Khimiia Smierti - Saimon Biekiett

Machine Translated by Google
Саймон Бекетт
Х м я смерт
Глава 1
Людський труп починає розкладатися за чотири хвилини п сля смерт . Т ло,

життя, що дос вм щало, зазнає к нцевої метаморфози: починає само себе перетравлювати.
Кл тини тануть зсередини. Тканини перетворюються на р дину, пот м на газ. Мертвий каркас стає
столом для бенкет в для нших орган зм в: спочатку для бактер й, пот м для комах. Для мух,
що в дкладають яйця, зв дки виводяться личинки, як годуються поживним м'ясним супом.
Пот м личинки м грують. Мерця вони залишають дисципл новано, орган зованою колоною, що
зазвичай тримає курс на п вдень. Інод на п вденний сх д чи п вденний зах д. Але на
п вн ч н коли. Н хто не знає, чому.
На той час м'язовий б лок вже розклався, пустивши с к — м цний х м чний
бульйон, справжню отруту для рослин. В д нього гине трава, коли повзуть по н й личинки, чий
сл д пуповиної смерт тягнеться назад, до джерела. За сприятливих умов — скаж мо, коли
сухо та спекотно, немає дощу, — така пуповина може досягати довжини к лькох ярд в. Ц каве
видовище ця звивиста низка з товстеньких жовто-коричневих хробак в. А для допитливих очей
— що може бути природн шим, н ж простежити її до початку? Ось так брати Йейтс знайшли
те, що залишилося в д Салл Палмер.
На процес ю личинок Н л з Семом натрапили б ля узл сся Фарнемського л су, б ля

кордону болота. Ішов другий тиждень липня, але здавалося, що незвичайно спекотне л то тягнеться
вже в чн сть. Неск нченна спека п'явкою висмоктала зелень з дерев, а суху землю покрив
щ льною к ркою. Хлопчики прямували до ставка В ллоухол, який сходив у цих краях за плавальний
басейн, хоч зар с очеретом. Там разом з друзями вони провели б нед льний день, стрибаючи
в теплу зелену воду з г лок, що нависають. Принаймн , вони на це розраховували.
Думаю, їм було нудно. Одурманен спекою, мляв та апатичн , брати огризалися

один на одного. Одинадцятир чний Н л, на три роки старший за Сема, йшов, напевно, трохи
попереду, так висловлюючи своє роздратування. У руц в н мав палицю, в н хльостав нею
по стеблах г лках. Сем тягся сл дом, час в д часу шморгаючи носом. Не в д застуди, а через
алерг ю на пилок, в д якої в нього ще й почервон ли оч . Йому допом г би якийсь м'який
антиг стам нний зас б, але в н поки цього не знав. В н завжди шморгав носом ул тку. В чна
т нь старшого брата, Сем плентався упустивши голову, ось чому саме в н, а не Н л, пом тив
личинок.
Сем зупинився , перш н ж гукнути брата, почав розглядати ходу. Н лу не хот лося
повертатись, проте брат явно щось знайшов. Н л намагався не подавати виду, все ж стр чка,
що колихається, з м'ясних черв'як в зац кавила його ан трохи не менше. Нахилившись ближче
однаковим жестом в дкинувши пасма темного волосся з чола, хлопц зморщили носи в д
ам ачного запаху. І хоч п зн ше вони не змогли пригадати, хто ж запропонував подивитися,
зв дки повзли личинки, мен здається, що авторство деї належало Н лу. Бажання
знову нагадати, хто тут головний, було сильн шим, що в н не пом тив цю ц каву р ч. Словом,
узявши курс на жовт пучки болотної трави, зв дки струмує струмочок з личинок, першим на пошуки
вирушив Н л, залишивши Сема насл дувати його приклад.
Чи в дчули вони запах, п д йшовши ближче? Скор ше за все так. Смор д, мабуть, стояла така,
що пробивала нав ть закладений н с Сема. І вони, напевно, розум ли, з чим мають справу. С льськ
пацани добре знайом з кругооб гом життя смерт . Та й мухи, чий сомнамбул чний гул наповнював
денну спеку, теж насторожили б брат в. Проте всупереч оч куванням знайдений труп не належав н
в вц ,н оленю, н собац . Нагая, невп знана на сонц , Салл Палмер, здавалося, трохи рухалася. Її
т ло було повно паразит в, що кишили п д шк рою вивергалися з рота н здр в, не кажучи вже про
нш отвори. Черви калюж в, що сипалися з т ла, збиралися на земл , перш н ж проповзти стр чкою
повз брат в Йейтс.
Чи важливо знати, хто кинувся навтьоки першим? Навряд, хоча я особисто вважаю,
що також Н л. Завжди насл дуючи приклад старшого брата, за ним помчав Сем, намагаючись не
в дстати в гонц , що приведе їх спочатку до будинку, а пот м до пол цейської д льниц .
І зрештою до мене.
Кр м заспок йливого, я дав Сему антиг стам нний препарат. Вт м, до цього часу не в н один
ходив з почервон лими очима. Н ла теж вразила знах дка, хоча до нього поступово поверталася
п дл ткова самовпевнен сть. Так що саме в н, а не Сем, розпов в мен про те, що сталося, вже
п дредагувавши св ж спогади надавши б льш прийнятну форму вс єї стор ї, яка мала бути
розказаною переказаною безл ч раз в. Через роки, коли траг чн под ї того неприродно
спекотного л та остаточно кануть у минуле, Н л не перестане говорити про них, надовго закр пивши за
собою статус сл допиту, з чиєї знах дки все почалося.
Вт м, почалося все, звичайно, не з цього. Просто до того часу ми й гадки не мали, що за тварина
живе серед нас.
Розд л2
Я з'явився в Манхем трьома роками ран ше, вологим березневим вечором. Вийшовши
на станц ї — чи, скор ше, на забутому Богом п встанку, — я виявив залитий водою краєвид,
позбавлений не лише сл д в присутност людини, а й самої л н ї горизонту. Я стояв на платформ
з своєю вал зою роздивлявся ландшафт, майже не звертаючи уваги на дощов крапл ,
що ст кали за ком р. Навколо розстилалася плоска заболочена м сцев сть, що поросла
папороть лише зр дка вдалин порушується плямами голого передвесняного л су.
Я вперше опинився в графств Норфолк, чиї мешканц називають м сцев краї Великий
Заводдю. Незвичайна картина. Я вбирав у себе широкий прост р, вдихав сире холодне пов тря
в дчував, як усередин щось починає потихеньку в дпускати. Нехай похмуро неприв тно
довкола, але тут уже не Лондон. Хоч на цьому спасиб .
Мене н хто не зустр чав, а транспорту з станц ї я не замовляв; думка наст льки ретельно
спланувати поїздку не спала мен на думку. Свою машину я продав разом з рештою пожитк в
нав ть не задумався, яким чином д стануся до селища. На той час я ще не дуже ясно розум в. Вт м,
самовпевнен сть м ського жителя все одно змусила б припустити, що на станц ї є такс , магазини,
ще щось... Але тут не було низки таксомотор в; нав ть телефонної будки т єї не виявилося.
Пошкодувавши на мить, що в ддав св й моб льник, я взяв чемодан попрямував до дороги, де
опинився перед вибором, куди йти: праворуч чи л воруч. Не вагаючись н секунди, я п шов
л воруч. Так, без особливих причин. Через пару сотень ярд в я вибрався до перехрестя з похиленим
дорожн м стовпом. Вицв л написи вказували кудись униз, прямо в мокру землю. Ну
добре: принаймн знак казав, що я в рним шляхом.
Вже сутен ло, коли я нарешт д йшов до селища. На той час мене об гнала
пара-тр йка машин, проте н хто не зупинився. Якщо не рахувати автомоб л в, то першими ознаками
життя були самотн ферми, як дуже далеко в дстояли як в д дороги, так один в д одного. Пот м
у сут нковому св тл я пом тив шпиль церкви, наче наполовину десь на задв рках. Незабаром п д
моїми ногами простяглася брук вка, вузька слизька в д дощу, хоч це було краще, н ж
узб ччя та живоплоти, якими я пробирався в д самої станц ї. Ще один поворот — погляду
в дкрилося селище, що сховалося.
До виду з лист вки йому далеко. Занадто не-прибраний, занадто розкиданий, щоб бути
схожим на зразок англ йського села. На околиц розташувалася група котедж в довоєнної споруди, але
вони швидко поступилися м сцем кам'яним будиночкам з ст нами, викладеними крем'яною галькою.
Чим ближче я п дходив до центру селища, тим стар шими ставали будиночки, наче кожен крок н с
мене все дал в минуле. Лакован мрякою, будинки тулилися один до одного, а в їхн х неживих
в кнах в дбивалася тупувата п дозр л сть.
Ще трохи — вздовж дороги вишикувалися замкнен магазини, що затуляли як сь

нш будинки, що губилися в мокрому сут нку. Я минув, школу, паб вийшов до центрального
лужка, що поросло нарцисами. Киваючи гол вками дощу, вони р зко вид лялися своєю жовтою
канарковою на св тло-коричневому тл навколишнього св ту. Над галявиною простяг гол чорн
г лки старий каштан, що зд ймався г гантською вежею. За ним, в оточенн похилих замшелих
могильних камен в, стояла церква, чий давн й норманський проф ль я пом тив ще з дороги.
Як в сус дн х будинк в, у її ст ни були вмазан крем'янист жовна з кулак величиною, що не
п ддаються стих ям. Вт м, розчин ц єї кладки, не такий твердий м цний, неабияк
постраждав в д часу, а в кна
двер злегка перекосило через фундамент, що прос в за в с м стол ть.

Я зупинився, бо дорога привела в глухий кут, до нших будинк в. Очевидно, я побачив
практично все, що м г запропонувати Манхем. Де-не-де св тилися в кна, однак нших ознак життя не
спостер галося. Я стояв п д дощем, дивуючись, куди ж ти. І раптом почув якийсь шум побачив
пару сад вник в, зайнятих роботою на цвинтар . Незважаючи на дощ тьмяне св тло, вони граблями
упорядковували траву б ля надгробк в. Поки я п дходив до них, вони жодного разу не п двели
голови.
— Ви не скажете, де л кар живе? — спитав я, витираючи з чола дощов крапл .
Сад вники зупинилися глянули на мене. Напевно д д з онуком: дуже вони
схож , незважаючи на р зницю у роках. Одне й те байдуже нец каве обличчя з немиготливими
порожн ми волошково-син ми очима.
Старий махнув рукою у б к вузької алеї на дальньому краю галявини.
— Он там, напрямки.
С льська гов рка, незвична моєму м ському слуху: ще одне п дтвердження, що тут не Лондон.
Я почав їм дякувати, але вони вже повернулися до роботи. Я п шов алеєю, зазначивши про себе, що тут
сильн ше чути дощ, що стукає по навислим г лкам. Через деякий час я д стався широких вор т, що
перегородили досить т сний проїзд. До одн єї ст йки прикр плено дощечку з написом "Банк-хаус".
П д нею - латунна табличка "Доктор Г. Мейтланд". З обох бок в обсаджена тисом, п д'їзна алея вил зла
на скромний пагорб, минаючи доглянут садки, пот мп шла вниз, на внутр шн й дв р
вражаючого особняка епохи короля Георга. Я з скреб бруд з черевик в об зношену чавунну рейку
б ля входу , голосно бухнувши важким дверним к льцем, уже збирався зробити це ще
раз, як двер в дчинилися.
На мене дивилася повна ж нка середнього в ку з бездоганно покладеними

темно-с рим волоссям.
- Так?
— Я до л каря Мейтланд.
Вона насупилась.
— Прийом зак нчено. І, боюся, зараз л кар не оминає пац єнт в.
— Та н … розум єте, в н чекає на мене.
Повне мовчання у в дпов дь. Мен раптом спало на думку, наск льки я, мабуть,
перемазався за годинну прогулянку п д дощем.
- Я щодо роботи. Мене звуть Дев д Хантер.
Ж нка засяяла.
— Ох, пробачте заради Бога! Я в дразу не зрозум ла ... думала, що ... Та ви заходите,
будь ласка.
Вона в дступила усередину, даючи мен пройти.
— Боже милосердний, на вас сухої нитки нема! Довго йшли?
- В д станц ї.
-В д станц ї? В д самої станц ї? Та це ж мил !
Вона вже допомагала мен зняти пальта.
— Чому ж ви не подзвонили, коли приходить поїзд? Ми б когось знайшли, щоб вас п дкинули.
Я не в дпов в. Правду кажучи, мен це нав ть не спало на думку.

— Ід ть до в тальн , там є кам н. Н -н , вал зу залиште, — додала ж нка,
посм хнувшись. Тут я вперше пом тив сл ди переживань у неї на обличч . Те, що я вважав за холодок
в дчуженост , пояснювалося просто втомою. — Злодюжок у нас немає.
Вона провела мене у велику, обшите деревом к мнату. Навпроти довгого шк ряного
дивана, зношеного часом, справд був кам н, де палала купа
пол н. Перський килим, старий, хоч дос красивий.

По краях — мостини, навочен до темно-коричневого блиску. У к мнат приємно пахло
сосною та багаттям.
- С дайте будь ласка. Я скажу доктору Мейтланду, що ви прибули.
Може, ф л жанку чаю?
Ще одне св дчення, що я не в м ст . Там пропонують каву. Я подякував , коли вона вийшла,
почав дивитись на вогонь. Тепло. П сля вуличного холоду потягло у сон. За двостулковими дверима на
терасу зовс м стемн ло. У скло барабанить дощ, на диван м'яко зручно… Поважн ли
пов ки, я ледве не злякався, коли почав клювати носом. Якось одразу навалилася втома, я
був виснажений духовно та ф зично. Але страх заснути виявився сильн шим.
Я й дос стояв перед кам ном, коли ж нка повернулася.

— Ход мо. Доктор Мейтланд чекає на вас у каб нет .
Поскрипуючи половицями, я пройшов за нею коридором до дальн х дверей. Негучно
постукаючи, ж нка в дкрила її звичним жестом, не чекаючи в дпов д . Даючи мен пройти, вона
знову посм хнулася.
— За к лька хвилин принесу чай, — пов домила вона, зачиняючи за собою двер .
У к мнат за письмовим столом сид в чолов к. Секунду-другу ми мовчки
роздивлялися один одного. Нав ть з-за столу було видно, яке у нього високе зростання. Худе, в
глибоких складках обличчя та пишна шапка волосся. Не те щоб сивих, а скор ше
бл до-солом'яних. Чорн брови давали зрозум ти, що ця людина не має слабких м сць.
Проникливий, допитливий погляд, який миттєво дав мен оц нку. Що за враження я справив?
Вперше в житт стало н яково, що я виглядаю далеко не найкращим чином.
- Однак! Вас хоч вичавлюй!
Грубуватий, але не злий голос, як у великого добродушного пса.
— П шки йшов в д станц ї. Не знайшлося такс .
В н пирхнув:
— Ласкаво просимо до нашого чудового Манхема!.. Ви б хоч сказали, що приїдете на
день ран ше. Я б щось орган зував…
— Днем ран ше? — луною озвався я.
- Саме так. Я чекав на вас завтра.
Вперше до мене д йшло, що означали закрит крамниц . Сьогодн нед ля. Я
нав ть уявлення не мав, наск льки в мене збожевол ло почуття часу. Так
спростоволоситися!
Л кар вдав, що не пом тив мого збентеження.
— Та не важливо, якщо ви тут. Б льше часу буде звикнутися. Я Генр Мейтланд. Радий
знайомству.
В н простяг руку, не встаючи. Т льки зараз я пом тив, що доктор Мейтланд сид в у
кр сло-каталц . На мить вибитий з кол ї, я зробив крок уперед, щоб обм нятися трохи
зап зн лими рукостисканнями. В н криво посм хнувся.
— Тепер ви знаєте, чому я написав газету.
Так, крих тне, ледве пом тне оголошення на стор нках "Таймс". Але вже не знаю
чому - в оч мен воно кинулося в дразу. «С льськ й амбулатор ї потр бний л кар
загального проф лю. Догов рний контракт, на ш сть м сяц в. Житло надається». Не просто шанс
знайти м сце, сама географ я привабила мене. Я не сказав би, що дуже хот лося працювати саме
в Норфолку; натом сть я покинув би Лондон. Без особливих над й чи переживань я подав заявку ,
тижнем п зн ше роздрукувавши листа, оч кував знайти в ньому лише вв чливу в дмову.
Але мен запропонували м сце. Лист довелося перечитати дв ч , перш н ж д йшов сенсу. В
нших обставинах я ще замислився б, чи немає тут пастки. А з ншого
сторони, тод я взагал б не став шукати такої роботи.

У в дпов дь листом я дав згоду.
Зараз, побачивши мого нового начальника, прийшов зап зн лий неспок й, у що
а я вплутуюся. Немов читаючи мої думки, л кар ляснув себе по стегнах.
- Автомоб льна авар я.
У голос —н збентеження, н жалю до себе.
— Є шанси, що згодом я знову зможу ходити, проте доти мен поодинц не впоратися.
Десь зр к працювали тимчасов пом чники, тепер з мене вистачить. Щотижня нова особа; кому
в д цього краще? Ви сам швидко зрозум єте, що тут не дуже шанують зм ни.
В н потягся до люльки з тютюном, що лежала на стол .

—Н чого, якщо я закурю?
—Х ба я можу заперечувати?
Мейтланд видав короткий см шок.
-В дпов дь в рна. Я не ваш пац єнт, пам'ятайте про це.
В н на хвилину замовк, приставивши с рник до тютюнової ф л жанки.
- Отже, - продовжив Мейтланд, пихкаючи трубкою. — Серйозний в дх дв д вашої звичної
роботи в ун верситет , га? До того ж, тут далеко не Лондон.
В н глянув мен в обличчя поверх димної трубки. Я оч кував, що Мейтланд ось-ось
попросить розпов сти про мою колишню кар'єру, але цього не сталося.
— Якщо є сумн ви, зараз саме час подати голос.
- Н , - в дпов в я.
В н задоволено кивнув:
- Що ж, схвалюю. Спочатку поживете у нас. Я скажу Джен су, щоб вона вас влаштувала в
к мнат . Докладн ше поговоримо за вечерею. А завтра можете приступати, прийом починається
о дев'ят й.
— Дозвольте запитати?
В н трохи п дняв брову, чекаючи продовження.
— Чому ви прийняли мене?
Питання це мене непокоїло. Не наст льки, щоб зовс м змусити в дмовитися, але все ж таки.
Щось було таке прихований, невловимий…
— Ви справили враження. Висока квал ф кац я, чудов
в дгуки та готовн сть працювати в глушин , та ще й за т грош , що я пропоную.
— Я думав, що спочатку буде сп вбес да…
В н люлькою н би в дм в уб к мою ремарку, огорнувшись завитками диму.
— На сп вбес ду потр бен час. Мен ж потр бна людина, готова почати
негайно. І я в рю у своє вм ння розум тися на людях.
Така переконан сть мене трохи заспокоїла. Лише набагато п зн ше, коли розв ялися
останн сумн ви, що я справд залишаюся тут працювати, доктор Мейтланд, посм юючись,
з знався мен за склянкою в ск , що я був єдиним претендентом.
Однак того дня така очевидна в дпов дь мен нав ть не спала на думку.
— Ви вже знаєте, я майже не маю досв ду л каря-практика. Чи зможу я?
— А ви як вважаєте?
Я на хвилину , якщо чесно, вперше замислився над цим питанням. Так далеко забратися,
нав ть не подумавши добре. Втеча, ось що це було. Втеча з м ста та в д людей, б ля яких стало
надто боляче.
«Ц каво, на кого я схожий? - знову подумав я. — Днем ран ше приїхав,
наскр зь промок... Не вистачило нав ть розуму захопити парасольку».
- Зможу.
— Значить, так бути.

Д ловитий, хоч трохи глузливий вираз обличчя.
— До того ж, посада тимчасова. Та й я за вами дивлюся.
В н натиснув кнопку на ст льниц . Десь у глибин будинку задренчав дзв нок.
— Вечеря зазвичай близько восьми. З поправкою на прийом пац єнт в, зв сно. А поки
що можете в дпочити. Реч з вами? Чи над слали поштою?
— Так, вал за з мною. Ваша дружина наказала залишити його в передпокої.
Мейтланд на мить здивувався, а пот м з якоюсь дивною сконфуженою посм шкою сказав:
— Джен с — моя хатня роб тниця. Я вд вець.
Мене немов жаром окатило. Я кивнув:
- Я теж.
***
Ось так я став л карем у Манхем . А зараз, через три роки, я виявився одним з перших, хто
почув про знах дку брат в Йейтс у Фарнемському л с . Зв сно, н хто не знав, чий це був труп. Із
самого початку, принаймн . Хлопчаки-очевидц т не могли вир шити, чолов к це чи ж нка,
наст льки д йшло розкладання. Знов опинившись у знайомих ст нах свого будинку, вони нав ть не могли
з упевнен стю сказати, чи було т ло голим. Б льше того, Сему здалося, що у мерця були крила.
Пов домивши про це, в н здивовано замовк, але Н л на це нав ть не в дреагував. Видовище
виявилося наст льки чужим для всього їхнього життєвого досв ду, що пам'ять страйкувала. "Так, ми
бачили мертву людину" - ось те єдине, в чому вони погоджувалися один з одним. І хоча їхн й опис
кишового моря черв'як в наводив на думку про рани, я надто добре знав, як фокуси вм ють викидати
мерц . Причин оч кувати найг ршого немає.
Поки немає.
Тим дивовижн шим виглядала переконан сть їхньої матер . Об йнявши за плеч притихлого
молодшого сина, Л нда Йейтс сид ла з ним на кушетц у маленьк йс мейн йв тальн .
Притулившись до матер , Сем неуважно стежив за фарбами на екран телев зора. Батько, який працював
на ферм , ще не повернувся. Коли задихалися, стерично збуджен хлопчики приб гли
додому, Л нда зателефонувала мен до амбулатор ї. Адже у таких маленьких та в ддалених селищах
вих дних не буває нав ть у нед лю.
Ми все ще чекали на пол цейських. Т явно не бачили приводу посп шати, хоча мен
особисто здавалося, що я просто зобов'язаний досид ти до їхнього приїзду. Я дав Сему заспок йливе,
таке слабке, що воно майже з йшло б за плацебо, п сля чого без особливого бажання вислухав розпов дь
його старшого брата. Я взагал намагався не слухати. Адже мен й самому доводилося бачити щось схоже.
Немає потреби нагадувати про це зайвий раз.

В кно у в тальн в дчинене навст ж, але н найменшого в терця, щоб хоч якось збити
спеку. Надвор сл пуче яскраво, наче п сляполудене сонце випалило все до б лого попелу.
— Це Салл Палмер, — раптом сказала Л нда.

Я здивовано п дняв голову. Салл Палмер жила одна на крих тн й ферм , одразу за
селищем. Приваблива ж нка тридцять рок в. У Манхем вона приїхала к лькома роками ран ше
за мене, успадкувавши ферму свого дядечка. Салл дос тримала к з, а кревна спор днен сть робила
її в очах м сцевих жител в не такою чужою, як у моєму випадку, нав ть ус ц роки. Однак те, що на
життя вона заробляла л тературою, надто вид ляло Салл , тому б льш сть сус д в
сприймали її з
зм шаним почуттям благогов йного трепету та п дозр лост .

Жодних чуток про її зникнення до мене не доходило.
- Чому ви так думаєте?
— Бо бачила сон про неї.
Такої в дпов д я не оч кував. Я глянув на хлопчак в. Сем, що вже заспокоївся,
взагал , здається, нас не слухав. А ось Н л допитливо дивився на мат р, я знав, що вс її
слова в дразу роз йдуться по сел , варто йому т льки вийти з дому. Л нда прийняла мою
мовчанку за недов рлив сть.
— Вона стояла на автобусн й зупинц та плакала. Я її спитала, що, мовляв, трапилося, але
вона н чого не в дпов ла. Пот м я глянула на дорогу, а коли повернулася знову, її вже не було.
Я не знав, що сказати.
— Сни приходять не так просто, — в в дал Л нда. — Я вам говорю, це про неї.
— Послухайте, Л ндо, ми нав ть гадки не маємо, про кого йдеться.
Судячи з зустр чного погляду, Л нда чудово знала, хто з нас має рац ю, хоча сперечатися
не стала. Я з полегшенням з тхнув, коли стук т у двер спов стив про появу пол цейських.
З кожної парочки можна писати портрет типового с льського констебля. У
того, хто старший, виявилося багряне обличчя, а промову свою в н перемежував
грайливим п дморгуванням, що — з урахуванням обставин — виглядало зовс м не доречно.
— Отже, ви вир шили, що знайшли мерця, правда? - Життєрад сно оголосив в н, кинувши
мен такий погляд, н би запрошував разом посм ятися над недоступним д тям жартом.
Поки Сем т сн ше притискався до матер , Н л мямлив в дпов д , наляканий видовищем
правоохоронц в у р дному дом .
Багато часу допит не зайняв. Л тн й пол цейський з шумом закрив св й блокнот:
— Ну добре, треба було б самим подивитись. І хто ж з вас, хлопц , покаже дорогу?
Сем уткнувся носом у мат р. Н л н чого не в дпов в, але збл д. Одна справа —
розмови. І зовс м нше – побачити все знову. Л нда стривожено обернулася до мене.
— На мою думку, це не дуже вдала думка, — сказав я. Говорячи правду, в моїх очах
под бна думка виглядала на диво дурною, проте я вже досить стикався з пол ц єю знав,
що дипломат я найчаст ше краща за в дкриту конфронтац ю.
— Отже, йди туди, не знаю куди, я так розум ю? — в'язн в пол цейський.
— Куди йти, я можу показати. Маю карту в машин .
Констебль нав ть не намагався приховати свого невдоволення. Ми вийшли з дому,
мруживши оч на р зке св тло. С м'я Йейтс жила в к нц ряду маленьких кам'яниць, а наш
машини були припаркован неподал к, у провулку. Вийнявши карту з лендровера, я розстелив
її на капот . Метал п д сонцем обп кав пальц .
— Туди мило три. Залиш ть там машину, пот м п шки через болото до л су. Як я
зрозум в, труп десь тут, — тицьнув я пальцем у карту.
Пол цейський хмикнув:
— У мене є краща дея. Якщо не хочете, щоб ми прихопили когось з хлопчак в,
поїхали разом. — В н скупо посм хнувся. — Ви, мабуть, непогано ор єнтуєтесь у тутешн х краях…
На його обличч було видно, що вибору я не маю. Я звел в їм йти за мною, ми

вирушили в дорогу. У салон старенького «лендровера» пахло гарячим пластиком, я повн стю
в дкрив обидва в кна. Кермо обп кав долон , а коли я побачив, як поб л ли в мене
к сточки, довелося змусити себе розслабитися.
Хоча дорога й петляла вузенькою зм йкою, їхати виявилося недалеко. Я зупинився на
переораному колесами палаючою спекою пустир , зачепивши л вим бортом пересохлий
чагарник. Патрульна машина клюнула носом, загальмувавши за п вметра в д мого бампера. Обидва
пол цейськ вийшли назовн , старший констебль поправив рем нь, що сповзав з живота.
Його молодший напарник тримався трохи в ддал к. Про себе я зазначив, яке у пол смена обпечене
сонцем обличчя та ще з сл дами роздратування в д гол ння.
— Через болото стежка, — сказав я. — Вона доведе вас до л су. З п вм л , не б льше.
Старший пол цейський змахнув п т з чола. У пахвах його б лої форменої сорочки
з'явилися темн волог розлучення. Гостро пахнуло згодом. В н примружився на в ддалений
край л су, похитуючи головою.
— От працюй у такий пекло… Значить, не хочете показати, де труп?
Чи то жартує, чи знущається, ди розбери…
— Як ув йдете до л су, там уже важко сказати, — в дпов в я. — На вашому м сц я шукав
би опариш в.
Молодий констебль реготав, але тут же ос кся п д недобрим поглядом.
старшого патрульного.
— А ви х ба не хочете, щоб цим зайнялася виїзна спецгрупа? - Запитав я.
Пол цейський посм хнувся:
— То вони нам дякую скажуть, коли з'ясується, що це дохлий олень. Так воно буває
здеб льшого.
- Хлопчики думають накше...
— Знаєте, з вашого дозволу я хот в би сам переконатися.
В н махнув рукою молодшому напарнику:
—П шли, нема часу втрачати.
Я простежив поглядом, як вони л зуть через кущ бредуть до л су. Мене н хто не
просив чекати, та й сенсу не було. Я дов в патрульних, куди м г; нше у їхн х руках.
Вт м, я не поїхав. Натом сть повернувся до свого «лендроверу» з-п д сид ння витяг
пляшку м нералки. Вода тепленька, але все ж таки в рот так пересохло... Я одягнув сонячн окуляри
, спершись на брудно-зелене крило, почав дивитися в б кл су, куди п шли пол цейськ . За
осокою їх уже не видно. В д болота несло мокрою ржею, в розжареному пов тр дзижчали
брязк т ли комахи. Повз протанцювала пара бабок. Я сьорбнув ще ковток глянув на годинник. З
пац єнт в на мене н хто не чекає, до веч рнього прийому ще години дв , проте стояти на
узб чч , чекаючи результат в пошук вс льських правоохоронц в… Я м г би знайти
заняття краще. До того ж вони, напевно, мають рац ю. Хлопчаки справд могли натрапити на
труп тварини. Уява та пан ка
зробили нше.
Я все ще не їхав.
Через якийсь час у пол зору виникли два силуети, що продиралися кр зь
б ляст стебла, нещадно стегали їх формен сорочки. Ще на в дстан було пом тно,
наск льки бл д у них обличчя. На грудях молодшого пол цейського видн лися мокр блювотн
потоки, про як в н навряд чи нав ть здогадувався. Без зайвих сл в я простяг йому пляшку з водою.
В н вдячно її прийняв.
Л тн й констебль старанно ховав оч .
— Чортова рац я… сигналу не доб'єшся… — пробурчав в н, проходячи повз мене до
машин . Йому явно хот лося повернути соб той колишн й, грубуватий тон, та виходило
неважливо.
— Значить, таки не олень? - Запитав я.

Похмурий погляд у в дпов дь.
— Думаю, ви можете бути в льними.
Констебль дочекався, коли я сяду в «лендровер», лише пот м почав щось говорити
по рац ї. Коли я в д'їжджав, в н дос допов дав. Молодий пол цейський розглядав носи своїх
черевик в, тримаючи пляшку в руц , що безвольно повисла.
Я повертався до кл н ки. В голов немов мухи роїлися думки, але я н би
в дгородився в д них. Силою вол я не давав думкам вирватися з-п д ментальної
дротяної с тки, вони наш птували щось просто в п дсв дом сть. Попереду з'явився з'їзд до
селища та мого каб нету. Рука потяглася до вимикача повороту зупинилася. Нав ть не
думаючи, я ухвалив р шення, луна якого звучатиме ще к лька м сяц в. Те саме р шення,
що зм нить як моє життя, так чуже.
Я поїхав прямо. Курс на ферму Салл Палмер.
Розд л3
З одного краю ферми росли дерева, ншими виходила на болото. «Лендровер»

зд ймав клуби пилюки, поки я трусився по порит й шинами дороз , що вела до будинку Салл .
Припарковавшись на розбит й брук вц (все, що залишилося в д брукованого дворика), я вийшов.
Високий сарай, з браний з рифлених металевих лист в, здавалося, тремт в у струменях розпеченого
пов тря. Сам же житловий будинок сл пуче яскраво сяяв, хоча б лила, якими в н був пофарбований,
почали поступово лупитися с р ти. Яскраво-зелен ящики з кв тами, п дв шен по
обидва боки вх дних дверей, являли собою єдину живу пляму в цьому бл дому св т .
Зазвичай, коли Салл вдома, не встигнеш постукати, як тебе зустр чає гавк т її
шотландська в вчарка Бесс. Т льки не сьогодн . За в кнами жодної ознаки життя, хоча це ще
н чого не означає. Я постукав у двер .Ц єї хвилини причина моєї появи виглядала дуже
безглуздо. В оч куванн в дпов д я дивився в далеч нь, намагаючись придумати, що сказати,
якщо Салл в дкриє. Напевно, сказати можна було б правду, проте тод я виглядатиму так само
безглуздо, як Л нда Йейтс. А ще Салл може все жахливо зрозум ти, прийнявши м йв зит
зовс м не за прояв т єї прихованої тривоги, яку я н як не м г пояснити.
У нас з Салл був не те щоб роман, але все одно щось б льше, н ж просте шапкове
знайомство. У св й час ми часто бачилися. Н чого дивного тут немає, у нас, чужинц в, як приїхали
до села з Лондона, снувала сп льна точка дотику: минуле, м ське життя. До того ж
Салл була моїх рок в мала товариський характер, що дозволяло легко знаходити друз в. І ще
вона мала привабливу зовн шн сть, до реч . Мен подобалося часом сходити з нею в паб,
скоротати веч р.
Щоправда, не б льше. Як т льки я в дчув, що Салл може захот тися б льшого, я

п шов у т нь. Спочатку вона начебто здивувалася. З ншого боку, раз м ж нами н чого не було,
то не знайшлося й м сця образам чи почуття провини. При випадкових зустр чах ми, як
ран ше, ц лком в льно балакали, але все.
Про це я старанно дбав.
Я ще раз постукав у двер . Пам'ятається, в дчув нав ть полегшення, коли Салл
так не в дчинила. Вона явно кудись п шла, а це означало, що мен не треба пояснювати,
чому я тут. Якщо на те п шло, то я й сам не знав причин. Я не забобонний на в дм ну в д
Л нди Йейтс не в рю у передчуття. Якщо не вважати, що Л нда передчуттям це не назвала. Просто
сном. А я знаю, яким спокусливим може бути сон. Зрадницьки спокусливим.
Я повернувся спиною до дверей до того напрямку, в якому почали йти мої

думки. «Немає її вдома, що з того? — подумав я з досадою. — Якого б са я взагал зав вся?
Ну, помер якийсь турист чи там орн толог-дилетант... І це причина дати розперезатися уяв ?»
Однак на п вдороз до машини я раптом зупинився. Щось тут не так, а що не

зрозум ю. І нав ть повернувшись обличчям до будинку, я ще к лька секунд не м г знайти в дпов д .
Ящики з кв тами. З пожовклими, мертвими кв тами.
Салл н защо б не допустила такого.
Я повернувся. Земля в ящиках вся висохла, потр скалася твердою к ркою. Рослини не поливали
к лька д б. Може, нав ть б льше. Я постукав, покликав Салл на м'я. Коли знову не було
в дпов д , я взявся за дверну ручку.
Чи не замкнено. Можливо, проживши тут ст льки часу, Салл в двикла в д замк в. Але з
з ншого боку, вона, як я, приїхала з м ста, а стар звички в дмирають насилу.

В дчинившись, двер вперлися в купу пошти, що скупчилась у передпокої. Довелося
натиснути, , переступивши через розсипалися маленькою лавиною конверти, я пройшов на
кухню. Тут все знайоме: ст ни веселого лимонного кольору, добротн с льськ мебл та
деяк детал , як говорили про те, що господиня будинку так не змогла повн стю розлучитися
з м ськими звичками — електричний соковитискач, кавоварка та великий винний стелаж, майже
повн стю зайнятий пляшками.
Якщо не брати до уваги чималу к льк сть непрочитаної пошти, спочатку н чого
дивного в оч не впало. В будинку, однак, панувала затхла атмосфера, наче к мнати давно не
пров трювали. Потягувало солодкуватим запахом гнилих фрукт в. Пошукавши очима, я на
кухонн й шафц виявив глиняну миску, повну почорн лих банан в вкритих б лим
пушком пл сняви яблук апельсин в. Натюрморт memento mori [1]. З наст льної вази
неживо звисали кв ти, сорт яких я вже не м г визначити. Ящик серванту б ля мийки
наполовину висунутий, н би Салл в двол кли в ту мить, коли вона збиралася щось
д стати. Машинально я зробив крок, щоб засунути ящик, але передумав.
«Може, вона поїхала у в дпустку, — сказав я сам соб . — Або надто зайнята, щоб
викидати мертв кв ти та фрукти».
Маса можливих причин. Вт м, як Л нда Йейтс, я вже знав.
А чи не перев рити решту к мнат? Хм-м, н . Вже зараз я починав бачити в цьому
будинку потенц йне м сце злочину побоювався порушити будь-як сл ди чи докази.
Ход мо краще на вулицю...
Салл тримала своїх к з на задньому дворику. З одного погляду стало ясно, що
трапилося лихо. Пара-тр йка кволих, виснажених тварин ще стояла на ногах, але
б льш сть лежала ниць. Вже мертв чи просто непритомн сказати важко. Виг н
вищипаний майже до голої земл , а коли я зазирнув у водоп йне корито, то побачив зовс м
сухе дно. Поруч лежав шланг, очевидно для заливання. Перекинувши один к нець у корито,
я вздовж шланга д стався водорозб рного стояка. На звук води, що хльоснула,
пришкандибала пара к з почала жад бно пити.
«Щойно переговорю з пол ц єю, — вир шив я, — одразу викликаю ветеринара». Я
вийняв св й моб льник, проте сигнал не проходив. Прийом у район Манхема завжди
в др знявся примхою, ст льников телефони найчаст ше працювали
непередбачувано. Дал в д йшовши в д вигону, я побачив, як заворушився антенний
ндикатор. Я вже збирався набрати номер, як пом тив невелику темну пляму,
нап вприховану за ржавим плугом. З тривогою, в дчуваючи дивну впевнен сть, н би знаю,
що це таке, я наблизився.
У сух й трав лежала мертва Бесс, шотландська в вчарка Салл Палмер. Труп здавався
крих тним, шерсть сплутана та засипана пилом. Долонею я роз гнав р й, що п днявся, мух,
як вир шили обстежити моє власне, не наст льки гнилий, м'ясо, п сля чого п шов геть.
Встигнувши, до реч , звернути увагу, що собача шия майже повн стю перерубана.
Спека раптом стала просто пекельною. Ноги сам несли мене до лендроверу, поки
я боровся з спокусою плюнути на все поїхати. Натом сть, не д йшовши до машини,
я почав набирати номер пол ц ї. Чекаючи на в дпов дь, я тупо дивився на далеку
темно-зелену пляму л су, зв дки так недавно приїхав.
«Знову? Тут? Ск льки ж можна?!
З ступору мене вив в металевий голос, що пролунав у трубц . Я повернувся спиною
до л су, до хати.
— Хочу заявити про зниклу людину, — сказав я.
***
Інспектор пол ц ї виявився кремезним щ льним, як боксер, чолов ком на

пр звище Маккенз , на р к-два старш за мене. В оч кинулися його ненормально широк плеч ,
пор вняно з якими нижня частина т ла виглядала непропорц йно: коротк ноги, що зак нчувалися
до безглуздя витонченими ступнями. Його можна було б прийняти за мальованого культуриста з
мультф льму, якби жив т, що не розплився, загрозлива аура п днесеної драт вливост , яка
змушувала сприймати цю людину виключно серйозно.
Я чекав б ля своєї машини, поки Маккенз та його напарник-сержант, одягнений у

громадянське, ходили дивитися на собаку. Дивлячись на їхню неквапливу ходу, можна було
вир шити, що вони н куди не посп шають, що їм мало не байдуже. Але та обставина, що зам сть
звичайних пол цейських сюди приїхав старший сл дчий з особливих справ, говорила сама за себе.
Направивши сержанта оглядати к мнати, нспектор п д йшов до мене.

— Розкаж ть ще раз, чому ви сюди заїхали.
В д нього пахло одеколоном, пот м трохи пом тно м'ятою. Багряна в д засмаги
лисина палала кр зь руде волосся, що р дшало, але якщо Маккенз йв дчував дискомфорт,
стоячи п д палючим сонцем, то виду не подавав.
— Був поряд. Думав, зайду, нав даю.
— Св тський в зит, отже?
— Просто хот в переконатися, що в неї все гаразд.
Я не збирався втручати сюди Л нду Йейтс без особливої потреби. Якщо я її л кар, то
повинен вважати все, що вона мен каже, л карською таємницею. До того ж, думав я, пол ц ю
навряд чи ц кавить, що й комусь сниться. Мен б самому сл д було прост ше поставитися
до в щого сну Л нди. Якщо не вважати, що Салл - як не дивно - справд не
виявилося вдома.
- Коли ви востаннє бачили м с Палмер? — спитав Маккенз .
Я прикинув час.
— К лька тижн в як не зустр чав.
- Точн ше можете сказати?
— Пам'ятаю, що бачив її в паб , на л тньому барбекю, тижн в зо два тому. Вона туди
заходила.
- З вами?
-Н . Але ми поговорили.
Дуже коротко: "Прив т, як справи?" - «Нормально. Ну бувай". Безглуздя, по сут . Адже,
напевно, це була остання наша розмова. Якщо, зв сно, припустити найг рше. Проте сумн в ву
мене вже не залишалося.
— Минуло два тижн , сьогодн ви раптом вир шили з'явитися?
- Я просто почув, що знайшли чийсь труп. І захот в перев рити, чи все у неї гаразд…
— Що вас змушує думати, що ж ночий труп?

— Н чого не примушує. Так, подумав, чи не в дв дати...
— У яких ви з нею стосунках?
— Ну… скаж мо, друз .
- Близьк ?
- Та н .
- Спите з нею?
-Н .-
Спали? Я
хот в сказати, що це не його справа. Але такою є його робота. У под бних
ситуац ях таємниця особистого життя не така вже й важлива. Це я добре знав.
-Н .
Ми мовчки дивилися один одному в оч , пот м Маккенз вийняв з кишен коробочку з
м'ятними коржами , не посп шаючи, поклав одну до рота. Я звернув увагу, що в нього на шиї сидить
п дозр ла форма родимка.
Маккенз сунув коробочку назад, так не запропонувавши мен жодної цукерки. —
Отже, нтимних стосунк в у вас не було? Просто добр друз , я так зрозум в? — Знайом
були, та й год . — І все-
таки ви вважали за потр бне перев рити, чи гаразд вона. Причому лише ви, б льше н хто.
— Вона мешкає
тут зовс м одна. Вдалин в д людей нав ть за м сцевими м рками. — Чому не
подзвонили? Тут я зм шався.
— Нав ть на думку
не спало… — Має моб льний
телефон? Я сказав що є. — Чи знаєте
номер? Номер
Салл був
записаний у мене в моб льному телефон . Я почав прокручувати список, заздалег дь знаючи,
що саме в н збирається спитати. Потр бно бути дурнем, щоб не додуматися самому… — Викликати? —
запропонував я випереджаючи нспектора. - Валяйте.
Чекаючи на
в дпов дь, в н бурав мене поглядом. І що мен сказати Салл , якщо вона
п д йде до телефону?.. Хоча, якщо чесно, у це я не в рив. У
будинку в дчинилося в кно спальн , з нього висунувся сержант пол ц ї. —
Сер, тут у дамськ й сумочц телефон дзвонить. Ми
й сам могли чути, як позаду сержанта тихо переливається електронний
дзв ночок. Я натиснув кнопку в дбою. Мелод я замовкла. Маккенз кивнув напарников :-
Так, це ми. Продовжуйте.
Сержант зник. Маккенз почухав п дбор ддя. - Це
ще н чого не доводить, - сказав в н. Я промовчав.
В нз тхнув.
- Чортова
спека... Перший
натяк, що на нього хоч якось д є погода. — Гаразд, ход мо в
т нь. Ми в д йшли п д
захист будинку. — Родич має?
— спитав в н. — Може, хтось знає, де вона? - Важко сказати. Ферма їй д сталася у
спадок, але, наск льки я знаю, тутешн х
краях у неї н кого немає.
— Як щодо друз в? У сенс , окр м вас? Тут могла
таїтися якась пастка, гачок, проте роз брати було важко. — У селищ в неї знайом
є, та ось хто конкретно… — Дружки? — спитав в н, стежачи за моєю
реакц єю. — Вибачте, гадки не маю. В н невиразно
хмикнув, дивлячись на годинник. -
І що тепер? - Запитав я. — Перев рте, чи
зб гається ДНК трупа з зразком з
її вдома?
Інспектор глянув.
— А ви, мабуть, знаєте толк у цих справах.
Я в дчув, як зашар лися щоки.
- Та н …
Маккенз не став копатися дал , я крадькома перев в дух.
— Як би там не було, ми ще не знаємо, чи скоєно тут злочин. Є якась
ж нка, яка може бути! - Зникла, це все. Немає н чого, що пов'язувало б її з знайденим трупом.
- А собака?
— Можливо, вбита ншою твариною.
— Наск льки я пом тив, рана на шиї виглядає швидше р заною, а не рваною. Вона
нанесена гострим предметом.
Знову той самий оц нюючий погляд. Я подумки дав соб стусан за балакуч сть. Зараз
я просто м сцевий л кар. І н чого б льше.
— Побачимо, що скажуть експерти. Нехай нав ть так; собаку вона могла вбити своїми руками.
— Ви сам не в рите в це.

В н явно хот в заперечити, проте передумав.
-Н , не в рю. Але й посп шати з висновками теж не збираюся.
В дчинилися вх дн двер . З неї, похитуючи головою, вийшов сержант:
- Порожньо. Вт м, св тло в коридор та в тальн залишалося гор ти.
Маккенз кивнув, н би саме такої в дпов д чекав. В н обернувся до мене:
— Не см ю вас б льше затримувати, докторе Хантере. П зн ше над шлемо кого-небудь
оформити вашу заяву. І буду вдячний, якщо ви утримаєтеся в д пустих розмов на цю тему.
— Зрозум ло, — в дпов в я, намагаючись приховати роздратування в д того, що

мене попереджали про под бн реч .
В двернувшись, Маккенз почав щось обговорювати з сержантом. Я п шов геть,
але зупинився.
— Так, мало не забув, — сказав я. Інспектор кинув на мене невдоволений погляд. -

Щодо вашої родимки на шиї. Може, н сен тниця, але сходити на обстеження не завадить.
Повертаючись до машини, я потилицею в дчував, як вони дивляться мен сл дом.
***
Немов приголомшений, в в я машину назад до селища. Дорога б гла повз м сцеву «заводь»,
точн ше, обм л ле озерце Манхемуотер, що потроху, з року в р к, поступалося натиску очерету.
Дзеркально-спок йну гладь води лише зр дка порушували гусяч зграї. Н саме озерце, н забит
осокої протоки чи дренажн канави, що прор зали сус дн болота, не можна було пройти
нав ть на плоскодонц .Р к поблизу не було, Манхем обходили стороною р чков судна
туристи, що наповнювали нш м сця цього озерного краю вл тку. Хоча до сус д в було не б льше
к лькох миль, Манхем здавався зовс м ншою частиною Норфолка, постар лої малоприв тною.
Життя селища, обрамленого л сами погано осушеними топями, виглядало наст льки ж
заст йним, як болота навколо. Якщо не рахувати р дк сного любителя природи, що випадково
забредав сюди в пошуках сп вчих птах в, Манхем замкнувся в соб , все глибше й глибше занурюючись
у самотн сть, н би неприємний, н ким не улюблений старий.
Цього вечора, н би на глузування, селище в сл пучих променях сонця виглядало мало не

життєрад сним. Центральна галявина церковн клумби били по очах фарбами наст льки яскравими,
що ставало боляче. Кв ти — ось те небагато, чим пишався Манхем. За ними ретельно доглядав старий
Джордж Мейсон на пару з своїм онуком Томом, т сам сад вники, яких я зустр в у день приїзду.
Нав ть поставлений на попа жорн в на краю лужка — пам'ятник Д в -мучениц — той обв шаний
кв тковими г рляндами. Так повелося, що раз на р км сцев школяр прикрашали цей стародавн й
обел ск, поставлений на м сц , де, як говорить поголос, у ш стнадцятому стол тт сус ди по смерт
забили кам нням одну ж нку. Розпов дають, що вона позбавила парал чу якусь дитину, за це її
звинуватили у чаклунств . Генр якось пожартував, що т льки в Манхем можна стати мучеником за
добру справу додав, що в цьому урок для нас обох.
Додому йти не хот лося, тож я подався до кл н ки. Я часто бував там нав ть без
особливої потреби. Часом у моєму котедж ставало самотньо, а в Мейтланд завжди можна знайти хоча
б люз ю роботи.
Через задн двер будинку я потрапив прямо в амбулатор ю. Приємною та к мнатою
оч кування одночасно служила стара оранжерея, повна вологого пов тря та рослин, за якими з любов'ю
наглядала Джен с. Частину першого поверху було перетворено на особист апартаменти Генр ,
але вони перебували в протилежному крил особняка.
наст льки великого, що м г би розм стити вс х нас разом узятих. Я вирушив у старий оглядовий
каб нет , зачинивши за собою двер , знову в дчув умиротворюючий аромат дерева та воскової мастики.
Хоча каб нетом цим я користувався чи не щодня з моменту приїзду, в н швидше в дображав
ндив дуальн сть Генр , а не мою: старовинна картина з мисливською сценою, ст л-бюро з
кришкою, що забирається, добротне шк ряне кр сло. Полиц заповнен його старими книгами та
журналами з медицини, як, вт м, за менш типовою для с льського л каря тематикою. Були
томики Канта Н цше, причому одна полиця ц лком в ддана психолог ї - одному з ковзан в Генр .
Єдиним моїм особистим внеском у цю обстановку (та й п сля к лькох м сяц в умовлянь) став
комп'ютерний мон тор, який тихо гуд в на письмовому стол .
Генр не вдалося повн стю в дновити свою працездатн сть. Як його

кр сло-коляска, так м й контракт перетворилися на щось б льше, н ж простий тимчасовий
зах д. Спочатку контракт продовжили, пот м, коли з'ясувалося, що доктор Мейтланд все-таки не зможе
справлятися з роботою самотужки, ми уклали партнерський догов р. Нав ть старенький лендровер, на
якому я зараз їздив, теж свого часу належав Генр . Заїжджену машину з коробкою-автоматом, яка бачила
найкращ часи, в н придбав п сля т єї авар ї, що залишила його самого парал зованим забрала
життя Д ани, його дружини. Куп вля позашляховика була своєр дною декларац єю про нам ри, коли
в н усе ще ч плявся за над ю, що колись зможе знову ходити сид ти за кермом. Т льки цього
не сталося. І н коли не станеться, як запевнили л кар .
- Ід оти. Напяли на людину б лий халат, як в н одразу уявить себе Богом,

часом виразив Генр .
Однак нав ть йому довелося визнати, що л кар мали рац ю. Так що на додачу
до «лендроверу» я успадкував частину л карської практики Мейтланда, що безперервно
розросталася. Спочатку навантаження ми под лили б льш менш пор вну, хоча все част ше част ше
займався роботою я один. Це не заважало саме Генр вважатися справжн мл карем в очах б льшост
пац єнт в, але я давно махнув на це рукою. Мешканцям Манхема я, як ран ше, здавався
чужинцем , мабуть, залишуся їм назавжди.
Зараз, у надвеч рню спеку, я спробував було поблукати медичними веб-сайтами, хоча
серце до цього не лежало. Я встав в дчинив обидв стулки скляних дверей на терасу. На стол
шумно працював вентилятор, безусп шно намагаючись роз гнати
важке, застояне пов тря. Нав ть за в дкритих дверей р зниця була суто психолог чною.
Я бездумно дивився в сад, акуратно прибраний охайний, т льки
як все нше в окруз — кущ та трава блищали висихали мало не на очах. В дразу за кордоном саду
починалося озеро Манхемуотер, так що в д неминучої зимової повен нас зазвичай захищав лише
низький насип. Б ля крих тної пристан на вод бовталася стара парусна шлюпка. Генр урочисто
менував її морським вельботом, хоча т льки так плоскодонн човни могли п д йти для озера,
що наст льки подр бнив. Так, до протоки Те-Солент з його яхтовими гонками нашому озеру ох як далеко.
Вт м, нам обом подобалося нод вийти на воду, нехай нав ть в окремих м сцях тут дуже др бно,
а очерети ростуть зовс м непрох дною ст ною.
Сьогодн , на жаль, немає жодних шанс вп дняти в трило. Стояв такий штиль, що нав ть не
було бриж . З мого м сця вдавалося розглед ти лише далек очеретян зарост , що греб нцем
в докремлювали озеро в д неба. Тиша та гладь, справжня водяна пустеля, яка могла здаватися як
умиротворюючою, так похмурою. Все залежить в д вашого настрою.
Зараз н чого утихомирюючого я в н й не бачив.
— Я так думав, що то ви.
Я обернувся побачив, як Генр в'їжджає до к мнати.
— Так, якийсь порядок навожу, — сказав я, в дриваючись в д своїх далеко.
занедбаних думок.
— У вас тут, як у грубц , — пробурчав в н, зупинившись перед вентилятором. Якщо не рахувати
н г, Генр м г би з йти за тен систа, що пихає здоров'ям: солом'яне волосся, засмагле обличчя, живий
погляд.
— І що там таке про хлопчак в з мерцем? Джен ст льки про це говорила,
коли занесла об д.
Щонед л Джен с зазвичай приносила судок з тим, що готувала особисто соб . Генр
наполягав, що в змоз сам варити об д у вих дн , але я пом тив, що в нр дко викладається на повну
силу на кухн . Джен с — чудова кухарка, яп дозрював, що її почуття до Генр не обмежуються суто
д ловими стосунками господаря та простої хатньої роб тниц . Мен здається, що її несхвальна думка
про пок йну дружину Мейтланда пояснюється здеб льшого ревнощами, тим б льше, що Джен с
незам жня. Дек лька раз в вона нав ть кидала натяки на деяк скандальн чутки, проте я дав ясно
зрозум ти, що мен це нец каво. Нехай нав ть подружнє життя Генр не була т єю дил єю, якою
вона йому представлялася зараз, я не хот в брати участ в посмертному перемиванн к сточок.
Н чого дивного, що Джен с уже знала про мерця. Мабуть, половина селища гула чутками.
— Це у Фарнемському л с ,—в дпов в я.

— Мабуть, хтось з горе-натурал ст в. Обв шаються рюкзаками тягнуть їх як
мурахи, та ще й у таке пекло.
- Мабуть…
Моя нтонац я змусила Генр п дняти брови.
- Тобто, як? Невже вбивство? То розважимося!
Його веселощ затихли побачивши мого насупленого обличчя.
— Я, мабуть, поквапився з жартами…
Я розпов в йому про св йв зит до будинку Салл Палмер, потай спод ваючись, що сьогодн шн
под ї, зодягнен в слова, стануть в д цього менш реальними. На жаль, над я не справдилась.
- Боже м й, - похмуро промовив Генр , коли я зак нчив. — І пол ц я вважає, чи це вона?
— Безпосередньо н чого не сказали — н так н н . Напевно, не можуть поки що вир шити.
— Боже милосердний, що д ється на цьому св т …

— Може, це й не вона.
- Звичайно, не вона, - п дхопив Генр . Але я бачив, що в н в рить у це не
б льше мого. — Що ж, не знаю, як ви, а я не в дмовився б в д чарки.
— Дякую, я пас.
— Вир шили залишити м сце для «Баранця»?
«Барашком» тут звали м сцевий паб «Чорне ягня». Я часто бував у цьому єдиному на
все селище кабачку, хоча цього вечора, п дозрював я, мен не захочеться приєднатися до
головної теми обговорення.
- Та н . Думаю сьогодн просто посид ти вдома, — в дпов в я.
М й будинок, старенький кам'яний котеджик, стояв на краю селища. Я купив його, коли
остаточно стало зрозум ло, що лишуся тут довше н ж на ш сть м сяц в. Генр запевняв, що
був би радий надати мен притулок у себе, , Бог св док, його «Банк-хаус» справд величезний.
В одному винному льоху м г би повн стю пом ститися м й котедж. Але на той час я був готовий
почати обживати своє власне гн здо, в дчути себе кор нням, а не просто тимчасовим
постояльцем. І хай нав ть мен подобалася нова робота, жити з нею разом я не хот в. Бувають
так моменти, коли тягне зачинити за собою двер та спод ватися, що хоча б к лька годин не
дзвонитиме телефон.
Саме так почуття я в дчував зараз.

***
Назустр ч моєму автомоб лю тяглася нечисленна низка людей, що йдуть

на веч рню службу. При вход до церкви стояв Скарсдейл, параф яльний священик. Л тня
сувора людина, яка, з знатися, не викликала в мене теплих почутт в. В н, однак, займав свою
посаду багато рок в, за ним йшла нехай невелика, але в ддана паства. З в кна машини я помахав
Джуд т Саттон, вдов , що жила п д одним дахом з дорослим сином Рупертом,
товстим увальнем, який завжди тягся на два кроки позаду своєї владної матер . Джуд т про щось
розмовляла з подружжям Гудчайлд. Ця пара, Л та Маржер , являла собою класичний приклад
подружжя похондрик в, пост йних пац єнт в нашої амбулатор ї. Я нав ть злякався, що
зараз мене зупинять на мпров зовану консультац ю. У Манхем не визнавали
л кар в права на нормований робочий день.
Вт м, того вечора мене не затримали н ц двоє, н хтось ще. Я

припаркувався на потр сканому в д спеки ґрунтовому майданчику б ля котеджу ув йшов до
будинку. Панувала страшна задуха. Я навст жв дчинив ус в кна д став з холодильника банку
пива. «Нехай ми й не збираємося йти сьогодн в „Баранчик“, але людин все одно треба промочити
горло». Варто було так подумати, як так потягнуло випити, що я прибрав пиво назад налив соб
джина з тон ком.
Кинувши наколотого льоду в склянку додавши часточку лимона, я с в за дерев'яний столик
у саду за будинком. М й садок через поле виходив на л с, хоч вигляд не наст льки вражав, як з
тераси кл н ки, похмурим його теж не назвеш. Я не кваплячись зак нчив св й джин,
п дсмажив яєчню з'їв її на пов тр . Спека нарешт почала спадати. Я сид в за столиком
дивився, як нер шуче проступають з рки в неквапливо тьмяному неб . Думки оберталися навколо
тих под й, що розгорталися зараз за к лька миль в д мого будинку, дос мирному куточку, де
брати Йейтс зробили страшне в дкриття. Я спробував уявити, що Салл Палмер зараз см ється
десь, що вона ц ла
неушкоджена, н би лише силою думки це можна перетворити на реальн сть. Але з якоїсь причини образ
вислизав.
В дтягуючи хвилину, коли мен доведеться йти в будинок намагатися там заснути, я стирчав.
у саду, поки небо не потемн ло до темно-ф олетового оксамиту, поцяткованого уколами мерехтливих
з рок-семафор в, що безладно леплять пов сть про давно згасл порошинки св тла.
***
Задихаючись, залитий пот м, я прокинувся, як в д поштовху. Безглуздо озирнувся довкола, не

розум ючи, де перебуваю. Пот м знову повернулася д йсн сть. Ц лком голий, я стояв б ля в дкритого
в кна спальн .П дв коння боляче вр залось у стегна, бо я вже майже наполовину висунувся назовн .
Невпевнено подавшись назад, я с в на л жко. У св тл м сяця з м'ят простирадла в дсв чували
б лизною. На обличч п дсихали сльози, я чекав, коли серце перестане шалено битися.
Знову цей сон.

М йв чний, сьогодн особливо страшний кошмар. Завжди такий яскравий, що
пробудження здавалося люз єю, сон — д йсн стю. Ось у чому його жорсток сть. Тому що в снах Кара та
Ал са мої дружина та шестир чна дочка, все ще жив . Їх можна було побачити, з ними поговорити.
Доторкнутися. Ув сн ям гв рити, що в нас, як ран ше, є майбутнє, а не т льки минуле.
Я боявся своїх сн в. Не просто через те, що кошмари лякають. Н навпаки.

Я боявся сн в тому, що за ними завжди чекало пробудження.
Знову виникав б ль втрати, наст льки ж р зкий, як того моторошного дня. Часто бувало,
що я прокидався в ншому м сц , як лунатик, чиє т ло поводиться незалежно в д вол господаря. Я
м г прокинутися, як сьогодн , стоячи б ля в дчиненого в кна, або на самому верху крутих небезпечних
сход в, н чого не пам'ятаючи про те, як потрапив туди або яка п дсв дома сила мене туди загнала.
Незважаючи на теплу до огид н ч, мене пробрав озноб. Зовн долинуло самотнє лисяче гавкання.
Через деякий час я л г пот м просто дивився в стелю, поки не збл дли т н не розтанула темрява.
Розд л4
Над болотами ще клубочився туман, коли молода ж нка зачинила за собою двер .
почала свою ранкову проб жку. Л н Меткалф б гла легко та з задоволенням, як добре
тренований легкоатлет. Недавнє розтягування литкового м'яза ще давало про себе знати, так що Л н, не
бажаючи перестаратися, спочатку взяла легкий темп, перейшовши пот м на невимушений довгий
мах. Залишивши за вузьким провулком, де стояв її будинок, вона звернула на зарослу стежку, що вела
до озера через пересохле болото.
По ногах хлипали довг стебла трави, мокр й холодн в д роси. Л н вдихнула
на повн груди, рад ючи ранковому пов тр . І нехай сьогодн понед лок, немає кращого
способу розпочати новий тиждень. Зараз — її улюблена пора доби, де немає м сця турботам, немає
бухгалтерських книг фермер в др бних крамар в, як завжди зустр чають у багнети її поради. Ще
попереду прикрост , смутку та образи на людей. А зараз св т св жий яскравий. У ньому звучить
лише ритм її б гу та хриплуватий метроном дихання.
Л н виповнився тридцять один р к, вона вир знялася чудовим здоров'ям, силою
вол з бран стю, що дозволяли п дтримувати прекрасну спортивну форму, що означала
ще й те, що вона чудово виглядає в тугих шортах коротк й футболц (хоча з знатися в цьому вголос
нахабства не вистачало). Адже справа полегшувалась тим, що їй просто подобалося так поводитися.
Подобалося викладатися без залишку, а пот мп дстьобувати ще трошки. Що може бути краще, н ж,
одягнувши на початку дня пару крос вок, залишати за спиною милю за миль, поки св т навколо
тебе т льки-но оживає? Якщо є найкращий спос б, то в н їй поки що нев домий.
"Якщо, звичайно, не рахувати сексу". А ось тут останн м часом чогось не вистачало. Не в сенс
бажання, н : вистачало одним оком подивитися на Маркуса п д душем — як в н змиває з себе
цементний пил чергового робочого дня, як його темне волосся ондатровим хутром мокро липне
до шк ри, — внизу живота щось знову стискалося пружиною. Але в т хвилини, коли за
задоволенням стояло ще щось, рад сть ф зичної насолоди притуплялася для них обох. Тим б льше, що
н чого не вийшло.
Поки що.
Намагаючись не збитися з ноги, не втратити ритм, Л н перемахнула через канаву.
«Втратити ритм, — скривившись, подумала вона. — Мр й дал ». Ус ритми її т ла
як за годинником. Щом сяця без ос чки, мало не щодня, починалася ненависна кровотеча, що
означала к нець чергового циклу чергове розчарування. Л кар говорили, що з ними обома
все гаразд, просто у деяких на це йде б льше часу. Хто його знає, чому… «Спробуйте ще», —
радили медики. І Л н з Маркусом намагалися знову знову. Спочатку нав ть було см шно,
що л кар прописали те, що їм обом так подобалося робити. "Секс за рецептом", - часом жартував
Маркус. Пот м жарт в зменшилося на їхнє м сце прийшло… Розпач? Мабуть, ще нема. Однак
черв'ячок безвиход вже почав п дточувати вс боки їхн х стосунк в, забарвлюючи життя в нший
кол р.
Н хто з них уголос про це не говорив. Хоча й мав п дстави. Л н знала, як

досадував Маркус, що його зарплата буд вельного роб тника була меншою, н жу
дружини-бухгалтера. Взаємн закиди ще не пролунали, але вона боялася, що їхн й час не за горами. І
вона знала, що здатна вразити, п дчепити людину ан трохи не менше, н ж Маркус. Зовн все поки що
виглядало гладко; вони запевняли один одного, що причин для тривоги немає, що посп шати н до
чого. Та на безпл дн спроби й так п шли роки, а ще через чотири їй буде тридцять п'ять. Той самий
в к, п сля якого, як вона завжди стверджувала,
дитину заводити вже не буде. Л н швидко п драхувала в думц : «Ще сорок в с мм сячних».
Страшенно мало. Сорок в с м можливих причин для розчарування, на додаток до тих, що були.
Вт м, нин шн йм сяць виявився ншим. Цього м сяця розчарування зап знюється на три дн .
Вона швидко пригасила скру сповненої над ї. Ще зарано. Нав ть

Маркус той поки що не знає, що м сячн не прийшли. Нема чого будити в ньому
необґрунтован над ї. Чекаємо к лька дн в вже тод зробимо тест. В дц єї думки у неї
защем ло п д серцем. "Б жи, просто б жи, не думай", - наказала вона соб .
Вже зд ймалося сонце, лакуючи небо навпроти. Стежка йшла вздовж приозерного насипу,
ведучи кр зь очерет до темної ст ни л су. Над водою л ниво курився туман, наче озеро ось-ось
займеться полум'ям. В тиш раптом плеснула хвостом рибка-стрибунча. Як же здорово! Л н пристрасно
любила л то, любила цей краєвид. Хоча вона родом з тутешн хм сць, їй доводилося їхати
далеко: ун верситет, закордонн подорож …Т льки вона завжди поверталася додому. "Богом
обласканий край", - завжди повторював батько. Не можна сказати, щоб Л нв рила в Бога, але їй було
ясно, що батько мав на уваз .
Незабаром розпочнуться її улюблен м сця. Стежка роздвоїлася, Л н звернула до л су. Вона
спов льнила б г, коли дерева з мкнулися над головою, ховаючи її в т н . У неясному св тл
можна запросто сп ткнутися про якийсь кор нь. Був уже такий випадок, їй довелося пропустити два
м сяц проб жки через розтяг.
Однак сонце, хоч ще й низьке, вже почало пробиватися кр зь сут нки, перетворюючи
листя в ажурну реш тку, що св титься. М сцев л си дуже стар , справжн нетр з мертвих
ствол в, задушених повзучими рослинами. Болотистий, зрадливий ґрунт. Лаб ринт оманливих,
звивистих стежок, здатних заманити необережного подорожнього в саму хащу — раптом зникнути.
Якось, т льки-но переїхавши до їхнього нин шнього будинку, Л н необачно вир шила
досл дити цей л с на одн й з проб жок. Минув годинник, перш н ж їй з чистого випадку вдалося
вибратися на знайому стежку. На той час, коли вона повернулася додому, Маркус не знаходив соб
м сця в д тривоги. З того часу Л н завжди трималася одн єї й т єї ж стежки.
Половину її шестимильного маршруту означала невелика галявина з давн м кам'яним
обел ском посередин . Можливо, колись в н був частиною маг чного кола, як у Стонхендж ,а
може просто служив стовпом для вор т. В дпов д н хто не знав. Порослий травою та лишайником,
обел ск один пам'ятав свою стор ю та таємниц . Кам нь, вт м, в дм нно п дходив як
покажчик, Л н взяла в звичку поплескувати його шорсткий б к, розвертаючись у зворотний шлях.
До галявини залишалося к лька хвилин б гу. Глибоко ритм чно дихаючи, Л н стала
думати про сн данок, щоб п дхльоснути себе.
Коли виникла тривога, сказати важко. Швидше все почалося з зростаючого
прихованого почуття, яке в результат зодягнулося в св дому думку. Раптом л с видався неприродно
мовчазним. Переважним. Тупот н г по стежц почав звучати занадто голосно в тиш .Л н
вир шила махнути рукою на це в дчуття, але воно наполегливо продовжувало нагадувати
про себе, посилюючись з кожною миттю. Тягнуло обернутися назад. Що таке? Можна подумати,
вона н коли не б гала цим маршрутом останн два роки, майже щоранку. Але ран ше
такого занепокоєння не було.
Сьогодн все по- ншому. Волосся на потилиц стало дибки, н би хтось дивився їй у спину. "Не
будь дурою", - сказала вона соб . І все ж таки бажання обернутися зростало. Л н уперто вдивлялася в
дор жку перед очима. Єдиною живою стотою, що їй якось довелося побачити тут, був олень.
Нин , однак, на оленя щось не схоже. «Бо н якого оленя немає. Взагал н чого немає, лише вигадки.
У тебе на три дн затримка, ти просто на взвод ».
Ця думка її в двернула, але ненадовго. Вона ризикнула кинути за плече косий погляд
пом тила одн лише темн г лки стежку, що йшла за поворот. Нога в дразу за щось
зачепилася, Л н млином замахала руками, намагаючись утримати р вновагу. В дчайдушно
забилося серце. "Ід отка!" Ось-ось має з'явитися галявина, оазис сонячних зайчик в серед
задушеного л су… Л н понатиснула, шльопнула долонею грубо обтесаним плечем кам'яного
обел ска швидко розвернулася навколо.
Порожньо. Одн т льки дерева, занурен в похмурий роздум серед сут нкових т ней.
«А ти чого хот ла? Л совика побачити?» Вт м, Л н все ще не йшла з галявини. Н

пташиного сп ву, н шаруд ння комах — н чого. Н би л с затамував подих у сумн й тиш .
Раптом стало страшно заз хнути на цю безмовн сть, покинути притулок, яким здавалась галявина
ц єї мит , знову в дчути, як навколо тебе змикаються дерева. "І що ти збираєшся
робити? Стирчати тут ц лий день?»
Не давши соб часу на роздуми, Л н в дштовхнулася в д каменю. П'ять хвилин - знову
свобода. Вона уявила, як це буде: в дкрит поля, озерний прост р, чисте небо. Тривога ще
п дточувала зсередини, але слабша. А т нистий л с ставав дедал прозор шим сонце вже
кидало попереду свої промен . Л н почала заспокоюватися тут, трохи в ддал к,
пом тила щось незвичне.
Вона зупинилася за к лька крок в. Розпластавшись упоперек стежки, немов п сля
ритуалу жертвопринесення, на земл лежав мертвий кролик. Н , не кролик. Заєць з
перемазаною кров'ю вовною.
Ран ше такого не траплялося.
Л н швидко озирнулася навколо. На жаль, дерева в дмовлялися пояснити, зв дки взялося
зв рятко. Л н переступила через тушку знову перейшла на б г. «Лисиця, — сказала вона про
себе, виходячи на звичний ритм. — Мабуть, я її злякала». Так, але як її не лякай, лисиця не залишить
видобуток. І щось не схоже, щоб зайчика просто так кинули. Таке враження,
що…
Що це зробили навмисне.
Та н , н сен тниця якась… Л н викинула з голови цю думку припустила по
стежц . І ось вже узл сся л су, знову в дкрита м сцев сть, знову видно гладь озера.
Занепокоєння, що в дчувалося к лькома хвилинами ран ше, почало проходити, згасаючи
з кожним новим кроком. У сонячному св тл воно здавалося абсурдним. Нав ть до ганебност
безглуздим.
П зн ше Маркус згадає, що коли його дружина повернулася додому, по рад о

передавали м сцев новини. Поки Л н закладала хл бн скибки в тостер р зала
банани, в н розпов в їй, що зовс м неподал к, за к лька миль, знайшли чийсь труп. Мабуть,
уже тод п дсв домо виникла думка про якийсь, ще неясний зв'язок м ж под ями, бо Л н
згадала про мертвого зайця. Вт м, зробила вона це в жарт вливому тон , п дсм юючись з
власних страх в. На момент, коли п дсмажений хл б вискочив з тостера, вся под я здавалася
обом подружжю абсолютно
незначним.
П сля повернення Л н з душу вони б льше не згадували про знах дку.
Розд л5
Я вже наполовину зак нчив з ранковим прийомом, коли з'явився Маккенз . Джен с
принесла цю новину разом з стор єю хвороби наступного пац єнта. В дц кавост оч
домроб тниц стали круглими.
— До вас прийшов пол цейський. Старший нспектор Маккенз .
Сам не знаю чому, але пов домлення мене не здивувало. Я глянув на обкладинку
амбулаторної карти. Анн Бенчл , бабуся в с мдесяти рок в з хрон чним артритом. Старий
знайомий.
- Ск льки ще? - Запитав я, в дтягуючи час.
—П сля ц єї — троє.
— Скаж ть, що я швидко. Так, запрос ть м с с Бенчл .
Джен с на секунду остовп ла, проте н чого не сказала. Я сумн вався, що до цього
моменту в селищ була хоча б одна людина, яка не знала б, що на день ран ше знайшли чийсь
труп. Поки що, вт м, н хто, здається, не думав про Салл Палмер. Ц каво, ск льки ще це триватиме?
Аж до в дходу Джен с я вдавав, що вивчаю стор ю хвороби. Ясно, що Маккенз не

прийшов би без нагальної потреби, причому навряд чи хтось з ранкових пац єнт в мав щось справд
серйозне. Я сам не знав, чому змушую нспектора чекати, якщо не рахувати повного небажання чути, з
чим в н зав тав.
Я намагався про це не думати, займаючись наступною пац єнткою. Будував
сп вчутливу м ну, поки м с с Бенчл демонструвала вузлуват пальц , давав зовс м
непотр бн поради, виписуючи черговий рецепт на заспок йлив , невизначено посм хався
їй у спину, поки вона шкутильгала до виходу. Тепер же в дкладати
дал не можна…
— Кличте його, — сказав я Джен с.
—В н, здається, не в дус , — сказала вона.
Побачивши Маккенз , я зрозум в, що це ще м'яко сказано. Обличчя вкрите рум'янцем
глибокого роздратування, а щелепа войовничо стирчить уперед.
— Ви так люб'язн , докторе Хантере, — почав в н, ледве приховуючи уїдлив нотки. У
руках Маккенз тримав шк ряну папку, яку й поклав соб на кол на, без запрошення
с вши навпроти.
— Чим можу служити, нспекторе?
— Дещо хот лося б прояснити.
- Труп дентиф кували?
- Поки немає.
В н вийняв з кишеньки коробочку з м'ятними коржами кинув одну в рот. Я чекав. Мен
досить доводилося бачити пол цейських, щоб розучитися нервувати, поки вони ведуть свою гру.
— А я гадав, що таких м сць уже не залишилося. Ну, ви розум єте: др бний с мейний
л кар, обходи вдома, таке нше, — сказав в н, оглядаючи к мнату.
Його оч зупинилися на книжкових полицях.
— О, багато книжок з психолог ї. Ц кавитесь, значить?

- Це не мої. Мого партнера.
— І ск льки ж пац єнт в у вас на двох?
Ц каво, куди в н хилить?
— Я сказав би, п'ятсот — ш стсот.
- Невже так багато?
— Селище невелике, але д лянка велика.

В н кивнув, н би ми розмовляли про звичайн с ньк реч .
— У великому м ст дещо по- ншому, так?
— Мабуть.
— Сумуєте Лондоном?
Тепер ясно, що за цим п де. І знов-таки дивуватися нема чому. Як п д вантажем,
занили плеч .
— Може, скажете, нав що прийшли?
—П сля нашої вчорашньої розмови я нав в деяк дов дки. Все-таки пол цейський,
чи знаєте.
В н холодно втупився мен в обличчя.
— У вас вражаюча б ограф я, докторе Хантере. Н як не чекав такого в д
с льського л каря.
Розстебнувши блискавку на папц , нспектор почав демонстративно копатися в паперах.
— Медичний диплом, пот м докторська антрополог я, та ще яка… Пот м
стажування у Штатах, в ун верситет Теннесс . І повернення до Англ ї на посаду судмедексперта-
антрополога. - В н схилив голову наб к. — Ви знаєте, я нав ть не зовс м розум ю, що це за штука
така, судова антрополог я, а прослужив у пол ц ї рок в двадцять. "Судова" - воно, звичайно,
зрозум ло. А ось "антрополог я"? Я завжди думав, що це коли вивчають стародавн к стки. Тип
археолог ї. Про те, як б жить повз нас швидкоплинний час…
— До реч , не хот лося б вас п дганяти, але на мене таки пац єнти чекають.
— О, я вас не затримаю на секунду. Отже, копаючись в Інтернет , я знайшов деяк ваш статт .І
назви так ц кав ...
В н витяг аркуш паперу.
— «Роль ентомолог ї у датуванн смерт ». "Х м я розкладання людського трупа".
Макенз опустив роздрук.

— Тонка матер я, не кожному по зубах… Словом, я подзвонив одному своєму другов в
Лондон. В н нспектор у столичному управл нн . Виявляється, в н про вас чув. Сюрприз-
сюрприз! Ви, зважаючи на все, працювали консультантом з ц лого ряду справ з розряду особливо
тяжких. Та ще у к лькох п дрозд лах: Англ я, Шотланд я, нав ть П вн чна Ірланд я. М й
приятель сказав, що ви один з небагатьох дипломованих судових антрополог в у вс й країн .
Працювали на масових похованнях в Іраку, Босн ї, Конго. Та ви сам краще за мене знаєте де… За його
словами, коли йдеться про людськ останки, ви, як то кажуть, «те, що л кар прописав». Не просто
дентиф кац я, а ск льки минуло часу, через що люди загинули... В н сказав, н би ваша робота
починається там, де опускають руки патологоанатоми.
— Нав що все це?

— Та до того, що мен не дає спокою одна думка: чому ви вчора про це промовчали? Адже
вам було в домо, що знайдено труп; ви сам п дозрювали, що це могла бути одна з м сцевих мешканок,
добре знали, що особист сть загиблої нам треба встановити дуже швидко.
Голоси Маккенз не п двищував, хоча обличчя почервон ло ще б льше.

— Моєму другу в управл нн все це здалося дуже дивним, якщо не сказати
б льше. І що ж у нас виходить? Я, старший сл дчий, кому доручено справу про вбивство, бачу
перед собою одного з найб льших судмедексперт в, який роз грує з себе д льничного
л каря-терапевта.
Я не забув подумки в дзначити, що в н нарешт вимовив слово «вбивство».
-Я є терапевт.
- Так, але не т льки! Чому така таємнич сть?
— Тому, що моя колишня профес я в цьому випадку не грає рол . Зараз я
просто л кар.
Маккенз задумливо розглядав мене, н би вир шуючи, чи немає тут якогось жарту.
—П сля того дзв нка я ще подекуди справлявся. Мен в домо, що ви працюєте
терапевтом лише останн три роки. Залишили судову антрополог ю та з'явилися у нас п сля того, як
ваш дружина та дочка загинули в автокатастроф . П'яний вод й другої машини в дбувся
легким переляком.
Я сид в нерухомо, мов кам нь. У Маккенз вистачило такту хоча б зовн здаватися
збентеженим.
— Не хот в я бродити стар рани, та якби ви вчора були з мною в дверт , до цього, мабуть,
не д йшло б. Зрештою, р ч у тому, що нам потр бна ваша допомога.
Я знав, що в н чекає в д мене питання «яка саме?», але ставити його не став. Так чи накше,
нспектор продовжив:
— Стан трупа ускладнює дентиф кац ю. Нам в домо, що це ж нка, та й год . І до того
часу, поки не буде встановлена особа, у нас пов'язан руки. Ми не можемо розпочати повномасштабне
розсл дування, доки на сто в дсотк в не знатимемо, хто ж жертва.
Проти своєї вол я вступив у розмову:

— Ви сказали «на сто в дсотк в». У мене враження, що на дев'яносто дев'ять ви
все ж таки впевнен .
— Ми дос не можемо знайти Салл Палмер.
Так, цього я оч кував, хоча все одно зазнав шоку в д того, що п дозри виправдалися.
— Дехто пригадав, що вона приходила в кабачок на барбекю, та поки що н
одного, хто м г би сказати, що бачив її п сля того вечора, — продовжив Маккенз .-
Минуло майже два тижн . Ми взяли зразки ДНК у трупа та з її будинку, проте результати з'являться не
ран ше н ж за тиждень.
- Що з в дбитками пальц в?
— Жодної над ї. І ми поки що не можемо сказати: чи розкладання зайшло так
далеко, чи подушечки пальц в зр зали навмисне.
- А зуби?
В н похитав головою.
— Для експертизи їх залишилося замало.
- Вибили?
- Можна так сказати. Або спец ально, щоб не дати вп знати т ло, або просто при травмуванн .
Поки що не знаємо.
Я потер пов ки.
— Отже, наче вбивство?
— О, щодо цього немає сумн в в, — похмуро в дпов вв н. — Розкладання у так й стад ї,
що не можна зрозум ти, чи було згвалтування, але ми думаємо, що так. І п сля цього її вбили.
- Як?
Не в дпов даючи, Маккенз д став з папки великий конверт кинув його на ст л. З-п д
клапана глянсово блиснули краєчки фотограф й. Рука мимовол потяглася до них, перш н жя
зрозум в, що роблю.
Я в дштовхнув конверт.
- Дякую не потр бно.
— Я подумав, може, вам захочеться самому подивитись.
— Я вже сказав, що не можу допомогти.

