Збірник лабробіт 2

Херсонський базовий медичний коледж
Херсонської обласної ради
Херсон, 2013
ІІ семестр.
Перевірка закону Ома для ділянки кола.

1
Напруга електричного поля. Опір провідника. 2 год.
(11)
Повзунковий реостат. Закони ома для ділянки кола.
Вивчення послідовного з’єднання провідників.
2
Резистори. Послідовне з’єднання резисторів. Розподіл 2 год.
(12)
струмів і напруг при послідовному з’єднання резисторів.
Вивчення паралельного з’єднання провідників.
3
Резистори. Паралельне з’єднання резисторів. Розподіл 2 год.
(13)
струмів і напруг при паралельному з єднання резисторів.
Визначення внутрішнього опору та ЕРС джерела
струму.
4 Процеси, що відбуваються на зовнішній і внутрішній
2 год.
(14) ділянках кола. Електрорушійна сила джерела струму.
Закон Ома для повного кола. Коротке замикання. Плавкі
запобіжники.
Визначення ККД електронагрівника.
Теплова дія електричного струму. Закон Джоуля – Ленца. 2 год.
5
Робота і потужність постійного електричного струму.
(15)
Застосування теплової ії струму у медицині і техніці.
6 Визначення питомого опору провідника.

2 год.
(16) Залежність опору провідника від його розмірів і матеріалу
Математичний маятник. Визначення прискорення
7
вільного падіння за допомогою математичного 2 год.
(17)
маятника.
8
Вивчення коливань фізичного маятника. 2 год.
(18)
Вивчення сили світла за допомогою фотометра.
Світлові промені і світлові пучки. Світловий потік. Сила
9
світла. Одиниця сили світла – кандела. Освітленість. 2 год.
(19)
Гігієнічні норми освітленості. Закон освітленості.
Фотометр.
Визначення показника заломлення скла.
10 Відносний і абсолютний показники заломлення
2 год.
(20) середовища. Показник заломлення біологічних рідин як
діагностична ознака.
Визначення довжини світлової хвилі.
Дифракція світла від тонкої нитки, круглого отвору та
11
щілини. Дифракційна решітка. Дифракційний спектр. 2 год.
(21)
Визначення довжини світлової хвилі за допомогою
дифракційної решітки.
Визначення оптичної сили збиральної лінзи.
12
Хід променів через лінзу. Формула тонкої лінзи. Лінійне 2 год.
(22)
збільшення лінзи. Оптична сила лінзи. Побудова
зображень, що створюються лінзою.
Спостереження спектрів випромінювання. 2 год.
Атомні спектри. Спектроскоп і спектрограф. Спектри
випромінювання і поглинання.
13
Спектральні закони Кірхгофа. Спектральний аналіз. 2 год
(23)
Застосування спектрального аналізу у
медицині.
Визначення дози випромінювання.

Іонізуючі випромінювання. Променева хвороба. Доза
14
випромінювання. Поглинута і експозиційна дози 2 год.
(24)
випромінювання. Еквівалентна доза випромінювання.
Одиниці випромінювання дози випромінювання.
Лабораторна робота № 1 (11).

Вимірювання опору провідника за допомогою амперметра и
вольтметра.
Мета: навчитися вимірювати опір провідника за допомогою амперметра и
вольтметра, переконатися на досліді, що опір провідника не залежить від сили
струму в ньому і напруги на його кінцях.
Теоретичні відомості.
Упорядкований рух електрично заряджених частинок речовини
(вільних носіїв заряду) називається електричним струмом.
Умовилися за напрям електричного струму приймати напрям руху
позитивно заряджених частинок речовини.
Величина, що дорівнює заряду, який проходить через поперечний
переріз провідника за одиницю часу, називається силою струму: І =
Якщо сила і напрям електричного струму не змінюються з часом, то
такий струм називають постійним.
У СІ сила струму вимірюється в амперах (А) і належить до основних
одиниць вимірювання фізичних величин. Силу струму вимірюють
безпосередньо за допомогою спеціального приладу – амперметра.
Сила струму в провіднику пропорційна напрузі на його кінцях: І=
kU, де І – сила струму, U – напруга, k – коефіцієнт пропорційності.
Цю залежність експериментально встановив у 1827 р. німецький вчений
Георг Ом, провівши багато дослідів з різними провідниками. Цей закон носить
його ім’я.
Коефіцієнт пропорційності між силою струму і напругою залежить від
властивостей провідника (для металевого провідника – від його параметрів та
матеріалу, з якого він виготовлений). Чим більший k, тим більша сила струмі
при тій самій напрузі, тобто тим краще провідник проводить струм. Тому
величина k називається провідністю провідника або електропровідністю.
На практиці набагато частіше використовують не електропровідність, а
величину, їй обернену, яка дістала назву електричного опору.
Позначивши опір провідника через R = , закон Ома можна записать
так: І = , де І – сила струму, U – напруга, R – опір.

Закон Ома для ділянки кола:
Сила струму на ділянці кола прямо пропорційна напрузі на кінцях цієї
ділянки і обернено пропорційна її опору.
І=
Із формули І = , випливає, що U = I·R та R =

Отже, знаючи силу струму і опір провідника, можна за законом Ома
обчислити напругу, а за напругою і силою струму – опір провідника: І = ;
U = I·R та R =
Хоча опір і можна обчислити, знаючи силу струму і напругу, але опір не
залежить ні від сили струму, ні від напруги, а залежить лише від
параметрів та матеріалу провідника.
За одиницю опору беруть 1 Ом (Ом) – опір такого провідника, в якому
при напрузі 1 В сила струму дорівнює 1 А.
1 Ом = =1
Розглянемо природу електричного опору металевих провідників. Якби
електрони в провіднику не зазнавали ніяких перешкод під час свого руху, то
вони, приведені в упорядкований рух, рухалися б за інерцією необмежено
довго. Насправді електрони взаємодіють з іонами кристалічної решітки металів,
внаслідок чого сповільнюється їх упорядкований рух, і через поперечний
переріз провідника проходитиме менша кількість заряджених частинок за
одиницю струму, тобто зменшується сила струму. Можна передбачити, що чим
довший провідник, тим більше разів електрони, що рухаються впорядковано,
взаємодіятимуть з іонами металу, отже, більшим буде опір. І навпаки, чим
більший поперечний переріз провідника, тим з меншими перешкодами
рухатимуться впорядковано електрони і тим меншим буде опір. Мабуть, опір
залежатиме також від внутрішньої будови провідника, матеріалу, з якого він
зроблений, бо внутрішня будова провідника визначатиме частоту зіткнень
носіїв електричних зарядів з іонами решітки. Не виключено і вплив
температури провідника, бо із зростанням температури інтенсивнішим стає
тепловий рух електронів, тобто зростатиме кількість зіткнень електронів з
іонами, що зумовить зростання опору.
Хід роботи:
1. Складіть коло, з’єднавши послідовно батарею елементів, амперметр,
досліджуваний провідник (спіраль) реостат.
2. Виміряйте силу струму в колі. Результат занесіть у таблицю:
№ досліду Сила Напруга, Опір, Абсолютна Відносна

струму, І, U, В R, Ом похибка, похибка,
А ΔR =│R –
ɛ= ·
R с│
100%
1.
2.
3.
4.
3. До кінців досліджуваного провідника приєднайте вольтметр і виміряйте

напругу на провіднику.
4. За допомогою реостата змініть опір кола і знову виміряйте силу струму в колі
та напругу на досліджуваному провіднику.
5. Застосовуючи закон Ома, обчисліть опір провідника за даними кожного
окремого вимірювання.
6. Результати обчисліть запишіть у таблицю.
7. Обчисліть середнє значення опору провідника: Rсер=
8. Обчисліть середнє значення для кожного досліду:
ΔR1 =│R1 – Rс│=
ΔR2 =│R2 – Rс│=
ΔR3 =│R3 – Rс│=
ΔR4 =│R4 – Rс│=
і середнє значення ΔRсер =
9. Знайдіть відносну похибку: ɛ = · 100%

10. Зробіть висновок, порівнявши значення опору в чотирьох дослідах.
Контрольні запитання:
1. Що таке електричний струм? Що приймають за напрям постійного
струму?
2. Що таке сила струму? Якими одиницями та якими приладами вона
вимірюється?
3. Як залежить сила струму в провіднику від напруги на його кінцях?
4. Про зв'язок яких трьох основних електричних величин йдеться в законі
Ома?
5. Що таке опір провідника?
6. Як формулюється закон Ома?
7. Як, знаючи силу струму і опір провідника, можна визначити напругу на
кінцях провідника?
8. Від чого залежить опір провідника?
9. Що беруть за одиницю опору провідника?
10.У чому причина опору?
Задачі:
1. Напруга на клемах електричної праски 220 В. Опір нагрівального
елемента її 50 Ом. Яка сила струму в нагрівальному елементі?
2. Сила струму в спіралі електричної лампи 0,7 А, опір лампи 110 Ом.
Визначити напругу, при якій світиться лампа.
3. При напрузі на кінцях провідника 2 В сила струму в ньому 0,5 А. Якою
буде сила струму в провіднику, якщо напруга на його кінцях збільшиться
до 4 В? зменшиться до 1 В?
4. Через поперечний переріз провідника проходить заряд 0,12 Кл за 2 хв.
Визначте силу струму в провіднику.
5. Сила струму в електричній прасці 0,4 А. Визначте заряд і кількість
електронів, що проходять через переріз спіралі за 5 хв.
6. Через спіраль однієї електричної лампи проходить заряд 40 Кл за 0,3 хв, а
через спіраль іншої лампи – 20 Кл за 10 с. Визначте, в якій лампі протікає
менший струм і в скільки разів.
7. Через поперечний переріз провідника за 4 хв впорядковано проходить
3·1023 електронів. Визначте силу струму в провіднику.
8. Шкала вольтметра має 50 поділок, верхня межа вимірювання дорівнює
10 В. Визначте показання вольтметра, якщо стрілка відхилена на 18
поділок.
9. Визначте ціну поділки приладу:

Визначення питомого опору провідника.
Обладнання: джерело струму, реостат, амперметр, вольтметр, з’єднувальні
дроти.
Рухаючись усередині провідника, вільні носії електричного заряду
неминуче стикаються зі структурними частинками речовини, з яких він
побудований. У рідинах йони, рухаючись упорядковано, зіштовхуються з
молекулами води. У газах йони і вільні електрони співударяються з
нейтральними молекулами газу. У середині металевих провідників вільні
електрони стикаються з йонами, які знаходяться у вузлаж кристалічної решітки.
При таких зіткненнях вільні електрони втрачають частину своєї
кінетичної енергії, і швидкість їх упорядкованого руху зменшується. Крім того,
внаслідок зіткнень частина носіїв заряду розсіюється: відлітає назад або
відхиляється в той чи інший бік від попереднього напряму руху і, таким чином,
не бере участі в упорядкованому русі зарядів. Унаслідок цього сила струму в
провіднику зменшується. Будь – який провідник протидіє упорядкованому руху
електричних зарядів.
Властивість провідника протидіяти упорядкованому руху зарядів
називається електричним опором провідника.
Його позначають буквами R або r.
Залежність опору провідника від його розмірів і речовини, з якої він
виготовлений, вперше дослідним шляхом встановив Георг Ом.
У коло джерела струму по черзі вмикали різні провідники: нікелінові
дротини однакової товщини, але різної довжини; нікелінові дротини однакової
довжини, але різної товщини; і нікелінову і ніхромову дротини однакової
довжини і товщини. Визначивши силу струму і напругу в кожному досліді та
обчисливши опір кожного з провідників, з’ясувалося, що:
1) з двох нікелінових дротин з однаковим поперечним перерізом довша
має більший опір;
2) з двох нікелінових дротин однакової довжини більший опір має
дротина з меншим поперечним перерізом;
3) з двох однакових за розмірами дротин ніхромова має більший опір, ніж
нікелінова.
Англійський фізик Гемфрі Деві експериментально довів (1821 р.), що опір
провідника залежить від його довжини площі поперечного перерізу S і природи
речовини, з якої виготовлений провідник. Остання залежність визначається
питомим опором речовини ρ (ро – грец.).
Електричний опір прямо пропорційний довжині провідника, обернено
пропорційний площі його поперечного перерізу і залежить від речовини
провідника.
R=ρ
З цієї формули випливає, що ρ =
За одиницю питомого опору провідника в СІ беруть питомий опір

провідника завдовжки 1 м, площею поперечного перерізу 1 м 2, що має опір 1
Ом. (1 Ом · м).
У довідкових таблицях питомі опори речовин наводяться в СІ.
Найменший питомий опір мають хімічно чисті срібло, мідь та алюміній.
Оскільки срібло дорогий метал, то для виготовлення провідників найчастіше
застосовують мідь і алюміній.
Залежність електричного опору від довжини провідника
використовується для побудови реостатів – приладів, за допомогою яких
можна плавно змінювати опір електричного кола і таким чином регулювати
силу струму в колі. Є різні типи реостатів, але найбільш поширений –
повзунковий.
Повзунковий реостат складається з фарфорового циліндра, на який щільно

виток до витка намотаний дріт – обмотка реостата. Фарфоровий циліндр
закріплюється на двох стояках. У них вмонтовано товстий металевий стрижень,
вздовж якого переміщується ковзний контакт (повзунок). Кінці обмотки
реостата приєднуються до клем. Переміщуючи повзунок уздовж стрижня
праворуч або ліворуч, відповідно вмикають більшу або меншу кількість витків
обмотки і тим самим відповідно змінюється опір провідника.
Умовне позначення реостата на схемах. В коло

вмикається послідовно.
Хід роботи.
1. Зберіть коло, з’єднавши послідовно амперметр, реостат і джерело струму.
Приєднайте паралельно до реостату вольтметр.
2. Перемістить повзунок реостату приблизно на середину обмотки та виміряйте
сила струму і напругу на реостаті.
I= ;U= .
3. Не змінюючи положення повзунка розберіть коло.
4. Підрахуйте кількість витків, по яким проходив електричний струм: n =
5. Виміряйте лінійкою довжину обмотки: а = і діаметр циліндра D =
6. Підрахуйте довжину провідника: l = πDn =
7. Визначте діаметр дроту обмотки: d = =
8. Визначте площу поперечного перерізу провідника: S = =
9. За допомогою закону Ома, визначте опір провідника R = =
10. Визначте питомий опір провідника ρ = =

11. За допомогою таблиці визначте, з якої речовини зроблений даний
провідник.
Питомий опір речовини
Речовина ρ, Речовина ρ
Алюміній 2,8 · 10 – 8 Мідь 1,7· 10 – 8
Вольфрам 5,5· 10 – 8 Нікелін 4,0· 10 – 7
Графіт 1,3· 10 – 5 Ніхром 1,1· 10 – 6
Залізо 1,0· 10 – 7 Ртуть 9,6· 10 – 7
Золото 2,4· 10 – 8 Свинець 2,1· 10 – 7
Константан 5,0· 10 – 7 Срібло 1,6· 10 – 8
Латунь 7,0· 10 – 8 Фехраль 1,3· 10 – 6
1. Що називають електричним опором провідника? Чим він зумовлений?
2. Від чого залежить опір провідника? Запишіть цю залежність
математично.
3. Що приймають за питомий опір провідника? Яка одиниця вимірювання в
СІ?
4. Яка будова і принцип дії повзункового реостата?
Задачі:
1. Який опір ніхромової дротини з площею поперечного перерізу 2 мм 2,
завдовжки 4 м?
2. Яка площа поперечного перерізу константанової дротини опором 8 Ом,
якщо її довжина 20 м?
3. Яка довжина нікелінової дротини з площею поперечного перерізу 5 мм 2,
якщо її опір 5,5 Ом?
Лабораторна робота № 3 (13)

