МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. М.І. ПИРОГОВА

Затверджено
на методичній нараді № 19
кафедри хірургії №1 з курсом урології
Завідувач кафедри
Професор В.О. Шапринський

“30” серпня 2021р.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ
ПРИ ПІДГОТОВЦІ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

Навчальна дисципліна Урологія

Заняття № 14
Тема заняття Вади розвитку сечового міхура, сечівника та
чоловічих статевих органів (крипторхізм,
ектопія, аплазія яєчка, гідроцеле, фунцкулоцеле,
фімоз, парафімоз).
Курс ІV
Факультет Медичний №1
1. Актуальність теми: Актуальність вивчення студентами даного розділу урології
визначається тим, що 10-14% дітей народжуються з різними аномаліями сечостатевих
органів. Серед хворих урологічного прфілю такі пацієнти становлять близько 12%, а в
дитячому віці до 37%. Враховуючи, що вади розвитку сечостатевої системи є
найважливішими чинниками багатьох урологічних захворювань, актуальність вивчення
даної теми для лікарів різного профілю не викликає сумніву.
2. Тривалість заняття: 2 (год.)

3. Навчальна мета (конкретні цілі):

Студент повинен знати:
1. Аномалії розвитку сечового міхура.
⮚ - аномалії розвитку сечової протоки (міхурово-пупкова нориця, пупкова нориця, кіста
урахусу);
⮚ - агенезія сечового міхура;
⮚ - подвоєння сечового міхура (повне, поперечне, повздовжнє);
⮚ - уроджена гіпертрофія детрузора;
⮚ - дивертикули сечового міхура;
⮚ - екстрофія сечового міхура;
⮚ - аномалії міхурово-сечівникового сегмента (гіпертрофія міжсечовідної складки,
мегатрикутник, надмірність слизової оболонки сеч. трикутника);
⮚ - контрактура шийки сечового міхура.
2. Аномалії розвитку сечівника.
3. - клапани сечівника;
4. - гіпертрофія сім'яного горбика;
5. - звуження зовнішнього отвору сечівника;
6. - облітерація сечівника;
7. - подвоєння сечівника;
8. - дивертикули сечівника;
9. - гіпоспадія, епіспадія;
10. - кіста сечівника;
11. - випадіння слизової оболонки сечівника.
3. Аномалії статевих органів.
- аномалії статевого члена (відсутність, прихований, ектопія, подвоєння, перетинчастий,
фімоз, коротка уздечка);
- аномалії яєчок (анорхізм, монорхізм, поліорхізм, синорхізм, гіпоплазія);
- крипторхізм;
- водянки (гідроцеле, фунікулоцеле); кісти;
- варикозне розширення вен сім’яного канатика;
- аномалії передміхурової залози (аплазія, гіпоплазія, атрофія, ектопія).

Студент повинен вміти:

а) отримати вичерпну інформацію про захворювання від хворого або оточуючих його
родичів чи на основі аналізу медичної документації, що мається в розпорядженні;
б) провести пальпацію органів сечостатевої системи у всіх положеннях в повному
обсязі;
в) оцінити данні об'єктивного та різних лабораторних рентгенологічних методів
дослідження;
г) вірно призначити, виконати забір матеріалу для лабораторних досліджень, оцінити
дані різних лабораторних, інструментальних, функціональних, методів та тестів;
д)встановити попередній діагноз основного та супровідного захворювання, їх
ускладнень.
 е) призначити необхідну консервативну терапію;
ж) визначити покази до оперативного втручання.

Студент повинен опанувати практичні навички:

● визначити необхідність та послідовність спеціальних методів дослідження
/лабораторних, інструментальних, рентгенологічних, радіоізотопних,
функціональних та ін./, виконати їх та дати правильну їх оцінку;
● оцінювати результати біохімічних досліджень крові, функціональних ниркових
тестів;
● провести диференційну діагностику основних урологічних захворювань в різних
вікових групах, обгрунтувати клінічний діагноз;
● обгрунтувати схему, план та тактику ведення хворих, показання та протипоказання
до операції.

5.1. Зміст теми:

Аномілії сечостатевої системи зустрічаються у 10-14% новонароджених. Деякі з них
можуть не проявлятись на протязі усього життя, інші призводять до інвалідізації з
раннього віку. Ми розглянемо деякі аномалії сечостатевої системи. Враховуючи їх велику
кількість, ми зупинимось тільки на таких, що зустрічаються найчастіше та мають
найбільше практичне значення.

Дивертикул сечового міхура – це сліпе мішкоподібне випинання стінки сечового міхура.