- Не можете чи не хочете?
Я потряс головою.
— Вибачте.
Маккенз ще к лька секунд дивився мен в обличчя, пот мр зко встав.
— Дякую, що викроїли для мене час, докторе Хантере.
У його голос брязкав льодок.
— Ви забули, — сказав я йому конверт.
— Залиш ть у себе. Може, захочете подивитись п зн ше.
В н вийшов з каб нету. Конверт, як ран ше, був у мене в руц . Все, що потр бно зробити, -
це витрусити фотограф ї. Натом сть я висунув ящик столу кинув туди всю пачку. Закривши ящик, я
попросив Джен с запросити чергового пац єнта.
На жаль, аж до к нця ранкового прийому думка про конверт не давала спокою. При кожн й
розмов , кожному обстеженн яв дчував, як в н тягне до себе. Коли останн й пац єнт зачинив двер ,
я спробував в двол ктися, заповнюючи стор ю хвороби. Пок нчивши з цим, я п дв вся п д йшов
до виходу на терасу. Ще два обходи п сля об ду — весь м й веч р. Був би будь-який в терець, я
м г би взяти шлюпку пройтися п дв трилом. Однак, з огляду на нин шню погоду, на вод ял г би
в такий самий дрейф, у якому почував себе прямо зараз, на тверд й земл .
П сля того, як Маккенз торкнувся мого минулого, усередин все якось дивно зан м ло.
Пол цейський н би говорив про когось ще. Про ншого Дев да Хантере, у тому, хто поринав у алх м ю
смерт , бачив к нцевий продукт численних випадк в насильства, катастроф сл пий
жорстокост природи. На череп п д покривом шк ри я дивився як на об'єкт досл дження,
пишаючись знанням, про снування якого чули дуже дуже мало людей. Що в дбувається з т лом
людини, коли її залишить життя? Для мене тут немає таємниц за с мома печатками. Я був близько
знайомий з б олог чним розпадом у вс х його формах, м г передбачити його переб г залежно в д
погоди, характеру ґрунту, пори року. Моторошно? Так. Але потр бно. І, наче чаклун, я насолоджувався
своїм ум нням визначити, коли, як хто. Про те, що це колись були реальн люди, особи, я пам'ятав
завжди, проте лише в абстрактному розум нн ; цих незнайомц в я вп знавав лише у смерт , не в
житт .
А пот м дв людини, яких я любив найб льше на св т , були в мене вкраден .
Дружина дочка, як св чки, загашен п'яницею, н крапельки, що не постраждали при
катастроф . Кара Ал са, миттєво перетворен з живих, сповнених енерг ї людей на мертву орган ку. І
я знав, з абсолютною кл н чною точн стю знав, що за ф зичн метаморфози їм доведеться пройти, чи
не з точн стю до години. І все це знання не могло дати в дпов д на те єдине питання, яке стало
мене пересл дувати: «Де вони?» Що сталося з життям, яке в них колись полягало? Як м г весь цей запал,
цей смак до буття, просто зникнути?
Я не в дав в дпов д , це незнання давило нестерпним тягарем. Колеги та друз були

сповнен сп вчуття, а я їх нав ть не пом чав. З якою рад стю я поринув би з головою в безодню
роботи, але вона стала лише пост йним нагадуванням про мою втрату про питання, на як я не м г
в дпов сти.
І я вт к. Повернувся спиною до всього, що знав, знову освоїв колишню медичну
профес ю сховався тут, у глушин . Самому соб дав нехай не нове життя, але хоч би нове
заняття у житт . Заняття, пов'язан з живими, а чи не з мертвими; заняття, при якому я м г
в дстрочити цю останню трансформац ю, нехай , як ран ше, незрозум лу для мене. І все вийшло.
Точн ше, виходило. До сьогодн шнього дня.

Я повернувся до столу висунув ящик. Д став фотограф ї. «Погляну та поверну їх
Макенз . Я н чого н кому не об цяв», — виправдався перед собою перевернув

зн мки.
Не знаю, що я оч кував при цьому в дчути, але точно не в дчуття звичност
того, що в дбувається. Я не про сам зн мки: Бог св док, що я за потряс ння пережив. Н ,
мене немов повернули на крок у минуле. Мимовол , несв домо я почав вивчати фото.
Ш сть кадр в, зроблених п д р зними ракурсами та з р зних бок в. Я швидко

перетасував зн мки повернувся до найпершого. Т ло оголене, лежить ниць з
витягнутими над головою руками, наче п рнаючи у довг стебла болотної трави. П длогу за
фотограф ями визначити неможливо. Потемн ла шк ра звисає складками, як погано
п д гнаний комб незон, але привертає увагу зовс м нше. Сем мав рац ю. В н казав,
н би у т ла були крила, це справд так.
По обидва боки хребетного стовпа йшли два глибок розр зи. Надаючи трупу
вид занепалого, гниючого ангела, в розр зи встромлен б л лебедин крила.
На тл шк ри, що розкладається, це виглядало огидно. Я ще к лька секунд розглядав
крила, пот м зайнявся вивченням самого т ла. З ран рисовими зернами сипалися опариш .
Не т льки з-п д лопаток, а й з численних др бн ших ран на спин , руках та ногах. Розпад зайшов
дуже далеко. Спека та волог сть сам по соб прискорюють процес, а тут ще попрацювали
тварини та комахи. Вт м, кожен такий фактор розпов дає свою власну стор ю, допомагаючи
в дтворити хронолог ю того, що сталося.
На останн х трьох зн мках т ло перевернуто. Т сам др бн пор зи на тулуб

к нц вках, а обличчя виглядає безформною масою перемелених к сток. Нижче п дбор ддя —
виставлен напоказ хрящ розс ченої гортан , тверд ш й не наст льки швидко схильн до
гниття, як м'як тканини, що покривали їх. Мен пригадалася Бесс, шотландська в вчарка Салл
Палмер. Собац теж перер зали шию.
Вкотре я почав переглядати зн мки. Усв домивши, що намагаюся знайти на них знайом
риси загиблої ж нки, в дклав фотограф ї уб к. Я все ще сид в за столом, коли в двер
постукали.
Генр .
- Джен с сказала, що приходила пол ц я. Що, с льськ знову взялися за
скотоложство?
— Це щодо вчорашнього.
— А-а… — В н посерйозн шав. - Проблеми?
- Та н .
Тут я злукавив. Було н яково приховувати щось в д Генр , але я н коли не вдавався в
подробиц свого минулого життя. Хоч в н знав, що я працював антропологом, ця сфера досить
велика, щоб сховати в н й ск льки завгодно гр х в. Судово-медичний б к моєї профес ї,
участь у пол цейських розсл дуваннях — усе це я приховав в д Генр . Розмовляти про так реч
мен не хот лося.
І сьогодн шн й день не був винятком.
Його оч привернули зн мки, що лежали на стол . В н був надто далеко, щоб
роз брати детал , але здалося, н би мене сп ймали на м сц злочину. Генр скинув брови,
стежачи, як я прибираю фотограф ї назад у конверт.
— Може, в дкладемо поки що цю розмову?
- Звичайно. Я загалом не думав пхати носа у ваш справи.
— Та не в цьому р ч. Просто… просто є деяк реч , як мен треба обм ркувати.
- У вас все в порядку? Ви, здається, дещо… стурбован .

- Так н все нормально.

В н кивнув, хоч стурбован сть в очах залишилася.
— Може, якось покатаємось на човн ? Трохи ф ззарядки нам обом не
завадить.
Нехай Генр не м г самост йно забиратися в шлюпку або залишати її, кал цтво не
заважало йому веслувати чи керувати в трилом.
— Домовилися, але краще за к лька дн в.
Було видно, як йому хочеться мене розпитати. Вт м, передумавши, в н зворотним
ходом п д'їхав до дверей.
— Гаразд, з'явлюся за вашим першим покликом. Де мене знайти, ви знаєте.
Коли Генр покинув каб нет, я в дкинувся в кр сл , задер обличчя до стел
замружився. "Я цього не хот в". А з ншого боку, кому взагал так хочеться? Не мертв йж нц ,
це точно. Я подумав про щойно побачен зн мки зрозум в, що в мене — як в неї самої — вибору
немає.
Маккенз залишив свою в зитку разом з фотограф ями. На жаль, д статися до нього не
вийшло н через оф с, н по моб льному. Я там там записався на автов дпов дач з
проханням передзвонити, пот м пов сив слухавку. Не можу сказати, що, прийнявши р шення, я
в дчув полегшення, все ж таки частина вантажу скотилася з плечей.
П сля цього залишалося роз братися з ранковим обходом. Т льки два пац єнти, в обох
випадках н чого серйозного: дитина з свинкою прикутий до л жка старий, який не бажав їсти. Коли
я з ними зак нчив, настав час об дати. Я вже їхав назад, розм рковуючи, де б перекусити, чи вдома чи в
паб , як запищав моб льник.
Я судорожно схопив його, але виявилося, що це лише Джен с з пов домленням, що дзвонили з
школи. Їх, бачите, турбує Сем Йейтс чи не можна, щоб л кар заїхав на нього подивитися?
Я погодився. Все-таки добре, що можна зайнятися чимось конструктивним, оч куючи

дзв нка в д Макенз .
Опинившись знову в Манхем , я зазначив про себе, що присутн сть пол ц ї на вулицях
послужила протверезним нагадуванням про те, що сталося. Ун форма констебл вр зко вид лялася
на тл веселеньких кв т в, що яскраво розфарбували церковний дворик головний лужок, а над
ус м селищем витало в дчуття мовчазного явного збудження. Школа, вт м, виглядала ц лком звичайна.
Хоча старшим д тям доводилося п'ять миль добиратися до найближчої середньої школи, в Манхем все
ще була своя — маленька, початкова. Залитий сонячним пром нням дворик школи, що колись служила
каплицею, був переповнений дитячим шумом гамом. Йшов останн й навчальний тиждень перед
довгими л тн ми кан кулами, виникало враження, що думка про це лише п дбадьорювала
звичайну стер ю великої зм ни. Якась малеча м'ячиком в дскочила в д моїх н г, увертаючись в д
своєї подружки, яка намагалася її осолити. Хихикаючи, вони втекли геть, наст льки зайнят грою, що
навряд чи звернули на мене увагу.
В дчуваючи знайому порожнечу п д серцем, я зайшов усередину. Бетт , секретарка, подарувала

мен сл пучу усм шку, коли я постукав у в дчинен двер вчительської.
— А, прив т! Ви щодо Сема?
Крих тна, завжди доброзичлива Бетт прожила в селищ все життя. Н разу не
побувавши одружена, вона д лила дах з своїм братом вважала шк льних учн в частиною своєї,
нехай нав ть добряче розрослої, с м'ї.
— Ну як в н? - Запитав я.
Бетт наморщила носик.
— Та щось нудиться. В н зараз у санчастин . Зайд ть туди, погляньте сам .
Насправд цим гучним словом «санчастина» називалася к мнатка з
умивальником, кушеткою та аптечкою першої допомоги. Сем сид в, зв сивши ноги похнюпивши
голову. Дитина виглядала змарн лим здавалося, готовий був ось-ось розридатися.
Поруч була молода ж нка тихим, умиротворюючим голосом читала йому книжку з картинками.
Побачивши мене, вона з полегшенням зупинилася.
— Здрастуйте, я докторе Хантере, — сказав я посм хнувся хлопчику. - І як ми почуваємося, Сем?
—В н трохи втомився, — в дпов ла ж нка за дитину. — Начебто минулої ноч в нього були
кошмари. Так, Сем?
Вона говорила спок йно, без поблажливост ,н би все це природно. Мабуть, його
вчителька, хоч ран ше ми не зустр чалися, та й акцент її звучав не так пом тно, як у м сцевих.
Сем насупився уткнувся п дбор ддям соб в груди. Я с в навпоч пки, щоб ми могли подивитися
один одному в оч .
- Це правда, Сем? Як кошмари?
Вт м, переглянувши зн мки, я й сам знав, що це за кошмари. Дитина, не п дн маючи
обличчя, мовчання.
— Ну гаразд, давай я тебе подивлюся, добре?
Я не чекаючи знайти н чого по своїй медичн й частин мав рац ю. Температура,
може, трохи завищена, але не б льше того. Я поплескав його по голов п дв вся.
— Здоровий як бик. Знаєш що, ти посиди поки що, а ми з учителькою трохи
поговоримо, гаразд?
-Н ! — скрикнув в н, запан кувавши.
Вчителька п дбадьорливо посм хнулася.
— Це н чого, Сем, адже ми будемо зовс м поруч, у коридор — я нав ть двер .
в дкрию, а пот мв дразу повернуся, добре?
Вона простягла Сему книжку. Попов льнивши секунду насупившись, дитина взяла її. Я
вийшов за вчителькою. Як було об цяно, вона залишила двер прочиненими, проте в д йшла вб к,
щоб нас не було чути.
— Вибачте, що вас довелося викликати. Я просто не знала, що робити, – тихо сказала
вона. — У нього була справжн с нька стерика. Дитину наче п дм нили.
Мен знову пригадали фотограф ї.
— Я вважаю, ви знаєте про вчорашнє?
Вона скривилася.
— У тому й р ч, що вс знають. І кожному з д тей хот лося про це почути з перших вуст. Для
нього це виявилося надто страшним.
— Батьк в викликали?
- Спробувала. Жодного номера, що у нас є, їх не виявилося. — Вона винувато знизала
плечима. — І тому я подумала, що краще викликати вас. Я дуже, дуже про нього турбуюсь.
Було видно, що це правда.

Я дав би їй тридцять рок в. Б ляве коротко п дстрижене волосся виглядало ц лком
натурально, хоча здавалося набагато св тл ше темних бр в, як зараз перер зала тривожна
складка. Обличчя злегка присипане ластовинням, особливо пом тними на тл легкої засмаги.
-В н пережив серйозний шок. Можливо, потр бен час на в дновлення.

сказав я.
-Б долаха Сем. І напередодн л тн х кан кул... — Вона кинула погляд у б к прочинених
дверей. — Ви вважаєте, чи йому знадобиться психотерапевт?
Я й сам про це думав. Якщо не настане покращень у найближч день-два, мен
доведеться виписувати напрямок. На жаль, мен самому довелося пройти таким шляхом, я знав,
що часом дотик до рани змушує її кровоточити ще сильн ше. Я вважав би за краще дати Сему шанс самост йно
одужати, нехай нав ть такий п дх д йшов урозр зз
новомодними поглядами.
- Подивимося, як п де справа. Можливо, до к нця тижня в н сам стане на ноги
нав ть б гатиме.
- Спод ваюся...
— Думаю, найкраще — в дправити його додому, — сказав я. — А ви не дзвонили до школи, де
навчається його старший брат? Може там знають, де як знайти батьк в?
- Н-н .Н кому це нав ть на думку не спало.

Вона виглядала роздратованою на саму себе.
— Є кому з ним посид ти, доки вони не приїдуть?
- Я сиджу. А в клас мене п дм нять, я знайду когось. - Тут вона зробила
кругл оч . — Ой, вибачте, адже я не сказала! Я його вчителька!
Я посм хнувся:
- Та я так подумав.
- Боже м й, нав ть не представилася! — При рум'янц , що спалахнув, ластовиння проступило
пом тн ше. - Дженн . Дженн Хаммонд.
Вона сором'язливо простягла руку. Тепла та суха долоня. Мен згадалося, як хтось згадував, н би на
початку року з'явилася нова вчителька, але вперше побачити її довелося лише сьогодн . Начебто.
— Мен здається, я вас два рази бачила в «Барашц », — сказала вона.

- Можливо. Н чне життя тут дещо обмежене.
Вона посм хнулася:
- Да я пом тила. Адже ми тому й приїжджаємо в так м сця. П ти в д усього
решти…
Мабуть, у мене щось промайнуло на обличч .

— Вибачте, але… у вас така вимова… я й подумала, що ви не м сцевий…
— Та н ,н чого, я справд не зв дси.
Все ж таки моя в дпов дь, мабуть, не до к нця її заспокоїла.
— Мен , мабуть, краще повернутись до хлопчика.
Разом з нею я зайшов попрощатися з Семом переконатися, що йому насправд не
потр бно заспок йливого. Треба буде нав датись увечер сказати матер , щоб не пускала його
до школи ще к лька дн в, доки болюч спогади про побачене не покриються досить м цною к ркою, яка
дозволить йому витримати безцеремонн стусани його шк льних товариш в.
Я вже п дходив до лендроверу, коли задзвонив моб льник.

Макенз .
— Ви залишали пов домлення, — почав в н без передмов.
Слова з мене ринули нестримним потоком:
— Я допоможу вам дентиф кувати труп на цьому все. Я не збираюся залазити в цю справу дал ,
чи домовилися?
- Як скажете.
Н , не в дчувалося подяки у так йв дпов д .Аз ншого боку, не такою вже люб'язною була
моя пропозиц я.
— І як думаєте розпочати?
— Мен треба подивитись, де знайшли труп.
— Труп уже в морз ,ям г би вас там зустр ти — скаж мо, за годину…
—Н -н , мен не потр бний труп. Лише м сце, де його знайшли.
Його роздратування в дчувалося нав ть через

телефон. - Чому? Що це
дасть? У мене пересохло у
рот . — Спробую з брати гербар й...
Розд л6
Над болотом л ниво пливла чапля, ковзаючи по хвилях льодового пов тря. З боку
вона здавалася надто великою, щоб триматися в неб :г гант у пор внянн з др бним
болотяним птахом, на який часом падала її т нь. П д йшовши у в раж, чапля почала
знижуватися , дв ч грюкнувши крилами, с ла на воду. Зарозум ло труснувши головою, вона
неквапливо пробралася через м лководдя застигла скам'ян лою статуєю на ногах-
тростинках.
Я неохоче в д рвав в д неї погляд, почувши в дпов дного Маккенз .
- Ось, - сказав в н, простягаючи запечатаний пластиковий пакет. — Вдягайте.
Д ставши б лий бавовняний комб незон, я засунув у штанини ноги , стежачи, щоб не
прорвати тонку тканину, став натягувати його поверх черевик в та штан в. Варто було
т льки застебнутись, як одразу виступив п т. До огиди знайоме почуття вологого
дискомфорту.
Немов ступив назад у час .
Я не м г струсити з себе в дчуття дежа-вю з т єї самої хвилини, як зустр вся з Маккенз на
пустир , куди вдень ран ше прив в за собою двох пол цейських. Зараз дорога в два ряди була
обставлена патрульними машинами значними автофургонами, що служать як моб льн командно-
рятувальн центри або штаби. П сля того, як я одягнув комб незон полотнян бах ли, ми, не
кажучи н слова, пройшли через болото стежкою, позначеною паралельними смужками помаранчевої
пол цейської стр чки. Я знав: Маккенз хоче запитати, чим я збираюся зайнятися; знав також те,
що в н думав, н би така його ц кав сть була б ознакою слабкост в моїх очах. Сам я, проте, н чого
не говорив зовс м не з пихатого бажання роз грувати з себе впливову, неприступну особу.
Просто в дтягував якнайдовше той момент, коли доведеться глянути в обличчя тому, заради чого
я тут опинився.
М сце знах дки трупа було в дгороджене додатковими смужками стр чки. Усередин ,
знеособлен б лими комб незонами, копалися у трав сп вроб тники пол ц ї. Це видовище
знову викликало до життя непрохан спогади.
— Хто має цей поганий «В кс»? — спитав Маккенз ,н до кого не звертаючись.
Якась ж нка простягла йому пахучу сум ш. Маккенз мазнув соб п д носом запропонував
баночку мен .
— Там ще досить смердить, хоча труп уже прибрали.
Був час, коли я наст льки зжився з запахами, властивими моїй робот , що вже не
турбувався про них. Т льки все це у минулому. Я нан с мазок камфорно-ментолового вазел ну
поверх верхньої губи , енерг йно ворушачи пальцями, просунув руки в пару гумових
х рург чних рукавичок.
- Якщо хочете, є маска, - сказав Маккенз . Я машинально захитав головою. Мен
н коли не подобалося надягати респ ратор без необх дност . - Тод п шли.
В нп рнув п д помаранчеву стр чку. Я за ним. Усередин кола пол цейськ
з спецбригади проч сували ґрунт. Дюжина невеликих маркер в, встромлених у землю,
позначала точки, де були знайден потенц йн речов докази. Я заздалег дь знав, що
б льш сть з них марн : цукерков фантики, недопалки та фрагменти к сток тварин, як не мають
жодного в дношення до того, що намагається виявити спецбригада. З ншого боку, на цьому етап
пол ц я не знала не могла знати, що важливо, а що н . Все буде розкладено по пакетикам та
прибрано для подальшого досл дження.
У наш б к дехто кинув к лька ц кавих погляд в. Тим часом
особисто мене ц кавила лише центральна д лянка. Тут трава почорн ла загинула, нагадуючи
вогнище. Хоча вбив її не вогонь. Стало пом тно ще щось: прор заний нав ть кр зь захисний ментол запах,
який н з чим не сплутаєш.
Маккенз кинув у рот м'ятний коржик прибрав коробочку в кишеню, н з ким не
под лившись.
— Це доктор Хантер, — пов домив в н пол цейським, хрускаючи коржом. - В н судовий антрополог.
Допомагатиме нам дентиф кувати труп.
- Та НУ? Ох, мабуть, доведеться йому повозитися, — зауважив один з сп вроб тник в. -
Трупа тут немає.
Почувся см х. Їх можна зрозум ти: вони займалися своєю роботою зустр чали в багнети будь-
як спроби втрутитися. Особливо з боку цив льних. З таким ставленням я вже стикався.
— Доктор Хантер тут за дорученням старшого сл дчого Райана. І ви, зрозум ло, дасте
йому всю допомогу, яка буде потр бна. — У голос Маккенз залунало роздратування. Обличчя навколо
раптово стали зовс м непроникними, я зрозум в, що цей випад припав проти вовни. Вт м, мен було
байдуже. Я вже сид в навпоч пки б ля смужки мертвої трави.
За своєю формою вона нагадувала контури т ла, що ран ше лежало тут. Силует гниття. На
земл ще корчилося к лька черв'як в, а на чорних розчавлених стеблах сн говими пласт вцями
було розкидано б ле п р'я.
Я оглянув одне з них.
— Крила точно в д лебедя?
— Думаємо, так, — в дпов в один з пол цейських. — Ми їх над слали орн тологу на
перев рку.
— Проби ґрунту?
— Вже у лаборатор ї.
За вм стом зал за у ґрунт можна визначити, ск льки кров вв бралося в землю.
Якщо жертв перер зали горло дома виявлення трупа, то концентрац я зал за виявиться високої.
Якщо н , то рану завдали або п сля смерт , або ж нку вбили ще десь, а т ло кинули тут.
- Що з комахами? - Запитав я.
— Ми, знаєте, не вперше це робимо…
- Знаю. Просто хочу з'ясувати, як далеко ви просунулися.
Пол цейський переб льшено тяжко з тхнув.
— Так, зразки комах з бран .
- І що з'ясувалося?
— Їхн по-науковому називають «личинки».
Фиркання та здавлен см шки. Я глянув.
— А лялечки?
- В сенс ?
— Яке у них забарвлення? Бл д ? Темн ? Спущен кокони знаходили?
Пол цейський заморгав, раптом похмурий. См х припинився.
- Жуки? Чи багато було жук в на т л ?
В н на мене дивився, н би побачив ненормального.
— Слухайте, це не урок б олог ї, а розсл дування вбивства!
Зрозум ло. Стар пол цейськ к сточки. Вихованц сучасної школи ревно
вивчають нов методики, готов запозичити будь-який досв д — аби допомогло справ . Але
залишаються й так , хто чинить оп р всьому, що не вкладається в їх розписан сто рок в тому правила
снування. Не раз не два доводилося мен з штовхуватися з ними. Схоже,
з таких тут з брали ц лий запов дник.

Я обернувся до Маккенз .
—Ур зних комах є р зн цикли розвитку. Ц личинки ось вони, бачите? - в
здеб льшого в д м'ясних мух. Мухи трупн та падаюч зелен . За наявност в дкритих ран оч кується,
що комахи прилетять до т ла негайно. Вони починають в дкладати яйця протягом години, якщо стоїть св тлий
час.
Помацавши навколо, я п д брав одну нерухому личинку поклав її на долоню.
— Ось ця скоро лялькнеться. Чим старша личинка, тим вона темн ша. Судячи з зовн шнього
мабуть, я б сказав, що цьому прим рнику дн вс м-в с м. Я не бачу навколо жодних коконних
фрагмент в, а це означає, що лялечки ще не виводилися. Повний цикл розвитку м'ясної мухи займає
чотирнадцять д б — отже, труп перебував тут коротший час.
Я викинув личинку назад у траву. Решта пол цейських прислухалася, кинувши працювати.
— Отже, виходячи з загального характеру д яльност комах, ми маємо справу з нтервалом

десь м ж одним та двома тижнями з моменту смерт . Я вважаю, ви знаєте, що це таке? — І я показав пальцем
на сл ди жовтувато-б лої маси, що прилипла до деяких травин.
— Поб чний продукт розкладання, — холодно в дпов в пол цейський.

— Правильно, — сказав я. - Це л поцера, вона ж трупний в ск. По сут , це мило,
утворене жирними кислотами м'яких тканин п д час розкладання м'язового б лка. Сильно п двищує
лужн сть ґрунту, що, власне, є причиною загибел др бної рослинност . І якщо ви уважно подив ться
на ц б л грудочки, то побачите, що вони тенд тн розсипчаст . Це св дчить про досить
швидкий процес розкладання, тому що в ншому випадку л поцера була б еластичн шою. Що узгоджується з
картиною виявлення трупа, що пролежав на пов тр в спеку, та ще й з безл ччю в дкритих ран, куди в льно
можуть проникати бактер ї. З ншого боку, л поцери не так багато, що знов-таки узгоджується з
припущенням, що з моменту смерт минуло менше двох тижн в.
Навколо стояла ц лковита тиша.

- Наск льки менше? - Нарешт подав голос Маккенз .
- Без додаткової нформац ї сказати неможливо. — Я глянув на рослини, що хир ли,
знизав плечима. — Навскидку, нав ть з урахуванням швидких темп в розкладання, я дав би дев'ять,
може, десять дн в. Якби довше, то в таку спеку вже настала б повна скелетон зац я.
Розмовляючи, я продовжував поглядом обшаривать мертву траву, намагаючись знайти те,

що, як я спод вався, могло тут перебувати.
— Як було зор єнтовано труп? — звернувся я до пол цейського.

— Сор єн… Чого?
- Голова куди дивилася?
Насупившись, пол смен показав пальцем. Перед очима спливли зн мки, я уявив, як були
витягнут над головою руки, почав оглядати землю там. Того, що я шукав, у трав не знайшлося, тож я
почав розгортати сп раль пошуку, обережно розсовуючи пальцями трав'ян стебла та розглядаючи
те, що знаходиться б ля кор ння.
Я вже почав подумувати, що н чого немає, що якась трупоядна тварина мене випередила, коли
в оч кинувся предмет, який шукав.
— Попрошу пакет для речових доказ в.
Дочекавшись пакета, я сунув руку в траву обережно вивудив висохлий,
зморщений клапоть коричневого кольору.

- Це що? — спитав Маккенз , по-журавлиному витягнувши шию.
— Приблизно за тиждень п сля смерт починається так звана пелолапс я.
З сковзування еп дерм су, якщо завгодно. Ось чому шк ра у трупа виглядає такою
зморщеною, н би не за розм ром. Особливо на руках. Зрештою шк рка сходить повн стю, як
рукавичка. Дуже часто таким речам не надають значення, оск льки люди не знають, що це таке,
вважають за пожухле листя.
Я виставив на огляд прозорий пакет з клаптиком т лесної тканини, схожим на
пергамент.
— Ви казали, що хочете виявити в дбитки пальц в?
Маккенз нав ть в дсахнувся.
- Жартуєте?!
-Н . Не знаю, з якого це пензля — правого чи л вого, але друга «рукавичка» має бути десь поруч,
якщо т льки не д сталася тваринам. Тож подальший пошук залишаю у ваших над йних руках.
Один з пол цейських пирхнув.

— І як накажете зн мати з нього в дбитки? — уїдливо спитав в н. - Та ви сам подив ться!
Лушпиння якась, та й год !
- О, тут все просто, - меланхол йно заперечив я, починаючи нав ть в дчувати якесь
задоволення. — Курячий суп з пакетика знаєте? Як то кажуть, «т льки додай води» — вуаля! —
в дпов ддю був тупий погляд. - Коротше, залиште клапоть на н ч у вод .В н набухне, ви зможете
натягнути його на руку. Так що гарантую ц лком пристойний наб р
"пальчик в" для анал зу.
Я вручив йому пакет.

- Так дореч . На вашому м сц я б привабив когось з долонею б льш витонченою. І
нехай заздалег дь одягнуть х рург чн рукавички.
Залишивши пол цейського розглядати трофей, я п рнув п д стр чку вийшов з кола.
Починало позначатися реактивний стан. Я скинув комб незон захисн бах ли, рад ючи вол .
Поки я зминав спецодяг у грудку, п д йшов Маккенз .В н задумливо хитав головою.

— Да-а, правду кажуть: в к живи, в к навчайся... Де це ви так призвичаїлися?
- У Штатах. Пров вк лька рок в у судово-антрополог чному центр Теннесс . На
«трупоферм », як його неоф ц йно називають. Єдине м сце у св т , де процеси розкладання
вивчають на справжн х людських трупах. Ск льки це займає за р зних умов, як фактори
впливають тощо… ФБР там навчає своїх агент в техн ц обробки м сця злочину. — Я кивнув у б к
пол цейського, який роздратовано роздавав вказ вки ншим сп вроб тникам. — Нам би, мабуть,
теж не завадило
такий заклад.
— Ага, в д них дочекаєшся... — Маккенз почав стягувати з себе комб незон. -

Ненавиджу ц чортов ганч рки… — пробурмот вв н, обтрушуючи костюм. — То ви вважаєте, що
вона була мертва дн в десять?
Я стягнув з рук гуму. Запах латексу та волога шк ра викликали до життя значно б льше
спогад в, н ж хот лося.
— Дев'ять чи десять. Щоправда, це зовс м не означає, що т ло пост йно пролежало тут.
Його могли привезти зв дкись ще, але, гадаю, ваш експерти зможуть в дпов сти на таке
запитання.
— Ви могли б допомогти їм.
— Вибачте, я об цяв допомогти з дентиф кац єю трупа. Завтра до ц єї години вам
стане зрозум л ше, хто в н. — «Або вона», — подумав я про себе , проте, промовчав.
Маккенз , однак, бачив мене наскр зь.

— Ми всерйоз взялися за розшук Салл Палмер. На даний момент н хто з опитаних
не бачив її п сля барбекю. Вона зробила замовлення в бакал йн й лавц , а наступного дня,
коли його було виконано, за ним не з'явилася. Кр м того, вранц вона зазвичай дзвонила
к оскерам, щоб їй принесли газети. Затята читачка «Гард ан», зважаючи на все. Але й пресу вона
припинила отримувати.
У мене почало рости темне, потворне почуття.
— І дос н хто про це не пов домив?
- Мабуть н . Таке враження, що її н хто не схопився. Ус думали, вона кудись поїхала чи просто
зайнята своєю книгою… К оскер сказав, що вона не з м сцевих. А ви кажете, у сел все на очах…
Ян чого не говорив. Не м г. Адже я й сам не пом тив її в дсутност .

— Це ще не означає, що йдеться про Салл . Веч рка у паб в дбулася майже два тижн
тому. Виявлена жертва, ким би вона не була, загинула п зн ше. І, до реч , що з її моб льним
телефоном?
— А що з ним?
— Коли я дзвонив, в н усе ще працював. Якби вона була в дсутня весь цей час, то акумулятор
давно с в би.
- Не обов'язково. Модель нова, режим оч кування розрахований на чотириста годин, тобто
близько ш стнадцяти д б. Можливо, рекламне переб льшення, хоча якщо моб льник справд не
використовувався просто пролежав у її сумочц , то м г би простягнути все
ц дн .
- Все одно жертвою може бути хтось нший, - уперся я, сам соб не в рячи.
- Може так. — Судячи з тону, нспектор мав у запас щось, чим в н не хот вз мною
д литися. — Хоч як крути, а вбивцю знайти треба.
З цим не посперечаєшся.
— Ви думаєте, це хтось зм сцевих? Із селища?
— Я взагал поки що н чого не думаю. Жертвою могла стати туристка, яка подорожувала
автостопом, а вбивця просто викинув її дорогою. Сказати поки що важко. - В н втягнув пов тря
кр зь зуби. — Слухайте…
—В дпов ддю все одно буде «н ».
— Ви нав ть не знаєте, що хочу сказати.
-Н , знаю. Ще одне прохання. Пот м ще одна, та ще. - Я потряс головою. -
Такими справами б льше не займаюся. Для цього є нш люди в країн .
— Їх не так багато. А ви — найкращий.
- Вже немає. Я зробив все що м г.
Холодне, безпристрасне обличчя.
- Справд ?
В двернувшись, Маккенз п шов геть, залишивши мене добиратися до «лендроверу»
поодинц . Я поїхав був назад, але т льки-но зник з поля зору, звернув на узб ччя. Нестримно
тряслися руки. Неспод вано стало важко дихати. Я впустив голову на кермо, намагаючись не
ковтати пов тря ротом, як риба, бо знав, що в дг первентиляц ї стане т льки г рше.
Зрештою в дпустило. Мокра в д поту сорочка п сля пан чного нападу липла до
спин , все ж я не ворушився поки ззаду не пролунав гудок. До м сця, де моя машина
перегородила проїзд, наближався трактор. Поки я дивився на нього, тракторист к лька раз в сердито
махнув мен : «Іди з дороги!» Я п дняв руку, визнаючи свою провину, рушив у дорогу.
Коли я д стався до селища, напруга спала. Голоду поки що немає, проте

я розум в, що маю чимось перекусити. Я зупинився б ля магазину, що виконував роль

супермаркету, вир шив взяти соб сандв ч. «Захоплю його додому прикорну на
годинку-п втори, щоб до веч рнього прийому привести думки до ладу». Минаючи аптеку,
я ледве не налет в на молоду ж нку, що виходила з дверей. Вона була мен знайома:
пац єнтка Генр , одна з тих в дданих душ, що й дос вол ли ходити на консультац ї
саме до нього, нехай нав ть доводилося довго сид ти в черз . Одного разу, коли Генр
був зайнятий, мен довелося її прийняти, тепер я намагався пригадати її м'я. «Л н, -
спливло в голов . - Л н Меткалф».
- Ой вибачте! - Вигукнула вона, притискаючи до грудей пакет.
- Н чого страшного. Як ви ся маєте, до реч ?
Посм шка в д вуха до вуха.
- Дякую чудово!
Дивлячись їй усл д, я, пам'ятається, нав ть подумав: «Як це здорово — зустр ти
щасливу людину». І луною викинув її з голови.
Розд л7
Л нп зн ше звичайного досягла насипу, що розс кав зарост очерету. До того ж цього

ранку туман стояв щ льн ше, н ж учора. Все навколо було оповите ковдрою з б лого диму, що
завивався безформними в зерунками, на яких н як не хот в фокусуватись погляд. П зн ше весь
серпанок випалить сонце, до об ду день стане одним з найспекотн ших у роц . Але поки що...
поки навколо холодно сиро, а сонце спека здаються небилицею.
Вт л в дчувалася якась одеревен л сть, було якось не по соб . Минулої ноч вони з
Маркусом засид лися доп зна через телеф льм, зараз орган зм протестував. З величезним
небажанням витягнувши себе з л жка, Л н нав ть к лька раз в огризнулася на Маркуса, який
в дмовився ув йти в її становище , бурчачи у в дпов дь, замкнувся в душ . Зараз, на пов тр ,
Л нв дчувала, як ниють та протестують м'язи. «Н чого, вил куємо б гом. Незабаром стане
легше». Вона скривилася. "Ну ну…"
Щоб в двол ктися в д думки, якою важкою видалася сьогодн шня проб жка, Л н
подумала про коробочку, що вона сховала в комод п д своїми л фчиками трусиками, де Маркус
н коли на неї не натрапить, це точно. Інтерес до її сп дньої б лизни в н виявляв виключно тод , коли
вона була на н й над та.
Заходячи в аптеку, Л н зовс м не планувала купувати тест-комплект для перев рки
ваг тност , але, пом тивши його на полиц ,п д впливом якогось пориву поклала одну з
коробочок у кошик, поряд зг г єн чними тампонами, як , як вона спод валася, їй не знадобляться.
Вт м, нав ть у ту хвилину вона мало не передумала. У тутешн хм сцях дуже важко хоч щось
зберегти в таємниц , тому покупка под бних речей ц лком могла означати, що до к нця дня все
селище проводжатиме тебе розум ючим поглядом.
Аптека, однак, виявилася порожньою, лише за касою стояла нудьгуюча д вчина.
Працювала вона тут нещодавно, була абсолютно байдужа до будь-якої людини старше
в с мнадцяти навряд чи звернула б увагу, що купує соб Л н, не кажучи вже про бажання
попл ткувати. Л нп д йшла з палаючим обличчям вдала, що риється в сумочц в пошуках
гаманця, поки касирка байдуже пробивала чек.
Сяючи як дитина, Л н вискочила на вулицю мало не з ткнулася з одним зм сцевих
л кар в. З тим, що молодший. Чи не з доктором Генр . Цього звали доктор Хантер. Тихий, але
симпатичний. Його поява викликала чималий переполох серед селищних дам, хоча док, здається, цього
нав ть не пом тив. В н, мабуть, прийняв її за ненормальну, поки вона посм халася йому на весь рот
наче д отка. Або уявив, що вона до нього нер вно дихає. Ця думка знову змусила її посм хнутися.
Проб жка почала приносити плоди. Нарешт почала проходити одеревен л сть,
переставали нити м'язи, роз гр т потоком кров .Л с вже зовс м близько, , дивлячись на
нього, Л нв дчула, як у п дсв домост ворухнулися як сь темн асоц ац ї. Спочатку,
захоплена спогадами про аптеку, вона не могла зрозум ти, в чому р ч. І тут у голов спливло. Вона
зовс м забула про мертвого зайця, що потрапив їй учора на стежц . І ще за нею хтось стежив...
Раптом перспектива знову опинитись у л с — особливо в такий туман — здалася.

на диво непривабливою. «Дура», - подумала Л н, щосили намагаючись прогнати цю думку, все ж
трохи скинула темп, наближаючись до л су. Зрозум вши, що в дбувається, вона прикрикнув
язиком додала швидк сть. Лише б ля узл сся їй раптом згадалася вбита, труп якої нещодавно
знайшли. «Так, т льки ж не тут, —
сказала вона соб кисло додала: — І пот м, убивця має бути мазох стом, щоб так рано тинятися
л сами». Навколо вже починали стулятися дерева.
З полегшенням вона зазначила, що поган передчуття, як облягали її днем ран ше,
при цьому не матер ал зувалися. Л с знову став просто л сом. Стежка порожня — мертвий
заєць, безперечно, вже перетворився на одну з пром жних ланок харчового ланцюга. Природа
є природою. Л н кинула погляд на секундом р , наголосивши, що в дстає на одну-дв хвилини
проти звичайного часу, додала темпу. Кам'яний стовп уже бачив, темною плямою пробиваючись
кр зь туман. Л н ось-ось мала з ним пор внятися, тут до неї д йшло: щось не так. За мить
св тло т нь стали на свої м сця, всяк думки про б г вилет ли з голови.
До каменю був прив'язаний мертвий птах. Дика качка, перехоплена дротом за шию та
ноги. Прийшовши до тями, Л н швидко озирнулася. Дивитися, вт м, виявилося нема на що.
Т льки дерева довкола — дохла качка. Л н змахнула п т з бр в придивилася до птаха. У
тих м сцях, де тонка нитка вр залася в шк ру, п р'я потемн ло в д кров . Не знаючи, що
робити — в дв'язувати птаха чи н , — б гунья нахилилася, щоб краще розглянути др т.
Птах розплющив оч .
Зойкнувши, Л н в дхитнулася, а качка тим часом судорожно забилася об кам нь,
смикаючи др т, що стягло горло. В д цього ставало т льки г рше, але Л н не наважувалася
наблизитися до крил, що шалено плескали. Потихеньку повернулася здатн сть м ркувати, в
голов став вишиковуватися зв'язок м ж птахом вчорашн м зайцем, н би спец ально
викладеним на стежц . Сл пучим спалахом блиснув здогад.
Якщо качка дос жива, то вона тут не так довго. Хтось зробив це нещодавно.
І цей хтось знав, що Л н натрапить на птаха.
Частина її стоти намагалася протестувати, наполягаючи, що все це марення, фантаз я.
Однак Л н уже мчала назад з ус х н г. Г лки хлипали р зками; б г став гонкою; в голов одна
т льки думка: «Б жи, б жи, б жи!» Не важливо, безглуздо це чи н — аби вирватися з л су на
волю. Ще один поворот – вона побачить луг. Пов тря хрип ло в горл , оч
простр лювали зарост праворуч л воруч: ось-ось з них хтось вирине. Та н , н кого. Чи то
стог н, чи схлип вирвався б ля останнього повороту. «Ще трохи», — проскочила думка, вже
готова була наринути хвиля полегшення — тут щось схопило її за ногу.
Реагувати не було часу. Л н стр мголов полет ла на землю, удар вибило пов тря з
леген в. Вона не могла дихати, не могла ворухнутися. Оглушена, вона насилу зробила вдих,
пот м ншою, глоткою всмоктуючи сирий запах суглинку. Не в рячи соб , Л н намагалася
знайти поглядом предмет, про який сп ткнулася. Нога незграбно витягнута, ступня вивернута
п д дивним кутом. Кладовиця перехоплена блискучою л скою. Н , не л скою.
Др т.
Усв домлення прийшло надто п зно. Вона ще не встигла стати на ноги, як зверху впала
т нь. Щось притулилося до обличчя, не даючи з тхнути. Л н с пнулася, намагаючись ус ма
силами, що залишалися в руках ногах, вирватися з хмари їдкого х м чного смор д. Сил не
вистачало. А зараз вони почали висихати. Тремт ння ставало дедал слабшим, в д
нього спливав ранок, св тло тануло, поступаючись темряв . "Н !" Вона хот ла боротися, але
все глибше глибше тонула в темряв , як галька, що впала в колодязь.
Що в дчувала вона, поки не згасло св дом сть? Почуття знев ри, нереальност ? Може
бути, хоч недовго.
О, н , зовс м недовго.
***
Для решти мешканц в селища день розпочався як завжди. Може, т льки трохи
напружен ша через пост йну присутн сть пол ц ї та здогади про те, ким могла виявитися
мертва ж нка. «Мильна опера», вт лена у життя; мелодрама, що роз грується прямо на
п дмостках Манхема. Так, хтось помер, все ж таки в очах б льшост нцидент виглядав
досить абстрактним , отже, не траг чним. За загальним, хоч не висловленим, думкою,
було вбито зовс м сторонню ж нку. Якби вона була з своїх, х ба це не стало б ясно? Х ба б
її не хапилися, не розп знали б тут же винуватця? Н , набагато прост ше вважати, що
постраждав хтось з чужинц в. Якийсь прибулець з м ських, кому вистачило дурост
с сти не в ту машину, щоб тепер виявитися тр ском, викинутим ураганом дол на м сцев
береги. Отже, те, що в дбувається, сприймалося мало не як розвага, дивина, якою можна
впиватись, не мучившись смутком скорботою.
Нав ть та обставина, що пол ц я розпитувала про Салл Палмер, не зм нила загального

настрою. Кожен знав, що вона письменниця, яка часто виїжджала до Лондона. У пам'ят людей її
обличчя дос надто нове, щоб проводити якусь паралель з знах дкою на болот . Словом,
Манхем виявився не в змоз поставитися до того, що в дбувається, серйозно погодитися з
тим, що мешканц селища виступають не просто як глядач , а, навпаки, грають у справ
набагато важлив шу роль.
Ще не сяде сонце, як усе зм ниться.
У моєму випадку це сталося об одинадцят й годин ранку, з дзв нком в д Маккенз .
Спав я погано прийшов до амбулатор ї ран ше, щоб струсити з себе залишки чергового кошмару
з привидами. Коли затр щав телефон Джен с пов домила, хто на дрот , у живот знову
ворухнулася туга сп раль.
- З'єднайте.
Пауза здалася неск нченною, хоч не такою довгою, як хот лося б.
- В дбитки зб глися, - почав Маккенз без передмов, - це Салл Палмер.
- Ви впевнен ?
(«Дурне питання», — в дразу подумав я.)
- Жодних сумн в в. В дбитки сп впали з зразками з її будинку. До реч , вона у нас
проходила картотекою. Якось затримали на ман фестац ї, ще студенткою.
Не думав я, що Салл має такий войовничий характер… Та я так не вп знав її.
по справжньому. І н коли тепер не вп знаю.
У Макенз було ще не все:
— Зараз, коли ми точно встановили особу, можна серйозно взятися за справу. Але я подумав,
що вам, можливо, буде ц каво д знатися, що ми дос не знайшли н кого, хто м г би згадати, що
бачив її п сля т єї веч рки в паб .
В н багатозначно замовк, н би мен сл д було зробити якийсь висновок. Довелося
напружити пам'ять, за к лька секунд я сказав:
— Ви маєте на уваз , що дати не сходяться?
— Н , не сходяться, якщо з моменту смерт справд минуло дев'ять-десять д б.
Нараз справа виглядає так, н би вона зникла майже два тижн тому. Бракує к лькох дн в.
— Адже дан приблизн , — заперечив я. — Я м г помилитися. А що каже

патологоанатом?
— Каже, що досл джує труп, — в дпов в сухо нспектор. — І поки проти ваших
висновк в не заперечує.
Не дивно. Якось мен довелося працювати над т лом жертви, що пролежав у
морозильної камери к лька тижн в, перш н ж вбивця позбувся трупа. Вт м, процес
розкладання зазвичай йде за граф ком, який зм нюється в залежност в д середовища.
спов льнюється або прискорюється, сл дуючи навколишньої температури та вологост . Варто
лише внести поправки на так фактори, як процес стає ц лком зрозум лим. І те, що я
бачив напередодн на болот (я дос не зум в зробити емоц йний стрибок ототожнити труп з
знайомою мен ж нкою), можна було нтерпретувати так само, як св дчення секундом ра. Питання лише в
ум нн витлумачити факти.
На жаль, на це здатн далеко не вс патологоанатоми. У певн й частин судова медицина та
антрополог я зближуються один з одним. Однак як т льки справа стосується процесу розкладання, що
далеко зайшов, б льш сть патологоанатом в вмивають руки. Їх область - виявлення причин смерт , що все
б льше б льше ускладнюється в м ру розпаду б олог чних структур. І ось тут розпочиналася моя
робота.
«З якою пок нчено», — нагадав я соб .
— Ви мене чуєте, докторе Хантере?
- Так, чую.
- Прекрасно. Тому що ми, схоже, потрапили в глухий кут. Нам так чи накше треба з'ясувати, що
трапилося в дн , що «не бракують».
— Вона могла просто кудись поїхати. Скаж мо, її викликали не було часу хоч когось попередити.
- Ага. І як т льки вона повернулася, її в дразу вбили, та так швидко, що в селищ її

н хто не бачив.
— Це можливо, — заперечив я вперто. — Скаж мо, прийшла додому, а там граб жник
сидить…
— Так, могла злякати бандита, — погодився Маккенз . — Тод , тим б льше, треба встановити
точний час.
— І все ж я тут до чого?
— А як бути з собакою?
- З собакою? — машинально повторив я, хоч зрозум в, куди в н хилить.
— Лог чно припустити, що той, хто вбив Салл Палмер, зак нчив її собаку. Зв дси питання:
ск льки часу був мертвий собака?
Мене охопило двояке почуття: повага до км тливост Маккенз досада на себе. Зрозум ло, я
щосили намагався про все це не думати, але був час, коли мен не потр бно було чужих п дказок.
В н продовжив:
— Якщо собака був мертвий приблизно ст льки ж, тод ваша верс я про граб жника набуває
б льшої ваги. Салл зв дкись приїжджає, її собака засмучує плани зломщика, в н їх вбиває на болот
позбавляється трупа господин . Щось у цьому дус . Але! Якщо собаку було вбито ран ше, то справа постає
в ншому св тл . Тому що в цьому випадку вбивця не одразу зак нчив свою жертву. В н її десь тримав, поки
вона йому не набридла, лише пот м взявся за н ж.
Маккенз витримав паузу, щоб сенс його сл в повн стю д йшов до мене.
— Отже, я сказав би, що нам треба дещо з'ясувати. Ви згодн з мною, докторе Хантере?
***
Будинок Салл Палмер дуже зм нився з моменту мого останнього приїзду. Тод в н
просто стояв, мовчазний порожн й; зараз же зустр чав суворих та непроханих гостей. Дв р
заставлений пол цейськими машинами, скр зь снують стурбован експерти-
крим нал сти, хто в спецодяз , хто просто в ун форм . Але д лове пожвавлення, здавалося, т льки
п дкреслювало загальне враження занедбаност , перетворивши цей будинок з житла на жалюг дну
зовс м св жу «капсулу часу», яку потрошать розглядають
п д лупою.
«Таке в дчуття, що в д самої Салл тут н чого не залишилося», — спало мен на думку,
поки ми з Маккенз перетинали дворик.
— Приїжджав ветеринар щодо к з, — сказав в н. — Половина вже перепочила, а ще пару
довелося забити. В н каже, що дивно, як взагал хтось з них вижив. Ще день-два — все. Звичайно,
козяче плем'я так просто не вимориш, але в н думає, що треба тижн в зо два без води та корму, щоб
довести їх до такого стану.
Те м сце позаду будинку, де я знайшов в вчарку, було обнесене стр чкою, проте в
ншому н чого не зм нилося. Н хто не посп шав прибирати собачий труп, тож або експерти тут
уже зак нчили, або вважали, що є важлив ш завдання. Маккенз залишився трохи позаду,
хрускаючи своїми м'ятними коржами, а я с в навпоч пки, щоб краще розглянути невелике т льце.
Б с мен здавався б льшим — зовс м не обов'язково, що пам'ять викидає фокуси; просто розкладання
вже неабияк потр пало останки.
Шерсть вводила в оману, приховуючи те, що в д собаки залишилися майже одн к стки.
Вт м, сухожилля та хрящ ще на м сц — зокрема перер зана трахея, яку можна бачити в ран , що
зяє, на шиї, — а от в д м'яких тканин до ладу н чого не збереглося. П д бравши палицю, я легенько
потикав навколо трупа в землю, заглянув у порожн очниц встав.
- Отже? — спитав Маккенз .

- Важко сказати. Тут треба врахувати меншу масу т ла, до того ж шерсть вплинула на
швидк сть розпаду. Якою м рою, я не знаю. Єдиний з ставний досв д моєї роботи стосувався свиней, а
в них шкура гола, без волосяного покриву. Правда, я сказав би, що в нашому випадку комахам було
складн ше в дкладати яйця, виключаючи д лянки в дкритих ран. Загалом, шерсть, мабуть,
упов льнила процес.
Я скор ше розмовляв сам з собою, н ж з Маккенз , розчищаючи пам'ять в д
павутиння, прос юючи зерна знань, як дос перебували в сплячц .
— До м'яких в дкритих тканин д сталися тварини. Бачите, ось тут, б ля очних ямок?
К стка обгризена. Для лисиць отв р дуже маленький; так що винн , напевно, гризуни та птахи.
Причому шурували вони на вельми ранньому етап , бо надто сильний смор д їх би в длякнув. З
ншого боку, це означає зменшення обсягу м'яких тканин , як насл док, не таку нтенсивну
д яльн сть комах. До реч , ґрунт тут набагато сух ший, н ж на болот , де ви знайшли мертву ж нку.
- У мене так не виходило сказати "Салл Палмер". — Ось чому труп виглядає таким висохлим. За такої
спеки, без вологи, в н мум ф кується, що зм нює характер процесу розкладання.
— Виходить, ви не знаєте, як давно вбили собаку? - П дстебнув мене Маккенз .

— Знати — значить бути впевненим. Я просто кажу, що тут зам шана маса
зм нних. Можу сказати — думаю, проте майте на уваз , що оц нка лише попередня. Не
можна ж отримати безперечн та швидк в дпов д при поб жному огляд !
- Але все ж?
- Ну добре. Порожн х кокон в я не виявив, хоча деяк лялечки скоро
повинн луснути. Вони явно старш за т , що ми бачимо навколо трупа, оск льки темн ше
пофарбован . — І я показав на в дкриту рану на собач й шиї. Б ля неї, у трав , повзало к лька
блискучих крапок. — А ось жуки. Не дуже багато, та вони зазвичай приходять згодом. Якщо
завгодно, першу хвилю десанту становлять саме мухи та їхн личинки. У м ру розвитку процесу стр лка
терез в хитнеться в нший б к. Менше опариш в, б льше жук в.
Маккенз наморщив лоба.

-Аб ля Салл Палмер жуки були?
- Я не бачив. Вт м, жуки не так над йн ндикатори, як личинки м'ясних
мух. І, як я вже казав, є нш зм нн , як також треба враховувати.

— Послухайте, адже я не прошу вас давати св дчення п д присягою. Хочу просто знати – хоч
приблизно! — коли здох цей чорт в пес.
— Навскидку, — сказав я, розглядаючи к стки з лахм ттям вовни, —
тринадцять-чотирнадцять д б.
В н закусив губу насупився.
— Виходить, його вбили до ж нки.
- Так, у мене таке враження. У пор внянн з тим, що я бачив учора, розкладання почалося на
три-чотири доби ран ше. Нав ть якщо, наприклад, в дняти п втора дня, поки пес провалявся на вулиц ,
все одно отримуємо близько трьох д б. Але, повторюю, це поки що
лише припущення.
Маккенз задумливо мене розглядав.
— Ви не могли помилитись?
Тут я й сам засумн вався. І все-таки йому потр бна порада, а не моя хибна скромн сть…
-Н , не м г.
В нз тхнув.
— Чорт…
Задзвонив його моб льник, ,в дчепивши трубку з ременя, Маккенз в д йшов уб к. Я
залишився б ля трупа, ще раз уважно придивляючись до всього, що могло б зм нити мою думку. Н ,
все н би правильно. Я нахилився, щоб ближче поглянути на горло. Хрящ збер гаються довше,
н ж м'як тканини, проте до них д сталися тварини та обгризали краї. Але було видно, що тут
розр з, а не укус. Вийнявши з кишен л хтарик-ол вець давши соб слово не забути його
продез нф кувати, перш н ж знову пхати в рот пац єнтам, я посв тив усередину рани. Розр з глибокий,
до шийних хребц в. Я пограв променем на бл д й тонк й подряпин на к сточц . Жодна
тварина не залишить такого сл ду. Лезо ув йшло так глибоко, що зачепило хребет.
Значить, великий н ж чи тесак. Причому дуже гострий.

— Щось знайшли?
Я наст льки захопився, що не почув повернення Маккенз . Я розпов в йому про своє в дкриття:
- Якщо к стка зачеплена досить сильно, то ви, мабуть, зможете сказати, чи є на краю хвильове
заточення. У будь-якому раз потр бна сила, щоб так глибоко розс кти. Мабуть, здоровий чолов к.
Маккенз кивнув, але якось неуважно.

- Слухайте, мен треба в д йти. А ви не посп шайте: ск льки часу потр бно, ст льки
займайтеся. Я скажу експертам, щоби вас не ч пали.
— Та н , не треба. Я зак нчив.
— Ви не передумаєте?
— Ск льки м г, я розпов в вам.
— Я до того, що могли б розпов сти б льше, за бажання…
Вже починало злити те, як в н намагався керувати мною.
— Це ми вже проходили з вами. І я зробив усе, що об цяв.
Здавалося, Маккенз щось зважує. Інспектор примружився на сонц .
— Ситуац я зм нилася, — нарешт зважившись, сказав в н. — Зник ще дехто. Можливо, ви
знаєте її. Л н Меткалф.
Ім'я — немов удар п д ложечку. Я згадав, як минулого вечора бачив цю
ж нку б ля аптеки. Якою щасливою вона здавалася...
— Вийшла сьогодн з дому на ранкову проб жку не повернулася, — безпристрасно в в
дал Маккенз . — Може, й помилкова тривога, хоч просто зараз не схоже. І якщо так,
якщо злочинець той самий ... ми п д таку роздачу потрапимо ... Тому що Л н Меткалф або вже мертва, або її
десь тримають. А знаючи, що зробили з Салл Палмер, такого я не побажав би й ворогов .
Я мало не спитав, нав що в н мен все розпов дає, та т льки в дпов дь була зрозум ла ще до
того, як вилет ли слова. З одного боку, в н дужче тиснув на мене, щоб я з ними сп впрацював. А з
ншого… Зрештою, Маккенз пол цейський. Те, що саме я пов домив про зникнення Салл Палмер,
ставило мене ближче до к нця списку п дозрюваних. А якщо з'явиться друга жертва, то все знову
виявиться п дв шеним у пов тр . Не можна пропускати жодної потенц йної ниточки.
Включаючи мене.
З абсолютно непроникним обличчям Маккенз спостер гав мою реакц ю.
— Я ще зателефоную. Впевнений, що вас, докторе Хантере, не потр бно просити тримати цю
новина при соб . Я вже знаю, що ви можете збер гати таємниц .
З цими словами в н розвернувся п шов геть, пересл дуваний п'ятами «чорним собакою» —
власною т нню.
***
Якщо Маккенз не жартував щодо конф денц йност , то турбувався все ж таки дарма. Манхем
дуже малий для таких секрет в. На той час, коли я повернувся з ферми Салл Палмер, новина вже облет ла
вс х вся. Майже одночасно стало в домо, ким виявилася ран ше вбита ж нка. У результат подв йне
потряс ння. Як у це можна пов рити? За к лька годин настр й селища пом нявся. Гарячкове збудження
зм нив шок. Б льш сть ч плялася за над ю, що обидв под ї виявляться не пов'язаними м ж собою що
передбачувана «друга жертва» ще з'явиться ц лою неушкодженою.
На жаль, над я танула з кожною годиною.

Коли Л н не повернулася з проб жки, її чолов к Маркус вирушив на пошуки. П зн ше в н
з знався, що спочатку дуже хвилювався. Поки м'я Салл Палмер не оголосили, його б льше турбувала
думка, що дружина вир шила випробувати новий маршрут просто заблукала. Таке вже бувало. Ось чому,
крокуючи стежкою до озера, в н вигукував її м'я з ноткою роздратування в голос . Адже Л н знала, що у
чолов ка попереду важкий день, а зараз її д отська звичка б гати вранц змушувала Маркуса
сп знюватися.
В н усе ще був не надто стривожений, поки йшов через очерет до л су. Коли Маркус виявив
прив'язану до каменя мертву качку, його першою реакц єю став гн в на безглузду жорсток сть. Все своє життя
в н пров в у сел н якої сентиментальност до тварин не в дчував, проте
безпричинний садизм — зовс м нша р ч. Варто було ц єї думки спливти в голов , як по спин Маркуса
поповз перший холод страху. В н спробував переконати себе, що мертвий птах н яким боком не стосується
Л н. Але страх уже пустив своє кор ння.
В н продовжував розростатися, харчуючись луною в д крик в Маркуса, що самотньо дзвен ли.

серед байдужого л су. До того часу, коли чолов кЛ н Меткалф вир шив пуститись у зворотний шлях,
залишки його спокою трималися на волосин . Чи не б гом повертаючись до озера, в н повторював соб , що
Л н - звичайно ж! — уже чекає на нього вдома. І тут в н побачив р ч, в д якої останн крапл над ї
здуло геть, н би водяний пил.
Нап вприхований за кор нням дерева, на земл лежав її секундом р.
Маркус п дняв його, в оч кинувся зламаний браслет циферблат, що тр снув. В дчуваючи, як
страх поступається м сцем пан ц ,в н почав обмацувати кущ в пошуках нших сл д в. Їх не було.
Принаймн в н їх не розп знав. Маркус пом тив, але не обернув
уваги на товстий к лочок, вбитий у землю поблизу. Через к лька годин пол ц я
встановить, що це залишки сила, а ще через деякий час на стежц будуть знайден
плями кров .
Сама ж Л н наче випарувалася.
Розд л8
Таке враження, що чи не весь Манхем вийшов на пошуки зниклої. В нше

час або за нших обставин можна було б припустити, що Л н зникла сама, з якихось своїх м ркувань.
Так, у селищ вважали, що вони з чолов ком виглядають ц лком щасливою парою. Але ж у таких
справах н коли н чого до пуття не знаєш…
Однак зараз, усл д за вбивством ншої ж нки, зникнення Л н Меткалф негайно постало
в набагато злов сн шому св тл . І поки пол ц я зосереджено проч сувала л с та д лянки
маршруту її ранкових проб жок, кожен, хто був у змоз ,
хот в якось допомогти.
Стояв чудовий л тн й веч р. Сонце хилилося до заходу сонця, в неб п рнали юрк
ласт вки... Чи не с льське свято, р дк сне в дчуття єдност та згуртованост людей.
І все ж таки н хто не м г надовго забути про причину, чому вони тут. А реальн сть в дразу нагадувала
про себе ще одн єю г ркою думкою.
Руку до вбивства приклав хтось з своїх.
Б льше не можна все звалювати на чужинця. Вже неможливо. Чи випадков сть — , звичайно,
не зб г, — що обидв ж нки опинилися з одного й того ж селища. Н хто не м г пов рити, що
чужинець залишився б в окруз п сля вбивства Салл Палмер або повернувся за другою жертвою.
Зв дси виходить, що той, хто зар зав одну ж нку влаштував пастку ншою, просто має бути
кимось зм сцевих. Можна припустити, звичайно, що ц єю людиною м г виявитися хтось з
сус днього села, проте одразу виникало питання: чому саме Манхем став м сцем скоєння обох
злочин в? Тут напрошувався другий висновок, б льш лог чний водночас лякаючий: ми знали не
т льки обох ж нок, а й ту тварюку, що несла в дпов дальн сть за смерть одн єї з них
зникнення ншої.
Ця дея ще т льки починала пускати кор ння у св домост людей, що вийшли на пошуки.
До повного розкв ту їй поки що далеко, хоча перш паростки вже почали пробиватися назовн .
Вони виявлялися в тому, з якою в дчужен стю — хай ще невеликою — мешканц селища стали
ставитись один до одного. Ус чули про те, що злочинц сам беруть участь у пошуках. З
ледве обсохлою на руках кров'ю вбивця м г роз грувати на людях огиду сп вчуття, нав ть лити
крокодиляч сльози, хоча в гнилий в'язниц його серця були замкнен останн крики та благання
жертв. І нехай нав ть Манхем продемонстрував свою згуртован сть, розсовуючи
довг стебла трави та заглядаючи п д кущ ,п дозра почала п дточувати його зсередини.
Я приєднався до пошук в одразу п сля веч рнього прийому. Мозковим центром всього
заходу служив пол цейський автофургон, поставлений наприк нц дороги, б ля л су, де Маркус
Меткалф знайшов секундом р своєї дружини. Тут уже починалася околиця селища, машини на чверть
мил запрудили дорогу, уткнувшись у живоплоти з обох бок в. Деяк з мешканц в прийшли
сам , за покликом серця, хоча б льш сть залучила сюди переполох. Товкнулася поряд купка
журнал ст в, щоправда, поки що т льки м сцевих. У той момент загальнонац ональн видання
ще не встигли п дхопити цю стор ю або, можливо, просто вважали, що вбивство одн єї ж нки та
викрадення ншої не така новина. Незабаром усе зм ниться, але зараз Манхем м г займатися
власними справами в дносної нев домост .
Пол ц я орган зувала своєр дний громадський штаб для координац ї масових пошук в,
причому далеко не в останню чергу з суто пропагандистських м ркувань. У народу з'явиться почуття
причетност до справи, можна бути впевненим, що добровольц не плутатимуться п д ногами
профес онал в. Вт м, м сцев сть навколо Манхема наст льки
глуха, що її оглянути просто неможливо. Немов губка здатна вона вв брати ск льки завгодно
багато людей, так не видавши свої секрети.
Маркуса Меткалфа я побачив б ля нших чолов к в, але тримався в н трохи осторонь.
У Маркуса нехай не атлетичний, але все ж таки м цний тип додавання, характерний для
людини, зайнятої ф зичною працею. Копи св тлого волосся. Обличчя за нормальних
обставин можна було б назвати приємним життєрад сним, проте зараз Меткалф виглядав
змарн лим, з нальотом жовтизни на засмаглих, але збл длих вилицях. Поруч з ним стояв
Скарсдейл. Поважний пастор нарешт знайшов справу п д стать суворим непохитним рис
своєї ф з оном ї. Я на мить задумався, чи не п д йти, аби висловити… Що? Сп вчуття?
Сп вчуття? Порожнеча будь-яких моїх сл в та спогади про те, наск льки мало я сам ц нував
незграбн спроби майже незнайомих людей щось мен висловити, чимось п дтримати, мене
зупинили. Зам сть цього, залишивши Маркуса п д оп кою пастора, я попрямував до штабу за
вказ вками, куди йти
що робити.
Про це р шення мен ще треба було пошкодувати.

К лька годин я марно витратив, пробираючись кр зь заболочений луг у склад групи,
куди входив Руперт Саттон, який н би нав ть був радий вирватися з-п д оп ки деспотичної
матер . Через свою вантажн сть в н насилу встигав за нами. Тяжко дихаючи ротом, Руперт
тягся сл дом, поки ми пов льно, по купах долали поле, обминаючи особливо топк м сця.
Одного разу в н послизнувся впав навкол шки. На мене по-зв рячому пахнуло пот м,
коли я допом г стати йому на ноги.
— Чорт, — видихнув Руперт, дивлячись на руки з налиплою, мов чорн рукавички, брудом
заливаючись рум'янцем в д власної незручност . Голос у нього виявився напрочуд високим,
прямо д вочим. — Чорт, чорт, — почав в н повторювати, сердито при цьому моргаючи.
Якщо не рахувати цього випадку, люди говорили мало. Коли сут нки зробили
подальш пошуки безглуздими, ми залишили спроби повернулися назад. Загальний
настр й - п д стать похмурому, темн шому пейзажу. Я знав, що дорогою додому багато хто зайде
до «Чорного ягня» — потребуючи б льше людського сп лкування, н ж спиртного. Сам я мав
нам р поїхати прям с нько додому, але передумав. Того вечора мен хот лося
залишатися на самот ан трохи не б льше, н ж ншим мешканцям селища. Припарковавшись
б ля кабачка, я зайшов усередину.
Якщо не вважати церкви, «Баранець» був найстар шою буд влею в Манхем
належав до тих небагатьох будинк в, де збер гся традиц йний очеретяний дах. У будь-якому
ншому м сц нашого озерного краю його б давно «зачесали», зробивши
картинно-респектабельним, але якщо догоджати н кому, кр м своїх м сцевих, н яких
серйозних спроб призупинити стар ння паба не робилося. Очеретян стебла потихеньку цв ли, а
нефарбована, заляпана ст нна штукатурка п шла тр щинами.
Сьогодн , вт м, торг вля йшла на повний х д, хоча до святкової атмосфери було
далеко. Мене в тали серйозними, нав ть похмурими кивками, а розмови велися приглушено
на п втонах. Коли я п д йшов до бару, господар п дняв п дбор ддя, н би ставив н ме
запитання. Власник пабу був наполовину сл пим, а б лястий кол р хворого ока надавав йому
под бност до стар ючого лабрадора.
— Будь ласка, Джеку, одну п нту.
— Ходили шукати? — спитав в н, ставлячи перед мною пиво. Коли я кивнув, в н
в дмахнувся в д банкноти. — Вам безкоштовно.
Я вже встиг зак нчити майже всю склянку, коли мен на плече впала чиясь рука.
— Я так думав, що ти сьогодн зайдеш.
Глянувши вгору, я вп знав г ганта, що матер ал зувався поруч.
- Прив т, Бене.
Бен Андерс був зр ст п д два метри майже такий же широкий у плечах. Працював в н
л сником у Хайкл нгському запов днику все своє життя пров в у Манхем . Перетиналися ми з
ним досить р дко, проте цей хлопець мен подобався. З ним легко сп лкуватися, а за бажання —
помовчати без зайвої незручност . Приємна, мало не мр йлива усм шка, хоч обличчя наст льки
грубе, що здавалося, н би його т сали сокирою лише трохи пройшлися пот м стамескою. На
продублен й сонцем в тром ф з оном ї яскраво-зелен оч здавались запозиченими в ншої
людини.
Зазвичай вони св тилися добродушн стю, але зараз його не було. Бен сперся на
ст йку.
- Паршив справи.
- Що ж…
- Я бачив Л нк лька дн в тому. Як пташка, жодних турбот. А тут ще Салл . Усе
так само як дв ч п д блискавку потрапити.
- І не кажи…
— Їй-богу, хоч би вона сама кудись звалила, з якихось своїх справ… Т льки не схоже, га?
- Та не дуже…
— Слухай, а Маркус? Як подумаєш, чого в н зараз думає, аж мурашки по шк р
б жать. - В н понизив голос. — Ходять чутки, н би Салл Палмер впоралися, як… як я не знаю що.
Якщо цей чолов к забрав Л н ... Я кажу, такому козлу шию б згорнути, га?
Я глянув у свою склянку. Очевидно, чутки про мою допомогу пол ц ї ще не з'явилися.
Це т шило, проте зараз я чомусь в дчував за собою провину, н би замовчування про роль,
що випала, перетворювало мене на брехуна.
Бен задумливо похитав масивною головою.
— Ти як думаєш, має шанси?
- Не знаю.
Чесн ше в дпов сти я не м г. У пам'ят спливли слова Маккенз . Якщо правий я, то Салл
Палмер залишалася живою майже три доби п сля свого зникнення. Складання психолог чних
портрет в — не моя профес я, але я знав, що вбивц -ман яки дотримуються певного шаблону. І
це означало, що Л н могла ще бути жива, якщо т льки йдеться про того самого вбивцю.
Ще жива. Боже м й, чи можливо? І якщо так, то ск льки це триватиме? Я сказав соб , що

зробив все, що в д мене залежить. Чому ж ц слова мен самому здавалися дешевим
самовиправданням?
І тут я зрозум в, що Бен дивиться на мене.
- Ти щось сказав?
— Я говорю, ти гаразд? Весь вичавлений якийсь…
— День ще той випав.
- Золот слова. — В н глянув у б к вх дних дверей перем нився на обличчя. - А
адже здавалося, що г рше вже н куди...
Я обернувся на св тлому фон побачив похмурий силует пастора. Навколо стихли
розмови, поки в н з суворим непохитним виглядом крокував до барної ст йки.
— Здається, в н сюди не промочити горло заявився…
Скарсдейл в дкашлявся.
— Панове, — в н несхвальним поглядом окинув к лькох ж нок, що стояли б ля бару, але
н чим не показав, що знає їх, — я подумав, що мушу вам про це сказати: завтра ввечер я служитиму
панахиду по Л н Меткалф Салл Палмер.
Його сухий баритон безперешкодно розносився по всьому шинку.
— Упевнений, що вс ви… — в н обв в поглядом присутн х, — ус ви прийдете.
завтра ввечер , щоби вшанувати пам'ять мертвих п дставити плече живим. - В н зробив паузу
химерно кивнув. - Дякую.
Прямуючи до виходу, в н зупинився перед мною. Нав ть зараз, вл тку, в д пастора
несло пл снявою. Чорне сукно сюртука припорошене б лим пилом лупи, а подих пахло нафтал ном.
— Думаю, ви теж прийдете, докторе Хантере.

— Дивлячись, ск льки буде пац єнт в.
— Упевнений, що не знайдеться егоїст в, через як ви не зможете виконати свого
борг.
На що в н натякає? Скарсдейл подарував мен похмуру посм шку.

— Вважаю, що б льш сть жител в ви знайдете саме в церкв . У таких
селищах, як наш, трагед ї гуртують людей. Напевно, вам, м ським, це здасться дивним, але ми знаємо,
що для нас важлив ше.
Востаннє сухо кивнувши, в н покинув шинок.
— По вулицях попа водили… — зауважив Бен п дняв порожню склянку, майже
непом тний у широк й долон . — Ну, ще по одн й?
Я в дмовився. Поява Скарсдейла не п дняла мен настрою. Я вже збирався
допити залишки свого пива, як з-за спини почулося:
- Доктор Хантер?
Молоденька вчителька, з якою я познайомився в школ на день ран ше. Її посм шка збл дла,
побачивши мою ф з оном ю.
— Вибачте, заради Бога, я не хот ла завадити…
— Та гаразд… Тобто не турбуйтеся, все гаразд.
— Я вчителька Сема, ми вчора зустр чалися… — невпевнено промовила вона.
Зазвичай маю велик труднощ з менами, проте її я згадав в дразу. Дженн .
Дженн Хаммонд.
- Так Так. Як в н?
— Здається н чого. Я хот ла сказати, що Сем не ходив сьогодн до школи. Але вчора, коли
за ним прийшла мати, в н уже виглядав краще.
Адже в рно! Я й справд збирався його пров дати, та т льки завадили нш справи.
— Ну, звичайно, в н виправиться. Спод ваюся, школа не проти, якщо в нк лька дн в
посидить удома?
- Що? А н , звичайно, н ! Я… просто подумала… п д йти прив татися, от
Усе…
Вона зн яков ла. Треба ж, а я вир шив, н би вона п д йшла запитати про Сема.
Дещо п зн ше мен спало на думку, що Дженн могла бути просто доброзичливим
людиною.
— Був би тут з кимось з учител в? - Запитав я.

-Н одна. Ходила на пошуки, а пот м… Розум єте, моя сус дка п шла, а сид ти вдома
одн єї такої ноч …
Так, розум ю. Ми помовчали.
— Ви не проти, якщо я вам замовлю щось? — спитав я якраз у той момент,
коли Дженн сказала:
- Ну, я п ду...
Ми розсм ялися, трохи зн яков ло.
— То як щодо замовити чогось?
—Н , правда, не треба.
— А я збирався йти до ст йки. - Ще не зак нчивши фразу, я зрозум в, що м й
склянка далеко не порожня. Спод ватимемося, що вона не пом тила.
— Тод пляшечку «Бекс». Дякую.

Бен щойно отримав свою випивку, коли я сперся на ст йку поруч з ним.
— А надумав-таки? Я пригощаю… — І Бен почав просувати руку в кишеню.
— Стривай. Взагал це для… нших…
В н кинув мен погляд за спину. Губи торкнулася посм шки.
— Ясно. Добре, до зустр ч .
Я кивнув, в дчуваючи, як горить обличчя. На момент, коли мене обслужили, я вже
зак нчив своє пиво. Я замовив ще п нту пон с випивку до столика, де стояла Дженн .
- Дякую. — Вона в дсалютувала мен пляшкою в дпила з шийки. — Я знаю, наш бармен
цього не любить, але з склянки смак зовс м нший.
— І менше мити посуд, тож ви насправд надаєте йому послугу.
— Ага, тепер я знаю, як йому в дпов сти наступного разу. — Вона стала серйозн шою. - Не
можу пов рити в те, що трапилося. Це такий жах, правда? Двоє? Зв дси? Я думала, безпечн
саме так м сця.
— Тож ви сюди переїхали?
Це прозвучало дещо нахабно, хоча в мене й на думц н чого под бного не було. Вона
опустила голову подивилася на пляшечку з пивом.
— Скаж мо, я просто втомилася в д життя в м ст .
- В якому?
- Нор дж.
Дженн почала розс яно здирати з пляшки етикетку. Немов зрозум вши, що
робить, вона зупинилася посм хнулася. Її обличчя посв тл шало.
— Ну, а у вас яка стор я? Ми вже знаємо, що й ви не з м сцевих.
- Так, не з м сцевих. З Лондону.
— Що ж вас привело до Манхема? Яскрав вогн та блискуче н чне життя?
— Щось у цьому дус . — Я пом тив, що вона явно чекала на б льше. — Мабуть, те саме, що й вас.
Хот в зм нити своє життя.
- І все одно мен тут подобається. Звикаю до життя у глушин . Сам знаєте: тиша
таке нше. Н натовпу, н машин.
-Н к нотеатр в.
-Н бар в.
-Н магазин в.
Ми посм хнулися один до одного.
— І ск льки вже ви тут? — спитала вона.
- Три роки.
— І як швидко визнали вас за свого?
— На жаль, поки що процес ще триває. Рок в з десять — я зможу з йти за перманентного гостя.
В очах найпрогресивн ших елемент в, природно.
- Ви мене лякаєте. Я тут лише ш сть м сяц в.
— Отже, все ще туристка.
Розсм явшись, вона вже хот ла щось сказати, але не встигла: б ля входу
почулися стривожен голоси.
—Л карю? Л кар де? — вимагав хтось. - В н тут?
Поки я протискався вперед, у кабачок внесли якусь людину. Обличчя його спотворювало
б ль гримаси. Я д знався в пораненому Скотта Бреннера, що належав до великої родини, що жила в
будинку, що нап врозвалився, на самому краю Манхема. Низ одн єї його брючини та черевик в були
вимазан кров'ю.
- На ст лець його. Акуратн ше, — додав я, поки б долаху с дали. - Що
трапилося?
— У капкан потрапив. Ми думали до кл н ки їхати, а пот м пом тили ваш «лендровер»…
В дпов дав його брат Карл. Бреннери трималися замкнутим, с мейним кланом. З себе вони
зображували с льгоспроб тник в, але були не проти побалуватися браконьєрством. Карл -
старший з брат в, жилистий та агресивний. Поки я обережно загортав просочену кров'ю штанину, мен
спало на думку досить жорстока думка, що в капкан потрапив явно не той, кому сл д. І тут я побачив, що
сталося з ногою.
- Машина є? - Запитав я Карла.
— А ви що, думаєте, ми п шли сюди п шки?
— От добре, бо його треба до л карн .
Карл вилаявся.
— Залатати не можна?
— Можу зробити тимчасову перев'язку, але цього замало.
- Мен в др жуть ногу? - задихнувся Скотт.
—В др зати не в др жуть, але на якийсь час доведеться забути про б ганину, — сказав я, не
в дчуваючи особливої впевненост . Може, до амбулатор їв двезти? Хоча н , йому, схоже, д сталося
м цно. — На задньому сид нн мого «лендровера» п д ковдрою є аптечка. Хтось принесе?
— Я зганяю, — озвався Бен, яв ддав йому ключ .

Поки в нб гав до машини, я зажадав води та чистих рушник в, п сля чого почав витирати
кров навколо рани.
- Що за капкан?
— Та сила це дротяна, — в дпов в Карл Бреннер. — У так йт льки сунь ногу, в н затягнеться
аж до к стки м'ясо перер же.
Справд , все так вийшло.
— І де це вас попало?
В двернувши обличчя, щоб не бачити ман пуляц й з його ногою, Скотт в дпов в:
— По той б к болота, б ля старого млина…
— Ми шукали Л н, — втрутився Карл, гостро глянувши на брата.
Сумн ваюсь. Я взагал знав, про що мова. Манхемський млин, як б льш сть
нших млин в Великого Заводу, насправд була в тряним насосом свого часу служила для
осушення бол т. Покинута вже к лька десятил ть, зараз вона стояла як порожня коробка, позбавлена крил
якихось ознак життя. Край глухий нав ть за м сцевими поняттями, але для охочих пополювати далеко
в дц кавих очей краще м сця не знайти. Знаючи репутац ю Бреннер в, я подумав, що саме ця причина,
а зовс м не почуття сусп льного обов'язку, змусила їх у такий час тинятися болотами. Витираючи рану, я
запитав, чи не нарвалися вони на один з своїх сил.
- Це не наш, - сказав Скотт, н би читаючи мої думки.

