зареєстровані на ім'я інших осіб, які мають право користуватися
такими зазначеннями;
5) сертифікаційними знаками, зареєстрованими у встановленому
порядку.
До четвертої групи належать позначення, які підпадають під
чинність інших законів:
1) промислові зразки, права на які належать в Україні
іншимособам;
2) назви відомих в Україні творів науки, літератури і
мистецтваабо цитати і персонажі з них, твори мистецтва та їх
фрагменти беззгоди власників авторського права або їх
правонаступників;
363
3) прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і
факсиміле відомих в Україні осіб без їхньої згоди.
4. Закон передбачає такі види торговельних марок: словесні (слова
й абревіатури, наприклад "Тавры", "Славутич", КрАЗ); зображувальні
(композиція ліній, плям, фігур, форм на площині); об'ємні
і (композиції фігур у трьох вимірах, тобто у формі самого виробу або
його упаковки — флакони, пляшки тощо); комбіновані (сполучення
зображувальних, словесних і об'ємних елементів). Знаки можуть бути
виконані в будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів.
2. Суб'єкти права інтелектуальної власності
на торговельну марку
1. Суб'єктом права на подання заявки на торговельну марку
може бути будь-яка особа. Це передусім громадяни України,
іноземних держав та особи без громадянства, а також будь-які
юридичні особи України, юридичні особи, постійне
місцеперебування яких у зарубіжних країнах. Це може бути будь-яке
інше об'єднання тих чи інших осіб. Право на подання заявки на знак
для товарів і послуг мають також правонаступники зазначених осіб.
Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку
засвідчується свідоцтвом. Особа, яка бажає одержати свідоцтво,
подає до Установи заявку на видачу свідоцтва на знак для товарів і
послуг. Заявка може бути подана особисто заявником або через
представника у справах інтелектуальної власності або іншу довірену
особу. Іноземні громадяни та юридичні особи, які проживають чи
мають постійне місцеперебування поза межами України, у
відносинах з патентним відомством реалізують права через
представників у справах інтелектуальної власності.
3. Порядок подачі та оформлення заявки на
торговельну марку
1. Право на одержання свідоцтва може мати будь-яка особа,
об'єднання осіб або їх правонаступники за умови правильного
оформлення заявочних матеріалів. Якщо заявку на одне й те саме
або тотожне позначення подали дві чи більше особи, то право на
одержання свідоцтва має заявник, заявка якого має більш ранню
дату подання, або, якщо заявлено пріоритет, більш ранню дату
пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається
відкликаною, не відкликана або не відхилена.
Заявка складається українською мовою і повинна стосуватися
лише однієї марки. Вона має містити такі документи:
1) заяву про реєстрацію марки;
2) зображення позначення, що заявляється;
3) перелік товарів і послуг, для яких заявник просить
зареєструвати марку, згрупованих за Міжнародною класифікацією
товарів іпослуг для реєстрації знаків.
У заяві зазначаються прізвище, ім'я та по батькові заявника
(заявників), якщо заявку подає громадянин. Якщо заявка
подається від імені юридичної особи, то в ній зазначається її
адреса, а ,
364
2. Торговельна марка може бути заявлена у будь-якому
кольорічи поєднанні кольорів. У такому разі в заяві має бути
вказаний колірчи поєднання кольорів, про охорону яких заявник
просить. До заявив такому разі мають бути додані кольорові
зображення зазначеноїмарки в кількості примірників, що
визначається Установою.
Назви у торговельних знаках подаються заявниками
українською мовою, якщо товари реалізуються, а послуги надаються
виключно на території України (ч.З ст.36 Закону про мови).
За подання заявки сплачується збір. Документ про сплату збору
повинен надійти до Установи разом із заявкою або протягом двох
місяців від дати подання заявки.
Дата подання заявки визначається за днем надходження до
Установи заявочних матеріалів. Проте з метою закріплення
зазначеної дати за заявником допускається подання заявки в
неповному складі. Установа може визначити дату подання заявки за
днем її надходження, якщо в її складі будуть, принаймні, такі
матеріали:
1) клопотання в довільній формі про реєстрацію марки,
викладене українською мовою;
2) відомості щодо заявника та його адреси, викладені
українською мовою;
3) частина, яка зовнішньо нагадує позначення, що може
бутимаркою;
4) відомості щодо переліку товарів і послуг, для яких
заявляється марка.
3. Якщо заявку подано до Установи не в повному складі, то во на
може бути доповнена протягом 2 місяців від дати одержання
заявником повідомлення Установи. Якщо протягом
зазначеногостроку заявка не буде приведена у відповідність з
вимогами закону, то датою подання заявки вважатиметься дата
одержання Установою повністю оформленої відповідно до вимог
закону заявки.Якшо цього не буде зроблено, заявка вважається
неподаною, прощо заявникові надсилається повідомлення.
Рішення Установи про встановлення дати подання заявки
надсилається заявникові після надходження документа про сплату
збору за подання заявки. В іншому разі рішення заявнику не
надсилається, а сама заявка вважається відкликаною.
4. Правом пріоритету можна скористатися за умови, що
заявапро це надійшла до Установи не пізніше 3 місяців від дати
подання заявки. В заяві має бути зазначено дату подання і номер
попередньої заявки та додано копію заявки в перекладі українською
мовою. Якщо ж йдеться про виставочний пріоритет, то має бути
поданий документ, який підтверджує показ зазначеного знака на
виставці. Право на пріоритет втрачається, якщо у встановлені
строкине будуть представлені зазначені матеріали.
До дати прийняття рішення про реєстрацію марки заявник має
право в будь-який час відкликати свою заявку.
5. Після прийняття рішення про реєстрацію торговельної
маркиУстанова у своєму офіційному бюлетені публікує відомості
про видачу свідоцтва. Така публікація можлива лише за наявності
доку-мента про сплату збору за видачу свідоцтва. Якщо ж такого
документа немає і протягом 3 місяців від дати надходження до
заявни-
365
ка рішення про видачу свідоцтва він не надійде до Установи,
публікація не проводиться, а заявка вважається відкликаною.
На підставі публікації відомостей про видачу свідоцтва будь-яка
особа має право ознайомитися з матеріалами заявки.
Одночасно з публікацією відомостей про видачу свідоцтва
Установа здійснює державну реєстрацію знака. Після внесення
до реєстру відомостей про торговельну марку будь-яка особа має
право ознайомитися з ними.
На підставі державної реєстрації знака Установа в місячний строк
видає заявнику свідоцтво. Якщо право на одержання свідоцтва
мають кілька осіб, їм видається одне свідоцтво.
Будь-яке рішення Установи за заявкою на знак може бути
оскаржене заявником протягом 3 місяців від дати одержання
рішення. Рішення може бути оскаржене до Апеляційної палати
Установи. Скарга має бути розглянута Апеляційною палатою
протягом 4 місяців від дати ЇЇ одержання. Скарга розглядається у
межах мотивів, викладених у ній.
4. Права власника свідоцтва
1. Свідоцтво надає його власникові виключне право
користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд.
Торговельна марка може бути використана будь-яким
способом, що не суперечить чинному законодавству. Це може бути
застосування на товарах і при наданні послуг, для яких
зареєстровано марку, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих
виданнях, на вивісках, під час демонстрації експонатів на
виставках, ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах,
рахунках, на бланках та іншій документації, пов'язаній із
запровадженням зазначених товарів і послуг у господарський
оборот.
2. Якщо торговельна марка належить кільком власникам, то
користування нею визначається угодою між ними. У разі
відсутностітакої угоди кожний із співвласників має право
користуватися маркою на свій розсуд. Але жоден із них не має
права видавати дозвіл(ліцензію) на використання марки та
передавати право власностііншій особі без згоди інших
співвласників свідоцтва.
Власник свідоцтва має право забороняти Іншим особам викорі
стовувати зареєстровану марку без його дозволу.
3. Право інтелектуальної власності на торговельну марку на
ппставі договору може бути передано будь-якій іншій особі, яка
стаїправонаступником власника свідоцтва. Проте передача права
власності на марку не допускається, якщо така передача може
ввестиоману споживача щодо товару і послуг або щодо особи, яка
виробіляє товар чи надає послуги. Суб'єкту права інтелектуальної
ності на торговельну марку належить право видавати дозвіл (ліцен-
1
зію) будь-якій іншій особі на використання марки на підставі
ліцензійного договору. В ліцензійному договорі має бути
обов'язково передбачена умова, за якою ліцензіат бере на себе
зобов'язанняні в якому разі не допустити зниження якості товарів і
послуг. Лі-цензіар зобов'язаний здійснювати контроль за
додержанням цієїумови.
366
Договір про передачу права Інтелектуальної власності на марку
та ліцензійний договір під загрозою їх недійсності мають бути
зареєстровані в Установі. Для будь-яких третіх осіб зазначені
договори набувають чинності лише після їх реєстрації.
 4. Виключне право інтелектуальної власності на торговельну
марку, яке набувається через його реєстрацію, можна визначити як
право заборони іншим особам використовувати цю марку в
комерційних цілях.
5. Чинність свідоцтва на торговельну марку
1. Права, що надаються заявникові одержаним на знак
свідоцтвом, діють від дати подання заявки, строк дії подовжується за
умови сплати відповідного збору. Свідоцтво про реєстрацію знака
надає його володільцю право власності на знак. Строк його
чинності — 10 років від дати подання заявки. Чинність свідоцтва
за клопотанням його власника може бути подовжена щоразу на 10
років.Клопотання про подовження чинності свідоцтва має бути
поданопротягом останнього року його дії. Кількість разів
подовженнячинності свідоцтва не обмежена, тобто свідоцтво на
знак для товарів і послуг може діяти необмежений строк, але для
підтриманняйого в силі необхідно кожні 10 років подовжувати
його чинність,звичайно, за умови сплати встановленого збору.
2. Чинність свідоцтва може бути припинена у встановлених
законом випадках. Так, власник свідоцтва може у будь-який
часвідмовитися від нього повністю або частково на підставі заяви,
поданої до Установи. Така відмова набирає чинності з
моментупублікації відомостей про це в офіційному бюлетені
Установи.
3. Чинність свідоцтва може припинитися за рішенням суду такожу
разі перетворення знака на позначення, що стало загальновживаним
як позначення товарів і послуг певного виду після подання заяви.
Дія свідоцтва припиняється з першого дня, що настає за
днемзакінчення строку чинності свідоцтва, за який було сплачено
збір.
4. Свідоцтво на торговельну марку припиняє свою чинність
уразі несплати збору за подовження строку його дії. Сплата
зборуза подовження строку його чинності на наступний строк має
бутиздійснена протягом останніх 2 місяців його чинності, а
документмає надійти до Установи до кінця останнього року
чинності свідоцтва.
Як уже зазначалося, чинність свідоцтва припиняється, якщо його
дію не подовжено. Збір за подовження дії може бути сплачено, а
документ про його сплату має надійти до Установи протягом 6
місяців після закінчення встановленого строку. У такому разі
розмір зазначеного збору збільшується на 50%.
5. Чинність свідоцтва може бути припинена за рішенням
суду,якщо марка не використовується або недостатньо
використовується в Україні протягом 3 років від дати публікації
відомостейпро видачу свідоцтва або від дати, коли використання
марки булоПрипинено. Проте при вирішенні цього питання суд
може зважити на подані власником свідоцтва докази того, що
марка не використовувалась із незалежних від нього причин. . i..
4у,
367
Якщо знак не використовується або недостатньо
використовується в Україні протягом 3 років з дати публікації
відомостей щ видачу свідоцтва або з дати, коли використання знаку
було достроІ ково припинено, будь-яка особа має право звернутися до
суду (гоо подарського суду) із заявою про дострокове припинення
свідоцтва, будь-який час протягом 3 років володілець свідоцтва має
право відно-І вити своє право на виключне використання знаку і всі
інші виключні майнові права інтелектуальної власності на
торговельну марку. p вирішенні цього питання суд (господарський
суд) має право взяти д уваги представлені володільцями свідоцтва
докази того, що знак не використовувався з незалежних від них
причин. У цьому випадку проханні про припинення дії свідоцтва
буде відмовлено.
6. Підстави визнання свідоцтва недійсним
1. Свідоцтво може бути визнано недійсним повністю або част-
ково у разі:
1) невідповідності зареєстрованого знака умовам надання пра-
вової охорони;
2) наявності у свідоцтві елементів зображення знака та
переліку)товарів і послуг, яких не було у поданій заявці.
Чинність свідоцтва може бути оспорена будь-якою особою про-1
тягом 6 місяців від дня опублікування відомостей про видачу
свідоцтва до Апеляційної палати. Апеляційна палата зобов'язана
розглянути цю скаргу протягом 6 місяців від дати надходження
скар-1 ги. Власник свідоцтва має право ознайомитися зі скаргою.
У роз- гляді скарги можуть брати участь скаржник і власник
свідоцтва. І Апеляційна палата розглядає скаргу в межах
викладених мотивів, що містяться в ній. Рішення Апеляційної
палати за скаргою може ! бути оскаржено до суду. Свідоцтво або
його частина, визнані недійсними, вважаються такими, що не
набрали чинності від дати подання заявки.
2. Якщо особа відкрито та добросовісно використовувала
такуторговельну марку або здійснила всі підготовчі дії до
використання торговельної марки, яка згодом була зареєстрована
Іншою особою, вона має право на безоплатне продовження такого
використання.
Таке право попереднього користувача може бути передано й
іншим особам, але за умови, що до них переходять не лише
майнові права Інтелектуальної власності на торговельну марку, а й
вся діяльність підприємства, на якому було використано цю
торговельну марку, або частина підприємства. Це ж стосується і
випадків, коли використання торговельної марки ще не
розпочалось, проте здійснено значну та серйозну підготовку до
такого використання. Свідоцтво надає його володільцю право
забороняти Іншим особам використовувати зареєстрований знак
без його дозволу, за винятком випадків, коли використання знаку
не визнається відповідно до закону порушенням прав володільця
знаку. Не визнається порушенням прав володільця свідоцтва,
отриманого до введення в дію п.4 ст.6 Закону про знаки,
добросовісне використання цього позначення іншими особами,
розпочате до 1 січня 1992 р. • ' -'
368
- -л'г-( Глава 45
п :
~ ;
Право інтелектуальної власності
на географічне зазначення
 -ао- 1. Поняття зазначення походження
товаруи» та географічного зазначення
1. Зазначення походження товару — це термін, який
охоплюєпросте зазначення походження товару і кваліфіковане
зазначеннямісця походження товару. Поняття "кваліфіковане
зазначення місця походження товару" включає:
1) назву місця походження товару, тобто назву
географічногомісця, яка вживається як позначення у назві товару,
що походитьіз зазначеного географічного місця та має особливі
властивості, виключно або головним чином зумовлені
характерними для даногогеографічного місця природними
умовами або поєднанням цихприродних умов з характерним для
даного географічного місцялюдським фактором;
2) географічне зазначення походження товару — назву
географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару,
що походить із цього географічного місця та має певні якості,
репутацію абоінші характеристики, в основному зумовлені
характерними для даного географічного місця природними умовами
чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і
людського фактора.
2. На якісні характеристики, крім технічного рівня,
технології,якості матеріалів, впливають ще й інші фактори, які
часто не залежать навіть від технічного рівня виробництва чи будь-
яких іншихумов вироблення товару. Такими додатковими факторами,
що зумовлюють значною мірою якісні та інші характеристики товару,
можутьбути певні властивості того чи іншого географічного району.
Це можуть бути різноманітні фактори — вода, повітря, грунти,
кліматичні,гідрологічні та інші умови. Це природні фактори
географічного району, які можуть зумовлювати певні якісні
показники вироблюваноготовару (наприклад мінеральної води). Але
на якісні характеристикитовару можуть впливати також І люди —
виробники цього товару.
Третій напрям впливу на конкурентоспроможність товару — це
поєднання географічного фактора з людським. Поєднання
місцевого фактора з людським дає високий ефект, підвищує
конкурентоспроможність товару. Таким чином, на ринку
складається певна оцінка товару, виробленого в певному
географічному об'єкті та ще й у поєднанні з людським фактором.
Зростає значення найменування місця походження товару, виникає
необхідність його правового регулювання.
2. Порядок і дата виникнення права інтелектуальної'
власності на географічне зазначення
1. Право інтелектуальної власності на кваліфіковане зазначення
виникає з дати державної реєстрації цього права у встановленому
чин-
369
ним законодавством порядку або внаслідок міжнародних договорів
держави. Просте зазначення походження товару реєстрації не підлягає.
З, Суб'єкти права інтелектуальної власності
на географічне зазначення
1. Заявником на реєстрацію кваліфікованого зазначення
походження товару може бути будь-яка юридична чи фізична
особа, якамає намір виробляти товар з характерними для даного
географічного об'єкта властивостями або вже виробляє
зазначений товар.Проте слід мати на увазі ту особливість цього
інституту, що правона використання кваліфікованого зазначення
походження товаруне є монопольним, тобто воно не є
виключним правом. Це означає, шо одне й те саме найменування
місця походження товару може бути зареєстровано на ім'я кількох
заявників — користувачівцим найменуванням. Особа, яка
зареєструвала на своє ім'я кваліфіковане зазначення походження
товару, набуває право на його використання (але не виключне
право), якщо товар, шо виробляється, відповідає вимогам,
викладеним у заявці на реєстрацію. Протедля користування
зазначенням походження товару не обов'язковоусім користувачам
його реєструвати, достатньо однієї реєстрації наім'я будь-якої
фізичної чи юридичної особи.
2. Право користування цим зазначенням походження товару
напідставі державної реєстрації може бути надано будь-якій
фізичнійчи юридичній особі. Але таке право може бути надано за
однієї неодмінної умови — виробник товару перебуває у тому
самому географічному об'єкті і виробляє товар з тими самими
властивостями,які визначені у свідоцтві про реєстрацію
найменування місця походження товару.
Свідоцтво на право використання зазначення походження товару
надає його володільцю певні права і накладає на нього певні
обов'язки. Основним правом, що надається свідоцтвом, є право на
користування кваліфікованим зазначенням походження товару.
4. Права інтелектуальної власності на географічне
зазначення
1. Такими правами є:
1) право на визнання позначення товару (послуги)
географічним зазначенням;
2) право на використання географічного зазначення;
3) право перешкоджати неправомірному використанню
географічного зазначення, в тому числі забороняти таке
використання.Таке право є чинним з дати, наступної за датою
державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови
збереження характеристиктовару (послуги), позначених цим
зазначенням.
2. Використанням зазначення походження товару прийнято
вважати застосування їх на товарах, для яких воно зареєстровано, а
також на їх упаковці, в рекламі, проспектах, рахунках та іншій
діловій документації, друкованих виданнях, на офіційних бланках,
вивісках, а також при демонстрації товару на виставках і
ярмарках,
370
які проводяться на території держави. Власник свідоцтва має право
наносити поряд із кваліфікованим зазначенням походження товару
попереджувальне маркування для повідомлення про те, що це
зазначення зареєстровано в Україні. Для попереджувального
маркування назви місця походження товару застосовується обведена
овалом абревіатура НМП, а географічного зазначення — ГЗП.
Замість цього маркування або разом з ним може наноситися текст:
"Зареєстрована в Україні назва місця походження товару" або
"Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження
товару".
3. Право на користування найменуванням місця походження
товару не є виключним, і тому володілець свідоцтва на нього не
маєправа видавати ліцензії на використання цього найменування
іншимособам. Цим іншим особам можна просто одержати
свідоцтво направо користування цим же зазначенням місця
походження товару.
4. Якщо зазначення походження товару набуває правової
охорони,то в законі передбачено і захист цього права в разі його
порушення.
Володілець свідоцтва має право забороняти використання
зазначення походження товару особами, які не мають свідоцтва на
право його використання. Якщо свідоцтво на право використання
зазначення місця походження товару мають кілька осіб, то всі вони
мають право забороняти його використання Іншим особам.
Порушенням права на використання зазначення походження
товару має визнаватися й те, що воно використовується з такими
висловами, як "рід", "тип", "імітація" та ін.
Порушенням має визнаватися також використання подібного
позначення для однорідних товарів, що здатне ввести в оману щодо
місця походження товару та його особливих властивостей.
Порушенням також визнається використання зареєстрованого
кваліфікованого зазначення походження товару як видової назви.
5. Крім заборони неправомірного використання
найменуваннямісця походження товару, володілець свідоцтва має
право вимагати від порушника."
1) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу
порушення;
2) вилучення з обігу товару з неправомірним використанням
зазначення походження;
3) вилучення з товару чи його упаковки неправомірно
нанесеного зазначення походження, а у разі неможливості цього —
знищення товару;
4) відшкодування втрат, включаючи неодержані доходи;
5) відшкодування збитків у розмірі не більше ніж
отриманийпорушником прибуток.
Всі спори, пов'язані з використанням зазначення походження
товару, має вирішувати суд.
5, Строк чинності свідоцтва на географічне зазначення
І. Строк чинності свідоцтва може бути припинений судом у
випадку зміни характерних для даного географічного місця умов і
можливостей виробництва товару, описаного в Державному реєстрі
України назв місць походження та географічних зазначень поход-
371
ження товарів і прав на використання зареєстрованих
кваліфікованих зазначень походження товарів далі — Реєстр), а
також у випадках визнання цього зазначення видовою назвою
товару.
Дія реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару,
пов'язаного з географічною місцевістю в іноземній державі,
припиняється також у зв'язку з припиненням правової охорони
цього зазначення в країні походження. Право на використання
зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару
може бути також припинено:
1) за рішенням суду про припинення права у зв'язку з
втратоютоваром особливих властивостей або інших характеристик,
записаних у Реєстрі. В цьому випадку право припиняється з дати
постановления судового рішення. За рішенням суду про
припинення діїреєстрації, право припиняється з дати припинення
дії реєстрації;
2) у випадку ліквідації юридичної особи або смерті
фізичноїособи — володільця свідоцтва;
3) у випадку подачі володільцем свідоцтва заяви до
Установипро відмову від права на використання цього
зазначення. Правоприпиняється з дня офіційної публікації
відомостей про це.
При несплаті збору за подовження строку дії свідоцтва право
припиняється з першого дня дії наступного строку, за який не
сплачено збір.
2. Підставами припинення правової охорони найменування місця
походження товару можуть бути:
1) визнання недійсною реєстрації зазначення походження
товару за скаргою будь-якої особи, якщо реєстрацію було
здійснено зпорушенням вимог законодавства;
2) зміна характерних для даного географічного об'єкта умов
інеможливість виробництва товарів із зазначеними в Реєстрі
властивостями, а також визнання цього зазначення видовою назвою
товару.
Чинність реєстрації найменування місця походження товару
має припинитися з моменту публікації рішення Установи про це в
бюлетені.
Право на використання зареєстрованого кваліфікованого
зазначення походження товару може бути припинено в разі
анулювання реєстрації найменування місця походження товару.
Зрозуміло, що в разі припинення чинності реєстрації зазначен ня
походження товару припиняється і чинність свідоцтва на право його
використання. Адже зникає підстава права на використання
зазначення походження товару.
„ Лі-'
372
:: Глава 46
Право інтелектуальної власності
на комерційну таємницю
 1. Загальні положення про комерційну
таємницю
1. Комерційна таємниця — це інформація, яка має дійсну
абопотенційну комерційну цінність в силу її невідомості третім
особам, до якої нема вільного доступу на законних підставах і
стосовно якої володілець інформації вживає заходів шодо її
конфіденційності. Об'єктом інтелектуальної власності на
комерційнутаємницю є нематеріальне благо, яке є результатом
інтелектуальної діяльності, на який за особою, котра його
досягла, або іншими володільцями визнається виключне право
на використання.Інформація за своєю суттю є нематеріальною,
але її зберігання іпоширення здійснюється найчастіше за
допомогою матеріальнихносіїв.
Характерні ознаки комерційної таємниці такі:
1) комерційна таємниця має фактичну монополію
конкретноїособи на певну сукупність знань;
2) комерційна таємниця має найбільшу універсальність
середІнших об'єктів інтелектуальної власності;
3) комерційна таємниця невідома третім особам;
4) вона закріплює виключне суб'єктивне право на цю
інформацію;
5) строк охорони її є необмеженим;
6) комерційна таємниця не потребує офіційного визнання
їїохороноспро можи ості, державної реєстрації або виконання будь-
яких Інших формальностей.
Виходячи з особливостей комерційної таємниці, під її поняття
можуть підпадати найрізноманітніші відомості, пов'язані з
виробництвом, технологічною інформацією, управлінням,
фінансами та іншою діяльністю підприємця.
2. Не можуть вважатися комерційною таємницею:
1) засновницькі документи;
2) документи, що надають право займатися
підприємницькоюДіяльністю;
3) відомості за встановленими формами звітності про
фінансово-господарську діяльність або інші відомості, необхідні
для перевірки правильності вирахування і сплати податків та
іншихобов'язкових платежів;
4) відомості про чисельність та склад працівників, їх
заробітнуплату та умови праці;
5) документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів;
6) відомості про забруднення навколишнього середовища;
7) відомості про порушення антимонопольного
законодавства,недотримання безпечних умов праці, реалізації
продукції, що заподіює шкоду здоров'ю населення.
373
Річна бухгалтерська звітність юридичної особи є відкритою для
заінтересованих користувачів: банків, інвесторів, кредиторів,
покупців, постачальників тощо, які можуть ознайомлюватись з нею
і отримувати її копії з відшкодуванням витрат на копіювання.
3. Крім комерційної таємниці, законодавство виділяє ше кілька
видів відомостей, які повинні зберігатись в таємниці, — це державна,
військова, медична, нотаріальна, адвокатська, банківська таємниці,
особиста та сімейна таємниця, таємниця усиновлення, таємниця
слідства тощо. Комерційна таємниця відрізняється від цих видів
тим, що відомості, які вона містить, стосуються комерційної
діяльності підприємця і мають комерційну цінність. Відповідно до
цього суб'єктами права інтелектуальної власності на комерційну
таємницю є особи, які займаються підприємницькою діяльністю,
тобто юридичні та фізичні особи, зареєстровані як суб'єкти
підприємницької діяльності.
2. Права володільця комерційної таємниці
1. Володілець права інтелектуальної власності має право
самостійно використовувати цю інформацію будь-якими
способами,але в межах, передбачених законом. Володілець права
інтелектуальної власності має право дозволяти використання цієї
інформаціїтретім особам на підставі договору. Насамперед він
має право вбудь-який момент розкрити перед невизначеним
колом осіб тівідомості, які становили комерційну таємницю,
якщо це не порушує прав за зобов'язаннями контрагентів.
Володілець права інтелектуальної власності має право продати або
іншим способом розпорядитися цією інформацією (найчастіше це
відмова самого володільця від її подальшого використання).
Суб'єкт права інтелектуальної власності може надавати іншим
особам дозвіл на використання конфіденційної інформації шляхом
видачі виключних чи невиключних ліцензій.
Сутність права Інтелектуальної власності на комерційну
таємницю полягає в наданні володільцю інформації можливості
засекречувати цю інформацію від широкого загалу і вимагати, щоб
треті особи утримувались від використання незаконних методів її
отримання.
2. Органи державної влади, яким в силу їх повноважень,
сталавідома та чи інша інформація, що містить комерційну
таємницю,зобов'язані охороняти її від розголошення,
недобросовісного використання, вживати всіх заходів до
нерозголошення її, крім випадків, коли таке розголошення
необхідне для забезпечення захистунаселення. Органи державної
влади звільняються від відповідальності за її розголошення, коли
сам суб'єкт права інтелектуальноївласності на комерційну
таємницю не вжив заходів до її охоронивід недобросовісного
комерційного використання. Для цьогосуб'єкт права
інтелектуальної власності на комерційну таємницюможе
використовувати всі можливі засоби в межах закону для
забезпечення секретності інформації.
Володілець комерційної інформації зобов'язаний вживати всіх
заходів до її охорони, а також розкрити ЇЇ за вимогою компетентних
дер-
жавних органів чи посадових осіб (наприклад, слідчі органи чи органи
дізнання, суд).
3. Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю діє
доти, доки зберігається фактична монополія особи на інформацію,
яка становить комерційну таємницю, а також існують передбачені
законом умови ЇЇ охорони. В цьому випадку принцип строковості
патентної охорони не діє і тому така форма охорони досить часто
застосовується підприємцями.
 її.;
374
375
КНИГА П'ЯТА
ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО
Розділ І
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 47 Поняття
зобов'язання. Сторони у зобов'язанні
1. Поняття зобов'язання та його учасники
1. ЦК 2003 р. в цілому зберіг визначення зобов'язання, яке було
закріплене в ЦК 1963 p., але зробив деякі уточнення.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник)
зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну
дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити
гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право
вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Характерними ознаками зобов'язального правовідношення
(зобов'язання), шо відрізняють його від речових правовідносин, с
насамперед наявність визначеного кола осіб — суб'єктів
зобов'язання (боржника та кредитора), а також його особливого
об'єкта — цивільно-правового обов'язку боржника перед кредитором
і, відповідно, права вимоги кредитора до боржника.
Як правило, у зобов'язанні чітко визначені його суб'єкти та
конкретизований його об'єкт. Відсутність або невизначеність
(недостатня визначеність) зазначених елементів зобов'язання може
бути підставою для оспорювання факту виникнення зобов'язальних
правовідносин.
В силу зобов'язання його пасивний суб'єкт (боржник) може
прийняти на себе не тільки позитивний обов'язок у вигляді
вчинення певної дії, зокрема, передати майно, виконати обумовлену
із кредитором роботу тощо, але й обов'язок утриматися від вчинення
таких дій. Так, наприклад, боржник може прийняти на себе
обов'язок не передавати третім особам протягом визначеного строку
певну річ, у придбанні якої заінтересований кредитор.
Утримання від вчинення певної дії необхідно відокремлювати
від бездіяльності, оскільки утримання від вчинення такої дії є за
своєю суттю юридично значимим вольовим актом зобов'язаної
особи. , ,
376,
Оскільки зобов'язання, як вже зазначалося, є різновидом
цивільних правовідносин, зобов'язання виникають з підстав
(юридичних фактів), визначених в ст.П ЦК, зокрема як Із дій осіб,
що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій
осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують
цивільні права та обов'язки.
Основним юридичним фактом, на підставі якого виникають
зобов'язальні правовідносини, є цивільно-правовий договір.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та
обов'язків (ст.626 ЦК).
Окрім договору, підставою виникнення зобов'язання можуть
виступати і інші правочини (односторонні правочини).
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути
представлена однією або кількома особами (ст.202 ЦК),
Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для
особи, яка його вчинила. Найбільш розповсюдженим прикладом
одностороннього правочину є заповіт.
Зобов'язання також можуть виникати також в силу створення
літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів
інтелектуальної, творчої діяльності, в зв'язку із завданням шкоди
іншій особі або безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Слід враховувати, що ст.П ЦК не містить вичерпного переліку
юридичних фактів, на підставі яких виникають цивільні права та
обов'язки, відтак, юридичні факти можуть передбачатися й іншими
нормативно-правовими актами.
В ЦК (ч.З ст-509) закріплені основні засади зобов'язальних
правовідносин — добросовісність, розумність, справедливість, які
визначені як загальні принципи цивільного права. Водночас до
основних принципів зобов'язальних правовідносин слід також
віднести загальні принципи цивільного права: свободи договору,
свободи підприємництва та принцип судового захисту цивільного
права та інтересу, хоча вони у ст.509 ЦК безпосередньо і не
зазначені.
2. Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці Украї ни
— гривні, яка відповідно до ст.192 ЦК є законним платіжним
засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на
всій території України.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках
і в порядку, встановлених законом.
Так, зокрема, ст.7 Декрету про систему валютного регулювання
встановлює, що у розрахунках між резидентами і нерезидентами
України в межах торговельного обігу як засіб платежу
використовується іноземна валюта. Такі розрахунки мають
здійснюватися виключно через уповноважені банки.
Водночас здійснення розрахунків між резидентами і
нерезидентами в межах торговельного обігу у валюті України
допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.
Разом з тим сторонам надано право визначити грошовий
еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ст.524 ЦК), що поряд із
застосуванням індексації суми зобов'язання надає учасникам ци-
377
вільного обігу можливість уникнути впливу інфляційних процесів
на суму їх грошових зобов'язань.
 3. Сторонами зобов'язання, боржником і кредитором,
виступають особи, які відповідно до положень ЦК є учасниками
цивільних відносин, тобто фізичні, юридичні особи, держава, АРК,
територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного
права (ст.2 ЦК).
Боржником у зобов'язанні є учасник зобов'язальних відносин,
на якого покладено певний цивільно-правовий обов'язок
(вчинення певної дії або утримання від її вчинення) на користь
кредитора.
Кредитором у зобов'язанні є учасник зобов'язальних відносин,"
який за умовами зобов'язання має право вимагати від боржника
вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.
Відповідно до ч.2 ст.510 ЦК у зобов'язанні на стороні боржника
або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. У
випадку коли у зобов'язанні на стороні боржника та (або) на
стороні кредитора беруть участь декілька осіб, має місце так звана
множинність осіб у зобов'язанні. Якщо у зобов'язанні беруть участь
кілька боржників, така множинність називається пасивною, якщо
ж кілька кредиторів — активною. Якщо сторонами зобов'язання
одночасно є кілька боржників І кілька кредиторів, така
множинність називається змішаною.
У ч.і ст.509 ЦК наведена ідеальна модель зобов'язального пра-
вовідношення, в якому на боржника покладено виключно певний
цивільно-правовий обов'язок, якому кореспондує право вимоги
кредитора. Водночас на практиці більшість зобов'язань має
двосторонній (синалагматичний) характер, коли у кожного учасника
зобов'язальних відносин є І права, і обов'язки (ч.З ст.510 ЦК).
Найбільш поширеним прикладом синалагматичного зобов'язання є
договір купівлі-продажу. На продавця покладено обов'язок передати
майно (товар) та надано право вимагати сплати покупцем певної
грошової суми, відповідно покупець зобов'язаний сплатити
продавцю цю суму та має право вимагати передачі йому майна
(товару) відповідно до умов договору купівлі-продажу.
Двосторонні (синалагматичні) договори слід відрізняти від
двосторонніх правочинів. Наприклад, договір дарування є
двостороннім правочином, оскільки для його укладення необхідне
волевиявлення двох сторін — дарувальника І обдаровуваного. Дару-
вальник повинен передати (зобов'язатися передати у майбутньому)
безоплатно майно (дарунок) у власність обдаровуваному, а
останній, в свою чергу, вправі прийняти цей дарунок. Якщо
обдаровуваний не прийме дарунка, зобов'язального відношення
дарування не виникне. Отже, двосторонній характер цього
правочину вбачається очевидним. Водночас договір дарування є
одностороннім договором, за яким на дарувальника покладено
обов'язок передати майно, а обдаровуваному надано право
прийняти цей дарунок. Слід підкреслити, що можливість
обтяження передачі дарунка покладанням на обдаровуваного
певного обов'язку на користь третьої особи (ст.725 ЦК) не впливає
на односторонньо зобов'язальний характер договору дарування.
Вбачається, що в такому випад-
378
ку має місце набуття договором дарування ознак комплексного
договору.
4. За загальним правилом зобов'язання не створює обов'язку для
третьої особи. Водночас у випадках, встановлених договором,
зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо
боржника та (або) кредитора.
Піп третьою особою у зобов'язанні слід розуміти учасника
цивільних правовідносин, який не є стороною (боржником або
кредитором) у зобов'язанні. Треті особи беруть участь у регресних
зобов'язаннях, у зобов'язаннях на користь третьої особи, у
зобов'язаннях, які виконуються замість боржника іншою особою
тощо.
У ст.511 ЦК закріплена загальновідома презумпція цивільного
права стосовно того, що зобов'язання як цивільно-правовий зв'язок
між кредитором та боржником не може створювати обов'язку для
третьої особи.
Водночас законодавство може створювати і таку конструкцію,
наприклад, ст.636 ЦК передбачає укладення договорів на користь
третьої особи.
Договори на користь третьої особи не слід ототожнювати з пра-
вочинами, спрямованими на передачу прав кредитора третій особі,
на підставі яких відбувається заміна кредитора. Так, укладений
орендарем договір страхування орендованого майна на користь
орендодавця (вигодонабувача) є договором на користь третьої
особи. Сторонами цього договору є орендар (страхувальник) і
страховик. Водночас право отримати страхове відшкодування при
настанні страхового випадку належить орендодавцю — третій особі,
на користь якої був укладений договір страхування. Страхувальник
вправі вимагати виплати страхового відшкодування лише у випадку,
коли вигодонабувач відмовиться від зазначеного права вимоги, за
умови, що це не суперечить закону й договору. Отже, при укладенні
й виконанні договорів на користь третьої особи заміни кредитора у
зобов'язанні не відбувається, суб'єктний склад зобов'язання
залишається незмінним. В договорі на користь третьої особи права
між кредитором і вигодонабувачем розподіляються на стадії
формування договірного зобов'язання, тому вигодонабувач не
витісняє кредитора із зобов'язання.
2. Заміна кредитора
1. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою.
Встановлюючи підстави заміни кредитора, ЦК розширив їх
перелік. Так, згідно зі ст.512 ЦК кредитор може бути замінений
внаслідок відступлення права вимоги, правонаступництва,
виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем
(майновим поручителем), а також виконання обов'язку боржника
третьою особою. Глава 17 ЦК 1963 p. регулювала виключно
відносини, пов'язані з уступкою вимоги та переведенням боргу.
Слід зазначити, що права кредитора, що випливають із
зобов'язання, можуть передаватися як в повному обсязі, так і
частково.
379
Відступлення права вимоги (за ЦК 1963 р. — уступка вимоги,
в літературі — цесія) становить договірну передачу вимог
первісного кредитора (цедента) новому кредиторові (цесіонарію).
Відступлення права вимоги відбувається на підставі укладення
договору між цедентом та цесіонарієм. Якщо відступлення
вимоги має оплатний характер, до цього договору застосовуються
положення ЦК про купівлю-продаж, якщо передача права є
безоплатною — положення про дарування. Особливо слід
підкреслити, що договір про відступлення права вимоги за своєю
природою не є договором sui generis — так званим договором цесії,
теорія якого була штучно створена за радянських часів у зв'язку з
неможливістю передачі прав кредитора на підставі договорів
купІвлі-прода-жу або дарування. Закріплення в ст.177 ЦК
майнового права як самостійного об'єкта цивільних прав надало
юридичну можливість передавати права вимоги кредитора в межах
існуючих цивільно-правових договорів (купівля-продаж,
дарування, факторинг), а також використовувати ці права як
забезпечення виконання зобов'язань.
Відповідно до п.2 ч.і ст.512 ЦК самостійною підставою заміни
кредитора є правонаступництво. Цивільному праву відомі дві
форми правонаступництва — універсальне та сингулярне.
При універсальному правонаступництві до правонаступника
разом із правами первісного кредитора переходять і його обов'язки.
Найбільш поширеними випадками універсального
правонаступництва є спадкове правонаступництво
правонаступництво в результаті реорганізації юридичної особи.
При сингулярному правонаступництві до правонаступника
переходить тільки певне право кредитора, як, наприклад, при
договірній передачі прав вимоги.
Таким чином, вбачається, що законодавець, закріплюючи
правонаступництво як самостійну підставу заміни кредитора, мав
на увазі саме універсальне правонаступництво.
Підставою заміни кредитора внаслідок правонаступництва (так
само як І внаслідок виконання зобов'язання за боржника
поручителем, майновим поручителем або іншою третьою особою)
буде пряма вказівка акта цивільного законодавства (ч.З ст. 11 ЦК), а
також настання певних обставин, які мають юридичне значення
(наприклад, припинення юридичної особи шляхом реорганізації).
Заміна кредитора може мати місце при виконанні обов'язку
боржника поручителем або заставодавцем (майновим
поручителем). Зазначена норма в частині переходу прав кредитора
до поручителя, який виконав зобов'язання за боржника, відповідає
змісту ст-193 ЦК 1963 p. Водночас законодавством України про
заставу не було врегульовано ситуацію, коли заставодавець, що не є
боржником за основним зобов'язанням (майновий поручитель),
виконував його обов'язок перед кредитором. Зазначена норма ЦК
усуває наведену прогалину в регулюванні заставних правовідносин.
Новелою для цивільного законодавства України є закріплення в
ЦК такої підстави переходу прав кредитора, як виконання
обов'язку боржника третьою особою. Відповідно до ст.528 ЦК
зобов'язання може бути виконане не тільки самим боржником, а
й третіми
380
особами. У цьому випадку кредитор зобов'язаний прийняти
виконання, запропоноване за боржника третьою особою. Необхідно
відзначити, що в законі передбачаються випадки, коли таке
виконання за боржника третьою особою не припиняє зобов'язання,
але спричиняє заміну кредитора. В юридичній науці виконання
зобов'язання (платежу) Із вступом третьої особи в права кредитора
отримало назву суброгацІЇ (від латинського subrogatio, subrogare —
обрання замість).
СуброгацІя відрізняється від регресних зобов'язань. Основна
відмінність суброгацІЇ від регресу полягає в тому, що при суброга-
ції переходить право, що вже існує, із усіма його забезпеченнями,
а регрес породжує нове право. Регресне зобов'язання виникає
автоматично у випадках, зазначених у законі, після припинення
головного зобов'язання внаслідок його виконання третьою особою.
При суброгацІЇ третя особа вступає в зобов'язання, що вже існує,
витісняючи з нього первісного кредитора.
Заміна кредитора може відбуватися і з інших підстав,
встановлених в законі. В ЦК містяться норми, відповідно до яких
права кредитора можуть бути переведені на Іншу особу на підставі
судового рішення. Так, відповідно до ч.4 ст.362 ЦК у разі продажу
частки у праві спільної часткової власності з порушенням
переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду
позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця.
Аналогічною правовою можливістю законодавець наділив власника
земельної ділянки у разі порушення його переважного права
придбання права користування цією земельною ділянкою (ст.411),
і а також наймача житла у випадку порушення його переважного
права на укладення договору найму житла на новий строк (ст.822
ЦК). Вбачається, що переведення прав кредитора (його заміна) в
зазначених випадках повною мірою відповідає ч.2 коментованої
статті.
В інших випадках порушення переважного права (наприклад,
переважного права учасника товариства з обмеженою
відповідальністю на придбання частки іншого учасника в майні
товариства з обмеженою відповідальністю (ст.147), члена
виробничого кооперативу на придбання паю іншого члена
кооперативу (ст.166), зас-таводержателя одержати задоволення з
вартості заставленого майна (ст.ст.572, 588 ЦК), у суду відсутні
правові підстави для переведення прав кредитора на особу,
переважне право якої порушено. За таких умов зазначена особа
вправі використовувати інші способи захисту своїх цивільних
прав і інтересів відповідно до ст.16 ЦК.
Кредитор не може бути замінений, якщо така заміна суперечить
договору або закону. Ця норма не є новою для цивільного
законодавства. Аналогічні правила містилися в усіх кодифікаціях
українського цивільного законодавства (ЦК 1922 р., ЦК 1963 p.).
Договірна передача зобов'язальних вимог кредитора всупереч
положенням первісного договору або всупереч законодавчій
забороні є підставою для визнання такого договору недійсним
відповідно до положень ст.ст.203, 215 ЦК.
Водночас зазначені обмеження заміни кредитора у зобов'язанні
не поширюються на заміну кредитора в силу закону (правонаступ-
381
ни
Цтво, виконання зобов'язання за боржника поручителем, майно-
ВИ
М поручителем або іншою третьою особою). , __ 2. Правочин щодо
заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у тій же формі, що і
правочин, на підставі якого виникло зобов'язанню право вимоги за
яким передається новому кредиторові.
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло
на
підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути
зареЄСТрований в порядку, встановленому для реєстрації цього пра-
в
°Чину, якщо інше не встановлено законом.
Це правило послідовно випливає з необхідності забезпечення
ста
6ільності цивільного обігу. Якщо законодавцем встановлена
пев
на форма для конкретного виду правочину (наприклад, письмова
форма договору позики), то і правочин, за яким третя особа на- бУБає
прав кредитора, також має бути вчинений у формі, встановленій для
договору, права вимоги з якого передаються.
Відповідно до ст.218 ЦК недодержання письмової форми пра-
вочину щодо заміни кредитора у зобов'язанні не має наслідком
недійсності такого правочину.
ЦК не визначає форми правочину щодо заміни кредитора у
договорі, який повинен бути оформлений нотаріально. При цьому
вбаається шо застосування аналогії закону дозволяє дійти висновку
про те, що такий правочин повинен бути нотаріально пос-віДЧений.
ГТравочин стосовно заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло
На підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути
Зареєстрований в такому ж порядку, якщо інше не встановлене
3. Якщо інше не встановлене законом або договором, до ново- го
Кредитора переходять усі права, які належали первісному кредиторові
у зобов'язанні.
правочині щодо заміни кредитора сторони вправі самостійно
визачити обсяг прав, які переходять до нового кредитора. Отже, як
Зазначалося, сторони можуть провести часткову заміну кредитора У
зобов'язанні. Вбачається, що часткова заміна кредитора може бути
проведена за умови подільності зобов'язання (наприклад, як-Щ°
Зобов'язання полягає у сплаті певної суми грошей).
Заміна кредитора у повному обсязі може не допускатися й у силу
ВІДПОВІДНОЇ вказівки закону. Зокрема при спадковому правонас-
тУпіицтві до спадкоємців не можуть перейти права вимоги із
зобов'язань, нерозривно пов'язаних із особою кредитора, оскільки
такі Зобов'язання припиняються смертю кредитора на підставі ч.2
ст.608 ЦК.
Первісний кредитор може передати новому кредиторові право
на Стягнення неустойки (штрафу, пені) окремо від передачі прав
вимоги за основним зобов'язанням, оскільки при невиконанні або
неналежному виконанні основного зобов'язання неустойка як
забезпечувальне зобов'язання акцесорного характеру
трансформується в самостійне зобов'язання (неустойка як форма
відповідальності). Аналогічним чином має вирішуватися й питання
про самостійну передачу права вимоги сплати відсотків та
відшкодування
382
Аналіз ст.514 ЦК дає підстави для висновку про можливість
переходу до нового кредитора майбутніх вимог, тобто прав
вимоги, які виникнуть в майбутньому (ч.і ст. 1078 ЦК).
В юридичній науці майбутні вимоги поділяються на недозрілі
вимоги, термін виконання яких ще не настав, та на невизначенІ
вимоги, щодо яких невідомо, чи виникнуть взагалі вони у
майбутньому.
До нового кредитора можуть переходити майбутні вимоги за
умови їх визначеності, оскільки термін виконання зобов'язання
має внутрішній характер, виступаючи "службовим параметром"
зобов'язання.
Стосовно невизиачених вимог необхідно відзначити, що
відповідний правочин щодо їх передачі (купівля-продаж,
дарування та ін.) неминуче буде визнаний неукладеним — в
такому правочині буде відсутня умова про його предмет або
предмет не буде належним чином індивідуалізовано.
4. ЦК також встановлює певні винятки із загального
правилапро допустимість переходу прав кредитора до третіх осіб
(заміникредитора у зобов'язанні). Так, законодавець прямо
заборонив проведення заміни кредитора у зобов'язаннях,
нерозривно пов'язанихіз особою кредитора. Водночас в законі не
закріплюється виключного переліку таких зобов'язань —
законодавець визначив тільки їхродову ознаку (суто особистий
характер).
Законодавча заборона заміни кредитора у зобов'язаннях,
нерозривно пов'язаних із особою кредитора, зумовлена насамперед
тим, що такі зобов'язання за своєю природою не пристосовані до
передачі.
Щодо неможливості заміни кредитора у зобов'язаннях про
відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або смертю,
необхідно відзначити, що платежі за такими вимогами, крім
усього, мають цільове призначення (наприклад відшкодування
шкоди здоров'ю конкретної особи), а відтак, кредитор у таких
зобов'язаннях не може бути замінений.
ЦК фактично залишив не врегульованим питання про заміну
кредитора у зобов'язаннях, які хоч і не є нерозривно пов'язаними
із особою кредитора (наприклад, аліментні зобов'язання), але в
яких особа кредитора має істотне значення для боржника
(наприклад, договір підряду на виготовлення костюму для
конкретної особи). Вбачається, що заміну кредитора у таких
зобов'язаннях слід визнати можливою за умов надання певних
гарантій для боржника (зокрема, заміну кредитора у таких
зобов'язаннях можна допустити за умови, що боржник надав згоду
на таку заміну).
5. Визначаючи порядок заміни кредитора, ЦК закріпив класичне
правило цивільного права про те, що заміна кредитора у
зобов'язанні здійснюється без згоди боржника. Водночас це
правиломає диспозитивний характер, сторони зобов'язання можуть
встановити в договорі, що заміна кредитора у зобов'язанні може
здійснюватися виключно за згодою боржника. Аналогічна вказівка
можетакож міститися і безпосередньо в законі.
Ще однією гарантією прав боржника є необхідність
своєчасного повідомлення боржника кредитором про здійснену
заміну кредитора. Метою цієї норми є збереження певного балансу
інтересів
383

сторін у зобов'язанні; враховуючи те, що заміна кредитора
здійснюється, як правило, без згоди боржника, останній повинен
бути повідомлений про такі зміни в суб'єктному складі
зобов'язання.
Якщо внаслідок неповідомлення (несвоєчасного
повідомлення) боржника про здійснену заміну кредитора
боржник виконав зобов'язання первісному кредиторові, таке
виконання слід вважати належним виконанням, яке припиняє
зобов'язання (ст.599 ЦК).
На підставі тлумачення ч.2 ст.516 ЦК можна дійти висновку, що
законодавець поклав обов'язок повідомлення боржника про
здійснену заміну кредитора на нового кредитора, оскільки саме
новий кредитор несе ризик негативних наслідків у вигляді
припинення зобов'язання у зв'язку із наданням боржником
виконання первісному кредиторові.
Вбачається, що у випадку надання боржником виконання
первісному кредиторові новий кредитор вправі вимагати від
первісного кредитора повернення усього отриманого від боржника
як набутого без достатньої правової підстави (стхт. 1212-1214
ЦК).
6. При здійсненні заміни кредитора первісний кредитор у
зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які
засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є
важливою для їх здійснення.
Необхідність передачі новому кредитору документів, які
підтверджують наявність зобов'язальних вимог до боржника, та
інформації, необхідної для реалізації цих вимог, зумовлена
особливістю майнового права як об'єкта цивільних прав.
Документами, які засвідчують права (вимоги), що передаються
новому кредиторові, можуть бути договір або інші юридичні
факти, в силу яких виникли зобов'язальні відносини між первісним
кредитором та боржником, платіжні та інші фінансові документи
тощо. Характер інформації, яка є важливою для реалізації
переданих новому кредиторові прав, як правило, залежить від
особливостей зобов'язальних правовідносин.
Передача документів, які посвідчують права, що передаються
новому кредиторові, має також і юридичне значення. Боржник має
право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до
надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у
зобов'язанні. Це правило становить ще одну законодавчу
гарантію прав боржника — найменш захищеної та слабкої
сторони у зобов'язанні.
Незважаючи на встановлену законодавцем необхідність
письмового повідомлення боржника про здійснену заміну
кредитора, вбачається, що у випадку, коли у боржника була
інформація про здійснену заміну кредитора, боржник, керуючись
принципом добросовісності (ст.ст.З, 509 ЦК) не вправі виконувати
зобов'язання первісному кредиторові до з'ясування обставин,
пов'язаних із заміною кредитора.
7. Оскільки заміна кредитора здійснюється в межах існуючого
зобов'язання, боржник вправі висувати проти нового кредитора
заперечення, які він мав проти первісного кредитора. Зазначена
можливість боржника обмежена певним терміном — моментом
одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. 384
Крім того, відповідно до ч.і ст.603 ЦК у разі заміни кредитора
боржник вправі пред'явити проти вимоги нового кредитора свою
зустрічну вимогу до первісного кредитора.
Момент переходу прав від первісного до нового кредитора та
момент, коли здійснена заміна кредитора набуває юридичного
значення боржника є суттєво різними термінами. Момент
переходу прав кредитора визначається на підставі укладеного
договору про заміну кредитора, рішення суду або відповідної
вказівки законодавця (залежно від підстави заміни кредитора).
Щодо набуття юридичного значення проведеної заміни кредитора
для боржника, то таким терміном, як вже зазначалося, є момент
отримання письмового повідомлення про заміну кредитора.
Надання боржникові права не виконувати свого обов'язку
новому кредиторові до отримання від нього доказів заміни
кредитора спрямоване на забезпечення стабільності цивільного
обігу. Закріплення за боржником такого права має на меті суттєве
зменшення кількості зловживань з боку недобросовісних
кредиторів.
8. Формулюючи засади відповідальності первісного кредитора,
ЦК виходить з одного з основних постулатів цивільного права,
згідно з яким особа відповідає виключно за свої неправомірні дії,
внаслідок яких було заподіяно шкоду. Відтак, первісний кредитор
у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність
переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання
боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний
кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
У разі якщо первісний кредитор поручився за боржника перед
новим кредитором (наприклад між кредиторами було укладено
договір поруки), на первісного кредитора може бути покладена
відповідальність за невиконання боржником своїх зобов'язань
відповідно до положень ЦК, які регламентують забезпечення
виконання зобов'язання (гл.49).
ЦК 2003 p., так само як І ЦК 1963 р., не містять норм про
відповідальність первісного кредитора при переході його прав до
нового кредитора на підставі закону. Очевидно, що новий кредитор,
вступаючи в права кредитора за зобов'язанням, діє на свій страх і
ризик, оскільки довести невиконання первісним кредитором
обов'язку щодо надання інформації про право вимоги вбачається
майже неможливим.
3. Заміна боржника
1. ЦК встановлює можливість заміни не тільки кредитора, а й
боржника. Однак на відміну від кредитора, боржник може бути
замінений виключно за згодою кредитора.
Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу
зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення
для кредитора.
Водночас дія правила про необхідність отримання згоди
кредитора на переведення боргу поширюються виключно на
випадки, коли переведення боргу здійснюється на підставі
правочину. У разі якщо заміна боржника здійснюється з інших
підстав, зокрема
із 385
при спадкуванні, переведення боргу здійснюється незалежно від
волі кредитора. односторонньої відмови від зобов'язання (всупереч законові, яким
Наслідком переведення боргу за правочином без згоди кредитора така можливість не передбачалася), в цій частині міг бути визнаний
є недійсність такого правочину. недійсним. Новий ЦК допускає таку можливість. Надання сторонам
Заміна боржника у певних зобов'язаннях є можливою виключно зобов'язання права встановити в договорі можливість односторонньої
за умов, якшо у нового боржника є право- та дієздатність, необхідна відмови від зобов'язання повною мірою відповідає принципам
для виконання обов'язку первісного боржника. Це насамперед цивільного права як права приватного.
стосується зобов'язань, які передбачають виконання обов'язків, що 2. Право односторонньої відмови від зобов'язання або зміни
становлять ліцензовану діяльність. Перелік таких видів діяльності його умов в певних випадках може бути закріплено і в законі.
встановлено ст.9 Закону про ліцензування певних видів В законі також можуть встановлюватися випадки, коли
господарської діяльності. одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна
2. Враховуючи, що за своїм характером правочин про його умов не допускаються. За договором банківського вкладу
замінуборжника є схожим із угодою про заміну кредитора, ЦК встановлений договором розмір процентів на строковий вклад
визначаєєдині правила щодо форми цих правочинів. Це прямо або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання
передбаченов ст.521 ЦК. визначених договором обставин не може бути односторонньо
3. Переведення боргу на нового боржника, так само як і зменшений банком, якщо Інше не встановлено законом (ст.1061
замінакредитора, є внутрішньою зміною у зобов'язанні, а тому заміна ЦК).
особиборжника не впливає на обсяг його прав та обов'язків як Слід звернути увагу на те, що законодавець розрізняє поняття
сторони узобов'язанні. За таких умов, а також з метою недопущення "одностороння відмова від зобов'язання" та "розірвання договору"
погіршення правового становища боржника у зобов'язанні — про це свідчить, зокрема, аналіз ст.611 ЦК. Насправді ж ці два
законодавець встановлює правило про те, що новий боржник вправі поняття є синонімічними і характеризують одне правове явище —
висувати проти вимоги кредитора усі заперечення, які мав первісний розірвання договору внаслідок односторонньої відмови від
боржник. Водночас новий боржник вправі висувати проти вимоги зобов'язання.
боржника заперечення, які грунтуються на його власних відносинах
із кредитором,зокрема заявити про зарахування зустрічних вимог
(ст.ст.601, 603 ЦК).
4. ЦК передбачає спеціальні правила про долю акцесорних
зобов'язань (зокрема поруки, застави) у випадку переведення боргу.
Якшо зобов'язання первісного боржника забезпечене додатковими
способами (порукою, заставою) у разі переведення боргу поручитель
або майновий поручитель повинен надати згоду на забезпечення
зобов'язання нового боржника. В іншому випадку, тобто коли така
згода не отримана, таке забезпечувальне зобов'язання припиняється на
підставі ч.і ст.523 ЦК. Аналогічна підстава для припинення поруки
міститься у ч.З ст.559 ЦК. Вбачається, що встановлення зазначених
норм про припинення поруки та застави зумовлено істотним
значенням особи боржника для поручителя (майнового поручителя),
який забезпечує своїм майном виконання зобов'язання боржником.
Законодавець не встановив заміну боржника (принципала) без
згоди гаранта як підставу для припинення гарантії.
Водночас застава, встановлена первісним боржником для
забезпечення виконання основного зобов'язання, зберігається й при
заміні боржника, якщо інше не встановлено договором або
законом. В такій ситуації первісний боржник буде виступати як
майновий поручитель нового боржника. и-

4. Недопустимість односторонньої відмови

від зобов'язання
1. Правило про недопустимість односторонньої відмови від
зобов'язання або односторонньої зміни його умов без
перебільшення є однією з істотних новел ЦК. 387
386 Глава 48 Виконання
Відповідно до ст.162 ЦК 1963 p. одностороння відмова від зобов'язання
зобов'язання допускалася тільки у випадках, передбачених
законом, а відтак, договір, в якому встановлювалась можливість
 1. Загальні умови виконання зобов'язання
1. Цінність зобов'язання полягає у його виконанні, тобто у
вчинені боржником на користь кредитора певних дій або в
утриманнівід певних дій, що становлять предмет виконання
зобов'язання. Засвоєю юридичною природою ці дії є нічим іншим,
як правочином,а тому на них поширюються загальні правила,
закріплені в ЦК, утому числі і правила щодо форми правочину
(ст.ст.205—209 ЦК).
2. Наявність різноманітних зобов'язань (як в межах
зобов'язаньдоговірних, так і недоговірних) зумовила необхідність
закріпленняв ст-526 ЦК загальних умов (засад) виконання
будь-яких зобов'язань. Згідно з ними зобов'язання має
виконуватися належнимчином відповідно до умов договору та
вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності
таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або
інших вимог, що звичайно ставляться. Ця формула, з одного боку, є
універсальною, оскільки містить в собі умови виконання як
договірного, так і недоговір-ного зобов'язання, а, з другого боку, в
межах цієї формули, залежно від типу зобов'язання (договірне чи
недоговірне) наголошуватислід на певній її складовій частині.
3. Виконання недоговірного зобов'язання має відбуватися
відповідно до вимог ЦК та інших актів цивільного законодавства,
оскільки їх регулювання здійснюється виключно імперативними
нормами зазначених актів.
4. Виконання договірного зобов'язання має відбуватися
насамперед відповідно до умов договору, визначених і погоджених
сторонами на свій розсуд (ініціативні умови), оскільки у цій сфері
цивільних (приватних) відносин діє принцип свободи
договору(ст.627 ЦК). Водночас згідно з вимогами ст.628 ЦК зміст
договоруможуть становити не тільки умови, визначені на розсуд
сторін і погоджені ними, а й умови, які є обов'язковими для сторін
відповідно до актів цивільного законодавства (обов'язкові умови).
Але слідмати на увазі, що обов'язковість вимог, які містяться в
ЦК та інших актах цивільного законодавства (стосовно відносин,
що складаються в договірній сфері), з урахуванням правил,
закріплених вст.6 ЦК, не є автоматичною. Це пов'язано з тим, що
сторони в договорі за загальним правилом можуть відступити від
положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої
відносини на свійрозсуд. Такий відступ сторін є неможливим лише
у випадку, колив даних актах прямо вказано про це, а також у разі,
якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного
законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між
сторонами. Отже, з урахуванням наведеного, ЦК передбачає дві
базові моделі регулюваннявідносин в договірній сфері. Суть
першої полягає в тому, що сторони можуть скористатися наданою
їм можливістю саморегулювання і обмежити коло умов договору
лише ініціативними умова-
388
ми. Це може бути як тоді, коли акти цивільного законодавства щодо
типу (виду) договору, який уклали сторони, взагалі не передбачають
кола обов'язкових умов, так і тоді, коли вони хоча і передбачають їх,
але не містять застереження про неможливість відступу від цих
вимог. Суть другої моделі полягає в тому, що сторони відмовляються
від наданої їм можливості саморегулювання і погоджуються на
регулювання договірних відносин на підставі Імперативних
приписів, вміщених в актах цивільного законодавства щодо цього
тилу (виду) договору, хоча вони і не містять прямого застереження
про неможливість відступу від їх вимог. Безумовно, другою
моделлю охоплюється ситуація, коли акти цивільного законодавства
відносно типу (виду) договору, який уклали сторони, не тільки
передбачають коло обов'язкових умов договору, а й містять
застереження про неможливість відступу від їх вимог. За наявності
в договорі таких обов'язкових умов договірне зобов'язання має
виконуватися не тільки відповідно до ініціативних умов, погоджених
його сторонами, а й відповідно до вимог ЦК та інших актів
цивільного законодавства.
5. Виконання зобов'язання, породженого договором, в
якомупевні умови є відсутніми, та за умови, що вони не
передбачені актами цивільного законодавства, має здійснюватися
відповідно дозвичаїв ділового обороту (див. коментар до гл.1 ЦК)
або Інших вимог, що звичайно ставляться. Вимоги, що звичайно
ставляться, —це усталені вимоги, що використовуються у
цивільному обороті.Сторони зобов'язань можуть заперечувати
наявність таких вимог.
6. При виконанні зобов'язання сторони мають керуватися і
такою загальною засадою цивільного законодавства, як
справедливість, добросовісність та розумність (див. коментар до гл.
1 ЦК).
7. У зазначених загальних вимогах (засадах) віднайшов своє
втілення принцип належного виконання зобов'язання.
Належнимвизнається виконання, здійснене належними сторонами
відповіднодо предмета виконання, в передбачений строк, у
визначеному місці та у належний спосіб.
8. Роль принципу реального виконання зобов'язання (виконання
його в натурі), який мав особливе значення в умовах
планової(директивної) економіки, в сучасних умовах поступово
зменшується. Це пов'язано з тим, що в умовах ринкової економіки
через наявність конкурентного середовища сплата кредиторові
неустойкита відшкодування збитків, завданих невиконанням
боржником зобов'язання в натурі, може задовольнити його інтерес у
повному обсязі. Саме тому ЦК у ст.622 обмежує сферу дії цього
принципу(див. коментар до гл.51 ЦК). Але і в сучасних умовах цей
принципзберігає певною мірою своє значення. Про це свідчать
правила,закріплені в СТ.СТ.620—621ЦК (див. коментар до гл.51 ЦК)
2. Суб'єкти виконання зобов'язання
1. Відносний характер зобов'язальних правовідносин зумовлює
персоніфікацію як кредитора, так і боржника у зобов'язанні. Саме
тому у ст.527 ЦК закріплене правило, згідно з яким як боржник,
та
к і кредитор мають, відповідно, виконати свій обов'язок або
389
прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено
договором чи законом, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв
ділового обороту.
2. У тих випадках, коли обов'язок боржника щодо
особистоговиконання зобов'язання не випливає з умов договору,
вимог, щомістяться в ЦК чи в Інших актах цивільного
законодавства або зсуті зобов'язання, можливим є
передоручення виконання зобов'язання, тобто покладення
боржником виконання свого зобов'язання на іншу особу. У
цьому разі кредитор згідно зі ст.528ЦК зобов'язаний прийняти
виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Оскільки
боржник при цьому не вибуває із зобов'язання, у разі його
невиконання або неналежного виконанняіншою особою
обов'язок з його виконання залишається за боржником. Він
згідно зі ст.618 ЦК відповідає за порушення зо бов'язання
іншою особою, якщо договором або законом не встановлено
відповідальність безпосереднього виконавця зобов'язання(див.
коментар до гл.51 ЦК).
3. ЦК, поширюючи можливості виконання зобов'язання
іншоюособою, передбачає у ст.528 можливість задоволення вимоги
кредитора такою особою і без згоди боржника. Це може мати місце
уразі існування небезпеки втрати іншою особою, що перебуває в
договірних відносинах з боржником, свого права на майно,
зокрема,права орендаря майна боржника внаслідок звернення його
кредитором стягнення на це майно. Фактично у таких випадках
відбувається заміна кредитора, оскільки до іншої особи переходять
правакредитора у зобов'язанні і саме тому при цьому піддягають
застосуванню правила, що вміщені у ст.ст.512—519, які регулюють
заміну кредитора у зобов'язанні (див. коментар до гл.47 ЦК).
4. Хоча ЦК не вмішує спеціального правила про
переадресування виконання, тобто про надання кредитором права
на прийняттявиконання від боржника третій особі (як це має місце
при передорученні виконання зобов'язання), таке право у
кредитора є, якщоз умов договору, закону або із суті зобов'язання
не випливає, щоприйняття виконання здійснюється ним особисто.
Цей висновоквипливає зі змісту ч.2 ст.527 та ч.і ст.528 ЦК. При
цьому як третяособа може виступати будь-яка особа, яка має
повноваження відкредитора на здійснення такої дії.
5. У зв'язку з існуванням зобов'язань із множинністю осіб
(зобов'язань, у яких беруть участь не один, а кілька кредиторів
абоборжників) ЦК у ст.ст.540—544 містить низку правил щодо
суб'єкта та порядку виконання часткових та солідарних
зобов'язань. Зазагальним правилом, закріпленим у ст.540 ЦК, до
зобов'язань ізмножинністю осіб застосовуються правила про
частковий порядокїх виконання. Суть цих правил полягає в тому,
що кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний
із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частині, якщо
інше не встановлено договором або актами цивільного
законодавства. Правила просолідарний порядок виконання
зобов'язань із множинністю осіб євиключенням із загального
правила. Саме тому важливе значеннямають підстави солідарного
зобов'язання. Згідно зі ст.541 ЦК солідарні зобов'язання (солідарний
обов'язок або солідарна вимога) ви-
390
никають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема
у разі неподільності предмета зобов'язання. Прикладом солідарного
зобов'язання (солідарної відповідальності), що виникає на підставі
закону, є, зокрема, солідарна відповідальність усіх правонаступників
юридичної особи, що припинилася, перед її кредиторами у
випадках, коли неможливо точно визначити правонаступника щодо
конкретних обов'язків (див. коментар до гл.7 ЦК), солідарна
відповідальність осіб, які спільно дали поруку, якщо інше не
встановлено договором поруки (див. коментар до гл.49ЦК).
6. У разі множинності на боці кредитора, кожний із
солідарнихкредиторів відповідно до ст.542 ЦК має право пред'явити
боржникові вимогу у повному обсязі, якщо останній не виконав свій
обов'язокбудь-кому з них на свій розсуд до пред'явлення вимоги
одним із солідарних кредиторів. При цьому виконання
боржником свогообов'язку одному з солідарних кредиторів у
повному обсязі звільняєйого від виконання решту боржників. Той із
солідарних кредиторів,який одержав виконання від боржника у
повному обсязі, зобов'язаний передати належне кожному з решти
солідарних кредиторів у рівній частині, якщо інше не встановлено
договором між ними.
7. У разі множинності на боці боржників, кредитор має
правовимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі
як відусіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. При
цьому, солідарні боржники залишаються зобов'язаними до тих пір,
поки їх обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Саме тому,
якщо кредитор звернувся до одного з солідарних боржників, але
неодержав від нього виконання в повному обсязі, він має право
вимагати недодержане від решти солідарних боржників. І тільки
виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із
боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед
кредитором. У такому випадку боржник, що виконав
солідарнийобов'язок у повному обсязі, має згідно зі ст.544 ЦК
право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти солідарних
боржників.При цьому діє два принципово важливих правила. По-
перше, розмір часток кожного з решти солідарних боржників
вважається рівним, якщо Інше не встановлено договором або
законом, а при визначенні розміру зворотної вимоги вираховується
частка, яка припадає на боржника, що виконав солідарний
обов'язок у повномуобсязі. По-друге, несплачена одним із
солідарних боржників частка, що належить солідарному
боржникові, який виконав солідарний обов'язок у повному обсязі,
припадає у рівній частині на кожного з решти солідарних
боржників.
8. Боржник при солідарній вимозі кредиторів не має права
висувати проти вимоги одного Із солідарних кредиторів
заперечення,Що грунтуються на таких відносинах боржника з
іншими солідарними кредиторами, в яких кредитор не бере участі.
Так само і солідарний боржник при солідарному обов'язку
боржників не маєправа висувати проти вимоги кредитора
заперечення, шо ґрунтуються на таких відносинах решти
солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере
участі.
9. З метою сприяння виконання зобов'язання належними
сторонами ЦК в ч2 ст.527 ЦК закріплює право кожної з них
вимага-
391
ти доказів того, що обов'язок виконується належним боржником, а
виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою
на іде особою, та встановлює наслідки нездійснення стороною цього
права. Такими доказами, зокрема, можуть бути документи, що
посвідчують особу кредитора та боржника, довіреність, що видана
кредитором особі, яку він уповноважив на прийняття виконання
від боржника, документ, що підтверджує покладання боржником
на іншу особу обов'язку по виконанню зобов'язання. У разі
виконання зобов'язання без встановлення особи кредитора або без
перевірки наявності у іншої особи необхідних повноважень від
кредитора, ризик можливих наслідків покладається на боржника.
Практично це означає, що належний кредитор має право вимагати
від боржника нового виконання зобов'язання. При прийнятті
виконання від особи, яка не є боржником, наслідки покладаються на
особу, що здійснила таке прийняття за правилами, встановленими
відносно зобов'язань про безпідставне набуття майна (див.
коментар до гл.83 ЦК).
3. Предмет виконання зобов'язання
1. Предмет виконання зобов'язання — це та конкретна річ,
робота чи послуга, яку згідно з зобов'язанням боржник повинен,
відповідно передати, виконати чи надати кредиторові. Оскільки
предмет виконання залежить від конкретного виду зобов'язання,
вимоги щодо нього визначаються умовами договору, нормами актів
цивільного законодавства, що регулюють певні види зобов'язань.
Загальні правила щодо предмету виконання встановлені в цій
главіЦК лише стосовно грошових (ст.ст.533—536) та
альтернативних зобов'язань (ст.539).
2. Предметом виконання грошових зобов'язань є певна грошова
сума, що має бути сплачена: за будь-яким оплатним договором;за
договором, предметом якого виступають безпосередньо гроші;
зазобов'язаннями по відшкодуванню недоговІрної шкоди (див.
коментар до гл.82 ЦК); за зобов'язаннями, що виникають у зв'язку
знабуттям та збереженням майна без достатньої правової
підстави(див. коментар до гл.83 ЦК).
3. Грошове зобов'язання має бути виконане відповідно до
вимогст.533 ЦК в гривнях. Це правило поширюється і на ті
грошові зобов'язання, в яких був визначений його еквівалент в
Іноземній валюті (див. коментар до гл.47 ЦК). При цьому сума,
що підлягаєсплаті за таким зобов'язанням в гривнях, визначається
за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо
інший порядок її визначення не встановлений договором, законом
чи іншимнормативи о-правовим актом. І лише у випадках,
передбачених законом, допускається використання Іноземної
валюти та платіжнихдокументів в іноземній валюті при здійсненні
розрахунків по зобов'язанням на території України. Йдеться про
Декрет КабінетуМіністрів України "Про систему валютного
регулювання і валютного контролю", що має силу закону.
Порядок здійснення такихрозрахунків, визначено Законом про
порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті.
392
. 7. Необхідність закріплення спеціальних правил щодо виконання
4. В умовах існування інфляційних процесів ЦК з метою
захистумайнових прав фізичних осіб-кредиторів у ст.535 передбачає
збільшення сум, що виплачуються їм за грошовими
зобов'язаннями,пов'язаними, зокрема, з відшкодуванням шкоди,
завданої каліцтвом,іншим ушкодженням здоров'я або смертю чи
вчиненням договорудовічного утримання (догляду). Перелік
зобов'язань, зазначених уст.535 ЦК, не є вичерпним, оскільки таке
збільшення може мати місце і за іншими грошовими зобов'язаннями у
випадках, передбаченихдоговором або законом. Підставою для
збільшення сум, що виплачуються фізичним особам, є збільшення
встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян. У разі його збільшенняпропорційно мають збільшуватися
і суми, що виплачуються фізичним особам за зазначеними
грошовими зобов'язаннями. Таке збільшення відбувається
автоматично без прийняття акта застосуванняправа щодо
конкретних фізичних осіб. У тих випадках, коли підставою
грошового зобов'язання, за яким відбувається збільшення сум,що
виплачуються фізичній особі, є договір, стороні, що
зобов'язанапровадити ці виплати, надано право вимагати розірвання
такого договору в суді у разі, якщо вона доведе втрату нею вигоди,
на одержання якої вона могла розраховувати при укладанні договору.
5. Виходячи з презумпції відплатності договорів (див.
коментар до гл.52 ЦК), ЦК у ст.536 закріплює загальне
правило просплату боржником у грошовому зобов'язанні
процентів за користування чужими коштами, якщо інше не
встановлено договоромміж фізичними особами (див. коментар до
гл.71 ЦК). Сплата боржником процентів за грошовими
зобов'язаннями є обов'язкомборжника й у разі прострочення
ним виконання грошового зобов'язання (див. коментар до гл.51
ЦК). Юридична природа процентів, що мають сплачуватися
боржником у разі простроченнявиконання зобов'язання, не
викликає сумніву, оскільки при цьому йдеться про санкцію,
особливий вид цивільно-правової відповідальності за порушення
зобов'язання. Проценти, які боржникзобов'язаний сплачувати за
користування чужими коштами, засвоєю юридичною природою є
не санкцією, а боргом. Це пов'язане з тим, що таке користування
носить правомірний характер.Розмір процентів за користування
чужими грошовими коштамивстановлюється договором, законом
або іншими актами цивільного законодавства. Так, якщо за
договором позики розмір процентів не був визначений
сторонами, їх розмір визначається нарівні облікової ставки НБУ.
Таке ж правило встановлено в ЦК іДля кредитних договорів та
договорів банківського вкладу (див.коментар до гл.71 ЦК).
6. На той випадок, коли сум переведеного боржником
платежунедостатньо для виконання грошового зобов'язання у
повному обсязі, ЦК у ст.534 передбачає черговість погашення вимог
за ним. Упершу чергу відшкодовуються витрати, пов'язані з
одержаннямкредитором виконання. У другу чергу сплаті
підлягають процентита неустойка. І лише у третю чергу
сплачується основна сума бор- ГУ- Ці правила не носять
імперативного характеру, а тому зазначена черговість погашення
вимог за грошовим зобов'язанням можебути змінена сторонами
договору.
393
альтернативних зобов'язань пов'язана з наступним. Зазвичай
предмет виконання зобов'язання є визначеним. Оскільки в
альтернативному зобов'язанні боржник має вчинити на користь
кредитора одну з двох або кількох дій, предмет його виконання є
теж "альтернативним" (наприклад, або певна річ, або певна сума
грошей). Конкретизація предмету виконання альтернативного
зобов'язання здійснюється стороною, якій належить право його
вибору, Таке право, якщо інше не встановлено договором, актами
цивільного законодавства чи не випливає із суті зобов'язання або
звичаїв ділового обороту, належить боржникові. Але можуть бути
передбачені І випадки, коли в альтернативному зобов'язанні право
вибору предмета зобов'язання належить кредиторові. Так, наприклад,
у разі пе-редання покупцеві як кредитору товару неналежної
якості, саме йому належить згідно зі ст.678 ЦК право вибору однієї
з можливих дій, які продавець як боржник зобов'язаний виконати.
Отже предмет виконання в альтернативному зобов'язанні остаточно
визначається особою, якій належить право його вибору. Слід
розрізняти альтернативні зобов'язання від зобов'язань
факультативних. Якщо предмет виконання альтернативного
зобов'язання є конкретно не-визначеним, то у факультативному він
визначений (наприклад, річ), що підлягає передачі боржником
кредитору. Але в ньому передбачено право боржника замінити
предмет виконання при нас-танні певного юридичного факту
(наприклад, при загибелі речі, визначеної індивідуальними
ознаками) на інший, заздалегідь визначений предмет (наприклад, на
певну суму грошей). При цьому згода кредитора на таку заміну не
потрібна. Отже, предмет виконання факультативного зобов'язання є
визначеним, але він може бути замінений боржником на інший,
заздалегідь визначений предмет у разі настання певного
юридичного факту.
4. Строк (термін) виконання зобов'язання
1. Строк (термін) виконання може бути встановлений в
зобов'язанні і визначатися роками, місяцями, тижнями, днями,
годинами, календарною датою або вказівкою на подію, яка має
неминуче настати, а можуть бути і такі зобов'язання, в яких строк
(термін) виконання обов'язку боржником не встановлений або
визначений моментом пред'явлення вимоги кредитором. У
першому випадку йдеться про зобов'язання з визначеним, а у
другому — прозобов'язання з невизначеним строком (терміном).
З урахуваннямцього в ст.530 ІДК закріплені відповідні правила
шодо строку виконання зобов'язань.
2. Зобов'язання, строк (термін) виконання яких є РУ (майна), за умови, що це місце було відоме кредиторові на
визначеним,підлягають виконанню саме у цей строк. Зобов'язання,
строк (термін) виконання яких визначений вказівкою на подію, яка
неминуче має настати (наприклад, початок навігації), підлягає
виконаннюз настанням цієї події. Про порядок обчислення строку
(терміну)див. коментар до гл.18 ЦК).
3. Дострокове виконання боржником свого обов'язку згідно
зіст.531 ЦК може мати місце лише у випадках, коли інше не вста-
394
новлено договором, актами цивільного законодавства або не
випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. В деяких
випадках право вимагати дострокового виконання зобов'язання
надається кредиторові. Так, відповідно до ч.і ст. 107 ЦК кредитор
юридичної особи, шо припиняється, може вимагати від неї не тільки
припинення зобов'язання, а і його дострокового виконання (див.
коментар до гл.7 ЦК). Право вимагати дострокового виконання
зобов'язання, забезпеченого заставою, належить згідно зі ст.592 ЦК і
заставодержателю (кредитору) у разі порушення його прав (див.
коментар до гл.49 ЦК).
4. У тих випадках, коли строк (термін) виконання
боржникомобов'язку не встановлений або визначений моментом
пред'явленнявимоги (наприклад, зобов'язання зберігання речей у
гардеробі організації), кредитор має право вимагати виконання
такого зобов'язання у будь-який час. Боржнику для належного
виконанняобов'язку за таким зобов'язанням надається 7-денний
строк від дняпред'явлення вимоги кредитора за умови, що обов'язок
його негайного виконання не випливає із договору або актів
цивільного законодавства.
5. У разі невиконання зобов'язання у визначений строк
виникаєправопорушення, шо йменується простроченням.
Стороною, щопрострочила, може бути не тільки боржник, а й
кредитор (див. коментар до ГЛ.51ЦК).
5. Місце виконання зобов'язання
3. Місце виконання зобов'язання може бути визначено в
договорі, а можуть бути й такі зобов'язання, місце виконання яких в
договорі не визначено.
Якщо місце виконання зобов'язання визначено в договорі,
виконання його саме в цьому місці є належним.
У тих випадках, коли місце виконання зобов'язання в договорі
не визначено, належним вважається виконання, що здійснено за
місцем проживання (місцезнаходженням) боржника. Таким є
загальне правило для виконання усіх зобов'язань, крім тих, для
виконання яких ЦК у ст.532 встановив виключення з загального
правила.
2. Винятки щодо місця виконання зобов'язань встановлені для
таких зобов'язань. Зобов'язання про передання у власність або в
користування земельних ділянок, будинків, споруд або іншого
нерухомого майна (див. коментар до гл.13 ЦК) мають
виконуватися за їх місцезнаходженням. Зобов'язання про передання
товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, має
виконуватися за місцем здавання товару (майна) перевізникові, а
зобов'язання про передання товару (майна), що виникає з будь-яких
інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання това-
момент виникнення зобов'язання. Грошові зобов'язання мають
виконуватися за місцем проживання кредитора (а якщо кредитором є
юридична особа, то за її місцезнаходженням) на момент виникнення
зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання грошового
395
зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) І
сповістив про це боржника, належним вважається виконання, щ 0
здійснено за новим місцем проживання (місцезнаходженням)
кредитора. При цьому всі витрати, пов'язані зі зміною міста
виконання зобов'язання, покладаються на кредитора.
3. Зазначені правила про місце виконання зобов'язання діють,
якщо інші правила не встановлені актами цивільного законодавства
або не випливають із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обе роту.
б. Спосіб виконання зобов'язання
1. Спосіб виконання зобов'язання — це порядок
здійсненіборжником дій, спрямованих на настання наслідків, що
свідчатпро його належне виконання. За загальним правилом спосіб
викснання зобов'язань обумовлюється сторонами при його
виникненні?Так, сторони можуть передбачити одноразове
виконання зобов'язання у повному обсязі або допустити можливість
періодичного виконання зобов'язання частинами, зокрема, сплати
грошовихсум. Якщо виконання зобов'язання частинами не
встановлено договором, актами цивільного законодавства або не
випливає із сутізобов'язання чи звичаїв ділового обороту, кредитор
згідно зі ст.529ЦК вправі не приймати таке виконання від
боржника як таке, щоне є належним виконанням.
2. Особливий порядок встановлено у ст.538 ЦК для
зустрічноговиконання зобов'язання. Зустрічним виконанням
зобов'язання євиконання свого обов'язку однією зі сторін, яке
відповідно до договору обумовлене виконанням обов'язку другою
стороною. Зустрічне виконання має місце в платних
зобов'язаннях. При цьомусторони повинні виконувати свої
обв'язки одночасно, якщо іншене встановлено договором, актами
цивільного законодавства, невипливає із суті зобов'язання або
звичаїв ділового обороту. Так, зобов'язання по купівлі - продажу
речей, за загальним правилом, мають виконуватися одночасно
продавцем і покупцем. Та сторона утакому зобов'язанні, яка
наперед знає про неможливість виконання нею свого обов'язку,
повинна своєчасно повідомите про це другу сторону. Невиконання
однією зі сторін свого обов'язку є підставою для зупинення
виконання зобов'язання другою стороною, відмови від його
виконання частково або в повному обсязі. Право вибору однієї з
зазначених дій належить другій стороні і за характером вона має
бути адекватною змісту правопорушення, скоєногопершою
стороною Таке право належить другій стороні І за наяв ності
очевидних підстав вважати, що перша сторона не виконає свого
обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його нев
повному обсязі. Виконання зустрічного зобов'язання однією
зсторін, незважаючи на невиконання свого обов'язку другою
стороною, не звільняє її від виконання свого обов'язку в натурі,
оскільки друга сторона повинна виконати свій обов'язок.
3. У тих випадках, коли боржник, через відсутність у місці
виконання зобов'язання кредитора або уповноваженої ним особи
абочерез ухилення зазначених осіб від прийняття запропонованого
на-
396
пежного виконання або за наявності з їх боку іншого прострочення
а так само при відсутності представника недієздатного кредитора,
позбавлений можливості виконати свій обов'язок по передачі
грошей або цінних паперів безпосередньо кредиторові чи його
представникові, йому згідно зі ст.537 ЦК надано право виконати
зазначений обов'язок шляхом внесення належних з нього
кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса.
Виконання боржником свого обов'язку у такий спосіб є належним.
Обов'язок по повідомленню кредитора про внесення боргу в депозит
покладається на нотаріуса.
7. Підтвердження виконання зобов'язання.
1. В ст.545 ЦК закріплена низка правил, спрямованих на
отримання боржником письмових доказів, шо підтверджують
частковеабо повне виконання ним свого обов'язку перед
кредитором. Необхідність наявності письмових доказів пов'язана з
тим, що виконання зобов'язання є правочином, на який
поширюються вимогищодо його форми. Саме тому, відповідно до
вимог ст.218 ЦК (див.коментар до гл.16 ЦК) заперечення
кредитором факту виконанняборжником свого обов'язку може
доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та
іншими доказами, крім свідчень свідків.
2. На кредитора, що прийняв виконання зобов'язання від
боржника за правочином (незалежно від того, в якій формі він
буввчинений), покладено обов'язок видати боржникові розписку,
алелише за умови, що останній вимагає цього від кредитора.
3. Якщо при вчинені правочину боржник видавав
кредиторовіборговий документ (наприклад, боргову розписку),
кредитор післяприйняття виконання зобов'язання повинен
повернути цей документ боржникові. Сам факт наявності
боргового документа у боржника підтверджує виконання ним
свого обов'язку. У тих випадках, коли кредитор не може повернути
боржникові борговий документ, віз зобов'язаний вказати про це у
розписці, що видаєтьсяборжнику.
4. Відмова кредитора видати боржникові розписку чи повернути
борговий документ тягне наступні наслідки. По-перше, це надає
право боржнику затримати виконання зобов'язання, а по-друге, у
цьому разі настає прострочення кредитора (див. коментар догл.51
ЦК).
397
Глава 49 Забезпечення
виконання зобов'язання
§ 1. Загальні положення про забезпечення виконання
зобов'язання
 1. Забезпечення виконання зобов'язань — це інститут, що
історично склався з часів римського права. Він становить собою
сукупність норм, що закріплюють комплекс забезпечувальних заходів
(загальних і спеціальних), слугує меті підвищення гарантій
забезпечення майнових інтересів сторін зобов'язання (насамперед
інтересівкредитора), належного його виконання, а також меті
усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання
зобов'язання.
Порівняно з ЦК 1963 p., ст.178 якого містила вичерпний перелік
способів забезпечення зобов'язань, що не підлягав розширеному
тлумаченню, ЦК містить принципово новий підхід до визначення
засобів забезпечення виконання зобов'язань, який полягає в тому,
що як законом, так і договором можуть бути передбачені й інші,
крім встановлених ст.546 ЦК, види забезпечення виконання
зобов'язань.
До таких видів забезпечення, що прямо не передбачені у ч.і
ст.546 ЦК, але дозволені у силу ч.2 цієї статті, слід, передусім,
віднести забезпечувальне відступлення права вимоги (п.2 ч.і ст.1077
ЦК), страхування підприємницьких ризиків (гл.67 ЦК) тощо.
Новелою ЦК є те, що поряд з традиційними засобами
забезпечення виконання зобов'язань: неустойкою, порукою,
заставою, завдатком, гарантією ст.546 передбачає новий вид
забезпечення — притримання майна боржника кредитором.
У ЦК розширена регламентація такого засобу забезпечення, як
неустойка: на відміну від ЦК 1963 р. (ст. 179), ст.549 ЦК визначає
неустойкою не лише грошову суму, а й майно (рухоме і нерухоме),
яке боржник зобов'язаний передати кредиторові у разі порушення
ним (боржником) зобов'язання.
ЦК на відміну від ЦК 1963 p. інакше визначає юридичну
природу поруки і гарантії. ЦІ правові інститути виписані за різними
схемами, що підтверджує їхню самостійність як засобів забезпечення
зобов'язань.
Більш чітко в ЦК врегульовані і відносини поруки. Детальніше
виписані права і обов'язки поручителя у разі пред'явлення до нього
вимоги (ст.555) і права поручителя, який виконав зобов'язання
(ст.556), припинення поруки (ст.559).
ЦК також розширив сферу застосування завдатку. Цей спосіб
забезпечення відтепер можна буде використовувати у відносинах не
лише між громадянами, а й між юридичними особами. Вирішено
також проблему співвідношення завдатку і авансу.
2. Забезпечення зобов'язань будь-яким із засобів створює
зобов'язальне правовідношення між кредитором і боржником
(абоособою, яка забезпечує зобов'язання боржника). Незважаючи
нате, що кожен із засобів характеризується специфічними
ознаками,
398
які притаманні тільки йому, можна виділити низку загальних рис,
характерних для всіх забезпечувальних зобов'язань. Такі риси в
юридичній літературі називають ознаками забезпечувальних
зобов'язань. До таких ознак відносять:
а) спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі
засобизабезпечення виконання зобов'язань. Основною метою є
наданнякредитору певних гарантій задоволення його вимог.
Відмінністю єлише той конкретний правовий механізм,
застосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора.
б) специфіка забезпечувального зобов'язання полягає в
додатковому (акцесорному) характері стосовно основного
зобов'язання. Цяособливість забезпечувального зобов'язання, його
акцесорний характер проявляється в багатьох моментах, які
частково найшли відображення в загальних положеннях ЦК щодо
забезпечення виконання зобов'язань.
По-перше, недійсність основного зобов'язання спричиняє
недійсність правочину щодо його забезпечення, І навпаки,
забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність
основного зобов'язання (ст.548 ЦК).
По-друге, забезпечувальне зобов'язання слідує долі основного
зобов'язання при переході прав кредитора до іншої особи,
наприклад, при відступленні вимоги за основним зобов'язанням.
По-третє, припинення основного зобов'язання, як правило,
тягне припинення і забезпечувального. Однак з цього правила
можливі винятки. Зокрема, гарантійне зобов'язання незалежне від
основного.
3. За загальним правилом підставою для встановлення та
застосування засобу забезпечення виконання зобов'язання є
домовленість сторін про таке забезпечення. І тільки щодо неустойки
та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись
безпосередньозаконом.
4. Виходячи зі змісту ст.547 ЦК, спільною для всіх
забезпечувальних зобов'язань ознакою є форма правочину щодо
забезпечення.
Відповідно до вказаної статті правочин щодо забезпечення
виконання зобов'язання вчиняється в письмовій формі. Правочин
щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із
недодержанням письмової форми, є нікчемним.
§ 2. Неустойка
1. Одним з найбільш поширених способів забезпечення
виконання зобов'язань, який прямо передбачений у ЦК, є неустойка.
Відповідно до ст.549 ЦК неустойкою є грошова сума або інше майно,
які боржник має передати кредиторові у разі порушення боржником
зобов'язання.
Неустойка та її розмір може встановлюватися договором або
актом цивільного законодавства. При цьому розмір неустойки,
встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Водночас
сторони можуть домовитися й про зменшення розміру неустойки,
Становленого актом цивільного законодавства, крім випадків,
передбачених законом (ст.551 ЦК).
399
Відповідно до ч.З ст.551 ЦК розмір неустойки може бути
зменшений за рішенням суду (зокрема, на підставі п.З ст.83 ГПК
України), якщо він значно перевищує розмір збитків, та за
наявності інших обставин, які мають істотне значення. Як зазначено
у п.З Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду "Про деякі
питання практики застосування Господарського процесуального
кодексу України", вирішуючи питання про зменшення розміру
неустойки, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила
зобов'язання, господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є
даний випадок винятковим, а також виходити з інтересів сторін, що
заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язання, причин
неналежного виконання або невиконання зобов'язання, наслідків
порушення договору тощо. Необхідно також мати на увазі, що
майновий стан сторін не є підставою для зменшення розміру
неустойки, що підлягає стягненню зі сторони, винної у порушенні
зобов'язань.
2. Як випливає з ч.і ст.549 ЦК, неустойка може бути
визначена як у грошовій сумі, так і в натуральній формі (у
виглядібудь-якого майна, яке відповідно до вимог цивільного
законодавства може бути предметом цивільно-правових
правочинів). Утакій формі законодавець закінчив дискусію, що
багато роківточилася у науці цивільного права з приводу
можливості встановлення на практиці товарної неустойки. Такий
підхід слід визнати обґрунтованим, оскільки неустойка, так само
як, наприклад, ізавдаток або відступне, дійсно можуть бути
встановлені у вигляді майна. При цьому доцільним вбачається
встановлення в договорі поряд із умовою про сплату неустойки
у товарній формі іположення про визначення сторонами
грошового еквіваленту цієї неустойки. У такий спосіб можна
буде без зайвих ускладненьвизначити, наскільки сплачена
неустойка, а точніше — переданев якості неї майно,
компенсують нанесені невиконанням зобов'язання збитки.
3. Як різновиди неустойки законодавець визначив штраф та
пеню. За загальним правилом, штрафом є неустойка, що
обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно
виконаногозобов'язання (ч.2 ст.549 ЦК). На відміну від штрафу,
пенею визнається неустойка, що обчислюється у відсотках від суми
несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день
прострочення виконання (ч.З ст.549 ЦК).
Водночас на практиці деякі нормативні акти інколи
передбачають неустойку у вигляді твердої суми за кожен день
прострочення, що дає підстави для висновку про те, що поряд зі
штрафом і пенею в чистому вигляді існують й інші різновиди
неустойки, яким притаманні певні особливості.
Слід також зауважити, що відповідно до ст.З Закону про
відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань
розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не
може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у
період, за який сплачується пеня.
При цьому пеню як один із різновидів неустойки, яка стягується
за кожний день прострочки, необхідно відрізняти від відсотків
400
за користування чужими коштами, передбачених ст.536 ЦК, що є
платою саме за користування чужими коштами, а не санкцією за
невиконання чи неналежне виконання зобов'язання.
4. Однією з особливостей неустойки (штрафу, пені) як
способузабезпечення виконання зобов'язання є її подвійна
природа, оскільки після порушення зобов'язання неустойка
трансформується уформу відповідальності (санкцією за
порушення зобов'язання), атому вкрай важливо визначити
співвідношення неустойки зі збитками, які підлягають компенсації
внаслідок порушення зобов'язання. Аналогічно природу поняття
неустойки в якості форми відповідальності закріплено й у ст.230
ГК.
Залежно від співвідношення зі збитками розрізняють залікову
неустойку (збитки відшкодовуються в частині, не покритій
неустойкою), виключну неустойку (стягнення тільки неустойки, але
не збитків, незважаючи на їх розмір), штрафну неустойку (збитки
стягуються в повній сумі понад неустойку) та альтернативну
неустойку (за вибором кредитора можуть бути стягнуті або
неустойка, або збитки).
Слід мати на увазі, що за загальним правилом, встановленим ч.і
ст.550 ЦК у разі, якщо сторони передбачили стягнення неустойки
за невиконання зобов'язання, але не визначили її співвідношення
зі збитками, неустойка буде стягуватися незалежно від наявності у
кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним
виконанням зобов'язання. Водночас за ч.2 ст.552 ЦК сплата
(передан-ня) неустойки не позбавляє кредитора права на
відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним
виконанням зобов'язання.
Необхідно враховувати особливості неустойки, притаманних їй
як формі відповідальності. Зокрема, згідно з ч.З ст.550 ЦК
кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не
відповідає за порушення зобов'язання.
5. Уразі, якщо суми платежу, проведеного боржником на
виконання простроченого зобов'язання, недостатньо для його
виконання у повному обсязі, погашення заборгованості зі сплати
неустойки здійснюється до сплати основної суми боргу, якщо
сторони невстановили іншої черговості (ст.534 ЦК). Принагідно
слід зазначити, що це правило розповсюджується винятково на
виконання грошових зобов'язань, за порушення яких передбачена
сплата неустойки у грошовій формі.
6. Особливу увагу слід звернути на правові наслідки сплати (пе-
редання) неустойки — відповідно до ч.і ст,552 ЦК сплата (передан-
ня) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'яз ку
в натурі.
7. До вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)
застосовується позовна давність в один рік (п.1 ч.2 ст.258 ЦК).
Слід зазначити, що раніше за ст.72 ЦК 1963 р. до таких вимог
застосовувався скорочений строк позовної давності у шість
місяців.
Також слід враховувати, шо відповідно до ст.266 ЦК зі
спливомпозовної давності до основної вимоги вважається, що
позовна давність спливла І до додаткової вимоги, зокрема, про
стягнення не-Устойки (штрафу, пені). . . ., „,. .- .
401
§ 3. Порука
1. Порука є одним з традиційних способів забезпечення
виконання зобов'язань, що з'явився ще в римському приватному
праві.Порука становить собою акцесорне (додаткове)
зобов'язання, щовстановлюється на підставі окремого договору між
кредитором татретьою особою, яка за цим договором відповідатиме
перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Відповідно до ст,553ЦК за договором поруки поручитель
поручається перед кредиторомборжника за виконання ним свого
обов'язку. При цьому поручителем може бути одна особа або
декілька осіб (ч.З ст.553 ЦК), які всилу певних обставин мають
заінтересованість в укладенні договору поруки. Такі особи
відповідають перед кредитором солідарно,якщо інше не
встановлено договором поруки.
 Головна ж мета цього способу забезпечення виконання
зобов'язання полягає у залученні додаткового боржника, який
поряд з основним нестиме відповідальність перед кредитором за
належне виконання зобов'язання.
2. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення
зобов'язання боржником (п.2 ч.і ст.553 ЦК), отже в кредитора
відсутнє право вимагати виконання зобов'язання, яке не було
порушене,замість боржника від поручителя. Слід зазначити, що
поручительвиконує своє зобов'язання за договором поруки, а не
зобов'язанняборжника за основним договором. Поручитель лише
відповідає заборжника, який порушив своє зобов'язання перед
кредитором. Відтак, немає підстав вважати, що поручитель
обов'язково повинен мати усі ліцензії та дозволи, які є у боржника
та необхідні йому дляналежного виконання зобов'язання перед
кредитором. Наприклад,якщо будівельна організація (боржник)
зобов'язалася перед кредитором виконати певні будівельні роботи,
таке зобов'язання може забезпечуватися договором поруки,
поручителем за яким виступаєособа без відповідної ліцензії на
здійснення певних будівельних робіт. У випадку порушення
будівельною організацією своїх зобов'язань, до поручителя може
бути заявлена вимога про відшкодування збитків, але не про
виконання зобов'язання в натурі.
3. За загальним правилом у разі порушення боржником
зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель
відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо
договоромпоруки не встановлено додаткову (субсидіарну)
відповідальністьпоручителя. Договором поруки також може бути
обмежений і обсяг відповідальності поручителя перед
кредитором (наприклад,встановлена відповідальність виключно за
сплату основного боргу).Якщо ж таке застереження в договорі
поруки відсутнє, поручительвідповідає перед кредитором у тому ж
обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу,
процентів, неустойки, відшкодування збитків тощо (ст.554 ЦК).
4. Наявність спільного обов'язку поручителя і боржника
відповідати за невиконання зобов'язання перед кредитором
зумовлюєпевні додаткові права і обов'язки поручителя у разі
пред'явлення донього вимог із договору поруки. Зокрема у разі
одержання вимогикредитора поручитель зобов'язаний повідомити
про це боржника, а
402
в разі пред явлення до нього позову — подати відповідне клопотання
про залучення боржника до участі у справі. В іншому випадку (якщо
поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і
самостійно виконає зобов'язання боржника перед кредитором),
боржник має право висунути проти вимоги поручителя, який займе
місце кредитора у зобов'язанні, усі заперечення, які боржник мав
проти вимоги первісного кредитора.
Крім того, ЦК надає поручителю право висунути проти вимоги
кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник навіть у
випадку, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг, за
умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника (ч.2 ст.555
ЦК).
5. Якщо боржник виконав зобов'язання, забезпечене
порукою,він повинен негайно повідомити про це поручителя. У
разі якщовнаслідок відсутності такої інформації поручитель після
виконаннязобов'язання боржником також виконав зобов'язання на
користькредитора, поручитель має право стягнути з кредитора
безпідставноодержане або на свій розсуд пред'явити зворотну вимогу
до боржника (ч.2 ст.557 ЦК). Крім того, є підстави вважати, що у
такій ситуації поручитель вправі пред'явити до. боржника вимогу про
відшкодування збитків, що виникли в нього у зв'язку з
ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним
свого обов'язку.
Вбачається, що такими самими правами користується і
боржник, оскільки він має право на отримання від поручителя
інформації про виконання зобов'язання. Крім того, у разі якщо така
Інформація не була своєчасно повідомлена поручителем
боржникові, і боржник виконав зобов'язання кредитору, є підстави
вважати, що поручитель має відшкодувати боржнику пов'язані з
цим збитки.
6. Боржник, як правило, не бере участь у договорі поруки —
це,передусім, грунтується на тому, що договір поруки не
передбачаєвиникнення або навпаки, припинення будь-яких прав та
обов'язківборжника. Договір поруки врегульовує відносини, що
можуть виникнути між кредитором та поручителем у разі
порушення боржником своїх зобов'язань. Водночас, враховуючи,
що після виконання поручителем зобов'язання за боржника до
поручителя переходять права кредитора на отримання виконання
(ч.2 ст.556 ЦК),доцільним вбачається ознайомлення боржника Із
умовами договору поруки. Крім того, таке ознайомлення значною
мірою відповідатиме принципу добросовісності, оскільки боржнику
буде відомопро можливість зміни кредитора у разі невиконання
боржникомсвоїх зобов'язань. Відтак це унеможливить
акумулювання вимог доборжника без його відома третього особою,
яка зацікавлена в отриманні контролю над боржником.
7. ЦК вирішив питання про те, чи є договір поруки
оплатним.Відповідно до ст.558 ЦК поручитель має право на
оплату послуг,наданих ним боржникові. Оплата таких послуг має
здійснюватисяна підставі окремої угоди, що укладається між
боржником та поручителем і за своєю правовою природою є
договором про наданняпослуг. При цьому вбачається, що така
угода може укладатися якДо виникнення обов'язку поручителя
відповідати перед кредитором За боржника, так і після фактичного
виконання поручителем своїхобов'язків за договором поруки. «
А і.!,..--
403
Як випливає з ч.і ст.903 ЦК, за договором про надання послуг
замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у
строки та в порядку, що встановлені договором. Отже, порядок
оплати послуг поручителя має бути визначений у договорі. У разі,
якщо поручитель і боржник не дійдуть взаємної згоди щодо
визначення ціни договору, а поручитель вже виконав свої
зобов'язання за договором поруки, ціна за надані послуги має бути
визначена відповідно до ч.4 ст.632 ЦК.
Слід зазначити, що вказане правило може бути застосоване до
визначення вартості послуг поручителя лише у разі, якщо укладення
договору поруки за боржника здійснено на прохання останнього,
або принаймні було з ним погоджено. Якщо ж договір поруки
укладений без відома і волі боржника, а поручитель виконав
зобов'язання за договором поруки перед кредитором, в такій
ситуації відсутні підстави вимагати від боржника винагороди на
користь поручителя за виконання договору поруки. Поручитель в
цьому випадку просто замінює кредитора в основному зобов'язанні
без отримання винагороди за свої послуги.
8. Враховуючи, що порука є акцесорним зобов'язанням стосовно
основного зобов'язання між кредитором і боржником,
договірпоруки припиняється з припиненням забезпеченого
нею зобов'язання (ч, 1 ст.559 ЦК).
Водночас договір поруки також припиняє свою дію, якщо після
настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився
прийняти належне виконання, запропоноване боржником або
поручителем. Таким чином законодавець встановлює певну санкцію
для кредитора, який прострочив, тобто відмовився від отримання
належного виконання (ч.і ст.613 ЦК), у вигляді припинення
забезпечувального зобов'язання (поруки третьої особи за
боржника).
Самостійною підставою припинення договору поруки як способу
забезпечення виконання зобов'язань, пов'язаного з особистістю
боржника, ч.З ст.559 ЦК визначає і переведення боргу за основним
зобов'язанням на іншу особу. Водночас, якщо поручитель поручився
нового боржника, правові підстави для припинення поруки відсутні.
9. Традиційною підставою припинення поруки, як і будь-
якого'іншого договірного зобов'язання, є закінчення її строку, який
визначений у договорі. Якщо ж строк дії поруки договором не
встановлено, законодавець для таких випадків закріпив
скороченийтермін у шість місяців від дня настання строку
виконання основного зобов'язання для пред'явлення кредитором
вимоги до поручителя. Після закінчення цього строку порука
припиняється. Якщо жстрок основного зобов'язання не
встановлений або встановлениймоментом пред'явлення вимоги,
порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до
поручителя протягом одного року віддня укладення договору
поруки (ч.4 ст.559 ЦК).
§ 4. Гарантія
1. Гарантія, як і порука, належить до видів забезпечення
виконання зобов'язання, спрямованих на захист інтересів
кредитора при порушенні зобов'язання боржником.
404
Забезпечувальна функція гарантії полягає у тому, що вона
(гарантія) забезпечує належне виконання принципалом його
обов'язку перед бенефіціаром (основного зобов'язання).
У відносинах, що виникають з приводу гаранти, беруть участь
три суб'єкти — гарант, принципал (боржник) І бенефіціар
(кредитор).
На відміну від гарантії, встановленої ЦК 1963 р. (ст. 196), яка
могла видаватися одними організаціями в забезпечення погашення
заборгованості інших (тобто з досить обмеженим колом учасників
гарантії), положення ст.560 ЦК звузили коло суб'єктів, які можуть
бути гарантами, обмеживши їх банками, іншими фінансовими
установами, страховими організаціями.
Згідно із Законом про банки банк — це юридична особа, яка
має винятково право на підставі ліцензії НБУ здійснювати в
сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів
фізичних І юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від
свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття І
ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Оскільки ЦК не містить ні визначення поняття фінансової
установи, ні примірного переліку цих суб'єктів цивільно-правових
відносин, слід керуватися відповідними визначенням і переліком,
встановленими ст.1 Закону про фінансові послуги, згідно з якою
фінансовою установою є юридична особа, яка відповідно до закону
надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до
відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До
фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди,
лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи
накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і
компанії та інші юридичні особи, винятковим видом діяльності
яких є надання фінансових послуг. Пункт 7 ст.4 цього Закону
одним із видів фінансових послуг називає надання гарантій та
поручительств.
Таким чином, гарантом згідно зі ст.560 ЦК може бути лише
фінансова установа. Якщо ж гарантію видала не фінансова установа,
така гарантія, на нашу думку, є недійсною (нікчемною) згідно з ч.2
ст.215 ЦК.
Отже, з одного боку, обмеживши коло осіб, які можуть бути
гарантами, ст.560 ЦК з іншого -— розширила коло боржників,
виконання обов'язків якими гарантує гарант. Відтепер таким
боржником (принципалом) може бути не лише юридична, але й
фізична особа, в тому числі — підприємець.
Бенефіціаром (кредитором принципала, на користь якого
видається гарантія) може також бути будь-який суб'єкт цивільного
права.
2. Межі дії гарантії у часі встановлені ч.і ст.561 ЦК, згідно з
якою гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Сплив
зазначеного строку є підставою для припинення гарантії. Оскіль ки
цей строк не підлягає поновленню судом, це означає, що після
закінчення строку дії гарантії її забезпечувальна функція
припиняється, і гарант не відповідає перед кредитором за порушення
зобов'язання боржником. Отже, кредитор (бенефіціар) повинен
протягом строку дії гарантії встигнути звернутися до гаранта з
405
письмовою вимогою щодо сплати грошової суми відповідно до
вимог 4.2 ст.563 ЦК.
3. Однією з ознак гарантії є її безвідкличність. За
загальнимправилом гарантія не може бути відкликана гарантом,
якщо в нійне встановлено інше.
Вважається, що право на відкликання гарантії може бути
безумовним або може залежати від настання певних умов
(наприклад, визнання принципала банкрутом).
Наступною ознакою гарантії є незалежність її від основного
зобов'язання, в забезпечення якого вона видана (зобов'язання
між принципалом і бенефіціаром). Відповідно до коментованої
статті зобов'язання гаранта перед кредитором не залежать від
основного зобов'язання (його припинення або недійсності),
зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне
зобов'язання.
Відсутність у гарантії ознак залежності від основного
зобов'язання означає, що: а) гарантія не припиняється у разі
припинення основного зобов'язання і не змінюється у разі його
зміни; б) гарантія не визнається недійсною у разі визнання
недійсним основного зобов'язання; в) повторна вимога кредитора
має бути виконана гарантом і при недійсності основного
зобов'язання або його припиненні (ч.З ст.565 ЦК).
Забезпечувальний характер гарантії знаходить свій вияв у тому,
що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого
гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму
відповідно до умов гарантії. Вчиняючи таку дію, гарант, по суті,
виконує грошове зобов'язання принципала перед бенефіціаром
повністю або в певній частині (але не більше суми, зазначеної в
гарантії) відповідно до умов гарантії.
4. Підставою для виконання гарантом свого зобов'язання
єпред'явлення вимоги кредитором (принципалом) до гаранта
просплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. В
міжнародно-правових актах, що входять до законодавства, яке
регулюєзагальні засади функціонування платіжних систем в
Україні і відносини у сфері переказу грошей (див., напр., ст.8
Уніфікованихправил стосовно договірних гарантій), і в практиці
така вимога іменується претензією.
Пред'являючи вимогу до гаранта, кредитор або в самій вимозі,
або в доданих до неї документах повинен зазначити, в чому
полягає порушення боржником основного зобов'язання,
забезпеченого. гарантією. Недотримання цієї вимоги тягне за
собою наслідки,' встановлені ч.і ст.565 ЦК.
Оскільки гарантія діє протягом строку, на який вона видана (ч.і
ст.561 ЦК), вимога кредитора до гаранта може бути пред'явлена
лише у межах цього строку, встановленого в гарантії. Пропуск
зазначеного строку є підставою для відмови гаранта від задоволення
вимог кредитора (ч.і ст.565 ЦК). Ця обставина іноді не
враховується в практиці надання гарантій, коли помилково
встановлюється такий строк дії гарантії, що спливає водночас із
настанням строку виконання основного зобов'язання боржником. В
таких випадках виконання зобов'язання, по суті, залишається
незабезпеченим.
406
5. Частина 5 ст.563 ЦК закріплює ще одну ознаку гарантії —
непередаваність прав, що полягає у неможливості передачі
бенефіціаром іншій особі права вимоги до гаранта. Щоправда, це
загальнеправило має диспозитивний характер, оскільки припускає
можливість встановлення самою гарантією права бенефіціара
передатиправо вимоги до гаранта іншій особі.
Обов'язком гаранта є розгляд вимоги кредитора разом з доданими
до неї документами в строк, встановлений в гарантії. Якщо строк
розгляду вимоги І документів в гарантії не встановлено, гарант
зобов'язаний вчинити ці дії у розумний строк.
Вимога кредитора (бенефіціара) разом з доданими до неї
документами розглядається гарантом з метою встановити
відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.
При цьому гарант не з'ясовує ні наявності, ні ступеня вини боржника
(принципала), ні інших фактичних обставин, а тільки встановлює
формальну відповідність вимоги бенефіціара і доданих до неї
документів умовам гарантії.
6. Правовим наслідком недотримання кредитором
(бенефіціаром) вимог чч. 2—5 ст.563 ЦК є відмова гаранта від
задоволеннявимоги кредитора, яка можлива у двох випадках:
а) якщо вимога або додані до неї документи не
відповідаютьумовам гарантії. Невідповідність вимоги умовам
гарантії може полягати, зокрема, у перевищенні грошової суми,
яку гарант зобов'язаний сплатити кредитору; у ненаданні
кредитором документів, вказаних у гарантії; у передачі кредитором
права вимоги іншійособі, якщо це не передбачено гарантією тощо;
б) якщо вимога або додані до неї документи подані
гарантовіпісля закінчення строку дії гарантії (щодо строку дії
гарантії див.коментар до ст.561 ЦК),
Незалежно від підстав відмови гарант має відразу повідомити
кредитора про відмову від задоволення його вимоги. Гарантія
може бути як оплатною, так і безоплатною.
7. ЦК встановлює перелік спеціальних підстав припинення
зобов'язання гарантії перед кредитором. Такими підставами є:
а) сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;
б) закінчення строку дії гарантії;
в) відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом
повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової
заявипро звільнення його від обов'язків за гарантією.
Крім спеціальних підстав припинення зобов'язання,
підставами припинення зобов'язання гаранта перед кредитором
можуть бути також загальні підстави припинення зобов'язань, як
то: пе-редання боржником кредитору відступного (ст.600 ЦК),
зарахування зустрічних однорідних вимог (ст.601 ЦК), новація
(ст.604 ЦК), поєднання боржника і кредитора в одній особі
(ст.606 ЦК) тощо.
Водночас не може бути підставою припинення зобов'язання
гаранта неможливість його виконання (ст.607 ЦК), оскільки
гарантія є грошовим зобов'язанням, а в силу ч.і ст.625 ЦК боржник
не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним
грошового зобов'язання.
407
: Припинення зобов'язання гаранта перед кредитором стосується
лише взаємовідносин між цими особами, тому закон (ч.2 ст.568
ЦК) покладає на гаранта, якому стало відомо про припинення
гарантії, обов'язок негайно повідомити про це боржника.
Стаття 569 ЦК не лише встановлює право гаранта на зворотну
вимогу (регрес) до боржника (принципала), а й визначає розмір
зворотної вимоги, обмежуючи Його, за загальним правилом,
розміром суми сплаченої гарантом за гарантією кредитору
(бенефіціару). Слова "якщо інше не встановлено договором між
гарантом і боржником" стосуються лише розміру суми зворотної
вимоги (тобто сума регресу може бути обмежена і договором між
гарантом і боржником), і не можуть обмежувати право гаранта на
регрес. Інше суперечило б правовій природі гарантії, звичаям
ділового обороту.
§ 5. Завдаток
1. Завдаток є одним із найпоширеніших забезпечувальних
засобів, що використовувався в класичних цивільних відносинах для
забезпечення зобов'язань "побутового характеру" між пересічними
громадянами (купівля-продаж, найм житла, побутовий підряд
тощо).
 З прийняттям ЦК підходи до правового регулювання завдатку
суттєво змінилися. Насамперед, завдатком відповідно до ч.і ст.570
ЦК є не тільки грошова сума але й рухоме майно, що видається
кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором
платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення Його
виконання. Відтак суттєво розширено коло предметів, шо можуть
передаватися як завдаток для забезпечення виконання зобов'язань.
Крім того, законодавець прямо встановив презумпцію, за якою
будь-який платіж вважається авансом, якшо не буде встановлено,
що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є
завдатком (зокрема, якщо про це не буде зазначено у договорі та
бажано в документі, що підтверджуватиме сплату грошових
коштів або передання майна).
2. Оскільки в ст.546 ЦК немає застережень щодо
спеціальногосуб'єктного складу зобов'язання, яке може
забезпечуватися завдатком (на відміну від ст.178 ЦК 1963 р.), за ЦК
завдатком можуть забезпечуватися не тільки зобов'язання між
громадянами або за їхучастю, але й зобов'язання за участю тільки
юридичних осіб.
3. ЦК зберіг традиційні підходи до визначення механізму
забезпечення зобов'язання завдатком, притаманні вітчизняній
цивілісти ці.
Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника,
завдаток залишається у кредитора. Якщо ж порушення зобов'язання
сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові
завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його
вартості.
Крім того, сторона, винна у порушенні зобов'язання, зобов'язана
відшкодувати іншій стороні збитки в повному обсязі із врахуванням
суми сплаченого завдатку, якщо інше не встановлено договором
(ч.2 ст.571 ЦК). Отже, у сторін є право встановити в договорі
положення про те, що втрату завдатку (повернення його подвій-
408
иої суми) слід вважати переданням відступного, яке припиняє
зобов'язання (ст.600 ЦК).
4. Заслуговує на увагу правило про те, що у разі припинення
зобов'язання до початку його виконання або внаслідок
неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню (ч.З
ст.571 ЦК). Зазначена норма дає підстави для висновку про те, що у
разі припинення основного зобов'язання без наявності вини будь-
якої із сторін переданий завдаток підлягає поверненню.
§ 6. Застава
1. Сутність застави як виду забезпечення виконання
зобов'язання полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має
право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання,
забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок
заставленогомайна переважно перед іншими кредиторами цього
боржника, якщо інше не встановлено законом (ст.572 ЦК).
Застава є одним із засобів забезпечення виконання зобов'язань,
найповніше врегульованим законодавством. Крім норм
коментованого параграфа (стхт.572—593 ЦК), відносини застави
регулюються законами про заставу (в частині, що не суперечить
ЦК), про іпотеку, а також Іншими актами цивільного
законодавства.
Серед найважливіших ознак застави виділяють такі:
1) права заставодержателя (право застави) є правом на
чужемайно;
2) право застави слідує за річчю (перехід права власності від
заставодавця до іншої особи не припиняє заставних
правовідносин);
3) застава є похідною від основного зобов'язання. Заставне пра-
вовідношення виникає в силу існування основного зобов'язання;
4) застава залежить від основного зобов'язання.
Заставою може забезпечуватися лише дійсна вимога. Визнання
недійсності основного зобов'язання тягне за собою і недійсність
застави. Крім того, залежність застави пов'язана з тим, що вона
(застава) завжди слідує долі основного зобов'язання.
Задоволення основного зобов'язання автоматично стає
підставою для припинення застави (ст.28 Закону про заставу).
Похідний характер і залежність заставного правовідношення від
основного зобов'язання зумовлені призначенням застави
забезпечувати основне зобов'язання.
2. Відповідно до ст.573 ЦК заставою може бути забезпечена
вимога, що може виникнути в майбутньому. Наприклад,
заставоюможуть забезпечуватись вимоги кредитора щодо
відшкодуваннязбитків, заподіяних невиконанням або
неналежним виконаннямзобов'язань, хоч такі вимоги можуть і
не виникнути, якщо боржник належним чином виконав
зобов'язання. Єдина умова — сторони мають домовитися про
розмір забезпечення заставою такихвимог.
ЦК розширив перелік підстав виникнення застави. Крім
традиційних підстав виникнення застави (договору і закону), ч.і
ст.574 ЦК встановлює ще одну підставу — рішення суду. До
застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються
положення ЦК щодо
409
застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не
встановлено законом.
Виникнення застави безпосередньо на підставі закону як акту
цивільного законодавства (ст.4 UK) передбачено зокрема у ст.694
ЦК, яка встановлює, шо з моменту передання товару, проданого в
кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей
товар. За ст.735 ЦК у разі передання під виплату ренти земельної
ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває
право застави на це майно. Стаття 1019 ЦК встановлює, що у разі
оголошення комітента банкрутом комісіонер вважається заставо-
держателем притриманої ним речі.
Оскільки ані ЦК, ані Закон про заставу не встановлюють
особливостей регулювання відносин застави, що виникла на підставі
рішення суду, до регулювання цих відносин має відповідно до ст.8
ЦК застосовуватися аналогія закону.
3. ЦК не дає вичерпного переліку видів застав. Стаття 575
ЦКлише вказує на існування іпотеки та закладу як окремих видів
застави, а також встановлює, що законом може бути передбачено
Існування інших видів застав.
Закон про заставу також не містить спеціальної статті, у якій би
були перераховані окремі види застав, проте аналіз його змісту дає
підстави для висновку про те, що видами застав є: 1) іпотека, 2)
застава товарів в обороті або переробні, 3) заклад, 4) застава
майнових прав і 5) застава цінних паперів.
Застава може бути поділена на види залежно від того,
залишається предмет застави у заставодавця чи передається
заставодержателю.
Заставлене майно залишається у заставодавця у випадках: 1)
Іпотеки, 2) застави товарів в обороті чи переробці.
Застава з переданням закладеного майна заставодержателю (або
за його наказом — у володіння третій особі) має місце у разі: 1)
закладу, 2) застави цінних паперів, 3) застави майнових прав.
4. Згідно зі ст.1 Закону про іпотеку іпотекою визнається
такийвид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим
майном, щозалишається у володінні та користуванні
іпотекодавця, згідно зяким іпотекодавець має право у разі
невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання
одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки
переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку,
встановленому цим законом.
Оскільки іпотека є заставою нерухомого майна, то, виходячи з
визначення такого майна у ст. 181 ЦК, іпотекою є застава
земельної ділянки, а також об'єктів, розташованих на земельній
ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни
їх призначення. Оскільки підприємство як єдиний майновий
комплекс є нерухомістю і може бути об'єктом застави (ст. 191 ЦК),
то його застава також є іпотекою.
Статтею 181 ЦК передбачено також, що режим нерухомої речі
може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна
внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права
на які підлягають державній реєстрації.
5. Закладом є застава рухомого майна (ним згідно з ч.2
ст.181ЦК є речі, які можна вільно переміщувати у просторі), що
переда-
410
ється у володіння заставодержателя або за його наказом — у
володіння третій особі (ч.2 ст.575 ЦК).
Слід звернути увагу на те, що згідно зі ст.44 Закону про заставу
окремо виділяється тверда застава, при якій за домовленістю між
заставодержателем І заставодавцем предмет застави може бути
залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя.
Крім цього, індивідуально визначена річ може бути залишена у
заставодавця з накладенням знаків, що засвідчують заставу.
6. Різновидом застави із залишенням майна у заставодавця
єзастава товарів в обороті або у переробці. Предметом цього
видузастави можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі
вироби, готова продукція тощо.
Основною особливістю застави товарів в обороті або у переробці
є те, що реалізовані заставодавцем товари перестають бути
предметом застави з моменту їх вручення набувачу або
транспортній організації для відправлення набувачу або передання
на пошту для пересилання набувачу, а набуті заставодавцем
товари, передбачені у договорі застави, стають предметом застави з
моменту виникнення на них права власності.
7. Особливості застави майнових прав врегульовані розділом
Закону про заставу. Відповідно до ст.49 цього Закону
заставодавецьможе укласти договір застави як належних Йому на
момент укладення договору прав вимоги по зобов'язаннях, в яких
він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.
У договорімає бути вказана особа, яка є боржником по відношенню
до заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити свого
боржникапро здійснену заставу прав.
Майнові права, що мають строковий характер, можуть бути
предметом застави лише до закінчення строку їх дії. У договорі
застави прав, що не мають грошової оцінки, вартість предмета
застави визначається за згодою сторін.
8. Своєрідним видом застави є застава цінних паперів.
Згіднозі ст.53 Закону про заставу застава векселя чи іншого
цінного паперу, який може бути переданий шляхом вчинення
передавального запису, здійснюється шляхом індосаменту і
вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. Застава
цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту,
здійснюється заугодою заставодержателя і особи, на Ім'я якої
було видано цінний папір.
Якщо законом чи договором не передбачено інше, купонні листи
на виплату процентів, дивідендів та інші доходи від зазначеного в
цінному папері права є предметом договору застави тільки у
випадках, якщо вони передані кредитору заставного зобов'язання
(ст.54 Закону про заставу).
9. Згідно зі ст.576 ЦК предметом застави може бути будь-
якемайно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може
бутивідчужене заставодавцем і на яке може бути звернене
стягнення.
Згідно зі ст. 133 ЗК у заставу можуть передаватися земельні
ділянки, що належать громадянам та юридичним особам на праві
власності. Передача в заставу частини земельної ділянки
здійснюється після виділення її в натурі (на місцевості).
Заставодержателем
411
земельної ділянки сільськогосподарського призначення можуть бути
лише банки.
Предметом застави може бути не тільки наявне майно, а й
майбутній урожай, приплід худоби, квартира, що буде побудована за
рахунок отриманих під її заставу коштів, або будь-яке інше майно,
яке заставодавець набуде після виникнення застави.
Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом
застави, поширюється на її приналежності, якщо інше не
встановлено договором. Право застави поширюється на плоди,
продукцію та доходи, одержані від використання заставленого
майна, у випадках, встановлених договором (ч.З ст.576 ЦК).
Відповідно до ч.4 ст.576 ЦК і ч,4 ст.4 Закону про заставу
предметом застави не можуть бути національні, культурні та
історичні цінності, які є об'єктами державної власності і занесені
або підлягають занесенню до Державного реєстру національного
культурного надбання.
Перелік об'єктів, що підлягають внесенню до вказаного реєстру,
визначається Положенням про Державний реєстр національного
культурного надбання.
Предметом застави не можуть бути вимоги, що мають
особистий характер (наприклад, вимоги потерпшого від каліцтва
до особи, яка спричинила каліцтво; про відшкодування шкоди;
вимоги, що виникають Із спадкових прав тощо).
 Крім того, застава окремих видів майнових прав може бути
заборонена або обмежена законом. Зокрема, набувач за договором
довічного утримання (догляду) не має права до смерті відчужува-
ча укладати договір щодо застави майна, переданого йому за цим
договором (ст.754 ЦК), Згідно зі ст.1037 ЦК управитель за
договором управління майном може укладати договір застави щодо
майна, переданого йому в управління лише за згодою установника
управління.
Заборона застави окремих видів майна або її обмеження можуть
бути встановлені й іншими законами. Так, ст.4 Закону про заставу
передбачено, що предметом застави не можуть бути об"єкти
державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими
актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх
структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації.
Згідно зі ст. 19 Закону про благодійництво предметом застави не
можуть бути майно і кошти благодійних організацій.
Предметом застави може бути і майно, що знаходиться у
спільній власності. Згідно зі ст.578 ЦК майно, що є у спільній
власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх
співвласників.
Майно, шо перебуває у спільній частковій власності (частки,
паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення
його в натурі (ч.2 ст.6 Закону про заставу).
Ю. До змісту заставного правовідношення належать права і
обов'язки сторін зі страхування предмета застави і забезпечення
його збереження.
Стаття 581 ЦК встановлює диспозитивне право сторін
заставних правовідносин застрахувати на погоджену суму заставне
майно, якщо предмет застави не підлягає обов'язковому
страхуванню.
412
У разі настання страхового випадку предметом застави стає право
вимоги страховика.
11. Оскільки за загальним правилом, закріпленим у ч.б
ст.576ЦК, предмет застави залишається у заставодавця
(здебільшого нимє власник), якщо інше не встановлено договором
чи законом, то іризик випадкового знищення чи випадкового
пошкодження предмета застави також несе власник предмета
застави, якщо інше невстановлено договором чи законом.
У разі якщо предмет застави передається у користування заста-
водержателю, до нього, за загальним правилом, має переходити І
ризик випадкової загибелі чи випадкового пошкодження предмета
застави.
Зокрема згідно зі ст.48 Закону про заставу за втрату або
недостачу предмета закладу заставодержатель несе відповідальність
у розмірі вартості втраченого майна, а за пошкодження предмета
закладу — у розмірі суми, на яку знизилася вартість заставленого
майна. Заставодержатель зобов'язаний відшкодувати заставодавцю
всі заподіяні втратою, недостачею чи пошкодженням предмета
закладу збитки в повному обсязі, якшо це передбачено законом чи
договором. Заставодержатель відповідає за втрату, недостачу чи
пошкодження предмета закладу, якщо він не доведе, що втрата,
недостача чи пошкодження сталися не з його вини. Якщо
заставодержа-телем є ломбард або інша організація, для якої
надання кредитів громадянам під заклад є предметом її діяльності,
звільнення від відповідальності може мати місце лише за умови, що
заставодержатель має докази, що втрата, недостача чи пошкодження
предмета закладу сталися внаслідок непереборної сили.
12. Сторонами у договорі застави є заставодавець і
заставодержатель. Заставодавцем може бути або сам боржник, або
третя особа, яка іменується майновим поручителем, а
заставодержателем —кредитор.
Сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні
особи та держава.
Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить
майнове право, а також особа, якій річ або майнове право
передані на законних підставах з правом їх застави.
Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї
речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або
закону потрібна згода власника (щодо речових прав на чуже майно
див. коментар до глав 30—34 ЦК).
Слід мати на увазі, що згідно із законом державне
підприємство, за яким майно закріплено на праві повного
господарського ві-Дання, самостійно здійснює заставу цього майна,
за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його
структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких
здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом,
уповноваженим управляти відповідним державним майном.
Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації,
всі акції якого перебувають у Державній власності, здійснює заставу
належного йому майна за погодженням із засновником цього
товариства у порядку, передбаченому для державних підприємств
(ч.4 ст.П Закону про заставу).
413
З моменту прийняття рішення про приватизацію майна
державного підприємства або відкритого акціонерного товариства,
створеного в процесі корпоратизації, застава їх майна здійснюється
з дозволу відповідного органу приватизації (ч.5 ст.П Закону про
заставу).
Зміст договору застави визначено ст.584 ЦК та ст.12 Закону про
заставу, відповідно до яких у договорі застави визначаються суть,
розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою,
подається опис предмета застави (він може бути поданий у
загальній формі шляхом зазначення виду заставленого майна), а
також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.
13. Згідно з ч.і ст.13 Закону про заставу договір застави має бути
укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави
є нерухоме майно, космічні об'єкти, договір застави повиненбути
нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоуста-
новчих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави
нерухомого майна здійснюється за місцезнаходженням
нерухомогомайна, договору застави космічних об'єктів — за місцем
реєстраціїцих об'єктів.
Законодавством України може бути передбачено й інші випадки
нотаріального посвідчення договору застави.
Як встановлено ч.2 ст.577 ЦК, застава нерухомого майна
підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених
законом. Наразі у ВР знаходиться на розгляді проект закону України
"Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обмежень".
 Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі
заяви заставодержателя або заставодавця у порядку, встановленому
Законом про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію
обтяжень, з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень
рухомого майна, порядок ведення якого визначає Кабінет
Міністрів України. Моментом реєстрації застави є дата та час
внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень
рухомого майна.
З моментом укладення договору застави (у випадках
нотаріального посвідчення — з моментом його нотаріального
посвідчення) законодавець пов'язує виникнення права застави. Якщо
ж за умовами договору чи відповідно до закону предмет застави
повинен перебувати у володінні заставодержателя (заклад), право
застави виникає в момент передання йому предмета застави.
Реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права
застави та не впливає на чинність договору застави (ч.2 ст.16 Закону
про заставу).
14. Згідно зі ст.586 ЦК заставодавець має право
користуватисяпредметом застави відповідно до його призначення,
у тому числіздобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не
встановлено договором і якщо це випливає із суті застави. Він
також має правовідчужувати предмет застави, передавати його в
користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним,
проте реалізувати це право заставодавець може лише за згодою
заставодержателя,якщо інше не встановлено договором.
414
Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Право-
чин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене
майно, є нікчемним.
Заставодержатель має право користуватися переданим йому
предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За
договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок
здобувати з предмета застави плоди та доходи. Згідно з ч.і ст.46
Закону про заставу набуті ним доходи спрямовуються на
покриття витрат на утримання предмета закладу, а також
зараховуються в рахунок погашення процентів по боргу,
забезпеченому закладом зобов'язань чи самого боргу.
15. Особа, яка володіє предметом застави, будь то
заставодавець чи заставодержатель, зобов'язана, якщо інше не
встановлено договором:
1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета
застави;
2) утримувати предмет застави належним чином;
3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про
виникнення загрози знищення або пошкодження предмета
застави.
Разом з тим кодекс встановлює окремо обов'язки заставодавця-
володільця предмета застави (у разі втрати, псування,
пошкодження або знищення заставленого майна з його вини
замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено
договором) і заставодержателя, який володіє предметом застави, у
разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого
майна з його вини відшкодувати заставодавцю завдані збитки.
Цивільним законодавством допускається наступна застава
майна, що вже заставлене. Винятки можуть бути встановлені
попереднім договором застави або законом. При цьому заставне
право попереднього заставодержателя (попередніх
заставодержателів) зберігає силу. Більш того, попередній (перший)
заставодержатель має переважне право перед наступними
заставодержателя ми на задоволення своїх вимог за рахунок
заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів
задовольняються в порядку черговості виникнення права застави,
крім випадку, коли предметом застави є рухоме майно. У цьому
разі заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право
на задоволення вимог із заставленого майна перед
заставодержателя ми незареєстрованих застав та застав, які
зареєстровані пізніше.
Заставодавець незареєстрованої застави зобов'язаний надати
кожному із заставодержателів інформацію про всі попередні
застави майна в обсязі, встановленому статтею 584 ЦК. Якщо
внаслідок невиконання ним цього обов'язку будь-хто із
заставодержателів поніс збитки, заставодавець зобов'язаний їх
відшкодувати.
Як випливає з ч.і ст.589 ЦК, правовим наслідком невиконання
зобов'язання, забезпеченого заставою, є виникнення у заставодер-
жателя права звернення стягнення на предмет застави.
До складу вимоги, що визначається на момент фактичного
задоволення, закон включає також сплату процентів, неустойки,
відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання,
необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також
витрат, по-
415
несених у звязку із пред явленням вимоги, якщо інше не
встановлено договором.
16. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за
рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або
законом.Так, згідно з ч.б ст.20 Закону про заставу звернення
стягнення назаставлене майно здійснюється за рішенням
третейського суду, атакож на підставі виконавчого напису
нотаріуса.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет
застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений
строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
Наприклад, згідно з ч.З ст.590 ЦК у разі ліквідації юридичної особи-
заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення
на заставлене майно незалежно від настання строку виконання
зобов'язання, забезпеченого заставою.
Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення,
провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа,
суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису
нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено
законодавством чи договором.
Відповідно до ст.21 Закону про заставу реалізація заставленого
майна провадиться спеціалізованими організаціями з аукціонів
(публічних торгів), якщо інше не передбачено договором, а
державних підприємств та відкритих акціонерних товариств,
створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у
державній власності, — виключно з аукціонів (публічних торгів).
Якщо перший аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не
відбувся, проводиться наступний аукціон. Початковою ціною
другого і наступних аукціонів вважається ціна, зменшена на 30% по
14л
відношенню до початкової ціни попереднього аукціону.
Якщо другий і наступні аукціони (публічні торги) оголошені
такими, що не відбулися, заставодержатель має право залишити
заставлене майно за собою за початковою ціною, яка була
запропонована на останньому аукціоні (публічних торгах). У разі
якщо заставодержатель відмовився залишити заставлене майно за
собою, це майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не
передбачено договором.
17. Новими для цивільного законодавства є норми, що
регулюють дострокове виконання зобов'язання, забезпеченого
заставою.Згідно зі ст.592 ЦК заставодержатель має право вимагати
дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою за
наявності підстав, встановлених ч.і зазначеної статті, або вимагати
дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а
якщо його вимога не буде задоволена, — звернути стягнення на
предмет застави у випадках, передбачених ч.2 ст.592 ЦК.
Завершується коментований параграф ст.593, що містить
норми, які регулюють відносини, пов'язані з припиненням
застави. Так, згідно з ч . і ст.593 ЦК застава припиняється у разі:
1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;
2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не
замінивпредмет застави;
3) реалізації предмета застави;
416
4) набуття заставодержателем права власності на предмет
застави.
Право застави припиняється також в інших випадках,
встановлених законом. Наприклад, згідно зі ст.28 Закону про
заставу застава припиняється також: а) при закінченні терміну дії
права, що складає предмет застави; б) в інших випадках
припинення зобов'язань, установлених законом.
Крім того, як встановлено ст.29 Закону про заставу, у разі
відмови кредитора прийняти виконання забезпеченою заставою
грошової вимоги відповідна сума вноситься заставодавцем у депозит
державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса. Якщо
внесена в депозит сума повністю покриває борг, застава
припиняється.
§ 7. При гримання
1. Притримання є новим для цивільного законодавства
Україниспособом забезпечення виконання зобов'язань. Щоправда,
утримання майна (у вигляді грошових коштів) передбачалося і в
попередньому ЦК (наприклад, у договорі комісії — ст.408 ЦК 1963
p.),проте в ЦК притримання отримало режим загального для всіх
видів зобов'язань способу забезпечення їх виконання. За
функціональною спрямованістю притримання, як і застава,
належить доспособів забезпечення виконання зобов'язань,
спрямованих на стимулювання боржника до належного виконання
обов'язків, а при їхпорушенні — на захист прав кредитора.
Умови і підстава застосування притримання (в сукупності вони
складають право притримання) встановлені ч.і ст.594 ЦК.
Притримання може бути застосоване за таких умов: а) володіння
річчю кредитором має бути правомірним; б) річ підлягає передачі
боржникові або іншій особі, вказаній ним; в) строк притримання
речі кредитором — до виконання зобов'язання боржником.
Підставою виникнення права притримання (us retentionis) є
невиконання боржником у строк зобов'язання щодо оплати речі, яка
підлягає передачі боржникові чи вказаній ним іншій особі, або
відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших
збитків.
Особливість притримання полягає в тому, що, на відміну від
більшості інших способів забезпечення виконання зобов'язань, які
виникають з договору, притримання виникає безпосередньо з закону.
Отже, для реалізації права притримання, встановленого ч.і ст.594 ЦК,
не вимагається, щоб таке право було передбачено договором.
Притримання, як спосіб забезпечення виконання окремих
видів зобов'язання, безпосередньо встановлене рядом статей ЦК.
Наприклад, притримання забезпечує зобов'язання замовника за
договором підряду сплатити встановлену ціну роботи або іншу суму,
належну підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду
(ст.856 ЦК); зобов'язання комітента за договором комісії
задовольнити вимоги комісіонера (ч.і ст.1019 ЦК); зобов'язання
відправника за договором перевезення внести провізну плату та
інші платежі (ч.4 ст.916 ЦК) тощо.
2. За загальним правилом притриманням забезпечуються вимоги
кредитора, виражені в грошовій формі. Проте ч.2 ст.594 ЦК до-
417
пускає можливість забезпечення притриманням речі інших вимог
кредитора (негрошового характеру), що є підтвердженням
характеристики притримання як загального щодо всіх видів
зобов'язання способу забезпечення виконання зобов'язань. Інше
може бути встановлено договором або законом, проте воно не
стосується притримання, передбаченого ч. і ст.594 ЦК.
За кредитором зберігається право притримання речі і в тому разі,
якщо права на цю річ, які виникли після передачі речі у володіння
кредитора, набула третя особа. Це положення ч.З ст.594
спрямоване на збереження забезпечувальної функції притримання
у випадку припинення прав боржника на притримувану річ у зв'язку
з переходом їх до Іншої особи. Крім того, воно містить відповідь на
запитання щодо природи речового права, на якому притримувана
річ знаходиться у кредитора. Це право володіння. Тому притримання
речі кредитором не дає йому права користуватися річчю, яку він
притримує у себе.
Право притримання кредитором речі, що підлягає передачі
боржникові або особі, вказаній боржником, породжує у кредитора
і певні обов'язки, пов'язані з притриманням. Перш за все, кредитор
зобов'язаний негайно повідомити про це боржника.
3. Основним обов'язком кредитора, як це випливає зі змісту ч.2
ст.595 ЦК, є вжиття ним заходів до збереження притримуваної
речі, оскільки він відповідає за втрату, псування або пошкодження
речі, яку він притримує. В той же час відповідальність кредитора
настає у разі, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з
його вини. Наприклад, перевізник не повинен відповідати за
втрату, псування або пошкодження вантажу, які сталися внаслідок
його притримання перевізником для забезпечення внесення
провізної плати та інших платежів.
Як встановлено ч.і ст.596 ЦК, кредитор у разі притримання речі,
належної боржнику, не набуває права власності на неї. Право
власності (інше речове право) належить боржнику, хоча фактичне
володіння здійснює кредитор.
Оскільки річ, що її притримує кредитор, належить на праві
власності (іншому речовому праві) боржнику, а кредитор лише
фактично володіє зазначеною річчю, притримуючи її, закон
встановлює право боржника розпорядитися нею, наприклад,
продати іншій особі. Обов'язок боржника у цьому випадку —
повідомити набувача про притримання речі і про права кредитора.
Зазвичай такими правами кредитора, виходячи зі змісту ч.і ст.594
ЦК, є право на оплату цієї речі або відшкодування кредиторові
пов'язаних з нею витрат та Інших збитків.
Кредитор, який притримує річ у себе, має право на задоволення
своїх вимог з вартості притримуваної речі відповідно до порядку,
встановленого ст.591 ЦК стосовно реалізації предмета застави.
418
Глава 50 Припинення
зобов'язання
1. Підстави припинення зобов'язання
1. Припинення зобов'язання — це погашення прав та
обов'язків сторін, що складають його зміст. Такий наслідок
зумовленийдією правоприпиняючих юридичних фактів. Саме ці
юридичніфакти і є підставами для часткового або повного
припинення зобов'язання. За загальним правилом при припиненні
зобов'язанняправові відносини між його учасниками
припиняються у повномуобсязі, а інколи ці відносини хоча і
зберігаються, але у зміненому вигляді, наприклад при
припиненні зобов'язання шляхом його новації.
2. ІДК безпосередньо у ст.ст.599—609 передбачає найбільш
поширені підстави припинення зобов'язань, але їх перелік не є
вичерпним, оскільки згідно зі ст.598 ЦК підстави припинення
зобов'язань можуть передбачатися також договорами, що
укладаються сторонами, та чинними законами. Крім того,
відповідно до ч.2ст.598 ЦК припинення зобов'язання, якщо це
передбачено договором чи законом, може мати місце на вимогу
однієї з сторін. Йдеться про випадки односторонньої відмови від
зобов'язання (див. коментар до гл.47 ЦК) та одностороннього
розірвання договору (див.коментар до гл.53 ЦК).
3. Підстави припинення зобов'язань можуть бути поділені на
двігрупи, а саме: ті, які за своєю юридичною природою є
правочина-ми (належне виконання, передання відступного,
зарахування, домовленість сторін, прощення боргу); та інші, які за
своєю юридичною природою не є правочинами (поєднання в
одній особі боржника і кредитора, неможливість виконання
зобов'язання, смертьфізичної особи, ліквідація юридичної особи).
2. Характеристика підстав припинення зобов'язання,
що за юридичною природою є правочинами
1. Правочини як підстави припинення зобов'язання можуть бути
односторонніми та двосторонніми. Найбільш поширеною та
бажаною підставою припинення зобов'язання є його належне
виконання (ст.599 ЦК), тобто виконання, здійснене належними
сторонами, відповідно до предмету виконання, в передбачений
строк, увизначеному місці та у належний спосіб, яке за юридичною
природою є одностороннім правочином (див. коментар до
гл.48ЦК).
2. Зарахування взаємних вимог як підстава припинення
зобов'язання може здійснюватися за наявності сукупності умов,
закріплених у ст.601 ЦК. По-перше, зарахуванню підлягають
лишезустрічні вимоги, тобто вимоги, що випливають з двох
різних зобов'язань, сторонами в яких є одні й ті ж самі особи,
кожна з якихв одному зобов'язанні виступає кредитором, а у другому
— боржником. По-друге, зустрічні вимоги мають бути однорідними,
тобто та-
». 419
кими, предмет виконання яких є однаковим (наприклад, сплата
певної суми грошей). По-третє, строк виконання зустрічних та
однорідних умов має настати, або є таким, що не був
встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. За
наявності сукупності цих умов для зарахування достатньо заяви
однієї зі сторін, згоди іншої сторони для цього не потрібно (хоча
вона може й бути). Така заява може бути зроблена однією
стороною іншій стороні безпосередньо, а може бути оформленою у
вигляді зустрічної позовної заяви. Отже, зарахування зазвичай є
одностороннім право-чином. Інколи здійснення зарахування є
обов'язковим, оскільки, наприклад згідно зі ст.619 ЦК кредитор не
може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе
субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути
задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного
боржника (див. коментар до гл.51 ЦК). Зарахування може бути як
повним, так і частковим. Повне зарахування має місце у тому
випадку, коли зустрічні вимоги є рівними за обсягом. Як
виключення із загального правила, ЦК у СТ.602 передбачає перелік
вимог, зарахування щодо яких взагалі не допускається навіть, якщо
вони відповідають сукупності розглянутих умов. Йдеться, по-перше,
про такі вимоги, що мають особистий характер (про відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смерті, про стягнення аліментів та про вимоги щодо довічного
утримання (догляду). По-друге, не допускається зарахування вимог у
разі спливу щодо неї позовної давності, але при поновленні судом
позовної давності (див. коментар до гл.19 ЦК) право на зарахування
такої вимоги виникає. По-третє, не допускається зарахування вимог,
стосовно яких є застереження про це в договорі або в законі. Так,
згідно зі ст.144 ЦК не допускається внесення учасником товариства
з обмеженою відповідальністю свого вкладу до статутного капіталу
товариства шляхом зарахування його вимог до такого товариства
(див. коментар до гл.8 ЦК). Спеціальні вимоги закріплені в ст.603 ЦК
стосовно умов здійснення зарахування у разі заміни кредитора. Ці
вимоги слід розглядати як конкретизацію правил, вміщених у
ст.518 ЦК, відповідно до яких перехід прав кредитора до іншої
особи не повинен погіршувати становища боржника (див. коментар
до гл.47 ЦК). Саме тому у разі заміни кредитора боржник має право
пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу
до первісного кредитора. Умови здійснення зарахування при цьому
залежать від того, чи був боржник повідомлений про заміну
кредитора, чи ні. У першому разі зарахування здійснюється, якщо
вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання
боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і
строк вимоги настав до його одержання, або цей строк не
встановлений чи був визначений моментом пред'явлення вимоги. У
другому разі зарахування здійснюється, якщо вимога виникла на
підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги
новим кредитором, або якщо боржник виконав свій обов'язок до
пред'явлення йому вимоги новим кредитором — на момент його
виконання.
3. Згідно зі ст.604 ЦК зобов'язання припиняється за
домовленістю сторін незалежно від того, коли сторони досягли згоди
про це —
420
до початку виконання зобов'язання чи в процесі його виконання,
різновидами домовленості сторін, як підстави припинення
зобов'язання, є новація зобов'язання, переданий боржником
відступного кредиторові та прощення боргу кредитором. Новація
не припиняє правового зв'язку між кредитором і боржником,
оскільки між цими ж особами за їх згодою відбувається заміна
первісного зобов'язання, що припинилося, па нове зобов'язання.
Наприклад, покупець замість сплати грошей за договором купівлі-
продажу видає за згодою продавця боргову розписку. При цьому
первісне зобов'язання з купівлі-продажу припиняється шляхом
його заміни на зобов'язання позики. З припиненням первісного
зобов'язання пов'язано правило про те, що новація припиняє і
дію додаткових (акцесорних) зобов'язань щодо нього, наприклад,
зобов'язань, що забезпечували його виконання. Для їх збережен ня
стосовно нового зобов'язання в договорі про новацію має міститися
спеціальна умова про це. Новація не допускається у випадках,
передбачених законом. Безпосередньо в ст.604 ЦК така заборона
встановлена щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та про сплату
аліментів.
4. Відповідно до ст.600 ЦК зобов'язання за згодою сторін
припиняється внаслідок передання боржником відступного
кредиторові. Формою відступного можуть бути не тільки гроші та
інше майно, про які йдеться у зазначеній статті ЦК, а й здійснення
боржником на користь кредитора, наприклад, певних робіт чи
надання йому певних послуг. Згода сторін на припинення
зобов'язання відступним може бути передбачена сторонами
заздалегідь при вчиненні ними правочину, або досягнута між ними
в процесі виконаннязобов'язання у разі, коли вони дійдуть
спільного висновку про те,що його виконання є недоречним.
Згода сторін на припиненняправового зв'язку між кредитором і
боржником таким чином знаходить своє втілення в договорі, що
укладається між ними. В ньому ж вирішуються і питання про
форму відступного, розмір, строки й порядок його передання
(здійснення).
5. Згідно зі ст.605 ЦК зобов'язання припиняється
внаслідокзвільнення кредитором боржника від його обов'язків
(прощенняборгу). Хоча питання про те, чи може мати місце
припинення зобов'язання за цією підставою в результаті
одностороннього правочину кредитора, чи для цього потрібна і
згода боржника, є дискусійним (Детальніше про зміст цієї дискусії
див.: Шилохвост О.Ю.О прекращении обязательства прощением
долга. Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика:
Сборник памяти С.А.Хохлова / Отв. ред. Л Л. Маковский. - М.,
1998. - С. 353-372),більшість дослідників вважають, що
прощення боргу може матимісце лише за згодою боржника, хоча
формула закону, що міститься в ст.605 ЦК прямо і не вимагає
цього. Однак необхідною умовою для припинення зобов'язання за
цією підставою є не порушення цим прав третіх осіб щодо майна
кредитора. Тому прощенняборгу не може мати місця, наприклад, у
випадку неплатоспроможності кредитора через можливе
порушення цим прав його власнихкредиторів. ,,Л................,
. 421
3. Характеристика підстав припинення зобов'язань,
що за юридичною природою не є правочинами
1. Згідно зі ст.606 ІДК зобов'язання припиняється
поєднаннямборжника і кредитора в одній особі. Це може
відбуватися при універсальному правонаступництві (як у
відносинах між фізичнимиособами, так І у відносинах між
юридичними особами), коли боржник за зобов'язанням отримує в
ньому право вимоги і стає кредитором стосовно самого себе.
Наприклад, у відносинах між фізичними особами боржник за
договором позики після смерті свого кредитора стає його єдиним
спадкоємцем. Однак у тих випадках, колипісля смерті кредитора
його спадкоємцями є й інші, крім боржника, особи, зобов'язання за
позикою припиняється не в повному обсязі, а лише в тій частині, в
якій є збіг кредитора і боржника в одній особі. Часткове
припинення зобов'язання має місце у разі збігукредитора з одним із
солідарних боржників, оскільки при цьому воно зберігається для
решти боржників. Припинення зобов'язання зацією підставою між
юридичними особами, що були в ньому, відповідно, боржником і
кредитором, може мати місце, наприклад, приїх припиненні з
правонаступництвом у формі злиття.
2. Зобов'язання згідно зі ст.607 ЦК припиняється
неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку
жодна з сторінне відповідає. Йдеться про випадки, коли фізична
або юридичнанеможливість виконання зобов'язання зумовлена
наявністю об'єктивних причин, що не залежать від волі сторін І не
є наслідком їхдій, за які вони відповідають. Фізична неможливість
виконання зобов'язання має зазвичай місце у разі загибелі з
випадкових причинабо через дію непереборної сили Індивідуально-
визначеної речі, щоє предметом зобов'язання. Це пов'язано з тим,
що індивідуальновизначені речі є незамінними. Оскільки речі,
визначені родовимиознаками, у тому числі й гроші, є замінними
речами (див. коментар до гл.13 ЦК), не можуть припинятися за
цією підставою, наприклад, грошові та інші зобов'язання,
предметом яких виступаютьтакі речі. Юридична неможливість
виконання зобов'язання маємісце тоді, коли вона викликана
заборонами та обмеженнями, введеними шляхом прийняття
органами публічної влади відповіднихправових актів (наприклад,
заборони чи обмеження на ввезення чививезення певних товарів).
При припиненні зустрічного зобов'язання через неможливість
його виконання, кожний його учасник має право вимагати
повернення того, за що він не отримавзустрічного задоволення.
Якщо правовий акт, прийнятий органомпублічної влади, що
зумовив юридичну неможливість виконаннязобов'язання, буде
визнаним судом незаконним і скасований ним,сторони
зобов'язання мають право вимагати від зазначеного органу
відшкодування завданих збитків та моральної шкоди (див.
коментар до гл.З ЦК). Якщо ж неможливість виконання
зобов'язання зумовлена обставинами, за які сторона несе
відповідальність,таке зобов'язання не припиняється, а лише
змінюється, оскількипри цьому обов'язок такої особи з виконання
зобов'язання перетворюється в обов'язок з відшкодування
завданих збитків, сплатинеустойки тощо.
422
3. За загальним правилом смерть кредитора чи боржника
неприпиняє зобов'язання у зв'язку з тим, що майнові права
таобов'язки померлого суб'єкта входять до складу спадщини і
переходять до його спадкоємців (див. коментар до гл.84 ЦК),
зумовлюючи лише зміну сторін у зобов'язанні, яке продовжує
існувати (див.коментар до гл.47 ЦК). Але є й такі майнові права та
обов'язки кредитора чи боржника, що становлять зміст
зобов'язання, які не входять до складу спадщини,
правонаступництво за якими є неможливим, що зумовлює
незмінність суб'єктного складу в таких зобов'язаннях. Саме такі
зобов'язання припиняються згідно зі ст.608ЦК смертю кредитора
чи боржника через їх нерозривну пов'язаність із зазначеними
особами. Йдеться, наприклад, про зобов'язання літературного
замовлення, що припиняється смертю боржника(виконавця) через
неможливість виконання його Іншою особою.Так само у разі
смерті кредитора (потерпілої особи) припиняєтьсязобов'язання з
відшкодування боржником шкоди, завданої ушкодженням здоров'я.
Зобов'язання доручення згідно зі ст.1008 ЦК припиняється не тільки
у разі смерті боржника (повіреного) чи кредитора (довірителя), а й
у випадках визнання повіреного або довірителя недієздатним,
обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно
відсутнім (див. коментар до гл.68 ЦК).
4. Припинення юридичної особи у формі злиття,
приєднання,поділу та перетворення (див. коментар до гл.7 ЦК) не
є підставоюдля припинення зобов'язань, оскільки при цьому має
місце правонаступництво. Навпаки, ліквідація юридичної особи (як
кредитора,так і боржника) відповідно до ст.6О9 ЦК за загальним
правиломприпиняє їх зобов'язання саме тому, що при ліквідації
юридичнаособа припиняється без правонаступництва. Винятки з
цього правила можуть мати місце у випадках, коли законом або
іншими нормативно-правовими актами зобов'язання ліквідованої
юридичноїособи покладається на іншу юридичну особу,
зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Згідно зі
ст.1205 ЦК у разі ліквідації юридичної особи здійснюється
капіталізація платежів,належних з неї у зв'язку із заподіянням
каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я або із смертю
громадянина. Капіталізовані платежіакумулюються Фондом
соціального страхування від нещасних випадків відповідно до ст.46
Закон про загальнообов'язкове державнесоціальне страхування від
нещасного випадку.
423
Глава 51
Правові наслідки порушення зобов'язання.
Відповідальність за порушення зобов'язання
1. Порушення зобов'язання та його правові
наслідки
1. Категорія "порушення зобов'язання" є однією з
центральнихдля цієї глави, оскільки саме з нею пов'язані
правові наслідки,встановлені договором чи законом. Згідно зі
ст.610 ЦК порушенням зобов'язання є його невиконання або
неналежне виконання.Невиконання зобов'язання має місце тоді,
коли боржник не здійснив на користь кредитора жодної дії, що
становить предмет виконання зобов'язання. Неналежне виконання
полягає у порушенніпри здійсненні дій, що становлять предмет
виконання зобов'язання, умов, визначених його змістом (див.
коментар до гл.48 ЦК).
2. У разі порушення зобов'язання настають правові
наслідки,встановлені договором чи законом. Саме таке правило
закріплено уст.611 ЦК. В ній безпосередньо передбачені, зокрема,
такі наслідкияк: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої
відмови віднього; розірвання договору; зміна умов зобов'язання;
сплата неустойки; відшкодування збитків чи моральної шкоди. Цей
перелік неє вичерпним. До зазначених правових наслідків
належать, наприклад, примусове виконання боржником обов'язку
передати річ, визначену індивідуальними ознаками, виконання
зобов'язання за рахунок боржника. Не усі із зазначених
наслідків порушення зобов'язання пов'язані з покладенням на
особу нових додатковихобов'язків, як заходу цивільно-правової
відповідальності. Саме томімірами цивільно-правової
відповідальності є лише такі правові наслідки порушення
зобов'язання, як відшкодування збитків та моральної шкоди І
сплата неустойки, оскільки за загальним правиломвикладеним у
ст.622 ЦК, боржник, який сплатив неустойку ішкодував збитки,
завдані порушенням зобов'язання, за загальнимправилом не
звільняється від обов'язку виконання зобов'язаннянатурі. Усі Інші
правові наслідки порушення зобов'язання є мірам»захисту
цивільних прав. Слід мати на увазі, що порушення зо-ібов'язань
може мати правовим наслідком поєднання мір цивільно-)правової
відповідальності з мірами захисту цивільних прав.
2. Правові наслідки порушення зобов'язання —
заходи захисту цивільних прав
1. Порушення зобов'язання однією зі сторін надає право
другій стороні відмовитися в односторонньому порядку від
зобов'язання частково або в повному обсязі, якщо це встановлено
договором або законом. У разі односторонньої відмови від
зобов'язання у повному обсязі воно припиняється, а при частковій
відмові відбувається зміна зобов'язання (див. коментар до гл.47
ЦК). Сторона, винна в порушенні зобов'язання, не звільняється
424
від цивільно-правової відповідальності у разі відмови другої
сторони від нього.
2. На вимогу однієї зі сторін за рішенням суду договір може бути
розірваний у разі істотного порушення його другою стороною тав
інших випадках, передбачених договором чи законом.
Істотнимвважається таке порушення, при якому через завдану
ним шкодудругій стороні остання значною мірою позбавляється
того, на шовона розраховувала при укладенні договору. Якщо
договір був розірваний у зв'язку з істотним його порушенням
однією зі сторін,друга сторона може вимагати відшкодування
збитків, завданих розірванням договору (див. коментар до гл.53
ЦК). Таке право, наприклад, належить згідно зі ст.872 ЦК
замовнику у разі істотногопорушення підрядником договору
побутового підряду (див. коментар до гл.61 ЦК). Підстави
розірвання договору, не пов'язані з його істотним порушенням,
передбачені, наприклад, для одержувачабезстрокової ренти у
ст.740 ЦК. Згідно з цією статтею одержувачбезстрокової ренти має
право вимагати розірвання договору такожі в інших випадках,
встановлених договором ренти (див. коментардо гл.56 ЦК).
3. Правовим наслідком невиконання боржником обов'язку
передати у власність або в користування кредитора річ, визначену
Індивідуальними ознаками, є, згідно зі ст.620 ЦК право
кредиторавитребувати її у боржника та вимагати ЇЇ передання
відповідно доумов договору. Річ згідно зі ст.184 ЦК є визначеною
індивідуальними ознаками, якшо вона наділена тільки їй
властивими ознаками, що вирізняють ЇЇ з-поміж Інших однорідних
речей, індивідуалізуючи її (див. коментар до гл.13 ЦК).
Витребування речі здійснюється шляхом подання кредитором
позову до суду і його слід розглядати як спосіб здійснення
принципу реального виконання такого зобов'язання. Право
кредитора на витребування зазначеної речі у боржника втрачається
з передачею ЇЇ у власність або в користування третій особі. У разі
коли зазначена річ ще не передана третій особі (додатковому
кредиторові), яка має однорідне право з первинним кредитором, що
подав позов, виникає конкуренція їх вимог. Ця конкуренція
вирішується наступним чином. Переважне право на одержання
такої речі має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого
виникло раніше (право старшинства), а коли це неможливо
встановити, переважне право належить тому, хто першим пред'явив
позов про витребування зазначеної речі. Якщо предметом виконання
зобов'язання є здійснення дії щодо передачі речі, визначеної
родовими ознаками, кредитор має право вимагати лише
відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання.
Оскільки річ, що має лише родові ознаки, є замінною (див.
коментар до гл.ІЗ ЦК), кредитор, отримавши відшкодування
збитків, має можливість придбати її за іншим зобов'язанням.
4. Правовим наслідком невиконання боржником для
кредиторапевної роботи чи ненадання йому послуги є згідно зі ст.621
ЦК право кредитора виконати цю роботу власними силами або
доручити їївиконання чи надання послуги третій особі. Оскільки у
цих випадках кредиторові належить право вимагати від боржника
відшкоду-
425
вання збитків, спричинених порушенням зобов'язання, по суті,
виконання такого зобов'язання здійснюється за рахунок боржника.
3. Правові наслідки порушення зобов'язання —
заходи цивільно-правової відповідальності
1. Заходи цивільно-правової відповідальності як наслідки
порушення зобов'язання — це цивільно-правові санкції, що
знаходятьсвій прояв у покладенні на боржника додаткових
обов'язків, якіїущемляють його майнові інтереси. До них
належать відшкодуван-ня збитків та моральної шкоди і сплата
неустойки.
2. Оскільки цивільно-правова відповідальність у таких
загальниформах, якими є відшкодування збитків та моральної шкоди,
поши-1рює свою дію на усі цивільно-правові відносини і не
обмежується!лише сферою зобов'язальних відносин, найбільш
принципові питан-Іня щодо них закріплені у гл.З ЦК, норми якої
регулюють відносинищодо захисту цивільних прав та інтересів осіб
у разі їх порушення,
3. Збитки — це грошовий вираз майнової шкоди. Видами
збитківзгідно зі ст.22 ЦК є реальні збитки та упущена вигода.
Реальні збитки — це втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі
знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа
зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного
права. Упущена вигода —це ті доходи, які особа могла б реально
одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено
(див. коментар до гл.З ЦК).
4. Моральна шкода відповідно до вимог ст.23 ЦК — це
втратинемайнового характеру внаслідок фізичного болю та
душевнихстраждань, яких фізична особа зазнала у зв'язку з
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, протиправною
поведінкою інших осібщодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких
родичів, Із знищеннямчи пошкодженням її майна, а також втрати
немайнового характерувнаслідок приниження честі, гідності, а
також ділової репутації фізичної або юридичної особи (див.
коментар до гл.З ЦК).
5. У зв'язку з тим, що неустойка є не тільки спеціальною
формою цивільно-правової відповідальності за порушення
договірногозобов'язання, а й засобом забезпечення його
виконання, найбільшпринципові питання щодо неї закріплені у
гл.49 ЦК, норми якоїрегулюють відносини, пов'язані з
забезпеченням виконання зобов'язання. Неустойкою (штрафом,
пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен
передати кредиторові у разі порушення зобов'язання. Отже,
предметом неустойки відповідно дост.551 ЦК може бути не
тільки грошова сума, а й рухоме І нерухоме майно (див. коментар
до гл.49 ЦК).
4. Суб'єкт цивільно-правової відповідальності
за порушення зобов'язання
1. При порушенні договірного зобов'язання цивільно-правова
відповідальність покладається на сторону, що порушила
зобов'язання. При передорученні виконання свого обов'язку Іншій
особі боржник згідно зі ст.6і8 ЦК відповідає за порушення
зобов'язання цією особою, крім випадків, коли договором або
зако-
426
ном встановлена відповідальність безпосереднього виконавця. У
позадоговірних зобов'язаннях майнова та моральна шкода, завдана
неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим не-
майновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода,
завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується
особою, яка її завдала (див. коментар до гл.82 ЦК).
2. Згідно зі ст.619 ЦК поряд із відповідальністю боржника
договором або законом може бути передбачена додаткова
(субсидіарна) відповідальність іншої особи. Так, субсидіарну
відповідальність за зобов'язаннями виробничого кооперативу несуть
згідно зі ст.163 ЦК Його члени (див. коментар до гл.8 ЦК),
відповідно до ст.554 ЦК таку ж відповідальність перед кредитором
несе поручитель, якщо це передбачено договором поруки (див.
коментар до гл.49 ЦК). У позадоговірних зобов'язаннях субсидіарну
відповідальність за шкоду, завдану неповнолітньою особою, у разі
відсутності в неї майна, достатнього для її відшкодування, несуть
згідно зі ст.1179 ЦК її батьки (усиновлювачі) або піклувальник (див.
коментар до гл.82 ЦК). Особливість виконання субсидіарних
зобов'язань, при яких з'являється додатковий боржник, зумовлена
двома чинниками, а саме: черговістю виконання такого зобов'язання
перед кредитором та особливим характером відносин між основним
та додатковим боржником. Оскільки виконання такого зобов'язання
є обов'язком основного боржника, кредитору належить право
вимоги саме до нього. І тільки у випадках відмови основного
боржника задовольнити вимогу кредитора, останній може пред'явити
вимогу у повному обсязі до додаткового боржника. Таке ж право
належить кредиторові і тоді, коли він не одержить від основного
боржника в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу. Але у
випадках, коли вимога кредитора може бути задоволена шляхом
зарахування зустрічної вимоги до основного боржника, кредитор не
може вимагати задоволення такої вимоги від додаткового боржника.
Особливий характер відносин між основним та додатковим
боржником знаходить свій прояв у наступному. Додатковий
боржник повинен до задоволення вимоги, пред'явленої Йому
кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі
пред'явлення до нього позову — подати клопотання до суду про
залучення основного боржника до участі у справі. Невиконання
додатковим боржником цієї вимоги закону надає право основному
боржнику висунути проти його регресної вимоги усі заперечення,
які він мав проти кредитора.
5. Підстави і умови цивільно-правової відповідальності
1. Юридичною підставою для усіх видів цивільно-правової
відповідальності є норма права, що була порушена, а фактичною
підставою цивільно-правової відповідальності є наявність певних
умов, що у своїй сукупності утворюють склад цивільного
правопорушення. Необхідними умовами цивільно-правової
відповідальності за загальним правилом є: протиправність
поведінки особи; школа, як результату протиправної поведінки;
причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою; вина
особи, що заподіяла шкоду.
427
2. ПротиправнІсть поведінки особи, на яку покладається
цивільно-правова відповідальність, завжди є обов'язковою
умовою.Правомірні дії особи не можуть спричиняти її майнової
відповідальності, за винятком випадків, передбачених у законі.
Такийвиняток міститься, наприклад, у ст. 1171 ЦК, згідно з якою
шкода,завдана особою у стані крайньої необхідності, тобто в
результатіправомірних дій, підлягає відшкодуванню особою, яка
її завдала(див. коментар до гл.82 ЦК). Протиправними в
цивільному правіможуть бути як дії, так і бездіяльність особи,
наприклад, поза невиконанні особою передбаченого законом або
договором обов'яз-ку здійснити певні дії. Якщо в сфері
позадоговірних зобов'язаніпорушення стороною приписів
правових норм, що завжди у ції.сфері мають імперативний
характер, безумовно свідчать про лро-ітиправність поведінки
особи, то в сфері договірних зобов'язаньпротиправною є така
поведінка, яка порушує лише такі імператив-ні приписи актів
цивільного законодавства, від яких сторони від-повідно до ст.6
ЦК не можуть відступити в договорі (див. комен-Ітар до гл.1 ЦК),
а також поведінка, шо призводить до порушення ідоговірного
зобов'язання. Одним із видів такого порушення
єпрострочення боржника або кредитора. Згідно зі ст.612 ЦК
боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив
довиконання зобов'язання (невиконання зобов'язання) або
виконавйого не в строк, встановлений договором або законом
(неналежневиконання зобов'язання).Боржник не вважається
таким, що прострочив, якщо зобов'язання не може бути виконане
ним внаслідокпрострочення кредитора. Відповідно до ст.613 ЦК
кредитор вважається таким, що прострочив, у таких випадках.
По-перше, якщовін відмовився прийняти належне виконання,
запропоноване боржником. По-друге, якщо він не вчинив дій, що
встановлені договором та актами цивільного законодавства, або
дій, що випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового
обороту, до вчинення яких боржник позбавлений
можливості виконати свійобов'язок. Йдеться, наприклад, про
випадки, коли довіритель у договорі доручення (кредитор)
всупереч вимогам ст.1007 ЦК не забезпечив повіреного
(боржника) засобами, необхідними для виконання доручення
(див. коментар до гл.68 ЦК). По-третє, у разізатримання
передачі боржником належно виконаного кредиторовічерез
відмову останнього повернути боржникові борговий документ
або видати розписку у відповідності з вимогами ст.545 ЦК(див.
коментар до гл.48 ЦК).
3. Під шкодою як наслідком протиправної поведінки особи,
розуміють зменшення або втрату певного особистого
(немайнового)чи майнового блага, а тому залежно від об'єкта
цивільного правопорушення розрізняють майнову та немайнову
(моральну) шкоду(характеристика збитків та моральної шкоди
міститься в пп. 3.2,6.1-6.3 коментарю до цієї глави ЦК).
4. Наявність такої умови цивільно-правової
відповідальності,як причинний зв'язок між протиправною
поведінкою особи і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю
встановлення того факту,що саме протиправна поведінки
конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є
тією безпосередньою причиною,
428
що спричинила шкоду (збитки) іншій особі. Коли виникнення
шкоди (збитків) є результатом єдиної дії особи, труднощів у
встановленні причинного зв'язку не виникає. Труднощі виникають
тоді, коли негативним наслідкам передують декілька діянь. Саме у
цих випадках необхідно з усього ланцюжка загального взаємозв'язку
явищ, які відносяться до конкретної справи, виділити лише те (ті) з
діянь, яке (які) були необхідними і достатніми для заподіяння
шкоди (спричинення збитків). У практичній площині питання про
наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною
поведінкою особи і шкодою (збитками) — це питання факту, яке
має бути вирішено судом шляхом детальної оцінки усіх фактичних
обставин справи, у тому числі й результатів можливих експертиз.
5. Вина в цивільному праві тривалий час розглядалась як психічне
ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків і
вважалася суб'єктивною підставою цивільноправової
відповідальності. Певною мірою це було пов'язано з тим, що
цивільно-правова відповідальність розглядалась як різновид
загально-юридичної відповідальності, стосовно якої вина
визнавалася не тільки її обов'язковою умовою, а й заходом
відповідальності, оскільки вид і розмір, наприклад, кримінальної
відповідальності залежать від форми вини, що поділяється на
умисну та необережну, а кожна з них має ще й відповідні види. Саме
тому КК у ст.ст.23—25 містить законодавчі визначення усіх форм та
видів вини. Хоча і у цивільному праві вина згідно зі ст.614 ЦК
формально також поділяється на зазначені форми, а необережність у
свою чергу буває легкою чи грубою, ні ЦК, ні інші акти цивільного
законодавства не закріплюють аналогічних визначень, оскільки
форми та види вини в цивільному праві мають певною мірою
умовний характер. Лише як виняток із загального правила в ЦК
інколи є посилання на умисну або необережну форму вини. При
цьому умисел у цивільному праві включає елемент наміру, тоді як
необережність пов'язана з недотриманням стороною вимог уважності
та обачливості. Взагалі вина в цивільному праві є лише підставою
відповідальності, а не її заходом. Заходом цивільно-правової
відповідальності є розмір завданої шкоди (спричинених збитків). Це
пов'язано з тим, що головною функцією цивільно-правової
відповідальності є компенсаційна функція, суть якої полягає у
поновленні порушеної майнової сфери особи шляхом
відшкодування їй заподіяної шкоди (спричинених збитків), а тому
для настання цивільно-правової відповідальності, за загальним
правилом, достатньо наявності вини у будь-якій формі. Більш того,
відповідно до ст.614 ЦК договором або законом може передбачатися
цивільно-правова відповідальність незалежно від вини особи, яка
порушила зобов'язання. Така відповідальність передбачена
наприклад ст-950 ЦК для професійного зберігача, який відповідає за
втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це
сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі,
про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати,
або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (див.
коментар до гл.66 ЦК). Незалежно від вини відшкодовується шкода,
завдана джерелом підвищеної небезпеки, оскільки згідно зі ст.1187
429
ЦК особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної
небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що
шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу
потерпілого (див. коментар до гл.82 ЦК). З урахуванням зазначених
чинників ЦК відмовився від традиційного підходу до розуміння
вини. Про це свідчить правило, закріплене в п.2 ч.ї ст.614 ЦК,
згідно з яким особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх
залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Отже, є усі підстави стверджувати, що під виною ЦК визнає не
психічне відношення особи до своєї протиправної поведінки та її
наслшків, а невжиття нею об'єктивно Існуючих заходів, що залежать
від неї і спрямованих на недопущення порушення зобов'язання. У
такий спосіб вина в цивільному праві переводиться зі сфери
суб'єктивних психічних відчуттів у сферу об'єктивно можливої
поведінки особи з урахуванням обставин конкретної ситуації. Згідно
зі ст.614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, вважається винною
в цьому, поки не доведе відсутність своєї вини. Аналогічне правило
закріплено в ст.1166 ЦК стосовно особи, яка завдала шкоди іншій
особі. Отже, в цивільному праві діє презумпція (припущення) вини
правопорушника. Це означає, що потерпіла від правопорушення
особа не зобов'язана доводити вину правопорушника, а останній,
якщо він вважає себе невинним, зобов'язаний довести це
(спростувати вказану презумпцію).
6. Відшкодування збитків і моральної шкоди
1. Покладення на правопорушника цивільно-правової
відповідальності у формі відшкодування збитків та моральної
шкоди може мати місце за наявності повного складу цивільного
правопорушення (протиправність поведінки, наявність
майнової шкоди(збитків) чи моральної шкоди, причинний зв'язок
та вина).
2. З урахуванням того, що збитки є загальною цивільно-
правовою санкцією, будь яке порушення зобов'язання згідно зі
ст.623ЦК має своїм наслідком обов'язок щодо їх відшкодування.
За загальним правилом, викладеним у ст.22 ЦК, відшкодуванню
підлягають збитки у повному обсязі, тобто як реальні збитки, так і
упущена вигода, якщо договором або законом не передбачено
відшкодування у меншому або більшому розмірах (див. коментар
догл.З ЦК). Наявність збитків, завданих порушенням
зобов'язання,та їх розмір у кожному конкретному випадку має
доводитися кредитором. Стаття 623 ЦК містить правило, яким
слід керуватисякредиторові при визначенні збитків. Згідно з цим
правилом привизначенні збитків мають враховуватися ринкові
ціни, що існували на день добровільного задоволення боржником
вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а у
разі якщо вимога не буде задоволена добровільно, — у день
пред'явлення позову. Суду надане право задовольняти вимоги
кредитора про відшкодування збитків з урахуванням ринкових
цін, існуючих надень ухвалення ним відповідного рішення. При
визначенні упущеної вигоди мають враховуватися заходи, вжиті
кредитором щодо їх одержання.
