Лекція 1.

Загальні відомості про комп’ютери

1. Структура комп’ютера.
2. Функції комп’ютера.
3. Рівні абстракції.
4. Продуктивність комп’ютера
5. Подання чисел в комп’ютерах.
6. Принципи побудови та функціонування комп’ютерів
7. Історичний огляд архітектур комп’ютерів та їх класифікація
8. Основні типи комп’ютерів та області їх застосування

Комп’ютер – це програмовний (програмно-керований) електронний цифровий

пристрій, який містить апаратні та програмні засоби і призначений для опрацювання
інформації. Комп’ютер (комп’ютерна система) складається із багатьох компонентів, які
взаємодіють між собою.
Термін архітектура комп’ютера стосується тих характеристик комп’ютера, які доступні
для програміста, і визначає принципи організації обчислювальної системи і функції
процесора, не торкаючись при тому таких аспектів, як керування і передавання даних
всередині процесора, конструктивні особливості логічних схем і специфіка технології їх
виробництва. До характеристик архітектури комп’ютера належать: набір машинних команд,
формат розрядної сітки для подання даних різних типів, методи адресації пам’яті і механізм
звертання до пристроїв введення-виведення.
Термін структурна організація комп’ютера охоплює сукупність операційних блоків
(пристроїв) та їх зв’язків, яка забезпечує реалізацію специфікацій, що задаються архітектурою
комп’ютера. До характеристик структурної організації комп’ютера належать приховані від
програміста деталі апаратної реалізації системи – сигнали керування, апаратний інтерфейс між
процесором і периферійним обладнанням, технологія функціонування пам’яті.
Багато фірм – виробників комп’ютерної техніки випускають цілі сімейства
комп’ютерів, які мають єдину архітектуру, але різняться структурною організацією. В
результаті різні моделі сімейства мають різну ціну і продуктивність. Досвід розробки сімейств
комп’ютерів показав, що архітектура може бути доволі консервативною і не змінюватися
тривалий час, в той час як структурна організація швидко змінюється вслід за змінами в
технології виробництва окремих компонентів системи. Яскравим прикладом тому є сімейство
IBM System/370, в якому було багато різних моделей з широким спектром продуктивності і
ціни. Зауважимо, що архітектура IBM System/370 використовується і в теперішній час у
виробництві великих комп’ютерних систем.

1. Структура комп’ютера
Будь-який комп’ютер, навіть, на перший погляд, найпростіший, є складною системою,
що складається з сотень тисяч або навіть мільйонів найпростіших електронних компонентів.
Єдиний спосіб описати функціонування і структуру подібного роду складних систем -
виконати їх ієрархічну декомпозицію. Будь-яку ієрархічну систему можна подати у вигляді
сукупності взаємодіючих підсистем, кожна з яких несе певне функціональне навантаження і
своєю чергою може мати ієрархічну структуру. Ієрархічна декомпозиція може бути поширена
на досить велику глибину, до прикладу відносно комп’ютерних систем - аж до рівня окремих
логічних елементів.
Усвідомлення ієрархічної природи складної системи є важливим як з точки зору її
описання (аналізу), так і з точки зору проектування (синтезу) такої системи. На певному етапі
проектування розробник, переважно, має справу з якимось одним рівнем ієрархії. Описання
функцій кожного рівня виконується в термінах абстрактних функцій компонентів цього рівня,
якими є елементи наступного, більш низького в ієрархії рівня. При проектуванні підсистеми
будь-якого рівня для розробника найбільший інтерес становлять її (підсистеми) структура і
розподіл функцій між компонентами. Структура - це спосіб об’єднання компонентів
підсистеми в єдине ціле, а функції - операції, що виконуються кожним компонентом в процесі
реалізації функції, призначеної всій підсистемі.
Структура комп’ютера на найвищому рівні ієрархії наведена на рис. 1 у верхній
частині. На ній показано чотири основні компоненти комп’ютера.
Центральний процесор (ЦП) керує функціонуванням всієї системи і виконує функції
опрацювання інформації.
Оперативна пам’ять зберігає дані і програми, необхідні для їх опрацювання.
Пристрої введення-виведення переміщують дані між комп’ютером і навколишнім
середовищем в обидва боки.
Системні внутрішні зв’язки є деяким механізмом, що забезпечує обмін інформацією
між іншими компонентами - ЦП, оперативною пам’яттю і пристроями введення-виведення.
До складу конкретного комп’ютера можуть входити один або кілька компонентів
кожного типу. Переважно в комп’ютері є один ЦП, однак в останні роки все частіше вводять
до складу єдиної комп’ютерної системи кілька процесорів.

