Серія заснована

в 1999 році

альма
матер

Історія
України
Посібник

ЗА РЕДАКЦІЄЮ
доктора філософських наук,
професора Г. Д. Темка,
кандидата філософських наук,
професора Л. С. Тупчієнка

Київ
Видавничий центр «Академія»
2002
УДК 94(477) (0.75.8)
ББКТЗ(4 Умр)Оя 73^1 Зміст
1907

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний 1. Історія України

посібник для студентів вищих технічних навчальних закладів як наука
Предмет, завдання і значення
(Лист № 14/18.2—771 від 05. 06. 2001 р.)
і навчальний
курсу історії України 13
У посібнику висвітлено історію України від найдавніших часів до Методи вивчення історії України 14
сьогодення: складні, неоднозначні перипетії, діяльність видатних предмет
осіб, соціально-економічці, політичні, етнічні, культурні аспекти. Джерела і література з історії України 15
Значну увагу приділено розвитку науки і техніки, оскільки адре-
сований посібник передусім студентам технічних вузів. 2. Давня історія 2.1. Первісне суспільство
України
і перші державні утворення
Авторський колектив: на території України 22
Г. Д. Темко, Л. С. Туичіспко, Н. В. Бсм, ІЗ. Д. Бос.чко, О. І. Ганжа, Початок формування людської
Л. Г. Гончаренко, В. М. Грсбсмінікои. 13. І. Захарук, Т. В. Ковальова,
Т. Є. Курченко, В. І. Пашіюченко, І. Л. Петасюк, О. І. Петасюк, цивілізації на території України
О. А. Юрченко. «Неолітична революція» 24
Рецензенти: Трипільська культура 25
доктор історичних наук, професор В. Ф. Солдатенко,
Кіммерійці 26
доктор історичних наук, професор Б. П. Ковальський, Скіфи, сармати 27
кандидат історичних наук, доцент М. І. Поночовний
Античні міста-держави
Північного Причорномор'я 29
2.2. Давньослов'янські племена 29
Писемні згадки про слов'ян ЗО
Антська держава 31
<Г> Г. Д Темко, Л. С. Тупчієнкс, 2002 Боротьба з готами, гунами, аварами 32
\5ВН 966—580—126—0 О ПЦ -Академія», оригінал-макеї. 2002
Східні слов'яни у VI—VII ст. 33
3. Державні 3.1. Київська Русь 35
утворення Передумови утворення Київської Русі 35 4.2. Початок козаччини 81
на східноєвро-
пейських землях Особливості державотворчого процесу Причини і джерела
у IX—XIII ст. в Європі 36 виникнення українського козацтва 81
Теорії походження Київської Русі 37 Запорозька Січ 83
Основні етапи становлення і розвитку Соціально-економічний
Давньоруської держави 38 та військовий устрій Запорожжя 85
Період становлення Київської Русі 39
5. Українська 5.1. Українська національна
Політичний та соціальний устрій національна революція
Київської держави 40 94
революція XVII ст. Україна напередодні революції
Період розквіту Козацька держава 94
Київської Русі (кінець X — Причини революції 95
перша половина XI ст.) 41 Рушійні сили та особливості революції,
Розвиток ремесел та культури її типологія, хронологічні межі
Київської Русі 42 та періодизація 100
Хрещення Русі Розгортання національно-визвольної
та його історичне значення 43 і соціальної боротьби 102
Основні концепції походження Розробка Б. Хмельницьким основних
українського народу 45 принципів української державної ідеї 104
Причини роздрібненості Русі 47 Внутрішня та зовнішня політика
Утворення самостійних феодальних Б. Хмельницького. Формування
князівств та занепад державних інституцій 105
Київської Русі-України 49 Переяславська Рада та її наслідки 108
Боротьба з монголо-татарською
навалою 51 5.2. Соціально-економічний
та політичний розвиток України
3.2. Галицько-Волинське князівство 52 у другій половині XVII —
Піднесення Галицького першій половині XVIII ст. 110
і Волинського князівств 52 Гетьманщина після смерті
Данило Галицький 54 Б. Хмельницького 110
Україна під час Руїни 113
4. Українські землі 4.1. Литовсько-польський період 59 Поразка революції
у складі Литви Литовська експансія 117
і Польщі. на українські землі 59 5.3. Особливості національної
Початок козаччини революції, ЇЇ історичне значення
Польська колонізація
українських земель 62 та місце в контексті європейського
революційного руху XVI—XVIII ст. 118
Зближення Литви і Польщі 64
Гетьманування І. Мазепи.
Люблінська, Берестейська унії Участь України в Північній війні
та їх політичні наслідки 69 120
Конституція П.Орлика 123
Соціально-економічне становище
України після Люблінської унії 73 Ліквідація Гетьманщини. Приєднання
Розвиток науки і техніки наприкінці Правобережної та Південної України
XVI •— у першій половині XVII ст. 77 до Росії. Політика Росії щодо України
у XVIII ст. 124
Загроза українським етнічним землям
з боку Московії, Туреччини та Криму 79 5.4. Правобережна Україна у XVIII ст. 125
Гайдамацький рух в Україні 125
 Приєднання південоукраїнських Розвиток науки і техніки 135
земель до Росії 126
7. Україна 7.1. Соціально-економічний
Правобережжія та західноукраїнські на початку XX ст.
землі у другій полонині X V I I I от. 127 і політичний розвиток України
на початку XX ст. 190
Розвиток науки і т е х н і к и
у XVII—XVIII ст. 128 Україна у складі двох імперій 190
Розвиток науки і техніки.
6 Україна у XIX ст 6.1. Україна в складі Російської Початок авіаери в Україні 196
імперії в першій половині XIX ст. 133
Стан українських земель 133 7.2. Україна в період
Першої російської революції
Розвиток сільського господарства 135 (1905—1907 рр.) 199
Початок промислового перевороту.
Розширення торговельних відносин 137 7.3. Україна в пореволюційнудобу
(1907—1914 рр.) 203
6.2. Суспільно-політичні рухи Наступ реакції після поразки
і національне відродження революції 1905—1907 рр.
України у першій половині XIX ст. 140 203
Столипінська реформа 206
Посилення соціального
і національного гноблення 140 7.4. Україна в роки Першої
Декабристський рух 143 світової війни. Лютнева революція 209
Початок національного відродження 148 Україна в планах воюючих держав 209
6.3. Західноукраїнські землі Український національний рух
під владою Австрійської монархії в роки війни 210
у першій половині XIX ст. 153
8. Українська 8.1. Українська національно-
Соціально-економічний розвиток 153 революція демократична революція 215
«Руська трійця» 156 1917—1920 рр.
Лютнева революція
Революція 1848—1849 рр. та її вплив і становище України
на західноукраїнські землі 157 після повалення самодержавства 215
6.4. Українські землі у складі Створення
Росії в другій половині XIX ст. 160 Української Центральної Ради 216
Буржуазні реформи Перший і Другий Універсали
60—70-х років XIX ст. 160 Центральної Ради 220
Вплив буржуазних реформ на зміну Відродження державності.
соціальної структури суспільства 165 Утворення УНР 224
6.5. Національний та суспільно- Поляризація класових сил
політичний рухи в Україні в Україні. Ультиматум РНК РСФРР
у другій половині XIX ст. 171 Центральній Раді 226
Громадівський рух в Україні 171 Перший Всеукраїнський з'їзд рад.
Народницький рух в Україні 176 Проголошення радянської влади
в Україні 227
Робітничий і соціалістичний рухи Четвертий Універсал
в Україні другої половини XIX ст. 178 Центральної Ради 229
6.6. Західноукраїнські землі Січневе (1918 р.) повстання в Києві
у другій половині XIX ст. 180 і встановлення радянської влади 230
Соціальне економічніш розвиток Брестський мир. Окупація України
західноукраїнських :Іемель 180 і ліквідація УЦР 231
8.2. Українська гетьманська
держава 234 Уроки революції 1917—1920 рр. 260
Гетьманщина. Повстансько- Особливості розвитку науки
партизанська боротьба і техніки у 1917—1920 рр. 261
проти о к у п а н т і в і Гетьманщини 234 9. Україна в 20—
Ставлення українських політичних сил 9.1. УСРР на початку 20-х років 266
30-ті роки XX ст.
до Гетьманату 237 Міжнародне і внутрішнє становище
Консолідація та активізація України на початку 20-х років 266
антигетьманських сил. Особливості політичної
Зречення П. Скоропадським влади 238 та економічної ситуації 270
Голод у 1921—1923 рр. 271
8.3. Відновлення Української
Народної Республіки 241 УСРР в системі «договірної федерації».
Створення СРСР
Прихід до влади Директорії УНР 241 272
Прийняття конституцій СРСР і УСРР 275
Діяльність Директорії
на початковому етапі 242 9.2. Відбудова і розвиток
Акт злуки УНР та ЗУНР народного господарства. Неп 276
22 січня 1919 р. Втрата влади
Директорією 244 Перехід від «воєнного комунізму»
до нової економічної політики 276
Орієнтація на Антанту 245
Розвиток промисловості України
8.4. Боротьба за владу в Україні в умовах непу
279
у 1919—1920 рр. Утворення Наука і техніка в 20—30-ті роки.
Української Радянської Республіки 246 Розвиток цивільної авіації 280
Проголошення Української СРР. Сільськогосподарське виробництво
Запровадження політики в роки непу
282
«воєнного комунізму» 246 Згортання непу. Утвердження
Боротьба проти денікінщини одноосібної диктатури Сталіна 284
в Україні 249
9.3. Соціально-економічні
Українсько-польське перетворення в Україні
військово-політичне зближення. у 20—30-ті роки
Завершення Української революції 251 287
Утвердження сталінського
8.5. Західна Україна тоталітарного режиму й особливості
у 1918—1920 рр. 254 його прояву в Україні 287
Проголошення ЗУНР і включення Перехід до директивного планування.
Східної Галичини до складу Польщі 254 Форсування індустріалізації 291
Політичне становище Буковини Колективізація сільського господарства.
і Закарпаття 255 Знищення класу селян-власників 294
8.6. Причини поразки, Формування культу особи Сталіна.
історичне значення та уроки Утвердження тоталітарної системи 299
Української національне
демократичної реполюції 256 9.4. Національно-культурне
будівництво
П р и ч и н и поразки р е в о л ю ц і ї 256 300
Політика коренізації
Історичне значення 300
Української революції 259 Розгортання українізації.
Трагічні сторінки. Досягнення ЗОЇ
 9.5. Західноукраїнські землі
у 20—30-ті роки 305 10.5. Звільнення України від німецько-
Українські землі під владою Польщі фашистських загарбників. Відновлення
305 радянської влади 349
Українські землі під владою Румунії 309 Звільнення Лівобережної України 349
Закарпаття під владою
Чехо-Словаччини 310 Звільнення Правобережної України 351
Українське питання Розвиток науки та техніки у 40-х —•
в європейській політиці першій половині 50-х років 352
напередодні Другої світової війни 311 Перші кроки повоєнної відбудови
на українських землях 357
10. Україна у роки 10.1. Початок Другої світової війни.
Другої світової Вступ Червоної армії в Західну Україну 317
Пгчі»«-лї ^ПЇТГ»Е»Г»Ї ЇЗ/*Т\/П 1-ЇОГ4С}Пи/-гї О Г \ И Л І Ї О О ^ \ / ї Пі 1\1 Ч/ІЛ-*^ї7і_ 10.6. Завершення Другої світової
війни та першого Початок Другої світової війни, війни. Внесок народу України
повоєнного її причини, характер та періодизація 317 в перемогу над фашизмом 359
десятиріччя Завершальний етап Другої світової
Включення Західної України,
Північної Буковини війни та її уроки 359
та Південної Вессарабії до складу СРСР 320 Внесок України у розгром фашизму 360
Радянізація західноукраїнських Наслідки Другої світової війни
територій. Утвердження і доля українського народу 363
тоталітарного режиму 323
10.7. Україна в повоєнне
Репресії тоталітарного режиму
та опір йому 325 десятиріччя (1945—1955 рр.) 365
Україна в системі міжнародних
10.2.Напад фашистської Німеччини відносин у повоєнний час 365
на СРСР Оборонні бої Передача Кримської області
на території України у 1941—1942 рр. 327 до складу УРСР:
мотиви і правова основа 367
Початок німецько-радянської війни.
Український напрям у плані «Барбаросса» 327 Повоєнна відбудова
народного господарства 370
Оборонні бої на території України 328
Голод 1946—1947рр. 371
Причини поразок Червоної армії
на початку війни 330 Особливості політичних
Мобілізація сил для відсічі та економічних перетворень
німецькій армії 331 в західних областях республіки 372
Рух Опору на західноукраїнських
10.3. Окупаційний режим землях у другій половині 40-х —
в Україні (1941—1944 рр.) 333 на початку 50-х років 374
Політичні та економічні плани нацистів Українці в архіпелазі ГУЛАГ 376
щодо України та методи їх реалізації 333 Суперечливий характер
суспільно-політичного життя 380
10.4. Рух опору проти німецько-
фашистського окупаційного 11. Україна 11.1. Соціально-економічний
в умовах
режиму на території України 337 наростання розвиток України (1956—1985 рр.) 386
Партизанський рух на п о ч а т к у війни 337 кризи Проблеми розвитку
тоталітарного народного господарства в середині
Розгортання народного опору 339
ладу (1956— 50-х — першій половині 60-х років 386
Діяльність О У Н - У П А 1991 рр.)
в 1941 —1945рр. 341 Економічні реформи в 60-ті роки
та причини їх згортання 388
 Україна в економічній системі СРСР
Україна в системі
світового господарства
Посилення застійних тенденцій
в соціально-економічному
житті республіки
Розвиток науки і техніки.
Цивільна авіація в Україні
11.2. Суспільно-політичне
життя в Україні (1956—1985 рр.)
Хрущовська «відлига»
Зміни в кремлівському керівництві
та їх наслідки для України
11.3. Україна в період перебудови
(1985—1991 рр.)
Перебудова
Формування багатопартійності
в Україні
Спроба серпневого (1991 р.)
державного заколоту в Москві
та її наслідки для України
12.Розвиток 12.1. Утвердження національної
незалежної державності
України
12.2. Трансформація
економічної системи
12.3. Розвиток аграрної сфери
12.4. Основні напрями розвитку
науки і техніки. Цивільна авіація
України на сучасному етапі
12.5. Розвиток культурної сфери
12.6. Конституційний процес. Основні
положення Конституції України
391
1.
393
393
395 Історія України
як наука і навчальний предмет
397
397
398
399
399
Предмет, завдання і значення
401 курсу історії України
Історія України — одна зі складових історичної науки,
407
що досліджує генезис і закономірності становлення та роз-
витку українського народу, його боротьбу за національно-
411 тержавну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріум-
фи, драми, трагедії.
Предметом вивчення вузівського курсу історії України
428 є складний процес формування та розвитку багатомільйон-
ного українського народу, його діяльності в соціально-еко-
437 номічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-
давен до сьогодення. Разом з тим історія України має роз-
глядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історич-
444 ними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими
у різні часи українці перебували у складі різних держав.
446 Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідо-
мості народу, в якій органічно поєднуються знання, погля-
ди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в тради-
453 ціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична сві-
домість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Історичне мислення є важливою складовою соціально-
філософського освоєння дійсності. Принцип історизму —
один з найважливіших в науковій методології. Він дає змо-
гу з'ясувати передумови та джерела зародження певних
явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства,
спрогнозувати майбутнє.
14 Історія України як наука і навчальний предмет
Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою
аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів пояснити
причини масового утвердження таких життєвих пріори-
тетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціати-
ва, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бе-
режливість тощо. Саме вони, за М. Вебером, становлять ос-
нову духу капіталізму, пояснюють його особливість та пер-
спективи розвитку.
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють
джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання
історії розвитку культури певного народу дає змогу прогно-
зувати перспективи нововведень, економічних та соціаль-
но-політичних реформ, організувати ефективну систему
керування соціальними процесами, налагодити виховання
нового покоління відповідно до традицій цього етносу.
Водночас історичне мислення є важливим чинником
соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації
народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирі-
шення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою
ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом
цього є М. Грушевський, який писав, що в політику при-
йшов через вивчення історії свого народу.
Історія вчить кожну людину, спираючись на загально-
людські цінності, творчо опрацьовувати і критично переос-
мислювати багатство світового історичного досвіду та за-
своювати його уроки, формувати на цій основі власні пере-
конання, громадянську позицію, здобути навички і вміння,
необхідні для практичної діяльності.
Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей
може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні
й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і
мистецтва.
Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на
межі класичних наук та мистецтва.
Методи вивчення історії України
Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді
наукових методологічних позицій.
Історична наука спирається на такі основні методологіч-
ні принципи:
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізійного
п о г л я д у на і с т о р і ю як об'єктивний процес.
Зо6ов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знахо-
дити історичну закономірність суспільного розвитку, його
Предмет, методи, джерела 15
зумовленість насамперед матеріальними й духовними чин-
никами. Водночас цей принцип вимагає спиратися на фак-
ти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підго-
нок під наперед задані схеми.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, роз-
гляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло,
які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, ви-
магає, щоб кожне явище розглядалося у зв язку з іншими,
визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб
чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість
історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожно-
го явища крізь призму конкретного досвіду історії за умо-
ви збереження причинних зв'язків між різними явищами і
подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозу-
міти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних
діячів, з'ясувати їхнє значення.
Ці принципи реалізуються через сукупність наукових
дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих спо-
собів пізнання. Історія України як галузь історичної науки
використовує загальнонаукові методи, серед яких — істо-
ричний і логічний. Застосування першого дає змогу просте-
жувати історичні явища на всіх етапах розвитку з ураху-
ванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця
і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу
історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли
всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Істо-
ричний і логічний методи пізнання взаємно переплітають-
ся, доповнюють один одного.
При вивченні історії України також використовуються
(особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або між-
дисциплінарні методи: метод конкретних соціальних до-
сліджень, математичні методи, методи математичної стати-
стики та ін.
Джерела і література з історії України
Джерелами історії України є матеріальні носії історич-
ної інформації, що- безпосередньо відображають той чи
інший бік діяльності людей.
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять
основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури,
тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предме-
ти побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані
про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
16 Історія України як наука і навчальний предмет
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, пере-
кази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.°,
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є
основою історичних знань.
Щедрим матеріалом для історика є пам'ятки матеріаль-
ної та духовної культур давніх часів. Одним із зачинателів
української та загальнослов"янської археології був
польський вчений Адам Чарноцький, який першим дослід-
жував кургани на території України. Особливої активності
набула ця робота на початку XIX ст. з розгортанням розко-
пок на території Десятинної церкви і Софійського собору в
Києві.
Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові
матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних
установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори,
протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стеногра-
ми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, що-
денники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літе-
ратурні тощо).
Серед історичних джерел, на які спирається сучасна
історична наука, чільне місце посідають літописи — хроно-
логічні записи про події, складені по роках. Літописання в
Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правлін-
ня Ярослава Мудрого» Найдавніше літописне зведення було
створене в Києві близько 1037—1039 рр. З роками воно до-
повнювалося, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського мона-
стиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним
«Повість минулих літ» о Взявши за основу праці своїх попе-
редників, Нестор додав від себе нарис про розселення на-
родів після всесвітнього потопу, праслов'янську історію і
розселення слов'ян. Історична частина Несторового твору
починається 852 роком, а закінчується 1117. Цей високо-
художній твір мав величезний вплив на розвиток історич-
ної думки в Україні. «Повість» була щонайменше тричі пе-
реписана. До нас дійшла вона у Лаврентіївському списку та
Іпатіївському літописі.
Серед давньоруських літописів своїми літературними
якостями виділяється Галицько-Волинський, що охоплює
майже все XIII ст. У центрі його — епоха князя (короля)
Данила Галицького. Багато даних про події на українських
землях XI—XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суз-
дальський літописи.
Велике значення для всебічного висвітлення давньої
історії України мають також іноземні джерела. Першу пи-
Предмет, методи, джерела 17
семну згадку про події на українських землях залишив
«батько історії», славетний грек Геродот у V ст. до н.е» Де-
які дані про слов'ян (венедів) є у римського історика І ст.
до н.е. Тацита. Про племена слов'ян писали також візан-
тійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик
Йордан та ін.
Окрему групу джерел з історії української державності
становлять юридичні пам'ятки: договори Русі з Візантією
X ст.; законодавчий збірник « Руська Правда », який зберіг-
ся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Яро-
слава Мудрого тощо.
Літописна традиція Київської Русі та Галицько-Волин-
ського князівства знайшла своє продовження в литовсько-
польський період історії українського народу. Історичні
писання особливо були поширені в XVI ст. Створювали їх
переважно при монастирях. До найважливіших тогочасних
пам'яток належить Густинський літопис (1670), складений
на основі численних вітчизняних та іноземних джерел,
праць польських, західноєвропейських, грецьких, римсь-
ких істориків та хроністів. У середині XVII ст. був закінче-
ний і Львівський літопис, що охоплює події 1488—1649 рр.
На основі Густинського літопису, а також інших джерел
було створено популярний і єдиний друкований твір — «Си-
нопсис». До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань
і тривалий час вважався першим систематизованим підруч-
ником з історії України.
Серед писемних джерел XVII — початку XVIII ст. ви-
діляються так звані «козацькі літописи», присвячені в
основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них
посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назва-
ли «Літописом Самовидця». Він охоплює події з 1648 до
1702р.
Різноманітними цінними відомостями насичений літо-
пис Самійла Величка «Сказание о войне козацкой с поля-
ками через Зеновия-Богдана Хмельницкого». Він містить
багато документів, грамот, універсалів, договорів, що надає
йому великої історичної ваги. Літопис доведено до 1700 р.
Цими визначними пам'ятками літописання другої поло-
вини XVII — початку XVIII ст. по суті завершується етап
накопичення історичних даних, створення компілятивних
хронік. В останні десятиліття XVIII ст. остаточно утвер-
джується якісно новий, вищий етап розвитку української
історіографії, який вже можна вважати науковим. Своєрід-
ною єднальною ланкою цих двох етапів є один з перших за-
гальних курсів української історії — «Краткое описание

18 Історія України як наука і навчальний предмет
Малороссии». Він був виданий близько 1740 р. Василем Бу-
балом. Цей курс мав на меті з'єднати князівський і козаць-
кий періоди історії України.
Вершиною активного процесу узагальнення фактологіч-
ного матеріалу і формування оригінальної концепції історії
України стала поява на рубежі двох століть «Історії Русів».
Уже майже два століття учені не можуть остаточно визна-
читися щодо особи його автора, оскільки він з політичних
міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей
твір був надрукований лише 1846 р., майже через 50 років
після написання, але ще в ЗО—40-х роках, поширюючись у
списках, справив велике враження на сучасників. Безпереч-
ним є його вплив і на формування історичного світогляду
Т. Шевченка і М. Гоголя.
На розвиток історичних досліджень в Україні істотно
вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочало-
ся в 40-х роках XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх
наукових установ чи товариств, але національно свідомі
дослідники зуміли використати російські офіційні устано-
ви для публікації численних матеріалів української
історії. Так, М. Костомаров — автор «Книги буття україн-
ського народу» і багатьох праць з історії України — був
видатним продовжувачем народницького напряму в історії
України, започаткованого М. Максимовичем. Головну ува-
гу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам,
недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини
досліджували П. Куліш та Д. Яворницький (Історія запо-
розьких козаків). З середини XIX ст. з'являються праці з
історії окремих регіонів України: Києва, Слобожанщини,
Чернігівщини.
Але українська історична школа постала лише напри-
кінці XIX ст. її засновником став професор Київського уні-
верситету Володимир Антонович, чиї наукові інтереси були
зосереджені на історії Правобережжя, козацтва, гайдамач-
чини, шляхетства (монографії «Про походження козацтва»,
«Про гайдамацтво», «Про селян у Південно-Західній Росії
за актами 1700—1798 рр.»). Він заснував київську школу
істориків, до якої належали майже всі науковці, що обійня-
ли в майбутньому професорські посади в університетах Ук-
раїни: Д. Багалій, І. Линниченко, М. Довнар-Запольський.
З його школи вийшли видатні українські історики М. Гру-
шевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, П. Ку-
рінний та ін.
Нова доба в українській історіографії розпочалася з ак-
тивною науковою діяльністю М. Грушевського, який у
Предмет, методи, джерела 19
1894 р. очолив кафедру історії у Львівському університеті.
Він не тільки об'єднав галицьких науковців, але й залучив
до співпраці багато вчених з Наддніпрянської України.
М. Грушевський написав 1800 статей та «розвідок» з історії,
етнографії, археології, літератури, а також кілька загаль-
них курсів історії України: «Очерк истории украинского на-
рода», «Ілюстрована історія України», «Історія України-
Руси» в одинадцяти томах. Він вперше створив систематич-
ну історію України — від археологічного періоду до 1658 р.
Перша світова війна, революційні події 1917 р. та гро-
мадянська війна загальмували розвиток української істо-
ричної науки на багато років. Чи не єдиним винятком того
періоду було заснування 24 листопада 1918 р. Української
Академії наук, що вже в 20-х роках стала осередком науко-
вої роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в
1924 р. з еміграції М. Грушевського, якому в період украї-
нізації вдалося створити в Академії історичні установи з по-
тужним науковим потенціалом, значно активізувало дослід-
ження історії України.
Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р.
сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ
(НКВС) процесом щодо Спілки Визволення України (СВУ),
який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН)
45 співробітників на чолі з академіками С. Єфремовим та
М. Слабченком. Почався сталінський геноцид проти україн-
ського народу, його культури та історії. На початку 30-х
років майже всі осередки української історичної науки в
УРСР було ліквідовано.
У 20—30-ті роки, незважаючи на політичні обмеження
польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, ве-
лика історична робота проводилась і в Галичині. Осередком
її було Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Там працю-
вали відомі історики, здебільшого учні М. Грушевського:
С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип"якевич та ін. Виз-
начні історики України продовжували дослідницьку роботу
і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Ук-
раїнський вільний університет), Берліні (Український нау-
ковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут,
Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої
хвилі української політичної еміграції найпомітнішими по-
статями були Д. Дорошенко («Нарис історії України» удвох
томах, «Огляд української історіографії» та ін.), В. Липин-
ський («Україна на переломі»), А. Яковлів, Н. Полонська-Ва-
силенко («Історія України»), О. Оглоблин та ін.
Після Другої світової війни дослідницька робота в ца-
рині української історії відновилась. Однак в УРСР дослід-
20 Історія України як наука і навчальний предмет Предмет, методи, джерела 21

ники були сковані жорсткими ідеологічними обмеженнями. журнал «Київська старовина» (видавався у 1882—1906 рр.),
Провідними темами практично всіх історичних праць ста- у 1997 р. — журнал «Пам'ять століть».
ють: домінуюча роль російського народу і російської куль- Обширною є радянська повоєнна історіографія подій до
тури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення ук- 1917 р. Однак висвітлення їх було чітко підпорядковане
раїнців та білорусів до державної єдності з Росією; пріори- інтересам радянського тоталітарного режиму. Тільки в 90-ті
тет соціального над національним; ненависть до українсь- роки XX ст. з'явилися науково вивірені праці щодо різних
ких істориків-емігрантів. За цих обставин цілі періоди аспектів історії України радянського періоду.
української історії були віддані на відкуп російським істо- Українська історіографія розвивається і за рубежем. У
рикам. Щоправда, серед них були і науковці зі світовими СИТА, Канаді і Європі діють наукові центри з історії Украї-
та європейськими іменами, а саме: Б. Греков («Киевская ни, Товариство українських істориків, виходить друком
Русь», «Восточная Европа й упадок Зол отой ОрдьІ» та ін.), журнал «Український історик» (редактор Л. Вінар).
М. Тихомиров(«Древнерусскиегорода», «Российскоегосу-
дарство XV—XVIII веков»), Д. Лихачов («Русские летопи-
си й их культурно-историческое значение»), В. Мавродін Запитання. Завдання
(« Образование древнерусского государства й формирование
древнерусской народности»), Б. Рибаков («АнтьІ й Киевская 1. Охарактеризуйте основні методологічні принципи вивчення
Русь», «Ремесло древней Руси») та ін. історії України.
Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. 2. Що є предметом вивчення курсу «Історія України»? Назвіть його
Через відсутність можливостей для реалізації нових кон- джерела, літературу.
цептуальних підходів до питань походження і формування 3. У чому полягають спільні та відмінні риси теоретичних джерел?
українського народу, процесів його історичного розвитку 4. Охарактеризуйте особливості розвитку історичної науки в Україні.
дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні
фактичного матеріалу, включенні в науковий обіг нових до-
кументів з архівів, розгляді окремих періодів історії Украї-
ни новітніх часів (з виходу на історичну арену російської
соціал-демократи і до подій 60—80 років XX ст.), у багатьох
виданнях вона була сфальсифікована.
Після закінчення Другої світової війни на західно-
українських землях продовжували працювати вихованці та
послідовники історичної школи М. Грушевського. Най-
авторитетнішим з них був І. Крип'якевич, який зумів ви-
дати цінні роботи: «Богдан Хмельницький», «Галицько-
Волинське князівство», а також Л. Похилевич, Я. Ісаєвич,
В. Грабовський, Ю. Сливка.
Серед київських істориків-дослідників дожовтневої іс-
торії України виділяються своїми працями Ф. Шевченко,
В. Голобуцький(«3апорожскоекозачество»), М. Брайчевсь-
кий («Походження Русі», «Утверждение христианства на
Руси»), М. Котляр («Киев — древний й современньїй»),
В. Баран («Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю»),
П. Тол очко («Древний Киев», «Древняя Русь»).
У 1939 р. був відновлений Київський університет (у
1924—1938 рр. — КІНО), а в ньому історичний факультет,
де 1956 р. створено кафедру історії України, 1957 р. — зас-
новано «Український історичний журнал», у"1992р. —

2
Давня історія України
Історія українських земель розпочинається з появою на
них людини. Одне по одному виростали тут покоління, ко-
чували різні племена. Над краєм пролітали хуртовини
воєн. Поступово в цьому горнилі формувався протоукраїн-
ськии етнос.
2.1. Первісне суспільство
і перші державні утворення
натериторіїУкраїни
Початок формування людської цивілізації
на території України
Первинною соціально-економічною формацією в історії
людства була первісна община. Суть її полягає в колектив-
ному виробництві та споживанні, а також колективній влас-
ності на природні багатства і знаряддя праці. Впродовж три-
валого часу первіснообщинна формація пройшла кілька
стадій свого розвитку. Чітко виділяються дві стадії-епохи:
споживчого і відтворюючого господарства.
Первісне суспільство І перші державні утворення 23
Основна мета первісного виробництва полягала у ство-
ренні необхідного продукту для забезпечення фізичного
існування людини і розширеного відтворення населення.
У межах первіснообщинної формації відбулося два ве-
ликі суспільні поділи праці. Перший характеризувався ви-
діленням пастуших племен, що зумовило значне підвищен-
ня продуктивності праці, появу додаткового продукту й об-
міну. Другий пов'язаний з виокремленням виробництва
металу як самостійної галузі виробництва.
Історію первіснообщинного ладу поділяють на чотири
періоди. В основу визначення хронологічних меж кожного
періоду покладено домінуючу роль того чи іншого матеріа-
лу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і
заліза. Відповідно до цього археологи розрізняють:
1. Кам'яний вік. Він охоплює період від 1 млн до 6—5
тис. років тому. Кам'яний вік поділяють на палеоліт (ста-
родавній кам'яний вік: 1 млн — 12 тис. років тому) — ран-
ній, середній і пізній; мезоліт, або середній кам'яний вік
(приблизно 12—5 тис. років до н.е.), і неоліт, або новий ка-
м'яний вік (починається близько 7—6 тис. років тому).
2. Енеоліт, або міднокам'яний вік (IV—III тис. до н.е.).
3. Бронзовий вік (кінець III — початок І тис. до н.е.).
4. Ранній залізний вік. На Кавказі він починається з
X ст. до н.е., в Україні й Південній Росії — з V—VI ст. до
н.е. і триває до утворення класових суспільств-держав.
Приблизно мільйон років тому пралюди (архантропи)
заселяли теплі райони Євразії і, можливо, тоді з'явились на
території України. Пізніше на зміну пітекантропу і неандер-
тальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить
кроманьйонський тип людини (близько 40—35 тис. років
тому), яку ми вже називаємо «гомо сапієнс» (людина розум-
на). Первісне людське стадо у пізньому палеоліті посту-
пається місцем родовій общині із спільною власністю на за-
соби виробництва. Водночас відбуваються значні зрушення
в господарській діяльності людини, вдосконалюються зна-
ряддя праці. На зміну палиці і загостреному каменю при-
ходять металевий спис і списометалка — попередник лука.
Це значно підвищило ефективність полювання. Поява
штучного житла й шитого одягу дала змогу людині розши-
рити північні межі свого проживання на Землі. Стоянки
доби пізнього палеоліту знаходять по всій території Украї-
ни. Причому цивілізація доби пізнього палеоліту — Мізин-
ське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці, —-
як зауважує відомий археолог О. Знойко, не мала на той час
аналогів у всій Європі.
24 Давня Історія України
Приблизно 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт в Україні
перейшов в епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е.
Найважливішим досягненням того часу було винайдення
лука і стріл, змінилась техніка виготовлення кам'яних зна-
рядь. Було зроблено і перший крок на шляху до скотарства.
Все це відомо з матеріалів, знайдених на мезолітичних сто-
янках, яких в Україні особливо багато. Найцікавіші з них:
Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві,
Гребеники на Одещині, Фатьма-Коба і Мурза-Коба в Кри-
му. В епоху мезоліту вже чіткіше простежуються окремі
етнокультурні області.
«Неолітична революція»
Розквіт родоплемінного ладу відбувався в добу неоліту,
яка почалася в Україні приблизно 7 тис. років тому, ос-
кільки сприятливий клімат і родючі землі створювали іде-
альні умови для розвитку господарства. В період неоліту
порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і на-
копичений досвід дали змогу людині перейти від присвоєн-
ня дарів природи до продуктивного господарства — земле-
робства і скотарства. Виникнення продуктивного господар-
ства вчені називають «неолітичною революцією».
У період неоліту був досягнутий помітний прогрес в об-
робці каменю. Різання, шліфування і свердління дали змо-
гу виготовляти досконалі кам'яні сокири, насаджені на ру-
коять, що перетворило їх на основне знаряддя праці. Такі
сокири допомагали людям освоювати ліси, будувати жит-
ло, виготовляти човни. У неоліті було освоєно також виго-
товлення ліпної кераміки, з'явилися тканини. Обпалена
глина — це перший штучний матеріал, створений людиною.
Глиняний посуд давав змогу готувати рідку їжу і зберігати
харчі.
У цей період спостерігається розвиток духовного світу
людини, мистецтва. Полювання втрачає основне значення,
тому, мабуть, зникають реалістичні зображення звірів. На-
томість поширюється культ божеств родючості в образі
жінки. Цей культ характерний для землеробських племен
не тільки України, а й Малої Азії, Месопотамії тощо.
У VI тис. до н.е. стає помітною певна балто-білорусько-
українська єдність на тлі етнічної карти Європи того часу.
Вона виявилася в культурі ямково-гребінчастої кераміки
(назва від характерного орнаменту), поселення якої на Чер-
нігівщині, Харківщині, Волині зустрічаються досить час-
Первісне суспільство і перші державні утворення 25
то. Ця єдність виявилася нетривкою і швидко розпалася.
Але в Україні від неї започаткувалася трипільська- культу-
ра — найцікавіша в нашій історії.
Трипільська культура
Трипільці залишили помітний слід в етнокультурному
розвитку Європи, починаючи з неоліту і закінчуючи мідно-
бронзовим віком. На пізньому етапі свого розвитку три-
пільські племена займали величезні простори Східної
Європи — від Слобідської України до Словаччини і Ру-
мунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Бал-
канського півострова. Досі триває дискусія про походжен-
ня цієї культури (IV—III тис. до н.е.). Одні науковці вва-
жають трипільську культуру автохтонною, тобто такою,
що походить від місцевої буго-дністровської культури.
Інші називають її носіїв пришельцями з Балкан та східно-
го Середземномор'я. Існує й компромісна точка зору,
згідно з якою трипільська культура є своєрідним синтезом
місцевих та зайшлих елементів.
Незважаючи на те, що перші знахідки трипільської
культури були зроблені відомим археологом В. Хвойкою ще
на початку XX ст. в с.Трипілля біля Києва, ще й досі не дано
належної оцінки її ролі в історії України. Можливо, це
спричинено тим, що деякі науковці пов'язують трипільців
з майбутніми українцями, проти чого виступила радянська
офіційна історична наука1. Щодо характеристики економіч-
ного життя трипільців, то головним їхнім заняттям було
хліборобство та скотарство.
У період свого розквіту між 3500 та 2700 роками до н.е.
трипільці жили великими селами по 600—700 осіб. Вони
мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна
сім'я мала власну частину житла з окремою глинобитною
піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на че-
реп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних
плавних візерунків жовтого, чорного і білого кольору,
свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили.
Трипільці користувалися дерев'яним плугом, завдяки чому
землеробство стало більш надійним способом добування їжі,
ніж мисливство. Відомо, що вони застосовували й перші ме-
тали — мідь.
Історія України в запитаннях та відповідях: Вип. І. —
К.: Знання, 1989. — С. 6.
26 Давня Історія України-
Таким чином, на території України ще за часів неоліту
розвинулася могутня культура, яка пов'язана з іншими ви-
соко розвинутими культурами Східної Європи і Малої Азії
і є ланкою єдиного ланцюга.
Водночас глибоке вивчення спадку трипільців свідчить
про те, що їхні традиції збереглися на Дніпрі—Дністрі не
лише до часів княжого Києва, а й до недавнього минулого,
а це дає підставу стверджувати про єдиний безперервний
етнокультурний процес у межиріччі Дніпра—Дністра—Ду-
наю, починаючи з IV тис. до н.е.
Паралельно з розвитком трипільської культури на схід
від Дніпра відбувався процес формування скотарського гос-
подарства. ВIII тис, до н.е. скотарство стає основним занят-
тям племен степової зони. В обмін на шкури, м'ясо, вовну
вони отримували з Кавказу, Балкан і Східного Середземно-
мор'я вироби з міді і бронзи. УII — на початку І тис. до н.е.
бронзоливарне виробництво набуває значного поширення в
Східній Європі. Було воно й у трипільців, а пізніше такі самі
майстерні існували в дніпровському Надпоріжжі, Нижньо-
му Подніпров'ї. Поступово скотарство відокремилося від
землеробства. У скотарів головною продуктивною силою
були чоловіки. На зміну матріархату прийшов патріархат.
Подібний процес відбувався і в землеробських племенах,
зокрема — пізньо-трипільських.
У цей період виразно простежується різниця у рівнях
розвитку Півдня і Півночі Східної Європи. Як стверджує
академік Б. Рибаков, Північ відставала від Півдня приблиз-
но на 2500 років. Він пояснює це не тільки сприятливими
природнокліматичними умовами, а й наближеністю до ви-
сококультурного Середземномор'я.
Кіммерійці
Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного При-
чорномор'я від Карпат до гирла Дунаю та Кубані населя-
ли кіммерійці, яких відносять до пізнього стану розвитку
племен так званої зрубної культури, яка займала величезні
простори від Дністра до Уралу, від Десни і Ками до Криму
і Кавказу. Кіммерійці — це перший народ Східної Європи,
власна назва якого збереглася в писемних історичних дже-
релах. Вони займалися скотарством і землеробством,
підтримували торговельні зв'язки з Кавказом і Середзем-
номор'ям, виготовляли і широко застосовували металеві
Первісне суспільство і перші державні утворення 27
знаряддя і зброю, зводили городища. Але з VIII ст. до н.е.,
очевидно під натиском кочових скіфів, ці городища по-
всюдно зникали.
Скіфи, сармати
Прихід скіфів в Південну Україну відбувся вже в епоху
раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно під-
вищило продуктивність праці в усіх галузях господарства,
прискорило процеси еволюції людського суспільства від
родоплемінного ладу до класових суспільств.
На початку VII ст. до н.е. кочові скіфи іраномовного по-
ходження з'явилися в українському степу. У V ст. до н.е.
грецький історик Геродот відвідав Скіфію та описав її насе-
лення. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі —
землеробські племена, що швидко змішалися з місцевим
населенням. Політична влада зосереджувалася в руках
«царських» скіфів-кочівників, що вважали себе найчислен-
нішими і найкращими й змушували інших скіфів та не-
скіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі
скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне
військо. Вони вели успішну війну з перським царем Дарієм,
який в 514—513 рр. до н.е. намагався їх завоювати. УIV ст.
до н.е. скіфські племена об'єдналися і створили під прово-
дом царя Арея примітивну державну формацію Скіфію.
Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця
III ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-
Скіфського в Криму, недалеко від сучасного Сімферополя.
Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно роз-
поділялося між синами, а полігамія була нормальним яви-
щем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали
його молодих жінок. Поховальні кургани скіфських царів
з численними високомистецькими золотими виробами і вод-
ночас убогі могили простих людей свідчать про суспільно-
економічне розшарування серед «царських» скіфів. В Ук-
раїні до найбагатших скіфських курганів належать Чорто-
млик і Солоха на нижньому Дніпрі, Куль-Оба в Криму, Гай-
манова могила, Товста могила та інші.
УIII ст. до н.е: в Південну Україну приходять з Волги й
Уралу іранські племена сарматів, які підкорили і поглину-
ли скіфів. Тільки залишкам скіфів удалося сховатися в Кри-
му, де їх нащадки прожили до III ст. н.е.
Скіфами греки називали не тільки власне скіфські чи
сарматські племена. Вони відносили до них і їхніх сусідів,
28 Давня історія України
у тому числі й праслов'янське населення України. Тому ак-
туальним є питання про етнічну належність кіммерійців-
скіфів, оскільки скіфи значною мірою перейняли кімме-
рійську культуру та звичаї. Простеження етнокультурних
процесів на українських землях, починаючи з IV тис. до н.е.
і закінчуючи серединою І тис. до н.е., дало змогу О. Зной-
кові стверджувати, що мова кіммерійців і скіфів була про-
тослов'янською мовою тієї доби, яка дещо пізніше зазнала
і фракійського впливу1. Слід брати до уваги, що деякі до-
слідники (наприклад, Б. Рибаков) вважають скіфів-земле-
робів протослов'янами.
Греки вважали скіфів найрозумнішим народом у світі
після себе, а їхнього філософа Анахарсиса — одним з най-
мудріших людей того часу.
Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, понад
600 років займали широкі простори — від прикаспійських
степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в ан-
тичному світі, що поступово відживав, та в ранньослов'ян-
ському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з
землеробськими племенами північно-кавказького регіону,
зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров'я
та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їхніх
культур.
Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі III —
II ст. до н.е., сарматські племена язиків, роксоланів, хорсів,
а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у
пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори,
згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войов-
ничість.
Масове переселення сарматських племен на територію
Північного Причорномор'я почалося наприкінці II ст. до
н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між
Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу
та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагалися розселити-
ся ще західніше. У сарматському оточенні виявляються
пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні
поліси — Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство, їхні
постійні набіги й вимоги сплачувати данину спричинили
переселення на нові території ранньослов'янського заруби-
нецького населення Середнього Подніпров'я.
Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло в
І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення
1
Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К.:
Молодь, 1989. — С. 15.
Давньослов'янські племена 29
осідали у Північно-Західному Причорномор'ї, а вже в III ст.
н.е. якась їх частина ввійшла до черняхівської культури.
Нині з упевненістю можна стверджувати про взаємозв'я-
зок трипільської культури, зрубної (кіммерійці), скіфів і
населення України І тис. н.е.
Античні міста-держави
Північного Причорномор'я
Починаючи з VII ст. до н.е., на північному узбережжі
Чорного моря селяться греки, які походили переважно з
Мілета. Вони заснували міста Тіру на Дністрі, Ольвію на Бузі,
Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної
Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. Це
були типові рабовласницькі міста-держави, подібні до своєї
метрополії, які збагачувались завдяки торгівлі рабами,
хлібом, рибою. Ці товари греки часто одержували від скіфів
в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо1.
V V ст. до н.е. з об'єднаних грецьких міст на Тамансь-
кому і Керченському півостровах утворилося Боспорське
царство з центром у Пантікапеї. Зв'язки грецьких міст з
населенням Півдня України мали великий вплив на куль-
турний, мистецький і релігійний розвиток автохтонів.
IІ ст. до н.е. грецькі міста підпадають під владу Римсь-
кої імперії й перебувають під цією владою аж до навали ко-
чівників, насамперед готів, які зруйнували їх і завоювали
Боспорське царство. Згодом було відбудовано тільки Хер-
сонес, який за часів існування княжої держави відігравав
роль посередника між Візантією і Києвом.
Таким чином, дослідження українських археологів та
істориків, а також науковців з інших країн дають нам уяв-
лення про неперервність етнокультурних процесів на зем-
лях України, починаючи з IV тис. до н.е. і закінчуючи ос-
танніми століттями до н.е.
2.2. Давньослов'янські племена
Після падіння Скіфії виникають суто слов'янські куль-
тури, насамперед зарубинецька (II ст. до н.е. — II ст. н.е.),
яка охоплювала терен від Прип'яті до Дністра, та пшевор-
1
История Украинской ССР: В 10-ти т. — К.: Наука, 1981—
1985. — Т. І.— С. 202—240.
зо Давня історія України
ська (II ст. до н.е. — V ст. н.е.), яка займала територію су-
часної Польщі і частково Словаччини, Закарпаття.
Розвиток зарубинецької культури тривав на тлі зроста-
ючих контактів із сарматами, а пшеворської — з герман-
ськими племенами, що посилило поділ слов'янського світу
на західну і східну частини.
Спадкоємницею зарубинецької культури, принаймні у
лісостеповій зоні Правобережної України та Подніпров'я,
була черняхівська культура (II—V ст. н.е.), яка поширю-
валася як на старій скіфській території, так і південніше,
сягаючи північно-західного узбережжя Чорного моря.
Черняхівська культура була значно вищою від зарубинець-
кої і пов'язується з антами — попередниками давніх русів-
українців 1 .
Писемні згадки про слов'ян
Концепції археологів щодо ранніх етапів історії україн-
ського народу, точніше його предків, лишаються значною
мірою гіпотетичними. Більш достовірні знання дають нам
писемні джерела.
Перші згадки про ранньослов'янські племена з'явля-
ються у творах римських вчених І—II ст. н.е. Плінія Стар-
шого, Тацита, Птолемея, де слов'яни відомі як венеди.
Термін «слов'яни» вперше вживають візантійські істо-
рики Прокопій Госевдо-Кесарійський, Іоанн Єфеський,
Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладе-
на у творах Йордана «Про походження та діяння гетів»,
або «Гетіка» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн»
(550—554). Саме у «Гетіці» міститься інформація про роз-
пад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій
відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що
у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн
Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни, або склавіни (Поду-
нав'я).
Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й
іншими істориками цієї доби.
1
Ковальський М. П., Мицик Ю. А. Історія України: Ч. І. Від
стародавньої історії до XVII ст.: Конспекти лекцій. — К.: НМК БО
Міносвіти України, 1993. — С. 20—21.
Давньослов'янські племена 31
Антська держава
На зламі двох ер завершився розподіл слов'ян на
східних і західних. Східні слов'яни, які мешкали на тери-
торії сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об'єднали-
ся в державну формацію антів. Держава антів простяглася
від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного
моря, об'єднувала слов'янські племена, а також ті, що за-
селяли простори України, — рештки готів, греків, іранців.
Для антського суспільства початку н.е. була характерною
територіальна община, що ґрунтувалася на общинному гос-
подарстві. Основу економіки становило орне хліборобство.
Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. По-
ява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку про-
дукції, а звідси — соціальному розшаруванню антського на-
селення і зародженню державної структури. Інтенсивний
розвиток економіки зумовив розклад общинного господар-
ства. Орні землі, залишаючись у колективній власності об-
щин, передавалися наділами в індивідуальне користування
окремих патріархальних сімей. Поступово відбувалася дифе-
ренціація суспільства. Численні грошові і речові скарби, які
знаходять під час розкопок на землях антів, підтверджують
нагромадження значних індивідуальних багатств.
Соціальне розшарування вимагало і нових форм полі-
тичної організації суспільства. В антів сформувалося полі-
тичне об'єднання, притаманне ладу військової демократії.
На чолі антської держави стояли зверхники — царі, на-
приклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак вла-
да антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі істо-
рики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім тверд-
женням, «живуть у народоправстві». Царську владу обме-
жували народні збори — віче. Ці демократичні традиції
були перенесені в Київську Русь.
М. Грушевський саме з цього моменту виводить історію
України, пов'язуючи перших українців з антами. «Отеє й
були наші українські племена, що зайняли тоді вже побе-
режжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і впер-
ше тут виступають в історичних джерелах окремо під на-
звою «антів». Найдавніша звістка, яку про сих антів пере-
казують нам візантійські письменники, належить до кінця
IVст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком
історичного життя наших племен»1.
1
Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.; Львів,
1993. —С. 32.
 Давня історія Укоаїни
32
Боротьба з готами, гумами, аварами
Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота ви-
йшло на історичну сцену на початку нової ери. Це був ди-
намічний і драматичний час великого переселення народів
(II—VI ст„). Частиною цього процесу стало переміщення
готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст., як
нам'відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої по-
разки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було
розп'ято короля антів Буса разом із синами і 70 старійши-
нами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до
цього часу збереглася Бусова гора1. Однак ця перемога готів
виявилася короткочасною. Вінтарій був переможцем «хіба
що протягом одного року» (Йордан). У 375 р. готів перемог-
ли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з
Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами мо-
гутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього
утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну
Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та
їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава
поступово розпадається.
Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'ян-
ства. Як стверджує М. Брайчевський, антська держава зав-
дяки ліквідації Готського королівства в V—VI ст. пережива-
ла піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи
на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.
У другій половині VI ст. політична ситуація значно ус-
кладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів,
які заснували у Карпатській улоговині примітивну держа-
ву — аварський каганат, підкоривши переважно слов'ян-
ське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські
війни, які призвели до занепаду Антської держави.
"Фактично, починаючи з 602 р., анти в історичних дже-
релах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у тво-
рах більшості європейських та східних авторів, що ведуть
мову про етнічні угруповання, які проживали на території
України у VI—IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім
«склавіни» трансформувався у «слов'яни».
Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський
політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї, яко-
му судилося стати колискою нового етапу розвитку населен-
ня України.
Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавніі. —С.ЗЗ.
1
Давньослов'янські племена 33
Отже, перебіг подій свідчить про автохтонність і спо-
конвічність українського народу на його історичній землі.
На всіх етапах формування протоукраїнців колискою цьо-
го складного неоднозначного процесу було Подніпров'я,
пов'язане невидимими нитками з цивілізацією Середземно-
мор'я. Саме на цих землях в середині І тис. н.е. почалося
формування державності Київської Русі.
Східні слов'яни у VI—VII ст.
У давнину землі східних слов'ян простягалися від дале-
кого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на пів-
дні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення
ґрунтувалося на племінній організації. Внаслідок розселен-
ня слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи
виникли три групи слов'янських племен: західна, південна
і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину
території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів,
про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нес-
тор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні
об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі.
Історичним центром східного слов'янства здавна було Се-
реднє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились
такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян
були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'ят-
тю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між
Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).
Північну групу слов'янських племен становили кри-
вичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього
розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Вал-
даю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чуд-
ського озера. Серед північних союзів найсильнішими були
кривичі, які мали своє місто — Смоленськ.
Археологічні дані підтверджують повідомлення літо-
писця щодо розселення східнослов'янських племен.
До утворення Київської держави головною формою сус-
пільної організації східних слов'ян були союзи племен та
племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою
етнічною групою з визначеною територією, матеріальною
культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що
ці об'єднання мали елементи державності. Основу внут-
рішньої соціально-економічної системи племінних союзів
становила сільська община. Вона складалася з одного-двох
чи більше селищ — «гнізд». У володінні общини перебував
34 Давня історія України

увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політич-

ної діяльності зароджується соціальна нерівність, виді-
ляється привілейований прошарок, а з ним і племінна
знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родопле-
мінної знаті приймали ім'я князя.
Процеси соціального розшарування общини прискорю-
вало також; патріархальне рабство, яке у східних слов'ян
фіксується за джерелами вже в VI—VII ст. Рабами ставали Державні утворення
полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не вико-
ристовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою. на східноєвропейських землях
Основою господарського життя східнослов'янських пле-
мен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і у ІХ—ХІІІ ст.
сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськи-
ми містами-державами, з каспійськими і туркестанськими
краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай,
до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові
міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього пле-
мені або союзу племен. Так, головним містом древлян був
Іскоростень, уличів — Пересічень, полян — Київ. Геогра-
фічне положення Києва було найвигідшшим для розвитку
торгівлі, сприяло його зростанню як еігономічного центру
держави. Заснування Києва, одного з найбільших міст то- Київська держава започаткувала державотворчу тра-
дішньої Східної Європи, датується кінцем V ст. (у 1982р.
відзначали 1500-річчя його заснування). дицію українського народу і забезпечила консолідацію ук-
раїнських земель, різноманітні зносини з близькими і да-
Запитання. Завдання лекими сусідами. Вона була однією з найбільших європей-
ських держав, найвідчутнішим геополітичним чинником
1. Розкрийте історичні витоки українського народу: трипільська у тогочасному світі,
культура, кіммерійці, скіфи, сармати.
2. Охарактеризуйте передумови утворення держави у східних слов'ян.
3. Як виникла держава антів і які риси її характеризують?
4. Простежте еволюцію суспільного устрою східних слов'ян.
3.1. Київська Русь
5. Охарактеризуйте концепції походження українського народу.
6. Висловіть власну думку щодо безперервності та нерозривності Передумови утворення Київської Русі
українського історичного процесу (автохтонне автономістичний підхід)
утворах М. Маркевича, М. Костомарова. М. Грушевського. Політичне об'єднання антів, як і всі подібні до нього дер-
жавні об'єднання раннього середньовіччя, виявилося не-
Література тривким. Однак процес формування класового суспільства
Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11-ти т., 12 кн.— К.,
і виникнення держави у східних слов'ян тривав, що було
1991—1998. зумовлене внутрішньою еволюцією їхнього суспільства.
Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. Історичні факти свідчать, що протидержавні утворення,
Давня історія України: Кн. 1—2. — К., 1994,1995. князівська влада та інші елементи державотворчого проце-
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994. су мають, головним чином, місцеве походження і з'явили-
Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; ся задовго до утворення Давньоруської держави.
за ред В. А. Смолія. — К.: Альтернатива, 1997. Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на те-
ренах Східної Європи — результат взаємодії різноманітних
36 Державні утворення на східноєвропейських землях у IX—XIII ст.
чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства,
а й сивої давнини.
Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на
землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотар-
ство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських
знарядь у VII—IX ст., підвищення продуктивності праці,
зростання виробництва додаткового продукту спричинили
кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася кла-
сова диференціація — землевласники перетворювалися на
феодалів, а вільні общинники ставали феодальне залежним
населенням, що створювало передумови для активного дер-
жавотворчого процесу.
Відокремлення ремесла від сільського господарства, за-
родження товарного виробництва у VIII—X ст. зумовили
помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення
зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні
зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візан-
тією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного
боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної зна-
ті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — над-
звичайно гостро ставило питання про захист важливих тор-
говельних шляхів.
Своєрідним фундаментом перших протодержав у Схід-
ній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулі-
бів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і по-
явою класів у VIII—IX ст. посилюється процес об'єднання
племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні ут-
ворення — племінні княжіння та їхні федерації. За свід-
ченням арабських авторів, вже у VIII—IX ст. існувало три
осередки східнослов'янської державності: Куяві'я (земля
полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія
(Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і При-
азовська Русь).
Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець
назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з
Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим терито-
ріальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Дав-
ньоруська держава.
Особливості державотворчого процесу в Європі
Процес утворення держави в східних слов'ян відбував-
ся водночас з аналогічними процесами на всій території
Європи.
Київська Русь 37
У VI—IX ст. у слов'янському світі почав зароджувати-
ся феодальний лад. У період раннього Середньовіччя тут ви-
никають ранньофеодальні держави: князівство Само (І по-
ловина VII ст.) на території сучасних Чехії та Словаччини,
частково Польщі, Югославії, ФРН; Перше Болгарське цар-
ство (681).
Наприкінці раннього Середньовіччя в Західній Європі
численні королівства об'єднувалися у більш-менш сталі
феодальні держави, в межах яких продовжувався процес
формування нових народностей. Після розпаду Каролінгсь-
кої імперії англосаксонські королівства в Британії об'єдна-
лись в 829 р. в єдину державу Англію; в 843 р. із Східно-
франкського королівства утворилася Німеччина, а з Захід-
но-Франкського — Франція.
На півночі Європи в IX—XI ст. на шлях феодального
розвитку стали скандинавські країни — Данія, Норвегія,
Швеція. Тут процес феодалізації та утворення ранньо-
феодальних держав почався значно пізніше, ніж у багатьох
інших країнах Західної Європи.
У Східній та Центральній Європі виникли слов'янські
держави: Великоморавське князівство, Чеське та Давньо-
польське королівства. Східну частину Балканського пів-
острова займала в ті часи Візантійська імперія, а на решті
території Балкан відбувався процес утворення південно-
слов'янських держав.
Теорії походження Київської Русі
Проблема походження Київської Русі протягом трива-
лого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі істо-
рики Г.-З. Байєр та Г.-Ф. Міллер висунули норманську кон-
цепцію походження Київської держави. Спочатку дискусія
точилася навколо походження назви «Русь». В історичних
джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дос-
лідників намагається довести його фінське походження,
інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах.
Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах
інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми
лінгвістичними та історичними дослідженнями, слово
«Русь» — фінського походження (гиоізі). Воно вживалося
спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше
дружину давньоруських князів. Поступово дружини ва-
рязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських зем-
лях ставали різноплемінними, але термін «Русь» поширю-
38 Державні утворення на східноєвропейських землях у ІХ—XIII сг
вався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насампе-
ред поляни, що панували у протодержавному утворенні на
Наддніпрянщині, а відтак і всі східні слов'яни. Згодом нор-
маністи навіть походження Київської держави проголоси-
ли утворенням скандинавських зайд-варягів, тим самим
заперечивши здатність слов'янських народів створити влас-
ними силами свою державу. Цю концепцію рішуче крити-
кував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям,
доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі.
Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської
концепції.
Антинорманісти вважали, що назва «Русь» слов'янсько-
го походження і тісно пов'язана з українськими назвами річок
Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. Вони стверджу-
вали, що жодного племені чи народу під назвою «руси» не було
відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонор-
манське джерело, в тому числі й саги. Антинорманських по-
глядів послідовно дотримувалися такі два провідні українські
вчені, як М. Костомаров та М. Груніевський.
Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на
формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячо-
ліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнне-політичну
активність майже на всьому європейському узбережжі —
Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не
була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське
походження Рюрикової династії. Але формування держав-
ності у слов'ян — це складний і тривалий процес, що роз-
вивався в руслі загальноєвропейської традиції. І зароджен-
ня цієї державності слід шукати в першій половині І тися-
чоліття н.е, в Антському царстві.
Основні етапи становлення і розвитку
Давньоруської держави
Період становлення держави Русі-України проходив у
тяжкій боротьбі з варягами, уграми, печенігами, половця-
ми, хозарами, татарами та іншими завойовниками.
За доби великих переселень народів (III—VII ст.) на зем-
лях наших пращурів панували готи, гуни, алани, авари,
хозари. Та всі вони поступилися місцем міцному союзу ав-
тохтонних слов'янських племен антів, полян, древлян,
дулібів, сіверян, уличів, тиверців. Вони у VI—VII ст. запо-
чаткували процес державотворення, утворивши союз схід-
Киїаська Русь 39
неслов'янських племен — Русь (VII ст.), а потім ще потуж-
ніший союз — Руська земля (IX ст.) з центром у Києві.
Початок державного життя України М. Грушевський
датує VII—VIII ст. Літописи зберегли легенду про перших
князів — основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива.
Поступово в середній течії Дніпра, від Росі на півдні та При-
п'яті на півночі виникає Київське князівство, що згодом
стало осередком величезної імперії — держави Київської
Русі-України. В своєму розвитку вона пройшла такі пері-
оди: становлення (IX—X ст.); розквіту (X — перша трети-
на XII ст.); феодального роздрібнення (друга половина
XII—перша половина XIII ст.); занепаду (з середини
XIII ст,). На межі XII—XIII ст. естафету національного
державотворення приймає Галицько-Волинська земля,
яка за часів княжіння Романа Мстиславовича, Данила Ро-
мановича та їхніх нащадків ще протягом майже 150 років
продовжувала і розвивала державницькі та духовні тра-
диції Київської Русі-України. Але й Галицько-Волинська
держава не витримала ударів численних зовнішніх во-
рогів. Починаючи з 1349 р., більша частина цієї україн-
ської етнічної території на шість століть була відірвана від
материнської землі, перетворилася на вкрай пригнічену і
занедбану околицю інших держав: Польщі, Угорщини,
Австрії, Німеччини,
Період становлення Київської Русі
Головними ознаками існування державності в ранньо-
середньовічному суспільстві сучасні історики вважають
наявність влади, відчуженої від народу, розселення за те-
риторіальним (а не племінним) принципом і стягнення да-
нини для утримання влади. Обов'язковою умовою було ус-
падкування влади князем.
Уже в середині 60-х років IX ст. у літописах з'являють-
ся свідчення про конкретні форми державності східних сло-
в'ян. Першими київськими князями були Аскольд і Дир.
Новгородський літопис сповіщає, що Аскольд і Дир «кня-
жили в Києві й володіли полями й були ратними (воювали)
з деревлянами й уличами».
На користь існування першої східнослов'янської держа-
ви на Наддніпрянщині свідчать грандіозні масштаби похо-
ду Русі на Константинополь у 860 р. Князівство Аскольда і
Дира стало етнокультурним, політичним і соціальним осе-
редком, навколо якого наприкінці IX ст. почала зростати
Давньоруська держава.
40 Державні утворення на східноєвропейських землях у IX—XIII ст.
Першим князем, який об'єднав під своєю владою східно-
слов'янські землі і на півночі, і на півдні Русі, був князь
Олег. У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих
правителів — князів Аскольда і Дира. Після цього було про-
голошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним гра-
дом усієї Давньоруської держави. П. Толочко ставить під
сумнів це твердження з давнього літопису. Він висловив
припущення, що Аскольд став жертвою опозиції в Києві.
Важко погодитись з тим, що невеликий загін варягів зміг
захопити велике місто, яке мало своє власне військо. Отже,
882 р. для Київської держави не є датою норманського за-
воювання, а лише роком державного перевороту, який здій-
снив Олег з допомогою людей з оточення київських князів.
Тому княжіння нової династії слід вважати продовженням
розвитку Київської феодальної держави, яка на той час
пройшла тривалий час свого розвитку.
Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави
дала позитивні наслідки. В останні роки його правління у
Києві владі князя підкорилися поляни, ільменські слове-
ни, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можли-
во, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племенні об'єд-
нання — чудь і меря.
Політичний та соціальний устрій
Київської держави
Політичний устрій давньоруської держави в середині
X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна
монархія. Очолював державу великий князь Київський. Він
керував спільно з радою інших князів, які становили бо-
ярську думу. В першій половині X ст. племенні княжіння
східних слов'ян ще зберігали певну автономію. Місцеві
князі перебували у васальній залежності від Києва. Вони
сплачували йому данину і залучались як союзники до участі
у походах. Велике значення в той час мала військова дру-
жина князя, яка здійснювала збирання данини й судові
функції. Верхівка дружини була панівним прошарком дер-
жави. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу
над населенням.
Київська Русь за часів Олега (882—912) та його племін-
ника Ігоря (912—944) вела успішні війни проти сусідніх
держав та кочівників (печенігів, половців). Походи Олега
та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візан-
тійських договорів, що створювало сприятливі умови для
розвитку торгівлі руських купців.
Київська Русь 41
Першою серйозною спробою обмежити владу місцевої
знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги
(945—962). Ольга посіла великокнязівський стіл після тра
гічної загибелі свого чоловіка — князя Ігоря. Самочинно
подвоївши данину, що стягувалась київським урядом з на
селення Деревлянської землі, Ігор був вбитий повсталими
в 944 р. Зібравши достатньо війська, Ольга виступила
війною на землю деревлян. Внаслідок цього походу було
ліквідовано місцеву правлячу династію, після чого впро-
ваджено більш суворий порядок збирання данини. Подат-
ки стали регламентуватися. За часів Ольги зв'язки Русі з
Візантією зміцнилися. У 957р. Ольга відвідала Констан-
тинополь, де прийняла християнство, що свідчило про її
широкий світогляд.
За князювання Святослава (964—972), сина Ігоря й Оль-
ги, відважного воїна і талановитого полководця, Київська
Русь розгромила Хозарський каганат, здобула перемогу над
Волзько-Камською Булгарією, утвердилася на Північному
Кавказі й у Східному Криму, де на той час вже існувало Тму-
тараканське князівство. Святослав здійснив кілька походів
на Дунай. Йому не вдалося реалізувати свої грандіозні пла-
ни на Балканах, оскільки Русі протистояли дві сили —
Візантія і печеніги.
Отже, часи Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава —
це період найбільшої експансії Київської держави, в резуль-
таті якої Русь значно розширила свої межі, укріпилась на
Чорному морі, а майже всі причорноморські країни увій-
шли до сфери її впливу.
Період розквіту Київської Русі
(кінець X — перша половина XI ст.)
Період розквіту Київської Русі припадає на час князю-
вання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого.
Боротьба з печенігами стала в X ст. основним завданням зов-
нішньополітичної діяльності Київської держави. Величезні
простори лісостепу, рясно покриті містами й селами, були
беззахисні перед несподіваними набігами кочівників. Тому
оборона від печенігів була не тільки державною, але й все-
народною проблемою. Звичайно, що князь, який очолив цю
боротьбу, став народним героєм. Ним був наймолодший се-
ред синів Святослава Володимир, який у 980 р. після де-
кількох років міжусобиць з братами посів великокнязів-
ський стіл у Києві.
42 Державні утворення на східноєвропейських землях у ІХ—ХЇІІ ст
Затвердившись у Києві, Володимир енергійно заходив-
ся зміцнювати і розбудовувати державу. На північному
сході до Русі були приєднані вятичі і радимичі. Згодом Во-
лодимир вирушає в похід проти Польщі та Угорщини і по-
вертає західні руські землі, що раніше потрапили під їхню
владу. За Володимира завершилося об'єднання східносло-
в'янських земель у складі Київської держави. Значного
піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушен-
ня у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве уп-
равління відтепер було зосереджено в руках великокнязів-
ських намісників і посадників. У важливих політичних
центрах Русі — Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Му-
ромі, Іскоростені — Володимир посадив своїх синів, чим
впровадив династичне правління в державі.
Розвиток ремесел та культури Київської Русі
Київська Русь характеризувалася високим рівнем куль-
турного розвитку, що було зумовлене розвитком феодаль-
них відносин; становленням давньоруської державності;
відокремленням ремесла від сільського господарства; пож-
вавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжна-
родних контактів; запровадженням християнства та ін.
Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами
Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її
культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирі-
шальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом
місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та
Сходу.
Сліди культурних традицій, які сягають глибини віків,
чітко простежуються в житловому і фортифікаційному бу-
дівництві, прикладному мистецтві, літературі, музиці. Не-
від'ємною їх складовою були язичницькі пісні, танці, фоль-
клор, весільні та похоронні обряди, епічні легенди.
Запровадження християнства сприяло поширенню пи-
семності, яку слов'янські племена знали раніше. Однак на-
прикінці X ст. про розвиток писемності почала турбувати-
ся князівська влада. Літописець повідомляє, що Володимир
Святославович велів представникам феодальної верхівки
віддавати своїх дітей «в ученіє кніжноє». Ярослав Мудрий
наказував ченцям у Києві та Новгороді вчити людей.
У поширенні писемності та освіти велику роль відіграва-
ли бібліотеки, зокрема перша, заснована в 1037 р. Яросла-
вом Мудрим при Софійському соборі. Ярослав зібрав
Київська Русь 43
багато писарів і наказав їм перекладати грецькі книги на сло-
в'янське письмо. Пізніше в Києві виникають інші бібліоте-
ки, серед яких найвідомішою була колекція книг Печер-
ського монастиря. Археологічні джерела, зокрема берестяні
грамоти з Новгорода та Смоленська, свідчать про те, що пи-
семність в давній Русі не була привілеєм духівництва та ви-
щих феодальних верств. Знайдено чимало горщиків, прясел,
ливарних форм, на яких є написи, зроблені ремісниками.
В архітектурі Київської Русі багато видатних споруд.
Серед них Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преобра-
женський собор у Чернігові (XI ст.), Кирилівська, Василів-
ська церкви в Києві (XI ст.). Найвражаючішою з них є Со-
фійський собор (1037), величні архітектурні форми якого
втілюють досягнення візантійської культури та слов'янські
традиції.
У господарському розвитку Київської Русі набирало все
більшої ваги ремісництво, найважливішими галузями яко-
го були металургія та металообробка. Давньоруські ковалі
володіли всіма відомими на той час прийомами обробки за-
ліза: куванням, загартуванням, зварюванням стальних лез,
інкрустацією кольоровими металами. Асортимент виробів
нараховував до 150 назв, від найпростіших цвяхів до сіль-
ськогосподарського реманенту та замків. Особливо розви-
валося зброярство.
А складна техніка виготовлення різноманітних ювелір-
них виробів — діадем, барм, колтів, намиста, браслетів —
свідчить про те, що майстерність давньоруських ремісників
не поступалась європейським зразкам. Тогочасний Київ був
найзначніпіим центром виробництва перегородчастої емалі.
Розвивалися також гончарство, теслярство, чимбарство.
Поширеними вже тоді були глиняні плитки для підлоги, оз-
доблювання стін. Не дивиною була різьба по дереву. Корис-
тувалися давньоруські майстри токарними верстатами, про
що свідчать знайдені круглі фігурки шашок та шахів.
За Володимира Великого та Ярослава Мудрого Русь по-
чала карбувати власні гроші — срібники та златники; з
XI ст. в торговельних операціях вживаються гривні — сріб-
ні зливки вагою 160—197 грамів.
Хрещення Русі та його історичне значення
Велике значення для утвердження феодальної держави
мало запровадження Володимиром християнства на Русі як
державної релігії (988-—989), яке змінило язичницьку (по-
44 Державні утворення на східноєвропейських землях у IX—XIII ст.
ганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного
суспільства. Язичництво вже не відповідало соціальним та
політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав.
Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечен-
ня його панування.
Очолював церкву київський митрополит. У великих
містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними
справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли земля-
ми, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд
і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню
писемності, розвитку культури й докорінно змінила світо-
сприйняття населення Київської Русі, зблизила давньорусь-
ку державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль
родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні
норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджува-
ли «сребролюбие, пияцтво, обьядение, скупость, срамосло-
вие» тощо. Як наслідок за період правління Володимира
Київська Русь стала найпотужнішою європейською держа-
вою, яка значно впливала на міжнародні відносини.
Справа Володимира Великого була продовжена його нащад-
ками. Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася бороть-
ба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав.
Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за
свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь
досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем
політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він
уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на
внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєн-
них походів було забезпечення цілісності державних кор-
донів Русі. У 1030—1031 рр. він відвоював у Польщі чер-
венські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу
над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на
місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази,
незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору.
У 1038—1040 рр. Ярослав здійснив походи на ятвягів та
Литву, примусив ці народи платити данину. На знак пере-
моги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я
при хрещенні Ярослава — Юрій).
Дипломатичних представників київського князя радо
приймали у європейських столицях. Королівські роди ба-
гатьох країн шукали можливості поріднитися з домом Ярос-
лава. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дип-
ломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутні-
ми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок
за європейських монархів.
Київська Русь 45
Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполі-
тичного життя. Управління країною він здійснював через
своїх синів-намісників. Красномовним доказом його праг-
нень до державного благоустрою є збірник законів «Руська
правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів
феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав
різних категорій феодально залежного населення (закупів,
рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» ут-
верджувала в судовій системі більш цивілізовані відноси-
ни, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях
взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважа-
ється одним з найцінніших джерел вивчення феодальних
відносин в Київській Русі.
За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київ-
ській державі. Київ перетворився на одну з впливових сто-
лиць Європи, суперничав з Константинополем. Оборонні
споруди «міста Ярослава» — грандіозні земляні вали —
були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва.
Вони сягали 14 м заввишки, а їх товщина в основі була ЗО м.
Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з не-
великою церквою Благовіщення.
Таким чином, князювання Володимира і Ярослава за-
вершують цілу епоху історії Київської Русі X—XI ст. Оці-
нюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна
з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка
відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Сла-
ву Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі
землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлен-
ня державного порядку в своїй країні. Вони запровадили
нову адміністративну організацію, нове державне право,
сприяли розвитку культури й писемності серед населення.
Основні концепції походження
українського народу
Важливою науковою проблемою історії як України, так
і Росії до цього часу залишається питання історичної та ет-
нічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і про-
блема генезису українського народу. Серед багатьох точок
зору, висловлених з цього приводу вченими, простежують-
ся три основні підходи.
1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його
основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він
стверджував, що не було ніякого українського народу, а зав-
46 Державні утворення на східноєвропейських землях у ЇХ—XIII ст.
меди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший
розвиток у працях російських дворянських істориків В. Та-
тищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С. Соловйова. Історія
Київської Русі трактувалась ними як початковий етап істо-
рії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що
після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини
перейшло на територію Центральної Росії і згодом утвори-
ло Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів по-
мічати існування окремого українського народу,
Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась
приналежність Київської Русі до історії України і примен-
шувався вклад українського народу в розвиток світової ци-
вілізації.
2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно-
слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе-
на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією»
(1954), де відзначається, що російський, український і біло-
руський народи походять від єдиного кореня — давньо-
руської народності. Ця народність і створила давньоруську
державу — Київську Русь. За цією теорією українці як на-
ція почали формуватися лише з XIV ст.
3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його поля-
гає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий,
що з самого початку свого виникнення проживає на тій те-
риторії, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, по-
чинаючи з трипільської культури (IV—III тис. до н.е.), яка
була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у
тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались істо-
рики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточ-
но сформулював систему історичних поглядів на етнічну
спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським
та українським народами М. Грушевський. Він заперечував,
що історія українського народу починається з XIV—XV ст.,
яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Гру-
шевський бачив український народ цілком сформованим ще
в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюст-
рованій історії України» Грушевський простежує родовід
української народності з перших століть нашої ери.
М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємця-
ми політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та
Волинське князівства. Інший український історик С. Тома-
шівський назвав Галицько-Волинське князівство безпереч-
но українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї
могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населен-
ня, що проживало в межах сучасних кордонів України.
Київська Русь 47
На думку деяких сучасних істориків. Давньоруська дер-
жава була нестійким, нецентралізованим державним утво-
ренням без єдиної праруської або давньоруської народності.
У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу
трьох братніх народів — українців (на території Київської,
Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької зе-
мель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська,
Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (По-
лоцька, Мінська, Туровська землі).
Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки
більше підстав претендувати на історичну спадщину Київ-
ської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично
сформувався на території сучасної України, а її основою ста-
ло Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єд-
нання слов'янських племен і столицею держави 1 .
Причини роздрібненості Русі
Політична, економічна та культурна єдність Київської
Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив
країну між п 'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею
єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в
останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його
синами почались суперечки за великокнязівський престол.
Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі
слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток
продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла
і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить
поява могутньої боярської аристократії, а також введення
Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування.
Це був принцип сеньйорату, влади найстаршого з синів.
У випадку його смерті до влади приходив старший син. Цей
принцип суперечив принципові спадкового престолонасліду-
вання, що загострило міжкнязівські чвари. У1097 р. на кня-
зівському зібранні у Любечі принцип сеньйорату було ска-
совано, однак міжусобну боротьбу він не припинив.
По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому
столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Свято-
слав, Всеволод, Ігор і В'ячеслав Ярославовичі посіли кня-
зівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володи-
1
Див.: Історія України: Курс лекцій. — Ч. ]. Від історичних
коренів до середини XVII ст. — К.: Навчально-методичний кабінет
вишої освіти, 1993. — С. 15—19.
48 Державні утворення на східноєвропейських землях у IX—XIII ст.
мир-Воликському та Смоленську. З другої половини XI ст.
князівські міжусобиці посилились і набули спустошливо-
го, загрозливого характеру.
Подальший суспільний розвиток країни, зокрема підне-
сення землеробства, ремесел і торгівлі, обумовлював зміни
і в політичній структурі Київської Русі. В другій половині
XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формуван-
ня землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість
міст. В цей час визначились основні рубежі давньоруських
земель-князівств. Утвердження феодальної роздрібненості
на Русі було закономірним наслідком розвитку феодально-
го способу виробництва. Посилюються процеси зростання
великого феодального землеволодіння й особливо його вот-
чинної форми. Це зумовило порушення державної і терито-
ріальної єдності Київської держави.-У міру того, як фео-
дальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її заці-
кавленість у сильній владі великого князя київського змен-
шувалася.
Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави
зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по
1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної
знаті відокремитися від влади київського центру. Автори-
тет і популярність Володимира Мономаха дали змогу по-
сісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге
княжіння якого (1125—1132) було продовженням політи-
ки Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ста-
вились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в спра-
ви периферійних князів, а також намагався не допустити
між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимирови-
ча завершився період об'єднування земель навколо єдино-
го центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась бо-
ротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особ-
ливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилег-
лими до нього землями. Претендентів на київське
князівство вабили не стільки багаті володіння великокня-
зівського дому, скільки перспективи встановлення сувере-
нітету над усією територією Київської держави.
У період, коли Київ відстоював своє існування як по-
літичний та економічний центр і водночас втрачав своє зна-
чення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки,
на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий
центр — Суздаль. Піднесення цієї території почалася з се-
редини XII ст. і пов'язане з ім'ям Юрія — сина Володими-
ра Мономаха. Скориставшись важкими часами для Києва,
князь Юрій запрошував до своїх земель людей, змучених
Київська Русь 49
постійними усобицями. Поступово переселенці просувались
на північ, в лісисту частину суздальської землі. Юрій (за
далекосяжні плани його прозвали Долгоруким) дав їм мож-
ливість будувати нові міста й села. Але, відчуваючи себе все
ж пов'язаним з Києвом, він оволодів великокнязівським
столом, який втримував з 1154 по 1157 рік. Сини Юрія Дол-
горукого вже були представниками суздальської північної
землі і по смерті батька повели відверто ворожу політику
щодо Києва.
Справа про наслідування Новгорода спричинила відкри-
тий виступ дроти Києва. Київський князь Мстислав із ди-
настії Мономаховичів (1167—1170) намагався посадити в
Новгороді свого старшого сина. Це було ніби поверненням
до давньої традиції, коли київські князі розпоряджались і
Новгородом. Суздальський наступник — Андрій Юрійович
(Боголюбський) розцінив це як пряме втручання в справи
північно-руських земель. Відповіддю на це був військовий
похід: у 1169р. він оволодів Києвом і зруйнував його. Це
пограбування мало й політичне значення, оскільки суз-
дальські князі вже у той час мріяли про свою (окрему від
київської) метрополію.
Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. Це
призвело до повстання українського населення у 1173р.
Після другого походу на Київ військо Андрія було розбито.
Його брат і спадкоємець Всеволод також вороже ставився
до політичної могутності Києва, однак відкритої війни про-
ти південного сусіда не вів.
Утворення самостійних феодальних князівств
та занепад Київської Русі-України
З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих
самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяс-
лавщину, Тмутараканську та Турово-Пинську землі, Во-
линь, Галичину. Вони розвивалися як самостійні політичні,
економічні та культурні території. Починаючи з кінця
XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних по-
граничних земель Київської держави вживається назва
«Україна». Вперше її зустрічаємо в Іпатіївському літописі
(ІСиїв) в 1187р. на означення Переяславщини, а двома ро-
ками пізніше — пониззя Дністра. В Південно-Західній Русі
термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край»,
«країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкра-
їна» закріплюється в усній народній творчості, народних
50 Державні утворення на східноєвропейських землях у IX—ХИ! ст.
думах і піснях XVI—XVII ст. Починаючи з XVI ст,, «Украї-
на» стала вживатися також в офіційних документах для
окреслення всіх земель, заселених українським народом.
На Київщині з 1139 р. точилася боротьба за київський
престол між Ольговичами і Мономаховичами. Часто міня-
лись князі: за сто років (1146—1246) на київському пре-
столі побувало 47 князів, а титул великого князя став
суто номінальним. Через усобиці князів половці знову по-
чинають нападати на українські землі. Та все ж Київ збе-
рігає за собою центральне місце в торгівлі, культурі, мис-
тецтві.
Наприкінці XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщи-
на, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на
півдні з Переяславським, на заході — з Київським князів-
ствами. Чернігівщина зазнала лиха від нападів половців,
тому чернігівські князі вели проти них постійно боротьбу.
Велика битва з половцями, що відбулася 1185 р. під прово-
дом князя Ігоря Новгород-Сіверського, стала сюжетом відо-
мого епосу «Слово про Ігорів похід». Наприкінці XII ст. Чер-
нігівщину поділено на менші князівства — Чернігівське,
Новгород-Сіверське, Путивльське тощо, між ними почала-
ся боротьба, в яку втягувалися раз-у-раз і половці.
Часто Чернігівщина зазіхала на землі Київщини і Пе-
реяславщини, північні землі, а Чернігів як політичний і
культурний центр суперничав із Києвом. Залишилися
славнозвісні мистецько-архітектурні пам'ятки Чернігова:
Спаський собор (1036), Успенський собор Єлецького монас-
тиря (середина XII ст.), Борисоглібський собор (1120—
1123)таін.
Наприкінці XI — на початку XII ст. від Києва відокре-
милися й інші князівства: Переяславщина, якій постійно
загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутара-
канська земля, у якій часто правили князі-ізгої і яка вже у
XII ст. не входила до складу українських князівств; Туро-
во-Пинська земля усамостійнилася в середині XII ст.
Провідну роль серед українських князівств відіграва-
ла Галичина, яка наприкінці XI ст. відокремилася від
Києва.
Процес розпаду державної і територіальної єдності
стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси
відбувалися на той час в багатьох європейських країнах.
Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і до-
статньою мірою сильними. На жаль, цього н.е сталося з
Руссю, феодальне роздрібнення якої зумовило і приско-
Кизвська Русь 51
рило завоювання її татаро-монголами в 1240 р. Нашестя
татаро-монгольської орди завершило занепад Київської
держави.
Боротьба з монголо-татарською навалою
Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворила-
ся могутня військово-феодальна держава, 3 1206р. госпо-
дар всієї Монголії Чингісхан здійснював широку завойов-
ницьку політику. Йому підкорились Східний Туркестан,
Китай, Західний Туркестан. В 1222 р. монголо-татари вдер-
лися через Кавказ у Причорноморські степи і завдали по-
разки половцям. Половці відступили до Дніпра і звернули-
ся по допомогу до руських князів. 31 травня 1223 р. відбув-
ся основний бій на р. Калці. Княжі дружини і полки бились
хоробро, проте через неузгодженість дій князів і зраду по-
ловців руські війська зазнали поразки. Не наважившись
продовжувати похід вглиб Русі, монголи повернули назад.
Монголо-татарська навала застала Давньоруську держа-
ву роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зітк-
ненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Вона
була ослаблена усобицями; то був апогей роздрібненості.
Новий похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий.
Весною 1239 р. татари рушили на Україну. Вони захопили
і спалили Переяслав, така ж доля спіткала й Чернігів. Во-
сени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ, штурм укріплень
міста тривав понад 10 тижнів. Останні захисники на чолі з
воєводою Дмитром розмістилися в Десятинній церкві і були
поховані під руїнами храму.
Звістка про зруйнування Києва поширилася по всій те-
риторії України. Однак політична роздрібненість і місцеві
інтереси навіть у такий складний момент взяли гору: жо-
ден з князів не очолив відсіч ворогу.
Війська Батия, не зустрівши після падіння Києва знач-
ного опору, швидко підкорили південно-західні землі Русі.
Міста Волині — Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк,
Володимир — були взяті й зруйновані. Після триденної об-
логи монголо-татари штурмом взяли Галич. На початку
1*241 р. вони вдерлися на територію Центральної Європи.
У далекій Європі Батия застала звістка про смерть ве-
ликого хана Удегея, і він повернувся в Азію.
У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували
державу — Золоту Орду із столицею в місті Сарай. Руські
52 Державні утворення на східноєвропейських землях у XI—XIII ст.
землі не входили до складу заснованої ханами держави, а
перебували у васальній залежності від неї. Для північно-
східних земель Русі (пізніше Великороси) татарське пану-
вання продовжувалось до 1480 р. Для українських земель
іго було коротшим. В Україні монгольське панування за-
лишило значно менше слідів в соціально-політичній і
культурній сфері. На південно-східних землях, користу-
ючись зручним зв'язком по Волзі, татари безпосередньо
впливали на внутрішній розвиток та економічні відноси-
ни. Ординські хани володіли правом призначати великих
князів на Русі, тобто видавати «ярлики» на владу. Вони
намагалися посварити руських князів, зіткнути їх між со-
бою, щоб нікому з них не дати змоги зміцніти. Населення
було обкладене даниною, яку збирали ординські представ-
ники. Все це виснажувало країну, вело до консервації фео-
дальної роздробленості. В цей період Володимиро-Суз-
дальська земля була відірвана від інших держав, за винят-
ком Новгородської республіки. Лише у другій половині
XIV ст. на північно-східних територіях Русі почало просте-
жуватися соціально-політичне піднесення, що призвело до
Куликовської битви 1380р., а відтак до остаточного
звільнення східнослов'янських народів з-під монголо-та-
тарського ярма.
Таким чином, тривала монголо-татарська навала пі-
дірвала соціально-економічну міць руських земель, руйнів-
но вплинула на політичний розвиток всієї Східної Європи.
Остаточно були розірвані династичні, господарські, полі-
тичні й культурні зв'язки між колишніми землями Київсь-
кої Русі.
На північному сході поступово піднімалось нове полі-
тичне об'єднання, яке через деякий час стало великим Мос-
ковським князівством, а на південному заході росло і міц-
ніло Галицько-Волинське князівство.
3.2. Галицько-Волинське князівство
Піднесення Галицького і Волинського князівств
Як вже зазначалось, під ударами монголо-татарів Київ-
ська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від заво-
йовників князівства, і перестала існувати як держава. Од-
нак естафету київської державності підхопило Галицько-
Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоєм-
Галицько-Волинське князівство 53
цем. Галицько-Волинське князівство виникло не стільки
внаслідок розпаду Київської Русі, насамперед внаслідок міс-
цевого розвитку, а пізніше — об'єднання двох князівств
Галицького і Волинського. Галичина розташована в східно-
му передгір'ї Карпат, у верхів'ї річок Дністра і Прута, її спо-
чатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів.
На сході вона межувала з розлогими й лісистими рівнина-
ми Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами.
Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне
для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стра-
тегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у
Галичині містилися великі родовища солі — товару, від
якого залежала Русь.
У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків
Галичину і Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київсь-
ким князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступни-
ками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі,
нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до
влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володи-
мира Мономаха. М. Грушевський вважав ці два князівства
безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної
традиції Києва.
У процесі розпаду Київської держави першою відокре-
милася від Києва Галичина. Перший, кому вдалося зміцни-
ти Галицьке князівство, був князь Володимирко (1123—
1153). Він підпорядкував своїй владі все князівство і згодом
успішно протистояв намаганням київських князів вплива-
ти на розвиток подій у Галичині. Столицею він зробив Га-
лич над Дністром, який знаходився на важливому торго-
вельному шляху до Чорного моря.
Обдарований син Володимирка Ярослав Осмомисл
(1153—1187) розширив кордони князівства аж до гирла
Дністра, що у теперішній Молдові. Слава і авторитет Яро-
слава оспівується в «Слові про Ігорів похід». З піднесенням
Галичини процвітали її бояри. За Ярославового правління
значно зріс їхній політичний вплив.
Ще більшу непокірність і незалежність галицькі бояри
стали виявляти за владування сина Ярослава Осмомисла
Володимира (1187—1198), останнього з династії Ростисла-
вшгів, що князювали ціле століття. Князь Володимир не
любив радитись з боярами. Вони виступили проти нього,
примусивши князя тікати в Угорщину. Король Угорщини
Андрій пообіцяв допомогти Володимирові, але, зайнявши
Галичину, оголосив цю землю своєю. Народ повстав проти
чужинців і, спираючись на нього, Володимир визволив свої
54 Державні утворення не східноєвропейських землях у Хі—ХШ ст.
землі від мадярів. Володимиру вдалося повернути галиць-
кий престол, але він відтепер ще більшою мірою залежав від
вслі бояр. Цей випадок став типовим протягом наступних
50 років, коли князі ворогували з боярами, а чужинці втру-
чалися в це протистояння.
Незважаючи на піднесення Галичини, життя диктува-
ло необхідність її об'єднання з Волинню. В 1199р. волин-
ський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтрим-
ку дружинників, частину середніх і дрібних бояр та міщан,
які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Га-
лич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Це
була важлива подія: виникнення нового сильного політич-
ного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщи-
ну від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галиць-
ко-Волинська держава займала тільки українські землі. Це
сприяло консолідації народу.
У внутрішній політиці Роман Мстиславович зосередив
увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, ба-
гатьох із яких він відправив у заслання чи стратив. У боротьбі
з олігархією він спирався на міщан та селян. Проте найбіль-
шу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній пол-
ітиці. У 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суз-
даля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя по-
трапили всі, за винятком Чернігівського, українські князів-
ства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
Щоб захистити українські князівства, Роман провів
кілька дуже вдалих походів на половців. Разом з тим він
заглибився далеко на північ у польські та литовські землі.
У 1205 р, на польських землях Роман загинув. Територіаль-
не об'єднання, яке він створив, проіснувало всього шість
років. І все ж сучасники Романа на визнання його визнач-
них досягнень називали його «Великим» і «повелителем
усієї Русі».
Після смерті Романа його малолітні сини — Данило і
Василько — разом з їхньою енергійною матір'ю опинилися
у вигнанні. У справи Галицько-Волинського князівства по-
чали втручатися Угорщина й Польща, що призвело до де-
сятиліть міжусобної боротьби.
Данило Галицький
Змужнілий князь Данило Романович, спираючись на
підтримку середніх та дрібних феодалів, припинив між-
усобиці й поновив єдність Галицько-Волинського князів-
Гзлицько-Волинське князівство 55
ства. Після тривалої боротьби з угорцями і чернігівським
князем Михайлом, який деякий час тримав стіл у Галичі,
Данило у 1238 р. оволодів Галичем. Узявши собі Галичи-
ну, він віддав братові Василькові Волинь.
Попри такий поділ, обидва князівства продовжува-
ли існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяль-
нішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як
і його батько, прагнув забезпечити собі підтримку серед
селян та міщанства для протидії боярам. Він укріпив ба-
гато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі
в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева.
В нові міста Данило запросив ремісників та купців з
Німеччини, Польщі, а також північно-східної Русі. В
зв'язку із занепадом Києва на захід тікали вірмени та
євреї. Типовою рисою галицьких міст стає їхній багато-
національний характер. Данило із селян створив вій-
сько, важку озброєну піхоту замість боярських дружин.
Цілком залежне від князя військо використовувалось
для боротьби з боярською олігархією й нападами чу-
жинців.
У цей час на заході Русі виникла загроза з боку німець-
кої феодально-католицької агресії. В 1237р. об'єднаний
Тевтонський орден стає загрозою для народів Балтії і Русі.
Німецькі лицарі починають нападати на руські землі. У
1237 р. хрестоносці захопили Дорогочин і намагались пе-
ретворити його на опорний пункт для подальшого просу-
вання на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. Данило з
військом дав бій лицарям, розгромив їх і визволив Доро-
гочин.
У 1242 р. руські воїни під проводом Олександра Нев-
ського розгромили війська хрестоносців на Чудському
озері. Так було дано відсіч німецько-католицькій агресії
на Русі.
Але основною проблемою Данила була монголо-татар-
ська навала. Зруйнувавши Київ, татари рушили на Галич
та Волинь (1241), взяли штурмом Володимир-Волинський
і Галич, а потім вдерлися на територію Польщі й Угорщи-
ни. Монголо-татари не завдали Галицько-Волинському
князівству таких нищівних руйнувань, як в інших русь-
ких князівствах. Вони тримали під своєю владою всі за-
хоплені землі. Князь Данило кілька років не визнавав вла-
ди хана, однак на грізну вимогу Батия у 1246 р, змушений
був визнати себе васалом хана і прибути на поклін в його
столицю Сарай.
56 Державні утворення на східноєвропейських землях у XI—XIII ст.
Проте подальша діяльність Данила свідчить, що він
визнав себе залежним від татар лише на деякий час у
складних обставинах. Повернувшись додому, він одразу
почав готуватися до боротьби з Ордою. Для цього він шу-
кав собі союзників у Західній Європі, уклав угоду з Угор-
щиною, скріплену шлюбом його сина Лева з дочкою ко-
роля Констанцією. Данило почав переговори з папою Іно-
кентієм IV щодо організації хрестового походу проти мон-
голо-татар, погодившись на церковну унію з Римом. У
зв'язку з цим посланець папи коронував Данила в 1253 р.
у Дорогочині.
Однак ці зв'язки не принесли Данилові реальних успі-
хів. Татари намагалися будь-яким чином послабити Галиць-
ко-Волинську державу. Данило зважується на самостійні
антиординські дії, але його виступ проти татар у 1254 р. за-
кінчився невдачею. В Галицько-Волинське князівство був
посланий з великим військом золотоординський воєначаль-
ник Бурундай. Щоб послабити обороноздатність цих зе-
мель, татари зруйнували стіни і фортифікаційні споруди
міст Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Уцілів лише
Холм. Ці події перекреслили плани Данила щодо розширен-
ня кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого
нарощування її воєнно-політичного потенціалу. У 1264 р.
Данило Галицький помер.
Спадкоємці Данила Галицького зберегли політичну ці-
лісність князівства, однак суперничали за першість у ньо-
му. Тільки на початку XIV ст. всі Галицько-Волинські землі
об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя
Юрія. Останніми нащадками роду Романа були сини Юрія —
Андрій і Лев. У цей час внаслідок посилення феодальних
усобиць і через татарські напади єдність і могутність Га-
лицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на
південно-західні землі починають зазіхати польські, ли-
товські й угорські феодали. У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі
з великим князем литовським Гедиміном князі Андрій і Лев
Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існу-
вання династія Романовичів.
Після смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на
королівство Болеслава Мазовецького, який прийняв право-
славну віру та ім'я Юрія. Болеслав-Юрій проводив курс на
врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив уго-
ди з німецькими лицарями. Внутрішня політика Юрія II
була спрямована на обмеження впливу боярської верхівки.
Тому проти нього виникла серйозна опозиція, і в 1340 р.
Галицько-Волинське князівство 57
його було отруєно. З цього часу західноукраїнські землі опи-
няються під владою чужоземних правителів.
Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князів-
ства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та
вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські
князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зрос-
ли рівень господарства західноукраїнських земель, торгів-
ля, збільшилось населення.
Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською
олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала
тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут
виразніше визначились ознаки української культури.
Близьке сусідство з Заходом принесло українському наро-
дові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Киє-
ва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сто-
річчя існування державної організації і стала головним по-
літичним центром для всієї України.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте основні етапи розвитку, політичний устрій та
суспільну організацію Київської Русі.
2. Чим було зумовлене і які наслідки мало хрещення Русі?
3. Які чинники зумовили занепад Київської Русі? Аргументуйте
свою точку зору щодо місця Київської Русі в історичній долі україн-
ського народу.
4. Які особливості характеризують процес формування української
народності?
5. На чому грунтується твердження, що Галицько-Волинське князів-
ство є правонаступником та спадкоємцем Київської Русі?
6. Охарактеризуйте економічне і політичне зростання Галицького
князівства.
7. У чому полягала об'єднавча політика князів Романа Мстисла-
вича та Данила Галицького.
8. Охарактеризуйте боротьбу із золотоординськими завойовника-
ми, зробіть власні висновки щодо її наслідків.
Література
Аркас М. Історія України-Русі. — К.: Вища школа, 1990. —- С. 5—92.
Бойко О.Д. Історія України.— К.: Академія, 1999.— С. 12—123.
Грушевський М. Ілюстрована історія України.— К.: Львів, 1913.
Дорошенко Д. Нарис історії України. — К.: Глобус, 1992. — Т І
С. 27—96.
58 Державні утворення на східноєвропейських землях у X!—XII! ст.

Історія України / За ред. В. А, Смолія. — К.: Альтернативи. 1997. —

С.5—75.
Крип"якеаич !. П, Галкцько-Волчнсь'ке унязізстзо..—К,: Наукова думка,
1984,
Крип'якевич І. П. Історія України.— 2-ге вид. — Львів: Сан, 1992. —
С. 22—95.
Повість временних літ: Літопис Руський 'за 'г^г.'івсь^^к ег/Іоном). — К...
Радянський письменник, 1990.— С.9—86.
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К.: ЛибІ;?ь, І992, — Українські землі у складі Литви
і Польщі. Початок козаччини
Т. І.—С.41—302.
Смолій 8., Гуржій О. Як і коли почала формуватися укра'НСьнз нам,'*1? —
К.: Наукова думка. 1991. — С. 12—41.
Субтельний О. Україна: Історія,— К.: Либїдь, 1993. — С. 21—92.
Хрестоматія з історії України / '/поряд. Б. і. Білик. П. 3. Дягус, Я. С. Кзла
«ура.— К.: ІСДО. 1393. — С. 10—15. 19—21, 23—46.

Європейський розвиток у XIV—XVII ст. характеризу-

вався розкладом феодальної системи, поступовим усунен-
ням кріпосного права, консолідацією націй. На світову аре-
ну впевнено вийшли сильні та монолітні державні об'єд-
нання — Московське князівство, Польське Королівство,
Велике князівство Литовське, налаштовані на розширен-
ня своїх володінь.
На той час українські землі переживали занепад дер-
жавності, що було спричинено як зовнішніми, так і внут-
рішніми чинниками.