- Скотт! — р зко об рвав його брат.
- Кажу, не наш! Хтось його сховав п д травою, на стежц .Ів н надто великий для
зайця або козул .
Ця заява була зустр нута загальним мовчанням. Хоча пол ц я ще не п дтвердила
чуток, вс знали про залишки дротяного с льця, знайден вл с , де зникла Л н.
Повернувся Бен з аптечкою, я якнайретельн ше продез нф кував перев'язав.

рану.
— Тримайте ногу п днятою скор ше доставте його до травмпункту, — сказав я Карлу.
Той грубим ривком п дняв брата на ноги чи потяг, чи пон с його до виходу.
Я вимив руки повернувся до столика, де Дженн стерегла моє пиво.

— З ним усе буде гаразд? — спитала вона.
— Залежить в д того, наск льки пошкоджено сухожилля. Якщо пощастить, у нього залишиться
т льки легка кульгав сть.
Вона похитала головою.
— Господи, та й день!
П д йшов Бен повернув мен ключ в д машини.
— Тримай, знадобляться.
- Дякую.
— Ну, що ти думаєш? Тоб це н чого не нагадує?
- Не знаю.
Але, як вс х нших, мене нудило погане передчуття.
— А чому це має нагадувати? - Запитала Дженн . Бен трохи розгубився,
тут до мене д йшло, що вони не знайом .
- Бен, це Дженн . Вона вчителька, - сказав я.
Бен прийняв мої слова за дозв л продовжити.
— Тому що зб г в надто багато. Не те щоб я сп вчуваю цим Бреннерам… Банда
браконьєрської свол… — В н затнувся, глянувши на Дженн .-
Коротше, готовий благати Бога, щоб це було зб гом.
— Я вас щось не розум ю.
Бен глянув на мене, але я не збирався доводити його думку до к нця.
— Бо накше це означає, що вбивця — хтось з наших. З
селища.
- З чого ви взяли? - Заперечила Дженн .

На обличч Бена заграли вс фарби емоц й, проте в н був надто вв чливий, щоб сперечатися
з дамою.
— Гаразд, поживемо — побачимо. І на ц й нот дозвольте побажати вам спок йною
ноч .
В н допив пиво ступив до виходу. Пот м, наче пригадавши щось, Бен повернувся до Дженн .
— Я знаю, що це не моя справа, але ви на машин ?

-Н , а що?
— Просто подумав, що повертатися нин ввечер одн єю не вдала думка,
от все.
І подарувавши мен насамк нець багатозначний погляд, в нп шов. Дженн невпевнено
посм хнулася.
— Ви теж вважаєте, що все так погано?
- Спод ваюсь, що н . Хоча боюся, в н має рац ю.
Вона недов рливо похитала головою.
- Як таке можливо?! Два дн тому ми жили у тихому м сц на земл !
З ншого боку, два дн тому Салл Палмер вже була мертва, а то тварина, на чиєму сов ст
лежала її смерть, прим рялося, мабуть, до Л н Меткалф. Вт м, про це я промовчав.
— Тут є хтось, з ким вам по дороз ? - Запитав я.

— Та н … Ви не турбуйтесь. Якщо що, я можу за себе постояти.
Не сумн ваюся. Однак п д її бравадою була пом тна знервован сть.
— Я вас п дкину, — сказав я.
***
Повернувшись додому, я влаштувався за столиком у садку. Н ч тепла, н подиху в терця.

Яв дкинув голову задивився на з рки. М сяць об цяв незабаром стати повним вис в у неб
асиметричним б лим диском, оповитим серпанком гало. Помилуватися її щербатим силуетом не
вдалося: погляд сам собою опускався все нижче нижче, поки нарешт не уткнувся в зат нений
л с навпроти, через поле.
Зазвичай мен дуже подобався цей вид нав ть уноч . Однак зараз при погляд на
непроникну масу дерев ставало не по соб .
Я вв йшов у будинок, хлюпнув у склянку трохи в ск повернувся до саду. Вже за п вн ч,
завтра рано вставати, все ж таки я ч плявся за будь-який прив д, аби потягнути час. До того ж у голов
крутилося дуже багато думок, щоб легко заснути. Я пров в Дженн до невеликого котеджу, який вона
зн мала на пару з ще одн єю молодою ж нкою. Зрештою моя машина не знадобилася. Стояла
тепла ясна н ч, а Дженн жила всього за п вмил в д кабачка. Поки ми йшли, вона трохи
розпов ла про свою роботу та д тей, яких навчала. Лише одного разу вона згадала про минуле, про те, що
викладала в одн йз шк л Нор джа. Вт м, вона в дразу проскочила це м сце, поховавши
недомовлене в потоц сл в. Я вдав, що н чого не пом тив. Намагається вона про щось
мовчати чи н — у будь-якому випадку не моя справа.
Коли ми вузьким провулком п дходили до її будинку, по сус дству раптом затявкала

лисиця. Дженн схопила мене за руку.
— Вибачте, — в дразу сказала вона ,в дсмикнувши пальц ,н би обп кшись, зн яков ло
засм ялася. — А ви, мабуть, думали, що я звикла тут жити.
П сля цього маленького нциденту м ж нами виникла якась незручн сть. Коли
ми д сталися, вона зупинилася б ля хв ртки.
- Дякую…
- Ну що ви…
Востаннє посм хнувшись, вона швидко зникла в хат . Я зачекав, поки клацне
замок, лише пот м вирушив назад. Проходячи темним селищем, я все ще в дчував її
пальц на своїй руц .
Яв дпив в ск , скривившись при думц , наск льки розхвилювався в д випадкового
дотику якоїсь молодої ж нки. Н чого дивного, що вона п сля цього принишкла.
Я зак нчив випивку п шов у хату. У п дсв домост копошилося ще щось, якесь
незак нчена справа... Довелося напружитись, тут я згадав. Скотт Бреннер. Я зовс м не впевнений,
що його брат дозволить розпов сти пол ц ї про сила. Може, н сен тниця, проте Маккенз
має про все це д знатися. Я знайшов його в зитку зателефонував на моб льник. Час майже
година, але я завжди можу записати послання на автов дпов дач.
Вт м, слухавку п дняв сам нспектор п сля першого дзв нка.
- Так?
- Це Дев д Хантер, - сказав я, трохи розгубившись. - Я знаю, вже п зно,
вибачте. Просто хот в перев рити: чи ви говорили з Скоттом Бреннером?
У пауз , що настала, виразно чулися роздратування втома.
- З ким, з ким?
Я розпов в про те, що сталося, з нспектора миттю злет ла вся мляв сть.
— Де це сталося?
—Б ля старого млина приблизно з милю в д селища. Ви думаєте, чи є зв'язок?
Ув дпов дь пролунав звук, на розшифровку якого п шло к лька секунд: скрег т щетини об
долоню. Третє обличчя?
— Ану його до б са... Все одно завтра про це оголосимо оф ц йно, — сказав в н. -
Сьогодн ввечер постраждали два мої сп вроб тники. Один потрапив у дротяний силок, а
другий потрапив ногою в яму з загостреним к лочком.
У голос нспектора прор залася зл сть:
— Виходить, викрадач Л н Меткалф оч кував, що ми почнемо його полювання.
***
Т єї ноч перех д в д сну до яви пройшов без потряс нь. Я просто прокинувся з
в дкритими очима, дивлячись кр зь в кно у водоспад м сячного св тла. Я, як ран ше, лежав у
л жку, цього разу н чне бродяжництво обмежилося рамками сну. Але в голов залишилися
спогади, яскрав та жив , наче я просто перейшов з одн єї к мнати до ншої.
Одна й та сама ситуац я. Будинок, який я н коли не бачив у своєму реальному житт . Я
знав, що цього м сця не снує, все одно сприймав його як свою оселю. В ньому -
Кара та Ал са, жив та неушкоджен , ми обговорювали под ї минулого дня. Загалом н чого
особливого. Все як за їхнього життя.
І п сля цього я прокидався вкотре згадував, що вони мертв .
У голов знову випливли слова Л нди Йейтс: «Сни приходять не так просто».
Ц каво, що вона сказала б про м й випадок? Можу уявити, що подумає псих атр або нав ть
психолог-дилетант на кшталт Генр . На жаль, мої сни не п ддаються будь-яким витонченим
поясненням. У них — лог ка реальн сть, як дуже далек в д простих вид нь. І хоча я сам
навряд чи готовий це визнати, щось у мен в дмовлялося в рити, н би вони просто сни, н чого
ншого.
Вт м, пов рити цьому означає зробити перший крок на страшному шляху. Тому
як т льки один спос б возз'єднатися з с м'єю, я знав, що в н обернеться жестом в дчаю, а
не любов .
А нод мен ставало все одно, ось у чому б да…
Розд л9
Наступного ранку ще двоє людей потрапили у пастки, причому зовс мв ншому м сц .Я

перебував у курс вс х справ, тому що в штат нашої амбулатор ї немає пост йної медсестри
мен довелося особисто обробляти рани в обох випадках. Першим постраждалим
виявилася ж нка-пол цейська, яка проткнула соб кру, потрапивши до замаскованої ямки з
к лочком. Як з Скоттом Бреннером, я зробив усе, що м г, в дправив її до л карн зашивати
рану. Друга травма у Дана Марсдена, м сцевого с льгоспробочого, виявилася не наст льки
глибокою: др т лише частково прор зав його м цний шк ряний черевик.
— Чорт, потрапив би в н мен в руки… — проц див Дан кр зь зуби, доки я робив
перев'язку.
— Що, силом ць добре був захований?
- Хр н пом тиш. І здоровий такий! Одному Богу в домо, чого вони збиралися їм
ловити…
Я промовчать, хоч подумав, що пастки спрацювали точно за призначенням.
Т єї ж думки дотримувався Маккенз .В н тимчасово припинив пошуки Л н Меткалф та
б ля оперативного штабу орган зував пункт першої медичної допомоги. Кр м того, в н випустив
оф ц йне попередження, щоб ус сторонн особи трималися подал в дл су та пол в у район
селища. Результати передбачити нескладно. Якщо ран ше настр й здеб льшого нагадував шок, то
новина, що тепер м сцев сть навколо Манхема перестала бути безпечною, дала ґрунт для
перших паростк в справжнього страху.
Звичайно, були й так , хто в дмовлявся цьому в рити, або просто затят , як
наполягали, що їх не в длякати в д земл , яку вони знали все своє життя. Справа ск нчилася
тим, що один з заводив, п д гр тий веч рньою випивкою в «Барашц », звалився в ямку,
прикриту сухою травою, зламав соб к сточку. Його крики виявилися переконлив шими за вс х
пол цейських попереджень.
Ум ру того, як у район прибувало все б льше пол ц ї, а загальнонац ональна преса,
нарешт прокинувшись побачивши, що у нас в дбувається, десантувалася на селище з своїми
м крофонами та камерами, Манхем опинився майже в облоз .
— Дос ми зустр чали т льки два види пасток, — розпов в Маккенз .-
Перша за своєю суттю — звичайна сила, яка зможе поставити будь-який браконьєр. З одн єю лише
поправкою: в н такий великий, що в нього м ститься ступня дорослої людини. Щодо
к лочк в, то тут справа г рша. Або постарався якийсь ветеран зв йськових, або фанат гор
на виживання. А може, у людини просто хвора уява.
— Ви сказали «дос »…
— Хоч би хто їх ставив, в н знав, що робить. Серйозно продумана р ч. Де
гарант я, що в н не приготував ще якихось сюрприз в?
— Може, в н цього й досягає? Чи хоче з рвати пошуки?
- Не виключено. З ншого боку, ризикувати також не можна. За знайден пастки ми поки що
розплатилися лише пораненими. Допустимо, ми продовжимо проч сувати л си, але раптом наступного
разу хтось загине?
П д'їхавши до зал зничного переїзду, Маккенз замовк почав барабанити пальцями по
кермовому колесу, чекаючи, поки проїде передня машина. Я дивився з в кна, в дчуваючи, як у тиш ,
що настала, оживає занепокоєння.
Цього ранку я насамперед зателефонував Маккенз пов домив, що згоден попрацювати
над останками Салл Палмер, якщо в н, як ран ше, хоче. Щойно прокинувшись, я вже знав, що
готовий на це п ти, наче р шення дозр ло ще ув сн . Напевно, в як йсь
ступеня так було.

Якщо дивитися правд в оч , я не розум в, який в д мене може бути толк. Максимум
зможу уточнити дату настання смерт , якщо припустити, що знання, що заржав ли, ще не остаточно
розсипалися на порох. Вт м, я не мав люз й, н би моя робота хоч якось допоможе Л н Меткалф. Просто
вже немає сил сид ти склавши руки.
Найг рше з двох лих… А куди под тися?
Маккенз не висловив н здивування, н захоплення коротко в дпов в, що переговорить з
начальством передзвонить. Я пов сив трубку в засмучених почуттях запитав: а чи не роблю я помилку?
Не минуло, однак, п вгодини, як нспектор справд передзвонив спитав,

чи можу я почати п сля об ду. У рот пересохло, хоча вдалося видавити «так, зможу».
— Труп усе ще патологоанатом. Я заїду за вами за годину, — пов домив Маккенз .

— Я й сам д стануся…
— Мен все одно треба керувати. І є к лька речей, про як хот лося б поговорити, — в дпов в
в н.
Ламаючи голову над тим, що Маккенз мав на уваз , я пройшов до Генр спитав, чи не
чи зможе в нп дм нити мене на веч рньому прийом ?
- Звичайно. Щось трапилося? — в дпов вв н раптом замовк.
Я дос не знайшов вдалого моменту розпов сти йому, чому приходив Маккенз . Недобре,
звичайно, та без додаткових пояснень не об йдешся, а в мене немає на це сил. З ншого боку, я розум в, що
в дкладати розмову надовго теж не можна. Генр не заслуговував на таке обходження.
- Дайте мен час до вих дних, - попросив я. Мабуть, до нед л я свої справи
зак нчу щодо прийому не треба буде хвилюватися. — Тод я вам все розпов м.
В н задумливо мене роздивлявся.
— Все справд гаразд?
- Так. Просто... деяк складнощ .
-Н чого дивного. Тиждень тому н хто й подумати не м г, що чортов журнал сти лазять по
селищу, а пол ц я почне смикати вс х кожного. Хот в би я знати, чим це ск нчиться.
Генр спробував п дняти мен настр й:

— Ну гаразд. Приходьте у нед лю на об д. Потягнуло, чи знаєте, що-небудь приготувати, та й до
того ж є пляшечка в дм нного бордо. Давно шукав приводу в дкрити. А розмовляти завжди легше на
повний шлунок.
Рад ючи, що розмову можна в дкласти хоча б ненадовго, я погодився.
***
П д'їжджаючи до к льцевої розв'язки, Макенз пропустив вперед задн машини. У салон

пахло м'ятним осв жувачем пов тря та одеколоном господаря. Все виглядало охайно, н би недавно в
машин прибиралися. Дороги та вулиц за склом виглядали суц льним галасливим сум'яттям. Знайомо
водночас незвично. Я спробував пригадати, коли був у м ст востаннє, з подивом зазначив, що вперше
за три роки, починаючи з того дощового вечора, опинився за межами Манхема. Душу охопили суперечлив
почуття: бажання залишитись здивування, що я так довго ховався в глушин .
А життя м ста йшло своєю чергою.

Я побачив зграйку д тей, що штовхалися б ля шк льної брами, поки вчителька намагалася
навести порядок. Повз снували люди, занурен у свої справи. Кожен має власне життя, в якому немає
м сця для мене. Або для когось ншого.
— Др т у силах виявився того ж типу, що й у пастц Л н Меткалф, —
сказав Маккенз , нагадавши про злобу дня. — Т єї ж дротом був прив'язаний птах до каменю.
Не знаю, з одн єї вони парт ї чи н , але таке припущення ц лком розумне.
— До реч , що ви думаєте про це? У сенс про птаха?
- Поки не знаю. Може, в н хот в нагнати страху на Л н Меткалф. Або зробив свого
роду виклик. Або поставив п дпис.
- Типу крил на спин Салл Палмер?
- Можливо. До реч , ми отримали в дпов дь в д орн толога. Ц лком звичайна порода для
м сцевих м сць, особливо в цю пору року.
— Ви думаєте, м ж лебединими крилами та качкою є зв'язок?
— Я не в рю у простий зб г, якщо ви до того хилите. Можливо, в н має
щось проти птах в взагал . — Макенз об гнав автофургончик. — Ми залучили психолог в,
щоб вони створили психопортрет, та нших фах вц в — якщо це якийсь язичницький ритуал чи
сатан нський обряд. А то є так в дморозки ...
- Ви серйозно?
В нв дпов в не в дразу, явно вир шуючи, ск льки можна сказати.
— Та н , — признався нспектор нарешт .—Т льки через крила на Салл Палмер
вс н би з глузду з'їхали. Неск нченн розмови про рел г йний чи класичний символ зм,
про ангел в бозна-що ще. А ось у цьому я якраз не впевнений. Якби качку принесли в жертву
чи пон вечили, тод — можливо. Але зв'язати дротом на цьому все? Н , мен здається, нашому
хлопчику просто подобається робити боляче живим тваринам. А птах… Рисування, якщо завгодно.
— Наче с льце.
— Так, н би сила. З знаюся, ц пки в колеса в н нам поставив. Ми не можемо
зосередитись на пошуках, якщо доводиться пост йно думати, що в н м г розкидати дорогою. І
нав що? Будь-хто, кому вистачає розуму нагородити такий город, знає, як зам сти за собою сл ди.
Натом сть в н залишає нам птаха, к лочки в д силк в для в длову жертв, а тепер нше.
Його чи не хвилюють наш знах дки, чи в н просто… я нав ть не
знаю…
— Позначає свою територ ю? - припустив я.
— Щось у цьому дус . Показує, хто тут хазяїн. І робить це граючи. Просто ставить к лька
пасток у стратег чних точках в дходить уб к, щоб подивитися, як ми перекидаємося.
Я деякий час мовчав, роздумуючи над його словами.

— А не може бути так, що за цим стоїть ще щось?
- В сенс ?
— В н перетворив л с болото на заборонену зону. Народ боїться там розгулювати через
його пасток.
Маккенз насупився.
- І?..
— Ну, може, йому подобається не лише робити боляче, а й лякати?
Маккенз задумливо дивився кр зь в трове скло, заляпане шматками.
розчавлених комах.
— Може, й так, — в дпов вв н. — Ви не проти мен розпов сти, де були м ж
ш стьом с мома годинами вчорашнього ранку?
Така р зка «зм на галсу» мене приголомшила.
— О шост й ранку? Ну, в душ був, напевно. Пот м посн дав п шов до амбулатор ї.
- Час?
— Десь без п'ятнадцяти с м.
- Рання пташка…
- Спалося погано.
— І хтось може п дтвердити?
- Генр . Коли я прийшов, ми разом попили кави. Чорний, без цукру, якщо вам це
потр бно знати.
— Порядок є порядок, докторе Хантере. Вам досить багато довелося брати участь
у пол цейських розсл дуваннях, щоб зрозум ти, як усе працює.
- Зупин ть.
- Що?
- Зупин ть машину.
На секунду здалося, що Маккенз почне сперечатися, проте в н ув мкнув сигнал
звернув на узб ччя.
— Я тут як п дозрюваний чи тому, що вам потр бна моя допомога?
— Послухайте, ми ставимо запитання каж…
- І все таки?
— Гаразд, гаразд, не гн вайтесь. Так, напевно, мен не сл д було так чинити, але… Ми просто
зобов'язан ставити так питання.
— Якщо ви вважаєте, що я причетний до справи, то моє м сце не тут. Ви думаєте,
мен дуже хочеться нав датися до моргу? Позбавте мене в д розгляду труп в— ви побачите
щасливу людину. Словом, якщо ви мен не дов ряєте, можемо тут розлучитися.
В нз тхнув.
— Знаєте, я не думаю, що ви причетн до цього. В ншому випадку - даю слово -
ми б вас не залучили до роботи. Т льки вс м жителям ми ставимо т сам питання. Я просто подумав,
чому б не пок нчити з цим зараз, га?
Н , не згоден я з його манерою приголомшувати своїми запитаннями. Йому хочеться застати
мене зненацька, подивитися, як я поведу себе. Ц каво, чи не виявиться подальша наша розмова аналог чною
перев ркою? На жаль, подобається мен , не подобається - така його робота. І я починав розум ти, що
Маккенз знає свою справу. Неохоче, але я кивнув.
— Чи можна продовжувати? — спитав в н.
Я мимовол посм хнувся.
- Так мабуть.
Машина знову рушила з м сця.
— Отже, ск льки може витрачати час на обстеження? — спитав Маккенз трохи п зн ше,
порушивши мовчання.
- Важко сказати. Багато залежить в д стану трупа. Патологоанатом знайшов щось?
- Не багато. Розкладання зайшло так далеко, що не можна сказати, чи мало м сце

зґвалтування. Вт м, можливо, якраз її знайшли голою. Дал : на тулуб та к нц вках є маса др бних
пор з в, вони неглибок .Л кар нав ть не зм г напевно встановити причину смерт : через
перер зане горло або пробиту голову. Чи є шанси, що ви зможете пролити на це якесь св тло?
- Поки не знаю. — П сля перегляду фотограф й у мене були деяк деї, але я не хот в зв'язувати
соб руки.
Маккенз скоса глянув на мене.
— Може, мен ще доведеться пошкодувати, що поставив вам це питання, та все ж таки: чим саме
ви плануєте зайнятися?
Я св домо намагався про це не думати. В дпов д , вт м, були

автоматично.
— Знадобиться рентген всього т ла, якщо, зв сно, його ще не робили. Пот м я в зьму
проби м'яких тканин для визначення ІПС.
- Визначення чого?
— Інтервал часу, що минув п сля смерт . По сут , для встановлення
Терм н давност трупа досить зробити анал з б ох м чних зм н. Склад ам нокислот,
летких жирних кислот, глибина б лкового розпаду… П сля цього доведеться видалити вс залишки
м'яких тканин, щоб перейти до експертизи власне скелета. Якого роду отриман травми, характер
знаряддя вбивства... У такому дус .
Маккенз скривився.
— І як ви це збираєтеся робити?
- Ну, якщо м'яких тканин залишилося не так багато, то зр жу скальпелем. Або здеру
аутопс йними кл щами. А можна к лька годин поварити труп у розчин прального порошку.
У Макенз витяглося обличчя.

- Тепер я розум ю, чому вас потягнуло працювати терапевтом.
Я почекав, поки нспектор не пригадає нших причин.
- Вибачте, - додав в н.
- Гаразд проїхали.
Ще к лька хвилин ми обоє мовчали. Пот м я звернув увагу, що Маккенз
чухає шию.
- Ходили вже? - Запитав я.

- Куди?
— Щодо родимки. Ви її смикаєте…
В н квапливо в дсмикнув руку.
— Подумаєш, почухатися не можна… — Машина завернула на парковку. — Ус приїхали.
Я п шов за нспектором до л карн , на л фт ми спустилися до п двалу. Морг був у

к нц довгого коридору. Запах ударив у н с негайно, як т льки я вв йшов усередину: солодкувато-
терпка х м чна зав са, яка, здавалося, пл вкою обтягла леген п сля першого подиху. Обстановка
нагадувала собою етюд у б лих тонах нержав ючої стал з склом. Назустр ч нам з-за столу
п днялася молода ж нка у медичному халат , з аз атськими рисами обличчя.
— В таю вас, Марино, — невимушено сказав Маккенз . - Доктор Хантер,

дозвольте уявити Марину Патель. Вона вам асистуватиме.
Коли ми обм нювалися рукостисканнями, ж нка посм хнулася. Я ж ще намагався
зор єнтуватися, звикнути до обстановки, знайомої та незвичної одночасно.
Маккенз подивився на годинник.
- Так. Мен взагал час в управл ння. Як зак нчите, зателефонуйте, я вас
п дкину назад.
Інспектор п шов, ж нка запитливо глянула на мене в оч куванн вказ вок.
— Кхм-м… То ви, отже, патологоанатом? - Запитав я, в дтягуючи час.

Вона знову посм хнулася.
— Поки що н , навчаюсь в асп рантур . Але є над я.
Я кивнув головою. Ми трохи постояли мовчки.
— Хочете подивитись на труп? — нарешт запропонувала Марина.
Н . О н , не хочу!
- Гаразд…
Вона вручила мен лабораторний халат провела через пару важких дверей. За
ними я виявив невелику к мнату, що нагадувала операц йну. Холодно. Т ло лежало на стол з
нержав ючої стал , р зко вид ляючись на тл подряпаного металу. Марина включила
х рург чну люстру, людськ останки постали у вс й своїй жалюг дн й нагот .
Я стояв дивився на те, що колись була ж нка на м'я Салл Палмер. Вт м, в д

неї не залишилося н чого знайомого. Скоротливе почуття полегшення в дразу зм нилося
кл н чної в дчужен стю.
— Отже, почнемо, — сказав я.
***
Ця ж нка бачила найкращ дн . Риси рябої зношеної особи починають втрачати

колишню ндив дуальн сть, зливаються в одне нерозр знене ц ле. Голова схилена,
ж нка наче на своїх плечах несе вагу св ту людей. Вт м, є щось благородне в її смиренност ,
н би вона добров льно взяла на себе непроханий жереб.
Статуя на кам'яному постамент привернула увагу п д час церковної служби. Не можу
сказати, що саме мен сподобалося у ц й нев дом й свят й. Витесана грубо, а скульптор —
нав ть з мого, дилетантського, погляду — мав погане почуття пропорц й. І все ж — чи
п д пом'якшуючим впливом стол ть, чи через щось менш визначальне — в н й було щось
привабливе. Статуя витримала випробування стол ттями, бачила незл ченн дн ,
сповнен радощ в трагед й, що роз гралися б ля її н г. Уважна мовчазна,
вона так стоятиме тут, нав ть коли з пам'ят з труться мена вс х, хто нин живе.
Нагадування про те, що все в дбувається. І хороше та погане.
Прямо зараз думка про це заспокоювала. У стар й церкв прохолодно нав ть теплим
увечер стоїть вологий, затхлий запах. Св тло падає через в траж син ми та
рожево-л ловими плямами; старовинн , погано розкочен скла сидять у перекошених
свинцевих пал турках. Центральний неф нер вно викладений стертими кам'яними плитами, що
перемежовуються стародавн ми надгробками. На найближчому з них вир зано череп; п д
ним якийсь середньов чний каменер з зобразив напис:
Такий, як ти, я колись був.
Таким, як я, ти колись станеш.
Я мимовол задерся на тверд й дерев'ян й лав .
В д кам'яних ст н в дбивався вкрадливий баритон Скарсдейла. Як оч кувалося, то,
що спочатку видавалося за панахиду, стало приводом для насадження принцип в
благочестя в особистому трактуванн поважного пастора. Аудитор я слухала.
— Нав ть зараз, коли ми молимося за упок й душ Салл Палмер за порятунок Л н
Меткалф в д мук, у кожному з нас звучить питання, на яке вс прагнуть в дпов д : «Чому?»
Чому повинно було статися? Чи це кара, що дв молод ж нки наст льки жорстоко вирван з
нашого середовища? Але якщо кара, то кара за що? І кому?
Стиснувши старовинну дерев'яну кафедру, Скарсдейл окинув параф ян похмурим.
поглядом.
— Покарання може впасти на будь-кого з нас, будь-якої мит . І не нам судити чому. Не нам
вигукувати: "Несправедливо!" Господь милостивий, проте не вс мають право чекати в д нього
пощади. Милосердя Боже розточується шляхами прихованими, недоступними. І не повинно нам
нар кати з простого нев гластва.
Тихо виблискують фотоспалахи, поки пропов дник переводить дух. В н дозволив прес бути
присутн м на служб , що посилило почуття нереальност того, що в дбувається. Його зазвичай
нечисленна паства зараз розрослася так, що ось-ось переповнить церкву. До моменту моєї появи майже
вс лави вже були зайнят , мен довелося пробиратися на зади.
Я зовс м забув про панахиду, поки на шляху до Манхема не пом тив б ля церкви натовп.
Маккенз дав мен вод ї похмурого сп вроб тника в цив льному, який явно образився за
нав'язану роль простого таксиста. Коли я вир шив зателефонувати та сказати, що на сьогодн зак нчив,
телефон нспектора виявився вимкненим. Я, однак, записався на в дпов дачев , Маккенз
передзвонив майже одразу.
— Ну, як у вас?
- Передав проби на газохроматограф чний анал з. Коли з'являться результати, я зможу дати
б льш точну оц нку нтервалу, — в дпов в я. — Завтра можна розпочати обстеження скелета.
Ймов рно, це дасть найкраще уявлення про знаряддя вбивства.
— Виходить, у вас поки що н чого немає? — Маккенз здавався розчарованим.
— Марина сказала, що на думку патологоанатома, причиною смерт могли стати
травми голови, а не рана на горл .
— А ви з цим не згодн ?
— Я не говорю, що травми черепа не смертельн . Однак вона все ще була живою, коли їй
перер зали горло.
— Труп зазнав прискореної десикац ї, або зневоднення. Нав ть у ту спеку в н
не зм г би так швидко висохнути без рясої крововтрати. А цього не в дбувається п сля смерт ,
нав ть за перер заного горла.
— Зразки ґрунту в м сц виявлення трупа показали низький вм ст зал за.
Це означало, що там у землю вв бралося не так багато кров . З урахуванням
обсягу, який ринув би з яремної вени, концентрац я зал за мала п дстрибнути до небес.
— Значить, її вбили ще десь.

— А що там з черепними травмами, ви кажете?
— Або вона загинула не через них, або їх завдали посмертно.
Маккенз на хвилину замовк, але я здогадувався, що в н думає. Жах, через як пройшла Салл
Палмер, зараз загрожували Л н Меткалф. І якщо вона ще жива, це лише питання часу.
Якщо не станеться дива.

А поки Скарсдейл почав закруглюватися:
— Дехто з вас може дос запитувати: Що зробили ц дв нещасн .
ж нки, щоб заслужити таку долю?»
В н розв в руками.
- Можливо, н чого. Можливо, сучасн погляди в рн за нашим Всесв том
не стоїть розум, немає всеосяжної мудрост .
В н витримав драматичну паузу. Я запитав, чи не грає преподобний
перед телекамерами
— А може, ми просто н чого не бачимо, дозволивши засл пити себе власним
нев глаством? - продовжив в н. — Нога багатьох з вас не ступала до ц єї церкви роками. Ви
надто зайнят своїм життям, щоб д лити його з Богом. Я не можу стверджувати, що добре знав
Салл Палмер чи Л н Меткалф. Їхнє життя ця церква перетиналися не часто. У мене, вт м,
немає сумн в в: сталася трагед я, вони
жертви. Але ж жертви чого?
Скарсдейл перехилився через кафедру, виставивши голову вперед.
— Ми повинн — кожен з нас винен! - Зазирнути в своє серце. Бо сказав Христос: Що

пос єш, те й пожнеш. І сьогодн ми пожинаємо свої ж плоди. Плоди не просто духовного занепаду
нашого сусп льства, а плоди нашої сл поти та небажання бачити. Зло не зникне просто через те, що
ми вир шили його не пом чати. Тож на кого звернути нам св й погляд? На кому лежить вина?
В н виставив к стлявий палець пов льно обв в їм переповнену церкву.

- На нас самих. Бо ми дозволили цьому зм ю в льно повзати серед нас. Ми -
н хто нший. І зараз ми повинн п днести молитву до Господа, щоб дарував в н нам силу
викинути гада з наших лав!
Запанувала незручна тиша, поки люди намагалися переварити почуте. Вт м,
Скарсдейл не дав їм на це жодного шансу. В н п дняв п дбор ддя заплющив оч , дозволяючи
фотоспалахам пограти т нню на його ф з оном ї.
— Помолимося ж, брати та сестри…
***
Т єї штовханини, що зазвичай можна бачити п сля служби, на вулиц не спостер галося.

Б ля площ стояв пол цейський автофургон, його б лий об'ємний кузов здавався недоречним
водночас викликав страх. Незважаючи на старання преси та присутн сть телекамер, мало хто
зважився дати нтерв'ю. Надто св ж ще рани, надто близьк вони до серця. Одна р ч — дивитися
новини про чуж трагед ї. Брати участь у под бн й трагед ї самому зовс м нше.
Так що журнал сти намагалися закидати людей питаннями, зустр чаючи лише
вв чливо-стриману реакц ю, що н трохи не прояснювала картину. Кр м парочки винятк в,
Манхем повернувся своєї колективної спиною до зовн шнього св ту. Як не дивно, Скарсдейл
виявився одним з тих, хто в дгукнувся на прохання дати нтерв'ю. В д такої людини навряд чи
можна оч кувати нтересу до самореклами, але зараз, очевидно, в н вир шив, що раз не можна
посп лкуватися з самим дияволом. Судячи з тону його пропов д , Скарсдейл сприймав
те, що в дбувається, як наочну демонстрац ю сенсу свого покликання. У своїх власних
жовтяничних очах в н виглядав ц лком правим був готовий обома подагричними руками
вчепитися за мить урочистост .
Ми з Генр дивилися, як пастор, вийшовши на церковний дворик, пропов дує перед
зголодн лими новинами журнал стами, тод як за його спиною д ти, обл пивши пам'ятник
Д в -мучениц , топтали з в'ял г рлянди, прагнучи потрапити в кадр. Голос Скарсдейла,
хоч невиразно, дол тав до центральної галявини. Тут, п д старим каштаном, я пом тив
Генр , який чекав мене, коли вийшов на вулицю п сля служби. В н кисло посм хнувся.
— Ви не змогли потрапити усередину? — спитав я, п дходячи ближче.

— Нав ть не пробував. Так, я хот в висловити свою повагу, але будь я проклятий, якщо
збираюся п д гравати пасторському марнославству. Або ж слухати його жовчн марення. Як в н
там висловився? «Божа кара за наш гр хи»? "Ми сам у всьому винн "?
— Щось под бне до того, — визнав я.
Генр пирхнув.
— Манхемов т льки цього не вистачало. Заклик до загальної параної.
Через спину Скарсдейла, захопленого своєю мпров зованою прес-конференц єю,
я бачив, що ряди його затятих прихильник в поповнилися новонаверненими. До особистостей
на кшталт подружжя Гудчайлд разом з мат р'ю Саттон та її сином Рупертом приєдналися т ,
чия нога, як мен здавалося, роками не ступала п д церковн склеп ння. Нагадуючи н мий
хор, люди самозабутньо слухали преподобного, який ц єї мит п дняв голос, намагаючись глибше вбити
свою думку в оч телекамер.
Генр огидно затряс головою.
— Ви т льки подив ться на нього. Як риба у вод . Слуга Божа? Ха! Просто представився
шанс заявити: «Я ж казав!»
— Все ж таки в його словах щось є.
Генр подарував мен скептичний погляд.
—Т льки не запевняйте мене, що в н показав вам стинний шлях.
— Скарсдейл тут н до чого. Але той, хто за цим стоїть, має бути з своїх. Хтось,
добре знайомий зм сцевими краями. І з нами.
— У цьому випадку нехай допоможе нам Бог, бо, якщо Скарсдейл досягне свого, справи п дуть не
на приклад г рше.
- Що ви маєте на уваз ?
— Ви дивилися «Суворе випробування»? П'єсу Артура М ллера про полювання на в дьом у Салем ?
-Т льки по телев зору.

— Так от, це н що в пор внянн з тим, що станеться в Манхем , якщо справи п дуть
дал так само.
Я подумав, що в н жартує, але в погляд Генр читалася повна серйозн сть.
— Дев де, постарайтеся не висуватись. Нав ть без допомоги Скарсдейла незабаром
почнеться обливання навколишн х брудом цокання пальцями. Сл дкуйте, щоб не нарватися
на пастку.
- Ви жартуєте?
— Сумн ваєтесь? Я прожив тут набагато довше, н ж ви, знаю, на що схож наш
добр друз та сус ди. Нож вже точать, см ю вас запевнити.
— Та перестаньте робити з мухи слона!
- Ви так вважаєте?
В н спостер гав за Скарсдейлом, який уже повертався до церкви, висловивши все, що йому
потр бно. Деяк особливо наполеглив журнал сти спробували п ти за преподобним, але, розчеп ривши
руки, на їхньому шляху хрестом встав Руперт Саттон — потужний бар'єр з плот та кров , який н хто не
наважився пробити.
Генр багатозначно глянув на мене.
— Так реч завжди будять у людях найг рш почуття. Манхем — маленьке м стечко.
А в маленьких м стечках живуть др бн душ . Можливо, я надм рно песим стичний. І все одно на
вашому м сц я б остер гся.
В н почекав з хвилину, щоб до мене д йшов сенс його сл в, пот м перев в погляд за
моє плече.
-В таю. Це ваша знайома?
Я обернувся й побачив, що нам усм хається молода ж нка. Темноволоса пампушка,
яку я нод бачив, хоча її мен не знав. Лише коли вона злегка посунулась уб к, я пом тив
поряд з нею Дженн .Ут єї, навпаки, вираз обличчя був дуже
далеким в д веселощ в.
Не зважаючи на гострий погляд Дженн , товстушка зробила крок уперед.
— Здрастуйте, я Т на.
— Радий познайомитись, — в дпов в я, не розум ючи, що в дбувається. Дженн слабо
посм хнулася. Здається, її щось дуже схвилювало.
- Доброго дня, Т на, - сказав Генр . - Як ваша мат нка?
— Дякую, краще. Пухлина майже пройшла. — Вона обернулася до мене. В очах мерехт ли
багатозначн скорки. - Дякую, що проводили Дженн вчора ввечер . Ми
живемо з нею в одному будинку. Приємно знати, що ще не перевелися лицар .

— Е-е… та н чого особливого…
— Я до того, що вам сл д якось зайти до нас. Посид ли б за чарочкою або вечерею... поговорили
б...
Я глянув на Дженн . Вона була вся червона. Здається, у мене починалося щось
ж саме.
— Е-е… кхм-м…
— Скаж мо, у п'ятницю ввечер ?
-Т на, у доктора Хантера завжди ... - Почала було Дженн , проте її подруга пропустила
п дказку повз вуха.
— Ви ж в льн щоп'ятниц ? А якщо хочете, домовимося другого вечора.
— А-а… Н , але…
- От в дм нно! Значить, о восьм й, добре?
Дос посм хаючись, вона взяла Дженн за руку повела. Я дивився їм усл д.
- Це що за новини? - Зац кавився Генр .
- Гадки не маю…
Здається, ситуац я його бавила.
— Та я не знаю!
— Що ж, ви можете про все розпов сти в нед лю за об дом. — Посм шка зникла,
залишивши на обличч колишн й, серйозний вираз. — Т льки не забувайте, що я вам казав.
Уважн ше вибирайте, кому дов ряти. І част ше оглядайтеся.
З цими словами в н взявся за колеса нвал дного кр сла покотив геть.
Розд л 10
У зат нен йк мнат н би плавала музика — фальшив ноти танцювали серед

розв шаних п д низьким стелею предмет в. Майже контрапунктом до звуку б серину темної
р дини — рабиня сили тяж ння прокреслила нер вну дор жку, набираючи швидк сть. У польот
вона перетворилася на деальну сферу, але лише на мить, п сля чого її короткоживуча симетр я
розлет лася бризками.
Л н тупо дивилася, як кров ст кає по руц , пальцями та важкими краплями шльопає
на п длогу. Невелика калюжа, що розпливається, вже посмикнулася в'язкою, що зап кається
пл вочкою по краях. Б ль в д нового пор зу злилася з рештою, стала в дм нною в д них.
Кров розмалювала шк ру абстрактним малюнком жорстокост .
Неструнк звуки спов льнилися затихли, залишивши Л н невпевнено хитатися.
В дчуваючи полегшення, чи не подяку за те, що музика ск нчилася, молода ж нка притулилася
до грубо обтесаного каменю ст ни знову в дчула укус мотузки, що вп'ялася в щиколотку. Н гт
вже з рван за той безпл дний годинник, що вона провела лежачи в темряв , намагаючись
розв'язати цю мотузку. Однак вузол, як ран ше, затягнутий надто туго.
П сля початковим подивом знев рою в такий п дступний напад настала чи не
байдуж сть, пок рн сть дол .Уц й темн йк мнат для неї немає жалост ,Л н це знала.
Жодних шанс в на милосердя. І все-таки вона має спробувати. Долонею прикривши оч в д
р зкого, прожектором св тла, що б'є, вона спробувала роз брати що-небудь у т н , де сид в
спостер гав за нею її тюремник.
— Будь ласка… — Л н ледве вп знала себе; не голос, а скор ше хрип з запеклої
ковтки. — Благаю вас, нав що ви це робите?
Ув дпов дь — тиша, яка переривається лише її власним диханням. У пов тр висить запах
тютюну. Пролунав шаруд ння, неясний звук якогось руху.
Пот м знову заграла музика.
Розд л 11
Четвер став днем, коли на Манхем почав спускатись холод. Н , не в сенс кл мату: погода
продовжувала залишатися такою ж спекотною сухою. Не важливо, чи цей холод став неминучою реакц єю
на недавн под ї або ж насл дком скарсдейл вської пропов д ; психолог чна обстановка у селищ ,
здавалося, пережила пом тне зрушення за одну т льки н ч. Зараз, коли неможливо було звинувачувати
у зв рствах чужинця, Манхем м г повернути погляд лише у св йб к. Крадучи, як зараза, непом тна
спочатку, але вже розноситься першими жертвами, в селище ковзнула п дозр л сть.
Як при будь-як й нфекц йн й хвороб , були т , хто був схильний до неї б льше нших.
Повертаючись з лаборатор ї рано ввечер , я про це ще н чого не знав. Генр погодився знову
мене п дм нити, в дмахнувшись в д пропозиц ї запросити когось на якийсь час.
- Не посп шайте. Мен т льки на користь п де всерйоз попрацювати хоча б разок,

сказав в н.
Яв в машину, в дчинивши вс в кна. Варто було залишити позаду забит дороги, як у пов тр
розлився аромат пилку. Лоскуча солодк сть текла поверх легкого заорання бруду, що п дсихає, очеретяних
заростей. Хоч очерети й в ддавали тухлими яйцями, все одно це куди краще, н жх м чний смор д
детергенту, який, як ран ше, н би липнув до моєї носоглотки. Довгий видався день, б льш сть його
витрачено працювати над останками Салл Палмер. Час в д часу я все ще в дчував дивне почуття
роздвоєност , коли намагався поєднати спогади про повне життя, товариську ж нку з тим набором
к сток, що були виварен в д найменших залишк в м'яса. Вт м, довго думати над цим не хот лося.
На щастя, надто багато було насущних справ, щоб дозволити блукати

думкам.
На в дм ну в д шк ри та плот на к стках збер гаються вс сл ди в д отриманих

ушкоджень. У випадку Салл Палмер деяк з них були лише легкими подряпинами, що не давало
нам н чого. З ншого боку, було три д лянки, де лезо проникло так глибоко, що залишило за собою
закостен лий сл д. Там, де спину Салл обробили п д лебедин крила, по обох лопатках йшли
однаков борозни завдовжки ш сть-с м дюйм в. Кожна зроблена одним швидким помахом. Це випливало
з того, що борозни на к нцях були наст льки глибок , як у середин ; в обох випадках н ж пройшовся
по лопатц дугопод бним, а не тичковим рухом. Спина розс чена, а не проткнута.
За допомогою крих тної електропили я зробив акуратний наскр зний пропил по одн й з
борозенок на повну довжину лопатки. Марина з ц кав стю стежила з-за мого плеча, поки я роздивлявся
поверхн , де н ж прор зав к стку. Рухом руки я запросив пом чницю п д йти ближче.
— Бачите, як торц гладк ? Це означає, що на лез не було хвильового заточення чи зазубрин.
Нахмурившись, вона придивилася.

- Зв дки Ви знаєте?
— Бо накше залишається характерний сл д. Начебто розпилу
циркулярною пилкою.
— Значить, це не хл бним ножем?
-Н . Вт м, знаряддя було дуже гострим. Бачите, як чист та ч тко
окреслен краї? І дуже глибокий сл д. Чотири-п'ять м л метр в у середин .
— Виходить, н ж великий?
- Я б сказав. Щось на зразок здорового кухонного ножа чи тесака, яким орудують м'ясники. Т льки
мен здається, це скор ше великий мисливський н ж. У них лезо важче та жорстк ше. Н ж при удар
не з гнувся не тремт в. І розр з сам собою дуже широкий. М'ясн нож набагато тонш .
Застосування такого ножа, кр м ншого, добре узгоджується з очевидними навичками

мисливства вбивц , хоча про це я замовчав. Я зробив зн мки та зам ряв обидв лопатки, п сля
чого перейшов до третього шийного хребця. Коли перер зали горло Салл Палмер, к стка тут
постраждала найб льше. Тут форма сл ду нша, майже трикутна. Удар, а чи не розр з. Вбивця
тицьнув їй у горло в стрям, пот м розпоров трахею сонну артер ю.
-В н правша, - сказав я.
Марина запитливо подивилася на мене.
—Д ра в хребц глибша з боку л вої руки, пот м сходить нан вець праворуч. Ось як в н
вчинив. — Ткнувши пальцем соб в шию, я зобразив, наче перер заю горло. - Зл ва направо. Зв дси
припущення, що в н правша.
— А чи не м гв н хльоснути на розмах? Як би тильною стороною долон ?
— При цьому було б швидше розтин, як на лопатках.
- А якщо ззаду? Скаж мо, щоб не облитися кров'ю?
Я похитав головою.
- Без р зниц .В нм г стати ззаду, але й у цьому випадку йому все одно довелося б
завести руку з протилежного боку, ткнути в шию ножем смикнути його назад. В ншому випадку н ж
довелося б встромляти, а не тягнути на себе. Занадто незручно, та й на к стки залишився б нший сл д.
Марина замовкла, обм рковуючи почуте. Погодившись з моїми доводами, вона кивнула.
— Спритно у вас виходить.

Н , подумав я. Просто дещо залишається в голов , коли вдосталь надивишся на
так реч .
— Чому ви кажете «в н»? — раптом спитала Марина.
- Пардон?
— Розм рковуючи про вбивцю, ви весь час кажете, н би це чолов к. Однак
св дк в немає, а труп наст льки розклався, що ми не знайшли жодних ознак зґвалтування. От
я й думаю, чому ви так вир шили. — Вона збентежено знизала плечима. -
За звичкою чи пол ц я щось знайшла?
Про це я не думав, хоча вона мала рац ю. Я автоматично припустив, що вбивця – чолов к. Поки
що все вказувало саме на це: ф зична сила, стать жертв. Вт м, я сам здивувався, що з ходу зробив таке
припущення.
- Сила звички. Звичайна справа. Вт м, зараз я н в чому не певен.
Вона подивилася на к стки, як ми дос вивчали з такою кл н чною
усунення.
— Я теж гадаю, що це чолов к. Спод ватимемося, мерзотника сп ймають.
Розм рковуючи над її словами, я мало не змарнував останню деталь. Справа в
те, що я розглядав хребець п д яскравим св тлом через м кроскоп з низькою розд льною здатн стю. І
т льки коли я вже був готовий в д рватися в д окуляра випростатися, в оч кинувся
крих тний чорний шматочок, що лежав у сам й глибин отвору, зробленого к нчиком ножа. Спочатку
я вир шив, н би перед мною залишок гнилої б отканини, хоча н , не схоже. Я обережно виколупав його
назовн .
- Що це? — спитала Марина.

- Гадки не маю. — Однак мене охопило збудження. Не важливо, що це за
шматочок, але потрапити сюди в н м г лише на к нчику ножа вбивц . Можливо, н чого
важливого?
Може бути.
Я над слав знах дку в лаборатор ю на спектрограф чний анал з, тому що сам не мав
н потр бного досв ду, н обладнання, п сля чого взявся за виготовлення г псових зл пк в
ножових сл д в на к стках. Якщо будь-коли буде знайдено цю зброю, її стане можливим
дентиф кувати, просто поєднавши з зл пками. Перев рка така ж переконлива, як
туфелька для Попелюшки. Ну ось, майже все зак нчено. Залишилося лише зачекати на
результати. Не т льки щодо знайденого шматочка, а ще й щодо проб, взятих на день ран ше.
Ми отримаємо точний нтервал часу з моменту смерт на цьому все. Буде пок нчено з моєю
роллю в дол Салл Палмер, хоч я виявився набагато ближчим до неї п сля смерт , н ж за
життя. Тепер я зможу повернутися назад до свого звичного снування, знову заб'юся в
дальн й кут.
Така перспектива зовс м не принесла оч куваного полегшення. А може, я вже тод
п дозрював, що справа виявиться набагато складн шою.
Я т льки-но встиг вимити обсушити руки, як у сталев двер постукали.
Марина п шла в дчиняти повернулася разом з молодим пол цейським. У мене
тьохнуло серце, коли я побачив у його руках картонну коробку.
— В д старшого сл дчого Маккенз .
Пол цейський почав озиратися, не знаючи, куди поставити свою ношу. Я махнув рукою в
б к порожнього металевого столу, заздалег дь знаючи, що знаходиться усередин .
— В н хоче, щоб ви зробили т сам тести. Каже, що ви знаєте, — сказав
пол цейський. Коробка не виглядала надто важкою, проте обличчя пол смена
почервон ло, в н здавався захеканим. А може, хлопець просто намагався затримати подих.
Запах уже ставав пом тним.
Пол цейський посп шив геть, коли я взявся в дчиняти коробку. Там, загорнутий у
пл вку, лежав собака Салл Палмер. Я зрозум в, що Маккенз хот в, щоб я пров в той самий
анал з летких жирних кислот, як її господин . Якщо — це було схоже —
собаку вбили п д час викрадення, то отриманий нтервал з моменту смерт скаже нам, коли
зникла Салл . І ск льки часу її тримали живими. Жодної гарант ї, що вбивця зробить те саме
з Л н Меткалф, але ми принаймн прикинемо ймов рну тривал сть її виживання.
Думка непогана. На жаль, н чого не вийде. Б ох м чн процеси в собачих трупах

не зб гаються з людськими, тому будь-як з ставн проби виявляться безглуздими. Коли
пощастить, то можна буде перев рити, чи не тим ножем зар зана в вчарка. Навряд чи це зм нить
курс розсл дування, проте перев рку треба провести у будь-якому раз .
Я збудував Марин сумну м ну.

— Схоже, сьогодн працюємо доп зна.
Вт м, зрештою, справа не зайняла ст льки часу, ск льки я думав. Тварина була
набагато меншою за розм ром, що полегшило нам життя. Я зробив необх дн рентгенограми,
пот м поклав труп варитись у розчин детергенту. Завтра, коли я приїду до лаборатор ї, у баку не
залишиться н чого, окр м скелета. Душу зачепила думка, що останки Салл та її собаки
знаходяться в одн й к мнат , але я так не зрозум в, засмучує це мене або, навпаки, заспокоює.
Низьке сонце почало обстр лювати мене рикошетом, примушуючи гор ти озерну воду,
коли я звернув на з'їзд, що йшов пологим схилом до селища. Жмуря оч , я скинув
з чола на н с сонячн окуляри раптом пом тив силует ж нки, що йшла мен назустр ч узб ччям.
Як дивно, що вона раптом виявилася так близько... Через сл пуче сонце я не одразу розглед в
обличчя мало не проїхав повз. Я загальмував повернувся назад, поки не зр внявся з нею
в дкритим в кном.
- Вас п дкинути додому?
Л нда Йейтс оглянула дорогу праворуч л воруч, немовби роздумуючи, як в дпов сти.
- Вам у нший б к.
— Це др бниц ,к лька хвилин. Забирайтеся.
Я перехилився через сид ння в дчинив дверцята. Вона все ще вагалася, я сказав:
— Адже в д мене зовс м недалеко, а я так так збирався в дв дати Сема.
Схоже, згадка мен сина вплинула, вона с ла в машину. Пам'ятається,
я ще зазначив про себе, як близько до дверей Л нда трималася, хоча на той час не став над цим
роздумувати.
— Ну, як в н? - Запитав я.
- Краще.
— До школи вже п шов?
Вона смикнула плечем.
- Який сенс? Вони завтра зак нчують.
Правильно. Я зовс м втратив рахунок часу забув, що школа ось-ось закриється на довг
л тн кан кули.
- А як Н л?
Вперше на її обличч промайнуло щось на зразок посм шки. Але посм шки г рк .
-В н в порядку. Зовс м у батька.
Схоже, як сь с мейн тонкощ , як краще не ч пати.
- Ви з роботи? - поц кавився я. Мен було в домо, що нод вона
п дробляла прибиральницею у пар селищних магазин в
— Із супермаркету. — Наче показуючи доказ, вона показала мен
пластиковий пакет.
— Чи не п зно для покупок?
Вона стр льнула в мене поглядом. Зараз т льки сл пий не пом тив би її нервозност .
— Комусь треба це робити…
—Ах ба… — я на мить затнувся, нагадуючи м'я її чолов ка, — Гарр не м г вас
п дкинути?
Вона знизала плечима. Очевидно, у їхн йс м'ї такий вар ант нав ть не розглядався.
— Не знаю, чи правильно нин повертатися додому поодинц .
Знову колишн й, боязкий погляд. Здавалося, вона нав ть щ льн ше притиснулася до дверцят.
- Все в порядку? — спитав я, хоч починав уже розум ти, що справа погана.
- Так.
— Ви якось нервуєте…
— Просто… хочеться швидше додому, от все.
Вона судорожно вчепилася в край в дкритого в кна. Того й дивись, вистрибне.
- Послухайте, Л ндо, що в дбувається?
- Н чого.
Занадто швидка в дпов дь. Із зап зненням, та все ж до мене почало доходити.
Вона перелякана. І боїться саме мене.
- Якщо хочете, я зупиню машину. Можете повернутися п шки, т льки скаж ть,
звернувся я до неї, обережно шукаючи слова.
Судячи з її погляду, я мав рац ю. І тут я пригадав, з яким небажанням вона с дала
в машину. Але, чорт забирай, я ж не якийсь там незнайомець! С мейний л кар з моменту
своєї тут появи. На моїх очах Сем перехвор в на свинку на в трянку; саме я порався з
зламаною рукою Н ла. Лише дек лькома днями ран ше я був у них у будинку, на кухн , коли хлопц
зробили своє страшне в дкриття, що дало поштовх ус м под ям. Та що в дбувається, зрештою?
Секундою п зн ше вона похитала головою. Схоже, напруга спала, хоч далеко не до

к нця.
—Н -н , все гаразд.
— Та я не звинувачую вас за таку обережн сть. Я т льки подумав, чи не надати послугу.
— Так-так, дякую, просто…
- Так?
- Нема н чого. Лише чутки.
Аж дос я пояснював її повед нку загальною тривогою. Якщо завгодно, загальною
недов рою до вс х та кожного через под ї у селищ . Зараз же в мен почало наростати занепокоєння,
що за цим стоїть щось ще.
- Що за чутки?
— Кажуть… н би вас заарештували…
Ого! Чого-чого, а от цього я н як не оч кував!
— Не гн вайтесь, — додала вона, наче я м г звинувачувати в усьому її одну. - Просто
безглузд пл тки…
— Якому дурню взагал могло спасти таке на думку?! - закип'ятався я.
Л нда нервово перебирала пальцями, вже боячись не мене, а тих сл в, що має бути.
сказати.
- Вас не було на прийом . І люди кажуть, що за вами приїжджала пол ц я, що вас забрав той
нспектор. Ну який у них головний.
Тепер усе зрозум ло! Справжн х новин немає — ось, будь ласка, у порожнечу одразу ж ринули
чутки. А я, погодившись допомогти Маккенз , виставив себе м шенню, сам того не бажаючи. Така
безглузд сть, хоч см йся. Та т льки зовс м не см шно.
Ц єї хвилини я пом тив, що ось-ось проскочу повз її хату. Я пригальмував, ще надто
приголомшений, щоб п дтримувати розмову.
— Не гн вайтесь, — повторила Л нда Йейтс. - Я просто подумала ... - І вона замовкла, не
зак нчивши фрази.
Я спробував збагнути, що їй таке сказати, щоб не виносити свою минулу
життя на наступн пересуди всього селища.
— Розум єте, Л ндо, я допомагав пол ц ї. У сенс працював з ними. Свого часу я був… е-
е… кимось на зразок експерта. До того, як сюди приїхав…
Л нда слухала, проте я не був певен, якою м рою вона розум є мої слова. З
з ншого боку, вона принаймн вже не здавалася готовою вистрибнути з машини.
— Їм була потр бна моя порада, — в в дал я. — Ось чому я був в дсутн й на прийом .
Що я ще м г сказати? За хвилину Л нда в двернулася до в конця.
— Я знаю, це через нього. З-за селища нашого, — вирвалось у неї втомлено. Вона
в дчинила дверцята.
— Хот лося б глянути на Сема, — сказав я.
Л нда кивнула головою. Ще почуваючись не у своїй тар лц ,яп шов за нею по дор жц .
Усередин будинку туманно похмуро п сля яскравого веч рнього св тла на вулиц .У
в тальн телев зор видавав какофон ю звук в та фарб. За ним спостер гали чолов кЛ нди та її
молодший син; чолов к стулявся в кр сл , а хлопчик лежав на живот перед екраном.
Обидва озирнулися, коли ми вв йшли. Пот м Гарр Йейтс повернув голову до дружини, мовчки
вимагаючи пояснення.
—Л кар Хантер п дкинув мене додому, — сказала вона, метушливо викладаючи.
покупки. Занадто метушливо. - В н хот в подивитися, як Сем.

Схоже, Гарр не м г збагнути, як реагувати. Костлявий чолов к тридцяти з чимось рок в,
засмиканий дикий, як в чний невдаха. В н пов льно встав, не знаючи, куди под ти руки.
Вир шивши не в татися з мною, Гарр засунув їх у кишен .
- Не знав, що ви збиралися зайти, - сказав в н.
— Я й сам не знав. Але коли так справи творяться, я не м г дозволити Л нд йти додому
поодинц .
Гарр спалахнули щоки, в нв двернувся. Я порадив соб не напирати, бо
як за будь-як вигран мною окуляри доведеться розплачуватись Л нд п сля мого в дходу.
Я посм хнувся до Сема, який спостер гав за нами з п длоги. Та обставина, що в н сид в
вдома л тнього вечора, говорило саме за себе, хоча виглядав хлопчина краще, н ж минулого
разу. Коли я почав розпитувати, чим в н збирається зайнятися в кан кули, Сем нав ть разок
усм хнувся, на секунду нагадавши колишнього жвавого хлопчика.
- Мен здається, справи йдуть на виправлення, - сказав я Л нд п зн ше на кухн .-
Початковий шок пройшов, тож в н, мабуть, незабаром стане колишн м Семом.
Вона кивнула, але якось неуважно. Щось її мучило.
— Коли я… в машин … — почала вона.
— Ну, що ви… Я нав ть радий, що ви мен сказали.
Н коли мен не спадало на думку, що у людей може виникнути нев рне враження.
А даремно. Т льки минулого вечора Генр попереджав мене, мовляв, будьте обережн . Я думав, в н
згущує фарби, але, очевидно, селище Генр знав куди краще за мого. Прикро. І не так через мою
легковажн сть, як через те, що це селище, частиною якого я себе вважав, було готове при
перш й нагод подумати найг рше.
Вт м, нав ть у ту хвилину мен сл д було б збагнути, що найг рше завжди може

перевершити будь-як побоювання.
Обстановка кухн знову перенесла мене того дня, коли я побував тут останн й
раз в. Тут я згадав, що збирався у Л нди дещо спитати.
- У нед лю, коли Н л з Семом знайшли т ло, - почав я, кинувши погляд на двер в
в тальню, щоб переконатися, чи вона закрита, — ви згадали, що знали, н би це Салл Палмер,
оск льки бачили сон про неї.
Л нда поралася б ля раковини, обпол скуючи чашки.
— Просто зб г, я гадаю.
- Тод ви сказали по- ншому.
- Я була засмучена. Мен взагал не сл д було н чого говорити.
—Л ндо, я не намагаюся над вами якось пожартувати, просто…
"Просто" що? Я вже й сам не знав, що хот в з'ясувати. Але раз почав…
— Загалом я хот в спитати… А ви не бачили нших сн в? Про Л н Меткалф?
Л нда завмерла б ля миття.
—Ябн коли не подумала, що людей на зразок вас може ц кавити щось под бне.
— Проста ц кав сть.

Вона подарувала мен дуже уважний погляд. Зважує, оц нює. Стало не по соб . Пот м
смикнула головою: "Н ". І додала про себе пару сл в, але так тихо, що я не одразу їх роз брав.
Т льки я з брався розпитати її детальн ше, як в дчинилися двер . Гарр Йейтс стояв у
отвор п дозр ло розглядав нас.
— Я думав, що ви зак нчили.
— Так, уже збирався йти, — в дпов в я.
В нп д йшов до холодильника, в дчинив його. На магн т , косо прил пленому на

дверцятах, що ржав ли по краях, видн вся напис: «Почни день з посм шки». А п д нею
скелящ й зуби крокодил. Гарр вийняв банку пива роздрукував його. Мов мене не було поруч, в н
зробив довгий ковток , опускаючи руку, глухо в дригнув.
— То я п шов? - Сказав я Л нд . Вона нервово кивнула.
Її чолов к стежив за мною з в кна, поки я повертався до свого лендроверу. Дорогою до селища я
м ркував над словами Л нди Йейтс. Негативно в дпов вши на запитання про сни з Л н Меткалф, вона
додала ще дещо. Усього два слова, як були вимовлен так тихо, що я ледве почув їх: «Ще рано».
***
Як б безглузд чутки про мене не ходили, я не м г не звертати на них уваги.

Зрозум ло, що пл тки краще зустр ти в ч-на-в ч, поки шепоток не перер с у щось г рше, але,
прямуючи до «Баранця», я все-таки в дчував дос незнайоме погане передчуття. Г рлянди на
пам'ятнику Д в -мучениц вже з в'яли, похилившись головками мертвих кв т в. «Спод ваюся,
це не ознака», — сказав я соб , проїжджаючи повз пол цейський автофургон, припаркований на
центральн й площ . Всередин , залит веч рн м сонцем, сид ли двоє нудьгуючих пол цейських,
як кинули в м йб к байдужий погляд. Я зупинився б ля кабачка, зробив глибокий вдих
штовхнув двер .
Перше, що я подумав, ступивши всередину: Л нда переб льшувала. Люди кидали
погляди в м йб к, проте все супроводжувалося звичайними кивками та ншими прив таннями.
Можливо, досить стриманими, хоча цього сл д було оч кувати. Веселитися та жартувати н хто
поки що не збирався.
Я пройшов до ст йки та замовив пива. У кутку стояв Бен Андерс, зайнятий бес дою по
моб льного. Перервавши розмову, в нв тально махнув рукою. Як завжди, Джек неквапливо
нац див мен в склянку пива, задумливо споглядаючи, як золотиста р дина жене вгору п ну. «Мабуть,
застереження Генр зроблен не за адресою, — подумав я з полегшенням. — Люди мене таки знають!»
І тут осторонь хтось кашлянув.
— Виїжджали кудись?
То справд був Карл Бреннер. Повертаючись до нього, я пом тив, що в кабачку запанувало
мовчання. "Мав рац ю Генр ", - зрозум в я.
— Кажуть, вас останн пару дн в щось не було видно, — в в дал Бреннер. за
його роздратованому обличчю з набряклими в ками стало ясно, що в н нап дпитку.
- Так мабуть.
- Чому так?
— Щось треба було зробити. — Як би я не хот в об рвати пересуди, я не дозволю
загнати себе у кут. Або дати ще б льше привод в для пл ток.
— А я чув накше. — У його очах жовтим вогнем гор ла зл сть, що нишпорила в пошуках мети.
— Чув, що за вами приходила пол ц я.
Стало вже зовс м тихо.
- Була справа.
- І чого вони хот ли?
— Поради хот ли.
- Поради? — В н нав ть не спробував приховати подиву. — Якої такої поради?
— Це ви сам запитаєте.
- Я тебе запитую.
Зл сть нарешт знайшла точку опори. Я обв в очима к мнату. Дехто уткнувся в
свою випивку. Інш вирячилися на мене. Вирок ще не ухвалено, але це справа часу.
- Якщо кому є що сказати, нехай викладає, - сказав я якомога спок йн ше
став впритул дивитися присутн мув ч , поки вони не почали один за одним
в двертатися.
— Коли нших не знайдеться, я скажу. — Карл Бреннер п дв вся на ноги. В н одним
ковтком махнув усе, що залишалося у склянц , грюкнув їм об ст л. — Ти в них…
— Я б на твоєму м сц застер гся.
Б ля мене з порожнеч з'явився Бен Андерс. Я був радий його бачити, не просто за
обнад йлив габарити, але й за п дтримку, якої мен так бракувало.
- Не л зь, - сказав Бреннер.
— А я й не л зу. Хот в просто зупинити, бо як би не довелося тоб завтра
пошкодувати про свої слова.
— Не збираюся н про що шкодувати.

- Прекрасно. Як Скотт, до реч ?
Питання трохи остудив запал Бреннера.
- Чого?
- Тв й брат. Як у нього з ногою? Яку л кар Хантер п дл кував того вечора?
Бреннер зн тився. В дпов в похмуро:
- Нормально.
— Як добре, що наш л кар не бере плати за понаднормов , — дов рливо сказав Бен. В н
обв в очима к мнату. — Насм люсь сказати, б льш сть з нас має причини бути йому за це вдячними.
В н витримав паузу, ляснув кулаком по долон обернувся до ст йки.

— До реч , Джеку, коли у вас знайдеться хвилинка, я повторив би ще по одн й.
Здавалося, хтось в дчинив в кно по кабачку пройшов осв жаючий в терець.
Атмосфера почала очищатися, люди заворушилися, знову почулася мова. Дехто виглядав трохи
засоромлено. Я в дчув, як по хребту ст кають крапл поту. Але зовс м не через спеку в задушливому
бар .
- Хочеш в ск ? - спитав Бен. — Схоже, тоб не завадить.
-Н дякую. А ось тоб яв зьму.
- Та не треба…
— Я тоб зобов'язаний значно б льшим.
— Кинь. Цим ублюдкам просто треба було пам'ять прочистити. — В н кинув косою
погляд у б к Бреннера, який похмуро витр щався в порожню склянку. — А от зц єю сволотою
треба роз братися по-серйозному. Я майже на вс сто впевнений, що в н нишпорить у запов днику
по гн здах. Як з Червоної книги. Зазвичай, як т льки пташенята виведуть, проблем немає, проте ми
почали втрачати дорослих птах в. Болотяний лунь, нав ть випий... Я його ще не п дловив, але
недалекий той день...
В н усм хнувся Джеку, коли той поставив перед ним п нту:
- Дякую.
Зробивши довгий ковток, в н схвально з тхнув.
— То й чим же ти займався? - В н скосив на мене око. — Не хвилюйся, я просто з ц кавост . Хоча в
тебе явно як сь справи на боц .
Я вагався в нер шучост , але Бен чесно отримав право знати. І я йому все
в дкрив, не вдаючись, проте, подробиц .
—Н чого соб … — сказав в н.
— Зараз ти розум єш, чому я н чого не говорю. Точн ше, не говорив, - додав
я.
— Ти впевнений, що про це не варто розпов сти вс м ншим? Викласти все як
є?
- Н , не думаю.
— Якщо хочеш, то я проведу роботу. Пущу чутку, чим ти займався.
Сенс начебто є. З ншого боку, якось проти вовни. Н коли я не розпов дав про свою роботу,
а стар звички насилу в дмирають. Можливо, я просто затятий, все-таки й у мертвих, як в живих, є
право на особист таємниц . Варто т льки поповзти чуткам, чим я займався, як к нця-краю не буде
нездорової ц кавост . І я не впевнений, що Манхем зрад є, д знавшись про неортодоксальн
заняття свого л каря. Я добре розум в, що в очах декого з мешканц в обидв мої профес ї навряд
чи вживуться.
— Н , дякую, — в дпов в я.
- Тоб вир шувати. Та т льки пл ткувати не перестануть.
Нехай я й так усе розум в, п д серцем занудило. Бен знизав плечима.
- Вони перелякан ; знають, що вбивця хтось з м сцевих, проте хочуть, щоб ним
виявився чужинець.
— Я не чужинець. Я мешкаю тут три роки. — Не встигнувши домовити, я зрозум в,
наск льки фальшиво пролунали слова. Нехай я д йсно живу працюю в Манхем , але я не маю
права вважатися своїм. Доведення? Щойно пред'явлено.
- Неважливо. Ти м г би прожити тридцять, , як ран ше, залишишся «м ським».
А як д йде до крайнощ в, то люди на тебе пальцем почнуть показувати: "Інородець!"
— У такому раз немає жодної р зниц , чого б я не казав, правда? Т льки я не
думаю, щоб ус люди виявилися такими…
- Н не все. Досить жменьки. — В н посерйозн в. — Спод ватимемося, що
душогубця скоро сп ймають…
П сля цього я залишався в паб недовго. Пиво здавалося кислим несв жим, хоч я й
знав, що збер гають його чудово. Коли я думав про те, що сталося, то все ще в дчував он м ння,
як буває за секунду до приступу болю при пораненн . Коли вона нарешт ринула в душу, мене
потягло додому.
В д'їжджаючи в д кабачка, я побачив Скарсдейла, який виходив з церкви. Може,
мен здалося, але преподобний, розмашисто крокуючи, н би став зростаючим. Єдиний з ус х
жител в, хто просто розкв т на тл под й, як застали селище зненацька. «Трагед я страх
— два в рн засоби перетворити церковну ризу на обладунки героя дня», — подумав я й сам
засоромився. В н лише робив свою роботу, як я. Особиста неприязнь до Скарсдейла не
повинна тенденц йно забарвлювати мої думки. Бог св док, з мене вистачить упереджень за
цей веч р.
Сов сть змусила п дняти руку у прив танн , коли ми пор внялися.
Преподобний глянув мен в оч , на мить здалося, що в н не з йде до в дпов д . Однак
пот м Скарсдейл трохи пом тно клюнув п дбор ддям.
Я не м г позбутися в дчуття, що в н знав, чим зайнят мої думки.
Розд л 12
До п'ятниц журнал стська когорта почала розпадатися. В дсутн сть подальших под й
означала, що Манхем уже втрачав свою владу над в тряною пресою. Якщо щось трапиться, репортери
повернуться назад. А тим часом Салл Палмер Л н Меткалф будуть дюйм за дюймом поступатися м сцем
у газетних колонках, потихеньку зникати з телерад оновостей, поки їхн мена взагал не
з труться з сусп льної св домост .
Вт м, я, коли їхав до лаборатор ї того ранку, розм рковував не про р дшаючий натовп з
св ту засоб в масової нформац ї, не — на м й сором — про власне жертви. Нав ть потряс ння в д
в дкриття, з якою п дозр л стю дивляться на мене в селищ , тимчасово в д йшло на задн й
план. Н , душу гризло щось прозаїчне.
Майбутня вечеря в будинку Дженн Хаммонд цього вечора.
Я сказав соб , що це н сен тниця, др бниц . Що вона – а точн ше, її подруга Т на – просто
доброзичлива людина. Коли я жив у Лондон , запрошення на вечерю вважалося лише знаком вв чливост ,
що надається приймається без особливих емоц й. "Тут те саме", - вселяв я соб .
Однак самоумовляння не допомагали.

Яжб льше не в Лондон . Моє соц альне життя обмежилося малозначними розмовами з
пац єнтами або склянкою пива в кабачку. До реч , про що ми взагал збираємось розмовляти? Зараз у селищ
одна лише тема, та й та навряд чи п дходить для невимушеної заст льної балаканини
малознайомих людей. Особливо якщо до них теж долет ли чутки на м й рахунок. Я пошкодував, що не
зрозум в сказати "н "ув дпов дь на запрошення. У голову нав ть закралася дея
зателефонувати п д якимось приводом
в дмовитись.
Вт м, хоч би як дратувала думка про вечерю, я так не подзвонив. І цей факт турбував не менше.
Тому що за вс ма роздумами стояло неприємне почуття, усв домлення того, чому я насправд так
нервуюсь. Тому що знову доведеться побачити Дженн .В дц єї думки в душ п днялася каламутна завись,
емоц йний мул, який я хот в би не ч пати. Серед цих донних в дкладень було почуття провини.
Наче я готувався порушити клятву в рност .

Звичайно, я розум в: думка см ховинна. Я всього-на-всього збираюся зайти в гост .З
того вечора, коли один п'яний комерсант не впорався з керуванням свого «БМВ», минуло майже чотири
роки, весь цей час я добре, нав ть надто добре, знав, що в рн сть збер гати нема кому.
Проте н чого не допомагало.

Тож не можу сказати, н би, залишивши машину на парковц та с вши в л фт, я був повн стю
налаштований на роботу. П дштовхуючи сталев двер моргу, я спробував взяти себе в руки, зосередитися.
Марина вже на м сц . Двер ще гойдалися на петлях, коли моя асистентка пов домила:
- Прийшли результати.
***
Маккенз похмуро розглядав наш зв т.

-Ц лком. Анал зп дтвердив, що "в к" трупа Салл Палмер становив дев'ять д б на момент
виявлення.
Ми розмовляли в оф с у лаборатор ї. Взагал -то, зателефонувавши Маккенз ,я

запропонував над слати результати електронною поштою, але в н сказав, що зайде сам. Отже, тепер
нспектор ставив питання прямо в обличчя.
- Наск льки це над йно?
— Ам нокислотний анал з дає похибку плюс-м нус дванадцять годин, краще за метод ви не
знайдете. Не можу назвати вам точний час убивства, хоча беруся стверджувати, що це трапилося десь м ж
полуднем у п'ятницю та суботн м ранком.
- І що, точн ше сказати не можете?
Я зум в стримати себе в руках. Адже весь ранок я витратив на ІПС-р вняння. Не
Так просто в результатах анал зу врахувати середню температуру вс нш кл матичн
показники за т дн , коли т ло Салл Палмер пролежало на в дкритому пов тр . Найб льша
таємниця життя, зведена до банальної математичної формули.
- Вибачте, н . У той же час, враховуючи решту фактор в — личинки так
дал , я практично переконаний, що смерть настала в середин цього д апазону.
— Отже, оп вноч з п'ятниц на суботу. Причому за три дн до того її бачили
у кабачку на свят . — Маккенз насупився, роблячи висновки. — А чи не можна так само сказати про
в вчарку?
—Х м чн процеси у собачих трупах в др зняються в д людських. Анал з
зробити можна, хоч в н нам н чого не дасть.
- Чорт, - пробурчав Маккенз . — Але ви все одно думаєте, що собака був мертвий довше?
Я знизав плечима. Адже що я мав для роботи? Загальний стан трупа

тварини та характер д яльност комах навколо нього, а так реч навряд чи можна назвати точною
наукою.
— Майже певен. Як м н мум на дв -три доби ран ше.
Маккенз прикусив нижню губу. Я знав, що в н думає. П шла третя доба з моменту зникнення
Л н Меткалф. Нав ть якщо злочинець насл дував колишню схему весь цей час десь її тримав, зараз ми
п д йшли до ендшп лю. Хоч би як збочен плани не будував убивця, вони ось-ось зд йсняться до
к нця. Або вже зд йснились.
Якщо т льки Л н не знайдуть ран ше.
— Ще ми маємо дан анал зу щодо речовини, виявленої в тр щин хребця
Салл Палмер. Тобто там, де залишився сл дв д ножа, додав я, дивлячись у свою коп ю зв ту. -
Вуглеводневий комплекс. Досить складний за складом: близько в с мдесяти в дсотк в вуглецю, десяти
в дсотк в водню плюс невелик дом шки с рки, кисню, азоту та м кроелемент в на кшталт розс яних
метал в та нше.
- Що означає…
— Дьоготь. Звичайний або садовий дьоготь. Можна купити в будь-як й господарськ й крамниц або
магазин для любител в робити.
— Це вже краще.
Щось замерзло в закутках мого мозку; м ж синапсами проскочила якась слабка скра, викликана
темою, що т льки що обговорювалася. Я спробував дотягтися до неї, але спроби виявилися марними.
- Ще що-небудь? - спитав Маккенз , х д моїх думок безповоротно заплутався.

- Начебто н . Проте залишається досл джувати сл ди в д ножа на хребт собаки. Якщо
пощастить, знайдемо доказ, що те саме знаряддя вбивства ф гурувало в обох випадках. І на цьому я
зак нчу.
Було видно, що Маккенз на це чекав, нехай спод ваючись на б льше.
— А як з вашого боку? Зрушення є? - Запитав я.
В дпов дь була зрозум ла хоча б з того, наск льки замкненим стало обличчя Маккенз .
— Проробляємо деяк верс ї, — сухо в дпов вв н.

Я промовчав. Через секунду в нз тхнув.
— Ми не маємо н п дозрюваних, н св дк в, н мотиву. Тож короткою в дпов ддю
буде "н ". Обх д по будинках н чого не дав, хоча ми знову почали пошуки, все одно змушен
рухатися пов льно через можлив пастки. А охопити таку м сцев сть – завдання неможливе.
Половина територ ї — одне прокляте болото, а ск льки тут л с в та канав, одному Богов в домо.
Маккенз знову розчаровано похитав головою.

— Якщо в н вир шив серйозно сховати труп, ми навряд чи його знайдемо.
— Виходить, ви вважаєте, що вона мертва.
Втомлений погляд у в дпов дь.
— Ви сам брали участь у багатьох розсл дуваннях. Як часто нам вдається застати жертви
живими?
- Таке буває.
- Так, буває, - погодився в н. - Як в лотереї. Якщо чесно, я поставив би б льше на шанс
виграти в лотерею, н ж на виживання Л н Меткалф. Н хто н чого не бачив, н хто н чого не
знає. Експерти-крим нал сти теж не знайшли корисних доказ вн там, де її викрали, н там, де виявили
труп Салл Палмер. Жодних зач пок п сля опрацювання крим нальної картотеки та реєстру
статевих злочин в. Все, що є, це пара припущень: по-перше, п дозрюваний досить сильний в хорош й
ф зичн й форм ; по-друге, має непоган мисливськ навички.
— Так-так, на цьому далеко не поїдеш…

Маккенз г рко реготав.
— Я б так сказав. От якби йшлося про якийсь академ чний центр
на кшталт М льтон-Кейнса, тод нша р ч. Але у цих м сцях полювання — форма снування. Люди
нав ть не звертають на мисливц в уваги. Н , нашому хлопчику, ким би в н не був, дос вдається
триматися поза увагою пол цейського радара.
— Як справи з психолог чним портретом?
- Та ж проблема. У нас просто не вистачає факт в. Єдиний портрет, який зум ли побудувати
психологи, туманний наст льки, що просто непотр бний. Йдеться про людину, яка звикла до життя на
св жому пов тр , у добр йф зичн й форм , досить розумн й водночас зухвал й або просто
недбал й, раз в н залишив труп Салл Палмер у тому м сц , де на нього могли натрапити. П д такий
опис п дпадає половина чолов к в селища. Пошир ть його на сус дн села, у вас виявиться дв -
три сотн п дозрюваних.
Слова пролунали пригн чено. І його провини у цьому немає. Я не експерт, але з досв ду
роботи мен в домо, що б льш сть ман як в трапляються або випадково, або через якусь свою
грубу помилку. Ц вбивц — як хамелеони: зовн н чим не в др зняються в д добропорядних
громадян, нав ть коли їхнє таємне життя стає надбанням гласност , друз та сус ди спочатку
дивуються не в рять. Т льки задн м числом можна побачити нер вн , зазубрен краї головоломки,
як весь час лежали п д носом. Хоч би як зв рства ман яки зробили, наймерзенн шою
властив стю цих реальних, не вигаданих, чудовиськ виступає їхня зовн шня нормальн сть.
Звичайн люди, як я.
Маккенз почухав родимку на шиї. Пом тивши м й погляд, в нв дсмикнув руку.
— Виявилася одна р ч, яка може виявитися важливою, — пов домив нспектор з байдуж стю.
— Один з опитаних, який розмовляв з Салл Палмер у день свята, стверджує, що, за її словами, хтось
поклав мертвого горностая на п дн жку її машини. Вона подумала, н би це чийсь злий жарт.
Мен згадалися лебедин крила на спин Салл Палмер дика качка,

прив'язана до каменю того ранку, коли зникла Л н Меткалф.
— Ви гадаєте, г рник залишив убивця?
Маккенз знизав плечима.
— Може, просто дитяча вит вка, а може, якась м тка, попередження. Скаж мо,
вбивця застовпив заявку на жертву. Ми вже знаємо — в н «п дписується» птахами, але немає
п дстав вважати, що не може скористатися тваринами.
- А Л н Меткалф? Вона щось под бне знаходила?
— За добу до зникнення вона сказала чолов ков , що в л с натрапила на мертвого
зайця. З ншого боку, зайця запросто м г загризти собака чи лисиця. Зараз вже п зно
з'ясовувати.
В н має рац ю, хоча… Випадковост бувають у всьому, зокрема й у розсл дуванн вбивств.
У той же час, з урахуванням повед нки злочинця, не такою вже неймов рною є дея, н би в н
наст льки впевнений у соб , що м тить жертви заздалег дь.
— То вам здається, що тут чиста пустушка? - Запитав я.
— Я такого не казав, — р зко заперечив нспектор. — Але на цьому етап мало що
можна зробити. Ми вже беремо на зам тку тих, хто виявляв жорсток сть до тварин. Двоє
начебто пригадали, що рок в десять-п'ятнадцять тому було вбито к лька к шок, проте тод
н кого не сп ймали ... Що?
Я заперечливо похитав головою.
— Ви сам сказали, що далеко не м сто. Тут нше ставлення до життя. Я не
кажу, що люди надм рно жорсток , проте особливої сентиментальност ви також не
зустр нете.
- Іншими словами, н хто нав ть не зверне уваги на парочку-другу мертвих.
тварин, — похмуро п дхопив Маккенз .
— Якби, скаж мо, хтось п дпалив собаку прямо на центральн й площ , тод , мабуть,
була б реакц я. Але ж це с льська м сцев сть. Тут тварини гинуть часто-густо.
Маккенз неохоче визнав мою правоту.