430
3. Відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням
договірних зобов'язань може мати місце у випадках, передбачених
договором чи законом. Підстави, умови та порядок відшкодування
моральної шкоди, завданої фізичній або юридичній особі
неправомірними рішеннями, дією чи бездіяльністю, каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, закріплені в
ст.ст.1167— 1168 ЦК (див. коментар до гл.82 ЦК). За загальним
правилом, викладеним у ст.23 ЦК, моральна шкода
відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб
незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню і не
пов'язана з розміром цього відшкодування. Якщо інше не
встановлено договором чи законом, моральна шкода
відшкодовується одноразово. При визначенні розміру грошового
відшкодування моральної шкоди суд має враховувати характер
правопорушення, глибину фізичних та душевних страждань
потерпілого, погіршення його здібностей або позбавлення його
можливості їх реалізації, ступінь вини завдавача моральної шкоди
(якщо вина є підставою для її відшкодування), а також інші
обставини, які мають істотне значення (див. коментар до гл.З ЦК).
При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди мають
враховуватися вимоги розумності і справедливості (див. коментар
до гл.1 ЦК).
7. Сплата неустойки.
Співвідношення збитків і неустойки
- 1. Покладення на правопорушника цивільно-правової
відповідальності у формі неустойки здійснюється при неповному
складі правопорушення. Для стягнення неустойки кредитору
достатньо довести протиправний характер поведінки боржника. Це
пов'язано, з одного боку, з тим, що право на неустойку згідно зі
ст.550 ЦК виникає незалежно від наявності у кредитора збитків,
завданих порушенням зобов'язання (див. коментар до гл.49 ЦК), а
з другого боку, — існуванням презумпції вини боржника.
2. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір
встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Оскільки відповідно до ст.552 ЦК сплата (передання) неустойки не
позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих
порушенням зобов'язання (див. коментар до гл.49 ЦК), постає
питання про їх співвідношення. Згідно зі ст.624 ЦК у разі якщо за
порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає
стягненню в повному розмірі незалежно від відшкодування
боржником збитків. Отже, ЦК закріплює загальне правило про
штрафну неустойку. Це означає, що воно має діяти у всіх
випадках, якщо договором не встановлено правила про залікову,
виключну або альтернативну неустойку. При заліковій неустойці
збитки відшкодовуються лише в тій частині, в якій вони не
покриті неустойкою. При виключній неустойці стягується лише
неустойка і у кредитора не має права на відшкодування збитків.
Якщо ж договором кредиторові надано право вибору між
стягненням неустойки або відшкодуванням збитків, йдеться про
альтернативну неустойку.
431
'' 8. Зменшення (збільшення)
обсягу відшкодування збитків та сплати
неустойки
1. Якщо в порушенні зобов'язання є вина не тільки боржника,а
й кредитора (змішана вина), суд згідно зі ст.616 ЦК
відповіднозменшує розмір збитків і неустойки, які стягуються з
боржника.Суд має право застосувати такі ж наслідки й у випадку,
якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню
розмірузбитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив
заходівщодо їх зменшення.
2. Підстави зменшення розміру відшкодування
позадоговірноїшкоди з урахуванням вини потерпшого і
матеріального становищафізичної особи, яка завдала шкоди,
передбачені ст.1І93 ЦК (див.коментар до гл.82 ЦК).
3. Правила щодо зміни розміру неустойки містяться в
ст.551ЦК, згідно з якою розмір неустойки, встановлений законом,
можебути збільшений у договорі. Сторони за взаємною згодою
можутьзменшити розмір неустойки, встановленої актом
цивільного законодавства, крім випадків, коли закон прямо
забороняє можливістьтакого зменшення. Суд може зменшити
розмір неустойки у разі,коли він значно перевищує розмір
збитків, а також за наявностіінших обставин, які мають істотне
значення (див. коментар догл.49 ЦК).
4. Згідно зі ст.614 ЦК нікчемним є правочин, яким скасовуєть-
ся чи обмежується відповідальність за умисне порушення
зобов'язання. Отже, при умисному порушенні зобов'язання
скасування чи обмеження цивільно-правової відповідальності не
може матимісце навіть на підставі правочину.
9. Відповідальність І виконання зобов'язання
в натурі
1. У ст.622 ЦК віднайшов свій вираз принцип реального
виконання зобов'язання, оскільки згідно з правилом, вміщеним в її
ч.і,сплата неустойки та відшкодування збитків, завданих
порушеннямзобов'язання, не звільняє боржника від обов'язку
виконати його внатурі. Але це правило не носить характеру
імперативу, оскількивоно застосовується лише тоді, коли Інше не
встановлено в договорі або в законі.
2. У наступних частинах цієї статті вмішені імперативні
правила, в яких визначені підстави для звільнення боржника від
виконання зобов'язання в натурі. Ними є: відмова кредитора
відприйняття виконання, яке внаслідок прострочення
боржникавтратило для нього інтерес, що не позбавляє
кредитора прававимагати відшкодування йому збитків, завданих
порушенням зобов'язання; передання боржником відступного
кредиторові, щозгідно зі ст.600 ЦК є підставою для
припинення зобов'язання(див. коментар до гл.50 ЦК); відмова
кредитора від договорузгідно зі ст.615 ЦК (див. п.1.2, 2.1 та 2.2
коментарю до цієї глави ЦК).
432
-,--: ?к; 10. Особливості відповідальності за порушення
грошового зобов'язання
1. Загальна характеристика грошового зобов'язання та
предметайого виконання надана в коментарі до гл.48 ЦК
"Виконання зобов'язання (лив. п.3.1—3.6 коментарю до зазначеної
глави ЦК).
2. Оскільки гроші є особливим об'єктом цивільного права
іналежать до родових речей, що є речами замінними, грошові
зобов'язання не можуть припинятися неможливістю виконання,
аборжник згідно зі СТ.625 ЦК не звільняється від відповідальності
занеможливість його виконання.
3. При простроченні виконання грошового зобов'язання
боржник на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити Йому суму
боргуз урахуванням встановленого Індексу інфляції за весь час відповідальності запорушення зобов'язання необхідно, щоб ця подія
прострочення і крім цього, 3% річних від простроченої суми, якщо мала неординарний, надзвичайний характер і була невідворотною,
іншийрозмір процентів не встановлений договором або законом. тобто такою, якуне можна було відвернути в конкретній ситуації
4. Відповідальність за несвоєчасне виконання грошових наявними у особизасобами. Саме тому не можна розглядати як
зобов'язань юридичними особами незалежно від форм власності непереборну силу такі явища, як відсутність у боржника необхідних
тагосподарювання, а також фізичними особами — суб'єктами коштів, відсутністьна ринку товарів, потрібних для виконання
підприємницької діяльності регулюється Законом про зобов'язання, недодержання контрагентом боржника своїх
відповідальність занесвоєчасне виконання грошових зобов'язань. обов'язків. Непереборна силає універсальною підставою для
звільнення особи як від договірної,так і позадоговірної
11. Наслідки прострочення боржника і кредитора відповідальності. Спеціальною підставою длязвільнення особи за
порушення лише договірного зобов'язання єфорс-мажор. Він, як і
1. Наслідки прострочення боржника передбачені у ст.612 непереборна сила, є обставиною, яка не залежить від волі і
ЦК.Йдеться насамперед про відшкодування боржником збитків, бажання сторін зобов'язання, але форс-мажорніобставини
завданих кредиторові таким порушенням зобов'язання. Крім того, викликають неможливість виконання договірного зобов'язання
боржник відповідає перед кредитором і за неможливість виконання через цілеспрямовані дії осіб, які перебувають за йогомежами. До
зобов'язання, що настала після прострочення, хоч би й таких дій належать, наприклад, воєнні дії, введення заборони на
випадково,тобто без його вини. Кредитор, який внаслідок здійснення певної діяльності тощо.
простроченім боржника втратив інтерес до виконання зобов'язання,
може відмовитися від прийняття виконання і вимагати
відшкодування збитків.
2. Наслідки прострочення кредитора закріплені в ст.613
ЦК.По-перше, боржник має право на відшкодування збитків,
завданихпростроченням кредитора, крім випадків, коли кредитор
доведе,що прострочення не є наслідком його вини або вини осіб,
на якихза законом чи дорученням кредитора було покладено
прийняттявиконання. По-друге, у тих випадках, коли боржник не
міг виконати свій обов'язок через невчинення кредитором певної
дії, виконання зобов'язання може бути відстрочене на весь час
прострочення кредитора. По-третє, боржник за грошовим
зобов'язанням несплачує проценти за час прострочення кредитора.

12. Підстави звільнення від відповідальності

за порушення зобов'язання
1. Цивільно-правова відповідальність не настає у разі відсутності
хоча б однієї умови, що у своїй сукупності утворюють повний або
неповний склад правопорушення (крім випадків безвинної
відповідальності), який виступає її фактичною підставою (див.
коментар до пунктів 5.1—5.5, 6.1 цієї глави).
434
433
2. Підставами звільнення від відповідальності за порушення
РОЗДІЛ II
зобов'язання згідно зі ст.617 ЦК є випадок і непереборна сила. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
3. Випадок (казус) є підставою звільнення особи за
порушеннязобов'язання тому, що він має місце у разі, коли ПРО ДОГОВІР
ставлення зазначеного суб'єкта до своїх дій чи бездіяльності та їх
наслідків характеризується неусвідомленістю діянь та
непередбаченістю результатів. Саме тому боржник за таких умов
не може вважатися винуватим у порушенні зобов'язання, а за Глава 52л Поняття
відсутності вини не можепідлягати цивільно-правовій
відповідальності, якщо тільки договором або законом не та умови договору
передбачена безвинна відповідальність.
4. Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за
данихумов подія. Вказівка на те, що непереборна сила є подією, ; 1. Поняття і свобода договору
свідчитьпро незалежність її виникнення, дії та наслідків від волі
осіб (наприклад, природні явища). Але для звільнення від 1. Поняття "договір" вживається в кількох значеннях.
Насамперед, договір належить до юридичних фактів, на основі яких
виникають зобов'язання. Відповідно до ч.2 ст.ІІ і ч.2 ст.509 ЦК
зобов'язання виникають з договорів та інших правочинів,
передбачених законом, а також з договорів та інших правочинів, які
хоч і не передбачені законом, проте й не суперечать йому. Договір
є дво-чи багатостороннім правочином, тобто погодженою дією двох
або більше сторін ч.4 ст.202 ЦК). Відповідно до ч.і ст.626 ЦК
договором визнається домовленість двох чи більше осіб, спрямована
на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та
обов'язків. Тут термінові "домовленість" надається властиве йому
значення як погодженому волевиявленню двох або більше осіб.
Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки:
1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а
двохчи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом
мають збігатися і відповідати одне одному;
2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на
досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення,
змінуабо припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією
ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних
форм,що використовуються в інших галузях права (трудовому,
екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.
Проте рольдоговору не обмежується тільки тим, що він впливає на
динамікуцивільних правовідносин (породжує, змінює або
припиняє їх), а йвідповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового
обороту, вимогрозумності, добросовісності та справедливості
визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників
договірного зобов'язання. Вцьому розумінні договір виступає
засобом регулювання поведінкисторін у цивільних
правовідносинах.
Іноді під поняттям "договір" розуміють власне цивільні
правовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як
юридичного факту, або мають на увазі письмовий документ, яким
зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його
учасників. Отже, в конкретному аналізі юридичних явищ завжди
слід розкривати їхню сутність, встановити, зокрема, що розуміється
під поняттям "договір" у тому чи іншому контексті. .-•-'
435
2. У ст.627 ЦК суть свободи договору розкривається
насампередчерез співвідношення актів цивільного законодавства і
договору(ст.6 ЦК): сторони у договорі мають право врегулювати ті
відносини, які не визначені у положеннях актів цивільного
законодавства,а також відступати від положень, що визначені цими
актами, і самостійно врегульовувати свої відносини, крім випадків,
коли в актах законодавства міститься пряма заборона відступів від
передбачених ними положень, або якщо обов'язковість для сторін
положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту
абосуті відносин між сторонами.
У ст.627 наголошується на свободі сторін в укладенні договору,
виборі контрагента та визначенні умов договору. Проте зміст
договірної свободи сторін є значно ширшим. Окрім можливості
вибору контрагента і визначення змісту договору, свобода договору
включає також:
1) вільний вияв волі особи на вступ у договірні відносини;
2) свободу вибору сторонами форми договору;
3) право сторін укладати як договори, передбачені законом (по-
іменовані договори), так і договори, які законом не
передбачені,але йому не суперечать (непоіменовані);
4) право сторін за своєю угодою змінювати, розривати або
продовжувати чинність укладеного ними договору;
5) право сторін визначати способи забезпечення договірних
зобов'язань;
6) можливість установлювати форми (заходи)
відповідальностіза порушення договірних зобов'язань тощо.
3. Свобода договору полягає передусім у вільному вияві
волісторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення
учасниківдоговору має складатися вільно, без жодного тиску з
боку контрагента або інших осіб і відповідати їхній внутрішній
волі. Ця ознака договірної свободи має особливо проявлятися в
умовах ринкової економіки і відповідати ідеї вільних ринкових
відносин. Звичайно, і в нинішніх умовах обов'язок певних
суб'єктів укласти договір може випливати з актів державних
органів, зокрема з державного замовлення або із добровільно
прийнятого стороною зобов'язання, наприклад з попереднього
договору.
Свобода договору проявляється також у можливості особи вільно
обирати собі партнера у майбутньому договірному зв'язку. На
відміну від часів планово-адміністративної системи, коли жорстке
планування матеріально-технічного постачання, поставок товарів,
перевезення вантажів, будівельних робіт, кредитів, дефіцит
багатьох матеріальних і грошових ресурсів зумовлювали прив'язку
споживача до конкретних послугонадавачів через Індивідуалізовані
планові акти, в сучасних умовах розширюється свобода вибору
контрагента у тих господарських зв'язках, де раніше такий вибір
обмежувався законом (укладення клієнтами договорів на
розрахунково-касове обслуговування з кількома банками, вільний
вибір постачальника (продавця) на оптовому ринку електроенергії
тощо).
Водночас у законі можуть передбачатися й певні обмеження
щодо участі в договорі окремих осіб. Так, учасники повного
товариства не мають права від свого імені та у своїх інтересах
укладати
436
угоди, мета яких збігається з цілями діяльності товариства, а також
брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають
однорідну з повним товариством мету діяльності (ст.70 Закону про
господарські товариства).
4. Проявом договірної свободи є право сторін обирати за
своєюзгодою форму договору, якщо тільки законом для окремих
видівдоговорів не встановлена певна форма (проста, письмова або
нотаріальна). Отже, сторони можуть обирати найпростішу
(наприклад,усну) форму договору навіть у тих випадках, коли
закон передбачає для цього договору просту письмову форму, але
без наслідківнедійсності договору при недодержанні письмової
форми. Правда,у разі заперечення однією із сторін самого факту
вчинення договору (правочину) або оспорювання окремих його
частин сторони немають права посилатися на свідчення свідків. Як
наявність самогоправочину, так і його зміст можуть доводитися
письмовими доказами або за допомогою засобів аудіо- та
відеозапису.
Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка
передбачена ЦК, має наслідком його недійсність лише у
випадках, що прямо зазначені у законі (наприклад, при заставі —
ст.577 ЦК).
Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його
умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників. Зміст
договору становлять умови (пункти), як ті, що погоджені сторонами,
так і ті, що приймаються ними як обов'язкові в силу чинного
законодавства.
5. Виявом свободи договору є право осіб укладати як
договори,що передбачені законом, так і договори, які хоч законом
не передбачені, але йому не суперечать (ч.і ст.6, п.1 ч.2 ст.11 ЦК).
Потребами практики зумовлена поява у нашому цивільному
обороті нових видів договорів, які раніше законодавство не
регламентувало(аудит, факторинг, консигнація, лізинг,
франчайзинг тощо). Проте, закон не може містити вичерпного
переліку всіх можливих договорів як актів вільного вияву волі та
ініціативи суб'єктів. Важливо, щоб обраний сторонами договір не
суперечив закону. Це стосується І права сторін укладати змішані
договори, в яких містятьсяелементи різних договорів.
6. Елементом свободи договору є право сторін за своєю
згодоюзмінювати, розривати або продовжувати на новий строк дію
договору. Це право є логічним продовженням свободи сторін на
вступу договірні відносини та визначення змісту договору.
Підстави,форма та порядок зміни та розірвання договору
визначені уст.ст.651-654 ЦК.
7. Свобода договору проявляється і при виборі сторонами
способів забезпечення договірних зобов'язань (неустойка, порука,
гарантія, завдаток, застава, притримання тощо), причому в
договоріможуть бути предбачені інші, крім зазначених у законі,
способи забезпечення зобов'язань (ст.546 ЦК). Існують певні межі
для вільного розсуду сторін і при покладенні відповідальності за
порушення договірних зобов'язань. Зокрема, на власний розсуд
сторінпередано вирішення питання щодо вибору і застосування
формвідповідальності та їх співвідношення при порушенні
договору(відшкодування збитків, неустойка, завдаток). Зростання
ролі дого-
437
вору в регулюванні приватно-правових відносин зумовлює
можливість для сторін на свій розсуд формулювати умови договору
про неустойку, якщо вона не передбачена законом, визначати її
розмір, порядок обчислення, умови застосування тощо.
8. Свобода договору не є безмежною, вона існує в рамках
чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін
мають грунтуватися на засадах розумності, добросовісності та
справедливості.
2. Види договорів
1. У ст.626 ЦК називаються й окремі види договору. Оскільки
договір є різновидом правочину, то поділ договорів на окремі види
можна здійснювати за тими ж критеріями, що й поділ правочинів:
консенсуальні та реальні, оплатні та безоплатні, абстрактні та
казуальні тощо. У чч.2, 3 ст.626 ЦК розмежовуються односторонні та
двосторонні договори. На відміну від поділу правочинів на одно-,
дво- чи багатосторонні залежно від кількості волевиявлень сторін,
в основу для поділу договорів на односторонні і двосторонні
покладено критерій розподілу прав та обов'язків між сторонами.
Договір вважається одностороннім, якщо одна сторона бере на
себе обов'язки перед іншою стороною вчинити певні дії або
утриматися від них, а інша сторона наділяється лише правом
вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.
Так, односторонніми є договори дарування, позики, безоплатного
користування майном (позички) тощо.
Двостороннім є договір, якщо правами та обов'язками наділені
обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору.
Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми
(ку-півля-продаж, оренда, доручення, перевезення тощо).
ЦК серед видів договорів називає і багатосторонній договір, не
розкриваючи при цьому його сутності. В ч.4 ст.626 лише
зазначається, що багатостороннім є договір, що укладається більше
ніж двома сторонами. Такими, зокрема, можуть бути договори
про спільну діяльність, в яких беруть участь 3 або більше учасників.
Відповідно до ч.і ст.ПЗО ЦК за договором про спільну діяльність
сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення
юридичної особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить
закону. В багатосторонніх договорах кожен із учасників наділяється
правами та обов'язками, перебуваючи у відносинах кожен з кожним
іншим. Але й до багатосторонніх договорів застосовуються загальні
положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому
характеру цих договорів.
У ч.5 ст.626 ЦК не зазначено критерію для розмежування від-
платних і безвідплатних договорів, а лише закріплюється
презумпція відплатності договору, якщо інше не випливає із
договору, закону або суті договору. Зазвичай вІдплатним вважається
договір, за яким виконання певних дій однією стороною обумовлює
сплату певної суми грошей або надання іншого зустрічного
задоволення з боку другої сторони договору, а безвідплатним є
договір без такого зустрічного надання. Так, якщо за договором
купівлі-продажу
438
покупець повинен сплатити за майно (товар) певну грошову суму,
то в договорі міни (бартеру) в обмін за одержаний товар Друга
сторона договору передає першій стороні інший товар або результат
виконаних робіт (послуг).
Презумпція відплатності договору, якщо інше не випливає із
закону чи самого договору, зумовлена тим, що майнові відносини
між суб'єктами цивільного права будуються, як правило, на
еквівалентно-о платних засадах, властивих ринковій економіці. Тому
цивільно-правові договори є переважно відплатними (поставка,
підряд, комісія тощо). Безвідплатними є договори дарування,
позички, зберігання речей у гардеробі театру тощо. Вказівка на
відплат-ність чи безвідплатність того чи іншого договору може
міститись як у самому договорі, так і в нормі закону. Так,
відповідно до ч.і ст.1002 ЦК повірений має право на плату за
виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не
встановлено договором або законом. А користування річчю за
договором позички вважається безоплатним, якщо сторони прямо
домовлялися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними
(чч. 1, 2 ст.827 ЦК).
2. Як окремі види договорів ЦК визначає публічний договір і
договір приєднання, основний і додатковий договори, договір на
користь третьої особи.
 Публічний договір — це узагальнене поняття цивільно-правових
договорів, завдяки яким забезпечуються потреби широкого кола
споживачів у сферах роздрібної торгівлі, перевезення транспортом
загального користування, надання послуг зв'язку, медичного,
готельного, банківського обслуговування тощо. Для цих договорів
властивими є, по-перше, визначене коло суб'єктів: ними, з одного
боку, є особи (підприємці), що у встановленому порядку
здійснюють підприємницьку діяльність в одній Із зазначених вище
сфер, а, з другого, кожен, хто до них звертається для задоволення
своїх потреб у товарах чи послугах; по-друге, умови публічного
договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих,
кому за законом надані відповідні пільги (наприклад, пільги
ветеранам війни щодо сплати квартирної плати і комунальних
послуг); ло-третє, підприємець не повинен надавати переваги
одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного
договору, якщо інше не встановлено законом.
Оскільки діяльність підприємців Із обслуговування широкого
кола споживачів (наприклад громадян) є публічною, то й договори,
що опосередковують цю діяльність, названі публічними. Зокрема,
до публічних віднесені: договір роздрібної купівлі-продажу (ч.2
ст.698); договір прокату (ч.З ст.787); договір побутового підряду (ч.2
ст.865); договір перевезення транспортом загального користування
(ч.2 ст.915); договір банківського вкладу, в якому вкладником є
фізична особа (ч.2 ст.1058); договір складського зберігання,
укладений складом загального користування (ч.2 ст.95'ЦК) та деякі
інші.
Важливою гарантією прав споживача є також положення про те,
Що підприємець не може відмовитися від укладення публічного
договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві
відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необгрунтованої
відмови
439
підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати
збитки, завдані споживачеві такою відмовою. Незалежно від
відшкодування збитків споживач може наполягати на укладенні
публічного договору з підприємцем, звернувшись до суду з
позовом про спонукання підприємця укласти договір.
У сфері регулювання відносин за публічними договорами
можуть бути прийняті акти цивільного законодавства, що містять
правила, обов'язкові для сторін при укладенні та виконанні
публічного договору. Умови публічного договору, які суперечать
цим обов'язковим правилам, а також є неоднаковими для усіх
споживачів (за винятком тих, кому за законом надані відповідні
пільги), вважаються нікчемними.
3. Як і публічний договір, договір приєднання є узагальненою
категорією таких цивільно-правових договорів, в яких умови
договору встановлені однією із сторін у формулярах або інших
стандартних формах і які укладаються лише шляхом приєднання
другої сторони до запропонованого тексту договору в цілому. Друга
сторона при цьому не може запропонувати свої умови договору.
Звичайно, друга сторона сама вирішує, укладати чи не укладати
договір на запропонованих їй умовах, тобто тут не порушується
принцип свободи договору. Але необхідність укладення особою
договору приєднання, особливо у підприємницькій діяльності, часто
обумовлена економічними чи географічними чинниками, коли
можливість вибору контрагента є обмеженою.
Договори приєднання найчастіше застосовуються у відносинах
підприємців з громадянами, коли стандартні умови договорів
повторюються неодноразово. Саме тут і розробляються формуляри
або інші стандартні форми, в яких умови договору встановлюються
однаковими для усіх споживачів, і останні лише приєднуються до
цих умов, наприклад, страхове свідоцтво (поліс) при особистому
страхуванні (ст.981), іменна квитанція при зберіганні речі в
ломбарді (ч.і ст.967 ЦК) тощо. Такі договори приєднання є
одночасно публічними договорами.
Можливість і допустимість зміни чи розірвання договору за
вимогою сторони, яка приєдналась, залежать від того, хто заявляє
таку вимогу: підприємець чи будь-яка інша особа (фізична або
юридична). Коли вимогу про зміну або розірвання договору
приєднання заявляє особа (не підприємець), то вона має довести,
що завдяки укладенню договору вона позбавляється прав, які
звичайно мала, або якщо договір виключає чи обмежує
відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або
містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналась.
При цьому має бути доведено, що сторона, яка приєдналась,
виходячи із своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у
неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
Значно більша обачливість вимагається від особи, яка приєдналася
до договору у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності.
Сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити
підприємцеві, що приєднався, у задоволенні вимоги про зміну або
розірвання договору, якщо доведе, що сторона, яка приєдналась, знала
або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.
440
4. Практикою сучасного ділового спілкування вироблені
певніпроцедури ведення переговорів щодо укладення в
майбутньомудоговорів, створення спільних підприємств,
реалізації господарських або соціальних проектів тощо. Такі
переговори І домовленості часто завершуються прийняттям
документа, який може матирізні назви: протокол про наміри,
попередній договір тошо. Аледля того, щоб такий документ
породжував певні юридичні наслідки, він має відповідати ознакам
попереднього договору, зазначеним у ст.635 ЦК.
По-перше, у попередньому договорі міститься зобов'язання
сторін протягом певного строку (у певний термін) укласти в
майбутньому основний договір на умовах, встановлених попереднім
договором. Законом може передбачатись обмеження щодо строку
(терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі
попереднього договору.
По-друге, істотні умови майбутнього основного договору
обумовлюються, як правило, на стадії попереднього договору.
Якщо вони (або деякі з них) не визначені у попередньому договорі,
їх погодження здійснюється в основному договорі в порядку,
визначеному в попередньому договорі або актах цивільного
законодавства.
По-третє, попередній договір укладається у формі,
встановленій для основного договору, а якщо форма основного
договору не встановлена, — у письмовій формі. Це може бути
один письмовий документ, підписаний сторонами, обмін листами,
телеграмами тощо.
 Ініціативу щодо укладення основного договору може проявити
будь-яка із сторін попереднього договору в порядку обміну між
ними офертою та акцептом. Зобов'язання, встановлене попереднім
договором, припиняється, якщо основний договір не буде
укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім
договором, або якщо жодна із сторін не надішле другій стороні
пропозицію про його укладення.
Оскільки з попереднього договору виникає двостороннє
зобов'язання сторін укласти основний договір, воно може бути
реалізоване шляхом пред'явлення до сторони, яка ухиляється від
укладення основного договору, вимоги (позову) до суду про
спонукання її укласти договір. Крім того, сторона, яка
необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого
попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки,
завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім
договором або актами цивільного законодавства (ч.2 ст.635 ЦК).
5. Конструкція договору на користь третьої особи полягає в
тому, що за цим договором зобов'язана сторона (боржник)
повиннавчинити дію не на користь другої сторони за договором
(кредитора), а на користь третьої особи, яка не бере участі в
укладенні договору. На користь третьої особи можна "виговорити"
право, якимця особа може скористатись чи відмовитись від нього,
але не можна без її згоди покласти на неї цивільно-правовий
обов'язок. Так,відповідно до ч.2 ст.985 ЦК страхувальник має право
при укладенні договору страхування призначити фізичну або
юридичну особудля одержання страхової виплати (вигодонабувача),
а також зміню-
441
вати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено
договором страхування.
Договір на користь третьої особи слід відрізняти від договору
про виконання третій особі, за яким третя особа не набуває права
вимагати виконання обов'язку від боржника (наприклад, покупець
корзини з квітами доручає магазину за певну плату вручити квіти
зазначеній покупцем особі).
Виконання за договором на користь третьої особи можуть
вимагати як особа, що уклала договір, так І третя особа, на користь
якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором
або законом чи не випливає із суті договору. Але на відміну від ЦК
1963 р. (ст. 160), ЦК 2003 р. містить правило, за яким з моменту
вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом
сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої
особи, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім
того, як зазначено в ч.і ст.636 ЦК, третя особа, на користь якої
укладено договір, може бути конкретно названа у договорі або не
вказана в ньому. Так, при морському страхуванні вантажів у
страхових полісах використовується формула "на користь кого
слідувати буде".
У тому разі, коли третя особа відмовилася від права, наданого
їй на підставі договору, ним може скористатись сторона, яка уклала
договір на користь третьої особи, якщо інше не випливає із суті
договору.
3. Зміст договору та його тлумачення
1. Зміст договору становлять, по-перше, ті умови (пункти), які
визначені на розсуд сторін І погоджені ними. Як зазначено в ч.і
ст.638 ЦК, договір вважається укладеним, якщо сторони в належній
формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними є
умови про предмет договору, умови, визначені як істотні законом або
є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо
яких за заявою хоча б однієї Із сторін має бути досягнуто згоди.
Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа,
підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, телеграмами
тощо, то відповідні умови фіксуються в пунктах договору, в яких
можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері
законодавства. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-
правового зобов'язання, то зміст цього зобов'язання розкривається
через права та обов'язки його учасників, визначені умовами
договору.
До змісту договору, крім погоджених сторонами умов, належать
і ті положення (умови), які приймаються ними як обов'язкові в силу
чинного цивільного законодавства. Воля і волевиявлення учасників
договору формуються насамперед під впливом приписів норм
права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір
же є індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель
стосунків осіб, окреслена в загальних рисах у законі, наповнюється
конкретним змістом. Але в договорі немає потреби дублювати
положення, які є загальними для даного виду договору і
передбачені у відповідних нормативних актах (наприклад щодо
роз-
442
мірів законної неустойки за порушення умов договору), оскільки
сторони повинні керуватися ними незалежно від того, включені вони
в договір, чи ні. При визначенні окремих умов договору сторо-ни
можуть враховувати й зразкові умови, вироблені практикою для
договорів певного виду й опубліковані у пресі.
Свобода договору, як уже зазначалось, проявляється також у
наділенні сторін правом включати в договір умови, які є
характерними (істотними) для різних договірних видів. Такі
договори прийнято називати змішаними. Наприклад, у договорі
майнового найму містяться умови (пункти) про те, шо після
закінчення строку, на який укладено договір, наймач викупляє
майно у наймодавця за залишковою вартістю. В такому договорі є
елементи договорів майнового найму та купівлі-продажу. До
відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних
частинах закони та інші акти цивільного законодавства про
договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше
не випливає з угоди сторін або суті змішаного договору.
2. Договір, укладений сторонами з дотриманням вимог,
необхідних для чинності правочину, у тому числі відповідно до
чиннихнормативно-правових актів, має обов'язкову силу
насамперед длясамих сторін. Будучи пов'язаними взаємними
правами та обов'язками (зобов'язаннями), сторони не можуть в
односторонньому порядку відмовлятись від виконання
зобов'язання або змінювати його умови, крім випадків,
передбачених угодою сторін або законом.Обов'язкову силу для
сторін має й такий договір, який законом непередбачений, але й не
суперечить йому. Відповідно до ст.8 ЦК,якщо певні цивільні
відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами
цивільного законодавства або договором, їх регулювання
здійснюється правовими нормами, які регулюють подібні зазмістом
цивільні відносини (аналогія закону), а у разі неможливості
використати аналогію закону для регулювання певних
цивільнихвідносин вони регулюються відповідно до загальних
засад цивільного законодавства (аналогія права).
Договір набирає чинності з моменту його укладення і діє
протягом строку, на який він укладений. Договір, який є чинним
(дійсним), має обов'язкову силу не лише для сторін. Ним повинні
керуватися й органи, які вирішують спори між сторонами цього
договору, захищаючи їхні права та інтереси. Так, відповідно до ст.28
Закону про міжнародний комерційний арбітраж І п.8.4 Регламенту
МКАС, третейський суд (МКАС) приймає рішення відповідно до
умов угоди (договору), міжнародних конвенцій та з урахуванням
торгових звичаїв, шо стосуються даної угоди.
3. При укладенні деяких видів договорів застосовуються
стандартні або типізовані форми (наприклад, накладна при
залізничному перевезенні вантажу, страхове свідоцтво або поліс
при страхуванні тощо). У цьому разі документ, що виражає
договір, складається за формою, встановленою стандартом,
чинними правилами,типовим або взірцевим договором. Так,
наказом Фонду державного майна України від 18 листопада 1996
р. № 1398 "Про затвердження типових договорів купівлі-продажу"
були затверджені типові договори купівлі-продажу об'єктів малої
приватизації. Сторони
443
мають право встановлювати й інші, крім типових, умови договорів,
які не суперечать законодавству.
Типові або зразкові договори є передусім уніфікованим
засобом, що забезпечує однакове оформлення конкретних
договірних відносин. Крім того, типовий договір — це своєрідний
нормативно-правовий акт, який часто заповнює правове
регулювання певної сфери договірних відносин через недостатнє
врегулювання їх актами вищої юридичної сили.
Якщо в конкретному договорі не міститься посилання на типові
умови договорів певного виду, оприлюднених у встановленому
порядку, такі типові умови можуть застосовуватись як звичаї
ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст.7 ЦК, тобто
є такими правилами поведінки, які не встановлені актами
цивільного законодавства, але є усталеними у певних сферах
цивільних відносин.
4. Зміст договору включає і строк його виконання. Строком
договору є час його чинності (обов'язковості). Протягом цього
строку сторони можуть здійснити свої права і виконати свої
обов'язки відповідно до договору. Строк дії договору визначається
на розсуд сторін, якщо лише в законі чи акті державного органу,
обов'язкового для сторін, не обмежується строк його чинності.
Наприклад, строк договору, укладеного на основі державного
замовлення на поставку продукції, обмежується строком чинності
державного замовлення. В договорі управління майном строк
договору встановлюється сторонами. Якщо сторони не визначили
строку договору управління майном, він вважається укладеним на
5 років (чч.і 2 ст.1036 ЦК).
За загальним правилом договір набуває чинності з моменту його
укладення, проте сторони можуть встановити, що умови договору
застосовуються й до відносин між ними, які виникли до його
укладення. Відповідно до ст.640 ЦК моментом укладення договору
є момент одержання особою, яка направила пропозицію укласти
договір, відповіді другої сторони про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до актів цивільного законодавства для укладення
договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії,
договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або
вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному
посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його
нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі
необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з
моменту державної реєстрації.
Строк чинності договору обумовлює й строк чинності
зобов'язання, що виникло з цього договору. Якщо зобов'язання
виконане сторонами достроково, припиняється й дія самого
договору. Але чинність договору не припиняється доти, доки
зобов'язання не буде виконане сторонами або одна із сторін не
відмовиться від договору в порядку, передбаченому для зміни чи
розірвання договору (ст.ст.651— 654 ЦК).
Для окремих видів договорів у законі може бути передбачений
порядок поновлення або подовження строку їх дії. Так,
відповідно до ч.і ст.822 ЦК у разі спливу строку договору
найму житла
444
наймач має переважне право на укладення договору на новий
строк. Не пізніше ніж за 3 місяці до спливу строку договору найму
житла наймодавець може запропонувати наймачеві укласти договір
на таких самих або інших умовах чи попередити наймача про
відмову від укладення договору на новий строк. Якщо
наймодавець не попередив наймача, а наймач не звільнив
помешкання, договір вважається укладеним на таких самих умовах і
на такий самий строк.
ЗІ строком чинності договору пов'язане й питання про
застосування санкцій, зокрема цивільної відповідальності, за
правопорушення, яке мало місце під час дії цього договору.
Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності
за порушення договору, вчинене під час дії цього договору. Проте
слід мати на увазі строк позовної давності, який встановлено для
застосування того чи іншого заходу відповідальності (для стягнення
збитків — загальний строк давності тривалістю у 3 роки (ст.257 ЦК),
для стягнення неустойки — 1 рік (п.1 ч.2 ст.258 ЦК). При вчиненні
правопорушення за межами строку чинності договору особи можуть
притягатись до цивільної відповідальності за правилами,
встановленими для зобов'язань, пов'язаних із заподіянням шкоди,
чи інших позадоговірних зобов'язань.
5. У будь-якому відплатному договорі важливими є умови про ціни
або способи їх визначення. Положення про те, що ціна в договорі
встановлюється за домовленістю сторін, відображає тенденцію
переходу від централізовано регульованих цін на товари (роботи,
послуги) до цін "договірних", тобто встановлюваних за згодою сторін
у договорі. В умовах ринкової економіки ціни на товари
визначаються попитом і пропозицією на них, купівельною
спроможністю споживачів, конкуренцією та іншими економічними
чинниками.
У випадках, встановлених законом (див. Закон про ціни), в
договірних відносинах застосовуються ціни (тарифи, ставки
тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими на те
органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Ціни, які встановлюються відповідними органами, називають ще
"фіксованими", тобто вони визначаються, як правило, у твердій
грошовій сумі. Регульовані ціни можуть визначатися шляхом
встановлення граничного рівня ціни, або коефіцієнта до ціни, або
рівня рентабельності тощо.
Залежно від ціни за одиницю товару та обсягу (кількості)
товарів, робіт чи послуг, що мають бути передані або виконані за
договором, визначається загальна сума договору. Грошове
зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у договорі
визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що
підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом
відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її
визначення не встановлений договором або законом. Використання
іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті
при укладенні договорів та здійсненні розрахунків на території
України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на
умовах, встановлених законом, наприклад при укладенні
зовнішньоекономічних договорів з іноземними контрагентами.
445
Закріплене у п.2 ст.632 ЦК положення про те, що зміна ціни
після укладення договору допускається лише у випадках і на
умовах, установлених договором або законом, спрямоване на
забезпечення стабільності договірних відносин.
Для окремих видів договорів можуть бути встановлені умови і
порядок зміни цін на той випадок, коли в договорі передбачена
можливість зміни ціни, але способу такої зміни не визначено.
Наприклад, якщо договором купІвлі-продажу встановлено, що ціна
товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну
товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено
способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення
цих показників на момент укладення договору і на момент пе-
редання товару (ч.З ст.691 ЦК).
У будь-якому разі зміна ціни в договорі після його виконання
не допускається.
Звичайно, можлива й така ситуація, коли в договорі ціна відсутня
і не може бути встановлена виходячи із його змісту. Це не означає,
що покупець (замовник) не повинен розрахуватися за товари,
роботи чи послуги, надані йому за договором. На цей випадок є
передбачене правило, зазначене в чЛ ст.632 ЦК: "Якщо ціна У
договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його
умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися
на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення
договору".
6. Тлумачення умов договору здійснюється за правилами,
встановленими ст.2ІЗ ЦК для тлумачення змісту правочину. Але
оскільки зміст договору (сукупність його умов) визначається з
врахуванням типових умов (типових договорів), при тлумаченні
умов договору можуть враховуватись і ці типові умови, навіть якщо
в договорі немає посилання на ці умови.
446
Глава 53 Укладення, зміна
і розірвання договору
1. Укладення і форма договору
1. Оскільки договір є видом правочину (ч,4 ст.202 ЦК), для його
укладення та чинності сторонам необхідно дотримуватись усіхтих
вимог, які визначені у ст.203 ЦК для всякого правочину.
Для того, щоб договір вважався укладеним, сторони у належній
формі повинні досягнути згоди з усіх істотних його умов. Істотні
умови поділено на чотири групи:
1) умови про предмет;
2) умови, шо визначені законом як істотні;
3) умови, які є необхідними для договорів даного виду;
1) умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має
бутидосягнуто згоди.
По-перше, серед істотних умов будь-якого договору закон
конкретно називає лише предмет договору (майно, майнові права,
інформація, результат інтелектуальної діяльності тощо).
По-друге, коло істотних умов конкретного виду договору може
бути визначене в самому ЦК (наприклад, у ст.982 — для договору
страхування, ст.1035 — для договору управління майном) або
іншому законі, наприклад у ст.ІО Закону про оренду визначені
істотні умови договору оренди.
По-третє, істотними є й ті умови, які хоч і не названі як істотні
в законі, але необхідні для договорів даного виду (наприклад, умова
про ціну є необхідною для будь-якого оплатного договору). Коло
таких умов залежить від правової природи (сутності) договору, його
предмета, основних прав та обов'язків сторін тощо. Так, до укладення
договору побутового пщряду підрядник повинен надати замовникові
необхідну та достовірну інформацію про запропоновані роботи, їх
види та особливості, про ціну та форму оплати, а також повідомити
замовникові на його прохання інші відомості, що стосуються
договору (ст.868 ЦК). Така інформація при укладенні договору
побутового підряду стає основою для визначення його істотних
умов.
По-четверте, істотного значення набувають і такі умови
договору, на погодженні яких наполягає хоча б одна Із сторін.
Наприклад, на пропозицію продавця в договір купівлі-продажу
житлового будинку включено умову про завдаток, який для
забезпечення виконання договору повинен надати покупець.
2. Право на вибір форми договору правочину), якщо Інше
невстановлено законом, є елементом свободи договорів (ч.І
ст.205,ч.і ст.639 ЦК). Договір може бути укладений усно або в
письмовійформі. Щодо форми договору застосовуються загальні
положенняпро форму правочинів (ст.ст.205—209 ЦК), якщо лише
інші вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Так,
правочинвважається таким, що вчинений у письмовій формі,
якщо йогозміст зафіксований в одному або кількох документах,
листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, а також якщо воля
сторін вира-
447
 жена за допомогою телетайпного, електронного або іншого
технічного засобу зв'язку (ч.і ст.207 ЦК.).
Найчастіше договір укладається у формі єдиного письмового
документа (іноді з додатками до нього), підписаного сторонами і
скріпленого печатками (коли сторона є юридичною особою). Договір
може бути укладений шляхом обміну листами, телеграмами тощо,
або за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного
засобу зв'язку (наприклад, через Інтернет). У передбачених законом
випадках він може бути укладений шляхом прийняття стороною до
виконання замовлення іншої сторони.
Свобода вибору форми договору проявляється й у тому, що коли
сторони домовилися укласти договір у певній (наприклад,
письмовій) формі, то договір вважається укладеним з моменту
надання йому цієї форми (підписання сторонами), навіть якщо
законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Так
само, коли сторони домовилися про нотаріальне посвідчення
договору, щодо якого закон цього не вимагає, такий договір є
укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
3. Визначення моменту в часі, з настанням якого договір
вважається укладеним, є важливим з огляду на ряд обставин. По-
перше, з цим моментом пов'язується початок дії (чинності)
договору (ч.2 ст.631 ЦК). По-друге, з цього моменту сторони
набувають цивільних прав та обов"язків, несуть одна перед одною
відповідальність за порушення договору. По-третє, на відносини
сторін поширюється дія норм закону, інших актів цивільного
законодавства, що стосуються даного виду договору.
Момент укладення договору — це момент досягнення згоди
(домовленості) щодо істотних умов договору. Як спільний
вольовий акт домовленість (згода) досягається або при
безпосередньому спілкуванні (контакті) фізичних осіб чи
представників юридичних осіб, або вчиненням таких, що не
збігаються у часі, дій сторін (оферти та акцепту). Тому договір
вважається укладеним у момент одержання особою, яка направила
пропозицію укласти договір (оферти), відповіді другої сторони про
прийняття цієї пропозиції (акцепту). Це правило стосується так
званих консенсуальних договорів, які вважаються укладеними в
момент досягнення згоди сторін.
Щодо так званих реальних договорів, для укладення яких крім
згоди сторін відповідно до актів цивільного законодавства
вимагається передача майна або вчинення іншої дії, встановлено
правило, за яким реальний договір вважається укладеним з моменту
пе-редання майна або вчинення певної дії. Такими є договори
позики (п.2 ч.і ст.1046 ЦК), договір залізничного перевезення
вантажу (див. Статут залізниць України) та Ін. В реальних договорах
пере-дання речі або вчинення іншої дії як додаткової (до згоди
сторін) умови для визнання договору укладеним означає одночасно і
виконання однією із сторін свого обов'язку за договором, що має
істотне значення для контрагента.
У договорах, щодо яких за законом чи домовленістю сторін
вимагається нотаріальне посвідчення та (або) державна реєстрація,
момент укладення договору пов'язується з моментом нотаріального
посвідчення та (або) державної реєстрації.
448
4. Ініціативу в укладенні договору може проявити будь-яка зі
сторін майбутнього договору (продавець чи покупець, замовник чи
підрядник тощо). Вона зазвичай робить пропозицію другій стороні
укласти договір (оферту). Вимоги щодо оферти виводили доктри-
нальним шляхом із змісту норм ЦК, якими був врегульований
порядок укладення договору (ст.ст.153—158 ЦК 1963 p.). Тепер
ознаки оферти сформульовані у чч.і, 2 ст.641 ЦК.
По-перше, пропозиція укласти договір має бути адресована
одній чи кільком конкретним особам. Ця ознака прямо була
названа у ст.690 ЦК, прийнятому 29 листопада 2001 p., але чомусь в
остаточній редакції ст.641 ЦК була виключена із ознак оферти.
Правда, якщо співставити пункти 1 і 2 ст.641 ЦК, то можна зробити
висновок, що оферта має бути звернена до конкретних осіб (одні єї
чи кількох), а реклама та інші пропозиції, адресовані невизначе-ному
колу осіб, є запрошенням робити пропозиції щодо укладення
договорів, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.
По-друге, пропозиція укласти договір має містити вказівку на
істотні умови майбутнього договору, тобто ті умови, що визнані
такими за законом, або необхідні для договорів даного виду, або в
погодженні яких зацікавлений оферент.
По-третє, пропозиція має виражати твердий намір оферента
вважати себе зв'язаним договором і запропонованими умовами в
разі їх прийняття (акцепту) другою стороною.
Пропозиція укласти договір може бути зроблена усно або в
письмовій формі. Коли йдеться про письмову оферту, то вона може
мати форму єдиного документа (наприклад, проекту договору) або
листа, телеграми тощо, шо надсилаються акцептанту поштою чи за
допомогою іншого технічного засобу зв'язку.
У п.1 ст.641 ЦК йдеться про так зване запрошення робити
пропозиції до укладення договорів, які слід відрізняти від публічних
оферт, що звернені до невизначеного кола осіб у рекламі, поміщеній
у каталогах, засобах масової інформації тощо. Пропозиції, що
поміщені у рекламі чи іншим способом адресовані невизначеному
колу осіб, або зазвичай не містять істотних умов договору взагалі,
або ж дають неповний їх перелік, Такі пропозиції слід розглядати як
запрошення до оферти, яка може надійти від іншої особи і бути
прийнята особою, що помістила рекламу. Якщо така пропозиція
звернена до невизначеного кола осіб, але містить усі Істотні умови
договору, вона визнається публічною офертою. Так, стосовно
договорів роздрібної купівлі-продажу пропозиція товару в рекламі,
каталогах, а також інших описах товару, звернених до
невизначеного кола осіб, є публічною пропозицією укласти
договір, якщо вона містить усі істотні умови. Виставлення товару,
демонстрація його зразків або надання відомостей про товар (описів,
каталогів, фотознімків тощо) у місцях його продажу є публічною
пропозицією укласти договір незалежно від того, чи вказана ціна та
інші істотні умови договору купівлі-продажу, крім випадків, коли
продавець явно визначив, шо відповідний товар не призначений для
продажу.
Норми ЦК 1963 p., що визначали порядок укладення договорів,
не давали відповіді на запитання про те, чи може особа, яка
зробила пропозицію укласти договір (оферту), відкликати
(анулювати)
is«u 449
чи змінити її. В ч.З ст.641 ЦК зазначено, що оферта може бути
відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом.
Але оферта, яка вже одержана акцептантом, не може бути
відкликані протягом строку, встановленого для відповіді
 (безвідкличністії оферти), якщо інше не вказано у пропозиції
або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.
Якщо ж оферент зап-і ропонував зміни до оферти, яка була раніше
зроблена адресату, то така пропозиція за наявності у ній усіх ознак
оферти може розглядатись як нова оферта, яка може бути прийнята
або відхилена акцептантом.
5. Для того, щоб договір вважався укладеним, дії однієї
сторони (оферента) недостатньо: друга сторона має висловити
згоду на укладення цього договору на умовах, запропонованих в
оферті. Тому відповідь особи, якій адресована пропозиція
укласти договір, про її прийняття (акцепт) має бути повною і
безумовною. Це означає, що акцептант повністю погоджується з
тими умовами договору, які йому запропоновані в оферті, і не має
жодних застережень щодо зробленої пропозиції.
Акцепт вчиняється або шляхом підписання особою
запропонованого проекту договору, або шляхом відправлення
листа, телеграми тощо з відповіддю про прийняття пропозиції, або
шляхом вчинення конклюдентних дій чи мовчання у випадках,
встановлених договором або законом.
Іноді замість відповіді про згоду укласти договір особа, яка
одержала оферту, у встановлений для акцепту строк вчиняє дії на
виконання зазначених в оферті дій (відвантажує товари, надає
послуги, виконує роботи, сплачує відповідну суму грошей тощо) і
цим самим засвідчує своє бажання укласти договір. Такі дії
розцінюються як прийняття пропозиції, якщо інше не вказано в
оферті або не встановлено законом. При цьому не обов'язково,
щоб названі дії акцептанта повністю вичерпували зміст оферти
(наприклад, при частковому відвантаженні товарів).
Як і оферта, акцепт теж може бути відкликаний
акцептантом, але за умови, що повідомлення про відкликання
акцепту одержане оферентом до моменту або на момент
одержання ним відповіді про прийняття пропозиції. Під
одночасним (одномоментним) одержанням акцепту і нормально необхідного часу), але була одержана оферентом із
повідомлення про його скасування слід розуміти їх надходження
до оферента в одній поштовій доставці. Оскільки при
використанні електронного або іншого технічного зв'язку
одномо-ментне відправлення двох різних повідомлень є практично
неможливим, скасування акцепту має слідувати відразу за його
одержанням оферентом.
6. Незалежно від того, в якій формі було зроблено пропозицію
укласти договір (усній чи письмовій), оферент має очікувати
одержання акцепту протягом строку, встановленого для відповіді
на зроблену ним пропозицію. При цьому слід враховувати й
звичайний час (строк) для проходження письмової
кореспонденції в обидва кінці, якщо оферта направлена у
письмовій формі.
Визначення строку, який дається для відповіді на зроблену
пропозицію, має здійснюватись за загальними правилами
визначення та обчислення строків і термінів, встановленими у
гл.18 ЦК. Прав-450
да, правило про закінчення строку в неробочий день (ч.5 ст.254
ЦК) не може застосовуватись у випадках визначення в оферті
конкретного терміну (моменту) для відповіді.
7. Якщо у пропозиції щодо укладення договору не
зазначеностроку (терміну) для відповіді, момент укладення
договору залежатиме від того, в якій формі зроблено оферту, —
усно чи письмово.При укладенні договору в усній формі, тобто
шляхом словесноговираження (при безпосередньому контакті,
по телефону, радіозв'язку тощо), на зроблену одним із
контрагентів усну пропозиціюбез зазначення строку для відповіді
друга сторона має заявити проприйняття цієї пропозиції негайно.
Тільки в цьому разі договір вважатиметься укладеним. В Іншому
випадку оферент є вільним відзробленої ним пропозиції.
Якщо в оферті, надісланій другій стороні у письмовій формі
проект договору, лист, телетайпограма тощо), не міститься строку
для відповіді, оферент вважається зв'язаним зробленою ним
пропозицією протягом строку, встановленого актом цивільного
законодавства (наприклад, такий строк може бути встановлений для
господарських договорів), а якщо такий строк не встановлений, —
протягом нормально необхідного часу для одержання акцепту.
Такий час залежить від характеру договору, який укладається,
строків проходження кореспонденції між сторонами, організації
діловодства в установах та інших чинників. Отже, якщо відповідь
про прийняття пропозиції надійшла у строк, визначений актом
цивільного законодавства, або протягом нормально необхідного
для цього часу, договір вважається укладеним.
8. За загальним правилом, закріпленим у ч.і ст.645 ЦК,
одержання оферентом відповіді про прийняття пропозиції із
запізненням звільняє його від зобов'язань, які виникли б у разі
укладеннядоговору. Запізнення з відповіддю оцінюється шляхом
порівняннямоменту фактичного одержання акцепту оферентом з
тим строком(терміном), який був зазначений або з нормально
необхідним дляцього часом.
Відповідь про прийняття пропозиції може надійти Із
запізненням з різних причин: внаслідок неоперативності
працівників поштової служби, затримки з відповіддю з вини
акцептанта тощо. Якщо відповідь про прийняття пропозиції була
відправлена своєчасно (з урахуванням встановленого строку або
запізненням, останній звільняється від зробленої пропозиції за
умови, що він негайно повідомить акцептанта про одержання
відповіді із запізненням. В іншому разі оферент буде зв'язаним
зробленою ним пропозицією, а отже, договір вважатиметься
укладеним.
Відповідь про прийняття пропозиції, яка одержана оферентом із
запізненням, є новою пропозицією. Вона може бути або відхилена
(за умови негайного повідомлення про це другої сторони), або
прийнята особою, яка раніше зробила відповідну пропозицію
укласти договір. Тому в ч.З ст.645 ЦК міститься нове правило про
те, Що за згодою оферента договір може вважатись укладеним
незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти
договір була відправлена та (або) одержана із запізненням. В
цьому
із- 451
разі згода оферента має бути виражена у певній формі (письмове
підтвердження, вчинення конклюдентних дій тощо). З метою
уникнення можливих непорозумінь між сторонами при укладенні
договорів доцільно було б закріпити правило про те, щоб оферент
інформував акцептанта про одержання відповіді із запізненням і
тоді, коли вона відправлена акцептантом несвоєчасно.
9. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти
договір,про її прийняття (акцепт) має бути повною і безумовною (ч.і
ст.642ЦК). Тому якщо у відповіді містяться інші умови або
акцептантпропонує укласти інший за характером договір, така
відповідь неможе розглядатись як акцепт: вона визнається
відмовою від акцепту і водночас новою пропозицією. Безумовно,
така нова пропозиція має відповідати всім вимогам, які ставляться
до оферти (чч.І, 2ст.641 ЦК). Сторони в цьому разі міняються
місцями: акцептантстає оферентом, а оферент —- акцептантом, бо
на нову пропозиціюпотрібна згода колишнього оферента. З приводу
можливих розходжень (розбіжностей) щодо умов договору та їх
врегулювання міжсторонами можуть вестись подальші переговори,
передача спору навирішення суду тощо. Зокрема, при укладенні
договору на підставі правового акта органу державної влади, органу
влади АРК, органу місцевого самоврядування, обов'язкового для
сторін (сторони)договору, спори (розбіжності) при неврегулюванні
їх самими сторонами можуть передаватись на вирішення суду.
10. Місце укладення договору може бути зазначено в самому
договорі шляхом вказівки на населений пункт за місцем
знаходження однієї чи обох сторін якщо вони перебувають в
одному місці).Визначення місця укладення договору є важливим з
огляду на право, яке має застосовуватись до договору, зокрема до
зовнішньоекономічного контракту. Відповідно до ч.9 ст.6 Закону
про зовнішньоекономічну діяльність права та обов'язки сторін
зовнішньоекономічного контракту визначаються правом місця його
укладення, якщо сторони не погодили інше, а місце укладення
правочину визначається законами України. Але в ЦК 1963 p. це
питання залишалосьневирішеним. Тому доцільним є закріплення у
ст.647 ЦК 2003 p. загального правила про те, шо договір вважається
укладеним у місціпроживання фізичної особи або за
місцезнаходженням юридичноїособи, яка зробила пропозицію
укласти договір, якщо інше невстановлено договором. Саме у
тому місці, де була зроблена оферта, оферент одержує від
акцептанта відповідь про прийняття нимпропозиції укласти
договір, а з моментом одержання відповіді оферентом пов'язується
й момент укладення договору (ч.і ст.640 ЦК).
Місце укладення договору має враховуватись і при вирішенні
деяких інших питань договірних відносин сторін. Так, якщо ціна у
договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його
умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися у
певному місці на аналогічні товари, роботи або послуги на момент
укладення договору.
При визначенні місця проживання фізичної особи, з яким
пов'язується місце укладення договору, слід виходити із загального
правила ст.29, а щодо місцезнаходження юридичної особи — із
ст.93 ЦК.
452
11. Певними особливостями характеризується укладення договорів
на товарних, фондових та інших біржах. Біржові договори (угоди)
називають ще біржовими операціями. В Україні порядок укладення
біржових угод на законодавчому рівні не врегульований, а тому
прогалини в цьому питанні заповнюються регулюванням відомчими
актами або локальними актами органів управління біржі (див.
наприклад, Типові правила біржової торгівлі сільськогосподарською
продукцією).
Відповідно до ст.15 Закону про товарну біржу біржовою
операцією визнається угода, яка відповідає сукупності таких умов:
1) вона являє собою купівлю-продаж, поставку або обмін
товарів, допущених до обігу на товарній біржі;
2) її учасниками є члени біржі;
3) вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не
пізніше наступного за її вчиненням дня.
Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними
зборами членів біржі або її біржовим комітетом, можуть бути
передбачені різні види біржових угод (касові, форвардні, ф'ючерсні,
опці-они тощо).
Учасниками біржових торгів є члени біржі — засновники і
прийняті у встановленому порядку до складу біржі українські та
іноземні юридичні та фізичні особи, біржові брокери, які діють на
підставі договорів доручення або комісії, що укладаються ними з
членами біржі. Біржове посередництво можуть здійснювати й дилери
— особи, які укладають біржові угоди від власного імені та за
власний рахунок з метою подальшого перепродажу товару на біржі.
Надання послуг щодо укладення біржових угод здійснює ведучий
торгів, який є службовцем біржі.
За певну кількість днів до початку торгів, що визначені у
правилах біржової торгівлі, клієнт-продавець або покупець повинні
подати брокерові замовлення. Брокер має право перевірити
інформацію, зазначену в замовленні, фінансовий стан клієнта,
кількість та якість товару, який є стандартизованим (замінюваним).
Клієнт має передати брокеру належно оформлену довіреність і
перерахувати на його рахунок гарантійний внесок (маржу), розмір
якого визначається угодою сторін. Продавець товару зазначає в
замовленні мінімальну продажну ціну. Після цього брокер складає
картку замовлення, один примірник якої залишається у нього, а
другий передається маклерові, який веде торги.
Заявка на продаж має характер публічної оферти, оскільки во на
адресована невизначеному колу можливих покупців. Вираження
оферти на укладення біржової угоди відбувається у два етапи.
Спочатку проводиться прийом і реєстрація заявок на продаж, на
підставі яких формується бюлетень продажів на конкретний день
біржових торгів. Другий етап пов'язаний з початком ведення
біржових торгів, коли ведучий торгів послідовно оголошує номер
позиції відповідно до бюлетеня продажу поточного дня
(найменування, ціну, Умови поставки тощо). Брокери -покупці
підтверджують свою готовність до укладення договору шляхом
підняття реєстраційного номера. Реєстрацію укладених угод здійснює
служба реєстрації біржі як під час торгів, так і після завершення їх у
певний строк, зазначений у правилах біржової торгівлі на даній
біржі.
453
12. Норми, що регулюють обіг цінних паперів та укладення
угодщодо них на фондових біржах, містяться в законах про цінні
папери, про ринок цінних паперів, про Національну депозитарну
систему та ряді інших нормативних актів. Порядок же укладення
угодз цінними паперами визначається, як правило, локальними
нормативними актами, що приймаються органами управління
фондовоїбіржі (див. наприклад, Правила Української фондової
біржі).
13. Укладення договорів на аукціонах та в порядку
конкурсу,зокрема продаж об'єктів малої приватизації, здійснюється
відповідно до законів про приватизацію державного майна, про
малу приватизацію, про ринок цінних паперів та ряду інших
підзаконнихнормативних актів.
14. Продаж на аукціоні полягає у прямій передачі права власності
на об'єкт покупцеві, який запропонував під час торгів найвищу ціну.
Аукціон проводиться відповідним органом приватизації
або,уповноваженою ним юридичною особою за наявності не менше
ні;трьох покупців, які повинні зареєструвати себе як учасники
аукцісЦну. Торги на аукціоні здійснює безпосередньо ведучий
(ліцитатор)Іякий спочатку описує об'єкт приватизації та умови
його продажуПочатком торгів вважається момент оголошення
початкової ціниоб'єкта. Якщо протягом 3 хвилин після оголошення
не буде запропонована вища ціна, ліцитатор одночасно з ударом
молота робитьоголошення про придбання об'єкта тією особою, яка
запропонуваланайвищу ціну. Результати продажу майна на аукціоні
оформляютьсядоговором купіалі-продажу, який укладається між
покупцем та уповноваженим представником органу приватизації.
Цей договір підлягає нотаріальному посвідченню та реєстрації у
відповідному органі.
15. Договори можуть укладатись і на основі результатів
різногороду проведення конкурсів (договори купівлі-продажу
об'єктівприватизації, закупівлі продукції для державних потреб,
орендимайна, підряду на капітальне будівництво, на користування
надрами тощо). Порядок конкурсного відбору покупців
(виконавців) регулюється, як правило, підзаконними актами
органів виконавчоївлади. Це, зокрема, Порядок проведення
конкурсів з вибору виконавців оборонного замовлення; Положення
про проведення концесійного конкурсу; Положення про
застосування способів приватизації майна; Положення про порядок
визначення та застосуванняспособів приватизації щодо об'єктів
малої приватизації та ін.
Приватизація майна державних підприємств може
здійснюватись, зокрема, шляхом проведення:
1) не комерційного конкурсу, за яким власником об'єкта
стаєпокупець, що запропонував найкращі умови подальшої
експлуатації об'єкта;
2) комерційного конкурсу, за результатами якого
власникомоб'єкта стає покупець, який за рівних фіксованих умов
запропонував найвищу ціну.
Добір покупців за конкурсом проводить конкурсна комісія, яку
створює орган приватизації. Конкурсна комісія визначає умови і
строки проведення конкурсу. Для участі в конкурсі покупець подає
до конкурсної комісії свій план приватизації об'єкта. Конкурс
здійснюється у два етапи. На першому етапі оголошується
попередній
454
переможець конкурсу. Інформація про його пропозиції доводиться
до всіх учасників конкурсу. Якщо протягом 5 робочих днів від них
не надійдуть додаткові пропозиції, то попередній переможець
оголошується покупцем. За наявності інших пропозицій проводиться
додаткове засідання конкурсної комісії, яка розглядає ці пропозиції
та визначає остаточного переможця. Працівники підприємства, які
створили товариство покупців і беруть участь у конкурсі, за інших
рівних умов мають пріоритетне право на його придбання. Результати
конкурсу оформляються протоколом і затверджуються органом
приватизації. З переможцем конкурсу укладається договір купівлі-
продажу об'єкта, який підлягає нотаріальному посвідченню та
реєстрації у відповідному органі.
2. Договір і правові акти органів державної влади.
Вирішення персддоговірних спорів
1. Укладення договору та визначення його змісту на основі
правових актів органів державної влади, органів влади АРК та
органів місцевого самоврядування, які є обов'язковими для однієї чи
обох сторін договору, має певні особливості. Такими правовими
актами є, зокрема, державні замовлення, на основі яких
укладаються державні контракти (договори). Відповідно до Закону
про поставки продукції для державних потреб державне замовлення
— це засіб державного регулювання економіки шляхом формування
на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції,
необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів
на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших
суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Для
виконавців державного замовлення, заснованих повністю або
частково на державній власності (державних підприємств,
акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет
акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на
держаній власності), а також суб'єктів господарської діяльності усіх
форм власності — монополістів на відповідному ринку продукції —
державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо
виконання державного замовлення не спричиняє збитків
зазначеним виконавцям.
Отже, із державного замовлення як правового акту органу
державної влади випливає обов'язок державного замовника та
виконавця (коли воно є для нього обов'язковим) укласти між собою
державний контракт на умовах, зазначених у держзамовленні. У разі
необгрунтованої відмови виконавця від укладення держконтракту на
поставку продукції для державних потреб у випадках, коли
обов'язковість його укладення встановлена законом та за наявності
технічних можливостей його виконання, виконавець сплачує
державному замовнику штраф у розмірі вартості державного
контракту (ч.2 ст.4 Закону про поставки продукції для державних
потреб).
Обов'язок укласти договір може виникати із акта прикріплення
покупця до постачальника при поставках товарів за
міждержавними (у рамках СНД) економічними зв'язками (Угода
про загальні Умови поставок товарів). Перелік підприємств, установ
та органїза-
455
цій усіх форм власності, що на договірних засадах здійснюють
відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного
резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються
мобілізаційними та іншими спеціальними планами (Закон про
державний матеріальний резерв) тощо.
Актами цивільного законодавства можуть бути передбачені
особливості укладення договорів на підставі правових актів органів
державної влади, влади АРК або органів місцевого
самоврядування. Так, відповідно до Закону про закупівлю товарів
за державні кошти, укладення договорів про закупівлю за рахунок
державних коштів може здійснюватись після проведення однієї з
таких попередніх процедур:
1) відкритих торгів;
2) торгів з обмеженою участю;
3) двоступеневих торгів;
4) запиту цінових пропозицій (котирувань);
5) закупівлі в одного постачальника (виконавця).
2. При укладенні договору між сторонами можуть виникати
спори щодо обов'язку контрагента укласти договір на пропозицію
однієї із сторін, щодо умов майбутнього договору тощо. Якщо учас-
никами договору або хоча б одним із них є фізичні особи (не під-
приємці), розбіжності між ними за загальним правилом не можуті
бути предметом судового розгляду, а отже, жодна із сторін не
може бути примушена до укладення договору.
Інша справа, коли укладається договір між юридичними
особами, зокрема господарюючими суб'єктами, на основі
правового ак4 та органу державної влади, органу влади АРК чи
органу місцевого самоврядування. Такі договори, що породжують
майново-господарські зобов'язання, є господарськими. Відповідно до
ст.75 ГК майново-господарськими визнаються цивільно-правові
зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин
при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана
сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої
сторони або утримуватися від певної дії, а уповноважена сторона
має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання ЇЇ обов'язку.
Майнові зобов'язання, що виникають між учасниками
господарських відносин, регулюються ЦК з урахуванням
особливостей, передбачених ГК.
Загальний порядок укладення господарських договорів
передбачений ст. 181 ГК. Цей порядок зводиться до наступного.
Господарський договір за загальним правилом викладається у
формі єдиного документа, підписаного сторонами і скріпленого
печатками. Можливе оформления договірних відносин шляхом
обміну комплектом документів (листів, факсограм тощо) або
шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень. Проект
договору (чи іншого документа) може бути запропонований будь-
якою зі сторін і надсилається нею у двох примірниках другій
стороні. Сторона, яка одержала проект договору, оформляє його
відповідно до вимог ч.і ст.181 ГК і повертає один примірник
договору другій стороні у 20-денний строк або надсилає відповідь
на лист, факсог-раму тощо. За наявності у неї заперечень щодо
окремих умов до-
456
говору вона у цей же 20-денний строк складає протокол
розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, і надсилає
другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із
підписаним договором.
Ось на цьому етапі укладення договору виникає так званий пе-
реддоговірний спір, який може бути або врегульований самими
сторонами, або переданий на вирішення суду. За загальним
правилом сторона, яка одержала протокол розбіжностей до
договору, повинна протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк
вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною і
включити до договору всі прийняті нею пропозиції контрагента. У
разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов,
зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути
підтверджена у письмовій формі (протокол узгодження
розбіжностей, обмін листами тошо).
Можливість передання переддоговірного спору на вирішення
суду залежить від того, чи заснований договір на правовому акті
органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого
самоврядування (наприклад, на державному замовленні), чи договір
укладається на власний розсуд сторін. Коли розбіжності виникли між
сторонами при укладенні договору на підставі правового акта
державного органу чи органу місцевого самоврядування та в Інших
випадках, встановлених законом, і ці розбіжності не врегульовані
самими сторонами, вони вирішуються судом (ч.і ст.649 ЦК).
Переддоговірний спір на вирішення суду передає сторона, яка
одержала протокол розбіжностей на запропонований нею проект
договору. Якщо ж розбіжності, що залишились неврегульованими,
у зазначений 20-денний строк не будуть передані на вирішення суду,
то пропозиції сторони, викладені у протоколі розбіжностей,
вважаються прийнятими, а отже, договір є укладеним (ст.181 ГК).
Інша справа, коли договір укладається не на підставі правового
акта органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого
самоврядування, а внаслідок вільного волевиявлення сторін.
Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні такого
договору, можуть бути вирішені судом у випадках, установлених за
домовленістю сторін або законом (ч.2 ст.649 ЦК).
При вирішенні спору, що виник між сторонами при укладенні
договору, суд може прийняти рішення щодо спірного пункту
договору в редакції однієї Ь сторін, або викласти його у своєму
формулюванні, враховуючи інтереси сторін та суспільні інтереси.
3. Зміна і розірвання договору
1. Після укладення договору і зокрема під час його виконання
може виникнути потреба у його зміні чи розірванні. Право на зміну
або розірвання договору є логічним продовженням свободи сторін
на вступ у договірні відносини та визначення змісту договору. За
загальним правилом зміна або розірвання договору допускається
лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або
законом. Серед підстав припинення зобов'язань ЦК називає
домовленість сторін, зокрема домовленість про заміну первіс-
457
ного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами
(новація — ст.604), передання боржником кредиторові відступного
(ст.600). Проте за договором на користь третьої особи з момен ту
вираження третьою особою наміру скористатися своїм право
сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої
особи, якшо інше не встановлено договором або законом (ч.З
ст.636). У зобов'язанні, забезпеченому порукою, зміна сторонами
зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується
обсяг його відповідальності, має наслідком припинення поруки
(ч.і ст.559 ЦК).
2. За загальним правилом за відсутності згоди (домовленості)
сторін про зміну або розірвання договору він може бути змінений
чи розірваний на вимогу однієї із сторін лише за рішенням суду
при наявності певних підстав, передбачених договором або
законом. Однією із таких підстав є істотне порушення договору
другою стороною. Істотним вважається таке порушення стороною
договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона
значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при
укладенні договору, тобто йдеться про таке порушення договору
однією із сторін, яке спричиняє для другої сторони неможливість
досягнення нею цілей договору. При цьому сторона, яка ставить
питання про розірвання чи зміну договору, має довести наявність
істотного порушення договору та наявність шкоди, завданої цим
порушенням другою стороною. Така шкода може бути виражена у
вигляді як реальних збитків та (або) упущеної вигоди, так і
моральної (не-майнової) шкоди.
У нормах, що регулюють окремі види договорів, іноді
наголошується на істотному порушенні договору однією стороною
як підставі для розірвання чи зміни договору. Так, у разі істотного
порушення продавцем вимог щодо якості товару (виявлення
недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов'язане з
непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які
виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення)
покупець має право за своїм вибором:
1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої
затовар грошової суми;
2) вимагати заміни товару (ч.2 ст.678 ЦК).
Найчастіше за все в законі формулюються підстави (умови), за
наявності яких одна із сторін має право вимагати розірвання
договору при порушеннях його другою стороною, хоч ці
порушення і не вважаються Істотними. Так, одержувач безстрокової
ренти має право вимагати розірвання договору ренти, якщо платник
безстрокової ренти:
1) прострочив її виплату більш як на 1 рік;
2) порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти;
3) визнаний неплатоспроможним або виникли інші
обставини,які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у
розмірі тав строки, що встановлені договором (ст.740 ЦК). Згідно з
ч.5 ст.27Закону про приватизацію державного майна на вимогу
однієї Ізсторін договір купівлі-продажу об'єкта приватизації може
бути розірвано за рішенням суду в разі невиконання іншою
стороною зо-
458
бов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені
строки.
Слід розмежовувати випадки, коли у сторони за договором
виникає право пред'являти в судовому порядку вимогу про зміну чи
розірвання договору, і випадки, коли сторона може в
односторонньому порядку відмовитися від договору в повному обсязі
або частково. Одностороння відмова від договору (повна або
часткова) допускається, якщо право на таку відмову встановлено
договором або законом. При цьому стороні не потрібно звертатися до
суду для визнання правомірності відмови. Сам факт відмови
призводить до повного припинення зобов'язання або до часткової
його зміни. Звичайно, це не позбавляє контрагента можливості
оспорювати в суді обфунтованість такої відмови на підставі
загальних положень ЦК про захист порушених прав (ст.16).
Важливо також з'ясувати, в який момент договір вважається
зміненим чи розірваним у разі односторонньої відмови від нього.
При зміні чи розірванні договору за домовленістю сторін
зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення
сторонами домовленості про це, а при зміні чи розірванні договору
в судовому порядку — з моменту набрання рішенням суду законної
сили (ч.З ст.653 ЦК). При односторонній відмові від договору (у
випадках, передбачених договором чи законом) договір слід вважати
зміненим чи розірваним з моменту одержання контрагентом
повідомлення про відмову (за аналогією з офертою та акцептом при
укладенні договору).
Про односторонню відмову від зобов'язання йдеться й у ст.615
ЦК: у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона
має право частково або в повному обсязі відмовитися від
зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом.
Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у
повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно
припиняється.
Правило про односторонню відмову від зобов'язання, закріплене
у ст.615, має загальний характер, у той час як право на односторонню
відмову від договору, передбачене ч.З ст.651, є одним із випадків, що
охоплюються загальним правилом ст.615 ЦК.
Право на одностороннє зупинення виконання або відмову від
виконання у повному обсязі чи частково передбачене ст.538 ЦК
щодо зустрічного виконання зобов'язання. У разі невиконання
однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності
очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у
встановлений строк (термін) або виконає його не в повному
обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку,
відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
3. Законом або договором можуть бути передбачені випадки,
коли одній чи обом сторонам договору на їх розсуд дозволяється
односторонньо відмовитися від виконання договору, незалежно від
порушення договору другою стороною. Це, зокрема, стосується таких
договорів, в яких обидві сторони наділені таким правом: договору
доручення (ч.і ст.1008); договору комерційної концесії (ч.і ст.
1126); договору транспортного експедирування (ст.935); догово-
459
ру про надання послуг (ст.907). За ініціативою однієї із сторін
односторонню можуть відмовитись від договору, зокрема:
обдаровуваний за договором дарування з обов'язком передати
дарунок у майбутньому може відмовитись від нього у будь-який час
до прийняття дарунка (ч.2 ст.724); комісіонер має право відмовитися
від договору комісії, коли строк не встановлений договором
(ч.і ст. 1026); наймач має право відмовитися від договору прокату і
повернути річ наймодавцеві у будь-який час (ч.і ст.790) тощо.'
Іноді в законі або договорі зазначається строк (термін), до спливу
якого контрагент має бути повідомлений про розірвання з ним
договору. Так, користувач має право повернути річ, передану йому
в безоплатне користування, в будь-який час до спливу строку
договору позички. Якщо річ потребує особливого догляду або
зберігання, користувач повинен повідомити про відмову від
договору не пізніше як за 7 днів до повернення речі (ч.і ст.834).
Клієнт або експедитор за договором транспортного експедирування
мають право відмовитися від договору, попередивши про цс другу
сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову,
повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку із
розірванням договору (ст.935 ЦК).
4. Укладаючи договір, сторони розраховують на його належне
виконання і досягнення поставлених ними цілей. Проте в ході
виконання договору можуть виявитися обставини, які не могли бути
враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають
на інтереси однієї чи обох сторін. Саме на ці випадки розраховані
правила ст.652 ЦК, які допускають можливість зміни або
розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин.
Звичайно, при укладенні договору та визначенні його умов сторони
повинні розумно оцінювати ті обставини, за яких він буде
виконуватись (наприклад, враховувати тенденції зростання цін на
ринку товарів, кліматичні чи погодні умови у місці виконання
зобов'язання тощо).
Зміна обставин вважається істотною, якщо вони змінилися
настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б
договір або уклали б його на інших умовах. У разі істотної зміни
обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору,
договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо
інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання
ч.і ст.652 ЦК).
При істотній зміні обставин сторони можуть внести зміни або
розірвати договір за взаємною згодою. Якщо сторони не досягли
згоди щодо розірвання договору, він може бути розірваний за
рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності
одночасно таких чотирьох умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того,
щотака зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована
сторона не могла усунути після їх виникнення при всій
турботливостіта обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення
майновихінтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону
того, на щовона розраховувала при укладенні договору;
460
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що
ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин
допускається за рішенням суду у виняткових випадках. Крім
названих вище чотирьох умов, за яких можливе розірвання
договору, для його зміни необхідна додатково ще одна з таких
умов:
1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;
2) зміна договору спричинить для сторін шкоду, яка значно
перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах,
змінених судом.
5. При зміні договору зобов'язання сторін продовжують діяти
відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків
виконання тощо. В разі розірвання договору зобовязання сторін
припиняються.
За загальним правилом, закріпленим у ч.4 ст.653 ЦК, сторони
не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними
за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо
інше не встановлено договором або законом. Цим правилом,
зокрема, зміна чи розірвання договору відрізняються від наслідків
недійсності договору (правочину). Відповідно до ст.236 ЦК
нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є
недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним
правочином права та обовязки передбачалися лише на майбутнє,
можливість настання їх у майбутньому припиняється. За недійсним
правочином сторони зазвичай повертаються у попередній стан,
тобто кожна із сторін повинна повернути другій стороні у натурі
все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі
неможливості такого повернення, — відшкодувати вартість у
грошах. Законом можуть бути встановлені особливі правові наслідки
окремих видів недійсних правочинів (ст.216 ЦК).
Особливі наслідки зміни чи розірвання договору можуть
передбачатись окремими нормами закону. Так, відповідно до ч.З
ст.652 ЦК у разі розірвання договору внаслідок істотної зміни
обставин суд, на вимогу будь-якої зі сторін, визначає наслідки
розірвання договору виходячи з необхідності справедливого
розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з
виконанням цього договору.
Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним
порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати
відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору
(ч.5 ст.653 ЦК). Це не виключає права сторони вимагати
відшкодування й інших збитків, завданих їй іншою стороною
істотним порушенням договірних зобов'язань.
461
РОЗДІЛ III ОКРЕМІ
ВИДИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
Підрозділ І
ДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 54 Ку пі в
ля-про даж
§ 1. Загальні положення про купівлю-продаж
1. Відносини учасників цивільного обороту, завдяки яким
відбувається обмін товару на гроші або інший товар,
опосередковуються договорами про оплатну реалізацію майна
(купівля-продаж,поставка, контрактація, міна-бартер, постачання
енергетичних таІнших ресурсів тощо).
 При цьому виявляється тенденція до універсалізації
(консолідації) правил про товарний обіг на основі договору купівлі-
продажу, коли загальні положення про купівлю-продаж
поширюються й на інші вищезгадані договори, якщо інше не
передбачено в самому договорі, законі або не випливає з характеру
конкретних взаємовідносин сторін.
У ЦК 1963 р. (ст.224) договір купівлі-продажу розглядався як
консенсуальний. За визначенням цього договору, яке дається у
ст.655 ІДЕС 2003 p., він може бути як реальним (продавець передає,
а покупець приймає майно), так і консенсуальним (продавець
зобов'язується передати, а покупець зобов'язується прийняти
майно).
Договір купівлі-продажу спрямований на передачу майна у
власність набувачеві, тому у ст.658 ЦК підкреслюється, що право
продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших
випадків, встановлених законом (наприклад, право комісіонера,
консигнатора), належить власникові товару. Якщо продавець товару
не є його власником, покупець набуває право власності лише у
випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення
(ст.ст.330, 388, 389 ЦК). Суб'єктами договору купівлі-продажу
можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК,
територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти
публічного права (ст.2 ЦК).
2. Однією з істотних умов договору купівлі-продажу є умова щодо
предмета, який характеризується певними кількісними та якісними
показниками. ЦК оперує поняттями "майно" і "товар" як
синонімами. Предметом цього договору можуть бути як речі, так й
ін-
462
ті об'єкти цивільних прав, зазначені у ст.177 ЦК: валютні цінності,
цінні папери, майнові права тощо. Причому предметом купівлі-
продажу може бути як товар, який є в наявності у продавця на
момент укладення договору, так І той, що буде створений
(придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. До договору
купівлі-продажу майнових прав, наприклад майнових прав
інтелектуальної власності (ст.424 ЦК), застосовуються загальні
положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту
або характеру цих прав. Це ж стосується і договору купівлі-продажу
права вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Правда, до
цих договорів застосовується ще положення про відступлення права
вимоги (ст.ст.512— 519 ЦК), якщо Інше не встановлено договором
або законом.
ЦК 2003 p. містить чимало нових порівняно з ЦК 1963 p. правил,
які стосуються визначення умов щодо кількості, асортименту, якості,
комплектності, тари та упакування товару, які характеризують
предмет договору купівлі-продажу і поширюються на договори
поставки, контрактації, міни-бартеру тощо, якщо інше не
встановлено договором, законом або не випливає з характеру
відносин сторін за цими договорами.
Продавець повинен передати покупцеві товар, передбачений
договором, а також його приналежності та документи, що до нього
додаються (технічний паспорт, сертифікат якості тощо) і підлягають
переданню разом із товаром відповідно до договору або актів
цивільного законодавства. Кількість товару, що передається,
встановлюється в договорі у відповідних одиницях виміру або у
грошовому вираженні. Умова щодо кількості товару може бути
погоджена шляхом встановлення в договорі порядку її визначення.
Якщо за договором купівлі-продажу переданню підлягає товар у
певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами
або іншими ознаками (асортимент), продавець має передати
покупцеві товари в асортименті, погодженому сторонами, або в
асортименті, виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві
на момент укладення договору, якщо в ньому асортимент не був
визначений.
Важливою умовою договору купівлі-продажу є умова щодо
якості товару. Продавець повинен передати покупцеві товар, якість
якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. За відсутності в
договорі умов щодо якості товару продавець має передати
покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду
звичайно використовується. Так, стосовно договору міжнародної
купівлі-продажу товарів (за Віденською конвенцією ООН 1980 p.)
непридатним для звичайного використання вважається товар,
якщо у нього відсутні певні якості, і це є перешкодою для його
фактичного використання або веде до негативного результату, або
збільшує витрати споживача. Якщо продавець при укладенні
договору був повідомлений покупцем про конкретну мету
придбання товару, продавець повинен передати покупцеві товар,
придатний для використання відповідно до цієї мети.
У разі якщо законом встановлені обов'язкові вимоги щодо якості
товару (наприклад у стандартах, технічних умовах тощо), то
продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає цим
вимогам. Продавець і покупець можуть домовитись про
передання
463
товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими
законом. При продажу товару за зразком та (або) описом якість
його має відповідати зразку та (або) опису (ст.673 ЦК). Товар, який
продавець передає або повинен передати покупцеві, має відповідати
вимогам щодо його якості в момент його передання покупцеві, якщо
інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не
встановлений договором купівлі-продажу. Договором або законом
може бути встановлений строк, протягом якого продавець гарантує
якість товару (гарантійний строк).
Гарантія якості товару поширюється на всі комплектуючі вироби,
якщо інше не встановлено договором. Важливими тут є загальні
правила про порядок обчислення гарантійного строку: 1) він
починається з моменту передання товару покупцеві, якщо інше не
встановлено договором купівлі-продажу; 2) він продовжується на
той час, протягом якого покупець не міг використовувати товар у
зв'язку з обставинами, що залежать від продавця, до їх усунення
продавцем; 3) гарантійний строк на комплектуючий виріб
дорівнює строку на основний виріб і починає спливати
одночасно з ним; 4) у разі заміни товару чи комплектуючого
виробу неналежної якості на товар (комплектуючий виріб), що
відповідає умовам договору купівлі-продажу, гарантійний строк
починає спливати з моменту заміни (ст.ст.675, 676).
На відміну від гарантійних строків, які встановлюються, як
правило, на товари тривалого користування, строк придатності —
встановлений законом або іншими нормативно-правовим и актами
строк, зі спливом якого товар (продукти харчування, ліки тощо)
вважається непридатним для використання за призначенням.
Строк придатності визначається періодом часу, який обчислюється з
дня його виготовлення і протягом якого є придатним для
використання, або терміном (датою), до настання якого товар є
придатним для використання. Продавець повинен передати
покупцеві товар, на який встановлений строк придатності, з таким
розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначенням до
спливу цього строку (ст.677 ЦК).
Предмет договору купівлі-продажу може характеризуватись й
умовою про комплектність товару. Поняття комплектності означає
сукупність основного виробу та комплектуючих його виробів, які
складають з основним виробом єдине ціле з метою його
ефективного використання. Умова щодо комплектності стосується
зазвичай технічно складних виробів, як-от: обладнання, прилади,
побутова техніка тощо. Вимоги щодо комплектності встановлюються
у договорі або шляхом перерахування виробів (комплектуючих,
агрегатів), які підлягають передачі разом з основною річчю, або
шляхом вказівки на нормативно-технічний документ (стандарт,
технічні умови тощо), яким визначена комплектність товару. Якщо
договором купівлі-продажу не встановлено умов щодо
комплектності товару, продавець повинен передати покупцеві
товар, комплектність якого визначається звичаями ділового обороту
або іншими вимогами, що звичайно ставляться (ч.2 ст.682 ЦК).
Близьким до поняття "комплектність" є поняття "комплект
товару" (ст.683), але сутність цих понять є різною. Якщо
комплек-
464
тність розуміється як сукупність основного виробу і
комплектуючих його допоміжних виробів, то комплект товару — це
певний набір виробів (товарів), кожен з яких має самостійне
значення. Але саме такий набір товарів сприяє їх спільному
використанню. Це, по суті, складна річ, коли кілька речей
утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за
призначенням (ст.188 ЦК). Закон про захист прав споживачів (ст.19)
забороняє нав'язування покупцеві непотрібних йому товарів
шляхом включення їх у комплект, тобто забороняє обумовлювати
придбання одних товарів обов'язковою купівлею ще й інших
товарів. Зобов'язання щодо передачі товару в комплекті вважається
виконаним з моменту передання покупцем усього товару,
включеного до комплекту, причому продавець повинен вчинити це
одночасно, якщо інше не встановлено договором або не випливає із
суті зобов'язання.
З метою забезпечення збереження товару від пошкодження і
втрат, а довкілля — від забруднення, а також прискорення процесу
обігу товарів, договором або законом може передбачатись обов'язок
продавця передавати товар у певній тарі та (або) в упаковці. Цей
обов'язок не поширюється на товари, які за своїм характером, не
потребують застосування тари та (або) упакування (наприклад
сипучі чи наливні вантажі тощо). Товар має бути переданий у тарі та
(або) упакований звичайним для нього способом в упаковку, а за їх
відсутності — способом, який забезпечує схоронність товару цього
роду за звичайних умов зберігання чи транспортування, якщо
договором купівлі-продажу не встановлено конкретних вимог щодо
тари та (або) упаковки. Продавець, який здійснює підприємницьку
діяльність, зобов'язаний передати покупцеві товар у тарі та (або) в
упаковці, які відповідають вимогам, встановленим актами цивільного
законодавства (стандартами, технічними умовами тощо).
Крім обов'язку передати покупцеві товар відповідно до
зазначених вище умов щодо кількості, асортименту, якості тощо і в
обумовлений строк (ст.663), продавець несе й інші обов'язки за
договором купівлі-продажу. попередити покупця про право третіх
осіб на товар (права наймача, право застави, довічного
користування тощо); зберігати проданий товар, якщо право
власності переходить до покупця раніше від передання товару
(ст.ст.659, 667 ЦК), тощо.
3. За порушення зазначених вище обов'язків до продавця
можуть бути застосовані заходи, що матимуть несприятливі для
нього наслідки (санкції), зокрема заходи цивільно-правової
відповідальності (відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата
завдатку), відібрання речі, визначеної індивідуальними ознаками,
розірвання договору тощо.
Зокрема, якщо третя особа на підставах, що виникли до
продажу товару, пред'явить до покупця позов про витребування
товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати
клопотання про залучення його до участі у справі. У цьому разі
продавець повинен вступити у справу на стороні покупця. Якщо
покупець не виконає цих обов'язків, то продавець не відповідатиме
перед покупцем за умови, коли він доведе, що, взявши участь у
справі, він міг би відвернути відібрання переданого товару у
покупця. Якщо ж продавець був залучений до участі у справі, але
ухилився
465
від участі в н розгляді, він не має права доводити неправильність
ведення справи покупцем. У разі вилучення за рішенням суду
товару в покупця на користь третьої особи на підставах, що
виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві
завдані йому збитки, якщо покупець не знав і не міг знати про
наявність цих підстав. Правочин щодо звільнення продавця від
відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару
у покупця третьою особою є нікчемним (ст.ст.660, 661 ЦК).
При відмові продавця передати проданий товар покупець має
право відмовитись від договору купівлі-продажу, а щодо речі,
визначеної індивідуальними ознаками, має право пред'явити
продавцеві вимоги про витребування її та передання її
відповідно до умов зобов'язання (ст.620 ЦК). Такі ж вимоги
можуть бути пред'явлені продавцеві у зв'язку з непереданням ним
приналежностей товару та документів, які його стосуються: якщо
вони не передані продавцем у встановлений покупцем розумний
строк, покупець має право відмовитися від договору купівлі-
продажу і повернути товар продавцеві (ст.ст.665, 666 ЦК).
Аналогічні правові наслідки настають і при передачі покупцеві
меншої кількості товару, ніж це встановлено договором купівлі-
продажу. В цьому разі покупець має право вимагати передання
кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого
товару та його оплати, а якщо він уже оплачений, — вимагати
повернення сплаченої за нього грошової суми.
Якщо продавець передав покупцеві більшу кількість товару, ніж
це встановлено договором, покупець повинен повідомити про це
продавця, і якщо в розумний строк після одержання такого
повідомлення продавець не розпорядиться товаром, покупець має
право прийняти весь товар і повинен оплатити додатково прийнятий
товар за ціною, встановленою для товару, прийнятого відповідно до
договору, якщо інша ціна не встановлена за домовленістю сторін.
При порушенні продавцем умов договору щодо асортименту
товару покупець має право відмовитися від прийняття та оплати
товару, а якщо він уже оплачений, — вимагати повернення
сплаченої за нього грошової суми. Якщо ж продавець передав
покупцеві частину товару, асортимент якого відповідає умовам
договору, і частину товару з порушенням асортименту, покупець
має право на свій вибір: 1) прийняти частину товару, що
відповідає умовам договору, І відмовитися від решти товару; 2)
відмовитися від усього товару; 3) вимагати заміни частини товару,
що не відповідає асортименту, товаром в асортименті, який
встановлено договором; 4) прийняти весь товар. Товар, асортимент
якого не відповідає умовам договору, вважається прийнятим, якщо
покупець у розумний строк після його одержання не повідомив
продавця про свою відмову від нього. Якщо покупець не
відмовився від товару, асортимент якого не відповідає умовам
договору купівлі-продажу, він повинен оплатити його за ціною,
погодженою з продавцем. Ініціативу в погодженні ціни на такий
товар має проявити продавець у розумний строк, бо в іншому разі
покупець оплачує товар за ціною, яка на момент укладення
договору застосовувалась щодо аналогічного товару (ст.672 ЦК).
466
Слід мати на увазі, що в договорі купівлі-продажу сторони
можуть обумовити й інші наслідки порушення продавцем умов
щодо кількості та асортименту: відшкодування збитків, сплату
неустойки за непередання (недопоставку) покупцеві всієї або
частини кількості товарів в обумовлені строки та в асортименті
тощо.
Правові наслідки передання покупцеві товару неналежної якості,
визначені у ст-678 ЦК, залежать від того, які порушення вимог шодо
якості товару — істотні чи неістотні — допущені продавцем.
Істотними вважаються порушення цих вимог у разі виявлення
недоліків, які не можна усунути або усунення яких пов'язане з
непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які
виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення. В разі
істотного порушення вимог щодо якості товару покупець має право
за своїм вибором: І) відмовитися від договору і вимагати
повернення оплаченої за товар суми; 2) вимагати заміни товару.
Якщо відступи від умов договору щодо якості є неістотними, то,
незалежно від можливості використання товару за призначенням,
покупець може вимагати від продавця за своїм вибором: 1)
пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків
товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення
недоліків самим покупцем чи третьою особою. Не виключається при
цьому і вимога про відшкодування інших збитків, заподіяних
порушенням продавцем умов договору щодо якості товару, і про
сплату неустойки, якщо вона обумовлена договором купівлі-
продажу. Якщо продавець товару неналежної якості не є його
виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення
недоліків товару І відшкодування збитків можуть бути пред'явлені
до продавця або виготовлювача товару.
Продавець відповідає за недоліки товару, якщо покупець
доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з
причин, які існували до цього моменту. Якшо продавцем надані
гарантії щодо якості товару, продавець відповідає за його
недоліки, якщо не доведе, що вони виникли після його передання
покупцеві внаслідок порушення покупцем правил користування чи
зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили
(ст.679).
ЦК 2003 р. (ст.ст. 680, 681) встановлює більш тривалі порівняно
з ЦК 1963 p. строки для пред'явлення вимог (претензійні) і позовної
давності, що застосовуються до вимог у зв'язку з недоліками
проданого товару. Якщо на товар встановлено гарантійний строк
або строк придатності, покупець має право пред'явити вимогу у
зв'язку з недоліками товару, які були виявлені протягом цих строків.
У разі якщо на комплектуючий виріб встановлюється гарантійний
строк меншої тривалості, ніж на основний виріб, покупець має
право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками комплектуючого
виробу, якщо ці недоліки виявлені протягом гарантійного строку на
основний виріб. Якщо ж на комплектуючий виріб встановлено
гарантійний строк більшої тривалості, ніж гарантійний строк на
основний виріб, покупець має право подати вимогу у зв'язку з
недоліками товару, якщо недоліки у комплектуючому виробі
виявлені протягом гарантійного строку на нього, незалежно від
спливу гарантійного строку на основний виріб. У тих випадках,
467
коли недоліки товару виявлені покупцем після спливу гарантійного
строку або строку придатності, продавець несе відповідальність,
якщо покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання
товару або з причин, які Існували до цього моменту.
За відсутності на товар гарантійного строку або строку
придатності вимога у зв'язку з недоліками товару може бути
пред'явлена покупцем за умови, що недоліки були виявлені
протягом розумного строку, але в межах 2 років, а щодо
нерухомого майна — в межах 3 років від дня передання товару
покупцеві, якщо договором не встановлений більший строк. Якщо
встановити день передання нерухомого майна неможливо або якщо
покупець володів нерухомим майном до укладення договору,
зазначені строки обчислюються з дня укладення договору. Строк
для виявлення недоліків товару, що перевозився або був
відправлений поштою, обчислюється від дня одержання товару в
місці призначення. До вимог у зв'язку з недоліками переданого
товару застосовується позовна давність в 1 рік, яка обчислюється
від дня виявлення недоліків у межах, зазначених вище строків, а
якщо на товар встановлено гарантійний строк (строк придатності),
— від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку (строку
придатності).
Певні правові наслідки настають і при порушенні продавцем
умов договору щодо комплектності товару та вимог про тару та
(або) упаковку. Так, у разі передання некомплектного товару
покупець має право вимагати від продавця за своїм вибором: 1)
пропорційного зменшення ціни; 2) доукомплектування товару в
розумний строк. Якщо продавець у розумний строк не
доукомплектував товар, покупець має право за своїм вибором: І)
вимагати заміни некомплектного товару на комплектний; 2)
відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої грошової
суми. Такі ж наслідки застосовуються також у разі порушення
продавцем обов"язку передати покупцеві комплект товару, якщо
інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання
(ст.ст.683, 684 ЦК). В арбітражній практиці на вимоги у зв'язку з
порушенням умов щодо комплектності, зокрема, при поставках
продукції, поширювався скорочений (6-місячний) строк позовної
давності, як і на вимоги у зв'язку з неналежною якістю товару.
Проте передання некомплектного товару тяжіє до кількісних
порушень договору (відсутність комплектуючих виробів), тому до
цього правопорушення повинен застосовуватись загальний (3-
річний) строк позовної давності.
У разі передання покупцеві товару без тари та (або) упаковки чи
в неналежній тарі та (або) упаковці, покупець має право вимагати
від продавця передання товару у належних тарі та (або) упаковці
або заміни неналежної тари (упаковки), якщо Інше не випливає із
суті зобов'язання чи характеру товару, або пред'явити до нього інші
вимоги, шо випливають із передання товару неналежної якості
(ст.ст.678, 686 ЦК).
4. Для того, щоб застосувати до продавця зазначені вище
правові наслідки за порушення умов договору щодо кількості,
асортименту, якості, комплектності, тари та (або) упаковки товару
та інших умов, покупцеві належить в установленому порядку
здійснити перевірку додержання продавцем зазначених умов і
своєчасно по-
468
відомити про них продавця. Ці питання вирішуються у
положеннях ст.ст.687 І 688 ЦК.
Перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-прода-
жу здійснюється у випадках та порядку, встановлених договором
або актами цивільного законодавства. Якщо нормативно-правовими
актами з питань стандартизації встановлено вимоги щодо порядку
перевірки кількості, асортименту, якості та інших умов, то порядок
перевірки, визначений договором, має відповідати цим вимогам.
Так, у разі одержання товарів (вантажу) від транспортної організації,
яка здійснювала їх перевезення, покупець (одержувач) повинен
додержуватись правил, передбачених нормативно-правовими актами,
що регулюють діяльність даного виду транспорту. Одержання
товарів від транспортної організації — це лише початковий етап у її
прийманні. Остаточну перевірку відповідності одержаних товарів
умовам договору, зокрема при поставках, одержувач здійснює на
своєму складі відповідно до вимог Інструкції про порядок приймання
товарів за кількістю та Інструкції про порядок приймання товарів за
якістю.
Якщо порядок перевірки додержання продавцем умов договору
купівлі-продажу не встановлений договором або нормативно-
правовими актами, перевірка має здійснюватися відповідно до
звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться у таких
випадках.
Обов'язок перевіряти відповідність товару умовам договору перед
переданням його покупцеві може покладатись на продавця, якщо це
передбачено договором, актами цивільного законодавства або
нормативно-правовими актами з питань стандартизації. У цьому
разі продавець повинен на вимогу покупця надати йому докази
проведення такої перевірки. Перевірка додержання умов договору
купівлі-продажу щодо предмета договору покупцем і продавцем
має здійснюватись на одних і тих самих умовах (ст.687 ЦК).
Виявивши і належним чином зафіксувавши порушення договору
продавцем, покупець повинен повідомити про це продавця у строк,
встановлений договором або актами цивільного законодавства, а
якщо такий строк не встановлений, — у розумний строк піс ля того,
як порушення могло бути виявлено відповідно до характеру і
призначення товару. У разі невиконання покупцем цього
обов'язку продавець має право частково або в повному обсязі
відмовитися від задоволення відповідних вимог покупця, якщо
продавець доведе, що невиконання покупцем цього обов'язку
спричинило неможливість задоволення його вимог або спричинить
для продавця витрати, що перевищують його витрати у разі
своєчасного повідомлення про порушення умов договору. Проте
продавець не має права посилатися на зазначені обставини, якщо
він знав або міг знати про те, що переданий покупцеві товар не
відповідає умовам договору купівлі-продажу (ст.688 ЦК).
5. За договором купівлі-продажу на покупця покладаються такі
обов'язки: а) прийняти товар; б) зберігати товар у разі відмови від
його прийняття; в) оплатити товар; г) застрахувати товар, якщо цей
обов'язок передбачений для нього договором.
Прийняття товару покупцем безпосередньо від продавця чи від
транспортної організації — це виконання покупцем свого креди-
469
торського обов'язку за зобов'язанням, що виникло за договором
купівлі-продажу. При цьому він має вчинити дії, які відповідно до
вимог, шо звичайно ставляться, необхідні з його боку для
забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не
встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Відмова покупця від прийняття товару допускається, якщо це
встановлено договором або законом, а також при здійсненні ним
права на заміну товару (ст.ст.615, 689 ЦК).
Покупець в усіх випадках зобов'язаний зберігати товар,
переданий йому продавцем, незалежно від того, обгрунтовано чи
необгрунтовано він відмовився від його прийняття. При одержанні
від транспортної організації товару (вантажу), який не
передбачений договором купівлі-продажу, поставки тощо,
одержувач повинен прийняти його на так зване відповідальне
зберігання. Одержавши від покупця відмову від такого товару,
продавець повинен забрати (вивезти) цей товар або розпорядитися
ним у розумний строк. Якщо продавець у цей строк не
розпорядиться товаром, покупець має право реалізувати товар або
повернути його продавцеві, поклавши на нього витрати, понесені у
зв'язку із зберіганням товару, його реалізацією або поверненням
продавцеві. Якщо ж покупець без достатніх підстав зволікає з
прийняттям товару або відмовився від його прийняття, продавець
має право вимагати від покупця прийняти та оплатити товар або
відмовитися від договору купівлі-продажу (ст.690 ЦК).
Покупець повинен оплатити товар після його прийняття або
прийняття товаророзпорядчих документів, якщо договором або
актами цивільного законодавства не встановлений інший строк
оплати товару. Товар оплачується за ціною, встановленою у договорі
купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може
бути визначена виходячи з його умов, — за ціною, що визначається
наявністю звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на
момент укладення договору. Покупець має також право вчинити за
свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного
законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для
здійснення платежу (ч.4 ст.632, ч.і ст.69І, ч.і ст.692 ЦК). Відповідно
до умов договору покупець може частково або повністю оплачувати
товар до його передання продавцем (попередня оплата), з
відстроченням або розстроченням платежу при продажу товарів у
кредит, а також з комбінуванням зазначених вище способів оплати.
За порушення покупцем обов'язку щодо оплати товару до нього
можуть бути застосовані певні санкції (примусове стягнення боргу,
відшкодування збитків, оплата неустойки (пені) за прострочення
платежу, сплата процентів за користування чужими грошовими
коштами, розірвання договору, зупинення продавцем передання
частини товару, обумовленої договором, до повної оплати покупцем
усього раніше переданого товару тощо). Так, відповідно до чч.З—5
ст.692 ЦК у разі прострочення оплати товару продавець має право
вимагати оплати товару та сплати процентів за користування
чужими грошовими коштами. Якщо покупець відмовився прийняти
та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати
оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу. В
разі
470
коли продавець зобов'язаний передати покупцеві крім неоплачено-
го також інший товар, він має право зупинити передання цього
товару до повної оплати всього раніше переданого товару, якщо
інше не встановлено договором або актами цивільного
законодавства. Відповідно до ст.ст.1, 3 Закону про відповідальність
за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань у договірних
правовідносинах, суб'єктами яких є підприємства, установи та
організації незалежно від форм власності та господарювання, а
також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності,
платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих
коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлений за
згодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого
платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ,
що діяла у період, за який сплачується пеня.
За загальним правилом, закріпленим у чч.і, 2 ст.334 ЦК, право
власності у набувача майна за договором виникає з моменту
передання майна, якщо інше не встановлено договором або
законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві
або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення,
пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання
доставки. До передання майна прирівнюється вручення
коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на
майно.
Відповідно до ст.697 ЦК договором може бути встановлено, що
право власності на переданий покупцеві товар зберігається за
продавцем до оплати товару або настання інших обставин
(наприклад, при продажу товару в кредит). У цьому разі покупець
не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися
товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не
випливає із призначення та властивостей товару. Якщо покупець
прострочив оплату товару, а також у разі ненастання обставин, за
яких право власності на товар мало перейти до покупця, продавець
має право вимагати від покупця повернення товару.
Договором купівлі-продажу може бути встановлений обов'язок
продавця або покупця страхувати товар. Страхування товарів
(майна) здійснюються за правилами, закріпленими у гл.67
"Страхування". Якщо обов'язок застрахувати товар за договором
було покладено на покупця, але він не застрахує його, продавець
має право сам застрахувати товар і вимагати від покупця
відшкодування витрат на страхування або відмовитися від
договору (ст.696 ЦК).
Зазначені вище загальні положення про договори купівлі-
продажу застосовуються до окремих його видів, зокрема до
поставки, контрактації, міни, постачання енергетичними та іншими
ресурсами через приєднану мережу, якщо законом не передбачені
особливі умови укладення, виконання або відповідальності сторін
за цими договорами.
§ 2. Роздрібна купівля-продаж
1. У ЦК 1963 р. (гл.20) лише поодинокі правила серед загальних
положень про купівлю-продаж відображали певні особливості
роздрібної купівлі-продажу (ст.ст.235, 236, 240 та ін.). ЦК виділяє
роз-
471
дрібну купівлю-продаж у самостійний вид договору купівлі-
продажу. Цим підкреслюється важливе значення цього договору як
основної цивільно-правової форми торговельного обслуговування
громадян та забезпечення їх матеріальних і духовних потреб.
Законодавче визначення договору роздрібної купівлі-продажу
вперше дається у ч.і ст.698 ЦК, оскільки в раніше чинному
цивільному законодавстві воно відсутнє. За договором роздрібної
купів-лі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку
діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві
товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або
іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою
діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити
його.
Сторонами в договорі роздрібної купівлі-продажу є, з одного
боку, продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з
продажу товару, а з другого — покупець — фізична чи юридична
особа, що набуває у власність товар, який звичайно призначається
для особистого, домашнього або Іншого використання, не
пов'язаного з підприємницькою діяльністю. До відносин за
договором роздрібної купівлі-продажу за участю покупця —
фізичної особи, не врегульованих ЦК, застосовується законодавство
про захист прав споживачів, зокрема Закон про захист прав
споживачів, Порядок заняття торговельною діяльністю та інші
нормативні акти. Проте Закон про захист прав споживачів та інші
акти цивільного законодавства у цій сфері застосовуються до
роздрібної купівлі-продажу в тій частині, яка не суперечить ЦК.
Умови договору, що обмежують права покупця — фізичної особи
порівняно з правами, встановленими ЦК та законодавством про
захист прав споживачів, є нікчемними.
Відповідно до пунктів 5, 6 Порядку заняття торговельною
діяльністю, торговельна діяльність може здійснюватися у сферах
роздрібної та оптової торгівлі, а також у торговельно-виробничій
(громадське харчування) сфері. Господарюючі суб'єкти здійснюють
торговельну діяльність після їх державної реєстрації як суб'єктів
підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених
законодавчими актами, — за наявності у них спеціального дозволу
(ліцензії) на торгівлю окремими видами товарів.
Законом про захист прав споживачів та ЦК передбачено широке
коло прав споживачів (громадян) під час придбання, замовлення
або використання товарів для задоволення своїх побутових потреб.
Зокрема, відповідно до ст.З Закону про захист прав споживачів
споживачі мають право на державний захист своїх прав,
гарантований рівень споживання, належну якість товару,
торговельного та інших видів обслуговування, безпеку товарів,
необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість
і асортимент товарів. Споживачі можуть розраховувати на
відшкодування збитків, завданих товарами неналежної якості, а
також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей
товарами у випадках, передбачених законодавством. Цей Закон
передбачає право споживачів звертатися до суду та інших
уповноважених державних органів за захистом порушених прав, а
також можливість об'єднання в громадські організації споживачів
(об'єднання споживачів).
472
2. Особливістю договору роздрібної купівлі-продажу є те, що він
укладається переважно на основі так званої публічної оферти. На
відміну від загального правила (ч.2 ст.641 ЦК), за яким реклама та
інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є
запрошенням робити оферти, публічною офертою у ст.699 ЦК
визнається пропозиція укласти договір купівлі-продажу товару не у
місцях його продажу, якщо вона звернена до невизначеного кола
осіб у рекламі, каталогах або інших описах товару і містить усі істотні
умови договору. Виставлення товару, демонстрація його зразків або
надання відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків
тощо) у місцях його продажу визнається публічною пропозицією
укласти договір незалежно від того, чи вказана ціна та інші істотні
умови договору купівлі-продажу. Правда, продавцем може бути при
цьому застережено, що певний товар нспризначений для продажу, а
слугує естетичним оформленням торгового залу, вітрини або є
торговим обладнанням продавця тощо.
Перед укладенням договору роздрібної купівлі-продажу
продавець повинен надати покупцеві необхідну та достовірну
інформацію про товар, що пропонується до продажу. Інформація
має відповідати вимогам закону та правилам роздрібної торгівлі
щодо її змісту І способів надання. Необхідною вважається така
Інформація про товар, яка створює у покупця повне уявлення про
властивості товару, правила користування ним, зберігання тощо, і
на основі одержаних відомостей покупець може вибрати потрібний
йому товар. У Законі про захист прав споживачів (ст. 19) наведено
перелік відомостей про товар, які даються в описах, технічній
документації, на етикетках, у маркуванні тошо і становлять
необхідну Інформацію про товар. Інформація про товар має бути
достовірною, тобто наявні в ній відомості повинні відповідати
дійсному стану речей.
До укладення договору купівлі-продажу покупець має право
оглянути товар, вимагати проведення в його присутності перевірки
властивостей товару або демонстрації користування товаром, якщо
Це не виключено характером товару і не суперечить правилам
роздрібної торгівлі.
Правові наслідки ненадання покупцеві необхідної та
достовірної інформації про товар (ч.З ст.700) залежать від того,
укладено чи ще не укладено з продавцем договір роздрібної купівлі-
продажу. Необгрунтоване ухилення продавця від укладення
договору у зв'язку з ненаданням інформації дає право покупцеві
вимагати від продавця відшкодування збитків. Це один із випадків
відповідальності підприємця за необгрунтовану відмову від
укладення публічного Договору, передбачену ч.4 ст.633, а договір
роздрібної купівлі-про-лажу є публічним договором (ч.2 ст.698
ЦК).
Якщо ж договір укладено, але покупцеві не надано було
можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар у
місці його продажу, то покупець в розумний строк може відмовитись
від Договору, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми
і відшкодування збитків, а також моральної шкоди. Продавець,
який не надав покупцеві можливостей одержати повну і достовірну
інформацію про товар, несе відповідальність за недоліки товару,
як-
474
що покупець доведе, що недоліки виникли після одержання товару
у зв'язку з відсутністю у нього такої Інформації.
Відповідно до ст.701 ЦК сторони можуть укласти договір купівлі-
продажу з умовою про прийняття покупцем товару у строк,
встановлений договором, і протягом цього строку товар не може
бути проданий продавцем іншому покупцеві. Якщо покупець не
з'явився або не вчинив інших необхідних дій для прийняття товару у
встановлений строк, вважається, що покупець відмовився від
договору, якщо інше не встановлено договором. Додаткові витрати
продавця на забезпечення передання товару покупцеві у
встановлений строк включаються в ціну товару, якщо інше не
встановлено договором або актами цивільного законодавства.
За чинними правилами роздрібної торгівлі (п.27 Порядку
заняття торговельною діяльністю) вибрані покупцями
непродовольчі товари можуть зберігатися у торговельному
підприємстві протягом 2 годин з відміткою часу наступної оплати на
виписаному продавцем чекові. Після закінчення встановленого часу
невикуплений товар надходить у продаж. Придбані великогабаритні
товари (меблі, будівельні матеріали, піаніно, холодильники, пральні
машини тощо) покупець має право залишити на зберіганні в
торговому підприємстві, але не більше як на І добу. За погодженням
з адміністрацією підприємства строк зберігання може бути
продовжено шляхом укладення договору схову відповідного товару.
Продавець протягом зазначеного строку несе відповідальність за
зберігання та якість товару.
Широкого поширення у роздрібній торгівлі набули договори
роздрібної купівлі-продажу товарів за зразками або з умовою про
доставку товару покупцеві за місцем, зазначеним покупцем, або за
місцем проживання фізичної особи-покупця. ЦК регулює ці форми
торговельного обслуговування споживачів положеннями
ст.ст.702, 704. Зокрема, сторони можуть укласти договір купівлі-
продажу на підставі ознайомлення покупця із зразком товару (за
описом, каталогом тощо). Договір купівлі-продажу за зразком є
виконаним з моменту доставки товару у місце, встановлене
договором, а якщо місце передання товару не встановлене — з
моменту доставки товару за місцем проживання фізичної особи-
покупця. Аналогічне правило встановлено і щодо договору роздрібної
купівлі-продажу, укладеного з умовою про доставку товару
покупцеві в обумовлений строк, з тією лише різницею, що такий
договір вважається виконаним з моменту вручення товару
покупцеві, а в разі його відсутності — особі, яка пред'явила
квитанцію або інший документ, що засвідчує укладення договору
або оформлення доставки товару, якщо інше не встановлено
договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті
зобов'язання. Якщо договором не встановлений строк доставки
товару для вручення його покупцеві, товар має бути доставлений у
розумний строк після одержання вимоги покупця.
Певні особливості існують при продажу товарів з
використанням автоматів (ст.703 ЦК): володілець автоматів
зобов'язаний довести до покупців Інформацію про продавця товару,
його місцезнаходження, режим роботи, а також про дії, які
необхідно вчинити
474
покупцеві для одержання товару. Договір роздрібної купівлі-
продажу з використанням автоматів є укладеним з моменту
вчинення покупцем дій, необхідних для одержання товару. Якщо
покупцеві не надається оплачений товар, продавець повинен на
вимогу покупця негайно надати покупцеві товар або повернути
сплачену за нього грошову суму.
За договором роздрібної купівлі-продажу покупець зобов'язаний
оплатити товар за ціною, оголошеною продавцем у момент укладення
договору, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті
зобов'язання. Договором може бути встановлена попередня оплата
товару, оплата з відстроченням або розстроченням платежу тощо. У
разі коли договором встаношіено попередню оплату товару,
прострочення покупцем оплати товару вважається відмовою покупця
від договору, якщо інше не встановлено договором. Покупець має
право повністю оплатити товар у будь-який час у межах
встановленого договором періоду розстрочення Його оплати.
Водночас до договору роздрібної купівлі-продажу товару в
кредит, у тому числі з розстроченням платежу, не застосовуються
положення абз.1 ч.5 ст.694 ЦК щодо прострочення оплати товару
покупцем, тобто не нараховуються проценти за користування
чужими грошовими коштами (ст.7О6 ЦК).
Договором може бути передбачено, що до переходу до покупця
права власності на переданий йому товар (наприклад, до оплати
товару) покупець є наймачем (орендарем) цього товару (договір
найму-продажу). Такий договір є змішаним договором, бо містить
елементи купівлі-продажу та майнового найму (оренди). Покупець
стає власником товару, переданого йому за договором найму-про-
дажу, з моменту оплати товару, якщо інше не встановлено
договором (ст.705 ЦК).
3. Серед важливих прав покупця за договором роздрібної купівлі-
продажу є право на належну якість товару. Відповідно до ст.ст.З, 12
—14 Закону про захист прав споживачів покупець (споживач) має
право вимагати від продавця (виготівника), а продавець
зобов'язаний передати споживачеві товар, який за якістю відповідає
вимогам нормативних документів, умовам договору, а також
інформації про товар. Виготівник повинен забезпечити можливість
використання товару за призначенням протягом строку його служби,
передбаченого нормативним документом або встановленого ним за
домовленістю із споживачем, а в разі відсутності таких строків —
протягом 10 років. Якщо на товар законом або договором
встановлено гарантійний строк (строк придатності), виготівник
забезпечує (гарантує) нормальну роботу (застосування,
використання) товару, в тому числі комплектуючих виробів,
протягом цих строків.
У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших
строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи
договором, недоліків товару, не застережених продавцем, або
фальсифікації товару покупець відповідно до ст.708 ЦК і ст.14
Закону про захист прав споживачів має право за своїм вибором
вимагати від продавця або виготовлювача:
1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування
витрат, здійснених покупцем або третьою особою на їх виправлення;
475
2) заміни товару на аналогічний товар належної якості або
натакий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у
разі різниці в ціні;
3) відповідного зменшення купівельної ціни на товар;
4) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої
затовар грошової суми.
Порядок І строки задоволення зазначених вимог покупця з
приводу неналежної якості товару встановлені у ст.ст.709, 710 ЦК та
у ст.4 Закону про захист прав споживачів.
Безоплатне усунення недоліків товару. Вимога про безоплатне
усунення недоліків товару пред'являється до продавця або
виготовлювача за вибором покупця. Усунення недоліків
здійснюється або шляхом ремонту всього виробу, або заміни
окремих частин, деталей, агрегатів тощо, які вийшли з ладу. Вимога
покупця про безоплатне усунення недоліків підлягає задоволенню
продавцем або виготовлювачем протягом 14 днів або, за згодою
сторін, в інший строк. На вимогу покупця на час ремонту йому має
бути наданий у користування аналогічний товар, незалежно від
моделі, з доставкою до місця проживання покупця за рахунок
продавця. Для цього виготовлювач і продавець повинні на договірній
основі утворити обмінний фонд товарів, перелік яких визначає
Кабінет Міністрів України. Згідно з його постановою "Про
реалізацію окремих положень Закону України "Про захист прав
споживачів" до такого обмінного фонду включені, зокрема,
телевізори, магнітофони, радіоприймачі, холодильники, пральні
машини тощо.
У разі усунення недоліків товару шляхом заміни комплектуючого
виробу або складової частини товару, на які встановлені гарантійні
строки, гарантійний строк на новий комплектуючий виріб або
складову частину обчислюється з дня видачі покупцеві товару після
усунення недоліків. За кожен день прострочення продавцем або
виготовлювачем усунення недоліків товару і невиконання вимоги
про надання в користування аналогічного товару на час усунення
недоліків продавець сплачує покупцеві неустойку в розмірі 1%
вартості товару.
Споживач (покупець) має право пред'явити виготівнику вимогу
про безоплатне усунення недоліків товару Й після гарантійного
строку. Ця вимога може бути пред'явлена протягом установленого
строку служби, а якщо такий не встановлено — протягом 10 років,
якщо в товарі були виявлені істотні недоліки, допущені з вини ви-
готівника. Якщо ця вимога не задоволена в 14-денний строк,
споживач може за своїм вибором пред'явити виготівникові інші
вимоги у зв'язку з неналежною якістю товару (ч.8 ст. 14 Закону про
захист прав споживачів).
Відшкодування витрат, понесених покупцем або третьою особою
у зв'язку з виправленням недоліків товару. Якщо на вимогу покупця
недоліки товару усувають безпосередньо продавець чи виготівник,
то вони здійснюють це за свій рахунок, тобто для покупця це є
безоплатним. Але закон допускає ситуацію, коли покупець усуває
недоліки сам або доручає їх виправлення третій особі на основі
договору підряду. В цьому разі витрати на усунення недоліків самим
покупцем чи третьою особою в порядку цивільної від повід альнос-
476
ті мають бути відшкодовані продавцем чи виготівником. Звичайно,
розмір здійснених витрат має бути співмірним з ціною самого
товару, не перевищувати її.
Заміна товару. Вимога покупця про заміну товару неналежної
якості на аналогічний товар або на такий самий товар іншої моделі,
але належної якості, підлягає негайному задоволенню, а в разі
необхідності перевірки якості товару — протягом 14 днів або, за
домовленістю сторін, в інший строк. У разі відсутності необхідного
товару вимога покупця про заміну підлягає задоволенню у 2-місяч-
ний строк з моменту подання відповідної заяви. При цьому доставка
товару продавцеві та повернення іншого товару після заміни, як і
доставка товару для виправлення недоліків, здійснюються
продавцем або виготівником (чи уповноваженими ними
представниками), а в разі невиконання ними цього обов'язку або
відсутності продавця чи виготівника в місці знаходження покупця
повернення товару може бути здійснене покупцем за їх рахунок.
У разі заміни товару з недоліками на товар належної якості
продавець не має права вимагати відшкодування різниці між
ціною товару, встановленою договором купівлі-продажу, І ціною,
яка існує на момент заміни товару або постановления судом
рішення про заміну товару. Якщо ж за вибором покупця товар
неналежної якості замінено на аналогічний товар належної якості,
але інший за розміром, фасоном, сортом тощо, відшкодуванню
підлягає різниця між ціною заміненого товару і ціною товару
належної якості, що діють на момент заміни або постановления
судом рішення про заміну товару.
Право на обмін товару надано покупцеві і тоді, коли куплений
ним товар відповідає встановленим вимогам щодо якості, але не
підійшов йому за формою, габаритами, фасоном, кольором,
розміром або з інших причин не може бути ним використаний за
призначенням. Умови і порядок обміну товарів належної якості на
аналогічний товар у місці купівлі або інших місцях, оголошених
продавцем, визначені у ст.707 ЦК і ст.20 Закону про захист прав
споживачів. Реалізувати своє право на обмін покупець може
протягом 14 днів з моменту передання йому непродовольчого товару
належної якості, якщо триваліший строк не оголошений
продавцем. У разі виявлення різниці в ціні покупець проводить
необхідний перерахунок з продавцем. Якщо у продавця немає
необхідного для обміну товару, покупець має право повернути
придбаний товар продавцеві та одержати оплачену за нього
грошову суму.
Вимога покупця про обмін або повернення товару підлягає
задоволенню, якщо товар не був у споживанні, збережено його
товарний вид, споживчі властивості та за наявності доказів
придбання товару У цього продавця (пломби, ярлики, товарний чи
касовий чеки або інші документи, видані покупцеві разом з
проданим товаром).
Надання покупцеві права вимагати обміну товару належної
якості на аналогічний товар або повернення сплаченої за нього
грошової суми є окремим випадком, коли в силу закону, за
відсутності порушень з боку контрагента, сторона за договором
може в односторонньому порядку відмовитись від договору або
змінити його умови (ст.651 ЦК). Водночас нормативно-правовими
актами
477
можуть встановлюватись переліки товарів, які не підлягають
обміну або поверненню продавцеві. Зокрема, до Переліку товарів
належної якості, що не підлягають обміну (поверненню), включено
продовольчі товари, лікарські препарати і засоби, предмети сангі-
гієни, парфюмерно-косметичнІ та деякі інші товари.
Відмова від договору і повернення сплаченої за товар грошової
суми. Відмова покупця від договору у зв'язку з неналежною
якістю товару означає розірвання договору на вимогу покупця за
наявності істотного порушення умов договору другою стороною
(продавцем). У разі заперечення продавця проти розірвання
договору з цієї причини спір може вирішити суд (ч.2 ст.651
ЦК). На вимогу продавця покупець повинен повернути йому
недоброякісний товар, причому доставка товару здійснюється за
рахунок продавця.
У разі відмови покупця від договору та повернення продавцеві
товару неналежної якості покупець має право, крім повернення
сплаченої суми, вимагати відшкодування різниці між ціною
товару, встановленою договором, і ціною відповідного товару на
момент добровільного задоволення його вимоги, а якщо вимогу
добровільно не задоволено продавцем, — на момент
постановления судом рішення. Якщо на час виконання рішення
суду про відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару,
зменшення ціни або повернення товару неналежної якості
підвищилися ціни на цей товар, покупець із цих підстав може
заявити додаткові вимоги до продавця. У всякому разі при
поверненні грошей продавець не має права утримувати з них суми,
на які знизилась вартість товару у зв'язку з його використанням
покупцем, втратою товарного виду тошо, оскільки розірвання
договору стало наслідком порушення продавцем вимог щодо якості
товару.
Відповідно до абз.7 ч. і ст.14 Закону про захист прав
споживачів стосовно непродовольчих товарів, що були у
використанні та реалізовані через роздрібні комісійні торговельні
підприємства, зазначені вище вимоги у зв'язку з недоліками цих
товарів задовольняються за згодою продавця. ЦК ч.2 ст.708)
посилює гарантії прав покупців товарів при придбанні їх у
роздрібних комісійних підприємств, передбачаючи, шо покупець,
який був поінформований про продаж комісійних товарів, має
право пред'явити вимоги щодо неналежної якості товарів, якщо
придбані товари містили істотні недоліки, не застережені
продавцем. Це означає, що в такому випадку відповідні вимоги
покупця мають бути задоволені продавцем й за відсутності його
згоди, тобто у примусовому порядку.
Важливою гарантією прав покупця за договором роздрібної
купівлі-продажу є положення про безпеку товарів. Відповідно до
ст.16 Закону про захист прав споживачів споживач має право на
те, щоб товари за звичайних умов їх використання, зберігання
 або транспортування були безпечними для його життя, здоров'я,
навколишнього природного середовища, а також не завдавали
шкоди його майну. Звичайно, до продажу в роздрібній
торговельній мережі не повинні допускатись товари,
використання яких з дотриманням встановлених правил може
завдати шкоду покупце-
ві чи його майну. Виготівник чи продавець повинні попереджати
споживача про наявність строку служби (придатності) товару або
його частини, обов'язкові умови його використання та можливі
наслідки їх недотримання, а також необхідні дії після закінчення
цього строку. Товари, на які актами законодавства або іншими
нормативними документами встановлено обов'язкові вимоги
щодо забезпечення безпеки життя, здоров'я споживачів, їхнього
майна, довкілля, підлягають обов'язковій сертифікації згідно з
чинним законодавством. Реалізація та використання таких
товарів (у тому числі імпортних) без сертифіката відповідності
забороняється.
Відповідно до ст.ст.17 і 18 Закону про захист прав споживачів та
ст.ст.711, 1209—1211 ЦК продавець чи виготівник товару (за
вибором потерпілого) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану
життю, здоров'ю або майну споживача внаслідок конструктивних,
технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, а також
недостовірної або недостатньої інформації про них. Відшкодування
шкоди не залежить від їхньої вини, а також від того, чи перебував
потерпілий з ними у договірних відносинах. Продавець, виготівник
звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що
шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення
потерпілим правил користування або зберігання товару.
Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, підлягає
відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків
придатності товару, а якщо вони не встановлені — протягом 10 років
від дня виготовлення товару. Шкода, завдана внаслідок недоліків
товарів, підлягає відшкодуванню також, якщо: І) на порушення
вимог закону не встановлено строку придатності товару; 2) особу-
споживача не було попереджено про необхідні дії, які він має
вчинити після спливу строку придатності, та про можливі наслідки
невиконання цих дій.
§ 3. Поставка
1. Найбільш поширеною правовою формою регулювання
підприємницьких відносин з постійного та ритмічного постачання
продукції і товарів є договір поставки. Завдяки цьому договору, з
одного боку, забезпечуються потреби товаровиробників у
матеріальних ресурсах (сировині, матеріалах, устаткуванні тощо), а з
другого — гарантований збут ними товарів і задоволення потреб
оптових та роздрібних торговельних організацій, посередницьких
структур у товарах для насичення ними ринку.
Визначення договору поставки, яке дається в ч.і ст.712 ЦК,
Дозволяє виділити головні ознаки цього договору і відрізнити його
від ІНШИХ, суміжних з ним договорів (роздрібної купівлі-продажу,
контрактації, міни, постачання енергії та інших ресурсів через
приєднану мережу тощо). За договором поставки продавець
(постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність,
зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у
власність покуп-Ця для використання його у підприємницькій
діяльності або в ін-щих цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним,
домашнім або ін-
478
шим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти
товар і сплатити за нього певну грошову суму. З наведеного
визначення вбачається, що договори поставки є найбільш
близькими до договорів оптової купівлі-продажу товарів, що
укладаються між суб'єктами підприємницької діяльності.
Водночас між цими договорами існують й певні відмінності.
Зокрема, до ознак договору поставки, які певною мірою мають
умовний характер, можна віднести такі:
1) особливий суб'єктний склад. Сторонами цього договору
єпостачальник і покупець, що займаються підприємницькою
діяльністю. Це можуть бути як юридичні, так І фізичні особи,
зареєстровані як суб'єкти підприємництва. Реалізація суб'єктами
господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється
за правилами про договори купівлі-продажу (ч.б ст.265 ГК);
2) предмет договору — це речі, які зазвичай визначені
родовими ознаками (продукція виробничо-технічного призначення,
товари народного споживання серійного виробництва), але
можлива йпоставка товару, визначеного індивідуально (наприклад,
одного екземпляру приладу за Індивідуальним замовленням і
кресленнямипокупця);
3) товару, який становить предмет договору поставки на
моментукладення договору між виготівником і споживачем, як
правило, внатурі ще не існує; він має виготовлятися і рівномірно
поставлятися певними партіями після укладення договору.
Звичайно, не виключено, шо за договором поставки будуть
реалізовуватись І товари, що на момент укладення договору вже
виготовлені і готові до передачі (відправлення) покупцеві;
4) моменти укладення і виконання договору поставки, як
правило, не співпадають, бо виконання договору відкладається на
майбутнє або одноразовою поставкою (в строк), або окремими
партіями протягом більш-менш тривалого періоду (в окремі
строки);
5) товари за договором поставки призначаються для
використання у підприємницькій діяльності, або в інших цілях, не
пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім чи іншим подібним
використанням (наприклад, придбання суб'єктом підприємництва
оргтехніки, меблів тощо для оформлення офісних приміщень).
Вказівки на одну з головних ознак договору поставки, а саме на
мету (товар передається покупцеві у власність для використання у
підприємницькій діяльності), немає у визначенні договору
поставки, якедається у ч.і ст.265 ГК. Це істотний недолік даного
визначення;
6) договір поставки може бути оснований на
адміністративномуакті (наприклад, державному замовленні, акті
прикріплення покупця до постачальника при поставках товарів між
організаціями держав — учасниць СНД тощо);
7) юридичні особливості договору поставки зумовлені дією
окремих нормативно-правових актів у сфері матеріально-
технічногопостачання і збуту. Зокрема, у сфері поставок діє
міждержавна Угода про загальні умови поставок товарів між
організаціями державучасниць Співдружності Незалежних
Держав; закони: про поставіки продукції для державних потреб;
про закупівлю товарів за державні кошти, про державне оборонне
замовлення; Тимчасове по
480
ложення з питань кооперованих поставок та деякі інші акти
цивільного законодавства України.
У зв'язку з тим, що відносини з поставок на внутрішньому ринку
(крім кооперованих поставок) не врегульовані достатньою мірою
законодавством України, до цих відносин, за наявності посилання у
договорі, можуть застосовуватись акти законодавства колишнього
Союзу РСР, зокрема Положення про поставки продукції виробничо-
технічного призначення, Положення про поставки товарів
народного споживання та деякі інші акти.
На жаль, у ЦК регулювання договірних відносин з поставок
представлено лише однією статтею — ст.712 "Договір поставки", а
Інші норми про поставку, які містилися в гл.54 проекту ЦК, з
Кодексу виключені. Натомість у ГК договору поставки присвячені
ст.ст.264—271, які містять лише деякі загальні положення про
поставку, що потребують конкретизації у підзаконних нормативних
актах.
Відповідно до чч.2, 3 ст.712 ЦК до договору поставки
застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше
не встановлено договором, законом або не випливає з характеру
відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості
регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому
числі договору поставки товарів для державних потреб. За ст.271 ГК
відповідно до вимог цього кодексу та інших законів Кабінет
Міністрів України затверджує положення про поставки продукції
виробничо-технічного призначення та поставки товарів народного
споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів
товарів.
§ 4. Контрактація сільськогосподарської продукції
1. Формування державних ресурсів сільськогосподарської
продукції, забезпечення населення продовольством, а переробних
підприємств — необхідною сировиною значною мірою залежать від
чітко налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї
продукції у її виробників. Забезпечення потреб у продукції
сільського господарства для бюджетної сфери, формування
державного резервного та елітного насіннєвих фондів і генетичного
фонду у тваринництві здійснюється через державний контракт.
Виробники сільгосппродукції самостійно розпоряджаються своєю
продукцією, реалізуючи її за державними контрактами та іншими
договорами через біржі, торгові будинки, заготівельні, переробні та
посередницькі організації, індивідуальних підприємців, на ринках
тощо.
У міру налагодження діяльності спеціалізованих аграрних бірж
закупівлі сільгосппродукції все частіше здійснюються шляхом торгів
ф'ючерсними та форвардними контрактами на цих біржах. Оскільки
біржова торгівля сільгосппродукцією ще не досягла належного
рівня, заготівельні та інші організації закуповують цю продукцію
безпосередньо у її виробників, переважно за договорами
контрактації.
Визначення договору контрактації сільгосппродукції, які даються
у ч.і ст.713 ЦК і ч.2 ст.272 ГК, де в чому подібні, але й
відрізняються одне від одного. Відповідно до ч.і ст.713 ЦК за
договором
481
контрактації сільськогосподарської продукції виробник цієї
продукції зобов'язується виробити визначену договором
сільгосппродукцію та передати ЇЇ у власність заготівельникові
(контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник
зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за
встановленими цінами відповідно до умов договору. За визначенням
договору контрактації, яке наведене в ч.2 ст.272 ГК, за цим
договором виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується
передати заготівельному (закупівельному) або переробному
підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним
продукцію у строки, в кількості, асортименті, що передбачені
договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у
виробництві зазначеної продукції, прийняти та оплатити її.
Отже, якщо в першому визначенні (за ЦК) підкреслюється, що
сільгосппродукція передається виробником у власність
контрактантові або визначеному ним іншому одержувачеві, то в
другому визначенні (за ГК) наголошується на обов'язку контрактанта
щодо сприяння виробникові у виробництві зазначеної продукції,
що є однією з ознак договору контрактації. Проте не слід обмежувати
коло осіб-контрактантів лише заготівельними або переробними
підприємствами та організаціями (юридичними особами), як це
випливає із визначення договору контрактації за ч.2 ст.272 ГК, бо
заготівлею сільгосппродукції можуть займатися і фізичні особи —
підприємці.
До головних ознак договору контрактації слід віднести такі:
1) сторонами цього договору є, з одного боку, виробник
сільгосппродукції, з другого — контрактант.
Сільськогосподарськимитоваровиробниками є підприємства та
організації (юридичні особи)або індивідуальні підприємці, які
безпосередньо займаються виробництвом (вирощуванням)
сільськогосподарської продукції та її реалізацією. До них належать
колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи,
господарські товариства, селянські (фермерські) господарства,
селекційні та дослідні станції, фізичні осо-би-підприємці тощо.
Контрактантами в цих договорах можуть бути заготівельні,
закупівельні чи переробні підприємства, фізичніособи — суб'єкти
підприємницької діяльності тощо. Замовниками(контрактантами)
сільгосппродукції за державними контрактамивиступають
міністерства, відомства, установи та організації, яким зцією метою
виділені кошти з державного бюджету. Оскільки сторонами в
цьому договорі виступають суб'єкти підприємництва,
асільгосппродукція призначається для промислової переробки
чипродажу, договір контрактації можна віднести до числа
підприємницьких (господарських) договорів;
2) предметом договору контрактації є продукція
рослинництваабо тваринництва у сирому вигляді або така, що
пройшла первинну обробку. Проте, укладаючи договір, сторони
можуть обумовитив ньому, шо як виконання зобов'язань щодо
здачі продукції у свіжому (натуральному) вигляді виробник
частину продукції передаватиме у переробленому стані. Отже, на
момент укладення договору сільгосппродукції (зерно, овочі,
худоба, птиця тощо), як правило, ще в натурі немає, вона в міру
дозрівання культур або вирощування тварин буде у певні строки
або за графіком передаватись
482
контрактантові чи іншому одержувачеві згодом після укладення
договору в погоджених кількості, асортименті, якості та з
дотриманням інших умов договору;
3) ще одна особливість договору контрактації, яка обумовлена
специфікою сільськогосподарського виробництва та його
залежністю значною мірою від погодних умов, полягає в тому,
що в ньому можуть передбачатись обов'язки контрактанта сприяти
виробникові в організації виробництва зазначеної продукції,
транспортуванні її на приймальні пункти і підприємства,
забезпеченні тарою або пакувальними матеріалами, насінням,
засобами захисту
рослин тощо.
Отже, за юридичною природою і змістом договір контрактації
близький до договорів купівлі-продажу і поставки. Ось чому в ч.2
ст.713 ЦК зазначено, що до договору контрактації застосовуються
загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір
поставки, якщо інше не встановлено договором або законом.
Доводиться лише пожалкувати, що положення про контрактацію,
які містились у гл.54 ЦК (крім ст.713) і відображали сучасні умови
закупок сільгосппродукції, в остаточному варіанті Кодексу не
знайшли відображення.
Відповідно до ч.З ст.713 ЦК законом можуть бути передбачені
особливості укладення та виконання договорів контрактації
сільськогосподарської продукції. Такі особливості договору певною
мірою відображені у CT.CT.272—274 ГК, а також можуть бути
встановлені у Положенні про контрактацію сільськогосподарської
продукції та інших актах цивільного законодавства.
§ 5. Постачання енергетичними та іншими ресурсами
через приєднану мережу
1. Нормальна робота будь-якого виробничого підприємства чи
господарського товариства значною мірою залежить від
безперебійного постачання їх електричною чи тепловою енергією,
газом, водою або іншими ресурсами. Електроенергія
використовується також для освітлення приміщень державних і
громадських організацій, вулиць і житлових будинків, а теплова
енергія, газ і вода — для задоволення як виробничих, так і побутових
потреб юридичних і фізичних осіб.
Користування електричною і тепловою енергією допускається
лише на основі договору, шо укладається між енергопостачальною
організацією та споживачем. Подача газу також здійснюється у
договірному порядку. Незважаючи на певні технічні та правові
відмінності у постачанні електричної енергії, з одного боку, і
теплової енергії та газу — з другого, названі договори мають
багато спільних рис, які дозволяють об'єднати їх в один вид
договору ку-півлі-продажу.
Визначення цього договору дається у ч.і ст.714 ЦК. За
договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через
приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується
надавати Другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та
інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент)
зобов'язується
'«• 483
оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись
передбаченого договором режиму її використання, а також
забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого
обладнання.
Визначення договору енергопостачання дається також в ч.і
ст.275 ГК. Сторонами договору на постачання енергетичними та
іншими ресурсами є енергопостачальне підприємство (енергопос-
тачальник) і споживач (абонент). Зокрема, електропостачальною
організацією є суб'єкт підприємницької діяльності, який отримав
ліцензію Національної комісії з питань регулювання електроенер-
гетики України на здійснення діяльності з постачання електричної!
енергії за регульованим або нерегульованим тарифами. У системі!
електропостачання беруть участь і електропередавальні організації,!
які отримали ліцензію на право здійснення підприємницької
діяльності з передачі електричної енергії місцевими (локальними)
мережами, що перебувають у їхній власності або повному
господарському віданні. Енергопостачальними підприємствами в
договорах на постачання теплової енергії (пари, гарячої або
перегрітої води) виступають організації енергетики, володільці
відомчих котелень то-' що, на постачання газу — оптові
постачальники, газозбутові організації тощо. Виробники і
постачальники енергії, що займають монопольне становище,
зокрема суб'єкти природних монополій, зобов'язані укласти
договір енергопостачання на вимогу споживача, який має технічні
засоби для одержання енергії (ч.4 ст.275 ГК).
Споживачами енергетичних або інших ресурсів за цими
договорами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи
(громадяни). Договори на постачання енергоресурсів, в яких
сторонами виступають суб'єкти підприємництва, є
підприємницькими договорами.
Предметом цього договору є електрична енергія у вигляді
електричного струму або теплова енергія у вигляді пари або гарячої
(перегрітої) води, які є товарною продукцією, призначеною для
купів-лі-продажу. За договором на постачання газу споживачам
подається природний або штучний горючий газ.
Якщо електроенергія подається в акумуляторах, а газ — у
балонах, то вони є предметом договору купівлі-продажу або
поставки. Особливістю ж договорів енергопостачання є те, що
енергія, газ або інші ресурси передаються споживачеві через
мережу, приєднану до постачальної організації, внаслідок чого
забезпечується безперебійне постачання ними споживачів.
Електрична чи теплова енергія — це сукупність енергетичних і
трубопровідних установок для передачі та розподілу
електроенергії, гарячої води та пари.
На жаль, зазначена особливість договору постачання
енергоресурсами через приєднану мережу не відображена у
визначенні цього договору, яке дається в ч.і ст.275 ГК. Крім того, за
моделлю цього договору будуються відносини не тільки з постачання
енергоносіїв, а й забезпечення споживачів нафтопродуктами, водою
та іншими ресурсами через систему трубопроводів, до яких
приєднані споживачі.
Ще одна особливість договору постачання енергетичними та
іншими ресурсами через приєднану мережу полягає в тому, що,
крім обов'язку щодо оплати прийнятих (використаних) ресурсів, на
споживача покладаються обов'язки дотримуватись передбаченого
договором режиму використання енергії та інших ресурсів і
забезпе-
484
чувати безпеку експлуатації енергетичних мереж, а також приладів
та обладнання, які перебувають у його віданні.
Нерідко відносини з постачання енергетичними та іншими
ресурсами будуються так, що мережа споживача (субспоживача)
приєднана не до мережі єн ер го постачальної організації, а до мережі
іншого (основного) споживача. Так, споживачі, які передають
електроенергію субспоживачам або відпускають її зі своїх
електростанцій (блок-станцій), укладають з електропостачальною
організацією договір на загальну (сумарну) кількість електроенергії
з урахуванням споживання енергії населенням. Відносини
споживачів, які передають електроенергію субспоживачам, у тому
числі їх взаємна відповідальність, регулюються договорами на
користування електроенергією, що укладаються між ними. Якщо
основний споживач отримав ліцензію на право здійснення
підприємницької діяльності з передачі електроенергії, то
взаємовідносини споживача і субспо-живачів регулюються умовами
цієї ліцензії, договорами на передачу електричної енергії та
договорами між субспоживачами і основним споживачем на
постачання електроенергії.
Основними нормативними актами, що регулюють нині відносини
з енерго- та газопостачання, є закони: про енергозбереження, про
електроенергетику, про трубопровідний транспорт, про природні
монополії; Правила користування електричною енергією, Правила
надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та
водовідведення, Умови діяльності постачальників природного газу
та інші акти.
У ЦК договору на постачання енергетичними та іншими
ресурсами через приєднану мережу присвячена одна стаття —
ст.714, а в ГК три — ст.ст.275—277. Відповідно до чч.2, 3 ст.714 ЦК
до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через
приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-
про-даж, положення про договір поставки, якщо Інше не
встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
Законом можуть бути передбачені особливості укладення та
виконання договорів на постачання енергетичними та іншими
ресурсами.
§ 6. Міна
1. У регулюванні відносин з оплатної реалізації майна певне
місце посідають договори міни. У товарообмінних операціях,
особливо в зовнішньоекономічній сфері, часто вживається поняття
"бартер" як система обміну, за якою товари обмінюються на
безгрошовій основі. Використання бартерних угод (операцій) у
господарському обороті дає змогу певною мірою стримувати
інфляційні процеси в економіці, які прогресують у міру того, як
товари та послуги на ринку проходять по кілька стадій виробництва,
розподілу і перерозподілу на шляху до безпосереднього споживача.
Товарообмінні операції створюють можливість для товаровиробника
заощаджувати на валютних, податкових і банківських платежах та
інших господарських витратах. З другого боку, бартерні операції з
товарами зменшують надходження коштів, що негативно
позначається на виконанні економічних і соціальних програм.
485
Поняття договору міни в ЦК 1963 p. випливало зі змісту
ст.ст.241, 242: за договором міни між сторонами здійснюється обмін
одного майна на інше. Кожен з тих, хто бере участь у міні,
вважається продавцем того майна, яке він передає в обмін, і
покупцем майна, яке він одержує. Тому до договору міни
застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу,
якщо інше не випливає зі змісту відносин сторін.
У ЦК 2003 p. також містяться дві статті про міну (ст.ст.715, 716),
але в них повніше розкривається сутність цього договору та його
співвідношення з іншими договорами. Відповідно до чч.І, 3 ст.715
ЦК за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується
передати другій стороні у власність один товар в обмін на Інший
товар. Кожна зі сторін договору міни є продавцем того товару, який
він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін.
Договором може бути встановлена оплата за товар більшої вартості,
що обмінюється на товар меншої вартості. Отже, схожість договорів
міни і купівлі-продажу полягає в тому, що кожна із сторін передає
іншій стороні майно (річ) у власність. Водночас відмінність
договору міни від купівлі-продажу полягає в тому, що у договорі
міни кожен із контрагентів виступає одночасно і як продавець, і як
покупець, проте еквівалентом за передане майно є не грошова сума,
а інше майно. Не змінює сутності договору міни й можливість
оплати однією із сторін іншій і певної різниці у грошовому виразі
при нерівноцінності обмінюваного майна. Ця різниця може також
компенсуватися виконанням робіт чи наданням послуг.
У ЦК 1963 p. поняттям "міна" охоплювались договори, за якими
майно (речі) в натурі обмінювалось на інше майно (річ). Поняття ж
"бартер", яке вживається у зовнішньоекономічних операціях, за
своїм змістом є ширшим за поняття "міна". Відповідно до ст.1
Закону про зовнішньоекономічну діяльність та ст.ст.1—З Закону
про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі
зовнішньоекономічної діяльності поняттям "товар" при бартері
охоплюється будь-яка продукція, послуги, роботи, права
інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для
продажу (оплатної передачі). Це знайшло своє відображення І в ЦК
(ч.5 ст.715): договором міни може бути встановлений обмін майна
на роботи чи послуги. Тому в разі коли предметом договору міни
(бартеру) є не тільки передання майна (речей) у натурі, а й
виконання робіт, надання послуг, передання виключних прав
Інтелектуальної власності тощо, такий договір набуває рис змішаного
договору. Тому до договору міни застосовуються загальні положення
про купівлю-продаж, положення про договір поставки, контрактації
або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо
це не суперечить суті зобов'язання (ст.716 ЦК).
Ще одна особливість договору міни відзначена в ч.4 ст.715 ЦК:
якщо предметом обміну є товари (речі), то право власності на
обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання
зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не
встановлено договором або законом. Таке положення щодо моменту
переходу права власності на обмінювані товари, які одночасно
передаються сторонами одна одній (наприклад, "з рук в руки"),
486
відповідає загальному правилу, закріпленому у ст.334 ЦК, про те,
що право власності у набувача майна за договором виникає з
моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором
або законом. На ті випадки, коли виконання сторонами обов'язків
щодо передання обмінюваних товарів здійснюється у різний час
(момент), наприклад при зустрічних відправках товарів або при
обміні нерухомого майна, що підлягає державній реєстрації, й
передбачений відступ від загального правила про одночасне
виникнення у сторін права власності на обмінювані товари.
ГК у ст.293, присвяченій договору міни (бартеру) у сфері
господарювання, встановлює певні обмеження щодо міни у цій
сфері. Відповідно до ч.4 ст.293 ГК не може бути об'єктом міни
(бартеру) майно, віднесене законодавством до основних фондів,
яке належить до державної або комунальної власності, у разі,
якщо друга сторона договору міни не є відповідно державним чи
комунальним підприємством. Законодавством можуть бути
встановлені також особливості здійснення бартерних
(товарообмінних) операцій, пов'язаних з придбанням і
використанням окремих видів майна, а також здійснення таких
операцій в окремих галузях господарювання.
Г ,'1-
487
Глава 55
Дарування
1. Поняття договору дарування
1. Договір дарування опосередковує безоплатну передачу
майна у власність від однієї сторони (дарувальника) до другої
(обдаровуваного). На відміну від положень ЦК 1963 p. в новому
ЦК цейдоговір може бути як реальним, так і консенсуальним.
Тому договір може бути укладений з моменту передачі майна
обдарованому(реальний договір) або з моменту досягнення згоди з
усіх Істотнихумов договору в передбаченій законом формі. Це
випливає з дефініції ст.717 ЦК, в якій передбачено, що
дарувальник передає абозобов'язується передати в майбутньому
безоплатно майно у власність.
2. Характерною особливістю договору дарування є його
безоплатний характер. Тобто за договором дарування відсутній
зустрічний еквівалент у вигляді майна або грошових коштів.
Тому, якщов договорі установлено обов'язок обдаровуваного
вчинити на користь дарувальника дії майнового або немайнового
характеру, тотаку угоду не можна тлумачити як дарування.
Водночас у договорідарування може бути обумовлений обов'язок
обдаровуваного вчинити певні суспільно корисні дії або дію
майнового характеру накористь третьої особи (наприклад,
публічний показ подарованоїкартини, надання права довічного
користування частиною будинку, який є дарунком тощо).
3. Предметом договору дарування можуть бути речі, гроші, цінні
папери. При цьому дарунком можуть бути як рухомі, так і нерухомі
речі. Особливості мають місце лише в оформленні
даруваннярухомих І нерухомих речей.
Грошові кошти у валюті України або іноземній валюті також
можуть бути дарунком. Іноземною валютою визначаються іноземні
грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що
перебувають у обігу та є законним платіжним засобом на території
відповідної держави, а також вилучені з обігу або такі, що
вилучаються з нього, або підлягають обмінові на грошові знаки, які
перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і
міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що
перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших
кредитно-фінансових установ за межами України.
Валютою України визнаються грошові знаки у вигляді банкнот,
казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в
обігу та є законним платіжним засобом на території України, а
також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але
підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу,
кошти на рахунках, внески в банківських та інших кредитно-
фінансових установах на території України.
Відповідно до Закону про цінні папери цінними паперами
визнаються грошові документи, що засвідчують право володіння
або
відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх
випустила, та їх власником, і передбачають, як правило, виплату
доходів у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість пе-
редання грошових та інших прав, що випливають з цих
документів, іншим особам. Серед видів цінних паперів за
законодавством України розрізняють акції, облігації внутрішніх та
зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації
підприємств, векселі, казначейські зобов'язання республіки, ощадні
сертифікати, приватизаційні папери, інвестиційні сертифікати,
заставні, іпотечні цінні папери.
Предметом договору дарування можуть бути майнові права.
Останні можуть мати зобов'язальну і речову природу. Речові
правовідносини відрізняються від зобов'язальних своїм об'єктом, на
який спрямована діяльність суб'єктів. У ЦК значно розширено коло
речових прав у розділі II. Всі вони можуть бути об'єктом
дарування.
2. Форма договору дарування
1. Форма правочину — це спосіб вираження волі учасників
угоди. Одним із таких способів є правочин в усній формі. При
такійформі письмовий документ не складається. Характерною
особливістю усного правочину є співпадіння двох стадій —
укладення івиконання. Усна форма характерна для реального
договору дарування. В усній формі укладаються договори
дарування речей особистого користування та побутового
призначення. Критерієм віднесення предметів до зазначеної
категорії є мета їх використання(особисте або побутове) і відносно
невелика цінність.
2. Особливий порядок передбачений щодо дарування
нерухомихречей. Такі правочини за участі фізичних осіб
укладаються в письмовій формі і посвідчуються нотаріально. В
даному випадку щододоговорів дарування діють загальні вимоги
цивільного законодавства про передачу і оформлення прав
власності на нерухоме майно. Правочини з приводу набуття
власності на таке майно завждиздійснюються в письмовій формі з
обов'язковим нотаріальним посвідченням. Відповідно до чинного
законодавства нотаріального посвідчення вимагають договори
дарування за участі фізичної особи.
3. Певними особливостями зумовлена передача в дар майнового
права. Специфіка предмету договору дарування майнових
правзумовлює необхідність письмової форми правочину.
Аналогічнаситуація виникає у разі, коли укладення договору не
збігається змоментом передачі дарунку. В даному випадку має
місце консен-суальна угода. Недотримання письмової форми угоди
є підставоювизнання її недійсною.
4. Закон окремо встановлює вимоги щодо дарування
рухомихРечей, які мають особливу цінність. Такі договори повинні
укладатися в письмовій формі. Законодавець не визначає критеріїв
віднесення речі до такої, що має особливу цінність. Водночас
дарування цінних рухомих речей може здійснюватися також усно,
оскільки коментовані правочини не є нікчемними.
5. Спеціальна вимога щодо форми правочину встановлена
дляДарування валютних цінностей у розмірі, який перевищує 50-
крат-
ний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На
сьогодні неоподатковуваний мінімум доходів громадян становить
17 грн. Договори дарування, що перевищують зазначений розмір,
укладаються в письмовій формі з обов'язковим нотаріальним
посвідченням. Поняття валютних цінностей міститься в Декреті про
систему валютного регулювання.
3. Права та обов'язки сторін за договором дарування
1. Стороною договору дарування може бути будь-який
суб'єктцивільного права. Фізичні особи-дарувальники повинні
володітивідповідним обсягом дієздатності. На відносини
дарування поширюються загальні правила щодо обсягу дієздатності
фізичних осіб уцивільних відносинах. Обдаровуваним може бути
будь-яка фізичнаособа незалежно від обсягу дієздатності.
Юридична особа здатнамати такі ж цивільні права та обов'язки
(цивільну правоздатність),як і фізична особа. Таким чином,
юридична особа може бути стороною договору дарування, якщо
останнє не суперечить установчим документам такої юридичної
особи.
Дарувальником і обдаровуваним може бути держава Україна,
АРК в особі уповноважених органів із дотримання вимог
Конституції України, Конституції АРК та чинного законодавства.
Правовий статус територіальної громади як сторони в договорі
дарування визначається з врахуванням положень Закону про
місцеве самоврядування.
Дарування майна іншим особам є виключним правом власника
майна, яке є предметом договору. Неповнолітні можуть бути дару-
вальниками стосовно предметів, які мають невисоку вартість.
Неповнолітні, віком від 14 до 18 років можуть укладати договори
дарування за згодою своїх батьків, усиновителів, піклувальників.
Певні обмеження стосуються можливості бути стороною за
договором дарування підприємницьких товариств. Останні можуть
бути учасниками договірних відносин, якщо це не суперечить
установчим документам. Установчими документами згідно з
Законом про господарські товариства для акціонерного товариства і
товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю є установчий
договір і статут, а для повних та командитних товариств —
установчий договір.
Договір дарування допускається укладати за посередництвом
представника. Тобто дарування не належить до правочинів, які
повинні укладатися особисто. Зміст доручення визначається з
урахуванням відповідних положень ЦК і чинного законодавства.
Водночас стосовно доручень на укладення договорів дарування є
особливі вимоги, а саме — повинно бути вказано ім'я
обдаровуваного, коли йдеться про фізичну особу, або найменування
юридичної особи. Вимоги щодо найменування юридичної особи
містяться в ст.90 ЦК.
2. Відповідно до договору дарування в редакції ЦК 2003 р.
навідміну від ЦК 1963 р. дарувальник має певні обов'язки.
Зокрема,він повинен повідомити про всі відомі йому недоліки
дарунку, якіможуть завдати шкоди життю, здоров'ю І майну
обдаровуваного абоінших осіб. У коментованій статті йдеться
насамперед про інфор-
490
маційний обов'язок дарувальника повідомити про небезпечні
недоліки речі, що є дарунком. Загалом предметом договору може
бути річ з дефектами, якщо обдаровуваний про них знає і готовий
прийняти подарунок. У такому разі за потенційну шкоду, заподіяну
дарунком іншим особам, відповідальність буде нести обдаровуваний
як власник речі.
За шкоду, заподіяну обдаровуваному у разі невиконання обов'язку,
передбаченого ч.і ст.721 ЦК, дарувальник несе відповідальність
відповідно до гл.82 ЦК. При визначенні обсягу заподіяної шкоди
слід керуватися також постановою Пленуму Верховного Суду "Про
практику розгляду судами цивільних справ за позовами про
відшкодування шкоди".
У разі ушкодження здоров'я відшкодовуються затрати на
лікування, протезування, сторонній догляд, а також компенсуються
витрати на додаткове харчування, втрата працездатності тощо.
У разі смерті обдаровуваного внаслідок шкоди, заподіяної
володінням і користуванням подарунком, право на компенсацію
мають непрацездатні особи, які були на утриманні померлого або
мали право на таке утримання.
3. У консенсуальних договорах дарування права і обов'язки
сторін виникають після досягнення згоди з усіх істотних умов в
установленій законом формі. Тому, якщо моменти укладення
договоруі його виконання не співпадають, на дарувальника
покладаєтьсяобов'язок передати дарунок у термін, визначений
договором. Строкпередачі установлюється в договорі або
пов'язується з настаннямпевної обставини.
У разі настання строку або обставини, визначеної договором,
обдаровуваний має право вимагати, а дарувальник зобов'язаний
передати дарунок. У разі невиконання свого обов'язку дарувальник
зобов'язаний відшкодувати вартість дарунку. Відповідно в договорі
дарування повинен бути конкретизований предмет, щоб надалі
визначити його вартість.
Майнові відносини, які виникають на підставі договору дарування,
мають особистий характер. Тому смерть будь-якої сторони за
договором припиняє зобов'язання передати річ у дарунок. Зазначені
обставини враховуються, якщо вона мала місце до настання строку
або відкладальної обставини. У разі прострочення передачі дарунку
для дарувальника повинні настати наслідки, передбачені ст.612 ЦК.
4. Відносини дарування мають довірчий характер. Водночас,
яквже зазначалося, консенсуальний договір дарування покладає
певні обов'язки на дарувальника. Основним є передача дарунку
обдаровуваному. За загальним правилом одностороння відмова від
виконання договору не допускається, за винятками,
передбаченимизаконодавством. Стосовно договорів дарування
законодавець передбачив можливість дарувальника відмовитись від
договору в разіістотного погіршення його майнового стану. Закон
не передбачаєконкретних критеріїв характеристики такого
майнового стану. Цеможе бути втрата постійного заробітку, тяжка
хвороба дарувальника або членів родини та інші непередбачувані
обставини на моментУкладення договору, що надалі негативно
вплинули на його майновий стан.
491
Оскільки обдаровуваний за договором дарування не має
обов'язку прийняти дарунок, він може в будь-який час відмовитися
від нього. При цьому причини відмови жодного правового значення
не мають.
5. Разом з дарунком до обдаровуваного можуть перейти певні
обов'язки, встановлені договором дарування. Це може бути
обов'язок вчинити певні дії майнового характеру на користь третьої
особи або навпаки утриматися від пред'явлення вимог до третьої
особи. Зміст цих майнових дій (утримання від них) не має значення.
Дефініція коментованої статті дає перелік майнових дій, а також
вимог, що можуть не пред'являтися. Але цей перелік не мож на
вважати вичерпним. Суть виконання обов'язку обдарованого
полягає у виникненні, зміні або припиненні відповідних правових
наслідків майнового характеру для третьої особи.
Прийняття дарунку є правовою підставою виникнення обов'язку
в обдаровуваного вчинити певні майнові дії на користь третьої особи
або не пред'являти до неї вимог, якщо це передбачено договором
дарування. Суб'єктивне право вимагати виконання зазначеного
обов'язку має дарувальник. Але у разі смерті останнього або
визнання його померлим, безвісно відсутнім чи недієздатним право
вимоги виконання обов'язку переходить до особи, на користь якої
встановлений обов'язок. Отже, смерть дарувальника не припиняє в
коментованому випадку цивільно-правового зобов'язання вчинити
певні майнові дії або утриматися від них.
4. Прийняття дарунка
1. Момент виникнення права власності на дарунок пов'язуєтьсяз
його передачею і прийняттям обдаровуваним. У договорі дарування,
який є реальним, виникнення права власності в обдаровуваного
співпадає з моментом укладення договору. В договорах дарування, в
яких час укладення договору і передачі дарунка не співпадає,право
власності переходить від дарувальника до обдаровуваного нев
момент укладення правочину, а після прийняття речі останнім.
Оскільки момент виникнення права власності в обдаровуваного
зумовлений прийняттям дарунка, то передача речі підприємству,
організації транспорту, зв'язку або представнику для її вручення не
може бути юридичною підставою припинення права власності на
зазначену річ у дарувальника. Останній надалі здійснює
правомочності, які становлять зміст власності, в тому числі
розпорядження. Тому він має право відмовитися від договору
дарування, який є реальним, тобто виникнення правовідносин
залежить від вчинення певних дій. У коментованому випадку це
передача речі обдаровуваному.
2. У реальних договорах дарування укладення договору і
передача (прийняття) речі співпадає. Тому прийняття дарунка
свідчить,що договір укладений і право власності перейшло від
дарувальника до обдаровуваного. Прийняття дарунка є правом, а
не обов'язком обдарованого. Отже, він може відмовитися від його
прийняття. В цьому контексті відмова повинна мати місце лише в
моментпередачі речі. У разі прийняття дарунка і подальшої
відмови від
492
нього йдеться про розірвання договору дарування, якщо річ
повертається дарувальнику, або припинення права власності
обдаровува-Ного іншим способом.
Прийняття обдаровуваним символів речі, яка є предметом
договору дарування, або документів, що посвідчують право власності
на річ (наприклад, акт про право власності на житло, земельну
ділянку та ін.), вважається прийняттям дарунка.
Невиконання обдаровуваним передбаченого договором обов'язку
на користь третьої особи є підставою для розірвання договору і
повернення дарувальнику дарунка або відшкодування його
вартості. У разі смерті дарувальника особа, на користь якої
встановлений цей обов'язок, вправі лише вимагати його
виконання.
5. Підстави та правові наслідки розірвання договору
дарування
1. Договір дарування є не тільки правовою формою
безоплатної передачі речі у власність обдарованому, а й виявом
довіри,доброго ставлення дарувальника. Тому поряд з правовими
виникають відносини морального характеру. Звичайно, закон не
можепокласти на обдаровуваного морального обов'язку надалі
бутивдячним, ставитися з повагою до дарувальника тощо. Але
коментованою статтею встановлено правові підстави розірвання
договору дарування у разі вчинення обдаровуваним дій, які є не
тількипротиправними, а й аморальними стосовно особи
дарувальника.Злочин сам по собі є аморальним явищем. Тому
поряд із застосуванням кримінального покарання правопорушник
зазнає громадського осуду. В даному випадку вчинення злочину
проти життя,здоров'я, власності дарувальника, його батьків,
дружини (чоловіка) або дітей має також і цивільно-правові
наслідки, а саме — розірвання договору дарування нерухомих
речей чи іншого особливо цінного майна. Якщо внаслідок
злочинних дій обдаровуваногодарувальник загинув, право
вимагати розірвання договору дарування мають його спадкоємці.
Відносини дарування, як зазначалося, мають не лише правовий, а
й моральний аспект. Предметом договору можуть бути речі, які
мають поряд з матеріальною також немайнову для дарувальника
цінність. Це може бути сімейна реліквія, річ, з якою пов'язані певні
важливі обставини в житті дарувальника, предмети, що
підтверджують участь дарувальника або близьких йому людей у
певних історичних подіях тощо. У разі загрози втрати такого дарунку
з вини обдаровуваного договір дарування може бути розірваний за
ініціативою дарувальника.
2. Окремою підставою розірвання договору дарування є
недбалеставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну,
наукову, культурну цінність. Правовий режим таких речей
визначаєтьсятакож законодавством про охорону пам'яток історії
та культури,зокрема Законом про охорону культурної спадщини,
ПоложеннямпРо Державний реєстр національного культурного
надбання. Згідно з названим Положенням до Державного
реєстру заносятьсяпам'ятки історії і предмети, пов'язані з
найважливішими історич-
493
ними подіями у житті народу, розвитком техніки, науки, культури,
життям і діяльністю видатних діячів, пам'ятки архітектури і
містобудування, пам'ятки мистецтва і документальні пам'ятки.
Якщо виникає загроза знищення або істотного пошкодження
таких речей внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного, дару-
вальник має право розірвати договір дарування.
Розірвати договір дарувальник має право з зазначених вище
підстав за умови наявності дарунка у натурі. Тому предмет договору
дарування повинен бути річчю індивідуально визначеною і, крім
високої майнової вартості, неспоживчою. Якщо дарунок знищений,
вимога про розірвання договору і повернення речі пред'являтися не
може.
3. Розірвання договору є правовою підставою припинення права
власності на подаровану річ у обдаровуваного. Останній
зобов'язаний повернути річ дарувальнику у натурі з урахуванням
можливого нормального зносу за час перебування в обдаровуваного.
Відшкодування витрат обдаровуваному на утримання дарунка,
розрахунки, пов'язані з поліпшеннями подарованої речі у разі
розірвання договору дарування із зазначених вище підстав,
законом не передбачені.
До вимог щодо розірвання договору дарування встановлено
скорочений строк позовної давності терміном 1 рік. Перебіг позовної
давності починається від дня, коли дарувальник довідався або
повинен був довідатися про обставини, передбачені ст.727 ЦК.
6. Пожертва
1. Новелою в ЦК є регулювання специфіки відносин,
пов'язаних з пожертвою. Пожертва за своєю природою є різновидом
договору дарування. Водночас пожертві властиві специфічні,
відміннівід дарування ознаки. Насамперед це стосується предмета
дарування. Майнові права не можуть бути предметом пожертви.
Крім цього, разом з прийняттям пожертви на особу покладається
обов'язок,спрямований на досягнення певної наперед обумовленої
мети суспільно-корисного характеру.
2. Договір про пожертву є реальним. Моментом виникнення
договірних правовідносин є прийняття пожертви.
Оскільки пожертва за правовою природою має ознаки дарування,
то положення про договір дарування є правовою основою
регулювання коментованих відносин. Якщо законом встановлені
спеціальні норми, щодо договору пожертви застосовуватимуться ці
положення.
3. Певні особливості має правовий статус пожертвувана. Оскільки
договір пожертви спрямований на досягнення певної мети, по-
жертвувач має право здійснювати контроль за використанням
пожертви. Дарувальнику такого права законом не надано. Він
можевимагати лише вчинення певних дій на користь третьої особи,
а неконтролювати мету використання обдаровуваним дарунка, якщо
немає загрози втрати або пошкодження останнього (ч.2, 3 ст.727
ЦК)-
Оскільки використання пожертви має цільовий характер, то
зміна призначення пожертви можлива лише за згодою пожертвува-
494
ча Зазначене право має особистий характер і не передається в
порядку правонаступництва. Рішення про зміну мети використання
пожертви у разі смерті фізичної особи-пожертвувача або ліквідації
юридичної особи може прийняти лише суд.
Цільовий характер пожертви зумовлює ще одне право пожерт-
вувача — розірвати договір у разі її нецільового використання.
Зазначене право не має особистого характеру. Отже, право вимоги
розірвання договору пожертви мають також правонаступники
(спадкоємці) пожертву вача.
495
Глава 56
Рента
1. Поняття і форма договору ренти
1. Одним з нових видів договорів, передбачених ЦК, є
договірренти. Названий договір опосередковує передачу майна у
власність. Цей договір є двосторонньо зобов'язуючим. Права і
взаємніобов'язки має як одна, так і друга сторона. Договір ренти
є кон-сенсуальним договором: права І обов'язки сторін виникають
післядосягнення згоди з усіх істотних умов у передбаченій
закономформі.
Договір ренти може бути укладений на певний строк або на не-
визначений строк. Відповідно існуватиме обов'язок її платника
сплачувати ренту протягом певного строку або безстроково.
2. Договір ренти укладається в письмовій формі незалежно
відрозміру майна, переданого у власність платнику ренти, і
суб'єктного складу договірних відносин. До ренти нерухомого
майна застосовуються правила купІвлі-продажу. Такий договір
повинен бути нотаріально посвідчений і зареєстрований
(наприклад, передача будинку або земельної ділянки реєструється в
органах місцевоївлади).
3. Договір ренти може мати платний і безоплатний характер.
Цезалежатиме від того, чи покладається на платника ренти
обов'язоксплачувати зустрічний еквівалент одержувачу ренти.
Залежно відо платності (безоплатності) договору ренти
застосовуватимутьсянорми, що регулюють відповідні договори,
найбільш близькі заприродою до ренти. Зокрема, у разі платності
ренти нормативнубазу становитимуть загальні положення про
договір купівлі-прода-жу, зокрема, повноваження щодо передачі
майна у ренту, обов'яз-ки передавача майна, момент виконання
обов'язку передати
но, перехід ризику випадкового знищення або випадкового поі
кодження речі.
У разі безоплатності договору ренти можуть застосовуватися o
ремі положення, що регулюють відносини дарування (наприклг
щодо форми договору, обов'язків сторін, пов'язаних з передачею
прийняттям речі — предмету ренти тощо).
4. Одержувачем ренти та її платником є фізичні особи. Фізич?
особи можуть бути учасниками рентних відносин з
дотриманнявимог до обсягу дієздатності. Бути стороною договору
ренти дозволяється і юридичним особам, якщо це не суперечить їх
установчидокументам.
2. Рентні платежі
1. Рентні платежі можуть здійснюватися як у грошовій, так і
натуральній формі. Вибір тієї чи іншої форми залежить від того,
яке майно є предметом договору ренти. Отже, у вигляді оплати
одер- жувачеві платежів можуть передаватися речі, виконуватися
роботи,
496
надаватися послуги. Водночас, як роботи, так і послуги можуть
надаватися як плата за ренту не у зв'язку з предметом ренти. Це
можуть бути також послуги, що належать до статутної діяльності
юридичної особи.
2. Строк виплати ренти встановлюється самими сторонами.
Останні самі визначають терміни виплати рентних платежів.
Якщодоговором ренти не встановлено інше, рента виплачується
післязакінчення кварталу.
3. Для забезпечення інтересів одержувача платежів у разі
рентинерухомого майна застосовується право застави. Відповідно
одержувач платежів набуває окремих прав заставодержателя.
Якщоплатник ренти порушить свої зобов'язання, отримувати
платежіодержувач може з вартості нерухомості в порядку,
передбаченомузаконодавством про заставу.
Платник ренти володіє, користується предметом ренти. Але
розпорядитися цим майном шляхом передачі іншій особі без згоди
одержувача платежів не може. У разі отримання такої згоди до
набувача ренти переходять обов'язки платника ренти. Перехід прав
до нового платника може здійснюватися Із застосуванням окремих
положень цесії.
Для забезпечення майнових інтересів одержувача ренти можуть
застосовуватися Інші засоби. Серед них — страхування ризику
невиконання платником своїх обов'язків. Страхування таких ризиків
здійснюється відповідно до законодавства про страхування.
4. Проценти за прострочення виплати ренти не визначені
ЦК.Сторони самі в договорі повинні визначити проценти за
прострочення виплати. Щодо правової природи процентів за
прострочення єдиної думки в теорії немає. Загалом всі точки зору
можна звести до наступного: перша позиція — проценти за
прострочення неможна вважати відповідальністю, друга —
проценти за прострочення є за своєю правовою природою
неустойкою.
3. Припинення рентних відносин з ініціативи сторін
1. За строковим договором ренти платник не може
відмовитисявід його виконання за винятками, установленими
законодавством.Право на відмову від виконання договору має
платник безстрокової ренти. Обмеження цього права спричиняє
недійсність договорув цій частині.
Порядок відмови від безстрокової ренти може бути встановлений
сторонами. Зокрема, сторони можуть передбачати підстави відмови,
термін, протягом якого необхідно попередити про відмову,
розрахунки між сторонами, процедуру повернення предмета ренти
тощо.
Сторона — платник безстрокової ренти має право в будь-який
час відмовитися від договору, попередивши письмово одержувача
ренти за 3 місяці, Припинення рентних відносин у коментованому
випадку можливе за умови повного розрахунку між сторонами.
2. Право вимагати припинення рентних відносин має
такожодержувач платежів. Підстави розірвання договору
передбачаютьсязаконом або договором. Підстави, визначені законом,
можна згрупувати за критерієм порушення обов'язку виплатити
ренту. Останнє
можливе у разі прострочки платежу бшьш ніж на 1 рік або
порушення інших обов'язків за договором ренти. Виходячи зі змісту
коментованої статті, порушення будь-якого обов'язку платника може
бути підставою розірвання договору з Ініціативи одержувача
платежів.
Самостійною підставою є неплатоспроможність платника ренти)
або інші обставини, які свідчать про неможливість виплати ренти
платником. У цьому випадку йдеться про неплатоспроможність
платника ренти — суб'єкта підприємницької діяльності. Тому
повинна бути дотримана процедура, передбачена законодавством
про' банкрутство. З Іншими платниками ренти договір може бути
розірваний, якщо виникли обставини, які свідчать, що ренту
неможливо виплатити в строки, передбачені договором.
Сторони в договорі можуть передбачити Інші підстави розірвання
договору з ініціативи одержувача платежів. Такими підставами
можуть бути: прохання платника, обставини форс-мажорного
характеру, пошкодження платником предмету ренти тощо.
3. Сторони в договорі ренти можуть передбачати наслідки, що
настають у разі розірвання договору. Це стосується, зокрема,
розрахунків між сторонами. Якщо сторони не передбачили в
договорі Інше, порядок розрахунків здійснюється залежно від того,
чи майно передане у власність платникові ренти за плату чи
безоплатно.
У разі безоплатності договору одержувач ренти має право
вимагати від платника сплати річної суми ренти. В даному випадку
мається на увазі розірвання договору з ініціативи платника або з
інших підстав, передбачених договором або законом. Інші наслідки
настають, якщо майно передано в ренту за плату. В такому разі
платник повинен виплатити річну суму ренти та вартість переданого
майна.
4. Ризик випадкового знищення або випадкового
пошкодження майна, переданого під виплату ренти
1. За загальним правилом ризик випадкової загибелі або
випадкового знищення несе власник речі. За договором ренти
власникоммайна є платник. Відповідно платник ренти несе ризик
випадковоїзагибелі або знищення майна, переданого безоплатно
під виплатубезстрокової ренти.
