1. Література «втраченої генерації» в Європі та США і творчість Е.Гемінґвея.

Втрачене покоління (або Втрачена генерація) (фр. Génération perdue, англ. Lost

Generation) — літературна течія, яка існувала в період між двома
війнами — Першою та Другою світовою. Ця течія об'єднала таких письменників,
як Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, Джон Дос Пассос, Томас Еліот, Френсіс Скотт
Фіцджеральд, Річард Олдінгтон. Втрачене покоління — це молоді люди, що покликані на
фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни
такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто наклав на себе руки,
деякі божеволіли. Відбулося занепадання того покоління, на зміну прийшли більш
прогресивні люди.
Історія виникнення терміна
Вислів «втрачене покоління» став популярним з легкої руки Гертруди Стайн. Визначаючи
літературну течію, яка існувала в період між двома війнами — Першою та Другою
світовою, Стайн сказала відомі слова: «Усі ви — втрачене покоління», звертаючись до
молодих американських письменників-експатріантів, яким (як і їй самій) творення
модерної американської літератури видавалося можливим лише в Парижі. «Вдома вони не
могли писати книжки й малювати картини, вдома вони могли стати хіба що
дантистами, — констатує українська дослідниця Соломія Павличко. — Європа ж давала
їм клімат експерименту та творчої свободи».
Вислів «втрачене покоління» став всесвітньо відомим завдяки Ернесту Хемінгуею, який
використав слова Стайн як перший з двох епіграфів до роману «І сонце сходить» (друга
назва «Фієста»):
Ви всі — втрачене покоління.
Гертруда Стайн (з розмови).
Після публікації роману Гемінґвея «Фієста» вислів «утрачене покоління» став
використовуватися і для позначення певного соціально-психологічного феномена.
«Втраченим» називали покоління людей, які пройшли крізь випробування світової війни й
втратили не лише здоров'я, а й віру в життя та майбутнє. Біль і душевне сум'яття цих
людей передавали у своїх творах письменники, які на власні очі бачили пекло війни.
В книзі Гемінґвея Свято, яке завжди з тобою (англ. «A Moveable Feast») (1964, видано
посмертно) є розділ «Une Génération Perdue», в якому описано як Гертруда Стайн вжила
вислів «втрачене покоління»:
Саме коли ми повернулися з Канади й оселилися на вулиці Нотр-Дам-де-Шан і ще
приятелювали з міс Стайн, вона й сказала оту фразу про втрачене покоління. В старому
«форді» моделі «Т», яким вона тоді їздила, вийшло з ладу запалювання, а молодий
гаражний механік, що останнього року війни був на фронті, не зумів добре полагодити
його, чи, може, просто не сходів лагодити її машину поза чергою. Так чи так, він виявився
не sérieux, і після скарги міс Стайн хазяїн гаража вишпетив його. Хазяїн сказав йому: «Ви
всі — génération perdue!»
— Оце-то правда! Всі ви такі! — вигукнула міс Стайн. — Вся молодь, що побувала на
війні. Ви — втрачене покоління.
У 1930-31 Еріх Марія Ремарк пише роман «Повернення», в якому розповідає про
повернення на батьківщину після Першої світової молодих солдатів, які вже не можуть
жити нормально, — і гостро відчуваючи все безглуздя, жорстокість, бруд життя все-таки
намагаються якось жити. Епіграфом до роману стали рядки:

Солдати, яких повернули вітчизні, прагнуть знайти шлях до нового життя

У своєму романі «Три товариші» він передрікає сумну долю втраченому поколінню.
Ремарк майстерно описує положення, в якому опинилися ці люди. Повернувшись, багато
хто з них знайшов воронки замість своїх колишніх будинків, більшість втратила своїх
рідних і друзів. У післявоєнній Німеччині панує розруха, бідність, безробіття,
нестабільність, знервована атмосфера. Ремарк так само дає і характеристику самим
представникам «втраченого покоління». Це люди жорсткі, рішучі, вони визнають лише
конкретну допомогу й іронічні з жінками. Чуттєвість у них стоїть попереду почуттів.

2. Антивоєнний пафос і гуманізм романів «Прощавай, зброє» й «І сонце

сходить».