Рис. 1. Рівні ієрархії структурної організації комп’ютера

Структура ЦП (це вже наступний, нижчий рівень ієрархії) наведена на рис. 1
посередині.
До складу ЦП входять:
• пристрій керування, на який покладаються функції керування всіма іншими
компонентами ЦП і, відповідно, усім комп’ютером;
• арифметичний і логічний пристрій (АЛП), який виконує всі операції, пов’язані із
змістовною обробкою інформації;
• регістри, які зберігають оперативну інформацію під час виконання процесором
поточної операції;
• внутрішні зв’язки ЦП - деякий механізм, що забезпечує спільну роботу трьох інших
компонентів ЦП.
Як приклад наступного, ще нижчого рівня ієрархії, на рис. 1 внизу наведена структура
пристрою керування, побудованого на принципі мікропрограмної реалізації керування.
До складу пристрою керування входять:
• скінченний автомат;
• регістри і дешифратори пристрою керування;
• пам’ять мікропрограм.

Рис. 2. Загальна структура мікропроцесорної системи

Рис. 3. Шини адреси, даних і керування в мікропроцесорній системі

Рис. 4. Структура комп’ютерної системи (традиційна)

 Рис. 5. Структура комп’ютерної системи (підвищеної продуктивності)

2. Функції комп’ютера
Функції комп’ютера на найвищому рівні абстракції(рис. 1):
 опрацювання даних;
 зберігання даних;
 переміщення (введення-виведення) даних;
 керування.
Комп’ютер, природно, в першу чергу зобов’язаний опрацьовувати дані, які можуть
приймати найрізноманітніші форми, а діапазон виконуваних операцій з їх обробки також дуже
широкий. Однак все розмаїття операцій може бути зведене до небагатьох базових типів або
методів обробки.
Істотне місце займає і функція зберігання даних. Навіть якщо комп’ютер опрацьовує
дані на ходу, тобто в міру їх надходження з операційного середовища, причому результат
також негайно відправляється одержувачу, комп’ютер повинен мати здатність хоча б
тимчасово зберігати проміжні результати і фрагменти даних, які опрацьовуються в поточний
момент часу. Таким чином, система повинна виконувати функцію зберігання даних хоча б і на
короткий час. Але в більшості випадків від комп’ютера потрібне виконання функції
довготривалого зберігання файлів даних, які можуть опрацьовуватися або оновлюватися в
міру необхідності.
Комп’ютер повинен також мати здатність переміщувати дані, причому в обидва боки,
тобто отримувати первинні дані з операційного середовища і відправляти результати
опрацювання зовнішнім абонентам. Процес переміщення даних між комп’ютером і
операційним середовищем прийнято називати процесом введення-виведення, а пристрої, що
входять до складу операційного середовища, - периферійними пристроями. Якщо дані
передаються на велику відстань, тобто виконується обмін даними з віддаленими пристроями,
цей процес прийнято називати передаванням даних (data communication).
І нарешті, всі ці три функції повинні виконуватися в певній послідовності, тобто від
комп’ютера потрібно ще й здійснення функції керування.

3. Рівні абстракції
Критично важливий принцип управління складністю системи - абстракція, що
передбачає виключення з розгляду тих елементів, які в даному конкретному випадку несуттєві
для розуміння роботи цієї системи. Будь-яку систему можна розглядати з різних рівнів
абстракції.
На рис. 6 показані рівні абстракції, типові для будь-якої електронної комп’ютерної
системи разом з структурними блоками, характерними для кожного рівня абстракції цієї
системи. На найнижчому рівні абстракції перебуває фізика, що вивчає рух електронів.
Поведінка електронів описується квантовою механікою рівнянь Максвелла.
Сучасна електронна система складається з напівпровідникових приладів (devices),
таких як транзистори (а колись це були електронні лампи). Кожен такий прилад має чітко
визначені точки з’єднання з іншими подібними приладами. Ці точки ми будемо називати
контактами (в англомовній літературі використовується термін terminal). Будь-який
електронний пристрій може бути описаний абстрактною математичною моделлю, яка
визначає струми і напруги, що змінюються в часі. Такі ж зміни струмів і напруг можна
спостерігати на екрані осцилографа, якщо під’єднати осцилограф до контактів реального
пристрою. Даний підхід означає, що, якщо розглядати систему на рівні приладів, функції яких
однозначно визначені, то можна не враховувати поведінку електронів всередині окремих
приладів цієї системи.
Наступний рівень абстракції - це аналогові схеми (analog circuits), в яких
напівпровідникові прилади з’єднані таким чином, щоб вони утворювали функціональні
компоненти, такі як підсилювачі, до прикладу. Напруга на вході і на виході аналогової схеми
змінюється в безперервному діапазоні.
На відміну від аналогових схем, цифрові схеми (digital circuits), як логічні вентилі,
використовують два чітко окреслених дискретних рівні напруги. Один з цих дискретних рівнів
– це логічний нуль, другий - логічна одиниця. Використовуючи найпростіші логічні вентилі,
можна побудувати складні цифрові пристрої, такі як суматори та блоки пам’яті.