4.1. Литовсько-польський період

Литовська експансія на українські землі

На початку XIV ст. Литва була сильною державою, її

територія сягала далеко за межі етнічного регіону — ба-
сейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднання
білоруських і частини руських земель.
Процесу швидкої консолідації місцевих литовських пле-
мен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чин-
ників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів,
60 Українські землі у складі Литви і Польщі
що потребував об'єднання зусиль литовців; послаблення
давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді,
якій були підпорядковані ці території.
Колишня Київська Русь могла сплачувати щедру дани-
ну, мала розгалужені торговельні шляхи, була спроможна
надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська.
Не останню роль відігравав і династичний чинник — прав-
ляча литовська династія мала численних нащадків, що по-
требували власних уділів.
Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за
часів правління великого князя Гедиміна (1316—1341). За
період його князювання до Литовської держави були при-
єднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345—
1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив,
що « вся Русь просто повинна належати литовцям». Під кері-
вництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася ли-
товська експансія в Україну.
Його зусиллями до Литовської держави на початку дру-
гої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина
Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжи-
ти свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду дове-
лося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх
володінь. Після переможної битви над силами Подольської
Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд
продовжував захоплювати українські землі.
У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями
всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки
Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибе-
режною частиною південного басейну Дніпра, від гирла
річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та
Переяславщиною.
Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка
дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками.
Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд
об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне
ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі
всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбіль-
шим у Європі.
Приєднання до Литви південноруських земель мало
відносно мирний характер. Просування литовців на ук-
раїнські землі супроводжувалось як відвертим захопленням
територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з
пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визна-
вали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці
1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве бояр-
ство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому
Литовсько-Польський період 63
допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у бо-
ротьбі за українські землі відбувалось переважно між ли-
товцями та іншими чужинцями — претендентами на спад-
щину Київської Русі. Таку точку зору поділяє більшість су-
часних істориків-фахівців з даної проблеми та авторів попу-
лярних підручників — О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій,
О. Русіна, В. Ульянівський, О. Гуржій та ін.
Ще однією специфічною рисою інкорпорації земель Лит-
ви та Швденно-Західної Русі у 50—60-х роках XIV ст. було
узгодження цього процесу з Сараєм, тобто на договірних
засадах з монголо-татарами у формі кондомініуму (сумісне
володіння однією територією двома або кількома держава-
ми), що передбачав збереження залежності окупованих
Литвою територій від татар. Ця залежність тривала до кінця
90-х років XIV ст., коли хан Тохтамиш своїм ярликом від-
ступив українські землі великому князю Литовському. Од-
нак і після цього правлячі кола Литви впродовж 100 років
змушені були відкуповуватися від татар регулярними «упо-
минками »'.
Саме визнання залежності від татар дало можливість
Ольгерду свого часу швидко досягти вражаючого успіху —
підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і
створити державу, де слов'янські землі становили 9/10 за-
гальної площі князівства.
Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське
було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінни-
ми, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщи-
ни, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася ста-
ра система управління, в якій лише князівська династія Рю-
риковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.
На приєднаних до Литовської держави землях князь
Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У
Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія,
Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також
почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що
увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю
литовської великокнязівської династії. Визнання такої звер-
хності Литви в державі було своєрідною дякою української і
білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і
уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину,
але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.
Протягом другої половини XIV — початку XV ст. відбу-
лась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янсь-
1
Русіна О.В. Україна під татарами і Литвою. — К.: Альтер-
нативи, 1998. — С.59—64.
62 Українські землі у складі Литви і Польщі
кому масиві. Про «ослов'янений» литовських правителів
свідчать такі факти: численні' шлюбні зв'язки литовської і
місцевої знаті, розширення сфери впливу руського право-
слав'я на терени Литовської держави, утвердження «Русь-
кої правди» державною правовою основою; визнання русь-
кої мови офіційною державною мовою; запозичення литов-
цями руського досвіду військової організації будування
фортець, налагодження податкової системи, формування
структури князівської адміністрації тощо. Все це заохочу-
вало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не
чинити опору володарюванню Литви.
Наведені факти дали підставу М. Грушевському стверд-
жувати, що Велике князівство Литовське берегло традиції
Київської Русі краще, ніж це пізніше робила Московія, а
сучасним авторам називати литовське проникнення в ук-
раїнські землі «оксамитовим»1.
Проте такі ліберальні стосунки завойовникіз-литовців
і слов'янського населення не дають підстави вважати Ли-
товську державу XIV ст. продовженням давньоруської
державності. Литва внесла певні зміни в устрій України:
дещо перебудувала структуру феодальної держави на зра-
зок західноєвропейської; забрала владу з рук українських
князів і передала її литовським намісникам. Національ-
на знать залишилася відсунутою від влади на вищих щаб-
лях управлінської системи; повела боротьбу в 70—90 ро-
ках XIV ст. з претензіями українського боярства, особли-
во Київського, на незалежність від литовської правлячої
верхівки.
Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. По-
чинаючи з правління Ягайла.(1377—1392), у Литовській
державі дедалі більше набирали сили тенденції централіз-
му, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних ук-
раїнських князівств і поступової втрати українськими зем-
лями своєї автономії.
Польська колонізація українських земель
Польська колонізація українських земель почалася май-
же одночасно з литовською. Загарбницькі плани короля
Казимира Великого (1320—1370) підтримували три сили —
магнати Швденно-Східної Польщі, що прагнули нових те-
риторіальних надбань; католицька церква, що бажала при-
'БойкоО.Д, Історія України. — К.: Академія, 1999. — С.81.
Литсвсько-Псльський період 63
множити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали
на важливі торговельні шляхи Галичини.
Заручившись підтримкою угорського короля і вибрав-
ши вдалий момент, коли у квітні 1340 р. помер Юрій II Бо-
леслав — останній незалежний правитель Галичини, Ка-
зимир почав захоплення українських земель. Експансія
здійснювалась під гаслом захисту католиків Галичини. На
відміну від литовців, яким українці майже не чинили опо-
ру, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на
значні труднощі. Польському королю довелось боротись за
владу над українськими територіями і з литовцями, і з
Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів,
польський король готував розширення агресії з метою ово-
лодіння землями краю, але наразився на повстання місце-
вого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Пов-
станці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши
на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до
Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир
III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а
той — формальне верховенство польського короля. Проте
тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не
гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю
могутніх польських магнатів, король почав щедро розда-
вати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості
своїх ставлеників — старост. Крім Львова, старости з'яви-
лись у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській
землі.
Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку ша-
нувати права і звичаї українського народу, але діяв навпа-
ки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира
від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберіга-
ти обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося
примусове окатоличення місцевого населення.
Після смерті Дмитра Дедька в 1344 р. почалися нові
змагання за Галицько-Волинську спадщину між сусідніми
державами. В 1349 р. Казимир III розпочав другу широко-
масштабну експансію на українські землі, мотивуючи її як
хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків-
православних. У 1366 р. після тривалого збройного проти-
стояння польська держава підпорядкувала собі Галичину
і частину Волині, приєднавши до своєї території майже
52 тис. кв. км із 200-тисячним населенням.
Наступний король Людовік Угорський (1370—1382)
продовжив політику попередника. Він призначив намісни-
ком у Галичину Владислава Опольського, знівеченого поль-

64 Українські землі у складі Литви і Польщі
ського князя, якому надав право титулуватися «Божою ми-
лістю пан і дідич руської землі», користуватися власною
печаткою і карбувати монети. З благословення польського
короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим насе-
ленням, оточував себе німцями, поляками, волохами. Із 120
привілеїв для населення тільки 15 стосувались місцевих
українців, решта — чужинців. Повністю підтримуючи ка-
толицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засно-
вувати католицькі єпископства. В 1375 р. у Львові було за-
сноване католицьке архієпископство, згодом єпископати
з'явилися в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька
церква, що пустила своє коріння в українських землях, по-
ступово перетворилась на найбільшого в Галичині земле-
власника. На нещодавно приєднаних землях з'явилися ка-
толицькі монастирі й церкви, що обслуговували прийшлих
польських та німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву га-
лицьку покатоличену знать.
Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже в се-
редині XIV ст. руська мова була витіснена з ділової сфери
цих земель, і офіційною мовою Галичини стала латинська.
Отже, польське проникнення в українські землі карди-
нально відрізнялось від литовського: польський уряд із са-
мого початку утвердження в цьому регіоні намагався зро-
бити його своєю провінцією, нав'язати польське право та
адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом
утвердження католицизму. В майбутньому політика, що
проводилася Польською короною в Україні, породила гос-
трий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлун-
ня якого відчувається й нині. Тому можна стверджувати,
що ті частини України, які у XIV—XV ст. знаходились під
Литвою, перебували у вигіднішому становищі.
Зближення Литви і Польщі
Наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини
змусили литовських і польських феодалів почати процес
об'єднання двох держав. Саме в цей час наростав тиск на
Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських
шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною прова-
лилися. Литва також потерпала від агресивних дій тев-
тонців, а ще більше від натиску Московського князівства,
яке відверто претендувало на патронаж над землями колиш-
ньої Київської Русі. Крім того, з 1382 р. Велике князівство
ІІиговсько-Польський період 65
Литовське переживало етап громадянської війни, яка ослаб-
ляла державу.
Спільні інтереси й проблеми підштовхнули суперни-
ків — Литву і Польщу — назустріч одне одному, змусили
шукати компромісні рішення.
14 серпня 1385 р. в містечку Крево литовський князь
Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний
шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку
двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владис-
лава І став королем Польщі.
За умовами Кревського договору Велике князівство Ли-
товське зобов'язалося навернути в католицьку віру населен-
ня, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тисяч фло-
ринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги, з
якою він був заручений, навічно приєднати литовські, біло-
руські та українські землі до Польщі. Кревська унія знач-
но зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-українсько-
го війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини
Галичину й встановила владу над Молдавським князів-
ством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Гали-
чину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно збе-
рігати її під польською короною.
Ягайло доклав чимало зусиль, щоб реалізувати укладе-
ну в Крево угоду: сам похрестився за римським обрядом,
здійснив масове хрещення литовців і змусив литовських
князів підписати «присяжнені грамоти» на вірність коро-
лю Польщі. Але реальне об'єднання Литви і Польщі на-
штовхнулося на значні перепони, передусім з боку українсь-
кої і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх зе-
мель Польщею. Протипольський рух очолив талановитий
політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля — Ві-
товт, в особі якого владно заявила про себе тенденція до збе-
реження політичної окремішності Великого Князівства
Литовського. 1392 р, опозиціонери домоглися проголошен-
ня Вітовта довічним великим князем Литви, що фактично
означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітов-
та з дочкою московського царя Василя І та підтримка по-
:шції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі
І • подиктувати свої умови литовцям.
Таким чином, Кревська унія була втілена в життя тільки
частково. Майже 40 років спроби об'єднати землі Польщі
та Великого князівства Литовського зазнавали поразки, а
хчювною лінією литовської політики стало збереження не-
у'ілсжності власної й підлеглих територій.
66 Українські землі у складі Литви і Польщі
Підпорядкувавши своїй владі Велике князівство Ли-
товське, Вітовт вдався до централізації країни. На державні
пости намісниками ставив литовців, витісняючи з посад пра-
вославних українських князів. Намагаючись перебороти роз-
дрібненість, він постійно переводив князів з одного місця в
інше, не даючи глибоко пустити коріння в своїх землях.
Нові тенденції багато в чому підривали права удільних
князів, які через деякий час за своїми функціями почали
все більше нагадувати служилих людей на взірець боярства.
Разом з тим Вітовт частково зберіг інституції і звичаї доли-
товських часів, наприклад, народні віча, де збирались пред-
ставники всіх верств населення, покарання дозволялись
тільки після ухвалення рішення суду, яке можна було ос-
каржити у князя тощо.
Централізації держави сприяла і боротьба Вітовта про-
ти автономних українських князівств, які намагалися здо-
бути державну незалежність. Ця боротьба посилилася в 90-х
роках XIV ст. Більшість українських князівств відмовила-
ся визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польсько-
го короля, так і великого князя литовського. На чолі
патріотичних сил стали київський князь Володимир Оль-
гердович, новгород-сіверський Дмитро Корибут і поділь-
ський Федір Коріатович. Однак діяли вони розрізнено, не-
узгоджено і тим самим прирекли визвольний рух на невда-
чу. Вітовт протягом 1392—1395рр. відібрав у повсталих
князів найбільші удільні князівства і передав їх своїм при-
бічникам. Після тривалої боротьби в 1399 р. до Києва був
присланий намісником представник Вітовта, його племін-
ник Іван Гольшанський. Удільному устрою України було
завдано першого серйозного удару.
Крім нововведень у внутрішньому державному житті
Литовського князівства, Вітовт проводив активну зовніш-
ню політику, що підняла його міжнародний престиж. Він
захопив усі білоруські й українські землі, крім Галичини.
Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі
якого Вітовт збудував декілька фортець та портів. Щоправ-
да, від політики південної колонізації довелося частково
відмовитись після нищівної поразки литовського війська в
1399 році на річці Ворскла в бою з татарськими загонами.
У цій битві Вітовт загубив більшість.свого війська, спричи-
нив каральну експедицію татар на українські землі, втра-
тив Чорноморське узбережжя і перспективу розширити свої
володіння за рахунок Московського князівства.
Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та
й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства,
Литовсько-Польський період 67
німці знехтували мирним договором і активізували напади
на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом.
Все це, а також і невдоволення удільних князів та бояр зму-
сило Вітовта йти на зближення з Польщею.
За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі
визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після
смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські,
мали перейти під владу польської корони. Одночасно
був поновлений військово-політичний союз, що дало змогу
об'єднати зусилля в боротьбі проти давнього ворога — Тев-
тонського ордену. У битві під Грюнвальдом (1410) литов-
ські, польські, білоруські та українські сили завдали ні-
мецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії
Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено
край. Однак ця перемога знов загострила відносини Польщі
і Литви, в якій посилилися прагнення до незалежності від
польської корони. Щоб не втратити Литву, польський ко-
роль змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдо-
вольнити частково територіальні претензії Литви, а також
укласти нову унію, яка б зміцнила її позиції. На сеймі в
м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою
Польща визнавала існування великокнязівського престолу
в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і
затверджувати польський король. Литовські феодали-като-
лики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні дер-
жавних справ, в тому числі і в питанні обрання великих
князів литовських і королів польських. Одночасно це поси-
лювало дискримінацію православних аристократів, які ще
більше відсторонювались від джерел збагачення і вищих ад-
міністративних посад.
Городельська унія значно зміцнила становище Литви на
міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов вдати-
ся до колонізації Причорномор'я. Однак це не означало, що
Польща відмовилася від поглинання Великого князівства
Литовського і всіх його територіальних надбань. Польська
корона просто змінила тактику дій, де активний зовнішній
тиск поступився місцем гнучкій політиці поступового при-
боркання Литви через її еліту.
Зрівняння в правах польських і литовських феодалів-
католиків, надання їм права повністю розпоряджатися свої-
ми землями і обіймати державні посади повинно було зао-
хотити литовську верхівку триматися Польщі, зраджуючи
інтереси власного народу. Городельська унія, забивши клин
між православними та католицькими феодалами, між пра-
3*
68 Українські землі у складі Литви і Польщі
вославними народними масами й окатоличеною знаттю Ве-
ликого князівства Литовського, спричинила в українських
землях глибокий розкол, посилила соціальний та націо-
нально-релігійний гніт.
Смерть Вітовта (1430) призвела до значних змін у внут-
рішній і зовнішній політиці Литви. Велике князівство від-
мовилося від політики південної колонізації. Оборонна
лінія поступово була відсунута на північ, зупинившись на
лінії замків Вінниці, Черкас, Канева. Великі князі, що були
одночасно польськими королями, не проводили самостійної
політики і все більше потрапляли під вплив Польщі. Поль-
ська шляхта, для якої життєвою справою було оволодіння бал-
тійським узбережжям, використовувала кожну нагоду для
послаблення Литви. Наприклад, протягом 1385—1501 рр.
Польща підписала 8 різних угод, які тим чи іншим чином до-
помогли закріпитись їй на литовській території.
З того часу, як польський вплив в Литовському князівстві
посилювався, українська аристократія втрачала політичні
позиції. Великий князь Казимир Ягайлович зумів завдати
нового удару по автономії українських земель. 1452 р. він
ліквідував Волинське князівство, передав Волинь своєму на-
міснику. Така сама доля чекала і на Київське князівство.
Коли у 1470 р. помер київський князь Семен Олелькович,
литовські правителі зажадали, щоб престол не передавали
спадкоємцю. Незважаючи на обурення киян, король задо-
вольнив це бажання, і намісником був призначений лито-
вець — католик Гаштовт. Ліквідація Київського князівства
означала кінець української автономії.
Після ліквідації місцевої автономії Волинь, Київщина,
Поділля були перетворені на воєводства, якими управляли
намісники-воєводи. Вони підкорялись тільки владі велико-
го князя. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких пев-
ну владу мали старости. Посади воєвод та старост обійма-
ли, як правило, місцеві феодали, яких князь щедро вина-
городжував за службу. Великі магнати входили до велико-
княжої Ради, без узгодження з якою князь не мав права
видавати закони та розпорядження. Найвищі державні по-
сади почали передавати у спадок в магнатських родах.
В умовах повної та необмеженої влади литовських та
місцевих магнатів православне населення українських зе-
мель перетворилось на об'єкт постійних утисків і окатоли-
чення. Більшість місцевих українських феодалів дотриму-
валась угодовської політики і не поспішала захищати інте-
реси співвітчизників.
Литовсько-польський період 69
На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало
занепадати. Суперництво Литви і Московії за північні тери-
торії вирішувалося не на користь литовців. У 1522 р. Моск-
ва захопила Чернігів і Стародуб. У 1522 та 1549 роках Литва
зазнала двох поразок від татар, які спустошили литовські
володіння. Незважаючи на це, Литва у 1558 р. разом зі Шве-
цією та Данією виступила на боці Лівонії у війні проти Мос-
ковської держави (1558—1583). Держава стояла на порозі
воєнної катастрофи, і запобігти цьому можна було тільки
шляхом політичного об'єднання Литви і Польщі, якого все
наполегливіше вимагало незадоволєне литовське дворянство.
Люблінська, Берестейська унії
та їх політичні наслідки
Об'єднання двох держав було підготовлене всім ходом
попередніх подій. Вже в середині XVI ст. головним напрям-
ком експансії російських царів стала територія Великого
князівства Литовського. В цей же час Кримське ханство,
яке виникло внаслідок розпаду Золотої Орди, здійснювало
регулярні руйнівні набіги на південні володіння Литовсь-
кої держави. Нездатність Литви (а частково й Польщі) по-
одинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що
вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа
(1548р. обраного королем) намітилося цілеспрямоване
польсько-литовське зближення. З іншого боку, польська
шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не при-
пиняючи при цьому свого проникнення в українські землі.
Відбувалось неконтрольоване властями проникнення поль-
ського панства в Україну, що неминуче поставило б питан-
ня про офіційне затвердження шляхетських надбань.
У 60-ті роки XVI ст. виснажена величезними військови-
ми витратами, поставлена перед загрозою вторгнення мос-
ковських військ, Литва була змушена звернутись по допо-
могу до Польщі. Поляки були готові надати допомогу, але
за умови об'єднання обох держав в одне політичне ціле.
Щодо приєднання українських земель та інкорпорації
Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну
позицію. Дрібна і середня шляхта підтримували цю ідею,
сподіваючись таким чином обмежити диктатуру магнатів і
отримати широкі привілеї подібно до польських феодалів.
Литовські та українські магнати чинили перешкоди повно-
му об'єднанню з Польщею, побоюючись втратити свої стат-
ки і вплив на вирішення державних справ, але були згодні
70 Українські землі у складі Литви і Польщі
на унію, корисну в організації спільної боротьби проти зов-
нішньої агресії і в зміцненні власного становища в неза-
лежній Литві. Загалом в середині XVI ст. українські князі та
верхівка панства втратили роль виразника й провідника полі-
тичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-
економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони
остаточно відмовилися від планів розбудови національної дер-
жави, зреклися ідеї поновлення власного князівства.
Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час
Люблінського Сейму, що розпочав роботу 10 січня 1569 р. і
мав остаточно розв'язати питання про характер і форму унії
Королівства польського і Великого князівства Литовсько-
го, Руського і Жемайтійського. Вже в перші дні зіткнули-
ся два проекти, два кардинально протилежних уявлення
про унію. Литовці вважали, що об'єднання обох держав має
відбутися на федеративній основі. Польська ж сторона, нав-
паки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого кня-
зівства Литовського до складу Польщі. Національне-по-
літичні інтереси української нації на Сеймі не були пред-
ставлені зовсім. Це сталося і через обмеженість прагнень
представників української еліти сферою матеріальною, і
через те, що українські землі вже давно втратили ознаки ав-
тономії. Українці не порушили питання про надання ук-
раїнським землям статусу державної автономії й перетво-
рення таким чином майбутньої Речі Посполитої у федера-
тивну польсько-білорусько-литовсько-українську державу.
Через наявність двох програм і неузгодженість позицій
від самого початку робота Сейму набрала гострого характе-
ру. Магнати Великого князівства Литовського на чолі з про-
тестантським князем Криштофом Радзивіллом та право-
славним українським князем Костянтином Острозьким, які
були незадоволені ходом переговорів, після місячних без-
плідних сперечань таємно покинули Люблін. У відповідь на
це польська сторона вжила рішучих заходів. Вона самочин-
но привласнила українські землі — Волинь і Підляшшя, що
входили до складу Литовського князівства, і королівською
грамотою 5 беревня 1569 р. проголосила їх приєднаними до
Польської держави. Ще одним об'єктом агресивних зазі-
хань польської корони стали Брацлавщина і Київщина, які
були «возз'єднанні» з Польщею на початку червня 1569 р.
Отже, коли під тиском дрібної шляхти литовська делегація
повернулась на Сейм, всі українські землі вже перебували
поза державними межами Литви.
1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як ре-
зультат цієї угоди була створена Річ Посполита — польсько-
Литовсько-Польський період 71
литовська держава, яка мала спільного виборного короля,
спільні гроші та зовнішню політику. Велике князівство
Литовське певною мірою зберігало свою автономію, а саме:
місцеве самоврядування, військо, казну, але фактично його
роль у політичному житті об'єднаної держави була зведена
нанівець. Домінувала в усьому Польща. Платою за збере-
ження хоча й обмеженої державної суверенності Литви ста-
ли українські землі — Шдляшшя, Волинь, Київщина та
Брацлавщина, що були приєднані до Польської корони. За
Литвою залишилась невелика частина земель — Берестей-
ська і Пінська області, отже, вона вже не могла справляти
суттєвого впливу на українські території. Інкорпорувавши
українські землі до складу своєї держави, польська еліта
зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національ-
ної самосвідомості в українських магнатів і шляхти, а від*
так — зародженню в їхніх колах державної ідеї. Щоправ-
да, польський король вдовольнив мінімальні вимоги, вису-
нуті українською шляхтою в Любліні стосовно збереження
привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві тощо. На-
приклад, на Волині землі було прирівняно в пр'авах до ко-
ронних. Було зроблено редакцію останнього правового ста-
туту (Литовського статуту), статті якого стали єдиними для
всіх територій. Державні та судові установи на певний час
було переведено на місцеву мову. Права православної шлях-
ти було прирівняно до католицької знаті. Однак, незважа-
ючи на ці часткові нетривалі поступки, приєднання до
Польщі українських провінцій Литви відбувалося за зверх-
ності Польщі в новому державному об'єднанні Речі Поспо-
литій і відкривало широкий простір для колонізації бага-
тих українських земель.
Люблінська унія 1569 р. мала для українців надзвичай-
но тяжкі наслідки. Ситуацію не полегшувало навіть те, що
тогочасна Польща була країною з передовим конституційним
устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими
політичними свободами й становими привілеями. Спланова-
на в Любліні модель «братерства в унії» виявилась життє-
здатною тільки в теорії. Реальне життя показало всю глиби-
ну її політичних і релігійних суперечностей.
З проникненням нового польського режиму вглиб ук-
раїнської території зростала взаємна національна антипа-
тія, закладалися основи денаціоналізації українського ет-
носу. Унія прискорила процеси поляризації тогочасного
українського суспільства. Деяка частина української знаті
під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру,
щоб стати подібними до еліти суспільства. Найзнатніші ук-
72 Українські землі у складі Литви і Польщі
раїнські роди — Вишневецьких, Синявських, Корецьких,
Заславських — зрікалися рідної мови, традицій, правосла-
в'я і переходили до католицтва, ополячувалися. Така пози-
Іия дуже негативно сприймалася низами — міщанами, бід-
ною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським
засиллям. Щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне на-
пруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший
спосіб прихилити на свій бік православних українців і посту-
пово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола
Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-
католицької церкви за рахунок штучного об'єднання двох
церков — католицької і православної. Уніатство повинно
було стати перехідним містком до повного навернення пра-
вославних в католицьку віру. Нова церква зберігала україн-
ську обрядність, при відправленні служби слід було корис-
туватись церковнослов'янською мовою і календарем, виз-
наючи при цьому зверхність Ватикану та приймаючи дог-
мати католицької церкви. Це питання було вирішене на
церковному соборі в Бересті (16 жовтня 1596р.). За його
рішенням уніатське духовенство (як і католицьке) було
звільнене від податків, шляхта, що прийняла унію, отри-
мала право обіймати державні посади нарівні з католиць-
кою знаттю, а уніати-міщани прирівнювались у правах до
міщан-католиків.
Православне духовенство покладало на унію певні надії.
Воно намагалось подолати кризу церковного життя, призу-
пинити експансію католицизму на українські та білоруські
землі, домогтися зрівняння в правах православного духів-
ництва з католицьким. Напередодні церковного собору пра-
вославні єпископи висунули декілька програм, які передба-
чали реформування православної церкви та регіональне об'єд-
нання церков в межах Речі Посполитої. Але їх пропозиції
були відкинуті, і акт Берестейської унії відбувся як вимуше-
ний крок верхівки православної церкви, зумовлений потуж-
ним тиском з боку католицьких кіл Польщі та Ватикану.
Уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для
всіх православних на території держави. Таким чином, пра-
вославна церква була поставлена поза законом.
Рішення уніатського собору не відповідало ані інтере-
сам, ані настроям української більшості населення, для яко-
го православна віра зберігала традиційну роль символу на-
ціонально-визвольної боротьби, а католицька церква сприй-
малася як знаряддя іноземного поневолення. Тому законо-
мірним наслідком Берестейської унії став релігійний розкол
в Україні. Незважаючи на погрози уряду, православні ви-
Литовсько-Польський період 73
ступили на захист своєї віри. Для православної знаті аре-
ною боротьби став сейм. Активно виступали проти унії
міщани та селяни. Так, у 1620 р. спалахнуло повстання пра-
вославних міщан Луцька, яким заборонили будувати право-
славні храми. Уряд змушений був відступити. У1629 р. селя-
ни відмовилися виконувати повинності на користь Дермансь-
кого монастиря, ченці якого прийняли унію. Виступ селян був
придушений урядовими військами. Закінчилось поразкою і
повстання міщан Острога у 1638р., які виступили проти за-
криття православних храмів та передачі їх уніатам.
Однак, наляканий розмахом боротьби на початку 30-х
років XVII ст., польський уряд був змушений дещо посту-
питися і видати «Статті для успокоєнія руського народу»,
які повертали на Україну православну віру і священиків.
Щоправда, «Статті» не зупинили наступу католицизму та
уніатства на землі українців.
Отже, включення українських земель до складу Речі
Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспіль-
стві й принесло українському населенню різке посилення
визиску, національно-релігійну дискримінацію, колоніза-
цію й покатоличення.
Соціально-економічне становище України
після Люблінської унії
Наслідки Люблінської унії були не тільки політични-
ми. Вона також справила великий вплив на спосіб життя
українців та соціально-економічні відносини на українсь-
ких землях. Річ Посполита остаточно ліквідувала залиш-
ки попередньої адміністративної системи колишніх русь-
ких князівств. Українські землі були поділені на шість
воєводств, де проживало 28% населення держави, етніч-
них українців.
Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст.
на цих землях (особливо в Галичині та на Волині) почало інтен-
сивно зростати велике феодальне землеволодіння магнатів,
шляхти, церкви. В Галичині знаходились землеволодіння
Потоцьких, Собецьких, Даниловичів, Одровонжей та інших
у формі «ключів» — декількох поселень та містечок, які в
адміністративному відношенні становили єдиний госпо-
дарський комплекс. На Волині 250 магнатських родів во-
лоділи найбільшими у всій державі латифундіями. За відо-
мостями на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів знахо-
дилось 3/4 всіх селянських господарств. Наймогутнішим
74 Українські землі у складі Литви і Польщі
феодалом на Волині був князь Острозький. На початку
XVII ст, йому належало 59 міст, містечок та замків, 857 сіл
та 111 фільварків. Найбільші земельні володіння в інших
місцевостях України мали Заславські, Хоткевичі,
Пронські та ін.
Після Люблінської унії, яка відкрила польським магна-
там та шляхті широкі можливості для придбання земель в
Україні, вони захопили на Придніпров'ї та Брацлавщині
величезні земельні масиви. Коли Литовський статут 1588 р.
юридичне затвердив всі форми феодального землеволодін-
ня, в тому числі і в Україні, польські сейми дозволили ко-
ролю роздавати шляхті землі в Придніпров'ї, причому це
стосувалося не тільки пустуючих земель, а головним чином
земель із селянами. Так, наприкінці XVI — на початку
XVII ст. на Наддніпрянщині, Брацлавщині з'явилися чис-
ленні володіння шляхти — магнатів Замойських, Жол-
кевських, Казановських, Потоцьких та інших, на Лівобе-
режжі — Вишневецьких. На отриманих від короля та за-
хоплених самочинно землях Вишневецький збудував міста
Лубни, Пирятин, Ромни, Прилуки, десятки сіл та хуторів.
Наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власни-
ками 39,6 тис. селянських дворів, 56 міст та містечок. У
20-х роках XVII ст. 18 магнатам та великим шляхтичам
Брацлавського воєводства належало 18% всіх селянських
та міщанських дворів.
Великими землевласниками були католицька та уні-
атська церкви, а також православні монастирі. Найбільшим
землевласником в Україні був Києво-Печерський монастир.
А на Волині на початку XVII ст. уніатській церкві належа-
ло до 2,1 тис. селянських господарств.
Маючи в своєму розпорядженні величезні наділи, поль-
ські феодали почали поступово перетворювати свої володі-
ння на комерційно зорієнтовані господарства, що отрима-
ли назву фільварків. Причиною цього була зміна економіч-
ної ситуації в багатьох європейських країнах та зростання
попиту на продовольчі товари і зерно внаслідок великих гео-
графічних відкриттів. Багатолюдні західні міста потребу-
вали великої кількості хліба, який в XVI — на початку
XVII ст. почала активно експортувати Річ Посполита. На-
магаючись отримати з селянських господарств якомога
більше зерна, шляхтичі включали їх до складу своїх во-
лодінь. Замість оброку вони почали вимагати від селян ре-
гулярної щотижневої панщини. Щоправда, процес перехо-
ду до фільваркового господарства, що охопив всю Польщу,
в Україні розвивався повільнішими темпами. Але в тих
Литовсько-Польський період 75
районах, де був вільний доступ до ринків та значна робоча
сила (а такі умови склалися в Галичині та на Волині), про-
тягом XVI — на початку XVII ст. все більше вкорінювався
новий тип господарства.
Зміцнення та зростання великої феодальної власності на
землю призводило до посилення кріпацтва, що проявляло-
ся в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хліборо-
ба і прикріпленні його до землі.
Правове становище українського селянства в Галичині
та західному Поділлі визначалось головним чином поль-
ським державним законодавством, яке передавало землю в
необмежену власність шляхті. На решті території України
після Люблінської унії поширювалися і польське феодаль
не право, і Литовський статут. Доповнена редакція статуту
1588 р., як і польські закони, залишала селян без жодних
прав. Вони не вправі були брати участь у роботі централь-
них та місцевих органів влади, мати своє самоврядування
та суди, переходити на інші землі. Селянин, який прожив
на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.
Після Люблінської унії всі українські селяни втратили
право в один установлений день на рік переходити до іншо-
го хазяїна. У 1505 р. польський сейм заборонив селянам за-
лишати поміщика без його згоди, а після унії це рішення
поширилося на всі українські землі. Коли в Західній Європі
кріпацтво відмирало, в Східній Європі та в Україні воно за-
роджувалось в особливо жорстокій формі. До середини
XVII ст. на території етнічної. України була закріпачена
чверть селянства.
Рівень закріпачення селян в Україні був не скрізь одна-
ковий. У густо заселених районах (Галичина та Волинь), де
був особливо відчутний польський вплив, кріпацтво існува-
ло у жорстоких формах. На початку XVII ст. панщина тут
досягала 4—5 днів на тиждень. А в рідконаселених районах
(Карпати та Подніпров'я), де не вистачало робочої сили,
поміщики були змушені йти на поступки селянам. Так, на-
приклад, на Київщині панщина 2—3 дні на тиждень була
стабільною понад 100 років. Крім того, українське селян-
ство, що становило 80% населення краю, не давало закрі-
пачити себе без боротьби.
Наприкінці XVI ст. загалом завершився процес форму-
вання шляхетського стану, розпочатий двома століттями
раніше.
У той самий час, коли селянство втрачало свої права,
польська шляхта посилювала свої позиції та політичний
вплив. Спочатку шляхта намагалася обмежити свої обов'яз-
76 Українські землі у складі Литви і Польщі
ки перед сюзеренами. Вчорашні воїни, а тепер підприємці,
вони прагнули обмежити право короля починати військові
дії, оскільки не бажали брати участь у воєнних походах, бо
можна було отримувати великі прибутки з власних маєтків.
На початку XVI ст. шляхта підкорила собі місцеві сейми, а
невдовзі і загальний сейм Речі Посполитої, якому належа-
ла вища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, що ста-
новила 8—10% населення, більше, ніж знать будь-якої
країни Європи, могла обмежувати владу своїх королів.
Обмеження королівської влади було лише однією з цілей
шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-який проша-
рок суспільства можливостей загрожувати їхньому при-
вілейованому становищу. Тому шляхта розпочала бороть-
бу ще на два фронти: проти магнатів (з їхньою монополією
на високі посади і величезними земельними маєтностями)
та проти міських заможних верств, оскільки вбачала в них
суперників у торгівлі. І хоча майже 420 українських міст
отримали Магдебурзьке право, шляхта знаходила можли-
вості його обмежувати і втручатися в міські справи. Пере-
вага сил була на боці польської шляхти. На початку XVI ст.
більшість міст було позбавлено права голосу в сеймі, а місце-
вим купцям було заборонено їздити по товари за кордон. У
той самий час сейм звільнив шляхту від податку на ввіз і
вивіз товарів, через що торгівля почала зосереджуватися в
руках ціляхтичів.
Основним товаром експорту в Західну Європу із земель
України був хліб. Його кількість весь час зростала. В середи-
ні XVI ст. вона становила 17, у другій половині — 78, а в
першій половині XVII ст. — близько 84 тис. лаштів (ланіт —
приблизно 2 т). Торгувала шляхта ще й волами, кіньми, ду-
бовими колодами, смолою тощо. Про загальне захоплення
шляхти торгівлею на шкоду військовій службі з жалем пи-
сав один з польських публіцистів того періоду: «Тепер у нас
нема вояків... зате є корчмарі, гендлярі й посередники...
Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою
женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгу-
ють...» Найбільші вигоди від торгівлі природними багат-
ствами України мали польські магнати і шляхта. Хижаць-
ка експлуатація природних надр виснажувала землі і роби-
ла їх' малопродуктивними. Одержувані кошти йшли на роз-
кішне життя панства, частково вкладалися в економіку
Литви і Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалась
на сировинний придаток європейських країн. За рахунок
українського народу зміцнювались інонаціональні феодали,
а національні поступово відсувалися від основних джерел
Литовсько-Польський період 77
збагачення або будь-що намагались прилучитись до поль-
ської еліти, зраджуючи власний народ.
Отже, після Люблінської унії водночас з розвитком про-
дуктивних сил, зростанням міст, розвитком ремесел, торгів-
лі на землях України почалося становлення фільваркової
системи, що зумовило остаточне оформлення кріпосного
права. На початку XVII ст. більшість українських земель
прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова
суперечка поляків і литовців за Україну закінчилася пере-
могою Польщі.
Розвиток науки і техніки наприкінці XVI —
у першій половині XVII ст.
Потреби економіки, комерціалізація сільського госпо-
дарства, розвиток міст, зростання матеріальних запитів на-
селення зумовили потребу в нових технічних засобах, при-
строях, механізмах. Тому прогресивно мислячі феодали,
шляхта, ремісники, купецтво впроваджували у виробничі
процеси західні технічні нововведення, сприяли вітчизня-
ним винаходам, поширенню освіти, наукових знань.
Вплив західної культури, який частково почався в пер-
шій половині XVI ст. і значно посилився після Люблінсь-
кої унії, сприяв поширенню в українському суспільстві пе-
редової європейської думки і наукових знань. Українське
населення долучалось до світової науки і техніки не тільки
завдяки використанню на виробництві виробів, пристроїв і
механізмів. Через Литву і Польщу в Україну почали про-
никати ідеї Відродження і Реформації, що пробуджували
інтерес до рідної культури, мови, історії, викликали потре-
бу в освіті й наукових знаннях.
Вихідці з України навчались в університетах Кракова,
Базеля, Сорбони, Болоньї, Падуї, Праги. Тільки в Краківсь-
кому університеті в 1510—1560 рр. здобули освіту 352, а
протягом XVI—XVII ст. — 800 вихідців з України. Прізви-
ща студентів-українців значаться в документах паризької
Сорбони в другій половині XVI ст. Українці були й серед ба-
калаврів, ліцензіатів, магістрів. В середині XV ст. Сорбона
мала і кілька докторів-українців.
Абсолютна більшість з них поверталась на батьківщи-
ну, несучи з собою ідеї гуманізму, Реформації, фундамен-
тальні наукові знання. Деякі з них стали видатними пред-
ставниками західноєвропейської науки і культури: Павло
Русин, Станіслав Оріховський, Юрій Котермак, більш відо-
78 Українські землі у складі Литви і Польщі
мий як Юрій Дрогобич. Закінчив він Краківський та Бо-
лонський університети, послідовно здобув ступінь бакалав-
ра, магістра, а згодом доктора філософії та медицини. Був
ректором Болонського університету. У світовій науці відо-
мий працями з астрономії, математики, медицини, філо-
софії. Розвитку міжнародних культурних зв'язків, поши-
ренню наукових знань сприяла також друкарська справа.
Піонером східнослов'янського кириличного друкарства був
Швайноль Фіоль, який в 80-х роках XV ст. заснував у Кра-
кові друкарню. Майже водночас починається кириличне
друкарство в Чорногорії, а в середині XVI ст. друкарська
справа налагоджується і в Україні. Пов'язана вона з іменем
Івана Федорова, який організував у Львові 1569—1570 рр.
першу в Україні друкарню. У 1578 р. він переніс її до .Ост-
рога. Після смерті І. Федорова (1583) друкарське обладнан-
ня викупило Львівське Успенське братство, заснувавши
свою друкарню. У другій половині 80-х років XVI ст, відно-
вилась діяльність Острозької друкарні, яка видавала нав-
чальні та богословські книги, публіцистичні твори.
У 1604—1606 рр. у Стрятині та Крилосі діяли друкарні
Федора та Гедеона Балабанів. Згодом обладнання стрятинсь-
кої друкарні було викуплено і перевезено в Києво-Печерсь-
ку лавру. Невдовзі києво-печерська друкарня стала най-
більшою в Україні. У Києві в 1624—1628 рр. була ще дру-
карня київського міщанина і реєстрового козака Тимофія
ВербиЦького, а в 1628—1630 — друкарня Спиридона Собо-
ля. Діяли «мандрівні друкарні». Усього протягом 1574—
1648 рр. їх було понад 20.
Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської брат-
ської, києво-печерської, не обмежувалася поширенням літе-
ратурної та наукової продукції. Вони були важливими осе-
редками освіти, які об'єднували високоосвічену громад-
ськість. Крім продукції українських друкарень, в Україні
поширювались видання Московського Друкарського двору,
різноманітна література з Білорусі, Польщі, країн Західної
Європи. Не тільки діячі культури, а й окремі освічені міща-
ни-ремісники, купці мали пристойні бібліотеки світської
літератури, наукових праць з філософії, юриспруденції,
математики, медицини та географії.
У містах виникали школи грамоти. У м. Острозі князь
Костянтин Острозький заснував у 1578 р. перший вищий на-
вчальний заклад — школу (колегіум), де кращі вітчизняні
та іноземні вчені викладали граматику, риторику, арифме-
тику, астрономію та інші науки. Згодом вона піднялася до
рівня тогочасних європейських академій.
Литовсько-польський період 79
Велику роль у поширенні наукових, загальноосвітніх і
технічних знань відіграли братства — громадські право-
славні організації, що на свої кошти утримували школи,
друкарні, бібліотеки для міського населення. На початку
XVII ст. існували Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Поділь-
ське, Самбірське, Київське, Луцьке та інші братства.
На початку XVII ст. центром освіти й науки в Україні
знову стає Київ. У 1632 р. внаслідок злиття Київської брат-
ської школи і колегіуму було засновано Києво-Могилянсь-
кий колегіум (згодом перейменований на академію), де ви-
кладали філософію, теологію, математику, грецьку, ла-
тинську, слов'янську, польську мови. Колегіум невдовзі
став центром тяжіння слов'янської молоді з усієї Європи, а
її вихованці часто продовжували освіту в університетах Па-
рижа, Рима, Відня.
Розвиток освіти в Україні сприяв появі наукових праць
(компілятивних та оригінальних) з різних галузей науки. На-
уковими центрами були Остріг, Львів, Київ. Острозькі вчені
написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, ас-
трономії, бальнеології тощо. Пожвавився розвиток геогра-
фічних наук. Значну роль в цьому відіграли «Опис України»
французького інженера Гі де Боплана і складена ним карта
України. З'явились також праці, які узагальнювали досвід
сільського господарювання (книга з бджільництва, 1614 р.).
Вдаючись до технічних запозичень, місцеві умільці
створювали і власні оригінальні конструкції, механізми,
прилади, зброю (плоскодонні козацькі «чайки», пристосо-
вані до пересування в плавнях і на мілинах; зразки годин-
ників, замків тощо).
Отже, за несприятливих умов литовсько-польського пану-
вання, відсутності власної держави українцям вдалося долу-
читися до передових гуманістичних європейських ідей і до-
сягнень наукової думки, створити і розвинути власну систе-
му освітніх закладів, друкарень^ що стали носіями наукових
знань, сприяли появі освічених людей, проникненню техніч-
ного прогресу в матеріальне виробництво і військову справу.
Загроза українським етнічним землям
з боку Московії, Туреччини та Криму
Не тільки Велике князівство Литовське та Річ Посполи-
та претендували на українську спадщину. Наприкінці XV —
на початку XVI ст. завершився процес формування єдиної
Московської держави, яка також розраховувала розширити
свої кордони за рахунок українських теритооій і претенду-
80 Українські землі у складі Литви і Польщі
вала на роль збирача спадщини колишньої Київської Русі.
Це призводило до періодичних сутичок між Москвою, Лит-
вою і Польщею. Так, у 1498 р, відбулося перше російсько-
литовське зіткнення, успішне для Росії. У 1500 р. вибухну-
ла нова російсько-литовська війна. У 1503 р. в Москві був
укладений мирний договір, за яким до Москви відходили
Чернігово-Сіверські землі з Черніговом, Стародубом, Новго-
род-Сіверським, Брянськом та іншими містами, що станови-
ло майже третину території литовської держави. Так було
покладено початок входженню українських земель до скла-
ду Московського царства. З 1504 р. московське керівництво
висунуло вимогу передати йому Київ і Смоленськ як спад-
коємцю київських князів. Через деякий час внаслідок нової
війни між Росією і Литвою, що тривала 10 років (1512—1522),
Москва приєднала до себе Смоленську землю, а в 1523 р. —
ще й Новгород-Сіверське князівство.
З XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека з
боку Турецької (Османської) держави і Кримського ханства.
Протягом XIV—XVII ст. Турецька військово-феодальна
держава за правління султанів Баязида, Мурада та Махме-
да захопила Візантію і весь Балканський півострів. У
40-х роках XV ст. за правління хана Хаджи-Гірея Кримське
ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди. Основою
його зовнішньої політики було пограбування країн-сусідів.
За часів правління хана Менглі-Гірея кримчаки захопили
Причорномор'я з містами Дашев (Очаків), Хаджибей, які
раніше належали Литовській державі.
У 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп,
Перекоп, Очаків, змусила Кримське ханство визнати ва-
сальну залежність від неї і таким чином встановила своє
панування на берегах Чорноґо та Азовського морів. Турки
побудували кілька фортець, які використовувалися для на-
падів на українські землі.
Вже наприкінці XV ст. турки напали на Галичину і По-
ділля. У1498 р. вони зруйнували галицькі міста Перемишль
та Ярослав. Кримські татари, заручившись підтримкою Ту-
реччини, з 80-х років XV ст. почали постійні напади на Ук-
раїну. Перший великий напад на центральні українські землі
татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея спустошила Брац-
лавщину та інші регіони Поділля й без перешкод відійшла
до Криму. В 1482 р. Менглі-Гірей з великим військом вдер-
ся в Київську землю і взяв Київ. Наприкінці XV — першій
третині XVI ст. татарські орди майже щороку грабували та
спустошували українські міста і села, гнали в полон тисячі
людей, продавали їх у рабство на східних ринках. Найбіль-
шим ринком невільників була Кафа (Феодосія).
Початок козаччини 81
За підрахунками Я. Дашкевича, в період з 1400 до
1650 р. під час грабіжницьких походів на Україну було за-
хоплено в полон або убито від 2 до 2,5 млн осіб.
Незважаючи на те що литовські князі під тиском обста-
вин почали сплачувати кримським ханам щорічну данину,
кримчаки не припиняли своїх злодійських набігів на ук-
раїнські землі. Таким чином, південна Русь жила під по-
стійною загрозою турецько-татарських нападів. Держава
повинна була взяти на себе її захист. Але ні литовсько-русь-
ка держава до Люблінської унії, ні польське-литовська Річ
Посполита після неї не мали достатньо сил, щоб організу-
вати захист віддаленої окраїни з її незахищеним кордоном.
4.2, Початок козаччини
Причини і джерела
виникнення українського козацтва
Не маючи надії на захист степових кордонів державою,
український народ організував його самотужки. Цю роль взя-
ло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зуст-
річається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, дато-
ваній 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий»,
« схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактуван-
ня цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р.
це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р.
воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що хо-
дили в степ за здобиччю або боротися з татарами.
Проблема походження козацтва віддавна привертала
увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала
різнопланове трактування. Представники російської «дер-
жавницької школи» (С. Соловйов, К. Кавєлін) або цілком
не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку.
Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров,
Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Поль-
ські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козац-
тва тільки з діяльністю польської й української знаті, а тра-
диційна англо-франко-американська історіографія вбачає в
запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піра-
тів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і гра-
бунок сусідів1. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.
;
Історія України: Курс лекцій / За ред. Л. Г. Мельника. — К.:
Либідь, 1991. — Кн. 1. — С. 113—115.
82 Українські землі у складі Литви і Польщі
Нині не викликає сумніву, що основна причина утворен-
ня козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах,
які склалися на українських землях у другій половині ХУ-
ХУ! ст. Польща і Литва все більше обмежували самовряду-
вання українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої
автономності. Посилювалась експансія католицизму. Вод-
ночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок
чого його землеволодіння на Україні розширювались. А ста-
новище українського населення погіршувалось з кожним
роком.
Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій
половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса
населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини,
Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і
відбувалося посилення кріпацтва. Решта території Украї-
ни — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була
майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким
полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста
Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані
землі, де було багато дичинц, риби, диких коней. Ватаги так
званих ухідників із прикордонних селищ селились на ухо-
дах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, по-
лювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-
ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля.
Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Над-
дніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей
із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та
міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовен-
ства.
На формування козацького стану істотний вплив мав
воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоп-
лений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-
ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод
будувались укріплення— «січі». Серед перших організа-
торів козацьких загонів були старости прикордонних міст:
Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард
Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та
інші, їхніми зусиллями стихійно створені загони набували
все більш організованої форми.
Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розши-
рення господарської діяльності українського народу, осво-
єння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний
труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва
і становить одну з його фундаментальних рис.
Початок козаччини 83
Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формуван-
ня козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відігра-
ло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру ко-
зацьких вольностей, який притягував до себе селян та мі-
щан і став неприступною твердинею на шляху турецько-та-
тарських орд до центральної України.
Запорозька Січ
Запорозька Січ виникла у нижній течії Дніпра. На той час
Дніпро перетинали пороги — кам'яні скелі. Всіх порогів на
Дніпрі було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Ово-
нецький, Ненаситець, Вовнігський, Будилівський, Лишній
і Вільний. Крім порогів, були ще й забори — такі самі лави
скель, але не через усю річку, їх було шість: Волошкова,
Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива та Таволжанська. Всі
вони, хоч і робили майже несудоплавним Дніпро, надійно
прикривали козаків від нападів з боку Польщі по головній
водній артерії. Нижче порогів у Дніпро впадали численні
притоки. Тут, за неприступними порогами, серед незлічен-
них островів (майже 250), непрохідних очеретів і розлогих
степових ділянок було найкраще місце для постійної опор-
ної бази козацтва. На південь від порогів у пониззі Дніпра
виникало чимало кам'яних островів, де ще на початку
XVI ст, козаки споруджували невеликі укріплення — город-
ки, в яких знаходили захист від степових орд. Але розпо-
рошені городки-січі з невеликими загонами не могли стри-
мати натиску турецько-татарських загонів з півдня і поль-
сько-литовських військ з півночі. Тому козаки об'єднали-
ся і створили в ЗО—40-х роках XVI ст. фортецю під назвою
Запорозька Січ, до якої увійшли й невеликі городки-січі.
Польський хроніст Бельський у «Всесвітній хроніці» (Кра-
ків, 1551 р.) вперше розповів про існування за порогами
Дніпра козацького коша і фортеці на острові Томаківка.
Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі коза-
ки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуць-
ку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківсь-
ку, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін
різні: більші зручності, стратегічні міркування, брак води,
підмивання фортеці Дніпром, шкідлива для здоров'я міс-
цевість тощо.
Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі
був острів Хортиця. Він відігравав свого часу роль стратегіч-
84 Українські землі у складі Литви і Польщі
ної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут
в середині XVI ст. волинський православний магнат Дмит-
ро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його ко-
зацькою залогою. Тут він двічі оборонявся від татар, про-
тримавшись на острові майже 10 років. Ця обставина, а та-
кож численні археологічні і письмові джерела дали підста-
ву відомому досліднику історії козацтва Д. Яворницькому
вважати саме Хортицьке укріплення матір'ю козацьких
січей, а князя Вишневецького — духовним батьком Запо-
рожжя. Занепад Хортицької Січі вже ніяк не позначився на
козацькій громаді. Військовий центр переходив з острова
на острів, подальшу організацію запорозького війська про-
водили послідовники легендарного Байди-Вишневецького,
що дало змогу Запорозькій Січі протягом другої половини
XVI — у першій половині XVII ст. еволюціонізувати до ви-
соких організаційних форм.
Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе міс-
це на березі Дніпра або якоїсь його притоки і, лишивши по-
середині тієї площі майдан, ставили навколо нього 38 дов-
гих хат-куренів, де товариство мало притулок під час него-
ди. Посеред майдану височів стовп. Це було місце зборів і
покарань. Окрім куренів, у Січі зводили церкву на честь свя-
тої Покрови; паланку-будинок, де зберігалися військові
клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа;
пушкарню — неглибокий, але просторий льох, у якому три-
мали гармати, ручну зброю, кінську упряж, порох, кулі,
сірку, селітру та інше військове майно; скарбницю — такий
самий льох для зберігання борошна, сала, риби й іншого
харчового припасу. Там само, в невеликих барильцях, пе-
реховували військові гроші.
Навколо січових будівель копали окопи, а поверх зем-
ляних валів робили засіки з дубів, пізніше — стіни, випле-
тені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних ко-
шелів, наповнених глиною. В окопах лишали двоє воріт:
головні — з боку степу та бокові — з базару. Біля воріт ро-
били здебільшого плетені з лози та закидані глиною баш-
ти, на яких ставили гармати. Базар завжди містився за січо-
вими окопами, там на майдані стояли крамниці й шинки,
де в мирні часи торгували не тільки люди з України, а й та-
тари, московити, греки, вірмени, євреї.
До берега (глибокої затоки) приставали у мирні часи
грецькі, турецькі й італійські кораблі з усяким крамом. З
того краму певна частина лишалася в крамницях, більша
ж розкуповувалася прямо з кораблів польськими та мос-
Початок козаччини 85
ковськими торговими людьми, що часто приїздили на Січ
за рибою, шкірою, медом і вощиною.
Одночасно на Січі перебувало кілька тисяч козаків, ча-
стина була на ух одах, в степових залогах.
Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністратив-
ну організацію. Запорозьке військо мало два поділи — вій-
ськовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів
(Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївсь-
кий, Корсунський та ін.), а територія — спочатку на 5, а
потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «ку-
рити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку,
частини війська. Паланка в буквальному перекладі з та-
тарської мови означає «маленька фортеця».
Військові клейноди запорожців складалися з булави,
пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.
Соціально-економічний
та військовий устрій Запорожжя
Протягом другої половини XVI — першої половини
XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і
соціальний устрій, який відзначався передусім демократич-
ністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за ви-
нятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило,
змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє поход-
ження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвись-
ка, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовніш-
ності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха,
Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ похо-
дять саме з тих козацьких часів.
Молоді хлопці відбували семилітній випробувальний
термін як джури у досвідчених вояків. Тих, для кого вій-
ськова служба була складною, відправляли з Січі. Всі коза-
ки вважалися рівними і мали однакові права. Вони брали
участь у загальній Січовій Раді, яка вирішувала всі важливі
справи. Рада збиралась часто і являла собою орган січового
народовладдя. Всі справи вирішувалися більшістю, без фор-
мального голосування. Меншість повинна була підкоритись
більшості, яка мала право підкорити колективній волі на-
віть силою. Рада обирала гетьмана та військову старшину,
що мали обов'язки регулярно звітувати перед військом.
Однак під демократичністю правління Запорозької Січі
часто приховувалися прояви охлократії (влади натовпу).
86 Українські землі у складі Литви і Польщі
Справді демократичний принцип виборності старшин із ча-
сом розвинувся у всевладдя «чорних» всезагальних рад.
Нерідко-вони перетворювалися на знаряддя в руках досвід-
чених політиків і прихованих демагогів та інтриганів. Ста-
вала традиційною нестабільність політичних позицій козац-
тва, що гальмувало процес його консолідації.
Згубним був вплив охлократично-демократичних прин-
ципів на становлення козацької ментальності. Адже вони
призводили до відчутного превалювання в шкалі морально-
соціальних цінностей козаків особистої свободи над обов'яз-
ком перед владою, виробляли стереотип супротиву заходам
старшини. В очах козаків гетьмани й старшини були не пред-
ставниками і носіями єдиної законної влади, яких слід за-
хищати, а тільки слухняними виконавцями їхньої волі, кот-
рих легко можна було позбавити не лише посад, а й життя.
Адміністративна і судова влада в запорозькому війську
була побудована таким чином:
— військові начальники — кошовий отаман, суддя, оса-
вул, писар, курінні отамани;
— військові чиновники — підписарій, булавничий, хо-
рунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, кулі-
нар, підкушнар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, кан-
целяристи;
— похідні й паланкові начальники — полковник, писар,
осавул, підписарій, підосавул.
Кошовий отаман (пізніше — гетьман) об'єднував у своїх
руках військову, адміністративну, судову й духовну владу.
У воєнний час кошовий був головним «командиром» і діяв
як необмежений диктатор: міг скарати непокірного на
смерть, тягти його за конем на аркані. Обов'язки кошового
полягали в тому, що він затверджував усіх урядовців, уза-
конював розподіл земель, сінокосів, рибних місць, приймав
у Січ нових людей, відпускав старших козаків із Січі, всту-
пав у дипломатичні відносини з іншими країнами. На час
своєї відсутності в Січі він призначав заступника — наказ-
ного отамана. Кошовому отаману вручалась на раді була-
ва — ознака влади.
Але, незважаючи на силу своєї влади, кошовий отаман
не був необмеженим володарем запорозького війська. Він не
мав ні свого приміщення, ні окремого столу і насправді був
старшим серед рівних. У розмовах з козаками кошовий
звертався до них не в наказовій формі, а по-товариськи, на-
зиваючи їх братчиками, панами-молодцями або дітками.
Називали його часто зменшеним іменем — Богданко, Пет-
русь, Юрась, Івашко.
Початок козаччини 87
Його владу обмежували три умови — звіт, час і рада. Кож-
ний кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової
старшини, повинен був скласти звіт про свої дії та вчинки,
що стосувалися війська. За порушення козацьких законів або
за несправедливе рішення суду його навіть могли покарати
смертю. Кошового отамана обирали лише на рік, після того
на його місце ставав інший. Винятком були особливо видатні
особи — Іван Сірко, Кость Гордієнко, Іван Мілашевич, Пет-
ро Калнишевський. Сірко був кошовим отаманом 15, а Кал-
нишевський —10 років.
Військовий суддя був другою після кошового особою у
запорозькому війську. Як і кошового, його обирали на вій-
ськовій раді з низового товариства. Суддя охороняв звичаї й
одвічні порядки, на яких базувався весь лад козацького жит-
тя, У своїх рішеннях він керувався переказами і традиція-
ми, що передавалися із уст в уста і були освячені плином
віків. Як і кошовий, суддя не мав ні окремого житла, ні ок-
ремого столу, а жив і харчувався з козаками свого куреня.
Військового писаря та військового осавула також оби-
рала загальна рада простих козаків низового товариства.
Військовий писар у козаків був один, його обов'язки вва-
жались такими важливими, що якби хтось інший зробив
спробу замість нього написати від імені коша або прийняти
листа, що передавався на його ім'я, то його страчували.
Вплив писарів на політичне і громадське життя був дуже
великий, мабуть, і тому, що на своїх посадах вони були не-
змінними: з 1734 до 1775 року, у запорозькому війську
змінилося лише чотири писарі. Писар ніколи не підпису-
вався особисто.
Військовий осавул стежив за ладом і пристойністю ко-
заків у мирний час і у військовому таборі, за виконанням
судових вироків, проводив дізнання з приводу різних супе-
речок та конфліктів, заготовляв хліб на випадок війни, у
поході їхав попереду як розвідник, стежив за ходом битви.
Усі чотири — кошовий, суддя, писар, осавул — стано-
вили запорозьку старшину, яка відала військовими, адмі-
ністративними, судовими і духовними справами війська.
Усі інші службові особи лише допомагали головним і вико-
нували їх волю і накази.
Після запорозької військової старшини йшли курінні
отамани, яких було 38 (за кількістю куренів), їх називали
«отаманням». Посада курінного отамана була виборною.
Обирався він із простих козаків, часто із колишньої стар-
шини. Курінні отамани виконували роль інтендантів у Січі,
88 Українські землі у складі Литви і Польщі
прямими обов'язками яких було забезпечення харчами і
дровами свого куреня, охорона майна і грошей у курені,
курінної скарбниці.
Наступними були «батьки», або «сивоусі діди», тобто
колишні запорозькі військові старшини, що залишили свої
посади через старість чи хвороби. Вони посідали почесне
місце у товаристві, берегли звичаї, ревниво їх дотримува-
лись.
За військовою старшиною йшли військові службовці:
довбиш, товмач, шафар, канцеляристи та ін. Військовий
довбиш відав військовими литаврами, скликав козаків у по-
ходи, на релігійні свята. Крім того, він виконував полі-
цейські обов'язки: роздягав засуджених злочинців і прико-
вував до ганебного стовпа на площі, був присутній при ви-
конанні вироку. Військовий кушнар відав усією запорозь-
кою артилерією — гарматами, порохом, дробами, свинцем,
ядрами, кулями. Допомагали йому підкушнар і гармаші.
Військовий товмач повинен був знати мови, видавати
посвідчення, писати грамоти, перекладати документи.
До військових службовців належали також булавничий,
бунчуковий, хорунжий. Перший оберігав булаву кошового,
другий — військові бунчуки, третій — корогви та військо-
вий прапор.
Основою господарства Запорожжя було землеробство.
На Запорожжі відбувалося становлення господарства якіс-
но нового типу, яке виходило за межі середньовічної циві-
лізації, — фермерського. Окрім землеробства, козаки зай-
мались розведенням худоби, полюванням, рибальством, ви-
робленням горілки і пива, видобутком солі та меду.
Січ була розташована на шляху, який зв'язував густо-
населені райони України з морем, тому, незважаючи на пос-
тійну степову війну, купці з допомогою козаків вели торгів-
лю з Кримом і Туреччиною. Господарство велося спільни-
ми зусиллями, але в господарських справах все більшу роль
почали відігравати заможні козаки, що вклали в степові
промисли і торгівлю свої капітали.
Щовесни запорожці в куренях методом жеребкування
розподіляли між собою обов'язки — кому лишатися в Січі
на випадок походу або нападу татар, а кому йти на промис-
ли. Як тільки скресала крига на річках, половина козаків
виходила на свої зольності рибалити або полювати. Рибу за-
солювали, скільки потрібно залишали собі, а решту везли
на продаж в Україну. На отримані гроші купували борош-
но, пшоно, порох та олово. Торгували також шкірами та
хутром.
Початок козаччини 89
Жили козаки здебільшого бідно. Козацькі звичаї дозво-
ляли їм мати небагату одежину і зброю. Все майно і здобич,
що привозили з набігів на турків і татар — шовки, оксами-
ти, коней, гроші, — вони мали здавати курінному отаману.
На Січі військова рада розподіляла все здобуте: не менше
половини здобичі йшло на церкви й монастирі, частина гро-
шей — в січову скарбницю, решта розподілялась між това-
риством порівну. Більшість козаків отриману частину
відразу пропивала в шинках, прогулювала з товаришами
або вимінювала на коней. Прості козаки легко переносили
життєві незгоди, мали простий побут, нехтували грішми та
багатством, харчувались разом у курінях.
Щоправда, з появою реєстрового козацтва і подальшим
розвитком січового господарства та торгівлі становище ко-
зацтва дещо змінилося. Більшість і далі залишалася голо-
тою, що пишалася своєю бідністю, але поруч з нею з'яви-
лись заможні верстви козацької старшини. Вони відрізня-
лись одягом, зброєю, намагались жити і харчуватись окре-
мо від товариства, чим викликали обурення простого
козацтва. Але майнове розшарування, що почалося серед
козаків вже наприкінці XVI ст., неможливо було зупини-
ти. Прірва між різними верствами козацтва дедалі поглиб-
лювалася, що призвело до гострих соціальних конфліктів
у козацькому таборі.
На другу половину XVI ст. січовики створили велике
військо. Основу його становила піхота. Запорожці від-
правлялись в похід верхи, але воювали як піші воїни. Ра-
зом з військом йшов табір, що складався з легких возів: на
відкритих місцевостях під прикриттям возів велися бойові
операції. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розта-
шовували вози в кілька рядів (лав), і доки передня лава
стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю
переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно. Вози при-
в'язували один до одного ланцюгами. Під час походів у
війську була залізна дисципліна, заборонялись спиртні на-
пої, гра в карти, суперечки. Зброю запорожці мали різно-
манітну: в XV та XVIст. перевагу надавали сагайдакам зі
стрілами, списам, келепам і гаківницям, пізніше в запо-
рожців були рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі.
Окрім того, доброю зброєю були чингалі, здобуті у турків
ятагани. Кожен носив ту зброю, яку спромігся купити або
здобути в бою. Гармат запорожці самі не виплавляли, а во-
ювали тими, які відбивали у ворога.
Чисельність запорозького війська не була сталою, а ко-
ливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів не-
90 Українські землі у складі Литви і Польщі
одноразово звертались до козаків з проханням виступити на
їхньому боці як наймане військо під час військових конф-
ліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та
політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччи-
ни та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки
через голову Польського короля, якому номінальне були
підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ
почала виявляти все більшу самостійність у своїй внут-
рішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету За-
порожжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті зав-
дяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складав-
ся із уславлених човнів-чайок.
Військовий флот війська становили виключно чайки,
які називали байдаками. Вони були невеликі — 20 м зав-
довжки і 3—4 м завширшки, з обох боків мали по 15—20
весел, посередині кріпили щоглу з вітрилом; були озброєні
легкими гарматами і брали на борт 50—70 осіб. Запорожці
використовували також трофейні турецькі галери.
На своїх плоскодонних кораблях козаки могли прохо-
дити плавні, мілини і навіть дніпровські пороги. На них
вони добирались не тільки до Очакова, а й до узбережжя
Криму і навіть до Константинополя, прорвавши турецько-
татарську блокаду на морі.
У 1572 р. було створено реєстрове військо, яке спочат-
ку складалось з 300 козаків. Невдовзі реєстр був розшире-
ний до 500 осіб, а згодом — і до 6000—8000, Козаки, впи-
сані до нього, вважались прийнятими на державну службу
і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння,
особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно
займатися промислом і торгівлею.
Реєстрове козацтво мало свою територію і поділялося на
полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черка-
си, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дис-
локації війська бз^ло м. Трахтемирів на Дніпрі із Зарубським
монастирем.
Створення реєстрового війська переслідувало дві цілі.
Уряд Речі Посполитої хотів не тільки узаконити охорону
козаками східного кордону держави, а й повести наступ на
вольності запорозького козацтва через заможних реєстро-
вих, поставлених на службу Польській короні. Але надії
короля та сейму за допомогою реєстрових розколоти козац-
тво і взяти під контроль Січ не справдились. Кількість ко-
зацтва зростала, а спроби уряду втручатись у його справи
спричиняли козацько-селянські повстання.
Початок козаччини 91
Перше велике козацько-селянське повстання відбулося
в 1591 —1593 рр. на чолі з Кршиштофом Косинським. Ко-
заків підтримало селянство Київщини, Брацлавщини та
Волині. У 1593р., не маючи артилерії, сильної кінноти,
воно зазнало поразки.
Великого розмаху набуло повстання під проводом Севе-
рина Наливайка (1594—1596). Козацький полководець,
родом з Гусятина, свого часу брав участь у морських і сухо-
путних походах запорожців. Досвідчений воїн, популярний
серед козацтва, зібравши значні військові сили, вирушив
проти волинських, поліських та білоруських магнатів. Зай-
нявши значну територію від Дністра до Прип'яті, Наливай-
ко виношував плани створення самостійної козацької дер-
жави в пониззі Бугу і Дніпра.
Одночасно вели бої з польсько-литовською шляхтою ко-
зацькі загони Григорія Лободи та Матвія Шаули. Тільки
регулярна армія на чолі з гетьманом С. Жолкевським зму-
сила козаків відступати. Об'єднавшись біля Білої Церкви,
українське військо перейшло на Лівобережжя. Під Лубна-
ми оточені ворогами повстанці чинили запеклий опір. У та-
борі почалися голод, пошесті, чвари між реєстровцями та
козацькою черню. Під час таких суперечок було вбито Ло-
боду. Наливайка і Шаулу реєстровці видали С. Жолкевсь-
кому, і їх було страчено в Варшаві. Польське військо вчи-
нило над переможеними козаками криваву різню.
Однак боротьба селянства і козацтва України не закін-
чилася. Далі були повстання під проводом Тараса Федоро-
вича (Трясила), Павла Бута (Павлюка), Дмитра Гуні, Яць-
ка Острянина та ін.
Майже півстоліття польський уряд вів боротьбу з авто-
номією Запорозької Січі, граючи на протиріччях реєстрово-
го та низового козацтва. Зазнавши поразки в цій боротьбі,
уряд змушений був ввести «Ординацію» (1638), за якою реє-
строве козацтво втрачало частину своїх прав, а низові
козаки вважались кріпаками. Зрозуміло, що козацтво,
сформоване в організовану силу, не збиралось без боротьби
поступатися своїми правами. Тривале протистояння двох
сил — польського уряду та українського козацтва — не мог-
ло не вилитись в гострий військовий конфлікт, який вибух-
нув у 1648 р. і став початком української національної ре-
волюції 1648—1676 рр.
Отже, протягом XVI — на початку XVII ст. в україн-
ських землях, що перебували під владою Литви та Польщі,
відбувався процес формування соціально-класової структу-
ри суспільства, консолідації двох основних класів феодаль-
92 Українські землі у складі Литви і Польщі Початок козаччини 93