Ернеста Хемінгуея – письменника зі світовим іменем – цілком справедливо називають

ровесником XX століття. Об’єктивним підґрунтям даного твердження є не лише
хронологічні збіги, адже Е. Хемінгуей народився на зламі двох століть – у 1899 році, а й
специфічна манера життя письменника. Він, можна сказати, жив життям своєї епохи.
Світові та громадянські війни – одне із трагічних породжень суперечливої, складної
історії минулої доби, і Е. Хемінгуей не залишається байдужим спостерігачем кривавих
воєнних зіткнень, а є активним учасником багатьох історичних подій світового маштабу,
виступаючи завжди на боці правди та гуманізму. Він виявився справжнім ровесником XX
століття тому, що з крайньою відвертістю великого майстра слова намагався дати
відповіді на найгостріші, злободенні питання сучасності. Творчість кожного істинного
митця завжди тісно пов’язана з епохою, з моральними проблемами, ідеологією та
соціальними настроями цієї епохи. У Е. Хемінгуея цей зв’язок проявляється з особливою
безпосередністю, адже біографічні особливості письменника рефлексуються на його
творчий доробок. Можливо, саме йому, як нікому іншому, вдалось оголити низку
болючих першорядних для людини питань, рафінувавши їх від поверховості та
сугестивності.

Глобальні проблеми народу й історії багатьма тогочасними письменниками

розв’язуються на матеріалі війни, пам’ять про яку не полишає покоління тих, хто пройшов
крізь її горнило. Е. Хемінгуей на фронтах громадянських та світових воєн повною мірою
відчув на собі трагізм, жорстокість та залізну хватку цього соціально-історичного
феномену. Це й спрямувало його подальші творчі пошуки у русло антивоєнної тематики
та гуманізму: Мені хотілося б вірити, що якщо я тепер буду писати про війну, я зроблю це
чітко, а війна – ненависна справа [1: 238].

Виходячи з цього, детермінується мета даного дослідження – історико-типологічне

вивчення антивоєнних романів Е. Хемінгуея та виявлення гуманістичного спрямування їх
поетики. Актуальність роботи випливає із потреби у систематичному аналізі рецепції
антивоєнної новелістики Е. Хемінгуея зарубіжними та українськими літературознавцями
(Т. Денисова, Д. Затонський, Н. Анастасьєв, І. Кашкін, А. Старцев, Н. Чикирис).

Чи вдалося письменникові втілити у життя свій задум? Безумовно! Він писав чітко,
лаконічно, дехто закидає, що навіть "сухо", але попри це, – яскраво, майстерно, не
випускаючи читача з кола незаперечних і відчутних на дотик реалій. Реалій воєнного та
повоєнного світів: у першому герой Е. Хемінгуея стоїть перед обличчям фізичної смерті, а
в другому він психологічно деструктизований, адже його високі ідеали виявились
затоптаними у багнюку фальшу, меркантильності та лицемірства.

Тема війни, її місце у житті людини довгі роки – якщо не все свідоме життя – хвилювала
Е. Хемінгуея, на фоні якої письменник художньо і філософськи осмислює проблему
діалектики життя та смерті: з точки зору автора і героя, через натуралістичні описи,
форму повістування, лейтмотиви, символіку, підтекст тощо [2: 44]. Війна, наче тінь,
переслідує героїв на сторінках хемінгуеївських творів. Вона – безтілесний протагоніст, але
реально відчутна та всюдисуща для того, на кому поставила своє зловіще тавро. Від неї не
сховаєшся ні в соборі під час молитви; про неї не забудеш, охоплений хвилюючим
очікуванням приходу нового життя у цей світ; її не загубиш у безкінечній низці
ресторанів, барів, кафетеріїв; її не втопиш у солодкому вині...

