1

«Чукча, що ти мені пропонуєш,

ти хоч сам це читав?»,
«Чукча не читач, чукча письменник».
(анекдот про чукчу).

«Кохання є не що інше, як прояв

любові у діях»
(навіяне).

«Verba volant, scripta manent».

(Слова відлітають, написане
залишається).

Цю історію я багато разів розповідав своїм друзям, товаришам та знайомим,

коли була нагода та настрій, і постійно ловив себе на тому, що кожного разу
випадають деякі епізоди із пережитої мною пригоди. Тому не буду чекати, коли
без брехні цю подію уже не передаси, і викладу її, як кажуть, на папері. Прийміть
мою роботу не як літературний твір, а як чергову розповідь викладену для
прочитання.

Було це давно — іще за часів розвинутого соціалізму. Працював я тоді на

великому підприємстві, яке будувало літаки.

Того року прогримів Чорнобиль. Усі пам’ятають, що це таке. Хто мав можливість,
хоч не на довго розлучитися з забрудненою територією, користувались нею.

Моя чергова відпустка якраз вигорала на літній місяць, тож мій мозок крутився у
певному напрямку. Сьогодні я уже не згадаю, звідки мені попалася на очі
розмальована листівка, яка красномовно обіцяла яскраву подорож по горам
Грузії, та ще й в незвичному для мене стані, — на коні. У Київському
туристичному бюро з допомогою профкому підприємства я викупив путівку, яка
називалася «Київ-Тбілісі-Гудаута, кінний» і став чекати початку відпустки, а також
– поїздки до Грузії.

Якщо Грузія — значить Казбек. Так, саме таким ім’ям я назвав свого майбутнього
коня, який мав слугувати мені за чотириногого друга а також, як засіб для
пересування. Кожного дня я вигадував і розповідав колегам різні історії
майбутньої кінної подорожі по горах Грузії. Я, піді мною гарцює Казбек, то
 2

справа, то зліва височать скали, урвища, – де низько-низько несуть свої води

стрімкі потоки гірських річок і… , як кажуть, «Остапа понесло». Історії мабуть
були смішні, бо мої колеги сміялися, аж животи надривали. Ці розповіді не лише
звеселяли нас, а і відволікали від постійних чуток та розмов про загрозу наслідків
аварії на атомній станції. Крім розмов та чуток усіх нас не те, щоб лякали, —
тримали в певному напруженні вантажівки з людьми в спецодягу, що їздили по
території та збирали радіаційний бруд.

Минув деякий час, і настало те, чого я довго з великим нетерпінням чекав —
відпустка, а значить і поїздка до Грузії.

Залишимо без уваги підготовку до поїздки та інше, — моя розмова не про саму
поїздку, — перейдемо відразу до конюшні, куди ми прийшли в перший же день
по приїзді в Тбілісі. Конюшня відкрилася нам довгим проходом між стійлами, в
яких стояли коні. На цій стадії підготовки до поїздки по горах кожен з нас
повинен був вибрати собі свого чотириногого друга, якому б повністю довірив
своє недалеке майбутнє.

Група розбрелася по конюшні вибирати кожен собі найкращого скакуна. Я ж

ішов вздовж стійл та читав таблички з іменами коней — я шукав свого Казбека,
яким би він не був, хоч немічною шкапою. Нарешті мої пошуки увінчались
успіхом. Я побачив довгоочікувану табличку, увійшов до стійла і повис на шиї
коняки, який там стояв. Вже після, отямившись, я побачив сірого з плямами
невисокого чотириногого коняку з добрими очима. Це був зовсім не той герой
моїх історій-розповідей, який у моїх байках гарцював піді мною горами Грузії,
але: по перше, його зовуть Казбек; по друге, друзів не вибирають.

Після двох днів занять на іподромі ми вирушили на маршрут. Спочатку їхали

містом: коні притискалися правими боками до краю дороги, зліва одна за
другою з гуркотом, ревом та гудками клаксонів проносилися автівки, випускаючи
на нас свої гази. Як на диво, наші скакуни поводилися дуже впевнено, неначе
звичайні учасники дорожнього руху. Про себе я би так не сказав — мабуть
побоювався трохи за свого носія та думав: «…щоби, не дай бог, не зірвався та не
поніс, та й не загубив би свою ношу, тобто мене».

Місто закінчилось. Далі дорога, тобто стежка, йшла поміж деревами, кущами, по
струмкам та річечкам, що живо струмотіли по камінню. Коні, потрапляючи у
воду, опускали свої морди і жадібно закачували у себе свіжу гірську рідину. Ми
 3

ж відчували свіжість води лише тоді, коли після гарного стусана чотириногі різко
зривалися в галоп і копитами піднімали стовп води, яка холодним душем
накривала нас з головою. Від наших розжарених на літньому сонці тіл, наче від
гейзерів, піднімався пар.