Випадкове знищення або випадкове пошкодження майна,
переданого за плату в безстрокову ренту, не спричиняє
автоматично припинення рентного зобов'язання. У разі настання
такої обстави-_ ни зобов'язання може бути припинено лише на
вимогу платню ренти. Останній може також вимагати зміни умов її
виплати. Змі- на умов полягає, як правило, в зменшенні рентної
виплати.
2. У разі випадкового знищення або випадкового
пошкодженімайна, переданого під виплату ренти на певний
строк, платниіренти не звільняється від обов'язку виплачувати її
до закінченістроку виплати ренти на умовах, встановлених
договором ренти.
Випадкове знищення або випадкове пошкодження майна, пере-?
даного на певний строк, не припиняє рентних відносин. Платник
ренти повинен її виплачувати на умовах, передбачених договором
ренти. Таким чином, ризик випадкової загибелі або пошкодження
ренти покладається на платника.
498
Глава 57 Довічне
утримання (догляд)
1. Поняття і форма договору довічного
утримання (догляду)
1. Договір довічного утримання є одностороннім. За цим
договором лише одна особа — набувач наділена обов'язками, а
відчу-жувач — лише правами. Цей договір є оплатним, оскільки
набувачнабуває за цим договором майно у власність, а відчужувач —
необхідне утримання у вигляді певних матеріальних благ та послуг.
Прицьому вартість переданого відчужувачем майна, як правило, не
можебути еквівалентною вартості наданого набувачем утримання.
Аджедоговір довічного утримання не має визначеного строку дії.
Томурозмір утримання залежатиме від тривалості життя відчужувача,
якщо договір не буде розірвано з інших підстав, передбачених
законом.
Немає єдності думок про реальність чи консенсуальність
договору довічного утримання. Виходячи з вимоги щодо форми
договору, дефініції ст.744 ЦК, а саме; "одна сторона (відчужувач)
передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок,
квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має
значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати
відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно" можна зробити
висновок, що цей договір є консенсуальним.
Майно, що відчужується, може бути нерухомістю (будинок,
квартира) або рухомими речами, що мають значну цінність
(транспортні засоби, антикварні речі, ювелірні вироби тощо).
2. Договір довічного утримання (догляду) укладається у
письмовій формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням. З
нотаріальною формою договору довічного утримання пов'язується
моментвиникнення права власності на майно у набувача. Водночас
нотаріус повинен накласти заборону на відчуження набувачем майна
доприпинення договору.
Договір довічного утримання, за яким відчужується
нерухомість, підлягає реєстрації. Тому право власності у набувача
виникає з моменту державної реєстрації нерухомості. Порядок
реєстрації той самий, що і при набутті права власності на
нерухомість за іншими договорами.
'. 2. Сторони в договорі довічного утримання (догляду)
'" І. Сторонами договору є відчужувач і набувач. Відчужувачем
може бути будь-яка особа незалежно від віку і стану здоров'я. Отже,
будь-яка фізична особи може бути відчужувачем за умови
відповідного обсягу дієздатності.
Набувачем може бути фізична особа, яка може утримувати
відчужувача. Виходячи зі змісту коментованої статті, набувачем
може бути дієздатна фізична особа, яка може матеріально утримувати
набувача. Крім фізичних осіб, набувачами можуть бути також
юридич-
49Q
ні особи. До останніх належать ті, які відповідно до статутних
завдань мають можливість надати послуги з утримання
відчужувана.
ЦК надає відчужуванеє! право передбачити в договорі кілька
набувачів, які отримають майно на праві спільної сумісної власності.
Зазначені особи несуть обов'язки з утримання перед відчужувачем
солідарно. Тобто відчужувач може пред'явити вимогу щодо
належного утримання відповідно до договору до всіх або будь-кого з
набувачів. У такому випадку той з набувачів, хто вчинив ДІЇ з
надання утримання, має право регресу до інших набувачів.
Договір довічного утримання може бути укладений на користь
третьої особи. У такому випадку набувач зобов'язаний виконати свій
обов'язок не на користь відчужувача, а на користь третьої особи.
2. Майно, що належить на праві спільної сумісної
власності(наприклад, подружжю), також може бути відчужено за
договоромдовічного утримання. При цьому у разі смерті одного із
співвласників майна, що було відчужене на підставі договору
довічного утримання, обсяг зобов'язань набувача відповідно
зменшується.
Якщо відчужувачем є учасник права спільної сумісної власності,
то договір довічного утримання може бути укладений після
визначення частки цього співвласника у спільному майні або
визначення між співвласниками порядку користування. Якщо
предметом договору довічного утримання є будинок або його
частина, то виділ частки повинен проводитися згідно з
положеннями законодавства про спільну власність і постанови
Пленуму Верховного Суду "Про практику застосування судами
законодавства, що регулює право приватної власності громадян на
жилий будинок".
3, Момент набуття права власності за договором довічного
утримання (догляду) пов'язується з переданням майна, якщо інше не
передбачено угодою сторін. Оскільки договір довічного
утримання(догляду) повинен бути нотаріально посвідчений, то
право власності на майно у набувача виникає з моменту такого
посвідчення. Якщо договір підлягає державній реєстрації, право
власності виникаєз моменту такої реєстрації (наприклад, у разі
передачі нерухомості).
3. Обов'язки набувача за договором довічного
утримання (догляду)
1. Набувач за договором довічного утримання зобов'язується
забезпечити відчужувачеві утримання та догляд. Утримання може
полягати як у матеріальному забезпеченні, так І в наданні догляду.
При цьому всі види забезпечення та догляду мають бути
передбачені в договорі. Це може бути надання харчування, житла,
створення необхідних побутових умов (заміна білизни, прибирання
квартири (будинку), та ін. Всі види матеріального забезпечення
повинні мати оцінку в грошовому виразі.
Якщо конкретні види утримання та догляду не визначені в
договорі довічного утримання, то у разі спору необхідно виходити із
засад забезпечення необхідних умов соціального, медичного та
побутового рівня відчужувача.
Одним з обов'язків набувача є поховання відчужувача. Якщо
частина майна перейшла до спадкоємців, то витрати на поховання
500
у разі недосягнення згоди між набувачем та іншими спадкоємцями
повинні розподілятися на засадах справедливості. В основу такого
принципу можна покласти пропорційність витрат стосовно набутого
майна.
2. За договором довічного утримання відчужувач може
передатинабувачеві будинок (квартиру). В такому разі набувач
повинен забезпечити відчужувача (або третю особу) житлом. Це
може бути окрема кімната (ізольована або суміжна) залежно від
характеристикипереданого будинку або квартири. В договорі
повинно бути чітковизначено, яка частина помешкання надається
відчужувачеві. Прицьому необхідно дотримуватися вимог ЖК
щодо вимог до житлового приміщення.
Перелічені в договорі довічного утримання (догляду) види
утримання і догляду повинні бути визначені в грошовій оцінці.
Розмір утримання та догляду підлягає індексації відповідно до
чинного законодавства. Оцінка повинна здійснюватися згідно з
цінами, що склалися на ринку товарів, послуг.
3. Набувач наділений правом передати свої права та
обов'язкиза договором довічного утримання іншій особі у разі
неможливості виконувати зазначені обов'язки з поважних
причин. Закон нерозкриває змісту поняття підстав, що мають
істотне значення. Доних можна віднести погіршення майнового
стану набувача, погіршення здоров'я, необхідність піклуватися про
тяжко хворого членасім'ї або інваліда тощо. В такому випадку
обов'язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача
члену сім'ї набувача абоіншій особі за взаємною угодою.
Законодавець не передбачає правових наслідків відмови
відчужувача у наданні згоди на передання обов'язків за договором
довічного утримання іншій особі. Вказується лише, що спір
розглядається судом. Відповідно можна тлумачити, що, врахувавши
тривалість виконання договору та інші обставини, суд може
відмовити в переданні прав та обов'язків або дозволити покладення
їх виконання на іншу особу.
За взаємною згодою сторони можуть змінювати умови
договору, зокрема, щодо предмета договору. При цьому може
змінюватися обсяг обов'язків набувача залежно від характеристики
конкретного предмета договору. Сторони вправі залишити обсяг
обов'язків набувача незмінним.
4. Хоча в набувача виникає право власності на майно, за
договором довічного утримання він не може його відчужувати на
підставі правочину або передавати у заставу. Таким чином, зміст
права власності на час чинності договору довічного утримання має
де-Що обмежений характер, оскільки набувач не вправі повністю
розпоряджатися майном.
З тих самих міркувань на річ, передану за договором довічного
Утримання, не можна звернути стягнення. Таке обмеження
встановлено протягом чинності договору довічного утримання
(життя відчужувача).
Особливість договору про довічне утримання полягає в тому,
Що він не припиняється у зв'язку Із втратою (знищенням) майна,
Що передано. Загибель зазначеного майна внаслідок непереборної
501
сили або з інших підстав не припиняє обов'язку набувача надавати
утримання (догляд).
 4. Підстави і правові наслідки припинення договору правонаступництва. Тому у разі ліквідації юридичної особи договір
довічного утримання (догляду) довічного утримання припиняється і майно переходить у власність
відчужувача. Після розрахунків з кредиторами майно юридичної
1. Договір довічного утримання може бути припинений за особи переходить до засновника (учасника). Якщо до останнього
рішенням суду з Ініціативи як набувача, так і відчужувача. На переходить майно відчужувача, то він стає набувачем за договором
вимогу відчужувача договір може бути розірваний у разі довічного утримання (догляду). Юридична особа може бути
неналежноговиконання або невиконання набувачем передбачених створена шляхом об'єднання майна кількох засновників (учасників).
договоромобов'язків. Наявність вини набувача значення не має. У ст.758 ЦК нічого не сказано про юридичні наслідки переходу
Підставою припинення договору довічного утримання є смерть майна відчужувача до кількох засновників. Виходячи Із суті договору,
відчужувача. Коментований договір укладається з метою надати до цих засновників переходять права І обов'язки набувача за
відповідне забезпечення відчужувачеві протягом його життя. договором пропорційно їх часткам у статутному фонді.
Смерть відчужувача припиняє обов'язок набувача щодо його
утримання і є юридичним фактом, що припиняє договірні
відносини.
2. Договір довічного утримання (догляд) може бути
розірванийтакож з ініціативи набувача у разі неможливості його
подальшоговиконання з підстав, що мають істотне значення. ЦК не
дає переліку таких підстав. До них можуть належати інвалідність
самого набувача, переїзд в іншу місцевість і відмова відчужувача
змінити місце проживання, неможливість виконувати свої обов'язки
внаслідокпогіршення майнового стану набувача тощо. В такому
разі залежно від тривалості утримання суд може зберегти за
набувачем правовласності на частину майна.
Наслідки розірвання договору довічного утримання залежать від
підстав його розірвання. Якщо договір був розірваний внаслідок
невиконання або неналежного виконання набувачем своїх
обов'язків, останній повинен повернути майно відчужувачеві. В
такому випадку право власності на майно, передане за договором
довічного утримання у набувача припиняється після припинення
договірних відносин Із зазначених підстав. Відповідно, право
власності поновлюється у відчужувача. Крім цього, витрати, зроблені
набувачем щодо утримання майна, йому не відшкодовуються.

5. Правові наслідки смерті набувача або припинення

юридичної особи — набувача
1. Смерть набувача не припиняє договір довічного утримання
(догляду). Права і обов'язки набувача за договором переходять до
його спадкоємців, у тому числі і право власності на майно, передане
набувачеві відчужувачем. При цьому, якщо спадкоємець за
заповітом відмовляється від прийняття спадщини,
правонаступниками можуть бути спадкоємці за законом.
У разі відсутності спадкоємців або їх відмови від прийняття
спадщини майно повертається відчужувачеві, який набуває знову
на нього право власності. Зі смертю набувача за відсутності
спадкоємців або у разі їх відмови прийняти спадщину припиняється
договір довічного утримання. Безпосереднім юридичним фактом
припинення договору буде відмова спадкоємців набувача прийняти 503
спадщину або закінчення терміну для прийняття спадщини.
,
502 Глава 58 Найм
2. У разі реорганізації юридичної особи її права та обов'язки, в
тому числі зобов'язання за договором довічного утримання (догляду), (оренда)
переходять до правонаступників.
Одним із способів припинення юридичної особи є її ліквідація.
При ліквідації не відбувається передання прав і обов'язків у порядку § 1. Загальні положення про найм (оренду)
 1. Договір найму (оренди) належить до найбільш давніх
інститутів зобов'язального права. Цей договір є двостороннім,
оскільки сторони цього договору наділені певними правами І
обов'язками. Сторонами названого договору є наймодавець і наймач.
Коментований договір належить до консенсуальних договорів, але
він може бути і реальним. Договірні відносини найму здійснюються
на платній основі.
У §1 гл.58 містяться загальні положення про договір майнового
найму (оренди), які поширюються на всі види найму. Водночас у
ЦК, інших законодавчих актах можуть встановлюватися спеціальні
положення щодо врегулювання окремих видів найму. Зокрема,
Законом про оренду визначаються особливості найму об'єктів
державної і комунальної власності.
Предметом договору майнового найму є індивідуально визначена
неспоживча річ, тобто річ, яка зберігає первісний вигляд при
неодноразовому використанні. Об'єктом договору майнового найму
(оренди) можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств,
земельні ділянки, будівлі, споруди, інші види нерухомості,
транспортні засоби, рухоме майно. Законодавством можуть
визначатися речі, які не можуть бути предметом оренди. Насамперед
це стосується речей, вилучених з обороту. Речі, обмежені в обороті,
можуть передаватися в оренду з врахуванням наявності відповідних
повноважень орендарів.
ЦК визначив, що предметом договору оренди можуть бути
майнові права. До них належать майнові права автора та суб'єкта
авторського права, володільця об'єкта промислової власності, права
на чужі речі.
Окремі види майна можуть мати особливий правовий режим.
Тому ЦК, іншими законами можуть встановлюватися особливості
найму окремих видів майна. Це стосується об'єктів державної і
комунальної власності, цілісних майнових комплексів та ін.
Наймодавцем можуть виступати фізичні, юридичні особи,
уповноважені державою органи, адміністративно-територіальні
утворення тощо. Незалежно від суб'єктного складу право укладати
договір оренди має власник або особа — володілець майнових
прав.
Власник може уповноважити на укладення договору майнового
найму іншу особу. В такому випадку повноваження повіреного
будуть визначатися договором доручення. Право передавати майно у
найм можуть особи, які володіють цим майном на праві довірчого
управління, якщо це передбачено законом чи договором або на Іншій
законній підставі.
Оскільки договір майнового найму є оплатним, за користування
майном справляється плата. Розмір оплати погоджується сторо-
504
нами. Він може визначатися в законодавчому порядку, якщо
сторони не погодили інше. В такому разі за основу береться
споживча вартість речі, її цінність, тривалість користування тощо.
Плата може вноситися в грошовій або натуральній формі. Вибір
конкретної форми залежатиме від згоди сторін. Сторони можуть
періодично переглядати розмір плати за оренду, що може бути
передбачено договором, а також визначати порядок зміни розміру
плати. Наймач вправі вимагати зменшення плати, якщо можливість
користування майном істотно зменшилася через обставини,
незалежні від наймача. Це може бути вплив непереборної сили,
зміна законодавства, акти органів управління.
Сторони вправі самостійно визначати періодичність сплати
орендних платежів. Якщо вони не визначать порядок і строки
платежів, останні здійснюються щомісячно. Плата справляється за
час, протягом якого наймач користувався майном, переданим в
оренду. Якщо з незалежних від волі наймача обставин
користування майном було неможливим, плата за користування не
справляється. Це може бути несвоєчасне передання об'єкта оренди,
непідготовленість з вини наймодавця майна до використання за
цільовим призначенням тощо. Визначальним є те, що зазначені
обставини не залежать від волі наймача.
Термін користування майном визначається сторонами в договорі.
Строк може бути визначений періодом у часі або конкретною датою.
Договір найму може бути укладений на невизначеиий строк, у
такому разі припинення договору пов'язується з вимогою
наймодавця або наймача. При цьому законом покладається обов'язок
на сторону, з ініціативи якої договірні зв'язки припиняються,
повідомити другу сторону про це не пізніше ніж за 3 місяці — щодо
найму нерухомих речей та 1 місяць — у разі розірвання договору
найму рухомих речей.
В окремих випадках законом можуть бути встановлені максимальні
строки договору найму для окремих видів майна. Договір найму,
укладений на невизначений строк, не може перевищувати
максимального строку. Як правило, це об'єкти, що використовуються у
підприємницькій діяльності і належать до основних фондів. Строк їх
найму не повинен перевищувати терміну їх амортизаційного зносу.
Договір може бути подовжений, якщо сторони не виявили
бажання його припинити і наймач продовжує користуватися
майном. За відсутності заперечення наймодавця протягом місяця
договір вважається подовженим на той самий строк.
2. Обов'язком наймодавця є передання майна наймачеві. Строк
передання визначається договором. Якщо сторони не погодили
інше, майно передається відразу після укладення договору.
У разі порушення наймодавцем обов'язку передати майно наймач
має право відмовитись від договору або вимагати передачі майна. В
обох випадках наймач має право на відшкодування збитків. Останні
можуть складатися з позитивної (реальної) шкоди і упущеної вигоди.
Збитками може бути терміновий найм іншого майна на невигідних
для наймача умовах, заподіяна внаслідок непередання предмета
найму шкода власності наймача тощо.
505
Наймодавець зобов'язаний передати річ наймачеві у стані,
обумовленому договором та її призначенням. Закон не вимагає,
щоб річ обов'язково була у справному стані. Але сторони в договорі
повинні погодити можливість передання речі з недоліками в найм.
Крім цього, наймодавець зобов'язаний попередити наймача про
відомі йому властивості та недоліки речі, що можуть призвести до
її пошкодження або бути небезпечними для особи наймача, його
майна чи оточуючих.
Наймодавець вважається таким, що виконав обов'язок щодо
якості предмета найму, з моменту прийняття речі наймачем.
Останній зобов'язаний перевірити справність речі. В такому
випадку річ передана в найм вважається переданою в належному
стані, якщо наймачем не заявлено претензії щодо її стану при
прийнятті у володіння.
Договором можуть бути передбачені гарантії щодо якості речі.
Тривалість гарантійних строків може визначатися аналогічно
терміну гарантії, визначеної нормативними актами або за
погодженням сторін.
У разі виявлення недоліків у речі протягом дії гарантійного
строку, що перешкоджають її використанню, наймач, виходячи з
принципу диспозитивності, має право вибрати один із варіантів
поведінки. Зокрема, він може вимагати заміни речі, коли це
можливо. У разі неможливості заміни речі наймач може розірвати
договір з відшкодуванням завданих збитків. Одним із варіантів
поведінки може бути зменшення розміру плати за користування
річчю або безоплатне усунення недоліків речі, або відшкодування
витрат на їх усунення.
Річ, передана у найм, може бути водночас об'єктом інших
правовідносин. Наприклад, предмет найму може
використовуватися для забезпечення цивільно-правових
зобов'язань, у тому числі застави. Але це не впливає на права
третіх осіб щодо предмета найму.
Законом передбачено негативні наслідки для наймодавця за
порушення обов'язку повідомити наймача про права третіх осіб на
річ, що є предметом договору найму. У разі порушення зазначеного
обов'язку наймодавця наймач може: 1) вимагати зменшення розміру
плати за користування річчю; 2) розірвати договір та відшкодувати
збитки. Такі вимоги наймач може пред'явити в тих випадках, коли
існування зазначених обставин може впливати на стабільність
договірних зв'язків, загрозу їх припинення в будь-який час за
вимогою третьої особи тощо.
Зміна власника речі, переданої у найм, не припиняє договірних
відносин. До нового власника переходять права та обов'язки
наймодавця. Тому продаж речі або відчуження її іншим способом не
є підставою припинення договору найму.
Сторони в договорі майнового найму можуть передбачити
додаткові підстави припинення договірних відносин. Серед них —
відчуження речі, що була предметом договору найму, іншому
власнику. Щодо конкретного моменту припинення договірних
відносин, то він співпадає з моментом виникнення права власності у
набувача. Момент виникнення права власності пов'язується з
переда-
506
чею речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Таким чином, виникнення права власності у набувача є підставою
розірвання договору найму з ініціативи наймача.
3. Річ, що передається за договором найму, може бути
застрахованою. В такому разі відносини страхування є чинними для
наймача І наймодавця. Страхування здійснюється відповідно до
Законупро страхування та інших актів законодавства.
Сторони в договорі майнового найму можуть передбачити
обов'язок наймача укласти договір страхування предмета майнового
найму. В окремих випадках такий обов'язок встановлюється
законодавством. Зокрема, відповідно до Закону про оренду істотною
умовою договору оренди є страхування орендованого майна.
Згідно з цивільним законодавством ризик випадкової загибелі
або пошкодження речі несе власник. Наймач не набуває права
власності на предмет договору. Відповідно ризик випадкової
загибелі речі, що є предметом договору майнового найму,
покладається на наймодавця. Але у разі прострочення передачі речі
після припинення чи розірвання договору з підстав, передбачених
законом або договором, ризик випадкової загибелі предмета
договору несе наймач. Відповідно наймач повинен відшкодувати
вартість речі у разі її знищення або пошкодження (в розмірі
зниження її вартості).
Наймач має право володіти і користуватися предметом
майнового найму. Водночас він зобов'язаний користуватися річчю
відповідно до умов договору і призначення речі.
Порушення обов'язку користуватися річчю згідно з її
призначенням або умовами договору є підставою розірвання
договору найму з ініціативи наймодавця. Крім цього наймодавець
вправі вимагати відшкодування збитків.
Наймач зобов'язаний після припинення договірних відносин
повернути річ наймодавцю з урахуванням нормального ступеня
зносу (амортизації). Наймач не вправі з власної волі змінювати
стан речі (переробляти, доповнювати окремими конструкціями
тощо). Зазначені зміни можливі лише за згодою наймодавця.
4. Наймач не вправі укладати договір піднайму без згоди
наймодавця. Таке право сторони можуть передбачити в договорі
найму. Право передати річ за договором піднайму може бути
встановлено законодавством. Згода наймодавця на піднайм
оформляєтьсядодатковою угодою до чинного договору найму.
Строк договору піднайму може бути меншим або співпадати з
договором найму. Але термін користування майном за договором
піднайму не може перевищувати строку основного договору найму.
До піднаймача переходять права і обов'язки наймача за
договором найму. Відповідно застосовуються положення про
договір найму в частині визначення умов договірних відносин.
5. Наймач володіє, користується і в межах, визначених
закономта договором, розпоряджається предметом договору найму.
Доходи, плоди, продукція, одержані наймачем у результаті
користування річчю, переданою у найм, є власністю наймача.
Частину плодів,продукції наймач може передавати як орендну
плату наймодавцю.Останнє визначається за згодою сторін.
507
Обов'язки з ремонту речі між наймодавцем і наймачем
поділяються таким чином: капітальний ремонт здійснює
наймодавець, а поточний — наймач. Водночас сторони в договорі
найму можуть передбачити інший порядок розподілу обов'язків з
ремонту предмета найму, якщо сторони не погодили інше.
Капітальний ремонт речі, переданої в найм, здійснюється за
рахунок наймодавця і в строк, установлений договором. Якщо
строк не встановлений або у разі невідкладної потреби капітального
ремонту, він проводиться у розумний строк. Останній визначається
складністю ремонту, необхідністю затрат тощо.
У разі порушення наймодавцем обов'язку здійснити
капітальний ремонт наймач має право самостійно відремонтувати
річ із зарахуванням відповідних витрат до орендної плати або
вимагати відшкодування вартості ремонту. Невиконання
наймодавцем обов'язку зробити капітальний ремонт є підставою
для розірвання договору та відшкодування збитків.
Наймач має право на переважне переукладення договору найму
перед іншими особами у разі належного виконання своїх
обов'язків за договором. Наймач повинен повідомити наймодавця
про це до закінчення строку договору. Якшо строк договору найму
не визначено, то наймач про бажання переукласти договір повинен
повідомити наймодавця у розумний строк. Але в будь-якому
випадку після заявления наймодавцем вимоги про припинення
укладення договору наймач має право на пролонгацію договору
лише у разі волевиявлення наймодавця й надалі здавати майно у
найм. Але це не означає, що умови договору найму повинні
залишатися незмінними. Переважне право на укладення договору
наймач має після досягнення згоди з усіх істотних умов.
Крім права на укладення договору найму, наймач має перевагу
на купівлю речі перед іншим покупцем. Знову ж таки, це право має
наймач, який належно виконує свої договірні обов'язки. Переважне
право на купівлю предмета договору найму перед Іншими
покупцями наймач має при рівних інших умовах договору купівлі-
продажу.
Вносити зміни в орендоване майно наймач не може без згоди
наймодавця. Це повною мірою стосується і поліпшення речі, що є
предметом договору. Всі поліпшення можна ділити на два види: 1)
ті, які можна відділити від речі; 2) які є невіддільними від речі.
Поліпшення, що можна відокремити від речі без шкоди для неї,
можуть бути залишені у наймача.
Одним із критеріїв визначення правових наслідків зроблених
наймачем поліпшень є отримання згоди наймодавця. У разі згоди
наймодавця на поліпшення, які є невіддільними від речі, наймач
має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на
зарахування їх вартості в орендну плату.
Наслідком поліпшень може стати створення нової речі
(специфікація). Якщо на поліпшення була отримана згода
наймодавдя, У наймача виникає право власності в частині
зроблених поліпшень. Виникає право спільної власності наймача І
наймодавця. При цьому частка наймача відповідає вартості витрат
на поліпшення, якшо інше не передбачено договором або законом.
508
Зроблені без згоди наймодавця поліпшення, які не можна
відокремити, є власністю наймодавця і їх вартість не піддягає
відшкодуванню. Невіддільні поліпшення передаються наймачу
разом із предметом найму.
Стаття 779 ЦК регулює правові наслідки погіршення стану
речі, переданої в найм. Обов'язки наймача у разі погіршення стану
речі зводяться до відшкодування шкоди у натурі. Зокрема, за
наявності вини наймач зобов'язаний усунути погіршення речі. Такі
дії можуть полягати у здійсненні ремонту речі, але не у заміні
предмета договору найму Іншою річчю.
Якщо відновити річ до попереднього стану неможливо, наймач
зобов'язаний відшкодувати збитки. Відшкодування збитків
наймачем здійснюється відповідно до ст.623 ЦК.
Предметом договору найму є речі неспоживчого характеру.
Тому наймач повинен повернути ту саму річ наймодавцеві, але з
урахуванням нормального зносу (амортизації). Він не відповідає за
зношення речі в межах нормальної експлуатації, а також, якщо
погіршення сталися внаслідок упущень наймодавця.
Наймач володіє річчю, переданою в найм на законних
підставах. До наймача переходить низка прав та обов'язків на
предмет найму. Оскільки наймач є правомірним володільцем, то
шкода, заподіяна ним іншим особам, відшкодовується, виходячи із
загальних засад цивільного законодавства. У разі наявності складу
правопорушення, пов'язаного із користуванням річчю, наймач
відшкодовує ЇЇ в такому ж порядку, що і власник (наймодавець).
Так, ч.2 CT.11S7 ЦК передбачено, що шкода, завдана джерелом
підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній
правовій підставі (у тому числі договору оренди) володіє об'єктом,
використання, зберігання або утримання якого створює підвищену
небезпеку.
Наймач звільняється від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану
у зв'язку з користуванням річчю, якщо такі наслідки настали в
результаті особливих властивостей (недоліків) речі, про які він не
знав і не міг знати. В коментованому випадку немає вини
наймача. І навпаки, в даному випадку наймодавець не виконав
свого обов'язку попередити наймача про відомі йому властивості і
недоліки речі, що можуть бути небезпечними для життя, здоров'я,
майна наймача або інших осіб. Відповідно наймодавець відшкодовує
шкоду, завдану у зв'язку з користуванням річчю, шо є предметом
договору найму, із зазначених підстав. Угода сторін про звільнення
наймодавця від відповідальності є нікчемною і визнається
недійсною відповідно до ст.215 ЦК.
6. Закон визнає юридичним фактом, спрямованим на
припинення відносин майнового найму, смерть фізичної особи-
наймача. Таким чином, майнові права щодо користування річчю
мають особистий характер. Але коментоване положення не має
імперативного характеру. Сторони в договорі можуть передбачити
інші правові наслідки. Договір найму не припиняється в зв'язку зі
смертю фізичної особи-наймача, якщо це прямо передбачено
законом.
Зобов'язання припиняються у зв'язку з ліквідацією юридичної
особи. Це загальне правило, за винятками, передбаченими законо-
509
давством (ст.609 ЦК), конкретизується в ст.781 ЦК стосовно
договору майнового найму. Якщо шляхом ліквідації припиняється
юридична особа, яка є стороною договору найму, зобов'язання
припиняється. При цьому не має значення, наймодавцем чи
наймачем була ліквідована юридична особа.
Самостійною підставою припинення договору майнового найму
з ініціативи наймодавця є невнесення орендних платежів
наймачем. Закон встановлює термін — 3 місяці, протягом якого
наймач не вносить плату. Після спливу зазначеного строку договір
найму може бути розірвано.
Моментом припинення договору майнового найму у разі
прострочення оплати є отримання повідомлення наймодавця про
відмову від договору. Повідомлення повинно бути в письмовій
формі. Наймач повинен повернути річ, що є предметом договору
найму. Водночас наймодавець не позбавляється права на
відшкодування збитків.
У ст.783 ЦК визначаються підстави розірвання договору найму з
ініціативи наймодавця. Конкретні підстави розірвання договору
передбачені в дефініції статті. До них, зокрема, належать:
1) порушення, пов'язані з використанням предмета найму;
2) порушення наймачем повноважень щодо
розпорядженняріччю;
3) загроза цілісності предмета найму;
 4) порушення наймачем передбаченого договором обов'язку
проводити капітальний ремонт предмета договору.
Наймач також має право на розірвання договору. Підстави
розірвання договору з ініціативи наймача зводяться до неналежної
якості речі, переданої у найм, та порушення обов'язку
наймодавцем щодо проведення капітального ремонту.
Непридатність предмета договору є підставою його розірвання, якщо
інше не передбачено договором. Аналогічно невиконання обов'язку
здійснити капітальний ремонт з вини наймодавця є самостійною
підставою розірвання договору.
З припиненням договору найму наймач повинен повернути
предмет найму. Річ повертається в стані нормального зносу. Якщо
сторони погодили інше, річ може бути повернута в стані,
обумовленому в договорі.
За порушення обов'язку повернути річ наймач повинен сплатити
неустойку у розмірі подвійної оплати за користування річчю за час
прострочення. Неустойка є законною, її розмір визначається
залежно від вартості оплати за користування предметом найму.
§ 2. Прокат
1. Різновидом договору майнового найму є побутовий прокат.
Особливістю побутового прокату є те, що однією із сторін —
наймодавцем — завжди є суб'єкт підприємницької діяльності, а
наймачем — фізична особа. Предметом договору є рухоме майно
неспо-живчого характеру, визначене індивідуальними ознаками.
Договір прокату може бути реальним і консенсуальним. Це випливає
з дефініції статті, згідно з якою наймодавець передає або
зобов'язуєть-
510
ся передати рухому річ наймачеві у користування. Договір
побутового прокату є оплатним.
Договір прокату належить до договорів приєднання. Наймач
пристає на умови, визначені наймодавцем, і не може пропонувати
свої умови договору. Однак правове становище наймача не може
погіршуватися порівняно з умовами типового договору.
Договір прокату є публічним договором. Це означає, що умови
договору прокату є однаковими для всіх наймачів. Наймодавець не
має права надавати переваги одному наймачеві перед іншим щодо
укладення договору прокату, якщо інше не встановлено законом.
Наймодавець не має права відмовитися від укладення публічного
договору за наявності у нього можливостей для цього.
Предметом договору прокату є лише рухомі речі, тобто речі, які
вільно можна переміщати у просторі. Предметом договору підряду
може бути індивідуальновизначене майно. Зазначене майно
повинно бути неспоживчим, оскільки після закінчення строку
договору воно повертається наймодавцю.
Крім того, предметом договору прокату є речі особистого
користування. Тому речі, що є предметом договору прокату, не
можуть використовуватися для виробничих потреб за винятками,
передбаченими законом. Згідно з Порядком надання у тимчасове
користування громадянам предметів культурно-побутового
призначення та господарського вжитку наймодавець зобов'язаний
видавати предмети прокату, придатні для експлуатації. Перевірка
справності предметів, що видаються, здійснюється у присутності
наймача. При видачі предметів прокату наймодавець ознайомлює
наймача з правилами їх експлуатації або видає йому інструкцію з
експлуатації. Надаючи в тимчасове користування предмети
прокату, наймодавець ознайомлює наймача з названим Порядком,
попереджає його про відшкодування збитків за псування, втрату
предметів або повернення предметів з порушенням визначеного
строку і не в комплекті.
Радіоелектронна апаратура, холодильники, пральні машини та
інші предмети побутової техніки, що видаються на прокат,
повинні мати на відповідних вузлах, деталях, агрегатах пломби, за
цілісність яких при поверненні відповідає наймач. Транзисторні
приймачі, магнітофони, програвачі, електронно-обчислювальні
машини та інша апаратура, яка працює на сухих елементах
живлення (батарейках), видаються на прокат повністю
укомплектованими новими елементами живлення, що
забезпечують їх нормальну роботу. Якщо в період прокату
апаратури, який перевищує 2-тижневий термін, елементи
живлення вийшли з ладу, наймач замінює їх за свій рахунок.
Плата за прокат речі встановлюється за тарифами наймодавця.
2. Особливістю відносин за договором прокату є те, що наймач
може в будь-який час розірвати договір за власною ініціативою. В
Даному випадку не застосовується положення про заборону
односторонньої відмови від договору. Відповідно повинна
зменшуватися і плата за користування предметом найму
пропорційно тривалості часу прокату. Це положення є
імперативним. Тому угода сторін про відступ від зазначеного
правила є недійсною.
511
Предметом договору прокату є речі, призначені для задоволення
особистих потреб наймача. Тому передача предмету договору
прокату в піднайм не допускається. У разі порушення цього правила
наймач повинен відшкодувати завдані збитки.
Стосовно договору піднайму діють особливі правила щодо
набуття у власність предмету найму. Наймач не має переважного
права на придбання речі у власність. Загалом питання про набуття
предмету прокату у власність не регламентується в рамках
зазначеного договору.
Певні відмінності існують стосовно розподілу обов'язків щодо
поточного і капітального ремонту предмету найму. На відміну від
класичного договору найму, обов'язок здійснити поточний і
капітальний ремонт покладається на наймодавця. Наймач робить
ремонт лише у випадку, якщо предмет найму пошкоджений з його
вини.
Згідно з Порядком надання у тимчасове користування
громадянам предметів культурно-побутового призначення та
господарського вжитку у разі виходу з ладу предмета прокату
наймодавець зобов'язаний протягом трьох робочих днів з дня
одержання заяви від наймача усунути недоліки на місці, а в разі
потреби виконання робіт в умовах стаціонарної майстерні термін
ремонту подовжується до 10 днів. За згодою наймача наймодавець
може замінити несправний предмет іншим аналогічним предметом
без додаткової оплати наймачем витрат, пов'язаних Із цією
заміною.
Коли наймодавець неспроможний своєчасно усунути
пошкодження в предметі прокату або замінити іншим рівноцінним
предметом, то наймачу пропонується предмет іншої моделі (марки,
типу) з переоформленням договору прокату та врахуванням діючих
тарифів, з транспортуванням предмета прокату за рахунок
наймодавця.
За час перебування предмета прокату в ремонті оплата за прокат
не проводиться, за винятком випадків, коли наймачу предмет
прокату було замінено на рівноцінний. У разі порушення наймачем
правил експлуатації та утримання предмета прокату, а також
порушення (пошкодження) пломб ремонт цього предмета
здійснюється за рахунок наймача з урахуванням вартості деталей та
вузлів на час розрахунку і транспортування цього предмета. Для
встановлення справжніх причин виходу предмета прокату з ладу
може бути призначена відповідна експертиза.
§ 3. Найм (оренда) земельної ділянки
1. За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець
зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений
договором строк у володіння та користування за плату. Земельна
ділянка може передаватись у найм разом із насадженнями, будівлями,
спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.
Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються також
спеціальним законодавством. Найважливішими серед них є ЗК та
Закон про оренду землі. ЗК визначає два види оренди землі
залежно від строку договору: короткострокова — на строк до 5 років
та дов-
512
гострокова — не більше 50 років. Договір оренди земельної ділянки
укладається у письмовій формі. Договір на строк понад 5 років
обов'язково посвідчується нотаріально. Договір оренди на строк до
5 років може бути нотаріально посвідчений за бажанням сторін (ч.З
ст.іЗ Закону про оренду землі). Укладений договір оренди землі
підлягає державній реєстрації (ст.18 Закону про оренду землі).
Особливістю договору оренди земельної ділянки є визначений
законом перелік істотних умов договору. Так, відповідно до ч.2
от. 14 Закону про оренду землі істотними умовами договору оренди
землі є: об'єкт оренди; термін договору оренди; орендна плата;
цільове призначення, умови використання І збереження якості
землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі
обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;
сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового
пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;
відповідальність сторін.
Стосовно прав та обов'язків сторін за договором оренди землі,
до особливих обов'язків орендаря можна віднести обовязок
використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням згідно
з договором оренди; додержання екологічної безпеки
землекористування та забезпечення родючості грунтів, державних
стандартів, норм і правил, проектних рішень, місцевих правил
забудови населених пунктів тощо.
§ 4. Найм будівлі або іншої капітальної споруди
1. До правочииів найму будівлі або іншої капітальної
спорудиставиться вимога обов'язкової письмової форми. Така ж
вимогастосується найму окремої частини споруди (наприклад,
ізольованого приміщення, що розташоване в будівлі
напівпідвального приміщення тощо).
Спеціальна вимога ставиться до форми договору найму будівлі
або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який
укладається на тривалий строк. ЦК встановлено, що договір найму
будівлі (споруди) або ЇЇ частини, укладений на один і понад рік,
підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Нотаріально
посвідчений договір найму будівлі (споруди) підлягає державній
реєстрації. Реєстрація здійснюється в порядку, визначеному
законодавством. На сьогодні цей порядок розробляється.
2. Передання наймачеві споруди, будівлі (їх частин) здійснюється
на основі акта, який підписується сторонами договору. В
актіміститься характеристика споруди (будівлі), їх частини,
обумовлюються наявність дефектів, особливості експлуатаційних
вимог тощо. З моменту підписання акта передання обома сторонами
обчислюється строк договору.
Повернення будівлі (споруди) або їх частини також
оформляється актом приймання. Підписання акта обома сторонами
є доказом, що предмет найму переданий наймодавцю відповідно
до Умов договору в належному стані з врахуванням ступеня
амортизаційного зносу. З підписанням акта припиняється договір
майно-пл п найму.
і7„,, 513
Разом з будівлею у найм передається право користування
земельною ділянкою, на якій вона знаходиться. Розмір ділянки
визначається законодавством або сторонами і повинен бути
достатнім для обслуговування будівлі. За загальним правилом
передається вся земельна ділянка, якою володів наимодавець. Проте
сторони в договорі можуть встановити, що наймачеві передається
лише та земельна ділянка, яка функціонально обслуговує будівлю
або споруду.
Сторони договору найму можуть визначити розмір ділянки, яка
передається у найм разом з будівлею. Якщо вони не погодили
розмір ділянки, вважається, шо вся ділянка, на якій знаходиться
будівля, передається в користування наймачу.
Наимодавець може не бути власником земельної ділянки під бу-,
дівлею. В даному випадку діє презумпція згоди власника ділянки
на передання її у користування разом з будівлею, якщо інше не
передбачено договором Із власником земельної ділянки.
Розмір плати за будівлю залежатиме від розміру будівлі
(споруди), ступеня ЇЇ зносу, ступеня благоустрою тощо. Наймач
оплачує найм будівлі (споруди) або окремої їх частини і платить
за користування земельною ділянкою. Розмір плати за будівлю
залежить характеристики та параметрів останньої. В основну
плати за мельну ділянку можна покласти вимоги, визначені
Законом прої плату за землю.
§ 5. Найм (оренда) транспортного засобу
1. Предметом договору найму є транспортний засіб. До
останнього належать повітряні, морські, річкові судна, наземні
транспортні засоби. Поняття транспортних засобів окремих видів
міститься в І транспортних кодексах, законах, що регулюють окремі
види переве-зень.
Транспортний засіб може передаватися у найм разом з
екіпажем, який його обслуговує. Наприклад, згідно із ст.203 КІМ
надане фрахтовщику судно може бути укомплектовано екіпажем
(тайм-чартер) або не споряджено і не укомплектовано екіпажем
(бербоут-чартер).
Наймач і наимодавець можуть домовитися про додаткові
послуги в межах договору найму. Це можуть бути послуги
технічного обслуговування, поточного ремонту, заправки тощо.
Вони мають допоміжний характер і спрямовані на забезпечення
виконання договору найму.
Закон ставить вимогу щодо письмової форми договору найму
транспортного засобу. Якщо сторонами договору найму
транспортного засобу є юридичні особи, правочин укладається у
простій письмовій формі. Договір найму транспортного засобу, в
якому сторонами є фізичні особи, підлягає обов'язковому
нотаріальному посвідченню.
2. За договором наймач транспортного засобу отримує право
володіння предметом найму на свій розсуд у межах, визначених
договором і законом. Серед інших правомочностей — право
укладати договори перевезення. Перевезення пасажирів, багажу,
вантажу, пошти здійснюється з дотриманням положень ЦК про
перевезен-
514
ня транспортних кодексів, статутів та іншого законодавства. Наймач
може укладати інші договори, що не суперечать призначенню
транспортного засобу.
Обов'язок підтримувати предмет договору найму у належному
стані, в тому числі здійснювати його поточний ремонт, покладається
на наймача. Не є винятком найм транспортного засобу, де зазначені
обов'язки також покладаються на наймача.
До витрат, пов'язаних з використанням транспортного засобу,
належать не лише ті, що необхідні для підтримання його в
належному стані. Володілець транспортного засобу повинен
сплачувати податки та інші платежі, що стосуються експлуатації
транспортного засобу. До них належать податки, передбачені
Законом про податок з власників транспортних засобів.
3. Обов'язки страхування транспортного засобу покладаються на
наймодавця. Водночас сторони в договорі найму транспортного
засобу можуть передбачити Інше і покласти цей обов'язок на
наймача.
Порядок страхування відповідальності наймача за шкоду, завдану
у зв'язку з використанням транспортного засобу, визначається
чинним законодавством. Зокрема Законом про страхування,
постановою ВР "Про страхування цивільної відповідальності
власників транспортних засобів", Положенням про порядок І умови
проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності
власників транспортних засобів та ін.
3. Цивільно-правова відповідальність наймача за
збитки,пов'язані з пошкодженням або втратою транспортного
засобу, якийє предметом договору найму, здійснюється на
підставах, визначених цивільним законодавством. До них належать
наявність самихзбитків, протиправна поведінка наймача,
причинний зв'язок міжпротиправною поведінкою і завданими
збитками та вина. Розмірвідшкодування залежить від розміру
збитків, завданих внаслідокпошкодження. У разі втрати
транспортного засобу відшкодуванняздійснюється в розмірі
вартості транспортного засобу з врахуванням амортизаційного
зносу.
Обов'язком наймача є відшкодування шкоди іншим особам,
завданої у зв'язку з використанням транспортного засобу.
Відшкодування шкоди здійснюється за правилами, встановленими
ст.1187 ЦК, оскільки діяльність, пов'язана з використанням,
зберіганням або утриманням транспортних засобів, є джерелом
підвищеної небезпеки. Шкода, завдана джерелом підвищеної
небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій
підставі (зокрема, договору найму) володіє транспортним засобом.
Наймач транспортного засобу відповідає за завдану шкоду, якщо він
не доведе, що Шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або
умислу потерпілого.
4. Транспортний засіб може бути переданий у найм разом з
екіпажем. Останнє найбільш властиве при здійсненні
повітряних,морських, річкових перевезень. У такому випадку
екіпаж не припиняє трудових відносин з наймодавцем
(роботодавцем), якийвиплачує заробітну плату (винагороду) та
несе інші витрати на утримання екіпажу. Екіпаж забезпечує
управління та технічну експлуатацію транспортного засобу.
Наприклад, згідно з КТМ судно
17
' : 515
може бути укомплектовано екіпажем (тайм-чартер) за договором
фрахтування судна.
Екіпаж транспортного засобу, переданого в найм, перебуває в
розпорядженні наймача. Однак екіпаж такого транспортного засобу
зобов'язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо
вони порушують умови договору найму або можуть бути
небезпечними для екіпажу та Інших осіб. Законодавець виходить з
того, що екіпаж — це колектив професійно підготовлених людей,
який обслуговує транспортний засіб І тому найбільш компетентний у
вирішенні зазначених питань. Так, ПК (ст.35) визначає, шо екіпаж
повітряного судна — це особи авіаційного персоналу, яким в
установленому порядку доручено виконання певних обов'язків з
управління і обслуговування повітряного судна при виконанні
польотів.
Законодавством можуть визначатися інші особливості договору
найму транспортного засобу разом з екіпажем, зокрема, розподіл
повноважень наймодавця і наймача щодо управління екіпажем. У
КТМ підкреслюється, що при фрахтуванні судна за тайм-чартером
капітан та інші члени екіпажу підлягають розпорядженню
фрахтувальника стосовно експлуатації судна, за винятком
розпоряджень щодо судноплавства, внутрішнього розпорядку на
судні і складу екіпажу.
§ 6. Лізинг
1. Крім Цивільного кодексу операції фінансового лізингу
регулюються Законом про фінансовий лізинг. Згідно з названим
Законом фінансовий лізинг — це вид цивільно-правових відносин,
щовиникають з договору фінансового лізингу. За договором
фінансового лізингу (далі — договір лізингу) лізингодавець
зобов'язуєтьсянабути у власність річ у продавця (постачальника)
відповідно довстановлених лізингоодержувачем специфікацій та
умов і передатиїї у користування лізингоодержувачу на визначений
строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові
платежі). Договірлізингу має бути укладений у письмовій формі.
Істотними умовами договору лізингу є:
— предмет лізингу;
— строк, на який лізингоодержувачу надається право
користування предметом лізингу (строк лізингу);
— розмір лізингових платежів;
— інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін
маєбути досягнуто згоди.
2. В юридичній літературі обґрунтовуються різні погляди
щодоправової природи договору лізингу. Найбільш поширена —
договірлізингу є різновидом майнового найму, але оскільки ним
опосередковується підприємницька діяльність з передачі майна в
користування, він близький до оренди. Тому до договору лізингу
застосовуються загальні положення про найм (оренду) з
урахуваннямособливостей законодавства про лізинг.
До здійснення лізингових операцій можуть бути причетні різні
організації: продавець устаткування, кредитори тощо. Договір
лізингу укладається у формі двостороннього правочину між
лізинго-
516
давцем і лізингоодержувачем. Між лізингодавцем і продавцем майна
укладається окремий договір на поставку чи купівлю-продаж
предмета лізингу. Тому до відносин лізингу застосовуються також
загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір
поставки, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ГК залежно від особливостей здійснення
лізингових операцій, лізинг може бути двох видів — фінансовий або
оперативний. За формами здійснення лізинг поділяється на
зворотний, пайовий, міжнародний.
3. Предметом договору лізингу (далі — предмет лізингу)
можебути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та
віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.
Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та
щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або
володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому
Законом про фінансовий лізинг.
Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші
природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх
відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).
4. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір
продавця (постачальника) предмета договору лізингу був
здійсненийлізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе
відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення
зобов'язання щодоякості, комплектності, справності предмета
договору лізингу, йогодоставки, заміни, безоплатного усунення
недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір
продавця (постачальника)предмета договору лізингу був
здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та
лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну
відповідальність за зобов'язанням щодо продажу(поставки)
предмета договору лізингу.
Ремонт І технічне обслуговування предмета договору лізингу
здійснюються продавцем (постачальником) на підставі договору
між лізингоодержувачем та продавцем (постачальником).
Лізингоодержувач може пред'явити безпосередньо до продавця
вимоги, шо випливають із договору купівлі-продажу майна,
наприклад, щодо його комплектності І якості, строків передачі,
гарантійного ремонту, заміни, монтажу та запуску в експлуатацію,
якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був
здійснений лізингоодержувачем. Це право належить
лізингоодержувачу у договорі непрямого лізингу, якщо він
самостійно здійснював вибір продавця. У разі вибору продавця
(постачальника) лізингодавцем, останній разом з продавцем
(постачальником) несуть перед лізингоодержувачем солідарну
відповідальність за зобов'язаннями щодо продажу (поставки)
предмета договору лізингу.
5. Обов'язки сторін лізингових відносин визначаються
законодавством і договором. Відповідно до ст.14 Закону про
фінансовийлізинг, лізингоодержувач протягом строку лізингу несе
витрати наутримання предмета лізингу, пов'язані з його
експлуатацією, технічним обслуговуванням, ремонтом, якщо інше
не встановлено договором або законом. На підставі окремого
договору ремонт і технічне обслуговування предмета договору
лізингу може здійснювачі?
тися продавцем (постачальником). Це зумовлено тим, що
продавець (постачальник) є, як правило, виготовлювачем
устаткування, машин, транспортних засобів та ін. і відповідно може
кваліфіковано здійснити обслуговування І ремонт предмету
лізингу.
З моменту передачі предмета лізингу у володіння лізингоодер-
жувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження
предмета лізингу переходить до лізингоодержувача. Зважаючи на
диспозитивний характер цієї норми, у договорі лізингу може бути
встановлено інший порядок розподілу між сторонами ризику
випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета
лізингу.
Прострочення передачі майна, яке є предметом договору лізингу
тягне негативні наслідки для сторони-порушника умови про строк
у разі випадкового пошкодження або знищення об'єкта лізингу.
Відповідно лізингодавець, продавець (постачальник) або лізин
гоодержувач у разі прострочення передання предмета договору
лізингу несуть ризик випадкового пошкодження або випадкового
знищення об'єкту лізингу.
518
Глава 59 Найм
(оренда) житла
1. Поняття і форма договору найму житла
1. Договір найму житла має багато спільного з договором
майнового найму, проте в системі договорів посідає самостійне
місце.Це зумовлено тим, що договір найму житлового приміщення
спрямований на забезпечення громадян житлом І відповідно має
специфічний предмет.
За своєю юридичною природою житлові правовідносини є
зобов'язальними. Учасниками цих відносин є сторона, яка надає
житлове помешкання в користування (наймодавець) і особа, якій
воно надається (наймач). Наймодавцем може бути як фізична, так
і юридична особа. Наймачем, як правило, є громадянин — фізич на
особа.
Певні особливості найму житла встановлюються
законодавством залежно від виду житлового фонду. Договір
найму житла, що належить до державного або комунального
житлового фонду укладається між житлово-експлуатаційною
організацією та наймачем на основі ордеру. За своєю юридичною
природою ордер на жиле приміщення є адміністративно-
правовим документом, у якому міститься розпорядження
житлово-експлуатаційній організації надати громадянину, на ім'я
якого виданий ордер, і членам його сім'ї для проживання жиле
приміщення, зазначене в ордері.
Укладенню договору найму житла в державному або
комунальному фонді передує етап взяття на облік громадян, які
потребують поліпшення житлових умов. Наступною особливістю
договору найму житлового приміщення в державному,
комунальному та громадському житлових фондах є те, що він
укладається на основі Типового договору найму житла. Права та
обов'язки сторін регламентують також Правила користування
приміщеннями житлових будинків.
ЦК містить положення, які регулюють договір найму жилих
приміщень, що не є об'єктом права державної або комунальної
власності. Можуть застосовуватися також окремі приписи,
установлені ЖК до договорів найму житла, які регулюються в
межах гл.59 ЦК.
Законодавством для договорів найму житла ставиться вимога
Дотримання письмової форми. У разі недотримання письмової
форми настають наслідки, передбачені ст.218 ЦК.
2. Є певні особливості у визначенні предмета договору
наймужитлового приміщення у будинках державного, комунального
житлового фонду. Ним може бути лише приміщення, що
відповідаєвимогам ст.ст.5О, 63 ЖК, тобто насамперед це може
бути окремаквартира, інше окреме ізольоване житлове
приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також
одноквартирний житловий будинок.
519
Предметом договору має бути житлове приміщення,
призначене для проживання в ньому, яке впорядковане відповідно
до умові даного населеного пункту і відповідає встановленим
санітарним та технічним вимогам. Житлове приміщення також має
бути благоустроєним стосовно умов даного населеного пункту,
відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.
Благоустроєність є якісною характеристикою приміщення, що
визначається певним набором комунальних, побутових зручностей
(водопровід, гаряча і холодна вода, каналізація, центральне
опалення, газопостачання тощо). Рівень благоустрою в різних
місцевостях неоднаковий, тому питання про благоустрій житлового
приміщення вирішується виходячи з конкретних умов даного
населеного пункту. Відповідність житлового приміщення рівню
благоустрою даного населеного пункту визначається, виходячи з
рівня комунальних зручностей, які є в будинках державного,
комунального і громадського житлових фондів.
У ч2 ст.63 ЖК зазначено, що не може бути самостійним
предметом договору найму житлове приміщення, яке хоч І є
Ізольованим, але за розміром менше встановленого для надання
одній особі, частина кімнати чи кімната, що має з іншою спільний
хід, а також підсобні приміщення (кухня, коридор тощо).
Визначаючи предмет договору, законодавець застосовує поняття
"житло" та "помешкання". Під житлом, виходячи зі змісту чинного
законодавства України, слід розуміти квартиру або інше ізольоване
житлове приміщення, одноквартирний будинок або його частину, а
в деяких випадках І неізольоване приміщення. Житло має бути
придатним для постійного проживання в ньому і відповідати Іншим
вимогам, що встановлюються житловим законодавством.
Відповідно до ст.812 ЦК предметом договору найму житла можуть
бути помешкання, зокрема, квартира або її частина, житловий
будинок або його частина, придатне для постійного проживання в
ньому.
Наймач житла і члени його сім'ї мають право користуватися
також майном, що обслуговує будинок. До такого майна належать
ліфти, будинкові антени тощо.
3. Договір найму житла є оплатним. Розмір і порядок оплати
може встановлюватися як домовленістю сторін (у приватному
житловому фонді), так і в централізованому порядку органами
державної влади або органами місцевого самоврядування (в
державному, комунальному та громадському житлових фондах).
Зміна плати за користування жилим приміщенням, як правило,
допускається. Водночас законом може передбачатися порядок
зміни плати за користування житлом. Сторони можуть
домовитися про зміну розміру плати в договорі.
Строк оплати за користування жилим приміщенням
визначається договором. В державному і комунальному житловому
фонді періодичність оплати може визначатися в нормативному
порядку.
І 2. Сторони у договорі найму житла, їх права та обов'язки
1. Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та
юридичні особи. Якщо наймачем є юридична особа, вона може
520
використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних
осіб.
У договорі житлового найму допускається заміна наймача.
Зокрема, за згодою наймодавця будь-яка повнолітня особа на вимогу
наймача та інших осіб, які постійно проживають з ним, може бути
стороною договору найму жилого приміщення.
Однією з основних особливостей договору найму житлового
приміщення в будинках державного, комунального та громадського
житлових фондів є те, що законодавством встановлено спеціальні
умови і порядок надання житлового приміщення в користування.
Так, житлове приміщення може бути надано лише громадянам, які
потребують поліпшення житлових умов, згідно з існуючим порядком
отримання житла.
Громадяни мають право на одержання у користування житлового
приміщення за наявності таких умов:
1) досягнення, як правило, 18-річного віку;
2) постійного проживання в даному населеному пункті;
3) потреби поліпшення житлових умов.
Потреба у житлі визначається певними критеріями, що
передбачені у ст.34 ЖК.
Взяття громадянина на квартирний облік — це офіційне
визнання відповідним державним органом того факту, що
громадянин потребує поліпшення житлових умов. Цей факт означає,
що орган, який прийняв громадянина на облік, зобов'язаний за
законом надати йому благоустроєне житлове приміщення.
Юридичні особи також можуть бути наймачем жилого
приміщення, але виключно для проживання в ньому фізичних осіб,
наприклад працівників, що перебувають в трудових відносинах з
юридичною особою.
2. Одним з обов'язків наймача є використання житла за
призначенням. Складовою цього обов'язку є збереження житла.
Наймачзобов'язаний підтримувати житло в належному стані,
проводитипоточний ремонт тощо. Без згоди наймодавця не
допускається переобладнання житла. Реконструкція також повинна
бути погоджена з наймодавцем.
Одним із основних обов'язків наймачів житлових приміщень є плата
за користування житлом та комунальні послуги. Якщо в договорі
найму приватного житла розмір і порядок плати за житло згідно зі
СТ.820 ЦК встановлюються за погодженням сторін, то порядок і розмір
плати за житло і комунальні послуги в державному і комунальному
житлових фондах встановлюються законодавством. Відповідно до ст.66
ЖК плата за користування житлом (квартирна плата) обчислюється
виходячи із загальної площі квартир (одноквартирного будинку).
3. Згідно зі ст.824 ЦК у договорі найму житла мають бути
вказані особи, які проживають разом із наймачем. Ці особи
набуваютьрівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування
житлом.Порядок користування житлом наймачем та особами, які
постійнопроживають разом з ним, визначається за домовленістю
між ними,а у разі спору встановлюється за рішенням суду. Наймач
несе відповідальність перед наймодавцем за порушення умов
договору особами, які проживають разом з ним.
521
Членами сім'ї наймача можуть бути визнані інші особи, якщо
вони постійно проживають разом з наймачем та ведуть з ним спільне
господарство. До таких осіб належать не тільки родичі наймача та
Його дружини, а й особа, з якою наймач фактично перебуває у
шлюбних відносинах, опікуни, утриманці наймача тощо. Зазначені
особи можуть бути віднесені до членів сім'ї наймача за умови, як що
вони не тільки проживають разом з наймачем, а й ведуть з ним
спільне господарство, наявність родинних зв'язків при цьому не
обов'язкова.
Наймач як сторона договору житлового найму несе
відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору
особисто, а також членами своєї сім'ї. Наймачами житла може бути
декілька осіб. Таке можливо при укладенні договорів найму житла,
предметом якого є ізольована жила кімната. Порядок користування
житлом регламентується угодою між наймачем та особами, які
постійно проживають з ним. Це порядок користування кухнею,
ванною кімнатою тощо.
4. Серед багатьох прав наймача одним з найважливіших є
право на вселення у найняте ним житлове приміщення інших осіб.
Реалізація цього права залежить насамперед від виду житлового
фонду, який є предметом договору. Так, згідно зі ст.817 ЦК наймач
маєправо за взаємною згодою осіб, які постійно проживають
разом зним, та за згодою наймодавця вселити у житло інших осіб
для постійного проживання в ньому. Дещо інакше це питання
вирішується стосовно державного і комунального житлових фондів.
Згідно зіст.65 ЖК наймач має право у встановленому порядку за
письмовою згодою усіх членів сім'ї, що проживають разом з ним,
вселитив найняте ним приміщення свою дружину, дітей, батьків та
іншихосіб. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей такої
згодине потрібно.
Згідно з ч.2 ст.65 та ч.2 ст. 161 ЖК особи, які вселилися в жиле
приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими
членами сім'ї права користування житловим приміщенням, якщо
при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї,
що проживають разом з ним, не було іншої угоди про порядок
користування житловим приміщенням.
5. За згодою наймодавця наймач і особи, що постійно
проживають з ним, можуть поселити тимчасових мешканців.
Останні невносять плати за користування житлом.
У тимчасових мешканців не виникає самостійного права на
житло. Вони користуються житлом разом з наймачем та іншими
особами, що проживають разом з ними.
Згоди наймодавця на вселення тимчасових мешканців не
потрібно. Але згідно з ст.818 ЦК наймач має попередньо повідомити
наймодавця про вселення тимчасових мешканців. Згідно з п.З
ст.818 ЦК тимчасові мешканці можуть бути вселені на певний
строк, або без зазначення строку проживання. В разі спливу
погодженого строку проживання тимчасові мешканці повинні
звільнити житло відразу. Якщо строк не було вказано, то не
пізніше 7 днів від дня пред'явлення до них наймачем або
наймодавцем вимоги про звільнення помешкання.
522
6. Розподіл обов'язків між сторонами щодо ремонту житла
залежить від виду ремонту. Усунення дрібних недоліків, внутрішня
побілка приміщень тощо охоплюються поняттям поточного
ремонту і здійснюються наймачем.
Більш складні роботи, що належать до капітального ремонту,
виконуються наймодавцем. Водночас договором житлового найму
обов'язок проводити капітальний ремонт може бути покладений на
наймача.
Наймодавець є власником житлового фонду і може здійснювати
його реконструкцію, переобладнання. Однак, якщо переобладнання
житлового будинку Істотно змінить умови користування житлом,
то без згоди наймача таке не допускається. Зміна умов може
призвести до зменшення жилої площі, погіршення санітарно-
технічного стану, втрати комунальних вигод та ін.
3. Строк договору найму житла
1. Строк договору найму визначається самими сторонами і
необмежується яким-небудь періодом. Якщо сторони не
погодилистрок договору житлового найму, договір вважається
укладеним натермін 5 років. Після завершення цього терміну
сторони можутьподовжити строк договору житлового найму.
Певні особливості стосуються короткострокового договору найму
житла (до 1 року). До таких договорів не застосовуються положення
ЦК про право на житло Інших осіб, що проживають з наймачем,
право вселення тимчасових мешканців, переважне право на
переукладення договору житлового найму після закінчення його
строку, правила піднайму, заміни наймача у договорі найму житла.
2. В ст.822 ЦК встановлені переважні права наймача житла.
Ціправа пов'язуються з припиненням договору житлового найму.
Прицьому наймач має переважне право на укладення договору на
новий термін. Якщо наймодавець хоче розірвати договір
житловогонайму, він повинен попередити наймача не пізніше 3
місяців до закінчення строку договору. Наслідком невиконання
цього обов'язкунаймодавцем є продовження дії договору житлового
найму на тойсамий строк і тих самих умовах. Якщо наймодавець
відмовив в укладенні договору на новий строк, але протягом року
уклав договіржитлового найму з іншою особою, права і обов'язки
останньої переходять до попереднього наймача.
Переваги має наймач і у разі продажу наймодавцем житла.
Зокрема, він як і при праві спільної часткової власності має
переважне право на його придбання. Отже, наймодавець повинен
попередити його письмово про умови майбутнього продажу житла.
4. Договір піднайму житла
1. ЦК передбачає право наймача на укладення договору піднайму
житла. Згідно зі ст.823 за договором піднайму наймач за згодою
наймодавця передає на певний строк частину або все найняте ним
помешкання у користування піднаймачеві. Піднаймач не набуває
самостійного права користування житлом.
523
Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору
найму житла. У разі дострокового припинення договору найму,
житла одночасно з ним припиняється договір піднайму.
Піднайм передбачений і житловим законодавством, де
встановлений ряд особливостей договору піднайму в державному,
комунальному житлових фондах. Так, згідно зі ст.91 ЖК наймач має
право надавати частину, а в разі тимчасового виїзду і все житлове
приміщення у користування стороннім особам, якщо на це є згода усіх
членів сім'ї наймача та згода наймодавця. Відносини з піднайму
оформлюються відповідним письмовим договором між наймачем та
піднаймачем з наступною реєстрацією у житло во-експлуатаційній
конторі.
2. Договір піднайму — оплатний договір, і однією з істотних його
умов є угода між наймачем та піднаймачем про плату за
користування житловим приміщенням. Згідно зі ст.95 ЖК розмір
платиза договором піднайму хоч і встановлюється угодою сторін,
але неможе перевищувати розмір квартирної плати, яку сплачує
наймачза надаване приміщення, і відповідної частини видатків на
оплату-комунальних послуг.
Стаття 93 ЖК передбачає умови, за яких не допускається
укладення договору піднайму, а саме: якщо при вселенні
піднаймачів на кожну особу, що проживає в даному жилому
приміщенні, припадатиме менше норми середньої забезпеченості
житлом у даному населеному пункті; якщо піднаймач, який
вселився у квартиру, де живуть два чи більше наймачів, страждає
тяжкою формою хронічного захворювання, у зв'язку з чим він не
може проживати в такій квартирі.
Договір піднайму припиняється після закінчення строку
договору, і піднаймач не має права вимагати поновлення договору, і
на вимогу наймача повинен звільнити житлове приміщення.
3. Договір може бути укладений на певний або на
невизиаченийстрок або до вимоги звільнити житлове приміщення.
Достроковеприпинення договору найму є підставою припинення
договору піднайму. Причини припинення договору найму значення
не мають.
Договір піднайму може бути розірваний і достроково, якщо
піднаймач та особи, що проживають разом з ним, систематично
руйнують чи псують житлове приміщення або використовують його
не за призначенням, або систематично порушують правила
співжиття, унеможливлюють для інших проживання в одній
квартирі чи будинку, а також у разі систематичної несплати
квартирної плати.
Договір піднайму може бути подовжений на новий термін, але
лише за згодою наймодавця. Крім цього, піднаймач не має
переважного права на укладення договору на новий строк.
524
Глава 60
Позичка
1. Поняття та форма договору позички
1. Договір позички за своєю суттю дуже подібний до
договорубезоплатного користування майном, передбаченого ЦК
1963 p. Коментований договір може бути консесуальним і
реальним. Це випливає з дефініції статті, згідно з якою
позичкодавець безоплатнопередає або зобов'язується передати
другій стороні — користувачеві річ для користування.
Договір позички належить до безоплатних. Це може бути
передбачено в угоді між сторонами. Безоплатність може випливати
з суті взаємовідносин сторін. Зокрема, це виражається в певних діях,
особливо якщо і раніше вони мали безоплатний характер.
За своєю природою позичкою опосередковуються відносини
найму. Тому до договору позички можуть застосовуватися
положення глави, що регулюють договір найму та окремі його види.
Це стосується предмету договору, яким може бути неспоживча річ,
визначена індивідуальними ознаками, порядку користування, права
власності на плоди, доходи від користування річчю тощо.
2. Форма договору залежить від суб'єктного складу та
предметупозички. Зокрема, договір позички між фізичними
особами, предметом якого є побутові речі, може укладатися усно. До
таких речейналежать речі, призначені для задоволення
побутових та іншихособистих потреб (магнітофон, світильник та
ін.)
Закон ставить вимогу щодо письмової форми договору позички,
укладеного з участю юридичних осіб. При цьому не має значення
правовий статус Іншого контрагента. Ним може бути як фізична,
так і юридична особа.
Особливі вимоги пред'являються до форми договору позички
будівлі або іншої капітальної споруди. В даному випадку договір
позички укладається в письмовій формі. Договір позички будівлі
або іншої капітальної споруди (її окремої частини) строком на 1 рік
і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір позички транспортного засобу за участі фізичної особи
укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному
посвідченню. При цьому термін дії договору значення не має.
2. Права та обов'язки сторін за договором позички
1. Передавати річ у позичку може як фізична, так і юридична
особа, яка має відповідні повноваження щодо розпорядження
річчю. Це стосується, насамперед, власника, а також осіб, які ним
Уповноважені. Серед них можуть бути довірчі управителі, що
здійснюють розпорядчі функції за правом володіння чужим майном.
Право володіння виникає на підставі договору з власником або
особою, якій майно було передано власником, а також на інших
підставах, встановлених законом.
525
Певні обмеження встановлені для передачі речі у позичку для
юридичних осіб-позичкодавців. Ці обмеження стосуються лише
юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. До них
належать підприємства, господарські товариства, виробничі
кооперативи та ін. Юридичні особи — суб'єкти підприємництва не
можуть передавати речі у безоплатне користування своїм
засновникам, учасникам, особам, які здійснюють управлінські або
контрольні функції, керівникам. До перелічених осіб належать
директори підприємств, голови правлінь господарських товариств,
члени спостережних (наглядових) рад тощо.
2. В консенсуальному договорі позички з моменту
укладенняна позичкодавця покладається обов'язок передати річ
користувачеві. У разі невиконання цього обов'язку користувач
може вимагати розірвання договору. Крім цього, користувач має
право навідшкодування збитків, завданих невиконанням
позичкодавцемобов'язку передати предмет договору.
3. Сторони самі визначають термін договору позички.
Якщовони цього не зробили, строк договору залежить від мети
користування річчю. Тривалість користування річчю
визначатиметься їїпризначенням і потребою користувача.
Позичкодавець може витребувати річ, якщо строк позички не
визначений, дотримуючисьзагальних положень щодо терміну
виконання зобов'язання, встановлених ч.2 ст.530 ЦК.
4. Позичкодавець, залишаючись власником речі, має
правоздійснювати свої повноваження щодо розпорядження нею,
в тому числі відчужувати її. Він може продати, подарувати річ,
яка єпредметом договору позички. Але відносини позички не
припиняються. До набувача переходять права і обов'язки
позичкодавцяв порядку універсального правонаступництва.
Користувач має право використовувати річ за призначенням.
Права переважної купівлі речі користувач не має. Однак
відносини позички зберігаються у разі продажі речі іншому
власнику.
5. Користувач повинен підтримувати предмет позички у
кглежному стані. Він повинен нести витрати, необхідні для
ноімального функціонування речі. Розмір витрат залежить від
хараїтеру речі і способу її використання. Але вони не повинні
перевіщувати розмір звичайних витрат власника позичкодавця).
Обов'язки користувача визначаються договором позички.!
Водночас ЦК передбачено перелік обов'язків користувача. ДО;
них належить користування річчю відповідно до її призначення'
та мети, визначеної в договорі. Обидві вимоги взаємно пов'язані.
Як правило, мета, визначена в договорі, збігається з призначен-
ням речі.
Користувач повинен користуватися річчю особисто. Але ия
норма має диспозитивний характер. Сторони в договорі можуть
передбачати інше, зокрема, право користувача передавати
предмет' позички у користування іншим особам.
Після завершення строку договору користувач зобов'язаний
повернути річ позичкодавцю. Предмет позички повертається в
тому; ж стані, що і при укладенні договору. Водночас слід
враховувати можливий амортизаційний знос предмета позички.
526
3. Підстави і правові наслідки припинення
договору позички
1. Договір позички належить до правочинів, які можуть
вбудь-який час бути розірвані за ініціативою користувача.
Прицьому закон не ставить вимоги щодо строку попередження
позичкодавця про розірвання договору. Така вимога ставиться
стосовно повернення речей, що потребують особливого догляду
абозберігання. В разі повернення таких речей користувач
повиненпопередити позичкодавця не пізніш як за 7 днів про
відмову віддоговору.
ЦК передбачені підстави для розірвання договору з ініціативи
позичкодавця. До таких підстав належать непередбачені обставини,
внаслідок яких річ стала потрібною самому позич код авцеві. Закон
не визначає переліку таких обставин. Визначальним є те, що
зазначені обставини були невідомими для позичкодавця або на
момент укладення договору позички ще не настали.
 Самої іпіною підставою розірвання договору з ініціативи
позичкодавця є використання речі не за призначенням та умовами
договору. Йдеться про порушення користувачем обов'язку,
передбаченого ч.2 ст.833 ЦК. Користувач не має права передавати
предмет договору позички іншим особам без згоди позичкодавця.
Самочинна передача речі іншим особам має наслідком право
позичкодавця вимагати розірвання договору позички. Дозвіл на
передачу предмету позички іншим особам залежно від форми
договору може бути здійснений усно чи письмово. Якщо є загроза
знищення або пошкодження предмету договору позички з вини
користувача, на вимогу позичкодавця правочин може бути
розірваний. В коментованому випадку йдеться не про пошкодження
або знищення речі, а лише загрозу настання таких наслідків
внаслідок недбалого поводження з річчю. Така поведінка може
полягати в неналежному поводженні з річчю, порушення порядку
здійснення профілактичних заходів тощо.
2. При зміні власника права та обов'язки позичкодавця
переходять до правонаступника. Водночас новий власник має
правовимагати розірвання договору позички. Реалізувати
зазначенеправо позичкодавець може лише за договорами
позички, в якихстрок користування не зазначений. Крім цього,
позичкодавецьповинен заздалегідь повідомити користувача про
розірвання договору.
Користувач про розірвання договору позички повинен бути
повідомлений у строк, що відповідає меті позички. Останній
залежатиме від характеристики предмету позички та його
призначення, але у будь-якому випадку не повинен бути меншим
ніж 7 днів від Дня пред'явлення вимоги.
3. Відносини позички мають довірчий характер. Тому зі
смертюфізичної особи-користувача або ліквідацією юридичної
особи відносини позички припиняються. Ця норма не має
імперативногохарактеру, сторони в договорі позички можуть
передбачити можливість продовжувати користування річчю,
наприклад, спадкоємцямипомерлого користувача.
527
Якщо після припинення договору користувач не повертає річ
позичкодавець має право вимагати її примусового повернення а
також відшкодування завданих збитків.
Невиконання обов'язку повернути предмет позички спричиняє
несприятливі наслідки для користувача у вигляді відшкодування
завданих збитків. Збитки відшкодовують у вигляді як реально
понесених втрат, так і неодержаних доходів (упущеної вигоди)
відповідно до ст.б23 ЦК. Крім цього, предмет договору позички
повертається позичкодавцеві.
528
Глава 61
Підряд
1. Глава 6 ЦК регламентує підряд як єдиний у своїй
правовійсутності договір, що має загальні положення (§1) і
об'єднує в єдиний тип договору підряду такі його види, як
договір побутовогопідряду (за ЦК 1963 p. — побутове замовлення)
(§2), договір будівельного підряду (за ЦК 1963 p. — договір
підряду на капітальнебудівництво) (§3), договір підряду на
проектні та пошукові роботи(§4), поклавши в основу системи
договорів підряду два критерії —предмет договору та суб'єктний
склад Його учасників. Регламентація окремих видів договору
підряду передбачає певні особливості зурахуванням їх специфіки.
2. ЦК не відніс до видів договору підряду договір на
виконаннянауково-дослідних або дослідно-конструкторських та
технологічних робіт, видокремивши його як самостійний тип
договору(гл.62). Це зумовлюється тим, що на відміну від договорів
підрядунауково-дослідні, дослідно-конструкторські та технологічні
роботимають творчий характер, а це пов'язано з ризиком
недосягненнятого результату, на який розраховує замовник.
Виконавець в процесі здійснення цих робіт може прийти до зовсім
іншого результату або пересвідчитися в неможливості досягнення
результату, настання якого прагне замовник. Тому, якщо роботи
виконуватимуться з досягненням зовсім іншого результату, або на
якомусь з етапіввиконання робіт виконавець дійде висновку про
неможливість подальшого їх виконання, ризик лягає не на
підрядника, як це передбачено договором підряду, а на замовника,
3. Змінилося визначення договору підряду. Воно не містить
такоїконститутивної ознаки, що робота має здійснюватися або з
матеріалів підрядчика або з матеріалів замовника. Це свідчить про те,
що допідрядного типу належать І договори, предметом яких є
виконанняробіт за завданням замовника з застосуванням матеріалів
або обладнання сторін, і ті договори, предметом яких є виконання
робіт зазавданням замовника без застосування матеріалів,
обладнання сторін, наприклад виконання ремонту речі, переміщення
вантажу, але зпередачею результату такої роботи замовникові.
4. ЦК чітко визначив спрямованість договору підряду на
виконання певної роботи. Це дозволило, по-перше, провести
розмежування між договорами підрядного типу та іншими типами
цивільно-правових договорів, зокрема, договором купівлі-продажу,
договорами на надання послуг; по-друге, послугувало основою для
уніфікації правового регулювання договорів підрядного типу з
договорами на оплатну передачу майна у власність.
Виходячи з того, що об'єкти цивільних прав можуть вільно
відчужуватися (ч.і ст.178 ЦК), обмін майна в цивільному обороті
опосередковується різними типами договорів, в тому числі і
договором купівлі-продажу, і договором підряду. Але якшо договір
купІвлі-продажу переслідує основну правову мету — оплатну
передачу майна у власність від однієї особи до іншої, то договір
підряду тільки У певних випадках, коли йдеться про створення
нової речі, набуває
529
кінцевої правової мети — передачу створеної речі у власність
замовнику. Якщо ж йдеться, наприклад, про ремонт речі, то
підрядник лише зобов'язаний повернути цю річ в оновленому
вигляді. Таким чином, договір підряду відрізняється за своєю
спрямованістю від договорів про оплатну передачу майна у
власність. Якщо для останніх кінцева мета — це передання права
власності від однієї особи до Іншої, то договір підряду регулює не
стільки процес передачі результату виконаної роботи підрядником
замовнику (ч.2 ст-837 ЦК), скільки сам процес створення певного
матеріалізованого результату (виготовлення нової, обробка,
переробка, ремонт існуючої речі або виконання іншої роботи)
підрядником, надаючи право замовнику здійснювати контроль за
його роботою, і як наслідок — досягнення кінцевої мети —
передачі результату роботи замовнику.
Між тим саме ця кінцева мета дозволяє уніфікувати правові
норми, які закріплюють передачу результатів роботи і майна у
власність. Це стосується норм, які регулюють якість робіт і якість
товару (ст.857, ст.673), відповідальність підрядника і 1. Глава 61 ЦК містить §1 (ст.ст.837—864), присвячений
відповідальність продавця за неналежну якість виконаної роботи
або проданого товару (ст.858 ЦК, ст.678 ЦК) тощо. Зокрема ст.86О
ЦК прямо передбачає, що до обчислення гарантійного строку за
договором підряду застосовуються положення ст.676 ЦК, якщо інше
не встановлено договором або законом. При цьому, як вірно
відзначається в літературі, ця уніфікація можлива остільки, оскільки
їй не заважає спрямованість підрядного зобов'язання'.
Договір підряду відрізняється від договорів на надання послуг
своїм предметом. Так, послуга хоча і тісно пов'язана з особою
виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення певної
діяльності), але не співпадає з самими діями (здійсненням діяльності)
виконавця, Існує як окреме явище — певне нематеріальне благо,
споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної
діяльності, не набуваючи матеріалізованого вигляду) (ч.І ст.901 ЦК),
Виконана підрядником робота — це матеріалізований об'єкт, що
знаходить своє втілення в індивідуально-визначених речах, оскільки
сама робота виконується за завданням замовника, який має право у
будь-який час перевіряти хід і якість роботи підрядника, не
втручаючись у його діяльність (ч.І ст.849 ЦК). Матеріалізований
результат знаходить своє відображення і в створенні нової речі, і в
поліпшенні якості або інших споживчих властивостях вже Існуючої
речі.
5. Відносини, що виникають з договору підряду, мають певні і
спільні риси з відносинами, що виникають з трудового договору.
Це пояснюється тим, що в обох випадках І підрядник, і працівник
здійснюють трудову діяльність, але сама їх діяльність є принципово
різною і регулюється самостійними галузями законодавства.
Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем
(юридичною або фізичною особою-підприємцем), за якою пра-
1
Див.: Романеи 10. В, Система договоров в гражданском праве России. — М., 2001. —
С.Збб.
Особливою формою трудового договору є контракт, який застосовується тільки У
випадках, прямо передбачених трудовим законодавством.
дівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією
угодою, підпорядковується, як правило, внутрішньому трудовому
розпорядку (такого підпорядкування не існує при укладенні
договору з фізичною особою-підлриємцем), а роботодавець
зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і
забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи,
передбачені законодавством про працю, колективним договором і
угодою сторін. Таким чином, при укладенні трудового договору
роботи виконуються за рахунок работадавця, з його матеріалів, з
використанням Його інструменту та обладнання. Використання
працівником своїх матеріалів, обладнання тощо може відбуватися
тільки за згодою роботодавця і, як правило, на умовах певної
компенсації працівникові. Результат робіт, що виконуються за
трудовим договором, є власністю роботодавця, який несе ризик
випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування)
матеріалу до настання строку здачі робіт, а також ризик ви-
падкового знищення предмету договору підряду до здачі його
замовникові без вини сторін тощо.
§ 1, Загальні положення про підряд
загальним положенням, що застосовуються, як зазначається вище,
до окремих видів договорів підряду (побутового та будівельного,
підрядуна проектні та пошукові роботи), якщо інше не
встановлено нормами ЦК про ці види договорів. Таким чином,
норми, що складають загальні положення про підряд,
застосовуються в субсидіарно-му порядку, співвідносячись з
нормами, присвяченими окремимвидам підряду, за правилами
співвідношення загальних та спеціальних норм. Наявність
спеціальної норми, що регулює конкретний вид підряду, є
перешкодою для застосування до цього видупідряду відповідної
норми, що міститься в загальних положенняхпро підряд.
2. Частина 1 ст.837 ЦК закріплює легальне визначення
договору підряду, згідно з яким за договором підряду одна сторона
(підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за
завданням другої сторони (замовника), а замовник
зобов'язуєтьсяприйняти та оплатити виконану роботу. Частина 2
ст.837 ЦК доповнює характеристику договору підряду, вказуючи
на те, що договір підряду може укладатися на виготовлення,
обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з
переданням її результату замовникові. Аналіз чч.і, 2 вказаної
статті дає підставистверджувати, що хоча законодавець і не
дотримується єдності термінології, вказуючи, в одному випадку
тільки на роботу як на предмет договору, а в другому — І на
роботу, і на її результат (до речі,' при регулюванні окремих видів
договору спостерігається така тенденція (ст.ст.876, 887 ЦК), між
тим предметом цього договору єбудь-яка робота, що виконується
на завданням замовника. Результат роботи — це та матеріалізована
форма, наприклад об'єкт будівництва, проектно-кошторисна
документація, що опосередковуютьвиконану роботу. Такий підхід
до визначення предмету договору
530
підряду спостерігається і в загальних положеннях про зобов'язання
(ч.І ст.509 ЦК).
3. Договір підряду — консеисуальний договір, який вступає
всилу з моменту укладення, тобто досягнення сторонами
домовленості за всіма Істотними умовами.
Це оплатимй договір, оскільки виконаній роботі підрядника
відповідає зустрічне грошове задоволення з боку замовника, хоча не
можна не відзначити, що законодавство знає і винятки з цього
правила, а саме безвідплатне виконання робіт, до яких, наприклад,
можна віднести обов'язок наймача проводити поточний ремонт речі,
переданої йому в найм, або обов'язок наймодавця проводити
капітальний ремонт речі, переданої у найм іншій особі (ст.776 ЦК),
Однак на законодавчому рівні договір безоплатного виконання
робіт не знайшов свого закріплення.
Це двосторонній договір, оскільки і н_а.хтороні замовника, і на
стороні підрядника є права та обов'язки, причому праву однієї
сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки.
4. Сторонами в даному договорі можуть виступати як
фізичні,так і юридичні особи. Відповідно до ч.З ст.837 ЦК для
виконанняокремих видів робіт у випадках, встановлених законом,
підрядник(субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний
дозвіл, щосвідчить про можливість виконання цих робіт особисто
тим підрядником, що має на це дозвіл. Це стосується, наприклад,
виконанняавіаційно-хімічних робіт, виготовлення, монтажу
несучих конструкцій, монтажу конструкцій в будівельній,
ремонтно-будівельнійдіяльності тошо.
5. ЦК закріпив як загальну для всіх видів договору
підрядуконструкцію "генерального підряду", тобто систему
взаємовідносин між сторонами, за якою робота може виконуватися
підрядником або особисто, або за допомогою інших осіб
(субпідрядників),якщо особисте виконання роботи не передбачено
договором. В останньому випадку підрядник виступає перед
замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником —
як замовник. Прицьому підрядник залишається відповідальним
перед замовником зарезультат діяльності субпідрядників (§1 ст.838
ЦК).
Система "генерального підряду" традиційно застосовувалася у
будівництві або при проведенні проектних та пошукових робіт.
Генеральний підрядник, уклавши договір будівельного підряду з
замовником, укладає субпідрядний договір з субпідрядником.
Субпідрядний договір — це різновид договору підряду, на який
розповсюджується дія як загальних положень про договір (глави
52, 53 ЦК), так і дія загальних положень про договір підряду. До
особливостей цього договору слід віднести те, що предметом його,
зокрема у будівництві, є не об'єкт будівництва в цілому, а лише
комплекс тих чи Інших робіт, для виконання яких генпідрядник
передає субпідряднику технічну документацію, будівельні
матеріали тошо. Між тим умови субпідрядного договору мають
відповідати умовам договору підряду, для виконання якого
залучається субпідрядник.
6. ЦК зберіг традиційний підхід до визначення умов
договорупідряду, вказавши на те, що роботи виконуються на ризик
підряд-
532
ника. Ця характерна для договору підряду умова вказана і в ст.855
ЦК. Ризик підрядника полягає в тому, що в разі випадкового
знищення предмету договору підряду до здачі його замовникові або
у разі, якщо закінчення роботи стане неможливим без вини сторін,
підрядник не має права вимагати плати за роботу, а якщо оплата
частково була здійснена, зокрема сплачено аванс, він зобов'язаний
повернути ці виплати.
Між тим, якщо знищення предмета договору або неможливість
закінчення роботи сталися через недоліки матеріалу, переданого
замовником, чи внаслідок його вказівок про спосіб виконання
роботи або після пропущення замовником строку прийняття
виконаної роботи, підрядник має право на оплату роботи.
7. ЦК зберігає розподіл ризику між сторонами на випадок
знищення або випадкового пошкодження матеріалу (ст.842),
поклада-ючи його до настання строку здачі підрядником роботи
на сторону, яка надала матеріал, а після настання цього строку — на
сторону, яка його пропустила. Але новелою є те, що інший розподіл
ризику може бути встановлено договором або законом.
8. При виконанні підрядних робіт підрядник наділяється
специфічними обов'язками та правами. Зокрема підрядник
зобов'язанийвживати заходів щодо збереження майна, переданого
йому замовником (ст.841); своєчасно попередити замовника про
недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від
замовника тощо(ст.847 ЦК). Водночас він має право на ощадливе
ведення робіт заумови забезпечення належної їх якості (ст.845),
право на притриманая результату роботи, устаткування, залишок
невикористаногоматеріалу, якщо замовник не сплатить
встановленої ціни роботи(ст.856 ЦК).
Відповідні обов'язки та права має замовник. Так, замовник
зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в
обсязі та в порядку, встановлених договором підряду (ст.850 ЦК) і
має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не
втручаючись у діяльність підрядника (ст.849 ЦК).
§ 2. Побутовий підряд
1. Правовому регулюванню договору побутового підряду
присвячено §2 (ст.ст.865—874 ЦК). Правові норми, що містяться в
цьому параграфі, стосовно загальних положень про підряд є
спеціальними.
2. Створення в гл.61 ЦК окремого параграфа, норми
якогоспрямовані на регулювання відносин побутового
підряду,пов'язано насамперед з особливим суб'єктним складом
договору,оскільки замовником його виступає тільки фізична
особа, а підрядником — суб'єкт підприємницької діяльності.
Звідси — необхідність законодавчого забезпечення інтересів
замовника, якбільш слабкої сторони, що виступає споживачем
результату підрядних робіт.
Це досягається закріпленням певних обов'язків підрядника, які
Умовно можна поділити на два види — переддоговірні і договірні.
Так підрядник ще до укладення договору зобов'язаний надати за-
533
мовникові необхідну і достовірну інформацію про запропоновану
роботу (ст.868 ЦК), а також назвати конкретну особу, яка
виконуватиме роботу, якщо за характером роботи це має значення
(ст.868 ЦК). Якщо надання неповної або недостовірної інформації
призведе в подальшому до виконання робіт, які не матимуть тих
властивостей, на які розраховував замовник, останньому надається
право розірвати такий договір і вимагати відшкодування збитків (ч.З
ст.869 ЦК).
При здачі робіт замовникові підрядник зобов'язаний повідомити
його про вимоги, яких необхідно додержувати для ефективного та
безпечного використання речі (виконаної роботи), а також про
можливі для замовника або інших осіб наслідки недодержання
відповідних вимог (ч.2 ст.869 ЦК).
До гарантій прав замовника законодавець відносить і право
останнього у будь-який час до здачі йому роботи відмовитися в
односторонньому порядку від виконання дог-овору, але за умови
сплати підряднику частини встановленої ціни роботи. Причому
передбачається, що умови договору, якщо вони позбавляють
замовника цього права, є нікчемними (ч.2 ст.867 ЦК).
3. Діяльність підрядника завжди має спрямовуватися на виконання
робіт виключно за замовленнями замовників. Тому підрядник немає
права нав'язувати замовникові включення до договору додаткових
оплатних робіт або послуг, а замовник має право відмовитися
відоплати цих додаткових робіт та послуг (ч. 1 ст.867 ЦК).
4. Визначення договору побутового підряду міститься в
ст.865ЦК, згідно з якою підрядник, який здійснює
підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням
фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для
задоволення побутових таінших особистих потреб, а замовник
зобов'язується прийняти таоплатити виконану роботу. З цього
визначення випливає, що такийдоговір є двостороннім,
консенсуальним і оплатним.
5. Договір побутового підряду є публічним і на нього у
повному обсязі поширюються положення, що містяться у ст.633 ЦК
(див.коментар до гл.52 ЦК).
6. Цей договір має особливий предмет, використання якого
замовником не пов'язано з підприємницькою діяльністю.
Підрядниквиконує роботу, призначену для задоволення побутових
та іншихособистих потреб замовника. Звідси, якшо фізична особа-
замовникукладає такий договір з метою подальшого використання
результату роботи з підприємницькою метою, на такий договір
поширюються загальні положення про підряд (§1 гл.61 ЦК).
7. Відповідно до загальних правил цивільного
законодавствастосовно форми правочинів (ст.ст.205—209 ЦК),
договір побутового підряду укладається в простій письмовій
формі, а коли роботавиконується в присутності замовника — і в
усній формі. Договірвважається укладеним у належній формі, якщо
підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ
(касовий чек, товарнийчек тощо), що підтверджує укладення
договору. На відміну від загального правила про неприйнятність
судом свідчень свідків принедодержанні сторонами письмової
форми правочину (абз.2 ч.іст.218 ЦК), за відсутності у замовника
документу, що підтверджує
укладення договору побутового підряду, він має право залучити для
підтвердження цього факту свідків.
Договір побутового підряду може укладатися з застосуванням
публічної оферти. В цьому випадку до реклами та інших пропозицій
щодо роботи, яка виконується за цим договором, застосовуються
положення ст.641 ЦК (ст.869 ЦК).
8. Ціна визначається за погодженням сторін, якщо інше не
передбачено у встановленому порядку прейскурантом
(цінниками),тарифами тощо (ст.873 ЦК).
9. За правилом, робота оплачується після її остаточного пере-
дання підрядником, хоча за згодою замовника вона може бути
нимоплачена при укладенні договору шляхом видачі авансу або у
повному обсязі (ст.873 ЦК).
При цьому законодавець встановлює особливість розрахунків у
випадку, якщо робота виконується з матеріалів підрядника. Так, за
погодженням сторін вартість матеріалу може оплачуватися
замовником при укладенні договору частково або в повному обсязі з
остаточним розрахунком при одержанні ним виконаної роботи,
або він може отримати його у кредит (із розстроченням платежу).
В цьому випадку подальша зміна ціни наданого в кредит матеріалу
не призводить до перерахунку, якщо інше не встановлено
договором (4.2 ст.870 ЦК).
10. Хоча за правилом договір є обов'язковим для
виконаннясторонами (ст.629 ЦК), якшо робота виконується з
матеріалу замовника, а підрядник допускає певні відступи від
умов договоруабо інші недоліки у роботі, замовник має певні
права, які різняться залежно від того, які недоліки були допущені
підрядником. Якщо підрядником допущені істотні відступи від
умов договору абоінші істотні недоліки в роботі, замовнику
надається право вимагати за своїм вибором: виготовлення іншої
речі з однорідного матеріалу такої самої якості; розірвання
договору та відшкодуваннязбитків. У тому випадку, коли
виявлені недоліки чи відступи відумов договору не мають
істотного характеру, замовнику надаєтьсяправо за своїм вибором
вимагати: безоплатного усунення цих недоліків у розумний строк,
відшкодування власних витрат на усунення недоліків чи
відповідного зменшення плати (ч.2 ст.872 ЦК).Причому вимога про
безоплатне усунення таких недоліків результату роботи, які можуть
становити небезпеку для життя чи здоров'ясамого замовника та
інших осіб, може бути пред'явлена замовником або його
правонаступником протягом десяти років з моментуприйняття
результату роботи, якщо у встановленому законом порядку не
встановлені більш тривалі строки (строки служби).
Протягом встановленого десятирічного строку замовнику
надається право, якщо підрядник безоплатно не усуне недоліків
роботи, вимагати повернення частини ціни, сплаченої за роботу, або
відшкодування витрат замовника на усунення недоліків (ч.З ст.872
ЦК).
П. По закінченні роботи замовник має з'явитися за
одержанням виконаної роботи. Якщо він цього не зробить
протягом двох місяців після письмового попередження підрядника,
останній має право продати предмет договору побутового підряду за
розумну ці-НУ. притримати його або вимагати відшкодування
(ст.874 ЦК).
534
535
§ 3. Будівельний підряд
1. За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується
збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші
будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної
документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові
будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену
проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не
покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені
будівельніроботи та оплатити їх. Договір будівельного підряду
укладаєтьсяна проведення -нового будівництва, капітального
ремонту, реконструкції (технічного переоснащення)
підприємств, будівель(зокрема житлових будинків), споруд,
виконання монтажних,пусконалагоджувальних та Інших робіт,
нерозривно пов'язаних змісцезнаходженням об'єкта. Власником
об'єкта будівництва аборезультату інших будівельних робіт до їх
здачі замовникові є підрядник.
2. Підрядник зобов'язаний здійснювати будівництво та пов'язані
з ним будівельні роботи відповідно до проектної документації,що
визначає обсяг і зміст робіт та інші вимоги, які ставляться до робіт
та до кошторису, що визначає ціну робіт. Він
зобов'язанийвиконати усі роботи, визначені у проектній
документації та в кошторисі (проектно-кошторисній
документації), якщо інше не встановлено договором будівельного
підряду.
3. Договором будівельного підряду мають бути визначені складі
зміст проектно-кошторисної документації, а також має бути
визначено, яка із сторін і в який строк зобов'язана надати
відповіднудокументацію.
4. Підрядник, який виявив у ході будівництва не враховані
проектною документацією роботи і необхідність у зв'язку з цим
проведення додаткових робіт і збільшення кошторису,
зобов'язаний повідомити про це замовника.
У разі неодержання від замовника в розумний строк відповіді на
своє повідомлення підрядник зобов'язаний зупинити відповідні
роботи з віднесенням збитків, завданих цим зупиненням, на
замовника. Замовник звільняється від відшкодування цих збитків,
якщо доведе, що у проведенні додаткових робіт немає
необхідності. Якщо підрядник не виконав обов'язку, встановленого
частиною третьою цієї статті, він позбавляється права вимагати
від замовника плату за виконані додаткові роботи І права на
відшкодування завданих цим збитків, якщо не доведе, що його
негайні дії були необхідними в інтересах замовника, зокрема у
зв'язку з тим, що зупинення роботи могло призвести до знищення
або пошкодження об'єкта будівництва.
5. Матеріально-технічне забезпечення будівництва
покладаєтьсяна підрядника, якщо інше не встановлено договором
будівельногопідряду.
Договором на замовника може бути покладений обов'язок спри;
яти підрядникові у забезпеченні будівництва водопостачанням,
електроенергією тощо, а також у наданні інших послуг.
Оплата робіт провадиться після прийняття замовником збудова-
536
ного об'єкта (виконаних робіт), якщо інший порядок розрахунків
не встановлений за погодженням сторін.
6. У разі руйнування або пошкодження об'єкта
будівництвавнаслідок непереборної сили до спливу
встановленого договоромбудівельного підряду строку здачі
об'єкта, а також у разі неможливості завершити будівництво
(будівельні роботи) з інших причин,що не залежать від замовника,
підрядник не має права вимагати відзамовника плату за роботу або
оплату витрат, якщо інше не встановлено договором.
7. Замовник, який одержав повідомлення підрядника про
готовність до передання робіт, виконаних за договором
будівельного підряду, або, якщо це передбачено договором, —
етапу робіт, зобов'язаний негайно розпочати їх прийняття.
Переданняробіт підрядником і прийняття їх замовником
оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі
відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в
акті і він підписується другою стороною. Акт, підписаний
однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише
у разі, якщо мотививідмови другої сторони від підписання акта
визнані судом обгрунтованими.
Замовник має право відмовитися від прийняття робіт у разі
виявлення недоліків, які виключають можливість використання
об'єкта для вказаної в договорі мети та не можуть бути усунені
підрядником, замовником або третьою особою.
8. Підрядник відповідає за недоліки збудованого об'єкта,
запрострочення передання його замовникові та за інші
порушеннядоговору (за недосягнення проектної потужності, інших
запроектованих показників тощо), якщо не доведе, що ці
порушення сталися не з його вини. За невиконання або
неналежне виконанняобов'язків за договором будівельного
підряду підрядник сплачуєнеустойку, встановлену договором або
законом, та відшкодовуєзбитки в повному обсязі.
9. Підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва
визначених у проектно-кошторисній документації показників і
можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору протягом
гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором
будівельногопідряду. Гарантійний строк становить десять років
від" дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший
гарантійний строк невстановлений договором або законом.
Підрядник відповідає за дефекти, виявлені у межах гарантійного
строку, якщо він не доведе, що вони сталися внаслідок: природного
зносу об'єкта або його частин; неправильної його експлуатації або
неправильності інструкцій щодо його експлуатації, розроблених
самим замовником або залученими ним іншими особами;
неналежного ремонту об'єкта, який здійснено самим замовником
або залученими ним третіми особами.
10. У разі невиконання або неналежного виконання замовники
обов'язків за договором будівельного підряду він сплачує
підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та
відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що
порушення договору сталося не з його вини.
537
§ 4. Підряд на проектні та пошукові роботи
1. Регулюванню відносин, що виникають при проведенні
проектних та пошукових робіт, присвячений §4 гл.61 ЦК (ст.ст.887—
891),хоча на ці відносини розповсюджується дія загальних положень
пропідряд, якщо інше не встановлено законом (ч.2 ст.887 ЦК).
2. Правила, спрямовані на регулювання відносин при проведенні
пошукових та проектних робіт, вперше знайшли своє закріплення
на рівні ЦК. Необхідність цього пов'язана з тим, що хоча
вказаний договір і спрямований на виконання оплатної роботи,
якамає своїм результатом створення матеріалізованого об'єкту у
виг-лядИїроектно-кошторисної та іншої технічної документації (далі
—технічної документації), саме цей результат, що завжди
розробляється конкретним підрядником для конкретного
замовника, якийоплачує цю роботу, у подальшому, на відміну від
результатів іншихвидів договору підряду, може тиражуватися і
розповсюджуватися,можливо, на оплатній основі як підрядником,
так і замовником. Дотого ж і специфіка роботи проектних та
пошукових організацій також вимагає встановлення спеціальних
правил, які б гарантувалиправа як замовника, так І підрядчика.
3. Сторонами цього договору є підрядник ("проектант, пошуко-
вець) І замовник. Підрядник — суб'єкт підприємницької
діяльності,який має відповідну ліцензію на здійснення вказаних
видів робіт. Уролі замовника можуть виступати як фізичні, так і
юридичні особи.
4. Зміст цього договору складають права та обов'язки
сторін.Так, підрядник зобов'язаний: додержувати вимог, що
містяться узавданні та інших вихідних даних для проектування та
виконанняпошукових робіт, і має право відступити від них лише за
згодою замовника (ч.2 ст.888, п.І ст.890 ЦК); погоджувати готову
проектно-кошторисну документацію із замовником, а в разі
необхідності —також з уповноваженими органами державної
влади та органамимісцевого самоврядування (п.2 ст.890 ЦК);
передати замовниковіготову проектно-кошторис ну документацію
та результати пошукових робіт (п.З ст.890 ЦК); не передавати без
згоди замовника проектно-кошторисну документацію іншим
особам (п.4 ст.890 ЦК);гарантувати замовникові відсутність у
інших осіб права перешкодити або обмежити виконання робіт на
основі підготовленої за договором проектно-кошторисної
документації (п.5 ст.890 ЦК).
У свою чергу замовник зобов'язаний, якщо інше не встановле но
договором: сплатити підрядникові встановлену ціну після
завершення усіх робіт чи сплатити її частинами після завершення
окремих етапів робіт або в іншому порядку, встановленому
договором або законом; використовувати проектно-кошторисну
документацію лише для цілей, встановлених договором, не
передавати проекти о-кошторис ну документацію іншим особам і не
розголошувати дані, що містяться у ній, без згоди підрядника;
надавати послуги підрядникові у виконанні проектних та
пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором;
брати участь разом з підрядником у погодженні готової проектно-
кошторисної документації з уповноваженими органами державної
влади та органами місцевого самоврядування; відшкодувати
підрядникові додат-
538
кові витрати, пов'язані із зміною вихідних даних для проведення
проектних та пошукових робіт внаслідок обставин, що не залежать
від підрядника; залучити підрядника до участі у справі за позовом,
пред'явленим до замовника Іншою особою у зв'язку з недоліками
складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт
(ст.889 ЦК).
5. Підрядник відповідає за недоліки документації та
робіт,включаючи недоліки, виявлені згодом у ході будівництва, а
такожу процесі експлуатації об'єкта, створеного на основі
виконаноїпроекти о-кошторисної документації і результатів
пошукових робіт(ч.і СТ.891 ЦК).
У разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації
або в пошукових роботах підрядник на вимогу замовника
зобов'язаний безоплатно переробити проекти о-ко штор йену
документацію або здійснити необхідні додаткові пошукові роботи, а
також відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено
договором або законом (ч.2 ст.891 ЦК).
6. Для вказаного договору характерною є система
генеральногопідряду, при якій замовник укладає договір на
проведення всьогокомплексу проектних та пошукових робіт з
однією проектною організацією, яка іменується генеральним
підрядником. У ролі генерального підрядника може виступати і
спеціалізована будівельнаорганізація, яка здійснює весь комплекс
пошукових, проектних табудівельних робіт. Генеральний
підрядник залучає до виконанняокремих видів проектних та
пошукових робіт спеціалізовані проектні та пошукові організації, які
іменуються субпідрядними організаціями, укладаючи з останніми
субпідрядні договори. Між тим замовник може укладати договори з
кількома підрядниками, які спеціалізуються на виконанні окремих
видів вказаних робіт.
Глава 62
Виконання науково-дослідних
або дослідно-конструкторських
та технологічних робіт
1. Загальні положення щодо договорів на виконання
науково-дослідних або дослідно-конструкторських
та технологічних робіт
1. Норми гл.62 ЦК регулюють відносини, що виникають
впроцесі виконання науково-дослідних (НДР) або дослідно-
конструкторських та технологічних робіт (ДКТР). ЦК 1963 р. не
містив аналогічних норм, відповідні відносини регулювалися
підза-конними нормативними актами та загальними нормами
договірного права.
Главою 62 ЦК охоплюється такі види договорів: на виконання
НДР і на виконання ДКТР. Вказані договори опосередковують
зв'язки науки з виробництвом і спрямовані на втілення у
виробництві новітніх наукових досягнень. З метою створення умов
для підвищення ефективності інформаційного забезпечення
творчої праці вчених, інженерно-технічних працівників і
прискореного використання науково-технічних досягнень у
виробництві, проводиться державна реєстрація та облік відкритих
(несекретних) НДР та ДКТР (див. постанову Кабінету Міністрів
України "Про державну реєстрацію науково-дослідних, дослідно-
конструкторських робіт і дисертацій"; Порядок державної реєстрації
та обліку відкритих науково-дослідних робіт),
2. У цивілістиці поставало питання щодо місця норм про
договори на виконання НДР або ДКТР в системі норм
цивільногоправа і, в першу чергу, щодо їх співвідношення з
нормами, шорегулюють підрядні відносини. З цього приводу
Існувало два погляди. Згідно з першим договори на виконання
НДР або ДКТР —це різновид договорів підряду, відповідно до
другого — вони належать до договорів підрядного типу, але
мають самостійний характер. Зважаючи на те, що законодавство
не містило норм що-до договорів на виконання НДР або ДКТР,
це питання мало теоретичний характер. Законодавче нормування
цих відносин вирішило це питання. Аналіз норм ЦК дає
підстави вважати, що вньому знайшла своє відображення
концепція щодо самостійногохарактеру договорів на виконання
НДР або ДКТР. Норми, шорегулюють відносини з виконання
НДР або ДКТР, не пов'язаніз нормами про договір підряду
(гл.61) і розміщені в окремій главі ЦК (гл.62).
Таке законодавче рішення вбачається обгрунтованим. Воно
закріплює принципово важливе положення про особливість
договорів на виконання НДР або ДКТР. Ці договори пов'язані з
науковою творчістю, пошуком нових наукових досягнень і пев-
540
ним чином неможливістю гарантованості результату. Саме ці ри си
є визначальними для договорів на виконання НДР або ДКТР
такими, що відрізняють їх від традиційних договорів на
виконання робіт. За договором наприклад будівельного підряду
об'єкт будівництва відомий заздалегідь, на нього існують робочі
креслення та відповідні проекти, які визначають усі деталі
майбутнього будівництва.
Договори на виконання НДР спрямовані на вирішення певної
наукової проблеми. Стосовно ж результату та методів
дослідження, вони можуть бути визначені тільки в процесі роботи.
Договори на виконання ДКТР передбачають лише загальні вимоги
щодо майбутнього дослідного зразка. Розробка такого зразка та
можливість його упровадження у виробництві до виконання
дослідно-конструкторських та технологічних робіт повною мірою
гарантованими бути не можуть. Певна попередня невизначеність
відбивається і на інших моментах договорів на виконання НДР
або ДКТР — неможливості точного визначення часу виконання та
остаточної вартості робіт, необхідності залучення додаткових
матеріалів тощо.
Класичний договір підряду спрямований на виконання певних
робіт і надання їх результату замовникові. Такий договір не
передбачає вирішення будь-яких наукових або дослідницьких
завдань та відповідних науково-технічних передумов. Не
пов'язаний він і з невизначеністю результату робіт. Хоча
проектування та капітальне будівництво є неподільними, вони
можуть існувати і без того, щоб їм передували наукові дослідження
та розробка нових конструкцій або технологій.
Відрізняються договори на виконання НДР або ДКТР і від
такого різновиду договорів підряду, як договори на виконання
проектних та пошукових робіт (ст.ст.887—891 ЦК). Договори на
виконання НДР або ДКТР виконуються з метою досягнення
певного наукового результату, розробки нового виробу або нової
технології, тобто отримання нового знання або рішення як
результату творчої діяльності людини. У свою чергу проектні та
пошукові роботи забезпечують будівництво, реконструкцію, ремонт
будинків та споруд і слугують певною підставою для
характеристики заздалегідь відомого об'єкта.
Таким чином порівняно з договорами підряду, договори на
виконання НДР або ДКТР мають певні особливості. Вони
знаходять прояв у предметі договорів, у порядку визначення
вартості робіт та порядку розрахунків, у змісті прав та обов'язків
сторін, їх майновій відповідальності тощо.
3. Незважаючи на важливі особливості, договори на
виконання НДР або ДКР належать до групи договорів
підрядного типу. На це вказують декілька обставин: 1) сторони
договору називаються замовник та підрядник (виконавець); 2)
підрядник за договором зобов'язується виконати певну роботу за
замовленням іншої сторони — замовника; 3) результат роботи
підрядника має бути переданий замовникові. Саме виконання та
передання замовникові результату НДР та ДКТР визначає
підрядний характер цих Договорів.
541
2. Характеристика договорів на виконання
науково-дослідних та дослідно-конструкторських
та технологічних робіт
1. Як вже зазначалося, норми гл.62 ЦК охоплюють два
різновиди договорів — про виконання НДР та ДКТР. Хоча вони
пов'язані між собою, кожен з них має певну специфіку,
насампередпов'язану із особливостями його предмету. НДР
спрямовані наздійснення наукових досліджень, розробку тієї чи
іншої науковоїпроблеми з наданням замовникові відповідного
наукового звіту провиконану роботу. ДКТР здійснюються з метою
конструювання тарозробки зразка нового виробу або нової
технології, які відповідають технічним або технологічним вимогам
замовника та наданнязамовникові відповідної документації.
2. Предметом договорів на виконання НДР або ДКТР є
певнаробота та її результат. Такого висновку можна дійти з
аналізуст.892 ЦК. За договором про виконання ДКТР
виконавець зобов'язаний розробити новий виріб або нову
технологію. Таким чином робота має бути закінчена з наданням
замовникові певного їїрезультату та відповідної документації до
неї. Стосовно ж НДР, тоїх результат може полягати в наданні
певного звіту, наукового висновку тощо. Хоча в ст.892 ЦК йдеться
лише про наукові дослідження, важко вважати, шо вони як такі
можуть задовольнити замовника без надання йому виконавцем
певного результату досліджень. Таким чином і в цьому випадку
може йтися про певний результат НДР.
3. Важливою рисою договорів на виконання НДР або ДКТР
єте, що результат робіт не може бути повністю передбачений
наперед. ЦІ договори опосередковують відносини, пов'язані з
наданнямрезультатів творчої діяльності людини. І хоча виконавець
має зробити все необхідне для досягнення певної мети, він не може
гарантувати отримання бажаних для замовника результатів. В
такомуразі може виникнути ситуація, коли негативний результат
складатиме результат роботи виконавця.
4. Сторонами договорів на виконання НДР або ДКТР є
замовник та підрядник (виконавець). Законодавство не висуває
спеціальних вимог до особи виконавця або замовника. Водночас
підрядником (виконавцем) за договорами на виконання НДР або
ДКТР, якправило, виступають спеціалізовані організації, які
здійснюють наукові або дослідницькі роботи, установчі документи
яких передбачають проведення науково-дослідних та дослідно-
конструкторських робіт (наукові установи, науково-дослідні
інститути, конструкторські бюро тощо).
Така структура договірних зв'язків може бути змінена, і
підрядник може передати виконання певної частини робіт іншій особі
— субвиконавцеві. Умови такої зміни залежать від конкретного
різновиду договору. За договором про виконання НДР виконавець
має право залучати до виконання робіт інших осіб лише за згодою
замовника (ч.2 ст.893 ЦК). При виконанні ДКТР виконавець має
ширші повноваження щодо вирішення питання про залучення до
роботи субвиконавців. Для цього йому не потрібно одержувати зго-
542
ду замовника, якщо інше не передбачено в договорі (ч.З ст.893
ЦК). Така різниця повноважень підрядника пояснюється різним
ступенем творчості при виконанні НДР та ДКТР. Вважається, що
НДР відзначаються особливо високим рівнем творчості виконавця,
тому особа виконавця набуває для замовника вирішального
значення, а залучення до роботи субвиконавців можливе лише за
згодою замовника.
З аналізу ст.893, а також інших норм ЦК можна дійти висновку,
що при залученні підрядником (виконавцем) для виконання робіт
субвиконавців між сторонами виникають відносини, схожі з
відносинами, які складаються між генеральним підрядником і
субпідрядником (ст.838 ЦК). У цьому разі виникає більш складна
структура договірних зв'язків. Виконавець укладає договір із
замовником на виконання певних НДР або ДКТР, а також договір
Із субвиконавцями на виконання певної частини робіт (розділів
наукового дослідження, частини конструкторських або
технологічних робіт). У першому випадку він є безпосередньо
виконавцем, а в другому — замовником. Це зумовлює розподіл
обов'язків кожної зі сторін та обсяг їх відповідальності. Виконавець
відповідає перед замовником за виконання договору, він
зобов'язаний передати замовникові повністю завершені НДР та
ДКТР (ч.і ст.894 ЦК). Він організує та контролює роботу
субвиконавців. У разі невиконання або неналежного виконання
договору він відповідає перед замовником за порушення
субвиконавцем свого обов'язку.
5. Договори на виконання НДР або ДКТР здійснюються
окремими етапами. Як правило, НДР проходять такі етапи:
підготовка наукового проекту, розробка теоретичного
обґрунтування дослідження, експериментальна частина, науковий
аналіз та узагальнення даних, розробка наукового висновку (звіту).
ДКТР мають етапи розробки загальної концепції роботи, підготовки
дослідження та пошуку матеріалів, розробки ескізів, технічного та
робочого проекту, виготовлення та випробування дослідного
зразка.
Виконавець може передати замовникові, а замовник прийняти
та оплатити результати робіт повністю або окремими етапами
(ст.894 ЦК). Поетапний порядок дозволяє замовникові
контролювати хід виконання робіт та, у разі необхідності,
коригувати Дії виконавця. Для договорів на виконання НДР або
ДКТР це має особливе значення. Творчий характер робіт, які
виконуються за цими договорами, неможливість гарантування
результату потребують тісної взаємодії замовника та виконавця на
всіх етапах виконання договору. Якщо сторони домовилися, що
виконавець буде передавати замовнику окремі етапи робіт, то
замовник, відповідно, зобов'язується прийняти та оплатити
роботи поетапно.
Виконання роботи за договорами на виконання НДР або ДКТР
передбачає передачу замовникові певного результату роботи. Якщо
роботи виконуються поетапно, то виконання окремого етапу може
завершуватися передачею замовникові певної наукової або технічної
документації, ескізу, проекту, технічного звіту, розробки дослідного
зразка, проведення випробування дослідного зразка тощо.
Виконання договору в цілому передбачає передання завершеної
НДР або ДКТР. Для НДР це, як правило, науковий звіт або науковий
висновок, в яких знаходить втілення результат наукового пошуку
виконавця. ДКТР зазвичай завершуються виготовленням дослідного
зразка, на базі якого можливе подальше вдосконалення конструкції
або технології нового виробу. При цьому виконавець зобов'язується
передати замовникові конструкторську документацію на дослідний
зразок, що дасть змогу подальшого серійного виготовлення виробу.
Остаточні розрахунки між замовником та виконавцем
здійснюються після псредання та прийняття виконаної роботи. При
цьому замовник за згодою виконавця може коригувати розмір оплати
робіт, якщо він вважає, що деякі показники витрат виконавця були
завищені. Крім того, плата, встановлена договором, може бути
зменшена замовником залежно від фактично одержаних результатів,
якщо можливість такого зменшення та його межі були передбачені
домовленістю сторін (ч.2 ст.894 ЦК). У зв'язку з творчим характером
робіт за договорами на виконання НДР або ДКТР, неможливо
наперед передбачити витрати виконавця, час виконання договору, а
також результат робіт. Все це зумовлює певну попередню
невизначеність розміру витрат та оплати робіт виконавця. Тому
нерідко сторонами здійснюються попередні розрахунки, які потім в
процесі роботи та на стадії ЇЇ закінчення коригуються відповідним
чином.
6. Договори на виконання НДР або ДКТР пов'язані зі створен ням
та використанням результатів творчої діяльності людини. Це
зумовлює певні вимоги до поведінки сторін договору. Так, підрядник
в процесі виконання договору зобов'язаний додержуватися вимог,
пов'язаних з охороною прав інтелектуальної власності (п.2 ст.897
ЦК). Нерідко при виконанні НДР або ДКТР виконавець
використовує результати творчої праці інших осіб. Таке
використання може здійснюватися лише в межах закону, з
додержанням усіх правил щодо охорони прав інтелектуальної
власності. ЦК покладає обов'язок щодо цього на підрядника. Не
викликає сумніву те, що підрядник не тільки сам зобов'язаний
дотримуватися правил щодо охорони прав Інтелектуальної власності
третіх осіб, але має попередити замовника про необхідність
залучення в процесі виконання договору відповідних об'єктів права
інтелектуальної власності.
Об'єкти інтелектуальної власності можуть створюватися самим
виконавцем в процесі виконання НДР або ДКТР. Враховуючи цю
обставину, ЦК містить декілька правил, спрямованих на
забезпечення інтересів обох сторін договору. Так, сторони
зобов'язані забезпечити конфіденційність відомостей щодо предмета
договору, ходу його виконання та одержаних результатів, якщо інше
не встановлено договором (ст.895 ЦК); вони можуть
використовувати результати робіт лише у межах і на умовах,
встановлених договором (ст.896 ЦК); виконавець зобов'язаний
утримуватися від публікації без згоди замовника науково-технічних
результатів, одержаних при виконанні робіт, та вживати заходів для
захисту результатів, шо підлягають правовій охороні (пункти 3, 4
ст.897 ЦК). У процесі виконання роботи виконавцями можуть бути
створені такі об'єкти права інтелектуальної власності як винаходи,
промислові зразки,
544
користі моделі тощо. Це зумовлює необхідність чіткого визначення
порядку використання результатів робіт, визначення суб'єкта права
інтелектуальної власності, умов видачі ліцензії тощо.
7. Як вже зазначалося, договори на виконання НКР або ДКТР є
своєрідними, оскільки пов'язані з реалізацією творчого пошуку
виконавця. Це знаходить свій прояв у порядку виконання роботи
виконавцем та її переданім замовникові. По-перше, на відміну від
договорів підряду (ст.857 ЦК) договори на виконання НДР або
ДКТР не містять умов щодо якості роботи виконавця. Це пов'яза но
з тим, що до виконання роботи неможливо чітко визначити рі вень
якості, якому має відповідати майбутній науковий результат,
розроблений дослідний зразок, нова технологія тощо. Хоча
виконавець зобов'язаний зробити все від нього залежне для
виконання завдання, творчий характер роботи не дозволяє висувати
умови щодо якості роботи виконавця. По-друге, в процесі виконання
роботи виконавець може виявити неможливість одержання
очікуваних результатів або недоцільність подальшого продовження
роботи. Про це він зобов'язаний негайно поінформувати замовника
(ч.б ст.897 ЦК). Ці обставини можуть стати підставою для
дострокового припинення договору. Таке припинення на ранніх
стадіях виконання договору допоможе зберегти ресурси замовника,
інакше спрямувати шляхи досліджень, визначити інші перспективні
напрями наукового пошуку.
По-третє, виконання НДР або ДКТР може мати негативний
результат, коли після виконання роботи не досягнуто успішного
рішення наукового або технічного завдання. З урахуванням
особливостей вказаних договорів недосягнення результату не може
розглядатися як невиконання підрядником (виконавцем) свого
обов'язку за договором, якщо це сталося внаслідок обставин, що
не залежать від виконавця. Тому законодавство передбачає своєрідні
наслідки неможливості досягнення результату (ст.899 ЦК), Якщо
неможливість досягнення такого результату виявляється в ході НДР,
то замовник зобов'язаний оплатити роботи, проведені до виявлення
неможливості отримати передбачені договором результати, але не
вище відповідної частини ціни робіт, визначеної договором (ч.і
ст.899 ЦК). Якщо неможливість досягнення результату виявляється у
ході виконання ДКТР, замовник зобов'язаний відшкодувати витрати
виконавця.
3. Відповідальність за порушення договорів
на виконання науково-дослідних та
дослідно-конструкторських та технологічних робіт
1. Своєрідно визначається в законодавстві відповідальність за
порушення договору на виконання НДР або ДКТР (ст.900 ЦК). По-
перше, така відповідальність встановлена лише стосовно виконавця
договору (підрядника). По-друге, відповідальність виконавця є
обмеженою, оскільки він зобов'язаний відшкодувати замовнику
тільки реальні збитки, а упущена вигода підлягає відшкодуванню
лише у випадках, встановлених законом. По-третє, реальні збитки
відшкодовуються виконавцем лише у межах ціни
,«,„., 545
е наявності його вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено
цьому за порушення договору особою, на яку було покладено його
виконання, перед замовником у повному обсязі відповідає
виконавець.
3. Строк договору про надання послуг, тобто час, протягом якого
сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки див.
коментар до гл.52 ЦК), встановлюється за домовленістюсторін,
якщо інше не передбачено законом або іншим
актомцивільного законодавства.
4. Оскільки договір про надання послуг може бути як
оплатним,так і безоплатним, ЦК містить відповідні правила про
плату за оплатним договором та про відшкодування виконавцеві
фактичнихвитрат за договором про безоплатне надання послуг.
Згідно зіст.903 ЦК замовник за оплатним договором повинен
оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що
встановлені договором. Якщо ж у договорі про надання оплатних
послуг відсутні умови про розмір винагороди, строк та порядок її
виплати,винагорода сплачується після надання послуги у розмірі,
який заподібних обставин звичайно оплачується за такі послуги
(див. коментар до гл.51 ЦК).
ЦК передбачає виплату виконавцеві винагороди й у випадках,
коли він не може виконати договір не з його вини і без вини
замовника, а також з вини замовника. У першому випадку замовник
повинен виплатити виконавцеві розумну плату з урахуванням,
зокрема, обсягу виконаного. Спір щодо розміру такої плати у разі не-
досягнення згоди між сторонами договору підлягає розгляду в суді.
У другому випадку винагорода повинна бути сплачена у повному
обсязі, якщо інше не передбачено законом або договором. Згідно
зі ст.9О4 ЦК за договором про безоплатне надання послуг замовник
зобов'язаний відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, які
були необхідними для виконання договору. Такий обов'язок
покладено на замовника й у випадках, коли неможливість
виконання договору про безоплатне надання послуг виникла з Його
вини або внаслідок дії непереборної сили. Необхідність зроблених
витрат повинна доводитися виконавцем за договором.
3. Відповідальність виконавця за порушення договору
1. Договір вважається порушеним у разі невиконання або
неналежного виконання зобов'язання, породженого ним (див.
коментардо гл.51 ЦК).
Питання про відповідальність виконавця за невиконання або
неналежне виконання договору про надання послуг вирішується у
ст.906 ЦК з урахуванням оплатності чи безоплатності цього
договору. У ній йдеться про таку загальну форму цивільно-правової
відповідальності, як відшкодування шкоди.
2. Поняття збитків, підстави та умови їх відшкодування
викладені в коментарі до глав 3, 51 ЦК.
Збитки, які були завдані замовнику невиконанням або
неналежним виконанням договору про відплатне надання послуг,
згідно із ст.9О6 ЦК підлягають відшкодуванню виконавцем у разі
договором.
548 - . ,ж.
Якщо ж виконавцем у договорі про надання відплатної послуги
виступає суб'єкт підприємницької діяльності, він відповідає за це
порушення і без його вини, якщо не доведе, що належне виконання
договору виявилося неможливим внаслідок непереборної сили,
тобто надзвичайних і невідворотних за даних умов подій, якщо
інше не встановлено договором або законом.
Не вважається непереборною силою, зокрема, недодержання
своїх обов'язків контрагентами боржника, відсутність на ринку
товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у
боржника необхідних коштів (див. коментар до гл.51 ЦК).
3. Розмір збитків, заподіяних порушенням зобов'язання,
повинен довести кредитор, тобто замовник. При цьому при
визначеннірозміру збитків беруться до уваги ціни, які існували на
день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у
місці, дезобов'язання, що випливає з договору, повинно бути
виконане.
У тих же випадках, коли вимога не була задоволена добровільно,
до уваги беруться ринкові ціни, що існували на день подання
позову. Суду надане право задовольнити вимогу щодо
відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, які існували
на день ухвалення судового рішення (див. коментар до гл.51 ЦК).
Якщо ж замовнику за договором про безоплатне надання послуг
заподіяні збитки його невиконанням або неналежним виконанням,
виконавець зобов'язаний відшкодувати їх у розмірі, що не
перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
якщо інший розмір відповідальності виконавця не передбачений
договором.
4, Якщо за порушення договору про надання послуг встановлена
неустойка (див. коментар до гл.49 ЦК), слід керуватися правилами
щодо підстав, умов та розміру їх сплати, а також правиламипро їх
співвідношення зі збитками, закріпленими в ст.ст.550, 551,624 ЦК
(див. коментар до глав 49, 51 ЦК).
4. Розірвання договору про надання послуг
1. Згідно зі ст.907 ЦК договір про надання послуг може бути
розірваний за погодженням сторін, а також на інших підставах,
встановлених ЦК та іншими законами України. ЦК містить такі
підстави у ст.ст.651, 652. Порядок і наслідки розірвання договору
про надання послуг визначаються домовленістю сторін або
законом. Правові наслідки розірвання договору закріплені у ст.653, а
правила щодо форми розірвання договору — в ст.654 (див. коментар
до гл.53 ЦК).
о. о
Враховуючи те, що принципові питання регулювання відносин
перевезення вантажу, пасажирів, багажу та пошти містяться саме у
ЦК, після набуття ним чинності, зазначені закони та підзаконні
акти, безумовно, залишатимуться чинними, але у межах, що йому
не суперечать, а також відповідно до положень ЦК.
3. Міжнародні перевезення вантажу, пасажирів, багажу та пошти
здійснюються відповідно до правил дво- та багатосторонніх
міжнародних договорів (транспортних конвенцій) які, відповідно
дост.9 Конституції та ст.Ю ЦК, є частиною національного
законодавства України.
Основними багатосторонніми договорами, в яких Україна
бере участь, є: Конвенція для уніфікації деяких правил, що
стосуються міжнародних повітряних перевезень; Конвенція про
міжнародну цивільну авіацію; Конвенція про режим
судноплавства на Дунаї; Угода про міжнародне залізничне
вантажне сполучення; Угода про міжнародне залізничне
пасажирське сполучення (УМПС); Всесвітня поштова конвенція
(1952 p.); Конвенція про договір міжнародного перевезення
вантажів по дорогах (КДПВ); Конвенція, додаткова до
Варшавської конвенції, для уніфікації деяких правил, що
стосуються міжнародних повітряних перевезень, здійснюваних
особами, які не є перевізниками за договором; Конвенція про
полегшення міжнародного морського судноплавства; Міжнародна
конвенція про вантажну марку; Конвенція про дорожній рух;
Європейська угода, що доповнює Конвенцію про дорожні знаки
та сигнали; Міжнародна конвенція про обмірювання суден;
Міжнародна конвенція по безпечних контейнерах; Митна
конвенція, що стосується контейнерів; Афінська конвенція про
перевезення морем пасажирів та їх багажу та Протокол 1976 р. до
Афінської конвенції; Конвенція про Кодекс поведінки лінійних
конференцій; Митна конвенція про перевезення вантажів із
застосуванням книжки МДП; Європейська угода про міжнародні
автомагістралі; Конвенція про обмеження відповідальності
стосовно морських вимог; Конвенція ООН про міжнародні
змішані перевезення вантажів; Європейська угода про
міжнародні магістральні залізничні лінії; Договір з відкритого
неба; Всесвітня поштова конвенція (1994 p.); Угода про поштові
посилки; Угода між залізничними адміністраціями держав —
учасниць Співдружності незалежних держав, Латвійської
Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки про
особливості застосування окремих норм Угоди про міжнародне
пасажирське сполучення (УМПС); Основна багатостороння угода
про міжнародний транспорт щодо розвитку коридору Європа-
Кавказ-Азія та ін.
Правила таких конвенцій мають пріоритет перед нормами
законодавства України, хоча за умови існування прогалин не
виключається можливість застосування до міжнародних перевезень
відповідних норм ЦК, транспортних кодексів (статутів), Інших
нормативно-правових актів України.
4. Перевезення вантажів, пасажирів та пошти у межах
державучасниць СНД підпадають під особливий режим правового
регулювання. ,. .......... . .
У рамках СНД Україна є стороною Угоди про використання
повітряного простору; Угоди про координацію міждержавних
відносин у галузі поштового та електричного зв'язку; Угоди про
порядок транзиту; Угоди про застосування положень Угоди про
міжнародне вантажне сполучення по строках доставки вантажів
при перевезенні у міждержавному сполученні; Угоди про
принципи формування спільного транспортного простору І
взаємодії держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав у
галузі транспортної політики; Конвенції про міжнародні
автомобільні перевезення пасажирів і багажу; Угоди про маси та
габарити транспортних засобів, що здійснюють міждержавні
перевезення автомобільними дорогами держав — учасниць
Співдружності Незалежних Держав тощо.
5. Законодавець не ставив перед собою завдання детально
регламентувати перевезення на рівні ЦК. Саме тому не
встановлено, наприклад, строки (нормативи) перевезення пасажира
та багажу, доставки довіреного вантажу та пошти до пункту
 призначення. Це питання регулюється положеннями транспортних
кодексів (статутів), іншими, виданими відповідно до них
нормативно-правовими актами, вимоги яких різняться між собою
залежно від виду транспорту та об'єкта договору перевезення.
Транспортні кодекси (статути) зазвичай містять загальну норму
про необхідність дотримання установлених строків доставки
(ст.ст.69, 118 Статуту автомобільного транспорту, ст.94 ПК, ст.89
Статуту внутрішнього водного транспорту), порядок обчислення
яких міститься у розроблених на їх підставі для кожного виду
транспорту правилах.
З іншого боку встановлено, шо при перевезенні вантажів, строк
доставки яких не передбачено, слід керуватися
загальноприйнятими термінами доставки, беручи до уваги всі
обставини перевезення. Такий підхід, зокрема, міститься в ст.160
КТМ.
Строк доставки є виконаним, якщо вантажобагаж прибув на
станцію призначення до закінчення строку доставки, І
одержувач був своєчасно повідомлений. Якщо вантажобагаж
доставляється на адресу отримувача залізницею, то термін
доставки вважається дотриманим тоді, коли вантаж доставлено
до закінчення терміну доставки, відповідно до п.5.7.4 Правил
перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти
залізничним транспортом України.
6. Пасажирські перевезення всіма видами транспорту
здійснюються за встановленим перевізником та відповідним чином
затвердженим розкладом. Наприклад, міські, приміські маршрути та
розклади руху автобусів затверджують, а внутрішньообласні —
погоджують відповідні місцеві державні адміністрації або органи
місцевого самоврядування в межах їх повноважень, міжобласні
маршрути та розклади руху затверджує, а міжнародні маршрути та
розклади руху погоджує Мінтранс згідно зі ст.16 Правил надання
послуг пасажирського автомобільного транспорту. На маршрут
оформляється паспорт, який містить відомості про його схему,
розклад руху, акт виміру довжини маршруту, акт пробного рейсу,
таблицю вартості проїзду, матеріали вивчення пасажиропотоків,
таблицю змін на маршруті. Схема маршруту та розклад руху
погоджуються з
553
відповідними органами Державтоінспекції. Форма паспорта
маршруту затверджується Мінтрансом.
За наявності поважних причин чи виробничої необхідності
перевізник має право вносити зміни в розклад перевезень та строки
відправлення та прибуття. Зокрема, на залізничному транспорті
начальник станції відправлення поїзда та адміністрація пункту
продажу проїзних документів зобов'язані завчасно, але не пізніше
моменту оформлення проїзду, поінформувати пасажирів про всі
заплановані зміни в розкладі руху пасажирських поїздів. У разі,
якщо ці зміни оголошені після придбання пасажирами проїзних
документів, начальник станції відправлення поїзда та начальники
проміжних станцій зобов'язані поінформувати пасажирів про зміни
в розкладі руху перед посадкою пасажирів у вагон.
У ч.2 ст.919 ЦК встановлено загальну норму стосовно 30-денно-
го строку видачі вантажу, якщо більш тривалий строк не
встановлений договором чи транспортними кодексами (статутами),
після закінчення якого вантаж (вантажобагаж), не виданий його
одержувачеві, вважається втраченим, а відправник має право на
відшкодування його вартості та повернення сплачених ним
провізних та інших платежів (ст.924 ЦК).
Слід зазначити, що передбачені транспортними кодексами
(статутами), іншими, виданими відповідно до них, нормативно-
правовими актами, строки менші, ніж встановлені ч.2 ст.919 ЦК,
мають бути переглянуті. Це, зокрема, стосується п.5.8.6 Правил
перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним
транспортом України, за якими вантажобагаж вважається
втраченим, якщо він не прибув на залізничну станцію призначен ня
по закінченні 20 діб після закінчення терміну доставки; ст.140
Статуту автомобільного транспорту при здійсненні міських та
приміських автоперевезень встановлено, відповідно, 10-денний
строк тощо.
Положення ч.2 ст.919 ЦК не поширюється на випадки втрати
перевізником багажу пасажира. В даному випадку згідно з абз.2
п.4.6.5 Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та
пошти залізничним транспортом України багаж вважається
втраченим, якщо він не прибув на залізничну станцію призначення
через 10 діб після закінчення терміну доставки. Аналогічний строк
встановлено щодо здійснення автомобільних перевезень ст.140
Статуту автомобільного транспорту. Для повітряних перевезень цей
строк становить 21 день з дня, наступного після того, коли багаж
мав прибути відповідно до абз.4 п.16.1.3 Правил міжнародних
повітряних перевезень пасажирів, багажу та вантажів тощо.
Абзац 2 ч.2 ст.919 ЦК містить загальне правило, відповідно до
якого одержувач може прийняти знайдений вантаж
(вантажобагаж), що був оголошений втраченим, та повернути
отриману від перевізника суму компенсації, за втрату вантажу, якщо
інше не встановлено договором чи транспортними кодексами
(статутами).
Це загальне положення деталізується відповідними правилами
транспортних кодексів (статутів) та інших нормативно-правових
актів, за якими обов'язком перевізника у випадку, якщо багаж,
визнаний втраченим, буде знайдено протягом 12 місяців з дати,
коли
554
він мав прибути до місця призначення, повідомити про це
одержувача, якшо його місце знаходження відоме чи може бути
встановлено.
При прямому змішаному сполученні (ст.913 ЦК) вантаж
вважається втраченим після закінчення 4 місяців з дня його
прийняття до перевезення (ст.140 Статуту автомобільного
транспорту).
7. У договорах перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти
провізна плата відповідно до ст.916 ЦК є ціною договору. Це,
зокрема, відповідає загальному підходу про ціну договору (ст.632
ЦК), яка має бути зазначена у гривнях або Іноземній валюті з
дотриманням вимог ст.533 ЦК.
Незважаючи на проголошену свободу визначення провізної
плати за домовленістю сторін, особливо на транспорті загального
користування, провізна плата сплачується відповідно до
затверджених тарифів. Такими є, наприклад, Тарифи на проїзд
пасажирів І перевезення багажу в автобусах міжміських,
міжобласних маршрутів; Тарифи на перевезення пасажирів, багажу
та вантажобагажу залізничним транспортом
внутрішньодержавному сполученні; Тарифи на перевезення
вантажів залізничним транспортом; Ставки плати за користування
вагонами і контейнерами залізниць; Тарифи на роботи та послуги,
що надаються вантажовласникам морськими портами України.
Слід зазначити, що в першу чергу тарифному регулюванню в
Україні підлягають природні монополії у сфері транспортування
природного газу та нафти, внутрішні і міжнародні (в межах СНД)
перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом,
надання спеціалізованих послуг транспортними терміналами,
портами, аеропортами відповідно до переліку, визначеного
Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про
встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих
органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" Мінтранс за
погодженням з Мінекономіки встановлює: тарифи на перевезення
вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з
ними послуги; тарифи на комплекс робіт, пов'язаних з
обробленням вантажів у морських і річкових портах (за винятком
оброблення каботажних вантажів); збори і плату за послуги, що
надаються суднам у морських і річкових портах України; тарифи на
перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним
транспортом у міжнародному та внутрішньому сполученні (крім
приміських перевезень); тарифи на перевезення пасажирів і багажу
автобусами міжміських, міжобласних маршрутів; аеронавігаційні
збори за аеронавігаційне обслуговування повітряних суден у
повітряному просторі України, аеропортові збори за обслуговування
повітряних суден в аеропортах України. Національна комісія
регулювання електроенергетики встановлює: тарифи на
транспортування трубопроводами територією України природного
газу, нафти, нафтопродуктів, аміаку, етиленових речовин; за
погодженням з Радою Міністрів АРК, обласними, Київською і
Севастопольською міськими державними адміністраціями
затверджуються тарифи: на перевезення пасажирів і багажу
залізничним транспортом у приміському сполу-
555
ченні — управліннями залізниць; на перевезення пасажирів і
багажу автомобільним транспортом (який працює в звичайному
режимі руху) у міжміському, внутрішньообласному і приміському
сполученні — територіально-виробничими об'єднаннями
автомобільного транспорту. Укрпромзалізтранс встановлює тарифи
на перевезення вантажів залізничними під'їзними коліями,
вантажно-розвантажувальні роботи та інші послуги, що надаються
підприємствами промислового залізничного транспорту.
Оплата наданих послуг, не передбачених тарифами, незалежно
від виду транспорту має встановлюватися за погодженням сторін
або внутрішніми документами перевізника (див., наприклад, наказ
акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" "Про
затвердження тарифів та транзитної схеми на проїзд пасажирів і
перевезення ручної поклажі швидкісними суднами на транзитних
лініях Дніпровського басейну").
Право безоплатного (пільгового) проїзду може бути
встановлено безпосередньо перевізником за його рахунок, у
міжміському транспорті у межах України для визначених категорій
громадян — відповідними законами України за рахунок
державного бюджету, а у міському — рішеннями місцевих органів
у виконавчої влади за рахунок міського бюджету відповідно до ст.28
Закону про місцеве самоврядування.
Розумною провізною платою відповідно до ч.і ст.916 ЦК слід
вважати плату, визначену виходячи із звичайних цін, що склалися
на аналогічні послуги на момент укладення договору.
8. Традиційне перевезення вантажів спричинило розробку
відповідного перевізного документу для кожного виду
транспорту. Кожен із цих перевізних документів призначався для
передачі інформації, необхідної для перевезення вантажу, а також
для задоволення комерційних і фінансових потреб відправників та
одержувачів, виступав як розписка за позначений у ньому вантаж і
підтвердження укладення договору перевезення, а також при видачі
— як товаророзпорядчий документ.
За такого підходу необхідність організації перевезення
вантажу, пасажирів, багажу, пошти із застосуванням кількох
видів транспорту вимагає оформлення низки перевізних
документів для кожного виду транспорту окремо. Це стало
причиною укладення між перевізниками різних видів транспорту
угод про організацію перевезень з використанням одного
перевізного документа на всьому шляху слідування вантажу,
пасажирів, багажу та пошти.
Автомобільно-залізничні, автомобільно-водні, автомобільно—
водно-залізничні, автомобільно-повітряні, водно-залізничні та інші
сполучення мінімум двох різних видів транспорту, що
здійснюються за єдиним транспортним документом, складеним на
весь шлях слідування, отримали назву прямих змішаних
(комбінованих) сполучень (ст.913 ЦК).
При прямому змішаному сполученні за загальним
правиломвідправник має внести провізну плату за весь шлях
слідування вантажу перевізнику, який його прийняв, а останній
зобов'язаний розрахуватися з Іншими перевізниками, залученими
до прямого змішаного перевезення. , - , . . . , . -.,. ;,
556
Плата за перевезення вантажів у прямому змішаному
сполученні територією України здійснюється: а) у пунктах
відправлення — відправником за відстань перевезення
відповідним видом транспорту; б) у пунктах призначення —
одержувачем за неоплачені перевезення всіма видами транспорту;
в) за транзитні перевезення — відправником, одержувачем або
експедитором.
Порядок взаємних розрахунків між транспортними
організаціями за перевезення вантажів встановлює Мінтранс.
Зокрема, при прямому змішаному авто-водно-залізничному
сполученні провізна плата має бути внесена таким чином: при
відправці з автотранспортних підприємств та портів — у пункті
відправки за весь автомобільний та водний шлях та в пункті
призначення за залізничний шлях; при відправці із залізниці
— на станції відправлення за весь шлях залізницями та в пункті
призначення за весь водний та автомобільний шлях. При цьому
збори за перевезення автомобільним транспортом вантажів, що
підлягають перевалці з порту на станцію або навпаки,
включаються станцією до платежів, належних залізниці, яка
відповідно розраховується з іншими учасниками прямого
змішаного перевезення.
При здійсненні прямого змішаного вантажного сполучення
 строки доставки вантажів визначаються за сукупністю строків
доставки всіма задіяними у сполученні видами транспорту та
обчислюються на підставі чинних для цих видів транспорту
правил обчислення строків доставки вантажу.
9. З юридичної точки зору наріжним є питання визначення
відповідальності кожного перевізника на ввіреній йому стадії
транспортування з урахуванням особливостей, притаманних
прямому змішаному перевезенню.
Відповідно до ч.2 ст.913 ЦК умови та порядок організації
прямих змішаних перевезень, нормативи якості вантажних
перевезень (терміни доставки, безпека перевезень, схоронність
вантажів тощо) та обслуговування пасажирів, відправників і
одержувачів вантажів, відповідальність сторін
визначатися договором, якщо інше не встановлено
законодавством України.
На даному етапі прямі змішані перевезення безпосередньо
регламентуються розд.У Статуту залізниць України, ст.ст.13, 117,
130, 384 КТМ, розд.УІІ Статуту автомобільного транспорту,
розд.УІП Статуту внутрішнього водного транспорту тощо.
Незважаючи на існуючу специфіку прямих змішаних
перевезень на залізниці, наприклад, встановлено спеціальний
строк у 2 місяці 3 дня приймання вантажу до перевезення, зі
сштивом якого відправник або одержувач має право вимагати
відшкодування за втрату вантажу (ст.117, п."в" ст.134 Статуту
залізниць України), тоді як при змішаному залізнично-водному
сполученні — 4 місяці (п."в" ст.224 Статуту внутрішнього
водного транспорту).
Відповідно до ст.83 Статуту залізниць України, ст, 112
Статутуавтомобільного транспорту, ст.158 Статуту внутрішнього
водноготРанспорту наливні вантажі, ліс, що прямує водними
шляхами наплотах, вибухові та сильнодіючі отруйні речовини до
перевезення упрямому змішаному сполученні не приймаються.
....................................................................................................,
557
Відповідно до п.5 ч.і ст.268 ЦК позовна давність не поширю-
ється на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страхо
вика про здійснення страхової виплати (страхового відшкоду-
вання).
3. Загальна характеристика договорів
перевезення
1. Предметом договору перевезення вантажу, пасажирів, багажу!
пошти є послуга, в результаті надання якої відсутній певний мате-
Іріальний (тілесний) результат. Корисний ефект такої послуги поля-
гає у переміщенні (транспортуванні) матеріальних об'єктів, паса-
жирів та їх багажу у просторі. Саме це й зумовило відповідне міс-
Іце даного договору, як правової підстави перевезення, серед
іншихдоговорів у Книзі п'ятій ЦК.
Договір перевезення є одним з видів договору про надання пос-
луг. Саме тому при договірному оформленні перевезення слід
керуватися також положеннями гл.63 ЦК, якщо їх застосування
не суперечить суті зобов'язання, а також законодавством України
про захист прав споживачів. Такий підхід грунтується також на
позиції Верховного Суду, висловленій у постанові Пленуму
Верховного Суду "Про практику розгляду цивільних справ за
позовами про захист прав споживачів".
г
а П.
У разі необхідності виконання перевізником функцій
експедитора до договору перевезення слід також застосовувати
положення гл.65 ЦК про транспортне експедирування.
2. Незважаючи на існуючі спільні риси, договір перевезення
вантажу, договір перевезення пасажира і багажу, а також пошти
маютьсуттєві особливості. Про це свідчать, зокрема, спеціальні
нормист.ст.9О9, 917, 918, 923 ЦК про перевезення вантажів;
ст.ст.910, 911,922, 928 ЦК про перевезення пасажира і багажу;
положення спеціального законодавства тощо щодо перевезення
пошти.
3. Слід підкреслити, що, виходячи з принципу свободи
мають договору, закріпленому у ст.ст.З, 6, 627 ЦК, значно розширена
сферавільного волевиявлення сторін у договорі перевезення. Це
стосується як визначення сторонами умов, видів, строків
перевезення,так й відповідальності та розміру відшкодування
збитків за порушення договору.
Водночас встановлено й межі дії свободи договору стосовно
сфери перевезення вантажу, пасажирів і багажу та пошти. Саме
тому в абз.2 ч.2 ст.908 ЦК закріплено норму, згідно з якою умови
перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами
транспорту, а також відповідальність сторін шодо цих перевезень
визначаються за погодженням сторін, якщо ЦК, транспортними
кодексами (статутами), іншими законодавчими актами чи
правилами, ш° видаються згідно з ними, не встановлено Інше.
4. За відсутності погодження між сторонами про право, яке
маєбути застосовано до договору перевезення, застосовується право
тієї держави, де заснована, має своє місце проживання або
основнемісце діяльності сторона, яка є перевізником (п.П ст.З
Закону лр°зовнішньоекономічну діяльність, ст.14 КТМ).
560
4. Характерні ознаки договору перевезення
вантажу
1. У визначенні договору перевезення вантажу ЦК
збереженоприйнятий у законодавстві України (ст.358 ЦК 1963 p.)
підхід. Договір перевезення вантажу є казуальним, реальним,
взаємним, терміновим. Для його укладення не достатньо
досягнення згоди з усіхістотних умов, а також тих, щодо яких за
заявою хоча б однієї ізсторін має бути досягнуто згоди (ст.638 ЦК),
а й необхідна передача зазначеного у договорі вантажу
перевізникові та, відповідно,прийняття останнім вантажу для
перевезення. Однак, наприклад,відповідно до положень розд.Ш
Статуту автомобільного транспорту договір перевезення вантажу
автомобільним транспортом належить до консенсуальних договорів
(оскільки вважається укладенимз моменту його підписання
сторонами).
2. Сторонами договору перевезення вантажу є перевізник та
відправник. Стаття 909 ЦК не містить будь-яких обмежень
стосовноучасників договору: відправником може бути як
юридична, так іфізична особа.
Що стосується перевізника, то слід мати на увазі, що з метою
державного регулювання ринку транспортних послуг та захисту прав
споживачів згідно із Законом про ліцензування певних видів
господарської діяльності встановлено, що діяльність з надання
транспортних послуг підлягає ліцензуванню, а відповідно до
положень Закону про страхування — також й обов'язковому
страхуванню.
Перевізником може були лише юридична або зареєстрована як
суб'єкт підприємницької діяльності фізична особа, яка має
відповідну ліцензію; в окремих випадках, згідно зі ст. 13 Закону про
трубопровідний транспорт — сертифікат, а для авіаперевізників —
сертифікат експлуатанта згідно з Правилами сертифікації експлуа-
тантів. Договір перевезення вантажу з перевізником, у якого відсутня
відповідна ліцензія, може бути визнано судом недійсним на підставі
ст.227 ЦК.
3. Перевізник має право перекласти виконання договору
перевезення вантажу на іншого перевізника, якщо інше не
передбачено договором або транспортними кодексами (статутами),
залишаючись при цьому відповідальним перед відправником за
порушення договору (ст.902 ЦК).
Права та обов'язки за договором перевезення вантажу можуть
виникати не тільки у перевізника та відправника, а Й у третьої
особи — вантажоодержувача. При цьому остання не є стороною
договору перевезення вантажу, якщо відправник та одержувач
вантажу не одна і та ж особа. Не будучи стороною договору
перевезення вантажу, вантажоодержувач набуває певних прав та
обов'язків відповідно до положень транспортних кодексів
(статутів), а також раніше укладених з відправником договорів
купівлі-продажу, поставки, міни, зберігання тощо, а саме:
прийняти та вивезти вантаж, в окремих випадках внести провізні
та інші збори тощо.
4. Договір перевезення вантажу є відплатним. Відправник
зобов'язаний сплатити за перевезення вантажу обумовлену
договором
561
плату в належному розмірі, порядку та строк, крім випадків,
коли ціна (тарифи, розцінки тощо), строк та порядок сплати
не встановлено уповноваженими державними органами
(ст.916 ЦК). Відсутність згоди сторін щодо ціни або
механізму для її встановлення у договорі не звільняє
відправника від обов'язку оплатити надання послуги з
перевезення вантажу. Тягар доведення обставин, якими слід
керуватися для визначення ціни, лежить на перевізникові.
Презумпція відплатності договору перевезення вантажу в силу
загальної норми ст.903 ЦК про плату за договором про
надання послуг зобов'язує відправника оплатити надані
послуги із перевезення. У разі укладення договору
безоплатного перевезення вантажу, відповідно до загальної'
норми ст.904 ЦК відправник має відшкодувати всі фактичні
витрати, понесені перевізником для виконання договору. В
свою чергу, при укладенні договору про безоплатне
перевезення вантажу перевізник має належним чином
поінформувати відправника про витрати, необхідні для
виконання ним договору. Тягар доведення відповідності
понесених витрат необхідним для виконання договору
лежить на перевізникові.
5. Частиною 2 ст.909 ЦК встановлено обов'язкову
письмову форму договору перевезення вантажу. Однак
недодержання сторонами письмової форми даного договору
відповідно до транспортних кодексів (статутів) автоматично
не має наслідком його недійсність.
У цьому разі згідно з вимогами ст.218 ЦК про правові
наслідки недодержання письмової форми правочину
заперечення однією зі сторін факту укладення договору або
оспорювання окремих його частин може доводитися
письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису тощо, але
рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків. Крім
того, якщо одна зі сторін вчинила дію, а інша підтвердила її
вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий
договір перевезення вантажу у разі спору може бути визна ний
судом
6. дійсним.
Залежнорізними
оформлюється від виду транспорту перевезення вантажу
документами.
При перевезенні вантажу автомобільним транспортом
відповідно до ст.47 Статуту автомобільного транспорту
відправник має передати перевізникові товарно-транспортну
накладну (для вантажів товарного характеру) або акт заміру
(для вантажів нетоварного характеру, за якими не ведеться
складський облік). Облік наданих послуг та розрахунки
проводяться виключно на підставі путьових листів.
При перевезенні вантажу залізничним транспортом
відповідно до ст.23 Статуту залізниць України відправник
повинен надати перевізникові на станції завантаження на
кожне відправлення вантажу заповнену накладну. Вантаж є
прийнятим після скріплення календарним штемпелем
накладної та вантажної квитанції на станції відправлення, що
передається відправникові. Документом, що підтверджує
виконання плану перевезень, є облікова картка, яку ведуть
працівники станції та підписують начальник станції та
вантажовідправник після закінчення кожної доби. Облікову
картку ведуть в одному екземплярі з кожного вантажу
номенклатури (ст.29 Статуту залізниць України). 562
Документами, що підтверджують перевезення вантажу
морським транспортом, згідно зі ст.134 КТМ, є рейсовий чартер та
коносамент або інший документ, що підтверджує прийняття
перевізником вантажу.
При перевезенні вантажу річковим транспортом відповідно до
ст.67 Статуту внутрішнього водного транспорту відправник має
передати разом з вантажем підписану накладну. На підставі цього
оформлюється путьова відомість, що разом з накладною
супроводжує вантаж. Прийняття вантажу засвідчується
календарним штемпелем на накладній, вантажній квитанції та
путьовій відомості.
Підтвердженням укладення договору повітряного перевезення
багажу є багажна квитанція (ст.60 ПК).
7. МІнтрансом розроблена низка типових договорів
перевезення вантажу різними видами транспорту. Зокрема,
Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в
Україні пропонуються типовий, а також разовий договір про
перевезення вантажів автомобільним транспортом. Правила
перевезення пошти повітряними суднами містять Примірний
договір про перевезення пошти повітряними суднами на
міжнародних лініях та Примірний договір про перевезення пошти
повітряними суднами в межах України. Правилами перевезення
пошти автомобільним транспортом запропоновано Примірний
договір на перевезення пошти автомобільним транспортом.
Управлінням транспорту Київської мІськдержадмі-ністрації
затверджений Типовий договір на перевезення пасажирів
автомобільним транспортом тощо.
Оспорювання у судовому порядку відомостей, що містяться у
документі, який підтверджує укладення договору про перевезення
 вантажу, можливе за умови надання належних, як правило
письмових, доказів.
8. Зважаючи на ключове значення транспортної галузі для
економіки України, запорукою розвитку якої є існування
стабільного транспортного сполучення, кооперації, в тому числі і
міжнародної, між виробниками у конкурентній боротьбі за
задоволення попиту на товари та послуги, законодавець у ст.914
ЦК наголошує на необхідності довгострокового договірного
оформлення цих зв'язків шляхом укладення відповідних договорів
перевезення.
В умовах адміністративно-командної системи в СРСР це
питання вирішувалося шляхом затвердження Плану розвитку
економіки на певний період, у рамках якого існував й відповідний
План, зокрема, вантажних перевезень та, крім контролюючих
адміністративних органів, кримінальної та адміністративної
відповідальності, була встановлена цивільно-правова
відповідальність за його невиконання. Прикладом є ст.359 ЦК 1963
р. та відповідні положення транспортних кодексів (статутів),
наприклад, розд.ГУ Статуту внутрішнього водного транспорту,
розд.ПІ Статуту автомобільного транспорту, розд.ПІ Статуту
залізниць України тощо.
На сучасному етапі відправники та перевізники відповідно
дост.ст.З, 6, 627 ЦК мають право у законодавчо встановлених
межах,за взаємною згодою, вступати у відповідні договірні
відносини,зокрема перевезення, як строкового (разового), так і
довгострокового характеру. - ...........
563
Якщо перевезення мають регулярний, системний характер, та
сторони бажають укласти довгостроковий договір перевезення
вантажу відповідно до 4.2 ст.914 ЦК, вони мають також дійти згоди
та встановити обсяг перевезень, строки, умови надання
транспортних засобів та передачі вантажу для перевезення,
порядок розрахунків, які є істотними умовами для
довгострокового договору перевезення.
При організації таких перевезень для окремих видів
транспорту розроблено типові договори, наприклад, додатком 1
до Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом
України пропонується Примірний договір про перевезення
вантажів автомобільним транспортом у місцевому та
міжміському сполученні, а додатком 2 — зразок оформлення
Плану перевезень вантажів автомобільним транспортом.
Незважаючи на те, що у ч.2 ст.914 ЦК йдеться лише про
укладення довгострокового договору перевезення вантажу,
аналогічні зобов'язання можуть бути прийняті перевізником й
щодо організації перевезень пасажирів, багажу та пошти
відповідно до ст.8 ЦК. Так, Мінтрансом та Міносвіти був
затверджений Типовий довгостроковий договір перевезення
організованих груп дітей; МІн-трансом та Держкомтуризму —
Типовий довгостроковий договір на перевезення туристів; також
Мінтрансом був затверджений типовий договір про сумісну
діяльність, пов'язану з міжнародним регулярним перевезенням
пасажирів (додаток 14 до Порядку та умов організації
перевезень пасажирів та багажу автомобільним тран спортом);
Мінтрансом і Держкомзв'язку — Примірний договір про
перевезення пошти повітряними суднами на міжнародних
авіалініях (додаток 2 до п.10.4 Правил перевезення пошти
повітряними суднами); Примірний договір про перевезення
пошти повітряними суднами в межах України (додаток 8 до п.10.5
Правил перевезення пошти повітряними суднами).
Документом, що підтверджує виконання плану перевезень,
наприклад, на залізничному транспорті, є облікова картка (ст.29
Статуту залізниць України). На вимогу вантажовідправника
станція зобов'язана здійснювати облік виконання плану
перевезень у двох примірниках облікової картки, один з яких
знаходиться на станції, а другий — у вантажовідправника.
Відповідно до п.40 Статуту автомобільного транспорту у разі
укладення річного договору перевезення вантажів
вантажовідправник має заповнити відповідну заявку та надати
згідно з п.47 Статуту автомобільного транспорту товарно-
транспортну накладну або акт заміру.
9. Транспортними кодексами (статутами) детально
регламентується відповідальність та наведено вичерпний перелік
обставин звільнення від відповідальності вантажовідправника та
перевізника за невиконання плану перевезень вантажів.
Щодо порядку вирішення відповідних спорів Президія ВАСУ
видала кілька роз'яснень, зокрема: "Про деякі питання практики
вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів
залізницею"; "Про деякі питання практики вирішення спорів, що
виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом" та
ін.
У СТ.917 ЦК законодавець дає можливість сторонам погодити
в договорі строки надання транспортних засобів під
завантаження. 564
Інші питання детально регламентовані відповідними правилами
перевезень для кожного з видів транспорту, затвердженими
наказами Минтрансу.
10. За загальним правилом придатність рухомого складу для
перевезення певного вантажу у технічному та комерційному
відношенні, визначається відправником або перевізником, якщо
останній здійснює завантаження (див. коментар до ст.918 ЦК).
Відповідальність за втрату, нестачу, псування або пошкодження
вантажу в даному випадку несе та сторона, яка здійснила
завантаження.
Слід розрізняти технічну несправність та непридатність рухомого
складу для перевезення певного вантажу у комерційному
відношенні. Під останнім мається на увазі те, що рухомий склад за
своїм технічним станом може бути повністю придатним для
перевезення, але не зможе забезпечити збереження якості певного
вантажу, наприклад, має стійкий сторонній запах, що може вплинути
на якість завантажених продовольчих товарів.
У випадках, коли під завантаження поданий несправний за
своїм технічним станом чи у комерційному відношенні рухомий
склад, відправник може відмовитись від його використання. Якщо
цього не зроблено, відповідальність за втрату, нестачу, псування або
пошкодження вантажу покладається на відправника.
Винятки з даного правила можуть бути тоді, коли доведено, що
технічна несправність має прихований характер або виникла у
процесі перевезення вантажу. Прихованими є такі технічні
несправності, які не могли бути виявлені відправником при
звичайному огляді рухомого складу. У такому разі відповідальність
покладається на перевізника.
Якщо ж псування, пошкодження, втрата або нестача вантажу
виникла внаслідок того, що рухомий склад, поряд з прихованими
несправностями або з несправностями, які виникли під час
транспортування, мав ще і такі, які могли бути виявлені до
завантаження, суд може вирішити питання про покладення
відповідальності як на залізницю, так і на відправника відповідно
до роз'яснення Президії Вищого господарського суду України "Про
деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з
перевезення вантажів залізницею".
Відправник зобов'язаний до прибуття транспортного засобу
підготувати вантаж для перевезення: розмістити у належну, яка
відповідає державним стандартам, тару (ящики, піддони, пакети
тощо), упакувати, зважити, зробити маркування кожного вантажного
місця, поставити пломби, обандеролити, сформувати транспортні
пакети, згрупувати вантаж за одержувачами, заготовити необхідні
товарно-транспортні документи, перепустки на право проїзду до місця
завантаження тощо (ст.142 КТМ, ст.ст.24, 33 Статуту залізниць
України).
При прийнятті до перевезення легких, але об'ємних вантажів, у
тому числі сільськогосподарських, перевізник зобов'язаний вжити
всіх заходів, спрямованих на збільшення об'єму, наприклад
нарощення бортів, для максимального використання рухомого
складу у Межах вантажопідйомності.
При прийманні вантажу навалом, насипом, наливом та в
контейнерах у товарно-транспортному документі має бути
зазначена
565
вага такого вантажу. Вага тарних та штучних вантажів має бути
визначена відправником до пред'явлення вантажу до перевезення
та вказана на вантажному місці. Запис про вагу вантажу із
зазначенням способу визначення (зважування, підрахунок за
кількістю вантажних місць за трафаретом або стандартом, обміром,
за об'ємною вагою, умовно) має бути зроблений у товарно-
транспортному документі відправником.
Вантаж переданий до перевезення у стані, що не відповідає
правилам перевезень або не був приведений у належний стан у
строк, необхідний для його своєчасного відправлення, вважається
нспере-даним, а перевезення таким, що не відбулося з вини
відправника.
11. У ст.918 ЦК 2003 p. збережено традиційні правила правового
регулювання перевезень, що містяться у ст.361 ЦК 1963 р. та
відповідних розділах транспортних кодексів (статутів), які дають
можливість сторонам погодити в договорі специфічні умови щодо
завантаження та вивантаження вантажів, але з обов'язковим
додержанням правил та нормативів, встановлених транспортними
кодексами (статутами) та нормативно-правовими документами,
виданими відповідно до них.
Часом прибуття транспортного засобу сухопутного сполучення
під завантаження є момент предъявления перевізником путьового
листа або Іншого документа у пункті завантаження, а для морського
транспорту — момент подачі судна до причалу (ошвартовки).
Часом прибуття під вивантаження є момент пред'явлення
товарно-транспортного документа у пункті вивантаження, який
триває до моменту отримання перевізником належно оформлених
товарно-транспортних документів на завантажений чи
вивантажений вантаж.
Залежно від виду транспорту про час майбутнього прибуття
транспортного засобу в пункт навантаження або вивантаження
перевізник має сповістити вантажовідправника
(вантажоодержувача): при водних перевезеннях — не пізніше ніж
за 24 години до прибуття судна, а про час подачі судна під
навантаження або розвантаження — не пізніше ніж за 6 годин до
подачі судна; при залізничному сполученні начальник станції
зобов'язаний повідомити про час подачі вагонів під завантаження
(вивантаження) засобами відправника (одержувача) не пізніше ніж
за 2 години до подачі.
Частиною 2 ст.918 ЦК встановлено загальне правило про те, що
завантаження (вивантаження) вантажу має здійснюватись відповідно
до положень укладеного договору перевезення, в більшості випадків
відправником (одержувачем), якщо інше не встановлено
законодавством. Зокрема, завантаження вантажів у залізничний та
автомобільний рухомий склад у місцях загального користування
може проводитись залізницею, за винятком небезпечних, таких,
що швидко псуються, важких (понад 0,5 т в одному вантажному
місці), негабаритних вантажів, що перевозяться наливом, насипом,
спеціальним рухомим складом; відправником та одержувачем — У
місцях спеціального користування.
При організації на станціях систематичного централізованого
завантаження та вивантаження автомобільним транспортом
загального користування завантаження та вивантаження вантажів,
крім
566
небезпечних, та тих, що перевозяться наливом, здійснює залізниця
за рахунок відправника (одержувача).
Необхідні для завантаження (вивантаження) засоби та матеріали
(козли, стійки, прокладки, підкладки, дріт, брезент, мотузка,
щитова огорожа тощо) мають бути підготовлені завчасно
відправником. За встановлення цих засобів відповідає сторона,
зазначена у договорі перевезення. Всі засоби та матеріали, необхідні
для завантаження та вивантаження, що належать відправнику,
передаються одержувачеві разом з вантажем.
Завантаження вантажів на відкритий рухомий склад має
проводитись до повного використання його габариту, але не більше
вантажопідйомності рухомого складу. Проте загальна висота
автотранспортного засобу з вантажем не повинна перевищувати 4 м
від поверхні дороги.
При завантаженні — перевивантаженні вантажів масою понад
50 кг і при підніманні вантажів на висоту понад 2 м застосування
засобів механізації є обов'язковим.
Строк завантаження (вивантаження) залежить від виду
транспорту, засобів завантаження та виду вантажу. У випадках,
передбачених законодавством, строки завантаження (вивантаження)
визначаються за угодою сторін з урахуванням нормативів,
затверджених відповідно до положень транспортних статутів
(кодексів).
За пред'явлення вантажу, який заборонено до перевезень або
який потребує під час перевезення особливих заходів безпеки, та
з неправильним зазначенням його найменування або властивостей
з відправника, крім заподіяних, відповідно до ст. 188 Статуту
залізниць України залізниці збитків і витрат, стягується штраф у
розмірі п'ятикратної провізної плати за всю відстань перевезення.
Якщо ж через порушення відправником Правил перевезення
небезпечних вантажів сталася аварія, збитки відшкодовуються
відправником.
12. Вантаж вважається доставленим у строк, якщо у пункті
призначення він вивантажений засобами перевізника, або якщо
рухомий склад подано під вивантаження засобами одержувача до
спливу встановленого строку. При затримці подачі рухомого складу
під вивантаження внаслідок зайнятості фронту вивантаження або з
інших причин, що залежать від одержувача, вантаж вважається
доставленим у строк, якщо він прибув до пункту (станції)
призначення до спливу строку доставки.
Перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про
прийнятий на його адресу вантаж у день прибуття вантажу або не
пізніше 12 години наступного дня. Якщо порядок повідомлення
одержувача не передбачено договором, спосіб повідомлення обирає
перевізник. У випадку неповідомлення одержувача в зазначені
строки останній не несе відповідальності за пов'язаний з цим
простій рухомого складу та звільняється від плати за зберігання
вантажу.
Вантажі видаються одержувачеві, вказаному у перевізних
документах, після внесення всіх належних платежів перевізнику.
Винятком з цього правила є автотранспорт, де до внесення всіх
належних платежів перевізникові автотранспортні підприємства
ван-
567
тажі до перевезення не приймають (ст.Ю4 Статуту
автомобільного
транспорту).
13. Окремо законодавцем на рівні ЦК виділено договір
чартеру (фрахтування) як один з видів договору перевезення.
Слід підкреслити, що у ст.912 ЦК збережено прийнятий у
законодавстві України (ст.61 ПК, п.1.4 Правил міжнародних
повітряних перевезень пасажирів, багажу та вантажів, розд.УІ
КТМ) підхід.
Ця договірна конструкція широко застосовується при
організації водних та повітряних перевезень. У залізничних та
автомобільних перевезеннях договір чартеру (фрахтування)
практично не використовується.
Договір чартеру (фрахтування) є взаємним, оплатним,
терміновим. Якщо договором чартеру передбачено перевезення
конкретного вантажу, такий договір є реальним, оскільки для його
укладення не достатньо досягнення згоди з усіх істотних умов, а
також тих, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути
досягнуто згоди (див. ст.638 ЦК) — необхідна передача судна у
користування, надання зазначеної у договорі чартеру
(фрахтування) місткості в ' одному чи кількох транспортних
засобах фрахтувальникові, прийняття вантажу для перевезення. У
підтвердження прийняття вантажу перевізник (фрахтувальник)
виписує відправникові коносамент, шо й свідчить про прийняття
фрахтівником зобов'язання з перевезення перед фрахтувальником.
Договір чартеру (фрахтування), у положеннях якого об'єкт
перевезення не передбачено, а також при перевезенні
пасажирів, які у підтвердження укладення договору отримують
чартерний квиток, є консенсуальним — він вважається укладеним
з моменту надання угоді сторін належної (письмової) форми.
Істотними умовами договору чартеру (фрахтування) є
найменування сторін, назва судна, його технічні та експлуатаційні
дані (вантажопідйомність, вантажомісткість, швидкість тощо),
район плавання чи експлуатації, мета фрахтування, розмір
фрахту, термін дії договору, місце приймання і здавання судна чи
назва порту або місця відправлення та призначення,
характеристика вантажу, а також інші умови та застереження,
включені за згодою сторін. Наведені положення ст.ст.205, 136
КТМ за аналогією права згідно зі ст.8 ЦК можуть бути
застосовані й до чартерних (фрахтових) перевезень іншими
видами транспорту.
При здійсненні чартерних перевезень згода пасажира або
відправника відправити вантаж чартерним рейсом розглядається
як згода зі всіма умовами договору чартеру (фрахтування)
повітряних суден стосовно умов перевезення відповідно до п.1.4
Правил міжнародних повітряних перевезень пасажирів, багажу
та вантажів.
Сторонами договору чартеру (фрахтування) є фрахтівник
тафрахтувальник. Фрахтівник не обов'язково має бути
судновласником. Фрахтувальник може в межах прав, що
надаються йому за договором чартеру (фрахтування) судна на
певний час, укласти відсвого імені самостійний договір
фрахтування судна з третьою особою. Укладення такого договору
не звільняє фрахтувальника відвиконання договору, укладеного
ним із первинним фрахтівникомчи судновласником. ,
- І - =-• -•
568
Якщо судно зафрахтоване для перевезення вантажів,
фрахтувальник має право від свого імені укладати договори
перевезення вантажів, підписувати чартери, видавати коносаменти
та Інші перевізні документи. Він несе відповідальність за
зобов'язаннями, що випливають з цих документів, зокрема, з
коносаментів або інших перевізних документів.
Договір чартеру (фрахтування) судна повинен бути укладений у
письмовій формі. Наявність та зміст договору чартеру
(фрахтування) судна можуть бути доведені виключно письмовими
доказами. Укладений належним чином договір рейсового чартеру
(фрахтування) є підтвердженням наявності договору перевезення
вантажу (ст.ст.134, 204 КТМ).
14. Оплата за договором чартеру (фрахтування) називається
фрахтом. Відповідно до листа Державної податкової адміністрації
України "Щодо визначення терміну "фрахт" та поширення на цей
вид оподатковуваного доходу норм міжнародних угод про
уникнення подвійного оподаткування" фрахт — це провізна плата
власникові транспортного засобу за перевезення вантажів або
пасажирів будь-якими шляхами сполучення, особливо морськими
і водними. Порядок оплати за договором чартеру (фрахтування)
залежить від обраної сторонами системи договірних відносин та
умов поставки, які відповідно до міжнародних правил
тлумачення термінів "Інкотермс" 1990 р. можуть бути застосовані,
а саме: CR, CI, СРТ тошо.
Фрахтувальник звільняється від сплати фрахту і витрат щодо
судна за час, протягом якого судно було непридатне для
експлуатації внаслідок неморехідного стану, за винятком випадків,
коли непридатність судна настала з вини фрахтувальника. Уразі
 загибелі судна фрахт підлягає сплаті по день загибелі судна, а
якщо цей день встановити неможливо — по день отримання
останньої звістки про нього.
Діяльність, пов'язана з фрахтуванням морського торговельного
флоту в Україні, підлягає ліцензуванню.
В українській практиці широко застосовуються такі види
договору чартеру (фрахтування): тайм-чартер, бербоут-чартер
(дімайз-чартер), рейсовий чартер.
При фрахтуванні судна за тайм-чартером time charter)
судновласник зобов'язаний, крім виконання звичайної вимоги,
передати судно у користування фрахтувальникові у стані,
придатному для його використання з мстою, передбаченою
договором чартеру (фрахтування), також спорядити та
укомплектувати судно екіпажем, підтримувати судно протягом
терміну тайм-чартеру в морехідному стані, оплачувати його
страхування та утримання суднового екіпажу.
У разі фрахтування судна за тайм-чартером капітан та інші
члени екіпажу підпорядковуються розпорядженням
фрахтувальника щодо експлуатації судна, за винятком
розпоряджень щодо судноводіння, внутрішнього розпорядку на
судні та складу екіпажу.
Винагорода, належна зафрахтованому за тайм-чартером судну за
врятування на морі, що мало місце до закінчення дії тайм-чартеру,
розподіляється рівними частками між судновласником і фрахту-
569
чи
разового перевезення туристів, Договір про міжнародні нерегулярні
і маятникові автомобільні перевезення пасажирів (додаток 15 до
Порядку та умов організації перевезень пасажирів та багажу
автомобільним транспортом) тощо.
7. Порівняно з ЦК 1963 р., ст.911 ЦК 2003 p. встановлює
мінімальний обсяг основних прав пасажира за договором
перевезення незалежно від типу транспорту та виду перевезення
(пряме, змішане сполучення). Положення, встановлені законами,
транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-
правовими актами, які обмежують зазначений у ч. І ст.911 ЦК обсяг
основних прав пасажира, слід тлумачити як ненаписані, доки вони
не будуть приведені у відповідність до вимог ст.911 ЦК.
Це, наприклад, стосується права провозити з собою безоплатно
одну дитину віком до 6 років без права зайняття нею окремого
місця. Більшість транспортних кодексів (статутів) та інших
нормативно-правових актів та правил, що видаються відповідно до
них стосовно віку дитини, за винятком автобусів міських,
приміських маршрутів, маршрутних таксомоторів, наземного
міського електротранспорту, де встановлено 7-річний вік дитини,
яка має право безоплатного проїзду, містять відповідну норму про
право безоплатного перевезення дитини віком до 5 років на день
від'їзду.
Щодо права купувати для дітей віком від 6 до 14 років дитячі
квитки за пільговою ціною, то, зокрема, п.2.8.6 Правил перевезень
пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним
транспортом поширює таку пільгу лише на дітей віком від 5 до 10
років.
У випадку якщо у міжнародному договорі України, належним
чином імплементованим до законодавства України, містяться інші
правила, ніж ті, що встановлені актами цивільного (приватного)
законодавства, застосовуються правила міжнародного договору (ст.Ю
ЦК).
Наприклад, відповідно до §§1, 2 ст.8 Угоди про міжнародне
пасажирське сполучення, пасажир має право безоплатного про-
везення однієї дитини віком до 4 років, якщо вона не займає
окремого місця, а пільгові дитячі квитки продаються дітям віком
від 4 до 12 років. Відповідно до п.24 Правил перевезення пасажирів
і багажу автомобільним транспортом у міжнародному сполученні
держав — учасниць СНД, Конвенції про міжнародні автомобільні
перевезення пасажирів і багажу, пасажир має право перевозити з
собою в автобусі безоплатно одну дитину віком до 5 років без
надання окремого місця, віком від 5 до 10 років — з 50% знюккою
вартості повного квитка, з наданням окремого місця та у разі
перевезення двох і більше дітей, віком до 10 років, один з них
перевозиться безоплатно, інші — з 50% знижкою вартості
повного квитка, з наданням окремого місця.