Відчуттям безнадії та трагедії пронизано більшість творів Е. Хемінгуея раннього етапу

його письменницької діяльності. Проте до істиних висот трагізму художник піднімається
в романі "Прощавай, зброє". Це історія кохання на рівні окремо взятих доль, трагічний
розвиток якої визначають зовнішні катаклізми. Еволюція сюжетної лінії роману
характеризується почерговим зображенням контрастних картин із життя героїв, де
негаразди час від часу змінюються світлими хвилинами щастя. Та попри це, безперервно
присутнє передчуття загибелі, кінця – передчасна безпідставна смерть головної героїні,
навіть не від "обіймів ненажерливої війни", а під час пологів обриває всі надії та
сподівання на безхмарне майбутнє життя. Та Е. Хемінгуей не зупиняється на зображенні
особистої трагедії окремого індивіда, а переносить її у площину загальнолюдського,
підкреслюючи хаотичність світу та беззмістовне існування людини у ньому. Вустами
головного героя, Фредеріка, письменник промовляє формулу нездоланного закону, який
керує людськими долями: "Коли люди приносять стільки мужності в цей світ, світ
доконче має вбити їх, щоб зламати, отож звичайно і вбиває. Світ ламає кожного, а опісля
багато хто ще й міцнішає на зламах. Але тих, хто не дає себе зламати, він убиває. Він
убиває і дуже добрих, і дуже ніжних, і дуже хоробрих – йому однаково. А коли ти ні з тих,
ні з тих і ні з тих, можеш бути певен, що він уб’є і тебе, тільки не так скоро, без поспіху"
[3: 647].

У романі "Прощавай, зброє" герой Е. Хемінгуея втрачає все. Почуття приреченості,

самотності, безпритульності, втрати досягають у кінці твору найгострішого звучання.
Письменник залишає свого героя у стані відчаю, спустошеного, без надії на майбутнє,
демонструючи таким чином типового представника "втраченого покоління", яке
переживши війну, не здатне знайти свого місця у суспільстві, не йме йому віри і марно
проживає життя.

"Тематика, ідеї, творчі пошуки Е. Хемінгуея багатьма голосами перекликаються з

проблемою так званого "втраченого покоління" [4: 54] – американської молоді, яка
усвідомила, що держава підступно обманула її, відправивши на фронти Першої Світової
війни ніби для боротьби за демократію і свободу, а насправді лише як "гарматне м’ясо" у
цинічній гризні за переділ світу. "І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто
мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда"
[5: 13]. Разом з вірою вони втратили і надію.
 Е. Хемінгуей у своїй антивоєнній новелістиці натуралістично створює духовну історію
людини "втраченого покоління", малює її внутрішній світ та філософію життя [4: 55].
Фізична історія героя Е. Хемінгуея складається із трьох головних ланок: війна,
повернення солдата і подальше його буття у повоєнному світі. Повоєнні будні непомітно
минають на сторінках роману "І сонце сходить" – апології богеми "втраченого покоління"
– де і Роберт Кон, і Майкл Кемпбел, і леді Брет Ешлі... розтрачують своє життя на розваги,
випивку та веселощі. Усі вони намагаються втопити біль, тугу, відчуття приреченості у
вині, коханні та гонитві за задоволенням, що не до душі Джейку Барнсу, який прагне
відкрити внутрішній кістяк духовного спокою. Слід акцентувати увагу на тому факті, що в
антивоєнних романах письменника, зважаючи на певні риси їх біографічності, авторське
"я" часто зливається із "я" ліричного героя, тобто важко визначити, де йдеться від імені
діючої особи, а де оповідь ведеться від імені автора [6: 26]. Таким чином, як для героя, так
і для його творця, у цьому трагічному безнадійному світі необхідно було знайти хоч
якийсь якір, чи хоча б соломинку, за яку можна було б зачепитись. Е. Хемінгуей знайшов
такий якір у сформульованому ним у ті роки "моральному кодексі". Зводиться він
приблизно до наступного: оскільки людина у цьому житті приречена на поразку і
безпросвітне існування, то єдине, що їй залишається, аби зберегти свою гідність, це бути
мужньою, не підкорятись обставинам, якими б жахливими вони не були, дотримуватись,
як у спорті, правил "чесної гри".

