1. Виникнення міжнародного права та теорії його походження.

Термін «міжнародне право» вперше було вжито Ієремією Бентамом у 1780 р. в його праці
«Вступ до основ моралі та законодавства». Приблизно з 1840 р. в англійській та
романських мовах його було змінено на термін «law of nations» – «право народів». У доктрині
міжнародного права із самого початку точилася боротьба між двома головними концепціями
міжнародного права.
● Першу концепцію називають «солідаристською» (solidarist concept), оскільки її
представники беруть за основу визначення міжнародного права факт існування
міжнародного співтовариства. Із цієї точки зору норми міжнародного права
випливають з вимог міжнародного співтовариства і спрямовані на реалізацію цілей, які
постають перед людством.
● Друга концепція міжнародного права називається «волюнтаристською»
(voluntarist concept), оскільки вона розглядає всі норми права, включно і норми
міжнародного права, як продукт волі суверенних держав. Волюнтаристська
концепція міжнародного права є різновидом юридичного позитивізму, оскільки
позитивістський підхід передбачає, що право є результатом діяльності держави і
забезпечується державним примусом.
Волюнтаристська концепція міжнародного права передбачає, що норма цього права не може
зобов’язувати державу, якщо вона не погодилася з нею. Ця концепція переважала в
міжнародному праві в період між двома світовими війнами, причому радянська теорія
міжнародного права значною мірою спиралася на цю концепцію.
Однак у сучасній теорії та практиці волюнтаристська концепція міжнародного права
піддається критиці з огляду на факт існування в рамках міжнародного права таких правових
явищ, як загальні принципи права, основні права та обов’язки держав, основні принципи
міжнародного права та імперативні норми міжнародного права (jus cogens), оскільки ці
явища мають об’єктивний характер, тобто є обов’язковими для держав незалежно від їхньої
згоди (волі). Найбільш популярним визначенням міжнародного права є на сьогодні
позитивістське визначення, згідно з яким міжнародне право є самостійною системою права, що
складається з юридично обов’язкових принципів і норм, які регулюють відносини між
державами і суб’єктами міжнародного права з метою забезпечення мирного співіснування та
міжнародного співробітництва.
Державницька теорія виникнення міжнародного права пов’язує виникнення міжнародного
права з виникненням держави. Це є логічним. Ми знаємо, що право не може існувати без
держави на національному рівні. Право регулює державні відносини. Право визначає
структуру держави. З іншої сторони держава, також, є основою права. Якщо хтось з суб’єктів
порушує право, держава втручається і притягує відповідного суб’єкта до відповідальності.

Додержавницька теорія не пов’язує виникнення міжнародного права з виникненням держави.

Представники додержавницької теорії вважають, що відносини та правила, які їх
регулюють, можуть існувати у будь-якому соціумі. Прикладом є сім’я. В кожній сім’ї є свої
правила. Що заважає суспільству, яке існує поза державою мати свої правила поведінки. Що
заважає різним групам людей контактувати одна з одною. А такий контакт передбачає
наявність правил. Представники додержавницької теорії вважають, що міжнародне право
регулює відносини між народами, а не між державами. І ці правила існували до виникнення
держави, існують зараз коли є держави і будуть існувати у випадку коли держави зникнуть.
Постдержавницька теорія ґрунтується на тому, що міжнародне право виникло по
закінченню середньовіччя. Представники відповідної теорії вважають, що міжнародне
право виникло лише тоді, коли почали створюватись універсальні міжнародні норми, які
стосувались багатьох країн світу. Це твердження ґрунтується на тому, що одним з основних
принципів права є принцип універсальності – правила однакові для всіх. До закінчення
середньовіччя правила, які регулювали відносини між різним народами чи державами були
різні і вони часто відрізнялись в залежності від держави (так, наприклад Київська Русь з
німцями мала одні правила, з хазарами інші). По закінченню середніх віків, почали
виникати централізовані держави (Іспанія, Британія), які були достатньо могутніми для
того щоб нав’язувати свої правила іншим державам.
Кожна з вище названих теорій має право на існування. І, відповідно, розуміння цих теорій
виникнення міжнародного права дає можливість зрозуміти, що таке міжнародне право, як воно
виникло, як воно розвивалося та яка його майбутня доля.
Також, слід зазначити, що деякі вчені заявляють про те що міжнародного права не існує.
Захищаючи цю теорію, приводять такі твердження:
1) право є універсальним і право виконується при наявності сили. Суб’єкти вимушені
дотримуватись правил поведінки, так як до них в іншому випадку буде застосована сила. На
сьогоднішній день на Землі немає такого універсального надоргану, який би застосовував
силу до держави порушниці.
2) якщо немає тієї сили яка може застосувати до порушників примус, відповідно держави
можуть робити все, що хочуть.
3) в світі відсутній міжнародний суд, тобто універсальний орган який би розглядав всі спори
які виникають. Міжнародні суди які є на даний момент, можуть розглядати справи тільки
за згодою держави.
4) сьогодні в світі відсутній єдиний законодавчий орган який створює норми міжнародного
права. Тобто відсутній єдиний парламент в світі.
2. Критерії періодизації міжнародного права
Серед критеріїв періодизації міжнародно-правової історії найбільш поширені: хронологічний
(загальноісторичний), регіональний,укладання фундаментальних міжнародно-правових
актів, кардинальних подій чи змін у міжнародних відносинах, появи чи зміни основних
принципів МП чи міжнародних відносин, критерій відповідних трансформацій суб’єктів
цього права та ін. Часто пропонуючи різні критерії періодизації цього права, дослідники
виділяють одні й ті ж його періоди.
Найпоширенішою є загальноісторична періодизація з хронологічним поділом
періодів (Дж. Вільсон, Дж. Фосетт, Т. Лоуренс, К. Х. Зіглер, Д. Левін, Я. Баскін, Д. Фельдман
та ін.).
Вона є досить загальною і містить три-чотири періоди:
1.Стародавній
2.Середньовічний,
3.Новітній
4.Сучасний.
До її недоліків можна віднести незавжди чітке врахування суто міжнародно-правових
чинників.
Іншим критерієм періодизації міжнародного права є укладання найбільш значних
міжнародно-правових актів.