ної держави: селянства та шляхти. Посилення в суспільстві
позицій шляхти супроводжувалось швидким закабаленням
селянства і запровадженням кріпосного права. Правлячі
кола Польщі і Литви послідовно та наполегливо проводили
політику ліквідації автономії українських земель, наступу
на православ'я. Водночас над Україною нависла зовнішня
загроза з боку Османської імперії та Кримського ханства, в
боротьбі з якими сформувалось й зміцніло українське ко-
зацтво, що перебрало на себе функцію виразника й захис-
ника національних, релігійних і культурних інтересів на-
роду. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого
національної держави.
Запитання. Завдання
Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич 3. Історія України. — К.: Знання
2000. — С. 56—83.
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К.: Либідь, 1992 —
Т. І. — С. 305—439.
Русіна О.В. Україна під татарами і Литвою. —К.: Альтернативи, 1998. —
С. 18—312.
Семененко В. І., Радченко Л. О. Історія України. З прадавніх часів до сьо-
годення. — Харків: Торсінг, 2000. — С. 87—123.
Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст
(1648—1676 рр.). — К.: Альтернативи, 1999. — С. 18—65.
Телегін Д. Я. Січі запорізьких козаків низового Дніпра. — К.: Знання
1991. — 21 с.
Хрестоматія з історії України / Упоряд. Б. І. Білик, П. В. Дягус Я С Калаку-
ра. — К.: ІСДО, 1993. — С. 73—95.
Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс
лекцій. — К.: Либідь, 1999. — С. 54—88.
Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. — К.: Наукова дум-
ка, 1990.

1. Якими були наслідки входження українських земель до складу

Великого князівства Литовського?
2. Розкрийте суть Люблінської та Берестейської уній.
3. Охарактеризуйте становище українських земель у складі Речі
Посполитої.
4. Проаналізуйте соціально-економічний розвиток України після
Люблінської унії.
5. Розкрийте причини виникнення і джерела формування українсь-
кого козацтва.
6. Охарактеризуйте Запорозьку Січ, її соціально-економічний, полі-
тичний і військовий устрій.
7. У чому полягало військове мистецтво запорожців?
8. Охарактеризуйте боротьбу козаків проти турецько-татарської
агресії часів Запорізької Січі (II пол. XVI — І пол. XVII ст.); походи під про-
водом гетьмана Сагайдачного.

Література

Антонович В. Коротка історія козаччини. — К.: Україна, 1991.

Аланович О. Розповіді про запорізьких козаків — К.: Дніпро, 1991.
Бойко О. Д. Історія України. — К.: Академія, 1999. — С.109—125.
Борисенко В. Й. Курс української історії. — К.: Либідь, 1989.
Голобуцький В. Запорізьке козацтво. — К: Вища школа, 1994.
Грушевский М. С. История украинского народа.— К.: Либідь, 1991.—
С. 94—178.
Історія України: Курс лекцій / За ред. Л. Г.Мельника. — К.: Либідь, 1991. —
ї. І.—С. 113—210.
Історія України / За ред. В. А. Смолія. — К.: АльтерІ Іативи, 1997. •— С. 57—77
Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорізьке низове. — Дніпро-
петровськ: Січ, 1991.
Крип'якевич !. П. Історія України. — Львів: Світ, 1992. — С. 119—183.

5.
Українська
національна революція XVII ст.
Козацька держава
XVII ст. — епоха буржуазних революцій. У 1640 р.
розпочалася революція в Англії. Того ж року в Каталонії
спалахнуло Сагадорське повстання («війна женців»)
проти, іспанського абсолютизму за збереження політич-
ної автономії; в 1648 р. розпочалися антиабсолютись-
кий рух Фронда у Франції та селянські повстання в
Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії.
Це «пробудження» охопило й Україну. Українська
національна революція XVII ст. була важливою скла-
довою процесу зародження нових суспільних відносин.
5.1. Українська національна
революція
Україна напередодні революції
У першій половині XVII ст. більшість території Украї-
ни перебувала під владою Речі Посполитої. Ще в XV ст.
польські феодали захопили Галичину і Західне Поділля, а
після Люблінської унії (1569) — Волинь, Київщину і Брац-
лавщину. Згідно з умовами Деулінського перемир'я (1618)
Українська національна революція 95
і ПОЛЯЕОВСЬКОГО мирного договору (1634) між Росією та
Польщею до останньої відійшла Чернігово-Сіверщина. За-
карпаття і Північна Буковина залишалися під владою
угорських та молдавських феодалів.
У той час територію України населяло майже 5 міль-
йонів осіб. Розвиток феодального суспільства в Україні —
це історія безперервної боротьби пригноблених проти експ-
луататорів. Особливого загострення вона набувала, коли по-
єднувалася з рухом проти іноземного поневолення.
На початку XVII ст. заворушення серед селян та козаків
охопило всю територію України від Закарпаття до Слобо-
жанщини. І хоча всі вони зазнали поразки, проте підготу-
вали ґрунт для подальшої боротьби проти національно-ре-
лігійного гніту, яка була своєрідною формою руху за збере-
ження української народності, її мови та культурних над-
бань. Відсіч українського народу шляхетсько-католицькій
експансії сприймалась в Європі як одна з ланок зростаючої
боротьби проти реакційних сил контрреформації.
Причини революції
У середині XVII ст. в різних сферах українського сус-
пільства визріло гостре невдоволення існуючим статусом
України в складі Речі Посполитої, її політикою в україн-
ському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним
ладом і системою соціальне-економічних відносин.
Політична сфера. Українська нація, перебуваючи в складі
Речі Посполитої, не мала жодного шансу на повноцінний полі-
тичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, прав-
лячі кола Польщі не визнавали за українцями права на відтво-
рення навіть автономного державного утворення, не кажучи
вже про право на незалежність. В середині XVII ст. польська
політика спричинила денаціоналізацію української еліти
(князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською
на платформі польської державної ідеї. Послідовно проводився
цілеспрямований курс на усунення українців від участі в
міському самоуправлінні; їм чинилися перешкоди під час
вступу до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгів-
лею, внаслідок чого головні важелі економічного життя
зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків. Ко-
зацтво було тією силою, яка могла повести боротьбу за націо-
нальну незалежність. Отже, інтереси політичного розвитку
України зайшли в антагоністичну суперечність із великодер-
жавними імперськими інтересами Польщі.
96 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
Національно-релігійна сфера. Колоніальний характер
польської політики виразно окреслився у цій сфері. Відвер-
то цинічною була вона щодо православної церкви. Докла-
далося всіх зусиль до її ліквідації та впровадження уніат-
ства й католицизму: закривали православні церкви і монас-
тирі, а водночас зводили католицькі храми, всіляко сприя-
ли місіонерській діяльності католицьких орденів;
зневажали релігійні почуття православних та навертали їх
(часто силоміць) в уніатство чи католицизм. Дискриміна-
ція торкнулася також української мови й освіти. Все це ви-
кликало спротив, посилювало ненависть не лише до по-
ляків, а й до українців-ренегатів та всіх, хто брав участь у
національно-релігійному гнобленні.
Соціально-економічна сфера. У цей період в Україні по-
чинається процес розкладу цехового ремесла, в багатьох про-
мислах відбувається зародження мануфактурного виробниц-
тва. Особливо виразно це виявилося в сільськогосподарсько-
му виробництві Півдня України. Адже становлення козаць-
кого стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу
господарства — за своєю суттю фермерського. Протиріччя
між ним і наступаючим фільварково-панщинним господар-
ством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина,
стає одним із головних причин «вибуху» 1648р. Козацтво
виробило такі принципи соціальної організації, які докорін-
но відрізнялися від існуючих середньовічних суспільних
відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними.
Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не
міг не викликати збройного спротиву. Надзвичайно швид-
кими темпами посилювався соціально-економічний ви-
зиск селян і міщан і закріпачувалося ще відносно вільне
населення півдня та сходу.
Соціально-психологічна сфера. Як стверджують фахів-
ці, придушення базових інстинктів особи (голоду, влас-
ності, самозбереження, свободи, успадкованих здібностей)
породжує «революційні відхилення у поведінці людей».
Протягом 20—40-х років XVII ст. відбувався процес втрати
селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою земель-
ної та інших форм власності. Постійні напади татар і жорс-
токі репресії колоніального режиму придушували інстин-
кти як індивідуального, так і групового самозбереження й
самовираження успадкованих здібностей, свободи.
Чим нестерпніші були знущання з боку панівних класів,
чим лютіше власті карали учасників рухів, тим жорсткіши-
ми ставали розправи повстанців над гнобителями. Це все
повною мірою притаманне і подіям національно-визвольної
Українська національна революція
97
боротьби в Україні впродовж останніх десятиліть XVI —
першої половини XVII ст. І нарешті, визрівання Українсь-
кої революції та її перебіг були складовою визрівання й роз-
витку соціально-політичної та національно-визвольної бо-
ротьби на Європейському континенті .
1
Визвольну боротьбу в Україні очолив Богдан Хмель-
ницький.
Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) —
гетьман України, творець Української держави. Місцем народжен-
ня вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти
(по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київсь-
ких шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов,
історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років
на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського хан-
ства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків.
У січні 1648 р. на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклав-
ши тим самим початок Українській національній революції.
Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний
державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кін-
ця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню по-
літику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у
Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.
Життя дало йому знання людей і розуміння обставин. І
хоча він займав місце одного із десяти сотників Чигирина,
магнат Конецьпольський перед смертю сказав своєму си-
нові, що боїться того, щоб Річ Посполита не мала від Хмель-
ницького багато біди, бо ніколи не було серед козаків лю-
дини таких здібностей та розуму. Конецьпольський просив
сина знайти проти Хмельницького якесь обвинувачення,
«щоб зжити його з світу». Хмельницькому довелося зазнати
тяжких переслідувань від панів, що намагалися забрати у
нього батьківський хутір і притісняли його як бунтівника.
Врешті він покинув свій Суботів і подався на Запоріжжя.
Він зумів згуртувати навколо себе найталановитіших лю-
дей — однодумців.
Є підстави вважати, що, починаючи з 1646 р., група ко-
заків, очолювана Богданом Хмельницьким, розпочала під-
готовку повстання. Протягом 1646—1647 рр. до керівного
центру входили сотники Ф. Вешняк, К. Бурляй, Д. Гиря,
Б. Топига, колишні полковники М. Нестеренко, Я. Клиша,
М. Кривоніс, брати Нечаї тощо. Планувалося розпочати
'Смолій В. А., Степанков В.С. Українська національна рево-
люція XVII ст. (1648—1676 рр.) // Україна крізь віки. — К.:
Альтернативи, 1999. — Т. 7. — С. 65—68.
98 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
повстання в листопаді 1647 р., але в останню мить виступ
зірвався.
На початку 1648 р. Б.Хмельницького на козацькій раді
в Січі обирають гетьманом Війська Запорозького. Саме в цей
період виявляється його талант, що зробив Б. Хмель*
ницького вождем усієї України. Венецький посол Віміна
характеризував Хмельницького так: «Здається, ніби в ньо-
му міститься два єства — одне діяльне, тверде, віддане прав-
лінню, друге сонне, стомлене, мрійливе»'. З одного боку, він
був стриманий, простий, ввічливий, приступний для всіх.
Але як тільки схвилювався чим-небудь, як щось виводило
його з спокою, тоді несподівано вибухав його вулканічний
темперамент, демонічна енергія. Він промовляв з незвичай-
ною силою і експресією, малював сміливі, величні карти-
ни, що чарували і жахали слухача, умів привертати до себе
масу, мав її довір'я і любов. Умів згуртувати навколо себе
найкращих, найталановитіших людей. Свої плани проводив
залізною рукою, володарським жестом. У своїй особі втілив
усі прагнення своєї епохи, свого народу2.
Б. Хмельницький звернувся до українського народу із
закликом піднятися на боротьбу проти польської шляхти:
«Прошу вашої ласки і господнього милосердя, щоб ви —
люди одного Бога, однієї віри та крові, коли я буду набли-
жатися до вас з військом, приготували зброю-рушниці,
шаблі, кульбани, коней, стріли, коси, списи для оборони
стародавньої грецької віри. А якщо довідаєтесь або почує-
те від приїжджих чи прохожих про чужоземне військо,
яке король 3зібрав проти нас, давайте нам знати і поперед-
жайте нас» .
Його заклик був широко підтриманий по всій Україні.
Ніколи ще виступи проти Речі Посполитої не мали тако-
го всенародного характеру. Б. Хмельницький був добрим
знавцем військової справи. Він розумівся на тактиці й
стратегії, вмів своєчасно скористатися фортифікаційни-
ми засобами, знав, коли залучати артилерію, козацьку
піхоту, а коли слід перейти до оборони. Великою перева-
гою гетьмана було й те, що він був добре обізнаний з
прийомами, що їх використовували на полі бою поляки і
татари. Він дійшов висновку про необхідність союзу з та-
тарами.
1
Крип"якевич І..П. Історія України. — Львів; Світ, 1990. —
С.184.
2
Там само.
3
Історія України; Курс лекцій. У 2-х кн. — К«: Либідь,
1991, —Кн. 1,—С.212.
Українська національна революція 99
У запорожців була слабка кіннота. Тому їм була по-
трібна військова підтримка.
Досвідчє-ні та вправні запорожці становили лише органі-
зуюче ядро повстанської армії, навколо якого гуртувалась
маса міщан та селян, погано навчених і озброєних. Вони
здебільшого могли оборонятися в укріплених позиціях, ро-
бити відчайдушні партизанські вилазки чи безладні масові
атаки і не більше. Пересування на полі бою іспанськими
чи шведськими прийомами повстанські маси засвоїти не
могли. І тому проти масованого натиску першокласно оз-
броєної й закутої в залізні лати польської важкої кінноти
був лише один порятунок — міцні окопи. До 1648 р. коза-
ки, як правило, ніколи не атакували шляхетське військо,
а лише оборонялися. З огляду на це поляки завжди мали
ініціативу і кожний бій вигравали далеко меншими сила-
ми. Талант Б. Хмельницького — полководця, його пра-
вильний розрахунок щодо притягнення татар на свій бік —
усе це зумовило успішний розвиток подій революції, особ-
ливо на початку.
У 1648 р. Б. Хмельницький уклав Бахчисарайський до-
говір з Іслам-Гірєєм, за яким на боці козаків виступили 4 ти-
сячі татар на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм. За
свідченням Самовидця, військо Б. Хмельницького налічу-
вало на час виступу 5 тисяч чоловік. Проти нього виступи-
ло не менше польське.
На цьому етапі боротьби Б. Хмельницький та його при-
бічники висували лише ідею автономії для козацького ре-
гіону. Під час переговорів з послами М. Потоцького в бе-
резні 1648 р. вимагали вивести польське військо з цих зе-
мель, ліквідувати на них «управління Речі Посполитої»,
надати їм права укладати договори із зарубіжними воло-
дарями. Але ці вимоги козаків виявилися неприйнятни-
ми для польської сторони. Шляхетські війська, кинуті на
придушення повстання, були розбиті 16 травня 1648 р. у
битві під Жовтими Водами, а 26 травня 1648 р. — під Кор-
сунем.
Здобувши блискучі перемоги, Б. Хмельницький мав
намір продовжувати наступ у центральні райони, Через
Тугай-бея він передав М. Потоцькому програму вимог,
що передбачала створення до Білої Церкви та Умані
удільної, з визначеними кордонами, держави. Так було
вперше сформульовано ідею створення національної дер-
жави,
100 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
Рушійні сили та особливості революції.
її типологія, хронологічні межі та періодизація
Ліквідація гноблення шляхетської Польщі відповідала
інтересам майже усіх класів і станів суспільства: селянства,
міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва,
старшини, нижчого православного духовенства, українсь-
кої дрібної шляхти, що й об'єднувало їх в роки революції.
Однак найважливішу роль у розвитку революції відіграва-
ло козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар
національно-визвольної боротьби.
Боротьба, що розпочалася у 1648 р., мала національно-
визвольний, релігійний та соціальний характер, її мета по-
лягала в ліквідації національно-релігійного гноблення з
боку Речі Посполитої, розбудові національної вільної дер-
жави і її незалежності; знищенні панівної системи соці-
ально-економічних відносин, котра ґрунтувалась на фео-
дальному землеволодінні, фільварково-панщинному госпо-
дарстві й праці закріпаченого селянства та утвердженні но-
вої, основу якої становили приватна власність на землю
(фермерського типу) та праця вільної людини.
Визначальним було виборення незалежності, бо тільки
вона відкривала перспективу збереження революційних
соціально-економічних завоювань і здатна була запобігти
феодалізації суспільних відносин. В історичній літературі
немає єдиної думки щодо питання типології, хронологічних
меж і періодизації боротьби, що розпочалася в 1648р. Ця
подія трактується як «повстання» (козацьке, народне, ук-
раїнське, селянське та ін.), «війна» (козацька, селянська,
громадянська, національно-визвольна та ін.), «революція»
(козацька, буржуазна, національна, національно-визволь-
на та ін.). Група сучасних українських істориків на чолі з
В. Смолієм' вважає, що за своїми масштабами, змістом,
формами, характером і метою боротьби, якісними змінами,
що відбувалися у політичному, соціально-економічному і
духовному житті суспільства, ця подія становила собою
«Українську національну революцію», типологічне близь-
ку до Нідерландської революції 1566—1609 рр. На їх дум-
ку, дана подія була значно складнішим соціально-політич-
ним явищем, ніж те, яке позначається поняттям «повстан-
ня» чи «війна». Адже «повстання» і «війна» (внутрішні —
1
Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна рево-
люція XVII ст. (1648—1676 рр.) // Україна крізь віки. — К.:
Альтернативи, 1999. — Т.7. — С.90—94.
Українська національна революція 101
громадянські й зовнішні — проти агресії сусідніх держав)
входили до неї як складові частини. Терміни «козацьке по-
встання», «козацька війна», «козацька революція», що ви-
користовуються у деяких історичних працях, неточні, бо
ігнорують національно-визвольну спрямованість боротьби
народу, зводячи її до внутрішнього соціального конфлікту
в Речі Посполитій.
Безпідставними є й намагання деяких авторів (переваж-
но в польській історіографії) називати її «польсько-козаць-
кою війною», оскільки, з одного боку, береться національ-
ний чинник, а з другого — соціальний. Не всю повноту
змісту події відображає й поняття «визвольна війна», «на-
ціонально-визвольна війна», тому що воно не враховує того
факту, що з українсько-польською війною поєднується й пе-
реплітається соціальна боротьба між окремими верствами
українського народу; ігнорує процес державотворення, ста-
новлення нової моделі соціально-економічних відносин.
Залишається відкритим питання хронологічних меж цих
подій. В радянській історіографії 50—80-х років XX ст. вони
визначалися 1648—1654 рр., а в 90-х роках в українській
історичній науці набуло поширення їх датування 1648—
1657рр. На думку В. Борисенка, національно-визвольна
війна тривала з 1648 до 1660 року. В. Шевчук вважає, що
вона завершилася у 1678 р. В. Смолій та В. Степанков на ос-
нові знайдених різними вченими документів в зарубіжних
архівосховищах дійшли висновку, що події 1648—1676 рр.
становлять ланки єдиного процесу боротьби українського
народу за створення національної держави, її незалежність і
територіальну цілісність, а також боротьби за утвердження
нової моделі соціально-економічних відносин, проти феода-
лізації суспільства, їх підтримує і О. Бойко. На їх погляд,
Національна революція почалася в 1648 р. й тривала до
ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні,
яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенка
восени 1676р. Революція закінчилася поразкою. Відповід-
но до цього вони пропонують свою періодизацію,
I період (лютий 1648 р. — червень 1652 р.). Характери-
зується найбільшим розмахом національно-визвольної і
соціальної боротьби. Витворена Українська держава де-фак-
то виборює незалежність, а селянська війна завершується
ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин
на селі.
II період (червень 1652 р. — серпень 1657 р.). Відзна-
чається погіршенням геополітичного становища козацької
України та активними пошуками союзників на міжнарод-
 102 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
ній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз'єднання
в межах держави усіх етноукраїнських земель. У політич-
ному розвитку намітилася яскрава тенденція щодо утверд-
ження монархічної форми правління в особі спадкового
гетьманату.
III період (вересень 1657 р. — червень 1663 р.)„ Охоплює
час різкого зростання соціально-політичної боротьби, що
вилилася в громадянську війну й розколола Україну на два
гетьманства.
IV період (липень 1663 р. — червень 1668 р,). Ознамено-
ваний намаганнями польського і російського урядів поділи-
ти Українську державу та відчайдушною боротьбою націо-
нально-патріотичних сил за збереження її єдності.
V період (липень 1668 р. — вересень 1676 р.). Припадає
на нове загострення політичної боротьби, посилення втру-
чання іноземних держав у внутрішні справи козацької Ук-
раїни, ліквідацію державних інституцій на Правобережжі
та поразку революції.
Розгортання національно-визвольної
і соціальної боротьби
Перші перемоги козаків над поляками справили вели-
ке враження на народ України. Майже водночас вибухну-
ла вся Наддніпрянщина. Запалали маєтки польської шлях-
ти, селяни виганяли панів, ксьондзів, їх прислужників.
Повстання перекинулося на лівий берег Дніпра й охопило
увесь задніпровський край. «За короткий час, — як писав
М. Грушевський, — не стало духу панського та польського
на Україні тій, що ближче Дніпра» 1 .
Дещо складніше розгорталася боротьба у Правобереж-
ній Україні та західноукраїнських землях, де знаходилось
багато міст-фортець з сильними залогами. Але й тут бороть-
ба набуває масового характеру. Дії повстанців мали не лише
національно-визвольний, а й яскраво виражений антифео-
дальний характер.
Влітку 1648 р. починає визрівати ідея необхідності роз-
грому Речі Посполитої та створення власної держави.
Б. Хмельницький вступив у мирні переговори з поляками,
!
Грушевський М. С. Історія України. — К.: Либідь, 1992. —
С. 127.
Українська національна революція 103
водночас інтенсифікуючи процес формування національної
держави:
— політична влада на визволеній території переходить
до рук козацької старшини;
— відбувається заміна старого політико-адміністратив-
ного устрою новим, в основу якого покладено полкову вій-
ськово-адміністративну систему;
— починає діяти новий уряд;
— функціонують центральні й місцеві органи влади;
— окреслюються серйозні зміни в соціальній структурі
населення.
Вже наприкінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні
(за винятком Чернігова) утвердилася полкова і сотенна вла-
да. На Правобережній Україні влада гетьмана поширилась
на Брацлавське, Київське, Подільське (за винятком Кам'ян-
ця) і частину Волинського воєводств. Польський уряд фак-
тично відмовився задовольнити помірковані вимоги стар-
шин. Правлячі кола Речі Посполитої не сприймали навіть
у зародковому стані ідеї української державної автономії.
Наприкінці серпня мирні переговори було зірвано, віднови-
лися воєнні дії. 19—21 вересня 1648р. під Пилявцями на
Волині українська армія розгромила 40-тисячне польське
військо. Ця перемога створила сприятливі умови для виз-
волення західноукраїнських земель.
Б. Хмельницький вирушає на захід. 8—26 жовтня
1648 р. був взятий в облогу Львів, а згодом — Замостя
(6—21 листопада). Шлях на Варшаву був відкритий. Це був
дуже важливий момент для Б. Хмельницького. Вперше ста-
вала реальною можливість об'єднання усіх українських зе-
мель у межах національної держави. У гетьмана вперше
з'являються думки щодо звільнення західноукраїнських
земель. Однак національна державна ідея ще не стала панів-
ною у політичній програмі українських діячів, що залиша-
лися в полоні автономізму. Похід на захід відбувався не
стільки з метою включення цих земель до складу держави,
скільки для реформування державного устрою Речі Поспо-
литої (запровадження абсолютизму та визнання за Украї-
ною таких самих прав, які мала Литва).
Окрім того, становище Хмельницького було складним: у
боєздатних підрозділах налічувалося не більше ЗО тисяч осіб;
відчувалася нестача гармат і боєприпасів; існувала загроза
вторгнення литовського війська; козацькі полки не були го-
тові до ведення військових дій у зимових умовах, будучи
відірваними від своїх баз; поширювалася епідемія чуми. Все
це, мабуть, і змусило гетьмана припинити наступ.
104 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
На початку січня 1649 р. Б. Хмельницький як перемо-
жець повертається на чолі війська до Києва.
Більшість істориків вважає, що відмова від наступу вглиб
Польщі була політичним прорахунком Б. Хмельницького.
Замість того щоб укріпитися на західних кордонах українсь-
ких земель, завершити створення місцевих органів влади і
козацьких полків, спираючись на які можна було б успішно
протистояти наступові ворога, гетьман добровільно віддав
йому західний регіон України. Внаслідок цього було втраче-
но майже третину визволеної території з її високорозвину-
тим виробництвом і багатими людськими ресурсами, а
Польща одержала вигідний плацдарм для зосередження сво-
го війська, готового у будь-який момент розпочати наступ.
До лютого 1649 р. полякам вдалося окупувати терито-
рію по лінії Бар — Меджибіж — межиріччя Горині і Случі.
Розробка Б. Хмельницьким основних принципів
української державної ідеї
У таких умовах 20 лютого 1649 р. у Переяславі розпо-
чалися укрйїнсько-польські переговори, які показали, що
переосмислення Б. Хмельницьким уроків національно-ви-
звольної боротьби допомогло йому здійснити в основних ри-
сах розробку програми державного будівництва козацької
України. Згодом ці ідеї набули подальшого розвитку під час
переговорів з московським посольством Г. Унковського.
Основні положення цієї програми:
—право українського народу на створення держави в
етнічних межах проживання;
— незалежність Української держави від Речі Поспо-
литої;
— соборність Української держави;
— Українська держава є спадкоємницею Київської Русі.
25 лютого 1649 р. з польським посольством було укладе-
но перемир'я, згідно з яким Б. Хмельницький досяг визнання
де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і
Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горинь, Прип'ять
та м.Кам'янець-Подільський, через який заборонялося пере-
ходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті.
Навесні 1649 р. почалася нова хвиля народної боротьби.
Польські війська, очолені новим королем Яном II Казими-
ром, перейшли у контрнаступ. 10 липня 1649 р. козаки взя-
ли в облогу м.Збараж, а 15—17 серпня 1649р. відбулася
Українська національна революція 105
битва під Зборовом, під час якої польська армія була май-
же розгромлена, але через зрадницьку позицію Іслам-Гірея
Б. Хмельницький змушений був вступити в переговори з по-
ляками, намагаючись зберегти якомога більшу автономію
для козацької України.
Проте відстояти основні вимоги не вдалося. За укладе-
ним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію
України складали лише три воєводства — Київське, Брац-
лавське, Чернігівське, які поділялися на 16 полків і
272 сотні. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40
тисячами осіб. Шляхта отримала право повернутися до
маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати фео-
дальні повинності. Питання скасування унії відкладалося
до рішення сейму. 24 серпня було знято облогу Збаража.
Воєнні дії припинилися.
Отже, спроба створення соборної незалежної держави
зазнала поразки. Гетьман змушений був задовольнитися
одержанням Україною статусу автономії в межах Речі По-
сполитої.
Внутрішня та зовнішня політика Б. Хмельницького.
Формування державних інституцій
Повернувшись з походу, Б. Хмельницький приділив ос-
новну увагу внутрішнім проблемам соціально-економічно-
го та політичного характеру. Обмеження чисельності реє-
стру і повернення десятків тисяч озброєних селян і міщан
знову у підданство шляхті й магнатам приховувало в собі
небезпеку спалаху антифеодальної боротьби, спрямованої
тепер проти соціальної політики гетьманського уряду.
Б. Хмельницькому вдалося зміцнити устої національної
держави. Королівська адміністрація не мала реальної вла-
ди. Усі питання розв'язувалися тільки українським урядом.
Протягом другої половини 1649—1650 рр. визначилася тен-
денція до перетворення українського козацтва на панівний
стан українського суспільства.
Велику увагу гетьман приділяв реорганізації адмініст-
ративно-територіального устрою України та зміцненню дер-
жавних інституцій. На початок 1650 р. було сформовано 16
полків, які становили територіальне ядро держави (ІбО—
200 тис. кв. км.), де проживало в цей час до 1,4—1,6 млн
осіб. Старшинська рада стає головним органом державної
влади. Вона вирішує політичні, економічні, військові та
інші питання, її ухвали є обов'язковими для гетьмана.
106 Українська національна революція XVI! ст. Козацька держава
Гетьман очолює уряд, державну адміністрацію, є голов-
нокомандувачем, скликає ради, відає фінансами, керує зов-
нішньою політикою, підписує листи, універсали, угоди й на-
кази. Б. Хмельницький здобув собі такий авторитет, що фак-
тично його влада була неподільна. Енергійний і рішучий, він
обережно, але неухильно проводив політику на обмеження
влади старшинської ради і в останні роки свого життя рідше
вдавався до її скликання.
Генеральний обозний та генеральний осавул виконува-
ли в основному військові функції. Єдиним генеральним уря-
довцем, що виконував тільки адміністративні функції, був
генеральний писар, який очолював гетьманську канцеля-
рію, де розглядалися звіти й листування полкової та сотен-
ної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих лю-
дей, готувалися гетьманські універсали.
Кожен стан мав свій суд. На першому місці стояли ко-
зацькі суди. Козацьке судочинство ґрунтувалося на давніх
звичаях Запорожжя. Але поступово судочинство переходи-
ло до рук старшини. Судив особисто полковник або сотник,
іноді були окремі полкові і сотенні судді. Козацьким суд-
дям підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. Най-
вищий суд був при гетьмані. До його складу входили два
генеральних судді та судовий писар. Генеральний суд роз-
глядав апеляції, а також справи, з якими прохачі йшли
просто до гетьмана. Широке поле діяльності мали міські
суди в містах Магдебурзького права.
У фінансовій справі Хмельницький спирався на ті гру-
пи населення, які займали керівне становище в економіч-
ному житті, — на козацьку старшину і на велике купецт-
во. Поповнення фінансів відбувалося з трьох основних дже-
рел: із земельного фонду, з доходів від промислів і торгівлі
та з податків. Проте Україна, яка вела тривалу війну з
Польщею, не могла піднести рівень добробуту населення.
На території полків влада перебувала в руках полков-
ників, сотників, отаманів. На чолі полку стояв полковник,
який або обирався козаками полку, або призначався геть-
маном. Він керував полком за допомогою старшини. Полк
поділявся на сотні (10, 20 а іноді й більше). Сотнею керував
сотник разом зі старшиною, писарем, осавулом, хорунжим
і отаманами, їх обирали, як правило, козаки. В полкові та
сотенні міста вища старшина призначала свого представни-
ка — городового отамана. Полковники і сотники поєднува-
ли в своїх руках військову й цивільну владу. У містах дія-
ли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького пра-
ва): у великих — магістрати, у менших — ратуші. Українсь-
ка держава вже в перший рік свого існування здобула
Українська національна революція 107
широке міжнародне визнання. Уряд Б. Хмельницького на-
лагодив зв'язки з представниками Московії, Криму, Туреч-
чини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Пізніше Україну
визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на
дипломатичну протидію шляхетської Польщі та її союз-
ників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як
незалежна держава. Створення власної держави свідчило
про величезні інтелектуальні сили та потенційні можли-
вості українського народу. А Б. Хмельницький безперечно
є творцем Української національної держави, боротьба за
незалежність якої відіграла винятково важливу роль у роз-
витку національної самосвідомості українського народу.
Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння
польського уряду, і він вирішив скасувати українську ав-
тономію.
У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і
знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком
28 червня 1651 р. поляки за допомогою татар розбили ко-
зацькі війська. А 28 березня 1652 р. у Білій Церкві був
підписаний новий договір, який зводив нанівець автономію
української держави, її територія обмежувалася Київським
воєводством, кількість козаків зменшувалась до 20 тисяч,
пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядкову-
вався владі коронного гетьмана.
Події 1651 р. серйозно вплинули на оцінку Хмельниць-
ким перспектив існування української держави. Він остаточ-
но переконався, що Польща і Крим не допустять існування
незалежної України і зрозумів, що реальна ситуація поста-
вила його перед необхідністю шукати союзника більш на-
дійного — турецького султана або московського царя. Цей
крок давав змогу зберегти автономію козацької України.
У 1652 р. відбувся новий спалах боротьби. Б. Хмель-
ницький розпочав мобілізацію полків і на початку другої
декади травня, заручившись підтримкою Криму, вирушив
у похід. Раптовим ударом 22—23 травня козацьке військо
знищило 20-тисячну польську армію під Батогом. Ця пере
мога викликала масове повстання народних мас на Брацлав
щині й Чернігівщині, і до середини червня тут відновили-
ся українські органи влади. Здобувши перемогу, Б. Хмель-
ницький пішов на визнання основних завоювань селянства.
Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє
землеволодіння, фільварково-панщинна система господа-
рювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних
монастирів, завершується процес утвердження козацької
земельної власності, значна частина земель перейшла до рук
селян.
108 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
Відбулися істотні зміни у соціальній структурі суспіль-
ства. Було ліквідовано стан великих і середніх світських
землевласників, різко зменшилась кількість дрібної шлях-
ти, але зросла її роль у політичному житті. На провідних
позиціях у суспільстві опинився козацький стан. Поліпши-
лося становище селянства, яке отримало особисту свободу,
право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнив-
ся статус православного духовенства. Провідна роль в житті
міст перейшла до рук українців.
Б. Хмельницький зробив спробу переконати польський
уряд у необхідності визнати право на існування незалежної
України. Але його пропозиція була відхилена. Уряд Речі
Посполитої готувався до нового наступу.
У березні 1653 р. перейшло в наступ 8-тисячне польське
військо. Влітку оформилася антиукраїнська коаліція у скла-
ді Польщі, Молдови, Валахії і Трансильванії (спроба залучи-
ти в союзниці Молдавію за допомогою одруження сина
Б. Хмельницького Тимофія з донькою правителя В. Лупула
Розандою виявилася невдалою). Польський уряд категорич-
но відмовився від переговорів. Ускладнилося внутрішнє ста-
новище України. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії
біля м. Жванець. Вкотре козаків зрадили татари, що укла-
ли з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою.
Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку вій-
ськово-політичної допомоги ззовні. Б. Хмельницький про-
понує московському цареві союз. Внаслідок тривалих пере-
говорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив рішен-
ня прийняти військо запорозьке «під свою государеву ви-
соку руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої.
Переяславська Рада та її наслідки
29 жовтня 1653 р. посольство В. Бутурліна виїхало в
Україну для оформлення цього акту. Під час революції
відносини України з Москвою були складними й супереч-
ливими. Цар Олексій Михайлович і його радники з самого
початку насторожено ставилися до повстання на чолі з
Хмельницьким, їх лякав розмах цього виступу «черні»,
вони остерігалися, щоб вогонь революції не перекинувся на
російські землі. Тим більше що в травні 1652 р. хвилюван-
ня спалахнули в Костромі.
М. Грушевський пише, що Москва нерішуче прийняла
протекцію над Україною. Але дуже збавливою була пер-
спектива ввести Україну до Росії. Тому цар погодився до-
Українська національна революція 109
помогти Хмельницькому «в ім'я спасіння православ'ної
віри», сподіваючись повернути втрачені Москвою території,
що входили до складу Речі Посполитої, використати Украї-
ну як буфер між Росією і Туреччиною та розширити зону
свого впливу. 18 січня 1654 р. Переяславська Рада ухвали-
ла рішення про прийняття протекції царя. А 21 березня
1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затверди-
ли «статті Богдана Хмельницького» (так звані «Березневі
статті»), які визначали становище України у складі Російсь-
кої держави. Цей документ по суті визнавав існування Ук-
раїнської держави. Республіканська політична система,
власна територія, особливий територіальний поділ, судова
влада, організація війська, право самостійних зовнішніх
зносин, своя фінансова система — все це було зафіксовано
у згаданому документі. В «Березневих статтях» яскраво
простежується політична, економічна, військова са-
мостійність України, визнання за нею якнайширших прав.
Обидві сторони урочисто декларували про необхідність ви-
конання взятих на себе зобов'язань. Такими були буква і
дух договірних статей.
Під актом Переяславської Ради Б. Хмельницький і
старшина розуміли насамперед рівноправний військово-
політичний союз, який дасть змогу нарешті закінчити
тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі. Україн-
ський уряд вважав найважливішим втягнути Москву яко-
мога швидше у війну з Польщею. В історичних умовах се-
редини XVII ст. рішення Переяславської ради відповідало
інтересам України.
Щодо розуміння цього акту Москвою, то вона викорис-
товувала кожне необережне слово, кожну нечітку фразу в
зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб реалізу-
вати якомога ширше свій вплив на українське життя.
Польща реагувала на союз України з Москвою об'єднан-
ням своїх сил з татарами. Воєнні дії ввійшли в нову фазу. У
1654 р., тоді, коли українсько-московські війська успішно
наступали у Білорусі, поляки, а особливо татари, спустоши-
ли Правобережну Україну. Роком пізніше Польща вже сама
зазнала нападу шведів, що скористалися її ослабленням у
війні з Україною. У серпні—жовтні 1656 р. за спиною
Б. Хмельницького відбулися мирні переговори Москв"и з
Польщею. Це ускладнило українсько-російські відносини.
Б. Хмельницький мав претензії до Росії. Але підкошений
невдачами, важко хворий, він помирає 6 серпня 1657 р. на
62 році життя у Чигирині. Його поховано в Суботові.
110 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів.
Своїм винятковим політичним талантом він перетворив
« повстання рабів» (так називали українську революцію по-
ляки) на міцну державу зі стрункою системою адміністрації,
з новими законами, новим соціальним ладом, з якою шу-
кали союзу та зв'язків великі держави, а з маленького міста
Чигирина зробив одну зі столиць Східної Європи, де зустрі-
чалися дипломати різних держав.
Історики порівнюють його здобутки з досягненнями та-
ких велетнів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Вален-
лтайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові
та його добі, часто наголошується на його вмінні здобувати
так багато, маючи зовсім мало, Б. Хмельницький відновив
український політичний організм там, де він давно перестав
існувати, створив могутнє високоорганізоване військо з юрби
некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зраджено-
го старою верхівкою, згуртував нових діяльних ватажків.
І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості
в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив
гідність і рішучість боронити свої інтереси.
У свідомості переважної більшості українців, починаю-
чи з тих часів аж дотепер, Б.Хмельницький залишається
великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою
своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікове
го паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях на
цюнального та соціально-економічного звільнення.
5.2. Соціально-економічний
та політичний розвиток України
у другій половині XVII —
першій половині XVIII ст.
Гетьманщина після смерті Б. Хмельницького
Після смерті Б. Хмельницького становище України ус-
кладнилося. Прагнучи заснувати спадковий гетьманат як
форму правління, Б. Хмельницький хотів передати булаву
своєму синові Юрію.
Хмельницький Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в
1657 р. та в 1659—1663 рр. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отри -
мав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській коле
Соціально-економічний і політичний розвиток 111
гії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану
батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і неза-
лежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення ново-
го Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував су-
веренітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском стар-
шини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних
здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в
1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в
ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмель-
ницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку
1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У
ЖОВТНІ1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула.
На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського
князівства» зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єд-
нати Україну, Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р.
був відкликаний до Стамбула.
Квітнева Корсунська рада 1657 р» проголосила шістнад-
цятирічного Юрія гетьманом. Але нова форма правління не
мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в
суспільстві; вона трималася на титанічній постаті Б. Хмель-
ницького та вузького кола його однодумців* Більшість стар
шини не поділяла монархічних ідей й прагнула утверджен-
ня республікансько-олігархїчної форми правління» Вже з
моменту погіршення стану здоров'я Б. Хмельницького, не-
зважаючи на обрання нового гетьмана, вони почали прихо-
вану боротьбу за владу. Першим зробив спробу відібрати
булаву у Юрія Г. Лесницький, але зазнав невдачі. Успішні-
ше діяв І. Виговський. 27 жовтня 1657 р„ Корсунська роз-
ширена старшинська рада передала йому булаву, мотивую-
чи це рішення неспроможністю 16-річного юнака керувати
державою.
Виговський Іван (? —1663} — діяч українського козацтва. Похо-
див зі старовинного українського шляхетського православного ро-
ду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у державних
установах. Уроки Визвольної війни став одним із найближчих со-
ратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Війська Запо-
розького Після смерті Б. Хмельницького обраний наказним геть-
маном при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської бу-
лави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, роз-
громив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом
прислані російські війська (1659), Уклав у Гадячі угоду з Річчю Пос-
политою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода
надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Вигов-
ського серед козацтва, У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був
усунутий від гетьманства і повернув владу Юрію Хмельницькому,
Після цього перебував на польській державній службі. В1664 р. за
112 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
наказом свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Право-
бережної України Павла Тетері — був заарештований, безпідстав-
но звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.
Так було усунуто династію Хмельницьких від влади й
скасовано попередню форму правління. Як вважають дос-
лідники В. Смолій та В. Степанков, легітимним шляхом бу-
ло здійснено державний переворот, який зруйнував єдину
перепону розгортанню боротьби за владу.
Справді, незважаючи на свою юність, Ю. Хмельницький,
як спадкоємець величезних заслуг засновника династії, в
очах різних верств населення міг відігравати роль символа
соборності України, легітимного носія верховної влади.
Після порушення принципу спадковості гетьманства для
багатьох старшин з'явилася спокуса поборотися за владу, що
й стало однією з причин руїни Української держави.
І. Виговський намагався відстояти незалежність Украї-
ни, але його пропольська орієнтація та дещо елітарна внут-
рішня політика викликали бунт козацьких мас. Збройний
виступ очолив полковник Мартин Пушкар та запорозький
отаман Яків Барабаш. Цей бунт був таємно підтриманий
Москвою. Виговський придушив його, але Україна вияви-
лась ослабленою як військове, так і політичне. Розумію-
чи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав
переговори з польським королем про повернення України
до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між
Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно
з яким Україна, як Князівство Руське, входила до складу
Речі Посполитої і створювала, поряд з Польщею і Литвою,
окреме державне утворення. Москва розцінила Гадяцьку
угоду як початок війни і послала Україну 150-тисячну ар-
мію, яка була розбита під Конотопом об'єднаними україн-
сько-польсько-татарськими військами. Проте політика Ви-
говського викликала незадоволення, повстало багато ко-
зацьких полковників, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Іван
Безпалий. Відчуваючи втрату підтримки, Виговський від-
мовляється в жовтні 1659 р. від гетьманства, тікає до
Польщі, але пізніше на вимогу гетьмана Павла Тетері по-
ляки заарештували його і розстріляли.
Сподіваючись, що ім'я Хмельницького допоможе при-
пинити внутрішні конфлікти, козацька старшина обрала
гетьманом 18-річного Ю. Хмельницького (1659—1663).
Москва, що направила в Україну нове військо, змусила мо-
лодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди.
Нові домовленості були значним кроком у намаганнях ро-
Соціально-економічний і політичний розвиток 113
сіян посилити свої позиції на українських землях: збіль-
шувалася кількість урядовців та російських гарнізонів,
гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні
контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво
затверджувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмель-
ницький у жовтні 1660 р. виступив на боці Польщі, до-
поміг розбити московські війська під Чудновом й уклав з
Річчю Посполитою новий договір. Але лівобережні полки
під командуванням Якима Сомка залишилися вірними
Москві й виступили проти Хмельницького. Неспромож-
ний опанувати ситуацією і покласти край внутрішнім кон-
фліктам, він на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в
ченці.
Україна під час Руїни
Тим часом загострення політичної боротьби вело до роз-
колу України за територіальною ознакою. У політичній са-
мосвідомості українських діячів зміцнювалася небезпеч-
на тенденція відмови від реалізації національної держав-
ної ідеї й висунення на чільне місце регіональних і навіть
індивідуальних політичних інтересів. А при розв'язанні
внутрішньополітичних проблем вони все більше поклада-
тися на уряди іноземних країн (залежно від орієнтації
угруповань).
Україна поділилася на два гетьманства — Правобережне
і Лівобережне. Починається період перманентної спустошли-
вої війни — Руїни (1663—1687). Назва «Руїна» взята істори-
ками з численних народних переказів та дум, що зазначають,
як Україна доборолася «до краю, до Руїни».
Гетьманом Лівобережної України був Іван Брюховець-
кий (1663—1668), Правобережної — Павло Тетеря (1663—
1665).
Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських по-
плічників. Тетеря, що тримався пропольської орієнтації, у
1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну
і спробував підняти козаків у похід на Москву, але невда-
ло. Дещо пізніше переслідування Тетерею учасників анти-
польських повстань викликали настільки сильне невдово-
лення, що Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі, при-
хопивши з собою гетьманську казну та клейноди.
Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, прово-
див промосковську політику. Він став першим українським
114 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
гетьманом, що їздив до Москви, де віддав Україну під без-
посередню владу царя, за що отримав боярство, численні
помістя та дочку князя Долгорукого за дружину. Брюхо-
вецький підписав у Москві угоди, які значно посилили ро-
сійський контроль над У країною „ 13 січня 1667 р. Москва
таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею
Андрусівський мир.
Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверсь-
ку землю. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі
Російської держави, а Правобережжя — під владою Поль-
щі. Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за
Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управ-
ління лише з боку Росії.
Ця угода, яка назавжди перекреслила переяславські до-
мовленості Б. Хмельницького, глибоко обурила українсь-
ке суспільство. У відповідь вибухнуло повстання проти Брю-
ховецького та московських гарнізонів. У червні 1668р.
Брюховецький був убитий розгніваним натовпом.
Гетьман Правобережжя України Петро Дорошенко
(1666—1676) намагався вберегти Україну від хаосу та відно-
вити її незалежність. Восени 1667 р„ під натиском об'єдна-
них козацько-турецьких військ польський король Ян Кази-
мир визнав суверенітет Гетьманату на Правобережній Ук-
раїні. Дорошенко після загибелі Брюховецького був прого-
лошений гетьманом всісї України.
Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман Укра-
їни (1665 — 1676), один із найвидатніших діячів її історії. Наро-
дився в Чигирині в козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту.
Активний учасник Визвольної війни українського народу, один з
найближчих соратників Б, Хмельницького і продовжувач його
справи. Ставши гетьманом на Правобережжі,, рішуче виступив
проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив
спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні
1668 р. домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої
був обраний, В умовах спровокованої Запорожжям і сусідніми з
Україною державами політичної боротьби пішов у березні 1669 р,
на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. взяв участь
у поході турецької армії проти Польщі, але невдоволений укладе-
ним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекрес-
лив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. У
розпалі народного обурення спустошенням України турецько-та-
тарською та польською арміями складає гетьманські повноважен-
ня, У березні 1677 р вивезений до Москви, у 1679—1692 рр. —
в 'ятський воєвода. Останні рони провів у своєму маєтку в с. Яро-
полче Волоколамського повіту, де й похований. Могила зберег-
лася до нашого часу.
Соціально-економічний і політичний розвиток 115
Однак невдовзі за його відсутності на Правобережжі за-
порожці проголосили гетьманом Петра Суховія, а поляки —
Михайла Ханенка. Вирушаючи проти них у похід, Доро-
шенко залишив на Правобережній Україні гетьманом Де-
м'яна Многогрішного (1668—1676). Але російські війська
зайняли Лівобережжя, і Многогрішний під тиском обста-
вин присягнув московському цареві.
Україну знову було поділено. Дорошенко змушений
був просити допомоги в турків, протекторат яких він ви-
знав ще 1668 року. Його війська виступили на турецько-
му боці у боротьбі проти Польщі, московського царя та
гетьмана Лівобережної України Самойловича. Але,
врешті-решт, втративши підтримку козацьких мас, він у
1687 р. підкорився Самойловичу. П. Дорошенка цар-
ський уряд заслав в Ярополче під Москвою, де він помер
і був похований.
Турецький уряд проголосив гетьманом Правобережжя
Юрія Хмельницького (1677—1681). Прикриваючись його
ім'ям, Туреччина і Кримське ханство у 1677 і 1678 роках
здійснили два походи на Придніпров'я, які закінчилися по-
вним провалом. 13 січня 1681 р. між Росією та Туреччиною
і Кримським ханством було укладено Бахчисарайський мир-
ний договір. Туреччина і Кримське ханство визнали вход-
ження Лівобережної України, Києва з навколишніми містеч-
ками до складу Російської держави, влада якої поширюва-
лась також на Запорожжя. Скориставшись з поразки числен-
ного турецько-татарського війська у 1683 р. під Віднем від
військових сил країн «Священної ліги», Польща відновила
своє панування над більшою частиною Правобережної Украї-
ни. 6 травня 1686 р. у Москві між Польщею і Росією було
укладено новий договір — «Трактат про вічний мир». Річ По-
сполита, за якою закріплювались Правобережжя, Галичина,
Північна Київщина та Волинь, визнавала входження до скла-
ду Московської держави Лівобережжя, Києва та Запорожжя.
Територія на правому березі Дніпра, Південна Київщина,
Брацлавщина, зруйновані польськими і турецькими напада-
ми, залишалися нейтральними. Туреччина утримувала
Поділля, яке пізніше захопила Польща.
«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобереж-
ного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей
час зробив декілька невиважених кроків, які підірвали його
престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самой-
ловича, його самовладдя, призначення на посади полков-
ників найближчих родичів тощо врешті-решт призвели до
116 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
старшинської змови, яка закінчилася арештом І засланням
гетьмана до Сибіру.
Самойлович Іван Самійлович (? — 1690,) — козацький діяч.
Походженням із духівництва. Освіту здобув у Київському коле-
гіумі. Змолоду в козацькому війську. В 1669 р. обирається
генеральним суддею лівобережного козацького війська, в
1672 р. — гетьманом Лівобережної України. У1668 р. підтри-
мав гетьмана І. Брюховецького й узяв участь у повстанні проти
засилля російських воєвод в Україні. В 1677—1678 рр. керу-
вав полками у війні проти Туреччини. В 1674 р. обраний геть-
маном Лівобережної та Правобережної України. Відстоював
державні інтереси України у відносинах з Московщиною. В
1687 р. очолював козацькі полки в першому Кримському по-
ході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засла-
ний до Тобольська, де й скінчив життя.
Щораз більший вплив Росії на Україну позначався і
поступовим підпорядкуванням Москві Української право-
славної церкви. У 1686 р. Київську православну митропо-
лію було підпорядковано Московській патріархії. Україн-
ська православна церква втратила свою самостійність і про-
тягом століть зазнавала русифікації.
Після відвоювання Польщею в Туреччини Правобереж-
ної України та утвердження запорожцями своєї автономії
під владою гетьмана залишилася лише третина колишньої
держави Б. Хмельницького. Гетьманщина наприкінці
XVII ст. мала десять полків. Тоді як її автономна козацька
військово-політична структура майже не зазнала істотних
змін, на Лівобережній Україні відбулися значні соціально-
економічні зрушення. Старшина фактично усунула ко-
зацькі маси від прийняття важливих рішень. До послаб-
лення ролі козаків призвели також економічні труднощі.
Козаки брали участь у безперервних війнах кінця XVII —
початку XVIII ст., але як вільні військові формування, а
не як українське військо. Це послаблювало війська Геть-
манщини, які на 1700р. налічували лише 20 тисяч ко-
заків. Крім того, озброєння, тактика та військове вміння
козаків були застарілими. Ослаблена внутрішніми конф-
ліктами, розчарована ставленням до українців Польщі та
Туреччини, більшість козацького проводу уже не запере-
чувала проти союзу з Москвою, проте намагалася ще збе-
регти залишки прав, гарантованих Переяславською уго-
дою 1654 р.
Соціально-економічний і політичний розвиток 117
Поразка революції
Ліквідація Правобережного гетьманства, що збіглася з
відреченням від влади П. Дорошенка, ознаменувала пораз-
ку революції. У наступні десятиріччя, незважаючи на спро-
би І. Самойловича, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, С. Палія
та П. Орлика відновити на Правобережжі функціонування
держави та її інституцій чи домогтися возз'єднання його з
Лівобережним гетьманством не вдалося.
Основні причини поразки революції:
— відсутність досвіду державного будівництва в еліти,
котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консо-
лідації навколо національної державної ідеї; гострі супереч-
ності між окремими угрупованнями, що продовжували
жорстку міжусобну боротьбу;
—переважання в ментальності значної частини еліти,
козацтва та інших верств населення особистих, групових і
станових інтересів над національними та державними;
— зрада національних інтересів більшістю панівного стану
передреволюційного українського суспільства, яка воювала
проти власного народу за польські імперіалістичні інтереси;
— несформованість на початку революції національної
державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керів-
ництва в 1648 р., призвело до залишення ворогові Західно-
го регіону, а відтак породило проблему соборності Україн-
ської держави;
— розкол України на два великі регіони: козацьку Ук-
раїну та Західну Україну, що стало на заваді об'єднання зу-
силь нації в її боротьбі за незалежність;
—розпад козацької України на два гетьманства (Ліво-
бережне й Правобережне) та Запорожжя, що істотно посла-
било національно-патріотичні сили і призвело до жорсткої
міжусобної боротьби;
— ліквідація встановленої Б. Хмельницьким монархічної
форми правління й утвердження республікансько-олігархіч-
ної моделі, що зумовило слабкість центральної влади, запек-
лу боротьбу за булаву, всевладдя старшин на місцях;
— прорахунки (після смерті Б. Хмельницького) .урядів у
проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну
боротьбу і тим самим руйнували підвалини молодої держави;
—різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських
угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного гео-
політичного становища козацької України;
118 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
— постійна агресія (в різних формах) з боку сусідніх дер-
жав, спрямована на ліквідацію самостійної Української дер-
жави'
5.3. Особливості національної
революції, ЇЇ Історичне значення
та місце в контексті європейського
революційного руху XVI—XVIII ст.
До найважливіших особливостей української революції
належать:
— боротьба не лише проти Речі Посполитої, але й інших
ворогів української незалежності — Московії та Криму;
— тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-виз-
вольної, релігійної й соціальної боротьби;
—переростання соціальної боротьби в селянську війну
1648—1652 рр., що завершилася утвердженням у козацькій
Україні нової моделі соціально-економічних відносин;
— революція тривала довго, її розвиток був нерівномір-
ним і суперечливим;
— відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону;
— провідну роль у розвитку революції відігравало козац-
тво — стан дрібних землевласників фермерського типу;
— зрада національних інтересів частиною панівного ста-
ну українського суспільства;
— слабка участь в революції міського патриціату, інте-
лігенції, вищого й середнього духовенства;
— домінування збройних форм боротьби, яка час від часу
набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проява-
ми етнічних чисток;
— вкрай негативна роль геополітичких обставин,, оскіль-
ки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли
вибореній Українською державою незалежності2.
Революція завершилася для українського народу пораз-
кою. Не вдалося ні створити державу в етнічних межах Ук-
раїни, ні відстояти незалежність козацької України, хоча
за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Людські
втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир.
1
2
Україна крізь віки. — К.: Альтернативи, 1999. — Т. 7. — С, 329.
1сторія України / За ред. В. Смолія. — К.: Альтернативи,
1997. — С, 112.
Особливості національної революції, її історичне значення 119
переселень становили до 65—70% всього населення України;
зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди
було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі 1 . Усе
це — жахливий негатив революції.
Значення революції полягало в тому, що вона:
— привела до тимчасового створення національної дер-
жави, частина якої на теренах Лівобережжя на правах ав-
тономії проіснувала в складі Російської імперії до початку
80-х років XVIII ст.;
— сформувала і проголосила національну державну ідею;
— відіграла значну роль у формуванні нової політичної
еліти;
—стала імпульсом для розвитку національної самосвідо-
мості.
— зумовила закріплення за витвореною державою назви
«Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на
« український народ »;
—збагатила традиції боротьби проти національно-релі-
гійного та соціального гноблення;
— справила глибокий і тривалий вплив на розвиток ус-
ної народної творчості, історичної, художньої літератури;
— протягом тривалого часу після її завершення козаки,
селяни й міщани користувалися плодами соціально-еконо-
мічних завоювань в роки революції.
Раніше події української революції зображувались у
відриві від розвитку європейського революційного руху.
Але це не так. Українська революція 1648—1676 рр. типо-
логічно належить до одного ряду з європейськими револю-
ціями XVI—XVII ст. Вона мала багато спільного з Німець-
кою, Нідерландською та Англійською революціями
XVI—XVII ст. Найближче вона була до Нідерландської ре-
волюції 1566—1609 рр., що мала на меті виборення націо-
нальної незалежності та встановлення буржуазних відно-
син. Українська революція, на відміну від Англійської та
Нідерландської, що завершилися перемогою, зазнала пораз-
ки (як і Німецька). Але у зовнішньополітичному аспекті
вона викликала серйозну зміну співвідношення сил у
Східній, Південно-Східній і Центральній Європі. Вона різко
послабила позиції Речі Посполитої та Криму й.зумовила
зміцнення ролі Московської держави, Швеції й Брандербур-
гу. Революція вплинула на загострення соціальної бороть-
би в Польщі, Московії, Молдові; національно-визвольної бо-
ротьби — в Білорусі, Валахії, Сербії, Болгарії,
Україна крізь віки. — Т. 7. — С. 338.
120 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
Гетьманування І. Мазепи.
Участь України в Північній війні
Москва продовжувала посилювати диктат на українсь-
ких землях. Новий цар Петро І (1689—1725) з самого почат-
ку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування
гетьманської влади московському урядові. В цей час геть-
маном Лівобережної України був І. Мазепа (1687—1709),
якій змінив засланого до Сибіру Самойловича.
Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіт-
кої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані
ним «Коломацькі статті» (25 липня 1687 р.), які регламен-
тували українсько-московські відносини. Цей документ
значно розширював російську присутність в Україні та об-
межував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без
царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в
Батурині при гетьмані розташувався московський стрілець-
кий полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з
чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти
українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті оста-
точно ліквідувати залишки української державності.
Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинив-
ся І. Мазепа, він, маючи природний глибокий розум, талант
політика, дипломата, державотворця, зумів значно зміцни-
ти авторитет гетьманської влади й бути справжнім госпо-
дарем України впродовж 22 років. За цей період він зробив
чимало корисного для України й українського народу, зок-
рема для розвитку освіти, науки і культури. В Україні ак-
тивно будували школи, бурси, шпиталі, друкарні.
Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська ака-
демія, котра завдяки його зусиллям отримала академічний
статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закла-
дом у Східній Європі. І. Мазепа прославився будівництвом
церковних споруд (в роки правління було побудовано 20
церков і монастирів), яке увійшло в історію культури як
«українське бароко». Щоб піднести значення київського
митрополита, він домігся для нього титулу «екзарха мос-
ковського патріарха». За свою діяльність І. Мазепа здобув
симпатії та прихильність широких освічених кіл. Гетьма-
ну присвячувалися панегірики, поеми, драми. Так, ректор
Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, пізніше
сподвижник Петра І і глава Синоду, написав віршовану дра-
му «Володимир», у якій порівнював І. Мазепу з просвітите-
лем і хрестителем Русі князем Володимиром. Видатною лю-
диною свого часу вважали І. Мазепу Вольтер та Байрон.
Особливості національної революції, її історичне значення 121
Але в діяльності І. Мазепи були і суперечливі методи ке-
рівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити
в життя плани, спрямовані на відродження суверенності
Української держави. Слабкою була і його соціальна полі-
тика. Прийшовши до влади, він прагнув регламентувати
роздачу рангових маєтностей, обмежував перехід козаків у
селянський стан (Універсал від 1691 р.), вніс деякі зміни у
систему оренд тощо. Водночас правління І. Мазепи супро-
воджувалося дальшим посиленням всіх форм феодального
визиску селян і козаків. У 1701 р. він видав Універсал, що
узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського пол-
ку. Внаслідок цього над селянством Лівобережжя нависла
реальна загроза закріпачення. Він завжди робив ставку на
старшинську еліту, жорстоко придушував будь-які прояви
непокори.
Після оголошення війни Швеції у 1700 р. (вона тривала
до 1721 р.) Петро І перетворює Україну фактично на свою за-
ручницю у вирішенні великодержавних проблем. У 1700 р.
значна кількість лівобережних і слобідських козаків була мо-
білізована і в складі російської армії взяла участь у бойових
діях проти шведів у Балтії, Польщі, на західноукраїнських
землях, Правобережжі та в Білорусі. Пізніше в Україні було
здійснено значні оборонні заходи, зокрема в Києві було спо-
руджено Києво-Печерську фортецю, зміцнено фортеці в Пе-
реяславі, Ніжині, Стародубі, Чернігові, Полтаві.
На першому етапі своєї політичної діяльності І. Мазепа
підтримував з Москвою добрі відносини. Він активно допо-
магав Петру І в азовських походах, був радником царя у
польських питаннях. Москва підтримувала зайняття ним
Правобережної України у 1704р. під час антипольських
виступів козаків під проводом Семена Палія. Україна зно-
ву була об'єднана під владою одного гетьмана.
Але під час Північної війни, де основними противника-
ми були Петро І та шведський король Карл XII, незадово-
лення українців московською владою зростало. Козацькі
полки мали великі втрати в боях. Жителі України змушені
були утримувати московські війська та працювати на спо-
рудженні військових укріплень. Реформи Петра І загрожу-
вали автономії України та незалежності козацького війська.
Мазепа почав сумніватися в доцільності подальшого союзу
з Росією.
У 1705 р. польський король Станіслав Лещинський, со-
юзник Карл а XII, запропонував Мазепі включити Україну
у Польське-Литовську федерацію. Після того як у жовтні
122 Українська національна революція XVII от. Козацька держава
1708 р, цар повідомив Мазепу, що не зможе його підтрима-
ти, якщо поляки і шведи вирушать в Україну, гетьман ви-
рішив приєднатися до шведської армії Карла XII, що насту-
пала, У переговорах з Карлом XII Мазепа поставив питан-
ня про створення Української держави,
Влітку 1709р. об'єднані війська Карла XII та Мазепи
зіткнулися з армією Петра І у битві під Полтавою. Вирі-
шальний бій стався 27 червня 1709 р. і закінчився поразкою
шведської армії та українського війська, Карл XII і Мазепа
змушені були тікати до Молдови, під владу Туреччини, де
70-річний гетьман помер 3 жовтня 1709 р. Похований він у
м. Галац (Румунія),
Петро І, дізнавшись про вчинок Мазепи, піддав Украї-
ну жорстоким репресіям. Багато повстанців було заслано в
Сибір, За царським наказом зруйновані Січ як вогнище не-
залежного українського національного руху та гетьманська
столиця Батурин.
Політичний маневр Мазепи був зумовлений багатьма
чинниками. Один із них полягав у тому, що основою полі-
тики російського царату в українських землях завжди було
намагання підім'яти під себе гетьманську владу. Зокрема,
Петро І в період свого царювання ніколи не виявляв особ-
ливих симпатій до українського народу, а навпаки, нама-
гався послідовно здійснювати реформи, спрямовані на зни-
щення залишків усталених форм управління в Україні. Так,
спеціальним указом царя 1706 р. козацьке військо перехо-
дило в безпосередню компетенцію російського командуван-
ня. На початку Північної війни Петро І пообіцяв Речі По-
сполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість
сіл Стародубського полку. Російський цар мав проект
ліквідації Гетьманщини та передачі українських земель під
управління князю Меншикову або англійському герцогу
Мальборо. Про це свідчать також Андрусівський договір і
«Трактат про вічний мир».
Петро І підірвав економіку України, фактично скасував-
ши тут вільну торгівлю. Він проводив неприховану коло-
ніальну політику щодо культури України, заборонив
українську мову, українське книгодрукування. В офіційних
установах російська мова почала витісняти українську. На-
віть «Святе письмо» в Україні мусили передруковувати не
зі старих українських книжок, а з російських.
Об'єктивно дії І.Мазепи були спрямовані на-пошуки Оп-
тимальної формули збереження української автономії в
умовах кризової ситуації.
Особливості національної революції, н історичне значення 123
Політична акція І. Мазепи відображала настрої тієї ча-
стини українського суспільства, яка хотіла бачити Украї-
ну незалежною державою. Вона помітно вплинула на роз-
виток суспільно-політичного та національно-визвольного
руху в Україні в наступних століттях.
Конституція П. Орлика
Після смерті І. Мазепи навесні 1710 р. рештки козаць-
кого війська у вигнанні обрали своїм гетьманом генераль-
ного писаря Пилипа Орлика. Під час обрання було укладе-
но угоду між ним і козацькою старшиною «Пакти і консти-
туція прав і вольностей Запорозького козацтва» (Конститу-
ція П. Орлика, або Бендерська конституція). Конституція
хоч і не була втілена в життя, є унікальним історичним до-
кументом. Вона стала першою демократичною, народною
конституцією, свідченням надій та прагнень українського
суспільства того часу. 16 статей Конституції передбачали
встановлення національного суверенітету та визнання кор-
донів Української держави; забезпечення демократичних
прав людини; визнання непохитності трьох складових час-
тин правової держави: єдність та взаємодія законодавчої
влади (виборна Генеральна Рада-, яка повинна була склика-
тися тричі на рік), виконавчої влади (гетьман, обмежений
в своїх діях законом, генеральна старшина та обрані пред-
ставники від кожного полку) і судової влади, підзвітної та
контрольованої.
Французькі просвітники того часу ще не наважилися
на розробку поміркованих ідей щодо конституційного об-
меження «освіченого монарха». А український народ в
особі визнаних провідників уже розробив реальну модель
вільної незалежної держави, заснованої на визнанні при-
родного права людини і народу на свободу, самовизначен-
ня, виробив ще незнані в Європі демократичні засади сус-
пільного життя, затвердив виборність усіх державних по-
сад знизу доверху, прийняв нечуване у феодальному
суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих.
вдів, сиріт.
П.Орлик, підтриманий Карлом XII, вступив у антимос-
ковський альянс з татарами та Портою і в січні 1711 р. ви-
рушив в Україну. Але цей наступ не мав успіху. П.Орлик
повернувся в еміграцію. Помер у 1742 р. в Яссах.
124 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
Ліквідація Гетьманщини. Приєднання
Правобережної та Південної України до Росії.
Політика Росії щодо України у XVIII ст.
Після поразки гетьмана Мазепи Московія з новою силою
почала здійснювати план дальшого підпорядкування Геть-
манщини. Щоб ослабити опір українців, імперський уряд
застосовував низку прийомів для поділу українських сил та
панування над ними і всіляко роздмухував конфлікти між
старшиною та гетьманом, між старшиною і селянством.
Скарги селянства на гетьманський уряд використовували-
ся як привід для втручання російської адміністрації.
Залежно від обставин то дозволялися, то заборонялися
вибори нового гетьмана. Протягом 1722—1727 рр. всі спра-
ви, 'пов'язані з Лівобережною Україною, вирішував новий
орган — Малоросійська колегія, яка завдала значного уда-
ру по автономії України. У 1727—1734 рр. гетьманував Да-
нило Апостол. Згодом управління Україною перейшло до
рук так званого «Правління Гетьманського Уряду» (1734—
1750). На Слобожанщині також сильно обмежувалася міс-
цева система управління. Тут була проведена реформа, внас-
лідок чого позиція самодержавства посилилася.
Започатковану Петром І політику централізації та руси-
фікації України закріпила Катерина II. У 1764 р. було від-
новлено Малоросійську колегію, метою діяльності якої була
поступова, але неухильна ліквідація автономії України. У
1775 р. російськими військами була зруйнована Запорозь-
ка Січ. Розсіяні запорожці подалися на Кубань та за Дунай,
де створили козацтво та нову Задунайську Січ.
У 1781 р. було знищено полковий (десять полків) адмі-
ністративний устрій України, а Гетьманщину реорганізова-
но у три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та
Новгород-Сіверське, частина українських земель відійшла
до утвореної в 1763р. Новоросійської губернії. У 1780р.
більшість Слобідської України увійшла до Харківського на-
місництва, яке з 1796 р. перетворено на губернію. В усіх гу-
берніях замість українських заведено російські ад-
міністративні, судові та податкові установи. У 1783 р. ко-
зацькі війська реорганізовано у десять кавалерійських пол-
ків російської армії. Того ж року в Україні було
запроваджено кріпацтво, селян прикріплено до землі. Ук-
раїнська шляхта підтримала зміни, бо вони гарантували їй
привілеї та права російського дворянства. Ці права були за-
фіксовані в «Жалованій грамоті» 1785 р. Українська Цер-
Правобережна Україна у XVIII ст. 125
ква теж зазнала важкого удару: її землі та селяни були се-
куляризовані, а 1786 р. закрито багато монастирів. Одночас-
но завдано рішучого удару тим культурним установам, яки-
ми опікувалася церква.
Гетьманщина та козацький політичний і соціальний
устрій перестали існувати. Так було ліквідовано останні за-
лишки автономії України. Починаючи з середини XVII ст.,
Україна опинилася відлученою від політичного життя. Де-
мократичні традиції згасали, а політична культура слабо
проникала у свідомість неписьменних народних мас. Внас-
лідок реакційної політики російського самодержавства ук-
раїнський народ втратив навіть ті елементи державності, що
утвердилися в попередніх століттях.
5.4. Правобережна Україна у XVIII ст.
У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє
панування на всій території Правобережної України. Тут по-
новили свою діяльність воєводські органи управління та ко-
ролівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними во-
лодарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, вліт-
ку робота на панських землях тривала по 13—15 годин на
добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь переби-
ваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів во-
лоділи величезними латифундіями. Іноземне панування
гальмувало економічний розвиток українських земель.
Майже 80% земель перебували у приватній власності
магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборо-
нено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті.
Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з се-
лянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти на-
падали на поодинокі маєтки, їх (з початку XVIII ст.) нази-
вали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою
для польської шляхти, особливо із закінченням терміну
звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посилен-
ням релігійного гніту.
Гайдамацький рух в Україні
Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло у
1734 р., в той час коли Польща була втягнута у конфлікт
з Росією, друге — у 1750 р., найчисленніше та кривавіше
126 Українська національна революція XVII от. Козацька держава
«коліївщина» — у 1768 р, Його керівниками були запоро-
жець Максим Залізняк і сотник Іван Гонта. Тисячі шлях-
тичів, євреїв та католицьких священиків стали жертвами
народного гніву. Боячись, що «коліївщина» перекинеть-
ся на територію імперії, Росія послала на ЇЇ придушення
війська.
'У ЗО—40-х роках в Галичині боролися з панством пов-
станці-опришки на чолі з Олексою Довбушем.
Загострилися класові протиріччя і на Лівобережжі, Сло-
божанщині, Запорожжі.
Приєднання південноукраїнських земель до Росії
Наприкінці XVIII ст. в історії України сталися події ве-
ликої політичної ваги. Особливу роль в історії Росії та всіх
українських земель відіграло звільнення від турецько-та-
тарського панування південних територій, що межували з
Чорним морем. З кінця XVII ст. Російська держава робила
неодноразові спроби відкрити шлях до Чорного моря, але в
середині XVIII ст. ця проблема ще не була розв'язана. Роз-
гром Пруссії в Семирічній війні зміцнив становище Росії в
Європі, відсунув на тривалий час загрозу агресії на заході і
дав можливість сконцентрувати сили для боротьби за опа-
нування Чорноморським узбережжям.
Друга половина XVIII ст. ознаменувалася перемогами
Росії у війнах з Туреччиною, видатну роль в яких відіграв
російській полководець О. Суворов (1730—1800).
Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768—
1774рр. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором
Росія приєднала до свого складу землі між ріками Дніпром
та Бугом, а також отримала міста Єнікалє та Керч в Криму,
що забезпечило для неї вихід до Чорного моря. Крим був
проголошений незалежним від Турецької імперії і в 1783 р.
приєднаний до Росії.
Під час війни Росії і Туреччини у 1787—1791 рр. Росія
завоювала землі між ріками Буг та Дністер, закріпивши це
Ясським мирним договором 1791 р. Цей договір зміцнив
становище Росії на Півдні і забезпечив свободу російської
торгівлі з чорноморськими країнами.
Приєднання південноукраїнських земель у другій поло-
вині XVIII ст. стало одним з основних напрямів'зовнішньої
політики царського уряду. Така політика була пов'язана з
необхідністю ліквідації постійної загрози, що нависала над
південними кордонами, прагненням отримати вільний
Правобережна Україна у XVIII ст. 127
вихід до Чорного і Азовського морів, а також колонізувати
нові родючі землі.
Після визволення і в проц-асі заселення та розвитку
Південної України на основі існуючих поселень почали роз-
будовуватись нові міста: Херсон — 1778 р„5 Олександрівськ
(Запоріжжя) — 70-ті роки XVIII ст., Маріуполь — 1784 р.,
Катеринослав (нині Дніпропетровськ)— 1789р., Мико-
лаїв — 1789 р., Хаджибей (Одеса) — 1794 р. Водночас із за-
будовою нових міст виникло чимало промислових під-
приємств. Потреби розвитку промисловості вимагали швид-
кого розвідування і використання природних багатств Пів-
денної України: кам'яного вугілля, залізних руд,
кольорових металів тощо.
Правобережжя та західноукраїнські землі
у другій половині XVIII ст„
Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишали-
ся під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних
мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала
анархія, яка панувала в країні, Влада короля була номіналь-
ною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої за-
кони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над на-
селенням. Магнати мали також свої власні війська.
Таке внутріполітичне становище в країні призвело до
занепаду польське-шляхетської держави в другій половині
XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль
відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої арис-
тократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним від-
живаючий феодальний лад і свої привілеї.; постійні війни
між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в
кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що
в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти
державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Прус-
ський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і по-
ділили ослаблену Польщу, Відбулося три поділи Польщі:
17 лютого 1772 р^ на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р.
Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.
Після третього поділу Польщі до складу Російської
імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина,
Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.
Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобереж-
жя були поширені загальноросійські адміністративні орга-
ни та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом
128 Українська національна революція XVII ст. Козацька держава
губернські управління, царські судові органи тощо. Стано-
вище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше,
відробляли панщину, сплачували численні державні подат-
ки. Одночасно польські магнати отримали від царської вла-
ди нові загальноімперські дворянські права, привілеї.
Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини
українських земель у складі Російської держави мало по-
зитивне значення для консолідації української нації, роз-
витку творчих сил українського народу.
Отже, в результаті Української національної революції
1648—1676 рр. під проводом Б. Хмельницького було звіль-
нено від іноземних завойовників значну частину українсь-
ких етнічних земель, на яких була утворена Українська Ко-
зацька Республіка. Однак під час Руїни українському наро-
дові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається
руйнування молодої гетьманської держави, втрачається ав-
тономія. Наприкінці XVIII ст. більшість українських зе-
мель перебувала у складі Російської імперії, а Галичина, За-
карпаття та Буковина — у складі Австро-Угорщини.
Розвиток науки і техніки у XVII—XVIII ст.
У XVII—XVIII ст. відбулися великі зміни в економічно-
му, політичному, релігійному та соціальному житті Євро-
пи. З утвердженням нових капіталістичних виробничих
відносин відбувався швидкий розвиток виробничих сил,
перехід від ручної праці до машинної. Окреслювалася нова
епоха — епоха класицизму, Просвітництва, остаточного за-
непаду аграрної цивілізації, розвитку промислового капіта-
лізму.
Якщо духовне життя людини Середньовіччя обертало-
ся навколо Бога, то тепер філософія, історія, мистецтво зо-
середили свій погляд на людині. Радикальних змін зазнає
світосприйняття людини, в якому віру поступово почина-
ють заступати знання. Людина зацікавлюється побудовою
світу, законами його існування. Настає період небувалого
розквіту наукових знань, боротьби між церквою та наукою.
Розвиток міст, промисловості, торгівлі, сільського гос-
подарства, військової техніки, мореплавства відкрили пе-
ред наукою та технікою широкі перспективи. У науці
XVII ст. остаточно перемогли геліоцентрична система, ди-
наміка Галілея та картезіанська фізика (фізика Декарта та
його послідовників). Більш достовірним стає наукове уяв-
лення про Всесвіт. У природознавстві заявляють про себе
Правобережна Україна у XVIII ст. 129
теорії, базовані на чітких кількісних співвідношеннях між
окремими явищами, експериментальній обґрунтованості
наукових висновків.
На першому плані в цей період опиняється механіка, пев-
ною мірою впливаючи на розвиток математики. Наприкінці
XVII ст. видатний англійський учений І. Ньютон відкрив за-
кони механічного руху та закон всесвітнього тяжіння, що
пояснював рух планет Сонячної системи та притягання тіл
до Землі. До цього періоду належить створення аналітичної
геометрії (Р. Декарт), логарифмів (Дж. Непер), диференці-
ального та інтегрального обчислення (І. Ньютон, Г. Лейбніц).
Значного успіху досягла оптика (X. Гюйгенс, І. Ньютон), роз-
виток якої стимулювався практичними потребами астро-
номії. У середині XVIII ст. видатний російський вчений
М. Ломоносов сформулював закон збереження маси речови-
ни під час хімічних перетворень та висловив ідеї атомно-мо-
лекулярного вчення. Наприкінці XVIII ст. французький вче-
ний А. Лавуазьє незалежно від Ломоносова дійшов до вста-
новлення закону збереження маси. У XVII—XVIII ст. виник-
ли хімія, ботаніка, фізіологія, геологія тощо. А. Лавуазьє,
спираючись на досліди деяких вчених, встановив склад по-
вітря, відкрив таємницю горіння, довівши, що під час горін-
ня з тілами поєднується частина повітря — кисень.
У медицині розпочато анатомічні дослідження, відкри-
то кровообіг людського організму. За допомогою мікроско-
па (винайшов у XVII ст. голландський учений А. Левенгук)
людство дізналося про існування мікробів, було розпочато
вивчення збудників інфекційних хвороб. За допомогою
мікроскопа англієць Р. Гук встановив, що тканини рослин
складаються з міхурців, які він назвав клітинами. Швед-
ський вчений К. Лінней (XVIII ст.) класифікував рослини і
тварин на види та роди.
Але у найбільш складних галузях науковий пошук об-
межувався здебільшого аналізом окремих груп явищ, сис-
тематикою речовин, рослин, тварин. Кожна галузь приро-
ди вивчалась відокремлено, наука ще слабо помічала зв'яз-
ки між різнорідними явищами. Все це сприяло метафізич-
ному, умоглядному погляду на світ.
Капіталістичні відносини створюють передумови для
розвитку машинної техніки, диференціації та спеціалізації
робочих інструментів. Водяне колесо стало універсальним
двигуном мануфактурного виробництва. Було спроектова-
но декілька нових гідропотужних установок (XVII—
XVIII ст.). Велике значення для гірничих робіт мало засто-
сування пороху (1627 р.), поява нових машин та механізмів
5
130 Українська національна революція XVI! ст. Козацька держава
для підйому руди, водовідливу та вентиляції, запроваджен-
ня нових технологій збагачення руд. У металургії відбував-
ся перехід до доменного виробництва.
Важливу роль у появі машинної техніки відіграли мли-
ни та годинники — перші безперервно діючі механічні при-
лади. Першим винаходом у цьому напряму стало застосуван-
ня наприкінці XVII ст. у бавовняному виробництві (Англія)
механічної прялки «Дженні», названої ім'ям дочки її вина-
хідника Дж„ Харгрівса. Пізніше до такої машини Р. Арк-
райт приєднав колесо, яке рухало механізм силою води. Цей
механізм став основою фабричного виробництва. Одним з
перших прядильних фабрикантів був Р. Аркрайт. Остаточ-
ний перехід від мануфактури до фабрики відбувся завдяки
винаходу Д. Уаттом парової машини. З'явилися нові види
транспорту — пароплав, збудований американським меха-
ніком Р. Фултоном, паровоз, винайдений англійським ін-
женером Д. Стефенсоном. Машинна техніка починає поши-
рюватися в усіх основних галузях виробництва.
Центром тогочасної української освіти і науки була Киє-
во-Могилянська академія, яка виплекала цілу плеяду вче-
них, культурних та громадсько-політичних діячів. Пред-
метом наукових студій українських вчених стали астроно-
мія, математика, медицина, географія. Ректор академії
Іоанникій Галятовський активно вивчав причинно-на-
слідкові зв'язки сонячного і місячного затемнення, дощу,
вітру, блискавки тощо, звертався до історії, ботаніки, зоо-
логії, мінералогії та інших природничих наук. Є. Слави-
нецький переклав та популяризував книгу італійця А. Ве-
залія «Космографія», присвячену проблемам астрономії.
Інтерес до природничих знань позначається й на структур-
них змінах філософських курсів. З'являються курси натур-
філософії — попередниці природознавства.
Наукові студії українських вчених переважно мали при-
кладний характер. Так, Ф. Прокопович у 1707—1708 рр.
підготував для слухачів академії курс з арифметики та гео-
метрії, підручник «Скорочення змішаної математики». У
другій половині XVIII ст. в академії були відкриті класи чи-
стої математики (алгебра та геометрія), змішаної математи-
ки (викладали цивільну й військову архітектуру, механіку,
гідростатику, гідравліку, оптику, тригонометрію, астроно-
мію, гідрографію, математичну хронологію).
Інтенсивно розвивається у цей час медицина. Багато
лікарів-українців одержали вчений ступінь доктора меди-
цини. У 1707 р. в Лубнах було відкрито першу польову ап-
теку, у 1787 р. в Єлисаветграді — першу медичку школу.
Правобережна Україна у XVIII ст. 131
Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович описали епі-
демії чуми та холери, запровадили віспощеплення та інші
запобіжні заходи боротьби з ними.
Щодо техніки, то вона у XVII—XVIII ст. була ще при-
мітивною. Поступова еволюція господарства зумовила вдос-
коналення сільськогосподарських та ремісничих знарядь
праці: модернізується плуг — його форма стає асиметрич-
ною, що сприяє зростанню продуктивності праці; на Ліво-
бережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний при-
мітивний культиватор — багатозубеє рало; у виготовленні
тканини дедалі більшого поширення набуває горизонталь-
ний верстат; ,у ремеслі та промислах впроваджується при-
мітивна механізація, що базувалася на енергії вітру та води.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте історичні передумови Української національ-
ної революції XVII ст. Визначте її характер, завдання, рушійні сили, пе-
ріодизацію.
2. Дайте розгорнуту характеристику повалення польсько-шляхетсь-
кої влади в Україні (1648—1657). Розкрийте рішення та положення
Переяславської ради «Березневих статей» Б. Хмельницького.
3. Розкрийте хід формування української козацької держави в
роки Національної революції XVII ст. (1648—1676).
4. Охарактеризуйте наступ на політичну автономію України.
5. Які чинники зумовили кризу української державності?
6. Дайте оцінку Гадяцькому договору і другого гетьманування
Ю. Хмельницького, Переяславського договору 1659 р.; Чуднівської
кампанії.
7. Визначте позицію щодо оцінки діяльності І. Мазепи в українській
та зарубіжній історіографії.
8. Розкрийте суть конституції П. Орлика.
9. Дайте розгорнуту характеристику занепаду автономії України.
10. Які чинники зумовили остаточне скасування української держав-
ності?
Література
Антонович В. Коротка історія Козаччини. — К.: Україна, 1991.
Бойко О. Д. Історія України. — К.: Академія, 1999.
Борисенко В. Й. Курс української історії. — К.: Либідь, 1998.
Грушєвський М. С. Ілюстрована історія України. — К.: Либідь, 1990.
Грушевський М. С. Історія України. — К.: Либідь, 1992.
Документи Богдана Хмельницького. — К.: АН УРСР, 1961.
Документи об освободительной войне украинского народа 1648—
1654 гг. — К.: Наукова думка, 1965.
132 Українська національна революція ХУІІ,ст. Козацька держава