Послідовне з’єднання провідників.
Обладнання: джерело струму, амперметр, вольтметр, два резистори,
з’єднувальні проводи.
Мета: на досліді перевірити закони послідовного з єднання провідників.
Резистори з’єднують між собою трьома способами: послідовно,
паралельно і змішано.
При послідовному з єднанні резисторів кінець кожного попереднього
резистора з’єднують з початком наступного.
Початок і кінець резистора обирають умовно, оскільки обидва його кінці
рівнозначні.
При послідовному з’єднанні резисторів розподіл струмів і напруг між
ними визначається за такими трьома законами:
1. При послідовному з’єднанні резисторів сила струму на всіх
ділянках електричного кола однакова: І1 = І2 = І3 = … = І.
2. При послідовному з’єднанні резисторів напруга на кінцях
зовнішньої ділянки електричного кола дорівнює сумі напруг на
кінцях кожного з резисторів: U = U1 + U2 + U3 + … + Un
3. При послідовному з’єднанні резисторів опір зовнішньої ділянки
електричного кола дорівнює сумі опорів окремих резисторів:
R = R1 + R2 + R3 + … + Rn.
Ці співвідношення говорять про те, що при проходженні струму через
кілька послідовно з’єднаних резисторів електричні заряди ніде не
накопичуються: скільки зарядів щосекунди проходить через перший резистор,
стільки ж – і через решту.
Коли замість трьох резисторів з опорами R1 ; R2 ; R3 увімкнути один резистор з

опором R = R1 + R2 + R3 , то це не викличе ніяких змін у колі. Опір такого
резистора, який, заміняючи кілька інших резисторів, не змінює розподілу
напруг і сили струму в колі, називається їх еквівалентним опором кола. Заміна
окремих груп резисторів на їх еквівалентний резистор значно спрощує пошуки
розподілу напруг і струмів у розгалужених колах.
Зі співвідношення R = R1 + R2 + R3 + … + Rn випливає, що при
послідовному з’єднанні n однакових резисторів з опором r кожен електричний
опір зовнішньої ділянки кола: R = r·n.
Хід роботи.
1. Зберіть коло за поданою схемою, виміряйте силу струму і напругу, за
допомогою закону Ома, обчисліть опір першого резистора.
I1 = ; U1 = ; R1 = .
допомогою закону Ома, обчисліть опір другого резистора.
I2 = ; U2 = ; R2 =

допомогою закону Ома, обчисліть опір резистора.
I3 = ;U= ;R=
4. Порівняйте значення сил струмів у всіх трьох дослідах: I 1; I2; I3. Перевірте
рівність: I1 = I2 = I3
5. Перевірте рівність для напруг: U = U1 + U2.
6. Перевірте рівність для опорів: R = R1 + R2.
7. Зробіть висновок про правильність законів послідовного з єднання.
1. Якими способами з’єднуються резистори між собою?
2. Яке з єднання резисторів називають послідовним? Намалюйте схему
послідовного з єднання сформулюйте резисторів.
3. Сформулюйте і запишіть математично три правила послідовного
з’єднання провідників.
Задачі:
1. Два опори 6 Ом і 8 Ом з’єднанні послідовно і ввімкнені в коло так, що
напругу на них дорівнює 42 В. Визначте силу струму в ділянці кола і
напругу на кожному резисторі.
2. Ділянка складається з трьох резисторів опорами 4 Ом, 7 Ом і 10 Ом.
Напруга на першому 28 В. Визначте силу струму в колі, напругу на
кожному провіднику і загальну напругу всієї ділянки кола.
3. Напруга на трьох резисторах з’єднаних послідовно відповідно дорівнює
15 В, 18 В і 12 В. Опір другого резистора дорівнює 6 Ом. Знайдіть силу
струму в колі, загальну напругу і опір першого і третього резисторів.
4. Розв’яжіть задачу за схемою:
1) Визначте показання амперметра і загальний
опір кола, якщо R1 = 5 Ом, R2 = 3 Ом.
2) Які показання амперметра і загальний опір

кола, якщо R1 = 10 Ом, R2 = 2 Ом.?
3) За схемою визначте показання амперметра

і опір R2, якщо R1 = 4 Ом.?
4) Які показання амперметра і другого

вольтметра, якщо R1 = 4 Ом, R2 = 6 Ом.?

Паралельне з’єднання резисторів.
Обладнання: джерело струму, амперметр, вольтметр, резистори, з’єднувальні
проводи.
Теоретичні відомості:
При паралельному з’єднанні резисторів усі їхні початки
сполучають між собою в одну точку, а всі їхні кінці – в
іншу точку. Точки, і яких з’єднується більше двох
провідників, називають вузлами. Кожен з резисторів
разом зі з’єднувальними провідниками становить окреме
розгалуження паралельного з’єднання. Якщо один із
резисторів перегорає, то електричне коло не розмикається: електричний струм
продовжує йти по всіх інших розгалуженням, що не вийшли з ладу.
Розподіл струмів і напруг при паралельному з’єднанні резисторів визначається

за трьома правилами:
1. При паралельному з’єднанні резисторів сила струму в
нерозгалуженій частині кола дорівнює сумі сил струмів у її
окремих розгалуженнях: І = І1 + І2 + І3 + … + Іn.
2. При паралельному зєднанні резисторі напруги на їх кінцях
завжди однакові: U1 = U2 = U3 = … = Un.
3. При паралельному з’єднанні резисторів електропровідність
усієї зовнішньої ділянки кола дорівнює сумі
електропровідностей його окремих розгалужень:
Фізичний зміст першого правила цілком очевидний. У жодному з вузлів

заряди не нагромаджуються. Скільки їх щосекунди надходить до даного вузла,
стільки ж і розходиться по розгалуженням.
Друге правило, на перший погляд, здається дещо дивним. І, дійсно, як це
може бути: опори резисторів різні, а витрати енергії на переміщення через них
кожної одиниці заряду, тобто напруги, однакові? З’ясуємо, в чому тут справа.
Порівняємо напруги на кінцях двох розгалужень: U1 = I1R1 і U2 = I2R2.
Через те що U1 = U2, то I1R1 = I2R2, звідки .
Сила струмів в окремих розгалуженнях обернено пропорційна їх
електричним опорам.
Це означає, що в скільки разів опір розгалуження більший, у стільки ж
разів електричне поле переміщує через нього за одиницю часу менший заряд. І
тому напруги на кінцях усіх розгалужень виявляються однаковими.
Третє правило випливає з перших двох, установлених експериментально.
Відповідно до закону Ома для ділянки кола, сила струму в нерозгалуженій
частині кола і в окремих розгалуженнях відповідно дорівнює: , ,
, … Підставимо ці значення струмів у рівняння: +...

Враховуючи, що U1 = U2 = U3 = …, винесемо U за дужки і, скоротивши обидві
частини рівняння на U, одержуємо третє правило: , де
- це величина, обернена до електричного опору провідника. Її називають
електропровідністю провідника.
При паралельному з’єднанні n однакових резисторів з опором r кожен
еквівалентний опір зовнішнього кола становить: .
Правила послідовного і паралельного з’єднання резисторів були
установлені німецьким фізиком Густавом Кірхгофом (1824 – 1887) і
називаються правилами Кірхгофа.
1. Визначить ціну мінімальної поділки
амперметра і вольтметра.
2. Зберіть коло, як показано на рисунку.
3. Замкніть коло і виміряйте силу струму в
нерозгалуженій частині кола і напругу на
кінцях всієї ділянки кола. Знайдіть опір
нерозгалуженої ділянки кола.
І= ;U= ;R=
4. Виміряйте силу струму в першому резисторі і напругу на ньому. Обчисліть
опір першого резистора.
І1 = ; U1 = ; R1 =
5. Виміряйте силу струму в другому резисторі і напругу на ньому. Розрахуйте

опір другого резистора.
І2 = ; U2 = ; R2 =
6. Перевірте перше правило паралельного з’єднання резисторів для сил струмів:
І = І1 + І2.
7. Друге правило для напруги: U = U1 = U2.
8. Третє правило паралельного з’єднання для опорів при паралельному
з’єднанні резисторів:
9. Зробіть висновок про правильність законів паралельного з’єднання
резисторів.
1. Яке з’єднання провідників називається паралельним?
2. Як з’єднані лампи кімнатної люстри?
3. Як зміниться опір ділянки кола при паралельному підключенні до неї інших
провідників?
4. Три дротини – залізна, мідна і алюмінієва – однакової довжини з однаковими
площами поперечного перерізу ввімкнені в коло паралельно. У якій дротині
найбільша сила струму? Чому?
5. Яка електрична величина є однаковою для всіх віток паралельного
з’єднання?
6. На якому резисторі при паралельному з’єднанні менша напруга?
Задачі:
1. Обчисліть загальний опір кола і визначте

покази амперметра (рис. 23), якщо R1= R2 =
12 Ом.
2. Визначте покази амперметра А2 і напругу на кінцях кожного
провідника (рис. 25), якщо R1 = 15 Ом, R2= 10 Ом.
3.По схемі, зображеної на рис. 26, розрахуйте напругу

на кінцях кожного провідника і покази амперметра А і
А1, якщо R1 = 20 Ом, R2 = 30 Ом.
4. Визначте силу струму в лампочці і її опір.
5. Визначте опір обох резисторов і силу струму в

нерозгалуженій частині кола.

Визначення внутрішнього опору та ЕРС джерела струму.
Обладнання: джерело струму, амперметр, вольтметр, реостат, з’єднувальні
провідники.
Короткі теоретичні відомості.
Система провідників, усередині яких відбувається упорядкований рух
електрично заряджених частинок речовини, називається електричним колом.
Електричне коло складається із двох істотно різних частин – зовнішньої і
внутрішньої ділянок кола.
На зовнішній ділянці кола (включає в себе прилади та резистори) заряди
переміщуються під дією електричних сил, а на внутрішній ділянці (джерело
струму) – під дією сторонніх сил, долаючи протидію електричного поля. Роль
сторонніх сил можуть виконувати сили тертя, молекулярні або магнітні сили.
Сторонні сили діють лише на внутрішній ділянці кола, яку називають
джерелом струму.
Сторонні сили відокремлюють негативні заряди від позитивних і
переміщують їх у двох взаємно протилежних напрямах до кінців внутрішньої
ділянки кола, які називають полюсами джерела струму. На електричних
схемах їх умовно позначають знаками « + » і « – ». Розділені заряди, що
нагромаджуються на полюсах джерела струму, створюють усередині нього
електростатичне поле, яке переміщує заряди на зовнішній ділянці електричного
кола.
Будь – яке джерело струму являє собою провідник, який відрізняється від
усіх інших провідників лише тим, що усередині нього діють сторонні сили. Як і
усякий інший провідник він має свій електричний опір, який називають
внутрішнім опором джерела струму і позначають буквою r. Електричний
опір зовнішньої ділянки кола називають зовнішнім опором кола і позначають
буквою R. Різнойменні заряди, як відомо, притягуються один до одного. І щоб
їх роз’єднати, треба виконати значну роботу. Цю роботу і виконують сторонні
сили. Робота, яку виконують сторонні сили усередині джерела струму, може
здійснюватися за рахунок різних видів енергії – механічної, хімічною, теплової,
сонячної і т.п.
Незалежно від будови і принципу дії, усередині будь – якого джерела
струму відбувається перетворення неелектричних форм енергії в енергію
електростатичного поля.
Кількість неелектричної енергії. Яка перетворюється усередині
джерела струму в електричну енергію при розділенні одиниці заряду
сторонніми силами, називають електрорушійною силою джерела струму:
Е= (1)
З рівняння випливає, що електрорушійна сила (скорочено ЕРС) джерела
струму вимірюється у вольтах.
Сила струму у замкнутому колі визначається за законом Ома для повного кола:
Сила струму у замкнутому електричному колі прямо пропорційна
електрорушійній силі джерела струму і обернено пропорційна його
повному опору.
І= (2)
Приведемо обидві частини рівняння ( 2 ) до спільного знаменника:
ІR + Ir = E
За законом Ома для ділянки кола IR = U – напрузі на кінцях зовнішньої
ділянки кола. Отже U + Ir = Е, звідки
U = E – Ir (3)
Оскільки для даного джерела струму E і r – величини постійні, то з рівняння ( 3)
випливає, що зі збільшенням сили струму напруга на кінцях зовнішньої
ділянки кола зменшується.
Якщо обидва полюси джерела струму з’єднати коротким провідником,
замкнути накоротко, то опір зовнішньої ділянки кола буде дуже малим і ним
можна знехтувати. В цьому разі сила струму в колі (струм короткого
замикання) становить:
І= .
Внутрішній опір джерела струму, зазвичай, досить малий, тому струм
короткого замикання може досягати сотень і тисяч ампер. Теплова дія такого
струму настільки велика, що виходить з ладу саме джерело струму, загорається
ізоляція на з’єднувальних провідниках, виникають пожежі.
1. Зберіть електричне коло, яке складається з амперметра, реостата і джерела
струму. Підключіть вольтметр паралельно до реостата.
2. Визначте ціну мінімальної поділки амперметра і вольтметра.
ΔI = ΔU =
3. Повністю уведіть реостат. Замкніть електричне коло і виміряйте напругу на
кінцях реостата і силу струму в ньому.
I1 = U1 =
4. Установіть повзунок реостат приблизно на його середині і знову виміряйте
напругу на кінцях реостата і силу струму у колі.
I2 = U2 =
5. За одержаними даними визначте внутрішній опір і ЕРС джерела струму.
За законом Ома для усього кола I1 = і, відповідно, I2 =
За законом Ома для ділянки кола U1 = I1R1; U2 = I2R2.
Виключаючи з цих чотирьох рівнянь R1 і R2, дістаємо систему двох рівнянь:
U1 + I1r = Е
U2 + I2r = Е
Прирівнюючи ліві частини, дістаємо: U1 + I1r = U2 + I2r
Звідси знаходимо внутрішній опір джерела струму: r (I1 – I2) = U2 – U1
r=
Знайдіть ЕРС джерела струму Е = U1 + I1r .
1. Що називають електричним колом? З яких частин складається? У чому
полягає істотна відмінність між ними?
2. Як відбувається розділення електричних зарядів усередині джерела
струму і їх нагромадження на полюсах?
3. Що називають електрорушійною силою джерела струму? Одиниці
вимірювання?
4. Сформулюйте і запишіть математично закон Ома для повного кола.
5. Як залежить напруга на кінцях зовнішньої ділянки кола від сили струму в
колі?
6. Чому при короткому замиканні силу струму в колі може досягати сотень
ампер?
Задачі:
1. Визначте силу струму в колі з резистором 5 Ом, якщо ЕРС джерела 110 В, а
його внутрішній опір 0,5 Ом.
2. Сила струму в колі, зовнішній опір якого 30 Ом, дорівнює 1,2 А. Визначте
ЕРС джерела, якщо його внутрішній опір 0,2 Ом.
3. При короткому замиканні джерела струму напруга на клемах дорівнює 20 В,
а сила струму – 10 А. Обчисліть внутрішній опір джерела.
4. ЕРС джерела 100 В. При зовнішньому опорі 49 Ом сила струму в колі
дорівнює 2 А. Визначити опір джерела і спад напруги на ньому.
5. ЕРС батареї 6 В. Під час замикання її на зовнішній опір 1 Ом вона дає струм
3 А. Який струм короткого замикання?
6. В колі джерела струму з ЕРС 30 В тече струм 3 А. Напруга на зажимах
джерела 18 В. Знайти зовнішній опір кола і внутрішній опір джерела.
7. При зовнішньому опорі 2 Ом сила струму в колі дорівнює 0,8 А, а при
зовнішньому опорі 3 Ом – 0,6 А. Визначте внутрішній опір і ЕРС джерела
струму.
8. Через резистор опором 10 Ом, приєднаного до гальванічного елемента з ЕРС
1,5 В, проходить струм силою 0,35 А. Яка сила струму під час короткого
замикання?