Анатомічно дивертикул має шийку, тіло та дно. Етіологія і патогенез. Істинні дивертикули
відносяться до аномалій розвитку сечової системи, але чинники цього захворювання і досі
не встановлені. Стінка істинного дивертикулу складається з усіх шарів сечового міхура, а
хибний дивертикул – тільки зі слизової та підслизової оболонок, які випинаються через
дефект міхурових м'язів, тому у хибного дивертикулу відсутнє сфінктероподібне
утворення, що має місце у первинного дивертикулу. Істинні дивертикули зазвичай є
поодинокими, рідко трапляються два-три дивертикули; хибні, як правило, – множинні.
Істинні дивертикули зустрічаються в різних ділянках сечового міхура, але частіше на
задній та задньобічній стінці. Нерідко вони розташовані біля вічка сечоводу, а інколи
вічка сечоводів знаходяться безпосередньо в дивертикулі. Істинні дивертикули на відміну
від хибних з'єднуються з сечовим міхуром довгою шийкою, що пояснюється наявністю
сфінктероподібного утворення з м'язового шару сечового міхура. Розміри
дивертикулів залежать від ступеня порушення уродинаміки в нижньому сечовому тракті
та морфологічних змін в його стінці. Хибні дивертикули, як правило, розвиваються в
результаті тривалого підвищення інтралюмінального тиску в сечовому міхурі внаслідок
утрудненого сечовипускання (інфравезикальна обструкція), наприклад, при доброякісній
гіперплазії передміхурової залози, звуженнях сечівника та з інших причин, які порушують
уродинаміку нижніх сечових шляхів. Класифікація: а) первинний, або істинний
(вроджений), що розвивається внаслідок аномалії розвитку сечової системи; б) вторинний
(набутий), який є ускладненням інфравезикальної обструкції:• неускладнений; •
ускладнений. Клінічна картина. Клінічний перебіг дивертикулу сечового міхура залежить
від тривалості захворювання, етіологічних чинників, локалізації та наявності ускладнень:
інфекції, конкрементів, пухлин. Клінічна картина при цьому захворюванні різноманітна і
в більшості випадків асимптоматична. Це, у свою чергу, зумовлює пізню його
діагностику. Дивертикули можуть тривалий час залишатися невиявленими. Больові
прояви виникають, як правило, у хворих з ускладненнями основного захворювання.
Локалізація їх залежить від розташування дивертикулу в сечовому міхурі. У деяких
випадках дивертикули, що розташовані безпосередньо біля вічка сечоводу, здатні
порушувати уродинаміку верхніх сечових шляхів за рахунок уростазу або рефлюксу. В
ділянці нирки вони бувають тупими, постійними, розпираючими. При великих розмірах
первинних дивертикулів відзначається порушення сечовипускання: струмінь сечі стає
слабким, частина сечі замість того, щоб виводитись назовні, потрапляє у дивертикул, а
після завершення сечовипускання вміст розтягненого дивертикулу повертається у сечовий
міхур, виникає новий позив і повторне спорожнення сечового міхура (багатоетапне
сечовипускання). В умовах застою сечі в дивертикулі нерідко утворюються конкременти,
а інколи і пухлини, що може зумовлювати гематурію та запальний процес слизової.
Приєднання інфекції інколи зумовлює піурію та лихоманку. Транзиторна або постійна
піурія є ознакою інфікованого дивертикулу сечового міхура. Наявність інфекції в сечових
шляхах значно змінює клінічну картину захворювання та вибір лікувальної тактики.
Діагностика. Діагностичні заходи у хворих з дивертикулом сечового міхура повинні
передбачати вивчення анатомо-функціонального стану нижніх та верхніх сечових шляхів,
наявність ускладнень захворювання. Ультразвукове дослідження інформативне у
випадках, коли розміри дивертикулу перевищують 0,5 см. З його допомогою визначають:
наявність дивертикулу, локалізацію, розміри, товщину стінки сечового міхура й
дивертикулу та його вміст. Вивчення анатомії верхніх сечових шляхів передбачає
виявлення ускладнень, які найчастіше пов'язані з уростазом або міхурово-сечовідним
рефлюксом. Враховуючи те, що дивертикули сечового міхура найчастіше розташовані на
боковій та задній стінці міхура, ультразвукове сканування бажано виконувати з
використанням ректального датчика. Рентгенологічні методи дослідження передбачають
встановити анатомо-функціональні зміни в сечовому тракті, наявність
рентгеноконтрастних конкрементів та залишку сечі після сечовипускання. Оглядова
урографія передбачає визначити тіні конкрементів та зміни у м'язово- кістковому апараті.
Екскреторна (інфузійна) урографія дає можливість отримання об'єктивної інформації про
стан секреторно-видільної функції нирки, уродинаміку та анатомічні особливості верхніх
сечових шляхів. Цистоскопія використовується у всіх жінок з підозрою на дивертикул
сечового міхура. У чоловіків даний метод обстеження використовується за особливими
показаннями. Це пов'язано з інвазивністю дослідження та ймовірністю інфікування
нижніх сечових шляхів. Хворим чоловікам з інфравезикальною обструкцією цистоскопія
протипоказана. При цистоскопічному обстеженні сечового міхура можна побачити вхід у
дивертикул у вигляді темного отвору, навколо якого є складчаста слизова оболонка. Ця
складчастість, а також періодичне замикання шийки відрізняють істинний дивертикул від
хибного. При первинному дивертикулі можливо спостерігати скорочення його
"сфінктера". Цистоскопія при використанні сучасних ендоскопів дозволяє провести
ревізію слизової оболонки дивертикулу, а при необхідності й біопсію патологічної
ділянки. Чітке уявлення про форму і розмір дивертикулу можна одержати лише за
допомогою комплексного вивчення нижніх сечових шляхів. Уродинамічне обстеження
хворих на дивертикул сечового міхура дозволяє встановити уродинамічні порушення
нижнього сечового тракту. Найпростішим методом вивчення швидкості потоку сечі є
урофлоуметрія. Цистометрія дозволяє вивчити скорочувальну функцію детрузора
сечового міхура, його інтралюмінальний тиск залежно від об'єму сечі. Основними
лабораторними тестами є загальний аналіз сечі, аналіз сечі на приховану лейкоцитурію,
визначення мікрофлори сечі та її чутливість до антибіотиків, визначення креатиніну в
сироватці крові. Комплексний підхід до діагностики дивертикулу сечового міхура дає
можливість встановлення точного діагнозу, ускладнень захворювання та визначити
лікувальну тактику відповідно з функціональними та анатомо - морфологічними змінами
сечових шляхів. Лікування. Лікувальна тактика у хворих з дивертикулом сечового міхура
буває очікувальна (динамічне спостереження або консервативна терапія) та хірургічна.
Консервативне лікування дозволяє, не видаляючи дивертикулу та його етіологічних
чинників, зменшити ризик або уникнути імовірних ускладнень основного захворювання
та покращити якість життя хворого. Своєчасне хірургічне лікування повинне передбачати
видалення етіологічних чинників основного захворювання, дивертикулу і покращити
уродинаміку. Вибір лікувальної тактики залежить від функціонального стану сечових
шляхів, нирок, ступеня порушення уродинаміки, наявності супутніх захворювань .
Показання до хірургічного втручання: • наявність неускладненого дивертикулу сечового
міхура. • наявність ускладненого дивертикулу сечового міхура (уростаз у верхніх сечових
шляхах, хронічна затримка сечовипускання та інше). Лікування хворих на первинний
дивертикул без ускладнень з боку сечової системи – консервативне. Воно полягає у
прискіпливому динамічному спостереженні з використанням заходів, спрямованих на
боротьбу з сечовою інфекцією й попередження виникнення ускладнень. Хворі підлягають
диспансерному нагляду, який передбачає проведення контрольних обстежень 1 раз на рік.
Прогресування хвороби, уродинамічних порушень у сечових шляхах, зменшення
секреторно-видільної функції нирки в динаміці, зниження якості життя хворого – повинне
передбачати оперативне лікування. Вибір методу хірургічної корекції дивертикулу
сечового міхура залежить від рівня та глибини ураження сечових шляхів,
функціонального стану паренхіми нирок та наявності супутніх захворювань. Лікування
хворих на первинний, ускладнений дивертикул сечового міхура – оперативне. Воно
полягає у видаленні дивертикулу, відновленні уродинаміки та усуненні ускладнень. У
випадках, коли первинний дивертикул сечового міхура зумовив уретерогідронефроз
термінального ступеня – показане видалення нирки (нефректомія). Після оперативного
лікування пропонується динамічне спостереження, що спрямоване на визначення ступеня
відновлення уродинаміки, боротьбу з інфекцією сечового тракту й попередження її
виникнення. Хворі підлягають щорічному обстеженню протягом 3-х років.