На виникнення такого критерію вплинув у ХІХ ст. авторитет позитивно-правової школи,

яка розглядала договір як основу, вияв і мету міжнародно-правового регулювання (Г.
Вітон, А. Херші, Г. Шварценбергер, Х. Лаутерпахт та ін.).

Етапними договорами називали: Вестфальський мир 1648 р., Утрехтський мир 1713 р.
Паризький договір 1865 р., Сан-Стефанський договір 1878 р., Паризькі договори 1919–
1925 рр. та ін.

Отже, історичні періоди міжнародного права визначалися «від» і «до» відповідного договору.

Як різновид цього критерію можна вказати розгляд періодизації історії міжнародного права
залежно від найважливіших міжнародних конгресів і конференцій (так встановлювали
періодизацію міжнародного права від Віденського конгресу 1814–1815 рр. до Гаазьких мирних
конференцій 1898 р. та 1900 р., від них до Версальської мирної конференції 1919 р. тощо).

Іноді вчені пропонували такий критерій розрізнення періодів історії МП як панівні у

той чи інший час міжнародно-правові принципи або принципи міжнародного
спілкування, такі як принцип суверенітету, національності, особистості, територіальності
та ін. (Ф. Мартенс, М. Таубе, А. Кассезе та ін.).

Прийнятий в історії МП і розгляд її періодів за виникненням чи зміною відповідних

міжнародно-правових шкіл і наукових напрямів (Ц. Воленховен, В. Грабар, Дж. Скотт та
ін.).

Так, фактично періоди МП встановлювалися залежно від появи чи зникнення його

наукових шкіл чи ідей (від ранніх християн до глосаторів, від середньовічної науки до
трактатів Ф. Вітторіа, Г. Гроція та інших «батьків міжнародного права»; або від появи
іспанської школи до голландської доктрини, від неї до теорії цього права часів Просвітництва і
т. д.).

• Іншим критерієм поділу історії МП є регіональний (М. МюллерЙохмус, Г. Вітон,

Дж. Хосак, Д. Бедерман та ін.), у якому поєднуються поняття типу і періоду права.

За ним виділяли МП стародавнього Близького Сходу, античне (греко-римського періоду),

китайське, індійський ісламське, європейське (а в ньому періоди античності,
християнського середньовіччя, класичний) та ін.

Часто вчені поєднували різні критерії для періодизації МП, наприклад, загальноісторичний,
регіональний, договірний (А. Нусбаум).

Безпосередньо присвяченою історичній періодизації МП є робота В. Греве, який уводить

такий критерій як переважання відповідної держави на міжнародній арені та в теорії
цього права. За цим критерієм він виділяє періоди: 1) середньовіччя; 2) іспанський (1493–
1648); 3) французький (1648–1815); 4) британський (1815–1914); 5) період світових війн
(«англо-американського кондомініуму»); 6) після ІІ Світової війни (радянсько-
американського протистояння).

Серед інших критеріїв історичної періодизації МП можна вказати: трансформації держав

(П. Виноградов), суспільно-економічні формації (радянська доктрина), зміни в
міжнародних відносинах (А. Фердрос) та ін.

Базуючись на різноманітних критеріях, можна виділити три головні взаємопов’язані етапи

історичного розвитку МП: а) докласичне МП; б) класичне МП; в) сучасне МП. На
докласичному етапі формування цього права виділяються два підетапи: стародавній (більш
тривалий), коли сформувалися його природа і сутність, основні функції, і середньовічний,
коли сформувалася система та виділилася наука МП. У класичний період (починається з
середини XVII ст.) розвиваються елементи і компоненти позитивістського
міждержавного МП. Сучасний період датується від закінчення «холодної війни» та
розпаду двополярної системи міжнародних відносин наприкінці 1980 х рр.

3. Прототип відносин міжнародно-правового характеру у

додержавний період
Особливості процесу формування міжнародного права зумовлені відповідними чинниками в
міжнародних відносинах стародавнього періоду як об'єкта міжнародно-правового регулювання, зокрема
характером їх учасників. Внаслідок об'єктивних потреб це право виникає в додержавний період.
Процес формування цього права проходить дві стадії: додержавного періоду та періоду взаємодії
стародавніх держав, які надають цьому праву новий поштовх.
Особливістю стародавніх міжнародних відносин було те, що в них держави взаємодіяли з
іншими суб'єктами: недержавними об'єднаннями, локальними групами, племенами, сімейними
групами, етнічними спільнотами, родинними кланами, субкланами, громадами тощо. У деяких регіонах
(Індія), міжнародні відносини тривалий час розвивалися взагалі за відсутності держав:
«Суспільство, означене у ведичній літературі, було за своїм характером племінним» 1. Немає жодних
підстав вилучати такі взаємини зі сфери міжнародних відносин, оскільки між цими суб'єктами
укладались угоди, закріплювалися звичаї, вони обмінювались посольствами, здійснювали торговельні та
інші операції, які з часом трансформуються в норми, інститути та інституції міжнародного
(міждержавного) права. Такі самі правові категорії та інститути як норми права і суб'єкти права
почнуть з'являтися лише на етапі взаємин надобщинних політичних структур, протодержав
(вождеств), ранніх держав.