Визначення ККД електронагрівника.
Обладнання: джерело струму, терези, калориметр, годинник, амперметр,
вольтметр, резистор, з’єднувальні проводи, вода.
Під час переміщення електрично заряджених частинок на зовнішній
ділянці кола потенціальна енергія електричного поля перетворюється на їхню
кінетичну енергію. Рухаючись усередині провідника, електричні заряди
мимовільно стикаються з його структурними частинками, з яких він
побудований. Кінетична енергія вільних носіїв заряду передається структурним
частинкам провідника і перетворюється на теплову енергію: провідник
нагрівається.
Кількість теплоти, яка виділяється в провіднику під час проходження
електричного струму, була встановлена експериментально Дж.Джоулем і
російським фізиком Е.Х.Ленцем незалежно один від одного.
Збільшуючи за допомогою реостата силу струму в 2, 3, 4… разів,
дослідники з’ясували, що за один і той самий час кількість теплоти, яка
виділяється провідником зі струмом, відповідно збільшується у 4, 9, 16 …разів.
Отже, Q ̴ І2.
Виконуючи досліди з різними значеннями електричного опору дротяної
спіралі при одних і тих самих значеннях сили струму і часу, вчені дійшли
висновку, що Q ̴ R.
Якщо сила струму і опір лишити сталими, а збільшувати лише проміжок
часу, протягом якого струм проходить через провідник, то виявляється,
що Q ̴ t.
Кількість теплоти, що виділяється в провіднику під час проходження
через нього електричного струму, прямо пропорційна квадрату сили
струму, електричному опору провідника і проміжку часу, протягом якого
проходить струм.
Закон Джоуля – Ленца: Q = I2·R·t.
Під час проходження електричного струму на зовнішній ділянці кола
енергія стаціонарного електричного поля перетворюється на кінетичну енергію
вільних носіїв заряду (електронів або йонів), а остання – на інші види енергії. В
електродвигунах електрична енергія перетворюється на кінетичну енергію його
рухомої частини – ротора, а частково витрачається на нагрівання обмоток
статора – нерухомої частини електродвигуна. В електричних лампах
розжарювання 90 – 95 % електричної енергії перетворюється на теплову
енергію волоска розжарювання, а остання – на енергію випромінювання.
Кількість електричної енергії, яка на зовнішній ділянці кола
перетворюється на інші види енергії, називається роботою електричного
струму.
Згідно з законом збереження енергії, електричний струм може виконувати
таку роботу, яку кількість енергії вільні носії заряду одержують від
електричного поля. Електричне поле при переміщенні заряду q виконує роботу
А = qU. З іншого боку, заряд, що переміщує всередині провідника, q = I·t.
Отже, робота електричного струму А = I·U·t.
Робота електричного струму, як і будь – чка інша робота, в СІ
вимірюється у джоулях (Дж).
Робота, яка виконується електричним струмом за одиницю часу,
називається потужністю: P = I·U.
Закон Джоуля – Ленца можна записати дещо інакше: або .
У побуті використовують позасистемну одиницю роботи електричного
струму – кіловат – година.
1 кВт · год = 1 · 103 · 3600 с = 3,6 · 106 Дж.
Згідно із законом Джоуля – Ленца, найбільша кількість теплоти
виділяється на тій ділянці електричного кола, яка має найбільший опір. На
цьому принципі ґрунтується робота всіх електронагрівальних приладів, ламп
розжарювання, плавких запобіжників для захисту електричних кіл від
короткого замикання.
У медицині теплова дія струму використовується для нагрівання води в
автоклавах, стерилізаторах, кювезних ліжечках (пристроях для зігрівання
недоношених дітей), для приготування різних ванн при водолікуванні, для
підігрівання діалізуючого розчину в апаратах «штучна нирка». І це ще
неповний перелік медичних приладів і пристроїв, у яких використовується
теплова дія електричного струму.
Але чи не найважливішим і найбільшим масовим застосуванням теплової
дії струму є електричне освітлення.
Теплова машина складається з трьох основних частин: робочого
циліндра, в якому переміщується поршень, нагрівника і холодильника.
Перетворення теплової енергії на кінетичну енергію поршня здійснюється за
допомогою речовини, яку називають робочим тілом. Як робоче тіло
використовують високотемпературну водяну пару або газ. Сукупність
теплових процесів, що використовуються при роботі теплової машини,
називається робочим циклом теплової машини.
Французький інженер Саді Карно теоретично довів, що робота,
виконувана тепловою машиною, виявляється максимальною, якщо її робочий
цикл складається з двох ізотермічних і двох адіабатних процесів і як робоче
тіло використовується ідеальний газ:
1) газ одержує від нагрівника деяку кількість теплоти і за постійної
температури розширюється. Уся одержана робочим тілом теплота
перетворюється на роботу;
2) газ ізолюється від нагрівника і продовжує розширюватися, виконуючи
роботу за рахунок своєї внутрішньої енергії;
3) робоче тіло приводиться в контакт з холодильником і ізотермічно
стискується зовнішніми силами. Зовнішні сили при цьому виконують роботу і
робоче тіло віддає холодильнику певну кількість теплоти;
4) робоче тіло ізолюється від холодильника і зовнішні сили стискують його до
початкового об’єму, виконуючи при цьому роботу.
Такий робочий цикл теплової машини, що складається з двох ізотерм і
двох адіабат, має назву цикл Карно.
Відношення корисно використаної теплоти до теплоти, яку одержує
робоче тіло від нагрівника, називається коефіцієнтом корисної дії (ККД)
теплової машини:
або
Якби теплова машина не передавала частини тепла холодильнику(Q 2 = 0),
то ККД теплової машини дорівнювала би 100%. Але теплова машина без
холодильника працювати не може. Робоче тіло зможе одержати від нагрівника
нову порцію теплоти тільки в тому разі, якщо температура робочого тіла буде
нижчою від температури нагрівника. А тому робоче тіло треба періодично
приводити в контакт з холодильником, віддаючи частину енергії, одержаної від
нагрівника.
ККД ідеальної теплової машини може дорівнювати 100% лише у двох
випадках: якщо температура нагрівника нескінченно висока або температура
холодильника дорівнює абсолютному нулю. Але створити це неможливо в
принципі, тому ККД теплової машини не може біти 100%.
Живі істоти або їхні окремі органи не можуть працювати на тих
принципах, що і теплові машини. Якби людина за звичайних умов працювала
як теплова машина, то вона нагрілася б до температури 145 0 С. Отже живі
істоти не можуть виконувати роботу одержуючи теплову енергію від якого –
небудь зовнішнього нагрівника. Ось чому природа пішла іншим шляхом. Живі
організми виконують роботу, витрачаючи свою внутрішню енергію, яку вони
періодично поповнюють за рахунок хімічної енергії їжі.
Опис установки:
Щоб визначити ККД електричного нагрівника, у калориметр, наповнений
водою, поміщають дротяну спіраль з відомим опором і пропускають через неї
електричний струм на протязі певного проміжку часу. За допомогою
термометра вимірюють початкову і кінцеву температури води. Вимірявши масу
калориметра і масу води, складають рівняння теплового балансу і обчислюють
з нього ККД електронагрівника.
1. Виміряйте масу малої чашки калориметра m1 =
2. Налийте у калориметр води (приблизно до половини) і виміряйте масу
калориметра з водою m2 і обчисліть масу води m = m2 – m1 =
3. Зберіть установку, як показано на рисунку.
4. Установіть повзунок реостат приблизно посередині його обмотки. За
допомогою реостата установіть силу струму у колі в межах 1,2 – 1,5 А і зніміть
покази амперметра і вольтметра: І = ;U= .
5. Виміряйте початкову температуру воли у калориметрі t 1 і почніть відлік часу
за годинником або секундоміром.
6. Пропускайте електричний струм через нагрівник протягом 15 – 20 хвилин і,
закінчивши відлік часу, виміряйте кінцеву температуру води у калориметрі t2.
7. Складіть рівняння теплового балансу і визначить з нього ККД
електронагрівника.
1) Корисна кількість теплоти, яка використана на нагрівання води:
Q1 = c·m·(t1 – t2) =
2) Кількість теплоти, яка виділяється у провіднику при проходженні
електричного струму:Q2 = І2·U·t =
3) =
1. Які фізичні величини треба знати, щоб обчислити роботу електричного
струму?
2. Що прийнято за одиницю роботи електричного струму в Міжнародній
системі одиниць і який її фізичний зміст?
3. Яким приладом вимірюють роботу електричного струму?
4. Які прилади треба мати, щоб обчислити потужність електричного струму?
5. Сформулюйте закон Джоуля – Ленца. Запишіть його математично.
6. Чому під час проходження струму провідник нагрівається?
7. В яких побутових приладах використовується теплова дія струму?
8. Чому нитки розжарювання виготовляють з вольфраму?
Задачі:
1. Чому рівний коефіцієнт корисної дії теплової машини, яка за один цикл
отримує від нагрівника 100 Дж теплоти і віддає холодильнику 75 Дж?
2. Яке максимальне значення ККД теплової машини з температурою нагрівання
500 К і холодильника 200 К?
3. У процесі роботи ідеальної теплової машини за деякий час робоче тіло
дістало від нагрівника 8,38·108 Дж теплоти і 80% цієї теплоти передало
холодильнику. Визначити ККД машини і роботу, виконану машиною.
4. Двигун внутрішнього згоряння має ККД 28% при температурі горіння палива
9270 С і температурі відпрацьованого газу 4470 С. На скільки процентів ККД
ідеальної теплової машини більший від ККД двигуна?
5. В ідеальному тепловому двигуні абсолютна температура нагрівника в 3 рази
вища, ніж температура холодильника. Нагрівник передав газу 40 кДж теплоти.
Яку роботу виконав газ?
6. У посудині нагрівають 1 л води і 50 г льоду. Через який час вода закипить,
якщо потужність нагрівача 500 Вт, а його ККД 60%?
7. Нагріваючи в котлі 3000 л води, спалили 40 кг кам’яного вугілля. До якої
температури нагрілася вода, коли початкова температура її дорівнювала 10 0 С, а
ККД топки 60%?
8. Електродвигун тролейбуса живиться струмом силою 200 А при напрузі
550 В.Яка потужність двигуна?
9. Пилосос потужністю 500 Вт працює при напрузі 200 В. Визначити силу
струму, що протікає у підвідному шнурі, опір, що його чинить струмові
електромотор, витрату електроенергії за 5 годин роботи.
10. Є дві лампочки потужністю 60 Вт кожна. Яка потужність споживаного
струму, якщо лампочки увімкнені в електричну мережу паралельно?
послідовно?

Математичний маятник. Визначення прискорення вільного
падіння за допомогою математичного маятника.
Обладнання: штатив з муфтою і лапкою, математичний маятник (невеличка
металева або дерев’яна кулька на довгій нитці), довга лінійка, секундомір.
Рух, за якого тіло (точка) відхиляється від положення стійкої
рівноваги в двох взаємно протилежних напрямах, називається
коливальним рухом.
Коливання, які виникають лише під дією внутрішніх сил після того,
як коливальна система виведена з положення рівноваги, називаються
вільними коливаннями.
Будь – яке тіло , що коливається навколо осі, яка не проходить через
центр його мас, називають фізичним маятником. Люстра, підвішена до стелі
кімнати, вантаж на тросі піднімального крана, шальки аптечних терезів – усе це
різні фізичні маятники. Закони коливання фізичних маятників були встановлені
на зовсім простій моделі: маленька кулька масою m (матеріальна точка),
підвішена на довгій міцній нитці. Цю модель фізичного маятника називають
математичним маятником.
З часом вільні коливання маятника припиняються, затухають.
Причиною затухання вільних коливань є сили тертя, які гальмують рух кульки.
Якщо сили тертя занадто великі, коливання маятника не виникають зовсім. Але
якщо сили тертя незначні, то коливання маятника будуть відбуватися досить
тривалий час.
На кульку в положенні рівноваги на неї діють дві сили:
сила тяжіння і сила натягу нитки, вони скомпенсовані і їх
рівнодійна дорівнює нулю. Якщо відхилити маятник від
положення рівноваги на невеликий кут α, рівнодійна цих
двох сил стає відмінною від нуля і повертає маятник до
положення рівноваги. Але маятник продовжує рухатися за
інерцією і відхиляється в протилежний бік, внаслідок чого
знову виникає сила, що повертає маятник до положення
рівноваги.
Сила, що повертає математичний маятник до
положення рівноваги, змінюється за таким самим
законом. Як і сила пружності, хоча за своєю природою і
відрізняється від останньої. Такі сили називають
квазіупружними (квазі – «ніби»). Таким чином,
математичний маятник здійснює гармонічні коливання
під дією квазіупружної сили, роль якої виконує
рівнодійна сил тяжіння і натягу нитки.
Будь – який коливальний рух характеризується
трьома величинами: періодом, частотою і амплітудою
коливань. Ці величини називають параметрами
коливального руху.
Проміжок часу, за який здійснюється одне коливання, називається
періодом коливань. У Міжнародній і фізичній системах одиниць період
коливань позначається буквою Т і вимірюється в секундах. Припустимо, що за t
секунд тіло здійснює n коливань. Тоді час одного коливання – це період .
Кількість коливань, які здійснює тіло за одиницю часу, називають
частотою коливань. Частота позначається буквою ν (ню) і вимірюється у Гц
(герц). Отже, . 1 герц дорівнює такій частоті коливань, за якої за 1 с тіло
здійснює одне коливання.
Значить, і .
Відстань х, на яку відхиляється коливна точка від положення стійкої
рівноваги, називається зміщенням. Найбільше зміщення коливної точки від
положення стійкої рівноваги називається амплітудою коливань: А = хmax. У
СІ амплітуда коливань вимірюється в метрах.
Для математичного маятника період коливань знаходиться за формулою:
.
В даний вираз не входять ні маса маятника m, ні амплітуда його
коливань А. Отже, за невеликих відхилень від положенні рівноваги період
коливань математичного маятника пропорційний кореню квадратному з
довжини маятника і обернено пропорційний кореню квадратного з
прискорення вільного падіння.
Період коливань математичного маятника не залежить від маси
маятника і амплітуди його коливань. Цю властивість математичного
маятника називають ізохронністю маятника.
Математичний маятник зберігає площину своїх коливань незмінною.
Французький фізик Жан Фуко використав цю останню властивість
математичного маятника, щоб наочно довести добове обертання
Землі (1851 р.). Для цього він виготовив маятник, що являв собою
дуже довгу і тонку дротину, до якої була підвішена масивна куля з
вістрям на кінці (маятник Фуко). Велику довжину маятника було
взято для того, щоб забезпечити достатню тривалість його
коливань, а велику масу – лише для наочності, оскільки період
коливань математичного маятника не залежить від його
маси.
Якби Земля була нерухома, як стверджувала
тогочасна католицька церква, то маятник коливався б в
одній і тій самій площині. Але дослід Фуко наочно
довів, що площина коливань маятника повертається
відносно поверхні Землі з такою самою кутовою
швидкістю, з якою Земля обертається навколо власної
осі в напрямі, протилежному до напряму добового
обертання Землі.
Дослід Фуко був настільки незаперечним і
наочним, що навіть «свята» церква вимушена була з
цим погодитися.
Ізохронність математичного маятника була відкрита Галілео Галілеєм у
1583 р. Це наштовхнуло його на думку, що ізохронність коливань
математичного маятника може бути використана для точного вимірювання
часу. Першими стали використовувати цю властивість математичного маятника
лікарі для підрахунку пульсу у хворих.
Спираючись на відкриття Г.Галілея, голландський фізик
Християн Гюйгенс у 1656 р. Сконструював перший
маятниковий годинник з анкерним механізмом.
Визначивши прискорення вільного падіння g можна з достатньою
точністю вимірявши на досліді період коливань і довжину математичного
маятника. Там, де в земній корі залягають породи з великою густиною (поклади
руд кольорових металів і залізних руд), прискорення вільного падіння
виявляється дещо більшим від «нормального» (9,80655 )..
Дослід 1.
1. Закріпіть маятник на штативі за допомогою муфти і лапки. Штатив
розташуйте на столі так, щоб маятник вільно звисав на відстані 5 – 10 см від
підлоги.
2. Виміряйте лінійкою довжину маятника.
3. Відхиліть маятник убік на декілька сантиметрів і відпустіть.
4. Увімкніть секундомір та підрахуйте кількість коливань за деякий час.
5. Повторіть цей дослід ще 3 рази.
6. Запишіть результати вимірювання в таблицю.
№ Довжина Кількість Час коливань, Період Прискорення
маятника, коливань, t¸ с коливань, вільного
,м n падіння,
Т= ,с
g¸
1
2
3
4
7. Обчисліть період коливань маятника за формулою: .
8. За формулою періоду коливань математичного маятника визначте
прискорення вільного падіння:
= =
= =
9. Обчисліть середнє значення прискорення вільного падіння та порівняйте
отриманий результат із табличним значенням:
=
Дослід 2.
1. Змініть довжину маятника: вкоротіть його на 10 – 20 см.
2. Повторіть дослід 3 – 4 рази і обчисліть прискорення вільного падіння у
даному випадку.
3. Запишіть результати вимірювань в таблицю:
№ Довжина Кількість Час коливань, Період Прискорення
маятника, коливань, t¸ с коливань, вільного
,м n падіння,
Т= ,с g¸
1
2
3
4
4. Обчисліть період коливань маятника за формулою: .
5. За формулою періоду коливань математичного маятника визначте
прискорення вільного падіння:
= =
= =
6. Обчисліть середнє значення прискорення вільного падіння та порівняйте
отриманий результат із табличним значенням:
=
Дослід 3.
1. Відхиліть маятник на три різні кути і визначте період коливань маятника:
1) t1 = ; n1 = ; Т1 =
2) t2 = ; n2 = ;Т2 =
3) t3 = ; n3 = ;Т3 =
3. Зробіть висновок щодо залежності періоду коливань від амплітуди та
характеристик математичного маятника.
1. Який рух називається коливальним?
2. Що таке амплітуда, період і частота коливань? Який зв'язок між періодом і
частотою коливань?
3. Які коливання називають вільними? Чому вони затухають?
4. Що називають математичним маятником?
5. Як за допомогою математичного маятника можна довести, що Земля
обертається навколо власної осі?
6. Що таке ізохронність математичного маятника? Для чого її використовують?
7. Який із відомих маятників використовують для вимірювання часу?
8. Як залежить прискорення вільного падіння від характеристик маятника? Від
яких фізичних величин воно залежить, а від яких – ні?
9. Наведіть приклади механічних коливань у довкіллі? Які з цих коливань
вільні?
Задачі:
1. Визначить період коливань математичного маятника довжиною 150 см, який
знаходиться на Землі(g = 9,8 ), на Місяці (g = 1,6 ), на Марсі (g = 3,78 )
і на Венері (g = 8,87 ).
2. Яка довжина маятника, якщо період коливань дорівнює 3,5 с. маятник
встановлено на Місяці (g = 1,6 )?
3. Чому дорівнює прискорення вільного падіння на Марсі, якщо маятник,
довжиною 60 см, коливається з періодом 2,5 с.
4. Чому дорівнює довжина маятника, якщо він установлений на Марсі
(g = 3,78 ) і період коливань дорівнює 2,3 с?
5. Визначить прискорення вільного падіння, якщо маятник виконує 60 коливань
за 2,5 хв, довжина маятника 25 см.