Єнсен Альфред. Мазепа. — К.: Український письменник, 1992.

Історія України / За ред. В. Смолія. — К.: Альтернативи, 1997.
історія України: Курс лекцій /За ред. Л. Г. Мельника: У 2-х кн. — К.: Либідь,

6
1991. — Кн. 1.
Костомаров Н. Й. Мазепа. — М.: Республика, 1992.
Крип'якевич !. П. Історія України. — Львів: Світ, 1992.
Побережний В. Богдан Хмельницький і відносини України з Росією. —
Політика, 1993. — №3. — С. 62—68.
Смолій В. А. Українська козацька держава //Український історичний жур-
нал, 1991. — № 4. — С. 5—12.
Смолій В. А., Іуржій О. І. Становлення української феодальної державності //
Україна у XIX ст.
Український історичний журнал, 1990. — № 10. — С. 10—21.
Субтельний О. Україна: Історія. — К.: Либідь, 1991.
Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст.
(1648—1676 рр.) //Україна крізь віки. — К.: Альтернативи, 1999. — Т. 7.
Хоткевич Г. М. Два гетьмани (про Б.Хмельницького і І.Мазепу). — К.:
Дніпро, 1991.
Хрестоматія з історії України. — К.: ІСДО, 1993. — С.95—130.
Шевчук В. П. Козацька держава. — К.: Абрис, 1995.
Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. —
К.: Либідь, 1999.

XIX ст. характеризується передусім кризою феодаль-

но-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму.
Його обличчя здебільшого визначалося революційною хви-
лею 1848—1849 рр., яка охопила європейські країни. До 70-
х років XIX ст. на Заході закінчились буржуазні революції.
Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.
Україну не обминули ні європейська революція середини
XIX ст., ні дві війни (на початку та в середині XIX ст.)
найбільших на ті часи світових імперій — Російської та
Австро-Угорської, у складі яких перебували її землі.