Паралельно з процесом формування міжнародного права відбувається ускладнення структури й

характеру його суб'єктів: локальна група (община) — плем'я — вождество — місто (поліс) —
переддержава — рання держава — стародавня держава. При цьому норми міжнародного права
формуються на етапі вождества.
Відносини між утвореннями недержавного або додержавного типу були досить розвинутими і
охоплювали практично всі напрями та особливості функціонування міжнародних відносин
наступних епох і вимагали вже в той час виникнення відповідних норм та принципів правового
характеру для їх врегулювання. Міжнародні відносини в їхньому класичному розумінні мають свої
витоки і передумови формування у відносинах первісних племен, родинних кланів, груп. У
додержавний період формування міжнародного права можна говорити частково про правові, а
частково — про протоправові регулятори міжнародних відносин, про становлення і розвиток
правових інститутів за всіма основними напрямами міжнародно-правового регулювання.

Традиційно (представники марксистської школи і державницького підходу) процес розвитку

соціальних об'єднань розглядався за такими послідовними стадіями: рід — фратрія — плем'я —
держава. П. Виноградов вважав, що цей процес розвитку суб'єктів міжнародних відносин (а згодом — і
міжнародного права) проходив інші етапи: плем'я — античне місто — церковне об'єднання —
договірні асоціації — спільні організації. Еволюція цих груп, — вважав він, пов'язана необхідністю
набування певних форм міжнародної взаємодії, союзів і федерацій. У другій половині XX ст. з'явилася
концепція еволюційних етапів соціально-політичної організації спільнот (Е. Сервіс), у якій
розрізняли етапи: група — плем'я — вождество — держава. Про міжнародні відносини і міжнародне
право за цією схемою можна говорити на етапах «вождество — держава».

Відтак існує досить багато варіантів поділу в науці стародавніх міжнародних відносин залежно
від їхніх суб'єктів і головних учасників.

Уже на рівні племінних відносин торгівля і обмін не лише відігравали роль зближення народів, а й
у їхній структурі зароджувались основні елементи майбутнього міжнародно-правового регулювання
(обмін). Враховуючи, що обмін як явище і еквівалентність, як основна риса його процедури є
квінтесенцією всього міжнародного спілкування, то про зародки або витоки останнього можна
говорити з міжплемінних відносин.

Про появу міжнародних відносин або їх прототипу (як і прототипу міжнародного права) мова
може йти з появою надобщинних політичних структур: протодержав (вождеств) і ранніх держав.
Основні генетичні напрацювання міжнародних відносин і міжнародного права створювалися ще в
міжгруповому, міжобщинному спілкуванні. Керуючись якісними відмінностями певних етапів і
підетапів їхнього суспільного розвитку, вождества поділяють на

мінімальні, типові, максимальні, прості і вищі, прості і консолідо-

вані, прості, складні і надскладні і т.п. Певної деталізації зазнав і
етап становлення держави, де розрізняють ранню державу, перед-
державу, протодержаву і т.п.
Сучасні досягнення науки (антропології, етнології, загальної історії, історії соціології, ін.) показали,
що, наприклад, не всі грецькі поліси, єгипетські чи месопотамські номи були державами, в той же
час відносини між ними не менше, ніж суто міждержавні, впливали на формування і становлення
міжнародного права. Протягом XX ст. західні вчені починають заперечувати державний характер
грецьких полісів. Прихильники цієї ідеї стверджували, що поліси були не державами, а особливою
формою організації бездержавного суспільства.

Динаміку становлення інститутів міжнародного права можна простежити з розвитку інституту

династичних шлюбів. Вже на етапі існування локальних груп між ними існувало правило обміну
жінками, що не лише призводило до заборони інцесту, а й сприяло появі одного з перших елементів
норми «я тобі — ти мені» (прототипу принципу взаємності, правової еквівалентності). Обмін жінками
сприяв становленню звичаю еквівалентних дарунків, розвитку позагрупових шлюбних зв'язків.
На етапі становлення общини і особливо вождества міжобщинні шлюбні взаємини змінюються:
соціальна стратифікація вносить елементи нерівності в цей звичай. Перед самою появою надобщинних
політичних структур міжобщинні шлюби стають привілеєм старійшин, вождів, а з появою
держави вони лягають в основу міжнародно-правового інституту династичних або дипломатичних
шлюбів. Такі позаплемінні шлюби були фактором мирного зближення племен, закріплювались
угодами й швидко стали звичаєм.

Інститут династичних шлюбів відігравав велику роль у додержавний період у відносинах між
стародавніми народами, коли він тісно увійшов, зокрема, до процедури укладання міжнародних
договорів. Проте свідчення про нього є і в даних античної Греції. Геродот позитивно відгукувався про
скріплення шлюбом укладання договору, «оскільки без таких родинних зв'язків мирні договори, як
правило, неміцні».
 Політично-владні відносини здійснюються новими надобщинними структурами, в стабілізації
яких важливу роль відіграють: екологічні фактори (в районі Стародавнього Єгипту і Месопотамії це
створення іригаційної інфраструктури); виробничі відносини; демографічний фактор; процес
політичної інтеграції. Ці процеси супроводжуються посиленням боротьби за провідну роль у
створюваних надобщинних політичних структурах. Вона ще не є війною (внаслідок відсутності
централізованих політичних структур), але вже й не простим конфліктом. Фактично вона, як і війна,
ставить за мету захоплення чужої території, населення, основних ресурсів. Ця боротьба стає
невід'ємним фактором нових політичних структур і вже на етапі створення вождеств має всі
формальні риси війни.