Міхурово-сечовідний рефлекс : Вроджене або набуте захворювання, що

характеризується зворотним рухом сечі із сечового міхура в сечовід і в порожнинну
систему нирки. Ця патологія зустрічається частіше в дитячому віці. Міхурово-сечовідний
рефлюкс розвивається в тих випадках, коли довжина інтрамурального відділу сечоводу
занадто коротка. Звичайно при цьому сечовід розташований більш латерально. Етіологія і
патогенез. За даними різних авторів, міхурово-сечовідний рефлюкс у 30- 60% є причиною
виникнення пієлонефриту. Відбувається це завдяки порушенню відтоку сечі з верхніх
сечових шляхів, що створює сприятливі умови для виникнення й прогресування мікробно-
запального процесу. Результатом такого запалення, а також постійного підвищеного
внутрішньомискового тиску, стає зморщування паренхіми нирки, хронічна ниркова
недостатність, артеріальна гіпертензія. Більша кількість захворювань нирок пов'язана з
порушенням уродинаміки в сечовому тракті. Верхні сечові шляхи забезпечують
евакуаторну функцію сечі з нирки в сечовий міхур. У свою чергу, нижні сечові шляхи
накопичують, утримують та виводять її назовні. Тісний зв'язок верхніх та нижніх сечових
шляхів у багатьох випадках підтверджується наявністю патології у міхурово-
сечівниковому сегменті при порушенні уродинаміки в сечоводі. Вторинна природа
міхурово-сечовідного рефлюксу пов'язується з наявністю патології нижнього сечового
тракту та набутими змінами у вічку сечоводу (травматичного, запального, променевого
характеру та інші). Нейрофізіологічні дослідження доказали, що причиною міхурово-
сечовідного рефлюксу можуть бути нейрогенні зміни сечового міхура. Як правило,
міхурово-сечовідний рефлюкс зустрічається у дитячому та юнацькому віці. Найчастішою
його причиною є недостатній розвиток замикаючого апарату вічка сечоводу. Первинний
міхурово-сечовідний рефлюкс може бути результатом конфлікту між сечоводом і каналом
вольфової протоки. Міхурово-сечовідний рефлюкс також може розвитися внаслідок
високого тиску при сечовипусканні, що з'являється при наявності клапанів задньої уретри,
у деяких випадках при нейрогенному сечовому міхурі й детрузорно-сфінктерній
диссинергії. Крім того, міхурово-сечовідний рефлюкс може розвитися при подвоєнні
сечових шляхів, при якому нирка дренується двома сечоводами. У дітей з ектопічним
уретероцеле може спостерігатися неправильний розвиток інтрамурального відділу
сечоводу, що призводить до міхуровосечовідного рефлюксу. У дітей з ектопією сечоводу,
при якій устя розташоване в шийці сечового міхура, може спостерігатися міхурово-
сечовідний рефлюкс у верхню частину сечоводу. Міхурово-сечовідний рефлюкс також
може з'явитися після хірургічного втручання на сечовому міхурі. Наприклад, якщо в ході
операції розсікається сечоміхуровий трикутник, це може сприяти ретракції вічка, що
призводить до розвитку міхурово-сечовідного рефлюксу. Патоморфологічними
дослідженнями доведено, що причиною міхурово-сечовідного рефлюксу є вада розвитку
міхурово-сечовідного сегмента. У нормі він являє собою своєрідний клапан, у якому
передня, майже позбавлена м'язових волокон стінка інтрамурального відділу при
підвищенні внутрішньоміхурового тиску доторкається до задньої м'язової стінки, що в
момент сечовипускання перешкоджає регургітації сечі в сечовід. Замикаючий апарат вічка
формується циркулярними м'язовими волокнами, розташованими у дистальному відділі
нижнього відділу сечоводу, і поздовжніми м'язами, що переходять на стінку сечового
міхура, але не досягають трикутника. Еластичність і м'язовий тонус допомагають
незміненому сечоводу адаптуватися до мінливого обсягу сечового міхура і тиску в ньому.
Класифікація міхурово-сечовідного рефлюксу за рентген-ознаками: За ступенем
вираженості закидання рентгеноконтрастної речовини найпоширенішою класифікацією
міхурово-сечовідного рефлюксу на сьогодні є класифікація Хейкеля – Парккулайнена
(1966). За даною класифікацією існує 5 ступенів міхурово-сечовідного рефлюксу: I.
Закидання рентгеноконтрастної речовини в дистальний відділ сечоводу (тазовий цистоїд)
без зміни його діаметра. II. Заповнення рентгеноконтрастною речовиною сечоводу й
чашково-мискової системи. Сечовід і чашково-мискова система не розширені. III. Помірне
розширення сечоводу з пієлоектазією і збільшенням чашок нирки. IV. Виражене
розширення й коліноподібні вигини сечоводу, деформація порожнинної системи нирки.
Відзначається вторинне зморщення паренхіми нирок. V. Гїдроуретер і різке потоншення
паренхіми нирки.
Клінічна картина. Залежить від ступеня порушення уродинаміки, тривалості
захворювання, одно- чи двобічного ураження нирок та наявності ускладнень: інфекції,
конкрементоутворення тощо. Клінічна картина різноманітна і в більшості випадків у
компенсованій стадії асимптоматична. Це, у свою чергу, зумовлює пізню його
діагностику. Клінічні прояви міхурово-сечовідного рефлюксу найчастіше зумовлені
приєднанням інфекції сечових шляхів і рефлюкс-уропатією. Першими клінічними
проявами міхуровосечовідного рефлюксу є рецидивування хронічного пієлонефриту, а
також енурез. При міхурово-сечовідному рефлюксі часто відзначаються болі внизу живота
або в попереку, що супроводжуються підвищенням температури тіла, які з'являються під
час загострень хронічного пієлонефриту. Дані клінічні прояви характерні для пасивного й
пасивно-активного міхурово-сечовідного рефлюксу. Характерними й першочерговими
ознаками активного міхурово-сечовідного рефлюксу є лейкоцитурія й протеїнурія в
загальних аналізах сечі. Причому дуже часто перші ознаки захворювання виникають після
перенесених грипу, кору, пневмонії й не супроводжуються підвищенням температури тіла
й болями в животі. Набагато рідше клінічною картиною міхурово-сечовідного рефлюксу
було тільки нічне нетримання сечі або денне з лейкоцитурією без підвищення
температури тіла. Відзначаються такі клінічні прояви міхурово-сечовідного рефлюксу, як
підвищення артеріального тиску, відставання у фізичному розвитку. Дані клінічні ознаки
характерні для важкої рефлюкс-уропатії, що є причиною приблизно 1/3 випадків
хронічного пієлонефриту. Дані клінічні прояви говорять про глибокі патологічні зміни у
паренхімі нирок. Характер больових проявів буває різноманітним. У ділянці нирки вони
бувають тупими, постійними, розпираючими, які проявляються у вигляді ниркової кольки.
Між вираженістю больових відчуттів та ступенем анатомічних змін прямої залежності не
існує. На висоті болю може мати місце нудота, блювота, підвищення температури тіла, що
вказує на ускладнення перебігу хвороби. У випадках наявності рефлюксу високого тиску
при сечовипусканні хворі нерідко відзначають колькоподібні больові прояви у попереку,
що пов'язані з підвищенням інтралюмінального тиску у верхніх сечових шляхах.
Приєднання інфекції у верхніх сечових шляхах частіше зустрічається у хворих з рефлюкс-
гідроуретером. Це викликає підвищення температури тіла, інколи з лихоманкою.
Транзиторна або постійна піурія є ознакою інфікованого гідроуретеру. Підвищення
інтралюмінального тиску у верхніх сечових шляхах викликає мисково-ниркові рефлюкси,
проникнення інфекції в інтерстиційну тканину нирки. Наявність інфекції в нирці накладає
специфічні зміни на клінічну картину, перебіг патологічного процесу та вибір лікувальної
тактики. Клінічні прояви при ураженні нижніх сечових шляхів характеризуються і
наявністю дизуричних скарг. Міхурово-сечовідний рефлюкс безпосередньо або в
поєднанні з інфекцією сечових шляхів може привести до ушкодження нирки, що
одержало назву "рефлюкс-уропатія".