Вивчення коливань пружинного маятника.
Мета: дослідити залежність періоду коливань вантажу на пружині від його
маси та жорсткості пружини; перевірити справедливість формули періоду
коливань фізичного маятника.
Обладнання: штатив із муфтою і лапкою; лінійка довжиною 1 м, секундомір;
набір важків масою 100 г; дві металеві пружини різної жорсткості.
Правила техніки безпеки: під час роботи не розтягуйте пружину дуже сильно,
щоб не пошкодити її; важки підвішуйте обережно, не допускайте їх падіння на
стіл.
Якщо з’єднати з двома нерухомо закріпленими пружинами масивну
кульку, яка ковзає по горизонтальному стрижню з дуже малим тертя, то
отримаємо горизонтальний пружинний маятник – найпростішу коливальну
систему.
Пружинний маятник - механічна система, що складається з пружини з
коефіцієнтом пружності (жорсткістю) k (закон Гука), один кінець якої жорстко
закріплений, а на другому знаходиться вантаж маси m.
На початку пружина не деформована, і тіло знаходиться в положенні
рівноваги С. Якщо, розтягнувши або стиснувши пружину, вивести тіло з
положення рівноваги, то з боку деформованої пружини на нього почне діяти
сила пружності, завжди спрямована до положення рівноваги. Нехай ми
стиснули пружину, перемістивши тіло в положення А, і відпустили (υ 0 = 0). Під
дією сили пружності воно стане рухатися прискорено. При цьому в положенні
А на тіло діє максимальна сила пружності, так як тут абсолютне подовження x m
пружини найбільшу. Отже, в цьому положенні прискорення максимальне. При
русі тіла до положення рівноваги абсолютне подовження пружини
зменшується, а отже, зменшується прискорення, що повідомляється силою
пружності. Але так як прискорення при даному русі сонаправлени зі
швидкістю, то швидкість маятника збільшується і в положенні рівноваги вона
буде максимальна. Досягнувши положення рівноваги С, тіло не зупиниться
(хоча в цьому положенні пружина не деформована, і сила пружності дорівнює
нулю), а володіючи швидкістю, буде за інерцією рухатися далі, розтягуючи
пружину. Виникає при цьому сила пружності спрямована тепер проти руху тіла
і гальмує його. У точці D швидкість тіла виявиться рівною нулю, а прискорення
максимально, тіло на мить зупиниться, після чого під дією сили пружності
почне рухатися у зворотний бік, до положення рівноваги. Знову пройшовши
його за інерцією, тіло, стискаючи пружину і сповільнюючи рух, дійде до точки
А (так як тертя відсутнє), тобто здійснить повне коливання. Після цього рух
тіла буде повторюватися в описаній послідовності. Отже, причинами вільних
коливань пружинного маятника є дія сили пружності, що виникає при
деформації пружини, і інертність тіла.
Коли на масивне тіло діє пружна сила, яка повертає його в положення
рівноваги, воно робить коливання біля цього положення. Таке тіло називають
пружинним маятником. Коливання виникають під дією зовнішньої сили.
Коливання, які тривають після того, як зовнішня сила перестала діяти,
називають вільними. Коливання, зумовлені дією зовнішньої сили, називають
вимушеними.
У простому випадку пружинний маятник являє собою тверде тіло, яке
рухається по горизонтальній площині, прикріплене пружиною до стіни.
Пружинний маятник коливається під дією рівнодійної сил пружності, яка,
згідно із законом Гука, пропорційна зміщенню маятника від положення
рівноваги. Період коливань пружинного маятника: .
Період коливань пружинного маятника не залежить від амплітуди
коливань, а визначається лише параметрами коливальної системи – масою
кульки і жорсткістю пружини.
1. Дослід 1. Залежність періоду коливань маятника від його маси.
1. Зберіть установку для дослідів, показану на рисунку, Закріпивши одну з
пружин у лапці штатива. Поряд поставте лінійку та
виміряйте початкову довжину пружини х0. Потім підвісьте
до пружини один важок.
2. Виміряйте подовження пружини, яке виникло під дією
сили F = mg: Δх1 = х1 – х0 =
3. Виконайте такі самі дії з двома і трьома важками:
Δх2 = х2 – х0 =
Δх3 = х3– х0 =
4.Розрахуйте значення коефіцієнта жорсткості пружини за
результатами трьох дослідів та обчисліть його середнє
значення:
; ;
5. За формулою, наведеною в теоретичній частині, розрахуйте період коливань

маятника Трозр для мас вантажу m1 = 200 г та m2 = 400 г. Використайте отримане
вами середнє значення коефіцієнта жорсткості.
= =
6. Підвісьте до пружини спочатку два важки, а потім чотири. З допомогою
секундоміра виміряйте проміжок часу, за який маятник здійснює 10 або 20
коливань. Розрахуйте період коливань Твимір для обох вимірювань за формулою:
7 Запишіть результати вимірювань та обчислень у таблицю:

№ Коефіцієнт Маса Кількість Тривалість Період коливань Т, с
жорсткості, вантажу, коливань, коливань, Трозр Твимір
k , m, кг n t, с
сер
1
2
8 Порівняйте отримані вами значення періоду. Обчисліть відхилення
розрахованого значення періоду від отриманого експериментальним шляхом за
формулою:
2. Дослід 2. Залежність коливань маятника від жорсткості його пружини.

1. Замініть пружину іншою. Виконайте такі самі дії, що і в першому досліді.
Δх1 = х1 – х0 =
Δх2 = х2 – х0 =
Δх3 = х3– х0 =
2. Розрахуйте значення коефіцієнта жорсткості пружини за результатами трьох
дослідів та обчисліть його середнє значення:
; ;
3. Розрахуйте період коливань маятника Трозр для двох пружин різної жорсткості
та маси вантажу 200 г. Використайте отримані вами у двох дослідах значення
коефіцієнтів жорсткості пружин.
4. Підвісьте до пружини важки масою 200 г. З допомогою секундоміра

виміряйте проміжок часу, за який маятник здійснює 10 або 20 коливань.
Розрахуйте період коливань за формулою:
5. Запишіть результати вимірювання та обчислень у таблицю. До першого
рядка запишіть результати першого досліду, до другого – результати другого
досліду.
№ Коефіцієнт Маса Кількість Тривалість Період коливань Т, с
жорсткості, вантажу, коливань, коливань, Трозр Твимір
k , m, кг n t, с
сер
1
2
6. Порівняйте отримані результати другого досліду, зробіть висновки щодо
отриманих вами результатів. Сформулюйте, від чого залежить період коливань
фізичного маятника.
1. За яким законом коливається тіло, підвішене на пружині?
2. Від чого залежить період коливань пружинного маятника?
3. Яким був би результат в умовах невагомості?
4. Якщо змінити довжину пружини, чи зміниться при цьому період коливань?
Якщо змінити місце розташування пружинного маятника і перенести його,
наприклад на Венеру, чи зміниться при цьому період коливань?
Задачі:
1. Пружина під дією вантажу масою 3 кг коливається з періодом 0,2 с.
Визначить жорсткість пружини.
2. Період коливань пружинного маятника 1,5 с. Визначить масу вантажу, якщо
жорсткість пружини 300 .
3. Знайдіть масу вантажу, який на пружині жорсткістю 3 , виконує 10
коливань за 8 с.
4. Визначте жорсткість пружини, якщо приєднане до неї тіло виконує за 0,5 хв
50 коливань. Маса тіла 400 г.
5. Пружина під дією приєднаного до неї бетонного блоку 5×2×0,5 см виконує за
1 хв 120 коливань. Визначить жорсткість пружини.
6. Сталевий циліндр об’ємом 0,02 м3 приєднано до пружини жорсткістю 0.2
. Знайдіть період і частоту коливань маятника.

Вивчення сили світла за допомогою фотометра.
Обладнання: фотометр шкільний, електролампа на підставці, свічка,
лінійка, джерело струму, реостат.
Електромагнітні хвилі, поширюючись у певному середовищі, переносять
енергію від однієї його точки до іншої.
Кількість енергії, яку щосекунди переносять електромагнітні хвилі
крізь поверхню, встановлену перпендикулярно до напряму їхнього
поширення, називають потоком випромінювання.
Потік випромінювання вимірюється у ватах і залежить від площі
виділеної поверхні та її орієнтації в просторі.
Потік випромінювання можна вимірювати за допомогою приладу
( спеціального приймача випромінювання) або оцінювати за зоровим відчуттям.
Але прилад вимірює повний потік випромінювання, тобто енергію, яка
щосекунди переноситься крізь вибрану поверхню світловими хвилями,
інфрачервоними, ультрафіолетовими і рентгенівськими променями. А око
оцінює енергію лиша світлових хвиль, які спричинюють зорове відчуття. І тому
потік випромінювання. Який оцінюється органами зору і вимірюється
приладами являється неоднаковим.
Потік випромінювання, який оцінюється органами зору, називається
світловим потоком.
Світловий потік вимірюється кількістю енергії, яка переноситься
світловими хвилями крізь дану поверхню за одиницю часу: .
Точкове джерело світла випромінює електромагнітні хвилі в усіх
напрямах рівномірно, тому світловий потік точкового джерела світла є
величина стала.
У переважній більшості випадків
світловий потік, який випромінюється точковим
джерелом світла, поширюється в частині
простору, обмеженій конічною поверхнею.
Частина простору, обмежена конічною
поверхнею, називається тілесним кутом ω.
Точку О називають вершиною тілесного
кута.
Помістимо вершину тілесного кута в
центр сферичної поверхні. Такий тілесний кут
називають центральним. Він вирізає на поверхні
сфери деяку частину її поверхні площею S, величина
якої визначається за таким співвідношенням: .
Одиниця вимірювання тілесного кута 1 ср
(стерадіан)
1 стерадіан дорівнює такому центральному
тілесному куту, який вирізає на сферичній поверхні
ділянку, площа якої дорівнює квадрату радіуса цієї
сфери.
Тілесний кут, що охоплює всю поверхню сфери, називається повним
тілесним кутом. Оскільки поверхня сфери , то повний тілесний кут
становить: ср.
Нехай усередині тілесного кута ω поширюється світловий потік Ф.
розділимо його на величину тілесного кута.
Величина, що вимірюється світловим потоком, який поширюється
всередині тілесного кута в 1 стерадіан, називається силою світла: .
Одиниця сили світла в СІ була вибрана як основна. За одиницю сили
світла прийнято силу світла спеціально виготовленого еталонного джерела
світла. Одиниці сили світла присвоєна назва кандела (кд) від латинського
candela – свічка.
Одиниця світлового потоку – люмен (лм).
1 люмен дорівнює світловому потоку, який випромінюється джерелом
світла силою в 1 кд усередині тілесного кута в 1 стерадіан.
Отже, .
Світловий потік, що випромінюється джерелом світла, падає на поверхню
навколишніх тіл і, відбиваючись від них, потрапляє на сітківку ока. Завдяки
цьому ми маємо можливість бачити тіла, що не випромінюють світла. Нехай на
поверхню тіла площею S падає світловий потік Ф. розділимо величину
світлового потоку Ф на площу поверхні тіла S: . Цим ми визначили
світловий потік падає на одиницю площі поверхні тіла.
Величина, що вимірюється світловим потоком, який падає на
одиницю площі поверхні тіла, називається освітленістю цієї поверхні:
.
Одиниця вимірювання освітленості в СІ – 1 лк (люкс) – від латинського
lux – світло.
1 люкс дорівнює освітленості, що створюється світловим потоком у
1 люмен, рівномірно розподіленим на поверхні площею 1 м2.
Електрична лампа розжарювання потужністю 100 Вт,
підвішена над столом на висоті 1 м, створює освітленість у
центрі столу = 100 лк. Освітленість земної поверхні.
Створювана прямими сонячними променями, становить 100000
лк (у середніх широтах).
Для збереження зору і створення нормальних умов праці та
побуту потрібно підтримувати оптимальну освітленість. Недостатня
освітленість робочого місця стомлює очі, але і при занадто великій освітленості
працювати теж неможливо: сильне світло стомлює людину не менше, ніж
слабке. І тому різного роду робіт і приміщень різного призначення встановлено
оптимальні норми освітленості:
На робочому місці для тонких робіт 200 лк
Для читання 100 лк
На екрані кінотеатру 50 лк
У роздягальнях 25 лк
У коридорах і на східцях 15 лк
У проходах приміщень 10 лк
На вулицях і площах 4 лк
У дворах і під’їздах 2 лк
Надто специфічні вимоги пред’являють до
освітленості операційного поля в хірургії. Світло, що
падає на операційне поле, має створювати рівномірну
оптимальну освітленість при мінімальному тепловому
ефекті, щоб не стомлювати хірурга і не створювати тіні.
Цим вимогам задовольняють лампи спеціальної
конструкції – безтіньової лампи.
З’ясуємо, від чого залежить освітленість поверхні.
Припустимо, що на плоску поверхню площею S, розміщену на відстані r від
джерела світла, падає світловий потік Ф. Тоді освітленість поверхні . Так
як світловий потік Ф = І·ω, то освітленість становить: .
Але , то - якщо промені падають на поверхню під кутом 900.
Якщо ж промені падають під кутом α, то .