Якби я описував усі цікаві моменти цього походу, я мабуть іще не закінчив би
свого оповідання. Але декілька епізодів, все таки, проситься на сторінку.

Епізод 1. Наш маршрут пролягав в гірській місцевості. Стежка, якою їхали,

пролягала під самою скалою, а з іншого боку на дуже малій відстані був обрив,
та глибоко внизу в густому чагарнику шуміла вода. По цій стежці, здавалось,
можливо було пройти тільки пішки, та ще й обережно. Цю засторогу ми
висловили нашому провіднику – працівникові іподрому. Його відповідь нас
приголомшила. — «Сидіть смирно на конях, коні знають куди і як треба іти».
Отже сиджу я смирно на Казбеку (це, як ви здогадалися, не гора), і хочеться
заплющити очі – зліва моя нога торкається скали, права нога висить над прірвою,
а з під правих ніг Казбека вниз сиплеться ґрунт та зриваються каменюки.
Адреналіну, як ви розумієте, поступає в достатній кількості.

Епізод 2. Місцевість та сама. Спускаємося зі скали. За вказівкою провідника сам

іду попереду, уважно вдивляюсь під ноги, щоб не підсковзнутися на каменюках
— Казбек на повідку за мною. Як йому це вдається, не розумію. Раптом чую щось
гепнуло. Обертаюсь і бачу — Казбек на дупі їде прямо на мене, виставивши
вперед свої чотири ноги, погрожуючи своїми копитами моїй небезпеці. Сміятися
ніколи, — прискорюю свій рух донизу, щоб не помінятися з моїм чотириногим
супутником ролями. Спуск вдало закінчився — до фінішу я прийшов першим.

Епізод 3. Після спуску зі скали стежка привела нас до гірської річки, через яку
лежала товста колода. Саме колода, а не місток чи дошка. Я розумів, що по ній
можна пройти пішки, але як по круглій колоді своїми чотирма ногами будуть іти
наші коні, мені було неясно. Як і у попередньому епізоді, отримавши відповідну
команду, обережно рухаюсь по колоді та тягну на повідку Казбека. Казбек,
немов би той канатоходець, нога за ногою (як вони чотири та й не заплітаються),
не дивлячись вниз, від мене не відставав. Так і осилили цю перешкоду.

Нарешті цілі першої половини нашого маршруту було досягнуто — ми приїхали

на високогірне ранчо. Двоповерхова сучасна дерев’яна споруда лише трохи
нагадувала ті ранчо, які я бачив у багатьох фільмах про індіанців та
 4

колонізаторів. Збудована вона була зовсім недавно і таки добряче від неї тхнуло
фарбою та лаком. Тому нас розмістили поряд у наметовому таборі, на свіжому
гірському повітрі. Навколо табору в усі боки: і вгорі і внизу, і зовсім поруч і в
далині виднілися гори; схили потопали у високій траві, деревах, кущах та
різнобарвних квітах.

Коней розмістили у загоні, попередньо знявши з них збрую. Загін становив

собою невелику територію, огороджену стовпами зв’язаних між собою довгими
жердинами. Коні там гуляли самі по собі, а огорожа не давала можливості
покинути відведену для них територію.

Але, не тут то було. Огорожа виявилася неприступною не для всіх. Як ви вже

здогадалися, порушником цього «кордону» став Казбек. Розігнавшись він легко
перескочив через огорожу і відразу опинився біля високої рудої кобили, що
паслася біля загону. Кобила була на прив’язі, але ж Казбек був вільний. Ще мить,
і ми стали свідками дружніх відносин між цією чудовою парою. Вони тикалися
носами, потиралися головами, обнюхувалися та іржали, наче говорили один
одному: «Як же я за тобою скучив, як я тебе кохаю!». Ми, хто на той час
знаходився поблизу, з захопленням милувалися з цієї сцени, — це було
неперевершено.

Весь час перебування нашої групи на ранчо Казбек майже не відходив від своєї
чотириногої подруги. Прогулювалися вони не далі ніж дозволяла прив’язь, на
якій перебувала руда кобила. Мабуть це було тим одним, що стримувало їх від
неконтрольованих походів у парі. За весь час ні в кого з персоналу, хто доглядав
за кіньми, не виникло бажання загнати Казбека до загону. Мабуть знали, що то
все даремно, і Казбек, хоч би що, покине своїх друзів заради своєї рудої подруги.

Ми здійснювали короткочасні походи в гори, до гірської річки та інші.

Періодично підходили до своїх коней, вичісували їх, підгодовували ласощами,
щоб вони нас не забували. Так минуло три дні нашого перебування на ранчо.
Прийшов час повертатися до Тбілісі.