У 4.2 ст.911 ЦК законодавець окремо наголошує на тому, що
даний перелік основних прав пасажира не є вичерпним. Його
суттєво розширюють, зокрема, положення розд.УІ Статуту
залізниць України, розд.ІУ Статуту автомобільного транспорту,
розд.У Статуту внутрішнього водного транспорту, гл.З розд.У КТМ,
Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту
й інших нормативно-правових актів та правил, що видаються
відповідно до них. -,у , ,
572
6. Відповідальність за зобов'язаннями, що
випливають із договору перевезення
1. Стаття 920 ЦК має загальний характер та насамперед
відсилає при встановленні факту порушення зобов'язань за
договоромперевезення до загальних умов цивільно-правової
відповідальності,передбачених ЦК. З цього випливає, що
встановлення цивільно-правової відповідальності, а також ЇЇ меж
можливо, крім ЦК, лишезаконами України, чинними міжнародними
договорами (транспортними конвенціями) та транспортними
кодексами (статутами) або,за їх відсутністю, угодою сторін. Отже,
регулювання даного питання підзаконними правилами здійснення
перевезень не допускається, а існуюче — слід вважати
ненаписаним.
У випадках, не передбачених цим Кодексом, законами України
чи транспортними кодексами (статутами), сторонам надана
можливість за взаємною згодою встановити чи підвищити
відповідальність за зобов'язаннями, що випливають з укладеного
між ними договору перевезення.
Встановлені договірним шляхом підстави звільнення від
відповідальності або зменшення її розміру порівняно з
встановленою даним Кодексом, законами України чи
транспортними кодексами (статутами) сторонами договору
перевезення є недійсними (ст.127 Статуту автомобільного
транспорту, ст.ст. 181, 186 КТМ тощо).
Особливості, підстави, обсяги відповідальності при
перевезеннях вантажів, пасажирів, багажу та пошти передбачені
ст.ст.921 — 924, 928 ЦК.
2. У 4.4 ст.916 ЦК законодавець конкретизує загальні
правила§7 гл.49 ЦК про притримання як засіб забезпечення
виконання зобов'язання стосовно здійснення перевезення,
Предметом правапритримання можуть бути Індивідуально
визначені, а також родовіречі з належним ступенем їх
індивідуалізації. Передбачене, наприклад, ст.103 Статуту
автомобільного транспорту, право утриматичастину суми при
сплаті одержувачем рахунків відправника за отриману продукцію
не є притриманням, а діями суб'єкта зустрічного виконання у
відповідь на неналежне виконання за договором(див. ст.538 ЦК).
Притримання не є новим для цивільного законодавства
України засобом забезпечення виконання зобов'язань. Зокрема,
відповідно до ст. 163 КТМ, перевізник може притримати вантаж,
доки одержувач не відшкодує витрати, понесені перевізником при
перевезенні вантажу, внесе плату за простій судна в порту
вивантаження, а також сплатить фрахт і плату за простій у порту
завантаження, якщо це передбачено в коносаменті або Іншому
документі, на підставі якого перевозився вантаж, а у випадку
загальної аварії —внесе аварійний внесок або надасть належне
забезпечення.
Право притримання вантажу перевізник зберігає й у випадку
здачі вантажу на склад, що не належить одержувачеві, за умови
повідомлення власника складу про таке право. Однак після передачі
вантажу одержувачеві перевізник втрачає право вимагати від
відправника чи фрахтувальника платежів, не внесених
одержувачем,
за винятком випадків, коли перевізник не зміг здійснити право
утримання вантажу з незалежних від нього причин.
3. За загальним правилом договір перевезення вантажу є
укладеним з моменту передачі вантажу перевізнику та, відповідно,
прийняттям останнім обумовленого договором вантажу до
перевезення (ст.921 ЦК). Однак згідно зі ст.921 ІДК ненадання
перевізником транспортного засобу для перевезення або
непред'яв-лення відправником вантажу чи невикористання
наданого транспортного засобу спричиняє відповідальність
винної сторони. Розмір відповідальності за такі дії може бути
передбачено відповідними положеннями транспортних кодексів
(статутів) або, за їх відсутності, належним чином підписаним
договором перевезення, незважаючи на те, що надання вантажу
чи транспортного засобу не відбулося.
Відповідальність перевізника та відправника відповідно до ст.921
ЦК встановлена транспортними кодексами (статутами) та полягає у
сплаті штрафу, розмір якого встановлюється у певній частині чи
відсотку від плати за перевезення, фіксованій сумі за кожну,
наприклад, хвилину запізнення чи кожне вантажне місце,
контейнер (ст.106 Статуту залізниць України, ст.Ш КТМ, ст.ст.128
—131 Статуту автомобільного транспорту, ст.182 Статуту
внутрішнього водного транспорту).
У прямому змішаному сполученні відповідальність
перевізника за ненадання транспортного засобу та відправника за
невикористання наданого транспортного засобу зазвичай
встановлюється домовленістю сторін з урахуванням відповідних
положень транспортних кодексів (статутів), ст.913 ЦК та
передбачає, крім сплати штрафу, також відшкодування витрат,
спричинених таким порушенням.
При здійсненні імпортних, експортних та транзитних
перевезень слід також враховувати положення розд.УІ
"Відповідальність сторін за порушення правил перевезень та
порядку планування експортних, імпортних вантажів"
Тимчасового положення про місячне планування та організацію
перевезень експортних, імпортних і транзитних вантажів
залізничним, морським та річковим транспортом.
Однак незалежно від встановленої транспортними кодексами
(статутами) відповідальності у вигляді штрафів сторона, яка
зазнала збитків, має право вимагати відшкодування їх відповідно
до загальних положень ст.ст.552, 623 ЦК.
У 4.2 ст.921 ЦК законодавцем відтворено загальне правило
(ст.617 ЦК) про звільнення перевізника та відправника вантажу від
відповідальності у разі відсутності їх вини у ненаданні вантажу або
невикористанні наданого транспортного засобу. Єдиною умовою
такого звільнення є за загальним правилом явища стихійного
характеру або несприятливі шляхово-кліматичні умови (замети,
землетрус, смерч, повінь, пожежа тощо), які відповідно до
положень транспортних кодексів (статутів) є підставами для
припинення (обмеження) перевезення вантажів у певних напрямках
(ст.18 Статуту автомобільного транспорту, ст.130 КТМ, ст.29
Статуту залізниць України). Такий підхід повністю відповідає
загальній нормі ст.617 574
ЦК про підстави звільнення від відповідальності за порушення
зобов'язання.
Стаття 922 ЦК містить нову для транспортного
законодавства України норму, яка встановлює відповідальність
перевізників при транспортному обслуговуванні пасажирів.
Однак ЇЇ реалізація на практиці, за відсутності відповідних
положень безпосередньо у договорі перевезення, потребує
внесення відповідних доповнень щодо розміру передбаченого
штрафу до транспортних кодексів (статутів).
При цьому відповідальність за затримку у відправленні
транспортного засобу або його запізненні до пункту
призначення настає за наявності вини перевізника, яка
припускається. Однак це не позбавляє перевізника права
довести відсутність власної вини, а отже, й відповідальності.
Перелік підстав звільнення перевізника від відповідальності,
перелічених у ч.і ст.922 ЦК, не є вичерпним. Наприклад,
відповідно до ст.94 ПК перевізник звільняється від
відповідальності за прострочення у доставці пасажира, якщо
доведе, що ним було вжито всіх необхідних заходів для
запобігання такому простроченню або що таких заходів
неможливо було вжити. Перевізник також звільняється від
відповідальності, якщо прострочення сталося внаслідок
несприятливих метеорологічних умов.
У разі затримки відправлення пасажир згідно з ч.2 ст.922
ЦК має право в односторонньому порядку відмовитись від
договору перевезення. В цьому випадку перевізник зобов'язаний
повернути пасажиру провізну плату, що, власне, є не боргом, а
відповідальністю перевізника за порушення зобов'язання.
Новою є також норма ч.З даної статті, що дає можливість
пасажиру вимагати, крім сплати штрафу згідно з ч. І ст.922 ЦК,
відшкодування завданих перевізником збитків у разі
неможливості здійснити пересадку на інший транспортний засіб,
спричиненої порушенням строку доставки пасажира в зазначений
пункт пересадки. Однак незалежно від встановленої
транспортними кодексами (статутами) чи договором перевезення
відповідальності у вигляді штрафів відповідно до ст.922 ЦК
пасажир має право вимагати відшкодування збитків відповідно до
загальних положень ст.ст.552, 623 ЦК. Розмір понесених збитків
має бути доведений пасажиром. 4. Доставка вантажу в пункт
призначення у встановлений строк є однією з основних умов
договору перевезення. У разі прострочення доставки
відповідальність перевізника у вигляді відшкодування збитків, за
загальним правилом настає за умови, шо збитки, яких зазнав
одержувач, пов'язані саме з простроченням доставки. Отже, в
ст.923 ЦК 2003 p., на відміну від ст.364 ЦК 1963 p., законодавець
відійшов від принципу вини перевізника. При цьому неустойка
(штраф, пеня), передбачена договором чи транспортними
кодексами (статутами), має стягуватись у повному розмірі понад
відшкодування збитків, пов'язаних, наприклад, з псуванням
вантажу згідно зі ст.924 ЦК, якщо інше співвідношення між
збитками та неустойкою не передбачено договором (див.
положення ст.624 ЦК) чи транспортними кодексами (статутами)
(див. положення ст.552 ЦК).
Наприклад, відповідно до ст.116 Статуту залізниць України
відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу
виражається в сплаті штрафу. Його розмір залежить від тривалості
прострочення та суми провізної плати. Так, на залізничному
транспорті перевізник сплачує одержувачу штраф в розмірі: 10%
провізної плати — за прострочення на 2 доби; 20% — на 3 доби;
30% — на 4 і більше діб. Хоча такий підхід суперечить правилу,
встановленому у п."в" ст. 127 Статуту залізниць України, де за
прострочення доставки багажу, вантажобагажу залізниця сплачує
штраф у розмірі 10% провізної плати за кожну добу, але не більше
25% провізної плати. При цьому неповна доба приймається за
повну, а за прострочення доставки багажу, вантажобагажу в межах
до однієї доби штраф не нараховується. Не нараховується цей
штраф також у разі, коли пасажир не вивіз багаж зі станції в
установлені Правилами перевезень пасажирів терміни.
У разі виявлення у багажі, вантажобагажі предметів та речей,
перевезення яких заборонено, власник сплачує залізниці штраф у
розмірі п'ятикратної вартості перевезення багажу або
вантажобагажу. Відповідальність за збереження ручної поклажі, яку
пасажир перевозить з собою, покладено на пасажира (ст.127 Статуту
залізниць України).
Штраф також не сплачується, якщо вантаж не був вивезений
одержувачем зі станції протягом доби після отримання
повідомлення про прибуття вантажу або якщо в цей же строк
одержувач не розкредитував перевізні документи на вантаж, що
прибув (ст.116 Статуту залізниць України).
Автотранспортне підприємство за прострочення доставки
вантажу при міжміських перевезеннях сплачує одержувачеві штраф
в розмірі 12% провізної плати за кожну добу. При цьому загальний
розмір не може перевищувати 60% провізної плати. За
прострочення доставки багажу перевізник сплачує штраф у розмірі
10% за кожний день прострочення, але не більш як 50% провізної
плати (ст. 138 Статуту автомобільного транспорту).
За прострочення доставки вантажу або плоту пароплавство
сплачує вантажоодержувачеві штраф у розмірі: 10% провізної плати
при простроченні до 1/10 строку; 20% — при простроченні до 2/10
строку; 30% — при простроченні до 3/10 строку; 40% — при
простроченні до 4/10 строку; 50% — при простроченні, що переви-І
щує 4/10 строку.
За прострочення доставки багажу, а також за затримку з вини!
пароплавства видачі вантажів, що прибули, зі складів портів
(пристаней) пароплавство сплачує вантажоодержувачеві або
пред'явнику багажної квитанції штраф у розмірі: 5% провізної
плати при простроченні до 1/10 строку; 10% — при простроченні
до 2/10 строку;! 15% — при простроченні до 3/10 строку; 20% —
при прострочен-І ні до 4/10 строку; 25% — при простроченні, що
перевищує 4/10 строку. Якщо ж строк доставки менше 6 діб, то
розмір штрафу знижується на 50% (ст.188 Статуту
внутрішнього водного тран- спорту).
За загальним правилом перевізник звільняється від відповідаль-1
ності за прострочення доставки вантажу, якщо доведе, що ним бу-
ло вжито всіх необхідних заходів для запобігання простроченню
або що таких заходів неможливо було вжити. Перевізник також
може бути звільненим від відповідальності, якшо прострочення
сталося внаслідок несприятливих метеорологічних умов (ст.94
ПК).
Відповідальним за незбереження вантажу, багажу чи пошти
перевізник стає з моменту прийняття пред'явленого за договором до
перевезення й до видачі їх належному одержувачеві або іншій
уповноваженій на це особі (ст.123 Статуту автомобільного
транспорту, ст.92 ПК).
Стаття 924 ЦК 2003 p. змінює застосовуваний у п.2 ст.362 ЦК
1963 p. підхід, за яким у випадках, передбачених транспортними
кодексами (статутами), тягар доведення вини перевізника при втраті,
нестачі або пошкодженні ввіреного йому до перевезення вантажу
покладався на одержувача або відправника вантажу, багажу чи
пошти.
За закріпленим правилом ст.924 ЦК, тягар доведення того, що
втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу чи
пошти сталося не з вини перевізника або внаслідок обставин, яким
останній не міг запобігти чи усунення яких від нього не залежало,
повністю покладається на перевізника — особу, яка "порушила"
зобов'язання (ст.614 ЦК). Такий підхід застосовується до правового
регулювання перевезень всіма видами транспорту.
Під втратою вантажу (багажу, пошти) слід розуміти не тільки
його фізичну загибель, а й невидачу вантажу (багажу, пошти)
одержувачеві протягом встановлених транспортним
законодавством строків.
Нестача вантажу (багажу, пошти) — доставка вантажу (багажу,
пошти) одержувачу в меншій кількості, ніж його було прийнято до
перевезення.
Псування вантажу (багажу, пошти) — це погіршення його
якостей (погіршення хімічних, біологічних властивостей, зовнішні
пошкодження, що стали причиною псування тощо).
Пошкодження вантажу (багажу, пошти) — це зміна його
фізичних властивостей (механічні поломки, дефекти, бій тощо).
5. За загальним правилом ст.615 ЦК особа, яка порушила
зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення
зобов'язання, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок
випадку або непереборної сили. Стаття 924 ЦК також не усуває
можливості застосування підстав для звільнення в зазначених
випадках перевізника від відповідальності, передбачених
транспортними кодексами (статутами).
Отже, перевізник несе відповідальність, якщо не доведе, що
втрата, псування чи пошкодження вантажу (багажу, пошти) сталися
в силу обставин, яким він не міг запобігти або усунення яких від
нього не залежало. Зокрема, йдеться про вину
вантажовідправника, особливі природні властивості вантажу, що
перевозиться, дефекти тари чи упаковки, які не можна було виявити
шляхом зовнішнього огляду при пред'явленні вантажу для
перевезення чи за інших обставин, передбачених транспортними
кодексами (статутами) чи іншими нормативно-правовими актами,
виданими на їх підставі. Перевізник для того, щоб не стати
дестинатором відповідної норми права, має довести, що втрата,
нестача, псування або
576
пошкодження вантажу (багажу, пошти) сталися саме в силу
зазначених вище обставин (ст.ПЗ Статуту залізниць України,
ст.ІЗЗ Статуту автомобільного транспорту, ст.176 КТМ, ст. 191
Статуту внутрішнього водного транспорту, ст.92 ПК).
Перевізник звільняється від відповідальності за втрату, нестачу,
псування або пошкодження вантажу, прийнятого для перевезення,
якщо вантаж прибув: у справному контейнері, вагоні зі справними
пломбами відправника або на справному відкритому рухомому складі
без перевалки в дорозі, з належним маркуванням; у справному
судні без наднавантаження в дорозі тощо (ст.Ш Статуту залізниць
України, ст.134 Статуту автомобільного транспорту, ст.176 КТМ).
Наявність названих та інших, передбачених транспортними
кодексами (статутами), обставин, передбачає відсутність
причинного зв"язку між дією перевізника і втратою або
пошкодженням вантажу, а отже, й відсутність його вини. У цих
випадках перевізник не повинен доводити свою невинуватість,
оскільки це передбачається.
6. Щодо розміру відповідальності за втрату, нестачу, псування
або пошкодження вантажу, то у ст.924 ЦК відтворено правило,
закріплене у ч.З ст.13 Закону про транспорт, за яким перевізник
відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження
прийнятого до перевезення вантажу у розмірі фактичної шкоди.
Таким чином, обсяг відповідальності перевізника за незбере-
ження вантажу в процесі перевезення тепер розширений, оскільки,
крім вартості втраченого, зіпсованого вантажу, вартості нестачі, а
також відповідної суми провізної плати, з нього можуть бути
стягнуті й інші фактичні збитки, яких зазнав одержувач.
Положення даної статті закону стосуються перевізників усіх видів
транспорту. Хоча у будь-якому випадку відповідальність
перевізника залишається обмеженою, оскільки неотримані
прибутки відповідно до положень ст.924 ЦК відшкодуванню не
підлягають.
Наприклад, автотранспортне підприємство відшкодовує збитки,
заподіяні при перевезенні вантажу, в таких розмірах: за втрату або
нестачу вантажу — в розмірі дійсної вартості втраченого вантажу
або того, якого не вистачає; за втрату вантажу з оголошеною
цінністю — в розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено,
що вона нижча від дійсної вартості; за псування та пошкодження
вантажу — в розмірі тієї суми, на яку знизилася його дійсна
вартість (ст. 135 Статуту автомобільного транспорту).
Поряд з відшкодуванням вартості втраченого вантажу або
вантажу, якого не вистачає, а також сум, на які знизилася вартість
зіпсованого або пошкодженого вантажу, автотранспортне
підприємство повертає також провізну плату, стягнуту за
перевезення втраченого, зіпсованого чи пошкодженого вантажу, за
умови, що ця плата не входила до вартості вантажу (ст. 136 Статуту
автомобільного транспорту). Аналогічні положення містяться,
наприклад, у ст.ст.ПЗ—115 Статуту залізниць України.
Відповідальність перевізника посилюється у разі використання
ним прийнятого для перевезення вантажу для власних потреб. Так,
у разі використання автотранспортним підприємством для своїх
потреб будь-яких вантажів, прийнятих до перевезення, автотран-
578
спортна організація відшкодовує вартість вантажу в подвійному
розмірі (п.З ст.136 Статуту автомобільного транспорту).
Вартість втраченого вантажу визначається на підставі
розрахункових документів вантажовідправника в тих випадках, коли
розрахунки за вантаж безготівковим шляхом не проводилися,
вартість загубленого, пошкодженого вантажу, а також вантажу,
якого не вистачає, підтверджується іншими бухгалтерськими
документами (рахунком-фактуро to, прибутковим ордером тощо).
Вартість вантажів, що належать фізичним особам, визначається
за роздрібними цінами, що діють в тому місці та в той час, де і
коли вантаж мав бути виданий.
За недостачу, втрату, псування або пошкодження багажу, ванта-
жобагажу залізниця несе відповідальність у таких розмірах: за
багаж і вантажобагаж, прийнятий до перевезення з оголошеною
вартістю, — у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця
доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну вартість, — у
розмірі дійсної вартості; за багаж, прийнятий до перевезення без
оголошеної вартості — у розмірі дійсної вартості багажу,
встановленої згідно з Правилами перевезень пасажирів; за псування і
пошкодження багажу та вантажобагажу — у розмірах тієї суми, на
яку було знижено їх вартість (ст.127 Статуту залізниць України).
У разі повної або часткової втрати на залізниці багажу, зданого
до перевезення без оголошеної цінності, перевізник сплачує
пасажирові вартість багажу чи втраченої його частини, але не
більш як 2,5 грн. за кожен втрачений 1 кг ваги. Виплата грошей
здійснюється на станції призначення одразу після складання та
підписання комерційного акта, але не пізніше однієї доби з дати
прибуття поїзда, з яким прибула частина багажу (або мав прибути
весь багаж), не рахуючи вихідних та святкових днів (п. 10.3.4
Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти
залізничним транспортом).
Законами України, чинними міжнародними договорами
(транспортними конвенціями) та транспортними кодексами
(статутами) може бути передбачено і максимально можливий
розмір відшкодування за втрачений або зіпсований вантаж, багаж
чи пошту.
Наприклад, якщо вартість вантажу не була зазначена і включена
в коносамент, відшкодування за пошкоджене місце чи одиницю
вантажу, якої не вистачає, не може перевищувати 666,67
розрахункових одиниць або 2,0 розрахункових одиниць за 1 кг маси
брутто пошкодженого, зіпсованого вантажу або вантажу, якого не
вистачає, залежно від того, яка сума вища, за винятком вартості
контейнера або іншого транспортного пристрою відправника
(фрахтувальника) згідно зі ст.181 КТМ.
У тих випадках, коли в незбереженні вантажу, багажу, пошти за
договором перевезення винні і перевізник, і вантажовідправник
(одержувач), мова може Йти про розподіл відповідальності між ними,
виходячи з принципу змішаної відповідальності. Позивач у Цьому
випадку отримує відшкодування в повному обсязі.
7. У ст.928 ЦК 2003 p. збережено існуючий в законодавстві
України (ст.368, гл.40 ЦК 1963 p.) підхід, відповідно до якого
відлові-
дальність перевізника незалежно від виду транспорту у випадку
заподіяння ним пасажиру шкоди має позадоговірний (деліктний)
характер, тобто настає незалежно від укладеного між ними договору
перевезення за правилами гл.82 ЦК.
Так, якщо пасажиру заподіяна шкода не джерелом підвищеної
небезпеки (наприклад, працівником транспортної організації при
виконанні своїх службових обов'язків, але без участі будь-яких
машин, механізмів тощо), відповідальність транспортної організації
визначається за правилами ст. 1187 ЦК, тобто за принципом вини.
Однак це не позбавляє сторони права передбачити у договорі більш
сувору, безвинну, відповідальність перевізника.
Підвищена (безвинна) відповідальність також може бути
передбачена законом. Наприклад, у випадку коли пасажиру
заподіяна шкода джерелом підвищеної небезпеки (засобами
транспорту, механізмами), транспортна організація несе підвищену
відповідальність за правилами ст. П 87 ЦК, незалежно від того,
винна вона чи ні в завданні шкоди. Отже, для того, щоб настала
відповідальність, достатньо об'єктивних підстав цивільно-правової
відповідальності: шкоди, протиправної дії заподіювача шкоди та
причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.
Перевізник у цьому випадку може бути звільнений від
відповідальності лише тоді, коли він доведе, що шкода виникла
внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ст. 1187 ЦК).
8. Норми транспортного законодавства досить часто встановлюють
межі відповідальності перевізника. Наприклад, відповідно до ст.194
КТМ у разі смерті пасажира або пошкодження його здоров'я
відповідальність перевізника ні в якому разі не перевищує 175 тис.
одиниць "спеціального права запозичення" (SDR), визначених
Міжнародним валютним фондом, стосовно перевезення взагалі.
Офіційний курс переведення "спеціального права запозичення" в
національну валюту України публікується НБУ. Однак перевізник та
пасажир можуть письмовою угодою встановити більш високі межі
відповідальності, ніж ті, які передбачені чч.і—4 ст.194 КТМ.
Перевізник, працівник або агент перевізника не може
скористатися межами відповідальності, встановленими в ст.194
КТМ, якщо буде доведено, шо збиток заподіяний внаслідок дій або
упущень перевізника, працівника або агента, здійснених з наміром
заподіяти цей збиток або в результаті самовпевненості з
усвідомленням можливого спричинення збитку.
Будь-яка умова договору перевезення, укладеного до виникнення
події, що стала причиною смерті пасажира або ушкодження
здоров'я, яка має за мету звільнити перевізника від
відповідальності перед пасажиром або встановити меншу, ніж
передбачено транспортним законодавством чи міжнародним
договором, межу відповідальності, а також будь-яка умова, метою
якої є перенесення тя-гара доведення, покладеного на перевізника, є
недійсною (див., наприклад, ст.127 Статуту автомобільного
транспорту, ст.186 КТМ тощо). За загальним правилом недійсність
цієї умови не має наслідком недійсність договору перевезення.
При здійсненні міжнародних перевезень відповідальність
перевізника перед пасажиром визначається відповідно до умов
чинних
580
для України міжнародних договорів (транспортних конвенцій) та
може бути ними обмежена певним максимальним розміром
відшкодування.
7. Пред'явлення претензій і позовів, що
випливають із договору перевезення
1. Спори, що виникають з договору перевезення, можуть
бутипередані до господарського суду за умови додержання
сторонамивстановленого розд.ГІ ГПК, ЦК та відповідними
транспортнимикодексами (статутами) порядку їх досудового
врегулювання.
Стаття 925 ЦК 2003 p. зберігає встановлений, зокрема ст.365 ЦК
1963 p., порядок досудового врегулювання спорів та окремо
наголошує на необхідності пред'явлення претензії у разі спору, що
випливає з договору перевезення вантажу та пошти.
Положення ст.925 ЦК не стосуються порядку пред'явлення
претензій при перевезенні пасажирів та багажу. Цю сферу відносин
продовжують регулювати положення відповідних транспортних
кодексів (статутів) та інших нормативно-правових актів, виданих
відповідно до них.
2. Частиною 2 ст.925 ЦК вперше на півні ЦК встановлено
єдиний строк розгляду перевізником претензій стосовно
перевезеннявантажів — 1 місяць (30 діб) з дня її одержання
незалежно відзмісту претензії (про незбереження вантажу,
розрахунки, стягнення штрафу тощо) та виду перевезення
(місцеве, чартерне, прямезмішане, змішане сполучення). З огляду
на це, положення, зокрема, ст.388 КТМ, ст.136 Статуту залізниць
України, ст.165 Статутуавтомобільного транспорту тощо мають
бути приведені у відповідність до ст.925 ЦК.
Строк розгляду претензії при перевезеннях прямим змішаним
сполученням вантажів в силу ч.2 ст.925 ЦК зменшено до 30 днів без
врахування часу, необхідного для доставки адресату кореспонденції.
Стосовно часу розгляду претензії при прямих змішаних
перевезеннях пошти, пасажирів та багажу продовжує діяти згідно
з п."б" ст.135 Статуту залізниць України, ст.225 Статуту
внутрішнього водного транспорту 6-мІсячний з дня отримання
претензії термін.
Заявником можуть бути як відправник, одержувач, пасажир, так
і перевізник. Слід мати на увазі, що відділення станцій залізниць
України не вправі самостійно пред'являти претензії та позови до
вантажовідправників, вантажоодержувачів та пасажирів, оскільки
таке право мають, відповідно до ст.178 Статуту залізниць України
та ст.137 Статуту залізниць України, лише управління відповідних
залізниць.
Однак ані ГПК, ані Статут залізниць України не передбачають
конкретного строку звернення залізниці з претензією до
вантажовідправника чи вантажоодержувача. При визначенні строку
розгляду претензії залізниці слід керуватися ст.7 ГПК.
3. Питання суб'єктів, порядок та час, з якого починається
перебігстроку для пред'явлення претензії, вирішується в
транспортних кодексах (статутах) та інших нормативно-правових
документах, виданихна їх підставі. Відповідно до ст. 130 Статуту
залізниць України право
581
на пред явлення до залізниці претензій та позовів мають: у разі втрати
вантажу — відправник — за умови пред'явлення вантажної квитанції і
документів, що підтверджують кількість і вартість вантажу —
одержувач — за умови пред'явлення вантажної квитанції з відміткою
станції про неприбуття вантажу та документів, що свідчать про
кількість І вартість вантажу; у разі нестачі, псування і пошкоджень
вантажу — одержувач — у разі подання накладної, комерційного акта і
документа, що свідчить про кількість і вартість вантажу; у разі
прострочення доставки вантажу — одержувач — за умови подання
накладної; у разі втрати багажу — пред'явник багажної квитанції.
4. Відповідно до ст. 160 Статуту автомобільного транспорту
приперевезеннях вантажів автомобільним транспортом право
напред'явлення претензії та позову мають в разі: втрати вантажу
—вантажовідправник або вантажоодержувач; недостачі, псування
абопошкодження вантажу — вантажоодержувач; прострочки в
доставці вантажу — вантажоодержувач.
Претензії, що випливають з перевезення вантажів,
пред'являються автотранспортному підприємству або організації, що
видали вантаж, а в разі повної втрати вантажу — автотранспортному
підприємству або організації, які прийняли вантаж до перевезення.
Претензії, що випливають з перевезення пасажирів або багажу,
можуть бути пред'явлені автотранспортному підприємству або
організації пункту відправлення або призначення на розсуд
заявника претензії.
Претензії, що випливають з перевезення вантажу в прямому
змішаному сполученні, пред'являються: автотранспортному
підприємству або організації, якщо кінцевим пунктом є вантажна
автостанція; іншому відповідному транспортному органу, якщо
кінцевим пунктом перевезення є станція залізниці, порт
(пристань) або аеропорт.
Передача права на пред'явлення претензії чи позову іншим
юридичним особам або громадянам не допускається, за винятком
випадків передачі такого права вантажовідправником
вантажоодержувачеві, вантажоодержувачем вантажовідправникові, а
також вантажоодержувачем і вантажовідправником своїм
вищестоящим організаціям (ст.133 Статуту залізниць України,
ст.ст.160, 163 Статуту автомобільного транспорту, ст.380 КТМ
тощо).
Правила пред'явлення та розгляду претензій допускають
пред'явлення однієї претензії про відшкодування за втрату,
недостачу, псування або пошкодження вантажу не більше як по 5
відправках однорідного вантажу, на одній станції, одним
відправником, на одну станцію призначення, на адресу одного
одержувача. Щодо претензій з інших підстав, наприклад, про
стягнення штрафу за невиконання плану перевозок, кількість вимог
в одній претензійній заяві не обмежується.
5. Статут залізниць України не обмежує права об'єднання
кількох претензій в одній позовній заяві. При вирішенні цього
питання слід керуватися ст.58 ГПК, відповідно до якої в одній
позовнійзаяві може бути об'єднано кілька вимог, пов'язаних між
собою підставою виникнення. Водночас суддя має право повернути
позовнузаяву, якщо в одній позовній заяві об'єднано кілька вимог і
суміс-
582
ний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав та
взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору
(п.5
ст.63 ГПК).
В одній позовній заяві до залізниці та вантажовідправника
(вантажоодержувача) не можна об'єднувати вимоги, які, відповідно
до чинного законодавства, не підлягають задоволенню за рахунок
залізниці, наприклад, відшкодування за пошкодження вантажу та
штраф за поставку неякісної продукції, чи вимоги, що не пов'язані
між собою поданими доказами.
6. До вимог, пов'язаних з перевезенням вантажу та пошти,
відповідно до ч.З ст.925 ЦК встановлено спеціальний,
скороченийстрок позовної давності в 1 рік (ст.258 ЦК), до вимог,
які випливають з перевезення пасажирів, слід застосовувати
загальний строкпозовної давності у 3 роки (ст.257 ЦК), якщо інше
не передбаченотранспортними кодексами (статутами) чи
міжнародними договорами України. Згідно зі ст.259 ЦК, позовна
давність може бути збільшена письмовою угодою сторін порівняно
зі строком, передбаченим відповідним транспортним кодексом
(статутом).
На ці строки поширюються загальні правила про зупинення,
переривання, відновлення строків позовної давності (ст.ст.263, 264
ЦК). Загальні правила обчислення строків деталізуються
відповідними положеннями транспортних кодексів (статутів).
Звичайно строк позовної давності обчислюється з дня настання
події, яка є підставою для пред'явлення позову. Наприклад,
відповідно до ст.388 КТМ, для вимог, що випливають з договору
морського перевезення вантажу, строк обчислюється: для вимог про
відшкодування збитків від втрати вантажу — після закінчення ЗО
днів з дня, коли вантаж мав бути виданий, а при перевезенні в
змішаному сполученні — після закінчення 4 місяців з дня
отримання вантажу для перевезення; для вимог про відшкодування
збитків від нестачі або пошкодження вантажу, про прострочення
доставки або затримку з видачею вантажу та про повернення
перебору або стягнення недобору провізних платежів — з дня
видачі вантажу, а якщо вантаж не був виданий — з дня, коли він мав
бути виданий; для вимог про нестачу масових однорідних вантажів,
що перевозяться наливом, навалом або насипом, у випадках,
передбачених угодою сторін, — з дня підписання ними акта
щорічної інвентаризації; для вимог про відшкодування збитків за
ненадання судна або надання його Із запізненням, про плату за
простій судна, а також премій за дострокове навантаження або
вивантаження вантажу — від дня закінчення місяця, наступного за
тим, в якому почалося або мало початися перевезення; в інших
випадках — з дня настання випадку або події, що стали підставою
пред'явленої вимоги.
До вимог, що випливають з договорів перевезення пасажирів
та багажу, фрахтування судна на певний час, лізингу судна без
екіпажу тощо, застосовується 2-річний строк позовної давності
(ст.389 КТМ).
7. При вирішенні спорів для визначення прав та обов'язків
учасників відповідних правовідносин, ускладнених іноземним
елементом (ст.926 ЦК) — відносин перевезення у закордонному
сполученні, за загальним правилом міжнародного приватного
права питан-
ня строку та терміну позовної давності має вирішуватися за
законодавством тієї держави, право якої застосовується.
Наведене колізійне правило, відрізняючись за стилем та
підходом у викладі, але не за змістом, є типовим вирішенням даного
питання у двосторонніх договорах України. У абсолютній більшості
багатосторонніх міжнародних договорів (транспортних конвенцій)
це питання вирішується не колізійною, а матеріально-правовою
нормою.
Оскільки відповідно до ст.9 Конституції та ч.2 ст.10 ЦК в
законодавстві України встановлено пріоритет правил чинних
міжнародних договорів перед нормами актів цивільного
законодавства, вбачаємо, що якщо правилами чинного міжнародного
двостороннього чи багатостороннього договору встановлено інший
строк, ніж передбачено внутрішнім законодавством, та (або) не
передбачена можливість збільшення строку позовної давності, слід
застосовувати строки, передбачені відповідним міжнародним
договором України.
Якщо сторони договору перевезення у закордонному сполученні
бажають збільшити строк позовної давності, керуючись нормою
ст.259 ЦК, про це має бути чітко зазначено в укладеному між ними
договорі.
Порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з
перевезенням у закордонному сполученні, визначається
законодавством тієї держави, суд якої відповідно до правил
укладеного міжнародного договору України, норм транспортного
кодексу (статуту) чи договору між сторонами, є компетентним
вирішувати даний спір.
Глава 65 Транспортне
експедирування
1. Поняття договору транспортного експедирування
1. Договір транспортного експедирування, порівняно з
договором перевезення, має низку особливостей, які й зумовили
появунорм спеціального правового регулювання даних відносин
впершена рівні ЦК.
2. Предметом договору транспортного експедирування є надання
послуг, безпосередньо пов'язаних з організацією
перевезеннявантажів або додаткових послуг, необхідних для
доставки вантажу.Невичерпний їх перелік міститься в абз.2, 3 ч.і
ст.929 ЦК, а самеможе бути: встановлений обов'язок експедитора
організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом,
вибраним експедитором або клієнтом; встановлено зобов'язання
експедитора укласти від свого імені або від Імені клієнта договір
перевезення вантажу; обов'язок забезпечити відправку і одержання
вантажу, а такожінші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.
Також може бути передбачено надання додаткових послуг,
необхідних для доставкивантажу (перевірка кількості та стану
вантажу, його завантаженнята вивантаження, сплата мита, зборів і
витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його
одержання у пункті призначення,одержання необхідних для
експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей
тощо).
3. Договір транспортного експедирування є казуальним, кон-
сенсуальним, взаємним, терміновим. Експедиторські послуги,
якщо інше не встановлено законом, є відплатними (ст.931 ЦК).
4. Сторонами договору транспортного експедирування є
експедитор та клієнт. Стаття 929 ЦК не містить будь-яких обмежень
стосовно учасників договору. Клієнтом за договором
транспортногоекспедирування може бути як відправник або
отримувач вантажу,так й інша особа, наприклад, власник
вантажу, перевізник тощо,Інтерес якого полягає у перевезенні
вантажу в силу існуючих договірних відносин з відправником або
одержувачем.
Експедитором за договором транспортного експедирування може
бути юридична особа, а також фізична особа — суб'єкт
підприємницької діяльності за умови наявності у нього відповідної
ліцензії. При здійсненні ж функцій експедитора не на постійній
основі (не систематично) взаємини сторін слід регулювати нормами
договору доручення (гл.68 ЦК) або комісії (гл.69 ЦК).
Оскільки експедиторські функції виконуються при здійсненні
перевезень, складність їх з юридичної точки зору полягає у тому,
Що перевізник може як виконувати функції експедитора відповідно
до укладеного договору перевезення вантажу, так й бути
експедитором за договором транспортного експедирування.
Договір транспортного експедирування може покладати на
експедитора обов'язок укласти договір перевезення вантажу від
імені клієнта або від власного імені. Це дає підстави
застосовувати за-
лежно від особливостей укладеного договору транспортного
експедирування відповідні положення договору доручення (гл.68
ЦК) та комісії (гл.69 ЦК), а також загальні положення договору
про надання послуг (гл.63 ЦК).
Відповідно до ч.2 ст.929 ЦК положення гл.65
поширюватимуться на випадки, коли перевізник виконуватиме
функції експедирування, хоча на практиці функції експедитора
виконує зазвичай транспортна організація, що не є перевізником
певного вантажу.
5. Статтею 930 ЦК встановлено обов'язкову письмову форму
договору транспортного експедирування. Однак недодержання
сторонами письмової форми даного договору автоматично не
має наслідком його недійсність.
У цьому разі, згідно зі ст.218 ЦК про правові наслідки
недодержання вимоги щодо письмової форми правочину,
заперечення однією зі сторін факту укладення договору або
оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими
доказами, засобами ау-діо-, відеозапису тощо, але рішення суду не
може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Крім того, якщо одна із
сторін вчинила дію, а інша підтвердила її вчинення, зокрема,
шляхом прийняття виконання, такий договір транспортного
експедирування у разі спору може бути визнаний судом дійсним.
Порядок видачі експедиторові довіреності, положення щодо її
форми, строку тощо регулюється ст.ст.244—250 ЦК. При
відносинах транспортного експедирування можливе також
комерційне представництво відповідно до ст.243 ЦК.
6. Договір транспортного експедирування є відплатним (ст.931
ЦК). Клієнт (вантажовідправник або вантажоодержувач)
зобов'язаний сплатити обумовлену договором плату в належному
 розмірі, порядку та строк, крім випадків, коли ціна (тарифи,
розцінки, тощо), строк та порядок сплати не встановлені
уповноваженими державними органами відповідно до норм
законодавства.
Відсутність погодження сторін щодо ціни або механізму для її
встановлення у договорі не звільняє клієнта від обов'язку оплатити
надання послуг транспортного експедирування. Тягар доведення
обставин, якими слід керуватися для визначення ціни, лежить нз
експедиторові.
Презумпція відплатності договору транспортного
експедирування, в силу загальної норми ст.903 ЦК про плату за
договором про надання послуг, зобов'язує клієнта оплатити надані
експедиторські послуги. •
У разі укладення договору безоплатного транспортного
експедирування відповідно до загальної норми ст.904 ЦК клієнт
має відшкодувати всі фактичні витрати, понесені експедитором
для виконання договору. В свою чергу, експедитор має належним
чином поінформувати клієнта про витрати, необхідні для
виконання ним такого договору. Тягар доведення відповідності
понесених витрат необхідним для виконання договору лежить на
експедиторові.
Якщо ж у договорі відсутні умови про строк та порядок
виплати, винагорода сплачується після надання послуги у
розмірі, в
586
якому за подібних обставин звичайно сплачується винагорода за
такі послуги (ст.632 ЦК).
Розумною платою слід вважати плату, визначену виходячи із
звичайної ціни, що склалася на аналогічні послуги на момент
укладення договору транспортного експедирування.
За відсутності згоди між сторонами щодо права, яке має
застосовуватися до договору транспортного експедирування,
застосовується право країни, де заснована, має своє місце
проживання або основне місце діяльності сторона, яка є
експедитором (див. ст.6 Закону про зовнішньоекономічну
діяльність).
2. Виконання договору транспортного експедирування
1. Норма ч.і ст.932 ЦК про те, що експедитор має право
залучити до виконання своїх обов'язків інших осіб, відповідає
загальному правилу приватного права про можливість
перекладення виконання зобов'язання на третю особу, зокрема, у
договірних відносинах транспортного експедирування (ст.ст.528,
902 ЦК), а такожвідповідальності боржника перед кредитором за
дії третіх осіб, наяких було покладено виконання (ст.618 ЦК).
Слід зазначити, що порівняно із загальним правилом ст.528,
ст.932 ЦК дає всі підстави стверджувати, що повноваження
експедитора із залучення третіх осіб є найширшими порівняно з
іншими договорами, що, власне, повністю відповідає особливостям
цього договору.
2. Надання документів, іншої інформації, необхідної
експедитору, стосовно вантажу для виконання ним своїх
обов'язків не є Істотною умовою договору транспортного
експедирування. Однакзгідно з ч.З ст.933 ЦК, зважаючи на
природу даного договору, у разі ненадання або надання
неналежної інформації чи надання її нев повному обсязі з боку
клієнта, експедитор має право відкластивиконання договору.
У цьому випадку експедитор звільняється від відповідальності за
невиконання договору у належний строк, якщо повідомлення клієнту
про недоліки отриманої інформації зроблено у розумний строк.
Порушення клієнтом обов'язку надати необхідну інформацію
експедитору, як і надання її із запізненням, не в повному обсязі чи
надання невірної інформації відповідно до ч.4 ст.933 ЦК
спричиняє зобов'язання клієнта відшкодувати спричинені цим
збитки експедитору відповідно до загальних положень ЦК. Тягар
доведення отриманих збитків лежить на експедиторові.
3. Відповідальність експедитора за
договором транспортного експедирування
1. Відповідальність експедитора за договором настає відповідно
До загальних положень гл.51 ЦК та полягає у обов'язку
відшкодувати спричинені невиконанням або виконанням з
порушенням Умов, визначених у договорі, збитки, а також у сплаті
неустойки (ст.ст.624—625 ЦК). Однак розмір відповідальності
експедитора може бути обмежено законом або договором.
587
2. Стаття 935 ЦК встановлює винятки із загального правила
пронеприпустимість односторонньої відмови від виконання
зобов'язань (ст.525 ЦК). Зокрема клієнт або експедитор має
правовідмовитися від договору транспортного експедирування,
попередивши про це другу сторону в розумний строк. Отже,
насампередсторони можуть за взаємною згодою розірвати
укладений між ними договір, як і передбачити порядок, підстави
для односторонньоївідмови або його зміни.
У випадку відсутності відповідних положень у договорі
транспортного експедирування сторони не позбавляються права
відмови від його виконання. Одностороння відмова від договору
можлива у будь-який час — як до початку надання експедиторських
послуг, так й в процесі їх надання. При цьому за загальним правилом
одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону
від відповідальності за порушення зобов'язання (ст.615 ЦК).
3. Відшкодування збитків, завданих внаслідок розірвання
договору транспортного експедирування, відбувається відповідно до
загальних правил ЦК.
4. У випадку коли в договорі немає вказівок про строки
надання експедиторських послуг, експедитор зобов'язаний надати
послуги, а клієнт має право вимагати їх надання у розумні строки,
виходячи з суті та характеру зобов'язання. При цьому слід
керуватисязагальним правилом ст.530 ЦК про строки виконання
зобов'язаньта звичаями ділового обороту (ст.7 ЦК).
588
Глава 66
Зберігання
Регулювання відносин у сфері фактичних послуг зі зберігання у
ЦК 2003 p. має певні відмінності порівняно з ЦК 1963 p. Вони
стосуються зміни найменування договору, розширення сфери його
використання в умовах ринкової економіки, більш детального
регулювання договірних зобов'язальних відносин щодо зберігання
речей. На відміну від ЦК 1963 р., в якому цей договір мав
найменування "договір схову", в ЦК 2003 p. він Іменується
"договором зберігання", що точно відображає його сутність. Мета
цього договору полягає не в тому, щоб сховати річ, а в тимчасовому
зберіганні її зберігачем і поверненні її поклажодавцеві.
ЦК містить цілу низку правил шодо зберігання на товарному
складі та стосовно спеціальних видів зберігання речей — у ломбарді,
у камерах організацій підприємств транспорту, у гардеробі
організацій, у готелі тощо. Такий підхід до регулювання відносин зі
зберігання речей, з одного боку, є, безумовно, виправданим,
оскільки, по-перше, він відповідає вимогам ринкової економіки, по-
друге, значно розширює сферу використання відповідних
договорів, по-третє, спонукає до більш детального регулювання
відносин, шо виникають з укладених договорів. З іношого боку,
такий підхід об'єктивно зумовив певні новації в структурній
побудові цієї глави. Вона складається з трьох параграфів, а саме:
загальні положення про зберігання; зберігання на товарному складі;
спеціальні види зберігання.
§ 1. Загальні положення про зберігання
1. Загальні положення про зберігання — це правила, що
містяться у CT.CT.936—955 ЦК і застосовуються згідно зі ст.955 ЦК
доспеціальних видів зберігання, якщо інше не встановлено
положеннями ЦК про окремі види зберігання або законом. Таким
чином,норми, що становлять загальні положення про зберігання,
співвідносяться з нормами, присвяченими окремим видам
зберігання, заправилами про співвідношення загальних та
спеціальних норм.Наявність спеціальної норми, що регулює
конкретний вид зберігання, є перешкодою для застосування до
цього виду зберіганнявідповідної норми, що міститься в загальних
положеннях про зберігання.
2. Стаття 936 ЦК закріплює законодавче визначення
договорузберігання. Аналіз цієї статті дає підстави для наступних
висновків. По-перше, згідно з ЦК договір зберігання може бути не
тільки загально-цивільним, а й підприємницьким, якщо зберігачем
заним є особа, що здійснює зберігання на засадах
підприємницькоїДіяльності. Такий зберігач Іменується у ст.936
ЦК професійнимзберігачем. Якщо зберігання здійснюється
професійним зберігачем на складах (у камерах, приміщеннях)
загального користування, договір зберігання є публічним
договором, тобто договором, вякому зберігач взяв на себе
обов'язок надати послугу зі зберіган-
589
ня речей кожному з тих, хто звертається до нього. Зберігач за
таким договором не тільки не має права відмовитися від
укладення договору за наявності у нього можливості щодо
надання такої послуги, а й не має права надавати переваги
одному контрагенто- ві перед іншим. Умови такого договору за
загальним правилом мають бути однаковими для усіх
поклажодавців (див. коментар гл.52 ЦК).
По-друге, договір зберігання за загальним правилом є реаль
ним. Він вважається укладеним з моменту передачі поклажодав
цем речі до зберігача для тимчасового її зберігання (див. комента
до гл.53 ЦК). Але відповідно до ч.2 ст.936 ЦК договором зберігай
ня, в якому зберігачем виступає професійний зберігач, може буп
встановлений його обов'язок зберігати річ, яка буде передана йо
му в майбутньому. Отже, договори зберігання, у яких зберігачеп
виступає особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємниць-!
кої діяльності, можуть бути й консенсуальними. Такі договорі
вважаються укладеними з моменту одержання особою, яка напра-і
вила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття таком
пропозиції (див. коментар до гл.53 ЦК). Зберігач у таких договор
pax згідно зі ст.939 ЦК не має права вимагати від поклажодавця
передання йому на зберігання речі, що становить предмет
договору. Але згідно з ч.2 ст.939 ЦК поклажодавець у
консенсуальному договорі, який не передав річ на зберігання,
відповідає перед зберігачем за збитки, завдані у зв"язку з тим, що
зберігання не відбулося. Поклажодавець звільняється від цієї
відповідальності, якщо в розумний строк він попередив зберігача
про відмову від договору. У свою чергу, відповідно до ст.940 ЦК
зберігач звільняється від обов'язку прийняти річ на зберігання,
якшо у зв'язку з обставинами, які мають істотне значення, він не
може забезпечити їх схоронності.
3. Стаття 937 ЦК містить наступні правила шодо форми
договору зберігання. У випадках укладення консенсуального
договору зберігання ЦК передбачає обов'язкову письмову форму,
незалежно від складу учасників цього договору і вартості речі, що
передається на зберігання. При укладенні реального договору
зберігання проста письмова форма визнається необхідною лише у
випадках, передбачених ст.208 ЦК. Йдеться насамперед про
договори, що укладаються між юридичними особами. Договори
зберігання між фізичними та юридичними особами, які відповідно
до вимог ст.2О6 ЦК не можуть вчинятися в усній формі, також
потребують письмової форми. Договори зберігання, що
укладаються фізичними особами між собою на суму, що
перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян, також потребують обов'язкової
простої письмової форми (див. коментар до гл.16 ЦК). Проста
письмова форма договору згідно зі ст.937 ЦК вважається
дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене
розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним
зберігачем. У випадках, передбачених законом та іншими ак тами
цивільного законодавства, прийняття речі на зберігання може
підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона,
іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання. У
такий
590
спосіб може підтверджуватися прийняття речі на зберігання за
такими видами зберігання, для яких він є звичайним.
 ЦК 2003 p. зберігає щодо форми договору правило, що було
відоме ЦК 1963 p., згідно з яким прийняття на зберігання речі при
пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших
надзвичайних обставин, може підтверджуватися показаннями
свідків незалежно від вартості прийнятої на зберігання речі.
4. Предметом зберігання можуть бути лише рухомі речі
(товари,автотранспортні засоби, цінні папери, дорогоцінні метали
та каміння, інші коштовності, документи). Нерухомі речі можуть
бутипредметом не зберігання, а охорони. Договір охорони, метою
якого є забезпечення охоронцем недоторканності особи чи майна,
якіохороняються, передбачений ст.978 ЦК, Серед рухомих речей,
яківиступають предметом зберігання, переважне місце належить
речам, визначеним індивідуальними ознаками, але ЦК у ст.941
передбачає зберігання речей, визначених родовими ознаками. За
загальним правилом такі речі зберігаються окремо від речей такого
жроду, оскільки відповідно до вимог ст.941 ЦК зберігач має
правозмішати речі одного роду та однієї якості, передані на
зберігання,лише за згодою поклажодавця.
5. Договір зберігання відповідно до ст.938 ЦК може
укладатисяабо на певний строк, встановлений у договорі, або на
невизначе-ний строк. Залежно від цього вирішується питання про
те, протягом якого часу зберігач зобов'язаний зберігати річ за
договором.Якщо договір зберігання було укладено на певний
строк, зберігачзобов'язаний зберігати річ протягом строку,
встановленого в договорі. Якщо ж строк зберігання у договорі не
був встановлений і неможе бути визначений, виходячи з його
умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення
поклажодавцем вимоги про її повернення. Оскільки договір
зберігання укладається в інтересах поклажодавця, йому належить
право вимагати дострокового повернення речі. Зберігач, відповідно
до ст.953 ЦК, зобов'язаний на першувимогу поклажодавця
повернути річ, прийняту на зберігання, навіть якщо передбачений
договором строк зберігання ще не закінчився. Однак у цьому разі
поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки,
спричинені достроковим припиненням зобов'язання, якщо інше не
передбачено договором. У випадках, коли строк зберігання речі
був визначений моментом пред'явленняпоклажодавцем вимоги
про її повернення, зберігач має право зіспливом звичайного за
цих обставин строку зберігання вимагативід поклажодавця
забрати цю річ в розумний строк. Категорії "звичайний строк" та
"розумний строк", що використані в ст.938 ЦК,належать до таких,
що потребують певної оцінки з урахуваннямконкретних обставин
справи і тому у разі спору повинні визначатися судом. Після
закінчення строку згідно зі ст.948 ЦК поклажодавець зобов'язаний
забрати річ від зберігача.
6. За загальним правилом, закріпленим у ст.943 ЦК,
зберігачповинен виконувати свої обов'язки за договором
особисто. Йомунадано право передати річ на зберігання іншій
особі лише у разі,якщо він вимушений це зробити в інтересах
поклажодавця і не маєможливості отримати його згоду. У разі,
якщо зберігач скористав-
591
ся цим правом, він зобов'язаний своєчасно повідомити про це
поклажодавця. Оскільки при передорученні виконання обов'язку
первісний боржник не вибуває із зобов'язання, він відповідає за дії
особи, якій він передав річ на зберігання, як за свої власні.
7. ЦК виходить з того, що договір зберігання може бути оплат-
ним і безоплатним. Але, якщо ЦК 1963 р. в ст.413 закріплював
презумпцію безоплатності договору, оскільки згідно з нею договір
вважався безоплатним, якщо інше не було встановлено законом
абодоговором, то ЦК 2003 р. у загальних положеннях про
зберіганняне закріплює будь-якої презумпції. Що ж до окремих
видів зберігання, ЦК або прямо закріплює оплатний характер
договору зберігання у товарному складі (ст.957), договору
зберігання у ломбарді(ст.967), або допускає можливість як
оплатного, так і безоплатногозберігання речей у гардеробі
організації (ст.972), або ж опосередковано виходить з оплатного
характеру зберігання речей за договоромпро надання
індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком,
та за договором про зберігання речей в автоматич них камерах
схову, через посилання на застосування до цих договорів положень
про договори оренди, які завжди є оплатними. Таким чином, можна
стверджувати, що ЦК виходить з того, що питання про оплатний
або безоплатний характер інших видів зберігання вирішується
угодою сторін або законом.
Безоплатне зберігання речі відповідно до ч.2 ст.947 ЦК може бути
передбачено й установчим документом юридичної особи, шо є
зберігачем речі. Разом з тим, ЦК у загальних положеннях
встановлює правила щодо порядку сплати зберігачеві винагороди за
зберігання речей для оплатних договорів зберігання. Згідно зі ст.946
ЦК плата за зберігання та строки її внесення мають встановлюватися
договором зберігання. Якщо ж у договорі про оплатне зберігання
відсутні умови про розмір оплати за зберігання, строк та порядок
виплати, здійснення такої виплати має відбутися після закінчення
строку договору у розмірі, який за подібних обставин звичайно
сплачується (див. коментар до гл.5І ЦК). Якщо зберігання
припиняється достроково через обставини, за які зберігай не
відповідає, він має право на домірну частину винагороди. У тих
випадках, коли після спливу строку зберігання річ не була забрана
покдажодав-цем, останній зобов'язаний внести плату за весь
фактичний час зберігання речі. За загальним правилом, закріпленим
у ст.947 ЦК, винагорода у оплатних договорах зберігання включає і
витрати збері-гача на зберігання речі. Виняток зроблено лише для
надзвичайних витрат, тобто таких витрат із зберігання речі, які не
можна було передбачити при укладенні договору. Такі витрати,
якщо Інше не передбачено договором, відшкодовуються понад
плату, яка належить зберігачеві. При безоплатному зберіганні
поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені
ним витрати із зберігання речі, якщо договором або законом не
передбачено Інше.
8. Оскільки метою договору зберігання є тимчасове
зберіганняречі і повернення її поклажодавцеві, зберігач згідно зі
ст.942 ЦКзобов'язаний вживати усіх заходів, передбачених
договором, законом, іншими актами цивільного законодавства,
для забезпеченнясхоронності речі, переданої Йому на зберігання.
Йдеться про захо-
592
пи, шо передбачені в договорі зберігання, а також про усі заходи,
то передбачені в актах цивільного законодавства, зокрема про
протипожежні, санітарні, охоронні правила. Якщо зберігання
здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ
як
про свою.
9. Згідно зі ст.944 ЦК зберігач не має права без згоди
поклажодавця користуватися річчю, переданою йому для
зберігання, атак само передавати її у користування іншій особі. У
тих випадках, коли поклажодавець надає зберігачеві право
користуванняріччю, переданою йому за договором зберігання, до
правовідносин, шо виникають між ними у цій частині,
застосовуються відповідні правила, встановлені щодо договору
позички (див. коментар до гл.60 ЦК).
10. Зберігач, згідно зі ст.949 ЦК, зобов'язаний повернути
поклажодавцеві річ, що була предметом зберігання, а у випадках,
коли зазгодою поклажодавця речі, що визначені родовими ознаками,
булизмішані з іншими речами такого ж роду та такої ж якості,
зберігачзобов'язаний повернути відповідну кількість речей такого
самогороду та такої самої якості. Річ має бути повернена у такому
стані,в якому вона була прийнята на зберігання з урахуванням
зміни їїприродних властивостей. Отже, при поверненні майна
поклажодавцеві слід враховувати можливість погіршення якості або
зміни кількісних показників речі, зумовлених природними
властивостями,якими, зокрема, є випарення, усихання тощо.
Тотожність речі, якабула прийнята на зберігання, і речі, що була
повернута поклажодавцеві, може підтверджуватися показаннями
свідків.
И. При здійсненні зберігання речі може виникати необхідність
зміни умов зберігання, що були передбачені договором зберігання.
Саме тому у ст.945 ЦК передбачена низка правил, спрямованих на
врегулювання відносин між: сторонами договору у таких випадках.
Про необхідність зміни умов зберігання речі, передбачених
договором, зберігач зобов'язаний негайно сповістити поклажодавця
і дочекатися його відповіді. Така необхідність може бути викликана
різними обставинами, наприклад вилученням приміщення у збері-
гача або його тяжкою хворобою. Негайно сповістивши
поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі, зберігач
повинен діяти відповідно до вказівок поклажодавця. Лише у разі
небезпеки втрати, нестачі чи пошкодження речі зберігач
зобов'язаний самостійно змінити спосіб, місце та інші умови
зберігання речі, не чекаючи відповіді поклажодавця. Якшо річ, шо є
предметом зберігання, була пошкоджена або ж виникла реальна
загроза її пошкодження чи інші обставини, що не дають змоги
забезпечити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця
очікувати неможливо, наприклад через його відсутність, зберігач
має право самостійно продати річ або її частину. Суми виторгу
передаються поклажодавцеві. У тих випадках, коли зазначені
обставини виникли з причин, за які зберігач не відповідає, він має
право відшкодувати свої витрати, пов'язані з реалізацією речі, за
рахунок суми виторгу, одержаної від її продажу, причому наявність
зазначених обставин доводить зберігач. Якщо ж відповідальним за
виникнення обставин, що призвели до пошкодження речі, є
зберігач, він зобов'яза-
• . 593
ний відшкодувати поклажодавцеві завдані збитки з
урахуванням сум виторгу, переданих йому.
12. За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на
зберігання, зберігач згідно зі ст.95О ЦК відповідає на загальних
підставах, передбачених гл.51 ЦК, зокрема, за наявності його
вини (див. коментар до гл.51 ЦК). Проте цивільно-правова
відповідальність професійного зберігача є підвищеною,
оскільки він несе відповідальність за втрату, нестачу чи
пошкодження речей, якщо не доведе, що втрата (нестача) чи
пошкодження речі відбулися внаслідок непереборної сили, або
через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на
зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи
грубої необережності поклажодавця. Отже, зберігач, що діє як
суб'єкт підприємницької діяльності, відповідає і тоді, коли його
вини немає. Підставою звільнення його від цивільно-правової
відповідальності за втрату (нестачу) чи пошкодження речі є,
перш за все, непереборна сила (див. коментар до гл.51 ЦК). До
таких підстав відносяться також певні властивості речі, що
спричинили втрату (нестачу) або пошкодження речі. Йдеться,
наприклад, про вибухонебезпечні речі або про речі, що здатні до
самозаймання, за умови, що зберігач не знав і не міг знати про
такі властивості речей при прийнятті їх на зберігання. Більш того,
згідно зі ст.952 ЦК у таких випадках поклажодавець зобов'язаний
відшкодувати зберігачеві завдані збитки. Нарешті, підставою
для звільнення від відповідальності зберігача за втрату
(нестачу) чи пошкодження речі є вина поклажодавця, за умови,
що формою її є умисел чи груба необережність. Вина
поклажодавця може мати місце, наприклад, тоді, коли він не
попередив зберігача про особливі властивості речей, що
передаються на зберігання. За втрату, нестачу чи пошкодження
прийнятих на зберігання речей після того, як настав обов'язок
поклажодавця взяти ці речі назад (тобто при простроченні
поклажодавця), зберігач несе відповідальність лише за
наявності з його боку умислу чи грубої необережності. Таким
чином, за наявності в діях зберігача легкої необережності він
звільняється від цивільно-правової відповідальності.
13. Стаття 951 ЦК передбачає розмір збитків, що
відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) або
пошкодження речі, переданої поклажодавцем на зберігання. Аналіз
цієї статті дає підстави стверджувати, що відшкодуванню
підлягають тільки реальні збитки, що становлять вартість речі при
ЇЇ втраті (нестачі) або розмір суми, на яку знизилась вартість речі
при її пошкодженні. Права на відшкодування упущеної вигоди
поклажодавцеві не надано. Зазначене правило є універсальним і
поширюється як на оплатний, так і на безоплатний договір
зберігання. Хоча це правило має імперативний характер, воно
може бути змінено сторонами в конкретному договорі зберігання з
урахуванням правил, викладених у ст.6 ЦК, стосовно
співвідношення актів цивільного законодавства і договору (див.
коментар до гл.1 ЦК). Якщо внаслідок пошкодження, за яке
зберігач несе відповідальність, якість речі знизилася настільки, що
вона не може бути використана за первісним призначенням,
поклажодавець може відмовитися від неї і вимагати від зберігача
відшкодування вартості цієї речі. Це правило також має імператив-
594
ний характер, але воно може бути змінено в конкретному
договорі з урахуванням правил, викладених у ст.6 ЦК, що
надасть можливість сторонам передбачати у таких випадках
відшкодування зберігачем не тільки вартості речі, а й інших збитків,
завданих поклажодавцеві, наприклад при розбіжностях між
 розміром оцінки речі при укладенні договору зберігання та її
дійсною вартістю.
14. Нарешті, до загальних положень про зберігання належить і
правило, вміщене у ст.954 ЦК, присвячене зберіганню на підставі
закону. Зберігання речей на підставі не договору, а закону
передбачено, наприклад, при знахідці (див. коментар до гл.24), при
неприйнятті товару продавцем (див. коментар до гл.54). Згідно з
правилом, закріпленим у ст.954, положення гл.66 ЦК
застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі
закону, якщо ним не встановлено інше.
§ 2. Зберігання на товарному складі
1. Регулюванню відносин, що виникають при зберіганні на
товарному складі, присвячені ст.ст.956—966 ЦК.
2. Необхідність створення в гл.66 ЦК окремого параграфа,
норми якого спрямовані на регулювання відносин із зберігання на
товарних складах, пов'язана з такими обставинами.
По-перше, предметом договору, що укладається при цьому
виді зберігання, може бути не будь-яка річ, а саме товар, тобто річ,
розрахована на продаж або обмін.
По-друге, місце зберігання товару, що передається на
зберігання (товарний склад) — це спеціальне приміщення
(зерносховище, холодильник, елеватор тощо), що пристосоване не
тільки для зберігання товару, а й для забезпечення обігу цих товарів
під час їх знаходження в них, а також для надання інших послуг,
пов'язаних зі зберіганням товарів. До таких послуг належить,
зокрема, транспортні та транспортно-експедиційні послуги.
Підприємницька діяльність товарного складу може знаходити свій
прояв у розпорядженні ним від свого імені товаром, що
визначений родовими ознаками. При цьому відбувається
знеособлення речей, а товарний склад набуває права власності на
них. Саме тому згідно зі ст.958 ЦК до відносин сторін у таких
випадках застосовуються положення про договір позики (див.
коментар до гл.52 ЦК), а час і місце повернення товару
визначається загальними положеннями про зберігання.
По-третє, зберігачем за цим видом зберігання може бути лише
організація — суб'єкт підприємницької діяльності. Це випливає з
визначення товарного складу, що міститься в ч.і ст.956 ЦК,
згідно з якою товарним складом визнається організація, яка
зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням на засадах
підприємницької діяльності. Поклажодавцем за цим договором є
також суб'єкт підприємницької діяльності (фізична або юридична
особа), Для якого речі, що здаються на зберігання, є саме
товаром.
Слід підкреслити, що товарні склади поділяються на відомчі
склади та склади загального користування. Відомчі товарні склади
обслуговують лише відповідні організації, хоча за наявності
можливостей вони можуть, але не зобов'язані, приймати на
зберігання то-
вари сторонніх організацій. Товарний склад відповідно до ч.2 ст-
956 ЦК визнається складом загального користування, якщо
відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або
дозволу (ліцензії) він зобов'язаний приймати на зберігання товари
від будь-якої особи.
3. Визначення договору складського зберігання міститься
уст.957 ЦК, згідно з якою за договором складського зберігання
товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар,
переданиййому поклажодавцем, і повернути цей товар у
схоронності. З цього визначення випливає, що договір
складського зберігання є реальним, оплатним та двостороннім
договором. З урахуванням положень ч.2 ст.936 ЦК цей договір
може бути й консенсуальним.Договір складського зберігання є
договором підприємницьким.Крім того, договір складського
зберігання, укладений складом загального користування,
визнається публічним договором, і на нього у повному обсязі
поширюються положення, що містяться уст.633 ЦК. Йдеться,
зокрема, про те, що зберігай не може, за наявності у нього
можливостей прийняти товар на зберігання, відмовитися від
укладення договору складського зберігання; він не повинен
надавати переваги одній особі перед іншою щодо
укладеннятакого договору, умови такого договору повинні бути
однаковимидля усіх поклажодавців (див. коментар до гл.52 ЦК)
4. Договір складського зберігання, згідно зі ст.957 ЦК, має
укладатися у письмовій формі. Вона вважається дотриманою,
якщоприйняття товару на товарний склад посвідчене одним із
такихскладських документів: складською квитанцією; простим
складським свідоцтвом; подвійним складським свідоцтвом.
Відсутність упоклажодавця одного з цих документів у випадках,
коли фактичнапередача товару на склад для зберігання відбулася,
свідчить про порушення вимог щодо форми договору. Але оскільки
закон не містить правила про недійсність договору складського
зберігання, уразі порушення його форми слід керуватися
правилами, викладеними у ст.208 ЦК щодо правових наслідків
недодержання вимогстосовно простої письмової форми
договору (див. коментар догл.16 ЦК).
5. З урахуванням особливостей складського зберігання
ст.959ЦК передбачає спеціальні правила щодо огляду товару
сторонами.При прийнятті товарів на зберігання товарний склад
зобов'язанийздійснювати за свій рахунок огляд товарів для
визначення їх кількості та зовнішнього стану. Це правило є
імперативним. Імперативним є й правило, згідно з яким товарний
склад зобов'язаний надавати поклажодавцеві можливість огляду
товарів або їх зразківпротягом усього часу їх зберігання, а якщо
зберігання здійснюється із знеособленням товарів — взяти проби та
вжити заходів, необхідних для забезпечення їх схоронності. Кожна
зі сторін договорупри поверненні товару має право вимагати його
огляду та перевірки якості. Витрати, пов'язані з оглядом речей,
несе та сторона, яказажадала їх огляду і перевірки. Якщо при
поверненні товару він небув оглянутий або перевірений спільно
зберігачем і поклажодавцем, заява про нестачу або пошкодження
товару внаслідок його неналежного зберігання має бути зроблена
поклажодавцем у письмо-
596
вій формі одночасно з його одержанням. Заява про нестачу або
пошкодження товару, які не могли бути виявлені при звичайному
способі прийняття товару, повинна бути зроблена у письмовій
формі протягом 3 днів після одержання товару. За відсутності
заяви поклажодавця вважається, що товар був повернутий складом
відповідно до умов договору складського зберігання, оскільки пок-
лажодавець не довів інше.
6. Оскільки стосовно договору складського зберігання в
ст.960ЦК закріплені спеціальні правила про зміну його умов,
загальніположення з цього питання, вміщені у ст.945 ЦК, на цей
вид зберігання не поширюються. Суть спеціальних правил полягає
в наступному. У разі, якщо для забезпечення схоронності товару
потрібна негайна зміна умов його зберігання, на склад
покладаєтьсяобов'язок самостійно вживати відповідних
невідкладних заходів іповідомити про них поклажодавця. У разі
виявлення пошкодженьтовару склад зобов'язаний негайно скласти
відповідний акт і тогож дня повідомити про це поклажодавця.
7. Будь-який складський документ посвідчує факт
укладеннядоговору складського зберігання та прийняття товару
на зберігання складом, а також право поклажодавця
(товароволодільця)на отримання товару після спливу строку його
зберігання або зайого вимогою. Але неоднакова юридична
природа складських документів зумовлює різний обсяг прав
(можливостей) поклажодавця.
8. Оскільки складська квитанція не є цінним папером, вона
неможе бути предметом застави і не надає можливості
поклажодавцеві здійснювати обіг товарів, переданих за нею. Через
це складськаквитанція видається лише у тому випадку, коли
поклажодавець немає наміру розпоряджатися товаром протягом його
зберігання у товарному складі і після зазначеного строку договору
збирається самотримати його.
9. Просте складське свідоцтво — це єдиний
товаророзпорядчийдокумент, цінний папір, що видається на
пред'явника. Оскількипередача товару, що зберігається на
товарному складі, іншій особіздійснюється шляхом вручення їй
простого складського свідоцтва,до форми цього документа
ставляться суворі вимоги. Обов'язковими реквізитами цього
документа відповідно до ст.965 ЦК є: найменування та місце
знаходження товарного складу, що прийняв товарна зберігання;
номер свідоцтва за реєстром товарного складу; найменування і
кількість прийнятого на зберігання товару — число одиниць та
(або) товарних місць, та (або) міра (вага, об'єм) товару;строк, на
який прийнято товар на зберігання, або вказівка, що товар
прийнято на зберігання до запитання; розмір плати за зберігання або
ж тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок її
сплати; дата видачі складського свідоцтва; підпис
уповноваженоїособи та печатка товарного складу; вказівка на те, що
свідоцтво видано на пред'явника. Документ, що не містить в собі
хоч би одного із зазначених реквізитів, згідно зі ст.965 ЦК не є
простим складським свідоцтвом.
Товар, що було прийнято на зберігання за простим складським
свідоцтвом, згідно зі ст.961 ЦК може бути протягом його зберіган-
597
ня на складі предметом застави, яка здійснюється шляхом застави
власне простого складського свідоцтва. У цьому випадку на
свідоцтві робиться запис про заставу майна, і воно передається
заставо-держателю. У поклажодавця залишається копія простого
складського свідоцтва із записом про заставу, що видається йому
товарним складом. Подвійне складське свідоцтво — це
товаророзпоряд-чий документ, що згідно зі ст.962 ЦК складається з
двох частин — складського свідоцтва та заставного свідоцтва
(варанта), які можуть бути відокремлені одне від одного.
10. Подвійне складське свідоцтво є ордерним цінним папером.
Цінним папером є не тільки подвійне складське свідоцтво в
цілому, а Й кожна з двох його частин. У кожній з частин подвійного
складського свідоцтва мають бути однаково визначені ті ж самі
реквізити, що й у простому складському свідоцтві (крім вказівки,
що свідоцтво видано на пред'явника), а також найменування
юридичної особи або ж ім'я фізичної особи, від якої прийнято товар
на зберігання, а також місце знаходження (місце проживання)
товаро-володільця. Документ, що не відповідає цим вимогам, не є
подвійним складським свідоцтвом.
Складське та заставне свідоцтво згідно зі ст.964 ЦК можуть
передаватися разом або окремо шляхом вчинення передавальних
написів (Індосаменту). Наявність двох частин у подвійному
складському свідоцтві є зручною як для обігу товарів, що
зберігаються у товарному складі, так і для кредитування
торговельних операцій. Складське свідоцтво засвідчує право
власності на товар, воно може бути передане іншій особі шляхом
вчинення передавального напису. Заставне свідоцтво надає
можливість отримувати кредит під заставу товарів, що знаходяться
у товарному складі. При отриманні кредиту заставне свідоцтво
відокремлюється від складського свідоцтва і передається кредитору
(заставоутримувачу), а на складському свідоцтві робиться відмітка
про те, що товар знаходиться під заставою. Таким чином,
відсутність заставного свідоцтва свідчить про наявність заставного
обтяження з боку третьої особи.
Згідно зі ст.963 ЦК володілець складського свідоцтва,
відокремленого від заставного, має право розпоряджатися товаром,
але не може взяти цей товар зі складу до погашення кредиту,
виданого за заставним свідоцтвом. Володілець заставного свідоцтва,
інший, ніж володілець складського свідоцтва, має право застави на
товар на суму відповідно до суми кредиту та процентів за
користування ним. І тільки володілець складського та заставного
свідоцтва має право розпоряджатися товаром, що зберігається на
складі, у повному обсязі.
Виходячи з цього, ст.966 ЦК закріплює правила, згідно з якими
товарний склад видає товар тільки володільцеві подвійного
складського свідоцтва (обох його частин) і не інакше, як в обмін
на обидва свідоцтва разом. Йому належить право вимагати видачі
товару частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому
видаються нові свідоцтва на той товар, що залишився на складі.
Володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного
свідоцтва, але сплатив суму боргу за ним, товар видається складом
не Інакше, як в обмін на складське свідоцтво та за умови надання
ра-
598
зом із ним квитанції про сплату всієї суми боргу за заставним
свідоцтвом.
§ 3. Спеціальні види зберігання
1. Статті 967—978 ЦК присвячені таким спеціальним видам
зберігання, як: зберігання речей у ломбарді; зберігання цінностей
убанку; зберігання речей у камерах схову транспортних
організацій;зберігання речей у гардеробах організацій; зберігання
речей пасажира під час його перевезення; зберігання речей у
готелях; зберігання речей, що є предметом спору; зберігання
автотранспортнихзасобів; договір охорони. Норми, що вміщені у
цих статтях, слідрозглядати як спеціальні, тобто такі, що
розраховані на регулювання конкретних видів зберігання. З цього
випливає кілька висновків. По-перше, зміст цих норм може
тлумачитися лише буквально,І вони не підлягають застосуванню за
аналогією. По-друге, норми,що розраховані на регулювання
певного спеціального виду зберігання, не можуть застосовуватися,
навіть субсидиарно, до регулювання Іншого спеціального виду
зберігання, крім випадків, передбачених договором або законом.
По-третє, правила, що містяться взагальних положеннях про
зберігання, застосовуються до регулювання певного спеціального
виду зберігання лише субсидіарно.
2. Основним видом діяльності ломбарду, який згідно зі ст.1
Закону про фінансові послуги є фінансовою установою, є видача
фізичним особам відповідних грошових сум під заставу їх
певногомайна (заставні операції ломбарду як фінансової установи).
Ці відносини, хоча вони і пов'язані з передачею фізичною особою
відповідного майна у володіння ломбарду, як предмета застави,
регулюються не правилами про зберігання речей, а правилами, що
встановлені для застави у формі закладу (див. коментар до гл.49
ЦК).
Додатковим, хоча І окремим видом діяльності ломбарду, є
зберігання ним майна фізичних осіб. Саме на регулювання цих
відносин і розраховані правила, закріплені в ст.ст.967—968 ЦК.
Субсидіарно до цих відносин можуть застосовуватися правила, що
становлять загальні положення про зберігання. Договір зберігання
речі, прийнятої ломбардом, оформлюється видачею зберігачем
(ломбардом) фізичній особі (поклажодавцеві) іменної квитанції. Річ,
що здається до ломбарду на зберігання, підлягає оцінці за
погодженням сторін. Цей вид договору зберігання завжди є
оплатним.
Ломбард зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за
свій рахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми
їх оцінки. Строк договору визначається погодженням сторін. Пок-
лажодавець зобов'язаний забрати річ після закінчення строку
зберігання. Відповідно до ст.968 ЦК річ, яку поклажодавець не
забрав із ломбарду, після спливу 3 місяців від дня закінчення строку
договору зберігання, може бути продана ломбардом у порядку,
встановленому законом. Із суми виторгу, одержаної від продажу речі,
вираховуються плата за зберігання та інші платежі, що належать
ломбардові. Залишок суми повертається ломбардом
поклажодавцеві.
3. Відповідно до ст.47 Закону про банки останні мають
правонадавати послуги з відповідального зберігання та надання в
оренду
599
сейфів для зберігання цінностей та документів. Відповідно до
цього ЦК передбачає два види договорів, у яких зберігачем
виступає банк. Перший вид — це договір зберігання цінностей,
передбачений ст.969 ЦК, а другий — договір про надання
поклажодавцеві індивідуального банківського сейфа (його частини
або приміщення), що охороняється банком, передбачений ст.970
ЦК.
За договором зберігання цінностей банк приймає на зберігання
документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші
коштовності та цінності без надання поклажодавцеві особливих
умов зберігання. При цьому за уповноваженням поклажодавця
банк за таким договором може вчинювати і правочини з цінними
паперами, прийнятими на зберігання. Укладення такого договору
засвідчується видачею банком поклажодавцеві іменного
документа, пред'явлення якого є підставою для повернення йому
цінностей, шо зберігаються.
За договором про надання індивідуального банківського сейфа
(його частини або приміщення), що охороняється, банк надає
поклажодавцеві особливі умови зберігання, які за змістом можуть
бути відмінними. По-перше, банк може сам приймати від
поклажодавця цінності, що становлять предмет зберігання, і
контролювати їх поміщення в сейф та одержання їх із сейфа
поклажодавцем. По-друге, банк може надавати поклажодавцеві
право особистого доступу до сейфа (Його частини або приміщення),
що охороняється, тобто права на особисте розміщення цінностей у
сейфі та одержання цінностей з нього, для чого видає
поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що його ідентифікує, інший
знак або документ, що посвідчує право його пред'явника на доступ до
сейфа та одержання з нього цінностей. При цьому банк не контролює
вміст сейфа, хоча й несе обов'язок з охорони приміщення, де
знаходиться сейф. Саме тому згідно зі ст.971 ЦК до такого договору
повинні застосовуватися положення ЦК про майновий найм (оренду)
(див. коментар до гл.58 ЦК).
4. Згідно зі ст.972 ЦК камери схову загального користування,
що перебувають у віданні транспортних організацій, зобов'язані
брати на зберігання речі у будь-яких осіб, незалежно від наявності
у них проїзних документів. Це пов'язано з тим, що цей договір
визнається публічним договором (див. коментар до гл.52 ЦК).
Оскільки ст.972 ЦК виокремлює деякі правила щодо договору
зберігання речі в автоматичних камерах схову, слід виходити з
того, що при цьому існує два способи зберігання, а саме: зберігання
речей власне в камерах, де річ приймається відповідальним за це
працівником; зберігання речей в автоматичних камерах, при якому
річ в камері розміщується безпосередньо поклажодавцем без
контролю з боку зберігача, хоча останній зобов'язаний створювати
такі умови, які б виключали можливість зламування автоматичної
камери. Саме тому відповідно до ч.б ст.972 ЦК до договору про
зберігання речі в автоматичних камерах підлягають застосуванню
положення ЦК про майновий найм (оренду) (див. коментар до гл.58
ЦК). На підтвердження прийняття речі на зберігання до камери
(крім автоматичних камер) поклажодавцеві видається квитанція
або жетон. При їх втраті здана до камери зберігання річ видається
поклажодавцеві із наданням доказів належності йому цієї речі.
При збері-
600
ганні речі у камері схову предмет зберігання підлягає оцінці в
момент її передання на зберігання, оскільки збитки, завдані
поклажодавцеві внаслідок її втрати, нестачі або пошкодження,
відшкодовуються у розмірі суми, встановленої цією оцінкою.
Зазначені збитки підлягають відшкодуванню протягом доби з
моменту пред'явлення вимоги про це. Строк зберігання речей
визначається правилами, що видаються відповідно до транспортних
кодексів (статутів), або погодженням сторін. Речі, що не були
забрані у встановлений строк, підлягають зберіганню камерою ще
протягом 3 пільгових місяців. Зі спливом цього строку річ може бути
продана у порядку, встановленому законом.
5. Гардеробом організації є спеціально визначене місце в її
приміщенні для зберігання верхнього одягу та головних уборів її
працівників та відвідувачів організації. Оскільки гардероб є
частиноюорганізації, зберігачем речі, що була здана, є згідно зі
ст.973 ЦК сама організація. Прийняття речі на зберігання
гардеробом організації посвідчується відповщно до ст.937 ЦК
видачею поклажодавцевіномерного жетона або іншого знака. Такий
спосіб укладення договору є звичайним для цього виду зберігання.
Договір зберігання речей у гардеробах організацій може бути як
безоплатним, так і оп-латним. Про о платний характер такого
договору поклажодавецьповинен бути попереджений у будь-який
спосіб, що є очевидним.Незалежно від того, здійснюється цей вид
зберігання оплатно чибезоплатно, зберІгач речі зобов'язаний
вжити для забезпечення їїсхоронності усіх необхідних заходів. Ці
правила застосовуються також до зберігання верхнього одягу,
головних уборів у місцях, спеціально відведених для цього в
закладах охорони здоров'я та Іншихзакладах.
6. Згідно зі ст.974 ЦК перевізник зобов'язаний забезпечити
схоронність валізи (сумки) та особистих речей пасажира (крім
дорогоцінностей та грошей), які пасажир перевозить у відведеному
місці.У цій статті йдеться про ручну поклажу пасажира, яку він має
право провозити із собою безоплатно. Це випливає Із змісту
ст.911ЦК, яка серед інших прав пасажира закріплює і його право
перевозити безоплатно ручну поклажу у межах норм,
встановленихтранспортними кодексами (статутами) (див. коментар
до гл.64 ЦК).Якщо раніше відповідальність перевізника за втрату,
нестачу абопошкодження ручної поклажі мала місце лише при
морських і повітряних перевезеннях і за умови, шо пасажир доведе
вину перевізника, нині ЦК поширює правило про відповідальність
перевізниказа незабезпечення схоронності ручної поклажі
незалежно від видупасажирського перевезення.
7. Аналіз правил, вміщених у ст.975 ЦК щодо зберігання
речейУ готелях, дає підстави для виокремлення двох принципових
положень. По-перше, ЦК чітко розмежовує відповідальність
готелю якзберігача за схоронність майна, внесеного особою, що
проживає вньому, та відповідальність за втрату грошей, інших
валютних цінностей, цінних паперів та інших коштовностей
особи, що проживає в готелі. В першому випадку обов'язок
готелю із зберіганнямайна, внесеного до готелю, випливає із
закону, і тому особа, щопроживає у готелі, лише зобов'язана
негайно заявити готелю про
601
виявлену нею втрату речі (порушення цього правила звільняє
готель від відповідальності) і довести, що ця річ була внесена нею
до готелю. Такою, що внесена до готелю, вважається річ, передана
працівникам готелю, а так само річ, що знаходиться у відведеному
для особи приміщенні. У другому випадку готель несе
відповідальність за втрачені гроші, інші валютні цінності, цінні
папери та коштовності тільки у випадку, коли вони були окремо
передані готелю на зберігання на підставі договору особою, що
проживає в готелі. По-друге, ЦК виходить з того, що зазначені
правила застосовуються до зберігання речей фізичних осіб у
гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях
та Інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово
проживає.
8. Статтею 976 ІДК передбачені правила щодо зберігання
речей,що є предметом спору (секвестр). За договором секвестру
дві абобільше осіб, між якими виник спір про право на річ,
передають їїна зберігання третій особі (зберігачеві речі), яка
приймає на себеобов'язок після вирішення спору повернути річ
особі, визначенійза рішенням суду або за погодженням усіх осіб,
між якими є спір(договірний секвестр). Річ, що є предметом спору,
може бути передана на зберігання за рішенням суду (судовий
секвестр). Зберігачему такому випадку може бути особа,
призначена судом, або особа,визначена за домовленістю сторін,
між якими є спір. В обох випадках необхідна згода зберігача, якщо
законом не передбачено інше.Як виняток із загального правила
про зберігання слід розглядатиможливість передачі на зберігання в
порядку секвестру нерухомихречей. Зберігач, що здійснює
зберігання речі в порядку секвестру,має право на плату за рахунок
сторін, між якими є спір.
9. Спеціальним видом зберігання згідно зі ст.977 ЦК є
зберігання автотранспортних засобів. У тих випадках, коли
зберігачемза цим договором є суб'єкт підприємницької діяльності,
такий договір є публічним (див. коментар до гл.52 ЦК). За
договором зберігання транспортного засобу в боксах, гаражах та
спеціальнихстоянках зберігач зобов'язується не допускати
проникнення в нихсторонніх осіб і видавати транспортний засіб за
першою вимогоюпоклажодавця. Прийняття автотранспортного
засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером чи
жетоном). Відповідальність зберігача за втрату або пошкодження
автотранспортного засобу ст.977 ЦК не регулюється, а тому вона
має наставати за правилами, закріпленими в загальних
положеннях про зберігання(див. пункти 1.12, 1ЛЗ коментарю до
цієї глави). Договір зберігання транспортного засобу
поширюється також на відносини міжгаражно-будівельним чи
гаражним кооперативом та їх членами.Це правило є
диспозитивним, а тому застосовується, якщо іншене встановлено
законом або статутом кооперативу.
10. Нарешті, серед спеціальних видів зберігання ст.978 ЦК
передбачає договір охорони, який слід розглядати не як
спеціальнийвид зберігання, а як окремий вид договору про
надання послуг. Зацим договором охоронець, який є суб'єктом
підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити
недоторканність особи чимайна, які охороняються. Вказівка на
те, що охоронцем у цьомудоговорі виступає суб'єкт
підприємницької діяльності, свідчить про
602
т шо цей договір є публічним (див. коментар до гл.52 ЦК). Пред-
LP'TOM ЦЬОГО договору може бути нерухоме майно або фізична осо-
йя Володілець такого майна або особа, яку охороняють,
зобовяза-ні виконувати передбачені договором правила особистої
та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцеві
встановлену плату. Оскільки цей договір є різновидом договору
про надання послуг, на відносини, що виникають на його підставі,
поширюються правила гл.63 ЦК.
603
Глава 67
Страхування
1. Загальні положення про страхування
1. Страхування — це вид цивільно-правових відносин,
пов'язаних із захистом майнових інтересів громадян та юридичних
осіб уразі настання певних подій (страхових випадків), визначених
договором страхування або чинним законодавством, за рахунок
грошових фондів, шо формуються шляхом сплати громадянами та
юридичними особами страхових платежів (страхових внесків,
страховихпремій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (ст-
1 Законупро страхування).
Відносини у сфері страхування регулюються ЦК, Законом про
страхування, іншими актами цивільного законодавства. В ЦК
регулюванню відповідних відносин присвячена гл.67, в якій
міститься правове регулювання договору страхування, Його предмета
та істотних умов, порядок укладення договору страхування та його
форма, обов'язки сторін, положення щодо припинення та
недійсності договору страхування.
2. Предметом страхування можуть бути майнові інтереси, які
несуперечать закону. Залежно від того, з чим пов'язані ці майнові
інтереси, страхування поділяється на: особисте страхування
(страхуванняжиття, здоров'я, працездатності та страхування,
пов'язане з пенсійним забезпеченням); майнове страхування
(страхування майнових інтересів щодо володіння, користування та
розпорядження майном);страхування відповідальності (страхування
ризиків, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, завданої
страхувальником) — ст.980 ЦК.
Щодо страхування життя, то в ст.6 Закону про страхування
передбачено, що страхування життя — це вид особистого
страхування, який передбачає обов'язок страховика здійснити
страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті
застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором
страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення
строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою
особою визначеного договором віку. Умови договору страхування
життя можуть також передбачати обов'язок страховика здійснити
страхову виплату у разі нещасного випадку, що стався із
застрахованою особою, та (або) хвороби застрахованої особи. У разі
якщо при настанні страхового випадку передбачено регулярні
послідовні довічні страхові виплати (страхування довічної пенсії),
обов'язковим є передбачення у договорі страхування ризику смерті
застрахованої особи протягом періоду між початком дії договору
страхування та першою страховою виплатою з числа довічних
страхових виплат. В інших випадках передбачення ризику смерті
застрахованої особи є обов'язковим протягом всього строку дії
договору страхування життя.
Майнове страхування — це страхування майнових інтересів, які
не суперечать закону І пов'язані з володінням, користуванням і
розпоряджанням майном. Згідно з договором майнового страхуван-
604
ня страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку,
пов'язаного з заподіянням збитків майновим інтересам, виплатити
страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, страхову
виплату.
Предметом страхування можуть бути і майнові інтереси, які
пов'язані з ризиком відшкодування шкоди, завданої
страхувальником (страхування відповідальності). Наприклад,
законодавством України передбачається страхування цивільної
відповідальності власників транспортних засобів.
3. За формою страхування можна класифікувати на
добровільнета обов'язкове (ст.5 Закону про страхування).
Добровільне страхування — не страхування, яке здійснюється на
основі договору міжстрахувальником і страховиком. Загальні умови
і порядок здійснення добровільного страхування визначаються
правилами страхування, що встановлюються страховиком
самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови
страхування визначаються приукладенні договору страхування
відповідно до законодавства. Добровільне страхування у
конкретного страховика не може бутиобов'язковою
передумовою при реалізації Інших правовідносин.
Види добровільного страхування, на які видається ліцензія,
визначаються згідно з прийнятими страховиком правилами
(умовами) страхування, зареєстрованими уповноваженим
центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за
страховою діяльністю. Види добровільного страхування визначені в
ст.6 Закону про страхування.
В ст.999 ЦК передбачено, що законом може бути встановлений
обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником
життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами
за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове
страхування). До відносин, що випливають Із обов'язкового
страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше
не встановлено актами цивільного законодавства.
Обов'язкові види страхування, які запроваджуються законами
України, мають бути включені до Закону про страхування.
Здійснення обов'язкових видів страхування, шо не передбачені
Законом про страхування, забороняється.
Вичерпний перелік видів обов'язкового страхування визначено
в ст.7 Закону про страхування.
Для здійснення обов'язкового страхування Кабінет Міністрів
України встановлює порядок та правила його проведення, форми
типового договору, особливі умови ліцензування обов'язкового
страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри
страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.
4. Важливим є регулювання в ЦК відносин
перестрахування.Стаття 987 ЦК передбачає можливість укладати
договір, за якимстраховик, який уклав договір страхування,
страхує у іншого страховика (перестраховика) ризик виконання
частини своїх обов'язківперед страхувальником (договір
перестрахування). Договір перестрахування спрямований на
забезпечення стабільності здійсненнястрахової діяльності з одного
боку, і на захист інтересів страхувальників — з іншого.
605
Відповідно до ст. 12 Закону про страхування перестрахування —
це страхування одним страховиком (цедентом,
перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику
виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником у
іншого страховика (пе-рестраховика) резидента або нерезидента,
який має статус страховика або перестраховика, згідно з
законодавством країни, в якій він зареєстрований. Перестрахування
у страховика (перестраховика)-нерезидента здійснюється згідно з
вимогами та в порядку, що встановлені Кабінетом Міністрів
України.
Страховик (цедент, перестрахувальник) зобов'язаний
повідомляти перестраховика про всі зміни свого договору з
страхувальни-; ком. Страховик (цедент, перестрахувальник), який
уклав з перес-; трахоеиком договір про перестрахування,
залишається відповідаль-ї ним перед страхувальником у повному
обсязі згідно з договором) страхування. У разі, якщо обсяги
страхових платежів, що переда-' ються в перестрахування
нерезидентам, перевищують 50 відсотків їх загального розміру,
отриманого з початку календарного року, перестрахувальник подає
до уповноваженого органу декларацію за звітний період за формою,
встановленою Кабінетом Міністрів України.
У декларації страховик (перестрахувальник) зобов'язаний
вказати інформацію про ризики та об'єкти страхування, які
перестраховуються у нерезидентів, дані про нерезидентів —
перестраховиків та про перестраховиків-брокерів, іншу
інформацію, визначену Кабінетом Міністрів України.
Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається
відповідальним перед страхувальником у повному обсязі
відповідно до договору страхування.
2. Поняття, істотні умови, укладення договору
страхування
1. Договір страхування це цивільно-правовий договір, згідно з
яким страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку
виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у
договорі, страхову виплату, а страхувальник зобов'язується
сплачувати страхові платежі та виконувати Інші умови договору.
Згідно зі ст.8 Закону про страхування страховий випадок — це
подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка
відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика
здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування)
страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі; страховий
ризик — це певна подія, на випадок якої проводиться страхування і
яка має ознаки ймовірності та випадковості настання. Страхова
виплата — це грошова сума, яка виплачується страховиком
відповідно до умов договору страхування при настанні страхового
випадку, при цьому страхова сума — грошова сума, в межах якої
страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести
виплату при настанні страхового випадку (ст.9 Закону про
страхування). Страхове відшкодування — страхова виплата, яка
здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами
майнового страхування і страхування відпові-
606
дальності при настанні страхового випадку. Страховий платіж
(страховий внесок, страхова премія) — плата за страхування, яку
страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором
страхування (ст.10 Закону про страхування).
2. Сторонами договору страхування є страховик та
страхувальник. Страховик — це юридична особа, яка створена
спеціально дляздійснення страхової діяльності. Страховик
повинен отримати увстановленому порядку ліцензію на здійснення
страхової діяльності і відповідати вимогам, які встановлюються
законом. В ст.2 Закону про страхування зазначається, що
страховиками визнаються фінансові установи, які створені у
формі акціонерних, повних, ко-мандитних товариств або товариств
з додатковою від повід альністю.Страховик повинен мати не менше
трьох учасників. Страхова діяльність в Україні здійснюється
виключно страховиками — резидентами України.
В окремих випадках, встановлених законодавством України,
страховиками визнаються державні організації, які створені і діють
відповідно до цього Закону. У цьому разі використання слів
"державна", "національна" або похідних від них у назві страховика
дозволяється лише за умови, що єдиним власником такого
страховика є держава.
Слова "страховик", "страхова компанія", "страхова організація"
та похідні від них дозволяється використовувати у назві лише тим
юридичним особам, які мають ліцензію на здійснення страхової
діяльності.
3. Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів
інших страховиків України не може перевищувати 30 відсотків
йоговласного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до
статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10
відсотків. Ці вимоги не поширюються на страховика, який
здійснює види страхування Інші, ніж страхування життя, у разі
здійснення нимвнесків до статутного фонду страховика, який
здійснює страхування життя (ст.2 Закону про страхування).
При створенні страховика або збільшенні зареєстрованого
статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений
виключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного
фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою,
за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціальним
уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах
нагляду за страховою діяльністю, але не більше 25 відсотків
загального розміру статутного фонду.
Законом про страхування забороняється використовувати для
формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, а
також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити
нематеріальні активи.
4. Предметом безпосередньої діяльності страховика може
бутилише страхування, перестрахування і фінансова діяльність,
пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх
управлінням. Дозволяються виконання зазначених видів діяльності
у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі
укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання
робіт), якщо це
607
безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також
будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб
страховика.
Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть
надавати кредити страхувальникам, які уклали договори
страхування життя. Порядок, умови видачі та розміри кредитів і
 порядок формування резерву для покриття можливих втрат
встановлюються уповноваженим органом за погодженням з НБУ.
Законодавством України може бути визначено уповноважених
страховиків для здійснення тих чи інших видів страхування, у
разі якщо здійснення тих чи Інших правовідносин передбачає
використання бюджетних коштів, валютних резервів держави,
гарантій Кабінету Міністрів України. Обов'язковою умовою для
визначення уповноважених страховиків має бути проведення
відкритого тендеру з оприлюдненням у засобах масової
інформації його умов і результатів та участь представників
добровільних об'єднань страховиків. В Інших випадках будь-яке
уповноваження страховиків для здійснення окремих видів
страхування з боку держави забороняється.
Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні
фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування
або є страхувальниками відповідно до законодавства України (ст.З
Закону про страхування).
5. Згідно зі ст.981 ІДК договір страхування укладається в
письмовій формі. Договір страхування може укладатися шляхом
складання одного документа або шляхом видачі страховиком
страхувальникові страхового свідоцтва. Для укладення договору
страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за
формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про
свій намір укласти договір страхування. При укладанні договору
страхування страховик має право запросити у страхувальника
баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором
(аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки
страховиком страхового ризику. Факт укладення договору
страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом,
сертифікатом), яке видається страховиком страхувальникові і є
формою договору страхування (ст.18 Закону про страхування).
Договір страхування, укладений із недодержанням письмової
форми, є нікчемним.
6. Істотними умовами договору страхування є предмет договору
страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах
якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання
страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і
строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені
актами-цивільного законодавства.
В Законі про страхування передбачається, що договори
страхування повинні укладатися відповідно до правил
страхування (ст.16) і повинні містити: назву документа; назву та
адресу страховика; прізвище, ім'я, по батькові або назву
страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати
народження; прізвище,! ім'я, по батькові, дату народження або
назву вигодонабувача та його адресу; зазначення об'єкта
страхування; розмір страхової су-
608 .. - лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним
ми за договором страхування іншим, ніж договір страхування
життя; розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за
договором страхування життя; перелік страхових випадків; розміри
страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати; страховий
тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків,
для яких не встановлюється страхова сума); строк дії договору;
порядок зміни і припинення дії договору; умови здійснення
страхової виплати; причини відмови у страховій виплаті; права та
обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне
виконання умов договору; інші умови — за згодою сторін;
підписи сторін.
Уповноважений орган має право встановлювати додаткові
вимоги до договорів страхування життя та договорів страхування
майна громадян.
Відповідно до міжнародних систем страхування, які вимагають
застосування уніфікованих умов страхування, договори страхування
укладаються відповідно до таких умов страхування з урахуванням
вимог, передбачених Законом про страхування.
Актами цивільного законодавства можуть бути визначені й інші
умови договору страхування.
7. Договір страхування набирає чинності з моменту
внесеннястрахувальником першого страхового платежу, якщо
Інше невстановлено договором (ст.983 ЦК). Відповідно до ст.638
ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли
згоди з усіх його істотних умов. В ч.2 ст.640 ЦК вказано, що у
випадку, коли актом цивільного законодавства для укладення
договору необхідні передання майна або вчинення певної дії,
договірє укладеним з моменту передання цього майна або
вчинення певної дії. Для договору страхування ст.983 ЦК
передбачає загальнеправило, згідно з яким договір набирає
чинності з моменту внесення страхувальником першого
страхового платежу. Водночассторони договору страхування
можуть в самому договорі встановити інший момент набрання
ним чинності. Це може бути момент підписання договору,
конкретна дата, подія, тощо. Визначальною тут є погодження
сторін.
8. ЦК передбачає можливість укладення договору на
користьтретіх осіб. Відповідно до ст.985 Кодексу страхувальник
має право укласти із страховиком договір на користь третьої
особи. ВЦьому випадку страховик зобов'язаний здійснити страхову
виплату на користь цієї особи у разі досягнення нею певного
віку абонастання іншого страхового випадку (залежно від виду
договорустрахування).
При укладенні договору страхування страхувальник має право
призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової
виплати (вигодонабувача). Страхувальник може замінювати
вигодонабувача до настання страхового випадку, якщо інше не
встановлено договором страхування.
Особливості укладення договору страхування на користь
третьої особи встановлюються законом. Так, в Законі про
страхування передбачається, що страхувальники можуть укладати із
страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих
осіб)
20зга
609
законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і
обов'язків страхувальника згідно з договором страхування.
Страхувальники мають право при укладенні договорів
особистого страхування призначати за згодою застрахованої
особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для
отримання страхових виплат, а також замінювати їх до
настання страхового випадку, якщо інше не передбачено
договором страхування. Страхувальники мають право при
укладенні договорів страхування інших, ніж договори
 особистого страхування, призначати громадян або
юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у
результаті настання страхового випадку, для отримання
страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання
страхового випадку, якщо інше не передбачено договором
страхування (ст.З Закону про страхування).
9. Слід окремо зазначити, що чЛ ст.986 ЦК передбачає, що
предмет договору страхування може бути застрахований за
одним договором страхування кількома страховиками. При
цьому таке страхування може відбуватися лише за згодою
страхувальника, а також з визначенням прав та обов'язків
кожного із страховиків.
Однак можлива ситуація, коли один і той же предмет
страхування буде застрахований у кількох страховиків (за
різними договорами). Згідно з Законом про страхування якщо
майно застраховане у кількох страховиків і загальна страхова
сума перевищує дійсну вартість майна, то страхове
відшкодування, що виплачується усіма страховиками, не може
перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожний
страховик здійснює виплату пропорційно до розміру страхової
суми за укладеним ним договором страхування.
Оскільки при співстрахуванні на стороні страховика
виступаєкілька осіб, то за погодженням між співстраховиками і
страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх
Інших співс-траховиків у відносинах Із страхувальником,
залишаючись відпові- ,дальним перед ним в межах своєї частки.
3. Обов'язки сторін за договором страхування
1. В ст.988 ЦК передбачені обов'язки страховика. Насамперед
страховик зобов'язаний ознайомити страхувальника з умовами
та правилами страхування. Згідно зі ст.17 Закону про
страхування правила страхування розробляються страховиком
для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації в
уповноваженому органі при видачі ліцензії на право
здійснення відповідного виду страхування. Правила
страхування мають містити: перелік об'єктів страхування;
порядок визначення розмірів страхових сум та (або) розмірів
страхових виплат; страхові ризики; винятки із страхових
випадків і обмеження страхування; строк та місце дії
договору страхування; порядок укладення договору
страхування; права та обов'язки сторін; дії страхувальника у
разі настання страхового випадку; перелік документів, що
підтверджують настання страхового 610
випадку та розмір збитків; порядок і умови здійснення страхових
виплат; строк прийняття рішення про здійснення або відмову в
здійсненні страхових виплат; причини відмови у страховій виплаті
або виплаті страхового відшкодування; умови припинення
договору страхування; порядок вирішення спорів; страхові тарифи
за договорами страхування, Іншими, ніж договори страхування
життя; страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами
страхування життя; особливі умови. У разі якщо страховик
запроваджує нові правила страхування чи коли до правил
страхування вносяться зміни та (або) доповнення, страховик
повинен подати ці нові правила, зміни та (або) доповнення для
реєстрації до уповноваженого органу.
Страховик зобов'язаний протягом двох робочих днів, як тільки
стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів
щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного
здійснення страхової виплати страхувальникові. Так, страховик
зобов'язаний скласти страховий акт (аварійний сертифікат).
Страховик зобов'язаний у разі настання страхового випадку
здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором. За
договором особистого страхування страхова виплата
здійснюється незалежно від сум, що виплачуються за
державним соціальним страхуванням, соціальним
забезпеченням, а також від відшкодування шкоди. За договором
майнового страхування і страхування відповідальності (страхове
відшкодування) страхова виплата не може перевищувати
розміру реальних збитків. Для того, щоб інші збитки
вважалися застрахованими, необхідно, щоб це було
встановлено договором. Страхова виплата за договором
майнового страхування здійснюється страховиком у межах
страхової суми, яка не перевищує вартості майна на момент
укладення договору.
Страховик зобов'язаний відшкодувати витрати, понесені
страхувальником у разі настання страхового випадку з мстою
запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено
договором. Справа в тому, що згідно зі ст.989 ЦК страхувальник
зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим
настанням страхового випадку, та їх зменшення,
і Страховик зобов'язаний за заявою страхувальника у разі
здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик,
або у разі збільшення вартості майна переукласти з ним договір
страхування. Це зумовлюється тим, що в результаті здійснення
страхувальником відповідних дій змінюється предмет договору,
зменшується ймовірність настання страхового випадку.
Оскільки згідно зі ст.989 ЦК страхувальник зобов'язаний
повідомити страховика про всі відомі йому обставини, що мають
істотне значення для оцінки страхового ризику, страховик може
отримати інформацію про особу страхувальника та його майновий
стан, Що захищається законом. Таку Інформацію страховик може
отримати і через настання страхового випадку. В будь-якому разі
страховик зобов'язаний не розголошувати відомостей про
страхувальника та його майнове становище, крім випадків,
встановлених законом.
ЛІТ
Сторони в договорі страхування можуть передбачити й інші
обов'язки страховика.
2. Обов'язки страхувальника регулюються ст.989 ЦК.
Страхувальник зобов'язаний при укладенні договору страхування
надатистраховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що
маютьістотне значення для оцінки страхового ризику, оскільки це
безпосередньо впливає на умови договору страхування, а можливо,
і насаме укладення такого договору. Страхувальник зобов'язаний
надалі інформувати страховика про будь-які зміни страхового
ризику,що може бути підставою для змін умов договору.
Страхувальник зобов'язаний своєчасно вносити страхові платежі
(внески, премії) у розмірі, встановленому договором.
Крім того, він зобов'язаний при укладенні договору страхування
повідомити страховика про інші договори страхування, укладені
щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив
страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір
страхування є нікчемним.
Страхувальник зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання
збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;
повідомити страховика про настання страхового випадку у строк,
встановлений договором.
Сторони в договорі страхування можуть передбачити й інші
обов'язки страхувальника.
3. Одним з основних обов'язків страховика є здійснення
страхової виплати. Страховик здійснює страхову виплату
відповідно доумов договору на підставі заяви страхувальника (його
правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і
страхового акта(аварійного сертифіката), що передбачено ст.990
ЦК.
Стаття 25 Закону про страхування передбачає, що здійснення
страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться
страховиком згідно з договором страхування або законодавством на
підставі заяви страхувальника його правонаступника або третіх осіб,
визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного
сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним
особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається
страховиком.
Аварійні комісари — особи, які займаються визначенням
причин настання страхового випадку та розміру збитків,
кваліфікаційні вимоги до яких встановлюються актами чинного
законодавства України.
Страховик та страхувальник мають право залучити за свій рахунок
аварійного комісара до розслідування обставин страхового випадку.
Страховик не може відмовити страхувальнику в проведенні
розслідування і повинен ознайомити аварійного комісара з усіма
обставинами страхового випадку, надати всі необхідні матеріальні
докази та документи.
У разі необхідності страховик може зробити запит про відомості,
пов'язані із страховим випадком, до правоохоронних органів,
банків, медичних закладів та інших підприємств, установ І
організацій, що володіють інформацією про обставини страхового
випадку, а також може самостійно з'ясовувати причини та обставини
страхового випадку.
612
Підприємства, установи та організації зобов'язані надсилати
відповіді страховикам на запити про відомості, пов'язані із
страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною
таємницею. При цьому страховик несе відповідальність за їх
розголошення в будь-якій формі, за винятком випадків,
передбачених законодавством України.
Страховий акт (аварійний сертифікат) складається страховиком
або уповноваженою ним особою у формі, що встановлюється
страховиком.
4. Надзвичайно актуальним є належне правове регулювання
відмови страховика у виплаті страхувальникові страхової виплати.
Стаття 991 ЦК встановлює підстави для відмови страховика у
здійсненні страхової виплати. Пункт 1 ч.і цієї статті передбачає, що
страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати,
якщо страхувальник або особа, на користь якої укладено договір
страхування, вчиняють умисні дії, спрямовані на настання
страхового випадку. Виняток з цього загального правила передбачає
можливість добросовісної поведінки страхувальника або особи, на
користь якої укладено договір страхування. Тому страховик не
може відмовити у здійсненні страхових виплат, якщо дії, вчинені
страхувальником або вказаними особами, були пов'язані із
виконанням ними громадянського чи службового обов'язку,
вчинених у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), або
щодо захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової
репутації.
Другою підставою для відмови страховика здійснити страхову
виплату є вчинення страхувальником або особою, на користь якої
укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до
страхового випадку.
За договором страхування страхувальник зобов'язаний при
укладенні договору страхування надати страховикові інформацію
про всі відомі йому обставини, що мають Істотне значення для оцінки
страхового ризику, а також повідомити страховика про настання
страхового випадку. Тому подання страхувальником завідомо
неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт
настання страхового випадку є підставою для відмови страховика у
здійсненні страхової виплати.
Одержання страхувальником повного відшкодування збитків від
особи, яка їх завдала, звільняє страховика від обов'язку здійснити
страхову виплату.
У випадку несвоєчасного повідомлення страхувальником без
поважних на те причин про настання страхового випадку або
створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру
та розміру збитків страховик має право відмовити страхувальникові у
здійсненні страхової виплати.
Пунктом 6 ч.і ст.991 ЦК передбачено, що законом можуть бути
встановлені інші підстави для відмови у здійсненні страхової
виплати.
Сторони договору страхування можуть бути передбачити в
договорі також Інші підстави для відмови здійснити страхову
виплату, якщо це не суперечить закону.
З метою забезпечення захисту Інтересів страхувальника
передбачено, що рішення страховика про відмову здійснити
страхову виплату повідомляється страхувальникові у письмовій
формі з обгрунтуванням причин відмови.
У разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі
страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в
розмірі, встановленому договором або законом.
5. Стаття 992 ЦК передбачає відповідальність страховика у
разінесплати ним страхувальникові або іншій особі страхової
виплати.В такому разі страховик зобов'язаний сплатити неустойку
відповідно до §2 гл.49 ЦК. Розмір неустойки (пені, штрафу)
може бутивстановлено договором або законом (наприклад,
Законом про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових
зобов'язань).
Стосовно проблеми переходу до страховика прав страхувальника
щодо особи, відповідальної за завдані збитки, слід звернути увагу на
те, що у разі настання страхового випадку страхувальник може
отримати задоволення своїх вимог безпосередньо від особи,
відповідальної за завдані збитки, або звернутися до страховика.
Якщо страховик виплатив страхове відшкодування за договором
майнового страхування, то до нього у межах фактичних витрат
переходить право вимоги, яке страхувальник або Інша особа, що
одержала страхове відшкодування, має щодо особи, відповідальної
за завдані збитки.
6. Стаття 994 ЦК встановлює особливості правового
регулювання переходу прав страхувальника — фізичної особи до
Іншихосіб за договором майнового страхування та за договором
особистого страхування. Так, у разі смерті страхувальника, який
уклавдоговір майнового страхування, його права та обов'язки
переходять до осіб, які одержали це майно у спадщину. В ч.і
ст.1229 ЦКпередбачено, що страхові виплати (страхове
відшкодування) спад-куються на загальних підставах. Слід мати на
увазі, шо ч.2 ст.1229Кодексу встановлює, що у випадку, коли
страхувальник у договорі особистого страхування призначив
особу, до якої має перейтиправо на одержання страхової виплати
у разі його смерті, цс право не належить до складу спадщини.
Частина 2 ст.994 ЦК передбачає, що у разі смерті страхувальника,
який уклав договір особистого страхування на користь третьої
особи, його права та обов'язки можуть перейти до цієї особи або
до осіб, на яких відповіднодо закону покладено обов'язки щодо
охорони прав та інтересівзастрахованої особи.
У всіх інших випадках (крім смерті страхувальника) права та
обов'язки страхувальника можуть перейти до третіх осіб лише за
згодою страховика, якщо інше не встановлено .оговором
страхування.
7. В ст.995 ЦК передбачається, що у вигадку припинення
юридичної особи-страхувальника і встановлені .я її
правонаступників,права та обов'язки такого страхувальника
іереходять до правонаступників згідно з загальними правилами
про правонаступниптвоюридичних осіб.
Правові наслідки для договору страхування визнання
недієздатною або обмеження дієздатності фізичної особи-
страхувальника врегульовані ст.996 ЦК. Особливості таких
наслідків залежать
614
від предмету договору страхування. В ч.і цієї статті передбачено
загальне правило, згідно з яким права та обов'язки страхувальни ка
— фізичної особи, яка визнана судом недієздатною, здійснюються
її опікуном з моменту визнання особи недієздатною, що відповідає
ст.4І ЦК. Однак якщо йдеться про договір страхування
відповідальності фізичної особи, то у випадку визнання ЇЇ судом
недієздатною договір страхування припиняється з моменту такого
визнання.
Якщо цивільна дієздатність страхувальника — фізичної особи
обмежується судом, вона здійснює свої права та обов'язки
страхувальника лише за згодою піклувальника, шо відповідає ст.37
ЦК.
4. Припинення та недійсність договору страхування
1. Частина 1 ст.997 ЦК встановлює загальне правило, згідно
зяким договір страхування припиняється у випадках,
передбаченихдоговором та законом В ст.28 Закону про страхування
зазначається, що дія договору страхування припиняється за згодою
сторін, атакож у разі: закінчення строку дії; виконання
страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі;
несплати страхувальником страхових платежів у встановлені
договором строки.При цьому договір вважається достроково
припиненим у випадку,якщо перший (або черговий) страховий
платіж не був сплачений написьмову вимогу страховика протягом
10 робочих днів з дняпред'явлення такої вимоги страхувальнику,
якшо інше не передбачено умовами договору; ліквідації
страхувальника — юридичноїособи або смерті страхувальника —
громадянина чи втрати ним дієздатності, за винятком випадків,
передбачених Законом про страхування; ліквідації страховика у
порядку, встановленому законодавством України; прийняття
судового рішення про визнання договору страхування недійсним; в
інших випадках, передбачених законодавством України.
2. Дію договору страхування може бути достроково
припиненона вимогу страхувальника або страховика, якщо це
передбаченоумовами договору страхування. Дія договору особистого
страхування не може бути припинена страховиком достроково,
якщо на ценемає згоди страхувальника, який виконує всі умови
договорустрахування, та якщо інше не передбачено умовами
договору та законодавством України.
Про намір достроково припинити дію договору страхування
будь-яка сторона зобов'язана повідомити іншу не пізніш як за 30
календарних днів до дати припинення дії договору страхування,
якщо ним не передбачено інше.
У разі дострокового припинення дії договору страхування, крім
Договору страхування життя, на вимогу страхувальника страховик
повертає йому страхові платежі за період, що залишився до
закінчення дії договору, з відрахуванням нормативних витрат на
ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу,
фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, шо
були здійснені за цим договором страхування. Якщо вимога
страхувальника зумовлена порушенням страховиком умов
договору страху-
615
вання, останній повертає страхувальнику сплачені ним страхові
платежі повністю.
У разі дострокового припинення договору страхування, крім
страхування життя, на вимогу страховика страхувальнику
повертаються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога
страховика зумовлена невиконанням страхувальником умов
договору страхування, то страховик повертає йому страхові платежі
за період, шо залишився до закінчення дії договору, з вирахуванням
нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку
страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового
відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування.
У разі дострокового припинення дії договору страхування
життя страховик виплачує страхувальнику викупну суму, яка є
майновим правом страхувальника за договором страхування
життя.
Якщо вимога страховика зумовлена невиконанням
страхувальником умов договору страхування, страхувальнику
повертається викупна сума.
Викупна сума — це сума, яка виплачується страховиком у разі
дострокового припинення дії договору страхування життя та
розраховується математично на день припинення договору
страхувань життя залежно від періоду, протягом якого діяв договір
страхування життя, згідно з методикою, яка проходить експертизу в
уповноваженому органі, здійснена актуарієм і є невід'ємною
частиною правил страхування життя. Уповноважений орган може
встановити вимоги до методики розрахунку викупної суми.
Не допускається повернення коштів готівкою, якщо платежі
було здійснено в бсзгогівковій формі, за умови дострокового
припинення договору страхування.
3. Щодо недійсності договору страхування, то в ст.998 ЦК
встановлюється загальне правило, згідно з яким договір страхування
є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених
цим Кодексом. Водночас вказуються дві спеціальні підстави, коли
договір страхування визнається судом недійсним: якщо його
укладено після настання страхового випадку і якщо об'єктом
договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.
Правові наслідки недійсності договору страхування
визначаються відповідно до положень про недійсність правочинІв,
встановлених ЦК.
616
Глава 68
Доручення
1. Загальна характеристика договору доручення
1. ЦК містить окрему главу (гл.68), норми якої регулюють
зобов'язальні відносини, що виникають із договору доручення.
Договір доручення є традиційним для вітчизняного законодавства.
ЦК 1963 p. також мав окрему главу, присвячену договору доручення
(гл.34). Загальна концепція цього договору в ЦК 2003 p. залишилася
без змін. Водночас існують деякі положення, які є принципово
новими і мають враховуватися при застосуванні норм ЦК про
договір доручення.
По-перше, в ЦК у самостійну главу виокремлено норми, які
встановлюють загальні положення про надання послуг (гл.63) (див.
коментар до гл.63 ЦК). У зв'язку з тим, що договір доручення є
різновидом договорів про надання послуг, норми, які закріплено в
гл.63 ЦК, безпосередньо стосуються зобов'язань, що виникають із
договору доручення. В ч.2 ст.901 ЦК зазначено, що положення цієї
глави (гл.63) можуть застосовуватися до всіх договорів про надання
послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Таким чином, до
зобов'язань, які виникають Із договору доручення, можуть
застосовуватися загальні норми про надання послуг (ст.ст.901—907
ЦК), якщо це не суперечить суті зобов'язання за договором
доручення.
По-друге, в ЦК розширено коло зобов'язань, які включаються в
групу зобов'язань про надання юридичних послуг. Крім договору
доручення до них, зокрема, належать зобов'язання, які виникають
Із договорів комісії (див. коментар до гл.69 ЦК), управління
майном (див. коментар до гл.70 ЦК) та агентського договору
(гл.31 ГК). Якщо договір комісії було закріплено в ЦК 1963 р. (гл.35),
то договір про управління майном та агентський договір вперше
знайшли своє відображення в законодавстві України. Договори
доручення, комісії, управління майном та агентський договір
поєднує те, що вони опосередковують відносини, учасником яких є
особа (посередник), яка у правовідношенні діє не у власних
інтересах, а в інтересах іншої особи.
Крім того, усі вказані договори пов'язані з наданням
юридичних послуг, здійсненням дій, які мають правові наслідки.
Водночас кожен із цих договорів має свої власні особливості, що дає
підстави розглядати їх як окремі види договорів. Головною ознакою,
яка відрізняє договір доручення від договору комісії та управління
майном, є те, що повірений діє від імені довірителя, в той час як
комісіонер та управитель майна діють у правовідношенні від
власного імені, хоча і в інтересах іншої особи (ст.ст.1011, 1029 ЦК).
До-г°вІр доручення відрізняється і від агентського договору, але не за
вказаною вище ознакою. Відповідно до ч. і ст.297 ГК агент також
Діє від імені особи, яку він представляє. Водночас на відміну від
договору доручення, агент вчиняє не тільки юридичні, а й
фактичні Дп (надає фактичні послуги).
617
По-третє, в ЦК значного розвитку отримав інститут
представництва (див. коментар до гл.17 ЦК), що значною
мірою впливає на договір доручення, який є однією з підстав
виникнення відносин представництва (представництво за
договором). Уперше в ЦК закріплено інститут комерційного
представництва (ст.243), що значно розширює сферу
застосування договору доручення.
По-четверте, ЦК вперше містить спеціальну главу, норми
якої регулюють відносини, пов'язані з учиненням дій однією
особою в майнових інтересах іншої особи без її доручення (див.
коментар до гл.79 ЦК). Таким чином, ЦК регулює відносини, які
є антитезою відносин, що виникають із договору доручення, а
саме відносини, в яких особа діє в інтересах іншої особи без
наданих їй на це повноважень.
2. Відповідно до ч.і ст.1000 ЦК за договором доручення
одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за
рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє
цивільні права та обов'язки довірителя. Загальне визначення,
основна структура та елементи договору доручення в ЦК 2003
р. в цілому репродукують ті, що були закріплені в ЦК 1963 p.
Разом з іншими підставами, встановленими актами
цивільного законодавства (закон, акт органу юридичної особи
та ін. — ч.З ст.237 ЦК), договір доручення породжує
виникнення відносин представництва. Сутність останніх
полягає в тому, що одна особа представляє у правовідношенні
Інтереси іншої, набуваючи для неї прав та обов'язків,
розширюючи межі її юридичних дій. У зв'язку з цим норми гл.17
ЦК, що регулюють відносини представництва, поширюються на
 договір доручення І співвідносяться між собою як норми
загальні та спеціальні.
Представницька природа відносин, шо виникають із
договору доручення, знаходить свій прояв у наступних
положеннях:
1) за договором доручення повірений діє від імені довірителя
(ч.і ст.237, ч. ст.1000). В цьому полягає сутність так званого
прямого представництва. На відміну від нього, опосередковане
представництво виникає у разі, коли одна особа діє в інтересах
іншої, але від свого власного імені. За таким принципом
моделюються відносини, які виникають із договору комісії або
управління майном. За цією ознакою відносини
представництва, що виникають із договору доручення,
відрізняються І від процесуального представництва. Адвокат,
наприклад, хоча і діє в інтересах особи, яку він представляє,
має в процесі самостійний статус, власні права та обов'язки;
2) за договором доручення повірений діє в інтересах
довірителя. Хоча в ст.1000 ЦК немає спеціальної на те вказівки,
ця обставина випливає із суті відносин представництва в
цілому. Відповідно до ч.З ст.238 ЦК представник не може
вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх
інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він
одночасно є, за винятком комерційного представництва. Навіть
тоді, коли повірений діє як комерційний представник обох
сторін договору, він не може порушувати ін-618
тереси осіб, яких він представляє й забезпечувати інтереси
одного довірителя за рахунок іншого;
3) права та обов'язки за договором, який повірений вчиняє від
імені довірителя з третіми особами, виникають у довірителя
Сст.239, ч.і ст.1000 ЦК). У даному разі має місце повторення
загального правила, яке встановлено для усіх видів відносин
представництва. Воно закріплено в ст.239 ЦК — правочин,
вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні
права та обов'язки особи, яку він представляє. Закріплення
аналогічного правила в ч.і ст.1000 ЦК свідчить про
принциповість даного положення для зобов'язань, які виникають
із договору доручення;
4) договір доручення уповноважує повіреного на створення
реальних правових наслідків — виникнення, зміну, припинення
прав та обов'язків довірителя. В цьому полягає різниця між
договором доручення та простим уповноваженням особи на
ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів
(ч.2 ст.237 ЦК). Якщо одна особа замовляє іншій знайти
потенційних контрагентів за тим чи іншим договором і провести
з ними відповідні переговори щодо його вчинення в майбутньому,
то між замовником та виконавцем виникають відносини, які
опосередковуються не договором доручення, а іншими видами
договорів (про надання послуг або договори підряду);
5) повірений своїми діями продовжує юридичні
спроможностідовірителя. Тому він може бути уповноважений на
вчинення лишетих правочинів, право на вчинення яких має
особа, яку він представляє (ч.і ст.238 ЦК). Ще в римському праві
було сформульовано правило, відповідно до якого одна особа
може передати іншійлише ті права, які вона має сама. Тому
неправомірними будуть діїособи, яка доручає іншій продати
будинок, права власності на якийвона не має;
6) повірений не може вчиняти правочин, який відповідно
дойого змісту може бути вчинений лише особисто довірителем
(ч.2ст.238 ЦК). Так, довіритель не може уповноважити
повіреногоскласти від його імені заповіт, бо цей правочин може
бути вчинено виключно заповідачем. Не може він укладати й
авторські договори, за якими довіритель зобов'язується надати
видавництву літературний або художній твір тощо.
3. За своєю правовою природою договір доручення може бути
визначений як консенсуальний та двосторонній. Його консенсу-
альність полягає в тому, що договір вважається укладеним, якщо
сторони в належній формі досягай згоди з усіх істотних умов
договору (ч.і ст.638 ЦК). Кожна зі сторін договору доручення
має певні права та обов'язки, які кореспондують одне одному,
тому він є Двостороннім або взаємним.
З урахуванням того, що договір доручення є різновидом
договорів про надання послуг, його предмет становить надання
нематеріальних посередницьких послуг, які полягають у вчиненні
однією особою від імені другої юридичних дій. Важливо
відзначити, що відповідно до ч.і ст.1000 ЦК повірений має
вчиняти не будь-які, а певні юридичні дії. В ст.1003 ЦК уперше
конкретизується, що такі Дії мають бути чітко визначені. Крім
того, вони мають бути право-
619
мірними, конкретними та здійсненними. Невиконання таких умов
унеможливлює здійснення повіреним своїх обов'язків та може
призвести до порушень прав довірителя. Для того, щоб уникнути
непорозумінь, довіритель має конкретно визначити, які саме
юридичні дії він доручає виконати повіреному і в якому обсязі —
купити або продати річ або інше майно, обміняти одну річ на іншу,
передати майно на зберігання, отримати заробітну плату,
кореспонденцію тощо. Він може визначити коло контрагентів за
договором, який буде вчинятися повіреним, спосіб та порядок
здійснення ним дій. Довіритель може надати повіреному виключне
право вчиняти всі або частину юридичних дій, передбачених
договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого
доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне
право повіреного (ч.2 ст.1000 ЦК). Таким чином, у межах часу та
території, які встановлені довірителем, виключне право діяти від
його імені та в його інтересах має лише особа, яка вказана як
повірений. Водночас довіритель не може доручити іншій особі
вчинення дій, які мають протиправний характер (наприклад,
купівля-продаж речі, яка була вкрадена). Не може він і ставити
завдання, які за своєю природою є нездійсненними (купівля
житлового будинку, який не продається, продаж акцій, які не
існують).
При здійсненні доручення повірений нерідко виконує цілу
низку дій, які не є юридичними в тому сенсі, як це розуміється
ч.і ст.1000 ЦК, бо ці дії не спричиняють виникнення прав та
обов'язків у довірителя. Наприклад, за договором купівлі-продажу
повірений проводить маркетинг ринку товарів та переговори з
потенційними продавцями, здійснює сертифікацію та приймання
товару, доставку його довірителю тощо. Вказані дії лише
супроводжують вчинення договору купівлі-продажу, тобто тієї дії,
яка становить основний зміст договору доручення. Тому в цьому
договорі вони мають не самостійне, а додаткове значення. У разі
коли одна особа замовляє іншій виконати такі дії без остаточного
вчинення правочину (наприклад, маркетинг ринку певних
товарів), то мова може йти про договори підряду (виконання
певних робіт) або надання послуг, але не про договір доручення.
Водночас при розрахунках між сторонами за договором доручення
виконання повіреним фактичних дій може впливати на розмір
плати, яка йому належить, та обумовлювати необхідність
відшкодування довірителем витрат, які виникли у повіреного у
зв'язку з виконанням доручення.
Договір доручення опосередковує відносини представництва.
Тому, як і в інших відносинах представництва, в даному разі
виникають два види правового зв'язку — внутрішній та зовнішній.
Перший зв'язок (внутрішні відносини) складається між довірителем
та повіреним, а другий — власне представницький — між
повіреним та третіми особами (зовнішні відносини). Ця особливість
пояснює наявність двох видів правочинів, які опосередковують
перший та другий вид юридичного зв'язку. Внутрішні відносини
сторін опосередковуються договором доручення (двосторонній
правочин), а зовнішні — видачею довіреності на здійснення певних
юридичних дій (односторонній правочин).
620 . . .
4. З цього приводу виникає питання: де має бути зафіксовано
зміст доручення і як в цьому сенсі співвідносяться між собою
договір доручення та довіреність. У ЦК, як видається, містяться
певні неузгодженості з цього питання. Відповідно до ст.1003 ЦК
дії, які належить вчинити повіреному, мають бути визначені в
договорі доручення або у виданій на підставі цього договору
довіреності. З цього випливає, що зміст доручення може
фіксуватися в одному з двох документів. У ч.З ст.243 ЦК також
встановлено, що повноваження комерційного представника можуть
бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку
він представляє, або довіреністю. З цього випливає, що
комерційний представник може діяти лише на підставі договору
доручення без довіреності. Водночас у ч.і ст.1007 ЦК зазначено, що
довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на
вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення
без будь-яких винятків.
Розглядаючи це питання, треба враховувати, що вимога щодо
обов'язкової видачі повіреному довіреності (ч.і ст.1007 ЦК) є
законодавчою новелою. ЦК 1963 р. не містив зазначеної норми,
тому дії повіреного лише на підставі договору доручення (без
довіреності) не можна було вважати такими, що суперечать
законодавству. За ЦК ситуація змінилася, бо закон зобов'язує
довірителя видати довіреність. З цього можна зробити такі
висновки. Якщо сторони уклали договір доручення, то довіреність
має видаватися довірителем на підставі цього договору з
урахуванням його змісту. При цьому розбіжностей щодо змісту
доручення між договором та довіреністю бути не може, бо
довіреність видається на вчинення дій, які передбачені договором.
Договір доручення та довіреність можуть не співпадати за деякими
умовами, крім того, що стосується саме змісту доручення. Так,
сторони в договорі доручення можуть визначати розмір плати, яку
довіритель буде сплачувати за надані йому послуги, порядок
відшкодування витрат повіреного, пов'язаних із виконанням
доручення, порядок прийняття довірителем результатів дій
повіреного тощо. Ці питання не мають значення для третіх осіб, з
якими повірений від імені довірителя буде вчиняти правочин, тому
вони не фіксуються в довіреності, на підставі якої повірений діє перед
третіми особами. Що ж стосується змісту довіреності, то в ній
мають бути вказані такі самі юридичні дії, як і ті, Що містяться в
договорі доручення. Що ж робити у разі, коли існують розбіжності
між змістом договору та довіреності і немає можливості отримати від
довірителя необхідних пояснень? У цьому разі необхідно виходити з
тих положень договору та довіреності, які співпадають. Так, якщо в
договорі доручення повноваження повіреного є більш обмеженими
порівняно з довіреністю, треба виходити з положень договору і,
навпаки, якщо довіреність надає повіреному менше повноважень,
ніж договір доручення, треба враховувати межі, які встановлено
довіреністю. Такий підхід захищає інтереси довірителя найкращим
чином, не дає він підстав і довірителю пред'являти вимоги до
повіреного на тих підставах, що той діяв за Межами наданих йому
повноважень. Треба сказати і про можливість існування
представництва без довіреності, на підставі лише
621
договору доручення. Таку можливість відкидати не можна, бо вона
передбачена, наприклад, ч.З ст.243 ЦК стосовно комерційного
представника. Якщо повірений діє без довіреності, то зміст
доручення відображається лише в договорі доручення.
5. Відповідно до ст.1001 ЦК договір доручення може мати як
строковий, так і безстроковий характер. Норма щодо цього вперше
включена в ЦК. Вирішення питання щодо встановлення або не
встановлення строку дії договору доручення залежить від його
учасників. Водночас важливо пам'ятати, що повірений у відносинах
із третіми особами, як правило, діє за довіреністю, яку йому надає
довіритель. У свою чергу відповідно до ч.і ст.247 ЦК строк
довіреності може бути визначеним чи невизначеним за рішенням
особи, яку представляють, тобто довірителя. Якщо довіритель
встановив строк дії довіреності, а в договорі доручення не вказав на
строк його виконання, є підстави вважати, що строк договору буде
обмежений строком дії довіреності. Принаймні, поза межами строку
довіреності дії повіреного можуть не бути визнані правомірними. В
суворому розумінні, вчиняючи правочин після припинення строку
довіреності, повірений діє без повноважень. Треба відзначити, що,
на відміну від ЦК 1963 р. (ст.63), ЦК 2003 р. не містить вказівки
щодо цього.
У ст.241 ЦК встановлюються наслідки здійснення
представником правочинів лише з перевищенням наданих йому
повноважень. Водночас дії представника, вчинені ним після
припинення строку довіреності, важко визнати чимось іншим, ніж
діями, які вказані в ст.241 ЦК. Тому з певними застереженнями
можна вважати, що правила ст.241 ЦК поширюються і на випадки,
коли представник вчинив правочин після припинення строку
довіреності, тобто діяв без повноважень. У такому випадку
правочин може бути схвалений або не схвалений особою, яку
представляв у правовідношенні представник за правилами ст.241
ЦК.
Це правило буде поширюватися і на випадки, коли повірений
вчинив правочин після спливу строку довіреності. Вирішення
питання буде залежати від довірителя: він може схвалити вчинений
повіреним правочин і прийняти на себе права та обов'язки за
договором, а може і не схвалювати його. В останньому випадку
права та обов'язки будуть виникати безпосередньо у повіреного.
Якщо строк дії договору встановлений і він більший, ніж строк дії
довіреності, то довіритель зобов'язаний видати повіреному нову
довіреність, яка б мала силу на період дії договору доручення, який
залишився після припинення дії першої довіреності.
6. Договір доручення може бути відплатним або безвідплатним.
Відповідно до ч.і ст. 1002 ЦК повірений має право на плату за
виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не
встановлено договором або законом. Таким чином, відплатність
договору доручення передбачається, і довіритель має сплатити
повіреному певну плату за надані послуги. Якщо в договорі
доручення не визначено розміру плати або порядок її виплати, вона
виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних
цін на такі послуги (ч.2 ст.1002 ЦК). Таким чином, невизначення
плати не впливає на дійсність договору доручення. Договір є дійсним
і без цього, бо розмір плати за відплатним договором доручення не
є його істотною
622
УМОВОЮ. В разі відсутності в договорі умови про плату, вона
визначається за цінами, які за подібних умов можуть бути сплачені за
надання аналогічних послуг. Договір доручення є безвідплатним
лише У разі, якщо це встановлено договором або законом.
Концепція договору доручення щодо його відплатного характеру
за ЦК прямо протилежна тій, яка існувала раніше. Відповідно до
ст-387 ЦК 1963 p. договір доручення був, як правило, безвідплатним.
Громадяни не могли отримувати винагороду за виконання договору
доручення, навіть якщо довіритель і повірений були на це згодні.
Винагорода передбачалася лише у випадках, встановлених законом.
Сучасна загальна концепція договірного права закріплена в новому
цивільному законодавстві. Відповідно до ч.5 ст.626 ЦК договір є
відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не
випливає із суті договору. Саме такий підхід знайшов свій
конкретний прояв у договорі доручення. Тому відплатність договору
доручення є загальним правилом І, навпаки, безвідплатність —
винятком, який встановлюється договором сторін або законом.
7. Договір доручення є фідуціарним правочином, тобто
таким,що грунтується на особливій довірі сторін. Насамперед це
стосується довірителя, який наділяє повіреного правом діяти у
правовідношенні від його імені та набувати прав та обов'язків.
Довірчий характер відносин доручення знаходить свій прояв
передусім у тому,що, по-перше, цей договір має бути виконано
особисто повіреним(ст.1005 ЦК); по-друге, договір доручення
може припинятися привідмові від нього довірителя або повіреного
(ч.і ст.1008 ЦК). Висновок щодо особисто-довірчої сутності
договору доручення в сучасних умовах потребує деяких уточнень.
Той факт, що договір доручення має виконуватися повіреним
особисто, не є визначальнимі притаманним тільки фідуціарним
правочинам. Вимога щодо особистого виконання зобов'язань є
загальною для усіх договорів пронадання послуг. Відповідно до ч.і
ст.902 ЦК виконавець повиненнадати послугу особисто. Таким
чином, це правило поширюєютьсяі на договори зберігання, комісії,
страхування та інші, які не грунтуються на особисто-довірчих
відносинах їх учасників, але належать до договорів про надання
послуг. Крім того, і за договоромдоручення повірений має право у
деяких випадках передавати виконання доручення іншій особі
(заступникові).
8. Що ж стосується права сторін відмовитися від договору
безбудь-яких пояснень, то ця ознака також не є такою, що
притаманна виключно договору доручення. Дійсно, за загальним
правиломрозірвання договору допускається лише за згодою
сторін.Водночас договором або законом може бути передбачено й
інше,зокрема відмова від договору однієї зі сторін. У разі
односторонньої відмови від договору, якщо право на таку відмову
встановлено договором або законом, договір є відповідно
розірваним (ччД,З ст.651 ЦК). Стаття 907 ЦК конкретизує це
правило стосовно договорів про надання послуг: договір може бути
розірваний, у томучислі шляхом односторонньої відмови від
договору, в порядку тана підставах, встановлених ЦК, Іншим
законом або за домовленістю сторін.
9. Особисто-довірчий зв'язок учасників договору доручення
практично не має значення, коли йдеться про комерційне пред-і
ставництво. Для довірителя в цьому разі найголовнішим є профе-;
сійні якості повіреного, його досвід та вміння діяти на ринку від
повідним чином (наприклад, діяльність брокерських фірм або
брокерів, які мають статус учасників біржової торгівлі і вчиняють
пра-вочини на товарних біржах). Особистих відносин між
довірителем і повіреним у цьому разі як правило не виникає. Такий
підхід є характерним для будь-яких зобов'язань, в яких одна
сторона, яка займається підприємницькою діяльністю,
зобов'язується виконаті певні роботи або надати послуги іншій
стороні.
Законодавство не містить спеціальних норм, які б визначали
форму договору доручення. Тому вона встановлюється відповідно
до загальних правил щодо форми правочинів (ст.ст.208, 209 ЦК).
Договір доручення може вчинятися у простій письмовій формі
або у письмовій формі з відповідним нотаріальним
посвідченням.
2. Права та обов'язки сторін
1. Сторонами в договорі доручення виступають довіритель та
повірений. Учасниками договору як на одній, так і на іншій
стороні можуть бути фізичні та юридичні особи. Важливо
підкреслити,; що фізичні особи, які беруть участь у договорі
доручення, обов'язково мають бути повністю дієздатними. В
цьому полягає суттєва відмінність відносин з представництва, які
виникають із договору доручення, від відносин, які базуються на
законі. У разі, коли батьки представляють неповнолітню дитину
(законне представництво), особа, яку представляють, не має
дієздатності в повному обсязі. За договором доручення як
довіритель, так і повірений є особами, які здійснюють вольові дії,
спрямовані на настання певних юридичних наслідків, тому їх
повна дієздатність є необхідною умовою дійсності договору. У разі
визнання довірителя або повіреного недієздатним або обмеження
його цивільної дієздатності договір доручення припиняється (п.2
ч.і ст.1008 ЦК).
2. Важливою новелою ЦК є введення інституту комерційного
представництва (див. коментар до гл.17 ЦК). Відповідно до ч.і
ст.243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та
самостійно виступає представником підприємців при укладенні
ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Вимоги, які
пред'являються до цих учасників договору доручення, мають
підвищений рівень. Комерційним представником може бути
юридична особа або фізична особа, яка займається
підприємницькою діяльністю (ч.2 СТ.50 ЦК). Особливістю
діяльності комерційного представника є те, що він одночасно може
представляти інтереси кількох сторін правочину (наприклад, брокер
на товарній біржі може бути повіреним, який діє одночасно від імені
продавця та покупця певного товару). Таке представництво
допускається тільки за згодою сторін договору та в інших
випадках, встановлених законом.
Обов'язки сторін за договором доручення визначені в ст.ст.1006,
1007 ЦК. В цілому в них відтворюються правила, які були
закріплені в ЦК 1963 p. Водночас у деяких випадках має місце
зміна ак-
624
центів при визначенні сфери законного та договірного
регулювання відносин сторін.
3. Відповідно до ст.1006 ЦК з урахуванням характеру та
особливостей діяльності, яку здійснює повірений, він зобов'язаний:
1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід
виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в
разіприпинення договору доручення до його виконання негайно
повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати
звітпро виконання доручення та виправдні документи, якщо це
вимагається за умовами договору та характером доручення; 3)
негайнопередати довірителю все одержане у зв'язку з виконанням
доручення. Ст.1006 ЦК моделюється як норма, яка має імперативний
характер. Тому вказані обов'язки повіреного є такими, що встановлені
безпосередньо законом. Порівняно з ЦК 1963 р. (ст.390) ЦК 2003
p.містить одне доповнення. Відповідно до п.2 ч.і ст.1006 ЦК
повірений зобов'язаний повернути довіреність та зробити інші дії не
тільки після виконання доручення, а і в разі припинення договору
доручення до його виконання. Це цілком правильно, оскільки
якщоповірений зобов'язаний повернути довіреність, строк якої не
закінчився, після виконання доручення, тим більш він має це
зробити уразі, якщо договір доручення припинив свою дію
достроково.
4. Обов'язки довірителя визначені ст.1007 ЦК. Ознакою
цієїнорми є те, що вона допускає значну свободу сторін у
визначеннісвоєї поведінки. Безпосередньо в законі встановлено
лише одинобов'язок довірителя — видати повіреному довіреність
(ч.і ст.1007).Обов'язки, які вказані в ч.2 ст.1007 ЦК (забезпечити
повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;
відшкодувати повіреному витрати; негайно прийняти від
повіреного все одержаненим у зв'язку з виконанням доручення;
виплатити повіреному плату), покладаються на довірителя лише в
тому випадку, якщо іншене встановлено договором. Треба
відзначити, що відповідно до нового законодавства на відміну від
ЦК 1963 p. (ч.і ст.391) обов'язокдовірителя негайно прийняти від
повіреного все одержане ним узв'язку з виконанням доручення є
таким, що може бути зміненийдоговором сторін. Таким чином, за
новим ЦК довіритель може незобов'язуватися негайно прийняти
виконання договору доручення.Сторони, наприклад, можуть
вказати, що прийняття від повіреного всього одержаного ним у
зв'язку з виконанням доручення будездійснюватися довірителем
не одразу, а через певний час.
Відповідно до ч.і ст.1007 ЦК єдиним обов'язком довірителя,
який не може змінюватися домовленістю сторін, є обов'язок видати
повіреному довіреність на вчинення відповідних юридичних дій. Як
уже зазначалося, ця норма певною мірою не співпадає з інши ми
положеннями ЦК. Так, відповідно до ч.З ст.243 ЦК повноваження
комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим
договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю;
в ст.1003 зазначено, що зміст доручення визначається у Договорі
доручення або у виданій на підставі договору довіреності. З цього
випливає, що в деяких випадках довіритель може не видавати
повіреному довіреність, бо той може діяти лише на підставі договору
доручення.
625
3. Виконання договору доручення
1. З урахуванням особливостей відносин, які виникають із
договору доручення, виконання цього договору також має певну
специфіку.
Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту
даного Йому доручення ч.і ст.1004 ЦК). Це дуже важливо для
довірителя. Правочин, який учиняє повірений, створює, змінює або
припиняє права та обов'язки довірителя, але сам він є відсутнім під
час укладення договору. Воля довірителя щодо змісту правочину
відображена в договорі доручення або у виданій на підставі
договору довіреності. Тому повірений має діяти в тих межах, які
встановлені довірителем відповідно до змісту даного йому
доручення.
Якщо за певних обставин виконання доручення у тому вигляді,
як воно закріплено у договорі доручення або довіреності, є
неможливим, повірений зобов'язаний звернутися до довірителя і
попередити його про ці обставини. Довіритель може відмовитися
від договору доручення за новими умовами або надати своєму
представникові інші вказівки щодо дій, які той має вчинити. В
деяких випадках повірений може відступити від змісту доручення і
самостійно укласти договір на інших умовах, ніж ті, що передбачені
в договорі. Це можливо лише за двох обставин: а) повірений не міг
попередньо запитати довірителя; б) не одержав у розумний строк
відповіді на свій запит. Безумовно, вчиняти правочин із відступом
від змісту доручення повірений може лише у разі, якщо цього
вимагають інтереси довірителя. Крім того, він повинен повідомити
довірителя про допущені відступи, як тільки це стане можливим ч.і
ст.1004 ЦК).
2. Особливі правила встановлені для повіреного, який діє як
комерційний представник. У зв'язку з тим, що ця особа
професійно надає послуги у сфері підприємницької діяльності,
вчиняючи пра-вочини від імені довірителя, йому потрібно швидко
та адекватно реагувати на ситуацію, яка може скластися на ринку
товарів або послуг. Відповідно до цього повірений, який діє як
комерційний представник, потребує більш широких повноважень
щодо самостійного прийняття рішення. Довірителем може бути
надано комерційному представникові право відступати від змісту
доручення і без попереднього запиту про це. Крім того,
комерційний представник може навіть не повідомляти про це
довірителя, якщо таке правило встановлено договором доручення.
В інших випадках комерційний представник повинен повідомити
довірителя про допущені відступи в розумний строк (ч.2 ст.1004
ЦК).
За загальним правилом повірений повинен виконати дане йому
доручення особисто (ч.і СТ.1005 ЦК). Це є цілком виправданим,
оскільки довіритель на власний розсуд обирає особу виконавця
доручення. Заміна повіреного може не влаштувати довірителя,
тому він має право у будь-який час відхилити замісника, якого
обрав повірений. Передоручення — особливий випадок заміни осіб
у зобов'язанні, в силу якого представником стає інша особа, яка
набуває усіх прав та обов'язків попереднього представника
(ст.ст.512, 520 ЦК). Повірений має право передоручити
виконання доручення Іншій особі (замісникові) лише у двох
випадках, передбачених законом-
626
По-перше, він може це зробити, якщо можливість заміни
передбачена договором доручення. Попередня згода довірителя на
можливість заміни особи повіреного може мати різні прояви. Так,
довіритель вправі конкретно визначити в договорі особу замісника. В
цьому разі повірений не відповідає за вибір замісника та за вчинені
ним дії. В іншому випадку довіритель може надати можливість заміни
повіреного, не визначаючи конкретно його особи. В такому випадку
повірений вправі обрати свого замісника самостійно. По-друге,
передоручення може статися, якщо повірений був вимушений до
цього обставинами, із метою охорони інтересів довірителя (хвороба
повіреного, неочікувані обставини особистого характеру тощо).
3. Повірений, який передав виконання доручення замісникові,
повинен негайно повідомити про це довірителя. Це дає змогу
довірителю визначитися щодо продовження дії договору доручення
на майбутнє. Якщо особа замісника не задовольняє довірителя, він
вправі припинити договір доручення або визначити іншу особу
представника, якому мають бути передані права та обов'язки
повіреного за договором. Якщо повірений негайно не сповістить
довірителя про свою заміну, він відповідає за дії замісника як за свої
власні. І, навпаки, якщо повірений вчасно повідомить довірителя
про зроблену ним заміну, він відповідає лише за вибір замісника,
але не за його дії.
Передоручення має супроводжуватися видачею замісникові
документа, який підтверджує його повноваження. Незалежно від
форми основної довіреності, яка була надана первісному
представнику (проста письмова чи нотаріально посвідчена),
довіреність, шо видається у порядку передоручення, підлягає
нотаріальному посвідченню (ч.2 ст.245 ЦК). Винятки з цього
правила встановлені щодо довіреностей на одержання заробітної
плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової
кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо). Довіреності у
порядку передоручення на здійснення вказаних дій не потребують
нотаріального посвідчення і можуть бути посвідчені посадовою
особою організацій, в яких довіритель працює, навчається,
перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його
проживання (ч.4 ст.245 ЦК).
4. Припинення договору та його наслідки
3. Законодавство визначає підстави та наслідки припинення
договору доручення.
Відповідно до ч.і ст.1008 ЦК договір доручення припиняється
на загальних підставах припинення договору. Хоча в цій нормі
вказується на загальні підстави припинення саме договору, насправді
маються на увазі підстави припинення не договорів, а зобов'язань
(лив. коментар до гл.50 ЦК). Відповідно до цього договір доручення
припиняється на тих же підставах, що й інші зобов'язання, як- Що
це не суперечить його суті. Так, договір припиняється у разі
виконання зобов'язання, яке з нього виникає, проведеного належним
чином (ст.599); за домовленістю сторін (ст.604), неможливості
виконання зобов'язання (ст.607) тощо. Водночас договір
доручення Не може припинятися переданням кредиторові
відступного або
627
внаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог (ст.ст.600, 60і
ЦК), бо це не відповідає суті відносин, які виникають із договору
доручення.
2. Крім загальних, договір доручення може припинятися за
спеціальними підставами. Насамперед до них належить відмова
довірителя або повіреного від договору (п.1 ч.і ст.1008 ЦК).
Характерною ознакою договору доручення, як і інших договорів
про надання послуг, є те, що довіритель або повірений мають право
відмовитися від договору доручення у будь-який час. Причому в
цьому договорі відмова від права на відмову від договору доручення
є нікчемною (ч.2 ст.1008 ЦК). Тому сторони не вправі включити в
договір положення, відповідно до якого довіритель та повірений
можуть розірвати договір лише за взаємною згодою і не в змозі
відмовитися від нього в односторонньому порядку. Така
домовленість є нікчемною, тобто недійсною в силу прямого
припису закону. Навіть якщо сторони включать її у договір, вона не
буде мати жодного правового значення. Таке правило пояснюється
довірчим підґрунтям договору доручення.
Існує спеціальне правило щодо припинення договору доручення
за участю повіреного, який діє як підприємець. Воно, зокрема,
передбачає, що для припинення договору сторона, яка
відмовляється від нього, має про це повідомити другу сторону не
пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший
строк не встановлений договором (ч.З ст.1008 ЦК). Попередження
сторони щодо припинення договору заздалегідь спрямовано на
забезпечення інтересів як довірителя, так і повіреного. Воно
враховує особливості підприємницької діяльності повіреного.
Вказана норма є новелою цивільного законодавства, що пов'язано з
введенням інституту комерційного представництва. Ще одна
особливість припинення договору доручення пов'язана з випадками,
коли під час дії договору припиняється юридична особа, яка діє як
комерційний представник. Зрозуміло, що юридична особа внаслідок
цього припиняє свою діяльність і не може виконувати обов'язків, які
випливають із договору доручення (ст. 104 ЦК). Закон охороняє
інтереси довірителя і надає йому в цьому випадку право припинити
договір доручення без попереднього попередження повіреного —
комерційного представника (ч.З ст.1008 ЦК).
3. Договір доручення припиняється у разі визнання довірителя
або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної
дієздатності або визнання безвісно відсутнім (п.2 ч.і ст.1008 ЦК). Це
правило пояснюється особливостями відносин представництва, які
виникають із договору (договірне представництво). Як вже
відзначалося, таке представництво передбачає, що не тільки
представник, а й особа, яку представляють, мають мати повну
цивільну дієздатність. Повірений потребує цього насамперед тому,
що вчиняючи правочин з третіми особами, він здійснює вольові дії,
які мають юридичне значення. Довіритель висловлює власну волю
під час вчинення договору доручення і формулювання змісту того
завдаН' ня, здійснення якого він покладає на повіреного. Зрозуміло,
що за таких обставин обидві сторони мають розуміти значення своїх
Д111 і їх правові наслідки, тобто бути повністю дієздатними
особами-
628
, еЖЄння цивільної дієздатності або визнання особи недієздат-ю за
правилами цивільного законодавства (ст.ст.36, 39 ЦК) н° иЧИняє
припинення договору доручення.
У випадках, передбачених законом (ст.43 ЦК), особа може бути
нана безвісно відсутньою. Ця обставина слугуватиме самостій- воЮ
підставою припинення договору доручення. За цим договором
повірений має діяти самостійно. Визнання повіреного в судовому
порядку безвісно відсутнім унеможливлює виконання договору.
Доручення виконання відповідних дій іншій особі має відбуватися
шляхом вчинення нового договору доручення. Водночас договір
доручення буде припинятися й у разі визнання безвісно відсутнім
самого довірителя. Це пояснюється тим, що довіритель має право
спостерігати за ходом виконання свого доручення, перевіряти дії
повіреного та в будь-який час відмовитися від договору. Відсутність
довірителя та визнання його безвісно відсутнім робить
нездійсненними належні йому права. Тому за таких обставин договір
доручення припиняється.
4. Останньою підставою припинення договору доручення
єсмерть довірителя або повіреного (п.З ч.і ст.1008 ЦК). Цей
договірмає особисто-довірчий характер і не передбачає
правонаступниц-тва, тобто можливості передачі прав та
обов'язків сторін іншимособам. Тому смерть однієї з них є
підставою для припинення діїдоговору. Закон передбачає, що у разі
смерті повіреного його спадкоємці повинні повідомити довірителя
про припинення договорута вжити заходів, необхідних для
охорони майна довірителя (ч.іст.1010 ЦК).
Якщо договір доручення припиняється внаслідок його
виконання, повірений передає довірителеві все одержане у зв'язку з
виконанням доручення, а також звіт про виконання та виправдні
документи, якщо це було обумовлено умовами договору та
характером доручення. Довіритель, у свою чергу, приймає все
одержане повіреним, відшкодовує йому витрати та виплачує плату,
яка обумовлена договором (за відплатним договором).
5. Законодавство встановлює також наслідки припинення
договору доручення до його повного виконання повіреним
(ст.1009ЦК). Якщо виконання договору було перервано,
довіритель повинен: а) відшкодувати повіреному витрати,
пов'язані з виконаннямДоручення; б) виплатити йому плату
пропорційно виконаній роботі (за відплатним договором). Перший
обов'язок довірителя визначається сутністю договору доручення.
Відповідно до ч.і ст.1000 ЦКповірений діє не тільки від імені, а й за
рахунок довірителя. ТомуУС1 його витрати, які були зроблені під
час виконання доручення,відшкодовуються довірителем, навіть у
разі передчасного припинення договору. Стосовно другого обов'язку
довірителя — виплати-
и повіреному певну плату, то її розмір визначається з урахуванням
осягу виконаних повіреним дій. Виходячи з того, що повірений у
Цьому разі доручення повністю не виконав, то оплата по суті буде
Роводитися не за виконання договору. Вона може визначатися за
Равилами, які встановлені для договорів про виконання певних
Робіт або надання послуг (маркетинг ринку, ведення переговорів,
Ст
Ування товару тощо). Вказані правила не поширюються на ви-
629
падки, коли повірений довідався або міг довідатися про припинення
договору доручення, але продовжив його виконання. В цьому
разі повірений діє на свій розсуд і бере на себе певний ризик. Від-
повідно до закону довіритель може не відшкодовувати йому
витрати, пов'язані з виконанням доручення, і не оплачувати
виконані ним дії.
Припинення договору доручення за ініціативою сторін до його
виконання є правомірною дією. У зв'язку з цим відмова довірителя
від договору за загальним правилом не є підставою для
відшкодування збитків, завданих повіреному. Інше правило
встановлено якщо повірений діє як комерційний представник. З
урахуванням особливостей діяльності повіреного у сфері
підприємницької діяльності, в законі встановлено спеціальне
правило: якщо при відмові довірителя у повіреного (комерційного
представника) виникають збитки, вони підлягають відшкодуванню
довірителем. Аналогічно вирішується питання при відмові від
договору доручення повіреного, який діє як комерційний
представник. Якщо від договору доручення відмовляється
повірений, який не є комерційним представником, то збитки
довірителю відшкодовуються лише у випадку, коли внаслідок
відмови довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити
свої інтереси.
Глава 69
Комісія
1. Загальна характеристика договору
1. Норми гл.69 ІДК регулюють відносини, що виникають із
договору комісії. Цей договір не є новелою ЦК 2003 p.,
аналогічнаглава існувала І в ЦК 1963 р. (гл.35). Водночас у
новому законодавстві міститься чимало положень, які значно мірою
змінюють загальний порядок регулювання відносин, що виникають
із договорукомісії, даючи змогу більш широкого його застосування
в ринкових умовах. За ЦК комісія не зводиться фактично до
договорів пропродаж сільськогосподарської продукції або речей
громадян, як цемало місце раніше. Договір комісії застосовується до
широкого кола відносин, у тому числі в зовнішньоекономічній
сфері, де виникає потреба у професійному торговому
посередництві.
Комісія належить до групи договорів про надання послуг. У
зв'язку з цим загальні положення про надання послуг, які
встановлено гл.63 ЦК (див. коментар до гл.63 ЦК), мають значення і
для договору комісії, якщо це не суперечить суті зобов'язання, яке
випливає з нього. Серед договорів про надання послуг
виокремлюються ті, які спрямовані на надання юридичних послуг.
Поряд Із комісією, із договорів, які безпосередньо закріплено в ЦК,
до цієї групи належать договір доручення (див. коментар до гл.68
ЦК) та договір про управління майном (див. коментар до гл.70 ЦК).
ГК містить норми щодо агентського договору (гл.31). Головною
спільною рисою вказаних договорів є те, що вони опосередковують
відносини з надання юридичних послуг, сутність яких полягає в
тому, що одна особа діє в інтересах іншої, створюючи для неї певні
юридичні наслідки (виникнення, зміну або припинення прав та
обов'язків). Ця обставина пояснює певний зв'язок цих договорів, їх
спільну правову природу і дає підставу для віднесення їх до однієї
групи договорів.
2. Договір комісії належить до числа посередницьких
договорів,тому він має певне співвідношення і з Інститутом
представництва(гл.17 ЦК) (див. коментар до гл.70 ЦК). Той факт,
що комісіонервчиняє правочин для комітента, забезпечуючи
інтереси останнього, дає підстави для проведення певних аналогій
між конструкцією договору комісії та загальною конструкцією
відносин представництва. Насамперед їх зближує наявність двох
видів відносин:внутрішніх (між комітентом та комісіонером) та
зовнішніх (міжкомісіонером та третьою особою). Крім того, як
комісіонер за договором комісії, так і представник (повірений,
агент) завжди діє вінтересах іншої особи. Незважаючи на це,
договір комісії, на відміну від агентського договору або договору
доручення, не є підставою виникнення відносин представництва.
Для представництва той факт, що одна особа вчиняє певні дії в
інтересах іншої, не єДостатнім. Необхідна й інша ознака:
учинення правочину від імені Іншої особи. В ч.2 ст.237 ЦК прямо
сказано, що особа, яка хоч
630
і діє в чужих інтересах, але від власного імені, не є представником.
Це пояснюється тим, що у відносинах представництва представник
своїми діями безпосередньо створює права та обов'язки для іншої
особи, а комісіонер є самостійним учасником правовідносин і
набуває прав та обов'язків для себе. За таких обставин можна
говорити хіба що про так зване опосередковане представництво. В
повному розумінні представництво виникає лише у разі, коли
представник діє від імені особи, яку він представляє, тобто при
прямому представництві (договір доручення, агентський договір).
Що ж стосується опосередкованого представництва (договір комісії,
договір управління майном), то цей термін має умовний характер і
належить до випадків, коли особа по суті нікого не представляє, бо
діє власноруч. Деякі риси представницької природи відносин тут
проявляються лише в тому, що особа діє в інтересах іншої особи і за
її рахунок, Підтвердженням того факту, що комісіонер забезпечує
інтереси саме комітента, а не свої власні, є те, що він зобов'язаний
передати все одержане за договором комітентові, який і набуває
права власності на майно, яке було отримано за правочином (ст.
1018, ч.і ст.1022 ЦК).
3. Конструкція договору комісії забезпечує юридичну
формувідносин, в яких одна сторона (комісіонер) діє за дорученням
другої сторони (комітента), вчиняючи правочини в її інтересах і за
їїрахунок, але від свого імені.
Як уже відзначалося, характерною рисою договору комісії є те,
що комісіонер діє в інтересах іншої особи — комітента від власного
імені. Цей момент є принциповим. Для третьої особи, з якою
комісіонер учиняє правочин, фігура комітента не має значення.
Не зобов'язаний він і перевіряти повноваження комісіонера,
відповідність його дій змісту того завдання, яке йому було надано
комітентом тощо. В цьому аспекті також існує різниця і між діями
комісіонера та управителя в договорі управління майном (гл.70
ЦК). Хоча управитель вчиняє правочини від власного імені, що
поєднує конструкції договору управління майном та комісії, він
все ж таки зобов'язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє
правочин, про те, що він є управителем, а не власником майна (ч.2
ст.1038 ЦК). Це має особливе значення для тих правочинів, які
вчиняються у письмовій формі. У разі відсутності вказівки на те,
що правочин вчинив управитель, а не власник майна, для
останнього правові наслідки не виникають. За таким правочином
управитель зобов'язується перед третіми особами особисто (ч.З
ст.1038 ЦК), тобто приймає здійснення прав та виконання
обов'язків на себе. На відміну від цього, комісіонер у
правовідносинах виступає як самостійна особа, він не повинен
повідомляти контрагента про те, що він діє в інтересах іншої особи і
вчиняє правочин не для себе, а для комісіонера. Навіть якщо
комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи
виконання договору за договором, укладеним з третьою особою,
права набуває комісіонер (ч.2 ст. 1016 ЦК).
4. Договір комісії є консенсуальним та двостороннім. Він
вважається укладеним із моменту, коли сторони дійшли згоди з
усіхістотних умов договору (ч.і ст.638 ЦК). Після цього кожна зі
сто-
632
пін набуває права та обов'язки, які певним чином співвідносяться
між собою. Комісіонер зобов'язаний вчинити один або кілька
правочинів від свого Імені, але за рахунок комітента; зберігати майно
комітента; надати комітентові звіт про виконання доручення;
передати йому все одержане за договором тощо. Хоча у визначенні
договору комісії немає вказівки на обов'язки комітента, це не
означає, що він має тільки права. Комітент зобов'язаний забезпечити
комісіонера усім необхідним для виконання обов'язку перед
третьою особою; виплатити комісіонерові плату за надану йому
послугу; відшкодувати витрати, зроблені комісіонером у зв'язку з
виконанням договору; прийняти виконання договору тощо.
5. Предметом договору комісії є надання посередницької
послуги, яка полягає у вчиненні комісіонером одного або кількох
правочинів в Інтересах комітента та за його рахунок (ст. 1011 ЦК).
Комісіонер здійснює виключно юридичні дії. У цьому полягає
відмінність договору комісії від інших договорів про надання
юридичнихпослуг. Так, за агентським договором та договором про
управліннямайном агент та управитель здійснюють не тільки
юридичні, але йфактичні дії (ч.2 ст.1038 ЦК, ч.і ст.297 ГК). За
договором доручення повірений здійснює лише юридичні дії, але
порівняно з комісіонером його повноваження є більш широкими:
повірений здійснюєне тільки правочини, але й інші дії юридичного
характеру (приймаєвиконання договору, видає довіреності в порядку
передоручення, уразі спору представляє інтереси довірителя в суді
тощо).
Комітент визначає зміст доручення, яке він надає комісіонерові.
З урахуванням сутності договору комісії це насамперед може бути
купівля або продаж певного товару. Якщо має місце саме такий
договір, комітент може визначити асортимент товарів, Його кількість,
якість, ціну тощо. Відповідно до ч.З ст. 1012 ЦК істотними умовами
договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або
купити майно, є умови про це майно та його ціну. ЦК 2003 р. не
містить обмежень щодо ціни майна, за яку воно буде продано
комісіонером, як це мало місце у ЦК 1963 p. (чч.І, 2 ст.401). Тому
сторони визначають її вільно за взаємною домовленістю.
Комітент може визначити територію, в межах якої комісіонер
має здійснювати виконання зобов'язання (наприклад, надати
комісіонерові виключне право представляти його інтереси щодо
реалізації певного майна (обладнання, продуктів харчування, аудіо-,
ві-деоапаратури тощо) на конкретно визначеній території ("договірна
територія"). Таким чином комітент задає певні параметри, в межах
яких належить діяти комісіонерові. Водночас для забезпечення
інтересів комісіонера, який діє як підприємець, комітент може бути
зобов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими
особами (ч.2 ст. 1012 ЦК). Такі обмеження можуть стосуватися
певного виду товарів, їх асортименту, території здійснення
доручення тощо. Це зменшує можливість виникнення конкуренції у
тій сфері, де діє комісіонер, і дає Йому змогу більш результативно
виконувати доручення комітента.
6. Договір комісії має відплатний характер. Комітент
повиненвиплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку,
встановленихУ Договорі комісії (ст. 1013 ЦК). Як правило, розмір
оплати визна-
633
чається у певному відсотку загальної ціни договору комісії.
Водночас сторони можуть і не визначати ці положення в договорі.
В такому випадку оплата буде проводитися після виконання
договору, виходячи із звичайних цін за відповідні посередницькі
послуги' Таким чином, невизначення в договорі умов, які
стосуються оплати дій комісіонера, не змінює загального характеру
цього договору: він завжди має відплатний характер. Нова
конструкція договору комісії на відміну від тієї, яка була
закріплена в ЦК 1963 p. не містить заборони, яка стосується
визначення комісійної винагороди у вигляді різниці між вказаною
комітентом ціною і тією більш вигідною ціною, за якої комісіонер
вчинить правочин. Тому визначення розміру оплати за договором
комісії здійснюється сторонами.
Для забезпечення інтересів комітента комісіонер може
поручитися за виконання правочину третьою особою, яка буде
майбутньою стороною договору. Така спеціальна запорука
комісіонера — делькредере, покладає на нього додаткові
зобов'язання: у разі невиконання або неналежного виконання
договору третьою особою комітент має право звернутися з
відповідними вимогами до комісіонера. Якщо комісіонер поручився
за виконання правочину третьою особою, він має право на
додаткову плату. Розмір додаткової плати за делькредере
визначається за домовленістю сторін.
7. У ЦК 2003 p. порівняно з ЦК 1963 p. дещо по-іншому
вирішується питання щодо вигоди, яку комісіонер додатково
отримав за договором, який він уклав із третьою особою. Якщо
комісіонер визначив умови договору, а комітент учинив правочин на
більш вигідних умовах, то відповідно до 4.2 ст.Ш14 ЦК вигода, яку
отримав комісіонер, належить комітентові. Звертає на себе увагу те,
що, хоча за ІДК 1963 р. вигода також надходила комітентові, за
домовленістю сторін це правило могло бути змінено. В ч.2 ст. 1014
ЦК такої вказівки немає. Треба вважати, що дана обставина не
означає, що сторони не можуть визначити інший, ніж установлено
в законі, режим вигоди, яку отримав комісіонер. Виходячи з ч.З ст.6
ЦК, сторони в договорі можуть відступити від положень актів
цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний
розсуд. Тому є підстави вважати, що сторони за договором комісії
можуть, наприклад, встановити, що вигода, у разі ЇЇ отримання, буде
належати не комітентові, а комісіонерові або їм обом у певних
частках.
У зв'язку з тим, що комісіонер діє за рахунок комітента, він має
право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з
виконанням своїх обов'язків (ст.1024 ЦК). Такі витрати можуть бути
пов'язані з переїздом комісіонера в іншу місцевість для здійснення
правочину, необхідністю оренди транспортних засобів або
приміщення, зберіганням або страхуванням майна тощо. Право на
відшкодування за певних умов зберігається за комісіонером навіть у
разі, якщо він не виконав комісійного доручення і не вчинив
правочин. Комісіонер може отримати відшкодування, тільки якщо:
а) він вжив усіх заходів щодо вчинення правочину; б) не міг його
вчинити за обставин, які від нього не залежали (наприклад різка
зміна цін на ринку певних товарів або послуг, відсутність
необхідного товару тощо). .'
634
8. Договір комісії може бути укладений на визначений строк або
без визначення строку (ч.і ст. 1012 ЦК). У зв'язку з тим, що комісія
не є різновидом відносин прямого представництва й комісіонер діє
від власного імені, його відносини з контрагентами за договором
не потребують пред'явлення довіреності. Тому питання щодо
співвідношення строку дії довіреності та договору, які актуальні
для договору доручення, в даному випадку не мають значення.
Строк дії договору комісії, якщо він є визначеним, встановлюєть ся
тільки в самому договорі.
ЦК не містить спеціальних норм щодо форми договору комісії.
Це означає поширення на цей договір загальних правил, які
визначають форму правочинів (ст.205—209 ЦК).
2. Виконання договору
1. Законодавство встановлює певні правила виконання
договору комісії, які визначають поведінку сторін за договором.
Перш за все комітент зобов'язаний забезпечити комісіонера
усім необхідним для виконання обов'язку перед третьою особою
(ч.і ст. 1016 ЦК). Існує чимало випадків, коли комісіонер не може
здійснити виконання доручення, якшо комітент не забезпечить йому
необхідних умов (комісіонер не може продати майно, яке належить
комітентові у зв'язку з тим, шо товар не поступив на Його склад;
комітент не забезпечив комісіонера необхідними документами, які
підтверджують якість товару, не надав технічної документації щодо
його експлуатації тощо). У разі невиконання комітентом обов'язку,
передбаченого ч.і ст. 1016 ЦК може ставитися питання про
застосування правил щодо прострочення боржника (ст.612 ЦК).
Відповідно до цього, якщо кредитор не вчинив дій, до вчинення
яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання
зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення
кредитора.
2. Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочин на умовах,
найбільш вигідних для комітента (ст.1014 ЦК). Це може
стосуватисяціни, за яку комісіонер продає або купує майно,
способів його зберігання та транспортування, умов, за якими
комісіонер його страхує, та інше. Якщо у комітента виникають
сумніви, комісіонер маєдовести, що під час виконання комісійного
доручення він діяв сумлінно, правочин вчинено ним на найбільш
вигідних для комітентаумовах, а зроблені витрати були
необхідними.
Комісіонер зобов'язаний діяти відповідно до вказівок комітента
(ч.і ст.1014 ЦК). При вчиненні договору з третьою особою може
виникнути непередбачена ситуація, коли комісіонер не може
виконати усі вказівки комітента. В такому разі необхідно отримати
нові розпорядження комітента щодо виконання правочину.
Комісіонер має право відступити від вказівок комітента і вчинити
правочин на інших, ніж передбачено договором доручення
умовах, за двох обставин: а) якщо цього вимагають інтереси
комітента; б) комісіонер не міг попередньо запитати комітента або
не одержав від нього відповіді на свій запит у розумний строк.
Особливі правила встановлено щодо комісіонера, який є
підприємцем. З урахуванням того, що такий комісіонер діє за
обставин, які можуть вимагати
635
термінового прийняття рішення, йому за згодою комітента може
бути надано право відступати від вказівок комітента без
попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням
комітента про допущені відступи.
3. ЦК встановлені спеціальні правила, які стосуються
відступукомісіонера від вказівок комітента під час учинення ним
договорівкупівлі та продажу майна (чч.З, 4 ст. 1017). Це пояснюється
пріоритетним застосуванням договору комісії саме в цій сфері. ЦК
регулює два види відносин, які тут можуть виникнути: 1)
комісіонерпродав майно за нижчою ціною порівняно з тією, яка
була встановлена комітентом; 2) комісіонер купив майно за
вищою ціною,ніж була визначена. Зрозуміло, що як в першому,
так і в другомувипадку комісіонер відступив від вказівок комітента
щодо умов договору І не в найкращий для нього спосіб, тому така
ситуація потребує спеціального законодавчого вирішення.
Якщо комісіонер продав майно за нижчою ціною, він повинен
заплатити різницю комітентові. Унаслідок цього комітент отримує
ту ціну, за якою він хотів продати майно. Ця норма є способом
забезпечення інтересів комітента і певною санкцією проти
комісіонера, який діяв неправомірно. Комісіонер звільняється від
обов'язку сплатити різницю в ціні, якщо доведе, що він не мав
можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за
нижчою ціною попередив більші збитки. Дії комісіонера щодо
продажу майна за нижчою ціною можуть бути вимушеними і
пояснюватися реальною ситуацією, яка склалася на ринку товарів.
Комісіонер повинен довести, що він продав майно хоча і за нижчою
ніж за договором, але найбільш вигідною ціною, яка могла бути
отримана за таких умов, а непродаж майна, враховуючи тенденції
розвитку ринку, міг спричинити ще більші збитки для комітента.
Доказ вказаних обставин є достатнім для комісіонера, який є
підприємцем, і якому було надано право відступати від вказівок
комітента без попереднього запиту про це. Якщо за нижчою ціною
продав майно інший комісіонер, він має довести, що не міг
попередньо запитати комітента про необхідність зниження ціни або
не отримав у розумний строк відповіді на свій запит.
Якщо склалася протилежна ситуація й комісіонер купив майно
за вищою, ніж була погоджена, ціною для забезпечення своїх
інтересів, комітент може: а) не прийняти майно, яке комісіонер
придбав для нього, сповістивши комісіонера про своє рішення в
розумний строк після отримання повідомлення про цю купівлю; б)
отримати різницю у ціні від комітента, який вимушений буде це
зробити, бо ЕИЙШОВ за межі, які були встановлені комітентом. Якщо
комітент зробив відповідну доплату за майно, комітент не має права
відмовитися від прийняття виконання договору.
4. Договір комісії не передбачає обов'язковості особистого
йоговиконання комісіонером, як це має місце, наприклад, за
договоромдоручення. Тому допускається заміна комісіонера на Іншу
особу —субкомісія. Така заміна здійснюється за певними
правилами(ст.1015 UK).
По-перше, для ЇЇ проведення необхідна згода комітента.
Укладаючи договір комісії, комітент веде справи з чітко
визначеною
636
особою, її заміна безпосередньо зачіпає його інтереси і може
вплинути на результат виконання доручення. Тому він може не
погодитися на кандидатуру субкомісіонера, яку пропонує
комісіонер, або взагалі на можливість його заміни. Це пояснює
необхідність отримання згоди комітента на передачу повноважень
комісіонера іншій особі. У виняткових випадках, якщо цього
вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір
субкомісії без згоди комітента.
По-друге, навіть здійснивши передачу своїх повноважень субко-
місіонеру, комісіонер залишається відповідальним за його дії перед
комітентом. Це означає, що у разі невиконання субкомісіонером
завдання перед комітентом відповідати буде комісіонер, а не суб-
комісіонер. Дане правило пояснюється тим, що субкомісія не є
різновидом заміни боржника в зобов'язанні (переведення боргу),
відповідно до конструкції якої права та обов'язки боржника
переходять до іншої особи (ч.і ст.532, ст.ст.520—523). У даному
випадку йдеться про виконання обов'язку боржника іншою особою
(ст.528). Таке виконання допускається, якщо воно передбачено
договором сторін. При цьому, виходячи із загальних правил (ч,2
ст.528 ЦК), у разі невиконання або неналежного виконання
обов'язку боржника Іншою особою цей обов'язок боржник
повинен виконати сам.
По-третє, за договором субкомісії комісіонер стає кредитором,
який має право вимагати виконання доручення від субкомісіонера.