6.1. Україна в складі Російської

імперії в першій половині ХІХ ст.
Стан українських земель
На початку ХІХ ст. переважна частина українських зе-
мель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна
Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквіда-
цією політичної автономії України наприкінці XVIII ст.
Ї34 Україна у XIX ст.
царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях,
запровадив загальноімперську державно-політичну систе-
му з її уніфікаціЙЕими методами управління.
Уся українська територія, яка входила до складу Росії,
була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять гу-
берній: Київську, Подільську, Волинську. Чернігівську,
Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та
Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії
представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар.
Губернії складалися з повітів, де керували справники. По-
віти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приста-
вами. Важливою державною установою була Казенна па-
лата. Вона відала збиранням з населення різноманітних дер-
жавних податків. Увесь цей адміністративно-управлшеь-
кий апарат повинен був забезпечити владу царизму на
місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних се-
лян., тс.' вся влада над ними належала поміщикам.
Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках
губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав
таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не
бере хабарів., то в Україні таким виявився лише один —
Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здиву-
вавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснен-
ня: «Не бере, бо дуже багатий»'.
Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст.
української державності на Лівобережжі та Слобожанщині
супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю
колонізаторську політику стосовно українського народу
російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адмі-
ністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли
українську мову з імперських установ і навчальних зак-
ладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українсько-
го панства мала статус російських дворян (такими
імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських ро-
дин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтверджен-
ня прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли
прислуговувати царським властям у губерніях і повітах,,
більшість з них навіть у родині спілкувалась російською
мовою,
«-Заради користі, заради чинів БОНИ відреклися від рід-
них братів», — так охарактеризовувалаїх народна думка.
1
Сарбей В. Г. Національне відродження України. — К.:
Альтернативи, 1999. — С. 40.
Україна в складі Російської Імперії в першій половині XIX ст. 135
Розвиток сільського господарства
Економічний розвиток України в першій половині
XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпос-
ницької системи. У цей період сільське господарство було
головним сектором економіки, а стан аграрних відносин
значною мірою визначав динаміку всього суспільного роз-
витку.
У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало
поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що
належали Російській імперії, воно становило майже 75%
усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію зе-
мельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства зане-
падали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час
зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували
селянські наділи, що призводило до розорення селянства і
деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх за-
непад виявився у зростанні заборгованості поміщиків дер-
жаві, що становила у першій половині XIX ст. понад
83 млн крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було
оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в
Україні.
Процес розорення охопив не лише середні й дрібні по-
міщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів,
у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтав-
ський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам
майже 1 млн крб. Значну частину свого майна розпродала
родина О. Розумовського — сина останнього українського
гетьмана.
Основними групами селянства в той період були по-
міщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р.,
кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн осіб, або
63,8% всієї кількості селян Східної України, державних —
1,5млн, або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у
Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобе-
режжі та Півдні України.
Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основ-
ними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що
закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину,
реально вона досягала 4—6 днів на тиждень. До того ж се-
ляни відробляли й додаткові повинності та сплачували на-
туральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від
прогресуючого процесу обезземелення. Поміщики скоро-
чували селянські наділи, розширюючи власну ріллю і па-
совища.
136 Україна у XIX ст.
Важким тягарем на плечі селян лягали державні повин-
ності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове
становище. Поміщики втручалися у родинне життя під-
владних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, мог-
ли позбавити майна тощо. Більш незалежним було станови-
ще державних селян, які вважалися вільними і сплачували
державі феодальну грошову ренту за користування землею.
Сільськогосподарське виробництво було малоефектив-
ним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу
традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. зем-
лю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття
тому — плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залиша-
лись і системи обробітку землі: класичне трипілля на Пра-
вобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та
комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.
Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних
господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аг-
рарному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного стано-
вища були стихійні та організовані переселення селян у
Новоросійський край, Саратовську та Астраханську гу-
бернії, на Кавказ. У 1838—1852 рр. з Лівобережжя пересе-
лилося у ці райони 58,5 тис. осіб.
У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення
в аграрному секторі: поступова руйнація натурального гос-
подарства та еволюційний перехід господарської діяльності
на засади товарності та підприємництва. Характерною ри-
сою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність
залучення поміщицьких господарств у товарне виробницт-
во. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивали-
ся у степовій частині України, де були значні площі землі
та найменша кількість кріпаків, що сприяло кращому ви-
користанню в поміщицьких господарствах найманої праці.
Саме тому ці господарства швидше і легше пристосовували-
ся до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства
Лівобережжя, де застосовувалася переважно кріпацька пра-
ця, що гальмувало розвиток капіталізму.
З проникненням капіталізму в сільське господарство
поглиблювалась соціальна диференціація українського се-
лянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобо-
жанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею,
решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Пра-
вобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої
наділи, 15% не мали ніякого господарства.
У районах аграрного перенаселення зростала кількість
сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів
Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст. 137
існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райо-
ни, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створю-
валась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши пев-
ний капітал, вкладала його в промислові підприємства, тор-
гівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні про-
шарки виникали насамперед серед державних селян,
особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й
серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Сими-
ренки та Яхненки започаткували династію українських
промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухо-
мого майна на суму майже 4 млн крб. Інший мільйонер Ар-
тем Терещенко — родоначальник династії відомих цукро-
заводчиків — виходець із козацького роду.
Терещенки — українські промисловці, землевласники та меценати
середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині
Сумськоїобл.). Відомі глава родини Артем Якович (? —1873) та йо-
го сини Микола (1819—1903) та Федір (1832—1893). Родина Те-
рещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худо-
бою, у цукровому, турельному, суконному виробництві, лісообробці,
інших галузях, їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них
70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещен-
ків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У1911 р. їхні
рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн крб. У
18 72 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали
одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синди-
катів та Всеросійського товариствацукрозаводчиків (1897). Один із
нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886—1956) обирався
до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був
міністром фінансів, а згодом міністром закордонних справ. Емігру-
вав за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродій-
ними справами, на які вони витратили майже 5 млн крб., підтверд-
жуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнути до
громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу
Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.
Початок промислового перевороту.
Розширення торговельних відносин
Перша половина XIX ст. характеризується також гли-
бокими змінами у промисловому розвиткові. Початок про-
мислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним
Рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвит-
ку вітчизняної промисловості. Суть його полягала у посту-
повому переході від феодальної мануфактури до капіталіс-
тичної фабрики.
138 Україна у XIX ст.
Промисловий переворот в українських землях, що на-
лежали Російській імперії, розпочався у ЗО—40-х роках
(водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії,
Франції, США). Він започаткував новий етап розвитку
вітчизняної промисловості, що тривав до скасування
кріпосного права в 1861 р. У цей час відбувався процес
кількісного зростання промислових підприємств: з 1825 до
1861 року їхня кількість зросла у 3,6 раза. Водночас у про-
мисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. Осно-
ву промислового перевороту складав технічний переворот,
суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, ши-
рокому впровадженні у виробництво парових двигунів,
удосконалених технологій. Відбувалося поступове витіснен-
ня кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою.
Нові машини й технології вимагали якісно нової робочої
сили — дисциплінованої, кваліфікованої, заінтересованої в
результатах своєї праці. А закріпачений робітник не відпо-
відав цим вимогам, і тому частка вільнонайманої праці про-
довжувала неухильно зростати. Якщо в 1825 р. вона стано-
вила 25%, то в 1861 р. — майже 74%.
У цей час з'являються нові галузі виробництва — кам'я-
новугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово
формувалася спеціалізація районів на виробництво певної
промислової продукції. Донбас перетворився на центр ка-
м'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля
1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезь-
кому басейну.
Українські землі стали дедалі більше спеціалізуватися
на виробництві цукру. Наприкінці 40-х років кількість цук-
рових заводів в Україні зросла до 208, або 2/3 всіх цукро-
вих заводів Росії, які виробляли 81% цукру. Найбільше та-
ких заводів було на Київщині, яка давала 60% всього цук-
ру України.
Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12
суконних мануфактур у 1797 р. до 160 у 1859 р. У цю тради-
ційно поміщицьку галузь активно проникав купецький ка-
пітал. У 40—50-х роках в Україні почало розвиватись
сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту
на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та за-
лізоробних підприємств, які будувались на Луганщині, Київ-
щині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості —
салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Тут купецький ка-
пітал став домінуючим — капіталістична мануфактура з
вільнонайманою працею витіснила поміщицьку з примусо-
во-кріпацькою працею, відсталою технікою.
Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст. 139
Отже.'дореформений період економічного розвитку ха
рактеризувався досить швидким зростанням промисле
востї. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш
значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860 —
відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані
робітники становили майже 74% від загальної кількості.
Формування капіталістичного укладу в економіці Ук-
раїни, розвиток товарно-грошових відносин сприяли зміц-
ненню внутрішнього ринку, посиленню торговельних зв'яз-
ків між різними районами України. Важливу роль у цьому
відігравала ярмаркова торгівля, насамперед у Харкові, Ром-
нах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський
контрактовий ярмарок, який був переведений з Дубна у
1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також
з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладалися конт-
ракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських
маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова тор-
гівля сприяла економічному об'єднанню різних регіонів
України, підтриманню зв'язків з промисловими районами
Росії, зарубіжними країнами.
З опануванням Чорноморським узбережжям і стрімкою
колонізацією південних степових районів посилилася роль
України в загальноросійському експорті. Якщо раніше ос-
новна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу,
Ґданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в
першій половині XIX ст. він здійснювався через азовське
чорноморські порти.
Вагоме місце в українському експорті зайняв хліб, на
самперед пшениця, яка становила 90% всього хлібного екс
порту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Іта
лія, Франція, а також Англія, Австрія, Пруссія.
Крім хліба, Україна експортувала лляне насіння, коноп-
ляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало,
олію, худобу, мед, віск, рибу тощо. Зростання промислово-
го й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі
сприяли розвитку міст України. З ремісничих центрів чи
мало перетворювалося на великі промислові міста. Надзви
чайно швидко аростали Харків, Одеса, яка на 50 років (з
1817р.) дістала право порто-франко, Херсон, Миколаїв.
Протягом 1811—1858 рр. кількість міського населення Ук-
раїни зросла з 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже
втричі.
Розвиток сільського господарства українських земель у
складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визна-
140 Україна у XIX ст.
чали такі тенденції: домінування в аграрній сфері по-
міщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому
стані; посилення експлуатації селянства і його майнова ди-
ференціація; застосування застарілих способів і засобів ве-
дення господарства; поява в аграрному секторі надлишків
робочої сили; поступова руйнація натурального господар-
ства та розвиток підприємництва.
Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визна-
чалась бурхливим зростанням кількості промислових під-
приємств, промисловим переворотом, впровадженням но-
вої техніки та технології, підвищенням ролі вільнонайма-
ної праці, виникненням нових галузей промисловості. Усі
ці процеси й тенденції становлять суть і зміст двох супе-
речливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи,
занепаду, проте все ж певного домінування старих фео-
дальних відносин та структур, які дедалі більше гальму-
вали розвиток суспільства, і зародження, становлення та
формування у межах феодалізму нових капіталістичних
відносин.
6.2. Суспільно-політичні рухи
і національне відродження
України у першій половині XIX ст.
Посилення соціального і національного гноблення
Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибо-
кої соціально-політичної кризи у Російській імперії, скла-
довою частиною якої були українські землі. Ця криза зу-
мовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знай-
ти вихід із складного становища.
Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду
феодально-кріпосницької системи спричинило селянський
рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти паную-
чої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.
За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р.
відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характер-
ними рисами більшості з них були стихійність, неорганізо-
ваність, локальний характер, малочисленість учасників
тощо.
Суспільно-політичні рухи у першій половині XIX ст. 141
Своєрідним феноменом у межах селянського руху пер-
шої половини XIX ст. були народні виступи під проводом
Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом
та кріпосницькими порядками почалася ще 1812р. і ха-
рактеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпро-
місністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та за-
силали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне
Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки.
За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка
брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили май-
же тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтен-
сивними були дії кармалюківців 1830—1835 рр.9 коли се-
лянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бесса-
рабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю
Кармалюка.
У першій половині XIX ст. посилюється соціально-полі-
тичне і національне невдоволення феодально-кріпосниць-
кою системою та зростає опозиційність до самодержавної
влади серед освічених кіл громадськості та широких народ-
них мас України.
Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав
людини мала участь офіцерів і солдатів у війнах, які май-
же безперервно вела армія Російської імперії протягом двад-
цяти років в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Франції.
Ще в 1799 р. Павло І взяв участь у війні коаліції європейсь-
ких держав проти революційної Франції; війна тривала ба-
гато років і обійшлася Росії великими жертвами.
Нові сподівання на волю і незалежність України відро-
дилися у 1812 р., коли російський імператор Олександр І
відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполе-
он з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні по-
чався рух за свободу, хоча шлях французької армії був виз-
начений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.
У 1812 році Олександр І наказав сформувати в Лівобе-
режній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по
закінченні війни всім буде залишений козацький стан.
У земські полки набирали також кріпаків, яких по-
міщики повинні були забезпечити всім необхідним — одя-
гом, харчами, зброєю. Поміщицькі кріпаки охоче йшли до
війська, адже їм було обіцяно, що після закінчення війни
всі учасники українських ополчень стануть вільними і от-
римають земельні наділи.
Перспектива поновлення козацтва викликала у народі
ентузіазм та свіжі надії: до козацьких та ополченських
шляхів вступило майже 70 тисяч осіб, тобто 15 полків.
142 Україна у XIX ст.
У битві під Бородіно прославилися Полтавський, Хар-
ківський, Сумський, Глухівський та інші полки, в яких во-
ювало багато українців. Вісім українських козацьких пол-
ків брали участь у «битві народів» восени 1813 р. під Лейп-
цігом, де було завдано остаточної поразки наполеонівській
армії коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Пруссії, Швей-
царії, Іспанії та Португалії.
У березні 1814р. Російська армія, у складі якої було
шість українських козацьких полків, увійшла в Париж і
залишилась там як окупаційна армія. Молоді офіцери спіл-
кувалися з місцевим населенням, серед якого було багато
учасників і свідків Великої французької революції, мріяли
поширити її ідеї на батьківщині.
Однак після повернення на батьківщину українські
ополченські полки були розформовані. Цар забув свою обі-
цянку надати учасникам війни особисту свободу і звільнен-
ня від феодальних повинностей. Спроби козаків захистити
свою самостійність були жорстоко придушені каральними
російськими військами.
У 20-х роках значна частина козаків була переселена на
Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така
політика російського царизму викликала гнів і обурення
серед недавніх солдат і ополченців.
За свідченням російського генерала Михайловського-
Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух
опозиції» внаслідок1 скасування давніх козацько-державних
прав і вольностей . Спочатку цей «дух опозиції» дістав
відображення у діяльності таємних масонських організацій,
які протягом 1817—1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Пол-
таві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше
українська національно-визвольна спрямованість вияви-
лась у полтавській масонській ложі «Любов до істини», яку
заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно укра-
їнці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Пет-
ровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець
із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворян-
ства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р.
Малоросійського таємного товариства. Це вже була гро-
мадсько-політична організація, яка ставила за мету домог-
тися державної незалежності України. Каральні органи ро-
сійського царизму не дали змоги Малоросійському товари-
ству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в жит-
тя своїх програмних положень.
1
Са0бей В.Г. Національне відродження України. - К.: Аль-
тернативи, 1999. -С.74.
Суспільно-політичні рухи у першій половині XIX ст. 143
Декабристський рух
Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські ор-
ганізації, до яких входили в основному кадрові офіцери.
Багато з них пройшли школу масонства, але не задоволь-
нилися її поміркованістю та обережністю в засобах бороть-
би проти соціального і національного гніту. У змаганнях
проти царського самодержавства та кріпосницьких поряд-
ків Російської імперії вони зробили головну ставку на вій-
ськовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть
перед цілковитим знищенням царської родини, І в цих
організаціях;, хоч би в якому регіоні імперії вони ДІЯЛИР ак-
тивною, а то й провідною силою виступали українці. На-
приклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних і
вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі; дія-
ли брати-офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли —
поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з дав-
ньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українсь-
кого гетьмана Данила Апостола. Коли у 1817 р. цей «Союз»
реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», то негай-
но відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі.
Тут розміщувався В'ятський піхотний полк, яким коман-
дував полковник Павло Пестель. У колі однодумців він за-
являв, що не може миритися з рабством селян, пануванням
у Росії родової аристократії, із запровадженням військових
поселень, занепадом торгівлі й промисловості, із хабарниц-
твом чиновництва, тягарем військової служби для солдатів,
повсюдним бідуванням народних мас. Такі спостереження
породжували революційні переконання в необхідності змі-
ни політичного та соціально-економічного ладу, що пану-
вав у державі. Україна в планах опозиційного офіцерства
посідала значне місце як важливий у Російській імперії ре-
гіон розташування її збройних сил. Тут уздовж російсько-
австрійського кордону стояла 160-тисячна армія, поклика-
на страхати не тільки зовнішніх, а й внутрішніх ворогів
імперії на такій неспокійній території, як Україна. У повній
бойовій готовності щодо придушення будь-яких зазіхань на
цілісність імперії перебували також військові гарнізони гу-
бернських міст і окремих спеціальних військових поселень
в Україні.
Але ці війська можна було використати й для здійснен-
ня державного перевороту. Тому Україна посіла важливе
місце у планах його організаторів. 1820 р. вони поділили
«Союз благоденства» на дві рівноправні організації:
Північне і Південне товариства. Центром діяльності ттершо-
144 Україна у XIX ст.
го залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зо-
середилась в Україні — у місцях розташування військ. У
зв'язку із зростанням масштабів діяльності Південне това-
риство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керу-
вав Пестель, додало ще дві. Почали діяти «управа» в Ка-
м'янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконсь-
ким — рідним братом тодішнього малоросійського генерал-
губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою
українського гетьмана Кирила Розумовського; саме в його
особі національне свідома громадськість вбачала гетьмана
України в разі відновлення автономії), а також «управа» в
містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником
Сергієм Муравйовим-Апостолом).
Для багатьох офіцерів — членів Південного товариства
Україна була рідною землею. Найбільше їх (переважно ви-
хідців з дрібномаєткового дворянства) зосередилось в при-
кордонних військових частинах, які розміщувалися навко-
ло Новоград-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, р
також юнкери, настроєні опозиційне до соціально-політич-
ного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему
таємну військову організацію —• Товариство об'єднаних сло-
в'ян. Засновниками його були Юліан Люблінський — учас-
ник польського визвольного руху, засланий після ув'язнен-
ня царськими властями до Новоград-Волинського під на-
гляд поліції, та брати Андрій та Петро Борисови (із зубо-
жілої слобідсько-української дворянської родини), які в
одеських масонських ложах набули певного досвіду конс-
піративної діяльності.
Керівники Товариства об'єднаних слов'ян склали його
«Правила», які були його програмним документом. Това-
риство мало на меті скасування монархічних режимів в усіх
країнах, ліквідацію кріпацтва та станових привілеїв, зни-
щення міжнаціональної неприязні та створення федератив-
ного союзу незалежних слов'янських республік. Щоправда,
зарахувати до них Україну як окрему незалежну державу
Товариство об'єднаних слов'ян не наважилося, що було
свідченням низького рівня української національної само-
свідомості серед більшості його діячів.
Інший програмний документ під назвою «Руська прав-
да» був ще консервативнішим щодо національного питан-
ня як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та
Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пес-
тель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні
позиції неподільності території Російської імперії, хоч і за-
кликала до демократичного оновлення її форм державного
Суспільно-політичні рухи у першій половині XIX ст. 145
управління (на зразок конфедерації Сполучених Штатів
Америки) та до соціально-економічних перетворень ринко-
вого (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошува-
лись необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і
заміна його республіканською формою правління, встанов-
лення правової рівності громадян, проведення земельної
реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель,
наділення селян земельними ділянками без викупу, ство-
рення великих громадських фондів і надання права на прид-
бання землі у приватну власність.
Поблажливішим у розв'язанні «українського питання»
виявилось Північне товариство. Його програма під назвою
«Конституція», складена Микитою Муравйовим, хоч і не
передбачала повної незалежності України, але в майбут-
ньому адміністративно-політичному устрої серед «держав»
і «областей» федерації планувала створення Української і
Чорноморської «держав» (з центрами, відповідно, у Харкові
і Києві).
1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян добровільно вли-
лося у Південне товариство, реорганізувавши в його четвер-
ту «управу» — «Слов'янську» — свій керівний центр у Но-
воград-Волинському. Керівники Південного товариства на-
лагодили контакти з діячами таємної польської патріотич-
ної організації, яка також виступала за повалення
царського самодержавства. Хоча керівники Польським пат-
ріотичним товариством перебували у Варшаві, але чимало
його членів постійно мешкали і вели революційну діяль-
ність в Україні. Деякі з них припускали можливість схи-
лити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби
за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне схва-
лення на нелегальному з'їзді, який відбувся на початку
1825 р. в Житомирі.
Як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди,
що центром державного перевороту має бути Україна.
Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва
мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, ди-
слоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді
1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне то-
вариство без будь-якого узгодження своїх дій із Півден-
ним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі,
скориставшись церемонією публічного присягання військ
петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Мико-
лі 114 грудня 1825р.
Змовники сподівалися змусити сенат — цей формально
найвищий державний орган — проголосити складений ни-
146 Україна у XIX ст.
ми акт про скасування царського самодержавства і переда-
чу влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будин-
ку сенату вдалося вивести лише три тисячі солдатів, очоле-
них тридцятьма офіцерами. Переважна більшість військ
гарнізону не підтримала антисамодержавного заколоту.
Повсталі не наважилися виступити супроти чисельніших у
кілька разів вірних цареві військ. Рішучість виявив Мико-
ла І, Він віддав наказ застосувати гармати проти повсталих
піхотинців, озброєних лише рушницями і пістолетами,, Зал-
пи картечними снарядами розсіяли лави повстанців, а нав-
здогін їм кинулася царська кіннота. Отже, повстання у Пе-
тербурзі, яке скидалося на звичайний зак,олот3 повністю
провалилося.
Дізнавшись про невдачу спільників у Петербурзі, діячі
Південного товариства вирішили повторити спробу антиса-
модержавного повстання. Не зупинила їх і відсутність най-
авторитетнішого серед них діяча Південного товариства і ке-
рівника Тульчинської «управи» полковника Павла Пестеля,
заарештованого ІЗ грудня 1825 р. за доносом провокатора.
Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської
«управи» підполковник Сергій Муравйов Апостол і підпору-
чик Михайло Бестужев-Рюмін. 29—ЗО грудня на їхній зак-
лик повстали п'ять рот Чернігівського полку, розквартиро-
ваного у селах та містечках на Київщині.
31 грудня повстанці зібралися на центральній площі
Василькова, Полковий священик Данило Кейзер зачитав
присутнім повний текст «Православного катехізису», скла-
деного Муравйовим-Апостолом. Авторитетом християнсь-
ких настанов і повчань намагалися переконати неписьмен-
них, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в анти-
царистському повстанні — богосхвальна справа. Мовляв,
Бог створив усіх людей рівними, а царі — гнобителі наро-
ду, прокляті Богом.
Завершував цей релігійне-політичний агітаційний твір
заклик: «Для звільнення сімейств своїх і для виконання
святого закону християнського, помолившись із теплою
надією Богові, що перемагає по правді і захищає тих, хто
твердо надіється на нього, ополчитися всім разом проти ти-
ранства і поновити віру та волю в Росії».
С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз'яс-
ненню солдатам та селянам цілей і завдань повстання. Він
наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки
копій «Православного катехізису» для поширення у вій-
ськових формуваннях та в селах і містечках Київщини. Над-
вечір 31 грудня повстанці прийшли в с. Велика Мотовилів-
Суспільно-політичні рухи у першій половині XIX ст. 147
ка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Черні
гівського полку.
Повстав увесь полк у складі майже 1 тис, осіб; середі
них було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером,
взявши рукописні примірники «Православного катехізи
су», вирушили до Києва, щоб загітувати і тамтешній гар-
нізон приєднатися до повсталих. Проте виконати цей
план не вдалося: повстанців заарештували. Не дочекав-
шись їх повернення і не наважившись власними силами
штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січня
1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти
на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців
військові частини, в яких служили члени «Слов'янської
управи». Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський
полк зіткнувся з передовими частинами гусарської
дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці
розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, споді-
ваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гу-
сарської дивізії за наказом її командира відкрила зустріч-
ний вогонь картеччю,
Повстанці відразу зазнали великих втрат. Контузило
С. Муравйова-Апостола, він намагався, але фізично не міг
командувати підлеглими. Іншим офіцерам також не вдало-
ся згуртувати і повести в наступ солдатів. Позбавлені рішу-
чого командування, повстанці розгубилися і зрештою поча-
ли втікати. Один гусарський ескадрон кинувся їм навперей-
ми, а другий оточив офіцерів, які всі до одного не зрушили
з місця. Коли ж один із гусарів наблизився до пораненого,
закривавленого Іполита Муравйова-Апостола — двадцяти-
річного брата командира Чернігівського полку, — той ви-
стрілив із пістоля собі в голову.
Усіх повстанців, що залишилися живими, погнали під
конвоєм до Білої Церкви. Тут закували у кайдани, зроблені
із пожертвуваних графинею Браницькою ста пудів заліза
(повстання відбулося поблизу її землеволодінь). 5 січня
1826 р. розпочались допити рядових учасників повстання,
а офіцерів Чернігівського полку відправили до Петербурга,
де на той час уже відбувалося слідство щодо повстанців на
Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам
цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Черні-
гівського полку — як офіцери, так і солдати — були пока-
рані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на
Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п'ятьох лідерів
антицаристського груднево-січневого повстання 1825—
1826 рр. у Петербурзі та в Україні. Троє із них — Павло Пес-
148 Україна у XIX ст.
тель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-
Рюмін — були членами Південного товариства, що діяло в
Україні.
Однак пам'ять про учасників того повстання, які для
загального добра пожертвували усіма своїми становими та
майновими привілеями і навіть життям, не вмерла. Вони
назавжди увійшли в історію України.
Початок національного відродження
Колонізаторська політика російського царизму викли-
кала в українському суспільстві наприкінці XVIII — на по-
чатку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Про це свід-
чили події та процеси українського національно-культур-
ного відродження XIX — початку XX ст.
Колискою цього відродження стала Слобожанщина,
де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої
громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р.
в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єди-
ний вищий навчальний заклад на українських землях,
що перебували в складі Російської імперії. Харківський
університет став не лише науково-освітнім центром, а й
охоронцем та провідником української культури. За
перші півсотні літ існування вищу освіту в ньому здобу-
ли до 2800 осіб.
При університеті було відкрито друкарню і книгарню,
видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання ви-
світлювали не тільки поточне соціально-економічне і полі-
тичне життя регіону, а й історичне минуле українського на-
роду, самобутність української культури. Девізом першого
в Україні масового часопису «Украинский вестник», що ви-
давався в Харкові з 1816 по 1819 рік, було проголошено:
«Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». Ча-
сопис популяризував знання з історії, етнографії, географії
України, виховував шанобливе ставлення до національної
культури, закликав якнайширше впроваджувати україн-
ську мову на сторінках друкованих видань.
«Украинский вестник» першим започаткував друкуван-
ня українською мовою. Зокрема, професор (пізніше — рек-
тор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський
друкував тут українською мовою свої поетичні та літера-
турні твори.
Земляк і сучасник Гулака-Артемовського Григорій Квіт-
ка-Основ'яненко довів, що українською мовою можна пи-
Суспільно-політичні рухи у першій половині XIX ст. 149
сати і високохудожні прозові твори. Видана у Москві й Хар-
кові збірка «Малоросійські повісті» мала величезний успіх
в освічених людей і принесла Квітці славу батька україн-
ської прози.
Навколо цього авторитетного митця і народознавця гур-
тувалася передова українська молодь. Як директор і режи-
сер, він керував роботою стаціонарного професійного теат-
ру, в репертуарі якого були його власні твори — комедії
«Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» та ін. З
популярними п'єсами І. Котляревського «Наталка-Полтав-
ка» та «Москаль-чарівник» гастролювала у Харкові трупа
Полтавського стаціонарного театру.
Під впливом Г. Квітки-Основ'яненка зайнявся українсь-
кою тематикою випускник Харківського університету Ми-
кола Костомаров, який пізніше прославився як історик Ук-
раїни.
Важливим чинником в процесі українського культурно-
го відродження було поширення історичних знань про ми-
нуле України. Інтерес української шляхти до історії був
викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи
на затвердження у стані російського дворянства, колишня
козацька старшина збирала різноманітні історичні доку-
менти, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її
шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно по-
жвавився інтерес до історичного минулого України, відрод-
ження традицій, пробуджувався патріотизм і національна
свідомість.
Десятки і сотні родин українських освічених людей
мали списки славнозвісних козацьких літописів XVII—
XVIII ст. — Самовидця, Величка, Граб'янки, поширювали
їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув істо-
рично-публіцистичний твір «Історія Русів», авторство яко-
го не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагаль-
нююча, документована чотиритомна праця з історії Украї-
ни Дмитра Бантиш-Каменського — «История Малой Рос-
сии». І хоча автор не заперечував зверхності Російської
імперії над Україною, проте обстоював право на автономне
козацьке самоврядування.
У 1843—1844 рр. була видана п'ятитомна «История Ма-
лороссии» Миколи Маркевича, в якій автор використав
фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст.
На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Камен-
ського, Маркевич належав до демократичних кіл україн-
150 Україна у ХІХ ст.
ського дворянства, і його праця рішучіше обстоювала право-
мірність державної незалежності України.
У цей період активну роль в українському національно-
культурному відродженні відіграє Київ з його університе-
том (відкритиїі у 1834 р„), в якому концентрувались пред-
ставники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Киє-
вом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності
Тараса Шевченка. Тут у ЗО—40-х роках активну громадську
і культурну роботу здійснювали перший ректор Київсько-
го університету, історик, філолог, етнограф і природозна-
вець М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник
П. Куліш, діяч культури В. Білозерський та ін.
Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бас-
тіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х
років ХІХ ст. стає центром суспільно-політичного і культур-
ного життя України, звідки національно-визвольні ідеї по-
ширювалися на всі українські землі.
На той час криза кріпосницького господарювання, по-
силення колонізаторської політики російського царизму
сприяли полїтизації українського національного руху. Його
найрадикальніпшх учасників уже не могла задовольнити
лише культурно-просвітницька діяльність: видання україн-
ських книжок і журналів, публікації фольклорних записів,
фахового вивчення та популяризації знань з історії Украї-
ни. На передній край боротьби проти національного гноб-
лення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги
ліквідації само державне-кріпосного режиму, встановлення
демократично-республіканського ладу з державною неза-
лежністю України.
Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська полі-
тична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або
братство), яке вперше в історії українського суспільного
руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на
докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його заснов-
никами були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський.
Товариство було названо на честь відомих слов'янських бра-
тІБ-просвітителів, православних святих — Кирила і Мефо-
дія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кири-
ло і Мефодій, січень 1846». У засіданнях товариства актив-
ну участь брали Т, Шевченко, П, Куліш, полтавський по-
міщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач
О. Навроцький, етнограф-фольклорист П. Маркевич, поет
і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчи-
КОЕ, ї„ Посяда.
Суспільно-політичні рухи у першій половині ХІХ ст. 151
Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли
12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або
студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них похо-
дила з дрібномаєткових дворян.
У контексті українського відродження Кирило-
Мефодіївське братство започаткувало перехід від дво-
рянсько-шляхетського (за складом більшості учасників, а
за змістом — переважно культурно-просвітницького) ета-
пу українського національного руху до етапу різночинсь-
ко-народницького — уже достатньо політизованого. Про-
грамні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні
державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних
колонізаторських режимів, демократизацію суспільства,
встановлення республіканської форми державного прав-
ління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно
слов'янськими) країнами.
Головною метою своєї діяльності товариство вважало
досягнення Україною національно-державної незалежності
з демократичним ладом на зразок СІНА або Французької
Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'ян-
ських держав. Кожна з них становила б окремий штат або
розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати цент-
ральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на
чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулю-
ючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для
захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати
невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої
збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової
справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист бать-
ківщини.
Щодо громадянських прав населення всеслов'янської
федерації, то передбачалися скасування смертної кари й
тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобо-
да віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як мар-
ної при свободі».
Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного
гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поши-
рюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.
Програму товариства викладено в «Книзі буття ук-
раїнського народу»,або «Законі Божому». Цей історично-
публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунту-
вавши його зміст заповідями Євангелія Христового. В
його основі — ідеї українського національного відроджен-
ня і пансловізму.
152 Україна )і XIX ст.
Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідо-
мості мас програмних документів. Громадська діяльність
Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти наро-
ду і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали
кошти для видання популярних книжок з практичними ре-
комендаціями сільським господарям, склали проект впро-
вадження в Україні широкої мережі початкових навчаль-
них закладів. Активно займалися науковою працею, чита-
ли лекції в навчальних закладах.
Послідовно обстоював необхідність поширення освіти в
народних масах Т. Шевченко. Його поеми «Сон», «Кавказ»,
«І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші справляли
могутній вплив на формування національної свідомості і
політичної активності передової громадськості та широких
народних мас. Ці твори відверто закликали до боротьби про-
ти національного та соціального гніту.
Шевченко також пропагував ідею єднання слов'янських
народів. У поемі «Єретик» він висловив сподівання:
Щоб усі слов'яни стали
Добрими братами.
Цю поему Шевченко присвятив чехові П. Шафарику і
навіть зумів передати йому власноруч переписаний текст.
А рукопис своєї поеми «Кавказ» передав через одного з ки-
рило-мєфодіївців великому польському поету і революціо-
неру Адаму Міцкевичу. Такі контакти кириломефодіївців
з діячами слов'янських народів підтверджували на прак-
тиці їх програмні задуми.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи
більше року. Навесні 1847 р. царські жандарми заарешту-
вали у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства
і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над ки-
рило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверд-
жував кожному вирок. Усіх учасників товариства покара-
ли без будь-якого суду засланням до різних місць Російської
імперії. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час
арешту в нього знайшли рукописи його антицаристських і
антикріпосницьких творів.
Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав від-
чутних втрат українському національному руху. Однак ос-
таточно його придушити царизм не зміг.
Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством дер-
жавотворчі традиції продовжували наступні покоління бор-
ців за українську справу.
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії 153
6.3. Західноукраїнські землі під
владою Австрійської монархії
у першій половині XIX ст.
Соціально-економічний розвиток
Три поділи Польщі, здійснені в 70—90-х роках
XVIII ст. трьома монархіями — російською, австрійською
і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не
тільки Правобережної України, а й Східної Галичини,
Північної Буковини і Закарпаття. Ці землі площею понад
70 тис. кв. км з населенням понад 3,5 млн осіб, 2,4 млн
яких становили українці, увійшли до складу Австро-
Угорської імперії.
Нова австрійська влада, так само, як і колишня
польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на
свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний
поділ. Галичина разом з частиною польських земель була
виділена в одну адміністративно-територіальну структу-
ру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володи-
мирщини) з центром у Львові.
Східний кордон нового австрійського краю проліг по
р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом
розчленованості українських земель двома імперіями. У
краї панувала австрійська бюрократична система управлін-
ня і судочинства. Вся адміністративно-політична влада на-
лежала губернаторові, якого призначав австрійський імпе-
ратор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів,
які керували соціально-економічним життям міст. У селах
адміністративна і поліцейсько-судова влада належала вели-
ким землевласникам та їхнім управителям.
«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 ок-
ругів (дистриктів). Окремим округом до цього «королів-
ства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча
вже й тоді на Північній Буковині переважало українське
населення, а на Південній більшість становили румуни).
Адміністративно-політичним центром Буковинського окру-
гу стало м.Чернівці.
Закарпатська Україна входила до складу Пожонського
(Братиславського) намісництва Угорського королівства.
Вона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені
королем адміністратори (переважно з великих землевлас-
 154
Україна у ХІХст.
ників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм
управління вони здійснювали адміністративну, фінансову,
судову і навіть військову владу.
Найвищі австро-угорські власті розглядали українські
землі як колоніальний сировинний додаток до промислове
розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Зде-
більшого феодальне залежні від великих землевласників і
держави українські селяни, які становили абсолютну біль-
шість населення Східної Галичини, Північної Буковини і
Закарпаття, були найзнедоленішою верствою Австрійської
імперії.
Посилення експлуатації спричинило деградацію та ро-
зорення селянських господарств. Дійшло до того, що влас-
не господарство практично не гарантувало селянинові забез-
печення мінімальних потреб його сім'ї. Як свідчать прове-
дені австрійськими властями переписи 1815—1820 рр., се-
ляни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові
та державі практично весь чистий прибуток зі своїх госпо-
дарств. Такі важкі економічні умови стимулювали процес
дроблення селянських господарств. Так, у Галичині та Ло-
до мерії при зменшенні площі селянської землі кількість
селянських господарств 1зросла лише між переписами 1819
і 1847—1855 рр. на 53% .
До середини XIX ст. в західноукраїнських землях 2/3
селян не мали мінімуму землі, щоб прогодувати свої сім'ї.
Середня тривалість життя не перевищувала ЗО—40 років,
а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався
рівню смертності. Тобто, основна маса українського насе-
лення виснажувалась і помирала.
Зате віденські й будапештські власті заохочували пере-
селення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Пів-
нічної Буковини — німецьких і румунських, до Закарпат-
тя — угорських. Це разом із освітньою політикою, яка пов-
ністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціо-
налізації корінного населення.
Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток
сільського господарства, а й промислового виробництва за-
хідноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалась і коло-
ніальною політикою Австрійської імперії, суть якої поля-
гала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збу-
ту та джерело сировини і дешевої робочої сили. Ці обстави-
ни призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво
промислової продукції на душу населення в західноукраїн-
1
Бойко О.Д. Історія України. — К.: Академія, 1999. — С.208.
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії 155
ських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських і
німецьких областях імперії. Підприємства мануфактурно-
ремісничого типу діяли, використовуючи кріпацьку працю,
як правило, у маєтках великих земельних власників або
залежали від них.
Найрозвинутішими галузями виробництва була харчо-
ва промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і
виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь
тощо). Значного розвитку набули соляна промисловість та
деревообробний промисел. Однак загалом Галичина, Буко-
вина і Закарпаття залишались найвідсталішою провінцією
Австрії.
Отже, кріпосництво та колоніальна політика Австрійсь-
кої імперії стримували переростання мануфактурної про-
мисловості у фабричну, гальмували економічний розвиток
західноукраїнських земель.
Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення екс-
плуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці
разом із сваволею поміщиків зумовлювали зростання
соціального напруження у суспільстві та відповідну реак-
цію селянських мас.
Антифеодальний рух на західноукраїнських землях ви-
являвся у різних формах. Селяни-кріпаки намагалися ви-
користати насамперед легальні форми протесту, зокрема
скарги на поміщиків у державні установи. Переважна біль-
шість цих скарг була спрямована проти захоплення поміщи-
ками селянських наділів або громадських угідь, проти
збільшення повишюстей та всіляких насильств з боку по-
міщиків.
Поширеною формою протесту були втечі селян, а також
рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати
податки, захоплення панських земель, підпал поміщиць-
ких маєтків та ін.
Формою відкритої боротьби селянства проти феодально-
кріпосницького гноблення була збройна боротьба — рух
опришків. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
він охопив Буковину, Закарпаття та гірські округи Східної
Галичини. Озброєні повстанські загони нападали на помі-
щицькі маєтки, розправлялися з їх власниками, а відібра-
не майно роздавали селянам.
На початку 40-х років селянський рух подекуди пере-
ростав у повстання. У Північній Буковині найбільшим був
селянський виступ під керівництвом Лук'яна Кобилиці
 156 Україна у XIX ст.
(1843—1844). Повсталі селяни 22 громад відмовилися від-
робляти панщину та інші повинності, вимагали перевести
їх у ранг державних, оголосили ліси і пасовища своєю влас-
ністю, ратували за відкриття українських шкіл. У березні
1844 р. це повстання було придушено.
У 1846 р. селянські виступи охопили Східну Галичину.
Всього протягом першої половини XIX ст. на західноукраїн-
ських землях відбулося 15 селянських заворушень, біль-
шість з яких припинилися лише після втручання караль-
них загонів. Проте, незважаючи на поразку повстанців, ця
боротьба похитнула основи феодально-кріпосницької систе-
ми. Вона змусила монархічний уряд взяти на себе ініціати-
ву врегулювання аграрних відносин на західноукраїнських
землях.
«Руська трійця»
Розвиток капіталістичних відносин та загострення си-
туації на селі у першій половині XIX ст. сприяли посилен-
ню суспільно-політичного руху на західноукраїнських зем-
лях. У ЗО—40-х роках центром національного руху стає
Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання «Руська
трійця». Засновники об'єднання— Маркіян Шашкевич
(1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811 — 1866) та Яків Голо-
вацький (1814—1888) — на той час студенти Львівського
університету і одночасно вихованці греко-католицької ду-
ховної семінарії. Вони глибоко переживали територіаль-
ну розчленованість України і щиро вболівали за долю на-
роду.
Учасники «Руської трійці» ставили за мету поширен-
ня масової національної свідомості та впровадження ук-
раїнської мови й культури в усі сфери громадського жит-
тя. Найважливішою пам'яткою галицької суспільної дум-
ки є виданий «Руською трійцею» у 1837 р. альманах «Ру-
салка Дністровая». До нього ввійшли народні пісні, думи,
казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні тво-
ри. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноук-
раїнських земель з усією Україною, возвеличувалась на-
ціонально-визвольна боротьба, поетизувались народні ге-
рої та подвиги козацтва, маніфестувалась нескореність
духу українського народу.
Появу «Русалки Дністрової» прихильно зустріли одно-
думці «Руської трійці». Вихід цього альманаху дав поштовх
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії 157
розвитку в Галичині української культури та літератури
народною мовою.
Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністро-
вая», як і «Кобзар» Т. Шевченка, стала духовним орієнти-
ром національно-політичних сил західноукраїнських зе-
мель на тривалу перспективу.
Видання «Русалки Дністрової» було апогеєм діяль-
ності «Руської трійці». Переслідувана владою, вона роз-
палася. Проте в історії національного руху «Руська
трійця» залишила яскравий слід, її діяльність започат-
кувала еволюцію національного руху на західноукраїнсь-
ких землях від вирішення наукових і культурно-мовних
завдань до постановки завдань політичних і соціально-
економічних.
Революція 1848—1849 рр. та її вплив
на західноукраїнські землі
У 1848—1849 рр. в більшості європейських країн відбу-
лися революційні події, котрі завершили розпочатий у по-
передні століття процес переходу від середньовіччя до мо-
дерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було по-
кінчено з панщиною та різними формами середньовічної
залежності селян, що зумовило вперше в історії широку
участь народних мас у політичному житті. В європейських
країнах розпочалося становлення громадянських сус-
пільств.
Невід'ємною складовою революції були визвольні рухи
багатьох національне поневолених народів Східної та Цен-
тральної Європи, боротьба цих народів за соціальне і куль-
турне відродження.
Національно-визвольний рух на західноукраїнських
землях очолила верхівка греко-католицького духовенства,
яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у
Львові створила першу українську національну організа-
цію — Головну Руську Раду (ГРР). її головою став греко-
католицький єпископ Григорій Яхимович. Рада взяла на
себе функції українського національного уряду і представ-
ляла інтереси українського населення Галичини перед цент-
ральним урядом протягом 1848—1851 рр. 15 травня 1848 р.
Рада почала видавати «Зорю галицьку» — першу у Львові
газету українською мовою. У відозві до українського наро-
ду, яка була надрукована в першому номері газети, Рада
 158 Україна у XIX ст.
проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини —
це єдиний народ,
З ініціативи ГРР було прийнято національну символі-
ку галицьких українців — синьо-жовтий прапор та герб із
зображенням золотого лева на синьому тлі.
Рада свою діяльність спрямовувала на проведення куль-
турно-національних реформ для українського населення
Австрійської імперії з метою забезпечення вільного національ-
ного розвитку українського населення Східної Галичини.
Влітку 1848р. у містах і селах Східної Галичини і Бу-
ковини виникли місцеві руські ради. Вони .вимагали відо-
кремлення Східної Галичини (української) від Західної
(польської) та перетворення її на окрему провінцію, тобто
її національно-територіальної автономії, демократизації
народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних
закладах рідною мовою тощо.
Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог ук-
раїнських народних мас, все ж погодились на запроваджен-
ня 1848 р. навчання українською мовою в народних шко-
лах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в
гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру ук-
раїнської мови і літератури у Львівському університеті, яку
очолив Яків Головацький.
Революційні події 1848 р. дали поштовх піднесенню
антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконан-
ня панщини та інших повинностей і вимагали скасування
кріпосного права. Загроза масового селянського повстання
змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни
в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квіт-
ня 1848 р. було оголошено звільнення селян від панщини
та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З
1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з
ухвалою Угорського сейму (березень 1848 р.), підтвердже-
ною імператорським указом (2 березня 1853 р.), стало віль-
ним і селянство Закарпаття.
Суть селянської реформи зводилася до ліквідації юри-
дичної залежності селянина від поміщика; наділення селян
землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами
поміщикам вартості феодальних повинностей.
Формально селяни мали зберегти за собою землі, яки-
ми користувалися до реформи, але під час роздачі наділів
поміщикам були відведені кращі землі. У руках поміщиків
на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на
Буковині — 54%, на Закарпатті — 70%. До того ж селяни
мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії 159
пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштов-
но. Це означало, що юридичне вільний селянин потрапив в
економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське госпо-
дарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинно-
стей. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася ім-
перська дискримінація: галицький селянин сплачував суму
втричі більшу, ніж чеський, і в п'ять разів більшу, ніж
німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала,
перетворення селянина на власника, отримання ним грома-
дянських прав (обирати і бути обраним,, самостійно визна-
чати місце проживання тощо) сприяло перетворенню селян-
ства на самостійну політичну силу, започаткувало новий
політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини
та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення,
відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного
сектора та переходу його на шлях утвердження вільних рин-
кових (капіталістичних) відносин.
Революція поклала початок демократичним реформам
у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квіт-
ня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною мо-
нархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно
імператор і парламент, декларовано демократичні свободи
(свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, орга-
нізацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані не-
порушність їх національності й мови,
22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноім-
перський парламент (рейхсрат), який розпочав підготовку
конституції. Був вироблений її проект, який передбачав
перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і
рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд
7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 берез-
ня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від
імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії
було відновлено централізовану монархію^ але продекларо-
вано національну рівноправність. Після реставрації абсолю-
тизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і
Головну Руську Раду в Галичині.
Незважаючи на поразку, революція 1848— 1849рр. в
Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності се-
лян, ліквідації панщини та інших феодальних повинностей,
що створило умови для розвитку капіталізму і нових суспі-
льних відносин на західноукраїнських землях.
Помітні зрушення відбулися і в культурно-освітній сфе-
рі, розбудивши національну самосвідомість української гро-
мадськості.
 Україна у XIX ст
160
6.4. Українські землі у складі
Росії в другій половині XIX ст.
Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст.
У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої
входило 80% українських земель, переживала глибоку кри-
зу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодаль-
них структур та відносин провідним світовим тенденціям
розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство.
Характерними рисами кризовості у цей час були: занепад
поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; пану-
вання екстенсивних методів господарювання; гальмування
розвитку капіталістичних процесів стримування формуван-
ня ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва
тощо; наростання соціального напруження у суспільстві;
глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомас-
штабного «селянського бунту»; посилення процесу відста-
вання Росії від європейських держав-лід єрів.
1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імпе-
рії була такою, як у країнах Європи 1800 р., коли там ще
панували різні форми кріпацтва. Кримська війна
(1853—1856), поразка в ній Російської імперії, могутнє
піднесення селянського руху (насамперед в Україні) змуси-
ли царський уряд замислитись над селянським питанням.
На західноукраїнських землях внаслідок революції
1848—1849 рр. кріпацтво було скасовано імперським зако-
ном. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось
недоторканим. Із 13,5 млн всього населення 5,3 млн стано-
вили поміщицькі селяни, а 5,2 млн — дерлсавні. Вони не
мали ні коштів, щоб поліпшити способи ведення своїх гос-
подарств, ні жодних громадянських прав. Малопродуктив-
на кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких еко-
номіях та промислових мануфактурах.
За дорученням Олександра II підготовкою реформи про
звільнення селян від кріпацтва зайнялися самі поміщики.
В 1857 р. з їх представників було створено Головний та гу-
бернські комітети з вироблення проекту реформи. Царський
маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпац-
тва були оприлюднені в Україні в березні—квітні 1861 р.
Принципові риси російської моделі селянської реформи
схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності се-
лян від поміщиків; створення органів селянського само-
Українські землі у складі Росії а другій половині XIX ст. 161
управління; наділення селян землею та визначення за неї
повинностей; викуп селянських наділів.
Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю
земельного розмежування до реформи, поміщики Російської
імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у
селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37%
у Катеринославській. Тому після реформи 220 тис. україн-
ських селян залишилися безземельними, майже
100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї
до трьох десятин. Загалом у пореформений період майже
94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин,
що не давало змоги ефективно вести господарство.
До того ж внаслідок реформи українські селяни втрати-
ли 1 млн десятин, тобто понад 15% загальної площі земель,
які раніше перебували в їхньому користуванні.
Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили
сплатити поміщикам викуп. Формально цей викуп призна-
чався за землю, а за суттю він був компенсацією за скасу-
вання феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли
одразу сплатити всю суму, яка становила 11 річних податків
з селянського двору, то посередником між селянами та по-
міщиками виступала держава. Вона сплатила поміщикам
викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внас-
лідок цього царська казна на кожний виданий селянам кар-
бованець отримала 63 копійки чистого прибутку.
Скасування кріпосного права стало своєрідним ключем
до модернізації Російської імперії. Таке радикальне пере-
творення в аграрному секторі вимагало термінових змін та
зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали мож-
ливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.
У комплексі реформ Олександра II після скасування
кріпосного права провідне місце належить земській, судовій
та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створен-
ня виборних місцевих органів самоуправління—земств.
Земські установи були створені в усіх губерніях України,
крім Правобережжя, де чимало поміщиків брало участь у
польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р.
:Іемстна були напроваджені і на Правобережжі. Земські
органи мали повноту влади та опікувалися місцевою
промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статис-
тикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо.
У 1870р. була проведена реформа міського самовря-
дування, згідно'з якою у містах строком на 4 роки обира-
ралися органи міського самоуправління — міські думи. За-
провадження міських дум, членів яких обирали всі плат-
162 Україна у XIX ст.
ники податків, було кроком уперед у громадському само-
управлінні порівняно з думами, які існували за Катери-
ни II (вона надала право міського самоврядування лише
дворянам).
Судова реформа (1864) базувалася на впровадженні без-
стьновості судочинства, незалежності суддів від адмініст-
рації, гласності судового процесу, змагальності сторін при
розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який
звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Було
запроваджено суд присяжних у карнаму судочинстві. Всі ці
прогресивні зміни, що сприяли зростанню громадянської
самосвідомості, були практичним кроком до створення пра-
вової держави. ,
Військова реформа, що тривала п'ятнадцять років, мала
на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боє-
здатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину
загальною військовою повинністю, скоротила термін
військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні пока-
рання тощо.
Провівши земську, судову, військову, фінансову, освіт-
ню та інші реформи, тим самим заклавши основи грома-
дянського суспільства, російський царизм не зробив остан-
нього кроку — не створив відповідної новим реаліям по-
літичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав
парламенту. Отже, модернізація в Росії не мала системно-
го характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства
до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіта-
лістичного способу виробництва.
І все ж царські реформи багато важили для України.
Вони законодавче закріпили громадянські права населен-
ня, розширили його можливості брати активну участь у
підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли роз-
виткові народного господарства.
Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетво-
рення спричинили низку суперечливих тенденцій та про-
цесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження земле-
володіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію
їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства,
аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання про-
тиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним
режимом, між самодержавством і створюваною ним право-
вою державою тощо, а з іншого — формували нестанову
приватну власність на землю, сприяли становленню ринку
робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, роз-
ширювали сферу функціонування ринкових відносин,
Українські землі у складі Росії в другій половині ХЇХ ст. 163
створювали передумови для становлення громадянського
суспільства.
Протягом 60—80 років XIX ст. в Україні завершився
промисловий переворот, суть якого полягала в переході від
мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробниц-
тва — до широкомасштабного, від ручної праці — до засто-
сування парових двигунів та системи машин.
Економічний розвиток України під владою Російської
імперії визначали насамперед галузі важкої промисло-
вості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудів-
на. Найінтенсившше розвивався Донецько-Криворізький
вугільний басейн — головна вугільно-металургійна база
України.
Основним промисловим паливом стає кам'яне вугілля.
Великі капіталістичні підприємства для підвищення про-
дуктивності праці почали застосовувати досягнення науки
і техніки.
Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення,
демографічний вибух зумовили появу значної кількості ро-
бочої сили, Для розгортання широкомасштабної машинної
індустрії знайшлися і капітали. Основними джерелами
фінансування сталії урядові субсидії, викупні платежі, іно-
земні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття
нових та більш ефективна розробка старих родовищ корис-
них копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести
під політику модернізації економіки потужну сировинну
блзу.
Розгортанню промислового перевороту сприяла й уря-
дова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям
пільгових казенних замовлень на тривалий строк, у креди-
туванні промисловості державним банком, запровадженні
охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імпе-
рії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним ка-
талізатором модернізаційних процесів в економіці стало
будівництво залізниць. За сорок пореформених років дов-
жина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5
у них припадала па Україну. Якщо в західних країнах будів-
ництво залізниць було завершальним моментом промисло-
вого перевороту, то в Російській імперії поява та функціо-
нування залізниць відбулись у більш ранній фазі модерні-
зації й стала стимулом для розвитку кам'яновугільної,
металургійної та машинобудівної галузей, засобом приско-
рення виробничих процесів, міграції робочої сили, потуж-
ним важелем інтенсифікації торгівлі.
164 Україна у XIX ст.
Як зазначає О. Бойко, українська промисловість, розви-
ваючись у руслі загальноімперських економічних тенден-
цій, водночас через низку обставин (вигідне географічне
розташування, природні багатства, дешева, але кваліфіко-
вана робоча сила та ін.) мала свої особливості.
1. Перетворення Півдня України на основну паливно-
металургійну базу Російської імперії. У пореформений
період центр важкої індустрії поступово переміщається з
Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південно-
український регіон, у якому машинна індустрія одразу ви-
никала на новому капіталістичному підґрунті. «Підприєм-
ницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що видобу-
ток нам 'яного вугілля зріс від 1861 до 1900 року у 115 разів.
До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося у цьому регіоні
виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише у 4 рази.
Завдяки масовому та активному запровадженню новітньої
техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня була в
середньому у 42 рази вищою, ніж на Уралі. Тому продук-
тивність праці робітника-металурга Півдня у 6 разів пере-
вищувала продуктивність праці уральського робітника.
Такі зміни дали можливість Україні (особливо південно-
східній її частині) перетворитися на потужний індустріаль-
ний регіон,-який давав майже 70% видобутку кам'яного
вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза й сталі
Російської імперії.
2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими тем-
пи розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870—1880 рр.
у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив
25%, а прокату — 139%, то в Україні відповідні показни-
ки зростання були значно вищими — виробництво чавуну
збільшилося у 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Аналогічні
темпи зростання мали місце у пореформений період і в
інших галузях важкої індустрії України.
3. Високий рівень концентрації виробництва. Промисло-
вий переворот, конкуренція, потреби раціональної організації
праці сприяли швидкому зростанню концентрації виробницт-
ва. У 1892 р. на восьми найбільших шахтах Донбасу було ви-
дано на-гора вугілля більше третини річного видобутку краю.
Характерно, що концентрація виробництва вела, як правило,
до зменшення кількості підприємств і до зростання кількості
їхньої продукції. Зокрема, в 60—90-х роках при зменшенні
загальної кількості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153)
виробництво цукру на них зросло в 14 разів.
4. Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна мит-
на політика уряду змусила іноземних підприємців відмови-
Українські землі у складі Росії в другій половині XIX ст. 165
тися від ввезення закордонних товарів і перейти на Інвес-
тування промисловості. Ввозити капітал до Російської
імперії було вигідно, цьому сприяли державні пільги, деше-
ва робоча сила, значні запаси сировини, ринки збуту. Основ-
ними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії
та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці
вкладали у кам'яновугільну, гірничорудну та металургій-
ну галузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості
України іноземцям належали 80 — 90% усіх акціонерних
капіталів. Варто наголосити, що наслідками залучення іно-
земців до розбудови машинної індустрії були не тільки до-
даткові капітали, а й запровадження новітніх техніки та
технологій, використання апробованих в передових країнах
форм організації праці, ангажування кваліфікованого, ви-
соко професійного персоналу. Водночас левова частка при-
бутків важкої індустрії вивозилася за кордон.
5. Формування економіки України як органічної части-
ни економічного простору Російської імперії. Цей процес
виявлявся у гіпертрофованому розвиткові галузей важкої
індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні части-
ни галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та
ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом цент-
ральноросійських земель; розбудові залізниць на догоду
економічним та воєнним імперським інтересам; побудові
української промисловості на принципі незавершеності,
відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Тому,
незважаючи на те, що за багатьма основними економічни-
ми показниками українські губернії випереджали цент-
ральні російські землі, імперський, колоніальний характер
їхньої експлуатації зберігався. Достатньо сказати, що лише
15% українських промислових підприємств того часу ви-
робляли готову продукцію. Решта потужного індустріаль-
ного потенціалу України лише готувала сировину для ви-
готовлення кінцевого продукту в Росії.
Вплив буржуазних реформ на зміну соціальної
структури суспільства
Розгортання буржуазних реформ, завершення промис-
лового перевороту, що відбувалися у другій половині
XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспіль-
ства. Поряд з традиційними станами феодального суспіль-
ства — селянством та поміщиками, які у цей час зазнають
значних змін під впливом майнової диференціації, вини-
166 Україна у XIX ст.
кають нові класи — пролетаріат і буржуазія. Робітничий
клас України формувався як складова частина загально-
російського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейсь-
ким робітничим класом він мав свої особливості: більш
пізній час формування та виходу на політичну арену; над-
звичайно високий ступінь концентрації на виробництві;
надзвичайно важке економічне становище та політичне
безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток
молоді у пролетарському середовищі. У своїй сукупності
ці особливості визначили політичне обличчя та специфі-
ку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, сти-
мулювали розвиток революційності та радикалізму в його
поглядах та діях.
Суттєво відрізнялася від західної й національна буржуа-
зія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння
та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з
поміщицьким землеволодінням, що визначило консерва-
тизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи
в умовах наздоганяючої модернізації, якій притаманне різ-
ке посилення ролі держави, цей клас був залежним не
стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, то-
варів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав мо-
нополістом на цих ринках. Саме тому вітчизняні капіталіг-
ти-підприємці були зорієнтовані не на вільну конкуренцію,
а на монополію держави, не на завоювання політичної вла-
ди, а на органічне «вписування» в жорстку, централізовану
систему самодержавної влади.
Основними джерелами формування буржуазії в Україні
були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіта-
лістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщи-
ки, сільські лихварі, які в дореформений період накопичи-
ли капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових
буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на
засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок
та використовуючи найману робочу силу. Українська бур-
жуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокур-
ній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисло-
вості. Поступово сформувалася українська торгово-промис-
лова буржуазна еліта, представники якої (Терєщенки, Ха-
ритоненки, Яхненки, Симирснки, Алчевські та інші) за
розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей
не тільки України, а й усієї Російської імперії.
Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не
сприяли автоматичній ліквідації феодального'ладу. Цей
крок був спробою самодержавства модернізувати староре-
Українські землі у складі Росії в другій половині XIX ст.
жимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відноси-
ни. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні
структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишили-
ся поміщицьке землеволодіння, селянська община і само-
державство.
Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років
та особливості соціально-економічного становища різних
регіонів України у складі Російської імперії зумовили той
факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рей-
ки здійснювався водночас двома шляхами — прусським та
американським. Якщо прусський шлях передбачав уповіль-
нене вростання поміщицького господарства у капіталізм за
рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то амери-
канський відкривав зовсім інші перспективи — швидке
зростання фермерських господарств, звільнення від будь-
яких залишків феодальної залежності, ліквідація по-
міщицького землеволодіння.
У пореформений період прусським шляхом до капіталі-
зму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У
цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі
селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на помі-
щицьких землях), яка призводила до прогресуючого розо-
рення і кабали основної маси селянства. Правобережжя зав-
дяки розвитку цукрової промисловості дещо випереджало
за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні
України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був
менш відчутним, набув поширення американський спосіб
пороходу до капіталізму — поміщики створювали на базі
своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися
на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні
селяни формували товарні господарства фермерського типу.
Значні зміни та зрушення відбулися у пореформений
період у сфері землеволодіння. Капіталістична конкуренція
та перетворення землі на товар стимулювали активний про-
даж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині
X I X ст. відбулися докорінні зрушення у розподілі земель-
ної платності. По-псрпіс, сформувався досить високий рі-
вень концентрації землі. Па початку XX ст. власниками
68% усісї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків.
Характерно, що поряд із спадковими крупними землевлас-
никами Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими ви-
никли великі землевласники нової хвилі — Симиренки,
Терєщенки, Харитоненки. По-друге, відбувся докорінний
перерозподіл земельної власності, йшло активне витіснен-
ня дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика
168 Україна у XIX ст.
свідчить, що у 1877—1905рр. поміщики українських гу-
берній продали особам недворянського походження майже
6 млн десятин землі, що становило понад третину загаль-
ної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні рефор-
ми відкрили нові перспективи перед селянством, адже
більша частина поміщицьких земель була викуплена за-
моленими селянами, які за той самий відрізок часу (1877—
1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дво-
рянської на 4,5 млн десятин.
У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися у зем-
лекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне
зростання оренди землі. Половинчастість реформ, збере-
ження значних залишків феодалізму в аграрному секторі
зумовили у перші пореформені роки домінування відробіт-
кової форми оренди, відповідно до якої селянин мусив за ко-
ристування землею або відробляти, або ж віддавати части-
ну врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграр-
ному секторі, зростання товарності господарства сприяли
поширенню грошової, підприємницької оренди.
Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу
в сфері сільськогосподарського виробництва прогресивних
тенденцій, процесів та явищ: застосування техніки в зем-
леробстві, використання вільнонайманої праці, зростання
посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особ-
ливо поширеним було використання удосконалених зна-
рядь праці, сільськогосподарських машин та нових
прийомів агротехніки у південноукраїнському регіоні. На-
прикінці 70-х років у господарствах України діяло майже
700 парових двигунів. Процес модернізації сільського гос-
подарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зрос-
тання масштабів. Так, протягом 70—80-х років XIX ст.
імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в
16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зрос-
ло в 12 разів.
Капіталізація поміщицьких та селянських господарств
сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Напри-
кінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих
робітників, зайнятих у землеробстві України, становила
майже 2 млн осіб. Наймана праця найбільше використову-
валася у Катеринославській, Таврійській, Херсонській,
Подільській та Волинській губерніях. Саме у цих землях
виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київ-
ська губ.), Єлисаветград, Одеса (Херсонська губ.,), Каховка
(Таврійська губ.) тощо.
Українські землі у складі Росії в другій половині XIX ст. 169
За період від 1860 до 1887 року посівні площі зросли у
1,5 раза. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвит-
ку господарства, з іншого — показник такого прогресивно-
го явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зрос-
танням посівних площ відбулися суттєві зміни в структурі
посівів: різко збільшилася питома вага посівів пшениці та
ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий
буряк, картопля, тютюн тощо. Такі зміни та зрушення дали
можливість пореформеній Україні перетворитися на потуж-
ний центр виробництва сільськогосподарської продукції, її
частка в експорті пшениці Російської імперії становила
90%. В Україні збирали 43% світового врожаю ячменю,
20% •— пшениці та 10% — кукурудзи.
Після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на
всій території України посилився процес становлення і кон-
солідації української нації. Визначну роль у цьому процесі
відігравала Наддніпрянська Україна. Саме цей край, сфор-
мований на теренах великих історико-географічних регі-
онів (Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Степ),
становив компактну територіальну цілісність, без якої не
може існувати українська нація. Загалом територія Украї-
ни наприкінці XIX ст. сягала 850 тис. кв. км, із них
9/10 перебувало під владою Російської, а 1/10 — під владою
Австро-Угорської імперії. Українське населення Східної
Галичини, Північної Буковини і Закарпаття вбачало у Над-
дніпрянській Україні свій природний центр і прагнуло до
возз'єднання з ним, до створення єдиної соборної незалеж-
ної національної держави.
Становлення і консолідація української нації супровод-
жувалися абсолютним зростанням населення України на
всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок
природного приросту, так і внаслідок переселення в Украї-
ну великих мас вільнонайманих робітників із губерній Єв-
ропейської Росії. Отже, населення України під владою Ро-
сійської імперії з 1863 до 1887 року збільшилось з 13,4 млн
осіб до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х років XIX ст.
значно зростало і населення західноукраїнських земель під
владою Австро-Угорської імперії — з 3,9 млн осіб до
5,9 млн. Причому 3/4 цього населення становили українці,
незважаючи на заохочувану урядом польську, німецьку, ру-
мунську та угорську колонізацію.
Індустріалізація Наддніпрянської України в період ут-
ворення капіталістичного ладу не змінила хліборобського
характеру української нації. За переписом 1897 р. тут 74%
становили селяни. В історичному процесі вони були найста-

