Professional Documents
Culture Documents
Термін «міжнародне право» вперше було вжито Ієремією Бентамом у 1780 р. в його праці
«Вступ до основ моралі та законодавства». Приблизно з 1840 р. в англійській та
романських мовах його було змінено на термін «law of nations» – «право народів». У доктрині
міжнародного права із самого початку точилася боротьба між двома головними концепціями
міжнародного права.
● Першу концепцію називають «солідаристською» (solidarist concept), оскільки її
представники беруть за основу визначення міжнародного права факт існування
міжнародного співтовариства. Із цієї точки зору норми міжнародного права
випливають з вимог міжнародного співтовариства і спрямовані на реалізацію цілей, які
постають перед людством.
● Друга концепція міжнародного права називається «волюнтаристською»
(voluntarist concept), оскільки вона розглядає всі норми права, включно і норми
міжнародного права, як продукт волі суверенних держав. Волюнтаристська
концепція міжнародного права є різновидом юридичного позитивізму, оскільки
позитивістський підхід передбачає, що право є результатом діяльності держави і
забезпечується державним примусом.
Волюнтаристська концепція міжнародного права передбачає, що норма цього права не може
зобов’язувати державу, якщо вона не погодилася з нею. Ця концепція переважала в
міжнародному праві в період між двома світовими війнами, причому радянська теорія
міжнародного права значною мірою спиралася на цю концепцію.
Однак у сучасній теорії та практиці волюнтаристська концепція міжнародного права
піддається критиці з огляду на факт існування в рамках міжнародного права таких правових
явищ, як загальні принципи права, основні права та обов’язки держав, основні принципи
міжнародного права та імперативні норми міжнародного права (jus cogens), оскільки ці
явища мають об’єктивний характер, тобто є обов’язковими для держав незалежно від їхньої
згоди (волі). Найбільш популярним визначенням міжнародного права є на сьогодні
позитивістське визначення, згідно з яким міжнародне право є самостійною системою права, що
складається з юридично обов’язкових принципів і норм, які регулюють відносини між
державами і суб’єктами міжнародного права з метою забезпечення мирного співіснування та
міжнародного співробітництва.
Державницька теорія виникнення міжнародного права пов’язує виникнення міжнародного
права з виникненням держави. Це є логічним. Ми знаємо, що право не може існувати без
держави на національному рівні. Право регулює державні відносини. Право визначає
структуру держави. З іншої сторони держава, також, є основою права. Якщо хтось з суб’єктів
порушує право, держава втручається і притягує відповідного суб’єкта до відповідальності.
Етапними договорами називали: Вестфальський мир 1648 р., Утрехтський мир 1713 р.
Паризький договір 1865 р., Сан-Стефанський договір 1878 р., Паризькі договори 1919–
1925 рр. та ін.
Отже, історичні періоди міжнародного права визначалися «від» і «до» відповідного договору.
Як різновид цього критерію можна вказати розгляд періодизації історії міжнародного права
залежно від найважливіших міжнародних конгресів і конференцій (так встановлювали
періодизацію міжнародного права від Віденського конгресу 1814–1815 рр. до Гаазьких мирних
конференцій 1898 р. та 1900 р., від них до Версальської мирної конференції 1919 р. тощо).
Часто вчені поєднували різні критерії для періодизації МП, наприклад, загальноісторичний,
регіональний, договірний (А. Нусбаум).
Відтак існує досить багато варіантів поділу в науці стародавніх міжнародних відносин залежно
від їхніх суб'єктів і головних учасників.
Уже на рівні племінних відносин торгівля і обмін не лише відігравали роль зближення народів, а й
у їхній структурі зароджувались основні елементи майбутнього міжнародно-правового регулювання
(обмін). Враховуючи, що обмін як явище і еквівалентність, як основна риса його процедури є
квінтесенцією всього міжнародного спілкування, то про зародки або витоки останнього можна
говорити з міжплемінних відносин.
Про появу міжнародних відносин або їх прототипу (як і прототипу міжнародного права) мова
може йти з появою надобщинних політичних структур: протодержав (вождеств) і ранніх держав.
Основні генетичні напрацювання міжнародних відносин і міжнародного права створювалися ще в
міжгруповому, міжобщинному спілкуванні. Керуючись якісними відмінностями певних етапів і
підетапів їхнього суспільного розвитку, вождества поділяють на
Інститут династичних шлюбів відігравав велику роль у додержавний період у відносинах між
стародавніми народами, коли він тісно увійшов, зокрема, до процедури укладання міжнародних
договорів. Проте свідчення про нього є і в даних античної Греції. Геродот позитивно відгукувався про
скріплення шлюбом укладання договору, «оскільки без таких родинних зв'язків мирні договори, як
правило, неміцні».