У зв'язку з цим він набуває щодо субкомісіонера права та обов'язки
комітента. Комісіонер може блокувати можливість виникнення
прямих відносин між комітентом та субкомісіонером. Відповідно
до цього комітент не має права без згоди комісіонера вступати у
відносини із субкомісіонером. Якщо комісіонер не заперечує проти
встаношіення прямого контакту між комітентом та субкомісіонером,
то вступає в дію правило ч.і ст.528 ЦК, відповідно до якого
кредитор (комітент) зобов'язаний прийняти виконання наданого
ним доручення, якщо воно запропоноване за боржника іншою
особою (субкомісіонером).
5. Комісіонер вчиняє договір на власний розсуд, визначаючи
особу свого контрагента. При цьому він має діяти виходячи з вимог
розумності та справедливості (ст.627 ЦК), застосовуючи такі
застережні заходи, які лише можливі для створення умов, найбільш
вигідних для комітента. Водночас може виникнути ситуація, коли
третя особа (контрагент) не виконує договору, укладеного з нею
комісіонером за рахунок комітента (не передає майно, яке було
оплачено комісіонером, не сплачує за отриманий товар обумовлену
грошову суму тощо). За загальним правилом комісіонер не відповідає
перед комітентом за невиконання третьою особою договору (ч.4
ст.1016 ЦК). Це пояснюється тим, що комісіонер не може
відповідати за дії іншої особи — контрагента, за договором, бо це
вже виходить за межі його можливостей. Водночас на комісіонера за
таких обставин покладаються певні обов'язки. По-перше, він
зобов'язаний негайно повідомити комітента про невиконання
третьою особою правочину, який було вчинено в його інтересах.
По-друге, комісіонер зобов'язаний зібрати та забезпечити необхідні
докази, які є необхідними для майбутнього позову — акти про
недоліки майна, Його втрату, недос-
637
тачу та пошкодження, банківські документи, страхові свідоцтва
(поліси, сертифікати) тощо. Комісіонер має право це робити у зв'язку
з тим, що саме він є стороною договору і йому як кредитору належить
право вимоги до третьої особи. Разом з тим, з урахуванням
особливостей відносин, які виникають із договору комісії, комітент
може вимагати від комісіонера відступлення йому права вимоги до
третьої особи. Таке відступлення проводиться за загальними
правилами заміни кредитора в зобов'язанні (ст.512—519 ЦК).
У деяких випадках при невиконанні зобов'язання третьою
особою може виникати відповідальність самого комісіонера. Це
можливо за двох підстав: а) комісіонер був необачним при виборі
особи, з якою він учинив правочин; б) комісіонер поручився за
виконання договору третьою особою (делькредере).
У першому випадку відповідальність може виникати, якщо
комісіонер, наприклад, вчинив правочин з юридичною особою щодо
якої була відкрита ліквідаційна процедура, з представником, який
діяв без необхідних повноважень, за інших обставин, коли є
підстави вважати, що комісіонер діяв у виборі контрагента
необачно.
У другому випадку йдеться про випадки, коли комісіонер
поручився за виконання договору третьою особою (делькредере,
італ. del credere — від довіри). Як уже відзначалося, делькредере не є
одним із способів забезпечення виконання зобов'язання (див.
коментар до гл.49 ЦК). Хоча відносини, які виникають за договором
комісії, коли комісіонер дає запоруку щодо дій третьої особи зовні
схожі з тими, що виникають у відносинах поруки, за своєю
юридичною природою вони не є тотожними.
Порука виникає у тому разі, коли поручитель поручається за
третю особу перед кредитором, який сам є стороною в договорі.
Так, за договором купівлі-продажу, який виникає між двома
сторонами, поручитель поручається за виконання зобов'язання
покупцем і бере на себе обов'язок у разі невиконання ним договору
забезпечити його. Таким чином, поручитель не є стороною договору
купівлі-продажу, а виступає як особа, яка допомагає належному
виконанню зобов'язання й забезпеченню прав продавця.
За договором комісії ситуація інша: стороною в договорі, тобто
кредитором, виступає сам комісіонер. Він поручається за його
виконання не перед стороною в договорі, як це має місце у разі
поруки, а перед особою, в інтересах якої він діє комітентом.
Делькредере може розглядатися як спосіб забезпечення майнових
інтересів кредитора. Якщо комісіонер поручається за третю особу,
він бере на себе певні зобов'язання перед комітентом щодо
виконання пра-вочину, який буде вчинено за участю третьої особи.
Причому за це комісіонер отримує від комітента додаткову плату.
Тому у разі невиконання договору особою, за яку поручився
комісіонер, перед комітентом відповідає він, а не третя особа. В
цьому також полягає відмінність делькредере від способів
забезпечення виконання зобов'язання, зокрема поруки.
Відповідно до ч.і ст.554 ЦК у разі порушення боржником
зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель
відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо
договором поруки не встановлено додаткової (субсидіарної)
відповідальності
638
поручителя. За договором комісії не виникає солідарної або
субсидіарної відповідальності, перед комітентом відповідає лише
одна особа — комісіонер.
6. Велике значення має питання щодо належності майна, яке
комісіонер отримав за правочином, який він вчинив із третьою
особою. ЦК відтворює традиційну конструкцію, відповідно до якої
майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю
комітента (ст. 1018). Ця норма закріплює спеціальне правило щодо
моменту набуття права власності. За загальним правилом право
власності у набувача за договором виникає з моменту передання
йому майна (ч.і ст.334 ЦК). Інше може бути встановлено
договором або законом. У даному разі інше правило полягає в тому,
що комітент стає власником майна ще до його одержання, з
моменту, коли його одержав комісіонер.
Ця норма має імперативний характер і не може змінюватися за
домовленістю сторін, бо інша конструкція свідчила б про наявність
не договору комісії, а іншого договору (купівлі-продажу, міни
тощо). Наприклад, одна особа купує майно від свого імені і набуває
щодо нього право власності з метою продати його в майбутньому
іншому суб'єкту. В такому випадку наявними є два самостійних
договори купівлі-продажу, а не договір комісії, за яким одна особа
купує річ для іншої. Ця обставина спричиняє низку важливих
юридичних наслідків.
По-перше, у зв'язку з тим, що комітент є власником майна, яке
було отримано комісіонером, для останнього воно є чужим
майном. Тому комісіонер повинен передати комітентові все
одержане за договором комісії (ч.і ст.1022 ЦК). При цьому
комісіонер повинен надати комісіонерові звіт про виконання
доручення, в якому вказати дані про вчинений ним правочин
(правочини), свої витрати, пов'язані з виконанням доручення, умови
відступу від вказівок комісіонера тощо.
По-друге, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента.
Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або
пошкодження майна комітента (ч.і ст. 1021 ЦК). У зв'язку з тим,
що комісіонер до передачі майна комітенту тримає його у себе, він
повинен поводитися з ним певним чином, враховуючи, що має
справу з чужим майном. У даному випадку не виникає потреби
вчинення спеціального договору зберігання (гл.66 ЦК), оскільки
обов'язок комісіонера зберігати майно випливає із суті договору
комісії. Комісіонер повинен ужити заходів шодо охорони прав та
інтересів комітента за двох обставин: а) якщо при прийнятті майна,
що надійшло від комітента, або майна, що надійшло для комітента,
будуть виявлені недостача або пошкодження; б) у разі завдання
шкоди майну комітента. В таких випадках комісіонер повинен
скласти відповідні акти прийому товару, які б свідчили про
недостачу або пошкодження майна, зібрати необхідні докази,
здійснити дії щодо перевезення майна в інше місце, де йому не
загрожуватиме небезпека тощо. Комісіонер повинен негайно
повідомити комітента про ситуацію, яка виникла, та про свої дії.
Для підвищення захисту інтересів комітента на комісіонера може
бути покладено обов'язок за рахунок комітента застрахувати
639
майно, яке він одержить за договором, із третю особою (майнове
страхування). Якщо комісіонер виконав іде доручення, то в разі
пошкодження або знищення майна (страховий випадок)
виникають відносини, які регулюються нормами гл.67 ІДК (див.
коментар до гл.67 ЦК). Якщо комісіонер не виконав обов'язку щодо
страхування майна, він особисто відповідає перед комітентом за
його втрату, недостачу або пошкодження (ч.З ст. 1021 ЦК).
По-третє, комітент як власник за загальним правилом несе
ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна.
Таким чином, якщо майно, яке належить комітентові, буде знищено
або пошкоджено за випадковими обставинами, збитки понесе
комітент, який не має права вимагати їх відшкодування від будь-
якої особи. Не правило не є імперативним. Відповідно до ст.323
ЦК такий ризик несе власник, якщо інше не встановлено договором
або законом. Таким чином, сторони за договором комісії можуть
встановити, що ризик випадкового знищення та пошкодження
майна до його передачі комітентові несе комісіонер. Такий ризик
сторони можуть розподілити між собою у певних частках.
По-четверте, на майно, яке належить комітентові і знаходиться у
комісіонера, на загальних підставах може бути звернено стягнення за
вимогами кредиторів комітента. ЦК встановлює спеціальне правило,
що спрямоване на захист Інтересів комісіонера у разі, коли комітент
не виконує своїх обов'язків за договором комісії. Відповідно до
ст. 1019 ЦК комісіонер має право для забезпечення своїх вимог
притримати річ, яка має бути передана комітентові. Притримання
речі як спосіб забезпечення виконання зобов'язання вперше знайшло
своє закріплення в новому ЦК. Загальні норми щодо притримання
містяться в §7 гл.49 ЦК (див. коментар до гл.49 ЦК). Вони можуть
застосовуватися також для регулювання відносин, які виникають у
разі притримання комісіонером речі, яка належить комітентові. Так,
комісіонер відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку
він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження
сталися з його вини; комісіонер як кредитор не має права
користуватися річчю, яку він притримує у себе (чч,2, 3 ст.595 ЦК);
комісіонер несе ризик випадкового ЗНИЩЄШІЯ або випадкового
пошкодження притриманої речі, якщо інше не встановлено законом
(ч.4 ст.594 ЦК). Якщо комітент оголошений банкрутом, правила
щодо притримання речі перестають діяти. Комісіонер вважається
заставодержате-лем притриманої ним речі. У зв'язку з тим, що
вимоги кредиторів, які забезпечені заставою, задовольняються у
першу чергу (п.1 ч.і ст. 112 ЦК), комітент має переважне перед
іншими кредиторами право щодо захисту своїх майнових прав.
7. Інтереси комісіонера можуть задовольнятися іншим шляхом.
Відповідно до ст.1020 ЦК комісіонер має право відраховувати
належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що
надійшли до нього для комітента. Аналогічна норма містилася в
ст.408 ЦК 1963 р. В ЦК 2003 p. вона доповнена положенням,
відповідно до якого комісіонер може відраховувати ці суми лише за
умови, якщо інші кредитори комітента не мають переважного
перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, шо
належать комітентові.
640 . , -.
Треба сказати, що вказане доповнення викладено не дуже чітко і
тому потребує певних припущень, без яких важко визначити його
зміст. По-перше, є підстави вважати, що гроші, які поступили
комісіонеру для комітента, останній має право притримувати за
правилами ст. 1019 ЦК. lie пояснюєтся тим, що відповідно до
ст.177 ЦК гроші є різновидом речей, тому правило, встановлене
ч.і ет.1019 ЦК, відповідно до якого комісіонер має право для забез-
печнння своїх вимог притримати річ, поширюється також на гроші.
По-друге, на відносини щодо грошей поширюється і дія ч.2 ст.1019
ЦК, відповідно до якої у разі оголошення комітента банкрутом
комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі,
уданому випадку — грошей. Таким чином, комісіонер має право
притримати гроші для забезпечення своїх вимог за договором
комісії.
У разі визнання комітента банкрутом гроші набувають статусу
предмета застави (ст.576 ЦК хоча і не називає гроші серед видів майна,
яке може бути предметом застави, але і не містить відповідної
заборони). В результаті, комісіонер стає кредитором, вимоги якого
забезпечені заставою. Як уже відзначалося, відповідно до п.1 ч.і ст. 112
ЦК вимоги таких кредиторів задовольняються у першу чергу. Таким
чином, комісіонер, який тримає гроші, які надійшли йому для
комітента, є заставодержателем, тобто кредитором першої черги.
З урахуванням цього виникає питання: коли інші кредитори
можуть мати переважне перед ним право на задоволення сво'іх
вимог? У найкращому випадку вони, поряд із комісіонером та
іншими зас-таводержателями, також можуть належати до
кредиторів першої черги (особи, які вимагають відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю). Інших осіб, які б мали пріоритет порівняно з комісіонером
відповідно до ЦК, не вбачається. З цього можна зробити лише один
позитивний висновок: ст.1020 ЦК моделюється як широка
перспективна норма, яка враховує положення не тільки нового ЦК,
а й інших нормативних актів, які будуть прийняті на його основі
пізніше і в яких можливе встановлення іншої черговості
задоволення вимог кредиторів ніж та, яка закріплена в ст. 112 ЦК.
Стаття 1018 ЦК встановлює, що власністю комітента є майно,
яке було для нього придбано комісіонером. У ЦК 1963 р. (ст.398)
Ця норма мала більш широкий зміст. У ній, зокрема,
закріплювалося право власності комітента не тільки на майно, яке
було отримано комісіонером за правочином із третьою особою, а й
на майно, яке комітент передав комісіонерові для здійснення з ним
пра-вочину. Насамперед мається на увазі майно, яке комітент передав
комісіонеру для продажу. Так моделюються відносини в договорі
консигнації, який є різновидом договору комісії. Його сутність
полягає в тому, що комітент, який є виробником певного товару,
передає його на склад комісіонера для подальшого продажу від Імені
комісіонера. Якщо певна кількість товару не буде продана,
комісіонер може повернути її комітентові або купити для себе. Хоча
комісіонер (консигнатор) продає майно від свого імені, він не
набуває на нього права власності. Таким чином, протягом усього
часу, поки товар знаходиться у комісіонера, його власником є
комітент. У ЦК 2003 p. такого правила немає, хоча воно не є
зайвим.
41
2Ь3? ' . ' -
8. Комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому
все одержане за договором комісії. У свою чергу комітент
зобов'язаний: прийняти від комісіонера все належно виконане за
договором і оглянути придбане для нього майно. Якщо в майні
будуть виявлені певні недоліки, комітент зобов'язаний повідомити
комісіонера про вказану обставину негайно. Він може висловити І
певні заперечення щодо звіту комісіонера. Комітента можуть не
влаштовувати наведені у звіті суми витрат комісіонера або субкомі-
сІонера, дані про необхідність виконання тих чи інших дій тощо.
Про свої заперечення щодо звіту комітент має повідомити
комісіонера протягом ЗО днів від дня отримання звіту, в іншому
випадку звіт комісіонера вважається прийнятим (ст.1022, 1023
ЦК).
3. При пиненн я договору та його наслі дк и
1. Договір комісії може припинятися на загальних підставах.
Перш за все це має місце при його належному виконанні (ст.599
ЦК). Водночас це можливо і до виконання комісіонером завдання.
На відміну від розірвання договору, яке передбачає згоду сторін
(ч.і ст.651 ЦК), договір комісії може припинитися за Ініціативи
однієї з них. У ЦК закріплені дві підстави такого припинення: а)
відмова від договору комітента (ст.Ш25); б) відмова від договору
комісіонера (ст.1026).
Стосовно вирішення питання щодо припинення договору
комісії комітент порівняно з комісіонером має певні переваги: за
загальним правилом він може відмовитися від договору у будь-
який час. Не зобов'язаний він також пояснювати комісіонерові
підстави своєї відмови. Водночас закон захищає й інтереси
комісіонера. Відмова комітента безпосередньо стосується інтересів
комісіонера, оскільки внаслідок такої відмови останній вимушений
змінювати свої плани, спрямовувати свою діяльність в інших
напрямах, шукати контрагентів за новими договорами тощо. Це має
особливе значення, якщо договір комісії було укладено без
визначення строку, й відносини між комітентом і комісіонером
мали тривалий, постійний характер. У такому разі комітент повинен
повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30
днів ( ч . 2 ст. 1025 ЦК). Якщо договір комісії мав строковий
характер, правило щодо обов'язкового повідомлення про відмову
від нього не застосовується І комітент вправі повідомити
комісіонера про своє рішення І в більш стислі строки.
2. При відмові комітента від договору постає питання щодо
долі майна, яке залишилося у комісіонера. Комітент повинен
розпорядитися ним у строк, який було встановлено в договорі
(якщо це мало місце), а за його відсутності — негайно. Це правило
також спрямоване на забезпечення інтересів комісіонера. Майно,
яке він тримає у себе, може бути значним за обсягом, кількістю та
загальною вартістю, воно може потребувати спеціального догляду та
відповідних умов зберігання. Знаходження такого майна у
комісіонера (на його складах) є цілком обґрунтованим під час дії
договору комісії і перестає бути таким після його припинення. Тому
і встано влено пра вило щодо скорішого вир ішення комі те нт ом
пит ання
642
_ 0 розпорядження своїм майном. У разі невиконання комітентом
нього обов'язку комісіонер має право передати це майно на
зберігання за рахунок комітента іншим особам (див. коментар до
гл.66 ЦК) або продати майно за найвигІднішою для комітента
ціною.
У разі відмови комітента від договору між сторонами проводять ся
необхідні розрахунки. Комісіонер має право на: а) відшкодування
витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору; б) плату за
фактично вчинені дії (ч.5 ст.1013 ЦК, ч.4 ст.1025). Договір комісії
передбачає, шо комісіонер діє за рахунок комітента, тому усі витра ти,
які комісіонер зробив під час виконання доручення, мають бути
відшкодовані комітентом. Що ж стосується плати, яку комітент
повинен сплатити комісіонерові, то її розмір обмежується тільки
фактично вчиненими діями комітента. Це пояснюється тим, що
комісіонер не виконав свого обов'язку в повному обсязі І не вчинив
договір, який передбачався сторонами в договорі комісії. Хоча вини
комітента в цьому немає, оскільки ініціатива припинення договору
надходила від комітента, комісіонер не може претендувати на плату,
яка йому належала б у разі виконання доручення в повному обсязі.
Закон не передбачає також відшкодування комітентом збитків, які
можуть виникнути у комісіонера у зв'язку з припиненням договору.
3. Договір комісії може бути припинено не тільки за ініціативи
комітента, а й при відмові від договору комісіонера (ст.1026 ЦК).
Водночас це можливо лише у деяких випадках. Відповідно до ч . і
ст.1026 ЦК комісіонер не вправі відмовитися від договору комісії,
якщо цей договір мав строковий характер, тобто в ньому було
встановлено строк його дії. Таке положення спрямовано на захист
інтересів комітента й установлення необхідної стабільності у
відносинах між сторонами. Комітент, який доручив виконання
договору іншій особі, має бути впевнений у тому, що його доручення
буде виконано. В першу чергу це має значення у випадках, коли
строк виконання договору був обумовлений сторонами і давав
комітенту підстави розраховувати на його виконання протягом
певного часу. Інша справа, коли такий строк установлено не було.
Зазвичай це свідчить про тривалість відносин між сторонами, їх
постійний характер (наприклад, за договором про падання
брокерських послуг (брокерське обслуговування) комісіонер
(брокер) постійно здій снює в інтересах комітента правочини шодо
купівлі-продажу това-РУ). Відносини, які мають безстроковий
характер, можуть бути припинені з ініціативи комісіонера, але при
виконанні ним певних Дій. По-перше, комісіонер повинен
повідомити комітента про свою відмову не пізніше ніж за 30 днів, по-
друге, вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента.
Після відмови комісіонера від договору комітент повинен
розпорядитися своїм майном, яке знаходиться у комісіонера. Це
можуть бути речі, які були надані комісіонерові для виконання
доручення, або частково отримані від контрагента за договором для
передачі комітенту. Для розпорядження таким майном комітенту
надається 15 днів від дня отримання ним повідомлення комісіонера
п
Ро відмову від договору. В Іншому випадку у комісіонера виникає
право: а) передати майно на зберігання за рахунок комітента; б)
продати його за найвигІднішою для комітента ціною.
2і« 643
4. Ще однією підставою припинення договору комісії, яка
спеціально визначена в гл.69 ЦК, є смерть фізичної особи або
припинення юридичної особи (ст. 1027 ЦК). Як уже відзначалося,
договір комісії не має такої ознаки, як особисто-довірчий
характер відносин між його сторонами. Це знаходить свій
відбиток І на вирішенні питання щодо припинення договору
комісії. За загальним правилом у разі смерті фізичної особи або
ліквідації юридичної особи — комісіонера-договір комісії
припиняється. Водночас такі наслідки виникають не завжди.
Якщо юридична особа — комісіонер, припиняється з переданням
усього належного їй майна, прав та обов'язків іншим
юридичним особам, тобто якщо має місце правонаступ-ництво
(ст.104 ЦК), договір комісії може зберігати свою силу.
Вирішення цього питання залежить від комітента. Договір
комісії не припиняється, якщо комітент згоден продовжити
його дію і його влаштовує особа нового комісіонера —
правонаступника юридичної особи. В іншому випадку комітент
протягом строку, встановленого для заявления кредиторами
своїх вимог (ч.4 ст. 105 ЦК), має повідомити про свою відмову
від договору комісії.
5. ЦК 2003 р. не встановлює правил щодо окремих видів
договору комісії. На відміну від нього ЦК 1963 p. мав спеціальні
посилання на договори комісії за участю громадян, предметом
яких були належні громадянам речі (нові або такі, що були у
вжитку), а також на договори щодо продажу продукції
сільськогосподарського призначення (ст.ст.395, 401, 404). У ЦК
2003 p. закріплене загальне правило, відповідно до якого законом
можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо
окремих видів майна (ст.1028). Такий підхід у цілому є
виправданим. Дійсно, в ЦК мають бути закріплені основні,
найбільш важливі норми щодо договору комісії. Норми, які б
враховували особливості окремих видів відносин, що випливають
із договору комісії, можуть знайти своє закріплення в
спеціальних нормативних актах. Звертає на себе увагу один
важливий момент: відповідно до ст.1028 ЦК регулювання окремих
видів договору комісії має здійснюватися законами, а не підзакон-
ними нормативними актами, як це нерідко має місце сьогодні
(наприклад, Правила комісійної торгівлі непродовольчими
товарами). Такий підхід потребує прийняття відповідних
законів, які б регулювали відносини, які виникають в окремих
видах договору комісії.
644
Глава 70
Управління майном
1. Регулювання управління майном.
Підстави виникнення правовідносин
з управління майном
1. Законодавством України вперше врегульовуються відносини
з управління майном. Інститут управління майном є значним.
Відповідні його норми містяться не лише в гл.70 ЦК, а й в інших
його главах, оскільки поняття управління майном може виникати з
різних підстав та внаслідок різних обставин. Так, управління
майном може виникати в силу прямої вказівки закону, коли
йдеться про управління майном підопічного (ст.72), майном
фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце
перебування якої невідоме (ст.44 ЦК).
У першому випадку підставами виникнення відносин з
управління є акт органу опіки та піклування (ст.61) або рішення
суду про призначення опікуна (ст.60 ЦК). В другому — рішення
суду та акт нотаріуса. Тобто в цих випадках має місце управління
майном, але договір не укладається. На відміну від наведених
відносин з управління майном, якщо йдеться про управління
майном фізичної особи-підприємця, визнаного безвісно відсутнім,
недієздатним або цивільна дієздатність якого обмежена, а також у
випадках, коли власником майна, яке використовувалося у
підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня
особа, управління майном здійснюється призначеним органом
опіки та піклування управителем на підставі договору, який з ним
укладається (ст.54 ЦК). Може укладатися договір на управління
майном підопічного між опікуном та іншою особою (ч.4 ст.72
ЦК).
Підставою управління майном може бути й заповіт, в якому
призначений виконавець (ст.1286 ЦК). У випадку відсутності
призначення в заповіті виконавця заповіту, а також в інших
випадках, передбачених ст. 1288 ЦК, такий виконавець
призначається нотаріусом. При цьому хоч і потребується згода
особи, яка призначається виконавцем заповіту, але ст.1289 ЦК не
вимагається укладення з нею договору управління. Водночас у
ст.1285 ЦК прямо вказується про укладення такого договору між
особою, яка буде управляти спадщиною, і нотаріусом у разі
відсутності спадкоємців або виконавця заповіту.
У ст.1029 ЦК передбачається й можливість виникнення на
підставі договору управління майном права довірчої власності.
"Такі ж положення містить Закон про іпотечне кредитування,
Розділ якого врегульовує довірчу власність і управління
іпотечними активами.
2. Підставами виникнення правовідносин з управління
майном є або один юридичний факт — договір, вимоги до якого
містяться в гл.70 ЦК, або юридичний склад, до якого входять
Норма закону, акт органу опіки та піклування або рішення суду та
645
 договір управління майном. Останній в певних випадках не є
обов'язковою складовою підстав виникнення правовідносин з
управління майном.
Отже, управління майном, по-перше, може виникати з різних
підстав, перелік яких не є вичерпним, по-друге, може
опосередковуватися договором або не опосередковуватися. Однак
у будь-якому випадку до відносин з управління майном слід
застосовувати загальні засади управління майном, шо
врегульовуються в гл.70 ЦК.
3. Відносини з управління майном також є різними. У випадку
укладення договору управління майном виникають зобов'язальні
правовідносини. Однак з введенням до ЦК норм про право
довірчої власності складається нетипова для українського права
конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і
речові правовідносини. В ст.1029 ЦК вказується на можливість
обрання того чи іншого варіанту відносин: або сторони договору
управління майном домовляються про те, що вони залишаються
між собою в зобов'язальних правовідносинах, або з укладенням
цього договору зідносини між ними піддаються регулюванню
нормами про речові права. В останньому випадку виникає чимало
труднощів, оскільки, по-перше, ЦК не містить загальних положень
про речові права, а в гл.ЗО йдеться лише про речові права на чуже
майно, до яких не належить право довірчої власності. По-друге,
само по собі право довірчої власності є чужим для права України.
Відомо, що довірча власність набула широкого застосування в
англо-американському праві, яким відпрацьовані відповідні засади
й механізми щодо цього. Навпаки, спроба ввести подібну
інституцію до законодавства РФ ВИЯВИЛІСЯ незадовільною, що
призвело до відмови від неї російського законодавця. По-третє,
враховуючи класичні витоки права довірчої власності з права
справедливості, якого, звичайно, не знає право України, цій
конструкції у нас заважає традиційний дуалістичний поділ
цивільних правовідносин на речові та зобов'язальні, що відсутній в
англо-американському праві.
Тому, гиходячи з ст.1029 ЦК, можна змоделювати кілька
варіантів правовідносин. Перший: договірні правовідносини, в яких
перебувають сторони договору управління майном. Другий: договір
управління майном є юридичним фактом, на підставі якого
відбувається перехід права власності на майно від установника
управління до набувача (довірчої власника). З передачею цього
майна (виконанням договору) договір припиняється і виникають
речові відносини — відносини довірчої власності. В такому разі є
потреба, не обмежуючись доповненнями до ст.316, належним
чином врегулювати ці відносини в ЦК, оскільки вони вже не будуть
врегульовуватися договором. Вимагає цього й правов\. становище
бенефіціз-ра. Третій: речові відносини (довірчої власності) існують
паралельно із зобов'язальними відносинами (лові: чого управління).
Таке становище дотепер праву не було відо\- в, оскільки
одночасного встановлення речово-зобов'язальних відносин правові
конструкції ще не містили. Однак, схожою є ситуація з
регулюванням емфітев-зису (гл.ЗЗ) та суперфіцію (гл.34 ЦК), які
хоч і є речовими правами, але не тільки встановлюються на підставі
договору, а й врегульовуються ним, тобто залишаються водночас і
зобов'язальними.
!
646
Оскільки право довірчої власності є новою і майже неврегульо-
ною інституцією в праві України, у випадку обрання сторонами
такої моделі відносин, саме в договорі й слід врегулювати всі їх
численні аспекти. З них найголовніші:
1) ідо надає набувачеві право довірчої власності порівняно з
договірними правовідносинами з управління;
2) які повноваження набувача як довірчого власника,
відміннівід прав управителя за договором, у нього виникають;
3) як будуються відносини довірчої власності з третіми
особами,які б відрізняли довірчого власника від управителя;
4) які обов'язки і перед ким несе набувач як довірчий
власникпорівняно з управителем та обсяг його відповідальності.
4. Слід відрізняти відносини з управління майном і схожі з ни ми
відносини, наприклад, пов'язані зі здійсненням управління
юридичною особою приватного права її органами або особою, з
якою укладено відповідний договір; управління при санації
боржника під час провадження у справі про банкрутство.
Так, відносини з управління в господарських товариствах мають
інші засади, ніж передбачені в гл.70 ЦК. Вони є не договірними, а
корпоративними і виникають шляхом здійснення учасниками
господарських товариств свого права на участь в управлінні
товариством. Органи юридичної особи, які здійснюють управління
нею, не є окремими особами, а їх повноваження визначаються не
договором, а установчими документами юридичної особи та
законом. Проте не виключаються випадки, коли за рішенням вищого
органу юридичної особи повноваження її виконавчого органу
передаються на підставі договору сторонній особі (фізичній або
юридичній), яка спеціалізується на здійсненні відповідної
управлінської діяльності. В такому разі ця особа буде управляти не
майном юридичної особи, з якою укладається договір, а виконувати
функції її виконавчого органу. Такий договір слід відрізняти від
договору на здійснення управління підприємством, яке буде
виконуватися на підставі договору управління майном, що
регулюється гл.70 ЦК. Для цього слід ліквідувати юридичну особу,
майно якої бажано передати в управління.
Не поширюється дія гл.70 ЦК і на відносини з управління, що
здійснює ліквідаційна комісія (ст.ст.110, 111 ЦК), керуючий
санацією (чч.4—6 ст. 17 Закону про відновлення платоспроможності
боржника), ліквідатор та члени ліквідаційної комісії (ст.25
зазначеного Закону). Так, у ч.5 ст. 17 Закону передбачається
прийняття керуючого санацією майна боржника в господарське
відання, а в ст.25 — прийняття ліквідатором майна до свого
відання. З ними Договори на управління майном не укладаються,
тобто зазначені особи здійснюють управління не на договірних, а на
інших засадах.
Таким чином, відносини з управління майном є досить
об'ємним поняттям.
На одні з них поширюються положення гл.70 ЦК (при
укладенні договорів, а також без їх укладання, але при виникненні
відносин з управління майном, які фактично збігаються з
відносинами з управління, що регулюються цією главою ЦК), а на
ін-щі
647
5. Частина 2 ст.1029 ЦК передбачає можливість обмеження
права довірчої власності законом або договором. Враховуючи
невизначеність взагалі поняття права довірчої власності, обсягу
повноважень довірчого власника порівняно з власником та
управителем, а також те, чи залишатиметься право власності у
особи, яка передала майно іншій особі у довірчу власність (тобто чи
призведе так зване "розщіплення" права власності до виникнення
одночасно двох власників на одне й те саме майно), слід досконало
окреслити повноваження довірчого власника.
2. Поняття договору управління майном,
його істотні умови та форма
1. Договір управління майном є новим для українського
законодавства. Його визначення дається в ст.1029 ЦК, якою
передбачаються наступні характерні риси цього договору:
а) за цим договором здійснюється управління майном
власника.Тому, по-перше, його дія не поширюється на
управління самимвласником — юридичною особою. По-друге, не
можна укладати договір на управління майном невласника
(наприклад з особою, якіймайно належить на підставі договору, —
орендарем тощо). Протепри управлінні договір не завжди
укладається з самим власником(наприклад, коли ним є малолітня
особа, або особа, яка померла);
б) управління має здійснюватися в інтересах власника або
названої ним особи — вигодонабувача. Тому від управителя
вимагаються добросовісність, турботливість, розумність як за дії в
чужому інтересі;
в) мотиви укладення договору можуть бути різними І
стосуватись бажання примножити свій капітал діями
професійного управлінця; підтримати іншу особу — підопічним або родичами померлого тощо);
вигодонабувача; здійснюватинеобхідні дії до появи певних
підстав для інших правовідносин(при безвісній відсутності або
при спадкуванні) та ін.;
г) цим договором опосередковується реалізація правомочнос-
тей власника, визначених ст.317 ЦК як права володіння,
користування та розпоряджання його майном. Обсяг цих
повноважень(особливо, що стосується розпорядження майном)
визначаєтьсявласником або іншою особою, яка є установником
управління задоговором;
ґ) за загальним правилом, незважаючи на реалізацію
управителем повноважень власника, їх передача управителю не
відбувається, а управитель не стає внаслідок укладення договору
власником. На підставі цього договору виникають зобов'язальні
правовідносини між управителем і установникам управління.
Виняток становить передача майна в довірчу власні ;ть;
д) управитель, реалІзуючи надані йому повноваження, діє
увідносинах з третіми особами від власногг Імені, без довіреності;
є) з урахуванням значного обсягу повноважень, які здійснює
управитель, і дії його від власного імені, ЦК встановлюються
вимоги щодо відмежування особи управителя від особи власника і
власного майна управителя від майна, яким він управляє за
договором. Перша вимога стосується обов'язку управителя
позначати
на договорах, які він укладає на виконання управління, що він хоч
і є стороною договору, але діє як управитель, а не власник. Друга
вимога проявляється у веденні окремого обліку й облікування
переданого в управління майна для його відокремлення від майна
управителя, яке є власністю останнього (чч.2, 3 ст.1030 ЦК). Ана-'
логічних вимог ЦК не висуває щодо дій довірчого власника;
є) ЦК не називає договір управління майном довірчим і навряд
чи можна стверджувати, що відносини, які виникають при цьому, є
особисто-довірчими (фідуціарними), хоча за цим договором
управитель і наділяється значним обсягом повноважень, якого не
має жоден боржник у зобов'язаннях. Останнє, безсумнівно,
зумовлює підвищений ступінь довіри, яка притаманна сторонам
договору, однак не виходить за межі фактичної довіри та взагалі
довіри, що має місце при вчиненні будь-якого договору.
Передбачення як підстава припинення договору обставин, внаслідок
яких управління не буде здійснюватись особисто управителем
(пункти 5, 6 ч.і ст.1044 ЦК), не свідчить про наявність особистої
довіри між сторонами, оскільки такі ж самі підстави властиві
виконанню та припиненню будь-якого зобов'язання (ст.ст.528, 607
ЦК);
ж) договір управління майном слід віднести до договорів
пронадання послуг, оскільки управитель своїми діями надає
послуги ізздійснення прав власника стосовно переданого йому
майна. Такийвисновок випливає з характеристики об'єкта цього
договору та його змісту. Цей договір схожий з договором про
передачу майна,особливо, в користування, наприклад оренду.
Проте користуваннямайном орендарем відрізняється від
користування майном управителем, який здійснює його не для
задоволення власних потреб, а вінтересах установника управління
або вигодонабувача. Інтерес управителя полягає в отриманні оплати
від виконання своїх функційабо в іншому (якщо це обумовлено,
наприклад, стосунками з особою, майном якої він управляє, —
з) цей договір є двостороннім, оскільки права та обов'язки
мають обидві його сторони, хоча з його визначення прямо це не
випливає. Проте управитель майна також має певні права: на
винагороду, на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у
зв'язку з управлінням майном. Тому цим правам відповідає
відповіднийобов'язок установника управління, що й робить договір
між зазначеними особами двостороннім;
і) визначення договору управління майном свідчить, що він
розуміється як реальний договір, оскільки зазначається, що
установник управління не зобов'язується передати управителю
майно, а передає його. Тому для виникнення зобов'язання
управління майном необхідно не тільки укладення договору із
додержанням вимог Щодо його форми (а в необхідних випадках і
державної реєстрації), а й факт передачі майна;
ї про оплатність договору управління майном також свідчить
визначення цього договору, за яким управитель майна
зобов'язується за плату здійснювати свої зобов'язання.
Домовленість ПРО розмір та форму плати за управління майном
визначається ст.І035 ЦК як істотна умова цього договору. Проте
не можна ви-
649
ключати можливість укладення договору управління майном як
безоплатного, якщо сторони домовляться про це. Це може статися,
І коли управитель керується Іншими причинами, ніж отримання
доходу від виконання дій за цим договором, наприклад, якщо він
відчуває моральні зобов'язання щодо підопічного або особи, яка
безвісно відсутня;
й) договір управління майном діє відносно тривалий строк і не
укладається на виконання разових дій; цей строк може
зумовлюватися \ й причинами його укладення (наприклад, до
прийняття спадщини).
2. Наведені вище риси договору управління майном дозволя-
ють його відмежувати від схожих договорів: комісії (ст. 1011
ЦК),доручення (ст.1000 ЦК) та агентського договору,
врегульованого вгл.31 ГК). Так, якщо за договорами комісії та
доручення зобов'язана сторона виконує лише юридичні дії або
вчиняє тільки правочи-ни, то управитель майна, крім юридичних
дій, здійснює будь-якіфактичні дії (ч.2 ст.1038 ЦК).
Повірений за договорами доручення та агентським договором
діє від імені довірителя, а управитель — від власного імені. Крім
того, на відміну від вказаних договорів договір управління майном
не можна вважати посередницьким.
3. Для укладення договору управління майном необхідне
досягнення згоди з двох умов, які визначаються ст.1035 ЦК як
істотні —це перелік майна, що передається в управління, та форма
і розмірплати за управління. Плата може буди у вигляді одноразової
суми;визначених щомісячних виплат або утримань від доходів, що
приносяться майном, переданим в управління, визначених
процентіввід таких доходів тощо.
Інші умови договору містяться в ньому за бажанням сторін. До
таких належить навіть строк управління майном, який слід
встановити в договорі. Однак оскільки умова про строк не є
істотною, не-передбачення її в договорі не робить останній
неукладеним, а запроваджує дію ч.і ст. 1036 ЦК про 5-річний строк
договору в такому разі.
4. Статтею 1031 ЦК передбачається письмова форма
договорууправління майном. У випадку, коли предметом договору
є нерухомість, він підлягає нотаріальному посвідченню та
державнійреєстрації. При порушенні вимог про нотаріальне
посвідчення договору настають наслідки, передбачені ст.220 ЦК,
тобто цей договір є нікчемним. За відсутності державної реєстрації
договір управління майном вважається неукладеним (ст.210 ЦК).
Отже неукладеність договору управління майном пов'язується з
не передбаченням двох умов, позначених як істотні, та
недодержанням вимог про його державну реєстрацію.
3. Предмет договору управління майном
1. Стаття 1030 ЦК визначає, що предметом договору
управління майном може бути будь-яке майно (в тому числі
майнові права), за винятком грошових коштів, управління за
договором якими може здійснюватися як виняток у випадках,
передбачених законом.
650
Перелік майна, що може бути предметом договору управління
майном, не виключний, тому й Інше майно може бути передано в
управління. При цьому потребує з'ясування те, чи вправі
передаватися в управління рухомі речі. Прямої заборони щодо
цього ЦК Не містить, а лише встановлюється вимога щодо
відокремлення майна, яке передається в управління, як від іншого
майна установника управління, так і від майна управителя.
Необхідність відокремлення стосується будь-якого майна.
Передусім передаються в управління індивідуально визначені
речі, але ЦК не передбачає заборон щодо передачі в управління й
речей, визначених родовими ознаками. Для цього таке майно не
тільки індивідуалізується (хоча б це були й речі, визначені родовими
ознаками), а й обліковується управителем на окремому балансі ддя
запобігання його змішання з майном останнього і належного
ведення справ щодо нього. Подібне правило існує вже тривалий
час стосовно ведення окремого обліку спільної діяльності одним із
учасників договору про спільну діяльність, якому це доручено за
взаємною згодою всіх учасників.
Незважаючи на відсутність прямої заборони щодо передачі в
управління майна, яке є споживчими рухомими речами, практичне
здійснення відокремлення такого майна є надто складним, а може
— й неможливим. Тому звичайними предметами договору
управління майном виступають підприємство як єдиний майновий
комплекс, нерухомі речі, цінні папери. Облік на окремому балансі
рухомих речей, що входять до складу підприємства, не становить
труднощів.
2. Предметом договору управління майном можуть бути
майновіправа, що належать суб'єктам зобов'язальних
правовідносин ісуб'єктам права інтелектуальної власності.
У першому випадку передусім слід вести мову про гроші,
стосовно яких встановлено заборону щодо їх передачі в
управління, крім випадків, коли право здійснювати управління
ними прямо встановлено законом (ч.2 ст.ЮЗО ЦК). Так, п.5 ч,4 ст.47
Закону про банки передбачає можливість для банків здійснення
операцій з управління грошовими коштами клієнтів.
Отже, управління грошовими коштами може встановлюватися
лише якщо вони знаходяться в банку на відповідному рахунку
клієнта. В такому разі сума, яку бажано передати в управління, є
зобов'язальним правом вимоги, а не об'єктом речового права
власності. Відповідно, предметом договору управління будуть
майнові права на цю суму грошей. Таким чином, гроші
безпосередньо предметом договору управління бути не можуть. Як
предмет будуть виступати майнові зобов'язальні права вкладника як
сторони за договором банківського рахунку або банківського
вкладу на виплату банком певних сум або здійснення дій з їх
перерахування тощо.
Прикладом управління грошовими коштами є діяльність з
управління активами або коштами спільного інвестування згідно з
Законом про інститути спільного Інвестування.
3. Майнові права суб'єктів права інтелектуальної власності
також можуть бути предметом договору управління.
Спеціального
651
відокремлення при цьому не потрібно, оскільки до припинення
цих прав або їх передачі іншій особі уповноваженим залишається
їх творець (автор, патентоволоділець тощо), чим і зумовлюється
неможливість їх змішання з майном (правами) управителя.
4. Управління цінними паперами як предметом договору
управління не врегульовуються гл.70 ЦК. У ст.1045 ЦК
зазначається,що особливості управління ними встановлюються
законом. Це стосується й управління бездокументарними цінними
паперами. Додержання вимоги про відокремлення цих цінних
паперів від ціннихпаперів управителя відбувається через механізми
ведення реєстріввласників Іменних цінних паперів та Інші
відокремлені способизберігання цінних паперів, передбачені
Законом про Національнудепозитарну систему.
5. В управління може передаватися майно, що є предметом
договору застави (ст.1039 ЦК), за умов попереднього
попередженняуправителя про це установником управління. Це
може бути у випадках, наприклад, коли предметом договору
управління є нерухомість, що перебуває у заставі, яку доцільно
передати в управліннядля кращого її використання, ніж це може
зробити її власник. Прицьому доходи від управління
використовуються для погашення заборгованості за договором,
забезпеченим заставою.
Власником заставленого майна залишається заставодавець, який і
буде установником управління. Вимога про попередження управителя
про заставу предмета договору потрібна тому, що на це майно може
бути звернено стягнення за договором застави на вимогу заставо-
держателя, внаслідок чого воно вилучається в управителя. Останній
може зазнати при цьому збитків. Тому правом управителя при
недодержанні вимоги про його попередження щодо застави предмета
договору управління (або коли він сам не знав та ніяк не міг знати про
це) є вимога розірвання договору з виплатою плати, передбаченою
цим договором, за весь строк управління таким майном.
6. Майно, передане в управління, має особливий правовий
режим, що випливає з наступного.
По-перше, воно залишається у власності установника управління,
однак на нього не допускається звернення стягнення за вимогою
кредиторів установника управління, крім двох випадків:
1) коли установника управління визнано банкрутом;
2) коли відбувається звернення стягнення на майно, що є
предметом договору застави, за вимогою заставодержателя.
По-друге, це майно управитель обліковує окремо від свого майна,
не допускаючи його змішання.
4. Суб'єкти договору управління майном
1. Сторонами договору управління майном є установник
управління та управитель. Договір управління майном може
укладатися на користь третьої особи — вигодо набувача, яка не
стає стороною договору.
2. Установниками управління можуть бути особи,
передбаченіст.1032 ЦК, а також іншими статтями ЦК та іншими
законами, асаме:
1) орган опіки та піклування (ст.ст.54, 1032 та ін.);
2) опікун (ст.ст.72, 1032 та ін.);
3) піклувальник (ст.1032);
4) нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування
(ст.1285);
5) спадкоємці (ст.ст.1287, 1289 ЦК);
6) носії прав на об'єкти інтелектуальної власності (ст.ст.426,
427 UK);
7) органи державної влади, органи влади АРК або органи
місцевого самоврядування при передачі в управління державного або
комунального майна.
3. За загальним правилом установником управління є
власникмайна. Якщо майно належить на праві спільної власності
кількомособам, вони як співвласники укладають договір
управління майном за взаємною згодою. При цьому, поряд із
нормами гл.70 ЦК,застосовуються норми гл.26 ЦК та гл.8 СК.
При переході права власності на майно, передане в управління,
від установника управління до іншої особи, договір не
припиняється, І місце колишнього власника заступає новий.
ЦК передбачає випадки, коли стороною договору управління
майном виступає не власник, а інші особи. Це може бути:
1) коли власник не має достатнього обсягу дієздатності;
2) за відсутності власника;
3) в разі смерті власника;
4) коли йдеться про державне та комунальне майно, право
наяке, за загальним правилом, здійснюється опосередковано
черезвідповідні державні органи, органи АРК або органи
місцевого самоврядування (гл.10 ЦК);
5) якщо майнові права інтелектуальної власності на
певнийоб'єкт передані творцем (автором, винахідником тощо) іншій
особіу власність або використання на підставі виключної ліцензії.
4. Відсутність у власника достатнього обсягу дієздатності
можебути, коли власником майна є малолітня, неповнолітня,
недієздатна особа або особа з обмеженим обсягом дієздатності. В
першихдвох випадках установником управління буде опікун (ст.67).
Органопіки та піклування буде виступати установником
управління вдвох випадках: до призначення опікуна (ст.65) й у
разі, коли предметом договору є майно, що використовується в
підприємницькійДіяльності (ст.54 ЦК).
Слід звернути увагу також на те, що ч.4 ст.1032, поряд Із ч.2 ст.34
ЦК, встановлює загальне правило про можливість неповнолітньої
особи бути стороною в договорі управління майном за дозволом
(згодою) батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Спеціальною
нормою ст.54 ЦК передбачається, що у разі коли неповнолітня особа
стала власником майна, яке використовується у підприємницькій
Діяльності, стороною договору управління майном буде виступати
не ця особа, а орган опіки та піклування.
5. Майно потребує управління ним і тоді, коли його власник
зтих чи Інших причин відсутній, місце перебування його невідоме
допостановления судом рішення про визнання цієї особи безвісно
відсутньою, або після цього (чч.і, 2 ст.44 ЦК). В таких випадках
згідно
652
653
з ч.2 ст. 1032 ЦК установником управління є орган опіки та
піклування. Це деяким чином дисонує зі ст.44 ЦК, в якій
зазначається, що встановлює опіку над майном (а не просто
посвідчує договір управління майном) нотаріус, причому до
постановления рішення суду — за заявою органу опіки та
піклування. Очевидно, шо це слід розуміти як певну процедуру, а
стороною у договорі управління майном має бути не нотаріус, а
орган опіки та піклування.
6. За необхідності управління майном, що входить до
складуспадщини, укладається договір, установником
управління якимможуть бути нотаріус або спадкоємці (ч.і ст.1285,
ст.1287 ЦК), ауправителем — один з спадкоємців або виконавець
заповіту. Договірні відносини при цьому виникають внаслідок
того, що ЦК зазначає необхідність згоди виконавця заповіту на
здійснення своїхфункцій (ст.1289 ЦК). А це може втілюватися
лише в договорі.
7. Управління державним та комунальним майном відбувається
напідставі договору, зокрема, коли йдеться про управління
пакетамиакцій, що належать державі або територіальній громаді.
Донедавнауправління такими пакетами акцій відбувалося на підставі
договорівдоручення, що укладалися відповідно до Типового договору
доручення на здійснення представником Фонду державного майна
Українифункцій з управління акціями (частками) господарського
товариства.,
Безумовно, відповідні повноваження доцільно здійснювати на
підставі договору доручення, а на підставі договору управліш
майном. Установником управління при цьому буде виступати Фоі
державного майна України (його регіональні відділення чи преі
ставництва) або інші державні органи, органи влади АРК, уповнс
важені управляти пакетами акцій, що належать державі. Устаної
ником упрашііння пакетами акцій, що належать територіальнії
громаді, будуть відповідні органи місцевого самоврядування.
8. Якщо майнові права на об'єкт інтелектуальної власності
псредані на підставі договору про їх відчуження творцем іншій
осе6І, остання може виступати установником управління
стосовніних. Ліцензіат, який набув майнових прав на
інтелектуальну власіність на підставі виключної ліцензії, також
може бути установниіком управління. Зазначені особи укладають,
зокрема, договори ніуправління майновими авторськими правами
з організаціями колективного управління (ч.5 ст.32, ст.45 та ін.
Закону про авторське право).
9. Оскільки управління майном має здійснюватися
професійноїуправителем може бути тільки суб'єкт підприємницької
діяльностіфізична або юридична особа. Проте це правило не
повинно застоисовуватися до управителя майном підопічного, а
також до особивизнаної безвісно відсутньою чи місцезнаходження
якої невідомеабо спадщиною. Виняток мають становити випадки,
коли управління потребує майно, що використовується в
підприємницькій діяльності, управителем якого може бути лише
суб'єкт підприємницької діяльності.
10. Вигодонабувач — це третя особа, на користь якої укладається!
договір управління майном. Вигодонабувач — не обов'язкова фігу-
Іра в конструкції управління майном. Договір управління
майном)часто укладається на користь самого установника
управління- Виго-
654
донабувачем може бути будь-яка юридична або фізична особа з
будь-яким обсягом дієздатності. ЦК встановлюється заборона лише
самому управителю майна виступати вигодонабувачем.
Вигодонабувач (якщо ним є третя особа) не має ніяких
обов'язків. Його правами є: право вимагати від управителя
належного виконання, але не взагалі, а на його користь, тобто
здійснення йому управителем належних виплат; право відмовитися
від договору у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати
управління майном, якщо вигодонабувачем буде установник
управління (п.6 ч.і ст. 1044 ЦК); право на відмову від винагороди за
договором п.4 ч.і ст 1044 ЦК), внаслідок чого договір управління
майном може припинитися.
5. Зміст договору управління майном
1. Зміст договору управління майном полягає в наділенні його
сторін правами та обов'язками.
Права та обов'язки управителя передбачаються в ст.ст.1037—
1041 ЦК, в яких вони визначені найзагальнішс. Чітке ж їх
регламентування передбачається договором. Відповідно до сутності і
мети правовідносин, що виникають між сторонами, правами та
обов'язками управителя є такі:
І) здійснення юридичних і фактичних дій, пов'язаних з
управлінням майном (ч.2 ст.1038 ЦК), що становлять собою
здійснення стосовно переданого йому майна правомочностей
власника в межах, встановлених договором та законом. Про таке
прямо зазначається в ч.5 ст.іОЗЗ стосовно дій довірчого власника з
володіння, користування та розпорядження майном, переданим йому
в довірчу власність. При цьому до здійснення управителем своїх
прав та обов'язків ЦК висуваються певні умови, що стосуються:
а) відчуження цього майна і передання його в заставу, що
відбуваються лише за згодою установника управління. Очевидно
таказгода повинна виражатися додатково, безпосередньо перед
здійсненням відповідних дій управителем, тому право на
відчуження вуправителя хоч і виникає з договору, але для свого
здійснення потребує додаткового вираження волі з боку установника
управління;
б) особистого здійснення своїх прав та обов'язків за
договором.Проте ст.1041 ЦК передбачається можливість для
управителя доручити іншій особі (замісникові) вчинити певні дії за
наявності наступнихумов і наслідків цього. По-перше, передбачення
можливості такої передачі в договорі або коли в певних ситуаціях, в
яких опинився управитель або майно, цього вимагають інтереси
установника управлінняабо вигодонабувача. По-друге, управитель не
міг отримати в розумнийстрок відповідні вказівки установника
управління і мусив діяти такимчином для забезпечення належного
здійснення своїх повноважень заДоговором. По-третє, замісник
управителя буде діяти не від власногоімені, а від Імені управителя,
тобто між ними виникають правовідносини доручення. По-четверте,
відповідальність за дії замісника управителя перед установником
управління несе управитель;
в) вимагати здійснення управителем своїх повноважень —
високого ступеня турботливості, дбайливого ставлення до майна,
пере-
655
даного в управління, в чому проявляється принцип добросовісності
та розумності;
2) право на плату, оскільки договір управління майном є оплат-
ним. Розмір плати встановлюється договором. Понад плату
управитель має право на компенсацію витрат, понесених ним
приздійсненні своїх повноважень. Форми сплати управителеві
зазначених коштів встановлюються договором, в якому може
передбачатися право управителя утримувати належні йому суми з
доходів відуправління майном, а решту коштів перераховувати
установникууправління або вигодонабувачеві (ст.1.042 ЦК);
3) право на одержання доходів від управління майном і
розпорядження ними відповідно до умов договору, тобто
спрямуванняїх частково на погашення витрат з утримання майна,
ремонту, тощо. Решту коштів управитель передає установнику
управління абовигодонабувачеві, якщо інше не передбачено
договором. Наприклад, такі кошти можуть у свою чергу
вкладатись в банк чи на нихможуть придбаватись цінні папери з
виплатою певного доходу вжев інші строки, передбачені
відповідними договорами між управителем та банком чи іншою
кредитною установою, або в терміни,що обумовлюються правами
щодо цінних паперів — акцій, облігацій тощо;
4) право захист, яке аналогічне правам осіб, що мають
речовіправа на майно. Тобто управитель, який не є ані
власником, аніносієм інших речових прав на майно, яким він
управляє, тим неменш захищає свої права і право на це майно як
власник. Управитель може пред'являти віндикаційний, негаторний
та інші позовивід власного імені;
5) хоча безпосередньо про це в ЦК не вказується, однак із
сутності правовідносин з управління випливає необхідність для
управителя звітувати перед установником управління за свої дії.
Порядок, строки і форми звітування встановлюються в договорі. Це
необхідно для здійснення установником управління належного
контролю за діями управителя, його витратами, доходами тощо;
6) несення ризику випадкової загибелі, пошкодження або
знищення майна, якщо це передбачено договором (ст.323 ЦК);
7) право на розірвання договору у випадку, якщо
установникуправління не попередив управителя про те, що майно,
передане вуправління, є предметом застави та з інших підстав,
передбаченихст.1044 ЦК;
8) обов'язок повернути майно установнику управління або
іншим особам згідно з договором або законом у стані, що
відповідаєпередбаченому договором.
2. Управитель відповідає за свої дії перед установником
управління, вигодонабувачем, а також перед іншими особами, з
якими він вступив у договірні відносини, здійснюючи свої
повноваження щодо управління майном (ст. 1043 ЦК);
1) перед установником управління управитель несе
відповідальність шляхом відшкодування завданих йому збитків при
пошкодженні майна, його загибелі у випадках, передбачених
договором (понесених витрат на приведення майна в належний
стан, а також неотриманих доходів);
656
2) перед вигодонабувачем управитель відповідає, відшкодовуючи
йому упущену вигоду, тобто ті доходи, які він мав отримати
відмайна, переданого в управління, і не отримав;
3) перед третіми особами управитель відповідає як
звичайнасторона договору, повністю компенсуючи збитки,
сплачуючи неустойку тощо, якщо це передбачено умовами
укладеного між нимидоговору з вартості майна, переданого в
управління, а в разі йогонедостатності — з іншого майна, що
належить йому на праві власності. Тобто управитель несе
субсидіарну відповідальність передтретіми особами своїм власним
майном. Це загальне правило. Спеціальне ж правило міститься в ч.З
ст.1043 ЦК, яка передбачає субсидіарну відповідальність перед
третіми особами за його дії з перевищенням повноважень або
встановлених обмежень, якщо третіособи, які беруть участь в
правочинІ, доведуть, що вони не знали іне могли знати про це.
3. Права та обов'язки установника управління полягають у:
1) виплаті управителю плати, обумовленої договором;
1) попередженні управителя про те, що передане майно є
предметом договору застави (ч.2 ст.1039 ЦК);
2) несенні тягаря утримання майна, внаслідок чого
установникуправління компенсує управителю витрати, понесені на
утриманнямайна;
4) вимаганні від управителя плодів та доходів, отриманих
врезультаті управління майном, які за загальним правилом
належатьвласнику майна. При цьому в договорі може
встановлюватися йінше. Договором може передбачатись також
здійснення управителем своїх повноважень таким чином, щоб
майно приносило доходив розмірі, не меншому вказаного в
договорі. В такому разі вже невласник буде нести ризик
зменшення свого майна і наслідків йогоприрощення, а управитель;
5) прийнятті від управителя майна після припинення
договоруабо виконанні інших дій, передбачених договором, після
його припинення, наприклад передачі у власність управителя цього
майна звідповідним оформленням прав на нього.
6. Припинення договору управління майном
1. Згідно з ст.1044 ЦК договір управління майном припиняється:
1) при загибелі майна, переданого в управління. Оскільки
предметом договору є чітко визначене майно, його відсутність
робитьнеможливим здійснення стосовно нього дій з управління;
2) внаслідок заяви однієї сторони при закінченні строку
договору, оскільки згідно з ч.2 ст. 1036 ЦК сам по собі сплив строку
договору не має наслідком його припинення. У разі відсутності
заяви однієї з сторін про це дія договору триває на такий же
строк,і лише заява сторони про небажання продовжувати
договірнівідносини у зв'язку зі спливом строку, передбаченого
договором,припиняє його;
3) у разі смерті фізичної особи-вигодонабувача або
ліквідаціїюридичної особи-вигодонабувача. Ця норма є
диспозитивною і вДоговорі може передбачатись інше. Оскільки
вигодонабувачем мо-
657
же бути різні
можливі як сам установник управління, так і третя особа, то
варіанти:
а) так, якщо помирає фізична особа або ліквідується
юридична особа, які були вигодонабувачами, саме для яких і
було установлено управління майном, то зникає сенс в такому
управлінні, і договір припиняється. Проте якщо управління
здійснювалося досить ефективно, приносило доходи, і
установник управління бажає зберегти відносини, в договорі
може бути передбачено, що в разі смерті чи ліквідації
вигодонабувача всі вигоди від управління будуть
спрямовуватися установнику управління або іншій особі за
його вказівкою;
б) смерть установника управління не припиняє договір
управління майном на користь вигодонабувача. Права і
обов'язки установника управління при цьому переходять до
його спадкоємців;
в) якщо ж вигодонабувачем є сам установник управління, то
його смерть, за загальним правилом, не припиняє договір,
оскільки,по-перше, цей договір не пов'язаний безпосередньо з
особистістюустановника управління, а пов'язаний з правом
власності на певнемайно, яке переходить у спадщину. По-друге,
перехід права власності на майно, що є предметом договору, не
має наслідком припинення договірних відносин. По-третє, до
 прийняття спадщинипотребуються певні дії з управління
майном померлого, які здійснюються відповідно до закону або
договору, що укладається з нотаріусом. Тому недоцільно було б
припиняти дію договору управління майном, укладеного за
життя установника управління, щобпісля його смерті цей
договір припинити, а потім знов укластистосовно цього ж
майна. Крім того, спадкоємці можуть бути заінтересовані в
продовженні дії договору, який виконувався управителем досить
ефективно;
г) якщо вигодонабувачем — установником управління була
юридична особа, яка ліквідувалася, то внаслідок цього факту
договір управління її майном, як і будь-які зобов'язання,
припиняється;
4) у разі визнання фізичної особи — установника
управліннябанкрутом припиняється дія договору управління
майном, на якезвертається стягнення і яке спрямовується на
погашення заборгованості перед третіми особами;
5) при відмові вигодонабувача від одержання вигоди за
договором, оскільки, як і у випадку смерті вигодонабувача,
втрачаєтьсясенс в такому договорі. Незважаючи на те, що в п.4 ч.і
ст.1044 ЦКне зазначено, як у п.З, тс, шо інше може передбачатись
договором,перешкод в цьому немає, і якщо вигодонабувач, яким є
третя особа, відмовляється від вигоди, а установник
управління незаінтересований в припиненні договору, його дія
може тривати, авигодонабувачем стане установник управління;
6) у разі визнання управителя недієздатним, безвісно
відсутнім. Обмеження його цивільної дієздатності або його
смерть стають підставою для припинення договору управління
майном, оскільки останнє припускає особисте виконання
зобов'язань управителем, більш того, такс, що здійснюється
професійно. Втрата певного обсягу дієздатності або зникнення
особи (її неіснування фактично чи фізично) унеможливлюють
особисте здійснення нею повноважень. 658
Очевидно, поряд із зазначеними в п.5 ч.і ст.1044 UK підставами
припинення договору управління майном логічно було б
позначити й припинення юридичної особи-управителя, оскільки її
ліквідація сама по собі робить неможливим здійснення подальших
дій, а злиття, приєднання, виділення та поділ певною мірою
змініюють юридичну особу, з якою укладався договір;
7) внаслідок відмови як управителя, так і установника
управління від договору в односторонньому порядку, що може
виступати підставою припинення договору не в будь-якому разі, а
коли ця відмова викликана неможливістю управителя здійснювати
управління майном. Передусім ця норма покликана забезпечити
інтереси як управителя, який став не в змозі виконувати свої
повноваження внаслідок, наприклад, тривалої хвороби, так і
установника управління. Проте якщо ініціатива виходить від
управителя, а неможливість виконання ним договору не є
очевидною, він повинен це довести установнику управління. Ще
складніша ситуація, коли неможливість виконання договору
управителем стає зрозумілою установнику управління, а не
управителю, з чим останній може й не погоджуватися. В такому разі
одностороння відмова установника управління має мати для цього
обгрунтовані підстави. Інакше управитель може оскаржити дії
установника управління як такі, що є безпідставним розірванням
договору;
8) крім неможливості виконання управителем договору, цей
договір в односторонньому порядку може припинитись
внаслідокнічим не обумовленої відмови від нього установника
управління.Ця підстава пов'язана з обов'язковою виплатою
управителеві всієїплати, передбаченої договором (тобто за весь
строк його дії).
У першому і другому випадках відмови однієї сторони від
договору ця сторона повинна повідомити другу сторону про це за
3 місяці, зі спливом яких договір припиняється. В договорі може
передбачатись інший строк;
9) з внесенням доповнень до ЦК зазначено Й таку підставу
припинення договору управління майном, як повне завершення
сторонами його виконання. Напевно, мається на увазі така загальна
підстава припинення зобов'язань, як виконання, проведене
належнимчином (ст.599 ЦК), хоча припинення договору довірчого
управління має свою специфіку. Тому, очевидно, ця підстава
припиненнядоговору буде застосовуватися насамперед при
виконанні усіх зобов'язань перед установником управління
іпотечними активами(ст.36 Закону про іпотечне кредитування);
10) договір управління майном може припинятися
достроково,якщо це передбачено самим договором. Спори з цього
приводу вирішуються судом.
т :.І
659
Глава 71 Позика. Кредит.
Банківський вклад
Об'єднання трьох зазначених у назві цієї глави правових
категорій зумовлено єдиною правовою природою. Історично ці
поняття грунтуються на латинському терміні mutuum (частковий
синонім creditum — позика), що означав передачу родових речей
(особливо грошей) позичальнику з тим, щоб останній через
деякий час повернув таку ж кількість речей того ж роду та такої
самої якості.
§ 1. Позика
1. У ст.1046 ЦК з незначними редакційними змінами надається
визначення договору позики, що містилось у ст.374 ІДК 1963 р.
Самостійний характер договору позики зумовлений наявністю
суттєвих ознак, що відрізняють його від інших цивільно-правових
договорів. Правила щодо договору позики застосовуються до
кредитних зобов'язань, якщо інше не визначено положеннями про
кредитний договір і не суперечить самій суті відповідних
зобов'язань.
Об'єктом позикових відносин можуть бути грошові кошти або
інші речі, визначені родовими ознаками. Поняття "грошові
кошти" охоплює готівку, тобто грошові знаки національної валюти
України — банкноти і монети, а також кошти на рахунках у
банках та депозити до запитання (Інструкція про організацію
роботи з готівкового обігу установами банків України, Положення
(стандарт) бухгалтерського обліку 4 "Звіт про рух грошових
коштів").
Відповідно до ст.192 ЦК функцію законного платіжного засобу
виконує грошова одиниця України — гривня. Родові ознаки речей,
що передаються у позику, характеризуються ознаками,
визначеними у ст.184 ЦК. Речі, визначені індивідуальними
ознаками, не можуть бути предметом позики.
Особливість договору позики полягає у тому, шо позичальник
отримує предмет позики у власність.
2. Договір позики належить до групи реальних договорів і,
відповідно, вважається укладеним з моменту передачі грошей або
інших речей, визначених родовими ознаками. Будь-яка обіцянка
надати у майбутньому позику, момент підписання договору, або
вказівка у договорі на строк, протягом якого відбудеться передача
позики, не мають юридичного значення. Договір набуває чинності
лише з моменту, коли позикодавець передає предмет позики
позичальнику. Саме з моменту передачі грошей або речей, що є
предметом позики, позичальник стає їх власником. На предмет
позики поряд з іншим майном, що належить позичальнику, може
бути звернуто стягнення за його зобов'язаннями.
Обмежень за колом суб'єктів договір позики не має.
Універсальний характер цього договору зумовлений можливістю
участі в ньо-
660
cty будь-яких учасників цивільних відносин, що зазначені у ст.2
ЦК. Договір позики є одностороннім договором. Позикодавець за
договором набуває лише права, позичальник — обов'язки. Після
передачі предмету позики позичальник зобов'язується повернути
позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку
ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, а позикодавець
набуває права вимоги щодо повернення суми позики або певної
кількості речей того ж роду та такої ж якості.
Позика грошових коштів може бути здійснена як у гривнях, так
і в іноземній валюті. Відносини позики іноземної валюти та валютних
цінностей на території України повинні відповідати вимогам
Декрету про систему валютного регулювання та положенням іншого
валютного законодавства України.
3. У ст.1047 ЦК передбачені спеціальні умови щодо форми
договору позики, що укладається між фізичними особами. На
відміну від загального правила стосовно форми правочинів (ст.205
ЦК),договір позики на суму, що не менш як у 10 разів перевищує
встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму
доходівгромадян, повинен бути вчинений у письмовій формі.
Вартість родових речей, шо передаються у позику, встановлюється
за домовленістю сторін. Вартісна оцінка родових речей є підставою
для визначення форми договору. У випадках коли позикодавцем є
юридична особа, письмова форма є обов'язковою незалежно від
сумипозики. Недодержання письмової форми договору позики не
маєнаслідком його недійсність, але позбавляє сторони права, у
випадку виникнення судового спору, посилатися для
підтвердженняфакту позики на свідчення свідків (ст.218 ЦК).
На підтвердження укладення договору позики та його умов, у
тому числі і договору позики між громадянами на суму, що не менш
як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, може бути
представлена розписка позичальника або інший документ (наприклад
розрахунковий або товаророзпорядчий документ, письмове
прохання позичальника про відстрочку повернення отриманих
грошей або речей, листи та ін.), який засвідчує передання йому
позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості
речей. У разі виникнення спору рішення суду може грунтуватися на
показаннях свідків, якщо сума позики не перевищує встановлений
законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у 10
разів, або якщо сума позики перевищує цей розмір, але виникла в
наслідок кількох позикових правочинів, кожен з яких не перевищує
зазначеної межі.
4. У ст.374 ЦК 1963 p. передбачалось, що договір позики
міжгромадянами є виключно безвідплатним. Зараз ЦК передбачає,
щодоговір позики може бути як відплатним, так і безвідплатним.
Умови відплатності за договором позики встановлюються
сторонами.Якщо інше не передбачено законом або договором
позики, позикодавець має право на одержання від позичальника
процентів відсуми позики у розмірах і в порядку, передбачених
договором. Якщо у договорі не визначений розмір процентів, їх
розмір встановлюється на рівні облікової ставки НБУ. Якщо
сторонами не встановлено домовленості щодо строків виплати
процентів, позичаль-
661
ник зобов'язаний щомісячно виплачувати проценти до дня
повернення позики (ст.1048 ІДК).
Договір позики має бути безпроцентним, якщо: І) він
укладений на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний Із
здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2)
позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками. Умова
договору позики про відплатність є недійсною, якщо він
укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-
кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і
не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б
однією із сторін.
Так само недійсною є умова про одержання винагороди
позикодавцем за передані речі, визначені родовими ознаками.
5. Обов'язком позичальника є дії, спрямовані на
поверненняпозикодавцеві позики (грошові кошти у такій же сумі
або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості,
такого ж родута такої ж якості, що були передані йому
позикодавцем) у строк тав порядку, що встановлені договором.
Порядок повернення сумипозики (щомісяця, певними частками,
іншим способом) визначається договором. Правила про строки
повернення позики маютьдиспозитивний характер і
застосовуються у тих випадках, коли порядок і строки повернення
суми позики не визначені в умовах договору. У випадках коли
строк повернення позики договором невстановлено або цей строк
визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути
повернена позичальником протягом ЗО дніввід дня пред'явлення
позикодавцем вимоги про це, якщо інше невстановлено
договором.
 Якщо інше не передбачено договором позики, сума
безпроцентної позики може бути повернена позичальником
достроково. У випадку коли у договорі процентної позики відсутні
умови щодо дострокового повернення суми позики, таке повернення
можливе лише за згодою позикодавця.
Зобов'язання позичальника повернути суму позики вважається
виконаним у момент передання позикодавцеві речей, визначених
родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що
позичалася, на його банківський рахунок. Розпорядження
позичальника на списання коштів з власного поточного рахунку з
метою їх перерахування для погашення позики не є підставою для
припинення його зобов'язання перед позикодавцем. Списання
грошових коштів з рахунку позичальника не звільняє його від
відповідальності за повернення суми позики, якщо ці кошти не
надійшли на рахунок позикодавця.
6. Наслідки порушення договору позичальником відповідно
дост.1050 ЦК визначаються загальною нормою ст.625 цього
Кодексу.Позичальник не звільняється від відповідальності за
неможливістьвиконання ним грошового зобов'язання. При цьому
позичальник,який прострочив виконання грошового
зобов'язання, на вимогупозикодавця повинен сплатити суму боргу
з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час
прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо
інший розмір процентів не вста-
662
новлений договором або законом. Відповідальність позичальника
за несвоєчасне повернення речей, визначених родовими ознаками,
передбачає сплату неустойки (штрафу, пені), яка відповідно до
ст.549 UK може бути сплачена позичальнику у вигляді грошової суми,
що обчислюється у відсотках, або передана у вигляді іншого майна.
Предметом неустойки може бути як рухоме так і нерухоме майно.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у
позикодавця збитків, завданих невиконанням або неналежним
виконанням позичальником своїх зобов'язань. При цьому проценти
на неустойку не нараховуються. Якщо предметом неустойки є
грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом
цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом,
може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про
зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного
законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір
неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він
значно перевищує розмір збитків, та за інших обставин, які мають
істотне значення.
Сплата суми неустойки або передання іншого майна не звільняє
позичальника від виконання свого обов'язку в натурі. Сплата
(передання) неустойки не позбавляє позикодавця права на
відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним
виконанням зобов'язання за договором позики. Слід також
враховувати положення ст.617 ЦК, яка передбачає, що позичальник
звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання,
якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або
непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема,
недодержання своїх обов'язків контрагентом позичальника,
відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання,
відсутність у боржника необхідних коштів.
Сума неустойки нараховується від дня, коли речі мали бути
повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві,
незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до
ст.1048 ЦК.
7. У тих випадках, коли умовами договору передбачено
повернення позики частинами (з розстроченням), в разі
порушення позичальником строку повернення чергової частини
позикодавецьмає право вимагати дострокового повернення
частини позики, шозалишилася, та сплати процентів, належних
йому відповідно дост.1048 ЦК. Позичальник повертає проценти
за весь строк, щовстановлений у договорі, якщо про це у
договорі є домовленістьсторін.
8. Позичальнику надається право у судовому порядку
оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або
речі фактично не були одержані ним від позикодавця або були
одержані уменшій кількості, ніж встановлено договором.
Оспорювати договірпозичальник вправі і в тому випадку, коли
ним видана розписка(ст.1051 ЦК).
9. Умова про забезпечення повернення позики не є
істотноюабо необхідною для договору зазначеного виду. Позика
може надаватися і без забезпечення. Проте якщо забезпечення
передбачається договором, позикодавець набуває додаткових прав.
663
У випадку невиконання позичальником обов'язків,
передбачених договором позики, щодо забезпечення повернення
позики (наприклад, неможливість укладення договору поруки,
застави або ненадання банківської гарантії та ін.), а також у разі
втрати або погіршення Його умов за обставин, за які позикодавець
не несе відповідальності (наприклад, банкрутство поручителя,
знецінення об'єкта застави або цінних паперів, що були у заставі),
позикодавець за загальним правилом (якщо інше не встановлено
договором) має право вимагати від позичальника дострокового
повернення позики та сплати процентів, належних йому
відповідно до ст.1048 ЦК. Тобто позикодавець має право на
одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо Інше
не встановлено договором або законом.
Розмір і порядок одержання процентів встановлюються
договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів,
їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Проценти не
сплачуються, якщо договір позики укладений між фізичними
особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, І не пов'язаний із
здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін,
а також у випадку передачі позичальникові речей, що визначені
родовими ознаками.
До умов щодо забезпечення виконання зобов'язання
позичальником застосовуються правила ст.579 ЦК про заміну
предмета застави. Так, при загибелі предмета застави, вилученні
його з цивільного обігу або якщо заставодавця на законних підставах
позбавлено права власності на предмет застави, відповідні наслідки
можуть настати лише у випадку, коли заставодавець відмовився
поновити або замінити його рівноцінним майном, якщо він не
позбавлений цього права згідно з умовами договору застави.
10. Стаття 1053 ЦК передбачає можливість новації боргу.
Новація боргу у позикове зобов'язання повинна здійснюватися з
дотриманням вимог ст.604 ЦК, що регулює особливості
припинення зобов'язання за домовленістю сторін. За домовленістю
сторін борг, шо виникає з договорів купівлі-продажу, найму майна
або з інших підстав (так зване первісне зобов'язання), може бути
замінений позиковим зобов'язанням (новим зобов'язанням).
Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, передбачених
законом.
Заміна боргу за договором позики провадиться з додержанням
вимог про новацію і здійснюється у письмовій формі, якщо його
сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом
розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у
випадках, коли позикодавцем є юридична особа — незалежно від
суми.
§ 2. Кредит
1. У вузькому розумінні під поняттям "кредит" можна
розглядати грошові кошти, які банк зобов'язується надати або
вже надав
664 . .
позичальникові в розмірі і на умовах, передбачених кредитним
договором, і які підлягають поверненню разом з відсотками, що
нараховуються на них. З іншого боку, кредит — це грошова сума, яка
отримана позичальником від банку на підставі кредитного договору
і підлягає поверненню разом з відсотками на неї.
У широкому розумінні кредит — це право відношення кредитора
(банку або іншої фінансової установи) та позичальника в зв'язку з
виникненням, виконанням, забезпеченням виконання та
припиненням зобов'язань за кредитним договором. Таке
правовідно-шення називається кредитним правовідношенням.
Об'єктом кредитного правовідншення є гроші як особливий
різновид речей.
2. Кредитний договір регулює кредитні відносини між різними
учасниками цивільного обігу. Коло кредитодавців (кредиторів) за
цим договором обмежується банківськими та іншими фінансовими
установами. Відповідно до ст.1 Закону про фінансові послуги
фінансовою установою визнається юридична особа, яка відповідно до
закону надає одну чи декілька фінансових послуг та внесена до
відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До
фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди,
лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи
накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і
компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є
надання фінансових послуг.
Правовий статус та особливості діяльності зазначених установ
регламентуються відповідними законодавчими актами (закони про
Національний банк України, про банки, про фінансові послуги, про
кредитні спілки, про платіжні системи та переказ грошей в Україні,
про фінансовий лізинг, про страхування, про інститути спільного
Інвестування). Позичальниками у кредитному договорі можуть
виступати як юридичні, так і фізичні особи.
Предметом кредитного договору, як правило (за винятком
комерційного кредиту), є грошові кошти (кредит). Гроші, що є
предметом кредитного договору, можуть надаватись у національній
та Іноземній валюті у готівковій та безготівковій формі.
У ст.1 Закону про фінансові послуги передбачено, шо
фінансовим кредитом є кошти, які надаються у позику юридичній
або фізичній особі на визначений строк та під певні проценти.
Поняття банківського кредиту визначається як будь-яке
зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія,
будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке
продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на
зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а
також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої
суми (ст.2 Закону про банки). На відміну від інших позикодавців,
банк, як правило, надає грошові кошти, що не належать Йому на
праві власності. Це кошти, що залучені банком від його клієнтів.
Більш того, банківський кредит обтяжений правами вимоги з боку
клієнтів банку (у випадку ліквідації банку ці вимоги включаються у
ліквідаційну масу).
Відповідно до ст.47 Закону про банки до кредитних операцій
належать:
66S
— розміщення залучених коштів від свого імені, на
власнихумовах та на власний ризик;
— організація купівлі та продажу цінних паперів за
дорученням
клієнтів;
— здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого
імені(включаючи андеррайтинг — купівлю на первинному ринку
ціннихпаперів з наступним їх перепродажем інвесторам;
укладення договору про гарантування повного або часткового
продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи
частковий їх викуп зафіксованою ціною з наступним
перепродажем або про накладанняна покупця обов'язку робити
все можливе, щоб продати якомогабільше цінних паперів, не
беручи зобов'язання придбати будь-якіцінні папери, що не
були продані);
— надання гарантій і поруки та інших зобов'язань від
третіхосіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
— набуття права вимоги на виконання зобов'язань у
грошовійформі за поставлені товари чи надані послуги, беручи
на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів
(факторинг);
— лізинг та ін.
Проте зазначені банківські операції не регулюються
кредитним договором, а оформлюються відповідними
цивільними правочинами.
При укладенні кредитного договору необхідно керуватися ст.49
Закону про банки, яка передбачає ряд заборон і обмежень, що
стосуються умов здійснення окремих банківських операцій. Так,
банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати
кредити для придбання власних цінних паперів. Використання
цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів
можливе лише з дозволу НБУ. Банк зобов'язаний при наданні
кредитів додержуватися основних принципів кредитування, у
тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та
наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених
НБУ вимог щодо концентрації ризиків.
Банк не може надавати кредит під процент, ставка якого є
 нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і
процентної ставки, що виплачується ним за депозитами.
Виняток можливий лише у випадку, коли при здійсненні такої
операції банк не матиме збитків. Банк має право видавати
бланкові (без забезпечення) кредити за умов додержання
економічних нормативів. Основними ознаками кредиту є
строковість, платність і зворотність. Надання безпроцентних
кредитів допускається як виняток у випадках, прямо
передбачених законом.
Кредитний договір є консенсуальним (вважається укладеним з
моменту досягнення згоди між сторонами за всіма істотними
умовами), двостороннім (встановлює права і обов'язки як для
кредито-давця, так і для позичальника) та відплатним
(обов'язкова відплат-ність фінансових послуг з надання
кредиту у вигляді процентів)-При його укладенні
кредитодавець бере на себе зобов'язання надати кредит І
набуває право вимоги на повернення грошових коштів і сплати
процентів, а позичальник має право вимагати надання
кредиту і несе зобов'язання шодо своєчасного його поверненню
та сплати процентів.
666
Істотними умовами кредитного договору, шо визначені
законом, є предмет, сума, строк повернення, розмір процентів.
Проценти за користування кредитними коштами нараховуються з
моменту зарахування кредитних коштів на рахунок
позичальника, а не з моменту укладення договору або дати, з якої
кредитодавеиь зобов'язаний був надати грошові кошти. Це
правило зумовлене тим, що проценти на суму кредиту
сплачуються за час реального користування грошовою сумою, За
згодою кредитодавця та позичальника в договорі можуть бути
передбачені інші умови, наприклад, цільовий характер
кредитування, договірне списання, право банку видавати наказ
про примусову оплату боргового зобов'язання у разі несвоєчасного
погашення кредиту або відсотків за користування ним.
На кредитні відносини поширюються загальні положення про
позику, якщо особливе регулювання не встановлене законом
або не випливає із суті кредитного договору.
3. На відміну від договору позики, кредитний договір має
укладатися у письмовій формі, незалежно від суми кредиту. Якщо
кредитний договір містить умову про заставу нерухомого майна, а
також в інших випадках, встановлених законом, такий договір
підлягає нотаріальному посвідченню та реєстрації в порядку,
передбаченому законом (ст.577 ЦК).
Недотримання сторонами письмової форми має наслідком
недійсність кредитного договору. Такий договір вважається
нікчемним. У цьому разі визнання правочину недійсним судом не
вимагається. Правові наслідки недійсності такого договору
передбачені ст.216 ЦК.
4. Статтею 1057 ЦК визначені особливості комерційного
кредиту. Юридична природа комерційного кредитування
характеризується можливістю авансування, попередньої оплати,
відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг.
Особливість комерційного кредитування полягає в тому, що
правовим діям однієї сторони, зумовленим переданням у власність
грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками,
кореспондують правові дії другої сторони шодо передачі товару,
виконання робіт або надання послуг.
Суб'єктами комерційного кредитування можуть бути будь-які
юридичні особи та фізичні особи-підприємці. На відміну від
надання позики або банківського кредиту комерційне
кредитування не може бути оформлене як самостійна договірна
конструкція. Здійснюється комерційне кредитування в межах
відповідного зобов'язання з реалізації товарів, виконання робіт
або надання послуг.
Так, наприклад, на виконання зобов'язань за договором купів-
лі-продажу, комерційний кредит може бути наданий покупцем
продавцю у формі авансу або попередньої оплати товарів і
навпаки, продавцем покупцю шляхом відстрочення або
розстрочення оплати товарів. При цьому товар, що передається
продавцем покупцеві, може належати до категорії як родових, так
і індивідуально визначених речей.
До комерційного кредиту застосовуються положення
відповідних статей ЦК, що регулюють відносини за кредитним
договором
та договором позики, якщо інше не встановлено положеннями про
договір, з якого виникло відповідне зобов'язання, і не суперечить
суті такого зобов'язання. Стаття 1057 ЦК встановлюється правило
про те, що надання комерційного кредиту можливе лише в зв'язку
з виконанням певного зобов'язання.
5. Кредитодавець може відмовитися від надання позичальникові
передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі в
окремих випадках.
Одним з таких випадків є порушення процедури визнання
позичальника банкрутом. Відповідно до ст.11 Закону про
відновлення платоспроможності боржника процедура визнання
позичальника банкрутом розпочинається з моменту винесення
суддею ухвали про порушення провадження у справі про
банкрутство, в якій зазначається про прийняття заяви до розгляду,
введення процедури розпорядження майном боржника,
призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого
засідання суду та інші елементи процедури.
До інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий
позичальникові кредит своєчасно не буде повернений, можна
віднести, наприклад, ненадання документальної звітності за
договором, незадовільну структуру балансу позичальника тощо.
6. На відміну від кредитодавця, позичальник вправі
відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі
незалежно від будь-яких умов, але це право може бути реалізоване
лише доотримання суми кредиту. Сума кредиту вважається
отриманою змоменту зарахування коштів у безготівковій формі на
рахунок, щоналежить позичальникові, або з моменту отримання
позичальником готівки у касі кредитодавця. Прийнявши рішення
про відмовувід одержання кредиту, позичальник зобов'язаний
повідомити проце кредитодавця до передбаченого договором
строку його надання,якщо інше не встановлено договором або
законом.
7. Невиконання позичальником передбачених
договоромобов'язків щодо цільового використання кредиту
передбачає виникнення у кредитодавця права відмовитися від
подальшого кредитування позичальника за договором. Відмову у
наданні кредитуслід розглядати як підставу для розірвання
договору у повному обсязі або частково відповідно до ч.З ст.651
UK.
§ 3. Банківський вклад
1. Поняття договору банківського вкладу збігається із поняттям
депозиту, що визначено у ст.2 Закону про банки, відповідно до якої
це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України
чи в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних
рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк
зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті
вкладникові відповідно до законодавства України та умов договору.
Однією стороною у договорі банківського вкладу (депозиту)
виключно банківська установа (ст.47 Закону про банки
передбачено, шо операції, пов'язані з прийманням вкладів
(депозитів) від юридичних і фізичних осіб, належать до виключно
банківських операцій), ін-
668
т стороною (вкладником) може бути як фізична, так і юридич на
особа.
Договір банківського вкладу є реальним і вважається укладеним
з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на
користь вкладника грошову суму (вклад). За договором банківського
вкладу (депозиту) кошти в готівковій або у безготівковій формі, що
передані вкладником, стають власністю банку, який у свою чергу
використовує їх при здійсненні так званих активних операцій
(наприклад, кредитування суб'єктів цивільного обігу).
Водночас у банка виникає зобов'язання шодо повернення
вкладнику такої ж самої суми грошей та нарахованих на цю суму
процентів або доходу в іншій формі на умовах та в порядку,
встановлених договором. Договір банківського вкладу є
одностороннім, з моменту його укладення банк має обов'язок
повернути суму вкладу та нараховані проценти, а вкладник набуває
права вимагати виконання зазначених дій. Зобов'язання банку щодо
нарахування і виплати процентів або доходу в іншій формі
характеризує цей договір як від-платиий.
2. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є
фізичнаособа, кваліфікується як публічний договір (ст.633 ЦК).
Банк немає права відмовитися від укладення договору банківського
вкладуз громадянином за наявності у нього можливостей надання
фінансових послуг. Можливості банкуй зумовлені наявністю
банківськоїліцензії, технічного оснащення для прийняття вкладів;
економічними нормативами, що встановлюються НБУ відповідно
до вимогчинного законодавства; відсутністю інших причин, що
позбавляють банк можливості прийняти вклад. Банк не має права
надаватиперевагу одному вкладнику перед іншим щодо укладення
договору, якщо інше не встановлено законом. Умови договору
банківського вкладу встановлюються однаковими для всіх
вкладників,крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
Проте слід зазначити, що це правило діє лише для вкладів, що
приймаються на одних і тих самих умовах. Банк має можливість
змінювати свої процентні ставки залежно від строку дії договорів,
суми вкладів, видів вкладів, умов повернення вкладу та інших
умов. У разі необгрунтованої відмови банку від прийняття вкладу
громадянин має право звернутися до суду з позовом про
відшкодування збитків, завданих такою відмовою. Умови договору
банківського вкладу, які відрізняються від загальновизначених
банком умов щодо прийняття вкладів громадян, є нікчемними.
Прийняття вкладу супроводжується відкриттям вкладного
(депозитного) рахунку. При регулюванні відносин банку із
вкладником застосовуються норми про договір банківського рахунка
(гл.72 ЦК), якщо інше не встановлено гл.71 ЦК або не випливає із
суті договору банківського вкладу. Так, за депозитним рахунком не
можуть проводитися розрахункові операції за поставлені товари,
виконані роботи або надані послуги. Правила про розрахунки, що
містяться в гл.72, не можуть застосовуватися у правовідносинах за
договором банківського вкладу.
3. Для договору банківського вкладу обов'язковою є
простаписьмова форма. Якщо внесення вкладником грошової
суми під-
669
тверджується видачею банком ощадної книжки або депозитного
(ощадного) сертифіката чи іншого документа, що відповідає
вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими
актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та
звичаям ділового обігу, то вимога про письмову форму договору
банківського вкладу вважається додержаною.
Порядок випуску, оформлення, розміщення і погашення
ощадних (депозитних) сертифікатів регулюється Положенням про
порядок здійснення банками України вкладних (депозитних)
операцій. Відносини щодо залучення вільних грошових коштів
клієнтів банку шляхом передачі їм, наприклад, векселів, облігацій,
інших цінних паперів, не можуть бути оформлені як договір
банківського вкладу, оскільки мають іншу юридичну природу.
У разі недодержання простої письмової форми договору
банківського вкладу цей договір є нікчемним. Грошові кошти
підлягають поверненню як набуті без достатніх правових
підстав (ст. 1212 ЦК). Вкладник має право вимагати відшкодування
доходів (ст. 1214) та виплати процентів, нарахованих на суму вкладу
(ст.ст.536, 1061 ЦК).
4. Залежно від умов повернення вкладу банківські вклади
можуть бути строковими та вкладами на першу вимогу. Умовами
договору щодо вкладу на вимогу передбачено, що вкладник має
право на першу вимогу отримати грошову суму у повному розмірі
абоїї частину. За строковим вкладом повернення суми вкладу
передбачається зі спливом строку, визначеного сторонами
договору.
Договором може бути передбачено внесення грошової суми на
інших умовах ЇЇ повернення. Наприклад, за домовленістю сторін
може передбачатися, що вклад повертається з настанням певних
обставин.
5. Незважаючи на вид вкладу, банк зобов'язаний видати
сумувкладу у повному обсязі або Його частину за першою
вимогоювкладника. Це правило має забезпечити захист
економічних інтересів вкладників і закріплює право на
односторонню зміну умовдоговору, передбачене ст.525 ЦК.
Водночас воно не стосуєтьсявкладів, внесених юридичними
особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.
Умова договору про відмову вкладника від права на одержання
вкладу на першу вимогу є нікчемною, проте сторони у договорі
можуть передбачити порядок видачі вкладу на першу вимогу. Це
особливо актуально, якщо сума вкладу, що підлягає видачі, є
значною і банку для накопичення цієї суми потрібен певний час.
 6. Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад
повертається вкладнику на його вимогу до спливу строку або до
настання інших обставин, визначених договором, проценти за
цимвкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на
вимогу,якщо договором не встановлений вищий процент. Це
правило 'захищає економічні інтереси банку у випадку реалізації
вкладникомсвого права на дострокове повернення вкладу.
Зобов'язання банкущодо виплати процентів змінюється в частині
їх розміру. Якщосторони не домовилися про більш високий
процент при достроковому поверненні суми вкладу в повному
розмірі або у певній час-
670
тині, банк нараховує проценти за вкладом на вимогу- При цьому
банк нараховує проценти за вкладом на вимогу, враховуючи суму
вже виплачених процентів за ставками строкового вкладу.
у договорі банківського вкладу сторони можуть передбачити
умову щодо подовження строку вкладу, якщо вкладник не вимагає
повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, або
повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення.
Якщо така умова відсутня, договір вважається подовженим на
умовах вкладу на вимогу.
7. Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі,
встановленому договором банківського вкладу. Суттєвою умовою
договору банківського вкладу є зобов'язання банку
виплатитивкладникові проценти на суму вкладу. Якщо
договором розмірпроцентів не встановлений, банк зобов'язаний
виплачувати проценти у розмірі облікової ставки НБУ. Облікова
ставка — це одинз інструментів, за допомогою якого НБУ
встановлює для суб'єктівгрошово-кредитного ринку орієнтир щодо
вартості залучених і розміщених грошових коштів.
Облікова ставка найнижча серед процентних ставок НБУ І є
орієнтиром вартості грошових коштів. Облікова ставка НБУ —
це виражена у процентах плата, що береться НБУ, за
рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів до
настання строку платежу за ними і утримується з номінальної
суми векселя. Облікова ставка найнижча серед ставок
рефінансування і є орієнтиром ціни на гроші (Закон про
Національний банк України).
Правочин, яким може передбачатися, що банк не зобов'язаний
платити вкладнику винагороду за користування грошовими
коштами, має іншу правову природу, ніж договір банківського
вкладу.
8. Якщо інше не встановлено договором банківського вкладу
навимогу, банк має право в односторонньому порядку змінити
(збільшити або зменшити) розмір процентної ставки.
Прийнявши рішення про підвищення процентної ставки, банк
може не повідомляти про це вкладника. При цьому банк
самостійно визначає порядок встановлення такого підвищення.
Реалізація рішення банку щодо зменшення розміру процентної
ставки за договором банківського вкладу на вимогу можлива лише
за певних умов. Насамперед зменшення розміру процентів на вклади
на вимогу стосується вкладів, внесених до повідомлення вкладників
про зменшення процентів. Прийнявши рішення зменшити розмір
процентної ставки за договором банківського вкладу на вимогу,
банк зобов'язаний у визначеному договором порядку повідомити
про це вкладника. Якшо порядок повідомлення про зменшення
розміру процентів на вклади на вимогу не передбачено договором,
банк самостійно визначає спосіб повідомлення вкладника
(вручення листа під розписку, направлення поштою
рекомендованого листа та ін.).
У договорі банківського вкладу на вимогу сторони можуть
визначити момент, з якого запроваджується зменшений розмір
процентної ставки. Якщо у договорі така умова відсутня, рішення
банку щодо зменшення розміру процентної ставки за договором
бан-
ківського вкладу на вимогу набирає чинності лише зі спливом
місяця з моменту відповідного повідомлення.
Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад
або на вклад, внесений на інших умовах його повернення, за умови
настання визначених договором обставин незалежно від того, хто є
вкладником — фізична чи юридична особа, не може бути од-
носторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено
законом. Відповідно до ст. 1060 ЦК вкладник має право на
дострокове повернення частини вкладу, але проценти в такому
випадку будуть виплачуватись у розмірі процентів за вкладами на
вимогу і в подальшому банк має право зменшувати розмір
процентної ставки на загальних підставах.
Проценти на банківський вклад нараховуються від дня,
наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який
передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка
вкладника з інших підстав. Іншими словами, у день надходження
грошових коштів вкладника у банк за договором банківського
вкладу і у день їх повернення вкладникові або списання з рахунка
вкладника з інших підстав проценти на банківський вклад не
нараховуються.
Якщо в договорі банківського вкладу сторони не передбачили
порядок і строки виплати процентів на вклад, банк зобов'язаний на
вимогу вкладника виплатити відповідну суму процентів зі спливом
кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані в цей
строк проценти збільшують суму вкладу (капіталізація процентів на
вклад), на яку нараховуються проценти.
У разі повернення вкладу виплачуються всі нараховані до цього
моменту проценти. Якщо вклад повертається до закінчення
відповідного строку виплати процентів, то сума процентів
нараховується, виходячи з фактичного строку користування
коштами вкладника, і сплачуються одночасно з поверненням
основної суми вкладу.
9. Будь-яка фізична або юридична особа може внести
грошовікошти на рахунок, раніше відкритий вкладником
відповідно додоговору банківського вкладу. Внесення грошових
коштів на рахунок вкладника іншою особою неможливе, якщо у
договорі банківського вкладу передбачена умова щодо заборони
банком зарахування коштів на відповідний рахунок від третіх
осіб. Якшо третяособа надасть всі необхідні відомості про рахунок
за вкладом і тимсамим підтвердить факт згоди вкладника на
одержання коштів відтретьої особи, банк зобов'язаний прийняти
грошові кошти та зарахувати їх на рахунок вкладника.
Розпорядження грошовимикоштами, що внесені на рахунок
відповідно до договору банківського вкладу (в тому числі третіми
особами), може здійснюватилише вкладник.
Кошти, зараховані на рахунок вкладника внаслідок помилки
банку, особи, що вносить грошові кошти, або вкладника, який
22л .в
надав невірні відомості про рахунок, підлягають поверненню.
Відповідно до ч.З ст.388 ЦК власник має право витребувати від
банківської установи помилково зараховані на рахунок вкладника
грошові кошти.
10. Певні особливості, що має договір банківського вкладу
накористь третьої особи, визначені у ст.1063 ЦК. Фізична або
юри-
672
дична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити
вклад) на користь третьої фізичної або юридичної особи. За своєю
правовою природою цей правочин є договором на користь третьої
особи (ст.636 ЦК). Внесення грошових коштів на користь третьої
особи зумовлює необхідність відкриття рахунка. У випадку, коли
вкладником є громадянин, істотною умовою зазначеного договору є
чітке визначення його прізвища, власного імені та по батькові
(ст.28), якщо вклад зроблено на користь установи, товариства або
іншої організації, істотною умовою є зазначення найменування
юридичної особи (ст.90 ЦК).
Договір банківського вкладу, в якому відсутнє ім'я або
найменування особи, на користь якої відкритий депозитний
рахунок, вважається нікчемним правочином. Особа, що укладає
такий договір, може у повному обсязі здійснювати відповідні права
вкладника лише до моменту пред'явлення третьою особою до банку
першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею
іншим способом наміру скористатися такими правами. До моменту
виявлення третьою особою волі щодо вкладу, особа, що уклала
договір банківського вкладу, може, наприклад, отримати
проценти на вклад, достроково розірвати або змінити договір за
згодою банку. Особа, на ім'я якої укладено договір, може у будь-
який момент звернутися (усно або письмово) до банку і виразити
намір щодо набуття прав вкладника.
Для набуття прав вкладника особі, на користь якої укладено
договір, достатньо, наприклад, звернутися до установи банку з
вимогою виплати процентів за вкладом, самого вкладу або його
частини; внести грошові кошти на вклад; оформити заповідальне
розпорядження на вклад; направити листа до установи банку із
зазначенням свого імені і з вимогою надати відомості про рахунок за
банківським вкладом тощо. З моменту виявлення третьою особою
волі щодо вкладу відбувається заміна особи у відповідному
зобов'язанні, і особа, що уклала договір банківського вкладу, втрачає
права вкладника.
Якщо особа, на користь якої зроблено вклад, відмовилася від
нього (повідомила про це особу, яка уклала договір або установу
банку), особа, яка уклала договір банківського вкладу на користь
третьої особи, має право вимагати повернення вкладу або
переведення його на власне ім'я.
11. Ощадна книжка оформлюється банком і видається вкладнику
на підтвердження факту укладення договору банківського вкладу з
фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за
вкладом.
Основними даними, що вказуються в ощадній книжці, є
найменування і місцезнаходження банку (його філії), ім'я вкладника,
вид вкладу, номер рахунка за вкладом, усі грошові суми, зараховані на
рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на
рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки у банк. Крім того,
в ощадній книжці містяться графи, в яких зазначається дата
відкриття рахунка, підпис уповноваженої особи, підписи оператора
банківської установи та вкладника.
На підставі відомостей про вклад, що зазначаються в ощадній
книжці, банківська установа здійснює виплату процентів за вкла-
673
дом, всього вкладу або його частини, а також проводить
зарахування грошових коштів на рахунок вкладника.
Здійснення таких повноважень вкладника, як отримання
банківського вкладу і процентів за ним, надання розпоряджень
банку про перерахування грошових коштів з рахунка за вкладом
Іншим особам, можливе лише у разі пред'явлення ощадної книжки
у банківську установу. Реалізація інших прав вкладника не потребує
обов'язкового пред'явлення ощадної книжки у банк. Якщо ощадну
книжку втрачено або приведено у непридатний для пред'явлення
стан, банк за заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку.
Як правило, банківська установа здійснює видачу нової ощадної
книжки на підставі спеціально встановлених правил, які регулюють
відповідні випадки.
12. Відповідно до ст.З Закону про цінні папери ощадний
(депозитний) сертифікат є одним з видів цінних паперів. Ощадний
(депозитний) сертифікат підтверджує суму вкладу, внесеного у банк,
і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі
спливом встановленого строку суми вкладу та процентів,
встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.
Володільцями ощадного сертифіката можуть бути як фізичні, так і
юридичні особи. Ощадні сертифікати видаються строкові (під
певний договірний процент на: визначений строк) або на вимогу,
іменні та на пред'явника. Статтею 18 Закону про цінні папери
передбачено, що іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх
продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.
Порядок випуску, оформлення, розміщення і погашення
ощадних (депозитних) сертифікатів регулюється Положенням про
порядок здійснення банками України вкладних (депозитних)
операцій.
Сертифікати можуть бути номіновані як у національній, так і в
іноземній валюті. Погашення сертифікатів, що номіновані в
національній валюті, юридичним та фізичним особам здійснюється
банками тільки в національній валюті. Погашення сертифікатів, що
номіновані в іноземній валюті, юридичним та фізичним особам
здійснюється банками за бажанням їх власників як в іноземній, так
і в національній валюті за курсом НБУ на дату їх погашення,
зазначену в депозитному сертифікаті.
Строк обігу сертифіката встановлюється від дати видачі
сертифіката до дати, коли власник сертифіката отримує право
вимоги вкладу за сертифікатом.
Ощадні сертифікати повинні мати такі реквізити:
найменування цінного папера — "ощадний (депозитний)
сертифікат"; найменування банку, що випустив сертифікат, та
його місцезнаходження; порядковий номер сертифіката, дата
випуску сертифіката; сума вкладу (депозиту), строк повернення
вкладу (для строкового сертифіката); зобов'язання банку
повернути суму, яка внесена на депозит; процентна ставка за
користування депозитом; умови виплати процентів — у разі вимоги
вкладника про повернення вкладу до обумовленого строку;
найменування або ім'я володільця сертифіката (для іменного
сертифіката); підпис керівника банку або іншої уповноваженої на
22-
це особи; печатку банку. Сертифікат має містити також умови
випуску, сплати та обігу сертифіката. Банк, який
674
випускає сертифікат, може долучити до його реквізитів та умов інші
додаткові умови та реквізити, які не суперечать законодавчим актам
України.
Виготовлення бланків сертифікатів здійснюється тільки на
державних спеціалізованих підприємствах відповідно до вимог
Правил виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого
обліку. Бланк сертифіката заповнюється банком друкованим
способом або від руки — чорнилом чи кульковою ручкою. Жодні
виправлення при заповненні сертифіката не допускаються. Якщо
при заповненні бланка сертифіката допущені помилки, він
вважається зіпсованим і підлягає знищенню.
Видача і погашення сертифікатів здійснюється лише емітентом.
До погашення приймаються тільки оригінали сертифікатів.
Сертифікат, виписаний на користь юридичної особи, отримує в
комерційному банку керівник підприємства або уповноважена на це
особа, а сертифікат, виписаний на користь фізичної особи —
особа, яка внесла кошти на депозит, або інша уповноважена на це
особа. У разі настання строку вимоги депозиту банк здійснює платіж
проти пред'явлення сертифіката на підставі заяви вкладника або
особи, уповноваженої на здійснення цієї операції, в якій зазначається
рахунок, на який мають бути зараховані кошти. Розрахунки за
придбання сертифікатів та виплати сум за ними для юридичних
осіб здійснюються тільки в безготівковій формі. Розрахунки за
придбання сертифікатів та виплати сум за ними для фізичних осіб
здійснюються як у готівковій, так і в безготівковій формі.
Умови випуску в обіг депозитних сертифікатів НБУ, проведення
аукціонів з їх розміщення та порядок погашення регламентується
Положенням про регулювання Національним банком України
ліквідності банків.
Володілець строкового сертифіката має право достроково
пред'явити його у банк до оплати. У разі дострокового пред'явлення
ощадного (депозитного) сертифіката до оплати банком виплачується
сума вкладу та проценти, які виплачуються за вкладами на вимогу,
якщо умовами сертифіката не встановлений інший розмір процентів.
Якщо термін отримання вкладу за строковим сертифікатом
прострочено, такий сертифікат вважається вкладом на вимогу, за
яким на банк покладається зобов'язання сплатити зазначену в
ньому суму вкладу та процентів на дату вимоги, вказану в сертифікаті.
675
Глава 72
Банківський рахунок
1. Поняття договору банківського рахунка,
порядок його укладення
1. Для зберігання грошових коштів і здійснення усіх видів
банківських операцій банки відкривають рахунки юридичним
особам, зареєстрованим у встановленому чинним
законодавством України порядку, та фізичним особам-
підприємцям, філіям, представництвам, відділенням та Іншим
відокремленим підрозділам юридичної особи, виборчим фондам
(політичних партій, виборчих блоків партій та кандидатів у
депутати), представництвам юридичних осіб — нерезидентам,
іноземним інвесторам, фізичним особам на умовах, зазначених у
договорі між установою банку і володільцем рахунка. Згідно зі
ст.2 Закону про банки банківські рахунки визначаються як
рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги,
зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які
дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою
банківських платіжних інструментів. Стаття 51 Закону про
банки встановлює, що банківські рахунки для фізичних та
юридичних осіб відкриваються у гривнях та іноземній валюті.
Метою договору банківського рахунка є належне виконання
банком доручення клієнта щодо здійснення розрахунків з
контрагентами.
Договір банківського рахунка належить до договорів про
надання послуг (ст.901) та може розглядатися як договір
приєднання (ст.634). Його правову природу становить змішана
договірна конструкція, яка складається з елементів договорів
доручення (ст.ЮОО), банківського вкладу (ст.1058), попереднього
договору (ст.635 ЦК). Використання окремих елементів
зазначених договорів зумовлене широким комплексом взаємних
обов'язків сторін за договором банківського рахунка.
Банк зобов'язується відкрити клієнту рахунок, приймати і
зараховувати на рахунок клієнта грошові кошти, що йому
надходять, виконувати розпорядження клієнта щодо перерахування
і видачі відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій
за рахунком (наприклад, проводити списання коштів за
платіжними документами, сплачувати клієнтові проценти за
залишок коштів на рахунку тощо). Важливим договірним
обов'язком є дотримання банківської таємниці. Банк має право
використовувати грошові кошти, що є на рахунку клієнта.
Грошові кошти, що обліковуються на рахунку клієнта, можуть
надаватися як кредитні ресурси або виплачуватися як проценти
за вкладами іншим клієнтам. При цьому банк бере на себе
зобов'язання своєчасно здійснити вимогу клієнта щодо
розпорядження коштами на рахунку.
У відносинах, що грунтуються на договорі банківського
рахунка, банк виступає як довірена особа і не має права визначати
та контролювати напрями використання грошових коштів
клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або
законом, обме-676
ження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний
розсуд.
 Законом можуть бути передбачені певні винятки з цього
правила та умови, за яких банк виконує певні контролюючі
функції. Так, з метою запобігання легалізації грошей, набутих
злочинним шляхом, банк має право, відповідно до ст.64 Закону про
банки витребувати, а клієнт зобов'язаний надати документи і
відомості, необхідні для з'ясування його особи, суті діяльності,
фінансового стану. у разі ненадання клієнтом необхідних
документів чи відомостей або умисного подання неправдивих
відомостей про себе банк відмовляє клієнтові у його
обслуговуванні.
У разі наявності при здійсненні ідентифікації мотивованої підозри
щодо надання клієнтом недостовірної інформації або умисного
подання інформації з метою введення в оману банк має надавати
інформацію про фінансові операції клієнта спеціально
уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового
моніторингу. Стаття 13 Декрету про систему валютного
регулювання передбачає, що уповноважені банки здійснюють
контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і
нерезидентами через ці банки. Арешт на кошти клієнтів банку
накладається виключно за санкціонованою прокурором постановою
слідчого, за постановою державного виконавця у випадках,
передбачених законами України, або за рішенням суду. Звільнення
коштів з-під арешту здійснюється за постановою органу, який
прийняв рішення про накладення арешту, або за рішенням суду.
Зупинення видаткових операцій за рахунками юридичних або
фізичних осіб здійснюється уповноваженими відповідно до законів
України державними органами виключно у випадках, передбачених
законами України. Операції за рахунками можуть бути відновлені
тим органом, який прийняв рішення про їх зупинення, або за
рішенням суду. Стягнення на грошові кошти та інші цінності
фізичних чи юридичних осіб, що знаходяться у банку, може бути
звернене за виконавчими документами, передбаченими законами
України (ст.59 Закону про банки, ст.18 Закону про виконавче
провадження). Положення цієї глави застосовуються і до Інших
фінансових установ при укладенні ними договору банківського
рахунка відповідно До наданої ліцензії, а також до кореспондентських
рахунків та інших рахунків банків, якщо інше не встановлено
законом. Статтею 51 Закону про банки передбачено, що для
здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть
кореспондентські рахунки в НБУ та інших банках в Україні і за її
межами.
2. Регулювання відносин між банком І клієнтом з приводу
відкриття йому або визначеній ним особі рахунка здійснюється
відповідно до умов договору банківського рахунка. Інструкцією про
порядок відкриття, використання і закриття рахунків регулюються
правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх
відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють
банківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних
(депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах
суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним
представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам
політичних партій. Договірні
відносини між сторонами стосовно банківського рахунка
виникають як при укладенні і підписанні єдиного документа, так
і за зго-. дою керівника банка, що надається у формі його підпису
на заявім клієнта про відкриття рахунка.
Договір банківського рахунка, як і договір банківського
вкладу за певних умов є публічним договором. Банк зобов'язаний
укласт договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся
з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах,
що відповідають закону та банківським правилам. Умови
договору не можуть суперечити вимогам Інструкції про порядок
відкриття, використання і закриття рахунків.
Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, якщо
дотримано таких умов: банк відповідно до своїх установчих
документів та наданої йому НБУ банківської ліцензії має
право на вчинення відповідних операцій; відкриття рахунка
не призведе до порушення чинного законодавства та
економічних нормативів, встановлених НБУ; банк має
необхідну матеріально-технічну базу для відкриття рахунка;
відсутні перешкоди економічного характеру, що заважають
здійсненню операцій за рахунками клієнтів.
Випадки відмови у відкритті рахунка можуть бути передбачені
нормами закону або банківськими правилами. Якщо особою
надано всі документи, передбачені Інструкцією про порядок
відкриття, використання і закриття рахунків (вчинила оферту —
пропозицію укласти договір), а банк безпідставно відмовляє, то
особа має право на відшкодування збитків, завданих такою
відмовою відповідно до ст.ст.22, 633 ЦК.
2. Виконання договору банківського рахунка
І. Банк зобов'язаний вчиняти операції щодо переказу
грошових коштів з поточних рахунків клієнтів за допомогою
платіжнихінструментів та зарахування коштів на них. Статтею
40 Законупро Національний банк України передбачено, що НБУ
встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків
та іншихюридичних І фізичних осіб в економічному обігу
України із застосуванням як паперових, так і електронних
документів, а такожплатіжних інструментів та готівки,
координує організацію розргхунків, дає дозволи на здійснення
клірингових операцій та poSрахунків. ?
_
НБУ забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків
черЯ свої установи, дає дозвіл на проведення міжбанківських
розрахунків через прямі кореспондентські відносини банків та
через їх власні розрахункові системи. Він встановлює обов'язкові
для банків стандарти та правила ведення бухгалтерського обліку
та звітності, що відповідають вимогам законодавства України.
Правила та умови здійснення операцій за рахунками клієнтів
закріплені у відповідних нормативних актах НБУ.
Так, наприклад, відносини учасників безготівкових
розрахунків регулюються Інструкцією про безготівкові
розрахунки в Україні в національній валюті, а відносини, що
стосуються розрахунків го-678
тівкою — Інструкцією про організацію роботи з готівкового
обігуустановами банків України та Інструкцією про касові
операції вбанках України. _
При здійсненні операцій за рахунками банк зобов язании
дотримуватися також правил та звичаїв ділового обігу, які є
уніфікованими і застосовуються у світовій банківській практиці.
Так, на території України діють Уніфіковані правила та звичаї для
документарних акредитивів, застосування яких є обов'язковим для
всіх учасників розрахункових відносин, якщо відсутня угода про
інше. 2. Банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що
 надійшли на рахунок клієнта, а також за розпорядженням клієнта
видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в
операційний день. Операційним днем визнається частина робочого
дня банку, протягом якої приймаються документи на переказ І
документи на відкликання та можна за наявності технічної
можливості здійснити їх обробку, передання та виконання.
Тривалість операційного дня встановлюється банком або іншою
установою — членом платіжної системи самостійно та
зазначається в їх внутрішніх правилах.
Зарахування грошових коштів, що надійшли на рахунок
клієнта, а також за розпорядженням клієнта, видачу або
перерахування з його рахунка грошових коштів банк здійснює
відповідно до порядку, передбаченого Інструкцією про
безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.
Операції банку за рахунком клієнта можуть здійснюватися
безоплатно. Проте, як правило, у договорі банківського рахунка
передбачається зобов'язання клієнта сплатити певну суму за
виконання банком відповідних операцій. Плата за здійснення
операцій визначається у процентному відношенні (наприклад,
0,1%) до грошової суми, що перераховується банком за
розпорядженням клієнта. 3. Сторони договору банківського
рахунка можуть передбачити положення про надання клієнту
овердрафту — короткострокового кредиту, що надається банком
надійному клієнту понад його залишок на поточному рахунку в
цьому банку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом
дебетування його рахунка (постанова Правління Національного
банку України "Про заходи щодо реалізації Програми
реформування бухгалтерського обліку та звітності Національного
банку України й комерційних банків України"). При кредитуванні
банком поточного рахунка клієнта за відсутності на ньому
грошових коштів утворюється дебетове сальдо, а банківська
установа вважається такою, що надала клієнтові кредит на
відповідну суму від дня здійснення цього платежу.
Положення про кредитування у договорі банківського рахунка
повинне супроводжуватися відкриттям відповідного рахунка,
правовий режим якого передбачає можливість надання
овердрафту (див. систематизований перелік рахунків
бухгалтерського обліку у названій постанові Правління НБУ).
Права і обов'язки сторін стосовно кредитування рахунка
визначаються договором. Сторони визначають порядок
кредитування, за яким узгоджують ліміт грошових коштів банку, в
межах якого здійснюються платежі, період кредитування, розмір
відсотків за користування кредитом, кількість овердрафтів у
межах відповідного пе-
679
ріоду тощо. Неврегульовані договором права і обов'язки сторін,
і пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються загальними
положеннями про позику та кредит (§§1, 2 гл.71 ЦК), якщо інше
не встановлено законом.
4. Якщо інше не передбачено договором банківського
рахунка,за користування грошовими коштами, що знаходяться на
рахункуклієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується
на рахунок. Сторони договору банківського рахунка можуть
передбачитиодну з двох умов:
— банк зобов'язується сплачувати проценти за користування
грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта,
сумаяких зараховується на рахунок;
— банк не сплачує проценти за залишок коштів на рахунку
клієнтів,
і
Якщо одна із зазначених умов відсутня у договорі, банк зо-
бов'язаний сплатити проценти за користування грошовими кошта-
ми, що знаходяться на рахунку клієнта.
Сторони визначають порядок і строки зарахування суми про-1
центів. Якщо відповідні строки не встановлені договором, суми
процентів зараховуються зі спливом кожного кварталу.
Розмір процентів, що зобов'язується сплачувати банк за
користування грошовими коштами, які знаходяться на рахунку
клієнта, встановлюється договором, а якщо відповідні умови не
встановлені договором — у розмірі, що звичайно сплачується
банком за вкладом на вимогу (ст.І070 ЦК).
5. Загальне правило про списання грошових коштів за
договором банківського рахунка передбачає, що банк може
здійснитисписання з рахунка клієнта на підставі Його
розпорядження. Форма розпорядження на списання грошових
коштів міститься в Інструкції про безготівкові розрахунки в
Україні в національній валюті.
Підставами для списання грошових коштів з рахунка клієнта
без його розпорядження є рішення суду про списання грошових
коштів з рахунка клієнта, а також інші, передбачені договором
банківського рахунка між банком і клієнтом, випадки.
Закон про платіжні системи та переказ грошей в Україні
договірним списанням визнає списання грошей, що здійснюється
банком на підставі доручення Його клієнта та в порядку,
передбаченому в укладеному ними договорі.
6. Сторони договору банківського рахунка можуть
передбачитипорядок виконання розрахункових документів. Якщо
у договорівідсутній такий порядок, то банк виконує розрахункові
документивідповідно до календарної черговості їх надходження та
виключнов межах залишку грошових коштів, достатніх для
задоволення вимог, що ставляться до рахунка клієнта.
У разі одночасного надходження до банку кількох
розрахункових документів, на підставі яких здійснюється
списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунка клієнта у
черговості, встановленій ч.2 ст.1072 ЦК.
Пріоритет надається виконанню судових рішень.
Першочергово виконуються судові рішення про задоволення
вимог про відшкоду-
680 .. - . .
«ня шкоди завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я
або смертю (ст.ст.1195, 1196, 1199, 1200 ЦК), а також вимог про
стягнення аліментів (гл.15 СК).
Списання грошових коштів за рішенням суду здійснюється
банком при отриманні від державного виконавця платіжної
вимоги про примусове стягнення коштів, яка оформлюється на
підставі виконавчого документа. Якщо платник має кілька рахунків
в одному і тому ж банку, списання коштів здійснюється з рахунка,
який зазначений у виконавчому документі.
У разі відсутності (недостатності) грошових коштів на рахунку
клієнта банк не веде обліку розрахункових документів, якшо Інше
не встановлено договором між банком і клієнтом.
 7. Законом про платіжні системи та переказ грошей в Україні
передбачені загальні правила щодо обчислення строків переказу і
зарахування грошових коштів на рахунки клієнта банка. Міжбан-
ківський переказ виконується у термін до трьох операційних днів.
ВнутрІшньобанківський переказ виконується в строк, встановлений
внутрішніми нормативними актами банку, але не може
перевищувати двох операційних днів.
Банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в
розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного
часу банку, в день його надходження. У разі надходження
розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після
закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати
доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі,
не пізніше наступного робочого дня. Банки та їх клієнти мають
право передбачати в договорах Інші строки виконання доручень
клієнтів.
Стаття 1073 UK передбачає правові наслідки неналежного
виконання банком операцій за рахунком клієнта. Зазначені
наслідки мають місце, якщо:
— банком порушено порядок зарахування грошових коштів
нарахунок клієнта (тобто кошти зараховані пізніше наступного
дняпісля одержання відповідного платіжного документа);
— кошти безпідставно списані банком з рахунка клієнта;
— банк порушив розпорядження клієнта про перерахування
грошових коштів з його рахунка.
При вчиненні будь-якого з вказаних порушень банк повинен
негайно (в день виявлення порушення) після виявлення порушення
відповідно зарахувати суму на рахунок клієнта або перерахувати
грошові кошти з його рахунка належному отримувачеві. Якщо при
цьому відбулось прострочення банком операцій за рахунком, у
клієнта з'являється підстава вимагати відповідно до ст.625 сплати
процентів та відповідно до ст.623 UK відшкодування завданих
збитків, якщо інше не встановлено законом.
Проте Законом про платіжні системи та переказ грошей в
Україні передбачені спеціальні норми щодо відповідальності
банків при здійсненні переказу. Так, відповідно до ст.32
зазначеного Закону при виявленні порушення банком, що
обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк
зобов'язаний сплатити отримувачеві пеню у розмірі 0,1% суми
простроченого платежу за кожний день прострочення за умови, що
загальна сума не може пе-
681
ревищувати 10% суми переказу, якщо інший розмір пені не
обумовлений договором між ними. У цьому випадку платник не
несе відповідальності за прострочення перед одержувачем.
У випадку порушення банком, що обслуговує платника,
встановлених Законом про платіжні системи та переказ грошей в
Україні строків виконання доручення клієнта на переказ, цей банк
зобов'язаний сплатити платникові пеню у розмірі 0,1% суми
простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може
перевищувати 10% суми переказу, якщо інший розмір пені не
обумовлений договором між ними.
У разі переказу з рахунка платника без законних підстав за
Ініціативою неналежного стягувача, з порушенням умов доручення
платника на здійснення договірного списання або внаслідок інших
помилок банку повернення платникові цієї суми здійснюється у
встановленому законом судовому порядку. При цьому банк, що
списав гроші з рахунка платника без законних підстав, має
сплатити платникові пеню у розмірі процентної ставки, що
встановлена цим банком за короткостроковими кредитами, за
кожний день починаючи від дня переказу до дня повернення суми
переказу на рахунок платника, якщо інша відповідальність не
передбачена договором (підпункт 32.3.1 ст.32 Закону про платіжні
системи та переказ грошей в Україні).
Слід зазначити, що у ст.1073 ЦК не передбачено правових
наслідків помилкового списання банком грошей з рахунка клієнта.
У такому випадку необхідно застосовувати положення підпункту
32.3.2 ст.32 Закону про платіжні системи та переказ грошей в
Україні, де передбачено, що у разі помилкового переказу з рахунка
неналежного платника, що стався з вини банку, цей банк
зобов'язаний переказати відповідну суму грошей з рахунка
платника на рахунок неналежного платника, а також сплатити
неналежному платнику пеню у розмірі процентної ставки, що
встановлена цим банком за короткостроковими кредитами, за
кожний день, починаючи від дня помилкового переказу до дня
повернення суми переказу на рахунок неналежного платника, якщо
інша відповідальність не передбачена договором.
Відшкодування банком завданих збитків внаслідок неналежного
виконання операцій за рахунком клієнта здійснюється відповідно
до правил, передбачених ст.624 ЦК.
8. Банк відповідає за своїми зобов'язаннями і не може
обмежувати права клієнта щодо розпоряджання грошовими
коштами, що знаходяться на його рахунку. Таке обмеження
можливо лише за рішенням суду у випадках, встановлених
законом. Банк звільняється від відповідальності за невиконання
або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі арешту грошових
коштів, що знаходяться на рахунку клієнта, або зупинення
операцій за його рахунком, які застосовуються виключно на
підставі рішення суду. Звільнення грошових коштів з-під арешту
та відновлення операцій за рахунком можливо також лише на
підставі рішення суду.
У цивільному судочинстві арешт грошових коштів або
зупинення операцій за рахунком може застосовуватися як спосіб
забезпе-
682 .
ення позову, який оформлюється ухвалою суду або господарського
суду- Арешт грошових коштів, що знаходяться на рахунку клієн-
передбачає тимчасове припинення витратних операцій в межах
певної грошової суми, що зазначена у рішенні суду.
Зупинення операцій за рахунком клієнта застосовується у разі
необхідності обмежити проведення окремих витратних операцій.
Так наприклад, зупинення операцій за рахунком відповідно до
рішення суду не стосується здійснення податкових платежів.
9. Відповідно до положень ст. 1075 ЦК клієнт має право
достроково' в односторонньому порядку розірвати договір
банківського рахунка. Підставою для розірвання договору є заява
клієнта.
Розірвання договору банківського рахунку має наслідком
закриття рахунка. За наявності коштів на рахунку банк здійснює
завершальні операції за рахунком (з виконання платіжних вимог на
примусове списання (стягнення) коштів, виплати коштів готівкою,
нарахування і виплати відсотків на день закриття рахунка,
перерахування залишку коштів на підставі платіжного доручення
на інший рахунок підприємства, зазначений у заяві, тощо). При
цьому датою закриття рахунка вважається наступний після
проведення останньої операції за цим рахунком день.
Якщо на рахунку власника немає залишку коштів, а заява
подана в операційний час банку, то датою закриття рахунку є день
отримання банком цієї заяви. Удень закриття рахунка банк
зобов'язаний видати клієнту довідку про закриття рахунка
(Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття
рахунків).
Банк має право вимагати дострокового розірвання договору
банківського рахунка:
1) якщо сума грошових коштів, що зберігаються на
рахункуклієнта, менша за мінімальний розмір, передбачений
банківськими правилами або договором, якщо така сума не буде
відновленапротягом місяця від дня попередження банком про це;
2) у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом
року,якщо інше не встановлено договором;
3) в Інших випадках, встановлених договором або законом.
Договір може бути достроково розірваний, наприклад, на підставі
рішення органу, на який законом покладено функції щодо
ліквідаціїабо реорганізації підприємства; на підставі відповідного
рішеннясуду або господарського суду про ліквідацію підприємства.
Якщо протягом трьох років підряд за рахунком клієнта не
проводяться операції і відсутні грошові кошти банк може
відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок.
При цьому факт відмови від договору банківського рахунка і
закриття рахунка оформлюється, як правило, розпорядженням
керівника з подальшим повідомленням про це клієнта.
3. Банківська таємниця
1- Правила ст.1076 ЦК передбачають обов'язок банківської
установи щодо гарантування таємниці банківського рахунка,
операцій за рахунком і відомостей про клієнта. . . . . . . lt-,
683
Банківською таємницею є інформація щодо діяльності та
фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі
обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами
при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати
матеріальної чи моральної шкоди клієнтові.
Банківською таємницею зокрема є:
1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан
кореспондентських рахунків банків в НБУ;
2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням
клієнта, здійснені ним угоди;
3) фінансово-економічний стан клієнтів;
4) системи охорони банку та клієнтів;
5) інформація про організаційно-правову структуру
юридичноїособи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;
6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи
комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків
продукціїта інша комерційна Інформація;
7) інформація щодо звітності за окремим банком, за
виняткомтієї, що підлягає опублікуванню;
8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.
Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час
проведення банківського нагляду, також становить банківську
таємницю (ст.60 Закону про банки).
2. Збереження банківської таємниці банківська установа
зобов'язана забезпечити шляхом:
1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації,
якастановить банківську таємницю;
2) організації спеціального діловодства з документами, що
містять банківську таємницю;
3) застосування технічних засобів для запобігання несанкиіоно-
ваному доступу до електронних та інших носіїв інформації;
4) застосування застережень щодо збереження банківської
таєіниці та відповідальності за її розголошення у договорах І угодах
мібанком і клієнтом.
Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язанні
щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службові
банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з виго
дою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яі
стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.
Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функції
або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отри-
мали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати щ
інформацію і не використовувати її на свою користь чи на корисі
третіх осіб (ст.61 Закону про банки).
3. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані
тільюсамим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у
ТОЇ числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим
ocoбам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках
тапорядку, встановлених Законом про банки і банківську діяльність.)
Порядок розкриття інформації, що становить банківську
таємницю, передбачено ст.62 Закону про банки. Інформація щодо
юри-
684 .
личних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю,
розкривається банками:
1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої
інформації;
2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
3) органам прокуратури України, Служби безпеки України,
Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного
комітетуУкраїни — на їх письмову вимогу стосовно операцій за
рахункамиконкретної юридичної особи або фізичної особи —
суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
4) органам Державної податкової служби України на їх письмову
вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно
операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної
особи — суб'єкта підприємницької діяльності за
конкретнийпроміжок часу;
5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з
питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо
здійснення фінансових операцій, які підлягають фінансовому
моніторингу згідно з законодавством про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;
6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогуз
питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної рядку, передбаченому ст. 1167 ЦК.
юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької
ДІЯЛЬНОСТІ.
4. Вимога відповідного державного органу на отримання
Інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:
1) бути викладена на бланку державного органу
встановленоїформи;
2) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його
заступника), скріпленим гербовою печаткою;
3) містити передбачені законом підстави для отримання цієї
інформації;
4) містити посилання на норми закону, відповідно до яких
державний орган має право на отримання такої інформації.
Довідки за рахунками (вкладами) у разі смерті їх власників
надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в
заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним
конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським
установам у справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих
власників рахунків (вкладів).
Банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого
банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та
операціях клієнта.
Банк має право надавати загальну інформацію, що становить
банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при
наданні кредитів, банківських гарантій.
5. Обмеження щодо отримання інформації, яка містить
банківську таємницю, не поширюються на службовців НБУ або
уповноважених ними осіб, які в межах повноважень, наданих їм
Закономпро Національний банк України, здійснюють функції
банківськогоНагляду або валютного контролю.
685 «86
НБУ має право відповідно до міжнародного договору, згода на
Глава 73
обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за Факторинг
принципом взаємності надати інформацію про банк органу
банківського нагляду іншої країни, якщо:
1) не не порушує державні інтереси та банківську таємницю; 1. Поняття, предмет та сторони договору факторингу
2) є гарантія того, що отримана інформація буде
використанавиключно з метою банківського нагляду; 1. Договір, який слід розглядати як фінансування під відступлен-
3) є гарантія того, що отримана інформація не буде передана ня права грошової вимоги, належить до цивільно-правових
замежі органу банківського нагляду. договорів, які є новими у ЦК. Оскільки в цьому договорі
Положення ст.62 Закону про банки не поширюються на випадки фінансуванняздійснюється із залученням механізму передачі права
повідомлення банками відповідно до законодавства про операції, вимоги кредитора, до цих відносин можуть субсидІарно
що мають сумнівний характер, та на інші передбачені застосовуватися і нормигл.47 ЦК, що містять загальні положення
закономвипадки повідомлень про банківські операції спеціальним про заміну кредитора.
підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю. Поняття договору факторингу закріплено у ст.1077 ЦК. Договір
факторингу є одним з цивільно-правових договорів, за яким
аґ можуть передаватися права вимоги кредитора (здійснюватися заміна
Не належить до банківської таємниці узагальнена інформації кредитора в зобов'язанні).
про банки, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, Характерною особливістю договору факторингу є насамперед
підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлюється НБУ та де наявність у договорі двох спеціальних суб'єктів — фактора, яким,
датково самим банком на його розсуд. як правило, виступає банк або інша фінансова установа, та клієн та
6. У разі розголошення інформації, що становить банківську — суб'єкта підприємницької діяльності. Крім того, факторинг
ємницю, до банківської установи може бути застосована відпов) становить регулярно здійснювану операцію, за якою на фактора
дальність у формі відшкодування завданих збитків. Клієнт B p покладаються певні додаткові обов'язки. Зокрема, Конвенція
вимагати від банку відшкодування також моральної шкоди у п УНІДРУА про міжнародні факторні операції до таких додаткових
обов'язків фактора відносить фінансування клієнта, ведення його
рахунків за зобов'язальними вимогами, пред'явлення до оплати
дебіторських заборгованостей, захист від неплатоспроможності
дебіторів. Вбачається, що виконання таких функцій може бути
покладено на фактора, як це передбачено ч.2 ст.1077 ЦК.
Законодавець закріплює можливість передачі факторові вимог з
метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед
фактором. У такому випадку договір факторингу слід розглядати як
забезпечувальне зобов'язання, а відтак, до нього мають
застосовуватися загальні положення про забезпечення виконання
зобов'язань, передбачені ст.548 ЦК.
2. Предметом договору факторингу може бути як передача
факторові права вимоги клієнта до третьої особи (боржника) в
обмінна надання клієнтові кредиту (грошових коштів), так і
відступлен-ня клієнтом своєї вимоги в забезпечення
виконання його зобов'язань перед фактором. Предметом договору
факторингу можебути одна або кілька вимог (ст.1078 ЦК).
Договір факторингу може передбачати передачу грошових коштів
фактором (реальний договір факторингу) або зобов'язання фактора
передати грошові кошти в майбутньому (консенсуальний Договір
факторингу).
Майбутня вимога переходить (вважається переданою) до фактора
з дня виникнення права вимоги клієнта до боржника. Днем
виникнення права вимоги є день виникнення зобов'язальних
відносин між клієнтом та боржником (зокрема день укладення
договору). Якщо відступлення вимоги зумовлене певної подією, за
таким Договором право вимоги переходить з моменту настання цієї
події.
687
Так, зокрема, відступлення права вимоги за договором факторингу
може здійснюватися як забезпечення виконання зобов'язання
клієнта перед фактором. У такому договорі перехід права вимоги до
фактора зумовлюється, як правило, невиконанням клієнтом своїх
зобов'язань (умовна цесія).
Момент виникнення зобов'язальних відносин слід відрізняти
від моменту настання терміну виконання зобов'язання.
3. Стаття 1079 ЦК встановлює особливі вимоги до
суб'єктногоскладу договору факторингу. Насамперед вона
встановлює, що сторонами договору факторингу є виключно
фактор та клієнт. Боржник, тобто особа, право вимоги до
якої відступається, неналежить до складу учасників цього
договору.
Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або
юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.
Згідно з п.П ст.4 Закону про фінансові послуги факторинг
віднесено до фінансових послуг. Відповідно до ст.5 цього Закону
фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також,
якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами —
суб'єктами підприємницької діяльності. Виключне право або ші
обмеження щодо надання окремих фінансових послуг, у Т числі
факторингу, встановлюються законами про діяльність від повідної
фінансової установи та нормативно-правовими актам державних
органів, що здійснюють регулювання ринків фінансон вих послуг.
Відповідно до п.6 ч.2 ст.47 Закону про банки факторинг відне -
сено до банківських операцій. Водночас факторинг не належні
до банківських операцій, які можуть здійснюватися на підставі
ліцензії.
Таким чином, факторингові операції можуть здійснюватись
банками та іншими фінансовими установами, а також фізичнимі
особами — суб'єктами підприємницької діяльності, при чому
ліцензія на здійснення таких операцій не вимагається.
4. Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності до-
мовленості між клієнтом та боржником про заборону
відступленняправа грошової вимоги або його обмеження.
У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відпові-
дальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом
умови про заборону або обмеження відступлення права грошової
вимоги (ст.1080 ЦК).
У цій статті встановлюється ше одна особливість відступлення
вимог за договором факторингу, яка продиктована інтересами
комерційного обороту. Так, клієнт наділяється правом відступити
ви-! могу и у тих випадках, коли відступлення вимоги заборонено
чи обмежено умовами договору між клієнтом і третьою особою
(боржником). Відступлення такої вимоги за договором
факторингу не спричиняє його недійсності.
Водночас з мстою захисту інтересів третьої особи, які
порушуються таким відступленням, клієнт несе відповідальність
перед боржником за порушення договірної умови, тобто має
відшкодовувати збитки боржника, спричинені відступленням
вимоги. Вбачається, що клієнт має право передбачати в
договорі факторингу
688
обов'язок фактора відшкодувати клієнту суму, сплачену останнім
на користь боржника.
Право клієнта відступити вимогу всупереч умовам договору не
поширюється на випадки, коли заборона відступлення права вимоги
встановлена законом, зокрема за договором факторингу, так само як
і за договором купівлі-продажу права вимоги неможливо відступити
права вимоги, нерозривно пов'язані з особою кредитора (СТ.5І5ЦК).
2. Зміст факторингового зобов'язання та
його виконання
1. Відповідно до СТ.І082 ЦК боржник зобов'язаний здійснити
платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора
письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги
факторові, і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка
підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути
здійснений платіж.
Боржник має право вимагати від фактора надання йому в
розумний строк доказів того, що відступлення права грошової
вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає
цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на
виконання свого обов'язку перед ним.
Виконання боржником грошової вимоги факторові звільняє
боржника від його обов'язку перед клієнтом.
Відступлення вимоги, у тому числі за договором факторингу, не
повинно погіршувати становища боржника у зобов'язанні. У ч. 1
ст.1082 ЦК закріплено обов'язок сторін договору факторингу
(клієнта та (або) фактора) письмово повідомити боржника про
здійснене відступлення вимоги.
Крім того, законодавець встановлює додаткові вимоги до такого
повідомлення. В ньому має бути індивідуалізована відступлена
вимога, а також зазначений фактор, якому повинно бути здійсне но
платіж. Вбачається, що в повідомленні слід також зазначити
банківські реквізити фактора, на які мають бути перераховані
грошові кошти на виконання відступленої вимоги.
Згідно із ст.603 ЦК у разі якщо боржник не був письмово
повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться за
умови, що вимога виникла на підставі, що Існувала на момент
пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо
боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим
кредитором — на момент його виконання.
Оскільки відступлення права вимоги за договором факторингу
здійснюється без отримання згоди боржника, а інколи і проти йо го
волі, визначеної у договорі з клієнтом (ст.1080 ЦК), боржник вправі
вимагати від фактора надання доказів заміни кредитора.
Якщо всупереч вимогам боржника фактор не надасть таких доказів,
боржник має право виконати зобов'язання (здійснити платіж) клієнтові,
причому таке виконання зобов'язання буде визнано належним
виконанням, яке припиняє зобов'язання. Негативні наслідки платежу
клієнтові у такому випадку має бути покладено на фактора.
689
Виконання боржником, якого було повідомлено про відступ-
лення права вимоги факторові та якому було надано відповідні
докази, звільняє його від обов'язку перед клієнтом (припиняє
зобов'язання належним виконанням).
І Аналогічним чином має визначатися і обсяг прав фактора на
У тому випадку, якщо боржник без достатніх правових підстаі
всупереч принципу добросовісності виконав зобов'язання третії
особі, яку він вважав фактором, таке виконання не припиняє
зобов'язання боржника перед клієнтом. Така ситуація може
виникнути, коли вимога відступається факторові під відкладальною
умовок на забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед
фактором зокрема коли боржник здійснив платіж факторові
незалежно ви виконання клієнтом свого зобов'язання факторові.
Вбачається, що за таких умов боржник повинен виконати
зобов'язання клієнту. Виконане боржником на користь третьої
особи може бути стягнено з неї як отримане без достатніх правових
підстав за позовом боржника до цієї особи.
2. Стаття 1081 ЦК встановлює загальне правило про
відповідальність клієнта виключно за дійсність вимоги, право якої
відсту-'пається. Водночас законодавець зменшив обсяги
відповідальностіклієнта за відступлення недійсної вимоги шляхом
визначення поняття "дійсної вимоги". Відповідно до ч.2 ст. 1081 ЦК
вимога є дійсною, якщо клієнт мав право її відступити (тобто
клієнт є належним кредитором) і якщо в момент відступлення цієї
вимоги йомуне були відомі обставини, внаслідок яких боржник
має право невиконувати вимогу.
Таким чином, ризик невиконання боржником свого
зобов'язання перед новим кредитором (фактором) внаслідок
обставин, які не були відомі клієнту (у тому числі обставин, які
спричиняють недійсність вимоги), законодавець поклав саме на
фактора. Крім того, законодавець поклав на фактора ризики,
пов'язані з невиконанням боржником свого зобов'язання. Винятки
з цього правила можуть встановлюватися договором факторингу
або іншим правочином між фактором і клієнтом, зокрема
правочином про поруку або майнову поруку, коли клієнт
поручається за боржника.
3. Диспозитивна заборона наступного відступлення
факторомправа вимоги третій особі (ст.1083) тісно пов'язана із
закріпленою в ст.1080 ЦК недійсністю заборони відступлення
права вимоги. Враховуючи те, що клієнт повинен компенсувати
боржнику його збитки, що виникли внаслідок порушення умови
договору про заборону відступлення права вимоги, а також те,
що розмір таких збитків може бути збільшений у зв'язку із
наступнимвыступлениям цієї вимоги, законодавець заборонив
факторовіздійснювати наступне відступлення вимог, отриманих
за договором факторингу.
Клієнтові надано право дозволити факторові наступне
відступлення вимоги, про що повинно бути прямо зазначено у
договорі! факторингу. У цьому випадку наступне відступлення вимоги
здійснюється за правилами коментованої глави, якими встановлено
спеціальні вимоги до суб'єктного складу договору факторингу,
особливості взаємовідносин між його сторонами, їх правовий статус
тощо.
690
4. У ст. 1084 ЦК законодавець встановив обсяг прав на одержані
фактором від боржника кошти на виконання вимоги, відступле-ної
клієнтом за договором факторингу.
У тому випадку, коли фактор набув право вимоги за договором
факторингу через надання відповідного фінансування клієнтові,
фактор має право на усі суми, одержані від боржника.
одержані від боржника суми, якщо вимога передана клієнтом як
відступне (ст.600 ЦК).
Доля вимоги, переданої за договором факторингу з метою
забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором,
аналогічна долі майна, яке передається у заставу — фактор має
право отримати задоволення за рахунок одержаного за такою
вимогою. При цьому факт переходу вимоги до фактора не припиняє
забезпеченого зобов'язання — після одержання відповідних сум
від боржника фактор має надати клієнтові звіт і передати йому
суму, що перевищує забезпечене у такий спосіб зобов'язання. Якщо
одержаної від боржника сума недостатньо для погашення
забезпеченого зобов'язання, клієнт повинен сплатити факторові
залишок боргу.
5. Відповідно до ст.1085 ЦК регулюються зустрічні вимоги
боржника. Якщо фактор пред'явив боржнику вимогу здійснити
платіж,боржник має право пред'явити до заліку свої грошові
вимоги, щогрунтуються на договорі боржника з клієнтом, які
виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення
про відступлення права грошової вимоги факторові.
Це правило кореспондується Із ст.603 ЦК, згідно з якою у разі
заміни кредитора боржникові надано право пред'явити проти
вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного
кредитора, при цьому зарахування (залік) проводиться, якщо вимога
виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником
письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги
настав до його одержання або цей строк не встановлений чи
визначений моментом пред'явлення вимоги.
Відповідно боржникові надається можливість пред'явити до
зарахування факторові зустрічну вимогу до клієнта у разі
відступлення останнім майбутніх вимог. Оскільки термін виконання
такої майбутньої вимоги не настав, клієнт не може вимагати від
боржника виконання, а відтак, боржник не в змозі пред'явити
клієнтові до зарахування свої зустрічні вимоги. Навіть якщо після
відступлення майбутньої вимоги факторові, але до настання терміну
її виконання боржник буде належним чином повідомлений про
відступлення такої вимоги, у боржника залишається можливість
пред'явити до зарахування свої вимоги до клієнта.
Боржник не може пред'явити факторові вимоги до клієнта у
зв'язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження
відступлення права грошової вимоги.
6. В інтересах комерційного обігу законодавець закріпив
положення про те, що у разі порушення клієнтом своїх
обов'язків заДоговором, укладеним з боржником, боржник не має
права вимагати від фактора повернення сум, які вже сплачені
останньому в
691
зв'язку із заміною кредитора за договором факторингу, якщо
боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта
(ст.1086 ЦК).
Вбачається, що дія цієї норми поширюється на випадки, коли
порушення клієнтом умов договору є підставою для його
одностороннього розірвання боржником. Якщо клієнтові було
відомо про можливість такого розірвання до моменту передачі
вимоги факторові та отримані фактором від боржника кошти
повернені останньому, клієнт несе відповідальність перед
фактором за передачу йому такої вимоги, яка на підставі ст.1081
ЦК не є дійсною.
Боржник, якому надана правова можливість одержати
безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові, за певних
умов має право вимагати повернення цих сум фактором. До таких
умов законодавцем віднесено, зокрема, випадки, коли фактор не
виконав свого зобов'язання щодо фінансування клієнта або якщо
фактор передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення
клієнтом зобов'язання перед боржником.
692
Глава 74
Розрахунки
Розрахунок у цивільному обігу слід розглядати як певну
правову Дію особи, що здійснюється з метою часткового або
повного погашення грошового зобов'язання. Розрахунок може
виконувати ряд функцій. Як правило, проведення розрахунку
спрямоване на здійснення платежу, який у свою чергу
спрямований на повне або часткове виконання грошового
зобов'язання шляхом сплати безпосередньо кредитору певної
грошової суми готівкою або зарахування коштів у безготівковій
формі на визначений кредитором рахунок. Проте розрахунки
можуть провадитись з метою зарахування зустрічних вимог (ст.601
ЦК) або як дії, спрямовані на здійснення переказу коштів. У
деяких випадках під розрахунками розуміють дії боржника за
грошовим зобов'язанням, які призводять до припинення або заміни
цього зобов'язання, наприклад, передання відступного (ст.600),
новація (ст.604) або прощення боргу (ст.605 ЦК). У розрахункових
відносинах важливу роль відіграють банківські установи.
Банківські операції шодо здійснення розрахунків є одним з
основних видів послуг, що банки надають своїм клієнтам.
§ 1. Загальні положення про розрахунки
1. Регулювання розрахункових відносин в Україні здійснюється
ЦК, законами України про Національний банк України, про банки,
про платіжні системи та переказ грошей в Україні, про застосування
реєстраторів розрахункових операцій, про телекомунікації, іншими
законодавчими актами України та нормативцо-правовими актами
НБУ, наприклад Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні
в національній валюті, Положення про порядок здійснення
уповноваженими банками операцій за документарними
акредитивами, Уніфікованими правилами та звичаями для
документарних акредитивів, Уніфікованими правилами з інкасо,
Уніфікованими правилами стосовно договірних гарантій та іншими
міжнародно-правовими актами, а також правилами ділового обігу,
які є усталеними у банківській сфері при вчиненні безготівкових
розрахункових операцій тощо.
Обіг грошових коштів може здійснюватися шляхом передачі
готівкою певної грошової одиниці — гривні, яка відповідно до ст. 192
ЦК є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за
номінальною вартістю на всій території України, та іноземної
валюти, яка може використовуватися в Україні у випадках І в
порядку, встановлених законом. Статтею 3 Закону про платіжні
системи та переказ грошей в Україні передбачено, що грошові знаки
випускаються у формі банкнот і монет, які мають зазначену на них
номінальну вартість. При розрахунках готівкою відбувається
передача матеріальних знаків певної грошові одиниці. Саме в такий
спосіб, як правило, відбуваються розрахунки за участю фізичних
осіб, не пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності.
693
Фізичні особи, які не здійснюють підприємницької діяльності,
при розрахунках можуть застосовувати також і безготівкову
 форму, яка передбачає передачу коштів шляхом використання
банківських рахунків і здійснення розрахункових банківських
операцій. Відповідно до ст.2 Закону про банки розрахунковими
банківськими операціями є рух грошей на банківських рахунках,
здійснюваний згідно з розпорядженнями клієнтів або в результаті
дій, які в рамках закону призвели до зміни права власності на
активи.
Під час обігу грошових коштів у безготівковій формі не
відбувається передачі матеріальних знаків, проте відповідна
грошова сума обліковується на відповідному рахунку в банку і
надалі грошовий обіг відбувається за допомогою розрахункових
документів у електронному (відповідно ДО СТ.1 Закону про
платіжні системи та переказ грошей в Україні електронним
документом є документ, інформація в якому представлена у формі
електронних даних, включаючи відповідні реквізити документа, в
тому числі й електронний цифровий підпис, який може бути
сформований, переданий, збережений і перетворений
електронними засобами у візуальну форму чи на папері) або
паперовому вигляді. Об'єктом розрахункових відносин є майно
(ст.190 ЦК) у формі грошових прав вимоги до банківської
установи.
Частиною 2 ст. 1087 ІДК передбачено, що розрахунки між
юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних
осіб, пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності,
можуть провадитись як у безготівковій, так і готівковій формах,
за умови, шо законом замість готівки не встановлена інша форма
розрахунків. Відповідно до ст-51 Закону про банки банки
відкривають та ведуть банківські рахунки фізичних та юридичних
осіб у гривнях та іноземній валюті. Банківські розрахунки
провадяться у готівковій та безготівковій формах згідно з
правилами, встановленими нормативно-правовими актами НБУ.
Відносини учасників безготівкових розрахунків регулюються
Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній
валюті. Ця Інструкція встановлює загальні правила, форми і
стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних
осіб у грошовій одиниці України на території України, шо
здійснюються за участю банків. Положення Інструкції
поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а
також на стягувачів, які здійснюють примусове списання
(стягнення) коштів з рахунків цих учасників, та обов'язкові для
виконання ними.
Порядок організації готівкових розрахунків у національній
валюті юридичних осіб (крім установ банків і підприємств
поштового зв'язку) незалежно від їх організаційно-правових форм
і форм власності, їх відокремлених підрозділів, представництв
Іноземних організацій і фірм, які здійснюють підприємницьку
діяльність, а також зареєстрованих у встановленому порядку
фізичних осіб, які є суб'єктами підприємницької діяльності без
створення юридичної особи, здійснюється на підставі Положення
про ведення касових операцій у національній валюті в Україні.
Розрахунки готівкою юридичних осіб між собою та фізичними
особами-підприємцями проводяться за рахунок як коштів,
одержаних з кас банків, так і го-694
тівкової виручки і здійснюються через касу відповідної особи з
веденням касової книги встановленої форми.
При здійсненні операцій з розрахунків у готівковій або в
безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток,
платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні
послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а
також уповноваженими банками та суб'єктами підприємницької
діяльності, які виконують операції купівлі-продажу іноземної
валюти необхідно враховувати правила Закону про застосування
реєстраторів розрахункових операцій.
Цей Закон визначає правові засади застосування реєстраторів
розрахункових операцій (пристрій або програмно-технічний
комплекс, в якому реалізовані фіскальні функції та який
призначений для реєстрації розрахункових операцій при продажу
товарів (наданні послуг), операцій купівлі-продажу іноземної
валюти та (або) реєстрації кількості проданих товарів (наданих
послуг). До реєстраторів розрахункових операцій належать:
електронний контрольно-касовий апарат, електронний
контрольно-касовий реєстратор, комп'ютерно-касова система,
електронний таксометр, автомат з продажу товарів (послуг) тощо).
Організація роботи з готівкового обігу установами банків,
порядок та механізм здійснення розрахунків у готівковій формі
регулюються Інструкцією про касові операції в банках України та
Інструкцією про організацію роботи з готівкового обігу
установами банків України.
2. Стаття 1088 ЦК містить перелік окремих видів безготівкових
розрахунків. Цей перелік не є вичерпним. Зазначається, що при
здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки з
застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових
чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також Інші розрахунки,
передбачені законом, банківськими правилами та звичаями
ділового обігу.
Крім зазначених способів, на практиці використовуються,
наприклад, клірингові розрахунки, а також розрахунки за
допомогою такого цінного паперу, як вексель. Кліринг (англ.
clearing— розчи-шати) — один з видів безготівкових розрахунків, шо
грунтується на зарахуванні зустрічних вимог і зобов'язань. Сутність
кліринга полягає в тому, що рівнозначні суми зустрічних вимог
кредиторів і зобов'язань боржників один до одного погашаються, а
платежі здійснюються лише на залишок різниці. Законом про
платіжні системи та переказ грошей в Україні кліринг
визначається як механізм, Що включає збирання, сортування,
реконсиляцію та проведення взаємозалІку зустрічних вимог
учасників платіжної системи, а також обчислення за кожним з них
сумарного сальдо за визначений період часу між загальними
обсягами вимог та зобов'язань.
Правове регулювання вексельного обігу здійснюється законами
України про обіг векселів в Україні, про цінні папери,
Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі,
Конвенцією про врегулювання деяких колізій законів про переказні
векселі та прості векселі, Конвенцією про гербовий збір стосовно
переказних векселів і простих векселів та іншими прийнятими
згідно з ними актами законодавства України.
695
Застосування конкретних форм розрахунків, платіжних засобів
учасники цивільно-правового обігу визначають у договорі. Умови
щодо розрахунків у договорі є найбільш важливими. Враховуючи
принцип свободи договору (ст.627 ЦК), сторони є вільними у
визначенні того платіжного інструмента (засіб певної форми на
паперовому, електронному чи іншому виді носія Інформації,
використання якого ініціює переказ грошей з відповідного рахунка
платника), за допомогою якого будуть здійснюватися розрахунки.
Проте законом можуть бути передбачені винятки з цього
правила. Так, наприклад, відповідно до ст.22 Закону про платіжні
системи та переказ грошей в Україні клієнт банку має право
самостійно обирати види розрахункового документа (крім платіжної
вимоги). Платіжна вимога застосовується у випадках, коли
ініціатором переказу є стягувач або при договірному списанні —
отримувач. Акти цивільного законодавства, що регулюють
договірні відносини, як правило, не визначають умову про форму
розрахунків як обов'язкову. Відсутність такої умови може
розглядатися як опосередкована згода на застосування будь-якої
форми розрахунків, що влаштує сторону, яка отримує оплату.
Формою організації безготівкових розрахунків в Україні є
платіжна система. Відповідно до Закону про платіжні системи та
переказ грошей в Україні основними елементами платіжної
системи є платіжна організація, члени платіжної системи та
сукупність відносин, що виникають між ними при проведенні
переказу грошей.
Платіжною організацією є юридична особа, яка є власником
або одержала право на використання товарного та інших знаків,
що ідентифікують належність платіжних карток та інших
платіжних інструментів до платіжної системи, і яка визначає
правила роботи платіжної системи, а також виконує інші функції
щодо забезпечення діяльності платіжної системи та несе
відповідальність відповідно до закону та договору.
Членом платіжної системи є юридична особа, яка на підставі
належним чином оформленого права (отриманої ліцензії платіжної
системи, укладеного з платіжною організацією платіжної системи
договору тощо) надає послуги учасникам платіжної системи щодо
проведення переказу за допомогою цієї платіжної системи та
відповідно до законодавства України має право надавати такі
послуги в межах України. Банки або інші фінансові установи за
наявності ліцензії НБУ та укладеного з платіжною організацією
договору є членами платіжної системи.
Обробка та передача в межах України електронних та
паперових документів на переказ, документів за операціями з
застосуванням спеціальних платіжних засобів та документів на
відкликання можуть здійснюватися за допомогою як
внутрішньодержавних, так і міжнародних платіжних систем, що
діють в Україні. До внутрішньодержавних банківських платіжних
систем належать системи міжбанківських розрахунків, системи
масових платежів та внутріш-ньобанківські платіжні системи.
Система міжбанківських розрахунків призначена для переказу
грошей у межах України між банками на виконання зобов'язань їх
696
клієнтів, а також власних зобов'язань цих банків. Система масових
платежів призначена для переказу грошей за операціями, що
здійснюються юридичними та фізичними особами із застосуванням
окремих платіжних інструментів.
Відповідно до ст.9 Закону про платіжні системи та переказ
грошей в Україні банк визначає умови та порядок функціонування
власної внутрішньобанківської платіжної системи з урахуванням
вимог закону та нормативно-правових актів НБУ, з метою
забезпечення найбільш сприятливих умов для проведення
переказу грошей між його підрозділами.
Внутрішньодержавні небанківські платіжні системи, членами
яких в Україні можуть бути Інші фінансові установи (наприклад,
клірингові установи), мають право здійснювати діяльність, пов'язану
з проведенням безготівкових розрахунків, виключно після їх
реєстрації в НБУ та отримання відповідного дозволу НБУ. Порядок
реєстрації та отримання внутрішньодержавними небанківськими
платіжними системами дозволу на здійснення діяльності,
пов'язаної з переказом коштів, визначається НБУ.
§ 2. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень
1. Стаття 1089 ЦК передбачає загальні положення про
розрахунки із застосуванням платіжних доручень. За дорученням
платника банк зобов'язується на підставі платіжного доручення
переказати певну грошову суму коштів, що розміщені на рахунку
платника у цьому банку, на визначений платником рахунок
фізичної або юридичної особи (одержувача) у цьому чи в іншому
банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами,
якщо інший строк не передбачений договором або звичаями
ділового обігу.
За міжнародною класифікацією безготівкові розрахунки
поділяються на кредитовий переказ та дебетовий переказ.
Сутність кредитового переказу полягає у тому, що платник
(дебітор) ініціює переказ коштів у банківській системі шляхом
надання банку розпорядження кредитувати рахунок отримувача
(кредитора). Як платіжний інструмент використовується платіжне
доручення про списання коштів з зазначеного у дорученні рахунка
(дебетове списання). Платіжне доручення виконується в межах
коштів, що знаходяться на рахунку платника.
Договором банківського рахунка сторони можуть передбачити
положення про надання клієнту кредиту (ст.1069 ЦК), шо надається
банком надійному клієнту понад його залишок на поточному
рахунку в цьому банку в межах заздалегідь обумовленої суми
шляхом дебатування його рахунка.
Строки проведення переказу передбачені ст.8 Закону про
платіжні системи та переказ грошей в Україні. Якщо кошти
перераховуються отримувачу, рахунок якого знаходиться в іншому
банку, ніж рахунок платника, переказ виконується в строк до трьох
операційних днів (операційний день — частина робочого дня банку
або іншої установи — члена платіжної системи, протягом якої від
клієнтів приймаються документи на переказ і документи на
697
відкликання та можна за наявності технічної можливості здійснити
їх обробку, передачу та виконання; тривалість операційного дня
встановлюється банком або іншою установою — членом платіжної
системи самостійно та закріплюється в їх внутрішніх нормативних
актах).
Переказ, що здійснюється в межах одного банку (внутрішньо-
банківський переказ) виконується в строк, встановлений
внутрішніми нормативними актами банку, але не може
перевищувати двох операційних днів. Договором банківського
рахунка можуть встановлюватися коротші строки, ніж визначені
законом.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними
 І нетоварними платежами;
— за фактично відвантажену або продану продукцію
(виконаніроботи, надані послуги тощо);
— у порядку попередньої оплати, якщо такий порядок
розрахунків установлено законодавством або обумовлено в
договорі;
— для завершення розрахунків за актами звірки взаємної
заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку,
встановленого чинним законодавством;
— для перерахування підприємствами сум, які належать
фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що
відкриті в банках;
— для сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до
бюджетів або державних цільових фондів;
— в інших випадках відповідно до укладених договорів або
чинного законодавства.
Фізичні особи використовують платіжні доручення в разі
перерахування коштів зі своїх поточних та вкладних (депозитних)
рахунків згідно з режимом використання цих рахунків, що
встановлений Інструкцією про порядок відкриття, використання і
закриття рахунків, без будь-яких підтверджу вальних документів.
2. Зміст І форма платіжного доручення та розрахункових
документів (розрахунковий документ — документ на паперовому
носії, що містить доручення або вимогу про перерахування
коштів з рахунку платника на рахунок одержувача), що
подаються разом з ним, мають відповідати вимогам, встановленим
законом і банківськими правилами. Розрахункові документи
складаються на бланках, форми яких визначені Інструкцією про
безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.
Реквізити розрахункових документів за формами, наведеними в
додатках до цієї Інструкції, заповнюються згідно з вимогами, що
містяться у відповідних додатках до цієї Інструкції та
відповідних її розділів.
Розрахункові документи повинні містити такі реквізити:
— назва розрахункового документа;
— код розрахункового документа за Державним
класифікаторомуправлінської документації, затвердженим наказом
ДержстандартуУкраїни від 6 листопада 1996 р. № 472;
— номер розрахункового документа, що може включати
якцифри, так і букви;
— дата складання розрахункового документа;
698
—дата валютування (зазначена платником у розрахунковому
документі або в документі на переказ готівки дата, починаючи з
якоїгроші, переказані платником отримувачу, переходять у власність
отримувача. До настання дати валютування сума переказу
обліковується в банку, що обслуговує отримувача, або в установі
— членіплатіжної системи);
— з великої букви сума розрахункового документа та
слово"гривень" ("гривня", "гривні" або "грн."), копійки —
цифрами таслово "копійка" ("копійки", "копійок" або "коп."). Якщо
сума складається лише з копійок, то перед її зазначенням
обов'язковим є написання слів "Нуль гривень". Якщо сума платежу
виражена в цілихгривнях, то зазначається "00 копійок" або "00
коп.";
— ідентифікаційні коди платника та отримувача за
Єдинимдержавним реєстром підприємств та організацій України
або реєстраційний (обліковий) номер платника податку з
Тимчасовогореєстру Державної податкової адміністрації України,
для фізичних осіб — ідентифікаційний номер з Державного
реєстру фізичних осіб — платників податків та інших
обов'язкових платежів.Якщо ідентифікаційний код (номер)
юридичній (фізичній) особіне присвоєний, то ставиться дев'ять
нулів;
— назва платника, що відповідає назві платника, яка заявлена
вбанку платника в картці зі зразками підписів та відбитка
печатки,або його скорочена назва, яка відповідає зареєстрованій в
установчих документах та назва отримувача, що відповідає назві
отримувача, яка заявлена в банку отримувача в картці зі зразками
підписівта відбитка печатки, або його скорочена назва, яка
відповідає зареєстрованій в установчих документах;
— номер рахунка платника та отримувача у відповідних банках;
— назва та місцезнаходження (населений пункт) банку платника
та банку отримувача;
— коди банку платника та банку отримувача;
— призначення платежу;
— дата списання коштів з рахунку платника;
— відбитки печатки, підписи платника та відповідального
виконавця банку.
Відповідальність за правильність заповнення реквізитів
розрахункового документа, у тому числі номерів рахунків і кодів
банків, суми податку на додану вартість і кодів бюджетної
класифікації, несе особа, яка оформила цей документ і подала його
до обслуговуючого банку. Банки перевіряють відповідність
заповнення реквізитів розрахункових документів клієнтів вимогам,
визначеним у додатках до цієї Інструкції. Якщо розрахункові
документи, у яких перевірені реквізити, заповнено з порушенням
вимог Інструкції, то банк, що здійснив перевірку, повертає їх без
виконання. Крім того, банки повертають без виконання
розрахункові документи, якщо:
— у розрахунковому документі не заповнено хоча б один з
реквізитів, заповнення якого передбачено його формою;
— відсутні супровідні документи, надання яких разом з
розрахунковим документом передбачено Інструкцією, або
закінчивсястрок дії цих супровідних документів;
699
— розрахунковий документ подано до банку з порушенням за-
конодавства України або документ не може бути виконано відпо-
'відно до законодавства України;
— порушено інші вимоги Інструкції.
Порядок повернення банком клієнту оформлених ним
розрахункових документів та супровідних документів визначається
в договорі банківського рахунка. При поверненні розрахункового
документа банк у день його надходження має зробити на його
зворотному боці напис про причину повернення документа без
виконання (з обов'язковим посиланням на статтю закону України,
відповідно до якої розрахунковий документ не може бути
виконано, або пункт нормативно-правового акта НБУ, який
порушено) та зазначити дату його повернення (це засвідчується
підписами відповідального виконавця і працівника, на якого
покладено функції контролера, та відбитком штампа банку).
Якшо на вимогу банку клієнт не надасть документи і відомості,
що потрібні для з'ясування його особи, суті діяльності,
фінансового стану, або умисно надасть неправдиві відомості про
себе, то банк повертає йому платіжне доручення без виконання.
Банк, повертаючи таке платіжне доручення у день надходження,
має зробити на його зворотному боці напис про причину
повернення документа без виконання (з обов'язковим посиланням
на ст.64 Закону про банки та на відповідний пункт Інструкції) і
зазначити дату його повернення (це засвідчується підписами
відповідального виконавця і працівника, на якого покладено
функції контролера, та відбитком штампа банку).
Якшо банк відмовляє клієнту у виконанні платіжного
доручення за операцією, яка містить ознаки такої, що підлягає
фінансовому моніторингу, то таке платіжне доручення клієнта
банк повертає йому без виконання. Банк, повертаючи таке
платіжне доручення у день надходження, має зробити на його
зворотному боці напис про причину повернення документа без
виконання (з обов'язковим посиланням на ч.2 ст.7 Закону про
запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів та на
відповідний пункт Інструкції) і зазначити дату його повернення
(це засвідчується підписами відповідального виконавця,
відповідального працівника, який приймає рішення щодо
віднесення операцій клієнта до операцій, які підлягають
фінансовому моніторингу, та відбитком штампа банку).
У разі відмови виконати розрахунковий документ, оформлений
клієнтом іншого банку чи органу державного казначейства, банк у
день надходження документа має зробити на його зворотному боці
напис про причину повернення документа без виконання (з
обов'язковим посиланням на статтю закону, відповідно до якої
розрахунковий документ не може бути виконано, або пункт
нормативно-правового акта НБУ, який порушено), зазначити дату
його повернення (це засвідчується підписами відповідального
виконавця І працівника, на якого покладено функції контролера, та
відбитком штампа банку) і не пізніше наступного робочого дня
надіслати цей розрахунковий документ у банк чи орган державного
казначейства, від якого він надійшов.
700
Напис про причину повернення без виконання платіжної вимоги
стягувана на примусове списання, стягнення коштів засвідчують
підписами керівник (його заступник) і головний бухгалтер (його
заступник) банку або філії. У відділенні цей напис засвідчує
підписом його керівник (у разі його відсутності — уповноважений
працівник).
Банк не має права робити виправлення у платіжному дорученні
клієнта, якшо інше не встановлено законом або банківськими
правилами. Так, згідно з п.2.26 гл.2 Інструкції про безготівкові
розрахунки в Україні в національній валюті банк платника може
робити в розрахункових документах виправлення реквізитів у разі:
— часткового виконання розрахункового документа;
— зміни з ініціативи банку платника (у зв'язку з
реорганізацієюбанку, зміною в банк)' системи обліку, виконанням
банком вимогнормативно-правових актів НБУ) номера рахунка
платника, назвита коду банку платника. При цьому,
відповідальний виконавецьвносить у розрахунковий документ
виправлення, передбачені п.2.26гл.2 зазначеної Інструкції,
засвідчуючи їх своїм підписом. На звороті цього розрахункового
документа зазначаються дата внесеннявиправлень, пункт
Інструкції, згідно з яким вони вносяться, підстава для їх унесення,
і це засвідчується підписами відповідального виконавця та
працівника, на якого покладено функції контролера, і відбитком
штампа банку.
Платіжне доручення платника приймається банком до виконання
за умови, що сума платіжного доручення не перевищує суми
грошових коштів на рахунку платника, якшо інше не встановлено
договором між платником і банком. Договором банківського
рахунка сторони можуть передбачити положення про надання
клієнту кредиту (ст.1069 ЦК), що надається банком понад його
залишок на поточному рахунку в цьому банку в межах заздалегідь
обумовленої суми. У такому випадку платіжне доручення
приймається банком до виконання за умови, що сума платіжного
доручення не перевищує суми ліміту за кредитом.
3. Банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен
перерахувати відповідну грошову суму банку одержувача для її
зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні.
Платіжне доручення приймається банком платника до виконання
протягом 10 календарних днів з дати його виписки. День
оформлення платіжного доручення не враховується. Банк приймає
до виконання платіжне доручення від платника за умови, що сума
Цього платіжного доручення не перевищує суму, яка є на його
рахунку.
Платіжні доручення платника у разі відсутності або
недостатності коштів на його рахунку банк приймає лише тоді,
якщо порядок приймання та виконання таких платіжних доручень
передбачено договором між банком та платником. При
перерахуванні грошо-вих коштів банк платника може робити переказ
через кореспондентські рахунки банку, який обслуговує отримувача.
Банки здійснюють переказ з кореспондентських рахунків інших
банків — своїх клієнтів у межах залишку грошей па цих рахунках,
крім випадків надання обслуговуючим банком кредиту банку-
клієнту.
701
Статтею 31 Закону про платіжні системи та переказ грошей в
Україні передбачено порядок завершення переказу у випадку
неможливості виплати суми переказу. У разі неможливості
здійснення банком одержувача виплати суми переказу, що має бути
сплачена у готівковій формі, через неявку отримувача протягом ЗО
робочих днів з дня надходження цієї суми, банк одержувача
зобов'язаний протягом трьох робочих днів переказати суму переказу
ініціатору. У разі неможливості здійснення банком одержувача
виплати суми переказу через неявку одержувача протягом ЗО робочих
днів з дня надходження цієї суми ця банківська установа зобов'язана
протягом трьох робочих днів ініціювати переказ відповідної суми на
адресу ініціатора.
Для виконання переказу грошових коштів на рахунок,
визначений у дорученні, банк платника має право перерахувати
кошти через третій банк (виконуючий банк), в якому знаходиться
кореспондентський рахунок банка одержувача.
На вимогу клієнта банк повинен негайно інформувати його про
виконання платіжного доручення. Порядок оформлення та вимоги
до змісту повідомлення про виконання банком платіжного
доручення встановлюються законом, банківськими правилами або
договором банківського рахунка.
4. За здійснення операції з виконання платіжного доручення
клієнта відповідає банк. У разі невиконання або неналежного
виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність
відповідно до правил, встановлених гл.51 ЦК, тобто на загальних
підставах цивільно-правової відповідальності за порушення
зобов'язання. Враховуючи положення ст.ст.528, 618 ЦК, банк
платника відповідає перед своїм клієнтом і в тому випадку, якщо
платіжне доручення не виконано з вини виконуючого банка, який
залучений до здійснення розрахунків.
Спори, пов'язані зі здійсненням банками переказів,
розглядаються у судовому порядку. При розгляді спору в суді за
ініціативою платника виконуючий банк може бути залучений у
справі як другий відповідач. Проте в договорі банківського рахунка
сторони можуть передбачити, що відповідальність у разі
невиконання або неналежного виконання платіжного доручення
клієнта несе безпосередньо банк, який виконує відповідну
операцію.
Положення щодо відповідальності банків при здійсненні
переказу передбачені також ст.32 Закону про платіжні системи та
переказ грошей в Україні. У разі порушення банком, шо обслуговує
платника, встановлених Законом строків виконання доручення
клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню
в розмірі 0,1% від суми простроченого платежу за кожний день
прострочення, що не може перевищувати 10% суми переказу, як-
шо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.
У разі невиконання або неналежного виконання платіжного
доручення у зв'язку з порушенням правил розрахункових операцій
виконуючим банком відповідальність може бути покладена судом
на цей банк. За цією нормою судом покладається відповідальність
на банк, шо порушив порядок розрахунків. Для того, щоб з'ясувати
стан виконання доручення та виявити можливе порушення, клієнт
має право на отримання відповідної Інформації. Відповідно до
702
ст.32 Закону про платіжні системи та переказ грошей в Україні
банк ініціатора зобов'язаний на вимогу ініціатора письмово
повідомити про стан виконання його доручення, що міститься у
відповідному документі на переказ.
У разі помилкового переказу грошових коштів, що відбувся
внаслідок порушення правил розрахункових операцій, банк несе
відповідальність відповідно до норм гл.51 ЦК. та правил ст.32 Закону
про платіжні системи та переказ грошей в Україні.
У разі помилкового переказу суми переказу на рахунок
неналежного отримувача, що стався з вини банку, цей банк-
порушник зобов'язаний негайно після виявлення помилки
переказати за рахунок власних коштів суму переказу отримувачу.
Інакше отримувач має право у встановленому законом порядку
вимагати від банку-порушника Ініціювання переказу йому суми
переказу за рахунок власних коштів, сплати пені в розмірі 0,1%
суми простроченого платежу за кожний день прострочення
починаючи від дати завершення помилкового переказу, яка не може
перевищувати 10% суми переказу. Водночас банк-порушник
зобов'язаний після виявлення помилки негайно повідомити
неналежного отримувача про здійснення помилкового переказу І про
необхідність ініціювання останнім переказу еквівалентної суми
грошей в цей банк протягом трьох робочих днів від дати
надходження такого повідомлення. Форма повідомлення банку про
здійснення помилкового переказу встановлюється НБУ.
У разі переказу банком-порушником за рахунок власних коштів
суми переказу отримувачу та своєчасного повідомлення
неналежного отримувача про здійснення помилкового переказу, а
також своєчасного переказу неналежним отримувачем суми
переказу цьому банку банк-порушник залишає цю суму у власному
розпорядженні. При цьому у разі порушення неналежним
отримувачем зазначеного триденного строку банк-порушник має
право вимагати від неналежного отримувача повернення суми
переказу, а також сплату пені в розмірі 0,1% суми простроченого
платежу за кожний день, починаючи від дати завершення
помилкового переказу до дня повернення грошей включно, яка не
може перевищувати 10% суми переказу.
У разі помилкового переказу з рахунка неналежного платника,
що стався з вини банку, цей банк зобов'язаний переказати відповідну
суму грошей з рахунка платника на рахунок неналежного платника, а
також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі процентної
ставки, що встановлена цим банком за короткостроковими
кредитами, за кожний день починаючи від дня помилкового
переказу до дня повернення суми переказу на рахунок неналежного
платника, якшо інша відповідальність не передбачена договором.
У разі переказу з рахунка платника без законних підстав за
Ініціативою неналежного стягувача з порушенням умов доручення
платника на здійснення договірного списання або внаслідок інших
помилок банку повернення платнику цієї суми здійснюється у
встановленому законом судовому порядку. При цьому банк, що
списав гроші з рахунка платника без законних підстав, має сплатити
платнику пеню у розмірі процентної ставки, що встановлена цим
бан-
703
ком за короткостроковими кредитами за кожний день починаючи
від дня переказу до дня повернення суми переказу на рахунок
платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.
§ 3. Розрахунки за акредитивом
1. Акредитив є досить складним розрахунковим платіжним
інструментом. Залежно від умов відкриття акредитиви поділяються
на відкличні та безвідкличні. Мета розрахункової операції та
кількісний склад ЇЇ учасників впливають на зміст та правову
природу акредитива. Співвідношення правової природи акредитива
та договору відображено у ст.З Уніфікованих правил та звичаїв для
документарних акредитивів.
Акредитив за своєю природою становить угоду, відокремлену!
від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він
може базуватися, і банки ніякою мірою не пов'язані й не зобов'яза ні
займатися такими контрактами, навіть якщо в акредитиві є які-
небудь посилання на такий контракт.
Отже, установа банку, що оплачує, акцептує й сплатила тратти!
або негоціює та (або) повністю виконує будь-які інші зобов'язання!
за акредитивом, не є предметом позовних вимог заявника, засно-І
ваних на його угоді з банком-емітентом або бенефіціаром. На бе-І
нефіціара ні в якому разі не поширюються договірні відносини
банками або між заявником і банком-емітентом.
Відповідно до ст.1093 ЦК акредитив (нім. Der Akkrediti — пов~;!
новаження на будь-які дії) розглядається як зобов'язання банку-
емітента (банк, який відкрив акредитив), що виникло на підставі
доручення клієнта-платника, здійснити платіж на користь
одержувача грошових коштів або визначеної ним особи —
бєнефіціарг (особа, якій призначений платіж або на користь якої
відкрито ак- редитив). Банк-емітент може доручити проведення
відповідного'! платежу іншому (виконуючому) банку.
Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національні
ній валюті акредитив визначається як договір, що містить
зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням
клієнт та (заявника акредитива) або від свого імені проти
документів, якц відповідають умовам акредитива, зобов'язаний
виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому
(виконуючому) банку здійснити цей платіж.
Відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для
документарних акредитивів акредитив визначається як будь-який
правочин, як би він не був названий або позначений, згідно з яким
банк (банк-емітент), діючи на прохання і на підставі Інструкцій
клієнта (заявника) або від свого імені:
1) повинен провести платіж третій особі (бенефіціару) або
йогонаказу, або акцептувати І сплатити переказні векселі (тратти),
виставлені бенефіціаром, або
2) уповноважує інший банк провести такий платіж або
акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), або
3) уповноважує Інший банк негоціювати проти
передбаченихдокументів при дотриманні строків та умов
акредитива.
