хрестоматія

з української
літератури

www.zno.ua
 зміст 

NO
ЗмІст
Маруся Чурай «Засвіт встали козаченьки»____________________________________________ 5

Маруся Чурай «Віють вітри, віють буйні»_____________________________________________ 7

_Z
Історична пісня «Чи не той то хміль»_________________________________________________ 8

Історична пісня «Ой Морозе, Морозенку»______________________________________________ 9

«Дума про Марусю Богуславку»_____________________________________________________ 10

Балада «Ой летіла стріла»_________________________________________________________ 12

«Повість минулих літ» (Уривок про заснування Києва)________________________________ 13

r
«Повість минулих літ» (Уривок про помсту княгині Ольги)_____________________________ 14
fo
«Слово про похід Ігорів»___________________________________________________________ 17

Григорій Сковорода «De libertate»___________________________________________________ 25

Григорій Сковорода «Всякому місту звичай і права»___________________________________ 25

s_
Григорій Сковорода «Бджола та Шершень»___________________________________________ 26

Іван Котляревський «Енеїда»_______________________________________________________ 27

Іван Котляревський «Наталка Полтавка»____________________________________________ 42

Тарас Шевченко «Катерина»_______________________________________________________ 46

Тарас Шевченко «Сон («У всякого своя доля»)»________________________________________ 51

ok

Тарас Шевченко «Кавказ»__________________________________________________________ 58

Тарас Шевченко «І мертвим, і живим, і ненародженим»________________________________ 61

Тарас Шевченко «Заповіт»_________________________________________________________ 64

Пантелеймон Куліш «Чорна рада»__________________________________________________ 65

bo

Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»___________________________________________ 77

Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні» (1,4 частини)__________________________ 91

Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля»_____________________________________________ 99

Іван Франко «Захар Беркут»______________________________________________________ 108

@

Іван Франко «Чого являєшся мені у сні?»___________________________________________ 109

 зміст

Іван Франко «Мойсей»____________________________________________________________ 114

Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»______________________________________ 122

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»______________________________________________ 133

Василь Стефаник «Камінний хрест»________________________________________________ 141

Ольга Кобилянська «Valse melancolique»____________________________________________ 143

Леся Українка «Contra spem spero»_________________________________________________ 173

Леся Українка «Лісова пісня»_____________________________________________________ 174

Микола Вороний «Блакитна панна»________________________________________________ 183

Олександр Олесь «Чари ночі»_____________________________________________________ 184

Олександр Олесь «О слово рідне! Орле скутий!»______________________________________ 184

Павло Тичина «О панно Інно»_____________________________________________________ 185

Павло Тичина «Ви знаєте, як липа шелестить»______________________________________ 185

Павло Тичина «Пам’яті тридцяти»_________________________________________________ 185

Максим Рильський «У теплі дні збирання винограду»________________________________ 186

Микола Хвильовий «Я (Романтика)»________________________________________________ 178

Володимир Сосюра «Любіть Україну!»______________________________________________ 200

Валер’ян Підмогильний «Місто»___________________________________________________ 201

Юрій Яновський «Майстер корабля»________________________________________________ 210

Остап Вишня «Моя автобіографія»_________________________________________________ 241

Остап Вишня «Сом»______________________________________________________________ 245

Микола Куліш «Мина Мазайло»___________________________________________________ 250

Богдан-Ігор Антонич «Різдво»_____________________________________________________ 256

Олександр Довженко «Зачарована Десна»__________________________________________ 257

Андрій Малишко «Пісня про рушник»______________________________________________ 261

Василь Симоненко «Лебеді материнства»___________________________________________ 262

(044) 360 2917, (044) 591 9541 3

www.znoua.com
зміст 

Василь Симоненко «Ти знаєш, що ти – людина?»_____________________________________ 262

Василь Симоненко «Задивляюсь у твої зіниці»_______________________________________ 263

Василь Голобородько «Наша мова»_________________________________________________ 264

Олесь Гончар «Модри Камень»____________________________________________________ 265

Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном»__________________________________________ 270

Василь Стус «Господи, гніву пречистого»____________________________________________ 273

Іван Драч «Балада про соняшник»_________________________________________________ 274

Дмитро Павличко «Два кольори»__________________________________________________ 275

Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать»__________________________________ 276

Ліна Костенко «Маруся Чурай»____________________________________________________ 277

Іван Багряний «Тигролови»_______________________________________________________ 284

Євген Маланюк «Уривок з поеми»__________________________________________________ 313

4 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Маруся Чурай. «Засвіт встали козаченьки»

Маруся Чурай
«Засвіт встали козаченьки»
Варіант 1

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися,
Та за свого миленького
Богу помолися!

Стоїть місяць над горою, Прийми її, матусенько, -

А сонця немає… Всі у Божій волі!
Мати сина в доріженьку Бо хто знає, чи жив вернусь,
Слізно проводжає: Чи ляжу у полі?»

«Іди, іди, мій синочку, «Ой рада б я Марусеньку

Та й не забаряйся. За рідну прийняти,
За чотири неділеньки Та чи буде ж вона мене,
Додому вертайся». Сину, шанувати?»

«Ой рад би я, матусенько, «Ой не плачте, не журітесь,

Скоріше вернуться, В тугу не вдавайтесь:
Та щось мій кінь вороненький Заграв мій кінь вороненький,
В воротях спіткнувся. Назад сподівайтесь!»

Ой бог знає, коли вернусь,

В якую годину;
Прийми ж мою Марусеньку
Як рідну дитину!

(044) 360 2917, (044) 591 9541 5

www.znoua.com
Маруся Чурай. «Засвіт встали козаченьки»

Варіант 2

Засвіт встали козаченьки Ой Бог знає, коли вернусь,

В похід з полуночі, У яку годину.
Заплакала Марусенька Прийми ж мою Марусеньку,
Свої ясні очі. Як рідну дитину.

Не плач, не плач, Марусенько, Прийми ж її, матусеньку,

Не плач, не журися Бо все в божій волі,
Та за свого миленького Бо хто знає, чи жив вернусь,
Богу помолися. Чи ляжу у полі!

Стоїть місяць над горою, — Яка ж бо то, мій синочку,

Та сонця немає, Година настала,
Мати сина в доріженьку Щоб чужая дитиночка
Сльозно проводжає. За рідную стала?

— Прощай, милий мій синочку, Засвіт встали козаченьки

Та не забувайся, В похід з полуночі,
За чотири неділеньки Заплакала Марусенька
Додому вертайся! Свої ясні очі…

— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.

6 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Маруся Чурай. «Віють вітри, віють буйні»

Маруся Чурай
«Віють вітри, віють буйні»
Віють вітри, віють буйні, Що на полі, що на пісках,
Аж дерева гнуться, Без роси, на сонці?
Ой як болить моє серце, Тяжко жити без милого
А сльози не ллються. І в своїй сторонці!

Трачу літа в лютім горі Де ти, милий, чорнобривий?

І кінця не бачу. Де ти? Озовися!
Тільки тоді і полегша, Як я, бідна, тут горюю,
Як нишком поплачу. Прийди подивися.

Не поправлять сльози щастя, Полетіла б я до тебе,

Серцю легше буде, Та крилець не маю,
Хто щасливим був часочок, Щоб побачив, як без тебе
По смерті не забуде… З горя висихаю.

Єсть же люди, що і моїй До кого я пригорнуся,

Завидують долі, І хто пригoлубить,
Чи щаслива та билинка, Коли тепер того нема,
Що росте на полі? Який мене любить?

(044) 360 2917, (044) 591 9541 7

www.znoua.com
Історична пісня. «Чи не той то хміль»

Історична пісня
«Чи не той то хміль»
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхів рубає.
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой, той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду, —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
“Не пий, Хмельницький, дуже Становили собі ляхи
Золотої Води, — Дубовії хати, —
Їде ляхів сорок тисяч Ой, прийдеться вже ляшенькам
Хорошої вроди”. В Польщу утікати.
“А я ляхів не боюся Утікали вражі ляхи,
Г гадки не маю — Деякії повки, —
За собою великую Їли ляхів собаки
Потугу я знаю, І сірії вовки.
Іще й орду татарськую Гей, там поле,
За собой веду, — А на полі цвіти —
А все тото, вражі ляхи. Не по однім ляшку
На вашу біду”. Заплакали діти.
Ой, втікали вражі ляхи — Ген, там річка,
Погубили шуби... Через річку глиця —
Гей, не один лях лежить Не по однім ляшку
Вищиривши зуби! Зосталась вдовиця…

8 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Історична пісня. «Ой Морозе, Морозенку»

Історична пісня
«Ой Морозе, Морозенку»
Варіант 1

Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна,
Як та стара мати,
Заплакала Морозиха,
Та стоячи біля хати.
Ой з-за гори та з-за кручі
Буйне військо виступає.
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває.
То не грім в степу грохоче.
То не хмара світ закрила, —
То татар велика сила
Козаченьків обступила.
Бились наші козаченьки
До ночі глухої, —
Полягло наших чимало,
А татар утроє.
Не вернувся Морозенко,
Голова завзята.
Замучили молодого
Татари прокляті.
Вони його не стріляли
І на часті не рубали,
Тільки з нього, молодого,
Живцем серце виривали.
Поставили Морозенка
На Савур-могилу.
“Дивись тепер, Морозенку,
Та на свою Україну!”
Вся ти єси, Україно,
Славою покрита,
Тяжким горем, та сльозами.
Та кров’ю полита!
І поки над білим світом
Світить сонце буде, —
Твої думи, твої пісні
Не забудуть люди.
Варіант 2
Ой Морозе, Морозенку,
Ой да ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!
Ой не так вся Україна,
Як рідная мати,
Заплакала Морозиха,
Стоя біля хати.
“Ой не плач же, Морозихо,
Не плач, не журися,
Ходім з нами, козаками,
Мед-вина напийся!”
“Чогось мені, козаченьки,
Мед-вино не п’ється:
Десь-то син мій, Морозенко,
З татарами б’ється!”
Із-за гори, із-за кручі
Горде військо виступає,
Попереду Морозенко
Сивим конем грає.
Бились з ранку козаченьки
До ночі глухої.
Козаків лягло чимало,
А татар – утроє.
Ні один козак не здався
Живим у неволю;
Полягли всі, не вернуться
Ні один додому.
Не вернувся й Морозенко,
Голова завзята –
Замучили молодого
Вороги прокляті!
Вони, ж його не стріляли
І на чверті не рубали,
Тільки з його, молодого,
Живцем серце взяли.
Взяли його, поставили
На Савур-могилу:
“Дивись тепер, Морозенку,
На свою Вкраїну!”

(044) 360 2917, (044) 591 9541 9

www.znoua.com
«Дума про Марусю Богуславку»

«Дума про Марусю Богуславку»

Що на Чорному морі, Кляли-проклинали:
На камені біленькому, “Та бодай ти, дівко-бранко,
Там стояла темниця кам’яная. Марусю, попівно Богуславко,
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, Щастя й долі собі не мала,
Бідних невольників. Як ти нам святий празник, роковий день ве-
То вони тридцять літ у неволі пробувають, ликдень сказала!”
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не То тоді дівка-бранка,
видають. Маруся, попівна Богуславка,
То до їх дівка-бранка, Теє зачувала.
Маруся, попівна Богуславка, Словами промовляла:
Приходжає, “0й, козаки,
Словами промовляє: Ви, біднії невольникиі
“Гей, козаки, Та не лайте мене, не проклинайте,
Ви, біднії невольники! Бо як буде наш пан турецький до мечеті
Угадайте, що в нашій землі християнській за від’їжджати,
день тепера?” То буде мені, дівці-бранці,
Що тоді бідні невольники зачували, Марусі, попівні Богуславці,
Дівку-бранку, На руки ключі віддавати;
Марусю, попівну Богуславку, То буду я до темниці приходжати,
По річах познавали, Темницю відмикати,
Словами промовляли: Вас всіх, бідних невольників, на волю випу-
“Гей, дівко-бранко, скати”.
Марусю, попівно Богуславко! То на святий празник, роковий день велик-
Почім ми можем знати, день,
Що в нашій землі християнській за день тепера? Став пан турецький до мечеті від’їжджати,
Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Став дівці-бранці,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не Марусі, попівні Богуславці,
видаєм, На руки ключі віддавати.
То ми не можемо знати, Тоді дівка-бранка,
Що в нашій землі християнській за день тепера”. Маруся, попівна Богуславка,
Тоді дівка-бранка, Добре дбає,–
Маруся, попівна Богуславка, До темниці приходжає,
Теє зачуває, Темницю відмикає,
До козаків словами промовляє: Всіх козаків,
“Ой, козаки, Бідних невольників,
Ви, біднії невольники! На волю випускає
Що сьогодні у нашій землі християнській І словами промовляє:
великодная субота, “Ой, козаки,
А завтра святий празник, роковий день ве- Ви, біднії невольники!
ликдень”. Кажу я вам, добре дбайте,
То тоді ті козаки теє зачували, В городи християнські утікайте,
Білим лицем до сирої землі припадали, Тільки, прошу я вас, одного города Богусла-
Дівку бранку, ва не минайте,
Марусю, попівну Богуславку, Моєму батьку й матері знати давайте:

10 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 «Дума про Марусю Богуславку»

Та нехай мій батько добре дбає, 3 тяжкої неволі,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває, 3 віри бусурменської,
Великих скарбів не збирає, На ясні зорі,
Та нехай мене, дівки-бранки, На тихі води,
Марусі, попівни Богуславки, У край веселий,
3 неволі не викупає, У мир хрещений!
Бо вже я потурчилась, побусурменилась Вислухай, боже, у просьбах щирих,
Для роскоші турецької, У нещасних молитвах
Для лакомства нещасного!” Нас, бідних невольників!
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників

(044) 360 2917, (044) 591 9541 11

www.znoua.com
Балада. «Ой летіла стріла»

Балада
«Ой летіла стріла»
Ой летіла стріла Що в головках сіла —
З-за синього моря. То матінка рідна;
Ой де ж вона впала? Сіла край серденька —
— На вдовинім полі. То його миленька;
Кого ж вона вбила? А в ніженьках сіла —
— Вдовиного сина. То його сестриця.
Немає нікого Де матінка плаче.
Плакати по ньому. Там Дунай розлився;
Летять три зозуленьки, Де плаче сестриця,
І всі три рябенькі: Там слізок криниця;
Одна прилетіла, Де плаче миленька —
В головоньках сіла; Там земля сухенька.
Друга прилетіла. Ой матінка плаче.
Край серденька сіла; Поки жити буде;
Третя прилетіла А сестриця плаче.
Та в ніженьках сіла. Поки не забуде;
А миленька плаче.
Поки його бачить...

12 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 «Повість минулих літ». Уривок про заснування Києва

«Повість минулих літ»

Уривок про заснування Києва
Понад морем Руським учив святий апостол
Андрій, Брат Петрів, як його називають.
[…] І прийшов до гирла Дніпрського і звідти
пішов по Дніпру горі, і за призначенням бо-
жим прийшов і став під горами на березі. І,
вставши зранку, рече учням своїм, що були з
ним: «Бачите гори оці? Яка на горах цих воз-
сія благодать божа, і має бути город великий,
і багато церков бог воздвигне». І зійшов на
гори ці, і благословив їх, і хрест поставив, і
помолився Богу, і зійшов з гори тої, де опісля Інші, не знаючи, кажуть, що Кий був переві-
постав Київ, і пішов по Дніпру горі. […] зником; бо біля Києва був перевіз тоді з того
боку Дніпра, тому й говорили: «на перевіз на
Поляни ж жили осібно і володіли родами Київ», а коли б Кий був перевізником, то не
своїми, і до цих братів, отже, були поляни, і ходив би до Цареграда. Але цей Кий кня-
жили кожен з родом своїм, на своїх місцях, і жив у роду своєму; і ходив він до царя, якого
володів кожен родом своїм. І були три брати. – не знаю, але тільки знаю те, як переказу-
Одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьо- ють, що велику честь мав від царя, якого – не
му – Хорив, і сестра їхня – Либідь. І сидів знаю і при якому приходив царі.
Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек
сидів на горі, що й нині зоветься Щекавиця, Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, і впо-
а Хорив – на третій горі, від нього ж прозва- добав місце, і поставив городок малий, і хотів
лася Хоривиця. І в ім’я брата свого старшого сісти з родом своїм, і не дали йому ті, що
заклали городок і назвали його Київ. І був жили поблизу, ще й донині називають ду-
коло города ліс і бір великий, і були [вони] найці городище Києвець. Кий же прийшов
мисливці на звірів. і тямущі та мудрі були, і у свій город Київ, тут скінчив життя своє, і
називалися поляни, і від них же поляни-кия- брат його Щек, і Хорив, і сестра їхня Либідь
ни і до сьогодні. – тут померли.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 13

www.znoua.com
«Повість минулих літ». Уривок про помсту княгині Ольги
«Повість минулих літ»
Уривок про помсту княгині Ольги
В літо 6453 [945] Ігореві мовила дружина:
«Отроки Свиндельжі оружжям і в порти ізо-
ділись, а ми голі. І піди, князю, з нами по
дань, і ти добудеш, і ми». І послухав Ігор їх
– пішов по дань в Дерева і до першої нову
ще дань примислив, і насилля їм з мужа-
ми своїми чинив. І зібрав він дань, і в город
свій пішов. І коли назад вертався, то розмис-
лив і рече своїй дружині: «Ви ідіть додому з
данню, я ж вернуся й походжу іще». І дружи-
ну відпустив додому, сам з дружиною малою
повернувся, бо бажав ще більшого багатства.
І почули древляни, що йде [Ігор] знову, і
тримали раду з князем своїм Малом, і
сказали: «Якщо вовк увадиться по вівці,
по одній все виносить він стадо, коли не
уб’ють його, так і цей: як не вб’ємо його,
то нас усіх погубить». І послали Ігорю ска-
зати: «Пощо знову йдеш? Всю дань забрав
же». І не послухав їх Ігор. Із города Іскоро-
стеня вийшли проти нього древляни і уби-
ли Ігоря і дружину його, бо було їх мало, і
поховали вони Ігоря в Деревах, і донині є
його могила біля Іскоростеня.
Ольга ж була в Києві із сином своїм, дитям
Святославом, і кормилець був його Асмуд, і
був Свиндельд-воєвода, він же батько Мсти-
шин. Кажуть деревляни: «Це убили руського
ми князя, А жону його, княгиню Ольгу,
одружимо з князем своїм Малом, і Свя-
тослава [візьмемо]; і йому те зробимо, що схо-
чем». І послали деревляни в лодії двадцять
мужів щонайлуччих до Ольги і пристали під
Боричевим в лодії. […]
І сказали Ользі, що прийшли деревляни, і
покликала Ольга їх до себе і сказала: «До-
брі прийшли гості». І відповіли деревляни:
«Ми прийшли, княгине». І сказала їм Ольга:
14 (044) 360 2917, (044) 591 9541
«Так скажіте, чого ради ви прийшли сюди?».
І деревляни кажуть їй: «Нас земля послала
Деревська. Щоб таке сказати: мужа твого
вбили, бо твій муж як вовк нас обкрадав
і грабив, а наші князі добрі, бо збага-
тили Деревську землю. То іди за князя
нашого, за Мала», бо було ім’я йому – Мал,
князю Деревському.
І каже їм Ольга: «Люба мені мова ваша, уже
мені свого князя не воскресити, але вас хочу
почтити завтра ранком перед моїм людом.
А нині ж в лодію свою ідіте і у ній сідайте,
величаючись; а я ранком пошлю за вами, ви
ж кажіть: «Не поїдемо на конях і пішо не
підем, але в лодії нас понесіте». І возне-
суть вас у лодії». І до лодії їх відпустила.
І велику і глибоку викопати яму ізвеліла
Ольга на теремному дворі за городом. І як
ранок настав, Ольга, у теремі сидячи, за
гостями послала. І прийшли до них [послан-
ці] й кажуть: «Кличе вас Ольга на честь
велику». Вони ж кажуть: «Не поїдем ні на
конях, ні возами, і пішо не підемо – несіть
нас в лодії». І кияни кажуть: «Нам неволя,
князь наш вбитий, а княгиня наша хоче за
вашого князя». І понесли їх у лодії. Вони ж
сиділи в перегребах, і з великими сустогами
й гордились. І принесли їх у двір до Ольги,
і як несли, так і вергли з лодією в яму. І,
www.znoua.com
 «Повість минулих літ». Уривок про помсту княгині Ольги
до них схилившись, рече Ольга: «Чи добра
вам честь?» І вони відповіли: «Гірше нам,
ніж Ігорева смерть». І звеліла засипать їх
живими, і засипали їх. І послала Ольга до
деревлян сказати: «І якщо справді мене про-
сите, то пришліть до мене мужів нарочитих,
щоб з великою честю за вашого князя піти,
бо інакше не пустять мене люди київськії».
Як почули це деревляни, найлуччих мужів
відібрали, що держать Деревськую землю,
і послали за нею. І коли прийшли [у Київ]
деревляни, Ольга мовницю велить їм зготу-
вати і рече таке: «Вимиєтесь – прийдете до
мене», їм мовницю (лазню) добре натопили
і, забравшись в неї, деревляни стали митись
і заперли мовницю за ними, і палить її від
дверей звеліла [Ольга], і там всі вони зго-
ріли.
І послала до деревлян так сказати: «Це до
вас уже іду я, і медів багато приготуйте біля
города, де мужа мого вбили, і поплачу над
гробом його, і створю тризну (поминки)
по мужі своєму». Вони ж, почувши про це,
назвозили медів дуже багато. Ольга ж взяла
малу дружину і, легко ідучи, прийшла до
гробу Ігоря. І оплакала мужа свого, і звеліла
людям своїм насипати високу могилу, і, коли
насипали, повеліла тризну сотворити.
І як сіли деревляни пити, Ольга отрокам сво-
їм звеліла, щоб прислужували їм. І спитали
деревляни Ольгу: «Де є друзі наші, яких ми
по тебе посилали?» Вона ж сказала: «Йдуть
за мною з дружиною мужа мого». І коли впи-
лися деревляни, отрокам княгиня пити за
них повеліла, а сама відійшла геть І потім
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
отрокам наказала їх посікти. І посікли їх
п’ять тисяч, а Ольга повернулась в Київ і
зібрала військо проти них.
В літо 6454 [946]. Ольга з [своїм] сином
Святославом військо велике й хоробре зібра-
ла і пішла на Деревську землю. І супроти
вийшли древляни. І зійшлися обидва війсь-
ка докупи, і метнув списа Святослав на
деревлян, і пролетів спис поміж вуха коне-
ві, і ударив йому у ноги, бо був [Святослав]
ще дитиною. І сказали Свингельд і Асмуд:
«Князь уже почав! Ударимо і ми, дружино, за
князем!»
І перемогли деревлян, і древляни побігли, і
зачинилися в городах своїх. Ольга ж кину-
лася з сином своїм на город Іскоростінь, бо
ті були мужа її вбили. І стала побіля города
з сином своїм, а деревляни в городі зачини-
лися і кріпко із города боронилися, знали-бо,
що самі убили князя і немає на що їм наді-
ятися. І стояла Ольга ціле літо, і не змогла
Іскоростінь взяти. І намислила так: послала
в город сказати: «Ви чого хочете досидіти?Ва-
ші городи вже всі мені здалися, і згодились
на дань, і ниви і землю свою обробляють, а
ви хочете з голоду померти, не хочучи дани-
ну платити».
Деревляни ж їй відповідали: «Раді б ми від-
бутись даниною, але ж ти за мужа хочеш
метатись». Ольга ж їм сказала: «Я уже за
мужа відомстила, коли в Києві ви пер-
ший раз і вдруге побували, третій раз я
помсту вам вчинила, як по мужу тризну
творили. Більше вже помщатися не хочу,
Але хочу тільки взяти із вас дань помірну й,
замирившись з вами, геть піду».
Запитали деревляни: «Що од нас ти хочеш?
Раді дать тобі меди і хутра». А вона на це їм
відказала: «Нині в вас немає меду ані хутра,
але хочу з вас я небагато: по три голуби і
горобці мені від двору дайте, бо не хочу
дань тяжку на вас я накладати, як мій муж.
А тому й прошу у вас я небагато, бо в осаді ви
вже знемоглися, тож мені оце малеє дайте».
15
«Повість минулих літ». Уривок про помсту княгині Ольги
Деревляни ж були раді, по три голуби і го-
робці з двору зібрали і з поклоном Ользі по-
слали. Ольга ж їм сказала: «От уже ви мені
і моєму дитяті скорились, ідіть у свій город,
а я завтра відступлю від нього і у свій город
піду». Деревляни ж були дуже раді, ввійшли
в город і звістили людям, і всі люди в городі
зраділи.
16 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Ольга ж кожному із воїв по голубу роздава-
ла, а іншим – по горобцю. І звеліла кожно-
му голубові і горобцю чір прив’язати і в
шматки тканини огортати, і ниткою голу-
бам і горобцям в’язати. І як смеркло, Ольга
своїм воям повеліла голубів і горобців пусти-
ти. Голуби ж і горобці в свої гнізда полетіли:
одні в голубники свої, горобці ж – під стріхи.
І так загорілись голубники, і від них спалах-
нули кліті і одрини, і не було двору, де б не
горіло, і не можна було гасити, бо усі двори
загорілися.
І побігли люди із города, і звеліла Ольга
воям своїм хапати їх. І коли взяла город
– спалила його, і старійшин же города спа-
лила, і інших людей тих перебила, а інших
в рабство мужам своїм віддала, а решту, щоб
данину платили, залишила, і поклала на
них дань тяжку. І дві частини [її] ішли Киє-
ву, а третя – Вишегороду, для Ольги, був-бо
Вишегород Ольжин город.
І пішла Ольга по Деревській землі з сином
своїм і з дружиною своєю, визначаючи уста-
ви і уроки, і донині є місця її становищ і
ловищ її. І прийшла в город свій Київ з си-
ном своїм Святославом, і пробула [в ньому]
одне літо.
www.znoua.com
 «Слово про похід Ігорів»

«Слово про похід Ігорів»

Аудіокнига (від Аудіокнига.UA):

Почнемо, браття, пісню невеселу

Словами призабутими старими
Про Ігорів згорьований похід.
Почнемо не за вимислом Бояна,
А просто, як насправді все було.
Коли Боян, цей віщий соловейко,
Співав комусь осанну величальну,
То білкою носився по деревах,
Землею – сірим вовком, а в підхмар’ї
Орлом могутнім клекітно ширяв.
Згадавши про усобиці колишні,
Пускав він десять соколів на зграю
Прекрасних лебедів, що линули вгорі,
І князеві, чий сокіл найспритніший,
Він пісню попереду дарував.
Співав хвалу старому Ярославу;
Або Мстиславу, мужньому із мужніх,
Який зарізав велетня Редедю;
Або Роману, сину Святослава...
Так, мовби десять соколів, на струни
Пускав він віщі пальці, й рокотали Бояне, соловію днів минулих!
Самі ті струни – славили князів. Якби ж похід цей ти ощебетав,
Почнемо з Володимира. Й розкажем Стрибаючи по дереву уяви,
Про Ігоря, що вигартував розум Злітаючи думками попід хмари,
Неміряною силою своєю Сплітаючи у пісню сущу славу
І вигострив відвагою, як меч. Й сягаючи Троянових часів!
Повідаєм, як, сповнившись завзяття Ти б заспівав про Ігоря:
І болю за страждальну рідну землю, “Не буря несе над степом соколів -
Одчайний князь полки свої хоробрі Вороння летить до Дону, чуючи біду”.
На землю Половецькую водив. Або почав би, Велесів нащадку:
“Іржання коней чути за Сулою,
Б’ють дзвони в Києві, у Новгороді сурми
Похід скликають, стяги над Путивлем
Загравами тривожно лопотять...”

(044) 360 2917, (044) 591 9541 17

www.znoua.com
«Слово про похід Ігорів»
Жде Ігор брата милого в Путивлі.
Примчав і мовив Всеволод буй-тур:
“Один ти в мене, Ігорю, мій брате;
Порада і розрада ти моя!
Сідлай же, князю, коні свої бистрі,
Бо вже мої осідлані стоять
Попереду під Курськом, наготові.
Мої куряни – воїни умілі:
Під трубами сповиті, із шоломів
Напоєні й згодовані зі списа;
Дороги та яруги їм відомі;
В них луки пружні, повні сагайдаки
І шаблі гострі – волос перетнуть.
Вовками скачуть в полі і шукають
Собі та князю слави й перемоги!..”
На сонце Ігор глянув і жахнувся -
Все військо враз покрилося пітьмою!
І мовив Ігор: «Браття і дружино!
Забитим краще буть, ніж полоненим.
Тож сядьмо, браття русичі, на коней,
Щоб глянуть на великий синій Дон!..»
Й таку незборну Ігор мав жадобу
Дістатись Дону, спробувати Дону,
Що геть йому знамення заступила.
«Бажаю, – мовив, – списа поламати
Край поля Половецького із вами,
Хоробрі, мужні русичі! Загину
Або шоломом Дону зачерпну!»
(В інших версіях : луччє ж бо потятим
бути, аніж полоненим бути;
Хочу напитися з вами шоломом із Дону)
Вступивши у стремено золотеє,
18
Він полем рушив. З ним – уся дружина.
Їм темрява дорогу заслонила,
Від стугону, що линув звідусіль,
Збудилось птаство, звірі розкричались,
А див гукнув із чорних верховіть,
Щоб чули Волга, Сурож та Посулля,
Помор’я, Корсунь і Тмуторокань.
І половці посунули до Дону;
Мов лебеді сполохані, ячали
Кибитки незліченні опівночі...
До Дону Ігор воїнів веде!
Вороння чорне клякне на деревах,
Вовки в яругах бродять. Клекотають
Орли у небі. Злякані червоним,
Лисиці тонко брешуть на щити...
О Руська земле, ти вже за горою!
Пітьма світліє. Вранішня зоря
Встає над полем, маревом повитим.
Стих соловей. Вороння крик зняло...
Тут русичі червоними щитами
Степ перекрили, прагнучи собі
Звитяг і честі, Ігореві – слави.
У п’ятницю схрестилися мечі.
Здригнулись половці, змішалися, побігли!
Розсипавшись, мов стріли, по степу,
Помчали русичі чарівних половчанок,
А з ними – золото, єдваби, оксамит;
Кожухами, опанчами, парчею
Та іншим узороччям половецьким
Вимощували шлях через болота...
Багровий стяг, біляста хоругов,
Бунчук червоний й ратище срібляне
Хороброму дісталися звитяжцю.
Дріма в степу Олегове гніздо.
Далеко залетіли соколята!
Для кривди не народжені вони
Ні беркуту, ні кречету, ні круку,
Ім’я якому – дикий половчанин!
Кончак біжить, неначе сірий вовк;
Гзак поспішає вслід йому до Дону.
На другий день, заледве розсвіло,
Криваві зорі згубу провістили.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com

Від моря чорні хмари потяглись,
Чотири сонця прагнучи покрити;
Спахнули сині блискавки... Ой бути
Страшному грому! Стрілами іти
Дощу від Дону. Списам поламатись
Й мечам пощербитись об крицеві шоломи
На річці на Каялі, біля Дону!
О Руська земле, ти вже за горою!..
Тут дужий вітер, Стрибожів онук,
Війнув із моря стрілами в обличчя
Полкам черленим, Ігоревим воям.
Земля здригнулась, спінились річки,
І курява знялася над полями!
Лопочуть стяги – половці ідуть
Від Дону і від моря... Звідусюди
Хоробре руське військо обступили;
Степ перекрили кличем бойовим;
А русичі – червоними щитами.
Яр-туре Всеволоде, ти спинив грудьми
Лихе поріддя. Стрілами проймаєш,
Гримиш мечем. Де зблисне твій шолом,
Там голови погані половецькі
Летять на землю. Ковані шоломи
Поскіпані тобою, ярий туре!..
О миле браття, в січі він забув
Про тиху славу, отчий княжий стіл
І Глібівну – дружиноньку вродливу,
Що жде його в Чернігові далекім!..
Були віки Троянові; літа
Старого Ярослава проминули;
Олег мечем усобиці кував
І стріли сіяв – гордий Гориславич.
Це він вступив в стремено золоте
У городі своїм Тмуторокані,
І дзвін той Всеволод у Києві почув,
А Володимир чув його в Чернігові
Й ворота навіть вранці замикав.
Це ж за його обиди похвальба
Бориса Вячеславича поклала
На березі Канини. Звідтіля ж
Повезли Ізяслава до Софії
На вічний спокій в Києві святому...
Був смутний час. Насіяв князь Олег
Чимало лиха, й виросли роздори,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
«Слово про похід Ігорів»
І згинуло незлічено добра
Народу руського – Даждьбожого онука.
В крамолах, в міжусобицях лягло
Людей немало. Рідко орачі,
Йдучи за плугом, голос подавали.
Зате ворони каркали щодня
На трупах, непохованих у полі...
Страшні були ті битви. Ця ж така,
Якої ще ніколи не бувало!
Від рання аж до вечора і знов
Од вечора до рання – свищуть стріли,
Гримлять мечі об крицеві шоломи
Й ламаються скривавлені списи
У полі незнайомім Половецькім...
Копитами поорана земля
Кістьми була засіяна і щедро
Полита кров’ю: тугою зійшли
Вони в тобі, о страдна Руська земле!
Над ранок знявся в полі шум і дзвін -
Ковуїв Ігор в січу завертає,
Йдучи на поміч Всеволоду-брату.
День бились. Два. Ополудні на третій
Упали мертво Ігореві стяги,
Й два брати розлучились на Каялі.
Не стало тут кривавого вина;
Скінчили учту русичі хоробрі:
Впоїли свата й поряд полягли
За землю Руську. Трави сум схилив,
І дерево в жалобі приклонилось...
Настала, браття, тужная пора;
Пустиня руську силу подолала.
Ввійшла обида у Даждьбожів рід,
Ступила Діва по землі Трояна
І заплескала крилами край Дону,
Прогнавши золоті часи.
Не йшли князі в походи в дикий степ,
Бо мовив брат до брата гордовито:
«Оце моє, і те – також моє».
Дрібне самі великим нарекли
Й з крамолою надовго побратались.
А бісове поріддя звідусіль
Пішло на Руську землю безборонне.
19
«Слово про похід Ігорів»
Далеко мужній сокіл залетів,
Ворон б’ючи, – заледве не до моря!
Не воскресити Ігоревих воїв,
Русі щитами їм не затулить!
Помчали з кличем вбивство і грабіж,
Линули пломінь з огняного рогу.
І жони руські вмилися слізьми:
«Уже нам милих лад не приголубить,
Ні здумати, ні вгледіти очима:
Уже нам срібла й золота не знати...»
І стогоном озвався скорбний Київ,
Чернігів же напасті опосіли.
Розлився жаль великий по Русі
Й проріс печаллю буйною повсюди.
Князі кували смуту. А земля
Стогнала під копитами поганих.
Хоробрі Святославичі біду
На річці на Каялі розбудили,
Яку приспав був грізний Святослав
Мечами харалужними своїми.
Це він навів полки свої міцні
На землю Половецьку, притоптавши
Яри й горби; озера скаламутив
І висушив болота і струмки.
А хана Кобяка із Лукомор’я,
Як вихор, вихопив у війська на очах.
І впав Кобяк у Києві, в дитинці
Великого звитяжця Святослава.
І греки, і морава, й венеційці
Хвалу співають князю Святославу
І гудять Ігоря, що силу потопив
На дні Каяли, ріки половецькі
Засипав руським скарбом золотим
І пересів із княжого сідла
В сідло раба, невольника простого.
Стоять пониклі вдови на валах,
Віднині їм веселощів не знати.
У Києві на горах Святослав
Побачив сон страшний і дивовижний.
«Ізвечора, – повідав, – тільки ліг,
Мене укрили чорним покривалом
Й дали напитись синього вина,
Отрутою замішаного густо.
І сипали з поганських сагайдаків
20
На груди перли й ніжили мене.
А терем був без стелі та верха...
В бору Кияні та на Оболоні
Всю ніч ворони Бусові кричали
І зграями летіли над Дніпром».
Бояри князю мовили на те:
«Твій розум, батьку, туга полонила;
Два соколи із отчого стола
Злетіли, щоб сягнуть Тмуторокані
Або шоломом Дону зачерпнути.
І вже їм крила шаблі повтинали,
А їх самих попутали залізом.
Стояла тьма у скорбний третій день:
Два сонця змеркли, згасли два багряні
Твої стовпи. Пітьмою огорнулись
Два юні місяці – Олег та Святослав
Й занурились у море. На Каялі
Важуча тьма покрила білий світ.
І половці, мов хижії гепарди,
Розбіглись безборонне по Русі.
Уже хула злетіла на хвалу,
Насильство напосілося на волю,
І Діва ополчилася на Русь.
Над морем синім готки молодії,
Подзвонюючи золотом, співають
Про битву на Каялі та про Буса,
Розп’ятого Вінітаром, й леліють
Відплату Шарукановій ганьбі.
А ми – дружина – в тузі та печалі!»
Й тоді великий мудрий Святослав
Промовив слово, змішане з сльозами:
«Братове милі, дітоньки мої,
Відважний Ігорю і Всеволоде-туре,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com

Зарано меч ви гострий підняли
На землю Половецьку – і без слави
Поганську кров у січі пролили.
Серця хоробрі ваші гартувались
У мужності й жорстокій боротьбі.
Небої любі, що ж ви натворили
На срібну сивину мою!
Куди поділись влада й многораття
Чернігівського брата Ярослава
З вельможами й могутами його,
З татранами й ольберами швидкими,
Що тільки з захалявними ножами
Полки ворожі кличем побивають,
Видзвонюючи в прадідівську славу?
Сказали ви: “Мужаймося самі.
Минулу славу візьмемо з собою,
Прийдешню теж поділимо на двох!”
А чи не міг і я помолодіти?
Коли линяє сокіл, то не дасть
Свого гнізда й сильнішому в обиду.
Біда – князі мені не підмогають;
Нінащо обернулася година.
Вже на Сулі у Римові кричать
Од шабель половецьких. Переяслав
Стікає кров’ю Глібового сина
На тугу й на печаль мені!..”
Промовивши це слово золотеє,
Князь важко сиву голову схилив.
Великий княже Всеволоде! Мислю
Замало з Володимира літать -
Пора вже отчий стіл попильнувати!
Тобі під силу Волгу розкропити
Міцними опачинами і з Дону
Шоломами всю воду перелить.
Коли б прийшов, за красну половчанку
Платили б по ногаті, а за бранця -
Найбільше по різані. Ти ж бо можеш
Живими диво-стрілами стріляти -
Це Глібовими мужніми синами!
Буй Рюриче, Давиде невгамовний!
Чи то не ваші золоті шоломи
По крові плавали й дружинники хоробрі,
Мов тури, рикали, поранені у січі
На полі незнайомому, чужому?
Вступіть, володарі, в стремена золоті
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
«Слово про похід Ігорів»
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!
Могутній Осмомисле Ярославе!
Високий злотокований твій стіл;
Залізними полками ти підпер
Угорські гори, міцно заступивши
Дорогу королеві. Ти замкнув
Ворота на Дунаї, через хмари
Метаючи каміння і пустивши
По синьому Дунаю кораблі.
Гроза твоя далеко доліта;
Ти одчиняєш Києву ворота
І з Галича готуєшся стрілять
Заморського султана. Господарю!
Стріляй мерщій поганця Кончака
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!
Романе мужній! Дух тебе веде
На подвиги великі. Ти ширяєш,
Мов сокіл, на розбурханих вітрах,
У смілості змагаючись з орлами.
У тебе є залізні юнаки
В латинських обладунках. Де промчали
Гула земля. Литовці і ятвяги,
Дремели й половці покидали списи
І голови покірно приклонили
Під їхні харалужнії мечі...
А Ігореві світ уже померк,
І дерево в печалі ронить листя:
Погані скрізь – по Росі й по Сулі.
Не воскресити Ігоревих воїв,
Русі щитами їм не затулить!
Дон, князю, кличе! Помсти вимагає
Пролита всує Ольговичів кров!
Мстиславичі Волинські – шестикрильці
З хороброго і знатного гнізда!
Хіба не в герцях влади домоглися?
Навіщо ж ваші золоті шоломи,
Списи ляхівські й ковані щити?
Загородіть же стрілами меткими
Ворота Полю, меч свій підніміте
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!
21
«Слово про похід Ігорів»
Уже Сула сріблясте не тече
Для міста Переяслава. Двіна
Болотом стала грізним полочанам
Під кличем ворога. Один лиш Ізяслав,
Васильків син, попробував мечами
Литовськії шоломи й погубив
Велику славу дідову, а сам
Лишився під черленими щитами
В скривавленій столоченій траві.
І мовив тихо: “Воїнів моїх
Прикрили птиці крилами, а звірі
Злизали кров...”
І поруч не було
Ні брата Брячислава, анікого.
Самотній душу богові віддав -
Скотилася перлиною-сльозою...
Печаль велика Полоцьк пойняла,
І труби заридали городенські.
О Ярославе й інші молодці -
Олегові онуки по крамолі!
Схиліть свої знамена, повкладайте
Свої мечі пощерблені у піхви,
Бо вже ви навіть діда обскакали!
Це ви поганські орди привели
На землю Руську, на діла Всеслава.
Усобиці – ось брама, крізь яку
Ввійшла гвалтовність люта половецька!
На сьомому Трояновому віці
Всеслав на Діву жереба метнув.
Обпершись на повсталих, у сум’ятті
Доскочив хитро Києва і списом
Діткнувсь великокняжого стола.
Опівночі, злякавшись Ізяслава,
Лишив киян і тишком, наче звір,
З-під Білгорода шаснув і розтанув
У синій млі. Він тричі увірвав
Примхливе щастя: Новгород узявши,
Розбивши давню славу Ярослава
І вовком перебігши до Немиги.
По річці стелять голови-снопи
Й молотять харалужними ціпами.
На тім току життя своє кладуть,
Од тіла грішну душу одвівають.
Немижині криваві береги
Засіяні не зерном, а кістками
Хоробрих краю Руського синів.
22
Всеслав удень судив і напучав,
Уділи роздавав княжатам,
А ніччю бігав вовком по Русі:
Допоки півень тричі прокричить,
Із Києва домчить Тмуторокані
І сонцеві дорогу перейде.
Йому задзвонять в Полоцьку, а він
Той дзвін ранковий в Києві почує...
Хоч віщою душа його була,
А тіло дужим, лиха натерпівся.
Йому Боян наш, мудрий та веселий,
Колись-бо мовив приспівку таку:
“І хитрому, й кмітливому,
І чаклуну умілому
Суд божий не минуть”.
О Руська земле! Ти іще не раз
Зітхнеш печально, з тугою згадавши
Годину давню й велетів князів!
Було, старого князя Володимира
До Києва нічим не прикуєш...
І нині встали Рюрикові стяги,
Й Давидові розпрямились хорогви;
Та в різні боки мають ті знамена...
Списи ж співають, браття, на Дону!
Голосить Ярославна на зорі,
Кигичучи, мов чайка, примовляє:
“Зигзицею до Дону полечу,
Вмочу рукав шовковий у Каялу
І рани князю витру на його
Могутньому порубаному тілі”.
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
“Вітриле, вітре, Стрибоже швидкий,
Навіщо мечеш стріли половецькі
На воїв мужа милого мого?
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com

Хіба не досить віяти вгорі,
Ширяти попід хмарами важкими,
Гойдаючи на морі кораблі?
Навіщо ж ти веселощі мої
По сивій ковилі розвіяв?”
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
“Славутичу! Крізь гори кам’яні
Пробився ти у полі Половецькім.
Леліяв Святославові човни
До полку Кобякового. Могуте!
Мені з неволі ладу прилелій,
Щоб я не слала сліз йому на море”.
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
“О сонце ясне, лагідне усім!
Навіщо, красне, промені жагучі
Простерло ти в безводному степу
На воїв мужа милого мого,
Звело їм луки спрагою, стягнуло
Журбою сагайдаки?..”
На зорі
Заграло море, смерчі потяглися
Імлою в степ: то Ігореві бог
Таким знаменням вказує дорогу
На землю Руську з тяжкого полону.
Погасла черлень вечора. Пітьма
Лягла густа на землю Половецьку...
Не спиться князю Ігорю, в думках
Він поле дике міряє від Дону
Аж до Дінця... Тут половець Овлур
На коней тихо свиснув за рікою,
Даючи князю гасло! Застогнала
Суха земля, травою шум пішов,
І вежі половецькі похитнулись.
Князь Ігор – горностаєм в очерет,
На воду – білим гоголем; упав
На буй-коня і соколом швидким
В імлі полинув, лебедя та гуску
Собі забивши спритно на вечерю.
Якщо князь Ігор соколом летів -
Овлур подався вовком, отрусивши
Студені роси. Коней підірвали,
Коли добігли лугу при Дінці.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
«Слово про похід Ігорів»
Донець радіє, Ігореві каже:
“Ти, князю, нині величі зажив;
Кончак – неслави; Руськая земля -
Веселощів, померклих на Каялі!”
І мовить Ігор: “Донче, славен будь
За те, що князя хвилями леліяв,
Траву зелену слав йому під ноги,
Вдягав імлою теплою у шатрах
Гаїв зелених, гоголем стеріг
На чистих плесах, чайкою – на лузі,
І тернами густими – на вітрах”.
А Стугна не така була.
Розлившись од весняних ручаїв
І крові мертвих воїнів, закрила
В своїх темнинах князя Ростислава.
Заплакала по мужнім юнакові
Княгиня-мати. Квіти похилились,
І дерево в жалобі приклонилось...
То не сороки, злякані орлом,
Заскрекотали – Ігоревим слідом
Спішить Кончак із Гзаком. Причаїлись
На вітті чорні ворони, замовкли
Сороки й галки. Полози одні
Повзуть неквапно в травах поруділих.
Стукочуть дятли, вказуючи путь
Додому князю Ігорю, піснями
Світ провіщають радо солов’ї.
І каже Гзак сердито Кончакові:
“Коли вже сокіл вирвався – вб’ємо
Соколича стрілою золотою!”
Кончак же мовить Гзакові лукаво:
“Коли вже сокіл вирвався – скрутим
Соколича дівочою красою”.
І буркнув Гзак похмуро: “Окрутить
Не мудре діло, тільки ж нам тоді
Не бачити не те що сокільця,
А й красної дівиці! Це гніздо
Нас битиме і в полі Половецькім”.
Колись Боян, – премудрий піснетворець
Славетних Ярославових часів, -
Сказав про Святославові походи:
“Хоч тяжко голові не на плечах,
23
«Слово про похід Ігорів»

Та тілу також зле без голови”.

Отак і краю Руському нелегко
Без Ігоря, Олегового внука.
“Сіяє сонце ясне в небесах -
Князь Ігор в Руську землю повернувся!” -
Лунає спів дівочий на Дунаї
І в’ється аж до Києва за море.

Вже Ігор їде Боричевим, радий

Вклонитись чудотворній Пирогощій.

Всміхнулась Русь крізь сльози та печаль!

Старим князям осанну проспівавши,

Хвалу співати можна й молодим:
Хай славні будуть Ігор Святославич,
Буй-тур відважний Всеволод і юний
Князь Володимир Ігорович!

Слава
Усім князям хоробрим і дружині,
Що землю рідну пильно бережуть!

24 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Григорій Сковорода. «De libertate»

Григорій Сковорода
«De libertate»
Про свободу (лат.)

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

«Всякому місту звичай і права»

Всякому місту – звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю – любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур *,
Всякому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.
Знаю, що смерть – як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,-
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 25

www.znoua.com
Григорій Сковорода. «Бджола та Шершень»
Григорій Сковорода
«Бджола та Шершень»
— Скажи мені, Бджоло, чого ти така дур-
на? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не
стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі
часто і шкодять, приносячи замість нагороди
смерть; одначе не перестаєш через дурість
свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі
безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в
мед.
— Ти поважний дурень, пане раднику,— від-
повіла Бджола.— Мед любить їсти й ведмідь,
а Шершень теж не проти того. І ми могли б
по-злодійському добувати, як часом наша
братія й робить, коли б ми лише їсти люби-
ли. Але нам незрівнянно більша радість зби-
рати мед, аніж його споживати. До сього ми
народжені і будемо такі, доки не помремо. А
без сього жити, навіть купаючись у меду, для
нас найлютіша мука.
26 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Сила:
Шершень – се образ людей, котрі живуть кра-
діжкою чужого і народжені на те тільки, щоб
їсти, пити і таке інше. А бджола – се символ
мудрої людини, яка у природженому ділі
трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть:
нащо сей, до прикладу, студент учився, а ні-
чого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не
матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи
на слова Сіраха: «Веселість серця – життя для
людини» – і не тямлять, що природжене діло є
для неї найсолодша втіха. Погляньте на жит-
тя блаженної натури і навчітеся. Спитайте
вашого хорта, коли він веселіший? – Тоді,—
відповість вам,— коли полюю зайця.— Коли
заєць смачніший? – Тоді,— відповість мисли-
вець,—коли добре за ним полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами,
коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч
бродить або сидить біля нори, хоча, зловив-
ши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджо-
лу, чи не помре з туги, в той час, коли можна
їй літати по квітоносних лугах? Що гірше,
ніж купатися в достатку і смертельно кара-
тися без природженого діла? Немає гіршої
муки, як хворіти думками, а хворіють думки,
позбавляючись природженого діла. І немає
більшої радості, аніж жити за покликанням.
Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і
сама смерть його тоді, бо душа, володарка
людини, втішається природженим ділом. Або
так жити, або мусиш умерти. Старий Катон
чим мудрий і щасливий? Не достатком, не
чином тим, що йде за натурою, як видно з
Ціцеронової книжечки «Про старість»...
Але ж розкусити треба, що то значить—жити
за натурою. Про се сказав древній Епікур таке:
«Подяка блаженній натурі за те, що потрібне
зробила неважким, а важке непотрібним».
www.znoua.com
 Іван Котляревський. «Енеїда»

Іван Котляревський
«Енеїда»
Аудіокнига Повний текст Цікавий
(від Аудіокнига.UA) (на УкрЛіб): мультфільм, хоча
й дещо відмінний
від тексту (на каналі
Ukranima):

Частина І

Після того як греки спалили Трою, Еней
[один із героїв Троянської війни в античній
літературі] з деякими троянцями, зробивши
човни, поплив морем. Але Юнона, дружина
Зевса [царя богів і людей, бога неба, грому і
блискавки], була на стороні греків і дуже не
любила Енея:
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
К чортам, і щоб і дух не пах.
Не любила Юнона Енея за те, що був троян-
цем, і за те, що «мамою Венеру звав». Венера
[давньоримська богиня краси і кохання] під
час Троянської війни була на боці троянців.
З неба Юнона побачила, що Еней на морі,
взяла хліб із сіллю і помчала до Еола [бога
вітрів], щоб той здійняв на морі бурю і пото-
пив Енея і його людей, а за це пообіцяла:
За сеє ж дівку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу
Тобі я, далебі, що дам.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 27

www.znoua.com
Іван Котляревський. «Енеїда»

Еол порозпускав усі вітри – Борея, Нота,
Зефіра, Евра, – однак плата була дуже спо-
куслива, і він виконав прохання Юнони. Він
зняв на морі страшну бурю, чим викликав
«морську хворобу» у людей Енея, та і за бор-
ти багато попадало. Тоді Еней звертається до
Нептуна [бога морської стихії], щоб той йому
допоміг:
але все буде так, як Зевс сказав. Венері ж не
має чого журитися, так заспокоював її Зевс.
В цей час Еней пливе морем, аж йому на-
бридло, і він навіть пожалів, що не помер у
Трої. Потім троянці побачили берег, до якого
і пристали. Недалеко від берега Еней поба-
чив місто:

Я Нептуну В тім городі жила Дідона,

Півкопи грошей в руку суну, А город звався Карфаген…
Аби на морі шторм утих.

Нептун, почувши Енеїв голос, нагримав на

вітрів, бо вони вторглися у його царство.
Коли випогодилось, троянці почали готувати
обід:

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали
І брагу кухликом тягли…

Троянці любили поїсти і випити, а після

цього і поспати. За штормом спостерігала
Венера і вирішила піти до Зевса на поклон із
проханням:

Зевес тоді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав.
Венера запитала Зевса, чим так перед ним
завинив Еней, що Юнона ледве не згубила
її сина. Зевс не розумів тривоги Венери,
оскільки доля Енея уже була вирішена і ні-
хто не міг її змінити, бо Зевс велів йому їхати
до Риму і:
Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство;
Не малий буде він панок.
На панщину весь світ погонить,
Багацько хлопців там наплодить
І всім їм буде ватажок.
За планом Зевса Еней заїде до Дідони [кар-
фагенської цариці], там відпочине, погуляє,
Побачивши троянців, Дідона запитала, хто
вони, звідки і чого приїхали в її царство.
Троянці розповіли, як і чому вони плавали
з Енеєм, поки не пристали до Карфагена, і
просили бути її милостивою до них, бо вони
охляли, обірвались і зголодніли. Розчулена
Дідона влаштувала на честь Енея і троянців
бенкет, де їли з полив’яних мисок «свинячу
голову до хріну», куліш, кашу і пили кубка-
ми слив’янку, мед, пиво, брагу, сирівець та
інші напої і страви. Гостей розважали музи-
ки (сопілка, дудка), які грали до танців. Весь
день минув у танцях, розвагах, гуляннях:
Ввесь день весело прогуляли
І п’яні спати полягали…

28 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

На ранок Дідона, гарно вбравшись, знайшла
одяг і для Енея:
Штани і пару чобіток,
Сорочку і каптан з китайки,
І шапку, пояс з каламайки,
І чорний шовковий платок.
І знову, як і минулого дня, загуляли:
…Дідона ж тяжко сподобала
Енея так, що і не знала,
Де дітися і що робить.
Закохана Дідона робила все, щоб Еней забув
про своє лихо, вигадувала різні ігрища, – що-
дня пили і гуляли:
Були троянці п’яні, ситі,
Кругом обуті і обшиті,
Хоть голі прибрели, як пень.
Троянці ходили по вечорницях, веселились
увесь час – отак і жили. Еней зовсім забув
про Рим, куди мав їхати, щоб заснувати там
своє царство. Зо два роки провів Еней у Ді-
дони.
Аж якось ненароком Зевс з Олімпа глянув
на землю і побачив, як гуляють троянці, роз-
лютився і послав Меркурія [бога торгівлі, що
виступав у ролі вісника Зевса] до Карфагена
нагадати Енеєві, що він має робити. Меркурі-
єві треба було доложити сил, щоб розлучити
Дідону з Енеєм. Він прийшов до Енея і сказав:
А ну лиш, швидше убирайся,
З Дідоною не женихайся,
Зевес в поход тобі сказав!
Еней знав, який буває в гніві Зевс, тому зі-
брав троянців і наказав збиратися в дорогу.
А сам склав свої речі і чекав ночі, щоб від-
плити і не прощатися з Дідоною, бо прощан-
ня було б тяжким. Але Дідона це розгадала
і була напоготові, коли Енєй думав, що вона
спить. Цариця дорікала Енеєві за таку від-
плату за життя у неї, плакала і лаяла Енея:
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Котляревський. «Енеїда»
Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобі присниться біс!
З твоїми сучими синами,
Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс,
Щоб ні горіли, ні боліли…
Щоб ви шаталися повік.
Еней побіг від розлюченої Дідони, сів у човен
і поплив.
Дідона тяжко зажурилась,
Ввесь день не їла, не пила;
Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
Вона не могла забути Енея, страждала від
кохання до нього. Одного разу вночі, коли мі-
сто спало, Дідона на своєму городі підпалила
сухий очерет, розвела великий вогонь і сама
себе спалила.
Покійниці не видно стало,
Пішов од неї дим і чад! –
Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.
Частина II
Еней плив синім морем, тужив і обливався
слізьми, почувши, що вона спалила себе, од-
нак сказав:
Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство
І щоб друга вдова найшлась.
Пливли троянці морем, аж ось одного разу
знову на морі знялася буря і нагнала на них
страху. Палінур, керманич Енейового війсь-
ка, сказав, щодо Риму вони не допливуть,
що потрібно пристати до берега і підкувати
кораблі. Недалеко від них була сицилійська
земля, де правив цар троянського походжен-
ня на ім’я Ацест, що заснував на острові Си-
цилія місто Сегесту:
29
Іван Котляревський. «Енеїда»
Ми там, як дома, очуняєм
І, яку себе, загуляєм,
Всього у нього вдоволь єсть.
Так і зробили. Ацест частував троянців від
душі салом, ковбасою, хлібом, горілкою, гре-
чаними з часником пампухами тощо. Цей
день, коли Еней приїхав до Ацеста, був днем
смерті Анхіза – Енейового батька. Еней «схо-
тів обід справляти і тут старців нагодовати»,
тобто справити по Анхізу, який «згорів» від
горілки, поминки.
Троянці підтримали бажання Енея і готува-
лися до поминок, закупивши їжу і горілку,
варили страви і пекли:
Баранів тьма була варених,
Курей, гусей, качок печених,
Досита щоб було всім їсть.
Щедро пом’янувши з народом батька, Еней
«в одежі ліг і не роздігся, під лавкою до світу
спав». Проснувшись, знову пили, влашто-
вували ігрища, бійки. Два богатирі: Дарес
– троянець, та Ентелл – сицилійський герой,
надумали вчинити поєдинок на смерть.
В цей час на Олімпі до Зевса зібрались на
обід гості. Вони там пили, забавлялись, аж
прибіг Меркурій і попросив богів втрутитися
в земні справи в Сицилії. Побачивши бійку
Дареса і Ентелла, Венера благала Зевса збе-
регти життя троянцю. А за Ентелла заступив-
ся син Зевса Бахус, бо полюбився йому Ен-
телл тим, що «сивуху так, як брагу, хлище».
Зевс гримнув на Венеру і Бахуса і велів не
мішатись до кулачних боїв. До знесили би-
лись воїни, переміг Ентелл, якому Еней «тро-
хи не цілу гривну» подарував [мідна монета,
що у XVIII –XIX ст. дорівнювала 3 копійкам].
Потім Еней велів привести ведмедів, щоб
забавляли народ. Поки народ гуляв, а боги
дивились на це, Юнона пішла до Ірисі [посе-
редниця між богами і людьми, прислужниця
Юнони] і щось на вухо їй шепнула, щоб не
почули боги.
30 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Ірися спустилася в Сицилію, туди, де були
троянські човни. Перетворившись на одну із
жінок, вона порадила іншим підпалити чов-
ни, щоб досадити п’яним чоловікам:
Великий тяжко був пожар…
Еней, помітивши пожежу, велів всім бігти до
човнів, а сам від страху так розлютився, що
почав лаяти богів: і Венеру, і Зевса, і інших
за те, що допустили пожежу. За все лаяв їх
Еней, а потім попросив пустити з неба бурю.
І тільки попросив – з неба пішов дощ і «в
годину весь пожар залив». Не всі троянські
човни згоріли, і тому Еней думав, що йому
робити: чи пливти до Риму, як велів Зевс,
чи зостатися тут, в Сицилії, бо Зевс допустив
пожежу флоту, – і все ніяк не міг прийняти
рішення. Охрім, з троянської громади, по-
радив йому поспати, а потім вже приймати
рішення.
Заснувши, Еней побачив у сні батька Анхіза,
який сказав синові, що його послали боги:
Щоб ти нітрохи не журивсь,
Пошлють тобі щасливу долю,
Щоб учинив ти божу волю
І швидше в Рим переселивсь.
Батько радив залишити Сицилію і пливти,
і не журитись, а також прийти до нього в
пекло обміркувати якусь справу. Прокинув-
шись, Еней велів наступного дня збиратися в
дорогу, а сам пішов до Ацеста подякувати за
гостинність. Троянці цілий день збирались,
а другого дня вранці вирушили морем до
Риму.
Венера, побачивши троянців на морі, пішла
до Нептуна на поклон, «щоб не втопив їх у
волнах». Нептун пообіцяв Венері, ідо Еней
на морі буде в безпеці.
www.znoua.com
 Іван Котляревський. «Енеїда»

Частина III

Подорож морем Енею вже добряче набридла,

і він не вірив вже ні богам, ні батькові. Вітри
дули вслід човнам, що гребці і весла поло-
жили та співали пісень «козацьких, гарних
запорозьких»:

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ…

Довгенько плавали по морю, а згодом і зем-

лю стало видно, до якої троянці і пристали.
То була Кумська земля [Кум – місто –держа-
ва античних часів на півдні Італії]. Троянці
швидко побратались із місцевими жителями
(південна Італія) і почали гуляти. Знову ве-
чорниці, ігрища:

Тут всі по волі забавлялись,

Пили, і грали, женихались.
Еней же був зажурений, бо йому снилися бать-
ко та Плутон, бог підземного царства, і він за-
лишив троянців гуляти, а сам пішов по полях
шукати дорогу до пекла. Дійшов до лісу, а там:
На ніжці курячій стояла
То хатка дуже обветшала
І вся вертілася кругом…
Еней став викликати господаря. Через дея-
кий час вийшла з хати «бабище старая»:
Крива, горбатая, сухая
Запліснявіла, вся в шрамах,
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса…
Еней, побачивши таку господиню, «не знав із
ляку, де стояв». Це була Сівілла – жінка –про-
рочниця. Вона сказала, що давно чекає на Енея,
що про його прихід боги сказали та і батько Ан-
хіз до неї приходив. Сівілла давно живе на світі і
багато всього знає. Вона повела Енея до каплиці
помолитись, порадила Енеєві пообіцяти Фебові
– богу сонця – телицю і золотого та і Сівіллі щось
щоб дав, то і шлях до пекла покажуть.
Еней з Сівіллою молились, Сівіллу добряче
трясло, що синя, наче бубен, стала, а коли
трохи очуняла, то передала відФеба наказ,
що доля нелегка чекає Енея і його військо,
що не заспокоїлася ще Юнона, що ще наму-
чаться троянці, але все буде так, як виріши-
ли боги на своїй олімпійській раді.
Еней вислухав її, його ця промова не задо-
вольнила і не дала нічого нового, тож він і
попросив Сівіллу провести його до батька, за
дві спідниці. Сівілла каже Енею про платню,
щоб вона почала думати, як провести його в
пекло:
Ти знаєш – дурень не бере;
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере.
Сівілла радить Енеєві зломити з найвищого
дерева в лісі гілку, бо без неї не можна буде
вийти назад. Як Еней зламає гілку, то по-
трібно, не оглядаючись, повертатись назад.
Еней так і зробив. Довго в лісі шукав кисли-
цю високу [яблуню], потім за гілку смикнув
і «одчахнув» і побіг з лісу до троянців. Від-
почивши, велів троянцям збирати здобич

(044) 360 2917, (044) 591 9541 31

www.znoua.com
Іван Котляревський. «Енеїда»

в жертву Плутону і всім, хто пеклом править.

І коли прийшла Сівілла, то веліла попроща-
тися з троянцями, взяти на плечі клунок із
хлібом і йти до пекла. І ось Еней із Сівіллою
вирушили у путь.

Дійшовши до гори якоїсь, вони знайшли

нору і «пішли під землю темнотою». Це була
вулиця у пекло, на якій жили Дрімота,
Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли: чума,
війна, холод, голод і всі інші мирськії лиха.
Були тут злі жінки, свекрухи, мачухи, сер-
диті чоловіки, шурини, брати та інші злидні.
Були тут неправедні судді й ісправники,
секретарі та інші чиновники, «квартал був
цілий волоцюг, п’яниць, розпутниць».

Енеєві було страшно, і він хватавсь за Сі-

віллу. Згодом вони прийшли до річки Стікс,
через яку була переправа до пекла. Пере-
візник Харон перевозив людей не всіх, а за
своїм вибором, маленьким човном. Сівілла
розказала Харонові, кого і для чого веде в пе-
кло, і той перевіз їх, за роботу взяв півалтина
[алтин = 3 коп.] і показав, куди іти далі. Тро-
хи пройшовши, Еней і Сівілла побачили пса,
який мав три голови. Пес охороняв дорогу в
пекло і, забачивши Енея, «почав гарчати».
Еней злякався і тікати. А Сівілла кинула
собаці хліб, і поки той його ловив – вони про-
скочили з Енеєму пекло:
Там все поблідло і поблекло.
Нема ні місяця, ні звізд…
Смола там в пеклі клекотіла…
В смолі сій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли
Хто, як, за віщо заслужив…
Наприклад, пани там тяжко працювали, все
робили, за те їх мордували, що людей вва-
жали за скотів. За панами наглядали чорти
і лупцювали їх залізним пруттям. Брехуни
лизали гарячі сковороди, скупим вливали
розтоплене срібло в рот; батьки, які синів не
вчили, «кипіли в нефті в казанах…»
Еней там бачив щось немало
Кип’ячих мучениць в смолі,
Як з кабанів топилось сало,
Так шкварилися сі в огні…
Еней побачив там Дідону, почав до неї гово-
рити, женихатися, однак Сівілла наказала
не відставати від неї. Далі Еней побачив
своїх вбитих земляків –троянців, з якими
теж почав реготати і розповідати всяку вся-
чину. Гурт знову розігнала Сівілла. Нарешті
дійшли до царського дому Плутона. Пішли
з дарами до господаря. У Плутона у дворці
теж жили грішники. І тут Еней запитує у
Сівілли, чому ніде немає його батька. Та по-
яснила, що Анхіз – божої крові і за велінням
Венери, «де схоче – буде там і жить».
Коли ж знайшли Анхіза, він забрав Енея до
своєї господи, а ворожки переказали Енеєві
його долю.
Од його має розплодитись
Великий і завзятий рід;
Всім світом буде управляти…
Повороживши, Еней попрощався з батьком,
і з Сівіллою повернувся назад на землю до
троянців.

32 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

Частина IV
Сівілла отримала від Енея 12 шагів [шаг –
дрібна монета], розпрощалася з ним. Еней,
щоб не мати більш неприємностей від Юно-
ни, відплив із троянцями з Кумської землі.
Деякий час вони пливли тихо.
На морі згодом піднялася буря, знову почало
колихати човни, що дуже налякало троянців.
Коли ж вітер вгамувався, вони лягли відпо-
чити. А прокинулись від крику паромщика,
який повідомив, що мандрівники припливли
до острова цариці Цірцеї
Цірцея, люта чарівниця
І дуже злая до людей;
Які лиш не остережуться,
А їй на острів попадуться,
Тих переверне на звірей.
Цірцея всіх людей перетворювала на чотири-
ногих. А пропливти острів не можна – чарами
Цірцея притягує кораблі до нього. У Цірцеї на
острові французи обернені в собак, москалі – в
кіз з бородою, цесарці ходять журавлями і т. д.
Біду побачив неминучу,
Троянці всі і пан Еней.
Троянці проспівали молебень Еолу, щоб той
вітрами відвернув їх від клятого острова. Еол
молебнем задовольнився і відвернув троян-
ців від біди.
Пливучи морем, Еней побачив русло річки
Тібр [річка, на якій знаходиться Рим], а боги
якраз і веліли пливти до берегів Тібру і тут
засновувати царство.
Зійшовши на берег, троянці почали «копати,
строїть…»
Це була латинська земля [центральна части-
на сучасної Італії], і правив там цар Латин
[міфічний цар, син бога лісів та полів Фавна
і німфи Маріки]. Він був скупим, мав дружи-
ну Амату та дочку Лавинію (Лависю).
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Котляревський. «Енеїда»
Дочка Латина була вродливою дівчиною:
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода.
У Лавинії було чимало женихів, але не кож-
ний матері Аматі подобався. Серед всіх же-
нихів і Латинові, і його дружині та дочці най-
більше був до душі сусідній цар – Турн [цар
рутульців – італійського племені]. Він був:
Товстий, високий, кучерявий,
Обточений, як огірок;
І війська мав свого чимало,
І грошиків таки бряжчало,
Куди не кинь, був Турн царьок.
Всі мешканці Латинової землі думали про
майбутнє весілля. І якраз напередодні сва-
тання сюди приплив Еней. Влаштувавшись
трохи, Еней послав троянців до латинців,
щоб із ними познайомитися. Коли троянці
повернулись, то повідомили Енея, що латини
розмовляють якоюсь дивною мовою, не зрозу-
мілою троянцям:
І ми їх мови не втнемо;
Слова свої на ус кончають,
Як ми що кажем їм, – не знають,
Між ними ми пропадемо.
Еней велів купити граматику латинської
мови і:
Троянське плем’я все засіло
Коло книжок, що аж потіло,
І по-латинському гуло.
За тиждень вже всі знали латинську мову і
розмовляли:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном – домінусом,
Себе ж то звали троянус.
10 троянців, які найкраще знали латинську
мову, Еней відправив послами до Латина,
33
Іван Котляревський. «Енеїда»
щоб познайомитись із царем. Послів із да-
рунками, бо Латин був дуже скупий, цар
прийняв. Царський палац було прикрашено
цінними картинами, наготували всіляких
страв і напоїв. Посли передали такі дари:
Лавинії – килим –самольот, Аматі – ска-
тертину –самобранку та чоботи –скороходи
– Латину. Подарунки сподобались, і Латин
запросив Енея в гості і теж дарами наградив,
і майже зятем називав, бо вирішив саме за
нього віддати дочку.
З Олімпу за Енеєм і троянцями слідкувала
Юнона. Ірися розповіла Юноні, як Енея при-
ймають латинці, про мир та лад між ними.
Юноні не хотілось, щоб Еней жив спокійно,
і вона вирішила пролити кров троянську,
використавши Турна. Змовившись із Тезіфо-
нею [фурією], наказала їй:
Зроби ти похорон з весілля,
Задай ти добре всім похмілля,
Хоть би побрали всіх чорти.
Таким чином, фурія за змовою з Юноною
вирішила всіх знедолити:
Сама троянців всіх поїм, Амату з Турном я з’єд-
наю І сим Енея укараю, Латину ж в тім’я дур
пушу; Побачать то боги і люди, Що з сватання
добра не буде, Всіх, всіх в шматочки потрошу.
34 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Тезіфона спустилася з небес до Амати, яка
тужила, що не Турн буде її зятем, і ще біль-
ше розпалила її серце проти Енея. Потім Те-
зіфона напустила сон наТурна, і бідолашно-
му приснилося, ніби-то Лавися його зрадила.
Прокинувся Турн розлючений і вирішив роз-
правитись і з Енеєм, і з Латином. Він послав
Енею листа, в якому запрошував на поєди-
нок «сам на сам», а Латину оголосив війну.
Тезіфона була рада – раденька, але їй по-
трібно було ще і простий люд розізлити один
на одного. І тут фурія використала цуцика
няньки Амати, якого та дуже любила. Фурія
зробила так, що під час полювання на зайців
собаки троянців розірвали цуцика. Розлюче-
на стара зібрала своїх людей, і пішли вони
бити троянців. А троянці:
…носа хоть кому утруть; І няньчину всю рать
розбили – Скалічили і розпотрошили І всіх в
тісний загнали кут.
Підбурені Аматою, Турном, латинці на вули-
цях кричали:
Війна! Війна! против троянців,
Ми всіх Енеєвих поганців
Поб’єм – іскореним їх род.
Латин не любив воювати, а тому зібрав своїх
вельмож і намагався з’ясувати, з якої причи-
ни Турн оголосив війну:
Скажіть – з чого війна взялася?
З чого ся мисль вам приплелася?
Коли я тішився війной?
Латин сказав вельможам, що військо не го-
тове, що для війни немає грошей, що він не
хоче проливати людську кров, то щоб вельмо-
жі про війну і не думали. А:
Вельможі царство збунтували
Против царя всіх наущали…
І всі почали готуватися до війни.
www.znoua.com

Амата підбурювала жінок, щоб ті допомага-
ли у війні, а ще щоб «Енеєві дочки не дать».
А де вмішаються жінки:
Прощайсь навік тогді з порядком,
Пішло все к чорту неоглядком,
Жінки поставлять на своє.
Потім Турн посилає до всіх сусідніх царств
послів, щоб ті прийшли:
Щоб Турнові допомагать:
Не дать Енеєві женитись,
Не дать в Латії поселитись,
К чортам енейців всіх послать.
Енейове військо теж готувалось до війни.
Частина V
Еней роздумує, як знайти вихіді де отримати
допомогу, щоб перемогти Турна:
Еней ту бачив страшну тучу,
Що на його війна несла.
В ній бачив гибель неминучу
І мучивсь страшно, без числа.
День і ніч шукає виходу Еней, з проханням
про допомогу «к олімпським руки простягав»,
але, видно, боги не спішили на допомогу.
Еней блукає вночі, замислившись, і прихо-
дить на берег річки Тібр, де його зморює сон.
Енеєві сниться старий дід, який пророкує
йому пораду, як перемогти Турна:
З аркадянами побратайся,
Вони латинцям вороги.
Троянців з ними як з’єднаєш,
Тогді і Турна осідлаєш,
Все військо виб’єш до ночі.
Проснувшись, Еней прочитав богам молитви
і велів спорядити два човни річкою Тібр, аж
поки на березі не побачать під дубом білу
свиню і тридцять білих поросят. Еней велів
їх заколоти і принести в жертву богам, щоб ті
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Котляревський. «Енеїда»
не залишили його без підтримки, і поплив по
Тібру до царя аркадського Евандра просити
допомоги.
В Евандра відбувалося свято, царство пило
і гуляло, коли приїхав до них Еней. Син
Евандра Паллант провів Енея до батька,
перед яким той сказав, що латинці вороги і
Енея, а він, кошовий троянець, маючи хоро-
бре військо, яке натерпілося від злих людей і
богів, хоче перемогти Турна, який веде з ним
війну. У Турна більше військо і сили свіжі, а
покоритись йому Еней не хоче.
Евандр, мовчки вислухавши Енея, відповів:
Дамо вам війська в підпомогу,
І провіанту на дорогу,
І грошеняток з якийсь міх.
Еней зі своїми людьми погостювали в Еван-
дра на святі, де їли й пили різні страви та
напої, на ранок збиралися назад в дорогу.
В цей час на Олімпі Венера пустила свої чари
на Вулкана – коваля, щоб той допоміг зроби-
ти Енеєві зброю і міцну, і дорогу, яка б допо-
могла здобути перемогу. А оскільки ніхто не
може встояти перед чарами Венери, то і Вул-
кан залучив до роботи всіх майстрів, але все,
про що просила Венера, виконав до ранку.
У цей час у Евандра споряджають у дорогу
Енея. Дали всього:
Списів, мушкетів, палашів,
На тиждень сала з сухарями,
Барильце з срібними рублями,
Муки, пшона, ковбас, коржів.
Разом з Енеєм Евандр відправляє і сина
Палланта начальником своїх воїнів, бо хоче,
щоб ледачий син навчився у Енея військово-
му ремеслу, хоробрості. До воїнів цар звер-
нувся зі словами:
35
Іван Котляревський. «Енеїда»
А ви, аркадці, – ви не труси,
Давайте всім і в ніс, і в уси,
Паллант мій ваш єсть атаман.
За його бийтесь, умирайте,
Енеєвих врагів карайте,
Еней мій сват – а ваш гетьман.
Евандр попросив і Енея доглянути за сином
і ще порадив йому звернутися до лідійсько-
го народу, який теж може стати йому при
нагоді корисним. Після цієї розмови Еней із
новими силами повертається до троянців у
старий табір.
Вночі Енеєві сниться його матір, яка принес-
ла йому зброю, що викував Вулкан:
До збруї що не доторкнеться,
Все зараз лайнеться і гнеться, її і куля не
бере.
На щиті були зображені всі богатирі (Котиго-
рох, Іван –царевич, Кузьма –Дем’ян), які до-
давали йому казкової сили, здатної відбити
ворога.
Еней збирався напасти на Турна зненацька.
Однак тут вмішалася Юнона і послала до
Турна Ірисю, щоб та попередила його про
Енеїв похід.
Ірися застала Турна у наметі, де він був у
горі від любові до Лависі і пив горілку. Іри-
ся висміяла Турна за те, що на відміну від
Енея, той нічого не робить. Поглузувавши з
нього, Ірися каже:
Швидше охмеляйся,
Збирать союзних поспішайся,
На нову Трою напади.
Послухавши її поради, Турн зібрав «і кінних,
і піших» і повів їх на кріпость троянців.
Еней з допомогою ще не повернувся в крі-
пость, а тому троянці, забачивши військо
Турна, на валу всі залягли і приготувались
до відсічі ворогів. Турнові не вдалося взяти
36 (044) 360 2917, (044) 591 9541
кріпость, і тоді він дав наказ спалити троян-
ський флот. Дим від його багаття дійшов аж
до богів. Ця подія дуже вразила Венеру, яка
боялась за сина, і прийшла Венерадо Цібе-
лли [матері всіх богів] просити, щоб вона за-
ступилась за троянський флот перед Зевсом.
Цібелла поплакалась Зевсу, що троянський
флот стоїть під її горою їдою, і що Турнові
уроди [воїни] доберуться і до її царства, а
тому Цібелла прийшла до Зевса просити за-
хисту і втручання в земні справи, бо:
Мене ж стару, уб’ють, мов гниду,
Тебе прогонять відсіля.
Зевс пообіцяв паніматці провчити всіх. Він
своєю силою обернув кораблі троянців в си-
рен, а рутульці, побачивши таке диво, зля-
кались і почали тікати в різні сторони. Вночі
троянці пильно охороняли кріпость, бо Тур-
нові не довіряли.
І ось у стані Турна стало тихо – всі спочивали
вороги.
На варті троянців біля головної вежі на сто-
рожі стояли Низ і Евріал – молоді, хоробрі,
міцні воїни –земляки. Вони не були троянця-
ми, а найнялися до Енейового війська і були
хорошими йому воїнами.
У Низа виник план забратися в Рутульський
табір і перерізати ворогів, і цим допомогти
Енейовому війську. Низ хоче цей вчинок
здійснити сам, бо у Евріала є стара мати, а
в нього нікого немає, то якщо і загине, то за
ним ніхто не буде плакати. Але Евріал не
погоджується на це, вони ж разом Енеєві на
вірність присягали, то:
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять…
Своїм планом вони поділились з іншими
троянцями і просили дозволу на його вико-
нання.
www.znoua.com

І так, одважна наша пара
Пустилася в Рутульський стан.
А в Рутульському таборі всі спали, «сивуха
сну їм піддала». Низ і Евріал перерізали чи-
мало війська Турна:
Так наші смілії вояки
Тут мовча проливали кров;
Од ней краснілися, мов раки,
За честь і к князю за любов.
І коли вже поверталися друзі назад, задово-
лені своєю роботою, натрапили на Волсентаз
полком латинської дружини, що їхав в табір
Турна. Латинці піймали Евріала, а Низ на
вербу заліз і сховався. Побачивши товариша
в руках ворогів, Низ кидає списа у ворогів і
тим самим видає себе. Волсент відсік Евріа-
лу голову на очах у Низа, і Низ йому прямо в
серце меч всадив. Латинці вбили і Низа:
Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славнії услуги
На вічність пам’яті своєй.
Турн думав про нову битву і як помститися
троянцям за нічну різню. Він звелів наді-
ти голови Низа і Евріала на списи і іти на
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Котляревський. «Енеїда»
штурм кріпості. Троянці впізнали голови
своїх героїв, побачила це і стара мати Ев-
ріала, горе якої було безмежне. А рутульці
«дралися» на стіни. Троянці ж після побаче-
ного горя матері і долі своїх побратимів люто
відбивали ворогів, не жаліючи їх.
Тоді Турн приставив до брами таран із ко-
лод, і брама упала, подушивши багато троян-
ців, однак вони зібралися з силами і зуміли
пролом заложити, тому Турн із військом «не
знав, що і робити». Двоє з троянського табо-
ру, Геленор та Лик, пішли на рутульців у
рукопашню, і Лик навіть «тим і одличився,
що як до Турна примостився, то з’їздив добре
по зубах». Однак ці двоє загинули від ру-
тульців, що ще більше озлило троянців.
І зав’язалась жорстока битва: Троянці, як
чорти, озлились, Рутульців били наповал.
Тріщали кості, ребра, боки Летіли зуби, пух-
ли щоки, З носів і уст юшила кров.
Ремул – родич Турна – звертався так до тро-
янців:
Чого прийшли ви, голодранці?
Лигать латинськії потанці?
Пождіть – ваш витісним ми дух.
Начальник троянців, Іул Енейович, почувши
такі промови, прицілився і камінцем Рему-
лу влучив у лоб, і «хвастун бездушно пова-
лився», а у троянців дух піднявся, і пішли
кулачні бої:
Враг на врага сйкав, мов блохи,
Кусався, гриз, щипав, душив.
Біля воріт брами стояли два міцних воїни –
брати Битіас і Пандар, які ніби пропускали
рутульців в місто, а хто заходив, тих вбива-
ли – це була ще одна пастка для рутульців.
Коли Турн це розгадав, то привів допомогу.
Загинув Битіас, а Пандар, побачивши смерть
брата, зачинив ворота. Але в кріпості вже був
Турн. Пандар кидає в Турна камінь, і Турн
загинув би, однак знову вмішалися боги
37
Іван Котляревський. «Енеїда»
– Юнона «заслоняє» собою Турна, а відчув-
ши допомогу богів, Турн вбиває і Пандара.
Окрилені перемогою Турн і рутульці б’ють
троянців, що ті хотіли залишити кріпость, аж
тут Серест – начальник артилерії – сказав:
Куди? Вам сорому немає!
Хто чув? Троянець утікає!
Чого наш славний ріддоживсь!
А князь наш бідний що помислить?
Адже ж за воїнів нас числить,
За внуків славнійших дідів!
Присоромлені троянці гуртом навалились
на Турна, Турн відступив аж до річки Тібр,
стрибнув у воду і «пустився вплав».
Частина VI
В цей час на Олімпі боги, богині і півбоги
зняли ґвалт і сварки, чим викликали невдо-
волення Зевса, який у гніві сказав:
Поступки ваші всі не божі;
Ви на сутяжників похожі.
І раді мордовать людей;
Я вас із неба поспихаю
І до того вас укараю,
Що пасти будете свиней.
І своєю владою Зевс забороняє богам вмішу-
ватися до людей, сказавши:
…тих богів лишу чинів,
Які тепер в війну вплетуться.
Тоді Венера нагадує Зевсові, що це він по-
слав Енея біля Тібра оселитись, то ж звідки
там узявся Турн? Що це боги мстять Енеєві
за те, що він Венерин син, і не дивлячись
на наказ Зевса, розпалили на землі війну. І
Венера просить у Зевса, «щоб жив Іул і жив
Еней». Тоді в розмову вмішалась Юнона.
Вона облаяла різними словами Венеру, що
та доносить на неї її чоловікові – Зевсу. Юно-
на звинувачує у всьому Венеру. Між ними
зав’язалась сварка перед Зевсом:
38 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Одна другу хотіла бить.
Богині в гніві также баби…
І, як перекупки, горланять,
Одна другу безчестять, ганять
І рід ввесь з потрохом клянуть.
Тоді Зевс, щоб зупинити їх, на них нагримав
і ще раз суворо попередив, щоб ніхто і ніяк
не допомагав людям.
А на землі Турн знову повів своїх воїнів на
кріпость. Битва була цілий день – «насилу
розвела їх ніч».
А вночі до «городка, що Турн обліг», Еней з
Паллантом і військом наближався. Еней не
спав в човні, а думав:
Як Турна –ворога побити.
Царя Латина ускромити
І успокоїти народ.
Аж тут, дивлячись у воду, Еней бачить «ви-
диво» – ніби одна істота у вигляді дівчини
–мавки розповідає йому, що сталося з троян-
цями у його відсутність і про те, як ледь зно-
ву не згорів його флот, якби не Зевс. І лиш
зажеврів день, як Еней «узрів свій стан в оса-
ді», кинувся з новими силами на допомогу.
Троянці з кріпості побачили його, і зав’яза-
лась битва. Еней трощив ворогів. Мужньо
бився і Паллант. Досвічені рутульці відразу
помітили новачка, однак Паллант зумів роз-
правитися з такими рутульськими воїнами,
як: Даг, Гібсон, Ретій, Фарет, Демоток, Галес.
У поєдинку Турна з Паллантом Паллант
спочатку наніс сильний удар, але Турн зумів
перемогти молодого лицаря і вбив його, а по-
тім посадив мертве тіло на коня і відправив
у стан троянців:
Таку побачивши утрату,
Аркадці галас підняли,
Клялися учинить одплату,
Хоча би трупом всі лягли.
www.znoua.com

Еней з новим завзяттям кидається у бій, щоб
помститися за смерть Палланта:
Махне мечем – врагів десятки
Лежать, повиставлявши п’ятки:
Так в гніві сильно їх локшив.
Еней убив Мага, Нума, Сереста, Тарквіта,
Камерта, Луку та інших рутульських молод-
ців. І ось Еней з Іулом возз’єднались:
Іул, як комендант ісправний,
Енеєві лепорт подав.
Тобто розповів про все, що сталося в кріпості
у його відсутність.
В цей час на небі Зевс поглядав на війну і
намагався помиритися з дружиною Юноною,
а хитра Юнона хотіла з цього мати зиск і
упросила Зевса залишити життя Турнові.
Домоглася Юнона свого любощами.
Юнона у вигляді Енея явилась до Турна.
Турн, побачивши свого ворога, кинувся його
вбити. Юнона (все ще в образі Енея) при-
бігла до моря і сховалась у байдаку, а Турн
шукав розправи з марою Енея, стрибнув у
байдак – Юнона перетворилася на зозулю і
полетіла, а Турн уже був серед моря:
Турн глядь, аж він усе средь моря,
Трохи не луснув з серця – з горя,
Та мусив плить, де жив отець.
А Еней тим часом побив багато ворогів і з
приходом ночі «був п’яний, єлежив…».
На ранок троянці ховали мертвих, а Еней
взяв доспіхи рутульського лицаря Мезентія
та на пень для втіхи посадив, бо він подумав,
що опудало Мезентія допоможе їм відкрити
місто латинців. Віддавши останні почесті
Палланту, Еней тіло з охороною відправив
у столицю батька Палланта Евандра. Про-
вівши тіло Палланта, Еней повернувся у
кріпость, де його чекали посли рутульські з
проханням віддати тіла мертвих, щоб «землі
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Котляревський. «Енеїда»
предати, нехай князь милость сю явить». На
це Еней сказав, що навіщо рутульцям воюва-
ти з Енеем, який не держить на них зла, що
його ворог – Турн. Це Турн не хоче, щоб Еней
був латинським князем і одружився з дочкою
царя Латина. Але який зиск рутульцям, хто
буде князем: Турн чи Еней? І нехай поєди-
нок між ними вирішить долю цієї війни:
Ми зробим з Турном поєдинок,
Про що всіх кров проливать?
Послам латинським ця пропозиція була до
душі, і вони обіцяли донести її до Латина:
І мировую тут зробили,
На тиждень, два або і три…
В цей час люди ремонтували місто, наводили
порядки, гуляли, ховали воїнів:
Про Турна ж всі кричали сміло,
Що за своє любовне діло
Погубить даром ввесь нарід.
А в таборі царя Латина вельможі, порадив-
шись із воїнами-героями, прийшли до угоди
помиритись з Енеєм і відіслати йому дари. А
лицар Дрансес наполягав, щоб:
Нехай лиш Турн, що верховодить
І всіх панів за кирпи водить,
З Енеєм порівня плеча. .
Також він пропонував, щоб Тури ніколи не
приходив у латинську землю, а Енеєві відда-
ти Лавинію і цим сватовством укласти мир
надійний:
Сим сватовством нам мир даруєш
І царства рани урятуєш;
Дочці ж з Енеєм буде рай.
А Турнові сказав:
Еней тебе лиш визиває,
А нас, латинців, не займає,
Іди з троянцем потягайсь.
39
Іван Котляревський. «Енеїда»
Коли ти храбрий не словами,
Так докажи нам те ділами –
Побить Енея постарайсь.
І хоч як цього не хотілося Турнові, він по-
годився на бій з Енеєм. А поки йшли ці всі
дебати, троянці готувались до штурму латин-
ського міста. Знову почалася війна, але вже
біля брам латинців. Амата настояла на тому,
щоб цар не віддавав дочки за Турна, кажучи,
що така воля богів, боТурн не зробить дочку
щасливою. А насправді сама була закохана
в Турна і не хотіла мати його зятем. Однак
вона і не хотіла, щоб Турн бився з Енеєм.
Другого дня вранця два табори займали позиції,
щоб спостерігати за поєдинком Турна і Енея.
Тут Юнона знову вирішила допомогти Тур-
нові. Вона посилає мавку вод Ютурну [сестру
Турна] спасати брата. Ютурна робить так,
що воїн –латин пускає в троянців стрілу і
вбиває Гиллипенка, що родом із аркадців.
Знову зав’язалась бійка:
Кричать, стріляють, б’ють, рубають,
Лежать, втікають, доганяють,
Все вмиг зробилось кулішем.
Еней намагався зупинити всіх, але якась
стріла попала і йому в стегно – Енея поране-
но. Це помітив Турн, і почав вбивати сміливо
троянців. «Побив багацько Турн заклятий».
Енея лічив Япід, і не без допомоги Венери,
слова якісь наговоривши, зробив ліки і ви-
лив на рану Енеєві. Чудотворні ліки поді-
яли, і Еней знову почав битися з ворогами.
Ютурна ж вдалась до хитрощів і управляла
кіньми Турна, спасаючи таким чином його
від загибелі. Вона намагалась запустити ка-
мінь в Енея, але той вчасно ухилився.
Це ще більше розпалило Енея, і він веде вої-
нів на приступ Латинового міста. Безліч стріл
полетіло на місто, і воно почало горіти. Амата,
подумавши, що Турн загинув, з горя повіси-
лась. Смерть Амати всіх сполошила: Латин
40 (044) 360 2917, (044) 591 9541
«ледве устояв на ногах», а Лавинія одяглася
вусе чорне і перед дзеркалом «кривитись жа-
лібно училась і мило хлипати в сльозах».
А Турн, дізнавшись про смерть Амати, вихо-
дить на поєдинок з Енеєм. Еней вибив меча з
рук Турна, і ніхто не хоче допомогти царю:
Біжить пан Турн і репетує,
І просить у своїх меча;
Ніхто сердеги не рятує
Од рук троянська силача!
Однак знову Юнона, рукою Ютурни, дає меч
Турну. Зевс розгнівався на Юнону і сказав:
Уже ж вістимо всім богам:
Еней в Олімпі буде з нами
Живитись тими ж пирогами,
Які кажу пекти я вам.
Тобто Еней стане безсмертним, як усі боги,
а безсмертного не можна вбити, тому Зевс
радить Юноні заспокоїтись. Нарешті Юнона
погоджується з таким рішенням Зевса, але
вимагає, щоб на царстві був Еней:
Но тільки щоб латинське плем’я
Удержало на вічне врем’я
Імення, мову, віру, вид.
Тоді боги «Ютурну в воду одіслали», щоб
не допомагала брату, тим самим лишивши
Турна його сили, і Еней списом майже вбив
Турна. Турн прохав відправити його труп до
батька, і Еней майже пожалів Турна і хотів
залишити йому життя, однак тут побачив на
плечі у Турна Паллантову ладунку, і в нього
від гніву задрижали уста:
Так ти троянцям нам для сміха
Глумиш з Паллантова доспіха
І думку маєш буть живим?
З цими словами Еней, щоб помститися за
смерть Палланта, направляє свій меч у рот
рутульця і тричі повертає, «щоб більше не
було хлопот»:
www.znoua.com
 Іван Котляревський. «Енеїда»

Душа рутульська полетіла.

До пекла, хоть і не хотіла,
К пану Плутону на бенкет.
Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 41

www.znoua.com
Іван Котляревський. «Наталка Полтавка»
Іван Котляревський
«Наталка Полтавка»
Аудіокнига Фільм за мотивами
(від Аудіокнига.UA) твору І. Котлярев-
ського
Наталка виходить з хати з відрами на коро-
мислі, підходить до річки Ворскли. Співає піс-
ню «Віють вітри, віють буйні» [пісня Ма-
русі Чурай]. Потім плаче, кажучи: «Петре! Де
ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі
і проклинаєш свою долю; проклинаєш Натал-
ку, що через неї утеряв пристанище; а може,
забув, що я живу і на світі. Ти був бідним,
любив мене – і за те потерпів і мусив мене
оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми
тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як
і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть
очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...»
З’являється возний Тетерваковський, го-
ворить суржиком (українська в перемішку з
російською та церковнослов’янською): «Благо-
денственного і мирного пребиванія»! Возний
постійно вживає «теє-то як його». Залиця-
ється до Наталки, співає «От юних літ не знал
я любові…». Пояснює: «Єй-єй, люблю тебе до
безконечності». Наталка каже, що не розуміє
його мови, а потім відмовляє на його залицяння
висловом «Знайся кінь з конем, а віл з во-
лом», бо вважає, що вона йому не рівня: «Так,
добродію, пане возний! Перестаньте жартова-
ти надо мною, безпомощною сиротою. Моє все
багатство єсть моє добре ім’я…»
На сцені возний, з’являється ще виборний
Макогоненко. Він так каже про Наталку:
42 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Повний текст
(на УкрЛіб)
«Золото – не дівка! Наградив бог Терпилиху
дочкою. Кромі того, що красива, розумна, мо-
торна і до всякого діла дотепна, – яке у неї до-
бре серце, як вона поважає матір свою; шанує
всіх старших себе; яка трудяща, яка рукоділь-
ниця; себе і матір свою на світі держить».
Возний розповідає, що чув, що Наталка всім
своїм женихам відмовила; розповідає про свою
любов до неї: «…я люблю Наталку всею ду-
шею, всею мислію і всім серцем моїм, не могу
без неї жити, так її образ – теє-то як його
– за мною і слідить». Виборний радить таки
свататися до Наталки, бо «стара Терпилиха не
зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати».
Виборний пояснює, що Наталка не хоче вихо-
дити за возного, бо любить іншого. І розповідає
історію: «як вони ще жили в Полтаві і покій-
ний Терпило жив був, то прийняв було до
себе якогось сироту Петра за годованця. Хло-
пець виріс славний, гарний, добрий, провор-
ний і роботящий; він од Наталки старший
був годів три або чотири; з нею вигодовавсь
і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили го-
дованця свого, як рідного сина, та було й за
що! Наталка любилась з Петром, як брат
з сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє
багатство, зачав знакомитись не з рівнею:
зачав, бач, заводити бенкети з повитчика-
ми, з канцеляристами, купцями і цехмистра-
ми -- пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій
www.znoua.com
 Іван Котляревський. «Наталка Полтавка»
промисел і мало-помалу розточив своє добро,
розпився, зачав гримати за Наталку на до-
брого Петра і вигнав його із свого дому; послі,
як не стало і посліднього сього робітника,
Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без
куска хліба оставив жінку і дочку. У Терпила
в городі на Мазурівці був двір – гарний, з ру-
бленою хатою, коморою, льохом і садком. Тер-
пилиха по смерті свого старого все те прода-
ла, перейшла в наше село, купила собі хатку
і тепер живе, як ви знаєте». Де зараз Петро –
ніхто не знає, але «Наталка без душі його лю-
бить, через його всім женихам одказує, та й
Терпилиха без сльоз Петра не згадує». Возний
не розуміє, чому Наталка чекає Петра, якого
може й не бути на світі вже. Він вважає, що
«Лучче синиця в жмені, як журавель в небі». А
виборний відказує: «Лучче живий хорунжий,
як мертвий сотник».
Возний просить допомогти у цій справі, бо
виборний «уміє увернутись хитро, мудро, не-
дорогим коштом». Виборний відмовляється,
що «Брехать і обманьовать других – од бога
гріх, а од людей сором». Возний намагається
переконати виборного, що всі грішні, співає
переробку пісні Г. Сковороди «Всякому
городу нрав і права». Нарешті виборний
погодився: «Добре, пане возний, я вас пова-
жаю і зараз іду до старої Терпилихи. Бог
зна, до чого веде, – може, воно і добре буде,
коли ваша доля щаслива».
Вдома Наталка розмовляє з матір’ю Терпе-
лихою. Мама жаліється, що Наталка всім
женихам відмовила, вона розуміє, що це все
через Петра і каже: «Ти не забула, як покій-
ний твій батько напослідок не злюбив Пе-
тра і, умираючи, не дав свого благословенія
на твоє з ним замужество; так і мого ніко-
ли не буде». Наталка співає «О мамо, мамо!
Не погуби дочки своєй!».
Терпелиха просить: «Наталко, схаменись! Ти
у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе
погубити? Убожество моє, старость
силують мене швидше замуж тебе одда-
ти. Не плач, дочко! Я тобі не ворог. Правда,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Петро добрий парубок, та де ж він? Нехай
же прийде, нехай вернеться до нас; він не
лежень, трудящий, з ним обідніти до злид-
нів не можна. Але що ж! Хто відає – може,
де запропастився, а може, і одружився де,
може, забув і тебе. Тепер так буває, що одну
нібито любить, а о другій думає». Наталка:
«Петро не такий; серце моє за його ручаєть-
ся, і воно мені віщує що він до нас вернеться»
Терпелиха використовує заборонений при-
йом і давить на жалість – плаче, кажучи:
«Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити
тебе замужем, щоб через твоє упрямство
не дожила я віку: бідность, сльози і перебори
твої положать мене в домовину».
У результаті Наталка погоджується: «Я поко-
ряюсь вашій волі і для вас за первого же-
ниха, вам угодного, піду замуж; перенесу
своє горе, забуду Петра і не буду ніколи
плакати». Вона мислила так: «Женихи, яким
я одказала, в другий раз не прив’яжуться; воз-
ному так одрізала, що мусить одчепитися;
більше, здається, нема на приміті».
Приходить виборний. Після діалогу з Терпе-
лихою і Наталкою переходить до справи: «у
мене єсть на приміті чолов’яга і поважний,
і багатий, і Наталку дуже собі уподобав….
Возний Наталку полюбив і хоче на ній
женитись».
Терпелиха: «Я душею рада такому затеві».
Наталці це не подобається, вона намагається
знайти відмазку: «…пан, которий жениться
на простій дівці, чи буде її вірно любити?
Чи буде їй щирим другом до смерті? Йому
в голові і буде все роїтися, що він її виручив
із бідності, вивів в люди і що вона йому не
рівня; буде на неї дивитися з презирством і
обходитися з неповагою, і у пана така жін-
ка буде гірше наймички... буде крепачкою».
Далі пісенні вставки, одна з яких: «Де згода в
сімействі, де мир і тишина, / Щасливі там
люди, блаженна сторона».
43
Іван Котляревський. «Наталка Полтавка»
Наталка розуміє, що вже пообіцяла матері
вийти за першого, хто буде до неї свататись.
Тому просить тільки відкласти трішки весіл-
ля, бо в них ще не все готове. Виборний під-
сумував: «сьогодня зробимо сватання, і ви
подавайте рушники, а там уже умовитеся
собі з паном женихом і за весілля».
На сцену сам Микола. Розповідає про себе:
«Один собі живу на світі, як билинка на полі;
сирота – без роду, без племені, без тала-
ну і без приюту. Що робить – і сам не знаю.
Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився.
(Думает). Одважусь в пекло на три дні! Піду
на Тамань, пристану до чорноморців.
Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть
же і негіднійші од мене. Люблю я козаків за їх
обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють,
а все не гуляють». Співає козацьку пісню «Го-
мін, гомін по діброві». Підсумовує: «Так і я
з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку
пити, люльку курити і черкес бити».
З’являється Петро, не бачить Миколи, співає
«Сонце низенько, вечір близенько». Микола під-
ходить до Петра, знайомляться. Петро про себе:
«Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які бу-
дуть знакомі або родичі у сироти? Нема у мене
ні кола, ні двора: весь тут». Побраталися.
На сцені з’являється возний, рука перев’язана
шовковою хусткою (це означає, що його сва-
тання прийняли). Потім виходить виборний,
говорить з Миколою. Коли хлопці залишають-
ся вдвох, Микола пояснює: «возний – так і
бундючиться, що помазався паном. Юриста
завзятий і хапун такий, що із рідного бать-
ка злупить!», а «виборний Макогоненко;
чоловічок і добрий був би, так біда – хитрий,
як лисиця, і на всі сторони мотається; де
не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не
зможе, то пошли Макогоненка, зараз дока-
же». Петро питає, кого вони висватали. У ході
діалогу зясовується, що це Петрова Наталка!
(Микола її родич). Петро просить Миколу піти
й дізнатися всі деталі сватання і додає: «Коли
вона свободна, то скажи за мене, а коли за-
ручена, то лучче не говори. Нехай один буду
44 (044) 360 2917, (044) 591 9541
я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспо-
минати об тім, якого так легко забула!»
Петро залишається один, його монолог: «Чо-
тири годи уже, як розлучили мене з Натал-
кою. Я бідний був тогді і любив Наталку без
всякой надежди. Тепер, наживши кровавим
потом копійку, спішив, щоб багатому Терпи-
лові показатись годним його дочки; но вміс-
то багатого батька найшов мать і дочку в
бідності і без помощі. Все здається, близило
мене до щастя, но, як на те, треба ж опіз-
нитись одним днем, щоб горювати во всю
жизнь! Кого безталання нападе, тому нема
ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що
сосідові все удається, всі його люблять, всі до
його липнуть, а другому все як одрізано».
Розмова виборного і Петра, під час якої Петро
розповідає про театр у Харкові: «се не город
і не містечко, а в городі вистроєний великий
будинок. Туда ввечері з’їжджаються пани і
сходяться всякі люди, хто заплатити може,
і дивляться на комедію… На комедії одні ви-
ходять – поговорять, поговорять та й підуть;
другі вийдуть – те ж роблять; деколи під му-
зику співають, сміються, плачуть, лаються,
б’ються, стріляються, колються і умирають».
Петро знову залишається на сцені один:
«Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь
другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя?
Наталка, котору я любив більше всього на
світі; для которої одважовав жизнь свою на
всі біди, для которої стогнав під тяжкою
роботою, для которої скитався на чужині
і заробленую копійку збивав докупи, щоб
розбагатіть і назвать Наталку своєю віч-
но! І коли сам бог благословив мої труди,
Наталка тогді достається другому! О злая
моя доле! Чом ти не такая, як других?»
Прийшов Микола й розповів, що з Наталкою
не встиг поговорити, тому покликав її сюди.
Петро заховався. У розмові Наталка каже: «я
люблю одного Петра». Микола пропонує їй
побачитися з Петром. Наталка думає, що він
з неї жартує. Виходить Петро.
www.znoua.com
 Іван Котляревський. «Наталка Полтавка»
Зустріч Петра з Наталкою. Думають, що їм
робити далі. Наталка: «Мати моя хотіла, щоб
я за возного вийшла замуж затим, що тебе
не було. А коли ти прийшов, то возний му-
сить одступитися». Петро не погоджується:
«Возний – пан, чиновний і багатий, а я не маю
нічого. Вам з матір’ю треба подпори і защи-
ти, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не
помощ подам». Наталка вперта стоїть на своє-
му: «Я давно уже поклялась і тепер клянусь,
що кромі Петра ні за ким не буду. У мене
рідна мати – не мачуха, не схоче своєї дитини
погубити». Микола захоплюється її наполег-
ливістю: «Ай Наталка! Ай Полтавка! От
дівка, що і на краю пропасті не тілько
не здригнулась, но і другого піддержує».
Виходять ще виборний, возний і Терпелиха.
Наталка каже, що вона більше не буде з воз-
ним. Возний жаліється Терпелисі, що її дочка
порушує порядок, бо рушники вже подала – а
це обіцянка одружуватись. На це Терпелиха
каже: «Я не одступаю од свого слова. Що хо-
чете робіте з Петром, а Наталку, про мене,
зв’яжіте і до вінця ведіте». Починається
суперечка. Наталка вперто стоїть на своєму
– за возного не піде! Петро: «Утихомиртесь
на час і вислухайте мене: що ми любились
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
з Наталкою, про те і богу, і людям ізвісно; но
щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за
пана возного, научав дочку не слухати мате-
рі і поселяв несогласіє в сім’ї – нехай мене бог
накаже! Наталко, покорися своїй долі,
послухай матері, полюби пана возного
і забудь мене навіки!», а потім віддає їй усі
зароблені гроші: «Що я нажив – все твоє: на,
возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые
в лубки деньги). Щоб пан возний ніколи не
попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздер-
жався. Прощай! Шануй матір нашу, люби
свого судженого, а за мене одправ панахиду».
Наталці потрібні не гроші, а любов.
Возний робить благородний вчинок: «Я од-
казуюсь од Наталки і уступаю Петру
во вічноє і потомственноє владініє з
тим, щоб зробив її благополучною».
Терпелиха благословляє молодих.
Микола підсумовує: «От такові-то наші
полтавці! Коли діло піде, щоб добро зроби-
ти, то один перед другим хватаються».
Наталка співає фінальну пісню: «Ой я дівчи-
на Полтавка».
45
Тарас Шевченко. «Катерина»

Тарас Шевченко
«Катерина»
Аудіокнига Цікава постановка «казки про Катерину»
(від Аудіокнига.UA) від КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.
Карпенка-Карого (дещо відмінна від тексту):

Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине... […]

Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде,
Що хотять, говорять:
Вона любить, то й не чує,
Кохайтеся, чорнобриві, Що вкралося горе.
Та не з москалями, Прийшли вісти недобрії —
(москаль=солдат, а не росіянин) В поход затрубили.
Бо москалі – чужі люде, Пішов москаль в Туреччину;
Роблять лихо з вами. Катрусю накрили.
Москаль любить жартуючи, Незчулася, та й байдуже,
Жартуючи кине; Що коса покрита:

46 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «Катерина»

(покривали голову або заміжнім, або «обезче- II

щеним» дівчатам, їх називали «покритками») Сидить батько кінець стола,
За милого, як співати, На руки схилився,
Любо й потужити. Не дивиться на світ Божий:
Обіцявся чорнобривий, Тяжко зажурився.
Коли не загине, Коло його стара мати
Обіцявся вернутися. Сидить на ослоні,
Тойді Катерина За сльозами ледве-ледве
Буде собі московкою, Вимовляє доні:
Забудеться горе; «Що весілля, доню моя?
А поки що, нехай люде, А де ж твоя пара?
Що хотять, говорять. Де світилки з друженьками,
Не журиться Катерина — Старости, бояре?
Слізоньки втирає, В Московщині, доню моя!
Бо дівчата на улиці Іди ж їх шукати,
Без неї співають. […] Та не кажи добрим людям,
Виглядає Катерина... Що є в тебе мати. […]
Минуло півроку; (батьки виганяють Катерину з дому, бо те,
Занудило коло серця, що вона накоїла – великий сором і гріх)
Закололо в боку. Пішла в садок у вишневий,
Нездужає Катерина, Богу помолилась,
Ледве-ледве дише... Взяла землі під вишнею,
Вичуняла, та в запечку На хрест почепила,
Дитину колише. Промовила: «Не вернуся!
А жіночки лихо дзвонять, В далекому краю
Матері глузують, В чужу землю чужі люде
Що москалі вертаються Мене заховають;
Та в неї ночують: А своєї ся крихотка
«В тебе дочка чорнобрива, Надо мною ляже
Та ще й не єдина, Та про долю, моє горе,
А муштрує у запечку Чужим людям скаже...
Московського сина. Не розказуй, голубонько!
Чорнобривого придбала... Де б не заховали,
Мабуть, сама вчила...» Щоб грішної на сім світі
Бодай же вас, цокотухи, Люде не займали. […]
Та злидні побили, Пішла селом,
Як ту матір, що вам на сміх Плаче Катерина;
Сина породила. На голові хустиночка,
На руках дитина.
Катерино, серце моє! Вийшла з села – серце мліє;
Лишенько з тобою! Назад подивилась,
Де ти в світі подінешся Покивала головою
З малим сиротою? Та й заголосила. […]
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати – чужі люде,
Тяжко з ними жити! […]
(Шевченко співчутливо ставиться
до Катерини, не засуджує її)

(044) 360 2917, (044) 591 9541 47

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Катерина»

III Свище полем заверюха,

[…] Нехай його лихий візьме! Іде Катерина
Лучче ж поміркую, У личаках – лихо тяжке! —
Де-то моя Катерина І в одній свитині.
З Івасем мандрує. Іде Катря, шкандибає;
За Києвом, та за Дніпром, Дивиться – щось мріє...
Попід темним гаєм, Либонь, ідуть москалики...
Ідуть шляхом чумаченьки, Лихо!.. Серце мліє...
Пугача співають. Полетіла, зострілася,
Іде шляхом молодиця, Пита: «Чи немає
Мусить бути, з прощі. Мого Йвана чорнявого?»
Чого ж смутна, невесела, (тобто назвала сина на честь його батька)
Заплакані очі? А ті: «Мы не знаєм».
У латаній свитиночці, І, звичайно, як москалі,
На плечах торбина, Сміються, жартують:
В руці ціпок, а на другій «Ай да баба! Ай да наши!
Заснула дитина. Кого не надуют!»
Зострілася з чумаками, Подивилась Катерина:
Закрила дитину, «І ви, бачу, люде!
Питається: «Люде добрі, Не плач, сину, моє лихо!
Де шлях в Московщину?» Що буде, то й буде.
«В Московщину? Оцей самий. Піду дальше – більш ходила...
Далеко, небого?» А може, й зостріну;
«В саму Москву. Христа ради, Оддам тебе, мій голубе,
Дайте на дорогу!» А сама загину». […]
Бере шага, аж труситься: (Катерина піклується про долю сина, свою
Тяжко його брати!.. вона вже згубила)
Та й навіщо?.. А дитина?
Вона ж його мати! IV
Заплакала, пішла шляхом, […] «Що, москалі?..» – «Де москалі?»
В Броварях спочила «Що ти? Схаменися!»
Та синові за гіркого «Де москалі-лебедики?»
Медяник купила. «Та он, подивися».
Довго, довго, сердешная, Полетіла Катерина
Все йшла та питала; І не одяглася.
Було й таке, що під тином «Мабуть, добре Московщина
З сином ночувала... В тямку їй далася!
Бач, на що здалися карі оченята: Бо уночі тілько й знає,
Щоб під чужим тином сльози виливать! Що москаля кличе».
Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата, Через пеньки, заметами,
Щоб не довелося москаля шукать, Летить, ледве дише.
Щоб не довелося, як Катря шукає... […] Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
Де ж Катруся блудить? А москалі їй назустріч,
Попідтинню ночувала, Як один верхами.
Раненько вставала, «Лихо моє! Доле моя!»
Поспішала в Московщину; До їх... Коли гляне —
Аж гульк – зима впала. Попереду старший їде.