Рис. 6. Рівні абстракції електронної обчислювальної системи

Мікроархітектурний рівень абстракції, або просто мікроархітектура (microarchitecture),
пов’язує логічний і архітектурний рівні абстракції. Архітектурний рівень абстракції, або
архітектура (architecture), описує комп’ютер з точки зору програміста. До прикладу,
архітектура Intel x86, що використовується мікропроцесорами більшості персональних
комп’ютерів (ПК), визначається набором інструкцій і регістрів (пам’яті для тимчасового
зберігання змінних), доступним для використання програмістом.
Мікроархітектура - це з’єднання найпростіших цифрових елементів в логічні блоки,
призначені для виконання команд, визначених якоюсь конкретною архітектурою. Окремо
взята архітектура може бути реалізована з використанням різних варіантів мікроархітектури з
різним співвідношенням ціни, продуктивності і споживаної енергії, і таке співвідношення
часто вибирається як баланс між цими трьома факторами.
Процесори Intel Core i7, Intel 80486 і AMD Athlon, до прикладу, використовують одну і
ту ж архітектуру x86, але реалізовану з використанням трьох різних мікроархітектурних
рішень.
Операційна система (operating system) керує операціями нижнього рівня, такими як
доступ до жорсткого диска або керування пам’яттю.
 Програмне забезпечення використовує ресурси операційної системи для розв’язання
конкретних завдань користувача.
Працюючи на будь-якому з цих рівнів абстракції, корисно знати дещо і про рівні
абстракції, що безпосередньо пов’язані з даним рівнем. Програміст, до прикладу, не зможе
повністю оптимізувати код без розуміння архітектури процесора, який буде виконувати цю
програму. Інженер-електронник, який розробляє будь-який блок мікросхеми, не зможе знайти
компроміс між швидкодією і рівнем споживання енергії транзисторами, нічого не знаючи про
ту цифрову схему, де цей блок буде використовуватися.
Розробники електронних систем використовують три базові принципи для керування
складністю системи: ієрархічність, модульність конструкції і регулярність. Ці принципи
стосуються як програмного забезпечення, так і апаратної частини комп’ютерних систем.
Ієрархічність - принцип ієрархічності передбачає поділ системи на окремі модулі, а
потім подальше розділення кожного такого модуля на фрагменти до рівня, що дозволяє легко
зрозуміти поведінку кожного конкретного фрагмента.
Модульність - принцип модульності вимагає, щоб кожен модуль в системі мав чітко
визначену функціональність і набір інтерфейсів і міг бути легко і без непередбачених побічних
ефектів з’єднаний з іншими модулями системи.
Регулярність - принцип регулярності вимагає дотримання однаковості при
проектуванні окремих модулів системи.
Стандартні модулі загального призначення, до прикладу, такі як блоки живлення,
можуть використовуватися багаторазово, у багато разів знижуючи кількість модулів,
необхідних для розробки нової системи.

4. Продуктивність комп’ютера
Час відгуку (response time) або час виконання (execution time) - загальний час, що
необхідний комп’ютеру для завершення завдання, враховуючи час доступу до диска, пам’яті,
активації пристроїв введення-виведення, витрат операційної системи, час виконання завдання
центральним процесором тощо.
Пропускна здатність (troughput, bandwidth) - ще один показник продуктивності, який
оцінюється кількістю завдань, виконаних в одиницю часу.
Але комп’ютери часто працюють в режимі розділення часу і процесор може працювати
над виконанням відразу декількох програм. У таких випадках виникає потреба в проведенні
межі між загальним витраченим часом і часом роботи процесора над виконанням даного
завдання. Час виконання завдання центральним процесором (CPU execution time), або просто
процесорний час (CPU time) - це час, який центральний процесор витрачає на роботу над цим
завданням, він враховує час очікування операцій введення-виведення або час, витрачений на
виконання інших програм. (Але при цьому слід пам’ятати, що час відгуку, очікуваний
користувачем, буде загальним витраченим часом, а не процесорним часом.) Процесорний час
може далі ділитися на процесорний час, витрачений на програму, який називається
процесорним часом користувача (user CPU time), і на процесорний час, витрачений на
виконання операційною системою процедур в інтересах програми, який називається
процесорним часом системи (system CPU time). Провести чітку межу між процесорним часом
системи і користувача досить важко, оскільки часто важко віднести активність операційної
системи до тієї чи іншої програми користувача.
Щоб бути послідовними, ми збережемо відмінність між продуктивністю, заснованою
на загальному витраченому часі, і продуктивністю, заснованою на часі виконання завдання
центральним процесором. Для посилання на загальний витрачений час на розвантаженій
системі буде використовуватися термін продуктивність системи, а для посилання на
процесорний час користувача буде використовуватися термін продуктивність центрального
процесора.
Тактовий цикл (clock cycle), або такт (tick), або тактовий інтервал (clock period), або
тактовий сигнал (clock), або цикл (cycle) - це тривалість одного тактового інтервалу, тобто це
період коливань тактового генератора процесора, який працює з постійною частотою.
 Кількість тактових циклів Час циклу
Час виконання
= х тактового
програми процесора, витрачених на
програму генератора
центральним процесором

