«Бомж»

Віктор Сабалдашов
02.10.1991
м. Миколаїв, вул. Бузника, 14
066-568-70-71 (мій)
у батьків немає телефонів
msit.kr.ua@gmail.com
 «О, свята простота! О, прекрасний некрополь! О, улюблені Ялти! Ви
викохали мене, дали мені надію! Заради вас я живу, заради вас кожного разу
прокидаюся і знаходжу нові сили для боротьби! Дякую тобі, Боже, за те, що
надаєш мені мотивацію жити, творити, любити!»:

- такі останні слова лунали в голові у бомжа Міші, перед тим, як він
прокинувся.
На вулиці тільки починала настоюватись осіння погода – вона вперто
вигравала раунд за раундом у літа. Дівчата починали одягати свої нові
«насосані» шубки, мужики – старі «п’ятачкові» «ненасосані» пальта, виграні у
щоденній нерівній боротьбі у системи.
Холодні доторки вранішнього туману тільки починали вовтузити
скорчені яйця продавців і деяких продавчинь місцевого Миколаївського ринку,
ЖЕКівським службам ще не встигало набридати здійснювати ранкові
експедиції для збору свіжого зметеного за ніч вітром та відрижками школоти
листя, а довбойобнутим розкладачам закладок зі спайсами ще вистачало сили
вибиратися після ранкової накурки на точки доставки.
Що й говорити, окрім весни й літа, початок осені – це золота пора року
для бомжів, останній шанс вдихнути свіжого повітря, пропахнутого свободою,
остання можливість погуляти приємними зім’яклими доріжками рідного міста,
покрасуватись на Соборній перед дівками, сходити на вечорниці до лавочок
перед Штормом та вдовіль порозважатися із новими знайомими у запашних
зернових полях такого знайомого району Кладовища такого знайомого міста,
яке колись прийняло тебе до своїх теплих ніжних долонь, а потім виригало та
послало нахуй.
Початок осені для бомжа – це ще й останній шанс відчайдушно
насолодитися можливістю знайти притулок та незабутні сновидіння будь-де – і
біля найстарішої церкви Миколаєва, коли у твоїх обіймах прокидається, крім
духу святого, ще і смердюча собака із волоссям, яке чим далі, тим більше
перетворюється скоріше на дреди, ніж на те, що треба зістригти – тобто, на
культ моди, значить, модно, значить, круто; і біля пішохідного моста до Аляуд
на березі річки, яка огортатиме тебе магічним чистим простирадлом – тим
самим, яке тобі так ніколи і не вдасться знайти; і, навіть у якійсь розваляній
вщент хатинці-притоні – місце, виділене лише для ВІП-персон.
А от коли остаточна перемога осені, а пізніше, зими, здаватиметься
неминучої, коли перші ранкові паростки «Нічого Нічогінікус» розпустяться на
землі, от тоді розпочнуться жахливі суісайд-метал-будні представників ніяких
ланок нашого суспільства.
З іншого боку, тоді вони будуть володарями міста. Бо це вони будуть
сновигати з під’їзду в під’їзд у пошуках ночлегу, гнані матюками і пинками, це
вони будуть здійснювати кілометрові забіги у пошуках їжі по холодних, як
обивательські серця, вулицях міста, підпушуючи грунт. Вони будуть робити це
у той час, коли більшість із нас грітиме свої зади під батареями і сосатиме на
шубку.
А поки що, той один із тисячі голодних, вонючих, в міру нетверезих
бомжів на ім’я Міша повертався до життя, зігрітий приємним відчуттям того,
що цей день – особливий.
Його будинком слугував невеличкий кондомінімум, який з виду міг би
показатися «галімой розвалюхой», і так воно, в принципі, було, але Міша знав –
варто лишень піддатися песимізмові – і кожен наступний день буде
підготовкою відходу до Вальгалли.
Кондомінімум розташовувався на березі Інгулу, чи Південного Бугу –
Міша і сам був не впевнений, що це таке, але легко міг би показати будь-якому
таксистові, як дістатися цього місця. Якось, будучи дуже п’яним, він вирішив
так і зробити.
-Вниз по трамвайних шляхах до упору – а там і річка – сів у авто і
випалив Міша.
В той день Міші дуже сильно дали пізди.
 -Але в цей день пізди не буде! – сказав сам собі Міша. Це особливий
день. Сьогодні багато роботи.
Цей день був дійсно особливим. Це був його День Народження.
Мішин ранок почався дуже рано – о сьомій годині він уже був на ногах.
Вислизнув з-під клейонки, в яку закутувався кожного вечора, подібно мумії
Тутанхамона, встав на збиті ревматизмом ноги, і подивився на вранішній схід
сонця.