48 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «Катерина»

«Любий мій Іване! Не втікай од мене...

Серце моє коханеє! Я винесу тобі сина».
Де ти так барився?» Кинула стремена
(таки зустріла його!) Та в хатину. Вертається,
Та до його... За стремена... Несе йому сина.
А він подивився, Несповита, заплакана
Та шпорами коня в боки. Сердешна дитина.
«Чого ж утікаєш? «Осьде воно, подивися!
Хіба забув Катерину? Де ж ти? Заховався?
Хіба не пізнаєш? Утік!.. нема!.. Сина, сина
Подивися, мій голубе, Батько одцурався!
Подивись на мене — Боже ти мій!.. Дитя моє!
Я Катруся твоя люба. Де дінусь з тобою?
Нащо рвеш стремена?» Москалики! голубчики!
А він коня поганяє, Возьміть за собою;
Нібито й не бачить. Не цурайтесь, лебедики:
«Постривай же, мій голубе! Воно сиротина;
Дивись – я не плачу. Возьміть його та оддайте
Ти не пізнав мене, Йване? Старшому за сина.
Серце, подивися, Возьміть його... бо покину,
Їй же богу, я Катруся!» Як батько покинув, —
«Дура, отвяжися! Бодай його не кидала
Возьмите прочь безумную!» Лихая година!
«Боже мій! Іване! Гріхом тебе на світ Божий
І ти мене покидаєш? Мати породила;
А ти ж присягався!» Виростай же на сміх людям!»
«Возьмите прочь! Что ж вы стали?» На шлях положила.
«Кого? Мене взяти? «Оставайся шукать батька,
За що ж, скажи, мій голубе? А я вже шукала».
Кому хоч оддати (так переймалась долею сина, а тут залиши-
Свою Катрю, що до тебе ла його серед шляху!)
В садочок ходила, Та в ліс з шляху, як навісна!
Свою Катрю, що для тебе А дитя осталось,
Сина породила? Плаче, бідне... А москалям
Мій батечку, мій братику! Байдуже; минули.
Хоч ти не цурайся! Воно й добре; та на лихо
Наймичкою тобі стану... Лісничі почули.
З другою кохайся... Біга Катря боса лісом,
З цілим світом... Я забуду, Біга та голосить;
Що колись кохалась, То проклина свого Йвана,
Що од тебе сина мала, То плаче, то просить.
Покриткою стала... Вибігає на возлісся;
Покриткою... Який сором! Кругом подивилась,
І за що я гину! Та в яр... біжить... Серед ставу
Покинь мене, забудь мене, Мовчки опинилась.
Та не кидай сина. «Прийми, Боже, мою душу,
(знову ж – переймається за долю сина) А ти – моє тіло!»
Не покинеш?.. Серце моє,

(044) 360 2917, (044) 591 9541 49

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Катерина»

Шубовсть в воду!.. Попід льодом V

Геть загуркотіло. Ішов кобзар до Києва
(втопилась) Та сів спочивати;
Чорнобрива Катерина Торбинками обвішаний
Найшла, що шукала. Його повожатий,
Дунув вітер понад ставом — Мале дитя, коло його
І сліду не стало. На сонці куняє,
То не вітер, то не буйний, А тим часом старий кобзар
Що дуба ламає, Ісуса співає.
То не лихо, то не тяжке, (хлопець став ходити з кобзарем)
Що мати вмирає; Хто йде, їде – не минає:
Не сироти малі діти, Хто бублик, хто гроші;
Що неньку сховали — Хто старому, а дівчата
Їм зосталась добра слава, Шажок міхоноші.
Могила зосталась. Задивляться чорноброві —
Засміються злії люде І босе і голе.
Малій сиротині; «Дала, – кажуть, – бровенята,
Виллє сльози на могилу — Та не дала долі!»
Серденько спочине. Їде шляхом до Києва
А тому, тому на світі, Берлин шестернею.
Що йому зосталось, А в берлині господиня
Кого батько і не бачив, З паном і сем’єю.
Мати одцуралась? Опинився против старців —
Що зосталось байстрюкові? Курява лягає.
Хто з ним заговорить? Побіг Івась, бо з віконця
Ні родини, ні хатини; Рукою махає.
Шляхи, піски, горе... Дає гроші Івасеві,
Панське личко, чорні брови... Дивується пані.
Нащо? Щоб пізнали! А пан глянув... Одвернувся...
Змальовала, не сховала... Пізнав, препоганий,
Бодай полиняли! Пізнав тії карі очі,
(важка доля сироти) Чорні бровенята...
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
«Івась». – «Какой милый!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила...
Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли понад шляхом.

50 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «Сон («У всякого своя доля»)»

Тарас Шевченко
«Сон («У всякого своя доля»)»
Аудіокнига (читає Олексій Заворотній)

Комедія

Дух истины, его же мир не

может прияти, яко не видит
его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17

У всякого своя доля А братія мовчить собі,

І свій шлях широкий: Витріщивши очі!
Той мурує, той руйнує, Як ягнята; «Нехай,— каже,—
Той неситим оком Може, так і треба».
За край світа зазирає,— Так і треба! бо немає
Чи нема країни, Господа на небі!
Щоб загарбать і з собою А ви в ярмі падаєте
Взять у домовину. Та якогось раю
Той тузами обирає На тім світі благаєте?
Свата в його хаті, Немає! немає!
А той нишком у куточку Шкода й праці. Схаменіться:
Гострить ніж на брата. Усі на сім світі –
А той, тихий та тверезий, І царята і старчата –
Богобоязливий, Адамові діти.
Як кішечка, підкрадеться, І той... і той... а що ж то я?!
Вижде нещасливий Ось що, добрі люди:
У тебе час та й запустить Я гуляю, бенкетую
Пазурі в печінки,— В неділю і в будень.
І не благай: не вимолять А вам нудно! жалкуєте!
Ні діти, ні жінка. Єй-богу, не чую,
А той, щедрий та розкошний, І не кричіть! Я свою п’ю,
Все храми мурує; А не кров людськую!
Та отечество так любить, Отак, ідучи попідтинню
Так за ним бідкує, З бенкету п’яний уночі,
Так із його, сердешного, Я міркував собі йдучи,
Кров, як воду, точить!.. Поки доплентавсь до хатини.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 51

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Сон («У всякого своя доля»)»

А в мене діти не кричать Меж ярами над ставами

І жінка не лає, Верби зеленіють.
Тихо, як у раї, Сади рясні похилились,
Усюди божа благодать – Тополі по волі
І в серці, і в хаті. Стоять собі, мов сторожа,
Отож я ліг спати. Розмовляють з полем.
А вже підпилий як засне, І все то те, вся країна,
То хоч коти гармати, Повита красою,
І усом не моргне. Зеленіє, вмивається
Та й сон же, сон, напричуд дивний, Дрібною росою,
Мені приснився – Споконвіку вмивається,
Найтверезіший би упився, Сонце зустрічає...
Скупий жидюга дав би гривню, І нема тому почину,
Щоб позирнуть на ті дива. І краю немає!
Та чорта з два! Ніхто його не додбає
Дивлюся: так буцім сова І не розруйнує...
Летить лугами, берегами, та нетрями, І все то те... Душе моя,
Та глибокими ярами, Чого ти сумуєш?
Та широкими степами, Душе моя убогая,
Та байраками. Чого марне плачеш,
А я за нею, та за нею, Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Лечу й прощаюся з землею: Хіба ти не чуєш людського плачу?
«Прощай, світе, прощай, земле, То глянь, подивися; а я полечу
Неприязний краю, Високо, високо за синії хмари;
Мої муки, мої люті Немає там власті, немає там кари,
В хмарі заховаю. Там сміху людського і плачу не чуть.
А ти, моя Україно, Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
Безталанна вдово, Латану свитину з каліки знімають,
Я до тебе літатиму З шкурою знімають, бо нічим обуть
З хмари на розмову. Княжат недорослих; а он розпинають
На розмову тихо-сумну, Вдову за подушне, а сина кують,
На раду з тобою; Єдиного сина, єдину дитину,
Опівночі падатиму Єдину надію! в військо оддають!
Рясною росою. Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Порадимось, посумуєм, Опухла дитина, голоднеє мре,
Поки сонце встане; А мати пшеницю на панщині жне.
Поки твої малі діти А он бачиш? очі! очі!
На ворога стануть. Нащо ви здалися,
Прощай же ти, моя нене, Чом ви змалку не висохли,
Удово небого, Слізьми не злилися?
Годуй діток; жива правда То покритка, попідтинню
У господа бога!» З байстрям шкандибає,
Летим. Дивлюся, аж світає, Батько й мати одцурались,
Край неба палає, Й чужі не приймають!
Соловейко в темнім гаї Старці навіть цураються!!
Сонце зустрічає. А панич не знає,
Тихесенько вітер віє, З двадцятою, недоліток,
Степи, лани мріють, Душі пропиває!

52 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «Сон («У всякого своя доля»)»

Чи бог бачить із-за хмари Не полита сльозьми, кров’ю,

Наші сльози, горе? То я одпочину.
Може, й бачить, та помага, Одпочину... аж слухаю –
Як і оті гори Загули кайдани
Предковічні, що политі Під землею... Подивлюся...
Кровію людською!.. О люде поганий!
Душе моя убогая! Де ти взявся? що ти робиш?
Лишенько з тобою. Чого ти шукаєш
Уп’ємося отрутою, Під землею? Ні, вже, мабуть,
В кризі ляжем спати, Я не заховаюсь
Пошлем думу аж до бога: І на небі!.. За що ж кара,
Його розпитати, За що мені муки?
Чи довго ще на сім світі Кому я що заподіяв!
Катам панувати?? Чиї тяжкі руки
Лети ж, моя думо, моя люта муко, В тілі душу закували,
Забери з собою всі лиха, всі зла, Серце запглили
Своє товариство – ти з ними росла, І галичі силу –
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Думи розпустили??
Тебе повивали. Бери ж їх, лети За що, не знаю, а караюсь,
Та по всьому небу орду розпусти. І тяжко караюсь!
Нехай чорніє, червоніє, І коли я спокутую,
Полум’ям повіє, Коли діжду краю,
Нехай знову рига змії, Не бачу й не знаю!!
Трупом землю криє. Заворушилася пустиня.
А без тебе я де-небудь Мов із тісної домовини
Серце заховаю На той остатній страшний суд
Та тим часом пошукаю Мертвці за правдою встають.
На край світа раю. То не вмерлі, не убиті,
І знов лечу понад землею, Не суда просити!
І знов прощаюся я з нею. Ні, то люди, живі люди,
Тяжко матір покидати В кайдани залиті.
У безверхій хаті. Із нор золото виносять,
А ще гірше дивитися Щоб пельку залити
На сльози та лати. Неситому!.. То каторжні.
Лечу, лечу, а вітер віє, А за що? т.і знає...
Передо мною сніг біліє, Вседержитель... а може, ще
Кругам бори та болота, Й він не добачає.
Туман, туман і пустота. Онде злодій штемпований
Людей не чуть, не знать і сліду Кайдани волочить;
Людської страшної ноги. Он розбойник катований
І вороги й не вороги, Зубами скрегоче,
Прощайте, в гості не приїду! Недобитка товариша
Упивайтесь, бенкетуйте – Зарізати хоче!
Я вже не почую, А меж ними, запеклими,
Один собі навік-віки В кайдани убраний
В снігу заночую. Цар всесвітній! цар волі, цар,
І поки ви дознаєтесь, Штемпом увінчаний!
Що ще є країна, В муці, в каторзі не просить,

(044) 360 2917, (044) 591 9541 53

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Сон («У всякого своя доля»)»

Не плаче, не стогне! «З України». – «Так як же ты

Раз добром нагріте серце Й говорыть не вмиєш
Вік не прохолоне! По-здешему?» – «Ба ні,— кажу,—
А де ж твої думи, рожевії квіти, Говорить умію.
Доглядані, смілі, викохані діти, Та не хочу».— «Экой чудак!
Кому ти їх, друже, кому передав? Я вси входы знаю,
Чи, може, навіки в серці поховав? Я тут служу; коли хочеш,
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай! В дворец попитаюсь
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! Ввесты тебе. Только, знаєш,
Чи ще митарство? чи вже буде? Мы, брат, просвищенны,—
Буде, буде, бо холодно, Не поскупись полтинкою...»
Мороз розум будить. Цур тобі, мерзенний
І знов лечу. Земля чорніє, Каламарю... І зробився
Дрімає рсзум, серце мліє. Я знову незримий
Дивлюся: хати над шляхами Та й пропхався у палати.
Та городі: з стома церквами, Боже мій єдиний!!
А в городах, мов журавлі, Так от де рай! уже нащо
Замуштрували москалі; Золотом облиті
Нагодовані, обуті Блюдолизи; аж ось і сам,
І кайданачи окуті, Високий, сердитий,
Муштруються... Далі гляну: Виступає; обок його
У долині, мов у ямі, Цариця небога,
На багнищі город мріє; Мов опеньок засушений,
Над ним хмарою чорніє Тонка, довгонога,
Туман тяжкий... Долітаю – Та ще р;а лихо, сердешне,
То город безкраїй. Хита головою.
Чи то турецький, Так оце-то та богиня!
Чи то німецький, Лишенько з тобою.
А може, те, що й московський. А я, дурний, не бачивши
Церкви, та палати, Тебе, цяце, й разу,
Та пани пузаті, Та й повірив тупорилим
І ні однісінької хати. Твоїм в рщомазам.
Смеркалося... огонь огнем Ото дурний! а ще й битий!
Кругом запалало,— На каток повірив
Аж злякавсь я... «Ура! ура! Москалеві. От і читай,
Ура!» – закричали. І йми ти їм віри!
«Цу-цу, дурні! схаменіться! За богами – панства, панства
Чого се ви раді! В серебрі та златі!
Що горите?» – «Экой хохол! Мов кабани годовані –
Не знает параду. Пикаті, пузаті!..
У нас парад! сам изволит Аж потіють, та товпляться,
Сегодни гуляти!» Щоб то ближче стати
«Та де ж вона, тая цяця?» Коло самих: може, вдарять
«Бон видишь – палаты». Або дулю дати
Штовхаюсь я; аж землячок, Благовонять; хоч маленьку,
Спасибі, признався, Хоч півдулі, аби тілько
З циновими ґудзиками: Під самую пику.
«Де ты здесь узялся?» І всі у ряд поставали,

54 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «Сон («У всякого своя доля»)»

Ніби без’язикі – Як то ноно зробилося

Анітелень. Цар цвенькає; З калюжі такої
А диво-цариця, Таке диво... отут крові
Мов та чапля меж птахами, Пролито людської –
Скаче, бадьориться. І без ножа. По тім боці
Довгенько вдвох походжали Твердиня й дзвіниця,
Мов сичі надуті, Мов та швайка загострена,
Та щось нишком розмовляли Аж чудно дивиться.
Здалека не чути – І дзиггрі теленькають.
О отечестві, здається, От я повертаюсь –
Та нових петлицях, Аж кінь летить, копитами
Та о муштрах ще новіших!.. Скелю розбиває!
А потім цариця А на коні сидить охляп,
Сіла мовчки на дзиґлику. У свит – не свиті,
Дивлюсь, цар підходить І без шапки. Якимсь листом
До найстаршого... та в пику Голова повита.
Його як затопить!.. Кінь басує, от-от річку,
Облизався неборака От... от... перескочить.
Та меншого в пузо – А він руку простягає,
Аж загуло!.. а той собі Мов світ увесь хоче
Ще меншого туза Загарбати. Хто ж це такий?
Межи плечі; той меншого, От собі й читаю,
А менший малого, Що на скелі наковано:
А той дрібних, а дрібнота Первому— Вторая
Уже за порогом Таке диво наставила.
Як кинеться по улицях, Тепер же я знаю:
Та й дівай місити Це той П е р в и й що розпинав
Недобитків православних, Нашу Україну,
А ті голосити; А В т о р а я доконала
Та верещать; та як ревнуть: Вдову сиротину.
«Гуля наш батюшка, ґуля! Кати! кати! людоїди!
Ура!..ура!..ура! а, а, а...» Наїлись обоє,
Зареготався я, та й годі; Накралися; а що взяли
А й мене давнули На той світ з собою?
Таки добре. Перед світом Тяжко, тяжко мені стало,
Усе те заснуло; Так, мов я читаю
Тільки де-де православні Історія України.
По углах стогнали Стою, замираю...
Та, стогнучи, за батюшку А тим часом – тихо, тихо
Господа благали. Та сумно співає
Сміх і сльози! От пішов я Щось такеє невидиме:
Город озирати. «Із города із Глухова
Там ніч, як день. Дивлюся: Полки виступали
Палати, палати З заступами на лінію,
Понад тихою рікою; А мене послали
А беріг ушитий На столицю з козаками
Увесь каменем. Дивуюсь, Наказним гетьманом!
Мов несамовитий! О боже наш милосердий!

(044) 360 2917, (044) 591 9541 55

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Сон («У всякого своя доля»)»
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скованій зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили –
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хмара – біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
«І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страішному на судищі
Ми бог і закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав; столицю
В новій рясі. Подивися:
56
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!»
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати
Та підписувать – та драти
І з батька, і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій,— а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу:
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «Сон («У всякого своя доля»)»

Старшина пузата До москалів – москалики,

Стоїть рядом; сопе, хропе, Тілько застогнало,
Та понадувалось, Пішли в землю; диво дивне
Як індики, і на двері Сталося на світі.
Косо поглядало. Дивлюся я, що дальш буде,
Аж ось вони й одчинились. Що буде робити
Неначе з берлоги Мій медведик! Стоїть собі,
Медвідь виліз, ледве-ледве Голову понурив
Переносить ноги; Сіромаха. Де ж ділася
Та одутий, аж посинів: Медвежа натура?
Похмілля прокляте Мов кошеня, такий чудний.
Його мучило. Як крикне Я аж зісміявся.
На самих пузатих – Він і почув, та як зикне,—
Всі пузаті до одного Я перелякався,
В землю провалились! Та й прокинувсь... Отаке-то
Він вилупив баньки з лоба – Приснилося диво.
І все затрусилось, Чудне якесь!.. таке тілько
Що осталось; мов скажений, Сниться юродивим
На менших гукає – Та п’яницям. Не здивуйте,
І ті в землю; він до дрібних Брати любі, милі,
І ті пропадають! Що не своє розказав вам,
Він до челяді – і челядь, А те, що приснилось.
І челядь пропала;

(044) 360 2917, (044) 591 9541 57

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Кавказ»

Тарас Шевченко
«Кавказ»
Искреннему моему Якову де Бальмену

Кто даст главе моей воду,

И очесем моим источник слез,
И плачуся и день и нощь,
о побиенных…
Иеремии глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові –
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Аудіокнига Не понесе слави бога,
Великого бога.
Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.

58 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «Кавказ»

А поки що течуть ріки, Та й тілько ж то! Ми не погане,

Кровавії ріки! Ми настоящі християне,
За горами гори, хмарою повиті, Ми малим ситі!.. А зате!
Засіяні горем, кровію политі. Якби ви з нами подружили,
Отам-то милостивії ми Багато б дечому навчились!
Ненагодовану і голу У нас же й світа, як не те –
Застукали сердешну волю Одна Сибір неісходима,
Та й цькуємо. Лягло костьми А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Людей муштрованих чимало. Од молдованина до фінна
А сльоз, а крові? Напоїть На всіх язиках все мовчить,
Всіх імператорів би стало Бо благоденствує! У нас
З дітьми і внуками, втопить Святую Біблію читає
В сльозах удов’їх. А дівочих, Святий чернець і научає,
Пролитих тайне серед ночі! Що цар якийсь-то свині пас
А матерних гарячих сльоз! Та дружню жінку взяв до себе,
А батькових старих, кровавих, А друга вбив. Тепер на небі.
Не ріки – море розлилось, Об бачите, які у нас
Огненне море! Слава! Слава! Сидять на небі! Ви ще темні,
Хортам, і гончим, і псарям, Святим хрестом не просвіщенні,
І нашим батюшкам-царям У нас навчіться!.. В нас дери,
Слава. Дери та дай,
І вам слава, сині гори, І просто в рай,
Кригою окуті. Хоч і рідню всю забери!
І вам, лицарі великі, У нас! чого то ми не вмієм?
Богом не забуті. І зорі лічим, гречку сієм,
Борітеся – поборете, Французів лаєм. Продаєм
Вам бог помагає! Або у карти програєм
За вас правда, за вас сила Людей… не негрів… а таких
І воля святая! Таки хрещених… но простих.
Чурек і сакля – все твоє, Ми не гішпани; крий нас, боже,
Воно не прошене, не дане, Щоб крадене перекупать,
Ніхто й не возьме за своє, Як ті жиди. Ми по закону!..
Не поведе тебе в кайданах. По закону апостола
А в нас!.. На те письменні ми, Ви любите брата!
Читаєм божії глаголи!.. Суєслови, лицеміри,
І од глибо[ко]ї тюрми Господом прокляті.
Та до високого престола – Ви любите на братові
Усі ми в золоті і голі. Шкуру, а не душу!
До нас в науку! ми навчим, Та й лупите по закону
Почому хліб і сіль почім! Дочці на кожушок,
Ми християне; храми, школи, Байстрюкові на придане,
Усе добро, сам бог у нас! Жінці на патинки.
Нам тілько сакля очі коле: Собі ж на те, що не знають
Чого вона стоїть у вас, Ні діти, ні жінка!
Не нами дана; чом ми вам За кого ж ти розіп’явся,
Чурек же ваш та вам не кинем, Христе, сине божий?
Як тій собаці! Чом би нам За нас, добрих, чи за слово
Платить за сонце не повинні! Істини… чи, може,

(044) 360 2917, (044) 591 9541 59

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Кавказ»
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед обра[зо]м твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!
Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести
Кнути узловаті –
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії… бо вже взяли
І поле і море.
60
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
О друже мій добрий! друже незабутий!
Живою душею в Украйні витай,
Літай з козаками понад берегами,
Розриті могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрібними сльозами
І мене з неволі в степу виглядай.
А поки що мої думи,
Моє люте горе
Сіятиму – нехай ростуть
Та з вітром говорять.
Вітер тихий з України
Понесе з росою
Мої думи аж до тебе!..
Братньою сльозою
Ти їх, друже, привітаєш,
Тихо прочитаєш…
І могили, степи, море,
І мене згадаєш.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «І мертвим, і живим, і ненародженим»

Тарас Шевченко
«І мертвим, і живим, і ненародженим»
Аудіокнига (від Аудіокнига.UA)

Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть.
Соборное послание Иоанна. Глава 4, с.20

І смеркає, і світає, Немає другого Дніпра,

День божий минає, А ви претеся на чужину
І знову люд потомлений Шукати доброго добра,
І все спочиває. Добра святого. Волі! волі!
Тілько я, мов окаянний, Братерства братнього! Найшли,
І день і ніч плачу Несли, несли з чужого поля
На розпуттях велелюдних, І в Україну принесли
І ніхто не бачить, Великих слов велику силу
І не бачить, і не знає Та й більш нічого. Кричите,
Оглухли, не чують; Що бог вас создав не на те,
Кайданами міняються, Щоб ви неправді поклонились!..
Правдою торгують. І хилитесь, як і хилились!
І господа зневажають, І знову шкуру дерете
Людей запрягають З братів незрящих, гречкосіїв,
В тяжкі ярма. Орють лихо, І сонця-правди дозрівать
Лихом засівають, В німецькі землі, не чужії,
А що вродить? побачите, Претеся знову!.. Якби взять
Які будуть жнива! І всю мізерію з собою,
Схамениться, недолюди, Дідами крадене добро,
Діти юродиві! Тойді оставсь би сиротою,
Подивиться на рай тихий, З святими горами Дніпро!
На свою країну, Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Полюбіте щирим серцем Щоб там і здихали, де ви поросли!
Велику руїну, Не плакали б діти, мати б не ридала,
Розкуйтеся, братайтеся! Не чули б у бога вашої хули.
У чужому краю І сонце не гріло б смердячого гною
Не шукайте, не питайте На чистій, широкій, на вольній землі.
Того, що немає І люди б не знали, що ви за орли,
І на небі, а не тілько І не покивали б на вас головою.
На чужому полі. Схаменіться! будьте люди,
В своїй хаті своя й правда, Бо лихо вам буде.
І сила, і воля. Розкуються незабаром
Нема на світі України, Заковані люде,

(044) 360 2917, (044) 591 9541 61

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «І мертвим, і живим, і ненародженим»

Настане суд, заговорять І в слав’янофіли

І Дніпро, і гори! Так і претесь… І всі мови
І потече сторіками Слав’янського люду –
Кров у синє море Всі знаєте. А своєї
Дітей ваших… і не буде Дас[т]ьбі… Колись будем
Кому помагати. І по-своєму глаголать,
Одцурається брат брата Як німець покаже
І дитини мати. Та до того й історію
І дим хмарою заступе Нашу нам розкаже, –
Сонце перед вами, Отойді ми заходимось!..
І навіки прокленетесь Добре заходились
Своїми синами! По німецькому показу
Умийтеся! образ божій І заговорили
Багном не скверніте. Так, що й німець не второпа,
Не дуріте дітей ваших, Учитель великий,
Що вони на світі А не те щоб прості люде.
На те тілько, щоб панувать… А гвалту! а крику!
Бо невчене око «І гармонія, і сила,
Загляне їм в саму душу Музика, та й годі.
Глибоко! глибоко! А історія!.. поема
Дознаються небожата, Вольного народа!
Чия на вас шкура, Що ті римляне убогі!
Та й засядуть, і премудрих Чортзна-що – не Брути!
Немудрі одурять! У нас Брути! і Коклекси!
Якби ви вчились так, як треба, Славні, незабуті!
То й мудрість би була своя. У нас воля виростала,
А то залізите на небо: Дніпром умивалась,
«І ми не ми, і я не я, У голови гори слала,
І все те бачив, і все знаю, Степом укривалась!»
Нема ні пекла, ані раю, Кров’ю вона умивалась,
Немає й бога, тілько я! А спала на купах,
Та куций німець узловатий, На козацьких вольних трупах,
А більш нікого!..» – «Добре, брате, Окрадених трупах!
Що ж ти такеє?» Подивиться лишень добре,
«Нехай скаже Прочитайте знову
Німець. Ми не знаєм». Тую славу. Та читайте
Отак-то ви навчаєтесь Од слова до слова,
У чужому краю! Не минайте ані титли,
Німець скаже: «Ви моголи». Ніже тії коми,
«Моголи! моголи!» Все розберіть… та й спитайте
Золотого Тамерлана Тойді себе: що ми?..
Онучата голі. Чиї сини? яких батьків?
Німець скаже: «Ви слав’яне». Ким? за що закуті?..
«Слав’яне! слав’яне!» То й побачите, що ось що
Славних прадідів великих Ваші славні Брути:
Правнукі погані! Раби, подножки, грязь Москви,
І Коллара читаєте Варшавське сміття – ваші пани,
З усієї сили, Ясновельможнії гетьмани.
І Шафарика, і Ганка, Чого ж ви чванитеся, ви!

62 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Тарас Шевченко. «І мертвим, і живим, і ненародженим»

Сини сердешної України! На очах ваших неситих,

Що добре ходите в ярмі, Побачите славу,
Ще лучше, як батьки ходили. Живу славу дідів своїх
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, І батьків лукавих.
А з їх, бувало, й лій топили. Не дуріте самі себе,
Може, чванитесь, що братство Учітесь, читайте,
Віру заступило, І чужому научайтесь,
Що Синопом, Трапезондом Й свого не цурайтесь.
Галушки варило. Бо хто матір забуває,
Правда!.. правда, наїдались. Того бог карає,
А вам тепер вадить. Того діти цураються,
І на Січі мудрий німець В хату не пускають.
Картопельку садить, Чужі люди проганяють,
А ви її купуєте, І немає злому
Їсте на здоров’я На всій землі безконечній
Та славите Запорожжя. Веселого дому.
А чиєю кров’ю Я ридаю, як згадаю
Ота земля напоєна, Діла незабуті
Що картопля родить, – Дідів наших. Тяжкі діла!
Вам байдуже. Аби добра Якби їх забути,
Була для городу! Я оддав би веселого
А чванитесь, що ми Польщу Віку половину.
Колись завалили!.. Отака-то наша слава,
Правда ваша: Польща впала, Слава України.
Та й вас роздавила! Отак і ви прочитайте,
Так от як кров свою лили Щоб не сонним снились
Батьки за Москву і Варшаву, Всі неправди, щоб розкрились
І вам, синам, передали Високі могили
Свої кайдани, свою славу! Перед вашими очима,
Доборолась Україна Щоб ви розпитали
До самого краю. Мучеників, кого, коли,
Гірше ляха свої діти За що розпинали!
Її розпинають Обніміте ж, брати мої,
Заміс[т]ь пива праведную Найменшого брата –
Кров із ребер точать. Нехай мати усміхнеться,
Просвітити, кажуть, хочуть Заплакана мати.
Материні очі Благословіть дітей своїх
Современними огнями. Твердими руками
Повести за віком, І діточок поцілує
За німцями, недоріку, Вольними устами.
Сліпую каліку. І забудеться срамотня
Добре, ведіть, показуйте, Давняя година,
Нехай стара мати І оживе добра слава,
Навчається, як дітей тих Слава України,
Нових доглядати. І світ ясний, невечерній
Показуйте!.. за науку, Тихо засіяє…
Не турбуйтесь, буде Обніміться ж, брати мої,
Материна добра плата. Молю вас, благаю!
Розпадеться луда

(044) 360 2917, (044) 591 9541 63

www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Заповіт»

Тарас Шевченко
«Заповіт»
Як умру, то поховайте Все покину і полину
Мене на могилі, До самого бога
Серед степу широкого, Молитися... а до того
На Вкраїні милій, Я не знаю бога.
Щоб лани широкополі, Поховайте та вставайте,
І Дніпро, і кручі Кайдани порвіте
Було видно, було чути, І вражою злою кров’ю
Як реве ревучий. Волю окропіте.
Як понесе з України І мене в сім’ї великій,
У синєє море В сім’ї вольній, новій,
Кров ворожу... отойді я Не забудьте пом’янути
І лани, і гори – Незлим тихим словом.

64 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

Пантелеймон Куліш
«Чорна рада»
Аудіокнига (від Аудіокнига.UA)
І Він син паволоцького попа Чепурного, сам
Весна 1663 р., по дорозі до Києва їдуть 2
подорожніх: «Один був молодий собі козак,
збройний, як до війни; другий по одежі і по
сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці
під рясою, по пістолях за поясом і по довгих
шрамах на виду – старий «козарлюга».
Вони приїхали до хутора Хмарище, де жив
«тяжко грошовитий да й веселий пан із
козацтва» – Михайло Черевань з дружи-
ною Меланією (Череванихою) та дочкою
Лесею (Череванівною). У Череваня служить
Василь Невольник («…дідусь такий мізер-
ний, мов зараз тілько з неволі випущений:
невеличкий, похилий, очі йому позападали
і наче до чого придивляються, а губи якось
покривились, що ти б сказав – він і зроду не
сміявся. У синьому жупанкові, у старих по-
лотняних шароварах, да й те на йому було
мов позичене»), який три роки був у турець-
кій неволі, але за кошти Череваня божий
чоловік його визволив. Василь Невольник
відкрив браму подорожним і впізнав, що то
був паволоцький полковник Шрам (Іван
Черупний) із сином Петром («Орел, а не
козак!»)
Поки Василь веде гостей до Череваня на па-
сіку, автор розповідає нам про Шрама.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Пантелеймон Куліш. «Чорна рада»
Повний текст (від УкрЛіб)
вчився на попа. Під час повстання Остряниці
приєднався до козаків, «бо гарячий був чоло-
вік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чу-
ючи, як іллється рідна йому кров…». Потім
приєднався до Хмельницького, і в боях з ля-
хами «пошрамовано його вздовж і впоперек,
що козаки, як прозвали його Шрамом…»
Двоє синів Шрама загинули, залишився
тільки Петро. Згодом Шрам «зложив з себе
полковництво, постригсь у попи». Але в
Україні знов почались негаразди – чвари
за гетьманську булаву за часів Виговського,
«Юруся Хмельниченка», Тетері [гетьман на
правому березі України, вів пропольську ді-
яльність]. І коли вибирали нового паволоць-
кого полковника, то Шрам сказав: «…Треба
нам тепер такого полковника, щоб знав, де
вовк, а де лисиця. Послужив я православно-
му християнству з батьком Хмельницьким,
послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде
на те ваша воля».
Всі з радістю погодились, «да й став пано-
тець Шрам полковником».
Шрам думав, «як би Вкраїну на добру дорогу
вивести», придумав: пустив поголоску, що
нездужає, передав повноваження осаулові
Гулаку, а сам з сином кудись поїхав.
65
Тарас Шевченко. «Заповіт»
II
У Череваня гостював божий чоловік – «…
сліпий старець-кобзар. Темний він був на
очі, а ходив без проводиря; у латаній свити-
ні і без чобіт, а грошей носив повні кишені.
Що ж він робив із тими грішми? Викупляв
невольників із неволі. Іще ж до того знав
він лічити усякі болісті і замовлять усякі
рани». І «ясен був на виду, мов душа його
жила не на землі, а на небі». Співав думу
про Хмельницького.
Черевань зрадів Шраму, назвав його «бга-
тику» [картавив]. Почалися розмови про те,
що в Україні нема одного гетьмана: Якима
Сомка «вибрали одностайне гетьманом у
Козельці», але Васюті Ніженському теж
«захотілось на старість гетьмановати», «а
запорожці собі гетьманом Брюховецького
зовуть» – Іванця (чура Хмельницького), яко-
го Сомко якось обізвав «старим собакою» пе-
ред генеральною старшиною. «…уночі Сомко
піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да
ото й судили його військовою радою і прису-
дили усікнути голову. Воно б же й сталось
так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гір-
шу кару: звелів посадити верхи на свиню да
й провезти по всьому Гадячу».
Після того Брюховецький «почав гроші збира-
ти, почав усякому годити, почав прохати уря-
ду в гетьмана». Став хорунжим. Коли Юрусь
втратив булаву, Іванець вкрав гетьманське
срібло і поїхав на «Запорожжє». «А там як сип-
нув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван
Мартинович! Іван Мартинович!» і назвали
кошовим. Запорожці звуть його гетьманом.
Шрам зізнається, що насправді їде в Переяслав
до Сомка [а не на прощу в Київ, як усім сказав;
до речі, проща – це паломництво до храмів].
«Україну розідрали надвоє: одну часть, через
недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої
лапи ляхи, а друга сама собі перевернеться
кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твер-
до сів на гетьманстві,— а в нього душа щира,
козацька,— так міркував я, що якраз підійму
66 (044) 360 2917, (044) 591 9541
його з усіма полками на Тетерю, да й привер-
нем усю Україну до одної булави». Просить, щоб
божий чоловік їхав з ним – його козаки послуха-
ють, той відмовляється.
Черевань запросив усіх до хати.
III
Петро сидить в пекарні, розмовляє з Черева-
нихою і дочкою Лесею.
Черевань, жартуючи, назвав Петра «зять-
ком» і забрав його в світлицю.
Божий чоловік сказав про Петра: «Одвага
велика, а буде довговічний, і на війні щасли-
вий: ні шабля, ні куля його не одоліє, – і вмре
своєю смертю».
Шрам відповів: «Нехай лучче поляже од ша-
блі і од кулі, аби за добре діло, за цілість
України, що ось розідрали надвоє» [як бачи-
мо, для Шрама Україна важливіша за особи-
сте, навіть сім’ю].
Зайшла Череваниха «молодиця свіжа й пов-
новида, пряма, як тополя, – замолоду була
дуже хороша», просить Череваня поїхати ра-
зом зі Шрамом до Києва на прощу, та і брат
(Матвій Гвинтовка) уже давно зве її в гості.
Зайшла Леся: «чи заговорить, чи рукою по-
веде, чи піде по хаті – усе не так, як хто ін-
ший: так усі й дивляться, і так усякому на
душі, мов сонечко світить».
Шрам з Череваним домовились, щоб одружи-
ти своїх дітей. Але Петро помітив, що Чере-
ваниха й сама Леся не дуже в цьому зацікав-
лені, і дуже засумував.
Наступного дня вирушили до Києва. Петро
таки запитав Череваниху, чому вона не хоче
видати дочку за нього. І та розповіла, що їй
колись снився сон, що означає, що Леся вий-
де заміж за гетьмана.
www.znoua.com

IV
Дорогою до Києва наші герої натрапили на
купу возів серед шляху. Усі люди там були
міщани, бо одягнені в синій, зелений колір
та личаки, тоді як козаки носили кармазини.
Вони запросили Шрама почастуватися, він
відмовився. Почалася сварка, де від одного з
міщан прозвучало: «Не довго гордуватимете
нами! Налетять зозулі, що нас не забули...
Добрі і молодці не дадуть нам загинути.
Справимо ми вам чорну раду; тоді поба-
чимо, хто яке матиме право!»
Черевань сварки не любив, тому швиденько
все заладив («а Череваня таки й любили, і
шановали, бо був козак друзяка: уже кому
чи яка нужда, чи що, то зарятує й визво-
лить»). Поїхали наші герої далі.
Шрам задумався над словами про «чорну
раду», почав хвилюватися за долю України.
На що Черевань відповів: «А що нам, бгате,
до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити
або ні в чому хороше походити? Слава тобі,
господи, буде з нас, поки нашого віку! Я,
бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв
би хліб сіль з упокоєм, аніж мені битись на
старість по далеких дорогах та сваритись
із міщанами».
Шрам обізвав його «Барабашем» [Барабаш –
зрадник Хмельницького]. Щоб доказати про-
тилежне, Черевань пообіцяв піти зі Шрамом,
куди б той не пішов.
V голова в кучерях, як у золотому вінку; очі
Опис Києва, його церков. Згадки про Петра
Сагайдачного, Морозенка, Байду, Самійла
Кішку. Опис обряду «прощання зі світом»
запорожців: коли запорожець стає такий ста-
рий, що не може воювати, то бере 30-40 това-
ришів і йде в Київ бенкетувати; дуже розко-
шують, частують всіх, бешкетують; а через 2
тижні йде до монастиря «спасатися».
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Заповіт»
Шрам сказав, що «перевернулись тепер уже
кат знає на що запорожці».
Це почув запорожець Кирило Тур (був
здоровенний козарлюга. Пика широка,
засмалена на сонці; сам опасистий; довга,
густа чуприна, піднявшись перше вгору,
спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі,
униз позакручувані, аж на жупан ізвисали;
очі так і грають, а чорні, густії брови аж
геть піднялись над тими очима, і – враг
його знає – глянеш раз: здається, супиться;
глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче
зараз і підніме тебе на сміх), посміявся. З
ним був ще його побратим Богдан Чорно-
гор (молодий, високий козак, тілько щось
азіатське; зараз і видно, що не нашого поля
ягода). Запорожці «хижо» дивилися на Лесю
й змовлялися її викласти.
Череваниха і Леся злякались таких слів, а
Василь Невольник сказав, що вони просто
жартують [він любив запорожців, бо сам ним
раніше був].
VI
Опис «монастиря Печорського», де наші герої
побували на службі. Дорогою до печер зустрі-
ли Сомка, який привітався зі всіма, а до Лесі
сказав «моя наречена» [от про якого гетьмана
говорила Череваниха].
«Сомко був воїн уроди, возраста і красоти
зіло дивної» (пишуть у літописах); був висо-
кий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий;
ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи за-
говорить, то справді по-гетьманськи». Петро
не зміг би позмагатись із таким за Лесю.
Не пішли вже в печери, а пішли з Сомком на
«козацьке подвір’є».
Шрам сів за стіл і гірко заплакав (усі зди-
вувалися, бо Шрам не плакав, навіть коли
вбили двох його синів). Коли його запитали,
67
Тарас Шевченко. «Заповіт»
що сталось, він сказав: «Я був би баба, а не
козак, коли б заплакав од свого лиха». Вия-
вилося, він плаче через стан України [ще раз
бачимо, що для Шрама Україна переважає
над особистим].
Сомко самовпевнено вважає, що він міцно
тримає гетьманську булаву у своїх руках. Він
хоче, щоб «обидва береги Дніпровії при-
клонились під одну булаву! Я отеє, скоро
одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного
Тетерю. Виженем недоляшка з України, од-
тиснем ляхів до самої Случі, да, держачись
за руки з Москвою, і громитимем усякого,
хто покуситься ступити на руськую зем-
лю!» [Сомко хоче об’єднати Україну і шукати
підтримку не від Польщі, а від Москви].
Шрамові сподобались такі слова Сомка.
Сомко сказав, що гетьману ще потрібна геть-
манша і оголосив: «давно вже зложив руки з
панією Череванихою за її дочку Олександру.
Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, і
ти, паніматко!»
Черевань не знав, що робити, бо в них вже
були із Шрамом «півзаручини», але Шрам
відповів, що «Я сватав Лесю за свого Петра,
не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я
свого сипа оддам у ченці, ніж би став тобі з
їм на дорозі!» І поблагословив їх.
Під вікном почули «Пугу пугу!» [умовне
привітання запорожців]
Сомко зрозумів, що це Кирило Тур, і відпо-
вів: «Козак з лугу!»
Шрам сказав, що запорожців зараз треба
«стерегтись, як огню», але Сомко відповів, що
і серед них є дорогоцінні люди. «От хоч би й
отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав
у великій пригоді. Добрий він, і душа щира,
козацька, хоть удає з себе ледащицю і ха-
рактерника». [характерник – козак-чарів-
ник; Сомко дуже цінує Кирила Тура]
68 (044) 360 2917, (044) 591 9541
VII
Розмови за столом. Кирило Тур багато жар-
тував (як справжній запорожець), з цих жар-
тів найбільше сміявся Черевань, бо «веселий
і негнівливий був собі пан».
Кирило Тур каже, що його причарувала Леся
і «для такої кралі можна покинути й усе на
світі, не то що товариство». Кирило обіцяє
викрасти Лесю і забрати її на Чорну Гору.
Всі лише посміялись із таких жартів, Леся
злякалась, навіть заплакала, вийшла з
матір’ю зі столу. Кирило Тур подякував за
частування, попрощався і пішов.
Сомко розказує, що приїхав до Києва, щоб
поговорити з архимадритом Гізелем про Га-
дяцькі пункти [які ще Виговський підписав
з московським царем]. «Чи гаразд, чи не га-
разд, а з москалем нам треба укупі жити».
Чоловіки розмовляли про своє, а Леся ду-
мала про нареченого – він хороший лицар і
вродливий чоловік, але почуттів до Лесі в неї
нема. А вона його покохала ще дитиною.
[у творі в нас є дві сюжетні лінії: 1) історична
– боротьба за гетьманську булаву, 2) роман-
тична]
Вечеря. Знов прийшов Кирило Тур. Леся
не вийшла вечеряти. Запорожець говорить
про те, що вже готовий вкрасти Лесю і їхати
на Чорну Гору. Знову ж всі дивуються його
словам, але ніхто їх не сприймає серйозно.
А Сомко каже про Кирила: «Нема, може, і в
світі такої щирої душі до мене. Як проганяв
я ляхів з України да одбивавсь од Юруся,
то він із своїм німим чорногорцем визволяв
мене не раз із великої біди. Служив він мені
за язика, за шпига, за сердюка – і все тілько
ради доброго слова да ковша горілки». Після
цього Шрам почав прихильно ставитися до
Кирила, а найбільше його любив Черевань
(сміявся з його вигадок).
www.znoua.com

Кирило Тур так відповів, що вони дивні, що
він у них хоче вкрасти, а вони такі добрі до
нього. Попрощався й пішов. А коли виходив з
дверей, двічі промовив: «Двері одмикайтесь,
а люде не прокидайтесь!» Сомко пояснив, що
це він так «ворожить, характерствує».
VIII
Ніч, усі сплять, крім Петра, який страждає
через своє кохання до Лесі. Почув, як набли-
зилися на конях Кирило Тур з побратимом.
Злякався, тоді подумав, що той і далі жар-
тує, і навіть якщо він таки викраде Лесю, то
рятувати її має наречений, а не він. А далі
побачив, що Кирило везе на коні Лесю (вона
«зовсім як очарована»). Петро розбудив Ва-
силя Невольника, розповів, що бачив, і по-
гнався за Кирилом. Тур це побачив, і замість
утікати, вирішив дати бій «по-лицарськи», а
побратиму сказав не вмішуватися, бо «Лучче
мені проміняти шаблю на веретено, аніж
напасти вдвох на одного!» [як не крути, а
Кирило Тур дотримується правил лицарської
честі]
Над’їхав Петро. Запорожці переїхали через
місточок над проваллям, Кирило розібрав
місток, «щоб Шраменя перш доказало, що
згідне воно битись із Кирилом Туром».
Петре перестрибнув прірву, під ним прола-
мався берег, але Кирило втримав його за рук
– врятував від загибелі. Запорожець відмо-
вився віддати дівчину. Довелось битись на
шаблях, потім на кинджалах [рівні сили].
Побратим побачив, що до них вже наближа-
ється «погоня»: Сомко, Шрам та інші.
«Доскакує Сомко із Шрамом до провалля,
аж Кирило Тур із Петром дали один одному
в груди так щиро, що й повалились обидва,
як снопи».
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Заповіт»
IX
«Чорногорець зараз кинувсь до свого побра-
тима, а Леся до Петра. Забула сердешна на
той час і стид, і дівоцький сором: затулила
йому хусткою глибоку рану, а сама так і
впала на його; плаче, голосить, серденьком
називає. … Якби воля, оддала б тепер Леся
душу, аби оборонити од смерті козака, що
так щиро одважив за неї свою жизнь».
Козаки об’їхали байрак і вже були на місці
бою. Шрам перетягнув рану Петра поясом.
А Сомко підійшов до Кирила: «Лучче б мені
довіку не женитись, ніж отеє бачити тебе
без пам’яті і гласу! Молода знайшлась би й
друга, а Кирила Тура другого не буде» [у той
момент йому було байдуже на наречену, вір-
ний козак йому важливіший]
Леся почула це з зрозуміла, що Сомко її зов-
сім не любить, «і серце її навіки од Сомка од-
вернулось». [момент, коли Леся зрозуміла, хто
насправді її любит]. Шрам подумав: «Йому
жаль січового розбишаки, а що мій Петро ле-
жить без пам’яті, про те йому й байдуже».
«А Сомку не байдуже було й про Петра. Упо-
равшись коло запорожця, кинувсь і сюди».
Петра забрали на подвір’я, а Кирила забра-
ли запорожці (які раптово тут з’явились).
«Сомко повів за руку Лесю, про здоров’є пи-
тав, голубив; да вона вже до його була не
та: за жалем да за тугою ні слова йому не
промовить».
Коли Череваниха дізналась, що сталось, то
сказала везти Петра до них у Хмарище, щоб
вони його «на ноги поставили». Шрам пого-
дився, «а Черевань запросив гетьмана і всіх
при йому значних козаків до себе в гості».
На хуторі Леся постійно доглядала Петра,
а хлопець тому дуже радів, він зрозумів, що
вона його тепер любить (хоч вона про це ні-
кому не наважувалася сказати).
69
Тарас Шевченко. «Заповіт»
Коли Петро вже краще почувався, то Леся
почала його уникати, соромилась, на що Пе-
тро їй сказав: «Не ховайсь од мене, серденько.
Будь мені за рідну сестру. Не судив нам бог
жить із тобою, нехай оддають тебе за ін-
шого, а я довіку не перестану тебе любити,
як свою душу». А Леся відповіла: «Лучче вже
зразу розійтись да й не зустрічатись!»
[отже, друга (романтична) сюжетна лінія –
це розповідь про кохання Петра і Лесі; нага-
даю, що перша (історична) – про боротьбу за
гетьманську владу]
У кожного були свої справи: Сомко поїхав
у Переяслав (туди мали прибути воєводи
від московського царя), Шрам чекав на ге-
неральну раду, щоб зібрати козаків і йти з
ними на Тетерю, Череваниха думала тільки
про весілля, а Черевань з радістю гуляв з
козаками.
Вирішили, що Черевань з Лесею мають по-
їхати до брата Череванихи – Матвія Гвин-
товки, а Шрам з Петро до Сомка в Переяс-
лав. Після того, як відбудуть зустріч з воєво-
дами, має бути весілля, а на весіллі потрібно
буде зібрати всю старшину для походу на
Тетерю, щоб зробити так, «щоб не було двох
гетьманів на Вкраїні».
До Сомка прибув гонець – переяславський
сотник і повідомив жахливу вість: «зінь-
ковський, миргородський і полтавський
поклонились Іванцеві!», «оставсь при нас по
сей бік Ніженя тілько лубенський да гадяць-
кий».
А сам «Іванець у Зінькові гуляє в князя». «А
запорожці, кажуть, велику ласку у царя
мають і чого попросять, усе цар по їх ро-
бить. Тим-то князь, зазвавши полковників
до Зінькова, погодив їх, царевим словом, слу-
хати Іванця як гетьмана».
Шрам радить: «Їдь лиш ти у Переяслав да
пиши листи до усіх полковників, щоб убоя-
лись бога да подумали про козацьку славу,
70 (044) 360 2917, (044) 591 9541
що ось Іванець простягає руку, щоб її скаля-
ти, внівець обернути. А я тим часом поїду
з Череванем у Ніжень. Я одкрию божевіль-
ному Васюті очі, що й сам пропаде, і другим
наробить лиха, як не буде за тебе держа-
тись. Нехай лиш він приложить свої поту-
ги до твоїх; тоді в усякого руки опустяться,
а твої полковники знов до тебе вернуться».
Так і зробили.
А дорогою Шрам постійно чув нарікання на
«вельможну шляхту» та розмови про «чорну
раду». [селяни і городяни незадоволені тому,
що, на їхню думку, тільки городові козаки
і козацька старшина збагатились на війні
проти поляків, а прості люди бідують, у всіх
своїх лихах звинувачують козаків]
Шрам зрозумів, що це полум’я розбрату роз-
дмухує Іванець.
Х
«Наші подорожні» наближались до хутора
Гвинтовки (біля Ніжена) [Матвій Гвинтов-
ка – брат Череванихи]
Шрам зустрів божого чоловіка. Виявилось,
що його попросили виходити запорожця –
Кирила Тура (за це пообіцяли грошей для
викупу невольників). Він також сказав, що
Васюти (до якого зібрався їхати Шрам) нема
в Ніжені, він поїхав у Батурин на раду.
Приїхали до Гвинтовки, по його будинках і
манерах було видно, що його дружина На-
стуся, («молода і хороша, тілько бліднолика
пані. Зараз було видно, що се не нашого пера
пташка. Не та в неї хода, не та й постать,
да й українська одежа якось їй не припадала.
А гарна, чорноброва була пані»), польська
княгиня, сильно на нього повпливала.
Розмова Гвинтовки зі Шрамом. Гвинтовка
розповів, що «запорожці тепер з міщанами
як рідні брати; п’ють да компонують укупі,
як би нашому брату яму викопати». Запев-
www.znoua.com

няє, що він «гетьманська сторона» і з запо-
рожцями не має нічого спільного.
«Осаул полковий Гвинтовка хотів довести
перед Шрамом, що в його жінка все одно, що
служебка, хоть би вона була сто раз княги-
ня». Княгиня подала вечерю.
Тільки сіли вечеряти, як під вікнами почу-
ли «Пугу!», це був батько Пугач (старий,
довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих
сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха), кошо-
вий дід [а тільки казав, що із запорожцями
не водиться]
Виявилось, що Пугач прийшов з міщанами,
бо Гвинтовка забрав в них воли за те, що
вони рубали в його гаю, а міщани наполяга-
ють, що то не його, а «городовий» гай. Гвин-
товка наполягав, що він правий, але не хотів
сваритись з Пугачем, тому дозволив людям
забрати свої воли. Просив Пугача сідати до
столу, але той відповів: «Не до вечері тепер
нашому брату. Будуть хутко наші сюди
під Ніжень. Ось ідуть уже царські бояре; ми
їх до Переяслава не пустимо. Гарний город
і Ніжень для чорної ради». І пішов разом з
міщанами.
«А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом
ні в сих ні в тих. Бачить, що вже Шрам роз-
кусив його». Він всю злість зганяв на княгині
– все йому було не так, що б вона не робила.
Шрам сказав, що завтра зранку поїде в Бату-
рин, а Петра залишає, бо той ще нездужає.
XI
Зранку Петро вже не застав панотця, він
раненько поїхав. Петро тяжко страждав че-
рез своє нещасливе кохання [як бачимо, на
відміну від батька, Петро перше думав про
особисте]
Він не міг тут нічого вдіяти, бо «добрий був
син і щирий козак; лучче йому з нудьги за-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Заповіт»
гинути, ніж панотця навік преогорчити і
золоту свою славу гряззю закаляти». Вирі-
шив, що після батькової смерті піде на Запо-
ріжжя.
Петро вирішив пройтись на самоті. Оддалік
побачив якусь хату. Вже він хотів поверну-
ти, але побачив Кирила Тура з дівчиною під
руку. «Так йому зрадів, наче рідному брато-
ві; а що недавно бились на смерть, про те
йому й байдуже». І Кирило Тур зрадовавсь;
привітавсь так, як із давнім приятелем. [от
які козаки: тут на смерть бились, а тут вже
друзі]
Дівчина – то його сестра. А лікується Кирило
в домі матері, та й божий чоловік допома-
гає. Кирило: «Казав побратим, що вже над
Остром, у Романовського Куті, наші і кош
заложили. Сьогодні, тривай, чи і сам Іван
Мартинович не прибуде з отаманнєм; а к
завтрьому ік ранку, щоб і бояре царськії
не над’їхали. Чорний люд збирається під
Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під
раду великий урожай на кармазини...»
А про Лесю Кирило більше і не думає – це
заспокоїло Петра. Запорожець запроси до
хати на сніданок. Матері Кирило сказав, що
«се козак, з яким мене нашпиговано під Киє-
вом», а Петру пояснив: «Я не скажу їм, що не
який враг і нашпиговав мене, як не ти; а то
дивитимуться на тебе бісом. Сі баби ніяк
не збагнуть, що сьогодні можна з чоловіком
рубатись на всі заставки, а завтра гуляти
вкупі по-братерськи».
Коли вже їли, під вікнами почули «Пугу!
Пугу!» Це прийшов батько Пугач, щоб забра-
ти Кирила на Січ. Мати і сестра дуже за ним
плакали. Мати попросила Петра поїхати до
Романовського Кута, щоб він подивився, що
там з Кирилом робитимуть, і привіз їм віст-
ку. Петро погодився.
71
Тарас Шевченко. «Заповіт»
XII
«Урочище Романовського Кут і мала дити-
на показала б у тій околиці, а найбільш
тепер, як усяке говорило про Йвана Марти-
новича (а він стояв кошем у Романовського
Куті)».
Петро підійшов, побачив повно людей (сіль-
ська чернь, мужики) і галас, мов на ярмарку.
Всі їдять, п’ють досхочу і викрикують: «Іван
Мартинович, батько наш любий!» (бо то він
їх частує) «Запорожці тут не одрізнялись
одежею од простої сіроми. Знати їх було
хіба по довгому оселедцю з-під шапки да по
шаблях і пістолях».
Петро побачив Брюховецького: «…Чолові-
чок сей був у короткій старенькій свитині,
у полотняних штанях, чоботи шкапові
попротоптувані – і пучки видно. Хіба по
шаблі можна було б догадуватися, що воно
щось не просте: шабля аж горіла од золота,
да й та на йому була мов чужа. І постать,
і врода в його була зовсім не гетьман-
ська. Так наче собі чоловік простенький,
тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не
подумав би, що в сій голові вертиться що
небудь, опріч думки про смачний шматок
хліба да затишну хату. А як придивишся,
то на виду в його щось наче ще й приязне:
так би, здається, сів із ним да погуторив
де про що добре да мирне. Тілько очі були
якісь чудні – так і бігають то сюди, то
туди і, здається, так усе й читають
ізпідтишка чоловіка».
А коли хтось назвав його гетьманом, від-
повів: «Господь з вами і з вашим гетьман-
ством! У нас у Січі чи гетьман, чи отаман,
чи так собі чоловік – усе рівний товариш,
усе християнська душа. То тільки ваша
городова старшина завела так, що коли не
пан, то й не чоловік. Не про гетьманство
наш брат запорожець думає: думає він про
те, як би та як допомогти вам у вашій
тяжкій долі! Серце моє болить, дивлячись
на ваше убозтво. За батька Хмельницького
72 (044) 360 2917, (044) 591 9541
текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь
пишнота красно, як мак у городі; а тепер
достались ви таким старшинам та геть-
манам, що скоро й шкуру з вас іздеруть». [от
як Брюховецький вмів «примазатись»: і ча-
стував, і словами солодкими розкидався]
Почали скликати всіх на раду – щоб судити
Кирила Тура. «Розпочав суд над Кирилом
Туром батько Пугач». Провина Кирила:
«Знюхавсь поганий з бабами і наробив соро-
му товариству на всі роки». Пугач запитав
гетьмана Брюховецького, яка буде кара, той
відповів, що нехай старі діди скажуть, бо він
не хоче пхатись у запорізькі порядки. Діди
вирішили: «До стовпа та киями!». Так і зро-
били. А після покарання відпустили.
Обід запорожців. Кирило представив всім
свого гостя. Пугач йому (Петру) сказав: «Ти
добрий козак. І батько твій добрий козак,
тілько здурів на старість. Коли б ще й йому
тут не склалось лиха, бо на раді без біди не
обійдеться». Пугач переконаний, що вони
переможуть, бо «не дурно ми вчора з Іваном
Мартиновичем стрічали царських бояр, а
вже стрічали ми їх не з порожніми рука-
ми» [тобто їх підкупили]. Пугач продовжив:
«Підвернемо тепер ми під корито ваших
полковників та гетьманів; заведемо на
Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана,
ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас
буде обще...»
Петро поїхав з Січі, Кирило з ним (до ма-
тері). Кирило ще запросив Петра на чарку.
Його мати теж зраділа Петру. Потім Петро
«попрощавсь і пішов до Гвинтовчиного хуто-
ра, міркуючи про все, що чув і бачив».
XIII
«Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши
свою старість, поспішав, мов простий го-
нець, до Батурина». «У Борзні заїхав Шрам
одпочити до сотника Білозерця», давнього
свого приятеля, який теж ще з Хмельниць-
www.znoua.com

ким був. Білозерецб розповів про те, як Вас-
юта хотів, щоб старшина присягнула йому
як гетьману, але запорожці його обманули,
і йому більше не було що робити, як піти на
поклик Сомка в Ічню.
Шрам сказав, що їм теж треба їхати в Ічню,
а свою невтомність пояснив: «Як треба ря-
товати Україну, байдуже мені і літа, й
рани. Обновиться яко орля юность моя.
На коня, на коня! Нічого гаятись!»
[Шрам – справжній патріот, бо він не
лише говорить про свою любов для батьків-
щини, а й своїми діями це показує]
Вирушили в дорогу, на шляху зустріли гін-
ця, який сказав, що всі вже пішли в Ніжин.
Тож і вони туди поїхали, дорогою зустріли
Сомка з Васютою та старшиною.
Сомко сказав Шраму: «Не журись, батьку,
усе буде гаразд. Уже як ми з паном Золота-
ренком [він же Васюта, а повне ім’я – Ва-
силь Золотаренко] узялись за руки, то нехай
устоїть проти нас хто хоче. Лубенський,
Прилуцький і Переяславський полки я ви-
правив з Вуяхевичем під Ніжень, а Чернігів-
ський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти
іще супишся?»
Шрам вважає, що не варто було довіряти
«гетьманського бунчука» писарю Вуяхеви-
чу, бо він «чував про нього дещо негарне».
В’їхали в Ніжин. По дорозі побачили, як
несли мертвого – війтенка. А за його труною
«трохи не ввесь Ніжень піднявся; і все самі
міщане: жодного в кармазинах». Поїхали у
свій табір. Козаки там щось бунтувались, а
писар не міг їх втихомирити. Але коли вони
почули, що прибув гетьман, то почали вти-
хомирюватись. «Сомко-бо жартів не любив.
Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як
і допечуть йому, то стережись тоді кожен.
У таборі в його або в поході знай свою лаву –
не так, як у інших. Тим-то й били сомківці
неприятеля всюди, де тілько стинались.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Заповіт»
Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні
козаки; а військова чернь про те байдуже: їй
аби воля. От під сю-то волю й під’їхав Іва-
нець із своїми запорожцями, і пішло усе, як
у казані кипіти».
Сомко забрав бунчука від писаря, передав
Шраму, і той наводив порядок у таборі. Але
за Шрамом потай їздив Вуяхевич («полигач
Брюховецького») і «розсипав гіркі слова в
козацькії душі».
XIV
«Розкажемо ж тепер, що діялось вдома в
Гвинтовки.
Гвинтовка раніше «жвавий був козак», а
тепер «усе в його стало якось хистко, і слово
його хоть і бойке, да не таке тверде й щире,
як правдиво-козацьке слово».
Гвинтовка каже Череваню, що вони, ма-
буть, поспішили з тим, що посватали дочку
за Сомка. Приїхав до них з Ніжину сотник
і сказав, що в місті лихо: люди справляють
поминки війтенку й лають городових коза-
ків. Сотник просить, щоб Гвинтовка поїхав
гамувати людей, бо вони його послухають,
але той відповів: «…коли пірнач не в мене,
так я й не полковий старшина. Нехай там
хоть догори ногами Ніжень перевернуть.
Моя хата скраю, я нічого не знаю».
Вечері повернувся Петро, розказував, що
бачив у Романовського Куті. «Череваниха ж
із Лесею вжахнулись і поблідли на виду, да й
Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слу-
хаючи, тілько всміхається».
«На другий день, скоро повставали да повми-
вались Петро з Череванем, як ось іде козак
од Гвинтовки: «Казав пан – надівайте білі
сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде
рада; а пані прислала вам по новій стьож-
ці до ковніра. Уже тут і бояре царськії,
і Сомко, і наш полковник з старшиною».
73
Тарас Шевченко. «Заповіт»
«Черевань мірковав про стьожку, що кня-
гиня прислала: «Блакитна; чом же не
червона? Козак звик червону стрічку в
ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська
мода. Дармо, надінемо й польську: однаково
вже тепер на Вкраїні все почалось вести
[ся] по-лядськи».
Приїхали на місце ради: «Виїхали на узліссє,
аж людська юрма усе поле вкрила, а най-
більш чернь мужики. Мужики ж і міщане
валять купами, а козацтво йде лавою під мі-
сто. А під містом розіп’ято царський намет
і московське військо з боярами стало. З пра-
вого боку суне з своєю стороною Брюховець-
кий, а з лівого Сомкове військо виступає».
«Гляне Петро, аж поміж старшиною
козацькою тілько де-не-де видно у комі-
рі червону стрічку: усе повипускали го-
лубії. Ошибло його страхом: тут щось
недобре скомпоновано!»
«Сам Брюховецький стояв у голубому жупа-
ні перед своїх запорожців. Тут уже він був
не той, що в Романовському Куті: позирав
гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь,
узявшись у боки»
Але ось крізь царський намет увійшов і
Сомко з своєю старшиною – усі в панцирах
і мисюрках, з шаблями й келепами, як до
бою. У руках Сомко держить золоту булаву
Богданову. «Петро хотів би пробратись до
панотця. Знав добре, що тут без лиха не
минеться, так хотів заздалегідь пристати
до невеличкої купки вірних, що стояли круг
старого Шрама з червоними стрічками. Да
вже не можна було тепер жодним побитом
протиснутись»
[отже, у червоних – за Сомка, у блакитних
– за Брюховецького, нагадаємо, що Петру і
Череваню Гвинтовка дав також блакитні]
З царського намету вийшов боярин, князь
Гагін, у нього в руках царська грамота. Він
вийшов, підняв грамоту, але сільська голота
74 (044) 360 2917, (044) 591 9541
почала гукати: «Івана Мартиновича воли-
мо! Брюховецького, Брюховецького волимо!»
А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що
оглашають гетьманом Брюховецького, по-
чало гукати: «Сомка, Сомка гетьманом!»
Зчинився галас. І зачепились. Хто шаблею,
хто києм, хто ножакою. Почалась бійка. За-
порожця били «всякого, хто не з блакитною
стрічкою». [ось навіщо були стрічки – щоб
під час бійки розрізняти хто на чиїй стороні]
Гвинтовка сів на коня, підняв «вгору срібний
пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на
пірначі пов’язана широка блакитна стьож-
ка», скликав за собою козаків. Раніше ніжин-
ським полковником був Васюта і цей полк
був за Сомка, тепер Гвинтовка забрав його
собі, на сторону Брюховецького.
«Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг
з старшиною на конях до царського намету,
до князя. Уходять у намет, а Іванець там
од князя царські дари приймає. Круг Іванця
Вуяхевич і інші значні сомківці з запорож-
цями».
Брюховецький наказав своїм взяти Сомка,
вірна старшина була готова боронити його
ціною свого життя, а Сомко заплакав і від-
повів «Що вам битись за мою голову, коли
погибає Україна! Що вам думати про мою
наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над
честю й славою козацькою? Пропадай ша-
бля, пропадай і голова! Прощай, безщасна
Україно!» і кинув об землю свою шаблю, і всі
його прибічники так зробили. «Щиро запла-
кали вірні козаки».
Брюховецький наказав Сомка і його стар-
шину взяти під сторожу, а Вуяхевичу – на
Москву листи писати, що Сомко з своїми під-
ручниками на царя козацтво бунтує
Тим часом князь Гагін повів новою гетьмана
з старшиною до царської присяги.
www.znoua.com

XV
Як побачила чернь, що таки Брюховецький
переміг, зраділи, що «нема тепер ні пана, ні
мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі по-
живемо в достатку!»
Кинулися вони грабувати панів, але «до мі-
ста не пускає московська сторожа, в Сом-
ковому таборі «козаки самі пораються», а
черні нема де поживитись». Люди зрозумі-
ли, що Брюховецький і запорожці їх обману-
ли, хотіли визволяти Сомка, але нічого зне
вийшло.
«І почав чорний люд розходитись. Замовкли
й музики, затихли й скоки, і веселі гопаки
по полю. Незабаром стало кожному розум-
но, що нічого гаразд веселитись».
А запорожці і далі грабують панів, пани ті-
кають з Ніжина.
Петро і Черевань зустріли Кирила Тура, він
сказав, що раз Сомка взяли, то Леся тепер
йому дістанеться і поскакав до хутора Гвин-
товки. Петро хотів їхати за ним, але його
перестрів Шрам і сказав: «Покинь тепер усіх
Череванівен, синку! Нехай хапають кого
хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш
діла: закльовала ворона нашого сокола!»
Шрам прощається з Череванем та Василем
Невольником.
«Шрам повернув на Козелецький шлях; Че-
ревань із Василем Невольником вернувсь до
своякового хутора. Василь Невольник ути-
рав рукавом сльози».
XVI
«А Брюховецький тим часом бенкетовав у
Ніжені» з князем Гагіним.
Січові діди зрозуміли, що Брюховецький не
заведе на Україні січових порядків, як він
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Тарас Шевченко. «Заповіт»
і обіцяв, тому вирішили його покинути, за-
кликали й інших козаків до цього – але вони
їх не послухали. Тому діди пішли самі, про-
клявши Брюховецького.
Брюховецький пішов у свій намет, розповів
своєму наближеному козаку, що йому нас-
нилося, що «Сомкові миш голову одкусила!».
Козак зрозумів його натяк, але відмовився
вбивати Сомка.
XVII
До Брюховецького ввійшов вартовий і ска-
зав, що «якийсь чоловік має про негайне діло
ясновельможного сповістити».
«Дозволив гетьман позвати перед себе.
Увійшло якесь опудало. Виявилось, що то
Кирило Тур. Сказав, що він готовий роз-
повісти Сомкові сон Брюховецького – тобто
вбити його. Пояснив: «Я вже давно на його
чигаю, і в Києві – сам здоров знаєш – трохи
не доказав йому дружби. А наші дундуки
подякували мені киями. Отака в світі прав-
да!»
Брюховецький дав йому перстень.Вияви-
лось, що це «той самий перстень, що покій-
ний Хмельницький зняв у сонного Бараба-
ша». За допомогою цього перстня Кирило
дістався до темниці Сомка.
Кирило сказав Сомку: «А от що я тобі ска-
жу. Давай лишень мінька на одежу (тобто
мінятися одягом) та виходь із сієї пакосної
ямки», бо його вже чекали Шрам (який вже
вертався рятувати паволочан, яких Тететря
карає за супротив Шрама, але дізнався, що
Сомко ще живий і захотів врятувати) й Пе-
тро.
Сомко сказав, що зараз дуже багато всього
твориться, багато ворогів, крові проливаєть-
ся, він не хоче «усю Вкраїну над половини-
ти», лише «щоб не Брюховецький, а Сомко
гетьмановав!». Кирило: «Не на те, щоб Сом-
75
Тарас Шевченко. «Заповіт»

ко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла «А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй

верх над кривдою!»
Сомко відмовився тікати: «Чужою смертю
я волі куповати не хочу».
Довелося Кирилу йти з темниці, залишивши
в ній Сомка. Приїхав Кирило на місце зустрі-
чі з Шрамом, розказав, як Сомко відмовився
від порятунку. Сказав, що далі планує знов
красти Череванівну Лесю і поїхав геть. Пе-
тро наздогнав його і попросив, щоб той пере-
дав Лесі його слова: «Скажи їй, що й на тім
світі її не забуду!» (бо Петро зі Шрамом їдуть
в Паволоч). Попрощались і роз’їхались.
XVIII
Шрам хотів заступитися за паволочан, тому
пішов сам до Тетері й прийняв усю вину на
одного себе. Тетеря відрубав йому голову, як
бунтівнику. Після цього залишив Паволоч
у спокої і пішов зі своїм військом. [Тетеря
напав на Паволоч тому, що до нього дійшли
вісті про те, що Шрам настроює людей проти
нього]
сем’ї. Черевань йому став тепер за батька,
а Череваниха за матір. Стали жити вкупі
люб’язно да приязно. Ну, сього вже хоть і
не казати, що, зождавши півроку, чи що,
почали думати й про весіллє. Іще не гаразд
і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в
Лесі не одцвілись, а вже Петро із Лесею і в
парі.
Так-то усе те лихо минулось, мов присни-
лось. Яке-то воно страшне усякому здава-
лось! А от же, як не божа воля, то їх і не
зачепило. Се так, як от інколи схопиться
заверюха – громом гримить, вітром бурхає,
світу божого не видно; поламле старе де-
рево, пови-ворочує з коріннєм дуби й берези;
а чому указав господь рости й цвісти, те й
останеться, і красується весело да пишно,
мов ізроду й хуртовини не бачило».

Того ж року «одтято голову й Сомкові з Вас-

ютою…. Брюховецький доказав таки свого,
хоч послі й прийняв слушну кару од гетьма-
на Дорошенка: пропав під киями собачою
смертю»

«Одправивши по панотцеві похорони, поп-

лакавши да пожурившись, Петро недовго
загаявсь у Паволочі. Думав був піти на За-
порожжє і розпродав усе своє добро, да якось
і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак
коло Хмарища». Вирішив зайти. Черевані
його радісно зустріли. Петро розповів, що
діялось у Паволочі. А Череваниха розказала,
що їх Кирило Тур врятував, а сам подався на
Чорну Гору.

Прийшов Василь Невольник і привів божого

чоловіка – зустрів його в Києві (ходив туди
на торг).

