Анатолій Свидницький і його роман «Люборацькі»

1. Трагізм життєвої і творчої долі Анатолія Свидницького.

Автобіографічні витоки роману «Люборацькі».
2. Сюжетні лінії твору, їхня підпорядкованість повноті відображення
життя.
3. Проблематика твору.
4. Засоби творення образів-персонажів.
5. Особливість стилю автора «Люборацьких».
6. Місце твору в історії українській літературі.

4. Образи роману репрезентують різні шляхи виродження роду.

Гервасій Люборацький – старосвітський священник, втілює одночасно

позитивні й негативні риси середнього класу. Він україномовний,
православний, близький до народу. Однак цього не достатньо у нових
історичних умовах. Зближення батюшки із сім’єю польських панів
Росолинських є початком кінця родини. Причиною занепаду автор бачить
відмову від патріархальних звичаїв, які уособлює попадя Люборацька –
захисниця старосвітського укладу, осередок українського духу сім’ї.
Одночасно у цьому її слабкість – у затятому консерватизмові, що віддаляє
її від дітей. Попадя надто закорінена у минуле, щоб впливати на свого
сина і, особливо, дочок. Патріархальність у цьому образі є негативною
рисою.

Центральний образ твору – син Люборацьких Антось, що має

продовжити сімейну династію, стати священником. На прикладі його
трагічної долі простежено шлях загибелі обдарованої людини, що не
змогла пристосуватись до ворожого суспільного середовища. Значне
досягнення А. Свидницького у творенні цього образу в тому, що він
поданий не статично (у якийсь момент життя, вже сформованим), а у
розвитку. Еволюція образу Антося простежена найперше на духовному
рівні. Письменник крок за кроком розкриває грані його характеру, їх
формування, причому портрет у цьому процесі займає вторинне місце, у
чому теж спостерігаємо зміну традицій української літератури. Увага
автора зосереджена на внутрішньому портреті, на імпульсах думки, які
визначають вчинки. Широко використано прийом внутрішнього
монологу, характерний для об’єктивної манери письма, нової для
української літератури.

Продовженням теми загибелі молодої обдарованої людини є образ

Масі, сестри Антося. З поради панів Росолинських її було віддано у
польський пансіон, що повністю змінило дівчину і врешті привело її до
самогубства. У створенні цього жіночого образу А. Свидницький також
виступає новатором. Мася сильна, активна натура, що намагається
самостійно влаштувати своє життя. Це було певним порушенням
традиційного підходу до образу жінки в українській літературі, де
героїням відводилась пасивна роль.

Мася втілює ідею денаціоналізації. Вона спольщується, причому А.

Свидницький досить багато уваги приділяє цьому процесу. Трагедія Масі
саме у відході від родини і нації, що й позбавляє її майбутнього.

Молодші дочки Люборацькі – Орися й Текля – репрезентують інший

шлях. Вони не поривають із патріархальним укладом, що теж ламає їхні
долі. Орися гине від руки п’яного чоловіка, Текля йде у монастир.

А. Свидницький намагається розкрити жіночі образи багатогранно –

через портрет, лаконічні зауваження автора, мовну індивідуалізацію.
Поведінка персонажів виявляє їхню дієвість чи пасивність.

Письменник майстерно творить негативні образи, утримавшись від

гротескування. Ці образи об’ємні, ганебні вчинки героїв глибоко
вмотивовані і за А. Свидницьким викликані зовнішніми обставинами, які
формують людину. Негативні герої – семінаристи Тимоха
Петропавловський, Іпатій Робусинський – це антиподи Антося, що
становить додатковий аспект розкриття образів. У характеристиці
персонажів А. Свидницький тяжів до конкретно-психологічного опису,
 розкривав внутрішній світ героя через учинок, такий спосіб психологічної
характеристики був новаторським для української літератури.

5. Зміст твору визначає його поетику й стилістику. Уперше в

українській літературі з’явилася тема з життя провінційного духівництва і
різночинної інтелігенції. Це спричинило мінімальну увагу до побутописання,
до фольклору і максимальну – до характеристики образів і стосунків.

Розширення тематичних меж призвело до використання нової манери

письма – об’єктивної. Образ оповідача у цьому випадку став би на перешкоді
глибині характеристик. Обрана стильова манера дала А. Свидницькому
можливість відтворити людські характери з індивідуальними рисами,
мовною характеристикою (через внутрішній монолог і поширені, майстерно
вибудувані монологи), дозволила вмотивувати вчинки героїв конкретними
життєвими обставинами. Однак оповідач не повністю зникає з твору. Можна
говорити про органічне поєднання розповіді з об’єктивною манерою. У
цьому своєрідність стильової манери А. Свидницького. Конструкції фраз у
нього виглядають переломленими крізь призму свідомості і стилістичного
оформлення посередника – оповідача, вони суб’єктивно забарвлені, сповнені
авторських інтонацій. Те, що А. Свидницький не відійшов повністю від
оповідної манери пояснює присутність у його стилі синтаксичних форм і
засобів усної розмовної мови. Це не стає недоліком, а, навпаки, перевагою.
Орієнтуючись на живу розмовну мову А. Свидницький вражає природністю
своєї розповіді. Його мовлення імпровізоване, що надає особливої щирості й
безпосередності авторським характеристикам. Система неповних речень як
риса стилю надають мовленню А. Свидницького відтінок внутрішньої
енергійності, динаміки, вносить у дію напруженість. Своєрідною рисою
стилю є лаконізм. Автор обмежується лише окремим натяком, штрихом. Він
є майстром деталі.

Найпоширеніший художній прийом – ретардація. Це штучне

уповільнення чи затримка в розгортанні подій, які набули великої гостроти з
метою посилення інтересу до них. А. Свидницький досягає цього за
допомогою вставних сцен та епізодів, описів природи, передісторія героїв.
Найчастіше автор порушує хронологічний принцип викладу подій.

Ще один типовий прийом – це повтори, зокрема, лейтмотив (думка

попаді Люборацької про учеників-мучителів й учителів-мучителів
(мордуванців). Використано також прийом зіставлення й контрасту,
найперше у характеристиці образів.

Особливістю сюжетотворення є велика кількість позасюжетних

елементів, зокрема, лірично-публіцистичних відступів, у яких автор
висловлює свої думки про стан суспільства.

Для мови А. Свидницького характерне розширення порівняно з

попередниками лексичних рамок літературної мови (уживання абстрактної
лексики). Мовна індивідуалізація досягається за рахунок використання
подільської говірки і бурсацького жаргону.

6. Роман «Люборацькі» і на сьогодні залишається справжньою перлиною

української  прози  XIX ст.  Справді,  Свидницький вніс багато нового в
художню практику українського реалізму. На широкому матеріалі, взятому з
дійсності середини минулого віку, всебічно розкрито психологічне
руйнування особистості, загибель  патріархальної родини, що не змогла
пристосуватися до нових соціально-історичних умов. Твір Свидницького
переріс жанрові межі сімейної хроніки, поклав початок розвитку
українського соціального роману. Більше того, хоч аналіз дійсності
проводиться головним чином у соціальному аспекті, проте в художній
реалізації ідейного задуму письменника значну   роль   відіграє психологічне
розкриття теми. Цими якостями «Люборацькі» теж примикають до
соціально-психологічної прози наступного періоду, зокрема до романів
Панаса Мирного та І. Франка.