Відбувається інституалізація влади й легітимація політичного лідера, який перебирає на себе

права зносин з іншими централізованими (чи іншими) політичними утвореннями і поряд зі спільнотою в
цілому видає себе за повноправного суб'єкта вирішувати будь-які питання її зовнішніх зносин. Вже
з цього періоду він є прообразом правителя — суб'єкта міжнародного права, що стане класичним у
стародавній період. Тут проявляються всі основні його риси як такого суб'єкта — міжнародна
«нормотворчість», правоздатність, дієздатність і відповідальність за міжнародні дії — свої чи свого
утворення.

Вождества — це такий «тип соціально — політичної організації, що складається з групи

общинних поселень, які ієрархічно підлягають центральному, найбільшому з них, у якому проживає
правитель (вождь)»1.

Усім раннім державам передувала політична організація типу вождества.

Вождество є вже достатньо зрілою політичною структурою з розвинутим товарообміном з
іншими політичними відносинами як добросусідського, так і воєнного характеру. Вождества
прагнули бути в центрі міжнародних торговельних шляхів, заволоділи ключовими пунктами такої
торгівлі, для чого за необхідності навіть вдавалися до воєнних дій.
На цьому етапі завершується формування міжнародних відносин як особливої функції
вождества. Відбувається поділ міжнародних відносин на офіційні (їх здійснюють лише чітко визначені
суб'єкти політичної влади) і неофіційні (проявляються в стосунках окремих осіб з представниками
сусідніх вождеств, інших надобщинних структур). Серед тих, хто має право здійснювати зовнішні
відносини, чітко встановлюються старшинство, ранги, посади, розміри морального і матеріального
заохочення, повага й авторитет. У зовнішніх зносинах цього періоду виділяються адміністративні,
торговельні, воєнні, обрядові, протокольні, релігійні та ін. У структурі вождества виділяється центр і
периферія, а за його межами — сусіди, колонії, нейтральні вождества. Явище нейтралітету стає
стабільним фактором міжнародних відносин, а з колоніями розвиваються різноманітні відносини
(від відносин повної залежності, до васальних і патронажних).

Є підстави зарахувати до вождеств і грецькі міста-поліси. Виділяються різні види міжнародних

взаємин залежно від міжнародного статусу сторін.
Звичаї та усні угоди, що існують у період вождеств, є прототипами норм міжнародного права,
що згодом функціонуватимуть між стародавніми державами. Але формально вони не схвалені
політичною владою як владні рішення, тому залишаються в морально політичній, релігійній сфері. На
етапі існування протодержав (вождеств) завершується формування міжнародних відносин майже
в усіх напрямах зовнішньополітичної діяльності надобщинних структур. Вони набувають
стабільного самостійного значення для політично владних одиниць (учасників), головного
фактора формування міжнародного права. Цей період можна назвати етапом становлення
міжнародного протоправа. Зовнішні зносини вождества, які спрямовувались переважно на
забезпечення життєво важливих потреб цих суспільних утворень (задоволення нагальних
економічних потреб, певної міри політичної стабільності та зовнішньої безпеки тощо), серед іншого
ставали каталізатором їх розвитку і перетворення врешті-решт на більш складні політичні
утворення — держави. У правовому плані цей розвиток вождества шляхом його суспільного

ускладнення сприяв становленню інституту між-

народної правосуб'єктності.
Це свідчить про те, що державницька форма не є обов'язковою для вступу утворення в
міжнародні відносини і їх здійснення як активного учасника цих відносин. Генезис міжнародних
відносин з історичних етапів, які передують появі держави доводить, що і походження
міжнародного права лише з етапу її появи датувати не можна. Оскільки за своїм позитивним змістом
воно покликане регулювати «не суто міждержавні, а в ширшому контексті — міжнародні відносини».

У «додержавний період» відносини між існуючими стародавніми утвореннями та вироблення ними

в процесі взаємодії відповідних норм і їх регулювання, стали ефективною основою міжнародного
правовідносин подальших («державних») періодів. Вони створили собою передумову характерних
рис та особливостей норм і принципів міжнародного права й міжнародних відносин наступних
історичних періодів.

4. Загальна характеристика:

4.1 Стародавнього МП

Насправді ж ми бачимо, що вже Стародавньому світу були притаманні, по-перше, наявність

закріплених у звичаях і договорах норм, що вели своє походження ще з додержавного
міжплемінного «права»; подруге, релігійний характер цих норм; по-третє, регіоналізм; і, по-
четверте, виключне значення звичаю як основного джерела міжнародного права. Переважання
звичаю, наприклад, в міжплемінному спілкуванні є однією з головних особливостей
стародавнього міжнародного права. Звичай був стабільним засобом регулювання
довгострокових відносин економічного характеру, а також гарантією незмінності набутих в
результаті вигод.

Безперечно, релігія та звичаї вплинули на зміст міжнародноправових актів. Одним з

найдавніших міжнародно-правових актів є договір, укладений між правителями
месопотамських міст Лагаш і Умма після 3100 р. до н.е. 2 , згідно з яким підтверджувався
державний кордон та його недоторканність. Договір зобов’язував сторони вирішувати спірні
питання мирним шляхом. Зобов’язання з виконання договору гарантувалося присягами зі
зверненням до богів.

Нерівність суб’єктів також була однією з особливостей міжнародного права Стародавнього

світу. Якщо в період зародження норм міжнародного права в Стародавньому Єгипті
суб’єктами вважалися фараони, царі та інші правителі, то в Стародавній Греції суб’єктом
міжнародного права був кожен поліс. Стародавня Індія не знала рівності суб’єктів
міжнародного права. Разом із тим, саме в стародавній час поступово склався так званий
інститут визнання, і держава, яка отримала «визнання», визнавалася незалежною у внутрішніх
і зовнініх справах.