704
Обравши акредитивну форму розрахунків, сторони договору
повинні погодити такі умови:
— строк дії та порядок розрахунків за акредитивом;
— найменування банку-емітента;
— вид акредитива та особливості його виконання;
~ спосіб повідомлення одержувача коштів про відкриття
акредитива;
— перелік документів, що надає одержувач коштів у банк
длясписання грошової суми акредитива;
— строк надання документів після відвантаження товару, надання
послуг або виконання робіт;
— вимоги до оформлення документів, що надає
одержувачкоштів.
Залежно від наявності покриття акредитиви поділяються на
покриті (забезпечені шляхом депонування певної грошової суми)
та непокриті (гарантовані). Покриття означає попереднє надання в
розпорядження виконуючого банку (банку-кореспондента) коштів
(покриття) в сумі акредитива на строк дії зобов'язання з умовою
можливого використання цих коштів для виплат за акредитивом. У
разі відкриття покритого акредитива банк-емітент при його
відкритті зобов'язаний забронювати (депонувати) за власний
рахунок або за рахунок платника (залежно від умов договору) суму
платежу на спеціальному рахунку або перерахувати суму платежу
виконуючому банку.
При відкритті непокритого акредитива банк-емітент гарантує
виконуючому банку оплату за акредитивом у разі тимчасової
відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського
кредиту. Тим самим виконуючий банк має право вимоги до банку-
емітента щодо списання суми акредитива. За наявності між банками
кореспондентських відносин акредитив може відкриватися у
виконуючому банку шляхом надання йому права списання суми
акредитива з кореспондентського рахунка банку-емітента, який
ведеться виконуючим банком.
2. На бланку акредитива повинно бути чітко зазначено, до якого
виду він належить (відкличний або безвідкличний). У разі
відсутності такої позначки акредитив вважається безвідкличним.
Відкличний акредитив може бути змінений або анульований
банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення
одержувача (бенефіціара) наприклад, у разі недотримання умов,
передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом
від гарантування платежів за акредитивом. Відкликання акредитива
не створює зобов'язань банку-емітента перед одержувачем грошових
коштів (ст.1094 ЦК).
Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті передбачено, що всі розпорядження про зміни
умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може
надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє
виконуючий банк, а останній — бенефіиіара. Виконуючий банк не
має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника
акредитива (за винятком, якщо банк-емітент є виконуючим банком).
Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, зміна умов
відкличного
23 70S
акредитива або його анулювання відбуваються тільки після
отримання від виконуючого банку відповідного повідомлення,
яким підтверджується те, що до часу зміни умов або анулювання
акредитива документи за акредитивом не були подані.
Документи за акредитивом, шо відповідають умовам акредитива
та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до
отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання
акредитива, підлягають оплаті. Відповідно до Інструкції про
безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті у разі
здійснення платежу виконуючим банком до отримання
повідомлення про зміну або анулювання акредитива проти
документів, які за зовнішніми ознаками відповідають умовам
акредитива, банк-емітент зобов'язаний надати відшкодування
виконуючому банку, який уповноважений на здійснення платежу.
Стаття 8 Уніфікованих правил та звичаїв для документарних
акредитивів передбачено, що відкличний акредитив може бути
змінений або анульований банком-емітентом у будь-який момент
без попереднього повідомлення бе-нефіціара. Проте банк-емітент
зобов'язаний:
1) надати відшкодування іншому банку, уповноваженому
нимна здійснення платежу по пред'явленню, акиепті або негоціації
заВІДКЛИЧНИМ акредитивом, за будь-який платіж, акцепт або
негоціацію, проведені цим банком до одержання ним
повідомлення прозміну або аиуляцію, проти документів, які за
зовнішніми ознакамивідповідають умовам акредитива;
2) надати відшкодування іншому банку, уповноваженому
нимна здійснення платежу з розстроченням за відкличним
акредитивом, якщо цей банк до одержання ним повідомлення про
зміну абоануляцію прийняв документи, які за зовнішніми ознаками
відповідають умовам акредитива.
3. Безвідкличний акредитив не може бути анульований або
змінений без згоди одержувача грошових коштів. Для бенефіціара
безвідкличний акредитив є найбільш гарантованим платіжним
інструментом, який забезпечує платіж за поставлені ним товари або
надані послуги (ст.1095 UK).
Відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті безвідкличний акредитив — це тверде
(гарантоване) зобов'язання банку-емітента сплатити кошти в порядку
та в строки, визначені умовами акредитива, якщо документи, що
передбачені ним, подано до банку, зазначеного в акредитиві, або
банку-емітента. та дотримані строки та умови акредитива. Умови
акредитива є дійсними для бенефіціара, поки він не повідомить про
згоду на внесення змін до них банку, який авізував (повідомив) йому
ці зміни. БенефіцІар має письмово повідомити про погодження або
відмову щодо внесення змін. Прийняття часткових змін не
дозволяється. Бе-нефіціар може достроково відмовитися віл
використання акредитива.
На прохання банку-емітента виконуючий банк може підтвердити
безвідкличний акредитив шляхом прийняття додатково до
зобов'язання банку-емітента зобов'язання провести платіж
відповідно до умов акредитива.
Безвідкличний акредитив, підтверджений виконуючим банком,
не може бути змінений або анульований без згоди виконуючого
706
банку- Підтвердження безвідкличного акредитива означає
прийняття виконуючим банком додаткового до зобов'язання банка-
емі-тента самостійного зобов'язання шодо здійснення платежу у
відповідності з умовами акредитиву.
4. Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає
до виконуючого банку документи, які передбачені умовами
акредитива, шо підтверджують виконання всіх умов акредитива.
Банки повинні перевіряти всі, передбачені акредитивом, документи з
розумною старанністю з тим, щоб упевнитися, що за зовнішніми
ознаками вони відповідають строкам та умовам акредитива.
Акредитив має містити лише ті умови, які банк може перевірити
документально. Реквізити, що передбачені формою заяви, є
обов'язковими (крім реквізиту "Додаткові умови"), і тому в разі
відсутності одного з них акредитив не відкривається і заява
повертається заявнику без виконання. Якщо перелік документів не
вміщується на бланку заяви, то заявник акредитива подає його
окремим додатком, кількість примірників якого має відповідати
кількості примірників заяви. Оригінал цього додатка підписується
уповноваженими особами та скріплюється відбитком печатки
заявника акредитива. Відповідність передбачених документів за
зовнішніми ознаками строкам та умовам акредитива
визначатиметься встановленими міжнародними банківськими
звичаями відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для
документарних акредитивів. Документи, не передбачені в
акредитиві, не перевіряються банками. Одержавши такі документи,
вони повертають їх особі, що надала такі документи, або
передаватимуть їх, не беручи на себе відповідальності. Виконуючий
банк має розумний строк, що не перевищує 7 банківських днів з
наступного дня після прийняття документів, для перевірки
документів І ухвалення рішення про їх прийняття чи повернення, а
також для повідомлення відповідного рішення особі, шо надала
документи.
Якщо акредитив передбачає умови без зазначення документів,
що подаються у відповідності з ними, банк вважає ці умови не
вказаними і не розглядає їх. У цьому випадку виконання
акредитива не провадиться.
Якщо виконуючий банк відмовляє у прийнятті документів, які
за зовнішніми ознаками не відповідають умовам акредитива, він
повинен негайно повідомити про ие одержувача грошових коштів І
банк-емітент з визначенням причин відмови. Відповідно до ст, 14
Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів,
одержавши документи, виконуючий банк, шо діє від їхнього імені,
повинен вирішити, виключно на основі самих документів, чи
відповідають вони за зовнішніми ознаками строкам та умовам
акредитива. Якщо документи за зовнішніми ознаками не
відповідають строкам та умовам акредитива, виконуючий банк
може відмовити У прийнятті цих документів. Якщо виконуючий
банк вирішив відмовити у прийнятті документів, він повинен
негайно сповістити про це за допомогою телетрансмісійного
повідомлення, або, якщо ие неможливо, іншим прискореним
шляхом, не пізніше, як за сім банківських днів з дня, наступного
після прийняття документів. Таке повідомлення надсилається
банку, від якого одержані доку-
23 707
менти, або бенефіціару, якщо документи одержані безпосередньо
від нього. У такому повідомленні мають бути вказані всі
розбіжностей, через які банк відмовляє в прийнятті документів.
Якшо банк-емітент, одержавши прийняті виконуючим банком
документи, вважає, шо вони не відповідають за зовнішніми
ознаками умовам акредитива, він має право відмовитися від їх
прийняття і вимагати від виконуючого банку суму, сплачену
одержувачеві грошових коштів з порушенням умов акредитива, а за
непокритим акредитивом відмовитися від відшкодування сплачених
сум.
5. Специфіка розрахункових відносин при виконанні акредитива
може передбачати залучення виконуючого банка. У такому
випадку банк-емітент, відповідно до ст.618 ЦК, відповідає за
порушення зобов'язання залученим ним банком, на який покладено
виконання акредитива (ст.528 ЦК), якщо договором або законом
невстановлено відповідальність безпосереднього виконавця. Саме
таких два винятки з загального правила міститься у ст. 1097 ЦК,
якоюпередбачена відповідальність виконуючого банка. Так, у разі
необгрунтованої відмови у виплаті або неправильної виплати
грошовихкоштів за акредитивом внаслідок порушення
виконуючим банкомумов акредитива виконуючий банк несе
відповідальність передбанком-емітентом.
Слід відмітити, що, як правило, при порушенні умов акредитива,
платник звертає свої вимоги до банка-емітента, оскільки вони
знаходяться в договірних відносинах. Проте ЦК передбачено, що в
разі порушення виконуючим банком умов покритого акредитива
або підтвердженого ним безвідкличного акредитива
відповідальність перед платником може бути за рішенням суду
покладена на виконуючий банк.
 6. У всіх акредитивах обов'язково має передбачатися дата
закінчення строку і місце подання документів для платежу. Дата,
якузазначено в заяві, є останнім днем для подання бенефіціаром
дооплати реєстру документів за акредитивом та документів,
передбачених умовами акредитива. Банки мають здійснювати
контроль застроком дії акредитива, який зазначений у заяві.
Підстави, за якихзакривається акредитив, передбачені ст.Ю98 ЦК.
Акредитив закривається у разі:
1) спливу строку дії акредитива;
2) відмови одержувача грошових коштів від використання
акредитива до спливу строку його дії, якщо це передбачено умовами
акредитива;
3) повного або часткового відкликання акредитива
платником,якшо таке відкликання передбачене умовами
акредитива.
Про закриття акредитива виконуючий банк повідомляє банк-
емітент.
Відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні
в національній валюті у день закінчення строку дії акредитива,
кошти за яким заброньовані у виконуючому банку, останній в кінці
операційного дня меморіальним ордером списує кошти з
аналітичного рахунку "Розрахунки за акредитивами" та перераховує в
банк-емітент на рахунок, з якого вони надійшли. Банк-емітент
зараховує одержані кошти на рахунок заявника акредитива та
списує
708
відну СуМу з відповідного позабалансового рахунку, шо
призначений для обліку акредитивів.
Виконуючий банк одночасно з закриттям акредитива негайно
повертає банку-емітентові невикористану суму покритого
акредитива Банк-емітент повинен зарахувати повернені суми на
рахунок платника, з якого депонувалися грошові кошти.
У розділі III Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті зазначено, що про закриття непокритого
акредитива в зв'язку з закінченням строку його дії виконуючий банк
надсилає повідомлення банку-емітенту електронною поштою або
іншими засобами зв'язку, що передбачені договором між банками,
та списує суму акредитива з відповідного позабалансового рахунку,
шо призначений для обліку акредитивів. Після отримання
повідомлення про закриття акредитива банк-емітент списує
відповідну суму з відповідного позабалансового рахунку, що
призначений для обліку акредитивів.
§ 4. Розрахунки за інкасовими дорученнями
І. При розрахунках за інкасовими дорученнями (за інкасо) банк-
емітент вчиняє ряд дій (здійснює банківську операцію з
інкасування) з метою одержання від платника платежу та (або)
акцепту платежу (згода на оплату або гарантування оплати
документів) на користь свого клієнта. Інкасову операцію банк
здійснює за дорученням та за рахунок клієнта. Розмір оплати
банківських послуг залежить від виду операції. Відповідно до
Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній
валюті інкасування (інкасо) — це здійснення банком за дорученням
клієнта операцій з розрахунковими та супровідними документами з
метою одержання платежу або передавання розрахункових та/або
супровідних документів проти платежу, або передавання
розрахункових та/або супровідних документів на інших умовах.
Здійснення інкасування передбачає вчинення ряду правочинів
за участю банків та їх клієнтів. Підставою для проведення такої
банківської операції є договір доручення (ст.ІООО ЦК) між
одержувачем коштів і банком-емітентом на проведення
інкасування, який укладається на виконання договору банківського
рахунка. Проте, при здійсненні інкасування банком-емітентом
можуть бути залучені інші банківські установи, що передбачає
вчинення ряду односторонніх та двосторонніх правочинів.
У відповідності з Уніфікованими правилами з інкасо інкасова
операція здійснюється банком на підставі отриманих від клієнта
інструкцій. Розмір комісійних банка залежить від виду операції.
Розрізняють декілька видів інкасових операцій;
— просте (чисте) інкасо — операція, відповідно до якої,
банкзобов'язується отримати гроші від третьої особи на підставі
платіжної вимоги, яка не супроводжується комерційними
документами;
— документарне (комерційне) інкасо — операція, відповідно
доякої, банк зобов'язується пред'явити третій особі, отримані від
свого клієнта документи, як правило, товаророзпорядчі, і видати їх
ційособі тільки проти платежу або проти акцепту платежу.. .
709
За банківськими правилами розрахунки в порядку інкасо
здійснюються па підставі платіжної вимоги-доручення
(розрахунковий документ, що містить вимогу отримувача
безпосередньо до платника сплатити суму грошей та доручення
платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної
платником суми грошей з свого рахунка на рахунок отримувача),
платіжної вимоги розрахунковий документ, що містить вимогу
стягувача або при договірному списанні отримувача до
обслуговуючого платника банку здійснити без погодження з
платником переказ визначеної суми грошей з рахунку платника
на рахунок отримувача). Зарубіжні банки на інкасо приймають
різні грошові та товарно-розрахункові документи: векселі, чеки,
акції, облігації, заставні тощо.
Банк-емітент, який одержав інкасове доручення, має право
залучати для його виконання інший банк (виконуючий банк). Зміст
договору доручення на виконання Інкасо між банком-емітентом та
виконуючим банком є тотожним до договору доручення між
одержувачем коштів і банком-емітентом на проведення
інкасування.
Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за
інкасовими дорученнями встановлюються законом, банківськими
правилами та звичаями ділового обороту. При укладені договору на
виконання розрахунків за інкасовим дорученням сторони можуть
передбачити положення, що містяться в Уніфікованих правилах з
інкасо, які будуть обов'язковими для виконання сторонами, якщо
' інше не обумовлено імперативними нормами чинного
законодавства України.
2. Інкасове доручення супроводжується визначеним договором
певним переліком розрахункових документів, документів, що
підтверджують відвантаження товару, його вартість, документи на
 виконання робіт або надання послуг. Банк повинен перевіряти
відповідність реквізитів та фактичних даних розрахункових
документів з тими, що містяться в інкасовому дорученні. Якщо
виконуючий банк помічає відсутність певного документа або
певний документ за зовнішніми ознаками не відповідає
інкасовому дорученню, банк відповідно до ч.і ст.ПОО ЦК
повинен негайно повідомити про не особу, яка надала інкасове
доручення. У разі не усунення зазначених недоліків банк
зобов'язаний повернути документи без виконання. Строк на
усунення недоліків може бути передбачений договором, але він не
може перевищувати терміну прийняття до виконання відповідного
розрахункового документа, який встановлюється банківськими
правилами. Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті передбачає, що банк, повертаючи
розрахунковий документ у день його надходження, має зробити
на його зворотному боці напис про причину повернення
документа без виконання (з обов'язковим посиланням на статтю
закону України, відповідно до якої розрахунковий документ не
може бути виконано, та/або розділ/пункт нормативно-правового
акта НБУ, який порушено) та зазначити дату його повернення (це
засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника,
на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа
банку). Напис про причину повернення без виконання платіжної
вимоги стягувача на примусове списання, стягнення
710
коштів засвідчують підписами керівник (його заступник) і
головний бухгалтер (його заступник) банку/філії. У відділенні
цей напис засвідчує підписом його керівник (у разі його відсутності
— уповноважений працівник).
Банк платника подає документи своєму клієнту у тій формі, в
якій вони одержані, за винятком банківських відміток І написів,
необхідних для оформлення інкасової операції. Так, наприклад,
банк платника на всіх примірниках прийнятих розрахункових
документів і на реєстрах обов'язково заповнює реквізити "Дата
надходження" і "Дата виконання", засвідчуючи їх підписом
відповідального виконавця та відбитком штампа банку. На
документах, прийнятих банком після закінчення операційного
часу, крім того, ставиться штамп "Вечірня". Банк не має права
робити виправлення в розрахунковому документі, за винятком
випадків, обумовлених нормативно-правовими актами НБУ.
Документи, що підлягають оплаті при їх поданні (платіжна ви-
мога-доручення, платіжна вимога), виконуючий банк зобов'язаний
подати до платежу негайно з отриманням інкасового доручення.
Якщо документи підлягають оплаті в інший строк, виконуючий
банк повинен для одержання акцепту платника подати документи
для акцепту негайно з отриманням інкасового доручення, а
вимогу платежу має здійснити не пізніше, ніж у день настання
строку платежу, визначеного у документі. Платіжна вимога-
доручення, що надійшла до банка платника оплачується платником
у порядку акцепта, При згоді повністю або частково оплатити
платіжну вимогу-доручення платник оформлює її підписами осіб,
шо уповноважені розпоряджатися рахунком і відбитком печатки на
всіх екземплярах, які передає до обслуговуючого банка.
Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті передбачена часткова оплата платіжних
вимог. Факт списання банком коштів з рахунку клієнта та їх
зарахування на рахунок оформляється меморіальним ордером за
формою, яка міститься у додатках до цієї Інструкції. Дата
складання меморіального ордера має відповідати даті списання
коштів з рахунку платника. Меморіальний ордер засвідчується
підписами відповідального виконавця банку, який його оформив,
і працівника, на якого покладено функції контролера, та
відбитком штампа банку. Меморіальний ордер, що оформлений
для перерахування коштів на рахунки клієнтІв-отримувачів
(фізичних та юридичних осіб), які відкриті в інших банках,
засвідчується підписами керівника (його заступника) і головного
бухгалтера (його заступника) банку або підписами уповноважених
згідно з внутрішніми нормативними документами банку осіб. В
інкасовому дорученні може бути передбачена умова щодо
прийняття часткових платежів за наявності спеціального дозволу
одержувача. Якшо такий дозвіл відсутній, то відповідно до ст.529
ЦК, одержувач може не приймати від платника виконання його
зобов'язання частинами.
Одержані (інкасовані) суми негайно передаються виконуючим
банком у розпорядження банку-емітента, який повинен
зарахувати ш суми на рахунок клієнта. Виконуючий банк має
право відрахувати з інкасованих сум належні йому кошти як
оплату банківських
711
послуг та провести відшкодування витрат та (або) видатків, що
були ним понесені при здійсненні відповідної операції.
3. Обов'язком банків (виконуючого банка та банка-емітента) є
інформування одержувача коштів про хід виконання інкасового
доручення. Це, з однієї сторони, зумовлено тим, що банки є
представниками одержувача, а з іншої — для одержувача важливо
знати чи погашене платником грошове зобов'язання. Адже в
даному випадку не застосовується загальна норма ст.532 ЦК шодо
місця виконання грошового зобов'язання, яка передбачає, що таким
місцем є місцезнаходження кредитора. При розрахунках за
інкасовими дорученнями сутність правовідносин передбачає, що
місцем погашення грошового зобов'язання є місцезнаходження
представника одержувача, тобто виконуючого банка або банка-
емітента (якщо він самостійно виконує функції виконуючого
банка).
Таким чином, з моменту списання суми боргу за поставлений
товар, надані послуги або виконані роботи з рахунка платника
погашається його грошове зобов'язання перед одержувачем
платежу. Якщо платіж та (або) акцепт не були отримані, у строк
передбачений договором платник вважається таким, що
прострочив виконання свого зобов'язання (ст.612 ЦК). При
цьому, виконуючий банк повинен негайно повідомити банк-
емітент про причини неплатежу або відмови від акцепту. Банк-
емІтент повинен негайно повідомити про це клієнта, запитавши у
нього вказівки щодо подальших дій.
У разі неотримання вказівок щодо подальших дій у строк,
встановлений банківськими правилами, а якщо він не встановлений,
— а у розумний строк виконуючий банк має право повернути
документи банку-емітентові.
§ 5. Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків
 1. Відповідно до ст.1102 ЦК розрахунковим чеком (чеком) є
документ, що містить нічим не обумовлене письмове
розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати
вказану в чеку гро-1 шову суму одержувачеві (чекодержателю).
Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті передбачено, що розрахункові чеки
використовуються у безготівкових розрахунках юридичних та
фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані
товари, виконані роботи та надані послуги. Чеки використовуються
тільки для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на
рахунок одержувача коштів. Юридичні особи не можуть здійснювати
обмін розрахункового чека на готівку та отримувати здачу з суми
чека готівкою. Фізичні особи можуть обмінювати розрахунковий чек
на готівку або отримувати здачу з суми розрахункового чека готівкою
(але не більше, ніж 20% від суми цього чека).
Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець
має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися-
Прийняття банком на себе зобов'язання по оплаті чека може
виникати на підставі договору банківського рахунку або відповідно
до чекового договору (договору на обслуговування розрахункових
че-
712
в) який доповнює відносини між банком та клієнтом щодо
застосування чеків при здійсненні розрахунків.
Відкликання чека до спливу строку для Його подання не
допускається. Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті передбачено, що розрахунковий чек з чекової
книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателя протягом
Ю календарних днів (день виписки розрахункового чека не
враховується). Строк дії чекової книжки — І рік, розрахункового
чека, який видається фізичній особі для одноразового розрахунку, —
З місяці з дати їх видачі. День оформлення чекової книжки або
розрахункового чека не враховується. Розрахункові чеки, виписані
після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не
приймаються. Строк дії невикористаної чекової книжки може
продовжуватися за погодженням з банком-емітентом, про що він
робить відповідну відмітку на обкладинці чекової книжки (у правому
верхньому куті), яка засвідчується підписом головного бухгалтера і
відбитком штампа банку.
Відносини між чекодавцем та чекодержателем регулюються
відповідним цивільно-правовим договором (купівлі-продажу,
підряду тощо). При цьому чек є самостійним зобов'язанням,
незалежним від основного. Видача чека не погашає грошового
зобов'язання, на виконання якого він виданий. Грошове зобов'язання
продовжується до моменту оплати чека платником. З моменту
оплати чека платником грошове зобов'язання по основному
договору погашається.
Порядок та умови використання чеків встановлюються ЦК,
законами України про Національний банк України, про банки, про
платіжні системи та переказ грошей в Україні, Іншими
законодавчими актами України, та нормативно-правовими актами
НБУ, зокрема, Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті, При укладенні договору на виконання
розрахунків за інкасовим дорученням сторони можуть передбачити
положення, що містяться у Додатку № 1 до Конвенції, що встановлює
Одноманітний закон про чеки, які будуть обов'язковими для
виконання сторонами, якщо Інше не буде обумовлено
імперативними нормами чинного законодавства України.
Розрахунковий чек обов'язково має містити всі реквізити, що
передбачені його формою та додатком 8 до Інструкції про
безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, і
заповнюється від руки (кульковою ручкою, чорнилом темного
кольору) або з використанням технічних засобів (місяць видачі та
сума розрахункового чека мають зазначатися словами). Чек, в якому
відсутній будь-який з реквізитів або до якого внесені виправлення,
замість підпису використовується факсиміле, є недійсним.
Форма чека та порядок його заповнення встановлюються
законом і банківськими правилами. Розрахункові чеки
виготовляються на замовлення банку Банкнотно-монстним двором
НБУ чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному
папері з дотриманням усіх обов'язкових вимог, передбачених
Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній
валюті, за зразком, затвердженим НБУ. Розрахункові чеки
(додаток 5 Інструкції)
.. . 713
брошуруються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів.
Розрахункові чеки, що використовуються фізичними особами для
здійснення одноразових операцій, виготовляються як окремі
бланки, їх облік банки ведуть окремо від чекових книжок.
Розрахункові чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку.
2. Банк-платник оплачує чек за рахунок грошових коштів
чекодавця. Кошти, за рахунок яких проводяться платежі, можуть
знаходитися на рахунку чекодавця, з якого списуються банком
при оплаті за чеком. Чековим договором може бути передбачено
депонування грошових коштів для покриття платежів за чеком,
або банк-платник може надати кредит за рахунок якого
покриваються чекові платежі.
Порядок та умови бронювання грошових коштів на рахунку для
розрахунків із застосуванням чеків встановлюються
банківськими правилами. Так, відповідно до Інструкції про
безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті для
гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює
кошти на окремому аналітичному рахунку "Розрахунки чеками"
відповідних балансових рахунків далі — аналітичний рахунок
"Розрахунки чеками") у банку-емі-тенті. Для цього разом із заявою
на видачу чекової книжки чекодавець подає до банку-емітента
платіжне доручення для перерахування коштів на аналітичний
рахунок "Розрахунки чеками" (фізична особа може подавати
заяву про перерахування коштів за відповідною формою на
перерахування коштів з її рахунку або вносити суму готівкою).
Чекову книжку на Ім'я чекодавця (фізичної особи) банк-емітент
видає на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку
чекодавця. Один або кілька розрахункових чеків на ім'я чекодавця
(фізичної особи) банк-емітент може видати на суму, що не
перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що
внесена ним готівкою.
Чек підлягає оплаті платником за чеком за умови подання
його до оплати у строк, встановлений банківськими правилами.
Відповідно до положення Інструкції про безготівкові розрахунки
в Україні в національній валюті розрахунковий чек з чекової
книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателя протягом
10 календарних днів (день виписки розрахункового чека не
враховується).
 Платник за чеком повинен пересвідчитись усіма можливими
способами в справжності чека, а також у тому, що пред'явник
чека є уповноваженою особою. Приймаючи розрахунковий чек
до оплати за товари (виконані роботи, надані послуги),
чекодержатель, відповідно до Інструкції про безготівкові
розрахунки в Україні в національній валюті, перевіряє:
— відповідність його встановленому зразку;
— правильність заповнення;
— відсутність виправлень;
— відповідність суми корінця чека сумі, зазначеній на
самомучеку;
— строк дії;
— достатність залишку ліміту за чековою книжкою для
оплатичека;
714
__ наявність на ньому чіткого відбитка штампа або печатки
банку та даних чекодавця (прізвища, ім'я, по батькові — фізичної
особи даних документа, що засвідчує їда особу).
'Після ЦЬОГО чекодержатель встановлює особу пред'явника
розрахункового чека за документом, що її посвідчує. Після
зазначеної перевірки чекодержатель відриває (відрізає)
розрахунковий чек від корінця, ставить на звороті чека та корінці
календарний штемпель і підписує цей чек, а також робить відмітку
у відомості про прийняті до оплати розрахункові чеки.
Розрахунковий чек, оформлений з порушенням вимог банківських
правил, до оплати не приймається. Банк чекодержателя
зобов'язаний перевірити заповнення реквізитів реєстру чеків згідно
з вимогами встановленими Інструкцією про безготівкові
розрахунки в Україні в національній валюті та своєчасність
пред'явлення їх до оплати.
Збитки, завдані у зв'язку з оплатою підробленого, викраденого
або втраченого чека, покладаються на платника за чеком або
чекодавця — залежно від того, з чиєї вини вони були завдані.
3. Якщо чекодавець і чекодержатель обслуговуються в одному
банку, то після перевірки правильності заповнення реквізитів
розрахункових чеків і реєстру чеків банк на підставі першого
примірника реєстру чеків списує кошти з відповідного рахунку
чекодавця та зараховує їх на рахунок чекодержателя. У разі
здійснення клієнтами різних банків розрахунків чеками банк
чекодержателя приймає чеки з реєстром чеків і разом з другим та
третім примірниками цього реєстру інкасує їх до банку-емітента. У
цьому разі кошти на рахунок чекодержателя зараховуються банком,
що його обслуговує, тільки після отримання їх від банку-емітента.
Подання чекало банку чекодержателя на інкасо для одержання
платежу вважається поданням чека до платежу. Прийняті на інкасо
розрахункові чеки обліковуються за відповідним позабалансовим
рахунком групи "Документи та цінності, що прийняті і відіслані на
інкасо". Останній примірник реєстру чеків повертається
чекодержателю з відміткою про оплату, якщо клієнти
обслуговуються в одній установі банку, або з відміткою про дату
прийняття його на інкасо, якщо клієнти обслуговуються в різних
банках.
Умови інкасування розрахункових чеків повинні зазначатися в
договорі банківського рахунка. На підставі договору банківського
рахунка банк чекодержателя зобов'язаний прийняти чеки та
провести їх інкасування, тобто за дорученням клієнта пред'явити їх
для оплати платнику у порядку, встановленому ст.ПОО ЦК.
Банк-платник, отримавши розрахунковий чек разом з двома
примірниками реєстру чеків, перевіряє:
— належність чека до цього банку;
— відповідність підписів та відбитка печатки чекодавця
заявленим банку в картці зі зразками підписів та відбитка печатки
або наявність напису "За дорученням від ";
— чи не перевищує сума чека граничної суми ліміту
чековоїкнижки;
— належність номера чека до номерів чеків виданої
чековоїкнижки та дотримання строків дії чекової книжки;
— відповідність оформлення чека вимогам цього розділу.
715
Зробивши перевірку, банк-платник на підставі першого
примірника реєстру чеків списує кошти з рахунку чекодавця та
перераховує їх па рахунок чекодержателя. Сплачений
розрахунковий чек разом з примірником реєстру чеків
запишається в банку-платнику. На розрахунковому чеку
ставиться штамп банку "Проведено". Зарахування коштів за
інкасованим чеком на рахунок чекодержателя провадиться після
одержання платежу від платника, якщо інше не передбачено
договором між чекодержателем і банком. Обов'язком банку в
якому обслуговується чекодержатель, є зарахування коштів на
рахунок чекодержателя, як тільки вони поступили на
кореспондентський рахунок банку від банка-платника.
4. Банк-платник може відмовитися від оплати
розрахункового чека, якщо:
— чек або реєстр чеків заповнено з порушенням вимог
цьогорозділу або є виправлення, замість підпису стоїть
факсиміле;
— чек виписаний чекодавцем на суму, більшу, ніж
заброньована на аналітичному рахунку "Розрахунки чеками".
У разі відмови за цих причин оплатити розрахунковий чек
банк-платник викреслює цей чек з реєстру чеків, виправляє
загальний підсумок і не пізніше наступного робочого дня
надсилає його до банку чекодержателя. Одночасно банк-платник
повідомляє електронною поштою банк чекодержателя про
причини неоплати розрахункового чека.
Банк чекодержателя, отримавши розрахунковий чек і
повідомленій про причини неоплати цього чека, списує суму
реєстру чеків з відповідного позабалансового рахунку групи
"Документи та цінності, що прийняті і відіслані на інкасо" та
повертає розрахунковий чек чекодержателю з зазначенням причин
його неоплати. Чекодержатель повинен повідомити чекодавця про
неплатіж протягом двох робочих днів, наступних за днем вчинення
протесту або рівнозначного акта.
Особа, що не надіслала повідомлення у зазначений строк, не
втрачає своїх прав. Вона відшкодовує збитки, які можуть статися
внаслідок неповідомлення про несплату чека. Розмір
відшкодовуваних збитків не може перевищувати суми чека.
5. Банк-платник несе відповідальність перед чекодержателем у
разі безпідставної відмови щодо оплати чека. У цьому випадку
чекодержатель має право пред'явити позов до суду з вимогою оплати
суму чека. Крім вимоги оплати чека, чекодержатель має право
вимагати від банку-платника відшкодування витрат, пов'язаних з
одержанням оплати, а також процентів у відповідності з ч.2 ст.625
ЦК.
Позов чекодержателя до банку-платника може бути
пред'явлений протягом одного року з дня закінчення строку
пред'явлення чека до оплати. Якщо разом з банком-платником
солідарно несе відповідальність інший банк (наприклад, банк-
аваліст), то регресій вимоги за позовами зобов'язаних осіб
погашаються протягом одного року з дня, коли відповідна
зобов'язана особа задовольнила вимогу, або з дня пред'явлення
до цієї особи позову чекодержателя.
716
Глава 75
Розпоряджання майновими правами
інтелектуальної власності
1. Види договорів щодо розпоряджання майновими
правами інтелектуальної власності
1. Договори, за якими здійснюється розпоряджання
майновимиправами інтелектуальної власності, поділяються на
такі:
1) ліцензійний договір;
1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної
власності;
2) договір про створення за замовленням і використання
об'єкта права інтелектуальної власності;
3) договір про передання виключних майнових прав
інтелектуальної власності;
4) інші договори щодо розпоряджання майновими правами
інтелектуальної власності.
Перелік таких договорів не є вичерпним.
2. Ліцензійні договори, які у свою чергу поділяються на:
1) авторські договори;
2) договори про передачу (відступлення) виключних
майновихавторських прав;
3) договори про передачу права на використання твору;
4) договори про видання твору своїм коштом;
5) договори про управління майновими правами авторів та
'їхправонаступників.
3. Форма договорів щодо розпоряджання майновими
правамиінтелектуальної власності повинна бути обов'язково
письмовою.Недотримання простої письмової форми договору має
наслідкомйого недійсність, проте законом можуть бути встановлені
випадки,в яких договір щодо розпоряджання майновими правами
інтелектуальної власності може укладатися усно, наприклад для
написання статті у газету чи журнал, тез доповідей тощо письмова
формаправочину не потрібна.
4. Ліцензійний договір у сфері промислової власності — це пра-
вочин, на підставі якого власник (володілець) запатентованого
абонезапатентованого винаходу (ліцензІар) надає фізичній або
юридичній особі (ліцензіату) дозвіл на здійснення у певному
місці іпротягом певного терміну однієї або кількох дій, на які
має виключні права ліцензіар, а ліцензіат зобов'язується сплатити
винагороду за надання права на використання винаходу.
5. Ліцензійні договори про використання творів. Як уже
зазначалося, Закон про авторське право виділяє ліцензійні
договори вокрему групу авторських договорів. Так, відповідно до
цього Закону авторові належить виключне право надавати іншій
особі дозвілна використання твору одним або всіма відомими
способами напідставі невиключної чи виключної ліцензії.
717
За ліцензійним договором автор чи його правонаступник,
який має виключне право на твір (ліцензіар), надає
іншій стороні (ліцензіату) дозвіл на право використання твору
способом, обумовленим у договорі. Власне кажучи, всі
авторські договори на право використання твору, крім
договорів на замовлення, є ліцензійними. У ліцензійному
договорі мають бути визначені права, шо надаються за
ліцензійним договором, межі та строки їх використання.
Ліцензійний договір, як правило, є о платним. За простою
невиключною ліцензією ліцензіар передає ліцен-зіатові
право на використання твору і при цьому зберігає за собою
право на використання цього самого твору і видачі ліцензії на
право використання його Іншим особам.
Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і
виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта прав
інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією
ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на
використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
Виключна ліцензія може бути обмежена територією,
строком або кількістю примірників твору. В такому разі
ліцензіар має право видати ліцензію на використання твору
іншим особам за межами дії ліцензій.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і
виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам
ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної
власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не
виключає можливість використання ліцєнзіаром цього
об'єкта.
6. Ліцензійний договір передбачає способи використання
твору,тобто конкретні права, що передаються за таким
договором, строкдії договору та визначає територію його
чинності; розмір винагороди і порядок ЇЇ визначення за кожний
спосіб використання твору,порядок і строки її виплати. У
ліцензійний договір за бажаннямсторін можуть бути включені й
інші умови, що конкретизують лі- )цензійний договір.
Якщо в ліцензійному договорі не визначено спосіб використай-
~щ ня твору (конкретні права, що передаються за договором),
договір щ вважається укладеним на такі способи використання
твору, які можуть вважатися необхідними для досягнення наміру
сторін, шо були викладені під час укладення договору.
Може бути укладено ліцензійний договір, у якому не
визначено строк його чинності. У такому разі договір може
бути розірвано в односторонньому порядку після закінчення 5
років від дати його укладення, але за умови, що користувач
буде попереджений про це за 6 місяців до розірвання
договору.
Ліцензійний договір, який не містить умови про
територію його чинності, діє на всій території України.
Предметом ліцензійного договору можуть бути права на
використання твору, якого на момент укладення договору ще
немає.
7. Права, передані ліцензіаром ліцензіатові, можуть бути
предметом субліцензії лише за згодою ліцензіара.
Умови ліцензійного договору не можуть обмежувати автора у
праві створювати в майбутньому твори на певну тему або в
певному жанрі.
718
Ті умови цього договору, що суперечать чинному
законодавству про" авторське право, є недійсними.
У договорі має бути визначено розмір винагороди за угодою
сторін. Відмова автора чи його правонаступників від винагороди
є уточнюватися у процесі роботи над твором.
недійсною.
Ліцензійний договір може укладатися на будь-який строк, але в
межах чинності авторського права.
8. Найпоширенішими є авторські ліцензійні договори про
використання творів. До них належать: видавничий договір;
договір про депонування рукопису твору; постановочний договір;
сценарний договір; договір художнього замовлення; договір про
використання у промисловості неопублікованого твору
декоративно-ужиткового мистецтва та Ін.
2. Видавничий договір
І. Видавничі договори поділяються на: видавничий договір на
літературні твори; видавничий договір на твори образотворчого
мистецтва; видавничий договір на музичні твори; договори на
видання творів у перекладі та ін.
Предметом видавничого договору можуть бути твори в галузі
науки, літератури, музики, образотворчого мистецтва, тобто
будь-які твори, які допускають можливість їх відтворення і
тиражування видавничими засобами (друкарським або іншим
способом).
2. Видавничим є договір, на підставі якого автор чи його
правонаступник передає або зобов'язується передати видавництву
твір наукової чи літературної творчості, а видавництво бере на
себе зобов'язання цей твір опублікувати, тобто випустити у світ.
Випуском твору у світ або опублікуванням визнається випуск в
обіг примірників твору чи фонограми або відеограми за згодою
автора або іншої особи, яким належить авторське право та
суміжні права, у кількості, що задовольняє розумні потреби
публіки, шляхом продажу, здачі в найм, публічного прокату або
шляхом іншої передачі права власності чи права володіння
примірником твору або фонограми. Під опублікуванням
розуміється також надання доступу до твору чи фонограми через
електронні системи інформації. Об'єктом видавничого договору є
продукт творчої діяльності автора — твори науки, літератури чи
мистецтва, виражені в об'єктивній формі, яка дає можливість
відтворювати твір і розмножувати його, тобто випускати у світ. Як
уже зазначалося, об'єктом видавничого Договору може бути як
готовий твір, так і твір, який автор ще тільки зобов'язується
створити і передати видавництву. Це можуть бути твори художні,
наукові, суспільно-публіцистичні, навчальні тощо, твори
образотворчого мистецтва — оригінали, ескізи, ескізи-макети;
музичні твори — ноти у формі клавіру, партитури тощо.
3. Зміст видавничого договору становлять права та обов'язки
сторін. Передусім видавничий договір має містити поштові адреси
сторін, у ньому визначається місцезнаходження видавництва, особа,
яка представляє його і діє на підставі статуту чи іншого документа,
що робить цю особу уповноваженою. Зазначається повне прізвище,
ім'я та по батькові автора чи його правонаступника та їх точна
адреса.
719
У договорі обов'язково має бути зазначено місце і дата його
укладення.
Далі в договорі чітко визначається його об'єкт — твір і
наводиться його попередньо погоджена назва. Назва твору може
Автор зобов'язаний передати твір в обсязі та за структурою, щ 0
визначені завданням видавництва, яке додається до видавничого
договору і є його невід'ємною частиною. Завдання формулює
видавництво, воно вважається прийнятим автором з моменту його
письмової згоди на це.
4. У договорі автор має однозначно підтвердити належність саме
йому авторського права і те, що він не зробив щодо нього ніяких
розпоряджень, які б суперечили чинному законодавству
чиумовам договору. Таке застереження має стосуватися також
усякого іншого матеріалу, що використовується у творі. Якщо автор
пропонує ілюстративний матеріал, який йому не належить, він має
застерегти про це видавництво.
5. Крім того, автор може передати видавництву на час дії
основного права ще й додаткові права:
1) право попередньої публікації чи пізнішого передруку повністю
або частково, в тому числі в газетах або часописах;
2) право перекладу іншими мовами;
3) право надання ліцензій на україномовні видання в
іншихкраїнах;
4) право на видання мікрокопій;
5) право на інші форми розмноження, у тому числі
фотомеханічним чи подібним до нього способом (наприклад
фотокопіюванням);
6) право запису чи знімання на апаратурі для пізнішого
повторення у зображенні чи звуку, як і право розмноження та
відтворення таких записів;
7) право надання ліцензій на реалізацію вищезазначених прав.
Стосовно обов'язків видавництва, протягом 6 тижнів від подання
автором усього твору видавництво зобов'язане розглянути рукс пис
і постановити рішення про його прийняття, необхідність дооп|
рацювання чи відхилення, про шо повідомляє автора.
Протягом встановленого у договорі строку видавництво повині
но видати твір. При цьому воно бере на себе всю організацію, маї
теріально-технічні, фінансові та інші витрати щодо підготовки руї
копису до друку, виготовлення і розповсюдження тиражу. Видав j
ництво здійснює також художнє та технічне оформлення, встанов|
лює розміри тиражу, термін випуску, порядок розповсюдження
Строк видання твору — 6 місяців від дати прийняття рукопису.
Видавництво виплачує автору гонорар у встановленому догово
ром розмірі протягом місяця після виготовлення тиражу.
Видавництво зобов'язане при виданні твору друкувати в ньо\
знак © відповідно до Закону про авторське право.
3. Договір про депонування рукопису
1. Тривалість видання твору досить часто зумовлює передчаснії
старіння інформації, яка становить його зміст. Це стосується ере")
720
важно наукових творів. Крім того, висока вартість видання такого
вору, необхідність донести наукову чи науково-технічну
інформацію якнайшвидше до заінтересованих осіб зумовили
необхідність пошуків іншого, відмінного від видання, способу
донесення інформації до широкого кола читачів. Такий спосіб був
знайдений у формі депонування рукопису твору без його видання.
Належним чином оформлений твір передається певній організації для
зберігання з метою ознайомлення з твором будь-кого, хто цього
бажає. Така форма інформації дістала назву "депонування", з'явився
новий вид авторського договору, який поки що грунтовно не
досліджено. Немає і нормативного акта, який би регулював
відносини депонування.
2. Об'єктом договору є реферати статей, огляди,
монографії,збірки наукових праць, матеріали конференцій, з'їздів,
нарад, симпозіумів тощо вузькоспеціалізованого характеру, які
буває недоцільно видавати звичайним друкарським способом.
Особливостізазначених об'єктів полягають у їх рукописній
формі і вузько-спеціалізованому характері.
Тези доповідей, крім доповідей на міжнародних, республіканських
наукових з'їздах, конференціях і семінарах, звіти про науково-
дослідні та проектно-конструкторські роботи і дисертації об'єктом
договору про депонування бути не можуть.
3. Суб'єктами цього договору виступають організації усіх
формвласності. З одного боку, це можуть бути науково-дослідні,
проектно-конструкторські організації, вищі навчальні заклади,
редколегіїабо редакційні ради наукових і науково-технічних
журналів та іншіорганізації, з другого — Державна науково-технічна
бібліотека України, група депонування.
4. Обов'язки підготувати рукопис до депонування відповідно
довстановлених вимог покладаються на самого автора або
організацію, що подає рукопис. Передусім має бути прийнято
рішення продепонування рукопису. Таке рішення мають право
приймати вчені,науково-технічні (технічні), редакційно-видавничі
ради наукових,науково-дослідних, проектно-конструкторських
організацій, вищихнавчальних закладів; редакційні колегії або
редакційні ради наукових, науково-технічних журналів. Рішення
зазначених органів маєзатвердити керівник організації. До
рукопису додається реферат.Направлення рукопису на депонування
здійснюється тільки за згодою автора. Організація, яка направляє
рукопис на депонування,відповідає за його зміст.
Таким чином, з договору про депонування рукопису випливає
право організації на передачу рукопису на депонування, а для
органу інформації — обов'язок прийняти підготовлений відповідно
До встановлених вимог рукопис на депонування.
Проте орган інформації може відмовитися прийняти рукопис на
Депонування, якщо рукопис оформлено неналежним чином. ,
Факт прийняття рукопису на депонування і опублікування ретрату
засвідчується довідкою про депонування. Факт депонуван- я
Рукопису прирівнюється до опублікування друкованих робіт.
Таким чином, автор рукопису після його депонування набуває ..
ороду.
„Орських прав щодо опублікованої праці, але не має права на ви-
"ГОг -
721
Інформація про депонування рукопису поширюється шляхом
публікації рефератів (або бібліографічних описів) цих рукописів у
відповідних реферативних журналах та бібліографічних покажчиках
4. Постановочний договір
1. Зміст літературного твору може бути обнародуваний
(випущений у світ) шляхом його публічного виконання на сцені
спеціальних видовищних організацій. У такий спосіб найчастіше у
світ випускають музичні, драматичні, естрадно-циркові та інші
твори.
Раніше за чинним законодавством предметом сценічного
договору міг бути лише неопублІкований твір. Опублікований твір
використовувався без договору з автором. Нині Закон про авторське
право такої можливості видовищній організації не надає — твір
незалежно від того, опублікований він чи ні, видовищна організація
може використати лише за договором з автором.
2. Постановочний договір — це консенсуальний правочин,
напідставі якого автор передає або зобов'язується створити І
передати видовищній організації драматичний, музичний або
музично-драматичний, хореографічний або пантомімний твір,
а ор-ганІзація-постановник зобов'язується здійснити в
обумовленийдоговором строк постановку і публічне виконання
твору (випустити його у світ) та виплатити авторові обумовлену
договором винагороду.
Об'єкти постановочного договору — драматичні, музичні,
музично-сценічні, хореографічні та пантомімні твори як створені на
момент укладення договору, так і ще не створені.
3. Суб'єкти постановочного договору — автор-творень сценічного
твору і відповідна видовищна організація. Якщо твір
створенокількома авторами (автор лібрето опери і композитор),
суб'єктамипостановочного договору є автори усіх складових частин
твору.
За постановочним договором автор передає або зобов'язується
створити і передати видовищній організації для публічного
виконання обумовлений договором твір, що має відповідати творчій
заявці автора, схваленій організацією.
Видовищна організація зобов'язана здійснити публічне
виконання твору протягом строку, обумовленого договором.
Видовищна організація зобов'язана виплатити авторові твору
винагороду за його використання. Розмір винагороди визначається
угодою сторін. Проте практика виробила певний порядок виплати
винагороди за виконання твору шляхом публічного виконання.
Винагорода, що виплачується авторові, складається з двох частин:
одноразової винагороди і відрахувань від поспектакльних зборів.
Сума одноразової винагороди визначається угодою сторін з
урахуванням виду, обсягу та якості твору. Поспектакльна
винагорода обчислюється у розмірі, що встановлюється
нормативними актами. Авторська винагорода за публічне виконання
твору нараховується, як правило, незалежно від того, платним чи
безплатним є вхід для глядачів чи слухачів. Наприклад, за музику,
що її виконують оркестри на танцювальних майданчиках, у будинках
культури, палацах культури, авторська винагорода нараховується в
усіх випадках. То-
722
названі видовищні підприємства зобов'язані чітко зазначати,
якого автора музика виконувалася.
4. Театр має право розірвати договір і стягнути з автора
одержані ним суми, включаючи аванс, у таких випадках:
1) автор не подав твір у встановлений строк зі своєї вини чи
встрок, встановлений для внесення виправлень і доопрацювання;
2) 'при невідповідності твору затвердженій І погодженій з
автором заявці;
3) при відмові автора внести необхідні виправлення, якщо
вимога про їх внесення не виходить за межі заявки і договору;
3) при виявленні плагіату в частині чи цілому творі.
Аванс може бути стягнутий і в разі визнання судом
недобросовісності автора у виконанні замовлення. В інших
випадках розірвання договору не має наслідком стягнення авансу.
5. Сценарний договір
1. Це — договір, за яким автор передає або зобов'язується
створити і передати кіно-, теле- або організації радіомовлення
сценарійдля фільму або телерадіопередачі в обумовлений сторонами
строк,а студія зобов'язується сплатити авторові обумовлену
договоромвинагороду.
2. Сценарний договір може бути реальним або
консенсуальним.Коли йдеться про передачу студії (організації)
готового твору, то втакому разі це буде реальний договір. Коли ж
йдеться про створення твору та його наступну передачу для
використання, то це вжеконсенсуальний договір. Сценарний
договір — договір двосторонній і оплатний.
Об'єктом сценарного договору є літературний сценарій. Він
має відповідати творчій заявці, яку затверджує організацІя-поста-
новник і яка додається до сценарного договору. За загальним
правилом у творчій заявці викладено основну ідею твору, сюжетний
задум і характеристику головних діючих осіб майбутнього
сценарію. У сценарії має бути дано опис повних і послідовних дій,
діалогів тощо, тобто це закінчений кіно-, теле- чи радіодраматич-
ний твір.
Слід мати на увазі, що творцем аудіовізуального твору є не лише
автор літературного сценарію. Автори музичних творів,
використаних у творі, режисери, художники-постановники,
оператори тощо — всі вони є творцями аудіовізуального твору. Але
зараз йдеться про договір на створення лише літературного
сценарію, який має бути ідей но-художньою основою
аудіовізуального твору.
3. Сторонами у договорі завжди є автор (сценарист) і
організація (підприємство), яка на основі літературного сценарію
маєстворити аудіовізуальний твір чи твір для радіомовлення. У
роботінад сценарієм можуть брати участь кілька авторів —
авториДіалогів, текстів пісень, музики тощо. У такому разі всі вони
є стороною у договорі. Сценарний договір може бути укладений
такожіз правонаступниками автора.
Контрагентом автора у сценарному договорі є організація
будь-якої форми власності, що здійснює виробництво аудіовізу-
. - • . 7 2 3
алыгого твору або іншим способом має використати літературний
сценарій.
4. Укладення сценарного договору породжує для сторін
певніправа та обов'язки, в основному такі, як І в будь-якому
іншому авторському договорі. Проте у сценарному договорі є свої
особливості, які зумовили характер прав та обов'язків. За цим
договором автор передає або зобов'язується створити і передати
літературнийсценарій для аудіовізуального твору чи радіомовлення.
Якщо авторбере на себе обов'язок створити твір, то в договорі
визначаєтьсястрок виконання такого замовлення, якого автор
повинен додержуватися. За загальним правилом, у договорі може
бути умова, заякою автор протягом певного строку не може
передати цей самийлітературний сценарій іншим організаціям для
використання.
Якщо організація, яка взялася використати літературний
сценарій, внаслідок попереднього його розгляду дійде висновку, що
сценарій слід доопрацювати, то автор зобов'язаний це зробити в
обумовлений строк.
На автора літературного сценарію за договором може бути
покладено обов'язок брати участь у роботі з реалізації сценарію
(консультування режисера-постановника, акторів з питань
тлумачення сцен, образів дійових осіб, обставин дій тощо).
У свою чергу, організація-постановник зобов'язується за
договором надавати авторові необхідні консультації та іншу
допомогу. Проте вона не має права без письмової згоди автора
вносити зміни до літературного сценарію, його назви, а також у
позначення імені автора. Організація повинна зазначати прізвище
автора в усіх випадках використання твору — літературного
сценарію.
5. За загальними правилами, що вироблені практикою,
організація-користувач літературного сценарію має право розірвати
договір і стягнути з автора всі виплачені йому за договором суми в
таких випадках:
1) літературний сценарій не поданий у строк, обумовлений
договором, або у строки, визначені для доопрацювання сценарію;
2) поданий літературний сценарій не відповідає вимогам і
умовам договору;
3) автор літературного сценарію відмовився вносити до
ньоговиправлення і доробки, запропоновані
організацієкжористувачемвідповідно до договору і творчої заявки;
4) автор літературного сценарію без письмової згоди організації-
користувача, з якою укладено сценарний договір, передав цей
самий літературний сценарій для використання третій особі;
5) без письмової згоди організації — замовника
літературногосценарію автор залучав до Його написання третіх
осіб;
6) суд визнав недобросовісність автора при написанні
замовленого йому літературного сценарію.
6. Договір художнього замовлення
1. Це — угода, за якою автор зобов'язується створити і передати
замовникові в обумовлений договором строк твір образотворчого
мистецтва, а замовник зобов'язаний прийняти виконану роботу
724
оплатити її вартість. Це договір консенсуальний, двосторонній та
оплатний.
Зазначений договір використовується для регулювання відносин
автора і замовника досить широко, оскільки часто виникає
необхідність створити твір образотворчого мистецтва саме на
замовлення. Як правило, ініціатива укладення цього договору
виходить не від автора, а від замовника, бо саме в нього виникає
потреба у створенні певного твору. Мета створення твору
образотворчого мистецтва може бути різна, сфера його застосування
досить широка. Це можуть бути різні форми живопису, скульптури,
фотографії тощо, призначені для оздоблення житла, парків тощо,
для увічнення пам'яті державних чи громадських діячів або близьких
родичів тощо.
Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за
замовленням, переходить у власність замовника. При цьому
майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за
його автором, якщо інше не встановлено договором.
2. Договір художнього замовлення має дві особливості.
Першаполягає в тому, що замовником може бути будь-яка особа —
фізична, юридична, іноземний громадянин, особа без громадянства,
іноземна юридична особа. При цьому не має особливого значення,
чиє організація-замовник юридичною особою. Замовником може
виступати й організація, яка прав юридичної особи не має, вона
сама є складовою частиною юридичної особи.
Другою особливістю договору художнього замовлення є те, що
замовник не зобов'язаний випускати твір образотворчого мистецтва
у світ. Він може це зробити, а може й не робити — це його право.
3. Сторонами договору художнього замовлення можуть бути
якфізичні, так і юридичні особи. Про замовника йшлося
вище.Контрагентом у цьому договорі виступає сам автор. Не має
значення, хто буде автором — громадянин України, іноземець чи
особабез громадянства. Не має значення і вік автора, ним може
бути інеповнолітній.
Часто виконавцем замовлення на створення твору
образотворчого мистецтва виступає не сам автор, а організація, до
якої належить автор, наприклад художні майстерні. Але у такому
разі це буде вже не договір художнього замовлення, особливістю
якого є саме те, що він укладається з автором.
Об'єктом договору художнього замовлення є твір образотворчого
мистецтва. Поняття "твір образотворчого мистецтва" охоплює
Досить широке коло художніх творів. Це живопис, графіка,
скульптура, твори декоративно-ужиткового мистецтва,
монументально-декоративного оформлення, а також фотографічні
твори та твори, одержані способом, аналогічним фотографії.
7. Договір про використання твору
декоративно-ужиткового мистецтва
1. За договором про використання твору декоративно-
ужиткового мистецтва автор зобов'язується передати або створити і
передати твір декоративно-ужиткового мистецтва промисловому
підприємству, яке зобов'язується виплатити авторові обумовлену
725
договором винагороду І випустити твір у світ на промисловій
основі.
2. Об'єктом зазначеного договору є твори декоративно-
ужиткового мистецтва. Бажано, шоб твір не був ще опублікований,
але закон такої вимоги не містить. Зрозуміло, неопублікований твір,
використаний на промисловій основі, матиме більший попит на
ринку, тому користувачьпідприємці можуть включити до
договоруумову про те, що твір декоративно-ужиткового мистецтва
має бутинеолублікований.
Законодавство не визначає, шо слід розуміти під творами
декоративно-ужиткового мистецтва. Є лише приблизний перелік
таких творів, які можуть бути об'єктом зазначеного договору. У
додатку № З до постанови Кабінету Міністрів України "Про
затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за
використання об'єктів авторського права і суміжних прав"
наведено понад 20 різних творів образотворчого і декоративно-
ужиткового мистецтва, які можуть бути використані на промисловій
основі. До них належать твори декоративного призначення:
скульптура малих форм, панно, вази, тарелі, тканини та інші
предмети, призначені для оформлення приміщень; твори
ужиткового призначення: посуд, столові набори, ювелірні вироби,
вази, шкатулки, скриньки, корзинки, ляльки, Іграшки, меблі та
інші художньо оформлені вироби.
3. Особливістю зазначеного договору є те, що стороною в цьому
договорі завжди є промислове підприємство будь-якої
формивласності, яке може використати твір декоративно-
ужиткового мистецтва. Отже, за цим договором однією із сторін є
автор, що створив і передав або зобов'язується створити й передати
для використання твір, а контрагентом є промислове
підприємство, яке зобов'язується випустити твір у світ на
промисловій основі. Твір маєбути придатний для використання
саме на промисловій основі івідповідати певним художньо-
естетичним вимогам. Зміст договорупро використання в
промисловості твору декоративно-ужитковогомистецтва становлять
права та обов'язки сторін, що випливають іздоговору. Як уже
зазначалося, автор зобов'язаний передати готовийдля використання
твір в обумовлений договором строк.
4. Автори за своїм правовим статусом поділяються на дві
категорії. Одну становлять штатні художники промислового
підприємства, де буде використано твір, другу — художники,
які непов'язані з зазначеним підприємством трудовим
договором. Алейдеться лише про художників. Іноді твір
декоративно-ужитковогомистецтва може бути створено не
штатним художником підприємства, де він працює, а Іншим
працівником. У такому разі з ниммає бути укладений договір про
використання твору, тоді як ізштатним художником такого
договору укладати не потрібно, оскільки відносини між ним і
підприємством регулюються трудовимдоговором.
Якщо твір декоративно-ужиткового мистецтва створив штатний
художник, а потім цей твір передано на інші підприємства для
використання, то з його автором має бути укладений відповідний
договір, оскільки для інших підприємств автор твору не є штатним
художником.
726
 Авторська винагорода за використання твору декоративно-
УЯОІТКОВОГО мистецтва визначається угодою сторін залежно від
багатьох факторів, зокрема норми виробітку, а також тиражу.
Відповідальність сторін за договором настає за загальними
правилами.
8. Договір про створення аудіовізуального твору
1. Аудіовізуальним твором є твір, який складається з
наборупов'язаних між собою зображень, що створюють відчуття
руху, ізсупровідним звучанням або без нього, який можна бачити, а
за наявності супровідного звучання — чути.
До аудіовізуальних творів належать кінематографічні та інші
твори, виражені засобами, аналогічними кінематографічним, — такі,
як телевізійні способи фіксації зображень із супровідним звучанням
на магнітних плівках, платівках, дисках тощо. Отже, об'єктом
договору на створення аудіовізуального твору можуть бути наведені
твори.
Проте своєрідність об'єктів цього договору полягає в тому, що
аудіовізуальний твір становлять складові, які, усвою чергу, можуть
бути окремими об'єктами авторських договорів. Основою
аудіовізуального твору, як уже зазначалося, є літературний
сценарій. Крім сценарію, аудіовізуальний твір становлять діалоги,
музичні твори, тексти пісень, послідовність рухів тощо.
Багатоманітність складових аудіовізуального твору зумовлює
численність його створювачів — авторів. Тому однією із сторін
можуть бути автори сценаріїв, діалогів, музичних творів, спеціально
створених для аудіовізуального твору, режисери-постановники, ху-
дожники-постановники, оператори тошо. Для створення окремих
елементів аудіовізуального твору можуть залучатися й Інші фахівці
та митці.
Особливість зазначеного договору полягає в тому, що
контрагентом у ньому можуть бути дві особи — організація, що
здійснює виробництво аудіовізуального твору, або продюсер.
Такими організаціями є кіностудія, телестудія та інші, що мають
своїм родом занять створення аудіовізуальних творів. Це можуть бути
організації будь-якої форми власності, але з правами юридичної
особи.
Продюсер — особа, яка організовує або організовує і фінансує
постановку аудіовізуального твору. Автори за своїм вибором
можуть укладати авторські договори як з організацією, що здійснює
виробництво аудіовізуального твору, так і з продюсером.
2. Авторські договори укладаються між організацією, що
зобов'язується здійснити виробництво аудіовізуального твору, чи
зпродюсером і з кожним з авторів окремих творів, що
становлятьУ цілому аудіовізуальний твір. Вони є авторами
окремих видівтворів, які спеціально створені для даного
аудіовізуального творуй увійшли складовою частиною до всього
аудіовізуального твору.При цьому не має значення, створено цей
твір спеціально для аудіовізуального твору раніше чи в процесі
роботи над ним, чи цітвори взагалі існували раніше (наприклад,
музика, текст пісеньтощо). Отже, автор раніше створеного твору,
переробленого або
727
не переробленого, але включеного складовою частиною до
аудіовізуального твору також вважається співавтором
аудіовізуального твору.
Укладення авторського договору на створення аудіовізуального
твору (або на передачу прав на раніше створені твори) спричиняє
передачу авторами цих творів (або іншими володільцями
авторських прав на раніше створені твори) виробникові
аудіовізуального твору виключних прав на його використання, якщо
інше не передбачено авторським договором.
Проте автор музичного твору з текстом чи без тексту, створеного
спеціально для аудіовізуального твору як виняток із загального
положення, зберігає право на одержання винагороди за
використання цього музичного твору при кожному його публічному
виконанні або публічному сповіщенні, а також здачі в ігайм
примірників аудіовізуального твору.
Це означає, що автори, які зробили внесок або зобов'язалися
зробити внесок у створення аудіовізуального твору І передати
майнові права організації, що здійснює виробництво
аудіовізуального твору, чи продюсеру, не мають права заперечувати
проти відтворення, розповсюдження, публічного сповіщення і
виконання, передачі в ефір і по проводах для загального відома або
проти будь-якого іншого публічного сповіщення твору, а також
проти субтит-рування і дублювання його тексту. Але ця норма не
стосується музичних творів, включених до аудіовізуального твору.
Автори творів, що увійшли як складова частина до
аудіовізуального твору (як тих, що існували раніше, так і створених у
процесі роботи над аудіовізуальним твором), зберігають авторське
право кожний на свій твір і можуть самостійно використовувати
його незалежно від аудіовізуального твору в цілому. Проте в договорі
з організацією, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, чи
з продюсером може бути передбачено інше.
Виробник аудіовізуального твору має право при кожному
використанні цього твору зазначати своє ім'я чи найменування або
вимагати такого зазначення.
Відповідальність сторін у договорі на створення аудіовізуального
твору за порушення умов договору настає за загальними правилами.
9. Авторський договір про видання твору своїм коштом
1. Останнім часом поширилися видання літературних творів
зарахунок самого автора. Бувають ситуації, коли авторові вкрай
необхідно видати твір якнайшвидше. Найбільше в цьому
заінтересовані здобувані наукових ступенів. Відповідно до
встановлених вимог здобувач докторського ступеня може бути
допущений до захисту докторської дисертації лише за наявності
монографії обсягомне менше 10 друкованих аркушів (для
гуманітарних наук — не менше 15 аркушів). Видавництва мало
заінтересовані у виданні такихнаукових праць, оскільки вони не
приносять очікуваного прибутку. Тому автори таких монографій
вдаються до укладення з видавництвами видавничого договору на
видання монографії за свій рахунок. . -.- u.i,rto
728
Автори за таким договором зобов'язані внести до каси видав-
нинтва необхідну суму, яка б відшкодувала виробничі витрати. Цю
суму визначає видавництво і погоджує її з автором. Вноситься
вона до видання твору. Суму може внести сам автор або інші
особи, які заінтересовані у виданні твору або бажають посприяти
авторові з благочинною метою. Так, названу суму може внести
навчальний чи науковий заклад, де працює автор, або інша
особа, яка має намір надати допомогу авторові.
Видавництво бере на себе обов'язок видати замовлений і
оплачений твір в обумовлений договором строк. У такому разі автор
бере на себе зобов'язання розповсюдження твору. Виручені від
реалізації твору суми є ачаснІстю автора, якщо інше не передбачено
договором.
2. Як правило, договір про видання твору за рахунок автора
укладається на видання наукових творів. Але чинне законодавство
не містить будь-яких перешкод для видання у такий спосіб будь-
якого іншого твору — літературного, художнього тощо. Зазначений
договір має відповідати всім встановленим вимогам.
Відповідальність за порушення умов договору настає за
загальними правилами.
м 10. Договори про використання об'єктів суміжних прав
t І. Це зовсім новий вид договорів, які за своєю природою є та кож
авторськими, оскільки йдеться про використання результатів
творчої діяльності.
Об'єктами суміжних прав є виконання твору, фонограми та
відеограми і програми мовлення. Безумовно, виконання твору може
стати об'єктом використання лише за умови певної фіксації, у тому
числі трансляції та ретрансляції. Фонограми, відеограми і програми
мовлення — це вже об'єктивовані результати творчості, і тому вони
також можуть бути об'єктами будь-якого використання.
Об'єктами них договорів є виконання твору, фонограма,
відеограма чи програма мовлення.
2. Суб'єктами договорів є виконавці, виробники
фонограм,відеограм та організації мовлення — володільці
виключнихсуміжних прав. їх контрагентами у договорі можуть
бути будь-якіінші фізичні чи юридичні особи — користувачі
зазначених об'єктівсуміжних прав.
Виконавцями визнаються актори (театру, кіно тощо), співаки,
музиканти, диригенти, танцюристи або інші особи, які виконують
роль, співають, читають, декламують, грають на музичних
інструментах чи будь-яким іншим способом виконують твори
літератури або мистецтва, включаючи твори фольклору, а також інші
особи, які займаються такою ж творчою діяльністю, у тому числі
виконують циркові, естрадні, лялькові номери. Виробники фонограм
та відеограм — фізичні чи юридичні особи, які вперше здійснили
запис будь-якого виконання або інших звуків на фонограмі чи
відеограмі.
Організації мовлення — юридичні особи, постійне
місцезнаходження яких у межах України.
3. Зміст договорів про використання об'єктів суміжних
праввизначається умовами договорів. Так, виконавцям належить
виключне право дозволяти чи забороняти публічне повідомлення
їх
729
виконання, фіксацію на матеріальному носії раніше
ігсзафіксова-ного виконання та передачу в ефір І по проводах їх
виконання. До виключних прав виконавців належать також
права відтворювати, розповсюджувати способом першого
продажу або іншої передачі у власність чи володіння або
способом оренди чи прокату фонограм або відеограм, на яких
зафіксовано їх виконання, незалежно від першого продажу та
Іншої передачі у власність чи володіння.
Виробники фонограм чи відеограм мають виключне право
дозволяти чи забороняти їх відтворення, розповсюдження
примірників способом першого продажу, іншого відчуження, а
також шляхом здачі в найм, оренду, прокат незалежно від
першого продажу, а також на переробку, імпорт фонограм чи
відеограм.
Організації мовлення мають виключне право дозволяти чи
забороняти публічне сповіщення своїх програм шляхом їх
ретрансляції, фіксації на матеріальному носії, відтворення
своїх передач, сповіщення в ефір і по проводах, публічного
сповіщення передач у місцях з платним входом, а також
забороняти поширення на території України чи з території
України сигналу, що несе програми.
Будь-яке використання об'єктів суміжних прав у будь-який
ви-щенаведений спосіб має бути оформлене відповідним
авторським договором володільця виключного права з
користувачем.
Виключні права виконавців та виробників фонограм чи
відеограм можуть передаватися іншим особам на підставі
договору, в якому визначаються спосіб використання
виконання чи фонограми або відеограми, розмір і порядок
виплати винагороди, строк дії договору, строк використання чи
виконання фонограми або відеограми та інші умови.
Організаціям мовлення належить право на одержання
винагороди за будь-яке використання їх передач. Розмір
винагороди визначається угодою сторін.
П. Договір про передачу
(відступлення)
авторського права
І. Договір про передачу (відступлення) авторського права —
цеконсенсуальний правочин, за яким автор чи його
правонаступники передають свої майнові права на твір іншій
особі на невизначе-ний строк. Цей договір може бути платним і
безоплатним. Безу-.мовно, автор чи його правонаступники
передають увесь комплексмайнових прав без будь-яких
застережень. Вони за певних умоїповністю відмовляються від
своїх майнових прав, передаючи їх власність іншої особи.
Об'єктом цього договору є майнові права автора у повній
своїй сукупності. Перелік майнових прав автора наведено у
ст.14 Закону про авторське право, і при цьому він не є
вичерпним.
Стороною у договорі може бути сам автор або його
правонаступник. До правонаступників належать спадкоємці та
інші особи, до яких авторське право перейшло за законом чи
договором. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні
особи.
Контрагентом у такому договорі також може бути будь-яка
фізична чи юридична особа. Майнові права автора — об'єкт
цивіль-730
ного обороту і, отже, щодо цього об'єкта можуть вчинятися
будь-які цивільні правочини.
2. Цей договір безстроковий, але його чинність зберігається
лише в межах чинності самого авторського права. Проте тут
 можуть виникнути нерозв'язані проблеми. Якщо володільцем
майнових прав автора стала інша фізична чи юридична особа, то
постає питання про строк чинності зазначених прав.
Видається, що цей строк має встановлюватися відповідно до
закону, тобто його слід визначати за особою автора. Наприклад,
автор продав свої майнові права іншій особі і після продажу
прожив ше 20 років. Отже, у набувача майнових прав автора вони
зберігають чинність до смерті автора і 50 років після його
смерті.
Відловідшіьність за порушення умов договору про передачу
(відступлення) авторського права настає за загальними
правилами про відповідальність за зобов'язаннями.
12. Договори про управління майновими
правами авторів
1, Закон про авторське право передбачає можіивість
утворення спеціальних організацій для управління майновими
правами авторів на колективній основі. Доцільність такої форми
управління майновими правами авторів не викликає жодного
сумніву. Такі організації діють на основі І в межах повноважень,
добровільно переданих їм авторами та іншими особами, які
мають авторське право або суміжні права.
Повноваження на колективне управління майновими правами
передаються авторами та іншими особами, які мають авторське
право і суміжні права, безпосередньо на основі письмових
договорів.
Отже, об'єктом зазначених договорів є майнові права авторів
та їх правонаступників. Це можуть бути майнові права у своїй
повній сукупності або окремі майнові права.
Уповноважені відомства або творчі спілки можуть
затверджувати типові ліцензійні договори.
Ліцензійний договір може містити умови, не передбачені
типовим ліцензійним договором. Умови ліцензійного договору,
укладеного з творцем об'єкта права інтелектуальної власності, що
погіршують його становище порівняно зі становищем,
передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і
замінюються умовами, встановленими типовим договором або
законом.
2. Сторонами у цих договорах є, з одного боку, автори та їх
правонаступники, з другого — організації, що їх створюють для
управління майновими правами авторів та їх правонаступників на
колективній основі. Зазначені організації не мають права
займатися комерційною діяльністю. На них не поширюються
обмеження, передбачені антимонопольним законодавством.
Зміст договорів про управління майновими правами авторів
та їх правонаступників. На основі одержаних повноважень
організації, що управляють майновими правами на колективній
основі, мають певні права та обов'язки. Передусім вони надають
ліцензії користувачам творів та об'єктів суміжних прав. Усі
спірні питання,
731
що виникають між авторами, їх правонаступниками та
користувачами розглядають зазначені організації, що видали такі
ліцензії.
3. Зміст повноважень, які передаються авторами та їх
правонаступниками організаціям, що управляють їх майновими
правами, визначаються договорами. Особи, які здійснюють
використання творів, зобов'язані надавати:
1) точну інформацію про перелік І програми публічного
використання творів, виконання, фонограм, програм мовлення;
2) звіти про одержані прибутки, належним чином завірені.
Таку інформацію користувачі творів зобов'язані надавати
авторам та іншим особам, які мають авторське право І суміжні
права, їх представникам, а також організаціям, що управляють
майновими правами на колективній основі.
Користувачі зобов'язані виплачувати авторові або його
представникам винагороду в обумовлений договором строк та у
визначеному розмірі.
Організації, що управляють майновими правами на колективній
основі, мають право резервувати на своєму рахунку суми
незапитаної винагороди, шо надійшла їм від користувачів. Після 3
років з моменту надходження на рахунок організації сум
незапитаної винагороди ці суми можуть бути використані для
чергових виплат або спрямовані на інші цілі, передбачені їх
статутами, в інтересах осіб, які мають авторське право і суміжні
права.
13. Види ліцензій на об'єкти промислової власності
1. Обсяг прав, що передаються за ліцензійним договором,
зумовлюється вибором сторонами виду ліцензії. Розрізняють
патентні табезпатентні ліцензії. Патентними визнаються ліцензії,
об'єкти якихзахищені охоронними документами. Безпатентними є
ті ліцензії,об'єкти яких не мають патентної охорони, зокрема ноу-
хау.
2. Крім того, у галузі промислової власності існують два
основнівиди ліцензій — проста (невиключна), одинична
(виключна). Законодавство багатьох країн передбачає ще й інші
ліцензії — примусову, дозвільну та деякі інші.
Виключна (одинична) ліцензія дає ліцензІатові гарантії в тому,
що він не матиме конкурентів у виробництві ліцензованої
продукції. Така ліцензія залишає ліцензіарові лише формальне
право.
Проте не варто тлумачити виключну ліцензію так однозначно.
Виключна ліцензія може бути також обмежена або певною
територією, або часом, або кількістю виробленої продукції. Але ці
обмеження мають бути зафіксовані у ліцензійному договорі.
Особливістю простої (невиключної) ліцензії є її зобов'язальний
характер. За цією ліцензією ліцензіар залишає за собою право
виробляти і реалізовувати продукцію, а також надавати невиключнІ
ліцензії третім особам.
3. Об'єктивними істотними умовами ліцензійного договору
визнаються ті, які є такими за законом або необхідні для договорів
даного виду.
Суб'єктивні істотні умови ліцензійного договору — це ті, які на
вимогу будь-якої сторони мають бути узгоджені між сторонами.
732
Якщо з будь-якої такої умови не досягнуто згоди, договір не
набирає чинності.
До об'єктивних Істотних умов належать: сторони у договорі;
предмет договору; вид ліцензії; вартість ліцензії, винагорода;
строк чинності договору; реєстрація ліцензійного договору в
Установі.
Суб'єктивними істотними умовами є: вступна частина
договору (преамбула); територія чинності договору; технічна
сфера застосування; субліцензії; креслення та Інша технічна
документація; якість продукції, виробленої за ліцензією; технічна
допомога у навчанні фахівців; удосконалення; платежі за
технічну документацію; момент виникнення права на ліцензію;
платежі і розрахунки; податки і збори; облік і звітність; охорона
патентних прав; таємність; гарантії виконання; правовий захист,
розгляд спорів; розірвання договору у зв'язку з неможливістю
виконання; завершення зобов'язальних відносин.
4. Ліцензіар — це будь-яка юридична чи фізична особа, що має
право власності і передає будь-якій Іншій фізичній чи юридичній
особі право на використання одного чи кількох зазначених
об'єктів у певних межах. Мета ліцензіара — видати ліцензію на
найви-гідніших для себе умовах, а отже, знайти вигідного покупця.
Це досить складний процес. Щоб знайти такого покупця,
ліцензіар заздалегідь має підготувати ті пропозиції, які він може
запропонувати покупцеві ліцензії. Вони й становлять обов'язки
ліцензіара. Стороною у ліцензійному договорі може бути будь-яка
особа незалежно від громадянства та Інших обставин.
Основний обов'язок ліиензіара полягає у передачі ліцензІатові
реально існуючого об'єкта промислової власності І за можливістю
гарантування його безперешкодного використання в обумовлених
межах. Тому в договорі має бути також визначений предмет — що
передається і на яких умовах; може бути передбачений обов'язок
ліцензіара разом із предметом договору передати також і всю
необхідну технічну документацію і можливо право на її
розмноження ліцензіатом. Ліцензіар має визначити територію, у
межах якої діятиме ліцензія. Важливою умовою договору є строк
його чинності та інші строки, що визначають сторони. Це можуть
бути строки морального старіння предмета ліцензії, строк
повного освоєння ліцензії та ін. Важливо також передбачити
правові наслідки впливу
визначених строків,
Ліцензіар зобов'язаний не просто передати ліцензІатові
предмет ліцензії, а й забезпечити необхідні умови для
найефективнішого використання ліцензії. До цього обов'язку
ліцензіара належить передача всієї інформації, необхідної для
виробництва продукції за ліцензією, а також надання потрібної
технічної допомоги.
Для правової оцінки таких побічних зобов'язань слід у
кожному конкретному випадку визначити, чи є ці об'єкти і
послуги Невід'ємними від предмета ліцензії, чи вони є об'єктом
окремого самостійного зобов'язання, на який правовий режим
ліцензійного Договору не поширюється. У такому разі має бути
укладений окремий договір.
У будь-якому ліцензійному договорі визначається коло прав
ліцензіара, які кореспондують відповідним обов'язкам
ліцензіата.
733
Передусім ліцензіар має право вимагати від ліцензіата використання
предмета ліцензії в обумовлених межах; не розголошувати
змісту предмета ліцензії; не передавати предмет третім особам,
якщо це не передбачено договором. Ліцензіар має право на
інформацію про межі й обсяг використання предмета ліцензії та
одержані ліцензіатом прибутки, а також право контролю облікової
і звітної документації. Ліцензіар має також право на інформацію про
наступні вдосконалення ліцензіатом предмета ліцензії та їх
безоплатне використання.
Основним правом, заради якого, власне, й укладається
ліцензійний договір, є право на винагороду та інші виплати за
використання предмета ліцензії. Порядок обчислення, розмір та
строки виплат встановлюються умовами ліцензійного договору.
Права та обов'язки ліцензіата, їх обсяг і зміст визначаються
принаймні двома основними факторами — обсягом і змістом прав
та обов'язків ліцензіара, передбачених договором і видом ліцензії.
5. Права та обов'язки ліцензіата, їх обсяг та зміст
зумовлюютьобсяг і зміст прав та обов'язків ліцензіара, адже не
може ліцензіарпередати більше прав, ніж має сам. Варто
підкреслити, що права таобов'язки розподіляються між сторонами
нерівномірно.
До основних прав ліцензіата слід віднести його право на
використання об'єкта промислової власності у своїх інтересах і в
межах, обумовлених ліцензійним договором. Ліцензіат має право
вимагати від ліцензіара забезпечити використання цього права як з
технічного, так і практичного боку. Якщо ліцензійним договором
буде передбачено, то ліцензіат може мати право на негайну і
безоплатну передачу йому ліцензіаром усіх наступних удосконалень
предмета ліцензії. Може бути обумовлено і право ліцензіата на
першочергове одержання зазначених удосконалень.
6. Коло обов'язків ліцензіата досить широке. Основний
обов'язок — виплата ліцензійної винагороди. Складною є проблема
економічного аспекту визначення розміру винагороди.
Розмір винагороди за використання винаходів, як правило,
зумовлюється двома факторами — обсягом виробництва й обороту
продажу ліцензованої продукції, а також обсягом прав, переданих
за ліцензією.
Однією з умов ліцензійного договору може бути обмеження у
використанні патентних прав. До таких обмежень ліцензіар вдається
з метою уникнути конкуренції ліцензіата. Обмеження може
стосуватися обсягу випуску предмета ліцензії або ліцензія
обмежується тільки виробництвом продукції, яка
використовуватиметься для певних цілей (наприклад для
виробництва ліків лише для людини, але не для тварин). Обмеження
може стосуватися також використання предмета ліцензії на певному
виробництві або продажу продукції на певній території.
Територіальні обмеження мають місце тоді, коли ліцензіар за
межами території дії договору сам бажає реалізувати предмет
ліцензії. Проте якщо у договорі територію не визначено, то слід
виходити з того, що чинність патенту і ліцензії за територією
збігаються.
7. У договірній практиці ліцензійні угоди укладаються як
щодокористування винаходом, на який зроблено заявку на
отримання
734
патенту або вже отримано патент, так і на незапатентовані технічні
рішення і таємниці виробництва (ноу-хау). Тому ліцензійні договори
умовно можна поділити на три групи: а) патентний ліцензійний
договір; б) безпатентний ліцензійний договір; в) комплексний
ліцензійний договір, який поєднує у собі елементи першої і другої
груп договорів.
Предметом договору першої групи є надання комплексу
виключних правомочностей на: використання винаходу;
виготовлення на його основі продукту; виробництво; продаж
виготовленого продукту. Обов'язковою умовою цього виду договору
є наявність у ліцензіара охоронного документа — патенту або іншого
документа, в тому числі тимчасового охоронного свідоцтва,
виданого Установою на підставі заявки на отримання патенту.
Різновидом патентного договору на виготовлення є ліцензія на
розробку. За таким договором ліцензіар надає ліцензіатові право
розробляти далі самостійно об'єкт винаходу. Це відбувається, як
правило, у тому разі, коли ліцензіар не має змоги довести свою
розробку до промислового освоєння.
Другу групу ліцензійних договорів становлять безпатентні
ліцензійні угоди, які поділяються на два види: договори на
винаходи, на які ще не подано патентні заявки або на які патентні
заявки подано, але патент ще не видано або які зберігаються як
конфіденційна інформація.
У разі укладення ліцензійних договорів щодо винаходів, на які
заявки ще не подано або подано, але патент ще не видано,
рекомендується чітко визначити права та обов'язки сторін.
На практиці ми зустрічаємось з досить широким колом
ліцензійних договорів. Кількісний склад таких договорів
зумовлюється широким спектром об'єктів інтелектуальної власності.
Крім розглянутих договорів можна назвати ще й такі:
1) ліцензійний договір про використання промислового зразка;
2) ліцензійний договір на знак для товарів і послуг;
3) ліцензійний договір про використання компонування
інтегральної мікросхеми та ін.
Всі ці договори мають свій окремий предмет, але об'єднує їх
єдиний ліцензійний характер даних правовідносин.
8. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної
власності та інші договори про розпоряджання майновими правами
інтелектуальної власності не підлягають обов'язковій державній
реєстрації. Така реєстрація можлива на вимогу ліцензіара або
ліцензіата. Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність
прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на
відповідний об'єкт права інтелектуальної власності.
735
Глава 76
Комерційна концесія
1. Сутність франчайзингу. Види договорів
1. Договір комерційної концесії є новим видом зобов'язань
вцивільному праві України. У більшості країн він називається
договором франчайзингу. На практиці договори комерційної
концесії,що укладаються в Україні, також визначаються
сторонами як договори франчайзингу.
2. Економічним підґрунтям такого стрімкого входження
франчайзингу як методу збуту є те, що франчайзинг дозволяє
виробникові відомих для споживача і таких, які мають попит,
товарів абопослуг розширити їх виробництво та збут шляхом
відкриття новихкомпаній (підприємств), не вкладаючи при цьому
власних або запозичених коштів. Кошти вкладає інша особа, яка
бере корпоративнуучасть та здійснює контроль за новоствореною
компанією (фран-шизіатом). Вкладаючи власні кошти
франшизіат економічно зацікавлений в ефективному
функціонуванні свого підприємства. Длятого, щоб нове
підприємство франшизІата мало потенційних споживачів з
початку своєї діяльності і було прибутковим, воно
маєасоціюватися споживачем з підприємством виробника,
франшизіа-ра. Тобто підприємства виробника і франшизіата в очах
споживачане мають відрізнятися одне від одного. Така схожість
підприємствдосягається подібним оформленням інтер'єрів та
екстер'єрів підприємств франшизіара і франшизіата,
використанням одного комерційного найменування, торговельної
марки тощо. Крім того, адміністрування, управління, надання
послуг або продаж товарів на підприємстві франшизіата
відбувається таким же чином, як і на підприємстві франшизіара.
Тобто франшизіар має навчити франшизіата тим способам
ведення підприємницької діяльності, які вже нимапробовані.
Процес навчання опосередковується як спеціальнимикурсами, що
надаються франшизіату, так і передачею у його користування
певного ноу-хау, оформленого у письмовому
вигляді.Франшизіар повинен не тільки навчити франшизіата
своїм методам, а й постійно контролювати їх застосування.
Таким чином на ринку утворюється мережа подібних
підприємств, підприємницька діяльність яких ведеться
однаковими методами. Такі підприємства утворюють
франчайзингову мережу, або мережу франчайзингових
підприємств, де успішне функціонування кожного з них та всіх
підприємств разом позитивно впливає на створення і підтримання
необхідної репутації товарів, шо продаються через мережу, або
торговельної марки, під іменем якої функціонує мережа, а також
сприяє діловій репутації франшизіара.
Ділова репутація франшизіара є його нематеріальним активом,
який має вартісне визначення.
3. Отже, франчайзинг, як метод збуту товарів або послуг, має
переваги для обох сторін збуту: франшизіара та франшизіата.
736
франшизіар може значно розширити мережу підприємств, через
які збуваються його товари або послуги, не збільшуючи своїх
накладних витрат. Розширення мережі франчайзингових
підприємств сприяє зміцненню ділової репутації франшизіара і дає
йому можливість отримувати прибуток від самого факту відкриття
нових підприємств. Наслідком цього стала відмова деяких
франшизіарів від утримання власних підприємств та виробництва
товарів або надання послуг, тобто такі франшизіари є лише
володільцями торговельної марки та знань щодо способів ведення
підприємницької діяльності. Франшизіат має можливість збувати
товари за певною, вже відпрацьованою системою, що дає змогу не
припускатися помилок у процесі становлення власного
підприємства та швидше отримати прибуток від підприємницької
діяльності, оскільки споживач сприймає підприємства франшизіата
як такі, що належать фран-шизіарові. Згадані переваги були
підставою для застосування франчайзингу при збуті товарів та
послуг.
4. Базовим договором у цій сфері в західних країнах став
договір франчайзингу на експлуатацію франшизи з одного
приміщення (single-unit ranchise agreement). Провівши аналогію,
можна сказати, що ЦК під договором комерційної концесії розуміє
саме цей вид договору франчайзингу. За таким договором
франшизіат не отримує будь-яких виключних прав на будь-яку
територію, тобто Інший франшизіат може, наприклад, одержати
право користування цією ж франшизою на сусідній вулиці або у
сусідньому будинку.
Іншим видом договорів франчайзингу є договір франчайзингу
численних торговельних приміщень (multiple/multi-unit ranchise
agreement). За цим договором франшизіат отримує право відкрити на
певній території, яка визначається, але на яку він не має будь-яких
виключних прав, певну кількість франчайзингових підприємств у
приміщеннях, місцезнаходження яких заздалегідь погоджено з
франшизіаром. Цей вид договорів франчайзингу належить до
рамкових. Він передбачає зобов'язання франшизіата відкрити
визначену кількість франчайзингових підприємств за графіком.
Відкриття кожного франчайзингового підприємства потребує
укладення договору франчайзингу на експлуатацію франшизи з
одного приміщення. ЦК не визначає схожого окремого виду
договору комерційної концесії.
До інших видів договорів франчайзингу, аналогів яких ЦК не
виділяє, належать:
1) договір розвитку або договір розвитку території
(deelopment/area deelopment agreement)-, 2) генеральний договір
розвитку (master deelopment agreement); 3) генеральний договір
франчайзингу.
За договором розвитку одна сторона (франшизіар) надає іншій
(розробнику/франшизіату) "право розробки території", за яким
франшизіат має право та зобов'язаний після укладення з
франшизіаром договору розвитку відкрити на наданій території
певну кількість (мінімальну, максимальну, точно вказану в договорі)
франчайзингових підприємств. Договір розвитку не містить
положень Щодо використання франшизи, в тому числі права
використання об'єктів права інтелектуальної власності франшизіара.
Він є рамко-
24,™ 737
вою угодою, за якою при відкритті кожного франчайзингового
підприємства розробник/франшизіат укладає з франшизіаром
договір франчайзингу на експлуатацію франшизи з одного
приміщення (single-unit franchise agreement).
За генеральним договором розвитку, який є гібридною
формою договору на розвиток та генерального договору
франчайзингу, одна сторона (франшизіар) надає іншій стороні
(генеральному роз-робнику/франшизіату) як "право розробки
певної виключної території", так і право надавати у користування
франшизу з подальшим відкриттям франчайзингових підприємств
третіми особами (суб-франшизіатами).
Генеральний договір розвитку поширений у міжнародному
франчайзингу. За цим договором генеральний
розробник/франшизіат отримує на виключних правах усю
територію країни, де він повинен відкрити максимально можливу
кількість франчайзингових підприємств, кількість яких
розраховується за певною формулою. Завдяки цьому строк дії
генеральних договорів на розвиток іноді сягає 20 років.
Генеральний договір франчайзингу має за об'єкт генеральну
франшизу. За цим видом договору франчайзингу одна сторона
(франшизіар) надає іншій стороні (генеральному франшизіату)
виключне право на визначеній території як самостійно відкривати
франчайзингові підприємства, так і надавати право користування
франшизою з подальшим відкриттям франчайзингових
підприємств третім особам (субфраншизіатам). Генеральному
франшизіату надане право укладати не тільки прямі
франчайзингові договори, а й договори на розвиток території.
Тобто на генерального франшизіата фактично покладені функції
франшизіара з просування його товарів на території
генерального франшизіата.
За договором генерального розвитку, франшизіар встановлює
правовідносини виключно з генеральними франшизіатами,
тобто він не має прямих правовідносин з субфраншизіатами.
Особою, повністю відповідальною за дії субфраншизіатів перед
франшизіаром, є генеральний франшизіат.
Слід зазначити, що незважаючи на відсутність в ЦК згадки про
вищеназвані види договорів франчайзингу, правовий арсенал,
закладений у гл.76 та у ЦК в цілому, дозволяє сторонам на
практиці конструювати такі договори. Цьому, зокрема, сприяє і
положення ст. 1119 ЦК про договір комерційної субконцесії.
2. Поняття договору комерційної концесії
1. Український законодавець вирішив уникнути вживання
іноземних термінів (що, на нашу думку, у даному випадку є
невиправданим), тому договір франчайзингу названий в ЦК
договором комерційної концесії, а його сторони — франшизіар
та франшизіат, як правоволоділець та користувач, відповідно.
Договір комерційної концесії становить собою окремий вид
договірного зобов'язання, який немає нічого спільного з
договором концесії, оскільки Закон про концесії встановлює, що
концесія — це надання з метою задоволення громадських потреб
уповноважє-738
ним органом виконавчої влади чи органом місцевого
самоврядування на підставі концесійного договору на платній та
строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту
підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та
(або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне
володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності
(концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та
(або) управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової
відповідальності та можливого підприємницького ризику.
За договором комерційної концесії правоволоділець надає
користувачеві за плату в користування права на об'єкти права
інтелектуальної власності правоволодільця (торговельні марки,
промислові зразки, винаходи, комп'ютерні програми, посібники та
комерційну таємницю тощо), які визначені як "комплекс прав",
належних правоволодільцю. Цей комплекс прав надається
користувачеві з метою виготовлення та/або продажу товарів та
послуг (ст.1115 ЦК).
2. Оскільки за договором комерційної концесії надаються в
користування права на об'єкти права інтелектуальної власності,
доправовідносин сторін застосовуються не тільки норми цієї
главиЦК, а й норми Книги четвертої ЦК та норми спеціального
законодавства, а саме закони про знаки, про винаходи, про
охорону правна промислові зразки, про авторське право тощо.
До договорів комерційної концесії застосовується конкурентне
право України, а саме закон про захист економічної конкуренції та
прийняті на його виконання відповідні розпорядження
Антимонопольного комітету України.
3. Договір комерційної концесії належить до числа
оплатних,про що прямо зазначено у ст.1115, та консенсуальних
договорів,тобто права і обов'язки сторін виникають в момент
узгодження ними всіх істотних умов.
4. Згідно зі ст.638 ЦК істотними умовами договору є умови
пропредмет договору, умови, що визначені законом як істотні або
єнеобхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови,
щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто
згоди.Відповідно до цієї статті до істотних умов договору
комерційноїконцесії належить його предмет. ЦК не визначає
спеціально будь-яких додаткових істотних умов для цього виду
договірного зобов'язання.
Виходячи із сучасної практики застосування договорів
комерційної концесії, можна окреслити коло питань, щодо яких
хоча б одна зі сторін договору вимагає дійти згоди. Факт узгодження
цих питань сторонами та внесення їх до договору робить їх
істотними. До таких питань належать: 1) ціна. До погодження ціни
входить не тільки визначення розміру франчайзингових платежів або
роялті за користування комплексом прав, а й розмір інвестицій
користувача У власне підприємство, розмір його платні за послуги,
що надаються правоволодільцем, та розмір його участі в рекламних
акціях, які здійснюються правоволодільцем; 2) строк. За договором
комерційної концесії правоволоділець надає користувачу в
користування комплекс прав, для частини яких державою
встановлюється строк
24- 739
охорони. Закінчення строку чинності охоронного свідоцтва на
об'єкт права Інтелектуальної власності може перевести його до
категорії ноу-хау франшизІара і, відповідно, до зміни об'єкту
договору, що може мати наслідком небажання користувача або
правово-лодільця продовжувати виконання договору; 3) режим
надання в користування прав на об'єкти права Інтелектуальної
власності та територія їх використання; 4) перелік обмежень щодо
прав сторін за договором та строк їх дії.
3. Сторони, предмет та форма договору
комерційної концесії
1. Сторонами договору комерційної концесії можуть бути
юридичні та фізичні особи, зареєстровані як суб'єкти
підприємницькоїдіяльності (ст. 1117 ЦК).
2. До предмета договору комерційної концесії відносять дії пра-
воволодільця з надання користувачеві права на
використанняоб'єктів права інтелектуальної власності,
комерційного досвіду таділової репутації (ст. 1116 ЦК).
Хоча ст. 1116 ЦК зазначає, що правоволоділець надає
користувачеві право на використання ділової репутації, слід
зазначити, що згідно зі ст.201 ЦК ділова репутації як об'єкт
суб'єктивних цивільних прав належить до категорії особистих
немайнових благ. Особисті немайнові права є невідчужуваними і
тому їх неможливо передати в користування будь-кому. Виходячи з
цього, правоволоділець не здійснює жодних дій з надання ділової
репутації. Фактично ж йдеться про асоціювання споживачем
підприємств користувача з підприємствами право володільця.
3. Частина 2 ст. 1116 ЦК визначає, що сторони можуть
передбачити використання предмета (точніше було б сказати,
об'єкта) договору у певній сфері цивільного обороту або на певній
території.На практиці визначення сфери цивільного обороту та
території використання об'єкта належить до числа істотних умов
договору комерційної концесії.
Обов'язкове визначення сфери цивільного обороту пов'язане як з
необхідністю визначення конкретної підприємницької діяльності, в
якій користувачеві дозволено використовувати наданий йому об'єкт,
так і тією обставиною, що правоволоділець може надати в
користування права на певні об'єкти права інтелектуальної
власності (наприклад, торговельну марку) з зазначенням
конкретних класів товарів, для яких таке використання дозволено.
4. Важливим об'єктом договору комерційної концесії є права
наоб'єкти права інтелектуальної власності, право використання
якихв певному режимі надається правоволодільцем користувачеві. В
західних країнах такий об'єкт визначається як "франшиза". ЦК
невизначає поняття "франшиза". Воно замінене на поняття
"комплексправ з метою виготовлення та (або) продажу певного
виду товарута (або) надання послуг".
5. Стаття 1118 ЦК встановлює спеціальні вимоги чинності
договору комерційної концесії як правочину, а саме вимагає
йогописьмової форми. При оформленні договору комерційної
концесії
740
сторони мають враховувати вимоги ст.207 ЦК щодо письмової
форми правочинів.
6. Іншою спеціальною вимогою до договору комерційної
концесії є вимога про його державну реєстрацію. Стаття 1118 ЦК
визначає орган, який здійснює таку реєстрацію, не визначаючи її
механізму. Керуючись 4.2 ст.210 ЦК треба зазначити, що порядок
реєстрації та ведення відповідних реєстрів повинно
встановлюватисяокремим законом.
7. За договором комерційної концесії користувачу може
надаватися право на укладення з третьою особою
(субкористувачем) договору комерційної субконцесії, за яким у
випадках, передбаченихосновним договором, користувач надає
субкористувачу право користування наданим йому
правоволодільцем комплексом прав абочастиною комплексу прав.
До договору комерційної субконцесіїзастосовуються положення
про договір комерційної концесії, встановлені ЦК або іншим
законом, якщо інше не випливає з особливостей субконцесії.
Визнання основного договору недійсним спричиняє недійсність
договору комерційної субконцесії (ст. 1119 ЦК).
4. Права і обов'язки сторін договору
комерційної концесії
1. Одним з головних обов'язків правоволодільця, як це
випливає із визначення договору комерційної концесії (ст. 1 1 1 5
ЦК), єнадання користувачеві комплексу прав, складовою якого є
права навикористання об'єктів права інтелектуальної власності
правоволодільця. Цей обов'язок, зокрема, передбачає те, що права
на об'єкти права промислової власності (торговельні марки,
промисловімоделі, винаходи) мають засвідчуватися патентом або
свідоцтвомвиданим патентним відомством країни використання
об'єкта. Правоволоділець має також підтримувати чинність
свідоцтв і патентіввідповідно до вимог законодавства цієї країни.
2. Складовою комплексу прав правоволодільця є права на
комерційну таємницю. В багатьох країнах світу цей об'єкт
називається "ноу-хау". ЦК не містить чітких вимог щодо форми
передачі та обсягу інформації, що розкривається і складає
комерційнутаємницю. Проте зміст комерційної таємниці має
бути таким,щоб користувач зміг використовувати наданий
йому комплексправ. Беручи до уваги оціночний характер
поняття "інформація,необхідна для здійснення прав", що
міститься у ч.і ст.П20 ЦК,право володільцю у договорі
комерційної концесії для уникненняв майбутньому суперечок слід
вказувати, яка саме інформація підлягає передачі.
Комерційна таємниця передається як в усній формі шляхом її
пояснення та тлумачення на навчальних курсах, так і в письмовій.
Якщо комерційна таємниця передається у вигляді технічної та
комерційної документації, зрозуміло, що вона має бути оформлена в
письмовому вигляді. Оскільки законодавцем не встановлено вимог
яо такої технічної та комерційної документації, вона
оформлюється правоволодільцем згідно з прийнятими стандартами.
Ноу-хау, оформлене письмово, часто становить собою посібник,
що вико-
741
ристовується користувачем протягом чинності договору
комерційної концесії. Саме про цей посібник йдеться в ст.1116 ЦК,
в якій згадується про "твори", право на використання яких
надається пра-воволодільцем.
Додатково правоволоділець може проводити навчальні курси та
семінари для персоналу користувача, де навчають певним
елементам ноу-хау, типовим ситуаціям спілкування з кінцевим
споживачем тощо. Слід зазначити, що навчальні курси для
персоналу передбачає не кожен договір комерційної концесії. Чим
складніший зміст комерційної таємниці, тим ймовірніше, що
правоволоділець буде зацікавлений у проведенні курсів, щоб
персонал користувача міг оволодіти переданим ноу-хау.
До комплексу прав, які правоволоділець зобов'язаний
передати користувачу, належить право на використання
комерційного досвіду. Хоча ЦК не згадує комерційний досвід
серед об'єктів суб'єктивних цивільних прав, ноу-хау як об'єкт
права інтелектуальної власності формується саме на основі
комерційного досвіду правоволодільця.
3. До обов'язків правоволодільця належить визначення
критеріїв для місцезнаходження та розміру приміщення, де
користувач використовуватиме наданий йому комплекс прав. Ці
критерії повинні мати об'єктивний характер. Обране користувачем
за такими критеріями приміщення погоджується з
правоволодільцем. Погодження користувачем з правоволодільцем
місця розташування приміщень розглядається в ЦК як особлива
умова договору комерційної концесії (ст. 1122 ЦК). Таке
погодження зумовлене кількома чинниками: необхідністю
підтримання, по-перше, одноманітності франчайзингових
підприємств, по-друге — іміджу торговельної марки та ділової
репутації правоволодільця; можливістю для користувача
отримувати прибуток від самого початку функціонування
(прибуткова або збиткова діяльність іноді є наслідком вдалого або
невдалого розташування приміщення, через яке здійснюється
продаж товарів або надання послуг).
4. Саме необхідність підтримання іміджу торговельної марки і
ділової репутації правоволодільця є підставою для обов'язку
правоволодільця щодо здійснення постійного контролю за якістю
товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються,
надаються) користувачем та надання останньому постійного
консультування, спрямованого на усунення недоліків у
користуванні наданим комплексом прав та веденні
підприємницької діяльності. ЦК стимулює виконання цього
обов'язку, встановивши субсидіарну відповідальність
правоволодільця за вимогами, що висуваються до користувача у
зв'язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих
(виконаних, наданих) користувачем (ст. 1123 ЦК).
Правоволоділець надає консультації користувачу з
найрізноманітніших питань: від рекомендації щодо визначення
кінцевої ціни продукції або послуг, які збуваються, об'єктивних
кваліфікаційних критеріїв стосовно персоналу, питань набуття
обладнання, інвентарю, запасних частин до надання специфічних
консультацій щодо адміністрування, контролю товарних запасів,
управління якістю тощо. З огляду на різноманітність консультацій
правоволоділець і ко-
742
ристувач обумовлюють, які з них оплачені вступним франчайзин-
говим платежем, а які консультації сплачуються окремо.
5. Для користувача однією з переваг включення підприємства
дофранчайзингової мережі є обов'язок правоволодільця щодо
рекламування торговельної марки, самої франчайзингової мережі і
товарів, які через неї збуваються. Здебільшого правоволоділець
здійснює рекламування на міжнародному та національному рівні.
 6. До обов'язків правоволодільця законодавцем віднесено
реєстрацію договору комерційної концесії, хоча сторони можуть
домовитись покласти цей обов'язок щодо реєстрації договору на
користувача. Такий обов'язок буде однозначно покладено на
користувача, якщо правоволодільцем є іноземна особа.
7. Із суті договору комерційної концесії випливає важливе право
правоволодільця на отримання винагороди за переданий у
використання комплекс прав.
Винагорода правоволодільця складається, як правило, з таких
видів платежів:
1) первинного, який іноді називають вступним або
паушальнимчи фіксованим;
2) періодичних — за користування правами на об'єкти права
інтелектуальної власності;
3) плата за послуги, що надаються; плата за обладнання,
якепоставляється правоволодільцем; плата за рекламу.
Як правило, первинний платіж становить обумовлену в договорі
комерційної концесії тверду суму, розмір якої визначається
винятково правоволодільцем і який іноді залежить від того,
наскільки відома торговельна марка, під якою працює
франчайзингова мережа та "зрілості" (випробовуваності самим
правоволодільцем) наданого комплексу прав.
Періодичні франчайзингові платежі (роялті) за назвою і
підставою для розрахунку схожі з ліцензійними. Роялті може
становити певний відсоток від загального доходу або прибутку
користувача. Роялті може бути поштучним, тобто сторонами
встановлюється фіксований платіж за кожну вироблену або продану
одиницю продукції. У випадку виплати поштучного роялті сторони
можуть домовитися про можливість зменшення цього платежу в
міру зростання загального обсягу виробництва або продажу.
Обрання такого методу розрахунку франчайзингової винагороди
стимулює користувача до збільшення обсягів виробництва або
продажу. Поштучне роялті встановлюється за умови використання
комерційної концесії у виробничій сфері. Щодо інших сфер
підприємницької діяльності, то роялті здебільшого визначається
сторонами як відсоток від валового доходу користувача.
До франчайзингових платежів належать платежі за послуги, за
обладнання, за рекламу тощо. Вони можуть сплачуватися
користувачем як за умовами договору комерційної концесії, так і за
умовами окремих договорів (договір про надання послуг, договір про
спільну участь у рекламних акціях, договір купівлі-продажу
обладнання тощо), які укладаються на виконання договору
комерційної концесії.
8. До прав правоволодільця відносять надання згоди на відступ-
лення користувачем своїх прав і зобов'язань за договором комер-
1А.1
ційної концесії. Якщо новий потенційний користувач відповідає
об'єктивним кваліфікаційним критеріям, встановленим правоволо-
дільцем, і зможе продовжити виконання договору комерційної
концесії, як правило, правоволоділець дає згоду на заміну сторони
в зобов'язанні. При цьому користувач бере зобов'язання не
використовувати навичок та інформації, отриманої від
правоволодІльця протягом дії договору комерційної концесії.
9. Права та обов'язки користувача є відображенням прав і
обов'язків правоволодІльця.
Насамперед обов'язком користувача є ведення підприємницької
діяльності під торговельною маркою правоволодІльця, право на
використання якої надається за договором комерційної концесії та
визначеним у договорів способом, тобто згідно з ноу-хау
правоволодІльця (ст. 1121 ЦК).
Зазначений обов'язок користувача має два аспекти. Перший —
користувач зобов'язаний використовувати засоби індивідуалізації
правоволодІльця, оскільки метою договору комерційної концесії є
створення та розширення мережі збуту правоволодІльця. Другий аспект
— зазначені засоби мають використовуватися тільки в тому порядку і в
такий спосіб, як це передбачено в договорі комерційної концесії.
ЦК згадує про обов'язок користувача використовувати "інші
позначення" правоволодІльця. Передусім треба зазначити, що ані
ЦК, ані спеціальний Закон про знаки не дає визначення
"позначення" як об'єкту права інтелектуальної власності.
Водночас у практиці використання франчайзингу поряд з
торговельними знаками застосовуються торговельні символи,
специфічні вивіски тощо правоволодІльця. Оскільки чинним
законодавством України не надано визначення "позначення" для
уникнення можливих суперечок між сторонами щодо цього,
рекомендується в договорі комерційної концесії надавати
дефініцію цього поняття.
10. Розкриття правоволодільцем комерційної таємниці
користувачу передбачає обов'язок останнього щодо збереження
секретное'ті цього ноу-хау та будь-якої іншої секретної Інформації,
наданоправоволодільцем. Саме тому ЦК передбачає обов'язок
користувача по нерозголошенню секретів виробництва
правоволодІльця ТІіншої конфіденційної інформації. Щодо
"секретів виробництва" -слід зауважити, що чинне законодавство
України не має дефініціцього поняття. Таким чином, у випадку
передачі правоволодільцелкористувачу секретів виробництва
доцільно визначитися в договорі з дефініцією цього поняття та
надати перелік секретів, які булірозголошені користувачу. '
Стаття 28 Закону про інформацію встановлює, що за режимом
доступу Інформація поділяється на відкриту інформацію та інфор
мацію з обмеженим доступом. Згідно зі ст.30 цього Закону інфоі
мація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділі
ється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація —
відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпоря;
женні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за
бажанням відповідно до передбачених ними умов.
Особи, які володіють Інформацією професійного, ділового, ві
робничого, банківського, комерційного та іншого характеру, оде
744
 н0Ю на власні кошти, або такою, яка є предметом їх
професійного ділового, виробничого, банківського,
комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої
законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї,
в тому числі належність її до категорії конфіденційної, та
встановлюють для неї систему (способи) захисту.
Зважаючи на вищезазначене та з метою надання реальної
можливості для користувача виконати належним чином свій
обов'язок із збереження "конфіденційної інформації",
правоволоділець, перш за все, має визначити, яка з наданої
користувачу інформації є конфіденційною, а також встановити
систему захисту такої інформації. При відсутності цих даних
правоволоділець не зможе вимагати від користувача належного
виконання його зобов'язання щодо збереження конфіденційності
Інформації.
П. Дотримання інструкцій та вказівок правоволодІльця
користувачем має наслідком забезпечення відповідності
характеру, способів та умов використання комплексу наданих
прав умовам договору комерційної концесії. Інструкції та
вказівки правоволодІльця з будь-яких питань, за винятком
питання встановлення ціни продажу товарів (робіт, послуг)
кінцевому споживачу та визначення категорії кінцевих
споживачів, є обов'язковими до виконання користувачем.
Оскільки підприємство користувача стає одним з підприємств
франчайзингової мережі, воно має набути необхідної
однотипності з такими ж підприємствами. Для цього
приміщення обладнується та оформлюється відповідно до
вказівок правоволодІльця. В деяких випадках виконання вказівок
правоволодІльця передбачає обов'язок користувача придбати
обладнання, інструменти тощо в осіб, вказаних
правоволодільцем. Такий обов'язок виникає лише в тому
випадку, коли придбання обладнання, Інструменту тощо в інших
осіб може привести до неможливості слідувати ноу-хау
правоволодІльця.
В усіх інших випадках користувач може пропонувати правово-
лодільцю інших постачальників обладнання, інструменту тощо,
якщо вони відповідають кваліфікаційним вимогам
правоволодІльця і не порушують одноманітності
франчайзингового підприємства.
З метою опанування комерційною таємницею
правоволодІльця, персонал користувача має пройти навчання на
курсах і семінарах згідно з вимогами правоволодІльця. Такі курси
можуть бути як одноразовими, так і періодичними. На практиці
сторони, здебільшого, розділяють витрати на проведення курсів
між собою. Так, витрати щодо проведення первинних навчальних
курсів, як правило, повністю бере на себе правоволоділець.
Подальше навчання персоналу користувача на курсах повністю
ним оплачується. Зважаючи на цей факт, правоволоділець має
обґрунтувати необхідність проведення періодичних або повторних
курсів для персоналу користувача.
12. До обов'язків користувача часто включається обов'язок
інформування правоволодІльця про можливе вдосконалення його
ноу-хау, застосування в ньому елементів, які більш прийнятні для
місця, де веде підприємницьку діяльність користувач. Особливо
широко цей
745
обов'язок реалізується у випадку міжнародного франчайзингу,
коли франшиза потребує адаптації до місцевих традицій та смаків
кінцевих споживачів.
13. Оплатність договору комерційної концесії та надання
користувачеві прав на використання об'єктів права інтелектуальної
власності правоволодільця, а також надання право володільцем
різноманітних послуг передбачають обов'язок користувача щодо
сплати винагороди право володільцю.
14. Слідування вказівкам і рекомендаціям правоволодільця
передбачає, що користувачем надаватимуться послуги, роботи або
вироблятимуться товари такої ж якості, що й послуги, роботи чи
товари правоволодільця. Порушення користувачем цього
обов'язкуможе призвести до негативних наслідків роботи не
тільки підприємства користувача, а й всієї франчайзингової
мережі.
До цієї групи обов'язків користувача належить і його обов'язок
щодо надання кінцевим споживачам такого самого комплексу
послуг, включаючи додаткові, які вони могли б отримати у
правоволодільця. Цей обов'язок також зумовлений самого суттю
франчайзингу як методу збуту товарів та послуг. Користувач збуває
товари та послуги таким же самим чином, як і правоволоділець.
15. До окремої групи обов'язків користувача відносять
інформування покупців найбільш очевидним для них способом
про те, що користувач є незалежною особою та використовує
торговельну марку правоволодільця на умовах договору.
Виконання цього обов'язку зумовлено необхідністю уникнути
порушень антимонопольного законодавства, з одного боку, а з
іншого — поінформувати споживачів, що у випадку претензій
вони можуть їх адресувати обом сторонам договору комерційної
концесії. Насамперед визначення ст.1121 1ДК "найбільш
очевидним для покупців способом" є оціночним. Можна
припустити, що найбільш очевидний для покупців спосіб — це
напис великими літерами, шо користувач працює за договором
комерційної концесії. Проте за умовами договорів комерційної
концесії користувач має виконувати всі вказівки
правоволодільця, включаючи й ті, шо стосуються ін тер'єру
приміщення. Часто інтер'єр приміщення — це зареєстрований
промисловий зразок правоволодільця І користувач не вправі
вносити в нього будь-які зміни. Взагалі ж, користувач може
розмістити відповідну інформацію в куточку споживача. Проте
питання, чи вважатиметься таке розміщення "найбільш
очевидним для покупця способом", залишається відкритим. Для
уникнення суперечок між сторонами щодо цього, доцільно чітко
визначити в договорі, яким саме способом користувач
Інформуватиме споживачів про факт використання торговельної
марки правоволодільця.
16. Для виконання своїх обов'язків належним чином користувач
має певні права. Це передусім право на отримання від
правоволодільця відповідних ліцензій на об'єкти права
інтелектуальної власності правоволодільця.
Користувач має право отримати комерційну таємницю в такому
вигляді, який дає змогу її зрозуміти, вивчити та впроваджувати у
підприємницьку діяльність. Для освоєння методів ведення
підпри-
746
мнииької діяльності правоволодільця користувач має право на от-
оимання консультацій щодо таких методів.
Хоча користувач у своїй підприємницькій діяльності керується
вказівками правоволодільця, все-таки він залишається незалежною
юридичною особою. Ця незалежність дозволяє йому самостійно
визначати ціну продажу товарів або послуг. Правоволоділець може
лише рекомендувати користувачеві таку ціну, право користувача —
слідувати наданим рекомендаціям або визначати ціни самостійно.
Будь-який наказ правоволодільця щодо встановлення кінцевих цін
продажу товарів або послуг вважається порушенням конкурентного
права України, і такі положення договору згідно з п.2 ч.і ст.1122 ЦК
е нікчемними.
Самостійність користувача також виявляється у його праві
приймати на роботу працівників. Хоча правоволоділець може
визначати кваліфікаційні об'єктивні критерії стосовно персоналу,
остаточне рішення щодо прийняття на роботу того чи іншого
працівника приймає користувач.
17. ЦК на додаток до загальних прав та обов'язків сторін
договору комерційної концесії встановлює можливість обумовлення
сторонами особливих умов договору комерційної концесії, під якими
розглядаються певні зобов'язання сторін щодо обмеження їх прав
за договором комерційної концесії.
До обов'язків правоволодільця, які розглядаються законодавцем
як особливі умови, належить його обов'язок не надавати Іншим
особам "аналогічні комплекси прав для їх використання на
закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної
аналогічної діяльності на цій території".
Хоча законодавець не визначає поняття "аналогічний", очевидно
йдеться про "такий же самий", "точно такий же" комплекс прав п
раво вол оділ ьця.
У міжнародній практиці така особлива умова обов'язково
включається у договір франчайзингу у випадку надання франшизіату
територіальної або генеральної франшизи, які передбачають надання
франшизіату виключних прав користування цією франшизою.
Проте на практиці правоволоділець вправі надати користувачеві
виключні права на використання його об'єктів права інтелектуальної
власності, шо буде означати для правоволодільця заборону
самостійного використання цих прав на території користувача.
Обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні
комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем
території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій
території, має прямо передбачатися у договорі комерційної концесії.
У разі відсутності такого прямого зазначення та факту надання пра
во володільцем користувачеві виключної ліцензії на користування
об'єктами інтелектуальної власності, правоволоділець вправі
користуватися комплексом прав, наданих користувачеві, поряд з
останнім.
До особливих обов'язків користувача ЦК відніс його обов'язок
не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку
поширюється чинність договору комерційної концесії у
підприємницькій Діяльності, здійснюваній користувачем з
використанням наданих
747
йому прав, тобто йдеться про заборону для користувача
конкурувати з правоволодільцем протягом строку дії договору
комерційної концесії. Порівнюючи цю заборону з аналогічною
забороною у законодавстві ЄС, слід зазначити, що чинне
законодавство ЄС дозволяє сторонам договору франчайзингу
встановлювати обмеження на заборону конкурувати протягом
одного року після закінчення строку дії договору франчайзингу.
Встановлення такої заборони та такого строку є розумним. Адже
франшизіат у своїй діяльності після закінчення строку договору
франчайзингу може використовувати інформацію та навички,
отримані від франшизіара, що тлумачиться як порушення його
прав інтелектуальної власності.
Подібним до розглянутого обов'язку є обов'язок користувача
не одержувати аналогічні права від конкурентів правоволодільця.
У випадку отримання таких прав користувач конкуруватиме з
кожним правоволодільцем протягом дії обох договорів
комерційної концесії.
18. Обов'язок користувача щодо погодження
місцезнаходження приміщень для продажу товарів, а також їх
внутрішнє і зовнішнє оформлення, має розглядатися не як
обмежувальна умова прав користувача, а як необхідна умова для
досягнення підприємством користувача необхідної однотипності
з франчайзинговою мережею, як необхідна умова для
започаткування прибуткової підприємницької діяльності
користувача та як необхідна умова для охорони об'єктів права
інтелектуальної власності правоволодільця (торговельних марок,
промислових зразків).
Правоволоділець, погодивши місце розташування приміщень,
опосередковано бере на себе відповідальність за подальшу
прибутковість підприємницької діяльності користувача.
Відсутність такого обов'язку та надання права користувачеві
самостійно обирати місце розташування приміщень могли б
призвести до збиткової діяльності користувача навіть за умови
виконання ним усіх вказівок правоволодільця.
Одним із об'єктів права інтелектуальної власності, право на
використання якого може надаватися правоволодільцем
користувачу, є промисловий зразок, який відтворює інтер'єр або
екстер'єр приміщення. У такому випадку згідно з Законом про
охорону прав на промислові зразки користувач зобов'язаний
слідувати вказівкам правоволодільця щодо використання цього
промислового зразку та втілення його у життя.
19. ЦК у ст.1122 визначає умови, включення яких до договору
комерційної концесії є незаконним, а самі умови тлумачаться як
нікчемні. До них віднесено умову про встановлення верхньої чи
нижньої ціни товару та умову про абсолютний територіальний
захист користувача.
Насамперед слід вказати, що зазначені умови є такими, що
порушують конкурентне законодавство України. Ці умови,
майже в такій же редакції, притаманні конкурентному
законодавству будь-якої країни.
Проте, беручи до уваги прагнення України адаптувати своє
законодавство до законодавства ЄС, необхідно окремо
розглянути умову щодо заборони для правоволодільця
встановлювати верхню
748
та нижню ціну продажу товарів. До 2000 р. така заборона існувала
в усіх країнах континентальної Європи та англо-американської
правової сім'ї. Проте сьогодні ситуація змінилася. Законодавці
вказаних країн дійшли висновку, що встановлення верхньої межі
ціни товарів (робіт, послуг) є позитивним явищем, оскільки від
цього отримує переваги кінцевий споживач. Саме тому до
законодавства зазначених країн внесено зміни, згідно з якими
франши-зіар має право встановлювати верхню межу ціни товарів
(робіт, послуг), що продаються франшизіатом через
франчайзингове підприємство.
5. Зміна та припинення договору комерційної концесії
1. Договір комерційної концесії може бути змінений на
загальних підставах, а саме — відповідно до гл.53 ЦК. Це означає,
що цейдоговір змінюється за згодою сторін, за рішенням суду на
вимогубудь-якої сторони у разі істотного порушення договору
другою стороною, у разі істотної зміни обставин, якими сторони
керувалисяпри укладенні договору, тощо.
2. Під істотним порушенням договору комерційної
концесіїправоволодільцем можна розглядати його відмову надати
весь комплекс або частину комплексу прав на об'єкти права
інтелектуальної власності щодо ведення певного виду
підприємницької діяльності.
До істотного порушення обов'язків користувачем за договором
належить прострочення або відмова у сплаті винагороди за
користування правами на об'єкти права інтелектуальної власності
правоволодільця, інших платежів на користь правоволодільця,
відмова користувача слідувати вказівкам та інструкціям
правоволодільця щодо використання ноу-хау та способів ведення
підприємницької діяльності, самостійна, без узгодження з
правоволодільцем, зміна користувачем інтер'єру та екстер'єру
приміщень, де продаються товари (роботи, послуги) тощо.
3. Порушення стороною своїх обов'язків за договором
можепривести як до бажання іншої сторони розірвати його, так і
до бажання змінити певні обов'язки, наприклад, зменшити розмір
платежів на користь правоволодільця у випадку здійснення ним
правопорушень. Зміни можуть стосуватися режиму
використанняоб'єктів права інтелектуальної власності
правоволодільця (наданняневиключної ліцензії замість виключної,
якою користувався користувач), терміну дії договору,
встановленню більш жорсткого контролю за діями користувача
тощо.
4. Зміна або розірвання договору комерційної концесії у зв'язкуз
істотним порушенням його умов однією зі сторін не позбавляє іншу
сторону права вимагати відшкодування збитків, завданих зміною
або розірванням договору.
5. Перехід виключного права на об'єкт права
інтелектуальноївласності від правоволодільця до іншої особи не є
підставою длязміни або розірвання договору комерційної концесії
(ст.1127 ЦК).
Зміна комплексу прав, наданих в користування, в тому числі
зміна торговельної марки та позначення, дає право користувачеві
749
вимагати зміни або розірвання договору комерційної концесії
(ст. 1128 ЦК). У випадку прийняття рішення користувачем щодо
зміни договору, така зміна може стосуватися, як передбачив
законодавець, зменшення ціни за договором. Законодавець
передбачив саме зменшення ціни, оскільки нова торговельна марка
не має І не може мати такого іміджу, як та, що вже була відома
споживачам.
Стаття 1128 ЦК передбачає право (а не обов'язок) користувача
вимагати розірвання договору та компенсації збитків, навіть у
випадку надання правоволодільцем прав користування новою
торговельною маркою та позначенням.
Як правило, договір комерційної концесії на вимогу правоволо-
дільця містить перелік випадків, за настання яких правоволоділець
вимагає зміни або розірвання договору. За наявності такого
переліку та настання перелічених в ньому випадків, зміна договору
відбувається за договором.
6. Особливої уваги потребує підстава розірвання або зміни
договору комерційної концесії у випадку істотної зміни обставин.
Такою істотною зміною обставин користувач може вважати не
отримання ним прибутків, які він передбачав отримувати,
укладаючи договір. Невідповідність отриманих результатів
очікуванням користувача може бути викликана як об'єктивними,
так і суб'єктивними обставинами. У користувача може виникнути
бажання змінити або розірвати договір комерційної концесії до
закінчення строку його дії після опанування ним ноу-хау
правоволодільця, тобто йдеться про недобросовісне відношення
користувача. Саме тому законодавець у ст.652 ЦК встановив
чотири спеціальні підстави, при одночасній наявності яких
сторона може вимагати зміни договору за рішенням суду.
7. Зміна або розірвання договору комерційної концесії
вчиняється у письмовій формі та реєструється в органі реєстрації.
Змінаабо розірвання договору вступають в силу для третіх осіб саме
з моменту державної реєстрації (ст.ст.1125, 1126 ЦК).
Сторони не мають права вимагати повернення того, що було ;
виконане ними за договором до моменту його зміни або розірван
ня, якщо інше не встановлено договором або законом.
8. Хоча на практиці договори комерційної концесії є, як
правило, строковими, законодавець передбачає можливість
укладеннбезстрокового договору. У випадку укладення сторонами
безстрокового договору законодавцем встановлений
імперативний мінімальний строк (шість місяців) попереднього
повідомлення про відмову від договору (ст. 1126 ЦК).
При укладенні строкового договору користувач, який належ
ним чином виконував свої обов'язки, має право на укладення до-і
говору комерційної концесії на новий строк на тих же умовах. Ли-І
ше законом можуть бути встановлені умови, за яких правоволоді-
лець може відмовитися від укладення договору концесії на новиі
строк (СТ.1124 ЦК).
9. ЦК передбачає дві додаткові підстави розірвання договорі(
комерційної концесії, а саме: припинення права на торговельні
марку та оголошення будь-якої сторони нешіатоспроможною
(банкрутом).
750
Припинення права правоволодільця на торговельну марку без
заміни його іншим аналогічним (тобто наданням користувачу
іншої торговельної марки) розглядається законодавцем як істотна
зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.
Встановленням цієї вимоги законодавець насамперед захищає
користувача за договором комерційної концесії. Проте якщо
користувач має намір продовжити користування іншими об'єктами
інтелектуальної власності правоволодільця, сторони вправі укласти
новий договір комерційної концесії з новими умовами щодо його
виконання.
Питання неплатоспроможності або визнання банкрутом
врегульовані Законом про відновлення платоспроможності
боржника.
Насамперед слід зазначити, що цей Закон не передбачає
інституту оголошення неплатоспроможним. Виявлення
неплатоспроможності будь-якої зі сторін договору може і повинно
мати наслідком проведення сторонами договору переговорів для
виявлення можливостей, прийнятних для обох сторін, щодо
подальшого виконання договору. Встановлення Імперативного
припису про розірвання договору комерційної концесії у разі
визнання будь-якої сторони договору неплатоспроможною, є
втручанням у волю сторін вести підприємницьку діяльність.
Факт неплатоспроможності однієї зі сторін договору комерційної
концесії є підставою для порушення справи про банкрутство, про
що оголошується у відповідних друкованих органах. У ході
порушення справи про банкрутство на першому етапі призначається
розпорядник майна, до зобов'язань якого належить здійснення всіх
необхідних процедур для відновлення платоспроможності банкрута
та пошук способів розрахунків з кредиторами. Факт призначення
розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень
керівника чи органу управління майном боржника. Таким чином,
наявність неплатоспроможності боржника І факт порушення справи
про банкрутство не впливають на поточну господарську діяльність
боржника І, відповідно, на його можливість виконувати свої
зобов'язання за договором. Лише у разі неможливості відновлення
платоспроможності боржника приймається рішення про його
ліквідацію. Ліквідація юридичної особи належить до загальних
підстав припинення зобов'язання.
Імперативний припис щодо розірвання договору комерційної
концесії у випадку банкрутства будь-якої із сторін договору має
логічно пояснюватися. Так, законодавством деяких країн
передбачено, що певні види договорів, які характеризуються
наявністю "правовідносин особистого характеру", автоматично
припиняються у випадку визнання банкрутом будь-якої із сторін
такого договору. Договір комерційної концесії має особистий
характер, І з цього погляду можна погодитися, що визнання сторони
банкрутом може бути підставою для припинення договору з нею.
Проте ні чинне законодавство України, ні ЦК не передбачають, що
договори, які мають особистий характер, припиняються у випадку
визнання будь-якої сторони банкрутом.
751
Глава 77
Спільна діяльність
§ 1. Загальні положення про спільну діяльність 1.
Специфічні риси зобов'язань за спільною діяльністю
1. Правове регулювання спільної діяльності для досягнення
загальної для її учасників мети має давню історію. Вже римське
право містило досить детальні положення про договір спільної
діяльності, який став прообразом усіх сучасних типів та видів
зобов'язань цієї групи, в тому числі і засновницьких договорів
або договорів про заснування торгових (господарських)
товариств.
У процесі задоволення своїх економічних (майнових) та
інших інтересів у суб'єктів цивільних правовідносин
виникає необхідність у кооперації (від лат. cooperatio —
співробітництво), тобто у спільній діяльності, змістом якої
може бути об'єднання майна, трудових зусиль, організація
співпраці тощо для досягнення загальної мети. Ця
необхідність може бути зумовлена різними чинниками,
зокрема: відсутністю в особи достатніх фінансових коштів,
майна, досвіду, знань, технологій тощо для здій снення будь-
якого виду діяльності; бажанням отримати певні пільги,
зокрема податкові; прагненням уникнути чи зменшити
ризики тощо.
2. Серед різних видів договірних зобов'язань, які
відображають процес обміну у суспільстві, зобов'язання за
спільною діяльністю посідають окреме місце. Це зумовлено
особливостями, властивими даному виду цивільних
правовідносин.
Головною класифікаційною ознакою цих зобов'язань
виступає спільна діяльність осіб для досягнення будь-якої
загальної мети, що не суперечить законові (ст.ИЗО ЦК).
Ці зобов'язання дуже часто об'єднують більше двох
учасників. Причому кожний учасник зобов'язань за спільною
діяльністю виступає водночас як боржник і як кредитор. Але
жодна зі сторін не може вимагати виконання для себе особисто,
так само як і не має виконувати зобов'язання безпосередньо
іншій стороні. Взаємні права та обов'язки учасників
опосередковані необхідністю досягнення загальної мети.
На відміну від таких видів зобов'язань, як купівля-продаж,
міна, дарування, поставка тощо, де відбувається перехід майна
від одного власника до іншого, у зобов'язаннях за спільною
діяльністю майно часто об'єднується у спільну власність.
Іншою характерною особливістю зобов'язань за спільною
діяльністю є наявність у сторін загального інтересу на відміну,
зокрема, від зобов'язань купівлі-продажу, майнового найму
(оренди), в яких інтереси сторін протилежні: одна особа має на
меті передати (продати, надати в оренду) майно та одержати за
нього певну суму, а друга — набути майно у власність або у
володіння і користування. 752
Спільна діяльність для досягнення загальної мети вимагає від
учасників чіткої організації. Отже, зобов'язання за спільною
діяльністю мають чіткий організаційний характер.
Важливою ознакою цих правовідносин є те, що сама суть
спільної діяльності передбачає, як правило, певну зовнішню
реалізацію, іншими словами, вона потребує від сторін вступати у
відносини з третіми особами.
Зобов'язання за спільною діяльністю часто мають тривалий
 характер із зазначенням строку або з невизначеністю строку їх дії.
Важливою рисою зобов'язань за спільною діяльністю є їх
особистий характер.
2. Класифікація зобов'язань за спільною діяльністю та
підстави їх виникнення
1. Залежно від особливостей співробітництва, цілей, що
ставлять перед собою його учасники, та інших чинників група
зобов'язань за спільною діяльністю поділяється на два основні
типи.
2. Учасники можуть обрати організаційно-правову форму
їхспільної діяльності без створення юридичної особи. Саме цей
типдоговору передбачається гл.77 ЦК. В цьому разі відносини, що
виникають між учасниками, оформляються у договорі про спільну
діяльність, який є юридичним фактом або підставою виникнення
зобов'язання за спільною діяльністю і містить усі істотні та інші
умови взаємовідносин сторін.
У межах цього договору існує поділ за різними критеріями.
Так, договори про спільну діяльність можуть опосередковувати
діяльність, що здійснюється як на основі поєднання вкладів
учасників, так і без поєднання вкладів учасників. Частіше
укладаються договори, в яких поєднуються вклади учасників. Але
на практиці трапляються й такі, за якими сторони зобов'язують ся
спільно діяти в загальному інтересі, не роблячи при цьому ніяких
внесків (наприклад, договори про виробничу спеціалізацію, про
різного роду співробітництво тощо). Ці договори можна назвати
договорами про спільну діяльність у широкому розумінні.
Незважаючи на те, що на цю обставину звертали увагу науковці',
чіткого законодавчого закріплення такого поділу в нових
Цивільних кодексах країн СНД немає. У ЦК договір про спільну
діяльність тлумачиться широко, зокрема пропонується таке його
визначення: "За договором про спільну діяльність сторони
(учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної
особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові" (ст.
1130). Таким чином, тут називається загальна ознака всіх
договорів про спільну діяльність, а саме — спільна діяльність для
досягнення загальної мети. Якщо така діяльність здійснюється на
основі поєднання вкладів учасників, такий договір називається
договором простого товариства. Для всіх видів договорів про
спільну діяль-
1
Див.: Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова. - Т.2. — М., 1993. — С 371—376. !
Див.: Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — СПб, 1997.
- Т.2.
753
ність ЦК передбачає ще два загальні положення: 1) письмова форма
договору; 2) учасникам договору надається велика диспозитив-
ність у встановленні умов договору, якщо інше не передбачено
законом про окремі види спільної діяльності (ст. 1131 ЦК).
3. Спільна діяльність учасників може бути спрямована на
здійснення співробітництва для створення І діяльності самостійного
суб'єкта права — юридичної особи. Тут слід мати на увазі, що в ЦК
установчим документом для повного та командитного товариств
виступає засновницький договір (ст.ст.120, 134 ЦК). Для створення
всіх інших товариств, як підприємницьких, так і непідприєм-
ницьких можуть укладатися договори про створення (заснування)
товариств, які не є установчими документами (ст.ст.142, 153 ЦК).
Щодо того, чи можна установчий (або засновницький) договір
розглядати як різновид договору про спільну діяльність, існують різні
думки. Одні автори вважають, що спільна діяльність учасників
юридичної особи не може регулюватися традиційним договором про
спільну діяльність. Цей договір не підходить навіть для регулювання
відносин щодо створення юридичної особи, крім договорів про
створення засновниками майбутнього акціонерного товариства,
громадських організацій, фондів та інших формувань, які не
визначають правового становища створеної на їх підставі юридичної
особи1. Лише останні договори, на думку цих авторів, за своїм
характером є різновидом договорів про спільну діяльність, оскільки
містять лише положення про організаційні засади створення
юридичної особи, які не визначають її правового статусу і не
виконують функції установчих документів.
Інші автори вважають, що установчий договір є різновидом
договорів про спільну діяльність. На їх думку, діяльність осіб зі
створення, наприклад, повного товариства та взаємовідносини його
учасників щодо управління повністю укладаються в рамки
договору про спільну діяльність2.
Вважаємо, що хоч сучасне законодавство визнає установчий
договір як окремий тип договірних зобов'язань, до цих
правовідносин можуть застосовуватися за аналогією закону норми
договору про спільну діяльність, якщо їх застосування не
суперечить суті та призначенню відповідних товариств. Що ж
стосується засновницьких договорів товариств, то їх слід розглядати
як різновиди договору про спільну діяльність.
§ 2. Просте товариство
1. Поняття та юридична характеристика договору
простого товариства
1. Найпоширенішим договором про спільну діяльність є договір
простого товариства. Хоч ЦК 1963 p. цей термін не
використовував, він містив у гл.38 положення саме про договір
простого това-
1
Див.: Авилов Г. Е. Простое товарищество // Гражданский кодекс Российской
Федерации. — 4.2. Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель / Под рел. О. М.
Козырь, А. Л. Маковского, С. А. Хохлова. — М., 1996. — С. 562—563.
754
пиства, ознаками якого є не тільки спільна діяльність учасників для
досягнення загальної мети, а й здійснення ними майнових вкладів,
у нових економічних умовах правила цієї глави багато в чому
застаріли, суперечили ринковому законодавству, яке зняло
обмеження у здійсненні громадянами і юридичними особами
господарської та іншої діяльності.
Сторонами або учасниками договору простого товариства
можуть виступати всі суб'єкти цивільного права. Щодо загальної
мети такого договору, то нове законодавство України припускає як
господарську, так й іншу (зокрема, благодійну чи науково-
дослідну) мету такого співробітництва.
Договори простого товариства, як і всі інші договори про
спільну діяльність, можуть бути дво- та багатосторонніми
угодами. Вони також вважаються консенсуальними договорами,
оскільки для укладення їх досить згоди сторін і не потрібен сам
факт передачі вкладів та здійснення спільних дій.
2. Багато суперечок в юридичній літературі виникає з приводу
розв'язання питання про ошіатність чи безоплатність договорів
простого товариства. Одні автори вважають, що ці договори є оп-
латними, оскільки кожний з учасників, який зробив майновий
вклад, має право вимагати від інших відповідного зустрічного
задоволення1. Інші — обстоюють думку про безоплатний характер
даних відносин, обґрунтовуючи її відсутністю матеріального
еквівалента діям учасника, що зробив майновий вклад.
На підставі аналізу договорів простого товариства можна
констатувати, що вони можуть бути як оплатними, так і
безоплатними. Такий критерій, як "зустрічне задоволення", не
завжди свідчить про оплатність договорів про спільну діяльність,
адже оп-латність (як ознака договорів купівлі-продажу, міни,
поставки, майнового найму (оренди), комісії тощо) передбачає
задоволення будь-яких майнових (економічних) інтересів,
майнове задоволення. Наприклад, за договором про спільну
діяльність з виробництва певної продукції один учасник
зобов'язується надати приміщення, другий — зробити вклад
обладнанням для розміщення його у цьому приміщенні. Тут
дійсно один учасник задовольняє свої майнові Інтереси у
потрібному йому приміщенні, а другий — в обладнанні, оскільки
це майно спільно використовується. У разі коли сторони
об'єднують майно, трудові зусилля для досягнення спільно
благодійної мети, то задоволення ними майнових інтересів
(майнове задоволення) первісно відступає. У зв'язку з цим немає
й ознаки оплатності даного договору, хоч сторони і роблять
"зустрічне задоволення". Отже, найбільш прийнятним критерієм
оплатності договорів простого товариства є мета, що передбачає
задоволення майнового (економічного) Інтересу кожної зі сторін.
3. ЦК не містить переліку різновидів договорів простого
товариства. Конституція надала права громадянам і юридичним
особам вільно і без обмежень здійснювати господарську та Іншу
діяльність.
1
Див/ Гражданское право. — М., 1993. — Т.2. — С. 370; Масляев А. И., Масляев И. А,
Договоры о совместной деятельности в советском гражданском праве. — М., 1988. — С. IS ,
755
Отже, суб'єкти права можуть обирати науково-технічне,
виробниче, творче співробітництво тощо.
Перш за все сторони договорів простого товариства можуть мати
на меті як одержання прибутку, так І досягнення іншого результату
(ст.1132 ЦК), зокрема соціального ефекту. У зв'язку з цим договори
простого товариства поділяють на підприємницькі і такі, що
передбачають немайнову мету (благодійну, наукову, освітню).
Договори простого товариства поділяються на договори між
українськими юридичними та фізичними особами і між ними та
Іноземними особами (зовнішньоекономічні договори про спільну
діяльність). Зовнішньоекономічне законодавство України, зокремг
Закон про режим іноземного інвестування передбачає договорі
(контракти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво ТІЇ
інші види спільної Інвестиційної діяльності, не пов'язані зі ство
ренням юридичної особи.
У багатьох країнах специфічним договором простого товаристві
є таємне товариство. Особливість такого договору полягає в тому!
що сторони не розкривають його існування третім особам. ОтжеД
товариства Існують тільки у відносинах між його учасниками. У)
відносинах з третіми особами сторони виступають від власного іме-';
ні і самостійно відповідають за укладеними угодами.
2. Зміст договорів простого товариства
1. Договори простого товариства на вимогу ЦК укладаються
уіпростій письмовій формі. ЦК містить багато диспозитивних
полонжень щодо вкладів, які роблять учасники договору, щодо
ведення!спільних справ учасників, їх спільних витрат і збитків,
строку діїдоговору та інших його умов.
Предметом договору є той результат, на досягнення якого
спрямовані дії учасників з об'єднання вкладів та спільної діяльності.
Оформлення предмета договору дає змогу визначити юридичну
природу взаємовідносин учасників і на цій основі узгоджувати
інші умови співробітництва.
Закон надає учасникам договору простого товариства право
брати участь у веденні спільних справ (ст.1135 ЦК), право на
доходи від спільного майна відповідно до своєї частки (ст.1139
ЦК), право на інформацію ст.1136 ЦК), право на відмову від
безстрокового договору (ст.1142 ЦК) тощо. Відмова від останніх
трьох прав є нікчемною.
2. Чітка організація спільної діяльності досягається шляхом
закріплення у договорі цілого ряду обов'язків, що покладаються
научасників. Ці договірні обов'язки деталізують дії учасників у
досягненні загальної мети і сприяють виконанню договору в
цілому. Засвоїм характером вони можуть бути організаційними,
виробничими та загальними. Так, до останніх слід віднести
обов'язки сторіндодержуватися умов договору, виконувати всі свої
зобов'язання перед іншими сторонами, не розголошувати
комерційну таємницютощо.
3. У ЦК більш детально врегульовано питання вкладів у загальну
справу, спільного майна учасників, питання представництва
756
перед третіми особами, відповідальності учасників за загальними
зобов'язаннями. Усунуто такі недоліки, як регулювання
припинення договору простого товариства, відмова учасників від
договору, відповідальність учасника, щодо якого припинено
договір,
тошо. ,
4. Організаційні обов'язки включають, перш за все,
обовязкиучасників зробити визначені договором вклади. Учасники
договоруможуть робити вклади грошима, будь-яким рухомим і
нерухомиммайном (землею, будівлями, спорудами, обладнанням) і
пов'язаними з ними майновими правами, акціями, облігаціями,
грошовимивимогами та правом вимоги щодо виконання
договірних зобов'язань, які мають вартість; будь-якими правами
інтелектуальноївласності, в тому числі авторські права, права на
винаходи, правана торговельні марки, промислові зразки, ноу-хау
тощо.
У ЦК передбачається, що вкладом у спільну діяльність можуть
бути також професійні та інші знання, навички та вміння, ділові
зв'язки, ділова репутація тощо, вартість яких оцінюється
сторонами (ст.1133).
Строки здійснення учасниками вкладів узгоджуються у
договорі. Учасники можуть встановлювати договірну
відповідальність за несвоєчасне виконання цього та інших
обов'язків як у формі штрафу (пені), так і у формі відшкодування
збитків.
5. При укладенні і виконанні договору простого товариства
міжйого учасниками (сторонами) здебільшого виникають
відносиниспільної власності. Іншими словами, для майнових
вкладів учасники договору, а також майна, яке буде створене
(придбане) внаслідок їх спільної діяльності, встановлюється
правовий режим спільної часткової власності, якщо інше не
встановлено договором абозаконом (ч.і СТ.П34 ЦК).
Учасники договору про спільну діяльність володіють,
користуються і розпоряджаються майном, яке перебуває у їх
спільній частковій власності, за згодою між собою. Отже, будь-які дії
щодо такого майна повинні узгоджуватися між усіма учасниками.
Основні умови й напрями використання майна при спільній
частковій власності встановлюються договором.
6. У ЦК визначається правовий режим майна, що
вноситьсяучасниками, які не мають на нього права власності.
Таке майно,внесене учасниками є "їхнім спільним майном". При
цьому слідмати на увазі наступне: а) належність майна не на праві
власностіне перешкоджає його внесенню як вклад; б) правовий
режим такого майна визначається в кожному окремому випадку
(право оренди, право користування чужим майном тощо); в) при
визначеннівартості вкладу у спільному майні вартість цього вкладу
також повинна враховуватися (наприклад, при передачі права
оренди автомобіля вклад може бути оцінено як вартість річної
орендної плати).
Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників
може бути доручено ними одному з учасників. Користування
спільним майном учасників здійснюється за їхньою згодою, а при
недо-сягненні згоди — в порядку, встановленому судом. В такому ж
порядку вони розпоряджаються майном, яке належить їм на праві
спільної часткової власності. Хоча, відповідно до ст.361 ЦК, спів-
757
власник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві
спільної часткової власності, це не означає, що сторони при
укладенні договору не можуть прийняти на себе додаткових
зобов'язань, у тому числі — у вигляді такої заборони, оскільки вони
пов'язані між собою не тільки відносинами спільної власності, але й
договірними зобов'язаннями.
7. На частку учасника договору про спільну діяльність за
йогоособистими зобов'язаннями може бути звернено стягнення
третімиособами. Закон дає право кредиторові учасника-
боржникапред'явити вимогу про виділення його частки у
спільному майнідля звернення на неї стягнення (ст.1140 ЦК).
8. При укладенні договору простого товариства визначається
порядок ведення спільних справ учасників (ст.1135 ЦК). Під
останнімрозуміють переважно представництво інтересів товариства
зовні.
ЦК виділяє три форми ведення спільних справ учасників: а) від
імені учасників вправі діяти кожний; б) справи ведуться спеціально
призначеними учасниками; в) справи ведуться спільно всіма
учасниками. В останньому випадку для вчинення правочину
необхідна згода всіх.
Спільні справи ведуться за загальною згодою або, якщо це
передбачено договором, більшістю голосів. У ЦК міститься новела,
яка стосується способу оформлення повноважень учасника, який
веде спільні справи. Як і раніше, це може бути довіреність,
підписана іншими учасниками, а також викладений у письмовій
формі договір. Якщо учасники хочуть обмежити права учасника,
який веде спільні справи в частині виду вчинюваних правочинів, їх
суми тощо, вони мають прямо вказати про це в довіреності або в
письмовому договорі простого товариства. Інакше вони не
зможуть посилатися на обмеження прав учасника, і вчинений ним
правочин буде визнаний спільним для всіх. Причому обов'язок
доказування того, що в момент вчинення правочину третя особа
знала або мала знати про існуючі обмеження, покладається на
самих учасників.
Майнові претензії учасників, при вчиненні одним з них
правочину щодо третьої особи від свого імені, але в інтересах усіх
учасників або від імені всіх, але з перевищенням своїх повноважень,
пропонується вирішувати наступним чином. Якщо учаснику, який
вчинив такий правочин, вдасться доказати, що він був необхідним
для всіх учасників, він може вимагати від них відповідного
відшкодування понесених витрат. У тому випадку, коли цього
зробити не вдасться, такий учасник не тільки несе витрати за
правочином, але й зобов'язаний відшкодувати іншим учасникам
спричинені таким правочином збитки.
9. У договорі учасники можуть визначити порядок
покриттявитрат, передбачених договором, збитків, що
виникатимуть привиконанні договору (наприклад, спільні витрати
й збитки покриваються за рахунок спільного майна учасників
(вкладів учасників договору, майна, що створене або придбане
внаслідок їх спільної діяльності). У разі відсутності такої
домовленості кожний учасникнесе витрати та збитки пропорційно
вартості його вкладу у спільне майно (ст. 1137 ЦК). Пропорційний
критерій покладено в осно-
758
ву і для розподілу прибутку, якщо інше не встановлено учасниками
(ст.1139 ЦК).
10. Залежно від того, з якою метою створено товариство і
який був характер зобов'язань, в ЦК передбачається часткова або
солідарна відповідальність учасників. Якщо договір простого
товариства не пов'язаний з підприємницькою діяльністю
(наприклад, товариство створено для спільних наукових
досліджень), відповідальність за договорами з третіми особами
наступає пропорційно вкладу кожного учасника у спільне майно
(часткова відповідальність). При недостатності спільного майна
необхідні суми у тій же пропорції стягуються з майна учасників.
За спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору
(наприклад, спільного заподіяння шкоди), учасники відповідають
солідарно. Якщо договір простого товариства спрямований на
здійснення підприємницької діяльності, учасники відповідають
солідарно за всіма зобов'язаннями, незалежно від підстав їх
виникнення (ст. 1138 ЦК). Якщо договір простого товариства
укладений з метою створення юридичної особи, слід керуватися
також нормами, які регулюють порядок створення юридичних осіб.
Так, згідно ч.4 ст.96 ЦК особи, які створюють юридичну особу,
несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли
до її державної реєстрації.
Вищевказані правила про відповідальність поширюються у
ситуації, коли договір простого товариства не був припинений за
заявою учасника про відмову від подальшої у ньому участі або у разі
розірвання договору на вимогу одного з учасників. Учасник, участь
якого в договорі припинилася, відповідає перед третіми особами за
спільними зобов'язаннями, які виникли в період його участі в
договорі простого товариства як учасника договору (ст. 1143 ЦК).
порядку повернення йому цієї речі за умови додержання інтересів
інших учасників і кредиторів.
Поділ майна, що є у спільній власності учасників, і спільних
прав вимоги, які виникли в них, здійснюється в порядку,
встановленому ст.ст.364, 367 ЦК.
3. Коли договір простого товариства укладено не для
здійснення його учасниками підприємницької діяльності, в такому
товаристві учасник до припинення договору відповідає за спільними
договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропорційно
вартостійого вкладу у спільне майно (ч.і ст.1138 ЦК), а з моменту
припинення договору простого товариства — солідарно за
невиконанимиспільними зобов'язаннями щодо третіх осіб. Якщо
договір простого товариства пов'язаний зі здійсненням його
учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають
солідарно за всімаспільними зобов'язаннями незалежно від підстав
їх виникнення якдо, так і після припинення договору (ч.2 ст.1138,
ч.З ст.1141 ЦК).

3. Припинення договору про спільну діяльність

1. В ЦК, на відміну від попереднього законодавства, досить
глибоко визначено припинення договору про спільну діяльність.
Зокрема він припиняється у разі визнання учасника недієздатним,
безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо
домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору
щодо інших учасників; оголошення учасника банкрутом, якщо
домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору
щодо інших учасників; смерті фізичної особи — учасника або
ліквідації юридичної особи — учасника договору простого
товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено
збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника,
який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями
(правонаступниками); відмови учасника від подальшої участі у
договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу
одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не
передбачено збереження договору щодо інших учасників; спливу
строку договору простого товариства, якщо договір був укладений на
певний строк; виділу частки учасника на вимогу його кредитора,
якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження
договору щодо інших учас- 760
759 Підрозділ 2
ників; досягнення мети товариства або настання обставин, коли
досягнення мети товариства стало неможливим (ст. 1141 ЦК). НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Даний перелік підстав припинення договору не можна вважати
вичерпним з огляду на загальні підстави розірвання договору, що
містяться у ст.651 ЦК.
2. У разі припинення договору простого товариства речі, Глава 78 Публічна
передані у спільне володіння та (або) користування учасників,
повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше обіцянка винагороди
не передбачено домовленістю сторін. Учасник, який вніс у спільну
власність річ, визначену індивідуальними ознаками, має право у
разіприпинення договору простого товариства вимагати в судовому § 1. Публічна обіцянка винагороди
без оголошення конкурсу
 1. Публічна обіцянка винагороди є підставою виникнення
зобов'язальних відносин. Публічна обіцянка винагороди — це
адресована невизначеному колу осіб обіцянка майнової винагороди
за досягнення певного результату тому, хто досягне цього
результату. ЦК регулює як окремі види публічної обіцянки
винагороди відносини, що випливають з публічної обіцянки
винагороди без оголошення конкурсу та з публічної обіцянки
винагороди за результатами конкурсу.
Винагорода може бути публічно обіцяна за виконання будь-якої
дії, що не є протиправною (тобто, є правомірною або юридично
нейтральною). Конкурс оголошується лише на досягнення кращого
результату у виконанні певної роботи особами, що взяли участь у
конкурсі.
Як випливає зі ст.1144 ЦК, публічна обіцянка винагороди без
оголошення конкурсу має юридичне значення за наявності таких
ознак:
1) обіцянка винагороди має бути публічною, тобто
повідомленою через засоби масової інформації або іншим чином
невизначеному колу осіб. Пропозиція виконати певні дії,
спрямовані наотримання певного результату, адресована окремій
особі, не вважається публічною, оскільки в останньому випадку
має місцеоферта — пропозиція вступити у договірні відносини.
Спеціальна форма оголошення публічної обіцянки винагороди
не встановлена. Вибір способу сповіщення залежить від особи,
яка обіцяє винагороду і певною мірою залежить від її
матеріального становища;
2) у сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути
визначені зміст завдання, строк та місце його виконання, форма
тарозмір винагороди, які заздалегідь визначаються особою, що
обіцяєвинагороду;
3) обіцянка винагороди повинна мати майновий, грошовий
абоінший матеріальний зміст. До того ж мають бути точно
вказаніформа і розмір винагороди;
4) умовою одержання винагороди виголошується
досягненняпевного результату, на який вказувала особа, що обіцяє
винагороду. При цьому припускається, що результат, про який
йдеться, маєбути досягнутий шляхом здійснення правомірної дії
(дій).
761
За наявності вказаних ознак публічна обіцянка винагороди
породжує зобов'язальні правовідносини. Підставою виникнення
цих зобов'язальних правовідносин є юридична сукупність, що
охоплює два односторонніх правочини:
1) публічне оголошення винагороди за передання певного
результату;
2) досягнення цього результату особою, яка відгукнулася
наоголошення.
Хоча ці правочини мають зустрічний характер, але було б
некоректно оцінювати їх, як стадії укладення договору: по-перше,
кожен із них є завершеною правовою дією; по-друге, хоча публічну
обіцянку винагороди можна вважати публічною офертою, але на
відміну від останньої вона може бути відкликана шляхом публічного
оголошення про припинення завдання (ч.2 ст.1149) у той час, як
пропозиція укласти договір, одержана адресатом, за загальним
правилом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді
(ст.641 ЦК).
2. Суб'єктами правовідносин, що виникають у такому випадку, є:
1) той, хто оголосив винагороду за виконання певного завдання;
2) той, хто виконав дії, вказані в оголошенні.
На одному та іншому боці відповідних зобов'язань можуть
виступати як фізичні, так і юридичні особи. При цьому фізична
особа, яка пообіцяла винагороду, має бути повністю дієздатною
(ст.34 ЦК), щоб мати можливість розпоряджатися майном для
виплати винагороди. Тим, хто виконує дії, вказані в оголошенні,
може бути як повністю дієздатна фізична особа, так і фізична особа
з неповною дієздатністю, але за умови, що на такі його дії є згода
батьків (усиновлювачів) або піклувальника (ч.2 ст.32 ЦК).
Обмеження щодо участі у даних правовідносинах юридичних осіб
можуть бути пов'язані з тими випадками, коли вчинення дій,
спрямованих на результат, що є предметом оголошення, потребує
спеціальної правоздатності (наявності ліцензії тощо), якої немає у
цієї юридичної особи (ч.З ст.91 ЦК).
3. Завдання, яке належить виконати за умовами
оголошення,може стосуватися разової дії або необмеженої кількості
дій одноговиду, які можуть вчинятися різними особами (ст.1145
ЦК). Тобтопублічна обіцянка винагороди припускає досягнення
певного результату (наприклад знайдення і повернення
документів). Вартозвернути увагу на те, що, оскільки у ЦК
йдеться про виконанняпевної дії без застереження щодо якості дії
тощо, то може йтися проте, що результат досягнутий або не
досягнутий, але не про оцінкурезультату, як виконаного краще чи
гірше. Отже, обіцяну винагороду може вимагати будь-хто, хто досяг
вказаного результату.
Для виконання завдання може бути встановлений строк
(термін), до якого (протягом якого) слід досягти певного
результату. Встановлення строку (терміну) не обов'язкове, і не
може вважатися характерною умовою публічної обіцянки
винагороди. Але невизначеність строку певною мірою погіршує
становище учасників.
Якщо строк установлений, то дія, за яку обіцяна винагорода,
має бути виконана в межах цього строку, а особа, яка пообіцяла
винагороду, зв'язана своєю обіцянкою до його закінчення.
762
Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно
вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту
завдання (ст.1146 ЦК). "Розумним часом" при цьому вважається
строк (термін), який відповідає періоду об'єктивної
заінтересованості особи, яка оголосила винагороду, у виконанні
вказаних в оголошенні дій.
4. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право
змінитизавдання та умови її надання. Передбачаючи таку
можливість,ст.1147 ЦК не визначає умови та причини, за яких
можлива змінаумов оголошення про винагороду, і не зобов'язує
того, хто пообіцяв винагороду, а потім змінив завдання,
сповістити про зміниумов обіцянки винагороди в тому самому
порядку, в якому булаоголошена винагорода.
Оскільки недостатня інформація може зашкодити інтересам
тих, хто відгукнувся на пропозицію виконати певне завдання, то
ч.2 ст.1147 ЦК передбачає, що особа, яка приступила до виконання
завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у
зв'язку із зміною завдання.
Таке саме право має особа, яка приступила до виконання
завдання до зміни умов, якщо у зв'язку зі зміною умов надання
винагороди виконання завдання втратило інтерес для неї.
Очевидно, у цих випадках розмір збитків, які мають бути
відшкодовані, не може перевищувати обіцяної винагороди. Такий
висновок випливає з того припущення, що, розраховуючи витрати,
особа, яка вчиняє дії, має виходити з розміру можливої винагороди:
більшого вона у разі успіху отримати не могла б.
5. Оголошення, яке містить публічну обіцянку винагороди,
правта обов'язків у тих, до кого воно звернене, не створює. Вони
стають учасниками відповідних правовідносин лише після
досягненняобумовленого результату. Що стосується особи, яка
публічно обіцяла винагороду, то у неї виникає обов'язок сплатити
винагородулише за умови, що результат, за який обіцяна
винагорода, буде досягнуто.
Якщо публічна обіцянка винагороди припускає досягнення
єдиного у своєму роді і тому неповторного результату (наприклад,
пошук та знайдення втрачених документів), то обіцяну винагороду
вправі вимагати той, хто досяг вказаного результату.
У тих випадках, коли результати, про які йшлося в оголошенні,
досягнуті кількома особами (наприклад, повідомлення інформації
про якийсь об'єкт, події тощо), і дію, вказану в оголошенні про
винагороду, виконали кілька осіб незалежно одна від одної, то
вказану винагороду отримає той, хто виконав дію першим. У разі
якщо вказану в оголошенні про винагороду дію виконали кілька осіб
одночасно, винагорода розподіляється між ними порівну.
6. Зобов'язання, що виникає у зв'язку з публічною
обіцянкоювинагороди, припиняється із закінченням строку
(терміну) для виконання завдання, а також у разі передання
результату особою, якаперша виконала завдання.
Крім того, особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право
скасувати обіцянку, реалізуючи своє "право відступу від
обіцяного". Повідомлення про скасування обіцянки винагороди
має бути
763
зроблене публічно у тій же формі, у якій була оголошена обіцянка
винагороди.
Припинення завдання не звільняє того, хто пообіцяв винагороду,
від відшкодування реальних витрат, які понесла особа, що
приступила до виконання завдання. У тому випадку, коли особа, яка
обіцяла винагороду, доведе, що ці витрати виникли у зв'язку з
виконанням дій, котрі напевне не відповідали суті завдання, вона
звільняється від обов'язку відшкодовувати вказані витрати (ст. 1149
ЦК).
§ 2. Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу
1. Оголошення конкурсу (змагання) відрізняється від публічної
обіцянки нагороди без оголошення конкурсу передусім, тим, що у
конкурсі: а) результати, про які йдеться в оголошенні, можуть бу ти
досягнуті незалежно різними особами; б) ці результати можна
порівняти і визначити кращі з них.
Конкурс характеризується такими рисами:
1) обіцянка нагороди за досягнення визначеного
засновникомконкурсу (змагання) результату має бути публічною.
Якщо оголошення звернене до невизначеного кола осіб, то
конкурс є відкритим. При цьому не має значення, широким чи
вузьким є коло осіб, які запрошуються до участі у змаганні
(наприклад, відкритий конкурс може оголошуватися у масштабах
держави, а може стосуватися лише працівників однієї фірми). Але
конкурс може бути і закритим, оскільки засновник конкурсу має
право запросити до участі у ньому персональних учасників (ст.
1150 ЦК). Наприклад, конкурс на кращий проект пам'ятника може
проводитися за участю відомих скульпторів із персональним
запрошенням кожного з них.
Оголошення може бути зроблено в будь-якій формі, головне,
щоб про конкурс змогли дізнатися широке коло осіб чи
персональні учасники у разі проведення закритого конкурсу.
Засновник конкурсу повідомляє про його умови одночасно з
оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив
бажання брати участь у ньому;
2) за своєю правовою природою оголошення конкурсу є
одностороннім правочином, вчиненим під умовою. Обов'язок
засновника конкурсу прийняти подані учасниками конкурсу
роботи, розглянути їх та виплатити переможцю конкурсу винагороду
може бути виконаний лише за умови подання робіт учасниками
конкурсу.Тому правовідносини внаслідок оголошення конкурсу
виникають здвох односторонніх правочинів, вчинених
засновником конкурсута особою, яка в ньому бере участь;
3) суб'єктами правовідносин, які виникають при
оголошенніконкурсу, є:
а) особа, яка оголосила конкурс (змагання) — засновник
конкурсу;
б) особи, які беруть участь у змаганні — учасники конкурсу;
4) засновником конкурсу може бути фізична особа, що є
дієздатною (ст.34), або особа з неповною цивільною
дієздатністю(ст.32), а також юридична особа відповідно до обсягу
її цивільної
764
правоздатності (ст.91 ЦК). Учасником конкурсу може бути фізична
або юридична особа (ст.ст.32, 34, 91 ЦК) за умови дотримання вимог
конкурсу стосовно суб'єктного складу змагання;
5) конкурси можуть оголошуватися не тільки з метою одержання
кращих результатів у галузі інтелектуальної діяльності, мистецтва,
виконання роботи тощо, а й з метою виявлення кращого партнера
для укладення договору тощо. Ці випадки не підпадають під
поняття конкурсу, яке випливає з норм коментованої глави, а
регулюються спеціальними нормами (ст.650 ЦК). Широко
використовується конкурс на торгах при приватизації державної і
комунальної власності, а також в інших галузях господарської
діяльності.
2. Істотними умовами оголошення про конкурс є:
1) предмет конкурсу. Це може бути результат
інтелектуальноїдіяльності, вчинення певної дії, виконання роботи
тощо. Перелік,встановлений у ст. 1151 ЦК, не є вичерпним, тому
засновник конкурсу має можливість на свій розсуд визначити
предмет конкурсу.Викладаючи суть завдання, засновник конкурсу
повинен описатизавдання з визначенням вимог до роботи,
результату, певної дії, яківін бажає одержати;
 2) винагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві
закращий результат. Винагорода становить собою премію, яка
виплачується переможцю конкурсу за досягнутий результат
(незалежновід його права на одержання інших видів винагороди
за працю).Кількість призових місць, винагорода (сума премії) на
кожне призове місце тощо визначаються в умовах конкурсу. На
відміну відобіцянки винагороди у порядку, передбаченому вище,
умовамиконкурсу може бути обумовлено надання переможцеві
лише морального заохочення. Форми морального заохочення
можуть бутирізноманітні: присудження звань лауреатів
конкурсу, почеснихзвань, видача дипломів, пам'ятних знаків
тощо;
3) строк подання творів на конкурс чи виконання певної
дії(ст. 1151 ЦК). Строк має бути визначений з урахуванням
можливості реально виконати конкурсне завдання. Засновником
конкурсуможуть визначатися остаточні та проміжні строки.
Крім істотних умов, визначених законом, засновник конкурсу
може висунути й інші вимоги до результатів конкурсу чи його
учасників. Такі умови є факультативними (необов'язковими).
Однак для конкретного конкурсу вони стають обов'язковими, й
учасники конкурсу мають їх враховувати (якщо такі умови не
суперечать актам цивільного законодавства).
Прикладом факультативної умови конкурсу є зазначення місця
подання матеріалів на конкурс, а також зазначення строків
оголошення результатів змагань. Хоча ЦК не вимагає прямо від
засновника конкурсу вказувати місце подання матеріалів, строк
оцінки робіт та оголошення результатів конкурсу, однак цілком
очевидно, що проведення конкурсу без визначення цих умов є
неможливим.
3. Засновник конкурсу за певних умов має право змінити умови
конкурсу або відмовитися від проведення змагання.
З цього приводу ЦК 1963 p. передбачав, що засновник
конкурсу може змінити умови конкурсу в межах терміну,
встановле-
ного для пред'явлення робіт. ЦК 2003 p. посилює ці норми,
вказуючи, що засновник конкурсу має право змінити його умови
лише до початку конкурсу (ст.1152). Така норма спрямована на
більш повний захист інтересів учасників конкурсу. З цією ж
метою законодавець зобов'язує засновника конкурсу сповістити
про зміни умов конкурсу в тому ж порядку, в якому був
оголошений конкурс.
Без дотримання вказаних вимог умови конкурсу не можуть бути
змінені. У цьому випадку засновник конкурсу зобов'язаний
виплатити премію тим його учасникам, чиї роботи відповідають
первісно оголошеним умовам конкурсу.
Водночас у кожному разі зміна умов конкурсу накладає на
засновника обов'язок відшкодування витрат, які були понесені
особою для підготовки до участі у конкурсі, якщо особа втратила
інтерес до участі у ньому або участь стала неможливою.
Положення ст. 1153 про можливість відмови від проведення
конкурсу є істотною новелою ІДК.
При цьому передбачено два різних варіанти правових наслідків:
1) якщо проведення конкурсу стало неможливим з обставин, що
від засновника конкурсу не залежали, то учасники конкурсу не
можуть вимагати від нього відшкодування витрат; 2) якщо
засновник конкурсу відмовляється від проведення конкурсу з
інших підстав, то учасник конкурсу має право на відшкодування
витрат, які були ним зроблені для підготовки до участі у конкурсі.
Хоча ст.1153 ЦК не вказує на обов'язок засновника конкурсу
оголосити про відмову від конкурсу в тому ж порядку, в якому було
оголошене змагання, але очевидно, це є необхідним, оскільки в
іншому випадку можуть бути порушені інтереси осіб, які почали
виконувати умови конкурсу та не мають змоги дізнатися про його
скасування.
4. Основною метою проведення конкурсу є виявлення
найкращих результатів. Тому учасник конкурсу, робота якого
визнана найкращою, стає переможцем конкурсу та одержує право
на одержання винагороди (переможців може бути кілька, якщо
засновником конкурсу присуджуються кілька премій).
Процедура визначення переможця встановлюється засновником
конкурсу. Він може доручити провести оцінку представлених на
конкурс результатів спеціально створеній конкурсній комісії
(журі), іншій організації чи провести її самостійно. У випадку
створення конкурсної комісії її члени мають бути особами, що не є
учасниками конкурсу і не заінтересовані якимось чином у перемозі
когось з учасників конкурсу.
Засновник конкурсу не повинен мотивувати прийняте ним чи
конкурсною комісією рішення про результати конкурсу. У
випадку, коли рішення приймається конкурсною комісією, воно
має бути затверджене засновником конкурсу.
Про результати конкурсу його засновник повинен повідомити
утій же формі, у якій його було оголошено. Найчастіше, крім
публічної об'яви (а іноді замість неї), інформацію про результати
конкурсу його засновник надає учасникам конкурсу у вигляді
письмового повідомлення. і,жм.« ш-
766
Учасники конкурсу, не згодні з рішенням конкурсної комісії
про результати змагань, вправі оскаржити у суді прийняте рішення
про результати конкурсу на загальних підставах (ст.1154 ЦК).
5. Певні особливості має оцінювання результатів
інтелектуальної, творчої діяльності, які подані на конкурс. Вони
передбаченіст.1155 ЦК, яка визначає перелік можливих рішень
конкурсноїкомісії (журі) при визначенні результатів конкурсу.
При цьомуконкурсна комісія не повинна вказувати на мотиви свого
рішення.
Винагорода переможцю конкурсу за результати інтелектуальної,
творчої діяльності, як правило, за своїм розміром не є
еквівалентною досягнутому результату і має в основному
заохочувальний характер. Тому виплата премії не перешкоджає
реалізації права на інші види винагороди (наприклад права на
одержання авторського гонорару).
При виплаті премії виникають труднощі у тому випадку, якщо
кілька робіт, одержаних від учасників конкурсу, виявилися
однаковими за якістю. За загальним правилом, якщо ці роботи
виконані самостійно, вони оцінюються однаково.
При відповідності кількості премій числу робіт, які зайняли
призове місце, або якщо кількість премій перевищує число робіт,
які зайняли призові місця, кожен з переможців конкурсу одержує
премію у встановленому розмірі. Якщо кількість премій менша
кількості робіт, які зайняли призові місця, премії мають бути
розділені пропорційно числу робіт, визнаних гідними премії. При
колективній участі в конкурсі премія виплачується одна на весь
колектив.
6. Після оголошення результатів конкурсу і визначення
переможця (переможців) останній здобуває право вимагати, а
засновник конкурсу зобов'язаний йому видати передбачену
рішенням просплату винагороди премію. Якщо засновник конкурсу
ухиляєтьсявід добровільного виконання свого обов'язку, то право на
одержання присудженої премії може бути здійснене в примусовому
порядку шляхом пред'явлення позову.
Хоча кінцевою метою конкурсу, як правило, є подальше
використання кращих робіт, але коли предметом конкурсу був
результат інтелектуальної, творчої діяльності, засновник конкурсу
має право подальшого його використання лише за згодою
переможця. Отже, ЦК забороняє автоматичне виникнення права
використання зазначених робіт засновником конкурсу, що є
додатковим засобом захисту прав автора на створений ним твір та
прав виконавця твору. Переможець має право як на одержання премії,
так і на авторську винагороду. Водночас ст. 1156 ЦК визнає за
засновником конкурсу пріоритетне право на укладення з автором
договору про використання твору. У випадку ухиляння переможця
конкурсу від укладення такого договору засновник конкурсу може
звернутися до суду з позовом про примусове укладення договору.
7. Конкурсні роботи, не визнані гідними винагороди,
засновникконкурсу повинен повернути учасникам конкурсу
негайно післяоголошення результатів. У ЦК 1963 p.
передбачалося, що засновник конкурсу має право умовою конкурсу
передбачити можливістьнеповернення учасникам їхніх робіт,
поданих на конкурс. У ЦК
767
2003 р. ст. 1157, навпаки, містить імперативну норму про те, що
умова конкурсу, згідно з якою засновник конкурсу не повертає
особі речі, подані на конкурс, є нікчемною. Отже, оскільки особа,
яка подала річ для участі в конкурсі, не втрачає права власності на
неї і зберігає права власника, то будь-яке використання названих
речей засновником конкурсу без згоди власника є неправомірним.
Право володіння на річ, подану на конкурс, засновник конкурсу
може набути без згоди її власника лише у випадку, якщо учасник
конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не
пред'явив вимогу про повернення йому речі. Але права власності
засновник конкурсу не набуває, тому зобов'язаний повернути річ,
подану на конкурс, у будь-який час за вимогою її власника.
У тому випадку, якщо річ, подана на конкурс, не була подарована
засновникові конкурсу або куплена ним, він може набути право
власності на неї за набувальною давністю за правилами ст.344 ЦК.
768
Глава 79
Вчинення дій в майнових інтересах
іншої особи без її доручення
1. Право на вчинення дій у майнових інтересах
іншої особи без її доручення
1. Стаття 1158 ЦК закріплює право особи на вчинення дій
вмайнових інтересах іншої особи без її доручення.
Водночас хоча ця стаття називається "Право на вчинення дій в
майнових інтересах іншої особи без її доручення", однак фактично
вона охоплює більш широке коло питань, торкаючись різних
питань виникнення та визначення змісту зобов'язань, що
виникають внаслідок ведення чужих справ без доручення.
Такі зобов'язання були передбачені у Цивільних кодексах
деяких радянських республік (Азербайджан, Казахстан, Латвія,
Молдова, Таджикистан, Узбекистан). Проте ЦК УРСР 1963 р. їх не
передбачав, і відшкодування збитків у відповідних випадках
провадилося з використанням аналогії закону за правилами договору
доручення, деліктних зобов'язань, безпідставного збагачення та ін.
Оскільки діяльність без доручення іншої особи є втручанням в
сферу її майнових інтересів, то ЦК встановлює, що це можливо лише
за умови, що цим інтересам загрожує небезпека. Оскільки за
наявності цих умов вчинення дій в чужих інтересах без доручення
санкціонується ЦК, то така діяльність є правомірною дією. Саме ці
правомірні дії (за наявності певних умов) є підставою виникнення
зобов'язань у результаті вчинення дій в інтересах іншої особи без
її доручення.
2. Зобов'язання, котрі виникають на підставі таких дій,
можутьбути охарактеризовані як недоговірні правовідносини між
тим, хтодіяв в інтересах іншої особи, та заінтересованою особою.
-г-
Вказані зобов'язання виникають за таких умов:
1) майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека
настання невигідних для неї майнових наслідків. При цьому
правове значення має реальна, а не уявна небезпека майновим
інтересам іншоїособи. Реальна небезпека — це можливість
настання невигіднихдля особи майнових наслідків, котра за
відсутності запобіжних заходів може перетворитися у дійсність.
Оскільки йдеться лише промайнові інтереси, то у тих випадках,
коли небезпека загрожує немайну, а життю чи здоров'ю фізичної
особи, мають застосовуватися не норми цієї глави, а правила про
відшкодування шкоди, завданої при вчиненні рятувальних дій
(див. коментар до гл.80 ЦК);
2) це мають бути дії без доручення особи, в інтересах якої ці
діївідбуваються. Слова "без доручення" нерозривно пов'язані з
найменуванням цього інституту і означають не тільки відсутність
договору або наміру укласти його в майбутньому, а й взагалі
відсутність "доручення" у широкому значенні слова як обов'язку
діятив інтересах інших осіб. Отже, правила гл.79 не
застосовуються увипадку діяльності фізичних та юридичних осіб,
для яких дії в чу-
25зш 769
жих інтересах є метою їхнього створення (наприклад діяльність
благодійних фондів), а також у тих випадках, коли обов'язок ведення
справ іншої особи випливає із безпосередніх приписів закону
(наприклад опікун має дбати про майнові інтереси підопічного —
ч.і ст.72 ЦК);
3) дії мають бути вчинені на користь іншій особи, тобто
спрямовані на запобігання, усунення або зменшення невигідних для
неї майнових наслідків. Це означає, що зобов'язання із ведення
справ без доручення виникають, якщо одна особа діє саме в
інтересах іншої особи. Ця умова охоплює наявність наміру
здійснити дії на користь іншої особи (суб'єктивний фактор) і
фактичне здійснення таких дій (об'єктивний фактор). Особа, яка
веде справи іншої особи без доручення, має усвідомлювати
спрямованість своїх дій і до того ж не мати наміру встановити з
тим, чиї справи веде, якихось інших відносин (наприклад, зробити
йому подарунок, дружню безоплатну послугу тощо).