Щоби їхати верхом на коні треба спершу його запрягти. Ті коні, які були в загоні,
давали себе запрягти без проблем. Казбек, неначе розумів до чого йде діло, а
діло йшло до розлуки зі своєю подругою. Запрягти його ніяк не виходило, бо він
постійно кружляв навколо рудої кобили. Щоб загнати Казбека за огорожу
прийшлось вистроїти невелику конструкцію з лат та мотузок та здійснити облаву,
 5

мов на дикого мустанга. Потім його припнули до огорожі, після чого стало
можливо Казбека запрягти. Уся ця операція зайняла більше часу на збори для
мене, бо коли я почав надівати на Казбека збрую, мої товариші уже були на
марші.

Запрягти коня, сісти на нього — це ще не

значить поїхати на ньому туди, куди ти хочеш.
Що я не робив, як я не смикав за віжки та
штовхав п’ятами у Казбекові боки, мій
чотириногий поскакав, як би ви думали куди,
— правильно, — до своєї бажаної рудої
подруги, тобто, як для мене, — у
протилежному напрямку. Далі почалася їзда
по кругу, центром якого слугувала руда
кобила. Казбек не звертав на мене ніякої
уваги, що я там сидячі у нього на спині не
витворяв: смикав за гриву, лупцював по
морді, штовхав ногами у боки, — все було
даремно. Це продовжувалося хвилин з десять. Ми ні на крок не від’їхали від
рудої кобили.

Але, як би там не було, та якось треба було змінити вектор нашого руху. Мабуть
після того, як я подивися у хвіст нашої групи та не побачив її, у мене щось
перемкнуло. З усієї сили я задав Казбекові ляпасу долонею правої руки: чи то по
крупу, чи то по стегну, — точно я уже не пригадаю куди дістала моя правиця, —
але цього було досить. Мені дуже повезло, що я лівою рукою тримав віжки у
напруженні, бо наступної миті мені здалося, що мій кінь хоче злетіти у небо: він
весь піднявся, став на задні ноги і плигнув угору. Як я тоді не злетів з нього, до
цього часу для мене є нерозгаданою загадкою. Ще мить, і ми уже неслися
вперед майже не торкаючись землі. Такої джигітовки, якої я тоді видавав на
спині у Казбека, я впевнений ніхто не бачив навіть у Тбіліському цирку.

Дорога, тобто кінна стежка, якою ми поверталися з ранчо до Тбілісі, спочатку

йшла різко вгору, потім, десь метрів за п’ятсот, досягала виступу у горі з
нерівною поверхнею, що чимось нагадувала оглядову площадку. Так ось, Казбек
зі мною на спині подолав цю відстань, як мені здалося, за лічені секунди. По
дорозі ми швиденько обійшли групу, — якщо вони щось і замітили то мабуть
лише куряву, що простягалася за нами, — і різко зупинилися на тій площадці, з
 6

якої відкривався чудовий вид на табір, щойно покинутий нами. Не пам’ятаю як

виглядів тоді Казбек, а я, мабуть від напруги, неначе загнана коняка був весь у
милі.

Декілька секунд Казбек стояв на місці та важко дихав, потім поволі став
наближатися до краю площадки. Я іще не встиг оговтатись від такого підйому —
сидів верхи та напружено чекав ще якоїсь конячої витівки. Але того, що
відбулось за мить, я не очікував. Моя коняка (який же він все ж таки молодець),
витягнувши довгу шию в бік табору, де внизу як на долоні стояла руда кобила,
підняв гордо свою голову, неначе сурмач свою сурму, голосно і протяжно
заіржав. У відповідь йому, витягнувши довгу шию та дивлячись на нас, протяжно
і, як мені тоді здалося, з якоюсь сумною тугою іржала вірна Казбекова подруга-
руда кобила. Цей конячий дует продовжувався, поки до нас не підійшла наша
група. Чи то Казбекові було соромно показувати усім своє інтимне ставлення до
рудої кобили, але він, не чекаючи моєї команди, сам зайняв місце у колоні і ми
попрямували гірськими кривими стежками все далі і далі від стоянки.

Я ще довго не міг відійти від того хвилюючого дуету. Я сидів на Казбекові і

дивися, як в такт його спокійного алюру піднімається і опускається його сива
голова. Я легенько гладив його по гриві та розчісував її своєю п’ятірнею, наче
вибачався, що сиджу на ньому. Мені навіть хотілося йти разом з ним пішки,
щоби не давити на нього. Я його поважав.

Назад ми добралися скоріше, хоча також були цікаві моменти. Прощаючись з

Казбеком я подивився у його очі і, мені здалося, що вони нічого не бачать. Так
буває, коли голова зайнята думкою про щось надто важливе. Ще б пак, звісно
про що! У своїх думках він летів, — так звісно летів, а не скакав, — над тими
стежками, скалами, прірвами, річками, колодами, не відчуваючи, хто на ньому
сидить-теліпається, до тієї одної, що завжди вірно, і вдень і вночі, чекає на нього.

2017р. Анатолій Погребний.

Дивись далі!
7
8
 9

Дякую за терпіння!