Незважаючи на попередні зауваження щодо нерівності суб’єктів міжнародного права

Стародавнього світу, варто все ж зазначити, що на той час були відомі й принципи
справедливості та рівності. В низці випадків у джерелах бачимо вияви прагнення до
встановлення справедливих міждержавних відносин, заснованих на рівності (наприклад, у
деяких документах дипломатичного листування месопотамських правителів). Також був
відомий принцип непорушності правових приписів, що знаходив вияв у загальному визнанні
принципу pacta sunt servanda

Розуміння війни і ставлення до неї в Стародавньому світі також були неоднозначними. Війна
була головним засобом ведення зовнішньої політики ранніх держав. Але варто відзначити й те,
що Стародавньому світу були відомі інститути нейтралітету і невтручання (Давня Греція).
Особливістю цих інститутів було те, що нейтралітет був можливим лише під час війни, а
невтручання – і в мирний час.

Варто звернути увагу й на такий інститут міжнародного права Стародавнього світу, як інститут
міжнародної відповідальності, норми і принципи якого не були згруповані на кшталт норм і
принципів, наприклад посольського, договірного, торгового, морського права, права війни
тощо. Положення даного інституту містилися в кожному міжнародному нормативному акті
стародавнього періоду. Розмірковуючи про етапи становлення права міжнародної
відповідальності, І.І. Лукашук стверджує, що «міжнародна відповідальність є частиною
механізму дії міжнародного права, її історія представляє істотний аспект розвитку цього
права», а також зазначає, що відносини в Стародавньому світі, а саме «відносини необмеженої
ворожнечі повинні були поступитися місцем первинній соціальній регламенттації»1 .
Міжнародна правова відповідальність протягом тривалого часу зберігала колективний
характер. Причина полягала в тому, що особистість у сервісному суспільстві вважалася
невід’ємною часткою соціуму. Додатковою гарантією дотримання норм міжнародного права
стали репресалії, що випливало з принципу колективної відповідальності. Становлення
принципу відповідальності за порушення міжнародних зобов’язань сприяло утвердженню
основних принципів міжнародного права, а також зростанню ефективності механізму його
регулювання. Положення відповідальності включалися в тексти міжнародних актів і були
пов’язані з релігійними нормами та стандартами.

З плином часу складаються інститути проксенії в Греції та преторів у Римі, що, на думку
деяких дослідників, поклало початок формуванню підґрунтя для становлення в подальшому
інституту консулів та консульського права.

Від часів глибокої давнини ми можемо прослідкувати й практику міжнародного третейського

суду. З деяких прикладів, які збереглися до нашого часу, видно, що вона була притаманна
навіть давньосхідним деспотіям5 . Інститути посередництва і арбітражних судів були
характерні й для Індії та Китаю. Стародавній Китай був знаменитий і тим, що на
загальнокитайському конгресі вперше був підписаний договір про ненапад, що передбачав
мирне вирішення суперечок (у 546 р. до н.е.). Підсумовуючи усе викладене вище, варто
зазначити: у стародавню добу ті чи інші правила, які діяли на практиці, не можна назвати
системою міжнародного права, і ті союзи, які існували, в жодному разі не можна вважати
міжнародними союзами у сучасному розумінні. Водночас вбачається, що цілковито відкидати
думку про існування міжнародного права у Стародавню добу, зважаючи на наявні пам’ятки
права, що збереглися до нашого часу та були виявлені археологами, та враховуючи
аргументацію цілої низки авторитетних дослідників (як минулих часів, так і сучасних), було б
легковажним. Адже насправді ми маємо в своєму розпорядженні цілу низку беззаперечних
доказів правового регулювання тогочасних міжнародних відносин.

Безперечно, міжнародне право стародавньої доби має цілу низку суттєвих особливостей, що
відрізняють його від сучасного міжнародного права. Основні характерні риси, притаманні
стародавньому міжнародному праву, були зумовлені особливостями міжнародних відносин
того періоду. До кола питань міждержавних відносин, що підлягали тоді договірно-правовому
врегулюванню, входили угоди про союз, про взаємну допомогу, про нейтралітет, про державні
кордони, про обмін спірними територіями, про порядок розділу військової здобичі, про право
притулку, про правила торгівлі, про право контролю за каботажним плаванням та ін.
Стверджуючи, що «усвідомлення незалежними державами необхідності підпорядковуватися
правовим нормам відбувалося досить повільно», на наш погляд, даний параграф можна
завершити, навівши думку І.І. Лукашука: «...Міжнародне право ...могло з’явитися лише тоді,
коли міждержавні відносини досягли досить високого рівня розвитку. Держави повинні були
усвідомити необхідність в ім’я своїх національних героїв і міжнародних інтересів
підпорядковуватися нормам, які мають юридичну силу. Процес цей виявився тривалим»1 . Він
не завершився й досі. Перед людством виникають все нові виклики, що вимагають
міжнародно-правового втручання. І так буде завжди, якщо лише людство не об’єднається
колись (що нині виглядає надзвичайно малоймовірним) у єдину монолітну спільноту.