76 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
Іван Нечуй-Левицький
«Кайдашева сім’я»
Аудіокнига (від Аудіокнига.UA)
Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому
покрученому яру розкинулось село Семи-
гори. В тому селі під однією горою стояла
чимала хата Омелька Кайдаша.
Одного літнього дня Омелько Кайдаш сидів
в повітці на ослоні й майстрував. «Ніби на-
мальований на чорному полі картини, сидів
Кайдаш в білій сорочці з широкими рукава-
ми. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава за-
качались до ліктів; з-під рукавів було видно
здорові загорілі жилаві руки. Широке лице
було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На
сухому високому лобі набігали густі дрібні
зморшки. Кучеряве посічене волосся стирча-
ло на голові, як пух, і блищало сивиною».
Коло повітки на току два Кайдашеві сини,
молоді парубки, поправляли поди під стіж-
ки. Старшого Кайдашевого сина звали Кар-
пом, меншого – Лавріном. Кайдашеві сини
були молоді парубки, обидва високі, рівні
станом, обидва довгообразі й русяві, з дов-
гими, тонкими, трошки горбатими носами,
з рум’яними губами. «Карпо був широкий в
плечах, з батьківськими карими гострими
очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки
його блідого лиця з тонкими губами мали в
собі щось неласкаве. Гострі темні очі були
ніби сердиті».
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Повний текст (на УкрЛіб):
«Лаврінове молоде довгасте лице було
рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились
привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві
дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні
губи – все подихало молодою парубочою кра-
сою. Він був схожий з виду на матір».
Лаврін питає Карпа, кого той думає сватати,
розмовляють, обговорюють дівчат.
Кайдашу не сподобалось, що сини нічого не
роблять, а лише розмовляють. Він дорікнув
їм, що вони «у святу п’ятницю» «паскудять
язики». Старий Омелько був дуже богоміль-
ний, ходив до церкви щонеділі не тільки на
службу, а навіть на вечерню, говів (постив)
два рази на рік, горнувся до духовенства,
любив молитись і постити; він понеділкував
і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед
декотрими празниками. Того дня припадала
п’ятниця перед паликопою, котрого народ
дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку;
він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю,
той не буде в воді потопати.
Але на батьків докір Карпо лише дошкулив
йому згадкою про те, що Кайдаш «любить
часто ходити до корчми».
Парубки далі розмовляли про дівчат, і кожен
сказав, яку б йому хотілось Лаврін: «Коли я
буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну,
77
Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
як квіточка, червону, як калина в лузі, а
тиху, як тихе літо». Карпо: «Мені аби була
робоча, та проворна, та щоб була трохи
куслива, як мухи в спасівку».
І Лаврін порадив Карпові сватати Мотрю
Довбишеву, бо вона «гарна, й трохи бри-
клива, і в неї серце з перцем». Лаврінові сло-
ва запали Карпові в душу.
З хати вийшла Маруся Кайдашиха. «Вона
була вже не молода, але й не стара, висока,
рівна, з довгастим лицем, з сірими очима,
з тонкими губами та блідим лицем. …за-
молоду довго служила в дворі, у пана. куди
її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре кухо-
варить і ще й тепер її брали до панів та до
попів за куховарку на весілля, на хрестини
та на храми. Вона довго терлась коло панів
і набралась од їх трохи панства. До неї при-
липла якась облесливість у розмові й повага
до панів».
Покликала синів і чоловіка полуднувати.
Але Кайдаш не пішов, бо він тої п’ятниці
мав постити (щоб не вмерти наглою смертю і
не втопитись у воді). На дзвіниці вдарили в
дзвін, Кайдаш кинув струга, перехрестився і
пішов до церкви.
Кайдашиха нагадала йому зайти до пана
по гроші за вози, бо завтра вони збирались
і Богуслав на ярмарок. І попросила його не
заходити до шинку, бо проп’є всі гроші.
Вийшовши з церкви, Кайдаш пішов до пана
за грішми. Він був добрий стельмах, робив
панам і селянам вози, борони, плуги та рала
і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдер-
жати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря.
Панщина поклала на Кайдашеві свій
напечаток.
Забравши гроші, Кайдаш пішов додому, але
по дорозі таки зайшов у шинок. Там зустрів
свого кума. Розмова Кайдаша з кумом про
гору, яка потрощила Кайдашу не одного
воза. Кум радить взяти синів і піти розко-
78 (044) 360 2917, (044) 591 9541
пати шлях. Вже сонце зайшло, вже стало
надворі поночі, а Кайдаш усе пив у шинку,
доки не пропив половини грошей, і вже п’я-
ний потягся додому. Кайдашиха не хотіла
відчиняти йому двері, але відчинив Лаврін.
II
Другого дня Кайдаш з жінкою поїхав на яр-
марок, звелівши синам забрать заступи та
розкопать трохи дорогу з гори, але вони не
послухалися. Кайдаш довго не вертався додо-
му. Карпо вирішив піти туди, де жила Мотря
Довбишівна, бо думав про неї від вчора.
Довбиш був багатий чоловік; він жив на
самому кінці села.
Розмова Карпа і Мотрі, з якої зрозуміло, що
дівчина таки «з перцем».
«Мотря була висока на зріст, рівна ста-
ном, але не дуже тонка, з кремезними нога-
ми, з рукавами, позакачуваними по лікті, з
чорними косами, вона була ніби намальова-
на на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще
виразніше малювалось з чорними тонкими
бровами, з темними блискучими, як терен,
облитий дощем, очима. В лиці, в очах було
розлите щось гостре, палке, гаряче, було
видно розум з завзяттям і трохи з злістю».
Вони розмовляли, жартували. Через Карпа
Мотря перекинула горщик з глиною (якою
мала мастити припічок і призьбу). Карпо
стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не
сміявся гаразд, як сміються люди. Його на-
суплене, жовтувате лице не розвиднювалось
навіть тоді, як губи осміхались.
Скоро приїхали батьки Мотрі і Карпо швид-
ко пішов додому.
Вдома Кайдаш спитав Карпа, де той був і чи
він часом не розкопував шлях через гору. На
що Карпо відповів: «Хіба я здурів, щоб гори
розкопував… Цілий куток їздить через гору,
www.znoua.com
 Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
а я буду її розкопувать. Оце справді штука!..
Як хтось почне, то й я копирсну заступом
скільки там разів». Лаврін підтримав брата.
В неділю вранці перед службою Мотря Дов-
бишівна прибиралась до церкви. Вона вдяг-
нула всі квітки і стрічки, що мама, а мамі
пояснила, що вони просто залежались і вона
хоче їх провітрити. Але в неї була зовсім
інша думка. Карпо обіцяв для неї найнять
музики. Вона сподівалась побачиться з ним
у церкві.
Кайдаш з синами їхали возами, першим во-
зом керував Карпо. Мимо проходила Мотря,
Карпо задивився на неї, і віз перекинувся.
Не встиг Кайдаш набідкаться, як задній віз
нагнався на передній і перекинувся. Вже за-
дзвонили в церкві на «Достойно», як Кайдаш
з синами впорався коло воза, одвіз снопи в
двір, а на горі зостався тільки поламаний
віз. Старий Кайдаш накинув свиту й пішов
до церкви одмолюватись за свій гріх. За ним
слідом пішов і Карпо, щоб подивитись на
Мотрю.
Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за
брамою. Мотря пообіцяла потім. Дівчата і
парубки зібрались на гулянку біля корчми.
Карпо найняв музики дівчатам. Усі дівчата
здивувались. Ніхто не догадавсь, що він най-
няв музики для однієї Мотрі.
Карпо не говорив до Мотрі того вечора, вона
була трохи сердити на нього. Але він наздог-
нав її, коли вона вже йшла додому і спитав,
чи вона вийде до нього в садок. Мотря: «Хто
тебе знає, чи ти гордий, чи ти пишний, чи
гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вірно
любиш, чи з мене смієшся. Ще й слави на
все село наробиш». Карпо: «Я не гордий, я не
пишний і гордо не несуся. Я тебе, Мотре,
щиро люблю і з тебе не сміюся». Мотря стала
якась добріша і ласкавіша, пообіцяла вийти
в садок після вечері.
Минуло неділь зо дві. Вже кінчалось літо.
Перед самим Семеном Карпо заслав до
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Мотрі старостів. Старости заміняли хліб;
Мотря не цуралася Карпа.
На Семена старий Кайдаш надів нову чорну
свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у
руки ціпок і пішов з своєю жінкою до Дов-
бишів у гості. Кайдашиха вбралась, як у
неділю, в горсет, в жовті чоботи, в нову білу
свиту, ще й засунула в рукав білу хусточку.
Довбиші були багатенькі, і Кайдашеві хоті-
лось себе показать перед багатирями.
Довбишка виглянула в вікно й догадалась,
що Кайдаші йдуть на розглядини. Вона мит-
тю підготувалася. Далі відбувались ці роз-
глядини в Добишів.
Кайдашиха сіла коло стола на ослоні. Хазяй-
ка просила пересісти її за стіл. Кайдашиха
пересіла з ослона на лаву. Вона дуже цере-
монилась і була прохана. Пробуваючи на
службі в панів, вона набралась од їх чимало
пишання. Хазяйка таки вмовила її сісти на
покутті (найпочесніше місце за столом).
Кайдашиха говорила дуже «солодко», але
Мотря їй не вірила.
Потім Кайдашиха ще дуже трошки пила го-
рілки, ніби не любить її, – пишалась. Вона
дуже любила чванитись і почала розказу-
вать, як її шанували пани та попи. Розказу-
ючи, вона вжила слово «проше». З того «про-
ше» сміялись по всьому селі і дражнили че-
рез те слово Кайдашиху пані економшею.
Та згадка за панський двір навела думку
про недавню панщину, навела сум на всіх.
[тобто розповідається про часи ПІСЛЯ пан-
щини, коли вже пройшли реформи, тобто –
пореформені часи]
Потім Кайдашиха ще вихваляла своїх синів:
«На цілому світі нема таких слухняних ді-
тей, як мої сизопері орли». А Кайдаш обіцяв
для Карпа «приробити хату через сіни».
79
Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
ІІІ
Після другої Пречистої Карпо повінчався з
Мотрею, весілля гуляли чотири дні.
Наступного дня після весілля свекруха роз-
будила Мотрю дуже рано, і почала навчати,
як розкладати вогонь у печі та варити борід,
ніби та цього не вміла, і задала ще багато
іншої роботи, а сама лежала, мовби нездужа-
ючи. Кайдашиха встала, коли вже розвидні-
лося, і знову почала навчати невістку, сама
«не беручись ні за холодну воду». Вона дури-
ла Мотрю, що нездорова, бо була рада мати в
домі «добру робітницю» та командувати нею.
Мотрі це не сподобалось. Спочатку вона тер-
піла, а потім почала гостро відповідати, що
не може надвоє розірватися, щоб усе встигну-
ти. Зрозуміла, яка недобра її свекруха, і що
«під її солодкими словами ховається гіркий
полин». Але Мотря була не з таких, «щоб ко-
мусь покорятись».
Другого дня Кайдашиха знову охкала і при-
мусила невістку зробити всю роботу: зварити
обід, спекти хліб. Потім ще й дорікала, що
борщ вийшов недобрий. Мотря не стримала-
ся і відповіла, що їй не дуже допомагали, а
сама вона всього не встигає. Свекруха здога-
далася, що невістка не змовчуватиме.
У суботу було багато роботи, Кайдашиха
знову нічого не робила, тільки стояла над
Мотрею та приказувала, що вона не так ко-
мин маже. Тоді Мотря сказала, що у матері,
бувало, все добре в неї виходило, а тут ніяк
не вгодиш. Кайдашиха стала навчати, щоб
невістка слухала її та приглядалася, бо вона
багато чого в панів навчилася.
Через тиждень Кайдашиха перестала звати
Мотрю серденьком і орудувала нею, як най-
мичкою, ще й кричала та дорікала.
Коли настали довгі пилипівські ночі, жінки
піднімалися дуже рано, щоб прясти на по-
лотно. Мотря встала й почала прясти, хлопці
теж повставали і м’яли ногами коноплі, а
80 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Кайдашиха продовжувала спати. Мотря по-
ставила обід варити, стала прати сорочки.
Робота горіла в її руках. А свекруха навіть
хати не замела. Мотря ж вирішила, що й
вона не буде замітати. До вечора в хаті було
повно сміття і це помітили чоловіки. Кай-
дашиха пожалілася Карпові, що його жінка
нічого не робить і не слухає її, навіть кри-
чить. Карпо зробив зауваження Мотрі, але та
відповіла, що робить на цілу сім’ю одна, вже
й рук та ніг не чує. Кайдашиха зрозуміла,
що невістка не буде слухняною та покірною,
і сказала синові, щоб не дуже тягнув руку
за жінкою, бо вона й ним буде командувати.
Карпові було жаль і матір, і жінку.
Поки Мотря прала білизну на ставку, мати
наварила вечері. Мотря хотіла допомогти
накрити на стіл, але Кайдашиха відігнала її,
грубо вилаяла. Мотря не сіла вечеряти зовсім.
Вона почувала себе сиротою в чужій сім’ї.
Наступного дня Мотря, вимітаючи сіни,
почула, як Кайдашиха говорила з кумою,
та все про неї. І посаг у неї малий, і скриня
порожня, і сама роботяща тільки за обідом,
не вміє нічого робити, довелося всього учити.
І вранці не добудишся, спить, здорова, як
кобила... Невістка не витримала й крикнула:
«Од кобили чую! Ще й однієї сорочки не спра-
вили мені, а вже судите на все село!» Кайда-
шиха від сорому не знала де дітись.
Мотря вирішила, що тепер вона покаже све-
крусі, і вранці не стала вставати, кажучи, як
і Кайдашиха колись, що нездужає. Маруся
побачила, що Мотря дражнить її, розсерди-
лась. Звернулася до свого чоловіка, але той
звечора прийшов напідпитку і спав як уби-
тий, а тоді став кричати зі сну як різаний, бо
йому приснилося щось страшне.
Свекруха з невісткою припинили сварку,
але обід стояв недоварений, а хата неметена.
Жінки посідали кожна собі латати сорочки.
Кайдашиха лаялася й погрожувала, Мотря
не змовчала і сказала, що вони повинні усе
робити порівну.
www.znoua.com
 Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
Кайдашиха поскаржилася старому Кайдаше-
ві, той розсердився, хотів навіть ударити не-
вістку, але Карпо сказав, щоб батько не чіпав
Мотрі, бо в неї є чоловік. Омелько ще дужче
розсердився і став погрожувати, що й Карпо-
ві дасть. Син гостро відповів, що не дасть, бо
він уже не маленький. Кайдаш зрозумів, що
Карпо не жартує, сплюнув і вийшов, грюк-
нувши дверима. Хату замітав Лаврін, а жін-
ки сіли вишивати, і «од злості» такого наплу-
тали, що потім довго довелося розплутувати
та випорювати.
З того часу вони не мирилися. Кайдаши-
ха кричала на Мотрю, а та огризалася. До
Різдва Мотря ждала, що свекруха подарує
їй якусь одежину, але та відрізала тільки
полотна на запаску. Гарне тонке полотно й
рушники вона сховала собі в скриню, ще й
замком замкнула, хоч пряли вони разом з
Мотрею. Мотря пожалілася Карпові, що їй
нічого мати не справляє, і вона ходить, як
старчиха.
Після того Кайдашиха привезла невістці
хустку і матерію на спідницю, але вони були
такі чорні та убогі, що Мотря тільки зітхнула
й відкинула обновки геть.
IV
Настало літо. Тепер усі менше часу прово-
дили в хаті і колотнеча стихла. Кайдаші
вижали свій хліб і пішли до пана заробляти
снопи. Карпо з Мотрею жали швидко і нажа-
ли більше кіп, ніж батьки.
А восени Мотря народила сина. Карпо ніби
виріс у своїх власних очах, став вважати себе
за хазяїна, рівного батькові. Кайдаш був ра-
дий онукові і обіцяв справити молодій родині
хату через сіни. Дитина трохи помирила не-
вістку зі свекрухою, яка купала й сповивала,
колихала онука.
Карпо й Мотря, заробивши улітку більше
хліба, знали, що тепер їдять свій, а не бать-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
ківський. І полотна Мотря напряла більше,
але Кайдашиха усе сховала в свою скриню.
Коли стали шити сорочки, Маруся всім по-
кроїла з товстого полотна, а собі з тонкого.
Мотря спитала, чому ж вона і їй не відрізала
такого. Кайдашиха відповіла, що їй грубе
полотно ріже тіло, крім того, вона ж до панів
ходить, їй не можна в простому.
Мотрі здалося, що вона аж постаріла в новій
грубій, погано вибіленій сорочці. З того часу
молода жінка стала прясти собі окремо і хо-
вати у власну скриню. Кайдашиха це поміти-
ла і стурбувалася, адже вона пряла ліниво,
і невістка могла все прядиво швидко випря-
сти. Ось і сказала Мотрі, що це її прядиво. А
невістка відрізала: «Прядиво таке ваше, як
і моє. Хіба я не брала конопель, не мочила,
не била на бительні, не терла на терниці,
може, більш од вас?»
Кайдашиха замовкла і вирішила, що Мотря
мститься їй за товсті сорочки. Та коли невіст-
ка дістала зі скрині десять товстих починків
[нитки, намотані на веретені] і стала мотати
їх на мотовило, свекруха зрозуміла, що
то вже не жарти, і схопилася за мотовило,
кажучи, що воно її. Жінки підняли такий
страшенний крик, сіпаючи мотовило кожна
до себе, що чоловіки позбігалися до хати і
дивувалися, через що сварка, а старий Кай-
даш аж кочергою замірився. Потім вихопив
мотовило, побив його на шматки і став лаяти
Мотрю, що через неї така буча в хаті, хотів
навіть ударити, але Карпо заступився. Бать-
ко накинувся на сина, той просив не робити
цього, відступитися. Кайдаш розлютився,
знову кинувся у бійку, але Карпо так його
штовхнув, що той упав навзнак і ноги задер.
Мати з Лавріном кинулись обороняти Кай-
даша.
Коли трохи втихомирилось, Кайдаш сказав,
що відділить Карпа, а Мотря підказала, що
хай спершу зробить для них з матір’ю два
мотовила.
81
Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
Ображений поведінкою сина, Омелько пішов
у шинок запивати свій сором.
Наступного дня старий Кайдаш вніс у хату
два мотовила, і Мотря радісно стала мотати
починки й ховати у скриню. Свекруху бра-
ла злість. Через день Мотря позамочувала
тільки свої з Карпом сорочки, а Кайдашисі
довелося мовчки самій прати свої, бо вона
боялася нової колотнечі.
Одного разу Мотря спекла невдалий хліб,
ще й борщ вийшов недобрий. Усі стали ви-
словлювати своє невдоволення, а Лаврін ще
й коника зліпив з хліба. Цього вже Мотря
не знесла, кинула ложкою об стіл: «Лаяли,
били, а це вже знущаєтеся наді мною?»
З того дня невістка вирішила варити окре-
мо на свою сім’ю. Поставила два маленьких
горщики в піч, а свекруха вилежувалась,
думаючи, що обід вариться на всіх. Коли
вона встала й побачила, що це не так, зчини-
ла крик. Позбігалися чоловіки. Кайдашиха
стала тикати всім у вічі малим горщиком з
кашею, а потім викинула його в помийницю.
Мотря ж схопила та кинула свекрусі під ноги
миску з борщем.
Чоловіки плюнули та повиходили, а хазяйки
мовчали, тільки сало в печі шкварчало сер-
дито та голосно.
Мотря підмела в хаті черепки і побігла жалі-
тися своїй матері.
Сварки в Кайдашевій хаті не переставали.
Свекруха з невісткою не розмовляли по три
дні. Мотря не давала бавити онука Кайда-
шисі, хоч та його дуже любила, тому Маруся
була вимушена підходити до свого улюблен-
ця лише вночі.
Кайдаш побачив, що треба справді відрізни-
ти синову сім’ю. Він боявся Карпа. Докупили
дерева; Мотря посіяла пшеницю на місці
нової хати, вона добре зійшла, а це значило,
що тут чисто.
82 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Влітку нову хату освятили і молоді пішли
туди жити. Мотря вимазала хату і половину
сіней, при цьому голосно співаючи на злість
свекрусі. Карпо забажав відділитися і з ху-
добою та полем, щоб бути справжнім госпо-
дарем. Батько, хоч і застерігав його, мусив
наділити сина хазяйством.
V
Перед зеленими святами Кайдаш послав
Лавріна до млина. Хлопець їхав понад Рос-
сю і милувався навколишньою природою.
Надвечір борошно змололи, і коли Лаврін
став збиратися додому, ненароком побачив
дівчину, яка була схожа на велику червону
квітку. Він задивився на її вроду. «Дівчина
була невелика на зріст, але рівна, як стру-
на, гнучка, як тополя, гарна, як червона
калина, довгообраза, повновида, з тонким
носиком. Щоки червоніли, як червонобокі
яблучка, губи були повні та червоні, як ка-
лина».
Замість того, щоб їхати дорогою додому, Лав-
рін повернув на пригірок за дівчиною. Дог-
нав її, спитав, з якого вона села, але та жар-
тома відповіла, що старий буде, коли багато
знатиме, проте й сама задивилася на молодо-
го веселого хлопця. Вони стали розмовляти,
і дівчина сказала, що звуть її Мелашкою, а
батька – Охрім Балаш, вона полола панські
буряки. Лаврін забув про все і дивився лише
на дівчину, думаючи, що такої гарної немає
у всіх Семигорах. Лаврін поїхав аж до самих
Бієвців, села, де вона жила, і Мелашка по-
казала йому свою хату: малу й стару. Видно
було, що сім’я жила убого.
Хлопець сказав, щоб дівчина прийшла на
побачення до млина, а він прийде обов’язко-
во, хоч би батько його й прив’язав. Додому
Лаврін повернувся опівночі, і Кайдаш роз-
сердився на нього.
Після цієї зустрічі Мелашка була як у яко-
мусь чарівному сні. Робота падала з рук. Ді-
www.znoua.com
 Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
вчина мала поетичну душу, ласкаве серце, і
їй хотілося співати.
Другого дня, в неділю, Лаврін ледве доче-
кався вечора. Взяв сопілку і полетів, як на
крилах, до млина. Мелашка сиділа на камені,
засмутившись, що хлопця довго немає. Вони
стали любо розмовляти, розказувати одне од-
ному про себе, про сім’ю. В їхніх серцях розго-
рялася любов. Закохані домовилися зустріти-
ся на вулиці, де збираються хлопці та дівчата.
Місцеві парубки одразу помітили чужого і
стали вимагати могорича, або вони прого-
нять його киями. Лаврін знав цей парубоць-
кий звичай і повів хлопців у шинок, а потім у
згоді з ними вернувся на вулицю.
Незабаром прибігла Мелашка. У розмовах та
милуванні вони достояли до світанку.
Так ходив ночами Лаврін до Мелашки, поки
Омелько не почав лаяти його, що він десь
бродить, потім на роботі спить на ходу й
після обіду завалюється спати десь у клуні.
Батьки вирішили, що треба його оженити,
але боялися знову натрапити на норовливу
невістку.
Лаврін признався, що зустрів милу аж у Бі-
євцях, ходить туди на вулицю і хоче одружи-
тися. Мати сказала, щоб засилав старостів, а
вони з батьком поїдуть на розглядини.
Лаврін так і зробив: взяв двох старостів і пі-
шов. Батько Мелашки спочатку не погоджу-
вався, бо дівчина ще молода, крім того, наста-
вали жнива і потрібна була робітниця. Потім,
побачивши сльози дочки і згадавши, що вона
пізно поверталася з вулиці, погодився.
У неділю старі Кайдаші, причепурившись,
зібралися їхати на оглядини. Мати все розпи-
тувала в Лавріна, чи ж гарна хата в Балашів,
чи добрі вони хазяї. Хлопець відповідав, що
кращих за них немає і в їхньому селі, бо йому
справді так здавалося. Кайдашиха одягла
усе найкраще, веліла намостити повище сіна
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
і їхала, не вітаючись з людьми, гордовито
виблискуючи новими жовтими чоботами—
сап’янцями.
Маруся на кожну велику хату думала, що то
Балашова, але та була аж у кінці села, що
називався Западинці, і де не видно жодного
пристойного дому. Дорога пішла то яром, то
горою. Лаврін не встиг попередити матір, щоб
злізла з воза, бо далі була крута гора. Воли
понеслися, віз перекинувся і з нього викотила-
ся Кайдашиха. Вона кричала на весь яр, тому
що була вся у сіні, пилові й подряпала чоботи.
Мати ледь очепурилася і поїхала, лаючи сина і
говорячи, що тут, мабуть, одні старці живуть.
Балаші були бідно вдягнені, але гостей зу-
стріли привітно, запросили до хати. Двері
були низькі, Кайдашиха, думаючи гордо
підняти голову, сильно вдарилася об одвірок
і прокляла все на світі. Хата виявилась дуже
невисокою, з темними віконцями, увігнутою
і підпертою стовпом стелею. Кайдашиха, не
церемонячись, сіла на покуті. [згадайте, як
вона поводилась в багатих Довбишів] Потім,
побачивши малих Мелащиних братиків та
сестричок, пом’якшала: вона любила дітей.
Тоді забідкалася, що не взяла малим гостин-
ця і дала їм по монеті. Діти грошей ніколи не
бачили, і не знали, що з ними робити, навіть
пробували надкусити. Балашиха випровади-
ла їх надвір і стала думати, чим пригощати
сватів. Мелашка порадила зварити варени-
ків із суницями, що вона принесла з лісу, та
полуницями. Кайдашиха дивилась на ма-
леньку проворну постать дівчини і думала,
що невелика з неї буде вдомі поміч. Варени-
ки вийшли дуже темні, і Кайдашиха виїла
тільки полуниці, а тісто покинула в мисці.
Потім не втрималася і «розпустила на всю
хату мед своїм язиком».
Коли Кайдаші поїхали надвечір, мати ска-
зала Мелашці, що їй, мабуть, буде важко у
такої гордої свекрухи.
Через тиждень після оглядин Лаврін повін-
чався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.
83
Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
VI
Мелашка тиждень жила, як у раю, не помі-
чаючи п’яного свекра і неласкавих поглядів
свекрухи, милуючись з Лавріном за пасікою.
Кайдашиха незлюбила Мелащиних батьків,
бо як тільки бралася за голову, згадувала
ґулю і свою поїздку в Бієвці. Мелашка була
молода і негожа до важкої роботи, а Кайдаши-
сі дуже хотілося на старості полежать та від-
почити. То ж вона лише тиждень змовчувала,
а далі стала лаяти і глузувати з невістки.
Одного разу Кайдашиха сказала Мелашці
замісити діжку з тістом, але та була така
велика, що молодичка не діставала дна.
Кайдашиха стала глузувати з неї, приму-
шуючи Лавріна то стільчик підставити, то
витерти лоб від поту, то втерти носа своїй
жінці. Увійшов голодний Кайдаш, побачив,
що обід ще не готовий, і став гримати. Кай-
дашиха усе показувала на Мелашку, мовляв,
понабирали таких невісток незугарних. І
кинулася сама місити тісто. Мелашка вимі-
шувала лемішку [кашеподібна мучна страва,
найчастіше з гречаного борошна] і зламала,
поспішаючи, копистку [мішалку]. Свекруха
знову зі злістю її вилаяла. А тут другий раз
увійшов Кайдаш і став кричати на жінок, що
вони й досі не впоралися з обідом, і послав до
Мотрі позичити хліба. Кайдашиха закричала
на Мелашку, щоб та не сміла цього робити,
бо ноги поперебиває – у Мотрі й снігу торіш-
нього не випросиш. Мотря це почула через
відчинені двері й собі зарепетувала, щоб
ніхто не смів на її поріг ступати, бо теж ноги
поперебиває. Хліба довелось позичати у сусі-
дів. Коли Мелашка йшла по хліб, садок і все
навколо для неї неначе пов’яло. А як йшла
назад, угледіла Лавріна, той утішив її ласка-
вими словами – все знов ніби розцвіло.
Знову почалася в Кайдашевій хаті колотне-
ча. Кайдашиха стала ще більш лайливою,
щодня нападала на Мелашку. Мотря теж її
недолюбливала, бо молодша невістка жила
разом із свекрухою.
84 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Ме-
лашку до роботи. Молодичка вже скучила за
Бієвцями, за своєю доброю матір’ю. Просила-
ся в гості, але свекруха не пускала. Лаврін
помітив, що Мелашка журиться за домівкою
і пообіцяв відпроситися в батька.
Нарешті Кайдашиха пустила невістку до
родини, дала на гостинець пухку паляницю,
приказуючи, що там такої і не бачили, а Ме-
лашці вона здалася важкою, як камінь.
Ступивши на батьківський поріг, Мелашка
залилася дрібними сльозами, і мати зрозумі-
ла, як важко живеться її дитині, але нічого
не зробиш, треба звикати. Балаш став ча-
стувати зятя, а мати з дочкою пішли в садок,
і Мелашка виплакала там усі свої сльози,
розповідаючи, що скубуть і клюють її, як лихі
шуліки голубку. Мати порадила не потурати
свекрусі, не мовчати, як це робить Мотря.
Другого дня Мелашка вирішила вимести
тільки половину сіней і не виносити Мотри-
не сміття, як це робила раніше. Таким чином
здобула собі ще одного ворога.
Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важ-
че, бо свекруха скидала усю важку роботу
на неї, п’яний свекор зганяв на ній злість, а
через сіни шипіла Мотря. Лаврін уже й вто-
мився за неї заступатися.
Настав страсний тиждень. У великий понеді-
лок до Кайдашів зайшла баба Палажка Со-
лов’їха. Вона була дуже богомільна і щороку
їла паски в Лаврі. І тепер вона збиралася
йти до Києва, але, щоб було веселіше і без-
печніше, вирішила зібрати собі попутників.
Сподівалася умовити Кайдаша.
Палажка розповідала про рай для тих, хто
їсть щороку в Києві паску, про благословіння
на ту сім’ю, звідки вийшов прочанин. Ме-
лашка слухала, широко розплющивши очі.
Потім стала гаряче просити свекруху, щоб та
відпустила ЇЇ з бабою. Кайдашиха вагалася,
бо було багато роботи. Але її просила і Па-
www.znoua.com
 Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
лажка, кажучи, що буде великий гріх, якщо
не пустить. Кайдаш теж підтримав Мелащи-
не прохання.
Отже, наступного дня Мелашка, кланяю-
чись і прощаючись, взявши торбу з паскою,
крашанками та іншим харчем, вирушила на
прощу в Київ разом з іншими молодицями.
Вона почувала себе вільною і щасливою.
Йшли день, ночували в добрих людей.
Другого дня опівдні піднялися на гору з
могилою, звідки був видний Київ з церква-
ми та дзвіницями. Стали молитися, а баба
Палажка розказувала й показувала, де яка
церква. Надвечір прийшли на заставу, де
стояла черниця з монастиря Фрола і Лавра і
вмовляла прочан іти саме в їхній монастир.
Баба Палажка гордо відмовилася і повела
односельців у Лавру. Мелашка була враже-
на розмірами і красою дзвіниці, яка, здава-
лось, впаде і розчавить її. У церкві було море
вогнів, ченці співали страсні пісні, які брали
за душу і викликали сльози. Мелашці здало-
ся, що вони оплакують і її власне горе.
На другий день баба Палажка повела моло-
диць по церквах. До них пристали ще й інші,
і йшли, наче сліпці за поводирем. Обходили
безліч церков. Прикладалися до святих мощей
та давали гроші черницям. У велику п’ятницю
Палажка повела прочан на Поділ до Братсько-
го монастиря, там і заночували. Мелашку по-
мітив якийсь чернець і слідкував за нею. Вночі
хотів її знайти, але помилився й натрапив на
бабу Палажку, став її обнімати й цілувати.
Бабі здалося, що це чорт її спокушає, вона пе-
релякалася і закричала. Чернець втік. А баба
сокрушалася, що знову грішна і доведеться ще
раз сповідуватись. Тепер вона боялася ночува-
ти надворі і повела прочан туди, де є комори
для нічлігу. Поки Палажка сповідувалася,
Мелашка сиділа на церковних східцях поряд
з проскурницею [жінка, що випікає проскури]
і важко зітхала. Вона здумала, що треба по-
вертатися додому, в пекло. Проскурниці спо-
добалась молодичка, і вона стала розпитувати.
Мелашка розказала їй про своє горе і раптом
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
вирішила, що може тут зостатися. Попросила
стару жінку взяти її за наймичку. Та погоди-
лась і відвела молодичку додому. Мелашка
приступила до роботи: викачувати тісто для
проскур у цій гарній, затишній оселі.
Тим часом Палажка вистояла службу, хотіла
вести прочан у печери, але раптом помітила,
що немає Мелашки. Стали її шукати й чека-
ти, потім вирішили, що вона пішла з други-
ми людьми, й поспішили в печери, а після й
у Лавру. Кілька разів поверталися на Поділ,
але Мелашку так і не знайшли. Пошукали,
почекали, попитали в людей та так і повер-
нулися додому без неї.
Баба Палажка боялася сказати про те, що
сталося, Кайдашам та й сиділа тихо вдома,
але чутка вже пішла селом. Її донесла до
Кайдашів баба Параска Гришиха, лютий
Палажчин ворог. Параска намовляла Кай-
дашиху піти у волость скаржитися та набити
Палажці морду, щоб не бралася водити мо-
лодиць, бо тепер усі знають, яка вона свята, і
розказала про комедію з обніманням та цілу-
ванням тієї ночі, мабуть, із самим чортом.
Лаврін обімлів і сказав матері, що це через
неї Мелашка їх покинула, і коли щось тра-
питься, то він їй цього не подарує.
Кайдаші пішли до Палажки і стали допиту-
ватися, де вона поділа Мелашку. Баба Па-
лажка відгризалася, що та не мала дитина,
нікого вона не заводила нікуди. Зчинилася
сварка. Лаврін лаявся та допитувався, а
Параска підтакувала та раділа, що так діста-
лося її суперниці. Закінчилося тим, що Па-
лажка з Параскою побилися граблями. Баба
Палажка заголосила і заплакала, кажучи
Кайдашисі, що саме через неї Мелашка
покинула дім. Баби почали битися, тикати
одна одній дулі та обзиватися, поки старий
Кайдаш їх не розійняв. Зчинився великий
крик, збіглася вся вулиця. Кайдаші таки по-
тягли Палажку у волость. Волосний вилаяв
бабу, але йти до Києва не присудив, бо Ме-
лашка не маленька, сама має розум у голові.
85
Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
Лаврін чекав, що жінка повернеться, але вона не
верталася. А прочани наганяли страху, розказу-
ючи про різні нещасні випадки, що трапляються
з подорожніми. Чутки дійшли до Бієвців, і Бала-
ші прибігли, ридаючи, до сватів. Навіть Карпо
з Мотрею, забувши про ворожнечу, зайшли до
хати і сумували з усіма. Кайдашиха уже відчува-
ла свою провину і жалкувала, що так поводила-
ся. Вирішили йти до Києва шукати Мелашку.
А вона тим часом служила в проскурниці і
жила, як у Бога за пазухою. Робота неважка,
харч добрий, ніхто не лає, не гризе. Одне тіль-
ки: нудьгувала за Лавріном. Одного разу вона
так залилася слізьми, що проскурниця запита-
ла, за чим вона плаче: за селом, за матір’ю чи
за чоловіком, і порадила повернутися. Але мо-
лодичка згадала про свекра та свекруху і ска-
зала, що не повернеться. Вийшла надвір, роз-
гледілась і побачила семигорських молодиць,
хотіла кинутись, розпитати, та ледве стрима-
лась. На душі лежав камінь, Мелашка думала,
що чинить гріх, мучачи себе й чоловіка. На
другий тиждень Мелашка стала потроху при-
викати й сама не знала вже, що їй робити.
Тим часом Кайдаші прийшли до Києва, обхо-
дили усі церкви і розпитували про Мелашку.
Нарешті потрапили до церкви, біля якої жила
Мелашка. Проскурниця на східцях продавала
проскури. Мелашка вибігла з пекарні і хоті-
ла щось спитати хазяйку. І раптом побачила
Лавріна – блідого та смутного. Потім свою ма-
тір і... свекруху. Її як крижаною водою обли-
ли. Потім ще раз глянула на Лаврінове лице
і не витримала, кинулася до нього і заридала,
як мала дитина. Люди їх обступили навкруги.
Мелашка розказала, що служить у наймах,
а проскурниця пожалкувала, що піде від неї
така добра й робоча наймичка. Кайдашиха
пообіцяла не казати жодного лихого слова,
аби тільки невістка повернулася.
І дотримувала його: обсипала Мелашку ме-
довими словами, купила обновки.
А незабаром молодичка народила сина.
86 (044) 360 2917, (044) 591 9541
VII
У Кайдашевій хаті настав мир: свекруха
помирилась із невісткою. Зате надворі, між
батьком та Лавріном, почався нелад. Лав-
рін перестав слухати батька, йому самому
хотілося господарювати. Окрім того, старий
Омелько пропивав у шинку всі гроші, заро-
блені разом із сином, і тому все важче було
покорятися лайливому батькові.
Якось старий Кайдаш звечора сказав Лав-
рінові косити ячмінь, а той вирішив їхати
до млина. Наступного дня пішов на поле, не
питаючи батька. Той образився і подумав, що
синки швидко заженуть його на піч.
З того часу Лаврін забрав господарство у свої
руки. Батько майстрував, заробляв гроші і
щовечора вертався з шинку п’яний.
Одного разу в церкві Кайдашеві здалося, що
заспівали разом з дяком ангели і всі образи
заворушилися, заспівали. Ожила й карти-
на страшного суду. А на вулиці його ніби
покликав за собою якийсь чоловік з туману,
і Кайдаш пішов за ним. Дійшов до греблі і
лише тоді спам’ятався і здивувався, навіщо
він сюди прийшов. Повернувся додому зля-
каний і задуманий. У понеділок знову випив,
і тепер за ним ходили, не відстаючи, чорні
хлопчики з ріжками. Вони були скрізь: і на
подвір’ї, і на вулиці, і верхи на череді. Кай-
даш став косити кропиву, бо там було повно
чортів, а сини й невістки стали глузувати з
нього. Кайдашиха ж почала лаятися. [«до-
пився до чортиків»]
Кайдаш зайшов до хати, але йому здалося,
що за столом сидить чумак, якого він бачив
у молодості, і покійний батько. Став з ними
розмовляти. У хаті всі стривожилися. Уже
було не до сміху. Покликали сусідів і ті умов-
ляли старого помолитися та лягати спати.
Мотря побігла за знахаркою бабою Палаж-
кою, про сварку з якою вже й забули.
Баба Палажка прийшла і почала нашіпту-
www.znoua.com
 Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
вати та примовляти, виконуючи при цьому
різні магічні дії. Але вони нічого не змінили.
Кайдашиха послала чоловіка до священика.
Кайдаш розповів йому усе, замовив моле-
бень, говів. На деякий час це допомогло,
Омелько перестав пиячити, але потім Кай-
даш знову не витерпів і почав заходити в
шинок.
Однієї місячної ночі Кайдашеві знову приви-
дівся чумак. Старий почав з ним говорити і
пішов за ним на вулицю, через село і греблю,
потім зайшов у ліс. Там йому ввижалися вог-
няні квіти і зайчики. Кайдаш підняв голову,
стукнувся та й... прокинувся. Він стояв в
одній сорочці серед густого незнайомого лісу.
Ледь знайшов дорогу до млина. Повернувся
додому, а жінка думала, що він знову п’яний
десь волочився і почала лаяти. Кайдаш ска-
зав, що його водила нечиста сила. Раптом по-
бачив чортів на печі, схопив макогона і став
лупити ним, аж шматки глини посипалися.
Родичі поперелякувалися, вивели батька
надвір, як він просив, покропили хату свяче-
ною водою, запалили свічки перед образами.
Насилу Кайдаш заспокоївся. Хотів лягти, але
у ліжку йому скрізь ввижалися павуки.
Через тиждень привид-чумак завів Кайдаша
на греблю, а вранці того знайшли утопле-
ним. [а пам’ятаєте, Кайдаш дуже постив у
«святу п’ятницю», щоб не втопитись…]
VIII
Поховали сини Кайдаша з великою честю.
На четвертий день стали ділити спадщину.
Карпо сказав, що батько мало відрізав йому
городу, тож треба поділити його порівну. Ви-
рішили не йти у волость, а зробити це самим.
Тільки поділили, прибігла Мотря і зміряла
все очима. Їй здалося, що Лаврінова частка
більша. Вона скинула пояс і стала перемі-
ряти. Лаврінів город справді виявився, за її
міркою, на один пояс вздовж і на два пояси
впоперек більшим. Мотря здійняла крик,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
репетуючи, що це так свекрушище їм намі-
ряла. Почали переміряти. Мотря, як міряла
у себе, то пояс натягувала, аж тріщав, а коли
в сусідів – то стягувала. Город переміряли
Кайдашиха з Мелашкою, і вийшло порівну.
Мотря була сердита, що не на її вийшло.
Вона причепилася за пасіку, потім за садок,
бо у Лавріновій частці було більше дерев.
Кричала, що треба йти у волость, хай їх роз-
судять там.
Карпо теж сказав, щоб йому дали половину
пасіки і половину худоби. Тоді Кайдашиха
нагадала, що і їй належить якась частка, а
крім того, припомнила, як Карпо бив батька
кулаками в груди.
Пішли у волость, а там присудили Лаврінові
усе батьківське добро, бо Карпо забрав свою
частку вже давно. Мотря як почула це, то
ледве не скрутилася.
Від того часу не стало миру між Кайдашен-
ками і їхніми жінками. Достатньо було іскор-
ки, щоб сварка спалахнула з новою силою.
Одного разу Мелашка підмела сіни, намела
купу сміття і пішла за рядниною, щоб вине-
сти його. У цей час нагодилася Мотря і стала
кричати, щоб Мелашка не мела їй до порога,
лаяти та ображати. Мелашка не змовчала,
закричала, що вона їй не свекруха і хай не
вказує. Схопила деркача і ним розкидала
сміття прямо на Мотрині стіни і вікна. Ви-
бігла ще й Кайдашиха. Жінки вчепилися за
мітлу, поки та не розлетілася на шматки.
Чоловіки й собі повибігали, й ледве розборо-
нили та порозганяли молодиць. Мотря репе-
тувала, щоб Карпо «одривав» хату, (щоб були
окремі входи, бо до цього в них був спільний
вхід і сіни) бо вона не може так жити. Взяла
з калюжі грязь і стала обкидати Мелащину
хату. Кайдашиха теж закричала, щоб Лаврін
«одривав» хату і побігла жалітися у волость.
За нею прибігла Мотря і теж скаржилася.
Волосний слухав—слухав, плюнув та й пови-
ганяв їх.
87
Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
Того ж вечора Кайдашиха почула, як на го-
рищі закричали і кинулися з сідала кури.
Подумала, що то якийсь звір чи злодій,
вискочила з лампою у сіни. На горищі хтось
був із світлом. Лаврін заглянув туди і поба-
чив Мотрю з куркою в руках. Вона сказала,
що впіймала свою курку на їхньому сідалі, і
щоб він повернув ті яйця, які ця курка давно
несе у них. А сама лазила по гніздах і зби-
рала тим часом яйця за пазуху. Одна курка
впала і погасила світло. Мотря стала спу-
скатися, а Лаврін усе ще стояв на драбині.
Молодиця вдарила його п’ятою в зуби, потім
другою в носа. Лаврін закричав і став трясти
драбину, а потім прийняв її. Мотря повисла
на стіні і зарепетувала, бо в одній руці у неї
була курка, а в пазусі – яйця, і вона боялася
їх потовкти. Вискочив Карпо, штовхнув Лав-
ріна і матір та врятував свою дружину.
Другого дня Кайдашиха пішла до священи-
ка жалітися, і розказала усе не так йому, як
матушці. Та передала гостинців для бабиних
онуків: солодкі коржики та бублики. Кайда-
шиха роздала гостинці Мелащиним дітям,
це почули Мотрині діти й собі повибігали в
сіни. Баба пригостила і їх. А Мотря закрича-
ла, щоб вони не брали нічого у баби-злодійки
і повикидала бублики. Діти стали обзивати
Кайдашиху, як чули від матері, а та тільки
заплакала.
Того ж дня Мотрин хлопець напився води
з Мелащиної діжки і розбив випадково ку-
холь. Кайдашиха наробила галасу і розбила
Мотрин кухоль. Тоді Мотря забігла до Лав-
рінової хати і розбила горщик. Кайдашиха
побігла до Мотрі і розбила велику макітру.
Мотря й собі вскочила до сусідів і пройшлася
кочергою по полицях з горшками та миска-
ми, тільки черепки посипались. Чоловікам
здалося, що жінок покусав скажений собака,
вони кинулись обороняти посуд. Ледве розбо-
ронили жінок, але ті продовжували лаятися,
докоряти одна одній. Кайдашиха, як доказ
своєї правоти, тикнула Мотрі дулю, але
попала не до носа, а в око. Мотря вхопила
деркача і сунула його межи очі свекрусі так,
88 (044) 360 2917, (044) 591 9541
що виколола око. Мелашка з Лавріном ста-
ли захищати матір, пхнули Мотрю, а Карпо
кинувся на Лавріна. Лаврін розлютувався,
поліз на стріху і став скидати покрівлю з
Карпової хати – «одділятися». Кайдашиха
розмазала кров побільше і побігла позивати-
ся у волость, наробивши галасу на все село.
Громада присудила Карпові «одірвати» свою
хату і поставити окремо на городі, ґрунт роз-
ділити порівну, а Мотрі – таки відсидіти два
дні в холодній.
Після того стара Кайдашиха заслабла і ослі-
пла на одне око. Вона все питалася, від чого
в них почалася така колотнеча? Вирішила
освятити хату, зайшли й до Карпа, бо матері
було усе-таки шкода сина.
Хату «одірвали», розгородили тином двір,
і сім’ї потроху стали миритися. Спочатку
почали забігати з однієї хати в другу діти,
потім господарі заходити за інструментом, а
там стали любенько розмовляти через тин і
жінки. Щоб не обходити навкруги у ворота,
зробили в дворі перелаз через тин.
Мир між братами поміцнішав задля госпо-
дарської справи і спільної вигоди. Карпо,
«одрізнившись» від батька, спочатку набрав-
ся лиха, поки стягся на власне господарство.
Він був чоловік гордий, не любив нікому кла-
нятись, навіть рідному батькові. Тому зна-
ходив собі товаришів по оранці серед чужих
людей. Тепер вони орали, сіяли, заволікува-
ли і возили сіно й хліб разом з Лавріном.
Саме тоді побудували залізницю недалеко
від Семигор. Люди наймалися возити туди
цукор і борошно із сахарень та млинів. Брати
й собі купили по коняці, спряглися в одну
хуру і разом заробляли гроші.
Податки були великі, треба було ще десь
підробляти. «Громада в волості обирала Кар-
па за десяцького». Прийшов наказ з волості
рівняти шляхи, лагодити мости та насипати
на болотах греблі. Карпо перш за все звелів
www.znoua.com
 Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
розкопати той клятий горб біля свого двору,
на якому скільки возів поламалось. (а це ще
його батько казав йому з братом зробити)
Сказав це робити всім, навіть своїй Мотрі.
Громада потроху виборювала свої права через
стільки років після відміни панщини. Один
багатий жид купив у пана право на шинки
у селі. І почав продавати горілку по дешевій
ціні. Люди кинулися туди, а громадський
шинок стояв порожній. Громада постановила
не купляти нічого у жидівському шинку і «од-
ганяти» всіх бажаючих. Хитрий жид підкупив
горілкою волосного й писаря та ще кількох
чоловік, пообіцяв дати гроші – сорок карбо-
ванців – на волость і на церкву, аби мужики
«оддали» йому й громадський шинок в орен-
ду. І ось на сході селяни вже заспівали іншу
пісню і «оддали» Беркові свій шинок. А той на
церкву грошей не дав, і тільки посміювався,
бо повернув свої гроші за частування, та ще й
мужиків тепер міг обдирати, як хотів.
IX
«Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в
ладу». Кайдашиха сердилась на Мотрю, але
невістки жили між собою у згоді. Лаврін лю-
бив Мелашку: ніколи й пальцем не зачепив,
навіть не лаявся. Мотря часто гризла голову
Карпові, але він відмовчувався.
Навесні Мелашка посадила біля самого
тину огірки. Коли з’явились перші огіроч-
ки, Мотрин півень перескочив через тин,
поскликав курей і курчат, і разом вони по-
клювали всі огірки. Кайдашиха, як побачила
таку шкоду, знайшла палицю і пошпурила
на курей. Перебила півневі ногу і прибила
двох курчат. Тут вибігла Мотря і стала ла-
ятися, чіплятися до Карпа, щоб той полаяв
матір і примусив сплатити за півня і двох
курчат. Але Карпо сміявся з неї і відмаху-
вався, говорячи: «Та й бриклива ж ти, Мотре,
хоч я тебе колись любив за той перець. Вже
дуже наперчила!»
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Увечері Лаврінів кабанчик заліз у Мотрину
картоплю і та перебила йому спину. Лав-
рінові було жаль тварину, і він сказав, що
Мотря вже не знає, що виробляє. Та «стояла
за вуглом» і тільки того й чекала. Крикнула,
що то їм за півня та курчат.
Тоді Кайдашиха підстерегла Мотриного пів-
ня в своїх огірках, прибила його, дорізала,
обскубла і собі в борщ укинула. У той час
Мотрині діти гуляли в Мелащиних і стар-
ший хлопець угледів перебиту ногу свого
півня. Він побіг до матері і розказав. Мотря
вскочила до Лавріна, вихопила півня з бор-
щу і побігла з ним до Карпа. Той змушений
був іти лаятися з матір’ю і братом, бо йому
шкода було півня. Мотря звеліла дітям пій-
мати Мелащиного чорного півня і вкинути
до своїх курей. А коли Лаврінів кабан вско-
чив у Мотрин город, та наробила ґвалту, з
дітьми піймала його, зачинила у свій хлів і
не хотіла віддати без викупу.
Того ж дня Карпів кінь скочив у Лаврінів
город і його теж піймали та зачинили в хлів.
Карпо з Мотрею сильно розгнівалися.
«Не чорна хмара з синього моря наступала,
то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати
до тину. Не сиза хмара над дібровою встава-
ла, то наближалася до тину стара видроока
Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелаш-
ка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти.
Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались
одна до другої, сумно й понуро».
Уся Мотрина сім’я була у вузькій і короткій
одежі, бо Мотря була хазяйновита, але ску-
па, і економила на одягові, скільки могла,
тому мала не дуже привабливий вигляд.
Мелашка ж розцвіла і сяяла, як кущ калини.
Мотря крикнула, нащо баба «одв’язала» коня
і заперла у хлів. Кайдашиха відповідала, що
його відв’язали діти, і кінь ускочив у шкоду.
Мотрині діти «брехали з-за угла», що то зро-
била баба, а Мелащині заперечували.
89
Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»
Кайдашиха з Мелашкою вимагали заплати-
ти за тин і відпустити кабана, тоді віддадуть
коня. Карпо був напідпитку, розлютився і
кинувся визволяти коня. Люди не сміли його
зупиняти, боялися, одна Кайдашиха стала
перед хлівом. Син ухопив її за плечі і став
трусити так, що вона ледве вирвалася і по-
бігла з двору до ставка. Карпо біг за нею з
дрючком і зупинився лише перед водою, го-
ворячи, що не шкода йому матері, як шкода
чобіт. (оце так син)
Кайдашиха побігла жалітися священику, а
потім у волость. Там присудили Карпові або
десять різок, або заплатити матері п’ять кар-
бованців і перепросити її та помиритися.
Карпові було соромно лягати під різки, і він
вибачився перед матір’ю.
На деякий час запанувала згода між Кай-
дашенками. Але літо принесло нову сварку,
тепер уже через грушу. Коли громада ді-
лила двір старого Кайдаша, то до Карпової
половини відійшла Лаврінова груша. Вона
довго не родила, то не було й лиха. Цього ж
літа груш уродило дуже рясно. Вони були
здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Лаврі-
нові діти довідалися від бабусі, що то груша
90 (044) 360 2917, (044) 591 9541
не дядькова, а батькова, і полізли трусити.
Тут вибігла тітка Мотря, стала їх лаяти і на-
мірилася відшмагати кропивою. Діти закри-
чали, вибігла Мелашка, потім Лаврін з Кай-
дашихою і стали заступатися за дітей, адже
груша справді їхня. Мотря сказала, щоб
більше діти не лазили, інакше поперебиває
їм ноги. Діти все-таки лазили по груші, а
Мотря лупцювала їх різками. Тепер почали
вже лаятися чоловіки. У волості присудили,
щоб Карпо віддавав щороку половину груш.
На тім трохи помирилися. Але груша, як
на злість, розросталася і родила все більше.
Груші дорого коштували на ярмарку, пахло
карбованцями, а це для селянина не жарт.
Мотря продовжувала ганяти Лаврінових ді-
тей і бити їх по чому попало.
Брати пішли радитися до священика, але
жоден не погоджувався на його пропозиції.
Лаврін не хотів брати за грушу три чи чо-
тири карбованці відчіпного, бо міг щороку
на них скільки заробити. Карпо не хотів
продавати два аршини землі з грушею. Скін-
чилося тим, що священик їх прогнав. Брати
продовжували лаятися, як і їхні жінки.
А закінчилося діло з грушею несподівано.
Груша всохла і дві сім’ї помирилися.
www.znoua.com
 Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»
Панас Мирний
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»
Аудіокнига (від Аудіокнига.UA)
Xастина 1: Частина 2:
ЧАСТИНА ПЕРША
І Польова царівна
Сталося це одного чудового весняного дня. У
таку днину до свого поля йшов молодий па-
рубок. «На перший погляд йому, може, літ
до двадцятка добиралося. Чорний шовковий
пух тільки що висипався на верхній губі, де
колись малося бути вусам; на мов стесаній
борідці де-где поп’ялось тонке, як павутин-
ня, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий,
трохи загострений; темні карі очі – теж
гострі; лице довгобразе – козаче; ні високого,
ні низького зросту, – тільки плечі широкі,
та груди високі… Оце й уся врода. Таких
парубків часто й густо можна зустріти
по наших хуторах та селах. Одно тільки
в цього неабияке – дуже палкий погляд, би-
стрий, як блискавка. Ним світилася якась
незвичайна сміливість і духова міць, разом
з якоюсь хижою тугою…» (Чіпка)
Парубок ішов повагом і любувався своєю
нивою, яка була кращою за сусідські, аж рап-
том почув чудову пісню. Він затаїв дух, за-
слухався. Співала якась незнайома дівчина.
Низенька, чорнява, заквітчана польовими
квітками, вона й трохи не схожа була на
селянок, часто запечених сонцем, високих,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Повний текст
(від УкрЛіб)
іноді дуже неповоротних дівчат. Маленька,
кругленька, швидка й жвава, одягнена в зе-
лене убрання, між високим зеленим житом,
– вона здавалася русалкою… (Галя)
Після недовгої розмови незнайомка втекла
від парубка. Повернувся хлопець додому.
Його хатка стояла на краю села Піски. Була
вона хоч і старенька, та чепурна. Поряд ви-
глядали хлівці, повіточки. Не достатки, а
тяжка праця кидалась у вічі.
Біля порогу стояла бідно зодягнена жінка, яка
стала докоряти своєму синові Чіпці, що той
десь блукає, а корова й кобила не наповані.
Увечері, як впоралися з худобою, став Чіпка
розпитувати матір про дівчину, яка не йшла
йому з думки. Та мати її не знала.
II Двужон
Літ за двадцять до кріпацької волі у село
Піски прийшов невідомий захожий середніх
літ. У волості він назвав себе небожем жите-
ля Пісок Карпа Окуня, показав паспорт. Гро-
мада прийняла його. Став він піщанський
громадянин – козак Остап Хрущ.
91
Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»
Через рік купив хатку на краю села, землю
й одружився з Мотрею, що жила в сусідах
зі старою матір’ю Оришкою. Жили тихо,
мирно, багато працювали. Та обридло таке
життя Остапові, кинув сім’ю й пішов на за-
робітки. Скоро із Дону прийшла звістка, що
Остап Хрущ насправді Вареник, має жінку і
трьох дітей, яких покинув. Пішов поголос по
селу, не можна Мотрі нікуди очей показати,
щоб на неї пальцем не тикали.
Віддали Остапа в солдати, а в Мотрі наро-
дився син, якого назвали Нечипором. [оце і
є наш Чіпка, прізвище – Варениченко]
ІІІ Дитячі літа
Не судилося Мотрі щастя. Її і матір стали цу-
ратися люди, обходити їхню хату стороною.
Нужда несказанна, злидні невилазні, хоч
день і ніч жінка працює і в полі, і дома.
Баба Оришка доглядала онука, розказу-
вала казки, відповідала на його запитання.
Тільки з нею спілкувався Чіпка, бо ровесни-
ки не приймали хлопця, обзивали «байстрю-
ком» і «виродком», а мати, замордована робо-
тою й нестатками, часто била й лаяла його.
За це Чіпка не любив матері, був лютий на
неї, міг би – очі б їй видрав, якби не баба.
Епізод з дитинства: Мотря була на полі.
Оришці треба на грядках полоти. Чіпка
вередував, просив їсти. Взяла Оришка окра-
єць хліба, одломила шматочок, дала йому,
а останній положила на столі: «Не бери ж
92 (044) 360 2917, (044) 591 9541
цього, бо он дивись: дивиться бозя! Прийде
мати, спитає: хто хліб поїв? То бозя вкаже
пальцем, мати й виб’є» Та й пішла собі. Сів
Чіпка серед хати; дивиться на образ – очей
не спускає – їсть. З’їв той шматочок, що баба
дала, – ще їсти хочеться! Хліб на столі ле-
жить, – кортить його. Гляне в куток – бозя
дивиться! От став він крадькома до хліба
руку посилати, а на образ – все дивиться…
Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов
ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі
у образа! Тоді взяв – увесь хліб з’їв та й по-
біг на грядки до баби, усе їй розказав… По-
гримала на його Мотря, налякала, що бозя
битиме, коли таке буде робити, та й годі.
IV Жив – жив!
Жив Чіпка без друзів до дванадцяти літ. «Чі-
пка мав добру пам’ять: з неї ніколи не вихо-
дила думка, що він «виродок»; він ніколи не
забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом
з добрими думками у малому серці воруши-
лося щось недобре, невпокійне… Розбуджене,
воно не давало йому забутися, ніколи не
прощало нікого, коли бачило яку помилку…
І росло лихо в його серці – і виростало до
гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні
заборони… Не було тоді нічого, перед чим би
він оступився; яка б страховина перед ним
не вставала – не злякати їй його відважно-
го духу, упертої думки, палкого серця… Та-
кому нема на світі нічого такого, чого б він
злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому…
Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він
добрий, а лихі люди його дратують…»
www.znoua.com
 Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»
Віддала мати Чіпку в найми до багатія Бо-
родая. Хлопець не слухав хазяїна, і той його
побив. Чіпка ледь не спалив хлів Бородая, за
що його й вигнали.
На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти
громадську отару. Там хлопець познайомився
і подружився зі своїм ровесником Грицьком
Чупруненком, полюбив діда. Підлітки пас-
ли худобу, а коли було нічого робити, видира-
ли горобенят із гнізд, відкручували їм голови,
а тільця розбивали ґерлиґами.
Та одного разу зробив Чіпка і добре діло. Він
не побоявся вовка, відігнав його від отари і
відбив у звіра ягнятко.
V Тайна—невтайна
Сподобалось Чіпці в діда. Робота легка, хліба
заробив, грошей. А тут ще й трішки землі ді-
сталось йому після смерті родича. Аж помолод-
шала Мотря, весела стала. Та прийшло горе
в сім’ю: умерла стара баба Оришка. Чіпка по-
марнів, похнюпився і все кликав бабу, плакав.
Не встигло одно забутися – інше приключи-
лося. Дід Улас розказав Чіпці про батька,
який ще малим нікого не слухав, нікому не
корився. Пан за непослух часто бив його, і
хлопець втік на Дон, де одружився, завів ді-
точок. Але втікач дуже скучав за рідною сто-
роною, повернувся в Піски з чужим паспор-
том, одружився з Мотрею. Два роки пожив
тут, а потім знову повернувся на Дон, де його
арештували, а пан віддав двожона в москалі.
Задумався Чіпка, занемігся. Міркував над
долею батька і винуватив його тільки в тому,
що він не вирізав, не випалив панів, не по-
мстився їм.
VI Дізнався
Прийшла зима. Люди дізналися, що їм дали
волю, але треба два роки відробити в пана. У
селі крик, гомін. [тобто час подій – до рефор-
ми і після]
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Навесні вирішив Чіпка йти до громади про-
ситись овець пасти самому, бо діда забрали
до панського двору. Громада йому відмовила
– чим тяжко образила. Став Чіпка працю-
вати на свойому полі, купив овечок, корову,
кобилу. Мати молоко продає, завелися гроші.
Купили Чіпці гарний одяг, щоб не соромно у
свято до людей вийти.
Унадився Чіпка ходити на своє поле, де зустрів
тоді незнайомку. І знову побачив її на тому ж
місці. Захопив зненацька, так що вона й втек-
ти не встигла. Поговорили, не зуміли утаїти,
що подобаються один одному. Видали їх очі,
слова, які не змогли стримати. Вперше почув
Чіпка ім’я дівчини – Галя. Дізнався він, що
вона єдина дочка багатого хуторянина.
VII Хазяїн
Ну, а Грицько що? Пішов він на заробітки в
чужі краї, брався за будь-яку найтяжчу роботу,
спав на голій землі, їв на ходу, але настав час,
коли він з грошима повернувся додому, купив
нову хату, землю. «Купивши грунт, почув себе
Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс,
на корх потовщав. І люди заговорили у селі:
«От парубок! от хазяїн!» Батьки та матері
гострили на його зуби як на корисного жени-
ха, особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім
іншими очима дивився на людей: до багачів
горнувся, а на голоту дивився згорда». Посва-
тався до дочки найбагатшого козака, та той не
захотів мати зятем колишнього пастуха, що
колись у драних штаненятах за вівцями бігав.
Довго роздумував Грицько: яку собі жінку
брати. Та незчувся, як і коли закохався в
сусідню наймичку – веселу, моторну, працьо-
виту дівчину Христю. Вона була сиротою, не
великої вроди, але так запала Грицькові в
серце, що забув він і про великий посаг, і про
незвичайну красу своєї майбутньої жінки,
про яку мріяв наодинці.
Недовго женихався Грицько, одружився з
Христею і зажив тихим пахарським життям. Ні
лайки, ні сварки не чула їх простора, світла хата.
93
Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»
Матері радили своїм дітям брати з них приклад:
і Гриць, і Христя залишились сиротами, а скіль-
ки надбали чесною працею. Отак треба на світі
жити! (приклад хороших господарів)
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII Невзначай свої
Була темна осіння ніч. Люди сиділи по хатах,
кожному було чогось не по собі. Під таку годи-
ну завжди важко дишеться, сумно живеться.
А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь
веселий, радий. Цілий день працював, на-
свистуючи крізь зуби веселу пісню, аж у ночі
вже увійшов у хату. Не захотів вечеряти,
накинув на плече сірячину і хутко кудись
подався.
Вийшовши з двору, повернув прямо в поле.
Відійшов далеченько від села, стулив пальці,
приложив до рота – і завив, як пугач. На цей
гук із сивого туману стали виходити якісь тіні.
Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З
ними було чоловік п’ять невідомих. Привіта-
лися та й стали змовлятися, де сю ніч будуть
«рибу ловити». Вирішили – у Гершка.
Перед світом під’їхало до Ґудзевого хутора
дві повозки. На них – повно наших «риба-
лок». Зайшли у хату і давай розказувати, як
Чіпка врятував Максима, одним замахом
вложивши здорового, як ведмідь, кацапа, що
ночував у Гершка. Проклятий ведмедина
піймав москаля у лабети, так здушив, що у
того й дух у п’яти заліз, а Чіпка виручив.
Явдоха стала пригощати братчиків і варе-
ним, і печеним. Максим поставив барило
горілки.
До столу підійшла Галя, подала печене по-
рося та й задивилася на Чіпку. Серце у па-
рубка забилось: любо йому стало, весело, що
Галя й досі ще пам’ятає його. (значить Чіпка
94 (044) 360 2917, (044) 591 9541
«працює» на Максима, батька дівчини, яка
йому колись сподобалась в полі)
Після вечері поділили вкрадені гроші: захо-
вав кожний по три сотні, потім унесли соло-
ми та й полягали долі покотом.
Hе спиться Чіпці: душно йому, важко, не да-
ють спати думки про Галю.
Устав Чіпка тихо, вийшов надвір, закурив.
Коли чує – рипнули двері. Перед Чіпкою сто-
яла Галя. «У тонкій, білій сорочечці, в одній
спідниці, з розпущеними косами, що, як дві
гадини, спадали на її білу шию і спускалися
на мов виточені з білого мармуру плечі».
Не стримався Чіпка, міцно обняв Галю, при-
тулив до грудей і зізнався у своєму коханні.
Нічого не сказала йому у відповідь дівчина,
тільки обвила його шию руками; уста черко-
нулися уст, – та й злилися в довгий, гарячий
поцілунок. Чіпка від нестями розвів руки.
Галя висковзнула – і скрилася.
Нерано прокинулися братчики, витаскали
всю солому з хати, сіли за стіл. Пішла чарка
кругом, розв’язались язики. Тільки Чіпка –
як води в рот набрав, та тільки знай кидав
свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора
увійшла Галя.
Товариство поснідало та й потягло з двору.
Пішов разом із друзями й Чіпка. Та раптом
помітив, що кисета нема. Повернувся у двір і
побачив Галю, яка сунула йому кисет у руки,
а сама швидше у двері.
Подивився Чіпка, в середині його кисета дру-
гий кисет з синьої шовкової матерії, вишитий
червоними квітками.
Тепло стало на душі у парубка, він посміх-
нувся і весело повернув до товариства.
www.znoua.com
 Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»
XXIV Розбишацька дочка
Цілий тиждень лив дощ, як із відра. Цілий
тиждень не виходив Чіпка з двору.
Якось увечері Мотря заговорила з ним про
невістку. Нічого не відповів їй Чіпка, а в не-
ділю зібрався йти на ярмарок купувати коня.
Тільки пішов не в Омельник, а прямісінько
до Ґудзя на хутір.
Старих не було вдома, зустріла його Галя.
Була вона сумна, лице змарніло, пожовтіло.
Чіпка спитав дівчину, чи піде вона за нього
заміж, а Галя розповіла, що віддає її батько
за москаля Сидора, який того дня, як усі
пішли, зостався за столом, та й змовився з
Максимом за весілля.
Аж ось раптом вона повеселіла, заіскрилися
очі. Вона надумала просити матір, щоб та
умовила батька віддати її за Чіпку. Тільки
він повинен кинути своє ремесло, бо не може
вона вже бачити чужих речей у хаті, не може
носити чужий одяг, душить її чуже намисто.
Хоче вона щиро працювати, не ховатись від
людей, чесно дивитись їм у вічі.
XXV Козак – не без щастя, дівка – не без
долі
Повернувся Чіпка додому та зразу кинувся
по хазяйству. А ввечері пішов до Сидора
поговорити за Галю: щоб відмовився Сидір
від неї. Той згодився, але запросив грошей.
Чіпка розрахувався з москалем і на радощах
поставив могорич усій роті.
Розладив Чіпка заручини Галі й Сидора та на-
мовив Грицька йти сватати за нього Ґудзівну.
XXVI На своїм добрі
У суботу заслав Чіпка старостів до Максима.
У неділю були оглядини в Чіпки. Явдоху
вразила бідна, низенька й тісна хата май-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
бутнього зятя, не сподобалась їй і сваха. Не
вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй
гордою, бундючною, недоступною...
Обидві матері хотіли б повернути справу на-
зад, та вже нічого було робити; діло прилюдно
вирішилось. На другу неділю молодих вінча-
ли. Весілля Максим справив бучне: цілий тиж-
день музики грали, а горілка рікою лилася.
Багато добра всякого та худоби навезла Галя
з собою. Мотря як побачила все, то аж зляка-
лася. Вона не знала, де його поставити, куди
подівати. Максим та Явдоха, дивлячись на
таку тісноту, радили молодим переїхати на
хутір, але ті не згодились.
Гарно, весело тепер у Чіпчиній хаті. Галя
прикрасила стіни вишиваними рушниками,
піч розмалювала синіми квітами.
Свекруху жаліла й шанувала: сама поралась
коло хазяйства й біля печі.
А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припа-
дає, чим йому догоджає. Живуть молоді у
радощах та любощах. Тільки іноді згадають
про минуле. Стане Галя говорити про чесну
працю, а Чіпка перечить їй, що тяжкою, кри-
вавою роботою добра не наживеш. Та все ж
від щирих слів любої жінки серце його впоко-
ювалось. І він тепер ховався, тікав від своїх
давніх братчиків, відкупався від них грішми.
Покинув Чіпка Матню, Лушню та Пацюка і
став дружити з Грицьком, став частенько на-
відуватись до нього. Жінки їх теж одна одну
вподобали. Коли не Христя у Галі, то Галя у
Христі. А там і покумилися: Галя похрестила
другого сина своєї подруги, полюбила його,
як рідну дитину, няньчила, пестила. Христя
дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і
чує, чого Галі треба, та чого Бог не дає їй...
Минула зима. Тільки діждав Чіпка тепла,
зараз накупив дерева, найняв майстрів і
заложив над самим шляхом не хату, а цілий
невеличкий будинок. Склав рублену комору,
95
Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»
сарай з конюшнею, обгородив дворище но-
вою лозою, а замість старих похилених воріт
поставив дощані, панські, розтворчаті. Над
ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирі-
зана була чоловіча пика: рот – як у сома, очі
круглі – як у сови, ніс – як у кота, а волосся, з
проділем посередині – як у жінки... З усього
села збігались діти дивитись на те пречудо...
Чіпка перестав працювати на землі, а їздив
по ярмарках, скуповував полотна і перепро-
дував їх. Якраз від його й пішли в Пісках
полотенщики.
XXVII Новий вік
Час не стояв на місці. Воля поламала віко-
вічні ланцюги, на котрих ще з дідів-прадідів
прикували до панів колись вільні хутори,
села. Задурманений неволею люд почав
продирати очі... і нічогісінько кругом себе не
бачив, окрім – панів та мужиків!.. Неволя по-
різнила дітей одних батьків, одних матерів;
вирила між ними глибокий яр, котрого ні пе-
рейти, ні переїхати... По один бік яруги стоя-
ли потомки козацької старшини, московські
й польські приблуди, осиротілі діти Юди,
панки й полупанки у мундирах з мідними
ґудзиками... Усе то була ватага, вигодувана
чужою працею, обута й зодягнена чужими
руками... Тепер вона стояла і, як голодний
вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на
другий бік яру, де потомки козачі копалися в
сирій землі – без пам’яті про славну буваль-
щину дідів своїх, без пам’яті про самих себе.
Сталися зміни і в Гетьманському, і в Пісках.
Умер предводитель Василь Семенович Поль-
ський, а його сина ледь умовили зайняти
батькове місце. Був він чоловік дуже недале-
кого розуму, ще меншої сміливості, ще сла-
бішої волі. Тільки й батьківського, що пиха
панська.
Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією
пихою жити.
96 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Захопив владу в цілому повіті і заправляв
за спиною у нового предводителя Шавкун
– чоловік ні дурний, ні розумний. Був він на
коні, був і під конем. Його батько був убогий,
помер рано. Хлопця віддали у бурсу розуму
добувати, а там немилосердно били за будь—
яку провину, чи й без провини. Забили до
того, що з моторненького хлопчика зробився
якийсь тупиця, убоїще. Підріс – почав крас-
ти, підбивати товаришів на пустощі, а далі
й пити почав. Мучились із ним «святі отці»,
мучились, та й вигнали з «філософії»... голо-
го, босого й простоволосого! Куди йти? Хтось,
мабуть, на жарти раяв іти в університет.
Зробився він студентом, та старий гріх завів
його в холодну, а звідти на вулицю... Побрів
він у Гетьманське до знайомого Чижика. Той
порадив іти на службу. Став Шавкун служи-
ти в канцелярії предводителя. Тихий, покір-
ний, перед старшими шапку здалека знімає.
Незабаром умер старий письмоводитель, а
Шавкуна перевели на його місце. Уже перед
ним шапки ламали, але він не покладав на-
дії ні на шану, ні на повагу, а цінував тільки
гроші.
Так оцей-то прониза й підлабузник держав
тепер цілий повіт у руках замість ледачого
«предводительського синка». Той і лапки
склав: роби, мов, що хоч, що знаєш!
Настало нове життя і для Чіпки. Люди його
поважали, шанували, бо Чіпка чоловік до-
брий – у біді поможе. Становий став їздити
до нього у гості. А як стали вибирати земство
– то піщани першим назвали Чіпку.
XXVIII Старе – та поновлене
У літній день серед гарячої пори у Гетьман-
ське скликали гласних. Від піщанської гро-
мади прибули Чіпка й Лоза. Почалися ви-
бори в управу. Хтось запропонував вибрати
Чіпку – і вибрали.
Радів Чіпка, що заробив людську ласку і шану,
збирався служити громаді, добро робити. А
вийшло так, що загубив він спокій і долю.
www.znoua.com
 Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»
Вибір його в управу нікому не був милий.
Козацька старшина, писарі, голови дивилися
скоса, жалілися один одному, що хам, го-
лодранець, волоцюга вискочив між пани.
Шавкун чув це і звернувся до Чижика за
порадою, як позбутися Чіпки. Той подумав
хвилин п’ять, а тоді поліз у шафу з старими
ділами і дістав справу, яку завели на Варе-
ниченка у зв’язку із крадіжкою пшениці у
пана Польського і смертю сторожа. Справа
була давно закрита, злодіїв не знайшли. Але
там була приписочка, що «солдатский сын
Варениченко оставлен в подозрении».
Чіпці запропонували «вийти в одставку», але
він навідріз відмовився. А через день при-
йшла від губернатора телеграма з наказом:
«устранить гласного Варениченка по небла-
гонадежности».
Розізлився Чіпка, що вкрали його честь,
душу знеславили, кинувся до Пороха писати
скаргу. Той у скарзі вилив й усю свою нена-
висть на панів Польських, що накипала дов-
гі роки. Через тиждень до предводителя при-
їхав чиновник розбирати Чіпчину справу, та
нічого не розкопав, добре пообідав у панів
Польських, пограв у карти і поїхав – тільки
курява встала...
Горе об горе чіпляється.
Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з
розтроюдженим лихом у серці, із згадка-
ми про свої минулі справи, з думками про
правду людську. А тут зустрічає його мати,
розповідає, що Максима дуже побито. На
Красногорку напали розбишаки, та сторожі
їх одігнали... Кажуть, така бійка була...
Поїхав Чіпка на хутір, застав Максима ледь
живим. Хотів щось розпитати, та тесть зака-
шлявся, похлинувся; забулькотіло у розбитих
грудях... і Максима не стало.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
XXIX Лихо не мовчить
Поховавши Максима, Явдоха продала хутір
і перебралася жити до дітей. Разом із нею
вступило нове лихо в Чіпчину хату.
Перше всього матері не помирилися. Явдоха
стала верховодити, Мотря не змовчала, й
пішла лайка та сварка.
Галя й Чіпка тікали від тих буч або до
Грицька, або поралися біля худоби.
У своїй хаті Чіпка був, як чужий: вона йому
остогидла. Грицько зі своїми розмовами про
худобу, нестатки, хазяйство здавався йому
нудним. Згадувалось парубкування. То
життя було, хоч і під п’яною облудою. А тут
– тихо та сумно, як у болоті, а дома – гірше,
ніж у пеклі.
Став Чіпка знову перекидати лишню. Галя
його, бува, вмовляє, а він і сам не може пояс-
нити, що з ним діється, чого йому сумно. Тоді
молодиця запропонувала чоловікові покли-
кати товаришів і може б хоч трохи розігнав
свою тугу.
Вона хотіла ввійти в те товариство тихим
янголом-«спасителем», навчити запеклі «хар-
цизяцькі» душі любові до людей.
Пізно побачила молодиця, у яку халепу вско-
чив Чіпка. Весело йому з давніми товариша-
ми: п’є, гуляє та знай співає про неправду
людську.
Інші порядки завелися в Чіпчиній хаті.
Часто приходять братчики, чарка літає за
чаркою, крики, співи. Іноді згадують свої по-
ходеньки. Лушня любив розказувати, як його
мати вчила красти.
Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище
не збиралося. Мотря з плачем докоряла си-
нові, а Явдоха навмисно підохочувала його,
вітала братчиків. Чіпка щодень робився все
хижішим.
97
Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні»

Одної ночі поїхав з дому, а повернувся з пов-
ними возами добра. [Це вже сталося після
смерті Явдохи]. Мотря стала лаяти сина, а
Лушня заніс у голову Чіпки думку, що то
мати звела Явдоху зі світу. Hе раз повторю-
вав ці слова Чіпка вголос. Чула це Мотря,
плакала та в Бога смерті благала.
божевільним сміхом. [тобто чи та правда,
якої так хотів добитись Чіпка]
Христя дізналася про страшну новину від
Грицька і зразу побігла до Галі. Перегодя
трохи вернулася сама не своя і сказала, що
Галя повісилася.

XXX Так оце та правда!
Стояла люта зима.
Одного вечора в хату до Чіпки зайшли братчи-
ки й сім незнайомих чоловіків. Хазяїн запро-
сив їх до столу; знову пили, сміялися, а тоді
стали змовлятися йти на хутір до Хоменка.
Галя почула, що п’яна компанія вибралася з
хати. Пішов із ними й Чіпка.
Незабаром повернулися. Мотря виглянула
з-за комина й затрусилася... На кожному
видні були сліди свіжої крові.
Уже під осінь по шляху йшла ціла валка ка-
торжан у Сибір.
Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв
насуплений, кидав на людей, що обступили
арештантів, грізний погляд. Чіпчину хату
опечатали, забили.
Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті.
Швидко після того вона й померла.
Недалеко від Пісок насипано високу могилу,
а на ній стоїть височезний хрест. Під ним
поховано вісім безневинних душ, загублених
в одну ніч «страшним чоловіком».

Рантом вона почула дитячий голос. Стара

тихенько вийшла надвір і побачила дівчинку
літ десяти в об’юшеній кров’ю сорочці.

Дитина з плачем стала розповідати, що

вона Хоменкова. Вночі на їх хутір налетіли
розбишаки, усіх побили, порізали, одну її не
знайшли. Потім запалили хату й поїхали.

Мотря похапцем вдягла дівчинку, взула й

хутко повела з двору до волості. Зарево від
пожежі на Хоменковім хуторі вдарило їм
прямо у вічі.

Незабаром набігли волосні, обступили кру-

гом хату. Ні одної душі не випустили: всіх
побрали, пов’язали.

Із своєї хатини вийшла Галя, побачила Чі-

пку із зв’язаними руками, дівчинку всю в
крові:

– Так оце та правда?! Оце вона!!!— скрик-

нула не своїм голосом і несамовито залилась

98 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»

Іван Карпенко-Карий
«Мартин Боруля»
Аудіокнига Фільм Повний текст
(від Аудіокнига.UA) (режисер Гнат Юра): (від УкрЛіб)

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Мартин Боруля – багатий шляхтич, чиншовик.

Палажка – його жінка.
Марися – їхня дочка.
Степан – син їхній, канцелярист земського суду.
Гервасій Гуляницький – багатий шляхтич, чиншовик.
Микола – його син, парубок.
Націєвський – регістратор з ратуші.
Трандалєв – повірений.
Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський чиншовики.
Омелько, Трохим наймити Борулі.
Гості.

ДІЯ ПЕРША у відповідь обізвав його: «свиня, безштанько,

У домі Мартина Борулі.
ЯВА І
Розмова Трандалєва і Мартина Борулі.
Трандалєв читає «бумагу»: «Дворянское депу-
татское собрание определяет: Мартына…
Борулю з сыном Степаном… сопричис-
лить к дворянскому его роду»
приймак». Через це почався судовий процес]
Трандалєв обіцяє виграти діло. Але за «стріч-
ний іск і апеляцію» бере в Борулі сто рублів.
Мартин на все згоден заради виграшу, нака-
зує наймиту Омельку дати на дорогу коням
дві мірки вівса. Омелько вийшов. Мартин
пішов по гроші.
ЯВА II

Мартин: «О!.. Виходить, я – не бидло і син
мій – не теля!.. І щоб після цього Мартин
Боруля, уродзоний шляхтич… подарував
якому-небудь приймаку Красовському свою
обіду?» [пан Красовський колись обізвав
Мартина бидлом і його сина телям. Боруля
Трандалєв залишається сам, радіє зі своєї
посади, розповідає, з чого він починав і як
аж до таких справ «дойшов».
«От і тепер: діло Борулі веду протій
Красовського, а діло Красовського про-

(044) 360 2917, (044) 591 9541 99

www.znoua.com
Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»
тів Борулі... Наберу діл доволі, приїду в го-
род, піду до столоначальника, до того-таки
самого, що й діла послі буде рішать, і він
мені напише, що треба, а я тілько підпишу,
якщо маю довіренность, а ні, то однесу під-
писать просителю. … Нарешті: чи виграв,
чи програв, а грошики дай! Живи – не
тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи
залічив – плати!
Входе Мартин. Дає гроші, прощається з
Трандалєвим, той йде.
ЯВА III
Мартин: «Діловий чоловік! Нема розумнішої
служби, як гражданська! … От сина оп-
реділив у земський суд, та ще мало знає,
не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді
повіреного не треба – самі всі іски поведем!
Коли б ще дочку пристроїть за благородного
чоловіка. Щось Степан мені казав про одно-
го чиновника... Треба з ним побалакать».
Прийшов Степан, каже, що вже готовий до
дороги. Розмовляють про чиновника Наці-
євського, він губернський секретар і регі-
стратор – «якраз для нашої Марисі жених»
вважає Мартин, каже Степану, щоб той за-
просив його.
Заходить Марися. Марин обурується, що
вона каже «тату», «мама». Він хоче, щоб діти
говорили «по-дворянськи»: папінька,
мамінька або папаша, мамаша. Марися так
і вимовити не може. Мартин і Степан вихо-
дять.
ЯВА IV
Марися (одна): «І що це з батьком сталось,
все переначують! Папінька... Мамінька...
Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чудніще!
Ха-ха-ха! Не можу я так балакать».
Приходить Микола. Виявляється, Мико-
ла і Марися люблять одне одного і хочуть
одружитись. Микола збирається сьогодні ж
100 (044) 360 2917, (044) 591 9541
сказати своєму батькові, щоб він побалакав з
батьком Марисі. Потім Микола цілує дівчи-
ну; вона виходить.
ЯBA V
Микола думає про те, як буде добре, коли
вони одружаться. Приходить Степан. Розмо-
ва Миколи зі Степаном. Степан розповідає,
як йому живеться в місті і як в нього справи
на роботі – йому порадили вивчати справи
напам’ять (бо Антон Спиридович так робив і
тепер він столоначальник по уголовній час-
ті). Микола питає, до чого ж він дослужиться.
Степан: «Столоначальником буду, а потім,
може, й секретарем, чин дадуть, женюся на
багатій...». Микола каже, що скучає за ним,
згадує, як вони разом вчилися в отця Ксено-
фонта.
ЯВА VI
Заходить Мартин, каже сину, щоб збирався
на службу, а Миколу зневажливо питає: «А
ти, хлопче, все батькові воли пасеш?» Коли
Микола йде, Мартин каже: «Ти, сину, не
дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж
з нижчими. Яка тобі компанія Микола?
Мужик – одно слово, а ти на такій линії,
трешся між людьми інчого коліна... Коли
б, господи, тілько утвердили у дворянстві
мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович
завіря, що коли вже депутатське собраніє
признало, то й сенат признає».
Степан пішов снідати.
ЯВА VII
Мартин (один): «Ну, тепер вже все одно що й
дворянин! Треба тілько дворянські порядки
позаводить... Вирядю Степана і приймусь
за дворянські порядки».
Входить Омелько. Мартин переконує Омель-
ка одягнути чоботи, коли буде вести «у город
канцелярського» [у всій комедії найсмішні-
шими є діалоги Омелька й Мартина]
www.znoua.com
 Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»
Омелько (про себе): «Поки був чоловіком – і
не вередував, а паном зробили – чорт тепер
на нього й потрапе», і пішов.
ЯВА VIII
Мартин і Палажка збирають Степана. Мар-
тин наполягає, щоб той зробив собі шинелю,
як у столоначальника, дає йому на це гроші.
Мартин: «Дивись, як люде, так і ти. Та
чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як
у засідателя; одежа – перве діло. Та ще не
забудь про те, що я тобі казав: нехай при-
їздить хоч і на наших конях – я його і назад
одішлю».
Входить Омелько, в чоботях і в дранім кобе-
няку, просить поспішити, бо коні не хочуть
чекати. Мартин сварить його за кобеняка,
щоб не опозорив панича.
Мартин Степану на прозання: «Слухай
старших, виписуй почерка, завчай бумаги
напам’ять... трись, трись меж людьми – і з
тебе будуть люде!»
Виходять.
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Кімната у Борулі.
ЯВА І
За столом сидять чиншовики Мартин, Герва-
сій і Матвій. [чиншовики, тобто орендатори,
які платили чинш власникові землі; Герва-
сій – батько Миколи, коханого Марисі].
Гервасій каже Мартину, що «мій Микола
і твоя Марися умісті виросли і полюбили
одно другого, а ми з тобою давні приятелі...»
І пропонує одружити дітей.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Мартин: «…не випада тепер віддать мені Ма-
рисю за твого Миколу… Дочка моя дворянка,
а твій син... ні дворянин, ні чиновник... так
не приходиться дворянці йти за простого
хлібороба, я тепер на такій линії...»
Гервасій: «Он що! Я тебе, Мартине, не пі-
знаю: поки ти не ганявся за дворянством,
був чоловік, як і всі люде; тепер же десь
тебе вкусила шляхетська муха і так
дворянство у тебе засвербіло, що ти рів-
няєш себе з Красовським...»
Гервасій пояснює, що «Красовський вчений,
лікар, державець, а ти надимаєшся через
силу, щоб з ним порівняться, бундючишся ду-
тим дворянством, з добра-дива посварився з
ним, – вір мені, що як будеш отак роздувать
свій гонор, то Красовський з’їсть тебе!..»
[+ Красовський – той пан, у якого вони всі
орендують землю]
Відбувається суперечка Гервасія з Марти-
ном. Гервасій і Матвій (хрещений батько
Миколи) йдуть.
ЯВА II
Приходить Палажка, питає, чому Гервасій і
Матвій приходили.
Мартин: «Гервасій свата нашу Марисю за
свого Миколу».
Палажка зраділа такому зятю, але Мартин
почав переконувати, що він «хлоп» і не рівня
їм: «Дворянин – одно, хлоп – друге!.. Може,
ти цього не розумієш, то тобі ясніше ска-
жу: сметана – одно, а кисле молоко – друге!
О! Розумієш?»
Палажка каже, що в нього щось не так з ро-
зумом, вона не розуміє його «нові порядки».
Мартин розповідає, що він знайшов для Ма-
рисі кращого жениха – реєстратора – і він
скоро має приїхати. Палажка заспокоюється.
101
Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»
Мартин: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько при-
везе самуварь, чаю, сахарю і... кофію. Чай я пив
і знаю, як його настановлять, то сам тобі
розкажу; а кофію не знаю, як роблять.. Піди
ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися
у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і
коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
Мартин каже, що Омелько привезе звістку,
коли чекати жениха.
Палажка йде.
ЯВА III
Входить наймит Трохим. Каже, що «дві пари
волів і дві корови зайняв економ у двір», коли
вони паслись в череді; так наказав пан Кра-
совський, тому що на Мартина кинули чинш
і поки той не заплатить, худобу не отримає.
Мартин хоче їхати в стан, послав Трохима по
бричку. Трохим пішов.
Повернувся Омелько. Розповів, що в нього
украли коней, чоботи і кобеняк.
Мартин сердиться на нього: «Бодай ти га-
лушки не проковтнув, щоб ти вареником
подавився»
Омелько розповідає, що в місті до пани-
ча прийшли гості, він почав їх частувати,
Омелькові теж перепало. А зранку проснувся
в незнайомій йому оселі, без чобіт, кобеняка
та коней. Він горя він заплакав, бо «чоботи
були настоящі шкапові і кобеняк...»
Мартин наказує Омельку за коней одслужи-
ти 6 років.
Омелько передає лист від Степана: «Жених
обіщав приїхать, як коней пришлю за на-
тачанкою...». Мартин наказує Омельку, що
робити.
Сердиться на сина: «Я тут із шкури вила-
зю, щоб його в люде вивести, а він там п’ян-
ствує...»
102 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Оголошують, що прибув письмоводитель ста-
нового Нефодій Осипович. Мартин наказує
Марисі готувати обід.
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Декорація та ж.
ЯВА І
Мартин: «Цілу ніч з досади не спав! Як про-
читав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене
безотлагательно вивести з імєнія Красов-
ського, то наче п’ять котів вскочило у груди
і разом почали дряпать там своїми гостри-
ми кігтями!.. Гей, Омелько!.. Бог дасть,
дочку пристрою, тоді заживу настоящим
дворянином: собак розведу, буду на охоту
їздить, у карти грать»
Мартин наказує Омельку вийти на шпиль і
дивитися, чи не їдуть коні. А як побачить –
хай швидко біжить додому, щоб попередити
(виглядають жениха). Омелько не в захваті
від затії, Мартин його випихає.
ЯВА II
Мартин: «От мука мені з цим каторжним
Омельком! І вигнав би, жаль – давно слу-
жить, і привик до нього так, що як не бачу
довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи
нарошне дражнить мене, чи таки справді
дурний трохи зробився».
Входить Марися і несе клунок одягу щоб пра-
ти. Мартин забороняє їй прати самій, бо в неї
є робітниці. Марися не знає, що їй робити.
Мартин: «Наглядай, щоб другі робили, а
сама надінь мені зараз нове плаття, помий
гарненько руки та й сиди, як панночці слід.
Та руки, руки мені мий разів три на день,
не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гар-
ненька; а треба б присипать ще борошен-
www.znoua.com
 Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»
цем, – є таке борошенце, та не знаю, як його
звуть і де воно продається...»
Але Марися не хоче сидіти без роботи. Мартин
обіцяє дістати їй п‘яльця, що вона вишивала, а
Сидоровичка (її хрещена), її навчить. Пішов.
ЯВА III
Марися (одна): «Таке щось чудне у нас робиться,
що хоч з хати тікай!.. Чую я, що батько все про
дворянство балакають, а ніяк не розберу, чо-
го-то дворянці стидно робить. Дивно... Перше
батько казали, що всякий чоловік на світі
живе затим, щоб робить, і що тілько той
має право їсти, хто їжу заробляє; тепер
же все навиворіт. Коли б Миколу побачить...
Вчора був його батько у нас, чи говорив же він
про наше весілля? Микола, певно, знає, хоч би
прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на
душі, наче що недобре серце віщує!..»
Приходить Микола й розповідає, що Мартин
проти їхнього весілля, а його батько розсер-
дився і каже йому сватати іншу. Марися
каже йому не спішити, а вона «роздивиться,
прислухається, і розміркує, що робить».
Домовляються зустрітися ввечері в садку.
Микола йде.
ЯВА IV
Марися налаштована рішуче: «Краще
смерть, ніж заміж за другого!..»
Входить Палажка, Марися жаліється їй, а
та заспокоює, що є для неї хороший жених:
«Отой судейський, що приїздив до нас з Стьо-
пою на масляній... Ти йому уподобалась...
Пам’ятаєш? Що грав на гитарі і співав... Чин
великий на ньому... ростиратор, либонь...»
Марися: «Мамо! Жили ж ми перше без
дворянства, і всі були щасливі!.. Нащо ж
дворянство нам здалося, коли воно горе
приносе? Коли через нього ви хочете мене
нещасною зробить, занапастить мій вік
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, – не губіть
мене, віддайте заміж за Миколу. Краще
жить на світі щасливим мужиком,
ніж нещасним паном, – це всяке знає!..»
Палажка її розуміє, водночас не може пере-
чити чоловіку. «Тепер не знаю, шо й казати,
що і робить, вимучилась зовсім і одуріла»
Палажка промовилася, що жених має бути
сьогодні. Виходять.
ЯВА V
Мартин з якимось хлопцем, той вносить
п’яльця, ставить і йде.
Входить Марися і падає йому в ноги: «Не губіть
мене, не топіть мене – я у вас одна! … Не відда-
вайте мене заміж за того жениха, що приїде з
города, – я його не люблю, я за нього не хочу...»
Мартин незворушний: «Чина, дворянство
треба любить, а другої любові нема на
світі!..» Він не збирається сперечатися з
Марисею, вона йде.
Мартин: «Не знає свого щастя; сказано: мо-
лоде – дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали,
як-то хочеться бачить вас хорошими людь-
ми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то
знали... тоді б ви зрозуміли, що батьки не
вороги вам... От трохи погримав, а вже й
жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог!
Ворог за те, що витягаю з мужичества... А
чого мені це коштує?.. Колись подякує».
ЯВА VI
Вбігає Омелько. Каже, що їдуть. Мартин за-
метушився.
Входить Націєвський, з гітарою в руках, у шер-
стяній накидці. Мартин іде до дверей, розста-
вивши руки: «Милості прошу, дорогий гостю!»
Націєвський кладе гітару на стілець. Обніма-
ються і цілуються.
103
Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Декорація та ж.
ЯВА І
Омелько і Трохим вносять стола. Розмовля-
ють.
Трохим: «А не чув, коли буде весілля?»
Омелько: «Не чув. Вчора гуляли довго, – же-
них і досі спить»
ЯВА II
Входить Мартин, наказує Омельку принести
вмиватися паничеві. Омелько несе ночви
і відро води. Мартин його сварить, нака-
зує взяти «велику дерев’яну миску і води в
полив’яний глечик». Виявилося, панич ще
спить.
Мартин кличе Марисю, тим часом говорить
з Палажкою, розповідає, про що домовили-
ся з женихом: «п’ятсот рублів приданого,
весілля на наш кошт, два годи доставлять
у город топливо і деякі предмети на продо-
вольствіє і хату поставить у городі – місце
у нього є».
Заходить Марися, Палажка йде. Мартин
каже Марисі: «Ну, моя дитино, я вже скін-
чив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а
на тройцю й весілля»
Марися: «Не любите ви мене... випихаєте з
дому...»
Мартин: «Я тебе не люблю! Господи! Душу
свою готов тобі віддать!.. Для кого ж я по-
биваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню
моя: краще білий хліб, ніж чорний, краще
пан, ніж хам! І батькове око, як прийдеться
умирать, закриється спокійно, бо душа моя
знатиме, що мої унуки – дворяне, не хлопи,
що не всякий на них крикне: бидло! теля!
Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом
104 (044) 360 2917, (044) 591 9541
буть, усіх бояться, усіх лічить вищими від
себе! І дай бог, щоб ти не знала; а я всього
попробував і знаю. Не хмурся ж, не хмурся...
Жених вийде, а ти сядь за п’яльці, будь з ним
приязна. Сядь, доню, за п’яльцями якось при-
стойніше сидіть... так, ніби за роботою...
Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом
як слід дочці Мартина Борулі, уродзоного
шляхтича!»
ЯВА ІІІ
Омелько каже, що жених уже встав.
Марися вирішила, що вона зробить так, щоб
Націєвський сам від неї відцурався.
ЯВА IV
Входить Націєвський, вітається з Марисею,
починається розмова, Марися говорить дуже
гостро. Націєвський питає, чи вона вишиває.
Марися: «Ні, я не вмію, так сидю, батько
звеліли вас піджидать за п’яльцями, щоб ви
подумали, що я баришня... Я проста дівчи-
на, мужичка, нічого не вмію; я умію жать
у полі, громадить, мазать, корів доїть,
свиней годувать... Подивіться, які у мене
руки...»
Націєвському на це байдуже.
Марися: «Я за вас не хочу заміж, то татко
мене силують, а я вас не люблю...»
Націєвський: «Як побрачимся, тоді полю-
бите!.. Любов – ета злодійка приходить
зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она!
Та ви ще мене не знаєте! (Б’є акорд на гітарі
і співа.) У нас многія баришні од меня та-
ють, і ви розтаїте»
Марися відверто говорить, що він їй против-
ний. Іде.
www.znoua.com
 Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»
ЯВА V
Націєвський (один): «Любить другого... По-
ложим, єжелі только любить, то це круп-
ний пустяк, но єжелі любов з фіналом...
Це для меня мучітєльно будить і позорно
даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми і
ето разузнаем; а отказаться і перед вінцем
можна... Как би я не вскочіл у корито!»
[вловили, що таке «любов з фіналом?» ;) ]
Націєвський чує голоси Мартина і Палажки,
хоче підслухати їхню розмову, тому ховається
за шафу.
Входять Палажка і Мартин. Сперечаються
про те, кого брати за кумів. Виходять.
ЯВА VI
Входить Націєвський, він вирішив, що «неве-
ста з приплодом», бо «Я ще тілько сватаю
дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить
будуть».
Бере гітару і хоче йти, але заходить Омель-
ко. Націєвський питає, де тут корчма, каже,
що в нього діло до жида. І йде. Омелько вирі-
шує, що він «похмелиться пішов».
ЯВА VII
Входять Мартин і Палажка, вони досягли
консенсусу в суперечці: «нехай первого охре-
стять твої куми, а другу дитину мої...»
Омелько каже, що Націєвський пішов в
корчму похмелитися. Мартин його сварить
за такі висновки, каже, що «у чиновників у
кожного є діло до жида!», наказує покликати
його і Марисю, бо вже гості збираються.
ЯВА VIII
Приходять гості, усі чекають на жениха. Прихо-
дить Омелько і каже, що панич «подався у го-
род». Мартин хватається за голову і сідає, гості
сполошилися, шепчуться, а потім розгодяться.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Мартин збирається їхати в місто: «Я ж з
тебе зроблю писанку!.. Я ж тобі покажу, як
шуткувать з дворянином!»
Мартин і Омелько виходять. Палажка обні-
має Марисю, плачуть.
ДІЯ П’ЯТА
Декорація та ж.
ЯВА І
Входять Степан і Омелько. Степан одягне-
ний по-дорожньому. Омелько несе за ним
скриньку.
Омелько розповідає, як вони наздогнали пани-
ча: «Стали наближаться, а панич той, пев-
но, пізнав нас, почав штовхать жида у спину;
а жид оглянувся і зараз затріпав обома рука-
ми, зашарпав кобилку віжками і ну її цвьо-
хать батогом; а кобилка вскач пустилась, а
ми ще гірше припустили. Коні наші потоми-
лись, бо ми з копита вскач погнались. Блоха
вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під
паном! Вони не втечуть, а ми не доженем...
А біля могили дорога переорана, повозка за-
стрибала по борознах, потім задок схиливсь
на лівий бік, потім одско-чило колесо, вісь
одбилась, кобилка стала, жид схопився і що є
духу попер у бур’яни.... Отут ми їх догнали...
і я напарив жида, а панича пан частували....
Спасибі, чумаки одняли, а то, мабуть, і вби-
ли б. А потім пан злізли з коня, стали пить
воду, трусяться та й упали як неживі... Чу-
маки ті їх і додому довезли».
Степан наказує розпрягти коней. Омелько йде.
ЯВА II
Степан (розмірковує сам): «Погані наші діла,
усе пішло шкереберть – і в дворянстві од-
казали, і земський суд скасували, і я ос-
тався за штатом – і куди примоститься,
сам не знаю...»
105
Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»
Входить Марися, радіє приїзду брата. Каже,
що батько дуже хворий.
Марися: «Не вспіли батько очунять після
тієї оказії [з женихом], а тут Красовський
зібрав людей, виганяв нас з села, хотів роз-
валить хату; батько дуже сердились, сва-
рились, кричали, і з ними зробилась якась
причина: упали на землю зовсім як мертві.
А, не доведи господи!.. Ми з матір’ю в ногах у
Красовського валялись – насилу одпросились
на місяць, та й то дядько Гервасій засту-
пились... І це ще не кінець! Пройшло скілько
днів, батько стали поправляться, як знову
получили бумагу, що в дворянстві одказа-
но, і зовсім уже занедужали, з сили вибились,
нічого не їдять... все зітхають та читають
ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Кра-
совським помирились, а то він знищить нас
зовсім; завтра строк вибираться, а куди ви-
бираться, що робить з слабим батьком, самі
не знаємо! Слава богу, хоч ти приїхав!»
Степан зізнається Марисі, що його поза шта-
том залишили. Марися просить не казати
поки що батькові. Розповідає, що мати пішла
по Гервасія, щоб вони помирилися.
Степан йде до батька.
ЯВА III
Приходить Микола, каже, що батько його
погодився прийти, скоро буде тут. Так що в
них з Марисею є ще надія. Входить Степан.
Микола радіє, що Степан повернувся – «знов
затоваришуєм».
ЯВА IV
Входять Палажка, Гервасій і Протасій.
Гервасій розпитує Степана про службу, він
зізнається, що вже не служить – земський
суд скасували і він став «лишнім».
Гервасій: «Послухай мене, Степане, покинь
ти думку про чиновника! Зовсім одурів
106 (044) 360 2917, (044) 591 9541
старий: робітникові плате на своїх харчах
тридцять рублів, а сина, замість того щоб
привчать до хазяйства, віддав у службу
– байди бить!.. Тепер не ті часи, з твоєю
наукою далеко не заскочиш. І все то дворян-
ство наробило. І батька треба збить, щоб
він з дворянської зарубки зскочив, бо все ха-
зяйство піде прахом, а чиновника з тебе не
буде...»
Степан і сам бачить, що Гервасій добре каже.
Але має ще поговорити з батьком.
Гервасій і Палажка пішли до Мартина.
ЯВА V
Протасій розказує Степану й Миколі, як сам
служив.
Виводять Мартина під руки Гервасій і Па-
лажка, Марися йде за ними.
ЯВА VI
Мартин, Гервасій, Протасій, Палажка, Ма-
рися, Микола і Степан. Мартина садовлять
на стільці. Він жовтий – від розлиття жовчі.
Мартин: «Бумаг же, бумаг багато... П’ять
літ діло йшло... зовсім було признали, со-
причислили... і не утвердили! І через що?
Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хва-
милія стоїть: у нових бумагах – Боруля, а
у старих – Беруля!.. Бодай тому писареві
руки назад лопатками повикручувало, що
написав – Беруля... Я і сам не знаю, хто я:
чи Боруля, чи Беруля... Може, й Беруля!.. Та
так і покинуть? Жаль живий бере мене за
серце...»
Гервасій переконує Мартина, що йому не
потрібне дворянство. Палажка, Марися й
Степан його підтримують.
Мартин просить Палажку принести «паля-
турку» і щоб Омелько розтопив грубку.
www.znoua.com
 Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля»

Палажка вносе палятурку, повну бумаг.

Мартин розв’язує.

Мартин розглядає своє «бумаги», вагається,

не хоче палити. Омелько пропонує віддати
йому «бумаги» на цигарки – це розлютило
Мартина. Він питає сина, як той буде слу-
жити без дворянських бумаг, а Гервасій роз-
повідає йому, що земський суд скасували і
Степан вже не служить.

Мартин кидає бумаги в піч, плаче над ними.

Палажка, Степан і Марися заспокоюють.

Гервасій пропонує поженити дітей. Мартин

погоджується: «Нехай вас бог благословить,
та вчіть, вчіть дітей своїх, щоб мої онуки
були дворянами»

Входе Омелько з соломою.

Мартин: «Не треба, згоріло! Все згоріло, і

мов стара моя душа на тім огні згорі-
ла!.. Чую, як мені легко робиться, наче
нова душа сюди ввійшла, а стара, дво-
рянська, попелом стала. Візьми, Омель-
ку, попіл і розвій по вітру!..»

Омелько: «І що б то було на цигарки від-

дать!»

Завіса.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 107

www.znoua.com
Іван Франко. «Чого являєшся мені у сні?»

Іван Франко
«Чого являєшся мені у сні?»
Чого являєшся мені І головою не кивнеш,
У сні? Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Чого звертаєш ти до мене Як я люблю тебе без тями,
Чудові очі ті ясні, Як мучусь довгими ночами
Сумні, І як літа вже за літами
Немов криниці дно студене? Свій біль, свій жаль, свої пісні
Чому уста твої німі? У серці здавлюю на дні.
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання О ні!
На них, мов зарево червоне, Являйся, зіронько, мені!
Займається і знову тоне Хоч в сні!
У тьмі? В житті мені весь вік тужити –
Не жити.
Чого являєшся мені Так най те серце, що в турботі,
У сні? Неначе перла у болоті,
В житті ти мною згордувала, Марніє, в’яне, засиха, –
Моє ти серце надірвала, Хоч в сні на вид твій оживає,
Із нього визвала одні Хоч в жалощах живіше грає,
Оті ридання голосні – По-людськи вільно віддиха,
Пісні. І того дива золотого
В житті мене ти й знать не знаєш, Зазнає, щастя молодого,
Ідеш по вулиці – минаєш, Бажаного, страшного того
Вклонюся – навіть не зирнеш Гріха!

Пісня (у виконанні Віталія Козловського)

108 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Іван Франко. «Захар Беркут»

Іван Франко
«Захар Беркут»
Аудіокнига Повний текст (на УкрЛіб)

(Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці)

Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой...

А. С. Пушкин

І лиця і грубим чорним волоссям, він і сам

«Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщи-
ні!» Сумно, що від втручання людини змінила-
ся природа, змінилися й люди, які погрузли в
«нужді та убожестві». «Кождий дбає тільки про
себе, не розуміючи того, що таким робом роз-
дроблюються їх сили, ослаблюється громада».
«Було це навесні 1241 року. В горах лунали
голоси стрілецьких рогів та крики численних
стрільців. «Се новий тухольський боярин, Ту-
гар Вовк, справляв великі лови на грубу зві-
рину». Князь Данило Галицький подарував
йому в Тухольщині величезні полонини і ціле
пригір’я Зелеменя. Боярин недавно з’явився
тут і влаштував лови, щоб познайомитися з
навколишніми сусідами—боярами. Лови на
грубого звіра – це не забава. Тури, ведмеді,
дики – небезпечні противники. Тому й не
дивно, що мисливці спорядилися, як на війну.
Дивно тільки, що серед них опинилася дівчи-
на. Це була Мирослава, дочка Тугара Вовка.
«Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечи-
стий, підсадкуватий, з грубими обрисами
подобав на одного з тих злющих тухольських
ведмедів, яких їхав воювати. Але ж бо й
донька його Мирослава була дівчина, якої
пошукати. Не кажемо вже про її уроду й кра-
су, ані про її добре серце – в тім згляді багато
її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч
і небагато могло перевищити її. Але в чім
не мала вона пари між своїми ровесницями,
так се в природній свободі свого поводження,
в незвичайній силі мускулів, у смілості й
рішучості, властивій тільки мужчинам, що
виросли в ненастанній боротьбі з супротив-
ними обставинами... Але попри все те Мирос-
лава ніколи не переставала бути женщиною:
ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним,
стидливим лицем».
Вже третій день йшли лови. Багато було за-
бито звіра. Нинішній, останній день ловів був
найнебезпечніший – день ловів на ведмедів.
Тугар Вовк попросив тухольців дати йому
провідника. Це був молодий гірняк Максим
Беркут, син тухольського “бесідника” (ста-
рости) Захара Беркута. Крім цього тухольці
прислали з власної волі цілий гурт молодих

(044) 360 2917, (044) 591 9541 109

www.znoua.com
Іван Франко. «Захар Беркут»
мисливців, які мали допомогти боярам очи-
стити медведяче лігво від небезпечного звіра.
Попереду йшов Максим, за ним Тугар Вовк,
поряд з ним – його дочка Мирослава. “Дивна
дівчина! – подумав Максим.— Такої я ще й
не видав ніколи!”
Під час полювання дівчина наразилася на
смертельну небезпеку: на неї напала роз-
лютована ведмедиця. Врятував її Максим.
Мирослава стояла і дивилась у його “хороше,
сонцем опалене і здоровим рум’янцем осяя-
не, одверте, щире лице”. Дівчина навіть не
зрозуміла тоді, що в її серці зароджувалось
велике, сильне почуття.
Тугар Вовк був вдячний хлопцеві, але в душі
він хотів би, щоб його доньку врятував бояр-
ський син, а не простий тухольський мужик,
“не сей “смерд”.
110 (044) 360 2917, (044) 591 9541
II
Стародавнє село Тухля – се була велика гір-
ська оселя. Здебільшого тухольці займалися
скотарством і тільки частина їх – хлібороб-
ством. Другим головним джерелом достатку
тухольців були ліси. Вони давали їм дрова,
звірину, мед та лісові ягоди. Народ тут жив
сильний, сміливий і волелюбний. Тому дії
Тугара Вовка, який, не спитавши громаду,
присвоїв собі громадський ліс і полонину,
викликали в них справедливе обурення. У
свою чергу, боярин відразу став гніватись на
тухольців, особливо ж на Захара Беркута. У
розмові з Максимом він висловив своє невдо-
волення. А хлопець попередив боярина, що
тухольці збираються звати його на громад-
ський суд. Спочатку той відмовлявся йти на
“хлопську раду”, та Максим з Мирославою
вмовили його. Втім він згодився піти тільки з
цікавості, аби подивитися, що то за рада.
Коли Максим проводжав боярина та його
доньку додому, то повів їх через те місце, “де
тухольська котловина замикалася, пропуска-
ючи тільки вузькою скалистою брамою потік
у долину”. Перед самим проходом стояв вели-
чезний камінь, який тухольці називали Сто-
рожем. Максим розповів місцеву легенду, за
якою це був не просто камінь, а цар велетнів,
який врятував долину, та сам перетворився
на брилу. Тугар Вовк не дуже прислухався до
розповіді, вважаючи все те дурницями.
Закохавшись без тями у Мирославу, юнак на-
важився просити у боярина руки його доньки.
Гордовитий батько сприйняв щирі Максимові
слова як особисту образу і гнівно відмовив
“смерду”, який посмів піднести очі до його
дочки. Мов виклик пихатому боярину прозву-
чала сповнена почуття власної гідності відпо-
відь юнака: “Невже ж між твоїм боярським, а
моїм мужицьким родом така велика пропасть,
щоб її любов не могла перегатити?”
Максим бачив, “що його надії розбиті, що
боярин надто високо міряє, надто гордо
глядить на нього”. Сумно попрощавшися
www.znoua.com

зі своєю “зорею”, він збирався піти геть. Аж
заговорила сама дівчина. Не така в неї була
вдача, щоб дозволити комусь, навіть рідному
батькові, розпоряджатися її долею. Всупереч
батьковій волі вона заприсяглася перед яс-
ним сонцем, що буде навіки з Максимом.
Мирослава пішла разом з батьком, а щасли-
вий, очарований хлопець довго стояв на місці.
Потім, “впавши лицем на землю, помолився
заходовому сонцю так, як молилися його діди
й прадіди, як молився тайком і його батько.
Потім устав і тихою ходою пішов додому”.
III
За селом Тухлею, близько водопаду, стояла
серед поля величезна липа. Довкола липи
був майдан, де й збиралася на раду тухоль-
ська громада.
Підняття вгору копного (радного) знамена
означало початок ради. Розпочав її Захар
Беркут. Це був “сивий, як голуб, звиш 90—
літній старець, найстарший віком у цілій
тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із
яких три сиділо вже разом із ним між стар-
цями, а наймолодший, Максим, мов здоро-
вий дубчак між явориною, визначався між
усім тухольським парубоцтвом”.
“Захар Беркут був іще сильний і кремез-
ний... Сад, пасіка й ліки – се була його робо-
та”. “Життя лиш доти має вартість,— говорив
він частенько – доки чоловік може помагати
іншим. Коли він стає для інших тягарем, а
хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже
не чоловік, а завада, тоді він уже й жити
не варт”. Ці слова були провідною ниткою в
житті Захара Беркута. Громада була ціллю
його життя. Лікувати він навчався в одного
скитського монаха. Три роки вчився і повер-
нувся додому зовсім іншою людиною: “його
любов до громади стала ще гарячішою і
сильнішою, його слова плили кришталевою,
чистою хвилею, були спокійні, розумні і твер-
ді, як сталь, а проти усякої неправди острі,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Франко. «Захар Беркут»
як бритва”. Захара Беркута знали на багато
миль навколо, люди приходили до нього за
порадою. Не забував він і про сусідні грома-
ди. Захар добре знав потреби людей, і його
поради і промови були звернені “до скріплен-
ня дружніх, товариських і братських зв’язків
між людьми в громадах і між громадами в
сусідстві”.
За його порадою було прокладено в горах Ту-
хольську дорогу, що “в’язала докупи дітей од-
ного народу, розбитих між двома державами”.
Галицько-руським князям не подобалися
такі зв’язки між громадами по обидва боки
Бескид, бо вони “скріплювали в одних і в
других вільні громадські порядки”. Тугар
Вовк, з’явившись в цих краях, за прикла-
дом інших бояр, поставив на дорозі рогачку
і зажадав від проїжджих для себе мита. Та
тухольська молодь порубала ту рогачку і спа-
лила її неподалік від боярського двору.
Від тої пори й розпочалася неоголошена вій-
на між Тугаром Вовком і тухольцями. Багато
громадян висловились за те, щоб прогнати з
Тухольщини ненависного боярина, але Захар
Беркут сказав, що не можна засуджувати ні-
кого, не вислухавши його виправдань. Отже,
рада мала, передусім, розглянути цю справу.
Тугар Вовк не визнав громадського суду і пе-
ред всією громадою заявив: “Я княжий слуга
і боярин. Ніхто не має права судити мене,
окрім князя і рівних мені бояр”.
Тухольці не признавали ні його влади, ні вла-
ди князя Данила Галицького. Вони вважали
себе вільним народом. На раді сам Захар Бер-
кут сказав: “...коби вся наша Русь могла позбу-
тися сьогодні його (князя) з усіма його ватага-
ми, то, певно, була би ще щаслива й велика”.
Тугар Вовк був вихований на княжому дворі,
але його слова про необмежену власть князя
не були щирими: душа його теж часто бунту-
валася проти тої власті.
111
Іван Франко. «Захар Беркут»
Слова Захара Беркута запали бояринові в
душу більше, ніж він сам того бажав. Він на-
тякнув громаді, що настають тяжкі часи, бо
галицькому народові загрожує ворог зі схо-
ду – монголи. Але Захар Беркут одповів, що
тільки вільні, з’єднані громадськими зв’язка-
ми люди можуть створити “живу, непоборну
запору проти монгольської навали”.
Тугар Вовк запропонував тухольцям ста-
ти їхнім воєводою і повести їх на бій проти
монголів. Та Захар Беркут знов заперечив
бояринові: адже той “не по правді поступав” з
ними і до того ж не був членом їхньої грома-
ди. Як же можна довірити такій людині на-
чальствувати над тухольцями у разі війни?
Боярин став вихвалятися своїми заслугами
та геройством, аж тут вийшов перед громаду
скалічений учасник битви над Калкою Мить-
ко Вояк. Виявилося, що він служив у дружи-
ні Тугара Вовка і знав щось таке, що могло
свідчити проти боярина. Не дав йому слова
мовити, Тугар Вовк розрубав воїну голову,
назавжди приховавши правду.
Обурена громада прогнала Тугара Вовка з
умовою за три дні покинути Тухольщину. “Я
плюю на ваш суд!” – такою була зухвала від-
повідь боярина.
Серед молодців, вибраних для виконання
вироку громади – виселення боярина, був
і Максим Беркут. Тяжким видалося таке
завдання хлопцеві, але він не міг від нього
відмовитись. Єдине, що його втішало, це
можливість знов побачити Мирославу.
Громада продовжувала раду. Представники
підгірських громад, зраджених боярами і не
оборонених князем, розповіли, що села їх по-
палено, худобу зграбовано, молодь загинула.
Посланці з верховинських громад просили
допомоги, адже звідусіль приходили вісті про
наближення монголів.
Порада Захара Беркута звучала відверто й
твердо: “Пора вам не дрімати, але вдарити в
112 (044) 360 2917, (044) 591 9541
дзвони і громадами поскидати з себе ті пута,
в які обпутала вас боярська неситість і кня-
жа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не
зможемо допомогти вам”.
Розійшлися старі й молоді, повні важких
дум. “Що то принесуть їм будущі дні?”
IV
Захарові Беркуту приснився дивний сон –
ніби падає священний камінь Сторож. Три-
вожні передчуття збуваються – йому повідом-
ляють, що якісь страшні чорні люди побили
тухольських молодців біля боярського дому,
серед них і Максима Беркута.
Громада зібралася на майдані. Одні радили
битися до загину, піші – зробити в тіснині
засіки й відбити ворога. Захар Беркут (казав,
що відбиті від села монголи кинуться на інші
громади. Треба розбити нападників. Але
сили малі, і як це зробити – поки що ніхто не
знав.
Раптом тухольці побачили людину на коні,
що спускалася з гір. Це була Мирослава. Ді-
вчина сказала, що Максим не загинув, він
у полоні, а вона просить Захара бути їй за
батька, бо відмовляється від свого рідного,
який став зрадником. Мирослава передає
пораду Максима, як знищити монголів: тре-
ба покинути село в долині, піднятися в гори,
а коли вороги прийдуть, відрізати їм вихід.
Так і сталося. Монголи вдерлися в безлюдну
Тухлю, спалили її, а коли спробували вийти
з тісної котловини, їх зустріли засіки й стріли
тухольців. Бурунда-бегадир звинуватив Туга-
ра Вовка у подвійній зраді. Боярин зрозумів,
на яку слизьку дорогу він попав, і став шукати
вихід. Згадав про полоненого Максима й зве-
лів вартовим розшукати його. Юнак був ледь
живий, і Тугарові стало його аж трохи шкода.
Боярин сказав, що може врятувати життя
Максима в обмін на вільний вихід монголів
із гірської котловини. Максим не погодився,
www.znoua.com

але тут прийшла Мирослава. Вона порадува-
ла Максима тим, що тухольці на чолі з його
батьком винайшли спосіб, як знищити ворожу
силу. І запропонувала йому втекти за допомо-
гою персня Пети. Молодий Беркут відмовився,
бо не хотів наражати дівчину на небезпеку.
V стали сміливі лучники й попливли добивати
Тугар Вовк поїхав із дочкою до Захара Берку-
та, сподіваючись, що він погодиться випусти-
ти монголів із пастки за звільнення сина. Але
Захар не пішов на це, знаючи мстиву натуру
ворогів і боячись піддати небезпеці сусідів.
Мирослава намагається втримати батька,
але той іде в монгольський табір.
Тухольські майстри під керівництвом
мужньої дівчини виготовили машини для
метання каміння. Потім тихо пішли всією
громадою до священного каменя Сторожа,
повалили його й перегородили річку. Захар
звертається до Сонця й молить про допомогу
в боротьбі з хижими нападниками.
VI
Тугар повідомляє Максимові, що батько не
захотів міняти його життя на вихід монголів,
але все одно сила солому ломить. Максим
сказав, що знає таємний вихід із котловини і
може вивести монголів. Боярин, здивований
і зраділий, приймає пропозицію, велить роз-
кувати юнака. Максим зумисне довго шукає
лаз, аж поки води із загородженого потоку
набралося достатньо багато й вона залила
підземний тунель. Монголи намагалися зу-
пинити воду, але марно. Бурунда сказав, що,
хоч Максим і виконав свою обіцянку, його не
відпустять, поки монголи не вийдуть із цієї
долини.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Франко. «Захар Беркут»
VIІ
Вода все прибувала, монголи поробили купи
з каміння й стояли на них. Тухольці не стали
чекати, поки вода повністю поглине ворогів,
поприв’язували пні до ялин і пустили за
течією, щоб ті розбивали купи каміння, як
тарани. Потім позв’язували плоти, на них
монголів. Скоро на найбільшій купі зали-
шилася тільки сотня воїнів, Бурунда, Тугар
Вовк і Максим.
Боярин запропонував тухольцям віддати по-
лоненого за життя й вільний вихід. Ті хотіли
погодитися, але Захар сказав, що ці монголи
приведуть інших, і тоді тухольцям не вистоя-
ти. Він твердою рукою спрямував на ворогів
камінь з найбільшої метальної машини. У
той момент, коли Бурунда замахнувся мечем
на Максима, Тугар Вовк вихопив свій меч і
відрубав руку бегадирові. Бурунда втратив
рівновагу й потягнув за собою у воду Мак-
сима. А ще через мить на голови бусурманів
упав камінь. Від Бурундового війська не
залишилося й сліду. Усі завмерли. Раптом
радісний крик пролунав знизу – молодці по-
бачили, що Максим, живий і здоровий, вири-
нув із води.
Юнак кинувся до поблідлого батька, до Ми-
рослави, що знепритомніла. Дівчина при-
йшла до тями й запитала, де її батько. Їй
сказали, що там, де важать його добрі та злі
діла, і треба молитися, щоб добрі переважи-
ли.
Захар благословляє Максима й Мирославу,
потім звертається до громади із закликом
бути дружною, згуртованою, і тоді ніхто її не
зламає. Сказав – і не стало його.
Багато пройшло часу. Збулося віщування
старого Захара Беркута. Давнє громадянство
забулося, та чи не час його відродити?
113
Іван Франко. «Мойсей»
Іван Франко
«Мойсей»
Аудіокнига (від Аудіокнига.UA)
Пролог
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
114
Повний текст (від УкрЛіб)
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
***
І
Сорок літ проблукавши, Мойсей
По арабській пустині
Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині. […]
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Вже ось-ось за горою блистять,—
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
 Іван Франко. «Мойсей»

З них ніхто не йме віри. Як гнилую колоду,

Сорок літ говорив їм пророк Кого наші батьки і діди
Так велично та гарно Звали батьком народу?
Про обіцяну ту вітчину, Ось між чільними вже Авірон
І все пусто та марно. […] Червоніє з досади,
[євреї вже не вріять обіцянкам Мойсея про А середнім щось шепче Датан,
обіцяний край, бо вони надто довго – 40 ро- Лихий демон громади.
ків – блукали пустелею]

II
Лиш один з-поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї. […]
Та тепер його голос зомлів
І погасло вітхніння,
І не слухає вже його слів
Молоде покоління.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху – се казка; […]
Та коли загрозив їм пророк
Новим гнівом Єгови, [тобто Бога]
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
[погрожує закидати Мойсея камінням, якщо
той продовжить проповідувати]
III
Мойсей виходить на майдан до намету.
[…] Та невже ж волі всіх на докір
Він пророчити буде?
І прийдеться розбить, розтоптать,
IV
Попри погрози, Мойсей починає знову гово-
рити до народу
«Щоб ви знали, що з богом на прю
Виступать непорадно.
Бо Єгови натягнений лук,
І тятива нап’ята,
І наложена стрілка на ній —
І то ви є стріла та.
Як стріла вже намірена в ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить:
«Я бажаю спокою?»
А що вчора ви тут присягли,
На подобу жіноцтва,
Більш не слухать обітниць моїх,
Ні погроз, ні пророцтва,—
То навмисно про все те до вас
Побалакати хочу:
І обітницю дам, що прийде,
Погрожу й попророчу.
І ви мусите слухать, хоч злість
Вб’є вам жало студене.
Рад я знать, чия перша рука
Підійметься на мене!..
V
Зареклися ви слухати слів
Про Єговину ласку,
Тож, мов дітям безумним, я вам
Розповім одну казку.
Розповідає казку про те, як дерева вирішили
обрати собі короля. Просили різних дерев,
але всі відмовлялися. Нарешті погодився
терен.
Мовив терен: «Се добре вам хтось

(044) 360 2917, (044) 591 9541 115

www.znoua.com
Іван Франко. «Мойсей»
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як стій
Без вагання засяду.
Я ні станом високий, як кедр,
Ні, як пальма, вродливий
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба.
Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками
І скрашатиму всі пустирі
Молочними квітками.
І служитиму зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху».
VI
Далі Мойсей пояснює, що означає ця казка.
«Дерева – се народи землі,
А король у їх колі —
Божий вибранець, син і слуга
Господевої волі. […]
Бог колись вибрав один народ. І цей народ
не є найбагатшим, найкрасивішим чи ще
якимось «най»
І, як терен посеред дерев,
Непоказний на вроду,
І не має він слави собі
Ані з цвіту, ні з плоду,—
Так і вибраний богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
Зависокі пороги. […]
О Ізраїлю, ти той посол
І будущий цар світу!
Чом не тямиш посольства свого
І його заповіту? […]
116 (044) 360 2917, (044) 591 9541
VII
І з’їдливо сказав Авірон:
…
«Наш уділ – Сенаар та Гарран,
А наш шлях до востоку,
А на захід, у твій Канаан,
Не поступимо й кроку.
Все те ясне, не варто про се
І балакати далі,
Та от що нам з тобою зробить
По вчорашній ухвалі?
Бить камінням руїну стару?
Шкода заходу й труду.
Дечим може ще він послужить
Ізраїльському люду.
Майстер він говорити казки,
Миляну пускать баньку,
Тож приставмо його до дітей
За громадськую няньку».
Так сказав він, і регіт піднявсь […]
VIII
Датан каже про те, що Мойсей навмисно за-
вів їх в пустелю, бо він за одно з фараоном.
Мойсей відповів, що Датану не доведеться
побачити обітовану землю. На це Датан при-
зиває євреїв згадати свою «вчорашню ухва-
лу» і закидати Мойсея камінням – всі підтри-
мали, але ні один не підняв руку на старого.
Вирішили його вигнати.
ІХ
Але ось підняв голос Мойсей […]
«Горе вам, що зробив вас господь
Всього людства багаттям!
Бо найвищий сей дар буде ще
Вам найтяжчим прокляттям! […]
Буде мстити Єгова на вас
І на правнуках ваших» […]
www.znoua.com
 Іван Франко. «Мойсей»

Х XI

Мойсей: Мойсей покидає табір євреїв. Діти намага-

«О Ізраїлю! Якби ти знав, ються його зупинити, вони люблять слухати
Чого в серці тім повно! його розповіді.
Якби знав, як люблю я тебе! […] Не гасіте ж святого огню,
Як люблю невимовно! Щоб, як поклик настане,
Ти мій рід, ти дитина моя, Ви могли щиросердно сказать:
Ти вся честь моя й слава, «Я готовий, о пане!»
В тобі дух мій, будуще моє, Довго ще міркували дітки
І краса, і держава. Над пророцькою річчю,
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав Коли сам він нечутно пішов
У незламнім завзяттю,— Ночі й пітьмі настрічу.
Підеш ти у мандрівку століть Довго висів і смуток, і жаль
З мого духу печаттю. Над мовчущими дітьми,
Але ні, не самого себе Поки темний його силует
Я у тобі кохаю; Щез зовсім серед пітьми.
Все найкраще, найвище, що знав,
Я у тебе вкладаю. […]
Я, Ізрайлю, від тебе собі XII
Нічогісько не хочу.
І коли він жадає кадил, Мойсей взиває до Єгови:
І похвали, й пошани, «[…] Сорок літ я трудився, навчав,
Я від тебе невдячність прийму, Весь заглиблений в тобі,
І наруги, і рани. Щоб з рабів тих зробили народ
Бо люблю я тебе не лише По твоїй уподобі. […]
За твою добру вдачу, О всезнавче, чи знав ти вперед
А й за хиби та злоби твої, Про такі результати?
Хоч над ними і плачу. […] І ворушиться в серці грижа:
Як люблю я безмірно тебе, Може, я тому винен?
А проте покидаю. Може, я заповіти твої
Бо вже близька година моя, Не справляв, як повинен?
Та остатня, незнана, О Єгово, я слізно моливсь:
А я мушу, я мушу дійти Я слабий, я немова!
До межі Канаана. Кому іншому дай сей страшний
Так бажалось там з вами входить Маєстат свого слова!
Серед трубного грому! І ось сумнів у душу мені
Та смирив мене бог, і ввійти Тисне жало студене...
Доведеться самому. О всесильний, озвися, чи ти
Та хоч би край Йордана мені Задоволений з мене?»
Зараз трупом упасти, Так ідучи молився Мойсей
Щоб в обіцянім краю лише У сердечному горі,—
Старі кості покласти. Та мовчала пустиня німа,
Там я буду лежать і до гір Тихо моргали зорі.
Сих моавських глядіти,
Аж за мною прийдете ви всі,
Як за мамою діти. […]
О Ізраїлю, чадо моє,
Будь здоровий навіки!»

(044) 360 2917, (044) 591 9541 117

www.znoua.com
Іван Франко. «Мойсей»
XIII
Аж почувся притишений сміх
Край саміського боку,
Наче хтось біля нього ішов,
Хоч не чуть було кроку.
І почулися тихі слова,
Мов сичання гадюки: […]
Голос
Аж тепер усумнився в своє
Реформаторське діло?
Сорок літ ти був певний і вів
Хоч насліпо, та сміло. […]
Мойсей
Ні, не правда, що з гордощів я
Розпочав своє діло!
Тільки бачачи люд у ярмі,
Моє серце боліло.
[…] Голос
Гей, а може, хоривський огонь
Не горів на Хориві,
Лиш у серці завзятім твоїм,
У шаленім пориві?
Може, голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішній, власний? […]
Мойсей
Ах, від слів тих я чую себе
Сто раз більш в самотині!
Хто ти, вороже?
Голос
Я Азазель,
Темний демон пустині.
XIV
Мойсей ішов, не ставав, мов герой
До остатнього бою,
Та у серці важка боротьба
Ішла з самим собою.
«Те бажання,— кричало там щось,—
Виплід сорому й болю,
Се був кущ огняний, що велів
Вирвать люд мій на волю?..
Те бажання – се був той огонь
І була тота сила,
118
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
Те бажання – братам помогти
І їх сльози обтерти —
Се той гріх, що за нього я варт
І прогнання, і смерти?
[…]
О Єгово, озвися, скажи:
Я чинив твою волю,
Чи був іграшка власних скорбот,
І засліплення, й болю?
(сумніви Мойсея, спричинені словами Азазеля)
О Єгово, озвися! Чи й ти
Здобуваєш дар мови
Лиш у пристрасті нашій, у снах,
У розбурханій крови?»
Та Єгова мовчав, лише чуть
Лиховіснії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
XV
[…] Се Мойсей на молитві стоїть,
Розмовляючи з богом,
І молитва та небо боде,
Мов поломінним рогом.
Хоч заціплені міцно уста
І не чуть його мови,
Але серце його розмовля
І кричить до Єгови. […]
XVI
А Мойсей борикався, горів,
Добивався до ціли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлілий.
Захиталася скеля під ним
Із усіми шпилями,
І безтямний лежав він, немов
У колисці у мами.
[…] І почулися тихі слова:
(Азазель говорить до Мойсея голосом його
матері)
Про Оріона пісню ти чув,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
 Іван Франко. «Мойсей»

Про гіганта сліпого, Стала видна Мойсею з гори,

Що, щоб зір відзискать, мандрував Мов широка картина.
Аж до сонця самого? А незримий товариш його,
А на плечах поводиря ніс, Знай, потихо говоре:
Сміхованця-хлопчину, «Бачиш зеркало чорне внизу?
Що показував шлях йому – все Се є Мертвеє море.
Інший в кожду годину. А по той бік високі шпилі
«Ти до сонця веди мене, хло!» До небесної стелі
Той вів рано до сходу, Простягаються круто рядом,—
А на південь в полуднє, під ніч,— Се там Кармелю скелі.
До західного броду. Глянь на північ, де гори Сіон —
А Оріон іде все та йде, Євусеї кочують,
Повний віри в те сонце, А як крикнути добре з гори,
Повний спраги за світлом, що ось Амореї почують.
Йому блисне вже конче. Отся срібная стрічка – Йордан
Через гори і море свій хід В Мертве море впадає;
Велетенський простує, Близько устя його Єрихон
А не зна, що на плечах його Бродового жадає,
Хлопчик з нього жартує. Одинока долина над ним,
Сей Оріон – то людськість уся, Та тісняться до неї
Повна віри і сили, Амоніти по сей бік ріки,
Що в страшному зусиллі спішить По той бік хананеї.
До незримої ціли. А на заході гори, верхи,
Неосяжнеє любить вона, Полонини широкі,
Вірить в недовідоме; А на північ мале озерце
Фантастичнеє щоб осягнуть, І знов гори високі.
Топче рідне й знайоме. Ось тобі й Палестина уся,
Строїть плани не в міру до сил, Край овець і ячменю,
Ціль не в міру до актів, Від Кадеса до Кармеля всю
І жартує з тих планів її Мов затулиш у жменю,
Хлопчик – логіка фактів. Ні шляхів тут широких нема,
І, як той дивовижний сліпець, Ні до моря проходу!
Що чужим очам вірить, Де ж тут жить, розвиваться, рости
Все доходить не там, куди йшла, І множиться народу?»
В те трафля, в що не мірить. Та відмовив понуро Мойсей:
«Хто дав з каменя воду,
[…] Той сей край перемінить на рай
Для свойого народу!»

XVII
XVIII
Мойсей зрозумів, що це Азазель його дурить.
Тоді Азазель вирішує показати Мойсею кар- Азазель показує Мойсею страшні картини з
тини життя з обітованої землі. життя людей -
«[…] Глянь на край той, що він обіцяв Се той рай, що жде плем’я твоє
Праотцю Аврааму!» У обіцянім краю!
І заблис увесь захід огнем, Ти для нього трудився! Скажи,
І уся Палестина Було за що трудиться?

(044) 360 2917, (044) 591 9541 119

www.znoua.com
Іван Франко. «Мойсей»

Щоб наблизився він, може, ще Ви розвієтесь світ здобувать,

Схочеш палко молиться?» Його соки і скарби.
І поник головою Мойсей. Та зарік я положу твердий
«Горе моїй недолі! На всі ваші здобутки,
Чи ж довіку не вирваться вже Мов гадюку на скарбі, дам вам
Люду мому з неволі?» З них турботи і смутки.
І упав він лицем до землі: Хто здобуде всі скарби землі
«Одурив нас Єгова!» І над все їх полюбить,
І почувся тут демонський сміх, Той і сам стане їхнім рабом,
Як луна його слова. Скарби духу загубить.
Своїх скарбів невольник і пан,
За ціну сліз і крови,
XIX Щоб збільшити їх, мусить він сам
Руйнувать їх основи.
[…] Се говорить Єгова. І як п’явка, що кров чужу ссе,—
«Одурив вас Єгова? А ти ж Йому лік, сама гине,—
Був зо мною на згоді? Так і вас золотий океан
І контракт підписав, і запив На мілизні покине.
Могорич при народі? В золотім океані вас все
Бачив плани мої і читав Буде спрага томити,
В моїй книзі судьбовій? І не зможе вас хліб золотий
Бачив кінці і знаєш, що я Ані раз накормити.
Не устоявся в слові? І будете ви свідки мені
(ніхто ніколи не знає, які наміри Бога) З краю світу до краю,
[…] А забув, що тісна і вузька Що лиш духу кормильців з усіх
І найбільших колиска. Я собі вибираю.
Прийде час, з неї виведу вас Хто вас хлібом накормить, той враз
На підбої та труди. З хлібом піде до гною;
Так, як мати дитину в свій час Та хто духа накормить у вас,
Відлучає від груди. Той зіллється зо мною.
Тут на полі скупім і худім, Ось де ваш обітований край,
Наче терен на ріни, Безграничний, блистячий,
Виростайте ціпкі і тверді І до нього ти людям моїм
До великої зміни. Був проводир незрячий.
О, я знаю ту вашу ціпку, Ось де вам вітчина осяйна,
Ненаситную вдачу! З всіх найкраща частина!
Ви б на жизній землі розповзлись Лиш дрібненький задаток її
На подобу будячу. Вам отся Палестина.
Ви б і тілом, і духом своїм Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Присмоктались до скиби, Невгасаюча туга,
І зловив би вас Маммон у сак, Щоб, шукавши її, став мій люд
Як товстючії риби. Паном земного круга.
Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі, А що ти усумнивсь на момент
Наїдавшися ласо... Щодо волі моєї,
Відригаться вам буде повік То, побачивши сю вітчину,
Те єгипетське м’ясо. Сам не вступиш до неї.
І, зірвавшися з сеї землі Тут і кості зотліють твої
Та розбивши всі карби, На взірець і для страху

120 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Іван Франко. «Мойсей»

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!»

XX

У гебрейському (єврейському) таборі ніч

Проминула в тривозі; […]
Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.
Гонять стада, кудись-то спішать...
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст божий,
Голод духу і жах самоти
І безодні старої...
А Єгошуа зично кричить:
«До походу! До зброї!»
[…] Ще момент – і прокинуться всі
З остовпіння тупого,
І не знатиме жаден, що вмить
Приступило до нього.
[…] Задуднять – і пустині пісок
На болото замісять,
Авірона камінням поб’ють,
А Датана повісять.
Через гори полинуть, як птах,
Йордан в бризки розкроплять,
Єрихонськії мури, мов лід,
Звуком трубним розтоплять.
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху...