— Гаразд, скаж ть мен все, що з'ясуйте про собаку, — попросив в нп дводячись. -
Якщо важливе, телефонуйте на моб льний.
- Поки ви не п шли, - зупинив його я, - хочу дещо пов домити.
І я розпов в йому про чутки, що ходили по селищу, н би я заарештований.
— Щоб я провалився, — з тхнув Маккенз , коли зак нчив. - Ви вважаєте, у вас
будуть ускладнення?
- Не знаю. Спод ваюся н . І все-таки люди на взвод . Бачачи, як ви заходите до
амбулатор ї, вони посп шають з висновками. І, правду кажучи, мен не хочеться з ними щоразу
пояснюватися.
— Натяк зрозум в.
Ц каво в дзначити, що сам Маккенз не виглядав надто стурбованим. Або,
якщо на те п шло, здивовано. П сля його в д'їзду мен спало на думку, що нспектор чекав
чогось под бного. Може, йому на руку, якщо я виступаю в рол п дсадної качки? Та ну, дурниц …
Вт м, думка виявилася настирливою не хот ла мене покидати, нав ть коли я повернувся до
обстеження трупа собаки.
Я механ чно пров в п дготовку та фотографування позначки, яку залишив н ж
на шийному хребц . Н чого вартого, звичайна рутина, необх дна для
формально-доказової сторони справи. Пом стивши хребець п д м кроскоп з низькою
розд льною здатн стю, я заздалег дь знав, на що можу розраховувати. Поки я роздивлявся
к сточку, прийшла Марина з чашкою кави.
- Що-небудь ц каве?
Я посунувся уб к.
— Погляньте сам .
Вона нахилилася до очей, пот мп длаштувала фокусування. Коли Марина
випросталась, на її обличч читалася спантеличен сть.
- Я чогось не розум ю…
- Чому?
— Подряпина груба, а зовс м не така гладка, як минулого разу. Лезо залишило рубчики на к стки.
Ви казали, що т льки зазубрен нож залишають так сл ди.
- Правильно.
— Але ж не сходиться! На хребц ж нки сл д був гладким. Чому ж тут в н не такий?
— Дуже просто, — в дпов в я. — Бо сл д зроблений ншим ножем.

Розд л 13
М'ясо все ще виглядало бл дим. Крапельки жиру, мов п т, сочилися кр зь грати падали,
шиплячи, на розпечене вуг лля. В д них л ниво струмен ли тонк завитки диму, наповнюючи
пов тря пряним блакитним серпанком.
Наморщивши лоба, Т на потикала вилкою в один з недосмажених гамбургер в,
викладен на мангал .
— Я вам кажу, жар надто слабкий.

- Треба просто почекати, - в дпов ла Дженн .
— Якщо чекати надто довго, м'ясо з псується. Потр бно б льше вогню.
— Не см й б льше хлюпати ц єю гидотою!
- Чому? За таких темп в ми тут усю н ч просидимо.
- Мене не хвилює. Це ж чиста отрута.
- Але послухай, я зголодн ла до смерт !
Ми сид ли в дитсадку крих тного котеджу, який ж нки зн мали на пару. Це був нав ть не садок,
а щось на зразок заднього дворика — неприбраний клаптик газону, з обох бок в обгороджений випасом
для др бної живност . Проте тут виникала якась люз я самотност , доступна погляду лише через
в кна спальн в будинку по сус дству. До того ж зв дси в дкривався чудовий краєвид на озеро, яке
лежало в як йсь сотн ярд в.
Т на востаннє тицьнула в гамбургер обернулася до мене.
— А як ви вважаєте? Розсуд ть як л кар, що краще: ризикувати отруїтися
розпалювальною р диною чи померти з голоду?
— Ход мо на компром с, — порадив я. — Зн м ть м'ясо вже пот м бризкайте. Тод
у гамбургер в смак не з псується.
— Господи, до чого я люблю практичних мужик в… — зауважила Т на, п дхоплюючи
ґрати рушником.
Я ще в дпив пива з пляшки, швидше за бажання чимось зайнятися, н жв д спраги.
Пропозиц я допомогти була в дкинута, що, мабуть, негаразд погано, враховуючи р вень моїх
кул нарних навичок. Але при цьому стало н чого робити, нема чим погасити нервозн сть. Дженн ,
здається, теж почувала себе незручно, б льше, н ж потр бно, метушучись над тар лками для
хл ба та салату, розставленими на б лому пластиковому столику для п кн ка. У св тл й футболц та
джинсових шортах вона виглядала засмаглою та стрункою. Якщо не брати до уваги сл в «Прив т, як
справи?», якими ми обм нялися при моїй появ , майже н чого одне одному не було сказано. Якщо
на те п шло, то не будь з нами Т ни, я взагал сумн ваюся, щоб ми хоч про щось тут розмовляли.
На щастя, Т на виявилася не з тих, хто дозволяє з'являтися незручним паузам у розмов . Вона
розмовляла майже безмовно. Її життєрад сний монолог перемежувався лише наказами, що в ддаються
мен : зайнятися соусом для салату, принести рулон кухонних рушник в, як заодно з йдуть за серветки,
в дкрити ще пива.
Було ц лком очевидно, що на нших гостей не чекали. М й настр й вагався м ж полегшенням
в д того, що не доведеться зустр чатися з кимось ще, жалем, що не вдасться знайти притулку в натовп .
Т на щедрою рукою бризнула на мангал р диною для запальничок з криком

в дскочила в д ст ни вогню, що спалахнув.
— Говорили тоб , що б льше не можна! - засм ялася Дженн .
— Я тут н до чого! Воно саме як хлине!
В д мангалу валили клуби диму.
— Ну ось, а хтось нар кав на нестачу спеки, — прокоментував я, в дступаючи разом
зж нками п д тиском гарячого пов тря.

Т на шльопнула мене по руц :
— За так слова вам доручається принести ще пива.
— А вам не здається, що спочатку краще прибрати салат? - Запитав я.
Пелена диму заволокла столик, де стояли неприкрит тар лки.
- Ах, щоб тебе! — Т на метнулася в хмару рятувати продукти.
— Прост ше перетягти все, — сказав я схопився за столик.
- Джен, допомагай йому, а то в мене руки зайнят , - скомандувала Т на, прибираючи миску з
макаронами.
Дженн кинула на неї кислий погляд, проте н чого не сказала. Удвох ми в дтягли
ст л подал в д диму, але т льки-но моя пом чниця в дпустила св йб к, ст льниця
нахилилася, тар лки з склянками ковзали.
- Обережно! - Закричала Т на. Я стрибнув зум в-таки в останн й момент
п дхопити столик, при цьому моє передпл ччя стикнулося з рукою Дженн .
— Тримаю, можу в дпускати, — сказав я.
Дженн прибрала було руку, але столик знову захитався. Д вчина знову схопилася за св й
край.
— Ти ж запевняла, що полагодила! — дор кнула вона т н , що п дб гла.
— Полагодила, полагодила! Я напхала пап рц в, де н жки в д йшли!
— Напхала?! Треба було засунути гарненько!
— Щодо засунути час ще буде.
-Т на! — Дженн зашар лася, стримуючи при цьому см х.
- Ай, столику, столик тримай! — заголосила Т на, дивлячись на тремтлив н жки.
— Та не ст й тут! А п ди принеси... викрутку, чи що!
Т на помчала на кухню, брязнувши скляною зав сою при вход . Залишившись тримати
столик, ми зн яков ло посм хнулися один одному. Вт м, льодок був зламаний.
- Тримаю пар , ви рад , що до нас заглянули, - сказала Дженн .
- Так, таке з мною вперше.
— От-от, не скр зь зустр неш так витончен манери.
- Це точно.
Тут вона кинула погляд униз.
— Е-е… нав ть не знаю, як вам про це сказати, але… ви зовс м мокрий…
Я теж подивився вниз побачив, що з пляшки, що впала, пиво лилося мен прямо на штани,
якраз нижче пояса. Я спробував в дсунутися, в результат струм нь потекла вздовж
штанини.
- Боже м й, це просто неймов рно! - Вигукнула Дженн , ми не змогли
утриматися в д см ху. См ялися доти, доки Т на не повернулася з викруткою.
- Що з вами таке? — спитала вона побачила мокру пляму в мене на штанах. -
Може, мен краще прийти п зн ше?
П сля ремонту столика мен було вручено пару м шкуватих шорт в. За словами Т ни,
вони свого часу належали до її приятеля.
— Але ж ви можете залишити їх соб .В н уже не вимагатиме їх назад, — додала вона.
похмурий.
Судячи з забарвлення шорт в, що кричить, н чого дивного. З ншого боку, вони були все
одно краще, н ж мої залит пивом штани, тож я перевдягся. Коли я повернувся в садок, Т на з Дженн
захихот ли.
- Як симпатичн н жки, - зауважила Т на, викликавши новий напад веселощ в.
Незабаром гамбургери зашип ли над гарячим вуг ллям. Ми з'їли їх з салатом та хл бом,
запиваючи вином, що я захопив з собою. Коли я вир шив п длити Дженн у склянку, вона
завагалася:
— Т льки трохи.
Т на скинула брови.
- Ти впевнена?
Дженн кивнула:
- Так Так звичайно.
Пом тивши м й запитальний погляд, вона зробила гримаску.
— У мене д абет, тож доводиться стежити, що їсти пити.
- Який тип - один чи два? - Запитав я.
- Господи, я весь час забуваю, що ви л кар. Тип один.
Я так думав. СДІ – найпоширен ша форма д абету серед людей її в ку.
— Н чого страшного, я лише на низьк й нсул нов й доз . Як т льки я

приїхала сюди, доктор Мейтланд виписав мен рецепт, - додала вона тим, хто вибачається.
тоном.
Напевно, їй незручно говорити, що консультувалася не з мною, а з справжн мл карем.
Марне занепокоєння. Я вже звик.
Т на награно пересмикнула плечима.
— Я б непритомна пост йно падала, якби довелося щодня колотися, як
вона.
- Ой, та кинь ти, н чого особливого, - запротестовала Дженн . — Нав ть голки не

справжн , а як сь шприц-ручки... І год вже про це, бо Дев д засоромлюється перестане
п дливати соб вина.
- Боже збережи! - жахнулася Т на. — Мен ж треба з кимось пити за компан ю!
Взагал -то я й не збирався пити, за компан ю з Т ною чи як завгодно, але на
вимогу Дженн дозволив наповнювати свою склянку част ше, н ж планував. Вт м, завтра субота
та тиждень випав ще той. До того ж, ми непогано проводили час. Нав ть не пам'ятаю, коли я так
розважався.
Дуже давно була справа.
Єдина хмарка, що з псувала нам настр й, наб гла вже п сля того, як
ми поїли. Спустилися сут нки, в слабшому св тл Дженн сид ла, дивлячись через сад на
озеро. Я пом тив, як похмур ло її обличчя, здогадався, про що вона ось-ось скаже.
— Увесь час забуваю про те, що сталося. Якось нав ть… винною себе
в дчуваєш, правда?
Т на з тхнула:
— Вона хот ла скасувати цей веч р. Їй спало на думку, що людям не сподобається, що у нас
тут смажене м'ясо, веселощ тощо.
- Я подумала, що це буде неповажно, - сказала мен Дженн .
- Чому? — запитала Т на. - Ти хочеш сказати, що нш люди
не дивитимуться телев зор чи пити пиво в кабачку? Все це дуже сумно страшно, проте я не
думаю, що нам треба носити власяницю, щоби демонструвати своє сп вчуття.
- Ти знаєш про що я.
— Так, я ще знаю, що за люди тут живуть. Якщо вони вир шать точити на когось нож ,
то зроблять це по-любому, не важливо, чи винна людина в чомусь чи н . - Т на
помовчала. — Ну добре, я не найкраще висловилася, т льки це правда. -
Вона глянула на мене. — Адже ви сам з цим з ткнулися, чи не так?
Тут я зрозум в, що до них, мабуть, долет ли чутки.
- Т на ... - Застережливо сказала Дженн .
- А що? Який сенс вдавати, н би ми н чого не чули? Н , зрозум ло, що
пол ц я захоче поговорити з м сцевим л карем, але варто комусь одному скинути брову, як тебе одразу
запишуть у злочинц . Просто черговий приклад, наск льки у
тутешнього народу вузький погляд на реч .
- І довг язики, - закип вши, п дхопила Дженн . Вперше я пом тив у н й ознаки
драт вливост .
Т на зневажливо повела плечем.
— Найкраще грати в дкрито. Тут так занадто багато шепочуться. Я
виросла тут, а ти – н .
- Ви, здається, трохи недолюблюєте Манхем, - сказав я, хот в зм нити тему.
Вона посм хнулася куточком рота.
— Була б можлив сть, я зв дси втекла б не оглядаючись. Я таких людей, як двоє, зрозум ти не можу.
Приїхати сюди доброю волею?!
Настала раптова тиша. Дженн встала з поб л лим обличчям.
-П ду зроблю каву.
Р зко в дкинувши стеклярусну ф ранку, вона п шла до будинку.
- Чорт, - сказала Т на винувато посм хнулася. — Справд , довга мова. І
п'яний, — додала вона, в дставляючи склянку.
Спочатку я подумав, що все сталося через мене, але пот м зрозум в, що це зовс м не
так. Якою б не була причина, реакц я Дженн до мене не має стосунку.
- Вона в порядку?
— Мен здається, її просто д стала нетактовна подруга. — Т на дивилася на будинок, н би
розм рковуючи, чи не сходити за Дженн . — Розум єте… я не те, щоб маю щось розпов сти, але хочу, щоб
ви знали… З нею минулого року трапилася одна дуже погана р ч. Ось чому вона приїхала сюди. Щоб начебто
втекти.
- Дуже погана р ч?
Проте Т на вже хитала головою.
— Якщо захоче, то вона сама розпов сть. Мен , напевно, взагал варто було б помовчати.
Хоча… ну, я подумала, що вам сл д знати. Дженн до вас небайдужа, тому ... Ой Господи, я так все
заплутую! Може, забудемо все, що я казала? Давайте про щось нше.
- О'кей. — Дос роздумуючи над почутим, я сказав перше, що прийшло в

голову: — То що за чутки про мене ходять?
Т на зробила гримаску.
- Сама напросилася, так? Загалом, н чого особливого, т льки пл тки. Що вас
допитувала пол ц я що… коротше, що ви п дозрюваний. — Вона спробувала змовницьки
посм хнутися, т льки вийшло не зовс м переконливо. — Але ж це не так?
- Наск льки я знаю, н .
В дпов д виявилося достатньо.
— От я й кажу: чортове село. Народ весь час готовий уявити найг рше. А коли трапляється таке,
як зараз… — Вона махнула рукою. - Знову я за своє. Знаєте що, п ду я допоможу там з кавою.
— Мен треба щось зробити?

Т на вже йшла до хати.
-Н чого н чого. Я над шлю Дженн розв яти вашу самотн сть.
Коли вона п шла, я залишився сид ти в н чн й тиш , розм рковуючи над її словами.
"Дженн до вас небайдужа". Це як розум ти? Точн ше, що я сам про це думаю? Я сказав соб , що в
Т н говорить хм ль що не варто дуже багато шукати в її словах.
Все це добре, але чому ж я раптом так занервував?
Я встав пройшов до низької ст ни з кам'яної кладки, що огорожувала садок.
Останн промен св тла вже зникли, поля загубилися у темряв . З озера, на легкому подиху
в терця, долинув самотн й крик сови.
Ззаду почувся шаруд ння — це повернулася Дженн з двома кухлями кави. Я в д йшов в д ст ни
знову потрапив у калюжку св тла, що падало через в дчинен двер . Коли я виринув зт н , Дженн
здригнулася, проливши каву на руку.
— Вибачте, не хот в налякати вас.
-Н чого. Просто вас не пом тила. — Вона поставила кухл подула на руку.
Я простяг їй рулон кухонних рушник в.
- Все в порядку?
- Н чого, виживу. - Вона витерла руки.
- А де Т на?
— Протверезляється. — Дженн знову взяла кухл в руки. — Я вас не спитала, треба
молока цукру.
-Н того н ншого.
— Виходить, я вгадала.
Вона п д йшла ближче до ст ни, де я стояв.
— Милуєтеся краєвидом?
— Наск льки можна у темряв .
— Вигляд зв дси чудовий, особливо якщо любиш поля та воду.
- І ви їх любите?
Вона стала поруч, дивлячись у б к озера.
- Знаєте, так. Коли я була маленька, ми часто з батьком ходили п дв трилом.
- І зараз також?
-Н , вже багато рок в. Але мен подобається бувати б ля води. Я часто думаю, чи не найняти
човен. Ma-неньку таку. Я знаю, озеро надто др бне для чогось ншого. І все ж жити так близько не
виходити на воду… Мен здається, це злочин.
— Я маю в трильну шлюпку — якщо, звичайно, п д йде.
Слова вилет ли сам , але Дженн , стрепенувшись, обернулася до мене. У м сячному св тл
було видно її посм шку. На думку спала думка, що ми стоїмо дуже близько один до одного. Можна
нав ть в дчути тепло її шк ри.
- Справд ?
— Ну, не те щоб у мене особисто. Це шлюпка Генр . Однак в н дозволяє мен нею
користуватися.
- Ви серйозно? Я, розум єте, не хот ла б напрошуватись.

- Так розум ю. Т льки ф зичн вправи мен не завадять.
Сказавши це, я сам соб здивувався: Ти що робиш?! — глянув на озеро, рад ючи,
що темрява приховує моє обличчя.
— Як щодо найближчої нед л ?—н би збоку почув я власн
слова.
- Чудово! А коли?
Тут я згадав, що у нас з Генр заплановано об д.
- Якщо у друг й половин дня? Скаж мо, я заїду за вами о трет й?
— О трет й годин , чудово.
Нав ть не бачачи її обличчя, я зрозум в, що вона посм хається. Я посп шив сьорбнути каву, ледь
пом чаючи, як обпалило рота. Важко пов рити, що я зараз накоїв. «Так, не т льки Т н треба
протверез ти», — подумав я.
Незабаром, пославшись на справи, я збирався додому. В останн й момент з'явилася Т на
весело посм хаючись пов домила, що шорти я м г би повернути їй п зн ше. Я подякував,
але все одно перевдягся у свої мокр джинси. Моя репутац я в цьому селищ вже й так п дмочена
— нема чого її посилювати, розгулюючи у кв тчастих шортах для серф нгу.
Не встиг я в д'їхати, як м й моб льник коротко пискнув, даючи зрозум ти, що над йшло
пов домлення. Загалом я завжди ношу з собою трубку на випадок терм нового виклику, т льки цього
разу телефон залишився в кишен мокрих джинс в. Я зовс м забув про нього, думка, що б льше
двох годин я був недоступний, нарешт змусила мене в двол ктися в д Дженн всього, що з нею
пов'язано. В дчуваючи провину, я набрав номер голосової пошти, потай спод ваючись, що не
пропустив н чого серйозного.
Пов домлення не стосувалося н кого з моїх пац єнт в. Воно прийшло в д Маккенз .
Пол ц я виявила т ло.
Розд л 14
Прожектора мертвенно-б лим сяйвом заливали галявину. Трава дерева

трансформувалися в сюрреал стичний краєвид з св тла та темряви. У центр група
крим нал ст в займалася своєю справою. Прямокутна д лянка ґрунту була обнесена
нейлоновою стр чкою, п д гуд ння генератора експерти терпляче з скабливали шар за
шаром, пов льно розкриваючи те, що ховала земля.
Маккенз стояв поруч , похрускуючи м'ятними коржами, спостер гав за тим,
що в дбувається. Інспектор виглядав стомленим змарн лим; обличчя п д прожекторами
втратило св й кол р, а т н щ льними мазками лягли п д очима.
— Поховання знайшли вдень. Дуже др бне, два-три фути завглибшки. Спочатку ми думали,
що це помилкова тривога, що там якась тварина на зразок борсука так дал . Поки що не в дкопали
руку.
М сце под ї було у л с . На момент моєї появи експертна група зняла майже весь
земляний покрив. Я спостер гав за одн єю сп вроб тницею, як вона прос ває ґрунт через сито.
Зупинившись на секунду, ж нка щось уважно оглянула , забракувавши знах дку, почала
копатися дал .
— То як ви знайшли т ло? — спитав я Маккенз .
— Із собаками.
Я кивнув головою. Пол ц я використовує спец ально навчених собак не лише для пошуку
наркотик в та вибух вки. Виявлення м сця поховання р дко буває простою справою, а чим б льша
площа, тим складн ше завдання. Щоправда, якщо труп закопали досить давно, утворюється
характерна западина через ос дання розпушеної земл . Тод довгими щупами можна знайти
менш щ льн в пор внянн з навколишн м ґрунтом д лянки. Я нав ть знав одного
крим нал ста в Штатах, який отримував дуже ц кав результати при пошуку поховань за
допомогою шматка з гнутого дроту, як лозоходець.
І все-таки собаки залишалися найкращим засобом для в дшукання труп в. Їх
чутлив носи здатн через к лька фут в земл в дчути запах газ в, що утворюються
п д час розкладання. До реч ,в дом випадки, коли дуже хорош «трупн пси» знаходили
т ла, зарит понад сто рок в тому.
Коли ближче до п вноч я прибув на м сце, бригада експерт в уже частково в дкопала.
останки. Нин , нагадуючи археолог в, вони обережно з скабливали землю, користуючись
маленькими совочками та щ точками. Одна й та сама методика, байдуже, яка давн сть поховання:
к лька тижн в чи стол ть. В обох випадках ц ль однакова: витягти т ло з м н мальними
порушеннями, дозволивши тим самим полегшити розшифровку потенц йних доказ в, можливо,
похованих разом з ним.
В даному випадку найб льш промовист св дчення вже перед очима. Я не брав участ в
процес вилучення, але стояв досить близько, щоб бачити вс суттєв особливост .
Поглянувши на мене, Маккенз спитав:

- Зауваження, коментар ?
- Та н . Те, на що я оч кував, ви вже й так знаєте.
- І всеж?
- Це не Л н Меткалф, - сказав я.
В н ухильно хмикнув.
- Продовжуйте.
— Поховання не нове. Хоч би хто тут лежав, його закопали ще до її зникнення.
Жодних залишк в м'яких тканин, нав ть запаху немає. Непоганий у вас собачка ...
— Я передам їй ваш компл менти, — сухо в дпов вв н. — І як, на вашу думку, ск льки
труп тут пробув?
Я глянув на др бне поглиблення. Нараз скелет розкритий майже повн стю. Кол р
к сток практично не в др знити в д земл . Явно доросла людина лежить на боц ; одягнений,
здається, в майку та джинси.
— Без додаткової експертизи можу сказати лише навск дку. На ц й глибин розкладання
займе набагато б льше часу, н ж поверхн . Отже, щоб д йти до такої стад ї, п де щонайменше
р к. Або м сяц в п'ятнадцять. Вт м, гадаю, в н пролежав тут набагато довше. Певно, ближче до п'яти
рок в.
- Чому ви так вважаєте?
— Джинси та майка з бавовни, а йому треба чотири-п'ять рок в, щоб з тл ти. Вони
зникли не повн стю, хоч справа до того йде.
- Що небудь ще?
— Ближче можна поглянути?
- Заради Бога.
Тут працювала зовс м нша крим нал стична група - не та, з якою я познайомився
при виявленн т ла Салл Палмер. Коли я с в навпоч пки б ля краю розкопу, експерти
глянули на мене, але продовжили займатися справою без жодних коментар в. Було й так уже
п зно, а попереду чекала довга н ч.
— Як сь сл ди в д травм? — спитав я одного з крим нал ст в.
— Досить сильн пошкодження черепа, але ми т льки-но приступили до його огляду. —
В н показав на праву скроневу к стку, ще частково присипану землею. Вт м, вже видно
тр щини, що променями розходилися в д проломленої д лянки.
— Травма швидше тупа, н ж гостра чи бал стична, — зауважив я, роздивляючись к стку.
— Як ви вважаєте?
Експерт кивнув головою. На в дм ну в д його колег, яких я зустр в на попередньому м сц
злочину, в н не виявляв невдоволення з приводу мого втручання.
- Схоже на те. Але п дписуватись п д цим не буду, доки не переконаємося, що в череп не
брякає куля.
Ушкодження черепа, викликане вогнепальним пораненням або чимось гострим типу ножа,
в др зняється за характером в д травми, отриманої при удар тупим предметом. Зазвичай їх важко
сплутати, причому поки що ознаки говорили за останню верс ю: вм'ятина як на яєчн й
шкаралуп , що продавлена. З ншого боку, я ц лком под ляв обережн сть крим нал ста.
— Ви вважаєте, що причиною смерт стала травма голови? — спитав Маккенз .

— Може, — в дпов в я. — Судячи з зовн шнього вигляду, летальна рана, якщо,
звичайно, її не завдали посмертно. Поки що сказати важко.
- А що ж можна сказати прямо зараз? — спитав в н, дратуючи.
- Ну, по-перше, це чолов к. Мабуть, б лий, близько двадцяти рок вв д народження.
Інспектор зазирнув у могилу.
- Серйозно?
— Подив ться на череп. У чолов к в та ж нок р зна форма щелепи. У чолов к в вона
ширша. А там, де було вухо… бачите, як виступає та к сточка? Вилицьова арка, у чолов к в вона
завжди б льша. Що ж до раси, то носов к стки св дчать про
європеоїдного походження. В н може виявитися монголоїдом, хоча… раз черепна коробка має
виражену ромбопод бну форму, я сказав би, що навряд. В к… — Я знизав плечима. — Знов-таки на
цьому етап це буде лише припущенням. Але наск льки я можу судити про шийн хребц ,
вони не зношен . А ребра? Ось подив ться… — Я показав пальцем на туп к нц
ребер, що виходили з-п д майки. -
Чим старшим стаєш, тим б льш шишковато виглядають торц . Тут краї ще ц лком р зк , тож,
очевидно, йдеться про молоду людину.
Маккенз заплющив оч потер перен сся.
- Просто чудово. Саме те, що нам потр бне. Поб чн вбивства. — В н раптом скинув
голову. - І сл д в перер зання горла теж немає, так?
— Я, принаймн , їх не бачу. - Шийн хребц на наявн сть подряпин в д ножа я вже
перев рив. — П сля такого тривалого перебування п д землею будь-як пошкодження пом тити
важче, тож потр бна експертиза. У в ч н чого не впадає.
— Слава тоб , Господи, за др бн радощ , — промимрив Маккенз . Йому можна було
лише посп вчувати. Важко сказати, що утруднить справу б льше: розсл дування другого вбивства
або виявлення факту, що той самий злочинець орудував роками.
Мене, вт м, це не стосувалося, чому я був т льки радий. Я встав, струшуючи бруд з долонь.
— Якщо я вам б льше не потр бен, то мен , мабуть, настав час повертатися.
- Ви зможете прийти до лаборатор ї завтра? У сенс сьогодн ? — додав Маккенз ,
схаменувшись.
- Нав що?
В н, схоже, щиро здивувався питанню.
— Щоб уважн ше все вивчити. До середини ранку ми маємо зак нчити, так що
на об д зможемо надати труп.
— Складається враження, що ви заздалег дь впевнен ,н би я маю нам р брати участь у
цьому.
— А чи не так?
Моя черга дивуватися. Не так його питання, як тому, що в н зум в
роз братися в мен краще за мене самого.
— Так, мабуть, — сказав я, змиряючись з неминучим. — До дванадцятої буду.
***
Я прокинувся на кухн , змерзлий розгублений. Перед мною — в дчинен в садок

двер , кр зь як пом тн перш натяки на св тле небо. Сновид ння ще св же у моїй пам'ят ;
голоси в дчуття присутност Кари та Ал си наст льки виразн ,н би ми щойно розмовляли. Цього
разу сон виявився нав ть страшн шим, н ж зазвичай. Здавалося, Кара хот ла мене щось попередити,
але я в дмовлявся слухати. Боявся того, що м гв д неї вп знати.
Яз щулився. Зовс м не пам'ятаю, як спустився вниз що спонукало мене в д мкнути

замок. Стурбований, я з брався було зачинити двер в дразу зупинився. З бл дого моря туману,
що накрив поле, наче скеля зд ймалася непроникна чорнота л су. Мене охопило недобре передчуття.
"За деревами л су не бачить". Чому спливла в голов ця фраза? На мить здалося, н би

за нею стоїть щось глибше й важлив ше, але ск льки я не тхнув, сенс вислизав танув. Я все ще
намагався його схопити, коли щось торкнулося шиї, трохи
нижче потилиц .
Здригнувшись, я обернувся. На мене дивилася пуста кухня. "Просто дме зв дкись", -

сказав я соб , хоч шеп тв тру ще не встиг порушити ранкової тиш . Я зачинив двер , намагаючись
позбутися занепокоєння. На жаль, в дчуття, що чиїсь пальц легенько зачепили мою шк ру, залишилося
п сля того, як я повернувся в л жко почав чекати
Сх д сонця.
***
Перш н ж їхати в лаборатор ю, мен треба було вбити добру частину ранку. Не знайшовши кращого
заняття, я п шов до Генр посн дати, що часто робив у суботу. В н уже встав н би перебував у гарному
настрої, з жвав стю розпитуючи мене про минулий веч р, поки пом шував яєчню смажив бекон.
Потр бен був час збагнути, що в н мав на уваз веч рку з Дженн , а зовс м не знах дку в л с . Про
це новини ще не д йшли, я не знав, яку реакц ю вони викличуть. Манхем так уже борсався п д вагою
под й, що нахлинули. До того ж я ще надто був пригн чений сновид нням, щоб
зупинятись на таких речах.

Словом, я промовчав про те, що виявлено друге т ло. Але гарний настр й Генр виявився заразливим,
я залишив його будинок у набагато б льш п днесеному становищ .
духу. Настр й покращився ще б льше, коли я йшов п шки за машиною. Ще один чудовий ранок, без
найменшого натяку на задушливу спеку, яка настане п зн ше. Жовт , пурпуров та червон фарби
кв т в, що оздоблювали центральний лужок, радували своєю жвав стю, пов тря було наповнене важким
солодощом пилку. Лише пол цейський автофургон, припаркований поряд, порушував люз ю
с льської безтурботност .
Присутн сть пол ц ї, здається, трохи приструнила м й оптим зм. Вт м, я так давно не перебував у
такому райдужному настрої, що тепер мен було начхати. Звичайно, я не надто вникав у причини своєї
захопленост . І ретельно стежив за тим, щоб н як не пов'язувати нов види на майбутнє з Дженн .
Ц лком достатньо ц нувати мить,
доки воно триває.
Як з'ясувалося, воно тривало недовго.
Я вже йшов повз церкву, коли почув:
- Доктор Хантер. На хвилинку, будь ласка.
Скарсдейл. Стоїть на церковному цвинтар разом з Томом Мейсоном, молодшим з
сад вник в, який доглядав клумби та газони Манхема. Через низьку церковну огорожу я сказав:
— Доброго ранку, пасторе. Прив т Том.

Сором'язливо посм хаючись, Том кивнув, не в дриваючи погляду в д рожевого куща, яким дос
цього займався. Як д д, в н був щасливий, коли йому надавалася можлив сть доглядати рослини,
що Том робив мало не з телячими н жностями. Навпаки, н чого телячого чи н жного
неможливо було знайти у Скарсдейл .В н нав ть не спром гся в дпов сти на моє в тання.
— Мен хот лося б знати вашу думку про поточну ситуац ю, — почав в н без передмов.
Серед давн х грубо тесаних надгробк в його чорний костюм, здавалося, вбирав сонячне св тло.
Дивний початок розмови.

- Я щось не зовс м вас розум ю.
— Селище переживає важк дн . Люди по вс й країн чекають на наш пояснення.
Ви згодн з мною?
Спод ваюся, це не повторення минулої пропов д .
— Що саме ви хочете, пасторе?
— Я хочу продемонструвати, що Манхем не терпляче зноситиме те, що трапилося.
Перед нами в дкрилася можлив сть стати сильн шою. Згуртуватися перед ц єю перев ркою.
— Не бачу, як можна назвати перев ркою якогось безумця, який викрадає та вбиває ж нок.
— Так, мабуть, ви не бачите. Але людей щиро хвилює ту шкоду, що зазнала

репутац я селища. І вони мають рац ю.
— Я б подумав, що їх швидше хвилює якнайшвидше повернення Л н Меткалф вп ймання
вбивц Салл Палмер. Х ба це не важлив ше, н ж турбуватися про репутац ю Манхема?
— Не грайте з мною в хованки, докторе Хантере, — огризнувся в н. - Якби
б льше людей стежили за тим, що в дбувається в селищ , цього могло й не статися.
Я знав, що з Скарсдейлом у суперечки краще не вступати.
— Все ж таки не розум ю, до чого ви це кажете.
Мен заважала присутн сть сад вника на задньому план , зате Скарсдейл н коли не втрачав
можливост виступити перед аудитор єю. В н хитнувся на п дборах, глянувши на мене поверх к нчика
носа.
— До мене звернулися параф яни. Є думка, що нам сл д виступати єдиним
фронтом. Особливо п д час сп лкування з пресою.
— Що це означає саме? — спитав я, хоч уже почав уловлювати, куди в н
хилить.
— Є думка, що селищу потр бний оф ц йний сп кер. Людина, що найкраще здатна уявити
Манхем зовн шньому св ту.
— Я розум ю, це ви?
— Якщо цю в дпов дальн сть хоче взяти на себе хтось нший, радий поступитися
м сце.
— Чому ви вважаєте, що сп кер взагал знадобиться?

— Тому що Всевишн й ще не зак нчив з нашим селищем.
В н вимовив це з такою впевнен стю, що я почав турбуватися.
— То чого ж ви в д мене хочете?
— У вас є певна вага. І ваша п дтримка була б доречною.
Скарсдейл мав нам р перетворити трагед ю на пол тичну платформу для особистих
амб ц й? Який цин к! З ншого боку, я знав, що страх недов ра, що охопили вс х вся, дадуть
йому дуже сприйнятливу аудитор ю. Гн тюча думка.
— Я вам ось що скажу, пасторе. Займайтеся тим, що вважаєте найкращим для людей, я
вчиню так само.
— Будь ласка, критикувати?
— Скаж мо так: у нас з вами просто р зн погляди на те, що є нтересами всього
селища.
В н холодно дивився мен на обличчя.

— Мабуть, варто нагадати, що тутешн люди мають гарну пам'ять. Навряд чи вони
забудуть гр хи, зд йснен у такий час. Або зможуть їх пробачити, хоч би як це суперечило
християнським чеснотам.
— У такому раз докладу вс х зусиль, щоб не гр шити.
— Можете вит йствувати, ск льки вам заманеться. Т льки майте на уваз , що не один я запитую
вашу лояльн сть. Люди, знаєте, говорять, докторе Ханхер. І те, що я чую, дуже засмучує.
— Якщо так, вам сл д, мабуть, прислухатися до пл ток. А кр м

того, будучи оф ц йною особою, х ба ви не повинн тлумачити сумн ви на користь
обвинуваченого?
— Не думайте, н би можете вказувати мен , як я маю робити.
— Тод й ви не вказуйте мен .
Скарсдейл блиснув очима. Можливо, в н ще щось сказав би, але тут через його спину пролунав
гурк т: Том Мейсон вкладав св й нвентар у тачку. Скарсдейл химерно випростався. Погляд твердий, як
кам нь, що оточували його надгробки.
— Я вас б льше не затримую, докторе Хантере. Честь маю, — гордо сказав в н

церемоно п шов.
"Славно показав себе, молодцем", - кисло подумав я продовжив св й шлях. Не збирався я
перетворювати розмову на поєдинок, проте Скарсдейл сколихнув у мен найг рш почуття. Все ще
сумно розм рковуючи над його словами, я нав ть не пом тив, як поряд пригальмував
автомоб ль.
- Що з тобою? Пап рець на гр шок пром няв?
Бен. Сонячн окуляри, м'язова ручища стирчить зв кна новенького чорного
«лендроверу». Запиленого, правда, але все одно на його тл м й позашляховик виглядав би
антиквар атом.
- Вибач. Задумався щось…
- Пом тно. Спод ваюся, н чого сп льного з тим вождем мисливц в на в дьом, га? - І в н
кивком показав у б к церкви. — Я бачив, як ти з ним розмовляєш.
Я пирхнув:
— Да-а, побалакали…
І я коротко описав Бену нашу зустр ч. В н похитав головою:
— Не знаю, кому саме Скарсдейл молиться, але якщо наш преподобний може служити хоч
якимось м рилом, я не хот в би нарватися на його Бога в темному провулку. А ти послав би попа подал ,
вс справи.
— Та треба було…
— Ох, здається мен , око в н на тебе м цно поклав. Адже ти йому загрожуєш.
- Я?!
- Сам подумай. Ким в н був дос ? Линялим пастирем зменшувався день в д дня стада. А
зараз у нього з'явився шанс, ти для нього претендент на шматок пирога, виклик його авторитету. Ти
л кар, осв чений, приїхав з великого м ста. Та ще й мирянин, про це теж не можна забувати.
— Мен нец каво змагатися з ним, — роздратовано в дпов в я.

— А це не має значення. Жалюг дний старий стародавн й нац лився стати Голосом Манхема.
Хто не з ним, той проти нього.
— Можна подумати, справи й так недостатньо поган .
— О, н коли не сумн вайся в ум нн праведник в усе роздовбати за першим
розрядом. Кажуть: в д добра добра не шукають...
Я уважно подивився на Бена. Таке враження, що в д звичайної його добродушност
не залишилося сл ду.
- У тебе все гаразд?
— Просто вранц цин чний настр й. Та ти, мабуть, сам пом тив.
— Слухай, а що в тебе з обличчям?
У Бена п д оком видн лася припухл сть, частково схована п д сонячними
окуляри. В н машинально п дняв руку.
— Заробив минулої ноч , у запов днику, коли ганявся за черговим виродком.
Хтось вир шив обчистити гн здо м сяць, за яким я давно наглядаю. Я рвонувся за браконьєром,
але на одн й з стежок полет в шкереберть.
— Вп ймав?
В н сердито похитав головою.
—Н чого, ще зловлю. Я впевнений, що це недороблений Бреннер. Його машина стояла
поряд. Я чекав, чекав, але в н так не з'явився. Сховався, мабуть, поки я не п ду. — Бен жорстко
посм хнувся. — Я цьому ублюдку шини спустив, нехай чекає дал .
— Шукаєш ти соб пригод…
— Та що в н зробить? У пол ц ю заявить? — В н зневажливо пирхнув. - У
«Баранець» пот м прийдеш?

- Може бути.
- Тод до зустр ч .
Бен поїхав дал , залишивши у пов тр вихлопний туман в д потужного двигуна
"Лендровер". Дорогою до будинку я розм рковував над його розпов ддю. Завжди є кв тучий
чорний ринок для р дк сних вид в тварин, особливо птах в. А з урахуванням того, яку роль вони
в д грали у спотворенн т ла Салл Палмер в викраденн Л н Меткалф, пол ц ї сл д було б
звернути на цей факт увагу. Складн сть у тому, що саме ця особлив сть злочин в не була оприлюднена,
тож Бену я н чого сказати не м г. Виходить, на мене падає обов'язок пов домити Маккенз до в дома.
Неприємно, що зробити це доведеться за спиною Бена, особливо коли все може обернутися пустушкою. Вт м,
я не маю права ризикувати. Досв д показав, що нод важлив нав ть найдр бн ш подробиц .
Тод я ще не знав, що ця теза виявиться п дкр плена неспод ваним чином.

Розд л 15
Т єї ноч постраждав ще один мешканець. Не в д рук злочинця, на чиєму сов ст

лежала доля Салл Палмер та Л н Меткалф. Принаймн не прямо. Н , то була жертва п дозр лост
та ворожост , як взяли селище у кл щ .
Джеймс Нолан жив у крих тному будиночку в безвиход за гаражем працював у сус дн й
сел в магазин . Один з моїх пац єнт в, спок йна тиха людина, у чиїй стриманост
читалися як природна доброта, так глибоке особисте нещастя. Це був неодружений чолов к, що
розповн в, п'ятдесяти з лишком рок в. До того ж, гомосексуал ст. Остання обставина сповнювала
його почуттям глибокого сорому. У так й глушин , як Манхем, де под бн схильност вважалися
неприродними, було дуже мало можливостей для сексуальних пригод. Саме тому Джеймс ще молодим
чолов ком почав шукати задоволення у парках та громадських туалетах прилеглих м стечок.
Якось в одному з таких туалет вв нз своїми пропозиц ями нарвався на пол цейського у
цив льному. Ганьба в дц єї зустр ч тривала набагато довше, н ж отриманий Ноланом
умовний терм н. Зрозум ло, чутки долинули до Манхема. Джеймс Нолан без того грав роль
м шен для глузування, проте зараз у ньому стали бачити щось злов сн ше. І хоча справжн й
характер правопорушення н коли не обговорювався , ймов рно, не був нав ть в домий,
люди не забарилися поставити тавро на ц й людин . У маленьких с льських громадах снує звичний
спос б розписування соц альних ролей, зг дно з яким Джеймс вважався тепер недоторканним.
Д тей попереджали, щоб вони не наважувалися п дходити до цього збоченця. Сам же Нолан ц лком
в дпов дав своєму реноме, ще б льше в д йшовши в себе. Немов привид, в нт нню тинявся по
селищу, розмовляючи з дуже небагатьма людьми бажаючи т льки одного: щоб його не пом чали.
Манхем здеб льшого рад в задовольнити таке прохання, Джеймса швидше гнорували, н ж
терп ли.
До пори до часу.
У певному сенс Джеймс в дчув мало не полегшення, коли за ним прийшли. З моменту
виявлення т ла Салл Палмер в н жив у страху, бо знав, що при в дшуканн цап в-в дбувайл в
розумн докази лог ка не в д грають н якої рол . Вечорами, повернувшись з роботи,
в н квапливо п рнав у будинок замикався на вс замки, в рячи, що непом тн сть знову його
захистить. Того суботнього вечора, однак, над ї не справдилися.
У двер забарабанили б ля одинадцятої. На той час Джеймс уже вимкнув телев зор збирався
лягати. Штори задерт , зовн н чого не видно. Тому в н просто вир шив перечекати, сидячи в
кр сл благаючи Бога, щоб непрохан гост п шли. На жаль, цього не сталося. Спочатку,
заливаючись п'яним см хом, вони лише вигукували його м'я. Пот м голоси стали зл шими, а удари
— набагато сильн шими. Двер так тремт ли танцювали на петлях, що Нолан нав ть озирнувся на
телефон, збираючись зателефонувати в пол ц ю. Однак багатор чна звичка не привертати увагу
примусила передумати. Натом сть, коли нападники зм нили тактику пригрозили виламати
двер , Джеймс вчинив так, як робив завжди: слухняно виконав наказ.
Ланцюжок в н не зняв, в рячи, що сталев ланки — над йний захист. Як решта,

сталь п двела. Двер тр снули, тр сками розлет вся одв рок, Нолана з м'яла орава чолов к в,
що ув рвалися в будинок.
П зн ше в н заявить, що н кого з них не д знався, що не встиг розглянути ос б тому
под бне. Правда це чи н , я сказати не можу, але мен важко в риться, що Джеймс уявлення не
мав, ким виявилися його вороги. Щонайменше в н, мабуть, бачив цих молодих людей ран ше; можливо,
знав їхн х батьк в, з якими разом зростав. Побивши витоптавши його, вони почали знищувати
все посп ль. Пот м знову взялися за Джеймса на цей
раз в не зупинялися доти, доки в н не знепритомн в. Можливо, якась п дсв дома причина
не дала їм забити до смерт . Хоча, з ншого боку, травми виявилися наст льки тяжкими, що
вони ц лком могли вважати його мертвим.
Мен зателефонували, коли граб жник в вже й сл д застудив. У нап вдр мот ,
на дотик, я знайшов телефон не вп знав голос, що прошепот в, що постраждала людина. Не
встиг я струсити залишки сну, як той, хто дзвонив, кинув слухавку, встигши додати лише, до якого
будинку треба їхати. К лька секунд я тупо дивився на апарат, пот м з брався з думками
викликав швидку допомогу. Завжди є шанс, що тривога помилкова, проте цього разу на
хул ганську вит вку не схоже. До того ж, добиратися до нас досить далеко.
Дорогою до Нолана я пригальмував б ля пол цейського автофургона на центральн й
площ . Справа в тому, що пост працював ц лодобово, а поодинц їхати зовс м не хот лося.
Вт м, дарма я це зробив. Виявляється, про м й дзв нок н хто не пов домив констебл в,
довелося втратити багато ц нного часу на пояснення. До того моменту, коли один з них
погодився мене супроводжувати, я в д досади мало не кусав л кт .
Хоча глухий кут тонув у темряв , в дразу стало ясно, де живе Нолан, бо двер до будинку
була в дчинена навст ж. П д'їжджаючи ближче, я глянув на сус дн будинки. Жодних
ознак життя, але я потилицею в дчував, що за нами спостер гають.
Нолана ми знайшли серед розбитих мебл в, де його залишили хул гани. Власними
силами я н чим не м г йому допомогти; т льки перевернув на спину, п дняв голову почав
чекати на медбригаду. Часом Джеймс приходив до тями, я розмовляв з ним, поки не
з'явилися сан тари. На якусь мить мен здалося, що в н прийшов до тями, я запитав, що ж
сталося. У в дпов дь Нолан просто заплющив оч , в дгородившись в д подальших
розпитувань.
Коли його поклали на носилки, один з пол цейських, що прибули, поц кавився, чому
зателефонували саме мен , а не в дразу в «Швидку допомогу». Я в дпов в, що гадки не
маю, хоча це було не зовс м так.
Дивлячись на шибки сус дн х будинк в, де в дбивалися син проблисков вогн , я
подумав: «Як дивно, що, незважаючи на шум метушню, н хто не визирнув з в кон, н хто не
вийшов на вулицю д знатися, що в дбувається…» А насправд ж люди дивилися. Так само
вони дивилися на двер Нолана, коли їх виламували; на самого Нолана, коли його н вечили... А
може, вони спец ально в дверталися? Мабуть, у комусь з них заговорила сов сть, але надто
тихо, щоб людина вир шила втрутитися чи покликати сус д в на допомогу. Інцидент –
внутр шн справи самого села, чи бачите. Дзв нок мен , практично чужинцю, став просто
компром сом. Я був певен, що св дк в не знайдеться; н хто не з знається, що дзвонив саме
в н. До реч , як з'ясувалося згодом, дзвонили з єдиної в селищ телефонної будки, а тому
вирахувати людину виявилося неможливим. Коли машина швидкої допомоги в д'їхала, я
окинув поглядом сл п в кна замкнен двер ледве втримався, щоб не закричати на них.
Вт м, у чому я м г їх звинуватити? Вийшов би з цього будь-який толк? Не знаю.
Зам сть цього я вирушив додому, де постарався використовувати н чний годинник для
сну.
***
Вранц я став розбитим не в тар лц . Взяв св жу газету, ф л жанку чорної кави

вийшов з ними в садок. Головною под єю в кенду стала авар я поїзда, на тл якого
виявлення другого трупа в Манхем заслужило лише пару абзац в, та й то не на перш й смуз .
В дсутн сть зв'язку з недавн м вбивством означала, що про знах дку згадали
просто по ходу справи, як про курйозний зб г.

Весь минулий день добру частину вечора я працював над останками молодого чолов ка.
Хоч нам потр бно було ще отримати результати анал зу л поцери в грунт , щоб точн ше оц нити
в к могили, жодних сюрприз в я не оч кував. Хорошою новиною, якщо можна так сказати, виявилася
легк сть, з якою ми могли б з'ясувати м'я жертви. Ус його зуби стояли на м сц , жодна з пломб не
вилет ла, тож залишалося лише провести дентиф кац ю по зубол карських картках. Кр м того, на
л в й гом лки виявились сл ди перелому. Берцова к стка давно заросла, але все одно така
особлив сть допоможе встановити особист сть.
Що ж до ншого, то вдалося лише п дтвердити здогади, про як я сказав

Маккенз ран ше. «Об тник» могили — молодий б лий чолов к, близько двадцяти рок вв д
народження, з проломленим черепом. Травми завдан тупим важким предметом. Напевно, великим
молотком чи киянкою, судячи з округлої форми пробоїн. М сце та обсяг пошкоджень наводять
на думку, що били ззаду, причому неодноразово. За давн стю рок в неможливо сказати напевно, що
саме стало причиною смерт , проте я був практично впевнений, що в дпов дь лежить перед
очима. Под бна травма майже миттєво веде до смерт , нехай ми вже не д знаємося, що з ним ще могли
зробити, нших сл д в насильства знайти не вдалося.
Немає п дстав думати, що ця смерть якось пов'язана з недавн ми под ями Манхема. Наш
убивця полював на ж нок, а не на чолов к в, хоча аж до дентиф кац їн в чому не
можна бути впевненим, ми сумн валися, що тл нн останки належать комусь зм сцевих. Селище
не таке вже багатонаселене, щоб зникнення когось пройшло непом ченим ус ц роки.
Б льше того, це вбивство н чим не нагадувало трагед ю Салл Палмер. Її залишили лежати на земл ,а
не в могил , причому на в дм ну в д юнака обличчя Салл виявилося виснаженим — чи то по злост ,
чи спец ально, щоб утруднити встановлення особистост . Най мов рн шою здавалася верс я, що
жертва, вбивця — не м сцев жител що просто трупа позбулися в наших диких м сцях.
З ншого боку, я все одно витратив багато часу, нав ть невиправдано багато! -
Досл джуючи шийн хребц скелета. Можливо, через те, що тиждень тому Манхем вид лявся лише
своєю зольован стю, а зараз — два вбивства (одне давнє, нше зовс м св же) плюс зникнення ще
одн єї ж нки. У так й ситуац ї важко не в дчути, н би на твоїх очах розплутується якийсь
злов сний клубок. А якщо селище т льки почало розкривати свої секрети, то ще нев домо,
св дками чого нам
доведеться стати.
Дуже неприємна думка, що й казати.
Я перегорнув газету до к нця, хоч без особливого нтересу, кинув її на столик зак нчив
залишки кави. Настав час йти в душ, а пот м — у гост , на нед льний ленч до Генр .
При думц про майбутню зустр ч з Дженн яв дчув дуже складну сум ш емоц й: нервозн сть,
збудження … почуття провини, тому що н чого не сказав Генр . Звичайно, в н не заперечуватиме, якщо
ми запозичимо його шлюпку, але ж в н розраховує, що я проведу з ним залишок вечора. Дуже
неприємно, що доведеться т кати. Ех, треба було щось одне перенести… Вт м, п дводити Генр не
хот лося, я не знав, ск льки ще пройде часу, перш н ж вдасться знову взяти шлюпку. І немає сил
чекати.
"А чому? — цин чно спитав м й внутр шн й голос. - Невже ти так рвешся знову побачити
Дженн ?
Н , про так реч й думати не хочеться. Словом, я п дв вся з ст льця вирушив у
душ, залишивши питання вис ти в пов тр .
І все ж, коли я п дходив до особняка Мейтланда, у скронях у мене почало поколювати.
Правда, б ль виявився не таким сильним, щоб не в дчути б ля входу в будинок чар вного
запаху ростб фа. Як завжди, я не постукав, а просто гукнув Генр на м'я.
- Сюди, сюди! — долинуло з кухн .
Я пройшов усередину. Тут було дуже жарко, незважаючи на в дчинен двер , кр зь як
проглядався затишний садок. Бризаючи краплями т ста на порожн й винний келих по сус дству,
Генр збовтував опару для йоркширського пудингу. Можливо, не най деальн ший виб р
за нин шньої погоди, проте господар будинку дорожив традиц йними ц нностями, коли
йшлося про нед льний ленч.
— Ще трохи, буде готово, — пов домив в н, заливаючи т сто в деко. Зашип в,
забухав гарячий жир. — Як спекеться, можна починати.
— Я допоможу чимось?
— Налийте нам обом винця. Сам-то я вже випробував якоїсь дешевої поган , але
є пляшечка пристойного сорту. Хвилин двадцять як в дкрив її подихати — мабуть, ц лком
достатньо. Чи, може, ви в ддасте перевагу пиву?
— Н -н , спробувати вина — чудова думка.
Генр вже п д'їжджав до духовки. В н в дчинив дверцята , в дсахнувшись
п д натиском розпеченого пов тря, вставив усередину деко. Хоча йому не часто доводилося
готувати самому в н ц лком задовольнявся послугами Джен с, я завжди дивувався з його
спритност . Ц каво, як би я сам упорався на його м сц ? З ншого боку, вибору Генр немає. І
в н не та людина, щоб легко здаватися.
— Ну ось, — сказав в н, зачинивши дверцята. — Ще хвилин двадцять — ми в
порядку… Боже милосердний! Та ви що, дос вина не налили?
— Зараз, зараз, — в дпов в я, риючись у буфет . - А у вас не знайдеться асп рину?
Щось голова почала бол ти.
— Якщо тут немає, то доведеться подивитися в аптечц .
У буфетному ящику знайшлася лише порожня упаковка парацетамолу. Я коридором
д стався до к мнати Генр , де в н приймав хворих з тих п р, як я влаштувався в його колишньому
каб нет . Тут ми збер гали л ки, а заразом та нш медичн брязкальця Генр . В н
вир знявся неабияким скоп домством, на в чне збер гання визначивши старовинн порошки
та з лля, як сь склянки та х рург чн нструменти, що д сталися у спадок в д
колишнього л каря. П дозрюю, що така ощадлив сть порушувала ц лу низку сан тарно-
г г єн чних норм, але Генр н в грош не ставив канцелярщину та бюрократизм.
Його колекц я красувалася за склом, в елегантн й книжков й шаф в ктор анської

епохи, що р зко вид лялася на тл сталевого л карського стелажу та невеликого
холодильника, де ми тримали вакцини. Серед витончених мебл в з дерева та шк ри ця
утил тарно-потворна пара здавалася зовс м не доречною, незважаючи на безусп шн спроби
Генр закамуфлювати її фотограф ями в рамочках. На одн й з них, зроблен й р к тому, ми з ним
удвох сидимо у шлюпц . Вт м, зн мки здеб льшого розпов дали про Генр та його дружину
Д ану. На найпочесн шому м сц , на вершин стелажу, стояла їхня вес льна фотограф я.
Камер посм халися приваблив молод подружжя, як перебувають у блаженному незнанн про
те жереб, що випаде на їхню частку.
Пара милиць припадала пилом у кутку б ля письмового столу. Коли я т льки-но
приїхав, Генр ще намагався ходити на них. Часто доводилося чути стог н кректання,
коли в н намагався зробити пару-тр йку крок в. «Я їм ще доведу», — казав в н на той час. На
жаль, цього так не трапилося, потихеньку Генр закинув спроби.
Я в двернувся в д нагадування про тл нн сть людської дол в дкрив стелаж. Через
схильн сть Генр до накопичення довелося досить довго копатися серед коробок, поки не знайшовся
парацетамол. Зачинивши дверцята, я повернувся на кухню.
— Нарешт , — пробурчав в н у моїй появ . — І посп шайте з цим

чортовим вином. В д такої роботи спрага розбирає здоровий. — Генр почав обмахуватися,
п д'їхавши до в дчинених дверей. — Ход мо надв р там трошки
охолонемо.
— Їсти ззовн ?
- Зв дки так варварськ замашки? Чи я схожий на австрал йця? Так, захоп ть
пляшку. Бордо, а не ту дешеву н сен тницю.
Запивши парацетамол водою, я зробив, як наказано. Садок виглядав охайним, але без
зайвих врод. Генр завжди ревно ставився до сад вництва, тепер його нездатн сть
наглядати за вс м обернулася ще одним джерелом розчарувань. Ми влаштувалися за
старовинним кованим столиком, що стояв у т н рак тника. Озеро, що виблискувало з-за
плетеної верболозової огорож , створювало люзорне в дчуття прохолоди. Я розлив
вино на двох.
— Ну… — сказав я, п дводячи келих.
- За здоров'я, - п дхопив Генр , збовтнувши руб нову р дину, критично
принюхався. Трохи в дпивши, в н додав: — Хм-м… непогано.
— Із м сцевого супермаркету?
— Ех ви, селище! — глузливо озвався в н, смакуючи черговий ковток. Поставивши келих,
Генр посерйозн шав: - Отже, викладайте. Як пройшла вечеря з ж нками?
— Швидше не вечеря, а барбекю. На пов тр . Вам би сподобалося.
— Гулянка допускається п'ятничним вечором. Нед льний ленч — це мистецтво, в н вимагає
до себе поваги. До реч , ви не в дпов ли на моє запитання.
— Все пройшло нормально, дякую.
Генр п дняв брову.
- Нормально? Усього?
— Ну, що я можу додати?.. Приємно пров в час.
— О, чи не чую я нотки зн яков лост ?—В н хитро примружив оч . — Схоже,
доведеться видерти слова кл щами. А знаєте, що? Давайте по об д пройдемося на шлюпц ,
га? І ви мен все розкажете. Справжнього в тру немає, проте зможемо скинути калор ї.
на веслах.
В д зам шання у мене запалало обличчя.
— Звичайно, якщо не хочете, то н чого страшного… — додав в н, втрачаючи весел сть.
- Не в цьому справа. Просто… Загалом, я сказав Дженн , що прокачаю її озером. На ваш й
шлюпц .
- Ого!.. - Генр не зм г приховати подиву.
— Вибачте мен , я маю сказати про це ран ше…
Вт м, Генр вже взяв себе до рук, сховавши розчарування п д усм шкою.
— Киньте, що це за вибачення? Ви молодець!
— Ми завжди змо...
Не давши зак нчити, в нв дмахнувся в д моєї пропозиц ї.
— У такий славний нед льний день? Н , вам д йсно краще взяти на
прогулянку гарненьку панночку, а не старомодного дивака на кшталт мене.
— Ви правда не гн ваєтеся?
— У нас з вами ще буде час. І я дуже, дуже радий, що ви зустр ли симпатичну д вчину.
— Та тут н чого серйозного…

— Ой, Дев де, їй-богу! Вам вже давно настав час розв ятися! Нав що шукати як сь
виправдання?
— Та я не шукаю, просто… — промимрив я, не знаючи, як продовжити.
Зараз Генр виглядав ц лком серйозним.

— Спробуємо здогадатися… Ви в дчуваєте почуття провини, так?
Я кивнув головою, не дов ряючи своєму голосу.
— А ск льки минув час? Рок в зо три?
— Близько чотирьох.
— А маю майже п'ять. І знаєте, що? Я вважаю – вистачить. Мертвих не повернеш, то чому б не
почати знову жити наск льки вм єш? Коли померла Д ана… Е-ех, не мен розпов дати вам. — В н
г рко засм явся. - Не розум ю! Як м г я вижити, а вона – н ?! Якщо в дверто, то п сля катастрофи
я ще довго...
Генр ос кся, дивлячись на озеро. Схоже, недомовлена думка змусила його
передумати.
- Вт м, це нша стор я. - В н потягнувся за вином. - Так, до реч , про стор ї. Таке враження,
що вноч зчинилася якась метушня.
Мало що можна було приховати в д Генр , коли йшлося про село.
— Я б так сказав. Дехто з сус д в Джеймса Нолана заявився до нього з
в зитом.
- Як в н зараз?
- Погано. — Перед виходом я дзвонив до л карн . — Побої дуже сильн . Йому
доведеться ще тижн в зо два провалятися на л жку.
— І н хто н чого не бачив, га?
— Схоже, що так.
Генр з огидою насупив густ брови.
— Зв р , чист зв р . Тварини тварини. З ншого боку, це мене не дивує. М ж ншим,
наск льки я чув, ви теж потрапили п д жорна м сцевих пл ток, чи не так?
Ага, долинули пересуди про мою скромну персону...

— Дос , принаймн , мене н хто не побив.
— А я б погодив ще рад ти. Адже попереджав я вас, чим все може
обернутися. Просто тому, що ви л кар у Манхем , поблажок не чекайте.
На моїх очах Мейтланд почало опановувати похмурий настр й.
— Киньте, Генр …
— Пов рте, ц м сця я знаю краще. Якщо д йде до крайнощ в, люди накинуться
на вас, як на Нолана. І не важливо, що ви могли зробити для них у минулому. Подяка?
У тутешн х краях таких почутт в не знають не знають. — В н сьорбнув вина, в д гн ву забувши
про етикет. — Інод я запитую себе: «Якого б са взагал заради них напружуватись?»
— Ну, це ви гаряче…
- Ось як? — В н похмуро дивився на св й келих. Ц каво, ск льки Генр встиг прийняти до
мого приходу? — А вт м, може, й згаряча... Бувають хвилини, коли хочеться зрозум ти, чим же ми тут
займаємося. Вам таке питання на думку не спадало? Який у всьому цьому сенс?
— Ми л кар . Нав що шукати ншу причину?

— Так-так, це я знаю, — роздратовано озвався в н. — Але ж нам що за користь?
Поклавши руку на серце, вам н коли не здавалося, н би доводиться даремно витрачати час?
П дтримувати життя якоїсь старої руїни заради… заради чого? Вся наша робота -
В дстрочка неминучого.
Я стурбовано глянув на Генр .В н, здається, починав утомлюватися, я вперше
пом тив ознаки його похилого в ку.
- Ви в порядку?
В н хмикнув.
— Не зважайте, просто сьогодн захот лося побути цин ком. Або виставити цин чн
погляди напоказ, не знаю… — В н потягся за пляшкою. — Мабуть, ус ц справи почали й мене д ставати.
Давайте ще по келиху, а пот м ви розпов сте, чим же таким таємничим займалися ц лий тиждень.
Под бна перспектива не з приємних, проте цього разу зм на теми порадувала.

Генр уважно слухав: спочатку з лукавим прищуром, поки я розпов дав про свою колишню роботу, до
приїзду в Манхем, а пот м зовс м недов рливо, коли я коротко розпов в йому, як саме допомагаю Маккенз .
П сля зак нчення розпов д в н пов льно покрутив головою:

— Знаєте, на мову так просять слова «темний конячок»...
— Не гн вайтесь... Звичайно, треба було ран ше сказати, та т льки тиждень тому я вважав, н би все
залишилося в минулому.
— Вам не потр бно перепрошувати…
І все ж я бачив, що Генр засмучений. В н прийняв мене п д своє крило, коли мен було дуже
погано, а тепер з'ясовується, наск льки я прихований: адже ран ше в н щиро вважав, що антрополог я в моєму
житт мала суто академ чний характер. І хоч я не брехав явно, за таку дов ру можна було б поводитись
почесн ше…
— Якщо хочете, я готовий зв льнитися, — сказав я.
— Зв льнитися? Дозвольте жартувати? - Генр глянув мен в обличчя. — Вт м, якщо ви справд
передумали, то…
-Н . Звичайно, н . Я з самого початку не хот в втручатися тримав вас у нев данн не
спец ально. Просто мен самому гидко було про все це думати…
— Я розум ю… Це трохи неспод вано. Я ж гадки не мав, наск льки… своєр дною роботою ви
займалися. - В н задумливо глянув на озеро. — Заздрю вам, слово чест . Я завжди шкодував, що не подався до
психолог ї. Адже були так амб ц ї, були. Звичайно, н чого не вийшло. Надто багато треба було вчитися.
А мен хот лося одружитися з Д аною, та й профес я терапевта приносила грош швидше. "Л кар
широкого проф лю"! На той час це звучало ц лком привабливо…
— Не бачу н якої привабливост у тому, чим я займався.

— Значить, в дчували бодай збудження, хвилювання… — В н озирнув мене розум ючим
поглядом. — І не думайте стверджувати, що ви ан трохи не зм нилися за минулий тиждень. Це стало
пом тно нав ть до т єї вечер ... пардон, барбекю. — Генр коротко засм явся, шукаючи слухавку в
кишен . — Як би там не було, тиждень нам випав ще той… Про друге т ло новини є? Особу встановили?
- Поки немає. Спод ватимемося, зубол карськ картки допоможуть.

Генр похитав головою, набиваючи трубку:
— От живеш, живеш тут роками, а пот м — бац!
В н спробував струсити похмурий настр й.
—П ду я краще перев рю, як там наш ленч. До вс єї нин шньої остраху не вистачало т льки пудинг
перетримати.
П сля цього ми намагалися вести розмову у весел ших тонах. Вт м, до к нця об ду Генр явно
втомився. «І не дивно, — нагадав я соб . — Адже останн дн в н брав на себе та моє навантаження». Я
спробував зайнятися брудними тар лками, проте в н тут чинив оп р:
— Та н чого страшного, правда. Все одно я покладу їх у посудомийну машину.

Буду т льки радий, якщо ви просто зараз поб ж ть на зустр ч з подружкою.
— У нас багато часу…
— Якщо наполягатимете на своєму, то я не в дступлюся. І якщо чесно, я б просто
допив залишки нашого винця, та й прил г би на годинку-другу.

Генр з псував утрировано-гр зну м ну.
— Чи хочете з псувати мен нед льний веч р, га?
***
Ми з Дженн домовилися зустр тися у «Баранця», на нейтральн й територ ї, бо рандеву б ля її

будинку надто схоже на справжнє побачення. Я все ще намагався довести самому соб , що ми просто збираємося
покататися на човн , що не йдеться про вечерю з неявним нтимним п дґрунтям, де довелося б вишукувати
розгадувати взаємн натяки, що здаються. Н ,н чого особливого не належить.
З ншого боку, в дчуття передчуття хвилюючого оч кування говорило про

ншому.
За ленчем я намагався не налягати на вино, хоч зараз тягнуло чогось випити.

м цн ше, мен варто було б зупинитися на апельсиновому соку. Ідучи до барної ст йки, я зустр чав
звичайн прив тання кивком голови, в яких не вдавалося прочитати н чого нового. Проте одна деталь
порадувала: Карла Бреннера н де не було видно.
Я вин с св йс к надв р , притулившись до кам'яної ст ни б ля входу, в пару
ковтк в осушив склянку. «Нервишки пустують», — подумав я, заодно в дзначивши, що щохвилини
дивлюся на годинник. Давши соб слово так б льше не робити, я подивився на дорогу, де побачив машину, що
наближалася. Стара малол тражка, а за кермом сидить Дженн . Вона припаркувалася, вийшла, в мене одразу
зд йнявся настр й. «Та що в дбувається?» -
здивувався я тут же забув про все, коли д вчина п д йшла ближче.
— А я думала, що опиниться першою, — посм хаючись, сказала вона п дняла сонячн окуляри на
чоло. Однак я знав справжню причину, чому Дженн вир шила с сти за кермо: нин
далеко не багато ж нок наважувалися ходити п шки.
Сьогодн на н й шорти та блакитна безрукавка. Слабкий, майже невловимий аромат

дух в.
— Спод ваюся, ви не довго чекали на мене? — спитала вона.
— Щойно п д йшов, — в дпов вя , перехопивши її погляд на мою порожню склянку,
винувато знизав плечима. - Пити дуже хот лося. А вам щось взяти?
— Та мен все одно.
Так починається. Схоже, ми потрапили в ту фазу, коли н яков сть змушує будь-як слова звучати
фальшиво. «Зважайся! Ну ж бо!" — наказав я соб , чудово усв домлюючи, що ця мить задасть тон усьому
нашому вечору.
— Може, щось захопимо з собою? - Запропонував я, здивувавшись власною
винах дливост .
Д вчина розкв тла посм шкою.
— Чудова думка!
Поки я ходив у паб за пляшкою вина, Дженн чекала ззовн . Моє прохання позичити пару келих в
штопор зустр ло таке здивування, що я дав соб уявного стусану: «М г би сам здогадатися!» Вт м,
зрозум ло, чому я не зрозум в заздалег дь. Просто п дсв домо уникав всього, що було надати
наш й зустр ч романтичний характер. До реч , схоже, що з Дженн в дбувалося те саме.
— Секундочку, — сказала д вчина, коли я повернувся, сама п рнула до кабачка. Пару

хвилин потому Дженн вийшла, помахуючи пакетиками з хрумкою картоплею гор шками.
— На випадок, якщо захочеться пожувати, — весело сказала вона.
На цьому незручн сть розтанула. Ми залишили її машину на парковц та п шки
повернулися до озера. Хоча на пристань можна потрапити через садок, за домом Генр була також нап взабута
стежка, якою ми й попрямували, не бажаючи турбувати господаря. Шлюпка стояла нерухомо на дзеркальн й
глад води. Жодного подиху в терця.
Коли ми зал зли всередину, я сказав:
— Ох, здається мен ,п дв трилом сьогодн багато не схожий.
- Неважливо. Головне, що ми на озер .
Махнувши рукою на в трило, я взявся за весла вив в шлюпку на в дкриту воду. У
сонячному сяйв вона в дсв чувала склом та так яскраво, що р зало оч . Нас супроводжував єдиний звук
— мелод йний плеск т весел, що м рно занурювалися. Дженн сид ла до мене обличчям, хоч наш
кол на стикалися, н хто не намагався в дсунутися. Я греб до протилежного берега, а Дженн ,
опустивши руку за борт, розтинала пальцями воду, залишаючи за нами сл д, що розходився брижами.
Ближче до берега озеро починало др бн ти, подекуди покриваючись непрох дними

чагарниками солом'яно-жовтого очерету. В одному з таких м сць ми пом тили довгу пологу м лину,
з обох бок в прикриту густими г лками плакучої верби. Я пров в шлюпку п д такою г лкою ,
несильно затягнувши вузол, знайшовся до старого дерева. Сонячне св тло зайчиками заплямував листя,
перетворивши його на прозору зелень.
- Як тут чудово! - Вигукнула Дженн .
- Хочете, погуляємо?
Вона завагалася.
— Не подумайте, що я боягуз, але... ви вважаєте, що тут безпечно? А то як сь пастки... всяке нше...
— Не думаю, щоб хтось п шов на так хитрощ . Нема рац ї: адже тут н кого не буває.
Залишивши вино охолоджуватися в озер , ми вирушили розв дувати м сцев м сця.

Н чого особливого: голий кам'янистий насип невеликий гай, пов'язаний з озером смужкою
непролазного чагарника. Вт м, з'явилися й поросл бур'яном останки крих тної будови без даху.
— Як ви вважаєте, це був чийсь будинок? — спитала Дженн , пригнувши голову, щоб

не вдаритися об низьку притолоку. П д ногами шелест ло пожухле листя, нав ть у нин шню
спеку всередин пахло застар лою пл снявою.
- Може так. А взагал цей будинок ставився до м сцевої ратуш . Скаж мо, тут м г проживати
якийсь служитель чи хтось под бний до того…
— А я й не знала, що в Манхем є ратуша.
- Вже немає. Її знесли одразу п сля Другої св тової в йни.
Дженн провела рукою по замшел й кам нн й полиц .
— А вам н коли не хот лося д знатися, хто м г мешкати у такому будинку? Що вони були за люди,
яке вели життя?
- Думаю, важку.
— Так, але х ба сам вони так рахували? Може, їм здавалося, що життя у них ц лком
нормальна? Ось уяв ть: за к лька сотень рок в люди подивляться на руїни наших будинк в
подумають: «Ах, б долахи! І як вони т льки тут жили?
— Най мов рн ше, так буде.
— Мен завжди хот лося стати археологом. У сенс , коли я ще не була
вчителькою. Минулого життя, про яке ми н чого не знаємо… І кожен думав, що його життя — найважлив ше
з ус х. Прямо як ми. — Дженн з щулилась зн яков ло посм хнулася. — Нав ть крутити
початок. Але все одно це мене так захоплює.
Хм-м, ц каво… Може, вона щось чула? Чи не натяк це на мою власну участь у подальш й
дол деяких мерц в? Хоча н , не схоже.
— І що вас зупинило? Чому ви не стали археологом?

— Мабуть, мало хот ла. Ось опинилася тепер у школ . Та ви не подумайте, мен
дуже подобається. Т льки нод … розум єте… буває, запитаєш себе: «А що, коли?..»
— Ви й зараз могли б п ти повчитися.
-Н ,-в дпов ла вона, все ще погладжуючи кам нну полицю. — Т єї Дженн вже
н .
Досить дивний висл в…
- Що ви маєте на уваз ?
— Ви сам знаєте. Шанси випадають свого часу. На розвилках, щось таке. Ти приймаєш одне
р шення, показуєшся на одн й дор жц . Приймеш нше
зовс м нший шлях.
Вона знизала плечима.
— А археолог я... Вона була т єю дор жкою, на яку я не звернула.
— Ви не в рите, що все можна розпочати спочатку, якби випав такий шанс?
—Н чого почати спочатку не можна, можна лише зробити накше. Варто прийняти
нше р шення, як життя н коли не повториться.
На обличчя Дженн наб гла хмарка, , зн яков вши, вона забрала руку в д кам на.
— Господи, що я говорю? Вибачте! — засм ялася вона.
—Н чого, — в дпов в я, але д вчина вже вибиралася назовн .
Я неквапливо вийшов сл дом, розглядаючи її потилицю заразом даючи їй час струсити
з себе похмур думки. П дб лявим волоссям видн лася засмагла гладка шия, а на н й
м'який пушок, що вузькою смужкою зникав п д ком ром блузки. Мене раптом потягло до нього
доторкнутися, я з зусиллям в дв в погляд.
Коли д вчина обернулася, я знову побачив її життєрад сне обличчя.
— Як ви вважаєте, вино вже охолоне?
— Є лише один спос б перев рити.
Ми повернулися до шлюпки та витягли пляшку з озера.
- Ви впевнен , що вам можна? - Запитав я. — Я ще й м нералку прихопив…
—Н -н , хай буде вино, дякую. Я вранц вже вкололася нсул ном. З одного келиха н чого
не буде, — усм хнулася вона. — До того ж, з мною л кар.
Ми випили вина, сидячи на м лини п д вербою. П сля повернення з руїн будинку майже не
розмовляли, хоча мовчання зовс м не було обтяжливим.
— А ви не сумуєте за м ським життям? — нарешт спитала Дженн .
У голов майнула думка про недавню поїздку до лаборатор ї.
— До останнього часу — не нудьгував. А ви?
- Не знаю. Є трошки ностальг ї з деяких речей. Не по ресторанах чи
барам, а швидше не вистачає ... д ловитої суєти, чи що. Вт м, до с льського життя я вже почала
звикати. Мабуть, р ч у зм н ритму, от все.
— Думаєте повернутися колись?
Дженн подивилася на мене, пот м перевела погляд на воду.
- Не знаю. - Вона з рвала травинку. - Т на вам багато розпов ла?
- Зовс м небагато. З вами щось трапилося, а ось що саме…
Дженн посм хнулася, пощипуючи стеблинку.
—В рна подруга, — прокоментувала вона сухуватим тоном, хоч без озлобленост .
Я промовчав, даючи їй час вир шити, чи варто продовжувати.

- На мене напали, - нарешт сказала вона, не в дриваючи очей в д трави. — Рок вп втора
назад. Сходила з друзями в одне м сце, а дорогою додому зловила такс . Тобто все як годиться. На
вулицях небезпечно таке нше. Ми в дзначали чийсь день народження, я,
мабуть, трошки перебрала. Задр мала в машин , а коли прокинулася, шофер десь
припаркувався вже л з до мене на заднє сид ння. Я почала в дбиватися, а в н почав мене бити.
Казав, що зар же, а пот м… — У неї урвався голос, вона на мить замовкла. Пот м взяла себе до рук.
— До зґвалтування не д йшло. Я почула поруч чиїсь голоси… Розум єте, в н поставив
машину на порожн й парковц , а туди раптом зайшли як сь люди. Чиста випадков сть.
Загалом, я почала кричати, бити ногами по склу, в н перелякався, випхнув мене з машини
поїхав. Пол ц я сказала, що мен дуже пощастило. Що правда то правда. В д ус єї стор ї
залишилася лише пара подряпин та синц . Могло бути г ршим, набагато г ршим… Тод я нав ть
не розум ла, як мен пощастило. Просто було страшно.
— Його сп ймали?
Дженн похитала головою.
— Я не зум ла докладно описати його, а поїхав в н так швидко, що н хто не встиг
пом тити номер. Не знаю нав ть назву компан ї, бо зупинила такс на вулиц . Загалом в н все
ще там, десь їздить…
Вона жбурнула травинку у воду. Стебель залишився плавати, майже не спотворивши
дзеркальну гладь.
— Д йшло до того, що я боялася вийти надв р. Боялася не його конкретно, а просто… всього
боялася. Начебто… розум єте, якщо таке раптом сталося один раз, то може статися знову. Будь-якої
мит . Словом, я вир шила забратися з м ста. Кудись поїхати, щоб зажити тихо та спок йно. Побачила
в газет оголошення опинилась тут. — Дженн криво усм хнулася. - Вдалий х д, га?
— А я радий, що так сталося.