2. Середньовічного МП
Середньовіччя — це період в світовій історії з часовими рамками від V до XV століття нашої
ери. Його початком рахують дату падіння Західної римської імперії (476р.), кінцем —
побудову Сікстинської Капелли (1481 р.). На розвалинах Римської імперії в Європі виникло
декілька феодальних держав (франків, германців, саксів та ін..), які формувалися доволі
швидко і по мірі формування укладали міжнародні договори та приймали певні
загальнодержавні правила, наприклад, рицарський статут честі, правила ведення війни. Війна
визнавалась справедливою формою вирішення міжнародних спорів. В цей період укладаються
в основному договори про воєнні союзи, мирні угоди. Активну роль в міжнародних відносинах
відігравала церква. Періодично скликані собори грали роль кодифікаторів звичайних норм
міжнародного права. Так, на Карфагенському соборі (438 г.) був офіційно сформульований
один з найважливіших міжнародно-правових принципів — принцип добросовісного виконання
міжнародних зобов’язань (расta sunt servanda).

В феодальний період міжнародне право не стало глобальним. На його розвиток найбільш

вплинули сильні політико-економічні центри — Візантія, Київска Русь, Західна Європа,
Арабский Схід, Iндія і Китай.

Утворення феодальних держав, їх роздробленість, постійні міжусобні війни викликали

необхідність створення різноманітних політичних союзів і в той же час потреба в розвитку
міжнародних відносин. В XIV столітті виник інститут постійних дипломатичних
представників, в XV столітті в більшості європейських держав були присутні постійні
відомства зовнішніх відносин. В цю епоху склалося консульське право: консули наділялися
визначними повноваженнями в області охорони прав громадян своєї країни за кордоном,
особливо в країнах Сходу («режим капітулярій»).

Розвиток феодальних відносин у Франції призвів до того, що діючі в період правління

Каролінгів варварські Правди і королівські капітулярії втратили свою силу. Основним
джерелом становиться звичаєве (кутюмне) право.

Наряду с римським правом на розвиток європейського феодального права вплинуло канонічне

(церковне) право, котре включало в себе ряд положень, які вплинули на розвиток цивільного
права, особливо в області сімейного права.

Якщо говорити про королівські ордонанси, то с середини XIII ст. королівській владі вдалось
добитись дії своїх ордонансів на території васальних герцогств і графств незалежно від згоди їх
власників.

Середньовічний період пов’язаний з розвитком міжнародних відносин феодальних держав в

процесі їх формування, подолання роздробленості, поява великих феодальних станових
монархій, а також з початком формування абсолютистських держав. Особливістю регулювання
міжнародних відносин феодальних держав було прийняття ними багатьох міжнародно-
правових правил рабовласницького періоду. Разом з тим ці норми під впливом державності
нової формації збагачувались і отримували подальший розвиток. По-перше це торкалось
характеру норм міжнародного права і їх релігійної окраски
Розвиток міжнародного публічного права йшов 2 шляхами — приймалися на міжнародному
рівні негласно до впровадження закони однієї визначеної держави, де законодавча база була
найбільш розвинута (Родоський морський закон або Еклога у Візантії) та прийняття
міжнародного акту створеною колегією кількох держав на територію якого юридична сила
цього закону поширювалась(Рицарський кодекс честі, Великий кутюм)

Сформувалися загальні міжнародно-правові правила, якими в своїх відносинах керувались

держави, але вони залишались звичаєвими. Наприклад, в якості звичаєво-правових
признавалися вимоги про те, що договори повинні дотримуватись (pacta sunt servanda), що
посли самодержавця є недоторканними, що держава, яка заявила про свій нейтралітет, не
повинно надавати воєнну допомогу ворогуючим. Релігійна оболонка міжнародно-правових
норм також зазнала змін. Так, характерною особливістю клятви в епоху феодалізму було те, що
вона служила засобом встановлення відносин васальної залежності: з юридичної точки зору,
договори, заключені між монархом і нищестоящими феодалами однієї держави і освячені
клятвою, мало відрізнялись від угод і клятв між монархами різних країн. Наприклад, клятва
давалась при заключенні Мюнстерського (1648 г.) мирного договору.

Iншою особливістю феодального міжнародного права в Західній Європі є вплив на нього

католицької церкви. Римський папа Григорій VII (XI в.) першим зробив спробу створити
«світову державу» під своєю владою. Римські папи в своєму впливі на міжнародне право
керувалися канонічним правом, яке складалось з постанов папських соборів та з папських
указів.

Помітний вплив на міжнародне право у відносинах між арабськими державами здійснив іслам,
при чому окремі положення шаріату, які торкались, наприклад, законів та звичаїв війни,
поширювались і за межі ісламського світу.

Міжнародне право феодальних держав продовжувало перебувати під впливом римського

права, що виражалось в цивілістичному характері ряду міжнародно-правових інститутів.
Наприклад, це стосувалось інститутів застави і поручительства як засобів забезпечення
міжнародних договорів, інституту набування державної території.

В сфері посольського права потрібно виділити появу з XV ст. постійних посольств.

Розробляється, особливо в Візантії, пишний ритуал прийому іноземних послів. При слідуванні
послів на території держави, де вони отримували акредитацію, послам призначалось
утримання зі сторони місцевої влади. Порушення недоторканності послів призводило до
суворого покарання порушника і навіть від церкви. В XIII ст. з’явились перші офіційні
інструкції для послів (Венеція). Стало складатися судження про те, що основа прав і привілей
дипломатичних представників є суверенітет самодержавця, від імені якого діяв посол. По
прибутті в країну акредитації посол вручав вірчі грамоти. Посли звільнялися від митного
збору, влада країни перебування повинні були забезпечити охорону членів посольства.
Обов’язками посла рахувались: ведення переговорів, вивчення проходячих в країні акредитації
подій, доведення відповідної інформації до свого уряду.