Освітленість, створювана точковим джерелом світла, пропорційна
силі світла джерела, косинусу кута падіння променів і обернено
пропорційна квадрату відстані між джерелом світла і освітлюваною
поверхнею.
Це є закон освітленості: його встановив у 1604 р.
Йоганн Кеплер і уточнив його співвітчизник
Йоганн Ламберт у 1760 р. За цим законом
визначають освітленість у різних точках поверхні,
створювану точковим джерелом світла.
Якщо поверхня освітлюється кількома
джерелами світла, то освітленість у будь – якій
точці поверхні дорівнює сумі освітленостей, створюваних кожним
джерелом світла окремо.
Закон освітленості застосовують для вимірювання сили світла. Прилади,
які використовують для вимірювання сили світла, називають фотометрами.
Око може порівнювати яскравості, судити про те, що світліше і що
темніше. Судження, саме по собі якісне, але їм неважко скористатися для
кількісних вимірювань. Покладемо, що дві лампи освітлюють кожна одну з
поруч поставлених білих поверхонь. Одна поверхня здається темніше, інша
світліше. Є чимало способів послаблювати силу світла в точно відоме число
разів (найпростіший спосіб - відсунення лампи). Змінимо відстань однієї з ламп
у стільки разів, щоб освітлювана нею поверхню здавалася нам однакової
яскравості з сусідньої. Домігшись цього, можна сказати, що одна лампа
сильніше інший в стільки разів, у скільки знадобилося послабити її світло.
Якщо праворуч, наприклад, стояла свічка, а ліворуч 16-свічкова лампа, то
останню для досягнення рівності освітленості доведеться послабити в 16 разів
(наприклад, відсунути на відстань, в чотири рази більша, ніж до свічки). Цей
прийом називається фотометрірування, а відповідні прилади фотометрами.
Схема фотометра
В даний час існує безліч всякого роду фотометрів, заснованих на

фотографічній, фотохімічній і фотоелектричній дії світла. Ці прилади дають
можливість проводити вимірювання не тільки у видимому, але також і в
інфрачервоному, і ультрафіолетовому світлі, притому з великою точністю.
Фотометр установлюють між двома джерелами світла так, щоб
освітленість обох половинок екрана була однакова: Е1 = Е2.
За законом освітленості: і , тому одержуємо:
.
Вимірюючи на досліді відстані R1 і R2 і знаючи силу світла одного із
джерел світла І1, визначають невідому силі світла І2 : .
Коли ми дивимося на нічне небо, то насамперед помічаємо, що одні зорі
досить яскраві, а інші ледве помітні на небозводі. Ці відмінності
характеризуються яскравістю джерел світла.
Яскравість джерела світла вимірюється силою світла, що
випромінюється з одиниці площі його поверхні в перпендикулярному до неї
напрямі: . Одиниця яскравості світла в СІ: 1 .
За одиницю яскравості в СІ приймають яскравість рівномірно світної
плоскої поверхні площею 1 м2 при силі світла 1 кд.
Якщо поверхня розглядається під деяким кутом φ, то в цьому випадку:
.
Людське око бачить джерело світла, якщо його яскравість не менше ніж
1·10 – 6
. Якщо яскравість джерела світла перевищує 1·10 5 , то виникає
больове відчуття в очах. Яскравість поверхні Сонця дорівнює 1,5·10 5 , і тому

без захисних окулярів на нього дивитися не слід.
В оптиці розрізняють первинні і вторинні джерела світла. Первинні
джерела світла випромінюють світло в навколишнє середовище самі по собі
внаслідок тих процесів, що відбуваються в електронних оболонках атомів, з
яких вони побудовані. Вторинні джерела світла світяться внаслідок відбивання
світла від їхньої поверхні. І тому вторинним джерелам світла також притаманна
певна яскравість їхньої поверхні. Місяць – досить потужне вторинне джерело
світла, його яскравість становить 2,5·103 .
Сонце. Місяць.
Лампочка. Вогонь.
Завдання: складіть конспект даних теоретичних відомостей.
Задачі:
1. Визначте повний світловий потік точкового джерела, сила світла якого
дорівнює 400 кд.
2. Визначте силу світла точкового джерела, якщо на відстані 4 м від нього
освітленість поверхні дорівнює 6,25 лк.
3. Центральний тілесний кут, який дорівнює 0,75 ср, вирізає на поверхні шару
площу 468 см2. Визначте радіус кулі.
4. Який світловий потік випромінює точкове джерело світла, в середину
тілесного кута 0,64 ср? Сила світла джерела дорівнює 25 кд.
5. Визначте силу світла точкового джерела, якщо він знаходиться в центрі
сфери радіусом 85 см і на поверхню цієї сфери площею 1,5 м 2, посилає
світловий потік 360 лм. Який повний світловий потік випромінює це джерело.
6. Над серединою стола на висоті 1,5 м висить лампа, сила світла якої 120 кд.
Знайти найбільшу і найменшу освітленість на поверхні столу, якщо його
довжина 1,5 м, а ширина 1 м.
7. На висоті 3 м від поверхні землі висить лампа, сила світла якої 300 кд. Знайти
освітленість на поверхні землі, на відстані 4 м
8. Лампа, сила світла якої 400 кд, знаходиться на відстані 1 м від екрана. На
якій відстані потрібно позаду лампи плоске дзеркало, паралельно екрану, щоб
освітленість в центрі екрана збільшиться на 100 лк?
Визначення показника заломлення світла.
Обладнання: плоско паралельна пластинка, транспортир, лінійка, олівець або
ручка, чистий аркуш паперу.
1. Заломлення світлових хвиль. Закони заломлення світла.
На межі двох середовищ, прозорих для
світла, світловий пучок розділяється: світлові
хвилі частково відбиваються у перше
середовище (повітря), а частково переходить
у друге середовище (скло). При переході
світлових хвиль з одного середовища в інше
їх швидкість змінюється не лише величиною,
але і за напрямом. Унаслідок чого світлові
промені на межі двох середовищ мовби
зламуються навпіл і тому це явище одержало назву заломлення світла.
Напрям, в якому поширюється хвиля у другому середовищі, називається
заломленим променем. Кут γ між заломленим променем і перпендикуляром до
межі двох середовищ у точці падіння променя, називають кутом заломлення.
Якщо змінювати кут падіння α, то відповідно змінюється і кут заломлення
γ, залишаючись при цьому завжди меншим відкута падіння. Отже, між кутом
падіння α і кутом заломлення γ існує певний зв’язок: .
Синус кута падіння так відноситься до синуса заломлення, як
швидкість поширення світла у першому середовищі відноситься до
швидкості світла у другому середовищі (перший закон заломлення світла).
Незважаючи на те, що світлова хвиля з одного середовища в інше, кут
падіння і кут заломлення завжди лежать в одній площині, яка
перпендикулярна до межі двох середовищ (другий закон заломлення світла).
Ця обставина значно полегшує розрахунок і конструювання оптичних приладів.
Якби це було інакше, кожного разу потрібно було б заломлений і відбитий
промені відшукувати десь в іншій площині. Це набагато ускладнило б роботу
над виготовленням оптичних приладів.
Тепер звернемо увагу на праву частину закону заломлення світла:
.
Відношення швидкості світла в першому середовищі до швидкості
світла в другому середовищі називають відносним показником заломлення
(другого середовища відносно першого): .
Він показує, у скільки разів швидкість світла в другому середовищі
менша (або більша) від швидкості світла в першому середовищі.
Через те що швидкість світла в різних середовищах неоднакова,
відносний показник заломлення тієї самої речовини має різні значення. Але
швидкість світла у вакуумі – величина стала. Тому зручніше визначати
показники заломлення всіх речовин відносно вакууму.
Відношення швидкості світла у вакуумі до швидкості світла в даному
середовищі називають абсолютним показником заломлення цього
середовища: .
Він показує, у скільки разів швидкість світла у вакуумі більша від
швидкості світла в даному середовищі.
У такому разі перший закон заломлення світла можна записати так:
Звідси видно, що поведінка світлової хвилі на межі двох середовищ

визначається співвідношенням між їхніми абсолютними показниками
заломлення. Те середовище, абсолютний показник заломлення якого більший,
називають оптично більш густим і, навпаки, те середовище, абсолютний
показник заломлення якого менший, є оптично менш густим. З цієї причини
абсолютний показник заломлення середовища в медичній літературі інколи
називають оптичною густиною цього середовища.
Коли світло переходить з оптично менш густого середовища (повітря) в
оптично більш густе середовище (скло), то кут заломлення завжди лишається
меншим від кута падіння. Якщо світловий промінь поширюється в склі і
переходить у повітря, то, навпаки, кут заломлення виявляється більшим від
кута падіння.
Зі збільшенням кута падіння збільшується і кут заломлення. При певному
куті падіння α0 кут заломлення дорівнює 900: заломлений промінь йде по межі
обох середовищ.
Якщо ще збільшити кут падіння, то заломлений промінь зовсім зникає і
увесь світловий пучок повністю відбивається від межі обох прозорих для цього
середовищ усередину скла. Це явище називають повним відбиванням світла.
Кут падіння α0, при якому заломлення = 900, називають граничним
кутом повного відбивання світла. Згідно із законом заломлення світла,
. Оскільки , то , звідки і визначають граничний
кут повного відбивання світла.
На основі повного відбивання працюють
прилади волоконної оптики, основу яких
складають гнучкі світловоди – тонкі волокна,
виготовлені з прозорих для світла матеріалів,
що мають різні показники заломлення.
Світло відбите від досліджуваної

поверхні поширюється вздовж осьової
нитки. На межі із зовнішньою
оболонкою світловий промінь
багаторазово повністю відбивається і
поширюється всередині світловоду по ламаній траєкторії. Завдяки цьому можна
передавати зображення на великі відстані за допомогою світлових хвиль
(оптичний зв’язок) або одержувати зображення об’єктів, які неможливо
спостерігати безпосередньо.
У медицині прилади волоконної оптики використовують для візуального
огляду внутрішніх порожнин організму: трахеї, бронхів, стінок шлунку,
сечового міхура тощо.
Гастроскоп – прилад для огляду внутрішньої

поверхні шлунку.
Ендоскоп – здійснює не тільки візуальний огляд,

а і одержує зображення ушкодженої ділянки на
мікро плівці.
Волоконні світловоди дають змогу передавати лазерне випромінювання

безпосередньо на злоякісні пухлини, що утворилися на внутрішніх стінках
органів. Поєднання явища повного відбивання світла з лазерним
випромінюванням дало медицині ще один сучасний метод лікування
онкологічних хворих.
Волоконно – оптичні системи – це надбання не лише фізиків і сучасної
техніки. Вони давно «запатентовані» Природою. На сітківці ока людини
утворюється мініатюрне чітке зображення навколишніх предметів, яке за
допомогою зорових нервів передається в зоровий центр мозку. Сітківка ока
разом із зоровими нервами являють собою неперевершену волоконно –
оптичну систему, яка складається із 1,3·108 живих волокон. Досі невідомо
жодної іншої волоконно – оптичної системи, яка була б так тонко і складно
організована.
Дослід 1.
1. За допомогою лінійки та олівця обведіть скляну пластинку на сторінці
вашого зошита.
2. За допомогою двох голок змоделюйте хід променя, що падає на пластинку
під будь – яким кутом.
3. Дивлячись крізь скляну пластинку, встановіть ще дві голки так, щоб усі
чотири голки були розташовані на одній прямій (рис. 1). Це буде хід променя,
що проходить крізь скло.
Рис.1 Рис.2
4. За допомогою лінійки та олівця накресліть хід променів по слідах голок.
З’єднайте ці відрізки і отримайте таким чином хід заломленого променя.
Проведіть перпендикуляр до точки падіння і позначте кути падіння та
заломлення (рис. 2).
5. За допомогою транспортира виміряйте кути падіння та заломлення. За
таблицею Брадіса знайдіть синуси цих кутів та обчисліть показник заломлення
скла.
α= ;γ= ; sinα = ; sinγ =
=
Дослід 2.
1. За допомогою голок змініть кут падіння променя та повторіть перший дослід.
α= ;γ= ; sinα = ; sinγ =
=
2. Обчисліть середнє значення показника заломлення за результатами двох
дослідів:
3. Порівняйте отриманий вами результат із табличним значенням.
4. Зробіть висновки щодо можливості визначення показника заломлення скла та
точності ваших вимірювань.
Висновок:
1. Які оптичні явища відбуваються на межі двох прозорих для світла
середовищ?
2. Від яких параметрів залежить значення показника заломлення світла? Який
фізичний зміст він має?
3. Що таке відносний показник заломлення? Який його фізичний зміст?
4. Чому дорівнює абсолютний показник заломлення світла? Який його
фізичний зміст?
5. Чи залежить абсолютний показник заломлення світла від кута падіння?
6. При якій умові кут падіння дорівнює куту заломлення?
7. Що таке граничний кут відбивання? Чому він дорівнює?
8. Чому буде дорівнювати кут заломлення світла, якщо воно падає на поверхню
води під кутом 00?
9. Наведіть приклади застосування явища заломлення світла в побуті, науці тп
техніці.
10. Промінь світла падає на поверхню алмаза. Чи змінюється при цьому
швидкість світла? Яким чином?
Задачі:
1. Швидкість поширення світла в деякій рідині дорівнює 240·10 3 км/с. На
поверхню цієї рідини під кутом 25 0 з повітря падає світловий промінь.
Визначить кут заломлення променя.
2. Швидкість поширення світла в першому прозорому середовищі складає
225000 км/с, а в другому – 200000 км/с. Промінь світла падає на поверхню
розділення цих середовищ під кутом 300 і переходить в друге середовище.
Визначте кут заломлення променя.
3. Промінь світла падає на межу двох середовищ під кутом 35 0 і заломлюється
під кутом 250. Чому буде дорівнювати кут заломлення, якщо промінь буде
падати під кутом 500?
4. Промінь світла переходить із гліцерину на поверхню рідини під кутом 40 0 і
заломлюється під кутом 240. При якому куті падіння променя кут заломлення
буде дорівнювати 200?
5. Промінь світла при переході із льоду в повітря падає на поверхню льоду під
кутом 150. Визначте кут заломлення цього променя в повітрі.
6. Промінь світла переходить із гліцерину в воду. Визначить кут заломлення
променя, якщо кут падіння на межу двох середовищ дорівнює 300.
7. Визначити кут заломлення променя при переході із повітря в етиловий спирт,
якщо кут між відбитим і заломленим променями дорівнює 1200.
8. Визначити, на який кут відхилиться промінь світла від свого початкового
напряму при переході з повітря в скло з показником заломлення 1,5, якщо кут
падіння дорівнює 250; 650.
9. Граничний кут падіння при переході променя із скипидару в повітря
дорівнює 410. Чому дорівнює швидкість поширення світла в скипидарі?
10. Промінь світла переходить із води в повітря. Кут падіння променя дорівнює
520. Визначити кут заломлення променя в повітрі.