Слова вилет ли сам без моєї допомоги. Я одразу в двернувся став вирячитися на озеро.
Готовий дивитися куди завгодно, аби не на неї. «Ід от! - кип ло всередин . — Який б с тебе за язик
смикає?!»
Посид ли, помовчали. Нарешт я ризикнув повернути голову побачив, що Дженн
спостер гає за мною.
Невпевнена посм шка. А пот м вона спитала:
- Хочете ч пс в?
Хвилина незручност минула. Полегшено видихнувши, я потягся за вином.
У наступн дн я згадував як останн й проблиск блакитного неба.
перед штормом.
Розд л 16
Ще тиждень пройшов як у забутт . У пов тр витала прихована напруга, поки вс оч кували

розвитку под й.
Але н чого не сталося.
Своєю знев рою мляв стю загальний настр й нагадував м сцевий краєвид. Погода
стояла, як ран ше, спекотна безхмарна, без жодних натяк в на грозов хмари.
Пол цейське розсл дування методично копалося в деталях, так не виявивши жодних нових
в домостей про жертву чи злочинця, тод як вулиц селища заповнили шум гам р, бо кожна
дитина шк льного в ку вважала своїм обов'язком в дсвяткувати початок довгих л тн х кан кул.
Щодо мене, то я повернувся до звичайного граф ка прийом в. І нехай до Генр записувалося
б льше пац єнт в, а в обличчях хворих, як ходили до мене, читався холодок в дчуженост ,я
вир шив не звертати на це уваги. Те, що зараз в дбувається, - моє тепер шнє життя, а Манхем - як
не крути - м й тепер шн йд м. Рано чи п зно все зак нчиться, тод повернеться бодай якась
подоба нормального стану.
Принаймн , так я соб казав.
З Дженн ми зустр чалися регулярно. Якось увечер з'їздили до Хорн нгу, повечеряти при
св чках у ресторан , де столики накрит б лими накрохмаленими скатертинами, а карта вин дозволяє
вибирати не лише м ж червоним та б лим. Вже зараз здавалося, що ми знайом багато рок в, а не
дн в. Може, частково й через те, що кожен з нас пережив св йб ль. Ми обидва д зналися той
б к життя, який незнайомий б льшост людей; в дкрили, якою тонкою є та грань, що
в докремлює повсякденн сть в д трагед ї. Це знання пов'язувало нас якоюсь сп льною,
недоступною для нших мовою, якою майже не говорять, та т льки вона все одно незримо присутня
в бес дах. Якось зрозум ло, що їй можна розпов сти про Кару Ал су про мою судмедекспертну
роботу, що я в в з подач Маккенз . Дженн вислухала не перебиваючи на секунду торкнулася
моєї руки,
коли зак нчив.
— Я думаю, ви робите правильно, — сказала вона , трохи витримавши паузу, швидко
прибрала руку. П сля цього, вже без н яковост чи збентеження, ми почали обговорювати й нш
реч .
Т льки дорогою додому з'явилася хмара напруженост . Чим ближче п д'їжджали
ми до Манхема, тим б льше Дженн йшла в себе. Розмова, спочатку наст льки
невимушена, втратила свою природн сть, пот м вичерпалася повн стю.
- Все в порядку? — спитав я, гальмуючи б ля її будинку.
Вона кивнула, але якось надто швидко.
— Ну… добран ч, — квапливо сказала Дженн ,в дчиняючи дверцята. Вт м,
перш н ж вийти, вона завагалася. — Вибачте. Ви не гн ваєтеся… просто я не хочу п дганяти
под ї…
Я тупо кивнув.
—Н , не в цьому сенс … Я не те щоб проти… — Дженн глибоко з тхнула. -
Т льки ще зарано, добре? — Вона н яково усм хнулася. - Ще рано.
Не встиг я в дпов сти, як вона нахилилася ковзнула губами по моїй щоц ,п сля чого
втекла до хати. Я сид в затамувавши подих, в дчуваючи п днесен сть, перем шану з почуттям
вини.
Проте слова її запали в душу ще з одн єї причини. "Ще рано". Та сама в дпов дь, що я
почув в дЛ нди Йейтс, коли запитав, чи не бачила вона сн взЛ н Меткалф. Якось п сля об ду,
п д час затишшя, коли вс чекали чергових под й, я зустр вЛ нду на головн й вулиц селища. З
заклопотаним виразом на обличч вона кудись
посп шала у своїх справах не пом чала мене до останнього моменту. Побачивши ж,
застигла як укопана.
— Здрастуйте, Л ндо. Як д тлахи? - Запитав я.

- Нормально.
Я вже п шов дал , як вона гукнула мене:
- Доктор Хантер ...
Поки я мовчки чекав на продовження, Л нда швидко оглянула вулицю , переконавшись, що
нас н хто не почує, сказала:
— Е-е… а пол ц я… ви їм ще допомагаєте? Пам'ятаєте, ви казали?
— Так, нод .
— Щось знайшли? - Вилет ло в неї.
— Послухайте, Л ндо, ви ж знаєте, що я вам н чого не можу сказати.
— Але ж вони ще не знайшли її? Ну, ви знаєте. Л н Меткалф?
Яка б не була причина, я бачив, що ц питання не в д марної ц кавост .
Збуджен сть просто впадала у в ч .
- Наск льки я знаю, н .
Вона кивнула, хоча схвильованост не поменшало.
- А що? — спитав я, починаючи вже здогадуватися.
- Да н н чого. Просто хот ла д знатися, — квапливо пробурмот ла вона на ходу.
Я стурбовано подивився їй усл д. Складалося тяжке враження, що Л нда шукала швидше
не новин, а п дтвердження. І мен не треба вкотре пояснювати чому. Сл дом за Салл Палмер у
снах Л нди нарешт з'явилася Л н Меткалф.
Вт м, я одразу ж спробував в дкинути цю думку. Якщо я починаю в рити в
передчуття або шукати сенс у сновид ннях — чи в своїх, чи чужих, — то я надто довго живу в
Манхем . Взагал п дстави для благодушност були. Останн м часом м й сон н чим не
порушувався, а розплющивши оч вранц , я думав лише про Дженн та власне майбутнє.
Немов виринув з дна, де пров в так багато часу. Нехай я егоїст, але в так й ситуац ї важко
не стати оптим стом, нав ть наперек р всьому.
А до к нця тижня млява плинн сть перервалася. По зубах вдалося з'ясувати особист сть
убитого молодика: двадцятидвор чний Алан Радкл ф, асп рант-еколог з Кента, який зник безв сти
рок в п'ять тому. В н приїжджав у район Манхема для обстеження ґрунту, в частину якого сам
перетворився на один злощасний день. Коли оприлюднили фото, дехто з мешканц в зм г
нав ть його пригадати: симпатичний хлопець з веселою усм шкою. За т тижн , що в н прожив
у намет на наших болотах, Алан став добре в домий у селищ , скрасив життя декому з
с льських д вчат. А п сля цього в н поїхав.
Та т льки н куди так не д стався.

На цю новину Манхем в дреагував майже без коментар в. Зараз, з урахуванням
особистост вбитого та його зв'язку з м сцевими краями, вже не потр бно було проголошувати
очевидного: м сцезнаходження могили не можна вважати простим зб гом. Селище б льше не могло
прикидатися, н би чисте в д гр х в, на як к стлявим пальцем вказував цей скелет з минулого.
Цей неспод ваний удар затьмарив ус колишн под ї. А пот м, поки люди ще т льки
перетравлювали цю г рку правду, прийшла вже зовс м приголомшлива новина.
Я т льки-но збирався почати денний прийом, як задзвонив телефон. З Маккенз
ми розмовляли лише напередодн , п сля встановлення особи загиблого асп ранта, та
обставина, що я подумав, н би дзв нок пов'язаний саме з ним, каже, якою м рою я дозволив соб
розслабитися. Нав ть коли Маккенз зажадав, щоб я приїхав негайно, у голов не
спрацював жоден лог чний контур.
- У мене ось-ось почнеться прийом, - поскаржився я, вухом притискаючи трубку до плеча

заповнюючи рецептурний лист. — Не можна чекати?
-Н ! — гаркнув нспектор, та так, що я припинив писати. — Ви тут негайно, докторе Хантере.
Якнайшвидше, — додав в н, пом'якшившись. Напевно, з вв чливост . Вт м, було ясно, що зараз йому
не до пол тесу.
- Що трапилося?
Пауза. Мабуть, в н зважував, ск льки можна сказати по телефону.
- Ми її знайшли, - сказав Маккенз .
***
Нал чується близько ста тисяч р зновид в мух. У кожного виду - своя форма,
Розм р, цикл розвитку. М'ясн мухи, серед яких найб льш в дом трупн та падальн
зелен ,в дносяться до с мейства Calliphoridae. Вони розмножуються на гниючих орган чних
рештках. На з псованих продуктах харчування, екскрементах, мертвиц . Майже на чому завгодно.
Б льш сть людей не розум ють, чим можуть бути корисн так мухи. Адже вони — всюдисущ ,
настирлив рознощики зарази, як з однаковим полюванням поїдають як св жий посл д, так
гастроном чн дел катеси, та ще неодноразово в дригуючи нап вперетравлену їжу по ходу
справи.
Вт м, коли йдеться про природу, кожна стота має свою роль. Мухи, якими б
огидними вони не здавалися, займають важливе м сце у процес розкладання орган чної
матер ї, допомагаючи прискорити розпад звести мертве т ло до простого набору речовин, у тому
числ воно колись складено. Мухи - механ зм утил зац ї вторинної сировини матер -природи. У цьому
й проявляється певна елегантн сть їхньої тупуватої в дданост своїй справ . У загальн й
картин буття мухи далеко не марн ;б льше того, вони набагато важлив ш ,н ж симпатичн
кол бр або, скаж мо, олен , гнилий м'ясо яких зрештою їм доведеться скуштувати. А з судової точки
зору — мухи не просто неминуче зло, а незам нна р ч.
Ненавиджу цих тварин.

Не за докучлив сть чи мерзотний вигляд, хоча ц їхн особливост сховають мен ан трохи
не менше, н ж ншим людям. І не за пост йне нагадування про к нцевий етап нашого ф зичного
снування. Я ненавиджу їх за гам р.
Мушиний концерт чути, коли я ще пробирався через болото. Спочатку я його
сприйняв скор ше шк рою, н ж вухами. Низький пульсуючий гул, що здавався частиною
денного пекла. Чим ближче я п дходив до «оркестрової ями», тим глибше в н проникав на все вся.
Безглузде, д отське дзижчання, н би ось-ось готове зм нити тональн сть. Пов тря заполонила
кишуча маса комах, що снували туди-сюди. Я роз гнав тих, кого притягнув м й сп тн лий лоб, але
їм на зм ну прийшло щось злов сн ше.
Запах, що знайомий в дштовхує одночасно. Зрозум ло, я помазав верхню губу, проте
ментол все одно пробивало наскр зь. Я чув, що так само пахне перезр лий сир, залишений п тн ти
на сонц , але це не так. Не зовс м так. Хоча вдал ше сказати навряд
чи можна.
Маккенз прив тно кивнув головою. Похмур експерти-крим нал сти з сп тн лими
розчервон лими обличчями мовчки займалися своєю справою. Я перев в погляд на предмет, що
став причиною загального пожвавлення — в д пол цейських, що заперечили у своїх
комб незонах, до мух, що шалено роїлися.
— Ми його ще не ч пали, — сказав Маккенз . - Я хот в вас дочекатися.
- А патологоанатом?
- Вже поїхав. Каже, т ло наст льки розклалося, що прямо зараз н чого сказати
не можна. Окр м одного: труп – в н є труп.
Що правильно, те правильно. Порядково пройшло з того часу, як мен довелося востаннє
побувати на м сц злочину побачити те, що залишилося в д живої людини. Наприклад, т ло
Салл Палмер вже забрали до моменту мого прибуття, а експертиза, п зн ше проведена в
стерильн й лабораторн й обстановц , мала набагато б льш кл н чний характер. І нав ть
якщо говорити про останки Алана Радкл фа, то вони були похован так давно, що перетворилися
на простий структурний рел кт, який вкрай мало нагадував про людську сутн сть власника.
Тут все було накше. Перед моїми очима — смерть у своїй д ловит й, жахлив й «крас ».
- Як ви знайшли т ло? — спитав я, натягуючи каучуков рукавички, бо вже

одягнувся у комб незон б ля одного з пол цейських трейлер в. Ми знаходилися за
к лька миль в д селища посеред осушеного болота. Ця в дкрита будь-яким в трам
м сцев сть виглядала майже повною протилежн стю т й галявин , де хлопц виявили
перше т ло. У к лька сотень ярд в байдуже мерехт ло озеро. Цього разу я приїхав
п дготовлений п д комб незоном на мен були над т т льки шорти. Вт м, пройшовши
лише невелику в дстань, я вже встиг змокнути в д поту.
- З вертольота. Чисте вез ння. У п лот в щось там з псувалося, вони вир шили
повернутись. Якби не ця випадков сть, то маршрут обльоту виявився б зовс м ншим. Адже
район уже проч сували.
— Коли це було востаннє?
- В с м дн в тому.
Отже, ми маємо верхню межу терм ну перебування т ла на дан й д лянц . Може
нав ть нтервал з моменту смерт , хоча це ще не факт. В дом випадки, коли трупи
переносили з м сця на м сце, причому неодноразово.
Ну ось, одягнена друга рукавичка. Я готовий, проте займатися справою немає жодного
бажання.
— Ви вважаєте, що це вона? — спитав я Маккенз .

— Формально кажучи, нам треба почекати до зак нчення оф ц йної
дентиф кац ї. Проте не думаю, що є причини сумн ватися.
Я також так не думав. У нас уже був один «перепочинок»: могила давно вбитого
студент. Сам не знаю чому, але друга така знах дка здавалася неправдопод бною.
Лежачи ниць, наполовину захована серед трав'яних купин, Л н Меткалф виглядала
невп знанною. Т ло оголене, т льки на одн й ноз залишалася крос вка, що виглядала
недоречно нав ть шкода. Ж нка мертва вже к лька дн в, це зрозум ло одразу. Смерть завдала
свого злов сного мак яжу, вдалася до «алх м ї навивор т», що перетворювала золото життя
на низинну смердючу матер ю. З ншого боку, цього разу вбивця не додав своїх власних
непристойних модиф кац й.
Об йшовся без лебединих крил.
Я в дключив ту частину моєї св домост , що, як ран ше, згадувала про молоду
усм хнену ж нку, з якою я з ткнувся на вулиц лише тиждень тому, приступив до огляду. На
потемн л й шк р було к лька пор з в, хоча найсерйозн ша рана була на горл , бо її
було видно нав ть з спини.
— Можете сказати, ск льки часу вона мертва? — спитав Маккенз квапливо додав: —
Хоч би приблизно.
— М'як тканини ще залишилися, та й шк ра т льки-но почала з сковзувати…
Пот м я показав на рани, що перетворилися на кишяч колон ї черв'як в.
— А з огляду на таку просунуту личинкову д яльн сть… мабуть, десь м ж ш стьома —
в сьмою добою.
- Точн ше н як не можете?
Я мало не нагадав, що в н сам секунду тому просив приблизну оц нку, але вчасно стримався.
У ц й справ для нас обох немає н чого приємного.
— Так як погода не зм нювалася, якщо припустити, що т ло не перем щали, то я б
дав ш сть-с м дн в, щоб виник такий стан за нин шньої спеки.
- Ще що-небудь?
— Той самий тип поранень, що ми бачили у Салл Палмер, хоча не так багато.
Перер зане горло, а труп знову досить висохлий. Звичайно, не так сильно, тому що вона була
мертва менший терм н. Я б, однак, ризикнув припустити рясну крововтрату.
Я оглянув почорн лу траву. Її н би обпалило лужними розчинами,

сочилися з мертвого т ла.
— Для повної впевненост треба перев рити концентрац ю зал за, але, гадаю, її
вбили десь в ншому м сц , а труп кинули тут, як минулого разу.
— Той самий убивця, так виходить?
— Та киньте ви. Я зв дки знаю?
Маккенз щось буркнув. Його збудження зрозум ти можна. Деякими аспектами нин шня
справа була схожа на вбивство Салл Палмер, все-таки було достатньо в дм нностей, щоб
сумн ватися в дентичност лиход я. Як видно, пошкоджень обличчя немає. Б льше того,
звертало на себе увагу та в дсутн сть будь-якої тварини чи птиц , чиї тушки-фетиш вбивця
використовував ран ше. З крим нал стичної погляду це викликало серйозне занепокоєння. Або
якась под я змусила злочинця зм нити свою манеру повед нки, або в н сам був наст льки
непосл довним, що зовс м не мав жодного «почерку». Вт м, була й третя нагода: вбивства
— справа рук р зних людей.
Жодна з цих верс й не давала п дстав для оптим зму.

Якийсь час я витратив, збираючи зразки для анал зу п д монотонний мушиний
гом н. Коли я все зак нчив нарешт випростався, суглоби та м'язи вже почали скиглити в д
пост йного сид ння навпоч пки.
- Все у вас? — спитав Маккенз .
— Так, б льш-менш.
Я в д йшов трохи назад. Наступний етап н коли не викликав у мене ентуз азму. Все, що
можна зробити, не ч паючи т ло, зроблено. Фото, вим ри, нше… Настав час подивитися, що ж
знаходиться п д трупом. Експерти почали обережно перевертати т ло обличчям догори. Схвильован
мухи задзижчали сильн ше.
- Ах ти!..
Я нав ть не пом тив, хто це сказав. Ус присутн — люди досв дчен , але не
гадаю, щоб комусь з нас доводилося бачити щось под бне. Вбивця прибер г наруги для
фронтальної частини трупа. Черевна порожнина виявилася споротою, при перевертанн т ла з
живота посипалися як сь грудочки. Один з пол цейських в дразу в двернувся, давлячись блювотою.
Пару секунд н хто не ворушився, проте пот м профес онал зм знову перем г.
— Це що таке? — приглушено спитав приголомшений Маккенз . Його зазвичай м дно-

червоне обличчя поб л ло. Я теж дивився на купу незрозум лих грудок н чого не м г сказати.
Такого мен ще не траплялося.
Першим зрозум в один з експерт в.
- Це кролики, - сказав в н. - Крольчата.
***
Маккенз п д йшов до мого «лендроверу», де я сид вм жв дчиненими задн ми

дверима з пляшкою прохолодної м неральної води. На даний момент я зробив все, що в моїх силах, з
полегшенням скинув обмерзлий комб незон. З ншого боку, нав ть помившись у пол цейському
трейлер , я все ще в дчував себе брудним, причому не лише через спеку.
Інспектор мовчки с в поруч заходився розгортати пакетик з м'ятними льодяниками. Я

випив ще ковток.
— Ну, — сказав в н нарешт , — принаймн ми знаємо, що це той самий
людина.
— Нема лиха без добра, га?

Вийшло якось цин чно, Маккенз глянув мен в обличчя.
- Ви в порядку?
— Отвик я щось в д таких справ…
Я подумав, що в н вибачиться за те, що залучив мене. На жаль. Ми помовчали. Пот м
Маккенз сказав:
— З моменту зникнення Л н Меткалф минуло дев'ять дн в. Якщо, як ви кажете,
вона мертва вже ш сть чи с мд б, отже, в н тримав її в живих як м н мум два дн . Може, нав ть
три. Прямо як Салл Палмер.
- Так я знаю.
В н дивився на озеро, чия ртутна поверхня тремт ла п д палючим сонцем.
- Нав що?
- Не зрозум в?..
— Нав що тримати її живими так довго? Нав що брати на себе ризик?
— Я, звичайно, не пов домлю вам н чого нового, проте… ми ж не маємо справу з
рац онально мислячою людиною, правда?
— Так, але й дурнем його теж не назвеш. То нав що в н це робить?
Маккенз роздратовано пожував нижню губу.
— Н чого не розум ю… Що тут взагал д ється?
- В сенс ?
— Зазвичай, коли викрадають вбивають ж нок, мотив має сексуальне п дґрунтя. А в нас тут… щось
не схоже.
— То ви не думаєте, що їх ґвалтували?
Стан другого трупа так само не дозволяв дати стов дсоткової впевненост ,
як у випадку з Салл Палмер, хоча таке знання могло б нехай ненабагато, але вт шити.
- Я зовс м не про це. Скаж мо, ви знаходите мертву ж нку вона зовс м
роздягнена. Ц лком очевидно припустити, що напад скоєно на статевому ґрунт . Однак типовий
сексуальний ман як зазвичай вбиває своїх жертв негайно, як т льки у нього в дбувається збудження. Дуже
р дко трапиться такий, хто тримає їх живими, доки не награється. Але те, що вбивця робить тут, не має
жодного сенсу.
— Може, йому ще треба вирости до таких висот?
Маккенз мовчки дивився на мене к лька секунд, пот м знизав плечима.
- Може бути. Вт м, суд ть сам : з одного боку, йдеться про людину,
який досить розумний, щоб викрасти двох ж нок засмутити розшуков заходи, наставивши
пасток. А з ншого — в н безтурботно позбавляється труп в. І як щодо кал цтв наруг? Який у них сенс?
— Це треба питати психолог в, а не мене.

— Запитаємо, не хвилюйтесь. Не думаю, однак, щоб у них знайшлася в дпов дь. Цей тип,
в н що, навмисне малюється перед нами або просто безтурботний? Таке враження, що перед нами два
суперечлив розуми.
- Ви маєте на уваз ,в н шизофрен к?
Маккенз похмуро обм рковував головоломку.
-Н , мен так не здається. Будь-яка людина не в своєму розум виявив би себе задовго до
цих под й. І пот м, я не думаю, що шизофрен ки на це здатн .
— Тут є ще одна проблема, — сказав я. — В н убив двох ж нок за… Ск льки там пройшло? Менше
трьох тижн в, га? Причому черга другої жертви настала дн в через десять-одинадцять п сля першої. Це не
зовс м… — я мало не сказав «нормально», хоча таке слово нав ть близько не п дходить, — не ц лком
звичайно, правда? Нав ть для ман яка.
Маккенз втомлено в дгукнувся:
-Н , зовс м не звичайно.
— То чому в н раптом поквапився? Що його спонукало?
— Якби я знав, ми були б уже на п вдороз до його затримання. — Маккенз п дв вся ,
морщачись, потер поперек. — Труп доставлять до лаборатор ї. Мабуть, завтра. Добре?
Я зг дно кивнув. В н уже в дходив уб к, як мен на думку прийшла одна думка:
— Так, а що з птахами та тваринами? Оголошуватимете про це?
— Ми не можемо розкривати таких деталей.
— Нав ть якщо в н заздалег дь пом чає своїх жертв?
— Ми цього не впевнен .
— Ви мен казали, що на п дн жц машини Салл Палмер лежав горностай, а Л н
Меткалф за день до зникнення сказала чолов ков ,н би знайшла мертвого зайця.
— Висловлюючись вашими ж словами, тут с льська м сцев сть. Та одна тварина
здохне, то нше…
— Однак вони не прив'язують себе до камен в не залазять у жив т убитим.
ж нкам.
— Ми все одно не знаємо, чи в н використовує їх заздалег дь.
— Так, але якщо є хоч якась ймов рн сть, чи не здається вам, що людей сл д попередити?
- Ось як? Попередити почати гаяти час на будь-якого дурня чи любителя

роз граш в? Та нас затоплять дзв нками через кожен роздавлений машиною їжачок!
— А якщо не попередите, в н зможе пом тити чергову жертву, а вона, б долашна, н
сном н духом... Якщо в н взагал цього не зробив, до реч .
— Та я знаю, знаю! Т льки люди й так збуджен . Я не маю нам ру влаштовувати загальну пан ку.
Вт м, судячи з нтонац ї, сумн ви у нього виникли.

—В н знову збирається це зробити, так? - Запитав я.
На мить здалося, що Маккенз ось-ось в дпов сть. Через секунду, однак, в н
мовчки розвернувся п шов геть.
Розд л 17
Новина про виявлення трупа Л н Меткалф рознеслася по Манхему уламками

беззвучного вибуху. Знаючи, що трапилося з Салл Палмер, лише небагато хто здивувався по-
справжньому, хоча цей факт аж н як не послабив ударної хвил . Адже Салл , нав ть з урахуванням її
популярност , залишалася «аутсайдером», « мм грантом», тод як Л н народилася у селищ .
Ходила до м сцевої школи, в нчалася у м сцев й церкв . Вона вт лювала у соб частину Манхема,
чого не м г сказати про Салл . Смерть Л н — точн ше, вбивство
набагато глибше вдарила по людях, вони вже не могли вдавати, н би жертва якимось чином
« мпортувала» нас ння своєї дол з зовн шнього св ту. Селище тужило за жертвою, що була
одн єю з своїх.
І боявся, що настає черга наступної.
Сумн в в б льше не було: у Манхем твориться щось страшне. Вбивство одн єї
ж нки й так уже удар. Смерть двох та ще за такий короткий терм н — справа зовс м
нечувана. Неспод вано ми знову опинилися на гребен новин. Селище знову виявилося
сп йманим у прожектора мас-мед а: сер йний злочин на потребу роззявам. Як вс
постраждал , Манхем спочатку в дреагував здивованим знев рою, пот м -
обуренням.
А пот м вибухнув гн вом.

Без нших м шеней селище накинулося на чужинц в, залучених лихом. Не
на пол ц ю, хоча обурення її безсиллям уже починало закипати. На пресу, яка не мала права на
недоторканн сть. Багатьом здалося, що розлючене збудження мисливц в за новинами говорить
не просто про недостатню повагу, а про чисту зневагу. В дпов ддю стала ворож сть, що
спочатку виявилася кам'яним виразом ос б загальним мовчанням, а пот м уже й у
б льш в дкритих формах. Обладнання, залишене без нагляду, почало або пропадати, або
отримувало непояснен ушкодження. Перер зан кабел , проткнут покришки, цукор
у бензобаках... Одн єю настирливою журнал стц , чиї яскраво нафарбован губи
пост йно кривила недоречна посм шка, довелося накласти к лька шв в, коли влучно
кам нь розс к їй голову.
Н хто, зв сно, не бачив, хто це зробив.

Але це були ще симптоми, зовн шн прояви справжнього захворювання. П сля стол ть
само золяц ї, п сля культивац ї повної впевненост у своїй обраност селище засумн валося у
соб . І якщо ран ше п дозр л сть скидалася просто на заразу, тепер вона почала загрожувати
справжньою еп дем єю. Давня ворожнеча усобиц набули б льш злов сного в дт нку.
Якось увечер спалахнула б йка м ж трьома покол ннями двох р зних с мейств,
коли дим в д барбекю проник у чужий сад. Якась ж нка в стериц почала обривати телефон
пол ц ї, хоча пот м з'ясувалося, що «ман яком» виявився її сус д, який прогулював собаку.
У двох будинках цеглою п двищували шибки: в одному за якусь «образливу байдуж сть до сус д в»,
а в ншому взагал
незрозум ло за що.
І на цьому тл все б льш значущою ставала постать одн єї людини. Скарсдейл

все ж таки став глашатаєм Манхема. Поки народ сахався в д журнал ст в, священик не
виявляв жодних ознак стриманост перед камерами та м крофонами. Пастор з штовхував
лобами вс сторони, що беруть участь, пров щаючи про якусь «моральну благодушн сть», що
стала — за його словами — причиною ц єї ситуац ї, засуджуючи пол ц ю за її
нездатн сть уп ймати злочинця, а пресу — за аморальну експлуатац ю трагед ї, в чому
сам, судячи з усього, нав ть не пом чав рон. Будь-яку ншу людину за
так реч звинуватили б у спроб половити рибку в каламутн й вод , але — хоч висловлювали
невдоволення р дк сною готовн стю Скарсдейла давати уїдлив нтерв'ю.
п дтримка нашому славному пастирю м цн ла на очах. У його голос лунало обурення, яке стало
близьким кожному, а якщо часом не вистачало лог ки, то її з лишком в дшкодовували енерг я
та гучн сть.
Мен все ж таки — може, й за наївн стю, — здавалося, що в н прибереже свої найб льше.
р зк випади для пропов дей. На жаль, недооц нив я здатн сть Скарсдейла влаштовувати
сюрпризи, так само як його р шуч сть сколотити пол тичний кап тал на своїй
новопридбан й значущост . Словом, як нших мешканц в, мене зненацька застав його
оголошення, що в мер ї скликаються громадськ збори.
Цей зах дв дбувся найближчого понед лка п сля виявлення трупа Л н Меткалф. На день
ран ше її в дсп вали. Виявилося, хоч як дивно, що на в дм ну в д поминок по Салл Палмер
цього разу Скарсдейл усередину церкви пресу не допустив. Пам'ятається, я нав ть задався цин чним
питанням: «Що переважило: сп вчуття до вбитої горем с м'ї чи бажання втерти носа
журнал стам?». П д йшовши ближче, я переконався, що м й цин зм ц лком виправданий.
Сама мер я була низькою утил тарною буд влею, що стояла трохи позаду
центральної галявини. Того ранку, по дороз до лаборатор ї, я з машини побачив, як Скарсдейл
гордо керує роботою Тома Мейсона в прилеглому до мер ї садочку. Зараз у пов тр лунав запах
св жоскошеної трави, а живоплот з тису виглядав охайно п др заним. Н чого не скажеш, старий
Джордж з своїм онуком час даремно не гаяв. Нав ть галявина, до якої й так не причепишся, виявилася
п дстриженою заново, тепер, осяяна старим розлогим каштаном, вся д лянка навколо пам'ятника
Д в -мучениц виглядала справжн м парком.
Вт м, я сумн вався, що траву зачесали виключно заради нас, простих мешканц в.

Отримавши в д вор т поворот п д час поминання Л н Меткалф, преса схопилася за збори
громадськост . Точн ше, за прес-конференц ю: н чим ншим це зб говисько не назвеш.
Розум юче хмикнувши, я пройшов усередину. Б ля входу стояв сп тн лий охоронець —
Руперт Саттон. В н неохоче кивнув мен , явно об знаний про пад ння моїх акц й з подач пастора.
У мер ї вже панували тиснява та задуха. У дальньому прост нку розм щувався невеликий
под ум з парою ст льц в накритими козлами, що сходили, мабуть, за столик презид ї.
Перед одним з ст льц в поставлений м крофон. По центру, навпроти под уму, розставлен
лавки з в дкидними дерев'яними сид ннями, залишаючи тильну частину та б чн проходи
в льними для телеоператор в та журнал ст в.
До моменту моєї появи вс м сця виявилися зайнятими, але пот м у кутку, де
в льн ше, я побачив Бена. До нього я й п д йшов.
— Не думав, що побачу тебе тут, — сказав я, оглядаючи повний зал.
— Та ось, вир шив послухати, що скаже цей жалюг дний виродок. Якого отруйного лайна
в н наварив цього разу...
Бен на добру голову височ в над б льш стю з присутн х. Я зазначив,
що дехто з тележурнал ст в задумливо поглядав на нього, але, схоже, репортери так не наважилися
взяти у нього нтерв'ю. А може просто не хот ли втратити зайнят м сця, хто
їх знає…
— Слухай, а з пол ц ї наче н кого й н , — сказав Бен. — Я думав, вони хоч носа покажуть.
— Не запросили, — сказав я. Трохи ран ше, у розмов з мною, Маккенз у цьому

з знався. В н явно прикро, але нагор вважали, що краще не втручатися. -
Винятково для мешканц в Манхема.
— Дива: дехто мен тут не знайомий, — зауважив Бен, роздивляючись л с.

м крофон в та телекамер. В нз тхнув витяг ком р сорочки. — Ну й жарища. Ти як, якщо пот м по
пивку?
- Дякую, але - на жаль.
— Що, п зн й обх д на дому?
- Е-е… н , просто зустр ч з Дженн . Та ти її бачив минулого тижня.
- Як же, пам'ятаю. Вчителька. - В н посм хнувся. - Зустр чаєтесь, значить? І частенько,
мабуть?
Я зацв тав, як школяр.
- Просто друз .
- Угу ...
Я перев в дух, коли Бен зм нив тему, глянувши на годинник:
— Я так думав, що Скарсдейл ус х змусить чекати. Ти гадаєш, чого в н задумав?
- Зараз д знаємося, - в дпов в я, побачивши, як в дчинилися двер б ля под уму.

Але на наш погляд з'явився зовс м не Скарсдейл, а Маркус.
Ус в дразу притихли. Чолов кЛ н Меткалф виглядав жахливо. Здавалося, горе
придавило цього великого чолов ка. У пом'ятому костюм ,в н пов льно пройшов уперед,
п дштовхуючи ноги, н би боявся розбурхати якусь глибоку рану. Коли я заїхав до нього незабаром
п сля пол цейського комюн ке, в н ледве звернув на мене увагу. Маркус не схот в заспок йливого,
за це його ганити не можна. Є б ль, який н чим не заглушиш, а будь-як так спроби лише
пог ршать страждання. Однак зараз, дивлячись на нього, я запитав, чи не почав Маркус щось приймати
самост йно. Приголомшений, у стан тривалого шоку, в н нагадував людину, сп йману
в с льц
кошмару наяву.
У повн й тиш за Маркусом на дерев'яну сцену вийшов Скарсдейл. Дошки
глухою луною в дгукувалися в такт їхн м крокам. Наблизившись до столу, преподобний
жестом торкнувся плеча молодого чолов ка. У душ ворухнулося неприємне, похмуре передчуття, бо я
знав, що присутн сть чолов ка останньої жертви додасть набагато б льше достов рност всьому, що
припас для нас Божий служитель.
Легкими п дштовхуваннями Скарсдейл п дв в Маркуса до одного з ст льц в, де не

було м крофон. Почекав, поки в н сяде, п сля чого сам насл дував його приклад. Пастор клацнув
м крофоном, перев ряючи його справн сть, пот м неквапливо обв в поглядом аудитор ю.
— Дякую вс м за те… — вереск, що раптом пролунав у динам ках, змусив його в дсахнутися.
Скарсдейл невдоволено скривився, в дсунув м крофон подал продовжив: — Дякую, що прийшли.
Зараз час скорботи, за звичайних обставин я пощадив би ваш почуття. На жаль, обставини надто
далек в д звичайних.
Його посилений динам ками голос здавався нав ть звучн шим, н ж завжди. Поки в н говорив,
чолов кЛ н Меткалф тупо дивився на ст льницю, наче не пом чаючи присутност нших людей.
— Буду стислим, проте все, що я хочу сказати, стосується кожного. Стосується будь-якого
людини в Манхем . Прошу лише одного: вислухайте мене, перш н ж ставити будь-як питання.
П д час своєї промови Скарсдейл жодного разу не глянув у б к преси, хоча вс розум ли,
кому адресовано його останнє зауваження.
— Убито двох ж нок, яких ми чудово знали, — продовжив в н. — Якою б г ркою не була правда,
зараз ми не можемо гнорувати той факт, що швидше за все
в дпов дальн сть за ц злочини лягає на когось з мешканц в селища. Ц лком очевидно, що
пол ц я або не може вжити необх дних заход в, або просто не бажає цього робити. Але ми з вами
б льше не можемо в дсиджуватися осторонь, поки викрадають та вбивають наших ж нок.
Явно в дрепетованим, переб льшено дбайливим жестом Скарсдейл показав на чолов ка, що
сид в поруч.
— Ви вс чули, яку втрату зазнав Маркус. Яку втрату переживає с м'я його дружини, яка втратила
доньку сестру, безжально вирвану з родинного лона кохання. Наступного разу на її м сц може опинитися
ваша дружина. Ваша дочка. Або ваша сестра. То доки ми збираємося не д яти, дивитися з боку на ц
злод яння? Ск льки ще ж нкам треба померти? Одн єю? Двом? Б льше?
Пастор гн вно оглянув зал, н би вимагаючи в дпов д . Переконавшись, що вс мовчать,

Скарсдейл повернувся до Маркуса щось прошепот в йому на вухо. Чолов кЛ н Меткалф
заморгав, н би прокидаючись в д сну, порожн м поглядом дивився на переповнену аудитор ю.
— Маркусе, ви наче щось хот ли сказати? — спонукав його преподобний присунув м крофон.
Маркус, здається, почав приходити до тями, але все одно виглядав якимсь
в дстороненим, зануреним у себе.
-В н убив Л н. В н убив мою дружину. В н…
Його голос перервався, по обличчю заструмували сльози.
- Його треба зупинити. Знайти … пот м…
Скарсдейл поклав долоню йому на руку, чи бажаючи заспокоїти, чи притримати. На обличч
преподобного вс ма фарбами грала ханжеська рад сть, поки в нп дтягував до себе м крофон.
- Є межа всьому, - вимовив в н розм рено, зважуючи слова. - Є межа ... всьому!
Кожне слово супроводжувалося ударом по ст льниц .

— Минув час сид ти склавши руки. Господь випробовує нас. Наша слабк сть, наша благодушн сть
— ось що дозволило ц й тварюц прикидатися людиною ховатися серед нас. Щоб пот м вжалити.
Ужалити безкарно, нахабно зневажливо. А чому? Тому що в н знає, що здатний на це. Бо бачить нашу
слабк сть. А слаб сть йому не страшна.
В д могутнього удару кулаком п дскочив м крофон.

-Н ж! Настав час боятися нас! Настав час показати нашу силу! Занадто
довго Манхем був жертвою! Якщо пол ц я не може нас захистити, тод ми маємо захищатися
сам ! Наш святий обов'язок – вирвати погане нас ння з коренем!
Голос пастора розтанув у м крофонному вир динам к в. Скарсдейл стомлено в дкинувся на
ст льц , зал наче прорвало. Багато хто п дхопився з м сць, аплодуючи вигукуючи слова
п дтримки та схвалення. П д блискавкою фотоспалах в крики репортер в, як намагалися поставити
запитання, Скарсдейл сид в у центр под уму, оглядаючи плоди своєї прац . На мить його погляд
зупинився на мен . Оч гор ли фанатичним вогнем. І тр умфом.
Я непом тно вислизнув назовн .
***
— Це неймов рно, — сердито сказав я. — Схоже, йому хочеться п дбурювати народ, а не

втихомирювати. Та що з ним?
Дженн кинула шматочок хл ба качки, що перевалила п д йшла до нашого столика. Ми

сид ли в паб , на берез Бура, одн єї з шести р чок, що прот кали в район Великого Заводу.
Н кому з нас не хот лося залишатися в Манхем , хоча до селища нал чувалося миль ш сть,
не б льше, ми наче потрапили в нший св т. На вод пришвартован човни, д ти граються
поблизу, а за столиками повно см ються невимушено балакають люди. Типовий
англ йський кабачок, типове англ йське л то - як з книжки. Р зниця, що кричить, з т єю
переважною атмосферою, що ми залишили за спиною.
Дженн згодувала птахов останн крихти.
— Нин люди його слухають. Може, в н саме цього й хоче.
— Так, але х ба в н не розум є, що робить? Одна людина вже опинилась у л карн по
милост д от в, що зарвалися, а тепер в н заохочує л нчувальник в. Та ще за допомогою
Меткалфу!
Мен згадалося, що Скарсдейл пост йно опирався б ля Маркуса, нав ть п д час пошук в
його дружини. Не здивуюсь, якщо наш преподобний вже тод його накачував, готуючись
поексплуатувати розбитого горем чолов ка. Жаль, що я так не переговорив з Маркусом, коли
зникла Л н. Звичайно, я не хот в бентежити його рани, хоча не можу заперечувати, що були
й деяк особист причини. Сам вид Маркуса служив нагадуванням про мою власну втрату, а з
ншого боку, своєю в дсторонен стю я дав Скарсдейлу «зелене св тло» для впливу на мешканц в
селища. І пастор не преминув скористатися можлив стю, що надалася.
— Ви вважаєте, що в н хоче саме цього? Роз'ятрити вс х вся? - Запитала Дженн .

Вона не ходила на збори, пояснивши, що прожила у селищ не так довго, щоб мати моральне
право на участь. Проте особисто я думаю, що її налякав натовп.
— Принаймн скидається на те. Нав ть не знаю, чому це мене вражає. Вогонь
с рка вражають набагато б льше, н ж заклики «п дставити ншу щоку». До реч ,
Скарсдейл роками стирчав перед порожньою церквою нед льного ранку. Н , зараз в н не
проґавить можливост заявити: «Я ж вам казав!»
— Схоже, не в н сам зав вся.
Я нав ть не пом тив, якою м рою розлютив мене Скарсдейл.
— Вибачте. Просто я боюся, щоб хтось не зробив дурниц .
— Нин ви н чим допомогти не можете. Адже ви не «сов сть Манхема», правда?
Дженн здавалася розс яною. Мен спало на думку, що вона весь веч р поводилася
дуже тихо. Я подивився на її проф ль з бл дим розсипом ластовиння на щоках нос . На
п дсв чену сонцем мереживну блузку, б лизну якої в дт няла засмагла шк ра рук. Дженн
сид ла, дивлячись на далеч нь н би в дсторонившись в д зовн шнього св ту.
- Щось не так? - Запитав я.
- Та н . Просто розм рковую…
- Про що?
- А... так просто. — Вона посм хнулася, хоч трохи напружено. -
Ви не проти, якщо ми повернемося?
Я спробував приховати здивування.
- Так звичайно…
- Давайте, га?
Назад ми їхали повною мовчанкою. У живот в дчувалася якась порожнеча. Я
проклинав себе, що так зав вся через Скарсдейл. Нема чого дивуватися, що їй набридло.
«Догрався. В таю».
Вже темн ло, коли ми д сталися Манхема. Я запитливо кивнув уб к
поворот до її будинку.
-Н , не сюди, - сказала вона. — Я… я подумала, що ви можете показати де
живете…
Д йшло не одразу.
— А… о'кей.
Ех, зовс м не те слово вилет ло… Припарковуючись, я затамував подих. В дчинивши двер ,
я в дступив на крок, даючи їй пройти до хати. В д аромату її мускусних парфум в закружляла
голова.
Дженн пройшла в мою маленьку в тальню. В дчувалося, що вона нервує, як,
вт м, я сам.
— Вам щось налити?
Ув дпов дь вона похитала головою, ми завмерли в незручн й тиш . «Та зроби ж хоч щось!»
Та я не м г. В нап втемряв було важко роз брати її обличчя. Т льки оч , що блищали в темряв . Не
рухаючись, ми дивилися одне на одного. Коли вона заговорила знову, голос її переривався:
- А де у вас спальня?
***
Спочатку Дженн поводилася нер шуче, була напружена нав ть тремт ла. Пот м ми
обидва поступово розслабилися. Пам'ять спочатку намагалася нав'язати св й шаблон форми, фактури та
запаху. Пот м поточна хвилина взяла гору, змахнувши непотр бне та зайве. Коли все ск нчилося, вона
лежала, притулившись, тихо сопучи мен в груди. Я в дчув, як обличчя торкнулася рука, розв дуючи
волог дор жки, що б гли моїми щоками.
- Дев д?
-Н чого просто…
- Я знаю. Все добре.
Да все добре. Я засм явся, об йняв Дженн пальцями п дняв п дбор ддя. Ми ц лувалися
пов льно довго, а пот м знову приступили до справи, мої сльози непом тно висохли сам собою.
Т єї ж ноч , поки ми разом лежали в л жку, з ншого боку селища Т н здалося, що з садка
долинає якийсь галас. Як Дженн , вона ув льнила в д збор в у мер ї, залишившись вдома в компан ї
пляшки б лого вина та плитки шоколаду. Їй хот лося дочекатися подруги, щоб у подробицях почути про
проведений веч р, але до зак нчення ф льму, який вона взяла напрокат у в деотец ,Т на вже почала
поз хати з бралася лягати. Саме в той момент, коли вона вимкнула телев зор, зовн почувся
якийсь шерех.
Т на була не дурна не стала в дчиняти двер : адже на свобод нишпорить хтось, що вже
вбив двох ж нок. Навпаки, схопивши телефон, вона вимкнула св тло п д йшла до в кна. Готова
негайно дзвонити в пол ц ю, Т на обережно подивилась у садок.
Н чого. Н ч досить св тла, при повн й, що не дає н чому сховатися м сяця. Н в
садочку, н на вигон за будинком не було пом тно н чого загрозливого. Вт м, Т на ще деякий час
вела спостереження, поки не переконала саму себе, що їй просто здалося.
Лише вранц вона побачила, що їй залишили зовн : у центр газону лежала мертва
лисиця. Наче хтось спец ально так зробив: наст льки продуманою виглядала поза бездиханої
тушки. Якби Т на знала про лебедин крила, чи качку, чи нш тварини, якими вбивця прикрашав
твори своїх рук, вона н коли б не зважилася на наступний крок.
Проте вона про це н чого не знала. Будучи простою с льською д вчиною, Т на

п д брала маленький трупик поклала його в бак для см ття. «Судячи по ранах, на лисицю,
мабуть, напав собака, ось в н приповз помирати в садок, — спало йому на думку. -
А може потрапила п д машину». Все ж таки ц лком мов рно, що Т на згадала б
про те, що сталося Дженн , хай нав ть поб жно, а та ц лком могла розпов сти про це
мен . Та т льки р ч у тому, що Дженн не ночувала т єї ноч у своєму будинку - вона все
ще була з мною. І коли Т на побачила її знову, то розмови у них, звичайно, велися зовс м
не про мертву живн сть.
Словом, Т на так не пов домила н кому про лисицю. Лише за к лька дн в, коли
значим сть цього зв рка стала куди як явною, вона пригадала под ї т єї ноч .
На жаль, на той час було вже п зно.
Розд л 18
Наступного дня сталося в дразу дв под ї, причому найб льш чутки викликало
перше їх. В нший час воно послужило б джерелом обурених пл ток, неск нченних
опов дань пересуд в, поки вся под я не стала б частиною манхемського фольклору, головою
селищної стор ї, над якою ще десятил ттями люди посм ювалися б або досадливо
клацали мовою. У нин шн й обстановц , проте, насл дки виявилися набагато серйозн шими, н ж
ф зичн травми, отриман учасниками.
Отже, в дбулася сутичка, що давно назр ла м ж Беном Андерсом Карлом
Бреннером. Коротше, вони побилися.
Частиною була винна випивка, частиною — ворожнеча, та ще й тиск останн х дн в.
Обидва хлопц н коли не намагалися приховати взаємну ворож сть, а неприродна напруга, що
панувала в селищ , здатне до кров роз'ятрити куди менш образи, н жуц єї парочки.
«Баранець» ось-ось мав закритися. Бен щойно замовив в ск , щоб завершити їм

прийом пива, що на п нту або дв перевершував його нормальну дозу, в чому в н сам пот м
з знався. День випав ще той: спочатку довелося надавати першу допомогу якомусь дилетанту-
орн тологу, з яким по жар стався серцевий напад, а пот м справлятися з звичайною кризою в
запов днику в розпал туристичного сезону. За появи Карла Бреннера («нахабного
самовдоволеного п д зав'язку», за словами Бена) доглядач в двернувся, вир шивши не
п ддаватися на провокац ї не псувати день
остаточно.
На жаль, н чого не вийшло.
Бреннер з'явився не просто випити. Розпалений учорашн м закликом Скарсдейла
взятися за зброю, в н вир шив принаг дно зайнятися вербуванням оголосити про свої нам ри
публ чно. Разом з ним зав тав його двоюр дний брат Дейл Бреннер, смаглявий зовн
зовс м несхожий на Карла, хоча за звичками темпераментом вони ц лком могли з йти
за брат в-близнюк в. Обидва вони входили до складу численної групи, яка за научення пастора взяла
на себе патрулювання селища вдень та вноч . «Якщо пол ц ї на все накласти, ми сам розберемося
з цим козлом» — так висловився Карл, коп юючи преподобного, хай нав ть у нш й словесн й
форм .
Спочатку, поки Бреннери намагалися залучити нових прихильник в, Бен просто збер гав
мовчання. Але пот м Карл, якому алкоголь нова мета життя надали хороброст , зробив помилку,
безпосередньо звернувшись до Бена:
— А ти, Андерсе?
- А що я?
- Ти з нами чи н ?
Перш н жв дпов сти, Бен неквапливо зак нчив своє в ск .
— Отже, з бралися розбиратися з цапом?
- Саме так. Тебе щось не влаштовує?
— Дещо. Наприклад, зв дки ти знаєш, що його немає серед вас?
Бреннеру, що н коли не в др знявся гостротою розуму, таке нав ть не спадало на думку.
— І якщо на те п шло, де гарант я, що то не ти? - додав Бен. — Той козел копає ями,
ставить капкани. Самий, я сказав би, тв й репертуар.
П зн ше Бен з знавався, що просто п ддевал Карла, нав ть не подумавши, наск льки
небезпечн под бн натяки. І в результат дов в супротивника до жару.
- Та п шов ти! Пол ц я знає, що я н до чого!
— А, та сама пол ц я, як й на все накласти? Сам же так казав, а тепер
хочеш, щоб я приєднався? Вмерти. — Бен зневажливо посм хнувся. — Тож не л зь займайся своїм
браконьєрством. Ти т льки на це й годишся.
— У мене, принаймн , ал б є! А у тебе?
Бен виставив застережливий перст перед Карлом:
— Акуратн ше на поворотах, Бреннере.
— Чого? Так є чи н ал б ?
— Я тоб ще раз говорю…
Розхрабр вшись у присутност свого кузена, Бреннер проти звичаю не в дступив.
- Так? І що? Мене вже нудить в д того, як ти тут начальника з себе будуєш! А на
минулого тижня? Щось швидко ти пол з за свого дружка-доктора заступатися! А де в н був, коли Л н
украли?
— Ага, тепер ти кажеш, що ми зробили це з ним на пару?
- Доведи, що н !
- Тоб , Бреннере, я н чого доводити не зобов'язаний, - в дпов в Бен, втрачаючи контроль над
собою. — То можеш забрати св й довбаний патруль засунути назад у те м сце, зв дки в н вил з,
зрозум в?
Обидва супротивники люто витр щалися один на одного. Першим здався Бреннер.
— Ход мо, — кинув в н своєму двоюр дному братов , на цьому все мало не зак нчилося.
На жаль, Карл не зм гп ти, не спробувавши зберегти обличчя.
— Боягуз, об йшовся з страху… — сплюнув в н, розвертаючись до дверей.
Ну зрозум ло, на цьому добр нам ри Бена вилет ли у кватирку, а сл дом за ними мало не
п шов сам Карл.
Б йка тривала недовго: занадто багато людей виявилося поруч, щоб дозволити б йц
зайти далеко. І мабуть, з цим моєму другу пощастило. Поодинц Карл не становив жодної загрози, але
Бену, хоч в н був здоровим як шафа, довелося б, напевно, повозитися з обома двоюр дними
братами. До того часу, як їх розняли, вони встигли рознести в тр ски ст л п вдюжини ст льц в, а
сам Карл лише через два тижн зм г без здригання виглядати в люстерко для гол ння. Не говорячи вже
про те, щоб зняти щетину. Нав ть Бен той вийшов зб йки не без втрат: садна, синц та
один вибитий палець. Вт м, весь цей наб р, за його словами, того вартий.
По-справжньому серйозн проблеми виникли, проте, лише за к лька дн в.

Я особисто при б йц не був, оск льки в цей час готував вечерю для Дженн , яка
залишилася з мною на н ч, проблеми Манхема просто вилет ли в мене з голови. Якщо на те п шло,
я був, напевно, одним з останн х, хто д знався про под ї в «Барашц », бо наступного ранку
вирушив у морг, щоб знову зайнятися своєю похмурою роботою.
З того часу, як виявили труп Л н Меткалф, доктор Мейтланд знову зам щав мене в
амбулатор ї. Я робив усе, що м г, щоб вчасно встигнути до веч рнього прийому, бо додаткове
навантаження позначилося на Генр .В н виглядав стомленим, хоч скоротив години прийому
до м н муму, чи не повн стю в дмовившись в д консультац й.
Яв дчував себе винним, але терп ти залишалося зовс м небагато. Ще п вдня у лаборатор ї—
я практично зак нчу те, що в моїх силах. Ще далеко не вс результати проб були отриман , але тл нн
останки Л н Меткалф розпов ли стор ю, схожу на випадок з Салл Палмер. Жодних сюрприз в
не виявлено, якщо не брати до уваги в дкритого питання, чому особа першої жертви виявилася
сильно розбитою, а другою — майже не пошкодженою. Кр м того, через менш виражений процес
розкладання на пальцях Л н Меткалф залишалося к лька н гт в — поламаних, подекуди нав ть
з рваних, причому до деяких з них причепилися рослинн волокна. Конопл ; ншими словами -
мотузка.
Значить, на додачу до вс х страждань, як перенесла нещасна, її ще й пов'язували.

Якщо не брати до уваги перер заного горла розпоротого живота, б льш сть травм Л н
Меткалф являли собою неглибок пор зи. Лише одна рана на горл залишила сл д на хребцях. Як
при вбивств Салл Палмер, подряпина на к стки зроблена великим гострим лезом. Ймов рно,
мисливським ножем, причому майже напевно тим самим, хоча на даному етап це довести неможливо. З
ншого боку, н ж не мав хвильового заточення, я ламав голову, через що обох ж нок убили одним
видом зброї, а собаку — ншим.
Все ще ламаючи голову над ц єю загадкою, я зазирнув у к мнату оч кування, але виявилося,
що останн й пац єнт давно п шов. Та й взагал цьогор чний веч рн й прийом пройшов
спок йно: чи з'явилася половина в д звичайної к лькост в дв дувач в. Або народ не хот в
турбуватися про др б'язков скарги на тл справжньої трагед ї, або була якась, набагато
неприємн ша, причина, чому так багато людей вир шили уникати своїх л кар в. Точн ше, одного з них.
Число охочих записатися на прийом до Генр вже к лька рок в посп ль не було таким високим.
Складалося враження, що хвор готов сид ти в черз , аби не ходити до мене.
З ншого боку, я з головою п шов у наш стосунки з Дженн та у свої лабораторн

екзерсиси, а тому не звертав на це уваги.
Коли я з'явився в амбулатор ї, Джен с прибирала в к мнат оч кування, по м сцях
розставляючи стар ст льц р знокал берн укладаючи пошарпан журнали в акуратн .
стопки.
— Веч р якийсь тихий… — сказав я.
Джен сп д брала з п длоги дитячу головоломку поклала її в коробку з ншими
грашки.
— Так, але це краще, н жк мната, повна застуджених та похондрик в.
Справедливо, наголосив я про себе на її тактовност . Джен с не г рше за мене знала, що
список моїх пац єнт в стр мко тане.
- А де Генр ?
— Вирушив п дкорити. Мен здається, ранковий прийом його сильно втомив. І не
треба так засмучуватися. Тут немає вашої вини.
Вона знала, хай нав ть не зовс м конкретно, що я чимось займаюсь для пол ц ї. Под бн
реч в д неї не приховаєш, та й справжньої причини для скритност не було. Може, їй справд
подобалося розпускати пл тки, зате вона принаймн знала, де сл д.
зупинитися.
-В н як, гаразд? — стурбовано спитав я.

- Просто втомився. Та й пот м, справа не лише у робот . - Вона багатозначно подивилася
мен в обличчя. — Цього тижня м г бути їхн й юв лей.
Я зовс м забув. Навколо д ялося надто багато всього, щоб тримати в пам'ят дати, хоча
Генр д йсно щороку був особливо тихий задумливий приблизно в ц дн . Як я сам, в нн коли
н про що не згадував. І все одно причина зрозум ла.
— Тридцять рок в, порцелянове вес лля, — продовжила Джен с, понизивши голос. -
Мабуть, йому ще г рше. Так що нехай працює б льше, це допомагає в двол ктися.
Її обличчя раптово запекло.
— Все-таки дарма в н…
— Джен с, — перебив я її застережливим тоном.
— Але ж це правда! Вона його недостойна. А в н… в н заслуговував на б льше…
Слова потекли потоком. Здавалося, вона готова розплакатися.
- Що з вами? Вам погано? - Запитав я.
Вона похитала головою несм ливо посм хнулася.
— Вибачте. Т льки коли я бачу, як в н засмучений через… — Вона затнулась. - Так
ще все нше. Х ба нерви зал зн ?

Джен с знову почала метушитися навколо журнал в. Я п д йшов забрав усю стопку.
— А чому б вам не п ти додому ран ше? В як сь пов ки…
— Я збиралася ще пропилососити…
— Запевняю вас: з сан тарними нормами н чого не станеться, якщо ми порушимо їх на
один день.
Вона засм ялася, знову ставши схожою на саму себе.
— Ну, якщо ви й справд так вважаєте…
- Абсолютно. Вас п дкинути?
-Н н ! Веч р надто гарний, щоб сид ти в машин .
Я не наполягав. Джен с жила за якусь п вмил в д нас, та й дорога до її будинку йшла
переважно вздовж головного шосе. Просто я досяг т єї точки, коли обережн сть переходить у
параною.
Все ж таки я поспостер гав з в кна, поки вона йшла до шосе. Коли Джен с зникла з поля зору,
я повернувся до журнал в почав розставляти їх по м сцях. У стопц виявилося к лька
екземпляр в нформбюлетеня м сцевої церковної параф ї. Напевно, залишилися в д пац єнт в,
надто л нивих, щоб самим викинути см ття у кошик. Я вир шив зробити це за них, але одна з
стор нок привернула мою увагу.
Вийнявши газету з см ттєвого бака, я виявив см ливе обличчя Салл Палмер. П д
фотограф єю була невелика нотатка для «в дому письменницю» Манхема, опубл кована
за к лька тижн в до вбивства. Мен ще не доводилося бачити цю статтю, тож, натрапивши на
неї зараз, п сля смерт Салл ,яв дчув дивне, неспок йне почуття. Я почав читати, тут
н би пов тря вибило з моїх грудей. Впавши на найближчий ст лець, я перечитав нотатку знову.
П сля чого кинувся дзвонити Маккенз .

***
Статтю в н прочитав у повн й мовчанц . Коли я подзвонив, Маккенз сид ву

моб льному штаб , варто мен заїкнутися про знах дку, як нспектор в дразу приїхав. Поки в н
читав, я зазначив про себе, що в д засмаги потилиц та зап'ястя у нього стали кольори яловичої
печ нки. Зак нчивши, Маккенз склав газету, не зм нюючи виразу обличчя.
- І що ви думаєте? - Запитав я.
В н потер багряний н с.
— Може, просто зб г?
Маккенз знову перетворився на профес онала, тобто не схильного до розмов
пол цейського. І ц лком можливо, в н має рац ю. Хоча я в цьому маю сумн в. Взявши газету, я
знову звернувся до нотатки. Коротенька, на кшталт тих, чим заповнюють колонки, коли немає справжн х
новин. Стаття називалася так: «С льське життя окрилює м сцеву письменницю». Фраза, що стала
джерелом натхнення для цього заголовка, йшла наприк нц :
«Салл Палмер каже, що життя в Манхем допомагає їй складати книги. „Мен дуже
подобається так близько перебувати до природи. Уява немов зл тає вгору. Здається, ще трохи –
в мене виростуть крила“, – стверджує талановита роман стка».
***
Яв дклав газету.
— Ви думаєте, те, що за к лька тижн в хтось устромив їй у спину лебедине п р'я, — простий
зб г?
Маккенз почав виявляти ознаки роздратування:
— Я сказав: може бути. І я не готовий категорично стверджувати або те, або нше на п дстав
якоїсь жалюг дної нотатки.
— А як накше ви можете пояснити таку наругу?
В н зам'явся, нагадуючи пол тика, якого змушують цитувати чуже йому парт йне кредо.
— Психологи вважають, що злочинець може в дчувати приховану потребу у трансформац ях. І

тому над ляє жертву ангельськими крилами. Вони кажуть, що в н може бути якимсь рел г йним
фанатиком, одержимим деєю найвищого становища…
— А що психологи говорять про нших мертвих тварин? Або про те, що в н зробив з Л н
Меткалф?
— Тут у них поки що немає впевненост . Але нав ть якщо ви маєте рац ю, нотатка все одно цього
не пояснює. — І в н тицьнув пальцем у б к газети.
Перш н жв дпов сти, я ретельно зважив слова:
— Якщо чесно, я хот в поговорити з вами ще дещо.
Маккенз подарував мен уважний погляд.
- Продовжуйте.
-П сля дзв нка вам я переглянув амбулаторну карту Л н Меткалф. І її чолов ка. Вам в домо, що
вони довго та безусп шно намагалися завести д тей? Нав ть подумували звернутися до кл н ки для тих,
хто страждає на безпл ддя.
До нього д йшло майже миттєво.
— Крольчата… Боже милосердний! - Видихнув нспектор.
— Так, але яким чином убивця зм г про це д знатися?
Маккенз мовчки дивився на мене, явно щось обм рковуючи.
— В одн й з ящик в у спальн Меткалф в ми виявили тест-наб р для перев рки ваг тност ,
— пов льно сказав в н. — А у її сумочц лежав чек на покупку, датований попередн м днем.
У пам'ят випливло, як ми з ткнулися з Л нб ля аптеки. Якою щасливою вона

виглядала…
- Тест використаний?
-Н . І її чолов к стверджує, що про нього н чого не знав.
— Але ж так реч купують лише для того, щоб використати. Стало бути,
сама вона могла п дозрювати, що ваг тна?
Маккенз похмуро кивнув головою.
— І що може сказати ваг тна ж нка своєму викрадачу? «Не мучте мене, я чекаю на дитину».
В н потер лоба.
-Д дька лисого. Напевно, не можна визначити, була вона ваг тна чи н ?
— Жодного шансу. Занадто ранн й терм н, та й стан трупа такий, що…
Маккенз кивнув, ан трохи не здивувавшись.
— Хоча, якщо вона й справд … або нав ть якщо вона просто думала, що ваг тна… зловити
виродка стане ще складн ше, н ж ми гадали.
- Чому?
— Тому що наруги, виходить, не були заздалег дь спланован .В н
складає по ходу в дносини.
Маккенз втомлено п дв вся.
— І якщо в н сам не знає, що зробить дал , як на це шанси?

***
П сля в дходу нспектора я с в за кермо, бо хот в на к лька годин виїхати. Куди

завгодно, аби подал в д Манхема. Того вечора ми не зустр чалися з Дженн . Нас обох вразила та
раптов сть, з якою розвивалися наш стосунки, тому п сля лихоманки останн х двох дн в ми
потребували деякого в дпочинку один в д одного. Думаю, ми обидва хот ли як би в д йти
подал подивитися з боку, куди нас може завести таке неспод ване тектон чний зсув у
життєвому уклад . У пов тр витала невисловлена думка, що н кому з нас не варто псувати
справу надто швидким рухом уперед. Зрештою, якщо наш почуття й справд не обманюють, чого
посп шати?
Долю краще не в дчувати, такий ризик мен не потр бний.
Їхав я, куди оч дивляться. Опинившись на вершин пологого пагорба, зв дки в дкривався
краєвид на пустельну м сцев сть, я загальмував, вийшов з «лендроверу» с в на трав'янистий
пагорб. Сонце тонуло в болот , що нетерпляче чекав. Промен золотом в дбивались в д калюж
проток, що розмалювали очеретян зарост абстрактним в зерунком. Якийсь час я намагався
зосередитися на недавн х вбивствах, проте зараз под ї здавались дуже далекими. Кол р неба
земл пов льно тьмян в, набуваючи н чних в дт нк в, але я не
в дчував н якого бажання поворухнутися.
Вперше п сля своєї с мейної трагед ї я в дчув, н би життя знову в дчинило

перед мною двер . Нарешт можна дивитися вперед, а не т льки назад. Я думав про Дженн ,
про Кару та Ал су, намагаючись в дшукати у своїй душ сл ди провини чи зради, але
не знаходив н чого. Лише оч кування, передчуття чогось нового. Б ль втрати все ще нагадував
про себе, в д цього н куди не втекти. Однак тепер я в дчував смиренн сть. Дружина та дочка
мертв — повернути їх я не можу. Дуже довго мертвим був сам. А зараз, неспод вано, я ожив
знову.
Я сид в, спостер гаючи за заходом сонця, поки на горизонт не залишилася лише одна-єдина
яскрава смужка, а болотистий пейзаж не забарвився р вним темно-матовим кольором, що
вбирає останн сонячн промен . Коли я нарешт встав, покректуючи, на ноги, що затекли в д
довгого сид ння, мен стало ясно, що н якого додаткового часу на роздуми
не вимагається. Кр м того, не хот лося чекати до наступного дня, щоб знову побачити Дженн .
Я вир шив зателефонувати їй, проте телефону в кишен не виявилося. Не знайшовся в н в
лендровер . Пригадую, я поклав його на ст л, коли прийшов Маккенз , , мабуть, задумавшись про
ншреч , виїхав з дому без моб льного телефону.
Я мало не махнув рукою на дзв нок, але з'явитися на пороз будинку Дженн без
попередження було незручно. З того, що я вир шив свої питання, зовс м не випливає, що й у неї не
залишилося проблем. А пот м, я, як ран ше, вважаюся селищним л карем. Може, на
сьогодн шн й день у Манхема є деяк сумн ви щодо мене, але я не можу дозволити соб
залишитися без зв'язку. Словом, повернувшись до селища, я подався до амбулатор ї за
своїм моб льником.
Вуличн вогн спалахнули, коли я ще в в машину головною дорогою. П д'їжджаючи до
пол цейського фургона, що стояв на центральн й площ , у кол св тла в д одного з
л хтар в я пом тив групу чолов к в. «Мабуть, скарсдейл вський патруль», — спало мен на
думку. Наче пофарбован нездоровою жовтизною, патрульн проводили позашляховик п дозр лим
поглядом.
Залишивши їх позаду, я повернув з головної дороги на проїзд, що веде до будинку Генр .П д
колесами хруст в грав й, св тло фар танцювало на фасад особняка, поки машина
дерлася по горбах. В кна темн , що не дивно, тому що Генр зазвичай лягав рано. Не бажаючи його
будити, я вир шив зайти з чорного ходу прямо в нашу амбулатор ю.
Вийнявши з кишен ключ , я раптом пом тив, що двер на кухню в дчинен навст ж.
Якби, скаж мо, в кухонному в кн гор ло св тло, то я не побачив би в цьому н чого п дозр лого.
Однак св тла не було видно, а я чудово знав, що Генр н коли не п де спати, не замкнувши вс двер .
Яп д йшов зазирнув усередину. Начебто все нормально. Я вже простяг руку до

вимикача, як щось зупинило мене. Інстинкт, мабуть. У голов майнула думка зателефонувати до пол ц ї.
Так, але що я скажу? Раптом Генр просто забув зачинити двер , коли виїхав на пов тря, в садок? Мої акц ї
серед мешканц в селища й так уже не на висот . Бракувало ще виставити себе дурнем.
Словом, я пройшов усередину крикнув: Генр ! Вт м, не надто голосно, щоб

розбудити сплячу людину. А якщо в н не спить, то ц лком може мене почути.
Нема в дпов д . Каб нет Генр розташовувався на дальньому к нц коридору, за рогом. Все ще
сумн ваючись, чи не надто багато значення я надаю н сен тниц , я рушив уперед. Через
прочинен двер блиснула смужка св тла. Я зупинився, прислухаючись, але за лунким биттям власного
серця н чого не роз брав. Поклавши долоню на ф льонку, я почав пов льно штовхати двер
всередину.
Неспод вано стулка в дчинилася, ,в дкинувши мене вб к, з к мнати вилет ла гром здка
т нь. Вивернувшись як к шка, я викинув руку, намагаючись її схопити, в дчув пот к пов тря, що
прон сся повз. Пальц вже зачепилися за грубу маслянисту тканину, як щось ударило мене в обличчя. Я
в дсахнувся, постать зникла на кухн . Коли я доб г до чорного ходу, двер вже розгойдувались на
петлях туди-сюди. Не звол каючи жодної секунди, я кинувся в сад тут згадав про Генр .
Затримавшись на к лька хвилин, щоб закрити замкнути на ключ вх дн двер ,

я поб г назад у коридор. Я був уже б ля каб нету, як у передпокої спалахнуло св тло.
- Дев д? Що тут, чорт забирай, в дбувається?
П дштовхуючи колеса руками, з боку спальн котив Генр , скуйовджений приголомшений.
- Тут хтось був. Я хот в його зловити, але…

Настала реакц я, через викид адренал ну мене почало лихоманити. Я зайшов у каб нет з
полегшенням побачив, що сталевий стелаж, як ран ше, закритий. Ким би не був граб жник, в н
принаймн не д стався нашого л карського складу. Але тут я перев в погляд на засклену шафу, де
Генр збер гав свою колекц ю медичного антиквар ату... Дверцята в дчинен , всередин все
догори ногами.
Генр вилаявся п д'їхав ближче.
—Н чого не ч пайте. Пол ц я захоче зняти в дбитки пальц в, попередив я. — Щось
пропало, до реч ?
В н почав спантеличено розглядати перевернут начинки шафки.
- Я не впевнений…
Вт м, не встиг в н зак нчити фразу, як мен в оч впала одна очевидна р ч. Наск льки я
пам'ятав з першого дня моєї роботи, на верхн й полиц завжди стояла зелена пляшечка з вертикальним
ребером. Саме так за старих час в позначали отрути. Нин ц єї склянки там не було.
Аж до того моменту я вважав, що зловмисник шукав наркотики. Так, в Манхем були

под бн типи. І все-таки сумн ваюся, що нав ть за найсильн шої ломки людина зважиться п дс сти
на хлороформ.
З задуму мене вив в вигук Генр .
— Боже м й, Дев де! Ви ц л ?
В н дивився на мої груди. Я хот в було запитати, що в н має на уваз , але пот мв дпов дь
побачив сам. Тут же пригадався порив пов тря, що виник, коли я спробував зупинити граб жника.
Тепер зрозум ло, чим це спричинено.
Сорочка на мен була розполосована ножем.
Розд л 19
Незважаючи на метушн минулої ноч , день почався як завжди. Це здається

дивним, якщо озирнутися назад. Звичайно, життєвий досв д каже, що катастрофа не оголошує
заздалег дь. Але тепер, коли сталося щось страшне, я виявився до цього зовс м не п дготовлений.
Як вс нш .
Годинник показував близько трьох, коли пол ц я зак нчила свої справи в амбулатор ї.
Крим нал сти налет ли як вихор: безл ч фотограф й, пошук в дбитк в та пост йн питання.
Маккенз з самого початку приїхав втомленим виснаженим, наче його щойно п дняли з л жка,
перервавши неспок йний сон.
— Давайте ще раз. Ви стверджуєте, що людина проникла в будинок, полоснув вас
ножем по грудях зум в втекти, та так спритно, що н хто не встиг його розглед ти?
Я й сам почував себе втомленим роздратованим.
- Темно було.
— Значить, жодних знайомих прикмет, особливостей не пом тили?
- Н вибачте.
— І жодних шанс в його вп знати?
— Якби… Я ж вам говорю: було надто темно!
В д Генр - толку не б льше мого. В н у цей час перебував у спальн н чого не пом чав,
доки не почув шум. Виїхавши з к мнати, Генр побачив, як я повертаюся п сля безпл дної погон . Якби
справи п шли накше, Манхем м г у ранкових «Новинах» д знатися про нове вбивство. Або нав ть
про дв .
Судячи з манери, в як й нспектор в в допит, Маккенз явно вважав, що саме такого к нця ми
й заслуговували.
— І ви, отже, гадки не маєте, що в н ще м г вкрасти?
Ят льки покрутив головою. Стелаж з нарковм сними препаратами не зачеплять,
н чого не пропало з холодильника, де ми тримали вакцини та нш медикаменти, як потребують
низької температури. З ншого боку, т льки Генр м г знати, що знаходилося в набит й догори шафц ,
поки експерти не зак нчать її обробку, сказати н чого
не можна.
Маккенз вщипнув себе за перен сся. Оч в нього були червон та зл .

— Хлороформ, — сказав в н з огидою. — Нав ть не знаю… Чи не порушуєте ви як сь закони,
тримаючи так реч вдома? Я думав, л кар їм б льше не користуються.
- Не користуються. Просто Генр любить антикварн брязкальця. У нього нав ть
валяється десь насос для промивання шлунка.
- Плювати мен на насоси! Той ублюдок сам по соб небезпечний, а тут ще ваш довбаний
анестетик! — За мить Маккенз взяв себе в руки. — І взагал : як цей тип м г до вас забратися?
— Я йому… в дкрив…
Ми обернулися водночас побачили, як у к мнату в'їжджає Генр . Справа в тому,
що ми з Маккенз вир шили влаштуватися в моєму оф с , де не було ризику з псувати
як сь докази, тому що я завжди замикаю двер на н ч. Кр м того, я наполягав, щоб Генр перестали
мучити питаннями. Пригода дуже схвилювала його, а майже годинна дача показань не сприяє
пол пшенню самопочуття. Зараз Генр , здається, встиг трохи прийти до тями, хоча кол р обличчя у
нього був дос землистим.
- Ви йому в дкрили, - нудним голосом проц див Маккенз . — А ран ше казали, що застали його
в каб нет .
- Та правильно. Т льки винний все одно я. Я тут думав, намагався анал зувати
… - Генр важко з тхнув. — Загалом, я… не можу точно пригадати, що справд
замкнув кухонн двер , перш н ж ти спати.
— Ран ше ви стверджували, що її було закрито.
— Так, я так припустив. Розум єте, я завжди замикаю т двер . У сенс зазвичай ...
- Але не сьогодн .
- Я не впевнений. - Генр в дкашлявся. До болю ясно, що йому не по соб . -
Виходить, не замкнув.
— А шафка? Теж не замкнули?
- Цього я не знаю. - Здається, Генр сильно втомився. — Ключ тримаю у шухляд столу.
В н м г їх знайти або…
Голос його ставав все тих шим, поки не зник зовс м.
Що ж до Маккенз , то пол цейський, схоже, ледве стримувався, щоб не
вибухнути.
— Ск льки людей знали про хлороформ?
— Бог його знає... Банка там завжди стояла, ще до мене. Я н коли не вважав це за секрет.
— Значить, будь-хто м г її побачити?

- Мабуть, так, - похмуро визнав Генр .
— Адже тут амбулатор я, — сказав я нспектору. — Кожен знає, що в л кар в
є небезпечн речовини. Транкв л затори, седативн засоби, та що завгодно.
— Як мають збер гатися п д замком, — в дпов в Маккенз . — Словом,
граб жник просто зайшов взяв, що йому потр бне.
- Слухайте, я його сюди не запрошував! - п дв вся Генр . - Ви що, не бачите, мен
без того не по соб ! Тридцять рок в працюю л карем, н коли не траплялося н чого
под бного!
— А ось сьогодн сталося, — нагадав Маккенз . — Того самого вечора, коли ви забули
зачинити двер .
Генр опустив голову.
— Якщо чесно… можливо, це було не вперше. Траплялися так випадки, коли
я... прокидався вранц , а двер не зачинен . К лька раз в, не б льше. Я зазвичай сам
соб нагадую, що треба все закривати на замок, — квапливо додав в н. — Але… знаєте,
останн м часом я якийсь… забудькуватий.
— Забудькуватий. — Голос у Маккенз став зовс м невиразним. — Однак у будинок до вас
проникли вперше, я правильно зрозум в?
Я мало не в дпов в за Генр , мовляв, так, звичайно. Мене зупинило змучене
вираз його обличчя.
— Ну… я… — В н почав нервово перепл тати пальц . - Не впевнений…
Маккенз мовчки дивився на нього впритул. Нарешт Генр втрачено знизав плечима.
— Загалом к лька раз в мен здалося, що в шаф … хтось копався…
— Копав? У сенс щось пропало?
— Я не знаю, не знаю… Не певен… Може, пам'ять викидає фокуси. — В н винувато глянув
на мене. — Вибачте, Дев де. Мен сл д сказати вам про це. Та я спод вався, що… Ну… я думав,
якщо уважн ше стежити за собою…
В н безнад йно сплеснув руками. Я вже не знав, що сказати. Гостр ше, н ж ран ше,
в дчувалася вина: адже в н останн м часом ст льки раз в в в за мене прийом. Якщо залишити
осторонь його нвал дн сть, мен завжди здавалося, що Генр ф зично здоровий. Зараз,
глибокої ноч , стали видно ознаки, яких я ран ше не пом чав. М шки п д
очима, глибок складки на шиї, провисла шк ра п д неголеним п дбор ддям, сива щетина...
Нав ть якщо врахувати пережите потряс ння, в н виглядав старим хворим.
Я перехопив погляд Маккенз подумки наказав йому зупинитися, не тиснути надто
сильно. Стиснувши губи в тонку безкровну смужку, нспектор вив в мене в коридор, залишивши Генр
сид ти на самот з чашкою чаю, яку йому приготувала молоденька пол цейська ж нка.
— Ви знаєте, що це означає? — спитав Маккенз .

- Так.
— У будинок могли проникнути далеко не вперше.
— Розум ю.
— Дуже добре, що ви так розум єте. Тому що ваш друг може втратити л ценз ю. Одна
р ч, якби просто наркомани, але ж ми говоримо про ман яка! А зараз виходить, що вбивця
спок йн с нько м г сюди заходити брати що треба. І ще нев домо, ск льки це все тривало!
Я встиг зупинитися, перш н ж у мене вилет ло чергове так.

— Злочинець повинен мати певн медичн знання, щоб зробити правильний виб р. І як
цим скористатися.
— Ой та киньте! В н убивця! Ви що ж, думаєте, в н турбуватиметься про правильне
дозування? І не треба бути нейрох рургом, щоб знати, як застосовують хлороформ.
— Якщо в н бував тут ран ше, то що йому заважало забрати всю банку з самого
початку? - Запитав я.
— Може, в н не хот в, щоб стало в домо, чим в н користується. Якби його не застали
зненацька сьогодн , то ми б так н про що не вп знали, чи не так?
З цим не посперечаєшся. Я почував себе винним, н би все сталося не через Генр , а через
мою недбал сть. Зрештою, я його партнер мен сл д уважн ше наглядати за л ками. І за самим
Генр .
Нарешт , пол цейськ зробили все, що було в їх силах, я повернувся додому. За в кном
уже лунав ранковий пташиний хор, коли голова торкнулася подушки.
Здається, пройшла всього к лька секунд, як я знову розплющив оч .
Вперше за останн к лька дн в мен наснився сон. Як ран ше, яскравий, але вже без
почуття втрати. Як ран ше, сум залишився, проте я в дчував спок й. Ув сн не було Ал си,
т льки Кара. Ми розмовляли про Дженн . «Все гаразд, — сказала мен Кара, посм хаючись. - Так
має бути".
Немов прощання, що не раз в дкладається все ж таки неминуче. Проте останн
слова Кари, вимовлен з такої знайомої мен гримасської стурбованост , залишили в душ тривогу.
"Будь обережний".
Обережний щодо чого? Цього я не знав ще якийсь час ламав голову,
поки що до мене не д йшло, що я намагаюся проанал зувати власну п дсв дом сть.
Зрештою, мен лише наснився сон.
Я встав п шов у ванну. Хоча поспати вдалося зовс м небагато, я почував себе
наст льки ж св жим, як п сля повноц нного н чного в дпочинку, нав ть ран ше вирушив
до лаборатор ї, щоб дорогою пров дати Генр . Мене непокоїло його самопочуття п сля н чної
под ї. Виглядав в н жахливо, я мучився докорами сов ст . Якби не перевтома через нав'язане
додаткове навантаження, в н, напевно, не забув би замкнути двер .
Я вв йшов у будинок покликав Генр . Нема в дпов д . У кухн теж не виявилося його сл д в.
Намагаючись придушити тривогу, я сказав соб , що в н, мабуть, усе ще спить.
Збираючись вийти з кухн , я подивився у в кно завмер як укопаний. Через садок можна було
бачити частину старої дерев'яної пристан , що видавалася в озеро. На н й стояла коляска Генр .
Порожн й.
Вигукуючи його м'я, я кинувся геть з кухн . Вх д на пристань був у глибин садка,
прихований чагарником деревами. Н чого роз брати не вдавалося, поки я не досяг хв ртки, де
перейшов на крок. Поруч з коляскою, в небезпечн й близькост до краю п длоги, сид в Генр ,
безусп шно намагаючись зл зти в човен. Обличчя його почервон ло в дф зичних зусиль
зосередженост , поки в н намагався впоратися з своїми неживо звислими.
ногами.
- Боже м й, Генр , що ви задумали?
В н кинув на мене сердитий погляд, проте спроб не припинив.
— У човен с даю. Невже не зрозум ло?
Покректуючи в д натуги, в нп дтягнувся на руках. Я завагався, бажаючи допомогти
водночас знаючи, що краще не потикатися. Вт м, якщо я тут, то принаймн витягну його з води, якщо
в н туди звалиться.
- Послухайте, Генр , ви ж знаєте, що цього не сл д робити.
— Не л зьте в чуж справи, чорт забирай!
Я здивовано глянув на нього. Губи щ льно стиснут , але тремтять. Ще з
п вхвилини в н продовжував свої жалюг дн спроби, а пот м якось одразу
видихнувся. Привалившись спиною до дерев'яного стовпчика, Генр заплющив оч .
— Вибачте, Дев де. Я не хот в вас образити.
- Вам допомогти забратися в кр сло?
— Стривайте, дайте спочатку дух перекласти.
Яс в поряд на грубо обтесан дошки. Груди Генр дос зд ймалися, н би ковальськ
хутра, а промокла в д поту сорочка липла до спини.
- Ви тут давно? - Запитав я.
- Не знаю. Пристойно. — В н посм хнувся. - Спочатку дея здавалася непоганою.
- Генр ... - Я не знав, що сказати. - Якого б са? Ви взагал про що думали? Ви ж знаєте, що не
можете самост йно забратися до човна.
— Я знаю, знаю, просто… — Його обличчя потемн ло. — Цей клятий пол цейський. Ви
бачили, як в н дивився на мене? І розмовляв, н би я… якийсь старий маразматик! Я знаю, що зробив
помилку, не перев ривши замки, але нав що ж так зверхньо дивитися?!
В н дивився на свої ноги, щ льно стиснувши губи.
— Часом така досада бере… Почуваєшся безпорадним. Адже нод так
тягне хоч щось зробити, розум єте?
Я дивився на похмуру, безлюдну гладь озера. На уваз -н душ .
— А якби ви впали у воду?
— Надав би вс м велику послугу, х ба не так? — Генр кинув на мене погляд сардон чно
посм хнувся, знову ставши схожим на самого себе. — І нема чого так дивитися. Я ще не будую
план в, як згорнути соб шию. Вже встиг показати себе д отом. На один
день вистачить.
Скривившись, в нп дв вся з м сця.
— Гаразд, допомож ть краще забратися в цей проклятий в зок.
Поки в н залазив назад, я п дтримував його знизу, п сля чого покотив кр сло до будинку.
На це Генр не заперечив жодного слова, через що стало ясно, наск льки в н виснажений. У
лаборатор ю я вже зовс м сп знювався, та все одно затримався, щоб зробити йому чаю переконатися,
що тепер в н у безпец .
Коли я встав з-за столу, Генр поз хнув потер оч .
— Настав час привести себе в порядок. Ранковий прийом починається за п вгодини.