Політично-владні відносини здійснюються новими надобщинними структурами, в стабілізації
яких важливу роль відіграють: екологічні фактори (в районі Стародавнього Єгипту і Месопотамії це
створення іригаційної інфраструктури); виробничі відносини; демографічний фактор; процес
політичної інтеграції. Ці процеси супроводжуються посиленням боротьби за провідну роль у
створюваних надобщинних політичних структурах. Вона ще не є війною (внаслідок відсутності
централізованих політичних структур), але вже й не простим конфліктом. Фактично вона, як і війна,
ставить за мету захоплення чужої території, населення, основних ресурсів. Ця боротьба стає
невід'ємним фактором нових політичних структур і вже на етапі створення вождеств має всі
формальні риси війни.
4. Загальна характеристика:
4.1 Стародавнього МП
Розуміння війни і ставлення до неї в Стародавньому світі також були неоднозначними. Війна
була головним засобом ведення зовнішньої політики ранніх держав. Але варто відзначити й те,
що Стародавньому світу були відомі інститути нейтралітету і невтручання (Давня Греція).
Особливістю цих інститутів було те, що нейтралітет був можливим лише під час війни, а
невтручання – і в мирний час.
Варто звернути увагу й на такий інститут міжнародного права Стародавнього світу, як інститут
міжнародної відповідальності, норми і принципи якого не були згруповані на кшталт норм і
принципів, наприклад посольського, договірного, торгового, морського права, права війни
тощо. Положення даного інституту містилися в кожному міжнародному нормативному акті
стародавнього періоду. Розмірковуючи про етапи становлення права міжнародної
відповідальності, І.І. Лукашук стверджує, що «міжнародна відповідальність є частиною
механізму дії міжнародного права, її історія представляє істотний аспект розвитку цього
права», а також зазначає, що відносини в Стародавньому світі, а саме «відносини необмеженої
ворожнечі повинні були поступитися місцем первинній соціальній регламенттації»1 .
Міжнародна правова відповідальність протягом тривалого часу зберігала колективний
характер. Причина полягала в тому, що особистість у сервісному суспільстві вважалася
невід’ємною часткою соціуму. Додатковою гарантією дотримання норм міжнародного права
стали репресалії, що випливало з принципу колективної відповідальності. Становлення
принципу відповідальності за порушення міжнародних зобов’язань сприяло утвердженню
основних принципів міжнародного права, а також зростанню ефективності механізму його
регулювання. Положення відповідальності включалися в тексти міжнародних актів і були
пов’язані з релігійними нормами та стандартами.
З плином часу складаються інститути проксенії в Греції та преторів у Римі, що, на думку
деяких дослідників, поклало початок формуванню підґрунтя для становлення в подальшому
інституту консулів та консульського права.
Безперечно, міжнародне право стародавньої доби має цілу низку суттєвих особливостей, що
відрізняють його від сучасного міжнародного права. Основні характерні риси, притаманні
стародавньому міжнародному праву, були зумовлені особливостями міжнародних відносин
того періоду. До кола питань міждержавних відносин, що підлягали тоді договірно-правовому
врегулюванню, входили угоди про союз, про взаємну допомогу, про нейтралітет, про державні
кордони, про обмін спірними територіями, про порядок розділу військової здобичі, про право
притулку, про правила торгівлі, про право контролю за каботажним плаванням та ін.
Стверджуючи, що «усвідомлення незалежними державами необхідності підпорядковуватися
правовим нормам відбувалося досить повільно», на наш погляд, даний параграф можна
завершити, навівши думку І.І. Лукашука: «...Міжнародне право ...могло з’явитися лише тоді,
коли міждержавні відносини досягли досить високого рівня розвитку. Держави повинні були
усвідомити необхідність в ім’я своїх національних героїв і міжнародних інтересів
підпорядковуватися нормам, які мають юридичну силу. Процес цей виявився тривалим»1 . Він
не завершився й досі. Перед людством виникають все нові виклики, що вимагають
міжнародно-правового втручання. І так буде завжди, якщо лише людство не об’єднається
колись (що нині виглядає надзвичайно малоймовірним) у єдину монолітну спільноту.
