Khimiia Smierti - Saimon Biekiett (1) (001-101)

Machine Translated by Google
Саймон Бекетт
Х м я смерт
Глава 1
Людський труп починає розкладатися за чотири хвилини п сля смерт . Т ло,

життя, що дос вм щало, зазнає к нцевої метаморфози: починає само себе перетравлювати.
Кл тини тануть зсередини. Тканини перетворюються на р дину, пот м на газ. Мертвий каркас стає
столом для бенкет в для нших орган зм в: спочатку для бактер й, пот м для комах. Для мух,
що в дкладають яйця, зв дки виводяться личинки, як годуються поживним м'ясним супом.
Пот м личинки м грують. Мерця вони залишають дисципл новано, орган зованою колоною, що
зазвичай тримає курс на п вдень. Інод на п вденний сх д чи п вденний зах д. Але на
п вн ч н коли. Н хто не знає, чому.
На той час м'язовий б лок вже розклався, пустивши с к — м цний х м чний
бульйон, справжню отруту для рослин. В д нього гине трава, коли повзуть по н й личинки, чий
сл д пуповиної смерт тягнеться назад, до джерела. За сприятливих умов — скаж мо, коли
сухо та спекотно, немає дощу, — така пуповина може досягати довжини к лькох ярд в. Ц каве
видовище ця звивиста низка з товстеньких жовто-коричневих хробак в. А для допитливих очей
— що може бути природн шим, н ж простежити її до початку? Ось так брати Йейтс знайшли
те, що залишилося в д Салл Палмер.
На процес ю личинок Н л з Семом натрапили б ля узл сся Фарнемського л су, б ля

кордону болота. Ішов другий тиждень липня, але здавалося, що незвичайно спекотне л то тягнеться
вже в чн сть. Неск нченна спека п'явкою висмоктала зелень з дерев, а суху землю покрив
щ льною к ркою. Хлопчики прямували до ставка В ллоухол, який сходив у цих краях за плавальний
басейн, хоч зар с очеретом. Там разом з друзями вони провели б нед льний день, стрибаючи
в теплу зелену воду з г лок, що нависають. Принаймн , вони на це розраховували.
Думаю, їм було нудно. Одурманен спекою, мляв та апатичн , брати огризалися

один на одного. Одинадцятир чний Н л, на три роки старший за Сема, йшов, напевно, трохи
попереду, так висловлюючи своє роздратування. У руц в н мав палицю, в н хльостав нею
по стеблах г лках. Сем тягся сл дом, час в д часу шморгаючи носом. Не в д застуди, а через
алерг ю на пилок, в д якої в нього ще й почервон ли оч . Йому допом г би якийсь м'який
антиг стам нний зас б, але в н поки цього не знав. В н завжди шморгав носом ул тку. В чна
т нь старшого брата, Сем плентався упустивши голову, ось чому саме в н, а не Н л, пом тив
личинок.
Сем зупинився , перш н ж гукнути брата, почав розглядати ходу. Н лу не хот лося
повертатись, проте брат явно щось знайшов. Н л намагався не подавати виду, все ж стр чка,
що колихається, з м'ясних черв'як в зац кавила його ан трохи не менше. Нахилившись ближче
однаковим жестом в дкинувши пасма темного волосся з чола, хлопц зморщили носи в д
ам ачного запаху. І хоч п зн ше вони не змогли пригадати, хто ж запропонував подивитися,
зв дки повзли личинки, мен здається, що авторство деї належало Н лу. Бажання
знову нагадати, хто тут головний, було сильн шим, що в н не пом тив цю ц каву р ч. Словом,
узявши курс на жовт пучки болотної трави, зв дки струмує струмочок з личинок, першим на пошуки
вирушив Н л, залишивши Сема насл дувати його приклад.
Чи в дчули вони запах, п д йшовши ближче? Скор ше за все так. Смор д, мабуть, стояла така,
що пробивала нав ть закладений н с Сема. І вони, напевно, розум ли, з чим мають справу. С льськ
пацани добре знайом з кругооб гом життя смерт . Та й мухи, чий сомнамбул чний гул наповнював
денну спеку, теж насторожили б брат в. Проте всупереч оч куванням знайдений труп не належав н
в вц ,н оленю, н собац . Нагая, невп знана на сонц , Салл Палмер, здавалося, трохи рухалася. Її
т ло було повно паразит в, що кишили п д шк рою вивергалися з рота н здр в, не кажучи вже про
нш отвори. Черви калюж в, що сипалися з т ла, збиралися на земл , перш н ж проповзти стр чкою
повз брат в Йейтс.
Чи важливо знати, хто кинувся навтьоки першим? Навряд, хоча я особисто вважаю,
що також Н л. Завжди насл дуючи приклад старшого брата, за ним помчав Сем, намагаючись не
в дстати в гонц , що приведе їх спочатку до будинку, а пот м до пол цейської д льниц .
І зрештою до мене.
Кр м заспок йливого, я дав Сему антиг стам нний препарат. Вт м, до цього часу не в н один
ходив з почервон лими очима. Н ла теж вразила знах дка, хоча до нього поступово поверталася
п дл ткова самовпевнен сть. Так що саме в н, а не Сем, розпов в мен про те, що сталося, вже
п дредагувавши св ж спогади надавши б льш прийнятну форму вс єї стор ї, яка мала бути
розказаною переказаною безл ч раз в. Через роки, коли траг чн под ї того неприродно
спекотного л та остаточно кануть у минуле, Н л не перестане говорити про них, надовго закр пивши за
собою статус сл допиту, з чиєї знах дки все почалося.
Вт м, почалося все, звичайно, не з цього. Просто до того часу ми й гадки не мали, що за тварина
живе серед нас.
Розд л2
Я з'явився в Манхем трьома роками ран ше, вологим березневим вечором. Вийшовши
на станц ї — чи, скор ше, на забутому Богом п встанку, — я виявив залитий водою краєвид,
позбавлений не лише сл д в присутност людини, а й самої л н ї горизонту. Я стояв на платформ
з своєю вал зою роздивлявся ландшафт, майже не звертаючи уваги на дощов крапл ,
що ст кали за ком р. Навколо розстилалася плоска заболочена м сцев сть, що поросла
папороть лише зр дка вдалин порушується плямами голого передвесняного л су.
Я вперше опинився в графств Норфолк, чиї мешканц називають м сцев краї Великий
Заводдю. Незвичайна картина. Я вбирав у себе широкий прост р, вдихав сире холодне пов тря
в дчував, як усередин щось починає потихеньку в дпускати. Нехай похмуро неприв тно
довкола, але тут уже не Лондон. Хоч на цьому спасиб .
Мене н хто не зустр чав, а транспорту з станц ї я не замовляв; думка наст льки ретельно
спланувати поїздку не спала мен на думку. Свою машину я продав разом з рештою пожитк в
нав ть не задумався, яким чином д стануся до селища. На той час я ще не дуже ясно розум в. Вт м,
самовпевнен сть м ського жителя все одно змусила б припустити, що на станц ї є такс , магазини,
ще щось... Але тут не було низки таксомотор в; нав ть телефонної будки т єї не виявилося.
Пошкодувавши на мить, що в ддав св й моб льник, я взяв чемодан попрямував до дороги, де
опинився перед вибором, куди йти: праворуч чи л воруч. Не вагаючись н секунди, я п шов
л воруч. Так, без особливих причин. Через пару сотень ярд в я вибрався до перехрестя з похиленим
дорожн м стовпом. Вицв л написи вказували кудись униз, прямо в мокру землю. Ну
добре: принаймн знак казав, що я в рним шляхом.
Вже сутен ло, коли я нарешт д йшов до селища. На той час мене об гнала
пара-тр йка машин, проте н хто не зупинився. Якщо не рахувати автомоб л в, то першими ознаками
життя були самотн ферми, як дуже далеко в дстояли як в д дороги, так один в д одного. Пот м
у сут нковому св тл я пом тив шпиль церкви, наче наполовину десь на задв рках. Незабаром п д
моїми ногами простяглася брук вка, вузька слизька в д дощу, хоч це було краще, н ж
узб ччя та живоплоти, якими я пробирався в д самої станц ї. Ще один поворот — погляду
в дкрилося селище, що сховалося.
До виду з лист вки йому далеко. Занадто не-прибраний, занадто розкиданий, щоб бути
схожим на зразок англ йського села. На околиц розташувалася група котедж в довоєнної споруди, але
вони швидко поступилися м сцем кам'яним будиночкам з ст нами, викладеними крем'яною галькою.
Чим ближче я п дходив до центру селища, тим стар шими ставали будиночки, наче кожен крок н с
мене все дал в минуле. Лакован мрякою, будинки тулилися один до одного, а в їхн х неживих
в кнах в дбивалася тупувата п дозр л сть.
Ще трохи — вздовж дороги вишикувалися замкнен магазини, що затуляли як сь

нш будинки, що губилися в мокрому сут нку. Я минув, школу, паб вийшов до центрального
лужка, що поросло нарцисами. Киваючи гол вками дощу, вони р зко вид лялися своєю жовтою
канарковою на св тло-коричневому тл навколишнього св ту. Над галявиною простяг гол чорн
г лки старий каштан, що зд ймався г гантською вежею. За ним, в оточенн похилих замшелих
могильних камен в, стояла церква, чий давн й норманський проф ль я пом тив ще з дороги.
Як в сус дн х будинк в, у її ст ни були вмазан крем'янист жовна з кулак величиною, що не
п ддаються стих ям. Вт м, розчин ц єї кладки, не такий твердий м цний, неабияк
постраждав в д часу, а в кна
двер злегка перекосило через фундамент, що прос в за в с м стол ть.

Я зупинився, бо дорога привела в глухий кут, до нших будинк в. Очевидно, я побачив
практично все, що м г запропонувати Манхем. Де-не-де св тилися в кна, однак нших ознак життя не
спостер галося. Я стояв п д дощем, дивуючись, куди ж ти. І раптом почув якийсь шум побачив
пару сад вник в, зайнятих роботою на цвинтар . Незважаючи на дощ тьмяне св тло, вони граблями
упорядковували траву б ля надгробк в. Поки я п дходив до них, вони жодного разу не п двели
голови.
— Ви не скажете, де л кар живе? — спитав я, витираючи з чола дощов крапл .
Сад вники зупинилися глянули на мене. Напевно д д з онуком: дуже вони
схож , незважаючи на р зницю у роках. Одне й те байдуже нец каве обличчя з немиготливими
порожн ми волошково-син ми очима.
Старий махнув рукою у б к вузької алеї на дальньому краю галявини.
— Он там, напрямки.
С льська гов рка, незвична моєму м ському слуху: ще одне п дтвердження, що тут не Лондон.
Я почав їм дякувати, але вони вже повернулися до роботи. Я п шов алеєю, зазначивши про себе, що тут
сильн ше чути дощ, що стукає по навислим г лкам. Через деякий час я д стався широких вор т, що
перегородили досить т сний проїзд. До одн єї ст йки прикр плено дощечку з написом "Банк-хаус".
П д нею - латунна табличка "Доктор Г. Мейтланд". З обох бок в обсаджена тисом, п д'їзна алея вил зла
на скромний пагорб, минаючи доглянут садки, пот мп шла вниз, на внутр шн й дв р
вражаючого особняка епохи короля Георга. Я з скреб бруд з черевик в об зношену чавунну рейку
б ля входу , голосно бухнувши важким дверним к льцем, уже збирався зробити це ще
раз, як двер в дчинилися.
На мене дивилася повна ж нка середнього в ку з бездоганно покладеними

темно-с рим волоссям.
- Так?
— Я до л каря Мейтланд.
Вона насупилась.
— Прийом зак нчено. І, боюся, зараз л кар не оминає пац єнт в.
— Та н … розум єте, в н чекає на мене.
Повне мовчання у в дпов дь. Мен раптом спало на думку, наск льки я, мабуть,
перемазався за годинну прогулянку п д дощем.
- Я щодо роботи. Мене звуть Дев д Хантер.
Ж нка засяяла.
— Ох, пробачте заради Бога! Я в дразу не зрозум ла ... думала, що ... Та ви заходите,
будь ласка.
Вона в дступила усередину, даючи мен пройти.
— Боже милосердний, на вас сухої нитки нема! Довго йшли?
- В д станц ї.
-В д станц ї? В д самої станц ї? Та це ж мил !
Вона вже допомагала мен зняти пальта.
— Чому ж ви не подзвонили, коли приходить поїзд? Ми б когось знайшли, щоб вас п дкинули.
Я не в дпов в. Правду кажучи, мен це нав ть не спало на думку.

— Ід ть до в тальн , там є кам н. Н -н , вал зу залиште, — додала ж нка,
посм хнувшись. Тут я вперше пом тив сл ди переживань у неї на обличч . Те, що я вважав за холодок
в дчуженост , пояснювалося просто втомою. — Злодюжок у нас немає.
Вона провела мене у велику, обшите деревом к мнату. Навпроти довгого шк ряного
дивана, зношеного часом, справд був кам н, де палала купа
пол н. Перський килим, старий, хоч дос красивий.

По краях — мостини, навочен до темно-коричневого блиску. У к мнат приємно пахло
сосною та багаттям.
- С дайте будь ласка. Я скажу доктору Мейтланду, що ви прибули.
Може, ф л жанку чаю?
Ще одне св дчення, що я не в м ст . Там пропонують каву. Я подякував , коли вона вийшла,
почав дивитись на вогонь. Тепло. П сля вуличного холоду потягло у сон. За двостулковими дверима на
терасу зовс м стемн ло. У скло барабанить дощ, на диван м'яко зручно… Поважн ли
пов ки, я ледве не злякався, коли почав клювати носом. Якось одразу навалилася втома, я
був виснажений духовно та ф зично. Але страх заснути виявився сильн шим.
Я й дос стояв перед кам ном, коли ж нка повернулася.

— Ход мо. Доктор Мейтланд чекає на вас у каб нет .
Поскрипуючи половицями, я пройшов за нею коридором до дальн х дверей. Негучно
постукаючи, ж нка в дкрила її звичним жестом, не чекаючи в дпов д . Даючи мен пройти, вона
знову посм хнулася.
— За к лька хвилин принесу чай, — пов домила вона, зачиняючи за собою двер .
У к мнат за письмовим столом сид в чолов к. Секунду-другу ми мовчки
роздивлялися один одного. Нав ть з-за столу було видно, яке у нього високе зростання. Худе, в
глибоких складках обличчя та пишна шапка волосся. Не те щоб сивих, а скор ше
бл до-солом'яних. Чорн брови давали зрозум ти, що ця людина не має слабких м сць.
Проникливий, допитливий погляд, який миттєво дав мен оц нку. Що за враження я справив?
Вперше в житт стало н яково, що я виглядаю далеко не найкращим чином.
- Однак! Вас хоч вичавлюй!
Грубуватий, але не злий голос, як у великого добродушного пса.
— П шки йшов в д станц ї. Не знайшлося такс .
В н пирхнув:
— Ласкаво просимо до нашого чудового Манхема!.. Ви б хоч сказали, що приїдете на
день ран ше. Я б щось орган зував…
— Днем ран ше? — луною озвався я.
- Саме так. Я чекав на вас завтра.
Вперше до мене д йшло, що означали закрит крамниц . Сьогодн нед ля. Я
нав ть уявлення не мав, наск льки в мене збожевол ло почуття часу. Так
спростоволоситися!
Л кар вдав, що не пом тив мого збентеження.
— Та не важливо, якщо ви тут. Б льше часу буде звикнутися. Я Генр Мейтланд. Радий
знайомству.
В н простяг руку, не встаючи. Т льки зараз я пом тив, що доктор Мейтланд сид в у
кр сло-каталц . На мить вибитий з кол ї, я зробив крок уперед, щоб обм нятися трохи
зап зн лими рукостисканнями. В н криво посм хнувся.
— Тепер ви знаєте, чому я написав газету.
Так, крих тне, ледве пом тне оголошення на стор нках "Таймс". Але вже не знаю
чому - в оч мен воно кинулося в дразу. «С льськ й амбулатор ї потр бний л кар
загального проф лю. Догов рний контракт, на ш сть м сяц в. Житло надається». Не просто шанс
знайти м сце, сама географ я привабила мене. Я не сказав би, що дуже хот лося працювати саме
в Норфолку; натом сть я покинув би Лондон. Без особливих над й чи переживань я подав заявку ,
тижнем п зн ше роздрукувавши листа, оч кував знайти в ньому лише вв чливу в дмову.
Але мен запропонували м сце. Лист довелося перечитати дв ч , перш н ж д йшов сенсу. В
нших обставинах я ще замислився б, чи немає тут пастки. А з ншого
сторони, тод я взагал б не став шукати такої роботи.

У в дпов дь листом я дав згоду.
Зараз, побачивши мого нового начальника, прийшов зап зн лий неспок й, у що
а я вплутуюся. Немов читаючи мої думки, л кар ляснув себе по стегнах.
- Автомоб льна авар я.
У голос —н збентеження, н жалю до себе.
— Є шанси, що згодом я знову зможу ходити, проте доти мен поодинц не впоратися.
Десь зр к працювали тимчасов пом чники, тепер з мене вистачить. Щотижня нова особа; кому
в д цього краще? Ви сам швидко зрозум єте, що тут не дуже шанують зм ни.
В н потягся до люльки з тютюном, що лежала на стол .

—Н чого, якщо я закурю?
—Х ба я можу заперечувати?
Мейтланд видав короткий см шок.
-В дпов дь в рна. Я не ваш пац єнт, пам'ятайте про це.
В н на хвилину замовк, приставивши с рник до тютюнової ф л жанки.
- Отже, - продовжив Мейтланд, пихкаючи трубкою. — Серйозний в дх дв д вашої звичної
роботи в ун верситет , га? До того ж, тут далеко не Лондон.
В н глянув мен в обличчя поверх димної трубки. Я оч кував, що Мейтланд ось-ось
попросить розпов сти про мою колишню кар'єру, але цього не сталося.
— Якщо є сумн ви, зараз саме час подати голос.
- Н , - в дпов в я.
В н задоволено кивнув:
- Що ж, схвалюю. Спочатку поживете у нас. Я скажу Джен су, щоб вона вас влаштувала в
к мнат . Докладн ше поговоримо за вечерею. А завтра можете приступати, прийом починається
о дев'ят й.
— Дозвольте запитати?
В н трохи п дняв брову, чекаючи продовження.
— Чому ви прийняли мене?
Питання це мене непокоїло. Не наст льки, щоб зовс м змусити в дмовитися, але все ж таки.
Щось було таке прихований, невловимий…
— Ви справили враження. Висока квал ф кац я, чудов
в дгуки та готовн сть працювати в глушин , та ще й за т грош , що я пропоную.
— Я думав, що спочатку буде сп вбес да…
В н люлькою н би в дм в уб к мою ремарку, огорнувшись завитками диму.
— На сп вбес ду потр бен час. Мен ж потр бна людина, готова почати
негайно. І я в рю у своє вм ння розум тися на людях.
Така переконан сть мене трохи заспокоїла. Лише набагато п зн ше, коли розв ялися
останн сумн ви, що я справд залишаюся тут працювати, доктор Мейтланд, посм юючись,
з знався мен за склянкою в ск , що я був єдиним претендентом.
Однак того дня така очевидна в дпов дь мен нав ть не спала на думку.
— Ви вже знаєте, я майже не маю досв ду л каря-практика. Чи зможу я?
— А ви як вважаєте?
Я на хвилину , якщо чесно, вперше замислився над цим питанням. Так далеко забратися,
нав ть не подумавши добре. Втеча, ось що це було. Втеча з м ста та в д людей, б ля яких стало
надто боляче.
«Ц каво, на кого я схожий? - знову подумав я. — Днем ран ше приїхав,
наскр зь промок... Не вистачило нав ть розуму захопити парасольку».
- Зможу.
— Значить, так бути.

Д ловитий, хоч трохи глузливий вираз обличчя.
— До того ж, посада тимчасова. Та й я за вами дивлюся.
В н натиснув кнопку на ст льниц . Десь у глибин будинку задренчав дзв нок.
— Вечеря зазвичай близько восьми. З поправкою на прийом пац єнт в, зв сно. А поки
що можете в дпочити. Реч з вами? Чи над слали поштою?
— Так, вал за з мною. Ваша дружина наказала залишити його в передпокої.
Мейтланд на мить здивувався, а пот м з якоюсь дивною сконфуженою посм шкою сказав:
— Джен с — моя хатня роб тниця. Я вд вець.
Мене немов жаром окатило. Я кивнув:
- Я теж.
***
Ось так я став л карем у Манхем . А зараз, через три роки, я виявився одним з перших, хто
почув про знах дку брат в Йейтс у Фарнемському л с . Зв сно, н хто не знав, чий це був труп. Із
самого початку, принаймн . Хлопчаки-очевидц т не могли вир шити, чолов к це чи ж нка,
наст льки д йшло розкладання. Знов опинившись у знайомих ст нах свого будинку, вони нав ть не могли
з упевнен стю сказати, чи було т ло голим. Б льше того, Сему здалося, що у мерця були крила.
Пов домивши про це, в н здивовано замовк, але Н л на це нав ть не в дреагував. Видовище
виявилося наст льки чужим для всього їхнього життєвого досв ду, що пам'ять страйкувала. "Так, ми
бачили мертву людину" - ось те єдине, в чому вони погоджувалися один з одним. І хоча їхн й опис
кишового моря черв'як в наводив на думку про рани, я надто добре знав, як фокуси вм ють викидати
мерц . Причин оч кувати найг ршого немає.
Поки немає.
Тим дивовижн шим виглядала переконан сть їхньої матер . Об йнявши за плеч притихлого
молодшого сина, Л нда Йейтс сид ла з ним на кушетц у маленьк йс мейн йв тальн .
Притулившись до матер , Сем неуважно стежив за фарбами на екран телев зора. Батько, який працював
на ферм , ще не повернувся. Коли задихалися, стерично збуджен хлопчики приб гли
додому, Л нда зателефонувала мен до амбулатор ї. Адже у таких маленьких та в ддалених селищах
вих дних не буває нав ть у нед лю.
Ми все ще чекали на пол цейських. Т явно не бачили приводу посп шати, хоча мен
особисто здавалося, що я просто зобов'язаний досид ти до їхнього приїзду. Я дав Сему заспок йливе,
таке слабке, що воно майже з йшло б за плацебо, п сля чого без особливого бажання вислухав розпов дь
його старшого брата. Я взагал намагався не слухати. Адже мен й самому доводилося бачити щось схоже.
Немає потреби нагадувати про це зайвий раз.

В кно у в тальн в дчинене навст ж, але н найменшого в терця, щоб хоч якось збити
спеку. Надвор сл пуче яскраво, наче п сляполудене сонце випалило все до б лого попелу.
— Це Салл Палмер, — раптом сказала Л нда.

Я здивовано п дняв голову. Салл Палмер жила одна на крих тн й ферм , одразу за
селищем. Приваблива ж нка тридцять рок в. У Манхем вона приїхала к лькома роками ран ше
за мене, успадкувавши ферму свого дядечка. Салл дос тримала к з, а кревна спор днен сть робила
її в очах м сцевих жител в не такою чужою, як у моєму випадку, нав ть ус ц роки. Однак те, що на
життя вона заробляла л тературою, надто вид ляло Салл , тому б льш сть сус д в
сприймали її з
зм шаним почуттям благогов йного трепету та п дозр лост .

Жодних чуток про її зникнення до мене не доходило.
- Чому ви так думаєте?
— Бо бачила сон про неї.
Такої в дпов д я не оч кував. Я глянув на хлопчак в. Сем, що вже заспокоївся,
взагал , здається, нас не слухав. А ось Н л допитливо дивився на мат р, я знав, що вс її
слова в дразу роз йдуться по сел , варто йому т льки вийти з дому. Л нда прийняла мою
мовчанку за недов рлив сть.
— Вона стояла на автобусн й зупинц та плакала. Я її спитала, що, мовляв, трапилося, але
вона н чого не в дпов ла. Пот м я глянула на дорогу, а коли повернулася знову, її вже не було.
Я не знав, що сказати.
— Сни приходять не так просто, — в в дал Л нда. — Я вам говорю, це про неї.
— Послухайте, Л ндо, ми нав ть гадки не маємо, про кого йдеться.
Судячи з зустр чного погляду, Л нда чудово знала, хто з нас має рац ю, хоча сперечатися
не стала. Я з полегшенням з тхнув, коли стук т у двер спов стив про появу пол цейських.
З кожної парочки можна писати портрет типового с льського констебля. У
того, хто старший, виявилося багряне обличчя, а промову свою в н перемежував
грайливим п дморгуванням, що — з урахуванням обставин — виглядало зовс м не доречно.
— Отже, ви вир шили, що знайшли мерця, правда? - Життєрад сно оголосив в н, кинувши
мен такий погляд, н би запрошував разом посм ятися над недоступним д тям жартом.
Поки Сем т сн ше притискався до матер , Н л мямлив в дпов д , наляканий видовищем
правоохоронц в у р дному дом .
Багато часу допит не зайняв. Л тн й пол цейський з шумом закрив св й блокнот:
— Ну добре, треба було б самим подивитись. І хто ж з вас, хлопц , покаже дорогу?
Сем уткнувся носом у мат р. Н л н чого не в дпов в, але збл д. Одна справа —
розмови. І зовс м нше – побачити все знову. Л нда стривожено обернулася до мене.
— На мою думку, це не дуже вдала думка, — сказав я. Говорячи правду, в моїх очах
под бна думка виглядала на диво дурною, проте я вже досить стикався з пол ц єю знав,
що дипломат я найчаст ше краща за в дкриту конфронтац ю.
— Отже, йди туди, не знаю куди, я так розум ю? — в'язн в пол цейський.
— Куди йти, я можу показати. Маю карту в машин .
Констебль нав ть не намагався приховати свого невдоволення. Ми вийшли з дому,
мруживши оч на р зке св тло. С м'я Йейтс жила в к нц ряду маленьких кам'яниць, а наш
машини були припаркован неподал к, у провулку. Вийнявши карту з лендровера, я розстелив
її на капот . Метал п д сонцем обп кав пальц .
— Туди мило три. Залиш ть там машину, пот м п шки через болото до л су. Як я
зрозум в, труп десь тут, — тицьнув я пальцем у карту.
Пол цейський хмикнув:
— У мене є краща дея. Якщо не хочете, щоб ми прихопили когось з хлопчак в,
поїхали разом. — В н скупо посм хнувся. — Ви, мабуть, непогано ор єнтуєтесь у тутешн х краях…
На його обличч було видно, що вибору я не маю. Я звел в їм йти за мною, ми

вирушили в дорогу. У салон старенького «лендровера» пахло гарячим пластиком, я повн стю
в дкрив обидва в кна. Кермо обп кав долон , а коли я побачив, як поб л ли в мене
к сточки, довелося змусити себе розслабитися.
Хоча дорога й петляла вузенькою зм йкою, їхати виявилося недалеко. Я зупинився на
переораному колесами палаючою спекою пустир , зачепивши л вим бортом пересохлий
чагарник. Патрульна машина клюнула носом, загальмувавши за п вметра в д мого бампера. Обидва
пол цейськ вийшли назовн , старший констебль поправив рем нь, що сповзав з живота.
Його молодший напарник тримався трохи в ддал к. Про себе я зазначив, яке у пол смена обпечене
сонцем обличчя та ще з сл дами роздратування в д гол ння.
— Через болото стежка, — сказав я. — Вона доведе вас до л су. З п вм л , не б льше.
Старший пол цейський змахнув п т з чола. У пахвах його б лої форменої сорочки
з'явилися темн волог розлучення. Гостро пахнуло згодом. В н примружився на в ддалений
край л су, похитуючи головою.
— От працюй у такий пекло… Значить, не хочете показати, де труп?
Чи то жартує, чи знущається, ди розбери…
— Як ув йдете до л су, там уже важко сказати, — в дпов в я. — На вашому м сц я шукав
би опариш в.
Молодий констебль реготав, але тут же ос кся п д недобрим поглядом.
старшого патрульного.
— А ви х ба не хочете, щоб цим зайнялася виїзна спецгрупа? - Запитав я.
Пол цейський посм хнувся:
— То вони нам дякую скажуть, коли з'ясується, що це дохлий олень. Так воно буває
здеб льшого.
- Хлопчики думають накше...
— Знаєте, з вашого дозволу я хот в би сам переконатися.
В н махнув рукою молодшому напарнику:
—П шли, нема часу втрачати.
Я простежив поглядом, як вони л зуть через кущ бредуть до л су. Мене н хто не
просив чекати, та й сенсу не було. Я дов в патрульних, куди м г; нше у їхн х руках.
Вт м, я не поїхав. Натом сть повернувся до свого «лендроверу» з-п д сид ння витяг
пляшку м нералки. Вода тепленька, але все ж таки в рот так пересохло... Я одягнув сонячн окуляри
, спершись на брудно-зелене крило, почав дивитися в б кл су, куди п шли пол цейськ . За
осокою їх уже не видно. В д болота несло мокрою ржею, в розжареному пов тр дзижчали
брязк т ли комахи. Повз протанцювала пара бабок. Я сьорбнув ще ковток глянув на годинник. З
пац єнт в на мене н хто не чекає, до веч рнього прийому ще години дв , проте стояти на
узб чч , чекаючи результат в пошук вс льських правоохоронц в… Я м г би знайти
заняття краще. До того ж вони, напевно, мають рац ю. Хлопчаки справд могли натрапити на
труп тварини. Уява та пан ка
зробили нше.
Я все ще не їхав.
Через якийсь час у пол зору виникли два силуети, що продиралися кр зь
б ляст стебла, нещадно стегали їх формен сорочки. Ще на в дстан було пом тно,
наск льки бл д у них обличчя. На грудях молодшого пол цейського видн лися мокр блювотн
потоки, про як в н навряд чи нав ть здогадувався. Без зайвих сл в я простяг йому пляшку з водою.
В н вдячно її прийняв.
Л тн й констебль старанно ховав оч .
— Чортова рац я… сигналу не доб'єшся… — пробурчав в н, проходячи повз мене до
машин . Йому явно хот лося повернути соб той колишн й, грубуватий тон, та виходило
неважливо.
— Значить, таки не олень? - Запитав я.

Похмурий погляд у в дпов дь.
— Думаю, ви можете бути в льними.
Констебль дочекався, коли я сяду в «лендровер», лише пот м почав щось говорити
по рац ї. Коли я в д'їжджав, в н дос допов дав. Молодий пол цейський розглядав носи своїх
черевик в, тримаючи пляшку в руц , що безвольно повисла.
Я повертався до кл н ки. В голов немов мухи роїлися думки, але я н би
в дгородився в д них. Силою вол я не давав думкам вирватися з-п д ментальної
дротяної с тки, вони наш птували щось просто в п дсв дом сть. Попереду з'явився з'їзд до
селища та мого каб нету. Рука потяглася до вимикача повороту зупинилася. Нав ть не
думаючи, я ухвалив р шення, луна якого звучатиме ще к лька м сяц в. Те саме р шення,
що зм нить як моє життя, так чуже.
Я поїхав прямо. Курс на ферму Салл Палмер.
Розд л3
З одного краю ферми росли дерева, ншими виходила на болото. «Лендровер»

зд ймав клуби пилюки, поки я трусився по порит й шинами дороз , що вела до будинку Салл .
Припарковавшись на розбит й брук вц (все, що залишилося в д брукованого дворика), я вийшов.
Високий сарай, з браний з рифлених металевих лист в, здавалося, тремт в у струменях розпеченого
пов тря. Сам же житловий будинок сл пуче яскраво сяяв, хоча б лила, якими в н був пофарбований,
почали поступово лупитися с р ти. Яскраво-зелен ящики з кв тами, п дв шен по
обидва боки вх дних дверей, являли собою єдину живу пляму в цьому бл дому св т .
Зазвичай, коли Салл вдома, не встигнеш постукати, як тебе зустр чає гавк т її
шотландська в вчарка Бесс. Т льки не сьогодн . За в кнами жодної ознаки життя, хоча це ще
н чого не означає. Я постукав у двер .Ц єї хвилини причина моєї появи виглядала дуже
безглуздо. В оч куванн в дпов д я дивився в далеч нь, намагаючись придумати, що сказати,
якщо Салл в дкриє. Напевно, сказати можна було б правду, проте тод я виглядатиму так само
безглуздо, як Л нда Йейтс. А ще Салл може все жахливо зрозум ти, прийнявши м йв зит
зовс м не за прояв т єї прихованої тривоги, яку я н як не м г пояснити.
У нас з Салл був не те щоб роман, але все одно щось б льше, н ж просте шапкове
знайомство. У св й час ми часто бачилися. Н чого дивного тут немає, у нас, чужинц в, як приїхали
до села з Лондона, снувала сп льна точка дотику: минуле, м ське життя. До того ж
Салл була моїх рок в мала товариський характер, що дозволяло легко знаходити друз в. І ще
вона мала привабливу зовн шн сть, до реч . Мен подобалося часом сходити з нею в паб,
скоротати веч р.
Щоправда, не б льше. Як т льки я в дчув, що Салл може захот тися б льшого, я

п шов у т нь. Спочатку вона начебто здивувалася. З ншого боку, раз м ж нами н чого не було,
то не знайшлося й м сця образам чи почуття провини. При випадкових зустр чах ми, як
ран ше, ц лком в льно балакали, але все.
Про це я старанно дбав.
Я ще раз постукав у двер . Пам'ятається, в дчув нав ть полегшення, коли Салл
так не в дчинила. Вона явно кудись п шла, а це означало, що мен не треба пояснювати,
чому я тут. Якщо на те п шло, то я й сам не знав причин. Я не забобонний на в дм ну в д
Л нди Йейтс не в рю у передчуття. Якщо не вважати, що Л нда передчуттям це не назвала. Просто
сном. А я знаю, яким спокусливим може бути сон. Зрадницьки спокусливим.
Я повернувся спиною до дверей до того напрямку, в якому почали йти мої

думки. «Немає її вдома, що з того? — подумав я з досадою. — Якого б са я взагал зав вся?
Ну, помер якийсь турист чи там орн толог-дилетант... І це причина дати розперезатися уяв ?»
Однак на п вдороз до машини я раптом зупинився. Щось тут не так, а що не

зрозум ю. І нав ть повернувшись обличчям до будинку, я ще к лька секунд не м г знайти в дпов д .
Ящики з кв тами. З пожовклими, мертвими кв тами.
Салл н защо б не допустила такого.
Я повернувся. Земля в ящиках вся висохла, потр скалася твердою к ркою. Рослини не поливали
к лька д б. Може, нав ть б льше. Я постукав, покликав Салл на м'я. Коли знову не було
в дпов д , я взявся за дверну ручку.
Чи не замкнено. Можливо, проживши тут ст льки часу, Салл в двикла в д замк в. Але з
з ншого боку, вона, як я, приїхала з м ста, а стар звички в дмирають насилу.

В дчинившись, двер вперлися в купу пошти, що скупчилась у передпокої. Довелося
натиснути, , переступивши через розсипалися маленькою лавиною конверти, я пройшов на
кухню. Тут все знайоме: ст ни веселого лимонного кольору, добротн с льськ мебл та
деяк детал , як говорили про те, що господиня будинку так не змогла повн стю розлучитися
з м ськими звичками — електричний соковитискач, кавоварка та великий винний стелаж, майже
повн стю зайнятий пляшками.
Якщо не брати до уваги чималу к льк сть непрочитаної пошти, спочатку н чого
дивного в оч не впало. В будинку, однак, панувала затхла атмосфера, наче к мнати давно не
пров трювали. Потягувало солодкуватим запахом гнилих фрукт в. Пошукавши очима, я на
кухонн й шафц виявив глиняну миску, повну почорн лих банан в вкритих б лим
пушком пл сняви яблук апельсин в. Натюрморт memento mori [1]. З наст льної вази
неживо звисали кв ти, сорт яких я вже не м г визначити. Ящик серванту б ля мийки
наполовину висунутий, н би Салл в двол кли в ту мить, коли вона збиралася щось
д стати. Машинально я зробив крок, щоб засунути ящик, але передумав.
«Може, вона поїхала у в дпустку, — сказав я сам соб . — Або надто зайнята, щоб
викидати мертв кв ти та фрукти».
Маса можливих причин. Вт м, як Л нда Йейтс, я вже знав.
А чи не перев рити решту к мнат? Хм-м, н . Вже зараз я починав бачити в цьому
будинку потенц йне м сце злочину побоювався порушити будь-як сл ди чи докази.
Ход мо краще на вулицю...
Салл тримала своїх к з на задньому дворику. З одного погляду стало ясно, що
трапилося лихо. Пара-тр йка кволих, виснажених тварин ще стояла на ногах, але
б льш сть лежала ниць. Вже мертв чи просто непритомн сказати важко. Виг н
вищипаний майже до голої земл , а коли я зазирнув у водоп йне корито, то побачив зовс м
сухе дно. Поруч лежав шланг, очевидно для заливання. Перекинувши один к нець у корито,
я вздовж шланга д стався водорозб рного стояка. На звук води, що хльоснула,
пришкандибала пара к з почала жад бно пити.
«Щойно переговорю з пол ц єю, — вир шив я, — одразу викликаю ветеринара». Я
вийняв св й моб льник, проте сигнал не проходив. Прийом у район Манхема завжди
в др знявся примхою, ст льников телефони найчаст ше працювали
непередбачувано. Дал в д йшовши в д вигону, я побачив, як заворушився антенний
ндикатор. Я вже збирався набрати номер, як пом тив невелику темну пляму,
нап вприховану за ржавим плугом. З тривогою, в дчуваючи дивну впевнен сть, н би знаю,
що це таке, я наблизився.
У сух й трав лежала мертва Бесс, шотландська в вчарка Салл Палмер. Труп здавався
крих тним, шерсть сплутана та засипана пилом. Долонею я роз гнав р й, що п днявся, мух,
як вир шили обстежити моє власне, не наст льки гнилий, м'ясо, п сля чого п шов геть.
Встигнувши, до реч , звернути увагу, що собача шия майже повн стю перерубана.
Спека раптом стала просто пекельною. Ноги сам несли мене до лендроверу, поки
я боровся з спокусою плюнути на все поїхати. Натом сть, не д йшовши до машини,
я почав набирати номер пол ц ї. Чекаючи на в дпов дь, я тупо дивився на далеку
темно-зелену пляму л су, зв дки так недавно приїхав.
«Знову? Тут? Ск льки ж можна?!
З ступору мене вив в металевий голос, що пролунав у трубц . Я повернувся спиною
до л су, до хати.
— Хочу заявити про зниклу людину, — сказав я.
***
Інспектор пол ц ї виявився кремезним щ льним, як боксер, чолов ком на

пр звище Маккенз , на р к-два старш за мене. В оч кинулися його ненормально широк плеч ,
пор вняно з якими нижня частина т ла виглядала непропорц йно: коротк ноги, що зак нчувалися
до безглуздя витонченими ступнями. Його можна було б прийняти за мальованого культуриста з
мультф льму, якби жив т, що не розплився, загрозлива аура п днесеної драт вливост , яка
змушувала сприймати цю людину виключно серйозно.
Я чекав б ля своєї машини, поки Маккенз та його напарник-сержант, одягнений у

громадянське, ходили дивитися на собаку. Дивлячись на їхню неквапливу ходу, можна було
вир шити, що вони н куди не посп шають, що їм мало не байдуже. Але та обставина, що зам сть
звичайних пол цейських сюди приїхав старший сл дчий з особливих справ, говорила сама за себе.
Направивши сержанта оглядати к мнати, нспектор п д йшов до мене.