- Так але не сьогодн . Ви не можете працювати. Треба поспати.
В нп дняв брову.
- Наказ л каря, я так розум ю?
— Якщо завгодно, так.
- А пац єнти?
— Джен с їм скаже, що на ранок прийом скасовано. Якщо щось терм нове, то нехай дзвонять
у якусь ц лодобову службу.
На цей раз Генр не став сперечатися. Зараз, коли досада та розчарування покинули
його, в н виглядав зовс м вичавленим.
— Послухайте, Дев де... Ви ж н кому про це не розпов сте?
- Звичайно, н .
В н полегшено кивнув:
- Добре. Я й так почуваю себе дурнем.
- Даремно.
Я вже п дходив до дверей, коли в н мене гукнув:
- Дев д ... - Генр зн яков ло замовк. - Дякую.
Його подяка ан трохи не зменшила мого почуття провини. Дорогою до лаборатор ї
стало до болю ясно, п д яким тиском перебував Генр останн дн . Через мене. Я все сприймав як
належне: не лише його допомога у робот ,айв нших речах також. Мучило зап зн ле каяття, що треба
було покататися разом на човн або просто б льше проводити з ним часу. На жаль, я наст льки захопився
розсл дуванням, ще б льше своєю новою подругою, що майже зовс м забув про Генр .
"Це ми зм нимо", - вир шив я. У лаборатор ї майже все зак нчено. Як т льки я передам Маккенз
зв ти, естафетну паличку прийме пол ц я. Ось нехай крим нал сти намагаються використати мої
результати, а я особисто зможу якось загладити недавн недогляди. "Із завтрашнього дня, - сказав
я соб , - моє життя повернеться в норму".
Як же я помилявся...
***
П сля метушн останн х дванадцятої години я мало не з полегшенням поринув у

кл н чну атмосферу лаборатор ї Тут принаймн п д моїми ногами знову твердий ґрунт. Над йшли
результати анал з в, п дтвердивши зроблен ран ше припущення. Л н Меткалф була мертва приблизно
ш сть д б, а це означало, що вбивця - з якихось своїх мерзенних спонукань - майже три дн тримав її в
живих, перш н ж перер зати горло. Саме ця рана спричинила смерть. Як з Салл Палмер, ступ нь
зневоднення тканин говорила про значну крововтрату. Низька концентрац я зал за навколо
мертвого т ла св дчила, що вбивство сталося в ншому м сц ,п сля чого жертву просто кинули на болот .
Дал , знову ж таки, як у випадку Салл Палмер, на м сц виявлення трупа не знайшлося

жодних доказ в, як могли б вказати на особу злочинця. Грунт занадто зап кався п д сонцем, щоб на ньому
могли залишитися в дбитки н г, за винятком
волокон в д мотузки, що зачепилися за зламан н гт жертви, жодних нших м кросл д в,
з якими могли б попрацювати експерти, також не виявлено.
Вт м, хай над цими питаннями ламають голову нш . Особисто м й внесок у розсл дування
майже завершено. Зараз я займався тим, що робив останн зл пки шийного хребця, подряпаного ножем. Як
н коли ран ше, у мен зростала переконан сть, що обидв
ж нки зар зан тим самим знаряддям. Коли зак нчу, залишиться лише прибрати за собою на цьому
все. Марина запропонувала сходити разом пооб дати, щоб в дзначити зак нчення важкої прац ,
але я в дмовився. Мен так не довелося переговорити з Дженн ,ав дкладати дал просто нема сил.
Як т льки Марина п шла, я набрав номер Дженн з таким нетерп нням чекав,
коли вона в зьме слухавку, що в дчув мало не ф зичний б ль.
— Вибач, — захекавшись, сказала вона. — Т ни немає вдома, а я була в садку.
- Ну як ти? — спитав я, неспод вано занервувавши. Ц лком занурившись у свої
думки, я забув, що у Дженн могли бути власн уявлення про наш з нею стосунки. Причому
кардинально в дм нн в д моїх.
— Та я гаразд, а ти як? Тут вс т льки й кажуть, що про кл н ку. Тебе не поранили?
-Н н . Генр д сталося набагато б льше за мого.

— Господи Боже, я колись почула, то подумала… Ну, загалом, я дуже турбувалася.
Треба ж, а мен це й на думку не спало! В двик, мабуть, думати про нших.

- Вибач. Справд , треба було подзвонити ран ше.
-Н чого. Я просто рада, що з тобою все гаразд. Та я б сама зателефонувала, але...
Я напружився, чекаючи на продовження. "Ну ось, зараз почнеться". — Знаєш, я пам'ятаю, що ми
домовилися к лька дн в… поодинц , так… Загалом, я б дуже хот ла тебе побачити. У сенс , якщо ти
не проти.
Я мимовол посм хнувся:
— Зв сно, не проти.
- Точно?
- Абсолютно точно.
Ми засм ялися.
- Господи, це так безглуздо! Я почуваюся прямо як д вчисько-т нейджер, - сказала
вона.
- Я теж. — Я глянув на годинник. Десять хвилин на другу. У Манхем можна д статися

двом, а веч рн й прийом починається лише чотири. - Можу прямо зараз заїхати, якщо
хочеш.
- Добре.
У неї це пролунало сором'язливо, але я в дчув, що вона посм хнулася. З телефону
долинув мелод йний звук, дв склян ноти.
— Стривай секунду, хтось у двер дзвонить.
Бризнула трубка, покладена на ст л. Я с в на край лабораторного столу, все
ще посм хаючись як д от, почав чекати. До б са особисту свободу! Все, чого мен
хот лося, - це опинитися з нею поряд прямо зараз. Вже давно я н чого не хот в так пристрасно.
У телефон лунали слабк звуки рад о. Щось довго вона там ходить… Нарешт слухавку взяли.
- Це молочна крамниця? — пожартував я.

Мовчання, хоч чутно, як на тому к нц хтось сопить. Трохи захекавшись, н би
людина щойно з чимось поралася.
- Дженн ? — невпевнено спитав я.

Ув дпов дь н чого. Звук дихання чувся протягом ще к лькох удар в серця, а пот м
пролунало м'яке клацання. Л н я роз'єдналася.
Якийсь час я тупо дивився на св й моб льник, пот м став передзвонювати, плутаючись
у кнопках. «В дпов сти! Будь ласка в дпов дай!" - благав я. Однак у трубц одн лише довг
гудки…
Натиснувши в дб й, я кинувся до машини, набираючи номер Маккенз .
Розд л 20
Неважко здогадатися, що сталося. Будинок розпов в усю стор ю. На тому ж

розхитаному столику, за яким ми свого часу їли смажене м'ясо, лежав надкусаний сандв ч, який уже
почав коробитися на сонц . Поруч — рад оприймач, який байдуже награє якусь мелод ю. Двер ,
що ведуть з кухн в садок, в дчинен навст ж, в отвор бовтається стеклярусна ф ранка, яку
пост йно зач пали пол цейськ , що снували туди-сюди. Половик з кокосової копри, що ран ше
лежав при вход ,в дкинуто до холодильника. А ось телефонна трубка на своєму звичайному
м сц . Там, куди її поклала чиясь рука.
Сама ж Дженн наче випарувалася.

Коли я приїхав, пол ц я не хот ла мене впускати. Вони вже в дгородили м сце
под ї кордонами, натовп сус д в зд тьми похмуро стежив з вулиц , як одягнен в
ун форму сп вроб тники то зникають усередин , то з'являються знову. Молодий констебль, що
нервово обмацував поглядом заг нб ля будинку, перегородив мен дорогу, щойно я ступив до
хв ртки. Вислуховувати пояснення в нв дмовився, його можна було зрозум ти: адже я був у
такому розвиненому стан . Пройти дозволили т льки з появою Маккенз , який, п днявши
руки, намагався мене заспокоїти.
— Н чого не ч пайте, — сказав в н у дверях, н би сам н чого не розум в.
- Я не новачок!
— От припин ть так поводитися.
Я мало не огризнувся, але вчасно зрозум в, що в н має рац ю. Зробив глибокий
вдих, намагаючись взяти себе до рук. Маккенз задумливо мене розглядав.
— Ви добре знаєте?
Захот лося сказати: "Не л зьте в чуж справи!" — але, звичайно, такого я не м г соб
дозволити.
—Т льки-но почали зустр чатися, — в дпов вя стиснув кулаки, побачивши, як двоє

пол цейських обробляють телефон, зн маючи в дбитки пальц в.
— Всерйоз чи просто так?
Я мовчки глянув йому в обличчя. Через секунду в н кивнув:
— Вибачте.
«Нема чого вибачатися! Роби хоч щось!» Вт м, усе, що можна, вже й так робилось. Над
головою стрекот в пол цейський вертол т, а на полях видн лися ф гурки людей в ун форм .
- Розкаж ть ще раз, як усе було, - розпорядився Маккенз .

Я корився, дос не в рячи в те, що трапилося.
— Ви точно запам'ятали час, коли вона сказала, що у двер дзвонять?
— Так, я глянув на годинник, щоб розрахувати, коли повернутися.
-Ін чого б льше не чули?
-Н ! Господи Боже, серед б лого дня! Як взагал хтось м г запросто постукати та потягти її?! У
селищ повно вашої безглуздої пол ц ї! Якого б са! Чим вони займаються?!
— Слухайте, я розум ю ваш почуття, але…
- Н , не розум єте! Хтось мав хоч щось пом тити!
Маккенз т льки з тхнув терпляче продовжив розпитування. Лише пот мя
зрозум в, який витяг йому це коштувало.
— Ми опитуємо вс х сус д в, але з нших садочкових будинк в зовс м не видно. Вт м,
до нього веде одна дор жка через заг н. Злочинець м гп д'їхати автофургоном, а пот м повернутися
тим самим шляхом, з вулиц його б н хто не пом тив.
Я визирнув у в кно. Вдалин видн лося дзеркало озера, нерухоме та безневинне.

Маккенз , мабуть, здогадався, про що я думаю.
— Жодних сл д в човна. Гел коптер ще обмацує околиц , хоча…
Не треба пояснювати. Тим часом, як Дженн п шла в дчиняти двер , приїздом
пол ц ї минуло майже п'ятнадцять хвилин. Для того, хто добре знайомий з м сцевими краями,
часу б льш н ж достатньо, щоб зникнути самому прихопити з собою людину.
— Чому вона не покликала на допомогу? — спитав я трохи заспокоївшись. Вт м, це був
спок й розпачу, а не умиротворення. — Вона б не п шла з ним пок рно.
Маккенз не встиг в дпов сти: зовн пролунав якийсь галас. Через секунду в будинок
ув рвалася Т на. Обличчя б ле, спотворене пан кою.
- Що трапилося? Де Дженн ?
Я т льки головою похитав. Т на почала гарячково озиратися.
- Це в н, так? В н її забрав?
Мен захот лося хоч щось в дпов сти, але говорити не було чого. Т на у в дчаї
закрила обличчя руками.
- О н ! О Боже, будь ласка, н !
Вона розплакалася. Трохи завагавшись, я п д йшов до неї торкнувся її плеча.
Схлипуючи, Т на впала мен на груди.
- Сер?
До Маккенз наблизився один з експерт в з пластиковим пакетом для речових доказ в.
Усередин лежала якась брудна з м'ята ганч рка.
— Знайшли п д огорожею, б ля дальнього кута загону, — сказав в н. — Там є д рка,
ц лком достатня, щоб прол зти.
Маккенз в дкрив пакет обережно понюхав. Пот м, не кажучи н слова, простягнув
мен пакет. Запах слабкий, але обдуритись неможливо.
Хлороформ.
***
У пошуках я участ не брав. По-перше, тому, що не хот в пропустити нов в ст .

М сцев сть навколо Манхема ус яна «мертвими зонами», де моб льн телефони не д яли, а
мен не посм халася перспектива виявитися в др заною в д св ту на якомусь
болот чи л с . По-друге, я знав, що пошуки обернуться марною тратою часу. Ми не зможемо
знайти Дженн , навмання обшар ваючи весь район. У всякому раз ,
поки що цього не захоче викрадач.
Т на розпов ла нам про мертву лисицю, на яку натрапила два дн тому. Нав ть зараз вона
не розум ла значення своєї знах дки. Коли Маккенз запитав її, чи не траплялися Дженн
останн м часом трупи якихось птах в чи тварин, Т на здивовано дивилася на нспектора.
Спочатку вона в дпов ла негативно, але пот м, подумавши, згадала про лисицю. В д думки, що
попередження було, але його про гнорували, до горла п дкотила нудота.
— Ви дос вважаєте, що правильно зробили, не розпов вши людям про

наруги? — спитав я Маккенз . Обличчя його почервон ло, проте в н промовчав. Так, я
несправедливий: р шення ухвалило начальство. Однак так хочеться комусь вр зати…
Про нсул н згадала Т на. Побачивши, як один з експерт в копається в сумочц
Дженн , вона раптом збл дла.
- Господи, це ж її ручка!
Д йсно, пол цейський витяг з сумки нсул новий шприц. На вигляд в н був схожий на
товсту авторучку, хоча насправд м стив у соб заздалег дь в дм рен дози нсул ну. Вранц , коли
Дженн залишалася в мене, я бачив, як вона працює соб л ки, що п дтримували стаб льн сть
обм ну речовин.
Маккенз запитливо глянув у м йб к.
- Вона д абетик, - в дпов в я надламаним голосом. Новий удар, та який! - Їй
треба щодня колоти нсул н.
— А якщо вона цього не зможе зробити?
— Зрештою, впаде в кому. — Я не став додавати, що буде дал , хоча, судячи з виразу обличчя,
Маккенз так все добре зрозум в.
Ну, з мене вистачить. Надивився. Коли я сказав, що йду, Маккенз перев в дух
пооб цяв зателефонувати, щойно з'являться новини. Поки я д ставався до будинку, в голов
пер одично з'являлася думка, що Дженн переїхала в Манхем т льки для того, щоб, вц л вши п сля
одного нападу, стати жертвою нав ть г ршого повороту дол .
«Приїхала, бо тут безпечн ше, н жум ст ». Це виглядало дико несправедливо, начебто
було порушено весь природний порядок речей. Я н би роздвоився: минуле наклалося на сьогодення, до
мене повернувся жах, який я вже пережив, втративши Кару та Ал су. Однак тепер в дчуття було зовс м
нше. Ран ше я був приголомшений самотн стю та втратою. Тепер я нав ть не знав, чи жива Дженн .І
якщо так, то що з нею зараз в дбувається? Ск льки я не намагався, все одно не м г забути пон вечен
трупи двох нших жертв. А волокна в д мотузки на зламаних н гтях Л н Меткалф? Ж нок пов'язували
п ддавали бог знає яким тортурам, доки не умертвили. І все, через що їм пройшлося пройти, тепер
переживає Дженн .
Н коли ще я не в дчував такого страху.

Варто було вв йти до будинку, як ст ни начебто навалилися з ус х бок в. Подолаючи жах,
яп днявся до спальн . Здається, в пов тр , як ран ше, витає аромат парфум в Дженн .
бол сне нагадування про її в дсутн сть. Я подивився на л жко, де ми разом проводили час якихось два дн
тому, зрозум в, що б льше не в силах тут перебувати. Я швидко вт к вискочив назовн .
Чомусь п дсв домо я пов в машину до амбулатор ї. Веч р був наповнений пташиними
трелями та сонячним св тлом хлороф лового в дт нку. Його краса здавалася жорстоким знущанням,
непроханим нагадуванням про байдуж сть Всесв ту. Коли я зачинив за собою двер , з каб нету виїхав
Генр , який, як ран ше, виглядав виснаженим хворим. За словами його обличчя я зрозум в, що в нв
курс под й.
— Дев де… Мен дуже шкода.
Я мовчки кивнув головою. Здавалося, в н ось-ось розплачеться.
- Це моя провина. Т єї ноч …
-Н , не ваша.
— Коли я дов дався… Нав ть не знаю, що сказати.
— Та х ба тут можна хоч щось сказати?
В н потер ручки коляски.
- А пол ц я? Звичайно ж, у них є… там… якась ниточка та нше?
— Та не те, щоб.
— Боже, який жах. — В н потер обличчям долонею, пот м випростався в кр сл .-
Давайте я вам наллю щось випити.
-Н дякую.
— Хочете, чи н , вам доведеться це зробити. - Генр спробував усм хнутися. -
Наказ л каря.
Я здався просто тому, що прост ше було не сперечатися. Ми перем стилися до в тальн .
В н налив нам обом в ск дав мен склянку.

- Давайте залпом.
- Я не…
— Пийте, вам кажуть.
Яп дкорився. Алкоголь пропалив дор жку аж до шлунка. Не кажучи жодного слова,
Генр забрав склянку наповнив її знову.
- Ви об дали?
- Я не голодний.
В н спробував вмовити мене поїсти, пот м передумав.
— Якщо хочете, можете лишитися. П дготувати вашу стару к мнату не складе
прац .
-Н . Дякую. — Не знаючи, що робити дал , я випив ковток в ск . — Не можу позбутися думки,
що якимось чином це сталося через мене.
— Киньте, Дев де, не каж ть н сен тниц .
— Я мусив здогадатися, мушу…
"А можливо, здогадувався", - подумалося мен , коли в голов спливло
почуте ув сн попередження Кари, яке я вир шив про гнорувати.
— Повна н сен тниця, — р зко об звався Генр . - Є реч , з якими н хто н чого не
може зробити. Це ви знаєте не г рше за мене.
В н мав рац ю, проте легше в д цього мен не стало. Я ще просид в з ним десь з годину, хоча
ми здеб льшого просто мовчали. Я потихеньку зак нчив залишки в ск , припиняючи вс спроби Генр
знову наповнити мою склянку. Якою б привабливою не була дея напитися, я не хот в п'ян ти, бо
знав, що алкогольний туман не зможе притупити м йб ль. Я п шов, коли в дчув клаустрофоб ю. Генр
наст льки сумував за своєю нездатн стю допомогти, що його ставало шкода. Вт м, думки про Дженн
вит снили все
нше.
Поки я їхав селищем, пол ц я обходила сус д в, демонструючи ще один приклад марної витрати
сил. Побачивши, як вони методично витрачають час марно, у грудях почав закипати гн в. Я проїхав повз
власний будинок, знаючи, що н чого хорошого на мене там не чекає. П д'їжджаючи до околиц , я натрапив
на групу чолов к в, як перегородили дорогу. Ф з оном ї здеб льшого були мен знайом , я
скинув швидк сть. Нав ть Руперт Саттон той тинявся тут, зв льнившись нарешт з-п д тасьмових
кайдан в фартуха своєї матер .
Поперед ус х маячив Карл Бреннер.

Патрульн мовчки дивилися на мою машину, не намагаючись рушити з м сця, нав ть коли я
висунувся з в кна.
- Що в дбувається?
Бреннер сплюнув. На його обличч були видно синц в д куркул в Бена Андерса.
— Не чув, чи що? Ще одну вкрали.
Мене н би вдарило в серце. Якщо зникла четверта ж нка, це могло означати лише одне: щось
сталося з Дженн .
Н чого не п дозрюючи, Бреннер продовжив:
— Училка з школи. В н її забрав сьогодн ,б ля об ду.
В н додав ще щось, але я не почув. У голов оглушливо застукала кров, коли я зрозум в, що Карл
розпов дає про стар новини.
- А ти куди з брався? — запитав в н, не п дозрюючи, який ефект
зробили його слова.
Зв сно, я м гв дпов сти на вс запитання. М г пояснити чи просто придумати
якусь причину. Т льки побачивши Бреннера, цього вискочки, п дхльоснутого
новопридбаним почуттям власної значущост та важливост м й гн вз брався у фокус.
- Не твоя справа.
В н здивувався.
— До пац єнта, чи що?

-Н .
Бреннер невпевнено пов в плечима, нагадуючи боксера, який намагається налаштуватися на
поєдинок.
— Тут н хто не проїде, доки не пояснить, куди й нав що.
— І що ти збираєшся зробити? Витягти мене з машини?
Один з чолов к в подав голос. Дан Марсден, той самий с льгоспробочий, якого я
л кував п сля того, як в н потрапив у капкан.
— Та гаразд вам, докторе Хантере, нав що все приймати так близько до серця?
- Чому н ? Те, що в дбувається мен , дуже близько.
До Бреннера знову повернулася його звичайна зухвала манера.
— Що таке, л карю? Ви в д нас щось ховаєте?
Слова пролунали образливо, але я не встиг в дпов сти, як Марсден узяв його п д
руку.
— Не ч пай його, Карле. Вона була його подружкою.
"Була". Я щосили вчепився в кермо, поки чолов ки розглядали мене з неприкритою
ц кав стю.
- Геть з дороги! — скомандував я.
Бреннер поклав руку на дверцята.
- Ну вже немає. Спочатку…
Я втиснув педаль газу, в дкинувши його геть. "Лендровер" рвонув уперед, стояли
перед носом машини люди кинулися врозт ч. Мимо промайнули здивован обличчя, дорога
очистилася. Сл дом залунали гн вн вигуки, проте я не знизив швидкост . Лише коли на уваз не
залишилося жодної людини, агресивн сть ослабла до т єї точки, коли я зм г знову м ркувати ясно. Про
що я взагал думав? Теж мен л кар. Адже я м г когось поранити. Або ще г рше…
Я безц льно в в машину, поки не зрозум в, що прямую до того пабу, де ми сид ли з

Дженн лише к лькома днями ран ше. Не в змоз винести нав ть думка, що побачу ресторан
знову, я р зко натиснув на гальмо. Коли один з автомоб л в, що рухалися позаду, сердито
просигналив, я з'їхав на узб ччя, дочекався, коли зв льниться дорога, п сля чого повернув назад.
Я намагався втекти, залишити те, що сталося за спиною, хоча зараз починав розум ти, що н чого
не вийде. У Манхем я в'їхав зовс м виснаженим. В д Бреннера та його друз в не залишилося й сл ду.
Мен дуже хот лося ще раз побувати в будинку Дженн або зателефонувати Маккенз , таки я
стримався. Немає сенсу. Якщо щось трапиться, мен одразу пов домлять.
Я вв йшов у будинок, налив в ск , якого нав ть не хот лося, с в у садочку. Сонце
хилилося до заходу сонця, разом з ним танули мої над ї. З моменту викрадення Дженн пройшло
майже п вдня. Я м г повторювати соб , що ще є шанс, що викрадач не вбивав колишн х жертв
негайно. Але ц слова не приносили н якого полегшення. Зовс м
н якого.
Нехай вона ще не мертва (Боже, яка жахлива перспектива в дкривалася перед мною!),
у нас залишалося не б льше к лькох дн в. Нав ть якщо брак нсул ну не вкладе її в кому,
нев домий душогуб уб'є Дженн так само, як в н зробив це з Салл Палмер Л н Меткалф.
І мен нема чим його зупинити.

Розд л 21
Через деякий час морок перестав бути абсолютним. З'явилися крапки, що св тяться, так
крих тн , що спочатку вона прийняла їх за гру своєї уяви. За найменшої спроби сфокусувати ними
погляд вони зникали. Т льки якщо скосити оч вб к, десь з краю точки з'являлися знову, немов
з рки, що вишикувалися горизонтальною смужкою.
Вт м, у м ру того як оч звикали до темряви, плями, що св тяться, виявлялися все

ч тк ше. Хоча н , не т льки цятки. Яскрав тр щини. Щ лини. Минуло ще якийсь час, стало
зрозум ло, що св тло походить лише з одного м сця, вона вир шила дати цьому м сцю назву
«попереду».
Користуючись ц єю деєю як в дправною точкою, Дженн потихеньку почала розп знавати
форми ф гури в темряв , що оточувала її.
Св дом сть поверталася пов льно. У голов стукав тупий, безглуздий б ль, що
перетворював будь-який рух на агон ю. Думки плуталися, проте почуття страшного страху не давало
провалитися в порожнечу непритомност . Здавалося, вона знову опинилася на т й парковц , цього разу
вод й такс запхав її в т сний багажник. Важко дихати. Їй хот лося покликати на допомогу, але горло
в дмовлялося коритися, як нш частини т ла.
Пов льно-пов льно починали шикуватися думки. Ставало ясно, що тут зовс м не паркування.
То напад давно у минулому. На жаль, в д цього ан трохи не легше. "Де я?" Темрява збивала з пантелику
лякала. Спробувавши с сти, Дженн в дчула, як щось ч пляє її за ногу. Вона спробувала
в дсунутися, щось смикнулося, тут її пальц натрапили на груб волокна навколо к сточки.
Ще не в рячи в те, що в дбувається, Дженн провела рукою по вс й довжин мотузки намацала
важке зал зне к льце, вроблене в п длогу.
Вона прив'язана. Раптом мотузка, темрява, жорстка п длога — ус ц реч
вишикувалися в один страшний ланцюжок.
Дженн згадала.
Пам'ять поверталася фрагментами, мозаїчними шматочками, що складалися в
єдине ц ле. Вона розмовляла з Дев дом по телефону. Зателефонували у двер , вона п шла
в дчиняти, побачила чолов чий силует за стеклярусною ф ранкою … …
«О Господи, не може бути!» Однак реальн сть говорила про нше. Дженн
почала кричати, звати Дев да, Т ну, кого завгодно. Н хто не прийшов. З бравшись з силами, вона
наказала соб замовкнути. «Дихай глибоко. Тримай себе в руках". Тремтячи в д жаху, Дженн спробувала
оц нити ситуац ю. Тут було холодно, але не холодно. Пов тря затхле, просочене незнайомим
р зким запахом. З ншого боку, вона все ще одягнена, шорти та безрукавка на своїх м сцях. Це хороший
знак. Головний б ль ослаб до приглушеної, пульсуючої тяжкост , найб льш сильним почуттям ставала
спрага. У рот пересохло, важко ковтати. До того ж хот лося їсти, ця думка спричинила ще одну, набагато
лякаючу.
Вона не має нсул ну.

Неможливо нав ть збагнути, як давно вона зробила останню н'єкц ю. Незрозум ло,
ск льки часу вона тут. Як завжди вранц , Дженн зробила соб укол, але коли це було? І нехай момент для
чергової н'єкц ї не настав, рано чи п зно це станеться. Без нсул ну р вень цукру в кров почне
п дн матися, Дженн добре знала, чим це може зак нчитися.
«Не думай про це, – наказала вона соб . - Думай, як зв дси вибратися. Де б ти не виявилася, треба
вибиратися».
Розставивши руки, Дженн почала досл джувати меж своєї в'язниц , наск льки
дозволяла довжина мотузки. Позаду — груба поверхня ст ни, з ус х бок в пальц знаходили т льки
пов тря. І тут нога щось ударилася. Дженн скрикнула в дсахнулася вб к. Коли стало ясно, що за цим
н чого не п де, вона прис ла навпоч пки обережно обмацала предмет. «Чотинок?» — подумала
вона, боязко обминаючи його пальцями. Н , футбольна бутса, причому надто маленька для чолов чої ноги.
Здогад спалахнув блискавкою, Дженн з жахом розтиснула пальц . Не бутса, а

крос вка. Ж ноча.
Крос вка Л н Меткалф.
На мить здалося, що страх ось-ось поглине її всю, без залишку. З т єї самої хвилини, коли
Дженн виявила мотузку, пов'язану навколо ноги, вона гнала в д себе думку, що вбивця вибрав саме її
як свою третю жертву. Тепер ця п дозра п дтвердилася найжорсток шим чином. Н , сопл
розпускати не можна. Не можна, якщо вона хоче вибратися зв дси живою.
Присунувшись до ст ни, щоб послабити натяг мотузки, вона взялася

обмацувати вузли, як , здавалося, були в длит з чавуну: н якого воруш ння. Сама петля не наст льки
затягнута, щоб завдавати болю, проте зняти її з ноги не виходить. За будь-якої спроби лише здирається
шк ра з к сточки.
Пот м Дженн щосили вперлася в льною ногою в ст ну. Н мотузка, н обручка
не п ддалися, але вона продовжувала тягнути, доки не застукало в голов , а перед очима не почали
лускати яскрав спалахи.
Ловлячи ротом пов тря, Дженн дочекалася, коли пройде сл пота, тут звернула увагу
на прор зи, що св тяться. Переконавшись, що це не м раж, вона спробувала до них д стати. Св тло
означало вих д, можлив сть порятунку. З ншого боку, джерело св тла, як ран ше, залишалося поза
досяжн стю. Вл гшись на п длогу, д вчина проповзла вперед, наск льки дозволяла мотузка,
спробувала дотягнутися до щ лин. Обережно простягнувши руку, Дженн приблизно за фути в д себе виявила
щось тверде неподатливе. Це виявилася занозиста поверхня неструганих дощок.
Пром нчики св тла пробивалися через тр щини та зазори м ж цими дошками. Одна з
їх, розм ром поб льше, була прямо перед нею. Дженн посунулася ближче. Скривившись, коли
в ї зачепили за шорстке дерево, вона обережно пригорнулася.
оком до щ лини.
Видно частина якоїсь довгої, оповитої глибокими т нями к мнати. Нагадує п двал чи п дп лля
– ось зв дки цей вологий земляний запах. Ст ни з неоштукатуреного каменю, старовинної кладки. Полиц ,
заставлен пляшками банками, з товстим шаром пилу, що давно злежався. Прямо навпаки - дерев'яний
верстат з лещатами купою нструмент в. Але зовс м не в д цього видовища у Дженн
перехопило подих.
Похитуючись, немов маятники, з стел звисали пон вечен т ла тварин.
Десятки труп в. Лисиц , птахи, кролики, горностаї, кроти нав ть щось схоже
на борсука. Нагадуючи поверхню перевернутого моря, вони л ниво колихалися п д невидимою
пов тряною тягою. Одн п дв шен за горло, нш за задн ноги, виставивши напоказ туп
обрубки зам сть шиї. Тварини др бн ш згнили до к сток вирячилися на Дженн порожн ми
очницями.
Придушивши схлипи, що рвуться з горла, вона в дсахнулася в дщ лини. Тепер зрозум ло, чому
тут так смердить. І тут їй на думку прийшла одна думка, в д якої дибки стало волосся на потилиц . Дженн
п двелася пов льно помацала рукою над собою. На пальцях ковзнуло щось м'яке. Вовна. Машинально
в дсмикнувши руку, вона змусила себе ще раз витягнутися вгору цього разу в дчула легке тр пот ння
п р'я.
Тут теж, прямо над нею, розв шан тварини.
Мимовол скрикнувши, Дженн кинулася на п длогу, гарячково в дповзла до ст ни
притулилася до неї спиною. Нерви здали, , обхопивши себе за кол на, вона заплакала. Вт м, поступово
пот к сл з вичерпався. Вона витерла оч шморгнула носом. «Мокриця, скигл й». Сльозами
горю не допоможеш. А вс твар в неї над головою мертв . Вони вже не скривдять.
Набравшись р шучост , Дженн п дсунулася до дошок знову припала до щ лини.
Ук мнат н чого не зм нилося. Н кого немає. З ншого боку, цього разу в оч кинулося
ще щось, чого ран ше вона не пом чала, вражена виглядом бездиханих тварин. Позаду верстата
є якесь прямокутне заглиблення. Убоге св тло, що проникало в к мнату, виходило саме зв дти:
тьмяне сяйво, явно штучне походження. Ледве пом тн оку, в глиб прор зу вели сходи.
Шлях назовн .
Деякий час д вчина продовжувала жад бно дивитись на ц сходи, пот мв дсунулася
в дщ лини , ставши на кол на, спробувала вибити дошку, щосили вр завши по н й руками. В д
удару занили л кт , а в долон вп'ялися скалки. Дерев'яна ст на нав ть не здригнулася.
Вт м, ця спроба, хай нав ть невдала, надала їй сили. Знов знову Дженн

била по дошках, з кожним ударом у н й залишалося все менше страху, який свого часу її мало не
парал зував. Вибившись з сил, вона в дповзла назад, мотузка ослабла, д вчина змогла с сти
на п длогу. Прив'язана нога затекла, а в д ф зичної напруги ще б льше заявила про себе головний
б ль. Дуже хот лося пити, але Дженн в дчувала нав ть якесь похмуре задоволення. Вона
спробувала зберегти це почуття не п ддаватися думки, наск льки безпл дними виявилися поки що
її спроби. З дошками можна впоратися, потр бен лише час. "Якщо не вважати, що ти нав ть не знаєш,
ск льки годин у тебе залишилося, так?"
Зусиллям вол викинувши цю думку з голови, вона намацала мотузку почала боротися з
вузлом.
Розд л 22
Наступного ранку з «Новин» я д знався, що затримано якогось п дозрюваного.

Н ч довелося провести практично без сну, в основному сидячи на ст льц , чекаючи водночас
боячись дзв нка Маккенз . Проте телефон уперто мовчав. Близько п'яти я встав п шов у душ. Пот мс в
на пов тр почав тупо спостер гати, як довкола мене оживає св т. Вмикати рад оприймач не
хот лося, оск льки я знав, якою саме виявиться головна тема. З ншого боку, повна тиша в будинку
тиснула на псих ку, а залишатися в повному нев данн — зовс м погано. До восьмигодинного блоку
новин я здався вв мкнув звук.
Вт м, я й не спод вався почути н чого нового, принаймн для себе. Вир шивши зробити каву, я
почав заповнювати кавник, перш секунди репортажу загубилися в плеск т води. Почувши слова
«арешт» та «п дозрюваний», я гарячково загорнув кран.
«…пр звище не названо, але пол ц яп дтвердила, що минулої ноч д йсно був
заарештований один зм сцевих жител в, п дозрюваний у викраденн вчительки Дженн
Хаммонд…»
Диктор перейшов до наступних тем, а я мало не закричав: «А як же щодо
Дженн ?» Якщо хтось заарештований, то чому його ще не знайдено? Зрозум вши, що, як
ран ше, тримаю в руц кавник, я ляснув їм об ст л схопився за телефон. "Ну ж, в дпов дай!" — благав я,
набравши номер Маккенз . Через к лька гудк в, коли я вже оч кував, що спрацює автов дпов дач,
нспектор п дняв слухавку.
- Знайшли її? — спитав я, не давши йому сказати жодного слова.
- Доктор Хантер?
— Ви її знайшли?
-Н . Слухайте, я не можу зараз говорити. Давайте я передзвоню …
- Не в шайте трубку! Кого ви заарештували?
— Цього я не можу пов домити.
— О Господи, та що ж ви...
— Звинувачення ще не висунуто, ми не можемо назвати м'я. Ви ж сам знаєте,
як працює система — У його голос пролунали нотки, що вибачаються.
—В н вам хоч щось розпов в?
— Допит ще не зак нчено.
Інакше кажучи, н .
- Чому ви мен не сказали? Ви ж об цяли зателефонувати, якщо буде щось нове!
— Час був п зн ший. Я збирався зателефонувати сьогодн вранц .
- Що? Ви боялися мене потурбувати?
— Стривайте. Я розум ю, ви стривожен , але йдеться про пол цейського
розсл дуванн …
— Знаю, знаю. Я сам у ньому брав участь, пригадуєте?
— І коли я зможу вам щось сказати, то неодм нно це зроблю. На жаль, прямо зараз
ми ведемо допит п дозрюваного це все, що я можу вам пов домити.
Мене так п дмивало накричати на нспектора, проте в н не з тих, хто п ддається загрозам.
— По рад о сказали, що це хтось зм сцевих, — наполягав я, намагаючись зберегти

залишки спокою. — І, хочете ви цього чи н , це означає, що незабаром усе селище знатиме його м'я. І ще
це означає, що я просто проведу к лька годин, намагаючись вгадати, де правда, а де брехня.
Неспод вано сили покинули мене, я вир шив припинити суперечку.

— Прошу вас, будь ласка, я маю знати.

В н завагався. Я мовчав, даючи Маккенз шанс умовити себе. В телефон
почувся з тхання.
— Гаразд, зачекайте поки що.
У трубц затихло. Напевно, в н вир шив в д йти осторонь, подал в д людей. Коли
нспектор знову виявився, голос пролунав досить приглушено:
- Це Бен Андерс.
Так, я був готовий почути знайоме м'я. Але це не.
- Доктор Хантер? Ви чуєте? — спитав Маккенз .
- Бен Андерс? — приголомшено повторив я.
— Рано-вранц , в день зникнення Дженн Хаммонд, його машину бачили б ля неї
вдома.
- І це все?
-Н не все! — роздратовано в дреагував в н. - У машин ми виявили
нструменти для встановлення пасток.
Др т, кусачки, к лочки. Словом, аж н як не т реч , що л сник зазвичай возить з собою.
Я все ще не м г до к нця перетравити цю новину, хоча мозок почав працювати у

форсованому режим .
- А хто пом тив його машину б ля будинку Дженн ?
— Цього я вам сказати не можу.
— Арешт за чиєюсь наводкою, так? Не накше анон мний дзв нок.
- Чому ви так вир шили? - насторожився в н.
— Та бо знаю, хто дзвонив, — в дпов в я, неспод вано прозр вши. - Карл Бреннер.
Пам'ятаєте, я казав, що Бен п дозрює його у браконьєрств ?Ак лька дн в тому вони посварилися
побилися. Бреннеру чудово д сталося.
— Це ще н чого не означає, — затявся Маккенз .
— Це означає, що вам сл д розпитати Бреннера про те, як ще в домост у
нього є. Не можу пов рити, що Бен тут хоч якось зам шаний.
- Чому н ? Тому що в н ваш друг? — Маккенз явно починав злитися.
- Н . Гадаю, його п дставили.
- Ось як? А вам не спадало на думку, що ми про це вже думали? До реч , випереджаючи
ваше запитання: у Бреннера над йне ал б , чого не скажеш про вашого друга Андерса. Ви не
знали, що в н колись був приятелем Салл Палмер?
В д такої новини я втратив дар мови.
— Так-так, вони зустр чалися к лька рок в тому, — в в дал Маккенз . — Якраз перед
вашим приїздом до Манхема.
— Не знав… — приголомшено видихнув я.
— Мабуть, в н просто забув про це розпов сти. І б'юся об заклад, в н також забув згадати,
що рок в п'ятнадцять тому його заарештували за спробу зґвалтування.
І знову я не знайшов, що в дпов сти.
— Ми вже взяли його на зам тку ще до дзв нка. Хочете в рте, хочете — н , але ми не
зак нчен д оти, — безжально продовжував Маккенз . — А тепер, з вашого дозволу, я повернуся до
роботи. Вранц безл ч справ, чи знаєте.
У телефон пролунало клацання: нас роз'єднали. Я теж поклав слухавку м цно замислився.
У звичайн й ситуац їям г би присягнути, що Бен не винний що анон мний дзв нок — справа
рук Бреннера, людини досить п длої, щоб спробувати помститися Бену будь-яким способом, не
переймаючись насл дками.
Все ж таки слова Маккенз не давали мен спокою. Я й гадки не мав, що у Бена з Салл
Палмер щось було, не кажучи вже про стор ю згвалтування. Хоча, звичайно, з якого дива в н би про це
розпов дав? В н мав причини тримати язик за зубами. Вт м, зараз хвилювало нше питання: наск льки
добре я його знаю? Св т сповнений людей, як завзято тримаються думки, що знайома їм людина
н як не може бути вбивцею. Вперше в житт мен спало на думку, що я ризикую виявитися одним
з їх числа.
Проте куди б льше мене турбувало, що пол ц я марно витрачає час на зовс м
непричетне до викрадення обличчя. Варто було ц єї думки з'явитися, як одразу прийшло р шення.
Схопивши ключ в д машини, я виб г з дому. Якщо Бреннер просто набрехав, щоб поквитатися з
Беном, то йому сл д виразно пояснити, чим ця брехня може обернутися для Дженн . Мен потр бно
знати правду за будь-якого розкладу , якщо знадобиться, змусити Бреннера викласти все начистоту. Ну а
якщо н …
Про те, що тод станеться, не хот лося нав ть думати.
Сонце вже починало прип кати, коли я в'їхав до селища. Таке враження, що пол ц ї та
репортер в стало ще б льше. Журнал сти, фотографи та звукотехн ки з бралися невеликими групками,
роздратован в дмовами м сцевих мешканц в давати нтерв'ю. Мучила думка, що вони тут лише через
нещастя з Дженн .П д'їжджаючи до церкви, я пом тив Скарсдейла. П дкоряючись несв домому
пориву, я загальмував вийшов з машини. Пастор розмовляв з Томом Мейсоном. Точн ше, давав
сад внику як сь вказ вки, повчально похитуючи к стлявим пальцем. Побачивши мене, священик замовк
засмутив невдоволену гримасу.
— Докторе Хантере, — холодно промовив пастор зам сть звичайного прив тання.
— Я до вас з проханням, — в дпов в я, беручи бика за роги.
Скарсдейлу з рвалася повн стю погасити скорку задоволення.
- З проханням? Яка, справд , неспод ванка, що я вам нав щось знадобився.
Гаразд, хай пот шиться. На кону коштує набагато б льше, н ж моя горд сть чи його
марнославство.
Не питаючи нав що, в н з переб льшеною увагою подивився на годинник.

— Як би там не було, вам доведеться зачекати. Мен незабаром виходитиме в еф рз
рад о нтерв'ю, я чекаю телефонного дзв нка.
У будь-який нший момент мене б зачепив такий тон, але зараз я ледве звернув на нього
увага.
— Справа дуже важлива.

— Тод тим б льше вам краще почекати, чи не так? - В н схилив голову, почувши
тренування телефону з в дкритих церковних дверей. - Прошу вибачення.
Мен захот лося схопити його за запорошен лацкани добре потрясти. Натом сть я стиснув
зуби, пров вши поглядом, що засм явся пастора. А може, плюнути та п ти? Але н , його присутн сть
потр бна, якщо мен доведеться волати до залишк в сов ст Бреннера. П сля нциденту
минулої ноч , коли я мало не задавив Карла, навряд чи в н мене слухатиме, якщо я прийду один.
Тут у св дом сть почав проникати якийсь брязк тливий звук. Я обернувся побачив, як Том
Мейсон, в д йшовши вб к, акуратно п дстригає траву навколо клумби, вдаючи, що не чує нашої з пастором
розмови. На думку спала зап зн ла думка, що я нав ть не прив тався з ним.
- Доброго ранку, Томе, - сказав я, намагаючись, щоб м й голос звучав невимушено.

Пот м, помацавши навколо очима, шукаючи його д да, я запитав: — А де Джордж?
— Ще в л жку.
Треба ж, а я й не знав, що в н хворий. Ось якою м рою я закинув свою л карську практику.
— Знову спина?
Том кивнув головою.
—Н чого, в длежиться к лька дн в, все минеться.

Яв дчув докори сов ст . Старий Джордж з онуком — пац єнти Генр , проте обходи вдома
зобов'язан мен . До того ж л тн й сад вник наст льки ототожнювався з Манхемом, що я просто
повинен був пом тити його в дсутн сть. Ск льки вже людей я п дв в останн м часом? Причому
це ще не к нець: сьогодн шнього ранку Генр знову доведеться вести прийом без мене.
Однак страх за долю Дженн переважив ус нш аргументи. Потреба щось

зробити - хоч щось! — почала закипати в душ на тл пихатого голосу Скарсдейла, що долинало з
церкви. В д нетерп ння паморочилося в голов . Св тло здавалося надто яскравим, пов тря до
одуру насичене запахами… Щось п дсв доме не давало мен спокою, але що саме, я так не зрозум в, бо
почув, як Скарсдейл пов сив слухавку. Через секунду в н вийшов з церковного оф су такий задоволений,
хоч плюнь.
— Отже, докторе Хантере, ви про щось хот ли мене попросити?
— Мен треба переговорити з Карлом Бреннером. Хот лося б, щоб ви при цьому були присутн .
- Ось як? І з якого дива?

— Тому що в н швидше прислухається до ваших сл в.
— До моїх сл в? Про що?
Я кинув погляд на сад вника, але той уже в д йшов подал здавався повн стю поглиненим
роботою.
— Пол ц я заарештувала одну людину. Мен здається, детективи помилилися, причому по
вин Карла Бреннера.
— А ця помилка не пов'язана з Беном Андерсом, до реч ?
Мабуть, вираз мого обличчя ц лком з йшов за в дпов дь. Скарсдейл самовдоволено
посм хнувся.
— Шкода, що доводиться вас розчаровувати, т льки навряд чи це можна вважати
новиною. Люди бачили, як його забирала пол ц я. Так реч не приховаєш.
— Не важливо, про кого йдеться. Я все одно думаю, що Бреннер збрехав.
- Чи можу я д знатися чому?
- У нього зуб на Бена. А зараз з'явився шанс поквитатися.
— Так, але ж ви не знаєте цього напевно? — Пастор осудливо п д бгав губи. - А Бен Андерс, здається,
ваш друг...
— Якщо в н винен, то заслуговує на все, що йому доведеться пережити. А якщо н , то
пол ц я марнує час на тупикову верс ю.
— Це їм вир шувати, а не селищному л карев .
Я стримався з останн х сил.
— Прошу вас, будь ласка.
— Жаль, докторе Хантере, але мен здається, ви сам не розум єте, про що.
прос ть. Це ж втручання у пол цейське розсл дування.
—Н , йдеться про спас ння людського життя! — мало не закричав я, а пот м
додав спок йн ше: — Прошу вас. І не заради мене. Дек лька дн в тому Дженн Хаммонд сид ла
в церкв , де ви говорили про необх дн сть хоч щось зробити. Можливо, вона ще жива, але ненадовго.
У неї немає… я нав ть не можу…
Слова застрягли у горл . Скарсдейл мовчки спостер гав за мною. Тод я просто
похитав головою обернувся, щоб п ти.
— Чому ви думаєте, що Карл Бреннер слухатиме мене?
Негайно прийшовши до тями, я глянув йому в обличчя.
— Адже з вашого подання почалося патрулювання. В н швидше зверне увагу на вас,
а не на мене.
— Третя жертва… — пов льно промовив в н. — Ви її знали?
Я лише кивнув. Скарсдейл ще хвилину дивився мен в обличчя. В очах священика
читалося щось зовс м незнайоме. Потр бен був час, щоб зрозум ти, що це таке: сп вчуття. А
пот м зникло, поступившись м сцем його звичайн й зарозум лост .
- Добре, - погодився в н.
***
Мен ще не доводилося бувати у Бреннер в, хоча не пом тити їхню хату — справа майже
неможливе. Свого роду м сцева визначна пам'ятка, в н розташовувався за милю в д селища, на
самому к нц ґрунтової дороги, з'їденої вибоїнами вл тку, а решту пори року залитої калюжами
непролазним брудом. Ран ше довколишн поля були осушен використовувалися як с льгоспуг ддя,
але зараз вони починали повертатися в перв сний, дикий стан. У самому центр , в оточенн см ття та
вс лякого мотлоху, стояв будинок. Висока нап врозвалена споруда, що не мала, здається, жодної
прямої л н ї або кута. Р к за роком до нього додавалися прибудови, а точн ше, стар сараї, що
л пилися до ст н як п'явки. Покр вля, залатана шматками гофрованої жерст ,р зко контрастувала з
зразком модернового стилю — г гантською супутниковою тар лкою.
П д час нашої короткої подорож Скарсдейл не промовив жодного слова. У т сн й каб н ще

б льше в дчувався якийсь затхлий, кислуватий запах його одягу. Похитуючись на вибоїнах вибоїнах,
«лендровер» просувався до будинку Бреннеров. Назустр ч, заливаючись розлюченим гавканням,
вискочив собака, але п д йти ближче не наважилася. Ми вийшли з машини, я енерг йно
постукав по вх дних дверях, збиваючи з неї шматки старої фарби. Майже в дразу нам в дкрила
виснажена ж нка, в як й я визнав мат р Карла Бреннера.
Довг косми сивого волосся, бл да шк ра. Вона виглядала до хворобливост худою, н би з неї
висмоктували саме життя. Так, напевно, воно є, якщо взяти до уваги характер д тей, яких вона ставила
на ноги поодинц . Незважаючи на спеку, ж нка була одягнена в кофту ручної в'язки поверх сукн , що
вицв ла. Пощипуючи складки одягу, вона мовчки нас роздивлялася.
— Мене звуть доктор Хантер, — сказав я. Скарсдейла ж репрезентувати не потр бно. -

Карл удома?
Здавалося, вона не почула мого запитання. Т льки я з брався повторити його знову, як
ж нка склала на грудях руки.
— В н у л жку.
Слова вилет ли дуже швидко, а тон, яким вони були сказан ,
св дчив про агресивн сть водночас знервован сть.
— Нам треба з ним поговорити. Це дуже важливо.
— Йому не подобається, коли його будять.
Скарсдейл ступив уперед.
— Це не триватиме багато часу, м с с Бреннер. Однак, д йсно дуже важливо, щоб ми поговорили.
Вона неохоче в дсунулася, даючи нам пройти.

— Зачекайте на кухн . Я йду за ним.
Першим ув йшов Скарсдейл. Я насл дував його приклад опинився в брудн й передпокої. Пахло
старими меблями та чимось смаженим. Запах пригор лої ол ї став сильн шим, коли ми д сталися до
кухн . В одному кутку показував якесь музичне шоу невелике
телев зор. За столом перед порожн ми тар лками сварилися д ти-п дл тки: хлопчик д вчинка.
Поруч, поклавши на табурет забинтовану ногу з недопитою чашкою чаю в руц , сид в Скотт Бреннер,
захоплений телепередачею.
Побачивши нас, вс замовкли.
- Доброго ранку, - сказав я Скотту, в дчуваючи деяку незручн сть.
З пам'ят зовс м вилет ло, як звати його молодших брата та сестру. Вперше почали закрадатись
сумн ви в тому, чи правильно я роблю, прийшовши в чужий д м, щоб звинуватити людину в брехн .
Вт м, я правий чи н , без цього не об йтися, тому зусиллям вол яв дкинув невпевнен сть коливання.
Будинок наповнила тиша. У центр к мнати стояв Скарсдейл, незворушний як статуя.

Д ти не в дриваючись дивилися на нас, а Скотт наполегливо роздивлявся власн кол на.
— Ну, як ваша рана? — спитав я, щоб перервати паузу, що тривала.
—Н чого, — в дпов вв н, подивившись на ногу знизавши плечима. - Так, болить ...
Просто вражає, якою м рою у нього брудн бинти.
— Слухайте, коли востаннє робили перев'язку?
Скотт почервон в.
- Не знаю.
— Її взагал зм нювали чи н ?
В н мовчав.
— Рана небезпечна, вам не сл д бути таким легковажним.
— Та куди ж я п ду з такою ногою? — засмучено в дпов вв н.
— Ми могли б над слати медсестру. Або нехай Карл в двезе вас до амбулатор ї.
У Скотта закам'ян ло обличчя.
— В н надто зайнятий.
"Так-так, - подумав я, - ще як зайнятий". Вт м, у мене не було жодних п дстав його звинувачувати. Ось,
будь ласка, ще одне нагадування про те, як я в д рвався в д своїх л карських обов'язк в.
З коридору почулися звуки, н би хтось спускається сходами, а пот м у кухню ув йшла м с с

Бреннер.
- Мел сса, Шин, ну йд ть погуляйте, - наказала вона д тям.
— Чому? - Запротестовала д вчинка.
- Тому! Кинься зв дси, я сказала!
Д ти п днялися , тягнучи ноги огризаючись, покинули кухню. Їхня мати п д йшла до раковини
в дкрила кран.
-В н спускається? - Запитав я.
- Спуститься. Коли захоче.
Схоже, добитися б льшого в д неї не вдасться. Вона роздратовано взялася
перемивати стопку тар лок, на кухн якийсь час чулися т льки плеск т води та дзв н посуду. Я намагався
вловити хоч якийсь звук згори, але так н чого й не почув.
- Що ж мен робити? — спитав Скотт, стурбовано дивлячись на ногу.
Переключити увагу варто деяких зусиль. До того ж дратував Скарсдейл, що мовчки спостер гав за
мною. Нетерп ння к лька секунд боролося з почуттям в дпов дальност ,
пот м я здався:
— Давайте я подивлюся.
Рана виявилася не такою вже занедбаною, як можна було оч кувати за потворним станом бинт в.
Процес загоєння п шов, були хорош шанси, що функц ї нижньої к нц вки в дновляться повн стю.
Стежки виглядали так, н би їх накладав недосв дчений криворукий сан тар, проте краї рани починали
стягуватися. Я прин с з машини св й медичний наб р зайнявся очищенням та перев'язкою. Справа
доб гала к нця,
коли важкий туп т спов стив про прибуття Бреннера.

Зак нчивши з бинтами, я встав, в цей момент Карл л ниво ув йшов до кухн . Одягнений в н
був у брудн джинси та обтягуючу майку. Торс зовс м не засмаглий, мертвенно-бл дого
кольору, хоча м цний перевитий жилистими м'язами. Бреннер кинув у м йб к отруйний погляд,
пот м кивнув Скарсдейлу, неохоче висловлюючи повагу. Загалом вц лому в н був схожий на
похмурого хлопчика, викликаного до каб нету суворого завуча.
— Доброго ранку, Карле, — сказав пастор, беручи н ц ативу у власн руки. -

Вибачте, що вам довелося потурбувати.
У його голос читалося деяке осуд. Зачувши так нотки, Бреннер, здається, нав ть засоромився свого
вигляду.
— Та я щойно встав, — сказав в н, хоч це й сл пому було видно. Голос хрипкий, як у людини,
що ледве прокинулася. — Повернувся п зно.
Вираз обличчя Скарсдейл дав зрозум ти, що прощає Карла. У перший та останн й
раз в.
— Доктор Хантер хот в би вас дещо запитати.

Бреннер не намагався приховати свою ненависть до мене.
— Та мен наср… — тут в н схаменувся, — начхати, чого в н хоче!
Пастор, наш терплячий миротворець, п дняв руки до неба.
— Я розум ю, це виглядає як вторгнення, проте доктор Хантер вважає, що справа може виявитися
важливою. Мен хот лося б, щоб ви його вислухали.
Тут в н обернувся до мене вс м своїм виглядом показав, що вважає свою м с ю виконаною.
Я почав розмову, хоча мен дуже заважала присутн сть Скотта з мат р'ю.
— Ви знаєте, що Бена Андерса заарештовано? - Запитав я.
Бреннер не посп шав зв дпов ддю. В н сперся задом на ст л склав руки на грудях.
- Ну ?..
— Вам щось про це в домо?
— Та я тут до чого?
— До пол ц ї над йшов анон мний дзв нок. В д вас?
Як жар в д розпеченої печ ,в д Карла виходили хвил ворожост .
— А вам що за д ло?
— Тому що якщо це так, я хот в би знати, чи ви його д йсно бачили.
Його оч перетворилися на щ лини.
— Ви мене звинувачуєте?
— Слухайте, я просто не хочу, щоб пол ц я даремно втрачала час.
— З чого ви взяли, що вона гадає час? Вже давно час придивитися до цього
виродку Андерсу.
Скотт стурбовано задерся на ст льц .
— Карле, я не знаю… Може, це не в н…
Карл р зко обернувся.
— А чого ти л зеш? Заткнувся, швидко!
Скотт здригнувся втяг голову в плеч .
— Не т льки в Бен Андерс ! - обурився я. — Господи Боже, та невже ви не розум єте?
Бреннер в д рвався в д столу стиснув кулаки.

- А ти хто такий? Ми тебе ввечер зупинили, то ти нав ть розмовляти не став, а тепер з'явився давай
мен вказувати, що як робити?
— Я просто хочу, щоб ви сказали правду.
— То я, по-твоєму, брешу?
- Ви граєте з людським життям!

В н зло ощерився.
- Чудненько. Та хай його хоч пов сять, мен до лампочки!
— Та я не про нього! - Закричав я. — А д вчина? Що з нею буде?
Тут в н перестав посм хатися. Таке враження, що ця думка н коли не приходила
йому на думку. В н знизав плечима, н би намагаючись виправдатися.
— Та вона, мабуть, так уже… того… померла.
Скарсдейл встиг притримати мою руку, коли я рушив на Бреннера. Страшним
зусиллям вол я змусив себе спробувати ще раз.
—В н тримає їх живими три доби, пот м убиває, — сказав я, намагаючись говорити.
р вно. — Тримає живими, щоб зробити з ними бозна-що. П шов другий день, пол ц я ще не
добилася в д Бена Андерса з знання. А все через те, що хтось заявив, н би бачив його б ля її будинку. -
Тут мен довелося зробити паузу. Через секунду я додав: —
Я вас дуже прошу. Якщо це були ви, то й скаж ть їм.
Вс дивилися на мене, приголомшен до втрати промови. Н кому, окр м сл дчих,
не було в домо, що жертв убивали не одразу. Маккенз розлютиться, коли д знається, що я все
виговорив. Ну добре. Тепер моєю увагою повн стю заволод в Бреннер.
— Поняття не маю, про що ви тут кажете, — пробурмот вв н, хоч в особ його

читався сумн в. В нв дмовлявся дивитися нам у в ч .
- Карле? - нер шуче звернулася до нього мати.
- Сказав "не знаю", значить - не знаю! - випалив в н, розлютившись знову, повернувся
до мене вс м корпусом. — Що, поставив своє запитання? А тепер п шов геть зв дси, шматок лайна!
Не знаю, чим би все обернулося, якби не Скарсдейл. В н миттєво встряв м ж

нами:
— Досить! - Пот м, дивлячись на Бреннера, в н продовжив: - Карл, я розум ю, ви
засмучен , але вам н як не сл д вдаватися до под бних вислов в у моїй присутност . Або на очах у вашої
мат нки.
Бреннер аж н як не став прив тн шим, отримавши догану, проте переконан сть
Скарсдейла у власному авторитет мала абсолютний характер. Пастор звернувся до
мен :
— Докторе Хантере, ви отримали в дпов дь. Не думаю, що вам сл д тут

затримуватись.
Я не рушив з м сця просто дивився на Бреннера. Н коли ще не була така сильна
моя впевнен сть, що в н збрехав Бена, щоб помститися йому. Як же мен хот лося вибити нарешт
правду з ц єї зухвалої пики!
— Якщо з нею щось станеться… — сказав я, не вп знаючи свого голосу. - Якщо
вона помре через твою брехню, даю клятву, що прик нчу тебе ось цими руками.
Ця загроза н би висмоктала пов тря з к мнати. Немов ув сн яв дчув, як Скарсдейл узяв
мене п д руку пов в до дверей.
— Ну, докторе Хантере.
Проходячи повз Скотта Бреннера, я зупинився. Поб л вши як полотно, в н широко
розплющеними очима дивився мен в обличчя. Пот м Скарсдейл виштовхав мене в коридор.
До «лендроверу» ми д йшли в повн й мовчанц . Дар промови повернувся до мене лише п сля
виїзду на селищну дорогу.
-В н бреше.
— Якби я знав, що ви втратите самоконтроль, я б н коли не погодився
прийти, — палко в дпов в Скарсдейл. — Що за ганебна повед нка!
Я здивовано глянув на пастора.

— Ганебне?! В н п дставив невинну людину нав ть не задумався, до чого це може
призвести!
— У вас немає жодних доказ в.
— А-а, киньте! Ви сам стояли поряд все чули!
— Я чув, як двоє чолов к в ображали один одного, не б льше.
— Та ви жартуєте? Ви хочете сказати, що не в рите у дзв нок Бреннера?
— Це не вир шувати.
— А я не прошу вас н чого вир шувати. Просто поїдемо разом у пол ц ю, там ви
скажете, що з Карлом сл д поговорити.
Нарешт в н в дреагував, проте ухилився в д прямої в дпов д :
— Ви ось згадали, що жертви вбивали не в дразу. Зв дки вам в домо?
За звичкою я спочатку завагався, але пот м мен стало байдуже, хто що знає.
- Тому що я досл джував трупи.
В н здивовано обернувся до мене.
- Ви?!
— Я свого часу працював експертом з таких справ. До приїзду до Манхема.
Скарсдейлу знадобилася хвилина на перетравлення почутого.
— Ви хочете сказати, що брали участь у пол цейському розсл дуванн ?
- Так, вони попросили допомогти.
- Зрозум ло. — За голосом пастора було ясно, що так новини йому не
сподобалися. — І ви вир шили зберегти все таємно.
— Ця робота має особливий характер. Болючий, якщо завгодно. Про под бн реч не
поширюються.
— Зрозум ло. Зрештою, ми лише м сцев жител . Туб льц . Мабуть, вас неабияк
пот шила наша темрява неосв чен сть.
На щоках Скарсдейла з'явилися дв червон плями. Тут я зрозум в, що в н не просто
роздратований, а прямо-таки розлючений. Спочатку його реакц я мене спантеличила, але пот м
я все зрозум в. В н уявляв, що його статус у селищ зростає, набирає сили. Ще трохи – в н стане
л дером Манхема. Тепер же пастор виявив, що центральна роль з самого початку була в дведена
комусь ще, що ця людина входить у коло посвячених, куди Скарсдейлу дорога замовлена. Який удар
по його несусв тн й гордин ! Г рше того, за самолюбством!
— Ну н , це зовс м не так… — в дпов в я.
- Н ? Дивно, що ви про це розпов ли т льки зараз, коли вам в д мене щось знадобилося.
М-да, тепер я бачу, наск льки був наївний. Можу запевнити вас, що знову обдурити мене не
вдасться.
— Та хто кого дурить? Якщо я вас чимось образив, то вибачаюсь. Адже на кону стоїть щось
б льше, н ж ми з вами!
— Так, безперечно. І з цього моменту можете бути впевнен , що я все залишаю в
руках «експерт в». — Ц слова пролунали г рким глузуванням. — Зрештою, хто я такий?
Н кчемний священик.
— Зачекайте, мен потр бна допомога, я не можу…
— Не думаю, н би нам є про що говорити, — перебив в н.
До к нця поїздки ми сид ли мовчки.
Розд л 23
Дженн опритомн ла в д якогось шуму. Спочатку вона не могла зрозум ти, що в дбувається:
навколо морок, н яких спогад в про те, де вона знаходиться або чому дос н чого не видно. Дженн завжди
лягала спати з в дсмикнутими шторами, так що нав ть у темну н ч у спальню проникало хоч трохи
св тла. Але тут вона в дчула п д собою тверду п длогу, в н с ударила смор д, реальн сть
обрушилася на неї вс єю своєю силою.
Дженн ще раз посмикала за прив'язь. Н гт вже поламан в безпл дн й боротьб з
мотузкою, , засунувши пальц в рот, вона в дчула присмак кров . На жаль, як вона не намагалася,
а вузол, як ран ше, затягнутий м цно. Дженн понуро опустила голову, тут про себе дали знати нш
страждання. Дуже мучив голод, ще б льше дошкуляла спрага. Перш н ж заснути, їй таки вдалося дотягнутися
до калюж води, що просочилася кр зь п длогу ст ни її в'язниц . Лужиця виявилася надто др бною,
щоб з неї можна було пити, тому Дженн стягнула з себе безрукавку , немов промокашкою, з брала
нею всю р дину. Затхла солонувата волога, яку вона почала висмоктувати з тканини, нагадувала
зараз божественний нектар.
Пот м вона знайшла ще пару таких самих м сць повторила операц ю. На жаль, для
вгамування спраги цього виявилося недостатньо. Їй снилася вода, п сля пробудження пересохле
горло заявило про себе з неймов рною силою. До того ж на неї напала якась летарг я, сонлив сть, яку
н як не вдавалося струсити. Вона знала, що так виглядають ранн ознаки нсул нового голодування,
проте думати про це не хот лося. Щоб хоч чимось себе зайняти, Дженн ще раз вир шила обстежити
п длогу, принаг дно спод ваючись, що калюж встигли наповнитися знову.
Ц єї мит знову почувся шум. В н долинав через дерев'яну перегородку, з

сус днього п двалу.
Там хтось був.
Дженн завмерла, не наважуючись з тхнути. Ким би не виявився цей чолов к, допомоги в д нього
не дочекатися. Звук повторився. Здається, хтось рухався, хоч у ншому н чого не в дбувалося. Тепер стало
пом тно, що кр зь щ лини пробивається б льше св тла, д вчина обережно поповзла до дошки. Кров
у голов стукала так, що майже заглушала вс нш звуки. Намацуючи шлях, Дженн обережно припала
оком до вже знайомої щ лини.
С тк вку обпалило св тло, яке здалося особливо яскравим п сля непроглядного мороку її
в'язниц . Вона почала зморгувати сльози, чекаючи, поки не в дновиться з р. Над верстаком, звисаючи
на довгому електрошнур , гор ла гола лампочка. Вис ла вона так низько, що осв тлювала лише малу
частину дошки, залишаючи нш предмети в т н , де заразом загубилися й мертв зв р , прив'язан до
стел .
Знову пролунав той самий звук, Дженн побачила, як з п тьми вийшов чолов к. Однак розглянути
їй удалося дуже небагато. Начебто б майнули джинси щось схоже на камуфляжну куртку, пот м людина затулив
собою св тло взявся щось робити на верстат . Судячи з обрис в, в н був високого зросту
потужної статури. Пот м нев домий попрямував у б к Дженн .
При звук крок в, що наближалися, вона метушливо поповзла назад. Чолов к зупинився.
Немов парал зована, бранка з жахом дивилася в темряву. Пролунав гучний скрег т, з'явилася
яскрава вертикальна смуга. За мить дощата загородка повернулася на петлях всередину хлинуло
св тло. Прикривши рукою засл плен оч , Дженн ледь розр зняла темну постать, що височ ла над нею.
- Вставай.
Не людська мова, а якесь глухе бурчання. Д вчина була надто налякана,
щоб зрозум ти, чи знайомий їй цей голос. Не залишилося сил рушити бодай пальцем.
Пролунав якийсь рух, шаруд ння, раптом — р зкий, гострий б ль. Дженн
скрикнула схопилася за руку. Здається щось мокре. Не в рячи своїм очам, вона дивилася,
як з пальц в ст кає кров.
- Встати!
Затискаючи рану долонею, Дженн видерлася на ноги. Її хитало, тому довелося
спертися на ст ну. Оч почали звикати до св тла, проте вона, як ран ше, в двертала обличчя.
«Не дивись на нього. Якщо в н зрозум є, що ти д зналася, тоб зв дси не вийти». На жаль,
погляд н би тягнуло магн том. Не до лиця тюремника, а до того мисливського ножа, що в н
стискав у руц , спрямувавши в стря загнутого леза їй у жив т. «О Господи, н !..»
- Роздягайся.
Час н би повернувся назад, перед нею знову вод й такс .Т льки цього разу
справи набагато г рш , бо на порятунок розраховувати не доводилося.
- Але чому? — У голос її пролунала стерична нотка, Дженн зненавид ла
себе за слабк сть.
Не встигла вона в дсахнутися, як н ж полоснув знову. Щоку обпекло холодом.
Приголомшена Дженн торкнулася рани в дчула, як м ж пальцями запливла кров. В д бравши
руку, вона побачила, що долоня н би облита кривавим лаком, тут в обличч , мов полум'я,
спалахнув новий б ль, в д якого перехопило подих.
— Одяг зн май.
Вона не мала сумн ву, що цей голос їй уже доводилося чути. Як з ншого к нця
криниц , в н луною звучав у її голов . Так, але хто ж цей чолов к? «Т льки не зомл ли,
т льки не звалися!» З братися допом г б ль у щоц , д вчина не впала, лише похитнулася
на м сц . Хрипко дихаючи, чолов к пов льно виставив н ж уперед. Торкнувся к нчиком голої
шк ри на руц , пот м повернув лезо плашмя. Дженн заплющила оч в дчула, як сталеве
перо погладило їй плече, ковзнуло по ключиц зупинилося б ля горла. К нчик
неквапливо поповз угору нарешт уткнувся в м'яку подушечку п д п дбор ддям. Натиск
невблаганно наростав, їй довелося в дкинути обличчя, спочатку трохи, пот м ще й
ще, до упору, п дставивши холодному металу беззахисне горло. Дженн з Есех сил намагалася
не тремт ти лише судомно ковтала пов тря.
- Зн май.
Вона розплющила оч , все ще уникаючи дивитися на чолов ка. Обтяжливими, мов
свинцевими, руками д вчина взялася за безрукавку, вологу брудну п сля збирання води з калюжок,
стягнула її через голову. На коротку мить благословенний морок сховав її в д св ту, пот м тканина
з сковзнула з обличчя, Дженн знову опинилась у смердючому п двал .
Вперше за весь час їй вдалося розглянути обстановку, що оточувала. Камера – не
що нше, як в дгороджена неструганими дошками частина п двалу. У т н , куди не попадало
св тло в д лампочки, невиразно видн лися обриси старих мебл в, нструмент в, ще якогось
мотлоху, наваленого в такому безладд , що рябило в очах. В глибин , тьмяно осв тлен невидимим
зв дси джерелом, знайом їй сходинки, що вигинаються.
А над ус м цим розгойдувалися пон вечен трупи тварин.
Здогад п дтвердився: стеля обв шана висохлими грудками з вовни, к сток
п р'я, що коливалося п д тягою пов тря. Але тут чолов к присунувся ближче знову
загородив св тло. Не в силах в д рвати погляд в д ножа, Дженн почала квапливо
роздягатися, в дчайдушно молячись, щоб її не полоснули знову. Коли справа д йшла до шорт в,
вона на мить завмерла, пот м розстебнула блискавку , випроставши в льну ногу, дала їм впасти
до прив'язаної к сточки. Зараз її прикривали лише трусики. Дженн завзято не п дводила голови,
боячись глянути в оч своєму тюремнику, н би перед нею стояла.
скажений собака.
- Все зн май. — Голос чолов ка охрип ще б льше.
- Що ви хочете робити? — зневажаючи себе за слабк сть, жал бно прошепот ла Дженн .
- Зн май давай!
Нап вскована страхом, Дженн п дкорилася. Чолов к нахилився, швидким помахом ножа
перер зав залишки одягу, спущен до прив'язаної ноги, нетерпляче в дкинув їх геть. Д вчина
придушила крик, що рветься з грудей, коли в н пов льно простягнув вперед руку, а пот м, н би
вагаючись у нер шучост , торкнувся її грудей. Намагаючись стримати сльози, вона закусила губу ,
в двернувши обличчя, зустр лася поглядом з тваринами-шибениками.
Втративши голову, Дженн в дштовхнула руку.
На пальцях, як в д оп ку, залишилася пам'ять про дотик: жорстке волосся, неподатлива
тверд сть зап'ястя тюремника. Частку секунди н чого не в дбувалося. Пот м хльосткий удар в обличчя
збив д вчину з н г. Падаючи, вона стукнулася потилицею об ст ну ос ла на
п длога.
Сопучи, чолов к височ в над нею гр зною вежею. Д вчина стиснулася в клубок,
чекаючи нового болю, проте вбивця, н чого б льше не зробивши, просто обернувся п шов.
Дженн полегшено перевела дух. Обличчя в д ляпаса гор ло, проте удар принаймн припав не на
рану. «Пощастило, – тупо подумала вона. — Щастить тоб , дурепа».
Пролунало клацання, д вчина знову втратила з р, цього разу через р зке, що б'є в упор сн па
св тла. Прикривши оч долонею, вона побачила, що чолов к ув мкнув лампу, що стояла на верстат .
Сп ймана променем цього прожектора, Дженн почула скрег т ст льця, що в дсувається,
а пот м потр скування сид ння, що прийняв на себе вагу чолов ка, що розташувався позаду
лампи, в т н .
- Встати.
Морщачись в д болю, вона корилася. Вт м, п сля короткого спалаху обурення в
нею щось зм нилося. Страх не зник, але водночас у н й став наростати гн в, у якому знайшла
джерело нових сил. Їх вистачило, щоб випростатися, мало не з зухвалим виглядом. «Хоч би що
трапилося, — сказала соб Дженн , — я збережу хоча б подобу власної г дност ». Чомусь зараз це
здавалося їй особливо важливим. "Ну добре. Роби, що з брався. Та не затримуйся».
Гола, тремтяча в д холоду, вона чекала, що станеться дал .Н чого не трапилося, т льки
зт н все голосн ше голосн ше долинав незрозум лий галас. "Чим в н там займається?"
Дженн ризикнула кинути боязкий погляд побачила безформний силует, що сид в з широко
розставленими м'ясистими ногами. П д ритм чн , трохи приглушен звуки в голов
народився здогад.
Отже, тюремник вир шив зайнятися рукоблуддям.
Шум, що виходить з т н , наростав поширювався. Долинув придушений схлип.
Черевики замерзли по п длоз . Завмерли. Дженн притихла ледве дозволяла дихати,
прислухаючись, як потроху затихають судомн хрипи. «А тепер що?»
Чекаючи з хвилину, чолов кп дв вся. Почувся шаруд ння, пот м кроки. Іде до неї.
Д вчина вперто не п дводила очей, нав ть коли в н виявився так близько, що вона в дчула
зв риний запах. В н щось пхав їй в обличчя.
— Одягай.
Дженн несм ливо простягла руку, хоча вся її увага була прикута до ножа. «Опусти, —
подумала вона. — Ось т льки опусти на мить, тод ми подивимося, який ти см ливий». На жаль, лезо
нав ть не ворухнулося, коли д вчина прийняла пакунок. Розп знавши в ньому ж ночу сукню, вона на
мить п днеслася духом, вир шивши, що на неї чекає свобода. На жаль, скра над ї згасла, щойно
Дженн придивилася до нього уважн ше.
Так, це була сукня, т льки в нчальна. З б лого, пожовклого в д часу атласу,
з мереживом. До того ж брудне, поцятковане темними плямами. Коли бранка зрозум ла, що це таке,
до горла її п дкотила нудота.
Засохла кров.
Дженн розжала пальц .Н ж, п днявшись, тут же прокреслив у неї на руц червону.
стр лку, ледве не вспор в шк ру. Сл д негайно надувся набух кров'ю.
- П дняти!
Д вчина змусила себе нахилитися, хоч рука в дмовлялася слухатися, н би належала
нш й людин . Вона хот ла над ти сукню знизу, але зрозум ла, що прив'язь не дозволить цього
зробити. На мить спалахнула над я. Вт м, щось змусило її промовчати не просити
в дв'язати мотузку. "В нт льки цього чекає". У н й заговорила нтуїц я. "Чекає, щоб я дала
йому прив д".
Погр б поплив перед очима, проте з останн х сил їй удалося встояти на ногах.
Незграбними рухами Дженн одягла сукню через голову. Наринув огидний запах, густий смор д
нафтал ну, застар лого поту та слабкого натяку на парфуми. На коротку мить, коли складки важкої
тканини закрили їй обличчя, Дженн раптом в дчула напад клаустрофоб ї, жахливого
передчуття, що н ж ось-ось полосне по н й знову, поки вона безпорадна н чого не бачить.
Д вчина гарячково виплутала голову з пастки почала жад бно ковтати пов тря.
Чолов к в поблизу не було. Виявляється, в н встиг в д йти в т нь, за лампу, тепер

порався з якимсь предметом на верстат . Дженн оглянула св й новий одяг. Тканина жорстка, з
безл ччю складок. Кров з її ран уже встигла забруднети все довкола, додавши нов плями до
колишн х, засохлих. Вт м, було ясно, що колись ця сукня, пошита з щ льного, важкого атласу з
майстерно зробленою вставкою з мереживних л л й на грудях, виглядала дуже витончено. «А якась
наречена одягала його, — подумала Дженн зац пен ло. — У найщаслив ший день свого життя».
Пролунав др бний, клацаючий звук. Немов заводили годинники. Дос нап вприхований у
т н , чолов кп дн с до лампи невелику дерев'яну скриньку. Т льки коли в нп дняв
кришку, Дженн зрозум ла, що в нього в руках.
Музична шкатулка. З крих тною балериною на постамент , у самому центр . Бувай
д вчина заворожено дивилася на ф гурку, що кружляла, в гнилом пов тр розпливалося н жне
брязк т дзв ночк в. Механ зм пошкоджений, але мелод я вгадувалась нав ть у так й збочен й
форм . "М сячне сяйво".
- Танцюй.
Дженн с пнулася, вибита з трансу.
— Що?
- Танцюй.
Наказ був наст льки дикий сюрреал стичний, що з таким самим усп хом м г прозвучати
чужою мовою. Т льки поява ножа змусила її коритися. Мов у п'ян й парод ї на танець, як
мар онетка, вона почала переступати з одн єї ноги на ншу. "Т льки не розплакайся, не дай йому
побачити твої сльози", - казала соб Дженн . Але сльози все одно котилися, не знаходячи перешкод.
По її т лу нишпорили оч чолов ка, наполовину захованого в т н . Пот мв н раптом

п дв вся попрямував до сход в. Зупинившись, Дженн здивовано глянула йому в спину. На
мить їй здалося, що в н залишить її як є не замикатиме в закутку. На жаль, за к лька секунд кроки
зазвучали знову. Цього разу пов льно та розм рено, нав ть мляво. Щось моторошне здавалося в
цьому неквапливому ход . «В н хоче тебе налякати. Просто ще одна гра, як з сукнею».
Коли ф гура матер ал зувалась на нижньому щабл , Дженн сховала погляд

заметушилася, намагаючись знову п длаштуватися до музики. Не п дводячи голови, вона слухала, як в н
пов льно йде через п двал. Знову рипнув ст лець. Д вчина знала, що в н спостер гає за нею,
п д тиском погляду втратила координац ю, рухи стали незграбними та смиканими. "Що
подобається?" — зло подумала вона, намагаючись розпалити в соб гн в — єдиний спос б упоратися
з страхом.
Б ля скриньки зак нчувався завод, музика потроху спов льнювалася, перетворюючись
на безладний наб р звук в. Коли розтанула остання нота, почувся шерех спалахнув с рник. На
мить т н в дсахнулися в д жовтого язичка полум'я, а пот м морок ринув назад. Ц єї
крих тної частки секунди вистачило, щоб роздивитись обличчя навпроти.
І тут Дженн все зрозум ла.
Музика замовкла, а вона нав ть не звернула на це уваги. Пот м скриньку завели
знову, в пов тр розплився запах с рки вперем ш з тютюновим димом.
Вражена в дкриттям, розчавлена новим вантажем розпачу, д вчина продовжувала танець
розбитої ляльки п д звук дзв ночк в, що ожили.
Розд л 24
Пол ц яв дпустила Бена Андерса того ж дня. З ц єю новиною мен зателефонував

Маккенз .
— Ось, подумав, що вам не терпиться д знатися, — сказав в н. Голос його здавався втомленим
тьмяним, наче нспектор не спав ц лу н ч. Швидше за все, так воно було.
Я сид в в оф с б ля амбулатор ї, вт кши з порожнеч власного будинку. Нав ть не
можу сказати, з яким почуттям я зустр в цю зв стку. Із рад стю за Бена? Так. З ншого боку, до неї
чомусь долучалося розчарування. Я н коли не в рив, що Бен
вбивця, все ж таки десь у глибин душ був присутн й, напевно, якийсь елемент сумн ву. А може,
поки пол ц я допитувала хоч якогось п дозрюваного, була маленька над я знайти Дженн .
Тепер ця соломинка зникла.
- Що трапилося? - Запитав я.
— Та н чого не сталося. Просто ми встановили, що в нн як не м г опинитись у її будинку на
момент викрадення, от все.
— Ран ше ви так не рахували…
— Ран ше ми не знали, — сухо в дпов в Маккенз .-В н спочатку в дмовлявся
говорити, де пров в той час. А тепер коли розпов в, все сходиться.
— Я щось не розум ю, — здивувався я. — Якщо Бен мав ал б , то чому ж в н одразу не
з знався?
— Це ви в нього сам вп знаєте. — Здається, нспектор починав дратуватись. -
Якщо схоче, то скаже. Що ж до нас, то в н чистий.
Я потер оч .
- І що тепер?
— Звичайно, продовжимо розробляти нш зач пки. Анал з доказ в з її будинку ще триває,
а тому…
— Досить мене напихати своїм оф ц йним лайном! Викладайте як є! — На тому к нц дроту
похмуре мовчання. — Вибачте…
Маккенз з тхнув.
— Робимо, що можемо. Б льше сказати я не маю права.
- Ще п дозрюван є?
- Поки немає.
- А Бреннер? — В останн й момент я вир шив не говорити про нашу ранкову сутичку. — Мен
дос здається, що саме в н дзвонив вам щодо Бена. Чи не варто з ним ще раз переговорити?
Інспектор так не зм г приховати роздратування.