2. Середньовічного МП
Середньовіччя — це період в світовій історії з часовими рамками від V до XV століття нашої
ери. Його початком рахують дату падіння Західної римської імперії (476р.), кінцем —
побудову Сікстинської Капелли (1481 р.). На розвалинах Римської імперії в Європі виникло
декілька феодальних держав (франків, германців, саксів та ін..), які формувалися доволі
швидко і по мірі формування укладали міжнародні договори та приймали певні
загальнодержавні правила, наприклад, рицарський статут честі, правила ведення війни. Війна
визнавалась справедливою формою вирішення міжнародних спорів. В цей період укладаються
в основному договори про воєнні союзи, мирні угоди. Активну роль в міжнародних відносинах
відігравала церква. Періодично скликані собори грали роль кодифікаторів звичайних норм
міжнародного права. Так, на Карфагенському соборі (438 г.) був офіційно сформульований
один з найважливіших міжнародно-правових принципів — принцип добросовісного виконання
міжнародних зобов’язань (расta sunt servanda).
Якщо говорити про королівські ордонанси, то с середини XIII ст. королівській владі вдалось
добитись дії своїх ордонансів на території васальних герцогств і графств незалежно від згоди їх
власників.
Помітний вплив на міжнародне право у відносинах між арабськими державами здійснив іслам,
при чому окремі положення шаріату, які торкались, наприклад, законів та звичаїв війни,
поширювались і за межі ісламського світу.
3. Класичне МП
За характером і сутністю під класичним міжнародним правом розуміють здебільшого європейське
право, яке в практичному плані сформувалось на основі римського та канонічного права, а в
міжнародно-правовій теорії - на ідеях античних філософів, Біблії, вченнях отців церкви, каноністів,
глосаторів і постглосаторів.
Зазвичай цей період у розвитку міжнародного права започатковують з Вестфальського миру 1648
р., коли складалася міждержавна система міжнародних відносин "цивілізованих народів"
позитивістського характеру.
Вестфальський мир остаточно закріпив характер нового типу міжнародного права, який склався в
Європі. По-перше, в ньому було сформульовано принцип системи європейського балансу сил:
створення в міжнародних відносинах за допомогою міжнародно-правового регулювання стану
політичної рівноваги. По-друге, питання суверенних, напівсуверенних і несуверенних держав
уперше серйозно постало на Вестфальській мирній конференції 1648 р. і було закріплене у
відповідних договорах. Тоді було визнано, що держави є утвореннями в міжнародному суспільстві
зі взаємними правами й обов'язками. По-третє, Вестфальським миром фактично закріплювався
принцип свободи релігії (віросповідання). Як наслідок, Католицька церква втратила панівну роль на
теренах Європи, котру вона мала впродовж попередніх століть, а відповідно, й вплив на
міжнародно-правове регулювання в регіоні. По-четверте, договорами закріплювався міжнародно-
правовий статус території та підтверджувався принцип незалежності. Інститут території остаточно
набув своїх класичних рис. Окрім того, Вестфальським миром закріплювалася незалежність
Швейцарії та Нідерландів від Римської імперії.
У посольському праві відбувається відхід від представницької теорії імунітету посла (привілеї та
імунітети походять від того, що посол представляє особу свого правителя, суверена) до
функціональної теорії імунітету посла (привілеї та імунітети походять від здійснюваних функцій).
Для класичного міжнародного права вже характерний розвиток його науки: спочатку на
національній основі, а згодом на універсальних, доктринальних засадах. На етапі становлення
класичного міжнародного права національні правові школи розвивалися в кожному із регіонів
(Індія, Китай, мусульманський регіон та ін.), але найбільш потужного розвитку вони набули на
Європейському континенті. Тут практично кожна розвинута країна мала свою школу міжнародного
права. На завершення класичного періоду міжнародного права й особливо з утворенням у 1873 р.
Інституту міжнародного права (м. Гент) наука цього права починає розвиватися на універсальних
засадах відповідно до тенденцій універсалізму і міжрегіонального міжнародно-правового
регулювання, які почали утверджуватися в практичному міжнародному праві.
Уже на стадії формування науки класичного міжнародного права про її теорії і доктрини
можна говорити в контексті їх плюралізм; (що не суперечить виокремленню серед них
основних: позитивістських, природно-правових ідей, історичної школи, теологічної школи, на
поєднанні яких виникають нові напрями). Наприкінці XIX - на початку XX ст. кількість
доктрин і шкіл різко зростає. Практичне важко вказати на такий предмет (об'єкт), елемент чи
компонент практичного міжнародного права, які б не стали об'єктом наукового дослідження.
4. Сучасне МП
Серед інших тенденцій сучасного міжнародного права можна вказати на визнання міжнародної
правосуб'єктності низки нетипових до цього учасників, міжнародних відносин - великих
транснаціональних корпорацій (ТНК), міжнародних недержавних організацій, фізичної особи
тощо.