З цієї формули видно, що підвищити продуктивність можна, зменшивши кількість

тактових циклів, або скоротивши тривалість тактового циклу.
Кількість тактових циклів, протягом яких виконується програма, можна визначити за
формулою:

Кількість Кількість Середня кількість

тактових циклів = інструкцій х тактових циклів
процесора в програмі на інструкцію

Середня кількість тактових циклів на інструкцію (clock cycles per instruction - CPI)
є усередненим показником для всіх інструкцій, які виконуються в програмі, оскільки на різні
інструкції, залежно від того, що саме вони роблять, витрачається різна кількість тактових
циклів.
Тепер ми можемо записати основне рівняння продуктивності в поняттях кількості
інструкцій, виконаних за програмою, СРІ та тривалості тактового циклу:

Процесорний час = Кількість інструкцій х СРІ х Тривалість тактового циклу.

Оскільки тривалість тактового циклу є оберненою величиною до тактової частоти, то
рівняння продуктивності можна записати і таким чином:

Процесорний час = (Кількість інструкцій х СРІ)/Тактова частота.

В наведених формулах фігурують всі основні фактори, які впливають на
продуктивність процесора.

6. Принципи побудови та функціонування комп’ютерів

Основні принципи побудови комп’ютерів виклали в 1946 р. американські математики
Дж. фон Нейман, К. Голдстайн і А. Беркс. Сукупність цих принципів породила класичну
нейманівську архітектуру, яка зберігає актуальність і сьогодні.
Загалом нейманівська архітектура має такі основні ознаки:
- наявність одного обчислювача, що має процесор, пам’ять, засоби введення-виведення
інформації та керування;
- використання двійкової системи числення як для подання інформації, так і для
виконання арифметико-логічних операцій;
- розміщення в єдиній спільній пам’яті команд і чисел фіксованої довжини;
- лінійну структуру адресації комірок пам’яті, що вимагає наявності в процесорі
лічильника команд;
- централізоване автоматичне послідовне зчитування команд із пам’яті та
інтерпретацію їх процесором;
- дані обробляються паралельно – одночасно над усіма розрядами машинного слова;
- низький рівень машинної мови.