Діагностика. Діагностичні заходи у хворих уропатією, зумовленою міхурово-сечовідним

рефлюксом, повинні передбачати вивчення уродинаміки верхніх і нижніх сечових шляхів,
секреторно-видільної функції паренхіми нирки, яка повинна оцінюватись комплексно з
метою повнішої уяви про зміни паренхіми з боку ураженої та контрлатеральної нирки.
Найбільш важливими й інформативними методами діагностики міхурово-сечовідного
рефлюксу є рентгенологічні методи дослідження. Вони дозволяють визначити наявність
або відсутність самого рефлюксу, а також відобразити вплив міхурово-сечовідного
рефлюксу на паренхіму нирки. Екскреторна урографія – найцінніший за обсягом
інформації метод діагностики, що дозволяє визначити й оцінити вираженість і характер
ураження нирок при міхурово-сечовідному рефлюксі, як функціонального, так і
морфологічного характеру. Визначення інфравезикальної обструкції і міхурово-
сечовідного рефлюксу проводиться за допомогою висхідної та мікційної
уретроцистограми. Ступінь порушення уродинаміки в нижніх сечових шляхах оцінюється
шляхом проведення урофлоуметрії індексу й визначення кількості залишкової сечі.
Ретроградна пієлографія показана лише в день операції за строгими показаннями у зв'язку
з можливістю інфікування сечових шляхів. Виконують ретроградну пієлографію у
випадках, коли за даними екскреторної урографії неможливо судити про анатомо-
функціональні зміни у верхніх сечових шляхах. Для запобігання виникнення
пієловенозного рефлюксу, дослідження проводиться під контролем електроннооптичного
перетворювача, що дозволяє обрати найзручніший момент для рентгенографії.
Цистографія є основним методом діагностики міхурово-сечовідного рефлюксу. Це
дослідження визначає наявність самого рефлюксу, показує його ступінь. Цистографію
можна проводити шляхом висхідного наповнення сечового міхура контрастною
речовиною за допомогою трансуретральної катетеризації сечового міхура. Мікційна
цистоуретрографія – метод, який дозволяє одержати зображення профілю сечівника.
Рентгенівські знімки робляться під час сечовипускання й безпосередньо після нього.
Проведення ендоскопічного дослідження при міхурово-сечовідному рефлюксі припускає
оцінку стану сечівника й сечового міхура, виявлення захворювання, що може обумовити
вторинний рефлюкс, характеристику аномалій трикутника Льєто. Ультразвукова
діагностика надає можливість спостерігати за міхурово-сечовідним рефлюксом під час
наповнення сечового міхура, але використання цього методу й досі залишається
скринінговим. При оцінці стану сечовідно-міхурового сегмента береться до уваги
локалізація вічка сечоводу, його форма, довжина підслизового тунелю сечоводу, що
використовуються як прогностичні показники для вирішення питання про зникнення
міхурово-сечовідного рефлюксу під впливом консервативної терапії. Аналіз
ендоскопічних методів у комбінації з даними рентгено-радіографічних досліджень є
підставою для відбору хворих, що підлягають консервативному лікуванню, а також для
визначення показань до оперативного втручання. Лікування. Лікування міхурово-
сечовідного рефлюксу являє собою складне завдання. При первинному рефлюксі І й II
ступеня лікування в основному консервативне. Найважливішим є лікування хронічного
пієлонефриту з дотриманням режиму частих примусових сечовипускань через 1,5-2
години з метою попередження зворотного закиду сечі у верхні сечові шляхи. Високі
ступені рефлюксу – III, IV, V – зі склеротичними змінами у паренхімі нирок, деформацією
чашечково-мискового комплексу й розвитком мегауретера – підлягають оперативному
лікуванню. Часті загострення хронічного пієлонефриту схиляють вибір у тактиці
лікування рефлюксу на користь оперативного. Вторинний міхурово-сечовідний рефлюкс
на першому етапі лікування припускає усунення причини, що викликала захворювання.
Усунення інфравезикальної обструкції, лікування нейрогенної дисфункції сечового
міхура, хронічного циститу, проктологічної патології нерідко приводить до зникнення
рефлюксу або зниження його ступеня й активності хронічного пієлонефриту. У хлопчиків
інфравезикальна обструкція представлена клапаном або стенозом задньої уретри,
гіпертрофією сім'яного горбика, у дівчинок – стенозом дистального відділу уретри
(меатостеноз). Лікування інфравезикальної обструкції – ендохірургічне. Під загальним
наркозом проводиться деструкція клапана, або електрорезекція стенозованої ділянки
уретри, або меатотомія. Сечовий міхур на 5-7 днів дренується катетером Фолі, діаметр
якого відповідає віковому діаметру уретри дитини. При виявленні нейрогенної
дисфункції сечового міхура проводять комплексну терапію, що включає медикаментозне
й фізіотерапевтичне лікування залежно від його форми. Гіпорефлекторна форма вимагає
призначення електрофорезу з 0,05 % розчином прозерину на ділянку сечового міхура
протягом 10-14 днів. При гіперрефлекторній формі призначають спазмолітичні препарати
протягом 4 тижнів та електрофорез із 0,1 % розчином атропіну протягом 12 днів.
Лікування хворих із проктологічною патологією полягає в призначенні дієти, багатої на
рослинну клітковину. При виражених хронічних запорах застосовуються щоденні очисні
клізми курсами по 2 тижні кожного місяця й електростимуляція прямої кишки (апарат
"Ампліпульс") з використанням анальних електродів протягом 10-14 днів. Існує два
методи хірургічного лікування: органовидаляючий (нефректомія) та органозберігаючі
операції (пластичні, реконструктивні тощо). Технічні варіанти пересадки сечоводу в
сечовий міхур відрізняються: по-перше, за типом анастомозу ("бік в бік", "кінець в бік",
або "латеро-латеральний"); по-друге, залежно від варіантів створення механізмів
антирефлюксного захисту верхніх сечових шляхів. При склеротичних змінах, що почалися
у нирковій паренхімі, перевага віддається оперативному методу лікування. Мета
хірургічного лікування хворих з міхурово-сечовідним рефлюксом – збереження
функціональної спроможності паренхіми нирки та профілактика хронічної ниркової
недостатності, шляхом відновлення пасажу сечі по сечовому тракту. Етапність
хірургічних втручань повинна враховувати індивідуальні зміни сечоводів, паренхіми
нирки. При наявності патології в міхурово-сечівниковому сегменті відновлення
уродинаміки починають з нижніх сечових шляхів. Нефректомія при двобічному
гідроуретері повинна бути обґрунтована з урахуванням функціонального стану
контрлатеральної нирки і застосовується лише за життєвими показаннями. При двобічній
патології спочатку виконується корегуюча операція на стороні нирки, яка краще
функціонує. Термінальний інфікований гідроуретер, що загрожує бактеріемічним станом
– є абсолютним показанням до нефректомії. Разом з цим, ретельне співставлення
результатів комплексного обстеження, макроскопічний стан нирки під час операції в
деяких випадках дозволяють зберегти нирку, незважаючи на її гранично низькі
функціональні можливості з розрахунком на рідинновидільну функцію, що має значення в
підтриманні гомеостазу організму в умовах вираженої ниркової недостатності. У цей час
оперативними посібниками, що дають високий відсоток позитивних результатів (від 95 до
97 %), є антирефлюксні операції: Грегуара, Леатбеттера – Політано, Коєна й Жіль-
Вернета, Возіанова – Стаховського (інтрауретеральне моделювання сечоводу). Принцип
цих операцій полягає в подовженні підслизового відділу сечоводу. У післяопераційному
періоді велика увага приділяється лікуванню пієлонефриту, що спрямоване на елімінацію
мікробного збудника й підвищення реактивності організму. Антибактеріальне лікування
проводиться з урахуванням чутливості мікрофлори сечі до антибактеріальних препаратів.