Постоявши кілька секунд, Міша пірнув у великий совєтский чемодан і
почав шукати щось дуже цінне, випадково знайдене минулого вечора.
-Цей день особливий – тихо промовив Міша.
Нарешті, він дістав маленький шматочок пахучого мила «Дуру», а також
невеличкий пакетик із порошком «Тайд».
Міша плавними кроками йшов назустріч річці, далі почав розганятися і
шубовснув у воду.
-Блять, як холодно! – кричав він.
Міша обережно намилив собі голову, порошком добряче змастив
причинне місце – і знову пірнув під холодну вранішню воду Інгулу.
Вийшовши, Міша швидко побіг до свого чемодана і дістав звідти шматок
чорного рушника.
Міша витерся.
Цей день особливий…
Настав час трапези.
Міша дістав шматок черствого хліба, невеличку сосиску, яку за кілька
днів нещадно бомбардувала пліснява, одну помідору, пластиковий стакан із
залишками молочного коктейлю, знайденого біля Макдональдса, а також
половину червивого яблука. З учорашньої ночі ще залишалося 50 грам, але
Міша дещо пам’ятав.
Цей день особливий…
Сьогодні із самого ранку він не буде пити. У нього є ще багато справ.
Міша почав їсти, чмакав, і подумав про те, кого запросить до себе на
святкування.
 Закінчивши їсти, він зібрав сміття у окремий пакет, який викине по
дорозі, закрив на ключ чемодан, зарив його у знайоме в землі місце і,
зачинивши те, що колись слугувало дверима від кондомінімума, поплентався,
пританцьовуючи, на трамвайну зупинку. Кілька хвилин очікування – і
знайомий друг із цифрою «3» виїхав із-за кутка. Міша плюхнувся у трамвай – і
вирушив назустріч комунізму.
Міша заснув. Йому приснився сон.
Сон Міши
Міша проживав у районі міста Миколаєва, який хтось назве Ялти, хтось –
Аляуди, а хтось – єбеня. Очевидно, те, що територія ця обмежена величезним
масивом приватних житлових будинків далеко на північ від центральної
частини міста.
Міша подобалося тут жити. Атмосфера тут нагадувала сільську, а цей
приватний сектор, колись збудований для робітників суднобудівної верфі ще у
18-19 столітті, так і не позбавився робітничого смороду – смороду
сміттєзвалищ, дихання місцевих алкоголіків та проміжностей тамтешніх краль.
Як же це місце нагадувало Міші часи його дитинства! Яка магія – у
великому місті, яке насправді срана дєрєвня, але мріє стати Парижем, поряд із
багатоповерховими офісними приміщеннями у центрі, заможними їбучими
хачами, які виходять зі своїх будинків на колесах із блютуз-гарнітурою на вусі і
з важливим виглядом забігають у банк – поряд із цими шумними,
просмаленими риглями дорогами історичного центру – десь на окраїні тихо-
тихо, подібно маленькій квітці, розпустила пелюстки ця непримітна, уже рідна,
гавань.
Тут навіть новоприбулий, навіть нетутешній, з іншого міста, уже за кілька
хвилин влився б у цю тиху річку і, вперше побачивши випадкового перехожого,
тут же слізно з ним обіймався б і йшли б вони пити водку у місцевий генделик,
де сральня стоїть біля генделика і де по пояс насрано, і де дверей уже немає, але
продавщиця все одно вимагає заплатити від тебе гроші за сральню.
Що не говоріть, але, на мою думку, найнижчий плінтус для цивілізації –
платити за те, щоб посрать.
 Міша любив це місце і тому, що коли наставала весна, і земля знову
дихала тисячами фарб, він чекав, поки більша частина населення району
забереться на роботу, скидав свої гумові чоботи, і босоніж проходився
трамвайними лініями від Парку Петровського до кінцевої зупинки трамваю №3.
Він гуляв у своєму зимовому шерстяному кожусі у 30-градусну спеку,
тримаючи в руках пакет, він вертів зраненими від щоденних стусанів руками, і
в цьому знаходив свободу. Він вдихав тепле повітря, вільний від роботи, від
мудакуватих начальників, від сімейних обов’язків, від усього того, що робить,
чи обов’язково зробить нас в’язнями власної свободи. Він був від цього
вільним.
Інколи, правда, найзліші сусіди любили випускати свого двометрового
добермана, і тоді Міша тікав від собаки, благаючи, щоб на горизонті показався
трамвай – його порятунок.