— Розкаж ть ще раз, чому ви сюди заїхали.
В д нього пахло одеколоном, пот м трохи пом тно м'ятою. Багряна в д засмаги
лисина палала кр зь руде волосся, що р дшало, але якщо Маккенз йв дчував дискомфорт,
стоячи п д палючим сонцем, то виду не подавав.
— Був поряд. Думав, зайду, нав даю.
— Св тський в зит, отже?
— Просто хот в переконатися, що в неї все гаразд.
Я не збирався втручати сюди Л нду Йейтс без особливої потреби. Якщо я її л кар, то
повинен вважати все, що вона мен каже, л карською таємницею. До того ж, думав я, пол ц ю
навряд чи ц кавить, що й комусь сниться. Мен б самому сл д було прост ше поставитися
до в щого сну Л нди. Якщо не вважати, що Салл - як не дивно - справд не
виявилося вдома.
- Коли ви востаннє бачили м с Палмер? — спитав Маккенз .
Я прикинув час.
— К лька тижн в як не зустр чав.
- Точн ше можете сказати?
— Пам'ятаю, що бачив її в паб , на л тньому барбекю, тижн в зо два тому. Вона туди
заходила.
- З вами?
-Н . Але ми поговорили.
Дуже коротко: "Прив т, як справи?" - «Нормально. Ну бувай". Безглуздя, по сут . Адже,
напевно, це була остання наша розмова. Якщо, зв сно, припустити найг рше. Проте сумн в ву
мене вже не залишалося.
— Минуло два тижн , сьогодн ви раптом вир шили з'явитися?
- Я просто почув, що знайшли чийсь труп. І захот в перев рити, чи все у неї гаразд…
— Що вас змушує думати, що ж ночий труп?

— Н чого не примушує. Так, подумав, чи не в дв дати...
— У яких ви з нею стосунках?
— Ну… скаж мо, друз .
- Близьк ?
- Та н .
- Спите з нею?
-Н .-
Спали? Я
хот в сказати, що це не його справа. Але такою є його робота. У под бних
ситуац ях таємниця особистого життя не така вже й важлива. Це я добре знав.
-Н .
Ми мовчки дивилися один одному в оч , пот м Маккенз вийняв з кишен коробочку з
м'ятними коржами , не посп шаючи, поклав одну до рота. Я звернув увагу, що в нього на шиї сидить
п дозр ла форма родимка.
Маккенз сунув коробочку назад, так не запропонувавши мен жодної цукерки. —
Отже, нтимних стосунк в у вас не було? Просто добр друз , я так зрозум в? — Знайом
були, та й год . — І все-
таки ви вважали за потр бне перев рити, чи гаразд вона. Причому лише ви, б льше н хто.
— Вона мешкає
тут зовс м одна. Вдалин в д людей нав ть за м сцевими м рками. — Чому не
подзвонили? Тут я зм шався.
— Нав ть на думку
не спало… — Має моб льний
телефон? Я сказав що є. — Чи знаєте
номер? Номер
Салл був
записаний у мене в моб льному телефон . Я почав прокручувати список, заздалег дь знаючи,
що саме в н збирається спитати. Потр бно бути дурнем, щоб не додуматися самому… — Викликати? —
запропонував я випереджаючи нспектора. - Валяйте.
Чекаючи на
в дпов дь, в н бурав мене поглядом. І що мен сказати Салл , якщо вона
п д йде до телефону?.. Хоча, якщо чесно, у це я не в рив. У
будинку в дчинилося в кно спальн , з нього висунувся сержант пол ц ї. —
Сер, тут у дамськ й сумочц телефон дзвонить. Ми
й сам могли чути, як позаду сержанта тихо переливається електронний
дзв ночок. Я натиснув кнопку в дбою. Мелод я замовкла. Маккенз кивнув напарников :-
Так, це ми. Продовжуйте.
Сержант зник. Маккенз почухав п дбор ддя. - Це
ще н чого не доводить, - сказав в н. Я промовчав.
В нз тхнув.
- Чортова
спека... Перший
натяк, що на нього хоч якось д є погода. — Гаразд, ход мо в
т нь. Ми в д йшли п д
захист будинку. — Родич має?
— спитав в н. — Може, хтось знає, де вона? - Важко сказати. Ферма їй д сталася у
спадок, але, наск льки я знаю, тутешн х
краях у неї н кого немає.
— Як щодо друз в? У сенс , окр м вас? Тут могла
таїтися якась пастка, гачок, проте роз брати було важко. — У селищ в неї знайом
є, та ось хто конкретно… — Дружки? — спитав в н, стежачи за моєю
реакц єю. — Вибачте, гадки не маю. В н невиразно
хмикнув, дивлячись на годинник. -
І що тепер? - Запитав я. — Перев рте, чи
зб гається ДНК трупа з зразком з
її вдома?
Інспектор глянув.
— А ви, мабуть, знаєте толк у цих справах.
Я в дчув, як зашар лися щоки.
- Та н …
Маккенз не став копатися дал , я крадькома перев в дух.
— Як би там не було, ми ще не знаємо, чи скоєно тут злочин. Є якась
ж нка, яка може бути! - Зникла, це все. Немає н чого, що пов'язувало б її з знайденим трупом.
- А собака?
— Можливо, вбита ншою твариною.
— Наск льки я пом тив, рана на шиї виглядає швидше р заною, а не рваною. Вона
нанесена гострим предметом.
Знову той самий оц нюючий погляд. Я подумки дав соб стусан за балакуч сть. Зараз
я просто м сцевий л кар. І н чого б льше.
— Побачимо, що скажуть експерти. Нехай нав ть так; собаку вона могла вбити своїми руками.
— Ви сам не в рите в це.

В н явно хот в заперечити, проте передумав.
-Н , не в рю. Але й посп шати з висновками теж не збираюся.
В дчинилися вх дн двер . З неї, похитуючи головою, вийшов сержант:
- Порожньо. Вт м, св тло в коридор та в тальн залишалося гор ти.
Маккенз кивнув, н би саме такої в дпов д чекав. В н обернувся до мене:
— Не см ю вас б льше затримувати, докторе Хантере. П зн ше над шлемо кого-небудь
оформити вашу заяву. І буду вдячний, якщо ви утримаєтеся в д пустих розмов на цю тему.
— Зрозум ло, — в дпов в я, намагаючись приховати роздратування в д того, що

мене попереджали про под бн реч .
В двернувшись, Маккенз почав щось обговорювати з сержантом. Я п шов геть,
але зупинився.
— Так, мало не забув, — сказав я. Інспектор кинув на мене невдоволений погляд. -

Щодо вашої родимки на шиї. Може, н сен тниця, але сходити на обстеження не завадить.
Повертаючись до машини, я потилицею в дчував, як вони дивляться мен сл дом.
***
Немов приголомшений, в в я машину назад до селища. Дорога б гла повз м сцеву «заводь»,
точн ше, обм л ле озерце Манхемуотер, що потроху, з року в р к, поступалося натиску очерету.
Дзеркально-спок йну гладь води лише зр дка порушували гусяч зграї. Н саме озерце, н забит
осокої протоки чи дренажн канави, що прор зали сус дн болота, не можна було пройти
нав ть на плоскодонц .Р к поблизу не було, Манхем обходили стороною р чков судна
туристи, що наповнювали нш м сця цього озерного краю вл тку. Хоча до сус д в було не б льше
к лькох миль, Манхем здавався зовс м ншою частиною Норфолка, постар лої малоприв тною.
Життя селища, обрамленого л сами погано осушеними топями, виглядало наст льки ж
заст йним, як болота навколо. Якщо не рахувати р дк сного любителя природи, що випадково
забредав сюди в пошуках сп вчих птах в, Манхем замкнувся в соб , все глибше й глибше занурюючись
у самотн сть, н би неприємний, н ким не улюблений старий.
Цього вечора, н би на глузування, селище в сл пучих променях сонця виглядало мало не

життєрад сним. Центральна галявина церковн клумби били по очах фарбами наст льки яскравими,
що ставало боляче. Кв ти — ось те небагато, чим пишався Манхем. За ними ретельно доглядав старий
Джордж Мейсон на пару з своїм онуком Томом, т сам сад вники, яких я зустр в у день приїзду.
Нав ть поставлений на попа жорн в на краю лужка — пам'ятник Д в -мучениц — той обв шаний
кв тковими г рляндами. Так повелося, що раз на р км сцев школяр прикрашали цей стародавн й
обел ск, поставлений на м сц , де, як говорить поголос, у ш стнадцятому стол тт сус ди по смерт
забили кам нням одну ж нку. Розпов дають, що вона позбавила парал чу якусь дитину, за це її
звинуватили у чаклунств . Генр якось пожартував, що т льки в Манхем можна стати мучеником за
добру справу додав, що в цьому урок для нас обох.
Додому йти не хот лося, тож я подався до кл н ки. Я часто бував там нав ть без
особливої потреби. Часом у моєму котедж ставало самотньо, а в Мейтланд завжди можна знайти хоча
б люз ю роботи.
Через задн двер будинку я потрапив прямо в амбулатор ю. Приємною та к мнатою
оч кування одночасно служила стара оранжерея, повна вологого пов тря та рослин, за якими з любов'ю
наглядала Джен с. Частину першого поверху було перетворено на особист апартаменти Генр ,
але вони перебували в протилежному крил особняка.
наст льки великого, що м г би розм стити вс х нас разом узятих. Я вирушив у старий оглядовий
каб нет , зачинивши за собою двер , знову в дчув умиротворюючий аромат дерева та воскової мастики.
Хоча каб нетом цим я користувався чи не щодня з моменту приїзду, в н швидше в дображав
ндив дуальн сть Генр , а не мою: старовинна картина з мисливською сценою, ст л-бюро з
кришкою, що забирається, добротне шк ряне кр сло. Полиц заповнен його старими книгами та
журналами з медицини, як, вт м, за менш типовою для с льського л каря тематикою. Були
томики Канта Н цше, причому одна полиця ц лком в ддана психолог ї - одному з ковзан в Генр .
Єдиним моїм особистим внеском у цю обстановку (та й п сля к лькох м сяц в умовлянь) став
комп'ютерний мон тор, який тихо гуд в на письмовому стол .
Генр не вдалося повн стю в дновити свою працездатн сть. Як його

кр сло-коляска, так м й контракт перетворилися на щось б льше, н ж простий тимчасовий
зах д. Спочатку контракт продовжили, пот м, коли з'ясувалося, що доктор Мейтланд все-таки не зможе
справлятися з роботою самотужки, ми уклали партнерський догов р. Нав ть старенький лендровер, на
якому я зараз їздив, теж свого часу належав Генр . Заїжджену машину з коробкою-автоматом, яка бачила
найкращ часи, в н придбав п сля т єї авар ї, що залишила його самого парал зованим забрала
життя Д ани, його дружини. Куп вля позашляховика була своєр дною декларац єю про нам ри, коли
в н усе ще ч плявся за над ю, що колись зможе знову ходити сид ти за кермом. Т льки цього
не сталося. І н коли не станеться, як запевнили л кар .
- Ід оти. Напяли на людину б лий халат, як в н одразу уявить себе Богом,

часом виразив Генр .
Однак нав ть йому довелося визнати, що л кар мали рац ю. Так що на додачу
до «лендроверу» я успадкував частину л карської практики Мейтланда, що безперервно
розросталася. Спочатку навантаження ми под лили б льш менш пор вну, хоча все част ше част ше
займався роботою я один. Це не заважало саме Генр вважатися справжн мл карем в очах б льшост
пац єнт в, але я давно махнув на це рукою. Мешканцям Манхема я, як ран ше, здавався
чужинцем , мабуть, залишуся їм назавжди.
Зараз, у надвеч рню спеку, я спробував було поблукати медичними веб-сайтами, хоча
серце до цього не лежало. Я встав в дчинив обидв стулки скляних дверей на терасу. На стол
шумно працював вентилятор, безусп шно намагаючись роз гнати
важке, застояне пов тря. Нав ть за в дкритих дверей р зниця була суто психолог чною.
Я бездумно дивився в сад, акуратно прибраний охайний, т льки
як все нше в окруз — кущ та трава блищали висихали мало не на очах. В дразу за кордоном саду
починалося озеро Манхемуотер, так що в д неминучої зимової повен нас зазвичай захищав лише
низький насип. Б ля крих тної пристан на вод бовталася стара парусна шлюпка. Генр урочисто
менував її морським вельботом, хоча т льки так плоскодонн човни могли п д йти для озера,
що наст льки подр бнив. Так, до протоки Те-Солент з його яхтовими гонками нашому озеру ох як далеко.
Вт м, нам обом подобалося нод вийти на воду, нехай нав ть в окремих м сцях тут дуже др бно,
а очерети ростуть зовс м непрох дною ст ною.
Сьогодн , на жаль, немає жодних шанс вп дняти в трило. Стояв такий штиль, що нав ть не
було бриж . З мого м сця вдавалося розглед ти лише далек очеретян зарост , що греб нцем
в докремлювали озеро в д неба. Тиша та гладь, справжня водяна пустеля, яка могла здаватися як
умиротворюючою, так похмурою. Все залежить в д вашого настрою.
Зараз н чого утихомирюючого я в н й не бачив.
— Я так думав, що то ви.
Я обернувся побачив, як Генр в'їжджає до к мнати.
— Так, якийсь порядок навожу, — сказав я, в дриваючись в д своїх далеко.
занедбаних думок.
— У вас тут, як у грубц , — пробурчав в н, зупинившись перед вентилятором. Якщо не рахувати
н г, Генр м г би з йти за тен систа, що пихає здоров'ям: солом'яне волосся, засмагле обличчя, живий
погляд.
— І що там таке про хлопчак в з мерцем? Джен ст льки про це говорила,
коли занесла об д.
Щонед л Джен с зазвичай приносила судок з тим, що готувала особисто соб . Генр
наполягав, що в змоз сам варити об д у вих дн , але я пом тив, що в нр дко викладається на повну
силу на кухн . Джен с — чудова кухарка, яп дозрював, що її почуття до Генр не обмежуються суто
д ловими стосунками господаря та простої хатньої роб тниц . Мен здається, що її несхвальна думка
про пок йну дружину Мейтланда пояснюється здеб льшого ревнощами, тим б льше, що Джен с
незам жня. Дек лька раз в вона нав ть кидала натяки на деяк скандальн чутки, проте я дав ясно
зрозум ти, що мен це нец каво. Нехай нав ть подружнє життя Генр не була т єю дил єю, якою
вона йому представлялася зараз, я не хот в брати участ в посмертному перемиванн к сточок.
Н чого дивного, що Джен с уже знала про мерця. Мабуть, половина селища гула чутками.
— Це у Фарнемському л с ,—в дпов в я.

— Мабуть, хтось з горе-натурал ст в. Обв шаються рюкзаками тягнуть їх як
мурахи, та ще й у таке пекло.
- Мабуть…
Моя нтонац я змусила Генр п дняти брови.
- Тобто, як? Невже вбивство? То розважимося!
Його веселощ затихли побачивши мого насупленого обличчя.
— Я, мабуть, поквапився з жартами…
Я розпов в йому про св йв зит до будинку Салл Палмер, потай спод ваючись, що сьогодн шн
под ї, зодягнен в слова, стануть в д цього менш реальними. На жаль, над я не справдилась.
- Боже м й, - похмуро промовив Генр , коли я зак нчив. — І пол ц я вважає, чи це вона?
— Безпосередньо н чого не сказали — н так н н . Напевно, не можуть поки що вир шити.
— Боже милосердний, що д ється на цьому св т …

— Може, це й не вона.
- Звичайно, не вона, - п дхопив Генр . Але я бачив, що в н в рить у це не
б льше мого. — Що ж, не знаю, як ви, а я не в дмовився б в д чарки.
— Дякую, я пас.
— Вир шили залишити м сце для «Баранця»?
«Барашком» тут звали м сцевий паб «Чорне ягня». Я часто бував у цьому єдиному на
все селище кабачку, хоча цього вечора, п дозрював я, мен не захочеться приєднатися до
головної теми обговорення.
- Та н . Думаю сьогодн просто посид ти вдома, — в дпов в я.
М й будинок, старенький кам'яний котеджик, стояв на краю селища. Я купив його, коли
остаточно стало зрозум ло, що лишуся тут довше н ж на ш сть м сяц в. Генр запевняв, що
був би радий надати мен притулок у себе, , Бог св док, його «Банк-хаус» справд величезний.
В одному винному льоху м г би повн стю пом ститися м й котедж. Але на той час я був готовий
почати обживати своє власне гн здо, в дчути себе кор нням, а не просто тимчасовим
постояльцем. І хай нав ть мен подобалася нова робота, жити з нею разом я не хот в. Бувають
так моменти, коли тягне зачинити за собою двер та спод ватися, що хоча б к лька годин не
дзвонитиме телефон.
Саме так почуття я в дчував зараз.

***
Назустр ч моєму автомоб лю тяглася нечисленна низка людей, що йдуть

на веч рню службу. При вход до церкви стояв Скарсдейл, параф яльний священик. Л тня
сувора людина, яка, з знатися, не викликала в мене теплих почутт в. В н, однак, займав свою
посаду багато рок в, за ним йшла нехай невелика, але в ддана паства. З в кна машини я помахав
Джуд т Саттон, вдов , що жила п д одним дахом з дорослим сином Рупертом,
товстим увальнем, який завжди тягся на два кроки позаду своєї владної матер . Джуд т про щось
розмовляла з подружжям Гудчайлд. Ця пара, Л та Маржер , являла собою класичний приклад
подружжя похондрик в, пост йних пац єнт в нашої амбулатор ї. Я нав ть злякався, що
зараз мене зупинять на мпров зовану консультац ю. У Манхем не визнавали
л кар в права на нормований робочий день.
Вт м, того вечора мене не затримали н ц двоє, н хтось ще. Я

припаркувався на потр сканому в д спеки ґрунтовому майданчику б ля котеджу ув йшов до
будинку. Панувала страшна задуха. Я навст жв дчинив ус в кна д став з холодильника банку
пива. «Нехай ми й не збираємося йти сьогодн в „Баранчик“, але людин все одно треба промочити
горло». Варто було так подумати, як так потягнуло випити, що я прибрав пиво назад налив соб
джина з тон ком.
Кинувши наколотого льоду в склянку додавши часточку лимона, я с в за дерев'яний столик
у саду за будинком. М й садок через поле виходив на л с, хоч вигляд не наст льки вражав, як з
тераси кл н ки, похмурим його теж не назвеш. Я не кваплячись зак нчив св й джин,
п дсмажив яєчню з'їв її на пов тр . Спека нарешт почала спадати. Я сид в за столиком
дивився, як нер шуче проступають з рки в неквапливо тьмяному неб . Думки оберталися навколо
тих под й, що розгорталися зараз за к лька миль в д мого будинку, дос мирному куточку, де
брати Йейтс зробили страшне в дкриття. Я спробував уявити, що Салл Палмер зараз см ється
десь, що вона ц ла
неушкоджена, н би лише силою думки це можна перетворити на реальн сть. Але з якоїсь причини образ
вислизав.
В дтягуючи хвилину, коли мен доведеться йти в будинок намагатися там заснути, я стирчав.
у саду, поки небо не потемн ло до темно-ф олетового оксамиту, поцяткованого уколами мерехтливих
з рок-семафор в, що безладно леплять пов сть про давно згасл порошинки св тла.
***
Задихаючись, залитий пот м, я прокинувся, як в д поштовху. Безглуздо озирнувся довкола, не

розум ючи, де перебуваю. Пот м знову повернулася д йсн сть. Ц лком голий, я стояв б ля в дкритого
в кна спальн .П дв коння боляче вр залось у стегна, бо я вже майже наполовину висунувся назовн .
Невпевнено подавшись назад, я с в на л жко. У св тл м сяця з м'ят простирадла в дсв чували
б лизною. На обличч п дсихали сльози, я чекав, коли серце перестане шалено битися.
Знову цей сон.

М йв чний, сьогодн особливо страшний кошмар. Завжди такий яскравий, що
пробудження здавалося люз єю, сон — д йсн стю. Ось у чому його жорсток сть. Тому що в снах Кара та
Ал са мої дружина та шестир чна дочка, все ще жив . Їх можна було побачити, з ними поговорити.
Доторкнутися. Ув сн ям гв рити, що в нас, як ран ше, є майбутнє, а не т льки минуле.
Я боявся своїх сн в. Не просто через те, що кошмари лякають. Н навпаки.

Я боявся сн в тому, що за ними завжди чекало пробудження.
Знову виникав б ль втрати, наст льки ж р зкий, як того моторошного дня. Часто бувало,
що я прокидався в ншому м сц , як лунатик, чиє т ло поводиться незалежно в д вол господаря. Я
м г прокинутися, як сьогодн , стоячи б ля в дчиненого в кна, або на самому верху крутих небезпечних
сход в, н чого не пам'ятаючи про те, як потрапив туди або яка п дсв дома сила мене туди загнала.
Незважаючи на теплу до огид н ч, мене пробрав озноб. Зовн долинуло самотнє лисяче гавкання.
Через деякий час я л г пот м просто дивився в стелю, поки не збл дли т н не розтанула темрява.
Розд л4
Над болотами ще клубочився туман, коли молода ж нка зачинила за собою двер .
почала свою ранкову проб жку. Л н Меткалф б гла легко та з задоволенням, як добре
тренований легкоатлет. Недавнє розтягування литкового м'яза ще давало про себе знати, так що Л н, не
бажаючи перестаратися, спочатку взяла легкий темп, перейшовши пот м на невимушений довгий
мах. Залишивши за вузьким провулком, де стояв її будинок, вона звернула на зарослу стежку, що вела
до озера через пересохле болото.
По ногах хлипали довг стебла трави, мокр й холодн в д роси. Л н вдихнула
на повн груди, рад ючи ранковому пов тр . І нехай сьогодн понед лок, немає кращого
способу розпочати новий тиждень. Зараз — її улюблена пора доби, де немає м сця турботам, немає
бухгалтерських книг фермер в др бних крамар в, як завжди зустр чають у багнети її поради. Ще
попереду прикрост , смутку та образи на людей. А зараз св т св жий яскравий. У ньому звучить
лише ритм її б гу та хриплуватий метроном дихання.
Л н виповнився тридцять один р к, вона вир знялася чудовим здоров'ям, силою
вол з бран стю, що дозволяли п дтримувати прекрасну спортивну форму, що означала
ще й те, що вона чудово виглядає в тугих шортах коротк й футболц (хоча з знатися в цьому вголос
нахабства не вистачало). Адже справа полегшувалась тим, що їй просто подобалося так поводитися.
Подобалося викладатися без залишку, а пот мп дстьобувати ще трошки. Що може бути краще, н ж,
одягнувши на початку дня пару крос вок, залишати за спиною милю за миль, поки св т навколо
тебе т льки-но оживає? Якщо є найкращий спос б, то в н їй поки що нев домий.
"Якщо, звичайно, не рахувати сексу". А ось тут останн м часом чогось не вистачало. Не в сенс
бажання, н : вистачало одним оком подивитися на Маркуса п д душем — як в н змиває з себе
цементний пил чергового робочого дня, як його темне волосся ондатровим хутром мокро липне
до шк ри, — внизу живота щось знову стискалося пружиною. Але в т хвилини, коли за
задоволенням стояло ще щось, рад сть ф зичної насолоди притуплялася для них обох. Тим б льше, що
н чого не вийшло.
Поки що.
Намагаючись не збитися з ноги, не втратити ритм, Л н перемахнула через канаву.
«Втратити ритм, — скривившись, подумала вона. — Мр й дал ». Ус ритми її т ла
як за годинником. Щом сяця без ос чки, мало не щодня, починалася ненависна кровотеча, що
означала к нець чергового циклу чергове розчарування. Л кар говорили, що з ними обома
все гаразд, просто у деяких на це йде б льше часу. Хто його знає, чому… «Спробуйте ще», —
радили медики. І Л н з Маркусом намагалися знову знову. Спочатку нав ть було см шно,
що л кар прописали те, що їм обом так подобалося робити. "Секс за рецептом", - часом жартував
Маркус. Пот м жарт в зменшилося на їхнє м сце прийшло… Розпач? Мабуть, ще нема. Однак
черв'ячок безвиход вже почав п дточувати вс боки їхн х стосунк в, забарвлюючи життя в нший
кол р.
Н хто з них уголос про це не говорив. Хоча й мав п дстави. Л н знала, як

досадував Маркус, що його зарплата буд вельного роб тника була меншою, н жу
дружини-бухгалтера. Взаємн закиди ще не пролунали, але вона боялася, що їхн й час не за горами. І
вона знала, що здатна вразити, п дчепити людину ан трохи не менше, н ж Маркус. Зовн все поки що
виглядало гладко; вони запевняли один одного, що причин для тривоги немає, що посп шати н до
чого. Та на безпл дн спроби й так п шли роки, а ще через чотири їй буде тридцять п'ять. Той самий
в к, п сля якого, як вона завжди стверджувала,
дитину заводити вже не буде. Л н швидко п драхувала в думц : «Ще сорок в с мм сячних».
Страшенно мало. Сорок в с м можливих причин для розчарування, на додаток до тих, що були.
Вт м, нин шн йм сяць виявився ншим. Цього м сяця розчарування зап знюється на три дн .
Вона швидко пригасила скру сповненої над ї. Ще зарано. Нав ть

Маркус той поки що не знає, що м сячн не прийшли. Нема чого будити в ньому
необґрунтован над ї. Чекаємо к лька дн в вже тод зробимо тест. В дц єї думки у неї
защем ло п д серцем. "Б жи, просто б жи, не думай", - наказала вона соб .
Вже зд ймалося сонце, лакуючи небо навпроти. Стежка йшла вздовж приозерного насипу,
ведучи кр зь очерет до темної ст ни л су. Над водою л ниво курився туман, наче озеро ось-ось
займеться полум'ям. В тиш раптом плеснула хвостом рибка-стрибунча. Як же здорово! Л н пристрасно
любила л то, любила цей краєвид. Хоча вона родом з тутешн хм сць, їй доводилося їхати
далеко: ун верситет, закордонн подорож …Т льки вона завжди поверталася додому. "Богом
обласканий край", - завжди повторював батько. Не можна сказати, щоб Л нв рила в Бога, але їй було
ясно, що батько мав на уваз .
Незабаром розпочнуться її улюблен м сця. Стежка роздвоїлася, Л н звернула до л су. Вона
спов льнила б г, коли дерева з мкнулися над головою, ховаючи її в т н . У неясному св тл
можна запросто сп ткнутися про якийсь кор нь. Був уже такий випадок, їй довелося пропустити два
м сяц проб жки через розтяг.
Однак сонце, хоч ще й низьке, вже почало пробиватися кр зь сут нки, перетворюючи
листя в ажурну реш тку, що св титься. М сцев л си дуже стар , справжн нетр з мертвих
ствол в, задушених повзучими рослинами. Болотистий, зрадливий ґрунт. Лаб ринт оманливих,
звивистих стежок, здатних заманити необережного подорожнього в саму хащу — раптом зникнути.
Якось, т льки-но переїхавши до їхнього нин шнього будинку, Л н необачно вир шила
досл дити цей л с на одн й з проб жок. Минув годинник, перш н ж їй з чистого випадку вдалося
вибратися на знайому стежку. На той час, коли вона повернулася додому, Маркус не знаходив соб
м сця в д тривоги. З того часу Л н завжди трималася одн єї й т єї ж стежки.
Половину її шестимильного маршруту означала невелика галявина з давн м кам'яним
обел ском посередин . Можливо, колись в н був частиною маг чного кола, як у Стонхендж ,а
може просто служив стовпом для вор т. В дпов д н хто не знав. Порослий травою та лишайником,
обел ск один пам'ятав свою стор ю та таємниц . Кам нь, вт м, в дм нно п дходив як
покажчик, Л н взяла в звичку поплескувати його шорсткий б к, розвертаючись у зворотний шлях.
До галявини залишалося к лька хвилин б гу. Глибоко ритм чно дихаючи, Л н стала
думати про сн данок, щоб п дхльоснути себе.
Коли виникла тривога, сказати важко. Швидше все почалося з зростаючого
прихованого почуття, яке в результат зодягнулося в св дому думку. Раптом л с видався неприродно
мовчазним. Переважним. Тупот н г по стежц почав звучати занадто голосно в тиш .Л н
вир шила махнути рукою на це в дчуття, але воно наполегливо продовжувало нагадувати
про себе, посилюючись з кожною миттю. Тягнуло обернутися назад. Що таке? Можна подумати,
вона н коли не б гала цим маршрутом останн два роки, майже щоранку. Але ран ше
такого занепокоєння не було.
Сьогодн все по- ншому. Волосся на потилиц стало дибки, н би хтось дивився їй у спину. "Не
будь дурою", - сказала вона соб . І все ж таки бажання обернутися зростало. Л н уперто вдивлялася в
дор жку перед очима. Єдиною живою стотою, що їй якось довелося побачити тут, був олень.
Нин , однак, на оленя щось не схоже. «Бо н якого оленя немає. Взагал н чого немає, лише вигадки.
У тебе на три дн затримка, ти просто на взвод ».
Ця думка її в двернула, але ненадовго. Вона ризикнула кинути за плече косий погляд
пом тила одн лише темн г лки стежку, що йшла за поворот. Нога в дразу за щось
зачепилася, Л н млином замахала руками, намагаючись утримати р вновагу. В дчайдушно
забилося серце. "Ід отка!" Ось-ось має з'явитися галявина, оазис сонячних зайчик в серед
задушеного л су… Л н понатиснула, шльопнула долонею грубо обтесаним плечем кам'яного
обел ска швидко розвернулася навколо.
Порожньо. Одн т льки дерева, занурен в похмурий роздум серед сут нкових т ней.
«А ти чого хот ла? Л совика побачити?» Вт м, Л н все ще не йшла з галявини. Н

пташиного сп ву, н шаруд ння комах — н чого. Н би л с затамував подих у сумн й тиш .
Раптом стало страшно заз хнути на цю безмовн сть, покинути притулок, яким здавалась галявина
ц єї мит , знову в дчути, як навколо тебе змикаються дерева. "І що ти збираєшся
робити? Стирчати тут ц лий день?»
Не давши соб часу на роздуми, Л н в дштовхнулася в д каменю. П'ять хвилин - знову
свобода. Вона уявила, як це буде: в дкрит поля, озерний прост р, чисте небо. Тривога ще
п дточувала зсередини, але слабша. А т нистий л с ставав дедал прозор шим сонце вже
кидало попереду свої промен . Л н почала заспокоюватися тут, трохи в ддал к,
пом тила щось незвичне.
Вона зупинилася за к лька крок в. Розпластавшись упоперек стежки, немов п сля
ритуалу жертвопринесення, на земл лежав мертвий кролик. Н , не кролик. Заєць з
перемазаною кров'ю вовною.
Ран ше такого не траплялося.
Л н швидко озирнулася навколо. На жаль, дерева в дмовлялися пояснити, зв дки взялося
зв рятко. Л н переступила через тушку знову перейшла на б г. «Лисиця, — сказала вона про
себе, виходячи на звичний ритм. — Мабуть, я її злякала». Так, але як її не лякай, лисиця не залишить
видобуток. І щось не схоже, щоб зайчика просто так кинули. Таке враження,
що…
Що це зробили навмисне.
Та н , н сен тниця якась… Л н викинула з голови цю думку припустила по
стежц . І ось вже узл сся л су, знову в дкрита м сцев сть, знову видно гладь озера.
Занепокоєння, що в дчувалося к лькома хвилинами ран ше, почало проходити, згасаючи
з кожним новим кроком. У сонячному св тл воно здавалося абсурдним. Нав ть до ганебност
безглуздим.
П зн ше Маркус згадає, що коли його дружина повернулася додому, по рад о

передавали м сцев новини. Поки Л н закладала хл бн скибки в тостер р зала
банани, в н розпов в їй, що зовс м неподал к, за к лька миль, знайшли чийсь труп. Мабуть,
уже тод п дсв домо виникла думка про якийсь, ще неясний зв'язок м ж под ями, бо Л н
згадала про мертвого зайця. Вт м, зробила вона це в жарт вливому тон , п дсм юючись з
власних страх в. На момент, коли п дсмажений хл б вискочив з тостера, вся под я здавалася
обом подружжю абсолютно
незначним.
П сля повернення Л н з душу вони б льше не згадували про знах дку.
Розд л5
Я вже наполовину зак нчив з ранковим прийомом, коли з'явився Маккенз . Джен с
принесла цю новину разом з стор єю хвороби наступного пац єнта. В дц кавост оч
домроб тниц стали круглими.
— До вас прийшов пол цейський. Старший нспектор Маккенз .
Сам не знаю чому, але пов домлення мене не здивувало. Я глянув на обкладинку
амбулаторної карти. Анн Бенчл , бабуся в с мдесяти рок в з хрон чним артритом. Старий
знайомий.
- Ск льки ще? - Запитав я, в дтягуючи час.
—П сля ц єї — троє.
— Скаж ть, що я швидко. Так, запрос ть м с с Бенчл .
Джен с на секунду остовп ла, проте н чого не сказала. Я сумн вався, що до цього
моменту в селищ була хоча б одна людина, яка не знала б, що на день ран ше знайшли чийсь
труп. Поки що, вт м, н хто, здається, не думав про Салл Палмер. Ц каво, ск льки ще це триватиме?
Аж до в дходу Джен с я вдавав, що вивчаю стор ю хвороби. Ясно, що Маккенз не

прийшов би без нагальної потреби, причому навряд чи хтось з ранкових пац єнт в мав щось справд
серйозне. Я сам не знав, чому змушую нспектора чекати, якщо не рахувати повного небажання чути, з
чим в н зав тав.
Я намагався про це не думати, займаючись наступною пац єнткою. Будував
сп вчутливу м ну, поки м с с Бенчл демонструвала вузлуват пальц , давав зовс м
непотр бн поради, виписуючи черговий рецепт на заспок йлив , невизначено посм хався
їй у спину, поки вона шкутильгала до виходу. Тепер же в дкладати
дал не можна…
— Кличте його, — сказав я Джен с.
—В н, здається, не в дус , — сказала вона.
Побачивши Маккенз , я зрозум в, що це ще м'яко сказано. Обличчя вкрите рум'янцем
глибокого роздратування, а щелепа войовничо стирчить уперед.
— Ви так люб'язн , докторе Хантере, — почав в н, ледве приховуючи уїдлив нотки. У
руках Маккенз тримав шк ряну папку, яку й поклав соб на кол на, без запрошення
с вши навпроти.
— Чим можу служити, нспекторе?
— Дещо хот лося б прояснити.
- Труп дентиф кували?
- Поки немає.
В н вийняв з кишеньки коробочку з м'ятними коржами кинув одну в рот. Я чекав. Мен
досить доводилося бачити пол цейських, щоб розучитися нервувати, поки вони ведуть свою гру.
— А я гадав, що таких м сць уже не залишилося. Ну, ви розум єте: др бний с мейний
л кар, обходи вдома, таке нше, — сказав в н, оглядаючи к мнату.
Його оч зупинилися на книжкових полицях.
— О, багато книжок з психолог ї. Ц кавитесь, значить?

- Це не мої. Мого партнера.
— І ск льки ж пац єнт в у вас на двох?
Ц каво, куди в н хилить?
— Я сказав би, п'ятсот — ш стсот.
- Невже так багато?
— Селище невелике, але д лянка велика.

В н кивнув, н би ми розмовляли про звичайн с ньк реч .
— У великому м ст дещо по- ншому, так?
— Мабуть.
— Сумуєте Лондоном?
Тепер ясно, що за цим п де. І знов-таки дивуватися нема чому. Як п д вантажем,
занили плеч .
— Може, скажете, нав що прийшли?
—П сля нашої вчорашньої розмови я нав в деяк дов дки. Все-таки пол цейський,
чи знаєте.
В н холодно втупився мен в обличчя.
— У вас вражаюча б ограф я, докторе Хантере. Н як не чекав такого в д
с льського л каря.
Розстебнувши блискавку на папц , нспектор почав демонстративно копатися в паперах.
— Медичний диплом, пот м докторська антрополог я, та ще яка… Пот м
стажування у Штатах, в ун верситет Теннесс . І повернення до Англ ї на посаду судмедексперта-
антрополога. - В н схилив голову наб к. — Ви знаєте, я нав ть не зовс м розум ю, що це за штука
така, судова антрополог я, а прослужив у пол ц ї рок в двадцять. "Судова" - воно, звичайно,
зрозум ло. А ось "антрополог я"? Я завжди думав, що це коли вивчають стародавн к стки. Тип
археолог ї. Про те, як б жить повз нас швидкоплинний час…
— До реч , не хот лося б вас п дганяти, але на мене таки пац єнти чекають.
— О, я вас не затримаю на секунду. Отже, копаючись в Інтернет , я знайшов деяк ваш статт .І
назви так ц кав ...
В н витяг аркуш паперу.
— «Роль ентомолог ї у датуванн смерт ». "Х м я розкладання людського трупа".
Макенз опустив роздрук.

— Тонка матер я, не кожному по зубах… Словом, я подзвонив одному своєму другов в
Лондон. В н нспектор у столичному управл нн . Виявляється, в н про вас чув. Сюрприз-
сюрприз! Ви, зважаючи на все, працювали консультантом з ц лого ряду справ з розряду особливо
тяжких. Та ще у к лькох п дрозд лах: Англ я, Шотланд я, нав ть П вн чна Ірланд я. М й
приятель сказав, що ви один з небагатьох дипломованих судових антрополог в у вс й країн .
Працювали на масових похованнях в Іраку, Босн ї, Конго. Та ви сам краще за мене знаєте де… За його
словами, коли йдеться про людськ останки, ви, як то кажуть, «те, що л кар прописав». Не просто
дентиф кац я, а ск льки минуло часу, через що люди загинули... В н сказав, н би ваша робота
починається там, де опускають руки патологоанатоми.
— Нав що все це?

— Та до того, що мен не дає спокою одна думка: чому ви вчора про це промовчали? Адже
вам було в домо, що знайдено труп; ви сам п дозрювали, що це могла бути одна з м сцевих мешканок,
добре знали, що особист сть загиблої нам треба встановити дуже швидко.
Голоси Маккенз не п двищував, хоча обличчя почервон ло ще б льше.

— Моєму другу в управл нн все це здалося дуже дивним, якщо не сказати
б льше. І що ж у нас виходить? Я, старший сл дчий, кому доручено справу про вбивство, бачу
перед собою одного з найб льших судмедексперт в, який роз грує з себе д льничного
л каря-терапевта.
Я не забув подумки в дзначити, що в н нарешт вимовив слово «вбивство».
-Я є терапевт.
- Так, але не т льки! Чому така таємнич сть?
— Тому, що моя колишня профес я в цьому випадку не грає рол . Зараз я
просто л кар.
Маккенз задумливо розглядав мене, н би вир шуючи, чи немає тут якогось жарту.
—П сля того дзв нка я ще подекуди справлявся. Мен в домо, що ви працюєте
терапевтом лише останн три роки. Залишили судову антрополог ю та з'явилися у нас п сля того, як
ваш дружина та дочка загинули в автокатастроф . П'яний вод й другої машини в дбувся
легким переляком.
Я сид в нерухомо, мов кам нь. У Маккенз вистачило такту хоча б зовн здаватися
збентеженим.
— Не хот в я бродити стар рани, та якби ви вчора були з мною в дверт , до цього, мабуть,
не д йшло б. Зрештою, р ч у тому, що нам потр бна ваша допомога.
Я знав, що в н чекає в д мене питання «яка саме?», але ставити його не став. Так чи накше,
нспектор продовжив:
— Стан трупа ускладнює дентиф кац ю. Нам в домо, що це ж нка, та й год . І до того
часу, поки не буде встановлена особа, у нас пов'язан руки. Ми не можемо розпочати повномасштабне
розсл дування, доки на сто в дсотк в не знатимемо, хто ж жертва.
Проти своєї вол я вступив у розмову:

— Ви сказали «на сто в дсотк в». У мене враження, що на дев'яносто дев'ять ви
все ж таки впевнен .
— Ми дос не можемо знайти Салл Палмер.
Так, цього я оч кував, хоча все одно зазнав шоку в д того, що п дозри виправдалися.
— Дехто пригадав, що вона приходила в кабачок на барбекю, та поки що н
одного, хто м г би сказати, що бачив її п сля того вечора, — продовжив Маккенз .-
Минуло майже два тижн . Ми взяли зразки ДНК у трупа та з її будинку, проте результати з'являться не
ран ше н ж за тиждень.
- Що з в дбитками пальц в?
— Жодної над ї. І ми поки що не можемо сказати: чи розкладання зайшло так
далеко, чи подушечки пальц в зр зали навмисне.
- А зуби?
В н похитав головою.
— Для експертизи їх залишилося замало.
- Вибили?
- Можна так сказати. Або спец ально, щоб не дати вп знати т ло, або просто при травмуванн .
Поки що не знаємо.
Я потер пов ки.
— Отже, наче вбивство?
— О, щодо цього немає сумн в в, — похмуро в дпов вв н. — Розкладання у так й стад ї,
що не можна зрозум ти, чи було згвалтування, але ми думаємо, що так. І п сля цього її вбили.
- Як?
Не в дпов даючи, Маккенз д став з папки великий конверт кинув його на ст л. З-п д
клапана глянсово блиснули краєчки фотограф й. Рука мимовол потяглася до них, перш н жя
зрозум в, що роблю.
Я в дштовхнув конверт.
- Дякую не потр бно.
— Я подумав, може, вам захочеться самому подивитись.
— Я вже сказав, що не можу допомогти.