Обмежити жорстокість війни намагалась церква. На ряді регіональних і вселенських

католицьких соборів Х—XI ст. були зроблені спроби встановити «замирення по суб’єктам»,
згідно якого в військових діях не повинні були брати участь особи духовного сану, паломники,
вдови, купці, діти до 12 років. Крім того, приймались рішення про «замирення по об’єктах»,
виключаючи з сфери військових дій церкви, дома духовенства. Були також спроби встановити
дні в які заборонялося ведення військових дій (Божий мир). Спроба заборонити окремі види
зброї була зроблена на II Латеранському соборі 1139 р., рішенням якого заборонялось
використання засобів для метання і арбалетів.

В період середньовіччя став використовуватись інститут гарантії договорів зі сторони третіх

держав. Нерідко гарантом виступав римський папа.Наприклад, він гарантував виконання
договору 1494 р. між Iспанією і Португалією.
Покровительство іноземцям отримало в середні віки більш міцну юридичну базу — в
міжнародні договори поступово стали включатися статті про іноземців. Вони, в особливості,
містили обов’язок сторін забезпечити перехід майна померлого іноземця до його спадкоємцям,
а не до правителя, на землі якого проживав іноземець. В цілому положення іноземців було
дуже важким: вони знаходились в повній залежності від феодального сеньйора, їх особиста
безпека недоторканність майна не були будь-яким образом забезпечені. Iноземці, прибуваючі в
країну без дозволу, закріпощалися, а виїзд із країни обкладався податком. Лише в період
станової монархії зі сторони королівської влади робилися спроби обмежити свавілля феодалів
по відношенню до іноземців.

3. Класичне МП
За характером і сутністю під класичним міжнародним правом розуміють здебільшого європейське
право, яке в практичному плані сформувалось на основі римського та канонічного права, а в
міжнародно-правовій теорії - на ідеях античних філософів, Біблії, вченнях отців церкви, каноністів,
глосаторів і постглосаторів.

Зазвичай цей період у розвитку міжнародного права започатковують з Вестфальського миру 1648
р., коли складалася міждержавна система міжнародних відносин "цивілізованих народів"
позитивістського характеру.

Вестфальський мир остаточно закріпив характер нового типу міжнародного права, який склався в
Європі. По-перше, в ньому було сформульовано принцип системи європейського балансу сил:
створення в міжнародних відносинах за допомогою міжнародно-правового регулювання стану
політичної рівноваги. По-друге, питання суверенних, напівсуверенних і несуверенних держав
уперше серйозно постало на Вестфальській мирній конференції 1648 р. і було закріплене у
відповідних договорах. Тоді було визнано, що держави є утвореннями в міжнародному суспільстві
зі взаємними правами й обов'язками. По-третє, Вестфальським миром фактично закріплювався
принцип свободи релігії (віросповідання). Як наслідок, Католицька церква втратила панівну роль на
теренах Європи, котру вона мала впродовж попередніх століть, а відповідно, й вплив на
міжнародно-правове регулювання в регіоні. По-четверте, договорами закріплювався міжнародно-
правовий статус території та підтверджувався принцип незалежності. Інститут території остаточно
набув своїх класичних рис. Окрім того, Вестфальським миром закріплювалася незалежність
Швейцарії та Нідерландів від Римської імперії.

За різними періодизаціями міжнародного права, запропонованими вченими (французька епоха та

британська епоха, період дії Вестфальської системи та Французька революція, період конгресів і
конференцій XIX ст., залежно від укладання важливих міжнародних договорі! чи вагомих
історичних подій у міжнародних відносинах - конгресів, війн та ін.), загалом простежується більше
єдності поглядів на класичне міжнародне право, аніж на стародавнє чи середньовічне.

Практично збігаються погляди на те, що в класичному міжнародному праві були в основному

сформовані його структура і система основні принципи і галузі, суб'єкти і джерела та ін.
Вестфальські система міжнародно-правових відносин започаткувала становленню принципу
стабільності кордонів, декларативної теорії визнання держави й уряду, міжнародно-правового
визнання прав і свобод людині (зокрема, першим був визнаний принцип релігійної рівності), під
твердила право територіального верховенства та рівноправності дер жав, удосконалила практично
всі запозичені з докласичного міжнародного права принципи й інститути. Фактично з неї
розпочинається пов'язування розвитку міжнародного права не з окремими державами - лідерами
регіону, а з урахування існуючої системи держав. Це приводить до формування відповідного
міжнародного правопорядку. Так, суттєвої трансформації зазнали інститути: відповідальності,
правосуб'єктності, посередництва, митного права тощо в плані їх демократизації й урахування
інтересів усіх учасників нової міждержавної системи.

Початком наступного етапу розвитку класичного міжнародного права вважають період

Французької революції 1789 р. З того часу в міжнародному праві народ починають проголошувати
його суб'єктом, уперше започатковуються міжнародно-правові стандарти прав людини, висувається
ідея міжнародної правосуб'єктності фізичної особи, розвивається аргументація принципу
невтручання, а також правомірності чи заборони загарбницьких війн. На цьому етапі в
міжнародному праві його принципи починають розглядатися в системі як взаємопов'язані
основоположні засади і ідеї, формується концепція основних прав і обов'язків суб'єктів
міжнародного права (передусім держав), міжнародної юрисдикції, територіального верховенства та
суверенітету держав та ін.

У посольському праві відбувається відхід від представницької теорії імунітету посла (привілеї та
імунітети походять від того, що посол представляє особу свого правителя, суверена) до
функціональної теорії імунітету посла (привілеї та імунітети походять від здійснюваних функцій).

Період Французької революції і Віденського конгресу 1815 р. визначають також як такий, що

суттєво вплинув на утвердження ідеї суверенітету народу як його основоположних прав,
подальший процес гуманізації правил ведення війни (захист власності мирного населення,
пом'якшення правил воєнної окупації, статусу військовополонених, некомбатантів та ін.), кінцеве
визнання принципу свободи відкритого моря, режимів міжнародних рік, права притулку та ін.