Іноді Мішу били місцеві алкоголіки, які і так уже вважалися пропащими,
але ще не переступили кінцеву межу своєї нікчемності, і від цього вважали себе
вищими за нього. Вони чекали його на кінцевій зупинці, але він завжди
покладався на свою інтуїцію, і коли вона підказувала йому щось неладне, до
свою прогулянку босоніж він починав ще раніше Парку Петровського, не
сідаючи в травмай.
Він не відчував себе аж надто мертвим тілом, оскільки кожен із нас, на
думку Міші, уже мертвий від народження. Від того, щоб стати бомжем, зеком
чи наркоманом, не застрахований ніхто. У його випадку навіть найправедніший
спосіб ведення життя не міг зрівнятися із бажанням отримання договору про
власність на житло з боку власного сина.
Міші веліли забиратись геть. Він зробив крок вперед, двері зачинилися – і
чоловік опинився сам у (і далі йде опис цього сраного сірого світу).
А ви кажете – відповідати добром на добро – справа кожного.
Звісно, інколи Міші було дуже погано на душі, і практична безвихідь його
ігрової позиції, відсутність альтернатив на біржі праці змушувала думати про
те, щоб використати річку не як ванну. Але щось кожного разу змушувало його
повертатися назад. Можливо, віра. Як у людей.
 В такі моменти Міша любив сидіти біля воріт одного приватного
будинку, в якому жили студенти Могилянки. Колись вони дали йому дві гривні
на «согреться», і тепер були відповідальні за того, кого приручили. Хоча вони
про це не знали. Міша теж.
Міша приходив сюди і коли дуже хотів пити простої води, і коли
«согревався» непростою і терміново потребував співбесідників. Інколи, вони
виходили. Інколи, теж зігріті.
Прийшов він колись сюди і після того, коли, переходячи дорогу в
абсолютно законному для цього місці, був збитий місцевим таксистом, отримав
важку травму ноги і три дні ходив із опухлою правою кінцівкою. Злісний
патлатий рокер виніс йому пару антибіотиків і пляшку води. Допомогли, як
могли. І на тому спасибі.
Одного разу «зігрітий» співмешканець будинку навіть запросив Мішу у
переддень Нового року всередину. Вперше за довгий час, Міша прийняв ванну,
отримав смачну яєчню, пів літри водки і класного співрозмовника.

Що й казати, панове, це була романтика! Де мої молоді студентські

роки, незаплямовані їбанутою рутиною? Де мої корєша? ДЕ МІЙ
ЗДОРОВЕННИЙ КОСЯК??? Усе розтануло в плині часу.

Міша прокинувся від різкої зупинки трамвайчика. І якраз там, де потрібно

було. Пушкінська.
Міша виплюнувся із транспорту, гнаний нецензурщиною бабок, яким він,
бачиш, «навоняв», і пішов найроздовбанішою частиною Центрального ринку
міста Миколаєва.
Він подумав про те, що це саме те місце, яке знає не кожен, але воно по-
своєму унікальне. І не тільки тим, що, якщо знаєш де, до можна купити
задешево продукти, а і тим, що кружляючи занедбаними стежками, можна
вийти на невеличку площу, в центрі якої буде автомат із написом «Кинь
монетку – і станеш великим», як у фільмі із Томом Хенксом.
Міша скуплявся тільки тут.
 На розбитому годиннику колишньої трамвайної станції майоріло «8:00»,
але ринок уже святкував «афтепаті». рОти жирних жінок-продавщиць,
одягнених у жеківську уніформу, переварюючи насіння, сповіщали про
найнижчі ціни за курку від кельвін-кляйн, чоловіки орудували ножами,
перерізаючи овочі та фрукти, а собаки здалеку голодним поглядом заглядали у
вічі перехожих з надією отримати шматочок їжі.
Міша проходив по центру колій, спустився вниз, повернув на ліво,
проминув кілька рядів із зеленню, по дорозі назбиравши полуниці, які
висипались із пакета якоїсь стрункої кралі, і підійшов до знайомої фізіономії.
-Прівєт, блять, Міша! З празднічком! – сказала жінка.
-Спасіба!
-Живеш?
-Не дождуця!
Обоє посміялись, після чого продавщиця дістала якийсь пакет і віддала
Міші.

-Держи! Кості на супчик! На стіл подаси! – сказала жінка.

-Спасіба – Міша поліз цілуватись і отримав дружній ляпас.
-Іди вже, хер старий! – сказала жінка.
Міша пішов далі. За наступну годину він встиг зайти ще до двох
знайомих, які нагородили його петрушкою, більшу частину якої з’їли
невідомого виду комахи, огірками, сухофруктами, квасолею та банкою варення.