7. Історичний огляд архітектур комп’ютерів та їх класифікація

Поява машини, здатної автоматично виконувати чотири арифметичні дії – додавання,
віднімання, множення і ділення, датується початком XVII ст. У 1623 р. В. Шикард винайшов
машину, здатну не тільки сумувати і віднімати числа, але й частково перемножувати і ділити
їх. Про дану машину в той час було мало відомо, тому більш знаменитим вважається
настільний арифмометр на основі зубчатого колеса, який був створений у 1642 р. відомим
французьким філософом і вченим Б. Паскалем.
XIX ст. було століттям значних обчислень, які виконувались вручну, – це і складання
таблиць логарифмів, і розрахунки в астрономії, і багато іншого. З метою автоматизувати
процес складання подібних числових таблиць, англійський математик Ч.Беббідж в 1823 р.
почав працювати над створенням "різницевої машини". За задумом вченого дана машина з
зубчатими колесами повинна була обчислювати значення поліномів і друкувати результати
обчислень на негативній пластині для фотодруку.
Нова лічильна машина Беббіджа отримала назву "аналітична", а в 1834 р. він
сформулював її основні принципи. За замислом Беббіджа така машина повинна була
автоматично виконувати різні обчислення при послідовному введенні набору перфокарт, які
вміщували пари команд і даних. Аналітична машина – це програмована автоматична
обчислювальна машина з послідовним керуванням, яка вміщувала арифметичний пристрій і
пам’ять.
В другій половині XIX ст. Г. Холлерит розробив машину з введенням з перфокарт, яка
здатна автоматично класифікувати і складати таблиці даних. Дана машина використовувалася
в 1890 році в Америці при проведенні перепису населення. У 1896 р. Холлерит заснував фірму,
яка стала попередницею знаменитої фірми ІВМ.
У Німеччині в 1938 р. К. Цузе створив механічну обчислювальну машину Z1. В даній
машині, на відміну від наступних машин, які оперували десятковими числами, вперше були
використані операції з двійковими числами. Наступна модель Z3 (1941 р.) була універсальною
програмовною обчислювальною машиною, її операційний пристрій був виконаний на
електромагнітних реле, і в машині застосовувалися операції плаваючої арифметики.
Швидкість обчислень в механічних машинах на основі зубчатого колеса і електричних
машинах, виконаних на реле, була незначною і тому в кінці 30–х і на початку 40–х років
почалися розробки електронних обчислювальних машин, елементною базою котрих стала
триелектродна електронна лампа. Перший універсальний комп’ютер (прообраз сучасного
комп’ютера ЕНІАК, 1946 р., США) був призначений для складання числових таблиць для
обчислення траєкторії польоту снарядів чи ракет до цілі. Комп’ютер оперував десятковими
числами і його програмування здійснювалося шляхом встановлення перемикачів і комутації
рознімів. З появою комп’ютера ЕНІАК швидкість виконання операцій збільшилась, але на
програмування алгоритму обчислень йшло багато часу. Ще однією проблемою були численні
помилки, які виникали при програмуванні за допомогою встановлення перемикачів чи
комутації рознімів.
Відомий математик і фізик Д. фон Нейман, консультант проекту ЕНІАК, запропонував
записувати алгоритм обчислень в пам’ять разом з даними так, щоб вміст його можна було
довільно змінювати. Даний принцип отримав назву "принципу збереження програми" і був
використаний при проектуванні нового комп’ютера під назвою ЕДВАК (EDVAC) в 1945 р.
У комп’ютері ЕДВАК застосовувалася двійкова арифметика, в її основній пам’яті були
використані елементи на ультразвукових ртутних лініях затримки. Операції виконувалися
порозрядно, починаючи з молодшого розряду двійкового числа.
Історію обчислювальних машин (комп’ютерів) та їх архітектурні особливості прийнято
розглядати по поколіннях: перше, друге, третє і т.д. На сьогоднішній день можна говорити про
четверте покоління комп’ютерів і частково про п’яте.
Проект створення комп’ютерів п’ятого покоління запропонувала Японія (80–ті роки),
над розробкою котрих інтенсивно працюють вчені не тільки Японії, але США і європейських
країн.
Перше покоління комп’ютерів (1945 – 1954 роки) – це час становлення архітектури
комп’ютерів фон Нейманівського типу. Комп’ютер першого покоління складався із трьох
структурних елементів: центрального процесора (ЦП), пам’яті і пристрою введення–
виведення. В склад ЦП входив арифметико–логічний пристрій (АЛП) і пристрій керування.
Керування було покладено на ЦП, і для пересилання даних послівно між пристроєм введення–
виведення також здійснювалось пряме керування з боку ЦП. Комп’ютерна програма була
складена вже не машинною мовою, а мовою асемблера. До передових комп’ютерів даного
покоління можна віднести комп’ютер АТЛАС Манчестерського університету, в котрому було
здійснено спробу використання однорівневої пам’яті , по суті концепції віртуальної пам’яті та
індексних регістрів.
Друге покоління комп’ютерів (1955 – 1964 роки) ознаменувало собою початок