Гіпоспадія та епіспадія уретри

Відносно рідкі аномаліі, що полягають у відсутності задньої (епіспадія) чи передньої
(епіспадія) стінки уретри у її дистальній частині. Проявляється це тим, що зовнішній отвір
уретри відкривається не на звичному місці, а на нижній чи верхній частині прутня. В
залежності від того, наскільки тривалий дефект уретри, зовнішній отвір розсташовується
на головці (частіше усього) або на тілі прутня. Значно рідше уретра відкривається на
калитці чи промежині (при гіпоспадії) чи на лобку (при епіспадії).

Фімоз
Являє собою звуження отвору шкірочки прутня, внаслідок чого неможливо оголити
головку прутня. У хлопчиків віком до 3-5 років можливо існування так званого
фізіологічного фімозу, який у більш старшому віці ліквідується самостійно. Якщо ж до
явищ фізіологічного фімозу приєднується запалення шкірочки прутня (баланопостит), то
виникають анатомічні зміни, які роблять неможливим редукцію фімозу.
Клінічні прояви фімозу (крім власне неможливості оголення головки) залежать від
появи можливих ускладнень внаслідок порушення відтоку сечі – запальних змін
шкірочки, хронічної інфекції сечових шляхів, явищ гідронефрозу тощо. Саме ці
ускладнення і визначають головне клінічне значення вродженого фімозу. У більш зрілому
віці вроджений чи надбаний фімоз статистично вірогідно асоціюється із збільшенням
ризику виникнення інфекцій, що передаються статевим шляхом та з раком прутня (за
рахунок застою смегми у препурціальному мішку). Тому вчасна ліквідація фімозу
призводить також до зменшення ризику виникнення перелічених захворювань.
Лікування фімозу тільки оперативне. Головними методом лікування є циркумцизіо –
тобто кругове висічення шкірочки. Як відомо, ця операція виконується також не тільки по
медичним, а і по релігійним приводам – вона є обов′язковою для мусульман та іудеїв.
Проводиться вона, як правило, священослужителями у певний час, без знеболення та
антисептики. Використовуються для цього спеціальні апарати, які накладаються ззовні на
шкірочку, відтісняючи головку. Власне обрізання проводиться одним елегантним рухом.
За статистикою, такий варіант циркумцизіо призводить до ускладнень (кровотеча,
запалення) у 15-20% випадків.
У медичних установах обрізання, як правило, проводиться під загальним знечуленням
та з дотриманням усіх вимог щодо оперативних втручань. Це дозволяє зменшити ризик
ускладнень до мінімуму. У деяких країнах (приміром, США), обрізання проводиться у
перші дні життя більшості хлопчиків і вважається звичайною гігієнічною процедурою.