- Не можете чи не хочете?
Я потряс головою.
— Вибачте.
Маккенз ще к лька секунд дивився мен в обличчя, пот мр зко встав.
— Дякую, що викроїли для мене час, докторе Хантере.
У його голос брязкав льодок.
— Ви забули, — сказав я йому конверт.
— Залиш ть у себе. Може, захочете подивитись п зн ше.
В н вийшов з каб нету. Конверт, як ран ше, був у мене в руц . Все, що потр бно зробити, -
це витрусити фотограф ї. Натом сть я висунув ящик столу кинув туди всю пачку. Закривши ящик, я
попросив Джен с запросити чергового пац єнта.
На жаль, аж до к нця ранкового прийому думка про конверт не давала спокою. При кожн й
розмов , кожному обстеженн яв дчував, як в н тягне до себе. Коли останн й пац єнт зачинив двер ,
я спробував в двол ктися, заповнюючи стор ю хвороби. Пок нчивши з цим, я п дв вся п д йшов
до виходу на терасу. Ще два обходи п сля об ду — весь м й веч р. Був би будь-який в терець, я
м г би взяти шлюпку пройтися п дв трилом. Однак, з огляду на нин шню погоду, на вод ял г би
в такий самий дрейф, у якому почував себе прямо зараз, на тверд й земл .
П сля того, як Маккенз торкнувся мого минулого, усередин все якось дивно зан м ло.
Пол цейський н би говорив про когось ще. Про ншого Дев да Хантере, у тому, хто поринав у алх м ю
смерт , бачив к нцевий продукт численних випадк в насильства, катастроф сл пий
жорстокост природи. На череп п д покривом шк ри я дивився як на об'єкт досл дження,
пишаючись знанням, про снування якого чули дуже дуже мало людей. Що в дбувається з т лом
людини, коли її залишить життя? Для мене тут немає таємниц за с мома печатками. Я був близько
знайомий з б олог чним розпадом у вс х його формах, м г передбачити його переб г залежно в д
погоди, характеру ґрунту, пори року. Моторошно? Так. Але потр бно. І, наче чаклун, я насолоджувався
своїм ум нням визначити, коли, як хто. Про те, що це колись були реальн люди, особи, я пам'ятав
завжди, проте лише в абстрактному розум нн ; цих незнайомц в я вп знавав лише у смерт , не в
житт .
А пот м дв людини, яких я любив найб льше на св т , були в мене вкраден .
Дружина дочка, як св чки, загашен п'яницею, н крапельки, що не постраждали при
катастроф . Кара Ал са, миттєво перетворен з живих, сповнених енерг ї людей на мертву орган ку. І
я знав, з абсолютною кл н чною точн стю знав, що за ф зичн метаморфози їм доведеться пройти, чи
не з точн стю до години. І все це знання не могло дати в дпов д на те єдине питання, яке стало
мене пересл дувати: «Де вони?» Що сталося з життям, яке в них колись полягало? Як м г весь цей запал,
цей смак до буття, просто зникнути?
Я не в дав в дпов д , це незнання давило нестерпним тягарем. Колеги та друз були

сповнен сп вчуття, а я їх нав ть не пом чав. З якою рад стю я поринув би з головою в безодню
роботи, але вона стала лише пост йним нагадуванням про мою втрату про питання, на як я не м г
в дпов сти.
І я вт к. Повернувся спиною до всього, що знав, знову освоїв колишню медичну
профес ю сховався тут, у глушин . Самому соб дав нехай не нове життя, але хоч би нове
заняття у житт . Заняття, пов'язан з живими, а чи не з мертвими; заняття, при якому я м г
в дстрочити цю останню трансформац ю, нехай , як ран ше, незрозум лу для мене. І все вийшло.
Точн ше, виходило. До сьогодн шнього дня.

Я повернувся до столу висунув ящик. Д став фотограф ї. «Погляну та поверну їх
Макенз . Я н чого н кому не об цяв», — виправдався перед собою перевернув

зн мки.
Не знаю, що я оч кував при цьому в дчути, але точно не в дчуття звичност
того, що в дбувається. Я не про сам зн мки: Бог св док, що я за потряс ння пережив. Н ,
мене немов повернули на крок у минуле. Мимовол , несв домо я почав вивчати фото.
Ш сть кадр в, зроблених п д р зними ракурсами та з р зних бок в. Я швидко

перетасував зн мки повернувся до найпершого. Т ло оголене, лежить ниць з
витягнутими над головою руками, наче п рнаючи у довг стебла болотної трави. П длогу за
фотограф ями визначити неможливо. Потемн ла шк ра звисає складками, як погано
п д гнаний комб незон, але привертає увагу зовс м нше. Сем мав рац ю. В н казав,
н би у т ла були крила, це справд так.
По обидва боки хребетного стовпа йшли два глибок розр зи. Надаючи трупу
вид занепалого, гниючого ангела, в розр зи встромлен б л лебедин крила.
На тл шк ри, що розкладається, це виглядало огидно. Я ще к лька секунд розглядав
крила, пот м зайнявся вивченням самого т ла. З ран рисовими зернами сипалися опариш .
Не т льки з-п д лопаток, а й з численних др бн ших ран на спин , руках та ногах. Розпад зайшов
дуже далеко. Спека та волог сть сам по соб прискорюють процес, а тут ще попрацювали
тварини та комахи. Вт м, кожен такий фактор розпов дає свою власну стор ю, допомагаючи
в дтворити хронолог ю того, що сталося.
На останн х трьох зн мках т ло перевернуто. Т сам др бн пор зи на тулуб

к нц вках, а обличчя виглядає безформною масою перемелених к сток. Нижче п дбор ддя —
виставлен напоказ хрящ розс ченої гортан , тверд ш й не наст льки швидко схильн до
гниття, як м'як тканини, що покривали їх. Мен пригадалася Бесс, шотландська в вчарка Салл
Палмер. Собац теж перер зали шию.
Вкотре я почав переглядати зн мки. Усв домивши, що намагаюся знайти на них знайом
риси загиблої ж нки, в дклав фотограф ї уб к. Я все ще сид в за столом, коли в двер
постукали.
Генр .
- Джен с сказала, що приходила пол ц я. Що, с льськ знову взялися за
скотоложство?
— Це щодо вчорашнього.
— А-а… — В н посерйозн шав. - Проблеми?
- Та н .
Тут я злукавив. Було н яково приховувати щось в д Генр , але я н коли не вдавався в
подробиц свого минулого життя. Хоч в н знав, що я працював антропологом, ця сфера досить
велика, щоб сховати в н й ск льки завгодно гр х в. Судово-медичний б к моєї профес ї,
участь у пол цейських розсл дуваннях — усе це я приховав в д Генр . Розмовляти про так реч
мен не хот лося.
І сьогодн шн й день не був винятком.
Його оч привернули зн мки, що лежали на стол . В н був надто далеко, щоб
роз брати детал , але здалося, н би мене сп ймали на м сц злочину. Генр скинув брови,
стежачи, як я прибираю фотограф ї назад у конверт.
— Може, в дкладемо поки що цю розмову?
- Звичайно. Я загалом не думав пхати носа у ваш справи.
— Та не в цьому р ч. Просто… просто є деяк реч , як мен треба обм ркувати.
- У вас все в порядку? Ви, здається, дещо… стурбован .

- Так н все нормально.

В н кивнув, хоч стурбован сть в очах залишилася.
— Може, якось покатаємось на човн ? Трохи ф ззарядки нам обом не
завадить.
Нехай Генр не м г самост йно забиратися в шлюпку або залишати її, кал цтво не
заважало йому веслувати чи керувати в трилом.
— Домовилися, але краще за к лька дн в.
Було видно, як йому хочеться мене розпитати. Вт м, передумавши, в н зворотним
ходом п д'їхав до дверей.
— Гаразд, з'явлюся за вашим першим покликом. Де мене знайти, ви знаєте.
Коли Генр покинув каб нет, я в дкинувся в кр сл , задер обличчя до стел
замружився. "Я цього не хот в". А з ншого боку, кому взагал так хочеться? Не мертв йж нц ,
це точно. Я подумав про щойно побачен зн мки зрозум в, що в мене — як в неї самої — вибору
немає.
Маккенз залишив свою в зитку разом з фотограф ями. На жаль, д статися до нього не
вийшло н через оф с, н по моб льному. Я там там записався на автов дпов дач з
проханням передзвонити, пот м пов сив слухавку. Не можу сказати, що, прийнявши р шення, я
в дчув полегшення, все ж таки частина вантажу скотилася з плечей.
П сля цього залишалося роз братися з ранковим обходом. Т льки два пац єнти, в обох
випадках н чого серйозного: дитина з свинкою прикутий до л жка старий, який не бажав їсти. Коли
я з ними зак нчив, настав час об дати. Я вже їхав назад, розм рковуючи, де б перекусити, чи вдома чи в
паб , як запищав моб льник.
Я судорожно схопив його, але виявилося, що це лише Джен с з пов домленням, що дзвонили з
школи. Їх, бачите, турбує Сем Йейтс чи не можна, щоб л кар заїхав на нього подивитися?
Я погодився. Все-таки добре, що можна зайнятися чимось конструктивним, оч куючи

дзв нка в д Макенз .
Опинившись знову в Манхем , я зазначив про себе, що присутн сть пол ц ї на вулицях
послужила протверезним нагадуванням про те, що сталося. Ун форма констебл вр зко вид лялася
на тл веселеньких кв т в, що яскраво розфарбували церковний дворик головний лужок, а над
ус м селищем витало в дчуття мовчазного явного збудження. Школа, вт м, виглядала ц лком звичайна.
Хоча старшим д тям доводилося п'ять миль добиратися до найближчої середньої школи, в Манхем все
ще була своя — маленька, початкова. Залитий сонячним пром нням дворик школи, що колись служила
каплицею, був переповнений дитячим шумом гамом. Йшов останн й навчальний тиждень перед
довгими л тн ми кан кулами, виникало враження, що думка про це лише п дбадьорювала
звичайну стер ю великої зм ни. Якась малеча м'ячиком в дскочила в д моїх н г, увертаючись в д
своєї подружки, яка намагалася її осолити. Хихикаючи, вони втекли геть, наст льки зайнят грою, що
навряд чи звернули на мене увагу.
В дчуваючи знайому порожнечу п д серцем, я зайшов усередину. Бетт , секретарка, подарувала

мен сл пучу усм шку, коли я постукав у в дчинен двер вчительської.
— А, прив т! Ви щодо Сема?
Крих тна, завжди доброзичлива Бетт прожила в селищ все життя. Н разу не
побувавши одружена, вона д лила дах з своїм братом вважала шк льних учн в частиною своєї,
нехай нав ть добряче розрослої, с м'ї.
— Ну як в н? - Запитав я.
Бетт наморщила носик.
— Та щось нудиться. В н зараз у санчастин . Зайд ть туди, погляньте сам .
Насправд цим гучним словом «санчастина» називалася к мнатка з
умивальником, кушеткою та аптечкою першої допомоги. Сем сид в, зв сивши ноги похнюпивши
голову. Дитина виглядала змарн лим здавалося, готовий був ось-ось розридатися.
Поруч була молода ж нка тихим, умиротворюючим голосом читала йому книжку з картинками.
Побачивши мене, вона з полегшенням зупинилася.
— Здрастуйте, я докторе Хантере, — сказав я посм хнувся хлопчику. - І як ми почуваємося, Сем?
—В н трохи втомився, — в дпов ла ж нка за дитину. — Начебто минулої ноч в нього були
кошмари. Так, Сем?
Вона говорила спок йно, без поблажливост ,н би все це природно. Мабуть, його
вчителька, хоч ран ше ми не зустр чалися, та й акцент її звучав не так пом тно, як у м сцевих.
Сем насупився уткнувся п дбор ддям соб в груди. Я с в навпоч пки, щоб ми могли подивитися
один одному в оч .
- Це правда, Сем? Як кошмари?
Вт м, переглянувши зн мки, я й сам знав, що це за кошмари. Дитина, не п дн маючи
обличчя, мовчання.
— Ну гаразд, давай я тебе подивлюся, добре?
Я не чекаючи знайти н чого по своїй медичн й частин мав рац ю. Температура,
може, трохи завищена, але не б льше того. Я поплескав його по голов п дв вся.
— Здоровий як бик. Знаєш що, ти посиди поки що, а ми з учителькою трохи
поговоримо, гаразд?
-Н ! — скрикнув в н, запан кувавши.
Вчителька п дбадьорливо посм хнулася.
— Це н чого, Сем, адже ми будемо зовс м поруч, у коридор — я нав ть двер .
в дкрию, а пот мв дразу повернуся, добре?
Вона простягла Сему книжку. Попов льнивши секунду насупившись, дитина взяла її. Я
вийшов за вчителькою. Як було об цяно, вона залишила двер прочиненими, проте в д йшла вб к,
щоб нас не було чути.
— Вибачте, що вас довелося викликати. Я просто не знала, що робити, – тихо сказала
вона. — У нього була справжн с нька стерика. Дитину наче п дм нили.
Мен знову пригадали фотограф ї.
— Я вважаю, ви знаєте про вчорашнє?
Вона скривилася.
— У тому й р ч, що вс знають. І кожному з д тей хот лося про це почути з перших вуст. Для
нього це виявилося надто страшним.
— Батьк в викликали?
- Спробувала. Жодного номера, що у нас є, їх не виявилося. — Вона винувато знизала
плечима. — І тому я подумала, що краще викликати вас. Я дуже, дуже про нього турбуюсь.
Було видно, що це правда.

Я дав би їй тридцять рок в. Б ляве коротко п дстрижене волосся виглядало ц лком
натурально, хоча здавалося набагато св тл ше темних бр в, як зараз перер зала тривожна
складка. Обличчя злегка присипане ластовинням, особливо пом тними на тл легкої засмаги.
-В н пережив серйозний шок. Можливо, потр бен час на в дновлення.

сказав я.
-Б долаха Сем. І напередодн л тн х кан кул... — Вона кинула погляд у б к прочинених
дверей. — Ви вважаєте, чи йому знадобиться психотерапевт?
Я й сам про це думав. Якщо не настане покращень у найближч день-два, мен
доведеться виписувати напрямок. На жаль, мен самому довелося пройти таким шляхом, я знав,
що часом дотик до рани змушує її кровоточити ще сильн ше. Я вважав би за краще дати Сему шанс самост йно
одужати, нехай нав ть такий п дх д йшов урозр зз
новомодними поглядами.
- Подивимося, як п де справа. Можливо, до к нця тижня в н сам стане на ноги
нав ть б гатиме.
- Спод ваюся...
— Думаю, найкраще — в дправити його додому, — сказав я. — А ви не дзвонили до школи, де
навчається його старший брат? Може там знають, де як знайти батьк в?
- Н-н .Н кому це нав ть на думку не спало.

Вона виглядала роздратованою на саму себе.
— Є кому з ним посид ти, доки вони не приїдуть?
- Я сиджу. А в клас мене п дм нять, я знайду когось. - Тут вона зробила
кругл оч . — Ой, вибачте, адже я не сказала! Я його вчителька!
Я посм хнувся:
- Та я так подумав.
- Боже м й, нав ть не представилася! — При рум'янц , що спалахнув, ластовиння проступило
пом тн ше. - Дженн . Дженн Хаммонд.
Вона сором'язливо простягла руку. Тепла та суха долоня. Мен згадалося, як хтось згадував, н би на
початку року з'явилася нова вчителька, але вперше побачити її довелося лише сьогодн . Начебто.
— Мен здається, я вас два рази бачила в «Барашц », — сказала вона.

- Можливо. Н чне життя тут дещо обмежене.
Вона посм хнулася:
- Да я пом тила. Адже ми тому й приїжджаємо в так м сця. П ти в д усього
решти…
Мабуть, у мене щось промайнуло на обличч .

— Вибачте, але… у вас така вимова… я й подумала, що ви не м сцевий…
— Та н ,н чого, я справд не зв дси.
Все ж таки моя в дпов дь, мабуть, не до к нця її заспокоїла.
— Мен , мабуть, краще повернутись до хлопчика.
Разом з нею я зайшов попрощатися з Семом переконатися, що йому насправд не
потр бно заспок йливого. Треба буде нав датись увечер сказати матер , щоб не пускала його
до школи ще к лька дн в, доки болюч спогади про побачене не покриються досить м цною к ркою, яка
дозволить йому витримати безцеремонн стусани його шк льних товариш в.
Я вже п дходив до лендроверу, коли задзвонив моб льник.

Макенз .
— Ви залишали пов домлення, — почав в н без передмов.
Слова з мене ринули нестримним потоком:
— Я допоможу вам дентиф кувати труп на цьому все. Я не збираюся залазити в цю справу дал ,
чи домовилися?
- Як скажете.
Н , не в дчувалося подяки у так йв дпов д .Аз ншого боку, не такою вже люб'язною була
моя пропозиц я.
— І як думаєте розпочати?
— Мен треба подивитись, де знайшли труп.
— Труп уже в морз ,ям г би вас там зустр ти — скаж мо, за годину…
—Н -н , мен не потр бний труп. Лише м сце, де його знайшли.
Його роздратування в дчувалося нав ть через

телефон. - Чому? Що це
дасть? У мене пересохло у
рот . — Спробую з брати гербар й...
Розд л6
Над болотом л ниво пливла чапля, ковзаючи по хвилях льодового пов тря. З боку
вона здавалася надто великою, щоб триматися в неб :г гант у пор внянн з др бним
болотяним птахом, на який часом падала її т нь. П д йшовши у в раж, чапля почала
знижуватися , дв ч грюкнувши крилами, с ла на воду. Зарозум ло труснувши головою, вона
неквапливо пробралася через м лководдя застигла скам'ян лою статуєю на ногах-
тростинках.
Я неохоче в д рвав в д неї погляд, почувши в дпов дного Маккенз .
- Ось, - сказав в н, простягаючи запечатаний пластиковий пакет. — Вдягайте.
Д ставши б лий бавовняний комб незон, я засунув у штанини ноги , стежачи, щоб не
прорвати тонку тканину, став натягувати його поверх черевик в та штан в. Варто було
т льки застебнутись, як одразу виступив п т. До огиди знайоме почуття вологого
дискомфорту.
Немов ступив назад у час .
Я не м г струсити з себе в дчуття дежа-вю з т єї самої хвилини, як зустр вся з Маккенз на
пустир , куди вдень ран ше прив в за собою двох пол цейських. Зараз дорога в два ряди була
обставлена патрульними машинами значними автофургонами, що служать як моб льн командно-
рятувальн центри або штаби. П сля того, як я одягнув комб незон полотнян бах ли, ми, не
кажучи н слова, пройшли через болото стежкою, позначеною паралельними смужками помаранчевої
пол цейської стр чки. Я знав: Маккенз хоче запитати, чим я збираюся зайнятися; знав також те,
що в н думав, н би така його ц кав сть була б ознакою слабкост в моїх очах. Сам я, проте, н чого
не говорив зовс м не з пихатого бажання роз грувати з себе впливову, неприступну особу.
Просто в дтягував якнайдовше той момент, коли доведеться глянути в обличчя тому, заради чого
я тут опинився.
М сце знах дки трупа було в дгороджене додатковими смужками стр чки. Усередин ,
знеособлен б лими комб незонами, копалися у трав сп вроб тники пол ц ї. Це видовище
знову викликало до життя непрохан спогади.
— Хто має цей поганий «В кс»? — спитав Маккенз ,н до кого не звертаючись.
Якась ж нка простягла йому пахучу сум ш. Маккенз мазнув соб п д носом запропонував
баночку мен .
— Там ще досить смердить, хоча труп уже прибрали.
Був час, коли я наст льки зжився з запахами, властивими моїй робот , що вже не
турбувався про них. Т льки все це у минулому. Я нан с мазок камфорно-ментолового вазел ну
поверх верхньої губи , енерг йно ворушачи пальцями, просунув руки в пару гумових
х рург чних рукавичок.
- Якщо хочете, є маска, - сказав Маккенз . Я машинально захитав головою. Мен
н коли не подобалося надягати респ ратор без необх дност . - Тод п шли.
В нп рнув п д помаранчеву стр чку. Я за ним. Усередин кола пол цейськ
з спецбригади проч сували ґрунт. Дюжина невеликих маркер в, встромлених у землю,
позначала точки, де були знайден потенц йн речов докази. Я заздалег дь знав, що
б льш сть з них марн : цукерков фантики, недопалки та фрагменти к сток тварин, як не мають
жодного в дношення до того, що намагається виявити спецбригада. З ншого боку, на цьому етап
пол ц я не знала не могла знати, що важливо, а що н . Все буде розкладено по пакетикам та
прибрано для подальшого досл дження.
У наш б к дехто кинув к лька ц кавих погляд в. Тим часом
особисто мене ц кавила лише центральна д лянка. Тут трава почорн ла загинула, нагадуючи
вогнище. Хоча вбив її не вогонь. Стало пом тно ще щось: прор заний нав ть кр зь захисний ментол запах,
який н з чим не сплутаєш.
Маккенз кинув у рот м'ятний коржик прибрав коробочку в кишеню, н з ким не
под лившись.
— Це доктор Хантер, — пов домив в н пол цейським, хрускаючи коржом. - В н судовий антрополог.
Допомагатиме нам дентиф кувати труп.
- Та НУ? Ох, мабуть, доведеться йому повозитися, — зауважив один з сп вроб тник в. -
Трупа тут немає.
Почувся см х. Їх можна зрозум ти: вони займалися своєю роботою зустр чали в багнети будь-
як спроби втрутитися. Особливо з боку цив льних. З таким ставленням я вже стикався.
— Доктор Хантер тут за дорученням старшого сл дчого Райана. І ви, зрозум ло, дасте
йому всю допомогу, яка буде потр бна. — У голос Маккенз залунало роздратування. Обличчя навколо
раптово стали зовс м непроникними, я зрозум в, що цей випад припав проти вовни. Вт м, мен було
байдуже. Я вже сид в навпоч пки б ля смужки мертвої трави.
За своєю формою вона нагадувала контури т ла, що ран ше лежало тут. Силует гниття. На
земл ще корчилося к лька черв'як в, а на чорних розчавлених стеблах сн говими пласт вцями
було розкидано б ле п р'я.
Я оглянув одне з них.
— Крила точно в д лебедя?
— Думаємо, так, — в дпов в один з пол цейських. — Ми їх над слали орн тологу на
перев рку.
— Проби ґрунту?
— Вже у лаборатор ї.
За вм стом зал за у ґрунт можна визначити, ск льки кров вв бралося в землю.
Якщо жертв перер зали горло дома виявлення трупа, то концентрац я зал за виявиться високої.
Якщо н , то рану завдали або п сля смерт , або ж нку вбили ще десь, а т ло кинули тут.
- Що з комахами? - Запитав я.
— Ми, знаєте, не вперше це робимо…
- Знаю. Просто хочу з'ясувати, як далеко ви просунулися.
Пол цейський переб льшено тяжко з тхнув.
— Так, зразки комах з бран .
- І що з'ясувалося?
— Їхн по-науковому називають «личинки».
Фиркання та здавлен см шки. Я глянув.
— А лялечки?
- В сенс ?
— Яке у них забарвлення? Бл д ? Темн ? Спущен кокони знаходили?
Пол цейський заморгав, раптом похмурий. См х припинився.
- Жуки? Чи багато було жук в на т л ?
В н на мене дивився, н би побачив ненормального.
— Слухайте, це не урок б олог ї, а розсл дування вбивства!
Зрозум ло. Стар пол цейськ к сточки. Вихованц сучасної школи ревно
вивчають нов методики, готов запозичити будь-який досв д — аби допомогло справ . Але
залишаються й так , хто чинить оп р всьому, що не вкладається в їх розписан сто рок в тому правила
снування. Не раз не два доводилося мен з штовхуватися з ними. Схоже,
з таких тут з брали ц лий запов дник.

Я обернувся до Маккенз .
—Ур зних комах є р зн цикли розвитку. Ц личинки ось вони, бачите? - в
здеб льшого в д м'ясних мух. Мухи трупн та падаюч зелен . За наявност в дкритих ран оч кується,
що комахи прилетять до т ла негайно. Вони починають в дкладати яйця протягом години, якщо стоїть св тлий
час.
Помацавши навколо, я п д брав одну нерухому личинку поклав її на долоню.
— Ось ця скоро лялькнеться. Чим старша личинка, тим вона темн ша. Судячи з зовн шнього
мабуть, я б сказав, що цьому прим рнику дн вс м-в с м. Я не бачу навколо жодних коконних
фрагмент в, а це означає, що лялечки ще не виводилися. Повний цикл розвитку м'ясної мухи займає
чотирнадцять д б — отже, труп перебував тут коротший час.
Я викинув личинку назад у траву. Решта пол цейських прислухалася, кинувши працювати.
— Отже, виходячи з загального характеру д яльност комах, ми маємо справу з нтервалом

десь м ж одним та двома тижнями з моменту смерт . Я вважаю, ви знаєте, що це таке? — І я показав пальцем
на сл ди жовтувато-б лої маси, що прилипла до деяких травин.
— Поб чний продукт розкладання, — холодно в дпов в пол цейський.

— Правильно, — сказав я. - Це л поцера, вона ж трупний в ск. По сут , це мило,
утворене жирними кислотами м'яких тканин п д час розкладання м'язового б лка. Сильно п двищує
лужн сть ґрунту, що, власне, є причиною загибел др бної рослинност . І якщо ви уважно подив ться
на ц б л грудочки, то побачите, що вони тенд тн розсипчаст . Це св дчить про досить
швидкий процес розкладання, тому що в ншому випадку л поцера була б еластичн шою. Що узгоджується з
картиною виявлення трупа, що пролежав на пов тр в спеку, та ще й з безл ччю в дкритих ран, куди в льно
можуть проникати бактер ї. З ншого боку, л поцери не так багато, що знов-таки узгоджується з
припущенням, що з моменту смерт минуло менше двох тижн в.
Навколо стояла ц лковита тиша.

- Наск льки менше? - Нарешт подав голос Маккенз .
- Без додаткової нформац ї сказати неможливо. — Я глянув на рослини, що хир ли,
знизав плечима. — Навскидку, нав ть з урахуванням швидких темп в розкладання, я дав би дев'ять,
може, десять дн в. Якби довше, то в таку спеку вже настала б повна скелетон зац я.
Розмовляючи, я продовжував поглядом обшаривать мертву траву, намагаючись знайти те,

що, як я спод вався, могло тут перебувати.
— Як було зор єнтовано труп? — звернувся я до пол цейського.

— Сор єн… Чого?
- Голова куди дивилася?
Насупившись, пол смен показав пальцем. Перед очима спливли зн мки, я уявив, як були
витягнут над головою руки, почав оглядати землю там. Того, що я шукав, у трав не знайшлося, тож я
почав розгортати сп раль пошуку, обережно розсовуючи пальцями трав'ян стебла та розглядаючи
те, що знаходиться б ля кор ння.
Я вже почав подумувати, що н чого немає, що якась трупоядна тварина мене випередила, коли
в оч кинувся предмет, який шукав.
— Попрошу пакет для речових доказ в.
Дочекавшись пакета, я сунув руку в траву обережно вивудив висохлий,
зморщений клапоть коричневого кольору.

- Це що? — спитав Маккенз , по-журавлиному витягнувши шию.
— Приблизно за тиждень п сля смерт починається так звана пелолапс я.
З сковзування еп дерм су, якщо завгодно. Ось чому шк ра у трупа виглядає такою
зморщеною, н би не за розм ром. Особливо на руках. Зрештою шк рка сходить повн стю, як
рукавичка. Дуже часто таким речам не надають значення, оск льки люди не знають, що це таке,
вважають за пожухле листя.
Я виставив на огляд прозорий пакет з клаптиком т лесної тканини, схожим на
пергамент.
— Ви казали, що хочете виявити в дбитки пальц в?
Маккенз нав ть в дсахнувся.
- Жартуєте?!
-Н . Не знаю, з якого це пензля — правого чи л вого, але друга «рукавичка» має бути десь поруч,
якщо т льки не д сталася тваринам. Тож подальший пошук залишаю у ваших над йних руках.
Один з пол цейських пирхнув.

— І як накажете зн мати з нього в дбитки? — уїдливо спитав в н. - Та ви сам подив ться!
Лушпиння якась, та й год !
- О, тут все просто, - меланхол йно заперечив я, починаючи нав ть в дчувати якесь
задоволення. — Курячий суп з пакетика знаєте? Як то кажуть, «т льки додай води» — вуаля! —
в дпов ддю був тупий погляд. - Коротше, залиште клапоть на н ч у вод .В н набухне, ви зможете
натягнути його на руку. Так що гарантую ц лком пристойний наб р
"пальчик в" для анал зу.
Я вручив йому пакет.

- Так дореч . На вашому м сц я б привабив когось з долонею б льш витонченою. І
нехай заздалег дь одягнуть х рург чн рукавички.
Залишивши пол цейського розглядати трофей, я п рнув п д стр чку вийшов з кола.
Починало позначатися реактивний стан. Я скинув комб незон захисн бах ли, рад ючи вол .
Поки я зминав спецодяг у грудку, п д йшов Маккенз .В н задумливо хитав головою.

— Да-а, правду кажуть: в к живи, в к навчайся... Де це ви так призвичаїлися?
- У Штатах. Пров вк лька рок в у судово-антрополог чному центр Теннесс . На
«трупоферм », як його неоф ц йно називають. Єдине м сце у св т , де процеси розкладання
вивчають на справжн х людських трупах. Ск льки це займає за р зних умов, як фактори
впливають тощо… ФБР там навчає своїх агент в техн ц обробки м сця злочину. — Я кивнув у б к
пол цейського, який роздратовано роздавав вказ вки ншим сп вроб тникам. — Нам би, мабуть,
теж не завадило
такий заклад.
— Ага, в д них дочекаєшся... — Маккенз почав стягувати з себе комб незон. -

Ненавиджу ц чортов ганч рки… — пробурмот вв н, обтрушуючи костюм. — То ви вважаєте, що
вона була мертва дн в десять?
Я стягнув з рук гуму. Запах латексу та волога шк ра викликали до життя значно б льше
спогад в, н ж хот лося.
— Дев'ять чи десять. Щоправда, це зовс м не означає, що т ло пост йно пролежало тут.
Його могли привезти зв дкись ще, але, гадаю, ваш експерти зможуть в дпов сти на таке
запитання.
— Ви могли б допомогти їм.
— Вибачте, я об цяв допомогти з дентиф кац єю трупа. Завтра до ц єї години вам
стане зрозум л ше, хто в н. — «Або вона», — подумав я про себе , проте, промовчав.
Маккенз , однак, бачив мене наскр зь.

— Ми всерйоз взялися за розшук Салл Палмер. На даний момент н хто з опитаних
не бачив її п сля барбекю. Вона зробила замовлення в бакал йн й лавц , а наступного дня,
коли його було виконано, за ним не з'явилася. Кр м того, вранц вона зазвичай дзвонила
к оскерам, щоб їй принесли газети. Затята читачка «Гард ан», зважаючи на все. Але й пресу вона
припинила отримувати.
У мене почало рости темне, потворне почуття.
— І дос н хто про це не пов домив?
- Мабуть н . Таке враження, що її н хто не схопився. Ус думали, вона кудись поїхала чи просто
зайнята своєю книгою… К оскер сказав, що вона не з м сцевих. А ви кажете, у сел все на очах…
Ян чого не говорив. Не м г. Адже я й сам не пом тив її в дсутност .

— Це ще не означає, що йдеться про Салл . Веч рка у паб в дбулася майже два тижн
тому. Виявлена жертва, ким би вона не була, загинула п зн ше. І, до реч , що з її моб льним
телефоном?
— А що з ним?
— Коли я дзвонив, в н усе ще працював. Якби вона була в дсутня весь цей час, то акумулятор
давно с в би.
- Не обов'язково. Модель нова, режим оч кування розрахований на чотириста годин, тобто
близько ш стнадцяти д б. Можливо, рекламне переб льшення, хоча якщо моб льник справд не
використовувався просто пролежав у її сумочц , то м г би простягнути все
ц дн .
- Все одно жертвою може бути хтось нший, - уперся я, сам соб не в рячи.
- Може так. — Судячи з тону, нспектор мав у запас щось, чим в н не хот вз мною
д литися. — Хоч як крути, а вбивцю знайти треба.
З цим не посперечаєшся.
— Ви думаєте, це хтось зм сцевих? Із селища?
— Я взагал поки що н чого не думаю. Жертвою могла стати туристка, яка подорожувала
автостопом, а вбивця просто викинув її дорогою. Сказати поки що важко. - В н втягнув пов тря
кр зь зуби. — Слухайте…
—В дпов ддю все одно буде «н ».
— Ви нав ть не знаєте, що хочу сказати.
-Н , знаю. Ще одне прохання. Пот м ще одна, та ще. - Я потряс головою. -
Такими справами б льше не займаюся. Для цього є нш люди в країн .
— Їх не так багато. А ви — найкращий.
- Вже немає. Я зробив все що м г.
Холодне, безпристрасне обличчя.
- Справд ?
В двернувшись, Маккенз п шов геть, залишивши мене добиратися до «лендроверу»
поодинц . Я поїхав був назад, але т льки-но зник з поля зору, звернув на узб ччя. Нестримно
тряслися руки. Неспод вано стало важко дихати. Я впустив голову на кермо, намагаючись не
ковтати пов тря ротом, як риба, бо знав, що в дг первентиляц ї стане т льки г рше.
Зрештою в дпустило. Мокра в д поту сорочка п сля пан чного нападу липла до
спин , все ж я не ворушився поки ззаду не пролунав гудок. До м сця, де моя машина
перегородила проїзд, наближався трактор. Поки я дивився на нього, тракторист к лька раз в сердито
махнув мен : «Іди з дороги!» Я п дняв руку, визнаючи свою провину, рушив у дорогу.
Коли я д стався до селища, напруга спала. Голоду поки що немає, проте

я розум в, що маю чимось перекусити. Я зупинився б ля магазину, що виконував роль

супермаркету, вир шив взяти соб сандв ч. «Захоплю його додому прикорну на
годинку-п втори, щоб до веч рнього прийому привести думки до ладу». Минаючи аптеку,
я ледве не налет в на молоду ж нку, що виходила з дверей. Вона була мен знайома:
пац єнтка Генр , одна з тих в дданих душ, що й дос вол ли ходити на консультац ї
саме до нього, нехай нав ть доводилося довго сид ти в черз . Одного разу, коли Генр
був зайнятий, мен довелося її прийняти, тепер я намагався пригадати її м'я. «Л н, -
спливло в голов . - Л н Меткалф».
- Ой вибачте! - Вигукнула вона, притискаючи до грудей пакет.
- Н чого страшного. Як ви ся маєте, до реч ?
Посм шка в д вуха до вуха.
- Дякую чудово!
Дивлячись їй усл д, я, пам'ятається, нав ть подумав: «Як це здорово — зустр ти
щасливу людину». І луною викинув її з голови.
Розд л7
Л нп зн ше звичайного досягла насипу, що розс кав зарост очерету. До того ж цього

ранку туман стояв щ льн ше, н ж учора. Все навколо було оповите ковдрою з б лого диму, що
завивався безформними в зерунками, на яких н як не хот в фокусуватись погляд. П зн ше весь
серпанок випалить сонце, до об ду день стане одним з найспекотн ших у роц . Але поки що...
поки навколо холодно сиро, а сонце спека здаються небилицею.
Вт л в дчувалася якась одеревен л сть, було якось не по соб . Минулої ноч вони з
Маркусом засид лися доп зна через телеф льм, зараз орган зм протестував. З величезним
небажанням витягнувши себе з л жка, Л н нав ть к лька раз в огризнулася на Маркуса, який
в дмовився ув йти в її становище , бурчачи у в дпов дь, замкнувся в душ . Зараз, на пов тр ,
Л нв дчувала, як ниють та протестують м'язи. «Н чого, вил куємо б гом. Незабаром стане
легше». Вона скривилася. "Ну ну…"
Щоб в двол ктися в д думки, якою важкою видалася сьогодн шня проб жка, Л н
подумала про коробочку, що вона сховала в комод п д своїми л фчиками трусиками, де Маркус
н коли на неї не натрапить, це точно. Інтерес до її сп дньої б лизни в н виявляв виключно тод , коли
вона була на н й над та.
Заходячи в аптеку, Л н зовс м не планувала купувати тест-комплект для перев рки
ваг тност , але, пом тивши його на полиц ,п д впливом якогось пориву поклала одну з
коробочок у кошик, поряд зг г єн чними тампонами, як , як вона спод валася, їй не знадобляться.
Вт м, нав ть у ту хвилину вона мало не передумала. У тутешн хм сцях дуже важко хоч щось
зберегти в таємниц , тому покупка под бних речей ц лком могла означати, що до к нця дня все
селище проводжатиме тебе розум ючим поглядом.
Аптека, однак, виявилася порожньою, лише за касою стояла нудьгуюча д вчина.
Працювала вона тут нещодавно, була абсолютно байдужа до будь-якої людини старше
в с мнадцяти навряд чи звернула б увагу, що купує соб Л н, не кажучи вже про бажання
попл ткувати. Л нп д йшла з палаючим обличчям вдала, що риється в сумочц в пошуках
гаманця, поки касирка байдуже пробивала чек.
Сяючи як дитина, Л н вискочила на вулицю мало не з ткнулася з одним зм сцевих
л кар в. З тим, що молодший. Чи не з доктором Генр . Цього звали доктор Хантер. Тихий, але
симпатичний. Його поява викликала чималий переполох серед селищних дам, хоча док, здається, цього
нав ть не пом тив. В н, мабуть, прийняв її за ненормальну, поки вона посм халася йому на весь рот
наче д отка. Або уявив, що вона до нього нер вно дихає. Ця думка знову змусила її посм хнутися.
Проб жка почала приносити плоди. Нарешт почала проходити одеревен л сть,
переставали нити м'язи, роз гр т потоком кров .Л с вже зовс м близько, , дивлячись на
нього, Л нв дчула, як у п дсв домост ворухнулися як сь темн асоц ац ї. Спочатку,
захоплена спогадами про аптеку, вона не могла зрозум ти, в чому р ч. І тут у голов спливло. Вона
зовс м забула про мертвого зайця, що потрапив їй учора на стежц . І ще за нею хтось стежив...
Раптом перспектива знову опинитись у л с — особливо в такий туман — здалася.