170 Україна у XIX ст.
вільнішими охоронцями і носіями етнічних рис українсь-
кого народу. В селянському середовищі розвивалися його
мова, духовна й матеріальна культура, основи моральності
та світогляду.
А от у промисловості, транспорті й торгівлі українці на
рубежі XIX—XX ст. становили трохи більше 9%, у науці,
мистецтві, медицині, церковній справі й того менше —
0,5%. Ці показники відображають наслідки національно-
го і соціального гноблення українського народу. Колоніза-
торська політика царизму найбільш позначилася на націо-
нальній структурі міського населення. Загалом воно зрос-
тало протягом другої половини XIX ст. вдвічі більшими
темпами, ніж сільське. Наприкінці XIX ст. в Україні під
владою Російської імперії налічувалося 130 міст; чотири —
з населенням понад 100 тис. осіб: Одеса (401 тис.), Київ
(247 тис.), Харків (174 тис.), Катеринослав (113 тис.). Тоді
ж у містах Наддніпрянської України проживало 3 млн осіб
(13,6% населення цієї території), але українців тут було не
більше третини. Серед національностей переважали росія-
ни та євреї. Найменше українців проживало у великих
містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%,
навіть у Києві — лише 22%'.
Отже, українська нація формувалася переважно як се-
лянська. Це підтверджували статистичні показники і по
західноукраїнських землях. У 1900р. 95% населення тут
займалося сільським господарством і лише один відсоток
працював у промисловості. Прошарок української інтелі-
генції налічував не більше 15 тис. осіб. Серед міського на-
селення, яке тут становило не більше 10%, українців було
до третини, та лише половина з них спілкувалася рідною
мовою.
В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався про-
цес соціального розшарування селянства. У Наддніпрян-
ській Україні наприкінці XIX ст. заможні господарі стано-
вили майже чверть сільського населення. Вони зосередили
в своїх руках до 40% усіх селянських земель, понад 50%
робочої та продуктивної худоби.
Процеси соціального розшарування перешкоджали кон-
солідації української нації. Ворожою силою щодо україн-
ства виступала більшість поміщицтва в Україні, передусім
російського і польського походження. Та й клас дворян-по-
міщиків, який у Наддніпрянській Україні разом* із члена-
1
Сарбей В. Г. Національне відродження України. — К.: Аль-
тернативи, 1999. — С. 175—176.
Національний та суспільно-політичний рухи у другій половині XIX ст. 171
ми родин налічував на той час 275 тис. осіб, був пережит-
ком феодально-кріпосницької епохи.
Зростали питома вага і значення у складі української
нації інтелігенції, яка також не була соціальне однорідною.
Якщо її демократична частина, представлена на той час пе-
реважно різночинцями, виражала інтереси народних мас,
виступала проти соціального і національного гніту, то дру-
га частина, численніша, прислуговувала обом імперіям:
Російській та Австро-Угорській. Найбільша кількість на-
ціонально-свідомої української інтелігенції жила і працю-
вала поза межами великих міст. Безпосередньо спілкую-
чись із народними масами, вона докладала багато зусиль
для зростання національної свідомості.
Зміни, які відбулися у соціально-економічному житті
України у цей період під впливом буржуазних реформ, су-
проводжувалися значними зрушеннями в суспільно-по-
лїтичному житті. Посилився національно-визвольний
рух проти російського царизму, розширювалась його со-
ціальна основа за рахунок участі дедалі ширших верств
українського селянства, робітничого класу та інтелі-
генції.
6.5. Національний та суспільно-
політичний рухи в Україні
у другій половині XIX ст.
Громадівський рух в Україні
У другій половині XIX ст. кращі сили української інте-
лігенції були зосереджені в Петербурзі. Сюди на постійне
проживання прибули після заслання провідники Кирило-
Мефодіївського товариства — П. Куліш, В. Білозерський,
М. Костомаров. Тут оселився Т. Шевченко, якому царизм
не дозволив повернутися в Україну. Шевченко знайомить-
ся з працями О. Герцена, зав'язує особисті стосунки з
М. Чернишевським, М. Добролюбо- лм, І. Тургенєвим та
іншими представниками передової російської інтелігенції.
Члени нелегальної організації «Земля і воля», керованої
М. Чернишевським, у своїй революційній агітації широко
використовували Шевченків «Кобзар». Його було видано
1860 р. у Петербурзі не тільки мовою оригіналу, а й у ро-
сійському перекладі.
172 Україна у XIX ст.
Вихід у світ українського видання «Кобзаря» був схваль-
но відзначений у прогресивних демократичних російських
часописах — «Современник» та «Отечественньїе записки».
Зокрема, в «Отечественньїх записках» наголошувалось:
«Шевченко належить до першокласних поетів слов'янсько-
го світу. Його місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним. Яке
співчуття викликають його твори, можна бачити з того, що
великоросіяни, уродженці центральних і східних губерній,
які ніколи не бачили в очі малоросіян, читають і вивчають
їх напам'ять. У нього висловлено те, чого,1 може, народ ще
й не говорив, але що він здатний сказати» .
У цей час у Петербурзі засновується українське това-
риство «Громада», в якому найактивнішими були
П. Куліш та М. Костомаров. Підтриманий багатими укра-
їнськими поміщиками Тарновським і Ґалаґаном, Куліш
заснував у північній столиці друкарню для видання ук-
раїнських книжок.
Однак найбільшим досягненням петербурзької «Грома-
ди» став щомісячний публіцистичний та літературно-ху-
дожній часопис «Основа» (1861—1862), який відіграв роль
головного загальноукраїнського друкованого органу, про-
буджував українську національну свідомість.
«Громади» як суспільно-культурні товариства орга-
нізовуються і в кількох містах України — Полтаві, Києві,
Харкові, Чернігові, Одесі. Громади займалися переваж-
но культурно-освітніми заходами. Вони опікувалися ор-
ганізацією українських шкіл, виданням книжок україн-
ською мовою, влаштуванням театральних вистав, кон-
цертів тощо.
Активно розвивати в Наддніпрянській Україні націо-
нальну свідомість мас взялися студенти Київського універ-
ситету. Наприкінці^бО-х років вони утворили таємний гур-
ток «Хлопоманів». Його учасники — Володимир Антонович,
Борис Познанський, Тадей Рильський та інші вирішили
зближуватись із селянством, щоб відстоювати його соціальні
інтереси і виховувати в ньому свідомі патріотичні почуття
належності до українського народу. Власне хлопоманами (від
польського «хлопи» — селяни) їх прозвали недоброзичливці,
а самі вони називали себе українофілами. Ідеологом хлопо-
манства став В. Антонович, тоді студент Київського універ-
ситету, згодом відомий український історик, який згуртував
навколо себе представників шляхетської молоді.
1
Сарбей В. Г. Національне відродження України. — К.: Аль-
тернативи, 1999. — С. 212.
Національний та суспільно-політичний рухи у другій половині XIX ст. 173
Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик,
археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бер-
дичівського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). За-
кінчив медичний (1855) та історично-філологічний (1860) факуль-
тети Київського університету. В 1863—1880 рр. — головний ре-
дактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з
1878 р. — професор руської історії Київського університету, голо-
ва Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881). Активний
учасник українського національно-визвольного руху, один з орга-
нізаторів Київської громади. Антонович — автор багатьох праць,
найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500
по 1648 рр.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами
1700—1768 рр.» (1876), «Монографії з історії Західної і Південно-
Західної Росії» (1885) та ін.
В. Антонович та його однодумці прийшли до переконан-
ня, що українському народові чужими є цілі польської ра-
дикальної інтелігенції щодо відновлення польської шля-
хетської державності з приниженим у ній становищем ук-
раїнського селянства.
Свою стратегічну мету хлопомани вбачали у ліквідації
царизму, кріпацтва, встановленні демократичної республі-
ки на основі зміцнення добровільного співіснування росіян,
українців, поляків. А розпочати здійснення своїх задумів
вирішили з поширення освіти серед українських селян,
піднесення їх національної і суспільно-політичної сві-
домості.
Хлопомани вважали, що саме поширення освіти і куль-
тури.взагалі, а не революційний рух — єдиний шлях до еко-
номічного, політичного й духовного визволення народу.
Коли в середовищі польського студентства почалася підго-
товка до повстання, більшість «хлопоманів» порвала з поль-
ським громадянством. В газеті «Основа» В. Антонович опуб-
лікував статтю під назвою «Моя сповідь», у якій відкидав
обвинувачення у зраді польського громадянства. Він поста-
вив перед поляками, які жили в Україні, альтернативу: або
перейти на бік корінного населення, або переселитися до
Польщі. «Сповідь» Антоновича стала своєрідним кредо для
кількох поколінь тих представників шляхетського стану
Правобережної України, які поривали зі своїм оточенням
й приєднувались до українського національного руху. На
рубежі 1860—1861рр. гурток хлопоманів припинив своє
існування з ініціативи самих же його учасників. Вони-ра-
зом з іншими студентами Київського університету (серед
них — П. Чубинський, М. Драгоманов) створили нове таєм-
не товариство— «Українську громаду». Легальна агіта-
ційно-пропагандистська робота його була зосереджена в не-
174 Україна у XIX ст.
дільник школах. Проте навіть така діяльність громад насто-
рожувала російський царизм. З України в Петербург йшли
доноси охранки, що громадівці прагнуть «здійснення випле-
каної ними думки про свободу Малоросії», навчаючи простий
народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому
думку про колишню славу Малоросії і принади свободи»'.
Розпочалася кампанія проти українства. Репресії «увін-
чались» циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва від
18 липня 1863р., який забороняв вживання української
мови в друкуванні та шкільному навчанні. А 18 травня
1876 р. імператор Олександр II підписав Емський указ про
повну заборону українського письменства. Імператорський
указ забороняв ввозити з-за кордону книги українською
мовою, друкувати оригінальні твори, перекази і навіть текс-
ти до нот українською мовою, а також влаштовувати нею
сценічні вистави та публічні читання.
Гоніння царського самодержавства на мову й культуру
українського народу не тільки не задушили, а навпаки, по-
жвавили громадівський рух. Він став організованішим і
цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідчені-
ших діячів цього руху з'їзди громадівців Києва, Полтави,
Одеси обрали Раду — центральний керівний орган «федера-
тивного об'єднання громад» України. До складу Ради увій-
шли видатні діячі науки й культури, зокрема історик, про-
фесор Київського університету В. Антонович, засновник
української статистичної науки О. Русов, етнограф і поет
П. Чубинський. Серед найактивніших діячів громадівсько-
го руху був композитор Микола Лисенко, письменник
Михайло Старицький, автор першого фундаментального
життєпису Т. Шевченка О. Кониський, письменник П. Руд-
ченко (Панас Мирний). Найрадикальніші представники
громадівської інтелігенції — М. Драгоманов, М. Зібер,
С. Подолинський — змушені були у 1875 р. виїхати за кор-
дон, щоб урятуватися від репресій царських властей, які
звинувачували їх як у малоросійському сепаратизмі, так і
в пропаганді соціалістичних ідей.
Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист,
історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-по-
літичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянсь-
кій родині козацького походження. Вчився в Київському універ-
ситеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, а з 1873 р. —
штатним доцентом. Очолював ліве крило Київської громади.
Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875 р. звільнений з уні-
1 лояльності до царизму, ці закордонні публікації видавались
Сарбей В. Г. Національне відродження України. — К.: Аль-
тернативи, 1999. — С.193.
Національний та суспільно-політичний рухи у другій половині XIX ст. 175
верситету. В 1875р. емігрував за кордон. У Женеві заснував
вільну українську друкарню, видавав перший український полі-
тичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С. Подолинсь-
ким і М. Павликом заснував «Женевський гурток» — зародок
українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою
(1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прий-
няв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної
історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки
свого життя.
Подолинський Сергій Андрійович (1850—1891) — громадсь-
кий діяч, учений. Народився на Черкащині в багатій поміщицькій
родині. Здобув освіту в Київському (1871) та Бреславському (нині
м. Вроцлав у Польщі) університетах, в останньому (1876) захис-
тив дисертацію з медицини. В 70-х роках брав участь у грома-
дівському і народницькому рухах. Організував у Відні видавниц-
тво популярної соціалістичної літератури, у Женеві разом з
М. Драгомановим і М. Павликом започаткував виданняжурналу
«Громада», а також видрукував власні брошури соціально-еко-
номічного змісту: «Про багатство та бідність», «Про хліборобст-
во», «Ремесла і фабрики на Україні» та ін. Вивчав можливості
нагромадження та використання сонячної енергії. Листувався з
К. Марксом і Ф. Енгельсом, популяризував положення їх еконо-
мічного вчення. Розробив оригінальну теорію «громадівського со-
ціалізму», яка грунтувалася на національних традиціях україн-
ського народу. На початку 80-х років повернувся до Києва, але
через тяжке психічне захворювання відійшов від громадської та
наукової діяльності.
За кордоном, у Женеві вени організували разом із га-
лицьким письменником М. Павликом емігрантську вільну
українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти у
світ на пригнобленій Російською імперією Україні.
У збірниках і часописах, які мали назву «Громада», вони
пропагували свою оригінальну теорію «громадівського соці-
алізму» г основу якої становила ідея ліквідації приватної
власності на засоби виробництва й утвердження колективної
власності окремих виробничих асоціацій (громад).
Майбутній соціально-економічний і політичний лад Ук-
раїни уявлявся прихильникам «громадівського соціалізму»
федерацією робітничих і землеробських громад на асоційо-
ваній власності й колективній праці її учасників. У цьому
чітко простежується поєднання західноєвропейських учень
з українською народною традицією суспільного ідеалу.
Вільну українську пресу за кордоном довелося швидко
згорнути, бо її перестали фінансувати громадівці в Україні.
Так званим «старим громадівцям», які перейшли на позиції
надто радикальними, навіть революційними.
176 Україна у XIX ст.
Однак М. Драгоманов продовжував активну журналі-
стську діяльність як за кордоном, так і на батьківщині. У
своїх творах «Про українських козаків, татар і турків»,
«Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про
українську національну справу», «Листи на Наддніпрян-
ську Україну» та інших він виступав проти соціального і на-
ціонального поневолення народів, обстоював право укра-
їнців на національне самовизначення у федеративній дер-
жаві, побудованій на місці Російської імперії. Драгоманов
популяризував культурні надбання українського народу,
закликав його до духовного єднання з російським. З пова-
гою ставлячись до марксизму, він не сприймав у ньому те-
орії класової боротьби, доведеної до диктатури пролетаріа-
ту, і вважав будь-який централізм несумісним з демокра-
тизмом.
Нещадно викривав він ворожу українському народові
сутність польсько-шляхетського шовінізму, також першим
засудив терористичну тактику революційної боротьби ро-
сійських народників. Принципова позиція Драгоманова з
поточних суспільно-політичних проблем не знайшла належ-
ного розуміння і підтримки у колах діячів як українського
національного, так і загальноросійсь.кого визвольного
рухів. Та й царизм розпочав «полювання» на небезпечного
політичного «злочинця», який постійно таврував реакцій-
ну внутрішню і зовнішню політику Російської імперії.
Шлях на батьківщину для Драгоманова був закритий. Ос-
танні роки свого життя (помер у 1895 р.) він провів у Бол-
гарії на посаді професора Софійського університету.
Народницький рух в Україні
Естафету антиімперської визвольної боротьби у 70-х ро-
ках підхопили революційні народники, їхні гуртки, які
виникли і діяли як у російських, так і в українських губер-
ніях (зокрема, в Києві, Одесі, Чернігові), підтримували між
собою зв'язки і були підпорядковані єдиному централізова-
ному керівництву в Петербурзі.
Теоретичною основою народництва були ідеї селянсько-
го соціалізму та селянської революції Герцена і Черни-
шевського. Народники заперечували капіталістичний шлях
розвитку для Росії, вбачаючи в селянській общині основу
майбутнього соціалістичного ладу. Головною революційною
силою вважали селянство.
Національний та суспільно-політичний рухи у другій половині XIX ст. 177
З метою посилення революційної активності селян на-
родники вели з ними бесіди про необхідність встановлення
такого ладу, який дав би свободу і рівність усім трудящим.
Для ведення агітації вони оселялися в селах, влаштовува-
лися там писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями.
Пропаганду вели під гаслом «земля і воля народові», обсто-
ювали впровадження на місцях селянського самоврядуван-
ня. Засобом втілення в життя цієї далекосяжної програми
вважали організацію селянських повстань, які переростуть
у революцію.
У 1875 р. в Чигиринському повіті Київської губернії на-
родники закликали селян організувати в селах озброєні
«таємні дружини», що мали у визначений час піднятися
проти царських чиновників, дворян і всіх визискувачів.
Учасники «таємних дружин» періодично проводили
зібрання, на яких обговорювали питання поточної соціаль-
ної боротьби і плани майбутнього повстання. Та в 1877 р.
вони були викриті царськими властями і заарештовані. До
слідства було притягнуто понад тисячу селян, їхніх ва-
тажків засудили до каторги і заслання. Народникам-орга-
нізаторам цього руху, що увійшов у історію під назвою «Чи-
гиринська змова», загрожувала смертна кара, але їм вдало-
ся втекти з тюрми. «Чигиринська змова» показала самим
народникам їхню неспроможність очолити селянський рух.
Тоді вони спробували вести пропаганду серед інших
верст населення, зокрема робітників. 1880 р. народники
створили у Києві «Південноросійський союз робітників».
Своїм впливом він охопив майже тисячу робітників заводу
«Арсенал» та Головних залізничних майстерень. «Союз»
мав нелегальну друкарню, в якій розмножував прокламації.
За містом проводились регулярні таємні сходки. На них об-
говорювалися питання політичної боротьби з підприєм-
цями. Основним засобом цієї боротьби керівники «Союзу»
вважали терор проти експлуататорів.
Цей метод революційної боротьби не міг бути ефектив-
нії м, бо спрямовувався не проти гнобительського ладу, а
л и н и - проти окремих його представників. Не проіснувавши
й року, «Союз» припинив свою діяльність після арешту його
керівників.
Неспроможною виявилась і народницька тактика
терору проти високих царських урядовців і самого царя. За-
мах на Олександра II 11 березня 1881 р. нічого не змінив у
соціальному і політичному устрої країни. Новий цар Олек-
сандр III відправив на шибеницю революціонерів, причетних
до замаху. Серед них були й керівники всеросійської органі-
178 Україна у XIX ст.
зації «Народна воля». Зокрема, син полтавської козачки і
кріпака з Криму, колишній студент Одеського університе-
ту Андрій Желябов, який свою боротьбу проти російського
самодержавства розпочинав в Одеській українській громаді.
Найближчою революційною соратницею Желябова була
Софія Пєровська — дочка високого царського урядовця,
який свого часу був навіть петербурзьким губернатором,
правнучка останнього гетьмана України Кирила Розумовсь-
кого.
Син сільського священика з Чернігівщини, студент Пе-
тербурзької медико-хірургічної академії Микола Кибаль-
чич також був засуджений до смертної кари як безпосе-
редній виготовлювач вибухових пристроїв для здійснення
терористичних актів. Він теж розпочинав революційну
діяльність з антидержавної пропаганди серед селян на
Київщині. За кілька днів до страти Кибальчич завершив у
петербурзькій тюрмі розробку першого у світі науково об-
грунтованого (з кресленнями) проекту реактивного косміч-
ного корабля.
Та не відразу царизмові вдалося ліквідувати численні
гуртки народників. До середини 80-х років вони продовжу-
вали нелегальну агітаційно-пропагандистську діяльність. З
народництвом цього періоду пов'язані й перші кроки су-
спільно-політичної діяльності видатних українських
письменників П. Грабовського і М. Коцюбинського. Гра-
бовський брав участь у роботі одного з народницьких
гуртків Харкова, за що його у 1888 р. заслали до Сибіру.
М. Коцюбинський також відвідував нелегальні засідання
народницьких гуртків у Кам'янці-Подільському, за що був
заарештований і перебував під таємним наглядом поліції.
Робітничий і соціалістичний рухи в Україні
другої половини Х!Х ст.
Протягом другої половини XIX ст. відбувався процес по-
ширення соціалістичних поглядів серед робітничих мас,
Займалися цим переважно загальноросійські робітничі ор-
ганізації, які виникали в Україні, Першою політичною
організацією був «Південноросійський союз робітників»,
що виник в Одесі в 1875 р.
Об'єднавши майже 250 робітників (українців, росіян,
молдаванів, поляків та ін,), «Союз» розгорнув-революцій-
ну пропаганду безпосередньо на підприємствах, розповсюд-
жував нелегальну літературу і навіть організував вивчення
Національний та суспільно-політичний рухи у другій половині Х!Х < 179
праць К. Маркса й Ф. Енгельса. Пропагувалася і револю-
ційне-демократична поезія Т. Шевченка, М, Некрасова.
На відміну від народників, члени «Союзу» на перше
місце ставили вимоги політичних свобод. На статут органі-
зації прямий вплив мали документи Міжнародного товари-
ства робітників (Інтернаціоналу), написані К. Марксом. Ке-
рував «Союзом» Євген Заславський — інтелігент із зубо-
жілої дворянської родини. Спочатку він вів агітацію серед
селян Полтавщини, а згодом, переїхавши до Одеси, зайняв-
ся пропагандою серед робітників.
У грудні 1875р. «Союз» був розгромлений поліцією, а
Є. Заславський згодом помер у в'язниці. Але революційна
пропаганда серед робітників продовжувалася.
Активізувала робітничі маси інтелігенція, яка перейма-
лася ідеями марксизму. 1883 р. в Женеві розпочала ви-
звольну діяльність перша марксистська група «Визволен-
ня праці», очолювана Георгієм Плехановим. її друковані
матеріали нелегально переправлялися до Російської імперії.
Одним із найважливіших перевалочних пунктів транспор-
тування російськомовної марксистської літератури став
Львів, звідки видання плеханівської групи переправляли і
до великих міст України — Одеси, Катеринослава, Харко-
ва. Цю літературу активно використовували нелегальні
марксистські гуртки, які діяли у Києві, Харкові, Катери-
нославі й Одесі. У Києві діяльність місцевих соціал-демо-
кратів тісно пов'язана з ім'ям Ювеналія Мельникова, який
уже мав досвід революційної роботи серед робітників Хар-
кова, Ростова, Таганрога.
Після створення у Петербурзі «Союзу боротьби за виз-
волення робітничого класу» під керівництвом В. Ульянова
аналогічні союзи, які намагались об'єднати розрізнені со-
ціал-демократичні гуртки, виникають 1897 р. у Києві та Ка-
теринославі.
Учасники як катеринославського, так і київського «Со-
юзів» нелегально друкували й розповсюджували на заводах
і фабриках агітаційні прокламації проти експлуатації ро-
б і т н и к і в і сваволі царського режиму. Київський «Союз» ви-
давав і «Габочую газету», з якою пов'язував підготовку пер-
шого з'їзду російських соціал-демократів. Такий з'їзд від-
бувся 1—3 березня 1898р. в Мінську. Серед дев'яти його
делегатів четверо прибули з України. З'їзд проголосив ство-
рення Російської соціал-демократичної робітничої партії
(РСДРП), яка стала першою політичною партією загально-
російського спрямування, що поширювала свій вплив на
Україну.

180 Україна у XIX ст.
6.6. Західноукраїнські землі
у другій половині XIX ст.
Соціально-економічний розвиток
західноукраїнських земель
Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїн-
ських землях, що входили до складу Австрійської імперії,
склалися умови для розвитку капіталізму.
Вирішальну роль у переведенні народного господарства
на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаю-
чи на її обмелсений характер (скасування панщини за викуп)
та збереження значних залишків старого ладу (всесилля ве-
ликих землевласників, системи відробітків), вона все ж
відкрила шлях до вільного підприємництва і формування
ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено
передумови для зростання товарності сільського господар-
ства й здійснення промислового перевороту.
Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були
дуже слабкими. Вони виявлялися голов-ним чином у
діяльності торгово-лихварських об'єднань — Крайової
кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін.
З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвав-
лення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із за-
хідними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліп-
шенню умов збуту західноукраїнської продукції, розши-
ренню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також
товарів західної промисловості. 70—90-ті роки стали пе-
ріодом становлення фабрично-заводської промисловості,
поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес
промислового перевороту. Особливо швидкими темпами
розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивали-
ся озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля,
виробництво солі.
Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей
період сприяло розвиткові лісової промисловості. Напри-
кінці XIX ст. починається становлення металообробної і
машинобудівної промисловості з виробництва нафтового
устаткування, сільськогосподарських машин. Розвиваєть-
ся і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогоспо-
дарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики,
борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х
років — цукрові заводи.
Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст. 181
Проте більшість підприємств була дрібною: у Галичині
89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині — 98,1%.
Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну від-
сталість краю яскраво свідчить також структура населен-
ня. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в промисловості і
ремеслах було зайнято 5,7— 11 % населення, тоді як у Ниж-
ній Австрії — 41%.
Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зу-
мовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній
торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста»
Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю міме Австрією
і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Го-
ловними статтями експорту були продукти сільського гос-
подарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ре-
месла і мануфактурної промисловості (здебільшого полот-
но). Ввозилася переважно промислова продукція, а також
худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.
Розвиток торгівлі зумовив розвиток банківської справи
та концентрації капіталу. На західноукраїнських землях
активно діяли земельний, іпотечний і торгово-промисловий
банки. Велике значення для розвитку банківської справи
мав іноземний капітал, зокрема австрійський. У 90-х роках
австрійський капітал контролював акціонерні компанії,
пов'язані з видобутком нафти, проте згодом сам опинився
в залежності від могутніших — німецького, англійського і
французького, що негативно позначилося на розвитку як
Австрії, так і західноукраїнських земель. Іноземний капі-
тал створював великі компанії, заволодівав цілими галузя-
ми промисловості, оптовою торгівлею, банками.
У процесі утвердження ринкових відносин зростали
міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тер-
нопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна
структура суспільства — формувався середній клас і клас
вільнонайманих робітників.
Невідворотні зміни відбувалися в сільському господар-
стві — провідній галузі економіки краю. Великі землевлас-
ники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи
зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте
згодом великі земельні володіння стали переходити у влас-
ність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян.
Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду влас-
никам торгового і лихварського капіталу.
На селі поширився процес майнового розшарування се-
лянства. На рубежі XIX—XX ст. у краї було від 4,5 до 5%
економічно міцних заможних селянських господарств, до
182
90% — малоземельних та безземельних. Вони володіли
відповідно понад 27% і майже 40% землі1. Значна частина
землі господарств, які розорювались, йшла на продаж.
З метою підвищення продуктивності сільськогосподар-
ського виробництва, насамперед у великих маєтках, а зго-
дом ї в селянських господарствах, почалося впровадження
у землеробство сільськогосподарських машин та поліпше-
них знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін,
культиваторів, сівалок, косарок, молотарок, віялок тощо).
Традиційне трипілля поступово замінювалось прогресивни-
ми системами сівозмін, почали вносити в ґрунт органічні та
мінеральні добрива, пропагувались агротехнічні знання.
З'явились навчальні заклади сільськогосподарського про-
філю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах).
Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в
панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських,
які продовжували зберігати переважно напівнатуральний
характер. Змінити ситуацію на краще була покликана се-
лянська постачально-збутова кооперація. У Львові була ут-
ворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних
містах та сотнями крамниць, які торгували м'ясо-молочни-
ми продуктами. А напередодні Першої світової війни про-
відному українському кооперативному об'єднанню Галичи-
ни — Крайовому ревізійному Союзу — у Львові було підпо-
рядковано уже майже 600 кооперативів. Кооперативні спіл-
ки скуповували у своїх членів сільськогосподарську
продукцію, а їм постачали добрива, машини, сортове на-
сіння. Усе це зумовлювало розклад патріархальної залеж-
ності селянських господарств, сприяло залученню їх, особ-
ливо заможніших, до ринкових відносин.
Перебудова організації сільськогосподарського вироб-
ництва на західноукраїнських землях у другій половині
XIX ст. дала змогу підвищити врожайність зернових на
20—25%, Завдяки цьому та значному розширенню зерно-
вих площ за півстоліття майже у 1,5 раза зросла продукція
землеробства. Але у зв'язку із зростанням за цей час у
1,8 раза населення краю її вистачало лише на його харчу-
вання. Загалом сільське господарство на цих землях лиша-
лось єксіїнсивним, низькопродуктивним.
У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збіль-
шувалася кількість селянських господарств, які опинили-
ся на межі розорення. У пошуках кращої долі значна час-
тина селян Закарпаття уже в 70-х, а Східної Галичини і Бу-
1
Історія України. - К.: Альтернати в,и, 1997. — С. 163.
Україна у XIX от.
Західноукраїнські землі у другій половині Х!Х ст. 183
ковини — у 90-х роках XIX ст. змушена була емігрувати в
інші країни (СІЛА, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Над-
дніпрянську Україну та на Балкани, До Першої світової
війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном майже
один мільйон осіб. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція
не змогли істотно виправити ситуацію в західноукраїнсько-
му селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризува-
лося.
Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржу-
азної революції 1848—1849 рр. в Австрії, зумовив посилен-
ня національно-визвольної боротьби українського народу.
Однак на той час національно-патріотичний табір значно
ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована
крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних,
політичних, культурних проблем у 1848—1849 рр. за допо-
могою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії, Посту-
пово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галиць-
кої інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей мос-
ковського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер
панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій по-
ловині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформу-
валася партія москвофілів. Водночас оформилася лібераль-
но-національна партія народовців.
Соціальну основу москвофілів становили головним чином
так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та
світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення ро-
сійського царату, вони не визнавали права українського на-
роду на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про
«єдиний общеруський народ», до якого зараховували і насе-
лення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпат-
тя, тобто стали на шлях національного самозречення.
Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій на-
ціонального руху попередніх десятиліть у Галичині висту-
пило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі,
письменники, журналісти, студенти.
Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий
народовський, напрям національного руху, що орієнтував-
ся на народ і стояв на ґрунті національного самоутверджен-
ня та визнання національної єдності українців Галичини і
Наддніпрянщини.
Першими представниками нового напряму були молоді
пиєьменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Мар-
кіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Єв-
ген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич,
які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молоді-
184 Україна у XIX ст.
жну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»).
Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемиш-
лі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні
діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Нав-
роцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Бар-
вінські та багато інших.
У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська
бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було
піднесення культури і свідомості народу, а також
товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над
письменством. Писемність і національну свідомість наро-
ду вони підносили великою мірою за допомогою Шевчен-
кового «Кобзаря».
Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці
створюють свої політичні організації та політичну пресу. З
1879р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією
Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією
В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науко-
вий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїн-
ського органу.
Галичина стала центром українського друкованого сло-
ва. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянсь-
кої України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Не-
чуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітницт-
во приносило обопільну користь: східні українці в такий
спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а
західні одержували талановиту літературу для пропаганди
єдності українського народу по обидва боки російсько-авст-
ро-угорського кордону.
Проте з часом у народовському русі почали брати гору
консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне
русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити
Галичину в осередок розширення політичного руху на всю
Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась гене-
рація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років запо-
чаткувала радикальну течію в національному (народовсько-
му) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.
У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях
відбувається політизація національного руху. Утворилися
перші політичні партії, були сформульовані їхні програми
та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала
оволодівати народними масами, а національний рух, що
набув політичного змісту, ставав масовим.
У 1890 р. у Галичині було засновано політичну партію —
Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була пер-
Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст. 185
ша легальна українська політична партія європейського
типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної
орієнтації. Згодом були створені Українська національно-
демократична партія — УНДП (1899) та Українська соціал-
демократична партія — УСДП (1899).
Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП
була національно-територіальна автономія Східної Галичи-
ни, Північної Буковини, УСДП — культурно-національна
автономія. А кінцеву мсту національного руху спочатку
РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх
програмах: здобуття культурної, економічної й політичної
самостійності українського народу, його державної неза-
лежності та об'єднання його земель.
Отже, на межі XIX—XX ст. національний рух на всій
території України виразно політизувався. Керівництво ним
перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми
яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного
і політичного ладу, повну ліквідацію національного поне-
волення України чужоземними імперіями, впровадження
цивілізованих основ суспільно-політичного життя україн-
ського народу на демократичних засадах автономії або фе-
дерації чи навіть повної державної самостійності.
Розвиток науки і техніки
У XIX ст. завершився промисловий переворот (60-ті
роки), який стимулював технічний прогрес у машинному
виробництві. Це був період перемоги машинної праці над
ручною в головних на той час галузях промислового вироб-
ництва — текстильній та швейній.
Механізація промисловості активізувала розвиток ма-
шинобудування як особливої галузі, а це стимулювало прог-
рес у металообробці. В 1855 р. англійський винахідник
Г. Бессемер запропонував новий спосіб переробки чавуну в
залізо і сталь за допомогою стисненого повітря в спеціальній
р у х о м і й посудині — конвертері. У 60-ті роки було винай-
дено і н ш и й спосіб отримання заліза та сталі — в результаті
сплаву чавуну з брухтом в мартенівських печах. Унаслідок
цього з 1865 по 1870 рік світове виробництво сталі виросло
на 70%.
З'являються в цей час нові типи металообробних
станків, вдосконалюється паровий двигун — створювались
паросилові установки високого тиску, було сконструйова-
но двигун внутрішнього згоряння — спочатку газовий, а

186 Україна у XIX ст.
пізніше — на рідкому паливі. На цій підставі стверджують,
що XIX ст, ввійшло в історію як століття заліза і пари.
У 1831 р, англійський фізик М, Фарадей встановив факт
виникнення електричного струму в провідниках під впли-
вом магніту, електромагнітну індукцію, передбачив існу-
вання електромагнітного поля, теорію якого розробив
К. Максвелл. Практичне використання електродинаміки
Максвелла привело до створення в XX ст, радіотехніки. У
60-ті роки були створені перші електричні машини (дина-
мо-машини), котрі могли працювати і як генератори стру-
му, і як двигуни. Починався новий етап в розвитку техні-
ки — епоха електрики.
Розвиток капіталістичних відносин вимагав і нових за-
собів зв'язку. У 1832 р. російський вчений П. Шиллінг ви-
найшов електричний телеграф. Але у світі набули поширен-
ня сконструйований пізніше телеграфний апарат американ-
ця Морзе та запропонована ним азбука. Після віднайдення
способу ізоляції кабелю в 50—70-ті роки XIX ст. телеграф-
ною лінією були з'єднані Європа, Америка і Азія.
Протягом перших десятиліть XIX ст. швидкими темпа-
ми відбувався розвиток поліграфічної та паперової промис-
ловості в результаті вдосконалення існуючих друкарських
станків та впровадження ротаційних машин, які друкува-
ли одночасно з обох сторін паперової стрічки. У 1884 р. була
створена технологія виготовлення паперу з деревини
(Німеччина, Ф. Келлер).
З'явилися нові галузі промисловості, чільне місце серед
яких посіла хімічна, що виробляла сірчану кислоту, соду,
їдкий натрій, хлор та інші речовини, необхідні при вироб-
ництві скла, фарб, вибухових речовин, штучних добрив,
фармацевтичних препаратів та ін.
Англійський вчитель Дж. Дальтон обґрунтував атомну
теорію побудови речовини, запровадив у хімію поняття
атомної ваги, почав використовувати хімічні формули. Ве-
личезною подією в історії хімії стало відкриття Д. Менде-
лєєвим у 1869 р. періодичного закону хімічних елементів.
Одне з видатних науково-технічних відкриттів
XIX ст. — фотографія як результат діяльності багатьох
європейських вчених XVIII—XIX ст. Вирішальне вплинув
на її становлення французький вчений Л. Дагер, від імені
походить термін «дагеротипія».
XIX ст. — епоха великих відкриттів в природознавстві.
В 1842 р. німецький вчений Р. Майєр відкрив закон збере-
ження і перетворення енергії. Тоді ж була створена теорія
Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст. 187
клітин, що обґрунтовувало єдність всього органічного світу.
У 1859 р. побачила світ праця Ч. Дарвіна «Походженню
видів», яка обґрунтовувала теорію природного відбору.
Причини мінливості розгадав чеський монах і природодос-
лідник Г. Мендель.
Тогочасний розвиток науки і техніки в Україні був обу-
мовлений утвердженням капіталістичних відносин в
Російській імперії. Осередками науково-дослідної діяль-
ності на початку XIX ст. були вищі навчальні заклади, дер-
жавні установи та громадські фахові товариства. Так, для
допомоги сільському господарству і транспорту на Харків-
щині та в Миколаєві були відкриті метеорологічні станції,
які дали змогу розробляти прогнозну карту погоди. В усіх
губернських центрах України були організовані статис-
тичні комітети, які вивчали стан промисловості, сільсько-
го господарства, торгівлі та видавали необхідні практичні
рекомендації.
Активну роль в об'єднанні наукових сил, організації
дослідних робіт відіграли відкриті в 60—90-ті роки Товари-
ства дослідників природи в Харкові, Києві, Одесі, Матема-
тичне і Медичне товариство, Бактерслогічний інститут в
Харкові та ін.
Потреби народного господарства в епоху утвердження
капіталізму викликали появу нових навчальних закладів.
В останній чверті XIX ст. були відкриті політехнічні інсти-
тути у Львові та Києві, ветиринарні навчальні заклади у
Харкові та Львові, сільськогосподарський в Одесі та гірни-
чий у Катеринославі.
Оригінальні праці багатьох українських вчених збага-
тили вітчизняну і світову науку. Математик Д. Граве
заснував першу алгебраїчну школу в Україні. У наукових
колах незаперечним авторитетом користувався професор
математики Київського університету М. Остроградський.
Своєрідними науково-дослідними центрами стали кафедри
фізики Київського, Харківського, Новоросійського універ-
( ято-тіп. З 1865 по 1890 рік кафедру фізики Київського уні-
верситету очолював М. Авснаріус — основоположник однієї
з перших в Україні наукових шкіл з молекулярної фізики,
В галузі термодинаміки прославився розробками
М. Шиллер, який.очолював в Україні кафедру теоретичної
фізики. Першим у світі почав викладати основи нової на-
уки — фізичної хімії М. Бекетов у Харківському універси-
теті. Там само було відкрито першу в Україні кафедру фі-
зичної географії.
188 Україна уХІХст.
В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з
1880 по 1902 рік у Харкові працював М. Пильчиков — один
із піонерів рентгенографії та рентгенології. У 1881 р. урод-
женець України інженер М. Бенардос винайшов і застосу-
вав у промисловій практиці дугове електрозварювання ме-
талів. Найекономічніпіий для свого часу паровоз сконстру-
ював наприкінці XIX ст. київський інженер О. Бородін.
Інтенсивно розвивалась в Україні біологічна наука.
Плідну діяльність у Новоросійському університеті розгор-
нув видатний вчений І. Мєчников. У 1886 р. він разом із
мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу вітчиз-
няну і другу в світі бактерологічну станцію, де почали ви-
користовувати вакцини проти інфекційних захворювань. За
розвиток теорії та практики нової на той час галузі біології
та медицини — імунології — Мєчников був удостоєний Но-
белівської премії.
Загальноєвропейське визнання у 60—90-ті роки здобули
праці антрополога Ф. Вовка, економістів М. Бунге, М. Тутан-
Барановського, соціолога та історика М. Драгоманова.
Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст. 189
Література
Бойко О. Д. Історія України. — К.: Академія, 1999.
Дорошенко Д. Нарис Історії України. — К.: Глобус, 1991. — Т. 2. —
С. 268—328.
Історія України /За ред. В. А. Смолія. — К.: Альтернативи, 1997.
Лисяк-Рудницький І. історичні есе. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. —
С. 144—202.
«Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України.—
К.: Наукова думка, 1987.
Сарбей В. Г. Національне відродження України. — К.: Альтернативи, 1999.
Терещенко Ю. І., Курило В. М. Історія України. — К: Сільгоспосвіта, 1995.
Українська ідея: історичний нарис. — К., 1995.
Хрестоматія з історії України. — К.: ІСДО, 1993. — С. 134—150.
Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лек-
цій. — К.: Либідь, 1999.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте національне відродження і суспільно-політичні

рухи в Наддніпрянській Україні у першій половині XIX ст.
2. Розкрийте участь українського народу у Вітчизняній війні 1812 р.
та покажіть її вплив на розвиток суспільних рухів в Україні.
3. Охарактеризуйте програму і діяльність Кирило-Мефодіївського
товариства.
4. Проаналізуйте розвиток західноукраїнських земель у першій по-
ловині XIX ст.
5. Які основні особливості діяльності «Руської трійці»?
6. Яким було становище українських земель у складі Росії в другій
половині XIX ст.?
7. Охарактеризуйте національний та суспільно-політичний рухи в
Україні другої половини XIX ст.
8. У чому суть Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу
1876 р.?
9. Дайте характеристику земсько-ліберальному руху; українським
громадам, «Ходінням у народ»; народницької організації «Земля і воля»;
першим робітничим організаціям; марксистським гурткам і першим
соціал-демократичним організаціям.
10. Проаналізуйте розвиток західноукраїнських земель у другій по-
ловині XIX ст.

Україна на початку XX ст.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулися гли-
бокі зміни в соціально-економічному й політичному житті
України: перехід капіталізму в стадію імперіалізму, поси-
лення боротьби проти феодальних пережитків, піднесен-
ня робітничого, революційно-демократичного та націо-
нально-визвольного рухів, створення політичних партій.
Особливо позначилася на історичній долі українського
народу Перша світова війна, яка змусила українців воюва-
ти у складі чужинських армій по обидва боки літі фронту.
7.1. Соціально-економічний
і політичний розвиток України
на початку XX ст.
Україна у складі двох імперій
Українські землі перебували у складі двох імперій: Росії
та Австро-Угорщини. Східні райони (Лівобережжя, части-
на Правобережжя, Новоросія) входили до складу Росії і
були в ній одним з найрозвинутіших районів. Галичина,
Буковина, Закарпаття перебували під Австро-Угорщиною.
Рівень їх економіки був вкрай низьким.
Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку XX ст. 191
Наприкінці XIX ст. Україна перетворилася на основний
вугільне-металургійний район країни: в 1900 р. підприєм-
ства, розташовані в Україні, давали 53% чавуну, майже
65% кам'яного вугілля, 58% — сталі, 77% — поташу,
55% — виробництва сільськогосподарських машин. Тут ут-
ворилися великі промислові центри: Донецький вугільно-
металургійний, Криворізький та Нікопольський залізоруд-
ний та марганцевий басейни, Південно-Західний цукробу-
ряковий район. Але загалом економіка України залишала-
ся аграрною. 81,7% населення України проживало в селі, а
51,8% становила продукція сільського господарства. 90%
експортної пшениці Росії припадало на Україну. Викорис-
тання машин, соціальна диференціація населення, збіль-
шення ринку робочої сили свідчили про розвиток капіталіз-
му в аграрному секторі.
Економіка все більш інтегрувалася в загалькоросійську,
розширювалися зв'язки з різними регіонами країни.
Особливостями розвитку капіталізму в Україні в період
імперіалізму були висока концентрація виробництва, вели-
ка роль іноземного капіталу, розвиток монополій та фінан-
сового капіталу. За рівнем концентрації промислового ви-
робництва Україна посіла на початку XX ст. одне з перших
:>гісць у світі. На підприємствах з кількістю робітників по-
над 500 осіб працювало майже 50% їх загальної кількості.
30,9% робітників було зосереджено на заводах і фабриках,
підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 осіб.
Найвищого рівк-я концентрація виробництва досягла в Лу-
ганську, Харкові, Києві, Миколаєві, Юзівці, Одесі.
В економіці України активно зростала роль іноземного
капіталу. На початку століття металургійні та металооб-
робні підприємства належали 34 акціонерним товариствам.
Іноземці становили більшу частину адміністративного апа-
рату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робіт-
ників. У 1910р. частка іноземного капіталу в Україні до-
сягала 80—90%.
У цей період в економіці України активно діяли мо-
нополістичні об'єднання «їїродамет», «Продвугілля».,
«Прсдвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін. Вони
монополізували від 70 до 90—100% виробництва і збуту
промислової продукції.
Виникали банківські монополії, посилювався процес
зрощування промислового та банківського капіталу, з'явив-
ся фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-
Чорноморського монопольного банку, який відігравав про-
відну роль у виникненні фінансового капіталу в Українї, що
було однією з типових рис імперіалізму.
194 Україна на початку XX ст.
ськими студентами організували загальний страйк. У жовтні
1901 р. студенти Львівського університету на академічному
вічі за участю до 3 тис. осіб зажадали статусу цілком україн-
ського університету. У відповідь на зволікання властей 440
студентів заявили про свій вихід з університету, наступного
року ще 600 студентів залишили Львівський університет на
знак протесту проти його політики онімечення тамтешньої
молоді. Згодом, 1915р., австро-угорська влада визнала за
цим університетом статус українського.
Цей період ознаменувався також виходом на арену сус-
пільного життя політичних партій. «Русько-українська ра-
дикальна партія» — таку назву придбала перша на теренах
України (Галичина) політична партія, що утворилася в
1890р. її провідники (С. Данилович, К. Трильовський,
1. Франко, С. Левицький, М. Павлик, Ю. Бачинський) ви-
ступали за автономію України в складі Австро-Угорщини,
а кінцевою метою своєї боротьби вважали створення со-
ціалістичної незалежної, соборної Української держави.
1899 р. колишні радикали заснували одночасно Українську
соціал-демократичну партію (марксистського спрямування)
та Національно-демократичну партію, що обстоювала інте-
реси селянства.
1900 р. виникла перша політична організація і на Над-
дніпрянщині. Д. Антонович, М. Русов. О. Коваленко та інші
дали їй назву «Революційна українська партія» (РУП), а
випускник юридичного факультету Харківського Універси-
тету М.Міхновський розробив програму і надрукував її у
Львові у 1901 р. у вигляді брошури під назвою «Самостійна
Україна». Найрадикальніша група рупівців (М. Міхновсь-
кий, М. Шемет та ін.), невдоволена соціал-демократичною
позицією лідерів РУП, заснувала 1902 р. Українську народ-
ну партію — єдину, яка стояла на засадах державної самос-
тійності України.
РУП спричинилася і до появи в 1904 р. Українського
соціал-демократичного союзу— «Спілки», члени якого
мріяли про представництво інтересів робітників незалежно
від національності (лідери — М. Меленевський, А. Скоро-
пис-Йолтуховський). Тоді ж відомі представники україн-
ської інтелігенції С. Єфремов, Є. Чикаленко та Б. Грінчен-
ко створили Українську демократичну партію ліберально-
го спрямування, котра виступала за встановлення конститу-
ційного правління, автономії України, українського
адміністративного апарату, української освіти.
Згодом більшість цих партій виявиться неспроможною
здобути підтримку мас, а головне — знайти порозуміння
Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку XX ст. 195
між собою. Цю обставину використають загальноросійські
партії, зокрема Російська соціал-демократична робітнича
партія (І з'їзд відбувся 1898 р. у Мінську), Російська партія
соціалістів-революціонерів — есерів (1902), єврейські
партії, які розгорнуть свою мережу переважно в містах і
промислових центрах України, обстоюючи ідеї повалення
царизму, встановлення соціальної рівності і всесвітнього
братерства народів.
Розвиток капіталізму в Україні на початку XX століття
сприяв соціальному оновленню суспільства. Українську
буржуазію представляли переважно власники з дрібним
капіталом, куркульство, але напередодні Першої світової
війни з'являються мільйонери, представники монополіс-
тичного капіталу — Терещенко, Харитоненко, Симеренко,
Римаренко.
У процесі капіталістичного розвитку в Україні, як і в
інших регіонах Росії, сформувався робітничий клас, який
налічував понад 2 млн осіб. Пролетарів було усунено від
участі в політичному житті, вони залишалися безправни-
ми. Заробітна платня робітників України становила 22%
заробітної платні робітників Західної Європи. Робочий день
становив 11,5 години на добу, застосовувалися понаднор-
мові роботи. Була відсутня охорона праці, медична допомо-
га. Зростали штрафи. Житлово-побутові умови були жах-
ливі. Сільське господарство було обтяжене напівкріпос-
ницькими пережитками. Селянство сплачувало значні по-
датки державі, а поміщикам — викупні платежі за
звільнення з кріпацтва і земельні наділи. Селяни стражда-
ли від малоземелля. Майже половина селянських госпо-
дарств мала менше, ніж по 5 десятин, тоді як на поміщиць-
кий маєток припадало 507 десятин. Розорені селяни лиша-
ли свої домівки і йшли до міста на фабрики і заводи.
На початку XX ст. відбувалося бурхливе зростання чис-
ла інтелігенції, яка стала активним рушієм і носієм націо-
нальної політичної свідомості, надавши українському пи-
танню значення політичної проблеми.
Розвиток капіталізму призводив до руйнування націо-
нальних перегородок: національні райони ставали багато-
національними. У важкій промисловості Донбасу і Криво-
ріжжя, наприклад, українці становили від третини до по-
ловини всіх робітників.
У той же час в Україні, як і в інших районах Росії, ца-
рат проводив політику гноблення українського та інших
народів, обмежував і переслідував розвиток національних
культур. Українці зазнавали утисків і в соціально-еконо-
7*
 Україна на початку XX ст.
196
мічній, і в політичній сферах. У школах, гімназіях, учили-
щах, вузах заборонялося викладати рідною мовою. Біль-
шість українського населення не була знайома навіть з еле-
ментарними досягненнями культури.
Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього
для Європейської Росії показника. Серед селян писемних
було від 4 до 10%. У навчальних закладах заборонялося
навіть говорити українською мовою, співати українські
пісні, декламувати вірші, виконувати українські музичні
твори. Будь-які прояви протесту з боку пригнобленого на-
роду, спроби відродження української мови, літератури,
школи царський уряд оголошував «мазепинством», «сепа-
ратизмом» , « українофільством ».
Все це сприяло пробудженню національно-визвольного
руху, головним змістом якого була боротьба проти царату
за соціальне і національне визволення українського наро-
ду. Переплетіння цих двох напрямів боротьби створювало
об'єктивні передумови народної революції, сприяло зрос-
танню самосвідомості українського народу, підводило його
до участі в революції 1905—1907 рр.
Отже, на початку XX ст. український народ, як і всі тру-
дящі Російської імперії, зазнавав капіталістичного, феодаль-
но-поміщицького та національного гноблення, постійно
страждав від репресивно-каральних заходів царизму, що
штовхало його на боротьбу за повалення царського самодер-
жавства, за демократичні перетворення в країні. В по-
міщицько-деспотичній імперії назрівав революційний вибух.
Розвиток науки і техніки. Початок авіаери в Україні
Українська наука вступала у XX ст. з іменами І. Пу-
люя — винахідника променів, пізніше названими рентге-
нівськими; М. Туган-Барановського — автора знаменитої
теорії економічних криз, ринків та кон'юнктур, вченого і
практика кооперативного руху, соціолога, державника;
М. Грушевського — засновника власне української історич-
ної школи; Д. Чижевського — філософа і літературознав-
ця, «Нестора славістики»; братів В. та Б. Кістяківських —
перший був засновником сучасної вітчизняної електрохімії
та творцем фільмової теорії корозії металів, другий — ви-
датним правознавцем, автором теорії правового самообме-
ження держави та ін.
В. Вернадський своєю науковою творчістю як геохімік
і мінералог кардинально вплинув на розвиток кількох га-
Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку XX ст. 197
лузей науки в усьому світі. Саме В. Вернадський створив
учення про ноосферу, чим поєднав науки про природу і про
суспільство, заклав основи сучасної екології.
З його ім'ям пов'язано створення у листопаді 1918р. Ук-
раїнської академії наук. Будучи її першим президентом, він
співпрацював з ученими, які становили інтелектуальний цвіт
української нації. Серед них — Д. Багалій, М. Кащенко,
Б. Кістяківський, Й. Косоногов, А. Кримський, В. Іконни-
ков, Г. Павлуцький, В. Палладій, В. Перетц, Е. Спектор-
ський, О. Спєраиський, С. Тимошенко, Є. Тимчєнко, М. Ту-
ган-Барановський, А, Тутковсьтсий, М. Сумцов.
У світову науку XX ст. ввійшли своїми працями мате-
матики М. Зарицький, М. Чайковський, М. Крилов, М. Бо-
голюбов. А М. Кравчука історія поставила поруч з такими
класиками, як Лаплас, Гільберт, Пуанкаре.
З польоту американських братів О. і В. Райт 17 грудня
1903 р. почалася світова авіаера. Цей епохальний успіх піо-
нерів авіації сприяв розвитку авіації в усіх країнах світу. В
Україні ідеї повітроплавання і авіації на початку XX ет.
пропагували відомі вчені Є. Жуковський, М. Артем'єв,
М. Делоне, О. Кудашсв, Г. Проскура та ін. Українськими
центрами планеризму і авіації стали Київ, Харків і Одеса.
У березні 1908 р. було організовано перший в Росії «Одес-
ский азроклуб», а 8 (21) жовтня 1909 р. — Київське товари-
ство повітроплавання на чолі з професором КПІ
М. Делоне. У Харкові в квітні 1909 р. при Харківському від-
діленні Російського технічного товариства було відкрито по-
вітроплавальний відділ, а у вересні 1910 р. професор Г. Про-
скура організував «Аеросекцію» при студентському техніч-
ному товаристві. В Західній Україні теж створювалися авіа-
об'єднання. У Львові 1909 р. було створено на громадських
засадах 2 товариства: Авіаційно-технічний союз і Авіаційний
союз студентів Львівського політехнічного інституту.
21 березня 1910 р. в Одесі М. Єфімов на літаку «Форман-4»
здійснив перший, публічний політ в Російській імперії, а потім
встановив кілька світових рекордів. Невдовзі в Одесі провів
низку успішних польотів С. Уточкін.
Історичною подією став політ у Києві на Сирецькому
іподромі (тепер територія кіностудії ім. О. Довженка)
23 травня 1910 р. члена Київського повітроплавального то-
вариства О. Кудашева. Це був перший в Росії політ на аеро-
плані вітчизняної конструкції, який започаткував авіаеру
в Україні.
В Україні працювало чимало уславлених авіаконструк-
торів. З Київського товариства повітряплавання вийшла най-
198 Україна на початку XX ст.
більша в Росії кількість авіаконструкторів: Г. Адлер,
Ф. Билінкін, Д. Григорович, В. Іордан, О. Карпека, брати Ка-
сяненки, О. Свєшніков, І. Сікорський та ін. За період з 1909
по 1912 рік київськими ентузіастами створено майже 40
різних типів літаків, названих їх іменами. Перших 6 ТИШЕ
літаків І. Сікорського від «БІС—1» до «С—6» було побудо-
вано в Києві. Деякі авіаконструктори водночас із розробкою
нових типів літаків займалися конструюванням авіа-
двигунів, як, наприклад, брати Касяненки. Повітряні гвин-
ти «Бр, Касяненко» були досконаліші від французьких.
В Одесі авіабудуванням займачися С. Уточкін, В. Хіоні,
С, Чернавський, Т. Товмач та ін. Серед харківських авіакон-
структорів заслужили визнання С. Гризодубов, Л. Школін,
В, Адаменко та ін. Ентузіасти літакобудування були і в
інших містах України, у тому числі й західноукраїнських.
Так, з 1893 р. по 1914 рік у Галичині 38 конструкторів й
інженерів спроектували 35 літальних апаратів, з яких 19
було збудовано (13 літаків і 6 планерів).
У 1910—1911 рр. авіація остаточно набула військового
характеру і розвивалася під впливом військових вимог. Во-
сени 1911 р. авіація вперше взяла участь у військових ма-
неврах російської армії. Було створено авіаційні школи у
Києві, Севастополі, Одесі та інших містах. На початку квітня
1913р. були сформовані перші авіаційні роти: 1-ша — у Пе-
тербурзі, 2-га — в Севастополі і 3-тя — в Києві. У складі
Військово-повітряного флоту Росії на початку Першої світо-
вої війни було 39 авіазагонів, 213 штатних пілотів і стільки
ж аеропланів, переважно французьких конструкцій, виго-
товлених частково на вітчизняних заводах. Це головним
чином «Ньюпор-4», «Фармани», «Морани» та «Дюпердюс-
сени». Під час війни розширювалося функціональне засто-
сування авіації. Якщо спочатку літаки використовувались
як розвідники й корегувальники артилерійського вогню,
то з часом авіацію стали поділяти на бомбардувальну, ви-
нищувальну і морську. Наприкінці війни літаки почали за-
стосовувати для штурмових дій проти наземних військ.
Російська імперія першою із воюючих країн створила бом-
бардувальну авіацію на базі літаків І. Сікорського «Ілля Му-
ромець». Було випущено 80 «Муромців» різних модифікацій,
які не мали собі рівних у світі. У грудні 1914 р. важкі «Му-
ромці» були об'єднані в «Ескадру повітряних кораблів».
У роки війни сформувалась і морська авіація Російської
імперії, яка мала свої бази в Одесі і Севастополі. На почат-
ку 1917р. авіація Чорноморського флоту налічувала 152
літаки.
Україна в період Першої російської революції (1905—1907 рр.) 199
Під час війни літаки будувались (у тому числі зарубі-
жних конструкцій) на одеському заводі «Анатра», «Чер-
вонському авіаційному заводі» Ф. Терещенка, «Кримсько-
му аеропланному заводі В. Адаменка», бердянському за-
воді акціонерного товариства «Матіас» та ін. У 1916р. в
Олександрівську (тепер Запоріжжя) було створено завод з
випуску авіадвигунів (петроградського АТ «Дека»). На
ньому налагодили випуск двигунів типу «Мерседес» (129
і!70к,с.).
Отже, за відносно короткий строк в Україні зусиллями
вітчизняних вчених, конструкторів і ентузіастів було ство-
рено оригінальні конструкції літаків, організовано вітчиз-
няну авіапромисловість, літакобудування. Збудовані літа-
ки відповідали міжнародному рівню, подекуди випереджа-
ючи світові досягнення в галузі авіації.
7.2. Україна в період
Першої російської революції
(1905—1907 рр.)
Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й
одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної
демонстрації робітників у столиці викликав обурення тру-
дящих усієї країни.
Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона
була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в
цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій
буржуазно-демократичній революції боровся і проти націо-
нального гноблення.
Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-ук-
раїнці. Головна студентська рада перетворилася на Тимча-
совий український революційний комітет, який уже
2 березня 1905р. розповсюдив друковану відозву «До
українського громадянства, студентства, робітництва і ук-
раїнських офіцерів у Петербурзі». Крім вимог загально-
громадянських прав у відозві йшлося й про національні пра-
ва, про культурний розвиток українського народу, що може
забезпечити лише власний суверенний державний організм.
Про це згодом заявили також студентські громади Києва,
Харкова, Одеси й Москви.
Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових
районів Донецько-Криворізького басейну почали полі-
200 Україна на початку XX ст.
тичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робіт-
ничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстра-
ціями протесту проти самодержавства. Водночас робітни-
ки організовано запроваджували на заводах 8-годинний
робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-
заводських крамницях. У січні—березні страйковий
рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь
170 тис. робітників.
Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала.
Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство. Ви-
ступи селянства здебільшого мали стихійний характер і
перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Харак-
терним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівсько-
му на Чернігівщині в лютому 1905 р., коли селяни розгро-
мили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі виступи
селян набували організованого характеру. Так, 18 грудня
1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був ство-
рений селянський комітет, який віддав розпорядження не
сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська
тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових
військ. Всього протягом січня—березня 1905 р. в Україні
відбулося до 140 селянських виступів.
Уперше бере участь у революційних подіях надійна опо-
ра царизму — армія. 14—25 червня 1905 р. вибухнуло по-
встання на новому кораблі-панцернику «Потьомкін». У лис-
топаді повстали матроси крейсера «Очаків» Чорноморсько-
го флоту, яких очолював лейтенант П. Шмідт. 18 листопа-
да в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком
Б. Жаданівським.
До революційних подій поступово залучалася інтеліген-
ція, її українські представники заснували культурно-освіт-
ні організації «Просвіти», які займалися створенням бібліо-
тек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, видан-
ням газет та книг, проведенням літературних та музичних
вечорів, лекцій тощо. У багатьох школах вчителі переходи-
ли на викладання українською мовою. В Київському, Хар-
ківському та Одеському університетах було запроваджено
курс української літератури. З'явилася україномовна пре-
са: першою українською газетою був «Хлібороб» — видан-
ня В. Шемета в Лубнах.
У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк,
у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для ке-
рівництва страйками створювалися страйкові комітети, а
також ради робітничих депутатів (у Києві, Катеринославі,
Горлівці).
Україна в період Першої російської революції (1905—1907 рр.) 201
Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді
всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації
політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соці-
алістичних та інших партій. Під тиском революційної хвилі
17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому
обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, за-
снувати парламент — Державну Думу з законодавчими пра-
вами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних
політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьо-
ма напрямами:
— ліворадикальні — РУП, РСДРП, УСДРП, Українська
партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська со-
ціалістична партія (УСП), Український соціал-демократич-
ний союз — «Спілка», Бунд, Поалей Ціон та ін., які сприй-
няли маніфест як маневр царизму і закликали продовжу-
вати боротьбу до повної перемоги над самодержавством;
— ліберальні— Конституційно-демократична партія,
УДП, «Союз 17 Жовтня» (октябристи), Українська ради-
кальна партія (УРП), Народна українська партія (ПУП) та
ін., які сподівались, що реалізація маніфесту дасть консти-
туцію, парламент, демократичний устрій суспільства;
— реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні
(«Союз російського народу», «Союз земельних власників»,
«Російська монархічна партія» та ін.), які захищали кла-
сові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули
скасувати перші завоювання революції, вважаючи її пору-
шенням законності.
Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо го-
стрих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорува-
ли вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це,
Україна була представлена в парламенті 102 депутатами
із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 де-
путати були від селян, 26 — інтелігенції, 24 — поміщиків,
8 — робітників, 1 — священик. 45 з них об'єдналися в Ук-
раїнську парламентську громаду, головою якої став адво-
кат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган —
« Український вісник». Політичною платформою Громади
були вимоги автономії України, українізації державного
управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів,
організатором «Українського вісника» був М. Грушев-
ський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її
скликання.
У Другій Думі знов виникла Українська думська грома-
да з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і про-
довжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаю-

