«Нас називали німецькими холуями»:

ДОЛЯ РЕПАТРІАНТІВ У ПОВОЄННІЙ

УКРАЇНІ


Репатріа́ція — повернення на Батьківщину, з

поновленням їх громадянських прав,
військовополонених та цивільних осіб, які
під час війни опинилися за межами своєї
країни та перебували тривалий час поза
Батьківщиною. Особливого політичного змісту
набув термін «репатріація» стосовно
повернення політичних емігрантів до країни
їх походження.
 77 років тому завершилася масова репатріація радянських громадян, що опинилися після
Другої світової війни на території інших держав. Широка громадськість цієї дати не
помітила. Адже довгі роки репатріація була білою плямою нашої історії й не удостоїлася
серйозного художнього або наукового висвітлення.
Один з помітних винятків — фільм Р.
Верньє «Схід — Захід». Він вийшов
наприкінці 90-х, у ньому тема
репатріації вперше постала гостро і
здавалася новою. Тим часом, події
1945-46 рр. стали поворотними в
житті мільйонів людей, у тому числі
й для 1 млн. 650 тис. українців.

Фільм описує події кінця 1940-х років, коли

на хвилі післявоєнного патріотизму багато
російських емігрантів репатріювалися до СРСР.
Росіянин Олексій Головін з дружиною
француженкою Марі повертається до СРСР, де на
власні очі стикається з жахливими реаліями
сталінського тоталітаризму. Майже всіх
прибулих з ними на пароплаві відправили в
табори або розстріляли.
 Світова війна була потужним
поштовхом міграційних процесів у
континентальних масштабах. До
1945 року за межами СРСР
перебувало близько 5 млн.
радянських громадян. Йшлося
насамперед про цивільне
населення, гнане до Німеччини,
біженців, військовополонених,
колабораціоністів, що тікали
разом з ворогом. Їх називали
переміщеними особами. СРСР зазнав
величезних людських втрат і був
зацікавлений у поверненні
переміщених осіб на батьківщину —
всіх,
F O O D P попри
H O T O G R A P Hбажання
Y багатьох
залишитися на Заході


Домовилися про це із союзниками на Ялтинській

конференції (лютий 1945-го). До середини 50-х
через кордон було повернуто близько 4,5 мільйона
радянських громадян. Переміщеним особам
оголосили, що вони зберігають усі права громадян
СРСР. А насправді — було інакше. Вітчизна
зустріла їх недовірою, часом ворожістю. Їх
переслідувала прихована або очевидна
дискримінація. Військовополонених не вважали
учасниками війни. Ситуація погіршилася з
початком «холодної війни». Репатріанти опинилися
під пильною увагою органів держбезпеки — їх
підозрювали у шпигунстві. Найчастіше ці підозри
були безпідставні. Але не завжди. «Холодна
війна» набирала оборотів, загострювалося
протистояння розвідок та контррозвідок.
 Жорстока реальність
У 1949 році у Ворошиловградську область приїхав реемігрант Костянтин Ухов. 47-річний філолог,
фахівець із романських мов встиг за пару років перебування на батьківщині змінити півдесятка адрес —
від Ленінграда та Станіслава (нині Івано-Франківськ) до Москви й Лисхімбуду (Сєверодонецьк). Ухов
намагався знайти роботу за спеціальністю — перекладачем. Під час громадянської війни він служив в
армії Врангеля, утік до Туреччини, потім до Франції. Там осів, закінчив університет, одружився на
француженці.
Кар’єра Ухова складалася вельми успішно. Але в 1947 році офіцер французької армії
зненацька звільняється й звертається до посольства СРСР із проханням надати йому
радянське громадянство. Дружині цей патріотичний порив був незрозумілий, вона
пішла від Ухова, і він сам їде на батьківщину.
Але в Союзі Ухов як фахівець нікому був не потрібний. Не тому, що тут було багато
знавців європейських мов з дипломами Сорбонни, а просто таке було відношення до
реемігрантів. Ухова не взяли перекладачем ні до «Зовнішторгу», ні до «Інтуриста»,
місця викладача теж не найшлося. Йому вдалося працевлаштуватися тільки в
гостинному, традиційно інтернаціональному, Ворошиловграді. В... артілі глухонімих.
Сторожем. Як склалася його подальша доля, — невідомо.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!!