застосування транзисторів замість вакуумних ламп. На зміну запам’ятовувальним пристроям
на електронно–променевих трубках і ультразвукових лініях затримки прийшли
запам’ятовувальні пристрої на магнітних сердечниках і магнітних барабанах, які стали
використовуватися як основна пам’ять. Широке розповсюдження отримали також індексні
регістри і апаратні засоби для виконання операцій з плаваючою крапкою. Стали
застосовуватися і спеціальні команди для виклику підпрограм. Були розроблені мови
програмування високого рівня, такі як Алгол, Кобол, Фортран, котрі дозволяли складати
програми не враховуючи тип комп’ютера. Крім того, були розроблені і впроваджені
спеціалізовані процесори введення–виведення, котрі були здатні керувати різними за
швидкодією пристроями введення–виведення, що дозволяло звільнити ЦП для виконання
основної роботи, тобто для виконання чисто операцій опрацювання інформації. В
комп’ютерах першого покоління системне програмне забезпечення не застосовувалося або
майже не застосовувалося, а в другому поколінні вже стали використовуватися компілятори,
бібліотеки підпрограм, режим пакетної обробки тощо.
Третє покоління комп’ютерів (1965 – 1974 роки) характеризується тим, що замість
транзисторів вузли комп’ютерів стали будувати на інтегральних мікросхемах (інтегральних
схемах), котрі за ступенем інтеграції поділяються на малі ІС, середні ІС (СІС) і великі ІС (ВІС),
а також тим, що замість пам’яті на магнітних сердечниках стала використовуватися
напівпровідникова пам’ять. Були розроблені методи ефективного використання таких
ресурсів, як час ЦП, простір пам’яті і тощо. Широкого розповсюдження отримав метод
віртуальної пам’яті, метою якого було ефективне використання простору пам’яті. Для
підвищення ефективності використання ЦП при паралельному опрацюванні множини програм
виникла необхідність в системній програмі, яка керує роботою ЦП. Так була створена
операційна система (ОС). В третьому поколінні комп’ютерів поряд з мікропрограмуванням
були розвинені та розповсюджені різні архітектури пам’яті. Зокрема, великого
розповсюдження отримала архітектура з диспетчеризацією пам’яті, метою якої є підвищення
ефективності використання простору пам’яті, розшарування пам’яті, метою якого є
збільшення фактичної швидкості доступу до пам’яті, а також кеш–пам’ять. Започаткувала
комп’ютери третього покоління фірма ІВМ розробкою систем машин ІВМ–360. Дана система
суттєво вплинула на логічну організацію комп’ютерів третього покоління, які були розроблені
в інших країнах. Зокрема Радянський Союз і інші країни –члени РЕВ на початку 70–х років
спільно розробили і організували серійне виробництво Єдиної Системи ЕОМ (ЄС ЕОМ) і
Системи Малих ЕОМ (СМ ЕОМ) – машин третього покоління на інтегральних мікросхемах.
Четверте покоління комп’ютерів (кінець 70–х початок 80–років і до теперішнього часу).
Конструктивно–технологічною основою комп’ютерів четвертого покоління є ВІС та надвеликі
інтегральні мікросхеми(НВІС), які вміщують тисячі, десятки тисяч, а то і мільйони
транзисторів на одному кристалі. До четвертого покоління відносяться реалізовані на НВІС
такі засоби обчислювальної техніки, як мікропроцесори, мікрокомп’ютери і побудований на
їх основі новий тип машин – персональні комп’ютери.
В комп’ютерах четвертого покоління досягається подальше спрощення контактів
людини з комп’ютером шляхом підвищення рівня машинної мови, починається практична
реалізація мовного введення і виведення інформації. Використання ВІС дозволяє апаратними
засобами реалізовувати деякі функції програм операційних систем (апаратна реалізація
трансляторів з мов високого рівня та ін.), що сприяє збільшенню продуктивності комп’ютерів.
Прикладами крупних обчислювальних систем, які слід віднести до четвертого
покоління, є багатопроцесорний комплекс "Эльбрус–2", багатопроцесорна обчислювальна
система ПС–2000, яка вміщує до 64 процесорів.
В останні роки минулого століття і в теперішній час визначилися контури і ведуться
інтенсивні роботи зі створення нового, п’ятого покоління комп’ютерів. В значній мірі цьому
сприяли публікації відомостей про проект ("японський виклик") комп’ютера п’ятого
покоління, який розробляється японськими фірмами і науковими організаціями, метою якого
було завоювання японською промисловістю світового лідерства в області обчислювальної
техніки. Згідно даного проекту комп’ютери і обчислювальні системи п’ятого покоління крім
високої продуктивності і надійності при більш низькій вартості повинні володіти наступними
якісно новими властивостями: можливістю взаємодії з комп’ютером за допомогою людської
мови і графічних зображень; здатністю системи навчатися і самонавчатися, робити логічні
судження, вести "розумне" спілкування з людиною в формі запитань і відповідей; здатністю
системи "розуміти" вміст бази даних, котра при цьому перетворюється в базу знань, і
використовувати ці "знання" при опрацюванні інформації (розв’язуванні задач).

