3.Соціальна боротьба в Англії в середині XIII ст.

і утворення
англійського парламенту.

Генріх III (1216-1272) успадкував трон у 9-річному віці. Баронські

угрупування продовжили боротьбу за владу. У 1235р.король видав
Мертонський статут - дозвіл лордам огороджувати свої землі задля розвитку
вівчарства, що набувало все більшого поширення. Цей акт мав серйозні
соціальні наслідки в майбутньому. Одружившись у 1239р. на Елеонорі з
Провансу, ГенріхІІІ потрапив під вплив оточення і родичів королеви. Далі
король втягнувся в італійську авантюру, намагаючись отримати для свого
молодшого сина Едмунда корону Сицилійського королівства, для чого мав
намір використати третину доходів держави, У1257 р. парламент відмовив
королю у видачі необхідних йому коштів. У1258 р. в Оксфорді барони
зібрали раду, яка обрала Раду 15 баронів, без згоди якої королю заборонили
приймати будь-які рішення. Там же було обрано комітет з 12 представників
лицарствата міст, які тричі на рік повинні були із Радою 15-ти обговорювати
найважливіші державні справи (“Несамовитий парламент”). З метою
проведення реформ у королівстві було створено комісію у складі 24 осіб, яка
мала засідати тричі на рік. “Оксфордські провізії" тривали недовго -
скориставшись чварами між баронами, король скасував їх.

У1259 р. найбільш радикальні барони, очолені графом Лестерським

Симоном де Монфором, у союзі з лицарством сформували
“Вестмінстерські провізії", які відбивали інтереси малоземельного
лицарства та значної частини селянства. Малоземельне лицарство після
введення щитового податку все більше втрачало статус військової верстви.
Законодавство передбачало перехід кожного вільного власника з доходом у
20 фунтів (пізніше 40) у лицарський стан, що зближувало верхівку вільного
селянства з малоземельним лицарством. Генріх III відмовився визнати навіть
“Оксфордські провізії”, що викликало справжню Громадянську війну (1263—
1267 рр.). Симон де Монфор зібрав ополчення міст та дворянства. У битві
при Льюїсі у травні 1264 р. король із старшим сином Едуардом потрапили в
полон. Влада опинилася в руках графа Лестера. Симон де Монфор, який 15
місяців фактично правив як диктатор, у січні 1265 р. скликав зібрання, куди
окрім найбільших прелатів і баронів було запрошено по два лицарі від
кожного графства і по два представники від великих міст (засідали 2 місяці).
Це були початки англійського парламенту. Частина баронів стала на бік
принца Едуарда, якому допомогли втекти з полону. 4 серпня 1265 р. у битві
при Івшемі Симоп де Монфор загинув, а його військо було розбите. Король
повернувся до влади, але мусив піти на ряд компромісів, вірно оцінивши
значення винаходу свого суперника - парламенту, з допомогою якого можна
було стримати і баронів.

Основи діяльності парламенту були сформовані вже за часів Едуарда І

(1272— 1307). Ут.зв. “зразковий” англійський парламент (з 1295 р.)
особистими листами короля запрошувалися архієпископи, єпископи, абати
великих монастирів та барони. Окрім того, по два лицарі від кожного
графства і два представники від великих міст обиралися місцевими
зібраннями вільних людей. Залежні селяни (віллани) і бідні городяни у ньому
не були представлені. Планувалося, що парламент збиртиметься раз на рік.
Початково парламент був однопалатним. Із знаті і духовенства у ньому
засідало 130 представників: 76 світських баронів і 54 прелати церкви.
Сумарно це становило 534 особи. У1297 р. під тиском лицарства та міст
король видав “Підтвердження хартії”, яке офіційно надало парламенту
право приймати участь у встановленні видів і розмірів податків. Але за
Едуарда І п’ятнадцять разів збиралися податки з рухомої власності, з яких
шість разів король робив це самовільно, а дев’ять - зі згоди парламенту.

Все ж саме потреби в податках в умовах Столітньої війни, яка

вибухнула незабаром, і перетворили парламент на постійну установу, яка з
1343 р. перетворилася на двопалатну - з палатою лордів та палатою громад.
Палата громад мала власного спікера, котрий доповідав королю рішення
палати. Король щодо парламенту мав право: і) без санкції збирати 3/4
королівських прибутків; 2) збирати “щитові гроші”; З) встановлювати
розміри мита на вовну і шкіру. Щоправда, з 1340 р. парламент відвоював
право підвищувати мита на товари. У XIV ст. парламент отримав право
видавати закони - біллі. Вони приймалися королем і палатою лордів за
петицією палати громад. Авторитет парламенту різко зріс у роки Столітньої
війни. Парламент закріпив становлення станової монархії в Англії. Склалися
три загальнодержавні станові групи: баронство (близько 200 осіб), лицарство
і городянство (більш-менш регулярно представники 8о-ти міст). З початку
XV ст. палата лордів формувалася із спадкових перів (титуловані вельможі,
які свого часу одержали від короля титул графів, баронів і герцогів).

Едуард вторгся у Шотландію. Вже у 1297 р. шотландці повстали під

проводом Вільяма Уоллеса (бл.1270-1305), а з 1306 р. почалася загальна
війна за незалежність, яку очолив лицар Роберт Брюс, далекий нащадок
попередньої династії. У 1314 р. король Роберт Брюс (1306—1329) завдав
англійцям остаточної поразки. У 1328 р. шотландські клани визнали Роберта
королем, а Шотландію проголосили незалежною країною. Проблемами
Англії скористалася Франція, яка відібрала у неї Гієнь. Ці поразки, особливо
від шотландців, згодом коштували Едуардові II (1307-1327) престолу. Едуард
II успадкував від батька разом з короною величезні борги. Тепер вони
змусили парламент передати управління державою комітету “орденерів” у
складі 21 лорда.

У 1311 р. невдоволені барони взагалі оголосили “Ордонанси”, за якими

лорд Гавестон мав бути вигнаним із королівства, парламент мав збиратися
щорічно, а державні радники призначатися за згодою палати лордів. Король
скасував “Ордонанси”, але барони обложили Гавестона у Скарборо, взяли в
полон і стратили у 1312 р.

Невдовзі Томас Ланкастер був страчений, а Йоркський парламент у

1322 р. скасував “Ордонанси” і прийняв знамениті “Визначення”, які
твердо встановили закон, згідно якого всі найважливппі справи. Після
перемир’я з Шотландією змову проти короля очолила його дружина Ізабелла.
Король спробував врятуватися втечею, але був схоплений. Королева
скликала парламент, який оголосив Едуарда II позбавленим влади, а корону
передав його синові Едуарду III. Колишній король був ув’язнений у замку
Берклі, де з відома дружини його жорстоко вбили через 8 місяців У1327р.