на диво непривабливою. «Дура», - подумала Л н, щосили намагаючись прогнати цю думку, все ж
трохи скинула темп, наближаючись до л су. Зрозум вши, що в дбувається, вона прикрикнув
язиком додала швидк сть. Лише б ля узл сся їй раптом згадалася вбита, труп якої нещодавно
знайшли. «Так, т льки ж не тут, —
сказала вона соб кисло додала: — І пот м, убивця має бути мазох стом, щоб так рано тинятися
л сами». Навколо вже починали стулятися дерева.
З полегшенням вона зазначила, що поган передчуття, як облягали її днем ран ше,
при цьому не матер ал зувалися. Л с знову став просто л сом. Стежка порожня — мертвий
заєць, безперечно, вже перетворився на одну з пром жних ланок харчового ланцюга. Природа
є природою. Л н кинула погляд на секундом р , наголосивши, що в дстає на одну-дв хвилини
проти звичайного часу, додала темпу. Кам'яний стовп уже бачив, темною плямою пробиваючись
кр зь туман. Л н ось-ось мала з ним пор внятися, тут до неї д йшло: щось не так. За мить
св тло т нь стали на свої м сця, всяк думки про б г вилет ли з голови.
До каменю був прив'язаний мертвий птах. Дика качка, перехоплена дротом за шию та
ноги. Прийшовши до тями, Л н швидко озирнулася. Дивитися, вт м, виявилося нема на що.
Т льки дерева довкола — дохла качка. Л н змахнула п т з бр в придивилася до птаха. У
тих м сцях, де тонка нитка вр залася в шк ру, п р'я потемн ло в д кров . Не знаючи, що
робити — в дв'язувати птаха чи н , — б гунья нахилилася, щоб краще розглянути др т.
Птах розплющив оч .
Зойкнувши, Л н в дхитнулася, а качка тим часом судорожно забилася об кам нь,
смикаючи др т, що стягло горло. В д цього ставало т льки г рше, але Л н не наважувалася
наблизитися до крил, що шалено плескали. Потихеньку повернулася здатн сть м ркувати, в
голов став вишиковуватися зв'язок м ж птахом вчорашн м зайцем, н би спец ально
викладеним на стежц . Сл пучим спалахом блиснув здогад.
Якщо качка дос жива, то вона тут не так довго. Хтось зробив це нещодавно.
І цей хтось знав, що Л н натрапить на птаха.
Частина її стоти намагалася протестувати, наполягаючи, що все це марення, фантаз я.
Однак Л н уже мчала назад з ус х н г. Г лки хлипали р зками; б г став гонкою; в голов одна
т льки думка: «Б жи, б жи, б жи!» Не важливо, безглуздо це чи н — аби вирватися з л су на
волю. Ще один поворот – вона побачить луг. Пов тря хрип ло в горл , оч
простр лювали зарост праворуч л воруч: ось-ось з них хтось вирине. Та н , н кого. Чи то
стог н, чи схлип вирвався б ля останнього повороту. «Ще трохи», — проскочила думка, вже
готова була наринути хвиля полегшення — тут щось схопило її за ногу.
Реагувати не було часу. Л н стр мголов полет ла на землю, удар вибило пов тря з
леген в. Вона не могла дихати, не могла ворухнутися. Оглушена, вона насилу зробила вдих,
пот м ншою, глоткою всмоктуючи сирий запах суглинку. Не в рячи соб , Л н намагалася
знайти поглядом предмет, про який сп ткнулася. Нога незграбно витягнута, ступня вивернута
п д дивним кутом. Кладовиця перехоплена блискучою л скою. Н , не л скою.
Др т.
Усв домлення прийшло надто п зно. Вона ще не встигла стати на ноги, як зверху впала
т нь. Щось притулилося до обличчя, не даючи з тхнути. Л н с пнулася, намагаючись ус ма
силами, що залишалися в руках ногах, вирватися з хмари їдкого х м чного смор д. Сил не
вистачало. А зараз вони почали висихати. Тремт ння ставало дедал слабшим, в д
нього спливав ранок, св тло тануло, поступаючись темряв . "Н !" Вона хот ла боротися, але
все глибше глибше тонула в темряв , як галька, що впала в колодязь.
Що в дчувала вона, поки не згасло св дом сть? Почуття знев ри, нереальност ? Може
бути, хоч недовго.
О, н , зовс м недовго.
***
Для решти мешканц в селища день розпочався як завжди. Може, т льки трохи
напружен ша через пост йну присутн сть пол ц ї та здогади про те, ким могла виявитися
мертва ж нка. «Мильна опера», вт лена у життя; мелодрама, що роз грується прямо на
п дмостках Манхема. Так, хтось помер, все ж таки в очах б льшост нцидент виглядав
досить абстрактним , отже, не траг чним. За загальним, хоч не висловленим, думкою,
було вбито зовс м сторонню ж нку. Якби вона була з своїх, х ба це не стало б ясно? Х ба б
її не хапилися, не розп знали б тут же винуватця? Н , набагато прост ше вважати, що
постраждав хтось з чужинц в. Якийсь прибулець з м ських, кому вистачило дурост
с сти не в ту машину, щоб тепер виявитися тр ском, викинутим ураганом дол на м сцев
береги. Отже, те, що в дбувається, сприймалося мало не як розвага, дивина, якою можна
впиватись, не мучившись смутком скорботою.
Нав ть та обставина, що пол ц я розпитувала про Салл Палмер, не зм нила загального

настрою. Кожен знав, що вона письменниця, яка часто виїжджала до Лондона. У пам'ят людей її
обличчя дос надто нове, щоб проводити якусь паралель з знах дкою на болот . Словом,
Манхем виявився не в змоз поставитися до того, що в дбувається, серйозно погодитися з
тим, що мешканц селища виступають не просто як глядач , а, навпаки, грають у справ
набагато важлив шу роль.
Ще не сяде сонце, як усе зм ниться.
У моєму випадку це сталося об одинадцят й годин ранку, з дзв нком в д Маккенз .
Спав я погано прийшов до амбулатор ї ран ше, щоб струсити з себе залишки чергового кошмару
з привидами. Коли затр щав телефон Джен с пов домила, хто на дрот , у живот знову
ворухнулася туга сп раль.
- З'єднайте.
Пауза здалася неск нченною, хоч не такою довгою, як хот лося б.
- В дбитки зб глися, - почав Маккенз без передмов, - це Салл Палмер.
- Ви впевнен ?
(«Дурне питання», — в дразу подумав я.)
- Жодних сумн в в. В дбитки сп впали з зразками з її будинку. До реч , вона у нас
проходила картотекою. Якось затримали на ман фестац ї, ще студенткою.
Не думав я, що Салл має такий войовничий характер… Та я так не вп знав її.
по справжньому. І н коли тепер не вп знаю.
У Макенз було ще не все:
— Зараз, коли ми точно встановили особу, можна серйозно взятися за справу. Але я подумав,
що вам, можливо, буде ц каво д знатися, що ми дос не знайшли н кого, хто м г би згадати, що
бачив її п сля т єї веч рки в паб .
В н багатозначно замовк, н би мен сл д було зробити якийсь висновок. Довелося
напружити пам'ять, за к лька секунд я сказав:
— Ви маєте на уваз , що дати не сходяться?
— Н , не сходяться, якщо з моменту смерт справд минуло дев'ять-десять д б.
Нараз справа виглядає так, н би вона зникла майже два тижн тому. Бракує к лькох дн в.
— Адже дан приблизн , — заперечив я. — Я м г помилитися. А що каже

патологоанатом?
— Каже, що досл джує труп, — в дпов в сухо нспектор. — І поки проти ваших
висновк в не заперечує.
Не дивно. Якось мен довелося працювати над т лом жертви, що пролежав у
морозильної камери к лька тижн в, перш н ж вбивця позбувся трупа. Вт м, процес
розкладання зазвичай йде за граф ком, який зм нюється в залежност в д середовища.
спов льнюється або прискорюється, сл дуючи навколишньої температури та вологост . Варто
лише внести поправки на так фактори, як процес стає ц лком зрозум лим. І те, що я
бачив напередодн на болот (я дос не зум в зробити емоц йний стрибок ототожнити труп з
знайомою мен ж нкою), можна було нтерпретувати так само, як св дчення секундом ра. Питання лише в
ум нн витлумачити факти.
На жаль, на це здатн далеко не вс патологоанатоми. У певн й частин судова медицина та
антрополог я зближуються один з одним. Однак як т льки справа стосується процесу розкладання, що
далеко зайшов, б льш сть патологоанатом в вмивають руки. Їх область - виявлення причин смерт , що все
б льше б льше ускладнюється в м ру розпаду б олог чних структур. І ось тут розпочиналася моя
робота.
«З якою пок нчено», — нагадав я соб .
— Ви мене чуєте, докторе Хантере?
- Так, чую.
- Прекрасно. Тому що ми, схоже, потрапили в глухий кут. Нам так чи накше треба з'ясувати, що
трапилося в дн , що «не бракують».
— Вона могла просто кудись поїхати. Скаж мо, її викликали не було часу хоч когось попередити.
- Ага. І як т льки вона повернулася, її в дразу вбили, та так швидко, що в селищ її

н хто не бачив.
— Це можливо, — заперечив я вперто. — Скаж мо, прийшла додому, а там граб жник
сидить…
— Так, могла злякати бандита, — погодився Маккенз . — Тод , тим б льше, треба встановити
точний час.
— І все ж я тут до чого?
— А як бути з собакою?
- З собакою? — машинально повторив я, хоч зрозум в, куди в н хилить.
— Лог чно припустити, що той, хто вбив Салл Палмер, зак нчив її собаку. Зв дси питання:
ск льки часу був мертвий собака?
Мене охопило двояке почуття: повага до км тливост Маккенз досада на себе. Зрозум ло, я
щосили намагався про все це не думати, але був час, коли мен не потр бно було чужих п дказок.
В н продовжив:
— Якщо собака був мертвий приблизно ст льки ж, тод ваша верс я про граб жника набуває
б льшої ваги. Салл зв дкись приїжджає, її собака засмучує плани зломщика, в н їх вбиває на болот
позбавляється трупа господин . Щось у цьому дус . Але! Якщо собаку було вбито ран ше, то справа постає
в ншому св тл . Тому що в цьому випадку вбивця не одразу зак нчив свою жертву. В н її десь тримав, поки
вона йому не набридла, лише пот м взявся за н ж.
Маккенз витримав паузу, щоб сенс його сл в повн стю д йшов до мене.
— Отже, я сказав би, що нам треба дещо з'ясувати. Ви згодн з мною, докторе Хантере?
***
Будинок Салл Палмер дуже зм нився з моменту мого останнього приїзду. Тод в н
просто стояв, мовчазний порожн й; зараз же зустр чав суворих та непроханих гостей. Дв р
заставлений пол цейськими машинами, скр зь снують стурбован експерти-
крим нал сти, хто в спецодяз , хто просто в ун форм . Але д лове пожвавлення, здавалося, т льки
п дкреслювало загальне враження занедбаност , перетворивши цей будинок з житла на жалюг дну
зовс м св жу «капсулу часу», яку потрошать розглядають
п д лупою.
«Таке в дчуття, що в д самої Салл тут н чого не залишилося», — спало мен на думку,
поки ми з Маккенз перетинали дворик.
— Приїжджав ветеринар щодо к з, — сказав в н. — Половина вже перепочила, а ще пару
довелося забити. В н каже, що дивно, як взагал хтось з них вижив. Ще день-два — все. Звичайно,
козяче плем'я так просто не вимориш, але в н думає, що треба тижн в зо два без води та корму, щоб
довести їх до такого стану.
Те м сце позаду будинку, де я знайшов в вчарку, було обнесене стр чкою, проте в
ншому н чого не зм нилося. Н хто не посп шав прибирати собачий труп, тож або експерти тут
уже зак нчили, або вважали, що є важлив ш завдання. Маккенз залишився трохи позаду,
хрускаючи своїми м'ятними коржами, а я с в навпоч пки, щоб краще розглянути невелике т льце.
Б с мен здавався б льшим — зовс м не обов'язково, що пам'ять викидає фокуси; просто розкладання
вже неабияк потр пало останки.
Шерсть вводила в оману, приховуючи те, що в д собаки залишилися майже одн к стки.
Вт м, сухожилля та хрящ ще на м сц — зокрема перер зана трахея, яку можна бачити в ран , що
зяє, на шиї, — а от в д м'яких тканин до ладу н чого не збереглося. П д бравши палицю, я легенько
потикав навколо трупа в землю, заглянув у порожн очниц встав.
- Отже? — спитав Маккенз .

- Важко сказати. Тут треба врахувати меншу масу т ла, до того ж шерсть вплинула на
швидк сть розпаду. Якою м рою, я не знаю. Єдиний з ставний досв д моєї роботи стосувався свиней, а
в них шкура гола, без волосяного покриву. Правда, я сказав би, що в нашому випадку комахам було
складн ше в дкладати яйця, виключаючи д лянки в дкритих ран. Загалом, шерсть, мабуть,
упов льнила процес.
Я скор ше розмовляв сам з собою, н ж з Маккенз , розчищаючи пам'ять в д
павутиння, прос юючи зерна знань, як дос перебували в сплячц .
— До м'яких в дкритих тканин д сталися тварини. Бачите, ось тут, б ля очних ямок?
К стка обгризена. Для лисиць отв р дуже маленький; так що винн , напевно, гризуни та птахи.
Причому шурували вони на вельми ранньому етап , бо надто сильний смор д їх би в длякнув. З
ншого боку, це означає зменшення обсягу м'яких тканин , як насл док, не таку нтенсивну
д яльн сть комах. До реч , ґрунт тут набагато сух ший, н ж на болот , де ви знайшли мертву ж нку.
- У мене так не виходило сказати "Салл Палмер". — Ось чому труп виглядає таким висохлим. За такої
спеки, без вологи, в н мум ф кується, що зм нює характер процесу розкладання.
— Виходить, ви не знаєте, як давно вбили собаку? - П дстебнув мене Маккенз .

— Знати — значить бути впевненим. Я просто кажу, що тут зам шана маса
зм нних. Можу сказати — думаю, проте майте на уваз , що оц нка лише попередня. Не
можна ж отримати безперечн та швидк в дпов д при поб жному огляд !
- Але все ж?
- Ну добре. Порожн х кокон в я не виявив, хоча деяк лялечки скоро
повинн луснути. Вони явно старш за т , що ми бачимо навколо трупа, оск льки темн ше
пофарбован . — І я показав на в дкриту рану на собач й шиї. Б ля неї, у трав , повзало к лька
блискучих крапок. — А ось жуки. Не дуже багато, та вони зазвичай приходять згодом. Якщо
завгодно, першу хвилю десанту становлять саме мухи та їхн личинки. У м ру розвитку процесу стр лка
терез в хитнеться в нший б к. Менше опариш в, б льше жук в.
Маккенз наморщив лоба.

-Аб ля Салл Палмер жуки були?
- Я не бачив. Вт м, жуки не так над йн ндикатори, як личинки м'ясних
мух. І, як я вже казав, є нш зм нн , як також треба враховувати.

— Послухайте, адже я не прошу вас давати св дчення п д присягою. Хочу просто знати – хоч
приблизно! — коли здох цей чорт в пес.
— Навскидку, — сказав я, розглядаючи к стки з лахм ттям вовни, —
тринадцять-чотирнадцять д б.
В н закусив губу насупився.
— Виходить, його вбили до ж нки.
- Так, у мене таке враження. У пор внянн з тим, що я бачив учора, розкладання почалося на
три-чотири доби ран ше. Нав ть якщо, наприклад, в дняти п втора дня, поки пес провалявся на вулиц ,
все одно отримуємо близько трьох д б. Але, повторюю, це поки що
лише припущення.
Маккенз задумливо мене розглядав.
— Ви не могли помилитись?
Тут я й сам засумн вався. І все-таки йому потр бна порада, а не моя хибна скромн сть…
-Н , не м г.
В нз тхнув.
— Чорт…
Задзвонив його моб льник, ,в дчепивши трубку з ременя, Маккенз в д йшов уб к. Я
залишився б ля трупа, ще раз уважно придивляючись до всього, що могло б зм нити мою думку. Н ,
все н би правильно. Я нахилився, щоб ближче поглянути на горло. Хрящ збер гаються довше,
н ж м'як тканини, проте до них д сталися тварини та обгризали краї. Але було видно, що тут
розр з, а не укус. Вийнявши з кишен л хтарик-ол вець давши соб слово не забути його
продез нф кувати, перш н ж знову пхати в рот пац єнтам, я посв тив усередину рани. Розр з глибокий,
до шийних хребц в. Я пограв променем на бл д й тонк й подряпин на к сточц . Жодна
тварина не залишить такого сл ду. Лезо ув йшло так глибоко, що зачепило хребет.
Значить, великий н ж чи тесак. Причому дуже гострий.

— Щось знайшли?
Я наст льки захопився, що не почув повернення Маккенз . Я розпов в йому про своє в дкриття:
- Якщо к стка зачеплена досить сильно, то ви, мабуть, зможете сказати, чи є на краю хвильове
заточення. У будь-якому раз потр бна сила, щоб так глибоко розс кти. Мабуть, здоровий чолов к.
Маккенз кивнув, але якось неуважно.

- Слухайте, мен треба в д йти. А ви не посп шайте: ск льки часу потр бно, ст льки
займайтеся. Я скажу експертам, щоби вас не ч пали.
— Та н , не треба. Я зак нчив.
— Ви не передумаєте?
— Ск льки м г, я розпов в вам.
— Я до того, що могли б розпов сти б льше, за бажання…
Вже починало злити те, як в н намагався керувати мною.
— Це ми вже проходили з вами. І я зробив усе, що об цяв.
Здавалося, Маккенз щось зважує. Інспектор примружився на сонц .
— Ситуац я зм нилася, — нарешт зважившись, сказав в н. — Зник ще дехто. Можливо, ви
знаєте її. Л н Меткалф.
Ім'я — немов удар п д ложечку. Я згадав, як минулого вечора бачив цю
ж нку б ля аптеки. Якою щасливою вона здавалася...
— Вийшла сьогодн з дому на ранкову проб жку не повернулася, — безпристрасно в в
дал Маккенз . — Може, й помилкова тривога, хоч просто зараз не схоже. І якщо так,
якщо злочинець той самий ... ми п д таку роздачу потрапимо ... Тому що Л н Меткалф або вже мертва, або її
десь тримають. А знаючи, що зробили з Салл Палмер, такого я не побажав би й ворогов .
Я мало не спитав, нав що в н мен все розпов дає, та т льки в дпов дь була зрозум ла ще до
того, як вилет ли слова. З одного боку, в н дужче тиснув на мене, щоб я з ними сп впрацював. А з
ншого… Зрештою, Маккенз пол цейський. Те, що саме я пов домив про зникнення Салл Палмер,
ставило мене ближче до к нця списку п дозрюваних. А якщо з'явиться друга жертва, то все знову
виявиться п дв шеним у пов тр . Не можна пропускати жодної потенц йної ниточки.
Включаючи мене.
З абсолютно непроникним обличчям Маккенз спостер гав мою реакц ю.
— Я ще зателефоную. Впевнений, що вас, докторе Хантере, не потр бно просити тримати цю
новина при соб . Я вже знаю, що ви можете збер гати таємниц .
З цими словами в н розвернувся п шов геть, пересл дуваний п'ятами «чорним собакою» —
власною т нню.
***
Якщо Маккенз не жартував щодо конф денц йност , то турбувався все ж таки дарма. Манхем
дуже малий для таких секрет в. На той час, коли я повернувся з ферми Салл Палмер, новина вже облет ла
вс х вся. Майже одночасно стало в домо, ким виявилася ран ше вбита ж нка. У результат подв йне
потряс ння. Як у це можна пов рити? За к лька годин настр й селища пом нявся. Гарячкове збудження
зм нив шок. Б льш сть ч плялася за над ю, що обидв под ї виявляться не пов'язаними м ж собою що
передбачувана «друга жертва» ще з'явиться ц лою неушкодженою.
На жаль, над я танула з кожною годиною.

Коли Л н не повернулася з проб жки, її чолов к Маркус вирушив на пошуки. П зн ше в н
з знався, що спочатку дуже хвилювався. Поки м'я Салл Палмер не оголосили, його б льше турбувала
думка, що дружина вир шила випробувати новий маршрут просто заблукала. Таке вже бувало. Ось чому,
крокуючи стежкою до озера, в н вигукував її м'я з ноткою роздратування в голос . Адже Л н знала, що у
чолов ка попереду важкий день, а зараз її д отська звичка б гати вранц змушувала Маркуса
сп знюватися.
В н усе ще був не надто стривожений, поки йшов через очерет до л су. Коли Маркус виявив
прив'язану до каменя мертву качку, його першою реакц єю став гн в на безглузду жорсток сть. Все своє життя
в н пров в у сел н якої сентиментальност до тварин не в дчував, проте
безпричинний садизм — зовс м нша р ч. Варто було ц єї думки спливти в голов , як по спин Маркуса
поповз перший холод страху. В н спробував переконати себе, що мертвий птах н яким боком не стосується
Л н. Але страх уже пустив своє кор ння.
В н продовжував розростатися, харчуючись луною в д крик в Маркуса, що самотньо дзвен ли.

серед байдужого л су. До того часу, коли чолов кЛ н Меткалф вир шив пуститись у зворотний шлях,
залишки його спокою трималися на волосин . Чи не б гом повертаючись до озера, в н повторював соб , що
Л н - звичайно ж! — уже чекає на нього вдома. І тут в н побачив р ч, в д якої останн крапл над ї
здуло геть, н би водяний пил.
Нап вприхований за кор нням дерева, на земл лежав її секундом р.
Маркус п дняв його, в оч кинувся зламаний браслет циферблат, що тр снув. В дчуваючи, як
страх поступається м сцем пан ц ,в н почав обмацувати кущ в пошуках нших сл д в. Їх не було.
Принаймн в н їх не розп знав. Маркус пом тив, але не обернув
уваги на товстий к лочок, вбитий у землю поблизу. Через к лька годин пол ц я
встановить, що це залишки сила, а ще через деякий час на стежц будуть знайден
плями кров .
Сама ж Л н наче випарувалася.
Розд л8
Таке враження, що чи не весь Манхем вийшов на пошуки зниклої. В нше

час або за нших обставин можна було б припустити, що Л н зникла сама, з якихось своїх м ркувань.
Так, у селищ вважали, що вони з чолов ком виглядають ц лком щасливою парою. Але ж у таких
справах н коли н чого до пуття не знаєш…
Однак зараз, усл д за вбивством ншої ж нки, зникнення Л н Меткалф негайно постало
в набагато злов сн шому св тл . І поки пол ц я зосереджено проч сувала л с та д лянки
маршруту її ранкових проб жок, кожен, хто був у змоз ,
хот в якось допомогти.
Стояв чудовий л тн й веч р. Сонце хилилося до заходу сонця, в неб п рнали юрк
ласт вки... Чи не с льське свято, р дк сне в дчуття єдност та згуртованост людей.
І все ж таки н хто не м г надовго забути про причину, чому вони тут. А реальн сть в дразу нагадувала
про себе ще одн єю г ркою думкою.
Руку до вбивства приклав хтось з своїх.
Б льше не можна все звалювати на чужинця. Вже неможливо. Чи випадков сть — , звичайно,
не зб г, — що обидв ж нки опинилися з одного й того ж селища. Н хто не м г пов рити, що
чужинець залишився б в окруз п сля вбивства Салл Палмер або повернувся за другою жертвою.
Зв дси виходить, що той, хто зар зав одну ж нку влаштував пастку ншою, просто має бути
кимось зм сцевих. Можна припустити, звичайно, що ц єю людиною м г виявитися хтось з
сус днього села, проте одразу виникало питання: чому саме Манхем став м сцем скоєння обох
злочин в? Тут напрошувався другий висновок, б льш лог чний водночас лякаючий: ми знали не
т льки обох ж нок, а й ту тварюку, що несла в дпов дальн сть за смерть одн єї з них
зникнення ншої.
Ця дея ще т льки починала пускати кор ння у св домост людей, що вийшли на пошуки.
До повного розкв ту їй поки що далеко, хоча перш паростки вже почали пробиватися назовн .
Вони виявлялися в тому, з якою в дчужен стю — хай ще невеликою — мешканц селища стали
ставитись один до одного. Ус чули про те, що злочинц сам беруть участь у пошуках. З
ледве обсохлою на руках кров'ю вбивця м г роз грувати на людях огиду сп вчуття, нав ть лити
крокодиляч сльози, хоча в гнилий в'язниц його серця були замкнен останн крики та благання
жертв. І нехай нав ть Манхем продемонстрував свою згуртован сть, розсовуючи
довг стебла трави та заглядаючи п д кущ ,п дозра почала п дточувати його зсередини.
Я приєднався до пошук в одразу п сля веч рнього прийому. Мозковим центром всього
заходу служив пол цейський автофургон, поставлений наприк нц дороги, б ля л су, де Маркус
Меткалф знайшов секундом р своєї дружини. Тут уже починалася околиця селища, машини на чверть
мил запрудили дорогу, уткнувшись у живоплоти з обох бок в. Деяк з мешканц в прийшли
сам , за покликом серця, хоча б льш сть залучила сюди переполох. Товкнулася поряд купка
журнал ст в, щоправда, поки що т льки м сцевих. У той момент загальнонац ональн видання
ще не встигли п дхопити цю стор ю або, можливо, просто вважали, що вбивство одн єї ж нки та
викрадення ншої не така новина. Незабаром усе зм ниться, але зараз Манхем м г займатися
власними справами в дносної нев домост .
Пол ц я орган зувала своєр дний громадський штаб для координац ї масових пошук в,
причому далеко не в останню чергу з суто пропагандистських м ркувань. У народу з'явиться почуття
причетност до справи, можна бути впевненим, що добровольц не плутатимуться п д ногами
профес онал в. Вт м, м сцев сть навколо Манхема наст льки
глуха, що її оглянути просто неможливо. Немов губка здатна вона вв брати ск льки завгодно
багато людей, так не видавши свої секрети.
Маркуса Меткалфа я побачив б ля нших чолов к в, але тримався в н трохи осторонь.
У Маркуса нехай не атлетичний, але все ж таки м цний тип додавання, характерний для
людини, зайнятої ф зичною працею. Копи св тлого волосся. Обличчя за нормальних
обставин можна було б назвати приємним життєрад сним, проте зараз Меткалф виглядав
змарн лим, з нальотом жовтизни на засмаглих, але збл длих вилицях. Поруч з ним стояв
Скарсдейл. Поважний пастор нарешт знайшов справу п д стать суворим непохитним рис
своєї ф з оном ї. Я на мить задумався, чи не п д йти, аби висловити… Що? Сп вчуття?
Сп вчуття? Порожнеча будь-яких моїх сл в та спогади про те, наск льки мало я сам ц нував
незграбн спроби майже незнайомих людей щось мен висловити, чимось п дтримати, мене
зупинили. Зам сть цього, залишивши Маркуса п д оп кою пастора, я попрямував до штабу за
вказ вками, куди йти
що робити.
Про це р шення мен ще треба було пошкодувати.

К лька годин я марно витратив, пробираючись кр зь заболочений луг у склад групи,
куди входив Руперт Саттон, який н би нав ть був радий вирватися з-п д оп ки деспотичної
матер . Через свою вантажн сть в н насилу встигав за нами. Тяжко дихаючи ротом, Руперт
тягся сл дом, поки ми пов льно, по купах долали поле, обминаючи особливо топк м сця.
Одного разу в н послизнувся впав навкол шки. На мене по-зв рячому пахнуло пот м,
коли я допом г стати йому на ноги.
— Чорт, — видихнув Руперт, дивлячись на руки з налиплою, мов чорн рукавички, брудом
заливаючись рум'янцем в д власної незручност . Голос у нього виявився напрочуд високим,
прямо д вочим. — Чорт, чорт, — почав в н повторювати, сердито при цьому моргаючи.
Якщо не рахувати цього випадку, люди говорили мало. Коли сут нки зробили
подальш пошуки безглуздими, ми залишили спроби повернулися назад. Загальний
настр й - п д стать похмурому, темн шому пейзажу. Я знав, що дорогою додому багато хто зайде
до «Чорного ягня» — потребуючи б льше людського сп лкування, н ж спиртного. Сам я мав
нам р поїхати прям с нько додому, але передумав. Того вечора мен хот лося
залишатися на самот ан трохи не б льше, н ж ншим мешканцям селища. Припарковавшись
б ля кабачка, я зайшов усередину.
Якщо не вважати церкви, «Баранець» був найстар шою буд влею в Манхем
належав до тих небагатьох будинк в, де збер гся традиц йний очеретяний дах. У будь-якому
ншому м сц нашого озерного краю його б давно «зачесали», зробивши
картинно-респектабельним, але якщо догоджати н кому, кр м своїх м сцевих, н яких
серйозних спроб призупинити стар ння паба не робилося. Очеретян стебла потихеньку цв ли, а
нефарбована, заляпана ст нна штукатурка п шла тр щинами.
Сьогодн , вт м, торг вля йшла на повний х д, хоча до святкової атмосфери було
далеко. Мене в тали серйозними, нав ть похмурими кивками, а розмови велися приглушено
на п втонах. Коли я п д йшов до бару, господар п дняв п дбор ддя, н би ставив н ме
запитання. Власник пабу був наполовину сл пим, а б лястий кол р хворого ока надавав йому
под бност до стар ючого лабрадора.
— Будь ласка, Джеку, одну п нту.
— Ходили шукати? — спитав в н, ставлячи перед мною пиво. Коли я кивнув, в н
в дмахнувся в д банкноти. — Вам безкоштовно.
Я вже встиг зак нчити майже всю склянку, коли мен на плече впала чиясь рука.
— Я так думав, що ти сьогодн зайдеш.
Глянувши вгору, я вп знав г ганта, що матер ал зувався поруч.
- Прив т, Бене.
Бен Андерс був зр ст п д два метри майже такий же широкий у плечах. Працював в н
л сником у Хайкл нгському запов днику все своє життя пров в у Манхем . Перетиналися ми з
ним досить р дко, проте цей хлопець мен подобався. З ним легко сп лкуватися, а за бажання —
помовчати без зайвої незручност . Приємна, мало не мр йлива усм шка, хоч обличчя наст льки
грубе, що здавалося, н би його т сали сокирою лише трохи пройшлися пот м стамескою. На
продублен й сонцем в тром ф з оном ї яскраво-зелен оч здавались запозиченими в ншої
людини.
Зазвичай вони св тилися добродушн стю, але зараз його не було. Бен сперся на
ст йку.
- Паршив справи.
- Що ж…
- Я бачив Л нк лька дн в тому. Як пташка, жодних турбот. А тут ще Салл . Усе
так само як дв ч п д блискавку потрапити.
- І не кажи…
— Їй-богу, хоч би вона сама кудись звалила, з якихось своїх справ… Т льки не схоже, га?
- Та не дуже…
— Слухай, а Маркус? Як подумаєш, чого в н зараз думає, аж мурашки по шк р
б жать. - В н понизив голос. — Ходять чутки, н би Салл Палмер впоралися, як… як я не знаю що.
Якщо цей чолов к забрав Л н ... Я кажу, такому козлу шию б згорнути, га?
Я глянув у свою склянку. Очевидно, чутки про мою допомогу пол ц ї ще не з'явилися.
Це т шило, проте зараз я чомусь в дчував за собою провину, н би замовчування про роль,
що випала, перетворювало мене на брехуна.
Бен задумливо похитав масивною головою.
— Ти як думаєш, має шанси?
- Не знаю.
Чесн ше в дпов сти я не м г. У пам'ят спливли слова Маккенз . Якщо правий я, то Салл
Палмер залишалася живою майже три доби п сля свого зникнення. Складання психолог чних
портрет в — не моя профес я, але я знав, що вбивц -ман яки дотримуються певного шаблону. І
це означало, що Л н могла ще бути жива, якщо т льки йдеться про того самого вбивцю.
Ще жива. Боже м й, чи можливо? І якщо так, то ск льки це триватиме? Я сказав соб , що

зробив все, що в д мене залежить. Чому ж ц слова мен самому здавалися дешевим
самовиправданням?
І тут я зрозум в, що Бен дивиться на мене.
- Ти щось сказав?
— Я говорю, ти гаразд? Весь вичавлений якийсь…
— День ще той випав.
- Золот слова. — В н глянув у б к вх дних дверей перем нився на обличчя. - А
адже здавалося, що г рше вже н куди...
Я обернувся на св тлому фон побачив похмурий силует пастора. Навколо стихли
розмови, поки в н з суворим непохитним виглядом крокував до барної ст йки.
— Здається, в н сюди не промочити горло заявився…
Скарсдейл в дкашлявся.
— Панове, — в н несхвальним поглядом окинув к лькох ж нок, що стояли б ля бару, але
н чим не показав, що знає їх, — я подумав, що мушу вам про це сказати: завтра ввечер я служитиму
панахиду по Л н Меткалф Салл Палмер.
Його сухий баритон безперешкодно розносився по всьому шинку.
— Упевнений, що вс ви… — в н обв в поглядом присутн х, — ус ви прийдете.
завтра ввечер , щоби вшанувати пам'ять мертвих п дставити плече живим. - В н зробив паузу
химерно кивнув. - Дякую.
Прямуючи до виходу, в н зупинився перед мною. Нав ть зараз, вл тку, в д пастора
несло пл снявою. Чорне сукно сюртука припорошене б лим пилом лупи, а подих пахло нафтал ном.
— Думаю, ви теж прийдете, докторе Хантере.

— Дивлячись, ск льки буде пац єнт в.
— Упевнений, що не знайдеться егоїст в, через як ви не зможете виконати свого
борг.
На що в н натякає? Скарсдейл подарував мен похмуру посм шку.

— Вважаю, що б льш сть жител в ви знайдете саме в церкв . У таких
селищах, як наш, трагед ї гуртують людей. Напевно, вам, м ським, це здасться дивним, але ми знаємо,
що для нас важлив ше.
Востаннє сухо кивнувши, в н покинув шинок.
— По вулицях попа водили… — зауважив Бен п дняв порожню склянку, майже
непом тний у широк й долон . — Ну, ще по одн й?
Я в дмовився. Поява Скарсдейла не п дняла мен настрою. Я вже збирався
допити залишки свого пива, як з-за спини почулося:
- Доктор Хантер?
Молоденька вчителька, з якою я познайомився в школ на день ран ше. Її посм шка збл дла,
побачивши мою ф з оном ю.
— Вибачте, заради Бога, я не хот ла завадити…
— Та гаразд… Тобто не турбуйтеся, все гаразд.
— Я вчителька Сема, ми вчора зустр чалися… — невпевнено промовила вона.
Зазвичай маю велик труднощ з менами, проте її я згадав в дразу. Дженн .
Дженн Хаммонд.
- Так Так. Як в н?
— Здається н чого. Я хот ла сказати, що Сем не ходив сьогодн до школи. Але вчора, коли
за ним прийшла мати, в н уже виглядав краще.
Адже в рно! Я й справд збирався його пров дати, та т льки завадили нш справи.
— Ну, звичайно, в н виправиться. Спод ваюся, школа не проти, якщо в нк лька дн в
посидить удома?
- Що? А н , звичайно, н ! Я… просто подумала… п д йти прив татися, от
Усе…
Вона зн яков ла. Треба ж, а я вир шив, н би вона п д йшла запитати про Сема.
Дещо п зн ше мен спало на думку, що Дженн могла бути просто доброзичливим
людиною.
— Був би тут з кимось з учител в? - Запитав я.

-Н одна. Ходила на пошуки, а пот м… Розум єте, моя сус дка п шла, а сид ти вдома
одн єї такої ноч …
Так, розум ю. Ми помовчали.
— Ви не проти, якщо я вам замовлю щось? — спитав я якраз у той момент,
коли Дженн сказала:
- Ну, я п ду...
Ми розсм ялися, трохи зн яков ло.
— То як щодо замовити чогось?
—Н , правда, не треба.
— А я збирався йти до ст йки. - Ще не зак нчивши фразу, я зрозум в, що м й
склянка далеко не порожня. Спод ватимемося, що вона не пом тила.
— Тод пляшечку «Бекс». Дякую.

Бен щойно отримав свою випивку, коли я сперся на ст йку поруч з ним.
— А надумав-таки? Я пригощаю… — І Бен почав просувати руку в кишеню.
— Стривай. Взагал це для… нших…
В н кинув мен погляд за спину. Губи торкнулася посм шки.
— Ясно. Добре, до зустр ч .
Я кивнув, в дчуваючи, як горить обличчя. На момент, коли мене обслужили, я вже
зак нчив своє пиво. Я замовив ще п нту пон с випивку до столика, де стояла Дженн .
- Дякую. — Вона в дсалютувала мен пляшкою в дпила з шийки. — Я знаю, наш бармен
цього не любить, але з склянки смак зовс м нший.
— І менше мити посуд, тож ви насправд надаєте йому послугу.
— Ага, тепер я знаю, як йому в дпов сти наступного разу. — Вона стала серйозн шою. - Не
можу пов рити в те, що трапилося. Це такий жах, правда? Двоє? Зв дси? Я думала, безпечн
саме так м сця.
— Тож ви сюди переїхали?
Це прозвучало дещо нахабно, хоча в мене й на думц н чого под бного не було. Вона
опустила голову подивилася на пляшечку з пивом.
— Скаж мо, я просто втомилася в д життя в м ст .
- В якому?
- Нор дж.
Дженн почала розс яно здирати з пляшки етикетку. Немов зрозум вши, що
робить, вона зупинилася посм хнулася. Її обличчя посв тл шало.
— Ну, а у вас яка стор я? Ми вже знаємо, що й ви не з м сцевих.
- Так, не з м сцевих. З Лондону.
— Що ж вас привело до Манхема? Яскрав вогн та блискуче н чне життя?
— Щось у цьому дус . — Я пом тив, що вона явно чекала на б льше. — Мабуть, те саме, що й вас.
Хот в зм нити своє життя.
- І все одно мен тут подобається. Звикаю до життя у глушин . Сам знаєте: тиша
таке нше. Н натовпу, н машин.
-Н к нотеатр в.
-Н бар в.
-Н магазин в.
Ми посм хнулися один до одного.
— І ск льки вже ви тут? — спитала вона.
- Три роки.
— І як швидко визнали вас за свого?
— На жаль, поки що процес ще триває. Рок в з десять — я зможу з йти за перманентного гостя.
В очах найпрогресивн ших елемент в, природно.
- Ви мене лякаєте. Я тут лише ш сть м сяц в.
— Отже, все ще туристка.
Розсм явшись, вона вже хот ла щось сказати, але не встигла: б ля входу
почулися стривожен голоси.
—Л карю? Л кар де? — вимагав хтось. - В н тут?
Поки я протискався вперед, у кабачок внесли якусь людину. Обличчя його спотворювало
б ль гримаси. Я д знався в пораненому Скотта Бреннера, що належав до великої родини, що жила в
будинку, що нап врозвалився, на самому краю Манхема. Низ одн єї його брючини та черевик в були
вимазан кров'ю.
- На ст лець його. Акуратн ше, — додав я, поки б долаху с дали. - Що
трапилося?
— У капкан потрапив. Ми думали до кл н ки їхати, а пот м пом тили ваш «лендровер»…
В дпов дав його брат Карл. Бреннери трималися замкнутим, с мейним кланом. З себе вони
зображували с льгоспроб тник в, але були не проти побалуватися браконьєрством. Карл -
старший з брат в, жилистий та агресивний. Поки я обережно загортав просочену кров'ю штанину, мен
спало на думку досить жорстока думка, що в капкан потрапив явно не той, кому сл д. І тут я побачив, що
сталося з ногою.
- Машина є? - Запитав я Карла.
— А ви що, думаєте, ми п шли сюди п шки?
— От добре, бо його треба до л карн .
Карл вилаявся.
— Залатати не можна?
— Можу зробити тимчасову перев'язку, але цього замало.
- Мен в др жуть ногу? - задихнувся Скотт.
—В др зати не в др жуть, але на якийсь час доведеться забути про б ганину, — сказав я, не
в дчуваючи особливої впевненост . Може, до амбулатор їв двезти? Хоча н , йому, схоже, д сталося
м цно. — На задньому сид нн мого «лендровера» п д ковдрою є аптечка. Хтось принесе?
— Я зганяю, — озвався Бен, яв ддав йому ключ .