Початком завершення класичного періоду розвитку міжнародного права вважаються конгреси і

конференції XIX ст., на яких це право остаточно визнається основним засобом регулювання
міжнародних відносин і вирішення міждержавних проблем. У цей період заборонена работоргівля,
вводять нові класи і ранги дипломатичних агентів, визнають нові суб'єкти міжнародного права
("вільні міста"), постійний нейтралітет держави, розробляють правила судноплавства
міжнародними ріками, встановлюється режим проривів, демілітаризація окремих територій
(Аландських островів), утверджують норми міжнародного морського права щодо скасування
каперства, статусу нейтрального прапора і вантажу, блокади та ін. Міжнародні конгреси XIX ст.
(Віденський конгрес 1815 р., Аденський конгрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі
конференції миру 1899 р. та 1907 р.) сприяють подальшій універсалізації міжнародного права.

Завершувати розвиток класичного міжнародного права прийнято Гаазькими конференціями миру

1898 р. та 1906-1907 рр., на яких було прийнято 13 конвенцій: 8 - про правила ведення війни на
морі, по дві - з мирного вирішення міжнародних спорів і правил ведення суходільної війни й одна -
з питань порядку відкриття воєнних дій. Практично всі конвенції були сприйняті сучасним
міжнародним правом, а деякі з них розвинуті Женевськими конвенціями про захист жертв війни
1949 р. і Додатковими протоколами до них 1977 р. (І, що стосується захисту жертв міжнародних
збройних конфліктів, і II - щодо захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру).

Для класичного міжнародного права вже характерний розвиток його науки: спочатку на
національній основі, а згодом на універсальних, доктринальних засадах. На етапі становлення
класичного міжнародного права національні правові школи розвивалися в кожному із регіонів
(Індія, Китай, мусульманський регіон та ін.), але найбільш потужного розвитку вони набули на
Європейському континенті. Тут практично кожна розвинута країна мала свою школу міжнародного
права. На завершення класичного періоду міжнародного права й особливо з утворенням у 1873 р.
Інституту міжнародного права (м. Гент) наука цього права починає розвиватися на універсальних
засадах відповідно до тенденцій універсалізму і міжрегіонального міжнародно-правового
регулювання, які почали утверджуватися в практичному міжнародному праві.

Уже на стадії формування науки класичного міжнародного права про її теорії і доктрини
можна говорити в контексті їх плюралізм; (що не суперечить виокремленню серед них
основних: позитивістських, природно-правових ідей, історичної школи, теологічної школи, на
поєднанні яких виникають нові напрями). Наприкінці XIX - на початку XX ст. кількість
доктрин і шкіл різко зростає. Практичне важко вказати на такий предмет (об'єкт), елемент чи
компонент практичного міжнародного права, які б не стали об'єктом наукового дослідження.

4. Сучасне МП

Сучасне міжнародне право характеризується певними особливостями. Його початок прийнято

датувати серединою XX ст. У цей період відбувається поступове обмеження ролі держави як
основною й єдиного суб'єкта цього права. Зміст сучасного міжнародного праві на етапі свого
становлення багато в чому визначився прийняття!

Статуту ООН 1945 р. та утворенням універсальних міжнародних організацій. Вони, своєю

чергою, дещо потіснили переважаючу роль держави у міжнародному правотворенні.

Серед інших тенденцій сучасного міжнародного права можна вказати на визнання міжнародної
правосуб'єктності низки нетипових до цього учасників, міжнародних відносин - великих
транснаціональних корпорацій (ТНК), міжнародних недержавних організацій, фізичної особи
тощо.

Друга половина XX ст. характеризується проголошеним ООН процесом кодифікації і

прогресивного розвитку міжнародного права. Так було створено галузеві кодифікації
практично всіх галузей міжнародного права.

У сучасному міжнародному праві утворились нові галузі (часто це пов'язано з науково-

технічним розвитком): міжнародне повітряне, космічне, гуманітарне право, а також інститути
міжнародно-правового регулювання в мережі Інтернет та ін.

Міжнародне право другої половини XX ст. характеризується активним нарощуванням у ньому

компонента прав людини. Нова галузь цього права - міжнародне право прав людини - все
більше впливає на характер міжнародного правотворення та правозастосування.

Сучасний період характеризується встановленням примату норм міжнародного права перед

нормами національних правових систем. Це засвідчує утворення, зокрема, органів міжнародної
юстиції (Європейський суд з прав людини, Міжнародний кримінальний суд та ін.), рішення
котрих є обов'язковими для держав-учасниць.

Сучасна міжнародно-правова думка характеризується переважанням у ній трьох основних

напрямів - позитивістського, природно-правового та ліберального. Останній набуває в сучасній
науці більшого авторитету.
З кінця XX ст. можна говорити про нові загальносвітові зміни в міжнародних відносинах і
міжнародному праві. Якісно змінився предмет (об'єкт) міжнародного права, яке до цього
функціонувало в умовах двополярної системи з властивими їй загальними, спільними
принципами і нормами міжнародного права й особливими міждержавними об'єднаннями,
системами гарантій за додержанням міжнародних зобов'язань, контролю за належним
функціонуванням системи безпеки тощо. Розпад соціалістичної системи, поява низки держав -
нових суб'єктів міжнародного права, лібералізація міжнародних економічних відносин
стимулювали всебічний розвиток міжнародного співробітництва за участю держав,
міждержавних об'єднань, неурядових організацій, юридичних і фізичних осіб.

Сучасний етап розвитку міжнародного права характеризується його подальшою

універсалізацією і вирішальним впливом на нього процесу глобалізації.