2. Суб'єкти зобов'язань, пов'язаних з вчиненням дійу
майнових інтересах іншої особи без її доручення
1. Суб'єктами вказаних зобов'язань є особа, майновим
інтересам якої загрожує небезпека (господар), і особа, котра вчиняє
дії в інтересах іншої особи без доручення (використовуючи
традиційну термінологію, відому з часів римського приватного
права, таку особу варто називати "гестор"). Господарем може бути
будь-яка фізична або юридична особа. Гестором може бути лише
повністю дієздатна фізична особа (ст.ЗО ЦК) та фізична особа з
неповною цивільною дієздатністю (ст.32 ЦК). Це пояснюється тим,
що умовою виникнення даних зобов'язань є усвідомлення гестором
наявності реальної небезпеки майновим інтересам іншої особи,
розуміння того, що він діє в чужих інтересах тощо. Юридична особа
може бути гестором у випадках, коли це не суперечить вимогам її
цивільної правоздатності (ст.91 ЦК), і за умови, що особа, яка
вчиняла конкретні дії, має право діяти від імені юридичної особи і
створювати для неї права та обов'язки (ст.92 ЦК).
3. Зміст зобов'язань, що виникають з ведення справ
без доручення
1. Зміст зобов'язань із ведення справ без доручення визначають
ч.2 ст.1158 та ст.ст. 1159-1160 ЦК.
Зокрема, ч.2 ст.1158 ЦК передбачає, що гестор зобов'язаний з
першою ж нагодою сповістити господаря про свої дії. Такий
інформаційний обов'язок покладається на гестора незалежно від
того, чи може знати господар з інших джерел про дії у його
інтересах чи ні. Якщо господар схвалить дії гестора, надалі на
відносини сторін поширюються правила відповідного договору
(доручення, зберігання тощо). Якщо господар заперечує проти
втручання у його справи, то діяльність гестора перетворюється на
протиправні дії і спричиняє виникнення деліктних зобов'язань
(див. коментар до гл.82 ЦК).
770
Якщо гестор не мав можливості сповістити господаря про ведення
справ останнього, то, почавши дії без доручення, він має довести їх
до кінця, вживаючи усіх залежних від нього заходів для запобігання
виникненню шкоди у господаря. При цьому гестор зобов'язаний
прийняти на себе усе, щодо пов'язане з веденням справи, у тому
числі обов'язки щодо виконання укладених ним договорів.
2. Важливими обов'язками гестора є вимога: 1) надати звіт
провчинені дії; 2) передати господарю усе отримане у процесі
діяльності у його інтересах (ст. 1159 ЦК). Але коли вимога надати
звітіснує і може бути виконана завжди, то обов'язок передати
господарю усе отримане у зв'язку з діяльністю у його інтересах має
місцелише тоді, коли ці прибутки існували. Цілком реальною є
ситуація,коли гестор робить витрати в інтересах господаря
(наприклад,сплачує рахунки за комунальні послуги, телефон тощо),
не одержуючи нічого взамін від третьої особи. Тому тут може
йтися або лише про передачу фінансових документів (що загалом
охоплюєтьсяпоняттям "надати звіт"), або про те, що у гестора
обов'язок передати усе отримане не виникає взагалі.
Виконання вказаних обов'язків провадиться негайно після
закінчення цих дій. Проте це не позбавляє гестора можливості
виконати їх і раніше, при першій можливості зв'язку з господарем
і ще до завершення розпочатої діяльності. Крім того, поняття
"негайно" має тлумачитися з врахуванням тієї ситуації, яка
склалася на момент завершення дій. Наприклад, якщо діяльність
гестора уже завершена, а заінтересована особа усе ще відсутня у
місці, де вчинялися дії, то виконання "звітних обов'язків" можливе
лише після повернення останньої.
Якщо гестор не виконає обов'язку з передачі усього отриманого,
то таке майно може бути залежно від обставин справи стягнуте з
нього або як безпідставне збагачення (гл.83), або як відшкодування
шкоди (гл.82 ЦК).
Покладення на гестора різноманітних обов'язків (значну частину
яких він має виконувати негайно), звісно, створює для нього ризик
збитків внаслідок діяльності в інтересах іншої особи. Таке рішення
пояснюється тим, що зобов'язання з дій у чужих інтересах без
доручення грунтуються на засадах узгодження інтересів обох
сторін, а це висуває до гестора вимогу належної оцінки своїх дій та
їхньої перспективи. У свою чергу, цивільні права гестора
забезпечуються можливістю отримання компенсації необхідних
витрат, понесених ним у результаті такої діяльності (ст. 1160 ЦК).
Це може бути, наприклад, компенсація витрат на годівлю чужих
тварин у випадку раптової хвороби господаря, на ремонт даху
будинку після буревію тощо.
3. Власне можливість отримати компенсацію витрат, зроблених
урезультаті діяльності в чужих інтересах, є основним правом гестора.
Гестор має право вимагати відшкодування збитків у розмірі
фактично понесених витрат, якщо вони були виправдані
обставинами справи. Якщо ж гестор не поніс витрат, то підстав для
їх компенсації, природно, немає.
Слід зазначити, що право на відшкодування витрат виникає за
певних умов. По-перше, підлягають відшкодуванню витрати, які
25'
фактично вже були зроблені, а не лише планувалися на майбутнє.
По-друге, відшкодування витрат можливе, якщо вони були
необхідними, тобто виправдані обставинами, за яких були
виконані дії. Це означає, що витрати, які не здійснив би за даних
обставин сам господар, відшкодуванню, як правило, не підлягають.
Винятком є ситуація, коли гестор доведе, що, відмовляючись від
компенсації витрат, господар неналежним чином здійснює своє
цивільне право (наприклад, гестор був змушений втрутитися у чужі
справи і зробити ремонт будівлі за відсутності господаря, який не
вживав заходів до ремонту будинку, що є пам'яткою архітектури).
Важливою передумовою виникнення у гестора права на
відшкодування понесених витрат є виконання ним передбаченого
ч.2 ст.1158 ЦК обов'язку при першій нагоді повідомити господаря
про діяльність у його майнових інтересах. Якщо гестор не виконав
свого інформаційного обов'язку і не повідомив господаря про свої
дії, то він втрачає право вимагати відшкодування зроблених витрат
(ч.2 ст.1160 ЦК).
Таке обмеження пов'язане зі специфікою ведення справ іншої
особи без доручення. Необхідність ведення чужих справ виникає
тоді, коли цивільним правам та інтересам іншої особи загрожує
небезпека, тобто існує потреба у захисті майнових інтересів іншої
особи. При цьому необхідність самоправного втручання у чужі
справи зумовлюється не тільки існуванням небезпеки чужим
майновим інтересам, а ще й тими обставинами, що гестор не може
сповістити господаря й одержати від останнього згоду на зазначені
дії. Отже за можливості повідомити господаря про дії в його
інтересах, гестор має зробити це при першій нагоді, а той, хто не
виконав цей обов'язок, втрачає право на відшкодування витрат, бо
недостатньо враховував інтереси господаря.
772
Глава 80
Рятування здоров'я та життя фізичної особи,
майна фізичної або юридичної особи
1. Концепція зобов'язань, які виникають
внаслідок рятування у ЦК України
1. Зобов'язання, які виникають внаслідок рятування здоров'я
тажиття фізичних осіб, майна фізичної або юридичної особи, є
частковою новелою ЦК 2003 p.
Глава 41 ЦК 1963 p. містила норми, присвячені відшкодуванню
шкоди, що виникла внаслідок рятування соціалістичного майна,
тією організацією, майно якої рятував потерпілий. Якщо
скоригувати ідеологізовану термінологію і оцінити ці відносини
через призму положень Конституції та Закону про власність, то
можна зробити висновок, що йшлося про рятування громадяна ми
майна, що знаходиться у державній або колективній власності.
Умовами виникнення зобов'язань з рятування державного та
колективного майна вважалися: наявність реальної загрози такому
майну; вчинення громадянином дій, спрямованих на рятування
майна, що є у державній або колективній власності; виникнення у
рятувальника шкоди внаслідок вчинених ним рятувальних дій;
відсутність у рятувальника обов'язку діяти таким чином.
2. Відшкодування шкоди, зазнаної громадянином при рятуванні
державного або колективного майна, за відсутності спору
моглопровадитися за рішенням керівного органу організації, майно
якоїрятував потерпілий. Якщо ж між організацією, котрій
належаломайно, і потерпілим (рятувальником або його
утриманцями) виникає спір, то відшкодування провадиться на
підставі рішення суду.Розмір та порядок відшкодування визначався
за загальними нормами про зобов'язання, які виникають внаслідок
заподіяння шкоди.Таким чином, гл.41 ЦК 1963 p. містила
уніфіковані норми відшкодування шкоди, зазнаної при рятуванні
майна певного виду (державної та колективної власності).
Проте відшкодування шкоди, зазнаної при рятуванні життя та
здоров'я фізичних осіб, а також майна, що належить таким особам,
цивільним законодавством не передбачалося. У зв'язку з цим у
працях науковців зверталася увага на те, що відшкодування зазнаної
при вчиненні таких дій шкоди можливе лише у порядку аналогії
права, і пропонувалося врегулювати це питання у законодавстві.
3. Відображаючи зміни у концепції регулювання цивільних
відносин, гл.80 ЦК передбачає два види зобов'язань, що
виникаютьвнаслідок вчинення рятувальних дій:
1) зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я
тажиття фізичної особи;
2) зобов'язання, які виникають внаслідок рятування
майнафізичної або юридичної особи. ,«•»«,--;;.•)... ..«».І,І.
773
2. Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування
здоров'я та життя фізичної особи
1. Зобов'язанням, що виникають внаслідок рятування
здоров'ята життя фізичної особи, присвячена ст. 1161 ЦК, яка
передбачає:шкода, завдана особі, котра без відповідних
повноважень рятувалаздоров'я та життя фізичної особи від
реальної загрози для неї,відшкодовується державою у повному
обсязі.
З цієї норми випливає, що внаслідок рятування здоров'я та
життя фізичної особи виникають недоговірні зобов'язальні
правовідносини.
Підставою виникнення цих зобов'язань є вчинення фактичних
дій (тобто не пов'язаних з укладенням правочинів), спрямованих
на рятування здоров'я та життя фізичної особи.
Суб'єктами зобов'язань, що виникають внаслідок рятування
здоров'я та життя фізичної особи, є особа, яка вчиняла рятувальні
дії (рятувальник, кредитор), і держава (боржник). Рятувальником
може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому, оскільки
рятувальні дії мають фактичний характер, наявність дієздатності
рятувальника правового значення не має. Держава виступає у цих
зобов'язаннях як боржник, у особі відповідних державних органів.
Зміст зобов'язань, що виникають внаслідок рятування здоров'я
та життя фізичної особи, включає право рятувальника на
відшкодування зазнаної ним шкоди і обов'язок держави
відшкодувати останню, зазнану рятувальником, у повному обсязі
(втрачений заробіток, пошкоджене майно, витрати на лікування
тощо).
2. Умовами виникнення таких зобов'язань є:
1) наявність реальної, а не уявної загрози для здоров'я та життя
фізичної особи. Хоча у ст. 1161 ЦК йдеться про загрозу здоров'юта
життю фізичної особи, але виправдано вважати, що рятувальними
дії мають визнаватися і тоді, коли небезпека загрожувала
лишездоров'ю лодини;
2) відс» гність у рятувальника повноважень (обов'язку)
вчинятирятувальні щодо іншої фізичної особи дії. Лікарі,
професійні рятувальники тощо не визнаються суб'єктами
вказаних зобов'язань.Підстави та умови відшкодування зазнаних
ними збитків визначаються спеціальними угодами з потерпілими і
актами цивільного законодавства;
3) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення
нимрятувальних дій щодо здоров'я та життя фізичної особи. При
цьому шкода може бути як майнового, так і немайнового
характеру;
4) спрямованість дій на рятування здоров'я та життя іншої
фізичної особи. Якщо рятування виявилося лише г Річним
результатом діяльності якоїсь особи, то вказані зобов'язані / не
виникають. Наприклад, якщо особа запобігає знищенню човн?
намагаючись врятуватисвоє життя, і при цьому відвертає загрозу ;
иттю та здоров'ю іншихосіб, то зобов'язання з рятування здоров'я та
життя не виникає.
Оскільки у ст.1161 ЦК йдеться про те, що особа саме "рятувала"
(а не "врятувала") здоров'я та життя фізичної особи, то позитивний
результат рятувальних дій не є обов'язковою умовою виникнення
зобов'язань внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи.
774
_ 3. Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування
майна фізичної або юридичної особи
1. Закріплюючи право особи на відшкодування шкоди,
зазнаної при рятуванні майна іншої особи (форма власності на це
майно тут значення не має), ст. 1162 ЦК фактично передбачає
можливість виникнення не одного, а двох видів таких зобов'язань.
Критерієм їхнього розмежування є характер шкоди, якої зазнав
рятувальник: 1) потерпілим є сам рятувальник; 2) шкода завдана
майну, шо належить рятувальнику. Від виду зобов'язань залежить
визначення їхнього суб'єктного складу.
2. Перший вид зобов'язань виникає тоді, коли шкода
завданакаліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю
рятувальника, який без відповідних повноважень рятував від
реальної загрозимайно іншої особи, що має істотну цінність.
Підставою виникнення такого зобов'язання є рятувальні дії.
Суб'єктами відповідних правовідносин тут виступають рятувальник
(кредитор) і держава (боржник). Рятувальником у даному випадку
може бути лише фізична особа незалежно від наявності у неї
дієздатності. Шкода рятувальнику відшкодовується державою в
повному обсязі за рахунок коштів бюджету через відповідні
державні органи.
Умовами виникнення такого зобов'язання є:
1) наявність реальної загрози для майна іншої особи;
2) відсутність у рятувальника повноважень (обов'язку)
вчинятирятувальні дії щодо майна іншої особи;
3) спрямованість дій на рятування майна іншої особи;
4) істотна цінність майна, якому загрожує небезпека.
Істотністьцінності майна може визначатися угодою сторін
зобов'язання (рятувальника і відповідного державного органу,
через який здійснюється відшкодування), актами законодавства
(наприклад, існує спеціальний акт, що відносить майно до
національних надбань, тощо),адміністративними актами (акт органу
державної влади або управління про прийняття об'єкта під
охорону держави) тощо. Переконаності у цінності майна особи,
якій воно належало, у рятувальника недостатньо, якщо проти
цього заперечує держава-боржник. Увипадку розбіжності у
поглядах на істотність цінності майна заінтересованими особами
і відповідними органами держави йогооцінка провадиться судом.
Відшкодування шкоди, зазнаної рятувальником (або відмова у
цьому), державними органами не позбавляє особу, якій належало
майно, права на компенсацію шкоди рятувальнику;
5) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення
нимрятувальних дій. При цьому юридичне значення має лише
шкода,завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю
рятувальника.
3. Другий вид зобов'язань з відшкодування шкоди, що
виниклаУ зв'язку з рятуванням майна іншої особи, має за мету
компенсацію шкоди, завданої майну рятувальника. У цьому
випадку зобов'язання виникають між рятувальником (котрим тут
може бутияк фізична, так і юридична особа) і власником
(володільцем) цьо-
го майна, який повинен відшкодовувати шкоду, з урахуванням його
матеріального становища.
Зобов'язання цього виду виникають за наявності таких умов:
1) існувала реальна загроза шкоди чужому майну;
2) були вчинені дії, спрямовані на його рятування;
3) потерпілому в результаті рятувальних дій завдано збитків;
4) рятувальник не був зобов'язаний рятувати майно іншої особи;
5) майно, яке рятував рятувальник, мало істотну цінність (але
укожному разі відшкодування шкоди не повинне перевищувати
вартості цього майна);
6) власник майна має змогу надати відшкодування шкоди
рятувальнику.
Зміст таких зобов'язань охоплює право рятувальника на
відшкодування шкоди його майну та обов'язок власника останнього
відшкодувати зазнані рятувальником збитки.
При цьому розмір відшкодування шкоди визначається з
урахуванням майнового становища власника (володільця) майна,
якому загрожувала шкода, і матеріального становища рятувальника,
котрий зазнав шкоди при рятуванні. У кожному разі розмір
відшкодування шкоди за рішенням суду не може перевищувати
вартості майна, щодо якого здійснювалися рятувальні дії. Проте
особа, котрій належало майно, щодо якого виконувалися
рятувальні дії, має право на свій розсуд додатково винагородити
рятувальника.
776
Глава 81
Створення загрози життю,
здоров'ю, майну фізичної особи
або майну юридичної особи
, 1. Загальна характеристика зобов'язань,
що виникають внаслідок створення загрози
1. Зобов'язання, що виникають внаслідок створення загрози
життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи,
належать до "абсолютних" новел ЦК. Хоча в юридичній літературі і
раніше неодноразово висловлювалися пропозиції щодо
врегулювання так званих "деліктів створення небезпеки", проте у
ЦК 1963 p. ці відносини так і не були врегульовані.
Стаття 1163 ЦК 2003 p. передбачає можливість виникнення не-
договірних зобов'язань між особою, інтересам якої загрожує
небезпека, і особою, котра таку небезпеку створює.
Підставами виникнення таких зобов'язань є вчинення
боржником дій, якими створюється загроза життю, здоров'ю, майну
фізичної особи або майну юридичної особи.
Суб'єктами даного зобов'язання є той, хто створив небезпеку
(боржник), і той, чиїм інтересам загрожує створена боржником
небезпека (кредитор). Загалом, ними можуть бути як фізичні, так і
юридичні особи. Але суб'єктний склад конкретних зобов'язань
залежить від об'єктів, котрим створюється загроза. Так, у випадку,
коли йдеться про усунення загрози здоров'ю, кредитором може бути
лише особа фізична. Якщо ж загроза створена майну, то кредитором
є власник (володілець) останнього. Отже, у таких випадках
кредитором може бути як фізична, так і юридична особа. Остання
може виступати як уповноважена особа у цих зобов'язаннях у тих
випадках, коли загроза створена її майну.
Підставою виникнення зобов'язань є факт створення загрози
цивільним правам та інтересам інших осіб.
Зміст зобов'язань включає право кредитора вимагати усунення
загрози від того, хто її створює, і обов'язок останнього (боржника)
усунути небезпеку. Усунення небезпеки може полягати як у
припиненні дій, котрими створюється небезпека, так і у вчиненні дій,
якщо чинником небезпеки є бездіяльність посадової особи, котра
мала б забезпечувати спокій оточуючим.
2. Правові наслідки неусунення загрози
1. Наслідками неусунення загрози життю, здоров'ю, майну
фізичної або майну юридичної особи є можливість застосування
кредитором кількох способів впливу на боржника.
Зокрема, ст. 1164 ЦК передбачає, що кредитор має право
вимагати вжиття невідкладних заходів щодо усунення такої загрози,
відшкодування завданої шкоди, заборони діяльності, яка створює
за-
777
грозу. Хоча у цій нормі немає безпосередньої вказівки на
приблизний характер вимог, які може висунути кредитор, але із ст.
16 ЦК випливає, що можливе застосування й інших засобів захисту
цивільних прав особи, інтересам якої виникає небезпека внаслідок
неналежної поведінки іншої особи.
Отже, особа, інтересам якої створено небезпеку, може вимагати
або негайного усунення загрози, або заборони діяльності, що
створює загрозу, на майбутнє (це певним чином дозволяє їй
уникнути небезпеки від рецидиву порушень, що полягають у
створенні загрози).
2. Але більш дієвою формою захисту прав кредитора у таких
випадках є відшкодування шкоди, завданої його інтересам внаслідок
неусунення загрози. При цьому слід звернути увагу на те, що право
заінтересованої особи вимагати відшкодування шкоди, може бути
реалізоване у тих випадках, коли внаслідок створення загрози та її
неусунення тим, хто створив небезпеку життю, здоров'ю, майну
фізичної або майну юридичної особи, заподіяно шкоду (майнову
або немайнову).
Стаття 1165 ЦК встановлює лише загальні засади відшкодування
шкоди, завданої внаслідок неусунення загрози життю, здоров'ю,
майну фізичної особи або майну юридичної особи. Вона передбачає,
що така шкода відшкодовується відповідно до ЦК, відсилаючи
таким чином до загальних положень щодо зобов'язань, які
виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл.82 ЦК).
3. Умови виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди,
завданої внаслідок неусунення загрози
1. З норм, які містяться у главах 81, 82 ЦК, випливає, що
умовами виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої
внаслідок неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної
особи або майну юридичної особи, є:
1) виникнення майнової (матеріальної) або немайнової
шкоди.Можливі випадки, коли в результаті однієї і тієї самої дії може
виникнути одночасно як та, так й інша шкода, а посягання на
немайновеблаго спричиняє, поряд з немайновою, матеріальну шкоду і
навпаки;
2) протиправна дія або бездіяльність, якою створена загроза
заподіяння шкоди. Протиправність є юридичним вираженням
шкідливості поведінки (дії або бездіяльності) правопорушника.
Пристворенні загрози заподіяння шкоди суб'єктивному праву,
інтересупорушується норма об'єктивного права, що охороняє ці
інтереси.Поведінка того, хто створив загрозу інтересам іншої
особи, шкідлива тому, що порушує чужий майновий або
немайновий інтерес.Крім того, вона протиправна, оскільки нею
порушуються норми,які охороняють цей інтерес;
3) причинний зв'язок між протиправною дією або
бездіяльністю,якими створено небезпеку, і шкодою, що її зазнала
заінтересованаособа. При цьому варто звернути увагу на те, що у
даних зобов'язаннях умовою відповідальності є подвійний
причинний зв'язок. По-перше, це причинний зв'язок між
протиправною поведінкою і виникненням небезпеки завдання
шкоди інтересам іншої особи. По-
778
це зв'язок між створеною небезпекою і шкодою, що виникла
=«ягл'ілок неусунення небезпеки;
дПина особи, що створила небезпеку заподіяння шкоди. При
„ьому вже саме по собі створення небезпеки протиправною
поведінкою породжує презумпцію винуватості особи, яка
створила
НЄб
розмір та обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню,
визначаються відповідно до правил гл.82 ЦК.
779
Глава 82
Відшкодування шкоди
§ 1. Загальні положення про відшкодування шкоди
Зобов'язання із заподіяння шкоди
1. Однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків
відповідно до ст. 11 ЦК є завдання майнової (матеріальної) та
моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання із заподіяння шкоди —
це цивільне правовідношення, в силу якого одна сторона
(потерпілий) вправі вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди
у повному обсязі, а інша сторона (завдавач) зобов'язана
відшкодувати шкоду, заподіяну його діями.
Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди,
належать до позадоговірних зобов'язань: їх суб'єкти — кредитор
(потерпілий) та боржник (завдавач шкоди) — не перебувають у
договірних відносинах; або обов'язок відшкодувати шкоду не
пов'язується з невиконанням або неналежним виконанням
договірних зобов'язань між ними. Однак у випадках, передбачених
законом, за нормами гл.82 ЦК відшкодовується шкода, завдана
також порушенням договірних зобов'язань. Так, ст.928 ЦК
підкорила дії норм про деліктні зобов'язання відповідальність
перевізника за договором перевезення за шкоду, завдану
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира.
Зобов'язання із заподіяння шкоди виникають в результаті
порушення прав, що мають абсолютний характер — майнових
прав (права власності) або особистих нематеріальних благ (життя,
здоров'я, честь). Проте зазначене зобов'язання має відносний
характер, оскільки в ньому вже безпосередньо визначені носій
права (кредитор) та носій обов'язку (боржник).
2. Суб'єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному
зобов'язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду.
Носієм обов'язку відшкодувати шкоду в свою чергу можуть
виступати дві групи осіб:
Безпосередній завдавач шкоди:
— фізична особа, яка є деліктоздатною. Згідно з ЦК (ст. 1179) де-
ліктоздатною визнається особа, яка досягла 14 років (крім випадків,
визначених ч.2 ст.1179 ЦК) та не визнана недієздатною. Недієздатні
фізичні особи не є відповідальними за завдану ними шкоду. Лише у
виключному випадку, якщо опікун недієздатної особи помер або в
нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама
недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення
про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я або смертю потерпілого частково або в повному обсязі за
рахунок майна цієї недієздатної особи (ч.2 ст. 1184 ЦК).
Шкода, завдана дієздатною фізичною особою, яка в момент її
завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла
керувати ними, не відшкодовується, крім випадків, коли ця особа
са-
7Я0
ма довела себе до такого стану шляхом вживання спиртних напоїв,
наркотичних засобів, токсичних речовин (ст.1186 ЦК). З
урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка
завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування
нею шкоди частково чи в повному обсязі;
— юридична особа або фізична особа — роботодавець. Відповідно
до ст.1172 ЦК юридична особа або фізична особа
відшкодовуєшкоду, завдану їхнім працівником під час
виконання ним своїхтрудових (службових) обов'язків.
Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду,
завдану їхнім учасником (членом)під час здійснення ним
підприємницької діяльності від імені товариства чи кооперативу
(ч.З ст.1172).
Інші особи (не завдавані шкоди), на яких законом покладений
обов'язок відшкодування шкоди:
— батьки (усиновлювачі), опікуни, інші особи, які
здійснюютьвиховання малолітньої особи, відповідають за шкоду,
заподіяну малолітньою особою (яка не досягла 14 років), якщо
вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного
здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та
нагляду за малолітньоюособою (ч.і ст.1178 ЦК);
— навчальний заклад, заклад охорони здоров'я, інший
заклад,що зобов'язаний здійснювати нагляд за малолітньою
особою; особа, що зобов'язана здійснювати нагляд за малолітньою
особою напідставі договору, зобов'язані відшкодувати шкоду,
завдану малолітньою особою, якщо вони не доведуть, що шкоду
було завдано нез їх вини (ч.2 ст.1178 ЦК);
— заклад, який за законом здійснює функції опікуна
малолітньої особи (дитячий будинок, школа-інтернат тощо)
відшкодовуєшкоду, завдану малолітньою особою, якщо не
доведе, що шкодибуло завдано не з його вини (ч.З ст.1178 ЦК);
— батьки (усиновлювачі), піклувальники неповнолітньої
особи(віком від 14 до 18 років), заклад, який за законом здійснює
функції піклувальника щодо такої особи, відшкодовують шкоду,
завдану неповнолітньою особою, у разі відсутності у неповнолітньої
особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди,
якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої
вини(ст.1179 ЦК). Обов'язок вищезазначених осіб відшкодувати
шкодуприпиняється після досягнення особою, яка завдала шкоду,
повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане
власникоммайна, достатнього для відшкодування шкоди;
— опікуни недієздатної фізичної особи або заклад, який
зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, зобов'язані
відшкодуватишкоду, завдану недієздатною фізичною особою, якщо
не доведуть,що шкода була завдана не з їх вини (ст.1184 ЦК).
Обов'язок цихосіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною
фізичною особою,не припиняється в разі поновлення її цивільної
дієздатності;
— чоловік (дружина), повнолітні діти фізичної особи, яка
завдала шкоди в момент, коли вона не усвідомлювала значення
своїхдій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним
розладомабо недоумством, можуть бути суб'єктами відшкодування
шкоди зарішенням суду, якщо вони проживали разом з цією
особою, знали
781
про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів
щодо запобігання шкоди (ч.З ст. 1186 ЦК);
— замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі
підрядником, якщо він діяв за завданням замовника (ст. 1172
ЦК);
— держава, АРК, орган місцевого самоврядування є
суб'єктамивідшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній
особі дієючи бездіяльністю органу державної влади, органу влади
АРК, органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх
повноважень (ст. 1173); шкоди, завданої фізичній або юридичній
особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадових
або службових осіб органу державної влади, органу влади АРК,
органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх
повноважень(ст.1174); шкоди, завданої фізичній або юридичній
особі в результаті прийняття органом державної влади, органом
влади АРК, органом місцевого самоврядування нормативно-
правового акта, щобув визнаний незаконним і скасований (ст.
1175 ЦК);
— держава відшкодовує шкоду, завдану незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього
(досудо-вого) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК), а
також шкоду,завдану майну фізичної особи внаслідок злочину,
якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є
неплатоспроможною (ст.1177 ЦК).
3. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має
право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі
виплаченого відшкодування, якщо іншій розмір не встановлений
законом (ч.і ст.1191 ЦК). Права зворотної вимоги не мають батьки
(усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або
особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або
неповнолітньою особою, та фізичною особою, визнаною
недієздатною, які відшкодували шкоду, завдану такими особами
(ч.4 ст.1191 ЦК). Держава, АРК, територіальні громади, юридичні
особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у
вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування
особи, яка потерпіла від цього злочину (ч.2 ст.1191 ЦК). Держава,
відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою
органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури
або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі
встановлення у її діях складу злочину за обвинувальним вироком
суду щодо неї, який набрав законної сили (ч.З ст.1191 ЦК).
4. ЦК врегульовує також ситуації, коли шкода завдається
спільними діями кількох осіб (наприклад, при скоєнні групового
злочину). Загальне правило тут визначено ст. 1190 ЦК, відповідно
до якої особи, спільними діями або бездіяльністю яких було
завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим
(див. також коментар до гл.48 ЦК). За заявою потерпілого суд може
визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у
частині відповідно до ступеня їхньої вини. Винятки із загального
правила встановлено ст.ст. 1181, 1182 ЦК. Так шкода, завдана
спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми
батьками (усинов-лювачами), опікунами в частині, яка
визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
Якщо в момент завдання шкоди 782
кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі,
який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад
відшкодовує завдану шкоду у частині, яка визначається рішенням
 суду (ст. 1181 ЦК). Шкода, завдана спільними діями кількох
неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частині, яка
визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду. Якщо
в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з
них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї
функції піклувальника, цей заклад відшкодовує шкоду в частині, яка
визначається за рішенням суду (ст.1182 ЦК).
5. Предметом (об'єктом) зобов'язання із завдання шкоди
визнається те відшкодування, яке боржник зобов'язаний надати
потерпілому. Воно може виражатися а) у формі відновлення
майнової сфери потерпілого — відшкодування шкоди в натурі
(передачі речі того ж роду і такої ж якості, полагодженні
пошкодженої речі тощо),б) у формі відшкодування завданих
збитків в повному обсязі(ст.1192 ЦК). Вибір форми
відшкодування покладається на потерпілого та затверджується
рішенням суду з урахуванням обставинсправи. Розмір збитків, що
підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно
до реальної вартості втраченого майнана момент розгляду справи
або виконання робіт, необхідних длявідновлення пошкодженої
речі (ч.2 ст.1192 ЦК).
6. Зобов'язання із завдання шкоди, врегульовані гл.82 ЦК,
можна умовно поділити на дві групи: а) зобов'язання із
заподіянняшкоди протиправними діями або деліктні
зобов'язання; б) зобов'язання із заподіяння шкоди правомірними
діями. Між зазначеними групами зобов'язань спостерігається
істотна різниця: якщопротиправно нанесена шкода підлягає
відшкодуванню в будь-якихвипадках, то правомірна шкода — лише
у випадках, встановленихЦК та іншим законом (ст. 1166).
Обов'язок відшкодування правомірної шкоди не припускається.
Якщо доведена правомірність діяння, такий обов'язок повинен
прямо випливати із норм ЦК абоіншого законодавчого акта.
Прикладами таких норм є ст. 1170 ЦК,відповідно до якої в разі
прийняття закону, що припиняє правовласності на певне майно,
шкода, завдана власнику цього майна,відшкодовується державою в
повному обсязі, а також ст. 1171 ЦК,відповідно до якої шкода,
завдана особі у зв'язку із вчиненням дій,спрямованих на усунення
небезпеки, що загрожувала цивільнимправам чи інтересам іншої
фізичної або юридичної особи, якщо цюнебезпеку за даних умов не
можна було усунути іншими засобами(крайня необхідність),
відшкодовується особою, що її завдала. Особа, яка відшкодувала
шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах
якої вона діяла.
Відшкодування шкоди, завданої правомірними діями,
встановлено ст.277 КТМ, відповідно до якої збитки, яких зазнано
внаслідок зроблених умисно і розумно надзвичайних витрат або
пожертвувань з метою врятування судна, фрахту і вантажу, що
перевозиться на судні, від загальної для них небезпеки (загальна
аварія) розподіляються між судном, фрахтом і вантажем
пропорційно до їх вартості.
Отже, сфера дії зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої
правомірними діями, є обмеженою. За своєю природою та сутніс-
783
тю ці зобов'язання повинні бути персоніфіковані та
індивідуалізовані щодо суворо визначених ситуацій. Зобов'язання
"із завдання шкоди протиправними діями (деліктні зобов'язання),
становлять основну масу зобов'язань в системі зобов'язань із
завдання шкоди та є формою реалізації цивільно-правової
відповідальності за порушення абсолютних прав суб'єктів
цивільних правовідносин.
7. Норми правового інституту відшкодування шкоди, завданої
неправомірними діями, визначені у гл.82 ЦК, за своїм змістом
розділяються на дві основні групи. Перша група включає в себе
загальні правила та норми, які застосовуються до всіх зобов'язань із
заподіяння шкоди, оскільки спеціальний закон (норма) не передбачає
якихось винятків із загальних правил. Сюди зокрема можна віднести
правила ст.ст.1166, 1167, 1172, 1191—1193 ЦК. Друга група норм, на
відміну від першої, може бути названа спеціальною, оскільки в ній
містяться правила, передбачені законом для особливих випадків
заподіяння та відшкодування шкоди. Ця група норм присвячена
окремим (спеціальним) видам зобов'язань із заподіяння шкоди, як-то:
зобов'язання із завдання шкоди актами влади (ст.ст. 1173—1175);
зобов'язання із завдання шкоди правоохоронними органами (ст. 1176);
зобов'язання із завдання шкоди малолітніми, неповнолітніми та
недієздатними особами (ст.ст. 1178— 1184); зобов'язання із завдання
шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст.ст. 1187—1188);
зобов'язання із завдання шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я або смертю (§2 гл.82); зобов'язання із завдання шкоди
внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (§3 гл.82).
2. Підстави цивільно-правової відповідальності
за завдання недоговірної шкоди
1. Загальне положення про цивільно-правову відповідальність за
завдання недоговірної шкоди втілено у ст. 1166 ЦК, відповідно до
якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями
чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або
юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або
юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка
її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її
відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її
вини.
Стаття 1166 ЦК 2003 p. відтворює правило, яке раніше
містилося у ст.440 ЦК 1963 р., та більш повно регулює загальні
підстави відповідальності за завдання шкоди. Підставою деліктної
відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача
шкоди (цивільне правопорушення). В науці цивільного права акт
завдання шкоди прийнято в процесі теоретичного аналізу
розмежовувати на складові елементи (елементи складу цивільного
правопорушення), до яких належать: а) протиправна поведінка
завдавача шкоди; б) настання шкоди; в) причинний зв'язок між
двома першими елементами; в) вина завдавача шкоди.
Протиправність поведінки в цивільних правовідносинах має дві
форми: дія та бездіяльність. Протиправність означає будь-яке
порушення чужого суб'єктивного (в даному випадку)
абсолютного права. Деліктна відповідальність спирається на так
званий принцип генерального делікту, відповідно до якого будь-
кому заборонено 784
завдавати шкоду майну або особистості будь-кого, і будь-яке
завдання шкоди іншому є протиправним, якщо особа не була
уповноважена завдавати шкоду.
Під шкодою розуміється матеріальна шкода, яка виражається у
зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного
йому матеріального права та (або) применшення нематеріального
блага (життя, здоров'я тощо). У відносинах, що розглядаються,
шкода — це не тільки обов'язкова умова, але і міра
відповідальності. За загальним правилом ст. 1166 ЦК завдана
шкода відшкодовується в повному обсязі.
Із правила повного відшкодування завданої шкоди ЦК
встановлює виняток. Так ст. 1193 Кодексу допускає зменшення
розміру відшкодування з урахуванням грубої необережності самого
потерпілого, а також матеріального становища фізичної особи —
завдавача шкоди, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням
злочину.
2. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою
є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що
шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки завдавача
шкоди. Вирішення питання про наявність або відсутність
причинного зв'язку між поведінкою особи та шкодою, що настала,
може бути ускладнено тим, що ЦК в ряді випадків передбачає
відповідальність одних суб'єктів за дії інших (відповідальність
юридичної особи за шкоду, завдану за вини її працівників,
відповідальність батьків за шкоду, завдану малолітньою особою
тощо). В цих та аналогічних випадках причинний зв'язок
складається з двох та більше ланок: перша ланка виражає зв'язок
поведінки безпосереднього завдавача шкоди зі шкодою, що настала;
друга — зв'язок між поведінкою безпосереднього завдавача та
діями відповідальної особи.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише
за винне завдання шкоди. Вина завдавача шкоди презюмується,
тобто відсутність вини доводиться особою, яка завдала шкоду (ч.І
ст.1166 ЦК).
Перелічені підстави визнаються загальними, оскільки для
виникнення деліктної відповідальності їх наявність вимагається в
усіх випадках, якщо інше не встановлено законом. Якщо закон
змінює коло цих обставин, говорять про спеціальні умови
відповідальності, до яких, наприклад, можна віднести випадки
завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого
несе відповідальність незалежно від вини (ст.1187), або
відповідальність за шкоду, завдану актами влади (ст.ст. 1173—
1175 ЦК).
3. Підстави звільнення від обов'язку відшкодування
завданої шкоди
1. Відповідно до норм ЦК не в усіх випадках завдавач шкоди
зобов'язаний її відшкодувати. Закон передбачає певне коло обставин,
наявність або відсутність яких може зняти із завдавача шкоди
обов'язок її відшкодувати або зменшити обсяг відшкодування. Серед
обставин звільнення від обов'язку відшкодування завданої шкоди слід
виділяти:
а) зовнішні обставини, які впливають на поведінку завдавача
шкоди. До таких обставин належать землетруси, повені, інші сти-
785
хійні лиха, які розглядаються юридичною наукою як обставини
непереборної сили (надзвичайні та невідворотні за даних умов події
— ст.263 ЦК). Для того, щоб вищезазначені обставини могли бути
підставою звільнення від відповідальності, необхідна наявність
двох ланок причинного зв'язку: перша ланка зв'язує обставини
непереборної сили та поведінку завдавача шкоди, а друга ланка акту
— зазначену поведінку та шкоду, що настала.
Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили,
відшкодовується у випадках, встановлених законом (ч.З ст. 1166
ЦК);
б) протиправні дії третіх осіб є однією з підстав повного чи
часткового звільнення завдавача шкоди від відповідальності перед
потерпілим. Для цього необхідно, щоб поведінка третьої особи
включала в себе всі елементи підстави цивільно-правової
відповідальності. Вона повинна бути протиправною, винною
та причиннопов'язаною з заподіяною шкодою;
в) обставини, які характеризують стан завдавача шкоди.
Частина 1 ст.1186 ЦК передбачає, що шкода, завдана дієздатною
фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала
значеннясвоїх дій та (або) не могла керувати ними, не
відшкодовується. Длязастосування ст. 1186 та звільнення особи від
відповідальності істотне значення мають причини такого стану
особи. Вказана статтязастосовується, якщо стан недієздатності
особи виник внаслідокхвороби або сильної моральної, душевної
травми. Проте якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама
довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення
своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання
нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин
тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах
ЦК.
У випадку, передбаченому ст.1186 ЦК, суд може постановити
рішення про повне або часткове відшкодування шкоди, завданої
особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла
керувати ними, з урахуванням її майнового стану та майнового
стану потерпілого;
г) обставини, які характеризують поведінку потерпілого. Закон
надає юридичне значення протиправній поведінці потерпілого,
якщо він діяв умисно або з грубою необережністю. Проста
необережність не розглядається як підстава звільнення завдавача
шкоди від відповідальності.
Умисел потерпілого є свого роду абсолютною підставою
звільнення завдавача шкоди від обов'язку відшкодувати шкоду
потерпілому (ч.і ст.1193 ЦК). На відміну від умислу, груба
необережність є відносною підставою звільнення від
відповідальності. Відповідно до ч,2 ст. 1193 ЦК якщо груба
необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню
шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини
особи, яка завдала шкоду — також залежно від ступеня її вини)
розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено
законом.
Вина потерпілого не враховується в разі відшкодування
потерпілому, якому завдано шкоди каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров'я, додаткових витрат, викликаних
необхідністю посиленого
786
харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків,
протезування, стороннього догляду тощо (ч.і ст.1195), а також у
разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, та у
разі відшкодування витрат на поховання (ч.З ст.1193 ЦК);
д) майновий стан завдавача шкоди. За загальним правилом
майновий стан не є підставою для звільнення від відповідальності
за завдану шкоду. Проте ч.4 ст.1193 ЦК надає суду право зменшити
розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно
від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано
вчиненням злочину.
4. Окремі (спеціальні) делікти
Поряд із загальним або генеральним деліктом, яким визначаються
загальні умови відповідальності за завдання позадоговірної шкоди,
ЦК визначає окремі (спеціальні) делікти, в яких відображаються
особливості окремих складів правопорушень, та які становлять
винятки із загальних положень про деліктні зобов'язання і
застосовуються у випадках, прямо передбачених законом. Сфера їх дії
прямо визначена законом та не підлягає ні розширеному
тлумаченню, ні аналогії.
Виділення окремого (спеціального) делікту здійснюється або у
зв'язку з особливостями якоїсь загальної підстави (наприклад,
покладення відповідальності незалежно від вини), або у зв'язку із
встановленням додаткових, спеціальних підстав відповідальності
(наприклад, завдання шкоди особливим суб'єктом або у зв'язку з
проведенням специфічної діяльності).
Оскільки загальні умови деліктної відповідальності передбачені
загальній нормі (ст.1166 ЦК), а спеціальні умови передбачаються в
особливих нормах цивільного законодавства, співвідношення між
ними є співвідношенням між загальним та спеціальним
законодавством, що регулює однорідні відносини. Таке
співвідношення підкоряється двом загальним правилам. По-перше,
якщо правовідношення врегульовано спеціальною нормою, загальна
норма не застосовується. По-друге, якщо в спеціальній нормі те чи
інше питання не вирішене, треба керуватися загальними нормами
цивільного законодавства.
Відповідальність за шкоду, завдану актами влади.
Згідно зі ст.56 Конституції кожен має право на відшкодування
за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування
матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при
здійсненні ними своїх повноважень.
ЦК врегулював питання відшкодування шкоди, завданої актами
влади, у трьох статтях гл.82. Це ст.1173 "Відшкодування шкоди,
завданої органом державної влади, органом влади Автономної
Республіки Крим або органом місцевого самоврядування", ст.1174
"Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки
Крим або органу місцевого самоврядування" та ст.1175
"Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом
влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого
самоврядування у сфе-
787
pi нормотворчої діяльності". Підставами для виділення цих
випадків у окремий (спеціальний) делікт є як особливості
застосування до нього загальних умов позадоговірної
відповідальності, так і спеціальних умов, додатково
встановлених законом.
Певними особливостями характеризується така загальна
умова відповідальності, як протиправність актів влади. Статті
1173—1175 ЦК говорять про "незаконні" рішення, дію чи
бездіяльність органу державної влади, органу влади АРК,
органу місцевого самоврядування, їх посадових або службових
осіб, а також про прийняття вищезазначеними органами
"незаконного" нормативно-правового акта, який було
скасовано.
Незаконними є діяння або нормативно-правові акти, які
суперечать не тільки законам, а й іншим правовим актам. Такі
діяння можуть мати різноманітні види та форми. Ними можуть
бути різні накази, розпорядження, вказівки або інші владні
приписи (причому немає значення, зроблені вони в усній чи в
письмовій формі), які підлягають обов'язковому виконанню
фізичними та юридичними особами, яким вони адресовані.
Якогось переліку незаконних діянь органів державної влади,
органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які
можуть породжувати деліктні зобов'язання, передбачені
ст.ст.1173—1175 ЦК, законодавство України не містить. Отже,
ними можуть бути будь-які дії, акти управління та нормативні
акти за умови, що вони прийняті при здійсненні
вищезазначеними органами, їх посадовими або службовими
особами своїх повноважень. Якщо шкода заподіюється не у сфері
адміністративно-владних відносин, а у сфері господарської або
технічної діяльності (наприклад, в результаті ДТП шкода
заподіюється громадянину автомобілем голови обласної
державної адміністрації), вона підлягає відшкодуванню не на
підставі ст.ст. 1173—1175, а на загальних підставах (у вказаному
випадку — на підставі ст. 1187 ЦК).
В українському деліктному праві, як і в праві більшості країн
континентальної Європи, застосовується система генерального
делікту, відповідно до якої будь-яке заподіяння шкоди
визнається протиправним та спричиняє обов'язок заподіювача
відшкодувати таку шкоду, якщо він не доведе свою
уповноваженість на її заподіяння. В галузі, що розглядається, діє
протилежне правило, а саме, що будь-який акт влади визнається
законним, в тому числі і той, яким заподіяно шкоду. Отже, для
відшкодування шкоди необхідно визнати акт влади незаконним. В
разі якщо шкода заподіяна внаслідок прийняття органом влади
незаконного нормативно-правового акта, вона піддягає
відшкодуванню лише в тому випадку, якщо такий нормативно-
правовий акт було визнано у відповідному порядку незаконним
та скасовано (ст. 1175 ЦК).
Певну специфіку має і така загальна умова відповідальності,
якпричинний зв'язок. У зазначеній сфері шкода частіше, ніж в
іншихсферах, завдається нероздільними діями кількох органів
влади, їхпосадових та службових осіб, що пояснюється
існуючою системоюпобудови державної влади та управління.
Часто виникає ситуація,коли важко встановити, чия конкретно
поведінка призвела до заподіяння шкоди. i.j ,«
788
І нарешті специфіка суб'єктивної сторон відповідальності
полягає в тому, шо в ЦК вперше визначено, що шкода, заподіяна
органами державної влади, органами влади АРК, органами
місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень
або у сфері нормотворчої діяльності, а також шкода, заподіяна
посадовими або службовими особами зазначених органів,
 відшкодовується незалежно від вини цих органів, їх посадових або
службових осіб.
Поряд з особливостями загальних умов відповідальності,
делікти, що розглядаються, характеризуються наявністю
спеціальних умов. Так, відповідно до ст.1174 ЦК суб'єктом
заподіяння шкоди може бути не будь-який працівник органу
державної влади, органу влади АРК та органу місцевого
самоврядування, а тільки їх посадова або службова особа.
Законодавче визначення посадової особи надається ст.2 Закону
про державну службу, відповідно до якої посадовими особами
вважаються керівники та заступники керівників державних органів
та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або
іншими нормативними актами покладено здійснення
організаційно-розпорядчих та консультативно-до-радчих функцій.
Поняття "службова особа" міститься у Примітці 1 до ст.364 КК.
Отже, службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово
здійснюють функції представників влади, а також обіймають
постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи
організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з
виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-
господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за
спеціальним повноваженням.
Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади, не
залежить від того, хто виступає як потерпілий — фізична або
юридична особа.
Відповідно до ст.ст. 1173—1175 ЦК шкода, заподіяна органами
державної влади, органами влади АРК, органами місцевого
самоврядування, посадовими або службовими особами зазначених
органів відшкодовується державою, АРК, органами місцевого
самоврядування. Від імені держави, АРК, органів місцевого
самоврядування, як правило, виступають відповідні фінансові
органи, тобто державне казначейство, фінансові управління,
районні фінансові відділи тощо. Держава Україна, АРК, орган
місцевого самоврядування має право зворотної вимоги (регресу)
до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо
інший розмір не встановлений законом (ч.і ст.1191 ЦК).
Відповідальність за шкоду, завдану правоохоронними органами.
Стаття 1176 ЦК встановлює особливий режим відшкодування
шкоди, завданої фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства,
прокуратури або суду. На відміну від актів органів влади, акти
правоохоронних органів та суду, незаконність яких може призвести до
виникнення деліктного зобов'язання, визначені в ЦК вичерпно. Так,
відповідно до ст. 1176 ЦК спеціальний делікт виникає в разі:
— незаконного засудження фізичної особи. Засудженою
визнається фізична особа, стосовно якої має місце вирок суду,
винесений відповідно до ст.332 КПК;
789
— незаконного притягнення її до кримінальної
відповідальності. Притягненим до кримінальної відповідальності
визнається громадянин, стосовно якого органами дізнання,
попереднього (досу-дового) слідства, прокуратури винесена
постанова про притягнення як обвинуваченого (ст.ст.131, 132
КПК);
— незаконного застосування як запобіжного заходу
триманняпід вартою або підписки про невиїзд. Взяття під варту
та підпискапро невиїзд як запобіжні заходи можуть бути обрані
органами дізнання, попереднього (досудового) слідства,
прокуратури, суду у порядку ст.ст. 151, 155 КПК;
— незаконного затримання. Затриманою вважається особа,
яказатримана за підозрою у вчиненні злочину (ст.43-1 КПК);
— незаконного накладення адміністративного стягнення у
вигляді арешту чи виправних робіт. Адміністративні стягнення у
вигляді арешту або виправних робіт можуть застосовуватися
згідно зіст.ст.31, 32 КпАП.
До переліку, встановленого ст.1176 ЦК, не включені такі дії
правоохоронних органів та суду, які також можуть завдати шкоду
особі, як незаконне проведення обшуку та виїмки, незаконне
застосування примусових заходів медичного характеру та деякі
інші. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі
вищезазначеними діями, а також іншими незаконними діями,
бездіяльністю, незаконним рішенням органу дізнання,
попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду,
відшкодовується на загальних підставах (ч.б ст.1176 ЦК). Тут
йдеться про застосування ст.ст. 1173—1175 ЦК, якими
встановлюється відповідальність за шкоду, завдану актами влади.
Для настання відповідальності за ч. 1 ст.1176 ЦК необхідно,
щоб вищеперелічені дії правоохоронних органів та суду були
незаконними. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній
особі незаконними діями, рішеннями чи бездіяльністю у сфері
правосуддя, виникає за умови:
— постановления судом виправдувального вироку (ч.4
ст.327КПК);
— скасування незаконного вироку суду. Незаконний вирок
суду може бути скасований при перегляді справи в
апеляційному(ст.366) або касаційному (ст.396 КПК) порядку;
— закриття кримінальної справи органом попереднього
(досудового) слідства. Перелік підстав закриття кримінальної
справивстановлений ст.6 КПК. До них належать: відсутність події
злочину, відсутність в діянні особи складу злочину, сплив строків
давності тощо. І тільки якщо кримінальну справу закрито на
підставізакону про амністію або акта про помилування, права на
відшкодування шкоди не виникає (ч.З ст.1176 ЦК).
— закриття провадження у справі про адміністративне
правопорушення відповідно до СТ.293 КпАП.
Незважаючи на наявність хоча б однієї із вищеперелічених
підстав, потерпілому може бути відмовлено у відшкодуванні
завданої шкоди, якщо така особа у процесі дізнання,
попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом
самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла
незаконному засуджен-790
ню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності,
незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під
вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню,
незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді
арешту чи виправних робіт (ч.4 ст.1176 ЦК).
Особливі підстави відшкодування встановлені ч.5 ст.1176 ЦК,
відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі
внаслідок постановления судом незаконного рішення в цивільній
справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі
встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановления
незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком
суду, що набрав законної сили.
Шкода, завдана незаконними діяннями правоохоронних органів
та суду, визначеними у ч.і ст.1176 ЦК, відшкодовується за рахунок
коштів державного бюджету в повному обсязі незалежно від вини
службових осіб вищезазначених органів.
Порядок відшкодування шкоди встановлений Законом про
порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями, відповідно до якого відшкодуванню
підлягають: заробіток та інші грошові доходи, які особа втратила
внаслідок незаконних дій; майно (в тому числі гроші, грошові
вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка
у статутному фонді господарського товариства, учасником якого
був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї
частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави
судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства,
органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а
також майно, на яке накладено арешт; штрафи, стягнуті на
виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені
громадянином; суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням
йому юридичної допомоги; моральна шкода. Якщо громадянин у
зв'язку з незаконним засудженням був позбавлений військових або
інших звань, а також державних нагород, йому поновлюються
звання і повертаються нагороди.
Розмір відшкодованої шкоди в місячний термін з дня звернен ня
громадянина визначають відповідні органи дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суд, про що виносять постанову (ухвалу).
Якщо справу закрито судом при розгляді її в апеляційному або
касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав
справу у першій інстанції. У разі незгоди з винесеною постановою
(ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до
положень цивільного процесуального законодавства може
оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду — до суду вищої інстанції
в апеляційному порядку. Оскарження до суду не позбавляє
громадянина права звернутись із скаргою до відповідного прокурора
(ст. 12 Закону про порядок відшкодування шкоди, завданої
громадянинові незаконними діями).
Відповідальність за шкоду, завдану малолітніми особами.
Деліктну відповідальність за завдану шкоду можуть нести тільки
особи, які здатні розуміти значення своїх дій та оцінювати їх
можливі наслідки. Така властивість особи в науці цивільного пра-
7Q1
ва отримала назву "деліктоздатність" та за загальним правилом
ЦК з'являється у фізичної особи з 14 років (ст.ст.31, 33). Проте
шкода, завдана особою до 14 років (малолітньою особою), також
підлягає відшкодуванню.
Відповідно до ст.1178 ЦК відповідальність за шкоду,
завдану малолітніми особами, несуть:
— батьки (усиновлювачі), опікуни малолітньої особи або інша
фізична особа, яка на правових підставах здійснює виховання
малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є
наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від
здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ч.і
ст.1178). Оскільки обов'язок здійснювати виховання дитини
покладається в рівній мірі на обох батьків, обидва з батьків в рівній
мірі несуть відповідальність за шкоду, завдану малолітньою
особою. При цьому відповідальність покладається на них
незалежно від того, проживають вони разом з дітьми, чи ні.
Особливо вирішено питання про відповідальність батьків,
позбавлених батьківських прав (ст. 1183 ЦК). Законом враховано,
що звичайно підставою для позбавлення батьківських прав є
безвідповідальне відношення батьків до виховання дітей,
зловживання своїми правами, жорстоке відношення до дитини,
що не може не відобразитися на поведінці дитини, в тому числі і
стосовно третіх осіб. Однак оскільки батьки, позбавлені
батьківських прав, не можуть брати участі у вихованні дітей, їх
відповідальність за шкоду, завдану дітьми, обмежується
трьохрічним строком. Після збігу цього строку відповідальність
батьків, позбавлених батьківських прав, виключається;
— заклад, який за законом здійснює функції опікуна
малолітньої особи, якщо не доведе, що шкоду завдано не з його
вини (ч.Зст.1178 ЦК). В цій нормі йдеться про дитячі будинки,
школи-інтер-нати та інші заклади освіти та охорони здоров'я, які
визнаютьсяопікунами малолітніх осіб, що там перебувають;
— навчальний заклад, заклад охорони здоров'я, інший
заклад,що зобов'язаний здійснювати нагляд за малолітньою
особою; особа, яка зобов'язана здійснювати нагляд за малолітньою
особою напідставі цивільно-правового договору — якщо не
доведуть, щошкоду було завдано не з їх вини (ч.2 ст.1178 ЦК).
До таких належать школи, дитячі садки, оздоровчі табори,
лікарні, а також фізичні особи, з якими укладений договір про
приватне виховання танавчання дитини (няня, приватний вчитель
тощо).
Умовою відповідальності як батьків та опікунів, так і інших
осіб, що здійснюють нагляд за дитиною в момент завдання шкоди,
вважається їх власна винна поведінка. При цьому вина батьків та
опікунів тлумачиться більш широко, ніж вина осіб, які в силу
закону або договору здійснюють нагляд за малолітньою особою.
Під виною батьків (опікунів) розуміється як нездійснення
необхідного нагляду за малолітніми, так і несумлінне здійснення
або ухилення від їх виховання. Для того, щоб довести
відсутність своєї вини, батьки (опікуни) повинні обґрунтувати
неможливість здійснення виховання дітей та нагляду за ними,
наприклад, внаслідок тривалої хвороби тощо.
792
Що стосується вини закладів та осіб, які повинні здійснювати
нагляд за малолітньою особою, то вона може проявлятися лише у
нездійсненні необхідного нагляду за дитиною в момент завдання
нею шкоди. За низький рівень виховної роботи зазначені особи
відповідальності не несуть. Більш того, якщо буде доведено, що
шкода завдана малолітньою особою з вини як батьків, так і
закладу або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, ці
особи зобов'язані відшкодувати шкоду у частині, яка визначена за
домовленістю між ними або за рішенням суду (ч.4 ст.1178 ЦК).
Оскільки відповідальність батьків (усиновлювачів) та інших осіб,
визначених ст.1178 ЦК — це відповідальність за власну вину, їх
обов'язок з відшкодування шкоди, завданої малолітнім, не
припиняється з набуттям останнім повної дієздатності або
отриманням власного майна, достатнього для відшкодування шкоди.
На цій же підставі вони позбавлені права регресної вимоги до
малолітнього завдавана шкоди по досягненні ним повноліття (ч.5
ст.1178 ЦК). Водночас ЦК допускає можливість того, що обов'язок з
відшкодування шкоди потерпілому може бути покладений на самого
завдавача шкоди. Це можливо за одночасної наявності наступних
підстав (ч.5 ст.1178).
 По-перше, допускається перекладення обов'язку лише з
відшкодування шкоди, завданої життю та здоров'ю. Шкода, завдана
майну осіб, відшкодовується батьками (усиновлювачами). По-
друге, як особи, відповідальні за шкоду, завдану малолітнім,
повинні виступати батьки (усиновлювачі), опікуни малолітнього та
інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють
виховання малолітньої особи (ч.і ст.1178 ЦК). Якщо
відповідальною особою є юридична особа, перекладення обов'язку
відшкодувати шкоду на самого малолітнього не допускається.
По-третє, обов'язок відшкодувати завдану шкоду може бути
покладений на самого завдавача шкоди, якщо фізичні особи,
відповідальні за завдану шкоду, є неплатоспроможними або
померли. І нарешті, сам завдавач шкоди повинен мати достатні
кошти для відшкодування шкоди.
Рішення про покладення на завдавача шкоди обов'язку її
відшкодувати приймається судом за позовом заінтересованої
особи. До таких осіб можна віднести потерпілого або фізичну особу,
відповідальну за дії малолітнього.
Якщо шкода завдана спільними діями кількох малолітніх осіб,
вона відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами),
опікунами в частині, яка визначається за домовленістю між ними,
а в разі неможливості досягнення домовленості — за рішенням суду.
При цьому суд може брати до уваги вік малолітнього, участь кожного
малолітнього у завданні шкоди, можливе часткове відшкодування
шкоди в добровільному порядку тощо. Якщо в момент завдання
шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в
закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей
заклад відшкодовує завдану шкоду у частині, яка визначається за
рішенням суду (ч.2 ст. 1181 ЦК).
Відповідальність за шкоду, завдану неповнолітніми особами
ЦК визнає неповнолітніми фізичних осіб віком від 14 до 18
років (ч.і ст.32). На відміну від малолітніх, неповнолітні особи є
де-
7СП
ліктоздатними, а отже, самостійно відповідають за завдану ними
шкоду на загальних підставах (ч. 1 ст. 1179). Батьки
(усиновлювачі) та піклувальники (громадяни або установи, які
мають такий статус стосовно неповнолітнього) несуть
відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім за наявності
двох підстав: а) власної винної поведінки; б) відсутності у
неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування
завданої нею шкоди. На відміну від випадків завдання шкоди
малолітніми, за шкоду, завдану в результаті протиправних дій
неповнолітніх від 14 до 18 років, відповідають тільки батьки
(усиновлювачі) та піклувальники. Стаття 1179 ЦК виключає
відповідальність установ, які зобов'язані здійснювати нагляд за
неповнолітнім. При цьому в тих випадках, коли шкода завдана
діями неповнолітнього при виконанні ним трудових обов'язків в
юридичній особі, перед потерпілим відповідає ця особа за
правилами ст. 1172 цього Кодексу.
За своїм характером відповідальність батьків та
піклувальників є додатковою або субсидіарною. її суть полягає в
тому, що вищезазначені особи відповідають перед потерпілим в
тій частині, в якій не можуть відповідати самі неповнолітні через
відсутність у них майна, достатнього для відшкодування шкоди.
Вина батьків, піклувальників неповнолітніх, як і вина батьків та
опікунів малолітніх осіб, презюмується та полягає у
неналежному здійсненні виховання та нагляду за дітьми. До
відповідальності з шкоду, завдану неповнолітнім, повинні бути
притягнуті обидва з батьків. Батьки неповнолітнього, позбавлені
батьківських прав, несуть відповідальність за нормами ст. 1183
ЦК, як і батьки малолітнього, позбавлені батьківських прав.
Відповідальність батьків та піклувальників
неповнолітнього припиняється у наступних випадках:
— після досягнення завдавачем шкоди повноліття (18 років);
— коли завдавач шкоди до досягнення повноліття стане
власником майна, достатнього для відшкодування шкоди (ч.З ст.
1179);
— в разі набуття неповнолітньою особою повної цивільної
дієздатності до досягнення повноліття внаслідок одруження або
емансипації (ст.1180 ЦК).
При цьому в разі відсутності у особи, яка набула повної
дієздатності до досягнення повноліття, майна, достатнього для
відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в
частині, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками
(усинов-лювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду
на набуття нею повної дієздатності (ст.35 ЦК) і не доведуть, що
шкоду було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб
відшкодувати шкоду припиняється з досягненням завдавачем
шкоди повноліття (ч.2 ст.1180 ЦК).
Оскільки відповідальність батьків (усиновлювачів), опікунів
не-., повнолітнього — це відповідальність за власну вину,
регресні ви! моги вищезазначених осіб до безпосереднього
завдавача шкоди наЙ віть після досягнення ним повноліття або
набуття повної дієздатні ності не допускаються.
В разі завдання шкоди спільними діями кількох
неповнолітніх, які походять від різних батьків та (або)
знаходяться під піклуван-794
ням різних закладів, така шкода відшкодовується ними у частині,
яка визначається за домовленістю між ними, а в разі неможливос ті
досягнення домовленості — за рішенням суду. Якщо в момент
завдання шкоди кількома неповнолітніми особами, одна з них
перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції
піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частині, яка
визначається рішенням суду (ст.1182 ЦК).
Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою
Недієздатною є фізична особа, яка визнана такою судом в
порядку ст.39 ЦК, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого
психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та
(або) керувати ними. Недієздатні особи є неделіктоздатними, тобто
не несуть відповідальності за шкоду, завдану ними після визнання їх
недієздатними.
Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною особою, несе її
опікун або заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за такою
особою (як правило, йдеться про психіатричні лікарні,
спеціалізовані інтернати тощо), якщо вони не доведуть, що шкода
була завдана не з їх вини (ч. 1 ст.1184 ЦК). Під виною опікунів та
відповідних закладів слід розуміти нездійснення ними належного
нагляду за недієздатним під час завдання ним шкоди. Оскільки
опікун та відповідна організація несуть відповідальність за свою
вину, їх обов'язок з відшкодування шкоди не припиняється в разі
наступного поновлення цивільної дієздатності завдавача шкоди
(ст.42 ЦК). Вони також не мають права звертатися до недієздатної
особи з регресними вимогами.
Водночас із зазначеного загального правила існують винятки.
Встановлено, що суд може постановити рішення про відшкодування
шкоди частково або в повному обсязі за рахунок майна недієздатної
особи за наявності наступних умов: а) шкода завдана каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого; б) опікун
недієздатної особи, яка завдала шкоду, помер або у нього відсутнє
майно, достатнє для відшкодування шкоди; в) сама недієздатна
особа має таке майно (ч.2 ст.1184 ЦК). Із зазначеним позовом до
суду може звернутися заінтересована особа, якою, як правило, є
опікун недієздатного, сам потерпілий або його родичі, якщо шкода
завдана смертю особи.
Відповідальність за шкоду, завдану фізичною особою, дієздатність
якої обмежена
Відповідно до ст.36 ЦК суд може обмежити дієздатність
фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який
істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та
(або) керувати ними, а також дієздатність фізичної особи, якщо вона
зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами,
токсичними речовинами тощо і тим ставить себе і свою сім'ю, а
також інших осіб, яких вона за законом повинна утримувати, у
скрутне матеріальне становище. Фізичним особам, цивільна
дієздатність яких обмежена, призначається піклувальник.
Особливість обмеження дієздатності таких осіб полягає в тому,
Що будучи обмеженими у можливості вчиняти правочини,
одержанні заробітної плати, пенсій, стипендій та інших
доходів, ці
7СК
особи є повністю деліктоздатними, тобто самостійно несуть
відповідальність за завдану ними шкоду на загальних
підставах (ст.1185 ЦК).
Відповідальність за шкоду, завдану фізичною особою, яка не
усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати
ними
Іноді в житті мають місце ситуації, коли шкода завдається
повністю або частково дієздатною особою чи особою,
обмеженою у дієздатності, але яка в момент завдання шкоди
знаходилася в такому стані, що не могла усвідомлювати значення
своїх дій та/або керувати ними. Це може бути викликано
раптовою втратою свідомості, станом афекту, знаходженням
особи під гіпнозом. В кримінальному праві подібний стан, який
виключає відповідальність, називають "неосудністю" (ст. 19 КК).
Стан неосудності виключає вину завдавача шкоди, тому шкода,
завдана особою в такому стані, юридично кваліфікується як
така, що виникла внаслідок випадку, а отже, за загальним
правилом ст. 1186 ЦК не відшкодовується.
Однак ЦК передбачає із цього загального правила кілька
винятків.
По-перше, суд, враховуючи інтереси потерпілого, може
постановити рішення про відшкодування неосудною особою
шкоди самостійно частково або в повному обсязі з урахуванням
матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала
шкоду.
По-друге, якщо фізична особа — завдавач шкоди — сама
довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення
своїх дій та (або) не могла керувати ними, в результаті вживання
нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин
тощо (наприклад у випадку самогіпнозу), шкода, завдана такою
особою, відшкодовується на загальних підставах (ч.і ст. 1186
ЦК).
По-третє, якщо шкода завдана особою, яка була неосудною у
зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може
постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком
(дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони
проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад
або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді
(ч.2 ст. 1186 ЦК). Така норма введена як в інтересах потерпілих,
так і з метою посилення нагляду за психічно хворими або
недоумкуватими особами, оскільки практика показує, що
стосовно осіб, які страждають на різноманітні психічні
захворювання і в силу цього не можуть оцінити небезпеку своїх
дій або керувати ними, не ставиться питання про визнання їх
недієздатними, а отже, відсутні особи (опікуни), на яких може
бути покладена відповідальність.
Відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної
небезпеки
В науці цивільного права завдання шкоди джерелом
підвищеної небезпеки традиційно виділяється у спеціальний
делікт з урахуванням особливостей механізму завдання шкоди, а
також умов виникнення деліктного зобов'язання.
Особливість механізму полягає в тому, що шкода завдається
потерпілому не будь-якими діями, а саме діяльністю, яка підпадає
під 796
характеристику джерела підвищеної небезпеки, надану у ст. 1187
цК. Відповідно під джерелом підвищеної небезпеки слід розуміти
діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або
утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання,
використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і
вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів,
службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює
підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та
інших осіб. Отже, для віднесення тієї чи іншої діяльності до
джерела підвищеної небезпеки потрібно, щоб така діяльність
створювала підвищену небезпеку для самої особи, яка її здійснює, а
також для інших осіб. Підвищена небезпека в розумінні ст. 1187 ЦК
є об'єктивною категорією, не пов'язаною з психологічним поняттям
страху, та означає більшу вірогідність настання негативних,
шкідливих наслідків, ніж при проведенні будь-якої іншої діяльності.
Причиною підвищеної небезпеки є такі властивості об'єктів, з якими
здійснюється діяльність, які зумовлюють неможливість повного
контролю за такою діяльністю з боку людини на певному етапі
розвитку науки та технологій. Тому, незважаючи на дотримання
правил техніки безпеки, існує підвищена вірогідність завдання
шкоди внаслідок проведення такої діяльності.
Перелік видів діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою,
який наводиться у ч.і ст.1187 ЦК 2003 p., є більш широким
порівняно з ЦК 1963 р. та постановою Пленуму Верховного Суду
"Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про
відшкодування шкоди". Крім використання транспортних засобів,
роботи промислових підприємств, будівництва, ЦК до джерел
підвищеної небезпеки відносить утримання диких звірів, службових
собак та собак бійцівських порід, використання, зберігання
хімічних та радіоактивних речовин тощо. Однак перелік видів
діяльності, які створюють підвищену небезпеку, не є вичерпним.
Питання про те, чи є та чи інша діяльність джерелом підвищеної
небезпеки, має вирішуватися судом у кожному конкретному
випадку з урахуванням висновків відповідних експертиз (технічної,
радіаційної, хімічної тощо).
При цьому слід мати на увазі, що визнання тієї чи іншої
діяльності джерелом підвищеної небезпеки нерідко залежить не
тільки від якісних характеристик об'єкта, з яким така діяльність
здійснюється, а й від його кількісних характеристик. Так, киснева
подушка, яка продається в аптеці, ніякої небезпеки для оточуючих
не створює. Однак цього не можна сказати про кисневий газгольдер
(сховище кисню).
Особливі правила ст.1187 ЦК діють тоді, коли шкода завдана
тими шкідливими властивостями об'єкта, завдяки яким діяльність
з ним визнається джерелом підвищеної небезпеки. Так, шкода,
завдана автомобілем, буде відшкодовуватися за правилами ст.1187
ЦК тільки тоді, коли автомобіль знаходився в русі, а не тоді, коли
він стояв в гаражі або на стоянці.
Суб'єктом відповідальності згідно зі ст.1187 ЦК є володілець
об'єкта, діяльність з яким створює підвищену небезпеку, під яким
слід розуміти особу, що на відповідній правовій підставі володіє
транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання,
зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Для вирішення питання про притягнення тієї чи іншої особи до
відповідальності за ст.1187 ЦК треба визначити дві основні ознаки
володільця: юридичну та матеріальну (фактичну). Юридична
ознака означає, що володільцем визнається тільки та особа, яка
володіє об'єктом, діяльність з яким створює підвищену небезпеку,
на відповідній правовій підставі: право власності, інше речове
право, договір оренди, доручення, підряду тощо. Матеріальна або
фактична ознака володільця джерела підвищеної небезпеки
означає, що особа повинна здійснювати фактичне володіння
(експлуатацію, використання, зберігання, утримання)
небезпечних об'єктів. Як правило, повинні мати місце обидві
ознаки володільця джерела підвищеної небезпеки, крім випадків,
передбачених в законі.
Так, не визнається володільцем джерела підвищеної небезпеки
та не несе відповідальності перед потерпілим особа, яка
здійснювала фактичне володіння (управління, експлуатацію)
небезпечним об'єктом в силу трудових відносин з володільцем
такого об'єкта (водій, машиніст, оператор тощо). Така особа може
бути притягнена до відповідальності лише самим володільцем
джерела підвищеної небезпеки в регресному порядку, враховуючи
характер відносин, які між ними склалися.
Якщо управління небезпечним об'єктом передається третій особі
без якогось юридичного оформлення (наприклад, передається
управління транспортним засобом без оформлення довіреності),
вважається, що об'єкт не виходить із володіння його
безпосереднього володільця, і саме він нестиме відповідальність за
завдану шкоду.
Володілець небезпечного об'єкта не може бути визнаний
суб'єктом відповідальності за завдану шкоду, якщо транспортним
засобом, механізмом та іншим небезпечним об'єктом неправомірно
заволоділа інша особа (наприклад, при угоні транспортного
засобу). В цьому випадку відповідальність перед потерпілим за
правилами ст.1187 ЦК нестиме особа, яка неправомірно заволоділа
небезпечним об'єктом. Однак власник або інший володілець
джерела підвищеної небезпеки також може бути притягнений до
відповідальності, якщо буде доведено, що неправомірному
заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом,
іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця),
наприклад, якщо особа не здійснювала належної охорони
транспортного засобу або іншого об'єкта, залишила незачиненими
двері автомобіля тощо. В такому випадку до відповідальності
притягуються як володілець джерела підвищеної небезпеки, так і
особа, яка неправомірно заволоділа небезпечним об'єктом, у
частині, яка визначається за рішенням суду з урахуванням
обставин, що мають істотне значення (ч.4 ст.1187 ЦК) — ступеня
вини володільця об'єкта у недбалому ставленні до його зберігання,
величини завданої шкоди, матеріального становища сторін тощо.
Нерідко трапляється так, що шкода завдається кількома
об'єктами, діяльність з якими пов'язана з підвищеною небезпекою,
нап-
798
риклад, в результаті зіткнення кількох автомобілів постраждалим є
пасажир або пішоход. В такій ситуації відповідальність перед
потерпілим несуть всі володільці небезпечних об'єктів солідарно
незалежно від їхньої вини (ч.2 ст.1188 ЦК). В подальшому особа,
яка відшкодувала шкоду потерпілому, але є невинною у її завданні
може звернутися до інших осіб з регресними вимогами.
Якщо шкода завдана внаслідок взаємодії кількох джерел
підвищеної небезпеки самим їх володільцям, її відшкодування
відбувається за правилами ст.1188 ЦК. Так, шкода, завдана одній
особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою. За
наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не
відшкодовується. За наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було
завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній
частині залежно від обставин, що мають істотне значення. До таких
обставин може бути віднесено ступінь вини кожного завдавача, їх
матеріальне становище, часткове відшкодування шкоди в
добровільному порядку тощо.
Особливість відповідальності за шкоду, завдану джерелом
підвищеної небезпеки, також полягає у специфіці умов виникнення
цього деліктного зобов'язання. Відповідальність тут настає
незалежно від вини володільця джерела підвищеної небезпеки, а
отже, є більш суворою порівняно зі звичайною цивільно-правовою
відповідальністю. Саме в цьому розумінні відповідальність за шкоду,
завдану джерелом підвищеної небезпеки називають підвищеною, що
не слід ототожнювати з випадками, коли підвищеним є розмір
відповідальності.
Підставами звільнення від відповідальності за ст.1187 ЦК є
тільки непереборна сила та умисел потерпілого. Що стосується
непереборної сили (надзвичайної або невідворотної за даних умов
події (ст.263 ЦК), то слід зазначити, що в цьому випадку йдеться
про зовнішні стосовно небезпечного об'єкта чинники (як правило,
стихійні лиха), внаслідок яких об'єкт виходить з-під контролю
людини, в результаті чого завдається шкода. Шкідливі властивості
самого об'єкту не є непереборною силою. Умислом потерпілого
визнається свідоме бажання останнього, щоб йому була завдана
шкода. На практиці доведений умисел потерпілого на завдання
йому шкоди трапляється дуже рідко.
Компенсація моральної шкоди
 Відповідно до положень Конституції (ст.ст.32, 56, 62) фізичні та
юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немай-
нової) шкоди, завданої внаслідок порушення їх прав та законних
інтересів. Зазначене право знайшло своє подальше відображення в
ЦК, зокрема у ст.ст.23, 1167, 1168.
Відповідно до ст.23 ЦК моральна шкода може полягати:
— у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа
зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
— у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її
сім'ї чиблизьких родичів;
— у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку зі знищенням або пошкодженням її майна;
— у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації
фізичної або юридичної особи.
799
Зазначений перелік дій, внаслідок яких особа може зазнавати
моральної шкоди, безперечно не є виключним та не перелічує всі
випадки, коли особі завдається моральна шкода. Отже, правильним
є визначення моральної шкоди, яке надається п.З постанови
Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди", відповідно до якого
під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового
характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших
негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі
незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна
шкода може також полягати в порушенні нормальних життєвих
зв'язків через неможливість продовження активного громадського
життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, у втратах
немайнового характеру у зв'язку з посяганням на фірмове
найменування, товарний знак, виробничу марку юридичної особи,
розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням інших
дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її
діяльності тощо.
Стаття 1167 ЦК встановлює загальне правило, відповідно до
якого відповідальність за завдання моральної шкоди настає за
наявності всіх основних умов відповідальності, а саме:
протиправної поведінки, моральної (немайнової) шкоди,
причинного зв'язку та вини завдавача. При цьому треба
враховувати, чим підтверджується факт завдання особі моральної
шкоди, за яких обставин та якими діями (бездіяльністю) вона
завдана, в якій грошовій формі чи в якій матеріальній формі особа
оцінює завдану їй шкоду та з чого вона при цьому виходить та
інші обставини.
Винятки із цього правила зазначені ч.2 ст. 1167 ЦК, де
передбачені випадки притягнення особи до відповідальності за
завдання моральної шкоди незалежно від її вини. До таких
випадків зокрема належать:
а) завдання моральної шкоди каліцтвом, іншим
ушкодженнямздоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії
джерела підвищеноїнебезпеки. В цьому випадку для настання
відповідальності незалежно від вини необхідною є наявність
одночасно двох умов. Перша —це причина виникнення моральної
шкоди, якою є каліцтво, інше ушкодження здоров'я або смерть
фізичної особи. Друга — це особливість діяльності, під час якої
завдається моральна шкода — дія джерела підвищеної небезпеки.
При цьому якщо каліцтво, інше ушкодження здоров'я або смерть
особи настала внаслідок взаємодії кількохджерел підвищеної
небезпеки, моральна шкода, завдана володільцямоб'єктів, діяльність
яких є джерелом підвищеної небезпеки, компенсується залежно від
вини кожного з них за правилами ст. 1188 ЦК;
б) завдання шкоди фізичній особі внаслідок її незаконного
засудження, незаконного притягнення до кримінальної
відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу
триманняпід вартою або підписки про невиїзд, незаконного
затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у
вигляді арешту або виправних робіт. В цьому випадку
компенсація моральноїшкоди відбувається на підставі ст. 1176 ЦК;
в) в інших випадках, встановлених законом, наприклад, в
результаті завдання моральної шкоди внаслідок недоліків товарів,
ро-
800
йт (послуг) (§3 гл.82 ЦК); або у випадках, передбачених Законом
про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями.
Суб'єктом права вимоги компенсації моральної шкоди є особа,
якій ця шкода безпосередньо завдана неправомірними діями
(бездіяльністю) інших осіб. Моральна шкода, завдана смертю
фізичної особи, відшкодовується її чоловіку (дружині), батькам
(усиновлю-вачам), дітям (усиновленим), а також особам, які
проживали з нею однією сім'єю (ч.2 ст.1168 ЦК). При доведенні
фактів проживання з померлим однією сім'єю (спільне
проживання, ведення спільного господарства тощо) факт
родинного зв'язку значення не має.
За загальним правилом ч.5 ст.23 ЦК моральна шкода
відшкодовується одноразово. Тобто незалежно від того, що об'єкт
відшкодування: гроші чи інші майнові цінності — їх передача
повинна бути здійснена одноразовим актом. Винятком із цього
правила є норма ч.і ст.1168 ЦК, відповідно до якої моральна шкода,
завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути
відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних
платежів.
§ 2. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров'я або смертю
1. Конституція (ст.З) проголошує людину, її життя і здоров'я,
честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною
цінністю в державі. Отже завдання фізичній особі каліцтва, іншого
ушкодження здоров'я або позбавлення її життя породжують
зобов'язання з відшкодування шкоди, яке має ряд специфічних
особливостей порівняно із загальними правилами про зобов'язання
із завдання шкоди. Зазначений випадок традиційно виділяється в
цивільному законодавстві у особливий делікт, регулювання якого
поряд з ЦК здійснюється також спеціальними нормативними
актами, що діють у сфері загальнообов'язкового державного
соціального страхування, до яких можна віднести закони про
загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного
випадку, про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у
зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням тощо.
 Вищезазначене деліктне зобов'язання виникає за наявності
загальних умов цивільно-правової відповідальності, які в цьому
випадку мають певні особливості. Оскільки життя та здоров'я
особи є абсолютною цінністю, будь-яке завдання каліцтва, іншого
ушкодження здоров'я громадянинові або позбавлення його життя є
протиправним. І тільки у виключних випадках, прямо
передбачених законом, завдання шкоди життю або здоров'ю
людини є допустимим (наприклад, коли шкода завдається у стані
необхідної оборони).
Шкода, завдана життю або здоров'ю людини, яка спричинила її
каліцтво, травму або смерть, не може бути відшкодована в натурі,
а її грошова компенсація найчастіше не може призвести до повного
відновлення порушеного стану потерпілого. Ця обставина визначає
специфіку цього делікту. Обсяг шкоди, що підлягає відшко-
801
дуванню потерпілому, має складатися із двох елементів:
компенсації майнових втрат (втрати заробітку, інших доходів,
витрат на відновлення здоров'я, витрат на поховання тощо) та
компенсації моральної шкоди. Якщо ніякої майнової шкоди у
потерпілого не виникло, хоча його здоров'ю і завдана шкода, його
права обмежуються можливістю вимагати компенсації за фізичні
та моральні страждання, які він пережив.
2. Специфіка причинного зв'язку як умови відповідальності
полягає у встановленні кількох ланцюгів причинного зв'язку: по-
перше, має бути встановлений причинний зв'язок між діями
(бездіяльністю) завдавача шкоди та ушкодженням здоров'я
(смертю) потерпілого, а по-друге — причинний зв'язок між
ушкодженням здоров'я (смертю) потерпілого та майновими
втратами, вираженими у втраті заробітку, додаткових витратах
тощо.
Умовою відповідальності за шкоду, заподіяну життю або
здоров'ю потерпілого, є вина завдавача шкоди, крім випадків
завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187); актами
влади та діями правоохоронних органів (ст.ст. 1173—1176), а також
шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) — §3
гл.83 ЦК. Згідно з загальним правилом ст.1166 ЦК вина завдавача
презюмується, отже, для звільнення від відповідальності він
повинен надати докази своєї невинуватості.
3. В ЦК зазначений делікт поділяється на два основні
різновиди. Залежно від того, яким благам завдана шкода,
виділяються: а) відповідальність за шкоду, завдану каліцтвом або
іншим ушкодженням здоров'я; б) відповідальність за шкоду,
завдану смертю потерпілого. Вказані випадки відрізняються один
від одного обсягом та характером відшкодування, суб'єктним
складом та цілим рядом інших обставин.
Відповідальність за шкоду, завдану каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров'я
Відповідно до ст. 1195 ЦК фізична або юридична особа, яка
завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я
фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток
(дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення
професійної чи загальної працездатності, а також відшкодувати
додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого
харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків,
протезування, стороннього догляду тощо. Тобто в результаті
каліцтва або іншого ушкодження здоров'я майнові втрати
фізичної особи можуть виражатися у втраті заробітку (доходу),
якого вона позбавилася повністю або частково у зв'язку з втратою
працездатності, а також у додаткових витратах, які громадянин
повинен нести у зв'язку з ушкодженням здоров'я.
Шкода у вигляді втраченого заробітку (доходу) визначається з
урахуванням двох чинників, а саме: а) середньомісячного
заробітку (доходу) потерпілого до каліцтва або іншого
ушкодження здоров'я; б) ступеня втрати потерпілим професійної
працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.
Середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого
обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три
останні календар-802
ні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті
працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я.
Якшо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від
п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір
втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи із
п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати (ч.і ст.1197
ЦК).
В разі якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не
працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється
за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або
звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації
у цій місцевості (ч.З ст.1197 ЦК). Якщо потерпілий ніколи не
працював та не має професії, розмір відшкодування визначається
виходячи з розміру мінімальної заробітної плати (ч.2 ст.1195 ЦК).
Поряд із відомими принципами визначення обсягу та характеру
відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я або смертю потерпілого, ЦК закріпив підхід, який раніше
не був відомий законодавству. Йдеться про можливість
відшкодування заробітку, який потерпілий міг би мати. Відповідно
до ч.4 ст.1197 ЦК якщо заробіток (дохід) потерпілого до його
каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило
його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за
посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на
роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного
заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він
одержав або мав одержати після відповідної зміни.
До складу втраченого заробітку (доходу) потерпілого
включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем
основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на
доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку. В
разі зайняття особою підприємницькою або творчою діяльністю
доходи від такої діяльності також включаються до складу втраченого
заробітку (доходу) на підставі даних органу державної податкової
служби. Розмір такого доходу визначається із річного доходу
потерпілого, одержаного в попередньому господарському році,
поділеного на дванадцять. Якщо потерпілий одержував дохід менш
як дванадцять місяців, розмір його втраченого доходу визначається
шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість
місяців (ст.1198 ЦК).
До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові
виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога,
допомога по вагітності та пологах тощо (ч.З ст.1197 ЦК).
Другим чинником, який впливає на розмір втраченого заробітку
(доходу), є ступінь втрати потерпілим професійної працездатності, а
за її відсутності — ступінь втрати загальної працездатності. Ступінь
втрати працездатності визначає МСЕК у відсотках до професійної
працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров'я.
МСЕК проводить огляд потерпшого за направленнями лікувально-
профілактичного закладу, профспілкового органу підприємства,
органів слідства, прокуратури. Розмір відшкодування потерпілому
визначається у відсотках до середньомісячного заробітку, що
відповідає ступеню втрати працездатності. В разі втрати 100%
працездат-
26
803
ності потерпілий має право на відшкодування повної суми серед
ньомісячного заробітку (доходу).
При визначенні розміру відшкодування пенсії, призначені
псьі терпілому у зв'язку з втратою здоров'я пенсії, які
потерпілий ом римував до цього, а також інші доходи не
враховуються та не спричиняють зменшення розміру
відшкодування за заподіяну шкоду (ч.З ст. 1195 ЦК). Тобто
можлива ситуація, що особа після каліцтва або іншого
ушкодження здоров'я змінила професію, наприклад зайнялася
бізнесом, внаслідок чого її дохід значно збільшився, але це не
впливає на розмір відшкодування, на яке вона має право.
Другим видом майнової шкоди, яка може бути заподіяна
потерпілому внаслідок каліцтва або іншого ушкодження
здоров'я, є його додаткові витрати (ст. 1195 ЦК). Закон містить
лише приблизний перелік можливих додаткових витрат, які,
наприклад, можуть виражатися у витратах на лікування,
посилене харчування, санаторно-курортне лікування,
протезування, сторонній догляд тощо. Потерпілому, який
потребує кілька видів допомоги, відшкодовуються витрати,
пов'язані з отриманням кожного виду де помоги.
Певні особливості визначені законом щодо
відшкодуванишкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я малолітньої або неповнолітньої особи. При заподіянні
шкоди малолітніїособі (до 14 років), яка, як правило, не має
заробітку (доходу), вишкодуванню підлягають лише додаткові
витрати, викликані ушкодженням здоров'я (ч.і ст. 1199 ЦК). Після
досягнення потерпілим 1-яроків (учнями — 18 років) йому також
відшкодовується шкода!пов'язана із втратою або зменшенням
його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом
мінімальної заробітної плати. ВІразі якщо на момент заподіяння
шкоди неповнолітня особа (від 14 до 18 років) мала заробіток,
шкода відшкодовується їй виходячи зірозміру її заробітку, але не
нижче встановленого законом розмірумінімальної заробітної плати
(ч.2 ст. 1199 ЦК).
Якщо потерпілий здобув певну кваліфікацію, то після початку ;
трудової діяльності він має право вимагати збільшення
відшкодування за шкоду, пов'язану зі зменшенням його
працездатності, виходячи з розміру винагороди гірацівника його
кваліфікації. Слід також відзначити новелу ЦК. Йдеться про
потерпілого, який не мав професійної кваліфікації і після
досягнення повноліття залишається непрацездатним внаслідок
каліцтва, завданого йому до повноліття. Він має право отримати
відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом
розміру мінімальної заробітної плати (ч.4ст. 1199 ЦК).
Відшкодування, призначене у зв'язку з втраченим заробітком
(доходом) не є величиною незмінною. У випадках, прямо
вказаних в законі, його розмір може змінюватися. Так, якщо
працездатність потерпілого знизилася порівняно з тією, яка була
у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди,
він має право на збільшення розміру відшкодування шкоди
(ст.1203 ЦК). В свою чергу особа, на яку покладено обов'язок
відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням
здоров'я, вправі вимагати 804
ншення розміру відшкодування, якщо працездатність потерпі- ЗМЄо
зросла порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішен-
Л Г
° питання про відшкодування шкоди (ст.1204 ЦК). Збільшення
Гндексація) розміру відшкодування можливе також за заявою
потерпілого у разі підвищення вартості життя (ст.1208 ЦК).
Відповідальність за шкоду, завдану смертю потерпілого В разі смерті
потерпілого особа, яка несе за це цивільно-правову
відповідальність, зобов'язана відшкодувати шкоду, яка виникла у
зв'язку із втратою годувальника у непрацездатних осіб, які
знаходилися на утриманні померлого або мали на день його смерті
право на одержання від нього утримання, а також дитини
потерпілого, народженої після його смерті. Відповідно до ч.і
ст.1200 ЦК шкода відшкодовується:
а) дитині — до досягнення нею 18 років (учню, студенту —
дозакінчення навчання, але не більш як до досягнення ним 23
років);
б) чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам), які
досяглипенсійного віку, встановленого законом — довічно;
в) інвалідам — на строк інвалідності;
г) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя
чиіншому члену сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо
вонине працюють і здійснюють догляд за дітьми, братами,
сестрами,внуками померлого — до досягнення ними 14 років;
д) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні
потерпілого — протягом п'яти років після його смерті.
Конкретний розмір відшкодування шкоди, призначений на
користь кожної особи, яка має право на відшкодування,
визначається виходячи із середньомісячного заробітку (доходу)
померлого, з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та
працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають
право на відшкодування шкоди (ч.2 ст.1200 ЦК).
Встановлений кожному, хто має право на відшкодування шкоди
у зв'язку із втратою годувальника, розмір відшкодування за
загальним правилом не підлягає подальшому перерахунку. Із цього
правила закон прямо встановлює два винятки, а саме: а)
і народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті
годувальника; б) призначення (припинення) виплати
відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами,
сестрами, внуками померлого (ч.4 ст.1200 ЦК). У вказаних
випадках перераховується частина заробітку (доходу) померлого
годувальника, що припадає на кожну особу, яка має право на
відшкодування шко-Ди, з урахуванням збільшення або
зменшення кількості таких осіб. Як і при відшкодуванні шкоди,
завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суми
відшкодування, що сплачуються громадянам у зв'язку із втратою
годувальника, підлягають індексації за рішенням суду в разі
підвищення вартості життя (ст.1208 ЦК).
Закон не передбачає відшкодування якихось додаткових витрат,
пов'язаних зі смертю годувальника, хоча такі витрати можливі
(наприклад, витрати по догляду за потерпілим до його смерті то-
Щ°)- Єдиним винятком є витрати на поховання, відшкодуванню
яких присвячена ст.1201 ЦК. До таких витрат судова практика від-
805
носить витрати на придбання необхідних приналежностей для
поховання, транспорт, на оплату звичайних ритуальних послуг, на
спорудження надгробного пам'ятника. Допомога на поховання,
одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми
відшкодування шкоди не зараховується.
Як правило, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю, здійснюється щомісячними
платежами (ч. 1 ст. 1202 ЦК). За наявності обставин, що мають
істотне значення, суд з врахуванням матеріального становища
зав-давача шкоди може присудити здійснення відшкодування
одноразовим платежем, але не більш, ніж за три роки наперед.
Такою обставиною, що має істотне значення, може бути,
наприклад, ви-' їзд завдавана шкоди за кордон, тривале
відрядження, що ускладнить виплату ним щомісячного
відшкодування. Стягнення додаткових витрат може бути
здійснене наперед у межах строків, встановлених на підставі
висновку відповідної лікарської експертизи,; а також в разі
необхідності попередньої оплати послуг і майна і (придбання
путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів
тощо).
В разі смерті громадянина, зобов'язаного відшкодувати шкоду,
обов'язок з її відшкодування переходить до його спадкоємців в
межах вартості спадкового майна. При реорганізації юридичної ;
особи, визнаної відповідальної за шкоду, заподіяну життю або
здоров'ю, обов'язок з виплати необхідних платежів покладається
на її правонаступника. В разі ліквідації юридичної особи платежі,
належні потерпілому або особам, що мають право на
відшкодування шкоди у зв'язку із втратою годувальника, мають
бути капіталізовані для виплати їх потерпілому або зазначеним
особам. В разі відсутності у юридичної особи коштів для
капіталізації платежів обов'язок щодо їх капіталізації
покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду
за позовом потерпілого (ст.1205 ЦК).
§ 3. Відшкодування шкоди,
завданої внаслідок недоліків товарів,
робіт (послуг)
1. Параграф 3 гл.82 ЦК 2003 p. визначає положення, що
стосуються окремого делікту, не відомого ЦК 1963 p., який отримав
назву "відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів,
робіт (послуг)". Вперше у вітчизняному законодавстві норма, що
захищає інтереси споживачів в разі завдання їм шкоди внаслідок
недоліків товарів, робіт (послуг), з'явилася у 1991 р. у Законі про
захист прав споживачів. Однак зазначений Закон має на увазі
захист інтересів тільки визначеної групи осіб — споживачів, під
якими слід розуміти фізичних осіб, які перебувають у безпосередніх
договірних відносинах з продавцем (виготовлювачем) товару,
виконавцем робіт, надавачем послуг або планують вступити у такі
відносини. В свою чергу ЦК поширює свої норми (ст.ст. 1209—
1211) на будь-яких осіб (фізичних або юридичних), яким завдано
шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).
806
Як і будь-який делікт, завдання шкоди внаслідок недоліків то-
аоів робіт (послуг) породжує позадоговірне відношення між сто-
В
онами. При цьому позадоговірний характер відносин має місце і
тоді коли потерпілий та завдавач шкоди пов'язані договірними
відносинами. В цьому випадку треба чітко відрізняти ті їх права та
обов'язки, які реалізуються в межах укладеного договору, і ті, які
здійснюються поза договором. Так, відповідно до ст.678 ЦК
покупець в разі продажу йому товару неналежної якості має
різноманітний комплекс прав, в тому числі і право вимагати
сплаченої за товар грошової суми. Це право має договірний
характер та реалізується в межах договору купівлі-продажу. Якщо
ж внаслідок недоліку придбаного товару була завдана шкода
здоров'ю або майну покупця, відносини сторін з цього приводу
матимуть позадоговірний
характер.
2. Спеціальний режим відповідальності за шкоду, завдану в
результаті недоліків товарів, робіт (послуг), поширюється також на
ситуації, коли потерпілий сам не придбавав та не користувався
товарами (роботами, послугами). Наприклад, в результаті дефекту
зливного клапану пральної машини вода під час прання
вилилася на підлогу, в результаті чого була затоплена квартира
знизу. В цьому випадку право на відшкодування шкоди §3 гл.82
має не тільки власник машини, а й постраждалий сусід.
На підставі ст.1209 ЦК відповідальність за шкоду, завдану в
результаті недоліків товарів, несе їх продавець або виготовлювач.
Це пов'язано з великою кількістю імпортних товарів на ринку, що
може ускладнити реалізацію права потерпілого звертатися до їх
виготовлювачів. Право вибору, до кого звертатися з позовом,
належить потерпілому. При цьому він вправі звернутися з вимогою
про відшкодування шкоди і до обох вищезазначених суб'єктів
одночасно. Відповідальним за шкоду, завдану внаслідок недоліків
робіт або послуг, є виконавець, який виконував такі роботи або
надавав послуги (ч.2 ст.1209 ЦК).
3. Умови, за наявності яких настає відповідальність за шкоду,
завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), в основному
збігаються із загальними умовами відповідальності за завдану шко-
ДУ, хоча кожна з них має певну специфіку.
Насамперед дії продавця або виробника товару, виконавця
робіт або послуг повинні бути протиправними. Протиправність
поведінки в цьому випадку може полягати:
—у наявності в товарах (роботах, послугах)
конструктивних,технологічних, рецептурних та інших
недоліків, які є наслідкамипорушення вимог до їх якості;
— у недостовірній та недостатній інформації про товари
(роботи, послуги). Ненадання повної та достовірної інформації
про товар буде протиправним в усіх випадках, коли це може бути
причиною завдання шкоди як внаслідок невірного використання
товару(результату роботи), так і через відсутність у товару тих
властивостей, які йому передписувалися.
Шкода та причинний зв'язок як умови відповідальності у
сфе-Рі, що розглядається, особливої специфіки не мають. Шкода
може полягати у знищенні або пошкодженні майна, розладі
здоров'я,
807
608
эн
идвяА оїґ (jAiraou 'xigod) aidBaox BHHBJidoge одвO H o x
i r a a B d u ш н в н о м и а э н Л o j o t r m d a i o u в н и з » В Д -авномиа
'поминаїхоіиа 'welHretfodu олочн off ™эиэтои ик«9 j»'(шАігзои
'xtgod AxBX4irA£3d) AdBaox BHHBJidage о9в кннвалхэйifHaBdu
хинчігвіПзиз иь ХИНЧІГВХВЕ wnirmdaxou KHH™™ d3" 01 внBH вэчхэви
Амїґвииа Амочп a (xAiroou 'xigod аіхвхчігАєзф лает_d одв
BHHBaAx3HdoM d d o u KH?3™a°
-эиэн nff іхвхчігАЕзгі а зігв '(ихАїгзои 'nxogod)
-овна Гвьох внвїґавє віґомт от ' ЭВЬВНЕО от вігио И oiOHaBduHxodu Е ВНВЕВ.ЯОЦ OHHHhndu віґомт отмв 'эвхэвн чхэш
-иавходо иигоіві Аїїомт ихваАїїоятїГія Амєк.аодо щя вочхсмвнч .
808
(jAiroou) xigod чпэавноша 'AdBaox ьваонгаохолиа 'qnaaBfodu химк
иэонаквн вє 'иниавходо эвьвнсиа y{'jj 602 Г- 13 Z внихэвь
иііг хип кннвнюіиазн ИХІҐІІГОВН шиїг
-жом odu 1 'uooHXBimdu Aiodxo Ааиігио этгэш ихиниьа miro гак 'nf
шіпхдозн odu вьваижоиэ aniradauou эн ЗІҐВ 'uooHXBiTHdu xodx3 яия
-онвхоя (чпэавнохиа) ьваопгаохохиа отлк 'чхснвховн имсіїговн ж їм
-вх Bffoxm внвіґав£ ИІҐОХ 'Аовь їпя онжзігвєзн П Ц£і'хо Z'h ве чхэш
-чігвігіаоиїгіа ЭИИХЭЭН нія 'angodc эн олочп хмв oJOHanxiAidoH кннэт
-Adou вн Э1гв '(ихАїгоон 'nxogod) AdBaox (иджАїго) u.30HXBinidu xodio
ихиаонвхэа иинвев.аодое аАд (чпэявномиа) MHHgodHa omxj
"(ихАїгзоц кннвйзн 'Hxogod вннвнюіиа) AdBa-
ox вннзігаохолиа кнїґ irta araod oi wojBxodu Аїґомт АНВ№ВЕ ВЄ ЧХЭЩ-
чігвїГіаоиїПя эмихээн ніа '(иджАїго) uooHXBlTHdu Modxo aidBaox хит-ні
иь хих віл/ ихвьвнеиа иинвєв.аодоє аАд эн (чпэавномиа) MHHgod-иа
иономвЕ BE опгя# иэьваижоиэ ЕІ оіхоїнзігаомоі/ BE (иэпавноя-иа)
MOXKHgodna ВЭЧХЭВЬВНЕИЭ одв хвхнзиАхоїґ XHHanxBwdoH я вэчхэ-
опгаонвхэа (хАігзон 'xigod AxBX4irA£3d) AdBaox (иджАїгз)
іхоонхвїїигїцModxo ашваижоиэ aBdu ХЭИХВЕ odu Аномв£ Г хэ оїз '
оніґіяоиїґід\ (илАїгзои 'xigod
АХВХЧІГАЕ
[ -3d) AdBaox иджАїго araodxo одв ixooHXBlnidij aixodxo wojBxodu вн
І -ВСЯВЕ вСоят отмв 'Адоэо АнчіґвИаоиІЛа вн ВЗЧХЗМИХВІЇЕІГМОІІ
Аїґомт : ихвяАігомтіГіа мо£в,аодо і МИЬСИОІНЧІГВХВЕА Э uixooHXBlTHdu
iodx3,, Hmdsx ї пгТ'і0 iHHiwAEod а МЕНЇҐО 'иджАїго aiModxo
кннзігяонвхзя номв£ (ошох КХХАЕЭ 'JBITO 'ВМІНХЗХ) BHHBaAxondox OJ
aidBaox хинаижоиээн кгґт B3HXBaAmduou иоэвь Е ЧХАЖОИ химв
іхзоаихзвіга шяижонэ 'aidBaox хитні вх хиньихзтоох-онгїзи -Aфdвц
'ІШІХ гааохАдон aigodna 'auMAffodu xnaohdBX 'аідозвє химчэ hdBxiir
вігіг вэчхэвьвнЕиа ixDOHXHtrndu НІЖІЗХ от 'эопгаонвхэя (£]'хэ)
ЖОІІО aBdu ХЭИХВЕ Odu НОХВ£ Ajd9h ОЮЯЭ д
JVBHHShBHEHdU
кннвхзигіомиа Birtr NHHXBimdu3H вэчхэвжвая deaox OJOXB імоаиішз
ІЕ 'IOdX3 Э IXOOHXBimdu ИОЯОйХЭ ОПТ 'ЭВЬВНЕИЯ jjT £9 ВХХВХЭ
•(ихАігоои кннвігвн 'nxogod вннвн
нохиа) AdBaox вннзігаохолиа кнї/ Ша araod о І woxiaodu — шзігаон
вхоа эн иноа отмв в '(ихАїгзои) иходоіІ 'AdBaox ix30HXBirHdu araodX3
синэгаонвхэа woJBXodu ОНВЇ Г ЯВЕ ІІ отмв 'шннваАїґомтша ЗВІВІГ
ЇҐІХІ вігомт 'wioiraaBdu МИНЧІҐВІВЕ BE 'MBX 'П ІІ2Г-10 XHHShBgffsdau
aiHmd9x хвжзи а внвіґаеЕ вноя от 'ияоїмА BE оіннваАігомтіГіа эвлви
Щи (xAiroou) xigod 'aidBaox агаіітосзн моіґіігзвна внвїгавЕ 'віґомщ
ЧНВНЕ хинынхэх і хиаомАвн ОІОИ BHaid їґіа
тжзігвЕзн '(jAiroou вннвігвн 'xigod нннвномия) aidBaox BaxHHHgod
иа віог хинігіхдозн 'яідозвЕ хитні вх aixH3wAdx3Hi 'aitfBimdu 'вннвн
ігдо 'ЯІІПЗІСІЗХВМ wBHHBX3HdoMHa E АмЕк,аЕ А вьваижоиэ АНИВИ одв
oi.aodoEt 'сяххиж AHBIITOUBE 'Аіґомт BE чхзінчігвіпаоиіґіа эээн (чпэя !-
внохия) MHHgodna от 'ЭВЬВНЕИЯ яіьвяижоиз aBdu ХЭИХВЕ odu Ан і-
омв£ 5 Г13 '0J01 тчшд ИМІІГОІГЗН гааввн odu aidBaox чпзявілц і\вз ВЕНЕ
ИЬ 'ВННЭЬЕНЕ ЭВИ ЭН АМОЧП ndjj иниа тя ОНЖЗІГВЕЗН (IAITOOU) tigod
впявномия 'AdBaox вьваонгаохолиа одв BtiaBirodu іхзончігвіпа a
вннвхэвн э lZ2'V2 £§ ojOHShBgirsdsu 'Ахмшзїґ мхзіаиігдозо (хАігзои)
xigod 'aidBaox аіміїгоїґзн момтігзвн э охдох 'оюмніїгзя °и
ігвігіяоиїГід вххиж идозо іннзігявдЕои 'идозо іхзонхвСЕЗПвгіи
Глава 83
 Набуття, збереження майна без
достатньої правової підстави
1. Загальна характеристика зобов'язань,
що виникають внаслідок збереження
або набуття майна без достатньої
правової підстави
1. Коментована глава передбачає можливість виникнення недо-
говірних зобов'язань (котрі іноді називають кондиційними
зобов'язаннями або безпідставним збагаченням) двох різновидів:
1) внаслідок безпідставного набуття майна за рахунок іншої особи;
2) внаслідок безпідставного збереження майна за рахунок
іншоїособи.
Умовами виникнення зобов'язань внаслідок безпідставного
набуття майна є:
а) збільшення майна у однієї особи;
б) відповідне зменшення майна у іншої особи;
в) відсутність правової підстави для набуття майна однією
особою за рахунок іншої особи (відсутність угоди сторін,
адміністративного акта тощо).
Умовами виникнення зобов'язань внаслідок безпідставного
збереження майна є:
а) збереження майна, яке мало бути втрачене;
б) неотримання майна іншою особою, яка мала його одержати;
в) відсутність правової підстави для збереження майна за
рахунок іншої особи.
До відсутності правової підстави ч.і ст. 1212 прирівнює
ситуацію, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала
(наприклад, договір купівлі-продажу визнаний недійсним — див.
коментар до гл.16 ЦК).
2. Суб'єктами кондиційних зобов'язань є:
1) набувач майна (боржник);
2) особа, яка втратила або не набула майно, що мала
набути(потерпілий).
Кредитором і боржником можуть бути як дієздатні фізичні особи
(ст.ст.32, 34 ЦК), так і юридичні особи (ст.ст.91, 92 ЦК), а також
суб'єкти публічного права (ст.2 ЦК). Кредитором є особа, за рахунок
якої безпідставно збережене або набуте майно (потерпіла особа).
Боржником є особа, котра безпідставно набула або зберегла майно.
Положення гл.83 ЦК застосовуються незалежно від того:
безпідставне набуття або збереження майна було результатом
поведінки набувача майна (протиправне присвоєння чужого
майна), самого потерпілого (наприклад, мешканець комунальної
квартири помилково оплачує комунальні послуги за сусідів), інших
осіб (помилкове повернення боргу не кредитору, а члену його сім'ї)
чи наслідком події (в результаті повені майно з подвір'я
потерпілої
810
оби вода переносить у двір сусіда) тощо. Звідси випливає вис-
°°вок що У тих випадках, коли безпідставне набуття або
збереження' майна було результатом поведінки набувача майна,
вина станнього правового значення не має. Цим кондиційні
зобов'язання відрізняються від зобов'язань, що виникають
внаслідок заподіяння шкоди.
3. Частина 3 ст.1212 ЦК передбачає також низку випадків
застосування положень гл.83 ЦК до правовідносин, що виникають
при захисті права власності, до договірних та деяких інших видів
зобов'язань. Зокрема, норми про повернення безпідставно
набутого або збереженого майна застосовуються до вимог про:
1) повернення виконаного за недійсним правочином;
2) витребування майна власником з чужого незаконного
володіння;
3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула
майноабо зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
2. Зміст зобов'язань, що виникають внаслідок збереження
або набуття майна без достатньої правової підстави
1. Змістом даних зобов'язань є право потерпілої особи
(кредитора) на повернення безпідставно отриманого або
збереженого майна і обов'язок боржника повернути безпідставно
одержане майно.
Загальним правилом є повернення набувачем потерпілій особі
безпідставно набутого майна в натурі.
У разі неможливості повернути в натурі потерпшій особі
безпідставно набуте майно боржник має відшкодувати його вартість.
При цьому вартість набутого майна визначається на момент
розгляду судом справи про повернення останнього. Таке вирішення
цього питання є справедливим, оскільки більш повно захищає
інтереси кредитора. Адже в умовах навіть невеликої інфляції
збільшення проміжку часу, який проходить від порушення права до
його захисту, спричиняє відповідне зниження вартості майна, а
відтак — порушення прав потерпшої особи. Визначення вартості
набутого майна на момент розгляду судом справи про його
повернення є оптимальним рішенням ще й тому, що саме суд має
змогу і повинен максимально повно і всебічно оцінити шкоду, якої
зазнала потерпіла особа.
Крім того, особа, яка безпідставно набула майно або зберегла
його у себе, зобов'язана відшкодувати всі доходи, що вона
одержала або могла одержати від даного майна. При цьому
враховують реально отримані або можливі доходи, починаючи з
моменту, коли боржник дізнався або міг дізнатися, що володіє
майном без достатньої правової підстави. З цього часу боржник
відповідає також за Допущене ним погіршення майна (ч.і ст.1214
ЦК).
У свою чергу, боржник має право вимагати відшкодування
зроблених ним за цей час витрат на майно. Але якщо боржник
зобов'язаний відшкодувати повністю всі доходи, які він одержав
або міг одержати від безпідставно набутого майна, то зустрічне
відшкодування можливе лише у межах зроблених ним необхідних
витрат на це майно.
811
3. Значення строків у зобов'язаннях з набуття або
збереження майна без достатньої правової підстави
 1. Варто звернути увагу на момент, з якого починається відлік взагалі.
часу, за котрий провадиться нарахування сум, що підлягають 3. Натомість, правило, встановлене п.2 ст. 1215 ЦК має
відшкодуванню і боржником, і боржнику. Це — момент, коли універсальний характер, хоча і відсилає до інших норм цивільного
боржник дізнався або міг дізнатися про те, що володіє майном законодавства. Вона передбачає, що не підлягає поверненню будь-
без достатньої правової підстави.
Таке рішення пов'язане з тим, що ст.ст.1212, 1214 ЦК не яке інше (крім вказаного у п.1 ст.1215) майно, якщо це встановлено
надають вирішального значення наявності вини боржника. законом. Наприклад, не підлягає поверненню майно, передане на
Останній може бути винним у придбанні (збереженні) майна за виконання зобов'язання до настання строку виконання (ст.531), не
чужий рахунок, а може й не знати про те, що майно набуте має права вимагати повернення виконаного особа, яка повернула
(збережене) ним безпідставно. Наприклад, він може не знати, що борг після строку позовної давності (ст.267 ЦК), тощо.
підстава, на якій він набув майно, згодом відпала. Отже, виникає
можливість кількох варіантів суб'єктивної оцінки ситуації:
1) боржник відразу знав, що майно набуте (збережене) ним
бездостатніх правових підстав;
2) боржник не знав, що майно набуте (збережене) ним
безпідставно, але дізнався про це з моменту заявления претензій
кредитором;
3) боржник припускав, що мав достатні правові підстави
стативласником певного майна, але коли таке припущення не
підтвердилося, дізнався про помилковість даного припущення.
Отже, тутйого посилання на те, що до нього не було пред'явлено
претензії,позову тощо, невиправдані — він не знав, але мав
знати про відсутність правових підстав володіння майном.
Таким чином, досягається мета стимулювання суб'єктів
цивільного права до обачності, розважливості, сумлінності у
випадках придбання майна з підстав, що видаються сумнівними.
Аналогічну мету переслідує правило, встановлене у ч.2 ст.1214
ЦК, яка передбачає, що у випадку безпідставного одержання чи
збереження грошей нараховуються проценти за користування
ними. Наведена норма ЦК розмір процентів не визначає, а
відсилає до ст.536. Однак ст.536 ЦК також розміру процентів за
користування чужими грошовими коштами не вказує, зазначаючи,
що він встановлюється договором, законом або іншим актом
цивільного законодавства. У випадку спору розмір процентів
визначається судом з використанням у порядку аналогії закону
норм законодавчих актів, які регулюють відносини позики,
банківського кредитування тощо.
4. Майно, яке не підлягає поверненню
1. Стаття 1215 ЦК містить досить значний перелік видів
"безповоротно втраченого" майна, яке, будучи придбаним без
достатніх правових підстав, усе ж таки не підлягає поверненню.
Це — заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії,
допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші
грошові суми, надані фізичній особі як засіб для існування.
2. Перелічене майно не підлягає поверненню кредитору за
таких умов:
813
812
КНИГА ШОСТА
1) виплата вказаних сум заробітної плати, пенсії, допомоги тощо СПАДКОВЕ
проведена добровільно;
2) виплата не була наслідком рахункової помилки з боку ПРАВО
особи,яка виплатила ці суми набувачу;
3) виплата таких сум була проведена за відсутності
недобросовісності з боку набувача;
4) грошові суми були надані фізичній особі як засіб до Глава 84 Загальні
існування.Таким чином, юридичних осіб наведене правило не
стосується положення про спадкування
1. Поняття спадкування
1. Спадкування — це перехід прав та обов'язків (спадщини) від |
фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб
(спадкоємців) — ст.1216 ЦК. Спадщиною є сукупність цих
прав та jобов'язків. Сукупність правових норм, які регулюють
умови і порядок спадкування, становить інститут цивільного
права, який іменується спадковим правом.
Спадкове право стимулює заінтересованість фізичних осіб у
результатах праці, а також зміцнює сімейні відносини, оскільки
закон відносить до спадкоємців, передусім, осіб, пов'язаних зі
спадкодавцем кровним походженням, шлюбними відносинами,
усиновленням. Крім того, норми спадкового права захищають
права неповнолітніх, а також непрацездатних осіб.
2. Спадкування породжує відносини, в яких є дві сторони:
спадкодавець та спадкоємець. Спадкодавцями можуть бути лише
фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без
громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи,
оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок
передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не
нормами проспадкування, а спеціальними правилами про
ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб. Спадкоємці — це
вказані у заповіті або узаконі особи, до яких переходять цивільні
права і обов'язки спадкодавця.
Спадкування настає у випадку смерті фізичної особи або
оголошення її померлою у встановленому законом порядку. З
цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців
права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб — обов'язку не
перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття
спадщини спадкоємець стає учасником тих самих
правовідносин, суб'єктом яких раніше був спадкодавець, тобто
відбувається заміна суб'єкта у правовідносинах, учасником яких
був спадкодавець.
2. Перехід прав і обов'язків спадкодавця
до спадкоємців
1. Права й обов'язки спадкодавця, що входять до складу
спадщини, переходять до спадкоємців як єдине ціле. Такий
перехід прав і обов'язків називається універсальним
правонаступниц-
814
вом оскільки спадщина переходить до спадкоємця як єдине
ці-т рід універсального правонаступництва відрізняють
правонас- л пНИЦТво сингулярне, при якому до спадкоємця
переходить не сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише
певні його права (або обов'язки). Наприклад, якщо за заповітом
спадкодавець поклав на спадкоємця обов'язок передати яку-
небудь з отриманих у спадщину речей у користування третій
особі, то ця третя особа буде сингулярним правонаступником і
до того ж одержить відповідні права не безпосередньо від
спадкодавця, а через спадкоємця.
3. Види спадкування
1. Спадкування може бути двох видів:
1) за заповітом;
2) за законом (ст.1217 ЦК).
У разі спадкування за заповітом воля спадкодавця
виражається у заповіті. За своєю правовою природою заповіт є
одностороннім правочином і тому регулюється не тільки
нормами спадкового права, але також підпорядковується
загальним правилам про вчинення правочинів та про їх
недійсність. Якщо стосовно майна укладений заповіт, то
пріоритет надається саме цьому виду спадкування.
Якщо заповіту немає або його визнано недійсним, або якщо всі
спадкоємці за заповітом відмовилися від спадщини чи померли до
відкриття спадщини, то настає спадкування за законом. При
спадкуванні за законом воно відбувається незалежно від волі
спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець взагалі не
висловив бажання певним чином розпорядитися своїм майном
на випадок смерті або коли його бажання є юридично недійсним.
У цьому разі спадкове майно переходить до тих осіб, коло яких
вичерпно визначене у законі (спадкоємці за законом). Порядок
розподілу спадщини, частка кожного із спадкоємців за законом
тощо визначаються безпосередньо нормами права.
2. Слід зазначити, що крім спадкування за заповітом і за
законом, які названі у ст.1217, інші норми ЦК передбачають також
спадкування на підставі рішення суду. Такий вид спадкування
застосовується у випадку так званої "відумерлості спадщини",
тобто існування спадщини, яка не була успадкована протягом
встановленого законом строку жодною особою.
Згідно із ст.1277 ЦК у разі відсутності спадкоємців за
заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування,
неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд
визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу
місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така
заява має бути по-Дана після спливу 1 року з часу відкриття
спадщини. За рішенням СУДУ спадщина, яку він визнав відумерлою,
переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття
спадщини. Таким чином слід визнати, що ЦК визнає існування
третього виду спадкування (а йтися має саме про спадкування,
оскільки згідно зі ст.1277 До територіальної громади переходять
як майно, так і борги спад-
815
кодавця) — за рішенням суду, а тому ст.1217 слід тлумачити у су-1
купності зі ст.1277 ЦК.
4. Об'єкти спадкування
1. Об'єктами спадкування є цивільні права й обов'язки
спадкодавця, що можуть (мають здатність) переходити у
спадщину. Але1йдеться не про будь-які права та обов'язки, що
належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, а лише
про ті, існуванняяких не припиняється смертю певної фізичної
особи (ст. 1218 ЦК).
З розвитком економічних відносин коло об'єктів, які мають
майновий характер, розширюється. До них, зокрема, належать: жилі
будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього
господарства, предмети особистого користування, земельні
ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні
засоби, грошові суми, цінні папери, пайовий внесок членів
житлового-бу-дівельного, дачно-будівельного, гаражно-
будівельного кооперативів, члена садівницького товариства, а
також інше майно споживчого й виробничого призначення.
До об'єктів немайнового характеру належать деякі права в галузі
інтелектуальної власності. Це — авторське право, що містить
право на опублікування й розповсюдження творів науки,
літератури, мистецтва та одержання винагороди; право на
одержання диплому померлого автора відкриття і винагороди за
відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, свідоцтва
на раціоналізаторську пропозицію, свідоцтва чи патенту на
промисловий зразок, право на одержання винагороди, а також
виключне право на винахід, промисловий зразок, яке ґрунтується
на патенті.
2. Сукупність цих прав і обов'язків називається спадщиною
абоспадковою масою (спадковим майном). У спадковому праві ці
поняття використовуються як рівнозначні, хоча точнішим є
саметермін "спадщина" як такий, що охоплює сукупність
цивільнихправ і обов'язків спадкодавця.
Крім прав до спадкоємців також переходять і обов'язки.
Наприклад, це може бути сплата боргів спадкодавця. Так, якщо
спадкодавець мав боржників, то право вимагати від них
повернення боргу переходить до спадкоємців. Спадкоємці не
можуть прийняти лише права і відмовитися від прийняття
обов'язків. Спадщина приймається не в частині, а в цілому.
5. Права і обов'язки спадкодавця,
які не переходять у спадщину
1. До спадкоємців переходять майнові права і обов'язки
спадкодавця за винятком тих, які взагалі не можуть переходити у
спадщину (ст.1219 ЦК).
Наприклад, оскільки до складу спадщини входять лише цивільні
права й обов'язки, то не переходять у спадщину права й обов'язки
спадкодавця в адміністративних, трудових, інших правовідносинах,
якщо вони не набули цивільно-правового — майнового змісту. Не
переходять у спадщину також цивільні права й обов'язки,
816
нерозривно пов'язані з особистістю спадкодавця, котрі він не міг
би нікому передати і за життя (право на аліменти, пенсію тощо).
2. Стаття 1219 ЦК встановлює винятки з принципу загальності
переходу спадщини, передбачаючи, що не входять до складу
спадщини права та обов'язки, які нерозривно пов'язані з особою
спадкодавця.
До таких невіддільних від особистості спадкодавця прав та
обов'язків, зокрема, належать:
1) особисті немайнові права фізичної особи (Книга друга ЦК);
2) право на участь у товариствах та право членства в
об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх
установчими документами (гл.7 ЦК);
3) право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом
абоіншим ушкодженням здоров'я (ст.ст.1195—1208 ЦК);
4) право на аліменти, на пенсію, допомогу або інші
виплати,встановлені законом. Права на такі виплати мають
особистий характер, оскільки вони покликані забезпечити
наявність засобів існування для конкретних осіб. Тому зі смертю
уповноваженої особи припиняється і право на отримання
відповідної виплати;
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, що
передбачені ст.608 ЦК. Вказана норма розрізняє два випадки
припинення зобов'язання смертю фізичної особи: припинення
зобов'язання смертю боржника, якщо воно є нерозривно
пов'язаним з йогоособою й у зв'язку з цим не може бути виконане
іншою особою (наприклад, смерть повіреного у договорі
доручення); припинення зобов'язання смертю кредитора, якщо воно
є нерозривно пов'язаним зособою кредитора (прикладом може бути
смерть довірителя у тому жтаки договорі доручення — п.З ч.і ст. 1008
ЦК).
6. Підстави відкриття спадщини
1. Підставами відкриття спадщини, а відтак виникнення
спадкових правовідносин є смерть фізичної особи або оголошення її
такою, що померла (ст.1220 ЦК).
Отже, у ЦК йдеться про два різні види юридичних фактів:
1) смерть — подія, тобто обставина, яка не залежить від
волісуб'єктів права. При цьому для виникнення спадкових
правовідносин не має значення, що було причиною смерті.
Вирішальним єфакт смерті;
2) у випадку оголошення фізичної особи такою, що
померла,підставою виникнення спадкових правовідносин є
рішення суду,яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа
(спадкодавець)померла (ст.46 ЦК).
2. Момент відкриття спадщини визначається залежно від
того,котра із вказаних обставин є підставою виникнення спадкових
правовідносин. Якщо такою підставою є смерть спадкодавця, то
часомвідкриття спадщини визнається день його смерті. Факт
смертіспадкодавця підтверджується свідоцтвом про смерть,
виданим органом РАЦС. Якщо ж підставою є оголошення фізичної
особи такою, що померла, то час відкриття спадщини визначається
відповідно до правил ч.З ст.46 ЦК, яка передбачає, що фізична
особа
817
оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням
суду про це. Таке рішення є підставою для реєстрації органами
РАЦС факту смерті та видачі ними свідоцтва про смерть. Якщо ж
фізична особа зникла безвісти за обставин, що загрожували їй
смертю або дають підстави припустити її загибель від конкретного
нещасного випадку, чи у зв'язку з воєнними діями, то вона може
бути оголошена судом померлою від дня її вірогідної смерті.
Якщо у свідоцтві про смерть спадкодавця вказаний лише місяць
або рік смерті, то часом відкриття спадщини слід вважати останній
день вказаного місяця чи року.
3. Стосовно осіб, які померли в один день, але у різні години доби,
час відкриття спадщини є однаковим. Оскільки спадкування після
кожної з таких осіб відкривається одночасно, то вони не успадковують
одна після одної, а, натомість, є окремими спадкодавцями. Оскільки
часом відкриття спадщини визнають саме день смерті громадянина, то
особи, що померли в один день, але в різний час доби, вважаються

такими, що померли в один час. Спадкування після кожної з них
відкривається у той самий день, тому вони не успадковують одна
після одної. Це стосується також осіб, які померли під час спільної
небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо). Спадщина
відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
7. Місце відкриття спадщини
1. Місцем відкриття спадщини визнається останнє
постійнемісце проживання спадкодавця (ст.1221 ЦК). При цьому
під "місцем відкриття спадщини" мається на увазі не "місце", як
точка намісцевості, конкретне помешкання, дім, вулиця тощо, а
певний населений пункт (місто, село тощо).
Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті
спадкодавця. Наприклад, якщо він помер не у місці свого постійного
проживання: під час перебування у відрядженні, санаторії, місцях
позбавлення волі. У цих випадках місцем відкриття спадщини
вважається той населений пункт, де громадянин постійно
проживав. Так, місцем проживання (і, відповідно, місцем відкриття
спадщини) студентів, військовослужбовців строкової служби, осіб,
засуджених до відбування покарання у виді позбавлення волі,
вважається місто, село, селище тощо, у якому вони постійно
проживали до вступу у відповідний навчальний заклад, або до
призову на військову чи альтернативну службу, або до призначення
покарання у вигляді позбавлення волі. Проте у разі смерті
громадянина, що постійно проживав у будинку для осіб похилого
віку та інвалідів, місцем відкриття спадщини вважається місце, де
знаходиться цей заклад.
Місцем проживання неповнолітніх або осіб, що перебувають
під опікою, визнається місце проживання їх батьків, усиновлю-
вачів, опікунів.
2. Щодо громадян України, які постійно проживали за
кордоном, місцем відкриття спадщини буде країна, де вони
постійнопроживали. Свідоцтво про право на спадщину в такому
випадкувидається консульською установою або дипломатичним
представництвом України (крім випадків, коли держава, де
постійно про-
818
І
ж померлий, має на це виключну компетенцію). Для громадян
України, які тимчасово проживали за кордоном і померли там,
місцем відкриття спадщини буде їхнє останнє місце проживання в
Україні до їх виїзду за кордон. Якщо у спадкодавця є нерухоме
майно на території кількох держав, то згідно з Конвенцією про
правову допомогу у тих країнах, що приєдналися до цієї Конвенції,
свідоцтво про право на спадщину видається у кожній країні згідно
з чинним законодавством країни, але з врахуванням кола
спадкоємців, що подали заяви про прийняття спадщини за
основним місцем її відкриття.
3. Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо
(наприклад, через те, що він часто міняв місця проживання, ніде не
затримуючись надовго), місцем відкриття спадщини вважається
місце, де знаходиться нерухоме майно або основна його частина.
Таким місцем може бути місто, де громадянин мав квартиру; село,
в якому знаходиться земельна ділянка, що
належитьспадкодавцю на праві приватної власності, тощо. Якщо ж
спадкодавець мав одночасно кілька квартир, будинків, земельних
діляноктощо, що знаходилися у різних населених пунктах, то
місце відкриття спадщини визначається з урахуванням вартості
цього нерухомого майна, де знаходиться майно більшої вартості,
там і відкривається спадщина. Якщо ж той, хто помер, не мав
нерухомості, то місцем відкриття спадщини вважається те місце,
де знаходиться основна частина рухомого майна. Наприклад, якщо
в одному місці після смерті особи, котра не мала постійного місця
проживання, залишився автомобіль, а в іншому — яхта, то
спадщинавідкривається у місці, де знаходиться рухоме майно
більшої вартості (яхта).
4. Місце відкриття спадщини підтверджується відповідними
документами: свідоцтвом органів РАЦС про смерть спадкодавця,
якщо його останнє постійне місце проживання і місце смерті
збігаються; довідками житлово-експлуатаційної організації;
витягами зтрудової книжки покійного тощо. Якщо місце
проживання спадкодавця встановити неможливо, місце відкриття
спадщини підтверджується довідкою виконкому місцевої ради про
місцезнаходженняспадкового майна або його частини.
8. Спадкоємці
1- Спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи,
а також інші суб'єкти цивільного права (держава, територіальні
громади тощо). Однак при цьому фізичні особи можуть спадку-вати і
за заповітом, і за законом, у той час як інші суб'єкти цивільного
права спадкують лише за наявності вказівки про це у заповіті-
Керуючись таким концептуальним підходом щодо суб'єктного
складу спадкових правовідносин, ст.1222 ЦК, визначаючи коло
спадкоємців, розрізняє два види вказаних суб'єктів:
1) фізичні особи;
2) усі інші суб'єкти цивільного права.
. Щоб бути спадкоємцем, фізична особа має бути живою на час
в
Щкриття спадщини. Але закон захищає також права дітей, які бу-
819
ли зачаті за життя спадкодавця і народилися після його смерті (так
званий "постум"). Якщо ж дитина народилася мертвою, то
спадкові правовідносини за її участю, природно, не виникають. У
цьому випадку спадкова маса розподіляється між іншими
спадкоємцями.
Що стосується усіх інших суб'єктів цивільного права, то вони
можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Зокрема, на підставі
заповіту можуть отримати майно у спадщину юридичні особи,
держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави
та інші суб'єкти публічного права (ст.2 ЦК).
9. Право на спадкування
1. Вираз "право на спадкування" може вживатися у кількох
значеннях. По-перше, у найбільш загальному вигляді право на
спадкування є елементом цивільної правоздатності. У такому сенсі
воно належить усім суб'єктам цивільного права. По-друге, право
наспадкування може вживатися у значенні "право (можливість)
отримати спадок за заповітом". У цьому сенсі право на
спадкування єелементом цивільної дієздатності (іноді його
іменують "пасивноютестаментоздатністю"). По-третє, право на
спадкування може розглядатися як суб'єктивне право, яке виникає
за наявності певнихюридичних фактів: смерті особи або
оголошення її такою що померла (ст.1220 ЦК).
2. Згадуване у ст. 1223 ЦК право на спадкування може бути
охарактеризоване як елемент дієздатності, тобто можливість
певноїособи набути суб'єктивне право на спадкування після певної
особи. Згідно із ст. 1223 ЦК, передусім, право на спадкування
маютьособи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за
наявностікількох умов:
1) існує заповіт;
2) спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем.Але
це ще не суб'єктивне право, оскільки можливість отримати
спадок може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення
його померлим).
3. Таким чином, ЦК надає перевагу спадкуванню за
заповітом. У заповіті спадкодавець може виявити волю
розпорядитисясвоїм майном на користь будь-якої особи.
Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за
заповітом, оскількинастає у разі відсутності заповіту, визнання
його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її
прийняття спадкоємцямиза заповітом, а також у разі неохоплення
заповітом усієї спадщини. У таких випадках право на
спадкування набувають особи,визначені у ст.ст.1261 —1265 ЦК: у
першу чергу — діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя
спадкодавця та народжені післяйого смерті, той з подружжя,
який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати і сестри
спадкодавця, його баба та дід як збоку батька, так і з боку
матері; у третю — рідні дядько та тіткаспадкодавця; у четверту —
особи, які проживали зі спадкодавцемоднією сім'єю не менш як 5
років до часу відкриття спадщини; Уп'яту — інші родичі
спадкодавця до шостого ступеня споріднен-
820
включно, утриманці спадкодавця, які не були членами його
сім'ї, тощо.
10. Особи, які не мають права спадкувати
1. Стаття 1224 ЦК містить обмеження в реалізації права
наспадкування. Зокрема, не мають права спадкувати:
1) ті із спадкоємців за законом або заповітом, які умисно
позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з його спадкоємців з
метою отримання спадщини, чи здійснили замах на їх життя;
2) особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти
заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим
сприяливиникненню права на спадкування у них самих чи в інших
осіб абосприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;
3) батьки після дитини, щодо якої вони позбавлені
батьківськихправ, і їхні права не були поновлені на час відкриття
спадщини, неспадкують за законом. До них належать також батьки
(усиновлювачі)та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які
ухилялися відвиконання обов'язку щодо утримання спадкодавця;
4) одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним
абовизнаний таким за рішенням суду. Але якщо шлюб
визнанийнедійсним після смерті одного з подружжя, то за другим з
подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про
перешкоди дореєстрації шлюбу, суд може визнати право на
спадкування часткиу майні, що належить тому з подружжя, хто
помер, та яке було набуте під час цього шлюбу;
5) особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві,
котрий через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у
безпорадному стані. Такі особи позбавляються права спадкування за
законом.
2. Зазначені обставини підтверджуються поданням
нотаріусукопії рішення суду. Стосовно кожного випадку суд
встановлює обставини, які є перепонами у здійсненні права на
спадкування.
Положення ст.1224 ЦК поширюються на всіх спадкоємців, у тому
числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку в спадщині (але
стосовно того спадку, що перевищує розмір обов'язкової частки), а
також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.
Винятком із загального правила є надання спадкодавцю, який
знав про вчинення замаху на його життя або на життя можливих
спадкоємців, права усе ж таки призначити у заповіті спадкоємцем
особу, котра вчинила замах.
11. Спадкування права на земельну ділянку
1. Право власності на земельну ділянку переходить до
спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового
призначення (ст.1225 ЦК).
ЗК закріплює право громадян України на одержання у власність
земельних ділянок для чітко визначених цілей:
1) ведення селянського (фермерського) господарства; -,,
2) ведення особистого підсобного господарства;
821
3) будівництво та обслуговування жилого будинку і
господарських будівель (присадибна ділянка);
4) садівництво;
 5) дачне та гаражне будівництво.
Цільове призначення землі зазначається у Державному акті на
землю. Відповідно вказане у Державному акті на землю цільове
призначення земельної ділянки зберігається і для спадкоємців.
2. До спадкоємців жилого будинку, інших будівель та споруд
переходить право власності або право користування земельною
ділянкою, на якій вони розміщені. Отже, спадкування жилого
будинку, інших будівель та споруд незалежно від спеціального
нагадування про це у заповіті, має наслідком виникнення у
спадкоємців зазначеної нерухомості права на земельну ділянку, на
якій ця нерухомість знаходиться.
Згідно з ч.З ст. 1225 ЦК до спадкоємців жилого будинку, інших
будівель та споруд переходить право власності або право
користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх
обслуговування. Проте, якщо інший розмір такої ділянки
визначений заповітом, то перевагу мають положення останнього.
Тобто, якщо троє спадкоємців успадкували будинок, кожному з них
належить третина у праві власності (користування) земельною
ділянкою біля цього дому. Проте спадкодавець у заповіті може
вказати: хоча право на будинок переходить до спадкоємців у рівних
частках, але один з них отримує половину права на земельну
ділянку, а двоє інших — лише по одній четвертій частки такого
права.
12. Спадкування частин у праві спільної власності
1. Згідно зі ст.1226 ЦК частка у праві спільної сумісної
власностіспадкується на загальних підставах.
Отже, у разі спадкування частки у праві спільної сумісної
власності слід визначити: а) чи є спільна власність сумісною; б)
якою є частка спадкодавця у праві спільної сумісної власності; в)
якими є загальні підстави спадкування, що мають бути застосовані
для даного випадку.
2. Стаття 368 ЦК зазначає, що спільною сумісною
власністювважається спільна власність двох або більше осіб без
визначеннячасток кожного з них у праві власності. До спільної
сумісної власності, зокрема, належать: 1) майно, набуте
подружжям під часшлюбу, якщо інше не встановлено договором
або законом; 2) майно, набуте в результаті спільної праці та за
спільні грошові коштичленів сім'ї, якщо інше не встановлено
договором, укладеним уписьмовій формі.
3. Хоча частки у праві спільної сумісної власності припускаються
рівними, проте угодою сторін, законом або рішенням суду може
бути передбачене інше. Тому при спадкуванні такої
часткиістотне значення має встановлення її розміру, що може бути
зроблене як за життя спадкодавця, так і після відкриття
спадщини.
Слід звернути увагу на те, що суб'єкт права спільної сумісної
власності має право заповідати свою частку до її визначення та
виділу в натурі (ч.2 ст.1226 ЦК). Отже, можливе розпорядження не
822
тільки вже відомою часткою у праві спільної сумісної власності, а
й тією часткою, яка буде визначена у майбутньому, вже після
смерті спадкодавця. Практично це означає, що спадкодавець
може просто вказати у заповіті, що він заповідає належну йому
частку в праві спільної сумісної власності певній особі.
Конкретний розмір частки в цьому випадку визначається вже
після смерті
спадкодавця.
4. Після смерті спадкодавця може бути проведено і визначення
конкретної частки у праві спільної сумісної власності, виділ її у
натурі. При цьому припускається, що частки кожного із
співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними. Проте
домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду
може бути встановлений інший порядок поділу майна в натурі.
Отже, розміри часток, визначених при поділі, можуть бути і
неоднаковими.
Таким чином, можлива ситуація, коли не відразу після смерті
спадкодавця, а тільки після визначення розміру частки у праві
спільної власності спадкоємець дізнається про розмір цивільних
прав і обов'язків, котрі він може отримати (за умови прийняття
спадщини) після смерті спадкодавця. До того ж про склад
конкретного спадкового майна спадкоємець у таких випадках
може довідатися лише після виділу частки у натурі.
13. Особливості спадкування сум заробітної плати,
пенсії, стипендії тощо
1. Стаття 1227 ЦК визначає особливості спадкування сум
заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з
тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом
або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які
належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя. Такі
суми, за загальним правилом, не включаються до складу
спадщини, а передаються членам сім'ї спадкодавця.
Проте у деяких випадках такі суми можуть бути успадковані у
загальному порядку. Це передбачено безпосередньо ст. 1227 ЦК: за
відсутності членів сім'ї спадкодавця вказані суми належать до
складу спадщини.
Отже, умовами спадкування сум заробітної плати, пенсії,
стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою
непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат є такі:
1) спадкодавець за життя мав право на їх одержання;
2) він за життя не реалізував це право;
3) після смерті спадкодавця відсутні члени його сім'ї (або їх
неможливо встановити).
; 14. Спадкування права на вклад
1. ЦК містить низку новел щодо спадкування права на вклад у
банку (фінансовій установі). Якщо ст.564 ЦК 1963 p. виходила з
того, що спадкування вкладів, як правило, відбувається за
спеціальними розпорядженнями вкладників, зробленими ними на
випадок
823
смерті відповідно до статутів фінансових установ та у порядку,
передбаченому спеціальними правилами, і лише у разі, якщо
вкладник не зробив розпорядження фінансовій установі, його вклад
переходив до спадкоємців на загальних підставах, то ч.і ст.1228 ЦК
| 2003 р. надає перевагу спадкуванню вкладу за заповітом, вказуючи,
що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку
(фінансовій установі), склавши заповіт або зробивши відповідне
розпорядження банку (фінансовій установі). Отже, заповіт і
спеціальне розпорядження згадуються як два можливих види
вираження волі спадкодавця-вкладника, але з наданням пріоритету
заповіту.
2. Пріоритет заповіту над розпорядженням вкладника,
зробленим ним банку (фінансовій установі), чітко закріплюється
також у ч.З ст.1228 ЦК. Ця норма передбачає, що заповіт,
складений після того, як було зроблене розпорядження банку
(фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у
заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або
якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця. Скасування
(повне або часткове) розпорядження щодо вкладу можливе двома
шляхами:
1) у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад;
2) новий заповіт стосується усього майна спадкодавця.
Водночас заповіт, складений після того, як було зроблене
розпорядження банку (фінансовій установі), не обов'язково має
скасовувати таке розпорядження. Наприклад, якщо у заповіті
спадкоємцем вкладу призначена та сама особа, яка згадується у
розпорядженні банку (фінансовій установі), то заповіт лише
заступає згадане розпорядження. Тому, хоча вид документа, який
визначає спадкоємця вкладу, і зазнає трансформацій, але фактично
спадкоємцем залишається та сама особа.
Слід підкреслити, що право на вклад у кожному разі входить до
складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. Цим
відповідна норма ЦК 2003 p. істотно відрізняється від правила, що
випливало зі змісту ст.564 ЦК 1963 p., згідно з яким за наявності
спеціального розпорядження вкладника вклад взагалі не входив до
складу спадкового майна.
15. Страхування права на одержання
страхового відшкодування
1. Стаття 1229 ЦК закріплює можливість спадкування права на
одержання страхових виплат (страхового відшкодування). Зазвичай
страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на
загальних підставах (ст.ст.1216—1224 ЦК). Найчастіше таке
спадкування має місце у договорах страхування життя у зв'язку зі
смертю спадкодавця, життя якого було застраховане. Але можливе і
спадкування права на одержання страхових виплат (страхового
відшкодування) у інших випадках особистого страхування, а також
у разі майнового страхування та страхування відповідальності.
Слід мати на увазі, що ч.2 ст.1229 ЦК передбачає виняток із
зазначеного вище загального правила, встановлюючи, що у
випадку, коли страхувальник у договорі особистого страхування
призначив особу, до якої має перейти право на одержання
страхової суми у
824
і його смерті, тоді це право не належить до складу спадщини.
оаз
Таким чином, на відміну від ст.1228, котра визнає перевагу заповіту
перед спеціальним розпорядженням вкладника і встановлює, що
право на вклад входить до складу спадщини незалежно від спосо бу
розпорядження ним, ч.2 ст.1229 ЦК передбачає можливість
виключення права на одержання страхової суми зі складу спадщини.
Проте вказане виключення можливе лише за наявності двох умов:
1) йдеться про особисте страхування;
1) страхувальник у договорі особистого страхування
призначивособу, до якої має перейти право на одержання
страхової суми уразі його смерті.
16. Особливості спадкування права на відшкодування
збитків, моральної шкоди та сплату неустойки
1. Стаття 1230 ЦК визначає особливості спадкування
праваспадкодавця на відшкодування збитків, моральної шкоди та
сплатунеустойки.
Поняття відшкодування збитків, завданих спадкодавцю за його
життя внаслідок невиконання договірних зобов'язань, визначається з
врахуванням положень ст.22 ЦК, котра відносить до збитків втрати,
яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі,
а також витрати, що особа зробила або має зробити для поновлення
свого порушеного права (реальні збитки), і доходи, які особа могла
реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було
порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному
обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування їх
у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, котра порушила право,
одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має
відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим
від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
2. Оскільки ст.22 ЦК передбачає, що на вимогу особи, якій
завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода
може бути відшкодована і в інший спосіб (зокрема, шкода,
завданамайну, може відшкодовуватися в натурі — шляхом
передання речітого ж роду та тієї ж якості, полагодження
пошкодженої речі тощо), постає питання: чи має право на таку
вимогу спадкоємець?Виходячи з того, що спадкодавець, котрий
мав право на відшкодування збитків, не скористався своїм правом
на їхнє відшкодуванняУ інший спосіб, слід зробити висновок, що
спадкоємець успадковує саме право на відшкодування збитків, але
не має право виборуспособу відшкодування.
3. Згідно з ч.2 ст.1230 ЦК до спадкоємця переходить також
право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з
невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних
зобов'язань, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його
життя. Тут варто звернути увагу на відмінності умов застосування
чч. 1, 2 ст.1230 ЦК. Як-Що спадкування права на
відшкодування збитків, завданихвнаслідок невиконання
договірних зобов'язань, виникає незалежно ВІД вчинення якихось дій
спадкодавцем, то право на стягнення не-Устойки (штрафу, пені) у
зв'язку з невиконанням боржником спад-
825
кодавця своїх договірних зобов'язань переходить у спадщину лише!
за умови, що спадкодавець звернувся з відповідним позовом і спла
та неустойки (штрафу, пені) була присуджена судом спадкодавцеві!
за його життя.
4. До спадкоємця переходить також право на відшкодування!
моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за йо-
[го життя. При цьому розмір моральної шкоди, яка підлягає відшко-
Ідуванню, визначається згідно з правилами ст.23 ЦК, яка
встановлює, що моральна шкода може полягати:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа
зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї
чи|близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації
фізичніної або юридичної особи.
Згідно з ч.З ст.23 ЦК моральна шкода відшкодовується грішми І
або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної
шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення,
міри фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей
потерпілого або позбавлення останнього можливості їх реалізації,
ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є
підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших
обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру
відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди,
яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з його розміром цього
відшкодування.
5. Тут доцільно звернути увагу на принципову різницю у
підходах до визначення засад спадкування права на відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, і
спадкування права спадкодавця на відшкодування збитків,
моральноїшкоди та сплату неустойки. Право на відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я,
згідно з п.Зст.1219 ЦК належить до особистих прав спадкодавця,
котрі не входять до складу спадщини і не переходять до
спадкоємців. Але права спадкодавця на відшкодування збитків, що
виникли внаслідокневиконання договірних зобов'язань, моральної
шкоди та сплатунеустойки (присуджених судом), розцінюються
як такі, що меншою мірою пов'язані з особистістю спадкодавця, і
тому переходятьдо спадкоємців.
17. Спадкування обов'язку відшкодувати збитки
1. До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову
шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем. Оскільки ст.1231
ЦК не містить якихось спеціальних застережень щодо виду шкоди
(збитків), які підлягають відшкодуванню спадкоємцями, то можна
зробити висновок: йдеться про спадкування обов'язку відшкоду-
826
вання будь-якої шкоди (збитків) — і тієї, що виникла внаслідок
неналежного виконання спадкодавцем договірних зобов'язань, і
тієї, яка була завдана ним іншим особам внаслідок пошкодження
їхнього майна, каліцтва або заподіяння смерті.
Крім того, до спадкоємців переходить обов'язок відшкодування
моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено
судом зі спадкодавця за його життя, а також обов'язок сплатити
неустойку (штраф, пеню), що присуджена судом кредиторові із
спадкодавця за життя спадкодавця (чч.2, 3 ст.1231 ЦК). Проте
спадкування згаданих обов'язків можливе лише за наявності двох
додаткових умов:
1) наявність рішення суду про стягнення зі спадкодавця
завданої ним моральної шкоди або несплаченої неустойки,
винесеногоза його життя;
2) невиконання спадкодавцем (не має значення з яких
причин)за життя присуду суду про відшкодування моральної
шкоди абосплату неустойки.
2. Майнова та моральна шкода, яка завдана спадкодавцем,
відшкодовується спадкоємцями у межах вартості майна, яке було
одержане ними у спадщину. Хоча у ч.4 ст.1231 ЦК йдеться про
вартість рухомого чи нерухомого майна, проте це положення слід
тлумачити у тому сенсі, що межі відповідальності окреслюються
загальною вартістю усього успадкованого майна — і рухомого, і
нерухомого. Вартість майна, отриманого у спадщину, може бути або
безпосередньо вказана у заповіті, або підтверджена шляхом опису
такого майна, проведеного нотаріусом (ст.ст.1281, 1282 ЦК).
За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки
(штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та
моральної шкоди тощо. Для зменшення розміру відповідальності
спадкоємця за борги спадкодавця необхідними є такі умови:
1) звернення спадкоємця до суду з позовом;
1) доведення ним того, що розмір сум, які підлягають
сплатіспадкоємцем, є непомірно великим порівняно з вартістю
рухомогочи нерухомого майна, яке було одержане ним у
спадщину. Водночас хоча суд може зменшити розмір платежів, але
не може повністю звільнити спадкоємця від обов'язку їх сплати.
18. Відшкодування витрат на утримання,
догляд, лікування та поховання спадкодавця
1. Серед обов'язків, які можуть бути покладені на спадкоємців,
ЦК окремо згадує обов'язок відшкодувати витрати на утримання,
догляд, лікування та поховання спадкодавця.
Умовами відшкодування таких витрат є:
1) фактичне понесення таких витрат;
2) розумність цих витрат, тобто їхня виправданість
обставинами, за яких витрати зроблені.
Як правило, витрати, котрі не здійснив би за даних обставин
спадкоємець, відшкодуванню не підлягають. Виняток становлять
випадки, коли особою, яка здійснила такі витрати, у суді буде
Доведено, що, відмовляючись від компенсації витрат, заінтересо-
827
вана особа неналежним чином здійснює цивільне право
(наприклад, не утримувала непрацездатного, нужденного
спадкодавця, не вжила елементарних заходів щодо поховання
спад-L кодавця, не купувала життєво необхідні для
спадкодавця лікиї тощо), внаслідок чого їй може бути
відмовлено у захисті цьогс права (ст.ст. 13, 16 ЦК).
Розумні витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця!
можуть бути стягнені на користь тих осіб, що їх фактично понес-[
ли, у повному обсязі і за весь час, коли вони мали місце, але неї
більше, як за 3 роки до смерті спадкодавця. Таке рішення
ґрунтується на припущенні: якби особа, котра здійснювала такі
витрати, мала намір стягнути їх зі спадкодавця за його життя, то
могла б зробити це в межах строку позовної давності, тобто не
більше ніж за 3 роки (ст.ст.256—257, 261, 267 ЦК). За своєю юридичною природою складення заповіту є
одностороннім правочином, а тому має відповідати не лише
спеціальним вимогам, встановленим нормами гл.85 ЦК, а й усім
загальним вимогам, що висуваються до правочинів у гл.16 ЦК.
Право на заповіт є не суб'єктивним правом, а елементом
цивільної дієздатності, котрий іноді іменують тестаментоздатністю.
Тестаментоздатність можна визначити як право складати заповіт,
спадкувати за заповітом та бути свідком при складанні заповіту.
Має тестаментоздатність лише повністю дієздатна фізична особа,
тобто та, що досягла 18 років (ст.34 ЦК), або та, якій була надана
повна цивільна дієздатність до досягнення нею повноліття (ст.35
ЦК).
2. Оскільки у ст. 1234 ЦК передбачено, що право на заповіт
маєфізична особа з повною цивільною дієздатністю, то одного
лишедосягнення повноліття для набуття тестаментоздатності
недостатньо. Зокрема, не мають тестаментоздатності особи, хоча
й повнолітні, однак визнані недієздатними (ст.39); особи, які
склали заповіт у той час, коли вони не усвідомлювали значення
своїх дій та(або) не могли керувати ними (ст.225); особи, хоча і
повнолітні, алеобмежені судом у цивільній дієздатності (ст.36 ЦК).
Заповідач має бути дієздатним на момент складення заповіту.
Втрата дієздатності заповідачем після складення заповіту не
впливає на дійсність заповіту. Водночас заповіт, складений
недієздатною особою, є недійсним, навіть якщо в подальшому ця
особа стане дієздатною.
3. Особливістю тестаментоздатності як елемента цивільної
дієздатності фізичної особи є те, що вона не може бути реалізована
через посередництво інших осіб, а здійснюється лише особисто.
Отже, складення заповіту через представника (у тому числі через
законних представників — батьків, усиновлювачів, опікунів) не
допускається. Не допускається також складення заповіту від
іменікількох осіб, за винятком заповіту подружжя щодо спільного
майна (ст.1243 ЦК).
Реалізуючи право на заповіт, заповідач має можливість
заповідати майно будь-яким особам, на свій розсуд визначити
част-
829
ки спадкоємців у спадщині, позбавити спадщини одного,
кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин
828 такого позбавлення, а також включити до заповіту інші
Глава 85 Спадкування за розпорядження, передбачені ст. 1235 ЦК, скасувати чи змінити
складений заповіт.
заповітом Заповідач має право заповідати майно не тільки особам, які
належать до числа спадкоємців за законом, а й сторонній особі,
яка не перебуває із заповідачем у родинних, сімейних відносинах,
1. Право на заповіт а також юридичній особі, державі Україна, АРК, територіальній
громаді, іноземній державі та іншим суб'єктам публічного права
1. Закон закріплює право фізичної особи призначити (ст.2 ЦК). Зокрема, заповідач може залишити своє майно
спадкоємців шляхом складення заповіту і розподілити спадкове спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які
майно,майнові права та обов'язки на свій розсуд. належать до першої черги спадкоємців за законом, тобто він не
Заповіт — це особисте розпорядження особи (заповідача) щодо зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю їх
належного йому майна, майнових прав та обов'язків на випадок закликання до спадкування.
своєї смерті, складений у встановленому законом порядку (ст.1233 4. Заповідачеві належить право позбавити права на
ЦК). Його значення полягає в тому, щоб визначити порядок спадкування будь-якого спадкоємця за законом незалежно від
переходу всього майна, майнових прав та обов'язків до певних мотивів такого позбавлення. Стаття 1235 ЦК передбачає
осіб, який буде існувати після смерті заповідача. випадок, коли таке побажання заповідач прямо зазначає у
 заповіті. В цьому разі спадкоємець, позбавлений права на
спадкування, не отримає це майно навіть тоді, коли частина
майна заповідача буде не охоплена заповітом. Вона перейде до
спадкоємців за законом, не позбавлених права на спадкування.
До числа таких спадкоємців належать також спадкоємці за
законом, яким інша частина спадщини була передана за
заповітом. Спадкоємець, позбавлений права на спадкування,
не отримує спадщини і в тому випадку, якщо інші спадкоємці
помруть раніше відкриття спадщини або відмовляться від неї.
Крім прямої вказівки про позбавлення права на
спадкування можливе також усунення від спадкування шляхом
розподілу при складенні заповіту спадкового майна між кількома
особами, але без зазначення того, кого спадкодавець хоче
позбавити права на спадкування. Відсутність у заповіті
нагадування про певну особу також призводить до позбавлення її
права на спадкування, але лише в тій частині спадкового майна,
що охоплена заповітом. У спадкодавця може бути інше майно, не
вказане в заповіті, і особа, не згадана у заповіті як спадкоємець
за законом, може спадкувати це майно разом з іншими
спадкоємцями за законом. Крім того, якщо спадкоємець за
заповітом помре до відкриття спадщини або відмовиться від її
прийняття після відкриття спадщини, особа, не згадана у
заповіті, яка є спадкоємцем за законом, закликається до
спадкування за законом.
Свобода заповідального розпорядження обмежена щодо
осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. За
неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми
спадкодавця, його непрацездатною вдовою (вдівцем) та
непрацездатними батьками в будь-якому випадку
зберігається обов'язкова частка (ст. 1241 ЦК).
Позбавлення права на спадкування стосується лише
особи, щодо якої воно мало місце. Тому в разі смерті особи,
позбавленої спадщини до її відкриття, діти (внуки) такої особи
мають право на загальних підставах претендувати на майно, що
залишилося після смерті спадкодавця, який склав заповіт.
Наприклад, син, позбав-830
лений батьком права на спадкування, помирає до смерті батька,
який стосовно свого майна не залишив заповіту. В цьому
випадку діти сина мають право на ту частку в спадщині, яка
належала їх батькові якби він не був позбавлений права на
спадкування (ст. 1235 ЦК).
5. Зміст заповіту становлять розпорядження заповідача щодо
його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини
визначається на час її відкриття, то не має значення, чи були
вказані у заповіті майнові права та обов'язки на момент складення
заповіту (ст. 1236 ЦК). Отже, при посвідченні заповіту від
заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього
певного майна, яке вказане у заповіті. Якщо назване у заповіті
майно на момент відкриття спадщини втрачене, відчужене тощо,
то у цій частині заповіт буде недійсним.
Заповідач сам вирішує: заповісти все своє майно чи тільки
його частину. Якщо у заповіті згадується тільки частина майна, яке
належить спадкодавцю, то решта — розподіляється між
спадкоємцями за законом (ст.ст. 1261—1265 ЦК). При цьому до
кола спадкоємців за законом, які спадкують не вказану у заповіті
частину майна, входять і ті особи, які частину спадщини
отримують за заповітом (ст.1245 ЦК). Проте не спадкують
незаповідану частину майна ті спадкоємці за законом, які
заповітом позбавлені права на спадкування (ч.2 ст. 1235 ЦК).
Спадщина не може бути прийнята частково. Тому
спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається
таким, що прийняв усю спадщину. Відповідно той, що прийняв
майнові права, вважається таким, до кого пропорційно
отриманому перейшли і обов'язки спадкодавця.
2. Заповідальний відказ та інші
форми зобов'язання
спадкоємців
1. Згідно зі ст. 1237 ЦК заповідач має право зробити у заповіті
заповідальний відказ, тобто адресоване спадкоємцю
розпорядження, яким на останнього покладається обов'язок
вчинити певну дію на користь однієї чи кількох осіб
(відказоодержувачів). Сенс заповідального відказу полягає в тому,
щоб з усієї сукупності майнових прав і обов'язків, котрі
становлять спадщину, виокремити для відказоодержувача якесь
право чи кілька прав, але без передачі йому пропорційної
частини обов'язків. Отже, отримуючи право на певне майно,
відказоодержувач не несе в цій частині відповідальності за
боргами спадкодавця.
Зі змісту ст. 1237 ЦК випливає, що суб'єктами виконання
заповідального відказу можуть бути спадкоємці як за заповітом,
так і за законом, щодо яких складено заповіт.
Відказоодержувачами можуть бути будь-які особи: як спадкоємці
за законом, так і сторонні особи.
2. Згідно зі ст. 1238 ЦК предметом заповідального відказу
може оути передання відказоодержувачеві у власність або за
іншим речовим правом майнового права або речі, що входить
або не входить До складу спадщини. Заповідач може
зобов'язати спадкоємця до
831
передачі третій особі також кількох окремих прав або зобов'язати
останнього передати частину своїх спадкових прав певним
особам. Крім того, заповідач може зобов'язати спадкоємця не
тільки до передачі майна, а й до придбання для відказоодержувача
будь-яких предметів та надання їх останньому. Зміст заповіту може
вичерпуватися заповідальним відказом.
Спадкоємець, на якого покладений заповідальний відказ,
зобов'язаний виконувати його лише у межах реальної вартості
майна, що перейшло до нього у спадщину. Якщо при цьому
спадщина була обтяжена боргами, то вони погашаються у першу
чергу і вираховуються потім з вартості отриманого у спадок
майна. Оскільки при виконанні заповіту охороняються інтереси
спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, то повинна
враховуватися і остання. Таким чином, заповідальний відказ
фактично стосується тієї частини успадкованого майна, яка
залишилася після вирахування обов'язкової частки та виплати
боргів (якщо такі були).
Відказоодержувач стає кредитором спадкоємця, що
прийняв спадщину. При цьому варто звернути увагу на
розбіжність у часі виникнення права вимагати виконання
 заповідального відказу взагалі та можливості подання
відповідного позову до спадкоємця. Право відказоодержувача
на отримання майнових прав за заповідальним відказом виникає
з часу відкриття спадщини. Однак право подати позов з вимогою
примусового виконання зобов'язання, що виникає внаслідок
заповідального відказу, відказоодержувач набуває лише після
того, як спадкоємець прийме спадщину і відмовиться
передавати заповідальний відказ. До цього моменту право
відказоодержувача ще не може вважатися порушеним, і право на
позов не виникає. Отже, право вимоги до спадкоємця щодо
виконання заповідального відказу відказоодержувач отримує з
часу відкриття спадщини, а право на позов для захисту цього
права — з моменту відмови спадкоємця, який прийняв
спадщину, обтяжену заповідальним відказом, виконати це
розпорядження. Після відмови спадкоємця виконати
заповідальний відказ відказоодержувач може подати позов до
суду в межах загального 3-річного строку позовної давності
(ст.257 ЦК).
3. Права відказоодержувача мають особистий характер, тому з
його смертю, що сталася до відкриття спадщини, заповідальний
відказ втрачає свою чинність. Можливості підпризначення
відказоодержувача законом не передбачено.
Особливим видом заповідального відказу є надання права
довічного користування майном, яке за своєю сутністю є
особистим сервітутом, тобто правом користування чужим майном
(ст.ст.401, 402 ЦК). Таке розпорядження може бути адресоване
лише тому спадкоємцю, до якого за спадщиною переходить жилий
будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно.
Відказоодержувачем може виступати будь-яка інша особа. У
випадку переходу у майбутньому права власності на майно, що є
предметом заповідального відказу, до інших осіб право
користування ним зберігається. Це положення розвинуте у ст.1246
ЦК, яка спеціально підкреслює можливість встановлення у
заповіті сервітуту щодо земельної ділянки 832
інших природних ресурсів. Зокрема, право користування
земельною ділянкою може полягати у наданні можливості здійснити
прохід проїзд через чужу земельну ділянку, прокладання та
експлуатацію лінії електропередачі тощо. Таке право користування
може бути встановлено як на певний строк, так і безстроково. Якщо
заповітом не передбачено інше, то особа, що користується
сервітутом, повинна вносити власнику відповідну плату за це.
Сервітут не позбавляє власника майна, обтяженого сервітутом,
права володіння, користування та розпорядження цим майном. У
випадку переходу права власності на таке майно до інших осіб
сервітут залишається чинним і для нового власника.
Оскільки право користування майном, одержаним внаслідок
заповідального відказу, є особистим, невідчужуваним правом, то
члени сім'ї відказоодержувача не отримують такого права одночасно
з ним, якщо інше не передбачено заповітом (тобто якщо вони не
призначені самостійними відказоодержувачами).
Згідно з ч.2 ст.1238 ЦК відказоодержувач отримує лише право
користування майном, зазначеним у заповідальному відказі, а тому
не може розпоряджатися ним — продавати, заповідати або іншим
чином передавати ще якійсь особі.
4. Крім заповідального відказу, що припускає надання майнової
вигоди на користь певної особи, заповідач також має право
зобов'язати спадкоємців до вчинення певних дій немайнового
характеру (ст.1240 ЦК). Зокрема, він може зобов'язати спадкоємця
певним чином розпорядитися особистими паперами спадкодавця,
вказати місце і форми здійснення ритуалу поховання, що відповідає
релігійним поглядам заповідача, тощо.
Заповідач може також покласти на спадкоємця вчинення
якихось дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.
Наприклад, заповідаючи спадкоємцю будинок, заповідач
зобов'язує останнього надати одну або кілька кімнат для
розміщення зібраної ним колекції, яка має цінність для широкого
загалу, тощо. Таке розпорядження у ЦК 1963 p. називалося
покладенням. ЦК 2003 p. спеціального терміна для позначення
такого розпорядження не вживає.
ЦК також не визначає кола суб'єктів, які мають право вимагати
від спадкоємця вчинення даних дій. Однак, очевидно, така ви мога
може бути заявлена особами, заінтересованими у реалізації
розпорядження, що має суспільно корисну мету, чий інтерес
порушений невиконанням цього розпорядження.
Якщо спадкоємець, на якого покладене вчинення дій,
спрямованих на досягнення суспільно корисної мети, помре або
відмовиться від спадку, цей обов'язок переходить до тих
спадкоємців, які отримують відповідну частку спадщини.
3. Право на обов'язкову частку
1. Розпоряджаючись за допомогою заповіту своїми майновими
правами та обов'язками на випадок смерті, розподіляючи майно
між спадкоємцями за законом, залишаючи майно одному чи
кільком із них, позбавляючи права на спадкування одного чи
всіх
27.1,3, 833
спадкоємців за законом, заповідаючи своє майно стороннім
особам, заповідач не може позбавити права на спадкування тих
спадкоємців, для яких законом встановлена обов'язкова частка у
спадщині. Такими спадкоємцями є неповнолітні, повнолітні
непрацездатні діти, непрацездатна вдова (вдівець) та
непрацездатні батьки спадкодавця (ст. 1241 ЦК). Це найближчі
до нього особи, котрі незалежно від змісту заповіту мають право
вимагати, щоб їм була залишена зі спадщини половина їх
законної частки. Неповнолітніми є особи, що не досягай 18
років. Непрацездатними вважаються жінки, які досягли 55
років, та чоловіки — 60 років; інваліди І, II, III груп, незалежно
від того, чи призначена їм пенсія. Спадкоємці інших черг,
навіть за відсутності спадкоємців першої черги, а також внуки
та правнуки спадкодавця права на обов'язкову частку не мають.
Право вимагати обов'язкову частку у вказаних осіб виникає у
тому разі, якщо стосовно якоїсь з них порушено її право на
спадкування: особа не зазначена у заповіті взагалі, заповідана їй
частка менша від обов'язкової.
2. Спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку,
незалежно від змісту заповіту, отримують половину частки, яка
належала б кожному з них при спадкуванні за законом. При
визначенні розміру обов'язкової частки у спадщині
враховуються всі спадкоємці за законом, які спадкували б, коли б
такий порядок не був змінений заповітом. При цьому
враховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та
 вжитку, заповідальний відказ, встановлений на користь особи,
яка має право на обов'язкову частку, тощо.
Якщо спадкоємцю, який має право на обов'язкову частку, в
майні спадкодавця припадає частка, рівна обов'язковій або
більша, то правила ст.1241 ЦК не застосовуються.
Право на отримання обов'язкової частки не залежить від
згоди інших спадкоємців. Однак, якщо інші спадкоємці
заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на
обов'язкову частку, то вони мають право звернутися з позовом
до суду. Встановлений законом розмір обов'язкової частки
може бути зменшений лише в судовому порядку за позовом
заінтересованої особи з врахуванням відносин між цими
спадкоємцями та спадкодавцем, які існували за життя
останнього, а також інших обставин, що мають істотне значення
(наприклад, може бути врахований майновий стан спадкоємця,
що має право на обов'язкову частку).
Якщо заповідачем для спадкоємця, що має право на
обов'язкову частку в спадщині, в заповіті встановлені обмеження
та обтяження, зокрема виплата боргу, заповідальний відказ
тощо, то вони є дійсними лише у тій частині, яка перевищує
його обов'язкову частку.
4. Заповіт з умовою
1. Заповідач може обумовити виникнення права на
спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю
певної умови, 834
має існувати на час відкриття спадщини. Це положення,
К
іплене у ст.1242 ЦК 2003 p., є новелою, оскільки ЦК 1963 p.
"ожливості укладення заповіту з умовою не передбачав. Умова м
кування, встаН овлена у заповіті, може бути як пов'язана, так ° не
пов'язана з поведінкою спадкоємця за заповітом. Зокрема, '
паво на спадщину може бути зумовлено наявністю інших
спадкоємців, або народженням спадкоємцем дитини, одержанням
освіти тощо.
Не допускається визначення у заповіті умови, яка суперечить
закону або моральним засадам суспільства. Порушення цієї
вимоги спричиняє нікчемність заповіту.
Непоінформованість спадкоємця про умову отримання
спадщини не може бути підставою для визнання умови недійсною.
Так само не є підставою для визнання умови недійсною посилання
спадкоємця на те, що умову він не може виконати, оскільки
настання її від нього не залежить.
5. Заповіт подружжя
1. Оскільки заповіт вважається особистим
розпорядженням,кілька осіб скласти єдиного заповіту не можуть.
Виняток становитьзаповіт подружжя щодо майна, яке
належить йому на правіспільної сумісної власності (ст.1243 ЦК).
На заповіт подружжя поширюються усі правила щодо форми
заповіту та порядку йогопосвідчення, передбачені ЦК.
Предметом спільного заповіту подружжя є майно, що
знаходиться у їх спільній сумісній власності, тобто майно, набуте
подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не
мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього
господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного
заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час
шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя.
2. Якщо стосовно такого майна складено спільний заповіт
подружжя, то у разі смерті одного з них його частка у праві
спільноїсумісної власності не належить до загальної спадщини, а
переходить до другого з подружжя. При цьому той з подружжя,
хто пережив іншого, обмежений у праві розпорядження майном,
яке єпредметом заповіту, і відчужувати його будь-яким чином не
може. Для виконання цієї вимоги нотаріус після смерті одного з
подружжя накладає заборону відчуження майна, зазначеного у
заповіті.
Після смерті того з подружжя, хто пережив, майно, яке є
предметом заповіту подружжя, переходить до осіб, зазначених у
заповіті. Отже, право спадкування цього майна спадкоємці
набувають лише після смерті обох з подружжя.
Кожен з подружжя має право у будь-який час відмовитися від
спільного заповіту, дотримуючись при цьому усіх правил щодо
оформлення відмови від заповітів. Проте, оскільки заповіт
складений подружжям разом, то право на відмову може бути
реалізоване лише коли живими є і дружина, і чоловік. Отже, після
смерті од-
27- 835
ного з подружжя другий з них не має права скасувати чи змінити
цей заповіт.
6. Підпризначення спадкоємця
1. Складаючи заповіт, заповідач має право не тільки призначити
спадкоємців, а й вказати особу або осіб, до яких перейде спадкове
майно у випадку, якщо спадкоємець помре раніше відкриття
спадщини, або не прийме спадщину своєчасно, або відмовиться від
неї, або буде усунений від спадкування, або якщо не настане
умова, вказана у заповіті, складеному з умовою (ст.ст.1222, 1244
ЦК). При цьому призначити "додаткового" спадкоємця заповідач
може лише щодо спадкового майна, стосовно якого він складає
заповіт і яке з якихось причин не було прийняте "основним"
спадкоємцем. Отже, заповідачем не можуть бути підпризначені
спадкоємці до спадкоємців, що прийняли спадщину.
Якщо спадкоємець за заповітом не відмовився від спадщини,
але помер до того, як прийняв спадщину, спадкоємці померлого
мають право прийняти спадщину. Право на спадкування
здійснюється ними на загальних підставах у межах строку, що
залишився для прийняття спадщини (ст.1276 ЦК). Отже, підпризна-
чений у заповіті спадкоємець закликається до спадкування за умови
неприйняття спадщини спадкоємцями померлого спадкоємця
заповідача або за умови відсутності останніх.
Підпризначеним спадкоємцем може бути як фізична, так і
юридична особа, а також інші учасники цивільних відносин
(ст.ст.2, 1222 ЦК).
7. Форма заповіту
1. Важливе значення має форма заповіту. Тому цьому питанню
ЦК присвячує низку статей (ст.ст. 1247—1257).
Заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця і
часу його складення. Вимога закону про зазначення місця та часу
складення заповіту має важливе значення у випадку оспорювання
дійсності заповіту або виникнення спору про дієздатність заповідача
на час складення заповіту, або коли існують два або більше заповітів
і необхідно встановити, котрий із них має чинність, скасовуючи як
більш пізні за часом інші заповіти.
Посвідченню підлягають лише особисто складені заповідачем
заповіти. Тому не допускається посвідчення заповіту, поданого
через представника. Якщо особа за станом здоров'я не має змоги
з'явитися до нотаріуса, вона може запросити останнього додому.
Заповідач підписує заповіт у присутності особи, що посвідчує
заповіт. Якщо заповіт надається вже підписаним, то заповідач має
підтвердити, що він підписаний ним власноручно. Якщо заповідач
внаслідок фізичної вади або хвороби не може підписати заповіт
власноручно, то на його прохання й у його присутності та присутності
нотаріуса або посадової особи, що має право на посвідчення заповіту,
його може підписати інша особа. При цьому нотаріус або посадова
особа зазначає причини, з яких текст заповіту не міг бути підписаний
836
овідачем. Але у кожному разі спадкоємець, на користь якого
складеться заповіт, не має права підписувати заповіт замість
заповідача. Да 2 Посвідчення заповітів, за загальним правилом,
провадиться нотаріусом відповідно до правил, встановлених ст.1248
ЦК. Виконуючи посвідчення заповіту, нотаріус перевіряє, чи не
містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному
законодавству, а також дає рекомендації щодо такого складення
заповіту, при якому розпорядження заповідача не викликало б
непорозумінь або суперечок після відкриття спадщини.
Нотаріус посвідчує заповіти, написані заповідачем власноручно,
надруковані на друкарській машинці, виготовлені за допомогою
комп'ютера тощо. Нотаріус також може надати допомогу
заповідачу в складенні тексту заповіту, записуючи його
власноручно або за допомогою технічних засобів зі слів
заповідача. У кожному разі текст заповіту має точно відтворювати
волю заповідача, в ньому не повинно бути незрозумілих виразів,
двозначностей тощо. Підчистки у тексті не допускаються, а інші
виправлення мають бути зроблені так, щоб помилково написане, а
потім закреслене можна було прочитати в первісному вигляді.
Після складення тексту заповіту, коли останній складається
нотаріусом, нотаріус вголос прочитує його заповідачеві (ст.1247
ЦК).
3. Особливий порядок встановлений для посвідчення заповітів,
коли заповідач внаслідок фізичної вади сам не може прочитати
заповіт. В цьому випадку обов'язковою є присутність не менш
як двох свідків, які зачитують заповіт вголос та ставлять свої
підписи
на ньому.
Свідками можуть бути лише повністю дієздатні особи, що не є
спадкоємцями за заповітом, членами їх сімей та близькими
родичами, особами, що самі не здатні прочитати або підписати
заповіт. Свідком не може бути також нотаріус та посадова,
службова особа, яка посвідчує заповіт (ст.1253 ЦК).
8. Секретні заповіти
1. Істотні особливості має посвідчення нотаріусом секретних
заповітів, котрі посвідчуються останнім без ознайомлення з їх
змістом.
Можливість складення такого заповіту передбачена ст.1249 ЦК.
Згідно з цією нормою особа може скласти секретний заповіт і
подати його в заклеєному конверті, підписаному нею, нотаріусу.
У свою чергу, нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний
напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача вміщує його в
інший конверт та опечатує.
Слід звернути увагу на те, що ст.1249 ЦК встановлює тільки
порядок подачі секретного заповіту. Отже, можна зробити
висновок, Що такий заповіт підпорядковується загальним вимогам
до змісту та Форми заповіту (ст.ст.1235, 1236, чч.і, 2 ст.1247 ЦК).
Як випливає зі змісту статті, посвідчувати такий заповіт вправі
лише нотаріус.
Таким чином, до смерті заповідача ніхто не має права
ознайомитися зі змістом заповіту.
Після смерті заповідача або оголошення його померлим,
одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус
зобов'язаний при-
837
значити день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення
заповіту він повідомляє членів сім'ї спадкодавця та родичів останнього
відповідним листом, якщо їхнє місце проживання йому відоме. Якщо
ж місце проживання вказаних осіб невідоме, нотаріус робить
відповідне повідомлення в друкованих засобах масової інформації.
У день оголошення заповіту нотаріус у присутності
заінтересованих осіб та двох свідків відкриває конверт, у якому
зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Після цього про
оголошення заповіту складається протокол, у якому записується
весь зміст заповіту. Під ним підписуються нотаріус та свідки (ст.
1250 ЦК). Копія протоколу може бути надана спадкоємцям.
9. Посвідчення заповіту посадовими,
службовими особами
1. Право посвідчувати заповіти має не лише нотаріус, а й інші
посадові, службові особи, перелік яких міститься у ст.ст.1251, 1252
ЦК.
Зокрема у населеному пункті, де немає нотаріуса, заповіт може
бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою
особами органу місцевого самоврядування (ст. 1251 ЦК). Виняток
становить посвідчення секретного заповіту, посвідчення якого
належить виключно до компетенції нотаріуса.
Заповіт, посвідчений посадовою, службовою особами,
прирівнюється до нотаріально посвідченого, на нього поширюються
усі вимоги закону щодо форми, змісту та порядку складення
заповіту.
Вчинення таких дій покладено на посадових осіб виконавчих
комітетів сільських, селищних, міських рад, які діють відповідно до
Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими
особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад.
Заповіти посвідчують ті посадові, службові особи, на яких вчинення
такої дії покладено рішенням виконавчого комітету відповідної ради.