Е. Хемінгуея безумовно слід віднести до числа письменників, для яких психічне життя
людини – головний об’єкт спостережень і вивчення. Як художника його відзначає інтерес
до деталей руху характеру не лише під визначальним впливом довкілля, але і в результаті
досить стійкого самостійного внутрішнього розвитку героїв, їх моральних пошуків, їх
випробувань в екстремальних ситуаціях, роздумах про сенс життя тощо. "В антивоєнних
романах Е. Хемінгуея надзвичайно важливу функцію виконують внутрішні монологи в
аспекті психологічного аналізу" [7: 10]. У них людина залишається на самоті сама з
собою, відокремлюється від світу, від його лицемірства і жорстокості, таким чином
прилучаючись до істини. Думки плутаються, порушується їх логічна послідовність,
виникають випадкові асоціації, уява примхливо змішує риси реальності і нереальності, але
в цій плутанині є своя правда – правда збентеження свідомості, що наполегливо шукає
ясності і відповіді на життєві проблеми (наприклад, численні внутрішні монологи Джейка
та Генрі). "Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо
збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не
може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум" [3: 510].

Відтворюючи внутрішнє життя людини, яка пройшла крізь "м’ясорубку війни",

усвідомила страшні наслідки патріотичних вигуків і псевдофразеології патетичних промов
Е. Хемінгуей на позиціях гуманіста стверджує, що "війна навіть за благородні ідеали – це
завжди злочин проти людства, адже яка б сторона не одержала перемогу, людина завжди
залишається у програші"[8: 13].

Антивоєнні романи Е. Хемінгуея – це новаторські твори за змістом і за художньою

формою. У них осмислюються з художньої і філософської точок зору глобальні проблеми
століття у відповідній формі. Об’єднуючим принципом у кожному з творів виступає
загальний ідейно-естетичний пафос – викриття та засудження війни. Письменник
непохитний у своєму переконанні, що воєнне лихоліття є злочином проти людства, який
не можна виправдати жодними державними інтересами. Монолітною є також думка Е.
Хемінгуея, що війна – це безглуздя, яке не вирішує політичних проблем, а призводить до
масового винищення, горя, сліз, каліцтв, психологічних травм, духовного зубожіння,
озвіріння, втрачених ідеалів... Характерною художньою особливістю творчої манери
письменника-гуманіста є те, що він не лише засуджує війну, як згусток антигуманних дій
проти людства, а й правдиво викриває її винуватців – правлячі кола, які заради збільшення
сфер впливу приносять у жертву людське життя.

Антивоєнні романи Е. Хемінгуея відзначаются реалістичним духом пізнання дійсності.

Вони збагатили світову літературу і, можна навіть сказати, збагатили соціальну думку
людства. Письменник з позицій конкретно-історичного аналізу зумів дати життєво
правдиве зображення історичної дійсності та створити панораму війни, розібратись у її
рушійних силах, показати людину на війні у небезпечних, екстремальних ситуаціях, що
виникають на перехресті особистих доль з великими дорогами історії. У його романах
звучить гуманістичний протест проти масового насильства і розбою. І цей протест мав
життєву основу, був осмислений як вираження одностайної волі народів. Книги Е.
Хемінгуея містять одну із найважливіших ідейних засад, властивих усій художній
культурі XX століття: гуманістичний протест проти сил, які несуть людству смерть і
руйнування. Таким чином, співзвучність загальної тональності творчості американського
писменника тим настроям, що панували у світі, була одним із провідних факторів
феноменального успіху і популярності антивоєнних романів Е. Хемінгуея.

3. Алегоричний характер повісті «Старий і море». Жанрова своєрідність твору,

його філософський зміст.

«Старий і море» — повість-притча американського письменника Ернеста Хемінгуея про

кубинського рибалку Сантьяго, його боротьбу з гігантською рибиною, що стала
найбільшою здобиччю у його житті. Літературний паспорт твору, за який Гемінґвей
отримав Нобелівську премію, виклений нижче.

Тема: розповідь про старого рибалку, який здійснив свою мрію – спіймав найбільшу рибу,
але так і не зміг її утримати.

Проста, невибаглива історія старого рибалки Сантьяго стає узагальненою історією

складного шляху людини на землі, яка щодня веде нескінченну боротьбу за існування,
поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом.

Ідея. «Людина не для того створена, щоб терпіти поразки… Людину можна знищити, але
її неможливо перемогти».

Головні герої “Старий і море”

 Сантьяго  — старий рибалка

 Манолін  — сусідський хлопчисько

Образна система повісті. Образ головного героя. Мовні особливості твору.