На 20 гривень, зароблених після обстригання троянд на прохання злісної
відьми – хазяйки у тому самому приватному будинку класних пацанів – Міша
купив кілограм котлет.
Все. Покупки закінчилися.
Цей день був особливим…
Міша діждався трамвайчика і повернувся додому.
Останні очікування.
 Святкувати вирішили всередині парку Петровського. Друг Міші завдяки
краудфандинговій платформі і тижню роботи на будівництві зібрав для нього
400 гривень.
-Я думаю, це просто ахуєть як – сказав друг Мішиного друга. На такі
гроші у Совкі можна було б гулять цілу неділю. Ми наче перенеслись в Совок.
-Нє, сказав друг друга Мішиного друга. Нікуди він не дівся. Совок
остався. Тоді, правда, на шубки не сосали. Хотя…
Шановне товариство довго метикувало, куди б їм піти затаритись, щоби
вийти звідти без синяків, без матюків і зі здачею. Хліб і пару булочок закупили
у тамтешньої хлібобулочної фабрики. Переговори про можливу покупку
сосисок в тісті і корейської моркви з продавщицею ларька вели з іншого кінця
вулиці – домовились діяти чітко – вони швидко підбігають, і кидають в ларьок
гроші. Продавщиця, натомість, викидає їм пакет із закускою.
Найскладніше було вирішити проблему із водкою. Довго схилялися до
«Градуса», потім був варіант із «Казбеком». Врешті-решт, Міша насмілився
підійти до продавщиці місцевого гастроному. Тикнувши 200 гривень, він
сказав:
-Водки дайте, пажалуста.
Продавщиця спочатку зобразила на своєму підстаркуватому обличчі всі
біди світу. У процесі цього вона ще й так рвучко нахилялася назад, що Міші
здалося, чи не вирветься з неї раптом якийсь «Чужий». Далі вона все-таки
обережно взяла гроші, зайшла в магазин і закрила на ключ двері. Міша чекав.
Відчинилося маленьке віконце, звідти просунулася бутиль об’ємом 1 л. із криво
причепленою наклейкою.
-А чого вона така крива? – запитав Міша.
-Життєва лінія у тебе крива – відповіла жінка. На заводі конвеєр працює,
бутилки їдуть, бац – і наклейка готова. А ця їхала, якраз перед цим
пошатнулася, бац – і криво. Не їби мені мозги! – закричала продавщиця-
соціопат і закрила вікно.
Міша зрадів і пішов до своїх колег, порадувати їх чудовою звісткою.
Нарешті, всі інгредієнти були готові. Стіл вирішили накрити на стадіоні парку.
Всілися біля колишнього туалету, щоб вітер не задував зі сторони. Вибили
дерев’яні двері, поставили їх на дві автомобільні шини, які слугують тут межею
футбольного поля. Розставили одноразові кухлі, нарізали овочів, виклали
моркву і сосиски. Міша збігав до сусіднього ларька, з продавцем якого
заздалегідь домовився про купівлю останків вчорашнього пива.
Радісні очі усіх запрошених гостей горіли невимовним вогнем, вони
палали, і не стільки від того, що вперше за довгий час буде що поїсти, а він
того, що такий стіл можуть дозволити собі тільки Люди.
Першим сказав тост найближчий друг Міши, який похвалив його за
зовнішній вигляд, прийняття ванни вранці і білосніжну сорочку. Міша ледь не
всплакнув.
Перша стопка була випита. А за нею ще одна, і ще одна. У перервах між
ними чоловіки грали на роздовбаній гітарі старі совкові хіти, Цоя і твенті вант
пайлотс (всі одноголосно піддали остракізму останніх і сказали, що це повна
хуйня).
Коли всі дійшли до необхідної консистенції, Міша відкоркував пиво.
П’янкий аромат давно забутого пивного раю, а з ним і рибки, а з ним –
дружини, яка купувала тобі це пиво пробудили ностальгію. Пиво закінчилося
дуже швидко. Як і у всього Парку Петровського. Звідусіль долунали викрики
замовлень. Далі пауза. Біт – і весь парк потонув у звуках міської дискотеки. Все
кодло, все бидло, всі пісюхи і мудаки зійшлися на шабаш з приводу останнього
робочого дня тижня.
Сто грам водки, два бокала пива.
Міша з друзями дивилися на цей оргазм, аж поки єдина жінка-бомж,
загублена серед їхньох мужньої ліги справедливості, не встала і не почала
заводити своїх колег. Вона видавала кумедні па, пластичні рухи; картина була
схожа на те, якби п’яна жінка-бомж танцювала в паркі Петровського. І всі
поклонилися цій богині.