При вчиненні нотаріальних дій вони керуються законами
України, постановами ВР, указами і розпорядженнями Президента
України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів
України, а на території АРК, крім того, — законодавством АРК,
наказами Міністра юстиції України, іншими нормативними
актами.
Як і нотаріуси, посадові, службові особи, які посвідчують
заповіти, зобов'язані додержуватися таємниці вчинення
нотаріальних дій.
2. Крім того, у деяких випадках заповіт може бути
посвідченийпосадовою, службовою особою стаціонарного закладу
охорони здоров'я, капітаном судна, начальником експедиції тощо (ст.
1252 ЦК).
Встановлення того, яка саме посадова, службова особа може
посвідчити заповіт, залежить від того, де і за яких умов
відбувається посвідчення заповіту.
Зокрема, заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні,
госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також
особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів,
може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з
медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю,
іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також
начальником
838
піталю, директором або головним лікарем будинку для осіб
похилого віку та інвалідів.
Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському,
ічковому судні, що ходить під прапором України, може бути
посвідчений капітаном цього судна.
Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції,
може бути посвідчений начальником цієї експедиції.
Заповіт військовослужбовця, а у пунктах дислокації військових
частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де
немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також
заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї
військовослужбовця може бути посвідчений командиром
(начальником) відповідної частини, з'єднання, установи або
закладу.
Заповіт особи, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення
волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі.
Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений
начальником слідчого ізолятора.
Вказаний у ст. 1252 ЦК перелік осіб та випадків, у яких вони
можуть посвідчувати заповіти, є вичерпним.
В усіх вказаних випадках заповіти посвідчуються службовою,
посадовою особою при свідках. Отже, на такому заповіті крім
підпису заповідача має бути підпис свідків. До тексту заповіту
вносяться відомості про їх особу.
До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами,
застосовуються положення ст.1247 ЦК щодо форми і змісту
заповіту, а, відтак, заповіти, посвідчені посадовими, службовими
особами, визначеними у ст.1252 ЦК, прирівнюються до заповітів,
посвідчених нотаріусами.
3. Заповіт складається у двох примірниках, один з яких
передається нотаріусу за місцем проживання заповідача або до
державного нотаріального архіву.
Капітани морських суден зобов'язані передати один примірник
посвідченого ними заповіту начальникові порту України або
консулові України в іноземному порту для наступної передачі його
до Державного нотаріального архіву чи нотаріусу за постійним
місцем проживання заповідача. Якщо останній не має постійного
місця проживання в Україні або воно невідоме, то заповіт
передається до Державного нотаріального архіву м. Києва.
Нотаріус або завідуючий нотаріальним архівом, куди надійшов
примірник заповіту, перевіряє законність останнього й у разі
встановлення невідповідності його закону повідомляє про виявлені
недоліки заповідача і посадову, службову особу, яка посвідчила
заповіт. За бажанням заповідача такий заповіт переоформляється на
загальних підставах нотаріусом або тими ж посадовими особами, що
його посвідчили.
10. Посвідчення заповіту при свідках
1. Стаття 1253 ЦК присвячена питанням посвідчення заповіту
п
Ри свідках. При цьому вказана норма розрізняє два випадки
залучення свідків:
839
1) обов'язкове залучення (в силу припису закону);
2) залучення факультативне (на бажання
заповідача).Присутність не менш як двох свідків при
посвідченні заповіту є
обов'язковою у таких випадках:
1) якщо заповідач внаслідок фізичної вади позбавлений
можливості самостійно прочитати заповіт (ст. 1248 ЦК);
2) якщо посвідчення заповіту провадиться посадовою,
службовою особою, зазначеною у ст. 1252 ЦК.
Свідком може бути особа тільки з повною цивільною
дієздатністю (ст.34 ЦК). Нотаріус, службова, посадова особа, яка
посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім'ї та близькі
родичі спадкоємців за заповітом; особи, котрі самі не здатні
прочитати або підписати заповіт, свідками бути не можуть.
Свідки зачитують заповіт уголос, підписують його. При цьому
до тексту заповіту вносяться відомості про особу свідків відповідно
до документів, що посвідчують їхню особу. Нотаріус або службова
особа, яка посвідчує заповіт, повинна попередити свідків про
необхідність додержання таємниці заповіту (ст.1255 ЦК).
Оскільки у зазначених випадках присутність свідків є
обов'язковою, то відсутність їх при складенні заповіту спричиняє
його недійсність, а невідповідність свідків переліченим вимогам
може бути підставою для визнання заповіту недійсним (ст. 1257
ЦК).
На бажання заповідача, незалежно від місця і порядку його
вчинення, будь-який заповіт може бути посвідчений при свідках.
11. Зміна і скасування заповіту
1. Заповідач має право особисто, своїми діями у будь-який час
внести до заповіту зміни або скасувати заповіт, не зазначаючи при
цьому причин його зміни чи скасування (ст.1254 ЦК). Бажаючи
скасувати заповіт, заповідач може зробити це за допомогою прямої
 вказівки про скасування заповіту, а може скласти новий заповіт.
Зміна заповіту можлива шляхом складення нового заповіту, в
якому заповідачем будуть скасовані чи змінені окремі
розпорядження попереднього заповіту. В будь-якому випадку більш
пізній заповіт скасовує попередній повністю або у частині, в якій
він йому суперечить. Якщо раніше складеним заповітом
спадкодавець розпорядився лише частиною майна, а більш пізнім
розподілив його другу частину, то обидва такі заповіти після смерті
заповідача будуть чинними.
Для зміни чи скасування заповіту не має значення
поінформованість або згода інших осіб, у тому числі тих, які були
призначені спадкоємцями у скасованому чи зміненому заповіті.
Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній
заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. При
цьому діє правило про вирішальне значення "останнього рішення":
кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту,
який заповідач склав перед ним.
Скасування заповіту шляхом складення нового є остаточним
тобто заповіт, скасований більш пізнім заповітом, не поновлюється
якщо пізніше складений заповіт також був з часом скасований
шля-
840
подання заяви про це. Аналогічне правило діє і тоді, коли більш
Х
ізній заповіт згодом буде визнаний недійсним. Виняток з цього
вила становлять випадки, коли більш пізній заповіт був
складений особою, яка у момент його складення не розуміла
значення своїх дій та (або) нездатна була ними керувати (ст.225),
або був складений під впливом насильства (ст.231 ЦК). Такий
заповіт визнається недійсним, а чинність попереднього заповіту
поновлюється.
Порядок посвідчення першого заповіту не має юридичного
значення для зміни чи скасування заповіту, нотаріальний заповіт
може бути скасований морським та навпаки.
Нотаріус при одержанні заяви про скасування чи зміну заповіту,
а також за наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює
раніше складений, робить про це відмітку на примірнику заповіту,
що зберігається у нього, а також відмітку в реєстрі нотаріальних
дій та в алфавітній книзі обліку заповітів. Нотаріус, який при
посвідченні заповіту довідався про раніше посвідчений заповіт,
повідомляє про вчинену дію той орган, де зберігається раніше
посвідчений заповіт.
З метою захисту майнових прав та інтересів громадян і
юридичних осіб всі заповіти, складені та посвідчені, змінені або
скасовані в установленому законодавством порядку, підлягають
обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі заповітів та спадкових
справ у порядку, що передбачений Положенням про Єдиний реєстр
заповітів та спадкових справ.
12. Таємниця заповіту
1. Нотаріус, а також інша посадова, службова особа, яка
посвідчує заповіт, свідки, а також особа, що підписує заповіт
замість заповідача (ст. 1247), до відкриття спадщини не мають права
розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його
змісту, скасування або зміни заповіту (ст.1255 ЦК).
Будь-які довідки щодо вказаних обставин видаються
спадкоємцям лише після смерті заповідача при пред'явленні
свідоцтва про його смерть. Відомості про заповіти можуть бути
надані після смерті заповідача на письмову вимогу суду,
прокуратури, органів Досудового слідства у зв'язку з
кримінальними, цивільними справами, що знаходяться у їх
провадженні.
Стаття 1255 ЦК не містить вказівки на відповідальність особи,
Що, порушивши заборону, розголошує відомості. Але у разі
розголошення таємниці заповіту заповідач може звернутися до суду
з позовом до особи, яка розголосила відомості, що становлять
таємницю заповіту, про відшкодування збитків та моральної шкоди
(ст.ст.22, 23 ЦК).
13. Тлумачення заповіту
1. Тлумачення заповіту може відбуватися одним з трьох
способів: 1) самим заповідачем за його життя (ч.і ст.213); 2)
спадкоємцями заповідача після відкриття спадщини (ч.2 ст. 1256); 3)
судом — у разі спору між спадкоємцями після відкриття спадщини
(ст.213, ч.2ст.1256 ЦК).
Отже, встановлення точної волі заповідача, висловленої в за-1
повіті, може здійснюватися як ним самим за життя, так і його спад"
коємцями після смерті спадкодавця. Таке тлумачення може мати
місце тоді, коли фактично йдеться про уточнення змісту заповіту.
Якщо ж заповіт викликає питання у спадкоємців, має
суперечливий характер, а спадкодавець помер і немає можливості
уточнити його дійсну волю, тлумачення заповіту може бути
здійснене судом на вимогу заінтересованих осіб. При цьому до
уваги беруться однакове для всього змісту заповіту значення слів і
понять, а також загальноприйняте значення термінів. Якщо
буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте
значення термінів не дають змоги з'ясувати зміст окремих частин
заповіту, то їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної
частини правочину зі змістом інших його частин, усім його
змістом, наміром заповідача (ст.213 ЦК).
14. Недійсність заповіту
1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а
такожзаповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми і
посвідчення, є нікчемним (ст.1257 ЦК).
При цьому заповіт, який є одностороннім правочином,
підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів
та їх недійсність. Заповіт, складений недієздатною особою,
представником від імені заповідача, тобто особами, що не мають
право на його складення, а також заповіт, складений з
порушенням вимог щодо його посвідчення та форми, є
нікчемним (абсолютно недійсним). Тому у визнанні такого
заповіту недійсним у судовому порядку необхідності немає
(ст.215 ЦК).
Заповіт з вадами волі, тобто складений особою,
волевиявлення якої не відповідало її дійсним намірам
(внаслідок помилки, обману, насильства), може бути визнаним
недійсним за позовом заінтересованої особи (ст.ст.229—231
ЦК).
2. Заповіт може бути визнаним недійсним як повністю, так і
частково. При цьому недійсність окремих частин заповіту не
спричиняє недійсності його в цілому. Наприклад, якщо заповідач
своїмзаповітом порушує права спадкоємців за законом на
обов'язковучастку (ст.1241 ЦК), то заповіт у цій частині є
недійсним. Однак врешті заповідальних розпоряджень воля
заповідача зберігає своєюридичне значення.
Якщо заповіт визнається недійсним в цілому, то настає
спадкування за законом. Спадкоємець, який позбавлений права
на спадкування таким заповітом, закликається до спадкування
на загальних підставах.
Право на подання позову про недійсність заповіту виникає
лише після смерті заповідача.
Глава 86 Спадкування за
законом
1. Черговість спадкування за законом
1. Якщо фізична особа не залишила заповіту, або заповіт
виявився недійсним, або відсутні умови, які зазначені у заповіті з
умовою, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або
незакликаються до спадкування, або вона розпорядилася лише
частиною свого майна, настає спадкування за законом. Отже,
спадкування за законом має місце тоді, коли не існує заповіту.
Як випливає з положень гл.86 ЦК, підставами закликання до
спадкування за законом є споріднення, сімейні стосунки, шлюб,
усиновлення, перебування на утриманні спадкодавця не менше 5
років до його смерті.
При спадкуванні за законом майно переходить до зазначених у
законі спадкоємців відповідно до встановленої черговості, тобто
точно визначеного кола осіб, котрі спадкують одночасно.
Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право
на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги,
усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або
відмови від її прийняття (ст.1258 ЦК), крім випадків, коли
черговість одержання права на спадкування змінена нотаріально
посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним
після відкриття спадщини. Але такий договір не може порушити
прав спадкоємця, який не бере у ній участі, або такого, що має
право на обов'язкову частку в спадщині (ст.1259 ЦК).
2. Підставами для усунення спадкоємця за законом від
спадкування є: умисне позбавлення спадкоємцем життя
спадкодавця чибудь-кого з можливих спадкоємців, вчинення
замаху на їх життя;умисне перешкоджання спадкодавцеві скласти
заповіт, внести донього зміни, що сприяло виникненню права у них
на спадкування;позбавлення спадкоємців батьківських прав.
Перелік цих підставпередбачений ст.1224 ЦК. Але якщо, складаючи
заповіт, спадкодавець може проігнорувати факт замаху на його
життя чи на життяможливих спадкоємців і призначити того, хто
вчинив замах, спадкоємцем, то при спадкуванні за законом
усунення від спадкуваннямає абсолютний характер. Але варто взяти
до уваги, що обставини,які є підставою для усунення осіб від
спадкування, мають бутивстановлені лише в судовому порядку.
3. Під неприйняттям спадщини слід розуміти неподання
заявипро її прийняття нотаріусу у встановлений строк з часу
відкриттяспадщини за відсутності тих обставин, що свідчать про її
прийняття фактично (ст.1268 ЦК). Про відмову від прийняття
спадщиниспадкоємець подає відповідну заяву нотаріусу за місцем
відкриттяостанньої (ст.1273 ЦК).
Стаття 1259 ЦК надає право спадкоємцям за законом за
взаємною згодою змінювати встановлену ЦК черговість
спадкування. Так, після відкриття спадщини спадкоємці можуть
змінити черго-
843
вість спадкування шляхом складення договору, відповідно до якого
одночасно з їх чергою буде спадкувати спадкоємець іншої черги,
що не закликається до спадкування. Такий договір має бути
нотаріально посвідченим. Він не може порушувати прав спадкоємця,
який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, що має право на
обов'язкову частку (ст.1241 ЦК).
Зміна черговості спадкування може здійснюватися не лише
добровільно, а й за рішенням суду. За позовом особи, що є
спадкоємцем за законом наступної черги, суд може визнати за нею
право на спадкування разом зі спадкоємцями тієї черги, яка має
право на спадкування, якщо буде встановлено, що протягом
тривалого часу вона опікувалася, матеріально забезпечувала,
надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік,
тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
2. Спадкування усиновленими та усиновлювачами
1. Окрема стаття — ст.1260 ЦК — присвячена спадкуванню
усиновленими та усиновлювачами.
Усиновлення є юридичним фактом, в силу якого між дитиною
й усиновлювачем встановлюються такі ж правові відносини, які
існують між кровними батьками і дітьми. Усиновлені втрачають
особисті і майнові права та обов'язки щодо своїх рідних батьків і
кровних родичів і набувають їх стосовно усиновлювачів та їх
родичів.
Усиновлений та його нащадки не спадкують після смерті своїх
кровних батьків, інших його родичів за походженням по висхідній
лінії. З врахуванням тієї обставини, що дитина може бути
усиновлена й однією особою (жінкою або чоловіком) зі
збереженням права одним з кровних батьків, визначаються
спеціальні правила спадкування на ці випадки. Так, якщо дитина
була усиновлена чоловіком, у неї також зберігається кровний
зв'язок з матір'ю. У цьому разі дитина буде спадкувати як після
матері, так і після усинов-лювача.
Якщо дитина усиновлена лише одним з подружжя, то вона буде
спадкоємцем лише того з подружжя, хто дав згоду на її усиновлення.
Це стосується усиновлювачів та їхніх родичів. Після смерті
усиновленого спадкувати буде тільки той, хто давав згоду на
усиновлення.
2. Закон не передбачає обов'язкової вказівки в актовому
записіпро народження дитини її усиновлювачів як батьків. За їх
бажанням вони можуть бути записані в книгах записів
народжень якбатьки усиновленого, але можуть бути вказані і
справжні батьки.Проте на виникнення права на спадкування ці
обставини невпливають, оскільки юридичне значення має сам
факт усиновлення.
Рішенням суду про усиновлення може бути збережений
правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом і
сестрою за походженням. Тоді в разі смерті його баби, діда за
походженням усиновлений має право на спадкування за правом
представлення, тобто він має успадкувати ту частку спадщини, яка
на-
844
жала б за законом його матері, батькові за походженням, якби Л
ни були живими на час відкриття спадщини (ст.1266 ЦК). У разі
(еоті брата, сестри за походженням усиновленого він може закли-
атися до спадкування як спадкоємець другої черги за законом.
3. Черги спадкоємців за законом
1 У першу чергу право на спадкування за законом мають діти
спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені
після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки
(ст 1261 ЦК). Передбачене законом коло спадкоємців першої черги
є вичерпним.
Діти успадковують після смерті своїх батьків — як батька, так і
матері. Якщо навіть шлюб між батьком і матір'ю був незареєстро-
ваний, але у свідоцтві про народження дитини вони зазначені як
її батьки, то після їх смерті дитина має право на спадок і після
батька, і після матері. Крім того, діти, народжені від шлюбу,
пізніше визнаного недійсним, не втрачають права спадкування
після смерті батьків. Спадкує дитина і тоді, коли її батьки, що не
перебували в шлюбі, надалі свій шлюб зареєстрували, і чоловік
(спадкодавець) визнав себе батьком дитини. Якщо дитина
народжена поза шлюбом і немає спільної заяви батьків про
батьківство, останнє встановлюється в судовому порядку. На
підставі рішення суду про встановлення батьківства здійснюється
запис в органах РАЦС До спадкоємців першої черги належать
також усиновлені діти (ст.1260 ЦК).
Діти, що народжені до видання Указу Президії Верховної Ради
СРСР від 8 липня 1944 р. від особи, з якою їх мати не перебувала
у зареєстрованому шлюбі, але котра була записана батьком дитини,
також спадкують після смерті такої особи.
Право на спадкування мають не тільки діти, які вже народилися
на час смерті спадкодавця, а й ті, котрі були зачаті за життя
спадкодавця, та народилися після його смерті (так звані
"постуми"). При вирішенні питання, кого слід вважати постумом,
застосовується правило, відповідно до якого дитиною померлого
вважається особа, котра народилася протягом не більш як 10-
місячно-го строку після його смерті.
Той з подружжя, хто пережив іншого, спадкує у першу чергу в
тому випадку, якщо він перебував у зареєстрованому шлюбі зі
спадкодавцем на момент смерті. Перебування у шлюбі має
підтверджуватися свідоцтвом про шлюб. Укладення шлюбу за
релігійним обрядом не спричиняє правових наслідків і не створює
передумов Для спадкування.
У випадку розірвання шлюбу до відкриття спадщини права на
спадщину в того з подружжя, хто пережив, не виникає. Шлюб
може бути розірваний у органах РАЦС або у судовому порядку.
Проте у кожному разі шлюб вважається розірваним з моменту
Реєстрації акта розірвання шлюбу в органах РАЦС. Отже, якщо
шлюб був розірваний у судовому порядку, але розірвання шлюбу не
зареєстроване у РАЦС, подружжя вважається таким, що перебуває
У шлюбі і зберігає право спадкування одне після одного.
845
Якщо шлюб визнаний недійсним, той з подружжя, хто пережив
іншого, не має права на спадкування, оскільки недійсний шлюб не
спричиняє юридичних наслідків.
Батьки спадкують після смерті своїх дітей на підставі правового
зв'язку з дітьми, доказом чого є запис про народження у книгах
запису актів цивільного стану, крім випадків, якщо вони
усуваються від спадкування (позбавлення батьківських прав,
умисне позбавлення життя спадкодавця чи його спадкоємців).
Доказом родинних та інших відносин спадкоємців із
спадкодавцем є: свідоцтва органів РАЦС, записи в паспортах про
дітей, про другого з подружжя, копії рішень суду, що набрали
законної сили, про встановлення факту родинних та інших
відносин тощо.
2. У другу чергу право на спадкування за законом мають
ріднібрати та сестри спадкодавця, його баба та дід з боку як
батька, такі матері (ст.1262 ЦК).
Вказані особи закликаються до спадкування за обставин,
передбачених ч.2 ст.1258 ЦК, тобто за відсутності спадкоємців
першої черги. Якщо ж хто-небудь із спадкоємців першої черги
живий і виявив бажання прийняти спадщину або прийняв її,
спадкоємці другої черги до спадкування не закликаються.
Брати і сестри є спадкоємцями померлого, незалежно від того є
вони повнорідними (мають обох спільних батьків) чи неповнорід-
ними (мають спільного батька або спільну матір). Але не
успадковують один після одного зведені брати і сестри, якщо вони
не мають спільних батьків.
Для встановлення факту споріднення необхідне подання
відповідних документів. Зокрема, родинні відносини можуть
підтверджуватися свідоцтвами органів РАЦС про народження,
витягами з книг запису актів цивільного стану, записами в
паспортах про дітей. Наприклад, щоб підтвердити родинні
відносини між спадкодавцем і спадкоємцем — братами, необхідно
подати свідоцтва про народження спадкодавця і спадкоємця. І
якщо в цих свідоцтвах батьки — одні й ті самі особи, то можна
стверджувати, що спадкодавець і спадкоємець — брати.
У разі неможливості подання зазначених документів факт
родинних відносин може бути встановлений судом.
Спадкове майно між спадкоємцями другої черги ділиться в
рівних частках.
3. У третю чергу право на спадкування за законом мають
ріднідядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦК).
Третя черга спадкоємців спадкує у разі відсутності перших двох
черг або якщо всі спадкоємці попередніх черг відмовилися від
спадщини, не прийняли спадщину, усунені від права на
спадкування. На підтвердження родинних відносин вимагається
подання відповідних документів. Зокрема, це можуть бути
свідоцтва про народження батьків спадкодавця та їх братів або
сестер, в яких зазначені спільні батьки. Крім того, якщо в паспортах
є відомості про дітей, де зазна чені батько чи мати спадкодавця та
його брат або сестра, то можна! стверджувати, що брат або сестра
батьків спадкодавця є його рідним! дядьком або тіткою. У разі
неможливості подання вказаних доку ментів факт родинних
відносин встановлюється судом.
846
4 У четверту чергу право на спадкування за законом мають
особи які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш
як 5 років до часу відкриття спадщини (ст.1264 ЦК).
Кваліфікуючою ознакою віднесення осіб до четвертої черги
спадкоємців є проживання претендентів на спадок однією
сім'єю зі спадкодавцем. Отже, визначальним тут є поняття сім'ї.
Згідно зі ст З СК сім'ю становлять особи, які спільно
проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права
та обов'язки. Сім'я виникає на основі шлюбу, кровного
споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не
заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним
засадам суспільства.
Стаття 1264 ЦК захищає права тих осіб, яких спадкодавець
вважав членами своєї сім'ї і котрі проживали з ним впродовж
досить тривалого часу (5 років), ведучи спільне господарство,
надаючи допомогу одне одному. Особа, яка претендує на
спадщину, має довести, що проживала зі спадкодавцем однією
сім'єю (мала спільне господарство, витрати тощо) і що це
тривало не менш як 5 років до часу відкриття спадщини. Це
можуть бути свідчення сусідів чи інших членів сім'ї, документи,
які підтверджують спільне проживання та спільні витрати,
тощо.
5. В останню (п'яту) чергу спадкують інші родичі
спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно
(двоюрідні внуки, двоюрідні племінники, двоюрідні дід та баба
тощо). При цьому родичі ближчого ступеня споріднення
усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня
споріднення.
Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що
відділяють родича від спадкодавця, не враховуючи народження
самого спадкодавця (ст.1265 ЦК).
Родинні відносини мають підтверджуватися відповідними
документами, а у разі неможливості подання таких факт
родинних відносин встановлюється у судовому порядку.
До п'ятої черги спадкоємців за законом належать також
утриманці спадкодавця. Особа вважається утриманцем за наявності
таких умов:
1) особа є неповнолітньою або непрацездатною за віком або
застаном здоров'я;
2) ця особа не є членом сім'ї спадкодавця;
3) матеріальна допомога, яку отримувала особа від
спадкодавця,була для неї єдиним або основним джерелом засобів
до існування;
4) особа перебувала на утриманні спадкодавця не менше 5
років.
На доказ факту перебування на утриманні можуть бути подані
Довідки органів місцевого самоврядування, житлово-
експлуатаційних організацій, правлінь ЖБК тощо про
перебування на утриманні; довідки органу соціального захисту
населення про призначення пенсії у зв'язку з втратою
годувальника. Вказані документи повинні містити відомості про
час і період, коли особа перебувала на утриманні спадкодавця. У
разі неможливості подати якісь Документи, що підтверджували б
утримання, факт останнього може бути встановлений судом.
Непрацездатність за віком визначається за паспортом чи
свідоцтвом про народження; непрацездатність за станом
здоров'я — за
8
4
7
.
пенсійною книжкою чи довідкою, виданою відповідним
органом медико-соціальної експертизи.
4. Спадкування за правом представлення
1. Особливим випадком спадкування є спадкування за правом
представлення, передбачене ст.1266 ЦК.
Сутність спадкування за правом представлення полягає в тому,
що хоча деякі родичі спадкодавця (його онуки, правнуки, прабаба,'
прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) не включаються до
жодної з черг спадкоємців за законом, проте вони не усуваються
повністю від спадкування і за певних умов набувають право
спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби
представляючи більш близького родича спадкодавця, який на
момент відкриття спадщини помер (звідси й назва — "спадкування
за правом представлення"). Внуки (правнуки), прабаба, прадід,
племінники спадкодавця, двоюрідні брати та сестри спадкодавця
спадкують ту частку, яка належала б їх відповідному родичу, якби
він був живий. Тобто це батько або мати, дід чи баба, брат або
сестра, дядько чи тітка спадкодавця, що повинні були б
успадковувати, але померли до відкриття спадщини.
2. Основні засади спадкування за правом представлення
виглядають таким чином:
1) внуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку
спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (бабі,
дідові),якби вони були живими на момент відкриття спадщини;
2) прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка
належала б за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця),
якби вонибули живими на момент відкриття спадщини;
3) племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини,
яканалежала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі
спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття
спадщини;
4) двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту
часткуспадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері
(дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на
моментвідкриття спадщини.
 Якщо спадкування за правом представлення здійснюється
одночасно кількома особами, частка їхнього померлого родича
ділиться між ними порівну.
3. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право
представлення діє без обмеження ступеня споріднення.
Наприклад, успадковуючи в порядку права представлення, внуки
(правнуки) виявляються закликаними до спадкування разом зі
спадкоємцями першої черги. При розділі спадкового майна вони
ніби представляють своїх батька і (або) матір, що померли раніше.
При цьому вони виступають як безпосередні спадкоємці
спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони
представляють. Це означає, що внуки (правнуки) відповідають за
борги спадкодавця, але не відповідають за борги своїх батьків, які
померли до відкриття спадщини (за борги батьків вони
відповідають у тому випадку, якщо виступають як спадкоємці
останніх).
848
Внукам і правнукам спадкодавця порівну належить та частка,
переходила б за законом до їхніх батьків, що померли до
Я
'дкриття спадщини. Ці правила поширюються на всі випадки
спадкування за правом представлення, вказані у ст.1266 ЦК.
5. Розмір частки у спадщині
1. Відповідно до ст. 1267 ЦК частки у спадщині спадкоємців за
законом є рівними. Проте розмір часток за взаємною згодою
(усною або письмовою) може бути змінений спадкоємцями.
Спадкоємці, які одержали свідоцтва про право на спадщину, можуть
провести поділ спадкового майна в натурі (реальний поділ)
відповідно до отриманих часток. Правило про те, що поділ майна
здійснюється спадкоємцями відповідно до часток, розглядається як
право спадкоємця при поділі вимагати відокремлення майна,
рівного за вартістю його спадковій частці. У випадку очікування
дитини, зачатої за життя спадкодавця, інші його спадкоємці не
мають права проводити поділ спадщини, доки не народиться дитина
(ст.1298 ЦК).
Якщо досягнута згода спадкоємців на зміну розміру часток при
отриманні рухомого майна, то поділ провадиться у спрощеному
порядку: кожний зі спадкоємців одержує в натурі майно, призначене
йому відповідно до усної угоди між ними.
Якщо в складі спадщини є майно, розпорядитися яким
спадкоємці можуть лише за наявності свідоцтва про право на
спадщину (жилий будинок, автомобіль, грошовий внесок тощо), то
поділ провадиться шляхом вчинення нотаріально посвідченого
договору.
Якщо згоди щодо поділу майна спадкоємцями не досягнуто,
поділ спадку провадиться у судовому порядку відповідно до часток,
які належать кожному із спадкоємців за законом або за заповітом.
Оскільки спадщина належить спадкоємцям, які її прийняли, на
праві спільної власності, то при її поділі застосовуються норми, що
регулюють спільну часткову власність.
яла
Глава 87 Здійснення
права на спадкування
1. Прийняття спадщини
1. Здійснення права на спадкування полягає передусім в тому
що спадкоємець має право прийняти спадщину або не прийняти її'
При цьому не допускається прийняття спадщини з умовою чи із
застереженням. Тобто воля спадкоємця має бути виражена
однозначно: або приймаю спадщину, або ні.
Однак слід розрізняти заповіт з умовою та прийняття спадщини
з умовою. Так, заповідач може обумовити виникнення права на
спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної
умови як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (ст.1242
ЦК). Але спадкоємець, навіть якщо заповіт був з умовою, може
прийняти спадщину лише у повному обсязі без будь-яких умов або
застережень (котрі, власне, і немає кому адресувати, оскільки
спадкодавець помер). Спадкоємець не може вибирати, яке майно
він хоче прийняти, а яке — ні. Якщо він приймає спадщину, то
мусить прийняти усе майно, яким би воно не було, з чого б воно не
складалося, якими б боргами не було обтяжено.
Прийняття спадщини можливе у два способи:
1) шляхом мовчазного прийняття (пасивна поведінка
спадкоємця);
2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини
(активнаповедінка).
2. Можливість прийняття спадщини шляхом пасивної
поведінки передбачена ст.1268 ЦК. Спадкоємець вважається
таким, що прийняв спадщину, якщо він мешкав разом з померлим і
протягом строку для прийняття спадщини (ст.1270 ЦК) не
відмовився від неї. Якщо спадкодавець протягом вказаного строку
подав заяву про відмову від спадщини, вважається, що він
відмовився від спадщини.
Щодо осіб, які є частково дієздатними, неповністю дієздатними
або недієздатними, а також щодо тих, котрі обмежені у
дієздатності, то вони вважаються такими, що прийняли спадщину
незалежно від сумісного проживання, крім випадків відмови від
спадщини їх представників та згоди на відмову від спадщини
органів опіки і піклування (чч.2—4 ст.1273 ЦК).
Спадкоємці, які фактично прийняли спадщину, також подають
заяву про видачу їм документа, що підтверджує їх право на
успадковане майно — свідоцтва про право на спадщину, але можуть
це зробити незалежно від закінчення строку, встановленого для
прийняття спадщини.
Стаття 1271 ЦК передбачає, що заповідальний відказ
приймається саме шляхом пасивної поведінки (мовчазної згоди),
встановлюючи, що у разі, коли протягом 6 місяців з часу відкриття
спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального
відказу, вважається, що він його прийняв. Звісно, це не означає,
що відка-
850

одержувач, дізнавшись про відкриття спадщини, не може звернуся із
заявою про прийняття заповідального відказу. Але переважим
способом прийняття тут все ж таки визнається відсутність
завлечения (відмови) проти заповідального відказу.
З Прийняття спадщини шляхом подання до нотаріальної
контори заяви про її прийняття передбачене ст.1269 ЦК.
Цей порядок прийняття спадщини застосовується щодо
спадкоємців, які бажають її прийняти, але не проживали постійно
разом із спадкодавцем. Оскільки окреме проживання не створює
презумпції прийняття спадщини, то такі особи зобов'язані подати
нотаріусу за місцем відкриття спадщини заяву про її прийняття.
Спадкоємець зобов'язаний з'явитися до нотаріуса особисто. Він
має подати документ, що підтверджує його особу, а також
свідоцтво про смерть спадкодавця, щоб нотаріус зміг встановити
час відкриття спадщини. Крім того, спадкоємець повинен
повідомити нотаріуса про місце відкриття спадщини та про
наявність інших спадкоємців (якщо йому про це відомо) незалежно
від того, прийняли вони спадщину фактично або зобов'язані для її
прийняття подати заяву про прийняття спадщини до нотаріуса.
Особа, що досягла 14 років, якщо вона бажає прийняти
спадщину, може звернутися до нотаріуса із заявою про її прийняття
самостійно. Для цього згоди її батьків або піклувальників не
потребується. Це пов'язано з тим, що пасивна тестаментоздатність
як елемент дієздатності фізичної особи настає з 14 років. Постає
питання: чи можуть прийняти спадщину батьки, піклувальник
неповнолітнього спадкоємця, якщо він сам проти цього заперечує?
Така ситуація не передбачена ст.ст.1268—1269 ЦК. Однак оскільки
ст.32 ЦК не встановлює можливості вчинення правочинів батьками,
піклувальниками за неповнолітніх, можна зробити висновок, що
прийняття ними спадщини проти волі особи, яка досягла 14 років,
неможливе. Тим більше, що небажання прийняти спадщину в
даному випадку має означати відмову від спадщини. Це право
неповнолітня особа віком від 14 до 18 років може реалізувати за
згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органів опіки та
піклування (ч.З ст.1273 ЦК).
Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої особи,
недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. У
випадку коли спадкоємцями є малолітні особи, батьки повинні
разом із заявою подати документи, що підтверджують їх
повноваження як представників малолітньої особи (свідоцтво про
народження, паспорт тощо). Якщо спадкоємцем є недієздатна
особа, її опікун повинен подати нотаріусу судове рішення про
визнання такої особи недієздатною та розпорядження про
призначення його опікуном.
Оскільки спадкоємці реалізують право на прийняття спадщини
шляхом подачі відповідної заяви, то логічним є надання їм також
права відкликати подану заяву про прийняття спадщини. Заява
п
Ро прийняття спадщини може бути відкликана особою, яка її по-
Дала, батьками (усиновлювачами) малолітньої особи, опікуном
недієздатної особи. При цьому причини відкликання заяви про
прийняття спадщини значення не мають. Заява може бути відкли-
851
кана протягом строку, встановленого для прийняття спадщини
(ст. 1270 ЦК).
Виникає питання, чи має право на відкликання заяви про
прийняття спадщини особа, яка досягла 14 років, котра згідно з
ч.З ст.1269 ЦК самостійно подала заяву про прийняття спадщини?
Адже розмір спадщини може бути досить значним і, таким чином,
відмова від прийняття спадщини ніби виходить за межі обсягу
цивільної дієздатності неповнолітньої особи (ст.32 ЦК). Проте,
оскільки у ч.5 ст.1269 ЦК йдеться про те, що право на відкликання
заяви має особа, яка подала заяву про прийняття спадщини,
можна зробити висновок, що така можливість надається особі
котра досягла 14 років і самостійно подала заяву про прийняття
спадщини.
2. Строки для прийняття спадщини
1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у 6 місяців,
який починається з часу відкриття спадщини.
Отже, якщо до нотаріуса звернулися спадкоємці із заявою про
прийняття спадщини або якщо виникло питання про
правомірність фактичного прийняття спадщини, то перше, що має
зробити нотаріус — це встановити час відкриття спадщини. Часом
відкриття спадщини є час смерті спадкодавця або дата, з якої він
оголошений померлим. З цього часу починається перебіг 6-
місячного строку для прийняття спадщини. При цьому час смерті
може бути встановлений лише на підставі свідоцтва про смерть.
Якщо людина померла не на території України, а спадщина
відкривається в Україні, то спадкоємці мають подати нотаріусу
свідоцтво про смерть, легалізоване консульством України на
території тієї країни, де воно видано. Свідоцтво про смерть не
потребує легалізації, якщо країна, в якій воно видано, приєдналась
до Конвенції про правову допомогу.
Якщо людина визнана померлою у судовому порядку,
спадкоємцям слід звернутися до органів РАЦС для одержання
свідоцтва про смерть. Датою смерті вважається та, яка вказана в
ухвалі про визнання людини померлою. Ця ж дата вказується
органами РАЦС у свідоцтві про смерть. Перебіг строку для
прийняття спадщини або відмови від останньої починається з
дати, вказаної РАЦС. Якщо у свідоцтві про смерть названий
лише місяць смерті, датою смерті вважається останній день
місяця. Якщо у свідоцтві про смерть вказаний лише рік смерті, то
датою смерті вважається 31 грудня зазначеного року. Перебіг
строку для прийняття спадщини у цьому випадку починається з 31
грудня вказаного У свідоцтві року.
2. Якщо виникнення права на спадкування у певної особи
залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття
іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини
встановлюється у 3 місяці з дня неприйняття спадщини чи відмови
від її прийняття. Але у цьому випадку відмова від спадщини інших
спадкоємців має бути безумовною та беззастережною. Якщо від
спадщини відмовилися усі спадкоємці черги, що закликаються до
спад-
852
ання, то спадкоємці наступної черги мають право подати заяву
прийняття спадщини протягом 3 місяців.
 Якшо спадкоємець протягом вказаних вище строків (6 чи З
ісяців) не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається
таким, що не прийняв її.
Якщо він все ж таки бажає прийняти спадщину, то може
звернутися до спадкоємців, які отримали спадщину, з проханням
надати йому письмову згоду на включення його до кола
спадкоємців. У разі коли спадкоємці, які прийняли спадщину,
дають на це згоду (вона має бути оформлена у вигляді письмової
заяви та подана нотаріусу за місцем відкриття спадщини), то
спадкоємець, який не отримав спадщину, може звернутися до
нотаріуса за місцем відкриття спадщини із заявою про прийняття
спадщини. Згоду на включення до кола спадкоємців повинні дати
усі спадкоємці, які прийняли спадщину. В цьому випадку у
спадкоємця поновлюється право спадкування й право подання
заяви про прийняття спадщини.
3. Якщо спадкоємець пропустив строк для прийняття спадщини
з поважної причини, він має право звернутися до суду з позовом
про надання додаткового строку для прийняття спадщини. Якщо суд
встановить, що причини пропущення строку для прийняття
спадщини були поважними (тривале відрядження, хвороба тощо),
то він визначає додатковий строк, достатній для подання ним заяви
про прийняття спадщини. На думку деяких фахівців, строк, який
визначає суд, не може бути більшим за 6 місяців. Проте такий
висновок не ґрунтується на положеннях закону. Оскільки у ст.1272
ЦК йдеться про додатковий строк, достатній для подання заяви про
прийняття спадщини без жодних обмежень його певним числом
днів чи місяців, можна вважати, що лише суд може встановити,
скільки часу може знадобитися спадкоємцю для подання заяви про
прийняття спадщини. Очевидно, за наявності поважної причини він
може бути і більшим, ніж 6 місяців (наприклад, спадкоємець
довідався про відкриття спадщини після закінчення строку для її
прийняття, але перед тим, як мав поїхати у тривале закордонне
відрядження, строк якого перевищує 6 місяців, — антарктична
експедиція тощо).
3. Право на відмову від прийняття спадщини
1. Спадкоємець може як прийняти спадщину, так і відмовитися
В
ІД її прийняття (ст.1273 ЦК). Зробити це він може протягом
строку, встановленого для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК).
Якщо спадкоємець виражає бажання відмовитися від спадщини,
він зобов'язаний подати заяву про відмову від спадщини до
нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, яким
вважається місце останнього проживання спадкодавця або, якщо не
можна встановити останнє місце проживання спадкодавця, — місце
знаходження Успадкованого майна або більшої його частини (ст.
1221 ЦК).
Якщо цивільна дієздатність особи обмежена, то вона може
подавати заяву про відмову від спадщини лише за згодою
піклувальника, якого призначив їй суд, а також за згодою органу
опіки.
853
Неповнолітня особа віком з 14 до 18 років може відмовитися
від спадщини за згодою батьків і органу опіки та піклування.
Батьки (усиновлювачі), опікун, які вважають, що прийняття
спадщини суперечить інтересам малолітньої, недієздатної особи,
можуть відмовитися від спадщини лише з дозволу органу опіки
та піклування. Орган опіки та піклування приймає рішення,
розглянувши заяву про згоду на відмову від спадщини,
враховуючи при цьому, чи не буде відмова від спадщини
порушувати інтереси неповнолітньої або недієздатної особи.
Слід мати на увазі, що відмова від спадщини є безумовною і
беззастережною. Не можна відмовитися від спадкування з тією,
наприклад, умовою, що спадщина буде надалі прийнята, якщо
будуть погашені чи прощені борги спадкодавця.
2. Якщо у спадкоємця (батьків, усиновлювачів, опікунів
малолітньої особи, опікунів недієздатної особи) протягом 6
місяців з дня відкриття спадщини зміниться позиція щодо
прийняття спадщини, то він (або його представники за законом)
може відкликати заяву про відмову від спадщини та у
встановленому порядку (ст. 1269 ЦК) подати заяву про
прийняття спадщини. Згода органу опіки та піклування для
відкликання такої заяви батьками, усинов-лювачами, опікунами
малолітньої особи, опікунами недієздатної особи не потрібна.
Відмова від прийняття спадщини може бути
"безадресною", а може бути вчинена на користь іншого
спадкоємця.
При цьому згідно з правилами ст. 1274 ЦК адресат
визначається залежно від того, хто вчиняє відмову від
спадщини. Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від
прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.
Спадкоємець за законом — на користь будь-кого із спадкоємців
за законом незалежно від черги. При цьому, як випливає з
тексту вказаної норми, спадкоємець за заповітом не може
відмовитися на користь спадкоємця за законом. Його відмова від
спадщини, якщо інших спадкоємців за заповітом немає, може
бути, очевидно, лише "безадресною". Подальша доля спадщини
вирішується відповідно до положень ЦК про спадкування за
законом.
Варто також звернути увагу на те, що відмова від прийняття
спадщини може бути лише на користь інших спадкоємців (чи то за
заповітом, чи за законом). Це пояснюється тим, що
спадкоємець, який відмовляється від прийняття спадщиною,
розпоряджається лише своїм правом на спадкування, але не
спадщиною, і тому не може передати спадкове майно будь-якій
іншій особі на свій розсуд. Основною підставою для одержання
спадщини при спадкуванні за заповітом спадкоємцями є і
залишається воля спадкодавця, ш° склав заповіт. Це
визначається і в обмеженні права спадкоємця обирати адресата
для відмови на його користь від спадщини.
3. Визначальною є воля заповідача й у тих випадках, коли він
підпризначив спадкоємця. Оскільки він бажав бачити
спадкоємцем як не одну, то іншу особу, то й спадкоємець за
заповітом, шо бажає відмовитися від спадщини, може
відмовитися лише на користь підпризначеного спадкоємця. Таке
рішення зайвий раз підкреслює значення заповіту, що є
вираженням волі спадкодавця. 854
Слід враховувати також обмеження щодо відмови від спадщини
неповнолітніми, обмежено дієздатними або недієздатними
особами. Вони полягають у тому, що відмова від спадщини може
бути проведена з врахуванням правил чч.2—4 ст. 1273 ЦК щодо
отримання згоди на відмову відповідних осіб та органів.
 Прийняття "адресатом" спадщини, від якої спадкоємець
відмовився на його користь, є його правом, а не обов'язком. Тому
спадкоємець, на користь якого відбулася відмова від спадщини,
має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який
відмовився від спадщини на його користь.
Оскільки відмова від спадщини на користь іншого спадкоємця
є одностороннім правочином, вона має відповідати усім вимогам,
що висуваються до правочинів. Тобто заява повинна бути зроблена
особою, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними,
в момент здійснення відмови. Відмова не може бути визнана
дійсною, якщо вчинена під впливом помилки, обману, насильства,
тяжкої обставини (ст.ст.225, 229—231, 233 ЦК). Якщо вказані
вимоги порушені, то відмова від прийняття спадщини судом
визнається недійсною. Після цього спадкоємець має вирішити:
буде він приймати спадщину чи відмовиться від неї без вказівки
"адресата" або на користь іншої особи.
4. Правові наслідки "безадресної" відмови від спадщини
встановлені ст. 1275 ЦК, котра передбачає низку ситуацій: відмову
від спадщини спадкоємця за заповітом, відмову від спадщини
спадкоємця за законом тощо.
Загальним правилом є положення, згідно з яким частка
успадкованого майна, що належить спадкоємцям, може бути
збільшена за рахунок частки спадкоємця, котрий відмовився від
прийняття спадщини.
Водночас це загальне правило, будучи конкретизованим
стосовно випадків відмови від прийняття спадщини спадкоємця за
заповітом або спадкоємця за законом, відображає тенденцію,
властиву для регулювання відносин "адресної" відмови від
спадщини: відмова від спадщини спадкоємця за заповітом
відбувається на користь інших спадкоємців за заповітом,
спадкоємця за законом — на користь інших спадкоємців за
законом.
Отже, згідно з цією тенденцією у випадку відмови від
прийняття спадщини одного із спадкоємців за заповітом частка у
спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших
спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Втім
відмова від спадщини одного із спадкоємців за заповітом може
приносити для інших спадкоємців за заповітом не лише прибутки,
а й обтяження. Зокрема, якщо на спадкоємця за заповітом, який
відмовився від прийняття спадщини, було покладено
заповідальний відказ (ст.ст. 1237—1239 ЦК), обов'язок за
заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за
заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними
порівну.
Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців
за законом з тієї черги, що має право на спадкування, частка у
спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших
спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними
порівну.
855
:І|
дування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо
вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи
нерухомого майна, одержаного ним у спадщину (ст. 1231 ЦК).
Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до
визнання її відумерлою нотаріусом за місцем відкриття спадщини,
а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідними
органами місцевого самоврядування. Охорона спадкового майна
триває від моменту, коли стало відомо про відсутність
спадкоємців, неприйняття ними спадщини або усунення від
спадщини, і до визнання спадщини відумерлою та переходу її у
власність органів місцевого самоврядування (ст.1283 ЦК).
6. Поділ спадщини між спадкоємцями
1. Якщо спадкоємців кілька, постає питання про частку
кожного у спадщині, а у перспективі — і про поділ спадкового
майна. Вирішення цього питання залежить від наявності та змісту
заповіту. Якщо заповіту немає, то частки кожного спадкоємця у
спадщині припускаються рівними. Відступ від цього принципу
можливий за домовленістю спадкоємців між собою: вони можуть
домовитися, що хтось отримає більшу, а хтось меншу частку
спадщини. Але такий договір між спадкоємцями можливий лише
після прийняття ними спадщини і виникнення права спільної
власності на спадкове майно. Проте якщо спадкодавець у заповіті
розподілив спадщину між спадкоємцями у нерівних частках, то
кожен має право саме на ту, яку вказав спадкодавець.
Спадкоємці, які прийняли спадщину і одержали свідоцтва про
право на спадкування, можуть провести поділ спадкового майна у
натурі, тобто визначити реальні частки у праві спільної власності,
яке виникло у них.
При досягненні домовленості щодо поділу майна він
провадиться у спрощеному порядку: кожен зі спадкоємців одержує
у натурі майно відповідно до договору між ними. Якщо у складі
спадщини є майно, одержати яке чи розпорядитися котрим
спадкоємці можуть лише за наявності свідоцтва про право на
спадщину (жилий будинок, грошовий внесок тощо), то поділ
провадиться шляхом звернення до нотаріуса із заявою про
досягнення угоди між спадкоємцями стосовно поділу спадщини і з
проханням вчинення відповідних нотаріальних дій.
Якщо згоди про поділ спадщини досягти не вдалося, він
провадиться у судовому порядку відповідно до часток, які
належать кожному зі спадкоємців за законом або за заповітом.
Оскільки спадщина належить спадкоємцям, які прийняли її, на
праві спільної власності, то при її поділі застосовуються правила
гл.26 ЦК, що регулюють відносини спільної часткової власності.
2. За наявності зачатої, але ще не народженої дитини (посту-
ма) спадкоємці мають право провести поділ спадщини з
обов'язковим виділом спадкової частки, що припадає постуму.
Інтереси останнього у цьому випадку захищає представник
органу опіки та піклування, який має бути запрошений до участі
у поділі (ст.1261 ЦК).
858
Спеціально захищаються при поділі спадкового майна права
окремих категорій спадкоємців, котрі або перебували у близьких
відносинах із спадкодавцем, або були пов'язані зі спадкодавцем
відносинами власності.
 Зокрема ч.і ст.1279 ЦК встановлює переваги у виділі спадкового
майна в натурі для осіб, які проживали із спадкодавцем однією
сім'єю.
Проте самого факту такого проживання для отримання переваг
при виділі частки зі спадкового майна недостатньо. Необхідно, щоб
вказані особи проживали саме як одна сім'я (вели спільне
господарство, мали спільні витрати тощо). Таке проживання
спадкоємців зі спадкодавцем однією сім'єю має тривати не менше 1
року до часу відкриття спадщини. Якщо вказані умови наявні, то
зазначені спадкоємці мають переважне право перед іншими
спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої
обстановки та вжитку. Проте переваги стосуються не усього
спадкового майна, а обмежені розміром частки у спадщині, яка
належить цьому спадкоємцю.
3. Частина 2 ст.1279 ЦК призначена захистити права спадкоємців,
які разом із спадкодавцем були співвласниками майна. Такі
спадкоємці мають переважне право перед іншими спадкоємцями
на виділ їм у натурі даного майна у межах їхньої частки у спадщині,
якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне
значення.
Проте реалізація переважного права на виділ частки у
спадковому майні (наприклад квартири) неможлива, якщо це
порушує інтереси інших спадкоємців, що мають істотне значення.
Наприклад, у виділі частки у праві власності на квартиру в натурі
може бути відмовлено, якщо внаслідок такого поділу інший
спадкоємець фактично втрачає можливість користування своєю
частиною квартири (утворюється прохідна кімната тощо).
Слід звернути увагу на те, що не виключена колізія
застосування ч.і та ч.2 ст.1279 ЦК наприклад у випадку, коли один
спадкоємець проживає зі спадкодавцем однією сім'єю не менше
року до часу відкриття спадщини, а інший спадкоємець був
співвласником разом із спадкодавцем. У цьому разі слід виходити
з того, що ч.і ст.1279 ЦК стосується виділу в натурі предметів
звичайної домашньої обстановки та вжитку, а ч.2 цієї ж статті —
виділу в натурі майна, яке було спільною власністю спадкоємця і
спадкодавця. Якщо ж котрийсь із спадкоємців є одночасно і
членом сім'ї, і співвласником спадкодавця, то він має переваги
перед іншими спадкоємцями і при виділі у натурі предметів
звичайної домашньої обстановки та вжитку, і при виділі частки
майна, яке було у спільній власності цього спадкоємця та
спадкодавця.
Виділ спадкового майна в натурі можливий за згодою сторін.
Якщо такої домовленості не досягнуто, спір вирішується судом.
7. Перерозподіл спадщини
1. Коли вже було визначене коло спадкоємців після закінчення
строку для прийняття спадщини або було видане свідоцтво про
859
дування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо
вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи
нерухомого майна, одержаного ним у спадщину (ст. 1231 ЦК).
Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до
визнання її відумерлою нотаріусом за місцем відкриття спадщини,
а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідними
органами місцевого самоврядування. Охорона спадкового майна
триває від моменту, коли стало відомо про відсутність
спадкоємців, неприйняття ними спадщини або усунення від
спадщини, і до визнання спадщини відумерлою та переходу її у
власність органів місцевого самоврядування (ст.1283 ЦК).
6. Поділ спадщини між спадкоємцями
1. Якщо спадкоємців кілька, постає питання про частку
кожного у спадщині, а у перспективі — і про поділ спадкового
майна. Вирішення цього питання залежить від наявності та змісту
заповіту. Якщо заповіту немає, то частки кожного спадкоємця у
спадщині припускаються рівними. Відступ від цього принципу
можливий за домовленістю спадкоємців між собою: вони можуть
домовитися, що хтось отримає більшу, а хтось меншу частку
спадщини. Але такий договір між спадкоємцями можливий лише
після прийняття ними спадщини і виникнення права спільної
власності на спадкове майно. Проте якщо спадкодавець у заповіті
розподілив спадщину між спадкоємцями у нерівних частках, то
кожен має право саме на ту, яку вказав спадкодавець.
Спадкоємці, які прийняли спадщину і одержали свідоцтва про
право на спадкування, можуть провести поділ спадкового майна у
натурі, тобто визначити реальні частки у праві спільної власності,
яке виникло у них.
При досягненні домовленості щодо поділу майна він
провадиться у спрощеному порядку: кожен зі спадкоємців одержує
у натурі майно відповідно до договору між ними. Якщо у складі
спадщини є майно, одержати яке чи розпорядитися котрим
спадкоємці можуть лише за наявності свідоцтва про право на
спадщину (жилий будинок, грошовий внесок тощо), то поділ
провадиться шляхом звернення до нотаріуса із заявою про
досягнення угоди між спадкоємцями стосовно поділу спадщини і з
проханням вчинення відповідних нотаріальних дій.
Якщо згоди про поділ спадщини досягти не вдалося, він
провадиться у судовому порядку відповідно до часток, які
належать кожному зі спадкоємців за законом або за заповітом.
Оскільки спадщина належить спадкоємцям, які прийняли її, на
праві спільної власності, то при її поділі застосовуються правила
гл.26 ЦК, що регулюють відносини спільної часткової власності.
2. За наявності зачатої, але ще не народженої дитини (посту-
ма) спадкоємці мають право провести поділ спадщини з
обов'язковим виділом спадкової частки, що припадає постуму.
Інтереси останнього у цьому випадку захищає представник
органу опіки та піклування, який має бути запрошений до участі
у поділі (ст.1261 ЦК).
858
Спеціально захищаються при поділі спадкового майна права
окремих категорій спадкоємців, котрі або перебували у близьких
відносинах із спадкодавцем, або були пов'язані зі спадкодавцем
відносинами власності.
Зокрема ч.і ст.1279 ЦК встановлює переваги у виділі спадкового
майна в натурі для осіб, які проживали із спадкодавцем однією
сім'єю.
Проте самого факту такого проживання для отримання переваг
при виділі частки зі спадкового майна недостатньо. Необхідно, щоб
вказані особи проживали саме як одна сім'я (вели спільне
господарство, мали спільні витрати тощо). Таке проживання
спадкоємців зі спадкодавцем однією сім'єю має тривати не менше 1
року до часу відкриття спадщини. Якщо вказані умови наявні, то
зазначені спадкоємці мають переважне право перед іншими
спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої
обстановки та вжитку. Проте переваги стосуються не усього
спадкового майна, а обмежені розміром частки у спадщині, яка
належить цьому спадкоємцю.
3. Частина 2 ст.1279 ЦК призначена захистити права спадкоємців,
які разом із спадкодавцем були співвласниками майна. Такі
спадкоємці мають переважне право перед іншими спадкоємцями
на виділ їм у натурі даного майна у межах їхньої частки у спадщи ні,
якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне
значення.
Проте реалізація переважного права на виділ частки у
спадковому майні (наприклад квартири) неможлива, якщо це
порушує інтереси інших спадкоємців, що мають істотне значення.
Наприклад, у виділі частки у праві власності на квартиру в натурі
може бути відмовлено, якщо внаслідок такого поділу інший
спадкоємець фактично втрачає можливість користування своєю
частиною квартири (утворюється прохідна кімната тощо).
Слід звернути увагу на те, що не виключена колізія
застосування ч.і та ч.2 ст.1279 ЦК наприклад у випадку, коли один
спадкоємець проживає зі спадкодавцем однією сім'єю не менше
року до часу відкриття спадщини, а інший спадкоємець був
співвласником разом із спадкодавцем. У цьому разі слід виходити
з того, що ч.і ст.1279 ЦК стосується виділу в натурі предметів
звичайної домашньої обстановки та вжитку, а ч.2 цієї ж статті —
виділу в натурі майна, яке було спільною власністю спадкоємця і
спадкодавця. Якщо ж котрийсь із спадкоємців є одночасно і
членом сім'ї, і співвласником спадкодавця, то він має переваги
перед іншими спадкоємцями і при виділі у натурі предметів
звичайної Домашньої обстановки та вжитку, і при виділі частки
майна, яке було у спільній власності цього спадкоємця та
спадкодавця.
Виділ спадкового майна в натурі можливий за згодою сторін.
Якщо такої домовленості не досягнуто, спір вирішується судом.
7. Перерозподіл спадщини
1. Коли вже було визначене коло спадкоємців після закінчення
строку для прийняття спадщини або було видане свідоцтво про
859
право на спадщину, в якому майно поділено між спадкоємцями, і
з'являються інші спадкоємці, спадщина перерозподіляється міх
ними. Якщо ж спадкове майно у натурі не збереглося (наприклад
майно вже реалізоване), то нові спадкоємці можуть вимагати
сплати відповідної грошової компенсації.
Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив
строк для прийняття спадщини, було визнане відумерлим і
перейшло у власність територіальної громади, спадкоємець має
право витребувати його у натурі. Якщо ж це майно вже продане,
спадкоємець може вимагати грошову компенсацію. При цьому
виникає питання: який розмір суми, що підлягає компенсації? На
перший погляд, має бути повернена сума, виручена від продажу.
Однак у ч.2 ст.1280 ЦК йдеться не про суму, отриману від продажу,
а про грошову компенсацію. Отже, виходити треба не з того, яку
суму орган місцевого самоврядування отримав від реалізації майна,
а з реальної оцінки проданого майна, котра може бути встановлена
за допомогою спеціальної (товарознавчої або іншої) експертизи.
8. Пред'явлення кредиторами спадкодавця вимог до
спадкоємців
1. При відкритті спадщини спадкоємці, якщо їм було відомо
про борги спадкодавця, зобов'язані повідомити кредитора про
смерть боржника. Кредитор спадкодавця має право звернутися до
нотаріуса за місцем відкриття спадщини в 6-місячний строк від
дня, коли йому стало відомо або могло стати відомо про відкриття
спадщини, з вимогами до спадкоємців, що прийняли спадщину,
повернути йому борг, який був за спадкодавцем.
Борги спадкодавця — це майнові зобов'язання, які взяв на себе
спадкодавець перед фізичними або юридичними особами-
кредиторами, але не виконав тому, що смерть позбавила його
можливості це зробити. Обов'язок доводити борги померлого
покладається на кредитора, що звернувся до спадкоємців з
відповідними претензіями. Він зобов'язаний представити
документи, що підтверджують його вимоги.
Кредитор вправі протягом 6 місяців від дня, коли він дізнався
або міг дізнатися про відкриття спадщини, звернутися зі своїми
вимогами за боргами спадкодавця до його спадкоємців незалежно
від настання строків вимоги. Якщо строк виконання зобов'язань
ще не настав, це не впливає на можливість подання вимог про
повернення боргу, оскільки кредитор ризикує тим, що його право
на повернення боргу може бути не задоволено після прийняття
спадщини (наприклад, через розподіл спадщини між багатьма
спадкоємцями, внаслідок чого кожен із них виявиться
неспроможним повернути борг).
2. Якщо кредитор не був сповіщений спадкоємцями про смерть
боржника і не мав можливості дізнатися про це з інших джерел, він
може звернутися з вимогами до спадкоємців протягом року від
настання строку права вимоги.
Якщо ж кредитору було відомо про смерть спадкодавця-боржни-
ка, але він не звернувся до спадкоємців і не пред'явив вимоги
про
860
повернення боргу в 6-місячний строк або якщо не міг знати про
відкриття спадщини та не пред'явив своїх вимог протягом року, він
позбавляється права вимоги (ст. 1281 ЦК).
Якщо у ст.1281 йдеться про право кредитора спадкодавця на
задоволення вимог про повернення боргу спадкоємцями
останнього та про порядок подання відповідних вимог, то ст.1282
ЦК встановлює обов'язок спадкоємців виконати ці вимоги
кредитора спадкодавця. Таким чином, вказані норми ніби
доповнюють одна одну, максимально забезпечуючи інтереси
кредитора спадкодавця.
При цьому ЦК (ст. 1218) виходить з того, що коли вже
спадкоємці прийняли спадщину, то вони набувають не тільки права
з управління, користування та розпорядження спадковим майном
спадкодавця, а і зобов'язання щодо цього майна.
3. Спадкоємці, що прийняли спадщину (незалежно, за законом
чи за заповітом), при зверненні до них кредитора спадкодавця
зобов'язані задовольнити його вимоги, якщо вони обгрунтовані та
доведені. Доказом правдивості вимог кредитора можуть бути
розписка спадкодавця, договір позики, кредитний договір тощо.
Вказані вимоги задовольняються спадкоємцями повністю, але лише
в розмірі вартості майна, одержаного у спадщину.
Вимоги кредитора мають перевагу перед іншими вимогами
(наприклад, перед заповідальним відказом, який надається відказо-
одержувачу лише після сплати спадкоємцями боргів спадкодавця).
Вимоги кредитора спадкоємці мають задовольнити шляхом
одноразового платежу. Проте за домовленістю між кредитором та
спадкоємцями боржника може бути встановлений інший порядок
виплати боргу. Якщо такої домовленості між кредитором та
спадкоємцями боржника не досягнуто, кредитор вправі звернутися
до суду з позовом про виплату боргу. Суд за позовом кредитора
накладає стягнення боргу з майна, яке спадкоємці боржника
отримали в натурі.
У разі якщо майно боржника було визнано відумерлим та
перейшло у власність територіальної громади, кредитор
звертається до органів місцевого самоврядування з вимогою
виплати боргу спадкодавця. У даному випадку боржнику
виплачується сума боргу, але лише у розмірі успадкованого майна.
9. Охорона спадкового майна
1. Охорона спадкового майна здійснюється нотаріусом за
місцем відкриття спадщини в інтересах спадкоємців, відказоодер-
жувачів та кредиторів спадкодавця, які заявляють свої права на
майно. Охорона майна здійснюється на підставі заяви спадкоємців,
відказоодержувачів та кредиторів. У випадках, коли до кола
спадкоємців входять малолітні, неповнолітні або недієздатні особи,
охорона спадкового майна здійснюється на підставі письмового
звернення органів опіки та піклування.
Нотаріус вимагає від особи, що звернулась до нього з такою
заявою, свідоцтво про смерть спадкодавця та довідку про місце, де
мешкав останній, що має значення для встановлення місця відкриття
спадщини. Після цього нотаріус, а у тих населених пунктах, де
861
його немає, — відповідні службові, посадові особи органів
місцевого самоврядування виїжджають на місце знаходження
майна і проводять опис останнього у присутності
заінтересованих осіб та двох свідків. Опис може провадитися
також за місцем знаходження майна, яке може не збігатися з
місцем відкриття спадщини. У такому разі нотаріус направляє
лист нотаріусу за місцем знаходження майна з проханням
провести опис майна. В описі спадкового майна нотаріус вказує
усе майно, яке знаходиться за місцем відкриття спадщини, дає
докладну характеристику предметів та зазначає ступінь їхньої
зношеності, а також вказує його вартість. Якщо спадкоємці не
згодні з оцінкою нотаріуса, вони мають право (за власний
рахунок) запросити експерта для оцінки майна.
2. Опис майна має проводитися у максимально стислі
строки. Охорона майна триває протягом 6 місяців до закінчення
строку для прийняття спадщини.
Охорона спадкового майна, що визнається відумерлим,
триває протягом року до того моменту, як суд визнає таке
майно відумерлим.
Спадкове майно протягом вказаних строків не можна
переміщати, продавати або відчужувати іншим способом.
Забороняються також будь-які дії, що можуть значно
погіршити стан та зменшити ціну спадкового майна.
Видатки, пов'язані з описом та охороною спадкового майна,
покладаються на спадкоємців, що закликаються до спадщини
відповідно до їхньої частки в останній. Незалежно від
перебування під охороною описане майно належить
спадкоємцям з моменту відкриття спадщини (ч.5 ст.1268 ЦК).
3. Якщо спадкодавець призначив виконавця заповіту,
останній може звернутися до нотаріуса або до відповідних
органів місцевого самоврядування із заявою щодо вжиття
заходів з охорони спадкового майна. При проведенні опису
такого майна нотаріус має право призначити виконавця
заповіту, за його згодою, охоронцем спадкового майна або
призначити іншу особу (за згодою виконавця заповіту та
спадкоємця).
Якщо відкривається спадщина за заповітом та за законом і
спадкоємці за законом не бажають, щоб виконавець заповіту був
призначений охоронцем тієї частини майна, яка буде
успадкована ними, то мають право вимагати у нотаріуса
призначення охоронцем частини майна, що успадковується за
законом, іншої особи (ст. 1284 ЦК). У цьому випадку нотаріус,
який проводить опис спадкового майна, вказує в опису, що
спадкове майно буде охоронятися двома охоронцями, та
визначає, яке майно кожен із них буде охороняти.
Ю. Управління спадщиною
1. Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання,
догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для
підтримання його в належному стані, нотаріус, а у населених
пунктах, де немає останнього, — відповідний орган місцевого
самоврядування у разі відсутності спадкоємців або виконавця
заповіту, укладають договір на управління спадщиною з
іншою особою. Це може бути 862
ось із родичів спадкодавця, працівник підприємства, що належало
Х
падкодавцю, працівник органів місцевого самоврядування тощо.
Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-
яких необхідних дій, спрямованих на її збереження, до появи
спадкоємців або до прийняття спадщини (ст.1285 ЦК). Тому в
договорі який укладають нотаріус та особа, котра повинна
управляти спадщиною.' мають бути вказані умови щодо охорони майна,
дата договору, місце укладання договору, місце знаходження
спадкового майна, що охороняється, розмір винагороди, яку отримує
особа, що управляє спадщиною, а також дії, які управляючий
зобов'язаний виконувати для збереження спадщини. Крім того,
нотаріус направляє листи органам та підприємствам, яких це
стосується, про те, що певна особа має право управляти спадщиною
і до її прийняття буде вчиняти усі дії, необхідні для збереження
спадщини.
2. Особа, яка управляє спадщиною, не може використовувати
спадкове майно для отримання прибутку на свою користь. По
закінченні строку управління спадщиною особа, котра управляє
спадковим майном, має подати спадкоємцям звіт про результати
управління майном.
Особа, що управляє спадщиною, має право на плату за
виконання своїх обов'язків. Ця сума обумовлюється у договорі між
нотаріусом та особою, яка управляє спадщиною. Вона виплачується
спадкоємцями пропорційно до частки успадкованого кожним із
них майна. Якщо спадкоємці відмовляються сплатити гроші за
управління спадщиною, то управляючий може звернутися до суду.
Якщо особа, яка управляла спадщиною, заподіяла шкоду або
використовувала спадщину у своїх цілях, спадкоємці можуть
звернутися до суду з позовом про відшкодування понесених збитків
та моральної шкоди (ст.ст.22, 23 ЦК).
i:f
Глава 88
Виконання заповіту
1. Призначення виконавця заповіту
1. Заповідач має право призначити виконавця заповіту —
особу, яка стежитиме за додержанням розпоряджень, що містяться
у заповіті, і виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі
спадкодавця. Метою призначення виконавця заповіту є захист
інтересів спадкоємця за заповітом, який може не дізнатися
своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, перебуваючи у
відрядженні, проживаючи в іншій країні тощо). Натомість
виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії щодо
охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів для
охорони інтересів спадкоємця.
Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною
цивільною дієздатністю (ст.ст.31, 32 ЦК) або юридична особа.
Правоздатність останньої виникає з моменту її створення та
реєстрації в Єдиному державному реєстрі підприємств та
організацій України і припиняється з моменту її ліквідації або
реорганізації та виключення із зазначеного Реєстру (ст.91 ЦК).
Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб,
виконання заповідального розпорядження може бути покладене
на будь-яку з цих осіб на вибір спадкодавця.
Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є
спадкоємцем за заповітом. Це може мати місце у випадку, коли
заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем
призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за
законом, а може бути взагалі сторонньою особою, що не є
спадкоємцем цього спадкодавця.
2. ЦК передбачає два випадки призначення виконавця
заповіту не самим заповідачем, а іншими особами: по-перше, за
ініціативою спадкоємців (ст.1287 ЦК); по-друге, за ініціативою
нотаріуса (ст.1288 ЦК).
У свою
заповіту чергу
у двох спадкоємці можуть визначити виконавця
випадках:
1) вони мають право пред'явити позов про усунення виконавця
заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх
повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі
заповідача через тяжку хворобу, втрату дієздатності. При цьому в
суді вони мають довести неможливість виконання заповіту
призначеним виконавцем;
2) вони мають право обрати виконавця з числа спадкоємців
або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач
не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним
призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена
від його виконання.
Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою
спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо
призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного з них
може бути призначений судом.
864
З ініціативи нотаріуса виконавець заповіту може бути
призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або
якщо виконавець відмовився від виконання заповіту чи був
усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси
спадкоємців.
З тексту ст.1288 ЦК випливає, що у даному випадку необхідна
наявність таких умов: а) призначення виконавця заповіту
потребують інтереси спадкоємців; б) заповідач не призначив
виконавця заповіту або він відмовився від виконання заповіту, або
виконавець заповіту був усунений від його виконання.
При цьому нотаріус призначає виконавця заповіту за місцем
відкриття спадщини. Призначаючи виконавця заповіту, нотаріус
повинен керуватися положеннями ст.1286 ЦК щодо того, що
виконавець має бути повністю дієздатною фізичною особою чи
юридичною особою, зареєстрованою належним чином, тощо.
3. Особа призначається виконавцем заповіту з її згоди. Остання
витребовується нотаріусом і може бути оформлена як самостійна
заява, що додається до заповіту або ж зазначається на самому
заповіті чи в окремому документі. Хоча у ст.1289 ЦК не міститься
вказівки на випадки, коли згода додається до заповіту як окремий
документ, однак для деяких ситуацій та чи інша форма згоди
виконавця випливає із сенсу інших норм ЦК. Наприклад згідно
зі ст.1249 ЦК зміст секретного заповіту має бути невідомим навіть
нотаріусу. Отже, у випадках складення секретного заповіту згода
виконавця не може бути виражена у самому заповіті, але можливе
подання її у вигляді спеціального документа.
Згода бути виконавцем заповіту від особи, яку призначає
виконавцем заповідач, може бути отримана у момент призначення,
тобто за життя спадкодавця. Проте якщо йдеться про секретний
заповіт або виконавець заповіту призначається після смерті
заповіда-ча-спадкодавця, то згода бути виконавцем заповіту може
бути отримана після відкриття спадщини, тобто після смерті
спадкодавця. У кожному разі така "наступна" згода має бути
подана до нотаріуса за місцем відкриття спадщини у письмовій
формі.
2. Повноваження виконавця заповіту
1. Повноваження виконавця заповіту в ст.1290 ЦК визначаються
як сукупність обов'язків цієї особи, що є дещо незвичним (адже
повноваження у приватноправовому сенсі — це право
однієїособи діяти від імені, в інтересах і за рахунок іншої
особи —ст.ст.237, 240, 241, ч.З ст.1290 ЦК), але загалом
припустимим.
При цьому на виконавця заповіту покладаються обов'язки двох
видів:
1) спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців;
2) спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб.
2. Зокрема, виконуючи обов'язки першого виду, виконавець
заповіту відповідно до обсягу наданих йому повноважень
(покладених на нього обов'язків) повинен:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. Такі дії можуть
полягати у встановленні місцезнаходження всього майна, вжитті
заходів для охорони спадщини, а саме: в описуванні та передачі
майна на
865
.!&,„
зберігання певним особам або спадкоємцям до появи всіх спадкоємців
з метою запобігання можливого псування, загибелі чи розкрадання
майна. При цьому виконавець заповіту вживає заходів щодо охорони
всієї спадщини, а не лише того майна, яке зазначене у заповіті-2)
вжити заходів до повідомлення спадкоємців, відказоодержу-вачів,
кредиторів про відкриття спадщини. З цією метою він розшукує
спадкоємців, виявляє кредиторів та боржників спадкодавця.
Своєчасне повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів та
кредиторів про відкриття спадщини має важливе значення для
реалізації їх прав, оскільки законом встановлений 6-місячний строк
для прийняття спадщини, пропущений якого без поважних
причин спричиняє втрату права на отримання спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними
своїхзобов'язань (наприклад витребувати майно, яке входить до
складуспадщини, але знаходиться в інших осіб);
4) управляти спадщиною, якщо до її складу входить майно,
якепотребує управління, або майно, для якого встановлено
особливийпорядок його зберігання. Це можуть бути: грошові
суми та цінніпапери; монетарні метали; цінні рукописи, що мають
історичне абонаукове значення; зброя; харчові продукти тощо.
Повноваженнявиконавця заповіту з управління спадщиною
полягають у передачімайна на зберігання відповідним органам,
утриманні, догляді, а також вчиненні інших дій для підтримання
майна в належному станідо появи всіх спадкоємців;
5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки
спадщини, яка визначена у заповіті, відповідно до змісту
останнього, спеціальних заповідальних розпоряджень тощо.
2. Виконуючи обов'язки, спрямовані на забезпечення
інтересів інших осіб, виконавець заповіту повинен:
1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які
мають право на обов'язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК);
2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких
вони були зобов'язані заповітом (щодо заповідального відказу,
передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру
тощо —ст.ст. 1237-1240, 1246 ЦК).
Слід зазначити, що перелік обов'язків виконавця заповіту є
вичерпним, крім випадків, коли заповідач зазначає у заповіті
додаткові обов'язки, які покладаються ним на виконавця з часу
відкриття спадщини.
Нотаріус за місцем відкриття спадщини видає виконавцю
заповіту відповідний документ, який підтверджує його
повноваження (у цьому випадку маються на увазі повноваження
саме як право виконавця заповіту виступати від імені спадкоємців
тощо). Після виконання покладених на нього функцій виконавець
заповіту повертає нотаріусу документ, що посвідчував його
повноваження.
3. Право виконавця заповіту на плату
за виконання заповіту
1. Стаття 1291 ЦК зазначає право виконавця заповіту вимагати
плату за виконання своїх повноважень. Заповідач може одразу
за-866
чити в заповіті, що певна сума або частина майна переходить до
виконавця заповіту як плата за виконання ним своїх повноважень.
Останній може отримати цю винагороду в натурі або у грошах зі
складу спадщини. Якщо виконавець відмовився або був усунений
від виконання заповіту, то право на винагороду він втрачає.
Якщо розмір винагороди не був визначений заповідачем,
спадкоємці та виконавець заповіту можуть самі домовитися
щодо розміру плати за виконання останнім своїх повноважень. Цю
винагороду виконавець також може отримати зі складу спадщини
(в натурі або у грошах). Якщо між виконавцем заповіту та
спадкоємцями не досягнуто згоди щодо розміру винагороди, то
вона визначається судом.
Якщо у процесі виконання заповіту виконавець зазнав
додаткових витрат, пов'язаних з охороною спадкового майна,
управлінням ним тощо, то, незалежно від отриманої винагороди
за виконання своїх повноважень, він може вимагати
відшкодування даних витрат та збитків (ст.22 ЦК). При цьому
винагорода має виплачуватися незалежно від плати за виконання
заповіту.
4. Контроль за виконанням заповіту
1. Надаючи певний обсяг прав і обов'язків виконавцю заповіту,
ЦК водночас захищає інтереси спадкоємців від необачних дій
виконавця. Зокрема, ст.1292 надає право спадкоємцям
контролювати дії виконавця заповіту, які повинні зводитись до
неухильного виконання розпоряджень спадкодавця. Якщо
виконавець заповіту хоче вчинити дії, які виходять за межі
розпорядження спадкодавця, але видаються виконавцю
доцільними, він має узгодити ці дії зі спадкоємцями.
Якщо спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, недієздатні
особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, то з метою
належної реалізації прав таких спадкоємців контроль за
виконанням заповіту здійснюють їх батьки (усиновлювачі),
опікуни, піклувальники, а також органи опіки та піклування.
У випадку невиконання або неналежного виконання покладених
на нього обов'язків виконавець заповіту несе відповідальність перед
спадкоємцями. Для контролю за тим, чи сумлінно виконує свої
повноваження виконавець заповіту, на нього покладається
обов'язок звітувати про дії, які було ним вчинено з метою
виконання заповіту. Звіт може подаватися на вимогу спадкоємців,
батьків (усинов-лювачів), опікунів, піклувальників малолітніх,
недієздатних та обмежено дієздатних осіб, а також органів опіки та
піклування у будь-який час здійснення виконавцем його
повноважень (обов'язків). Крім того, підсумковий звіт подається
виконавцем заповіту після виконання всіх покладених на нього
повноважень (обов'язків).
2. Якщо спадкоємці, їхні законні представники, а також органи
опіки та піклування вважають, що дії виконавця заповіту не
відповідають вимогам ЦК, інших законів (наприклад,
здійснюються всупереч волі заповідача, завдають шкоди майну
спадкоємців) і таким чином порушують інтереси спадкоємців, вони
мають право оскаржити їх до суду.
867
До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту
застосовується скорочений строк позовної давності — 1 рік (ст.1293
ЦК). Перебіг строку починається з моменту, коли спадкоємці, їхні
законні представники, а також органи опіки та піклування дізналися
про порушення умов заповіту, прав спадкоємців тощо.
5. Підстави припинення повноважень виконавця заповіту
1. Підставами припинення повноважень виконавця заповіту є:
1) виконання заповіту (найбільш бажаний варіант); 2)
визнаннязаповіту недійсним (оскільки заповіт визнається
недійсним, тозникає і предмет виконання); 3) смерть виконавця
або спадкоємця; 4) волевиявлення спадкоємців, їхніх законних
представників, атакож органів опіки та піклування (у разі коли
виконавець заповіту неналежно виконує свої обов'язки, а потім
припиняє виконання повноважень на вимогу вказаних осіб); 5)
рішення суду, якимвиконання заповіту визнається неналежним (у
разі коли виконавець діє неналежним чином, але не погоджується
припинити своїдії на вимогу спадкоємців, їхніх законних
представників, а такожорганів опіки та піклування); 6)
волевиявлення виконавця заповіту(відмова від виконання
повноважень).
2. У випадку виконання заповіту повноваження виконавця
заповіту припиняються нотаріусом за місцем відкриття
спадщини(ст. 1221 ЦК). Як випливає зі змісту ст.ст.1292, 1294 ЦК,
припинення повноважень виконавця заповіту можливе після
надання виконавцем заповіту звіту про виконання ним
повноважень та за погодженням із спадкоємцями (їхніми
законними представниками, органами опіки та піклування) і
відказоодержувачами.
Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен
повернути документ, який видавався нотаріусом для підтвердження
його повноважень. У разі відмови виконавця повернути цей
документ спадкоємці (їхні законні представники, органи опіки та
піклування) мають право звернутися до суду з позовом про
витребування документа, який засвідчував повноваження
виконавця. Крім того, вказані особи також мають право вимагати
відшкодування збитків, які можуть бути завдані такими діями
виконавця (ст.ст.22, 1294 ЦК). До того ж на підставі ст.23 ЦК вони
можуть вимагати відшкодування моральної шкоди.
6. Право виконавця заповіту на відмову від повноважень
1. Згідно зі ст. 1295 ЦК виконавець заповіту, незалежно від
того, ким його було призначено (заповідачем, нотаріусом,
спадкоємцями), має право відмовитися від здійснення своїх
повноважень. Закон не визначає, у якій формі має бути вчинена
відмова виконавця від виконання заповіту. Проте із сутності даних
відносин випливає, що відмова виконавця заповіту від виконання
останнього має бути вчинена у письмовій формі. Це виправдано
практичними міркуваннями, оскільки дає можливість уникнути
непорозуміння щодо висловленої волі, а також забезпечити
відповідні докази у випадку виникнення спору.
Про свою відмову виконавець зобов'язаний негайно (тобто у
максимально стислі строки, за першої можливості) повідомити
спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був
вчинити певні дії (відказоодержувачів, кредиторів спадкодавця
тощо). Покладення на виконавця такого обов'язку має за мету
захистити інтереси спадкоємців. Адже поки відбудеться заміна
виконавця заповіту, спадкове майно залишається без догляду, що
може призвести до майнових збитків, пропуску строків прийняття
спадщини та інших несприятливих наслідків.
2. Право виконавця заповіту на відмову від здійснення своїх
повноважень не застережене якимись спеціальними умовами, крім
однієї: виконавець не може відмовитися від здійснення своїх
повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій,
зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям.
Після вчинення таких невідкладних дій виконавець набуває права
відмовитися від здійснення повноважень у подальшому.
У разі коли виконавець заповіту не повідомив спадкоємців та
інших заінтересованих осіб про відмову від здійснення своїх
повноважень або не вчинив невідкладних дій, необхідних для
захисту прав спадкоємців та інших осіб, і це завдало збитки
спадкоємцям, відказоодержувачам тощо, він повинен
відшкодувати всі збитки, що виникли внаслідок його неналежної
поведінки (ст.ст.22, 1295 ЦК). Умовами відшкодування збитків у
цьому випадку є: 1) не-вчинення виконавцем заповіту покладених
на нього обов'язків щодо дотримання порядку відмови від
повноважень; 2) виникнення збитків у спадкоємців
(відказоодержувачів тощо); 3) наявність причинного зв'язку між
протиправною поведінкою виконавця заповіту та збитками, що
виникли у спадкоємців, відказоодержувачів або інших учасників
даних відносин.
869
Глава 89
Оформлення права на спадщину
1. Одержання свідоцтва про право на спадщину
1. Правове оформлення спадкових прав є сукупністю правових
дій, після вчинення яких встановлюється частка кожного
спадкоємця у спадковому майні, і спадкоємці набувають право
розпоряджатися цим майном.
Завершується оформлення спадкових прав видачею свідоцтва
про право на спадщину. Останнє не створює жодних нових прав у
спадкоємців на майно, а лише підтверджує вже існуюче право на
нього, бо право на спадкування у них виникає з моменту відкрит тя
спадщини.
 Для видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус
встановлює такі обставини: 1) факт смерті і час відкриття спадщини.
Ці обставини підтверджуються свідоцтвами органу РАІДС про смерть
спадкодавця; повідомленнями чи іншими документами про
загибель спадкодавця під час воєнних дій; рішенням суду про
оголошення особи померлою, яке є підставою для видачі органами
РАІДС свідоцтва про смерть; 2) коло спадкоємців, наявність
заповіту, наявність між спадкодавцем і спадкоємцями родинних,
подружніх відносин, факту перебування на утриманні спадкодавця;
3) факт прийняття спадщини (ст.ст.1267, 1268 ЦК); 4) встановлення
спадкової маси, тобто майна, що належало спадкодавцеві і яке є
на день відкриття спадщини.
2. Свідоцтво про право на спадщину — це спеціальний
документ, що видається на ім'я всіх спадкоємців разом або за їхнім
бажанням кожному окремо. В останньому випадку в кожному
свідоцтві зазначається все спадкове майно, перелічуються усі
спадкоємціта визначається частка спадщини спадкоємця, якому
видано свідоцтво про право на спадщину. Крім того, за бажанням
спадкоємців їмможуть бути видані окремі свідоцтва на певний вид
спадщини.
Одержання свідоцтва про право на спадщину є загальним
порядком оформлення спадкових прав. Водночас спадкоємці не
обов'язково подають заяву про прийняття спадщини, а мають право
прийняти її у інший спосіб — шляхом фактичного вступу в
управління або володіння спадковим майном (ст.1268 ЦК). У цьому
випадку від них не вимагається спеціального отримання свідоцтва
про спадщину. Враховуючи цю обставину, ст.1296 ЦК прямо
вказує, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє
спадкоємців права на останню.
Зміна власника майна, що підлягає обов'язковій державній
реєстрації, неможлива без перереєстрації права власності. Тому
свідоцтво про право на спадщину є обов'язковим, коли об'єктом
спадкування є нерухоме майно, що підлягає обов'язковій
державній реєстрації (ст. 1297 ЦК).
3. Для підтвердження наявності спадкового майна, яке
підлягаєдержавній реєстрації, та місця його знаходження нотаріус
вимагає
870
подання відповідних документів. Так, для видачі свідоцтва про
ппаво на спадщину на квартиру, жилий будинок потрібні документи
які підтверджують право власності спадкодавця на майно, до-відка-
характеристика міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації
об'єктів нерухомості (МЕТІ та РОН), довідка про відсутність
заборон чи арештів на цю нерухомість. Якщо заборону накладено у
зв'язку з одержанням позики, нотаріус зобов'язаний повідомити
відповідну організацію про те, що спадкоємці одержали свідоцтво
про право на спадщину на це майно. Якщо на квартиру чи будинок
накладено арешт, видача свідоцтва затримується до зняття арешту.
Для видачі свідоцтва про право на спадщину на автотранспортні
засоби, моторні човни, яхти, катери необхідно подати технічний
паспорт, суднове свідоцтво, судновий квиток або інший документ,
який підтверджує право власності спадкодавця на це майно.
На майно, яке не підлягає державній реєстрації, нотаріальне
оформлення спадкових прав не є обов'язковим. Це, наприклад,
предмети домашньої обстановки та вжитку. Для здійснення
повноважень щодо даного майна, в тому числі й права
розпорядження ним, достатньо простої передачі цього майна.
4. Якщо спадок прийняло кілька осіб, то свідоцтво про право
наспадщину видається кожному з них. Це необхідно для того,
щобкожен спадкоємець міг розпорядитися своєю часткою
успадкованого майна, не розшукуючи, у кого саме з інших
спадкоємців знаходяться правовстановлюючі документи. У такому
свідоцтві зазначається також частка та ім'я інших спадкоємців, що
дає змогу визначити співвласників майна. Це спрощує процедуру
управління тарозпорядження майном.
Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, що
прийняли спадщину, строком не обмежена. Воно може бути
отримане спадкоємцями в будь-який час, але, як правило, після
закінчення 6 місяців від дня відкриття спадщини (ст. 1298 ЦК). Цей
строк встановлюється для того, щоб забезпечити можливість
спадкоємцям прийняти спадщину, забезпечити інтереси
кредиторів.
У деяких випадках свідоцтво про право на спадщину може бути
видане нотаріусом до закінчення 6 місяців з часу відкриття
спадщини. Умовою дострокової видачі є відсутність даних про інших
спадкоємців, крім тих осіб, що заявили про видачу свідоцтва. У цих
випадках нотаріусу подаються документи, що підтверджують дану
обставину.
Особиста явка спадкоємців для отримання свідоцтва не
обов'язкова. Воно може бути отримане представником спадкоємця за
дорученням або на прохання спадкоємця відправлене поштою.
Якщо поміж спадкоємців є дитина, яка зачата, але ще не
народилася на час відкриття спадщини, то видача свідоцтва про
право на спадщину і поділ спадщини можуть проводитися лише
після її народження. Для охорони інтересів цієї дитини до участі в
розподілі має бути запрошений представник органів опіки та
піклування.
5. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус
можевидати дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у
банку
871
(фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають
істотне значення. Такими обставинами, зокрема, можуть бути:
1) витрати на догляд за спадкодавцем під час хвороби, а також
найого поховання. Розпорядження про видачу грошей на поховання
нотаріус може зробити до поховання спадкодавця на підставі
свідоцтвапро смерть і заяви заінтересованої особи. Після поховання
таке розпорядження видається нотаріусом на підставі заяви
заінтересованоїособи та подання нею відповідних документів
(рахунки кладовищ,крематоріїв, рішення суду, довідки лікувальних
закладів тощо);
2) витрати на утримання осіб, які перебували на
утриманніспадкодавця. Дані виплати зараховуються до тієї частки
спадщини,яка належить цьому утриманцеві;
3) витрати на задоволення претензій осіб, які працювали
наспадкодавця чи відшкодування заподіяної спадкодавцем шкоди;
4) витрати на охорону спадкового майна й управління ним, а
також витрати, пов'язані з повідомленням спадкоємців про
відкриття спадщини.
За заявою громадської організації за місцем останньої роботи чи
проживання спадкодавця, а також родичів або інших близьких осіб
померлого, у якого не залишилося спадкоємців, про встановлення
йому надгробка нотаріус у разі наявності грошового вкладу на ім'я
померлого дає розпорядження банківській установі про переказ
підприємству чи організації, що встановлює надгробок, необхідної
для цього суми.
2. Державна реєстрація права на спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину підтверджує той факт,
щодо спадкоємців перейшли всі права та обов'язки спадкодавця.
Алеправо спадкування, не оформлене у нотаріуса, не може бути
повною мірою здійснене, якщо майно підлягає обов'язковій
державнійреєстрації, оскільки зміна власника такого майна
неможлива безперереєстрації права власності. Тому свідоцтво про
право на спадщину є обов'язковим, якщо об'єктом спадкування є
будинок, квартира, дача, земля, гараж та інше нерухоме майно.
Реєстрації підлягає, зокрема, таке нерухоме майно: жилі й
нежилі будинки, садові будинки, дачі, гаражі, будівлі виробничого,
господарського, соціально-побутового та іншого призначення,
розташовані на окремих земельних ділянках вулиць, площ і
провулків під окремими порядковими номерами; вбудовані в жилі
будинки нежилі приміщення (як частини цих будинків); квартири у
багатоквартирних будинках.
Стосовно успадкованих будинків та квартир документом, який
підтверджує право власності спадкоємця, буде свідоцтво про право
на спадщину за законом чи заповітом з відміткою БТІ та РОН про
реєстрацію зазначеного нерухомого майна.
2. Документи, що підтверджують право власності громадян
нанерухоме майно, вважаються такими, що відповідають закону,
лише за наявності відмітки органу, що проводить реєстрацію, або
реєстраційного посвідчення, яке є невід'ємною частиною правовста-
новлюючого документа.
872
Державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого
майна покладається на державні комунальні підприємства — БТІ та
рОН. Така реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна
є обов'язковою для всіх власників незалежно від форми власності.
Засобом забезпечення дотримання цієї вимоги, зокрема, слугує
правило ч.2 ст.1299 ЦК, згідно з яким право власності на нерухоме
майно виникає у спадкоємця лише з моменту державної реєстрації
цього майна.
3. Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину
та скасування свідоцтва
1. Якщо спадкоємець з якихось причин пропустив 6-
місячнийстрок для прийняття спадщини, може виникнути
необхідність включення його до числа спадкоємців, а отже, і
внесення змін до свідоцтва про право на спадщину. Це можливо за
згодою всіх спадкоємців,які прийняли спадщину. Така згода має бути
викладена в письмовійформі та подана нотаріусу. Справжність
підписів спадкоємців, які дали згоду на включення у свідоцтво
спадкоємця, котрий пропустивстрок на прийняття спадщини, має
бути нотаріально посвідчена. Якщо такої згоди інші спадкоємці не
дають, то спадкоємець, який пропустив строк для прийняття
спадщини, може звернутися до суду із заявою про внесення змін до
свідоцтва про право на спадщину.
Суд розглядає не тільки питання про причини пропуску строку
для прийняття спадщини, а й вимогу позивача щодо розміру його
частки у спадщині. Якщо суд виявить причини пропущення строку
поважними і задовольнить позов, а спадкове майно вже було
прийняте іншими спадкоємцями, то спадкоємець, який
пропустив строк, одержить частку лише з належного йому майна,
що збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації решти
належного йому майна.
У деяких випадках можлива видача додаткового свідоцтва про
право на спадщину. Така необхідність виникає, коли спадкоємці
одержали свідоцтво на певну частину майна. Тоді вони мають право
одержати свідоцтва на інше майно, не зазначене у виданому
свідоцтві. Наприклад, видано свідоцтво на автомобіль, а після цього
надійшло повідомлення про наявність вкладу. В такому разі
спадкоємці можуть одержати додаткове свідоцтво. Якщо ж
з'являться спадкоємці, які не були вказані у виданому раніше
свідоцтві, вони можуть одержати свідоцтво про право на спадщину
на додаткове майно. Але якщо такі спадкоємці не прийняли
спадщину своєчасно, то на внесення їх у додаткове свідоцтво має
бути згода всіх спадкоємців, які прийняли спадщину.
2. Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недій-
рним за рішенням суду у певних випадках, встановлених ст. 1301
таіншими нормами ЦК. Наприклад, судом встановлено, що особа
немала права на спадкування, оскільки була усунена від
спадкування.
Крім того, при недотриманні вимог до складення заповіту, його
змісту тощо, навіть якщо свідоцтво про право на спадщину було
вже видане, а обставини стали відомі пізніше, воно визнається
недійсним.
873
Глава 90
Спадковий договір
1. Поняття спадкового договору
1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується
виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі
його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст.1302
ЦК). За своєю суттю спадковий договір є одним з видів
правочинів. Тому на нього поширюються усі вимоги щодо
чинності правочинів (ст.ст.203, 215 ЦК). У випадку недотримання
цих вимог настають наслідки, передбачені §2 гл.16 ЦК стосовно
недійсності правочинів. Водночас оскільки спадковий договір є
не заповітом, а самостійним видом договору, на нього не
поширюються правила про обов'язкову частку в спадщині (ст.
1241 ЦК).
2. Суб'єктами спадкового договору є відчужувач і набувач. Від-
чужувачем може бути одна або кілька фізичних осіб — подружжя,
один з подружжя або інша особа. Набувачем у спадковому
договорі може бути фізична або юридична особа (ст. 1303 ЦК).
При укладенні спадкового договору набувач, якщо він є
спадкоємцем за заповітом або за законом, не втрачає права на
 успадкування у тій частці майна, яка не була зазначена у
договорі.
І відчужувачем, і набувачем може бути як повністю дієздатна
особа, так і особа з неповною дієздатністю (ст.ст.32, 33 ЦК).
Укладення спадкового договору в інтересах частково дієздатної
особи, недієздатної особи, особи з обмеженою дієздатністю
можливе з дотриманням правил ст.ст.37, 41, 67—71 ЦК.
Недотримання цих умов спричиняє наслідки, передбачені
ст.ст.221—226 ЦК.
Предметом цього договору є майно, яке належить відчужувачу і
переходить у власність набувача у випадку смерті відчужувача. Це
можуть бути індивідуально визначені речі (колекція картин, цінна
бібліотека) або речі, визначені родовими ознаками, рухоме і
нерухоме майно (квартира, будинок, дача, земельна ділянка,
автомобіль). 3. Основні властивості спадкового договору такі:
1) він є одностороннім. З моменту укладення договору в
набувача виникають обов'язки вчинити певні дії в інтересах
відчужувача, а відчужувач має право вимагати виконання дій,
передбаченихдоговором;
2) умовою набуття права власності на майно відчужувача
єсмерть останнього (оголошення громадянина померлим). Проте
уразі визнання громадянина померлим набувач протягом 5 років
немає права відчужувати нерухоме майно, яке перейшло йому за
договором. Нотаріус накладає на це майно заборону відчуження
(ч.2ст.47 ЦК);
3) спадковий договір є консенсуальним. Він вважається
укладеним з моменту досягнення сторонами згоди стосовно
основних його умов. Саме з цього моменту виникають права і
обов'язки сторін.
4) спадковий договір є оплатним — набувач набуває певне
майно, але, натомість, має понести певні витрати;
874
5) спадковий договір є підставою виникнення алеаторних
зобов'язань, тобто таких, за яких обсяг прав і обов'язків точно
наперед невідомий. Набувач не знає наперед суму витрат, що йому
доведеться здійснити, так само, як не знає, якою буде вартість
майна на момент переходу права власності до нього.
2. Форма спадкового договору
1. Спадковий договір укладається у письмовій формі,
підписується сторонами у присутності нотаріуса і підлягає
нотаріальному посвідченню за місцем знаходження основної
частини спадкового майна (ст.55 Закону про нотаріат).
Оскільки метою цього договору є передача відчужувачем
свого права власності іншій особі, нотаріус має пересвідчитися,
що у відчужувача є правовстановлюючі документи, які
підтверджують право власності на майно (ст.55 Закону про
нотаріат). Зокрема, це може бути: нотаріально посвідчений
договір купівлі-продажу, свідоцтво про право власності, свідоцтво
про право на спадщину, договір дарування, договір про поділ
майна, рішення суду тощо.
Нотаріус повинен роз'яснити сторонам зміст і значення
поданого ними проекту спадкового договору, а також перевірити, чи
відповідає зміст договору вимогам закону і дійсним намірам сторін.
У випадку невідповідності закону умов спадкового договору
нотаріус має відмовити у його посвідченні і запропонувати сторонам
внести відповідні зміни до змісту договору.
2. Оскільки ст.1304 ЦК не містить вказівки на те, що сторони
мають особисто підписати договір, постає питання, чи можуть
відчужувач і набувач укладати договір через представників, які
діють на підставі довіреності?
Враховуючи ту обставину, що спадковий договір — правочин,
безпосередньо пов'язаний с особистими якостями відчужувача (так
званий "договір доброї совісті"), можна зробити висновок, що він
має бути вчинений особисто сторонами, які його укладають. Проте
у випадках, коли відчужувач не може вчинити підпис особисто
(через хворобу, фізичні вади тощо), за аналогією закону (ст.8 ЦК),
що регулює вчинення письмового правочину та складення заповіту
(ст.ст.207, 1247 ЦК), спадковий договір може бути підписаний
іншою особою. У цьому випадку він вчиняється у присутності
нотаріуса, заповідача і особи, яка його підписує.
Усі екземпляри договору підписуються його учасниками.
Кожному з учасників договору видається по одному екземпляру
(один екземпляр зберігається у нотаріуса згідно зі ст.50 Закону про
нотаріат).
3. Обов'язки набувача у спадковому договорі
1. Оскільки тягар виконання обов'язків за спадковим договором
припадає на набувача, ст. 1305 ЦК спеціально присвячена загальній
характеристиці обов'язків, які можуть бути покладені на цю особу.
Згідно з цією нормою набувач у спадковому договорі може бути зо-
875
бов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового
характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.
На набувача може бути покладений обов'язок виконати певні
дії за життя відчужувача (наприклад регулярно виплачувати
останньому певну грошову суму) або після його смерті (наприклад
провести якісь заходи по увічненню пам'яті відчужувача тощо). У
тому випадку, коли виконання дій набувачем має бути здійснене
після смерті відчужувача, останній має право призначити особу,
яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору
після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за
виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем
відкриття спадщини (ч.З ст.1307 ЦК).
Відчужувач має право покласти на набувача обов'язок
виконання певних дій на користь третіх осіб (наприклад, надавати
матеріальне утримання внуку відчужувача до досягнення ним
повноліття).
2. Дії, обов'язок виконання яких покладається на набувача,
можуть бути майнового чи немайнового характеру. Наприклад, це
можуть бути розпорядження відчужувача, які стосуються ритуалу
поховання (побажання бути похованим у певному місці, з
дотриманням певної процедури, поряд з тими чи іншими
особами, які померли раніше). Однак це не може бути обов'язок
виконати дії, якіображають честь і гідність набувача або інших осіб,
обмежують його цивільну правоздатність тощо (наприклад,
відчужувач не можеобмежити набувача у виборі місця проживання,
подружжя тощо).
Набувач має виконувати дії, що є його обов'язком за договором,
у точній відповідності до волі відчужувача. Тому в спадковому
договорі мають бути чітко і конкретно застережені всі необхідні
дії, які зобов'язаний виконати набувач (особливо якщо виконання
дій набувачем повинно бути проведене після відкриття
спадщини). Умови договору мають бути сформульовані таким
чином, щоб виключити можливість подвійного тлумачення волі
відчужувача.
3. Якщо невиконання умов договору набувачем має місце
досмерті відчужувача, договір може бути розірваний судом на
вимогуостаннього (ст.1308 ЦК). У разі коли невиконання
набувачемобов'язків за спадковим договором має місце після смерті
відчужувача, звернутися з позовом про розірвання договору може
виконавець заповіту (якщо був заповіт), нотаріус або інша особа,
призначені відчужувачем здійснювати контроль за виконанням
спадково-jго договору (ст.1307 ЦК).
Оскільки набувач, набуваючи право власності на майно відчу-І
жувача, не успадковує його, а отримує за договором, розглядати|
його як правонаступника відчужувача було б невиправданим. Тому
на відміну від спадкоємця, котрий прийняв спадщину і відповідає|
за боргами спадкодавця у межах дійсної вартості майна, яке де
нього перейшло (ст.1282 ЦК), набувач за спадковим договором та
кої відповідальності не несе.
4. Якщо за життя відчужувача набувач помер до того, як
виконав умови договору, спадковий договір вважається припиненим.
Забажанням відчужувача ним може бути укладений новий
спадковийдоговір із спадкоємцями набувача, що помер. Однак у
кожної
876
разі спадкоємці набувача мають право вимагати від відчужувача
відшкодування витрат на виконання спадкового договору в тій
частині зобов'язань, які були виконані набувачем до смерті
останнього, за правилами гл.83 ЦК.
' У разі коли виконанню обов'язків набувачем перешкодила його
смерть, що сталася після смерті відчужувача, спадкоємці набувача
можуть виконати зобов'язання щодо спадкового договору. В цьому
випадку вони набувають прав набувача, передбачених спадковим
договором. Якщо ж вони відмовляються виконати обов'язки
набувача, встановлені договором, то його слід вважати розірваним
(ч.2 ст.1308 ЦК).
4. Спадковий договір за участю подружжя
1. Істотні особливості має спадковий договір за участю
подружжя. У цьому випадку предметом спадкового договору
може бутимайно, яке належить подружжю на праві спільної
сумісної власності, а також майно, що є особистою власністю
будь-кого з них
(ст.1306 ЦК).
Якщо предметом спадкового договору є майно, що
знаходиться в особистій власності одного з подружжя, такий
договір укладається у загальному порядку (ст.ст.1302—1304 ЦК).
У цьому випадку нотаріус крім інших документів має витребувати
від відчужувача ті, які посвідчують наявність у нього особисто
права власності на майно, що є предметом спадкового договору.
Предметом спадкового договору також може бути майно, яке
належить подружжю на праві спільної сумісної власності. У цьому
разі при укладенні спадкового договору нотаріус зобов'язаний
упевнитися, що майно, яке одержується у спадщину, є спільним
сумісним майном, власністю подружжя.
2. Майно, яке було придбане в період спільного
подружньогожиття, належить подружжю на праві спільної
сумісної власності(ст.ст.60—62 СК). Тому спадковий договір на
все спільне майно неможе бути укладений без згоди другого з
подружжя. Якщо договірбуло укладено без згоди другого з
подружжя, це спричиняє недійсність правочину (чч.2, 3 ст.65 СК,
ст.215 ЦК).
Отже, за наявності обставин, які вказують на право спільної
сумісної власності подружжя на те чи інше майно, нотаріус
зобов'язаний витребувати згоду другого з подружжя, яка має бути
засвідчена нотаріально шляхом власноручного підпису подружжя
відчужувача на спадковому договорі або додаватися у вигляді
нотаріально засвідченої заяви до договору.
3. У випадку, якщо подружжя відчужувача не згодне із
включенням спільно нажитого майна у спадковий договір, і
подружжя не Дійшло згоди з приводу цього майна, то відчужувач
може у судовому порядку встановити свою частку в спільному
майні і після цього укласти окремий спадковий договір.
За наявності шлюбного договору, у якому визначені права і
обов'язки подружжя на майно придбане як до шлюбу, так і під час
останнього, отримане в дар або успадковане одним із подружжя,
нотаріус при посвідченні спадкового договору зобов'язаний
керу-
877
ватися умовами шлюбного договору (ст.ст.92, 97 СК). Якщо
відчужувачем при укладенні останнього договору були порушені
умови раніше укладеного шлюбного договору, то це є підставою для
визнання договору недійсним (ст.215 ЦК).
Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті
одного з подружжя спадщина переходить до другого, а у випадку
смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за
договором.
Виходячи з положення ч.2 ст. 1306 ЦК, частка померлого
подружжя у спільному сумісному майні переходить до того з
подружжя, який пережив. І нотаріус повинен видати свідоцтво про
право власності на зазначену частку. Якщо подружжя перебувало у
зареєстрованому шлюбі, але до смерті відчужувача спільно не
проживало, це не є перепоною для успадкування майна (ч.2 ст.З
СК).
5. Забезпечення виконання спадкового договору
1. Відчужувач, передаючи своє право власності на майно
набувачеві, фактично добровільно позбавляє себе права власності. З
моменту укладення договору він може володіти майном, але не
розпоряджатися ним.
З метою забезпечення охорони майна набувача нотаріус за
місцем знаходження майна накладає заборону відчуження.
Накладення такої заборони на майно, вказане у договорі,
здійснюється нотаріусом шляхом відповідного надпису про це на
спадковому договорі.
Накладення заборони відчуження майна реєструється
нотаріусом у реєстрі заборон.
2. Меті забезпечення виконання спадкового договору
слугуєправило ч.2 ст. 1307 ЦК, згідно з яким заповіт, котрий
відчужувачскладає щодо майна, вказаного у спадковому договорі,
є нікчемним. При цьому не має значення: складений заповіт до
укладенняспадкового договору чи після того, як такий договір був
укладений.Таким чином, у першому випадку спадковому договору
надаєтьсябільша юридична сила, оскільки тут виражена пізніша
воля власника майна (відчужувача), а у другому — заповіт не може
набутичинності, оскільки відчужувач вже втратив право
розпорядженнямайном, яке є предметом спадкового договору.
Отримавши повідомлення про припинення або розірвання
договору, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку,
квартири, дачі, земельної ділянки, автомобіля та іншого майна.
3. Для забезпечення виконання спадкового договору
відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати
контрольза його виконанням. Оскільки дії із виконання спадкового
договору полягають у здійсненні контролю за спадковим майном,
це може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю
абоюридична особа. Така особа виконує свої обов'язки на
безоплатних засадах, якщо інше не передбачено умовами
договору. Однаквона має право вимагати від набувача за
спадковим договоромвідшкодування своїх фактичних витрат у
судовому порядку у разі,якщо не досягнуто згоди з останнім за
добровільним відшкодуванням витрат.
878
4 У випадку неналежного виконання спадкового договору особа
яка здійснює контроль за його виконанням, може звернутися до
,-vnv з позовом про розірвання умов договору внаслідок невиконання
його однією із сторін (ст.ст.610, 612-613, ч.З ст.1307 ЦК). У цьому
разі суд має керуватися загальними положеннями щодо виконання
договірних зобов'язань (ст.526 ЦК).
Якщо особа призначена відчужувачем контролювати спадковий
договір без її згоди, вона має право відмовитися від виконання цих
обов'язків без пояснення причин. Така згода має бути виражена
даною особою або шляхом подання заяви, яка додається до
спадкового договору, або через підпис на ньому.
Якщо відчужувач не призначив особу, яка здійснюватиме
контроль за виконанням спадкового договору після його смерті або
якщо така особа була звільнена від виконання своїх обов'язків,
контроль за виконанням договору здійснює нотаріус за місцем
відкриття спадщини.
6. Розірвання спадкового договору
1. Спадковий договір може бути розірвано на вимогу
відчужувача, набувача або осіб, які здійснюють контроль за
виконанням такого договору. Отже, за життя відчужувача
спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу останнього
у разі невиконання набувачем його розпоряджень. Після смерті
відчужувача спадковий договір може бути розірвано на вимогу осіб,
які здійснюють контроль за виконанням такого договору (в тому
числі нотаріуса).
На вимогу набувача спадковий договір може бути розірвано
судом як до смерті, так і після смерті відчужувача. Однак для цього
має бути встановлена неможливість виконання ним розпоряджень
відчужувача (ч.2 ст.1308 ЦК). Якщо ж набувач має можливість
виконувати розпорядження відчужувача, він має право розірвати
договір на загальних підставах (ст.ст.615, 651, 652 ЦК) з наслідками,
передбаченими ст.653 ЦК.
879
ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ
ПОЛОЖЕННЯ
ЦК, прийнятий 16 січня 2003 p., набрав чинності з 1 січня 2004 р.
Виходячи із Прикінцевих та перехідних положень, ЦК 1963 p.,
а також Закон про його затвердження визнані такими, що втратили
чинність з 1 січня 2004 р.
Прикінцеві та перехідні положення передбачають здійснення низки
юридико-технічних дій, які мають привести у відповідність із
положеннями ЦК 2003 p. цивільне законодавство України, а також
нормативно-правові акти, що перебувають в органічному зв'язку із
ЦК.
Оскільки при прийнятті ЦК 2003 p. була вилучена книга
"Міжнародне приватне право", а ЦК 1963 р. (в тому числі і його
розділ 8, який регулює відносини, ускладнені іноземним
елементом), втратив чинність, особливо важливе значення набуває
необхідність прийняття Закону про міжнародне приватне право.
За загальним правилом ЦК застосовується до тих відносин, які
виникли після набрання ним чинності, тобто після 1 січня 2004 р.
Оскільки акти цивільного законодавства не мають зворотної
сили, і це підтверджується положенням про те, що ЦК
застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання
ним чинності, відповідно до ст.4 Прикінцевих та перехідних
положень щодо цивільних відносин, які виникли до набрання
чинності ЦК, його положення застосовуються тільки до тих прав і
обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання
ним чинності. Таким чином ЦК поширюється на права і обов'язки,
які хоча і виникли до 1 січня 2004 p., але не припиняються, а
тривають і після 1 січня 2004 р. Такий підхід до регулювання прав і
 обов'язків, що продовжуються, є певною новелою. правила про позовну давність, встановлені ЦК 2003 p. будуть
Стосовно спадкових відносин, норми ЦК поширюються також застосовуватися за умови, що право на пред'явлення такого позову
на спадщину, яка хоча і відкрилася до 1 січня 2004 p., але не була виникло лише після 1 січня 2004 р. До позовів, права на
прийнята ніким із спадкоємців до цієї дати. Спеціальна норма про пред'явлення яких виникли до 1 січня 2004 p., застосовуватиметься
надання зворотньої сили ст.1277 ЦК (про відумерле майно) попереднє законодавство про позовну давність, тобто ЦК 1963 p.
поширена на спадщину, від дня відкриття якої до набрання чинності Важливим є правило про застосування набувальної давності,
ЦК спливло не менше одного року. оскільки це — новий інститут ЦК. Відтак правило ст.344 ЦК про на-
Оскільки загальні строки позовної давності передбачають бувальну давність поширюється не тільки на випадки, коли
можливість пред'явлення позовів впродовж трьох років з моменту володіння майном почалося від 1 січня 2004 р. і, згідно зі ст.344 ЦК,
порушення цивільного права або охоронюваного законом інтересу щодо нерухомого майна триває протягом 10 років, а щодо рухомого
(цей строк може бути відповідно до норм ЦК в окремих випадках і майна — протягом 5 років. Відповідно до ст.8 Прикінцевих та
іншим), виникає питання про застосування норм про позовну перехідних положень, ці правила про набувальну давність можуть
давність, передбачену в ЦК. Правила про позовну давність поширюватися також на випадки, коли володіння майном почалося
відповідно до ст.6 Прикінцевих та перехідних положень можуть за три роки до набрання чинності цим Кодексом, тобто відлік цих
бути поширені тільки на ті позови, строк пред'явлення яких, 10 і 5 років відповідно може починатися з 1 січня 2001 р.
встановлений попереднім законодавством, не сплив до набрання Статті 9 і 10 Прикінцевих та перехідних положень стосуються
чинності ЦК, тобто до 1 січня 2004 р. Наприклад, якщо строк випадків особливого застосування правил ЦК до договірних
позовної давності закінчується в березні 2004 p., то правила ЦК 2003 відносин. Насамперед до договорів, укладених до 1 січня 2004 р. і
р. про позовну давність до цих відносин можуть застосовуватися. тих, що продовжують діяти після набрання чинності ЦК, мають
Якщо ж строк позовної давності закінчився 31 грудня 2003 р., то на ці застосовуватися правила Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків
відносини мають поширюватися правила про позовну давність, зміни або розірвання договорів окремих видів, незалежно від дати їх
встановлені ЦК 1963 p. укладення. Таким чином, якщо виникає питання, пов'язане із
розірванням договору оренди, укладеного 20 березня 2003 p., а
880 питання про розірвання виникає у лютому 2004 р., то незалежно від
До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, а того, що договір був укладений до набрання чинності ЦК, питання
абз. стосовно підстав, порядку і наслідків розірвання цього договору
гл. будуть вирішуватися на підставі ЦК. Оскільки ст.9 не передбачає,
п. що в такому ж порядку мають вирішуватися і питання, пов'язані з
проф. недійсністю договорів, тобто з підставами, порядком та правовими
ред. наслідками визнання договорів недійсними, слід визнати, що
розд. стосовно вирішення цих питань (підстав, порядку і правових
ст. наслідків визнання договорів недійсними) мають застосовуватися
ст.ст. правила Кодексу, який діяв на момент укладання такого договору.
ч. Щодо застосування правил про відповідальність за порушення
чч. договору, правила ЦК можуть застосовуватися до тих договорів,
АРК факти порушення яких були допущені вже після набрання чинності
БТІ ЦК, за винятком тих випадків, коли в договорах, що були укладені
ВАСУ до 1 січня 2004 p., була встановлена інша відповідальність за такі
ВР порушення. У таких виняткових випадках застосовуватимуться
Мін'юст незалежно від часу порушення договорів, правила про
Мінагрополітики відповідальність, передбачені у самих договорах.
Якщо у провадженні перебуває справа про припинення права
Мінекономіки власності з підстав, не встановлених ЦК або іншими законами на
також про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, підставі ЦК і по цій справі не винесене до набрання чинності ЦК
Рішення, такі справи підлягають припиненню. У разі якщо судові
ЦПК рішення ухвалені, але не виконані до набрання чинності ЦК, такі
Міносвіти рішення примусовому виконанню не підлягають.
Мінтранс
КпШС
Мінфін
МКАС
КЗпП 881
НБУ
ЖК ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ, ЩО
Установа
ГПК
ВЖИВАЮТЬСЯ В КОМЕНТАРІ
ФДМ
абзац глава
Конституція
882
ЦК 1963 p.
 пункт професор Зако про мови
редакція розділ н
стаття статті
частина частини Зако про ціни
Автономна Республіка Крим бюро н
технічної інвентаризації Вищий
арбітражний суд України Верховна Зако про власність
Рада України Міністерство юстиції н
України Міністерство аграрної Зако про
політики України н підприємництво
Міністерство економіки та з питань Зако про підприємства
європейської інтеграції України
Міністерство освіти і науки України н
Міністерство транспорту України
Міністерство фінансів України Закон про зовнішньоекономічну діяльність
Міжнародний комерційний
арбітражний суд Національний банк Закон про свободу совісті та релігійні організації
України Державний департамент
інтелектуальної власності Фонд Закон про захист прав споживачів
державного майна України Конституція
України, прийнята 28 червня 1996 р.
Цивільний кодекс Української РСР, Закон про цінні папери
затв. Законом від 18 липня 1963 р.
Цивільний процесуальний кодекс Закон про охорону навколишнього природного середовища
України, затв. Законом від 18 липня
1963 р. Повітряний кодекс України, прийнятий 4 травня 1993 р.
Кодекс про шлюб та сім'ю України, Лісовий кодекс України, прийнятий 21 січня 1994 р. Кодекс
прийнятий 20 червня 1969 Р-Кодекс торговельного мореплавства України, прийнятий 23 травня
законів про працю України, прийнятий 1995 р.
10 грудня 1971 Р-Житловий кодекс Водний кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 р. Кримінальний
Української РСР, прийнятий 30 червня кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р. Земельний кодекс
1983 р-Господарський процесуальний України, прийнятий 25 жовтня 2001 р. Сімейний кодекс України,
кодекс України, прийнятий 6 листопада прийнятий 10 січня 2002 р. Митний кодекс України, прийнятий
1991 р. 11 липня 2002 р. Цивільний кодекс України прийнятий 16
січня 2003 р. Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня
пк 2003 р. Закон України від 28 жовтня 1989 р. № 8312-11 "Про
мови в Українській РСР". Закон України від 3 грудня 1990 р. № 507-
лк ХІІ "Про ціни і ціноутворення"
Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ "Про власність". Закон
ктм України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ "Про підприємництво" Закон
України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ "Про підприємства в
вк Україні" Закон України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ "Про
зовнішньоекономічну діяльність" Закон України від 23 квітня
1991 р. № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації"
кк Закон України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ "Про захист
Ч3! прав споживачів" в редакції Закону від 15 травня 1996 р. Закон
зк і / України від 18 червня 1991 р. № 1201-ХП "Про цінні папери і
'/і
фондову біржу" Закон України від 25 червня 1991 р. № 1264-
ск ХІІ "Про охорону навколишнього природного середовища"
мк 883
Закон про господарські товариства
ЦК
Закон про товарну біржу
гк
Закон про податок з власників транспортних засобів
Закон про приватизацію державного майна
Закон про приватизацію невеликих державних підприємств
Закон про споживчу кооперацію
Закон про оренду
Закон про відновлення платоспроможності боржника
Закон про об'єднання громадян
Закон про приватизацію житлового фонду
Закон про плату за землю
Закон про заставу Закон про інформацію
Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про
господарські товариства" Закон України від 10 грудня 1991 р.
№ 1956-ХІІ "Про товарну біржу" Закон України від 11 грудня
1991 р. № 1963-ХІІ "Про податокз власників транспортних засобівта
інших самохідних машин і механізмів" в редакції Закону від
18лютого 1997 р.
Закон України від 4 березня
1992 р. № 2163-ХІІ "Про приватизацію державного майна" в
редакції Закону від 19 лютого 1997 р.Закон України від 6
березня1992 р. № 2171-ХІІ "Про приватизацію невеликих
державнихпідприємств (малу приватизацію)" в редакції Закону
від 15травня 1996 р.
Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ "Про споживчу
кооперацію" Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ
"Про оренду державного та комунального майна" в редакції Закону
від 14 березня 1995 р.
Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ "Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом в редакції Закону від ЗО червня 1999 р.
Закон України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ "Про об'єднання
громадян" Закон України від 19 червня 1992 р. № 2482-ХІІ "Про
приватизацію державного житлового фонду"
Закон України від 3 липня 1992 р; № 2535-ХІІ "Про плату за землю' в
редакції Закону від 19 вересня 1996 р.
Закон України від 2 жовтня 1992 Р-№ 2654-ХІІ "Про заставу" Закон
України від 2 жовтня 1992 р-№ 2657-ХІІ "Про інформацію"
Основи законодавства України про охорону здоров'я
Закон про рослини
Закон про дорожній рух
Закон про нотаріат Закон про винаходи
Закон про охорону прав на промислові зразки
Закон про знаки
Закон про державну службу
Закон про міжнародні договори
Закон про авторське право
Закон про державну таємницю
Закон про міжнародний комерційний арбітраж
Закон про енергозбереження
Закон про захист інформації в автоматизованих системах
Закон про порядок здійснення Розрахунків в іноземній валюті
Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19
листопада 1992 р. № 2801-ХП Закон України від 21 квітня
1993 р. № 3116-ХІІ "Про охорону прав на сорти рослин" в редакції
Закону від 17 січня 2002 р. Закон України від 30 червня 1993 р.
№ 3353-ХІІ "Про дорожній рух"
Закон України від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХП "Про нотаріат" Закон
України від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХІІ "Про охорону прав на
винаходи і корисні моделі" в редакції Закону від 1 червня 2000 р.
Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХІІ "Про охорону
прав на промислові зразки" Закон України від 15 грудня 1993 р.
№ 3689-ХП "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг".
Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ "Про
державну службу" Закон України від 22 грудня
1993 р. № 3767-ХІІ "Про міжнародні договори України"
Закон України від 23 грудня 1993 р. № 3792-ХІІ "Про авторське право
і суміжні права" в редакції Закону від 11 липня 2001 р. Закон
України від 21 січня 1994 р. № 3855-ХІІ "Про державну таємницю" в
редакції Закону від 21 вересня 1999 р. Закон України від 24
лютого
1994 р. № 4002-ХІІ "Про міжнародний комерційний
арбітраж"Закон України від 1 липня 1994 р.№ 74/94-ВР "Про
енергозбереження"
Закон України від 5 липня 1994 р. № 80/94-ВР "Про захист інформації
в автоматизованих системах" Закон України від 23 вересня 1994 р.
№ 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній
валюті"
884
885
Закон про транспорт
Закон про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями
Закон про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку
Закон про застосування реєстраторів розрахункових операцій
Закон про поставки продукції для державних потреб
Закон про страхування
Закон про режим іноземного інвестування
Закон про трубопровідний транспорт
Закон про захист від недобросовісної конкуренції
Закон про залізничний транспорт
Закон про Конституційний Суд України
Закон про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових
зобов'язань
Закон про державний матеріальний резерв
Закон про місцеве самоврядування
886
Закон України від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР "Про
транспорт"
Закон України від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР "Про порядок
відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів дізнання, досудового слідства,прокуратури і суду" Закон
України від 8 лютого 1995 р. № 39/95-ВР "Про використання ядерної
енергії та радіаційну безпеку"
Закон України від 6 липня 1995 р. № 265/95-ВР "Про застосування
реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського
харчування та послуг" в редакції Закону від 1 червня 2000 р. Закон
України від 22 грудня 1995 р. № 493/95-ВР "Про поставки продукції для
державних потреб" Закон України від 7 березня 1996 р. № 85/96-
ВР "Про страхування" в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р.
Закон України від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР "Про режим
іноземного інвестування" Закон України від 15 травня 1996 р.
№ 192/96-ВР "Про трубопровідний транспорт" Закон України від 7
червня 1996 р. № 236/96-ВР "Про захист від недобросовісної
конкуренції" Закон України від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР "Про
залізничний транспорт"
Закон України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР "Про
Конституційний Суд України" Закон України від 22 листопада
1996 р. № 543/96-ВР "Про відповідальність за несвоєчасне
виконання грошових зобов'язань"Закон України від 24 січня
1997№ 51/97-ВР "Про державний матеріальний резерв"
Закон України від 21 травня
1997 р. № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні"
Закон про благодійництво
Закон про електроенергетику
Закон про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем
Закон про Національну депозитарну систему
Закон про фінансовий лізинг
Закон про Верховну Раду Автономної Республіки Крим
Закон про оренду землі
Закон про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у
галузі зовнішньоекономічної діяльності
Закон про столицю України
Закон про державне оборонне замовлення
Закон про місцеві державні адміністрації
Закон про виконавче провадження
Закон про Національний банк України
Закон про охорону прав на зазначення походження товарів
Закон України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР "Про
благодійництво та благодійні організації"
Закон України від 16 жовтня 1997 р. № 575/97-ВР "Про
електроенергетику"
Закон України від 5 листопада 1997 р. № 621/97-ВР "Про охорону
прав на топографії інтегральних мікросхем"
Закон України від 10 грудня 1997 р. № 710/97-ВР "Про
Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу
цінних паперів в Україні" Закон України від 16 грудня
1997 р. № 723/97- ВР "Про фінансовий лізинг" в редакції Закону
від 11 грудня 2003 р.
Закон України від 10 лютого
1998 р. № 90/98-ВР "Про Верховну Раду Автономної
РеспублікиКрим"
Закон України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду
землі" в редакції Закону від 2 жовтня 2003 р.
Закон України від 23 грудня 1998 р. № 351-XIV "Про
регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі
зовнішньоекономічної діяльності" Закон України від 15 січня 1999 р.
№ 401-XFV "Про столицю України — місто герой Київ" Закон
України від 3 березня 1999 р. № 464-XIV "Про державне оборонне
замовлення" Закон України від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV "Про
місцеві державні адміністрації"
Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV "Про виконавче
провадження"
Закон України від 20 травня 1999 р. № 679-XIV "Про Національний
банк України"
Закон України від 16 червня 1999 р. № 752-XIV "Про охорону прав на
зазначення походження товарів"
887
Закон про концесії
Закон про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів
людині
Закон про професійні спілки
Закон про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від
нещасного випадку
Закон про транзит вантажів
Закон про закупівлю товарів за державні кошти
Закон про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів
Закон про перевезення небезпечних вантажів
Закон про природні монополії
Закон про ліцензування певних видів господарської діяльності
Закон про охорону культурної спадщини
Закон про банки
Закон про захист економічної конкуренції
Закон України від 16 липня 1999 р № 997-XIV "Про концесії" Закон
України від 16 липня 1999 р № 1007-XIV "Про трансплантацію
органів та інших анатомічних матеріалів людині" Закон України
від 15 вересня 1999 р. № 1045-XIV "Про професійні спілки, їх
права та гарантії діяльності"
Закон України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV "Про
загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного
випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності" Закон України від 20
жовтня
1999 p. № 1172-XIV "Про транзитвантажів"
Закон України від 22 лютого
2000 р. № 1490-ІП "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за
державні кошти"
Закон України від 23 березня 2000 р. № 1587-Ш "Про
розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм,
відеограм" в редакції Закону від 10 липня 2003 р.
Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1644-Ш "Про перевезення
небезпечних вантажів" Закон України від 20 квітня 2000 р. № 1682-ІП
"Про природні монополії"
Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІН "Про ліцензування
певних видів господарської діяльності"
Закон України від 8 червня 2000 р. № 1805-Ш "Про охорону
культурної спадщини" Закон України від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІН
"Про банки і банківську діяльність"
Закон України від 11 січня 2001 р. № 2210-ІН "Про захист
економічної конкуренції"
Закон про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у
зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням
Закон про інститути спільного інвестування
Закон про платіжні системи та переказ грошей в Україні
Закон про обіг векселів в Україні
Закон про фінансові послуги
Закон про нафту і газ
Закон про визнання та виконання рішень іноземних судів
Закон про кредитні спілки
Закон про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів
Закон про особисте селянське господарство
Закон про державну реєстрацію
Закон про електронні документи
Закон про електронний цифровий підпис
про іпотеку
Закон
Закон України від 18 січня 2001 р. № 2240-ПІ "Про
загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з
тимчасовою втратою працездатності та витратами,зумовленими
народженням та похованням"
Закон України від 15 березня 2001 р. № 2299-ІН "Про інститути
спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)"
Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2346-Ш "Про платіжні системи
та переказ грошей в Україні" Закон України від 5 квітня 2001 р. №
2374-Ш "Про обіг векселів в Україні"
Закон України від 12 липня 2001 р. № 2664-ІІІ "Про фінансові
послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг"
Закон України від 12 липня 2001 р. № 2665-Ш "Про нафту і газ"
Закон України від 29 листопада
2001 р. № 2860-Ш "Про визнання та виконання в Україні
рішень іноземних судів"
Закон України від 20 грудня 2001 р. № 2908-Ш "Про кредитні спілки"
Закон України від 28 листопада
2002 р. № 249-IV "Про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержанихзлочинним шляхом"
Закон України від 15 травня 2003 р. № 742-IV "Про особисте
селянське господарство" Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-
IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —
підприємців" Закон України від 22 травня 2003 р. № 851 -IV "Про
електронні документи та електронний документообіг" Закон
України від 22 травня
2003 p. № 852-IV "Про електронний цифровий підпис"
Закон України від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку"
Закон про фермерське господарство
Закон про іпотечне кредитування
Закон про кооперацію
Закон про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень
Закон про телекомунікації
Закон про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та
їх обмежень
Декрет Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є
у загальнодержавній власності"
Декрет Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності
суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю
державних підприємств"
Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного
регулювання і валютного контролю"
Указ Президента України про порядок переміни громадянами
прізвищ
Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової
власності та раціоналізаторських пропозицій
Указ Президента України про збільшення неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян
890
Закон України від 19 червня 2003 p. № 973-iV "Про фермерське
господарство" Закон України від 19 червня 2003 p. № 979-IV
"Про іпотечне кредитування"
Закон України від 10 липня 2003 р. № 1087-fV "Про кооперацію"
Закон України від 18 листопада 2003 p. № 1255-IV "Про
забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" Закон
України від 18 листопада 2003 р. № 1280-IV "Про
телекомунікації"
Закон України від 1 липня 2004 р. № 1952-IV "Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" Декрет
Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. №8-92 "Про
управління майном, що є у загальнодержавній власності" Декрет
Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 "Про
впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності,
створених за участю державних підприємств" Декрет Кабінету
Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему
валютного регулювання і валютного контролю" Указ Президента
України від 31 грудня 1991 р. № 23 "Про порядок переміни
громадянами України прізвищ, імен та по батькові"
Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової
власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні, затв. Указом
Президента України від 18 вересня 1992 р. № 479/92
Указ Президента України від 13 вересня 1994 р. № 519/94 "Про
збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного
оподаткування доходів громадян"
Указ Президента України про облік окремих видів
зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні
Положення про порядок реєстрації окремих видів
зовнішньоекономічних договорів (контрактів)
Указ Президента України про систему центральних органів
виконавчої влади
Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо
поліпшення медичної допомоги населенню України"
Указ Президента України "Про Концепцію розвитку охорони
здоров'я населення України"
Указ Президента України про заходи щодо створення єдиної системи
державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна
Постанова ВР "Про порядок тимчасової дії на території України
окремих актів законодавства Союзу РСР"
Постанова ВР "Про право власності на окремі види майна"
Постанова ВР "Про страхування цивільної відповідальності власників
транспортних засобів"
Положення про фірму
Указ Президента України від 7 листопада 1994 р. № 659/94 "Про
облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в
Україні"
Положення про порядок реєстрації окремих видів
зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затв. Указом
Президента України від 7 листопада 1994 р. № 659/94 Указ
Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 "Про систему
центральних органів виконавчої влади"
Указ Президента України від 8 серпня 2000 р. № 963/2000 "Про
додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню
України".
Указ Президента України від 7 грудня 2000 р. № 1313/2000 "Про
Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України" Указ
Президента України від 17 лютого 2003 р. № 134/2003 "Про заходи
щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних
ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного
земельного кадастру"
Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. № 1545-
ХП "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів
законодавства Союзу РСР"
Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-XII
"Про право власності на окремі види майна" Постанова Верховної
Ради України від 28 грудня 1994 р. № 333/94-ВР "Про страхування
цивільної відповідальності власників транспортних засобів"
Положення про фірму, затв. постановою Центрального Виконавчого
Комітету Союзу РСР, Ради Народних Комісарів Союзу РСР від 22
червня 1927 р.
891
Статут внутрішнього водного транспорту
Статут залізниць СРСР -•
Статут автомобільного транспорту
Правила обліку громадян
Положення про поставки продукції виробничо-технічного
призначення
Положення про поставки товарів народного споживання
Постанова Кабінету Міністрів України "Про державну реєстрацію
науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і
дисертацій"
Правила користування приміщеннями житлових будинків
Положення про порядок розгляду клопотань про переміну
громадянами України прізвищ
Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затв.
постановою Ради Міністрів Союзу РСР від 15 жовтня 1955 р. №
1801 Статут залізниць Союзу РСР, затв. постановою Ради
Міністрів Союзу РСР від 6 квітня 1964 р № 270
Статут автомобільного транспорту Української РСР, затв.
постановою Ради Міністрів Української РСР від 27 червня 1969 р.
№ 401
Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових
умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затв.
постановою Ради Міністрів Української РСР і Укр-профради від
11 грудня 1984 р. № 470
Положення про поставки продукції виробничо-технічного
призначення, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня
1988 р. № 888
Положення про поставки товарів народного споживання, затв.
постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. № 888
Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 1992 р. № 162
"Про державну реєстрацію науково-дослідних, дослідно-
конструкторських робіт і дисертацій"
Правила користування приміщеннями житлових будинків і
прибудинковими територіями, затв. постановою Кабінету Міністрів
України від 8 жовтня 1992 р. № 572
Положення про порядок розгляду клопотань про переміну
громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. № 233
Тимчасове положення про місячне планування та організацію
перевезень експортних, імпортних і транзитних вантажів
залізничним, морським та річковим транспортом
Тимчасове положення з питань кооперованих поставок
Правила здійснення транспортно-експедиційної діяльності
Постанова Кабінету Міністрів України "Про реалізацію окремих
положень Закону України "Про захист прав споживачів"
Перелік товарів належної якості, що не підлягають обміну
(поверненню)
Порядок заняття торговельною діяльністю
Правила поведінки громадян на залізничному транспорті
Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних
випадків на транспорті
Тимчасове положення про місячне планування та організацію
перевезень експортних, імпортних і транзитних вантажів
залізничним, морським та річковим транспортом, затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. № 357 Тимчасове
положення з питань кооперованих поставок продукції виробничо-
технічного призначення, затв. постановою Кабінету Міністрів
України від 10 серпня 1993 р. № 622 Правил здійснення
транспортно-експедиційної діяльності під час перевезення
зовнішньоторговельних та транспортних вантажів, затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1993 р. № 770
Постанова Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 172
"Про реалізацію окремих положень Закону України "Про захист
прав споживачів" Перелік товарів належної якості, що не
підлягають обміну (поверненню) (додаток № 3 до постанови
Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 172)
Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного
обслуговування населення, затв. постановою Кабінету Міністрів
України від 8 лютого 1995 р. № 108
Правила поведінки громадян на залізничному транспорті, затв.
постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1995 р. №
903
Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних
випадків на транспорті, затв. постановою Кабінету Міністрів
України від 14 серпня 1996 р. № 959
892
893
Положення про порядок і умови проведення обов'язкового
страхування цивільної відповідальності власників транспортних
засобів
Постанова Кабінету Міністрів України "Про встановлення
повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів
міських рад щодо регулювання цін (тарифів)"
Правила надання послуг пасажирського автомобільного
транспорту
Правила надання населенню послуг з перевезень міським
електротранспортом
Правила надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та
водовідведення
Статут залізниць України
Типовий договір найму житла
Перелік документів, за якими стягнення заборгованості
провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів
нотаріусів
Порядок проведення конкурсів з вибору виконавців оборонного
замовлення
894
Положення про порядок і умови проведення обов'язкового
страхування цивільної відповідальності власників транспортних
засобів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня
1996 р. № 1175
Постанова Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 р. №
1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади
та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін
(тарифів)"
Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту,
затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р.
№ 176 Правила надання населенню послуг з перевезень міським
електротранспортом, затв. постановою Кабінету Міністрів України
від 22 квітня 1997 р. № 386 Правила надання населенню послуг з
водо-, теплопостачання та водовідведення, затв. постановою
Кабінету Міністрів України від ЗО грудня 1997 р. № 1497 Статут
залізниць України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6
квітня 1998 р. № 457 Типовий договір найму житла в будинках
державного і комунального житлового фонду, затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 22 червня
1998 р. № 939
Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться
у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів,
затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р.
№ 1172 Порядок проведення конкурсів (тендерів) з вибору
виконавців державного оборонного замовлення, затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 9 грудня
1999 р. № 2244
Положення про проведення концесійного конкурсу
Положення про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною
прав на об'єкти інтелектуальної власності
Порядок і Правила проведення обов'язкового авіаційного
страхування цивільної авіації
Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження
мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів
авторського права і суміжних прав"
Постанова Кабінету Міністрів України "Про створення єдиної
системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна
та прав на них У складі державного земельного кадастру" Статут
Ради Європи
Загальна декларація прав людини
Ліссабонська декларація стосовно прав пацієнта Декларація прав
людини і особистої свободи медичних працівників
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
Паризька конвенція про охорону промислової власності
Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення
концесійних договорів на об'єкти права державної і комунальної
власності, які надаються у концесію, затв. постановою Кабінету
Міністрів України від 12 квітня 2000 р. № 642
Положення про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною
прав на об'єкти інтелектуальної власності, затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001 р. № 543 Порядок і
Правила проведення обов'язкового авіаційного страхування
цивільної авіації, затв. постановою Кабінету Міністрів України
від 12 жовтня 2002 р. № 1535
Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 72
"Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за
використання об'єктів авторського права і суміжних прав"
Постанова Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1088
"Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних
ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного
земельного кадастру" Статут Ради Європи 5 травня 1949 р.
Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р.
Ліссабонська декларація стосовно прав пацієнта 1 жовтня 1981 р.
Декларація прав людини і особистої свободи медичних
працівників 30 жовтня 1985 р. Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 р.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права,
прийнятий 16 грудня 1966 р. Паризька конвенція про охорону
промислової власності від 20 березня 1883 р.
8QS
 Конвенція для уніфікації Конвенція для уніфікації деяких правил, що Конвенція про режим судноплавства на Дунаї від 18 серпня 1948 р.
деяких правил, що стосуються стосуються міжнародних повітряних перевезень Європейська конвенція про захист прав людини і основних
міжнародних повітряних від 12 жовтня 1929 р. Конвенція про свобод від 4 листопада 1950 р. Всесвітня поштова конвенція від
перевезень врегулювання деяких колізій законів про 11 липня 1952 р.
Конвенція про врегулювання переказ-ні векселі та прості векселі від 7 червня Всесвітня конвенція про авторське право від 6 вересня 1952 р.
деяких колізій законів про пе- 1930 р. Митна конвенція, що стосується контейнерів від 18 травня 1956
реказні векселі та прості р. Конвенція про договір міжнародного перевезення вантажів по
векселі дорогах (КДПВ) від 19 червня 1956 р.
Конвенція про гербовий збір Конвенція, додаткова до Варшавської конвенції, для уніфікації
стосовно переказних векселів і
простих векселів деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень,
здійснюваних особами, які не є перевізниками за договором від 18
вересня 1961 р. Конвенція про полегшення міжнародного
Конвенція про міжнародну морського судноплавства від 9 квітня 1965 р. Міжнародна
цивільну авіацію Конвенція конвенція про вантажну марку 1966 р. Конвенція про дорожній
про режим судноплавства на рух від 8 листопада 1968 р. Європейська угода, що доповнює
Дунаї Європейська Конвенцію про дорожні знаки та сигнали, відкриту для
конвенція про захист прав підписання у Відні 8 листопада 1968 р. від 1 травня 1971 р.
людини і основних свобод Міжнародна конвенція про обмірювання суден від 23 червня
Всесвітня поштова конвенція 1969 р.
(1952 р.)
Всесвітня конвенція про
авторське право Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм
Митна конвенція, що
стосується контейнерів
Конвенція про договір Міжнародна конвенція по безпечних контейнерах
міжнародного перевезення
вантажів по дорогах (КДПВ) Конвенція про Кодекс поведінки лінійних конференцій
Конвенція, додаткова до
Варшавської конвенції, для Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу
уніфікації деяких правил, що Митна конвенція про перевезення вантажів із застосуванням
стосуються міжнародних книжки МДП
повітряних перевезень,
здійснюваних особами, які не є Конвенція про обмеження відповідальності стосовно морських
перевізниками за договором вимог
Конвенція про полегшення
міжнародного морського Віденська конвенція ООН 1980 p.
судноплавства
Міжнародна конвенція про Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів
вантажну марку Конвенція про Конвенція УНІДРУА про міжнародні факторні операції
дорожній рух
Конвенція ООН про міжнародні переказні векселі та міжнародні
Європейська угода, що прості векселі
доповнює Конвенцію про
дорожні знаки та сигнали, Конвенція про права дитини
відкриту для підписання у
Відні 8 листопада 1968 р. Конвенція про правову допомогу
Міжнародна конвенція про
обмірювання суден
Всесвітня поштова конвенція (1994 р.)
896 Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і
багажу
Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків
Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення
Конвенція про гербовий збір стосовно переказних векселів j
простих векселів від 7 червня 1930 р. 29.„І2
Конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р.
 Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від
незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 р.
Міжнародна конвенція по безпечних контейнерах від 2 грудня 1972
р.
Конвенція про Кодекс поведінки лінійних конференцій від 1
липня 1974 р.
Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу
від 13 грудня 1974 р. Митна конвенція про перевезення вантажів із
застосуванням книжки МДП від 14 листопада
1975 р.
Конвенція про обмеження відповідальності стосовно морських
вимог від 19 листопада
1976 р.
Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу
товарів від 11 квітня 1980 р. Конвенція ООН про міжнародні
змішані перевезення вантажів від 24 травня 1980 р. Конвенція
УНІДРУА про міжнародні факторні операції 28 травня 1988 р.
Конвенція ООН "Про міжнародні переказні векселі та міжнародні
прості векселі" від 9 грудня 1988 р.
Конвенція про права дитини від 20 листопада ] 989 р. Конвенція
про правову допомогу та правові відносини у цивільних,
сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. Всесвітня
поштова конвенція від 14 вересня 1994 р. Конвенція про
міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу від 9
жовтня 1997 р. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію
знаків від 14 квітня 1891 р.
Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 1
листопада 1951 р.
897
Угода про міжнародне паса жирське сполучення (УМГГС)
Договір про патентну кооперацію
Європейська угода про міжнародні автомагістралі
Європейська угода про міжнародні магістральні залізничні лінії
Угода про порядок транзиту
Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями
держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав Договір з
відкритого неба
Угода про використання повітряного простору Угода про
координацію міждержавних відносин у галузі поштового та
електричного зв'язку
Угода про застосування положень Угоди про міжнародне
вантажне сполучення по строках доставки вантажів при
перевезенні у міждержавному сполученні Угода про поштові
посилки
Угода між залізничними адміністраціями держав — учасниць
Співдружності Незалежних Держав, Латвійської Республіки,
Литовської Республіки, Естонської Республіки про
особливості застосування окремих норм Угоди про міжнародне
пасажирське сполучення
Угода про принципи формування спільного транспортного
простору і взаємодії держав — учасниць Співдружності
Незалежних Держав у галузі транспортної політики
898
Угода про міжнародне пасажирське сполучення (УМПС) від і
листопада 1951 р. Договір про патентну коопераці-ювід 19
червня 1970 р. Європейська угода про міжнародні
автомагістралі від 15 листопада 1975 р.
Європейська угода про міжнародні магістральні залізничні
лінії від 31 травня 1985 р. Угода про порядок транзиту від 8
лютого 1992 р.
Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями
держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20 березня
1992 р. Договір з відкритого неба від 24 березня 1992 р.
Угода про використання повітряного простору від 15 травня 1992 р.
Угода про координацію міждержавних відносин у галузі
поштового та електричного зв'язку від 9 жовтня 1992 р.
Угода про застосування положень Угоди про міжнародне
вантажне сполучення по строках доставки вантажів при
перевезенні у міждержавному сполученні 1994 р.
Угода про поштові посилки від 24 вересня 1994 р. Угода між
залізничними адміністраціями держав — учасниць
Співдружності Незалежних Держав, Латвійської Республіки,
Литовської Республіки, Естонської Республіки про особливості
застосування окремих норм Угоди про міжнародне пасажирське
сполучення від 28 травня 1997 р.
Угода про принципи формування спільного транспортного
простору і взаємодії держав — учасниць Співдружності
Незалежних Держав у галузі транспортної політики від 9 жовтня
1997 р.
Основна багатостороння угода про міжнародний транспорт щодо
розвитку коридору Європа- Кавказ-Азія Угода про маси та габарити
транспортних засобів, що здійснюють міждержавні перевезення
автомобільними дорогами держав — учасниць Співдружності
Незалежних Держав Міжнародні правила що стосуються документа
на змішане перевезення
Уніфіковані правила стосовно договірних гарантій
Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів
Уніфіковані правила з інкасо
Уніфікований закон про пере-казні векселі та прості векселі
Одноманітний закон про чеки
Міжнародний кодекс медичної етики
Статут Всесвітньої організації охорони здоров'я Правила
міжнародних повітряних перевезень пасажирів, багажу та
вантажів
Правила перевезення пошти повітряними суднами
Правила перевезення пошти автомобільним транспортом
Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами
29
Основна багатостороння угода про міжнародний транспорт щодо
розвитку коридору Європа-Кавказ-Азія від 8 вересня 1998 р. Угода
про маси та габарити транспортних засобів, що здійснюють
міждержавні перевезення автомобільними дорогами держав —
учасниць Співдружності Незалежних Держав від 4 червня 1999 р.
Міжнародні правила що стосуються документа на змішане
перевезення від 1 січня 1973 р. Уніфіковані правила стосовно
договірних гарантій від 1 січня 1978 р.
Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредити-
вів(редакція 1993 р., публ. МТП № 500)
Уніфіковані правила з інкасо від 1 січня 1996 р.
Уніфікований закон про переказ-ні векселі та прості векселі від 7
червня 1930 р.
Одноманітний закон про чеки від 19 березня 1931 р. Міжнародний
кодекс медичної етики 1 жовтня 1949 р. Статут Всесвітньої
організації охорони здоров'я 22 липня 1946 р. Правила міжнародних
повітряних перевезень пасажирів, багажу та вантажів, затв.
наказом Міністерства цивільної авіації Союзу РСР від 3 січня 1986
р. № 1/И Правила перевезення пошти повітряними суднами,
затв. наказом Держкомзв'язку та Мінтран-су України від 8
червня 1999 р. № 105/297
Правила перевезення пошти автомобільним транспортом, затв.
наказом Мінзв'язку та Мінтран-су України від 12 березня 1997 р.
№ 32/76
Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затв.
наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України від
13 березня 1995 р. № 37
899
Типові правила біржової торгівлі сільськогосподарською
продукцією
Тарифи на роботи та послуги, що надаються вантажовласникам
морськими портами України
Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні
Типовий довгостроковий договір на перевезення туристів
Типовий довгостроковий договір перевезення організованих груп
дітей
Порядок державної реєстрації та обліку відкритих науково-
дослідних робіт
Примірний договір разового перевезення туристів
Примірний договір разового перевезення організованих груп
дітей у формі замовлення
Порядок і умови організації перевезень пасажирів та багажу
автомобільним транспортом
Договір про міжнародні нерегулярні і маятникові автомобільні
перевезення пасажирів
900
Типові правила біржової торгівліі сільськогосподарською
продукцією, затв. наказом Мінсільгосппроду України від 3 квітня
1996 р. Тарифи на роботи та послуги, що надаються
вантажовласникам морськими портами України, затв. наказом
Мінтрансу України від 31 жовтня 1995 р. № 392 Правила перевезень
вантажів автомобільним транспортом в Україні, затв. наказом
Мінтрансу України від 14 жовтня 1997 р. № 363 Типовий
довгостроковий договір на перевезення туристів, затв. наказом
Мінтрансу та Дер-жкомтуризму від 10 грудня 1997 р № 433/5
Типовий довгостроковий договір перевезення організованих груп
дітей, затв. наказом Мінтрансу та Міносвіти України від 10 грудня
1997 р. № 433/5
Порядок державної реєстрації та обліку відкритих науково-
дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій, затв.
наказом Міносвіти України від 25 грудня 2001 р. № 808
Примірний договір разового перевезення туристів, затв. наказом
Мінтрансу та Держкомтуризму України від 9 січня 1998 р.
Примірний договір разового перевезення організованих груп дітей у
формі замовлення, затв. наказом Мінтрансу та Міносвіти України
від 9 січня 1998 р. Порядок і умови організації перевезень пасажирів
та багажу автомобільним транспортом, затв. наказом Мінтрансу
України 21 січня 1998 р. № 21 Договір про міжнародні нерегулярні і
маятникові автомобільні перевезення пасажирів (додаток 15 до
Порядку та умов організації перевезень пасажирів та багажу
автомобільним транспортом, затв. наказом Мінтрансу України 21
січня 1998 р. № 21)
Правила сертифікації експлуа-тантів
Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти
залізничним транспортом
Положення про призначене авіапідприємство з боку України на
експлуатацію міжнародної повітряної лінії
Тарифи на проїзд пасажирів і перевезення багажу в автобусах
міжміських, міжобласних маршрутів
Тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом
Тарифи на перевезення пасажирів, багажу та вантажобагажу
залізничним транспортом у внутрішньодержавному сполученні
Ставки плати за користування вагонами і контейнерами залізниць
Правила планування перевезень вантажів
Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу
Правила виготовлення бланків Цінних паперів і документів суворого
обліку
Правила сертифікації експлуа-тантів, затв. наказом Мінтрансу
України від 29 травня 1998 р. № 204
Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти
залізничним транспортом, затв. наказом Мінтрансу України від 28
липня 1998 р. № 297 Положення про призначене авіапідприємство з
боку України на експлуатацію міжнародної повітряної лінії, затв.
наказом Мінтрансу України від 23 червня 1999 р. № 327
Тарифи на проїзд пасажирів і перевезення багажу в автобусах
міжміських, міжобласних маршрутів, затв. наказом Мінтрансу
України від 22 липня 1999 р. № 380
Тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом,
встановлені у Збірнику тарифів і коефіцієнтів, затв. наказом
Мінтрансу України від 15 листопада 1999 р. № 551
Тарифи на перевезення пасажирів, багажу та вантажобагажу
залізничним транспортом у внутрішньодержавному сполученні
затв. наказом Мінтрансу України від 14 лютого 2000 р. № 53 Ставки
плати за користування вагонами і контейнерами залізниць, затв.
наказом Мінтрансу України від 2 лютого 1999 р. № 53 Правила
планування перевезень вантажів (статті 17-21 Статуту), затв. наказом
Мінтрансу України від 9 грудня 2002 р. № 873 Правила повітряних
перевезень пасажирів і багажу, затв. наказом Мінтрансу України від
25 липня 2003 р. № 568
Правила виготовлення бланків цінних паперів і документів
суворого обліку, затв. наказом Мінфіну, СБУ, МВС України від 25
листопада 1993 р. № 98/118/740
901
Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 4 "Звіт про рух
грошових коштів"
Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими
особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад
Положення про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ
Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на
нерухоме майно
Наказ Мін'юсту "Про затвердження спільних заходів щодо здійснення
реєстрації прав на нерухоме майно"
Правила опіки та піклування
Постанова Правління Національного банку України "Про заходи
щодо реалізації Програми реформування бухгалтерського обліку та
звітності Національного банку України й комерційних банків
України" Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу
установами банків України
Положення про ведення касових операцій у національній валюті в
Україні
902
Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 4 "Звіт про рух
грошових коштів", затв. наказом Мінфіну України від 31 березня
1999 р. № 87
Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими
особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад
народних депутатів України, затв. наказом Мін'юсту України від
25 серпня 1994 р. № 22/5 Положення про Єдиний реєстр заповітів
та спадкових справ, затв. наказом Мін'юсту України від 17 жовтня
2000 р. № 51/5 Тимчасове положення про порядок реєстрації прав
власності на нерухоме майно, затв. наказом Мін'юсту України від 7
лютого 2002 р. № 7/5
Наказ Мін'юсту України від 26 лютого 2003 р. № 15/5/44/39 "Про
затвердження спільних заходів щодо здійснення реєстрації прав на
нерухоме майно" Правила опіки та піклування, затв. наказом
Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства
освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства
праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. №
34/166/131/88 Постанова Правління НБУ від 21 листопада 1997 р. №
388 "Про заходи щодо реалізації Програми реформування
бухгалтерського обліку та звітності Національного банку України й
комерційних банків України"
Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами
банків України, затв. постановою Правління НБУ від 19 лютого
2001 р. № 69
Положення про ведення касових операцій у національній валюті в
Україні, затв. постановою Правління НБУ від 19 лютого 2001 р-№ 72
Інструкція про касові операції в банках України
Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття
рахунків
Положення про порядок здійснення уповноваженими банками
операцій за документарними акредитивами
Положення про порядок здійснення банками України вкладних
(депозитних) операцій
Положення про регулювання Національним банком України
ліквідності банків
Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній
валюті
Положення про застосування способів приватизації майна
Наказ Фонду державного майна України "Про затвердження
Договорів купівлі-продажу"
Положення про порядок визначення та застосування способів
приватизації щодо об'єктів малої приватизації
Інструкція про касові операції в банках України, затв. постановою
Правління НБУ від 14 серпня 2003 р. № 337 Інструкція про порядок
відкриття, використання і закриття рахунків у національній та
іноземних валютах, затв. постановою Правління НБУ від 12
листопада 2003 р. № 492
Положення про порядок здійснення уповноваженими банками
операцій за документарними акредитивами в розрахунках за
зовнішньоекономічними операціями, затв. постановою Правління
НБУ від 3 грудня 2003 р. № 514
Положення про порядок здійснення банками України вкладних
(депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затв.
постановою Правління НБУ від 3 грудня 2003 р. № 516
Положення про регулювання Національним банком України
ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та
інших операцій, затв. постановою Правління НБУ від 24 грудня
2003 р. № 584 Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті, затв. постановою Правління НБУ від 21 січня
2004 р. № 22 Положення про застосування способів приватизації
майна державних підприємств, затв. наказом ФДМ України від 4
лютого 1993 р. № 56
Наказ ФДМ України від 18 листопада 1996 р. № 1398 "Про
затвердження договорів купівлі-продажу"
Положення про порядок визначення та застосування способів
приватизації щодо об'єктів малої приватизації, затв. наказом
ФДМ України від 30 липня 1998 р. № 1511
903
Типовий договір доручення на здійснення представником ФДМУ
функцій з управління акціями (частками) господарського товариства
Наказ Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" "Про
затвердження тарифів та транзитної схеми на проїзд пасажирів і
перевезення ручної поклажі швидкісними суднами на транзитних
лініях Дніпровського басейну" Типовий договір на перевезення
пасажирів автомобільним транспортом
Правила користування електричною енергією
Умови діяльності постачальників природного газу
Лист Державної податкової адміністрації України "Щодо визначення
терміну "фрахт" та поширення на цей вид оподатковуваного доходу
норм міжнародних угод про уникнення подвійного оподаткування
Регламент МКАС
Типовий договір доручення на здійснення представником ФДМУ
функцій з управління акціями (частками) господарського
товариства, які перебувають у державній власності, затв. наказом
ФДМ України від 11 вересня 2001 № 1645
Наказ Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" від 25
березня 1999 р. "Про затвердження тарифів та транзитної схеми на
проїзд пасажирів і перевезення ручної поклажі швидкісними
суднами на транзитних лініях Дніпровського басейну". Типовий
договір на перевезення пасажирів автомобільним тран-і спортом,
затв. наказом Управлінь ня транспорту Київської місь-І
кдержадміністрації від 25 грудня 1998 р. № 22/5 Правила
користування електрич ною енергією, затв. постановон Національної
комісії з питань pe-j гулювання електроенергетики вц 31 липня 1996
р. № 28 у редакції постанови від 22 серпня 2002 pj № 928
Умови діяльності постачальників природного газу, затв. постано-j
вою Національної комісії з пи4 тань регулювання електроенерге-j
тики від 18 грудня 1998 р. № 1624 та наказом Держнафтогазпром)|
від 20 фудня 1998 р. № 257 Лист Державної податкової адмі ністрації
України від 13 травні 1998 р. № 5047/11/15-2216 "Ще до визначення
терміну "фрахт" таї поширення на цей вид оподатко вуваного доходу
норм міжнарод-j них угод про уникнення подвій-j ного
оподаткування" Регламент Міжнародного комерН ційного
арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті УН раїни, затв.
рішенням Президії! Торгово-промислової палати Ук| раїни від 25
серпня 1994 р.
Порядок надання у тимчасове користування громадянам предметів
культурно-побутового призначення та господарського вжитку
Постанова Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в
справах про визнання угод недійсними"
Постанова Пленуму Верховного Суду "Про практику застосування
судами законодавства, що регулює право приватної власності
громадян на жилий будинок"
Постанова Пленуму Верховного Суду "Про практику розгляду судами
цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди"
Постанова Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в справах
про відшкодування моральної (немайнової) шкоди"
Постанова Пленуму Верховного Суду "Про практику розгляду
цивільних справ за позовами про захист прав споживачів"
Інструкція про порядок приймання товарів за кількістю
Інструкція про порядок приймання товарів за якістю
Порядок надання у тимчасове користування громадянам предметів
культурно-побутового призначення та господарського вжитку, затв.
наказом Укрсоюзсервісу від 16 грудня 1999 р. № 46 Постанова
Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 "Про
судову практику в справах про визнання угод недійсними"
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. №
7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює
право приватної власності громадян на жилий будинок" Постанова
Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6
"Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про
відшкодування шкоди"
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня
1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкоду-
ванняморальної (немайнової) шкоди"
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. №
5 "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист
прав споживачів" Інструкція про порядок приймання продукції
виробничо-технічного призначення і товарів народного
споживання за кількістю, затв. постановою Держарбітражу при
Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 р. № П-6
Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного
призначення та товарів народного споживання за якістю, затв.
постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25 квітня
1966 р. № П-7
904
905
Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про
деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з
перевозок вантажів автомобільним транспортом"
Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про
деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням
угод недійсними"
Роз'яснення Президії Вищого господарського суду України "Про
деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з
перевезення вантажів залізницею"
Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 21
липня 1992 р. № 01-6/856 "Про деякі питання практики вирішення
спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним
транспортом" Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду
України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання
практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод
недійсними" Роз'яснення Президії Вищого господарського суду
України від 29 травня 2002 р. № 04-5/601 "Про деякі питання
практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів
залізницею"
Додаток
ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ, ЩО
ЗАЗНАЛИ ЗМІН З МОМЕНТУ ЙОГО
ПРИЙНЯТТЯ
Стаття 249. Скасування довіреності
1. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної
довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або
передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.
2. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її,
повиннанегайно повідомити про це представника, а також відомих
їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана
довіреність.
3. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли
внаслідоквчинення правочину представником до того, як він
довідався абоміг довідатися про скасування довіреності, зберігають
чинність дляособи, яка видала довіреність, та її правонаступників.
Це правилоне застосовується, якщо третя особа знала або могла
знати, що діядовіреності припинилася.
4. Законом може бути встановлено право особи видавати
безвідкличні довіреності на певний час. (Стаття 249 із змінами,
внесеними згідно із Законом № 980-IVвід 19.06.2003)
Стаття 268. Вимоги, на які позовна давність не поширюється
1. Позовна давність не поширюється:
1) на вимогу, що випливає із порушення особистих
немайновихправ, крім випадків, встановлених законом;
2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про
видачу вкладу;
3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров'я або смертю;
4) на вимогу власника або іншої особи про визнання
незаконним правового акта органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування,яким порушено його право власності або інше
речове право;
5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика
про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що
здійснює управління державним резервом, стосовно виконання
зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний
матеріальний резерв"; (Частину першу статті 268 доповнено
пунктом6 згідно із Законом № 171'З-IVвід 12.05.2004)
2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на
якіне поширюється позовна давність.
Стаття 316. Поняття права власності
1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона
здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі
інших осіб.
906
907
2. Особливим видом права власності є право довірчої власності,
яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.
(Стаття 316 із змінами, внесеними згідно із Законом № 980-IV від
19.06,2003)
Стаття 330. Набуття добросовісним набувачем права
власності на майно, відчужене особою, яка не
мала на це права
1. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права,
добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо
відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути
витребуване у нього. (Стаття 330 із змінами, внесеними згідно із
Законом № 1255-IV від 18.11.2003)
Стаття 577. Нотаріальне посвідчення договору застави та
реєстрація застави
1. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в
іншихвипадках, встановлених законом, договір застави підлягає
нотаріальному посвідченню.
2. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у
випадках та в порядку, встановлених законом.
3. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на
підставізаяви заставодержателя або заставодавця з внесенням
запису доДержавного реєстру обтяжень рухомого майна.
4. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного
запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. (Стаття577
із змінами, внесеними згідно із Законом № 1255-IV від 18.11.2003)
Стаття 588. Наступна застава
1. Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається,
якщо інше не встановлено попереднім договором застави або
законом.
2. Наступна застава майна не припиняє право застави
попереднього заставодержателя.
3. Перший заставодержатель має переважне право перед
наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за
рахунокзаставленого майна. Вимоги наступних
заставодержателів задовольняються в порядку черговості
виникнення права застави, крімвипадку, передбаченого частиною
четвертою цієї статті.
4. Якщо предметом застави є рухоме майно,
заставодержательзареєстрованої застави має переважне право на
задоволення вимогіз заставленого майна перед заставодержателями
незареєстрованихзастав та застав, які зареєстровані пізніше.
5. Заставодавець незареєстрованої застави зобов'язаний
надатикожному із заставодержателів інформацію про всі попередні
застави майна в обсязі, встановленому статтею 584 цього Кодексу.
Заставодавець зобов'язаний відшкодувати збитки, що виникли у
будь-кого із заставодержателів внаслідок невиконання ним
цьогообов'язку. (Стаття 588 із змінами, внесеними згідно із
Законом №1255-IV від 18.11.2003)
908
Стаття 1029. Договір управління майном
1. За договором управління майном одна сторона
(установникуправління) передає другій стороні (управителеві)
на певний строкмайно в управління, а друга сторона
зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління
цим майном в інтересах установника управління або вказаної
ним особи (вигодонабувача).
2. Договір управління майном може засвідчувати виникнення в
управителя права довірчої власності на отримане в управління
майно.
Законом чи договором управління майном можуть бути
передбачені обмеження права довірчої власності управителя.
(Стаття 1029 із змінами, внесеними згідно із Законом № 980-IV
від 19.06.2003)
Стаття 1030. Предмет договору управління майном
1. Предметом договору управління майном можуть бути
підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ,
цінні папери,майнові права та інше майно.
2. Не можуть бути предметом договору управління майном
грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати
 управліннягрошовими коштами прямо встановлено законом.
3. Майно, передане в управління, має бути відокремлене від
іншого майна установника управління та від майна
управителя.
Майно, передане в управління, має обліковуватися в
управителя на окремому балансі, і щодо нього ведеться
окремий облік.
Розрахунки, пов'язані з управлінням майном, здійснюються
на окремому банківському рахунку.
4. Майно, набуте управителем у результаті управління
майном,включається до складу отриманого в управління
майна. (Стаття1030 із змінами, внесеними згідно із Законом №
980-IV від 19.06.2003)
Стаття 1033. Управитель
1. Управителем може бути суб'єкт підприємницької
діяльності.
1. Управителем не може бути орган державної влади, орган
влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого
самоврядування, якщо інше не встановлено законом.
2. Вигодонабувач не може бути управителем.
3. Управитель діє без довіреності.
2. Управитель, якщо це визначено договором про
управліннямайном, є довірчим власником цього майна, яким
він володіє, користується і розпоряджається відповідно до
закону та договору управління майном. (Стаття 1033 із
змінами, внесеними згідно із Законом № 980-IVвід 19.06.2003)
Стаття 1044. Припинення договору управління майном
1. Договір управління майном припиняється у разі:
1) загибелі майна, переданого в управління;
2) припинення договору за заявою однієї із сторін у
зв'язку іззакінченням його строку;
3) смерті фізичної особи — вигодонабувача або ліквідації
юри-І дичної особи — вигодонабувача, якщо інше не
встановлено договором;
4) відмови вигодонабувача від одержання вигоди за
договором;
909
5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім,
обмеження його цивільної дієздатності або смерті;
6) відмови управителя або установника управління від
договорууправління майном у зв'язку з неможливістю управителя
здійснювати управління майном;
7) відмови установника управління від договору з іншої,
ніжуказана в пункті 6 цієї частини, причини за умови виплати
управителеві плати, передбаченої договором;
8) визнання фізичної особи — установника управління
банкрутом;
9) повного завершення виконання сторонами договору
управління майном;
10) дострокового припинення управління майном, якщо це
передбачено цим договором, або за рішенням суду.
2. У разі відмови однієї сторони від договору управління
майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три
місяцідо припинення договору, якщо договором не встановлений
іншийстрок.
3. У разі припинення договору управління майном майно,
щобуло передане в управління, передається установникові
управління,якщо інше не встановлено договором. (Стаття 1044
із змінами,внесеними згідно із Законом № 980-IV від 19.06.2003)
Зміст
Передаова....................................................................................З
КНИГА ПЕРША
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Розділ І. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ
,,, Глава 1. Цивільне законодавство України .................................5
;;t; Глава 2. Підстави виникнення цивільних правта обов'язків.
Здійснення цивільних правта виконання обов'язків .............21
Глава 3. Захист цивільних прав та інтересів ............................26
Розділ II. ОСОБИ
Підрозділ 1. ФІЗИЧНА ОСОБА
Глава 4. Загальні положення про фізичну особу ....................31
Глава 5. Фізична особа-підприємець ........................................49
Глава 6. Опіка та піклування .....................................................54
Підрозділ 2. ЮРИДИЧНА ОСОБА
Глава 7. Загальні положення про юридичну особу ................65
Глава 8. Підприємницькі товариства ........................................96
§ 1. Господарські товариства ................................................96
910 § 2. Виробничий кооператив ..............................................113
Підрозділ 3. УЧАСТЬ ДЕРЖАВИ, АВТОНОМНОЇ
РЕСПУБЛІКИ КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД У
ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
Глава 9. Правові форми участі держави, АвтономноїРеспубліки
Крим, територіальних громад у цивільнихвідносинах .........П5
Глава 10. Органи та представники, через яких діють
держава, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади у цивільних відносинах .....................120
Глава 11. Відповідальність за зобов'язаннями
держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад ..............................................................122
Розділ III. ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
Глава 12. Загальні положення про об'єкти
цивільних прав ............................................................................125
Глава 13. Речі. Майно ...............................................................128
Глава 14. Цінні папери .............................................................137
 Глава 15. Нематеріальні блага .................................................142
911
Розділ IV. ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО
Глава 16. Правочини .................................................................151
§ 1. Загальні положення про правочини ..........................151
§ 2. Правові наслідки недодержання сторонами
при вчиненні правочину вимог закону..............................171
Глава 17. Представництво..........................................................190
Розділ V. СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ
Глава 18. Визначення та обчислення строків .......................203
Глава 19. Позовна давність.......................................................208
КНИГА ДРУГА
ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА
ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Глава 20. Загальні положення про особисті немайнові
права фізичної особи .................................................................219
Глава 21. Особисті немайнові права, що забезпечуютьприродне
існування фізичної особи .........................................................232
Глава 22. Особисті немайнові права, що забезпечуютьсоціальне
буття фізичної особи .................................................................243
КНИГА ТРЕТЯ
ПРАВО ВЛАСНОСТІ
ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА
Розділ І. ПРАВО ВЛАСНОСТІ
Глава 23. Загальні положення про право власності .............251
Глава 24. Набуття права власності...........................................258
Глава 25. Припинення права власності ..................................263
Глава 26. Право спільної власності .........................................265
Глава 27. Право власності на землю (земельну ділянку) ....269
Глава 28. Право власності на житло........................................271
Глава 29. Захист права власності .............................................273
Розділ II. РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО
Глава 30. Загальні положення про речові права
на чуже майно.............................................................................277
Глава 31. Право володіння чужим майном ............................281
і. Глава 32. Право користування чужим майном .......................285
„ Глава 33. Право користування чужою земельною
ділянкою для сільськогосподарських потреб .........................291
Глава 34. Право користування чужою земельною
ділянкою для забудови ..............................................................295
912
J
КНИГА ЧЕТВЕРТА ПРАВО
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Глава 35. Загальні положення про право
інтелектуальноївласності ..........................................................300
, Глава 36. Право інтелектуальної власності на літературний,
художній та інший твір (авторське право) ............................315
Глава 37. Право інтелектуальної власності на виконання,
фонограму, відеограму та програму (передачу)
організації мовлення (суміжні права) .....................................328
Глава 38. Право інтелектуальної власності на наукове відкриття
............................................................................................................331
Глава 39. Право інтелектуальної власності на винахід,корисну
модель, промисловий зразок ....................................................333
і Глава 40. Право інтелектуальної власності
на компонування інтегральної мікросхеми.............................342
Глава 41. Право інтелектуальної власності нараціоналізаторську
пропозицію ..................................................................................348
Глава 42. Право інтелектуальної власності на сорт
рослин, породу тварин ..............................................................353
: Глава 43. Право інтелектуальної власності
на комерційне найменування ...................................................360
Глава 44. Право інтелектуальної власності ; на торговельну
марку .................................................................................................362
Глава 45. Право інтелектуальної власності
на географічне зазначення.........................................................369
Глава 46. Право інтелектуальної власності
на комерційну таємницю ..........................................................373
КНИГА П'ЯТА
ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО
Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 47. Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні ..376
Глава 48. Виконання зобов'язання ..........................................388
Глава 49. Забезпечення виконання зобов'язання .................398
§ 1. Загальні положення про забезпечення
виконання зобов'язання .....................................................398
§ 2. Неустойка .......................................................................399
,; § 3. Порука ............................................................................402
§ 4. Гарантія ..........................................................................404
§ 5. Завдаток .........................................................................408
§ 6. Застава ............................................................................409
§ 7. Притримання .................................................................417
:
Глава 50. Припинення зобов'язання ..........................................419
913
Глава 51. Правові наслідки порушення
зобов'язання.Відповідальність за порушення зобов'язання 424
Розділ II. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР
Глава 52. Поняття та умови договору ....................................435
Глава 53. Уклаяення, зміна і розірвання договору ...............447
Розділ III. ОКРЕМІ ВИДИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
Підрозділ 1. ДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 54. Купівля-продаж.........................................................462
§ 1. Загальні положення про купівлю-продаж .................462
§ 2. Роздрібна купівля-продаж ...........................................471
§ 3. Поставка .........................................................................479
§ 4. Контрактація сільськогосподарської продукції ........481
§ 5. Постачання енергетичними
та іншими ресурсами через приєднану мережу ...............483
§ 6. Міна ................................................................................485
Глава 55. Дарування ...................................................................488
Глава 56. Рента ...........................................................................496
Глава 57. Довічне утримання (догляд) ....................................499
Глава 58. Найм (оренда) ............................................................504
§ 1. Загальні положення про найм (оренду) ....................504
§ 2. Прокат ............................................................................510
§ 3. Найм (оренда) земельної ділянки ..............................512
§ 4. Найм будівлі або іншої капітальної споруди ...........513
§ 5. Найм (оренда) транспортного засобу .......................514
§ 6. Лізинг .............................................................................516
Глава 59. Найм (оренда) житла ...............................................519
Глава 60. Позичка.......................................................................525
Глава 61. Підряд .........................................................................529
§ 1. Загальні положення про підряд .................................531
§ 2. Побутовий підряд .........................................................533
§ 3. Будівельний підряд .......................................................536
§ 4. Підряд на проектні та пошукові роботи ...................538
Глава 62. Виконання науково-дослідних або дослідно-
конструкторських та технологічних робіт ..............................540
Глава 63. Послуги. Загальні положення .................................547
Глава 64. Перевезення ..............................................................550
Глава 65. Транспортне експедирування ..................................585
Глава 66. Зберігання ..................................................................589
§ 1. Загальні положення про зберігання ..........................589
914
§ 2. Зберігання на товарному складі .................................595
§ 3. Спеціальні види зберігання ........................................599
Глава 67. Страхування ...............................................................604
Глава 68. Доручення ..................................................................617
Глава 69. Комісія ........................................................................631
Глава 70. Управління майном ..................................................645
Глава 71. Позика. Кредит. Банківський вклад ......................660
§ 1. Позика ............................................................................660
§ 2. Кредит.............................................................................664
§ 3. Банківський вклад ........................................................668
Глава 72. Банківський рахунок ................................................676
Глава 73. Факторинг...................................................................687
Глава 74. Розрахунки .................................................................693
§ 1. Загальні положення про розрахунки .........................693
§ 2. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень...697
§ 3. Розрахунки за акредитивом ........................................704
§ 4. Розрахунки за інкасовими дорученнями ...................709
§ 5. Розрахунки із застосуванням розрахункових
чеків ........................................................................................712
Глава 75. Розпоряджання майновими правамиінтелектуальної
власності ......................................................................................717
Глава 76. Комерційна концесія ...............................................736
Глава 77. Спільна діяльність ....................................................752
§ 1. Загальні положення про спільну діяльність..............752
§ 2. Просте товариство ........................................................754
Підрозділ 2. НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 78. Публічна обіцянка винагороди ...............................761
§ 1. Публічна обіцянка винагороди без оголошення
конкурсу .................................................................................761
§ 2. Публічна обіцянка нагороди за результатами
конкурсу .................................................................................764
Глава 79. Вчинення дій в майнових інтересах іншої
особи без її доручення ..............................................................769
Глава 80. Рятування здоров'я та життя фізичної особи,майна
фізичної або юридичної особи ................................................773
Глава 81. Створення загрози життю, здоров'ю,
майну фізичної особи або майну юридичної особи .............777
Глава 82. Відшкодування шкоди ..............................................780
§ 1. Загальні положення про відшкодування шкоди.......780
§ 2. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров'я або смертю ......................801
915
§ 3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок
недоліків товарів, робіт (послуг) ........................................806
Глава 83. Набуття, збереження майна без достатньої
 правової підстави .......................................................................810 916
КНИГА ШОСТА Редактор — Оленченко І. В.
СПАДКОВЕ ПРАВО Коректор — Самойлюк О. В.
Комп'ютерна верстка — Каблак А. І.
Глава 84. Загальні положення про спадкування ...................814
Глава 85. Спадкування за заповітом .......................................829 Підписано до друку 20.08.04. Формат 84 х 108 1/32. Папір
офсетний. Друк офсетний. Обл.-вид. арк. 60,44.
Глава 86. Спадкування за законом .........................................843
Глава 87. Здійснення права на спадкування...........................850 Тираж 5000 прим. Зам. № 3132.
Глава 88. Виконання заповіту ..................................................864 Віддруковано з оригінал-макета видавництва "Істина"
Глава 89. Оформлення права на спадщину ...........................870 (свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного
реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої
Глава 90. Спадковий договір ....................................................874 продукції серія ДК № 521 від 05.07.2001 р.)
ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ ........................880 у ВАТ "Видавництво "Київська правда". 04136,
Київ—136, вул. Маршала Гречка, 13.
ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ,
ЩО ВЖИВАЮТЬСЯ В КОМЕНТАРІ...............................................882
Додаток. Статті Цивільного кодексу України,
що зазнали змін з моменту його прийняття........................................907

Цивільний кодекс України

Науково-практичний коментар
За редакцією розробників проекту Цивільного
кодексу України