Визначення довжини світлової хвилі.
Мета: експериментально визначити довжину хвиль червоного, зеленого та
фіолетового світла, порівняти отримане значення з табличним.
Обладнання: дифракційна решітка, прилад для вимірювання довжини
світлової хвилі, джерело світла (лампочка), штатив універсальний.
Дифракція - це огинання хвилями країв перешкод - властива будь-якому
хвильовому руху. Але спостерігати дифракцію світла важко, оскільки хвилі
відхиляються від перешкод на помітні кути лише за умови, що розміри
перешкод приблизно дорівнюють довжині хвилі, а вона дуже мала.
В однорідному середовищі світло поширюється прямолінійно. Але коли
розміри перешкоди. Що зустрічається на його шляху, виявляються порівняними
з довжиною світлових хвиль, закон прямолінійного поширення світла
порушується.
Установимо на шляху монохроматичного
пучка світла тоненьку голку. По обидва
боки від центральної смуги спостерігається
інтерференційна картина: світлі і темні
смуги, що чергуються між собою. Голка
розщеплює пучок світла на два окремих
пучки, які, огинаючи її, накладаються одна
на одну і інтерферують.
Аналогічна картина спостерігається і в
тому випадку, коли монохроматичний
пучок світла падає на круглий отвір малого
діаметра. У центра екрана виникає світла
пряма, оточена рядом світлих і темних кілець, діаметр яких значно більший,
ніж діаметр отвору, через який проходить світло. Якщо на шляху
монохроматичного пучка світла встановити вузьку прямокутну щілину, то
дифракційна картина, що виникає при цьому на екрані, показана на рисунку 4.
У центрі екрана бачимо світлу смугу, а ліворуч і праворуч від неї – декілька
світлих смуг, розділених темними проміжками, ширина яких значно перевищує
ширину щілини, через яку проходить світло.
Явище дифракції світла можна
пояснити так. Світло від джерела
падає на щілину. Як тільки світлова
хвиля досягає щілини, кожна точка
фронту хвилі стає центром вторинних
світлових хвиль і вони утворюють
новий фронт хвиль, який
відрізняється від попереднього: він тепер має вигляд площини, яка
викривлюється біля країв. Унаслідок цього новий фронт хвилі стає ширшим від
попереднього, і хвиля заходить, загинається, за краї щілини, тобто відбувається
дифракція хвиль.
Світлові промені завжди перпендикулярні до фронту хвилі. Оскільки біля
країв щілини фронт викривлюється, то вторинні хвилі, пройшовши крізь
щілину, поширюються в усіх напрямах. Вторинні хвилі, що поширюються
перпендикулярно до щілини, проходять до екрана однакові відстані, тому
оптична різниця ходу таких хвиль дорівнює нулю. Вони, падаючи на екран,
посилюють одна одну, тому в центрі екрана завжди спостерігається світла
смуга.
Усі інші вторинні хвилі, що поширюються під деяким кутом до щілини,
досягаючи екрана, набувають різниці ходу, відмінної від нуля. При різниці
ходу, що дорівнює парному числу півхвиль, вторинні хвилі посилюють одна
одну і на екрані по обидва боки від центрального максимуму спостерігаються
світлі смуги. В тих точках екрана, для яких оптична різниця ходу хвиль
дорівнює непарному числу півхвиль, утворюються мінімуми освітленості.
Дифракція виникає внаслідок деформації фронту світлової хвилі, що
огинає перешкоду або проходить крізь вузький отвір (щілину), та
інтерференції вторинних хвиль.
Одна вузька прямокутна щілина пропускає дуже
мало світла, тому бічні світлі смуги досить бліді
і нечіткі. Щоб одержати на екрані яскравішу
інтерференційна картину, треба пропускати
світло крізь кілька паралельних вузьких щілин.
Тоді на екран будуть надходити світлові хвилі
від усіх таких щілин і посилювати одна одну. За
великої кількості щілин світлі інтерференційні
смуги стають яскравими і вужчими.
Сукупність багатьох паралельно
розташованих щілин утворюють
дифракційну решітку.
Вона являє собою добре відполіровану скляну пластинку, на яку тонким
алмазним вістрям наносять паралельні штрихи, непрозорі для світла. Між
сусідніми штрихами утворюється щілина, якою проходить світло.
Величина, що дорівнює сумі ширини штриха а і ширини щілини b, має

назву сталої, або періода дифракційної решітки: d = а + b.
У дифракційних решітках, які застосовують для проведення наукових
досліджень, на 1 мм припадає 400, 1200, 1800 і навіть 6000 штрихів. Для
навчальних закладів виготовляють решітки, що мають усього 100 штрихів на
1 мм.
Якщо спрямувати на дифракційну решітку паралельний пучок променів з
хвилею довжиною λ. Ті вторинні хвилі, що поширюються перпендикулярно до
решітки, мають однакові фази. Досягаючи екрана, вони інтерферують і
утворюють в центрі екрана світлу смугу – центральний максимум освітленості.
Ті вторинні хвилі, які поширюються під деяким кутом φ, досягаючи екрана,
набувають певної різниці ходу. Якщо різниця ходу хвиль дорівнюватиме
парному числу півхвиль, тобто 2k· , то всі вторинні хвилі, що поширюються
під кутом φ, накладаючись одна на одну, даватимуть на екрані максимуми
освітленості, розташовані по обидва боки від центрального максимуму. Отже,
умова спостереження всіх бічних максимумів освітленості буде такою:
, де k – 0, 1, 2, 3, …Одержане співвідношення називають формулою
дифракційної решітки.
Якщо на дифракційну решітку падає біле світло, то всі однокольорові
промені, які входять до його складу, даватимуть свій максимум освітленості.
Чим коротша довжина світлової хвилі λ, тим менший sinφ і тим ближче до
центра екрана розташований центр освітленості. Світлові хвилі, пройшовши
крізь дифракційну решітку, просторово відокремлюються одна від одної, і на
екрані по обидва боку від центрального
максимуму освітленості виникають
дифракційні спектри. У кожному з них
кольорові промені розташовані тим далі від
центра екрана, чим більша довжина хвилі.
Місце спектра на екрані визначається відповідним значенням числа k, яке
називається порядком спектра. Для центрального максимуму k = 0. По обидва
боки від нього розташовані спектри першого (k = 1), другого (k = 2), третього
(k = 3), …, n – го порядку (k = n).
За формулою дифракційної решітки можна визначити довжину світлової
хвилі. Для спектрів, не вищих 5 – 6 порядок, кут φ малий, тому .
Вимірявши на досліді і і знаючи сталу
дифракційної решітки d , визначають довжину
світлової хвилі λ. За допомогою дифракційної
решітки довжина світлових хвиль визначається з
високою точністю, і ця точність тим вища, чим
більше штрихів нанесено на 1 мм решітки.
Опис установки.
Дифракційний спектр одержують

використовуючи прилад для визначен-
ня довжини світлової хвилі. Він
складається з бруска, на якому
нанесена шкала у вигляді звичайної
лінійки. Унизу бруска укріплений
стрижень, за допомогою якого прилад
укріплюють на штативі. За допомогою
гвинта прилад можна установлювати
під різними кутами.
Уздовж бруска у бокових пазах
переміщується повзунок, на якому закріплений екран. В торець бруска
прикріплена рамка, в яку вставляють дифракційну решітку.
1. Зберіть установку для дослідів.
2. Визначте період решітки за нанесеними на ній даними.
3. Установіть шкалу з проріззю на відстані 40 – 50 см від решітки.
4. Спрямуйте шкалу на джерело світла, дивлячись крізь решітку та проріз,
отримайте чіткі дифракційні спектри, розташовані вздовж шкали з цифрами.
5. Оберіть спектр першого порядку. Визначте за лінійкою приладу та шкалою
відстані: а) від решітки до шкали ( ); б) від центру до лінії потрібного кольору:
червоного, зеленого та фіолетового праворуч (х1) і ліворуч (х2) від центра і
обчислити середнє значення .
6. Результати вимірювань занесіть в таблицю:
№ Відстань від лінії Відстань Період Період Довжина
потрібного кольору від решітки, спектра, світлової хвилі,
х, м решітки до λ, м
шкали,
,м
Черво Зеле Фіо Черво Зеле Фіо
ний ний лето ний ний лето
вий вий
1
2
3
Обчисліть довжини хвиль:
1) червоної: =
2) зеленої: =
3) фіолетовий: =
7. Двічі змініть відстань від шкали до решітки (краще зменшити її), повторіть
вимірювання. Запишіть отримані дані у таблицю. Обчисліть довжини
світлових хвиль для другого і третього дослідів.
8. Обчисліть середнє значення довжини хвиль світла кожного кольору за
трьома дослідами.
9 Порівняйте отримані вами значення з табличними. Табличні значення
приблизно дорівнюють:
Промені Довжина хвилі, нм
Фіолетові 380 – 400
Сині 400 – 465
Блакитні 465 – 495
Зелені 495 – 580
Жовті 580 – 600
Оранжеві 600 – 640
Червоні 640 – 780
10. Зробіть висновки щодо можливості визначення довжини світлової хвилі за
отриманими даними та точності ваших вимірювань.
1. У чому полягає явище дифракції світлових хвиль? На якіх дослідах його
можна спостерігати?
2. Що таке дифракційна решітка?
3. Запишіть формулу дифракційної решітки? Поясніть значення фізичних
величин, які в неї входять.
4. Чому дифракційна решітка просторово розділяє світлові хвилі?
5. Що таке порядок спектра?
6. Як визначити довжину світлової хвилі? Які вимірювання для цього треба
зробити?
Задачі:
1. Дифракційна решітка має 120 штрихів на 1 мм. Визначити довжину хвилі
монохроматичного світла, що падає на решітку, якщо кут між двома спектрами
першого порядку становить 80.
2. Визначити кут відхилення променів зеленого світла (λ = 0,55 мкм) у спектрі
першого порядку, утвореному за допомогою дифракційної решітки, період якої
0,02 мм.
3. Щоб визначити період решітки, на неї спрямували світловий пучок крізь
червоний світлофільтр, який пропускає промені з довжиною хвилі 0,76 мкм.
Який період має решітка, якщо на екрані віддаленому від неї на 1 м, відстань
між спектрами першого порядку дорівнює 15,2 см?
4. Яку ширину має весь спектр першого порядку (довжини хвиль на екрані у
межах від 0,38 до 0,76 мкм), утворений на екрані, віддаленому на 3 м від
дифракційної решітки з періодом 0,01 мм?
5. За допомогою дифракційної решітки з періодом 0,02 мм дістали дифракційне
зображення першого порядку на відстані 3,6 см від центрального зображення і
1,8 м – від решітки. Знайдіть довжину світлової хвилі.
6. Визначте період решітки, якщо спектр першого порядку для зеленої лінії
ртуті (λ = 0,58·10–7 м) розташований під кутом 190. Скільки штрихів має решітка
на 1 мм довжини?
7. Визначте період рештки, якщо дифракційне зображення першого порядку
утворилося на відстані 2,43 см від центрального зображення, а відстань від
решітки до екрана 1 м. Решітку було освітлено світлом, довжина хвилі якого
0,486 мкм.
8. Період дифракційної решітки 3 мкм. Знайдіть загальну кількість
дифракційних максимумів, які можна спостерігати за допомогою цієї решітки
при її освітленні світлом з довжиною хвилі 650 нм. Під яким кутом
спостерігається максимум найбільшого порядку?

Визначення оптичної сили збиральної лінзи.
Обладнання: лінза на підставці, екран, лінійка, свічка.
Мета: навчитися визначати фокусну відстань збиральної лінзи і одержати з її
допомогою дійсне і уявне зображення предметів.
Правилами техніки безпеки: під час роботи обережно працюйте з лінзами,
щоб не розбити їх; обережно працюйте зі свічкою.
Прозоре для світла тіло, обмежене
двома криволінійними поверхня-
ми, називається лінзою.
Лінзи можна виготовляти з будь –
якої прозорою для світла
речовини: скла, кварцу, кам’яної
солі, сильвіну, пластмаси, але
найчастіше лінзи виготовляють зі
спеціальних сортів скла. Поверхні лінзи можуть бути частиною поверхні сфери,
циліндра або параболоїда. Залежно від взаємного розміщення сферичних
поверхонь, що утворюють лінзу, розрізняють шість типів сферичних лінз:
двоопукла, плоскоопукла, опукловогнута (1, 2, 3), двовгнута, плосковгнута і
вгнутоопукла ( 4, 5, 6).
Радіуси сферичних поверхонь, що утворюють лінзу, називаються
радіусами кривизни лінзи. Якщо радіуси кривизни лінзи набагато більші від її
товщини, то така лінза називається тонкою.
За своїми оптичними властивостями лінзи бувають збиральні ( 1, 2, 3) і
розсіювальні ( 4, 5, 6). Усі опуклі лінзи є збиральними, а усі вгнуті лінзи є
розсіювальні.
Побудуємо зображен-ня
предмета АВ за допомогою
променів 1 і 2. Якщо
наближати предмет АВ до
лінзи, то його зображення А’В’
віддаляється від лінзи і
навпаки. Отже, відстані від
лінзи до предмета і від лінзи до
його зображення, створюваного лінзою, взаємопов’язані між собою. Знайдемо
зв’язок між ними.
Позначимо відстань ОВ від оптичного центра лінзи до предмета буквою
d, а відстань ОВ’ від центра лінзи до зображення буквою f і головну фокусну
відстань – F. Відстані від лінзи до предмета і від лінзи до його зображення,
створюваного лінзою, взаємопов’язані між собою. Цей зв'язок описує формула
тонкої лінзи: .
Вона справедлива не лише для збиральної, а і для розсіювальної лінзи, якщо
заздалегідь умовитися про вибір знаків. Усі відстані підліковують від
оптичного центра лінзи. Для збиральної лінзи величини d, f і F вважають
додатними, для розсіювальної лінзи величини f і F – від’ємні, а отже Для
розсіювальної лінзи формула тонкої лінзи має вигляд: .
Розміри зображення предмета, створюваного лінзою, зазвичай
відрізняються від розмірів самого предмета.
Відношення лінійних розмірів зображення предмета, створюваного
лінзою, до лінійних розмірів предмета називають лінійним збільшенням
лінзи.
Позначимо висоту предмета АВ через h, а висоту його зображення А’В’ –
через H, тоді лінійне збільшення лінзи k становитиме: .
Величина визначає заломлю вальні властивості лінзи. Чим більша

головна фокусна відстань лінзи, тим слабше лінза заломлює промені, і навпаки,
лінза, в якої головна фокусна відстань мала, різко заломлює падаючи промені.
Отже, заломлю вальні властивості лінзи безпосередньо визначаються
величиною, оберненою її головної фокусної відстані.
Величину, яка характеризує заломлювальні властивості лінзи, і
обернена її головній фокусній відстані, називають оптичною силою лінзи D:
. Одиниця вимірювання оптичної сили лінзи в СІ – 1 дпрт (діоптрія).
Одна діоптрія дорівнює оптичній силі такої лінзи, головна фокусна
відстань якої становить 1 м.
Оптична сила лінзи залежить від радіусів її кривизни та абсолютного
показника заломлення навколишнього середовища і самої лінзи. Ця залежність
досить складна: .
Для збиральних лінз права частина цієї формули завжди додатна і береться зі
знаком «+», а для розсіювальних – від’ємна і береться зі знаком « – ». Тому
збиральні лінзи називають додатними, а розсіювальні – від’ємними. Ця
термінологія в медичній оптиці загальновживана.
Тому формулу лінзи можна представити в такому вигляді: .
(верхні знаки беремо для збиральної лінзи, а нижні – для розсіювальної).
1. Установіть екран, лінзу і свічку уздовж столу на одній прямій. Переміщуючи
екран, одержіть чітке зображення полум’я свічки на екрані. Виміряйте відстань
d від лінзи до свічки (предмета) і відстань f від лінзи до екрана (зображення
предмета). Дослід повторіть тричі, змінюючи положення свічки відносно лінзи.
Результати вимірювання занесіть у таблицю:
№ d f D
1
2
3
2. Користуючись формулою , обчисліть оптичну силу лінзи для