Поки в нб гав до машини, я зажадав води та чистих рушник в, п сля чого почав витирати
кров навколо рани.
- Що за капкан?
— Та сила це дротяна, — в дпов в Карл Бреннер. — У так йт льки сунь ногу, в н затягнеться
аж до к стки м'ясо перер же.
Справд , все так вийшло.
— І де це вас попало?
В двернувши обличчя, щоб не бачити ман пуляц й з його ногою, Скотт в дпов в:
— По той б к болота, б ля старого млина…
— Ми шукали Л н, — втрутився Карл, гостро глянувши на брата.
Сумн ваюсь. Я взагал знав, про що мова. Манхемський млин, як б льш сть
нших млин в Великого Заводу, насправд була в тряним насосом свого часу служила для
осушення бол т. Покинута вже к лька десятил ть, зараз вона стояла як порожня коробка, позбавлена крил
якихось ознак життя. Край глухий нав ть за м сцевими поняттями, але для охочих пополювати далеко
в дц кавих очей краще м сця не знайти. Знаючи репутац ю Бреннер в, я подумав, що саме ця причина,
а зовс м не почуття сусп льного обов'язку, змусила їх у такий час тинятися болотами. Витираючи рану, я
запитав, чи не нарвалися вони на один з своїх сил.
- Це не наш, - сказав Скотт, н би читаючи мої думки.

- Скотт! — р зко об рвав його брат.
- Кажу, не наш! Хтось його сховав п д травою, на стежц .Ів н надто великий для
зайця або козул .
Ця заява була зустр нута загальним мовчанням. Хоча пол ц я ще не п дтвердила
чуток, вс знали про залишки дротяного с льця, знайден вл с , де зникла Л н.
Повернувся Бен з аптечкою, я якнайретельн ше продез нф кував перев'язав.

рану.
— Тримайте ногу п днятою скор ше доставте його до травмпункту, — сказав я Карлу.
Той грубим ривком п дняв брата на ноги чи потяг, чи пон с його до виходу.
Я вимив руки повернувся до столика, де Дженн стерегла моє пиво.

— З ним усе буде гаразд? — спитала вона.
— Залежить в д того, наск льки пошкоджено сухожилля. Якщо пощастить, у нього залишиться
т льки легка кульгав сть.
Вона похитала головою.
— Господи, та й день!
П д йшов Бен повернув мен ключ в д машини.
— Тримай, знадобляться.
- Дякую.
— Ну, що ти думаєш? Тоб це н чого не нагадує?
- Не знаю.
Але, як вс х нших, мене нудило погане передчуття.
— А чому це має нагадувати? - Запитала Дженн . Бен трохи розгубився,
тут до мене д йшло, що вони не знайом .
- Бен, це Дженн . Вона вчителька, - сказав я.
Бен прийняв мої слова за дозв л продовжити.
— Тому що зб г в надто багато. Не те щоб я сп вчуваю цим Бреннерам… Банда
браконьєрської свол… — В н затнувся, глянувши на Дженн .-
Коротше, готовий благати Бога, щоб це було зб гом.
— Я вас щось не розум ю.
Бен глянув на мене, але я не збирався доводити його думку до к нця.
— Бо накше це означає, що вбивця — хтось з наших. З
селища.
- З чого ви взяли? - Заперечила Дженн .

На обличч Бена заграли вс фарби емоц й, проте в н був надто вв чливий, щоб сперечатися
з дамою.
— Гаразд, поживемо — побачимо. І на ц й нот дозвольте побажати вам спок йною
ноч .
В н допив пиво ступив до виходу. Пот м, наче пригадавши щось, Бен повернувся до Дженн .
— Я знаю, що це не моя справа, але ви на машин ?

-Н , а що?
— Просто подумав, що повертатися нин ввечер одн єю не вдала думка,
от все.
І подарувавши мен насамк нець багатозначний погляд, в нп шов. Дженн невпевнено
посм хнулася.
— Ви теж вважаєте, що все так погано?
- Спод ваюсь, що н . Хоча боюся, в н має рац ю.
Вона недов рливо похитала головою.
- Як таке можливо?! Два дн тому ми жили у тихому м сц на земл !
З ншого боку, два дн тому Салл Палмер вже була мертва, а то тварина, на чиєму сов ст
лежала її смерть, прим рялося, мабуть, до Л н Меткалф. Вт м, про це я промовчав.
— Тут є хтось, з ким вам по дороз ? - Запитав я.

— Та н … Ви не турбуйтесь. Якщо що, я можу за себе постояти.
Не сумн ваюся. Однак п д її бравадою була пом тна знервован сть.
— Я вас п дкину, — сказав я.
***
Повернувшись додому, я влаштувався за столиком у садку. Н ч тепла, н подиху в терця.

Яв дкинув голову задивився на з рки. М сяць об цяв незабаром стати повним вис в у неб
асиметричним б лим диском, оповитим серпанком гало. Помилуватися її щербатим силуетом не
вдалося: погляд сам собою опускався все нижче нижче, поки нарешт не уткнувся в зат нений
л с навпроти, через поле.
Зазвичай мен дуже подобався цей вид нав ть уноч . Однак зараз при погляд на
непроникну масу дерев ставало не по соб .
Я вв йшов у будинок, хлюпнув у склянку трохи в ск повернувся до саду. Вже за п вн ч,
завтра рано вставати, все ж таки я ч плявся за будь-який прив д, аби потягнути час. До того ж у голов
крутилося дуже багато думок, щоб легко заснути. Я пров в Дженн до невеликого котеджу, який вона
зн мала на пару з ще одн єю молодою ж нкою. Зрештою моя машина не знадобилася. Стояла
тепла ясна н ч, а Дженн жила всього за п вмил в д кабачка. Поки ми йшли, вона трохи
розпов ла про свою роботу та д тей, яких навчала. Лише одного разу вона згадала про минуле, про те, що
викладала в одн йз шк л Нор джа. Вт м, вона в дразу проскочила це м сце, поховавши
недомовлене в потоц сл в. Я вдав, що н чого не пом тив. Намагається вона про щось
мовчати чи н — у будь-якому випадку не моя справа.
Коли ми вузьким провулком п дходили до її будинку, по сус дству раптом затявкала

лисиця. Дженн схопила мене за руку.
— Вибачте, — в дразу сказала вона ,в дсмикнувши пальц ,н би обп кшись, зн яков ло
засм ялася. — А ви, мабуть, думали, що я звикла тут жити.
П сля цього маленького нциденту м ж нами виникла якась незручн сть. Коли
ми д сталися, вона зупинилася б ля хв ртки.
- Дякую…
- Ну що ви…
Востаннє посм хнувшись, вона швидко зникла в хат . Я зачекав, поки клацне
замок, лише пот м вирушив назад. Проходячи темним селищем, я все ще в дчував її
пальц на своїй руц .
Яв дпив в ск , скривившись при думц , наск льки розхвилювався в д випадкового
дотику якоїсь молодої ж нки. Н чого дивного, що вона п сля цього принишкла.
Я зак нчив випивку п шов у хату. У п дсв домост копошилося ще щось, якесь
незак нчена справа... Довелося напружитись, тут я згадав. Скотт Бреннер. Я зовс м не впевнений,
що його брат дозволить розпов сти пол ц ї про сила. Може, н сен тниця, проте Маккенз
має про все це д знатися. Я знайшов його в зитку зателефонував на моб льник. Час майже
година, але я завжди можу записати послання на автов дпов дач.
Вт м, слухавку п дняв сам нспектор п сля першого дзв нка.
- Так?
- Це Дев д Хантер, - сказав я, трохи розгубившись. - Я знаю, вже п зно,
вибачте. Просто хот в перев рити: чи ви говорили з Скоттом Бреннером?
У пауз , що настала, виразно чулися роздратування втома.
- З ким, з ким?
Я розпов в про те, що сталося, з нспектора миттю злет ла вся мляв сть.
— Де це сталося?
—Б ля старого млина приблизно з милю в д селища. Ви думаєте, чи є зв'язок?
Ув дпов дь пролунав звук, на розшифровку якого п шло к лька секунд: скрег т щетини об
долоню. Третє обличчя?
— Ану його до б са... Все одно завтра про це оголосимо оф ц йно, — сказав в н. -
Сьогодн ввечер постраждали два мої сп вроб тники. Один потрапив у дротяний силок, а
другий потрапив ногою в яму з загостреним к лочком.
У голос нспектора прор залася зл сть:
— Виходить, викрадач Л н Меткалф оч кував, що ми почнемо його полювання.
***
Т єї ноч перех д в д сну до яви пройшов без потряс нь. Я просто прокинувся з
в дкритими очима, дивлячись кр зь в кно у водоспад м сячного св тла. Я, як ран ше, лежав у
л жку, цього разу н чне бродяжництво обмежилося рамками сну. Але в голов залишилися
спогади, яскрав та жив , наче я просто перейшов з одн єї к мнати до ншої.
Одна й та сама ситуац я. Будинок, який я н коли не бачив у своєму реальному житт . Я
знав, що цього м сця не снує, все одно сприймав його як свою оселю. В ньому -
Кара та Ал са, жив та неушкоджен , ми обговорювали под ї минулого дня. Загалом н чого
особливого. Все як за їхнього життя.
І п сля цього я прокидався вкотре згадував, що вони мертв .
У голов знову випливли слова Л нди Йейтс: «Сни приходять не так просто».
Ц каво, що вона сказала б про м й випадок? Можу уявити, що подумає псих атр або нав ть
психолог-дилетант на кшталт Генр . На жаль, мої сни не п ддаються будь-яким витонченим
поясненням. У них — лог ка реальн сть, як дуже далек в д простих вид нь. І хоча я сам
навряд чи готовий це визнати, щось у мен в дмовлялося в рити, н би вони просто сни, н чого
ншого.
Вт м, пов рити цьому означає зробити перший крок на страшному шляху. Тому
як т льки один спос б возз'єднатися з с м'єю, я знав, що в н обернеться жестом в дчаю, а
не любов .
А нод мен ставало все одно, ось у чому б да…
Розд л9
Наступного ранку ще двоє людей потрапили у пастки, причому зовс мв ншому м сц .Я

перебував у курс вс х справ, тому що в штат нашої амбулатор ї немає пост йної медсестри
мен довелося особисто обробляти рани в обох випадках. Першим постраждалим
виявилася ж нка-пол цейська, яка проткнула соб кру, потрапивши до замаскованої ямки з
к лочком. Як з Скоттом Бреннером, я зробив усе, що м г, в дправив її до л карн зашивати
рану. Друга травма у Дана Марсдена, м сцевого с льгоспробочого, виявилася не наст льки
глибокою: др т лише частково прор зав його м цний шк ряний черевик.
— Чорт, потрапив би в н мен в руки… — проц див Дан кр зь зуби, доки я робив
перев'язку.
— Що, силом ць добре був захований?
- Хр н пом тиш. І здоровий такий! Одному Богу в домо, чого вони збиралися їм
ловити…
Я промовчать, хоч подумав, що пастки спрацювали точно за призначенням.
Т єї ж думки дотримувався Маккенз .В н тимчасово припинив пошуки Л н Меткалф та
б ля оперативного штабу орган зував пункт першої медичної допомоги. Кр м того, в н випустив
оф ц йне попередження, щоб ус сторонн особи трималися подал в дл су та пол в у район
селища. Результати передбачити нескладно. Якщо ран ше настр й здеб льшого нагадував шок, то
новина, що тепер м сцев сть навколо Манхема перестала бути безпечною, дала ґрунт для
перших паростк в справжнього страху.
Звичайно, були й так , хто в дмовлявся цьому в рити, або просто затят , як
наполягали, що їх не в длякати в д земл , яку вони знали все своє життя. Справа ск нчилася
тим, що один з заводив, п д гр тий веч рньою випивкою в «Барашц », звалився в ямку,
прикриту сухою травою, зламав соб к сточку. Його крики виявилися переконлив шими за вс х
пол цейських попереджень.
Ум ру того, як у район прибувало все б льше пол ц ї, а загальнонац ональна преса,
нарешт прокинувшись побачивши, що у нас в дбувається, десантувалася на селище з своїми
м крофонами та камерами, Манхем опинився майже в облоз .
— Дос ми зустр чали т льки два види пасток, — розпов в Маккенз .-
Перша за своєю суттю — звичайна сила, яка зможе поставити будь-який браконьєр. З одн єю лише
поправкою: в н такий великий, що в нього м ститься ступня дорослої людини. Щодо
к лочк в, то тут справа г рша. Або постарався якийсь ветеран зв йськових, або фанат гор
на виживання. А може, у людини просто хвора уява.
— Ви сказали «дос »…
— Хоч би хто їх ставив, в н знав, що робить. Серйозно продумана р ч. Де
гарант я, що в н не приготував ще якихось сюрприз в?
— Може, в н цього й досягає? Чи хоче з рвати пошуки?
- Не виключено. З ншого боку, ризикувати також не можна. За знайден пастки ми поки що
розплатилися лише пораненими. Допустимо, ми продовжимо проч сувати л си, але раптом наступного
разу хтось загине?
П д'їхавши до зал зничного переїзду, Маккенз замовк почав барабанити пальцями по
кермовому колесу, чекаючи, поки проїде передня машина. Я дивився з в кна, в дчуваючи, як у тиш ,
що настала, оживає занепокоєння.
Цього ранку я насамперед зателефонував Маккенз пов домив, що згоден попрацювати
над останками Салл Палмер, якщо в н, як ран ше, хоче. Щойно прокинувшись, я вже знав, що
готовий на це п ти, наче р шення дозр ло ще ув сн . Напевно, в як йсь
ступеня так було.

Якщо дивитися правд в оч , я не розум в, який в д мене може бути толк. Максимум
зможу уточнити дату настання смерт , якщо припустити, що знання, що заржав ли, ще не остаточно
розсипалися на порох. Вт м, я не мав люз й, н би моя робота хоч якось допоможе Л н Меткалф. Просто
вже немає сил сид ти склавши руки.
Найг рше з двох лих… А куди под тися?
Маккенз не висловив н здивування, н захоплення коротко в дпов в, що переговорить з
начальством передзвонить. Я пов сив трубку в засмучених почуттях запитав: а чи не роблю я помилку?
Не минуло, однак, п вгодини, як нспектор справд передзвонив спитав,

чи можу я почати п сля об ду. У рот пересохло, хоча вдалося видавити «так, зможу».
— Труп усе ще патологоанатом. Я заїду за вами за годину, — пов домив Маккенз .

— Я й сам д стануся…
— Мен все одно треба керувати. І є к лька речей, про як хот лося б поговорити, — в дпов в
в н.
Ламаючи голову над тим, що Маккенз мав на уваз , я пройшов до Генр спитав, чи не
чи зможе в нп дм нити мене на веч рньому прийом ?
- Звичайно. Щось трапилося? — в дпов вв н раптом замовк.
Я дос не знайшов вдалого моменту розпов сти йому, чому приходив Маккенз . Недобре,
звичайно, та без додаткових пояснень не об йдешся, а в мене немає на це сил. З ншого боку, я розум в, що
в дкладати розмову надовго теж не можна. Генр не заслуговував на таке обходження.
- Дайте мен час до вих дних, - попросив я. Мабуть, до нед л я свої справи
зак нчу щодо прийому не треба буде хвилюватися. — Тод я вам все розпов м.
В н задумливо мене роздивлявся.
— Все справд гаразд?
- Так. Просто... деяк складнощ .
-Н чого дивного. Тиждень тому н хто й подумати не м г, що чортов журнал сти лазять по
селищу, а пол ц я почне смикати вс х кожного. Хот в би я знати, чим це ск нчиться.
Генр спробував п дняти мен настр й:

— Ну гаразд. Приходьте у нед лю на об д. Потягнуло, чи знаєте, що-небудь приготувати, та й до
того ж є пляшечка в дм нного бордо. Давно шукав приводу в дкрити. А розмовляти завжди легше на
повний шлунок.
Рад ючи, що розмову можна в дкласти хоча б ненадовго, я погодився.
***
П д'їжджаючи до к льцевої розв'язки, Макенз пропустив вперед задн машини. У салон

пахло м'ятним осв жувачем пов тря та одеколоном господаря. Все виглядало охайно, н би недавно в
машин прибиралися. Дороги та вулиц за склом виглядали суц льним галасливим сум'яттям. Знайомо
водночас незвично. Я спробував пригадати, коли був у м ст востаннє, з подивом зазначив, що вперше
за три роки, починаючи з того дощового вечора, опинився за межами Манхема. Душу охопили суперечлив
почуття: бажання залишитись здивування, що я так довго ховався в глушин .
А життя м ста йшло своєю чергою.

Я побачив зграйку д тей, що штовхалися б ля шк льної брами, поки вчителька намагалася
навести порядок. Повз снували люди, занурен у свої справи. Кожен має власне життя, в якому немає
м сця для мене. Або для когось ншого.
— Др т у силах виявився того ж типу, що й у пастц Л н Меткалф, —
сказав Маккенз , нагадавши про злобу дня. — Т єї ж дротом був прив'язаний птах до каменю.
Не знаю, з одн єї вони парт ї чи н , але таке припущення ц лком розумне.
— До реч , що ви думаєте про це? У сенс про птаха?
- Поки не знаю. Може, в н хот в нагнати страху на Л н Меткалф. Або зробив свого
роду виклик. Або поставив п дпис.
- Типу крил на спин Салл Палмер?
- Можливо. До реч , ми отримали в дпов дь в д орн толога. Ц лком звичайна порода для
м сцевих м сць, особливо в цю пору року.
— Ви думаєте, м ж лебединими крилами та качкою є зв'язок?
— Я не в рю у простий зб г, якщо ви до того хилите. Можливо, в н має
щось проти птах в взагал . — Макенз об гнав автофургончик. — Ми залучили психолог в,
щоб вони створили психопортрет, та нших фах вц в — якщо це якийсь язичницький ритуал чи
сатан нський обряд. А то є так в дморозки ...
- Ви серйозно?
В нв дпов в не в дразу, явно вир шуючи, ск льки можна сказати.
— Та н , — признався нспектор нарешт .—Т льки через крила на Салл Палмер
вс н би з глузду з'їхали. Неск нченн розмови про рел г йний чи класичний символ зм,
про ангел в бозна-що ще. А ось у цьому я якраз не впевнений. Якби качку принесли в жертву
чи пон вечили, тод — можливо. Але зв'язати дротом на цьому все? Н , мен здається, нашому
хлопчику просто подобається робити боляче живим тваринам. А птах… Рисування, якщо завгодно.
— Наче с льце.
— Так, н би сила. З знаюся, ц пки в колеса в н нам поставив. Ми не можемо
зосередитись на пошуках, якщо доводиться пост йно думати, що в н м г розкидати дорогою. І
нав що? Будь-хто, кому вистачає розуму нагородити такий город, знає, як зам сти за собою сл ди.
Натом сть в н залишає нам птаха, к лочки в д силк в для в длову жертв, а тепер нше.
Його чи не хвилюють наш знах дки, чи в н просто… я нав ть не
знаю…
— Позначає свою територ ю? - припустив я.
— Щось у цьому дус . Показує, хто тут хазяїн. І робить це граючи. Просто ставить к лька
пасток у стратег чних точках в дходить уб к, щоб подивитися, як ми перекидаємося.
Я деякий час мовчав, роздумуючи над його словами.

— А не може бути так, що за цим стоїть ще щось?
- В сенс ?
— В н перетворив л с болото на заборонену зону. Народ боїться там розгулювати через
його пасток.
Маккенз насупився.
- І?..
— Ну, може, йому подобається не лише робити боляче, а й лякати?
Маккенз задумливо дивився кр зь в трове скло, заляпане шматками.
розчавлених комах.
— Може, й так, — в дпов вв н. — Ви не проти мен розпов сти, де були м ж
ш стьом с мома годинами вчорашнього ранку?
Така р зка «зм на галсу» мене приголомшила.
— О шост й ранку? Ну, в душ був, напевно. Пот м посн дав п шов до амбулатор ї.
- Час?
— Десь без п'ятнадцяти с м.
- Рання пташка…
- Спалося погано.
— І хтось може п дтвердити?
- Генр . Коли я прийшов, ми разом попили кави. Чорний, без цукру, якщо вам це
потр бно знати.
— Порядок є порядок, докторе Хантере. Вам досить багато довелося брати участь
у пол цейських розсл дуваннях, щоб зрозум ти, як усе працює.
- Зупин ть.
- Що?
- Зупин ть машину.
На секунду здалося, що Маккенз почне сперечатися, проте в н ув мкнув сигнал
звернув на узб ччя.
— Я тут як п дозрюваний чи тому, що вам потр бна моя допомога?
— Послухайте, ми ставимо запитання каж…
- І все таки?
— Гаразд, гаразд, не гн вайтесь. Так, напевно, мен не сл д було так чинити, але… Ми просто
зобов'язан ставити так питання.
— Якщо ви вважаєте, що я причетний до справи, то моє м сце не тут. Ви думаєте,
мен дуже хочеться нав датися до моргу? Позбавте мене в д розгляду труп в— ви побачите
щасливу людину. Словом, якщо ви мен не дов ряєте, можемо тут розлучитися.
В нз тхнув.
— Знаєте, я не думаю, що ви причетн до цього. В ншому випадку - даю слово -
ми б вас не залучили до роботи. Т льки вс м жителям ми ставимо т сам питання. Я просто подумав,
чому б не пок нчити з цим зараз, га?
Н , не згоден я з його манерою приголомшувати своїми запитаннями. Йому хочеться застати
мене зненацька, подивитися, як я поведу себе. Ц каво, чи не виявиться подальша наша розмова аналог чною
перев ркою? На жаль, подобається мен , не подобається - така його робота. І я починав розум ти, що
Маккенз знає свою справу. Неохоче, але я кивнув.
— Чи можна продовжувати? — спитав в н.
Я мимовол посм хнувся.
- Так мабуть.
Машина знову рушила з м сця.
— Отже, ск льки може витрачати час на обстеження? — спитав Маккенз трохи п зн ше,
порушивши мовчання.
- Важко сказати. Багато залежить в д стану трупа. Патологоанатом знайшов щось?
- Не багато. Розкладання зайшло так далеко, що не можна сказати, чи мало м сце

зґвалтування. Вт м, можливо, якраз її знайшли голою. Дал : на тулуб та к нц вках є маса др бних
пор з в, вони неглибок .Л кар нав ть не зм г напевно встановити причину смерт : через
перер зане горло або пробиту голову. Чи є шанси, що ви зможете пролити на це якесь св тло?
- Поки не знаю. — П сля перегляду фотограф й у мене були деяк деї, але я не хот в зв'язувати
соб руки.
Маккенз скоса глянув на мене.
— Може, мен ще доведеться пошкодувати, що поставив вам це питання, та все ж таки: чим саме
ви плануєте зайнятися?
Я св домо намагався про це не думати. В дпов д , вт м, були

автоматично.
— Знадобиться рентген всього т ла, якщо, зв сно, його ще не робили. Пот м я в зьму
проби м'яких тканин для визначення ІПС.
- Визначення чого?
— Інтервал часу, що минув п сля смерт . По сут , для встановлення
Терм н давност трупа досить зробити анал з б ох м чних зм н. Склад ам нокислот,
летких жирних кислот, глибина б лкового розпаду… П сля цього доведеться видалити вс залишки
м'яких тканин, щоб перейти до експертизи власне скелета. Якого роду отриман травми, характер
знаряддя вбивства... У такому дус .
Маккенз скривився.
— І як ви це збираєтеся робити?
- Ну, якщо м'яких тканин залишилося не так багато, то зр жу скальпелем. Або здеру
аутопс йними кл щами. А можна к лька годин поварити труп у розчин прального порошку.
У Макенз витяглося обличчя.

- Тепер я розум ю, чому вас потягнуло працювати терапевтом.
Я почекав, поки нспектор не пригадає нших причин.
- Вибачте, - додав в н.
- Гаразд проїхали.
Ще к лька хвилин ми обоє мовчали. Пот м я звернув увагу, що Маккенз
чухає шию.
- Ходили вже? - Запитав я.

- Куди?
— Щодо родимки. Ви її смикаєте…
В н квапливо в дсмикнув руку.
— Подумаєш, почухатися не можна… — Машина завернула на парковку. — Ус приїхали.
Я п шов за нспектором до л карн , на л фт ми спустилися до п двалу. Морг був у

к нц довгого коридору. Запах ударив у н с негайно, як т льки я вв йшов усередину: солодкувато-
терпка х м чна зав са, яка, здавалося, пл вкою обтягла леген п сля першого подиху. Обстановка
нагадувала собою етюд у б лих тонах нержав ючої стал з склом. Назустр ч нам з-за столу
п днялася молода ж нка у медичному халат , з аз атськими рисами обличчя.
— В таю вас, Марино, — невимушено сказав Маккенз . - Доктор Хантер,

дозвольте уявити Марину Патель. Вона вам асистуватиме.
Коли ми обм нювалися рукостисканнями, ж нка посм хнулася. Я ж ще намагався
зор єнтуватися, звикнути до обстановки, знайомої та незвичної одночасно.
Маккенз подивився на годинник.
- Так. Мен взагал час в управл ння. Як зак нчите, зателефонуйте, я вас
п дкину назад.
Інспектор п шов, ж нка запитливо глянула на мене в оч куванн вказ вок.
— Кхм-м… То ви, отже, патологоанатом? - Запитав я, в дтягуючи час.

Вона знову посм хнулася.
— Поки що н , навчаюсь в асп рантур . Але є над я.
Я кивнув головою. Ми трохи постояли мовчки.
— Хочете подивитись на труп? — нарешт запропонувала Марина.
Н . О н , не хочу!
- Гаразд…
Вона вручила мен лабораторний халат провела через пару важких дверей. За
ними я виявив невелику к мнату, що нагадувала операц йну. Холодно. Т ло лежало на стол з
нержав ючої стал , р зко вид ляючись на тл подряпаного металу. Марина включила
х рург чну люстру, людськ останки постали у вс й своїй жалюг дн й нагот .
Я стояв дивився на те, що колись була ж нка на м'я Салл Палмер. Вт м, в д

неї не залишилося н чого знайомого. Скоротливе почуття полегшення в дразу зм нилося
кл н чної в дчужен стю.
— Отже, почнемо, — сказав я.
***
Ця ж нка бачила найкращ дн . Риси рябої зношеної особи починають втрачати

колишню ндив дуальн сть, зливаються в одне нерозр знене ц ле. Голова схилена,
ж нка наче на своїх плечах несе вагу св ту людей. Вт м, є щось благородне в її смиренност ,
н би вона добров льно взяла на себе непроханий жереб.
Статуя на кам'яному постамент привернула увагу п д час церковної служби. Не можу
сказати, що саме мен сподобалося у ц й нев дом й свят й. Витесана грубо, а скульптор —
нав ть з мого, дилетантського, погляду — мав погане почуття пропорц й. І все ж — чи
п д пом'якшуючим впливом стол ть, чи через щось менш визначальне — в н й було щось
привабливе. Статуя витримала випробування стол ттями, бачила незл ченн дн ,
сповнен радощ в трагед й, що роз гралися б ля її н г. Уважна мовчазна,
вона так стоятиме тут, нав ть коли з пам'ят з труться мена вс х, хто нин живе.
Нагадування про те, що все в дбувається. І хороше та погане.
Прямо зараз думка про це заспокоювала. У стар й церкв прохолодно нав ть теплим
увечер стоїть вологий, затхлий запах. Св тло падає через в траж син ми та
рожево-л ловими плямами; старовинн , погано розкочен скла сидять у перекошених
свинцевих пал турках. Центральний неф нер вно викладений стертими кам'яними плитами, що
перемежовуються стародавн ми надгробками. На найближчому з них вир зано череп; п д
ним якийсь середньов чний каменер з зобразив напис:
Такий, як ти, я колись був.
Таким, як я, ти колись станеш.
Я мимовол задерся на тверд й дерев'ян й лав .
В д кам'яних ст н в дбивався вкрадливий баритон Скарсдейла. Як оч кувалося, то,
що спочатку видавалося за панахиду, стало приводом для насадження принцип в
благочестя в особистому трактуванн поважного пастора. Аудитор я слухала.
— Нав ть зараз, коли ми молимося за упок й душ Салл Палмер за порятунок Л н
Меткалф в д мук, у кожному з нас звучить питання, на яке вс прагнуть в дпов д : «Чому?»
Чому повинно було статися? Чи це кара, що дв молод ж нки наст льки жорстоко вирван з
нашого середовища? Але якщо кара, то кара за що? І кому?
Стиснувши старовинну дерев'яну кафедру, Скарсдейл окинув параф ян похмурим.
поглядом.
— Покарання може впасти на будь-кого з нас, будь-якої мит . І не нам судити чому. Не нам
вигукувати: "Несправедливо!" Господь милостивий, проте не вс мають право чекати в д нього
пощади. Милосердя Боже розточується шляхами прихованими, недоступними. І не повинно нам
нар кати з простого нев гластва.
Тихо виблискують фотоспалахи, поки пропов дник переводить дух. В н дозволив прес бути
присутн м на служб , що посилило почуття нереальност того, що в дбувається. Його зазвичай
нечисленна паства зараз розрослася так, що ось-ось переповнить церкву. До моменту моєї появи майже
вс лави вже були зайнят , мен довелося пробиратися на зади.
Я зовс м забув про панахиду, поки на шляху до Манхема не пом тив б ля церкви натовп.
Маккенз дав мен вод ї похмурого сп вроб тника в цив льному, який явно образився за
нав'язану роль простого таксиста. Коли я вир шив зателефонувати та сказати, що на сьогодн зак нчив,
телефон нспектора виявився вимкненим. Я, однак, записався на в дпов дачев , Маккенз
передзвонив майже одразу.
— Ну, як у вас?
- Передав проби на газохроматограф чний анал з. Коли з'являться результати, я зможу дати
б льш точну оц нку нтервалу, — в дпов в я. — Завтра можна розпочати обстеження скелета.
Ймов рно, це дасть найкраще уявлення про знаряддя вбивства.
— Виходить, у вас поки що н чого немає? — Маккенз здавався розчарованим.
— Марина сказала, що на думку патологоанатома, причиною смерт могли стати
травми голови, а не рана на горл .
— А ви з цим не згодн ?
— Я не говорю, що травми черепа не смертельн . Однак вона все ще була живою, коли їй
перер зали горло.
— Труп зазнав прискореної десикац ї, або зневоднення. Нав ть у ту спеку в н
не зм г би так швидко висохнути без рясої крововтрати. А цього не в дбувається п сля смерт ,
нав ть за перер заного горла.
— Зразки ґрунту в м сц виявлення трупа показали низький вм ст зал за.
Це означало, що там у землю вв бралося не так багато кров . З урахуванням
обсягу, який ринув би з яремної вени, концентрац я зал за мала п дстрибнути до небес.
— Значить, її вбили ще десь.

— А що там з черепними травмами, ви кажете?
— Або вона загинула не через них, або їх завдали посмертно.
Маккенз на хвилину замовк, але я здогадувався, що в н думає. Жах, через як пройшла Салл
Палмер, зараз загрожували Л н Меткалф. І якщо вона ще жива, це лише питання часу.
Якщо не станеться дива.

А поки Скарсдейл почав закруглюватися:
— Дехто з вас може дос запитувати: Що зробили ц дв нещасн .
ж нки, щоб заслужити таку долю?»
В н розв в руками.
- Можливо, н чого. Можливо, сучасн погляди в рн за нашим Всесв том
не стоїть розум, немає всеосяжної мудрост .
В н витримав драматичну паузу. Я запитав, чи не грає преподобний
перед телекамерами
— А може, ми просто н чого не бачимо, дозволивши засл пити себе власним
нев глаством? - продовжив в н. — Нога багатьох з вас не ступала до ц єї церкви роками. Ви
надто зайнят своїм життям, щоб д лити його з Богом. Я не можу стверджувати, що добре знав
Салл Палмер чи Л н Меткалф. Їхнє життя ця церква перетиналися не часто. У мене, вт м,
немає сумн в в: сталася трагед я, вони
жертви. Але ж жертви чого?
Скарсдейл перехилився через кафедру, виставивши голову вперед.
— Ми повинн — кожен з нас винен! - Зазирнути в своє серце. Бо сказав Христос: Що

пос єш, те й пожнеш. І сьогодн ми пожинаємо свої ж плоди. Плоди не просто духовного занепаду
нашого сусп льства, а плоди нашої сл поти та небажання бачити. Зло не зникне просто через те, що
ми вир шили його не пом чати. Тож на кого звернути нам св й погляд? На кому лежить вина?
В н виставив к стлявий палець пов льно обв в їм переповнену церкву.

- На нас самих. Бо ми дозволили цьому зм ю в льно повзати серед нас. Ми -
н хто нший. І зараз ми повинн п днести молитву до Господа, щоб дарував в н нам силу
викинути гада з наших лав!
Запанувала незручна тиша, поки люди намагалися переварити почуте. Вт м,
Скарсдейл не дав їм на це жодного шансу. В н п дняв п дбор ддя заплющив оч , дозволяючи
фотоспалахам пограти т нню на його ф з оном ї.
— Помолимося ж, брати та сестри…
***
Т єї штовханини, що зазвичай можна бачити п сля служби, на вулиц не спостер галося.

Б ля площ стояв пол цейський автофургон, його б лий об'ємний кузов здавався недоречним
водночас викликав страх. Незважаючи на старання преси та присутн сть телекамер, мало хто
зважився дати нтерв'ю. Надто св ж ще рани, надто близьк вони до серця. Одна р ч — дивитися
новини про чуж трагед ї. Брати участь у под бн й трагед ї самому зовс м нше.
Так що журнал сти намагалися закидати людей питаннями, зустр чаючи лише
вв чливо-стриману реакц ю, що н трохи не прояснювала картину. Кр м парочки винятк в,
Манхем повернувся своєї колективної спиною до зовн шнього св ту. Як не дивно, Скарсдейл
виявився одним з тих, хто в дгукнувся на прохання дати нтерв'ю. В д такої людини навряд чи
можна оч кувати нтересу до самореклами, але зараз, очевидно, в н вир шив, що раз не можна
посп лкуватися з самим дияволом. Судячи з тону його пропов д , Скарсдейл сприймав
те, що в дбувається, як наочну демонстрац ю сенсу свого покликання. У своїх власних
жовтяничних очах в н виглядав ц лком правим був готовий обома подагричними руками
вчепитися за мить урочистост .
Ми з Генр дивилися, як пастор, вийшовши на церковний дворик, пропов дує перед
зголодн лими новинами журнал стами, тод як за його спиною д ти, обл пивши пам'ятник
Д в -мучениц , топтали з в'ял г рлянди, прагнучи потрапити в кадр. Голос Скарсдейла,
хоч невиразно, дол тав до центральної галявини. Тут, п д старим каштаном, я пом тив
Генр , який чекав мене, коли вийшов на вулицю п сля служби. В н кисло посм хнувся.
— Ви не змогли потрапити усередину? — спитав я, п дходячи ближче.

— Нав ть не пробував. Так, я хот в висловити свою повагу, але будь я проклятий, якщо
збираюся п д гравати пасторському марнославству. Або ж слухати його жовчн марення. Як в н
там висловився? «Божа кара за наш гр хи»? "Ми сам у всьому винн "?
— Щось под бне до того, — визнав я.
Генр пирхнув.
— Манхемов т льки цього не вистачало. Заклик до загальної параної.
Через спину Скарсдейла, захопленого своєю мпров зованою прес-конференц єю,
я бачив, що ряди його затятих прихильник в поповнилися новонаверненими. До особистостей
на кшталт подружжя Гудчайлд разом з мат р'ю Саттон та її сином Рупертом приєдналися т ,
чия нога, як мен здавалося, роками не ступала п д церковн склеп ння. Нагадуючи н мий
хор, люди самозабутньо слухали преподобного, який ц єї мит п дняв голос, намагаючись глибше вбити
свою думку в оч телекамер.
Генр огидно затряс головою.
— Ви т льки подив ться на нього. Як риба у вод . Слуга Божа? Ха! Просто представився
шанс заявити: «Я ж казав!»
— Все ж таки в його словах щось є.
Генр подарував мен скептичний погляд.
—Т льки не запевняйте мене, що в н показав вам стинний шлях.
— Скарсдейл тут н до чого. Але той, хто за цим стоїть, має бути з своїх. Хтось,
добре знайомий зм сцевими краями. І з нами.
— У цьому випадку нехай допоможе нам Бог, бо, якщо Скарсдейл досягне свого, справи п дуть не
на приклад г рше.
- Що ви маєте на уваз ?
— Ви дивилися «Суворе випробування»? П'єсу Артура М ллера про полювання на в дьом у Салем ?
-Т льки по телев зору.

— Так от, це н що в пор внянн з тим, що станеться в Манхем , якщо справи п дуть
дал так само.
Я подумав, що в н жартує, але в погляд Генр читалася повна серйозн сть.
— Дев де, постарайтеся не висуватись. Нав ть без допомоги Скарсдейла незабаром
почнеться обливання навколишн х брудом цокання пальцями. Сл дкуйте, щоб не нарватися
на пастку.
- Ви жартуєте?
— Сумн ваєтесь? Я прожив тут набагато довше, н ж ви, знаю, на що схож наш
добр друз та сус ди. Нож вже точать, см ю вас запевнити.
— Та перестаньте робити з мухи слона!
- Ви так вважаєте?
В н спостер гав за Скарсдейлом, який уже повертався до церкви, висловивши все, що йому
потр бно. Деяк особливо наполеглив журнал сти спробували п ти за преподобним, але, розчеп ривши
руки, на їхньому шляху хрестом встав Руперт Саттон — потужний бар'єр з плот та кров , який н хто не
наважився пробити.
Генр багатозначно глянув на мене.
— Так реч завжди будять у людях найг рш почуття. Манхем — маленьке м стечко.
А в маленьких м стечках живуть др бн душ . Можливо, я надм рно песим стичний. І все одно на
вашому м сц я б остер гся.
В н почекав з хвилину, щоб до мене д йшов сенс його сл в, пот м перев в погляд за
моє плече.
-В таю. Це ваша знайома?
Я обернувся й побачив, що нам усм хається молода ж нка. Темноволоса пампушка,
яку я нод бачив, хоча її мен не знав. Лише коли вона злегка посунулась уб к, я пом тив
поряд з нею Дженн .Ут єї, навпаки, вираз обличчя був дуже
далеким в д веселощ в.
Не зважаючи на гострий погляд Дженн , товстушка зробила крок уперед.
— Здрастуйте, я Т на.
— Радий познайомитись, — в дпов в я, не розум ючи, що в дбувається. Дженн слабо
посм хнулася. Здається, її щось дуже схвилювало.
- Доброго дня, Т на, - сказав Генр . - Як ваша мат нка?
— Дякую, краще. Пухлина майже пройшла. — Вона обернулася до мене. В очах мерехт ли
багатозначн скорки. - Дякую, що проводили Дженн вчора ввечер . Ми
живемо з нею в одному будинку. Приємно знати, що ще не перевелися лицар .