Крипторхізм
Відноситься до аномалій яєчка та полягає у затримці їх опускання. Він визначається у
30% новонароджених та у 2-4% хлопчиків у віці 15 років.
Безпосередніми факторами затримки яєчка є механічні перешкоди – недорозвиток
піхвового відростку очеревини, судинної ніжки яєчка чи m.cremaster, присутністю
фіброзних зрощень, вузьким паховим каналом тощо.
Крипторхізм може бути одно- чи двобічним, паховим чи внутрішньоочеревинним. Від
крипторхізму необхідно відрізняти ектопію яєчка, при якій воно знаходиться поза
звичним шляхом опускання (приміром, на під шкіром передньої черевної стінки, стегна).
Головним негативним фактором, що впливає на неопущене яєчко, є збільшення
температури (на 2-8С°) порівняно з калиткою та порушення його кровопостачання. Це
призводить до дистрофічних змін паренхіми, що проявляється гормональною
недостаністю, порушенням сперматогенезу, а також збільшеним ризиком виникнення
злоякісних пухлин яєчка.
Діагностика крипторхізму часто складна. Якщо яєчко не вдається пропальпувати, то
використовують УЗД, КТ, сцинтиграфію яєчка. Але і з використанням усіх названих
методів іноді не вдаєтья віддиферінціювати крипторхізм та вроджену відсутність одного
яєчка.
Лікування крипторхізму залежить від віку хворого у і його тактиці немає повної згоди.
Натепер найбільш розповсюдженою точкою зору є необхідність призначення
гормонотерапії одразу після встановлення діагнозу при віці дитини до 2-3 років.
Найчастіше використовують хоріонічний гонадотропін, токоферолу ацетат, аскорбінову
кислоту. Якщо до 2-3 років опускання яєчка не виникло, або захворювання вперше
виявлено пізніше, то показано проведення оперативного лікування – орхіпексії. Операція
полягає у виділення яєчка та сім′яного мотузочка, їх низведенні та фіксації у калитці. В
залежності від висоти розсташування яєчка операція може проводитись у 1, 2 чи 3 етапи.
Якщо ж патологія виявлена у віці після 16-18 років, то показано проведення
орхектомії. Проспективне спостереження за такими хворими показало, що до цього віку,
як правило, виникають незворотні зміни паренхіми яєчка і його низведення не веде до
виразного покращання функції, а ризик появи у майбутньому пухлини яєчка значно
зростає.
Природжена водянка оболонок яєчка і сім'яного канатика спостерігається при незарощенні
піхвового відростка очеревини, внаслідок чого порожнина, у якій знаходиться яєчко, сполучається
з черевною порожниною, і в порожнині власної оболонки яєчка чи сім'яного канатика
накопичується серозна рідина (рис. 14.1).
Етіологія і патогенез
Первинна ідіопатична водянка розвивається при виникненні дисбалансу між рідиною, що
секретується, і рідиною, що абсорбується власною оболонкою яєчка. Найчастішими причинами
вторинного гідроцеле є запальні і неопластичні захворювання яєчка і його придатків, а також
травми статевих органів.
При вродженій водянці, якщо піхвовий відросток очеревини залишається відкритим уздовж усього
сім'яного канатика і яєчка, то діагностують водянку яєчка і сім'яного канатика. Якщо ж він
облітерується на всьому протязі до яєчок і рідина нагромаджується між двома листками власної
оболонки яєчка, має місце водянка яєчка. Якщо піхвовий відросток залишається відкритим на
всьому протязі сім'яного канатика, а рідина нагромаджується між його листками – це поєднана
водянка сім'яного канатика. Остання в більшості випадків виникає поступово і непомітно. При
частковій облітерації відростка на сім'яному канатику утворюється одна або кілька кіст.
Класифікація
1. Вроджена водянка оболонок яєчка:
a) сполучна водянка (що сполучається з черевною порожниною);
b) несполучна.
2. Набута водянка оболонок яєчка:
c) первинна (ідіопатична);
d) вторинна (симптоматична).
Клінічна картина
Під впливом напруження черевного преса, зазвичай при кашлі, раптово в одній чи іншій
пахвинній ділянці з'являється болюча або напружена пухлина. При цьому живіт трохи здувається,
стає чутливим при пальпації, відзначаються блювання, затримка випорожнень. Клінічна картина
нагадує защемлену грижу. Захворювання з подібними клінічними проявами називається
защемленою поєднаною водянкою сім'яного канатика.
При водянці яєчка і сім'яного канатика відзначається збільшення однієї, а іноді (при
двосторонньому процесі) обох половин калитки, припухлість простягається догори в напрямку до
пахового каналу (рис. 14.2). При водянці яєчка припухлість має кулясту форму, м'яка й еластична
на дотик; у нижньому відділі її розташовується яєчко. Для водянки характерно те, що вона
просвічується, тому для діагностування використовують діафаноскопію.
Скупчення рідини в порожнині піхвової оболонки може виявлятися відразу після народження або
пізніше. В останньому випадку варто припустити, що водянка розвинулася під впливом посилення
внутрішньочеревного тиску (наприклад, невпинний кашель та ін.) у дитини, у якої не відбулася
повною мірою облітерація піхвового відростка очеревини.
Діагностика: Ультразвукове дослідження дозволяє з точністю встановити діагноз гідроцеле – з
боку збільшення калитки візуалізується скупчення рідини. Що стосується вторинної природи
водянки, УЗД зазвичай дозволяє встановити причину її виникнення (пухлина яєчка, епідидиміт,
орхіт). При діафаноскопії відзначається просвічування всієї водянки. Симптом просвічування
буває негативним тільки в тих випадках, якщо оболонки яєчка різко потовщені, є гематоцеле або
піоцеле (кров або гній в оболонках яєчка), або пухлина яєчка.
Гематоцеле – крововилив в порожнину водянки оболонок яєчка, який може виникнути в
результаті травми, при геморагічних діатезах, після невдалої пункції гідроцеле.
Піоцеле – нагноєння оболонок яєчка при його водянці – є ускладненням абсцедуючого орхіту або
епідидиміту.
Диференціальна діагностика
1. З паховою або пахово-калитковою грижею (остання вправляється в черевну порожнину; при
перкусії гідроцеле виявляється тупий звук, над грижовим випинанням – тимпанічний.
2. З пухлиною яєчка (пухлина яєчка при пальпації щільна, нерідко бугриста, відсутнє
просвічування при діафаноскопи).
Виконується обстеження
• огляд, пальпація;
• ультразвукове дослідження;
• діафаноскопія.
Лікування
Реактивна водянка оболонок яєчка при гострому епідидиміті, орхіті вимагає проведення
консервативного лікування – повного спокою, носіння суспензорія, антибактеріальної терапії.
Пункція гідроцеле з подальшою аспірацією його вмісту та введенням склерозуючих речовин
(спиртовий розчин йоду, спирт і т.д.) – нерадикальний метод лікування, який загрожує небезпекою
розвитку ускладнень (піоцеле або гематоцеле). Іноді в грудному віці спостерігається мимовільне
зникнення поєднаної водянки. Тому невеликі водянки, що не мають тенденції до збільшення, не
вимагають оперативного втручання. Із радикальних методів оперативного лікування
найефективнішими є операції Вінкельмана (рис. 14.3) і Бергмана.
Техніка операції за Вінкельманом:
(показана при невеликих водянках, якщо піхвова оболонка невелика і легко вивертається)
• обробляють шкіру антисептиками та ізолюють операційне поле;
• розрізом по передньо-зовнішній поверхні калитки довжиною до 5-7 см паралельно серединному
шву проводять розріз шкіри, м'ясистої оболонки;
• яєчко з оболонками тупо відшаровують від м'ясистої оболонки та виводять у рану;
• парієтальний листок піхвової оболонки розтинають, країїї виводять назовні і ушивають позаду
яєчка вузловими або безперервним кетгутовим швом;
• яєчко опускають в калитку, порожнину калитки дренують резиновою смужкою, яку виводять у
нижній кут рани, рану пошарово зашивають до дренажу.
Операція Бергмана відрізняється тим, що піхвова оболонка не вивертається, а проводиться її
висічення, відступаючи на 1-1,5 см від яєчка, а потім на залишки піхвової оболонки накладається
безперервний кетгутовий шов.
Операція Бергмана – Вінкельмана відрізняється тим, що після часткового висічення зовнішнього
листка піхвової оболонки краї зшивають між собою позаду яєчка. Виконується при великих
водянках яєчка. У післяопераційному періоді призначаються антибактеріальні препарати і
протягом деякого часу – носіння суспензорія.
Варикоцеле – варикозне розширення вен сім'яного канатика – відноситься до поширених
захворювань дитячої репродуктивної системи (рис. 14.4). У дітей та підлітків варикоцеле
діагностується в 10-25 %. Важкі порушення сперматогенезу відзначаються приблизно у 30 %
хворих, оперованих у дитячому віці. З варикоцеле пов'язують понад 40 % бездітних шлюбів.
Етіологія і патогенез
Доведено, що в основі розвитку варикоцеле лежать порушення ембріогенезу вен яєчка і сім'яного
канатика. У періоді статевого визрівання хлопчики інтенсивно ростуть, що позначається
додатковим підвищенням тиску в гроноподібному сплетенні за рахунок приросту ортостатичного
тиску. У цей же період спостерігається посилений приплив артеріальної крові до яєчка.
Зростаючий у зв'язку з цим відтік крові рівномірно розтягує яєчкову вену, розсовуючи клапани і,