(044) 360 2917, (044) 591 9541 121

www.znoua.com
Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
Михайло Коцюбинський
«Тіні забутих предків»
Аудіокнига Фільм (режисер –
(від Аудіокнига.UA) Сергій Параджанов)
«Іван був дев’ятнадцятою дитиною у гуцуль-
ській родині Палійчуків». (гуцули – етніч-
на група українців, що живуть в Карпатах)
Ще дитиною він відрізнявся від інших: «...
Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс
і дивився на неню таким глибоким, старече
розумним зором, що мати в тривозі одверта-
ла од нього очі».
Ті очі ніби бачили щось приховане від інших:
«Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке
і не відоме нікому...» Мата з полегкістю від-
пускала Івана з хати, і він ішов у гори, у ліс,
де йому було затишно, де усе було зрозуміле
й рідне. Мати навіть побоювалась, чи не під-
мінили її дитину: «Не «сокопилася» баба при
злогах, не обкурила десь хати, не засвітила
свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її
дитину на своє бісеня». Бо син краще почу-
вався серед природи, у лісі, ніж у хаті біля
людей. Світ здавався йому казкою, «повною
чудес, таємничою, цікавою і страшною». Іван
з семи років «умів знаходити помічне зілля –
одалеп, матриган і підойму, розумів, про що
канькає коня [рід коршуна], з чого повста-
ла зозуля, і коли оповідав про все ж вдома,
мати непевно позирала на нього: може, воно
до нього говорить?» Знання про світ приро-
ди і світ людини якось швидко стали йому
доступні, зрозумілі. (запам’ятовуйте: це чу-
довий приклад для твору на тему «співісну-
122 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Повний текст
(від УкрЛіб)
вання людини і природи) «Знав, що на світі
панує нечиста сила, що арідник [злий дух]
править усім, що в лісах повно лісовиків, які
пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів,
зайців і серн; що там блукає веселий чугай-
стир [міфічна лісова істота], який зараз про-
сить стрічного в танець та роздирає нявки;
що живе в лісі голос сокири. Вище, по безвод-
них далеких недеях [диких верхівках гір],
нявки розводять свої безконечні танки, а по
скелях ховається щезник».
Коли хлопець підріс, його послали пасти
корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився
від старших грати на сопілці. Та ті зви-
чайні пісні не задовольняли його – у ньому
жили інші мелодії, «неясні і невловимі». Це
була чарівна музика рідної природи: «З-за
галузки смереки виглядали зажурені гори,
напоєні сумом тіней од хмар, що все стира-
ли бліду усмішку царинок [обгороджених
сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини
міняли свій настрій: коли сміялась царинка,
хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те
рухливе обличчя гір, так трудно було дитині
спіймати химерну мелодію пісні, що вилась,
тріпала крильцями коло самого вуха і не да-
валась».
Одного разу Іван зайшов далеко у гори і
раптом почув ту жадану тиху музику. Але
www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван
повернувся і скаменів: «На камені, верхи,
сидів «той», щезник [чорт], скривив гостру
борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі,
дув у флояру». Іван хотів тікати – і не зміг;
хотів закричати – голоса нема. Але ось го-
лос з’явився, а той щезник раптом пропав.
Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав
без сили. Потів, прийшовши до тями, Іван
спробував повторити мелодію, але вона довго
не давалась. Але хлопець починав ще і ще.
І нарешті «лісом попливла чудна, не відо-
ма ще пісня, радість вступила у його серце,
залляла сонцем гори, ліс і траву, заклеко-
тіла в потоках, підняла ноги в Івана і він...
закружився у танці». Душа і серце співали
у хлопця. «На сонячній плямі полянки, що
закралась в похмуре царство смерек, скакав
біленький хлопчик, немов метелик пурхав
зі стебла на стеблину, а обидві корови – жов-
таня і голубаня, просунувши голови межи
галузки, привітно дивились на нього, жуючи
жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю». У
лісі знайшов Іван те, чого шукав.
«Вдома, в родині, Іван часто був свідком не-
спокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло
їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи
горам і долам про смерть: раз, коли брата
Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге,
коли браччін Василь, файний веселий ле-
ґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посіче-
ний топірцями».
Тут не було спокою. Людьми опанували не-
нависть і злість. Стара ворожнеча існувала
між родом Палійчуків, до якого належав
Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг
точно пригадати, звідки пішла ворожнеча,
але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.
Насправді сім’я Івана була невелика. З двад-
цяти дітей вижили лише п’ять, а «решта п’ят-
надцять спочило на цвинтарі біля церковці».
Всі в родині любили ходити до церкви, особли-
во на храмові свята. Там можна було зустріти-
ся з дальніми родичами, а інколи і «пустити
кров» Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надяга-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
ли найкращу одежу, сідлали коней і гірськими
стежками відправлялись до церкви. І плаї ні-
би-то розцвітали червоними маками: то йшли
святочно прибрані гуцули.
Одного разу, повертаючись з храму, два
ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка
між Гутенюками і Палійчуками. Іван не
зрозумів, як воно сталося, та коли побачив,
як упав його батько, «як підтята смерека»,
кинувся у бійку. У запалі бійки вдарив ді-
вча (ай-яй-яй, як не «по-чоловічому»), «що
тряслось з жаху біля самого воза». Іван здо-
гадався, що це «Гутенюкова дівка», та почала
тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і
роздер сорочку.
Звідти впали не землю нові кісники [стрічки
для заплітання в косу], які він вкинув у річ-
ку. «Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась
на нього спідлоба якимсь глибоким зором
чорних матових очей і спокійно сказала:
– Нічьо... В мене є другі... май ліпші».
Так зав’язалась розмова, і дівчинка вийняла
цукерку й поділилась нею з Іваном (він її
вдарив, стрічки викинув, а вона поділилась
з ним цукеркою!). Він завагався, але узяв.
«Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши
про вереск бійки... а вона оповідала йому, що
зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вів-
ці)... а погляд її чорних матових очей м’яко
поринав у Іванове серце...»
На другий день після бійки помер батько Іва-
на, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили
в його родині. Але в пам’яті Івана не смерть
батька жила, а зустріч із дівчинкою, що,
скривджена ним безвинно, «повним довір’я
рухом» дала йому половинку цукерки. Іванові
дуже хотілося знову побачити Марічку. І він
зустрівся з нею, коли пас корови, а вона вівці.
Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи
овець і корів, і це була їхня таємниця.
(увага! вони належать до ворогуючих родин!
прям як Монтеккі й Капулетті!  ♥)
123
Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
«Білі ярки, забившись у холодок під смереку,
дивились дурними очима, як качались по
мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим
сміхом. Втомившись, вони забирались на біле
каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з
якої стрімко підіймався у небо чорний привид
гори і дихав синню, що не хотіла тануть на
сонці. В щілині поміж горами летів в долину
потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так
було тепло, самотньо і лячно у віковічній
тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне ди-
хання. Але вухо уперто ловило і побільшало
до найбільших розмірів усяких згук, що мусив
жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чу-
ють чийсь хід потайний, глухе гупання барди,
хекання втомлених грудей».
Так росли вони серед потоків і лісів, чисті
і наївні. Але дитинство минуло, і Іван «був
уже леґінь [парубок], стрункий і міцний, як
смерічка, мастив кучері маслом, носив ши-
рокий черес і пишну кресаню. Марічка теж
вже ходила в заплітках, а се значити мало,
що вона вже готова й віддатись». Вони не
пасли більше ягнят, а зустрічались лише на
свято та у неділю. «Сходились коло церкви
або десь в лісі, щоб стариня не знала, як
кохаються діти ворожих родів. (українські
Ромео і Джульєтта) Марічка любила, коли
він грав на флоярі. Задуманий все, встром-
ляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого
не бачили другі, прикладав мережану дудку
до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не
грав, тихо спадала на зелену отаву царинок,
де вигідно послали свої тіні смереки». І зда-
валося їм, що на світі тільки дві барви: «в
зеленій – земле, в блакитній – небо». І серед
цього зелено-блакитного світу лише вони
двоє. «Марічка обзивалась на гру флояри, як
самичка до дикого голуба,— співанками.
Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились
– не могла б розказати. Вони, здається,
гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались
у купелі, родились у її грудях, як сходять
квітки самосійні по сіножатях, як смереки
ростуть по горах... Марічка і сама вміла
складати пісні». (Іванко грав на сопілці,
Марічка складала пісні)
124 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими
віршами Маріччиних коломийок. Вони поко-
хали один одного. «Вона давно вже була Іван-
кова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного
було? Пасучі вівці, бачила часто, як цап пер-
чить козу або баран валує вівці,— все було так
просто, природно, відколи світ світом, що жадна
нечиста думка не засмітила їй серця». ;)
Марічка часто питала, чи будуть вони у парі
назавжди, адже їхні сім’ї ніколи цього не
дозволять. Та Іван запевняв, що й питати ро-
дичів не буде, бо Марічка мусить бути його.
На танцях запропошував її відверто і «наче
на злість старині він на танцях вимахував
дівкою так, що аж постали розсідались».
Однак усе складалось не так, як гадав Іван.
Ґаздівство [господарство] його руйнувалося, і
треба було йти в найми. «Мушу йти в поло-
нину, Марічко,— сумував він заздалегідь».
Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було
дуже сумно. І той сум виливала у співанках:
Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на
днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину.
Вона втішала сама себе, що обов’язково буде
дивитися на гори, то може, й побачить його:
«Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й
си заплачу, що не видно, де пробуває милий.
А як в погожу річку зазоріє небо, я му диви-
тись, котра зірка над полонинков – тому ба-
чить Іванко... Тільки співати залишу».
Але Іван радив їй не втрачати веселості й спі-
вати. Обіцяв повернутися швидко. Він слухав
її пісні і думав, що вона засіяла співанками
своїми і ліси, і гори, і полонини. Увесь світ
навколо нього бринить її піснями. «Але прийде
пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає
співанки, щоб було одбуть чим весілля...»
***
Відтак теплим весняним ранком Іван пішов
на полонину. (там влітку випасали вели-
кі отари овець) «Іван піднімався все вище..
www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
..Ліси уступали місце гірським сіножатям,
м’яким і повним. Іван брів серед них, як по
озерах квіток, нагинаючись часом, щоб зако-
сичить кресаню [капелюх] жмутком червоної
грані або блідим вінком не-вістульки. […] А
стежка вела все далі... Тут були тиша, вели-
кий спокій природи, строгість та сум. […] По-
лонина! Він вже стояв на ній, на сій високій
луці, вкритій густою травою».
А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван
стаю [дерев’яний намет для вівчарів]. Тут,
серед гір, Іван разом з іншими мав догля-
дати худобу, що її зганяли на літо сюди з
різних сіл. Кожен знав свою справу і мав тут
свої обов’язки. Чоловіки ставилися до них
як до священних. «Тим часом ватра [велике
вогнище] розгоралась на полонині. Повним
поваги рухом, як давній жрець, підкидав
ватаг [його роль – слідкувати, щоб ватра не
погасла] до неї сухі смереки та свіжу хвою,
і синій дим легко здіймався над нею... По-
лонина починала своє життя живим невга-
симим вогнем, що мав її боронити од всього
лихого».
День згас, і Микола-спузар, що повинен
був усе літо слідкувати за ватрою, покликав
вівчарів вечеряти.
***
«Яка ж тото полонинка повесні весела, як
овечки у ню ідуть із кожного села!..»
Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як
сходяться отари худоби сюди, на полонину,
як оживають гори віддихання і тупоту отар.
І ось уже вони тут усі. І тоді ватаг впав на
коліна і підняв руки до неба. «За ним схили-
лись до молитви вівчарі й люди, що пригна-
ли маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця
мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який
переступала, щоб Господь милосердний за-
ступив християнську худібку на росах, на во-
дах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра
і припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку
докупи, щоб так допоміг усю людям віддати.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Ласкаво слухало небо простосердечну молит-
ву, добродушно хмурився Бескид [гірський
хребет], а вітер, пролітаючи далі, старанно
вичісував трави на полонині, як мати дитячу
голівку...»
***
Дні спливали за днями в щоденній праці, у
труднощах вівчарського життя. Та серед що-
денних турбот згадує Іван Марічку. Як вона,
чи співає ще своє пісні?
«Ой, як будуть вівчарики Білі вівці пасти,
Будуть мої співаночки За кресаню класти...»
– згадується йому милий дівочий голос, і
він зриває квітку та закосичує нею кресаню.
«Гірське повітря прополоскало груди, хочеть-
ся їсти. І як самотно! Стоїш тут маленький,
як бадилина у полі. Під ногами зелений ос-
трів, що його обливають блакитні води дале-
ких гір. А там, по суворих диких верхах, десь
у безводах, в безслихах, гніздиться всяка
мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись.
Лиш одно – сокотися...» Поволі тягнеться час.
За день Іван геть стомлюється. Але уві сні
приходить до нього Марічка. Він сам до
себе говорить, що то не вона, але щось
його ніби тягне за Марічкою. Від сну він
прокинувся раптом, почувши крик худоби.
Серце його калатало. І ось нарешті трембіта
сповіщає, що кошари чекають на вівці.
***
На полонині усі зібрались, щоб видоїти овець
та кіз. Звичним рухом Іван хапає вівцю за
хребет і тягне до себе понад широку дійни-
цю, що поступово наповнюється молоком.
«Іванові руки безперестанку мнуть тепле
овече вим’я, одтягають дійки, а по руках в
нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає
з дійниці масну солодку пару… Жалібно
плаче мокра отара по сей і той бік струнки,
падають в загороду знесилені вівці, а густе
молоко дзвінко дзюрчить в дійницю та заті-
кає теплим струмочком аж за рукав».
125
Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
***
«Опустіли кошари. Тиша і пустка». Почина-
ється нова дія – сироваріння. Ватаг схиляєть-
ся над молоком, «розщобає поволі рукава і по
сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі
волоссям руки. І так застигає над молоком.
Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені,
і навіть спузар не сміє кинуть оком на мо-
локо, поки там твориться щось, поки ватаг
чаклує... Тільки по легкому рухові жил на
ватагових руках помітно, що насподі в посуді
одбувається щось. Руки оживають потроху, то
підіймаються вище, то опускаються нижче,
закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та
гладять там всередині, і раптом здна посуди,
з-під молока, підіймається кругле сирове
тіло, що якимсь чудом родилось. Воно ро-
сте, обертає плескаті боки, купається в білій
купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його
виймає, зелені родові води дзвінко стікають
в посуду». Після цього відчиняють двері нав-
стіж і сповіщають трембітою, «щодень скін-
чився миром, що будз йому вдався, кулеша
готова і струнки чекають на нове молоко». (от
такий от цілий обряд варіння сиру)
***
Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз
ніби бачив, як з одинокої смереки в лісі
виступив якийсь чоловік і вибігли за ним
серни, яких той пас із допомогою ведмедя.
Іван показував на те диво іншим, але ніхто
нічого подібного не бачив. «Часто негура
[туман] заставала вівці в половині. У густій
мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо,
гори, ліси, пастухи… Вівці сивим туманом
котились попід ногами, а далі пропадали й
вони… Так вони розгубили кілька овечок».
Зрідка до вівчарів приходили люди з доли-
ни, розповідали нехитрі новини сільського
життя. А вечорами вівчарі збиралися біля
багаття і «зголоднілі за літо без «челядини»
[жінки], вели безконечні масні розмови».
126 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Іван же кликав Миколу і прохав його розпо-
вісти якусь казку, бо той багато їх знав. Так
Іван коротав ночі.
***
Микола захворів, і Іван замість нього пиль-
нував ватри, варив для всіх кулешу. Та сер-
це його неспокійне. Обсіли його сумні думи,
важкі сни, у яких йому ніяк не зустрі-
тися з Марічкою. Бо «у ту мить, коли Іван
ось-ось має почути м’яке тіло Марічки на сво-
їх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь,
а білі вівці мечуться вбік і одділяють його
од Марічки». Інколи ж так Іванові ставало
погано серед тиші, холоду та самоти, що зда-
валося ніби-то «щось велике, вороже душить
його, ся затверділа тиша, байдужий спокій,
сей сон небуття». А одного разу він почув
тихий голос: «Іва-а!» Так кликала його Ма-
річка. «Марічка? Де вона взялась? Прийшла
на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе?»
Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут. Він
побіг навпростець туди, звідки чувся голос,
і застиг над прірвою навкруги туман. Чи то
був її голос?
***
Працював Іван на полонині, аж поки та
зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу,
«одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані
трави, а вітер осінній заводить над ними, як
над мерцем ».
***
«Недаремно Іван поспішав з полонини: він
не застав Марічки живою. За день перед
сим, коли брала Черемош, взяла її вода. Не-
сподівано заскочила повінь, моті габи [хвилі]
збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц
[водопад] і понесли поміж скелі в долину.
Марічку несла ріка, а люди дивились, як
крутять нею габи, чули крики і благання і не
могли врятувати».
www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
Іван цьому не повірив. Він гадав, що це ви-
гадки Гутенюків, що зізналися про їхнє ко-
хання й заховали від нього Марічку. А коли
всі почали твердити водно те саме, пішов
шукати берегом її тіла. Мусило ж десь її при-
бити. В одному селі знайшли якесь тіло, але
Іван не міг впізнати в ньому Марічки – воно
було стерте річним камінням, розпухло й
посиніло.
Тоді великий жаль охопив Івана. Він хотів
був і собі скочити зі скелі у «крутіж». Але
потім зненавидів ріку настільки, що вуха
затуляв, аби не чути її зрадливого шуму,
«що прийняв в себе останнє дихання його
Марічки». (так сумно L) Він блукав горами,
не темлячи себе від туги. Так пробув у лісі
довго, живився ягодами й водою з потічків.
«Потому щез – люди гадали, що він загинув з
великого жалю», дівчата навіть пісню склали
про їхнє з Марічкою кохання.
Але через шість років Іван раптом з’явив-
ся. «Худий, зчорнілий, багато старший
од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що
пастушив на угорському боці. Ще з рік отак
походив, а відтак оженився. Треба ж було
ґаздувати». Іван після весілля виглядав на-
віть задоволеним. «Його Палагна була з
багацького роду, фудульна [горда, пихата,
зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом
й воластою шиєю».
Любила вона багате, пишне вбрання, але
була добра ґаздиня і помагала у щоденних
турботах чоловікові. Іван же одержав можли-
вість працювати коло худоби: «Тепер він мав
коло чого ходити. Не був жадний багатства
– не на те гуцул жиє на світі,— саме плекан-
ня маржинки сповняло радістю серце. Як
дитина для мами – такою була для нього ху-
дібка». А головне – і думки його були зайняті
худобою: то він турбувався про сіно, то про
захист худібки від звіра, від відьом. Скрізь
була небезпека. А більш усіх їм докучала су-
сідка Хима: «Чого вона тільки не виробляла,
ота родима відьма! Перекидалась у полотно,
що біліло смерком попід лісом, повзла вужем
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
або котилась горбами прозорим клубком.
Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно,
як йде до чужої худоби. Не один присягався,
що бачив, як вона терницю доїть: заб’є у неї
чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть пов-
ну дійницю».
А з іншого боку сусідом був Юра, про якого
казали, що він богує. «Він був як бог, зна-
ючий і сильний, той градівник і мольфар
[злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках
тримав сили небесні й земні, смерть і життя,
здоров’я маржинки й людини, його боялись,
але потребували всі». (у ті часи, а може, й за-
раз, гуцули дуже вірили у всяких міфологіч-
них істот, відьом, мольфарів і тому подібне)
Як боронити худобу у таких обставинах – то
був щоденний клопіт Івана. Він працював,
не піднімаючи очей від землі. Бо коли підні-
мав очі, то найменша зелена царинка відра-
зу ж нагадувала йому Марічку. В душі його
знов бринів забутий голос:
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину...
Тоді Іван кидав усе і десь пропадав. Палагна
сердилась на нього, та він їй нічого не по-
яснював. А провину відчував хіба що перед
худобою: «Приносив їй хліба чи грудку солі.
З довірливим риком тяглася до нього його
біланя або голубаня, висувала теплий черво-
ний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі
блискучі очі приязно дивились на нього, а
теплий дух молочного вим’я та свіжого гною
знову вертали втрачений спокій і рівновагу».
Життя його тісно сплелося з життям худоби.
(знову ж: гармонійне співіснування людини
і природи) Він відчував щось батьківське по
відношенню до ягнят, корів. «Чи кохав він
Палагну? Така думка ніколи не займала
його голови». Іван був ґаздою, Палагна – до-
брою ґадзинею, і хоч не було в них дітей, так
була худоба – чого ще треба?
127
Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
Палагна стала ще повнішою і червонішою, но-
сила багаті хустки і стільки намиста на шиї, що
заздрощі переповняли сусідських жінок. Разом
Іван і Палагна їздили і до міста, і до церкви.
«До них теж приїздили чесні ґазди в гостину...
Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм ове-
чім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та
гуслянку гостру, од якої облазив язик.
Так йшло життя. Для праці – будні, для во-
рожіння – свято».
На святвечір Іван завжди був у дивнім на-
строї. У всіх його діях було щось священне,
неначе божу службу служив. «Клав Палагні
живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл
та під столом і з повною вірою рикав при тім,
як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби
велася худоба. Обкурював ладаном хату й
кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли
червона од метушні Палагна серед курива
того ознаймляла нарешті, що готові усі два-
надцять страв, він, перше ніж засісти за стіл,
ніс тайну вечерю худобі. Вона першою муси-
ла скоштувати голубці, сливи, біб та логазу,
які так старанно готувала для нього Палаг-
на. Але се було не все. Ще годилось закли-
кать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед
якими берігся через ціле життя.
Брав в одну руку зі стравою миску, а в дру-
гу сокиру і виходив надвір. Зелені гори,
убравшись у білі гуглі [рід верхнього одягу у
гуцулів з білого сукна], прислухались чуйно,
як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав
срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі,
а Іван простягав руку у сю скуту зимою без-
людність і кликав на тайну вечерю до себе
всіх чорникнижників, мольфарів, планетни-
ків всяких, вовків лісових та ведмедів. Він
кликав бурю, щоб була ласкава прийти до
нього на ситі страви, на палені горілки, на
вечерю святу, але вони не були ласкаві і ні-
хто не приходив, хоч Іван спрощував тричі.
Тоді він закликав їх, щоб не з’явились ніко-
ли,— і легко зітхав». (гуцули також дотри-
муються різноманітних стародавніх звичаїв і
обрядів; мабуть, цікаво отак жити)
128 (044) 360 2917, (044) 591 9541
В цей вечір вони запрошували до вечері душі
померлих, що пропали, втопились у воді,
про яких ніхто не знав, і тому вони чекали
лише вечора святого, щоб хто про них згадав.
Перш ніж сісти, продували лаву, щоб не при-
валити якусь душу. Іван, молячись, був пе-
вен, що за плечима в нього стоїть Марічка й
плаче, схилившись. А вночі, прокинувшись,
Іван ніби чув, як сам Бог питає у худоби, чи
добре ставиться до неї ґазда, чи годує, чи до-
бре пильнує.
Палагна ставилася до ворожіння суто прак-
тично: воно мало допомогти вберегти худобу,
збільшити достаток. Відтак промовляла до
худоби, до ватри, як до істот розумних.
«Так йшло життя худоб’яче й людське, що
зливалось докупи, як два джерельця у горах
в один потік».
***
«Завтра велике свято. Теплий Юра одбира от
холодного Дмитра ключі світові, щоб править
землею… Завтра – весна, день радості й сон-
ця... і Палагна вирішила поворожити. Для
того ще на світанку, роздягнувшись догола,
пішла на царинку, де ще на Благовіщення
«закопала у муравлисько сіль, булку й на-
мисто». Нарешті вона спинилась під буком,
солодко потягнулась, але в ту ж мить її наче
скувало щось. То був погляд Юри. Їхній су-
сід, мольфар, планетник Юра дивився на
жінку, а вона не мала сили й поворухнутися.
«Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало
ціле ворожіння!» Але все стояла у напруже-
ному чеканні чогось. Отямилася лише коли
той підійшов зовсім близько і стиснув їй
руку. Тоді закричала і втекла. Та палкі, наче
«дві чорні жаринки, очі Юри переслідували
її скрізь. Вона боялася мольфара і разом з
тим цікавилася усім, що про нього говорили.
І мимоволі порівнювала з чоловіком: «Щось
було важке у ньому, якась жура його гризла
та ослабляла тіло, щось старе, водянисте сві-
тилось в його стомлених очах. Помітно худ,
ставав байдужий. Ні, Юра кращий».
www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
Та гордість не давала Палаті бодай заговори-
ти з Юрою, хоч думки щоразу звертались до
нього: «Він був могутній, потужний, все знав.
Од його слова гинула зразу худоба, сохла
й чорніла, як дим, людина, він міг послати
смерть і життя, розігнать хмару і сперти
град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і
запалити в жіночому серці кохання. Він був
земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що
простягав по неї руки, в яких тримає світові
сили».
І ось одного разу Палагна захотіла відвіда-
ти корів у лісі, бо сон, що бачила, віщував
їй недобре. Аж раптом найшла «важка си-
ньо-біляста хмара», що мала принести град.
Палагна по-своєму уявляла походження гра-
ду, вважаючи, що то чорнокнижники сікли
лід десь по замерзлих озерах у горах, а душі
страчених збирали його в мішки та мчали з
ними на хмарах розсівати лід по землі. Отак
роздумуючи, Палагна помітила чоловіка, що
боровся з вітром.
Вперто дерся він на скелі і нарешті піднявся
на вершок гори. Вона впізнала Юру. «Став
проти хмари, одна нога наперед, і склав
руки на грудях. Закинув назад бліде облич-
чя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв
так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І
раптом сильним рухом він кинув кресаню на
землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхо-
пив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра
підняв до хмари ціпок [палиця], що тримав у
руці, і крикнув у синій клекіт:
«Стій! Я тебе не пускаю!..» Навкруги блиска-
ли блискавки, вітер здіймав його волосся і
одяг, але Юра стояв непохитно. Деякий час
Паланга спостерігала цей дивний двобій,
коли хмара ніби спинилася, хоч не хоті-
ла підкорятися, а Юра заклинав її йти «у
безвісті, у провалля», але не на сіножаті, бо
пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася
і «розв’язала мішки» з градом над річкою, а
Юра, відвернувши бору, впав знесилений. До
нього прибігла Палагна, сяяча, як сонце, і з
турботним питанням: «Ци тобі, Юрочку, не
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
сталось чого лихого?..» І з того дня вона ста-
ла «любаскою» Юри.
***
Іван дивувася, чого це Палагна стала ще
краще одягатися, навіть у будні. Інколи ку-
дись щезала й поверталася пізно. А потім
вже й відверто цілувалася з Юрою у корчмі.
«Всі говорили про Палагну та Юру, чув і
Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар,
то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась,
а Іван нидів і сох, (яскрава антитеза) втра-
чаючи силу. Він сам дивувався тій зміні.
Що сталося з ним? Сили покидали його,
очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко
запались, життя втратило смак. Навіть мар-
жинка не давала колишньої втіхи. Чи йому
пороблено що, хто урік? Не мав до Палагни
жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч
бився за неї з Юром». Бився не зі злості, а
так годилося, бо спровокував його побратим
Семен, що вдарив Юру першим, дорікнувши
за дружину Івана. Юра ледве не вбив Івана,
але їх розборонили, і все залишилося, як і
було. Іван худнув, втратив апетит і одного
разу побачив, як на обійсті в Юри мольфар
тримав перед Палатою глиняну ляльку і ти-
кав у її пальцями, примовляючи: «Б’ю кілок
тут,— шептав зловісно, – і сохнуть руки та й
ноги. В живіт – карається на живіт; не годен
їсти...» (своєрідна лялька-вуду) Іван зрозумів,
що то вони проти нього змовляються, схо-
тів убити обох на місці, але раптом замість
злості на нього зійшли спустошення і бай-
дужість. Він пішов, не знаючи куди. «Куди
він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без
мети, злазив на гори, спускався і підіймав-
ся, куди ноги носили. Нарешті побачив, що
сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла
під ногами у того, ся кров зелена зелених
гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину,
аж нарешті в його стомленім мозку засвіти-
лась перша ясніша думка: на сім місці брела
колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже
згадки самі почали зринати одна по одній,
наливати порожні груди». Він сидів над річ-
129
Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
кою й знову чув голос Марічки, її співаночки,
бачив її миле обличчя, згадував її щиру лас-
кавість, і туга знову охоплювала його серце.
Бо тепер усе минуло, нічого нема. І ніколи не
повернеться. Колись Марічка, а тепер він...
«Вже його зірка ледве тримається в небі, го-
това скотитись. Бо що наше життя? Як блиск
на небі, як черешневий цвіт... нетривке й
дочасне».
Втома повалилася на нього, і залишилося
лише бажання нарешті спочити, від усього.
***
Одного разу Іван прокинувся від того, що
його будила Марічка й гукала із собою. «Він
глянув на неї і анітрошки не здивувався.
Добре, що Марічка нарешті прийшла».
Вони здіймалися вгору, хоч була вже ніч,
Іван виразно бачив її обличчя. Він не питав,
куди вони йдуть, йому було так добре з нею.
А Марічка питала: «Чогось так змарнів? Ци
ти недужий?» А він охоче відповідав, що
банував [сумував] за нею. Вони йшли, не
знаючи куди, і все згадували минуле і все
ті згадки були про їхнє кохання. «Він бачив
перед собою Марічку, але йому дивно, бо
він разом з тим знає, що то не Марічка, а
нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити
Марічку вперед, щоб не побачить криваву
діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все,
як се у нявки буває» Але він гнав від себе цю
думку і йшов, тулячись до Марічки і відчу-
ваючи тепло її тіла. Вона нагадала йому їх
першу зустріч, дитячі забави, холодні купелі
у потоках, співанки і страхи, гарячі обійми
і муку розлуки – всі ті милі дрібнички, що
гріли серце.
«Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його
Марічка, і знав, що Марічки нема на світі,
що се хтось інший веде його у безвісті, у не-
деї, щоб там загубити. А проте йому добре
було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням
дівочим, не боячись нічого, легкий і щасли-
вий, яким був колись».
130 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Усі його клопоти, усі турботи, страх смерті,
Палагна і ворожий мольфар кудись відійш-
ли, наче їх і не було ніколи. Він почувався
знову молодим і щасливим, він ішов усе далі,
забираючись у холодний і непривітний глиб
верховинних лісів. От вони й на полянці.
Нараз Марічка здригнулася, стала, прислу-
хаючись з тривогою, а потім раптом щезла.
Іван розіклав ватру, щоб вона не заблукала,
сів на пеньок й став чекати. І ось у лісі по-
чувся тріск. Він думав, що то Марічка, й радо
піднявся їй назустріч. Але то був якийсь чо-
ловік. «Він був без одежі. М’яке темне волос-
ся покривало все його тіло, оточало круглі і
добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на
грудях. Він склав на великий живіт зарослі
вовною руки і підійшов до Івана. Тоді Іван
зразу його пізнав. Се був веселий чугайс-
тир, добрий лісовий дух, що боронить людей
од нявок. Він був смертю для них: зловить і
роздере».
Чугайстир відразу спитав Івана, куди побіг-
ла нявка, а Іван з острахом зрозумів, що це ж
він питає про Марічку. І серце його закала-
тало: ось чого вона зникла. Він відповів, що
не знає, а сам думав, як би йому найдовше
затримати чугайстира, щоб Марічка встигла
втекти якнайдалі. Тим часом чугайстир грів-
ся коло ватри, поглядаючи на Івана, і раптом
запропонував: «Може б, ти трошки пішов зо
мною у танець?» Іван радо погодився. «Іван
тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім
тілом і поплив в легкім гуцульськім танці.
Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він
прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив
животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя,
незграбно тупцяли на однім місці, злипались
і розгинались, як грубі обіддя. Танець, види-
мо, його зогрівав».
Дивним був той танець біля лісового вогни-
ща. Іванові надавала снаги думка про спа-
сіння Марічки, і він щоразу підбадьорював
лісового духа, а той уже втомився, спітнів
і запросився припинити танець. Тоді Іван,
що вже теж стомився, був увесь мокрий, за-
пропонував зіграти на флаері. Він заграв ту
www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»
саму пісню, яку колись підслухав у щезника
в лісі. Чугайстир аж млів, заплющивши очі,
підкидаючи п’яти. Нарешті вони обидва
повалилися на траву, засапавшись. Затим
лісовик подякував Іванові та й пірнув у
хащу. Іван знову залишився сам. Але ж де
була Марічка? Йому так треба було бачити
дівчину, говорити з нею. «Іван мав ще бага-
то їй розказати. Він чув потребу оповісти їй
ціле своє життя, про свій тусок за нею, безра-
дісні дні, свою самотність серед ворогів, не-
щасливе подружжя...» Іван подався у гущину
шукати Марічку. Нараз почув її голос десь
ззаду. Треба було вертатися назад. Він поспі-
шав, стукався коліньми об смереки, відводив
гілля і жмурив очі. Блукав довго, але не міг
знайти полянки. Раптом він знову почув
Марічкин голос: «Іва-а!..» Голос бринів десь
з-під ніг, з провалля. Іван нарешті зрозумів,
що треба спуститися швидше вниз. Він ще
подумав, як вона змогла злізти звідси, бо тут
же найкрутіше. А голос Марічки все кликав
його, і він спускався, шукаючи підпору, ква-
плячись, примовляючи: «Іду, Марічко! Іван
забув обережність, скакав по камінню, калі-
чив руки і ноги, але поспішав на той рідний
голос. І раптом відчув, що чорна безодня тяг-
не його вниз. «Чорна важка гора розправила
крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над
ним у небо, а гостра смертельна цікавість
опекла мозок: об що стукнеться голова? По-
чув ще тріск кості, гострий до нестерпучості
біль, що скорчив тіло,— і все розпливлось в
червонім вогні, в якому згоріло його життя...»
Ледь живого на другий день знайшли його
пастухи. (ось так сумно закінчилось життя
Івана)
***
«Сумно повістувала трембіта горем про
смерть.
Бо смерть тут має свій голос, яким промов-
ляє до самотніх кичер. Били копитами коні
по каменистих плаях, і постоли шуршали
у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загу-
блених в горах, поспішали сусіди на пізні
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
вогні. Згинали перед тілом коліна, складали
на груди мерцеві гроші – на перевіз душі – і
мовчки засідали на лави. Мішали сиве во-
лосся з вогнем червоних хусток, здоровий
рум’янець з жовтим воском зморщених лиць.
Смертельне світло сплітало сітку однакових
тіней на мертвім і на живих обличчях. Драг-
ліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі
очі перед повагою смерті, мудрий спокій єд-
нав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки
важко лежали у всіх на колінах». Палагна
добре і вправно голосила, примовляючи до
померлого чоловіка. Сусіди почали згадува-
ти про різні епізоди, пов’язані з небіжчиком:
один з ним пастушив разом на полонині,
другий ще десь працював. Годилося потіши-
ти самотню душу, розлучену з тілом.
А нові гості все йшли і йшли, товклися вже й
біля порогу.
«Чи не багато вже суму мала бідна душа?
Така думка, видимо, таїлась підвагою гні-
тучого смутку, бо од порога починався вже
рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися
лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались
та мішались в глухому гомоні юрми. І ось
раптом високий жіночий сміх гостро розтяв
важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче
поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму».
Почалася забава. Молоді голоси перегуку-
валися, пропонуючи один одному «купити
зайця», називали один одного то носатим, то
горбатим, то кривим. І вже ті, що прийшли
останніми, повернулися спиною до тіла, і
усмішки з’явилися на їх обличчях. «Один за
одним гості вставали з лавок та розходились
по кутках, де було весело й тісно». А у кутках
вуст мерця застигло гірке міркування: що
наше життя? «Як блиск на небі, як черешне-
вий цвіт...» Вже про тіло забули. Молодиці
цілувалися з чужими чоловіками, а ті обій-
мали чужих жінок. У хаті ставало все весе-
ліше, а на подвір’ї почалися веселі ігрища. І
навіть старі приймали участь у забаві. (така
традиція гуцулів: веселитись під час похоро-
131
Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків»

ну, бо душа небіжчика вже достатньо насу-

мувалась) «Поміст двигнів у хаті під вагою
молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи
жовтим обличчям, на якому усе ще грала
загадкова усмішка смерті.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, ски-

нуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти».

132 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»

Михайло Коцюбинський
«Intermezzo»
Аудіокнига (від Аудіокнига.UA)

Присвячую Кононівським полям

Дійові особи:

Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залізна рука города.
Людське горе.

Лишилось тільки ще спакуватись... Се було
одно з тих незчисленних «треба», які мене
так утомили і не давали спати. Дарма, чи
те «треба» мале, чи велике, – вагу те має, що
кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а
воно мною уже керує. Фактично стаєш не-
вільником сього многоголового звіра. Хоч на
час увільнитись від нього, забути, спочити.
Я утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на
мене, як хвиля на берег. Не тільки власне,
а і чуже. А врешті – хіба я знаю, де кінча-
ється власне життя, а чуже починається? Я
чую, як чуже існування входить в моє, мов
повітря крізь вікна і двері, як води притоків
у річку. Я не можу розминутись з людиною.
Я не можу бути самотнім. Признаюсь – заз-
дрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо
не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я
скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що
маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла
землю в камінь й залізо, се ти через вікна бу-
динків – тисячі чорних ротів – вічно дихаєш
смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скре-
готом фабрик, громом коліс, брудниш повітря
пилом та димом, ревеш від болю, з радості,
злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій по-
гляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і
сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм,
застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розми-
нутись з тобою... я не можу бути самотнім...
Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш
всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як

(044) 360 2917, (044) 591 9541 133

www.znoua.com
Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»
до власного сховку, свої страждання і свої
болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорсто-
кість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд
свого існування. Яке тобі діло, що ти мене му-
чиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти
мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє
серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров,
як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так,
як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незлічен-
них «треба», у безконечних «мусиш».
Я утомився. (рефрен)
Мене втомили люди. Мені докучило бути
заїздом, де вічно товчуться оті створіння,
кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти
вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із
сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у
хату чистота й спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!
А коли приходив той прекрасний брат смерті
і брав мене до себе – люди і там чигали на
мене. Вони сплітали своє існування з моїм в
химерну сітку, намагались налити мої вуха
та моє серце тим, чим самі були повні... Слу-
хай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої
страждання? Своє мерзенство? Моє серце не
може більше вмістити. Воно повне ущерть.
Дай мені спокій...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тінь
від людини, і з огидою слухав ревучі потоки
людського життя, що мчали назустріч, як
дикі коні, з усіх городських вулиць.
***
Поїзд летів, повний людського гаму. Зда-
валось, город витягує в поле свою залізну
руку за мною і не пускає. (поїзд – залізна
134 (044) 360 2917, (044) 591 9541
рука города, тобто міста) Мене дратувала
непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить
рука свої залізні пальці, чи пустить мене?
Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у
безлюдні зелені простори? Вони замкнуться
за мною, і надаремне клацати буде кістками
залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?
А коли все отеє сталось, так просто і непоміт-
но, я не почув тиші: її глушили чужі голоси,
дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома
на весняних потоках...
...Одна знайома дама п’ятнадцять літ слабу-
вала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах-
тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-
тах... Ви куди ідете?.. Прошу білети... трах-
тарах-тах... трах-тарах-тах...
Якийсь зелений хаос крутився круг мене і ха-
пав бричку за всі колеса, а неба тут було так
багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шу-
кали, за що б зачепитись. І були безпомічні.
Врешті ми вдома. Білі стіни будинку верта-
ють мені притомність. Як тільки бричка вко-
тилась на широкий зелений двір – закувала
зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу.
Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах,
залягла по глибоких блакитних просторах.
Так було тихо, що мені соромно стало кала-
тання власного серця.
***
Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі
вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю
двері, наче боюся, що світло лампи витече все
крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо
й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю
стіною. Воно мені заважає. Що там?
Я чую твердість і форму затоплених на дні
чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх
вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочи-
вайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я
краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у
чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у без-
www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»
душний предмет, який нічого не почуває, в
«ніщо». Так добре було б стати «нічим» – без-
гласним, непорушним спокоєм. Однак там,
за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б
отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сір-
ником, як все скочило б раптом на своє місце
– стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто
знає, може б, око моє встигло зловити образ
людей, блідих, невиразних, як з гобеленів,
всіх тих, що лишили свої обличчя в дзер-
калах, свої голоси по шпарах і закамарках,
форми – в м’яких волосяних матрацах ме-
блів, а тіні – по стінах. Хто знає, що робиться
там, де людина не може бачити...
Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя
– і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в
безлюддя?
Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу
впевненим бути, що не відхиляться двері...
отак трошки, з легким скрипінням, і з неві-
домої темряви, такої глибокої та безконечної,
не почнуть виходити люди... всі ті, що скла-
дали у моє серце, як до власного сховку, свої
надії, гнів і страждання або криваву жорсто-
кість звіра. Всі ті, що я не можу розминутись
із ними, що мене утомили... Що ж дивного в
тім, коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже
бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас
витекла кров в маленьку дірку від солдат-
ської кульки, а се ви... сухі препарати; вас
завивали у білі мішки, гойдали на мотузках
в повітрі, а потому складали в погано при-
криті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви
дивитесь на мене з докором – і ваша правда.
Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих
дванадцять… Цілих дванадцять... і позіхнув.
А другий раз звістку про ряд білих мішків
заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в
пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті
приємний солодкий смак... Ви бачите, я на-
віть не червонію, лице моє біле, як і у вас,
бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю
вже краплі гарячої крові й для тих живих
мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава
мара. Проходьте! Я утомився. (білі мішки –
революціонери 1905-7 років, яких повісили)
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
А люди йдуть. За одним другий і третій, і так
без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні
– і всі кричать у мої вуха криком свого життя
або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй
сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну
свою душу і буду кричати: тут вхід не віль-
ний!
...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах гли-
боке небо і віти берези. Кує зозуля. Б’є моло-
точком у кришталевий великий дзвін – ку-
ку! ку-ку! – і сіє тишу по травах. Уявляється
раптом зелений двір – він вже поглинув мою
кімнату, – я зскакую з ліжка і гукаю в вікно
до зозулі: «Ку-ку... ку-ку... Добридень!..»
Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зе-
лені. Біжу на подвір’я. А там бряжчать заліз-
ні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі
вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх ла-
пах, і скаче на них довга кудлата вовна. Під-
ходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе
звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить.
Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі
хутряні ногавиці. Рветься й не може виско-
чить зовсім зубата лють з глибокої пащі і
лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти,
Оверко? Чого горять твої червоні очі і сто-
плюють у вогні разом страх і зненависть? Я
не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, най-
більше, видерти шматок мого тіла або вточи-
ти крові з моєї литки... Ах, яка се дрібниця!
Яка се дрібниця, коли б ти знав. Ну, цить же,
собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг...
Може, ти більше на нього сердитий, аніж на
мене... То через нього твої передні лапи му-
сять хапати повітря, то він душить за горло
і вганяє назад у нього твою вогняну злість.
Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що-то
тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно,
не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а
тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дур-
на псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла
разом ногами – і без пам’яті мчиться наосліп.
Рве пазурами траву, відкидає від себе, і ле-
тять навздогін за нею збиті на задку кудли.
Ну, а я ж – як? Забула?
135
Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»
Тепер у кружка… у кружка... ще раз... отак.
У, благородна псина, – тобі воля дорожча,
ніж задоволена злість.
Тим часом мені рекомендують Паву, поваж-
ну матрону, і її другого сина. Се страшний
Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і на
все накидається осліп, наче перед червоними
очима вічно висить у нього рожевий туман, –
Трепов солідний, розважний. Він зовсім со-
лідно, обдумано наче, перекусить вам горло,
і в його сильних ногах, що стануть на ваші
груди, буде багато самоповаги. Навіть коли
він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого
живота, пильнують підрізані вуха, дума ши-
рокий лоб і так солідне звисає мокрий язик з
ікластої пащі.
(Оверко – символ селянства, Пава – символ
дворянства, Трепов – символ жандармерії)
***
Мої дні течуть тепер серед степу, серед до-
лини, налитої зеленим хлібом. Безконечні
стежки, скриті, інтимні, наче для самих
близьких, водять мене по нивах, а ниви
котять та й котять зелені хвилі і хлюпають
ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий
світ, він наче перлова скойка: стулились
краями дві половини – одна зелена, друга
блакитна – й замкнули у собі сонце, немов
перлину. А я там ходжу і шукаю спокою.
Йду. Невідступно за мною летить хмарка
дрібненьких мушок. Можу подумать, що я
планета, яка посувається разом із сателіта-
ми. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні
дихаючі крила ворони. І від того – синіше
небо; чорніші крила.
На небі сонце – серед нив я. Більше нікого.
Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячме-
нів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені
вуха шматками згуків, покошланим шумом.
Такий він гарячий, такий нетерплячий, що
аж киплять від нього срібноволоті вівса. Йду
далі – киплять. Тихо пливе блакитними річ-
ками льон. Так тихо, спокійно в зелених бе-
136 (044) 360 2917, (044) 591 9541
регах, що хочеться сісти на човен й поплисти.
А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких
вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче.
Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко
в житі, їх око не бачить, сама ловить нога.
Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути
як небо і стали як небо. Тепер пішла пше-
ниця. Твердий безостий колос б’є по руках, а
стебло лізе під ноги. Йду далі – усе пшениця
й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить
за вітром, немов табун лисиць, й блищать на
сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній
на землі, як сонце на небі, і так мені добре,
що не паде між нами тінь когось третього.
Прибій колосистого моря йде через мене ку-
дись у безвість.
Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок,
запашна, легка, наче збита крилами бджіл.
Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на
всі струни. Стою і слухаю.
Повні вуха маю того дивного гомону поля,
того шелесту шовку, того безупинного, як
текуча вода, пересипання зерна. І повні очі
сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від ньо-
го й назад вертає відбитий від себе блиск.
Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що
таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні,
тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя
– і вмить усміхнулось направо, усміхнулось
наліво – і золоте поле махнуло крилами аж до
країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді
тільки передо мною встала його безмежність,
тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пше-
ниці, ячмені – все се зіллялось в одну могутню
хвилю; вона все топить, все забирає в полон.
Молода сила тремтить і поривав з кожної
жилки стебла; клекотить в соках надія й те
велике жадання, що його звати – плодючість.
Я тільки тепер побачив село – нужденну купку
солом’яних стріх. Воно ледве помітне. Його
обняли й здушили зелені руки, що простягли-
ся під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як
в павутинні мушка. Що значить для тої сили
оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені
хвилі й поглинуть. Що значить для них люди-
www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»
на? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька
цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І
робить рух? Німа безвладність просторів все се
ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини
затерті й закриті: поле сховало стежки і доро-
ги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі
і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує
тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний,
певний у собі, як живчик вічності. Як крила
тих вітряків, що чорніють над полем: байдуж-
но і безупинно роблять в повітрі круг, немов
говорять: так буде вічно... так буде вічно... іn
saecula saeculorum... іn saecula saeculorum ...
(лат. навіки вічно)
***
Пізно я повертався додому. Приходив обві-
яний духом полів, свіжий, як дика квітка.
В складках своєї одежі приносив запах полів,
мов старозавітний Ісав. Спокійний, самот-
ній, сідав десь на ґанку порожнього дому й
дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила
легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала
й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а
коли все се зміцнялось й темніло, склепляла
над ними зоряну баню.
Тепер я можу спокійно спати, твої міцні
стіни стануть між мною і цілим світом. На
добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю,
завтра з ранішнім сонцем влетить до мене
в хату твоє жіноче контральто: «Ку-ку!.. ку-
ку!..» І зразу дасть мені настрій привіт твій,
моя найближча приятелько.
***
Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот –
і дикий степовий свист. Біжать. Як троє бі-
лих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а
може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той
Оверко не може без штук. Стрибає, наче дур-
не теля, і скоса наводить червоне око. Трепов
гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче
білі колони. Його підрізані вуха стрижуть.
Пава ступає поважно, меланхолійно хитає
задом і одстає. Я йду за ними, і мені видно
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів,
м’яких, вовнистих й звіряче сильних.
Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаря-
че сьогодні сонце, яке робить із них такі яскра-
ві плями, але я повний приязні до сонця і йду
просто на нього, лице в лице. Повернутись до
нього спиною – крий боже! Яка невдячність!
Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на
просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і
кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у
мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з
того насіння? Може, вогні?
Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій
теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина мо-
локо з матерніх грудей, так само теплих і до-
рогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю
в себе вогняний напій й п’янію від нього.
Я тебе люблю. Бо... слухай:
З тьми «невідомого» з’явився я на світ, і пер-
ший віддих, і перший рух мій – в темряві
матернього лона. І досі той морок наді мною
панує – всі ночі, половину мого життя стоїть
він між мною й тобою. Його слуги – хмари,
гори, темниці – закривають тебе від мене – і
всі троє ми знаємо добре, що неминуче на-
стане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь
в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм,
сонце, бажаний гість, – і коли ти відходиш,
я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь
на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі,
у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дити-
ни, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш
від мене – творю твою подобу, даю наймення
їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.
Дивись же на мене, сонце, й засмали мою
душу, як засмалило тіло, щоб вона була
недоступна для комариного жала... (Я себе
ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої
істоти. Невже се значить, що мені вже бракує
товариства людей?)
(оспівування сонця – за це Коцюбинського
назвали сонцепоклонником).
137
Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»
Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я.
Тихий шепіт пливе перед нами, дихання моло-
дих колосків збирається в блакитну пару. Десь
збоку вогко підпадьомкає перепел, бренькнула
в житі срібна струна цвіркуна. Повітря трем-
тить від спеки, і в срібнім мареві танцюють
далекі тополі. Широко, гарно, спокійно.
Собакам душно. Лягли на межі, як три копи-
ці вовни, звісили з ротів язики і носять бо-
ками з коротким свистом. Я сів біля них. Всі
тільки дихаєм. Тихо.
Час зупинився чи лине? Може, пора?
Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на
ногу й несемо обережно додому спокій. Йде-
мо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице
пухка чорна рілля, повна спокою й надії.
Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така
ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою
душу під чорний пар...
***
Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку
з землею, як тут. В городах земля одягнена
в камінь й залізо – і недоступна. Тут я став
близький до неї. Свіжими ранками я перший
будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє
відро плескалось денцем об її груди, вона
ухала гучно спросоння у глибині й ліниво
вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на
сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів,
і хлюпав нею собі у лице.
Після того було молоко. Білий пахучий напій
пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до
уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як
дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора
цілими роями сиділи фіолетові метелики
цвіту. Я п’ю екстракт луки.
Або той чорний разовий хліб, який так гарно,
по-сільськи пахне. Він мені близький, наче
дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить
він полями, як дикий вовнистий звір, і виги-
нає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче
138 (044) 360 2917, (044) 591 9541
пастки на нього, і готують вже зуби, щоб
стерти зерно на білу муку. Я все се бачу, і
прості, безпосередні мої стосунки з землею.
Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не
маю. Бо поза всякими програмами й партія-
ми – земля належить до мене. Вона моя. Всю
її, велику, розкішну, створену вже, – всю я
вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,
– і тоді здається мені, що ще більше права
маю на неї.
***
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслуха-
єшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш,
що в ній щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже
метал, а вниз спадають тільки дрібні, про-
сіяні згуки. Ниви шумлять навколо і зава-
жають. Жену від себе голоси поля, і тоді на
мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю.
Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають
з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвін-
ку, металеву й капризну, так що вухо ловить
і не може зловити її переливів. Може, співає,
може, сміється, а може, зайшлось від плачу.
Чи не краще сісти тихенько й заплющити
очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене тем-
но. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і
дрібно сиплеться регіт на металеву дошку,
як шріт. Хочу спіймати, записати у пам’яті –
і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і,
ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не
подібно.
Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б’ють
дзьобами в золото сонця? Грають на його
проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на
дрібне сито і засівають нею поля?
Розплющую очі. Тепер я певний, що з того
посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться
й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь,
пливе текуча вода пшениці.
www.znoua.com
 Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»
А згори сипле та й сипле... витрушує душу з
дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить
крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне
сито. Он зірвався один яскравий згук і впав
між ниви червоним куколем.
Я вже більше нічого не годен слухати. Та піс-
ня має у собі щось отруйне. Будить жадобу.
Чим більше слухаєш, тим більше хочеться
чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зло-
вити.
Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як
в небі співають хори, грають цілі оркестри.
Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напру-
жено слухаю, як щось свердлить мій мозок,
лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь не-
вловимим.
Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так.
Цікавий я знати, як вони оте роблять?
Врешті таки підгледів.
Сіра маленька пташка, як грудка землі,
низько висіла над полем. Тріпала крильми
на місці напружено, часто і важко тягнула
вгору невидиму струну від землі аж до неба.
Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши,
падала тихо униз, натягала другу з неба на
землю. Єднала небо з землею в голосну арфу
і грала на струнах симфонію поля.
Се було прекрасно.
***
Так протікали дні мого intermezzо (тобто па-
узи) серед безлюддя, тиші і чистоти. І благо-
словен я був між золотим сонцем й зеленою
землею. Благословен був спокій моєї душі.
З-під старої сторінки життя визирала нова
і чиста – і невже я хотів би знати. Що там
записано буде? Не затремтів би більше перед
тінню людини і не жахнувсь від думки, що,
може, горе людське десь причаїлось і чигав
на мене?
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Коли таке станеться чудо, то се буде ваша
заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й
твоя, зозуле. Твоє журливе «ку-ку» спливало,
як сльози по плакучій березі, і змивало мою
утому.
***
Ми таки стрілись на ниві – і мовчки стояли
хвилину – я і людина. То був звичайний
мужик. Не знаю, яким я йому здався, але
крізь нього я раптом побачив купу чорних
солом’яних стріх, затертих нивами, дівчат
у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи,
брудних, негарних, з обвислими грудьми,
кістлявими спинами... блідих жінок у чорних
подертих запасках, що схилились, як тіні,
над коноплями... пранцюватих дітей всуміш
з голодними псами... Все, на що дивився й
чого наче не бачив. Він був для мене наче
паличка дирижера, що викликає раптом з
мертвої тиші цілу хуртовину згуків.
Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмо-
ву, наче давні знайомі.
Він говорив про речі, повні жаху для мене,
так просто й спокійно, як жайворонок кидав
на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось
тремтіло в мені.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я
не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни,
вже чуже горе може грати на них!
Говори, говори...
Що говорити? У сім зеленім морі він має
тільки краплину. До кого прийшла гарячка
та подушила діти, тому ще легше. На іншого
зглянеться бог... А в нього аж п’ять ротів, як
вітряків, щось треба кинуть на жорна.
«П’ятеро діток голодних чомусь не забрала
гарячка».
Говори, говори...
139
Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»

Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер ма-
ють: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому
ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз
на тиждень становий б’є йому морду...
«Раз на тиждень б’ють людину в лице».
Говори, говори!..
так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези.
Ти теж строїла струни моєї душі. Вони осла-
бли, пошарпані грубими пучками, а тепер
натягаються знову. Чуєте? Ось вони бреньк-
нули навіть... Прощайте. Йду поміж люди.
Душа готова, струни тугі, наладжені, вона
вже грає...

Як тільки неділя – люди до церкви, а він «на

явку» до станового. А все-таки менша образа,
як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі
приятель і однодумець, а тепер, може, про-
дає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок
серця, а він кине його собакам.

«Найближча людина готова продати».

Говори, говори!..

Ходиш між людьми, як між вовками. Одно –

стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь
простягнені руки. Бідний в убогого тягне со-
рочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина.

«Між людьми, як між вовками».

Говори, говори...

Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в

темноті жеруть один одного. Як нам світить
ще сонце і не погасне? Як можемо жити?

Говори, говори. Розпечи гнівом небесну

баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб
були блискавка й грім. Освіжи небо і землю.
Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори,
говори...

***

Город знову простяг по мене свою залізну

руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе за-
брати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще
раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини,
синю дрімоту далеких просторів. Прощайте,
ниви. Котіть собі шум свій на позолочених
сонцем хребтах. Може, комусь він здасться,

140 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Василь Стефаник. «Камінний хрест»
Василь Стефаник
«Камінний хрест»
Аудіокнига:
I валося на всі боки за возом і скидало росу
Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі
газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня
і малий візок із дубовим дишлем. Коня
запрягав у підруку, сам себе в борозну; на
коня мав ремінну шлею і нашильник, а на
себе Іван накладав малу мотузяну шлею.
Нашильника не потребував, бо лівою рукою
спирав, може, ліпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гній у поле,
то однако і на коні, і на Івані жили висту-
пали, однако їм обом під гору посторонки
моцувалися, як струнви, і однако з гори воло-
чилися по землі. Догори ліз кінь як по леду,
а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув,
така велика жила напухала йому на чолі.
Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив
на нашильнику за якусь велику провину, а
ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил,
як ланцюгом із синьої сталі.
Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав
Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не мав
на собі, лише йшов із правого боку і тримав
дишель як би під пахою. І кінь, і Іван держа-
лися крепко, бо оба відпочали через ніч. То
як їм траплялося сходити з горба, то бігли.
Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс,
копит і широчезних п’ят Іванових. Придо-
рожнє зілля і бадилля гойдалося, вихоліту-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
на ті сліди. Але часом серед найбільшого
розгону на самій середині гори Іван починав
налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло
дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти
те місце, де бодяк забився.
– Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов
промивай, – говорив Іван іспересердя.
– Діду Іване, а батюгов того борозного, най
біжить, коли овес поїдає...
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів
його патороч зі свого поля. Але Іван здавна
привик до таких сміхованців і спокійно тяг-
нув бодяк дальше. Як не міг бодяка витяг-
нути, то кулаком його вгонив далі в ногу і,
встаючи, казав:
– Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не
маю чєсу з тобою панькатися...
А ще Івана кликали в селі Переломаним.
Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як
би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То
його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав
ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А
всього маєтку лишив йому тато букату горба
щонайвищого і щонайгіршого над усе сіль-
141
Василь Стефаник. «Камінний хрест»
ське поле. На тім горбі копали жінки пісок,
і зівав він ярами та печерами під небеса, як
страшний велетень. Ніхто не орав його і не
сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один
Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з
конем довозили гною під горб, а сам уже Іван
носив його мішком наверх. Часом на долішні
ниви спадав із горба його голосний крик:
– Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці роз-
летишси, який же-с тєжкий!
Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкоду-
вав міха, і поволі його спускав із плечей на
землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям
таку пригоду:
– Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем
сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкі-
ра з колін обскакує. Піт із-за кожного воло-
ска просік, та й так ми солоно в роті, аж гір-
ко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий
вітрець дунув на мене, але такий легонький,
що аж! А підіть же, як мене за мінуту в по-
переці зачєло ножами шпикати – гадав-сми,
що минуси!
Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у
поясі, а люди прозвали його Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки
давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, вино-
сив на нього тверді кицки трави і обкладав
свою частку довкола, аби осінні і весняні
дощі не сполікували гною і не заносили його
в яруги. Вік свій збув на тім горбі.
Чим старівся, тим тяжче було йому, полома-
ному, сходити з горба.
– Такий песій горб, що стрімголов удолину
тручєє! Не раз, як заходяче сонце застало
Івана наверху, то несло його тінь із горбом
разом далеко на ниви. По тих нивах залягла
тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі.
Іван тоді показував пальцем на свою тінь і
говорив горбові:
142 (044) 360 2917, (044) 591 9541
– Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні
ноги носе, то мус родити хліб!
На інших нивах, що Іван собі купив за гроші,
принесені з войська, робили сини і жінка.
Іван найбільше коло горба заходився.
Ще Івана знали в селі з того, що до церкви
ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що
курей зіцірував. То так він їх научував, що
жадна не важилася поступити на подвір’я і
порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то
вже згинула від лопати або від бука. Хоч би
Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.
Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло
стола. Все на лаві.
– Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть
рік у воську, та я стола не знав, та й коло
стола мені їда не йде до трунку.
Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з ро-
ботою.
II
Гостей у Івана повна хата, газди і газдині.
Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою
наважилися до Канади, а старий мусив укін-
ці податися.
Спросив Іван ціле село.
Стояв перед гостями, тримав порцію горівки
у правій руці і, видко, каменів, бо слова не
годен був заговорити.
– Дєкую вам файно, газди і газдині, що-сте ні
мали за газду, а мою за газдиню...
Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо
глядів на-вперед себе і хитав головою, як би
молитву говорив і на кожне її слово головою
потакував.
То як часом якась долішня хвиля викар-
www.znoua.com

бутить великий камінь із води і покладе
його на беріг, то той камінь стоїть на березі
тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього
черепочки давнього намулу і малює по нім
маленькі фосфоричні звізди. Блимає той ка-
мінь, мертвими блисками, відбитими від схо-
ду і заходу сонця, і кам’яними очима своїми
глядить на живу воду і сумує, що не гнітить
його тягар води, як гнітив від віків. Глядить
із берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Іван дивився на людей, як той камінь
на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою,
кованою зі сталевих ниток, і договорював:
– Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть,
що собі в него жєдаєте. Дай вам боже здо-
ров’є, діду Міхайле...
Подав Михайлові порцію і цілувалися в
руки.
– Куме Іване, дай вам боже прожити ще на
цім світі, та най господь милосердний щасли-
во запровадить вас на місце та й допоможе
ласков своєв наново газдов стати!
– Коби бог позволив... Газди, а проше, а доц-
єгніть же... Гадав-сми, що вас за стів пообсад-
жую, як прийдете на весілє синове, але інак-
ше зробилоси. То вже таке настало, що за що
наші діди та й тати не знали, то ми мусимо
знати. Господа воля! А законтентуйте ж си,
газди, та й вібачєйте за решту.
Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам,
що сиділи на другім кінці стола від постелі.
– Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси.
Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, мо-
лоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте
були хлопєнна дівка, годна-сте були! То-сми
за вами не одну нічку збавив, то-сте в дан-
ці ходили, як сновавка —так рівно! Ба, де,
кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й
вібачєйте, що-м на старість данець нагадав.
А проше...
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Василь Стефаник. «Камінний хрест»
Глянув на свою стару, що плакала між жін-
ками, і виймив із пазухи хустину.
– Стара, ня, на-коб тобі платину та файно
обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів!
Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу,
ще так си наплачеш, що очі ти витечуть.
Відійшов до газдів і крутив головою.
– Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную
образи в хаті і вас яко грешних. Але рівно не
дай боже нікому доброму на жіночий розум
перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на
мене? На мене, газдине моя? То я тебе віко-
рінував на старість із твої хати? Мовчи, не
хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й
підеш у ту Гамерику, як жидівка.
– Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку,
таже вона вам не воріг, та й дітем своїм не
воріг, та її банно за родом та й за своїм се-
лом.
– Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анід-
зелень! То її банно, а я туда з віскоком іду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив
жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.
– Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки,
та, може, той жовч пукне, бо не вітримаю!
Люди, такий туск, такий туск, що не памнє-
таю, що си зо мнов робить!
III
– А проше, газди, а озміть же без царамонії
та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й
мені, старому, не дивуйтеси, що трохи вти-
раю на жінку, але то не задурно, ой, не за-
дурно. Цего би ніколи не було, якби не вона
з синами. Сини, уважєєте, письменні, так
як дістали якесь письмо до рук, як дістали
якусь напу, та як підійшли під стару, та й
пилили, пилили, аж перерубали. Два роки
нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й
143
Василь Стефаник. «Камінний хрест»
Канада. А як ні достинули, як-єм видів, що
однако ні муть отут на старість гризти, як не
піду, та й єм продав щодо крішки. Сини не
хотє бути наймитами післі мої голови та й
кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до зем-
лі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й
не буде з чим киватиси». Най їм бог помогає
їсти тот хліб, а мені однако гинути. Але, газ-
ди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок
– ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх
рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!
– То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до
голови не припускайте. А може, як нам доро-
гу покажете, та й усі за вами підемо. За цим
краєм не варт собі туск до серця брати! Ца
земля не годна кілько народа здержіти та й
кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона
не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема,
і пшениці нема. А податки накипають: що-с
платив лева, то тепер п’єть, що-с їв солонину,
то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас
ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не го-
ден вірвати, хіба лиш тікати. Але колись на
ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не
маєте ви за чим банувати!..
– Дєкую вам за це слово, але єго не при-
ймаю. Певне, що нарід поріжеси. А тож бог
не гніваєси на таких, що землю на гиндель
пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш
викслів та банків. Тепер молоді газди мудрі
настали, такі фаєрмани, що за землев не
згоріли. А дивіть-ко си на ту стару скрипку,
та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава
верба, кини пальцем, та й маком сєде! Та
гадаєте, що вона зайде на місце? От, пере-
вернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас
поженуть далі і подивитиси не дадуть! Відки
таким дітем має бог благословити? Стара, а
суди ж!
Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.
– Катерино, що ти собі небого, у свої голові
гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци риба ті
має з’їсти? Та тут порєдні рибі нема що на
один зуб узєти. Аді!
144 (044) 360 2917, (044) 591 9541
І натягав шкіру на жінчиній руці і показував
людям.
– Лиш шкіра на кості. Куда цему, газди,
йти з печі? Була-с порєдна газдиня, тєжко-с
працувала, не гайнувала-с, але на старість у
далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя
дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав їй через вікно могилу.
– Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо
світами і розвіемоси на старість, як лист по
полі. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з
тобов перед цими нашими людьми віпрощи-
тиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та
так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на
смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я
не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти
не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти
не раз догорив, що-м, може, ті коли скрив-
див, прости мені і перший раз, і другий раз, і
третій раз.
Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а
він казав:
– А то ті, небого, в далеку могилу везу...
Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіно-
чого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж
острих мечів повіяв та всі голови мужиків на
груди похилив.
IV
– А тепер ступай собі, стара, межи газдині та
пильнуй, аби кожду своє дійшло, та напийси
раз, аби-м ті на віку видів п’єну.
– А вас, газди, я ще маю на два гатунки про-
сити. Десь, може, сини пусте в село на пошту,
що нас із старов уже нема. Та би-м просив
вас, аби-сте за нас наймили служебку та й
аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець
та віказали очинаш за нас. Може, пан бог
менше гріха припише. Я гроші лишу Якові,
www.znoua.com
 Василь Стефаник. «Камінний хрест»
бо він молодий та й слушний чоловік та не
сховає дідів грейцір.
– Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікаже-
мо...
Іван задумався. На його тварі малювався
якийсь стид.
– Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з
діда. Мені самому гей устид вам це казати,
але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего
вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм
горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і
гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав.
Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить
го на собі тримати так, як мене тримав. Хо-
тів-єм кілько памнєтки по собі лишити.
Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
– Так баную за тим горбом, як дитина за
цицков. Я на нім вік свій спендив і окалі-
чів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху
сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за
найменшов крішков у селі, за найменшов
дитинов, але за тим горбом таки ніколи не
перебаную.
Очі замиготіли великим жалем, а лице за-
дрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить.
– Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та
думаю: господи милосердний, ба що-м так
глібоко зогрішив, що женеш ні за світові
води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб!
Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на
ниву та й ревно молюси до бога: господи, не
покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я
буду все працувати, хіба бих не міг ні руков,
ні ногов кинути...
– Потім мене такий туск напав, що-м чико-
лонки гриз і чупер собі микав, качєв-єм си по
соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси
до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-єм си
під грушков з воловодом. За малу филю був
би-м си затєг. Але господь милосердний знає,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та
й мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як не
побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів
під хрестом. Посидів, посидів довгенько – та
й якось ми легше стало.
– Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот
горб не віходить ми з голови. Таки го виджу
та й виджу, та й умирати буду та й буду го
видіти. Все забуду, а його не забуду. Співан-
ки-м знав-та й на нім забув-єм, силу-м мав –
та й на нім лишив-єм.
Одна сльоза котилася по лиці, як перла по
скалі.
– Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на
світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого
горба не минали. Будь котрий молодий най
вібіжить та най покропить хрест свіченов во-
дицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не піде.
Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте мені
мого хреста ніколи не минали. Буду за вас
бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові
єго волю.
Як коли би хотів рядном простелитися, як
коли би добрими, сивими очима хотів навіки
закопати в серцях гостей свою просьбу.
– Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці,
геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо на-
гадувати, раз назавше. Були-сте порєдний
чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого, ні-
кому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого
зеренця-сте не порунтали. Ой, ні! Муть вас
люди нагадувати та й хреста вашого на світу
неділю не минуть.
Отак Михайло розводив Івана.
V
– Вже-м вам, панове газди, все сказав, а те-
пер хто ні любить, та тот буде пити зо мнов.
Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію
горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої
145
Василь Стефаник. «Камінний хрест»
хаті і маю гості за своїм столом, то буду з
ними пити, а хто ні навидить, то буде також.
Почалася пиятика, та пиятика, що робить із
мужиків подурілих хлопців. Незабавки п’я-
ний уже Іван казав закликати музику, аби
грав молодіжі, що заступила ціле подвір’я.
– Мой, маєте так данцувати, аби земля дуд-
ніла, аби одної травички на току не лишило-
си!
В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слу-
хав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її
було конче сказати, мусили сказати, хоч би
на вітер.
– Як-єм го віпуцував, то був віпуцований, ко-
тре чорний, то як сріблом посипав по чорну,
а котре білий, то як маслом сніг помастив.
Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати!
Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
– Коби-м учинився серед тако пустині – лиш
я та бог аби був! Аби-м ходів, як дика звір,
лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні
ксьондзів. Отогди би називалоси, що-м пан!
А ца земля най западаєси, най си і зараз
западе, то-м не згорів. За чим? Били та ка-
тували наших татів, та в ярем запрєгали, а
нам уже кусня хліба не дають прожерти... Е,
кобито так по-мому...
– Ще не находився такий секвертант, аби що
з него стєг за податок, он, ні! Був чех, був ні-
мець, був поляк – г.., пробачєйте, взєли. Але
як настав мадзур, та й найшов кожушину аж
під вишнев. Кажу вам, мадзур біда, очі печи
та й гріху за него нема...
Всякої бесіди було богато, але вона розліта-
лася в найріжніші сторони, як надгнилі де-
рева в старім лісі.
В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість
скрипки врізувався спів Івана і старого Ми-
хайла. Той спів, що його не раз чути на весіл-
лях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть
146 (044) 360 2917, (044) 591 9541
стародавніх співанок. Слова співу йдуть
через старе горло з перешкодами, як коли би
не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі
понаростали. Ідуть слова тих співанок, як
жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по
замерлій землі, а воно раз на раз зупиняєть-
ся на кожнім ярочку і дрожить подертими
берегами, як перед смертю.
Іван та й Михайло отак співали за молодії
літа, що їх на кедровім мості здогонили, а
вони вже не хотіли назад вернутися до них
навіть у гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискали-
ся за руки, але так кріпко, аж сустави хрупо-
тіли, а як подибували дуже жалісливе місце,
то нахилювалися до себе і тулили чоло до
чола і сумували. Ловилися за шию, цілува-
лися, били кулаками в груди і в стіл і такої
собі своїм заржавілим голосом туги завдава-
ли, що врешті не могли жадного слова вимо-
вити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле,
приятелю!»
VI
– Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а
ви розспівалиси як задобро-миру.
Іван витріщив очі, але так дивно, що син
побілів і подався назад, та й поклав голову в
долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-
за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав.
– Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи,
уберемоси по-панцьки та й підемо панувати.
Вийшли обоє.
Як уходили назад до хати, то ціла хата за-
ридала. Як би хмара плачу, що нависла над
селом, прірвалася, як би горе людське ду-
найську загату розірвало – такий був плач.
Жінки заломили руки і так сплетені держа-
ли над старою Іванихою, аби щось ізгори не
впало і її на місці не роздавило. А Михайло
www.znoua.com
 Василь Стефаник. «Камінний хрест»

ймив Івана за барки, і шалено термосив ним,

і верещав як стеклий.

– Мой, як-єс газда, то фурни тото катранє з

себе, бо ті віполичкую як курву!

Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за

шию і пустився з нею в танець.

– Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!

Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою,

як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.

На подвір’ю Іван танцював дальше якоїсь

польки, а Іваниха обчепилася руками порога
і приповідала: – Ото-мси ті віходила, ото-мси
ті вігризла оцими ногами!

І все рукою показувала в повітрю, як глибоко

вона той поріг виходила.

VII

Плоти попри дороги тріщали і падали – всі

люди випроваджували Івана. Він ішов зі ста-
рою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і
щохвиля танцював польки.

Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван

його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і
показував старій хрест:

– Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і

твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє…

(044) 360 2917, (044) 591 9541 147

www.znoua.com
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Ольга Кобилянська
«Valse melancolique»
Фільм
Фрагмент
Не можу слухати меланхолійної музики.
А вже найменше такої, що приваблює зра-
зу душу ясними, до танцю визиваючими
граціозними звуками, а відтак, зрікаючися
їх незамітно, ллється лиш одною широкою
струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чуття і
не можу опертися настроєві сумному, мов
креповий флер, якого позбутися мені не так
легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я
подвійно живу.
Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи да-
леко-широко, що музика грає!
І класичну музику люблю.
Навчила мене її розуміти й відгадувати по
«мотивах», одна з моїх товаришок, якої душа
немов складалася з тонів і була сама оли-
цетворена музика.
Вона вічно шукала гармонії.
В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до
себе і до природи...
***
148 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Нас мешкало разом три товаришки.
Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже
майже укінченою артисткою і працювала
саме над одним образом, який хотіла прода-
ти і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню
штуку [2] та найти й собі дорогу до неї.
Мала двадцять і кілька років, була знімчена
полька і брала своє заняття дуже поважно.
Дразлива і химерна, коли малювала, була в
щоденнім житті наймилішою людиною.
Тішилася великою симпатією межи своїми
товаришками по заняттю, а навіть і самі
професори, гострі подеколи до нечемності
супроти своїх учеників і учениць, любили її
по-батьківськи і робили їй свої закиди й ува-
ги в найлагідніший спосіб, щоб лиш не дітк-
нути її. «Dаs schönste Glückskind» [3] – нази-
вали її, вона й сама не називала себе інакше
як: «Ісh – das Glückskind». [4]
Я прилагоджувалась до матури [5] бо хотіла
бути учителькою.
Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт
ручних, ба – і все інше, що лише можна було,
забирала я в себе, щоб стало колись капіта-
лом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала,
а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жа-
дало свого.
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Знайомі з наймолодших літ, ми мешкали
разом.
Мали дві великі кімнати, елегантно урядже-
ні, майже з комфортом, бо моя товаришка
була з доброї родини і, хоч не розпоряджала
великими фондами, була претензіональна і
розпещена. «Я не можу зрікатися всього так,
як ти!» – говорила не раз роздразнено, коли
я напоминала їй числитися ліпше з грішми і
зрікатися деяких приємностей.
– Мовчала б ти! – лютилася.— Ти сього не
розумієш. Я – артистка і живу відповідно
артистичним законам, а ті вимагають трохи
більше, як закони такої тіснопрограмової лю-
дини, як ти! Ти можеш обмежитися на своїм
грунті, бо мусиш; він вузький, але моє поле
широке, безмежне, і тому я живу таким жит-
тям. Тепер іще не вповні таким, але колись
пізніше, як стану цілком своїм паном,— роз-
махну крилами під небеса. Так наказує чут-
тя артистичне. Я беру все зі становища ар-
тизму. А й ти повинна звертатися за ним; усі,
цілий загал. Коли б усі були артисти освічені
і виховані, почавши від чуття аж до строю,
не було б стільки погані й лиха на світі, як
тепер, лиш сама гармонія й краса. А так? Що
округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу
в житті, ми, артисти, вибрана горстка сус-
пільності, розумієш?
– Розумію.
– Розумію! Ти й не здібна мене розуміти. Не
знаю, за що я, властиво, люблю тебе,— пе-
репрошувала мене відтак, ніби en passant!
[6] – Критикуєш мене занадто. А все своїм
міщанським розумом, вузькими домаш-
ньо-практичними поглядами і старосвіт-
ськими замахами жіночності. Відорвися раз
від грунту старих фрагментів і перекинься
в який новіший тип, щоб я від часу до часу
черпала з тебе якусь скріпляючу силу... щось
новітнє!
– Годі, голубко, остануся вже старим типом,
– відказувала я спокійно, бо знала надто
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
добре її натуру чисту й без фальшу, щоб обу-
рюватися її наскоро киненими словами. Про-
тивно, я постановила собі вже в сотий раз не
відриватися від «грунту старих фрагментів»,
а оставатися тою самою, що досі, сторожити
над нею, що в погоні за красою не зважала
на лиховісні підшепти перепон життя і була
би не одно горе перетерпіла, коли б не я...
І хоч я не була ніяким новітнім типом, не
мала жодних претензій до титулу «вибраної
істоти», або «расової людини», – все ж таки
розуміла її і знала, як і коли гамувати ту
справді артистичну натуру, а коли додавати
охоти до польоту й піддержувати в добрій
вірі на будучність.
– Коли останемося незамужніми женщи-
нами, – говорила (слова «стара панна» не-
навиділа), – то будемо також разом жити.
Візьмемо собі ще третього члена в компанію,
бо двох замало і не можна ніякої програми,
ні статутів уложити, і будемо жити. Випро-
буємо третього компаньйона, з яких прикмет
складається він, який у нього темперамент,
як завелика освіта, як задалеко сягає погля-
дами в минувшість або будучність, а відтак
приймемо. Потім най надходять на нас ті
страшила, якими лякають перед незамужні-
стю, як – самітність, безпомічність, дивацтво
і т. ін. Ми не будемо самітні. Не будемо сміш-
ні, не будемо, так сказати б, бідні. Будемо
мати своє товариство, розуміється й мужчин,
бо без мужчин – монотонно, і будемо собі
жити по душі. Тоді юрба переконається, що
незамужня жінка – то не предмет насміху й
пожалування, лише істота, що розвинулася
неподілено. Значить: не будемо, приміром,
жінками чоловіків або матерями, лише са-
мими жінками. Ти розумієш? Будемо людь-
ми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а
розвинулися так вповні... Я не кажу, що йду
саме до того ідеалу. Я живу штукою, і вона
вдоволює цілковито мою душу; може бути, що
й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то
певно не буду застрашеною птахою, що мов
цілий світ просить о прощення, що мужа не
має... А ти?
149
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
– Я також, Ганнусю.
І я справді годилася з нею. Чому не жилось би
двом-трьом незамужнім жінкам, коли згоджу-
вались би своїми натурами, відповідали собі
посполу в вимогах інтелігенції краще, як по-
одинокою? Се була також одна з таких новіт-
ніших думок, на які я з своїм «неартистичним
міщанським розумом» не могла здобутися!..
Вона панувала наді мною, мов над якою під-
даною, і хоч я могла розпоряджувати своєю
волею так вповні, як вона, і супротивитися
їй, – я, проте, не чинила сього ніколи. Мене
не боліло те підданство під її вдасть; сила
якоїсь відпори не прокидалася в мені ніколи.
Противно, коли виїздила не раз у своїх інтер-
есах на час із дому, я навіть тужила за нею.
За нею і за тою силою, що йшла від неї і на-
давала цілому нашому окруженню характер
і якесь життя...
Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляс-
та блондинка, з правильними рисами і дуже
живими блискучими очима. Збудована була
прегарно... А що в своїх постановах була скора
й консеквентна, – я любила її безгранично,
пристосовувалася до неї без надумування, і,
мов та ріка, плила я спокійно виробленим нею
руслом, щоб знов, як ріка, згубитися, може, і з
іншими такими, як я, в житті, як у морі...
Мабуть, за те любила вона мене і називала
своєю «жінкою»... Так жили ми вдвійку в гар-
монії довгий час.
Я вчилася пильно до своїх різнородних іс-
питів, а вона малювала. Образ, над яким
працювала невсипуче з розгорілими щоками,
яким була перейнята до глибини душі, була
велика копія образу Корреджо «Віроломна».
Малювала в переконанні і гордій вірі, що він
удасться їй. Мабуть, то й розпалювало її та-
лант і довело, що добилася цілі...
Одного разу йшло нам фінансове круто; а що
найгірше – властитель дому підвищив чинш
за кімнати.
150 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Артистка роздразнилася.
Кидала речами об землю, роздирала ескізи,
проклинала свою долю, що виглядала, як дран-
тива дівчина, і божилася, що воліла б таки за-
раз осліпнути, як бути дальше маляркою...
Я ходила спокійно за нею, підносячи речі й
відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх
незамітно, щоб не попалися їй наново в руки,
придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.
– Приберу ще годину англійської мови, і буде
все добре,— успокоювала я її, а вона плака-
ла, нарікаючи заодно на своїх родичів, що
посилали їй, на її думку, замало грошей.
– На те я не згоджуся, – перебила мене. –
Гаруєш і так доволі тяжко. За книжками і
зошитами ти вже й так втратила почуття сво-
боди і зробила з себе якусь машину... Чиста
погань із таким життям, що не мало собі кого
на наругу вибрати, та нас!
– Чому не взяти мені годину? – боронилася
я. – Від шостої до сьомої вечором маю саме
вільний час. Замість ходити на виклади
науки якоїсь там «гармонії» буду кого вчити
французької або англійської мови, і зробимо
біді кінець. Послухай мене, Ганнусю,— про-
сила я її, – і пристань на те...
– Не хочу! Ліпше попродам усі свої образки!
Оцей, і той, і он той...
На се не могла знов я пристати. Знала надто
добре, що значив у неї кожний образок, як
була до кожного з них прив’язана, і яку долю
призначила кожному з них. В кожнім образ-
ку була, як не раз говорила, якась частина її
істоти, а тепер мали б іти дорогою простого
крамарського товару? Ні, я не згодилася.
Придумала щось інше. Придумала й сказа-
ла. Взяти до спілки третього компаньйона – і
відносини зараз поправляться.
Вона дивилася хвильку своїми блискучими,
з плачу почервонілими, очима на мене, а
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
відтак відтяла, що не пристане. Саме тепер
брати чужу людину до спілки, коли вона си-
дить над викінченням образа, – праця така
вимагає сама собою найліпших обставин. Чи
я не зрозумію ніколи, що се значить «артизм»
і що се таке – «твори»? Чи се значить крутити
корбу, шити на машині або плести панчо-
ху? Чи я вже цілком отупіла з того дурного
бубнення, придуманого навмисне на те, щоб
систематично задавлювати найтонші зво-
рушення до свобідного розвою індивідуаль-
ності? Брати тепер чужу людину в хату, яка
щонайменше буде балаклива, з лиця бридка
і, розуміється, без крихти артистичної освіти,
бог знає з якими некультурними привичка-
ми – чиста розпука!
– Чому се має бути зараз якась найгірша іс-
тота? – спитала я, вже потрохи роздразнена
вибухами артистичної натури. – Будемо ж
вибирати третю товаришку; коли не сподоба-
ється, не приймемо!
– Ага, певно, ти не приймеш із твоїм божесь-
ким серцем, що наказує ближнього любити
більше, як себе самого...
– Ганнусю, будь добра! – просила я. – Ти за-
мучуєш мене своєю вічною опозицією! Що ж
робити, як нема іншого виходу? Як знаєш що
ліпше, то скажи, і я згоджуся з тобою, а коли
ні, пристань на мою раду.
Вона погамувалася, побачивши, що діткнула
мене.
Задержалася перед своїм великим образом і,
усміхаючись гірко, сказала:
– В чім я коли опоную? Я є лише німим
послухачем свого таланту, але такі, як ти,
Марто, такі, як ти, творять ту велику силу,
що пригноблює таких, як я. Масою пригно-
блюєте ви нас, поодиноких, і ми загибаємо,
мов той цвіт без насіння, через вас. Але ти,
як індивідуальність, того несвідома, і тому не
розумієш того...
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Відтак кількома кроками підійшла до мене.
– Гніваєшся, Мартухо?
Я не відзивалася.
– А я тобі кажу, Мартухо, що царство на зем-
лі належить все-таки до тебе.
– Та що там...
– А я тобі кажу, Мартухо, що царство на зем-
лі належить все-таки до тебе. – І, обнявши
мене бурливо за шию, шукала вогкими очи-
ма на моїм лиці гніву.
Я не могла ніколи довго гніватися на неї.
Знала добре, що коли б я справді була загні-
валася на неї, вона не успокоїлась би доти,
доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що
«не гніваюся».
Була незвичайно доброго серця: отут в одній
хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а
вже в другій – була добра. Товариство, в яке
входила, і товаришки, що її любили, розпе-
стили її, догоджуючи їй у найменшій дрібни-
ці, боготворячи її задля краси й таланту та
задля її оригінальних помислів. Належала
до різних товариств, не жалувала нічого, а
визичуваних товаришкам грошей не при-
ймала ніколи назад. Любила над усе елеган-
цію, називаючи се третьою важною заповід-
дю в умовах до щастя; бувала через се не раз
навіть несправедлива в осуді людей, але до
елеганції тягло її, мов дитину до чічки. [7]
– Спустися на мене, що я не впроваджу тобі
жодного невідповідного матеріалу в хату, що
ти й твоє артистичне milieu [8] не будете вра-
жені ані його видом, ані поведенням. Вже я
постараюся. І я щось розумію!
– Ого! – усміхнулася вона. – І «ви» щось ро-
зумієте? Розумієте прекрасно подавати чай,
маєте всі здібності доброї господині, матері й
жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп
родини, але на психології, барвах і нюансах
151
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
артизму ви не розумієтеся. І тому боюся дуже,
що ви впровадите мені в кімнату слона. Судя-
чи по вашім добрім серці, ви готові приймити
першу-лішпу швачку до спілки, коли лише
викажеться свідоцтвом моральності – розумі-
ється, міщанської – і божим виглядом...
– Не бійся! – відповіла я. – Я ж навчилася
вже від тебе добачувати артизм у житті, а
щодо невеликих тонкостей у людях, то їх
відчуває мій інстинкт. Він був мені завсіди
найліпшим проводатором.
– Побачу.
– Побачиш.
– Але пам’ятай! Коли вона буде з виду «не-
можлива», значить – і погана, і без манір, – я
не сідаю з нею до столу.
– Можеш.
– Чи ти маєш уже кого на думці, що ти така
певна, що задоволиш мене?
– Ні. Але я певна, що найду відповідну істоту.
– Ну, то роби, що хочеш.
Я сказала, що ні, що не маю ще нікого на
думці, і я справді не мала ще нікого на дум-
ці, ба не мала навіть поняття, ні прочуття,
хто був би саме найвідповідніший до спілки,
а однак... саме в тій хвилі, як я сказала слово
«ні», появилося перед моєю душею на хвиль-
ку, пересунулося, мов образ, якесь дівоче
лице, змарніле, з смутними очима, і на хви-
лю одну прошибло мене якимсь предивним
смутком, мов почуттям не сказанного жалю,
ніжно, ніжно, перельотно, – і ще не прийня-
ло форми, як уже й згубилося...
Чи я знала когось подібного?
Ні!
Бачила де?
152 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Мабуть – ніколи. Хіба що, може, деколи на
вулиці подибала?
Може...
***
Ми виставили карточку на покій і ждали на
спілку.
Одного дня – се було вже в грудні – вернули
ми обі пополудні додому, а доходяча жінка,
що обслугувала нас, віддала нам білет від
незнайомої якоїсь «пані», що приходила за-
для мешкання.
Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже
вирвала його з рук старої. «Софія Дорошен-
ко», – прочитала вголос крізь густий чорний
велон, що ослонював її свіже рум’яне личко,
а відтак оглянула цікаво білет на всі сто-
рони... Був вузької продовгуватої форми з
золотими беріжками. На нім не було нічого
написано і лише ледве замітний тонкий за-
пах фіалковий ішов від нього...
– Хто се? – звернулася цікаво до мене.
Я здвигнула плечима і, забравши білет від
неї, прочитала так само вголос «Софія Доро-
шенко», як вона, і, як вона, оглянула чистий
білет на всі сторони.
– Як була убрана? – питала Ганнуся. – Красно?
Стара здвигнула плечима:
– Або я знаю? Не вважала. Відай якось чор-
но, відай не дуже красно... голову мала обви-
ту поверх шапочки шовковою шаллю, такою,
як паннунця беруть до театру, лише що чор-
ним, але, впрочім... не так, як ви, паннунці
мої! – І з тим погладила люб’язним боготво-
рячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що
мала на собі прегарний темно-синій костюм,
обшитий правдивими кримськими баранка-
ми, й таку саму шапочку й нарукавок.
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
– На, маєш? Не казала я, – обізвалася Ганну-
ся до мене, – що то якась швачка?
– Як виглядала з лиця? – питала я, відчува-
ючи потребу боронитися.
– Або я знаю? Якось так собі. Негарна. Лице
змарніле, зі смутними очима...
– Чуєш? – І посіпала мене за рукав. – Се,
певно, якась швачка, що терпить вічно на
біль зубів і обвиває голову шаллю!.. Що вона
казала, Катерино?
– Та що мала казати? Не казала нічого, –
відповіла стара.— Питалася, чи тут кімнати
до спільного мешкання і чи можна би їх ог-
лянути?
– А ви, Катерино?
– Я казала, що можна, і показала кімнати.
– А вона?
– Оглядала кімнати, роздумувала щось і спи-
тала, чи мешкання тепле, бо вона має фор-
теп’ян, і грає, і не зносить студені.
– Та-ак! – кликнула Ганнуся. – Вона має
фортеп’ян і не зносить студені! Гувернантка
якась! Гадає, що я прийму її з фортеп’яном?
Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати,
буду потопати у своїй праці і замість, щоб
мене обдавала свята тишина, буду приму-
шена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke
schön [9] за таку гармонію. Може, будеш лас-
кава зрозуміти, що се річ неможлива – вхо-
дити з двома об’єктами в спілку. Се, певно,
якась учителька, що мозолиться цілу днину
з дітьми, а вечором гримає по фортеп’яні,
щоб оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже
знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі
смутними очима, чорно убрана... о, ми знає-
мо сей тип! – І, сказавши се, отворила широ-
ко двері від кімнати й поплила гордо в своїм
ніби гніві до хати.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої,
задивившись без думки на білет...
За хвильку появилася знов артистка.
– Чого стоїш тут? – спитала. – Що хочеш іще
довідатися?
– Та нічого, – відповіла я.
Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися
їй. Перший раз у житті спротивитися цілком
поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого
роду людина? Причина, що вона грала, не
промовляла за неї. Хто знає, як грала, скіль-
ки грала!.. А тут справді Ганнуся потребува-
ла спокою, я потребувала спокою... Що тут
робити?
– І що ще казала? – звернулася до старої.
– Казала, що прийде за два дні й поговорить
із паннами.
– А більше нічого?
– Ні. Ага, казала ще: «Тут красно; промовляє
до душі...»
Ганнуся отворила широко очі:
– «Промовляє до душі!»— повторила.— Диви,
диви... артистична атмосфера зворушила її,
але вона... як вона була убрана, Касунечко,
як? – усміхнулася свавільно...
– Або я знаю як? – відповіла стара нетер-
пливо. – От виділа, що якось чорно, що один
гудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що
рукавички на пальцях були порозпорювані
чи подерті, а впрочім, що я маю кожного ог-
лядати!
– Жінко, – звернулася Ганнуся вже поважно
до мене, – я не приймаю її до спілки! Се моє
останнє слово. – І, обернувшись, пішла до
хати.
153
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Я сховала білет і пішла за нею. Про те не
говорили ми більше.
По обіді закинула Ганнуся лижви [10] на
плечі і поїхала на совганку, а я пішла на го-
дину конверзації [11] англійської мови.
В одної старшої англічанки, що вчила
по-англійськи, сходилося два рази в тиждень
більше дівчат і молодих людей і говорено
по-англійськи. Се були для мене найкращі
години в моїм житті...
Тут прийшло мені на думку спитатися, чи
хто не знає Софії Дорошенко.
Знали її. Одна молода німочка і один сту-
дент знали її. Німочка запевняла мене, що
«Sophie» [12] – се дама «höchst anständig und
fein», [13] а студент сказав, що вона грає пре-
гарно й лагодиться до консерваторії.
Звідки вона? Не знали. Очевидно, не тутешня,
але з її уложення говорила інтелігенція й да-
вала свідоцтво, що вона не пересічна людина.
– Але ж ви її не бачили? – питала мене ні-
мочка. – Вона сидить же кожного разу, під
час викладів науки гармонії, саме в другім
ряді перед вами...
– Ні, я її не бачила.
– Її зараз можна пізнати. Вона держиться
просто... гарна і має смутні очі. Але по фризу-
рі [14] можна її вже певно пізнати. Чешеться
цілком antique [15] і обвиває голову два рази
вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою.
Взагалі вона з профілю цілком type antique.
[16] В неї чоло й ніс творять одну лінію... я
мусила її бачити...
– Не бачила.
– То глядіть завтра, побачите її.
Вернувши додому, оповіла я все, що довіда-
лася про неї, Ганнусі.
154 (044) 360 2917, (044) 591 9541
– Хіба прийняти її? – сказала я.
Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як
звичайно, противитися мені, але, надумав-
шись, сказала:
– Приглянься їй завтра, а позавтра, як при-
йде і видасться нам можливою істотою, може,
й приймемо.
Другого дня пішла я на виклади науки гар-
монії і дивилася за «спільничкою».
Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на
своє місце, явилася й вона і усіла в другім
ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й
прислухувалася уважно теорії музики. Я не
могла бачити вповні її лице. Бачила лише
темне, лагідно лискуче густе волосся, уло-
жене обережно в грубий вузол, і два рази
оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице
з профілю. Профіль був у неї справді чисто
класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку
лінію... Спадисті її рамена надавали їй ціху
[17] якоїсь панськості, певності...
Не знаю чому, я неустанно дивилася на неї.
Мене неначе тягло до неї, неначе силувало
віддати їй цілу свою істоту на услугу або й
ще більше: віддати всю ясність своєї душі,
натхнути її тим. Сама не знаю, що таке тягло
мене до неї...
«Коли б оглянулася! Коли б оглянулася! –
думала я неустанно. – Чи я не бачила її вже
давніше? Мусила бачити вже, коли сиділа
передо мною в другім ряді... Коли б оберну-
лася!..» Вона обернулася. Саме в тій хвилі
обернулася перший раз сього вечора й гляну-
ла мені просто в очі. Великим, здивованим,
майже допитливим поглядом...
Я застидалася і опустила погляд.
Вона не оберталася вже більше сього вечора.
По годині вийшла скорше від мене й зникла
мені з очей.
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
***
Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в
сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в ко-
минку горів огонь голосно, і світло полуміні
падало червонявою тінню перед коминок і
отоманку, на котрій лежала артистка, про-
стягнувшись у цілій своїй довгості.
Була до крайності роздразнена.
Подавалася о стипендію, надіялася з певні-
стю, що одержить її, а тут – не дістала. Спер-
шу просто не вірила. Вона, «das Glückskind»,
[18] не осягнула того, що бажала! Коли пе-
ресвідчилася в неумолимій правді, плакала
своїм сильним пристрасним плачем аж до
утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з
того і з себе, а наостанку попала в роздраз-
нений настрій, і від часу до часу переривала
мовчанку не то монологами, не то питанням
до мене.
Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на
вулицю.
І я була дуже пригнетена.
Один молодий професор, що приходив на
годину конверзації англійської мови, почав
горнутися до німочки, неначе забув, що не
розмовляв досі з ніким, лише зо мною, що
ми були собі найліпшими товаришами і що,
почавши дискусію по-англійськи, кінчили її
звичайно в матерній мові, бо мали собі стіль-
ки сказати, що по-англійськи не находили
ще скоро слів, а година проминала, наче мі-
нута.
Чому був такий невдячний? Німочка не
вміла так по-англійськи, як я! Правда, за-
прошувала його раз у раз до себе, обіцювала
бог знає що за діла від свого батька, ректора
університету; а я така бідолаха супроти неї,
що червоніюся вже за п’ятдесят кроків перед
ним, не втяла б ніколи такого. Що подумав
би він собі? Що сказала б Ганна! О Ганна!
Вона не сміялася б, як із першої-ліпшої моєї
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
неповоротності, але, скрививши вуста, лише
сказала б: «Почуваєш уже зворушення? Ну,
правда, тобі вже по двадцятім, – ergo [19]
треба чимскоріше голівку під очіпок пхати!..»
Вже як ми любилися і в усім згоджувалися,
– в тім ми дуже різнилися. Вона мала багато
поклонників, але сама не залюблювалася
ніколи. Говорить годинами про них, поди-
вляє в них, що красне, аналізуючи майже
всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її
любов; противно, обсміває їх не раз, як малих
хлопців. А вже як розпічне яку працю, то й
не згадувати їй про такі речі...
Не знаю, чи сього вимагають закони вищої
штуки, чи воно що інше, але я не можу так.
Найменша краса вражає мою душу, і я під-
даюся їй без опори. Вона – артистка, вимагає
бог знає чого, – але й на неї прийде черга. А
коли прийде... Ганно, Ганно! Сам плач твій
знищить тебе!
Штука – то великий чоловік; але я сказала
би, що любов – більший. Професор, що при-
ходить на години конверзації англійської
мови...
– Жінко!
Я прокинулася переполохана...
– Що, Ганнусю?
– Чому мовчиш так завзято?
– Що маю говорити? Не питаєшся ж мене
нічого...
– Не питаюся, але говорити, проте, можеш.
Ти мені щось надто жадібно бігаєш на ті го-
дини англійської конверзації і надто оживле-
на вертаєш. Уже, певно, засліпилася в кім? Я
тебе відгадую. Стидайся... саме впосередині
науки... і розлазиться в чуттях!..
Я сиділа, мов окропом опарена, просто зніве-
чена. Вже знала!
155
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
– Ганнусю...
– Може, не правда? Тебе й сліпий відгадав
би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала:
царство на землі належиться тобі!
Відтак розсміялася глумливо.
– Я хотіла б бути такою, як ти, т. є. Мати ду-
шевні органи, засліплювати і найслабшим
об’єктом свій ум; мені се здалося б. Але ні! Я
й без того віддамся. Як мені лучиться ще раз
таке, як нині зі стипендією, я готова віддати
руку першому-ліпшому заможному чоловіко-
ві, що перейде мені дорогу, щоб тим щиріше
віддатися штуці.
– Ганнусю!
– Що таке? – спитала холодно.
– Говориш так... без любові? Ти, артистка,
вийшла б заміж без любові?
– Власне, тому, що я артистка. Власне, тому,
що ношу в собі ще іншу силу, крім серця сво-
го... О Мартухо! – кликнула вона нараз здав-
леним голосом і пристрасно зарила руки в
волосся. – Ти не знаєш, як можна любити те,
що люди називають артизмом, що живе в нас
і заповняє нашу душу; що береться звідкись
у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спо-
кою и робить із наших істот лише послухачів
і статистів своїх! Се щось таке велике, силь-
не, що особисте щастя мізерніє перед тим,
не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті!
Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в
хвилі, коли шлюбує їй вірність. Заглушити
в собі той світ, щоб жити лише для одного
чоловіка і для самих дітей? Се неможливо...
любов також не вірна... мені неможливо...
тому неможливо, хто носить справдішній ар-
тизм у душі!..
– Ганнусю, а як полюбиш?
– Та що там! – відкинула зневажливо. – То
буду любити. Чи се вже найстрашніше в сві-
156 (044) 360 2917, (044) 591 9541
ті?.. Полюблю живий образ. Один, і другий,
і третій! Коли б лише досить хороші, досить
пориваючі й гідні моєї любові істоти! Коли
б повні великих, перемагаючих своєрідних
мотивів... а любити... байка! Я чекаю того
розцвіту душі... може, сотворю в честь його...
великий образ...
Потім обернулася до стіни й за малу хвилину
почула я, що вона знов плаче...
Мені стало лячно.
Таких сцен я боялася завсіди дуже.
Було багато речей у житті, які брала страш-
но легко, ледве доторкалася їх крилами своєї
вибагливої душі, а інші... падала ниць перед
їх важністю; але в штуці була поважна й гли-
бока, як море...
І з нею було тяжко дійти до кінця. Побивала
мене аргументами, що, хоч і не були б при-
знані загальносправедливими, то не були
ніяк самі по собі неслушними.
Я підійшла до неї й почала втихомирювати її.
– Чим хочеш успокоїти мене? – питала мене
повним, палючим, майже строгим поглядом.
– Сентиментами? Сердечними фразами впли-
нути на мій ум? Не накладаймо на свої душі
маски. І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в
інтересі штуки за границю... мушу, мушу!
По кількох хвилях піднялася живо з отоман-
ки й почала ходити по хаті, причім терла
нервово руки, що було вже в неї ознакою
найбільшої розпуки. Здавалось, туй-туй лоп-
не головою до стіни...
Я запалила велику лампу, що звисала над
столом посередині хати, і світло немов пере-
ломило критичну ситуацію, розсипуючись
лагідно на всі предмети великої гарної кім-
нати, оставляючи лише вугли в півтіні, де
стояли нерухомо листові цвіти, і тут і там
плюшеві фотелі, великі букети й білі бюсти...
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Хтось застукав.
Вона задержалася перелякано в хаті і звер-
нула люто й гордо голову через плечі до две-
рей, – хто смів саме в тій хвилі приходити?
Я попросила увійти.
Двері отворилися, і ввійшла женщина.
Чорно вбрана, з темно сповитою поверх ша-
почки головою, постава проста – вона!
– Софія Дорошенко, – звернулася лише до
мене.
– Дуже нам мило, ви вже були тут?
Так; була й не застала нікого, але переказа-
ла слугою, що прийде. Вона перепрошує, що
приходить у тій, трохи пізній порі, але вдни-
ну дуже зайнята; боялася, що, прийшовши
скорше, не застала би мене дома, а їй зале-
жало на тім, щоб застати мене... їй подоба-
ються кімнати, і коли б я не мала нічого про-
ти того, що вона грає... вона лагодиться до
консерваторії... то пристала б на всякі умови,
ставлені мною, і спровадилася б зараз завтра
або позавтра.
Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я по-
прошу її усісти, відтягнула крісло від столу
спокійним, певним рухом і усіла. Світло па-
дало широко блідою струєю на її лице. Змар-
ніле лице з великими смутними очима...
Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила
Ганни?
Здається, що ні. Говорила, мовби не бачила її
зовсім або мовби усувалася від неї нарочно.
А артистка стояла під коминком, висока,
горда, холодна, роздразнена до крайності, і
її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі
спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчи-
ни. Ні, не спочивали, шукали лиховісне чо-
гось, щоб знищити вже в другій хвилі відкри-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
те і відчути полегшу за свій біль, що впився в
неї... Недобра була в тій хвилі.
Я представила її дівчині. Дівчина склонила-
ся легко, артистка ледве головою кивнула.
– Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже
моя товаришка,— обізвалася я, даючи тим
Ганнусі нагоду заговорити. А Ганна, не змі-
нивши постави, обізвалася холодно:
– Граєте гарно?
Я глянула лячно на неї, і відтак – на гостю.
Вона усміхнулася ледве примітне, відтак по-
терла повільним, мов утомленим рухом чоло
й відповіла:
– Не знаю, граю по своїй душі...
Ганнуся надула губи й не обзивалася більше.
Я була в прикрім положенні. Мені хотілося
чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не
була мені знайома, але викликувала в мене
довір’я і симпатію. Якоюсь лагідністю, пев-
ністю, а найбільше – поглядом своїм. Спо-
кійним, а заразом – меланхолійним таким!
Певність її рухів і та певність у гол»осі мали
якусь іншу підставу, чим «добре виховання»
або походження з «доброї родини».
– Отже, як думаєш, Ганнусю? – спитала я
несміло ще раз розбурхану артистку.
Вона здвигнула плечима і неначе повела
мене поглядом на два гудзики пальта чужої,
що держалися слабше сукна від інших, і на її
рукавички, що були порозпорювані чи погри-
зені, а радше – кінці її пальців, які дівчина
саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх
нервово гризти... Чинила се несвідомо, і була
се в неї, очевидно, якась привичка.
Мені спалахнула кров у лице, – я засоро-
милася і розлютилася. Ніколи не відчула я
жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості
157
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайо-
мою, що звернулася, як видко було з її істоти,
з довір’ям до мене; ми поводилися тим самим
перед нею глупо й просто компрометували
себе.
По хвилі прикрої мовчанки, з якої кожний
був би відгадав відповідь артистки і її хви-
левий настрій, піднялася вона, Дорошенко,
звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз
лагідним рухом свій муф, звернула свої ве-
ликі блискучі очі тривожно на малярку.
– Не можете рішитися відмовити, пані? –
спитала. – Прикро вам, правда? Воно буває
часом так. Але ж ви тому не винні, пані! Се
я сама винна, що з’явилася тут перед вами...
Ні, то ви винні,— поправилася, звертаючися
нараз до мене й усміхнувшись несказанно
милим усміхом. – Ви збудили в мені симпа-
тію, про яку, мабуть, і не снили, хоч знаю
вас лише з видження, бачила вас під час
викладів науки гармонії. Шукаючи мешкан-
ня, зайшла я припадкове і в оцю вулицю.
Прочитала виставлену в вікні картку, дізна-
лася, що ви тут мешкаєте, і зараз рішилася
замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу,
що годі. Я ніяк не в силі грати з тим переко-
нанням, що хтось із окруження зазнає через
гру прикрість, а з нею – і через мене! О ні,
ніколи! Мій фах вибагливий, і жадає зараз
для себе нестісненої волі. А що я привикла
віддавати музиці самі необмежене свобідні
почування, то тут мішав би мою душу вічний
неспокій і підозріння, що розстроюю іншим
нерви і впливаю погано на моє окруження, а
того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що
випливає з замилування до музики і гармо-
нії в відносинах, передусім – гармонії! Тепер
уже я сама перепрошаю, що відступаю,—
додала трохи несміливо, між тим коли її
погляд промайнув знов боязко по артистці,
– але я справді не можу інакше. Тут, видко,
– додала, оглядаючися, – панує тонша краса,
але я мушу шукати любителів музики.
Ганнуся заворухалася.
158 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Глянувши на неї, я побачила відразу, що з
нею зайшла зміна і що в ній узяла верх її
добра натура. Неначе не гнівалася ніколи,
не бурилася ще перед хвилею, так усміхну-
лася тепер. Піднявши брови зчудовано вгору,
спитала:
– Хто вам каже, пані, що ми не любимо музи-
ки? Саме ми любимо музику, правдиву, від
душі музику, що не є впливом дресури й про-
фанації того, що зветься талантом, а випли-
вом струнами обдареної душі, як се ви тепер
описували. – І простягаючи до неї щиро руку,
говорила далі: – Ми просимо вас остатися в
нас і перенести симпатію свою й на других.
Вони не такі страшні, як здаються, коли зах-
марені... Не так, Мартусю?..
Я усміхнулася, притакуючи головою. Я була
би її таки зараз за шию обняла, що була така
добра...
– А щодо гармонії в відносинах, то ми вміємо
її цінити. Саме в нашім житті грає гармонія
велику роль, і коли б ви справді хотіли в нас
остатися, ми творили б викінчене тріо. Жін-
ко! – звернулася до мене. – Потверди се, що я
сказала, та зроби мені рекламу...
А я, щаслива по такім гарнім звороті її на-
строю, потвердила її слова, зробила їй «ре-
кламу» і попросила й з своєї сторони дівчину
остатися в нас.
Вона подякувала.
По ній було видко, що була урадувана, хоч
не виявила сього словами. Здавалося, не
вміла висказувати почувань словами, і ми
могли хіба по її очах бачити її задоволення.
Ті очі окинули нас вогким вдячним блиском,
а відтак спустила їх скоро, мов засоромилася
свого зворушення, викликаного щирим ви-
ступом артистки.
Я просила її остатися у нас на чай, але вона
відказала, вимовляючись, що дома жде на
неї робота, коли має позавтра перепрова-
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
джуватися. Говорячи се, сягнула в кишеню і
заплатила відразу за три місяці. Відтак по-
сиділа ще трохи й попрощалася.
Третього дня спровадилася.
Артистка слідила з цікавістю, майже пожи-
раючими очима, за кожною її річчю, яку вно-
сили в кімнату, мовби хотіла відгадати з них
характер дівчини та яким milieu дише все, і
чи було варто – «цілуватися з нею в уста».
Але вона не мала багато речей.
Найкраще, що було в неї, то був її фортеп’ян.
Чорний, з дорогого дерева, прикрашений на
краях арабесками з перлової матиці, лиску-
чий, мов дзеркало.
Коли вносили його, вона сама прийшла за
людьми, що привезли його. Сама вибрала
місце, де мав стояти, і власною рукою поустав-
ляла скляні підставки, на яких мав стояти.
Коли було вже все в порядку і ми всі три
вечором сиділи при столі, на якім шипів
самовар, споглядала вдоволено раз у раз за
кімнатою, де стояв її улюблений інструмент,
і мов мінялася з ним усміхом, що помістила
його в такім добрім місці...
– Тут високі покої, і він буде прекрасно звуча-
ти,— говорила заодно. – В нім знаменитий ре-
зонатор, але він потребує простору, а тоді його
лише слухати! Я його знаю... я тут розживуся!
Кімната, де стояв він, була неосвічена, і її
двері стояли нині цілком широко отворені...
Стояли широко отворені, і з них тхнуло чим-
сь, закутаним у темноту, не знаним мені
цілком характером. Її очі зверталися туди,
мов притягані таємною силою, розсвічую-
чися розкішне, мов душа її піддавалася без
найменшої опори елементові сильнішому, як
вона, пристрасно любленому нею, перемага-
ючому її цілковито.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Відтак грала нам.
Отворила інструмент цілком, щоби резонатор
відітхнув уповні в «артистичній атмосфері», –
і грала. Не які там штуки щораз іншого ком-
позитора, – лише одну штуку на цілий вечір.
– Се видається мені так, – об’яснила нам
те, – як би чоловік читав відразу кількох ав-
торів, а читаючи, не вглиблявся в жодного.
Відограваючи композитора, треба відгаду-
вати і його істоту, щоб зрозуміти мотив самої
композиції. Інакше грання стає безхарактер-
не. Раз – що без душі композитора, а другий
раз – що без душі грача, який не находить
між композицією й собою нав’язуючих струн і
грає напомацки. Те, що називають у звичай-
нім розумінні слова гарною грою, є лише гар-
монія звуків, нюансована чистою вправою.
Грала етюд Шопена ор. 21 чи 24.
Кілька разів раз по раз.
І в тім, що вона передше говорила, була, ма-
буть, правда. Я чула не раз сей етюд, чула й
забувала наново, але коли вона грала його
і кілька разів раз по раз, – я неначе інший
слух дістала.
Душа стала здібна розуміти музику...
Кімната наша стала мінитися.
В неї напливали лагідно, одностайними хви-
лями, один по другім, один по другім, звуки.
Все звуки й звуки. Хвилюючи сильніше й
слабше, піднімаючися високо й спадаючи
знов, заповняючи широкий простір собою.
Повторяючися, змінилися незамітно в красу.
І вона поривала. Не голосною перемагаючою
силою, лише самою ніжністю й м’якістю. Пе-
ремагала, приманюючи звучними барвами,
а чуття віддавалися їй, потопаючи в ній без
жалю...
***
159
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Артистка сиділа проти неї, спершися о спин-
ку крісла. Вічно рухливі руки лежали тепер
бездільно на колінах, а лице поблідло. Від
сильного впливу музики поблідла, а очима
просто освічувала ту, що грала. Перший раз
бачила я, як над нею запанувала інша сила,
чим її власна, і як вона піддалася їй.
А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас
класичним своїм профілем, не ворухаючися
тілом, і лише руки її мелькали по клавіатурі,
мов білі листки...
Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до
неї з одушевленими похвалами.
– Ви вроджена артистка, – говорила раз по
раз, стискаючи щиро її руку, – і я дуже ща-
слива, що ви опинилися між нами.
Вона усміхнулася і не відповіла нічого. Ма-
буть, була призвичаєна до подібних слів.
Зате я не могла і на таке здобутися. Чулася
такою дрібною й незначною перед нею, що
й не находила слів на свою нижчість. Уже,
щоправда, любов – великий чоловік, але й
музика – не менший!
А вона сама ходила така тиха, скромна, від-
пихала так очевидно всю увагу, що на неї
зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться
під ноги...
***
Була дуже мила в обходженні, легка, ледве
замітна собою, але мовчалива і дуже поваж-
на.
Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко,
був немов навіки затемнений смутком.
На питання Ганнусі про її рід, оповіла, що
її батько був директором при однім великім
банку і, стративши маєток, помер наглою
смертю, а її мати живе при своїм браті, ста-
рім кавалері, прикована від кількох років
прикрою недугою до крісла. Вона дуже боя-
160 (044) 360 2917, (044) 591 9541
лася, щоб вуйко не оженився, чим грозив від
часу до часу, бо відтак не могла б іти до кон-
серваторії, що було б для неї тим самим, що
смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона мог-
ла б і в Відні заробляти на себе, – заробляє
вже й тепер, даючи лекції музики, – то там
не могла б сього чинити, бо мусила б увесь
час посвятити музиці. Більше не довідалися
ми від неї.
– Не можу ще схарактеризувати сього твого
type antique,— сказала Ганнуся до мене,
коли ми щось у тиждень чи в дві неділі оста-
лися самі обі дома.
– З замилувань Софії бачу натуру тонкого
стилю, дбалу про красу й штуку в повнім
розумінні. А з другої сторони – вона для
мене загадка. Байдужна на все, мов дерево.
Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш,
яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині,
а її постіль іще краща. Спить, мов царівна.
Коли вмивається, не забуде ніколи насипати
кілька крапель найтоншої парфуми до води,
але зате її верхня одіж... просто – «товпа»!
Цікава я, як довго будуть іще гудзики телі-
патися коло її пальта, коли пришиє кусник
відорваного від сукні шнура, що наборзі
пришпилила шпилькою, і коли позашиває
свої рукавички!
– Се вона їх погризла, Ганнусю.
– Дивна привичка гризти рукавиці.
– Вона і нігті гризе.
– Констатую, що нервова. Лише нервові
любуються в таких розривках, коли душа їх
переповнена чуттям. Але, мабуть, вона на-
ложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди
спокійна, як мармур. З крою її правильних
уст гадаю, що не пристрасна; з широких
скронь, що вірна; і з брів, що споюються між
очима, що вміє тайну заховати...
– Який мені Лафатер найшовся! – сміялася
я з неї.
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
– А може, я зле вгадую? От най тебе відга-
даю. З уст видко, що цілувалася б з кожним
хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і,
судячи з становища старих тіток і батьків,
«порядний», і що ти балаклива, як сорока.
З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала
б цілий світ, та що з кожним була б зараз
«запанібрата», а по руках догадуюся, що в
потребі і дров нарубаєш...
Я розсміялася.
– Вже щодо рук, то воно правда, – сказала я.
– А цілий світ не обнімала б?
– Нехай і так. Добре, що в мені стільки те-
пла, що можу ним і інших зогріти. На те дав
бог серце...
– О, розуміється! Треба борзо голівку під очі-
почок пхати. Я таки кажу: царство на землі
належиться все-таки тобі!
Тим закінчила всю свою критику про мене.
По якійсь хвилі, під час якої малювала пиль-
но, обізвалася знов:
– Софія мусить мати якусь нещасливу любов.
Нещаслива любов перетворює не раз люд-
ську вдачу до дна.
– Ти зараз своє! – запротестувала я, хоч те
саме сказала вже давно своєму серцю.
– Що могло в її житті грати більшу роль, як
любов? – говорила далі Ганнуся. – На її тлі
виростає всяка сила; а коли вона вразлива,
якою саме мені здається, а притім вірна, то
метаморфоза готова. О, в мене гостре око, і я
пізнаю зараз, хто розуміється вже на нещасті!
– Вона признає се сама, Ганнусю, що нерво-
ва; казала, що стала такою від смерті батька.
Була сама коло нього, як дістав удар серця,
помер майже в її руках. Потім відхорувала
се. Лікарі заборонили їй навіть займатися
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
якийсь час музикою, але що їй без музики,
як казала, нема життя, то не держалася їх
приказів, і грала, й грає досхочу. Казала:
«Знаю і без них, що унаслідила по батькові
нервову систему і його недугу, але що мені
один день життя менше або більше! Не бо-
юся смерті! З нею замовкне вся музика моїх
нервів і те, що здавило їх звучність...»
– Видиш, Мартухо? – кликнула артистка,
піднімаючи тріумфальним рухом руку з пен-
злем.
– За тим криється щось, і я довідаюся ще про
се. Я страшно цікава. Що за пригода здавила
«музику» її нервів?
Я здвигнула плечима.
– Але вона й так грає ще чарівно...
І справді – грала чарівно...
***
Запанувала цілком над нами.
Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і
майже задавлювала її своїм щирим, але на
її, Софії, істоту забурливим, заголосним, за-
надто виявленим чуттям!
А я мовчки молилася на неї.
Ганнуся відкривала щодня нову красу в її іс-
тоті, а поверховністю її займалася, мов мати
дитиною. Чесала сама її довге шовкове волос-
ся, укладаючи його по своїм стилю «antique»,
придумувала для її класичного профілю
осібні ковніри й інші строї, а я без «мотивів»
любила її. Ні, обох любила я.
Ніхто з них не жадав сеї любові від мене,
як чогось вищого, святішого в житті, але я
сама подавала її їм. І подаючи її, була сама
щаслива. Жодна з них не жадала якоїсь
там праці «надпрограмової» для себе, якої
прислуги, але я сама подавала її їм. Одній
161
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
і другій. Перша приймала її, не замічаючи
сього навіть, а друга клонилася за те вдячно
за мною, мов цвіт за сонцем.
– Ганнуся слушно називає тебе жінкою,
– сказала раз Софія до мене, коли я знов
зробила їй якусь прислугу. – Ти є вже врод-
женою жінкою і матір’ю, між тим коли з нас
обох, т. є. З Ганнусі й з мене, виробила б се
аж любов, і воно мусило б статися якимось
дальшим розвоєм наших істот! Ти – ще не-
ушкоджений новітнім духом тип первісної
жінки, що пригадує нам Аду Каїна або ін-
ших женщин з біблії, повних покори й любо-
ві. Але не вихованням виплеканої покори й
любові, лише покори й любові з першої руки,
з природи! Ти й без науки була б та сама,
що тепер. Жертвувала б себе з напору врод-
женої доброти, без намислу і без претензій
до подяки! Ти – тип тих тисячок звичайних,
невтомно працюючих мурашок, що гинуть
без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю
своєю удержувати лад на світі...
Я стидалася її гарних слів, заслонюючи лице
руками... Чула, що стояла чимось нижче,
далеко нижче від неї; що була супроти неї
лише якоюсь простою робітницею...
А вона, наче відчула те й хотіла піднести
мене до себе, сказала:
– З тебе буде прегарна мати, Мартухо!
– З тебе не менше, – впевняла я її, цілуючи її
прекрасні білі руки.
Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.
– З мене – ні! – відтяла понуро, мовби я вра-
зила її.
– О, певно, що була б! Стільки краси й ніж-
ності...
– Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й
мужа,— сказала тремтячим голосом, спу-
стивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що
162 (044) 360 2917, (044) 591 9541
вміру люблять! – І, усміхнувшися якоюсь го-
ресною усмішкою, звела розмову на Ганнусю.
– Вона – артистка. Неспокійна, змінчива,
мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав
би ту силу прикувати її назавсіди до себе!
– І на неї прийде черга, – закинула я.
– На неї ніколи не прийде черга. Вона ду-
шею – артистка, хоч її твори не здобудуть
собі, може, європейської слави. На те нема
ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того;
до того, вона гарна – вона є сама краса, і
шкода би втискати ту артистично закроєну
душу в формат пересічних жіночих душ. По-
винна вижити вповні, якою саме єсть...
Але не прив’язувалася до неї так, як до
мене...
Говорили не раз цілими вечорами про різні
справи; згоджувалися в найважливіших точ-
ках у погляді на життя, відтак про штуку,
літературу, про прерізні питання; але сам
спосіб відчування дівчини разив, здається,
ту незвичайно тонко зорганізовану натуру...
Подеколи, в поодиноких хвилях, відтягалася
від неї, мовби відпихана почуттям якогось
болю, що мав її стрінути від тої сильної нату-
ри. Але артистка й не замічала сього. Люби-
ла її пристрасно та запевнювала її, що вона
просто з неба зісланий ангел, саме для неї
зісланий ангел, щоб увіковічнила його своїм
знанням! А мені говорила, що хоче розпали-
ти своєю душею сей type antique та вивести
його з класичної рівноваги.
У Ганнусі збиралося в деяких днях більше
дівчат, і вона вчила їх рисувати. Дівчата
пізніше розбалакувалися і виявляли деколи
надто свобідно свої думки або почування.
Тоді «музика» – так звали ми її не раз – по-
чинала оглядати уважно свої руки, неначе
відкривала на них плямку, вставала і, ніби
добачивши на своїй сукні щось до зашиття,
опускала повільно голосну кімнату.
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Дівчата були тому раді. Вона заважала їм
своєю присутністю. Раз – що була найстарша
з нас усіх, а по-друге... в ній було щось, що
вимагало тонкості в думках і поведенні су-
проти неї, і се в’язало їх свободу...
***
Ми ділилися сумлінно домашньою працею.
Мінялися щотижня заняттями. Коли прихо-
дила черга на неї дбати про чай і таке інше,
ми просто тішилися. Артистка розтягалася
вигідно на своїй отоманці, а я бувала в най-
ліпшім гуморі.
Вона брала річ дуже поважно. «Треба і в та-
ких речах відшукувати гарні сторони, тоді
вони не стануть ніколи тягарем!» Спускаючи
вечорами ролети, затикала майже боязко
найменші щілини, щоб хто не зазирнув усе-
редину, хоч була переконана, що ніхто не міг
заглянути до нас, бо наші вікна були високо,
а ролети густі й нові. Потім наставляла са-
мовар і починала господарити. Здавалося,
коли була цілком певна, що ніхто чужий її не
побачить, то оживала й огрівалася... і перемі-
нювалася в іншу істоту, теплу й приступну,
незрівнянну з своїми прорізними видумка-
ми, як «украшувати домашнє життя...» Од-
нак коли саме тоді надійшов хто ненадійно,
вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні,
сиділа там мовчки цілий час.
***
Одного дня випровадилося наше vis-à-vis
[20] з нашої вулиці, і спровадився якийсь
молодий технік із жінкою.
По речах, які звозилися, було видко, що
се були люди маючі. Побачивши се, вона
страшно змінилася.
Неописана ненависть відбилася на її звичай-
но спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою...
Самим інстинктом відчула я, що причина
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
тому в незнайомих сусідах, але не мала від-
ваги питати, а вона сама не сказала нічого.
Відвернулася і приступила до фортеп’яна.
Панувала над собою, мов найсильніший
мужчина.
Відтак заграла.
Був сумерок, і вона грала з пам’яті.
Почала злегка, граціозно, немногими тонами
якийсь вальс.
Перша часть була весела, зграбна й елегантна.
Друга змінилася.
Почалося якесь глядання між звуками, не-
спокій, розпучливий неспокій! Спинялася
раз по раз на басових тонах, то нижчих, то
вищих, відтак окидала їх і переходила шале-
но скорою болючою гамою до вищих звуків.
Звідси бігла з плачем наново до басів, – і
знов глядання, повне розпуки й неспокою...
все наново, і знов ряд звуків у глибину...
Весела гармонія згубилася; остався сам ша-
лений біль, торгаючий божевільне чуття,
перериваний яснішими звуками, мов хвиле-
вим сміхом. Грала більш як півгодини, від-
так урвала саме посередині гами, що летіла
в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.
Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і
місце, де вона сиділа...
Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на
фортеп’ян – саме де ноти кладуться, і опусти-
ла на них голову.
Мертва тишина...
А однак я відчула, що в її душі відогрався
цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не
може позбутися вражень його... Ті болючі
гами й неспокійне глядання в низьких то-
нах...
163
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Я боялася перебивати тишину.
Але се й не була звичайна тишина.
Була тишина, повна напруження й здавле-
ного горя, з неї почало щось творитися й при-
ймати форми зловіщих тіней.
Нараз підняла голову й почала знов те саме
грати...
Легкий, граціозний початок, а відтак другу
частину.
Грала майже завзято, мовби боролася з чим-
сь із усієї сили, але закінчила знов посереди-
ні перерваним смутком.
Притиснула розпростерті пальці до висків і
відітхнула. Тепер я сама перервала вже мов-
чанку.
– Се вальс, Софіє? – спитала несміливо.
– Вальс.
– Гарний...
– Так! Се Valse mélancolique.
– Чия композиція?
– Моя.
– Маєш у нотах?
– Ні, в душі...
І замовкла.
Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві ском-
понувала його, але ніяк не могла відважити-
ся. Тон, в якім сказала: «Ні, в душі», – усунув
собі заздалегідь усі допити.
Коли замовкала, говорила дальше в мовчан-
ці душею.
164 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Кожний рух, погляд і усміх набирали в неї
зараз смислу і ставали продовженням вну-
трішнього життя, хоч не орудувала ними
непотрібно й над міру. Здавалося, незвичай-
на сила була втиснена в класичну форму
незворушимого спокою, – і тому пригадувала
собою тим класичних істот, повних викінче-
ної краси в формі й рухах, коли тим часом
думками була наскрізь новітня.
***
Одного разу чулася я дуже нещасливою.
Години конверзації англійської мови ставали
для мене чимраз прикріші. Молодий профе-
сор відвідував німочку й дома, і хоч я не мог-
ла йому в поведенні супроти мене закинути
нещирості, вже сама та обставина, що бував
у неї, чинила мене дуже нещасливою.
Мені відходила охота розмовляти на тих
годинах, і ціла моя конверзація складалася
з коротких відповідей, як хто звертався з
питаннями до мене. Життя ставало незноси-
ме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила
його...
Ганни не було дома, я кинулася на софу, за-
грабавши лице в подушку, і плакала.
Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачу-
ла, що хтось потряс мною в плечах сильно, а
відтак роздався наді мною голос Софії:
– Жінко!
Я підвелася.
Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і
гляділа на мене своїми великими смутними
очима...
– Чого плачеш?
Я оповіла їй цілу історію.
Вона підсунула високо брови й спитала:
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
– Та ти тому плачеш?
– Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? –
відповіла я.
Вона здвигнула плечима так, як би хотіла
сказати: «Ну, для тебе й того доволі», – і не
відповіла нічого.
Коли я силувалася здержати сльози і не мог-
ла сього відразу вчинити, вона обізвалася:
– Гордість, яку природа кладе нам у душу,
повинна ти більше розвивати. Се одинока
зброя жінки, якою вона справді може вдер-
жатися на поверхні життя. Будеш колись
матір’ю...
– Що значить гордість у порівнянні до любо-
ві? – спитала я.
Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в
долоні й простогнала майже розпучливо:
– Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. – Потім
піднявшися, спитала: – А що значить пони-
ження себе самої перед негідною людиною?
Ти чуєш? – і її очі заіскрилися ненавистю, як
тоді, коли довідалася про спровадження мо-
лодого техніка на нашу вулицю.
Я відчула сильний жаль в її голосі і, сховавши
го лову на її коліна, спитала цілком стиха:
– Ти любила, музико?
– Любила...
І тишина.
– Ти любила, музико!
– Любила...
– Дуже?
– Є рід любові жінок, – обізвалася тремтячим
голосом, мовби боялася говорити, – на якій
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
мужчина ніколи не розуміється. Вона для
нього заширока, щоби зрозумівся на ній. Таку
широку любов, що мала мене вповні розвину-
ти, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому.
Не від сьогодні до завтра, лиш назавсіди.
Кожний рух його був для мене потребою, його
вид був мені потребою, голос його був для моєї
душі потребою, його хиби й добрі сторони...
Був мені потребою, щоб я стала викінченою
і щоб багато дечого, що спало ще в мені, збу-
дилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я
розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала
ще іншою стати, не знаю вже якою там...
До того розцвіту моєї душі потребувала я
лише кілька слів його любові, – ми ніколи не
говорили про любов до себе... вона існувала
між нами лише німою музикою... так, як цвіт
потребує не раз лише легкого подуву вітру до
повного розвитку, без огляду на те, що пізні-
ше настане; але він не вимовив їх. Мав їх у
душі, носив їх у голосі, носив в очах, але – не
вимовив... і я шукала причини тої мовчанки,
що мене вбивала, шукала... ні! Шукаю її ще
й тепер – і не можу її віднайти! Витрясла
йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він
не пізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі
в’януть і в воді відживають наново. Але одні
лелії не оживають насвіжо в воді...
Не розумів мене. Характеру моєї любові не
зрозумів.
«Бог сам всюди не міг бути, і тому сотворив
матерів», – каже одна арабська пословиця.
Матері не могли всюди самі бути й сотворили
доньок і синів. Синів для доньок, а доньок
для синів. Він був тим сином, для якого со-
творила мене моя мати. Але тим часом, коли
я розкладала душу свою перед ним, думав
він... ні... ні! – докинула нараз, заслонивши
лице руками, – того я не вискажу!
Одного дня, – говорила дальше, по хвилі
глибокого віддиху,— розійшлися ми лише
так, до «завтра»; я з усміхом на устах і з сон-
цем у душі, бо ми мали знов бачитися.
165
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
І не побачилися більше.
Від’їхав, а ліпше сказати – втік.
Чи ти, Марто, не згубилася коли в твоїм
житті від своєї матері у великім місті? Я згу-
билася раз семилітньою дитиною, – й таку
розпуку, й жаль, і страх той відчула я вдруге
лише тоді, коли побачилася нараз без нього!
Не знала, що з ним сталося, бо до нас не за-
ходив він ніколи. Шукала його там, де зви-
кла його бачити. Відтак і там не бачила його
ніколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала
між людьми вулицями, – і трохи не питала
кожного прохожого: «Не бачили ви його?»
Був – і нема...
Був і нема!
Але ніхто його не бачив.
З того часу перестала я з душі сміятися.
Пізніше довідалася я, що його перенесли на
іншу посаду, і він від’їхав. Не прощався зо
мною, бо – як казав – не мав відваги «ломи-
ти» мені серця. Я була лише до любові, – ка-
зав, – і не належала до тих, що їх береться за
жінки.
Щоб ти знала, Мартухо, – говорила вже ціл-
ком спокійним голосом, – що оце не видумка,
але правда, – і він любив мене... Оженився
потім із донькою якогось багатого броварни-
ка й живе ось тут...
Але він уже не той, що був, із подібним ду-
хом! Вона запанувала над ним так, що стра-
тив цілком первісний характер своєї істоти.
Став об’єктивною машиною, і вся барвність,
і звучність його єства, і гнучкість його душі
зникли.
Неначе без характеру остався...
– І ти не бачилася більше з ним? – спитала я.
– Ні. Лише три рази стрітилася. Розмина-
166 (044) 360 2917, (044) 591 9541
ючись, уп’ялив на мене очі, мовби хотів по-
глядом своїм прив’язати мене навіки до себе,
навіки! Поглядом, Мартухо, що цілував мені
ноги. – Потім розсміялася тихо, з глумом, що
мене аж морозом пробігло. – Жалує за мною,
Мартухо, – додала зниженим голосом, – жа-
лує й каже, що його переслідує прикре про-
чуття, що чує мій плач, тихий, задавлений
плач, що стрясає ціле тіло, тому що потай-
ний...
Але я не плачу. Не плакала навіть.
Мені не жаль за ним. Він навчив мене нена-
видіти й задавив цілу мою істоту від голови
до стіп упокоренням. Був першим, що дав
мені відчути поганість покори. Від часу до
часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму
і, мабуть, не змию її ніколи. Я подала йому
свою душу, розложила її перед ним, мов вах-
ляр, а він – мужик...
3 неописаною погордою вимовила се слово.
Здавалося, коли б учув він се слово й тон,
яким вимовила його, був би вбив її.
– Більше не любила я нікого в своїм житті.
Але воно добре, – додала, поглянувши пов-
ним сіяючим поглядом до другої кімнати,
де стояв її улюблений інструмент, – бо можу
цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її
йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу
свого духу, вертає мені гордість і почуття, що
стою високо-високо! Зате й граю йому звука-
ми, яких не почує від нікого, і буду йому гра-
ти до останнього свого віддиху... Я знаю. Він
останеться мені вірним. Він не мужик; не з
того дерева, що виростає на широкій дорозі,
але з того, що росте на самих вершинах... Я
його музикант.
Встала й отворила широко рамена, мовби
хотіла обняти кого, а очі її, великі, смутні очі,
засіяли предивним блиском. Відтак опустила
руки.
– Пожди, – промовила, – як йому заграю,
коли піду до консерваторії, і як він буде від-
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
повідати. Наша музика запре всім віддих.
Тепер я ще простий музикант, не вдам так,
але відтак... – і я, і він розживемо вповні...
В її голосі дрижала здержувана радість, і,
неначе втомлена сильним зворушенням
якимсь, сперлася о диван, звертаючи до мене
вповні свій ніжний класичний профіль.
Виглядала дуже гарно й дуже святочно в тій
хвилі, а однак саме в тій хвилі, коли мій по-
гляд спочивав на ній, по раз перший за на-
шого знайомства показалося в неї щось таке
отверте, перейняте потайним, загадочним
щастям якимось, – і мене взяв несказанний
жаль. Я відчула виразно жаль за неї... Від-
так промайнув мій погляд, немов потягне-
ний невидимою силою, до дверей кімнати,
створених широко, де стояв інструмент, – сей
її світ.
Я опустила наново голову на її коліна і,
притиснувши вуста до її руки, попроси-
ла тихим голосом, щоб мені заграла Valse
mélancolique. Мені хотілось його чути...
Пішла й грала.
Не знаю... просто душа розривалася чоло-
вікові в грудях при тих звуках, граціозних,
заповідаючих найбільше щастя, в закінчених
смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпо-
рення там, у низьких тонах, перекидання,
бушування між звуками за чимсь... за ща-
стям, може? – і надармо! Уривала неожидано
посередині гами смутним акордом, полишаю-
чи в душі масу викликаних почувань мов на
глум...
Я плакала.
Що мені вся гордість, про яку мені говорила,
що її треба плекати, щоб удержатися на по-
верхні життя, – що мені по ній!
Та звідки її й візьму, коли не піднімається
сама з серця? Ні, я не вдам того, що вона. Ані
в любові, ані в горі, ані в перемаганні себе, а
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
вже найменше в плеканні гордості! Я проста
робітниця, тип послугача з природи вже, що
не наділила її навмисно тим гордим даром,
щоб повзав...
Тому повзаю, й корюся до сьогоднішньої дни-
ни, й належу до тих тисячок, що родяться на
те, щоб без нагороди гинути!
***
В два дні по тім від’їхала до своєї матері, що
лежала дуже хора й прикликувала її телефо-
нічне до себе.
Я оповіла артистці те, що вона мені оповіда-
ла про свою любов.
– Се щось цілком без сильних акцій, – замі-
тила та, підносячи здивовано брови вгору.
– Правду сказазши, я надіялася чогось бур-
ливішого...
– Ну, – сказала я, – не кожний годен творити
голосні акції; але я не знаю, воно здається
мені таким смутним і блідим...
– Однак вона вижидає ще чогось від життя, –
обізвалася артистка.
– О ні, не вижидає нічого більше!
– Ні? А що говорить Valse mélancolique? За
чим шукає в нім безустанно? Не словами, не
поведенням, ані очима, ані руками своїми не
шукає, лише самими звуками... і я знаю, за
чим шукає...
– За чим, Ганнусю?
– Е, ти того не розумієш...
– Щастя, Ганнусю?
– Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче
гармонійно вижитися вповні. Шукає рівнова-
ги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважи-
ти надто вдолину й не піти без міри вгору, а
167
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
саме як треба. Але – ти того не розумієш!
А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь
немов у далечину гострим, пронизуючим,
задуманим поглядом, сказала звільна з гір-
ким усміхом:
– А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз
уже, і не раз казати буду, що царство на зем-
лі належиться тобі...
***
Коли вернулася від матері, артистка кинула-
ся до неї з подвійною любов’ю, – здавалося,
відкрила на ній знов якусь там красу...
Але вона приїхала прибита, її мати лежала
дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб
у родичів своїх учениць у музиці просити
відпустки на дві неділі, бо мусила доконче
назад вертати...
І, полагодивши свої орудки, виїхала знов,
віддаючи нам під особливішу опіку свій
улюблений інструмент, «щоб на нім жодна з
посторонніх дівчат не грала й не дразнила
фальшивими акордами резонатора».
Вернулася скорше, як за дві неділі.
Її мати померла, і по похороні вона вернулася.
Приїхала бліда, тиха – мов замерзла на тілі
й дусі.
Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою
довге пасмо холоду знадвору... Ганнуся аж
рамена вгору підняла...
– Се подих смерті завис на мені, – оправду-
валася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім
скаржилася, що не може огрітися...
Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.
Не можу її забути, як там сиділа... Довгу
чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і
168 (044) 360 2917, (044) 591 9541
аж до ніг, закинула наопашки, спинаючи її
недбало на грудях своєю рукою докупи, мов
білою аграфою. Темний вузол волосся її спу-
стився їй аж уділ на шию, а обвита два рази
оксамиткою голова була сперта о спинку
понсового тла фотелю... Правильне, мов із
білого мармуру, личко, з великими смутними
очима... ні, ні, не забуду її ніколи!
Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона
пила та оповідала нам, що пережила.
Її мати була дуже нещасна по смерті батька.
Раз – його утрата, а по-друге – тяжка хороба,
що приковувала її до крісла, віддала її на
ласку й неласку слуг та затроїла їй життя
пересвідченням, що була вуйкові тягарем...
Просила заодно смерті в бога, і її одинокою
розривкою була біблія, яку читала з ранку
до вечора. Була вже здавна приготована
цілком на смерть. Взяла від неї, Софії, слово,
що не буде за нею тужити, коли помре, бо
се відібрало би їй бажаний спокій у гробі... І
вона дала те слово матері. І коли її ховали,
вона страшенно панувала над собою, щоб не
зломити даного слова. Вона ж іще ніколи не
зломила свого слова, але коли, проте, жаль
брав верх над нею і вона з нечуваною силою
змагалася побороти його, попсував церков-
ний спів той, препогана чорна музика та,
скомпонована нарочне на те, щоб пригно-
блювати й поборювати сміливіші й ясніші по-
чування духу та робити з нього безсильного
покірного раба, – попсував усі її старання, і
вона ридала, мов божевільна!..
І не може позбутися якогось смертельного
подиху, що обхопив її під час сього співу над
гробом! Не може зогріти своєї душі!.. А саме
коли матір ховали, був поранок чудовий!
Сонце своїм золотом надало снігові рожеваву
барву, і все було таке погідне, мов прибра-
лося нарочне в красу на те свято, коли хто
вертається назад в лоно природи. Симфонію
була би вона казала заграти матері до гробу!
Прегарну величаву симфонію, що настроює
душу до широкого польоту, і щоб характером
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
своїм усмирювала розбурханий жаль у груді;
а так... попсували її нерви якоюсь чорною
силою, і вона піддалася її тягареві!
І справді, була цілком пригнетена.
Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти
любов’ю сей type antique. Розпадалася коло
неї. Була така ніжна й тепла, така добра,
якою не бачила я її ще супроти нікого, – і се
все не осталося без наслідків.
– Я трачу між вами почуття самоти, – говори-
ла вона на такі змагання й усміхалася вдяч-
но своїм лагідним усміхом...
І тим були ми вже вдоволені.
Артистка кидала дотепами, мов прискала
іскрами, а що, розвеселившися, поривала
собою, то її настрій ломив смуток дівчини, і
вона поволі, поволі повертала до давнього
настрою...
Здавалося, помирилася з життям.
До музики звернулася з подвійним запалом.
Восени мала їхати до Відня, до консерваторії
і відразу вступити на третій рік. І справді, її
талант і замилування до музики заповідали
їй уже тепер ясну будучність.
***
Настав май.
Все було в самім розцвіті.
Дерева біліли цвітом, запах із них розносився
далеко-широко воздухом, а вечори були повні
несказанно лагідної, приманчивої краси...
Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала
за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти, і з
нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи
в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожна сво-
їм думкам.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Ганнуся спродала свою велику копію образа
Корреджо «Віроломна» і марила вже про по-
дорож до Рима, а я була не менш вдоволена.
Здавала саме письменну матуру, тішилася
надією, що й усна піде незгірше, а що най-
краще – я була нареченою професора... того,
з години конверзації англійської мови! Я
дармо підозрювала його тоді в якихось сим-
патіях до німочки, – він для одного свого то-
вариша виробляв рекламу.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент
Софії, стояли напівотворені.
Нашими вікнами ллялося місячне світло
веселими струями, а звідти, з тої одної поло-
вини, била сама понура темінь...
Думаючи про се й те, спинявся мій погляд
уже наново на ній, на тій вузькій, високій
темній половині, а гробова тишина, що пану-
вала там, неначе сунулася на нас...
«Коли б їх хто замкнув легко так!» – про-
майнуло мені в голові, але я не мала охоти
встати й підійти туди... Потім повело щось
мій погляд на темно-понсовий фотель Софії,
що стояв недалеко отоманки Ганнусі, коло
коминка, де пересиджувала найрадше, роз-
лягаючися в нім завсіди вигідно... Він стояв
простий, дерев’яний, саме в тіні.
Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як
я. Нараз обізвалася.
– Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати...
– Запри ти їх!
– Мені лежиться так добре...
– То запрім їх разом! – попросила я непев-
ним голосом і піднялася рішуче.
– Ходім!
Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі
близько одна до другої і енергійним, поспіш-
169
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
ним рухом заперли... ні, гримнула дівчина
дверми і замком.
– Разить мене темнота, – пробурмотіла, зви-
няючися, до мене, вхопила мене за руку й
притягнула до себе на отоманку.
– Сиди тут!
Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на
яке слово. Щось замкнуло мені уста, на течію
думок уклалося щось гамуюче, і якийсь при-
крий неспокій обгорнув мене... Ціла душа
ждала чогось...
Ганнуся мовчала, мов німа.
Згодом почулися кроки на сходах, – легкі,
але повільні.
Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й
ближче... врешті – ввійшла. Не привіталася,
як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті.
Пішла просто до замкнених перед хвилею
дверей, отворила їх і зайшла туди...
Ми чули, як вона там, у кімнаті, отворила
вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх фор-
теп’яна... там відложила, проти свого звичаю,
капелюх і парасольку, і аж потім увійшла
знов до нас.
Зблизилася повільним ритмічним кроком,
мов тінь, і, мов другу тінь, тягнула щось із
створеної наново кімнати за собою...
Відтак усіла біля нас на свій фотель.
Мовчала.
– Добре, що ти прийшла, музико, – обізвала-
ся Ганнуся, – ми вже так ждемо на тебе!
Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, не-
рухомо.
– Ти чуєш, Софіє? – спитала вже я.
170 (044) 360 2917, (044) 591 9541
– Чую. Прошу, запаліть лампу! – заговорила
зміненим голосом.
Я вибалушила крізь темряву очі на неї, – та-
ким голосом не говорила вона звичайно. За-
палила велику лампу над столом і глянула
тривожно на неї.
Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, зверне-
ні саме на мене, сіяли фосфоричним світлом
якимсь і видалися мені незвичайно великі...
І артистка побачила на ній зміну.
– Софійко, ти хора? – кинулася до неї.
– Ах, ні, ні! – запевняла, силуючися до зви-
чайного тону, і спустила нагло погляд.
– Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи,
їж що! Відтак підемо на прохід.
– Я не голодна, – відповіла, – їжте самі... Я
буду грати. Заки з’їсте, я буду грати.
– Ти ж утомлена! Ходи їж з нами! – попроси-
ли ми обі відразу, й обі приступили до неї.
– Ні, не буду, не можу! – Дивилася на нас
такими великими благаючими очима! – Я
дістала лист від вуйка... і не можу! Читайте.
Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула
нам лист на стіл. Відтак, таким самим кро-
ком, як перше, пішла до кімнати...
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй
до відомості, що оженився і не може її у Відні
удержувати.
Ми поніміли.
Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене
пришибло страхом, невмотивовано глибоким
страхом!
– Се зле, Мартухо... ах, лайдак він!
www.znoua.com
 Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу
без думки, а очі звернулися туди, за нею.
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а две-
рі стояли, як перше, отворені...
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на
назву «Valse mélancolique», як тепер. Перша
часть – повна веселості і грації, повна визову
до танцю, а друга... О, та гама! Та нам добре
знана ворохобна гама! Збігала шаленим
льотом від ясних звуків до глибоких, а там –
неспокій, глядання, розпучливе нишпорення
раз коло разу, топлення тонів, бій, – і знов
збіг звуків удолину... відтак саме посередині
гами смутний акорд-закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
– Тепер дайте мені їсти, – сказала і, станув-
ши коло столу саме проти світла, закинула
руки за голову й почала простягатися, як чи-
нила се звичайно по довгій утомляючій грі...
Ми піднялися, урадувані її словами...
Однак вона не вспіла ще до кінця простяг-
нутися,— вигиналася якраз найвигідніше,
– коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в
котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт,
а відтак слабий жалісний зойк струн...
Вона струхліла.
– Резонатор тріс! – крикнула Ганнуся.
– Струна! – крикнула я.
– Резонатор!
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Вона скричала не своїм голосом і полетіла до
кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом,
вже знала, що сталося.
– Резонатор? – спитала Ганнуся.
– Струна...
– Отже – струна!
І справді лише струна. Інструмент був ціл-
ком відкритий, і ми всі похилилися над ним і
бачили ту струну. Одна з басових лежала аж
звита з сильного напруження між іншими,
просто натягненими струнами, поблискуючи,
мов темним золотом, до світла...
– А я гадала, що то резонатор спроневірився
тобі! – обізвалася Ганнуся вже своїм звичай-
ним безжурним тоном, однак вона не відпові-
ла вже. Упала лицем на струни – зомліла...
Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся
побігла сама по лікаря. Заки він прийшов,
вона заговорила.
– Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс?
Чому? – питала заодно майже розпучливо,
так, як питають малі діти, не розуміючи при-
чини відчутного жалю, не тямлячи, що з нею
діялося. Я втихомирювала її. – Чому, чому?..
Але чому казала? – домагалася, і великі
сльози котилися з її очей... – Чому казала,
коли не спроневірився!..
***
Лікар приступив до її ліжка, як дістала сер-
дечний удар.
Не міг їй помогти.
Зворушення, яких зазнала, були засильні
і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм
могла опертися її фізична сила. Побороли її.
***
171
Ольга Кобилянська. «Valse melancolique»
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе.
Ганнуся не дізналася ніколи, як причинили-
ся її без думки кинені слова до сумної події;
але вона й без того не могла кілька неділь
успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм
сильним, пристрасним плачем, закинула всі
барвні речі і роздерла прекрасний розпоча-
тий малюнок, до якого мала їй «музика» слу-
жити до якогось там мотиву; але по шістьох
тижнях затужила знов за барвами і, попро-
щавшись з усіма, виїхала до Рима...
Фортеп’ян «музики» забрала я до себе, і на нім
грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього,
стираю з нього найменший порошок, мені все
здається, що він понурий, осиротілий і тужить
за тими білими дрібними руками, що глади-
ли його по чорній блискучій поверхні рухом,
повним любові і ніжності, а по клавіатурі його
мелькали, мов білі листки...
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде
ніколи артистом – і може, правда по її сторо-
ні. Але зате її син буде артистом, як не заво-
довим, [21] то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італії і
привезла з собою прекрасного дволітнього
хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.
– Де твій чоловік? – спитала я її, коли зложи-
ла мені візит, елегантна, пишна, мов княги-
ня. Вона підсунула високо брови й погляну-
ла на мене здивованими очима.
– Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого
хлопця остався там, де був. Не могли пого-
дитися в способі життя, і коли не хотів мене
зрозуміти, я покинула його. Але хлопець –
мій. Я заробляю сама на нього, і він – мій.
Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те
право закупила я своєю доброю славою. Але
– ти того не розумієш!
І може, справді, я того не розумію! Але... що
172 (044) 360 2917, (044) 591 9541
з нею, що поступила так собі? Може, вона й
винувата... хоч... розібравши докладно її пре-
дивну вдачу, мені годі кинути на неї каме-
нем. Я переконана навіть, що й «музика», той
пречистий type antique, не була б відверну-
лася від неї. Сама казала, що було б шкода
псувати ту наскрізь артистичну індивідуаль-
ність, що нехай би виживала вповні!
Лиш вона не могла вижити вповні.
Як і опиралася всьому напорові згубної
сили майже класичною рівновагою сильного
духу, – самій музиці вона не могла опертися.
А її кінець сховався був у неї в ту музику.
Визирав із неї пориваючою красою смутку й
меланхолії, і саме тоді, коли грала свої ком-
позиції й фантазії, і коли купалася в ній, як
у своїм властивім елементі...
Не можу позбутися до сьогоднішньої днини
думки, що музика позбавила її життя...
Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..
1897
[1] – Меланхолійний вальс (франц.).
[2] – Штука – мистецтво.
[3] – Найкраща улюблениця долі (нім.).
[4] – Я – улюблениця долі (нім.).
[5] – Матура – екзамен.
[6] – Мимохідь (франц.).
[7] – Чічка— квітка
[8] – Середовище (франц.).
[9] – Дякую красно (нім.).
[10] – Лижви – ковзани.
[11] – Година конверзації – розмовний урок.
[12] – Софі.
[13] – Дуже порядна й гарна (нім.).
[14] – Фризура – зачіска.
[15] – По-античному (франц.).
[16] – Античний тип (франц.).
[17] – Ціха – прикмета, риса.
[18] – улюблениця долі (нім.).
[19] – Отже (лат.).
[20] – Сусіди напроти (франц.).
[21] – Заводовий – фаховий, професійний.
www.znoua.com
 Леся Українка. «Contra spem spero»

Леся Українка
«Contra spem spero»
(лат. – без надії сподіваюся)

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

(044) 360 2917, (044) 591 9541 173

www.znoua.com
Леся Українка. «Лісова пісня»

Леся Українка
«Лісова пісня»
Аудіокнига Фільм Повний текст
(від Аудіокнига.UA) (за мотивами драми) (від УкрЛіб)

Спис діячів «Лісова пісні»

«Той, що греблі рве».

Русалка.
Потерчата (двоє).
Водяник.
Дядько Лев.
Перелесник.
Лукаш.
Пропасниця (без мови).
Лісовик.
Куць.
Мавка.
Мати Лукашева.
Килина.
«Той, що в скалі сидить».
Русалка Польова.
Хлопчик.
Діти Килинині
Злидні (без мови).
Доля.

174 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

ПРОЛОГ
Старезний, густий, предковічний ліс на
Волині, галявина біля озера. Провесна. Де-
рева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от
має розкритись. У лісі щось загомоніло, стру-
мок зашумував, забринів, і вкупі з його вода-
ми з лісу вибіг «Той, що греблі рве» (таким
перефразом називали чорта, щоб не назива-
ти його) – молодий, дуже білявий, синьоокий,
з буйними і разом плавкими рухами; одежа
на йому міниться барвами, від каламут-
но-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує
гострими злотистими іскрами. Кинувши-
ся з потоку в озеро, він починає кружляти
по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман
розбігається, вода синішає. Він хвилює воду
ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи
щось у воді.
З-поміж латаття виринають Потерчата
(двоє маленьких, бліденьких діток у білень-
ких сорочечках) (потерчата – душі дітей, що
померли нехрещеними), питають, чому «Той,
що гребі рве» їх будить, і що він шукає.
«Той, що греблі рве» каже, що шукає Русал-
ку, «що покохав змалку», бо «милішої кохан-
ки нема від озерянки».
Потерчата просять його не руйнувати їхню
хатину, обіцяють спуститись на дно, де Ру-
салка сидить над рибалкою, і привести її.
Русалка випливає і знадливо всміхається,
радісно складаючи долоні. На ній два вінки
– один більший, зелений, другий маленький,
як коронка, перловий, з-під нього спадає сер-
панок. Любовна розмова Русалки з «Тим, що
греблі рве». Ухкають, бризкають, плещуть.
Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і
пташки зграями зриваються з очеретів.
Посеред озера виринає Водяник – древній
сивий дід, довге волосся і довга біла борода
всуміш з баговинням звисають аж по пояс.
Шати на ньому – барви мулу, на голові ко-
рона із скойок. Голос глухий, але дужий. Він
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Леся Українка. «Лісова пісня»
присоромлює Русалку за те, що вона «танки
водить з чужинцем».
«Той, що греблі рве» незамітно ховається в
воду. Водяник відправляє Русалку на дно,
але вона вирішила ще розчесати прибереж-
не зілля. Водяник вигідно вкладається в
очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину;
очі йому поволі заплющуються. «Той, що
греблі рве» намагається втекти з Русалкою,
але Водяник прокидається і перехоплює Ру-
салку. «Той, що греблі рве» зникає, Водяник
відправляє Русалку на дно. Русалка спусти-
лася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись,
дивиться вгору на батька. Водяник: «Чудна
ти, дочко! Я ж про тебе дбаю. Таж він тебе
занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську струмочка
лісового, біле тіло понівечив та й кинув би
самотню десь на безвідді».
ДІЯ І
Та сама містина, тільки весна далі посту-
пила; узлісся наче повите ніжним зеленим
серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев
поволочене зеленою барвою.
З лісу на прогалину виходять дядько Лев і
небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік,
поважний і дуже добрий з виду; по-полісько-
му довге волосся білими хвилями спускаєть-
ся на плечі з-під сивої повстяної шапки-ро-
гатки; убраний Лев у полотняну одежу і в яс-
но-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли,
в руках кловня (малий ятірець), коло пояса
на ремінці ножик, через плече виплетений з
лика кошіль (торба) на широкому ремені.
Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чор-
нобривий, стрункий, в очах ще є щось ди-
тяче; убраний так само в полотняну одежу,
тільки з тоншого полотна; сорочка випуще-
на, мережана біллю, з виложистим коміром,
підперезана червоним поясом, коло коміра і
на чохлах червоні застіжки; свити він не має;
175
Леся Українка. «Лісова пісня»
на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з
лика на мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинив-
ся, хоче зробити собі сопілку з очерету. Дядь-
ко Лев хоче ставити неподалік хату, а Лукаш
каже, що це непевне місце. Дядько Лев за-
певняє, що він знає, як зробити все правиль-
но, щоб «не приступилася ніяка сила».
Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев
іде понад берегом, і його не стає видко за
вербами.
На берег випливає Русалка і кличе Лісо-
вика – малий, бородатий дідок, меткий
рухами, поважний обличчям; у брунатному
вбранні барви кори, у волохатій шапці з
куниці. Жаліється йому, що хлопець ріже
очерет. Лісовик каже, що дозволяє їм навіть
ставити тут хижу. Русалка проти, вона не
любить «солом’яного духу» людей.
Лісовик пояснює: «То ж дядько Лев сидітиме
в тій хижі, а він нам приятель. … Люблю
старого. Таж якби не він, давно б уже не ста-
ло сього дуба, що стільки бачив наших рад, і
танців, і лісових великих таємниць. Вже нім-
ці міряли його, навколо втрьох постававши,
обсягли руками – і ледве що стікло. Давали
гроші – таляри биті, людям дуже милі, та
дядько Лев заклявся на життя, що дуба він
повік не дасть рубати. Тоді ж і я на бороду
заклявся, що дядько Лев і вся його рідня по-
вік безпечні будуть в сьому лісі.»
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку,
сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно
голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він
розвивається, так розвивається все в лісі.
Спочатку на вербі та вільхах замайоріли
сережки, потім береза листом залепетала.
На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли
квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні
пуп’янки.
З-за стовбура старої розщепленої верби, пі-
вусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій
176 (044) 360 2917, (044) 591 9541
одежі, з розпущеними чорними з зеленим по-
лиском косами, розправляє руки і проводить
долонею по очах. Вона щойно проснулась.
Питає, хто це так гарно співає на сопілці і
чому це вона раніше не бачила цього хлопця.
Лісовик пояснює:
Бо він уперше тута. Він здалека, не з сих лі-
сів, а з тих борів соснових, де наша баба лю-
бить зимувати; осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе...
Лісовик застерігає Мавку: «Не задивляйся
ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам
небезпечно...
…минай людські стежки, дитино, бо там не
ходить воля, – там жура тягар свій носить.
Обминай їх, доню: раз тільки ступиш – і про-
пала воля!»
Виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мав-
ка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем
березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і
хапає його за руку, не дозволяє «точити кров
з сестроньки».
Л у к а ш : Березу ти сестрою називаєш? Хто
ж ти така?
М а в к а: Я – Мавка лісова.
Л у к а ш: Що ж, ти зовсім така, як дівчина...
ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама
тоненька, і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється).
Та ні, тепер зелені... а були, як небо, сині...
О! тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здаєть-
ся, чорні чи, може, карі... ти таки дивна!
(у Мавки постійно міняються очі)
М а в к а (усміхаючись): Чи гарна ж я тобі?
Л у к а ш (соромлячись): Хіба я знаю?
www.znoua.com

М а в к а (сміючись): А хто ж те знає?
Л у к а ш (зовсім засоромлений): Ет, таке пи-
таєш!..
М а в к а (щиро дивуючись): Чому ж сього не
можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хоро-
ша?»
А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в
світі!»
Л у к а ш: А я й не знав, що в них така роз-
мова. Я думав – дерево німе, та й годі.
М а в к а: Німого в лісі в нас нема нічого.
Мавка розповідає про себе: ніколи не виходи-
ла з лісу, Лісовика називає «дідусем», а він її
«донею», тому незрозуміло, він їй батько чи
дідо; мамою називає стару вербу. Всю зиму
вона спала у ній.
Мавка просить Лукаша заграти на сопілці.
Вона сплітає довге віття на березі, сідає в
нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лу-
каш грає, прихилившись до дуба, і не зво-
дить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки.
Мавка, слухаючи, мимоволі озивається (спі-
ває) тихесенько на голос мелодії, і Лукаш їй
приграє вдруге мелодію.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміха-
ється, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш,
завваживши те, перестає грати.
Потім Лукаш розповів трошки про себе: «...
Дядько Лев казали, що тут мені дадуть грун-
тець і хату, бо восени хотять мене женити...»
Мавка каже, що вона в лісі «таки зовсім, зов-
сім самотня...». Лукаша кличе дядько Лев,
він йде.
З гущавини лісу вилітає Перелесник –
гарний хлопець у червоній одежі, з черво-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Леся Українка. «Лісова пісня»
нястим, буйно розвіяним, як вітер, волос-
сям, з чорними бровами, з блискучими очи-
ма (перелесник – різновид злого духу). Він
хоче обняти Мавку, вона ухиляється. Вона
не хоче більше з ним водитись, хоч він і при-
гадує їй минуле літо і пропонує повторити.
Мавка ховається в лісі.
Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.
Дядько Лев жаліється на те, що його чуть не
потопив Водяник, просить Лукаша назби-
рати хмизу, щоб розпалити вогнище і трохи
посушитись. Він так і робить. Дядько Лев
починає розповідати байку про Царівну-Хви-
лю, поволі засинає. Лукаш який час дивить-
ся задумливо на вогонь, потім устає, відхо-
дить далі від огнища і походжає по галяві,
тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у
сопілку.
З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко,
мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа
розмаялась. На галяві вона спиняється, ог-
лядаючись, притуляє руки до серця, далі ки-
дається до берези і ще раз зупиняється. Вона
бігла, втікала від Перелесника.
М а в к а (відхиляється від берези): Ой лихо!
Я боюся притулятись, а так не встою.
Л у к а ш: Притулись до мене. Я дужий –
здержу, ще й обороню.
Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у
парі. Місячне світло починає ходити по лісі,
стелеться по галяві і закрадається під березу.
В лісі озиваються співи солов’їні і всі голо-
си весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З
осяйного туману виходить Русалка і нишком
підглядає молоду пару.
Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче
нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.
М а в к а (скрикує з болем щастя): Ох!.. Зірка
в серце впала. …ти сам для мене світ, милі-
ший, кращий, ніж той, що досі знала я, а й
той покращав, відколи ми поєднались.
177
Леся Українка. «Лісова пісня»
Л у к а ш: То ми вже поєднались?
М а в к а: Ти не чуєш, як солов’ї весільним
співом дзвонять? (отак от, один поцілунок і
вже пара)
Л у к а ш: Я чую... Се вони вже не щебечуть,
не тьохкають, як завжди, а співають:
«Цілуй! цілуй! цілуй!»
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поці-
лунком).
Л у к а ш: Я не любився ні з ким ще зроду. Я
того й не знав, що любощі такі солодкі!
Мавка пристрасно пестить його, він скрикує
з мукою втіхи.
Мавко! ти з мене душу виймеш!
М а в к а: Вийму, вийму! Візьму собі твою
співочу душу, а серденько словами зачарую...
Мавка переймається, що вона не заквітчана
і що вночі квіти безбарвні. Але Лукаш зна-
ходить вихід – кладе їй кілька світляків на
волосся.
Русалка все це бачить і підмовляє Потерчат
проти Лукаша. З-за купини вискакує Куць,
молоденький чортик-паничик. Русалка і його
підмовляє проти Лукаша. Лукаш потрапляє
в драговину, але Мавка його рятує. Прокида-
ється дядько Лев. Спочатку він думав, що це
Мавка посприяла тому, що Лукаш потрапив
в драговину, але потім дізнався правду. Мав-
ка обіцяє завтра показати хороше дерево на
хижу. Дядько Лев і Лукаш йдуть. Лукаш від-
стає від дядька, стискає мовчки обидві руки
Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька,
іде з ним у ліс.
178 (044) 360 2917, (044) 591 9541
ДІЯ ІІ
Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю
де-не-де видніє осіння прозолоть. На галяві
вже збудовано хату, засаджено городець.
На одній нивці пшениця, на другій – жито.
На озері плавають гуси. На березі сушиться
хустя, на кущах стримлять горщики, гла-
дишки. Трава на галяві чисто викошена, під
дубом зложений стіжок. По лісі калатають
клокічки – десь пасеться товар. Недалечко
чутно сопілку.
Розмова Лукаша з матір’ю. Вона нагадує
йому, що той має зробити огорожу. Лукаш
пасе худому, а Мавка помагає. Мати називає
її «відьмою», бо «як вона глядить корів, то
більше дають набілу». Мати також жаліється
на те, що в неї нема невістки.
Мавка виходить з лісу пишно заквітчана,
з розпущеними косами. Мати каже їй, що
«не випадає за парубком так дівці уганяти».
Мавку це здивувало. На вимогу матері Мав-
ка переодягається і виходить з хати перебра-
на: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і
латана на плечах, вузька спідничина з наби-
ванки і полинялий фартух з димки, волосся
гладко зачесане у дві коси і заложене навко-
ло голови. Мати придумує їй роботу – жати.
Діалог між Мавкою і Лукашем. Мавка не
розуміє, чому Лукаш такий сумний, і чому
його матері так потрібна невістка.
Мавка
Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього
виросло кохання наше! Той цвіт від папороті
чарівніший – він скарби т в о р и т ь, а не
відкриває. У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво
сталось...
Лукаш
Так я й знав! Тепер уже почнеться дорікан-
ня...
www.znoua.com

Мавка
Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки –
смутно, що не можеш ти своїм жит-
тям до себе дорівнятись. (як ви це розу-
мієте?)
Лукаш
Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш, хоча
душа твоя про те співає виразно-щиро
голосом сопілки...
Мавка йде жати, замахується серпом і на-
хиляється до жита. З жита раптом виринає
Русалка Польова; зелена одіж на їй просві-
чує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що
вкриває всю її невеличку постать; на голові
синій вінок з волошок, у волоссі заплутались
рожеві квіти з куколю, ромен, березка. Ру-
салка Польова просить Мавку не руйнувати
її краси, заради цього Мавка порізала собі
серпом руку. Русалка Польова клониться
низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в
житі.
Від озера наближається мати, а з нею моло-
да повновида молодиця, в червоній хустці,
намисто дзвонить дукачами на білій пухкій
шиї, міцна крайка тісно перетягає стан, і від
того кругла, заживна постать здається ще
розкішнішою. Молодиця йде замашистою
ходою, аж стара ледве поспіває за нею. Мати
називає її Килиною. Килина хвалиться, що
в неї дуже молочна корова.
Мати сварить Мавку за те, що вона ще на-
віть не почала жати. Килина забирає серп і
кидається на жито і жне, як вогнем палить,
аж солома свище під серпом.
Килина пустує з Лукашем. У хаті стукнули
двері. Килина знов кинулася жати, а Лу-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Леся Українка. «Лісова пісня»
каш в’язати. Хутко загін затемнів стернею
і вкрився снопами; скілька горсток жита на
розложених перевеслах лежать, як подолані
і ще не пов’язані бранці. Мати покликала
Килину в хату, Лукаш залишився доробити
огорожу, вийшла Мавка і попросила, «нехай
ся жінка більше не приходить», бо «вона
лукава, як видра». Мавка зробила такий ви-
сновок з її сміху та голосу. Лукаш дов’язав
останнього снопа і, не дивлячись на Мавку,
пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стер-
нею і похилилась у смутній задумі.
Ввечері мати заставила Лукаша провести
Килину в село.
Мавка підводиться і тихою, наче втомле-
ною, походою іде до озера, сідає на похилену
вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче.
Починає накрапати дрібний дощик, густою
сіткою заволікає галяву, хату й гай. Її плач
чує Русалка і дивується. Вона їй дорікає, що
Мавка…
…забула, яке повинно буть кохання справж-
нє!
Кохання – як вода, – плавке та бистре, рве,
грає, пестить, затягає й топить. Де пал – воно
кипить, а стріне холод – стає мов камінь. От
моє кохання! А те твоє – солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру, під ноги
стелеться. Зостріне іскру – згорить не борю-
чись, а потім з нього лишиться чорний згар
та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як
покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в
воді холодній марної досади, під пізніми до-
щами каяття.
М а в к а (підводить голову)
Ти кажеш – каяття? Спитай березу, чи ка-
ється вона за тії ночі, коли весняний вітер
розплітав їй довгу косу?
Русалка зникає. Лісовик виходить з гущави-
ни. Він у довгій киреї барви старого золота
з темно-червоною габою внизу, навколо ша-
179
Леся Українка. «Лісова пісня»
пки обвита гілка достиглого хмелю. Лісовик
каже, що вона зрадила сама себе.
Покинула високе верховіття і низько на дріб-
ні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки, зарібниці,
що працею гіркою окрайчик щастя хтіла за-
робити і не змогла, та ще останній сором їй
не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч, коли твоє
кохання розцвілося: була ти наче лісова ца-
рівна у зорянім вінку на темних косах, – тоді
жадібно руки простягало до тебе щастя і нес-
ло дари !
Лісовик пропонує Мавці знов одягнутись
по-звичному для неї. Розкриває свою кирею
і дістає досі заховану під нею пишну, злотом
гаптовану багряницю і срібний серпанок;
надіває багряницю поверху убрання на Мав-
ку; Мавка йде до калини, швидко ламає на
ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок,
розпускає собі коси, квітчається вінком і
склоняється перед Лісовиком, – він накидає
їй срібний серпанок на голову.
Прилітає Перелесник. Пропонує Мавці по-
брататись. Потім раптом починає з нею тан-
цювати. Прудко вирує танець. Срібний сер-
панок на Мавці звився угору, мов блискуча
гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися
з вогнистими кучерями Перелесника.
Мавка
Годі!.. пусти мене... Млію... вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опуска-
ються, він мчить її в танці омлілу).
Раптом з-під землі з’являється темне, широ-
ке, страшне Марище.
Перелесник зникає, Мавка не хоче, щоб
«Той, що в скалі сидить» її забирав, бо це
означає її смерть.
180 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Мавка
Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
«Той, що в скалі сидить» відступається в тем-
ні хащі і там притаюється. З лісу виходить
Лукаш. Мавка йде назустріч Лукашеві. Об-
личчя її відбиває смертельною блідістю про-
ти яскравої одежі, конаюча надія розширила
її великі темні очі, рухи в неї поривчасті
й заникаючі, наче щось у ній обривається.
Лукаш каже, що вона страшна і кричить до
матері, щоб готувала хліб для старостів – він
буде ставатись до Килини.
Мавка вигукує до «Того, хто в скалі сидить»:
«Бери мене! Я хочу забуття!» Він торкаєть-
ся до Мавки; вона, крикнувши, падає йому
на руки, він закидає на неї свою чорну ки-
рею. Обоє западаються в землю.
ДІЯ III
Хмарна, вітряна осіння ніч. Починається
хворе світання пізньої осені. Лукашева
хата починає біліти стінами; при одній стіні
чорніє якась постать, що знеможена прихи-
лилась до одвірка, в ній ледве можна пізна-
ти Мавку; вона в чорній одежі, в сивому не-
прозорому серпанку, тільки на грудях красіє
маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галяві стає видко вели-
кий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб,
а недалечко від нього недавно насипану, ще не
порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лісо-
вик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Мавка каже, що Лісовик визволив її своїм
злочином – він перетворив Лукаша на
вовкулаку. Лісовик вважає це справедли-
вою помстою. Але Мавка його врятувала («В
серці знайшла я теє слово чарівне, що й озві-
рілих в люди повертає»).
www.znoua.com

Мавка зустрічає Куця, який ганяє коней Лу-
каша. Вона дізнається, що дядько Лев помер,
а дуб його зрубали. І тепер всі лісові мешкан-
ці пакостять Лукашевій сім’ї. Біля хати ще
й Злидні ходять, вони хочуть їсти і накида-
ються на калину, яка висить на шиї в Мавки
(вона казала, що то її кров).
З хати чутно крізь розбиту шибку рухи вста-
вання матері, потім її голос, а згодом Кили-
нин. Вони сваряться.
Килина виходить, бачить Мавку. Вони сва-
ряться, вкінці Килина вигукує: «А щоб ти
стояла у чуді та в диві!» Мавка зміняється
раптом у вербу з сухим листом та плакучим
гіллям.
Син Килини вирізує гілку з верби і верта-
ється в хату. З лісу виходить Лукаш, худий,
з довгим волоссям, без свити, без шапки.
Лукаш питає, чому дуб спиляли. Килина
пояснює, що не було грошей, тому продали. З
хати вибігає мати і жаліється сину на те, що
їй довелось витерпіти «з отею відьмою». Лу-
каш: «І та вже відьма? Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути».
До Лукаша підходить син Килини (мабуть,
від першого чоловіка) і просить його пограти
на сопілці, яку той зробив з верби, Лукаш
дивується, де тут взялась верба. Лукаш грає
ту мелодію, яку колись грав Мавці, сопілка
починає говорити: «Як солодко грає, як гли-
боко крає, розтинає мені груди, серденько
виймає...» Лукаєш дивується, допитується,
що то за верба. Килина пропонує йому її зру-
бати. Лукаш не може цього зробити – «чогось
за серце стисло». Килина вирішує зрубати
сама, але коли вона замахується сокирою,
прилітає Перелесник і обіймає. Верба раптом
спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, во-
гонь перекидається на хату, солом’яна стріха
займається, пожежа швидко поймає хату.
Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з
вогню, що тільки можна вихопити, і на клун-
ках та мішках виносять скулених Злиднів,
що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Леся Українка. «Лісова пісня»
з коновками до води, заливають вогонь, але
він іще дужче розгоряється.
Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом
прискають геть угору, стеля провалюється, і
вся хата обертається в кострище. Надходить
важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко
крізь білий застил сніговий не стає нікого
видко, тільки багряна мінлива пляма пока-
зує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне,
і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину,
що димує і сичить од вогкості. Матері Лука-
шевої і дітей Килининих та клунків з добром
уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений
оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.
Лукаш каже, що вони повиносили всі злидні.
«Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер
я мудрий став...» Лукаш відмовляється йти
на село, залишається в лісі. Килина йде.
Від лісу наближається якась висока жіноча
постать у білій додільній сорочці і в білій,
зав’язаній по-старосвітському, намітці. Вона
йде хитаючись, наче од вітру валиться, ча-
сом спиняється і низько нахиляється, немов
шукаючи чогось. Коли надходить ближче і
спиняється біля ожинових кущів, що ростуть
недалеко від пожарища, то випростується,
і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до
Лукашевого. Це «загублена Доля». Після
розмови з Лукашем зникає.
Лукаш нахиляється до того місця, що показа-
ла Доля, знаходить вербову сопілку, що був
кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до
берези. Сідає під посивілим від снігу довгим
віттям і крутить в руках сопілочку, часом
усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора
постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’явля-
ється з-за берези і схиляється над Лукашем.
Мавка каже, що він дав їй душу.
Мавка
О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвіти-
лось воно, чистим, палючим, як добре вино,
181
Леся Українка. «Лісова пісня»

вільними іскрами вгору злетіло. Легкий,

пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну
землицю, вкупі з водою там зростить верби-
цю, – стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди, вбогі й багаті, весе-

лі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм
промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них шелестом тихим вербової

гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смут-
ними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для

мене співав, ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю... Грай же, коханий, бла-
гаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його

сумна як зимовий вітер, як жаль про щось
загублене і незабутнє, але хутко переможний
спів кохання покриває тугу. Як міниться
музика, так міниться зима навколо: береза
шелестить кучерявим листом, весняні гуки
озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимо-
вий день зміняється в ясну, місячну весняну
ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою
у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з
покликом щастя.

Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине,

лине і закриває закохану пару, далі пере-
ходить у густу сніговицю. Коли вона трохи
ушухла, видко знов зимовий краєвид, з
важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш
сидить сам, прихилившись до берези, з сопіл-
кою в руках, очі йому заплющені, на устах
застиг щасливий усміх. Він сидить без руху.
Сніг шапкою наліг йому на голову, запоро-
шив усю постать і падає, падає без кінця...

182 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Микола Вороний. «Блакитна панна»

Микола Вороний
«Блакитна панна»
Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах...
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгождана, нездоланна...
Ось вона – Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: «Осанна!»
А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.
І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 183

www.znoua.com
Олександр Олесь. «Чари ночі»
Олександр Олесь
«Чари ночі»
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя – єдина мить,
Для смерті ж – вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
«О слово рідне! Орле скутий!»
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
184
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас – боги скупі,
Над нас – глухі й нечулі...»
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!»
Цікавий факт: Пое-
зія «Чари ночі» стала
популярною як пісня
(романс), що при цьо-
му довго вважалася
народною. Послухай
цю пісню у виконанні
Ніни Матвієнко:
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
 Павло Тичина. «О панно Інно»

Павло Тичина
«О панно Інно»
О панно Інно, панно Інно! Я Ваші очі пам’ятаю,
Я сам. Вікно. Сніги... Як музику, як спів.
Сестру я Вашу так любив — Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Дитинно, злотоцінно. Я Вам чужий – я знаю.
Любив? Давно. Цвіли луги... А хтось кричить: ти рідну стрів!
О панно Інно, панно Інно, І раптом – небо... шепіт гаю...
Любові усміх квітне раз – ще й тлінно. О ні, то очі Ваші. Я ридаю.
Сніги, сніги, сніги... Сестра чи Ви? Любив...

«Ви знаєте, як липа шелестить»

Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій» – десь чують дідугани,
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

«Пам’яті тридцяти»
На Аскольдовій могилі Квитне сонце, грає вітер
Поховали їх — І Дніпро-ріка…
Тридцять мучнів українців, На кого завзявся Каїн?
Славних, молодих… Боже, покарай! —
На Аскольдовій могилі Понад все вони любили
Український цвіт! — Свій коханий край.
По кривавій по дорозі Вмерли в Новім Заповіті
Нам іти у світ. З славою святих. —
На кого посміла знятись На Аскольдовій могилі
Зрадника рука? — Поховали їх.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 185

www.znoua.com
Максим Рильський. «У теплі дні збирання винограду»

Максим Рильський
«У теплі дні збирання винограду»
У теплі дні збирання винограду
Її він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.
І він спитав: – Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: – Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій. – Підняла батіг,
Гукнула свіжо й весело на мулів,
І чутно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.
І він потягся, як дитина, радо
І мовив: – Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.

186 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Микола Хвильовий
«Я (Романтика)»
Аудіокнига (від Audio--Book):
«Цвітові яблуні»
(присвячено новелі М. Коцюбинського, у якій
також йдеться про роздвоєння особистості)
З далекого туману, з тихих озер загірної
комуни (символ ідеального, справедливого
суспільства, до побудови якого начебто йшли
комуністи) шелестить шелест: то йде Марія.
Я виходжу на безгранні поля, проходжу пе-
ревали і там, де жевріють кургани, похиля-
юсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь
в даль. – Тоді дума за думою, як амазонянки,
джигітують навколо мене. Тоді все пропа-
дає... Таємні вершники летять, ритмічно по-
хитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у
могилах дорога, а за нею – мовчазний степ...
Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати
– втілений прообраз тієї надзвичайної
Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.
Моя мати – наївність, тиха жура і до-
брість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І
мій неможливий біль, і моя незносна мука
тепліють у лампаді фанатизму перед цим
прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім
замучив себе... Тоді я беру її милу голову з на-
льотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої
груди... За вікном ішли росяні ранки і падали
перламутри. Проходили неможливі дні. В далі
з темного лісу брели подорожники й біля си-
ньої криниці, де розлетілись дороги, де розбій-
ний хрест, зупинялись. То – молоде загір’я.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
— Але минають ночі, шелестять вечори біля
тополь, тополі відходять у шосейну безвість,
а за ними – літа, роки і моя буйна юність.
Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизо-
го боку, спалахують блискавиці і накипають,
і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не
прорветься з Індії, зі сходу. І томиться при-
рода в передгроззі. А втім, за хмарним на-
кипом чути й інший гул – ...глуха канонада.
Насуваються дві грози.
— Тривога! – Мати каже, що вона поливала
сьогодні м’яту, м’ята вмирає в тузі. Мати
каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах
стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі
полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть
фаланги інсургентів у контратаку, а гроза
росте, і мої мислі – до неможливости натяг-
нутий дріт.
День і ніч я пропадаю в «чека». (чекіст)
Помешкання наше – фантастичний палац:
це будинок розстріляного шляхтича. Химерні
портьєри, древні візерунки, портрети княжої
фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кін-
ців мойого випадкового кабінету.
187
Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Десь апарат військового телефону тягне свою
печальну тривожну мелодію, що нагадує
дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під
себе ноги, озброєний татарин і монотонне
наспівує азіятське: «ала-ла-ла».
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить бро-
ви, княгиня – надменна зневага, княжата –
в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю
весь древній світ, всю безсилу грандіозність і
красу третьої молодости минулих шляхетних
літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голод-
ної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит – за одною
термінологією, інсургент – за другою, я про-
сто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй
душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
— я – чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські
вечори (маєток злетів на гору й царить над
містом), коли сині димки здіймаються над
цегельнею й обивателі, як миші,— за під-
воріття, у канареєчний замок, темної ночі в
мойому надзвичайному кабінеті збираються
мої товариші. Це новий синедріон, це чорний
трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й
воістину жахна смерть. Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно
дзвенить мідь. То б’є годинник. З темного
степу доноситься глуха канонада.
188 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Мої товариші сидять за широким столом,
що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній
вокзальний ріжок телефонного апарату знов
тягне свою печальну, тривожну мелодію.
Зрідка за вікном проходять інсургенти (по-
встанці, тобто більшовики; їхні противники
– версальці).
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій – дегенерат (вірний вартовий на
чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
— Увага! На порядку денному діло крамаря
ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і
перед князями, схиляються, чітко дивляться
на новий синедріон і ставлять на стіл чай.
Потім нечутно зникають по оксамиту кили-
мів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу
не сила досягти навіть чверти кабінету. У
височині ледве манячить жирандоля. В го-
роді – тьма. І тут – тьма: електричну станцію
зірвано. Доктор Тагабат розвалився на ши-
рокій канапі вдалі від канделябра, і я бачу
тільки білу лисину й надто високий лоб. За
ним іще далі в тьму – вірний вартовий із де-
генеративною будівлею черепа. Мені видно
лише його трохи безумні очі, але я знаю:
— у дегенерата – низенький лоб, чорна
копа розкуйовдженого волосся й приплюс-
нутий ніс. Мені він завжди нагадує каторж-
ника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у
відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубле-
ним обличчям і зрідка тривожно поглядає на
доктора. Я знаю, в чому справа.
www.znoua.com
 Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призна-
чив цей неможливий ревком сюди, в «чека»,
проти його кволої волі. І Андрюша, цей неве-
селий комунар, коли треба енергійно розпи-
сатись під темною постановою —
— «розстрілять»,
завше мнеться, завше розписується так:
не ім’я і прізвище на суворому життьовому
документі ставить, а зовсім незрозумілий,
зовсім химерний, як хетейський ієрогліф,
хвостик.
Я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
— Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Та-
габата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непев-
ним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зі мною не згодні? – і грохот хриплого
реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й
на цей раз здригаюсь і мені здається, що я
йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мис-
лі доходить кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною під-
водиться образ моєї матері...
— ...»Розстрілять»???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перева-
лом дзвенить мідь: то б’є годинник. Північна
тьма. В шляхетний дім ледве доноситься
глуха канонада. Передають у телефон: наші
пішли в контратаку. За портьєрою в скляних
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
дверях стоїть заграва: то за дальніми кучу-
гурами горять села, горять степи й виють на
пожар собаки по закутках міських підворіть.
В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина.
Потім льокай іде, і тануть його кроки, відда-
ляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд
мимоволі скрадається туди, де сидить доктор
Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з
вином, і вони його п’ють пожадливо, хижо.
Я думаю «так треба».
Але Андрюша нервово переходить із місця
на місце і все поривається щось сказати. Я
знаю, що він думає: він хоче сказати, що так
нечесно, що так комунари не роблять, що це
– бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамито-
вий килим порожню пляшку й чітко написав
своє прізвище під постановою —
— «розстрілять»,-
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із
широким лобом і білою лисиною, з холодним
розумом і з каменем замість серця,— це ж
він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий
інстинкт. І я, главковерх, чорного трибуна-
лу комуни,— нікчема в його руках, яка від-
далася на волю хижої стихії.
«Але який вихід?»
— Який вихід?? – І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія
цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам
час...
189
Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
— Але я не бачив виходу.
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під
постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивляв-
ся в літери.
Я подумав: «коли доктор – злий геній, зла
моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйо-
тини».
Але я подумав:
— Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це
ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу
комуни, в моменти великого напруження я
складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя
мати – прообраз загірної Марії, і застига-
ла, у тьмі чекаючи.
...Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в
синім тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено,
— шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-
ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в
скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тага-
бат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю
через плече мавзер і виходжу з княжого
дому. Я йду по пустельних мовчазних вули-
цях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за
три-чотири дні не буде, що даремні наші кон-
тратаки: скоро зариплять наші тачанки в да-
лекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході кня-
жий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.
190 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом
згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів —
тьма на моїй совісті!!!
— Тьма?
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна
історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і
сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан,
становлюся на коліна й жагуче благослов-
ляю той момент, коли я зустрівся з доктором
Тагабатом і вартовим із дегенеративною бу-
дівлею черепа. Потім повертаюсь і молитов-
не дивлюся на східний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу
до самотнього домика, де живе моя мати. У
дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять
блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю
свічу.
...— Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене
обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє
свою голову на мої груди. Вона знову каже,
що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
www.znoua.com
 Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Вона підводить мене до свічі й дивиться на
моє зморене обличчя. Потім становиться біля
тусклої лампади й зажурено дивиться на
образ Марії. – Я знаю: моя мати і завтра піде
в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже
навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так?
Так думають тільки версальці! (1. Назва,
яку дали учасники Паризької комуни 1871
р. силам контрреволюції, що зосередилися
у Версалі (передмістя Парижа). Вони за до-
помогою прусських військ у травні 1871 р.
вчинили криваву розправу над комунарами.
2. Переносно – озвірілі, оскаженілі контрре-
волюціонери).
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це не-
правда, що ніякої матері нема переді мною,
що це не більше, як фантом.
— Фантом? – знову здригнув я.
Ні, саме це – неправда! Тут, у тихій кімнаті,
моя мати не фантом, а частина мого власно-
го злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у
глухому закутку, на краю города, я ховаю від
гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і,
як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
— Кому потрібно знати деталі моїх пережи-
вань? Я справжній комунар. Хто посміє ска-
зати інакше? Невже я не маю права відпочи-
ти одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії.
Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя
зажурна мати. Але я вже нічого не думаю.
Мою голову гладить тихий голубий сон.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
II
...Наші назад: з позиції на позицію: на фрон-
ті – паніка, в тилу – паніка. (громадянська
війна 1919 р). Мій батальйон напоготові. За
два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій
батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю,
що таке тил, коли ворог під стінами города.
Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і,
як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки
мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
— Ідуть глухі нарікання.
— Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і
мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже
нікуди вміщати цей винний і майже невин-
ний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш
гонці з фронту. Хмарами збирається пил і
стоїть над городом, покриваючи мутне вог-
няне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці.
Тягнуться обози, кричать тривожно парови-
ки, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть
гнітюча мовчазність.
Так:
будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваю-
ся з ніг!
Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій
тиші княжого маєтку над городом спалахують
чіткі й короткі постріли; версальці знають:
— Штаб Духоніна!
...А ранки цвітуть перламутром і падають
вранішні зорі в туман дальнього бору.
191
Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрю-
ша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша
підходить до мене й наївно печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
— Куди?
Андрюша:
— На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спа-
лахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго
стримував себе. – Він хоче на фронт? Він
хоче подалі від цього чорного брудного діла?
Він хоче витерти руки й бути невинним, як
голуб? Він мені віддає «своє право» купатися
в калюжах крови?
Тоді я кричу:
— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз
скажете про це, я вас негайно розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
— Так його! так його! – і покотив регіт по пу-
стельних лабіринтах княжих кімнат. – Так
його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
— Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
— Хто на черзі?
192 (044) 360 2917, (044) 591 9541
— Діло № 282.
Я:
— Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із
кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тіль-
ки Андрюша – і ми грішили: я й доктор. Ми
часто ухилялися доглядати розстріли. Але
він, цей дегенерат, завше був солдатом
революції, і тільки тоді йшов з поля, коли
танули димки й закопували розстріляних).
...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет
увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина
в пенсне. Вони були остаточно налякані об-
становкою: аристократична розкіш, княжі
портрети й розгардіяш – порожні пляшки,
револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
— Ваша фамілія?
— Зет!
— Ваша фамілія?
— Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у
безпардонно-плаксивий тон: він просив ми-
лости. Женщина втирала платком очі.
Я:
— Де вас забрали?
— Там-то!
— За що вас забрали?
— За те-то!
(не називається ні конкретне місце, ні кон-
кретні прізвища – люди для чекістів не важ-
ливі).
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути
зібрання в такий тривожний час уночі на
приватній квартирі?
www.znoua.com
 Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової?
Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший
спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні
Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет,
ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити
порожнє місце...
Я:
— Так по-вашому, значить, назрів час прихо-
ду Месії?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Ви гадаєте, що цей психологічний кризис
треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по
всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак,
не зробите цього Месію з «чека»?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше
зблід. Суворі портрети князя й княгині по-
хмуро дивились із стін. Доносилась канонада
й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий пан-
церник насідає на наші станції – передають
у телефон. З города долітає гамір: грохотали
по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив милости.
Я з силою штовхнув його ногою – і він розки-
нувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в роз-
пуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
— Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
— Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвили-
ни в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина
вина й залпом випив. Потім положив на хо-
лодне чоло руку й сказав:
— Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложи-
ти діла й розібрати позачергову справу:
— Тільки-но привели з города нову групу
версальців, здається, всі черниці, вони на
ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і
я був у тім стані, який можна кваліфікувати,
як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на
священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
— Ведіть!
...В кабінет увалився цілий натовп черниць.
Я цього не бачив, але я це відчував. Я ди-
вився на город. Вечоріло – Я довго не повер-
тався, я смакував: всіх їх через дві години
не буде! – Вечоріло. – І знову передгрозові
блискавиці різали краєвид. На дальному
обрії за цегельнею підводились димки. Вер-
сальці насідали люто й яро – це передають
у телефон. На пустельних трактах зрідка
виростають обози й поспішно відступають на
північ. В степу стоять, як дальні богатирі,
кавалерійські сторожові загони.
Тривога.
193
Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
В городі крамниці забиті. Город мертвий і
йде в дику середньовічну даль. На небі ви-
ростають зорі й поливають на землю зелене
болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною
група черниць! Ну да, мені треба спішити: в
підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь
і хочу сказати безвихідне:
— Роз-стрі-лять!
але я повертаюсь і бачу – прямо переді мною
стоїть моя мати, моя печальна мати з
очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це – галюцина-
ція? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:
— Ти?
І чую з натовпу женщин зажурне:
— Сину! мій м’ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я
схопився рукою за крісло й похилився.
Але в той же момент регіт грохотом покотив-
ся, бухнувся об стелю й пропав. То доктор
Тагабат:
— «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захо-
тів? «Мамо»?!! Я вмить опам’ятався й схопив-
ся рукою за мавзер.
— Чорт! – і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій
розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з
мамою»), як умів розправлятися з іншими.
І мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв
перед мовчазним натовпом черниць із розгу-
бленими очима, як зацькований вовк (Це я
194 (044) 360 2917, (044) 591 9541
бачив у гігантське трюмо, що висіло напро-
ти).
Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї
душі! Вже не піду я на край города злочинне
ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
— нікому, ніколи й нічого не говорити, як
розкололось моє власне «я».
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити?
Невже я, солдат революції, схиблю в цей від-
повідальний момент? Невже я покину чати
й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на
матір і сказав різко:
— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову
кабінет задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з
ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Ду-
хоніна... з цією сволоччю! – я махнув рукою
в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із
кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди
по сутінках передгрозового душного вечора.
Канонада росла. Знову спалахували димки
над дальньою цегельнею. За курганом грохо-
тали панцерники: то йшла між ними рішуча
дуель. Ворожі полки яро насідали на інсур-
гентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози,
пролітали кавалеристи, грохотали по мостові
тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розря-
див заряду передгроззя.
www.znoua.com
 Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пусто-
тою, з важкою вагою на своїх погорблених
плечах.
Я йшов у нікуди.
III
...Так, це були неможливі хвилини. Це була
мука. – Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я
не вийшов би так швидко з кабінету.
...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі (протягом) кількох темних
годин періодично спалахували короткі й чіт-
кі постріли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни,
виконував свої обов’язки перед революцією.
...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не
покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина?
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матір!
Я:
— (мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться
сміятись. Я не витримую й регочу на всі кім-
нати.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рішуче не можна пізнати.
— Слухай. Навіщо ця мелодрама?
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз
проникливим. Але він помилився.
Я (грубо):
— Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не
розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця без-
глузда звіряча жорстокість. Він нічого не ба-
чить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з шипін-
ням снаряд і недалеко розірвався. Забряж-
чали вікна, і луна пішла по гулких порожніх
княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають,
вже близько: за три верстви. Козачі роз’їзди
показались біля станції: інсургенти відступа-
ють. – Кричить дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Куріли далі. Знову спалахували димки на
горизонті. Над городом хмарою стояв пил.
Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова
мутна курява мчала над далеким небосхи-
195
Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
лом. Здіймалися з дороги фантастичні хур-
товини, бігли у височінь, розрізали простори,
перелітали оселі й знову мчали і мчали. Сто-
яло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавале-
ристи. Відходили на північ тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нічого не чув і – сам не
пам’ятаю, як я попав до підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і
надворі стало порожньо. Я підійшов до две-
рей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке
віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв
мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат.
— От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...
Я:
— Ви?
Він:
— Я? О, я! – і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стояти-
ме на чатах і не під таким огнем! Пам’ятаю,
я подумав тоді:
— «це сторож моєї душі» – і без мислі побрів
на міські пустирі.
...А надвечір південну частину околиці було
захоплено. Мусіли йти на північ, залишили
город. Проте інсургентам дано наказа за-
держатись до ночі, і вони стійко вмирали на
валах, на підступах, на роздоріжжях і в мов-
чазних закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка пере-
стрілка,
і я остаточно збився з ніг!
196 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Палили документи. Одправляли партії за-
ложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збився з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї матері,
і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима
дивився на міську башту. І знову вечоріло, і
знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до по-
бігу. Навантажують підводи, бредуть обози,
поспішають натовпи на північ. Тільки наш
самотній панцерник завмирає в глибині бору
й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат
спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він
мовчки стежить за моїми наказами й зрідка
іронічно поглядає на портрет князя. Але цей
погляд я відчуваю саме на собі, і він мене
нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч.
На валах ідуть перебіжники, і одноманітно
відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати
завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього по-
гляду в древній портрет.
Я різко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу
ліквідувати останню партію засуджених. Я
мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
— Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на
мене й усміхається. – О, він, безперечно, ро-
зуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засу-
джених моя мати.
www.znoua.com
 Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Я:
— Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
— Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
— Докторе Тагабат! Останній раз поперед-
жаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в
горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут
же прикінчити з доктором, але я раптом по-
чуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що
від мене відходять рештки волі. Я сідаю на
канапу й жалібно, як побитий безсилий пес,
дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз див-
люся на надменний портрет княгині.
Тьма.
...— Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
— Партію вивели. Розстріл призначено за
містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім
плив по тихих голубих потоках, одкидаючи
лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і
зупинився над безоднею.
....В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії –
темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Авангардом – конвойні комунари, далі – на-
товп черниць, в авангарді – я, ще конвойні
комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців:
за всю дорогу жодна черниця не промовила
жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді – в нікуди, а збоку
мене брели сторожі моєї душі: доктор і деге-
нерат. Я дивився в натовп, але я там нічого
не бачив.
Зате я відчував:
— там ішла моя мати з похиленою головою.
Я відчував: пахне м’ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом срібля-
стої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна
даль. Тоді мені знову до болю хотілося впас-
ти на коліна й молитовне дивитися на воло-
хатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі,
а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація?
Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й
пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати,
а плакати дрібненькими сльозами хотілось
мені – так, як у дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
— невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова
дійсність – хижа й жорстока, як зграя голод-
них вовків. Це була дійсність безвихідна,
неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка?
197
Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»
Може, треба інакше зробити?
-Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же
певне життьове правило: еrrаrе humanum
est (лат. людині властиво помилятись). Чого
ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а
не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голод-
них вовків. Але це була й єдина дорога до
загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко від-
бивав кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не
пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку
на плече:
— Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу виділилася постать і тихо самот-
ньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею.
Далі відходила в зелено-лимонну безвість
мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий
загін мойого батальону. І в цей момент над
городом знявся рясний вогонь – перестрілка
знову била тривогу. То відходили інсурген-
ти,— то помітив ворог. – Збоку розірвався
снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно
пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’я-
таю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з
черницями.
І тоді ж, пам’ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник. –
Загудів ліс.
Метнувся вогонь – раз, два і ще – удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити.
198 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї ма-
тері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і
зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на
це зачароване неможливе узлісся, а одинока
постать усе там же, все там же.
Навкруги – пусто. Тільки місяць ллє зелений
світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці
мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от запла-
чу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на
теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вби-
ти тебе.
І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову
чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний
син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв
на порожнім узліссі напроти своєї матері й
дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у
атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь
неможливої радости, закинув руку за шию
своєї матері й притиснув її голову до своїх
грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск
на скроню (вибір зроблено).
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.
– Навкруги було порожньо. Тільки збоку
темніли теплі трупи черниць. – Недалеко
грохотіли орудія.
www.znoua.com
 Микола Хвильовий. «Я (Романтика)»

...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав,

що в княжих покоях я щось забув.

«От дурень!» – подумав я.

...Потім скинувся:

— Де ж люди?

Ну да, мені треба спішити до свойого баталь-

йону! – І я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось

зупинило.

Я здригнув і побіг до трупа матері.

Я став перед ним на коліна й пильно вдивляв-

ся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці,
пам’ятаю, текла темним струменем кров.

Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо

впився устами в білий лоб. (каяття) – Тьма.

І раптом чую:

— Ну, комунаре, підводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув і побачив:

— переді мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! –

Тоді я поправив ремінь свого мавзера й зно-
ву кинувся на дорогу.

...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні

інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні пля-

ми. Тихо вмирав місяць у пронизаному зені-
ті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка,
рясна перестрілка.

...Я зупинився серед мертвого степу:

— там, в дальній безвісті, невідомо горіли
тихі озера загірної комуни.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 199

www.znoua.com
Володимир Сосюра. «Любіть Україну!»
Володимир Сосюра
«Любіть Україну!»
Соціальна реклама УКРАЇНА – ЦЕ Я! на вірш В.Сосюри «Любіть Україну»
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
200
Як та купина, що горить – не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою –
і вічні ми будемо з нею!
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
 Валер’ян Підмогильний. «Місто»

Валер’ян Підмогильний
«Місто»
Аудіокнига в 9 частинах (від Audio--Books, Повний текст
посилання на першу частину, наступні ча- (від УркЛіб):
стини будуть відтворюватися після цієї):

Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як
тварина – людина їсть і п’є: як тварина – вона множиться і як тварина – викидає; як ян-
гол – вона має розум, як янгол – ходить просто і як янгол – священною мовою розмовляє.

Талмуд. Трактат Авот

Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?

А. Франс. Таїс

(044) 360 2917, (044) 591 9541 201

www.znoua.com
Валер’ян Підмогильний. «Місто»
ЧАСТИНА ПЕРША
І Степан прокинувся, поснідав, зробив вправи.
По Дніпру на пароплаві в Київ із села під-
пливали Степан та Надійка «Вона, як і він,
їхала вчитися до великого міста, в них обох у
кишенях були командировки, а перед ними –
нове життя».
«Справді, Надійка здавалася йому кращою
від усіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її
сірої блузки були миліші йому за голі руки
інших; комірець лишав їй тільки вузеньку
стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно
давали на очі всі плечі й перші лінії грудей.
Черевики її були округлі й на помірних ка-
блуках, і коліна не випинались раз у раз із-
під спідниці. В ній вабила його нештучність,
рідна його душі».
«На зріст він був високий, тілом міцно збу-
дований і смуглий на обличчі. Молоді м’які
волосинки, неголені вже тиждень, надавали
йому неохайного вигляду. Але брови мав гу-
сті, очі великі, сірі, чоло широке, губи чут-
ливі. Темне волосся він одкидав назад,
як багато хто з селюків і дехто тепер з
поетів»
З ними був Левко, односельчанин, який уже
кілька років вчився в місті, і дуже любив
їсти. «Він був лагідний і грубший, ніж доз-
воляв його зріст, отже, з нього був би колись
ідеальний панотець, а тепер – зразковий
агроном».
Стало видно пляж. Надійка дивилася зача-
ровано, а в Степана це «видависько голої,
безглуздої юрби було глибоко неприємне
йому».
Степан мав лист від дядька до чоловіка,
якому він раніше не раз допомагав, і в якого
Степан міг би зупинитися на перший час.
«Це був рибник Лука Демидович Гнідий».
Степана поселили в маленькій столярні, у
сараї.
202 (044) 360 2917, (044) 591 9541
II
Зайшла хазяйка, яка доїла корів, і налила
хлопцю молока. Степан зібрав свої доку-
менти, олівець, папір (бо сьогодні вдень мав
вступний іспит) і пішов у місто. У приміщен-
ні Палацу праці, поки чекав, подумав, «що
він тільки тимчасово, на три роки, покинув
свої стріхи, щоб вернутися потім при пов-
ній зброї на боротьбу і з самогоном, і з кра-
діжками, і з недіяльністю місцевої влади».
Але жодної роботи не знайшов.
«Він тлумачив сам собі – треба скласти іспи-
та, добути стипендію й учитись, а решта все
прикладеться». В приймальній комісії йому
призначили іспит на післязавтра.
III
Другого дня Степан скупався в Дніпрі. Зга-
дав Надійку. (як на пароплаві вона була
впевнена, що він усе складне). «Саме ім’я її
було надією, і він повторював його, як символ
перемоги». Вирішив, що зустрінеться з нею,
коли складе іспити. Ввечері пішов до Левка.
IV
«Побачення з Левком Степана зміцнило».
Хлопець прогулювався місто і зі зневагою
ставився до зайвої розкоші горожан.
V
«Місто чудне. Зокола воно рухливе й швидке,
життя в ньому, здається, б’є джерелом і бли-
скавкою, шугає, а всередині, по хмурих кабі-
нетах установ, воно тягнеться старим возом,
обплутане тисячами правил і розпорядків»
(скрізь у творі місто виступає персоніфіковано).
На іспиті обрав тему «Змичка міста й села»,
натхненно писав.
www.znoua.com

Опісля вирішив таки відвідати Надійку. Ді-
вчина проживала з двома односельчанками:
Ганнуся (вчилася на швачку) та Нюся (закін-
чила курси машинопису). Коли Степан при-
йшов, побачив, що до дівчат завітали хлопці
(серед них – Левко), розмовляли про україні-
зацію, село, співали. Степан пообіцяв прийти
до Надійки наступного дня.
VI
Степан добре склав іспит. Вирішив піти до
Надійки з думкою про те, що кохає її. Коли
вони гуляли містом, Степан зізнався дівчині
в коханні. Наступного ранку він провів її на
пристань (Надійка поїхала до села).
«О першій годині побачив, як і сподівався,
своє ім’я в списі прийнятих, подав до соц-
забезної комісії прохання про стипендію і
зайшов до Левка по книжки, бо перед ним
був цілий тиждень гулящого часу». Степав
вирішив цього тижня погуляти містом.
Ввечері Гнідий запропонував: «хай Степан
лишається в них, спатиме в кухні,— там є
ліжко,— матиме обід і на сніданок та вечерю
щось, а зате доглядатиме корови, наносити-
ме до хати води – кран був тільки надворі,—
та настачатиме взимку дрова». Степан пого-
дився. «Господиня назвалась Тамарою Васи-
лівною, видала йому гасову лампу, склянку
молока, хліба й шматок печені, яким він і
відсвяткував свої входини».
VII
В неділю приїхала Надійка. В неї вдома
знову були ті ж гості. Потім усі (разом зі Сте-
паном) пішли на літвечірку. Там був поет
Вигорський, критик Михайло Світозаров.
Після цієї літвечірки Степан загорівся ба-
жанням стати письменником. «Тему собі
він уже обрав – напише оповідання про свою
стару, пощерблену бритву, що немилосерд-
но скубе його, коли він робить свій туалет.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Валер’ян Підмогильний. «Місто»
Ось її надзвичайна історія… Бритва, в його
композиції, належала спочатку фронтовому
офіцерові, як втіленню царату, але на почат-
ку революції його вбито, і бритва перейшла
до переможця – прихильника Тимчасового
уряду. Від нього її здобув петлюрівець, посту-
пившись нею незабаром червоному повстан-
цеві, що на мить впустив її перед денікінцем,
але зразу ж забрав назад, уже назавсігди, як
законний власник. Долю своєї бритви він
підніс до історії громадянської війни, зробив
її символом виборюваної влади…». Написав
своє оповідання одразу ж вночі.
VIII
Зранку Степан обрав псевдонім – Стефан
Радченко. Вирішив показати своє оповідан-
ня критикові Світозарову. Але коли хлопець
прийшов до нього, критик відмовив оцінити
його твір, бо сказав, що зайнятий. Степан був
розлючений!
Пішов до Надійки, вирішили прогулятися в
саді.
«Він зненацька обійняв її і притиснув до себе
її груди з пристрастю, роз’ятреною злобою та
приниженням. І за це міцне оповиття вона
ладна була забути йому всю попередню не-
увагу. Схопивши руками його голову, вона
хотіла пригорнути її до себе й поцілувати,
але він нерухомо здушував, знесилював її
обіймами. Тоді дівчина уперлась йому ру-
ками в плечі, силуючись відштовхнути, але
мусила їх відкинути, застогнавши з болю й
задушення, раптом відчувши, що він бгає і
гне її, що коліна їй ламляться і хмарна смуга
неба пливе перед очима. І раптом упала нав-
знаки, холонучи від лоскотних дотиків пові-
тря й трави до оголених стегон, придушена
німим тягарем його тіла, що, пручнувшись,
подвоїло її і пронизало».
Степан все ще був злий, і навіть сказав, що у
всьому винна Надійка. Пішов.
203
Валер’ян Підмогильний. «Місто»
IX
Степан прочитав листа від свого приятеля з
села. І зрозумів, що він не хоче повертати-
ся до села. Ніколи туди не повернеться.
Подумав про Надійку. «Ця дівчина, що ще
недавно так його вабила, враз стала його
кошмаром, його кохання виявилось фальшо-
ваним папірцем, втрученим серед метушні,
і він викинув геть цей непотріб, лютуючи і
себе маючи за обдуреного. Вона ж була від
села, що зблякло в ньому, була дрібним епі-
зодом того зруху, що його охопив, хоч болю-
чим, тяжким, мало виправдним». Вирішив
викреслити її зі свого життя.
Стипендію таки призначили (лише вісімнад-
цять карбованців).
X «Поволі присвячуючи хлопця до таємниць
«Єдиною розрадою Степанові цими днями
тяжких іспитів було знайомство з сином Гні-
дих, Максимом… Цей юнак, мало що стар-
ший від Степана літами, був лагідний на
вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий го-
лос і якусь глибоку сердечну усмішку. В його
мові й поставі вчувалась довершена рівно-
вага людини, що своїм життям задоволена й
легко несе на плечах свою долю». Він працю-
вав бухгалтером, любив купувати книжки у
свою бібліотеку і читати їх. Хоч має достаток,
але женитися ще не збирається.
Максим сказав, що вони прихистили Степа-
на, бо він сирота (його мама рано померла),
а так то вони не люблять чужих, живуть тихо
(навіть ДН мами, який сьогодні, не будуть
святкувати).
Вночі Степан проснувся від шелесту коло
ліжка. Це була хазяйка, яка почала приста-
вати до хлопця! Степан злякався, і жінка
пішла геть. Наступного дня вона нічим себе
не видала. Знайшовши нагоду, хлопець
сказав їй, щоб вона приходила цієї ночі. «…і
204 (044) 360 2917, (044) 591 9541
коли вона нарешті прийшла, хлопець при-
йняв її з усім палом юнацької пристрасті й
того велетенського запасу сил, що приніс із
собою на місто».
XI
Степан почав ходити на лекції в інститут.
Вчився дуже старанно.
Нічні зустрічі з Тамарою Василівною продов-
жувалися. «Це була своєрідна, кумедна, але
приємна романтика кухні, юнака й злочин-
ної мами, півсентиментальний хатній роман,
освячений незмінною ніччю та стукотом де-
шевого годинника на стіні, роман з раптовою
зав’язкою, жагучим змістом і нудним закін-
ченням». Вона казала, що він її «маленька
любов», а він називав її «мусінькою».
кохання, вона навчила його цінувати поцілу-
нок, що досі йому нікчемною забавкою здавав-
ся, та все інтимне плетиво жаги, що виробила
людськість за час від кам’яного віку дотепер,
і Степан, швидко відбуваючи прискорений
курс у цій галузі людського досвіду…»
«Після кількох виступів на загальностудент-
ських зборах Степана обрано на секретаря
студентського бюро спілки робземліс і на
члена інститутського бюро КУБУЧу. Він став
страшенно заклопотаний, страшенно діло-
вий, насилу вміщаючи в добу всі обов’язки
перед собою та громадою».
Під час університетського заходу Степан
прочитав своє оповідання «Бритва», і студент
старшого курсу Борис Задорожній «палко
похвалив його».
Після цього Степан написав ще десятки опо-
відань, Борис радив відправляти їх у жур-
нал, але хлопець поки не наважувався.
Якогось дня Максим звинуватив Степана в
тому, що той «нічний злодій», і вдарив його
www.znoua.com

по обличчю, почалася бійка. Цієї ночі Степан
переночував в Бориса. Виявилося, що Борису
подобається Надійка, але Степан вирішив,
що йому на це байдуже.
XII
«Це був перший ранок, коли найретельні-
ший студент інституту Степан Радченко не
з’явився на лекції». Степан пішов до Гнідих,
від «мусіньки» (до речі, їй 42) дізнався, що
Максим вирішив жити окремо.
Тамара Василівна розповіла про свою мо-
лодість. Їй довелося вийти заміж за Луку
– сина батькового товариша, через те, що на
попередньому сватанні образили його честь, і
батько вирішив одразу ж сина з кимось одру-
жити. Словом, шлюб був небажаний і нещас-
ливий для обох. Всю любов Тамара віддава-
ла сину. Степан був вражений розповіддю
про її важке життя, адже він звик її бачити
завжди веселою.
Життя Степана повернулося до звичного ре-
жиму.
XIII
Весна, в інституті почалися іспити.
«Складаючи на добре такі поважні дисци-
пліни, як політекономія та економгеографія,
Степан згадав про обов’язковість україн-
ської мови й вирішив її теж між іншим
скласти. Її лекції були єдиними, що він не
одвідував, і готуватись теж не збирався, дуже
підставно припускаючи, що українська мова
і є та сама, якою він чудово володіє, навіть
оповідання пише, а він сам якраз і є той
українець, що для нього мова ця існує і яку
скласти, отже, він має всі права…». Але коли
він почав готуватися, зрозумів, що насправді
зовсім не знає теорії. Тому наполегливо готу-
вався два місяці.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Валер’ян Підмогильний. «Місто»
«Отож, за місяць засвоївши талмуд Олени
Курило й вистудіювавши історію мови за Ша-
хматовим та Кримським, він став перед очі
професора в інституті, що, не пізнавши його,
геть здивувався на глибінь його знання».
Професор так був вражений глибинними
знаннями Степана, що навіть порекоменду-
вав його як лектора на курси українізації.
«Обрії ширшали перед ним. Мати три півто-
рагодинні лекції в установі тижнево, дістаю-
чи за це цілого червінця, тобто піднести свій
місячний бюджет мало не до шести червін-
ців,— це був для нього не жарт, а незмірна
перспектива».
Тамара Василівна сказала, що через ці лек-
ції він закине інститут.
Степан вирішив, що посада лектора – ваго-
ма підстава оновити одяг (а це йому справді
було потрібне), тому купив «сіре демісезонне
пальто невисокої якості, такий самий ко-
стюм, пару сорочок з пристібними комірця-
ми, краватку кавказького шовку, шпоньки з
зеленою емаллю та три барвисті хусточки з
картатими окрайками. Придбавши ще сіру
кепі, гостроносі хромові черевики та галоші
до них, він на самісіньку решту купив добрих
цигарок…» і вперше проїхався автобусом.
Мусінька дуже похвалила його оновлений
вигляд. «Він теж роздивлявся на мусіньку з
височини свого європейського вбрання, до-
бачаючи в ній стільки ж занепаду, як вона
в ньому розквіту. Ніколи ще так прикро не
впадала йому в очі щуплість її щік, помере-
жених дрібними зморшками, недокрівність
уст та розлеглість грудей, що невблаганно
розпливались… він не міг побороти в собі
зухвалу думку, що коли вона гідна була
першокурсного студента, то ніяк не варта
першорозрядного лектора. (тобто бачимо, що
ситуація з Надійкою повторється: Степан до-
сягає нового ступеня в розвитку, і йому стає
байдуже на жінку)
205
Валер’ян Підмогильний. «Місто»
В канцелярії Степан зустрівся з поетом
Вигорським, справжє прізвище якого – Лан-
ський. Вони розговорилися і домовилися, що
Степан надішле поету свої оповідання на
перегляд. Вигорський сказав, що саме зби-
рається подалі від цього міста, бо воно йому
обридло.
Степан прочитав свою першу лекцію.
XIV
«Лекційні дні були то важчі Степанові, бо
для лекцій він мусив спеціально переодяга-
тись, не ризикуючи з’являтись до інституту
в краватці, щоб не викликати зайвих розмов
та не позбутись часом стипендії. Це була
йому страшенна морока, але цю нудну про-
цедуру він невхильно пророблював, виходя-
чи з дому то вбогим студентом, то красним
лектором і змінюючи відповідно до одежі
вираз свого обличчя, жести й ходу. Він був
єдиний, але в двох іпостасях, з яких кожна
мала свої окремі функції та завдання».
В червні зустрів Бориса, який саме закінчив
інститут і шукав когось іншого на свою кім-
нату. Степан саме думав перебиратися від
Гнідих. А ще Борис розповів, що одружується
з Надійкою.
Тамара Василівна просила Степана зали-
шитися хоч до осені. Вона зізналася, що до
Степана нікого не любила… тільки сина. Він
залишився на ніч. А зранку зібрав всі свої
речі і пішов.
ЧАСТИНА ДРУГА
І
«Вранці скупавшись, з десятої до третьої
– читати; потім до п’ятої всякий дріб’язок –
лекції в установах, міняти в бібліотеці книж-
ки, обідати, лежати; тоді дві години – мова,
англійська й французька через день, і до
206 (044) 360 2917, (044) 591 9541
десятої – українська література; наприкінці
погуляти десь на вулиці чи в садку, повече-
ряти і з одинадцятої спати до сьомої – такий
був розпорядок, що він виконував, як зверх-
ній закон, на небесних скрижалях писаний».
Почав курити цигарки.
Степан отримав листа від Вигорського, у
якому поет хвалив оповідання.
Минув якраз рік, як Радченко приїхав до
Києва. Вирішив відсвяткувати і пішов на
концерт симфонічного оркестру.
В антракті хлопець купив лотерейного квитка
– пустий. Взяв ще. І ще. Нічого. Уже навколо
нього збиралися люди. 9 пустих квитків. Тут
квиток взяла якась маленька дівчина і вигра-
ла соску, яку врочисто вручила Степанові «під
радісний гук та оплески юрби».
Після концерту та дівчина підійшла до ньо-
го. Її звали Зоська. Він провів її додому.
II
Оповідання Степана надрукували в журна-
лі. Він продовжував писати далі.
Хлопець вирішив піти до будинку Зоськи.
Вона вийшла прогулятися з ним. Потім вони
пішли в кіно, «…сподіваючись цією витратою
покласти міцні підвалини їхнього зближен-
ня. Він цілком логічно міркував, що дівчина,
щось від хлопця дістаючи, щось починає
бути йому винна». Фільм дівчині сподобався,
і вона навіть попросила купити квитки на
новий сеанс. Степан купив, Зоська назвала
його «божественним». Але коли фільм по-
чався, дівчина вирішила, що хоче додому.
Коли вони йшли вулицею:
«— Я люблю вас,— жалісно пробубонів Степан.
— Я вам цього не дозволяла,— якнайсуворі-
ше відповіла вона, ідучи геть».
www.znoua.com

Дівчина йому подобалася. «Саме міськість
і вабила його в ній, бо стати справжнім
городянином було першим завданням його
сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах,
кіно та вечірках, дістанеться з нею суто місь-
кого товариства, де його, певна річ, приймуть
та вшанують».
В інституті вже почалися лекції, але Степан
не бачив змісту туди ходити.
Отримав перший гонорар від журналу. І віді-
слав туди свої нові оповіданняю
III
Кіно було єдиним місцем побачень Степана з
Зоською. Єдиний здобуток в їхніх стосунках –
перейти на «ти». «Вона владно тримала його
на віддалі і часом тільки, коли він пхинька-
ти починав, дозволяла себе поцілувати, ніко-
ли сама не відповідаючи».
Зоська казала, що ніякої любові немає, і вона
ходить зі Степаном тільки тому, що він за неї
платить. Степан не міг зрозуміти дівчину, в
неї був дуже перемінний характер.
Хлопець вирішив написати кіносценарій.
Потім запросив Зоську повечеряти «в окре-
мому кабінет» (у ті час в ресторанах були не
лише загальні зали, але й наче окремі кабін-
ки). Трапилося так, що в сусідньому кабінеті
дуже розгульно вечеряв Максим. Степан ви-
рішив піти звідти.
IV
Степан гостро відчував нестачу грошей, а ще
треба було оновити гардероб. Вирішив піти
до другого журналу, який не надіслав йому
гонорар. Отримав гроші і запрошення писа-
ти ще, поспілкувався з товариством. Купив
костюм.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Валер’ян Підмогильний. «Місто»
Степан попросив ще годин лекцій, і отримав
їх, бо мав добру славу як лектора. Та на лек-
ції виявилося, що серед робітників був Мак-
сим! Після лекції Максим наздогнав Степана
на вулиці, і розказав, що «п’є часто і багато»,
має бенкети з дівчатами, грає в лото. Степан
дозволив йому не відвідували його лекції.
V
До інституту Степан вирішив не повертатися.
Зустрівся з Зоською і сказав їй, що не може
більше ходити з посюди, а хоче просто побути
вдвох. Домовилися зустрічатися в квартирі
Зоськиної подруги, коли тої нема вдома. На-
ступного дня так і зробили.
З журналу надіслали відповідь, що його збір-
ку оповідань ухвалили до друку, гонорар –
350 карбованців.
Степан засмутився, бо вже збирався «того
письменства здихатися».
VI
«До літературного життя почав причащатись
і молодий письменник Стефан Радченко,
мало не щодня відвідуючи редакцію журна-
лу, де на лаві й стільцях збиралися коло два-
надцятої години відомі, маловідомі і зовсім
невідомі літератори».
Повернувся до Києва Вигорський, запросив
Степана на пиво.
На тижні отримав 50% гонорару від збірки
і купив новий костюм, а Зосьці в подарунок
парфуми. Вони з Зоською знову зустрілися,
говорили. Дівчина сказала, що любить його,
але душа в нього «якась погана».
207
Валер’ян Підмогильний. «Місто»
VII
Збірка вийшла друком на початку січня.
Степан постановив собі, що треба писати.
Часто зустрічався з Вигорським у пивниці.
Під час однієї зустрічі Степан розповів, що
критик Сітозаров похвалив його твори. Гово-
рили про літературу і про життя.
VIII
Наступного дня зранку до Степана завітав
Борис, розповів, як він зараз живе з Надійкою.
Потім Степан зустрівся з Зоською, погуляв
містом, подумав.
Несподівано для себе Степан став секрета-
рем у журналі, бо він «не зробив ще нікому
жодного зла й тримався лагідно, подаючи
кожному надію на себе впливати».
IX
Степан працював, переглядав надіслані ру-
кописи. Спочатку дуже уважно, а потім зро-
зумів, «яка невдячна робота шукати перлів у
цьому паперовому морі».
X чір провів з нею. Зоська старалася «не відста-
Степан мав уже достатнє фінансове забезпе-
чення і вирішив змінити кімнату.
Працював ще в культкомісії місцевкому. Че-
рез велику кількість справ рідше зустрічався
з Зоською. Дівчина вчила його танцювати.
А під час однієї зустрічі Степан запропону-
вав Зосьці: «Давай поженимось». Дівчина
погодилася. Наступного дня мали йти на
вечірку.
208 (044) 360 2917, (044) 591 9541
XI
Наступного ранку Степан вирішив, що його
рішення женитися було поспішним, він був
не готовий. І він вирішив, що Зоська нечесно
скористалася його шляхетним поривом, це
вона у всьому винна!
Ввечері хлопець пішов на вечірку з наміром
серйозно поговорити з «нареченою». Сказав їй,
що «наплів дурниць» вчора, і просив усе забу-
ти. І взагалі їм краще більше не бути разом.
І Степан повернувся до розгару вечірки.
Господиня показала йому «червону» віталь-
ню – там горіло червоне світло. Там сиділо
двоє чоловіків і жінка. «Та жінка мала спо-
кійне, майже нерухоме довгасте обличчя,
що в прямокутній рамці гладенького стри-
женого волосся з рівним пасмом над очима
нагадувало щось старовинне, витончене й
застигле, незмінно молоде, певне своєї краси
й урочисте, як обличчя давніх єгиптянок,
що йшли з віялами за фараоном. Натомість
очі її жили, ворушились і сміялись за все
обличчя,— великі облудні очі, що блищали в
мороці, як у кицьки. Одягнута була, скільки
він роздивився, в темну оксамитову сукню,
що переходила вузькою смужкою через одне,
геть оголене плече».
Степан долучився до розмови. Дівчину звали
Рита. Степан запросив її на танець і весь ве-
вати» і теж знайшла собі якогось молодика.
Виявилося, що зранку Рита має потяг з Киє-
ва, тому рано пішла з вечірки.
Зосьці стало погано під час вечірки.
XII
Наступного ранку Степан читав власну
книжку, не вірячи, що це він написав. На-
дихнувшись власними творами, вирішив, що
напише повість про людей.
www.znoua.com

До редакції завітав Максим, розповів, як
вони зараз живуть. Максиму довелося про-
дати свою бібліотеку. «Незабаром усе з’ясува-
лося – Максим мав на оці посаду завідувача
якоюсь книгарнею державного видавництва
або хоч помзава, і в цій справі Степан мав
йому допомогти зв’язками». А що хотів йому
продати свою колекцію марок.
Степан уже продумав всю повість, і тепер йому
треба було тільки сідати й інтенсивно писати.
Раптом згадав про Зоську. Захотів її побачи-
ти. Пішов до неї з надією, що вона не буде
на нього гніватися, якщо любить. Але він
дізнався, що Зоська отруїлася. Степан був
вражений, затужив…
Коли прийшов додому, комісіонер сповістив
йому, що нарешті знайшов для нього гарну
кімнату. Вона хлопцю справді сподобалася,
вирішив уже завтра туди перебратися.
XIII
Степан зустрівся з Вигорським, який мав
їхати з Києва.
Потягнулися одноманітні дні. Степан так і
не міг продовжити писати розпочату повість.
Почувався самотнім.
Якось увечері на темному Хрещатику він зу-
стрів повію і погодився на її послуги. Але в
кімнаті він відчув до неї жалість, почав розгово-
рювати. Її обурило його розпитування, сказала:
«За що платиш – бери, а за душу не трогай».
Якось у їдальні на Хрещатику, у якій Степан
завжди обідав, хлопець зустрів Левка. Левко
його не впізнав, сказав, що дуже перемінив-
ся, погарнішав. Степан розповів про своє
життя, письменницю діяльність, і Левко зди-
вувався: «Значить, і живі письменники є?».
Левко прибув у Київ, щоб забрати диплом,
а далі вирушає на Херсонщину, де отримав
призначення.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Валер’ян Підмогильний. «Місто»
XIV
Після розмови з Левком у Степана виникло
бажання повернутися в село, «в степ, до зем-
лі». І саме через це бажання, раптом захотів
побачити Надійку (все-таки для нього вона –
символ села). Згадав, яку адресу йому казав
Борис. Коли він прийшов, двері відчинила
покоївка, сказала, що Борис Вікторович у
командировці. Степан зайшов, щоб зали-
шити товаришу записку. Раптом до кімнати
зайшла Надійка. «Це була вона, тільки стра-
шенно змінена, майже спотворена, але в чім
саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її
якось інакше бринів,— якось прикро, певно,
погордо. Вона злякала його своєю появою,
своєю постаттю, церемонністю й глузливим
поглядом». Називала його Степаном Павло-
вичем. А ще вона була вагітна.
Потім Степан гуляв Києвом. І раптом на од-
ній з площ зустрів знайоме обличчя – Рита!
Виявилося, вона буде в Києві до осені. Він
провів її додому, а вона запросила його на
завтра в оперу (Рита – балерина).
Після цього хлопець пішов додому.
«Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг
на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши,
розчинив вікна в темну безодню міста.
Воно покірно лежало внизу хвилястими
брилами скель, позначене вогняними крап-
ками, і простягало йому з пітьми горбів го-
стрі кам’яні пальці. Він завмер від сласного
споглядання цієї величі нової стихії і раптом
широким рухом зронив униз зачудований
поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою
повість про людей».
209
Юрій Яновський. «Майстер корабля»

Юрій Яновський
«Майстер корабля»
Повний текст (від УкрЛіб)

ПРИСВЯТА

Високо в небо соколи летіли! Надувши груди білі, йшли фрегати,

Далеко в море гості запливали
І парус, парус, парус доганяв.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Веселий день любові кочової!
На палубі вино і брязкіт зброї
І плескіт хвиль, неначе крик коня.
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Любовна міць на палубі рухливій,
На кораблі, що йде, мов білий привид,
Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв!
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.