— Е-е… та н чого особливого…
— Я до того, що вам сл д якось зайти до нас. Посид ли б за чарочкою або вечерею... поговорили
б...
Я глянув на Дженн . Вона була вся червона. Здається, у мене починалося щось
ж саме.
— Е-е… кхм-м…
— Скаж мо, у п'ятницю ввечер ?
-Т на, у доктора Хантера завжди ... - Почала було Дженн , проте її подруга пропустила
п дказку повз вуха.
— Ви ж в льн щоп'ятниц ? А якщо хочете, домовимося другого вечора.
— А-а… Н , але…
- От в дм нно! Значить, о восьм й, добре?
Дос посм хаючись, вона взяла Дженн за руку повела. Я дивився їм усл д.
- Це що за новини? - Зац кавився Генр .
- Гадки не маю…
Здається, ситуац я його бавила.
— Та я не знаю!
— Що ж, ви можете про все розпов сти в нед лю за об дом. — Посм шка зникла,
залишивши на обличч колишн й, серйозний вираз. — Т льки не забувайте, що я вам казав.
Уважн ше вибирайте, кому дов ряти. І част ше оглядайтеся.
З цими словами в н взявся за колеса нвал дного кр сла покотив геть.
Розд л 10
У зат нен йк мнат н би плавала музика — фальшив ноти танцювали серед

розв шаних п д низьким стелею предмет в. Майже контрапунктом до звуку б серину темної
р дини — рабиня сили тяж ння прокреслила нер вну дор жку, набираючи швидк сть. У польот
вона перетворилася на деальну сферу, але лише на мить, п сля чого її короткоживуча симетр я
розлет лася бризками.
Л н тупо дивилася, як кров ст кає по руц , пальцями та важкими краплями шльопає
на п длогу. Невелика калюжа, що розпливається, вже посмикнулася в'язкою, що зап кається
пл вочкою по краях. Б ль в д нового пор зу злилася з рештою, стала в дм нною в д них.
Кров розмалювала шк ру абстрактним малюнком жорстокост .
Неструнк звуки спов льнилися затихли, залишивши Л н невпевнено хитатися.
В дчуваючи полегшення, чи не подяку за те, що музика ск нчилася, молода ж нка притулилася
до грубо обтесаного каменю ст ни знову в дчула укус мотузки, що вп'ялася в щиколотку. Н гт
вже з рван за той безпл дний годинник, що вона провела лежачи в темряв , намагаючись
розв'язати цю мотузку. Однак вузол, як ран ше, затягнутий надто туго.
П сля початковим подивом знев рою в такий п дступний напад настала чи не
байдуж сть, пок рн сть дол .Уц й темн йк мнат для неї немає жалост ,Л н це знала.
Жодних шанс в на милосердя. І все-таки вона має спробувати. Долонею прикривши оч в д
р зкого, прожектором св тла, що б'є, вона спробувала роз брати що-небудь у т н , де сид в
спостер гав за нею її тюремник.
— Будь ласка… — Л н ледве вп знала себе; не голос, а скор ше хрип з запеклої
ковтки. — Благаю вас, нав що ви це робите?
Ув дпов дь — тиша, яка переривається лише її власним диханням. У пов тр висить запах
тютюну. Пролунав шаруд ння, неясний звук якогось руху.
Пот м знову заграла музика.
Розд л 11
Четвер став днем, коли на Манхем почав спускатись холод. Н , не в сенс кл мату: погода
продовжувала залишатися такою ж спекотною сухою. Не важливо, чи цей холод став неминучою реакц єю
на недавн под ї або ж насл дком скарсдейл вської пропов д ; психолог чна обстановка у селищ ,
здавалося, пережила пом тне зрушення за одну т льки н ч. Зараз, коли неможливо було звинувачувати
у зв рствах чужинця, Манхем м г повернути погляд лише у св йб к. Крадучи, як зараза, непом тна
спочатку, але вже розноситься першими жертвами, в селище ковзнула п дозр л сть.
Як при будь-як й нфекц йн й хвороб , були т , хто був схильний до неї б льше нших.
Повертаючись з лаборатор ї рано ввечер , я про це ще н чого не знав. Генр погодився знову
мене п дм нити, в дмахнувшись в д пропозиц ї запросити когось на якийсь час.
- Не посп шайте. Мен т льки на користь п де всерйоз попрацювати хоча б разок,

сказав в н.
Яв в машину, в дчинивши вс в кна. Варто було залишити позаду забит дороги, як у пов тр
розлився аромат пилку. Лоскуча солодк сть текла поверх легкого заорання бруду, що п дсихає, очеретяних
заростей. Хоч очерети й в ддавали тухлими яйцями, все одно це куди краще, н жх м чний смор д
детергенту, який, як ран ше, н би липнув до моєї носоглотки. Довгий видався день, б льш сть його
витрачено працювати над останками Салл Палмер. Час в д часу я все ще в дчував дивне почуття
роздвоєност , коли намагався поєднати спогади про повне життя, товариську ж нку з тим набором
к сток, що були виварен в д найменших залишк в м'яса. Вт м, довго думати над цим не хот лося.
На щастя, надто багато було насущних справ, щоб дозволити блукати

думкам.
На в дм ну в д шк ри та плот на к стках збер гаються вс сл ди в д отриманих

ушкоджень. У випадку Салл Палмер деяк з них були лише легкими подряпинами, що не давало
нам н чого. З ншого боку, було три д лянки, де лезо проникло так глибоко, що залишило за собою
закостен лий сл д. Там, де спину Салл обробили п д лебедин крила, по обох лопатках йшли
однаков борозни завдовжки ш сть-с м дюйм в. Кожна зроблена одним швидким помахом. Це випливало
з того, що борозни на к нцях були наст льки глибок , як у середин ; в обох випадках н ж пройшовся
по лопатц дугопод бним, а не тичковим рухом. Спина розс чена, а не проткнута.
За допомогою крих тної електропили я зробив акуратний наскр зний пропил по одн й з
борозенок на повну довжину лопатки. Марина з ц кав стю стежила з-за мого плеча, поки я роздивлявся
поверхн , де н ж прор зав к стку. Рухом руки я запросив пом чницю п д йти ближче.
— Бачите, як торц гладк ? Це означає, що на лез не було хвильового заточення чи зазубрин.
Нахмурившись, вона придивилася.

- Зв дки Ви знаєте?
— Бо накше залишається характерний сл д. Начебто розпилу
циркулярною пилкою.
— Значить, це не хл бним ножем?
-Н . Вт м, знаряддя було дуже гострим. Бачите, як чист та ч тко
окреслен краї? І дуже глибокий сл д. Чотири-п'ять м л метр в у середин .
— Виходить, н ж великий?
- Я б сказав. Щось на зразок здорового кухонного ножа чи тесака, яким орудують м'ясники. Т льки
мен здається, це скор ше великий мисливський н ж. У них лезо важче та жорстк ше. Н ж при удар
не з гнувся не тремт в. І розр з сам собою дуже широкий. М'ясн нож набагато тонш .
Застосування такого ножа, кр м ншого, добре узгоджується з очевидними навичками

мисливства вбивц , хоча про це я замовчав. Я зробив зн мки та зам ряв обидв лопатки, п сля
чого перейшов до третього шийного хребця. Коли перер зали горло Салл Палмер, к стка тут
постраждала найб льше. Тут форма сл ду нша, майже трикутна. Удар, а чи не розр з. Вбивця
тицьнув їй у горло в стрям, пот м розпоров трахею сонну артер ю.
-В н правша, - сказав я.
Марина запитливо подивилася на мене.
—Д ра в хребц глибша з боку л вої руки, пот м сходить нан вець праворуч. Ось як в н
вчинив. — Ткнувши пальцем соб в шию, я зобразив, наче перер заю горло. - Зл ва направо. Зв дси
припущення, що в н правша.
— А чи не м гв н хльоснути на розмах? Як би тильною стороною долон ?
— При цьому було б швидше розтин, як на лопатках.
- А якщо ззаду? Скаж мо, щоб не облитися кров'ю?
Я похитав головою.
- Без р зниц .В нм г стати ззаду, але й у цьому випадку йому все одно довелося б
завести руку з протилежного боку, ткнути в шию ножем смикнути його назад. В ншому випадку н ж
довелося б встромляти, а не тягнути на себе. Занадто незручно, та й на к стки залишився б нший сл д.
Марина замовкла, обм рковуючи почуте. Погодившись з моїми доводами, вона кивнула.
— Спритно у вас виходить.

Н , подумав я. Просто дещо залишається в голов , коли вдосталь надивишся на
так реч .
— Чому ви кажете «в н»? — раптом спитала Марина.
- Пардон?
— Розм рковуючи про вбивцю, ви весь час кажете, н би це чолов к. Однак
св дк в немає, а труп наст льки розклався, що ми не знайшли жодних ознак зґвалтування. От
я й думаю, чому ви так вир шили. — Вона збентежено знизала плечима. -
За звичкою чи пол ц я щось знайшла?
Про це я не думав, хоча вона мала рац ю. Я автоматично припустив, що вбивця – чолов к. Поки
що все вказувало саме на це: ф зична сила, стать жертв. Вт м, я сам здивувався, що з ходу зробив таке
припущення.
Я посм хнувся:
- Сила звички. Звичайна справа. Вт м, зараз я н в чому не певен.
Вона подивилася на к стки, як ми дос вивчали з такою кл н чною
усунення.
— Я теж гадаю, що це чолов к. Спод ватимемося, мерзотника сп ймають.
Розм рковуючи над її словами, я мало не змарнував останню деталь. Справа в
те, що я розглядав хребець п д яскравим св тлом через м кроскоп з низькою розд льною здатн стю. І
т льки коли я вже був готовий в д рватися в д окуляра випростатися, в оч кинувся
крих тний чорний шматочок, що лежав у сам й глибин отвору, зробленого к нчиком ножа. Спочатку
я вир шив, н би перед мною залишок гнилої б отканини, хоча н , не схоже. Я обережно виколупав його
назовн .
- Що це? — спитала Марина.

- Гадки не маю. — Однак мене охопило збудження. Не важливо, що це за
шматочок, але потрапити сюди в н м г лише на к нчику ножа вбивц . Можливо, н чого
важливого?
Може бути.
Я над слав знах дку в лаборатор ю на спектрограф чний анал з, тому що сам не мав
н потр бного досв ду, н обладнання, п сля чого взявся за виготовлення г псових зл пк в
ножових сл д в на к стках. Якщо будь-коли буде знайдено цю зброю, її стане можливим
дентиф кувати, просто поєднавши з зл пками. Перев рка така ж переконлива, як
туфелька для Попелюшки. Ну ось, майже все зак нчено. Залишилося лише зачекати на
результати. Не т льки щодо знайденого шматочка, а ще й щодо проб, взятих на день ран ше.
Ми отримаємо точний нтервал часу з моменту смерт на цьому все. Буде пок нчено з моєю
роллю в дол Салл Палмер, хоч я виявився набагато ближчим до неї п сля смерт , н ж за
життя. Тепер я зможу повернутися назад до свого звичного снування, знову заб'юся в
дальн й кут.
Така перспектива зовс м не принесла оч куваного полегшення. А може, я вже тод
п дозрював, що справа виявиться набагато складн шою.
Я т льки-но встиг вимити обсушити руки, як у сталев двер постукали.
Марина п шла в дчиняти повернулася разом з молодим пол цейським. У мене
тьохнуло серце, коли я побачив у його руках картонну коробку.
— В д старшого сл дчого Маккенз .
Пол цейський почав озиратися, не знаючи, куди поставити свою ношу. Я махнув рукою в
б к порожнього металевого столу, заздалег дь знаючи, що знаходиться усередин .
— В н хоче, щоб ви зробили т сам тести. Каже, що ви знаєте, — сказав
пол цейський. Коробка не виглядала надто важкою, проте обличчя пол смена
почервон ло, в н здавався захеканим. А може, хлопець просто намагався затримати подих.
Запах уже ставав пом тним.
Пол цейський посп шив геть, коли я взявся в дчиняти коробку. Там, загорнутий у
пл вку, лежав собака Салл Палмер. Я зрозум в, що Маккенз хот в, щоб я пров в той самий
анал з летких жирних кислот, як її господин . Якщо — це було схоже —
собаку вбили п д час викрадення, то отриманий нтервал з моменту смерт скаже нам, коли
зникла Салл . І ск льки часу її тримали живими. Жодної гарант ї, що вбивця зробить те саме
з Л н Меткалф, але ми принаймн прикинемо ймов рну тривал сть її виживання.
Думка непогана. На жаль, н чого не вийде. Б ох м чн процеси в собачих трупах

не зб гаються з людськими, тому будь-як з ставн проби виявляться безглуздими. Коли
пощастить, то можна буде перев рити, чи не тим ножем зар зана в вчарка. Навряд чи це зм нить
курс розсл дування, проте перев рку треба провести у будь-якому раз .
Я збудував Марин сумну м ну.

— Схоже, сьогодн працюємо доп зна.
Вт м, зрештою, справа не зайняла ст льки часу, ск льки я думав. Тварина була
набагато меншою за розм ром, що полегшило нам життя. Я зробив необх дн рентгенограми,
пот м поклав труп варитись у розчин детергенту. Завтра, коли я приїду до лаборатор ї, у баку не
залишиться н чого, окр м скелета. Душу зачепила думка, що останки Салл та її собаки
знаходяться в одн й к мнат , але я так не зрозум в, засмучує це мене або, навпаки, заспокоює.
Низьке сонце почало обстр лювати мене рикошетом, примушуючи гор ти озерну воду,
коли я звернув на з'їзд, що йшов пологим схилом до селища. Жмуря оч , я скинув
з чола на н с сонячн окуляри раптом пом тив силует ж нки, що йшла мен назустр ч узб ччям.
Як дивно, що вона раптом виявилася так близько... Через сл пуче сонце я не одразу розглед в
обличчя мало не проїхав повз. Я загальмував повернувся назад, поки не зр внявся з нею
в дкритим в кном.
- Вас п дкинути додому?
Л нда Йейтс оглянула дорогу праворуч л воруч, немовби роздумуючи, як в дпов сти.
- Вам у нший б к.
— Це др бниц ,к лька хвилин. Забирайтеся.
Я перехилився через сид ння в дчинив дверцята. Вона все ще вагалася, я сказав:
— Адже в д мене зовс м недалеко, а я так так збирався в дв дати Сема.
Схоже, згадка мен сина вплинула, вона с ла в машину. Пам'ятається,
я ще зазначив про себе, як близько до дверей Л нда трималася, хоча на той час не став над цим
роздумувати.
— Ну, як в н? - Запитав я.
- Краще.
— До школи вже п шов?
Вона смикнула плечем.
- Який сенс? Вони завтра зак нчують.
Правильно. Я зовс м втратив рахунок часу забув, що школа ось-ось закриється на довг
л тн кан кули.
- А як Н л?
Вперше на її обличч промайнуло щось на зразок посм шки. Але посм шки г рк .
-В н в порядку. Зовс м у батька.
Схоже, як сь с мейн тонкощ , як краще не ч пати.
- Ви з роботи? - поц кавився я. Мен було в домо, що нод вона
п дробляла прибиральницею у пар селищних магазин в
— Із супермаркету. — Наче показуючи доказ, вона показала мен
пластиковий пакет.
— Чи не п зно для покупок?
Вона стр льнула в мене поглядом. Зараз т льки сл пий не пом тив би її нервозност .
— Комусь треба це робити…
—Ах ба… — я на мить затнувся, нагадуючи м'я її чолов ка, — Гарр не м г вас
п дкинути?
Вона знизала плечима. Очевидно, у їхн йс м'ї такий вар ант нав ть не розглядався.
— Не знаю, чи правильно нин повертатися додому поодинц .
Знову колишн й, боязкий погляд. Здавалося, вона нав ть щ льн ше притиснулася до дверцят.
- Все в порядку? — спитав я, хоч починав уже розум ти, що справа погана.
- Так.
— Ви якось нервуєте…
— Просто… хочеться швидше додому, от все.
Вона судорожно вчепилася в край в дкритого в кна. Того й дивись, вистрибне.
- Послухайте, Л ндо, що в дбувається?
- Н чого.
Занадто швидка в дпов дь. Із зап зненням, та все ж до мене почало доходити.
Вона перелякана. І боїться саме мене.
- Якщо хочете, я зупиню машину. Можете повернутися п шки, т льки скаж ть,
звернувся я до неї, обережно шукаючи слова.
Судячи з її погляду, я мав рац ю. І тут я пригадав, з яким небажанням вона с дала
в машину. Але, чорт забирай, я ж не якийсь там незнайомець! С мейний л кар з моменту
своєї тут появи. На моїх очах Сем перехвор в на свинку на в трянку; саме я порався з
зламаною рукою Н ла. Лише дек лькома днями ран ше я був у них у будинку, на кухн , коли хлопц
зробили своє страшне в дкриття, що дало поштовх ус м под ям. Та що в дбувається, зрештою?
Секундою п зн ше вона похитала головою. Схоже, напруга спала, хоч далеко не до

к нця.
—Н -н , все гаразд.
— Та я не звинувачую вас за таку обережн сть. Я т льки подумав, чи не надати послугу.
— Так-так, дякую, просто…
- Так?
- Нема н чого. Лише чутки.
Аж дос я пояснював її повед нку загальною тривогою. Якщо завгодно, загальною
недов рою до вс х та кожного через под ї у селищ . Зараз же в мен почало наростати занепокоєння,
що за цим стоїть щось ще.
- Що за чутки?
— Кажуть… н би вас заарештували…
Ого! Чого-чого, а от цього я н як не оч кував!
— Не гн вайтесь, — додала вона, наче я м г звинувачувати в усьому її одну. - Просто
безглузд пл тки…
— Якому дурню взагал могло спасти таке на думку?! - закип'ятався я.
Л нда нервово перебирала пальцями, вже боячись не мене, а тих сл в, що має бути.
сказати.
- Вас не було на прийом . І люди кажуть, що за вами приїжджала пол ц я, що вас забрав той
нспектор. Ну який у них головний.
Тепер усе зрозум ло! Справжн х новин немає — ось, будь ласка, у порожнечу одразу ж ринули
чутки. А я, погодившись допомогти Маккенз , виставив себе м шенню, сам того не бажаючи. Така
безглузд сть, хоч см йся. Та т льки зовс м не см шно.
Ц єї хвилини я пом тив, що ось-ось проскочу повз її хату. Я пригальмував, ще надто
приголомшений, щоб п дтримувати розмову.
— Не гн вайтесь, — повторила Л нда Йейтс. - Я просто подумала ... - І вона замовкла, не
зак нчивши фрази.
Я спробував збагнути, що їй таке сказати, щоб не виносити свою минулу
життя на наступн пересуди всього селища.
— Розум єте, Л ндо, я допомагав пол ц ї. У сенс працював з ними. Свого часу я був… е-
е… кимось на зразок експерта. До того, як сюди приїхав…
Л нда слухала, проте я не був певен, якою м рою вона розум є мої слова. З
з ншого боку, вона принаймн вже не здавалася готовою вистрибнути з машини.
— Їм була потр бна моя порада, — в в дал я. — Ось чому я був в дсутн й на прийом .
Що я ще м г сказати? За хвилину Л нда в двернулася до в конця.
— Я знаю, це через нього. З-за селища нашого, — вирвалось у неї втомлено. Вона
в дчинила дверцята.
— Хот лося б глянути на Сема, — сказав я.
Л нда кивнула головою. Ще почуваючись не у своїй тар лц ,яп шов за нею по дор жц .
Усередин будинку туманно похмуро п сля яскравого веч рнього св тла на вулиц .У
в тальн телев зор видавав какофон ю звук в та фарб. За ним спостер гали чолов кЛ нди та її
молодший син; чолов к стулявся в кр сл , а хлопчик лежав на живот перед екраном.
Обидва озирнулися, коли ми вв йшли. Пот м Гарр Йейтс повернув голову до дружини, мовчки
вимагаючи пояснення.
—Л кар Хантер п дкинув мене додому, — сказала вона, метушливо викладаючи.
покупки. Занадто метушливо. - В н хот в подивитися, як Сем.

Схоже, Гарр не м г збагнути, як реагувати. Костлявий чолов к тридцяти з чимось рок в,
засмиканий дикий, як в чний невдаха. В н пов льно встав, не знаючи, куди под ти руки.
Вир шивши не в татися з мною, Гарр засунув їх у кишен .
- Не знав, що ви збиралися зайти, - сказав в н.
— Я й сам не знав. Але коли так справи творяться, я не м г дозволити Л нд йти додому
поодинц .
Гарр спалахнули щоки, в нв двернувся. Я порадив соб не напирати, бо
як за будь-як вигран мною окуляри доведеться розплачуватись Л нд п сля мого в дходу.
Я посм хнувся до Сема, який спостер гав за нами з п длоги. Та обставина, що в н сид в
вдома л тнього вечора, говорило саме за себе, хоча виглядав хлопчина краще, н ж минулого
разу. Коли я почав розпитувати, чим в н збирається зайнятися в кан кули, Сем нав ть разок
усм хнувся, на секунду нагадавши колишнього жвавого хлопчика.
- Мен здається, справи йдуть на виправлення, - сказав я Л нд п зн ше на кухн .-
Початковий шок пройшов, тож в н, мабуть, незабаром стане колишн м Семом.
Вона кивнула, але якось неуважно. Щось її мучило.
— Коли я… в машин … — почала вона.
— Ну, що ви… Я нав ть радий, що ви мен сказали.
Н коли мен не спадало на думку, що у людей може виникнути нев рне враження.
А даремно. Т льки минулого вечора Генр попереджав мене, мовляв, будьте обережн . Я думав, в н
згущує фарби, але, очевидно, селище Генр знав куди краще за мого. Прикро. І не так через мою
легковажн сть, як через те, що це селище, частиною якого я себе вважав, було готове при
перш й нагод подумати найг рше.
Вт м, нав ть у ту хвилину мен сл д було б збагнути, що найг рше завжди може

перевершити будь-як побоювання.
Обстановка кухн знову перенесла мене того дня, коли я побував тут останн й
раз в. Тут я згадав, що збирався у Л нди дещо спитати.
- У нед лю, коли Н л з Семом знайшли т ло, - почав я, кинувши погляд на двер в
в тальню, щоб переконатися, чи вона закрита, — ви згадали, що знали, н би це Салл Палмер,
оск льки бачили сон про неї.
Л нда поралася б ля раковини, обпол скуючи чашки.
— Просто зб г, я гадаю.
- Тод ви сказали по- ншому.
- Я була засмучена. Мен взагал не сл д було н чого говорити.
—Л ндо, я не намагаюся над вами якось пожартувати, просто…
"Просто" що? Я вже й сам не знав, що хот в з'ясувати. Але раз почав…
— Загалом я хот в спитати… А ви не бачили нших сн в? Про Л н Меткалф?
Л нда завмерла б ля миття.
—Ябн коли не подумала, що людей на зразок вас може ц кавити щось под бне.
— Проста ц кав сть.

Вона подарувала мен дуже уважний погляд. Зважує, оц нює. Стало не по соб . Пот м
смикнула головою: "Н ". І додала про себе пару сл в, але так тихо, що я не одразу їх роз брав.
Т льки я з брався розпитати її детальн ше, як в дчинилися двер . Гарр Йейтс стояв у
отвор п дозр ло розглядав нас.
— Я думав, що ви зак нчили.
— Так, уже збирався йти, — в дпов в я.
В нп д йшов до холодильника, в дчинив його. На магн т , косо прил пленому на

дверцятах, що ржав ли по краях, видн вся напис: «Почни день з посм шки». А п д нею
скелящ й зуби крокодил. Гарр вийняв банку пива роздрукував його. Мов мене не було поруч, в н
зробив довгий ковток , опускаючи руку, глухо в дригнув.
— То я п шов? - Сказав я Л нд . Вона нервово кивнула.
Її чолов к стежив за мною з в кна, поки я повертався до свого лендроверу. Дорогою до селища я
м ркував над словами Л нди Йейтс. Негативно в дпов вши на запитання про сни з Л н Меткалф, вона
додала ще дещо. Усього два слова, як були вимовлен так тихо, що я ледве почув їх: «Ще рано».
***
Як б безглузд чутки про мене не ходили, я не м г не звертати на них уваги.

Зрозум ло, що пл тки краще зустр ти в ч-на-в ч, поки шепоток не перер с у щось г рше, але,
прямуючи до «Баранця», я все-таки в дчував дос незнайоме погане передчуття. Г рлянди на
пам'ятнику Д в -мучениц вже з в'яли, похилившись головками мертвих кв т в. «Спод ваюся,
це не ознака», — сказав я соб , проїжджаючи повз пол цейський автофургон, припаркований на
центральн й площ . Всередин , залит веч рн м сонцем, сид ли двоє нудьгуючих пол цейських,
як кинули в м йб к байдужий погляд. Я зупинився б ля кабачка, зробив глибокий вдих
штовхнув двер .
Перше, що я подумав, ступивши всередину: Л нда переб льшувала. Люди кидали
погляди в м йб к, проте все супроводжувалося звичайними кивками та ншими прив таннями.
Можливо, досить стриманими, хоча цього сл д було оч кувати. Веселитися та жартувати н хто
поки що не збирався.
Я пройшов до ст йки та замовив пива. У кутку стояв Бен Андерс, зайнятий бес дою по
моб льного. Перервавши розмову, в нв тально махнув рукою. Як завжди, Джек неквапливо
нац див мен в склянку пива, задумливо споглядаючи, як золотиста р дина жене вгору п ну. «Мабуть,
застереження Генр зроблен не за адресою, — подумав я з полегшенням. — Люди мене таки знають!»
І тут осторонь хтось кашлянув.
— Виїжджали кудись?
То справд був Карл Бреннер. Повертаючись до нього, я пом тив, що в кабачку запанувало
мовчання. "Мав рац ю Генр ", - зрозум в я.
— Кажуть, вас останн пару дн в щось не було видно, — в в дал Бреннер. за
його роздратованому обличчю з набряклими в ками стало ясно, що в н нап дпитку.
- Так мабуть.
- Чому так?
— Щось треба було зробити. — Як би я не хот в об рвати пересуди, я не дозволю
загнати себе у кут. Або дати ще б льше привод в для пл ток.
— А я чув накше. — У його очах жовтим вогнем гор ла зл сть, що нишпорила в пошуках мети.
— Чув, що за вами приходила пол ц я.
Стало вже зовс м тихо.
- Була справа.
- І чого вони хот ли?
— Поради хот ли.
- Поради? — В н нав ть не спробував приховати подиву. — Якої такої поради?
— Це ви сам запитаєте.
- Я тебе запитую.
Зл сть нарешт знайшла точку опори. Я обв в очима к мнату. Дехто уткнувся в
свою випивку. Інш вирячилися на мене. Вирок ще не ухвалено, але це справа часу.
- Якщо кому є що сказати, нехай викладає, - сказав я якомога спок йн ше
став впритул дивитися присутн мув ч , поки вони не почали один за одним
в двертатися.
— Коли нших не знайдеться, я скажу. — Карл Бреннер п дв вся на ноги. В н одним
ковтком махнув усе, що залишалося у склянц , грюкнув їм об ст л. — Ти в них…
— Я б на твоєму м сц застер гся.
Б ля мене з порожнеч з'явився Бен Андерс. Я був радий його бачити, не просто за
обнад йлив габарити, але й за п дтримку, якої мен так бракувало.
- Не л зь, - сказав Бреннер.
— А я й не л зу. Хот в просто зупинити, бо як би не довелося тоб завтра
пошкодувати про свої слова.
— Не збираюся н про що шкодувати.

- Прекрасно. Як Скотт, до реч ?
Питання трохи остудив запал Бреннера.
- Чого?
- Тв й брат. Як у нього з ногою? Яку л кар Хантер п дл кував того вечора?
Бреннер зн тився. В дпов в похмуро:
- Нормально.
— Як добре, що наш л кар не бере плати за понаднормов , — дов рливо сказав Бен. В н
обв в очима к мнату. — Насм люсь сказати, б льш сть з нас має причини бути йому за це вдячними.
В н витримав паузу, ляснув кулаком по долон обернувся до ст йки.

— До реч , Джеку, коли у вас знайдеться хвилинка, я повторив би ще по одн й.
Здавалося, хтось в дчинив в кно по кабачку пройшов осв жаючий в терець.
Атмосфера почала очищатися, люди заворушилися, знову почулася мова. Дехто виглядав трохи
засоромлено. Я в дчув, як по хребту ст кають крапл поту. Але зовс м не через спеку в задушливому
бар .
- Хочеш в ск ? - спитав Бен. — Схоже, тоб не завадить.
-Н дякую. А ось тоб яв зьму.
- Та не треба…
— Я тоб зобов'язаний значно б льшим.
— Кинь. Цим ублюдкам просто треба було пам'ять прочистити. — В н кинув косою
погляд у б к Бреннера, який похмуро витр щався в порожню склянку. — А от зц єю сволотою
треба роз братися по-серйозному. Я майже на вс сто впевнений, що в н нишпорить у запов днику
по гн здах. Як з Червоної книги. Зазвичай, як т льки пташенята виведуть, проблем немає, проте ми
почали втрачати дорослих птах в. Болотяний лунь, нав ть випий... Я його ще не п дловив, але
недалекий той день...
В н усм хнувся Джеку, коли той поставив перед ним п нту:
- Дякую.
Зробивши довгий ковток, в н схвально з тхнув.
— То й чим же ти займався? - В н скосив на мене око. — Не хвилюйся, я просто з ц кавост . Хоча в
тебе явно як сь справи на боц .
Я вагався в нер шучост , але Бен чесно отримав право знати. І я йому все
в дкрив, не вдаючись, проте, подробиц .
—Н чого соб … — сказав в н.
— Зараз ти розум єш, чому я н чого не говорю. Точн ше, не говорив, - додав
я.
— Ти впевнений, що про це не варто розпов сти вс м ншим? Викласти все як
є?
- Н , не думаю.
— Якщо хочеш, то я проведу роботу. Пущу чутку, чим ти займався.
Сенс начебто є. З ншого боку, якось проти вовни. Н коли я не розпов дав про свою роботу,
а стар звички насилу в дмирають. Можливо, я просто затятий, все-таки й у мертвих, як в живих, є
право на особист таємниц . Варто т льки поповзти чуткам, чим я займався, як к нця-краю не буде
нездорової ц кавост . І я не впевнений, що Манхем зрад є, д знавшись про неортодоксальн
заняття свого л каря. Я добре розум в, що в очах декого з мешканц в обидв мої профес ї навряд
чи вживуться.
— Н , дякую, — в дпов в я.
- Тоб вир шувати. Та т льки пл ткувати не перестануть.
Нехай я й так усе розум в, п д серцем занудило. Бен знизав плечима.
- Вони перелякан ; знають, що вбивця хтось з м сцевих, проте хочуть, щоб ним
виявився чужинець.
— Я не чужинець. Я мешкаю тут три роки. — Не встигнувши домовити, я зрозум в,
наск льки фальшиво пролунали слова. Нехай я д йсно живу працюю в Манхем , але я не маю
права вважатися своїм. Доведення? Щойно пред'явлено.
- Неважливо. Ти м г би прожити тридцять, , як ран ше, залишишся «м ським».
А як д йде до крайнощ в, то люди на тебе пальцем почнуть показувати: "Інородець!"
— У такому раз немає жодної р зниц , чого б я не казав, правда? Т льки я не
думаю, щоб ус люди виявилися такими…
- Н не все. Досить жменьки. — В н посерйозн в. — Спод ватимемося, що
душогубця скоро сп ймають…
П сля цього я залишався в паб недовго. Пиво здавалося кислим несв жим, хоч я й
знав, що збер гають його чудово. Коли я думав про те, що сталося, то все ще в дчував он м ння,
як буває за секунду до приступу болю при пораненн . Коли вона нарешт ринула в душу, мене
потягло додому.
В д'їжджаючи в д кабачка, я побачив Скарсдейла, який виходив з церкви. Може,
мен здалося, але преподобний, розмашисто крокуючи, н би став зростаючим. Єдиний з ус х
жител в, хто просто розкв т на тл под й, як застали селище зненацька. «Трагед я страх
— два в рн засоби перетворити церковну ризу на обладунки героя дня», — подумав я й сам
засоромився. В н лише робив свою роботу, як я. Особиста неприязнь до Скарсдейла не
повинна тенденц йно забарвлювати мої думки. Бог св док, з мене вистачить упереджень за
цей веч р.
Сов сть змусила п дняти руку у прив танн , коли ми пор внялися.
Преподобний глянув мен в оч , на мить здалося, що в н не з йде до в дпов д . Однак
пот м Скарсдейл трохи пом тно клюнув п дбор ддям.
Я не м г позбутися в дчуття, що в н знав, чим зайнят мої думки.
Розд л 12
До п'ятниц журнал стська когорта почала розпадатися. В дсутн сть подальших под й
означала, що Манхем уже втрачав свою владу над в тряною пресою. Якщо щось трапиться, репортери
повернуться назад. А тим часом Салл Палмер Л н Меткалф будуть дюйм за дюймом поступатися м сцем
у газетних колонках, потихеньку зникати з телерад оновостей, поки їхн мена взагал не
з труться з сусп льної св домост .
Вт м, я, коли їхав до лаборатор ї того ранку, розм рковував не про р дшаючий натовп з
св ту засоб в масової нформац ї, не — на м й сором — про власне жертви. Нав ть потряс ння в д
в дкриття, з якою п дозр л стю дивляться на мене в селищ , тимчасово в д йшло на задн й
план. Н , душу гризло щось прозаїчне.
Майбутня вечеря в будинку Дженн Хаммонд цього вечора.
Я сказав соб , що це н сен тниця, др бниц . Що вона – а точн ше, її подруга Т на – просто
доброзичлива людина. Коли я жив у Лондон , запрошення на вечерю вважалося лише знаком вв чливост ,
що надається приймається без особливих емоц й. "Тут те саме", - вселяв я соб .
Однак самоумовляння не допомагали.

Яжб льше не в Лондон . Моє соц альне життя обмежилося малозначними розмовами з
пац єнтами або склянкою пива в кабачку. До реч , про що ми взагал збираємось розмовляти? Зараз у селищ
одна лише тема, та й та навряд чи п дходить для невимушеної заст льної балаканини
малознайомих людей. Особливо якщо до них теж долет ли чутки на м й рахунок. Я пошкодував, що не
зрозум в сказати "н "ув дпов дь на запрошення. У голову нав ть закралася дея
зателефонувати п д якимось приводом
в дмовитись.
Вт м, хоч би як дратувала думка про вечерю, я так не подзвонив. І цей факт турбував не менше.
Тому що за вс ма роздумами стояло неприємне почуття, усв домлення того, чому я насправд так
нервуюсь. Тому що знову доведеться побачити Дженн .В дц єї думки в душ п днялася каламутна завись,
емоц йний мул, який я хот в би не ч пати. Серед цих донних в дкладень було почуття провини.
Наче я готувався порушити клятву в рност .

Звичайно, я розум в: думка см ховинна. Я всього-на-всього збираюся зайти в гост .З
того вечора, коли один п'яний комерсант не впорався з керуванням свого «БМВ», минуло майже чотири
роки, весь цей час я добре, нав ть надто добре, знав, що в рн сть збер гати нема кому.
Проте н чого не допомагало.

Тож не можу сказати, н би, залишивши машину на парковц та с вши в л фт, я був повн стю
налаштований на роботу. П дштовхуючи сталев двер моргу, я спробував взяти себе в руки, зосередитися.
Марина вже на м сц . Двер ще гойдалися на петлях, коли моя асистентка пов домила:
- Прийшли результати.
***
Маккенз похмуро розглядав наш зв т.

-Ц лком. Анал зп дтвердив, що "в к" трупа Салл Палмер становив дев'ять д б на момент
виявлення.
Ми розмовляли в оф с у лаборатор ї. Взагал -то, зателефонувавши Маккенз ,я

запропонував над слати результати електронною поштою, але в н сказав, що зайде сам. Отже, тепер
нспектор ставив питання прямо в обличчя.
- Наск льки це над йно?
— Ам нокислотний анал з дає похибку плюс-м нус дванадцять годин, краще за метод ви не
знайдете. Не можу назвати вам точний час убивства, хоча беруся стверджувати, що це трапилося десь м ж
полуднем у п'ятницю та суботн м ранком.
- І що, точн ше сказати не можете?
Я зум в стримати себе в руках. Адже весь ранок я витратив на ІПС-р вняння. Не
Так просто в результатах анал зу врахувати середню температуру вс нш кл матичн
показники за т дн , коли т ло Салл Палмер пролежало на в дкритому пов тр . Найб льша
таємниця життя, зведена до банальної математичної формули.
- Вибачте, н . У той же час, враховуючи решту фактор в — личинки так
дал , я практично переконаний, що смерть настала в середин цього д апазону.
— Отже, оп вноч з п'ятниц на суботу. Причому за три дн до того її бачили
у кабачку на свят . — Маккенз насупився, роблячи висновки. — А чи не можна так само сказати про
в вчарку?
—Х м чн процеси у собачих трупах в др зняються в д людських. Анал з
зробити можна, хоч в н нам н чого не дасть.
- Чорт, - пробурчав Маккенз . — Але ви все одно думаєте, що собака був мертвий довше?
Я знизав плечима. Адже що я мав для роботи? Загальний стан трупа

тварини та характер д яльност комах навколо нього, а так реч навряд чи можна назвати точною
наукою.
— Майже певен. Як м н мум на дв -три доби ран ше.
Маккенз прикусив нижню губу. Я знав, що в н думає. П шла третя доба з моменту зникнення
Л н Меткалф. Нав ть якщо злочинець насл дував колишню схему весь цей час десь її тримав, зараз ми
п д йшли до ендшп лю. Хоч би як збочен плани не будував убивця, вони ось-ось зд йсняться до
к нця. Або вже зд йснились.
Якщо т льки Л н не знайдуть ран ше.
— Ще ми маємо дан анал зу щодо речовини, виявленої в тр щин хребця
Салл Палмер. Тобто там, де залишився сл дв д ножа, додав я, дивлячись у свою коп ю зв ту. -
Вуглеводневий комплекс. Досить складний за складом: близько в с мдесяти в дсотк в вуглецю, десяти
в дсотк в водню плюс невелик дом шки с рки, кисню, азоту та м кроелемент в на кшталт розс яних
метал в та нше.
- Що означає…
— Дьоготь. Звичайний або садовий дьоготь. Можна купити в будь-як й господарськ й крамниц або
магазин для любител в робити.
— Це вже краще.
Щось замерзло в закутках мого мозку; м ж синапсами проскочила якась слабка скра, викликана
темою, що т льки що обговорювалася. Я спробував дотягтися до неї, але спроби виявилися марними.
- Ще що-небудь? - спитав Маккенз , х д моїх думок безповоротно заплутався.

- Начебто н . Проте залишається досл джувати сл ди в д ножа на хребт собаки. Якщо
пощастить, знайдемо доказ, що те саме знаряддя вбивства ф гурувало в обох випадках. І на цьому я
зак нчу.
Було видно, що Маккенз на це чекав, нехай спод ваючись на б льше.
— А як з вашого боку? Зрушення є? - Запитав я.
В дпов дь була зрозум ла хоча б з того, наск льки замкненим стало обличчя Маккенз .
— Проробляємо деяк верс ї, — сухо в дпов вв н.

Я промовчав. Через секунду в нз тхнув.
— Ми не маємо н п дозрюваних, н св дк в, н мотиву. Тож короткою в дпов ддю
буде "н ". Обх д по будинках н чого не дав, хоча ми знову почали пошуки, все одно змушен
рухатися пов льно через можлив пастки. А охопити таку м сцев сть – завдання неможливе.
Половина територ ї — одне прокляте болото, а ск льки тут л с в та канав, одному Богов в домо.
Маккенз знову розчаровано похитав головою.