8. Основні типи комп’ютерів та області їх застосування

Великі успіхи в розвитку обчислювальної техніки, в основі яких лежить досягнення в
області мікроелектроніки, архітектури обчислювальних машин, програмного забезпечення,
привели до значного розширення сфери застосування комп’ютерів.
Початково порівняно вузька сфера застосування комп’ютерів, головним чином для
наукових і технічних розрахунків, за короткий термін суттєво розширилась і охопила майже
усі області науки, техніки, планування й керування технологічними процесами, всі області
діяльності людини, які зв’язані з опрацюванням великих обсягів інформації.
Різноманіття області й форм використання комп’ютерів породило спектр вимог до
характеристик і особливостей організації машин і систем. В результаті на даний час у
відповідності з областями застосування визначились основні типи комп’ютерів, які суттєво
відрізняються не тільки за кількісними характеристиками, але і за архітектурою, електронно–
технологічною базою і периферійними пристроями, які використовуються. Основні засоби
сучасної обчислювальної техніки (сучасні комп’ютери) можна класифікувати наступним
чином: комп’ютерні системи (суперкомп’ютери), комп’ютери загального призначення, малі
(міні–) комп’ютери, мікро– і персональні комп’ютери, мікропроцесори.
На рис.5 типи комп’ютерів наведені відповідно до основних областей застосування.
Наведенийподіл є досить умовним через те, що межі між типами машин швидко змінюються
під впливом успіхів у розвитку мікроелектроніки й архітектури комп’ютерів.
Малі
комп’ютери Мікропроцесори

Блоки й пристрої обчислювальної

Блоки й пристрої обчислювальної

інформації у місцях її зародження
Рішення науково технічних задач

Інформаційно довідкові системи

Інформаційно пошукові системи
Автоматизація збору й обробки

Вбудовані пристрої контролю й

Автоматизація проектування

технологічними установками
технологічними процесами
досліджень, випробування

Автоматизація контролю й
Автоматичне управління

Персональні комп’ютери
Автоматизація наукових

Автоматизація обробки

управління приладами,
машинами, системами,
Інженерні розрахунки

складних об’єктів

вимірювань
інформації

техніки

техніки

Суперкомп’ютери,
комп’ютери загального Мікрокомп’ютери
призначення

Рис.7. Області застосування основних типів комп’ютерів

Суперкомп’ютери
До надпродуктивних комп’ютерів (суперкомп’ютерів) на даний час відносять
комп’ютери (Cray, Cray 1,2, Cyber 205, Эльбрус, ПС–2000 і т.п.), які при виконані науково–
технічних розрахунків досягають продуктивності від 10 до 103 Мфлоп/с (Мфлоп/с– мільйон
операцій із плаваючою комою за секунду). Їх колосальна продуктивність досягалася за
рахунок унікальних структур апаратного і програмного забезпечення. Ці комп’ютери
випускалися в незначних кількостях, як правило, під конкретне замовлення.
Подібні машини використовуються для розв’язування особливо складних задач
науково–технічного характеру, задач опрацювання великих обсягів даних в реальному часі,
пошуку оптимальних рішень у задачах економічного планування і при автоматизованому
проектуванні.
В таблиці 1.1 наведено класифікацію суперкомп’ютерів за типом архітектури.
Таблиця 1.1 – Класифікація суперкомп’ютерів за типом архітектури
Архітектура Прилади системи
 Однопроцесорні системи з Alliant FX/1; IBM 3090; CDC 7600; FPS
декількома функціональними 164/264/364; Cray 1; Cray X–MP/1; Cyber
пристроями і функціональними 205; NEC SX–1; SX–2; SCS–40/
апаратними засобами
вторинної обробки
Процесорні матриці або Loral MPP; ICL/DAP; FPS 164/MAX;
приєднані процесори з IBM–GF11.
архітектурою ОКМД
Багатопроцесорні системи з Cray X-MP/2,4; Cray 2; Cray 3; IBM
спільною пам’яттю 3090/400; Univax 1184/ISP.
Багатомашинні системи з iPSC; Ametek 14; CDC Cyberplus; Cullen
розподіленою пам’яттю PSC; Warp.
Ієрархічні системи і системи Cedar; ETA–10; IBM RP3.
які реконфігуруються

Комп’ютери загального призначення

Комп’ютери вказаного типу належать до універсальних комп’ютерів (середні та великі
комп’ютери) і відрізняються, в основному, показниками продуктивності. Сучасні комп’ютери
загального призначення універсальні, вони можуть використовуватись як для рішення
науково–технічних задач числовими методами, так і в режимі автономного опрацювання
даних в АСК. Такі машини мають високу швидкодію, пам’ять великого об’єму, гнучку
систему команд, широкий вибір периферійних пристроїв і способів кодування інформації, що
враховує потреби опрацювання даних.
Для ефективного використання технічних засобів необхідна паралельна робота в часі
процесора і периферійних пристроїв. Такий режим в машинах загального призначення
організовується за допомогою спеціалізованих процесорів введення–виведення (каналів
введення–виведення) інформації.