Встав Міша, встали всі. І також почали танцювати. Збоку це здавалося
дуже кумедним, і, якби перехожий побачив цю картину, то неодмінно подумав
би, що зграйка довбойобів-бомжів танцює, сам уподобився б довбойобу і почав
би знімати це на відео.
Міша завертівся у шаленому танці, він крутився, і на мить відчув себе
причетним до загальної події. І не важливо, що ці почуття прийшли через
алкоголь, - причетним, - значить таким, як всі.
Міша вертівся і бачив такі ж оберти від загубленої знайомої, яка почала
це безумство. Кожного нового оберту їхні очі зустрічалися, і Міша впізнавав у
них просту дитячу радість, далі – сміх, а далі – сльози. Сльози? Міша на мить
злякався і бува подумав, що трохи перепив, а тому це не правда. І коли зробив
ще одне коло, і коли зустрівся очима із жінкою, то побачив у її очах… Сльози.
Це була правда. Жінка звалилася на землю, зібрала всі сили і випалила їх у
довгому, високому, пискливому крику, який переріс у істерику.
Танці припинилися.
Міша зупинився, зупинилися всі. Хоча весь Парк тільки розігрівався, їхня
дискотека, схоже, уже була закінчена.
Чоловіки колом оточили жінку, і спочатку мовчки дивилися на неї. Що й
там казати – вони і пізніше дивилися мовчки. І це було не мовчання від
незнання, це було тихе співчуття. Кожен знав. Кожен розумів. Ці сльози лилися
зараз у кожного із них. Всередині. Міша підійшов до жінки, підняв її і по-
батьківськи обійняв. Інші друзі підійшли до жінки і кожен доторкнувся до неї.
Це був момент, який не потребував пафосних промов, різкого наїзду
камери і поцілунку закоханих.
Для них самих цей момент означав більше, ніж будь-коли.
Бо це бомжі.
Промайнуло кілька хвилин, перш ніж товариство знову розімкнулося. У
Міші в кишені навіть знайшовся шматок тканини, який із джентльменським
видом був вручений як носовичок. Носовичок було повернуто із двома чіткими
чорними слідами ніздрів мадам.
По виду усіх запрошених гостей Міша здогадався, що пора розходитися
додому. Вони віднесли назад двері, зібрали сміття. Міша оглянув вичищене
місце святкування і з задоволенням рушив вперед. Зробив кілька кроків, підняв
голову і отримав різкий удар по голові.
Потім ще один удар в живіт тупим металевим предметом.
В темряві Міша встигнув роздивитися, що їх було четверо – класична
бригада із нетверезих любителів пригод.
Після удару Міша повалився на землю і побачив, що компанію друзів
вмить розсипало в усі боки. Не вдалося втекти тільки йому та жінці-бомжу. На
вигляд чоловікам було 27-28 років. Міша почув чіткий кавказький акцент, після
чого доторкнувся до лоба – звідти юшила кров.
В той момент Мішу взяли за ноги і почали тягти вбік від палаток. Він
побачив, як тягнуть і жінку. Вона закричала, і отримала кілька ударів кулаком в
живіт. Далі їм запхнули пригоршню землі в рота і веліли мовчки чекати на свій
вирок.
Міша кивнув, кивнула жінка.
Їх потягли за ноги далі у непомітне густе місце, зароще чагарниками.
Мішу та жінку перевернули долілиць. Далі відбувся різкий удар по спині. Міші
стало боляче. Удари ногами по печінці. Удари між ніг. Останнє, що бачив Міша
– як жінці, яку він же кілька хвилин тому обіймав, зав’язують рот і відрізають
груди.
Міша знепритомнів.
Востаннє він прийшов до тями на березі тієї самої річки, зовсім поруч від
того самого кондомінімума.
Руки були прив’язані за кілки. Більша частина тіла знаходиться на піску.
Ноги – в воді. Він не відчуває їх. Поміж ніг тече кров. Вони відрізали це. Вони
зробили це.
Міша згадував про те, як вони святкували його день народження, як
танцювали і як раділи кожній миттєвості.
На горизонті показався молодий хлопець, який здійснював ранкову
пробіжку. Він повільно наближався до місця зустрічі, і, нарешті, виринув з-за
комишів, побачивши Мішу. І тут же зробив крок в бік і чимдуж, зі страхом,
дременув вперед.
 А Міша лежав. Він знав, що це кінець. Він згадував про свій Інгул, про
своїх друзів і про все те, що колись приносило йому радість.
Перші сніжинки падали з неба і лоскотали його обличчя.
Міша був щасливий.