1928

«Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м’яких юнацьких літ до суворої,

загартованої мужності, – забирайте із собою всі людські порухи, не зали-
шайте їх на дорозі: не знайдете потім!»
М. В. Гоголь

Ні! все добре на землі:

Чорна дівка, білий хліб!
Завтра в інший край мандрівка:
Чорний хліб і біла дівка.
J. W. Goethe

Але завше я пив лиш за те, що любив,

Лиш за «Вітер, що дме, корабель, що пливе,
За дівча, яке любить матроса!».
С. Dibdin

О корабле, тебе вже манить хвиля Моря?

Horatius

210 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
I Тепер я знову мав щастя побачити на екрані
Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі
ноги йдуть вже просто до могили. Багате до-
свідом життя лежить передо мною, як рельєф-
на мапа моєї Республіки. Скільки то води
утекло з того дня, коли я, молодий, зелений
юнак, окунувся в життя! Зараз мені – за сім-
десят, мене тормосить іноді ломота, руки дри-
жать і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую
розтопити кану2, кладу на підставку ноги і
слідкую за вогниками над деревом. Це такий
архаїзм зараз – топити дровами, але не нарі-
кайте на мене – я згадую свою давню юність.
Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник,
символ вічного переходу енергії і розкладу
матерії, простягаю до нього руки, і він гріє
мої долоні, на яких лінія життя доходить вже
до краю. Старість до чогось зобов’язує.
Сьогодні я бачив нашу надзвичайну «Білу
Пустелю». Молодий кінорежисер з повагою
потиснув мені руку і захоплено подивився у
вічі. «Він не може висловити своєї радості з
того факту, що бачить мене. Він радий, що
бачить мене здоровим, і запрошує до себе в
ательє. Він за моїми книжками вивчав кі-
нематографію. Він передасть товаришам по
роботі, що великий чоловік (це я) ощасливить
їх візитою». Навіть утомив компліментами.
Я потиснув ще раз його руку і залишився на
самоті.
«Біла Пустеля» дійсно шедевр. Такі картини
з’являлися у нас раз на десятиріччя і стояли,
як маяки. Ви пам’ятаєте, певно, «Народе,
встань!», «Останній клич» та «Китайське-
Сонце»? Що робилося в пресі з приводу
«Повісьте прапор над морями!»? І, нарешті,
передостанній велетень славетнього Семпе-
ра Травиці – «Народження інтернації». Була
спеціальна демонстрація шкіл. Діти носили
прапори і плакати по вулицях, вигукуючи
Травиці: «Спа-си-бі, дя-дю Сем-пере! Ві-та-
є-мо дядь-ка Сем-пера!» Мікрофони збирали
всі привітання і доносили їх до вух Травиці,
що сидів саме біля кани в моїй кімнаті.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
новий крок наперед. Кіномистецтво дійшло
апогею. Якими смішними здались мені ви-
твори його на зорі існування. Ми, пригадую,
ніяк не могли погодити між собою питання:
«мистецтво кіно чи ні». Ви бачите, які ми
були по-дитячому нерозумні і якими дурни-
цями займалися.
Наші кроки в кіно були спробами дитини,
що вчиться ходити. Батьки наші винайшли
фотографію. Ми цю фотографію пристосу-
вали до фіксування руху. Віддрукувавши
позитиви, ми рухали їх перед щілиною в кар-
тоні. Завдяки тому, що око має властивість
затримувати в собі певну долю секунди все
те, що воно бачить, – ми мали безперервний
рух. Це був примітивний стробоскоп або ще з
десяток назв, якими це приладдя називали
різні винахідники. Платівки шкляні поволі
зійшли на нешкляні. Апарат знімальний
відповідно реконструювався, винайдено було
плівку, і з’явилися перші метри величезного
мистецтва, що його звемо тепер – Мас-Кі-
но-Мистецтво.
Вогники в кані стрибають і потріскують,
вони пустують, як дітвора. У мене починає
боліти серце. В цьому немає нічого дивного:
повертаючи до молодих років, і сам стаєш
ніби молодший, серце мусить більше працю-
вати, а воно ж – стара калоша – моє серце.
Гей, однолітки, чи й у вас так болить часом
серце? Та де! Інших узяла могила, а решта
замкнулася в баштах поважної старості.
Мені нема чого ховати того, що було. Ста-
рість не може казати неправди. Нащо вона
їй здалася? Кого їй треба задобрити або пе-
ред ким замовчати? Вже видно край дороги і
неминучість. Проживши життя, можна мати
мужність нарешті подивитися всім у вічі.
Я затулююсь рукою і дзвоню до фільмотеки.
Я тепер дуже поважна людина і до моїх по-
слуг завше ціла фільмотека країни. Я кажу в
мікрофон декілька слів майстрові фільмоте-
ки. Він умовляється з братом циклу історій.
211
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
«Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кі, – чую я
голос майстра, – електричні розряди тепер
заважають передавати фільм. Але з метео-
рологічної станції передають, насувається
повітряна вільгість. Приготуйте ваш екран».
То-Ма-Кі – це звуть так мене – Товариш
Майстер Кіно – найвище звання для кінема-
тографіста. Я устаю від кани, одсуваю завісу
перед невеличким екраном і заземлюю один
дріт. Ставлю довжину хвилі 725. І спокійно
повертаюсь до вогню кани.
Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлеті-
лися всі по світі, розійшлися. Тепер старший
син робить повітряні рейси Оде-Індія. Я іноді
одержую від нього привітання з дороги. І
разом з його голосом чую плескіт океану під
його безшумним самольотом. «Тату, – кри-
чить він мені, – я бачу хвилі, що посивіли,
як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я
набираю височінь. Ось мене покрила росою
хмара. Привіт тобі, тату!»
Дружина в мене була з чужого гнізда. Коли
я носив її на руках по моїй тісній халупі, я
мріяв про синів-соколів, єдине, ради чого
треба жити. Я їх маю – цих синів. І хто мені
більш радісний чи любий – не знаю.
У мене в стіні є ніша. Там стоїть урна з пра-
хом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий
попіл на стіл і розмовляю з ним, плачучи й
приказуючи. Цей колишній народний зви-
чай я перейняв цілком. Потім я одержую
звістку від мого молодшого сина, чиє народ-
ження тісно зв’язалося зі смертю матері. У
мене немає до нього гіркості. Я люблю його.
Він подібний до покійної дружини.
Професія мого сина – писання книжок. Це
визнало кілька авторитетів у цій справі. Я
посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на
світі! Колись, за моїх молодих часів, люди,
що писали книжки, прагнули комфорту, роз-
кішної кімнати і спокійного сидячого життя.
Дивно чути за такий архаїзм? Справді, так
було.
212 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Тепер, звичайно, немає нічого схожого. Мій
син цілий рік перебуває невідомо де. Його
кімната в будинкові стоїть замкнена увесь
цей час. Несподівано він з’являється з повітря
чи з електропотягу і оселяється в кімнаті на
якийсь час. Він розбирає і сортує матеріали і
свої записки перед виданням. Пише він – де
його приткне дорога: на морі, на повітрі, в лісі
і в снігах, на екваторі, в піщаній пустелі, де
нині заводять воду. Його твори завше легкі,
бадьорі, і вони звучать, ніби пісня птаха.
Щаслива вона – молодість! Сьогоднішня
кінокартина «Біла Пустеля» і її режисер
прийшли мені на думку. Перед початком
демонстрування сидів я у своїй кабіні. До
мене не доносився жоден звук. Зала Великих
Переглядів розподілена на кабіни, і в кожній
сидить глядач. Картину демонструвалося
дванадцять годин. Стереоекран був майже
прозорий і світився сам. У мене завмерло
серце, бо я почув один удар у гонг. Картина
починалась. Зашумів пропелер вентилято-
ра, розіклалося автоматичне крісло, запро-
шуючи сідати зручно, і засвітилися збоку
невеликі скляні ґудзики з літерами. Я міг,
натиснувши ґудзика, мати все потрібне авто-
матично.
«Біла Пустеля» майже безфабульна річ – з
погляду критика тридцятих років. Ми вже
забули ту «Line of beauty» , що нею хотів у
18-му віці художник Хогарт відкрити закони
краси. Наскільки можливо ми узаконили ту
безліч винаходів, що їх додає кожен талант,
творячи мистецькі цінності, – додає до зако-
нів майстерності й побудови.
Страшно слухати, коли заведе нині хто мову
про фабулу як нитку, про героїв, що не мі-
няють характеру, і про автора, що боїться
плигати через безодні людських умовностей.
Point de depart4 «Білої Пустелі» – неймовір-
ний пейзаж. Сміливо взято дерева, вкриті
снігом, вони стоять над головою глядача,
обсипаючи сніг в об’єктив. Гола людина
вийшла з-за дерева і, страхітно виросши,
затулила весь екран голими грудьми. Після
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
неї не залишилось жодних слідів на снігу.
Знімали, очевидячки, вдосконаленою мето-
дою Шюфтана – на знятий пейзаж знімаючи
окремо людину. Після цього ми побачили,
як родить жінка. Її ноги, посинілі від болю,
тремтять, і тремтить повний живіт. Ось що
в нас є ще незмінного з перших років люд-
ського розвитку – його ніколи ніхто не перей-
де і не полегшить. Повсякчасне нагадування
тих колосальних просторів, через які про-
йшло людство.
Жінка починає родити. О, найсвященніша
радосте народження дитини! О, глибока по-
ваго до мук матері! О, радість життя!
Я замислився, відігріваючи руки. Вони мерз-
нуть у мене тепер завше. Розповісти «Білу
Пустелю» – я безсилий. Логічно вона не
вкладається в рамці людської послідовності.
Я й досі ще здригаюся від бадьорості й сили,
що їх відчув я, переглядаючи картину.
Майстер фільмотеки виконав обіцянку. Його
голос почув я з репродуктора мого телефону.
«То-Ма-Кі, – сказав він, – ми даємо на хвилі
200». Я знаходжу цифру 200 і зручніше умо-
щуюся в кріслі.
***
Дожити до глибокої старості я раджу всім.
Тільки не несіть із собою хвороб. Коли трохи
недобачати – це не шкодить: позаду великий
пройдений пейзаж залишився, і зовсім не
треба очей, щоб його бачити. Більше надоку-
чають шлунок і серце. Увесь час я мушу бути
в курсі справ мого черева. Я чую, як бере моя
рідка, як сукровиця, кров – їжу для клітин.
Моє серце набігалось за життя і тепер пома-
лу стискується й випростовується. Я – наче
сторонній обсерватор – стежу за завмиран-
ням коліщат механізму.
Моїх років людина живе мозком. Це довер-
шена жива істота, яку я ототожнюю із собою.
Я тільки стежу за тим, щоб мій мозок отри-
мував належну йому частку їжі і щоб жили
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
нормально його клітини. Почуття в мене
дуже умовні: я тільки по звичці люблю чи
не люблю когось, поважаю чи не поважаю
такий от вчинок. Мені нема чого переоціню-
вати те, з чим я жив. Мало часу.
Мені не хочеться тепер бути не тим, чим
я є: ні президентом, ні Наполеоном, ні Ко-
лумбом. Я тепер усвідомив своє місце серед
міліардів літ людства, серед астрономічної
кількості людських створінь і на мікроскопіч-
ній планеті. Молоді, я звик уже до небуття.
Тепер мій мозок працює нормально, я чую
пульсацію крові там.
Я не знаю жалості, скажете ви. Я жорстокий,
скажу я вам. Бо жалість – недостойне по-
чуття, воно зневажає того, кого ми жаліємо.
Воно привчає декого, щоб їх так зневажали.
Мені ж – однаково, що про мене скажуть.
Мозок працює тепер нормально, скепсис мій
розчинився в розумінні вселюдського. Я не
можу гніватись, бо немає чоловіка, який міг
би заподіяти щось, достойне мого гніву. Мені
іноді стає страшно вві сні, коли я на секунду
старечого сну відчую себе нестарим. Я стою
на високому щаблі, і мої роки дають мені
можливість із неприступної гори оглядати
місцевість. Без захоплення дрібницями. Без
гніву. Без жалості. Без страху. Без особливих
переживань і ненавиді. В холодній старе-
чій любові до найпрекраснішого (о, повірте
мені!), що я знав у світі, – до Життя.
Екран заливає густа течія світла. Воно вібрує
якусь долю секунди, міниться, пливе – і я
вже гублю з очей екран. Розчинилися передо
мною двері в прекрасний вечірній присмерк.
Я наче чую повітря крізь ці двері, повітря
саду і квітів яблуні. Мені роблять приємність
– показують сад, де я літую літо. Я дякую
майстрові фільмотеки – вони такі добрі до
моєї старості. Я не смію запідозрити їх у ін-
ших причинах доброти до мене.
Вибачте, коли ви юнак і вам кортить скоріше
у всьому доходити до краю. Правда, друже
213
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
(коли ви мені рівень), – помилку робить той,
хто поспішає? Він, не доцілувавши одних
вуст, летить уже до інших. Не долюбивши
одного тіла, він тягнеться до другого. Воно
краще? Ні, це тільки так йому здається. І
здаватиметься, і летітиме він, не знаючи, що
все на світі переходяще і немає ніде чудес і
тайн.
Дозвольте мені бути досвідченішим за вас,
мій шановний. Ви бачите, мені однаково
приємно говорити про кіно, про «Білу Пусте-
лю», про мою юність і старість, про справи
інтимні і справи громадські. Немає на світі
різниці між усім цим, немає важливого і мі-
зернішого. Все мені близьке, і повірте мені,
що я не стану витрачати дорогоцінної крихти
часу на зайве. Я п’ю останні роки, як краплі
старого незабутнього вина, не знаючи, коли
йому вийде край.
Ось перша картина, як перше слово, видря-
пане дикою людиною на корі дерева, на стіні
печери. Вона має кілька метрів довжини.
Потяг підходить до перону. Метушаться,
заглядаючи в об’єктив, люди. І все. У залі
навіть паніка – так вплинула ця перша кар-
тина. Безкінечна хроніка. Гори й озера, море
й сніги. Перегони, паради, царі з жінками
й дітьми (не смішне вам це слово – цар?),
свята й бенкети. Б’є Велика Революція. Вона
почувається ще раніш у тривожних кіно-
кореспонденціях з фронтів, їх подих чути у
вітрі, що колише трупи на колючому дротові
перед окопами. Б’є Революція, і завмирає
кіно, фіксуючи лише випадкові моменти, на
випадковій плівці випадковими апаратами й
операторами.
І, нарешті, починають іти картини, що в
їхньому творенні я брав неабияку участь. Я
впізнаю декорації, я знаю, як вони вигля-
дають з іншого боку, і я знаю, скільки разів
сварився за них архітект із режисером. Я
ніби переживаю все. Я можу, заплющивши
очі, описувати кожне місце цих чотирьох де-
сятків картин.
214 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Мій розум хоче згадувати! Але я хитрю з
ним, я – стара людина. Мені цього тільки й
треба, та я ще трохи не поспішаю. Потім я
вимикаю екран, вимикаю телефон, світло
над головою і віддаюся думкам, повернувши-
ся до кани.
II
До кінофабрики я приїхав молодий і про-
стий, як солдат з булавою маршала в ранці.
Я, підскакуючи, ходив по місті, дивувався з
моря і забивав голову різною романтикою. Я,
наприклад, уявляв себе представником гро-
мадськості, і громадськість я малював Фемі-
дою з терезами в руках. На одну з шаль мені
ніяк не терпілось покласти хоч морського
камінця на мою користь.
Ви ніколи не жили біля моря? Ви не знаєте
запаху порту і не ловили бичків на хвильо-
різі? Вам чужі такі слова, як «клівер» або
«грецький» та «очаківський» паруси? Та що
я питаю! Не можете ви цього знати, бо змі-
нилося все з того часу, як я вперше довірив
себе морській воді. Тепер того не побачиш,
– брудного, вонючого й романтичного пор-
тового завулка, що виходить на море. Тепер
цемент, асфальт і машини. Тепер не стають
пароплави під дамбою просто, а заходять у
спеціальні ангари.
Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду
зараз до опису міста, що в ньому мені доля
судила стати щільно до виробництва кіно-
картин. Це я зроблю для тих, хто зачитується
романтикою старого моря. Люди ж поважні,
що не люблять більш одного разу виїздити
за місто, одержавши мою обіцянку за низку
цікавих речей, про які мова буде йти далі,
можуть тим часом почитати післяобідішню
газету і взятися читати тоді, коли я віддам
належну увагу молодим читачам.
Оселився я в готелі. Це – досить великий
будинок, розподілений поверхами, коридо-
рами, стінами й дверима на окремі кімнати.
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
Будинок стоїть на розі людної вулиці і пре-
красно резонує звуки. Зразу вам неприємно,
ви зачиняєте все, що можна зачинити, але
звуки залишаються в кімнаті, як меблі, і ви
volens-nolens звикаєте до них. Вони створю-
ють навіть деяку Gemiitlichkeit. В наші те-
перішні часи таких готелів немає. Їх позачи-
няли, пам’ятаєте, після славетного виступу
доктора Боя в палаті депутатів. Він довів, що
готелі дають травми в мозкових центрах лю-
дини, і через ці травми зростають такі кон-
тингенти злочинців, як батьковбивці, руйна-
чі родинних основ, песимісти й істерики.
Коли ви хочете хоч приблизно уявити собі
готель, – ви свою тиху санаторію, де ви спо-
чиваєте два місяці на рік, перенесіть на ріг
Центрального Кільця й одного з Радіусів.
Там літають і грюкочуть під вікнами потяги.
Ви виходите з будинку і переходите вулицю.
Коли ви живете на одному з Радіусів, ви
потрапите на широкий бульвар, що йде сере-
диною Радіуса. Коли ви живете на одному з
Кілець – ви знову ж таки опинитесь на буль-
варі – ширшому й затишнішому. А нам, щоб
побачити дерево, доводилось трамваєм їхати
далеко за місто. Щоб понюхати квітку – тре-
ба було виростити її в кімнаті. Довгі вулиці
розрослися в ширину – ними прийшов до
міста степ і зустрівся з морем.
Мене вражала набридливість моря. Де б ви
не йшли, воно завше синіло між будинками в
кінці вулиці. Тротуари – з квадратових плит
чорного каменю. По ньому слизько ходити.
Я з півроку зневажливо топтав тротуари,
доки взнав від Професора, що цей камінь
привезено з Італії і що це – закам’яніла лава
Везувія.
Тепер мені видно нікчемність мешканців мі-
ста. За них я мовчатиму... Вони тільки бруд-
нили берег. Інша справа – вантажники, мо-
ряки й рибалки. Особливо останні. Скільки
прекрасних вечорів розмовляли вони зі мною
за чверткою горілки, огірками й скумбрією!
Скільки разів вивертав я шлунок, перехи-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
лившися через борт шаланди, коли вітер бив
у парус, аж над клівером опинявся раптом
обрій, а за шаландою волочилася нитка ха-
зяйського самодура. Це значило – «ходити на
скумбрію».
Опинившися біля моря, починаєш відчувати
нудьгу. Хочеться лаятись і ходити без ша-
пки. Кортить почухатись ногою і подивитись
у бінокль, чи грає скумбрія. Навіть у справах
негайних і цілком конфіденційних хочеться
зайти до берегової печери – темної й вогкої.
Мене приваблював порт. У його порожнечі й
пустельному вигляді я бачив мовчазне зма-
гання двох світів. Нас і не нас.
Це був час блокади Республіки. Холодний і
безсторонній мозок звертає мою увагу на те,
що тепер у тому порту повно кораблів. Але я
й нині здригаюся, згадавши тодішню пусте-
лю.
Ремонтують пароплав. Він стоїть порожній
високо на воді біля причалу. Каменем об-
ривається в море пристань. Внизу блищить
мутна вода. Тут досить глибоко. Декілька
позіхайлів – і між ними я – стоїмо, дивля-
чись на корму. Прив’язавши дошку до борта,
сидить на ній і похитується маляр. Він рішу-
че п’яний і удає із себе митця. Пензлем він
кладе задумливо мазки, примружуючи око
і співаючи пісню. Співати він не вміє і пісні
зовсім не знає. Але це не шкодить йому тягти
й безкінечно повторювати два рядки пісні.
Два рядки – й довга мелодія без слів зачине-
ним ротом. Знову два рядки – і мелодія.
А сколькі прийшлося мінє
пережить
За еті п’ять лєт ідєала!.. —
співає маляр. Ми мовчки годимося, але ма-
ляр далі не йде і продовжує запевняти нас
про свої «п’ять лєт ідєала», фарбуючи корму.
Цю ідилію порушує сам співець. Він хоче
дістати фарбу, що висить біля нього на дро-
215
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
тинці, перехиляється більше, чим може, і
раптово летить з пензлем у воду. Ми підхо-
димо ближче. Маляр виринає з води між ка-
менем берега і пароплавом. Там досить гли-
боко, вода холодна і немає за що вхопитися.
Нам смішно дивитися, як біля самого берега
тоне маляр. Він ще не зовсім протверезився,
мовчки борсається у воді і не просить нашої
допомоги. Ось він уже разів зо два упірнув,
витративши сили. Тоді нас раптом проймає
страх – людина тоне. Ми вибираємо з-поміж
нас найвищого, беремо його за ноги, а він
своєю чергою ловить бідолаху маляра, що
продовжує бовтати пензлем воду.
Маляр лежить на дамбі. Він блідий і мер-
твий. Ми не знаємо, що з ним робити. В цей
час чуємо поспішні кроки, по трапу збігає
товариш маляра і, як коршун, налітає на
невдачника:
– Качати його! – кричить він. – Качати!
Несподівано мрець схоплюється на ноги:
– Кого качать? Мене качать? Та я зараз тан-
цювати буду!
Він насправді починає п’яний танок. При-
топтує ногами, б’є об поли руками. Потім па-
дає на землю і плюється фонтаном морської
води. Маляра бере під руки товариш, і вони
довго топчуться на трапові.
За кілька хвилин маляр знову лізе фарбува-
ти корму. Він похмурий, мокрий і ввесь час
мовчить.
***
Я підкидаю до кани дров. Вони поволі грі-
ються, їх лижуть вогники, потріскують і
пирскають димом. Дістаю з шафи плед і ку-
таюся в нього. Я наче сам на великому світі.
За вікнами темно і тихо, електрики нема, і
здається мені, що я серед тиші ловлю останні
кроки життя.
216 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Мою появу на фабриці мало хто помітив.
Хіба що щирі читачі директорських наказів
прочитали другого дня, що «такого-то зара-
ховується на посаду художнього редактора
фабрики». Моя скромна фігура в шкіряній
куртці, без рогових окулярів та полосатої
кепки – справила враження лише на той
легіон псів, що обсипав блохами буквально
всю фабрику. Пси мене обнюхали, вирішили,
що я свій, і лащилися до мене, не знаючи, що
набули заклятого ворога. По павільйонах,
по цехах, по монтажних кімнатах, у їдальні
– скрізь на всі лади чухалось, скавучало й
гавкало це плем’я.
В кіно я не був новий. Я знав уже всі тайни
кіновиробництва ще до мого приїзду на фа-
брику. Я придивлявся і оцінював людей, з
якими мені доводилося спільно йти. Про Ди-
ректора я розповім далі докладніш. Він зро-
бився потім моїм приятелем. Він працював
на фабриці, доки пішов командувати полком
проти поляків. Це було в час війн сорокових
років. Тоді ж він і поліг під Варшавою, по-
клавши всіх бійців під час штурму. Дехто
казав, що його врятували, але чому ж він не
написав мені нічого? Я не можу цьому віри-
ти. Його певно пригріла земля Варшави.
– Ти візьми їх усіх в руки, – сказав він мені,
зиркаючи на мене з-під лоба, – так візьми,
щоб і не писнули. Розбалувалися, гади!
Розмова йшла про режисерів, яких я мусив
узяти. Їх було семеро. Вони були за тих часів
диктаторами фабрики. Вони ними залиши-
лись і до наших днів, незважаючи на всі до-
тепні міркування про колективну постановку
фільму, про колективне оформлення кадрів і
про колективний монтаж.
– Значить, ти редактор. Піди сідай, напиши
собі конституцію і принеси, побалакаємо.
Михайль тепер не хоче нічого, – почув я від
Директора.
Михайль – мій колишній метр. А загалом
– він ватажок лівих поетів нашої Країни.
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
Футурист, що йому завше не хватало якоїсь
дрібниці, щоб бути велетнем. Я його любив,
коли когось цікавить моє відношення до ньо-
го. Він приходив щодня на фабрику, вику-
рював незмінну люльку, ішов подивитись на
море і зникав, залишаючи запах «kapsten’a»
з люльки.
Якийсь живчик, вогник вічно можна було
відчути в ньому. Романтик з романтиків, та
заховав це за насмішкувату, трохи цинічну
гру очей і викладає сміливі й захоплюючі
проекти тверезо й похмуро, ніби лає жінку
за переварений обід. Я вже сказав, що йому
небагато бракувало, щоб бути геніальним.
Але – проте бракувало. Його присутність
на фабриці я відчував, як бадьорий мотив,
не настирливий та безтурботний. Біля тебе
стоїть хтось, посвистуючи, вирішує світові
проблеми, а ти можеш за ним, не відрива-
ючись, робити й робити. Він незабаром по-
їхав у відпустку і до фабрики вже більше не
повертався, залишивши мене самого на всі
режисерські групи.
Я пішов писати конституцію і писав її з тиж-
день.
III
Зала першого в Республіці оперного теа-
тру вся в червоному оксамиті. М’які крісла
стоять трохи на підвищенні, між ними про-
ходи, встелені килимами. Ложі бенуара,
бельетажу й ярусів червоніють оксамитом і
сяють електрикою. Амфітеатр чинно сидить,
чекаючи початку. Тут дрібна інтелігенція,
юнаки з подругами, з якими вже сказано всі
слова. Вони тихо й інтимно сидять. Лише
галерея не вгаває: ходять, розмовляють, пе-
рехиляються через бильця, перегукуються із
знайомими і нетерпляче підіймають хвилі
оплесків, вимагаючи початку.
В залі гасне світло. Лише завіса блищить
пишним золотом розшивки, її освітлюють
прожектори з бокових лож і рампа.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
– Мамо, де вони танцюватимуть? – несподі-
вано чути серед тиші дитячий голос.
Завіса підіймається, в залу віє холодом сце-
ни, старими фарбами і тим особливим запа-
хом куліс, що завше є незмінним у кожному
театрі. Глядачі знають цей запах з дитинства
і одразу захоплюються ним. Їхні очі навіть
блищать.
Порожня сцена, темінь. Промені двох про-
жекторів. Речитативну мелодію починає
оркестр. Гобої м’яко тремтять, їх підтриму-
ють кларнети і покриває, вібруючи звуками,
поважна труба – баритон. Я починаю любити
людину, що, стоячи попереду мене, керує
чудесними звуками. Мелодія самотності,
пустельного вітру, нездійснених бажань і
кочової романтики. Летить вона на темну
сцену від оркестру і запливає до всіх кутків.
Звуки пливуть і хитаються. Тоді в ці звуки
вбігає людина. Вона біжить, підносячи якусь
дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова
штука може давати звуки, що я чую. Люди-
на танцює, легко пересуваючись по сцені,
споріднена зі звуками й слухняна. Це Іосиф
Прекрасний2. Він сідає на згористу землю й
грає, ще тримаючи дудку. Наче дзвенить у
пустелі навколо ньогс вітер, перекочується
пісок, і вівці десь пасуться, подаючи голос
з-під гори.
Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе
зворушеним. Мені доводиться підносити го-
лос на захист балету, як видовища здорового
й організуючого. Соромно сказати, що нині
фізкультура зовсім знищила балет, усі тан-
цюють спортивних танків, а балет, як галузь
мистецтва, перейшла до законсервованого
вигляду. Рідко можна тепер бачити балетні
вистави, а ті, що відбуваються, такі жахливі,
без смаку й організації, без живої думки. Те,
що ми у свій час починали, бачите, пішло без
сліду.
Вистава продовжується. Іосифа знаходять
брати. Вітання й лагідність до меншого бра-
та, ніжність рук і розмов. Але це не шкодить
217
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
їм продати Іосифа єгиптянам, коли ті з’яв-
ляються з-за куліс. Продаж закінчено, Іосиф
пручається, просить милосердя в братів і з
болем бачить, як потроху одвертаються брати.
Сцена порожня. Пробігають одна за одною не-
спокійні тіні. Вони біжать по пустелі і чують,
як женуться за ними любов до брата і совість.
Стріла летить ліниво – джа-а-ірр! Тьма. Бі-
гають прожектори, немає братів і стоїть над
сценою розпачливий зойк оркестру.
Я видихаю повітря. Завіса. Оплески і вигуки.
Зала починає жити, кашляти, розмовляти й
ходити. Я не встаю з крісла, де я сиджу, і пе-
редчуваю щось надзвичайне, що має зі мною
трапитись. От буває так іноді, коли серце
повне вщерть і чекає лише уст, що надпили б
трохи його радості. Знаєш, що в твоєму житті
має статись якась зміна, близько коло тебе
пройшла жінка і десь ходить, ти дихаєш її
повітрям. Чутливе чекання висить у повітрі,
як димок або серпанок.
Я посміхаюся тепер сам до себе, дійшовши
до цього місця згадок. Над каною стоїть у
мене побільшена картка жінки в купальному
костюмі. Жінка сидить на чорному камені.
Через ріжок іде напис: «Милому, ідеально-
му другові з Генуї». Я дивлюся на знайоме
обличчя, мудро (це вам, молоді, здається, що
мудро) посміхаюся, бо я знаю більше, ніж
скажу, більше, ніж ви знатимете. І поверта-
юся до зали оперного театру, де вже пройшов
антракт і знов погасло світло.
Танки при дворі фараона. Мені ввижаються
маси народу, що носять важке каміння на
будови, колосся гойдається на сонці і, наче
жовта сонячна ласкавість, – ці звуки. Зна-
йома Іосифова мелодія виходить над усе, та
ось він і сам починає цнотливий танок. Його
бачить Тайах – фараонова жінка. Тайах
придивляється до вродливого юнака. Тайах
виходить із групою наперед. Танцюють усі,
але її одну бачить око. Вона показує в танку
любовну досвідченість. Повнокровна жінка
зійшла з єгипетських земель до Іосифа і до
захопленого театру.
218 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Перші хвилини я не думаю ні про що. Я
відчуваю насолоду, милуючись чудесною
жінкою. Згодом трохи я кажу собі, що спра-
ва більша, ніж я собі уявляю. А ще згодом
– мені хочеться переплисти для неї океан і
море. О, скільки б я тепер дав за ту юнаць-
ку наївність і вражливість! Юнак хоче бути
досвідченим і старішим, а одержавши це все,
жагуче бажає повернути наївні, дурні дні.
Тайах танцює в захопленні. Вона показує Іо-
сифові свою любов і силу. Одіж на ній лише
підкреслює довершеність жіночих форм. Її
обличчя блідне навіть крізь пудру. Найви-
ща статева насолода танку сходить на неї.
Вона – в нестямі. А хори інших танцюристів
завиваються навкруги. Соромливий Іосиф
захищається мляво. Падає на коліна і ниць.
Падає на землю і Тайах. Вона котиться по
землі, повзе. Нестямна жага жене її. Раптом
завертілася, закружляла сцена. І, врочисто
ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона
несе фараонові одіж Іосифа. Гримлять три-
вожно фанфари й барабани. Що він наробив,
цей Іосиф? Він посмів думати про обійми
царської дружини? Ганьба йому, красиво-
му! Візьміть його на щити й винесіть геть!
Похмуро стоять колони, коливаються луки
і якісь щити. Наче знову колосиста нива.
Піраміді – рости вгору з шершавого каменя!
Кінець виставі, що показала спокушеного
Іосифа!
Я виходжу на вулицю і йду. «Оце вже вона.
Тепер мені не викрутитись». Я констатую, що
й викручуватись мені не дуже хочеться. Під-
ходжу до пам’ятника, звідки видно огні пор-
ту й море. Маяк поперемінно кладе на море
то червону, то зелену смугу. Машинально
слухаю розмову двох дівчат, добре вдягнених
і молодих. Одна плаче й докоряє другій за її
пожадливість. «Ти вже трьох сьогодні мала,
а я ні одного. Що мені – з голоду погибати?»
Я переходжу на інше місце, щоб не бути
об’єктом їхньої уваги. Стою довго, доки вог-
ники сірників, що запалюються регулярно і
догорають до краю, зацікавлюють мене. Гу-
ляючи, проходжу повз лавку. Бачу мужчину
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
і жінку, що сидять мовчки. Одне тримає сір-
ника, а друге швидко перебирає пальцями
обох рук.
Це закохані глухонімі, що почали свою роз-
мову десь при світлі ліхтаря й кінчають її
тут на тихім бульварі під подувом морської
вільгості.
***
Зрозумійте психологію старості, юначе. Наро-
дивши вашого батька, ми все життя вважали
себе старшим і розумнішим за нього. Вас ми
констатували як першу пересторогу і нагаду-
вання про Потойбічне. Звичайно, ми з вами
серйозно рахуватися не могли. Ми навіть воро-
же дивимось на вас, бо ви нас женете до моги-
ли. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь
і ростете. У цьому – закон існування. Пам’я-
тайте тільки, що ви теж будете такими, як ми,
– стережіться вимовити поспішне слово.
Але не мій жанр, шановні, навчати й ви-
казувати гіркість. Я достойно несу прапор
старості. Мої згадки я присвячую молодим,
сміливим і чуйним. Їм віддаю я на суд свої
юнацькі помилки й перемоги для збудження
думок, для шукання яскравіших просторів і
горизонтів.
Я не виходив кілька днів з монтажної кімна-
ти. Одну з чергових картин було закінчено,
режисер показав її дирекції, а зараз ми сиди-
мо з ним удвох серед рулонів плівки і скоро-
чуємо. До речі, я – автор сценарія.
Я сиджу біля монтажного столу, а високий
режисер ходить по кімнаті. Одною рукою
я рухаю моталку, продивляючись частину
фільму на руках.
– Ви, я бачу, знаєте монтаж і вмієте тримати
в руках плівку, – каже режисер, – але ви не
дозволили б, коли хтось почав би виправляти
вашу роботу? Правда ж ні? Можете не відпо-
відати, я бачу відповідь.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Моя мовчанка надає йому сміливості. Це
його перша картина, це мій перший сце-
нарій. Автор з режисером зійшлися, таким
чином, вирішити свої взаємини. Ми обоє
могли бути об’єктивними, могли розмовляти
тактовно, логічно. Тоді питання це – режисер
і автор, – стояло дуже гостро. Багато списів
було поламано прихильниками одної й дру-
гої групи. Але до згоди тоді ще не прийшли.
Власне не до згоди, а до розуміння законів
кінематографії. Нам це дивно навіть згаду-
вати тепер – невже сценаристи не знали, для
чого вони пишуть? Невже їм не ясна була
механіка ставлення їхніх сценаріїв? Невже...
та те, що зрозуміле є тепер, – тоді набирало
великої гостроти, було прекрасним демаго-
гічним способом для зриву роботи і зміни
кінокабінетів.
Починаю я здалека і щиро.
– Творчість, – кажу я, – поняття егоїстичне
і навіть егоцентричне у своїй глибокій суті.
(Нині я інакше думаю!) Коли я робив сцена-
рій, мені здавалося, що його можна з початку
й до кінця записати в Біблію або вирубати
зубилом на мармурі. Коли я скінчив писати,
він мені здався трохи нудним. А через тиж-
день я вже ненавидів його, як свою майбут-
ню смерть. (Нині я інакше думаю!) Я виносив
його в собі, як кобила – лоша. Зразу вона
певна, що її син буде благородним скакуном
і завше буде ходити в шовковій попоні. Коли
лоша родитиметься – їй буде просто не до ду-
мок. А потім вона його забуде. Є інакші авто-
ри, але я вважаю себе за пересічного автора.
Тепер дивіться, що ви зробили з моїм лошам.
Ви вкрили його попоною на 2800 метрів. Ви
нагодували його шоколадним вівсом. Ви ви-
фарбували його в червоний колір і – о, небо!
– ви одірвали йому голову і хочете прирости-
ти її в іншому місці.
Ми так розмовляли з годину. Ми б устигли
й посваритися, та знали, що картину треба
кінчати, і стримували себе. Я й досі ціную
витриманість високого режисера і його шля-
хетне поводження.
219
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
– Коли режисер ставить сценарій, – кажу я, –
він мусить твердо засвоїти основну авторську
думку, тему, проблему. Це не торкається сце-
наріїв, де немає таких інгредієнтів. Засвоїв-
ши і погодившись, режисер починає думати.
Треба йому дати часу для думання. Бо коли
його погнати, він буде ставити не думавши,
значить картина вийде без думок. Думання
може відбуватися в різній формі. Не обов’яз-
ково, щоб режисер приходив на фабрику
щодня і, сідаючи від 8 до 4 до столу, думав.
Він може піти до знайомої дівчини, випити
з нею пляшку доброго вина і цілувати її, як
свою. Ввесь час свідомо й несвідомо у нього
стоятиме в голові ідея сценарію. Коли він
повертатиметься додому, йому по дорозі тра-
питься цікава, рухлива тінь од ліхтаря, що
його похитує вітер. Режисер вийме книжку
і запише дещо, що не має зв’язку ні з ліхта-
рем, ні з вітром, ні з дівчиною. Просто, ми ще
мало вивчили закони нашого думання.
– Ідея сценарію мусить стояти перед очи-
ма. Режисер проглядає всі кадри. Деякі він
викидає – вони затьмарюють або шкодять
ідеї. Деякі він переставляє на інше місце –
там вони з кращими сусідами краще йому
служать. Деякі він вигадує – вони звучать в
унісон з іншими, зміцнюють його ідею. Вона
вже стала його – ця ідея сценарію!
– Тоді режисер береться до провідників ідеї –
до героїв. Він мусить їх знати так, як не знає
навіть батько дитину. Пам’ятає, що вони «так»
себе тримають у сценарії тому, що вони перед
сценарним життям жили «так і так», а після
сценарного життя житимуть «так, так і так»,
помруть з такої-то причини і в певнім оточенні.
Режисер лякається. Хіба можна все передба-
чити в людськім житті? Це буде сухар, а не
людина! Я пояснюю думку і заспокоюю спів-
бесідника. Він не так одразу зрозумів – зда-
лося йому, що я захоплююся трафаретними,
а не живими людьми.
– Я з вами погоджуюсь, – каже режисер, – та
коли я неправильно зрозумів авторську дум-
220 (044) 360 2917, (044) 591 9541
ку в сценарії? Невже ви за те, щоб до мене
приїздив автор – (я на вас не натякаю, ви-
бачте), – він замовчав на секунду, – приїздив
автор і контролював би щодня все те, що я
знімаю? По-перше, – він не знає ще реме-
ства, щоб мені перешкоджати робити кадри.
По-друге, – режисер я, а не він, і, навіть
погодившись із його трактовкою кадру, я зро-
блю так, як я розумію, і він нічого не може
змінити. По-третє, – хіба автор знає, як буде
звучати той чи інший кадр поруч із другими,
коли я його поставлю на призначене місце?
Ви не розумієте, що побачити кадр там, де
йому призначено стояти – ціла наука і навіть
не кожний режисер це уміє. Що ж авторові
залишиться робити? Посваритись зі мною та
й поїхати? Чи що інше?
На монтажному столі лежить частина кар-
тини. Слухаючи режисера, я повертаю ручку
моталки. Очі в мене болять. Дрібненькі ма-
люнки (їх 54 на метр) миготять перед очи-
ма. Та я бачу, що цей ось актор – він стоїть
тут праворуч, не так тримає руку, як далі
на крупному плані. Беру ножиці й вирізую
шматок руху.
– Може бути, – резюмую я, – лише така
постановка цієї справи. Автор, продаючи
сценарій, знає, що установа, яка його купує,
– розуміє ідею твору правильно. Завдання
цієї установи – щоб режисер засвоїв цей пра-
вильний погляд на твір. В процесі роботи
довірена людина установи мусить увесь час
бачити, як режисер проводить ідею сценарію.
Коли він псує – відібрати від нього ставлен-
ня і передати іншому режисерові. Коли він
не дотримується дрібниць – не напосідати,
поважаючи творчість – цебто процес, якого
логічно викласти не можна.
Режисер, я бачу, починає ставитися до мене
прихильно. Я користуюсь моментом і вирі-
заю з картини цілу сцену на декілька метрів.
Режисер злякано на мене зиркає, але я не
чую заперечень. Продовжую крутити ручку
моталки.
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
– Я, пам’ятаєте, приїздив до вас, як автор,
– монотонно дзирчить моталка, – місяців зо
два ходив до вас у павільйон, коли ви зні-
мали. Але я радий зараз похвастатись, що
другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розуміли
мій задум правильно, а з вашим виконанням
я не погоджувався. Я почав гостро ненавиді-
ти головного актора, актрису мені хотілось
напоїти п’яною, щоб її трохи розвезло і щоб
вона сміливіше ходила по кімнаті. Дядька
героя я б вимочив у солоній воді, щоб у нього
шкіра на обличчі загубила сліди масажів.
Невідому дівчину з вулиці я зробив би ро-
мантичною і примусив би триматись цю по-
вію так, як тримається порядна жінка. Я не
згодний був ні з чим. Мені здавалося, що ви
навмисне, на зло мені це робите.
У високого режисера обличчя починає нудні-
шати. Він дивиться на монтажний стіл так,
ніби там лежить його дитина, а я їй ллю на
живіт холодну воду.
– Чому ж ви про це мені не казали, – видушує
він із себе, – я міг би де в чому погодитись.
– Я вам казав спочатку. Потім я зрозумів
своє місце і сидів у павільйоні, примусивши
себе забути, що це мій твір так скальпують,
і шукав собі веселих думок над домовиною
мого створіння. Іноді я прокидався і видуму-
вав для вас кадри і точки зйомки – пам’ята-
єте, ви не раз використовували це. Я ходив
по павільйону лише для того, щоб бачити, як
можна те, що написано в кадрі, переводити
на плівку. І я, дякую вам, – багато бачив.
Моталка починає густи нервово в моїй руці.
Я доходжу до епізоду, що його треба викину-
ти. Він досить великий – більше сотні метрів.
Я знаю, що режисер буде опиратися, треба
скорше повертати розмову на інше, але мені
шкода втрачати розгон, і я кінчаю думку.
Знаю, що за епізод мені однаково доведеться
сваритися.
– Тепер права автора виступають на перше
місце. Саме тепер, коли ви кінчили зніма-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
ти і змонтували картину. Тепер я бачу все,
що вийшло, мені видко, де моя думка і де її
немає. Тепер я можу з вами й сваритися за
те чи друге місце в картині. Я навіть мушу
сваритися, бо чого вартий творець (майстер –
як хочете), коли він не сміє піднести голосу в
оборону свого виробу. Він сміє, він мусить!
– Наприклад, оця сцена... – (я довго тлумачу
непотрібність сцени, вислуховую зауважен-
ня, що на сцену витрачені гроші, час, плівку,
енергію; я запевняю, що на першому місці
є якість картини, а не бухгалтерія і т. і.)... –
Але заспокойтесь, – закінчую я, – я не хочу
підносити свого голосу, я сваритися не буду.
Режисер здивовано дивиться.
– Я тепер чиновник на фабриці і перейду
від авторських сентиментів до чиновницької
твердості. Ви не погоджуєтесь викинути цю
сцену?
Мовчанка.
– Тоді ми підемо зараз до директора – хай
він нас розсудить.
Я гашу електрику на монтажному столі, і
тоді ми обоє помічаємо, що на дворі вечір чи
ніч. Директор уже поїхав з фабрики додому.
Ми закриваємо монтажну й виходимо на
вулицю. На небі зорі південні, блискучі й
миготливі. З моря реве вітер. Заходимо до
території фабрики, йдемо до її краю й стаємо.
Внизу під нами чорніє море. Чути шум і ро-
кіт. Він розлягається по березі, впивається в
землю і росте з неї, як трава – густа, висока й
страшна.
Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо.
Директор буде на моєму боці. Режисер зра-
зу сердитиметься, та, побачивши картину
потім, змінить свою думку. Коли ж картину
ухвалить преса й громадськість, – режисер
мене почне поважати. Я за свій смак не бо-
юсь і знаю, що це буде.
221
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
Стоїмо кілька хвилин. Море – воно урчить
і гуде. «Чого ви сваритесь, чудаки? Все, –
хлюп-хлюп, – дурниці. Потопило я сьогодні
човна з такими дурнями. Ша-шуу! Які ви
смішні!» Перед морем завше себе почуваєш
ніби винуватим за те, що мало живеш. За те,
що малий такий. За гнів і хвилювання.
– Підемо вже?
Ми йдемо територією фабрики, виходимо на
вулицю й чекаємо трамвая. Ми розмовляємо.
***
Декорації в павільйонах нагадують людські
фортуни. Коли зайти до них і пройнятися
їхнім диханням, завмирає серце від дотику
чужої середини, стаєш частиною чужої кварти-
ри. Вийшовши з декорації одної, потрапляєш
до іншої, і перша виглядатиме тоді обідраною
нікчемністю. Стіни, що здавалися товстими,
міцними й теплими, – одразу побачиш, які
вони насправді – з фанери, тонких брусків і
шпалери або вапна. Не декорація, а наочна
філософія життя. Дивлячись, як обставляють
та прикрашають різні декорації, я багато дечо-
го передумав. Я навчився відрізняти людей від
тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що
можна вийняти чоловіка з декорації, яку він
собі сам або інші йому збудували, і порозмов-
ляти з таким чоловіком, позбавленим оточен-
ня. Це дуже цікаво і може дечому навчити. Я
віддаю за це мою подяку Професорові.
Ім’я Професора ви можете знайти в історії
архітектури Республіки, – його будинки, смі-
ливі й прості, – і досі прикрашають наші мі-
ста. В історії Великого Кіно – в нього почесне
місце відданого й невтомного працівника,
непомітного, скромного й упертого в роботі.
Розповідали, що він показував теслі, як три-
мати сокиру, а малярові – пензель. Як зроби-
ти краще форму для пап’є-маше і як швидше
вийняти звідти масу застиглого картону. Як
обробляти вогнем дерево, щоб воно вигляда-
ло старим і красивим; як з мішків швидко
мати гобелени. Його майстерно оброблені
222 (044) 360 2917, (044) 591 9541
стільці для історичних картин – давали заро-
біток майстрам фабрики, коли вони виходи-
ли за ворота. Такі узори й подібні візерунки
з’явилися швидко в меблях на ринках міста
– і мали добрий попит.
Професор переходить з павільйону в павіль-
йон. Я штовхаю актора, що близько мене
стоїть, він нас знайомить. І ось я вже йду з
Професором.
– Ви давно приїхали? – каже він мені.
– Та недавно.
– А надовго?
– Не знаю. Працювати.
Знімальної групи тепер немає – такої, як
була колись. Тепер є так звана «режисерія
фільму». Один режисер і в нього від десяти
до двадцяти помічників. Перший помічник –
оператор, другий – художник, третій – орга-
нізатор і т. і. ...(див. «Популярний підручник
організації», видання кінофабрики «Об’єд-
наних Націй»). Винайдена плівка найвищої
чутливості і колосальної світлосили об’єкти-
ви в знімальних апаратах – звели нанівець
неймовірну витрату освітлювальної енер-
гії фабрики. Нині знімають без штучного
освітлення. Теперішня «режисерія фільму»
не знає зовсім освітлювачів і всіх неприєм-
ностей, що з ними зв’язані. Тепер у нас актор
живе в декораціях під час усього ставлення
картини – не треба костюмерів і реквізиторів
до режисерської групи. Зайві також гримери,
бо чутлива плівка заборонила грим. Можна
лише деформувати обличчя і залишатися та-
ким під час усієї роботи над фільмом. Отже,
тепер вищезгадані категорії робітників до
складу «режисерії фільму» не входять. Через
це одно – нині легше жити на світі.
Тепер послухаємо розмову режисера, опера-
тора й Професора, щоб уяснити собі склад
знімальної групи і ті зміни в методах роботи,
що сталися. Режисер говорить трохи в ніс.
– Я не розумію, – каже режисер, – при чому тут
я. Я не мо-о-жу (він трохи розтягує слова, коли
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
говорить) робити в таких умовах. Декорація
мала бути на 8 годину ранку, а тепер уже обід.
У мене акто-о-ри скаржаться. Грим псується.
Помреж мій десь забіг і на очі не показується.
Я тридцять ро-оків працюю, а такого не бачив.
Оператор хватає за руки Професора.
– Ну, я не можу. Вірите мені, що я не можу?
Ніяк отой куток не можна освітлити! Ди-
віться: ось тут у мене будуть стояки, тут дві
трисотки, тут угорі мух повісимо, у вікно –
прожектор. Тепер дивіться, – оператор достає
спеціальне кобальтове шкло, яке обезбарв-
лює декорацію, і дивиться, ніби запаливши
всю зазначену освітлювальну апаратуру, –
дивіться, там цілком чорний кут.
Професор сердиться.
– Я вже вам три рази будував. Я не винний,
що ви так швидко думки змінюєте. Станьте
сюди, подивіться, – Професор витягає й собі
шкло, – бачите, звідси коли зніматимете, все
буде гаразд?
– Ні, я хочу ставити апарат тут.
– Це, дядю, я вам не дозволю, – Професор,
коли сердиться, говорить «дядя», – я будував
декорацію, розраховуючи її на певну точку
зйомки. Я вам не буду щохвилини перебудо-
вувати. Ви ж самі дали згоду на таку точку і
підписали ескіз?
Режисер явно ненавидить декорацію. Він
ходить, мацаючи все руками, бурчить щось і
лається. Мужицькі свити погано виглядають
на екрані. Стіни оці сірі й нужденні – дерево
й глина. Чому б на них не наліпити весе-
леньких шпалерів?
– Ми будемо знімати із сіткою, – вирішує ре-
жисер, – воно буде красиво, і нерізка наводка
на фокус дасть пригніченість.
– Буде красивенький кадр, – каже оператор,
– я не буду брати стелі.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
– Як ви не будете, – спокійно зауважує Про-
фесор, – нащо ж я виробляв і вимальовував
дрібниці? Можна було поставити лише стіни
і навіть не фарбувати їх та не мазати.
Розмова має нахил перейти до стін дирек-
торського кабінету, де закінчуються завше
подібні розмови. Та на сцені з’являється ха-
зяїн знімальної групи – адміністратор. Він
налітає на режисера:
– Ви мене зарізати хочете! Призначено зня-
ти сьогодні двадцять кадрів, а ви ще й не
починали? Через дві години починає третя
група – на станції амперажу не вистачить.
Реквізиторе! Костюмере! Помрежу! Давайте
сюди акторів!
Наче з-під декорації з’являються названі
персонажі знімальної групи. Починається
метушня. Обставляють реквізитом декора-
цію. Освітлювачі совають по долівці апа-
ратуру. Оператор свариться за ампераж.
Ставлять нове вугілля в стояки. Пробують,
чи горить. Шаркотить і співає вогонь воль-
тової дуги в лампі. Метушаться робітники,
переставляючи меблі. Швидко почнеться
знімання.
Ми з Професором виходимо надвір. Нам не
хочеться нічого говорити.
– Да-а, – кажу я.
– Мистецтво, – каже Професор.
І ми розходимось.
IV
Хай простить тому небо, хто підозрює мене в
постійному ухилянні вбік із широкої дороги.
Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому
я й люблю море, що на ньому кожна дорога
нова і кожне місце – дорога.
223
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
Старість дає право це резюмувати. Треба
не губити напрямку, бачити попереду вер-
хівлю гори і йти крізь хащі. Я вас доведу до
краю, шановні. І, зупинившися на останній
перепочинок, коли наші шляхи розійдуться,
я покажу вам пройдену путь. Ви побачите,
як слідом за нами йтимуть дослідники шля-
хів. Вирубуватимуть хащі. Прокладатимуть
шлях. І може зарости та непевна дорога, на
яку ввесь час штовхають мене консерватори.
Я зовсім не хочу відчувати себе романістом.
Коли я читаю роман – не мого сина, звичай-
но, – я уявляю собі заклопотаного автора. Він
сидить за столом, повний усякої премудрості,
знань і вражень. Його лабораторія виробляє
елементи майбутнього роману. Іноді автор
зупиняється. Перечитує написане. «Це не ці-
каве нікому, крім мене», – раз! – він викрес-
лює абзац. «Тут читач буде нудьгувати», – на
тобі! – таємна обіцянка про майбутнє захо-
плення вплітається новим абзацом. «Це чи-
тач не так зрозуміє», – героїне, не посміхайся
– він тобі дасть тут плаксиву репліку. Автор
ховається за лаштунками, а його герої ходять
по сцені, коли він шарпає за шпагатинку.
«Душка автор, – скаже прекрасна читачка, –
як він уміло ними керує! Який він розумний.
Я не могла покинути книжки». «Я уявляю
собі його красивим мужчиною, – скаже дру-
га, – він певно так любить свою дружину».
Розумний автор, якому тільки й треба, щоб
його книжку прочитали, не встаючи з міс-
ця, за один раз, і зітхнули потім, наче після
обіду – такий автор досяг мети. Він сідає за
інший роман.
Я не збираюся, пишучи мемуари, підлягати
практиці писання романів. Це мені тепер
не потрібне. Мої романи вже написані, ле-
жать по бібліотеках (а фільми-романи – по
фільмотеках), вони дали в свій час те, чого я
добивався. Там я, як чесний майстер, прода-
вав споживачам смачну їжу і корисні думки.
Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари.
Згадую певний шматок життя, що мені він
дорогий, і пишу про нього. Я не боюсь, що
мій читач почне нудьгувати або йому не спо-
224 (044) 360 2917, (044) 591 9541
добається усмішка героїні. Коли б я писав
роман, я за цим стежив би, і мені не тяжко
було б шарпати героїв за ниточки, сидячи за
сценою. Однаково – героїв видумано, герої
безсловесні для їхнього автора, і він може
ними керувати. Інша справа, тепер. Я пишу
в першу чергу для себе і мені все цікаве. Я,
може, не хочу показувати красивої, витон-
ченої будівлі, а хочу дати так матеріал, щоб
у кожного читача виріс в уяві свій окремий
будинок художнього впливу. Той, кому тяж-
ко буде прочитати до кінця, може відкласти
книжку. Я не ображусь так, як образився б
романіст. Значить, ще не час йому читати
мої мемуари. Я, лежачи в могилі, можу поче-
кати ще сотню-другу років.
Свою власну характеристику я почну з того
моменту, коли я складаю конституцію, що
їй підлягав би я сам, керуючи художньою
роботою на кінофабриці. Складати для себе
закони – неприємна річ. Добре було Мойсеєві
одержати їх на горі. Я їх проглядав і зробив
висновок, що вони лише формулювали те, що
вже існувало тоді на землі. Ці закони були в
мозкових клітинах людей. Вони тисячоліття
переливалися з кров’ю по жилах. Їх породи-
ла в голові перша ж проллята кров і перший
передсмертний зойк.
Я забув зазначити, що я сиджу на березі
моря. Купатися – холодно, та я відчуваю ек-
зальтацію й від морських пахощів. А пахне
море, треба сказати, знаменито. По-перше,
– гнилою морською травою, йодом, гіркою
сіллю, холодним етером. Солодка млость
останнього особливо п’янить. Тіло застигає в
нірвані, ніби отруєне морською диявольщи-
ною. Здається, що тіло не може вже знати
болю й нівечення. Лежу на камінцях, обні-
маю всі краї, слухаю, вдихаю в себе берегову
гниль.
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
— Як аргонавти ті колись,
Покинемо свій дім.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-
тум!
За руном золотим.
Я співаю, бо радий. Ніхто мене тут не бачить,
як я, утікши з фабрики, роблю скрижалі.
Неба не встеляють оболоки, грім не б’є на мій
затишний берег, і вся природа тихо допома-
гає. Я кидаю камінець у воду – він підскакує
на воді й тоне. Мене кличе заобрійна синь. Я
бачу як камінець опускається нижче й ниж-
че в глибінь моря. Ніби одразу біля берега
море не має дна. Я нахиляюся до води і мов
торкаюся рукою до холодного чола нареченої,
до її холодної шиї. І як було всім зрозуміти,
що в мене одна наречена, наречена з ко-
лиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли
не вмів ще говорити. Наречена, для якої я
жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу
і за неї підставляв під мечі важкий щит. Сім-
десят років стою я на землі, пройшли передо
мною покоління чужих і рідних людей, і всім
я з гордістю дивився у вічі, боронячи життя
й честь моєї нареченої. Її коси, як струмені,
розлились по землі, її руки, як благословін-
ня, лягли на поля, її серце палає, як серце
землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові
шляхи. Для неї я був сміливий і упертий,
ради неї я хотів бути в першій лаві бійців за
її розквіт. Для неї я полюбив море, поставив
на гербі якір, залізний важкий якір, що його
приймають усі моря світу, і колишеться над
ним могутній корабель. Культура нації –
звуть її.
Уявіть собі юнака – невисокого і стрункого,
із сірими очима й енергійним ротом, погляд
насмішкуватий і упертий, руки, що люблять
доторкнутись до забороненого і відчути при-
ємність там, де страшно. Руки, що люблять
жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку,
а іноді залишають те й інше для любовного
вірша. Людина без ідеалів, бо не знає ав-
торитетів, без ворогів, бо вважає, що друг і
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
ворог – два обличчя одного тіла, егоїст, бо
не знає нікого не егоїста, цинік, бо так нази-
вають людей з їхніми думками, працівник і
ледар в один і той же час, бо думає, що люди-
на працює для ліні і лінується для того, щоб
працювати. Ці відомості трохи показують ха-
рактер нового редактора. Та хай вони лише
пояснюють його поведінку в цих мемурах,
де розум старої людини хоче переформувати
клітини своїх семидесяти років на молодий
лад. Іноді йому щастить, і його молоде «Я»
рухає думку. Іноді крізь молодість прогля-
дає спокійна досвідченість життєвого шляху
і спокійні білі поля висот. Прийміть те й
інше, як приймаєте ви природу, що молодіє
й старіє разом, прийміть, як море, що молоде
є завжди через свою старість. Хай у вас зали-
шиться дотик думок і тоді, коли вітер рознесе
прах, і хтось виросте з вічної матерії.
Я сидів над морем і раптом оглядівся, де я
є. Позбирав свою конституцію з камінців, по
яких розвіяв її вітер, пішов переплигувати з
каменя на камінь, подерся по горі й перебрів
бур’яни.
***
Директор ходив, похитуючись і припадаючи
то на одну, то на другу ногу, як моряк, – до
речі, він і був колись моряком. Його корабель
плавав лише в одному морі, бо коли він слу-
жив у флоті, саме відбувалася війна, вихід
у інші моря охороняли турки, і їхній крей-
сер «Ісмет» наводив жах і збуджував паніку
у флоті. Несподівано з’являючись, він, як
демон, налітав на туманні береги і громив
важкими набоями далекі поля і форти. Ма-
трос малював собі велетенського командира
невловимого крейсера. Залізні руки турка
гнули залізні перила, коли він настирливо
вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в
панцир гіганта. Щохвилі «Ісмет» міг полетіти
від міни в повітря, та заворожив його коман-
дир – колосальний велет.
Матрос ненавидів його, як смерть і тайну.
Ніч кругом стерегла проклятого хижака, а
225
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
міни хиталися у воді під хвилею, і об них
торкалася риба, зневажаючи смерть. Тоді
вибирали темну ніч, темну, як кава з ма-
троського пайка. З кожного корабля йшло по
черзі кілька матросів. Бралося нікудишнього
старого пароплава і його вантажилося міна-
ми. Збірна команда без трапа, просто з бере-
га плигала на борт цього брудного гробовища
і відпливала в море розставляти міни. Цю
операцію робилося в тих місцях, де мав звич-
ку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка
капризна річ плавуча міна, особливо вночі,
коли треба поспішати і плисти далі, треба
повернутися й додому, доки не вдарив по
морю меч сонця і не накрив ворожий постріл.
Дуже капризна річ плавуча міна, – кажуть
матроси, і вони мають цілковиту рацію, бо
ще ні разу не повернувся поганий пароплав,
якого не шкода, до своїх берегів. Міни ле-
жать на палубі і в трюмі, вогню запалювати
не можна, блоками опускають їх у морську
дорогу, вони непевні. Бувало, що зіпсуєть-
ся на міні ударник або відбудеться хімічна
реакція в гримучім живім сріблі капсуля.
Підуть розриватися тоді міни на пароплаві.
Феєрична картина, на яку після першого ж
вибуху вже нікому дивитись.
А то ще – поставивши міну, забудеш шлях
і на неї ж повернешся. Проклятий «Ісмет»
раптом ударить пароплав прожектором і не
зведе його в бік, доки не приміриться на-
водчик. Погасне прожектор несподівано, як
і з’явився. Будуть красиво рватися міни на
пароплаві від набоїв крейсера. Розставляти
міни – вірна смерть для матроса.
Матрос це знає і матрос зневажливо сви-
стить. Він почуває під ногою хистку палубу
судна і йому не треба більш твердої опори.
Він може й умерти та треба ще подумати, чи
варто. Maтрос перед смертю відпрошується
на берег. Твердий камінь естокади, брук на
вулицях і ліхтар, біля якого починається і
кінчається матроська любов, нагадують йому
прекрасну думку про матір і коня Савку.
Матрос знову зневажливо свистить. Але цей
свист, чуєте? – має мало певності. Він ховає
226 (044) 360 2917, (044) 591 9541
страх і тамує дрож. Матрос боїться, як кожна
жива істота.
Зразу ж він шукає грошей і шукає жінку,
щоб затулити у своєму роті крик смерті її
устами. Він, як божевільний, стискає жінку,
і вона, злякавшися, виривається з його обій-
мів, тікає геть, зникає в пітьмі. А матрос іти-
ме від ліхтаря до ліхтаря. Йому залишилася
година стояти на твердій землі і жити. Він
пливе від ліхтаря до ліхтаря. Заходить до
таємного салону і дзвонить кулаком у двері,
йому ще залишилася година життя. Він п’є
якусь пахучу рідину, молочно-білу, розве-
дену водою. Затуляє носа, щоб не занудило
його від запаху одеколону, що він його п’є.
(Горілки немає – війна). Методично ламає
стільці, продавлює пальцем столи, плює на
долівку й пробує розвеселитись піснею. А час
іде. А пароплав гудить. Вимагає денатурату.
Зляканий хазяїн приносить його з усіма при-
ладдями до пиття: фільтром, хлібом, цукром
і водою. Але матрос розбиває фільтр, топче
хліб і нехтує цукром. Просто в горлянку ви-
ливає він півпляшки. Часами йому здається,
що він уже на тому світі. Уперто натягає на
лоба шапку. Губить помалу свідомість і чує
лише, як скажено працює серце. Зовсім не
відчуває рота й носа. Валиться на долівку й
залишається на ній.
Матроса витягають із салона недбайливо,
як пса, його волочуть за ноги. На брукові
кидають і розбігаються на різні боки. Матрос
лежить, його трясе, він уже бачить десятий
фантастичний сон, він мучиться неймовірно,
бо кожен раз виривають кишки з тіла. Тут
його знаходить патруль, читає на шапці ад-
ресу і волочить на корабель. Тиждень матрос
у кубрику бореться з нереальною смертю і
реальним доктором. Нарешті одужує. І тоді
дізнається, що пароплав, на якому він мав
повезти міни, щасливо полетів у повітря біля
турецьких берегів.
З того часу матрос ненавидить спирт. А, коли
йому треба пити, затуляє носа й цідить в рот
по краплині. Це в нього є й тепер, я спостеріг
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
одного разу і послухав його оповідання про
денатурат.
— Як аргонавти ті колись
Покинемо свій дім.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-
тум!
За руном золотим, —
співаю я, повертаючись до фабрики і несучи
конституцію. Мене зустрічає кур’єр: «Швид-
ше до директора!» Я поспішаю до їдальні, де
він тепер сидить.
Біля воріт фабрики товчуться люди. Актори
й авантюрники, жебраки й чеснотники, жін-
ки, чоловіки й діти. Вони лагідно зазирають
у вічі всім, хто впевнено ходить, хто твердо
ставить ногу і високо несе голову: то, ма-
буть, хазяї, службовці, недосяжні режисери
і всемогутні помічники режисерів. Тут вони
товпляться з ранку до вечора.
Їдальня міститься в брудній кімнаті, де стіни
запливли парою й салом, столи покрито з ми-
нулого року папером, так він і лежить. Перед
дверима стоїть жебрачка, що нічого не просить,
а лише топчеться по своїх одежині і сумно опо-
віщає кожному: «Конвертів більше немає». В
холодну пору мухи сидять на стелі і обліпили
електричний шнур, на якому висить лампа.
Шнур зовсім чорний і дивно кострубатий. Мухи
сидять і по одній умирають, сиплються на стіл
і на похилені голови. В жарку пору – вони лі-
тають і пустують, граціозно сідають на хліб і на
руки, злітаються до стелі, роблять мертві петлі
і лізуть до нас у рот і в ніс. Ми, лагідно посміха-
ючись, невпинно женемо їх і не хочемо ділити з
ними нашої трапези. Нам навіть дивно – як це
може бути їдальня без мух? До цього ще – пси.
Невідомо, кого більш завше в їдальні: людей за
столами чи псів під столами. Кожен співробіт-
ник має свого одного улюбленця. Деякі – двох
і більше. Пси гуляють, жирують, плодяться і
поповнюють їдальню щенятами, блохами і нуд-
ним запахом.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Директор сидить окремо і їсть так швидко,
ніби у нього в руці дві ложки. Я сідаю біля
нього і розкладаю на столі конституцію. Я
йому голосно читаю, а він мовчки їсть. Пода-
ють другу страву. Директор дає шматок м’яса
котові, що сидить поблизу. Це матроська
звичка – любити тварин. Одразу котові ще
перепадає кілька шматків м’яса від людей,
що сидять навкруги: таємна думка, що на
них таким чином зверне Директор увагу.
Така увага ні до чого, але людям приємно
навіть погладити ту тварину, до якої торка-
лося начальство.
«Як аргонавти ті колись», – співаю я про себе,
закінчивши читати пункти, навіяні морем.
І другу страву вже з’їдено. Директор мовчки
думає. Пам’ять у нього гарна – кожне слово в
голові.
– Роботи багато, – каже він, коли ми вихо-
димо з їдальні, – тільки розбалувались вони
всі. Халтуру розводять.
Я не можу говорити від авторського задово-
лення. Мого проекта блискуче прийнято!
– Ти, може, думаєш, що в рукавичках працю-
ватимеш? – каже він далі.
Ми заходимо до зали переглядів, продовжу-
ючи розмову. Це – невелика кімната, в якій
певно завісився не один бідолаха, бо й тепер
вона навіває думки про самогубство. Вона з
тих кімнат, до яких нудно заходити й радісно
виходити. Стільців немає. Дві-три лави сто-
ять на брудній долівці. В кутку піч, що ніко-
ли не топиться. Ми сідаємо.
– Лінії я одразу не братиму, – кажу я тихо,
– бо тут, де справа торкається творчості, я не
можу замінити собою всіх творців фільму. Я
хочу заслужити в них повагу і авторитет.
Механік за стіною пускає апарат. Апарат
деренчить і шумить, заглушаючи розмову.
На екрані миготять шматки чергових зйо-
мок якоїсь режисерської групи. Директор
227
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
робить зауваження про роботу оператора,
хтось позад нас це нотує. Я мовчу, дивлячись
на екран. Я вступаю до смуги повсякденних
інтересів, приїздів на фабрику ранком, про-
глядів, розмов, директив, сварок, монтажів –
усього того, з чого складається все наше жит-
тя, коли викреслити з нього неділі та весни.
V правду?
– Любий Сев, – хочеться мені почати, – на-
решті й про вас ітиме мова. У мене на стіні
висить портрет – ваш дід у білій полотняній
сорочці і в полотняних штанях, босий і без
шапки. Він стоїть у садку, спираючись на
палицю. Йому не менше дев’яноста. Але він
стоїть так, як ви стояли колись у Місті, у
нього буйне волосся й рівні плечі. Він з одна-
ковою гордістю стоятиме серед велетенських
машин, він стоятиме на палубі океанського
корабля, що йде у невідомі країни, він стоя-
тиме з однаковою гордістю і серед неміряного
степу, спираючись на палицю. Бо в ньому є
одвічне обличчя Людини, суворі риси заво-
йовника, серце мандрівника і творця.
– Любий Сев, – кортить мені казати, – я
пам’ятаю й досі ваше сприймання життя.
Жінку треба вміти понести на руках. Не бо-
ятися ніколи помилок, бо той, хто боїться, –
швидко старіє, і в нього холоне голова. Йому
годі шукати повноти життя, йому досить тої
молодості, що залишилася в нього позаду, а
тої молодості, що є попереду і є навкруги, –
він не бачить.
– Любий Сев, – хочеться мені казати ще далі,
але я стримую себе і переводжу думки на
інше. Мені не личить користуватися прийо-
мами романіста, щоб прив’язати увагу чита-
ча. Романіст обов’язково вже повідомив би,
що «Ісмет» у нього буде діяти ще раз, що два-
надцять весел матиме шлюпка, яка привезе
до берега турецького міністра. Він побожився
б, що герой не любитиме балерини, і потім
показав би протилежне. Я цього не зроблю,
хоч і кортить мені сказати кілька таємниць
228 (044) 360 2917, (044) 591 9541
і кілька фраз, що їх можна різно розуміти.
Замість цього я просто перейду до дальших
сторінок розповіді, щоб продовжити обіцяні
мемуари старої людини, яка, проте, вважає
себе здатною жити іще півсотні років.
Мені неприємно, що я написав останні слова
фрази. Але тому, що я їх подумав, я не маю
права таїти. Чи ж не обіцяв я казати тільки
Моє перебування в Місті вступало до нової
фази. Мені сьогодні сказали, що приїхав Сев.
Я його не бачив. Художник Сев – мій перший
друг. Прийшовши режисером до кіно, він
поставив невеличку комедію і блискуче про-
валився. За це він дозволив собі відпуск на
кілька місяців. Тепер він знову повернувся
до Міста і буде ставити ще одну картину.
Я піднімався по східцях на третій поверх
готелю. Горіли електричні лампи. Був вечір,
що не віщував мені нічого особливого, ніяких
подій. Весело підскакуючи, я майже вибіг
нагору і там раптом зупинився, пригадуючи,
до кого йду.
– До високого режисера, – відповів я сам
собі, поновлюючи рух по паркету коридорів
третього поверху. Ми умовилися з ним пороз-
мовляти увечері про його сценарій – той, що
він почав ставити. Отже, я йшов, як веселий
журавель. Моя печінка почувала себе добре,
і жовч не виливалась куди їй не треба. Я був
розігрітий, як віск, своїми планами, май-
бутніми успіхами, романтичністю натури,
тишою коридору, і відбиток чужих пальців
залишився б на моїй шкірі, коли б хтось
спробував узяти мене за руку.
Постукав до кімнати. Тиша. Ще постукав.
Двоє голосів – жіночий і чоловічий відпові-
ли мені разом: «Можна». Я переступив поріг
кімнати й одразу нікого не побачив. Право-
руч під стіною на столі стояла лампа з аба-
журом і темною матерією на останньому. Від
цього вся кімната стояла темною, задушли-
вою і чужою, як вулиця незнайомого міста. В
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
одчинені вікна долітала музика ресторану,
перериваючись і глухнучи, коли там раптом
зачиняли двері. Потім знов лунала, вирвав-
шися в щілину. Запах жінки примусив мене
глибше зітхнути, набираючи повітря.
– Добривечір, – сказав я.
Мені відповіли не зразу, очевидячки чекаю-
чи когось іншого замість мене. Хтось біля вік-
на палив цигарку, і вогник її раптом збіль-
шився, зробивши потім в темряві траєкторію
яскравої зірки. З ліжка до мене озвався висо-
кий режисер:
– Засвітіть, будь ласка, горішнє світло.
Я повернувся до дверей і, доки намацував
рукою вимикач, подумав, що прийшов не-
вчасно і мені краще піти, не перешкоджаючи
людям заповняти вечірній присмерк розмо-
вами. Пахощі жінки знову долинули до мене.
Я запалив світло.
Високий режисер лежав на ліжкові, що сто-
яло ліворуч, упирався головою в стіну і ноги
звісив на долівку. Біля вікна сиділа жінка
– білоголова, стрижена, в англійській блузці,
поклавши довгі ноги на стілець перед собою.
Вона палила, дмухаючи у вікно, і ледве по-
дивилася на мене.
Режисер одразу скочив з ліжка і простяг
руку. «Дуже радий бачити. Уже гадав, що
не прийдете. Сідайте, будь ласка, знімайте
вашу куртку і почувайте себе вільно».
Я роздягтися відмовився.
– Дякую, – сказав я, – але ми сьогодні, оче-
видячки, не встигнемо побалакати, я ще маю
побачення з моїм товаришем, що вчора при-
їхав до Міста.
– Із Севом? – запитала жінка.
– Дозвольте вас познайомити, – заметушив-
ся високий режисер, – це так би мовити моє
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
начальство з фабрики – редактор, а це моя
приятелька і землячка.
Землячка, не встаючи з місця, простягла
мені руку. Я її взяв – безвольну, трохи холод-
ну й гладеньку. Жінка мені рішуче не сподо-
балась. Мені стало чомусь досадно.
– Із Севом, – відповів я, – а ви його хіба знаєте?
– Я Сева знаю, – жінка викинула у вікно
сигарету і встала із стільця, – учора мене ось
він познайомив.
Вона почала ходити по хаті. Я одразу став
забувати своє незадоволення. З нею мені
захотілося погуляти по вулицях, міцно при-
тиснувши до себе її лікоть. Вона трималася
так, ніби їй шлейф несли пажі. Розмовляючи
з високим режисером, я відчував на собі по-
гляд, крайки моїх вух червоніли.
– До побачення, – закінчив я розмову, – зав-
тра умовимось. До побачення, товаришко.
Я вийшов з кімнати, почувши за собою, коли
зачиняв двері: «Хочете чаю, Тайах?» Це мене
вразило, і я навіть не в той бік коридору
відразу повернув. Потім я почав згадувати,
перебирати прізвища і знайомих. Замислив-
шись, я набрів на Сева, що мешкав за кілька
номерів далі в коридорі, і виходив кудись із
своєї кімнати.
– Сев, Сев, – закричав я, – ви це чи не ви?
– Це я, – відповів Сев, простягаючи мені до-
лоню.
Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди
роблять і вороги, і друзі. Перші, щоб зама-
скувати ворожість, а другі – щоб заховати
дружню теплоту.
– От ми і зустрілися, – кажу я, – а наче зов-
сім недавно ми з вами жили в одній кімнаті.
Скільки це вже часу пройшло?
229
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
Ми установили точно, скільки пройшло часу,
і це нас ані порадувало, ані засмутило. Що
нам час, коли його є під нами й вище нас
цілі гори?
– Провалили картину, Сев? – сміюся я.
– Іще й як провалив. З музикою й барабана-
ми, – регочеться мій друг, і луна йде коридо-
рами, як у лісі. – Зате я тепер не провалю і
не злякаюсь.
Стоїмо ми в коридорі довго, заходимо до
кімнати і там знову стоїмо. Розмова наша
мало має змісту, але хіба не досить того, що
ми чуємо одне одного, бачимо і сміємось, як
малі, не знати з чого?
– Сев, а хороше море, чорт його забери?
– Коли б тільки його не змальовували си-
ньою фарбою і красивими епітетами. Обов’яз-
ково над ним мусить літати чайка, що
квилить-проквиляє, буревісники, що чують
бурю, і кораблі з білими лоскутами парусів.
Ідуть вони обов’язково вперед, море тоді уяв-
ляєш калюжею, яка гордиться з того, що по
ній плаває білогрудий корабель.
– А матрос бронзовий і делікатний, – кажу я
в тон, – він возить обов’язково привіти і зако-
хується десь в смагляву дочку Індії, нудьгую-
чи за нею і простоюючи вахту мрійним чуда-
ком. Керманичі всі бадьорі і сміливі, бачать
рифи, як акули...
– Дайте ж мені договорити, – сердиться Сева,
– я відповідаю на ваше запитання про море.
Він запалив цигарку і став біля трюмо.
– Море, – це розпутна красива жінка, яка
хвилює більше за всіх цнотливих голубок.
Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шале-
ну пристрасть. Як перша знана жінка, воно
ввижається вдень і вночі. Задовольняє один
подув пристрасті, але викликає два інших.
Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов,
230 (044) 360 2917, (044) 591 9541
вона іноді дурна й жорстока, але ніяка кра-
суня у світі не дасть вам стільки насолоди,
бо вона є і залишається першою жінкою, пер-
шою любов’ю.
Він промовчав.
– Море зовсім не синє, і чайка квилить над
ним тому, що хоче їсти, а не тужить за ки-
мось. На кораблях брудні, сірі, обвітрені
паруси і саме цей факт мені хвилює кров.
Кораблі на морі поспішають перебігти свій
шлях, щоб їх не захватив у дорозі шторм.
Вони бояться моря, і їхній гордий вигляд по-
ходить від поспішності. Вони жагуче бояться,
а ходять, бовтаються, перелітають з хвилі на
хвилю, вірніш – хвиля підкочує під них свої
піняві боки. Навкруги чорне страшне море,
безодня води і гніву. Воно іноді поманить
ласкавою синьою фарбою, іноді воно з небом
зійдеться і почне чарувати. А натура його
зрадлива, зовуча й сувора.
Я хочу теж докласти своїх міркувань.
– Матрос возить не привіти лише, – кажу я, –
а й важуче золоте зерно, багатство й ситість,
руду й метал. Обважніє трюм, як шлунок у
бджоли, коли вона повертається з поля. Над
морями летить бджола простим шляхом. У
трюмі пересипається зерно, гурчить метал і
чути, як за ілюмінатором проноситься вода.
На вахті хочеться спати, і обважніли після
робочого дня руки. Море, Сев, не забавка.
Сев одходить від трюмо. Виявляється, що він
одягав там комірця і поправляв на собі кра-
ватку. Це мене зацікавлює, бо в нас ніколи
не бувало люстерка, і ми все робили пома-
цки. Мушу признатися, що це був перший і
останній раз, коли Сев користався трюмо для
таких дрібниць, як комірець і краватка.
– Де ви були? – раптом згадав він про нашу
зустріч в коридорі.
Я сказав.
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
– То чого ж ви звідти втекли так швидко?
– Там якась дівчина, і вона мені не... подоба-
ється. А взагалі я не хочу їм перешкоджати.
– Тайах її звуть?
– Я чув це ім’я, але при чому тут «Іосиф Пре-
красний»? Там є така цариця, що спокушає.
– Оце вона там і є.
Я здивувався і схвилювався. Перше почуття
висловив, а друге спробував заховати навіть
від себе. Моє ж серце – цей одвічний зрадник
– нагнало на обличчя зайвої крові, я зробився
червоний. Сев це помітив. Він нічого не сказав і
почав проглядати журнал. Іноді він дивився на
мене. Знову ховався за журналом. Ми розпоча-
ли розмову, провадили її з півгодини і сказали
дуже мало слів. Я взагалі люблю людей, з яки-
ми можна розмовляти, не кажучи всіх слів.
– Сценарій морський думаю. – (Коли Сев
говорить про свою якусь акцію, його слово,
що визначає всю акцію, він вимовляє ніби з
великої літери, як щось важливе та підкрес-
лене). – Море, корабель, наші матроси і нудь-
га за батьківщиною.
Я лише слухаю, бо в мене немає нахилу до
бесіди. Це він швидко помічає і непомітно
змінює тему. І, нарешті, несподівано каже:
– Ходімо туди.
– Куди? – дивуюся я.
– До тої кімнати, звідки ви втекли.
***
Ми сидимо всі гуртом на ліжкові: я, Тайах і
Сев. Навпроти нас ходить високий режисер,
а на канапі сидить кінооператор в окулярах.
Я відчуваю біля себе тепле плече жінки,
вона чудово пахне – якийсь солодкий, трем-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
тячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться
сказати їй якусь приємність, показати себе
веселим, і цікавим, і... красивим.
– Ви танцювали як єгиптянка – наче жагуча
пристрасть текла у вас.
Тайах весело сміється і лукаво поглядає на
мене і на Сева. Вона дуже стримана і холод-
на взагалі, а коли сміється – робиться близь-
кою. Для всіх людей в неї холодний погляд
і професійна усмішка балерини – одним ро-
том, білими зубами.
– А взагалі ви нагадуєте прекрасну мавпоч-
ку, – додає Сев серйозно, – вона гризе горі-
шок на дереві і влучає нас звідти горішком.
– Монкі (Monkey), – інформую я, – так зву-
чить це англійською мовою.
Так розмовляючи, ми не помічали часу, що
поспішно крутив стрілки на годинниках і
засипав синій дах неба цілими мішками світ-
ляків. Високий режисер мочив хустку ріди-
ною зі шклянки (то був чай) і клав собі на
очі, що були навдивовижу червоні й запале-
ні. Він з нудьгою поглядав на горішню лам-
пу, доки ми догадались її погасити. Високий
режисер попік очі світлом прожекторів.
Інтимна темінь обгорнула кімнату. Оператор
присунув ближче до нас канапу. Високий
режисер сів і собі.
– Ви якісь дивні люди, – сказала Тайах, – ні-
чого подібного я не бачила у себе на півночі.
Я почуваю вашу молодість, як морське пові-
тря.
На мою руку обережно лягла її рука і так
залишилась. Я почав ворушити пальцями,
помалу пестити жіночу руку. Тайах нахили-
лася до мене і я нахилявся до неї. Її волосся
лоскотало мені вухо.
Я люблю людські руки. Вони мені здаються
живими додатками до людського розуму.
231
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
Руки мені розповідають про труд і людське
горе. Я бачу творчі пальці – тремтячі й
нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки пра-
цьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки!
Вас я люблю спостерігати, коли ви берете й
віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли
ви пестите ніжну шкіру жінки, коли ви боля-
че любите її і не хочете нікому віддати. Най-
більше мені до вподоби руки творців. Перо і
пензель, ніж і сокира, талановитий молоток!
Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, пере-
дає через вас вогонь життя? Вона вмре – ця
невгамовна рука, а витвори її житимуть.
Вона поспішає, виконує волю людини, що,
підіймаючися з небуття, ледве встигає дати
життя дітям і виконати долю творчого труда.
Я люблю її – вічну людську руку, незвичай-
ний символ, і розумію велич тої хвилини,
коли друг дає руку другові: цим він передає
самого себе, своє серце і розум, дихання ді-
тей. Дві людських руки вкупі – це кільце, за
яке, ухопившися, можна зрушити землю.
Моя кана випливає раптом перед очима, я
перегортаю червоний жар і відчуваю легень-
ку прохолоду. Поправляю плед на ногах і
підкладаю дрів до кани. Кров не хоче вже
мене гріти так, як півсотні років тому. Ноги
в колінах і кісточках ниють і тремтять, доки
розгоряються дрова. Поступово тепло збіль-
шується. Дрова охоплює полумінь. Червоне
й гаряче листя його росте й в’яне. Раптом з
листя вироблюються червоні чоловічки, вони
сидять на дровах, махаючи синіми хустками.
Моє холодне тіло набирає тепла. Я нахи-
ляюся до кани, і гарячий вітер дише мені в
обличчя. Наче йду я в пекучий день степом,
щоки мої горять від крові. Далі я хвилинку
тихо плачу. Очі в мене розплющені, я нічого
не бачу, і на плед падають рясними крапля-
ми сльози. Це не значить, що я печальний,
що мені боляче і що я щось втратив. Мої
сльози так само, як сміх, – це фізіологічні
процеси, що їх звикли збуджувати в мені
певні обставини. Але мозок у мене стоїть
над фізіологією. Він знає, що сльози і ра-
дість – це невід’ємні частки людського щастя.
Я дивлюся на руки, підставляючи їх ласці
232 (044) 360 2917, (044) 591 9541
вогню. Мої любі, грійтеся. Ваша кров тече в
синах: пілотові й письменникові. Ви не вис-
ли безсило від розпачу та невдачі, ви завжди
чесно служили мені. Ви перші дали відчути
ніжність жіночого тіла і відповіли ласкою на
ласку. Дрова розгорілися добре. За вікнами
негода. Тіло молодіє від тепла. На руки стри-
бає вогонь і тече по жилах. Я заплющую очі.
Неси мене, часе, назад.
– Чи довго ми так сидітимемо? – питає наче з
далекого далека голос оператора.
– Мені непогано, – каже Сев, – та мене вдома
чекає вже певно помічник, з яким я розро-
блюю сценарій.
Я нахиляюся до Сева і пропоную йому свої
послуги. А через те, що між нами сидить
Тайах, вона відхиляється трохи назад, коли
я розмовляю із Севом над її коліньми. Я під
сурдинку кажу Севу кілька зайвих слів, що
не мають зв’язку з моєю пропозицією. Вони
передають моє сприймання Тайах. Вона й
собі хоче слухати і нахиляється до наших
голів. Її груди торкаються тоді моєї руки. Я
не ворушу ліктем, щоб залишити враження
випадковості. Я чую пульсацію крові на шкі-
рі руки.
Троє голів укупі, три перемішаних дихання,
троє рук разом (Сев поклав і свою руку на
наші), сутінь кімнати, до якої увійшла жінка
повноправною серединою. Цю групу можна
вирізьбити на піраміді, бо вона є синтез і на-
тхнення. Тишу перекласти на камінь, і вона
буде тремтіти в напруженні. На неї падати-
муть тіні подій, але вона вічна. Троє голів
укупі!
VI
Сонце ще далеко за обрієм. Його дотики
до хмар ледве-ледве можна розпізнати. Це
навіть ще не дотики. Це погляд здалеку,
від якого голубіє небо на тім місці, де зійде
сонце. Море спокійне і темне. Повітря вночі
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
чорне, а тепер – сіре, і можна бачити за хви-
льорізом, за маяком – тіні парусів трьох ша-
ланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я і актор-ту-
білець. Вулиця мокра від роси. Блідо горить
ліхтар, він зблід, як жінка після пристрасної
ночі. Перед готелем невеликий бульвар, що
обривається до порту. Маяк уже погашено.
Пароплав з чорним димарем і трьома черво-
ними по ньому смугами видушує із себе дим,
що помалу сотається в повітрі й заволікає:
портовий вокзал, портові будівлі й склепи,
будівлі зерноперевантажувачів, залізничні
вагони на естокаді. Пароплав з жовтим ди-
марем помалу підносить на гротмачту пра-
пор: чорний квадрат на білому полі. Капітан
заявляє цим, що він сьогодні відпливає з на-
шого міста до своєї країни за море.
Ми йдемо серединою бульвару в напрямку
до східців у порт. Бульвар нагадує клітку
зоологічного садка, з якої вивели звірів і
лагодяться її почистити. Ще не повиходили
підмітальники, поливальники і чепурії –
люди, що мають повне право зневажати нас:
вони знають наші гріхи і бруд. Біля пам’ят-
ника французькому герцегові стеляться вниз
широкі східці. Герцог показує рукою своє
задоволення з моря і торговельної гавані, що
лежить просто перед нами. Він не дивиться
ліворуч, де військова гавань, ще ліворуч, де
нафтова, праворуч – де тепер царство зерна і
шкір, ще праворуч, де за будівлями на молу
– є море і на високому березі – рештки старо-
винної турецької фортеці.
По східцях ми біжимо вниз, як школярі.
Східців є сот зо дві. Добігаємо до вулички,
нею йдемо ліворуч, минаємо торговельну
гавань, де до берега причалили дубки й
великі шаланди, похитуються в ранішньо-
му сні ці дерев’яні будиночки, похитується
сіно на деяких з них, і розноситься важке
хропіння команди. Дзенькотять ланцюжки,
перекинуті з шаланд на берег. У військовій
гавані попритулювалися човни рибалок. Ми
підходимо до них і зазираємо з гори, з есто-
кади. Наш актор починає бігати й шукати
свого знайомого рибалку, віддаляється від
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
нас і десь зникає. Море тихе й блискуче. Ми
ходимо, не розмовляючи. Під нами шаланди,
розпустивши паруси, похляскавши ними на
тихому вітрі, одна за одною відриваються від
берега, набравши вітру в парус. Вони довго
сновигають у гавані, як нічні птахи, лавіру-
ють, хитрять із вітром і, врешті, як гуси, ви-
пливають на хвильоріз.
Голос нашого актора десь лунає в ранковій
тиші:
– Ей, на яхт-клубі!
Яхт-клуб уперто мовчить. Там немає ні душі.
Актор надривається, ніби через усю військо-
ву гавань розтягся його голос. Нам набридає
стояти на місці, і ми йдемо в напрямку го-
лосу нашого актора. Наближаємось до спо-
рудження на березі. Це – старий моторний
човен військового призначення. Він стоїть
на березі, підпертий з усіх боків. Ми при-
кладаємо долоні до залізних його бортів. До
середини заглянути важко, бо високо. Ми
зневажливо штовхаємо ногами іржаве кермо,
воно рипить, ми ворушимо вісь гвинта, воно
злегка гудить, резонуючи в порожній середи-
ні. Погнуті борти, дряпини від куль і порва-
на сталь зруйнованої башти. Ми врешті про-
йнялися повагою до цього жертовника, на
якому було принесено в жертву людські тіла.
Коли, кому, скільки? Ми не маємо відповіді.
Які передсмертні рухи бачила ця сталь, про
що плакали сини чиїсь, розкидані в тобі, зби-
ті до бортів ворожим набоєм? Тебе пестило
море. Ти заривався в хвилю, човне. Тепер ти
стоїш на березі, і ми не бачимо на тобі гордих
слів спартанця Леоніда.
Ми йдемо далі і доходимо до краю мола.
Вже зовсім світає. Над водою сидять рибал-
ки-аматори. Їхні самолови на довгих прутах
нахилилися вряд. Самолов – це вудка з
кількома гачками, на кожному з гачків на-
саджено рачка або дрібну рибу: сардельку
чи фіринку. Дрібну рибу ловлять сіткою на
круглому обручі. За смугою води, досить ши-
рокою для того, щоб нею могло пройти двад-
233
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
цять пароплавів уряд, кам’яним бар’єром
стоїть упоперек хвильоріз. Він не з’єднується
із землею, і до нього доходить човен. Море за
хвильорізом бліде, біле, як оливо. Там якраз
схід сонця. До нас підходить актор. «Переїдь-
мо на хвильоріз, – каже він, – туди за нами
зайде шаланда». Ми чекаємо ще кілька хви-
лин. Ми чекаємо не самі. Кілька таких, як
ми, рибалок з прутами й кошиками стають
біля нас і кричать на хвильоріз незадово-
леними голосами. «Давай човна, – кричать
вони, – давай човна, соні прокляті!» Нарешті
від хвильоріза відходить шаланда на веслах.
Хлопець уперто гребе, вигрібаючись на хви-
лю, що поволі вже почала здійматись в гава-
ні. Човен іде помалу. Аматори із самоловами
сидять і похмуро чекають. Саме при сході
сонця піде бичок. Якась стара баба інтелі-
гентного походження палить цигарку і плює
у воду, ніби ворожачи. Причалює шаланда,
легко пошарудівши об камінь бортом.
Ми сідаємо. Човен похитується на хвилі. Я
сказав кілька слів про ранок і сьогоднішню
неділю.
– В неділю моя голова найбільше працює, –
говорить Сев. – Я за неділю багато придумаю
кадрів для картини. Нікуди я не поспішаю,
ніхто мене не викликає на фабрику телефо-
ном, я працюю, як каторжний.
– Дубок з Кафи? – сказав мій сусіда.
– З Олешок. Бачиш парус? – відповів сусіда
Сева.
Дубок похитувався серед гавані на якорі.
Він був цілком безлюдний. На щоглах лише
блоки вгорі порушували оголеність дерева.
Паруси змотано. Бугшприт, завжди такий
граціозний, тепер обріс парусом, що лежить
на ньому, як нарост на дереві. Ми об’їхали
дубок з корми. За кормою на тросі прив’язано
маленького пузатого човника. Він має таку
ж форму, як дубок, так пофарбований – і зда-
ється малим дитинчам, рибинкою великого
кита – дубка. Дубок називається «Тамара».
234 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Хвильоріз підноситься над водою – збоку
гавані на чверть метра, з боку моря – на два
метри, метрів зо три завширшки і з кілометр
завдовжки. Такі його ознаки цілком задо-
вольняли управління порту. Хвиля розбива-
ється, не доходячи до гавані, коли по морю
ходить шторм на всі дванадцять балів.
Ми пройшли по хвильорізу вкрай, поминув-
ши десяток рибальських хатин, що попри-
тулювались до каменя із згористого боку.
Це, власне, не хатини, сякі-такі дощечки,
фанера, стовпчики й рибальські кошики.
Тут живе ціле літо родина рибалки. На
зиму – вони переїздять до Міста на зимівлю.
Шторми захлюпували їх піною й скаламу-
ченою водою, шторми викидали до їхніх ніг
морську траву і розпливчастих, як холодець,
морських медуз. Рибалки тоді славили Бога
і ніяк не могли перекричати реву штормової
хвилі. Лаялися вони знаменито.
Ми сіли на іржаву стару гармату, що своєю
вагою зміцняла край хвильоріза. Налітав
спроквола невеликий вітер. Ми крали в ко-
гось день, бо сонце ще не зійшло.
– Сев, як може країна жити без моря? Які
перспективи є у Швейцарії? Коли б я там
жив, я певно повісився б на вершечку пер-
шої-ліпшої гори. Їхня молодь з нудьги дря-
пається по скелях, одморожує носи і ставить
собі рекорди. А нудно ж як! Сьогодні виліз
на гору, завтра подерся на вищу, а людей
навкруги немає, внизу під ногами бовваніє
вся країна, димляться долини, блищать ріки,
на згір’ях, як мох, ліси. Вони сидять у норі.
Люди деруться на гори і ніяк не можуть
їх перелізти. Вони ще роблять годинники,
точно розподіляють чужий час, думають, що
годинники дадуть їм втіху й молодість. У вас
є годинник, Сев?
– Зроду його не мав.
– Мені годинник нагадує фараонову тощу
корову, що не може ніколи наїстися.
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
Біля нас рибалка спіймав бичка. Ми сиділи
обличчям до вільного моря, де мало сходити
сонце і підійматися перед нами на Місто.
Далекий берег ліворуч вимальовується вже,
наче виходячи з долини нічних тіней. Сев
розповідає про жінку, що ніколи не бачила,
як сходить сонце, і проте була гарної вроди.
Жінка мене цікавить, я розпитую про озна-
ки її краси. Саме в цей час починає сходити
сонце. Воно витикається з-за води й одразу
ж відбивається в морі. Через це воно ввесь
час кругле і лише збільшується і збільшу-
ється. Тепер воно відривається від води. На
ньому наче ворушить хтось блискуче решето.
Кричать позад нас мартини. Кричать, кру-
жляючи над водою і падаючи часом на воду
за рибою. Сонце б’є у вічі. Ми спочатку тер-
пимо, кліпаємо очима, а далі повертаємось
до сонця спинами і зітхаємо, почуваючи, як
тепло на нас лежать промені сонця.
– Я відчуваю, що мій мозок наче холодною
водою пополоскано. Це добре. Ви думали про
мій сценарій?
– У вас щодня новий сценарій, Сев.
– А ідея?
– Я кажу – новий для темного ока. А саме я
за таке не вважаю. Ваш сценарій має ідею,
що її не можна цілком сказати словами.
Мене завжди дратували всі оті скорочува-
телі чужих думок, вульгарні конкретиза-
тори. Вашу ж конкретність треба назвати
егоконкретністю, бо її треба формулювати
лише вашими словами, до неї треба ще ва-
шої усмішки, ваших манер і вашої веселості.
Конкретність і діалектичність матеріалістич-
них ідей треба вміти бачити на ваших полот-
нах і у вашім фільмові.
Промені сонця лежать на наших плечах. Іно-
ді повіває з моря ранкова течія повітря. Порт
потроху галасує. На дубку вештаються вже
люди. На морі шум. Хвилі б’ються у хвильо-
різ. Біля моря розмовляти нам так, як у сте-
пу. Море – це великий степ, на якому росте
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
синя й чорна трава. Біля моря добре дума-
ється, і звичайні слова набирають таємного і
великого змісту.
– Я розповім вам, яких я люблю людей, –
починає Сев, тримаючи цигарку в зубах і
шукаючи сірників. – Був у нас на селі один
дід. Біля ста років йому було. Кремезний,
важкий дід, що забув уже рахувати онуків
та правнуків, а синів геть усіх поховав. Став
недобачати старий, і вигнали його правну-
ки, бо не міг він городу доглянути та за свій
хліб відплатити. Оселився старий в землян-
ці над рікою. На даху в нього зимою вовки
ночували, влітку – трава росла, і жив дід
так, ніби збирався свою сотню років іще раз
переглянути. На лови він їздив удень і вночі,
риба йому йшла до рук, як приворожена. Так
він проживав – цей сліпий дід. Такі в ньому
сильні були інстинкти боротьби, що він, слі-
пий, викинутий із життя, боровся за нього,
як мавпа, що з неї пішли ми всі. У нього ста-
ло б сили й інстинкту боротьби на те, щоб зі
своєї печери пройти знову ті десятки тисяч
років, які відрізняли його від пароплавів на
ріці. Він міг би ще й одружитися для повноти
доказу, та несподівано його розірвали вовки
на другій сотні літ життя.
Дивний настрій опановує нами. Холодна
кров тече в риби, а чоловікові треба тепла.
Завіває вітер у землянку, на даху шкребуть-
ся, гарчать і клацають зубами гості. Береш
весло і йдеш на лови. Човен прив’язано до
кілка. Ось він стоїть. Чи не набралося в
нього води? Очі наче дивляться крізь густу
пелену сірої мли. Пливеш по ріці, гребеш
весельцями, дзюрчить вода. Гребеш і гребеш,
вигрібаючись проти течії, проти всього на
світі, пливеш вперед.
Ми розігрілися на сонці, а актора нашого не
було й не було. Сорочки ми поскидали, під-
ставляючи сонцеві м’язи. Рокотить десь да-
леко моторний човен, перевозячи людей на
пляж. По той бік хвильоріза пройшов до га-
вані пароплав. Він став посередині. Вивісив
на щоглу прапор, запрошуючи себе оглянути,
235
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
перед тим, як причалити із закордонними
товарами до берега. Та ось і наша пливе
шаланда. Її хазяїн уже давно виїхав у море і
наловив скумбрії. Проте він не думав ще кін-
чати. Ми помалу злазимо до нього.
Під нами море. Сев сидить на носі шаланди
з ниткою самодура в руці. Це той же само-
лов – тільки замість приманки – на гачках
цесарчине пір’я. Я допомагаю хазяїнові три-
мати клівер-шкот і навіть забираю шкот від
паруса. Ми пливемо, правуючи косо на хви-
лі, експлуатуючи вітер, і пливемо просто на
вітер. Це приємно. Рибальство так захоплює
Сева, що він приказує до кожної скумбрії, що
потрапляє на дно шаланди.
Вітер міцніє. «Сьогодні буде шторм», – каже
рибалка. Його просолений ніс втягує в себе
повітря, наче п’яниця запах горілки. «Буде
шторм на десять балів», – каже рибалка. Він
кладе шаланду майже зовсім на лівий борт,
переносячи парус і повертаючи шаланду до
хвильоріза.
***
Шторм розлютувався надвечір. На Місто з
моря дмухав невпинно вітер. Ляскали десь
залізні дахи. Шуміли дерева. На море на-
сунув туман. Свист вітру й морського гулу
часом перетинала сирена. Вона кричала ме-
тодично, важким ревом пробиваючи пелену
туману.
Ми наче наїлися дурману. Пальта наші роз-
дуває вітер і намагається повалити нас на
землю, коли ми, поминувши східці до порту,
біжимо просто по стежці. Вітер твердий, як
гума. Нам навіть униз тяжко бігти, і ми бі-
жимо, наче упірнаючи під воду. Через колію
повз залізничні вагони – опиняємося біля
води. Але це – гавань, а нам хочеться ухопи-
ти повітря з вільного моря. Естокада, з якої
вантажать шкіру, елеватори для зерна, па-
роплав, що повернувся носом на вітер, знову
елеватор, службовий портовий будинок, ще
елеватор, ворота, вибігаємо на мол, що йде
236 (044) 360 2917, (044) 591 9541
до маяка, і, нарешті, ось воно – море!
Та яке ж воно гнівне! Ніби сам Нептун гой-
дається на кожній хвилі та б’є сандалею
щоразу в мол. Зовсім залягає вдалині вітер,
ніби й не було його зовсім і не він натворив
цього жахливого біснування води. Спокійне
повітря відпочиває недовго. Вітер потро-
ху перелягає, шамотить над хвилями, що
котяться одна за одною й котяться, і починає
дмухати зовсім з іншого боку. Рибалки в та-
ких випадках виходять за двері нетривких
своїх хатин, котрі тремтять на морському
березі, і прислухуючись лівим ухом, кажуть:
«Чамра налетить і вириватиме траву з мор-
ського дна». Вони зачиняться в хатинах і
питимуть відрами бессарабське вино, доки
зійдуть на небо спокійні хмари і опанує мо-
рем благодатна бунаца – тиха погода, майже
штиль.
З туману виринали нові й нові хвилі й чуло-
ся, що за ними йде ще неймовірна кількість
інших. Туман був густий і, як високе сіре
шумовиння, покривав розлютоване море.
Ми сіли із Севом на мол і спустили ноги.
Хвиля розбивалася об камінь і дохлюпувала
до наших підошов солоні краплі. Часом ми
помічали баранця на черговій хвилі й зіска-
кували на ноги, бігли вбік, доки за нами гна-
лися розгнівані води. Сплески вилітали так
високо, що ми крізь них дихали подвійною
вогкістю шторму.
Ми розмовляли про ніжні пахощі степів, які
може відчути лише чутливий ніс тубільця.
Безкінечний родючий степ поріс травою і
поховав дороги. Як у морі, хвилюється його
зелена поверхня, багато фарб розкидано по
степу, щедрих, щирих фарб збудженої землі.
І високе бліде небо блакитними шовками
звисає до обріїв, дзвенить відблисками доро-
гого каміння, голубими переливами степової
тайни і високими, наче з безвісти донесени-
ми, мелодіями степових птахів, що приліпи-
лися десь у небі і ніяк не знайти їх простим
оком. Пливе степ, наставивши вітрила. Море
– пустельний степ одного офарбування й од-
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
ного запаху. Через це людина шукає інших
морів, дальших обріїв і солодшої тайни. Степ
межує з морем, що завше приймало на свої
вітри журавлів зі степу.
Ми розмовляли про жінок, і про Тайах зокре-
ма. «Вона, – казали її подруги, – змінила свій
характер в Місті. Кількарічне кидання від
одного мужчини до іншого, жадібні дотики
до всього забороненого – десь ніби загубило-
ся, і не впізнати колишньої Тайах». «Я така
жадібна до всього, – говорила остання, – я,
мабуть, вродилася авантюрницею. Батько
мій італієць, мати слов’янка. Я не можу вси-
діти на місці. Та з вами я ніби потрапила до
лагуни. Мені хочеться тихо пливти, говорити
неголосно і сміятися з того, що сонце світить
і летять промені на сад. Ніхто, ніхто так не
ставився до мене у світі!»
– Вона звикла до рук, що простягалися її об-
няти. Замацане тіло відпочиває зараз і від-
новлює кінчики чулих нервів. Прийде час,
коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною,
звичність і знання любовних утіх залишать-
ся в ній, як згадка про давню читану, недоз-
волену книгу. Вона відродиться для нового
життя.
– А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це
достойна річ приголубити людину. Людське
ставлення піднімає дух і дає силу рукам. То-
вариське оточення, безкорисна мета...
– Ви ж її любите, редакторе!
– А ви її кохаєте, Сев!
– Коли б вона була тут і чула наші зізнання!
– Ми її любимо обоє однаково. Вона – вто-
милася любити. Хай же це не пошкодить їй
народжуватися на світ.
Море підкидало хвилі. Біля моря ми почу-
вали себе сильнішими. Далеке Місто тонуло
в тумані наступаючого вечора. Тільки мол
закруглявся з одного й іншого боку, перед
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
нами море, а позаду – спокійна смуга води
гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місці,
відбивалися в безмежному морі і пливли не
знати куди по такій шумливій воді. Ніби за
туманом десь унизу на колосальнім відда-
ленні вилискувала кругла планета Земля, і
всі моря її ось-ось мали затопити сушу.
Ми рушили йти додому і зустріли в порту
Тайах. Вона тримала капелюх в руках, і її
золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній
наче зовсім не було – так вітер дмухав на
легку тканину. Ми взялись усі за руки і по-
тягли Тайах за собою на мол. Це було веселе
біснування. Ми щось кричали, вибігши на
мол, і були, як паруси, що кожної хвилини
можуть знятися в повітря і попливти один
за одним у радісну морську безвість. Тайах
щось співала, але хрипливі нотки почува-
лися в її голосі, немов хотіло прорватися ри-
дання. Вона кинулась мені на шию і жагуче
поцілувала в губи, притулившися всім тілом.
Потім вона поцілувала Сева.
– Я, мабуть, сплю, – сіла вона на камінь, –
дружочок, візьми мене за голову.
Сев почав фантазувати про далекі острови,
про голих чорних королів і високі зелені
пальми, що ревуть і гойдаються від шторму
на піщаному березі. Дружочок, цебто я, на-
малював картину життя на цьому спечному
острові, картину сходу сонця, коли воно
вертикально підіймається на пекуче небо, і
заходу – коли сонце падає, одразу утворюючи
чорну ніч тропіків, де немає сутінків і вечір-
ніх тіней. Халупа на похилому березі, яка
тремтить од вітру, і мево свічки, що раз у раз
б’ється по стінах, і хазяї, не знати чого вики-
нуті до цієї пустелі і забуті людьми.
Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала
на нас радісно, і забута усмішка, професійна
усмішка балерини, набувала іншої вираз-
ності. Ми помітили, що в театрі у неї не раз
з’являлася така ж усмішка. Під час танку,
коли траплялися перерви й переходи, вона
любила зайвий раз упевнитися, що ми си-
237
Юрій Яновський. «Майстер корабля»
димо в залі – я чи Сев. Ми й сиділи, у нас
було одне місце, де вона завше знаходила
нас. Вона не любила танцювати, і танцювала
холодно, коли не було в театрі знайомих. Їй
здавалося тоді, що вся публіка чужа, як купа
каміння, розкиданого по залі. Треба було їй
когось, хто репрезентував би глядачів. Зате
нам вона танцювала так, що ми захлиналися
з гордості. Тоді викликала її захоплена зала
безліч разів, і вона підходила до рампи, усмі-
хаючися нам і кладучи руку на серце. Нам
заздрило все людське море.
Шторм, як розлютована оркестра, викидав
щоразу нові й нові симфонії, збільшуючи
темп і тембр. Коли б у таку погоду високо-
парусний бриг з’явився на морі, ніхто не
побачив би на ньому парусів. Тільки щогли
гнулися б і хляскали шкотами, а команда,
прив’язавшися до койок, забула б, де в людей
стеля і де підлога.
Ми побачили, як хвиля несе щось на собі.
Крізь туман ми розгляділи щоглу чи якийсь
брус, подібний до неї. На один кінець ніби
хтось кинув купу мокрої одежі. На щоглі ле-
жить рукав, а з нього виглядає рука. Голова
людини притулилася до дерева, і довге во-
лосся розчісує вода. Передній кінець щогли
йшов над водою, як простягнута з глибини
моря рука велетня.
Сев полетів у воду і, не вміючи плавати, стояв
по пояс у воді і чекав доки щогла наблизиться
до нього. Я вагався, знаючи, що вода холод-
на, але щогла, підпливши до берега, почала
битися об камінь, струсила із себе у воду за-
кляклого вершника, разів зо два збила Сева з
ніг і могла потрощити йому кості. Я плигнув у
воду й собі, скинувши туфлі й штани.
Екземпляр людини, що її викинуло море,
був навдивовиж живучий. Ми його трусили
й ламали, волочили по піску й садовили на
землю, терли, гойдали й вибирали в нього з
рота пісок і траву – доки він, нарешті, при-
йшов до пам’яті. Його думки були далеко,
дуже далеко, він проговорив кілька слів ніби
238 (044) 360 2917, (044) 591 9541
румунською мовою і знов загубив пам’ять.
Ми почали кутати його в піджаки. Він роз-
плющив каламутні очі і ми злякалися – такі
вони в нього були сині. Ми не відривалися
від зусиль його розуму вимовити ще щось,
що дало б нам ключ, хто він є – цей бурлака
з моря. Англійська фраза: «Води, ради Бога,
води» – нас збентежила. Румун чи англієць?
Ми відрядили Тайах за спиртом.
«Де я?» – запитав незнайомий німецькою
мовою, підводячись на лікоть. Його почало
страшно нудити. Ми не перешкоджали йому.
Потім віднесли його в затишок і зняли весь
одяг. Це був прекрасний екземпляр мужчи-
ни. Обличчя обвітрене й мужнє, а тіло ра-
дувало очі чистими лініями. Ми викрутили
його одяг так, що в ньому не залишилося
і краплі води, і заходилися розтирати не-
знайомого горілкою, що її принесла Тайах.
Потім ми напоїли нашого пацієнта цією ж
рідиною просто з пляшки.
Зусилля наших шістьох рух, щира робота
Тайах і наша, горілка в роті і шлункові – зро-
били своє діло. Незнайомий остаточно проки-
нувся і засоромився, відчувши себе голим се-
ред нашої компанії. У Тайах горіли очі. Вона
не могла відірвати погляду від тіла цього
матроса – ми знайшли якір на його руці.
– Прекрасний початок для майбутнього
фільму, – сказав Сев, подаючи незнайомо-
му його одяг. Той одягся, і я запримітив, як
поступово розчаровувалися очі Тайах, коли
брудне матроське лахміття покрило прекрас-
ні форми мужчини.
Тепер перед нами стояв блідий матрос, чор-
нявий і смаглявий, із затьмареними синіми
очима, страшенно змучений попередньою
мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка про-
бивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч
і некрасиве. Вражав погляд, що завше був
скерований в обличчя співбесідника.
– Початок добрий, – сказав я, ляскаючи матроса
легенько по спині, – bist du Deutsch, Mench?1
www.znoua.com
 Юрій Яновський. «Майстер корабля»
Матрос оглянув нас усіх такими радими очи-
ма, ніби ми давали йому гетьманські клей-
ноди при світлі рампи. Він сів на землю від
слабості і простягав до нас руки як божевіль-
ний. Далі він цілував землю і пророблював
інші формальності, що їх завели мандрівни-
ки, повертаючися на рідну землю.
– Братіки ви мої рідні! – нарешті почули ми
його національність.
Потім матрос затремтів несподівано і випив з
пляшки решту горілки. Він уперше злякано
на нас подивився.
– Мене сьогодні розстріляють? – запитав він
і зараз же знепритомнів від усього пережито-
го. Далі його непритомність перейшла в ти-
хий міцний сон. – Я Богдан, – пропищав він,
коли ми його підняли нести.
Матрос був досить важкий. До візника, якого
ми здибали біля портової митниці ми поряд-
ком таки натрудились. З нашого одягу йшла
пара. Вже зовсім звечоріло. Море не видко
було через туман. Шторм лютував, ніби веле-
тенські руки перевертали у воді каміння, не
жаліючи сили.
Ніхто не повірив би, що ми вантажимо кон-
трабанду, коли б побачив, як ніжно посадо-
вили ми матроса поруч із Севом на візника і
помахали в дорогу руками. Далі ми з Тайах
пішли з порту.
По дорозі ми зайшли до Професора і посиді-
ли в нього з годину на китайських кріслах.
Ми з’їли прекрасну диню, яка об’єднала нас,
як люлька миру. Я одержав Будду з бронзи,
на нього чекав уже давно, божка з Індії, зро-
бленого людськими руками в 15 столітті.
– Історія цього бога, – каже Професор, – по-
чинається з останньої китайської війни. До
того часу Будда спокійно спостерігав життя в
кумірні. Його вкрав звичайно матрос експе-
диційного загону. Перед тим, як забити свід-
ка крадіжки – бонзу, матрос розпитав його,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
чи немає чого цінного в череві бога. «Сину
мій, – відповів наляканий бонза, – завше в
таких божках є найцінніша річ усього нашо-
го життя. Найцінніша річ». Та матросові не
пощастило перевірити слів китайця. У нього
в кумірні ж одібрав Будду офіцер. Через те,
що останній не чув інформації покійного бон-
зи, Будда й досі стояв у родині офіцера, як
трофей геройського батька.
Я потрусив божка, перепрошуючи його за ко-
щунство, і нічого не почув у нього в середині.
Ми посміялися: я, Тайах і Професор. Остан-
ній, правда, знав, з чого сміявся.
– А ми знайшли в морі людину, – похвалила-
ся Тайах, – матроса, красивого хлопця.
– Ви завше щось для себе знайдете, тільки не
одразу йому закручуйте голову. Не забудьте,
що матроси нездатні прив’язатися надовго.
Кожен порт милий їм лише доти, доки не
кликав їх гудок на борт. У кращому разі він
подарує вам мавпочку або сергу зі свого влас-
ного вуха.
Ми промовчали.
– Одначе вас не задовольнить жоден мрій-
ник і романтик. Вам треба сильної руки,
пошерхлої руки моряка і його посолених вуст
із запахом горілки й міцного матроського
тютюну.
– Фе, Професоре, які у вас думки про мене!
Невже я подібна на дівку з пристані?
– Тим гірше, що не подібні.
– Мене тягнуть обрії. Я почуваю себе молодою
і наївною. Мені хочеться завше бути у вагоні
потяга. Професоре, напророкуйте мені щось
цікавіше за матроса. Навіть за цього, гарного.
– Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете.
Ми вийшли від Професора, зогріті теплом
цієї людини. Тихі вулиці Міста були повні
239
Юрій Яновський. «Майстер корабля»