кожного досліду і результати обчислень занесіть в таблицю.
1) 2) 3)
Знайдіть середнє значення оптичної сили лінзи за формулою:
3. Визначте фокусну відстань лінзи за формулою: =

4. Установіть свічку за подвійною фокусною відстанню лінзи і одержіть чітке
зображення полум’я свічки на екрані. Опишіть характер одержаного
зображення: пряме чи обернене; збільшене чи зменшене; дійсне чи уявне.
Повторіть дослід двічі, установивши свічку між подвійним фокусом і фокусом
лінзи, а потім – між фокусом і оптичним центром лінзи.
5. Побудуйте зображення предмета, створюваного лінзою, для трьох випадків:
1) предмет знаходиться за подвійною фокусною відстанню; 2) предмет
знаходиться між подвійним фокусом і фокусом лінзи; 3) предмет знаходиться
між фокусом і оптичним центром лінзи. Опишіть отримані зображення.
6. Порівняйте описи зображень, отриманих експериментальним і за допомогою
побудови. Зробіть висновок.
1. Наведіть приклади застосування розсіювальних і збиральних лінз.
2. Намалюйте хід променів у розсіювальній лінзі, якщо предмет розташований
між фокусом та подвійним фокусом лінзи.
3. Що таке збільшення лінзи? Як його можна розрахувати?
4. відстань від предмета до збиральної лінзи в 5 разів більша за фокусну. Яке
збільшення дасть ця лінза? Де буде розташовано зображення цього предмета?
5. Яке зображення дає розсіювальна лінза?
Задачі:
1. Оптична сила тонкої лінзи дорівнює 5 дпрт. Предмет розташували на відстані
60 см від лінзи. Де і яке зображення цього предмета отримують?
2. Головна фокусна відстань збиральної лінзи дорівнює 50 см. Предмет
висотою 1,2 см розташовано на відстані 60 см від лінзи. Де і якої висоти
отримається зображення предмета?
3. Рисунок на діапозитиві має висоту 2 см, а на екрані – 80 см. Визначить
оптичну силу об’єктива, якщо відстань від об’єктива до діапозитива дорівнює
20,5 см.
4. Головна фокусна відстань розсіювальної лінзи 12 см. Зображення предмета
знаходиться на відстані 9 см від лінзи. Чому дорівнює відстань від предмета до
лінзи?
5. Яке збільшення дає ліхтар, якщо його об’єктив з головною фокусною
відстанню 18 см розташували на відстані 6 м від екрана?
6. Предмет розташували на відстані 12,5 м від лінзи, а його дійсне зображення –
на від стані 85 см від лінзи. Де отримуємо зображення, якщо предмет пере
двинуть до лінзи на 2,5 м?
7. Визначити оптичну силу об’єктива проекційного ліхтаря, який дає 24 –
кратне збільшення, коли діапозитив розташовано на відстані 20,8 см від
об’єктива.
8. Відстань між предметом і екраном дорівнює 120 см. Де треба помістити
збиральну лінзу з фокусною відстанню 25 см, щоб на екрані отримати чітке
зображення предмета?
Лабораторна робота № 13
(23).
Спостереження спектрів випромінювання.
Обладнання: спектральні трубки з воднем, неоном і гелієм, прилад для
запалювання спектральних трубок, джерело струмую електрична лампочка,
реостат, ключ, штатив, з’єднувальні проводи, спектроскоп прямого зору або
двохтрубний спектроскоп.
1. Спектральні апарати.
Щоб одержати спектр сонячного світла,
Ісаак Ньютон скористався двома
трьохгранними призмами. Упродовж
тривалого часу трьохгранна призма була
чи не єдиним приладом, за допомогою
якого фізики одержували спектр білого
світла. Згодом до неї прилаштували
спрощений мікроскоп і в такий спосіб
була створена ціла група спектральних
апаратів. До них належать спектроскоп,
спектрограф, спектрометр і монохроматор.
Спектроскоп складається з двох трубок –
коліматорної і зорової. Між коліматорною і
зоровою трубками на невеличкому столику
розміщається трьохгранна призма. На
передньому кінці коліматорної трубки
змонтована вузька щілина – коліматор, а на
протилежному кінці – перший
об’єктив. Зорова трубка складається з
об’єктива і окуляра, які, у свою чергу,
можуть мати по декілька лінз. Зорову
трубку спектроскопа направляють на
джерело світла. Світло, що пройшло
через щілину коліматора, виходить із
нього розбіжним пучком. Перший об’єктив перетворює розбіжний пучок світла
у паралельний, який падає на заломлюючу грань призми. Призма відхиляє
промені до своєї основи на різні кути в залежності від довжини світлових
хвиль: однорідний пучок світла розділяється на свої складові і далі збирається
об’єктивом зорової трубки в його фокальній площині, де і виходить зображення
спектра, яке спостерігається через окуляр.
Більш досконалі спектроскопи забезпечуються ще
і третьою трубкою, за допомогою якої у фокальну
площину об’єктива зорової трубки проектується шкала
довжин світлових хвиль. Це дає можливість не тільки
спостерігати одержані спектри візуально, але і виміряти
довжини хвиль досліджуваного випромінювання. Такий
спектроскоп називається спектрометром.
Якщо у фокальну площину об’єктива зорової
трубки помістити фотоплівку, то отриманий спектр
можна сфотографувати. Спектральні апарати,
призначені для фотографування спектрів, називаються
спектрографами.
У фокальну площину об’єктива зорової трубки

можна помістити щілинну діафрагму і таким
способом з усього спектра виділити вузький пучок
променів одного кольору, тобто щоб одержати
монохроматичне світло. Такі спектральні прилади
називаються монохроматорами.
2. Атомні і молекулярні спектри випромінювання.

Спектри, одержувані при
випромінюванні світла атомами і
молекулами різних речовин, називаються спектрами випромінювання або
емісійними спектрами. Атомні спектри одержують, коли спектрометр
спрямовують на скляну трубку, в яку впаюють два електроди; з трубки
викачують повітря і заповнюють досліджуваним газом у розрідженому стані –
воднем киснем, гелієм – або парами досліджуваної речовини. Спектральну
трубку з’єднують із джерелом струму. У трубці виникає тліючий розряд і газ
стає джерелом світла, спектр якого досліджують за допомогою спектроскопа.
При заповнені спектральної трубки
воднем у полі зору спектроскопа чітко
видно три яскраві лінії – синю, зелену і
оранжеву, розділених темними
проміжками на малюнку показані лише три найбільш яскраві лінії, що
спостерігаються у спектрі атома водню. Але насправді їх значно більше.
Якщо спектральну трубку заповнити
гелієм, то кількість, колір і
розташування ліній виявляється зовсім
іншим.
Спектр атома натрію складається
всього з однієї яскравої жовтої лінії, а
атоми цезію випромінюють три лінії,
розташованих у жовтій та синє –
зеленій частині суцільного спектра.
Лінійчаті спектри дають тільки ті атоми, що не взаємодіють між собою –
вільні атоми. Такі умови існують у сильно розріджених газах. Тому щоб
одержати линійчастий спектр речовини, що знаходиться у рідкому чи твердому
стані, її поміщають у полум’я газового пальника чи електричної дуги.
Досліджувана речовина переходить у газоподібний стан. Одержану таким
чином пару збирають у спектральну трубку і одержують спектр речовин,
які при нормальних умовах знаходяться у твердому чи рідкому стані.
Порівнюючи між собою атомні спектри різних хімічних елементів, фізики
виявили, що атоми кожного хімічного елемента мають свій індивідуальний,
характерний тільки для них, лінійчастий спектр. Ця закономірність була
встановлена експериментально у 1859 році двома німецькими вченими –
Робертом Бунзеном (1811 – 1899, німецький хімік) і Густавом Кірхгофом і
зветься першим спектральним законом Кірхгофа.
При об’єднанні атомів у молекули їхні електронні оболонки
перекриваються. Спектри окремих атомів, що входять до складу молекул,
накладаються один на одного і унаслідок цього спектральні лінії виявляються
настільки близько розташовані одна біля одної, що їх неможливо розділити за
допомогою самих досконалих спектральних апаратів. Замість вузьких ліній у
спектрі спостерігаються смуги різної ширини і тому такі спектри одержали
назву смугастих. Смугасті спектра при випромінюванні світла не
взаємодіючими між собою молекулами.
У твердих і рідких тілах молекули, атоми і йони постійно взаємодіють
між собою, відстані між ними настільки малі, що їхні електронні оболонки
перекривають одна одну. У цих умовах окремі лінії спектра зливаються між
собою і наше око їх не розрізняє. І тому такі спектри одержали назву суцільних
спектрів. Суцільні спектри виникають при випромінюванні світла
розжареними твердими і рідкими тілами. Суцільними є також спектри Сонця і
усіх інших зірок.
Кожній лінії в атомному спектрі відповідає одна єдина електромагнітна
хвиля певної довжини, яку порівняно просто можна виміряти з діже високою
точністю за допомогою спектрометра. Отже, атоми кожного хімічного елемента
випромінюють електромагнітні хвилі строго визначеної довжини, кількість
яких залежить від природи атома.
3. Спектри поглинання.
Поставимо на шляху білого
світла спектральну трубку, у
якій міститься розріджений
водень. Пучок світла проходить
через шар газу і частково
поглинається ним. Цілком
природно виникає питання: як
атоми водню поглинають
світлові хвилі – вибірково чи
може від кожної хвилі
забирають певну частку
енергії?
Направимо пучок світла, що пройшов через шар газу, на коліматорну щілину
спектроскопа. На фоні суцільного спектра, що дає біле світло, з’являються три
темні лінії, розташованих точно там, де знаходяться кольорові лінії у спектрі
випромінювання атома водню. Якщо пропустити пучок білого світла через пару
натрію, то на фоні суцільного спектра одержується одна темна лінія у жовтій
частині спектра. Ця темна лінія розташована точнісінько там, де у спектрі
випромінювання натрію знаходиться жовта лінія. Сукупність темних ліній, що
виникають у суцільному спектрі унаслідок поглинання світла атомами чи
молекулами чи молекулами речовини, називаються спектрами поглинання.
Зіставляючи між собою атомні спектри випромінювання і поглинання
одних і тих же хімічних елементів, Р. Бунзен і Г. Кірхгоф приходять до
висновку, що атоми кожного хімічного елемента поглинають тільки ті
світлові хвилі, які вони самі випромінюють (другий спектральний закон
Кірхгофа).
Вивчаючи спектр Сонця за допомогою спектрометра, німецький фізик
Йозеф Фраунгофер (1787 – 1826) помітив на тлі суцільного сонячного спектра
цілу низку темних ліній. У нього виникла підозра, що сконструйований ним
спектрометр вийшов не вдалим і вносить певні дефекти у сонячний спектр.
Удосконаливши свій прилад, він виявив, що таких темних ліній стало ще
більше. Значить, прилад тут не при чому, і ця сукупність темних ліній виникає
у спектрі Сонця з якихось невідомих на той час причин. Сукупність темних
ліній, які спостерігаються у спектрі Сонця, були названі лініями
Фраунгофера. Їхнє походження було з’ясовано на основі спектральних законів
Кірхгофа. Світло, випромінюване Сонцем, частково поглинається тими
речовинами, які знаходяться поблизу його поверхні. Атоми кожної речовини
поглинають світлові хвилі вибірково, унаслідок чого на тлі суцільного спектра
Сонця і виникають темні лінії Фраунгофера.
4. Спектральний аналіз.
Оскільки атоми кожного хімічного елемента мають властивий тільки їм
одним лінійчастий спектр, то по спектру випромінювання або поглинання
речовини можна установити і їх хімічний склад. Метод дослідження хімічного
складу речовини за її спектрами випромінювання або поглинання
називається спектральним аналізом. Розрізняють емісійний та адсорбційний
спектральні аналізи. Кожний з них може бути як якісним, так і кількісним. При
якісному аналізі визначають лише хімічний склад досліджуваної речовини.
Кількісний аналіз дозволяє визначити і концентрацію кожного хімічного
елемента у досліджуваній речовині.
Якісний емісійний спектральний аналіз проводять у такій
послідовності. Невелику кількість досліджуваної речовини (пробу) поміщають
у платинову петельку і вводять у полум’я високотемпературного пальника.
Перетворивши речовину у газоподібний стан, збирають одержаний газ у
спектральну трубку і за допомогою спектроскопа або спектрографа одержують
лінійчастий спектр досліджуваної речовини. Одержаний спектр порівнюють х
відомими спектрами хімічних елементів і визначають, яким хімічним
елементам належать спостережувані спектральні лінії. З цією метою
користуються заздалегідь складеними атласами спектральних ліній усіх
відомих хімічних елементів.
Для проведення кількісного спектрального аналізу одержують
фотографію досліджуваного спектра і визначають інтенсивність кожної
спектральної лінії, яка пропорційна концентрації елементів у пробі. Виміряну
інтенсивність далі порівнюють з еталонним графіком, на якому наведена
залежність інтенсивності певної спектральної лінії від визначеної концентрації
досліджуваної речовини. За відомою інтенсивність, користуючись еталонним
графіком, визначають невідому концентрацію хімічного елемента у
досліджуваному зразку.
Для проведення адсорбційного спектрального аналізу досліджувану
речовину поміщають між джерелом світла, яке дає неперервний спектр
випромінювання, і спектральним апаратом. Паралельний пучок світла
спрямовують у коліматорну трубку спектрального апарата. На фоні суцільного
спектра одержують спектр поглинання досліджуваної речовини і далі
проводять кількісний і якісний аналіз таким самим способом, як і при
проведенні емісійного спектрального аналізу.
Спектральний аналіз має ряд незаперечних переваг перед іншими видами
аналізу: 1) для аналізу досить мати надзвичайно малу кількість речовини
(порядку декількох десятків мікрограм); 2) можна визначати хімічний склад тіл,
віддалених від спостерігача на великі відстані. Завдяки цьому за допомогою
адсорбційного спектрального аналізу вчені установили хімічний склад Сонця,
зірок і туманностей. Виявилось, що усі зірки і наше Сонце складаються з тих же
хімічних елементів, що і Земля. Всесвіт побудований з одних і тих же хімічних
елементів.
При дослідженні сонячного спектра