— Я вам уже пояснював: у Карла Бреннера є ал б . Якщо в н винен у фальшивому
наведенн , то розбиратимемося з ним пот м. А поки що є справи важлив ш .
Розпач, здавалося, був готовий захлиснути мене з головою.
— Я можу допомогти? — спитав я, заздалег дь знаючи в дпов дь спод ваючись на краще.
- Поки немає. — В н завагався. — Слухайте, ще є час. Тих ж нок тримали
в живих майже три доби. У нас є п дстави вважати, що в н зараз чинить так само.
«Н би мен в д цього легше!» - захот лося крикнути на все горло. Нехай Дженн поки що
жива, ми обидва знали, що це ненадовго. А в д думки, що з нею могли прямо зараз витворяти, на душ
ставало взагал нестерпно.
Попрощавшись з Маккенз ,як лька хвилин тупо сид в, закривши обличчя руками. В двер
постукали, я випростався на ст льц .Ук мнату в'їхав Генр .
- Є новини? - поц кавився в н.
Я похитав головою. В оч кинулося, наск льки втомленим в н мав вигляд.

Не дивно. П сля зникнення Дженн я нав ть вдавати кинув, що готовий вести прийом
пац єнт в.
- Генр , як ви? - Запитав я.
- Чудово! — була в дпов дь, яка, проте, мене зовс м не переконала. В н слабо
посм хнувся знизав плечима. — Та ви за мене не турбуйтеся. Я впораюсь. Чесне
слово.
В рилося в це важко. Генр сильно схуд виглядав мало не на меж виснаження.
З ншого боку, хоч би як я докоряв соб , що звалив роботу на нього одного, прямо зараз вс
мої думки були про Дженн про те, що може статися в найближч двадцять чотири години.
Інше здавалося таким далеким, що не заслуговувало на увагу.
Побачивши, в якому настрої я перебуваю, Генр дав мен спок й. Я вир шив було
почитати власн зв ти про Салл Палмер та Л н Меткалф, смутно спод ваючись, що зауважу
якусь ран ше втрачену деталь, проте в результат лише розчавив уяву. Зрештою засмутившись,
я вимкнув комп'ютер дивився на темний екран. Сам не знаю чому, але мене раптом захлеснуло
почуття, н би я переглянув щось дуже важливе, що знаходилося просто п д носом. Ще трохи
- я прозр ю ... На жаль, через секунду передчуття в дкриття розтануло.
Потр бно щось робити! Ця думка з рвала мене з ст льця, я схопив моб льник поб г
до машини. Є т льки одне м сце, куди я можу податися.
Вт м, нав ть коли «лендровер» рушив у дорогу, це дивне почуття, що я
переглянув щось ц лком очевидне, не зникло безв сти.
***
Бен Андерс мешкав у великому цегляному котедж на околиц селища. Свого часу будинок
належав його батькам, а п сля їхньої смерт Бен жив тут разом з сестрою, доки вона не вийшла
зам ж не переїхала в нше м сце. В н неодноразово повторював, що будинок занадто
великий, що варто було б його продати купити щось менше, та так не зд йснив цю
вит вку. Вт м, як не крути, р дна хата — вона є р дною, а надто великою чи н
- Це справа десята.
Дос мен т льки дв ч довелося тут побувати — обидва рази йшлося про
випивку п сля закриття «Баранця». Коли я припаркувався б ля високої кам'яної ст ни з
важкими дерев'яними воротами, у мене раптом майнула думка, що про глибину нашої дружби
красномовно св дчить той факт, що я н коли не бував тут у св тлий час доби.
Я нав ть не знав, чи застану його на м сц . А тепер, б ля вх дних дверей, мен

чомусь захот лося, щоби Бена не було вдома. Я приїхав сюди, бажаючи вислухати його верс ю
причин арешту, хоча сам так не придумав, що як йому сказати.
Викинувши сумн ви з голови, я постукав у двер . Будинок був складений з бл до-червоної
цегли , не особливо гарний зовн , все-таки приваблював своєю м цн стю та сол дн стю. З
величезним садом, охайним, але без химерност . Б л в конн рами, темно-зелен двер . Я
постукав ще раз, зачекав, знову постукав. Коли п сля третьої спроби жодних ознак
життя не виявилося, я повернувся, щоби п ти. Вт м, щось мене зупинило. Чи то
небажання повертатися назад, до колишнього безвих дного оч кування, чи якась нша
причина… До того ж, вже не знаю чому, котедж не здавався порожн м.
Уздовж торцевої сторони б гла дор жка, що йшла за будинок, я попрямував нею. На
п вдороз в оч мен кинулися темн патьоки, наче по земл щось розплескали. Кров. Я
переступив через пляму озирнувся. Задн й садок нагадував добре доглянуте поле. У глибин
видн лася група плодових дерев, а в т н сид ла якась постать.
Схоже, побачивши мене, Бен ан трохи не здивувався. Б ля нього, на недбало збитому
столик, стоячи пляшку в ск . З краю неструганої ст льниц стовпчиком попелу звисала
сигарета, що догоряла. Судячи з р вня р дини в пляшц налитому кров'ю Бенов особ , в н
просид в тут порядний час. Поки я п дходив ближче, Бен налив нову порц ю.
— Якщо хочеш приєднатися, у хат є склянка.

- Н дякую.
— Я запропонував би тоб каву, та т льки мене тепер краном не п дн меш. — В н
узяв з столу сигарету, критично оглянув її тицьком загасив. — Вперше за чотири роки. Як лайно
насмоктався.
— А я тоб стукаю, стукаю…
— Та я чув. Просто подумав, що знову довбана преса зав тала. Тут уже приходила одна
пара. Не накше якийсь коп розбовтав. — В н криво посм хнувся. — Не пов рили, що я в ддаю
перевагу самотност . Довелося прозоро натякнути.
— Це що ж, їхня кров на стежц ?
— Так, в домий вит к мав м сце, поки вони не погодилися задовольнитися моїм
мовчанням. — Якби не хитромудра мова переб льшено виразна вимова, я б н коли не сказав,
що в н п'яний. — Сволоти, — додав Бен, потемн вши обличчям.
— Побиття репортер в не найвдал ша думка.
— Та хто каже, що я їх бив? Просто вив в за кордон приватну власн сть,
от все. — На ф з оном ю Бена наб гла хмарка. - Слухай, мен дуже шкода, що так вийшло з
Дженн , - з тхнув в н. — Чорт, вибач. Сказав якось безглуздо, га?
Я ще не готовий приймати сп вчуття.
— Ск льки тебе в дпустила пол ц я?
— Години дв -три тому.
- Чому?
- В сенс ?
- Чому вони тебе в дпустили?
Бен глянув на мене поверх склянки.
— Та тому, що я не маю до цього жодного стосунку.
— А нав що тод вир шив напитися?
— Нав що? А тебе колись допитували за вбивство? — В н г рко реготав. -
«Допитували»! Як же, тримай кишеню ширше! Вони не допитують, вони кажуть. «Ми знаємо, ти там
був, бачили твою машину. Куди ти її в дв з, що ти з нею зробив?! Це тоб , не жарти, ось так. Нав ть
в дпускали з таким виглядом, н би зробили велику ласку.
В н п дняв склянку у глузливому прив танн .
— І ось я знову в льна людина. Якщо не вважати, що тепер люди будуть на мене вирячитися
думати: «А-а, немає диму без вогню…» Або: «Н коли ми йому не в рили, правильно робили».
— Та ти ж н до чого...
У нього на вилицях заходили жовна, проте в дпов в в н досить спок йно:
— Певно, н до чого. І до нших вбивств теж не маю стосунк в.
З знаюся, я зовс м не збирався його розпитувати, але зараз, опинившись поряд, не
зм г утриматися. Бен з тхнув пов в плечима, розправляючи м'язи, що ниють.
— Помилка вийшла. Хтось брязнув пол ц ї, н би бачив мою машину б ля того
вдома, хоча це просто неможливо.
— А якщо є ал б , нав що ти одразу не сказав? Господи Боже, та на який ляд взагал
треба було вдавати, н би ти щось приховуєш?

Бен ще ковтнув.
— Бо так воно й було. Та т льки я приховував зовс м не те, що вони соб уявили.
- Ось як? См ю спод ватися, овчинка коштувала вичинки ... - Я не м г приховати злост в
голос . — Чорт забирай, Бене, пол ц я на тебе п вдня вбила!
В н рипнув зубами, але тим не менше закид прийняв.
- Я з ж нкою зустр чався. Ти її не знаєш, вона живе… коротше, вона не з селища. Я був у неї.
Тут до мене д йшло.

- Вона зам жня…
— Да-а, одружена... Правда зараз, коли пол ц я зателефонувала її чолов ков , мовляв,
чи не п дтвердить його благов рна, що була з мною в л жку... Хм-м, не думаю, що у них все
протримається довго.
Я промовчав.
— Та знаю, знаю. Потр бно було ран ше про це сказати, — швидко заговорив в н. - Ось
їй-богу, л кт соб кусаю! І сам би не мучився, тепер би не сид в не страждав, що все можна
було зробити накше. Але ти ж зрозум й: коли тебе витягнуть з дому та кинуть у каталажку,
одразу й не збагнеш, що до чого…
В н потер змарн ле обличчя.
— І все тому, що хтось ляпнув здуру, наче бачив мою машину.
- Та н , не здурю. Це Карл Бреннер.
Бен р зко п дняв голову. В очах з'явився задумливий вогник.
— Стар ю, мабуть, — сказав в н через секунду. — Чорт, а я нав ть не подумав про
ньому.
Ми все дал в дходили в д перепалки, що мало не вибухнула, мовчазно

погоджуючись, що за язик нас тягнув стрес.
— Я до нього ходив додому. Бреннер не признався, хоч я готовий заприсягнутися, що це в н.
— В д такого субчика визнання не дочекаєшся, все одно дякую.
— Я намагався не лише через тебе. Мен хот лося, щоб пол ц я займалася пошуками
Дженн , а не перев ряла тупиков верс ї.
— Що ж, я не в образ . — В н глянув на склянку в дставив її уб к. — То й що ще
розпов в тв й друг нспектор?
— Сказав, що в тебе був зв'язок з Салл Палмер. І про напад на ж нку теж казав…
Бен кисло засм явся.

- Ти дивися, спливло. Так, було в нас з Салл дещо. Секрету тут немає,
хоча ми й не надто виставлялися. Тим б льше, що селище у нас ще те… Та н чого
серйозного. Побули трохи разом; розлучилися друзями. Ось вс справи. Ну а та стор я…
Скаж мо так: помилка молодост .
Мабуть, в н прочитав недов ру на моєму обличч .
— Та ти не подумай чогось поганого. Н кого я не ч пав. Мен було в с мнадцять, я
зв'язався з одн єю ж нкою, набагато старшою за себе. Зам жня.
- Знову?
— Ага, безглузда звичка. Пишатися тут нема чим. Але на той час… Я тод знаєш як
думав? «Хто вистачить ковтка в д початої пляшки?» ВО як! Молодий був… Весь з себе
подарунок… А пот м вир шив порвати з нею, та не тут було. Вона давай мен загрожувати, я встав
у позу, слово за слово… І тут бац! — в д неї заява до пол ц ї: мовляв, намагався зґвалтувати.
— В н знизав плечима. - Коротше, заяву вона пот м забрала. Та бруд
липне так, що не в дмиєш, правда? А на випадок, якщо тебе беруть сумн ви, чому я про це
мовчав, то знай: я своє особисте життя не аф шую вибачатися за нього теж не збираюся.
—Н хто й не просить вибачатися…
— Ну й химерно. - В н випростався на ст льц виплеснув рештки в ск в траву. -
Ось так справи. Мої страшн таємниц . А тепер можна прикинути, що зробити з ц єю сукою
Бреннером.
—Н чого ти з ним не робитимеш!
Бен пов льно розтяг губи в недобр й посм шц . Випивка, зважаючи на все, починала д яти.
— Це ми ще подивимося.
— Якщо ти йому щось влаштуєш, то т льки збаламутиш воду. Тут на кону щось б льше, н ж
якась вендетта.
Обличчя його темн ло на очах.
— То мен що, просто забути накажеш?
- Зараз так. А вже пот м… — В д думки, що це «пот м» могло означати на
Насправд , занило в грудях. — Коли вони зловлять викрадача, можеш робити, що хочеш.
Бен обм'як.
- Ти правий. Щось я розум ти погано став... Вт м, тепер є чого чекати. - В н
задумливо помовчав. — Ти не думай, адже я не просто з образи так сказав. Однак тоб не спадало на
думку, з якого дива Бреннер зважився обговорити мене?
— У сенс , що справа не лише у твоєму арешт ?
— Я до того, що в нм г мати к лька причин. Типу прикрити св й зад…
— Думка така була, не заперечую. Але не в одного ж тебе ал б . Маккенз каже, що Бреннера
вже перев ряли.
Бен уважно вивчав свою склянку.
— А в н не сказав, що це за ал б ?
Я спробував пригадати.
-Н .
— Ну, братику, ставлю пенн проти фунта, що це родина за нього заступилася. Кругова
порука, як у банд . До реч , ось одна з причин, чому ми так не запроторили його за браконьєрство.
Плюс до того типчик в н слизький. Його на переляк не в зьмеш.
Поки в н говорив, серце у мене тряслося все сильн ше сильн ше. Бреннер
мисливець, браконьєр. В домий своєю агресивн стю. Антисусп льний елемент. А з урахуванням
того, що вбивця схильний розставляти пастки спотворювати зв р в, не кажучи вже про ж нок,
Бреннер п дходить п д цей психолог чний проф ль. Маккенз , звичайно, не д от, але якщо
немає н доказ в, н мотиву, у нього немає причин п дозрювати Бреннера б льше за нших.
Поки що є ал б .
Здається, Бен щось сказав, та я не почув. В голов шалено кип ли думки.
—Ац каво, коли Бреннер виходить на полювання? - Запитав я.
Розд л 25
Дженн втратила будь-яке почуття часу. Лихоманкове тремт ння, яке охопило її п сля в дходу
тюремника, майже припинилося. Тепер все сильн ше починала турбувати сонлив сть, з якою вона не
могла впоратися. Так, на звичне почуття втоми не схоже. Дженн поняття не мала ск льки часу вона
вже пробула тут, хоча явно встигла пропустити дв , а то й три н'єкц ї нсул ну. На цей час р вень
цукру став виходити з-п д контролю, а шок посилив ситуац ю.
Шок та втрата кров .

У темряв неможливо було сказати ск льки кров насправд вона втратила. Б льш сть
пор з в зрештою запеклися, якщо не вважати останньої рани. Найг ршою з ус х. Просочена кров'ю
ганч рка, що колись служила Дженн безрукавкою, зараз була обмотана навколо правої ступн .
Якщо помацати, матер я липла до пальц в. "Це хороший знак", - спод валася вона. В н означав, що
рана б льше не кровоточить серйозно. Але ось б ль… Господи, як же їй було боляче…
Все сталося п сля того, як вона стягнула з себе брудне в нчальне вбрання. Коли музична
скринька замовкла втретє, Дженн зупинилася. Похитуючись як п'яна, вона ледве могла стояти на ногах
через секунду ос ла на п длогу. З останн х сил д вчина намагалася не знепритомн ти, проте
морок пов льно брав гору. Навколо щось рухалося, але якось далеко-далеко, на краю св домост … Минув
час; щось грубо штовхнуло її в б к.
Першим, що вона побачила, був н ж.
Дженн п двела голову, щоб подивитися на чолов ка, який тримав цей страшний
предмет. Яка р зниця, зрештою? Вона знала, що живий їй зв дси не вийти не
важливо, чи зможе вона п знати його чи н .
Все ж таки, глянувши йому в обличчя переконавшись, що здогад в рний, вона в дчула, як
жив т н би стягнуло обручем. В н знову штовхнув її ногою.
- Зн май.
Дотримуючись за ст ну, Дженн невпевнено встала , плутаючись у складках, стягнула одяг
через голову. В н вихопив сукню з рук став навпроти. Похнюпившись, Дженн в дчувала, як
убивця розглядає її наготу. Бол сно стукало серце. В н присунувся ближче, вона в дчула
його запах, спромоглася в дчути його подих на своїй шк р . «Господи, що в н задумав?» Крадькома
вона кинула погляд на н ж вже не змогла в д рвати в д нього очей, пристрасно бажаючи,
щоб чолов к опустив його хоч на секунду. «Хоч би на мить. Лише шанс, це все, чого я прошу».
На жаль. В н пов льно п дняв лезо, даючи їй добре його розглянути, пот м
простягнув руку вперед. Дженн с пнулася в др зкого болю в передпл чч .
- Але але!
Зусиллям вол вона змусила себе завмерти. Н ж пройшовся т лом, ч пляючи шк ру
к нчиком. При кожному укол виступала крапелька кров . Темно-червон бусинки росли, набухали
зрештою скочувалися вниз. Було боляче, але найдужче мучило передчуття чогось ще
страшн шого. Дихання чолов ка почаст шало; як теплом в д грубки, в д нього несло збудженням.
В н присунувся ще ближче. Дженн мимовол схлипнула в дсахнулася назад, коли його черевик
настав їй на пальц . Цим рухом вона н би в дчинила ворота для пан ки.
- Іди! Іди! - закричала Дженн , засл плена страхом, стрибнула вб к,

зовс м забувши про мотузку. Посл дував р зкий ривок за ногу, вона важко впала на п длогу.
Перевернувшись гор лиць, Дженн побачила чолов ка, що стояв над собою. В д його погляду по т лу
поб гло крижане тремт ння. Н чого людського, н чого розумного не було в його очах.
- Я тоб сказав не рухатися.

В д його голосу пов яло крижаним холодом. Чолов к нахилився взяв Дженн за
неприв'язану гом лку.
— Даремно ти вир шила т кати. Цього я допустити не можу.
- Н ! Н я не…
Не слухаючи, чолов к ножем полоскотав їй п дошву ноги. Вилиц його загострилися,
коли лезо д сталося великого пальця.
— Це порося п шло на ринок… — Голос став зовс м м'яким,
монотонно-заколисуючим. Лезо перейшло до наступного пальця. — А це порося залишилося вдома. А
ось цьому дали ростб ф.
Трет й палець, за ним четвертий.
— Цьому н чого не д сталося. А ось це порося…
В останню мить Дженн зрозум ла, що зараз станеться. П д ножем щось хруснуло,
б ль розпеченим доб ла жалом пронизав ступню. Дженн закричала конвульсивно смикнула
ногою. Не в дпускаючи д вчину, ман як мовчки дивився, як вона б'ється корчиться, пот м розтиснув
руку. На земл , нагадуючи закривавлений голяка, валявся її
м зинець.
— Це порося вже не буде т кати з дому.
Поки чолов к стояв над нею, тримаючи тьмяне в д кров лезо, Дженн подумала,
що ось зараз в н її прик нчить. Захот лося благати про помилування, але останн крапл
впертост не дали цього зробити. Тепер вона нав ть пишалася собою: у н й хоч щось залишилося
в д колишньої сили. А пот м, вона все одно знала, що корист в д благання не буде. В нт льки
вкотре насолодиться її приниженням.
Чолов к проте просто залишив її одну, присунувши дошки на м сце знову
замкнувши у темряв . Ск льки часу минуло в дтод ? Годинник? Хвилини? А може, дн ? Бол сний
б ль у ноз перетворився на гаряч , до самої к стки проникаюч поштовхи, а горло, що пересохло,
хвор ло так, н би в нього напхали осколки скла. І все ж таки їй ставало все важче збер гати св дом сть.
Дуже хот лося спати. Дженн знову спробувала розв'язати мотузку, але сил майже не лишилося. Занурена
у морок, вона не могла сказати, чи починає розпливатися з р, хоча й так уже зрозум ло, що настала
г пергл кем я, що р вень цукру п днявся до небезпечної позначки. А без нсул ну справа лише
пог ршиться.
Якщо, зв сно, вона доживе до такого моменту.
Через деякий час Дженн задалася досить абстрактним питанням: чому в н
дос її не зґвалтував? Пожадлив сть ненависть вже дали про себе знати, все-таки з якоїсь
причини ман як стримався. Проте самообман тут не допоможе. Перед очима знову спливло обличчя, на
мить п дсв чене полум'ям с рника. У ньому — н натяку на милосердя чи над ю. І д вчина
дуже добре розум ла, що вона далеко не перша жертва у цьому п двал . Пор зи, сукня, танець — все
це здавалося частиною якоїсь незбагненної церемон ї.
І Дженн знала, що цього ритуалу їй не пережити.

Розд л 26
До житла Бреннер вяд стався ближче до вечора. День уже посмикнувся каламутним
серпанком, а дос прозоро-блакитне небо починало затягувати бл дим туманом хмар. Пригальмувавши
б ля з'їзду в лощину, я почав розглядати будинок, що нап врозвалився. Таке враження, що в н ще
б льше занепав за час моєї в дсутност . Жодних ознак життя. Я почекав одну-дв хвилини тут
зрозум в, що п дсв домо в дтягую те, за чим приїхав. Переключивши передачу, я п ддав газу,
«лендровер» затрясся вибоїстою дорогою.
Прийнявши р шення, я ледве стримався, щоб негайно не помчати до будинку. Однак я

знав, що шанси на усп хп дприємства залежать в дв дсутност Бреннера. Бен нав ть пропонував
в дкласти справу дочекатися, коли Карл напевно вирушить до «Баранця» або на полювання.
«В н же браконьєр. Зайнятий рано-вранц або п зно ввечер . Ось чому в н ще в л жку валявся, коли
ти того разу приїхав. Так Бреннер взагал , напевно, провозиться з своїми силами аж до св танку».
З ншого боку, я не м г чекати так довго. З кожною годиною зменшувалися шанси

знайти Дженн живий. Зрештою в голову прийшла до см ху очевидна думка: просто подзвонити
Бреннерам , не називаючи себе, запитати, чи вдома Карл. На перший дзв нок в дпов ла мати. Коли
вона наказала мен почекати б ля телефону, я пов сив слухавку.
— А якщо в них стоїть визначник номера в н передзвонить тоб ? - поц кавився
Бен.
- Подумаєш! Скажу, що поговорити з ним хот в. Вт м, на це розраховувати
н чого.
Бреннер так не передзвонив. Ми зачекали, а пот м я знову набрав їхн й номер. На цей раз
до телефону п д йшов Скотт. "Н , Карл п шов", - пов домив в н додав, що поняття не має, коли той
повернеться. Я вв чливо подякував йому поклав слухавку.
— Скажи «н пуху», — попросив я Бена, встаючи з ст льця.
В н теж рвався поїхати, але я заборонив. Напарника мати непогано, але Бен наламає там
дров. Вони з Бреннером в найкращ часи нагадували гримучу сум ш, а зараз, коли Бен встиг умовити
п впляшки в ск ... До того ж я розраховував на силу переконання, а не куркул в.
Якийсь час я роздумував, чи не розпов сти про свої плани Маккенз , проте незабаром
в дкинув цю думку: адже нових доказ в не поб льшало. Причому нспектор уже дав ясно зрозум ти,
що не в тає моє втручання. В нн чого не робитиме без вагомих п дстав.
Ось, власне, чому я подався до Бреннер в.

Вт м, зараз упевненост в мене поменшало. Моя колишня переконан сть дала
тр щину, коли я припаркувався б ля будинку. На звук машини вискочив давн й собака почав
гавкати. Причому цього разу набагато зл ший. Мабуть, те, що я був один, додало їй см ливост вона
вир шила не в дступати, як ран ше. Здоровенний такий дворняга, з роз рваним вухом. Здибивши
шерсть, вона б гала м ж мною та будинком. Я вийняв з каб ни аптечку першої допомоги ,
прикриваючись нею на випадок атаки, рушив уперед. Тут собака розлютився, я завмер на м сц . Не
припиняючи гарчати, вона стежила за кожним моїм рухом.
- Джед!
Собака кинув на мене останн й загрозливий погляд затрусив до вх дних дверей,
де виникла м с с Бреннер. Остроскула ф з оном я господин виглядала так само вороже,
як у пса.
- Чого треба?
Я вже заготував:
— Та ось хот в ще раз глянути на ногу Скотта.
Мати Бреннеров п дозр ло витр щилася на мене. А може, мен просто
здалося…
— Ви вже її дивилися.
— Так, але того разу я не мав з собою вс х потр бних л к в, я не хот в би, щоб у рану потрапила
нфекц я. А вт м, як вам завгодно…
І я повернувся, вдаючи, що повертаюся до машини. Ж нка з тхнула:
— Ох, н , вам краще зайти.
Ховаючи полегшення — нервозн сть, — я п шов за нею. У в тальн , на заляпаному
диван перед телев зором, лежав Скотт, витягнувши поранену ногу вздовж подушок.
- До тебе знову л кар, - сказала мати, заходячи до к мнати.
В нп дв вся з спантеличеним ( винним, подумав я) виглядом. З ншого боку,
все знову могло бути грою уяви.
- Карл ще не повернувся...
- Це н чого. Я тут проїжджав неподал к вир шив, що добре було б ще раз поглянути
на твою ногу. У мене з собою бактерицидн бинти. — Я намагався говорити невимушено, хоча в
моїх вухах голос звучав страшенно фальшиво.
— Це не ви питали Карла телефоном? — неспод вано втрутилася мати, не приховуючи ворожост .
- Да я. Але зв'язок перервався, адже я з моб льного телефонував.

- Нав що в н вам?
— Вибачитись хот в. — Брехня вискочила напрочуд легко. Я п д йшов до Скотта с в на
сус днє ст лець. — Щоправда, зараз мене б льше ц кавить ваша нога. Чи не проти, якщо я проведу
огляд?
В н глянув на мат р, пот м знизав плечима.
—Н …
Я почав розмотувати пов'язку. Ж нка стояла б ля дверей спостер гала.
— А чи не можна попросити чашку чаю? - сказав я, не п дводячи голови.
На мить мен здалося, що вона в дмовить. Пот м, пирснувши дорогою, м с с Бреннер
п шла на кухню.
П сля її в дходу в к мнат чути було т льки шаруд ння бинт в, що зн маються, звук
бубонного телев зора. У рот пересохло. Я ризикнув кинути погляд на Скотта. В н уважно
стежив за моїм обличчям. У з ницях читалося деяке занепокоєння.
— Розкаж ть ще раз, як усе було, — попросив я.
— До сили потрапив.
— Де ж вас так попало?
- Не пам'ятаю.
Я змотав останн й виток п дняв пов'язку. Ока знову в дкрилися потворн шви.
— Пощастило вам, бо ж могли й ногу втратити. Вт м, якщо потрапить нфекц я, то воно й вийде.
Я знав, що насправд небезпека минула, проте мен хот лося вибити його з
р вноваги.
—Х ба винен? — похмуро зауважив в н. — Я ж не спец ально туди поткнувся.
— Ну, звичайно, н … До реч , якщо пошкоджений нерв, ви залишитеся кульгавим на все
життя. Треба було ран ше здатися л карев . Що ви так затягли? — Я глянув на Скотта. - Чи просто Карл
був проти?
В н сховав оч .
— Та що йому?
— Адже вс знають про його браконьєрство. Звичайно, йому найменше хот лося потрапити на
допит у пол ц ю через те, що брат потрапив у пастку.
— Я вже вам казав, це не наша, — пробурчав в н.
— О'кей, — в дпов в я, н би мен байдуже, з переб льшеною увагою взявся.
оглядати рану, повертаючи ступню у р зн боки. — Але ж у пол ц ю так не пов домили, правда?
— Коли вони приїхали, я їм усе розпов в, — боронився в н.

Я не став згадувати, що саме з моєї подач Макенз опинився в курс .
— Ну, а що Карл?
- В сенс ?
— Коли прибули пол цейськ ,в н казав вам, як поводитися, що розпов дати?..
Скотт раптом в дсмикнув ногу.
— Та тоб що?!
Я спробував перейти на заспок йливий тон, хоча всередин все кип ло:
—В н же трошки збрехав пол ц ї, так?
Зараз Скотт люто вирячився мен в обличчя. Я розум в, що надто далеко зайшов. Т льки як
накше розплутати цю справу?
- П шов зв дси! Я сказав, он п шов, козел!
Я встав.
- О'кей. Але ти запитай себе: чи є сенс покривати людину, яка швидше
доведе тебе до гангрени, чим в двезе до л карн ?
— Брешеш ти все!
— Чи ой? А чому ж в н не в дв з тебе одразу? Чому почав шукати мене, коли сам бачив, яка
небезпечна в тебе рана?
— Ти був найближчим.
— Ага, ще в н знав, що з л карн зателефонували б до пол ц ї. В н не хот в тебе
везти, нав ть коли я сказав, що треба накласти шви.
Щось у його обличч змусило мене зупинитися. Я подивився на незграбн ст бки
уздовж рани тут раптом усе зрозум в.
— Та в н тебе й не в двозив, так виходить? — сказав я, здивувавшись. - Ось
чому пов'язку не зм нювали. Ти взагал не був у травмпункт !
Гн в Скотта випарувався без сл ду. В нв дв в оч .
-В н сказав, що все об йдеться.
- І хто ж накладав шви? В н?
-М й кузен Дейл. - Зараз, коли все випливло, Скотт не знав, куди под тися. - В н ран ше в арм ї
служив. Наче знає, як заштопати.
Той самий двоюр дний брат, якого я бачив разом з Бреннером п д час сутички на н чн й
дороз .
— Та-ак… Ну й скажи, будь ласка, в н пот м хоч раз оглядав рану?
Скотт загублено похитав головою. Мен було його шкода, хоча не наст льки, щоб зупинятися на
п вдороз .
—В н з ншими справами допомагав Карлов ? З браконьєрством, наприклад?
Скотт неохоче кивнув головою. Я розум в, що ось-ось д стануся найголовн шого. Два
людини. Два мисливц , причому в одного за плечима арм я.
Два р зн нож .
— А ще чим допомагав?
—Б льше н в чому, — уперся в н, проте його слова пролунали непереконливо.
— Вони наражали тебе на ризик. Ти ж це розум єш? — доводив я. — Що ще виявилося таким важливим,
заради чого варто втратити ногу?
Зараз Скотт, не таючись, крутився на ст льц . «Не р вна година, розридається», — занепокоївся
я. Проте мен тепер не до цього.
— Я не хот в їх п дводити, — в дпов вв н майже пошепки.
—Н чого, вони й так уже вляпалися вуха. До реч , щось не бачу, щоби їх хвилювала
твоя доля.
Я був готовий тиснути до упору, але якесь шосте почуття п дказало, що поки не
варто, що краще дати йому час наважитися самому.
— Вони ставили сили на птах в, — з знався в н нарешт . - На р дк сних птах в. Ну на
зв рят теж, типу видри там... Коротше, до кого могли д статися, на тих ставили. Карл думав, що на
цю живн сть покупц знайдуться. Ну на яйця, а як ще... Колекц онерам продавати,
на кшталт того.
— Вони разом усе робили?
— Так, я сказав би… Хоча на зв р в полював здеб льшого Карл. В н їх тримає на болот , на
старому млин .
Моя голова працювала дуже швидко. Млин остаточно розвалився, знаходиться в
в ддаленому м сц зараз зовс м занедбана. Хоча н , виходить, що не зовс м…
Я почав заново бинтувати йому ногу.
— Значить, саме там ти й потрапив у сил, — сказав я, пригадуючи його слова, коли
вони ввалилися в «Баранчик» т єї ноч . І ще згадалося, як Бреннер не дав йому проговоритися
про щось б льше.
В н кивнув головою.
— Коли пол ц я почала шукати тих ж нок, Карл злякався, що вони будуть нишпорити
на млин . Взагал -то в н зазвичай з собою мене не бере — каже, що я маю знайти соб заняття не
пхати носа в його справи. Але Дейл того тижня був в дсутн й, тому я й допомагав усе перетягувати.
- Куди?
— Та в р зн м сця. Здеб льшого сюди, в сараї таке нше. Матуся сильно
бурчала, т льки ми думали, що шум продовжиться в д сили к лька дн в, поки пол ц я не
обшукає той млин. А пот м я потрапив у пастку Карлу довелося поодинц тягати все назад. — Скотт
похмуро дивився на п длогу. — В н так шалений... То х ба ж я спец ально?!
— Отже, той силок в н ставив?
Скотт заперечливо похитав головою:
— Та н ,в н пот м сказав, що це, мабуть, п сля того козла лишилося… який ж нок
убивав.
Я старанно ховав обличчя, вдаючи, що вся моя увага поглинута перев'язкою.
— А зараз там щось є?
— Так-так, є дещо… А куди ж под тися? Дейла х ба змусиш переховувати, якщо через копи кроку
ступити н де?
- І Карл все ще туди ходить?
- Кожен день. Птах в треба тримати живцем, поки не продаси. — Скотт знизав плечима.
— Хоча… я нав ть не знаю, ск льки ще в н збирається з ними поратися. Щось мляво у них торг вля
йде.
Мен насилу вдалося стриматися. Намагаючись, щоб голос звучав р вно, я
спитав:
— А перед пол ц єю ти Карла прикривав?
В н трохи розгубився.
- Чого?
На щастя, перев'язка доб гала к нця, бо вже починали тремт ти руки.
— Коли копи розпитували про викрадених ж нок, Карл не м г заявити їм,
що його ал б - це браконьєрська вилазка, правда?

Скотт неспод вано розвеселився.
- А то! Звичайно, ми просто сказали, що в н був з нами. — Раптом його посм шка збл кла. —
Слухай, адже ти йому не скажеш, що я все виклав?
-Н ,-в дпов в я. - Не скажу.
Я й так уже надто багато наговорив Бреннеру. В голов спливли слова, кинут мною в обличчя
Карлов : «В н їх тримає живими три доби, а пот м убиває». Нараз в н знав, що пол ц їв домий його
граф к. З моєї провини у Дженн взагал могло не залишитися тепер
шанс в.
Господи, що я накоїв?
Я встав почав незграбно збирати реч . У цей момент з'явилася мати Скотта з ф л жанкою в руц .
— Перепрошую, але мен час.

Вона невдоволено п д бгала губи.
— Мен здавалося, що ви хот ли чаю?
- Вибачте, - в дпов в я на ходу.
Скотт стежив за мною невпевненим поглядом, н би жалкуючи про свої слова.
Мен в дразу захот лося виб гти назовн , тим б льше що давило одне в дчуття — ось-ось з'явиться
Бреннер спробує мене зупинити. Кинувши аптечку в каб ну, я в дразу вв мкнув запалювання,
«лендровер» знову затрясся по вибоїнах. Потилицею я в дчував, як м с с Бреннер, стоячи у дверях,
проводжає мене поглядом.
Зникнувши з очей, я в дразу пол з за моб льником. На жаль, не встиг я додзвонитися
Маккенз , як антенний ндикатор замерз, поб г униз зник остаточно.
- Давай, давай же!
Машина кулею вилет ла на шосе, я звернув до старого млина, щиро бажаючи реан мувати
сигнал. Благання здобуло усп х, я набрав номер.
Спрацював автов дпов дач. "Чорт, чорт!"
—С м'я Карла Бреннера збрехала про його ал б , — випалив я. - В н був…
У телефон пролунав р зкий голос Маккенз :
- Та ви що, з ним зустр чалися?
- Не з ним! З його братом...
— Я вам наказував не потикатися!
— Та вислухайте! - Закричав я. — Бреннер ловив птах в зв р в на продаж разом з
двоюр дним братом. Звати брата Дейл Бреннер, в н колишн йв йськовий. Вони тримали тварин на
зруйнованому млин , милях за ш сть в д селища. Там, де Скотт Бреннер потрапив у пастку.
- Секунду. - Тепер, коли я заволод в його увагою, нспектор став вт ленням д яльност . У слухавц
почулися приглушен голоси. - Так, зрозум ло. Я зрозум в, що ви. Т льки там перев ряли, жодних сл д в.
— Вони все перетягли, поки ви шукали Л н Меткалф, а пот м повернули на м сце. Як

одного дня його брат поранився. Карл наст льки не хот в зв'язуватися з пол ц єю, що нав ть не
в дв з його до л карн .
— Так, в н браконьєр, ми й ран ше це знали, — затявся Маккенз .
— Але ж ви не знали, що його родина збрехала щодо ал б . Або що якийсь мисливець на
пару з колишн м солдатом ставлять с льц на тваринах тримають їх у занедбан й буд вл ,
причому як м н мум один з них ал б не має. Мен що, вам усе треба розжовувати?
У в дпов дь пролунала лайка, з якої я зрозум в, що жувати нспектор вм є сам.
- Де ви зараз перебуваєте?
— Щойно виїхав в д Бреннер в, — пов домив я, приховавши, що прямую до млина.
— А де в н?
- Без поняття.
- Гаразд. Значить так: я зараз в оперативному штаб . Негайно приїжджайте сюди.
Хм-м, це ж зовс м протилежний б к ...
- Нав що? Я й так сказав усе, що д знався.
— А мен хочеться ще раз почути все, детальн ше. І я не дозволю, щоб хтось л з у справу,
та ще й без п дготовки. Вам ясно чи н ?
Я вир шив не в дпов сти. Просто притис плечима моб льник намотував к лометри.
Асфальт шип в п д колесами, з кожною секундою я наближався до м сця, де — звичайно ж, н якої
помилки! — душогуби тримали мою Дженн .
— Ви чули, що я сказав, докторе Хантере?
У голос нспектора брязнула сталь. Скр пивши серце, я зняв ногу з педал газу. Мене
н би розривало навп л.
- Чую, чую! — прогарчав я кр зь зуби.
І, круто розвернувшись, поїхав у зворотний б к.
***
Небо посмикнулося нездоровим блиском. Вузьк струпи хмар затягли св тило, додавши
сонячним променям жовтяничний нал т. В тер, вперше за останн тижн , н с з собою не лише
запах перегр того пов тря, а й натяк на щось нове. Десь неподал к уже збиралася гр зна
м ць майбутньої зливи, хоча поки що спека просто давила задухою через волог сть, що
п дскочила.
Незважаючи на в дкрит в кна каб ни, я був весь мокрий в д поту, коли д стався
пол цейського трейлера, який служив моб льним штабом. Навколо нього кип ла д яльн сть
дос небаченого розмаху. П днявшись у трейлер, я побачив, як строката група
пол цейських, з Маккенз на чол , гуртком обступила ст л, обговорюючи якусь карту. Т з
сп вроб тник в, що носили ун форму, нав ть одягли поверх неї бал стичну броню. Побачивши
мене, нспектор перервав мову на п вслов ступив назустр ч.
Вираз його обличчя люб'язним не назвеш за всього бажання.
— Я не збираюся вдавати, що щасливий, коли ви л зете з своїми
н ц ативами, — заявив в н, агресивно випнувши щелепу. — За колишню допомогу дякую, але в
нас пол цейське розсл дування. Тут цив льним не м сце, тож прошу не плутатися
п д ногами.
— Я намагався розпов сти вам про Бреннера, та т льки ви й слухати не хот ли.
Постає питання, що мен залишалося робити?
В н явно мав нам р сперечатися, проте стримався.
— З вами хоче поговорити старший уповноважений.
Маккенз п дв в мене до столу подав сп вроб тникам. Руку простягнув високий
худорлявий чолов к з владним поглядом та р шучими манерами.
— Я старший сл дчий Райан. У вас, здається, є як сь в домост , докторе Хантере?
Я коротко описав все, що мен розпов в Скотт Бреннер, намагаючись дотримуватися голих
факт в. Вислухавши, Раян обернувся до Маккенз .
— Гадаю, ви знаєте цього Карла Бреннера?
— Так, ми його вже опитували. П д психолог чний проф ль п дходить, хоча обидва
рази, коли зникли Л н Меткалф та Дженн Хаммонд, в н зм г пред'явити ал б . Його родина все
п дтвердила.
— Є ще одне, — втрутився я. Серце бол сно застукало, але вони повинн

знати. — Учора я проговорився Бреннеру, що жертв тримають живими.
— Боже милосердний… — видихнув Маккенз .
— Я просто хот в пояснити Карлу, що справа набагато важлив ша, н ж його зуб на Бена
Андерса.
Моя спроба виправдатись прозвучала шкода. Пол цейськ розглядали мене з
зм шаним почуттям огиди та ворожост . Райан сухо кивнув головою.
— Дякую за нформац ю, докторе Хантере, — холодно сказав в н. - А зараз, з
вашого дозволу, у нас безл ч справ…
Нав ть не встигнувши домовити, в н повернувся спиною. Маккенз п дхопив мене п д руку
мовчки спричинив вих д. Опинившись на вулиц ,в н дав соб волю:
- Якого б са! Що за муха вас вкусила? Треба ж усе розбалакати Бреннеру!
— Та тому що я знав — ви допитуєте не ту людину! І пов рте, н що сказане вами не змусить
мене пошкодувати ще б льше. Я вже й так на соб волосся рву.
Вважаючи мої слова справедливими, в н злегка охолонув.

— Гаразд, може, об йдеться... Доки його брат тримає язик за зубами, в н не знатиме, що ми його
п дозрюємо.
Слова ц полегшення не принесли.
— Ви зараз збираєтесь млин обшукувати?
- Як т льки так в дразу. Треба п дготуватися, а то нарвемося на ситуац юз
заручниками…
— Та там т льки Бреннер на пару з двоюр дним братом!

- Ага. І обидва, мабуть, озброєн . Причому один з арм йською п дготовкою. Не можна
- Ви розум єте, не можна! - Проводити операц ю, не спланувавши все заздалег дь. - В нз тхнув.
— Я розум ю, що вам зараз важко. Проте ми знаємо що робимо, добре? Дов ртеся нам.
- Я хочу з вами.
Обличчя Маккенз скам'ян ла.
- Чорта з два.
— Я залишусь ззаду б ля машин. Не крутитимуся п д ногами.
- Викиньте цю дею з голови.
— Але ж вона д абетик, щоб вам провалитися!!! — На м й дикий крик почали обертатися
люди. Довелося зменшити оберти. - Слухайте, я л кар. Їй негайно знадобиться нсул н. А може, вона
взагал вже поранена чи у ком …
— Наявн сть бригади «швидкої допомоги» — це стандартна вимога при облав .
Я спробував ще раз:
— Я маю бути там! Ну будь ласка!
На жаль, Маккенз вже п дн мався назад у трейлер. Вт м, в останн й момент, наче щось
згадавши, в н обернувся:
— І не думайте вирушити туди сам , докторе Хантере! Заради вашої д вчини. Щоб жодних
перешкод наш й робот !
В н так не висловив вголос те, про що ми обидва подумали: «Досить. Вже достатньо
наламали дров».
- Гаразд…
— Дайте мен слово чест .
Я глибоко з тхнув.
- Так, об цяю.
В н пом'якшав. Щоправда, майже непом тно.
- Заспокойтесь. В зьм ть себе до рук. Як т льки з'являться новини, я зателефоную.

І з цими словами Маккенз зник усередин , залишивши мене на самот .
Розд л 27
Того л та, коли Дженн виповнилося десять, батьки взяли її в поїздку на п востр в
Корнуолл. Вони зупинилися в кемп нгу неподал км стечка Пензанс, а в останн й день батько
в дв з усю с м'ю до невеликої бухти на узбережж . Якщо у цього м сця була якась назва,
Дженн його так не вп знала. Вона пам'ятала лише, що п д ногами шурхот в др бний б лий
п сок що на скелях за спиною гн здилося безл ч птах в. День видався спекотним, море
вабило чудовою прохолодою. Спочатку д вчинка пограла на м лководд , пот м на пляж ,а
пот м лягла засмагати взялася за куплену їй книжку. Називалася вона "Хрон ки Нарн ї", м'я автора
- К.С. Льюїс, Дженн в дчувала себе зовс м дорослою, читаючи такий сол дний тв ру
шк льн кан кули.
Вони провели там ц лий день. На пляж в дпочивали й нш родини, проте зрештою вс
потихеньку роз'їхалися в бухт залишилася лише Дженн з своїми батьками. Сонце пов льно
с дало у воду, а т н ставали довшими довшими. Д вчинц не хот лося, щоб такий
чудовий день ск нчився, вона з тугою чекала, що ось-ось один з батьк в л ниво потягнеться,
встане оголосить: час, мовляв, повертатися. Цього так не сталося. Вже давно опустився веч р, але
батьки, здається, не б льш за свою дочку
хот ли покласти край вих дним.
Коли похолодало, вони одягли светри, посм юючись над гусячою шк рою, якою мати с мейства
покрилася п сля своєї останньої вилазки в море. Бухточка виходила на зах д, погляду в дкривалася
чудова панорама г гантського золото-червоного мазка на неб . Вс троє примовкли просто
дивилися, як зах д сонця темн є, йдучи в н ч. Лише коли останн промен сонця зникли
за обр єм, батько ворухнувся сказав:
— Настав час їхати.
І вони п шли назад по пляжу, кр зь сут нки, залишаючи за собою
тяжкий спогад про найчудов ший день її дитинства.
Зараз вона думала т льки про це, намагаючись знову в дчути сонце на шк р почути
квапливе шелест п ску, що т кає кр зь пальц . Вона вже починала в дчувати кокосовий запах
маминого лосьйону, терпко-солоний смак моря на губах… Бухточка н куди не под лася, Дженн
майже в рила в те, що десь у Всесв т , як ран ше, живе її юне, дитяче «я», що назавжди
залишилося в долон того неск нченного.
Б ль в дв друбаного пальця злився з болем в д нших ран , наче хвилею, накрив
нещасну д вчину, розкинуту на п длоз темниц . Але зараз нав ть ц муки здавалися в ддаленими,
н би вона дивилася на себе збоку. Дженн щохвилини втрачала св дом сть, все з великою
великою працею проводячи межу м ж маренням жорстокою реальн стю. На одному р вн
св домост вона розум ла, що справа погано, що так ознаки говорять про кому, що починається.
Вт м, чи не краще справд впасти в кому, н ж пережити те, що приготував її викрадач? «Дивися,
немає лиха без добра!» Як би там не було, вона знала, що помре тут.
О, якби т льки це сталося до його приходу!

Пот м її пам'ять перейшла на батьк в. Як вони переживуть страшну новину?
Їй стало сумно при думц про батька мат р, хоч це почуття прийшло н би здалеку. Спогади
про Дев да засмутили набагато глибше. Та т льки й тут вона н чого не вд є. Нав ть страх той
почав розчинятися, розпливатися, наче потопаючи в товщ води. Єдиним яскравим, гарячково
палаючим почуттям залишався гн в. Гн в на людину, готову позбавити її життя схож , мимох дь,
н би збиваючи порошинку з рукава.
В одну з хвилин просв тлення Дженн спробувала хоч щось зробити з вузлом на
щиколотц . На жаль, сили вже покинули її, а озноб, що почався незабаром, остаточно позбавив
будь-яких шанс в на порятунок. Зрештою змучена, вона ос ла на п длогу знову занурилася в

нап внепритомн сть. Їй почало здаватися, що в руках її опинився н ж. Той самий н ж, яким
користувався її тюремник. Цим величезним, блискучим як меч клинком вона запросто розс кла
мотузку найлегшим п р'їнком помчала вгору, до вол сонця.
Пот м сон залишив її, Дженн знову опинилася на смердюч йп длоз , забризкана
кров'ю та брудом.
Скрег т вона спочатку прийняла за продовження марення. Нав ть пролився в п двал
св тло плавно розтеклося син м небом, травою та деревами. Лише коли в д хльосткого удару
лопнула запекла рана на щоц , пронизавши обличчя крижаним уламком, вона знову зрозум ла, де
знаходиться. Вхопивши за плеч , хтось п дняв її з п длоги грубо вразив.
— Дев де?.. — спитала д вчина, намагаючись розглянути неясну постать.
схилився над нею людини. А може, вона просто хот ла так сказати, бо з губ з рвався лише нем чний,
сухий стог н. В д нового удару по обличчю голова безвольно с пнулася вб к.
- Давай! Прокидайся, ну!

Ф з оном я, що б'є перед очима, пов льно впливла у фокус. "О, це не Дев д ..." Риси обличчя
спотворен зл стю розчаруванням. Захот лося плакати. Виходить, не вдалося вчасно померти. Яка ж
все-таки несправедлив сть ... Вт м, св дом сть знову попливла, Дженн ледь в дчула б ль, коли
чолов к розтиснув пальц її голова вдарилася об твердий ґрунт.
В д холоду, що наринув раптом, вона прийшла до тями. Здається, на секунду зупинилося

серце. Дихання перехопило, д афрагма в судорожному спазм перетворилася на кам нь. Гортань
н би к гтями драло, але їй вдалося проштовхнути в себе один вдих, пот м ще один ще ... Зморгуючи з
очей воду, вона намагалася роздивитися чолов ка, що стояв над нею. У руц в н тримав цебро.
- Не см й! Рано тоб ще дихнути!

В нв дкинув в дро , грубо схопивши її за гом лку, к лькома швидкими
рухами розв'язав вузол. П днявши хрип лу д вчину на ноги, чолов к чи то пон с, чи то поволок її до
далекого к нця льоху. Тут, б ля цегляної перегородки, в н кинув Дженн на тверду п длогу. В очах
все пливло, проте їй вдалося пом тити ржавий водопров дний кран, що стирчав з ст ни.
І тут вона побачила щось таке, що пробилося нав ть кр зь туман голоду нсул ну. У п длоз ,
поряд з нею, було влаштовано круглий чавунний ст к, Дженн раптом зрозум ла, що саме проллється в
цю трубу.
Полонянку принесли на заб й.
Чолов к з'явився знову, цього разу з м шком у руц . Розв'язавши горловину, в н
витрусив оберемок п р'я б ля голови Дженн . Хоча н , не п р'я. Придивившись, д вчина
зрозум ла, що жовтими божев льними очима на неї дивиться сова.
Зараз ман як посм хався:
- Символ мудрост . Саме для вчительки.
Вийнявши ножа, в н нахилився схопив нещасну тварюку за зв'язан ноги. Та пан чно забила
крилами, на якусь мить Дженн вир шила, що сова н би присмокталася до його руки. Тут по бетону
забрякав н ж, чолов к з розмаху вдарив птахом, що тр покався, об ст ну. Глухий вибух, в хмар
п р'я на п длогу впала грудка. Чолов к безмовно дивився на долоню, що кровоточила, з якої пташиний
дзьоб видер шматок м'яса. «Здорово!» - скрикнув у Дженн чийсь голос, картина п двалу знову почала
розпливатися. Але тут її оч зустр лися з поглядом убивц , що лизав св жу рану. «Н ! Ще рано!
Ще трохи, мен начхатиме, що ти зробиш», — подумала вона, пом тивши, як у його з ницях зр є
р шуч сть.
На жаль, в н уже рухався до неї.

— Ти теж трошки сова, так? Б долашний, нещасний совеня…

Вбивця якийсь час задумливо постояв над Дженн . Пот м, як би
прислухаючись, схилив голову до плеча. І тут, через туман, що застилав оч , вона побачила,
як по його обличчю розпливається тупе здивування. Через секунду, н би просочившись
кр зь с ру вату, звук долинув до неї. Тяжкий гурк т, що йде зв дкись зверху.
Хтось зав тав з в зитом.
Розд л 28
Рок в сто п'ятдесят тому старий млин був горд стю Манхема. Взагал вона служила зовс м
не для помелу борошна, а для осушення бол т. Так в трян насоси сотнями всеювали територ ю
Великого Заводу. Нин млин виглядав старенькою коробкою, що не мала н чого сп льного з
колишньою славою. Все, що залишилося в д її значних крил, —
це зяючий пролом у ст н , що нап вобрушилася, кр зь яку колись проходив млиновий вал.
Навколишньою м сцев стю знову заволод ла природа, за минул десятил ття насичений
вологою грунт наст льки зар с чагарником, що сама буд вля практично повн стю зникла з
поля зору.
Хоча, як з'ясовується, продовжувало виконувати певну роль.
За розпов дями Маккенз , мен вдалося реконструювати под ї того дня. План
передбачав три одночасн нальоти: на млин, будинок Карла та котедж, де проживав Дейл Бреннер. Ідея
полягала в тому, щоб захопити обох чолов к в зненацька, не дозволивши родичам попередити їх. І
нехай при цьому на п дготовку п де б льше часу, пол ц я визнала, що таким чином
п двищаться шанси застати Дженн в живих. Зрозум ло, якщо все п де точно за планом.
Ям г би заперечити, що такого не буває.

Маккенз вирушив разом з групою захоплення до млина. День уже хилився до
заходу, коли машини з пол цейськими в бронежилетах наблизилися до мети. До складу
автоколони входили фургон озброєного спецп дрозд лу, к лька сан тарних машин бригад
«швидкої допомоги», готових помчати Дженн та нших постраждалих до л карн . Оск льки
єдиний доступ до млина проходив вузькою та зарослою стежкою, було вир шено залишити
автомоб л на меж л су, а дал рухатися
самост йно.
П д йшовши ближче, основн сили зосередилися вздовж узл сся, виславши вперед
прикриття для контролю за дверима та в кнами з тильного боку. Чекаючи, коли б йц
займуть свої м сця, Макенз вивчав руїни буд вл . Враження повної занедбаност . Потемн ла
цегла н би всмоктує в себе морок ноч . Зашип ло рад о, чийсь голос допов в, що все готове.
Маккенз кинув погляд на командира тактичної групи. Короткий к вок у в дпов дь.
- Вперед.
***
Вищеописан под ї прот кали без моєї участ , єдине, що турбувало мене в ту хвилину, - це
боротьба з муками оч кування за ц лковитої безд яльност . Я знав, що Маккенз правий. Мен вже
доводилося бачити з рван пол цейськ операц ї, тож я розум в важлив сть їхнього
планування. На жаль, на душ легше в д цього не ставало.
Очевидно, що до пол цейського трейлера мен дорога замовлена, нав ть якби я й хот в
залишитися. З ншого боку, немає жодних сил сид ти, намагаючись вгадати переб г под й
по похмурих, замкнутих обличчях. Краще повернутися до «лендроверу» зателефонувати Бену,
який жадав новин. Руки тремт ли, поки я набирав його номер.
— Слухай, чому б тоб не приїхати та не почекати тут? - Запропонував в н. -
Заодно допом г би прик нчити в ск . Тоб так так краще не залишатися поки що одному.
Я оц нив його турботу, але в дмовився в д запрошення. Найменше мен потр бний зараз
алкоголь. Або чиясь компан я, якщо на те п шло. Я натиснув кнопку в дбою бездумно
витр щився на св т кр зь в трове скло. Небо над Манхемом потьмян ло до кольору паленої м д ,
аз сходу накочували темн хмари. Пов тря просочилося передчуттям дощу. Вся моя стота говорила,
що хвил незвичайної л тньої спеки приходить, на щастя, к нець. Як багатьом ншим речам.
Яр зко вискочив з машини, твердо вир шивши знову звернутися до Маккенз спробувати
добитися дозволу приїхати. На п вдороз , зрештою, довелося зупинитися. Я заздалег дь знав, якою
буде в дпов дь, та й втручання у переб г под й на цьому етап н чим би не допомогло
Дженн .
І тут раптово прийшло р шення. Може, вони й не взяли мене з собою, але що, якщо я тихенько
приїду чекатиму осторонь? На це н якого дозволу в д Маккенз не потр бне. Заодно захоплю з
собою нсул н виявлюсь напоготов , коли вони знайдуть мою д вчину. Не бездоганний план,
звичайно, та все одно куди краще, н ж чекати б ля моря погоди. Я так втратив Кару з Ал сою. Немає
сил тупо сид ти, коли вир шується доля Дженн .
Хоча в моєму медичному саквояж нсул ну немає н коли не було, я знав, де його можна
знайти: у нашому амбулаторному холодильнику. Стрибнувши назад у машину, я д стався «Банк-хауса»
, не вимикаючи двигуна, п рнув у будинок. Хоча веч рн й прийом зак нчився, Джен с усе ще
сид ла на м сц , коли я ув рвався у двер , здивовано округлила оч .
- Доктор Хантер? Я вас нав ть не... А х ба ви н чого не чули?
Я просто похитав на ходу головою, вб г у каб нет Генр ривком в дчинив
холодильник. За спиною заскрип ла коляска, але я нав ть не обернувся.
- Дев д?! Що ви задумали?
— Інсул н шукаю, — буркнув я, риючись у склянках та картонних коробках. - Ах, щоб
тебе! Та де ж в н?
— Дев де, заспокойтесь розкаж ть, що сталося!
— Там цей… Карл Бреннер з своїм кузеном. Вони тримають Дженн на стару
млина. Нараз туди пол ц я нагряне.
- Карл Бреннер? - Генр замовк, перетравлюючи новину. — А нсул н нав що?
— Я їду туди.
Інсул н знайшовся одразу. Я схопив усю пачку в дчинив металеву шафу, щоб
д стати шприц.
— А в них що, нема з собою л кар в?
Я не в дпов в, уперто розглядаючи полиц , шукаючи одноразових шприц в.
— Дев де, зупин ться на мить подумайте. З ними - добре оснащен
медбригади, з нсул ном та вс м ншим. Ну примчитеся ви туди, що толку?
Лихоманка, що охопила мене з голови до н г, наче напоролася на це запитання. Витекла
вся та шалена енерг я, що дос рухала моїми помислами. Як дурень стояв я з нсул ном в одн й руц
та шприцами в нш й.
— Не знаю… — в дпов в я охриплим голосом.
Генр з тхнув.
— Поверн ть усе на м сце, Дев де, — м'яко запропонував в н.
Я потягнув ще к лька секунд, пот мп дкорився.
В н узяв мене п д руку.
— Давайте ми краще сядемо. Ви таке жахливо виглядаєте…
Не опираючись, я дозволив йому п двести мене до кр сла, хоча с дати не став.
— Та я не можу сид ти. Мен треба щось робити.
Генр сп вчутливо дивився мен в обличчя.
- Я розум ю, вам важко. Але нод , як би пристрасно нам цього не хот лося, н хто
н чого не може вд яти.
У горл стояла грудка. З очей, здається, ось-ось бризнуть сльози.
- Я хочу туди. Хочу бути там, коли вони її знайдуть.

Генр промовчав, а пот м знову заговорив.
— Дев д… — обережно, н би знехотя почав в н. - Я розум ю, вам не хочеться цього
чути, але… знаєте, можливо, вам сл д якось п дготувати себе?
Ц слова — немов удар п д ложечку. Дихання перехопило.
— Я знаю, як ви любите її, та все ж…
— Мовч ть!
В н стомлено кивнув:
- Гаразд. Слухайте, давайте я вам наллю...
- Не хочу я пити! — зд йнявся я, хоч одразу взяв себе в руки. — Не можу просто сид ти
чекати. Не можу – все!
Генр виглядав безпорадним.
— Нав ть не знаю, що сказати… Мен дуже шкода…
— Доруч ть мен щось зробити. Що завгодно…
— Але ж у нас немає н чого. З домашн хв зит в записано лише одну людину, до того ж…
- Хто?
- Айр нВ льямс, це не терм ново. Вам краще тут поси...
Не дослухавши, я вийшов надв р, нав ть не захопивши з собою амбулаторну карту ледве
пом тивши, яким стривоженим поглядом провела мене Джен с. Треба рухатися, треба якось
в двол ктися в д думки, що життя Дженн перебуває у чужих руках. Дорогою до невеликого
котеджу на околиц селища, де мешкала Айр нВ льямс, я спробував заповнити голову, пригадуючи, ким
була ця пац єнтка. Досить балакуча бабуся, давно за с мдесят, з стоїчним гумором чекає
трансплантац ї артричного стегнового суглоба. Зазвичай мен подобалося її в дв дувати, хоча цього
вечора на св тськ бес ди вже не залишилося сил.
— Ви якийсь тихий. Мова проковтнули? - Запитала вона, поки я виписував рецепт.

— Просто втомився, — в дпов вя тут побачив, що зам сть болезаспок йливих п гулок
призначив їй нсул н.
М с сВ льямс хмикнула:
— Можна подумати, я не знаю, що вас тягне.
Я витр щив оч на стареньку. Та посм хнулася, показуючи фальшив зуби.
єдину моложавую особлив сть своєї ф з оном ї.
— Знайшли б соб гарну д вчину. Ось тод настр йп дн меться.
Я ледве виповз на вулицю , забившись у лендровер, впустив голову на кермо. Посид вши
так деякий час скосив оч на годинник. Наче знущаючись, стр лки ледве тяглися циферблатом. Для
новин зарано. З досв ду роботи з пол ц єю я знав, що вони, мабуть, ще щось обговорюють,
роздають завдання тактичним групам, завершують планування…
Вт м, моб льник перев рити не заважає. Антенний ндикатор мляво мерехт в, хоча сигналу
має вистачити для прийому дзв нк в або пов домлень. На жаль, поки що немає н того, н ншого.
Яп дняв обличчя кр зь в трове скло дивився на панораму селища. Вражаюче, якою
м рою я став ненавид ти Манхем. Ненавид ти його крем'янист будинки, безрад сний, просочений
водою краєвид. Ненавид ти п дозр л сть зл сть, яка прямо-таки сочилася з «туб льц в».
Ненавид ти вбивцю-збоченця, який зум в непом тно жити тут ц роки, вирощуючи св й
психоз, доки в н не проявився у вс й огидн й сил . Але найб льше я ненавид в селище за те,
що в н, подарувавши мен Дженн , знову забрав її назад. «Бачиш? Н , ти бачиш? Ось яке могло
б стати ваше з нею життя».
Ненависть, що судомою охопила всю мою стоту, зникла так само раптово, як
з'явилася, залишивши за собою нудоту та лихоманку. Чорн хмари синяком розт калися темн ючим
небом. Я зав в двигун. Робити н чого, кр м як повернутися назад з тугою чекати на страшний дзв нок.
Дайте пов тря…
І тут я згадав щось зовс м стороннє. Того ранку, коли у нас з пастором була розмова в церковному
саду, Том Мейсон згадав, що його д да знову скрутило. Щось таке з спиною. Старий пост йно скаржився
на поперек: ц на, яку доводиться платити, десятил ттями простоявши у згорбленому вигляд над
чужими клумбами. Може, в дв дати його? Це займе десяток хвилин, а заразом в дверне в дг рких
думок в оч куванн дзв нка Маккенз . З полегшенням, зм шаним з розпачом, я розгорнув машину
поїхав до Мейсон в.
Старий Джордж проживав з своїм онуком неподал кв д озера, на узл сс . Свого часу цей
будинок спец ально в двели сад внику, приписаному до м сцевої ратуш .С м'я мешкала тут уже
к лька покол нь, в молодост Джорджу самому доводилося працювати в ратуш , поки її не
знесли п сля в йни. Все, що залишилося в дт єї епохи, - це будиночок та к лька охайних чудово
оброблених акр в земл серед наступаючої
дикост .
Залишивши осторонь озеро, що поблискувало с ро-сталевим в дливом кр зь дерева, я
припаркувався у дворику та попрямував до вх дних дверей. П дк сточками пальц в
забренчала, зав брувала масивна скляна панель. Не дочекавшись в дпов д , я постукав знову.
Небо в дгукнулося далеким гуркотом грому. Я глянув угору з подивом в дзначив, як швидко
тьмян є св тло. Грозов хмари, що котилися над головою, ставили крапку цього дня. Невдовз зовс м
стемн є.
Сл дом за ц єю думкою з'явилася нша, хоч зап зн ла. У будинку немає жодного вогника.
Виходить, Мейсони кудись п шли? Їх же всього двоє, бо Том ще дитиною втратив батьк в… Треба
думати, старий Джордж видужав зм г вийти на роботу. Я п шов був до «лендроверу», але за к лька
крок в зупинився. Щось дряпала п дсв дом сть, щось я пропустив... Саме пов тря н би причаїлося,
завмерло в надприродному передштормовому мовчанн . Я озирнувся, охоплений
передчуттям близької б ди. Ось-ось станеться щось страшне, хоча навколо все начебто нормально.
Щось ударило мене по руц , яп дскочив в д неспод ванки. А крапля дощу! Велика,
важка. За мить небо розгорнулося сл пучим простирадлом. На мить усе довкола вицв ло п д шаленим
сяйвом блискавок. У наступн й тиш я скор ше в дчув, н ж почув новий звук. Секундою п зн ше його
стер громовий удар, але я знав, що не помилився. Слабкий-слабкий, мало не з п дсв домост гул, що
де, так добре мен знайомий.
Мухи.
Т єї мит , коли на мене з йшло прозр ння, за к лька миль зв дси,
посеред кл ток з переляканими птахами зв рками, стояв Маккенз похмуро вислуховував
допов дь захеканого сержанта, що п дтвердив ус колишн побоювання.
— Ми перев ряли скр зь, де можна, — сказав пол цейський. - Тут н кого немає.
Розд л 29
Дуже важко було зрозум ти, з якого конкретного м сця долинає дзижчання. Ясно
одне: мухи - у будинку. П дказкою не под лилися сл п , затемнен в кна, що байдуже
дивилися зверхньо. Я п д йшов до найближчого зазирнув усередину. Щойно пом тн обриси кухн ,а
б льше н чого. Так що в наступному в кн ? Ага, в тальня. Мертвий екран телев зора напроти пари
потертих кр сел.
Я повернувся до дверей, але, п днявши руку, передумав. Якщо є кому в дпов сти на м й
стук т, то мен вже давно б в дкрили. Стоячи на ганку, я почав розм рковувати, що робити. Отже, є
повна впевнен сть у тому, хто є винуватцем цього звуку. Отже, гнорувати його не можна. Долоня сама
потяглася до дверної ручки. Якщо будинок замкнений, значить, р шення буде ухвалено за мене.
Ручка обернулася без заперечень. Двер в дкрит .

Я потоптався в нер шуч сть, знаючи, що так реч не можна робити нав ть ненароком. І тут
зсередини пов яло запахом. Точн ше кажучи, надто добре знайомою мен гнилистою
смороду з солодкуватим присмаком.
Поштовхом я в дчинив двер навст ж, очам в дкрився темний коридор. Зараз у н с
вдарило так, що помилитись неможливо. У рот пересохло, я пол з за моб льником дзвонити до
пол ц ї. Все, настав час для гор в к шки-мишки. Щось ... Н , хтось тут помер. Я вже щосили тиснув на
кнопки, коли зрозум в, що сигналу немає. Мейсон вський будиночок опинився у мертв й зон . Тьху!
До реч , ск льки часу я вже в др заний в д св ту? Що, якщо дзвонив Маккенз ?
Ну добре, тепер я маю ще одну причину зайти всередину. Вт м, нав ть якби

мен не потр бен звичайний телефон, вибору не залишалося. Як не мучся, а назад дороги
н .
Смор д посилився. Я стояв у передпокої, намагаючись зрозум ти, що до чого в цьому будинку.
На перший погляд кругом поважно охайно, хоч… Так, так є: на вс х речах лежить товстий шар пилу.
- Але-о! — гукнув я.
Жодної реакц ї. Праворуч – двер .В дкривши її, я опинився на т й сам й кухн , яку
бачив через в кно. У раковин гора брудного посуду, заляпаного залишками п дсохлої чи гниючої їж .
Зп вдесятка товстих, л нивих мух прокинулися до життя, проте їхнє дзижчання нав ть близько
не нагадувало того гулу, що я чув з двору.
В тальня виявилася наст льки ж неприбраною. Вже бачен мною кр сла, як ран ше,
вирячилися на мертвий телев зор. І н натяку на телефон. Я вийшов попрямував до сход в. Стара, до
д рок протерта килимова дор жка вела нагору, ховаючись у нап втемряв . Вставши б ля нижньої
сходинки, я небезпечно поклав руку на поручн .
Не хочеться п дн матися. Так, але ж не можна просто так повертатися, раз я зайшов наст льки
далеко! На ст н – вимикач. Я їм клацнув мало не впав, коли у в дпов дь ляснула лампочка, що
перегор ла. Обережно п дн маючись сходами, я в дчував, як щ льн шим настирлив шим стає
смор д. А тепер до неї п дм шувався ще якийсь запах, щось терпко-смолянисте, моя
п дсв дом сть. Вт м, на м ркування часу немає. Сходи зак нчилися новим коридором. У
нап втемряв вдалося розр знити порожню брудну ванну к мнату. І ще є к лька дверей. Я п д йшов
до найближчої, в дкрив її. Всередин -
з м'яте односпальне л жко, незабарвлен мостини. Б ля других дверей смолянистий запах став
густ шим. Повернувши ручку, я спробував ув йти, проте раму, мабуть, перекосило, на мить я
нав ть подумав, н би к мната на замку. Я подумав, щось раптом п ддалося, двер в дчинилися.
В обличчя вдарила чорна хмара. В дбиваючись в д мух, я ледве стримав блювоту, коли
назустр ч потек теплий смор д. Я думав, що вже звик до неї, проте тут на мене навалилося щось
неймов рне. Мухи потихеньку вийшли з стеричного стану почали с дати назад, на якусь
постать у л жку. Прикривши обома руками рота короткими, судорожними ковтками вдихаючи пов тря,
я наблизився.
Перше почуття – полегшення. Труп неабияк розклався, хоча навск дку
неможливо сказати, чолов к це чи ж нка, ясно одне — в н пролежав тут пристойний час. Куди довше за
дв доби. «Слава тоб Господи…» - майнула слабка скорка думки.
Я присунувся ще ближче, мухи роздратовано заворушились. Взагал для активної
д яльност комах ставало занадто темно. Доведись мен опинитися тут на годину п зн ше або якби
не та блискавка, що їх розбудила, н защо не почув би характерного дзижчання. Тепер же я бачив, що в кно
залишене трохи в дчиненим. Для пров трювання к мнати щ лина занадто мала, зате ц лком достатня,
щоб запах розкладання залучив сюди мух, що в дкладають яйця.
Випроставши безв льн руки з-п д ковдри, труп нап всид в, п дпертий подушками. Поруч
зл жком — стара тумбочка з порожньою склянкою будильником, що зупинився. Б ля них —
чолов чий наручний годинник та аптекарська баночка з п гулками. Назва прочитати не
вийшло, надто вже темно. Тут чергова блискавка висв тлила к мнату, фотоспалахом вихопивши
з мороку вицв л шпалери в кв точку, обрамлену картину над л жком напис на л ки. Копроксамол.
Болезаспок йливе, виписане на м'я Джорджа Мейсона.
Ц лком можливо, що старий сад вник справд мучився спиною, але причина його в дсутност
у селищ зовс м нша. Мен пригадалося, що Том Мейсон в дпов в, коли я поц кавився, куди
под вся його д д: «Ще в л жку». До реч , як давно помер старий Джордж? І що цей факт говорить про
Манхема, який не пом тив його зникнення?
Повертаючись до виходу, я постарався н чого не зачепити. І нехай тут швидше мала м сце
с мейна трагед я, а не злочин, мен не хот лося залишати зайвих сл д в. Адже комусь доведеться
встановлювати причину смерт Джорджа та з'ясовувати, з яких таких м ркувань його онук н кому
н чого не сказав. Звичайно, така повед нка навряд чи в'яжеться з здоровим глуздом, але скорбота —
р ч досить дивна. Том далеко не перший з тих, хто не мирився з реальн стю.
Коли я вийшов у коридор, у н с знову вдарив смолянистий запах. А зараз, при в дчинених
дверях, мен вистачило св тла розглед ти густ чорн мазки вздовж усього косяка. З м'ята
газета, обмазана ц єю ж речовиною, дос вис ла на нижн йф льонц . У пам'ят спливло, як
туго в дчинялися двер спочатку. П сля легкого дотику до
пот кам на пальцях залишилися липк плями.
Дьоготь.
Ось що я намагався вивудити з своєї п дсв домост , починаючи з позаминулого дня! До
запаху цвинтарних кв т в та скошеної трави дом шувалося ще дещо. Я був надто стурбований
тод не зум в здогадатися, але тепер все ясно. Д готь, що прилип до черевик в Мейсона або до
його нструмент в, коли в н намагався законопатити д дову спальню.
Та сама речовина, що я виявив у тр щин хребця Салл Палмер.
Треба заспокоїтись все обм ркувати. Том Мейсон - вбивця?! Незбагненно. В н завжди
виглядав надто безтурботним, надто простодушним, щоб зум ти спланувати зв рства, не кажучи
вже про те, щоб їх зд йснити на д л .
Однак ми в д початку знали, що вбивця ховається у вс х на очах. З цим завданням Мейсон
впорався чудово, терпляче працюючи в церковному саду або на центральн й галявин , зливаючись з
фоном селища так ум ло, що по-справжньому його н хто не пом чав. В чно в т н власного
д да, тиха солодка людина, що не залишає п сля себе
жодного враження.
Якщо не рахувати поточної хвилини.

Я сказав соб , що роблю надто посп шн висновки. Адже й години не минуло з того часу,
як я був переконаний, що вбивця — Карл Бреннер. З ншого боку, Мейсон так само добре
вписується в психолог чний портрет. Причому Бреннер не тримає труп р дного д да, що
розкладається, у себе в будинку. І не намагається замаскувати запах т єю ж речовиною, що ми
знайшли у шийному хребц мертвої ж нки.
Руки ходили ходуном, поки я витягував моб льник, щоб дзвонити Маккенз . Ах ти,
чорт! Я зовс м забув, що нема сигналу. Вилаявшись, я помчав вниз сходами. Так, але якою б
важливою не була знах дка, я не можу виїхати, не переконавшись, що тут немає Дженн .
Вихрем промайнув я по всьому будинку, мало не зриваючи двер з петель. На жаль, у жодн й
к мнат не виявилося ознак життя чи хоча б телефону.
Вискочивши назовн , я на б гу перев рив, чи не з'явився сигнал з якоїсь
атмосферної забаганки. Н , моб льник, як ран ше, не працював. На звук запущеного мотора над
головою бухнув громовий гурк т. Вже зовс м стемн ло, на лобовому скл почали вибухати
дощов крапл . Розм ри дворика не дозволяли розгорнути "лендровер" з ходу, мен довелося
подати назад. Фари мазнули св тлом по деревах навпроти, у в дпов дь блиснув зустр чний
спалах.
Якби не автоматична коробка, автомоб ль би заглух, коли я вичавив гальмо вщент.
Дек лька секунд я вдивлявся в л с, де пом тив спалах. Хм-м, н чого не видно. В д якого ж
предмета в дбилося св тло? З пересохлим ротом я пов льно подав уперед, водночас
повертаючи кермо. І тут десь у глибин , за деревами, п д променями фар щось знову блиснуло.
Яскраво-жовтий прямокутник номерного знака – ось що це таке!

Тепер видно, що п д'їзна дорога не зак нчувалася двориком, а йшла до л су.
Причому вона не виглядає занедбаною, хоч сильно заросла. З ншого боку,
припаркована там машина знаходиться надто далеко, якби не те секундне в дображення, я б у
житт не здогадався, н би там щось є.
Треба було зв'язатися з Маккенз , але л с як магн том тягнув до себе. Волод ння-то
приватне, розташоване за мил в д тих м сць, де виявлено трупи. Пошуки тут не велися. А
той автомоб ль? Не дарма ж його так заховали. Я завагався, як людина, яка опинилася
перед нелегким вибором. Хоча н , насправд вибирати нема з чого. Врубавши передачу, я
направив «лендровер» до л су.
Майже в дразу довелося скинути швидк сть через г лки, що заважали. Пот м, не
бажаючи привертати до себе уваги, я вимкнув фари. На жаль, без них взагал н чого не видно.
Св тло, що заново спалахнуло, вихопило шматок дороги, що ховалася в темряв . Дощ уже
на повну силу барабанив по каб н , я, трясучись на вибоїнах, ледве розр зняв кол ю кр зь
розмазану щ тками воду. Под бно до дороговказної з рки в променях фар знову майнула
яскрава пляма номерного знака. А секундою п зн ше виявилася сама машина. М кроавтобус.
Припаркований б ля низької буд вл , що сховалася серед дерев.
Я загальмував вимкнув переднє св тло. Зовн все одразу зникло. Довелося
поритися в ящику рукавички, молячись, щоб у л хтарика виявилися батареї, що ще не
с ли. Клацання — з'явився тремтливий жовтий пром нь. У скронях стукала кров, коли я
в дчинив дверцята швидким помахом кист обшарив найближч зарост . Н , на
св т л хтарика н хто не вискочив. Одн дерева навколо. У глибин щ льною чорною
плямою проглядало озеро. Н чого не чуючи за шумом дощу, я покинув каб ну встиг
промокнути наскр зь, поки в дшукував у кузовн й нструментальн й скриньц м й
улюблений гайковий ключ. Трохи збадьорившись в д важкої тяжкост в руц , я подався до буд вл .
М кроавтобус, що знаходився неподал к, опинився на перев рку старим неабияк
проржав лим. Задн дверцята стягнут шматком мотузки. Розв'язавши вузол, я

в дкрив скрипуч стулки побачив ц лу колекц ю садового нвентарю: лопати, вила
нав ть однокол сну тачку. Пот м в оч кинулася бухта дроту, я подумав, що Карл
Бреннер не набрехав братов : Скотт потрапив зовс м не в його сил.
За це в дпов дальна зовс м нша особа.
Т льки я з брався в двернутися, як у промен л хтарика майнуло ще дещо. Поверх
нструмент в лежав розкритий складаний н ж. Край оголеного леза нагадував м н атюрну
пилку, заляпану чимось чорним, засохлим.
Стало ясно, що перед мною та сама зброя, якою був убитий собака Салл Палмер.
Блискавка, що раптово спалахнула, змусила п дстрибнути в д неспод ванки. Майже

одразу ж почулося жахливе рев ння грому, що струсило пов тря. Не особливо спод ваючись на
усп х, я перев рив моб льник. Справд , сигналу нема. Залишивши позаду
м кроавтобус, я попрямував до низької буд вл , раптом щось зачепило мою ногу. Очам
постала ржава дротяна огорожа, що йшла в п дл сок обв шана десятками темних
грудок. Не роз бравши спочатку, що це таке, я посв тив л хтариком, у в дпов дь блиснула
якась гола к стка. На дрот — трупи птах в др бних зв рят.
Десятки тушок.
П д барабанний др б дощу я пробирався вздовж огорож . За к лька ярд в
вона просто ск нчилася, залишивши по соб об рвану др т, що звивалася к льцями.
Обережно переступивши небезпечну д лянку, я продовжив обх д периметра. При найближчому
розгляд буд вля виявилася присадкуватою невиразною бетонною коробкою без в кон та дверей.
В окремих м сцях ст ни викришилися, оголивши арматурний каркас. Наче ребра б ля скелета.
Т льки д ставшись далекого к нця побачивши глибоко посаджену вузьку щ лину входу, я
зрозум в, про що йдеться. Старий бомбосховища. Мен було в домо, що чимало с льських
будинк в мали под бн споруди. Посп хом збудован на початку Другої св тової в йни,
вони в результат виявилися практично непотр бними.
Вт м, цьому бункер застосування знайшлося.
Намагаючись не шум ти, я рушив до входу. Перед очима - сталевий лист, покритий тьмяно-
рудим шаром рж . Як не дивно, замок не заф ксують, двер в дчинилися в
в дпов дь на моє натискання.
В обличчя пахнуло кислятиною. Насл дуючи важк удари серця, я ступив усередину.
Пром нь л хтарика висв тлив порожню, посипану пожовклим листям к мнату. Я посв тив
навколо тут пом тив друг двер , практично захован в кутку.
За спиною рипнуло, я р зко озирнувся на п дборах , викинувши руку вперед,
спробував утримати вх дн двер . На жаль, часу не вистачило, сталь з оглушливим
гуркотом шпурнула об бетонний одв рок. П д замираючу луну я зрозум в, що оголосив про
своє прибуття.
Що ж, робити н чого, треба йти дал . Вже не таючись, я попрямував до нших дверей ,
в дчинивши її, виявив вузьк сходи, що йшли вниз. Над сходами — тьмяна лампочка, що дає
бол сно-жовте св тло.
Вимкнувши л хтарик, я почав спуск.
У затхлому, погано пахнучому пов тр виразно читалася присутн сть смерт , я
спробував не думати про те, що це могло означати. Щабл звернули за р г, , спустившись ще на
один прол т, я пробрався в довгий низький п двал. Здається, в н набагато б льший за
бетонну коробку нагор , н би бомбосховище побудували на стар шому фундамент . Далекий
к нець п дземелля губився у темряв . Над верстаком бовталася ще одна гола лампочка,
що своїм тьмяним сяйвом вихоплює приголомшливу р зноман тн сть якихось форм т ней.
Я завмер, пригводжений до м сця неймов рним видовищем.