відкриваючи, таким чином, шлях ретроградного надходження крові з переповненої ниркової вени
в яєчкову. Під впливом значно збільшеного тиску розвивається варикозна деформація стінок
зміненої мережі яєчкових вен.
Тривалий застій венозної крові призводить до підвищення температури, розвитку склеротичних
змін в яєчку і порушення диференціації сперматогенного епітелію. Ці порушення також можуть
бути викликані шунтуванням крові, коли артеріальна кров, минаючи мікроциркуляторне русло
паренхіми яєчка, надходить відразу в венули, при цьому розвивається циркуляторна гіпоксія
тестикулярної тканини, що є одним з основних чинників формування патоспермії та безпліддя.
При цьому пошкоджується гематотестикулярний бар'єр. Розвивається аутоімунний процес.
Циркулюючі антитіла в загальному руслі крові внаслідок різних причин можуть долати
гематотестикулярний бар'єр правого яєчка і викликати порушення його морфології та функцій.
Надалі це може проявитися зниженням загального сперматогенезу, появою патологічних форм
сперматозоїдів і розвитком безпліддя.
Первинне варикоцеле (у вітчизняній літературі "ідіопатичне") – зумовлене неспроможністю або
патологією клапанів яєчкової вени, що розвивається на тлі її вроджених змін (відсутність у стінці
вен колагену 4-го типу і відсутність колагену 3-го типу). Вторинне варикоцеле – зумовлене
венозною гіпертензією в нирковій вені і зворотним потоком крові з ниркової вени ПО яєчковій в
гроноподібне сплетення і потім по системі зовнішньої сім'яної вени в загальну клубову з
формуванням компенсаторного ренокавального анастомозу. Сама венозна гіпертензія в нирці
може бути зумовлена органічним стенозом ниркової вени внаслідок рубцевого процесу в
навколишній клітковині, пухлин нирки, кільцеподібної ниркової вени, аномалій нирок за типом
"артеріовенозних фістул" посттравматичного чи пухлинного характеру, нефроптозом, тромбозом
ниркової вени.
Важливе значення має функціональне стенозування ниркової вени (функціональне варикоцеле),
тобто здавлення у вертикальному положенні лівої ниркової вени між верхньою брижовою
артерією і аортою при надмірно гострому куті її відходження. Величина кута між аортою і
верхньою брижовою артерією змінюється залежно від положення тіла. У кліностазі кут більший і
відтік по нирковій вені не порушений. В ортостазі венозний потік спрямований з ниркової вени
вниз по яєчковій вені в гроноподібне сплетення, в кліностазі його напрямок звичайний – з яєчкової
вени у ниркову. Різке переповнення гроноподібного сплетення в положенні стоячи зникає при
переході хворого в положення лежачи. Це отримало назву "аортомезентеріальний пінцет" і
зустрічається з частотою близько 15-20 % серед усіх хворих варикоцеле.
Велике значення має виділення клінічних і субклінічних форм. Симптоми варикоцеле при
субклінічних формах не виявляються при фізикальних, але виявляються при ультразвуковому
дослідженні. Як правило, хворі з субклінічними формами виявляються при обстеженні з приводу
безпліддя вже в дорослому віці. Саме тому так важливо рано виявити це захворювання і при
можливості почати лікування, спрямоване на поліпшення внутрішньоорганного кровотоку в яєчку.
Варикоцеле розвивається переважно з лівого боку (80-95 % випадків). Локалізація його з обох
сторін визначається різними авторами з частотою до 20%, з правого боку – до 10 %, що, як
правило, свідчить про наявність у хворого судинних аномалій, або об'ємних утворень
заочеревинного простору.
Класифікація
1. За стороною ураження:
• лівобічне;
• правобічне;
• двобічне.
2. За етіологією:
• первинне;
• симптоматичне;
• функціональне (вторинне).
3. За характером венозного рефлюксу:
• з ренотестикулярним рефлюксом;
• з ілеотестикулярним рефлюксом;
• зі змішаним варіантом рефлюксу.
4. За ступенем:
• І ступеня (вени сім'яного канатика розширені при пальпації, але не опускаються нижче верхнього
полюса яєчка, клінічних проявів немає);
• II ступеня (вени сім'яного канатика розширені візуально і при пальпації, але не опускаються
нижче нижнього полюса яєчка, клінічних прояви помірні, в лежачому положенні вени спадаються,
помірна гіпотрофія яєчка);
• III ступеня (вени значно розширені, опускаються нижче нижнього полюса яєчка, виражені
клінічні прояви, гіпотонія калитки, атрофія яєчка).
5. За поєднанням з гіпертензією в нирковій вені:
• варикоцеле з гіпертензивним синдромом у нирковій вені;
• варикоцеле без гіпертензивного синдрому в нирковій вені;
6. За клінічними проявами:
• клінічне;
• субклінічне.
Клінічна картина
Симптоми варикоцеле зазвичай мізерні. Зустрічаються наступні варіанти:
1. Хворі не висувають істотних скарг і діагноз ставиться при скринінгових оглядах, а в дорослому
віці – при обстеженні з приводу безплідного шлюбу.
2. Хворі скаржаться на періодичні ниючі, тягнучі болі у відповідній половині калитки, що можуть
посилюватися при фізичному навантаженні, статевому збудженні і у вертикальному положенні
тіла (через підвищення венозного тиску).
3. Хворі скаржаться на наявність розширених вен у калитці ("пучок черв'яків", "гроно винограду"),
що виявляються при самообстеженні, особливо в період статевого дозрівання.
Клінічним проявом вторинного варикоцеле, пов'язаного з венозною гіпертензією, можуть бути
болі в поперековій ділянці тупого або колючого характеру (іноді спостерігається виражений
больовий синдром, лихоманка, олігурія) і домішки крові в сечі (рецидивуюча макро- і
мікрогематурія, протеїнурія).
Діагностика
Обстеження починають з докладного збору анамнезу, при цьому звертають увагу на давність
симптому, наявність травми поперекової ділянки. Далі проводять огляд пацієнта стоячи і лежачи.
У вертикальному положенні хворого необхідно досліджувати обидва сім'яних канатики з метою
виявлення різниці в їх розмірах. Необхідно провести легкі тракції яєчка для зменшення ефекту
кремастерного рефлексу. Слід відзначати будь-які ознаки атрофії яєчка.
Проводять функціональні проби – Іванісевича і Вальсальви ("кашльового поштовху"). Пробу
"кашльового поштовху" проводять при пальпації сім'яного канатика. При покашлюванні в ділянці
зовнішнього пахового кільця у хворих дітей визначається імпульс, який виникає внаслідок
передачі підвищеного внутрішньочеревного тиску на вени гроноподібного сплетення; у здорових
дітей цей імпульс зазвичай не визначається.
Для виконання проби Іванісевича в положенні лежачи сім'яний канатик на рівні зовнішнього
кільця пахового каналу притискають до лонної кістки. При цьому вени канатика в калитці не
наповнені. Якщо не припиняти здавлення канатика, наповнення вен не відбувається і при переході
у вертикальне положення. З припиненням тиску на сім'яний канатик варикоцеле відновлюється.
Дані фізикального обстеження дозволяють виявити наявність і ступінь розширення вен сім'яного
канатика, припустити характер гіпертензії в нирковій вені – стійка чи періодична, з'ясувати
наявність і ступінь атрофії яєчка на боці варикоцеле.
Лабораторні дослідження включають в себе загальний аналіз сечі (для виявлення протеїнурії і
мікрогематурГО та мікроскопічний аналіз еякуляту.
Показання до застосування ангіографічного дослідження:
• двобічне варикоцеле;
• рецидивуюче варикоцеле;
• швидкопрогресуюче варикоцеле;
• поєднання варикоцеле з гематурією, артеріальною гіпертензією, болем у ділянці нирок.
"Золотим стандартом" у діагностиці варикоцеле в даний час вважається скротальна
еходоплерографія. Дослідження виконується в орто- і кліностазі із використанням модифікованої
проби Вальсальви (натужування черевного преса лежачи). З її допомогою також можна виявити
субклінічні форми варикоцеле, які важко пропальпувати.
При ультразвуковому дослідженні калитки вимірюють розміри обох яєчок, порівнюють їх між
собою (при різниці в обсязі понад 20 % можна говорити про гіпоплазію і гіпотрофію яєчка).
Досліджують діаметр вен гроноподібного сплетення з двох сторін у спокої і на висоті
модифікованої проби Вальсальви, реєструють наявність, тривалість та швидкість зворотного
кровотоку.
Також доплерографія дозволяє в деяких випадках виявити всі три основні компоненти венозного
рефлюксу – ренотестикулярний, ілеотестикулярний та їх комбінацію (змішаний).
Лікування
Лікування оперативне. Метою лікування є усунення венозного рефлюксу.
Існує декілька варіантів оперативних втручань:
• оклюзуючі операції на різних рівнях яєчкової вени;
• мікрохірургічні операції – накладання різних видів вено-венозних анастомозів.
Існують такі види оперативних доступів:
• заочеревинний (операції Паломо, Іванісевича, Бернарді);
• паховий і підпаховий (операції Мармара, Яковенка);
• лапароскопічний ;
• інтервенційний судинний (селективна трансвенозна емболізація).
На сьогодні для лікування варикоцеле використовуються операції іванісевича і Паломо, що
виконуються як з використанням лапароскопічної методики, так і відкритим заочере- винним
доступом, а також трансвенозна емболізація.