Рибалка – непереможний дух людини

Вітрило – співвідноситься з символікою повітря, вітру. Є атрибутом фортуни й уособлює
її мінливість.

Риба – доля людини, її вдача, сенс життя

Акули– навколишнє зло. Це хижаки, вороги, які є перешкодами на шляху досягнення

мети. Людина сміливо вступає з ними у боротьбу. «Акула нічого не боїться і чинить так,
як їй заманеться». Тут звучить знамените «…людина не для того створена, щоб бути
переможеною, людину можна знищити, але її не можна перемогти». Але «переможець
нічого не здобуває» – цю філософську думку Хемінгуей виніс навіть у заголовок одного із
своїх творів. Сутність людського життя у боротьбі і перемозі в ній, можливо, це перемога
над собою.

Леви -пам’ять про пережиту боротьбу, готовність до нового бою, мрії

Море – буття, сповнене пристрасті, випробувань, поразок, переживань, перемог. Давні

греки бачили в морі втілення материнського початку. В той же час – це образ стихії, що
несе лихо і смерть. Плавання морем нерідко розглядається як стан між життям і смертю.
Море – це ще й непереборна сила природи, сама вічність.

Самотність старого – відчуження людей XX століття

Хлопчик – надія на єднання поколінь, оновлення життя. Він є продовженням старого

рибалки, його майбутнє, він забезпечить йому безсмертя, отримавши разом із досвідом і
частину душі старого. «Був би зі мною хлопчик», – рефреном звучать у повісті слова
старого, якими автор стверджує думку, що сила людства у його єдності.

Старий – багатоліття в різних культурах розглядається як знак праведності,

божественного благословення. Старі люди можуть передбачити найвищі істини.

Човен на тлі безмежного простору – самотність.

Система мотивів: мотив незвичайної рибини; мотив самотності; мотив хлопчика і левів;
мотив бейсболу (постійне згадування імені Ді Маджо1. Уперше ми дізнаємось про нього
на початку повісті, коли старий і хлопчик розмовляють про бейсбол. Отже, стає відомо,
що це ім’я знаменитого бейсболіста. Сантьяго подумки постійно звертається до нього)

Символічне значення назви повісті “Старий і море”

Щоб зрозуміти значення назви варто розглянути сенс слів – старий і море.

У словнику: старик – людина, що має великий досвід у чомусь, давно займається чим-

небудь; а старий – людина, яка прожила багато років.

Очевидно, що це значення більше відповідає змісту повісті.

Під словом «море» письменник мав на увазі не лише частину океану, а й житейське море.

Людина та життя – так по-іншому я розумію назву твору. Людина не вважає себе
переможеною. Навіть якщо цього разу й перемогла стихія, у людини ще залишається шанс
утвердитися в житті.
У центрі повісті Хемінгуея фігура старого, самотнього рибалки Сантьяго з «веселими
очима людини, яка не здається». Він давно вже живе тільки спогадами про свою юність і
марить про побачені колись береги Африки… Сантьяго дружить з сусідським хлопчиком
Маноліно, відчуваючи в ньому таку ж романтичну душу і захоплення морем.

Риси характеру та портрет Сантьяго

Старий живе відповідно до власного трудового етичного кодексу, героїчно бореться за

життя й людську гідність. Він майже три місяці (або 84 дні) щодня виходить у море і
повертається без улову.

На вісімдесят п’ятий день Сантьяго ловить величезного марліна. До речі, упіймати таку
рибину, як марлін, дуже важко, оскільки вона розвиває швидкість до 140 км/год, а її маса
сягає 1200 фунтів (близько 600 кг). Вона може легко повести за собою човен і навіть
потопити його.

Рибу з’їдають акули. Здається, старий зазнає поразки. Сум, самотність, старість.
Слабкість, згасання підкреслюються навіть в описі зовнішності рибалки.