Мікрокомп’ютери і мікропроцесори
Розвиток інтегральної технології привів до створення великих мікросхем (ВІС) різного
призначення, що вміщують десятки й сотні тисяч простих елементів (транзисторів на
кристалі). Процесор комп’ютера, який реалізований на одній або декількох ВІС, отримав назву
мікропроцесор (МП). МП за швидкодією й можливостями системи команд наближається до
міні–комп’ютерів (малих комп’ютерів). Однак, через обмежену кількість виводів корпуса ВІС
не вдається реалізувати інтерфейс МП з зовнішнім обладнанням із високими пропускними
можливостями.
Пристрій опрацювання даних , що має у своєму складі один або декілька МП, ВІС
постійної й оперативної пам`яті , ВІС керування введенням–виведенням та ін., називається
мікрокомп’ютером. Електронна апаратура мікрокомп’ютера може вміщувати декілька
десятків ВІС, розміщених на одній або декількох друкованих платах. Мікрокомп’ютери
можуть бути виконані і на одній ВІС (до прикладу, однокристальні мікрокомп’ютери
К1816ВЕ48, К1816ВЕ51 і т.п.).
В основному мікрокомп’ютери використовуються для створення проблемно–
орієнтованих і спеціалізованих обчислювальних систем. Одним із напрямів розвитку
мікрокомп’ютерів є розроблення персональних комп’ютерів. Другий важливий напрямок є
використання МП і мікрокомп’ютерів як нової елементної бази автоматизованих систем,
машин, пристроїв. Мікропроцесори і мікрокомп’ютери відкривають принципово нові
можливості для високоефективної автоматизації виробничих процесів, науково–дослідних і
проектно–конструкторських робіт, опрацювання інформації при плануванні й керуванні
виробництвом на підприємствах у всіх галузях народного господарства.

Мінікомп’ютери
Це широкий клас машин, що належать до стаціонарних. В порівнянні з
мікрокомп’ютерами вони мають більш широкий набір команд, більш високу точність
обчислень, значний об’єм пам’яті. Як елементна база сучасних мінікомп’ютерів також широко
використовуються ВІС. Характерною особливістю цього класу машин є розвинута система
периферійних пристроїв.
Мінікомп’ютери, в основному, належать до проблемно–орієнтованих обчислювальних
машин. Основне призначення – керування технологічним обладнанням, первинне
опрацювання інформації, організація обміну по лініях зв’язку і т. д. Швидкодія змінюється в
широкому діапазоні від 10000 до декількох мільйонів операцій за секунду, залежно від
функціонального призначення.. В той же час мінікомп’ютери достатньо універсальні, щоб
розв’язувати широке коло науково–технічних задач. На сучасному етапі можливості сучасних
мінімашин, до прикладу, супермінікомп’ютерів перекривають можливості середніх і великих
комп’ютерів.
Контрольні питання
1. Наведіть основні компоненти комп’ютера та їх призначення.
2. Наведіть основні компоненти центрального процесора та їх призначення.
3. Опишіть структуру пристрою керування.
4. Охарактеризуйте основні функції комп’ютера.
5. Охарактеризуйте основні рівні абстракції комп’ютера.
6. Як оцінюється продуктивність комп’ютера?
7. Опишіть подання цілих чисел в комп’ютері.
8. Охарактеризуйте доповняльний код.
9. Наведіть принципи побудови та функціонування комп’ютерів (принципи фон
Неймана).
10. Охарактеризуйте покоління комп’ютерів.
11. Наведіть основні типи комп’ютерів та області їх застосування

Рекомендована література
1. Тарарака В.Д. Архітектура комп'ютерних систем: навчальний посібник. – Житомир :
ЖДТУ, 2018. – 383 с.
2. Голотенко О.С. Архітектура комп’ютерних систем: конспект лекцій для студентів усіх
форм навчання з курсу «Архітектура комп’ютерних систем». – Тернопіль : Вид-во ТНТУ
імені Івана Пулюя, 2016 – 120 с.
3. Мельник А.О. Архітектура комп’ютера. – Луцьк. - 2008. – 470с.
4. Таненбаум Э., Остин Т. Архитектура компьютера. 6-е изд. – СПб: Питер, 2013. – 816с.
5. Харрис Д., Харрис С. Цифровая схемотехника и архитектура компьютера. 2-е изд.- 2014. -
1662с.
6. Столлингс У. Структурная организация и архитектура компьютерных систем. 5-е изд. –
СПб. -2002. - 816с.