штормового вітру. Він проходив площами, як Я попрощався й вийшов, почуваючи, що

господар. Море билося десь об берег скаже-
но й грізно. Я зазирав у безкінечно лагідні
очі Тайах. На перехрестях вулиць ми зупи-
нилися, бо вітер наче танцював навкруги
нас. Ми цілувалися, не звертаючи уваги на
прохожих, і йшли до іншого перехрестя. Там
цілувалися знову, і я свистів з насолодою в
пальці. Але вітер свистів дужче.
– Заходь, дружочок, – каже Тайах, коли ми
рівняємося з її готелем, – це ж останній ве-
чір. Завтра я від’їжджаю до Генуї. Доки ми
знову побачимося, пройдуть місяці.
неймовірний тягар узяв на себе такими від-
носинами. «Не загуби Богдана», – крикнула
вона з дверей. Губи мої були червоні і ніби
не мої, коли я вийшов на вулицю. В обличчя
мені ударив вітер, штормовий вихор.
Ніч. На небі нагромаджувалися химерні тем-
ні скелі, море здавалося чорною пащею ко-
лосальної машини, звідки дмухало солоним
густим повітрям, вітром неймовірної сили.
Був шторм.

Проходячи коридорами готелю, ми помічає-

мо на дверях Сева записку: «Повіз Богдана
до лікарні. Повернуся пізно». Ми пишемо
нижче: «На добраніч» і заходимо до кімнати
Тайах. Кімната молодої, привабливої жінки
завше нагадує каюту. Тільки в ілюмінатор
може литися таке свіже повітря! Каюту
застелено килимом, на стінах пурпуровий
шовк, блакитний газ повис на люстрі, високе
ліжко виглядає затишно – справжня койка.
Вона може приспати натомлену людину.

Ми сиділи, загубивши розуміння власності

рук. Ми хилилися одне до одного, як дуб і
лоза, і кожне з нас було то дубом, то лозою.

– Там умирає моя тітка, – сказала Тайах, – а

в Мілані живе батьків брат. Поїдемо зі мною,
дружочок?

Я промимрив щось, лінуючись відповідати,

і поніс Тайах по кімнаті, не відчуваючи її
ваги. Вона злякалася і здригнулася, шука-
ючи моїх очей і допитливо глянувши в них.
Потім засміялася і, як воркотлива кішка,
проказала мені на вухо: «А я думала...»

– Що думала?
– Що й ти такий, як вони.
– Тепер не думаєш?

Замість відповіді вона почала кружляти

мене по кімнаті, доки не заморилася вкінець.

240 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

Остап Вишня
«Моя автобіографія»
Аудіокнига (від Audio-Books):
У мене нема жодного сумнiву в тому, що я
народився, хоч i пiд час мого появлення на
свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять
пiдряд – мати казали, що мене витягли з
колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю)
1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського
повiту на Полтавщинi...
Власне, подiя ця трапилася не в самiм мi-
стечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєт-
ковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько пра-
цював у панiв.
Умови для мого розвитку були пiдходящi.
З одного боку – колиска з вервечками, з дру-
гого боку – материнi груди. Трiшки поссеш,
трiшки поспиш – i ростеш собi помаленьку.
Так ото й пiшло, значить: їси – ростеш, потiм
ростеш – їси.
Батьки мої були як узагалi батьки.
Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Мате-
рин батько був у Грунi хлiборобом.
Глибшої генеалогiї не довелося менi про-
слiдити. Батько взагалi не дуже любив про
родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш
у баби (батькової матерi) про дiда чи там про
прадiда, вона завжди казала:
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Остап Вишня. «Моя автобіографія»
– Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх
не було.
Про материну рiдню так само знаю небагато.
Тiльки те й пам’ятаю, що частенько, було,
батько казав матерi:
– Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр.
Царство небесне покiйницi: i любила випити,
i вмiла випити.
А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiд-
ходящi. За двадцять чотири роки спiльного
їхнього життя, як тодi казали, послав їм го-
сподь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо
вмiли вони молитись милосердному.
Почав, значить, я рости.
– Писатиме, – сказав якось батько, коли я,
сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди дiти, – багацько ще часу
проминуло, доки батькове вiщування в жит-
тя втiлилося.
Письменник не так живе й не так росте, як
проста собi людина.
Що проста людина? Живе собi, поживе собi,
помре собi.
241
Остап Вишня. «Моя автобіографія»
А письменник – нi. Про письменника по-
дай, обов’язково подай: що впливало на його
свiтогляд, що його оточувало, що органiзо-
вувало його ще тодi, коли вiн лежав у ма-
терi на руках i плямкав губами, зовсiм не
думаючи про те, що колись доведеться писа-
ти свою автобiографiю.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплину-
ло, що ти на письменника вийшов, яка тебе
лиха година в лiтературу потягла, коли ти
почав замислюватися над тим, «куди дiрка
дiвається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
I от коли пригадаєш життя своє, то прихо-
диш до висновку, що таки справдi письмен-
ника супроводять в його життi явища незви-
чайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ
не було, не була б людина письменником, а
була б порядним інженером, лiкарем чи про-
сто собi толковим кооператором.
Пiдскочать отi явища – i записала людина.
Головну роль у формацiї майбутнього пись-
менника вiдiграє взагалi природа – карто-
пля, коноплi, бур’яни.
Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до
замислювання, а навкруги росте картопля,
чи бур’ян, чи коноплi – амба! То вже так i
знайте, що на письменника воно пiде.
I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замис-
литься й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть
як слiд подумати?
Зразу ж мати пужне:
– А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?
I натхнення з переляку розвiялось.
Тут i стає в пригодi картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко –
картопля, на пiдметi – коноплi. Сядеш собi:
242 (044) 360 2917, (044) 591 9541
вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває
думки.
I все думаєш, думаєш, думаєш...
Аж поки мати не крикне:
– Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там
часом Павло? Та обережненько, не налякай,
щоб сорочки не закаляв. Хiба на них напе-
решся?!
З того ото й пiшло. З того й почав замис-
люватися. Сидиш i колупаєш перед собою
ямку.
А мати, було, лається:
– Яка ото лиха година картоплю пiдриває?
Ну, вже як i попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне,
– тодi сто ямки колупаєш, – то погирить тебе
в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi
лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або
на вербу по галенята.
Конституцiї я був нервової, вразливої змал-
ку: як покаже, було, батько череска або вось-
мерика – моментально пiд лiжко й тiпаюсь.
– Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу гале-
нята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж
покалiчишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом
сьорбаю й думаю печально:
«Господи! Чого тiльки не доводиться пережи-
вати через ту лiтературу?!»
Iз подiй мого раннього дитинства, що впли-
нули (подiї) на моє лiтературне майбутнє,
твердо врiзалася в пам’ять одна: упав я дуже
з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за мо-
гили як вискочить, а кiнь – убiк! А я – лясь!
Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки
очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв.
www.znoua.com

I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний,
коли в такий слушний момент не вбився. Не-
ясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть,
я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.
Отак мiж природою, з одного боку, та людь-
ми – з другого, й промайнули першi кроки
мого дитинства золотого.
Потiм – оддали мене в школу.
Школа була не проста, а Мiнiстерства на-
родного просвещенiя. Вчив мене хороший
учитель Iван Максимович, доброї душi дiду-
ган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед
зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно,
бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер
уже він, хай йому земля пухом. Любив я не
тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi
по руках наших школярських замурзаних.
Ходила, бо така тодi «система» була, i ходила
вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.
Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла
менi стиль лiтературний? Вона перша
пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце
пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi,
коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана
Максимовича та не було лiнiйки, що приму-
шувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя
класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани,
а що то – не пани. Частенько-бо, було, батько
посилає з чимось до баринi в горницi, а поси-
лаючи, каже:
– Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.
«Велика, – думав я собi, – значить, бариня
цабе, коли їй ручку цiлувати треба».
Правда, неясна якась ще тодi була в мене кла-
сова свiдомiсть. З одного боку – цiлував баринi
ручку, а з другого – клумби квiтковi їй толочив.
Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i
королем вертiвся, як мокра миша.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Остап Вишня. «Моя автобіографія»
Але вже й тодi добре затямив собi, що пани
на свiтi є.
I як, було, бариня накричить за щось та но-
гами затупотить, то я залiзу пiд панську ве-
ранду та й шепочу;
– Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як
триста лiт iз нас... i т. д., i т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть,
менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов
додому, а батько й каже:
– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись одда-
вати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там,
побачимо, що з тебе вийде.
Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому
було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро,
а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав
мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.
Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го,
з свiдоцтвом, що маю право бути пошто-
во-телеграфним чиновником дуже якогось
високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж менi в тi чиновники, коли «менi
тринадцятий минало».
Приїхав додому.
– Рано ти, – каже батько, – закiнчив науку.
Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться
ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiй-
ськово-фельдшерську школу, бо батько як
колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей
оддавати на «казьонний кошт».
Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив
рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через
увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з ма-
тiр’ю зупинились. Поприкладався до всiх
мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх ми-
роточивих голiв i iспити склав.
243
Остап Вишня. «Моя автобіографія»

Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив шко- письменник. Квалiфiкацiї, – думаю собi, – в

лу, та й зробився фельдшером.
А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все
вчився, все вчився – хай воно йому сказить-
ся! Все за екстерна правив.
мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що
я, – думаю собi, – робитиму».
Зробився я Остапом Вишнею та й по-
чав писати.

А потiм до унiверситету вступив. I пишу собi...

Книга, що найсильнiше на мене враження

справила в моїм життi, – це «Катехiзис»
Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще
якби так – прочитав та й кинув, воно б i нiчо-
го, а то – напам’ять.

Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як по-

пався менi Соломонiв «Оракул». Цiлими дня-
ми сидiв над ним та кульки з хлiба пускав
на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж
у головi макiтриться, поки прийде мати, вхо-
пить того «Оракула» та по головi – трах! Тодi
тiльки й кину.

Взагалi любив я книжки з м’якими

палiтурками.

Їх i рвати легше, i не так боляче вони

б’ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», що його

рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Вели-
ка дуже книжка. Як замахнеться, було, мати,
так у мене аж душа у п’ятах.

А решта книг читалася нiчого собi.

Писати в газетах я почав 1919 року за пiдпи-

сом Павло Гунський. Почав з фейлетону.

У 1921 роцi почав працювати в газетi «Вiстi»

перекладачем.

Перекладав я, перекладав, а потiм думаю

собi:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони

писати! А потiм – письменником можна бути.
Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не

244 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

Остап Вишня
«Сом»
Аудіокнига:
Ви були коли-небудь на річці на Осколі, що
тече Харківщиною нашою аж у річку Пів-
нічний Донець? Не були? Побувайте!
...За славним містом Енськом Оскіл тече повз
радгосп, і радгоспівський садок, як то кажуть,
купається в річці. Заплава річки Осколу, де
він у цьому місці розбивається на кілька не-
широких рукавів, заросла густими очеретами,
кугою, верболозом і густою, зеленою сокови-
тою травою. Як увійдеш, картуза не видко!
Шумить заплава в травні та в червні...
Поміж очеретами та верболозом сила-си-
ленна невеличких озеречок, вкритих густою
зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими
квітками-горнятами на довжелезних зелених
батогах!
А скільки там водяних лілей!
Озеречка ті з’єднуються одне з одним вузень-
кими єриками, такими вузькими, що ледь-
ледь можна ними пропхнутися на невелич-
ких човниках-довбанках з одного озеречка до
іншого.
Дівчатка, було, як сядуть на човника та як
поїдуть по тих озеречках та по заводях, – ці-
лий човник водяних лілей понаривають і
їдуть додому всі в білих вінках, і човник їх-
ній уже не човник, а ніби величезна довгаста
біла квітка річкою пливе...
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Остап Вишня. «Сом»
Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і
«Тихо, тихо», різних чудових пісень дівчатка
співають.
«Тихесенький вечір на землю спадає», в сад-
ку заливаються солов’ї, до Осколу з пасовись-
ка спускається колгоспна череда, а з річки
лунає грайливе «Човник гойдається серед
води» або зворушливо-ніжне «Тихо, тихо Ду-
най воду несе, а ще тихше дівка косу чеше»...
Чарівна річка Оскіл...
А скільки там диких качок!
Як, бува, пощастить вам у тих місцях побу-
вати навесні чи влітку, сідайте ви на чов-
на-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб
весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло...
І вдивляйтеся в очерет. Ви обов’язково поба-
чите, як поміж густим очеретом мелькає го-
лівка чирятка-мами, а навколо неї манісінь-
кі чиряточка, мов мишенята, шмигають...
А далі – он пробирається качка-крижень з
криженятами...
А болотяних курочок! Як на путній колгосп-
ній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки
дикі курочки не білі, як леггорни, а рудува-
то-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких
ноженятах. І ноженятами тими вони бігають
245
Остап Вишня. «Сом»
по зеленому лататті, як по паркету. Зелене
латаття під ними навіть не вгинається, –
такі вони легесенькі – болотяні курочки.
До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще
тихше—щоб ані звуку, ані шурхоту! На озер-
це не випливайте, а зупиніться біля нього і
дивіться. Обов’язково побачите або білолобу
лиску з лисенятами, або виводки чирят,
крижнів, широконосок...
Гуляють качата, у теплій воді купаючись...
Раптом тривожний мамин голос, тихе – ках!
– і каченяток нема! їх як злизало. Вони або
пірнули, або до куги, до очерету, до латаття
попритулялися, поприкипали. І не дишуть!
Небезпека минула, мамине заспокійливе
– ках! —і знову весела гра – купання серед
озеречка.
Чарівні місця на річці на Осколі...
Тихо, тихо Оскіл воду несе...
Якраз проти радгоспу річище в Осколу ши-
роченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч
– велика ковбаня, ціле просто урвище під
зверху тихою водою.
– Там така глибочінь, що й дна не дістанеш!
Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди
там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця
пірне! їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака
там глибочінь! – це так нам дід Панько роз-
повідав.
– Боже вас борони там купатися! Втягує,
вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить,
бульк!— і нема чоловіка!
– А що ж воно, дідусю, закрутить та завер-
тить? Зверху ж ніби тихо.
– Та воно зверху вроді тихо, а під водою кру-
тить. І крутить, і вертить! Та то ще нічого!
Соми там живуть! Там такий один сом жив,
що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панів
246 (044) 360 2917, (044) 591 9541
було: сидимо ми з паном отут на березі... Ні,
не так: пан сидить отут на березі, а я стою
біля пана. Вже сутеніло... Пливуть гуси.
Великий табун панських гусей пливе! Коли
це гусак як закричить – ге-ге-ге-ге! —та по
воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком
усі врозтіч! Гусак ще раз – ге!— та крилами
– ляп! – і нема гусака! Пірнув під воду! А на
тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по
воді ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хви-
лі водою пішли. Я тільки: «Свят, свят, свят!
Чорт, пане, чорт!» А пан у крик: «Давай руж-
жо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, хіба
туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?
Проопав гусак! Отакі соми бувають!
– Невже-таки сом гусака ковтнув?
– Не вірите? А ви хіба книжки Сабанєєва не
читали? Мені пан її читав.
– А хто такий Сабанєев?
– А мисливець такий знаменитий колись
був і рибалка, що книжки понаписував: і
про рибальство, і про полювання, і про мис-
ливських собак. Пан казав, що дуже хороші
книжки понаписував Сабанєєв. Професор він
був, чи що... Так у тих книжках написано, що
колись було впіймано сома вагою на чоти-
риста кілограмів! Он який сом! Двадцять
п’ять пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви
гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви
послухайте, що далі з тим сомом було. Да...
Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі
мною, впіймати того клятого сома! От нака-
зав пан ковалеві зробити величезного гака.
Зробив коваль гака. Насталив його, заго-
стрив, приніс до пана. «Ну, Паньку, – пан
мене питає, – а чим ми того гака наживляти
будемо?» – «Не інакше, – кажу, – паночку, як
гусаком. Сом, – кажу, —вже поласував гуся-
чим м’ясом, і на гусака він піде обов’язково!»
Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже
не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиня-
ли, а так цілою трохи на вогні підсмажили,
– гуска сита була! – та й почепили на гака.
Гака того ми прив’язали на два зв’язані на-
www.znoua.com

лигачі, прип’яли до осокора та пізно ввечері
й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, по-
люють за здобиччю вночі. Вдень сом може
вчепитися на гака тільки випадково. Заки-
нули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на
березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч
тепла, місячна. Тихо, тихо навкруги. Тільки
чути за садком, як Христя, що панські коро-
ви пасла, голосно виводить:
Якби ж таки того пана чорти були узяли, Ми
з тобою, мій коханий, не такої б утяли!
Сидимо. Я вроді тої пісні не дочуваю, а пан
так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто
воно ото так виводить?» – «Не знаю, – кажу,
– пане, то не з наших, то хтось із хутора на
село через леваду йде». Сидпдіо, дрімаємо.
Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-
ак смиконе! А пан налигача не пускає. А
воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду,
в ковбаню, тягне – та й уже! Пан налигача
держить, а я пана держу. «Пускайте, – кричу
я панові, – налигача до осокора прив’язано!
Не одірве! Пускайте!» А пан: «Е, – каже, – пу-
скайте! Поводити його треба, щоб стомився!»
Водимо ми, значить, та й водимо! А воно як
мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо
вроді. А потім знов як мотоне, як мотоне! А
потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі
та й водимо!
– А далі що?— не витримав я. – Ну, водите, а
далі?!
– А далі? А далі водимо собі та й водимо.
А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попу-
стить. Водили ми собі, водили...
– Та швидше вже, діду! Ну, водили... А ви-
тягли ви сома чи не витягли?
– Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго
водили... Водимо ото собі та й водимо...
– Ну, вже витягли, слава богу, діду! Ну, а
далі?..
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Остап Вишня. «Сом»
– Ох і сом же був! Завбільшки, як тобі сказа-
ти, ну, не менший, як звідси до отієї верби!
їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів
на п’ять, як не більше! Розчинили. І що б
же ви гадали, що там у того сома всередині
було? У череві?
– Гусак?
– Якби ж гусак! Ми, як побачили, попереля-
кувалися!
– А що ж там таке страшне було?
– Було... Та ви послухайте. Пропав у пана
мисливський собака, сетер-гордон Джой.
Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи
скрізь понаписував, і телеграми порозсилав,
– нема Джоя... Заходжу якось я ввечері до
пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить:
«Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться
мій дорогий Джой!»
– Як, – питаю я, – не знайдеться? Адже ж
знайшовся!— кажу.
– Як ізнайшовся?— підскочив він. – Де ж він?
– Та ви ж його, пане, самі з’їли! У сома всере-
дині самі тільки підпалини та хвоста витягли!
Було тоді від пана нам, але було й панові
гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив
купатися в Осколі. Ото, як він купався, сом
його й проковтнув.
– А ви, діду Паньку, часом не той... не бре-
бре, що сом собаку проковтнув?
– Не віриш? А от у Сабанєєва в книзі написа-
но, що в Уфимській губернії сом проковтнув
ведмедя, який перепливав річку. А ведмідь
– це тобі не собака. Отакі соми бувають! А ти
не віриш...
– А не чули, щоб сом парового катера про-
ковтнув?
247
Остап Вишня. «Сом»
– Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого
ти смієшся? Ти думаєш, що катер для сома
розміром завеликий? Є такі соми, що й кате-
ра б ковтнули, так бояться.
– А чого вони бояться?
– Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби
тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому
Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві
опинився б! Соми – вони такі!
Сом дуже сильна риба, могутня.
– Одного разу, – розповідав мені один дуже
заядлий і дуже справедливий рибалка, – стою
на човні з вудками на Дніпрі. Отам, трохи
нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери.
Добре тоді клювало... Коли гульк – середи-
ною Дніпра мчить проти води човен. Швидко
мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за
фокус-мокус: і мотора на човні нема, і вітрил
нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов
той глісер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї
сижі човен як закрутиться на місці, як завер-
титься, а потім стриб уперед, а потім знову
круть-верть на місці, і то ніби пірне, то вирине,
то пірне, то вирине, – аж ось таки добре пірнув,
і звідти, з човна, раптом одчайдушний крик:
«Рятуйте! Рятуйте!» Тихо... І знову «Рятуйте!
Давай човна!» Я за весла та до човна. На човні
переляканий дідок, однією рукою в човна вче-
пився, а друга рука чомусь аж у воду з човна
звісилася. «Що таке?» —питаю. «Сом! Рятуйте!»
– «Де сом, який сом?» – «На гаку сом». —»Так
одчіпляйте, —кричу, —а то втопить!»—»За-
шморгнуло на руці, не відчеплю!»—Рубайте
шворку». —»Нема чим рубати. Підпливайте,
може, вдвох щось зробимо». – «І давно він вас
возить?»— «З-під Канева мчу!» Тільки-но я
вхопився за дідового човна, а воно як потягло,
як поперло, як поперло! Куди тому глісеру!
Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хва-
лити бога, пішов сом понад берегом, і я встиг
за кущ на березі вхопитися...
Смикало воно, смикало – не візьме. Я міцно
за кущ держуся, а воно, видно, втомилося...
248 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Та де ж не втомитися – проти води стільки
ото човна промчати... «Шворка ослабла,
слава богу!» – каже дідок. «Тягніть!» – кажу.
«Не підтягну». Аж ось і сам сом виринає і
перевертається голічерева на воді. Вуса во-
рушаться, і бульби з рота бульботять. Так,
ніби не скаже: «Ох і стомився ж я, товариші
рибалки! Дайте відпочити, я вас до Києва
довезу!» Витягли ми сома на берег. Я й кажу:
«Не вір, бо звір. Бий веслом по голові!» Дід
як гагакне сома веслом по голові і промовив:
«Амінь!» Показує руку, а вона шворкою ніби
аж перерізана у зап’ясті, пальці пухлі та
сині-сині... Ну й сом, я вам скажу! Як човен
завбільшки... «Та де, – питаю, – воно, оце
страховисько, вас підхопило?» – «Трохи вище
від Канева, – відповідає дідок. – Виїхав я на
сома оцим човником, пливу собі, похрокую,
самицю приманюю. Ну, як знаєте, під човном
гак з наживою. Він як ухопить, як смиконе...
Ну й пішло! А шворку я петлею за руку за-
петлював. Як смиконув він зразу, якби був
я не вхопився за човен, лазили б ото по мені
раки.
Утримався все-таки. От халепа! Як же ми
тепер додому дістанемося? Не близький світі.
Сильна, як бачите, риба сом.
Сом – риба осіла. Живе сом в якійсь одній
ковбані і майже ніколи її не кидає. Дорослий
сом. Молоді соменки й соменята – ті меткіші,
вони бродять по всій річці, на чужі «вулиці»
запливають.
Чим живляться соми, що вони їдять? Соми
їдять рибу, жаб, каченят, гусят...
Найкраще ловиться сом теплими літніми
місяцями, вночі.
Ловлять сомів вудочками, бере він і на спі-
нінг, а великий – на спеціальні великі гаки.
Чим наживляти гаки на сома? Черв’яками,
живцями, жабами, можна чіпляти шматки
м’яса і т. д.
www.znoua.com
 Остап Вишня. «Сом»

На великих сомів на гака, як ви мали нагоду

пересвідчитися з нашої розповіді, найкраще
чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гор-
дона або бурого чи гімалайського ведмедя.
На білого ведмедя сом не бере, бо білий
ведмідь – звір полярний, а сом любить теплі
води й не дуже холодних звірів.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і

чекайте. Почне клювати – підсікайте. Під-
сікши – витягайте. Витягли – зразу ж беріть
ножа і розчиняйте сома, бо були випадки,
коли в сома в череві знаходили різні цікаві
речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару
цілісіньких шпротів. Отже, іноді сом вам
принесе не тільки самого себе, як свіжу й
дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще
й неабияку холодну закуску.

Інтересна риба сом!

За царського режиму, як свідчать дореволю-

ційні рибалки-письменники, сом важив до
чотирьохсот кілограмів, ковтав собак і вед-
медів. Можливо, що з розвитком рибальства
сом важитиме тонну і ковтатиме сименталь-
ських бугаїв і невеличкі буксирні паропла-
ви...

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-пись-

менники, у це не дуже віримо. Радянському
письменникові не до лиця, – м’яко кажучи, –
перебільшувати.

А сома... сома мені самому доводилося бачи-

ти такого завбільшки, як комбайн! Тільки
трохи довшого.

Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодно-

го перебільшення.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 249

www.znoua.com
Микола Куліш. «Мина Мазайло»

Микола Куліш
«Мина Мазайло»
Аудіокнига Радіовистава Комікс
(від Uatvory): (від Аудіокнига.UA): (за мотивами п’єси):

Дійові особи:

Мина Мазайло – харківський службовець середніх літ

Лина (Килина) – його дружина
Рина (Мокрина) – їхня дочка
Мокій – їхній син
Уля – подруга Рини
Тьотя Мотя – сестра Мини з Курська
Тарас Мазайло – дядько Мини з Києва
Баронова‑Козино – вчителька «правильних проізношеній» російської мови
Губа і Аренський – друзі Мокія, комсомольці

Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н‑ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова
у тридцяті роки XX ст., у період найбільшого поширення українізації.

ПЕРША ДІЯ – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізви-

Уля прийшла до Рини, розмовляють. Рина
розповідає подрузі, що в них «в квартирі ро-
биться»:
– «братик мій Мокій уже збожеволів од сво-
єї укрмови»,
– «а папа не те що од Мокія укрмови слуха-
ти не хоче, а навпаки – наше малоросій-
ське прізвище змінити хоче і вже на-
питує собі вчительку, щоб могла навчити
його правильно говорити по-руському»,
– «Мокій не тільки не зна про це, а навпаки
ща Мазайло додати ще Квач»,
– «мама пише секретного в цій справі листа
до тьоті Моті в Курськ, щоб Тьотя Мотя
негайно якнайскоріше приїхала»
Рина переходить до суті розмови, і каже Улі:
«Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мо-
кій закохався у тебе. Може, він кине свої
українські фантазії, може, хоч прізвище
дасть поміняти...», і засипає подругу комп-
ліментами.
Далі Рина каже мамі, як правильно скласти
телеграму тьоті Моті: «Мрія воскресла. Мина

250 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови.
Станеться катастрофа. Приїзди негайно».
Рина кличе Мокія, знайомить його з Улею
Розсохою. Каже, що Уля хоче дізнатися, що
означають українські слова: «бразолійний»
(темно-синій), «бринить» (звучить та інші
значення). Потім Рина переводить тему про
кінокартини, наче Улі цікаво, як афіші на-
писані: «справжньою мовою написано, чи
фальшивою». Мокія це зачепило: «А знаєте,
я сам такий. Побачу ото неправильно
писану афішу, вивіску або таблицю – і
досади тобі на цілий день. А які жахливі
афіші трапляються, як перекручують укра-
їнську мову...»
Телеграму довелося скоротити, вийшло так:
«Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока
українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди».
Додому повертається Мина, розповідає, як
ходив у загс міняти прізвище. Аргументація
Мини: «Двадцять три роки, кажу, носю я це
прізвище, і воно, як віспа на житті – Маза-
йло!.. Ще малим, як оддав батько в город до
школи, першого ж дня на регіт взяли: Маза-
йло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти
– Мазайло! За репетитора не брали – Маза-
йло! На службу не приймали – Мазайло! Од
кохання відмовлялися – Мазайло!»
Словом, змінити прізвище можна. Залиши-
лося лише вибрати на яке.
Рина радить поки що Мокію не розповідати
про зміну прізвища: «Та краще до публікації
помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізви-
ще – Мокій нічого про це не зна, розумієш?
Ти береш лекції «правильних проізношеній»
– Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і
мама скликаємо родичів на сімейну раду –
Мокій не зна...»
Мазайлиха каже, що запросила Мотю з
Курська. Мина пропонує покликати ще дядь-
ка Тараса з Києва. Мазайлиха заперечує:
«Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Микола Куліш. «Мина Мазайло»
такий, що в нього кури по-українському
говорять»
У кімнату заходять Мокій і Уля. Мокій захо-
плено розповідає, як чудово було б змінити
прізвище на «Мазайло-Квач».
Уля повідомила подрузі, що вони йдуть у
кіно.
ДРУГА ДІЯ
Через два дні Рина випитувала Улю про
успіхи з Мокієм.
Уля розповідає, як Мокій на кожному кроці
розповідав щось цікаве з української мови.
Рина наполягає, щоб Уля продовжувала за-
кохувати хлопця в себе. Покликала його.
Уля збрехала, що вона прийшла по «україн-
ську книжку» до Мокія. У нього саме в руках
«книжка з української етнографії та ан-
тропології».
Мокій знову захоплюється розповідями про
українську мову: «А яка ж вона поетична,
милозвучна, що вже багата... Та ось вам
на одне слово «говорити» аж цілих
тридцять нюансових: говорити, казати,
мовити, балакати, гомоніти, гуторити,
повідати, торочити, точити, базікати,
цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти,
верзти, плести, ґерґотати, бурмотати,
патякати, варнякати, пасталакати, ха-
маркати, мимрити, цокотіти...»
У двері подзвонили, Уля відчилина двері. Це
прийшла Баронова-Козино, щоб прочитати
Мині «кілька лекцій з правильних проізно-
шеній». Від неї Мокій довідався, що батько
хоче змінити прізвище. Мина забирає вчи-
тельку у свою кімнату.
Мокій каже Улі, що він дуже самотній: «Рід-
ня – а нема до кого слова промовити, тим
паче українського. Слухати не хочуть. (До
251
Микола Куліш. «Мина Мазайло»
дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду де-
кламувати українське слово. (До Улі). Не
розуміють його краси, а з моєї самотності
сміються. Отак і живу, самотію, як місяць
над глухим степом, як верства в хуртовину.
(До дверей). Буду співати, кричати під две-
рима отут, буду танцювати, свистіти!..
(До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка
у старця, як мізинець у каліки, як...»
І тут Мокій робить Улі несподівану пропози-
цію: «Улю! Давайте я вас українізую!»
Дівчина спочатку не хоче, але потім Мокій
переконує її, що вона українка, бо в неї очі,
губи, стан українські, і наводить цитати з
книжки з української антропології: «Кругло-
голові, довгобразі, високо— та широколобі,
темноокі, прямоносі, рот помірний, неве-
ликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас
писано...»
Нарешті Уля здається: «Українізуйте,
Моко».
Далі відбувається кумедна сцена, коли в
двох кімнатах паралельно відбуваються
протилежні лекції: Баронова-Козино вчить
Мину вимовляти слова по-російськи, а Мокій
Улю навчає української вимови.
Мина читає вірш, і йому ніяк не вдається
вимовити російське «ґ», він постійно каже «г»:
«Пахнєт сеном над лугами...»
Уля читає народну пісню, і навпаки каже «ґ»
замість «г»: «Брат і сестра. Під ґарою над
криницею...». Мокій каже Улі сказати «паля-
ниця», у неї виходить, висновок Мини: «Раз
паляниця у вас вийшла, це знак того, що
скоро навчитеся мови».
Суперечка Мини й Мокія через зміну пріз-
вища. У цей момент приїхала тьотя Мотя
– «Спасителька наша приїхала...». Мотя по-
чала з того, що сказала, що на вокзалі щось
таке твориться! Всі аж злякалися. Тьотя
пояснила: ««Харків» – написано. Тільки що
252 (044) 360 2917, (044) 591 9541
під’їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими
великими літерами: «Харків». Дивлюсь – не
«Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь,
навіщо ви нам іспортілі город?»
Сюрприз – приїхав ще дядько Тарас, у
нього інші враження від міста: «Тільки й
слави, що на вокзалі «Харків» написано, а
спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі
дере... Всяке тобі штокае, какає, – приступу
немає. Здрастуйте, чи що!»
ТРЕТЯ ДІЯ
Наступного дня Рина зустріла Улю зі словами
про те, що в них «настає вирішальний мо-
мент», бо «тьотя Мотя викликала Моку на
дискусію» щодо прізвища. «А Мокій – не дурень
– напросив ще комсомольців, ти розумієш?
Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах
і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився
за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти
розумієш? Од самого ранку гризуться».
Уля захоплено розповідає подрузі про укра-
їнські слова, які, виявляється, їй не Мокій
розповів, а вже вона сама вичитала.
Дядько Тарас і Мокій сперечаються. Перший
критикує «радянську мову» за те, що в ній
багато запозичених слів замість власне укра-
їнських. Мокій вважає, що це «шовінізм», і
що зараз такий час.
До суперечки долучається тьотя Мотя, яка
заявляє, що всі козаки говорили по-росій-
ськи. Наприклад, Тарас Бульба.
«Увійшли комсомольці: один з текою,
другий, чубатий і міцний, з футбольним
м’ячем і третій – маленький, куценький,
з газетою» – Аренський, Іван Тертика,
Микита Губа. Це друзі Мокія, які прийшли
підтримати його на дискусії.
За голову на дискусії обрали «Мотрону Роз-
торгуєву з Курська».
www.znoua.com

Перше слово має Мокій.
Тьотя Мотя питає Мокія, хто такі українці
(бо для неї то «руські люди»). Мокій пояснює:
«Частина – наші малороси, себто руські...
А частина, з’явіть собі, галичани, себто
австрія-ки, що з ними ми воювалися 1914
року, подумайте тільки!»
Мина робить «логічний» висновок: «Так он
вони хто, ваші українці! Тепера я розумію,
що таке українська мова. Розумію! Австрі-
яцька видумка, так?»
Дядько Тарас наводить свій аргумент: «Та
тому вже триста тридцять два роки, як
написано першого слов’яно-руського словни-
ка… найперший слов’яно-український слов-
ник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустанов-
ського: глаголю – мовлю, житница – клуня,
заутренник – снідання, зижду – будую, злак
– паша, месть – помста...».
Мокій: «твоя теорія, що українська мова є
австріяцька видумка, була теорією росій-
ських жандармів і царського міністра Ва-
луєва... Ти – валуєвськии асистент, папо!»
Мина хапається за серце і каже, що відчуває,
що «нічого з вашої українізації не вий-
де, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з
бульбочкою – це вам другий факт, бо так
каже моє серце». До Мокія: «Серцем перед-
чуваю, що українізація – це спосіб робити з
мене провінціала, другосортного службовця і
не давати мені ходу на вищі посади».
Дядько Тарас: «Їхня українізація – це спо-
сіб виявити всіх нас, українців, а тоді
знищити разом, щоб і духу не було... По-
переджаю!»
Мокій цьому не вірить: «Хто стане нищити
двадцять мільйонів самих лише селян-укра-
їнців, хто?»
У Моті ще своя позиція: «А хіба селяни –
українці?.. Селяни – мужики».
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Микола Куліш. «Мина Мазайло»
Тьтоя Мотя ще згадує, як вона дивилася
в Курську виставу про українізацію, і там
вона почула кумедні слова: «невже правда,
що «акушерка» по-українському «пупорізка»
? Пупорізка? Ха-ха-ха... Невже «адвокат»
по-вашому – «брехунець», а на лампу ви ка-
жете – лямпа, а на стул – стілець? Хі-хі-хі
– стілець!»
Тут вступає дядько Тарас, і каже: ««Аку-
шерка» – слово французьке, «адвокат» – ла-
тинське, «лямпа» – німецьке. По-нашому
білет – «квиток», а по-вашому як?», тобто
його аргумент у тому, що в українській мові
є відповідники до запозичених слів, а в ро-
сійській – немає. Хоча Мокій не визнає всіх
українських аналогів (наприклад, «комод» –
для нього так і буде «комод», а не «одіжник»,
як каже Тарас).
Дискусію закінчено. Тьотя Мотя вносить
нову пропозицію: «змінити прізвище
«Мазайло» на інше, більш людське, а яке
– то придумати його тут же на зборах не-
гайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто
придумає найкраще прізвище, тому премія
– три поцілунки. Жінку цілує уподобаний їй
мужчина, мужчину цілує, яка йому вподоба-
ється женщина».
Відповідь Мокія: «Маю пропозицію: прізвище
«Мазайло» не міняти. Навпаки – додати до
нього десь загублену другу половину – Квач...»
Губа висловлюється від імені комсомоль-
ців про те, що скоро «кожний член великої
всесвітньої трудової комуни замість
прізвища матиме свого нумера, і все.
Наприклад: товариш нумер 35—51». , а «до
того часу пристати на пропозицію товари-
ша Мокія – не міняти прізвища «Мазайло»,
тим паче що воно просте, демократич-
но-плебейське і не суперечить принципам
ленінської національної політики».
Голосують за зміну прізвища. Уля вагаєть-
ся, не знає, за кого голосувати, тому вигадує
щось, викручується, а тоді втікає.
253
Микола Куліш. «Мина Мазайло»
Тьотя Мотя переконала дядька Тараса
пристати на цю пропозицію, у того є тільки
одна умова: «подумай, Мино! Подумай, що
скажуть на тім світі діди й прадіди наші,
почувши, що ти міняєш прізвище...»
Мазайло задумався, у нього виник образ
діда-запорожця: «Я твій пращур і той дід,
що надіявся на обід, та без вечері ліг спа-
ти... (Десь взялася у діда мазниця. Махнув
квачем). Запорожець славний був і колеса
мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався.
Як ішли козаки на чотири поля – мазав, як
ішли козаки на чотири шляхи – мазав. Ма-
зав, щоб не пропадала тая козацька слава,
що по всьому світу дибом стала, а ти моє
славне прізвище міняєш?!»
Потім з’явився другий дід, чумак, теж з маз-
ницею і квачем: «Я – твій прадід Василь, що
надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще
з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі
колеса мазав. Як рипіли вони на південь –
мазав, як рипіли на північ – мазав, а ти моє
славне прізвище міняєш?!»
Третій дід – селянин, без мазаниці й квача:
«Я твій дід селянин Авив, що був собі та
жив, мазав чужії вози, бо свого вже не ста-
ло, а ти моє славне прізвище міняєш?»
«Десь удалині з’явилась невідома постать з
телефоном, на аеромоторі, під № 31—51. За-
скакали, заговорили в гучномовець:
— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу!
Обміняйте свої прізвища на принципові
числа у всесвітній номерній системі. Ало!
Але! Алю! Улю!»
Мина повернувся в реальність, почув, що
дядько наполягає, щоб той при зміні прізви-
ща залишив корінь «маз». Усі погодилися, і
почали придумувати прізвища:
Мазов, Зайломаз, Мазеленський, де Мазе,
Рамзес, фон Мазел, Рамазай-Арзамасов, Ма-
зайловський (як «Виговський»), Мазайлович
254 (044) 360 2917, (044) 591 9541
(як «Самойлович»), Мазайленко (як «Доро-
шенко») ((усі «козацькі» прізвища пропонує
Тарас)), Мазанський, Мазєнін (як «Єсєнін»).
Вирішили таки Мазєнін.
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Прибігає Уля і розповідає Рині, що таки при-
кохала Мокія, бо знайшла того вірша, якого
хлопець ніяк не міг знайти.
Впевнившись, що Мокій «на гачку» Улі,
Рина наполягає, щоб сьогодні дівчина сказа-
ла, що мусить їхати жити до тітки в Одесу. «І
тільки тоді, коли він погодиться змінити
своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зо-
стаєшся і ходиш до нас».
Уля каже, що не зможе цього зробити, бо
вона «сама вже українка».
Втручається тьотя Мотя й каже, що Мокій
любить не саму Улю, а тільки хоче «робити
на вас україні-за-а-цію...», і додає: «По-мо-
єму, прілічнєє бить ізнасілованной,
нєжелі українізірованной».
Розмова Мокій та Улі. Дівчина каже, що їде
жити до тітки в Одесу. Мокій каже, що готовий
все зробити, щоб дівчина залишилася. Але
Уля так і не змогла висловити умову Рини.
Приходить Мазайло з газетою, уже є публі-
кація.
Читають: «Харківський окрзагс на під-
ставі арт. 142—144 Кодексу законів про
родинну опіку та шлюб оголошуєм гро-
мадянин Мина Мазайло міняє своє пріз-
вище Мазайло на Мазєнін».
Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя радіють.
Заходить дядько Тарас, не розуміє, чому всі
радіють.
www.znoua.com
 Микола Куліш. «Мина Мазайло»

Тьотя Мотя пропонує поставити газету в ра-

мочку.

Дядько Тарас шкодує, що підтримав ідею зі

зміною прізвища: «Думалось – Мазайловський,
мірялось – Мазайлович, мріялось – Мазайлен-
ко з кореня «маз» вийде, а вийшов Мазєнін.
П’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!..»

Усі метушаться, радіють. Називають одне

одного: «Мазєнін», «Мазєніна».

Прийшла Баронова-Козино. Усі радіють, ви-

гукують: «Хай живе Мазєнін», дядько Тарас
передражнює «Мазайловський», а Мокій собі
«Мазайло-Квач».

Раптом приходять комсомольці, питаю, що

тут трапилося. Мина каже прочитати їм у
газеті. Губа знаходить цікаві рядки: «За
постановою комісії в справах україніза-
ції, що перевірила апарат Донвугілля,
звільнено з посади за систематичний і
зловмисний опір українізації службов-
ця М. М. Мазайла-Мазеніна…»

Усі аж ойкнули.

Виявилося, це Уля покликала комсомольців,

і до тітки вона вже не поїде.

Губа процитував з Яновського:

Десять літ будуєм владу Рад.

Маяком стоїть УСРР.
Нація не піде вже назад!

Тертика: «Навпаки, скоро скажемо всім Ма-

зеніним: гол!»

Ударив м’яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля

собі.

Завіса

(044) 360 2917, (044) 591 9541 255

www.znoua.com
Богдан-Ігор Антонич. «Різдво»

Богдан-Ігор Антонич
«Різдво»
Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць – золотий горіх.

256 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Олександр Довженко. «Зачарована Десна»
Олександр Довженко
«Зачарована Десна»
Аудіокнига Фільм (знятий Юлі-
(від Audio-книга): єю Солнцевою):
«В сьому короткому нарисі автобіографічно-
го кінооповідання автор поспішає зробити
відразу деякі визнання: в його реальний по-
всякденний світ що не день, то частіше почи-
нають вторгатися спогади.
Що викликає їх? Довгі роки розлуки з
землею батьків (нагадаємо, що письменник
довго жив у Москві), чи то вже так положено
людині, що приходить час, коли вивчені в
давно минулому дитинстві байки й молитви
виринають у пам’яті і заповняють всю її осе-
лю, де б не стояла вона.
А може, те й друге разом і в такій же мірі,
як і непереможне бажання, перебираючи
дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь
проглядають в наших ділах, усвідомити свою
природу на ранній досвітній зорі коло самих
її первісних джерел. І перші радощі, і вболі-
вання, і чари перших захоплень дитячих…»
Опис городу, у якому мати Одарка насади-
ла багато всього, бо вона казала: «Нічого в
світі так я не люблю, як саджати що-небудь у
землю, щоб проізростало. Коли вилізає з зем-
лі всяка рослиночка, ото мені радість».
Дід Семен був дуже схожий на бога.
«Коли я молився богу, я завжди бачив на по-
куті портрет діда в старих срібнофольгових
шатах, а сам дід лежав на печі і тихо каш-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Повний текст
(від УкрЛіб):
ляв, слухаючи своїх молитов». «Він був висо-
кий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте
довге волосся сиве, а борода біла. І була в ньо-
го велика грижа ще з молодих чумацьких літ.
Пахнув дід теплою землею і трохи млином.
Він був письменний по-церковному і в неді-
лю любив урочисто читати псалтир» (насправ-
ді в сім’ї Довженка письменним був лише
дід). «Мати ненавиділа діда і вважала його за
чорнокнижника» (псалтир був чорним).
Ще дід любив добру розмову і розумівся на
рибі. Любив влітку лежати на сонці, дуже
його любив: «Він прожив під сонцем коло ста
літ, ніколи не ховаючись у холодок». Ще лю-
бив кашляти. «Кашляв він часом так довго й
гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не
міг його як слід передражнити».
Раз Сашка вкусила бджола. «А бджоляче
жало хоч і болить, зате вже коли почнеш
плакати, дід уже чи мати дають зразу мідну
копійку, яку треба прикладати до болючого
місця. Тоді біль швидко проходив, а за ко-
пійку можна було купити у Масія аж чотири
цукерки і вже смакувати до самого вечора».
Хлопець дуже любив моркву, і раз повиривав
цілий рядок, але морква ще не виросла, і він
запхав її назад в землю – нехай підросте.
257
Олександр Довженко. «Зачарована Десна»
А прабаба Марусина (дідова мати) за це
дуже його насварила. Вона взагалі любила
прокльони. «Вона була малесенька й така
прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що
сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй мож-
на було по три дні не давати їсти. Але без
прокльонів вона не могла прожити й дня.
Вони були її духовною їжею». Поки баба про-
клинала, Сашко ховався в малині. І думав,
що було б добре тут і вмерти (і згадує, що в
них уже вмерло 7 дітей).
Але таки пішов до хати. Там було багато
ікон, але головна – картина божого суду, а
оскільки в їхній сім’ї «майже всі були гріш-
ні», то кожен на ній уже мав своє місце.
«Сама мати божилася, що буде в раю між
святими, як боляща великомучениця, що го-
дує ворогів своїх – діда й бабу – та догоджає
їм». Але і в мами був гріх.
«Фактично, святим був на всю хату один я.
І от скінчилася моя святість. Не треба було
чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я
грішний». Тому Сашко розглядав ікону, щоб
зрозуміти, де його місце на ній.
Вирішив, що треба якось виправитися – пі-
шов на вулицю «шанувати великих людей» –
«знімати перед ними шапку й казати «здра-
стуйте»», «дід казав, що за це прощається
багато всяких гріхів на тім світі».
Пішов привітатися з сусідом старим дідом
Захарком. Не вийшло, тому Сашко з розпачу
вирішив: «Засну. Засну і виросту у сні. Дід
казав, що я уві сні росту».
Лежучи, Сашко думав про те, що йому при-
ємно, а що неприємно. А найбільше він
любив музику – клепання коси (це коли
косу підгострюють), бо цей звук передвіщав
радість – косовицю. Згадує, як прадід Тарас
(дідів батько) брав його на кури і розказував
про сінокіс на Десні. Хлопець заснув, і йому
приснилося, як він пливе Десною в човні.
«Доглядали мене змалечку аж чотири няньки.
258 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Це були мої брати: Лаврін, Сергій, Василько
й Іван. Пожили вони щось недовго, бо рано,
казали, співать почали» (вони справді померли
малими в один день через якусь хворобу).
Батько Петро через це дуже горював.
«Багато бачив я гарних людей, але такого, як
батько, не бачив. Голова в нього була темно-
волоса, велика і великі розумні сірі очі, тіль-
ки в очах чомусь завжди було повно смутку:
тяжкі кайдани неписьменності і несвободи.
Весь в полоні у сумного і весь в той же час
з якоюсь внутрішньою високою культурою
думок і почуттів». Тільки в батька був некра-
сивий одяг.
«З нього можна було писати лицарів, богів,
апостолів, великих учених чи сіятелів,— він
годивсь на все. Багато наробив він хліба,
багатьох нагодував, урятував од води, багато
землі переорав, поки не звільнився від свого
смутку».
А потім народилася сестричка. І в той же
день померла прабаба. «Ой коли б хто знав,
яка то радість, коли вмирають прабаби, осо-
бливо зимою, в стареньких хатах!» На похо-
рон на подвір’я посходилося багато старців
(жебраків), яких ніхто в сім’ї не любив, але
мати завжди щедра обдаровувала.
«Жили ми в певній гармонії з силами при-
роди. Зимою мерзли, літом смажились на
сонці, восени місили грязь, а весною нас за-
ливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї
радості і повноти життя». Бувало, що Десна
так розливалася, що затоплювала все село. І
тоді вони з батьком і дідом рятували всіх.
Одного разу перед Паскою була найбільша
повінь, і поліцай Макар прийшов просити
батька допомогти в селі Загребелля: «У тебе
човен на всю губернію, і сам ти морепла-
вець». А затопило тоді так, що люди тільки
на стріхах хат сиділи, тільки родич Ярема
Бобир не постраждав, бо по мишах передба-
чив, що весною буде повінь. Люди сиділи на
www.znoua.com
 Олександр Довженко. «Зачарована Десна»
стріхах з непосвяченими пасками, а «співці –
отець Кирило, дяк Яким і … паламар Лука»
плавали в човні і святили паски.
(ліричний відступ автора)
«Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село
не від води, а від вогню. І теж весною. Через
півстоліття. В огні теє село згоріло за допо-
могу партизанам, і люди, хто не був убитий,
кидалися в воду, охоплені полум’ям».
«Ніколи не треба забувати про своє призна-
чення і завжди пам’ятати, що митці покли-
кані народом для того, аби показувати світо-
ві насамперед, що життя прекрасне, що само
по собі воно є найбільшим і найвеличнішим
з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом
думати, що нема у нас сили і ясності духу
пройнятися щоденним розумінням щастя
життя, мінливого в постійній драмі й радості,
і що так багато краси марно проходить мимо
наших очей».
Знову повертаємося в дитинство, на Десну
під час косовиці.
Косили всі разом, а тоді вже ділили копиці, і
завжди доходило до бійки. Особливо завзято
билися дід і дядько Самійло.
«Дядько Самійло не був ні професором, ні
лікарем, ні інженером. Не був він, як уже
можна догадатись по одному його імені і по
тому, що тут писалось, ні суддею, ні справни-
ком, ні попом. Він нездатний був на високі
посади. Він навіть не був добрим хліборобом.
Він вважавсь поганим хліборобом. Його розу-
мових здібностей не вистачало на сю складну
і мудру професію.
Але, як і кожна майже людина, він мав свій
талант і знайшов себе в ньому. Він був ко-
сар. Він був такий великий косар, що сусіди
забули навіть його прізвище і звали його Са-
мійло-косар, а то й просто Косар. Орудував
він косою, як добрий маляр пензлем,— легко
і вправно. Коли б його пустили з косою про-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
сто, він обкосив би всю земну кулю, аби тіль-
ки була добра трава та хліб і каша».
А раз побачили з батьком, як по Десні в чов-
ні пливе лев.
Виявилося, що під час аварії поїзда той лев
втік з клітки мандрівного звіринця, але його
швидко знайшли і вбили.
«Проживав у нас довго собака Пірат. Це був
великий на зріст, немолодий вже, поважний
і серйозний пес з двома волохатими хвостами
і з двома парами очей, з яких верхня пара,
коли придивитися ближче, виявлялася па-
рою рудих плям на темному лобі». Якось він
загубився, а тоді повернувся і сказав, що це
він, і плакав від щастя.
«Один кінь у нас звався Мурай, другий
Тягнибіда. Обидва вони були немолоді, су-
хорляві, некрасиві коні… Мурай був уже
вельми старий і невеселий. Тягнибіда хоч і
молодший, зате розумніший і добріший за
Мурая…». Якось вночі над Десною Сашко
підслухав розмову коней про те, що батько
став дуже лихим до них. Після цього він ні
разу не вдарив коня.
Взимку до них приходили колядувати. І всі
колядували про Сашка (наче розповідали
різні історії, і він те все уявляв).
А потім настав час Сашку йти до школи.
Йому навіть штани пошили. Вчитель Леон-
тій Созонович Опанасенко спитав, як звуть
Сашка, а тоді – як звуть його батька. А хло-
пець не знав. Тому його не взяли того року
до школи.
(ліричний відступ)
«Ні. Я не приверженець ні старого села, ні
старих людей, ні старовини в цілому. Я син
свого часу і весь належу сучасникам своїм.
Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої
пив колись воду, і до моєї білої привітної ха-
тини і посилаю їм у далеке минуле своє бла-
259
Олександр Довженко. «Зачарована Десна»

гословення, я роблю ту лише «помилку», яку

роблять і робитимуть, скільки й світ стоя-
тиме, душі народні живі всіх епох і народів,
згадуючи про незабутні чари дитинства…

Сучасне завжди на дорозі з минулого в

майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все ми-
нуле? Невже для того, щоб навчити онуків
ненавидіти колись дороге й святе моє сучас-
не, що стане теж для них колись минулим у
велику добу комунізму!»

«Тільки було це так давно, що майже все

вже розтануло в далекім мареві часу, як сон,
і потонуло. Одна лише Десна зосталася не-
тлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка
моїх дитячих незабутніх літ і мрій».

«Далека красо моя! Щасливий я, що наро-

дився на твоєму березі, що пив у незабутні
роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив
босий по твоїх казкових висипах, слухав ри-
бальських розмов на твоїх човнах і казання
старих про давнину, що лічив у тобі зорі на
перекинутому небі, досі, дивлячись часом
униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть
у буденних калюжах на життєвих шлях».

260 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Андрій Малишко. «Пісня про рушник»

Андрій Малишко
«Пісня про рушник»
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Цікавий факт: вірш було покладено на музику Платоном Майбородою, а текст перекладено
на 35 мов світу.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 261

www.znoua.com
Василь Симоненко. «Лебеді материнства»
Василь Симоненко
«Лебеді материнства»
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
«Ти знаєш, що ти – людина?»
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
262 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
www.znoua.com
 Василь Симоненко. «Задивляюсь у твої зіниці»

«Задивляюсь у твої зіниці»

Послухай декламування вірша автором:

Задивляюсь у твої зіниці Бачиш, з ними щогодини б’юся,

Голубі й тривожні, ніби рань. Чуєш – битви споконвічний грюк!
Крешуть з них червоні блискавиці Як же я без друзів обійдуся,
Революцій, бунтів і повстань. Без лобів їх, без очей і рук?

Україно! Ти для мене диво! Україно, ти моя молитва,

І нехай пливе за роком рік, Ти моя розпука вікова...
Буду, мамо горда і вродлива, Гримотить над світом люта битва
З тебе дивуватися повік... За твоє життя, твої права.

Одійдіте, недруги лукаві! Ради тебе перли в душу сію,

Друзі, зачекайте на путі! Ради тебе мислю і творю...
Маю я святе синівське право Хай мовчать Америки й Росії,
З матір’ю побуть на самоті. Коли я з тобою говорю.

Рідко, нене, згадують про тебе, Хай палають хмари бурякові,

Дні занадто куці та малі, Хай сичать образи – все одно
Ще не всі чорти живуть на небі, Я проллюся крапелькою крові
Ходить їх до біса на землі. На твоє священне знамено.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 263

www.znoua.com
Василь Голобородько. «Наша мова»

Василь Голобородько
«Наша мова»
кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо
кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають вороги
якими словами
на самоті мовчимо

264 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

Олесь Гончар
«Модри Камень»
Аудіокнига:
І причілка било снігом і засипано мені очі.
Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й
дивишся вниз.
– Терезо! – гукає тебе мати, а ти стоїш не ози-
ваючись.
– Терезо!
А ти посміхаєшся комусь.
Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха
весна, гуде зелений дуб на згір’ях, і облизане
каміння сміється до сонця.
– Терезо! Кого ти виглядаєш?
А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.
– Мамцю моя! Пан бог видать, кого я вигля-
даю! Високе небо над тобою гуде од вітру,
мов блакитний дзвін.
II
Куди ти задивилась? У що заслухалась?
Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє
лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але
ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Олесь Гончар. «Модри Камень»
Білий вітер стугонів у порожнечі гір.
Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й
справді цей стук могли почути там, далеко
внизу.
– Просім, хто ви?
Що мені казати? Хто ми?
– Свої,— кажу і не чую власного голосу.
Третю добу замість вода ми їли сніг. – Свої,—
хриплю я щосили.
Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний про-
мінь зламався об шибку.
– Мамо, то руські!
Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я
зайшов до кімнати, тримаючи автомат на-
поготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі елек-
тричного сяйва завмерла біля столу злякана
мати, а ти біля високого ліжка застигла в
подиві, закриваючи груди розпущеними ко-
сами.
Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.
Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці.
Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.
265
Олесь Гончар. «Модри Камень»
Я стидався дивитись на твої білі стрункі
ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх
весь час.
Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене.
Тільки тепер я помітив, який подертий на
мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і
на рукаві чорніла пов’язка.
– Так оце такі... руські?
– А якими ви уявляли?
– ...Такими...
Ти простягла мені свою білу руку. А мої були
мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах.
Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми
розгубили, митарствуючи в проклятих ске-
лях.
– Хто у вас буває?
– Днесь нікого, пане вояку, – озвалася мати.
Вона стояла біля кахельного каміна і дави-
лась на мене сумно.
– А по кому ви носите траур?
– По нашому Францішеку,— каже мати.
– По Чесько-Словенській республіці, – ка-
жеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару, в
якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від
скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов
привид. Замерз, лається і питає:
– Що там?
– Можна.
– Брати й баян?
– Давай.
Знову заходимо до кімнати. Побачивши
плитку, Ілля всміхається, ставить біля две-
рей свій «баян», обтрушується, здивовано
вслухаючись у співучу словацьку мову.
– Так ми ж дома! – вигукує він вражений.—
Я все розумію!
– Ми також вас розуміємо. Ми словаки.
– Нарешті кінчилось оте «нем тудом», – каже
Ілля. – Ми наче знову на батьківщині.
Мати вказує на нашу скриню біля порога:
266 (044) 360 2917, (044) 591 9541
– Що то маєте з собою? Ти догадуєшся:
– Радіо.
– Радіо! – сплескує мати руками. – Просім
пана – не треба, не треба його в господі! Ви
будьте, а його не треба. Від нього нам усе
зле. Воно забрало нашого Францішека.
Її син Францішек завжди сидів над своїм ра-
діо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву.
Необережний, хвалився всім на роботі, що
він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили
радіо та умкнули й Францішека. В мину-
лий четвірок розстріляли його на кар’єрах.
Штандартенфюрер каже: партизан. Для них
що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку,
який з її мужа партизан? Лісник собі, та й
годі! А також взяли з дому та погнали герма-
нам рити шанці. Просім пана, не треба нової
біди.
– Мамаша, – втішає Ілля,— воно німе.
– Не треба, панове вояки!
Ілля бере рацію й волочить її з хати.
Тепла хвиля дихає на мене від каміна, ва-
рить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить
з мене той холод, що ми його набралися в
горах. З обережності ми за три доби ні разу
не розвели вогню. Ми то плазували в камін-
ні, високо над шосе, то забиралися на самий
кряж, звідки видно було ще далі – в тилу –
всі батареї противника. Викликаючи час від
часу «Симфонію», передавали їй, що треба.
З обачності часто змінювали стоянки. Це нас
катувало. Перекочовуючи в ущелинах між
горами, особливо вночі, ми щоразу зрива-
лись у якісь прірви. Якби було менше снігу,
ми, мабуть, поскручували б собі в’язи. А так
лише пороздирали руки, позбивали коліна,
подерли халати і, – що найприкріше, – по-
шкодили рацію.
– Ось до чого доводять ці сальто-мортале,
– сумно констатував Ілля, остаточно переко-
навшись, що рація не заговорить.
www.znoua.com

Але головне завдання все ж було виконане, і
цієї ночі ми вирішили перебратись до своїх.
Ти налила в таз теплої води. Я розмотував
свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не
слухались.
– Давайте я!..
Пальці твої були вправні й повні ніжного те-
пла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закри-
вавлений бинт. Віддерши його, кинула десь
у куток, а мої руки, попарені і якісь легші,
зав’язала своєю марлею, сухою та м’якою.
– Просім, панове з Руська, до нашого словен-
ського столу, – каже мати. – Гаряча кава.
Ти подавала.
– Просім ще- єдну кварту, – казала ти, коли я
випив. – Ми ж вас так довго чекали... товаришу!
І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як
ти входиш до мого серця.
III
Куримо – спимо – хилимось. Шістдесят годин
ми не змикали очей.
– Спіть, я ставу на варті, – кажеш ти. Ми
сміємось і встаємо з канапи.
– Кам? – дивишся ти благально.
– Не маємо часу, Терезо.
Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як
черниця. «Молиться», – думаю я.
– Мамаша, – каже Ілля, – ми ще прийдемо!..
З «катюшами» та гарматами. Я поставлю вам
новий приймач, і ви будете слухати весь світ!
– Дай-то бог! – шепоче вона. – Террі, проведи
панів вояків.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Олесь Гончар. «Модри Камень»
Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за
собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку.
Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не
вгаває фронт. Туманні каламутні заграви жов-
тіють за Модри Каменем. Модри Камень – Це
по карті. «Мудрий Камінь» називають містечко
бійці, бо Довго не можемо його взяти. Право-
руч і ліворуч нього стоять висоти, як бастіони.
Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко
перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе
зупиняємось, мов над білою прірвою. Внизу, по
дорозі, чорніють німецькі машини, і шофери
стрибають довкола вогню, розмахуючи руками.
Білі завії снігу вихряться при світлі багаття.
Ти розповідаєш, як краще добратись до мли-
нів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на
прощання.
– Як ви ся іменуєте?
Тонка рука, вся зіткана з чутливих живчи-
ків, дрібно тремтить і гріє всього мене. Коли
я глянув у цей момент на гори, на обшпуго-
ваний вітром камінь, він уже був мені не та-
кий чужий, як досі
– Ми ще зустрінемось, Терезо. Ми не можемо
не зустрітися!
Ти стояла задумавшись.
– Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.
– Ти будеш чекати?
– Хай пан бог видать, що буду.
IV
Я вернувся.
Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і
наші гори. Ще здалека я побачив, що на ва-
шому подвір’ї нема нічого. Чорніло згарище,
267
Олесь Гончар. «Модри Камень»
і голий димар підіймався над ним, як сурма
великого горя.
Підійшовши ближче, я побачив матір. Зігнув-
шись над попелищем, вона порпалася в ньому
паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь
недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши
його, тут же кидала і знову порпалася, і видно
було, що думає вона не про нього, що ті огарки
їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх
лише для того, щоб бути чимось заклопотаною.
– Добридень вам, – сказав я.
– Добридень, – відповіла вона і знову зігнулась
над своєю роботою. Вона мене не впізнала.
А коли я їй нагадав, хто я, мати видивилась
на мене, і її зібгані безкровні губи засіпа-
лись. Вона похитнулась, схопившись рукою
за кахельний камін, який тільки й зберігся
від цілої хати. Виплакавшись, розповіла:
«Вони прийшли наступного дня вранці шу-
кати мого мужа.
– Він утік від робіт, – кричали поліціянти, – і
був уночі тут!
– Не був він тут, – відповіла Тереза.
– То зла неправда, – кричали ті. – Ми виді-
ли ноги на снігу. Ти сама проводжала його
з кимось до гостинця, бо лишила там і свої
дрібні сліди! – Та й почали все перекидати і
на горищі, і в хижі, і в кімнатах, потрощили
посуд і знайшли той закривавлений бинт.
– Чия це кров? – прискіпались вони.
– То моя, пане поліцаю, – сказала Тереза. –
Я була втяла собі руку.
– Кажи дурням! – залементували вони. –
Свіжа кров! Тут були партизани!
Як почув це слово старший шваб, що був з
ними, то одразу сказав:
268 (044) 360 2917, (044) 591 9541
– Ходи з нами! – І повели Терезу на Мікулов.
Я ледве встигала за ними на гору. А вона
йде перед них і не плаче, та тільки раз по
раз оглядається.
– Вертайтесь, мамуньо, – каже, – бо вам тяж-
ко іти горі. А як зіходили на кряж, вона все
частіше озиралася назад.
– Чого ти туди пнеш очі? – кричали ті.
– Я хочу надивитись на Модри Камень.
– Маш там каваліра?
– Мам.
І зійшли на самий хребет до шосе, де воно
повертає на Мікулов, і вже ось-ось наша сто-
рона щезне з очей. Стала моя Террі біла-біла
і пильно дивиться сюди, в наш край. А вони
гонять:
– Іди!
– Панове, хай подивлюся ще єдину хвилю.
Хай візьму Модри Камень на пам’ятку з со-
бою.
– Ти не на вєсніцу дивишся, – зауважили
вони. – Ти в інше глядиш. Де ще маш кава-
ліра?
Я теж бачу, що вона дивиться в інше.
– Ей! – раптом вжахнувся один, наче вжале-
ний. – Вона глядить на Руське!!!
Та й ударили оба канчуками. А вона руками
канчуки відбороняє, а сама все глядить-гля-
дить. А вже видно було звідси, як далеко
внизу, на виднокрузі, стріляють руські...
Хопили її попід руки і кинули перед себе.
Штовхали, та підганяли, та грозили:
– Не оглядайсь!
www.znoua.com
 Олесь Гончар. «Модри Камень»

А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя Т е р е з а. Як це гарно, що ми будемо завж-

та все-таки оглядається. ди разом! Я так довго чекала вас після тої
зимової ночі: мені здається, що не менше, як
– Гей, січи її! – крикнули ті і погнали бігцем. тисячу літ!

А я спіткнулась, бігши за ними, та впала на Я. А мені здається, що я стільки ж ішов до

камінь, та й ниділа там уже до ночі...» тебе після тої ночі.

Т є р є з а. Нарешті ми знову зустрілись! Дай-

V те мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тися-
ча літ перемістилась перед нас? Тепер вона
Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки
незабутнім першим коханням. Чому ж ця зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми буде-
випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява мо жити. Я задихаюсь від такого багатства!
у великій драмі війни, чому вона не меркне
і, відчуваю, ніколи не померкне? Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як
тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не
Ти – як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в
ідуть за мною, ближчають з кожним днем, скелях, заважав нам.
щодалі ширше розгортаючись у своїй трагіч-
ній чарівності. Бачу вже їх не забиті снігами, Т є р є з а. Зараз ми маємо час! Зараз я до-
а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, скажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж!
коли полонини, як сині озера, зацвітають Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись
тим першим цвітом весни, що по-вашому на сонці? А небо над нами, весняне й високе,
зветься – небовий ключ. гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухай-
те ж!
Ти виходиш на дерев’яний різьблений ґанок
у білій легкій сукні з чорною пов’язкою на 1946
рукаві і дивишся вниз, за Модри Камень,
де колись пролягала наша оборона. Тепер
скрізь уже поросла буйна трава. Вже через
колишню нейтральну зону їдуть по асфальту
словаки спокійними волами. Ідуть і дивлять-
ся, як підводиться з землі, пнеться до сонця,
росте виноград, потоптаний, розстріляний
тоді.

В такі години ми часто зустрічаємося з тобою

і, сівши на теплому камені, розмовляємо.

Т е р е з а. Де ви так довго були?

Я. Уже все закінчилось. Тепер я вже не піду

від тебе.

Т е р е з а. Ніколи?

Я. Ніколи.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 269

www.znoua.com
Григір Тютюнник. «Три зозулі з поклоном»
Григір Тютюнник
«Три зозулі з поклоном»
Аудіокнига:
Любові всевишній
Присвячується
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешево-
му костюмі (три вагони цегли розвантажив
з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і
з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу –
хату Карпа Яркового. А перед нею – моло-
денька сосна рівними рядочками на жовтому
піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа
Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без
хустки, сива, пишноволоса – колись її волос-
ся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє.
Видно, думаю собі, волосся умирає раніше,
ніж людина...
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й
кажу через молоденьку сосну:
– Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами і проводжає мене
далі, аж доки я не увійду в сосну «велику» (у
нас її називають ще: «та, що твій тато са-
див»).
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і під-
ставляє мені для поцілунку сині губи.
– Мамо, – питаю після того, як куці студент-
ські новини розказано (сесію здав, костюм
ось купив), – а чого тітка Марфа Яркова на
мене так дивиться?
270 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
– Вона любила твого тата. А ти на нього схо-
жий...
Марфа – тоді її в селі за маленький зріст
звали «маленькою Марфою» – знала, що лист
від тата приходить раз на місяць. Вона чула
його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть,
ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти,
сяде на поріжку – тонесенька, тендітна, в
благенькій вишиваній сорочині й рясній
спідничині над босими ногами – і сидить,
сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки:
втекла від молотарки або від косаря, за яким
в’язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на
ромашці, шепочучи: «Є – нема, є – нема, є...»
Коли з пошти виходив наш поштар дядько
Левко – височенний, худющий, як сама ху-
дорба, з брезентовою поштарською сумкою
через гостро підняте вгору плече, Марфа під-
хоплювалася йому назустріч і питалася тихо,
зазираючи знизу в його очі:
– Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
– Нема,— одказував Левко, блукаючи очима
поверх золотого Марфиного волосся, що ви-
билося з-під чорної хустки.
– Не брешіть, дядечку. Є...
www.znoua.com
 Григір Тютюнник. «Три зозулі з поклоном»
– Ну – є! Є...так не тобі, а Софії.
– Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках
подержу...
– Нельзя. Чужі письма нікому давати не
можна. Заборонено.
– Я тільки в руках подержу, дядечку, і од-
дам. Сині Марфині очі запливають слізьми і
сяють угору на дядька Левка – ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно
худими грудьми і манить Марфу пальцем за
пошту. Там він дістає із суми конверт і про-
стягає Марфі:
– На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за
це... виженуть мене.
– Ні-ні-ні, дядечку! – аж похлинається від
щирості Марфа. – Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа – сльози
рясно котяться Їй по щоках – пригортає його
до грудей, цілує в зворотну адресу...
—Чорнила слізьми не розмаж, – каже Левко
і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, неско-
ро віддає йому листа, мліючи з ним на гру-
дях, і шепоче, шепоче...
– Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила...
Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зро-
била... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате
вам осьо, вип’єте за його здоров’я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбо-
ванця і вкладає Левкові в долоню.
– Хіба що за його здоров’я, – бурмотить Ле-
вко, – а так зроду не взяв би...
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре
плече з порожньою майже сумою (тоді не ду-
же-то люди писали один одному).
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
А Марфа біжить на роботу, птахою летить,
щоб дов’язати до вечора свої шість кіп – і ві-
тер сушить – не висушить сльози в її очах.
– А хто вам про це розказував, мамо? Дядько
Левко?
– Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-
бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди
ярком, ярком – і до пошти. Дивлюсь, а вона
вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз
перша вгадувала, коли тато обізветься.
– І ви на неї не сердилися?
– У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме
горе.
– А як же то – вона вгадувала, а ви – ні?
– Хтозна, сину. Серце в усіх людей неодна-
кове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона
за тата набагато, молодша була. Йому
тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два го-
дочки прожила з Карпом своїм і нажилася
на сто. Тато ж... він якось і не старів,
однаковий зоставався і в двадцять, і в
тридцять годочків... сокіл був ставний
такий, смуглий, очі так і печуть чор-
нющі! Гляне було—просто гляне і все, а в
грудях так і потерпне. Може, тому, що він
рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє
і думає про щось. А востаннє як бачила його
(ходила з передачею аж у Ромни, їх туди по-
везли), то вже не пекли, а тільки голубили—
такі сумні. Дивиться ними – як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і
Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох
або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я
другим йому помагаю, а Марфа першу веде.
Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона,
ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А
Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться.
Або у вуса дме, то в один, то в другий – роз-
пушує. То я йому галушок миску гарячих
(він їсти страх любив), ложку в руки – їж,
Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми спі-
271
Григір Тютюнник. «Три зозулі з поклоном»

ваємо, а він вусами пару з миски ловить
та сопе так, що каганець на столі як не
погасне. «Я,— каже,— картоплю в галуш-
ках люблю. Картоплі треба більше кидать у
галушки». Товстопикий був, товстоногий. І
рудий – матінко ти моя... Як стара солома.
Марфа проти нього – перепілочка. Ото гляне
було, як він над галушками катується, зітхне
посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах,
наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу.
А він затулить надбрів’я долонею і співає.
Або до тебе в колиску всміхається та прико-
лисує легенько.
– Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї
глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.
А він:
– Навіщо ж людину мучити, як вона й так
мучиться?
нікому не казав неправди і зараз не скажу:
я чую щодня, що десь тут коло мене ходить
Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї
і скажи, що я послав їй, як співав на ярмар-
ках Зінківських бандуристочка сліпий, по-
слав три зозулі з поклоном, та не знаю,
чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи
впадуть од морозу. («Сибір неісходиму» було
нерішучою рукою закреслено густим чорним
чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано зно-
ву: «Сибір неісходиму».) Сходи, моя єдина у
світі Соню! Може, вона покличе свою душу
назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде
забуття. Обіймаю тебе і несу на руках коли-
ску з сином, доки й житиму... «
Коли се було... А я й досі думаю: «Як вони
чули одне одного – Марфа і тато? Як?...» А
ще думаю: «Чому вони не одружилися, так
одне одного чуючи?» «Тоді не було б тебе –
шумить велика «татова» сосна».

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я

чую за ним: спогади її не щемлять їй і не бо-
лять – вони закам’яніли.

Останній лист від тата «Софіє! Соню! Учо-

ра дав мені товариш скалку од дзеркальця,
я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голо-
ва, а й брови посивіли. Зразу подумав: може,
то іній (це надворі було), тернув долонею
– ні, не іній... Більше не дивитимусь. Часто
сниться мені моя робота. Наче роблю вікна,
двері фільончасті, столи, ослони. І так мені
руки потім засверблять, що, буває, ложки
хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої...
Ти питаєш, як нас годують, як одягають на
зиму. Годують такою смачною юшкою, що
навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок
умолотив би, ще й добавки попросив! Вдя-
ганка звичайна, селянам до неї не звикати.
Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже
досі в коліно, а може, і вища. Сосна – а за
нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій
колосок, чогось давно не снитесь, тільки при-
виджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться
уві сні, а Бога не називає. До кого молить-
ся?... Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи

272 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Василь Стус. «Господи, гніву пречистого»

Василь Стус
«Господи, гніву пречистого»
Господи, гніву пречистого
благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 273

www.znoua.com
Іван Драч.. «Балада про соняшник»

Іван Драч
«Балада про соняшник»
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

274 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com
 Дмитро Павличко. «Два кольори»

Дмитро Павличко
«Два кольори»
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 275

www.znoua.com
Ліна Костенко. «Страшні слова, коли вони мовчать»

Ліна Костенко
«Страшні слова, коли вони мовчать»
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

276 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

Ліна Костенко
«Маруся Чурай»
Аудіокнига (від Аудіокнига.UA)
Розділ І. і скрізь, де полк Полтавський воював.
ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА
Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту
(Може, серед інших паперів там згоріла і
справа Марусі Чурай?).
Маруся Чураївна на підсудній лаві перед
полковником Мартином Пушкарем і вій-
том Семеном Горбанем. Стара Бобренчи-
ха звинувачує дівчину в тому, що вона «отру-
їла сина мого Григорія». Дівчина на звинува-
чення не відповіла, мовчала. Свідки кажуть,
що чули, як вона голосила над померлим
Грицем: «як зілля те копала, як полоскала,
як його варила, і як уранці Гриця отруїла…
Співала так, як лиш вона уміла!».
Проти Марусі свідчила Параска Демиха (її
перебив Лесько Черкес), потім Фесько розпо-
вів, що бачив, як Маруся намагалася втопи-
тися (але її врятував Іван Іскра), і було ще 17
свідків. Семен Горбань підсумував:
Козак Бобренко, на ім’я Григорій,
єдиний син достойної вдови,
котора зараз у такому горі,
що не схилить не можна голови,—
чотири годи бувши у походах,
ні в чім нагани жодної не мав.
Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Ліна Костенко. «Маруся Чурай»
Повний текст (від УкрЛіб)
А це улітку повернувсь додому,
в хазяйство, підупале за війну,
і, як годиться хлопцю молодому,
хотів ввести у дім собі жону.
Отож нагледів дівку, собі рівну,
дізнавши, певно, що і він їй люб,
Грицько посватав Галю Вишняківну,
повзявши намір брати з нею шлюб.
Чурай Маруся, що його любила,
любила, справді, вірно і давно,
тоді його із ревнощів убила,
підсипавши отруту у вино.
Маруся далі мовчить. Бобренчиха далі її зви-
нувачує.
Виступила мати Марусі:
Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз.
Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.
На захист виступив також Яким Шиби-
лист, сказав, що Гриць виріс із Марусею, а
потім вони закохались.
Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
277
Ліна Костенко. «Маруся Чурай»
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.
Прибув посланець із Січі – ворог обступає.
Козак дізнався, що тут відбувається, і сказав:
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!
Лесько сказав, що в цьому ділі йому найбіль-
ше шкода Івана Іскру, який дуже любив
Марусю.
Суд продовжився наступного дня. Виступила
Ящиха Балаклійська Кошова:
Отож скажу відкрито і вселюдно.
Буває всяко, доля – не черінь.
Любов – це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Во вік віків. Амінь.
Суддя виніс вирок – стратити. Виступи Іван Іс-
кра (полковий обозний, син Якова Остряниці):
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
Іскру не послухали. Постановили повісити
Марусю.
278 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Розділ II.
ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ
Полтавський полк мовчки збирається. Мчить
самотній вершник – це Іван Іскра спішить як
гонець до гетьмана.
Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
Пильнуйте славу полкових знамен.
Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки.
Ти припадеш їм знову до стремен.
Так само зáсвіт встануть з полуночі.
А ти за них, Полтаво, помолись.
Лиш не заплаче свої карі очі
та Марусенька, як було колись...
Розділ III.
СПОВІДЬ
– центральний, тут розкривається історія
Марусі
Марусі дали 3 дні на «розмисли», у цьому
розділі висвітлюється її внутрішній монолог:
Вже ні за чим на світі їй не шкóда.
Така полегкість, мало не сміюсь.
А ця тюрма – оце і є свобода,
бо я вже тут нічого не боюсь.
Маруся чує, що збирається полк, і каже, що
це вперше вона не проводжає Гриця, і впер-
ше полк виходить без пісні в похід.
Другого дня Маруся згадує своє дитинство з
Грицем: як вони ходили у дідову Галернико-
ву балку; щедрували. Згадує свого батька:
Він гордий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма, що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали.
Згадує, як колись ішов кобзар через Полтаву
і співав про Чурая. Згадала настанови
матері:
www.znoua.com

Здушили сльози – не виходь на люди.
Болить душа – не виявляй на вид.
Маруся дивилася на своїх батьків і теж мрія-
ла колись зустріти таку любов
Я – навіжена. Я – дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.
Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.
Згадує, що Гриць думав про матеріальний
стан, а не просто про любов. Постійно відкла-
дав весілля. Та і Бобренчиха, його мати, була
проти, навіть сказала про це Чураїсі. Мати
Марусі якось сказала:
Наш батько – з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить.
Бобренчиха хотіла одружити Гриця з Галею
Вишняківною, бо вона була з багатого роду.
Вишняка Маруся охарактеризувала:
Хто – за Богдана, хто – за короля.
А він – за тих, которії не проти.
Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки.
Вишняк ішов угору все та вгору.
Вишнячка йшла ушир усе та вшир.
А Галя дбала в скриню та в комору.
А бог на небі долю нам вершив.
А може, саме таку дружину треба козакові,—
до печі і до городу, до коней і до свиней,
і до ради, і до поради, і вночі до любові?
Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,
щоб тільки дивилася в очі і ні про що не пи-
талась.
Приніс чоловік додому свою потовчену душу,
а жінка, як подорожник, до всіх виразок
приклалась.
Що в неї й хата не хата, а так – прикала-
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Ліна Костенко. «Маруся Чурай»
бок раю.
У неї – на двох глупóти, у нього – розум на двох.
У цьому твердому світі він, може, ніякий
скраю,
зате як прийде додому,— для жінки він цар
і бог.
На неї можна нагримать, і можна її побити.
Вона простить, приголубить, розсолу тобі
внесе.
Ти, може, від мене втомився. Мене потріб-
но любити.
А там треба тільки женитись. Ото же-
нився – і все.
Маруся не дорікала Грицеві, не мала нічого
злого проти Галі. Але раз Галя з неї посмія-
лася, і це дуже образило Марусю – вона май-
же втопилася, але її врятував Іван Іскра.
А як згадаю, боже, як згадаю,
таку печаль у серці розгойдаю! —
ту нашу ніч, ту ніжність, той порив,
все, що тоді мені він говорив,
ті поцілунки наші вогняні,—
вони горять, як тавра, на мені.
Які тоді були ми безтурботні!
Який він був ласкавий і палкий!
А вже в Полтаві набирали сотні.
А вже Хмельницький завзивав полки.
У 1950 Пушкар відпустив свій полк додому,
Гриць знову прийшов до Марусі. А ще почав
навідуватися Іван Іскра.
Посидів трохи та й пішов так, мовчки.
Такий суворий, очі крижані.
Грицько був красень, очі – як терночки.
А цей мовчить і блідне при мені.
А слово скаже – з пам’яті не викинеш.
А більш мовчить, не щедрий на слова.
Таке обличчя, зразу і не звикнеш, —
різке, як меч. Тонке, як тятива.
Та ще й в очах таке щось незбагненне,
що в мене часом думка промайне:
чи, може, він щось має проти мене,
чи, може,— він ненавидить мене?
279
Ліна Костенко. «Маруся Чурай»
Дівчата казали Марусі, що Іван її кохає, а
вона його цуралася. Вона любила Гриця.
Бо ж річ не в тім – женився, не женився,
прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли він так змінився?
Чи, може, він такий і зроду був?
Нестерпний біль пекучого прозріння!
Яка мене обплутала мана?
Чи він мені, чи я йому – нерівня.
Нерівня душ – це гірше, ніж майна!
А Галя в цей час уже підросла, стала дівка
на виданні. Гриць знову йшов у похід, Мару-
ся його проводжала.
Коли повернувся – Бобренчиха вимагала,
щоб Гриць привів багату невістку, а Марусі
не хотіла.
Вже й Гриць мені повторював: – Затям,
любов любов’ю, а життя життям.
Було, питаю: – Що воно за диво?
Під Берестечком бився ти сміливо.
Під Зборовом також і над Пилявою
своє ім’я ти не покрив неславою.
І тільки у домашньому бою
сміливість раптом втратив ти свою.
Гриць виправдовувався, що це мати йому
щодня «промивала мізки», і він нарешті
здався, посватав Галю. А потім не витримав:
А якось раз приходжу, застаю —
співає пісню – при мені! – твою.
Про нашу греблю, про ті наші верби,
про дні, що душу спомином печуть.
А я збілів. А я, здається, вмер би,
аби хоч раз ще голос твій почуть!
Третя ніч. Маруся сумує за Грицем.
Я йду. Я скоро. Я наздожену.
Десь, може, там зустрінемося ми.
Не буде рук – обнімемось крильми.
Останній день. Прийшов священник.
280 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Покаялась. Прощення попрохала
за те, що дуже грішною була:
одного разу матері збрехала,
одній сусідці сіль не віддала.
Але правду священнику не розказала, роз-
крила тільки сонцю, коли залишилась сама:
Не помста це була, не божевілля.
Людина спрóста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє.
Маруся від баби зналася на зіллі. Не могла
пережити день Грицевого весілля, тому ви-
рішили покінчити життя. Дівчата потягнули
її на вечорниці – і там вона зустріла Гриця
з Галею. І через два дні після цього Гриць
прийшов, сказав, що навіки, просив проба-
чити.
Я мучуся. Я сам собі шуліка.
Є щось в мені так наче не моє.
Немов живе в мені два чоловіка,
і хтось когось в мені не впізнає.
Тобі дано і вірити, й кохати.
А що мені? Які такі куші?!
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше – жить на дві душі!
Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Але ти любиш і тому прости.
Життя – така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?
Але Маруся не захотіла прийняти Гриця. І
тоді він випив її зілля.
Вона хотіла вже швидше вмерти, бо життя
для неї було мукою.
Тюремник приніс їй пакунок з одягом від
матері – усе нове, красиве.
Аякже, смерть усе-таки це празник,
який буває тільки раз в житті.
www.znoua.com

Розділ IV. Марусю відпустили, але вона не йшла, за-
ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА
Гінець Іван Іскра спішить до гетьмана Бог-
дана Хмельницького. Прибіг – сказав, що
полтавський полк уже в дорозі і розповів про
трагедію Марусі. Хмельницький залишився
сам, довго думав (може, згадував славного
Гордія Чурая чи пригадував Марусині пісні).
Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,
Богдан подав наказ гетьмáнський свій,—
уже печаттю скріплений сувій.
Розділ V. А як подумать, дівчинко моя ти,
СТРАТА
Світає. Марусю вивели на страту. Сходилися
люди. Лесько Черкес згадує звичай, що коли
вели на страту козака, будь-яка дівчина
могла його врятувати, сказавши, що вийде
за нього заміж. Він хотів так врятувати Ма-
русю. Але навпаки цей принцип не діє. Люди
обговорювали Марусю:
— На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?
— А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.
На смерть іде,— а так би й поклонивсь.
І раптом з’явився Іван Іскра. Він встиг! Ота-
ман Гук зачитав гетьманську грамоту:
Чурай Маруся винна у в одному:
вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні – як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Ліна Костенко. «Маруся Чурай»
клякла. Жаліла, що їй не дали померти. Оп-
ритомніла лише коли побачила свою матір.
Розділ VI.
ПРОЩА
Скоро по тому мати Марусі померла. Дівчи-
на після цього вирушила на прощу до Києва.
По дорозі зустріла мандрівного дяка, який
був привітний до неї:
От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,
що в ньому наскрізь світиться душа.
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розпяття – доля кожної людини.
Маруся розповіла, що з Полтави. Дяк став
пригадувати, що там є дівчина, яка дуже
гарно співає. То Маруся сказала, що на-
справді вона з хутора під Полтавою. Дяк зро-
бив дівчині патерицю – ціпок. Дяк пригадує
минули:
оце отут скрутили Наливайка
і віддали на мученицьку смерть.
Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
Зате, що він боровся за свободу,
його спалили в мідному бику!
А он уже й видніє з далини
столиця Вишневецького – Лубни.
Там жив Ярема, син Раїни,
страшний руйнатор України.
Маруся пригадує думу про Байду Вишне-
вецького. Дяк захоплюється її щирим співом.
Велике діло – писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!
281
Ліна Костенко. «Маруся Чурай»
Дорога довга, і чим ближче до Києва, тим
менше люди пускали до себе на нічліг. Дово-
дилося навіть ночувати на кладовищі.
Такі привітні цвинтарі бувають —
шатро небес і мармур в бур’яні.
Живі живих, Марусю, убивають,
а мертві зроду не зачеплять, ні.
Нарешті дійшли до Києва, а він увесь в руї-
нах (через литовського князя Радзивілла).
Наступного дня були в печерах Лаври, дяк
розповідав про святих, мощі яких там збері-
галися.
«Чому на них молитися я мушу?»
Хіба оті, без німбів, без імен,
на тій дорозі в Київ із Лубен,
або оті, під лісом, із Волині,—
хіба не більші мученики нині?!
Спали надворі. Дяк згадував про свою мо-
лодість, про те, як втік від одруження (образ
мандрівного дяка чимось нагадує Григорія
Сковороду).
Останню ніч ночували в Києві. А зранку
дяка вже не було, Маруся проснулася сама,
вирушила додому.
Була на прощі, помолилась богу.
Купила в Лаврі кілька свічечок.
Зустріла добру у житті людину.
І з тих усіх дякових балачок
усе частіше згадую єдину,—
ту найсумнішу втіху, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.
Розділ VII. Вмираю від сухот.
ДІДОВА БАЛКА
Зима. У Дідовій Балці біля Полтави диве дід
Галерник – самітник і химерник – колись
був у неволі, а потім повернувся і поселився
там. Умів дуже добре різьбити. Прийшов до
282 (044) 360 2917, (044) 591 9541
нього Іван, хотів забрати його в Полтаву, але
дід відмовився. Говорили про Марусю (Іван
хвилюється, що в неї можуть бути сухоти).
Дід його підбадьорює:
В житті найперше – це притомність духа,
тоді і вихід знайдеться з нещасть.
Іван Іскра каже про Марусю:
Ми з нею рідні. Ми одного кореня.
Мабуть, один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
і матері посивілі од сліз.
До Полтави наближаються поляки. Дід таки
залишається у своїй балці.
Розділ VIII.
ОБЛОГА ПОЛТАВИ
Люта зима. Поляки оточили Полтаву, вима-
гають прийняти статті, а полтавці не хочуть
зрадити свою свободу. Іван Іскра дивиться з
валу на місто. Бачить віддаль хатку, у якій
самотньо живе Маруся.
Іван запропонував Марусі вийти за нього
заміж.
— Кого ти любиш, Іване?
Мене
чи свою пам’ять?
Красива я була, правда?
Схожа на свою матір.
Смілива я була, правда?
Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда?
Схожа на свій народ.
А тепер моє обличчя зведене судомою болю.
Сама від себе вже вмерла.
І ти це, Іване, знаєш.
Оце, що від мене лишилось,
то, власне, уже не я.
Ти любиш не цю, Іване.
Ти пам’ять свою кохаєш.
www.znoua.com
 Ліна Костенко. «Маруся Чурай»

Щасливий будь нею, Іване. Які мені сказати їм слова?..

Бо пам’ять завжди твоя. Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.
Іван наполягає, що він її любить і що його
любові вистачить на двох. Маруся відмовля-
ється:

Хай бог пошле тобі хорошу дівчину,

ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Моє життя – руйнóвище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте.

Попросила лише Івана піти на могилу мате-

рі повідгортати сніг.

Місто вже четвертий тиждень в облозі. Поля-

ки рубають ліс за містом, а вночі розпалили
велике вогнище. Що далі, то важче жити в
облозі. Але після Різдва облогу зняли (бо в
тилу нові повстання).

Розділ IX.
ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

Якось несподівано прийшла весна. Люди

поступово відходили від облоги.

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.

Марусі все гіршає (сухоти). Іван знову прихо-

дить, просто мовчки сидить. Хмельницький
знов скликає полки в похід. Іван попрощався
з Марусею.

Прощай Іване, найвірніший друже,

шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Співають пісні Марусі.

Дівчата вчора берегом ішли,

та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».
А я стояла... Що ж мені, кричати?..

(044) 360 2917, (044) 591 9541 283

www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»

Іван Багряний
«Тигролови»
Аудіокнига Фільм Повний текст
(від Аудіокнига.UA) (від УкрЛіб)

ЧАСТИНА 1 Жоден народний чи небесний герой – ані

РОЗДІЛ 1 «ДРАКОН»
Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і
димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра, вог-
ненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.
Не з китайських казок чи тибетських храмів
– він летів із дивної пекельної країни лю-
доловів. Гнав над безмежжям Уралу, через
хащі Сибіру…
Микита Кожум’яка, ані сам Юрій Перемо-
жець не в силі б подолати цього страшного
дракона. У нього шістдесят коробок-вагонів
– шістдесят суглобів. Попереду вогненноока
голова – надпотужний паровоз “Й. С.”
(Йосиф Сталін), а позаду – такий же “Ф.
Д.” (Фелікс Дзержинський). Біля кожно-
го вагона – щетина багнетів. І кожен вагон
– руда домовина, в якій повно поглинених
жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґра-
товані віконця видно тисячі мерехтливих
тоскних очей, що дивляться на втрачений
світ – осяяну сонцем країну, озвучену сміхом
дитинства і юності, де лишилися мати, роди-
на, дружина.