— Якщо в н вир шив серйозно сховати труп, ми навряд чи його знайдемо.
— Виходить, ви вважаєте, що вона мертва.
Втомлений погляд у в дпов дь.
— Ви сам брали участь у багатьох розсл дуваннях. Як часто нам вдається застати жертви
живими?
- Таке буває.
- Так, буває, - погодився в н. - Як в лотереї. Якщо чесно, я поставив би б льше на шанс
виграти в лотерею, н ж на виживання Л н Меткалф. Н хто н чого не бачив, н хто н чого не
знає. Експерти-крим нал сти теж не знайшли корисних доказ вн там, де її викрали, н там, де виявили
труп Салл Палмер. Жодних зач пок п сля опрацювання крим нальної картотеки та реєстру
статевих злочин в. Все, що є, це пара припущень: по-перше, п дозрюваний досить сильний в хорош й
ф зичн й форм ; по-друге, має непоган мисливськ навички.
— Так-так, на цьому далеко не поїдеш…

Маккенз г рко реготав.
— Я б так сказав. От якби йшлося про якийсь академ чний центр
на кшталт М льтон-Кейнса, тод нша р ч. Але у цих м сцях полювання — форма снування. Люди
нав ть не звертають на мисливц в уваги. Н , нашому хлопчику, ким би в н не був, дос вдається
триматися поза увагою пол цейського радара.
— Як справи з психолог чним портретом?
- Та ж проблема. У нас просто не вистачає факт в. Єдиний портрет, який зум ли побудувати
психологи, туманний наст льки, що просто непотр бний. Йдеться про людину, яка звикла до життя на
св жому пов тр , у добр йф зичн й форм , досить розумн й водночас зухвал й або просто
недбал й, раз в н залишив труп Салл Палмер у тому м сц , де на нього могли натрапити. П д такий
опис п дпадає половина чолов к в селища. Пошир ть його на сус дн села, у вас виявиться дв -
три сотн п дозрюваних.
Слова пролунали пригн чено. І його провини у цьому немає. Я не експерт, але з досв ду
роботи мен в домо, що б льш сть ман як в трапляються або випадково, або через якусь свою
грубу помилку. Ц вбивц — як хамелеони: зовн н чим не в др зняються в д добропорядних
громадян, нав ть коли їхнє таємне життя стає надбанням гласност , друз та сус ди спочатку
дивуються не в рять. Т льки задн м числом можна побачити нер вн , зазубрен краї головоломки,
як весь час лежали п д носом. Хоч би як зв рства ман яки зробили, наймерзенн шою
властив стю цих реальних, не вигаданих, чудовиськ виступає їхня зовн шня нормальн сть.
Звичайн люди, як я.
Маккенз почухав родимку на шиї. Пом тивши м й погляд, в нв дсмикнув руку.
— Виявилася одна р ч, яка може виявитися важливою, — пов домив нспектор з байдуж стю.
— Один з опитаних, який розмовляв з Салл Палмер у день свята, стверджує, що, за її словами, хтось
поклав мертвого горностая на п дн жку її машини. Вона подумала, н би це чийсь злий жарт.
Мен згадалися лебедин крила на спин Салл Палмер дика качка,

прив'язана до каменю того ранку, коли зникла Л н Меткалф.
— Ви гадаєте, г рник залишив убивця?
Маккенз знизав плечима.
— Може, просто дитяча вит вка, а може, якась м тка, попередження. Скаж мо,
вбивця застовпив заявку на жертву. Ми вже знаємо — в н «п дписується» птахами, але немає
п дстав вважати, що не може скористатися тваринами.
- А Л н Меткалф? Вона щось под бне знаходила?
— За добу до зникнення вона сказала чолов ков , що в л с натрапила на мертвого
зайця. З ншого боку, зайця запросто м г загризти собака чи лисиця. Зараз вже п зно
з'ясовувати.
В н має рац ю, хоча… Випадковост бувають у всьому, зокрема й у розсл дуванн вбивств.
У той же час, з урахуванням повед нки злочинця, не такою вже неймов рною є дея, н би в н
наст льки впевнений у соб , що м тить жертви заздалег дь.
— То вам здається, що тут чиста пустушка? - Запитав я.
— Я такого не казав, — р зко заперечив нспектор. — Але на цьому етап мало що
можна зробити. Ми вже беремо на зам тку тих, хто виявляв жорсток сть до тварин. Двоє
начебто пригадали, що рок в десять-п'ятнадцять тому було вбито к лька к шок, проте тод
н кого не сп ймали ... Що?
Я заперечливо похитав головою.
— Ви сам сказали, що далеко не м сто. Тут нше ставлення до життя. Я не
кажу, що люди надм рно жорсток , проте особливої сентиментальност ви також не
зустр нете.
- Іншими словами, н хто нав ть не зверне уваги на парочку-другу мертвих.
тварин, — похмуро п дхопив Маккенз .
— Якби, скаж мо, хтось п дпалив собаку прямо на центральн й площ , тод , мабуть,
була б реакц я. Але ж це с льська м сцев сть. Тут тварини гинуть часто-густо.
Маккенз неохоче визнав мою правоту.

— Гаразд, скаж ть мен все, що з'ясуйте про собаку, — попросив в нп дводячись. -
Якщо важливе, телефонуйте на моб льний.
- Поки ви не п шли, - зупинив його я, - хочу дещо пов домити.
І я розпов в йому про чутки, що ходили по селищу, н би я заарештований.
— Щоб я провалився, — з тхнув Маккенз , коли зак нчив. - Ви вважаєте, у вас
будуть ускладнення?
- Не знаю. Спод ваюся н . І все-таки люди на взвод . Бачачи, як ви заходите до
амбулатор ї, вони посп шають з висновками. І, правду кажучи, мен не хочеться з ними щоразу
пояснюватися.
— Натяк зрозум в.
Ц каво в дзначити, що сам Маккенз не виглядав надто стурбованим. Або,
якщо на те п шло, здивовано. П сля його в д'їзду мен спало на думку, що нспектор чекав
чогось под бного. Може, йому на руку, якщо я виступаю в рол п дсадної качки? Та ну, дурниц …
Вт м, думка виявилася настирливою не хот ла мене покидати, нав ть коли я повернувся до
обстеження трупа собаки.
Я механ чно пров в п дготовку та фотографування позначки, яку залишив н ж
на шийному хребц . Н чого вартого, звичайна рутина, необх дна для
формально-доказової сторони справи. Пом стивши хребець п д м кроскоп з низькою
розд льною здатн стю, я заздалег дь знав, на що можу розраховувати. Поки я роздивлявся
к сточку, прийшла Марина з чашкою кави.
- Що-небудь ц каве?
Я посунувся уб к.
— Погляньте сам .
Вона нахилилася до очей, пот мп длаштувала фокусування. Коли Марина
випросталась, на її обличч читалася спантеличен сть.
- Я чогось не розум ю…
- Чому?
— Подряпина груба, а зовс м не така гладка, як минулого разу. Лезо залишило рубчики на к стки.
Ви казали, що т льки зазубрен нож залишають так сл ди.
- Правильно.
— Але ж не сходиться! На хребц ж нки сл д був гладким. Чому ж тут в н не такий?
— Дуже просто, — в дпов в я. — Бо сл д зроблений ншим ножем.

Розд л 13
М'ясо все ще виглядало бл дим. Крапельки жиру, мов п т, сочилися кр зь грати падали,
шиплячи, на розпечене вуг лля. В д них л ниво струмен ли тонк завитки диму, наповнюючи
пов тря пряним блакитним серпанком.
Наморщивши лоба, Т на потикала вилкою в один з недосмажених гамбургер в,
викладен на мангал .
— Я вам кажу, жар надто слабкий.

- Треба просто почекати, - в дпов ла Дженн .
— Якщо чекати надто довго, м'ясо з псується. Потр бно б льше вогню.
— Не см й б льше хлюпати ц єю гидотою!
- Чому? За таких темп в ми тут усю н ч просидимо.
- Мене не хвилює. Це ж чиста отрута.
- Але послухай, я зголодн ла до смерт !
Ми сид ли в дитсадку крих тного котеджу, який ж нки зн мали на пару. Це був нав ть не садок,
а щось на зразок заднього дворика — неприбраний клаптик газону, з обох бок в обгороджений випасом
для др бної живност . Проте тут виникала якась люз я самотност , доступна погляду лише через
в кна спальн в будинку по сус дству. До того ж зв дси в дкривався чудовий краєвид на озеро, яке
лежало в як йсь сотн ярд в.
Т на востаннє тицьнула в гамбургер обернулася до мене.
— А як ви вважаєте? Розсуд ть як л кар, що краще: ризикувати отруїтися
розпалювальною р диною чи померти з голоду?
— Ход мо на компром с, — порадив я. — Зн м ть м'ясо вже пот м бризкайте. Тод
у гамбургер в смак не з псується.
— Господи, до чого я люблю практичних мужик в… — зауважила Т на, п дхоплюючи
ґрати рушником.
Я ще в дпив пива з пляшки, швидше за бажання чимось зайнятися, н жв д спраги.
Пропозиц я допомогти була в дкинута, що, мабуть, негаразд погано, враховуючи р вень моїх
кул нарних навичок. Але при цьому стало н чого робити, нема чим погасити нервозн сть. Дженн ,
здається, теж почувала себе незручно, б льше, н ж потр бно, метушучись над тар лками для
хл ба та салату, розставленими на б лому пластиковому столику для п кн ка. У св тл й футболц та
джинсових шортах вона виглядала засмаглою та стрункою. Якщо не брати до уваги сл в «Прив т, як
справи?», якими ми обм нялися при моїй появ , майже н чого одне одному не було сказано. Якщо
на те п шло, то не будь з нами Т ни, я взагал сумн ваюся, щоб ми хоч про щось тут розмовляли.
На щастя, Т на виявилася не з тих, хто дозволяє з'являтися незручним паузам у розмов . Вона
розмовляла майже безмовно. Її життєрад сний монолог перемежувався лише наказами, що в ддаються
мен : зайнятися соусом для салату, принести рулон кухонних рушник в, як заодно з йдуть за серветки,
в дкрити ще пива.
Було ц лком очевидно, що на нших гостей не чекали. М й настр й вагався м ж полегшенням
в д того, що не доведеться зустр чатися з кимось ще, жалем, що не вдасться знайти притулку в натовп .
Т на щедрою рукою бризнула на мангал р диною для запальничок з криком

в дскочила в д ст ни вогню, що спалахнув.
— Говорили тоб , що б льше не можна! - засм ялася Дженн .
— Я тут н до чого! Воно саме як хлине!
В д мангалу валили клуби диму.
— Ну ось, а хтось нар кав на нестачу спеки, — прокоментував я, в дступаючи разом
зж нками п д тиском гарячого пов тря.

Т на шльопнула мене по руц :
— За так слова вам доручається принести ще пива.
— А вам не здається, що спочатку краще прибрати салат? - Запитав я.
Пелена диму заволокла столик, де стояли неприкрит тар лки.
- Ах, щоб тебе! — Т на метнулася в хмару рятувати продукти.
— Прост ше перетягти все, — сказав я схопився за столик.
- Джен, допомагай йому, а то в мене руки зайнят , - скомандувала Т на, прибираючи миску з
макаронами.
Дженн кинула на неї кислий погляд, проте н чого не сказала. Удвох ми в дтягли
ст л подал в д диму, але т льки-но моя пом чниця в дпустила св йб к, ст льниця
нахилилася, тар лки з склянками ковзали.
- Обережно! - Закричала Т на. Я стрибнув зум в-таки в останн й момент
п дхопити столик, при цьому моє передпл ччя стикнулося з рукою Дженн .
— Тримаю, можу в дпускати, — сказав я.
Дженн прибрала було руку, але столик знову захитався. Д вчина знову схопилася за св й
край.
— Ти ж запевняла, що полагодила! — дор кнула вона т н , що п дб гла.
— Полагодила, полагодила! Я напхала пап рц в, де н жки в д йшли!
— Напхала?! Треба було засунути гарненько!
— Щодо засунути час ще буде.
-Т на! — Дженн зашар лася, стримуючи при цьому см х.
- Ай, столику, столик тримай! — заголосила Т на, дивлячись на тремтлив н жки.
— Та не ст й тут! А п ди принеси... викрутку, чи що!
Т на помчала на кухню, брязнувши скляною зав сою при вход . Залишившись тримати
столик, ми зн яков ло посм хнулися один одному. Вт м, льодок був зламаний.
- Тримаю пар , ви рад , що до нас заглянули, - сказала Дженн .
- Так, таке з мною вперше.
— От-от, не скр зь зустр неш так витончен манери.
- Це точно.
Тут вона кинула погляд униз.
— Е-е… нав ть не знаю, як вам про це сказати, але… ви зовс м мокрий…
Я теж подивився вниз побачив, що з пляшки, що впала, пиво лилося мен прямо на штани,
якраз нижче пояса. Я спробував в дсунутися, в результат струм нь потекла вздовж
штанини.
- Боже м й, це просто неймов рно! - Вигукнула Дженн , ми не змогли
утриматися в д см ху. См ялися доти, доки Т на не повернулася з викруткою.
- Що з вами таке? — спитала вона побачила мокру пляму в мене на штанах. -
Може, мен краще прийти п зн ше?
П сля ремонту столика мен було вручено пару м шкуватих шорт в. За словами Т ни,
вони свого часу належали до її приятеля.
— Але ж ви можете залишити їх соб .В н уже не вимагатиме їх назад, — додала вона.
похмурий.
Судячи з забарвлення шорт в, що кричить, н чого дивного. З ншого боку, вони були все
одно краще, н ж мої залит пивом штани, тож я перевдягся. Коли я повернувся в садок, Т на з Дженн
захихот ли.
- Як симпатичн н жки, - зауважила Т на, викликавши новий напад веселощ в.
Незабаром гамбургери зашип ли над гарячим вуг ллям. Ми з'їли їх з салатом та хл бом,
запиваючи вином, що я захопив з собою. Коли я вир шив п длити Дженн у склянку, вона
завагалася:
— Т льки трохи.
Т на скинула брови.
- Ти впевнена?
Дженн кивнула:
- Так Так звичайно.
Пом тивши м й запитальний погляд, вона зробила гримаску.
— У мене д абет, тож доводиться стежити, що їсти пити.
- Який тип - один чи два? - Запитав я.
- Господи, я весь час забуваю, що ви л кар. Тип один.
Я так думав. СДІ – найпоширен ша форма д абету серед людей її в ку.
— Н чого страшного, я лише на низьк й нсул нов й доз . Як т льки я

приїхала сюди, доктор Мейтланд виписав мен рецепт, - додала вона тим, хто вибачається.
тоном.
Напевно, їй незручно говорити, що консультувалася не з мною, а з справжн мл карем.
Марне занепокоєння. Я вже звик.
Т на награно пересмикнула плечима.
— Я б непритомна пост йно падала, якби довелося щодня колотися, як
вона.
- Ой, та кинь ти, н чого особливого, - запротестовала Дженн . — Нав ть голки не

справжн , а як сь шприц-ручки... І год вже про це, бо Дев д засоромлюється перестане
п дливати соб вина.
- Боже збережи! - жахнулася Т на. — Мен ж треба з кимось пити за компан ю!
Взагал -то я й не збирався пити, за компан ю з Т ною чи як завгодно, але на
вимогу Дженн дозволив наповнювати свою склянку част ше, н ж планував. Вт м, завтра субота
та тиждень випав ще той. До того ж, ми непогано проводили час. Нав ть не пам'ятаю, коли я так
розважався.
Дуже давно була справа.
Єдина хмарка, що з псувала нам настр й, наб гла вже п сля того, як
ми поїли. Спустилися сут нки, в слабшому св тл Дженн сид ла, дивлячись через сад на
озеро. Я пом тив, як похмур ло її обличчя, здогадався, про що вона ось-ось скаже.
— Увесь час забуваю про те, що сталося. Якось нав ть… винною себе
в дчуваєш, правда?
Т на з тхнула:
— Вона хот ла скасувати цей веч р. Їй спало на думку, що людям не сподобається, що у нас
тут смажене м'ясо, веселощ тощо.
- Я подумала, що це буде неповажно, - сказала мен Дженн .
- Чому? — запитала Т на. - Ти хочеш сказати, що нш люди
не дивитимуться телев зор чи пити пиво в кабачку? Все це дуже сумно страшно, проте я не
думаю, що нам треба носити власяницю, щоби демонструвати своє сп вчуття.
- Ти знаєш про що я.
— Так, я ще знаю, що за люди тут живуть. Якщо вони вир шать точити на когось нож ,
то зроблять це по-любому, не важливо, чи винна людина в чомусь чи н . - Т на
помовчала. — Ну добре, я не найкраще висловилася, т льки це правда. -
Вона глянула на мене. — Адже ви сам з цим з ткнулися, чи не так?
Тут я зрозум в, що до них, мабуть, долет ли чутки.
- Т на ... - Застережливо сказала Дженн .
- А що? Який сенс вдавати, н би ми н чого не чули? Н , зрозум ло, що
пол ц я захоче поговорити з м сцевим л карем, але варто комусь одному скинути брову, як тебе одразу
запишуть у злочинц . Просто черговий приклад, наск льки у
тутешнього народу вузький погляд на реч .
- І довг язики, - закип вши, п дхопила Дженн . Вперше я пом тив у н й ознаки
драт вливост .
Т на зневажливо повела плечем.
— Найкраще грати в дкрито. Тут так занадто багато шепочуться. Я
виросла тут, а ти – н .
- Ви, здається, трохи недолюблюєте Манхем, - сказав я, хот в зм нити тему.
Вона посм хнулася куточком рота.
— Була б можлив сть, я зв дси втекла б не оглядаючись. Я таких людей, як двоє, зрозум ти не можу.
Приїхати сюди доброю волею?!
Настала раптова тиша. Дженн встала з поб л лим обличчям.
-П ду зроблю каву.
Р зко в дкинувши стеклярусну ф ранку, вона п шла до будинку.
- Чорт, - сказала Т на винувато посм хнулася. — Справд , довга мова. І
п'яний, — додала вона, в дставляючи склянку.
Спочатку я подумав, що все сталося через мене, але пот м зрозум в, що це зовс м не
так. Якою б не була причина, реакц я Дженн до мене не має стосунку.
- Вона в порядку?
— Мен здається, її просто д стала нетактовна подруга. — Т на дивилася на будинок, н би
розм рковуючи, чи не сходити за Дженн . — Розум єте… я не те, щоб маю щось розпов сти, але хочу, щоб
ви знали… З нею минулого року трапилася одна дуже погана р ч. Ось чому вона приїхала сюди. Щоб начебто
втекти.
- Дуже погана р ч?
Проте Т на вже хитала головою.
— Якщо захоче, то вона сама розпов сть. Мен , напевно, взагал варто було б помовчати.
Хоча… ну, я подумала, що вам сл д знати. Дженн до вас небайдужа, тому ... Ой Господи, я так все
заплутую! Може, забудемо все, що я казала? Давайте про щось нше.
- О'кей. — Дос роздумуючи над почутим, я сказав перше, що прийшло в

голову: — То що за чутки про мене ходять?
Т на зробила гримаску.
- Сама напросилася, так? Загалом, н чого особливого, т льки пл тки. Що вас
допитувала пол ц я що… коротше, що ви п дозрюваний. — Вона спробувала змовницьки
посм хнутися, т льки вийшло не зовс м переконливо. — Але ж це не так?
- Наск льки я знаю, н .
В дпов д виявилося достатньо.
— От я й кажу: чортове село. Народ весь час готовий уявити найг рше. А коли трапляється таке,
як зараз… — Вона махнула рукою. - Знову я за своє. Знаєте що, п ду я допоможу там з кавою.
— Мен треба щось зробити?

Т на вже йшла до хати.
-Н чого н чого. Я над шлю Дженн розв яти вашу самотн сть.
Коли вона п шла, я залишився сид ти в н чн й тиш , розм рковуючи над її словами.
"Дженн до вас небайдужа". Це як розум ти? Точн ше, що я сам про це думаю? Я сказав соб , що в
Т н говорить хм ль що не варто дуже багато шукати в її словах.
Все це добре, але чому ж я раптом так занервував?
Я встав пройшов до низької ст ни з кам'яної кладки, що огорожувала садок.
Останн промен св тла вже зникли, поля загубилися у темряв . З озера, на легкому подиху
в терця, долинув самотн й крик сови.
Ззаду почувся шаруд ння — це повернулася Дженн з двома кухлями кави. Я в д йшов в д ст ни
знову потрапив у калюжку св тла, що падало через в дчинен двер . Коли я виринув зт н , Дженн
здригнулася, проливши каву на руку.
— Вибачте, не хот в налякати вас.
-Н чого. Просто вас не пом тила. — Вона поставила кухл подула на руку.
Я простяг їй рулон кухонних рушник в.
- Все в порядку?
- Н чого, виживу. - Вона витерла руки.
- А де Т на?
— Протверезляється. — Дженн знову взяла кухл в руки. — Я вас не спитала, треба
молока цукру.
-Н того н ншого.
— Виходить, я вгадала.
Вона п д йшла ближче до ст ни, де я стояв.
— Милуєтеся краєвидом?
— Наск льки можна у темряв .
— Вигляд зв дси чудовий, особливо якщо любиш поля та воду.
- І ви їх любите?
Вона стала поруч, дивлячись у б к озера.
- Знаєте, так. Коли я була маленька, ми часто з батьком ходили п дв трилом.
- І зараз також?
-Н , вже багато рок в. Але мен подобається бувати б ля води. Я часто думаю, чи не найняти
човен. Ma-неньку таку. Я знаю, озеро надто др бне для чогось ншого. І все ж жити так близько не
виходити на воду… Мен здається, це злочин.
— Я маю в трильну шлюпку — якщо, звичайно, п д йде.
Слова вилет ли сам , але Дженн , стрепенувшись, обернулася до мене. У м сячному св тл
було видно її посм шку. На думку спала думка, що ми стоїмо дуже близько один до одного. Можна
нав ть в дчути тепло її шк ри.
- Справд ?
— Ну, не те щоб у мене особисто. Це шлюпка Генр . Однак в н дозволяє мен нею
користуватися.
- Ви серйозно? Я, розум єте, не хот ла б напрошуватись.

- Так розум ю. Т льки ф зичн вправи мен не завадять.
Сказавши це, я сам соб здивувався: Ти що робиш?! — глянув на озеро, рад ючи,
що темрява приховує моє обличчя.
— Як щодо найближчої нед л ?—н би збоку почув я власн
слова.
- Чудово! А коли?
Тут я згадав, що у нас з Генр заплановано об д.
- Якщо у друг й половин дня? Скаж мо, я заїду за вами о трет й?
— О трет й годин , чудово.
Нав ть не бачачи її обличчя, я зрозум в, що вона посм хається. Я посп шив сьорбнути каву, ледь
пом чаючи, як обпалило рота. Важко пов рити, що я зараз накоїв. «Так, не т льки Т н треба
протверез ти», — подумав я.
Незабаром, пославшись на справи, я збирався додому. В останн й момент з'явилася Т на
весело посм хаючись пов домила, що шорти я м г би повернути їй п зн ше. Я подякував,
але все одно перевдягся у свої мокр джинси. Моя репутац я в цьому селищ вже й так п дмочена
— нема чого її посилювати, розгулюючи у кв тчастих шортах для серф нгу.
Не встиг я в д'їхати, як м й моб льник коротко пискнув, даючи зрозум ти, що над йшло
пов домлення. Загалом я завжди ношу з собою трубку на випадок терм нового виклику, т льки цього
разу телефон залишився в кишен мокрих джинс в. Я зовс м забув про нього, думка, що б льше
двох годин я був недоступний, нарешт змусила мене в двол ктися в д Дженн всього, що з нею
пов'язано. В дчуваючи провину, я набрав номер голосової пошти, потай спод ваючись, що не
пропустив н чого серйозного.
Пов домлення не стосувалося н кого з моїх пац єнт в. Воно прийшло в д Маккенз .
Пол ц я виявила т ло.
Розд л 14
Прожектора мертвенно-б лим сяйвом заливали галявину. Трава дерева

трансформувалися в сюрреал стичний краєвид з св тла та темряви. У центр група
крим нал ст в займалася своєю справою. Прямокутна д лянка ґрунту була обнесена
нейлоновою стр чкою, п д гуд ння генератора експерти терпляче з скабливали шар за
шаром, пов льно розкриваючи те, що ховала земля.
Маккенз стояв поруч , похрускуючи м'ятними коржами, спостер гав за тим,
що в дбувається. Інспектор виглядав стомленим змарн лим; обличчя п д прожекторами
втратило св й кол р, а т н щ льними мазками лягли п д очима.
— Поховання знайшли вдень. Дуже др бне, два-три фути завглибшки. Спочатку ми думали,
що це помилкова тривога, що там якась тварина на зразок борсука так дал . Поки що не в дкопали
руку.
М сце под ї було у л с . На момент моєї появи експертна група зняла майже весь
земляний покрив. Я спостер гав за одн єю сп вроб тницею, як вона прос ває ґрунт через сито.
Зупинившись на секунду, ж нка щось уважно оглянула , забракувавши знах дку, почала
копатися дал .
— То як ви знайшли т ло? — спитав я Маккенз .
— Із собаками.
Я кивнув головою. Пол ц я використовує спец ально навчених собак не лише для пошуку
наркотик в та вибух вки. Виявлення м сця поховання р дко буває простою справою, а чим б льша
площа, тим складн ше завдання. Щоправда, якщо труп закопали досить давно, утворюється
характерна западина через ос дання розпушеної земл . Тод довгими щупами можна знайти
менш щ льн в пор внянн з навколишн м ґрунтом д лянки. Я нав ть знав одного
крим нал ста в Штатах, який отримував дуже ц кав результати при пошуку поховань за
допомогою шматка з гнутого дроту, як лозоходець.
І все-таки собаки залишалися найкращим засобом для в дшукання труп в. Їх
чутлив носи здатн через к лька фут в земл в дчути запах газ в, що утворюються
п д час розкладання. До реч ,в дом випадки, коли дуже хорош «трупн пси» знаходили
т ла, зарит понад сто рок в тому.
Коли ближче до п вноч я прибув на м сце, бригада експерт в уже частково в дкопала.
останки. Нин , нагадуючи археолог в, вони обережно з скабливали землю, користуючись
маленькими совочками та щ точками. Одна й та сама методика, байдуже, яка давн сть поховання:
к лька тижн в чи стол ть. В обох випадках ц ль однакова: витягти т ло з м н мальними
порушеннями, дозволивши тим самим полегшити розшифровку потенц йних доказ в, можливо,
похованих разом з ним.
В даному випадку найб льш промовист св дчення вже перед очима. Я не брав участ в
процес вилучення, але стояв досить близько, щоб бачити вс суттєв особливост .
Поглянувши на мене, Маккенз спитав:

- Зауваження, коментар ?
- Та н . Те, на що я оч кував, ви вже й так знаєте.
- І всеж?
- Це не Л н Меткалф, - сказав я.
В н ухильно хмикнув.
- Продовжуйте.
— Поховання не нове. Хоч би хто тут лежав, його закопали ще до її зникнення.
Жодних залишк в м'яких тканин, нав ть запаху немає. Непоганий у вас собачка ...
— Я передам їй ваш компл менти, — сухо в дпов вв н. — І як, на вашу думку, ск льки
труп тут пробув?
Я глянув на др бне поглиблення. Нараз скелет розкритий майже повн стю. Кол р
к сток практично не в др знити в д земл . Явно доросла людина лежить на боц ; одягнений,
здається, в майку та джинси.
— Без додаткової експертизи можу сказати лише навск дку. На ц й глибин розкладання
займе набагато б льше часу, н ж поверхн . Отже, щоб д йти до такої стад ї, п де щонайменше
р к. Або м сяц в п'ятнадцять. Вт м, гадаю, в н пролежав тут набагато довше. Певно, ближче до п'яти
рок в.
- Чому ви так вважаєте?
— Джинси та майка з бавовни, а йому треба чотири-п'ять рок в, щоб з тл ти. Вони
зникли не повн стю, хоч справа до того йде.
- Що небудь ще?
— Ближче можна поглянути?
- Заради Бога.
Тут працювала зовс м нша крим нал стична група - не та, з якою я познайомився
при виявленн т ла Салл Палмер. Коли я с в навпоч пки б ля краю розкопу, експерти
глянули на мене, але продовжили займатися справою без жодних коментар в. Було й так уже
п зно, а попереду чекала довга н ч.
— Як сь сл ди в д травм? — спитав я одного з крим нал ст в.
— Досить сильн пошкодження черепа, але ми т льки-но приступили до його огляду. —
В н показав на праву скроневу к стку, ще частково присипану землею. Вт м, вже видно
тр щини, що променями розходилися в д проломленої д лянки.
— Травма швидше тупа, н ж гостра чи бал стична, — зауважив я, роздивляючись к стку.
— Як ви вважаєте?
Експерт кивнув головою. На в дм ну в д його колег, яких я зустр в на попередньому м сц
злочину, в н не виявляв невдоволення з приводу мого втручання.
- Схоже на те. Але п дписуватись п д цим не буду, доки не переконаємося, що в череп не
брякає куля.
Ушкодження черепа, викликане вогнепальним пораненням або чимось гострим типу ножа,
в др зняється за характером в д травми, отриманої при удар тупим предметом. Зазвичай їх важко
сплутати, причому поки що ознаки говорили за останню верс ю: вм'ятина як на яєчн й
шкаралуп , що продавлена. З ншого боку, я ц лком под ляв обережн сть крим нал ста.
— Ви вважаєте, що причиною смерт стала травма голови? — спитав Маккенз .

— Може, — в дпов в я. — Судячи з зовн шнього вигляду, летальна рана, якщо,
звичайно, її не завдали посмертно. Поки що сказати важко.
- А що ж можна сказати прямо зараз? — спитав в н, дратуючи.
- Ну, по-перше, це чолов к. Мабуть, б лий, близько двадцяти рок вв д народження.
Інспектор зазирнув у могилу.
- Серйозно?
— Подив ться на череп. У чолов к в та ж нок р зна форма щелепи. У чолов к в вона
ширша. А там, де було вухо… бачите, як виступає та к сточка? Вилицьова арка, у чолов к в вона
завжди б льша. Що ж до раси, то носов к стки св дчать про
європеоїдного походження. В н може виявитися монголоїдом, хоча… раз черепна коробка має
виражену ромбопод бну форму, я сказав би, що навряд. В к… — Я знизав плечима. — Знов-таки на
цьому етап це буде лише припущенням. Але наск льки я можу судити про шийн хребц ,
вони не зношен . А ребра? Ось подив ться… — Я показав пальцем на туп к нц
ребер, що виходили з-п д майки. -
Чим старшим стаєш, тим б льш шишковато виглядають торц . Тут краї ще ц лком р зк , тож,
очевидно, йдеться про молоду людину.
Маккенз заплющив оч потер перен сся.
- Просто чудово. Саме те, що нам потр бне. Поб чн вбивства. — В н раптом скинув
голову. - І сл д в перер зання горла теж немає, так?
— Я, принаймн , їх не бачу. - Шийн хребц на наявн сть подряпин в д ножа я вже
перев рив. — П сля такого тривалого перебування п д землею будь-як пошкодження пом тити
важче, тож потр бна експертиза. У в ч н чого не впадає.
— Слава тоб , Господи, за др бн радощ , — промимрив Маккенз . Йому можна було
лише посп вчувати. Важко сказати, що утруднить справу б льше: розсл дування другого вбивства
або виявлення факту, що той самий злочинець орудував роками.
Мене, вт м, це не стосувалося, чому я був т льки радий. Я встав, струшуючи бруд з долонь.
— Якщо я вам б льше не потр бен, то мен , мабуть, настав час повертатися.
- Ви зможете прийти до лаборатор ї завтра? У сенс сьогодн ? — додав Маккенз ,
схаменувшись.
- Нав що?
В н, схоже, щиро здивувався питанню.
— Щоб уважн ше все вивчити. До середини ранку ми маємо зак нчити, так що
на об д зможемо надати труп.
— Складається враження, що ви заздалег дь впевнен ,н би я маю нам р брати участь у
цьому.
— А чи не так?
Моя черга дивуватися. Не так його питання, як тому, що в н зум в
роз братися в мен краще за мене самого.
— Так, мабуть, — сказав я, змиряючись з неминучим. — До дванадцятої буду.
***
Я прокинувся на кухн , змерзлий розгублений. Перед мною — в дчинен в садок

двер , кр зь як пом тн перш натяки на св тле небо. Сновид ння ще св же у моїй пам'ят ;
голоси в дчуття присутност Кари та Ал си наст льки виразн ,н би ми щойно розмовляли. Цього
разу сон виявився нав ть страшн шим, н ж зазвичай. Здавалося, Кара хот ла мене щось попередити,
але я в дмовлявся слухати. Боявся того, що м гв д неї вп знати.
Яз щулився. Зовс м не пам'ятаю, як спустився вниз що спонукало мене в д мкнути

замок. Стурбований, я з брався було зачинити двер в дразу зупинився. З бл дого моря туману,
що накрив поле, наче скеля зд ймалася непроникна чорнота л су. Мене охопило недобре передчуття.
"За деревами л су не бачить". Чому спливла в голов ця фраза? На мить здалося, н би

за нею стоїть щось глибше й важлив ше, але ск льки я не тхнув, сенс вислизав танув. Я все ще
намагався його схопити, коли щось торкнулося шиї, трохи
нижче потилиц .
Здригнувшись, я обернувся. На мене дивилася пуста кухня. "Просто дме зв дкись", -

сказав я соб , хоч шеп тв тру ще не встиг порушити ранкової тиш . Я зачинив двер , намагаючись
позбутися занепокоєння. На жаль, в дчуття, що чиїсь пальц легенько зачепили мою шк ру, залишилося
п сля того, як я повернувся в л жко почав чекати
Сх д сонця.
***
Перш н ж їхати в лаборатор ю, мен треба було вбити добру частину ранку. Не знайшовши кращого
заняття, я п шов до Генр посн дати, що часто робив у суботу. В н уже встав н би перебував у гарному
настрої, з жвав стю розпитуючи мене про минулий веч р, поки пом шував яєчню смажив бекон.
Потр бен був час збагнути, що в н мав на уваз веч рку з Дженн , а зовс м не знах дку в л с . Про
це новини ще не д йшли, я не знав, яку реакц ю вони викличуть. Манхем так уже борсався п д вагою
под й, що нахлинули. До того ж я ще надто був пригн чений сновид нням, щоб
зупинятись на таких речах.

Словом, я промовчав про те, що виявлено друге т ло. Але гарний настр й Генр виявився заразливим,
я залишив його будинок у набагато б льш п днесеному становищ .
духу. Настр й покращився ще б льше, коли я йшов п шки за машиною. Ще один чудовий ранок, без
найменшого натяку на задушливу спеку, яка настане п зн ше. Жовт , пурпуров та червон фарби
кв т в, що оздоблювали центральний лужок, радували своєю жвав стю, пов тря було наповнене важким
солодощом пилку. Лише пол цейський автофургон, припаркований поряд, порушував люз ю
с льської безтурботност .
Присутн сть пол ц ї, здається, трохи приструнила м й оптим зм. Вт м, я так давно не перебував у
такому райдужному настрої, що тепер мен було начхати. Звичайно, я не надто вникав у причини своєї
захопленост . І ретельно стежив за тим, щоб н як не пов'язувати нов види на майбутнє з Дженн .
Ц лком достатньо ц нувати мить,
доки воно триває.
Як з'ясувалося, воно тривало недовго.
Я вже йшов повз церкву, коли почув:
- Доктор Хантер. На хвилинку, будь ласка.
Скарсдейл. Стоїть на церковному цвинтар разом з Томом Мейсоном, молодшим з
сад вник в, який доглядав клумби та газони Манхема. Через низьку церковну огорожу я сказав:
— Доброго ранку, пасторе. Прив т Том.

Сором'язливо посм хаючись, Том кивнув, не в дриваючи погляду в д рожевого куща, яким дос
цього займався. Як д д, в н був щасливий, коли йому надавалася можлив сть доглядати рослини,
що Том робив мало не з телячими н жностями. Навпаки, н чого телячого чи н жного
неможливо було знайти у Скарсдейл .В н нав ть не спром гся в дпов сти на моє в тання.
— Мен хот лося б знати вашу думку про поточну ситуац ю, — почав в н без передмов.
Серед давн х грубо тесаних надгробк в його чорний костюм, здавалося, вбирав сонячне св тло.
Дивний початок розмови.

- Я щось не зовс м вас розум ю.
— Селище переживає важк дн . Люди по вс й країн чекають на наш пояснення.
Ви згодн з мною?
Спод ваюся, це не повторення минулої пропов д .
— Що саме ви хочете, пасторе?
— Я хочу продемонструвати, що Манхем не терпляче зноситиме те, що трапилося.
Перед нами в дкрилася можлив сть стати сильн шою. Згуртуватися перед ц єю перев ркою.
— Не бачу, як можна назвати перев ркою якогось безумця, який викрадає та вбиває ж нок.
— Так, мабуть, ви не бачите. Але людей щиро хвилює ту шкоду, що зазнала

репутац я селища. І вони мають рац ю.
— Я б подумав, що їх швидше хвилює якнайшвидше повернення Л н Меткалф вп ймання
вбивц Салл Палмер. Х ба це не важлив ше, н ж турбуватися про репутац ю Манхема?
— Не грайте з мною в хованки, докторе Хантере, — огризнувся в н. - Якби
б льше людей стежили за тим, що в дбувається в селищ , цього могло й не статися.
Я знав, що з Скарсдейлом у суперечки краще не вступати.
— Все ж таки не розум ю, до чого ви це кажете.
Мен заважала присутн сть сад вника на задньому план , зате Скарсдейл н коли не втрачав
можливост виступити перед аудитор єю. В н хитнувся на п дборах, глянувши на мене поверх к нчика
носа.
— До мене звернулися параф яни. Є думка, що нам сл д виступати єдиним
фронтом. Особливо п д час сп лкування з пресою.
— Що це означає саме? — спитав я, хоч уже почав уловлювати, куди в н
хилить.
— Є думка, що селищу потр бний оф ц йний сп кер. Людина, що найкраще здатна уявити
Манхем зовн шньому св ту.
— Я розум ю, це ви?
— Якщо цю в дпов дальн сть хоче взяти на себе хтось нший, радий поступитися
м сце.
— Чому ви вважаєте, що сп кер взагал знадобиться?

— Тому що Всевишн й ще не зак нчив з нашим селищем.
В н вимовив це з такою впевнен стю, що я почав турбуватися.
— То чого ж ви в д мене хочете?
— У вас є певна вага. І ваша п дтримка була б доречною.
Скарсдейл мав нам р перетворити трагед ю на пол тичну платформу для особистих
амб ц й? Який цин к! З ншого боку, я знав, що страх недов ра, що охопили вс х вся, дадуть
йому дуже сприйнятливу аудитор ю. Гн тюча думка.
— Я вам ось що скажу, пасторе. Займайтеся тим, що вважаєте найкращим для людей, я
вчиню так само.
— Будь ласка, критикувати?
— Скаж мо так: у нас з вами просто р зн погляди на те, що є нтересами всього
селища.
В н холодно дивився мен на обличчя.

— Мабуть, варто нагадати, що тутешн люди мають гарну пам'ять. Навряд чи вони
забудуть гр хи, зд йснен у такий час. Або зможуть їх пробачити, хоч би як це суперечило
християнським чеснотам.
— У такому раз докладу вс х зусиль, щоб не гр шити.
— Можете вит йствувати, ск льки вам заманеться. Т льки майте на уваз , що не один я запитую
вашу лояльн сть. Люди, знаєте, говорять, докторе Ханхер. І те, що я чую, дуже засмучує.
— Якщо так, вам сл д, мабуть, прислухатися до пл ток. А кр м

того, будучи оф ц йною особою, х ба ви не повинн тлумачити сумн ви на користь
обвинуваченого?
— Не думайте, н би можете вказувати мен , як я маю робити.
— Тод й ви не вказуйте мен .
Скарсдейл блиснув очима. Можливо, в н ще щось сказав би, але тут через його спину пролунав
гурк т: Том Мейсон вкладав св й нвентар у тачку. Скарсдейл химерно випростався. Погляд твердий, як
кам нь, що оточували його надгробки.
— Я вас б льше не затримую, докторе Хантере. Честь маю, — гордо сказав в н

церемоно п шов.
"Славно показав себе, молодцем", - кисло подумав я продовжив св й шлях. Не збирався я
перетворювати розмову на поєдинок, проте Скарсдейл сколихнув у мен найг рш почуття. Все ще
сумно розм рковуючи над його словами, я нав ть не пом тив, як поряд пригальмував
автомоб ль.
- Що з тобою? Пап рець на гр шок пром няв?
Бен. Сонячн окуляри, м'язова ручища стирчить зв кна новенького чорного
«лендроверу». Запиленого, правда, але все одно на його тл м й позашляховик виглядав би
антиквар атом.
- Вибач. Задумався щось…
- Пом тно. Спод ваюся, н чого сп льного з тим вождем мисливц в на в дьом, га? - І в н
кивком показав у б к церкви. — Я бачив, як ти з ним розмовляєш.
Я пирхнув:
— Да-а, побалакали…
І я коротко описав Бену нашу зустр ч. В н похитав головою:
— Не знаю, кому саме Скарсдейл молиться, але якщо наш преподобний може служити хоч
якимось м рилом, я не хот в би нарватися на його Бога в темному провулку. А ти послав би попа подал ,
вс справи.
— Та треба було…
— Ох, здається мен , око в н на тебе м цно поклав. Адже ти йому загрожуєш.
- Я?!
- Сам подумай. Ким в н був дос ? Линялим пастирем зменшувався день в д дня стада. А
зараз у нього з'явився шанс, ти для нього претендент на шматок пирога, виклик його авторитету. Ти
л кар, осв чений, приїхав з великого м ста. Та ще й мирянин, про це теж не можна забувати.
— Мен нец каво змагатися з ним, — роздратовано в дпов в я.