5.2. Теоретичні питання до заняття:

1. Анатомо-фізіологічні особливості нижніх сечових шляхів.
2. Рентгенологічні, функціональні, інструментальні, лабораторні, ендоскопічні
методи дослідження в діагностиці аномалій сечостатевої системи.
3. Принципи патогенетичної і симптоматичної терапії, методи операцій.
4. Анатомо-фізіологічні особливості нижніх сечових шляхів.
5. Рентгенологічні, функціональні, інструментальні, лабораторні, ендоскопічні
методи дослідження в діагностиці аномалій сечостатевої системи.
6. Принципи патогенетичної і симптоматичної терапії, методи операцій.

5.4. Матеріали для самоконтролю:

А. Питання для самоконтролю:
1. Які види подвоєння сечового міхура існують?
2. Чим проявляються дивертикули сечового міхура?
3. Що таке екстрофія сечового міхура?
4. Як лікуються клапани сечівника?
5. Які види гіпоспадії існують?
6. Коли виконують операцію при епіспадії?
7. Які аномалії статевого члена зустрічаються найчастіше?
8. Чим небезпечний фімоз?
9. У чому різниця між ектопією яєчка та крипторхізмом?
10. У якому віці проводять оперативну корекцію крипторхізму?
11. Які причини гідроцеле та фунікулоцеле?
12. Що таке варикозне розширення вен сім’яного канатика?

Тести.
1. Варікоцеле це:
*Варикозне розширення вен сім’яного канатика
Кіста сім’яного канатика
Кіста нирки
Незавершене опущення яєчка
2. Гіпоспадія це:
*Аномалія розвитку уретри, що характеризується відсутністю її задньої стінки
Опущення нирки
Відсутність яєчок
Відсутність дорсальної стінки уретри
3. Яка форма гіпоспадії найбільш поширена?:
*Голівчаста
Стволова
Калиткова
Промежина
4. Фактор, що найчастіше спричиняє виникнення пухлин яєчка
*Крипторхізм
Порушення гомонального обміну
Травма
Запалення
Гіпоплазія яєчка
5. Хлопчик 1,5 роки з підозрою на водянку оболонок яєчка і сім’яного канатика. Назвіть
доступний простий метод діагностики при водянці оболонок яєчка.
* Діафаноскопія.
Пункція оболонок яєчка і сім’яного канатика.
Рентгеноскопія або рентгенографія.
Ксерографія.
Промацування пухлини.

6. В поліклініку звернулись батьки хлопчика 2-х років зі скаргами на відсутність у дитини в

калитці правого яєчка. При огляді виявляється гіпоплазія правої половини калитки, яєчко при
пальпації відсутнє. Воно зменшене в розмірах, пальпується по ходу пахвинного каналу, але в
калитку не виводиться. Який діагноз?
A. *Правобічний крипторхізм, пахова форма.
B. Ретракція правого яєчка (псевдокрипторхізм).
C. Лівобічний монорхізм.
D. Правобічний крипторхізм, абдомінальна форма.
E. Ектопія правого яєчка, лобкова форма.
7. Батьки дитини звернулись в хірургічне відділення через 2 години від початку захворювання зі
скаргами на різкий біль в ділянці головки статевого члена, набряк крайньої плоті, яка не закриває
головку статевого члена, та самої головки. Діагностовано парафімоз. Ваша
тактика.
A + Термінове вправлення головки.
B Розсічення защемлюючого кільця.
C Консервативне місцеве протизапальне та протинабрякове лікування
D Оперативне втручання після передопераційної підготовки
E Динамічне спостереження

Література.
Основна:

1. Урологія : підручник для студ. вищих мед. навч. закладів / С. П. Пасєчніков, С. О.
Возіанов, В. М. Лісовий [та ін.] ; за ред. С. П. Пасєчнікова. — Вінниця : Нова
Книга, 2013. — 432 с. : іл.
2. Урологія: Підручник для мед. ВНЗ ІV рів. акред. / О.В. Люлько, О.Ф. Возіанов. —
3-є вид., виправл. — К., 2011. — 664 с. 
3. Урология. 7-е издание / Под ред. Ак. РАМН Н.А. Лопаткина.- М.: ГЭОТАР-Медиа,
2011.- с.828
Додаткова:

1. Діючі протоколи надання медичної допомоги // Науково-методичне видання // за

редакцією д.м.н., професора С.П. Пасєчнікова. – К.: ТОВ «Доктор-медіа», 2011. –
626 с.
2. EAU Guidelines, edition presented at the 28th EAU Annual Congress, Milan 2013. ISBN
978-90-79754-71-7. EAU Guidelines Office, Arnhem, The Netherlands.
3. Урология: Национальное руководство / Под ред. Н.А. Лопаткина. – М.: ГЭОТАР-
Медиа, 2009. – 1024 с.
4. Wein A.J. wt al. Campbell-Walsh Urology. – 9th ed. – Saunders, 2006. – Vol. 1. – 4592 p.
5. Свистонюк І.У., Томусяк Т.Л., Ахтемійчук Ю.Т., Федорук О.С., Оперативна
урологія. К.: Здоров’я, 2002. – 244 с.
6. Комяков Б.К. Урология: Учебник. – М.: ГЭОТАР-Медиаб 2011. – 464 с.: ил.
7. Практическая урология: Руководство для врачей / Под ред. П.В. Глыбочкаь Ю.Г.
Аляева. – М.: Медфорум, 2016. – 208 с.
8. Заболевания мочеполовых органов: Справочник для практикующих врачей / Аляев
Ю.Г. и др. – М.: Литтерра, 2007. – 120 с.
9. Наточин, Ю. В. Введение в нефрологию/ Ю. В. Наточин, Н. А. Мухин. - М.:
ГЭОТАР-Медиа, 2007. - 160 с. всего  12: ХР 5 ЧЗ 2 АСК-5
10. Возианов А.Ф., Люлько А.В. Атлас-руководство по урологии. – Издание второе,
переработанное и дополненное. – Днепропетровск: РИА Днепр-VAL, 2001. - Т.3. –
С.385-522.
11. Урология и нефрология в схемах / П.И. Пивоваров, Х. Кубильос, А.М. Пушкарь и
др. – Винница: Велес, 2001. – 292 с.