У цілому ж – це етап, “ешелон смерті”,

етапний спецешелон органів ОГПУ—НКВД.

…На окремих пунктах ешелон зупиняється.

Тоді вартові біжать по дахах вагонів, переві-
ряючи, чи ніде не проломлено. Перестукують
стіни: чи не зрушена дошка десь?! Адже їм
неодмінно треба “довезти етап до призначен-
ня – до тієї прірви, що десь утворилася і що її
від років уже вигачують людськими кістками
та душами і не можуть ніяк загатити”.

Начальник прибігав до Многогрішного на

кожній черговій зупинці. І після кожної но-
вої перевірки дедалі більше заспокоювався,

284 (044) 360 2917, (044) 591 9541

www.znoua.com

навіть додавав насмішкувато: “Маладєц!” А
в Григорія “все більше було тут і безогляд-
ної рішеності на щось надзвичайне... Клекіт
зборканої, але не зламаної і не упокореної
волі, що проривався зі стиснених щелепів, не
віщував нічого доброго”.
…Поїзд зупинився і став витрушувати з себе
вантаж. Дивно, як могло вміститися стільки
люду в цих брудних рудих коробках!
“Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарос-
лих, як пращури, і худих, як скелети, людей!
І все старих, згорблених. І хоч серед них
багатьом по 20-25 років лише, але всі вони
гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци
і так – напівголих, викиненихз вітчизни, з
родини, з спільноти, погнобле-них, безправ-
них, приречених... Так, приречених на за-
гин, десь там, куди, ще вони не дійшли...
...Вони купчились отарами, зігнані в великі
купи, мов вівці, і оточені шпалерами варти,
тупо дивилися вперед – на сиву пустелю, в
заткане легким туманом безмежжя.
Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не ля-
кало. Вони були тупі й байдужі, виснажені,
дивились просто себе на воду...
І раптом зчинився переполох. Начальник
ешелону побіг перевіряти, чи є серед ув’яз-
нених Многогрішний, а його не було. Всіх
людей поклали на землю, стали перерахову-
вати. Одного не вистачало. Вартові скажені-
ли. Перевірили вагон і виявили перерізані
ножем дошки. Григорій вистрибнув на ходу
поїзда і навряд чи отой сміливець лишився
живим, але арештанти зраділи. У них аж дух
піднявся, озвалася давно розчавлена люд-
ська гідність. Пригадувалися слова втікача:
“Ліпше вмирати біжучи, ніж жити
гниючи!”
Людей повантажили на пароплав. Вони вже
знали всі подробиці втечі цього сміливого
юнака, приреченого на двадцять п’ять років
каторги.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
Недоказана легенда про нікому не відомого
гордого нащадка першого каторжанина
Сибіру, про правнука гетьмана Дем’яна
Многогрішного”.
Тим часом по всій Транссибірській магі-
стралі і по всіх прикордонних заставах було
розіслано телеграми про втечу і розшук
“страшного державного злочинця”. Особливі
прикмети: юнак 25 літ, русявий, атлет,
авіатор.
РОЗДІЛ 2 «СВІТ НА КОЛЕСАХ»
“Поблискуючи нікельованими ручками
м’яких купе, сяючи яскраво освітленими
вікнами, тим же маршрутом по Транссибір-
ській магістралі йшов інший експрес – “Ти-
хоокеанський експрес нумер один”.
М’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі,
пишаючись шовком фіранок на вікнах, ме-
рехтячи люстрами, котився він, ніби разок
блискучих коралів... Віз, заколисуючи, ек-
зальтованих пасажирів десь у невідомий і
вимріяний, казковий край, в дивне золоте
ельдорадо”.
Це був найкращий і наймодерніший екс-
прес у СРСР, розрахований на десятиденну
комфортабельну мандрівку – 12 тисяч кіло-
метрів залізничної колії. (порівняйте описи
двох поїздів)
“У м’яких купе мрійно і затишно. Заставлені
квітами, набиті валізами і патефонами, ося-
яні світлом різнокольорових абажурів, вони
були заселені експансивними і горластими
мешканцями різного віку й статі. Цілий
експрес був набитий ними, творячи окремий
світ – світ на колесах і в той же час відтворю-
ючи копію тієї фантастичної “шостої частини
світу” – копію в мініатюрі, лише трохи приче-
пурену і розгальмовану.
...Інженери і авіатори, ударники і так лі-
туни, партпрацівники і туристи, колгоспні
колективізатори і радгоспні бюрократи,
285
Іван Багряний. «Тигролови»
раціоналізатори й індустріальні авантюрни-
ки, прокурори і розтратники, потенціальні
злодії... Цивільні і військові... Працівники
органів “революційної законності” і контра-
бандисти... І літні “відповідальні” пани, і
ексцентричні, але так само “відповідальні”
панни, чи то пак “товаришки” пані і “това-
ришки” панни з коханцями й без коханців, з
портфелями і без, з партстажем і без... Зако-
хані “кішечки” і ще більш закохані “котики”
...Відповідальні відрядженці і безвідпові-
дальні рвачі та дезертири, з партквитками і
без, з дисциплінарними стягненнями і без...
...Словом – цвіт робітничо-селянської імперії
у всій його величі і багатогранності”.
Усе це мандрівники, шукачі щастя й пригод,
а найбільше – кар’єри.
Поїзд живе “реальним і напівфантастичним,
але безжурним, рожевим життям... Як той
метелик-одноденка”. Тут немає начальників
і черг, традиційних зборів. “Світ ідеальної
свободи і повної відсутності диктатури”.
Про тигрів розмов найбільше. Про них роз-
казують страшні історії, сперечаються, через
них навіть сваряться.
Коли поїзд їхав Забайкаллям, пасажирів став
розважати якийсь професор історії. Він розпові-
дав їм про перших каторжників Сибіру, перших
політичних засланців – навіженого протопопа
Аввакума та бунтаря й “ізмєнніка” – “малоро-
сійського” гетьмана Дем’яна Многогрішного.
“Це вони були відкривателями і зачинате-
лями тієї жахливої сторінки, першої сто-
рінки в епопеї невимовних людських страж-
дань на цій землі...
Всі кинулися до вікон. Ось вони, справжні,
невигадані. Вимучені, виснажені, в лахмітті.
На них страшно було навіть дивитися. Сто-
яли нескінченними лавами, обтикані патру-
лями з рушницями і псами.
286 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Вони прокладали нову магістраль, вимощую-
чи її своєю розпукою, стражданнями, гатили
собою прірви й провалля. Нащадки Много-
грішного і нащадки Аввакума.
З вікон експреса почали летіти речі – махор-
ка, плитки шоколаду, хліб, черевики...
Бамлагівці кинулися до подарунків, топчучи
один одного. Почалася стрілянина.
Дехто з пасажирів, не витримавши цього ви-
довища, зайшовся буйним плачем. А шерен-
гам каторжан не було краю, вони вставали,
мов з-під землі.
Та все те промайнуло, як марево, і лише на
хвилинку затьмарило настрій пасажирів екс-
преса. Натомість прийшли нові враження,
ще екзотичніші.
***
Лише кілька людей у салон-вагоні. Один
з них – майор, чорнобривий, з м’ясистим
носом, років за тридцять. Попиває червоне
бордо і читає “Правду”. Студіює промову вож-
дя на черговому з’їзді ВКП(б). Іноді виймає
олівець і щось підкреслює, захоплено посмі-
хається.
“Майор виглядає – як саме втілення могут-
ності, сили і гонору своєї “пролетарської”
держави. В цілім експресі не тримається
ніхто так гідно, так незалежно і гордовито,
ба навіть трохи презирливо, з таємничою
міною і незрівнянним почуттям вищості”.
У другім кінці салон-вагона сидить весела
компанія з п’яти гультяїв. Це, очевидно, ті,
кого ніщо не втримує. Вони вічно літають з
місця на місце, добре заробляючи, а ще краще
розтринькуючи гроші та скалозублячи з усьо-
го. Ці молоді люди поводяться як мільйонери,
замовляють кав’яр (ікру), заставили два столи
батареями пляшок та наїдками. Потім, по-
глядаючи на майора, переводять розмову на
бамлагівців. Майор поблажливо посміхається:
www.znoua.com

нехай, мовляв, скалозублять, все одно це ті,
що там побували або кандидати туди.
До салон-вагона зайшло двоє в гумових пла-
щах, хромових чоботах і модних узбецьких
тюбетейках. Сіли за стіл, випили пива, ліни-
во обвели всіх присутніх поглядом і підійш-
ли до хлопця з компанії гультяїв у френчі й
галіфе кольору кави, скрутили і роззброїли.
Помилково прийняли його за Многогрішно-
го. Майор люто вилаявся і сказав звільнити
юнака, бо Многогрішного знає особисто.
Два роки тому майор вів слідство над одним
бортмеханіком та авіаконструктором – “над
тим зоологічним націоналістом, над тим
дияволом в образі людини” (це про Григорія
Многогрішного). “Що він з ним не робив!..
Він йому виламував ребра в скаженій люті.
Він йому повивертав суглоби... Він уже дома-
гався не зізнань, ні, він добивався, щоб той
чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати
його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться
виряченими очима – і тільки. Як каменюка.
Спершу зухвало і скажено відбивався, ви-
бухав прокльонами і сарказмом, плював в
обличчя йому, слідчому, а потім лише хекав
крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзя-
тий. Мовчав презирливо... Його вже носили
на рядні, бо не годен був ходити...
Він уже конав – але ні пари з уст. А ті очі,
очі! Вони йому отруїли спокій і сон, вони
йому отруїли, далебі, все життя” (допит і ви-
тримка). Майор уже хотів повиштрикувати ті
очі, але сам би не подужав, робити ж це при
свідках не схотів.
Ще спочатку цей юнак сказав слідчому, що
він і всі замордовані переслідуватимуть того
все життя – і коли він спатиме, і коли буде
з коханкою, і коли голубитиме дружину чи
бавитиметься зі своєю дитиною – вони крича-
тимуть і ревтимуть.
Той диявол і чаклун таки наврочив йому без-
сонні ночі та маячіння. Слідчий боявся сам
спати – і одружився. А одружившись, утікав
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
геть на люди, боявся ночувати вдома. Особливо
після того, як той маніяк утік із божевільні (а
був він, виявляється, зовсім не божевільний).
Потім його спіймано. Слідчий – тепер уже
майор – сам напросився вести слідство, щоб
довести справу до кінця, бо поки той живий,
він не матиме спокою.
І ось – маєш!.. Авіатор знову втік, і якраз у
цих краях. Майор пив коньяк, а здавалося
йому, що то кров. Він вилив коньяк геть за
вікно, і тоді рюмка подивилася на нього кри-
вавими очима, в яких палала ненависть...
РОЗДІЛ 3 «НАВЗАВОДИ ІЗ СМЕРТЮ»
Височенна чотириярусна тайга, буйна й
непролазна, стояла навколо як зачарована.
Ніщо ніде не шелесне, не ворухнеться. …
Смугастий бурундучок прислухався до лісових
шумів. Здається, зараз йому ніщо не загрожу-
вало. Звірок став гратися із сонячними зайчи-
ками. Раптом завмер, потім миттю скочив на
високий кедр. Він знав усіх своїх друзів і всіх
ворогів. Але такого ніколи ще не бачив.
Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись
і важко дихаючи, стежкою йшла двонога істо-
та – обірвана, худа, в лахмітті. Людина була
молода і зовсім-зовсім збезсиліла. Почорніле
обличчя юнака заросло щетиною. Щелепи
міцно стиснуті. Він розмовляв сам із собою:
“Пропаду, немає сил... Ех, голова!.. Все витер-
піла ти, все винесла, а от загибаєш...”
Він ішов п’ятий день. Не йшов, а гнав, як
молодий гордий олень, летів з пазурів смерті
на волю. Ще трохи – і він врятований. Він
чкурне геть в Маньчжурію, Японію, Аляску,
Китай, у нові, незнані краї. Він об’їде навко-
ло світу і повернеться додому, але вже як
завойовник, як месник.
Йому здавалося, що він летить. Насправді ж
іти ставало дедалі важче, інколи доводилося
просто повзти.
287
Іван Багряний. «Тигролови»
Стежечок уникав – боявся зустрічі з людьми.
Вночі зупинявся і спав, де довелося,— на ко-
лоді, в ямі, навіть випадково зігнав із лігва
якогось страшного звіра. Вранці прокидався
мокрий від роси.
Його долала втома. Потім прийшов голод. Та
нічого їстівного втікач не знаходив. Не бачив
і не чув ні звірів, ні птахів. Рвав і їв якісь
корінці, від яких шлунок болів ще більше.
Але відчай не брав його. “Дуже-бо багато він
перетерпів, щоб ще впадати в відчай. Він уже
мав нагоду безліч разів умерти, і це велике
щастя, що він іде цим зеленим, безмежним
океаном”. Зціплював зуби і йшов, і йшов. “Його
гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз
випробувана і загартована мужність. Впе-
ред, наперекір всьому! А спокійний його розум
констатував, що все ж таки він гине, йде
тонюсінькою гривкою, як лезом меча, межи
життям і небуттям. Один подув – і він зва-
литься в чорну безодню. Ні!!!”
У голові паморочилось, очі заплющувалися.
Коли розплющив їх – здивувався. Навпроти
нього сидів смугастий звірок, який теж витрі-
щився на гостя. Переконавшись, що дивна істо-
та не рухається, бурундучок став їсти горішок.
Мандрівник дивився жадібно і заздрісно. По-
тім потихеньку став підкрадатися. Це ж його
порятунок! Звірок ніби нічого не помічав,
але коли руки юнака наблизилися, миттю
скочив на дерево. Втікач у розпачі почав сту-
кати потрухлявій колоді і раптом намацав
горішки. Це була бурундукова комора. Юнак
сів і почав їсти горішки з блискавичною
швидкістю. Намацав біля себе якусь росли-
ну, спробував – ніби часничина. Це було чу-
дово! Одурений голод поволі вщухав. Повер-
талися сила і спокій. І не так від горіхів, як
від надії на порятунок. Мандрівникові навіть
повернувся його добрий гумор, і він вибачив-
ся перед бурундучком за грабунок. Виламав
палицю і сказав собі: “Вперед, Робінзоне! Бог
не без милості, козак не без щастя”.
288 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Напився з підземного струмочка, і відчув
себе значно сильнішим. У тайзі ніби аж по-
виднішало. Юнак став помічати сліди звірів.
Але де ж вони? Перевтома і голод знову ста-
ли даватися взнаки, а він ішов далі стежкою,
що підіймалася вгору. Нарешті добрався до
вершини перевалу. Але й за ним простягався
безмежний зелений океан, який йому, ма-
буть, ніколи не перейти і не подужати. Краса
неймовірна і... страшна.
У нього ж немає ані рушниці, ані сірників.
Лихоманить, яку пропасниці...
Навколо гудуть бджоли. Мандрівникові зда-
ється, що він, маленький, на пасіці в дідуся.
Раптом схоплюється – тут десь недалеко є
житло! Ось і стежка до нього. Йти туди, це
єдиний порятунок!
Втікач ішов до полудня, але не здибав навіть
натяку на житло. Мабуть, цю стежку протоп-
тали звірі за ціле тисячоліття.
Нарешті дійшов до бистрої гірської річки
завширшки з Ворсклу. Простяг ноги у воду,
щоб втихомирити біль у м’язах та суглобах.
Потім занурив у воду голову і груди. Коли
виліз із води, побачив старий заіржавілий
мисливський ніж і дуже зрадів. Став чистити
його, натирати та гострити. Ніж був добрий,
загонистий. Отже, мав неабияку зброю.
Йшов далі і думав, де б той ніж застосувати.
Вирішив поголитися. Може, тоді життя по-
кращає і доля його не цуратиметься. Коли
умився і глянув в озерце, стало шкода себе,
молодого, безжурного, веселого обличчя, що
колись зводило з розуму дівчат. “Шкода мо-
лодості, шкода втраченого безповоротно того,
що вже ніколи, ніколи не повернеться. З
води дивилося суворе, металеве обличчя...”
Надвечір сили зовсім покинули втікача. Він
ліг на землю. Сьогодні вже шостий день. Ко-
няка й та б уже давно здохла...
www.znoua.com

Юнакові примарилося золоте його дитин-
ство, Ворскла, Дніпро, пісня матері, яка кру-
тить веретено.
Раптом чується постріл і жахливий крик лю-
дини, що її вхопила зубами смерть: “Гриць-
ку!!!”
Хлопець схоплюється, плутаючись у бур’я-
ні, біжить на крик. Вискакує на галявину
і бачить, що якась людина, забившись у
розколину межи камінням, відбивається
прикладом рушниці від величезного чорного
ведмедя. Втікач намацав ніж і, гнаний п’я-
ною жагою помсти, пішов на звіра. Встромив-
ши ніж прямо в горлянку хижака, сам упав
непритомний.
***
По голому кряжу їхало троє вершників. Один
із них когось віз поперек сідла, як колись за-
порожець у сиву давнину, рятуючи товариша.
РОЗДІЛ 4 «РОДИНА ТИГРОЛОВІВ»
Пісня виводила з небуття. А спочатку була тем-
рява, липка й волохата. Мрійний дівочий голос
співав про трьох соколів. Втікачеві здалося, що
він удома і що співає його сестра Наталка.
Коли розплющив очі, то побачив дівчину, та
це була не сестра. “Але така ж хороша та
бистроока, із стрічкою над чолом і юна,
смаглява від сонця”.
Дівчина радісно скрикнула, сповіщаючи
батька про те, що їхній гість живий, уже ди-
виться.
Григорієві здалося, що в нього галюцинації.
Адже він лежить у хаті з образами у кутку,
прибраними королівськими рушниками. За
іконою Миколи Чудотворця висить кропило
з васильків, на стелі, зовсім яку них вдома,
напалені чорні страстяні хрести. А жінка в
очіпку та рясній стародавній спідниці, як
мати, несе тарілки. “З нею бистроока дівчина
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
виступає, мов горлиця... Біля вікна, трима-
ючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і
стоїть густобровий, кремезний парубок...”
Літній чоловік, називаючи парубка Гриць-
ком, наказує тому сідлати коні – їхати до
Києва. Втікач не розуміє, де він, і злякано
кидається. Його заспокоюють, кажучи, що,
може, він тамтешній – то відвезуть. У Григо-
рія аж мороз поза шкірою пішов. Він згадав
Лук’янівську в’язницю, Київське ОГПУ –
НКВД. Отак! Утікав, утікав і потрапив на-
зад. Як же це? Він зараз піде, тікатиме. Далі
вдав із себе байдужого і запитав, чи далеко
до міста. Йому відповіли, що ні, верст із 400.
1 спитали, звідки ж він. Григорій, вагаючись,
все ж таки відказав, що він теж із Київського
району, із села Трипілля.
Жінка аж руками сплеснула: це ж хлопець з
України, із того ж села, що і її мати. Земляк!
У Григорія аж чорна гора з душі зсунулась.
Стало легко і радісно. Біля нього стояли
рідні, близькі люди. Упадають коло нього,
як мати, як батько, як сестра і брат. А Київ,
мабуть, тут є ще один. Хлопець попросив до-
зволу називати жінку матір’ю, бо вона така
ж, як його мати.
Юнака напоїли зіллям, “що й мертвих пі-
діймає”. Господар перед від’їздом вирішив
випити й собі за гостя, який врятував його
дочку. Але той нічого такого не пам’ятав, він
пригадував тільки пронизливий крик юнака,
на якого напав ведмідь.
Батько сказав, що Григорій тепер вдома.
На багато верст навколо лише ліс і звірі, а
людей нема. То ж хай він буде веселий і ща-
сливий.
***
Сонце залило кімнату. На столі сиділо вед-
межа і кумедно відганяло бджолу від свого
носа, вмоченого у щось солодке.
289
Іван Багряний. «Тигролови»
Григорій прокинувся, і дивно йому стало. Він
у білій мережаній сорочці. На покуті виши-
вані рушники, яку його бабусі, різьблений
мисник, піч помальована квітами. Все, як
удома, тільки підлога з дошок та на стінах
висить зброя – рушниці, карабіни.
У хату ввійшла дівчина, повісила на стіну
рушницю. Спитала: “Ну як, козаче”, а він
відповів: “Гарна!”
“Дівчина насупилась, набурмосилась і від того
ще покращала. Яка вона хороша! Такої він,
далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання
надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнуч-
ка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а
строга, як царівна. Він дивився на дівчину і
почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше
вісімнадцять років, а таке сердите”.
Григорій спитав, як звати дівчину (а звати її
Наталка), а вона перевела на жарт і стала
сама його розпитувати, говорячи, що знає
– він з України і є в нього дівчина-любка На-
талка. Хлопець засміявся і пояснив їй: На-
талка – не дівчина його, а сестра. І спитав,
звідки вона все знає. Дівчина відповіла, що
він п’ять днів марив таким страшним – кар-
церами, трибуналами, розстрілами, що вони
аж злякалися. Григорій сказав, що то він на-
читався страшних книжок. Наталка, по очах
видно, не вірила і спитала насмішкувато – то
він і в цей далекий край потрапив так, як це
у книжках написано, а не насправді?
Тоді Григорій серйозно і стурбовано про-
казав: “Я знаю, що ви всі думаєте про мене
хтозна й що. Але запевняю вас... Слухай, що
я скажу: що б ви не думали і як би не дума-
ли, я хочу лише сказати... що я чесна люди-
на. От. Потім сама побачиш”.
Наталка зупинила його і передала слова
свого батька: “Відколи ти в цій хаті – вони
відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого
не хочуть знати”.
290 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Хлопець почав розпитувати, яке ж їхнє пріз-
вище і кого це він тут урятував, чи не її, бува?
Наталка з гордістю сказала, що їхнє прізви-
ще Сірко – з діда-прадіда. А врятував він
дійсно її. І раптом перевела розмову на вед-
межа, яке здирало зі стін фотографії. Дівчи-
на схопила звіреня й шпурнула його в куток,
а воно заскімлило, як дитина.
Григорій запитав, що то за народ на фотогра-
фіях – їхній рід? Наталка подала йому фото-
картки. “Дівчата у вишиваних сорочках та в
намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових.
Ось дружки весільні... А ось – ціла родина.
Величезна родина! Діди, батьки, онуки й
правнуки – чоловік із сорок. Цілий рід! Дід з
бабою посередині, решта, згідно з родинним
станом, розташувались обабіч і ззаду... І все
це на тлі гір. Українська степова родина на
гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне...
Ось хлопці верхи – чоловік з дванадцять – ці-
лий загін з рушницями через плечі, в папа-
хах, оточені зграєю здоровенних гостровухих
собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна
б подумати, що це козацький загін. Атаки
козацький, бо це ж уссурійські козаки”. (тобто
українці, які були змушені переселитись на
Сибір, все одно зберегли свої традиції)
Аж ось не зовсім звичайна фотографія. “У
дерев’яній клітці здоровенний тигр роззявив
пашу, реве. Збоку стоять чотири мисливці,
спираючись на рушниці. Один старий і три
молодих. Всі в чуднім одязі – у шкіряних
штанях химерних, у шкіряних піджаках,
підперезані набійницями”. І один з них...
Наталка! Тепер зрозуміло, на якого “юнака”
напав ведмідь і кого було врятовано.
Наталка посадила на ліжко ведмежа і сказа-
ла, що це Григоріїв дружок, він його посиро-
тив, то хай забавляє. Хлопець, здивований,
попросив її розповісти, як усе трапилось.
Дівчина сказала, що вони були на Зміїній
паді, солили землю для пантовки. Вона взя-
ла дробовик із двома набоями і пішла під-
www.znoua.com

стрелити тетерева чи рябчика на юшку. За-
йшла далеко і натрапила на ведмежа. Взяла
його й забула, що десь поблизу має бути його
мати. Аж ось з’явилась і сама розлютована
ведмедиця. Наталка покинула маля, вистре-
лила з дробовика, але тільки роздратувала
звіра. Кинулася в розколину між скелями, а
ведмедиця за нею, думаючи, що там її дити-
на. Наталка стала звати брата на допомогу,
та він був далеко.
Ось тут і прибіг хтось страшний, і на людину
не схожий, встромив ножа в горлянку звіра
і впав під ним замертво. Забрали мисливці
ведмежу шкіру, ведмежатко та Наталчиного
рятівника і поїхали рятувати його самого.
Григорій став розпитувати дівчину про ту
фотографію з тигром, а вона відповідала не-
дбало, так, ніби йшлося про звичайну спра-
ву. Дійсно, вони ловлять тих “кішок” живцем
і здають у Хабаровськ. За це їм платять
товаром, отак вони й живуть. Розказала про
брата Миколу, який загинув на небезпечно-
му полюванні.
Тоді Григорій спитав, чи не краще було б
сіяти хліб, вирощувати свиней та курей. Але
Наталка заперечила, що то не так цікаво, а
смерті боятися – сидіти на печі, та й там чи
встережешся.
Тут мати запросила гостя обідати, поставила
чарочку із зіллям. Ведмежа й собі ластилося
до бабусі, просячи їсти.
***
Перед хатою цвітуть гвоздики і змагаються
з пишними дикими саранками. І скрізь по
схилу річки квіти перегукуються різними
кольорами. Видніється невеликий город і
пасіка. Двір без тину й без воріт. Хата стара,
але дебела, рублена з дорогого дерева, з різь-
бленими ґанком та віконницями. Праворуч
– комора, повітка для коней, корівник, ще
якісь будівлі.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
До найближчого селища, що складається з
кількох хат і зветься Копитонівка, 50 кіло-
метрів. Отже, небезпека від людей була тут
найменша, а ці люди, в яких жив утікач, на-
віть охороняли його.
Дома були тільки Григорій, мати й Натал-
ка. А батько з Грицьком як поїхали, то ось
уже два тижні їздять. Сьогодні вони мали
повернутися до дому. Чекаючи, хлопець хви-
лювався – як до нього поставляться, може,
вже не так, як коли він був хворий.
Наталка прала білизну на річці, хвацько ви-
махуючи праником. Луна бігла нетрями і, зда-
валося, то б’є десь перепел у пшеницях на зорі.
Григорій тепер чомусь боявся Наталки, ні-
яковів при зустрічі з нею. Вона навіть не
розуміла, яка чарівна. Та схожа на дивну
рослину, що має гострі колючки. Дівчина-зві-
роловка, переможниця страхіть усяких! (
З хати вийшла мати і стурбовано подивилась
туди, за річку, за зелене море, де простягла-
ся стежка, на ліс – чи не їдуть чоловік із
сином? Спитала Наталку, що вона думає, а
та безжурно відповіла, що повернуться їхні
незабаром, ніде не дінуться.
Матері років за п’ятдесят, а виглядає ще
молодо й бадьоро. І голос у неї такий, яку доч-
ки, тільки тепліший, ближчий. Але вимова
не київська, а полтавська, з м’яким “л”.
Сіла мати на ґанку поряд з Григорієм і ста-
ла говорити, що Бог нагородив її хорошими
дітьми, з характерами, які саме підходять до
такого суворого краю. Пожурилася за сином
Миколою, що загинув на полюванні. Гляну-
ла на Григорія і сказала, щоб він вірив у своє
щастя, бо у сміливих воно завжди є.
Почала пригадувати, як ще 1887 року вони
приїхали морем у цю страшну й дику пущу, як
потихеньку освоювали її, обживалися. Місцеві
люди сміялися, що переселенці з України на-
магалися зберегти свої звичаї та побут. Навіть
291
Іван Багряний. «Тигролови»
хати робили з глини і білили, хоча навколо
були ліси. “Колись, до революції, здорово жили
тут наші люди. Довго борюкались із злиднями,
але ж потім і жили добре. Тут край працю лю-
бить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а
не край як для робочого. І ліс, і золото, і риба,
і земля хліб родить, і ягода всяка, і все – бери
тільки. Лишень треба рук. А народ наш робо-
чий. То ми й жили колись!”
І розповіла далі мати, що ця хата була лише
для промислу, а жили вони в іншій, великій.
Сімейка понад п’ятдесят чоловік! Дід мав
сім синів, женив – не відділяв. Дочок заміж
віддав – теж не відпускав, брав зятів у при-
йми. Отак і жили. Сірків куток – то ціле село.
Жилося весело. Старий мав стільки худоби,
що не знав їй ліку. Пасіка – вуликів з двісті.
Трудилися щиро, то й мали. І золото копали,
і рибу та звіра ловили, і ягоди та кедрові го-
ріхи збирали. Рушниці собі добували добрі,
виготовлені за кордоном. Це була друга Укра-
їна, нова, щасливіша Україна. Тому й назви
селищам давали: Київ, Чернігівка, Полтавка,
Катеринослав, Переяславка. “Прийшла совєт-
ська власть і все перевернула. Перевелися
люди, і життя звелося нінащо...” Не стало Сір-
кової держави. А вони плюнули й перебрали-
ся сюди, подалі від людей, щоб по-своєму віку
доживати. Уже років з десять тут живуть.
Григорію було приємно слухати цю жінку.
Він дивувався її простій мужності, волелюб-
ній гордості. Спитав, чи не скучає за Укра-
їною. Та відповіла, що мало її пам’ятає, але
згадує, як тужила за рідним краєм її мати.
Стискалося Григорієве серце, коли він зга-
дав, що вже немає того тихого сонячного
краю, яким була Україна. “Що садки виш-
неві повирубувані, ріки збаламучені, степи
сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемні-
ло... Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її
такою, якою пам’ятає”.
Втікача зворушувало, що ці люди, хоч і дога-
дуються про щось, але з природної делікат-
ності ні про що його не розпитують.
292 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Раптом Наталка закричала: “Наші їдуть!”
Мати здивувалася, а дочка сказала, що по-
чула гавкіт собак і години за дві батько з
братом будуть вдома. Мати заклопоталася
з обідом, Григорія ж попросила допомогти
Наталці розвішати білизну. Парубок взявся
за роботу, але дівчина весь час кепкувала з
нього, поки він спересердя не порвав товсту
вірьовку.
Через деякий час загавкали собаки, радісно
вітаючи молоду господиню. А ось і дід. “Не
дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий,
червоновидий, волохаті груди випинаються
з білої пазухи”. Позаду Грицько. “Високий,
як батько, дебелий красень. Молодий – років
25. На ньому військовий старенький френч”.
З—під кепки кучерявиться чуб.
Побачили Григорія, радісно привітали. І
подали гостинець – трилінійну гвинтівку,
пообіцявши ще й коня.
РОЗДІЛ 5 “П’ЯТНУВАННЯ”
(п’ятнування – це стрілецька вправа: стріля-
ти в пляму)
Другого дня зранку чистили зброю. Лашту-
валися, за наказом Сірка, в далеку дорогу,
на промисел. Кожен чистив свою. Григорій
приглядався до новенької гвинтівки, а Сірки
– до нього. Дід розповів, що це не звичай-
на зброя – її подарував сам Блюхер своєму
давньому знайомому, тобто йому, ветеранові
революції Сіркові.
Рушниця була добра, старого випуску, але не
пристріляна.
Коли всі почистили і зібрали зброю, переві-
рили набійниці, старий Сірко послав сина
намалювати на кедрах, що стояли за 600 ме-
трів від оселі, мішені для стрільби, “п’ятну-
вання”, бо стріляти треба буде в “п’ятно”.
І почалися змагання. Коли всі відстрілялися,
побігли наввипередки до мішеней, тільки
www.znoua.com

старий поїхав на коні. Григорій хвилював-
ся, хоч і був не новачком у стрілецькім ділі,
адже рушниця нова, та й змагався він із не
зовсім звичайними стрільцями.
Усі поцілили в свої мішені, тільки Григорієві
кулі лягли хоч купно, але трохи вище. Його по-
хвалили і сказали, що треба буде лише поправ-
ку робити на те, що рушниця забирає вгору.
Назад знову бігли наввипередки, і знову пе-
ремогла швидка, як коза, Наталка.
Потім були ще й інші стрілецькі розваги –
стрільба в гільзу з 50 метрів, у лезо ножа,
в монети. Це – щоб око було метке, а рука
тверда і рушниця вірна, адже їх чекали важ-
кі випробування на промислі.
РОЗДІЛ 6 «В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЯ»
НА МАРШІ
Лише день перепочили коні, і старий Сірко
наказав збиратися в дорогу. Мати з Натал-
кою наготували всього, чого треба було в
дорогу, – борошна, свічок, оселедців, хліба,
цукру, чаю, олії, спирту, гасу, меду, сокиру,
пилку-ножівку і ще безліч усяких потрібних
речей. Григорій теж з радістю брав участь у
цьому готуванні.
На світанку експедиція вирушила в дорогу.
Перед цим добре поснідали, як на Велик-
день, борщем, пирогами, м’ясом з картоплею,
медом з брусницею. Стара упадала коло них
і журилася, що залишається сама.
Небо над вершинами Сіхоте-Аліня рожевіло.
Вершники вдобрім мисливськім одязі у супро-
воді мисливських собак їхали один за одним.
Грицько став розповідати Григорієві про сво-
їх собак, кажучи, що таких немає у цілому
краї. Вони чи не єдині не бояться тигрів. А
розумні та вірні які! Особливо Заливай, вір-
ний друг Наталчин (колись вона виходила
його, тяжко пораненого вепрем).
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
Нетрі дедалі густішали. Поки видряпалися
на перевал, стали мокрі як хлющ.
Сонце било в очі і розмальовувало всю панора-
му у різні кольори, мов геніальний художник.
Вирішили не зупинятися, щоб пройти яко-
мога далі, поки не з’явився паут (кусюча
комаха, схожа на овода). Звернули на Голубу
падь, бо там найкращі солонці (солона зем-
ля, яку люблять їсти лосі та олені).
Григорій розпитував Грицька про ізюбрів,
панти, гарі та марі. Той недовірливо сміявся,
не розуміючи, як про це хтось може не зна-
ти. Потім став пояснювати, що ізюбри – вид
оленів. Самці щороку міняють роги (панти).
Ці молоді роги високо цінують китайці, які
платять за них золотом, бо з пантів виготов-
ляють ліки проти багатьох хвороб.
Вполювати ізюбра дуже важко. Найкраща
пантовка (добування пантів) буває на солон-
цях. Коли вони виснажуються, землю солять
спеціально. Неподалік роблять замасковану
хатку і залишають її на рік-два, щоб люд-
ський дух вивітрився – звір дуже чутливий
та обережний. Згодом у цій хатці ховаються
мисливці і стріляють з неї в ізюбрів-самців.
Розповів Грицько і про гарі – великі, випале-
ні пожежею ділянки лісу, про марі – багнисті
болота на вершечках сопок. Як такі болота
з’явилися нагорі, ніхто не може пояснити.
Тоді Григорій, у свою чергу, став пояснювати
здивованому Грицькові про вічну мерзлоту
та інші природні явища, що спричиняють
виникнення марей.
Хлопці йшли і весело та жваво розмовляли
між собою. Подеколи пробігали неполохані
людьми козулі та інші лісові мешканці.
У повітрі десь почало дзижчати, і налетіли
сизі комахи, подібні до ґедзів. Напали на ху-
добу, на людей. Від них неможливо було ні-
чим врятуватися. Коні страшенно мучилися,
аж поки їх не намазали дьогтем.
293
Іван Багряний. «Тигролови»
Стежка пішла вниз, мандрівники спустилися
на дно глибокого розпадку і стали на перепо-
чинок. Наталка пішла настріляти рябчиків
на юшку, а хлопці за нею. Потім вирішили
розійтися й позмагатися, хто з них кращий
мисливець.
Григорій ішов, не зустрічаючи дичини. Рап-
том щось хуркнуло – на дерево сіла пара ряб-
ків. Він вистрелив і вбив одного, а другого
поранив. Поки шукав підранка, втратив орі-
єнтири і вже не знав, куди йому повертатися.
Пішов праворуч – не туди, ліворуч – теж. Ліс
і ліс. Тоді вирішив намітити це місце і йти
від нього по спіралі. Довго так ходив, поки не
побачив унизу, як біжить пес Заливай. Пев-
но, це Наталка за ним послала. Григорій ви-
рішив схитрити, не покликав пса (йому було
соромно перед дівчиною) і пішов у напрямку,
звідки біг собака. Незабаром почув стурбо-
вані голоси – старий та Наталка з Грицьком
хвилювалися, чи не заблудив він часом. Вий-
шов, ніби нічого не сталося. За кілька хви-
лин прибіг Заливай із Григорієвою хусткою,
яку той залишив на кущі. Наталка зрозумі-
ла, що її хитро обдурили.
Коли мисливці повечеряли, привели в по-
рядок амуніцію і нагодували коней, стали
відпочивати і думати, як розрізняти по імені
обох Грицьків. Жартували, сміялися, так
нічого і не придумавши. Вирішили “чужого”
називати Григорієм, а свого, як і раніше,
Грицьком.
Надвечір вийшли на новий кряж і йшли дов-
го ним на північ. Всі потомилися – мучила
спрага, надокучала мошка. У Григорія вже
набігли пухирі на обличчі та руках, але він
“терпів героїчно”.
ЗУСТРІЧ З МОРОЗАМИ
Сутінки спускалися швидко, і мандрівники
не встигали завидна дійти до води й до зруч-
ного для ночівлі місця. Раптом вони поба-
чили, що назустріч їм рухається якась група
людей. Це була незвичайна подія – зустріти-
294 (044) 360 2917, (044) 591 9541
ся з кимось у лісовій безлюдній пустелі.
Попереду групи йшов дід з берданкою, далі
нав’ючені коні, кілька людей і кілька собак.
На однім коні сиділа молодиця з немовлям.
Межи кіньми, відганяючи мошкару, йшла
босонога ставна дівчина з обличчям у бруд-
них патьоках поту. Позаду – цибатий чорно-
вусий чолов’яга з гвинтівкою.
Обидві групи зупинилися і радісно загукали.
Зустрілися два древніх роди – Сірків і Моро-
зів. Гриць швидко пояснив Григорієві, що це
їхні куми й друзі. Ота молодиця – Ганна, чор-
новусий – її чоловік-приймак, а то – Марійка,
гостра, як швайка. Вже рік з ними не бачили-
ся, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі.
Лунали привітання, дзвінкі поцілунки, жар-
ти, розпитування про життя-буття.
Морози їхали з Комсомольська додому (уже
двадцятий день). Ганна гостювала у брата
(старшого Морозенка, що десь у лагері), там
і дитя породила. То ж їздили її забирати, а
також і свої справи мисливські залагоджува-
ли – договір має старий Мороз з управлінням
лагерів на доставку м’яса – мабуть, для всьо-
го того начальства.
Старий Мороз розповів про “місто арештантів”
Комсомольськ і про всі страхіття тамтешні.
Обидві родини вирішили разом стати на ніч
табором. Чоловіки пішли добувати воду, але
її не було ніде. Не допомогли й копанки.
Усі страждали від спраги. Не хотілося ні
вечеряти, ні розмовляти. Тільки Гриць з Ма-
рійкою ще перекидалися між собою жартів-
ливими словами: Гриць сміявся з кирпатого
Марійчиного носа, а вона – з його розпухлих
губів.
Нарешті Григорій не витримав, зібрав ба-
клажки і пішов шукати воду. Гриць, взявши
собаку, теж вирушив, хоч і не дуже охоче, з
ним. Хлопці зникли в темряві – і як пропали.
www.znoua.com

Уже перейшло, мабуть, за північ, а їх усе не
було. Зять Морозів не витримав і став розпи-
тувати про Григорія – що за людина? Чи не
зять? Видно, що не “тайожний”.
Сірко помовчав, потів серйозно та безапеля-
ційно сказав, що то кревняк один (родич по
крові) з центру. Зять знову:
“— І партійний, може?”
Дід Сірко подумав хвилинку і сказав:
“— Ні... Бери вище! Інженер, о!”
Усі завмерли передчутим уже, але не зрозу-
мілим до кінця грізним словом.
Раптом із темряви вийшов Григорій з гроном
баклажок. Усі зраділи. Наталка взяла в ньо-
го воду, забувши на цей раз гордо пхикнути.
Нарешті з’явився Грицько, який поспере-
чався з другом, що знає коротший шлях до
табору. Він розповів таке, що всі аж роти
відкрили.
...Йшли вони вдвох, а темрява така, як у пе-
клі. Спіткаються, падають через колоди і в
розщелини, собака боїться, жметься до ніг.
Грицько думав, що Григорій запроситься на-
зад, а той собі преться вперед, як ведмідь. І
так пройшли кілометрів із вісім, поки не спу-
стилися зі схилу й надибали на дні воду.
Поки Грицько розповідав, дівчата зготували
вечерю. І ось на розстеленім брезенті опів-
ночі забенкетували Сірки з Морозами. За
старими звичаями пили за тих, хто з ними,
і кого з ними немає, і за тих, хто живий, і
за тих, що померли. їли з вовчим апетитом.
А Григорій, дивлячись на гарну молодичку
Ганну, так схожу на полтавських жінок, при-
гадував, як “варили кашу” десь на Ворсклі
чи на Пслі.
“Ні, це не в Слобожанському лузі! Це – зов-
сім на другім кінці землі... а люди – ті самі. І
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише од-
ним не такі – поглядом, життєвим тембром,
іншою якістю. Ці – суворі і загартовані. Без-
жалісні стрільці, веселі, безпощадні звіроло-
ви, мускулясті диктатори в цій зеленій пер-
вісній державі, хижі і горді завойовники цієї
ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло
з них сентиментальні риси і вайлувату, ліни-
ву млявість, насталивши їх, вигартувавши в
безперервнім змаганні за своє існування...”
Після вечері молоді поснули, а діди все го-
моніли. Старий Мороз розповідав про Ком-
сомольськ – “місто каторги, пекло новітніх
канальських робіт, вигачуване костями
українськими”. Напівголі люди працюють на
50-градусному морозі. Це чесні полтавські,
катеринославські та з інших областей труда-
рі, “куркулі”, “державні злодії”, засуджені “за
колоски”, та всякі “вороги” —: вчені, вчителі,
селяни та робітники, бородаті діди й такі
ж бородаті юнаки. Скрізь чигає жорстока
смерть “без похоронів, як худоби,— смерть
від знущання, голоду, пошестей і журби...”,
здичавілі собаки тягають мерзлі людські го-
лови й руки між бараками...
“Григорій слухав, зціпивши зуби понуро, і
сон тікав від нього. Він до болю чітко уявляв
ті арештантські колони і цілу ту, колосаль-
них масштабів, арештантську трагедію, цілу
ту пекельну епопею того прославленого Ком-
сомольська... А в уяві зринало пережите ним
самим... Брязки тюремних затворів... Зойки
мордованих... Етапи...”
А дід усе розповідав. Те НКВД стало добира-
тися вже і в тайгу. “Розкуркулюють” старові-
рів, арештовують підозрілих. Видано закон
про спеціальний дозвіл на зберігання й ко-
ристування зброєю. “Пропав світ! Не дадуть
віку спокійно дожити...”
Морозів зять розповів про чотирьох братів
Кирпиченків. їх вистежували років п’ять,
поки не вистежили та не оточили. Три дні
билися. Але не взяли жодного. Тоді брати з
боєм перейшли в Китай...
295
Іван Багряний. «Тигролови»
У Григорія все переплуталося в голові. Його
не покидало гостре відчуття того, що доля не
відстане від нього, женеться за ним і готує
всілякі несподіванки. У серці наче хтось знов
роздмухував “пекельний, всепожирающий
вогонь – вогонь всесокрушающого, але... і
безсилого гніву”.
***
Сонечко ще не позолотило верхи дерев, а
Сірки вже розпрощалися з Морозами. Ква-
пилися кожен у своїх справах.
Усі були бадьорі, але невиспані, мовчазні.
Поспішали пройти якнайбільше, поки не
піднялися на крила “паутині армії”. А виспа-
тися можна було і на привалі.
Перепочивши та поснідавши, йшли і йшли
до тієї загадкової Паді Голубої – з хребта – в
темне провалля, із становика – в глибоку
ущелину. Кілька разів переходили обережно,
слід в слід, марі, бо оступишся – не встигнуть
врятувати.
Нарешті третього дня вже майже дійшли до
місця. Отаборились, розіклали вогнище, але
мошка не давала спокою. Люди сховалися в
накомарники, гомоніли та відпочивали.
ДІАЛОГ ПІД НАКОМАРНИКАМИ
Ось тут і відбулося справжнє хрещення
Григорія. Батько спитав у Наталки, де вона
поклала вухналі (цвяхи для підковування
коней). Та відповіла, що клав їх Грицько.
Брат, тріумфуючи, сказав, що хай угадають,
котрий з них. Наталка сміючись відповіла:
“Інженер же, чи що”,— нагадуючи батькові,
що той хвалився учора Морозам. Сірко хотів
нагримати на дочку, та Григорій засміяв-
ся, і коли його спитали, чому він сміється,
одказав: “А я таки справді інженер, авіа-
конструктор”. Усі аж замовкли від несподі-
ванки. Дівчина не витримала й почала роз-
питувати, що ж воно таке. Григорій пояснив,
що він вигадує й будує літаки. І літати може
296 (044) 360 2917, (044) 591 9541
– бач, куди залетів (пожартував). З того часу
домовилися Григорія звати інженером. А
той інженер лежав і посміхався, прислуха-
ючись до жартівливих, трохи розгублених
ноток у Наталчиному голосі.
ПАДЬ ГОЛУБА
Другого дня до обіду, після безкінечних спус-
ків та петлянь, нарешті прийшли на Голубу.
Під сопкою, над широченькою бистрою річеч-
кою стояла хата, вкрита берестою (березовою
корою). “Двоє вікон дивились на широку і,
здавалось, безкраю, справді голубу улогови-
ну, що йшла десь униз і ген аж під синьо-фі-
алковим пасмом повертала вправо. І голубі-
ла-голубіла... мрійна і приваблива віддаля,
як замріяна дівчина”.
Мисливці розташувалися в хатині як удома.
Швидко все вимили, прибрали, навіть при-
красили квітами.
Григорія здивувало, що Сірки залишали тут
цінні інструменти, речі, і ніхто їх не забрав.
Сірко пояснив: у тайзі існує неписаний закон
– не брати чужого. Колись і на Вкраїні таке
було, сказав старий. І поцікавився, як же
тепер. Григорій із сумом відповів, що зараз
із шатром знесуть, з живого шапку знімуть, а
то й з головою разом.
Старий Сірко заходився варити надворі обід,
Наталка повела коні, а хлопці пішли купа-
тися на плесі, під водоспадом.
Грицько розказав товаришеві легенду про
походження назви цього водоспаду – “Ді-
вчина”. Ніби красуня удегейка полюбила
чужинця, але не сказала нічого, а той пішов
десь і не повернувся. Дівчина стала плака-
ти і благати свого Бога, щоб він завернув її
милого. Та так і лишилася чекати далі. А на
цьому місці утворився водоспад. Григорієві
сподобалась прекрасна легенда, яка відпо-
відала його настрою, чарівній красі лісового
краю. По обіді відпочивали до наступного
дня.
www.znoua.com

ПАНТОВКА
Наступного дня відмили коней від дьогтю,
помилися самі й поїхали оглядати солонці.
По дорозі побачили вепрів, лося, але не чіпа-
ли їх, бо не для цього зібралися в дорогу.
За вісім кілометрів був солонець. До нього
близько не підходили, Григорій у бінокль
ледве помітив халупку-засідку. Батько по-
їхав сам роздивитися, звідки звір заходить, і
повернувся задоволений.
Першими на нічне полювання – “пантовку” –
пішли Сірко з Григорієм. Старий інструктував
хлопця, як треба поводитися. Стріляти нака-
зав тільки тоді, коли він натисне йому на ногу.
У маленькій халупці було вогко і душно, за-
їдав гнус. Чекання ставало нестерпним, але
Григорій мужньо терпів. До солонця почали
сходитися звірі, однак сигналу до пострілу не
було. Так і просиділи до ранку. Дід обдивився
сліди і сказав, що хитрий пантач почув їхній
дух із свіжого сліду і не пішов на солонець. І
додав, що все одно обдурить цього звіра.
Під вечір пішли Грицько з Наталкою на дру-
гу засідку. І вранці теж повернулися ні з чим.
Наступного вечора мисливці повелися хитро.
За три кілометри до солонця Григорій і Сірко
роззулись і пішли брідьма річкою. Потім збо-
ку, теж босоніж, забралися у халупу.
Чекали, як і раніше, довго. З’являлися різні
звірі, а ізюбрів не було. Григорій аж трем-
тів від хвилювання та напруження. Рап-
том з’явився красень-пантач. Дід наступив
хлопцеві на ногу, той вистрілив, а сам Сірко
вистрілив кудись убік. Вранці вони знайшли
двох забитих ізюбрів, вирубали роги, оббілу-
вали туші, порубали м’ясо і склали його на
траві (щоб потім засолити).
Сірко розповів, що панти – дуже цінний то-
вар, китайці з них роблять такі ліки, що мер-
твого піднімають, омолоджують старих.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
СІРКОВЕ ЧАКЛУВАННЯ
Вдома старий, як жрець, заходився священ-
нодіяти з пантами. їх треба було так оброби-
ти, щоб вони затверділи і не зіпсувалися.
Сірко звелів запалити піч. У нього був влас-
ний спосіб обробки рогів – пекти їх, як хліб у
печі. Панти старий обмотав марлею і “поса-
див” у піч, а через деякий час вийняв. Роги
потоншали, але стали тверді, як кістка, і чи-
стенькі, оксамитні зверху.
Наталка все допитувалась у батька, хто ж
убив ізюбрів. Старий сказав, що то все Григо-
рій – йому щастить.
ЩАСТЯ, ЯК ТРЯСЦЯ
“Щастя, як трясця, як нападе, не скоро
покине,— казав Сірко.— Ось побачиш, діло
піде. Це факт. Почався фарт – не зівай”.
Вранці дід розбудив Григорія. Разом вони по-
їхали до другої засідки, де чергували Наталка
з Грицьком. У халупці вже було дві пари пан-
тів, а в траві – дві туші. Обох ізюбрів застре-
лила Наталка – вона перехитрила брата.
Григорій дивувався: яка ця дівчина запаль-
на, хижа, дика. І кров у неї бурхає, яку пан-
тери, рисі чи тигра.
ЗОЛОТІ АРАБЕСКИ
На солонцях уже нема чого робити, бо ніякий
звір вже б туди не прийшов. Стали “лучити”
рибу.
До байди (човна) прив’язали жаровню, роз-
вели на ній вогнище і поїхали вночі по річці.
Наталка стояла з остю (списом) і пильно
вдивлялась у воду. Коли підпливала рибина,
вона влучно її забивала, нанизуючи на ость.
Один за одним вкидала до човна то здоро-
венного тайменя, то трохи меншого харюзя.
297
Іван Багряний. «Тигролови»
Ніхто не міг забрати у дівчини знаряддя
лову. Григорій поступався своєю чергою На-
талці й радів, дивлячись на неї. “Гнучка, як
вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі
дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої
краси та чар з дикістю майже первісною, не-
приступною”.
Коли Наталка випадково зустрілася погля-
дом з Григорієм, вона почервоніла, зламала
брови і відвернулась. Дивовижна, химерна
дівчина!
“То були дивні, чарівні ночі в казкових пер-
вісних пралісах, на бистрій, мерехтливій
воді, на чорній воді з золотими арабесками”.
ЧАСТИНА 2
РОЗДІЛ 7
Над Голубою паддю, над ліловими горами і
буйними нетрями стояв сліпучий сонячний
ранок, граючи всіма кольорами веселки. На-
талка стояла на кладці з рушницею й напру-
жено пильнувала величезного тайменя (риба
родини лососевих), який жив тут між кам’я-
ними брилами. Вполювати його було дуже
важко – такий хитрий та обережний.
“Наталка заповзялася на нього особливо –
така вже вдача: як що заволоділо її серцем,
то вже вкрай. Тепер ось заволодів її серцем
таймень...
Стояла як статуя, як нежива, і дивилась, не
моргаючи, в глибінь. По обличчю, по очах її
бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її
розсмішити або зіпсувати полювання,— смі-
хотливі зайчики, віддзеркалені хвилями”.
У такій же позі стояв і Гриць на скелі. А
Григорій сидів серед подвір’я, милувався
чудовим ранком, а особливо Наталкою. Ді-
вчина нагадувала йому врубелівську Царів-
ну-Лебідь. Хлопцем володіло дивне почуття:
він увесь ніби розчинився в природі, став
298 (044) 360 2917, (044) 591 9541
часткою цього “первісного, незайманого, на-
півказкового світу”.
І раптом – страшенний гуркіт і свист над
головою. “Потрясаючи землю, потрясаючи
нетрі, низько над кедрами заклекотали
машини – велетенські, чорні проти сонця,
потворища”. Вісім чотиримоторних літаків
летіли низько, похитуючи крилами, видно,
щось шукали. Собаки заскавуліли і розбіг-
лись. І в Григорія серце стислося від тривож-
них передчуттів. Він термосив чуба, хмурив
брови і дивився в небо, мов загіпнотизова-
ний. А Наталка дивилася на нього з великою
тривогою.
ТУНГУС ПЯТРО ДЯДОРОВ
Того ж дня до табору завітав ще один неспо-
діваний гість. Його квадратне косооке облич-
чя розпливалося в широку радісну посмішку.
Це був добрий знайомий Сірка тунгус (на-
родність така) Пятро Дядоров, перший
мисливець у краї.
Старий Сірко став розпитувати його про
життя, спитав, чому це він не пантує. Пятро
зітхнув і сказав, що не може зараз займа-
тися мисливством, бо великий начальник,
який “много і шибко кричав”, примусив усіх
шукати аероплан, який десь упав у тайзі. За
десять днів мисливець пройшов уже сотні
кілометрів, а нічого не знайшов. Пропали
тепер його панти. Тунгусові поспівчували,
запросили пообідати, переночувати, але він
відмовився і пішов собі далі.
Сірко, зітхнувши, сказав, що не таланить
цьому “золотому чоловікові”. Взяв собі за
жінку красуню-росіянку із старовірів, що зва-
лася Фійоною. Богу на неї молився, а вона,
поки чоловіка вдома не було, розважалася з
великими начальниками.
Григорій чекав ще якихось подій, але нічого
не сталося. Врешті, й те забулося.
www.znoua.com

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Якось два дні підряд ішов дощ. Не дощ, а
злива. Старий Сірко був у доброму настрої:
вода змиє сліди людей на солонцях, і можна
буде пантувати далі. А на річці вони тим ча-
сом зроблять гребельку і поставлять “морду”,
або, як кажуть на Україні, вершу.
Дід передбачив цей дощ за кілька днів за
особливими прикметами – і не помилився.
Тепер усі сиділи на ґанку в святковому на-
строї і спостерігали, як важкі потоки з неба
поливали дерева й кущі. Водоспад “Дівчина”
вже не плакав, а ридав, морем розливався.
Під акомпанемент дощу дід Сірко став розпо-
відати “про дивну мандрівку навколо світу,
та про життя на Україні колись, та про дику
землю, де вони потім висіли, куди їх закину-
ла доля”. Історія заселення переселенцями з
України Уссурійського краю варта була цілої
книги. Дід говорив про те, як жили колись
Сірки на Полтавщині, коло славного міста
Переяслава, а їхні діди й прадіди в Запорож-
жі козакували, в Крим і Туреччину ходили,
страху всім ворогам наганяли. А то й на га-
лерах не раз бували, та звідтіля утікали.
Потім Сіркам довелося кидати рідну землю,
їхати світ за очі – у навколосвітню морську
подорож. Коло Індії їх дощі поливали-мочи-
ли, біля Цейлону вітри пекли-сушили. У
Бомбеї воду пили, в Сінгапурі та Китаї сльо-
зи лили. “Та віри в щастя своє щербате і в
силу свою двожильну не теряли”.Коли при-
їхали на місце, з половину перемерли. А далі
позвикали й зажили. Та ще й як зажили!
СПІВУНИ
Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали
пісень, лежачи горілиць на березі. У Наталки
був хороший, сильний голос. І співала вона
пісню про миленького, про двох соколів сміли-
во, щиро, як і все робила так. Грицько вторив
лагідним тенором. Старий Сірко, прислухаю-
чись до їх співу, і собі підтягувати починав.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
А закінчували співці неодмінно місцевою
піснею про мисливця, який ходив-бродив по
лісах та й побачив, як на траві спала красу-
ня дивна. І як він з нею повівся по-лицар-
ському. Співали цю пісню молоді люди трохи
жартівливо. Наталка, як завжди, посміялася
з того нещасливого молодця.
Заколот і капітуляція
“Григорій носив у серці ту хворобу, що його
напала,— кохання до химерної лісової дівчи-
ни Наталки – і боровся сам із собою. Кохав,
але... здається, безнадійно”. Розум юнака
боровся із серцем. Григорій тікав до водоспа-
ду і просиджував там годинами. Не знав, як
бути. Іти звичайним шляхом – залицятися,
зваблювати, задурювати – він не міг і не
смів. Це не така дівчина. Йому здавалося, що
Наталка й не здогадується про його почуття.
Окрім того, з його непевним становищем він
не мав права наражати на небезпеку ще й
іншу людину. Отак він терпів і мучився. Але
піти звідси не мав сили. Бо він був щасливий
біля цієї дівчини. Отак його розум змушений
був капітулювати перед коханням.
МАВКА
Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій на-
магався в нім забутися. Він годинами, прита-
ївшись межи колодами чи камінням, дивив-
ся, як клопочеться горностай, йшов назирці
за козулею з малим козенятком і милувався
ними. Ато натрапив на слід полоза. Вирішив
пошукати його, розсунув кущі і... побачив
Наталку. Вона стояла на тім боці річки й
викручувала мокру косу. Як лісова мавка,
вигиналась, сяяла блискучими росинками на
тілі в сонячній купелі.
Юнак круто повернув і швиденько, мов зло-
дій, пішов від річки, лаючи себе,— а що як
дівчина його помітила і розсердилася?
Довго блукав по околицях, поки його не поча-
ли гукати. За обідом боявся глянути на На-
талку, а коли випадково зустрівся поглядом,
299
Іван Багряний. «Тигролови»
то побачив чисті, задумливі й наче здивовані
очі. Навіть батько помітив, що з Григорієм
щось негаразд, спитав, чи він не захворів.
Увечері Григорій розповідав про свій рідний
край, про птахів та звірів. Коли став показу-
вати, як кує зозуля, то аж батько, здивова-
ний, вийшов із хати.
Потім Грицько десь побіг, а Григорій за-
лишився наодинці з дівчиною. Зніяковів,
серце застукало. Нарешті наважився запи-
тати, чого Наталка така сувора з ним, ніби
сердиться. Дівчина зиркнула спідлоба, як
холодною водою облила. Тоді сказала, що
нічого вона не сердиться, відсмикнула руку й
пішла собі геть.
В ГИРЛІ МУХЕНІ
Пантовий місяць кінчився. Пролетів як день.
Сірко з Наталкою поїхали відвозити панти,
а хлопці зробили пліт, поставили на нього
бочки із засоленим м’ясом ізюбрів і поплив-
ли вниз річкою. Через три дні дісталися до
гирла, туди, де Мухень впадає в Амур. Там
стояв заготівельний пункт “Дальзаготхутро”,
і завідував ним давній Сірків приятель Мокі-
єнко. Зустрів він хлопців гостинно й привітно,
з почуттям власної гідності, охоче взявся ви-
конати доручення – відправити м’ясо пароп-
лавом у Хабаровськ. Мисливці й заночували в
завідувача заготпункту, добре наговорившись
з Мокієнчихою, привітною та веселою жінкою.
Вранці хлопці вирушили додому.
РОЗДІЛ 8 ОСІНЬ У ТАЙЗІ
КОЛИ ДОСТИГАЄ ВИНОГРАД
Непомітно минало літо. Наставала золота
осінь, коли достигає винограду тайзі.
Після пантування хлопці побули вдома
лише п’ять днів. Але й у ті дні косили траву
на пасіці. А потім Грицько з Григорієм вибу-
ли вдвох на верхів’я річки Іман.
300 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Старий з Наталкою качали мед. Дівчина ста-
ла сумною, а інколи на неї таке находило, що
вона “дуріла”, пустувала із собакою, як мале
дівча, кричала в горах, викликаючи мавок.
Ато зникала на півдня і поверталася потім
тиха, слухняна і лагідна, ластилася до мате-
рі. Мати запропонувала їй поїхати до тітки,
розважитися, але вона рішуче відмовилась. І
спитала, чого це її всі вважають сердитою та
негарною.
ВЕСЕЛА РОБІНЗОНАДА
А хлопці собі їхали на південь схилами Сіхо-
те-Аліня. Через чотири дні прибули на місце,
оселилися в бараці на давній Сірковій заїм-
ці. За сто кілометрів не було жодного житла.
Безлюддя.
Побратими пеклися на сонці, годували кома-
рів та гнус, ловили рибу та стріляли качок,
косили сіно за батьковим наказом. Потім
робили пастки— самолови для дрібного цін-
ного хутряного звіра, якого рушницею в лісі
не добудеш.
Робота була неважка, хлопці почували себе,
як на відпочинку. Об’їдалися виноградом.
Швидко минув місяць, і надійшла справжня
осінь із ранковими приморозками.
Бог кохання
А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла
золота пора – пора кохання. Рев котився да-
леко – “десь з хряском билися вогненнозорі
коханці і дивилися на них граційні самиці,
чекаючи, поки проллється кров і гордий, не-
терпеливий, шалений від пристрасті перемо-
жець підійде без заперечень...”
Григорій слухав цей рев, і йому самому хоті-
лося закричати, викликаючи свою нещасли-
ву долю до бою, і поламати їй ребра, потоп-
тати ногами. Треба було повертатися додому.
Але трапилася прикра несподіванка – Гри-
горія вкусила гадюка, коли він босий згрібав
сіно. Хлопець став рятуватися усіма відо-
www.znoua.com

мими способами – і перев’язував ногу вище
укусу, і припалював рану порохом, і ще щось
робив. Та нічого не допомагало. Грицько
розгубився, пропонував їхати і до знахарки,
і додому, і в Іман, але його друг забороняв це
робити. Нарешті через чотири дні організм
сам подужав отруту.
КОЛИ ВИРУЄ КРОВ
Хлопці надумали вже збиратися додому, як
тут прибіг Заливай (собака), а слідом за ним
приїхала... Наталка. Кінь під нею був мо-
крий – видно, їхала без перепочинку. А сама
була... спокійна, навіть байдужа, бо здалеку
побачила, що хлопці живісінькі, і приховала
свої справжні почуття.
Коли їхали назад, зупинилися на річці Бікі-
ні. Десь далеко сурмив ізюбр, і луна котила-
ся нетрями.
“Григорій сидів поруч із Наталкою. У нім ви-
бухнуло те, що він був приспав уже. Вибухло
з дикою силою, заболіло, застогнало, та він
сидів і мовчав. Слухав, як у скронях товчеть-
ся кров. А Наталка байдуже, зосереджено,
замріяно майструвала щось із кори”.
Дівчина зробила сурму – річ з кори, почекала,
коли обізветься ізюбр, і засурмила й собі, як
справжній звір. Ізюбр відгукнувся і став на-
ближатися, щораз відповідаючи гучним ревом
на Наталчину артистичну провокацію. Люди
завмерли. Раптом на галявину вискочив один
ізюбр, а з другого боку – другий (він, очевид-
но, мовчки біг на виклик суперника).
“Два демони, дві сили – втілення цілого сві-
ту. Стали один проти одного, витягли вниз
шиї, нагнувши голови – ріг проти рога. Ко-
пають землю, аж вона летить геть, водять
боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки
і б’ють один одного ногами з ляскотом, із
стогоном... Одного такого удару досить, щоб
пробити людину наскрізь. Розходяться, копа-
ють землю і знов... Упираються рогами один
в одного, аж лускіт іде”.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
Григорій не витримав, вистрілив із рушниці.
Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись
врозтіч. Мисливці погналися за звіром, який
був поранений. І знайшли його зав’язлим у
болоті. Довелося застрелити ізюбра. Григорій
із жалем дивився на нього і думав, що він так
само загнаний і зацькований, як ця тварина.
РОЗДІЛ 9 ЗИМА
ПЕРЕД ВЕЛИКИМ ПОЛЮВАННЯМ
Пішли сніги, вдарили морози, тайга вбрала-
ся в нові шати. Для мисливців розпочалася
гаряча пора “білків’я” – полювання на виві-
рок та іншого хутряного звіра.
Григорій у мисливстві намагався забути про
все – про свою дурну долю, про невідоме май-
бутнє. Милувався природою, звірами і часто
навіть забував, що в них треба стріляти.
Хлопці полювали на Бікіні. Незабаром туди
прийшли й Наталка з батьком, хоч і на Голу-
бій паді справи мисливські теж були непога-
ні. Але дівчину тягло на Бікіні. На Голубій
паді мисливці трохи пополохали вепрів, за-
капканили три рисі, а одну Наталка піймала
живцем. Щоправда, коли рись спробувала
вкусити дівчину, пес Заливай налетів і зада-
вив її “без ніякого попереднього слідства”.
Наталка дуріла там, де треба серйозності,
інколи навіть псувала полювання, але нітро-
хи тим не журилася. Здається, вона не знала
почуття страху. Боялася одного Григорія.
Проте він до цього звик і радів з того, що ді-
вчина поруч.
А одного разу трапився незвичайний ви́падок.
ЦІНОЮ ДРУЖБИ. “ЗЛОДЮЖКА”
Якось Григорій пішов білкувати з дубельтів-
кою (дробовиком). Зайшов далеко. Задерши
голову, спостерігав, як вивірка порається з
кедровою шишкою. Забув і про рушницю,
згадавши пограбованого ним бурундучка.
301
Іван Багряний. «Тигролови»
Хотів іти додому, та раптом побачив, що на
нього суне ціла череда якихось тварин. Це
були дикі свині – вепри на чолі з великим і
страшним вепром-сікачем. Хлопець миттю
видряпався на вивернуте з корінням дерево.
Григорій був погано одягнений для довгого
сидіння на дереві, а вепри не поспішали,
чавкотіли собі, знайшовши багато поживи.
Нарешті мисливець не витримав і вирішив
вистрілити, щоб налякати звірів. Сікач оска-
женів і кинувся на виворотень, збираючись
його розтрощити. Та раптом сталося щось
несподіване – весь табун кинувся навтьоки і
зник у лісі, наче і не було його.
Григорій подумав, що це може бути лише
тигр, бо знав із оповідань Грицька: цей звір
“пасе” вепрів і з того живе. Хоч він і боїться
людей, першим їх ніколи не зачепить, але
що, коли він голодний?
Проте й сидіти на дереві – не всидиш на мо-
розі. Григорій наважився, зліз із виворотня
й пішов. Сніг, віхола – нічого не видно. Зро-
зумів, що заблукав. Та ще й не мав при собі
ані сірників, ані зброї путньої. Ішов лише з
упертості. Потім присів відпочити, пильну-
ючи, щоб не заснути. І... задрімав. Розбудив
його чийсь дотик. Перед ним стояв Заливай і
лизав у ніс.
А незабаром підійшла вся заліплена снігом
Наталка і сказала ніби сердито: “Хто ж так
ходить?!”
Стали йти разом – і заблукали зовсім. А сил
далі йти в такій круговерті вже зовсім не було.
Знайшли якусь скелю в гущині та й влаштува-
лися під нею в бур’яні та мохові. Притулилися
спинами до пенька й дрімали сидячи.
“Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жор-
стоких умовах є та справжня людська
солідарність, що робить героїчні речі, як
звичайні, як свій обов’язок, і ніхто ніколи не
здумає назвати їх героїчними...”
302 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Дівчина у сні, не маючи сили тримати голо-
ву, мимоволі обіперлась на Григорієві груди.
І спала солодко, як дитя. А юнак сидів і бояв-
ся поворухнутися, боявся розбудити її.
Наталка щось марила у сні, посміхалася. її
уста були так близько, і Григорієві хотілося
поцілувати їх хоч нишком, хоч один раз.
Дівчина й не почує. І він, як злодій, дослу-
хаючись до її дихання, тихенько-тихесенько
поцілував (!).
Наталка розплющила очі, здивувалася,
потім злякалася і швидко відхилилася від
нього. А тоді спалахнула, схопилася й пішла,
навіть свій вінчестер забула.
Збентежений, спійманий на злочинстві, засо-
ромлений Григорій кляв себе. Вперше поба-
чив, скільки лиха може накоїти один поцілу-
нок. Як же він нахабно й брутально повівся з
цією гордою і чистою дівчиною! Злодюжка!
Пішов до табору і кружляв навколо нього,
поки не почув дзвінкий Наталчин сміх, весе-
лий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася із
Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!
РІЗДВО В ПРАЛІСАХ
Йшли додому майже без зупинок день і ніч,
щоб встигнути на Різдво. Адже такого не
було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома.
Як не рахували – не встигають. Біля річки
побачили нові бараки, здивувалися й збен-
тежилися – аж куди посунули лісозаготівлі!
Спинилися спочити трохи і посушитися, бо
потрапили в наледь і помочили унти.
У бараках повно людей – колгоспи відбували
трудобов’язок на лісорозробках. Через річку
– інший барак, з репресованими. Чути, як
охоронці кричать і лають жінок, що пиляють
дрова. Раптом жіночий голос заспівав жур-
ливої української пісні про пропащу долю.
Пісню обірвав брутальний оклик вартового.
www.znoua.com

У Григорія аж серце зайшлося від гніву та
жалю. Мисливці пішли далі, а хлопця ще
довго переслідували звук пилки та чайчине
ячання пісні.
Доганяли святвечір і таки наздогнали. При-
йшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки
помилився – Сірко чи стара Сірчиха.
Вдома на них чекала гаряча лазня “по-чор-
ному”. Нащо вже Григорій був дебелий, але
і він не міг витримати того, що виробляли
старий Сірко із Грицьком. Вони обливалися
нестерпно гарячою водою, люто періщили
один одного березовими віниками, потім
обливалися крижаною водою. Терли шкіру
мочалками, як наждаком, а тоді ще вибігали
надвір і качалися в снігу, грали в сніжки на
50—градусному морозі.
Різдво Сірки святкували так, як з діда-пра-
діда велося, додержуючи усіх одвічних зво-
рушливих і поетичних народних обрядів.
Вдосвіта щось застукало у двері й попросило-
ся колядувати.
Мати запросила до хати вирядженого вір-
шовника. Той прочитав старовинний вірш—
колядку, що Григорій ніколи такого не чув.
Колядував сам старий Сірко, бо більше ж ніко-
му було це робити. Потім поздоровляли один
одного й сідали до столу – пили, гуляли... В
обід – знову. Увечері прийшли колядники –
Наталка й Грицько в чудовому старовинному
вбранні. Григорій приєднався до них.
Свята почалися весело. Але раптом на Гри-
горія напосілася така чорна туга та безна-
дія, що він не знав, де себе подіти. Йому
схотілося вийти відчайдушно назустріч
своєму темному, невідомому майбутньому й
позмагатися з долею.
Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав зби-
ратися до Хабаровська – взяла охота зроби-
ти зухвалий рейд, побавитися з небезпекою.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
РОЗДІЛ 10 РЕЙД НА ХАБАРОВСЬК
Третього дня після свят Гриць з Григорієм
вирушили до Хабаровська – поздавати хутро,
поновити контракти, набрати боєприпасів та
оформити дозвіл на зброю.
Хлопці були вдягнені, як “два пишних ко-
ролевичі”: у гаптованих лапчатих унтах, що
були своєрідним чудом мистецтва, в оздо-
бленій мисливській “уніформі”, в оленячих
дохах до п’ят; на головах – козулячі папахи.
“Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпу-
чим сонцем і морозами, були наче вирізьбле-
ні за ідеальною моделлю мужеської краси
вправним майстром з суворого металу – на-
снажені життям, силою. Один похмурий, а
один веселий,— але обидва красені, ніби від
одної мами”.
Скочили на коней – і гайда. До залізниці –
станції Лазо – їхали верхи. Дорогою знічев’я
настріляли тетеруків та фазанів.
Неподалік від станції хлопці заїхали на за-
їмку до доброго батькового знайомого мандзи
Кім-Гі-Суна і подарували йому всю свою здо-
бич. Там вони відпочили, залишили коней
і зброю та зайві речі і помандрували далі
поїздом.
ЕКСПРЕС, “КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС”
Гриць не вперше потрапив у цивілізований
той світ, але почувався трохи безпорадно. Все
не так, як удома, в нетрях. Тому ініціативу
взяв на себе Григорій.
Пройшло кілька поїздів, але годі на них було
сісти.
Нарешті надійшов знаменитий на весь Дале-
косхідний край “експрес”. Половина вагонів
була товарних, половина – поштових, але
всі вони служили пасажирськими і були на-
биті “пасажиром до одказу”. То ж Григорієві
з Грицем довелося брати вагон штурмом.
Вдерлися в нього, можна сказати, по голо-
303
Іван Багряний. «Тигролови»
вах. На цей поїзд ніхто не брав квитків. їхав
хто хотів і куди хотів. Але ж і “експрес ішов,
як йому здумається: хотів – їхав, хотів – стояв
годинами чи то на станції, і чи то просто по-
серед дороги, чи десь у тупику”
Жоден контролер не міг перевірити в такій тіс-
няві квитків, тому ніхто про це й не турбувався.
Вагон говорив усіма діалектами рідної Гри-
горієві української мови, бо основний кон-
тингент його пасажирів – ота зірвана з місця
й кидана по всіх світах Україна.
Заробітчани! Вербовані, контрактовані, “пла-
нові”. З дітками, з жінками. Розповідають
про роботу на Сахаліні, в Дальстрої і прокли-
нають її. Тижнями, місяцями отак мандру-
ють у бруді, в холоді й голоді. Не заробивши
нічого, в розпуці повертаються назад, а їх
місце у вагонах займають нові шукачі щастя,
примусові та “добровільні” ентузіасти.
Десь жалібно скиглило дитя. Хтось розпові-
дав, як їх добре умовляли і м’яко стелили,
поки не підписали контракт. А потім тиж-
день довелося валятися посеред Владивосто-
ка під снігом та дощем.
У другім кутку вагона залунала смутна ді-
воча пісня. Розповідали, що селян тепер без
паспорта не беруть на роботу. Подохли коні
в колгоспі – людину розстріляли, кажуть,
“шкідник”. А як вимерла ціла округа, то
“шкідників” ніхто й не шукав.
“Григорій слухав весь той гамір, зціпивши
зуби, і йому паморочилась голова. Те, що він
почав був забувати,— ціла ота трагедія на-
роду,— навалилась на нього всім тягарем...
уся його Вітчизна ось так – на колесах поза
геттю, розчавлена, розшматована, знеосібле-
на, в корості, в бруді... розпачі!., голодна!.,
безвихідна!., безперспективна!..”
На якійсь станції до вагона вдерлося двоє з
ліхтариками – і всі завмерли – НКВД! Сві-
тили в обличчя і ступали по людях, як по
304 (044) 360 2917, (044) 591 9541
дровах. Григорій чекав спокійно, готуючись
до найгіршого. Майнула думка: який же він
дурень – виліз у світ без документів!
Посвітили на них, пильно подивилися на
їхній поцяцькований одяг і полізли далі.
Мабуть, прийняли їх за екзотично вбраних
представників влади з місць, а то й із цен-
тру. Адже такий одяг не кожному по кишені.
Григорій засміявся про себе: “Пронесло!”
На станції “Красная Рєчка” “експрес” зупи-
нився. А по обидва боки стали етапи – еше-
лони з репресованими. В’язні з обох еше-
лонів через “експрес” перегукувалися між
собою, віталися до земляків, сміялися, бо що
їм ще лишилося, як не сміятися?!
“Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З од-
ного кінця землі гнав етап в другий, а їм
назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм
кінця-краю. А межи ними котив цей плач
на колесах, цей неетапний етап, цей найде-
мократич-ніший “експрес”, ні – “ковчег горя,
проклять і сліз материнських”.
Вагон спав, не спав один Григорій, думаючи
свою понуру думу.
ХАБАРОВСЬК. СМІШНІ Й ПЕЧАЛЬНІ
ПОХОДЕНЬКИ
Туман стояв від морозу. 50-градусний мороз
біг по пішоходах, змушував їх хукати, тупоті-
ти й пританцьовувати.
Хабаровськ – столиця всього Далекосхідного
краю, цього химерного ельдорадо.
Хлопці вийшли на головну вулицю, що зва-
лась Карла Маркса. По тротуарах бігли, по-
ховавши носи, службовці, робітники, військо-
ві – люди різних національностей.
Гуділи авто, і тут же їхали нарти, запряжені
північними оленями, привертаючи увагу ха-
баровців. У перехожих, що десь поспішали,
www.znoua.com

майже в кожного папка і спеціально прилад-
наний бляшаний посудна обід.
Проте Григорієві це місто сподобалось – чи-
мось нагадувало Київ. Від Амуру починалася
широка головна вулиця, по-європейському
обставлена модерними будинками. На руї-
нах колишньої церкви, біля самого Амуру,
стояли величезні брезентові намети, і в них у
такий мороз жили люди.
Хлопці розглядали розкішні вітрини “Га-
строному”, спортивного магазину. А в крам-
ниці “Госспірту” був викладений із пляшок
портрет Леніна в одному вікні, а в другім
– Карла Маркса. Григорій засміявся: “І досі
не знав, що то були такі пияки! Воістину,
буйний є і творчий той геній будівничих
соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не
зупиняється!”
Хлопці оглядали місто, а юрба розглядала
їх. Особливо вертіли головами дівчата, деякі
навіть зачіпляли хлопців. Якесь дівчисько
зупинилося навпроти юнаків і спитало, де
б їй купити такі унти, щоб ноги не мерзли.
Гриць пожалкував, що у них немає з собою
жіночого взуття, запросив дівчину приїхати
в гості.
Дівчина виявилася інженером-хіміком з
Одеси і, почувши мову Грицька, теж пере-
йшла на українську. Розказала, як знайти
те, що їм потрібно.
У “Дальзаготхутрі” хлопці здали хутро, по-
новили контракти, одержали багато грошей.
Потім пішли виконувати головне завдання
– знайти старшого охотінспектора, доброго
приятеля Сіркового, Васю Потаюка, щоб
зареєструвати зброю.
Цей Вася часто гостював у Сірків, ходив з
ними на полювання, а коли вони бували в
місті, то завжди лагодив їм усі формальності
в таких делікатних справах, як дозвіл на
пантовку, на ловлю єнотів, на зброю.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
Знайшли інспекцію у центрі міста в найкра-
щому будинку.
Потаюк – низенький енергійний хлопець –
щиро привітав обох. Але був чимось дуже
засмучений. Розпитував про тайгові справи,
а потім нахилився й розгубленим тихим го-
лосом сказав, що все начальство позаарешто-
вували, та й взагалі...
Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епі-
демія арештів. І не тільки тут, у цім краї, а й
по цілій “шостій частині світу”. Шкода було
славного Потаюка.
Виклали свою справу. Але виявилося, що це
тепер не так просто. Зброю треба реєструва-
ти через НКДД, і з’являтися туди необхідно
особисто.
Робити нічого, пішли до НКВД. Григорій
ступав поруч із Грицем, зважившись на зух-
валий вибрик – сміливий візит.
“У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія
за петельки і притягдо себе. Цей тайожник,
цей примітивний і прямолінійний хлопчина
був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свобо-
долюбивий горал. Подивився мерехтливими
очима у саму душу і – відштовхнув: “Іди геть!
Чекай на вулиці” (тобто Гриць розумів, що
Григорію не варто показуватись в НКВД).
І Григорій підкорився дружньому, але кате-
горичному наказу. Довго чекав на вулиці, аж
почав хвилюватися, думав іти розшукувати.
Але тут вийшов Гриць, самими очима показав,
щоб Григорій ішов слідом, як незнайомий.
Через кілька кварталів, побачивши, що їм
ніщо не загрожує, Гриць став розповідати
про свої пригоди в НКВД.
Сказав, що начальства там – сила. Прийшов
він до одного, а їх посходилось дивитися на
знаменитого мисливця Сірченка чоловік із
десять. Розпитували, а Гриць удавав із себе
дурненького – відповідав все “так” чи “ні”.
305
Іван Багряний. «Тигролови»
Питали, чи не заходив до них хто. Навчали,
щоб відразу повідомив, коли що. Почастува-
ли горілкою, а зброю реєструвати відмови-
лися. Але Гриця це не засмутило: “Та ми вік
прожили тут – в них дозволу не питали. То й
питати не будемо. Або ми не хазяї...”
Хлопці вирішили десь добре пообідати. За-
йшли до японської ресторації у передмісті
Українська Слобода, замовили найкращі
страви.
Але їм подали якусь юшку з макаронами і
палички замість ложок. Юнаки не знали, що
робити з цими стравами, і стали спостеріга-
ти, як їдять їхні сусіди—китайці. Але у них
так не виходило. Вирішили розрахуватися й
піти десь у інше місце. Ці екзотичні “палич-
ки” коштували їм по п’ятдесят карбованців
– ціна доброго теляти.
В іншому “Буфеті” був один прокислий віне-
грет та слизняві цукерки.
Потім друзі натрапили на “Гастроном”, який
бачили вранці, і набили два рюкзаки вином,
горілкою, кав’яром і шинкою, шоколадом і
цукерками для Наталки.
Побачили розкішний ресторан і вирішили
зайти. Швейцар здався їм ледь не генера-
лом, у всякому разі якимось “розцяцькова-
ним”.
“Все, що було в ресторані,— танцювало,
пило, курило, грало,— все обернулося. Ве-
ремія фокстроту на хвильку припинилася.
На цьому тлі станцьованих, засмоктаних,
блідих облич і постатей два гості виглядали,
як люди з іншої планети, з якогось іншого,
героїчного, а не такого задимленого, смер-
дючого світу. Так, ніби зійшли з екрана пер-
сонажі якогось цікавого героїчного фільму.
Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі
незнаного царя тих, оспіваних, але так і не-
відомих уссурійських нетрів. Найбільше при-
вертали увагу (попри все екзотичне вбрання)
обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а
306 (044) 360 2917, (044) 591 9541
потім в них вставлено очі, що вражали своїм
блиском і зосередженою силою”.
Хлопці, не звертаючи ні на кого уваги, ви-
брали порожній столик і стали замовляти
найдорожчі страви й напої. Офіціант ледве
встигав носити. Мисливці гуляли “на повну
котушку”, не реагуючи на залицяння дівчат
з ресторану. Хміль ударив у голову. А Гри-
горій дедалі більше хмурнів. Він дивився на
всю ту ресторанну суєту, а бачив свою і не
свою горду і прекрасну королеву – Наталку.
Навпроти них сиділо двоє вродливих, але
бідно одягнених, змарнілих від втоми дівчат,
що пили одну тільки каву. Ніхто не запро-
шував їх до танцю. А коли Григорій почув,
що дівчата розмовляють українською мовою,
то зрозумів – це ті самі “розкуркулені”, що в
будь-який спосіб прагнуть вижити в цьому
суворому краї. Його душу огорнули біль і
гнів за зневажений цвіт нації.
Григорій замовив офіціанту розкішну вече-
рю для дівчат і суворо, із ледь прихованим
жалем сказав їм: “Вечеряйте!” Одна з них не
стрималась і гірко заплакала.
Хлопці згадали, що їм треба на поїзд о пер-
шій годині ночі. Коли виходили з ресторану,
Григорій, що був напідпитку, зіткнувся в
дверях з кимось у формі, у синьоверхому
кашкеті, зі “шпалами” на ковнірі. Його взяла
хмільна злість, і він відсунув того чоловіка,
щоб не стояв на дорозі.
НЕ ХОДИ БОСИЙ
Хлопці вже пройшли піввулиці, як Григорій
відчув, що за ними хтось іде, мабуть, щось
негаразд. Згадав чоловіка, якого відштов-
хнув з дороги в ресторані. Хміль відразу ви-
вітрився.
Сказав Грицькові. Хлопці надали ходу, за-
крутили по вулицях і майданах, намагаю-
чись загубитися в натовпі, потім заскочили
в якусь відчинену браму. Повз них пробігла
www.znoua.com
 Іван Багряний. «Тигролови»

постать у собачій хутрянці і капелюсі з роз- шкіри і найнеобхідніші речі, аби не переван-
пущеними вухами, як у хорта. тажувати коней. їхали верхи, час від часу
ставали на лижі, бо мерзли ноги. Милували-
Друзі перечекали деякий час, а потім за- ся замерзлим різнокольоровим водоспадом.
ковулками стали добиратися до вокзалу. Часто ночували просто в снігу, намостивши
Майже дійшли, як раптом перед Григорієм гілок та розклавши багаття.
виросла в темряві постать. Наставивши піс-
толет, невідомий скомандував: “Руки вгору!”
Григорій став повільно зводити руки, а ногою
несподівано вибив у нападника з рук зброю.
У ту ж мить Грицько й собі зацідив незна-
йомця у вухо, люто промовивши: “Не ходи
босий!”. Невдалий Пінкертон упав, ударив-
шись об паркан, а хлопці – мерщій до поїзда.
Коли вже їхали, роздумували, що б це могло
значити. Зупинилися на тому, що їх хотіли
пограбувати, хоч Григорій підозрював інше.

Тільки в тайзі мисливці відчули себе вільно.

Тут – вони вдома! О, тут вони господарі!

***

Вдома Гриць розповів Наталці про парубоць-

кі походеньки. Про химерних розмальованих
дівчат, про музику й дивацькі танки, про
грабіжника, що на них напав. Наталка диву-
валася з тих подарунків, що їй навезли – цу-
керок, шоколадок, “духів” і гребенців, назва-
ла хлопців дурнями і пожалкувала, що вони
не відібрали у нападника і не подарували їй
пістолет.
РОЗДІЛ 11
Аж раптом натрапили на лісову “газету”. На
снігу було написано: “Фійона Медвину при-
віт передавала”. Григорія аж струсонуло.
Як? Невже тут той самий слідчий, який його
катував на допитах? (Медвин – слідчий Мно-
гогрішного).

НА “КІШКУ” І згадав, що Фійона – дружина тунгуса Дя-

Старий Сірко став радитися з домашніми, чи
йти їм цього року полювати тигрів. Наталка
сказала, що їх знову четверо, а Григорій зда-
тен замінити Миколу.
Мати журилася і відмовляла мисливців, зга-
давши загиблого сина.
Цього разу тигролови споряджалися не так,
як звичайно, – повдягали ватяні штани й
куцини. Із собою взяли міцний одяг з лосиної
дорова, яка приймала у себе різних началь-
ників, поки її чоловік був на полюванні.
Григорій вірив і не вірив. Страшні спогади
заполонили його. Він пригадав розмови про
те, що в тайзі збудовано силу військових
об’єктів, енкаведисти нишпорять скрізь,
“очищаючи тил від ворогів народу”. А понад
усім кордоном створено лінію укріплень, ба-
гато сопок перетворено на потужні фортеці.
По довгих мандрах прийшли на Зміїну падь.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 307

www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
Там залишили коней у старого удегейця, що
доживав віку в нетрях, дали йому чаю, тютю-
ну. Дідусь радів гостям і їхнім подарункам,
як маля.
Тепер тигролови вже були близькі до своєї
мети. Дорогою старий Сірко вводив Григорія
в курс справи, розповідав, як ловлять цих
“кішок”. Спочатку їх заганяють собаками.
Коли звірові вже несила втікати, він забива-
ється десь до скелі й обороняється від собак.
Тоді один мисливець простягає триметро-
ву палицю, тигр її хапає, а в цей час інші
мисливці накидають йому на шию петлю,
зв’язують лапи. Від швидкості та вправності
кожного залежить життя інших. При цьо-
му треба щосили кричати – крик паралізує
“кішку”.
Мисливці йшли, пильно оглядаючи всі хащі.
Раптом вони натрапили на сліди аж двох ти-
грів – старого й молодого. Собаки змінилися
– шерсть на них стала дуба, вони натягали
повідки, але не гавкали вголос і не рвалися
шалено вперед, бо були добре вишколені.
І почалося полювання. Люди йшли по слідах
звірів кілометр за кілометром – по нетрях,
падях та горах. В одному місці натрапили на
дорогого соболя, що потрапив у самоловну
пастку, наставлену ними колись на колонка.
Вирішили взяти, хоч на цього звірка полю-
вання було заборонено. Але не кидати ж цін-
не хутро, раз дурний соболь “вліз в не своє”.
Старий Сірко читав по слідах, як по книзі.
Ось тигри полювали на вепрів, ось зупиня-
лися, там лежали. Так було до смерку. Вночі
ніхто не полював, тому розбили табір і зано-
чували.
Вранці знову вирушили ловити “кішку”, по-
кинувши всі речі в наметі.
Сліди петляли, водили їх, як і вчора. Раптом
все пішло несподівано швидко... В одному
місці, перед густими заростями, майнуло
щось смугасте. Старий Сірко вистрілив, Гри-
308 (044) 360 2917, (044) 591 9541
горій за ним, ззаду також пролунали пострі-
ли. Велетенська “кішка” зробила скажений
стрибок угору.
А мисливці, пронизливо лементуючи і стрі-
ляючи вгору, погналися за другим тигром.
Собаки гавкали десь спереду. Григорій дуже
боявся відстати і підвести старого.
“Пізніше він часто згадував і не міг віднови-
ти точно, як воно все було.
Він таки перший опинився біля батька. Він
лише пам’ятає, як закричала Наталка...
блискавичний його стрибок... Вир... Несамо-
витий галас – людський, собачий, тигрячий...
Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опи-
нився під сподом, вчепившись потворі в карк
за шкіру... Все качалось клубком, галасувало
на нім... Здається, і він галасував... Сніг на-
бивався в очі і в рот... Це тривало десять се-
кунд, але, здавалось,— це тривало вічність...
Потім в раптовій тишині – злякане Натал-
чине обличчя і дихання над самим його ли-
цем... Потім дружній регіт...”
Клубок розпався, і Григорія витягли з-під
снігу. Обтрушувалися, відсапувалися, збира-
ли шапки, рушниці, сміялися й наново пере-
живали подію.
Для тигра зробили дерев’яну міцну клітку.
Потім пішли шукати іншого звіра – забито-
го. І знайшли здоровенну самицю – чудовий
екземпляр грізного старого уссурійського
тигра, що лежала, задубівши на морозі.
Відпочивали до ранку, а потім вирушили до
покинутого намету. На чотири пари зв’яза-
них лиж, налаштованих, як сани, поставили
клітку з живим тигром. Мертвого ж тягли за
собою самоходом.
В обідню пору добралися до намету. Але тут
сталася дрібниця, яка переросла в катастро-
фу й поклала край усій мисливській епопеї.
У наметі хтось ночував, забрав соболя і
www.znoua.com

спирт. Старий насупився: тільки нетутеш-
ні могли порушити тайговий закон і взяти
чуже. Всі пішли на льод розглядати сліди
– куди і коли рушили грабіжники. А Григо-
рій знайшов на снігу біля намету недопалок
дорогої сигарети “Золота марка”. Його серце
затіпалось. Такі цигарки завжди курила
одна людина... Він мовчки, поки інші були
на льоду, став на лижі і помчав навскіс через
нетрі, зрізаючи величезну дугу, що її тут ро-
била річка.
Гнав по прямій, як учора за тигром. Нарешті
побачив кошівку (сани) і пішов назустріч,
стискаючи гвинтівку.
Коні почули тигрячий дух (весь Григоріїв
одяг ним просяк), мотнули вбік. Сани пере-
кинулись і з них вивалилися двоє людей – в
будьонівці і в єжовському кашкеті.
Григорій вп’явся в них очима. Серце закала-
тало безумно. Медвин! Той самий “таваріщ
слєдоватєль”.
“А Медвин – бравий герой і грізний суддя та
володар душ людців і плюгавий злодюжка,
порушник закону нетрів – стояв і тіпався...”
Григорій вголос промовив:
“— Так... Ну, все, таваріщ слєдоватєль! Все!
– І важко задихав.— Кінчаю слідство...— І
підніс голос, повільно, грізно: – Тут... я
тобі... й рев, тут я тобі й трибунал!” – Під-
кинув гвинтівку і вистрелив.
Другий кинувся тікати до лісу, потім обер-
нувся і вистрілив із пістолета. Довелося
Григорієві його застрелити. Потім він напи-
сав на снігу: “Судив і присуд виконав я
– Григорій Многогрішний. А за що – цей
пес сам знає”. Зробив це, щоб нікому не до-
велося відповідати за вчинене ним.
Куди ж тепер? Отак за одним разом відтяв і
ворогів, і друзів, і спокій.
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
Повернувся йти – аж раптом... Наталка!
“— Що ти зробив?
Григорій сказав:
— Слухай, Наталко! Те, що я зробив,— те
я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного
дракона... Ти цього не бачила. Розумієш? Не
бачила! А вже як я буду далеко звідси – тоді
про все розкажеш своїм”.
Дівчина здивовано й розгублено прошепоті-
ла:
“— Куди ж ти? ...Ну, добре. Ти зробив, як вва-
жав за потрібне, тобі видніше. Але куди ти?
Боже мій! Скільки сказано в одному тоні!
Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж
горло стисло”. Дівчина благала залишитися,
бо в них же цілком безпечно... Можна ж іще
далі зайти в нетрі...
Хлопець узяв Наталку за руку і стис. Вона не
віднімала своєї руки.
“— Дурна ти, дівчино. Ти не знаєш, що то за
один. За тиждень тут всі нетрі поставлять
догори ногами – шукатимуть... Це великий
собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відби-
вав мені печінки, ламав кості, розчавлював
мою молодість і намагався подряпати серце,
якби дістав. Так довгих два роки він мене
мучив. А потім спровадив до божевільні. І
все за те, що я любив свою батьківщину. І
я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що
відірву йому голову. Я втік з божевільні...
Потім мене знову впіймали і знову мучили
такі, як він, – його поплічники... А потім при-
судили до двадцяти п’яти років каторги... І
все тільки за те, що я любив свій нещасний
край і нарід... Я поклявся, що буду їх вби-
вати, як скажених собак. І я втік з ешелону.
Вони мене везли з України на каторгу, на
повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік.
Вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда,—
стрибнув у ніч, у смерть, на щастя. І я мав
309
Іван Багряний. «Тигролови»
щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя.
Сміливі завжди мають щастя, як ка-
зала твоя мати... Обійми її міцно за мене і
поцілуй за мене... сестро”.
Наталка припала до нього і вибухнула буй-
ним плачем. І поцілувала, вклавши в цей
поцілунок усю душу.
Потім віддала свій вінчестер, набої, сказала,
як іти на Уссурі й на Маньчжурію, і пішла,
за слізьми нічого не бачила.
Бідолашна, горда, дика, наївна і надзвичай-
на Наталка...
РОЗДІЛ 12
НАВЗАВОДИ ЗІ ЩАСТЯМ
Григорій знав, що найкраще перейти кор-
дон десь у Біробіджані, де найбільші нетрі,
найвужчий Амур. Але йти було несила, не
побачивши батька Сірка, матір, Грицька, не
попрощавшись з Наталкою.
Ішов, борючись сам із собою. Дійшов за заїм-
ки, де залишили коней. Постояв, погладив
свого буланого. Взяв дещо з продуктів, спирт,
сірники і набої, а коня брати не зважився.
Йдучи далі, провалився в наледь, мусив су-
шитися всю ніч. Потім здалеку побачив, як
їдуть мисливці-тигролови, зрадів: “Наші!”.
Дійшовши до Сіркової пасіки, він відчув, що
йому вже несила іти далі, бо це вже назавж-
ди покинути останню рідну хату. Деякий час
він ще боровся сам з собою, вагався. “Піти чи
не піти?.. Якже він піде звідси, не попрощав-
шись з цими людьми?.. Але ж як стане перед
нею і не пожаліє її серця?..”
Довго ще думав Григорій і нарешті не ви-
тримав. Ставши на лижі, він швидко пішов
у ніч.
***
310 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Сірки, як завжди, повставали рано. Усі були
сумні. Робота валилася з рук.
Треба було їхати до міста на базу – відвозити
здобич. “Десь там піймана “кішка” чекає у
клітці, поклавши лапи і гордо піднісши голо-
ву,— нерухомо та відчужено дивиться просто
себе вогкими великими очима. Не бере їжі.
Третій день не бере... Та вона п’ять днів не
братиме, але не згине. То горда і живуча
тварина... І старому думки химерно блукали
межи гордою твариною та...”
Раптом в сінях зашелестіло, рипнули двері і
на порозі став Григорій. Блідий, схудлий, він
ніяково посміхався.
Мати кинулась до нього зі сльозами.
Григорій помалу стяг шапку і став на коліна
перед нею, як перед власною матір’ю. Старий
Сірко кректав вдоволено. Він знав, що
його названий син обов’язково прийде хоч
попрощатися.
Наталка, впустивши шиття і голку, сиділа
край столу, смертельно бліда. Грицько гля-
нув на неї, потім на Григорія і зрозумів, що
то значило .
Григорій обвів усіх поглядом і сказав, що
зайшов попрощатися, бо, може, вже ніколи
не побачаться. Хіба що на тім світі. Очі його
зустрілися :і Наталчиними. Дівчина спалах-
нула. Вона прочитала в його очах те, що було
в його серці. Схопилася і кудись побігла.
Григорій прощався, бажав щастя й добра рід-
ним і близьким йому людям. Старий Сірко
сказав, що треба поспішати. У Харбіні та на
Сахаліні в них є рідня. Мати, плачучи, пода-
ла юнакові набитий рюкзак.
Присіли на дорогу за стародавнім звичаєм.
Тут увійшла Наталка, одягнена, як на полю-
вання. Брови рішуче зсунуті, вуста стиснені.
Стала проти Григорія і мить дивилася йому
в вічі з німим запитанням. І знайшла там
відповідь... Потім взяла його за руку. Опус-
www.znoua.com

тилась навколішки перед враженими бать-
ками і сказала:
“— Як уб’ють мене – то я не вернусь. А як
судилося мені щастя... то нехай же я буду,
мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..”
Батько суворо подивився на Григорія, той
шарпнувся був, але Наталка перехопила
його рух:
“— Григорій не має права говорити! Я знаю,
що він скаже! Але він збреше! Він зрадить
сам себе заради вас. Я мовчала довгі місяці
як камінь. Я змагалась із собою... Я не знала,
а сьогодні я бачу, що загину. То ж ваша кров
у мені... Не губіть же мене!”
Старий Сірко побачив, що нічого не вдієш.
Глянув на Григорія, приховано посміхнувся і
подумав: “Обоє рябоє”.
Наталка продовжувала благати і готова була
переступити батьківське слово. Тоді Григорій
опустився на коліна поруч, схилив голову і
мовчки чекав рішення Сірків.
Першою не витримала мати, сказала: “Чого
ж ти мовчиш, батьку?! Твоє ж насіння!” Сірко
почухав голову і зітхнув:
“— Такі часи, бач... Таке життя... Ну що ж...”
А матері тільки цього було й треба. Витерла
сльози, зняла ікону і разом з батьком благо-
словила молодих.
Наталка цілувала рідних, радісна і щаслива.
Сказала, що візьмуть із собою Заливая, і він
принесе їм вісточку, як вони вже будуть у
безпеці. А братові наказала, щоб беріг бать-
ків, був коло них і коли одружиться.
Ще не розвиднілося, а із Сіркової хати вийш-
ли двоє озброєних на лижах, а з ними біг ве-
ликий якутський пес.
***
(044) 360 2917, (044) 591 9541
www.znoua.com
Іван Багряний. «Тигролови»
Однієї ночі на Н-ській заставі на Маньчжур-
ськім кордоні, біля станиці Пашкове, де
Амур найвужчий, зчинилася тривога.
З пожежі і кількох вибухів почалася стрі-
лянина, яка розійшлась обабіч на десять
кілометрів. Ніби розпочався бій між усією
Японією та CPCР Та то всього лиш ловили
порушників кордону.
А “диверсанти” були сміливі й досвідчені,
наважились перейти кордон там, де того най-
менше сподівались, – у самім Пашковім, попри
самісіньку будівлю прикордонного пункту.
Відбулося це так. Двоє на лижах, а з ними
великий пес, обережно крадучись, вийшли
на схил далекої сопки і постояли там, пильно
вивчаючи місцевість.
Потім знайшли забуту копицю сіна, при-
ладнали до неї трухляву колоду, начинену
порохом та набоями, підпалили й помчали
в селище. Незабаром спалахнула пожежа,
почулися постріли й вибухи. Прикордонники
побігли туди, а втікачі стали переходити кор-
дон. Аж ось їм назустріч вискочив начальник
застави. Наталка скомандувала Заливаю:
“Чужий!” – і пес стрибнув на того п’яного охо-
ронця кордону. Водночас на голову опустив-
ся приклад вінчестера.
По всьому кордону лопотіла перестрілка, під-
ключилась і японська сторона. Тільки напро-
ти селища було спокійно, і наші мандрівни-
ки швидко перескочили на той берег ріки.
***
Плачучи від щастя, Наталка припадала до
Григорія і цілувала його в нестямі, вкладаю-
чи все серце, яке так довго стримувала: “Мій!
Мій!”. Шаліла в нападі безумної радості, неви-
словленої любові й безоглядної вірності, гово-
рячи, що вони підуть тепер на його Україну.
І так само дав серцю волю Григорій. Забрав
її в обійми і зацілував тії неприступні вуста,
311
Іван Багряний. «Тигролови»
великі насмішкуваті очі... Аж ось де він дог-
нав своє щастя!
А Заливай зіп’явся на задні ноги і, тихенько
скімлячи, намагався лизнути обох у ніс.
Нарешті лемент на кордоні вщух. Наталка
нагодувала пса, прикріпила до його наший-
ника записку, погладила голову свого вірно-
го друга і з жалем відправила додому. Зали-
вай сумно заскімлив, відчуваючи розлуку,
але послухався господині й побіг.
Шлях їм прослався в невідоме. Вони при-
готувалися до всіх труднощів, до жорстокої
боротьби, спаливши всі кораблі за собою. Їх
вабила далека, сонячна, омріяна Україна.
***
Крайова преса була сповнена сенсаційними
повідомленнями про велику озброєну до зу-
бів банду ворогів народу на чолі з “крупним
державним злочинцем” Григорієм Много-
грішним, яка діяла в тайзі і вбила началь-
ника Краєвого особого відділу УГБ НКВД
тов. Медвина – ветерана НКВД, “славного і
доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами
не знав жалості і що рука в нього не дрижа-
ла ніколи...”
Внизу великими літерами сповіщалось про
велику премію за зловлення того страхітли-
вого “отамана банди” – Григорія Многогріш-
ного.
Друга сенсація була ще цікавішою. Подава-
лися карколомні повідомлення про “чергову
провокацію” “нєкой” агресивної держави на
совєтсько-маньчжурському кордоні... Про
кількагодинний бій і відбиття великої дивер-
сійної групи ворога. Про заслуги начальника
застави, який у героїчному бою був тяжко
поранений. Між іншим говорилося й про те,
що двоє “негодяїв” з гігантським псом у тім
бою нагло напали на начальника “з тилу”.
312 (044) 360 2917, (044) 591 9541
Старий Сірко, що привіз разом з Грицем до
Хабаровська на базу здвати живого тигра,
слухав ті “новини” і в душі сміявся з них.
Якого шелесту наробили Григорій та його
донька!
Сіркові захотілося з радості навіть тигра з
клітки випустити. Старого зупинило лише
те, що тигр вже був на базі, у загальній кліт-
ці і під великим замком. А головне, поза вся-
ким сумнівом, “кішка” роздере першим саме
його – головного винуватця своєї біди.
***
Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська
прибіг Заливай. Він був схудлий, здичавілий,
лапи в льодових “черевиках”. Старі невимовно
зраділи, гладили пса, говорили з ним, годува-
ли, як людину. І знайшли записку!
Це був радісний день у Сірків. Наталка пи-
сала: “Живі. Здорові. Обіймаємо всіх. Цілує-
мо. Вже перейшли до тітки!”
Мати плакала й просила прочитати записку
ще раз і ще, а тоді поцілувала її нишком і,
загорнувши в шовкову хустку, поклала на
самий спід скрині, де зберігалися Наталчині
речі. І стала молитися Божій Матері, вимо-
люючи щастя для дітей і хоч на останку літ
зустрічі з ними.
***
Гриць прип’яв Заливая, щоб не втік. Мати
ходила біля пса, як біля дитини, але той ску-
чав. На п’ятий день вранці Заливая не дошу-
калися. Він утік. “Одчайдушний і безмежно
вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив
так, як веліло його собаче серце.
Подався доганяти без надії догнати. Але –
сміливі завжди мають щастя”.
www.znoua.com
 Євген Маланюк. «Уривок з поеми»

Євген Маланюк
«Уривок з поеми»
Je suis un fils de cette race...
E. Verhaeren

Внук кремезного чумака, Хай згинуло, хай загуло —

Січовика блідий правправнук, Вони лишилися, як криця!
Я закохавсь в гучних віках, І жадний примус, жадне зло
Я волю полюбив державну. Їх не примусило скориться.
І крізь папери, крізь перо, Херсонські прерії – мов Січ,
Крізь дні буденні – богоданно А кобзарем – херсонський вітер,
Рокоче запорозька кров І рідним був одразу клич:
Міцних поплічників Богдана — — Вставайте! Кайдани порвіте!
Тих отаманів курінних, Бо ж там тече козацький Буг
Що під гармати революцій Й – не раз червоная – Синюха,
Уміли кинуть п’яний сміх А я там весен вербний пух
В скривавлене обличчя – муці. І дух землі – з дитинства нюхав.
Чия залізна голова Як не калічила Москва,
І з-під катівської сокири Не спокушав її розгон той —
Жбурляла в чернь такі слова, Та враз підвівсь, і запалав,
Що їй мороз ішов за шкіру. І з серця кров’ю крикнув Гонта.
Хто в дикий вихор гопака ...Даремно, вороже, радій —
Втіляв життя назустріч степу, Не паралітик і не лірник
Й чия упевнена рука Народ мій – в гураган подій
Зміцняла сивого Мазепу. Жбурне тобою ще, невірний!
Коли ж в батуринськім огні Ще засилатимеш, на жаль,
Держава рухнула, тоді-то До Києва послів московських —
Вони взяли свячений ніж, І по паркету наших заль
Залізняка майбутні діти! Ступати лаптю буде сковзько.

(044) 360 2917, (044) 591 9541 313

www.znoua.com