Вся стеля обв шана тушками зв р в та птах в. Лисиц , кролики, качки… Наче моторошна
виставка мум ф кованих та догнивальних експонат в. На вс х до одного сл ди кал цтв.
Позбавлен лап чи гол в, вони г пнотично пов льно розгойдувалися в такт невидимим
потокам пов тря.
З зусиллям в д рвавши погляд, я озирнувся. В оч впадали нов та нов
подробиц . На верстат — лампа, ор єнтована в порожн й кут. У її р зкому св тл добре
видно мотузку, одним к нцем прив'язану до металевого к льця. Б ля лампи розкидан
як сь стар нструменти; тут же й лещата, що надають страшного сенсу вс й обстановц . І тут я
виявив ще один предмет, що виглядав до огиди не доречно. Недбало перекинуте через ст лець
вес льну сукню, багато прикрашену мереживними л л ями. І скр зь заляпане кров'ю.
Це видовище вибило мене з зац пен ння. Надриваючи горлянку, я крикнув:

- Дженн !
Щось заворушилось у в дпов дь, ховаючись у т н далекого кута п двалу. Пов льно
змалювався силует, в коло св ту ступив онук Джорджа Мейсона.
На обличч його було написано все те ж добре знайоме мен невинне вираження, хоча
тепер в д нього несло жахом. «А в н хлопець здоровенний, — раптом вискочила думка. -
Куди вищий ширший у плечах, н ж я. На джинсах та камуфляжн й куртц — пот ки кров ».
В оч Том дивитися в дмовлявся натом сть обмацував мої груди. Руки порожн , хоча
з-п д куртки виглядають п хви.
- Де вона? — видавив я деренчливим голосом м цн ше перехопив гайковий ключ.
— Ах, докторе Хантере, ну нав що ви тут? — в дпов вв н мало не вибачаючимся тоном,
неквапливо простягаючи руку за ножем. Схоже, здивування вийшло обоп льним, коли виявилося, що
п хви порожн .
Я ступив уперед.
- Що ти з нею зробив?
Том озирався довкола, н би шукаючи втрачену р ч.
- З ким?
Схопивши лампу, я повернув її так, щоб вона прожектором ударила йому по очах. Том
прикрився долонею, ц єї мит , коли осв тлен кути, я пом тив оголену постать,
нап вприховану за дальньою перегородкою.
Перехопило горло.
— Не треба, — сказав Мейсон, мружачи проти св тла.
І тод я кинувся вперед, замахнувшись ключем, щоб щосили вр зати по
ц й безтурботн й морд . Рука зачепилася за тушки, що звисали з стел , зверху
обвалилася лавина вовни та п р'я. Давлячись смердю, я наважився їх геть, ц єї мит Мейсон сам
стрибнув на мене. Я п дп рнув, чекаючи на удар, але в н полював за моїм гайковим ключем.
Л хтариком, затиснутим у л в й руц , мен вдалося поб жно потрапити Тому по голов .В н
завив, викинув уперед кулак, мене в дкинуло назад. Падаючи, я так приклався до куту
верстатних лещат, що спину пронизало диким больовим спазмом. По бетону забрякав м й ключ на
пару з л хтариком.
Мейсон плечем вр зався мен в жив т, пов тря динам тним зарядом вибухнуло в
грудях. Тиски ще сильн ше вп'ялися в хребет, а я в дчув, як мене перегинає гор лиць. В обличчя
дивився, як ран ше, незворушний погляд. Зсунувши передпл ччя, Мейсон уперся мен в кадик
почав тиснути. З останн х сил випроставши з-п д Тома руку, я спробував зв льнити горло.
Тод в н перен с вагу т ла на л коть, а в льними пальцями почав нишпорити по верстату. Тупий
дерев'яний стук т, щось брязнуло… Столярн нож ?! Я обома руками схопився за його передпл ччя,
хоча горло залишилося незахищеним.
В н кинув на мене погляд натиснув ще б льше, попутно намагаючись намацати нструмент. Перед
очима почали спалахувати з рки, тут за Мейсона щось ворухнулося.
Дженн ! Ледве, з черепашою швидк стю д вчина повзла до якогось купи п р'я на п длоз .
Побачивши, як вона хоче щось витягти з-п дц єї купи, я змусив себе перейти на обличчя Мейсона не
дивитися, що в дбувається за його спиною. Спроба вр зати кол ном у пах не вдалася: дуже вже близько
ми знаходилися один до одного. Тод яп дбором, як граблями, чиркнув йому по гом лки. В н замикав
в д болю, тиск на моє горло трохи ослаб. Збоку в д нас щось глухо впало на п длогу. Колодка з
стамесками, що стирчать з неї! Немов товстий павук, до неї метнулася долоня Мейсона , незважаючи на весь
м й оп р, почала розгойдувати одну з рукояток, помалу витягаючи сталеве жало з дерева. Краєм ока я
пом тив якесь воруш ння: це Дженн намагалася п двестися на ноги. Тепер, упираючись плечем у
ст ну, вона стояла навкол шки щось стискала перед собою.
Наступної мит Мейсону вдалося висмикнути стамеску з бруска, моєю увагою повн стю заволод ла
його рука. Я впирався в неї щосили, в д напруги тремт ли л кт , а стамеска присувалася все ближче
ближче. Почала захльостувати пан ка. І не дивно: тепер я розум в, яким сильним виявився противник.
Вражаюче, але якщо не рахувати чужого поту, що капав мен в оч ,ф зичне зусилля н як не в дбивалося
на його тупому обличч . Все та ж таки м'яка зосереджен сть, н би в н доглядає клумбу.
Раптом, без жодного попередження, Том в дсахнувся назад , висмикнувши руку,

замахнувся над мною. В дчайдушно хапаючись за рукав куртки, я хот в уберегти голову, усв домлюючи
всю марн сть своїх спроб. Неспод вано Мейсон скрикнув схилився в попереку. Горло зв льнилося, я
п дняв обличчя побачив, як за його спиною хитається оголена, залита кров'ю Дженн . Пальц її
розтиснулися, по п длоз забрякав величезний тесак. У той же
мить Мейсон дико зарев в змахом руки см вд вчину з н г.
Вона впала безк стковим м шком. Я стрибнув уперед, ми обоє повалилися, Том знову
закричав. П нку в груди в нв дштовхнув мене поповз уб к. В оч кинулася пляма, що розпливалася
на спин . Мейсон тягнувся за ножем, я видерся йому на плеч тут ногою зачепив щось тверде. Гайковий
ключ! Мейсон уже вхопився за тесак, проте я його випередив, р зким помахом ув бравши ключ прямо йому
в рану. В н завив в д болю, к шкою вивернувся гор лиць зустр в другий м й удар обличчям.
В д струсу занила кисть. Мейсон беззвучно обм'як. Я судомно замахнувся ще

раз, але бити передумав. Немає потреби. По-риб'ячому ковтаючи пов тря, я почекав пару хвилин ,
переконавшись, що в нб льше не рушить, поповз до Дженн . Не подаючи ознак життя, вона лежала там,
куди її в дкинув удар Мейсона. Я обережно перевернув Дженн обличчям вгору, серце мало не зупинилося,
коли мен впала кров, що покривала все її т ло. Десь просто пор зи, десь глибок рани. Щока виявилася
розс ченою мало не до к стки, а коли я побачив, що сад вник проробив з її ступнею, мен захот лося
вр зати йому ще раз. Намацавши шийну артер ю, я ледь не розридався в д полегшення, що нахлинуло.
Пульс слабкий перемежується, але жива.
- Дженн ! Дженн , це я, Дев де!

Затремт ли пов ки.
— …Дев де, — долинув майже невиразний шеп т, полегшення обернулося крижаним
панциром, коли я в дчув солодкуватий запах її дихання. "Кетоацидоз". В орган зм Дженн почався
розпад жир в, у кров надходили токсичн кетони. Їй потр бний нсул н– негайно.
А в мене з собою н чого немає.

— Не розмовляй, — дав я дурну, непотр бну пораду, бо оч її знову заплющувалися. Останн й
запас сил вона розтратила п д час атаки на Мейсона, пульс бився все
слабше слабше. «Н ! Господи, н ! Не зараз!"

Перемагаючи дикий б ль у спин горл , я взяв її в оберемок вразився, якою легкою
стала Дженн . Вона майже н чого не важила! Мейсон, як ран ше, не ворушився, проте хрип його
чути нав ть на сходах, куди я тягнув д вчину. П днявшись нагору, я ногою в дчинив двер
, хитаючись, побр в до дерев. Хоча зараз дощ лив як з в дра, п сля огидного п двалу в н
здавався очисною купеллю. Голова Дженн безвольно гойдалася з боку на б к, тому я
скор ше посадив її на пасажирське сид ння. Пот м перехопив д вчину ременем безпеки, щоб
вона не впала дорогою, вкрив ковдрою з мого комплекту першої допомоги. Зав в мотор, розгорнув
позашляховик, попутно чиркнувши бортом м кроавтобусом Мейсона, , збиваючи каб ною
г лки, помчав у селище.
Машину я гнав, не зважаючи на небезпеку. Повних дв доби Дженн провела без
нсул ну, перенесла бозна-як борошна до того ж явно ст кала кров'ю. Їй терм ново потр бна
була медична допомога, але до найближчої л карн к лька миль, а я боявся везти її в такому стан .
Клянячи себе за д отизм — адже був нсул н у моїх власних руках, в амбулатор ї-то! - я
в дчайдушно тасував вар анти. На жаль, їх не так багато. Можливо, Дженн вже впала в кому.
Якщо не забезпечити стаб л зац ю, то вона загине.
І тут мен згадалися сан тарн машини, як Маккенз мав залучити
для облави на старий млин. Є шанси, що вони там. Вир шивши вперто чекати на сигнал, я пол з
за моб льником. Так, але де в н? Безрезультатно обшаривши вс кишен посп ль, я
зрозум в, що втратив його п д час сутички у п двал . Мозок н би он м в. Що робити?
«Повернутись чи мчати вперед? Ну ж, вир шуй! Нога н би сама вичавила педаль газу до упору.
Н , повертатися - значить втратити надто багато часу.
Часу, якого у Дженн не залишалося.
Я досяг к нця ґрунтовки , р зко вивернувши кермо, кинув «лендровер» на основну.
трасу. Інсул н є в амбулатор ї. Там я хоч почати зможу, доки їдуть сан тари. Ще додавши
швидкост , я вдивлявся н ч кр зь потоки води на лобовому скл . Злива хвистала так, що
нав ть за вс х включених фар я ледве розр зняв найближч к лька ярд в дороги. Косий
погляд на Дженн - побачене змусило м цн ше вчепитися в бублик.
Шлях до Манхема видався в чн стю. Але ось воно, селище! Р зко виринувши з-за
зав си дощу, назустр ч мчать буд вл . Навколо вирує справжн й шторм, дорога пустельна,
нав ть в д всюдисущої преси не залишилося сл ду. Може, варто гальмувати у пол цейського
трейлера, що дос стирчить на центральн й галявин ? Н , не можна. Часу на пояснення
не залишилося, а найголовн ше — це дати Дженн нсул н.
Машина з ревом п дкотила до неосв тленого особняка. У мене вистачило розуму
припаркуватися осторонь вх дних дверей, залишивши м сце для карети «швидкої допомоги».
Вистрибнувши з каб ни, я кинувся до протилежних дверцят. Так, дихання др бне часте…
Д вчина ворухнулася, коли я витяг її п д дощ.
- Дев д?.. - Не голос, а шеп т.
- Все гаразд, Дженн , ми приїхали. Тримайся…
Здається вона не слухала. Затрепихавшись у руках, Дженн кинула на мене
переляканий, несфокусований погляд.
-Н н !
- Це я, Дженн , все гаразд.
- В н уб'є мене!
- Не вб'є, не вб'є, я об цяю.
Д вчина знову зомл ла. Я забив ногою у двер , не в змоз в дкрити замок, коли обидв
руки зайнят м'яким т лом. Пройшла в чн сть, ось у передпокої спалахнуло св тло. Я впав
усередину, мало не збивши Генр разом з його коляскою.
— Викликайте швидку!
Обомл вши, в н тут же в дкотився вб к.

- Дев де, що за?
Вт м, я вже мчав коридором.
- Вона йде в д абетичну кому, терм ново потр бна допомога! Телефонуйте ж! Так,
скаж ть їм, що пол ц я може мати «швидку» напоготов !
Ногою в дчиняючи двер до каб нету Генр , я вже чув, як в н набирає номер.
Д вчина нав ть не ворухнулася, поки я укладав її на кушетку. Обличчя п д маскою запеклої
кров в дливало смертельною б лизною. На горл ледве блимав пульс. "Будь ласка!
Будь ласка, тримайся!» Але що я м г зробити? В дчайдушн нап взаходи, не б льше того… Нирки
та печ нка напевно отруєн , а серце може в дмовити будь-якої мит , якщо не розпочати терм нове
л кування. Кр м нсул ну, їй потр бн сол та внутр шньовенн вливання, щоб вимити з
орган зму токсини. А що я можу тут зробити? Лише спод ватися, що нсул н дозволить їй
протриматися до приїзду «швидкої». І до доставки до л карн .
Ривком в дкривши холодильник, я неслухняними руками почав ворушити коробки. Ц єї мит в
каб нет в'їхав Генр .
— Я сам д стану, а ви готуйте шприц, — наказав в н.
П д моїм натиском з стелажу посипалися фотограф ї. Сталев дверцята
в дчинилися, я зашарив по полицях.
— Що з «швидкою»?
- Їде. Слухайте, ви в такому стан ... Ану вб к, я сам все зроблю,
безапеляц йно скомандував Генр простяг руку за шприцом. Я не чинив оп р. — Та що трапилося,
чорт вас дери? — сердито вимагав в н, протикаючи корок голкою.
- Том Мейсон. В н тримав її у старому бомбосховищ б ля свого будинку. — Побачивши
нерухоме т ло, серце н би скрутило джгутом. — В н убив Салл Палмер та Л н Меткалф.
- Онук Джорджа Мейсона? - недов рливо перепитав Генр . - Ви жартуєте!

-В н мене намагався вбити.
— Боже м й!.. Де в н зараз?
— Дженн вдарила його ножем.
— Тобто в н мертвий?
- Може бути. Не знаю.
Нин мен доля Мейсона до лампочки. Знемагаючи в д нетерп ння, я стежив за руками
Генр .В н раптом насупився, роздивляючись шприц.
- Чорт! Голка забилася, н чого не смокче. Дайте ншу, жваво!
Страшно захот лося репетувати у в дпов дь, але я стримався кинувся до стелажу.
Дверцята встигли зачинитися, поки я смикав за ручку, повалилася ще одна фотограф я. Щойно
скосивши на неї око, я схопив коробку шприц в … Раптом у голов щось наче клацнуло.
Я перев в погляд назад, т льки не на фотограф ю, що впала, а на сус дню з нею. Вес льний
зн мок, Генр з дружиною. Ск льки раз в я вже його бачив, цей зворушливий момент застиглого
щастя... А тепер я бачу ще дещо.
Вес льня сукня. Так само було в п двал Мейсона.
Невже галюцинац ї? Начебто немає: кр й, багато оброблений л ф, вставка з
мереживних л л й - вс вони надто своєр дн , щоб помилитися. Ну дуже схоже вбрання… Хоча
н , воно не просто схоже. Сукня — та сама.
— Генр … — почав я задихнувся в д гострого болю в ноз . Стискаючи в кулаку
порожн й шприц, уб кв д'їжджав Генр .
— Мен дуже шкода, Дев де. Пов рте, - сказав в н. У його очах читалася дивна сум ш
печал та в дчуженост .
— Що… — т льки й встиг я видавити, як губи перестали слухатися. Навколо все
попливло, к мната почала кудись провалюватися. Т ло, що ос ло на п длогу, н би втратило вагу.

Втрачаючи останн й зв'язок з св том, я раптом побачив неможливу картинку: Генр встає з
кр сла-коляски крокує до мене.
А пот м в н, все нше канули в темряву.
Розд л 30
Пов льне цокання заповнює к мнату звуком пилу, що падає кр зь сонячне св тло. Кожен л нивий
такт триває стор ччя, пот м поступається м сцем наступному. Годинника я не бачу, але можу його уявити:
старовинний важкий короб пол рованого дерева, що пахне воском часом. В н знайомий мен до др бниць;
у пальцях живе пам'ять про латунну округл сть ключа, яким заводиться пружина.
Ям г би в чно слухати їхню урочисту ходу.

На реш тчастому поду кам на тл ють пол ни, вит каючи терпку насолоду сосни. Висок
книжков полиц опер зують ст ни, а лампи осв тлюють кути м'яким сяйвом. У центр ст льниц
вишневого дерева – б ла ваза, повна апельсин в. На душ тепло в д звичних контур вк мнати. Мен
знайомий цей будинок, хоча я буваю тут лише ув сн . Тут живуть Кара та Ал са, мешканц моїх сновид нь.
Д м нашої родини.
Рад сть переповнює так, що я не можу її стримувати. Кара сидить на соф навпроти, Ал са
калачиком примостилася в неї навкол шки. Однак обличчя їх сумн . Мен хочеться розбурхати їх, переконати,
що все гаразд. Так, тепер усе гаразд. Ми знову
разом.
В дтепер назавжди.
Кара обережно спускає Ал су на п длогу.
— Іди пограй, будь розумником.
— Але ж я хочу бути з татом!
—Н , не зараз. Нам треба поговорити.
Розчаровано надувши губи, Ал са п дходить об ймає мене. У руках я в дчуваю
тепло та неп дробну реальн сть її тенд тного т льця.
— Ну, йди, дитинко. — Я ц лую її в верх вку. Волосся н жне, наче шовк. — Я тут, коли ти повернешся.
Вона серйозно дивиться мен ув ч .

— До побачення, тату.
Я проводжу її поглядом. Б ля дверей Ал са обертається, махає мен рукою зникає.
Серце так переповнене почуттями, що я не можу говорити. Кара, як ран ше, дивиться на мене через ст л.
- Що трапилося? — питаю я. - Щось не так?

— Дев де, це брехня.
Я см юся, не можу втриматись.
- Яка брехня? Все чудово! Х ба не в дчуваєш?
На жаль, нав ть моя рад сть не може прогнати смуток Кари.
— Дев де, це наркотик. Тоб все здається через нього. В н бреше. А ти маєш боротися.
Я не розум ю, що її непокоїть.
- Ми знову разом. Х ба ти цього не хот ла?
- Так, але не так.
- Чому? Адже я з тобою та Ал сою. Що може бути важлив шим?
— Мова не лише про нас. Або про тебе. Вже давно все по- ншому.
В обличчя моєму захвату в є першим подихом холоду.
- Про що ти?
— Ти їй потр бний.
- Кому? Ал с ? Ну, звичайно, потр бен!
Вт м, я вже зрозум в, що вона каже не про нашу дочку. Моє в дчуття щастя
п д загрозою. Намагаючись продовжити його якнайдовше, я йду до столу беру з вази
апельсин.
- Хочеш?
Не в дриваючи погляду, Кара мовчки хитає головою. У моїй руц лежить помаранчевий фрукт.
Яв дчуваю його тяжк сть, ясно бачу пухирчасту шк рку. Якщо почати чистити апельсин, бризкає с к.
Здається, я ось-ось почую запах. Я знаю, в н солодкий, п кантний. І ще я чомусь знаю, що якщо
скуштувати апельсин на смак, я цим дам свою згоду. Дороги назад уже не буде.
Пов льно, неохоче кладу апельсин назад. На груди тисне такий страшний тягар… Я повертаюся
с даю на своє м сце. Кара посм хається, а в самої в очах сльози.
- Ти про це говорила? Пам'ятаєш, ти сказала: «Будь обережним»? - Запитав я.
Вона не в дпов ла.
—Х ба не п зно? - Захот лося мен д знатися.
На обличч Кари промайнула т нь.
— Не знаю… Ус на меж …
У мене перехопило горло.
- А ти й Ал са?
Її посм шка сповнена тепла.
— Все гаразд, за нас хвилюватися не треба.
— Ми ж... б льше не побачимось?
Вона тихо заплакала, все ще посм хаючись.
-Н . Це тоб вже не потр бне.
І в мене по обличчю покотилися сльози.
- Я люблю тебе.
- Я знаю.
Вона п д йшла, ми об йнялися. Востаннє уткнув я обличчя в її волосся, востаннє.
раз вдихнув їхн й аромат не бажаючи в дпускати її водночас знаючи, що накше не можна.
— Бережи себе, Дев де, — сказала вона, ,в дчувши на губах солоний присмак сл з, я раптом
зрозум в, що вже не чую цокання годинника…
***
… а натом сть перебуваю в темряв , парал зований задихається.

Я спробував з тхнути не зм г. Груди наче обручем стягнуло. Запан кувавши, я з останн х сил
зробив хрипкий, астматичний вдих, пот м ще й ще… Таке враження, н би мене обернули ватою, заглушивши
звуки зовн шнього св ту. Як було б просто здатися тихо потонути знову.
Ти повинен боротися! — струсили мене слова Кари. Колишня ейфор я перетворилася на

поп л. Д афрагма тремтить, протестуючи проти кожного вдиху. Але з будь-яким, хай незначним, ковтком
пов тря дихання стає все б льш впевненим.
Я розплющив оч .
Св т видно п д якимсь божев льним кутом. Все рухається, розмазано, не потрапляє у
фокус. Над головою пливе голос Генр :
— …я не хот в цього, Дев де, пов рте. На жаль, коли в н її забрав… Що мен лишалося робити?
Зараз я розум в, що справд кудись пливу. Точн ше, їду. Коридором, сидячи в кр сл -каталц .Я
спробував було п двестися тут же нем чно плюхнувся назад. Ст ни закрутилися ще швидше, а разом з
ними почала набирати оберт в пам'ять.
Генр . Голка.
Дженн !
Зам сть крику з горла вирвався стог н.
— Тсс, Дев де…
Я вивернув шию, щоб побачити Генр , одразу дико закружляла голова. Важко
спираючись на коляску, в н штовхав її коридором.
П шки.
Н чого не розум ю! Може, ще раз спробувати? Н , в руках зовс м не лишилося
сили. Я знову обм'як.
— Дженн … «швидка допомога»… — видавив я заплутаним язиком.
— Ех, Дев де, не буде жодної «швидкої допомоги».
— Я… я не розум ю…
Насправд я все розум в. Правильн ше сказати, починав здогадуватись. Адже як
захвилювалася, як перелякалася Дженн , коли я н с її до хати! "В н уб'є мене!" А я думав, що вона
марить, що йдеться про Мейсона.
Он , не про Мейсон вона говорила ...
Яс пнувся ще раз, бажаючи встати. Руки-ноги коряться так, н би мене закатали в
холодець.
- Дев де, ну що за дитинство! - отруйно в дреагував Генр .
Я похмуро ос в у колясц , проте, пор внявшись з сходами, шалено рвонувся до
поруччям. Кр сло вильнуло, я мало не випав. Генр замахав руками, ловлячи р вновагу.
— Чорт тебе дер, Дев де!

Коляска встала впоперек коридору. Я ж, обома руками вчепившись за перила, сид в.
заплющивши оч , тому що все навколо крутилося кружляло. Зверху хрипко злет ли роздратован
слова:
— Ну, досить, Дев де. В дпусти. Ти сам знаєш, що н чого не вийде.
Розплющивши оч , я виявив перед собою Генр . Сп тн лий скуйовджений, в н
спирався спиною на коридорну ст ну.
— Ну, будь ласка, Дев де… — Схоже, в нв дчував справжн йб ль. — Ти т льки г рше робиш.
Для нас обох.
Я вперто тримався за брус. Сумно з тхаючи, в н пол з у кишеню , видививши зв дти шприц,
показав його мен . Н-так, повна коробочка.
— Тут д аморф ну вистачить на ц лого коня. Не хот лося б колоти знову. Адже тоб не г рше
мене в домо, що тод буде. І все-таки якщо ти не залишиш мен виходу…
Мозок мляво перетравлював нову нформац ю. Д аморф н - знеболюючий наркотик.
Дериват героїну, здатний викликати галюцинац ї та кому. Улюблений зас б Гарольда Шипмана, яким в н
нав ки приспав сотн своїх пац єнт в.
А Генр накачав їм мене до в дмови.
Шматочки головоломки укладалися на м сця. Ясно як день.
— Ти з ним… Це ти… з Мейсоном…
Нав ть зараз я наполовину спод вався, що в н все заперечуватиме, що запропонує якесь
лог чне пояснення. Натом сть Генр подарував мен довгий, задумливий погляд, пот м опустив шприц.
— Мен дуже шкода, Дев де. Я н коли не думав, що справа зайде так далеко.
Н , це вже занадто.
— Чому, Генр ?
В н криво посм хнувся.
— Боюся, ти так не зрозум в, що я та хто я. Ех, займався б ти своїми трупами, та й год . Вони набагато
прост ш за живих людей.
— Що… про що ти говориш?

Зморшки прор залися гримасою похмурої зневаги.
- Ти думаєш, мен подобалося бути кал кою? Назавжди застрягли в ц й д р ? Та ще
щоб на мене зверху вниз вирячилися ц ... ц худоби? Тридцять рок в гри у шляхетного л каря!
А що натом сть?! Подяка? Та вони й гадки не мають, що означає це слово!
Обличчя Генр перекосила б ль. Дотримуючись за ст ну, в н дошкандибав до
телефонного столика плюхнувся там на ст лець. Пом тивши м й погляд, в н усм хнувся знову:
— Невже ти справд пов рив, що я так просто опущу руки, га? Здамся? Та я ж завжди
повторював, що вранку н с ус м вашим експертам! — Голос його урвався, в н стомлено витер
п т з чола. - Пов р мен , бути кал кою не цукор. Власне безсилля – та напоказ! Яке?! Ти хоч ось на
таку маленьку тр шки розум єш, як це принизливо? Як в д цього душа мертв є? Подивись на себе
зараз уяви: як це залишитися таким назавжди? А пот м тоб раптом дають шанс, влада —
буквально влада! - Над життям смертю. І ти… можеш стати… богом! — В н змовницьки
п дморгнув. — Давай, Дев де, з знайся. Ти ж л кар. Адже було таке, га? Ти ж в дчував? Легкий
такий шепот ння спокуси…
— Ти… ти їх убив!
В н нав ть трохи образився.
— Та я їх пальцем не ч пав! Це все Мейсон. Я лише зняв з нього пов дець.
Потягнуло заплющити оч в дключитися. Лише думка про Дженн , про її долю,
зупинила мене. З ншого боку, хоч би як хот лося д знатися всю правду, прямо зараз я не в змоз
допомогти н їй, н самому соб . А чим довше в н розмовляє, тим б льше шанс в, що
встигне вив тритися наркотик.
— І… як довго?
— Як довго я про нього знав? — Генр знизав плечима. — Перший раз його д д прив в,
коли в н був ще хлопчиськом. Тому, бачиш, подобалося робити боляче р зним тваринам. В н
нав ть ритуали вигадував, як їх ц кав ше прик нчити. Т льки тварин, звичайно, на той час.
Причому в н нав ть не розум в, що чинить зло. Жодного поняття. Взагал разючий випадок,
слово чест . Я запропонував зберегти все в секрет просто призначити транкв л затори, щоб
якось притупити його… е-е… нахили. За умови, що я особисто стану за ним спостер гати. Свого роду
м й неоф ц йний проект, якщо завгодно. — В н п дняв руки, пародуючи пок рливе
визнання вини. — Я знаю, знаю, не дуже етично таке нше. Але пам'ятаєш, я тоб казав, що
хот в бути психологом? І став би — та ще й яким! — якби не переїзд у цю д рку. Принаймн
Мейсон набагато ц кав ший за артрит або грибок на ногах. Та й упорався я з ним не так
уже й погано. Якби не я, в н давно б злет в з котушок.
Страх за Дженн волод в зсередини, проте варто було кр сло хоч трохи посунутися, як
усе навколо починало крутитися, а до горла п дступали блювота. Я почав потихеньку напружувати
м'язи рук н г, щоб силою вол вдихнути в них небагато життя.
— В н… в н свого д да… вбив?..
Генр , здається, щиро обурився.
- Що за н сен тниця! Та в н просто молився на старого! Н -н , то була природна
причина. Серце, я гадаю. Однак з смертю Джорджа поряд з Томом не було н кого, хто
змушував би його пити л ки. Як л кар, я взагал вже к лька рок в перестав його спостер гати.
Хочеш в р, хочеш н , але неск нченн знущання з тварин починають зрештою приїдатися. Я
дбав, щоб у Джорджа був достатн й запас п гулок, ну а в ншому… боюся, я просто втратив
будь-який нтерес. Поки одного вечора в н не сказав мен з порога, що замкнув Салл
Палмер у стар й майстерн батька. - Тут Генр нав ть видав см шок. — Виявляється, в н до неї
нер вно дихав з того часу, як вона разок
найняла їх з д дом, десь з р к тому. Ну, може, два. Н чого особливого, звичайно, поки що в н
сид в на своїх транкв л заторах. Ну, а пот м — на жаль... Знову поїхав дах, почав стежити за
Салл ... Мабуть, в н сам не знав, чого хоче. Якось увечер собака Салл його пом тила,
п дняла шум, в н їй перер зав горлянку, саданув господин по тем , щоб не кричала, а пот м
взяв потяг до себе.
В н мало не в захват похитав головою. Важко пов рити, що ось цю людину я знав
к лька рок в, вважав своїм другом. Яка непереборна пр рва м ж тим, у кого я в рив, цим
дурним створ нням, що сид ло зараз навпроти…
- Поб йся ж Бога, Генр !
— А що ти на мене так дивився?! Та й под лом їй, под лом! Корова надута! Вся
з себе: «Ой-ой, я така знаменита»! А сама то з м сцевим селищем якшається, то закотить до
Лондона чи куди ще — вештається там! Сука нахабна! Аааа, чорт, на неї т льки глянеш
думаєш: «Вилита Д ана»!
До чого тут його пок йна дружина?!
Генр , звичайно, пом тив моє здивування.
— Та н , я ж не про зовн шн сть, — роздратовано пояснив в н. - У Д ани куди
б льше класу; що правда то правда. Зате в ншому… Два чоботи пара, їй-богу! Нахабн
так , думають, що найкраще… Думали, точн ше… Типов самки… Та вс баби однаков !
Насмокчеться твоїй кришечки — ржуть прямо в обличчя!
— Ти ж любив Д ану…
- Пов я вона! - гаркнув Генр . - Пов я, пов я, пов я!
Обличчя його перекосилося до невп знання. Як вийшло, що я ст льки рок в не пом чав у
ньому вс єї ц єї г ркоти? Джен с не раз натякала: мовляв, їхн й шлюб щасливим не назвеш.
Вт м, я списував її слова на ревнощ .
Ох, як же я помилявся.
— А я ж усе кинув заради неї! - Генр сплюнув на п длогу. — Хочеш знати, чому я став
д льничним л карем зам сть психолога? Будь ласка, вона заваг тн ла, мен довелося
шукати роботу. А хочеш, скажу найсм шн ше? Я так посп шав, що на все махнув рукою
нав ть покинув нститут.
Здається, в н в дчував якесь збочене задоволення, виливаючи душу.
- Саме так. У мене диплома справжнього немає. Як ти думаєш, з якого дива я
взагал залишився у ц й д р ? Та тому просто, що в того старого забулдиги, що сид в тут
ран ше, м зки вкрай сп клися в н забув перев рити мої папери! - Генр г рко реготав. -
О, рон я дол ! Думаєш, я не пом тив її, коли з'ясувалося, що щир сть в тоб —
к т наплакав? Вт м, є м ж нами одна р зниця: я сюди потрапив, як у мишоловку. Виїхати н куди не
можна, нову роботу не знайти: а раптом все спливе? І тебе ще дивує, чому я так ненавиджу Манхем?
Та тому, що це в'язниця!
В н рон чно п дняв брову став схожим на хвору, парод йну коп ю того, колись,
Генр .
- І що ж зробила моя найдорожча Д ана? П дставила над йне, в рне плече своєму
чолов ков ? О-о, н ! Це все я винний! Викидень стався з моєї вини! Через мене вона не може
б льше мати д тей! Я сам винен, що вона п шла чолов ками!
Не знаю, може саме наркотик зараз загострив мої почуття, т льки я раптом
побачив, до чого в н хилить.
— Та могила у л с … мертвий студент…
Генр поперхнувся словами нав ть якось здав зовн .
— Боже м й, коли вони його знайшли, п сля вс х цих рок в… — В н замотав головою,
наче струшуючи спогади. — Так, один з її списку. Я думав, н би на той час досить загартувався,
хоч би чого вона витворяла. Б да в тому, що в н занадто
в др знявся в д її звичайних, неотесаних, мужлан в. Інтел гентний, симпатичний. І такий, чорт би

його забрав, молодий… Все життя, вся кар'єра попереду… А в мене?
- І ти його вбив...
— То я ж не спец ально! Я прийшов до його намету запропонував грошей, щоб в н
поїхав. А в н, дурник, не взяв. Уявив, н би у них якесь несусв тнє кохання... Звичайно, я йому
оч розкрив. Пояснив, що за сучча тварюка ця Д ана. Ну, посварилися… Слово за слово…
В н знизав плечима, складаючи з себе будь-яку в дпов дальн сть.

— Ус вир шили, що в н просто з брав др бнички звалив. Нав ть Д ана. «Подумаєш,
таких, як в н, хоч греблю гати» — ось яка в неї була ф лософ я. Загалом н чого не зм нилося.
Мене, як ран ше, тримали за посм ховисько, м сцевого рогоносця. А якось, повертаючись з
нею з званої вечер , я вир шив: «Все, з мене вистачить»… Там був такий м ст, кам'яний… Ну
зам сть того, щоб звернути туди, я п ддав газу.
Його залишило колишнє пожвавлення, , обм'якнувши на ст льц , Генр став схожим
на хворого, нем чного старого.
— І все б н чого, та здали нерви. В останню секунду спробував вивернути не
встиг. Ось так трапилася та знаменита катастрофа. Черговий млинець грудкою. І що ц каво,
останньою посм ялася-таки Д ана. Її убило в дразу… А я… он якимось
залишився…
Генр вихопив кулаком по своїй ноз .

- Марно! Життя в Манхем без того гидке, а тепер, дивлячись на вс х цих людей, мою
паству, з їх жалюг дною суєтою, з тим, що вони звуть життям... з цими в чними усм шками всл д...
я таку... таку ненависть в дчував! З знаюся тоб , Дев де, були часи, коли хот лося знищити їх
ус х до одного! На корен !.. Жаль, духу не вистачило. Нав ть з собою не вдалося пок нчити, якщо на
те п шло. І тут на моєму пороз з'являється Мейсон. Наче к т, що притяг горобця господарев .
М й особистий голем[2]!
У нього на ф з оном ї читався чи не захоплення вперем шз здивуванням. Генр
знову, вже набагато лют ший, дивився мен в обличчя:
- Гл но, Дев де. Глина – ось що в н таке. Н крапл сов ст ,н крих тної думки
про насл дки. В н просто чекав, доки я почну л пити з нього, почну наказувати! Ти хоч спроможний
уявити, на що це схоже? Якою м рою збуджує? Коли я стояв у тому п двал дивився на Салл
Палмер, у мене звучала м ць! Вперше за багато рок в я перестав бути жалюг дним кал кою. Я
дивився, як ридає ця ж нка, дос нахабна зарозум ла, а нин залита кров'ю та соплями; дивився
в дчував силу!
Оч Генр палали пекельним вогнем. І що найстрашн ше — у них читався здоровий глузд,
незважаючи на все безумство його вчинк в.
- І я зрозум в: ось в н, м й шанс. Не просто помститися Манхему, а вигнати, витруїти Д ану
з пам'ят , як злу нечисть! Вона в чно пишалася своїм ум нням танцювати, тому я в ддав Мейсону її
вес льну сукню та ту музичну скриньку, що купив на медовий м сяць. Господи, як же я ненавид в цю
погань! Ск льки раз в я чув, як вона знову знову заводить д отське «М сячне св тло»,
збираючись на випадок з черговим самцем! Загалом, я наказав Мейсону одягнути Палмер у сукню
Д ани та почекати зовн . А пот м я спустився вниз дивився, як вона танцює. Уявляєш, налякалася
так, що ледве могла ворухнутися! О, як я її принизив! І коли все ск нчилося, я не можу тоб
передати, якою м рою очистилася душа! І майже не важливо, що на м сц Д ани був хтось нший!
— Генр , ти хворий… Тоб потр бна допомога…

— Нема чого роз грувати лицем ра! - Огризнувся в н. — Мейсон так так би її
прик нчив! Ти що, думаєш, в н зупинився б, скуштувавши першу кров? Вт шся, якщо хочеш:
в н їх не ґвалтував. Дивитись любив, а ось ч пати не наважувався. Я не говорю, що
рано чи п зно в н би до цього не д йшов, н . Я до того, що в н їх н би боявся.

Таке враження, що ця думка розважила Генр .
— См шно, правда?
—В н їх мучив!.. — закричав я.
Генр знизав плечима, хоч оч в дв в.
— Найг рше траплялося вже п сля їхньої смерт . Лебедине п р'я, зайц як сь… — В н
гидливо скривився. - В чно ц його ритуали. В н нав ть ту сукню до процесу пристосував.
Варто йому щось зробити, як це в дразу перетворювалося на зал зне правило. А ти знаєш, чому в н
тримав їх живими по три доби? Бо першу з них в н убив саме на трет й день. Втратив голову, коли
вона намагалася втекти. Якби не ця випадков сть, з такою ж легк стю могло бути доби п'ять, а то
йш сть.
Так ось чому Салл Палмер виявилася побитою, а Л н Меткалф — н ! Не для того, щоб її не
вп знали. Буйносхиблений лише вийшов з себе ...
Я мимовол вчепився в ручки кр сла, коли в пам'ят випливла порада Генр перед облавою
на старому млин : «Можливо, вам сл д якось п дготуватися?» В н знав, що пол ц я шукає не там,
де треба; знав, що саме ось-ось станеться з Дженн . Були б у мене сили, я б зак нчив його прямо на
м сц .
- Чому Дженн ? — хрипко видавив я. — Чим вона винна?
В н спробував знову прийняти безтурботний вигляд, але безусп шно.
—Зт єї ж причини, що й Л н Меткалф. Мейсон поклав на неї око.
— Брешеш!
— Гаразд, добре, добре! Та тому, що ти мене зрадив! - Закричав в н. — Я думав, що ти мен
як син! Єдиний св тлий пром нь на всьому гнилому болот . А пот м ти її зустр в! Я ж розум в: це
лише питання часу, коли ти поїдеш, коли почнеш нове життя! Ти перетворював мене на старого! А коли
ти розпов в, що допомагаєш пол ц ї, що нишпориш у мене за спиною, я… я просто…
В н замовк. Пов льно-пов льно, щоб не злякати ворога, я спробував трохи посунутись
у кр сл , намагаючись не звертати уваги, як закружляла, закрутилася к мната.
—Ян коли не хот в завдавати тоб болю, Дев де, — наполягав в н. — Ти пам'ятаєш ту
н ч, коли Мейсон знову прийшов за хлороформом? «Крад жку з зломом» пам'ятаєш, так? Ми обидва
сид ли прямо там, у каб нет , а ти мало не ввалився... Клянусь Богом, я не знав, що в н намагався
тебе зар зати! Я сам усе побачив уже пот м, у коридор . А наступного ранку, коли ти застав мене
б ля шлюпки?
У його погляд читалася вина навп л з горд стю.
— Ти думав, я хот в у неї с сти? О н . Я з неї вибирався.
Так, п д цим кутом все ставало очевидним. Будинки ц єї парочки, Мейсона та Генр ,
стояли на берез , якщо виключити ситуац ю, коли хтось спец ально стежить за озером, вкрай
малоймов рно, щоб вноч вдалося пом тити крих тний човен, що тихо плив.
— Я вир шив зупинити його. В дкликати пса, якщо завгодно, — в в дал Генр . - Хот в
сказати йому, що передумав. На це п шов би годинник, але раз у нього немає телефону, ншого виходу
не залишалося. Вт м, лише даремно витратив час. Варто Мейсону на чомусь зациклитись.
все, пиши пропало ... Одн трупи чого варт ! Я йому говорю: «Не можна їх просто так залишати на
болот , закопати треба». Що ти! Йому, бач, це нец каво! Впорається порожн м поглядом, а
пот м все одно зробить по-своєму!
— Отже, ти дозволив йому забрати Дженн … А пот м приїхав сам… дивився, як
вона...
В н скинув руки в дразу дав їм безвольно впасти.
— Ну, не думав я, що все так обернеться! Прошу тебе, Дев де, пов р мен !Ян коли не бажав
тоб зла!
Очима в н гарячково нишпорив по моєму обличчю, в дчайдушно намагаючись знайти хоч як сь

ознаки розум ння чи сп вчуття. Через секунду в з ницях згасла благання. В н криво посм хнувся.
— Так, людина припускає, а Бог...

Генр раптом ударив кулаком по столу.
— Чорт забирай, Дев де, невже не можна було добити Мейсона?! Я м г би тод
ризикнути, нав ть з цим д вчиськом! А ти не залишив мен вибору!
Гн вний крик розчарування луною прокотився коридором. Генр потер шк ру на лоб
завмер, дивлячись у н куди. Так минуло хвилину, а пот мв н глухо сказав:
— Що ж, настав час.
В н почав п дводитися з ст льця, тод я, з бравши вс сили, стрибнув на нього.
Розд л 31
Жалюг дна спроба в дчаю. Ноги негайно в дмовили, ям шком повалився на п длогу.
Загуркот ло перекинуте кр сло. Перед очима знову закрутилася, здибилася божев льним
кутом к мната. Я заплющив оч , прощаючись з останньою над єю.
— Ех, Дев де, Дев де… — сумно в дреагував Мейтланд.
Я лежав на п длоз , що розгойдується, безпорадно чекаючи уколу т єї пелени мороку, що
за ним нарешт п де. Але н , поки що н чого не в дбувається. Я розплющив одне око , незважаючи
на запаморочення, спробував сфокусувати погляд на Генр . Невпевнено тримаючи шприц, в н
дивився на мене мало не з прикр стю.
— Ти т льки г рше робиш. Ти ж помреш в дц єї н'єкц ї. Будь ласка, не змушуй мене.
- Все одно... ти рано чи п зно... - нерозб рливо видавив я.

Я спробував п двестися. Руки в дмовлялися коритися, а в голов гуд в дзв н.
Т ло обм'якло, в очах поплив туман. Наче кр зь каламутне скло я бачив, як Генр нахилився
взяв мене за китицю. Забрати руку не було сил, залишалося лише дивитися, як голка впирається в н жну
шк ру передпл ччя. Мен треба п дготуватися, треба чинити оп р, нехай нав ть все це марно...
Вт м, Генр так не натиснув на поршень. Пов льно, ох як пов льно, в нв дв в

голку.
—Н , не можу я так… — промимрив в н сунув шприц назад у кишеню.
Зараз туман повн стю завол к поле зору, в коридор стемн ло. В дчувалося, як знову засинає
м й розум. "Н !" — в дчайдушно хапався я за рештки св домост , але вони п ском просочувалися
м ж пальцями. Св т зник залишився лише великий, ритм чний гул. «Серце», — майнула невиразна думка.
Хтось п дняв уже не моє, чуже т ло. Його кудись несуть. Нудоту вдалося придушити, я дав
соб слово б льше не непритомн ти.
Якийсь брязк тний звук, пот м холодне пов тря лизнуло обличчя. Через примружен пов ки
я бачу синювато-чорний купол неба. Кришталево чист суз р'я то ховаються, то знову виглядають з-за
рваних хмар, що мчать на в трах-невидимках.
Я глибоко вдихнув, намагаючись прочистити мозок. П дскакуючи на нер вностях
похрумкуючи грав єм, кр сло-коляска тримала курс на позашляховик. Дивно, що зараз ус мої почуття
неймов рно гостр , як бритва. Я чую шаруд ння г лок на в тр , в нос лоскоче сируватий запах
суглинку. Подряпини та пот ки бруду на «лендровер » здаються величезними,
немов континенти.
Дор жка вела на пагорб, я чув, як сопе Генр , штовхаючи коляску. Опинившись нарешт
б ля машини, в н зупинився, ковтаючи пов тря. Я розум в, що треба спробувати ще раз, але до рук та
н г ця дея не доходила. В ддихавшись, Генр вир шив д статись тепер до каб ни.
Дотримуючись за каталку, в н об гнув її дерев'яними, незграбними кроками , обливаючись пот м,
знесилено плюхнувся на п дн жку. Нав ть у м сячному св тл пом тно, наск льки бл да у
нього ф з оном я.
Натужно хрипаючи, в нп дняв погляд. Наш оч зустр лися, Генр погано
посм хнувся:
— Що… прийшов до тями? — Не п дводячись з п дн жки, в н нахилився вперед просунув руки.
мен п д пахви. - Отже, Дев де, виходимо на ф н шну пряму. А ну ка…
К лька рок в, проведених в нвал дному в зку, не пройшли даремно, тепер у руках Генр
накопичилася неабияка сила. Мої боки наче затиснули в кл щ . Крекнувши, в нв д рвав мене
в д сид ння спробував затягнути до машини. Я одразу вчепився за дверцята повис на них,
розгойдуючись.
— Дев де, припини, що за дурниц , — пробурчав в н , сопучи, почав в дгинати.
мен пальц .
Я похмуро тримався.
- Та ти в дчепишся нарешт чи н ?!
В н мене здолав, смикнувши так, що я обличчям приклався до краю дверцят. спалахнули
з рки, секундою п зн ше я опинився на жорсткому сталевому п длоз «лендроверу».
- Ох, Дев де, бачить Бог, я не хот в, - сказав Генр , вийняв хустку почав промокати
мен чоло. Тканина в дразу забарвилася темними, волого блискучими плямами. В н деякий час дивився
на них, пот мв дкинувся спиною на ст йку дверей заплющив оч .-
Господи, що за маячня…
Голова дзвен ла в д болю, але вона була колючою чистою, як крижаний душ, що змивав
наркотичний туман.
— Генр ,н … не роби цього…
- Ти думаєш, мен подобається? Я просто хочу поставити крапку зараз. Х ба я багато чого
прошу? — В н стомлено хитнувся. — Господи, це так стомлює… Я збирався в двезти тебе до озера там
зак нчити все. С сти в човен, д статися Мейсона... Так, видно, не судилося...
Генр перехилився над мною , помацавши рукою в глибин салону, витяг зв дти шматок
гумового шлангу.
— Ось з садка взяв, поки тебе не було. Навряд чи в н ще згодиться Мейсону...
Спроба похмуро пожартувати не вдалася. В н обм'як. — Суєти, звичайно, не оберешся, коли вони тебе тут
знайдуть. А з ншого боку, може, й поталанить. Вважають самогубством. Вар ант не деальний, та що робити.
В н зачинив задн дверцята, «лендровер» поринув у темряву. Клацнув замок, за

бортом машини почулися кроки. Я спробував було с сти, але знову накотило запаморочення. Я сперся
на долоню в дразу в дчув щось щ льне, вовняне. Та це ж ковдра! А п д ним щось є. Крижаною хвилею
ринула прозр ння.
Дженн .
З бравшись у грудку, вона лежала за пасажирським сид нням. У нап втемряв каб ни я ледве
розр зняв св тлу пляму її б лявого волосся. Стрепаних, забруднених чимось темним. Д вчина не
ворушилася.
- Дженн ! Дженн !
Нав ть з рвавши в неї ковдру з голови, я так не дом гся в дпов д . Шк ра — холодн ша
за сн г. "О Боже! Будь ласка Н !"
Раптом в дчинилися вод йськ дверцята. Покректуючи, на сид нн видерся Мейтланд.
— Генр … будь ласка, допоможи.

Слова загубилися у вересн стартера. Двигун заспокоївся, перейшов на глухе бурчання,
Генр , прочинивши в кно, обернувся до нас. У темряв ледь промальовувалися риси його обличчя.
— Мен дуже шкода, Дев де, слово чест .Т льки я не бачу ншого виходу.
- Поб йся Бога!
- Прощавай, Дев де.
В н незграбно сповз з каб ни грюкнув дверцятами. Через секунду щось просунулося через
щ лину над приспущеним в кном.
Гумовий шланг. Тепер ясно, нав що в н залишив двигун ув мкненим…
- Генр ! - закричав я, п дхльоснутий страхом. За лобовим склом майнула т нь
людини, що йде до будинку. Я закрутився як черв'як спробував в дчинити задн дверцята
салону, хоч так знав, що вона на замку. Безрезультатно, нав ть не ворухнулася. Здається, я в дчуваю
запах вихлопу. "Ну ж, думай!" Я поповз до каб ни, до шланга, що стирчить з в кна. На шляху
непереборною барикадою височ ли кр сла. Дотримуючись за одну з спинок, я ризикнув було
встати, проте оч одразу ж застигла хмара т ло м шком ос ло назад. Ось-ось знепритомн ю...
«Не можна! Не см й!" Я повернув голову, побачив нерухому ф гуру Дженн подолав
морок, що накотив.
Так спробуємо ще раз. М ж сид ннями є деякий пром жок… Вдало просунувши в
його руку, я зачепився за якусь зал зяку , напружуючи останн сили, трохи п дтягнувся. Перед очима
заблищав непритомний туман, готовий поглинути мене будь-якої мит . Я завмер в оч куванн .
Господи, як ниє серце ... Коли трохи в дпустило, я стиснув зуби ривком п дтягнувся ще трохи.
"Лендровер" заходив ходуном. "Давай же!" Тепер я сплюснутою сарделькою стирчав м ж сид ннями,
що боляче стиснули груди. У замку запалювання бовталися ключ , але з таким самим усп хом
вони могли б вис ти за милю в д мене. Я в дчайдушно зашарив рукою у пошуках кнопки в дчинення
в кна, заздалег дь знаючи, що н чого не вийде. У голов все паморочилося крутилося. З
в кна злов сно виглядав чорний з в гумового шланга. А може, я встигну до нього д статись
випхати назовн ? Хм-м, що пот м? Генр просто засуне його назад, якщо, звичайно, не втратить
терп ння не вколе мен залишки д аморф ну.
Що ж робити? Вхопившись за важ ль ручного гальма, я ще глибше протиснувся в

щ лина тут за лобовим склом раптом пом тив силует Генр . Тяжко спираючись на
кр сло-коляску, в н пов льно штовхав його до будинку.
Долоня, як ран ше, лежить на ручнику. Не усв домлюючи те, що роблю, я
в дпустив гальмо.
"Лендровер" здригнувся не рушив з м сця, хоча стояв на пологому схил , що веде до
будинку. Я ривком кинувся вперед, намагаючись розгойдати машину подолати нерц ю. На жаль,
н чого не вийшло ... Так, а це що таке перед очима? Важ ль автоматичної коробки? Так, стоїть у
паркувальному положенн , поки двигун працює качає вихлопн гази до салону.
Витягнувшись вщент, я штовхнув важ ль, передача включилася.
Лендровер тихенько рушив з м сця. Затиснутий м ж кр слами, я побачив, як с пнувся
Генр , почувши наближення гуркоту мотора. В н обернувся здивовано роззявив рота. Скочуючись,
машина набирала швидк сть, хоча все одно має ще багато часу, щоб забратися з дороги. Чому ж в н
не в дходить? Напевно, витратив останн сили, а може, ноги просто не в змоз швидко реагувати… Як
би там не було, на секунду наш оч зустр лися, наступної мит «лендровер» наїхав на Генр .
Глухий удар, м й ворог зник з поля зору. Немов перевалюючись через колоду, машина
п дскочила раз, другий… Втративши р вновагу, я спробував ухопитися за ручник, але сп знився.
Будинок раптом вир с за лобовим склом, посл дував р зкий удар, скрег т, мене викинуло з
щ лини. Оглушений, лежав я поперек одного з сид нь, прислухаючись до глухого
гуркоту двигуна. Пот м я простягнув руку, вимкнув запалювання, висмикнув ключ ватяними
пальцями натиснув на ручку дверцят.
У каб ну хлинуло св же пов тря. Жад бно ковтаючи холодн струмен , я випав на
землю. Спину боляче колов гострий грав й, але з хвилину я просто набирався сил. Пот м,
перекотившись на жив т, вчепився за п дн жку став на ноги. Перебираючи руками на зразок Генр ,
намацуючи опору, я д стався задн х кол с.
Мейтланд лежав у к лькох ярдах за машиною: темна нерухома ф гура в об ймах
з роздавленим в зком. Вт м, що про нього думати? В мене немає на це часу. П сля к лькох спроб
ключ потрапив у замок, я в дчинив задн двер пол з у салон, до Дженн .
Вона нав ть не ворухнулася, коли я незграбними, нескоординованими рухами
стягнув з неї ковдру. «Будь ласка, прошу тебе, будь живий!» Шк ра холодна та бл да,
проте Дженн все ще дихає: звук хрипкий, з присвистом, а в пов тр розноситься

характерний, зрадливо солодкий запах ацетону. «Ну слава Богу…» Захот лося об йняти її, хоч
трохи з гр ти своїм теплом, проте їй терм ново потр бне щось б льше.
Я з'їхав на живот з салону встав. Цього разу все пройшло легше. Мабуть,
адренал н розпач допомогли подолати д ю наркотику, що слабшає. Парадн двер , як
ран ше, в дчинен . Похитуючись, я добрався до цього яскравого прямокутника опинився
в передпокої. То де найближчий телефон? Ага, ось в н, на столику! По ст нц , по ст н ,
обережно... Я ледве не шльопнувся на той ст лець, де ран ше сид в Генр , але зум в-таки
залишитися на ногах. Не можна с дати, накше я просто не зможу встати. Неслухняною рукою
я схопився за трубку … Прокляття, не можу згадати, який у Макенз телефон!
Дерев'яними корявими пальцями я набрав номер «Швидкої» мало не втратив св дом сть,
почувши голос диспетчера. Замруживши оч , щоб не п ддатися спазму запаморочення, я
почав говорити. Треба зосередитись, дати потр бн подробиц , бо в д цього залежить
життя Дженн . Мен вдалося ц лком розб рливо видавити слова терм ново
д абетична кома, пот м у голов все сплуталося мова перетворилася на безладний лепет.
Коли диспетчер заходився ставити як сь запитання, я просто розтиснув пальц впустив
трубку на апарат. Адже я ще збирався д йти до холодильника з нсул ном... На жаль, зараз я
розум в, що н чого не вийде. Ч пляючись за телефонний столик, я намагався
втриматися на ногах, а св тло в очах то меркло, то знову спалахнуло. Нав ть якщо
вдасться д статися нсул ну, я не насм люся зробити н'єкц ю в такому стан …
Ковзаючи п'яним кроком, я вибрався на вулицю. У самого лендровера навалилася така
втома, що мало не п дкосилися ноги. Дженн лежала на боц , як я її залишив. Жах б ле
нерухоме обличчя. Нав ть з в дстан к лька крок в було ясно, що дихання сильно
пог ршилося. Суц льн хрипи, нер вний швидкий, занадто швидкий,
темп.
— Дев де…
Голос Генр , точн ше, ледь пом тний шеп т. Я обернувся. В н не ворушився, хоч
повернув голову в м й б к. Волога в д кров , блищить одяг. На бл дому грав навколо
т ла розпливаються темн плями. У нап втемряв я бачив, що оч його широко
розплющен .
— Я знав… що ти темний конячок…
Я вже повертався до Дженн , коли в н покликав ще раз.
- Будь ласка…
Не хочу його бачити. Ненавиджу його, не через те, що в н зробив, нав ть не
за те, ким виявився. Н , я ненавиджу його за те, ким в н н коли не був. Вт м, я все ще вагався
в нер шучост . Нав ть зараз, оглядаючись назад, я не знаю, як би вчинив у ту хвилину, якби…
Якби Дженн не перестала дихати.

Немов вимкнули звук. Дихання просто зникло. Застигши на м сц , к лька секунд я
дивився їй в обличчя: ось-ось вона з тхне, ось зараз ... ще трохи почекати ... Стояла повна
тиша. Я гарячково пол з у машину.
- Дженн ? Дженн !
Я об йняв її, п дняв за плеч , голова д вчини безв льно в дкинулася назад. Оч
- П вм сяц б лизни, розлинян до болю гарними в ями. Пульс де пульс? Н чого…
-Н !
Що це? Як таке можливо? Чому зараз?! Пан ка н би парал зувала мене. «Думай.
Думай!» П д хвилею адренал ну стали прояснюватись думки. Я перевернув Дженн назад на
спину, схопив ковдру , повернувши її джгутом, п дклав їй п д шию. Мен
доводилося робити штучне дихання, але як би навмисне, ще п д час навчання в ун верситет . "Давай
же!" Чортихаючись на власну незграбн сть, я в дкинув їй голову, стиснув пальцями н с незграбними
пальцями почав витягати язик з гортан . Коли я притулився губами до її рота, перед очима все попливло.
Зробивши один прямий видих, пот м другий, я хрест-навхрест уперся долонями їй у грудину почав
ритм чно вичавлювати, рахуючи секунди.
"Давай давай!" – беззвучно молився я. Ще раз пряме дихання рота в рот, знову прокачування
легень ... Н ? Роби знову, роби!.. П д руками обм'якла, байдужа Дженн . З моїх очей котяться сльози, навколо
все розмито, стерто, неясно… Але я вперто продовжую працювати, хочу своєю волею включити її серце…
Вдихнути життя…
Марно.
Я прогнав цю думку з голови, зробив ще один видих дол чив до п'ятнадцяти, натискаючи їй на
груди. А пот м те саме — ще раз. І ще…
Вона мертва.
Н ! Не в рю! Осл плений сльозами, я продовжую працювати. Навколишн й св т
звузився до бездумного повторення: Видих. Натискання. Раз. Видих. Натискання. Два…"
Я втратив будь-яке почуття часу. Не почув нав ть завивання сирен, не пом тив св тла фар, що
ринули в салон. Немає н чого… Н чого, кр м нерухомого, холодного т ла та мого в дчайдушного ритму. У
мене на плечах чиїсь руки, проте я в дмовляюся
здатися.
-Н ! Геть! — намагаюся боротися. Хтось тягне мене назад, в д «лендроверу» та
моїй Дженн . Дв р запряжений машинами, залитий спалахами, шумом, метушнею...
П дтримуючи п д руки, сан тари тягнуть мене до карети «швидкої допомоги». Зникають останн
сили, п дгинаються ноги, я падаю на грав й… Перед очима — обличчя Маккенз .В н щось каже? Я н чого
не чую, мен байдуже… Б ля позашляховика снують як сь
люди…
І тут, прор завшись над сум'яттям, до мене дол тають слова, в д яких мало не
зупиняється серце:
- Марно. Зап знилися.
Еп лог
Трава хрумтить п д ногами скляною крихтою. Раннього ранку за ндев лим ротом
висмоктало фарби з пейзажу, перетворивши його на похмуру монохромну пустелю. Самотня ворона
закладає в раж у б лому неб ; нерухом крила навск ср жуть крижане пов тря. Помах, другий -
птах зникає серед к стлявих г лок. Ще одна чорна грудка в павутинн голого сучка.
Руки в рукавичках, але мен таки холодно. Запхнув їх глибше в кишен , я притупував на
м сц : стужа пробирає нав ть кр зь товст п дошви. Вдалин видно машину, крих тну
кольорову цятку, що повзе по звивист й ниточц дороги. Я дивлюся їй усл д заздрю вод єв , чия
подорож веде до тепла життя, тепла людського
вдома.
Рука сама собою тягнеться до б лої смужки над бровою. Знову свербить. Через холод,
мабуть. Пам'ятний знак т єї ноч , коли я розс к соб лоба про дверцята «лендровера». За минул
м сяц все загоїлося, залишився лише вузенький шрам. Куди сильн ше нагадують про себе нш ,
невидим рани оку. Вт м, я знав, що нав ть вони колись покриються струпами затягнуться.
Колись…
Ех, ст льки часу минуло, а дос не вдається окинути манхемськ
под ї неупередженим поглядом. З ншого боку, все р дше р дше спалахують скороминущ
спогади про н чну бурю спуск у льох, про те, як я в з Денн кр зь зливу, про те, що трапилося дал ...
Але все одно, нехай вже не так часто, ц картинки били по св домост так, що важко дихати.
Пол ц я застала Мейсона живим. Взагал кажучи, в н ще три доби простяг нав ть
нод приходив до тями. Ненадовго, вт м: т льки щоб встигнути посм хнутися ж нц -
пол цейському, яка стерегла його палату. У св й час я хвилювався, що мене самого потягнуть до в дпов д .
Так вже в нас в Англ ї закони. На щастя, очевидних обставин самооборони на пару з моторошними
св дченнями з льоху вистачило, щоб не зав'язнути в абсурдних аспектах крим нального кодексу.
А якщо комусь потр бн ще докази, то нехай вони беруть їх з щоденника, що пол ц я знайшла
у замкненому стол Генр . Зв т про неоф ц йний психолог чний проект, або докладний журнал
спостережень за молодшим сад вником Манхема, який, по сут , став посмертним визнанням. Генр
виявився зачарований, полонений, зачарований своїм «п ддосл дним кроликом». Це видно
неозброєним оком: починаючи в д раннього садизму Мейсона-п дл тка (т сам закатован к шки,
про як мен давним-давно говорив Маккенз ) зак нчуючи останн ми годинами їхнього
спотвореного партнерства.
Хоча щоденник мен самому читати не доводилося (та й не було жодного бажання,
якщо чесно), я поговорив з одним з пол цейських психопатолог в, кому довелося з записами
попрацювати. В н нав ть не приховував свого захоплення. Ну ще б пак: ун кальний шанс зазирнути не
в одну, а в дразу в дв хвор душ !.. Плотоядно облизуючись, психопатолог розпов в мен , що саме
на такому матер ал створюють соб профес йну репутац ю.
Думаю, Генр , який марно рвався в психологи, зум в би г дно оц нити
рон ю.
Що ж до моїх особистих почутт в на адресу колишнього партнера, то в них я дос не можу
роз братися до ладу. Гн в? Зрозум ло. Але й сум також. Причому не з приводу його смерт , а скор ше у
зв'язку з марною розтратою всього життя життя тих людей, що згинули з його милост . Мен
зараз складно примирити у св домост два ц образи: людину, яку я вважав в рним другом, те
жорстоке створення, яким в н виявився
ближче до к нця. Як тепер я можу зрозум ти, хто з них був справжн м Генр ?
З фактами не посперечаєшся — м й друг справд намагався мене вбити. І все-таки
часом я запитую себе: а що, якщо стина набагато складн ша? Розтин показав, що в н помер не
в д отриманих травм, нехай нав ть вони справд виглядали смертельними. Н , його вбило
передозування д аморф ну. Шприц, знайдений у кишен , був порожн й, а голка глибоко
п шла в т ло. Дика випадков сть, що сталася т єї мит , коли його переїхав
«лендровер»? А може в н сам зробив укол?
І до реч , чим можна пояснити, що в н так не скористався шприцом, щоб
утихомирити мене? Або чому не вколов смертельну дозу в д початку? Адже такий спос б
набагато прост ше видати за самогубство, не кажучи вже про його ефективн сть.
Так, ще одне: п д час розсл дування я д знався щось таке, що змусило мене
засумн ватися у р шучост Генр п ти на пряме вбивство. Коли пол ц я оглядала
«лендровер», з'ясувалося, що другий к нець шланга взагал не був приєднаний до
вихлопної труби. Шланг Мейтланд просто просунув у в кно все.
Звичайно, в н м г з скочити, коли машина рушила з м сця. Або, скаж мо, м г
зачепитися за т ло збитого Генр .
І все-таки ця думка глине мене як ран ше: п дключав в н шланг чи н ?
Важко припустити, що Генр все спланував наперед. Дуже хочеться в рити, що
в н м г передумати. Якби в н справд хот в мене прик нчити, то шанс в для цього
було вдосталь. У голов пост йно крутиться одна картинка: на Генр наїжджає
«лендровер», а в н не сходить з м сця. Так, можливо, через ф зичну перевтому його ноги
в дмовилися коритися. Або в н просто не встиг. А може, побачивши позашляховик, що
насувається, Генр прийняв остаточне р шення? Адже, за його власним визнанням, у нього
бракувало см ливост позбавити себе життя. Що, якщо в н просто вибрав найлегший шлях
дозволив мен доробити нше?
Хм-м. А може, я надто хитро все закрутив? Приписую йому благородство, яким в н
зовс м не мав? На в дм ну в д Генр , я не претендую на здатн сть читати в душах людей.
Так, людська психолог я — р ч набагато каламутн ша, н ж моя профес йна
галузь. Хоч як пристрасно бажав я, щоб у Генр справд тл ла спокутна скорка, перев рити
це немає жодної можливост .
Як багато ншого.
П сля виписки з л карн мене в дв дала маса людей. Дехто заходив за обов'язком
служби, дехто з ц кавост ; деякими рухало щире сп впереживання. Одним з перших з'явився
Бен Андерс, помахуючи пляшкою чудового витриманого солодового в ск .
— Н , я розум ю, звичайно, що виноград — традиц йна р ч. Але особисто мен
здається, що зерно тебе поставить на ноги набагато краще, — зауважив в н, зриваючи пробку.
Бен налив нам по склянц , , п днявши свою випивку у в дпов дь на його
мовчазний тост, я мало не поставив одне ц каве запитання. Та ж нка, через яку на нього
в'їлася пол ц я багато рок в тому... чи не була вона випадково дружиною л каря? Вт м,
я вчасно передумав. Не моя ця справа. Та й знати по-справжньому не хочеться.
Б льш неспод ваним виявився в зит преподобного Скарсдейла. Враження в д нього,
з знатися, залишилося якесь подв йне, вимучене. Стар розб жност н куди не зникли,
говорити нам загалом не було про що. З ншого боку, мене все одно торкнулася спроба
пастора до примирення. Збираючись на вих д, в н п дв вся глянув мен в оч
похмуро-похмуро. «Ага, зараз щось скаже, – вир шив я. — Щось сентиментальне.
Щоб закрити пр рву м ж нами». На жаль, Скарсдейл зрештою просто кивнув, побажав
одужання п шов геть.
Єдиним, хто в дв дував мене регулярно, була Джен с. Втративши колишнього
об'єкта для п клування турботи, вона сльозливо переключила всю свою увагу на мене. Якщо
якби я з'їв т страви, що вона мен тягала день у день, то за лише перш п вм сяця додав би
к лограма чотири. На щастя, апетит не приходив. Я висловлював Джен с свою подяку, в дщипуючи
по шматочку в д повноц нних зразк в англ йської кухн , а коли вона йшла - викидав все на см ття.
Якось, з бравшись з духом, я запитав у неї про любовн нтрижки Д ани Мейтланд.
Джен с ран ше не робила таємниц з свого несхвального ставлення до пок йної дружини
Генр , тепер п сля його смерт н чого не зм нилося. Нев рн сть Д ани завжди була секретом
Пол шинеля, проте моє припущення, що її чолов ка тримали за загальне посм ховисько,
викликало обурення.
— Так, ус знали, але заплющували оч , — колко пом тила Джен с. - І не заради неї, а заради
Генр . Ми його надто поважали.
Безглузда траг комед я, слово чест …
До роботи в амбулатор ї я не повернувся. Нав ть п сля в дходу пол ц ї з «Банк-
хауса» я не м г залишатися в ньому: надто боляче. Довелося домовитися щодо тимчасової зам ни
аж до призначення пост йного д льничного л каря або доти, доки народ не прикр питься до
нших кл н к. Як би там не було, я знав, що мої дн в рол манхемського л каря доб гли к нця.
Колишн пац єнти пом тно до мене охолонули. Для багатьох з них я, як ран ше, виглядав
малознайомим прибульцем, та ще й якийсь час перебував п дп дозрою. В їхн х очах нав ть
зараз! — моя участь у траг чних под ях означала, що вухо з мною краще тримати гостро.
Мав рац ю Генр . Чужий тут.
Чужим залишусь.
Прокинувшись одного ранку, я раптом зрозум в, що настав час. Я виставив будинок на
продаж почав наводити лад у справах. Якось увечер , коли я пакував останн реч , бо вранц
мала прийти вантаж вка, у двер постукали. На м й подив, на пороз стояв Маккенз .
- Можна ув йти?
Я мовчки в дступив у коридор, пров в нспектора на кухню почав шукати гуртки. П д звук
чайника Маккенз , що закипав, запитав, як у мене справи.
- Нормально дякую.
— Без насл дк вв д наркотику?
— Начебто без.
- Спите добре?
- Інод .
Наливши чаю, я простяг йому кухоль. В н почав захоплено дмухати на воду, уникаючи
п дн мати погляд.
— Знаєте… Адже я розум ю, що ви з самого початку не хот ли з нами зв'язуватися. -
Маккенз збентежено знизав плечима. — Загалом мен дуже шкода, що я змусив вас…
-Н чого. Я так ув'язнив у ц й справ , просто до мене не доходило.
— Може… але як усе обернулося… Ну, розум єте…
- Ви не винн .
Маккенз невиразно кивнув, н би шкодуючи, що не зум в зробити б льшого. Вт м, не
в н сам це в дчував.
— І чим тепер збираєтеся зайнятися? — спитав нспектор.
Я знизав плечима.
— Шукаю щось у Лондон . А там буде видно.
— Чи не хочете попрацювати судмедекспертом?
Я мало не засм явся. Ледве було.
- Сумн ваюся.
Інспектор почухав шию.
— Що ж, вас можна зрозум ти. — В н глянув мен ув ч . — Звичайно, вам навряд чи це
приємно почути в д мене, але все-таки… Може, не варто посп шати? Є й нш люди, кому стала б у
нагод ваша допомога.
Я повернувся до в кна.
— Нехай шукають когось ншого.
— І все ж подумайте, гаразд? — сказав Маккенз ,п дводячись з ст льця.
Ми потиснули один одному руки. В н уже повертався до виходу, коли я кивнув на нього.
родимку.
— На вашому м сц я здався б л карев .
Наступного ранку я назавжди залишив Манхем.
Хоча й не одразу. Мене чекало ще одне прощання, зовс м ншої якост .
Ун ч перед в д'їздом мен знову наснився сон, я зрозум в, що в н останн й. Все залишалося
мирним та знайомим, як завжди. За винятком одн єї важливої обставини.
Кара та Ал са покинули будинок.
Я блукав пустельними к мнатами, розум ючи, що мен їх уже не побачити. Розум ючи, що
все правильно, що так має бути. Л нда Йейтс говорила, що сни так просто не приходять, для них
є причина, хоча навряд слово «сон» п дходить до моїх переживань. І тепер, хоч би якою була моя особиста
причина, її б льше немає.
Прокинувся я з мокрими щоками. Але х ба за це мене хтось засудить?
Хто засудить?
Писк моб льного телефону повернув мене до реальност . Видихнувши ц лу хмару пари, я пол з
у кишеню. «А, ось хто мен дзвонить!» — усм хнувся я.
- В тання! - Сказав я в трубку. - Ти в порядку?
- Все в дм нно. Я не завадила?
В д голосу Дженн у грудях розпливлося знайоме тепло.
— Ну, що ти, звичайно, н !
- Мен сказали, що ти вже на м сц . Як добрався?
- Нормально. Нав ть з гр тися встиг. Лише з машини вилазити не хот лося.
Дженн засм ялася.
— Ти довго збираєшся там пробути? — спитала вона.
- Поки не знаю. Але й зайвої секунди також не затримаюся.
- Це добре. А то в квартир вже зараз якось пусто.
Я розплився усм шкою в д вуха до вуха. Треба ж, а дос не в риться, що нам випав ще один
шанс. Вт м, я за нього вдячний безм рно.
Дженн майже померла. Точн ше, померла вона по-справжньому, але т слова, що мене так
перелякали, ставилися до Генр , а не до неї. Вт м, ще к лька хвилин — все було б ск нчено для
Дженн . Чистої води випадков сть, що в метушн невдалої облави на млин н хто не згадав про
бригаду «швидкої допомоги» не в д слав її до м ста. Коли я зателефонував в д Генр , медики т льки-
но виїхали в дорогу назад, їх тут же направили до нас. Якби не ця щаслива обставина, та скорка життя, що
я вдихав у леген Дженн , згасла б ще до появи л кар в. Пот м з'ясувалося, що її серце все-таки
зупинилося, в дразу п сля прибуття до л карн , а пот м ще раз, через годину. Т льки п сля кожної
зупинки його знову запускали. Через три дн до неї повернулася св дом сть, а через тиждень Дженн
перевели з в дд лення нтенсивної терап ї.
Л кар попереджали, та я й сам знав, що є небезпека незворотного пошкодження головного мозку,

нших орган в, ймов рн сть дов чної сл поти… На щастя, ц страхи не виправдалися. Поки її орган зм
в дновлювався, мене хвилювали нш , глибш .
та менш т лесн , травми Дженн . Вт м, помалу я починав розум ти, що турбуватися не треба.
Вона переїхала в Манхем з переляку. А зараз переляк був переможений. Дженн в ч-на-в чз ткнулася
з кошмаром пережила його. Прямо як я, хоч в дещо нш й форм .
Словом, нас обох повернули до життя.

У кришталев й тиш голосно заляскали крила. Це ворона випурхнула з г лок.
Можна подумати, вона спец ально чекала, поки я заберу моб льник. Я пров в її задумливим
поглядом. Ось тварюка яка... І все їй байдуже: знай соб гасає над крижаним болотом. Хоча н ,
секундочку… Точно так є: з бляклого, мерзлого торфовища вже пробиваються зелен стр лки
шотландського вересу. Весни майбутньої пров сник…
За спиною хруснула за ндев ла трава. Я обернувся побачив ж нку в пол цейськ й

форм . Зовс м ще молоденька. Темний охайний плащ, все за статутом. І над ком ром – б ла маска
обличчя.
- Доктор Хантер? Вибачте за затримку. Нам сюди.
Сл дом за нею я п шов до групи пол цейських, як чекали мене; ми представилися
одне одному, обм нялися рукостисканнями. Пот м вони розступилися, даючи мен пройти до того, що
викликало нашу зустр ч.
Т ло лежало у др бному яру. Знову нахлинуло знайоме в дчуття в дчуження. Сам собою оч
почали ф ксувати позу, текстуру шк рних покрив в, що тремтять на в тр
волосся…
Яп д йшов ближче зайнявся роботою.
Прим тки
Пам'ятай про смерть (лат.). — Тут дал прямуючи. пров.

2
Персонаж з єврейського фольклору — глиняне чудовисько, що у всьому п дкоряється

свого господаря.

Khimiia Smierti - Saimon Biekiett

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Khimiia Smierti - Saimon Biekiett

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Machine Translated by Google

Людський труп починає розкладатися за чотири хвилини п сля смерт . Т ло,

На процес ю личинок Н л з Семом натрапили б ля узл сся Фарнемського л су, б ля

Думаю, їм було нудно. Одурманен спекою, мляв та апатичн , брати огризалися

Ще трохи — вздовж дороги вишикувалися замкнен магазини, що затуляли як сь

двер злегка перекосило через фундамент, що прос в за в с м стол ть.

На мене дивилася повна ж нка середнього в ку з бездоганно покладеними

Я не в дпов в. Правду кажучи, мен це нав ть не спало на думку.

пол н. Перський килим, старий, хоч дос красивий.

Я й дос стояв перед кам ном, коли ж нка повернулася.

сторони, тод я взагал б не став шукати такої роботи.

В н потягся до люльки з тютюном, що лежала на стол .

— Значить, так бути.

Немає потреби нагадувати про це зайвий раз.

— Це Салл Палмер, — раптом сказала Л нда.

зм шаним почуттям благогов йного трепету та п дозр лост .

На його обличч було видно, що вибору я не маю. Я звел в їм йти за мною, ми

— Значить, таки не олень? - Запитав я.

З одного краю ферми росли дерева, ншими виходила на болото. «Лендровер»

Щоправда, не б льше. Як т льки я в дчув, що Салл може захот тися б льшого, я

Я повернувся спиною до дверей до того напрямку, в якому почали йти мої

Однак на п вдороз до машини я раптом зупинився. Щось тут не так, а що не

з ншого боку, вона, як я, приїхала з м ста, а стар звички в дмирають насилу.

Інспектор пол ц ї виявився кремезним щ льним, як боксер, чолов ком на

Я чекав б ля своєї машини, поки Маккенз та його напарник-сержант, одягнений у

Направивши сержанта оглядати к мнати, нспектор п д йшов до мене.

— Що вас змушує думати, що ж ночий труп?

— Ви сам не в рите в це.

— Зрозум ло, — в дпов в я, намагаючись приховати роздратування в д того, що

— Так, мало не забув, — сказав я. Інспектор кинув на мене невдоволений погляд. -

Цього вечора, н би на глузування, селище в сл пучих променях сонця виглядало мало не

Генр не вдалося повн стю в дновити свою працездатн сть. Як його

- Ід оти. Напяли на людину б лий халат, як в н одразу уявить себе Богом,

— Це у Фарнемському л с ,—в дпов в я.

— Боже милосердний, що д ється на цьому св т …

Саме так почуття я в дчував зараз.

Назустр ч моєму автомоб лю тяглася нечисленна низка людей, що йдуть

Вт м, того вечора мене не затримали н ц двоє, н хтось ще. Я

Задихаючись, залитий пот м, я прокинувся, як в д поштовху. Безглуздо озирнувся довкола, не

Знову цей сон.

Я боявся своїх сн в. Не просто через те, що кошмари лякають. Н навпаки.

Н хто з них уголос про це не говорив. Хоча й мав п дстави. Л н знала, як

Вона швидко пригасила скру сповненої над ї. Ще зарано. Нав ть

«А ти чого хот ла? Л совика побачити?» Вт м, Л н все ще не йшла з галявини. Н

П зн ше Маркус згадає, що коли його дружина повернулася додому, по рад о

Аж до в дходу Джен с я вдавав, що вивчаю стор ю хвороби. Ясно, що Маккенз не

— О, багато книжок з психолог ї. Ц кавитесь, значить?

— Селище невелике, але д лянка велика.

Макенз опустив роздрук.

— Нав що все це?

Голоси Маккенз не п двищував, хоча обличчя почервон ло ще б льше.

Проти своєї вол я вступив у розмову:

— Я вже сказав, що не можу допомогти.

Я не в дав в дпов д , це незнання давило нестерпним тягарем. Колеги та друз були

Точн ше, виходило. До сьогодн шнього дня.

Макенз . Я н чого н кому не об цяв», — виправдався перед собою перевернув

Ш сть кадр в, зроблених п д р зними ракурсами та з р зних бок в. Я швидко

На останн х трьох зн мках т ло перевернуто. Т сам др бн пор зи на тулуб

- У вас все в порядку? Ви, здається, дещо… стурбован .

- Так н все нормально.

Я погодився. Все-таки добре, що можна зайнятися чимось конструктивним, оч куючи

В дчуваючи знайому порожнечу п д серцем, я зайшов усередину. Бетт , секретарка, подарувала

Було видно, що це правда.