— А це не має значення. Жалюг дний старий стародавн й нац лився стати Голосом Манхема.
Хто не з ним, той проти нього.
— Можна подумати, справи й так недостатньо поган .
— О, н коли не сумн вайся в ум нн праведник в усе роздовбати за першим
розрядом. Кажуть: в д добра добра не шукають...
Я уважно подивився на Бена. Таке враження, що в д звичайної його добродушност
не залишилося сл ду.
- У тебе все гаразд?
— Просто вранц цин чний настр й. Та ти, мабуть, сам пом тив.
— Слухай, а що в тебе з обличчям?
У Бена п д оком видн лася припухл сть, частково схована п д сонячними
окуляри. В н машинально п дняв руку.
— Заробив минулої ноч , у запов днику, коли ганявся за черговим виродком.
Хтось вир шив обчистити гн здо м сяць, за яким я давно наглядаю. Я рвонувся за браконьєром,
але на одн й з стежок полет в шкереберть.
— Вп ймав?
В н сердито похитав головою.
—Н чого, ще зловлю. Я впевнений, що це недороблений Бреннер. Його машина стояла
поряд. Я чекав, чекав, але в н так не з'явився. Сховався, мабуть, поки я не п ду. — Бен жорстко
посм хнувся. — Я цьому ублюдку шини спустив, нехай чекає дал .
— Шукаєш ти соб пригод…
— Та що в н зробить? У пол ц ю заявить? — В н зневажливо пирхнув. - У
«Баранець» пот м прийдеш?

- Може бути.
- Тод до зустр ч .
Бен поїхав дал , залишивши у пов тр вихлопний туман в д потужного двигуна
"Лендровер". Дорогою до будинку я розм рковував над його розпов ддю. Завжди є кв тучий
чорний ринок для р дк сних вид в тварин, особливо птах в. А з урахуванням того, яку роль вони
в д грали у спотворенн т ла Салл Палмер в викраденн Л н Меткалф, пол ц ї сл д було б
звернути на цей факт увагу. Складн сть у тому, що саме ця особлив сть злочин в не була оприлюднена,
тож Бену я н чого сказати не м г. Виходить, на мене падає обов'язок пов домити Маккенз до в дома.
Неприємно, що зробити це доведеться за спиною Бена, особливо коли все може обернутися пустушкою. Вт м,
я не маю права ризикувати. Досв д показав, що нод важлив нав ть найдр бн ш подробиц .
Тод я ще не знав, що ця теза виявиться п дкр плена неспод ваним чином.

Розд л 15
Т єї ноч постраждав ще один мешканець. Не в д рук злочинця, на чиєму сов ст

лежала доля Салл Палмер та Л н Меткалф. Принаймн не прямо. Н , то була жертва п дозр лост
та ворожост , як взяли селище у кл щ .
Джеймс Нолан жив у крих тному будиночку в безвиход за гаражем працював у сус дн й
сел в магазин . Один з моїх пац єнт в, спок йна тиха людина, у чиїй стриманост
читалися як природна доброта, так глибоке особисте нещастя. Це був неодружений чолов к, що
розповн в, п'ятдесяти з лишком рок в. До того ж, гомосексуал ст. Остання обставина сповнювала
його почуттям глибокого сорому. У так й глушин , як Манхем, де под бн схильност вважалися
неприродними, було дуже мало можливостей для сексуальних пригод. Саме тому Джеймс ще молодим
чолов ком почав шукати задоволення у парках та громадських туалетах прилеглих м стечок.
Якось в одному з таких туалет вв нз своїми пропозиц ями нарвався на пол цейського у
цив льному. Ганьба в дц єї зустр ч тривала набагато довше, н ж отриманий Ноланом
умовний терм н. Зрозум ло, чутки долинули до Манхема. Джеймс Нолан без того грав роль
м шен для глузування, проте зараз у ньому стали бачити щось злов сн ше. І хоча справжн й
характер правопорушення н коли не обговорювався , ймов рно, не був нав ть в домий,
люди не забарилися поставити тавро на ц й людин . У маленьких с льських громадах снує звичний
спос б розписування соц альних ролей, зг дно з яким Джеймс вважався тепер недоторканним.
Д тей попереджали, щоб вони не наважувалися п дходити до цього збоченця. Сам же Нолан ц лком
в дпов дав своєму реноме, ще б льше в д йшовши в себе. Немов привид, в нт нню тинявся по
селищу, розмовляючи з дуже небагатьма людьми бажаючи т льки одного: щоб його не пом чали.
Манхем здеб льшого рад в задовольнити таке прохання, Джеймса швидше гнорували, н ж
терп ли.
До пори до часу.
У певному сенс Джеймс в дчув мало не полегшення, коли за ним прийшли. З моменту
виявлення т ла Салл Палмер в н жив у страху, бо знав, що при в дшуканн цап в-в дбувайл в
розумн докази лог ка не в д грають н якої рол . Вечорами, повернувшись з роботи,
в н квапливо п рнав у будинок замикався на вс замки, в рячи, що непом тн сть знову його
захистить. Того суботнього вечора, однак, над ї не справдилися.
У двер забарабанили б ля одинадцятої. На той час Джеймс уже вимкнув телев зор збирався
лягати. Штори задерт , зовн н чого не видно. Тому в н просто вир шив перечекати, сидячи в
кр сл благаючи Бога, щоб непрохан гост п шли. На жаль, цього не сталося. Спочатку,
заливаючись п'яним см хом, вони лише вигукували його м'я. Пот м голоси стали зл шими, а удари
— набагато сильн шими. Двер так тремт ли танцювали на петлях, що Нолан нав ть озирнувся на
телефон, збираючись зателефонувати в пол ц ю. Однак багатор чна звичка не привертати увагу
примусила передумати. Натом сть, коли нападники зм нили тактику пригрозили виламати
двер , Джеймс вчинив так, як робив завжди: слухняно виконав наказ.
Ланцюжок в н не зняв, в рячи, що сталев ланки — над йний захист. Як решта,

сталь п двела. Двер тр снули, тр сками розлет вся одв рок, Нолана з м'яла орава чолов к в,
що ув рвалися в будинок.
П зн ше в н заявить, що н кого з них не д знався, що не встиг розглянути ос б тому
под бне. Правда це чи н , я сказати не можу, але мен важко в риться, що Джеймс уявлення не
мав, ким виявилися його вороги. Щонайменше в н, мабуть, бачив цих молодих людей ран ше; можливо,
знав їхн х батьк в, з якими разом зростав. Побивши витоптавши його, вони почали знищувати
все посп ль. Пот м знову взялися за Джеймса на цей
раз в не зупинялися доти, доки в н не знепритомн в. Можливо, якась п дсв дома причина
не дала їм забити до смерт . Хоча, з ншого боку, травми виявилися наст льки тяжкими, що
вони ц лком могли вважати його мертвим.
Мен зателефонували, коли граб жник в вже й сл д застудив. У нап вдр мот ,
на дотик, я знайшов телефон не вп знав голос, що прошепот в, що постраждала людина. Не
встиг я струсити залишки сну, як той, хто дзвонив, кинув слухавку, встигши додати лише, до якого
будинку треба їхати. К лька секунд я тупо дивився на апарат, пот м з брався з думками
викликав швидку допомогу. Завжди є шанс, що тривога помилкова, проте цього разу на
хул ганську вит вку не схоже. До того ж, добиратися до нас досить далеко.
Дорогою до Нолана я пригальмував б ля пол цейського автофургона на центральн й
площ . Справа в тому, що пост працював ц лодобово, а поодинц їхати зовс м не хот лося.
Вт м, дарма я це зробив. Виявляється, про м й дзв нок н хто не пов домив констебл в,
довелося втратити багато ц нного часу на пояснення. До того моменту, коли один з них
погодився мене супроводжувати, я в д досади мало не кусав л кт .
Хоча глухий кут тонув у темряв , в дразу стало ясно, де живе Нолан, бо двер до будинку
була в дчинена навст ж. П д'їжджаючи ближче, я глянув на сус дн будинки. Жодних
ознак життя, але я потилицею в дчував, що за нами спостер гають.
Нолана ми знайшли серед розбитих мебл в, де його залишили хул гани. Власними
силами я н чим не м г йому допомогти; т льки перевернув на спину, п дняв голову почав
чекати на медбригаду. Часом Джеймс приходив до тями, я розмовляв з ним, поки не
з'явилися сан тари. На якусь мить мен здалося, що в н прийшов до тями, я запитав, що ж
сталося. У в дпов дь Нолан просто заплющив оч , в дгородившись в д подальших
розпитувань.
Коли його поклали на носилки, один з пол цейських, що прибули, поц кавився, чому
зателефонували саме мен , а не в дразу в «Швидку допомогу». Я в дпов в, що гадки не
маю, хоча це було не зовс м так.
Дивлячись на шибки сус дн х будинк в, де в дбивалися син проблисков вогн , я
подумав: «Як дивно, що, незважаючи на шум метушню, н хто не визирнув з в кон, н хто не
вийшов на вулицю д знатися, що в дбувається…» А насправд ж люди дивилися. Так само
вони дивилися на двер Нолана, коли їх виламували; на самого Нолана, коли його н вечили... А
може, вони спец ально в дверталися? Мабуть, у комусь з них заговорила сов сть, але надто
тихо, щоб людина вир шила втрутитися чи покликати сус д в на допомогу. Інцидент –
внутр шн справи самого села, чи бачите. Дзв нок мен , практично чужинцю, став просто
компром сом. Я був певен, що св дк в не знайдеться; н хто не з знається, що дзвонив саме
в н. До реч , як з'ясувалося згодом, дзвонили з єдиної в селищ телефонної будки, а тому
вирахувати людину виявилося неможливим. Коли машина швидкої допомоги в д'їхала, я
окинув поглядом сл п в кна замкнен двер ледве втримався, щоб не закричати на них.
Вт м, у чому я м г їх звинуватити? Вийшов би з цього будь-який толк? Не знаю.
Зам сть цього я вирушив додому, де постарався використовувати н чний годинник для
сну.
***
Вранц я став розбитим не в тар лц . Взяв св жу газету, ф л жанку чорної кави

вийшов з ними в садок. Головною под єю в кенду стала авар я поїзда, на тл якого
виявлення другого трупа в Манхем заслужило лише пару абзац в, та й то не на перш й смуз .
В дсутн сть зв'язку з недавн м вбивством означала, що про знах дку згадали
просто по ходу справи, як про курйозний зб г.

Весь минулий день добру частину вечора я працював над останками молодого чолов ка.
Хоч нам потр бно було ще отримати результати анал зу л поцери в грунт , щоб точн ше оц нити
в к могили, жодних сюрприз в я не оч кував. Хорошою новиною, якщо можна так сказати, виявилася
легк сть, з якою ми могли б з'ясувати м'я жертви. Ус його зуби стояли на м сц , жодна з пломб не
вилет ла, тож залишалося лише провести дентиф кац ю по зубол карських картках. Кр м того, на
л в й гом лки виявились сл ди перелому. Берцова к стка давно заросла, але все одно така
особлив сть допоможе встановити особист сть.
Що ж до ншого, то вдалося лише п дтвердити здогади, про як я сказав

Маккенз ран ше. «Об тник» могили — молодий б лий чолов к, близько двадцяти рок вв д
народження, з проломленим черепом. Травми завдан тупим важким предметом. Напевно, великим
молотком чи киянкою, судячи з округлої форми пробоїн. М сце та обсяг пошкоджень наводять
на думку, що били ззаду, причому неодноразово. За давн стю рок в неможливо сказати напевно, що
саме стало причиною смерт , проте я був практично впевнений, що в дпов дь лежить перед
очима. Под бна травма майже миттєво веде до смерт , нехай ми вже не д знаємося, що з ним ще могли
зробити, нших сл д в насильства знайти не вдалося.
Немає п дстав думати, що ця смерть якось пов'язана з недавн ми под ями Манхема. Наш
убивця полював на ж нок, а не на чолов к в, хоча аж до дентиф кац їн в чому не
можна бути впевненим, ми сумн валися, що тл нн останки належать комусь зм сцевих. Селище
не таке вже багатонаселене, щоб зникнення когось пройшло непом ченим ус ц роки.
Б льше того, це вбивство н чим не нагадувало трагед ю Салл Палмер. Її залишили лежати на земл ,а
не в могил , причому на в дм ну в д юнака обличчя Салл виявилося виснаженим — чи то по злост ,
чи спец ально, щоб утруднити встановлення особистост . Най мов рн шою здавалася верс я, що
жертва, вбивця — не м сцев жител що просто трупа позбулися в наших диких м сцях.
З ншого боку, я все одно витратив багато часу, нав ть невиправдано багато! -
Досл джуючи шийн хребц скелета. Можливо, через те, що тиждень тому Манхем вид лявся лише
своєю зольован стю, а зараз — два вбивства (одне давнє, нше зовс м св же) плюс зникнення ще
одн єї ж нки. У так й ситуац ї важко не в дчути, н би на твоїх очах розплутується якийсь
злов сний клубок. А якщо селище т льки почало розкривати свої секрети, то ще нев домо,
св дками чого нам
доведеться стати.
Дуже неприємна думка, що й казати.
Я перегорнув газету до к нця, хоч без особливого нтересу, кинув її на столик зак нчив
залишки кави. Настав час йти в душ, а пот м — у гост , на нед льний ленч до Генр .
При думц про майбутню зустр ч з Дженн яв дчув дуже складну сум ш емоц й: нервозн сть,
збудження … почуття провини, тому що н чого не сказав Генр . Звичайно, в н не заперечуватиме, якщо
ми запозичимо його шлюпку, але ж в н розраховує, що я проведу з ним залишок вечора. Дуже
неприємно, що доведеться т кати. Ех, треба було щось одне перенести… Вт м, п дводити Генр не
хот лося, я не знав, ск льки ще пройде часу, перш н ж вдасться знову взяти шлюпку. І немає сил
чекати.
"А чому? — цин чно спитав м й внутр шн й голос. - Невже ти так рвешся знову побачити
Дженн ?
Н , про так реч й думати не хочеться. Словом, я п дв вся з ст льця вирушив у
душ, залишивши питання вис ти в пов тр .
І все ж, коли я п дходив до особняка Мейтланда, у скронях у мене почало поколювати.
Правда, б ль виявився не таким сильним, щоб не в дчути б ля входу в будинок чар вного
запаху ростб фа. Як завжди, я не постукав, а просто гукнув Генр на м'я.
- Сюди, сюди! — долинуло з кухн .
Я пройшов усередину. Тут було дуже жарко, незважаючи на в дчинен двер , кр зь як
проглядався затишний садок. Бризаючи краплями т ста на порожн й винний келих по сус дству,
Генр збовтував опару для йоркширського пудингу. Можливо, не най деальн ший виб р
за нин шньої погоди, проте господар будинку дорожив традиц йними ц нностями, коли
йшлося про нед льний ленч.
— Ще трохи, буде готово, — пов домив в н, заливаючи т сто в деко. Зашип в,
забухав гарячий жир. — Як спекеться, можна починати.
— Я допоможу чимось?
— Налийте нам обом винця. Сам-то я вже випробував якоїсь дешевої поган , але
є пляшечка пристойного сорту. Хвилин двадцять як в дкрив її подихати — мабуть, ц лком
достатньо. Чи, може, ви в ддасте перевагу пиву?
— Н -н , спробувати вина — чудова думка.
Генр вже п д'їжджав до духовки. В н в дчинив дверцята , в дсахнувшись
п д натиском розпеченого пов тря, вставив усередину деко. Хоча йому не часто доводилося
готувати самому в н ц лком задовольнявся послугами Джен с, я завжди дивувався з його
спритност . Ц каво, як би я сам упорався на його м сц ? З ншого боку, вибору Генр немає. І
в н не та людина, щоб легко здаватися.
— Ну ось, — сказав в н, зачинивши дверцята. — Ще хвилин двадцять — ми в
порядку… Боже милосердний! Та ви що, дос вина не налили?
— Зараз, зараз, — в дпов в я, риючись у буфет . - А у вас не знайдеться асп рину?
Щось голова почала бол ти.
— Якщо тут немає, то доведеться подивитися в аптечц .
У буфетному ящику знайшлася лише порожня упаковка парацетамолу. Я коридором
д стався до к мнати Генр , де в н приймав хворих з тих п р, як я влаштувався в його колишньому
каб нет . Тут ми збер гали л ки, а заразом та нш медичн брязкальця Генр . В н
вир знявся неабияким скоп домством, на в чне збер гання визначивши старовинн порошки
та з лля, як сь склянки та х рург чн нструменти, що д сталися у спадок в д
колишнього л каря. П дозрюю, що така ощадлив сть порушувала ц лу низку сан тарно-
г г єн чних норм, але Генр н в грош не ставив канцелярщину та бюрократизм.
Його колекц я красувалася за склом, в елегантн й книжков й шаф в ктор анської

епохи, що р зко вид лялася на тл сталевого л карського стелажу та невеликого
холодильника, де ми тримали вакцини. Серед витончених мебл в з дерева та шк ри ця
утил тарно-потворна пара здавалася зовс м не доречною, незважаючи на безусп шн спроби
Генр закамуфлювати її фотограф ями в рамочках. На одн й з них, зроблен й р к тому, ми з ним
удвох сидимо у шлюпц . Вт м, зн мки здеб льшого розпов дали про Генр та його дружину
Д ану. На найпочесн шому м сц , на вершин стелажу, стояла їхня вес льна фотограф я.
Камер посм халися приваблив молод подружжя, як перебувають у блаженному незнанн про
те жереб, що випаде на їхню частку.
Пара милиць припадала пилом у кутку б ля письмового столу. Коли я т льки-но
приїхав, Генр ще намагався ходити на них. Часто доводилося чути стог н кректання,
коли в н намагався зробити пару-тр йку крок в. «Я їм ще доведу», — казав в н на той час. На
жаль, цього так не трапилося, потихеньку Генр закинув спроби.
Я в двернувся в д нагадування про тл нн сть людської дол в дкрив стелаж. Через
схильн сть Генр до накопичення довелося досить довго копатися серед коробок, поки не знайшовся
парацетамол. Зачинивши дверцята, я повернувся на кухню.
— Нарешт , — пробурчав в н у моїй появ . — І посп шайте з цим

чортовим вином. В д такої роботи спрага розбирає здоровий. — Генр почав обмахуватися,
п д'їхавши до в дчинених дверей. — Ход мо надв р там трошки
охолонемо.
— Їсти ззовн ?
- Зв дки так варварськ замашки? Чи я схожий на австрал йця? Так, захоп ть
пляшку. Бордо, а не ту дешеву н сен тницю.
Запивши парацетамол водою, я зробив, як наказано. Садок виглядав охайним, але без
зайвих врод. Генр завжди ревно ставився до сад вництва, тепер його нездатн сть
наглядати за вс м обернулася ще одним джерелом розчарувань. Ми влаштувалися за
старовинним кованим столиком, що стояв у т н рак тника. Озеро, що виблискувало з-за
плетеної верболозової огорож , створювало люзорне в дчуття прохолоди. Я розлив
вино на двох.
— Ну… — сказав я, п дводячи келих.
- За здоров'я, - п дхопив Генр , збовтнувши руб нову р дину, критично
принюхався. Трохи в дпивши, в н додав: — Хм-м… непогано.
— Із м сцевого супермаркету?
— Ех ви, селище! — глузливо озвався в н, смакуючи черговий ковток. Поставивши келих,
Генр посерйозн шав: - Отже, викладайте. Як пройшла вечеря з ж нками?
— Швидше не вечеря, а барбекю. На пов тр . Вам би сподобалося.
— Гулянка допускається п'ятничним вечором. Нед льний ленч — це мистецтво, в н вимагає
до себе поваги. До реч , ви не в дпов ли на моє запитання.
— Все пройшло нормально, дякую.
Генр п дняв брову.
- Нормально? Усього?
— Ну, що я можу додати?.. Приємно пров в час.
— О, чи не чую я нотки зн яков лост ?—В н хитро примружив оч . — Схоже,
доведеться видерти слова кл щами. А знаєте, що? Давайте по об д пройдемося на шлюпц ,
га? І ви мен все розкажете. Справжнього в тру немає, проте зможемо скинути калор ї.
на веслах.
В д зам шання у мене запалало обличчя.
— Звичайно, якщо не хочете, то н чого страшного… — додав в н, втрачаючи весел сть.
- Не в цьому справа. Просто… Загалом, я сказав Дженн , що прокачаю її озером. На ваш й
шлюпц .
- Ого!.. - Генр не зм г приховати подиву.
— Вибачте мен , я маю сказати про це ран ше…
Вт м, Генр вже взяв себе до рук, сховавши розчарування п д усм шкою.
— Киньте, що це за вибачення? Ви молодець!
— Ми завжди змо...
Не давши зак нчити, в нв дмахнувся в д моєї пропозиц ї.
— У такий славний нед льний день? Н , вам д йсно краще взяти на
прогулянку гарненьку панночку, а не старомодного дивака на кшталт мене.
— Ви правда не гн ваєтеся?
— У нас з вами ще буде час. І я дуже, дуже радий, що ви зустр ли симпатичну д вчину.
— Та тут н чого серйозного…

— Ой, Дев де, їй-богу! Вам вже давно настав час розв ятися! Нав що шукати як сь
виправдання?
— Та я не шукаю, просто… — промимрив я, не знаючи, як продовжити.
Зараз Генр виглядав ц лком серйозним.

— Спробуємо здогадатися… Ви в дчуваєте почуття провини, так?
Я кивнув головою, не дов ряючи своєму голосу.
— А ск льки минув час? Рок в зо три?
— Близько чотирьох.
— А маю майже п'ять. І знаєте, що? Я вважаю – вистачить. Мертвих не повернеш, то чому б не
почати знову жити наск льки вм єш? Коли померла Д ана… Е-ех, не мен розпов дати вам. — В н
г рко засм явся. - Не розум ю! Як м г я вижити, а вона – н ?! Якщо в дверто, то п сля катастрофи
я ще довго...
Генр ос кся, дивлячись на озеро. Схоже, недомовлена думка змусила його
передумати.
- Вт м, це нша стор я. - В н потягнувся за вином. - Так, до реч , про стор ї. Таке враження,
що вноч зчинилася якась метушня.
Мало що можна було приховати в д Генр , коли йшлося про село.
— Я б так сказав. Дехто з сус д в Джеймса Нолана заявився до нього з
в зитом.
- Як в н зараз?
- Погано. — Перед виходом я дзвонив до л карн . — Побої дуже сильн . Йому
доведеться ще тижн в зо два провалятися на л жку.
— І н хто н чого не бачив, га?
— Схоже, що так.
Генр з огидою насупив густ брови.
— Зв р , чист зв р . Тварини тварини. З ншого боку, це мене не дивує. М ж ншим,
наск льки я чув, ви теж потрапили п д жорна м сцевих пл ток, чи не так?
Ага, долинули пересуди про мою скромну персону...

— Дос , принаймн , мене н хто не побив.
— А я б погодив ще рад ти. Адже попереджав я вас, чим все може
обернутися. Просто тому, що ви л кар у Манхем , поблажок не чекайте.
На моїх очах Мейтланд почало опановувати похмурий настр й.
— Киньте, Генр …
— Пов рте, ц м сця я знаю краще. Якщо д йде до крайнощ в, люди накинуться
на вас, як на Нолана. І не важливо, що ви могли зробити для них у минулому. Подяка?
У тутешн х краях таких почутт в не знають не знають. — В н сьорбнув вина, в д гн ву забувши
про етикет. — Інод я запитую себе: «Якого б са взагал заради них напружуватись?»
— Ну, це ви гаряче…
- Ось як? — В н похмуро дивився на св й келих. Ц каво, ск льки Генр встиг прийняти до
мого приходу? — А вт м, може, й згаряча... Бувають хвилини, коли хочеться зрозум ти, чим же ми тут
займаємося. Вам таке питання на думку не спадало? Який у всьому цьому сенс?
— Ми л кар . Нав що шукати ншу причину?

— Так-так, це я знаю, — роздратовано озвався в н. — Але ж нам що за користь?
Поклавши руку на серце, вам н коли не здавалося, н би доводиться даремно витрачати час?
П дтримувати життя якоїсь старої руїни заради… заради чого? Вся наша робота -
В дстрочка неминучого.
Я стурбовано глянув на Генр .В н, здається, починав утомлюватися, я вперше
пом тив ознаки його похилого в ку.
- Ви в порядку?
В н хмикнув.
— Не зважайте, просто сьогодн захот лося побути цин ком. Або виставити цин чн
погляди напоказ, не знаю… — В н потягся за пляшкою. — Мабуть, ус ц справи почали й мене д ставати.
Давайте ще по келиху, а пот м ви розпов сте, чим же таким таємничим займалися ц лий тиждень.
Под бна перспектива не з приємних, проте цього разу зм на теми порадувала.

Генр уважно слухав: спочатку з лукавим прищуром, поки я розпов дав про свою колишню роботу, до
приїзду в Манхем, а пот м зовс м недов рливо, коли я коротко розпов в йому, як саме допомагаю Маккенз .
П сля зак нчення розпов д в н пов льно покрутив головою:

— Знаєте, на мову так просять слова «темний конячок»...
— Не гн вайтесь... Звичайно, треба було ран ше сказати, та т льки тиждень тому я вважав, н би все
залишилося в минулому.
— Вам не потр бно перепрошувати…
І все ж я бачив, що Генр засмучений. В н прийняв мене п д своє крило, коли мен було дуже
погано, а тепер з'ясовується, наск льки я прихований: адже ран ше в н щиро вважав, що антрополог я в моєму
житт мала суто академ чний характер. І хоч я не брехав явно, за таку дов ру можна було б поводитись
почесн ше…
— Якщо хочете, я готовий зв льнитися, — сказав я.
— Зв льнитися? Дозвольте жартувати? - Генр глянув мен в обличчя. — Вт м, якщо ви справд
передумали, то…
-Н . Звичайно, н . Я з самого початку не хот в втручатися тримав вас у нев данн не
спец ально. Просто мен самому гидко було про все це думати…
— Я розум ю… Це трохи неспод вано. Я ж гадки не мав, наск льки… своєр дною роботою ви
займалися. - В н задумливо глянув на озеро. — Заздрю вам, слово чест . Я завжди шкодував, що не подався до
психолог ї. Адже були так амб ц ї, були. Звичайно, н чого не вийшло. Надто багато треба було вчитися.
А мен хот лося одружитися з Д аною, та й профес я терапевта приносила грош швидше. "Л кар
широкого проф лю"! На той час це звучало ц лком привабливо…
— Не бачу н якої привабливост у тому, чим я займався.

— Значить, в дчували бодай збудження, хвилювання… — В н озирнув мене розум ючим
поглядом. — І не думайте стверджувати, що ви ан трохи не зм нилися за минулий тиждень. Це стало
пом тно нав ть до т єї вечер ... пардон, барбекю. — Генр коротко засм явся, шукаючи слухавку в
кишен . — Як би там не було, тиждень нам випав ще той… Про друге т ло новини є? Особу встановили?
- Поки немає. Спод ватимемося, зубол карськ картки допоможуть.

Генр похитав головою, набиваючи трубку:
— От живеш, живеш тут роками, а пот м — бац!
В н спробував струсити похмурий настр й.
—П ду я краще перев рю, як там наш ленч. До вс єї нин шньої остраху не вистачало т льки пудинг
перетримати.
П сля цього ми намагалися вести розмову у весел ших тонах. Вт м, до к нця об ду Генр явно
втомився. «І не дивно, — нагадав я соб . — Адже останн дн в н брав на себе та моє навантаження». Я
спробував зайнятися брудними тар лками, проте в н тут чинив оп р:
— Та н чого страшного, правда. Все одно я покладу їх у посудомийну машину.

Буду т льки радий, якщо ви просто зараз поб ж ть на зустр ч з подружкою.
— У нас багато часу…
— Якщо наполягатимете на своєму, то я не в дступлюся. І якщо чесно, я б просто
допив залишки нашого винця, та й прил г би на годинку-другу.

Генр з псував утрировано-гр зну м ну.
— Чи хочете з псувати мен нед льний веч р, га?
***
Ми з Дженн домовилися зустр тися у «Баранця», на нейтральн й територ ї, бо рандеву б ля її

будинку надто схоже на справжнє побачення. Я все ще намагався довести самому соб , що ми просто збираємося
покататися на човн , що не йдеться про вечерю з неявним нтимним п дґрунтям, де довелося б вишукувати
розгадувати взаємн натяки, що здаються. Н ,н чого особливого не належить.
З ншого боку, в дчуття передчуття хвилюючого оч кування говорило про

ншому.
За ленчем я намагався не налягати на вино, хоч зараз тягнуло чогось випити.

м цн ше, мен варто було б зупинитися на апельсиновому соку. Ідучи до барної ст йки, я зустр чав
звичайн прив тання кивком голови, в яких не вдавалося прочитати н чого нового. Проте одна деталь
порадувала: Карла Бреннера н де не було видно.
Я вин с св йс к надв р , притулившись до кам'яної ст ни б ля входу, в пару
ковтк в осушив склянку. «Нервишки пустують», — подумав я, заодно в дзначивши, що щохвилини
дивлюся на годинник. Давши соб слово так б льше не робити, я подивився на дорогу, де побачив машину, що
наближалася. Стара малол тражка, а за кермом сидить Дженн . Вона припаркувалася, вийшла, в мене одразу
зд йнявся настр й. «Та що в дбувається?» -
здивувався я тут же забув про все, коли д вчина п д йшла ближче.
— А я думала, що опиниться першою, — посм хаючись, сказала вона п дняла сонячн окуляри на
чоло. Однак я знав справжню причину, чому Дженн вир шила с сти за кермо: нин
далеко не багато ж нок наважувалися ходити п шки.
Сьогодн на н й шорти та блакитна безрукавка. Слабкий, майже невловимий аромат

дух в.
— Спод ваюся, ви не довго чекали на мене? — спитала вона.
— Щойно п д йшов, — в дпов вя , перехопивши її погляд на мою порожню склянку,
винувато знизав плечима. - Пити дуже хот лося. А вам щось взяти?
— Та мен все одно.
Так починається. Схоже, ми потрапили в ту фазу, коли н яков сть змушує будь-як слова звучати
фальшиво. «Зважайся! Ну ж бо!" — наказав я соб , чудово усв домлюючи, що ця мить задасть тон усьому
нашому вечору.
— Може, щось захопимо з собою? - Запропонував я, здивувавшись власною
винах дливост .
Д вчина розкв тла посм шкою.
— Чудова думка!
Поки я ходив у паб за пляшкою вина, Дженн чекала ззовн . Моє прохання позичити пару келих в
штопор зустр ло таке здивування, що я дав соб уявного стусану: «М г би сам здогадатися!» Вт м,
зрозум ло, чому я не зрозум в заздалег дь. Просто п дсв домо уникав всього, що було надати
наш й зустр ч романтичний характер. До реч , схоже, що з Дженн в дбувалося те саме.
— Секундочку, — сказала д вчина, коли я повернувся, сама п рнула до кабачка. Пару

хвилин потому Дженн вийшла, помахуючи пакетиками з хрумкою картоплею гор шками.
— На випадок, якщо захочеться пожувати, — весело сказала вона.
На цьому незручн сть розтанула. Ми залишили її машину на парковц та п шки
повернулися до озера. Хоча на пристань можна потрапити через садок, за домом Генр була також нап взабута
стежка, якою ми й попрямували, не бажаючи турбувати господаря. Шлюпка стояла нерухомо на дзеркальн й
глад води. Жодного подиху в терця.
Коли ми зал зли всередину, я сказав:
— Ох, здається мен ,п дв трилом сьогодн багато не схожий.
- Неважливо. Головне, що ми на озер .
Махнувши рукою на в трило, я взявся за весла вив в шлюпку на в дкриту воду. У
сонячному сяйв вона в дсв чувала склом та так яскраво, що р зало оч . Нас супроводжував єдиний звук
— мелод йний плеск т весел, що м рно занурювалися. Дженн сид ла до мене обличчям, хоч наш
кол на стикалися, н хто не намагався в дсунутися. Я греб до протилежного берега, а Дженн ,
опустивши руку за борт, розтинала пальцями воду, залишаючи за нами сл д, що розходився брижами.
Ближче до берега озеро починало др бн ти, подекуди покриваючись непрох дними

чагарниками солом'яно-жовтого очерету. В одному з таких м сць ми пом тили довгу пологу м лину,
з обох бок в прикриту густими г лками плакучої верби. Я пров в шлюпку п д такою г лкою ,
несильно затягнувши вузол, знайшовся до старого дерева. Сонячне св тло зайчиками заплямував листя,
перетворивши його на прозору зелень.
- Як тут чудово! - Вигукнула Дженн .
- Хочете, погуляємо?
Вона завагалася.
— Не подумайте, що я боягуз, але... ви вважаєте, що тут безпечно? А то як сь пастки... всяке нше...
— Не думаю, щоб хтось п шов на так хитрощ . Нема рац ї: адже тут н кого не буває.
Залишивши вино охолоджуватися в озер , ми вирушили розв дувати м сцев м сця.

Н чого особливого: голий кам'янистий насип невеликий гай, пов'язаний з озером смужкою
непролазного чагарника. Вт м, з'явилися й поросл бур'яном останки крих тної будови без даху.
— Як ви вважаєте, це був чийсь будинок? — спитала Дженн , пригнувши голову, щоб

не вдаритися об низьку притолоку. П д ногами шелест ло пожухле листя, нав ть у нин шню
спеку всередин пахло застар лою пл снявою.
- Може так. А взагал цей будинок ставився до м сцевої ратуш . Скаж мо, тут м г проживати
якийсь служитель чи хтось под бний до того…
— А я й не знала, що в Манхем є ратуша.
- Вже немає. Її знесли одразу п сля Другої св тової в йни.
Дженн провела рукою по замшел й кам нн й полиц .
— А вам н коли не хот лося д знатися, хто м г мешкати у такому будинку? Що вони були за люди,
яке вели життя?
- Думаю, важку.
— Так, але х ба сам вони так рахували? Може, їм здавалося, що життя у них ц лком
нормальна? Ось уяв ть: за к лька сотень рок в люди подивляться на руїни наших будинк в
подумають: «Ах, б долахи! І як вони т льки тут жили?
— Най мов рн ше, так буде.
— Мен завжди хот лося стати археологом. У сенс , коли я ще не була
вчителькою. Минулого життя, про яке ми н чого не знаємо… І кожен думав, що його життя — найважлив ше
з ус х. Прямо як ми. — Дженн з щулилась зн яков ло посм хнулася. — Нав ть крутити
початок. Але все одно це мене так захоплює.
Хм-м, ц каво… Може, вона щось чула? Чи не натяк це на мою власну участь у подальш й
дол деяких мерц в? Хоча н , не схоже.

Khimiia Smierti - Saimon Biekiett (1) (001-101)

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Khimiia Smierti - Saimon Biekiett (1) (001-101)

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Machine Translated by Google

Людський труп починає розкладатися за чотири хвилини п сля смерт . Т ло,

На процес ю личинок Н л з Семом натрапили б ля узл сся Фарнемського л су, б ля

Думаю, їм було нудно. Одурманен спекою, мляв та апатичн , брати огризалися

Ще трохи — вздовж дороги вишикувалися замкнен магазини, що затуляли як сь

двер злегка перекосило через фундамент, що прос в за в с м стол ть.

На мене дивилася повна ж нка середнього в ку з бездоганно покладеними

Я не в дпов в. Правду кажучи, мен це нав ть не спало на думку.

пол н. Перський килим, старий, хоч дос красивий.

Я й дос стояв перед кам ном, коли ж нка повернулася.

сторони, тод я взагал б не став шукати такої роботи.

В н потягся до люльки з тютюном, що лежала на стол .

— Значить, так бути.

Немає потреби нагадувати про це зайвий раз.

— Це Салл Палмер, — раптом сказала Л нда.

зм шаним почуттям благогов йного трепету та п дозр лост .

На його обличч було видно, що вибору я не маю. Я звел в їм йти за мною, ми

— Значить, таки не олень? - Запитав я.

З одного краю ферми росли дерева, ншими виходила на болото. «Лендровер»

Щоправда, не б льше. Як т льки я в дчув, що Салл може захот тися б льшого, я

Я повернувся спиною до дверей до того напрямку, в якому почали йти мої

Однак на п вдороз до машини я раптом зупинився. Щось тут не так, а що не

з ншого боку, вона, як я, приїхала з м ста, а стар звички в дмирають насилу.

Інспектор пол ц ї виявився кремезним щ льним, як боксер, чолов ком на

Я чекав б ля своєї машини, поки Маккенз та його напарник-сержант, одягнений у

Направивши сержанта оглядати к мнати, нспектор п д йшов до мене.

— Що вас змушує думати, що ж ночий труп?

— Ви сам не в рите в це.

— Зрозум ло, — в дпов в я, намагаючись приховати роздратування в д того, що

— Так, мало не забув, — сказав я. Інспектор кинув на мене невдоволений погляд. -

Цього вечора, н би на глузування, селище в сл пучих променях сонця виглядало мало не

Генр не вдалося повн стю в дновити свою працездатн сть. Як його

- Ід оти. Напяли на людину б лий халат, як в н одразу уявить себе Богом,

— Це у Фарнемському л с ,—в дпов в я.

— Боже милосердний, що д ється на цьому св т …

Саме так почуття я в дчував зараз.

Назустр ч моєму автомоб лю тяглася нечисленна низка людей, що йдуть

Вт м, того вечора мене не затримали н ц двоє, н хтось ще. Я

Задихаючись, залитий пот м, я прокинувся, як в д поштовху. Безглуздо озирнувся довкола, не

Знову цей сон.

Я боявся своїх сн в. Не просто через те, що кошмари лякають. Н навпаки.

Н хто з них уголос про це не говорив. Хоча й мав п дстави. Л н знала, як

Вона швидко пригасила скру сповненої над ї. Ще зарано. Нав ть

«А ти чого хот ла? Л совика побачити?» Вт м, Л н все ще не йшла з галявини. Н

П зн ше Маркус згадає, що коли його дружина повернулася додому, по рад о

Аж до в дходу Джен с я вдавав, що вивчаю стор ю хвороби. Ясно, що Маккенз не

— О, багато книжок з психолог ї. Ц кавитесь, значить?

— Селище невелике, але д лянка велика.

Макенз опустив роздрук.

— Нав що все це?

Голоси Маккенз не п двищував, хоча обличчя почервон ло ще б льше.

Проти своєї вол я вступив у розмову:

— Я вже сказав, що не можу допомогти.

Я не в дав в дпов д , це незнання давило нестерпним тягарем. Колеги та друз були

Точн ше, виходило. До сьогодн шнього дня.

Макенз . Я н чого н кому не об цяв», — виправдався перед собою перевернув

Ш сть кадр в, зроблених п д р зними ракурсами та з р зних бок в. Я швидко

На останн х трьох зн мках т ло перевернуто. Т сам др бн пор зи на тулуб

- У вас все в порядку? Ви, здається, дещо… стурбован .

- Так н все нормально.

Я погодився. Все-таки добре, що можна зайнятися чимось конструктивним, оч куючи

В дчуваючи знайому порожнечу п д серцем, я зайшов усередину. Бетт , секретарка, подарувала

Було видно, що це правда.