були виявлені лінії, що не належали
жодному з відомих на Землі
хімічних елементів. Виходить, на
Сонці є якийсь особливий елемент,
якого немає на Землі, його назвали
гелієм (від грецького helios –
Сонце). Пізніше, через 26 років, цей
газ, і при цьому у великих
кількостях, був виявлений і на
Землі.
Спектральний аналіз дозволяє
визначати, які хімічні елементи
входять до складу різного роду
хімічних сполук і з великою
точністю здійснювати контроль за
якістю і чистотою виготовлених матеріалів у металургії при плавці металів, у
напівпровідниковій техніці, е особливо важлива чистота вихідних матеріалів, у
геології при визначенні хімічного складу руд і мінералів і т.п.
Для медицини велике практичне значення має спектр
гемоглобіну крові. Гемоглобін крові, насичений
киснем, у своєму спектрі поглинання має три темні
смуги: у жовтій, зеленій і синьо – фіолетовій частинах
спектра. Гемоглобін, позбавлений кисню, має всього
дві темні смуги: у жовтій і синьо – фіолетовій частинах
спектра. Порівнюючи між собою спектр поглинання
гемоглобіну у нормі і в патології, за допомогою
якісного адсорбційного аналізу, досліджують
функціональний стан кровоносної системи хворого.
За допомогою спектрального аналізу в судовій медицині виявляються
сліди крові, наявність отрути чи шкідливих домішок у харчових продуктах, у
гігієні виконуються дослідження ступеня забруднення повітря у промислових
приміщеннях і навколишньому середовищі. Кількісний спектральний аналіз
застосовується для визначення вмісту вітамінів у продуктах харчування.
При медико – біологічних дослідженнях майже винятково застосовують
адсорбційний спектральний аналіз. Пояснюється це тим, що для одержання
спектрів випромінювання досліджувану речовину потрібно нагріти до
температури свічення. При настільки високих температурах органячні
речовини живих організмів розкладаються, а спектри поглинання
спостерігаються при звичайних кімнатних температурах.
1. Яка будова спектроскопа і спектрографа?
2. Що таке атомні емісійні спектри? Який вони мають вигляд?
3. Як одержують лінійчасті спектри випромінювання речовин, що знаходяться у
рідкому або твердому станах?
4. Сформулюйте перший спектральний закон Кірхгофа.
5. Які спектри називають смугастими? При яких умовах вони виникають?
6. Що називають спектрами поглинання?
7. Сформулюйте другий спектральний закон Кірхгофа.
8. Що таке лінії Фраунгофера? Яке їх походження?
9. Що таке спектральний аналіз? Як проводиться якісний і кількісний
спектральні аналізи? У чому полягає перевага спектрального аналізу перед
хімічними методами аналізу?
10. Наведіть прикладів застосування спектрального аналізу у науці, техніці та
медицині.
Завдання:
Підготуйте повідомлення про вчених, які займалися вивченням спектрів і
застосуванні спектрального аналізу.
Лабораторна робота № 14 (24)
Вивчення треків заряджених частинок за готовими
фотографіями.
Мета: навчитися визначити основні характеристики заряджених частинок за
готовими фотографіями треків; ідентифікувати невідомі частинки за їх треками
в камері Вільсона.
Обладнання: лінійка, олівець, фотографії треків частинок.
Сила, з якою магнітне поле діє на окрему заряджену частинку, була
вперше визначена голландським фізиком Х.Лоренцем (1853 – 1928), тому її
називають силою Лоренца: .
Якщо частинка влітає в однорідне магнітне поле під кутом α = 90 0, то
сила Лоренца . За другим законом Ньютона сила .
Прирівнюючи силу Лоренцо до доцентрової сили, одержуємо: , звідки
. Оскільки маса і заряд для даної частинки є сталими, то радіус кола, по

якому рухається частинка в однорідному магнітному полі, пропорційний її
швидкості.
Відкриття В.Рентгеном у 1895 р. нових невидимих променів дуже
зацікавило вчених. Промені відкриті Рентгеном зумовлюють люмінесценцію
багатьох речовин, але їх природа на той час лишалася ще невідомою. Антуан
Бекерель у 1896 р. досліджуючи дію сульфату урану, з’ясував, що сіль урану
випромінює невидимі промені сама по собі.
Подальші дослідження явища, відкритого А.Беккереля, довели, що за
певних умов атомні ядра деяких елементів самовільно розпадаються,
викидаючи зі своїх надр пучки невидимих променів. Явище самовільного
розпаду атомних ядер було назване природною радіоактивністю, а
речовини, що самовільно розпадаються, перетворюючи на інші хімічні
елементи, - радіоактивними.
Значний вклад у вивчення природної радіоактивності зробили французькі
фізики П’єр Кюрі і його дружина Марія Склодовська – Кюрі. Дослідивши різні
хімічні сполуки урану, вони з’ясували, що радіоактивні промені
випромінюються саме атомами урану, а не його хімічними сполуками.
Проте причини і природа радіоактивного випромінювання лишались
невідомими. Дослідників дивувало те, що жодні зовнішні фактори – ні високі,
або низькі температури, ні великі або малі тиски, ні електричне і магнітне поля
– ніщо не впливало на інтенсивність радіоактивного випромінювання.
Але в потужному електромагнітному полі однорідний пучок
радіоактивних променів розділився на три окремих пучки. На це вказували три
світлі плями, що виникали на екрані, покритому сульфідом цинку. Це значно
полегшувало справу: кожен із пучків тепер можна було досліджувати окремо.
За пропозицією М.Склодовської – Кюрі їх назвали за трьома першими буквами
грецького алфавіту альфа – , бета – і гамма – променями.
α – і β – промені відхилялися у протилежних напрямах: α –
промені – у бік негативно зарядженої, а β – промені – у бік
позитивно зарядженої пластини. Отже, α – промені - це
потік позитивно, а β – промені – негативно заряджених
частинок. Γ – промені зовсім не відхиляються в
електричному полі. Це свідчить про те, що вони є
різновидністю електромагнітного поля, оскільки поля не
взаємодіють між собою.
Як дізнатися, що атомне ядро розпалося? Які нові
частинки виникли в результаті його розпаду? Яка їх
швидкість, маса та енергія? Відповіді на ці та інші запитання фізики вперше
одержали за допомогою камери Вільсона.
Камера Вільсона складається з циліндра,
закритого скляної кришкою. Усередині циліндра
міститься поршень, який переміщується за
допомогою спеціального механізму. Досліджуваний
препарат міститься на кінчику голки. Камера
Вільсона наповнюється сумішшю пари води та
спирту, близькою до насичення.
Якщо поршень різко опускається донизу,
відбувається адіабатичне розширення пари, вона
охолоджується і стає перенасиченою. Коли
заряджена частинка влітає всередину камери, вона
зіштовхується з молекулами пари води та спирту і
іонізує їх. Іони, що виникають при цьому,
стають центрами конденсації: на них утворюються
крапельки води. Уздовж всього шляху зарядженої
частинки виникає добре видимий слід у вигляді
дрібнесеньких крапельок туману – траєкторія руху,
або трек, частинки. У той момент, коли частинка влітає
в камеру, автоматично включається фотоспалах,
промені від якого за допомогою двох
конденсорних лінз спрямовуються усередину
камери, і фотоапарат фіксує трек частинки на фотоплівку.
Радянські фізики П.Л.Капіца і Д.В.Скобельцин
запропонували поміщати камеру Вільсона в потужне
магнітне поле. Під дією сили Лоренцо заряджені частинки
описують дугу певного радіуса, вимірявши який
можна визначити питомий заряд частинки або імпульс та енергію
частинки, якщо відомий її заряд.
Під час дослідження космічних променів за допомогою
камери Вільсона був відкритий «двійник» електрона – позитрон,
який випадково залетів у камеру і лишив незаперечний доказ свого
існування – чітко видимий трек. За напрямом викривлення
траєкторії частинки визначили, що вона мала позитивний заряд, а
за радіусом кривизни – питомий заряд. Він виявився таким самим, як і в
електрона. Позитрон є античастинкою щодо електрона. Він в усьому тотожний
електрону, але, на відміну від нього, має позитивний заряд і протилежний за
напрямом магнітний момент.
Камера Вільсона упродовж багатьох років була єдиним приладом , за
допомогою якої можна було візуально спостерігати і фотографувати сліди
частинок, які виникають внаслідок ядерних реакцій. Але для одержання треків
частинок, що рухаються зі швидкістю, близькою до швидкості світла, камера
Вільсона виявилася непридатною. Замість неї нині застосовують більш
досконалу бульбашкову камеру. Вона складається зі
скляного циліндра, заповненого зрідженим газом –
воднем, азотом або ізопентаном, температура якого
вища від точки кипіння. Усередині камери
розміщений циліндр, в якому міститься та сама
рідина під підвищеним тиском. І тому вона не
кипить, а підтримує потрібну температуру
зрідженого газу в камері.
Бульбашкова камери працює так. За допомогою
поршня швидко зменшують тиск рідини і в цей
момент у камеру спрямовують потік частинок.
Пролітаючи крізь перегріту рідину, вони іонізують її
молекули, які стають центрами кипіння рідини. На
всьому шляху частинки утворюють ланцюжок із
бульбашок пари. Камеру на мить освітлюють
імпульсною лампою і одержують фотографію треків
досліджуваних частинок. Густина рідини в тисячі разів більша за густину пари
чи газу, тому треки частинок у бульбашко вій камері одержують більш чіткими,
ніж у камері Вільсона.
Для реєстрації частинок високих енергій, крім бульбашкових камер
застосовують також метод товстошарових (ядерних) фотоемульсій, щр
ґрунтується на фотохімічній дії радіоактивного випромінювання. Цей метод був
запропонований ще в 1910 р., але набув широкого застосування тільки після
того, як радянські фізики А.П.Жданов і Л.В.Мисовський розробили технологію
спеціальних фотоемульсій завтовшки 0,5 – 1 мм, що в сотні разів перевищують
товщину емульсійного шару звичайних фотоплівок.
Фотоемульсія містить величезну кількість
кристаликів броміду срібла мікроскопічних розмірів.
При переміщенні всередині фотоемульсійного шару
заряджена частинка іонізує атоми броміду. Ланцюжок
із таких іонізованих кристаликів броміду срібла
утворює скрите зображення треків заряджених
частинок, які після обробки фотоплівки стає чітко
видимим. Метод фотоемульсій цінний саме тим, що вся траєкторія руху
частинки, завдяки чому можна простежити за всіма ядерними реакціями, що
відбуваються на шляху цієї частинки.
1. Роздивіться фотографію треків. Трек І належить протону, а трек ІІ –
невідомій частинці. Камера Вільсона розташована в магнітному полі, вектор
магнітної індукції якого спрямований перпендикулярно до площини
фотографії. Частинки мають однакову початкову швидкість, напрямлену
перпендикулярну до краю фотографії.
2. Визначте, куди напрямлений вектор магнітної індукції поля: до нас чи від
нас? Відповідь поясніть.
3. Визначте, як рухалися частинки: зліва направо чи навпаки? Відповідь
поясніть.
4. Чому радіуси кривизни траєкторії частинок змінюються під час їх руху в
камері Вільсона?
5. Перенесіть на кальку треки заряджених частинок з фотографії. Виміряйте
радіус кривизни R1 треку протона на початковій ділянці. Радіус кривизни
визначають таким чином: креслять дві хорди і за допомогою трикутника
встановлюють перпендикуляри до цих хорд в їх серединах. На перетині цих
перпендикулярів лежить центр кола. Таким самим чином виміряйте радіус
треку ІІ.
R1= ; R2 =
6. Обчисліть питомий заряд протону за табличними даними:
qp = 1,6 ·10– 19 Кл; mp = 1,6726 · 10– 27 кг.
7. Скориставшись формулою сили Лоренца та другим законом Ньютона,

обчисліть питомий заряд невідомої частинки за співвідношенням радіусів
треків.
8. За результатами обчислень ідентифікуйте невідому частинку, користуючись

табличними значеннями заряду і маси елементарних частинок. Відповідь
поясніть.
9. Зробіть висновки з ваших спостережень щодо можливості ідентифікації
невідомих частинок за їх треками в реєструвальних приладах і точності ваших
вимірювань та обчислень.
1. Які фізичні явища покладено в основу будови для реєстрації елементарних
частинок?
2. Про які фізичні характеристики частинок можна дізнатися їх треками? Яким
чином?
3. Навіщо прилади для спостереження частинок розташовують в магнітному
полі?
Задачі:
1. З ядра радію вилетіла α- частинка зі швидкістю 20 мм/с. Довжина її треку
камері Вільсона дорівнювала 2,5 см, після чого частинка спинилася. Визначте
кінетичну енергію частинки, час її руху в камері та прискорення.
2. Електрон в атому водню може перебувати на колових орбітах з радіусами
0,5·10–8 см і 2·10–10 м. Як відносяться кутові швидкості руху електронів на цих
орбітах?

Збірник лабробіт 2

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Збірник лабробіт 2

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Херсонський базовий медичний коледж

Херсонської обласної ради

Перевірка закону Ома для ділянки кола.

6 Визначення питомого опору провідника.

Визначення дози випромінювання.

Лабораторна робота № 1 (11).

так: І = , де І – сила струму, U – напруга, R – опір.

Із формули І = , випливає, що U = I·R та R =

№ досліду Сила Напруга, Опір, Абсолютна Відносна

3. До кінців досліджуваного провідника приєднайте вольтметр і виміряйте

9. Знайдіть відносну похибку: ɛ = · 100%

Лабораторна робота № 2 (12).

З цієї формули випливає, що ρ =

За одиницю питомого опору провідника в СІ беруть питомий опір

Повзунковий реостат складається з фарфорового циліндра, на який щільно

Умовне позначення реостата на схемах. В коло

8. Визначте площу поперечного перерізу провідника: S = =

9. За допомогою закону Ома, визначте опір провідника R = =

10. Визначте питомий опір провідника ρ = =

Лабораторна робота № 3 (13)

Коли замість трьох резисторів з опорами R1 ; R2 ; R3 увімкнути один резистор з

3. Зберіть коло за поданою схемою, виміряйте силу струму і напругу, за

2) Які показання амперметра і загальний опір

3) За схемою визначте показання амперметра

4) Які показання амперметра і другого

Лабораторна робота № 4 (14).

Розподіл струмів і напруг при паралельному з’єднанні резисторів визначається

Фізичний зміст першого правила цілком очевидний. У жодному з вузлів

, … Підставимо ці значення струмів у рівняння: +...

5. Виміряйте силу струму в другому резисторі і напругу на ньому. Розрахуйте

1. Обчисліть загальний опір кола і визначте

3.По схемі, зображеної на рис. 26, розрахуйте напругу

4. Визначте силу струму в лампочці і її опір.

5. Визначте опір обох резисторов і силу струму в

Лабораторна робота № 5 (15).

Лабораторна робота № 6 (16).

Лабораторна робота № 7 (17).

Лабораторна робота № 8 (18).

5. За формулою, наведеною в теоретичній частині, розрахуйте період коливань

7 Запишіть результати вимірювань та обчислень у таблицю:

2. Дослід 2. Залежність коливань маятника від жорсткості його пружини.

4. Підвісьте до пружини важки масою 200 г. З допомогою секундоміра

Лабораторна робота № 9 (19).

як світловий потік Ф = І·ω, то освітленість становить: .

Але , то - якщо промені падають на поверхню під кутом 900.

Якщо ж промені падають під кутом α, то .

В даний час існує безліч всякого роду фотометрів, заснованих на

За законом освітленості: і , тому одержуємо:

больове відчуття в очах. Яскравість поверхні Сонця дорівнює 1,5·10 5 , і тому

Звідси видно, що поведінка світлової хвилі на межі двох середовищ

Світло відбите від досліджуваної

Гастроскоп – прилад для огляду внутрішньої

Ендоскоп – здійснює не тільки візуальний огляд,

Волоконні світловоди дають змогу передавати лазерне випромінювання

Лабораторна робота № 11 (21).

Величина, що дорівнює сумі ширини штриха а і ширини щілини b, має

Дифракційний спектр одержують

Лабораторна робота № 12 (22).

Величина визначає заломлю вальні властивості лінзи. Чим більша

2. Користуючись формулою , обчисліть оптичну силу лінзи для

Знайдіть середнє значення оптичної сили лінзи за формулою:

3. Визначте фокусну відстань лінзи за формулою: =

У фокальну площину об’єктива зорової трубки

2. Атомні і молекулярні спектри випромінювання.