Але згадаймо, як Сантьяго боровся з рибою. У вирішальний момент, коли після триденних
перегонів марлін утомився й випірнув із моря, старий відчув, як у нього «каламутиться в
голові». Проте спинив себе: «Треба, щоб голова була ясна. Отже, збери докупи свої думки
й навчися терпіти, як чоловік. Або як оця риба». Рибалка намагався максимально
мобілізувати всі свої сили, щоб здобути перемогу й довести тим, хто вважав його
невдахою, самому собі, морській істоті, що він ще чогось вартий! «Безглуздо втрачати
надію,— думав він.— Безглуздо й, мабуть, гріх».

У боротьбі старого з акулами виражено оптимізм. Хемінгуей невтомно знову й знову

підкреслює тему непереможності людини. По суті, повість учить, що поки людина жива,
поки вона відчуває себе людиною, є надія на краще. Старий залишається без зброї, утома
його перевищує межі можливого. Він знає, що вночі акули нападуть знову. Що він може?
Битися, поки не помре. Трохи пізніше мріє, щоб йому не довелося більше боротися, але
знову і знову вступає в боротьбу. Коли ж поразка здається безумовною, коли від риби
нічого не залишається, у самій поразці вимальовується перемога.

Старий Сантьяго програє у боротьбі зі стихією, і від того, що він спіймав-таки

велетенську рибу, немає ніякої користі. Більше того, він загубив майже усі свої снасті.
Однак ні він, ні хлопчик не вбачають у цьому поразки. І справа тут не у покірності долі: у
сутичці з морем старий не зганьбив свого ремесла, він подолав ті перешкоди, які зміг
подолати, і навіть трохи більше, а ті рештки марліна, які він довіз до рибальського
селища, не згірш за цілу рибину розповіли іншим рибалкам, що сталося в морі.

Старий знову, як на початку повісті, несе додому — навіть без допомоги хлопчика —
щоглу зі згорнутим вітрилом. Засинає, і сняться йому леви молодості, а хлопчик оберігає
його сон, чекаючи нових, щасливих днів передачі мудрості від старого йому,
представникові молодого покоління.
Наприкінці твору «Старий і море» герой доходить висновку, що людина створена не для
поразки, її не можна здолати.

«Якщо хочете,— стверджує Д. Затонський,— образ старого Сантьяго з повісті-притчі

Хемінгуея «Старий і море» піднесений до рівня міфу, міфу про людину, переможену й
водночас непереможну».

Цитатна характеристика образу Сантьяго з твору “Старий і море”

«Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й
непереможно»; мав «дивовижні плечі – і досі ще могутні, хоч які й старі»; «пив жир з
акулячої печінки, корисний для здоров’я».

«Жив дуже самотньо, сам виходив у море. Не мав грошей, часто не мав їжі, але його це
мало хвилювало, бо море було змістом його буття».

«Старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може подарувати
велику ласку й позбавити її».

«Своєї долі шукають всі – і люди, й птахи, й риби», «Треба думати лише про одне, про те,
задля чого я народжений».

«Я цілий тиждень рибалив на глибокому й нічого не піймав, – подумав старий – спробую

сьогодні там, де ходять косяки макрелі й тунця, – може, серед них попадеться й велика
риба». 

«Ти, старий, краще сам будь безстрашний і впевнений»

«Він пошукав очима пташину, бо радий був хоч її товариству. Одначе пташина зникла».

«Риба – вона також мені друг, – сказав він, – та я повинен її вбити. Як добре, що нам не
доводиться вбивати зорі… Досить того, що ми вимагаємо їжу в моря і вбиваємо своїх
братів».

 «уже знов відбивався і цього разу знав, що боротьба марна. Акули наскочили цілою
зграєю, і старий бачив лише стрімкі лінії на воді, прокреслені їхніми плавцями, та
фосфоричне світіння їхніх тіл, коли вони накинулись на рибину. Він молотив кийком по
акулячих головах і чув, як клацають їхні щелепи і як струшується човен від шарпанини
під   дном. Молотив одчайдушно…».

 «Старий знав, що тепер він переможений остаточно і безнадійно». 

«Я б охоче купив собі хоч трохи талану, якби знав, де його продають»,- сказав старий. «А
за що ж би я його купив? – тут-таки спитав він себе. – Може, за загублений гарпун, чи за
зламаний ніж, чи за дві негодящі руки?».

«А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав так само долілиць, і біля
нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старому снилися леви»