202 Україна на початку XX ст.
чи автономії України, місцевого самоврядування, викори-
стання української мови в школі, суді, охорони праці. Біль-
шість депутатів фракції становили представники лівих
партій, які цього разу брали участь у виборах. Цього року
від українських губерній було 59 селян, 17 інтелігентів,
6 робітників і 4 священики.
Революційні події відчутно вплинули на населення
Західної України та Буковини. У 1905—1909 рр. у Гали-
чині відбулося 211 страйків, найбільший з них •— влітку
1905 р. — охопив 380 сіл. Уряд змушений був поступити-
ся, ухваливши нове положення про вибори до парламен-
ту. 12 листопада на так званій Національній Раді у Черні-
вцях було засновано партію народно-демократичного спря-
мування. Один з її лідерів професор С. Смаль-Стоцький
заявив: «Наступають часи не гірші, а ліпші. Є надія на за-
гальне голосованіє, в Росії надані права всім народам,
отже, і нашому українському. Наш народ стає на цій лінії
до бою за свою святу справу». Згодом, 1907 р., активне
крило Національної ради русинів на Буковині заснувало
Українську радикальну партію Буковини (лідери —
Т. Галіп, І. Синюк та ін.).
Поява українських фракцій у Думі мала велике політич-
не значення. Вона свідчила про те, що український народ у
Російській державі веде боротьбу за свої права.
Стала виходити преса українською мовою. З'явилося 18
українських газет і журналів. Журнал «Киевская старина»
видавався українською мовою. Активізувалися культурно-
просвітницькі організації — «Просвіти», в яких брали
участь відомі діячі літератури, мистецтва, науки: Б. Грін-
ченко, Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Па-
нас Мирний, Д. Яворський та ін. «Просвіти» створювали
бібліотеки, читальні, друкували науково-популярну літера-
туру українською мовою, організовували лекції, концерти,
вечори, українські свята.
Революція 1905—1907 рр. сколихнула країну, але не
принесла трудящим ні соціального, ні національного ви-
зволення. Головне досягнення — запровадження парламен-
таризму — виявилося ефемерним. Визвольний рух відсту-
пив, щоб готувати нові загони борців.
Трудящі України у ході боротьби домагалися демокра-
тичного вирішення національного питання, скликання Ус-
тановчих зборів представників усіх національностей Росії,
протестували проти великодержавної шовіністичної полі-
тики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів.
Вони активно відстоювали національні права українського
Україна в пореволюційну добу (1907—1914 рр.) 203
народу, вимагали скасування всіх обмежень стосовно
української мови й культури.
Після поразки грудневих збройних повстань почався
період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася
розгоном Другої Державної думи.
Незважаючи на те, що революцію 1905—1907 рр. було
придушено, вона стала важливим етапом у національно-ви-
звольній боротьбі українського народу, сприяла пробуджен-
ню його політичної і національної свідомості, а українські
партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в
умовах революції. Під час революції відбулися певні зру-
шення у справі українізації. Виникла значна кількість ук-
раїнських газет та часописів, тижневиків та журналів. На-
ціонально-визвольний рух охопив усі верстви населення.
Революція 1905—1907рр. завдала серйозного удару
царському самодержавству і стала початком боротьби
українського народу за національне і соціальне визволен-
ня. Українське суспільство вийшло з революційної бороть-
би зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначени-
ми цілями.
7.3. Україна в пореволюційну добу
(1907—1914 рр.)
Наступ реакції після поразки революції
1905—1907 рр.
Після поразки революції 1905—1907рр. царат пере-
йшов у рішучий наступ на завоювання трудящих, здобуті в
ході революції. Розпустивши Другу Державну думу, Мико-
ла II видав новий виборчий закон, який значно обмежував
виборчі права робітників, селян, неросійських народів. Ви-
борчими правами користувалися лише 15% населення краї-
ни. Внаслідок цього у Третій Державній думі з 442 депутатів
252 були поміщиками. Від українських губерній було обра-
но 111 депутатів, серед яких 64 поміщики, 13 священиків і
26 селян.
Отримавши опору в Думі, царат зосередився на приду-
шенні революційних сил. Протягом 1907—1909 рр. за полі-
тичну діяльність було заарештовано 26 тис. осіб, у тому
числі 84 активних учаснлки грудневого збройного повстан-
ня в Донбасі, 8 з яких були засуджені до страти. Чорносо-
204 Україна на початку XX ст.
тенні банди, військові команди, козацькі сотні жорстоко
розправлялися з трудящими. Багато районів України зна-
ходилося на воєнному становищі.
Робочий день був подовжений, .зарплата зменшена, на
підприємствах складались так звані «чорні списки», в які
записували революційне настроєних робітників. Свободи
слова, друку, зборів, організацій були відмінені.
Знову насаджувалася ідеологія великодержавного шо-
вінізму, посилилось національне гноблення. В офіційних
документах українці, як і інші неросійські народи, назива-
лись «інородцями», їм було заборонено створювати будь-які
товариства, клуби, драматичні гуртки, видавати газети рід-
ною мовою.
Третя Державна дума, яка діяла з 1908 по 1912 рік,
найбільш реакційна за своїм складом, відхилила проект за-
кону про проведення навчання у початкових школах
українською мовою, використання української мови в су-
дах. Показова щодо цього «ініціатива» полтавського губер-
натора Багговута, який просив дозволу царського уряду до
українських шкіл послати тільки московських учителів,
слово «Україна» пояснювати як «окрашу», саму назву «Ук-
раїна — український» заборонити, а вживати лише «Мало-
росія — малорос». Характерно, що саме в цей час у Західній
Україні, на Буковині, Закарпатті активізувався рух «мос-
квофілів» — українців за походженням, які під впливом
московської держави, часом і за фінансової та іншої під-
тримки від державних та недержавних структур Москви,
Петербурга, Києва, наприклад, «Союза русского народа»,
вважали себе етнічними росіянами. На Галичині найбільш
помітним був депутат австрійського парламенту Д. Марков,
на Буковині — К. Бугайчук, Є. Ковак. Вони не визнавали
назви «Україна»^ «український», а в «замовних» дослід-
женнях доводили, що назва «Україна» вигадана поляками
і стосується лише кількох губерній в Росії, заперечували не-
обхідність українського університету у Львові: «Культур-
ную необходимость они (студенти. — Авт.) признают толь-
ко русскому университету, а тем временем требуют учреж-
дения кафедр русского язьїка й литературьі во Львовском
й Черповицком университетах».
Як часто бувало в історії, складні й суперечливі проце-
си, попри великі втрати, яких зазнавало духовне життя, не
зупинили, а продовжували розвиток науки і культури.
Розвиток, зокрема, природничих наук, тісно пов'язаний
з іменами Д. Заболотного і В, Впсоковича— учених-ме-
Україна в пореволюційну добу (1907—1914 рр.) 205
диків, що зробили великий внесок у лікування інфекційних
хвороб. С.Навашин і В. Липовський описали рослинний світ
Середньої Азії, Л.Симеренко вивів чудові сорти яблук та
інших фруктів.
Помітною була праця істориків. М. Грушевський друкує
1904 р. «Очерк истории украинского народа», а в 1911 р. —
«Ілюстровану історію України». Під час революції побачи-
ла світ «История украинского народа» Олександри Єфимен-
ко — видатного історика, дружини українського політза-
єланця, яка змінила нсиття в столиці на помешкання разом
з чоловіком. Цікаві праці створили Д, Баталій, Д. Явор-
ницький, І. Лучицький, В. Барвінський. Помітною подією
в культурному житті став вихід чотиритомного «Словаря
української мови», підготовленого відомим ентузіастом ук-
раїнської справи Б. Грінченком.
У пореволюційні роки, незважаючи на чорносотенні
акції, виходили такі періодичні видання: «Записки україн-
ського наукового товариства», «Літературно-науковий
вісник», «Українська хата», «Дзвін», тижневик «Рідний
край» з додатком «Молода Україна», «Сніп», «Життя і
знання», а в Москві— «Украинская жизнь». На ці роки
припадає розквіт творчості І. Франка, Лесі Українки, М. Ко-
цюбинського, в літературі з'являються О. Олесь, М. Воро-
ний, П. Тичина, особливу популярність здобуває творчість
В. Винниченка. Незважаючи на заборони, у 1907 р. у Києві
виникає стаціонарний український театр, на арені якого
з'являються легендарні П. Саксаганський, М. Садовський,
Марія Заньковецька, І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-
кий. Європейське визнання здобула уроженка Галичини
Соломія Крушельницька. Пролунала українська оперна
музика М. Лисенка та його учнів. На російських і євро-
пейських виставках представляли свої роботи художники
І. Труш, М. Тимошенко, О. Мурашко, С. Васильківський,
М. Самокиш.
Водночас українські поміщики та велика буржуазія,
налякані розмахом революційної боротьби, примкнули до
загальноросійського контрреволюційного табору.
Радикально настроєні елементи національної інтелі-
генції у 1908 р. об'єдналися в міжпартійний політичний
блок — Товариство українських поступовців (ТУП), за сво-
єю програмою близьке до російських кадетів. Політичну
лінію ТУПу проводила газета «Рада», а культурно-освіт-
ню — «Просвіта», Українське наукове товариство. Один із
його засновників — М. Грушевський — у своїх брошурах
206 Україна на початку XX ст.
і статтях пропагував ідею національної автономії України
в межах майбутньої конституційної федеративної Росії.
Про авторитет і водночас розмаїття ідей цієї структури
свідчить склад ЇЇ провідників — В. Винниченко, С. Єфре-
мов, І. Шраг, €. Чикаленко, Л. Старицька-Черняхівська,
Д. Дорошенко. В умовах наступу царату глибоку політич-
ну кризу переживали УСДРП, а також «Спілка», що
організаційно змикалася з меншовицьким крилом РСДРП.
Лідери «Спілки» М. Меленевський, І. Барановський,
М. Русов активно співпрацювали з Ю. Мартовим, Ф. Да-
ном, іншими меншовицькими лідерами під гаслами при-
мирення всіх ідейних напрямів у РСДРП. Наступ реакції
змусив партії піти в глибоке підпілля, перебудувати фор-
ми і методи роботи серед мас. Тактика РСДРП в цей період
була розрахована на збереження нелегальних організацій,
поєднання нелегальних і легальних форм роботи, зміцнен-
ня зв'язків з масами для переходу в новий революційний
наступ. Політична мета залишилась та сама — повна пе-
ремога буржуазно-демократичної революції та її перерос-
тання в революцію соціалістичну.
Столипінська реформа
Царат розумів, що самих репресій недостатньо в боротьбі
з революційним рухом, тому він намагався сприяти буржуаз-
ному розвитку країни еволюційним шляхом. Програма
прем'єр-міністра П. Столипіна передбачала реорганізацію
місцевого самоврядування, судових установ, запровадження
страхування робітників, піднесення агрокультури сіль-
ськогосподарського виробництва через розвиток хутірсько-
го та відрубного господарства, переселення малоземельних
селян, запровадження загальної початкової освіти тощо. Ре-
форма була розрахована не менше, ніж на 20 років.
Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — російський держав-
ний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ,
у липні — прем'єр-міністром. З ім'ям Столипіна пов'язані активна
протидія революції 1905—1907 рр., розпуск II Державної думи і
зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств
населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна рефор-
ма, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокре-
ма в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаю-
чи багатомільйонний народ 'інородцями», всіляко підтримував ді-
яльність великоросійських шовіністів в Україні. 1 вересня 1911 р.
Україна в пореволюційну добу (1907—1914 рр.) 207
під час перебування в Києві був смертельно поранений. Похова-
ний на території Києво-Печерської лаври.
Метою всіх цих перетворень було досягнення економіч-
ного і соціального прогресу в умовах збереження великого
землеволодіння, влади поміщиків, зміцнення сільської бур-
жуазії, реформування самодержавства в конституційну мо-
нархію.
Згідно з царським указом від 9 листопада 1906 р. селя-
нам дозволялося виходити з сільської общини на хутори й
відруби, брати кредити в Селянському поземельному бан-
ку для створення власного фермерського господарства.
Спроба впровадження капіталістичних форм вироб-
ництва передбачала руйнування общини та створення но-
вої соціальної опори на селі — економічно незалежного, са-
мостійного селянина-виробника. Реформа передбачала
право продажу селянам общинної землі у приватну
власність.
Аграрна реформа передбачала заохочення переселення
селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. Найбільше
число переселенців дали українські губернії — Чернігівсь-
ка і Полтавська. Всього з України було переселено до 1 млн
селян. Але через погану підготовку заходу значна частина
переселенців — до 1/4 — повернулась в Україну. Варто зга-
дати про роль українства, що переселилося на Схід, в роз-
витку тих районів Росії, де воно залишалося на постійному
проживанні: його важкою працею введені в обіг сотні тисяч
гектарів цілинних земель, засновано до тисячі населених
пунктів, створено великі матеріальні цінності. У 1917 р, за
Уралом проживало 748,6 тис. українців, їхні нащадки й
досі живуть у тих краях, а про їхню батьківщину нагаду-
ють назви сіл і містечок — Прилуки, Ніжин, Гайворон, Ром-
ни та ін.
Столипінська реформа дала найвагоміші результати в
українських губерніях. У реалізацію реформи на селі
було залучено земства, які будували елеватори, здійсню-
вали меліорацію, інші допоміжні роботи. Широкого роз-
витку набуває кооперативний рух, виникають споживчі
товариства, відбуваються з'їзди кооператорів. Кількість
селян, які вийшли з общини, становила тут 26%. Капі-
талізація сільського господарства проходила досить
швидко, викликаючи розшарування селян, бідніші вер-
стви якого досягли 47,5%, зросла кількість селян, які
змушені були йти до міста, на заводи і фабрики. Розши-
208 Україна на початку XX ст.
рився ринок праці, промисловість одержувала дешеву ро-
бочу силу. Класові суперечності на селі загострились. Зрос-
тало число селянських виступів: у 1908 р. — 178, 1909 р. —
308, 1910р.— 332.
Починаючи з 1910 р., на зміну економічній депресії прий-
шло промислове піднесення, викликане розширенням внут-
рішнього ринку в зв'язку з проведенням столигянської ре-
форми, відносно високими врожаями і зростанням вивозу
хліба на зовнішній ринок, надходженням у промисловість
нових капіталів, а також проведенням у життя царським
урядом програм переозброєння армії і флоту.
Піднесення охопило кам'яновугільну, залізорудну, мета-
лургійну та інші галузі важкої індустрії. Особливо швидко
зростала промисловість Донбасу. Видобуток вугілля досяг
74% загальноросійського, залізної руди на Криворіжжі зріс
у 2 рази, марганцю — в 4 рази, виробництво заліза і сталі —
у 1,5 раза.
Пожвавилося проникнення в промисловість іноземного
капіталу. Іноземні компанії зосереджували в своїх руках
70% видобутку вугілля і руди, 90% виробництва чавуну і
коксу, майже 80% виробництва машин.
Зростала внугрішня та зовнішня торгівля. Особливу роль
відігравали ярмарки, в 1913р. їх було понад 11 тис. Перед
Першою світовою війною українська пшениця становила
майже. 40%, ячмінь — до 50%, жито — понад 50% загаль-
норосійського вивозу цих товарів на зовнішній ринок.
Водночас залишалося велике поміщицьке землеволодін-
ня: наприклад, Потоцькі мали 170 тис. десятин, Браниць-
кі — 167 тис. десятин, не менше мали Терещенки, Харито-
ненки, Уварови, графи Бобринські, Кочубеї, Лизогуби, Род-
злпки, Скоропадські, князь Сангушко та ін.
Як не парадоксально, спроби реформувати відживаючий
режим наштовхнулися на опір реакційних правих сил (ви-
разників інтересів феодалів) і ліворадикальних партій.
Ліворадикал Багров під час вистави у Київському оперно-
му театрі вбив ініціатора й провідника реформ П. Столипі-
на. В його особі влада втратила найперспективнішу осо-
бистість, без таких відданих і водночас грамотних про-
відників царат був приречений на всевладдя авантюристів
Распутіних, а отже, на безславніш кінець, який лише
відтягла Перша світова війна.
Україна в роки Першої світової війни. Лютнева революція 209
7.4. Україна в роки Першої
світової війни. Лютнева революція
Україна в планах воюючих держав
Вбивство сербським студентом Г. Прінціпом 28 липня
1914 р. австрійського ерц-герцога Фердинанда стало при-
водом до вселенської бійки, яку давно готували країни
Троїстої угоди (Антанти) і Четверного союзу. Уже через три
дні після пострілів у Сараєво Росія оголосила війну Авст-
ро-Угорщині, 5 серпня 1914 р. німецька армія окупувала
Бельгію, Англія і Франція розпочали бойові дії проти
Німеччини.
Перша світова війна почалася 1 серпня 1914 р., коли
Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня — Франції.
Європа була розколота на два воюючих угруповання: з од-
ного боку — Німеччина, Австро-Угорщина, Італія,
пізніше до них приєдналися Туреччина, Болгарія, з іншо-
го — Англія, Франція, Росія. В Першій світовій війні бра-
ли участь 34 країни з населенням 1,5 млрд осіб, а всього
було мобілізовано 65 млн солдатів і офіцерів, 10 млн з них
загинуло, 20 млн скалічено. Росія поставила під рушниці
15,5 млн осіб.
Війна з самого початку із обох боків мала імперіалістич-
ний, грабіжницький характер. Німеччина прагнула до сві-
тового панування, а тому хотіла відібрати колонії в Англії
та Франції, захопити частину території Росії, встановити
свій вплив на Балканах. Німецькі юнкери і буржуазія роз-
глядали Україну як плацдарм для просування на схід і як
майбутню колонію. Населення України мало стати рабами
німецьких панів.
Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування
на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна
Буковина і Закарпаття), а також завоювати Волинь і По-
ділля.
Участь у війні відповідала інтересам панівних класів
Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії мріяли про
Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити краї-
ни Близького Сходу, захопити протоки з Чорного моря в
Середземне. Поділена між двома головними противниками,
Україна з самого початку війни зазнала великих руйнувань.
Майже 4,5 млн українців воювали у складі російської ар-
мії, 250 тисяч — у складі австрійської.
210 Україна на початку XX ст.
Повторилася трагедія російське-японської війни 1904—
1905 рр. Росія, хоча й витрачала величезні кошти на армію,
була непідготовленою до війни. Про це свідчать такі фак-
ти: вже в перший період війни не вистачало гвинтівок,
замість необхідних 7 тис. снарядів; було тільки 900, тобто у
8 разів менше.
Навпаки, Австро-Угорщина й Німеччина ретельно готу-
валися до війни. Українці, як представники обох держав,
воювали один проти одного.
Український національний рух в роки війни
Поміщики та буржуазія воюючих держав активно під-
тримували загарбницьку війну. Намагаючись відвернути
увагу народних мас від політичних справ, вони розгорнули
пропаганду шовінізму. Державна Дума, міські думи та зем-
ські збори ухвалили резолюції на підтримку російського
уряду, висловлювали рішучість вести війну до повної пере-
моги. В Російській імперії проводилися патріотичні мані-
фестації, в ході яких війна зображувалася як «оборонная,
визвольна.
Шовіністична хвиля охопила різні політичні партії та
різні верстви населення України.
Київське духовенство відслужило літургію та організу-
вало багатотисячну маніфестацію на підтримку царського
уряду, а також збір коштів на користь жертв війни. Війну
підтримали студентство, молодь, інтелігенція; а серед пар-
тій — ТУП, частина УСДРП (на чолі з С.Петлюрою) та ін.
Місцеві газети, в тому числі й українська буржуазно-
ліберальна «Рада»5 підтримували уряд у війні. Українська
буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації
асигнували на війну сотні тисяч карбованців.
Лише деякі українські соціал-демократичні організації
(зокрема, Катеринославська, за участю В. Винниченка) ви-
ступали з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія Украї-
ни!» і проводили антивоєнну пропаганду серед робітників.
У роки війни український національний рух зазнав
жорстоких переслідувань реакційних сил. Було закрито
«Просвіти», українські видавництва, газети «Рада», часо-
писи— «Дзвін», «Україна», «Рідний край,» «Літератур-
но-науковий вісник», «Записки українського наукового
товариства», «Наша кооперація». Зазнав переслідувань і
був засланий до Симбірська, потім до Казані і Москви
М. Грушевський.
Україна в роки Першої світової війни. Лютнева революція 211
Царизм планував, завоювавши Галичину, остаточно
знищити український національний рух. Однак більша час-
тина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщи-
ну проти царської Росії. Отже, на початку військових дій
український національний рух розколовся. У Львові в
серпні 1914р. засновано Головну Українську Раду на чолі
з К. Левицьким, яка закликала українців захищати консти-
туційний лад Австрійської держави. Український січовий
союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи
для допомоги австрійській армії.
У Відні група емігрантів (Д. Донцов, В. Дорошенко,
А. Жук, М. Меленевський) створила своєрідну організацію
«Союз визволення України», яка планувала за допомогою
австро-угорських і німецьких військ відірвати Україну від
Росії, щоб заснувати Українську державу з конституційним
монархом, демократичним устроєм, самостійною українсь-
кою церквою. Передбачалося тісне співробітництво з Німеч-
чиною, але населення не підтримало її планів. Коли в серп-
ні—вересні 1914р. російські війська зайняли частину За-
хідної Галичини і майже всю Буковину, українські селяни
і робітники радісно зустрічали російські війська. Відступа-
ючи, австрійські та угорські війська жорстоко розправили-
ся з тими, хто підозрювався у проросійських симпатіях.
Сотні українців було страчено, ЗО тис. інтерновано і відправ-
лено до концтаборів. У так званій Галицькій битві австрійці
втратили сотні тисяч убитими, пораненими, полоненими.
Значну частку їх становили українці. Там саме, в Карпатах,
1914 р. бойове хрещення одержав загін Січових стрільців
(у складі австро-угорської армії).
Водночас природне прагнення населення Галичини, Бу-
ковини до возз'єднання з Наддніпрянською Україною зі-
штовхнулося з реакційною поведінкою російських властей.
У Галичині та Буковині були створені генерал-губерна-
торства на чолі з чорносотенним графом Ю. Бобринським, ге-
нералом Треповим, відомими своїми антиукраїнськими на-
строями. Російська окупаційна влада жорстоко придушува-
ла українське громадсько-політичне життя, зокрема, «Про-
світу», Наукове товариство ім. Шевченка, бібліотеки, музеї,
редакції українських газет і журналів, натомість відкрива-
ла польські школи. Тисячі українців виселили на Схід, лише
через київські тюрми пройшло понад 12 тис. осіб. Було за-
арештовано митрополита А. Шептицького — вірного оборон-
ця греко-католицької віри і української справи.
Перемога і панівне становище Росії в Галичині тривали
недовго, військове відомство не підготувалося до нових
212 Україна на початку XX ст.
битв. Німецькі та австрійські війська повернули втрачені
території.-До осені 1915 р. російські війська залишили землі
Литви, Польщі, частину Латвії та Білорусії. Східна Гали-
чина, Північна Буковина, частина Волині знов опинились
під німецько-австрійською окупацією. Галичанам залиши-
лись надії на створення територіально-національної авто-
номії в межах Австро-Угорщини. На це була спрямована
діяльність Головної Української Ради, а також Загальної
Української Ради, заснованої у Відні під час російської оку-
пації Галичини.
Хід війни поступово охолодив урочистий настрій панів-
них класів Росії. Війна затягувалась, патріотичне піднесен-
ня розвіялося. Все очевиднішою ставала безглуздість війни.
В 1916 р. наслідком наступу російських військ (відомий бру-
силівський прорив) стало визволення від австрійських
військ Буковини і Південної Галичини. 23 жовтня, коли
була проголошена самостійність Польщі, Галичина отрима-
ла широку автономію без поділу земель на польські й ук-
раїнські. Фактично це означало повну владу поляків над
галицькими українцями.
Війна руйнувала економіку України. Вже в перші місяці
військових дій на Україні було закрито понад 400 промис-
лових підприємств, а протягом 1915—1917рр. — понад
1400. Обсяг промислового виробництва скоротився на
ЗО—75%, розвалювався транспорт. Зростали ціни. Не вис-
тачало продовольчих продуктів, знизилася продуктивність
праці. Державні витрати перевищували прибутки в
1914 р. — на 39%, у 1915 р. — на 74%, у 1916 р. — на 76%.
У сільському господарстві скоротилися посівні площі,
знижувалася товарність селянського господарства, не ви-
стачало людей. Війна принесла величезні збитки. Борги
Росії збільшилися в два рази.
Все це викликало невдоволення мас. В Україні протя-
гом першого року війни відбулося понад 100 страйків, в
яких брало участь до 13 тис. осіб. Страйки охопили Кате-
ринослав, Харків, Миколаїв. Керівництво ними на крупних
заводах здійснювали підпільні соціалістичні організації. У
1916 р. на підприємствах України відбулося 218 страйків,
в яких брало участь понад 193 тис. робітників (1/6 страй-
карів Росії).
У революційну ооротьбу втягувалася й армія. Солдати
й офіцери поступово усвідомлювали імперіалістичний, гра-
біжницький характер війни. Вони відмовлялися виконува-
ти наказиг втрачали довіру до командирів, тікали з фрон-
ту. У 1916 р. російська армія нараховувала понад 1,5 млн
Україна в роки-Першої світової війни. Лютнева революція 213
дезертирів. Мали місце повстання в армії. В листопаді
1916 р. в Кременчуці на розподільному пункті спалахнуло
повстання. Під впливом агітаційно-пропагандистської ро-
боти соціалістів селяни відмовлялися йти в армію. Отже, ар-
мія революціонізувалася і переставала бути опорою цар-
ського уряду. Із захисника царизму вона перетворилася на
революційну силу.
Посилився революційний рух селянства, часто ним ке-
рували солдати та матроси, що повернулися з фронту. В
роки війни в Україні відбувся 161 селянський виступ.
Хвиля революційного піднесення наростала. Робітни-
чий клас, селянство, інтелігенція, армія все більше переко-
нувалися, що єдиний вихід з катастрофічного становища —
повалення самодержавства. Вже на січень 1917р. склала-
ся революційна ситуація, яка відразу переросла в Лютневу
революцію. 27 лютого 1917 р. в Петрограді вибухнуло сти-
хійне повстання жінок, підтримане робітниками, солдата-
ми і матросами. Микола II, переляканий масовістю страйків
і пасивністю уряду, змушений був зректися престолу. Дер-
жавна дума утворила Тимчасовий уряд на чолі з князем
Львовим. Династія Романових, яка щойно (1913 р.) відсвят-
кувала триста літ царювання, режим, який здавався несхит-
ним, впали. Попереду були нові випробування і нові мож-
ливості як для захисників експлуататорського ладу, так і
для його противників.
Робітники і солдати Петербурга створили Раду робітни-
чих та солдатських депутатів на чолі з лівими партіями,
буржуазія, що зрештою одважилась пристати до революції,
щоб не бути зметеною разом з царатом, створила свій Тим-
часовий уряд. Склалася надзвичайно складна політична си-
туація, яка полягала в тому, що одночасно існувало два уря-
ди, дві влади. Одночасне існування двох диктатур не могло
бути тривалим, бо несло в собі глибокі суперечності, які
викликали нові політичні кризи, нові битви за владу.
Переважна більшість українського населення схвально
зустріла Лютневу революцію і активно включилась в бо-
ротьбу за ліквідацію самодержавства та поміщицького зем-
леволодіння, а у перспективі і за національну автономію.
Отже, в період з 1900 р. по лютий 1917 р. в економічно-
му, соціальному і політичному розвитку України відбули-
ся докорінні зміни. Перехід промислового капіталізму в
імперіалізм загострив боротьбу проти феодальних пере-
житків, яка привела до революції 1905—1907рр. Револю-
ційний рух в Україні тісно був переплетений з національ-
но-визвольним. Хоча революція зазнала поразки, причини,
214 Україна на початку XX ст.

8.
які призвели до неї, продовжували існувати і в наступні
роки, набувши особливого загострення підчас Першої світо-
вої війн;!." У державі склалася революційна ситуація. Лют-
нева буржуазне-демократична революція повалила само-
державство.

Запитання. Завдання Українська революція

1. Охарактеризуйте соціально-економічне та політичне становище
українських земель у складі Росії на початку XX ст.
1917—1920 рр.
2. Чим була зумовлена активізація українського національно-виз-
вольного руху в революції 1905—1907 рр.?
3. Проаналізуйте становище західноукраїнських земель на почат-
ку XX ст.
4. У чому полягали особливості економіки західноукраїнських зе-
мель?
5. Охарактеризуйте розгортання суспільного руху в західноукраїн-
ських землях.
6. Розкрийте соціально-економічне та політичне становите Украї-
ни в 1907—1914 рр. Українська революція розгорталася в складних геополі-
7. Аргументуйте зміст українського питання в роки Першої світо- тичних умовах. Міжнародне становище в цей період ха-
вої війни. рактеризувалося завершенням Першої світової війни, ак-
8. Розкрийте позицію політичних партій в роки Першої світової тивізацією революційних і національно-визвольних рухів,
війни. становленням міжнародних відносин на основі Версальсь-
ко-Вашингтонської системи договорів.
Література
На світовій, політичній арені й усередині багатьох
країн вели принципову боротьбу різні політичні сили і гро-
Багатопартійна українська держава на початку XX ст. Програмні документи мадські об'єднання. Активізувались правоекстремістські
перших українських політичних партій /Упорядник В. С. Журавський — К.: По- сили, виник фашизм, перша хвиля якого в Європі припадає
шук, 1992. — С. 96. на 1919—1923 рр. Все відчутнішими ставали міждержавні
Бойко О. Д. Історія України. — К.: Академія, 1999. — С. 248—277.
ІунчакТ. Україна: перша половина XX століття: нариси політичної історії. — протиріччя. Етноісторичне та геополітичне тло для Ук-
К.: Либідь, 1993. — С. 3—78. раїнської революції на початку XX ст. було вкрай не-
Історія України: Курс лекцій. У 2-х кн. — К.: Либідь, 1992. — Кн. 2. — сприятливе.
С. 5—119.
Історія України /За ред. В. А. Смолія. — К.: Альтернативи, 1997. —
С. 117—183.
Курас І. Ф., Турчекко Ф. Г., Геращенко Т. С. Міхновський М. І. Постать на
тлі епохи // Український історичний журнал. — 1992. — № 9. — С. 76—90; 8.1. Українська національно-
№ 10—11. — С. 63—79.
Субтельний О. Україна: Історія. — К.: Либідь. — 1993. — С. ЗЄ6—373, демократична революція
401—413, 418—423.
Шевчук В.П., Тараненко М.Г. історія української державності: Курс лек-
цій. — К.: Либідь, 1999. — С. 173—194. Лютнева революція і становище України
після повалення самодержавства

Лютнева демократична революція 1917 р. в Росії була

зумовлена зростаючою внутріполітичною і соціально-еконо-
мічною кризою, пов'язаною з Першою світовою війною й
216 Українська революція 1917—1920 рр.
незавершеністю процесу передвоєнного реформування Ро-
сійської імперії.
Внаслідок цієї революції утворилося двовладдя — Тим-
часовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів.
У країні було ліквідовано самодержавний лад, розпочали-
ся демократичні перетворення. Всі політичні партії та гро-
мадські організації стали діяти легальне.
Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем
Г. Львовим, до якого входили представники ліберально-бур-
жуазних партій і один соціаліст — міністр юстиції О. Ке-
ренський, проводив політику продовження війни, виявив
неспроможність вирішити національне питання. Він зволі-
кав з проведенням нагальних соціально-економічних ре-
форм, а для заспокоєння народних мас давав щедрі обіцян-
ки і пропонував чекати скликання Установчих зборів. За
розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювали-
ся «громадські комітети», призначались замість губерна-
торів урядові комісари. На земських з'їздах розпочалось
обирання виконавчих губернських комітетів.
Другою владою виступали створювані на місцях Ради ро-
бітничих, солдатських, а потім і селянських депутатів, зас-
новниками яких були загальноросійські партії соціал-демок-
ратів та есерів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252
ради, в тому числі в Донбасі — 180 (71%). Як і в Центральній
Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есе-
ри і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимча-
совий уряд. Ради почали на місцях боротися з продовольчи-
ми труднощами, за встановлення на підприємствах 8-годин-
ного робочого дня, формували загони народної міліції, чер-
воної гвардії тощо. Проте в Україні вони не відігравали
провідної ролі й на владу не претендували.
Створення Української Центральної Ради
Події в Петрограді прискорили початок Української
національно-демократичної революції. Водночас із конку-
руючими владними структурами 3—4 березня 1917р. в
Києві було сформовано ще один центр влади, який став
носієм ідеї національного відродження України, —
Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворила-
ся на впливовий представницький орган народної влади.
Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери То-
вариства українських поступовців (в червні 1917р. воно
були реорганізовано в Українську партію соціалістів-феде-
ралістів), українських соціал-демократів і соціалістів-
Українська національно-демократична революція 217
революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли
представники політичних партій (члени українських пар-
тій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і
польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських організацій, на-
укових осередків, православного духовенства. Централь-
на Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською
організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд
про своє створення, висловивши при цьому сподівання на
те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права
українського народу».
Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Го-
лова), В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, М. Порш
та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістич-
них республік Європи», рівноправними членами якої мали
бути «Українська Радянська Республіка і Російська Со-
вєтська». На сторінках відновленої у 1917р. газети «Нова
Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національ-
но-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова на де-
мократичних засадах національно-територіальної автономії
України в Російській федеративній республіці.
Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі дер-
жавні атрибути. У брошурі «Якої ми хочемо автономії та
федерації» М. Грушевський писав, що «...українська тери-
торія має бути організована на основах широкого демокра-
тичного (нецензованого) громадського самоупорядкування,
від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху —
до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі
свої справи — економічні, культурні, політичні, утримува-
ти своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми
доходами, землями і всякими натуральними багатствами,
мати своє законодавство, адміністрацію і суд».
Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934,) — історик, літе-
ратурознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова
Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на тери-
торії Польщі). По закінченні Київського університету (1890) прова-
див дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва.
Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів
Української національно-демократичної партії в Галичині (1899),
засновник Товариства українських поступовців (1908). У1914 р.
був заарештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 р.
обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана
П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р.—в еміграції (Ві-
день, Прага, Берлін, Женева, Париж). У1923 р. обраний дійсним
членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював кафедру
історії України, історичний відділ ВУАН. У1929 р. обраний акаде-

218 Українська революція 1917—1920 рр.
міком АН СРСР. У1931 р. арештований ДПУІ звинувачений у ке-
рівництві «Українським національним центром» та в антирадянсь-
кій діяльності. З кінця 1930р. до 1934 р. змушений був працювати
в Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Похований
на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць
із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія Укра-
Їни-Руси»у11 томах і 12 книгах (1898—1936,), «Нарис історії укра-
їнського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911);
п'ятитомна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.
Провідну роль у визначенні основних принципів діяль-
ності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали най-
впливовіші на той час Українська соціал-демократична ро-
бітнича партія, Українська партія соціалістів-революціо-
нерів та Українська партія соціалістів-федералістів.
Одночасно з Центральною Радою виникли Українські
народні ради в Петрограді (голова О. Лотоцький) і Москві
(голова О. Селіковський). Вони координували свої дії з Цен-
тральною Радою. З ініціативи петроградської УНР її викон-
ком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призна-
чення на державні посади в Україні українців, про повер-
нення із заслання А. Шептицького — митрополита греко-
католицької церкви та ін.
Для об'єднання національно-визвольних сил України,
остаточного визначення політичної програми Центральної
Ради і завершення її організації 6—8 квітня 1917 р. було
проведено Український національний з'їзд (конгрес). На
ньому зібралося майже 1500 представників від різних полі-
тичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх
організацій губерній України, а також представники Гали-
чини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму,
Кубані. Конгрес визнав верховну владу Тимчасового уряду
і майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Його рішен-
ня визначали основні принципи державотворення: широка
національно-територіальна автономія України в складі де-
мократичної федеративної Російської республіки; повне за-
безпечення усіх прав національних меншин, які живуть в
Україні; організація з ініціативи Української Центральної
Ради Краєвої Ради з представників «українських країв і
міст, народностей і громадських верств...». На конгресі при-
хильники двох крайніх лозунгів — «Україна для українців»
і «Самостійна Україна» — опинилися в меншості. Як заз-
начив В. Винниченко, конгрес «був першим кроком відрод-
ження нації по шляху державності». Новий склад Цент-
ральної Ради як народно-представницького органу Украї-
ни (своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів
Українська націрнально-демократична революція 219
з правом кооптації нових. Головою Центральної Ради зно-
ву обрано М. Грушевського, а його заступниками —
В. Винниченка та С. Єфремова. 8 квітня було обрано ви-
конавчий Комітет УЦР у складі 20 осіб, який у липні
1917 р. дістав назву Малої Ради.
Роботою Українського з'їзду закінчився перший етап
Української революції і почався другий — етап наростання
революційного руху в Україні. Після з'їзду українство до-
сягло нового рівня національної консолідації, зріс автори-
тет УЦР як верховного органу, центру українського виз-
вольного руху.
Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були
схвалені на двох військових, селянському і робітничому
з'їздах.
І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8 травня 1917 р.)
проходив в атмосфері піднесення, викликаного рішенням
центрального уряду про створення 1-ї національної військо-
вої частини — полку їм. гетьмана Б. Хмельницького, деле-
гат якого був обраний до президії з'їзду. З'їзд визнав Цент-
ральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним
вирішувати справи, що стосуються всієї України, відносин
з Тимчасовим урядом», ухвалив резолюцію щодо «націона-
лізації армії на національно-територіальному принципі» і
заклик щодо негайного укладення демократичного миру
«без анексій та контрибуцій на основі самовизначення на-
родів» . Ставилася вимога, щоб Центральна Рада одержува-
ла з казни кошти, призначені на українські потреби. З'їзд
обрав Генеральний військовий комітет при Центральній
Раді, який за погодженням з російським Генштабом мав
проводити українізацію армії. До його складу увійшли
В. Винниченко, М. Міхновський, С. Петлюра (голова) та ін.
Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — державний, полі-
тичний, військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві
в сім'ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській
духовній семінарії. Член РУП з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь
в українському національному русі зазнавав переслідувань. До
Першої світової війни займався журналістикою. В1912—1917 рр.
разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь». У
1916—1917 рр. — заступник уповноваженого «Союзу земств» на
Західному фронті. 28 червня 1917 р. призначений Центральною
Радою на посаду генерального секретаря військових справ.
31 грудня 1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генераль-
ного Секретаріату, вийшов з уряду. В січні 1918 р. перед загрозою
більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення «Ук-
раїнського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв
головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстав-
220 Українська революція 1917—1920 рр.
ня в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнсь-
кий союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Ско-
ропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Бі-
лої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає чле-
ном Директорії, очолює Армію УНР. Після відступу військ УНРз Ки-
єва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії
(11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом
1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У
1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами всту-
пають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР
та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерно-
вані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом
(1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві: 25 травня 1926 р. був
убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.
За участю цього комітету й українських фронтових вій-
ськових рад на фронті у серпні 1917 р. було створено вже
27 українізованих дивізій.
Перший Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився в
Києві 28 травня 1917р. Він ухвалив доручити УЦР разом
із Радою селянських депутатів негайно виробити проект по-
ложення про автономію України і про федеративно-дємок-
ратичний устрій Російської республіки.
Ці та інші з'їзди і конференції схвалили рішення націо-
нального конгресу і наполягали на проведенні переговорів
між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове
визнання автономії України. Таким чином, в Україні наби-
рав силу національно-визвольний рух, ширилася неадекват-
на російській Українська демократична революція, за своїм
змістом національна та соціально-економічна.
Перший і Другий Універсали Центральної Ради
Наприкінці травня 1917 р. Центральна Рада направила
до Петрограда офіційну делегацію па чолі з В. Винничен-
ком та С. Єфремовим, яка подала Тимчасовому уряду від-
повідні вимоги. Але він відмовився вирішувати питання про
автономію до Всеросійських Установчих Зборів. Цю моти-
вацію підтримав і Виконком Петроградської Ради, крім
фракції більшовиків.
Тому 10 червня 1917 р. на засіданні комітету Централь-
ної Ради було ухвалено Перший Універсал, тобто держав-
ний документ у формі звернення до населення, того ж дня
його оприлюднено на її Всеукраїнському військовому з'їзді.
У ньому Центральна Рада проголошувала автономію Украї-
Українська національно-демократична революція 221
ни. «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї
Росії, не розриваючи з державою російською, — говорило-
ся в Універсалі, — хай народ український на своїй землі має
право сам порядкувати своїм життям» 1 . Практичне втілен-
ня суверенітету покладалося на Всенародні Українські Збо-
ри (Сейм), вибори до яких планувалося провести після ви-
борів до Всеросійських Установчих Зборів. В Універсалі,
зазначав М. Грушевський, всі люди доброї волі знайшли
«заспокоєння, запоруку ладу і порядку і з радістю привіта-
ли перехід Ради до активної роботи над захистом і упоряд-
куванням життя краю, до закладання підстав його автоном-
ного життя».
Ухвалення І Універсалу, події, що його супроводжува-
ли, стали історичною віхою в розвитку Української рево-
люції, початком відродження державного життя в Україні.
Визначальним кроком до реальної автономії було фор-
мування органу виконавчої влади. 15 червня 1917 р. Цент-
ральна Рада сформувала з представників УСДРП, УПСР і
УПСФ крайовий уряд — Генеральний секретаріат, до скла-
ду якого увійшли: В. Винниченко — голова уряду і секре-
тар внутрішніх справ, Б. Мартос — секретар земельних
справ, С. Петлюра — військових справ, В. Садовський —
судових справ, І. Стешенко — освіти, X. Барановський —
фінансів, С. Єфремов — міжнародних відносин, М. Ста-
сюк — харчових справ, П. Христюк — генеральний писар.
Створення Генерального секретаріату знаменувало початок
розмежування владних функцій. УЦР, до якої у серпні
1917 р. входило 792 депутати, зосереджувалась на законо-
давчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламен-
тської інституції.
Тимчасовий уряд 16 червня категорично відхилив вимо-
гу про автономію України. Негативно відреагували на Уні-
версал ліберальні та соціалістичні російські партії, а також
значна частина населення Києва. Кадетська газета «Речь»
погрозливо заявила, що прийняттям подібних документів
українці ведуть «погані жарти з Росією», що вчинок ук-
раїнців є «прямим злочином проти закону». Тільки більшо-
вики з тактичних міркувань підтримали право українсько-
го народу визначати свою історичну долю. Для пошуку ви-
ходу із становища Тимчасовий уряд направив свою делега-
цію до Києва. Тут 28—ЗО червня між представниками
Центральної Ради і міністрами Тимчасового уряду О. Керен-
1
Перший Універсал Української Центральної Ради //Хрес-
томатія з історії України. — С.183.
222 Українська революція 1917—1920 рр.
ським, М. Терещенком та І. Церетелі відбулися переговори
і досягнуто деяких угод. Так, Генеральний секретаріат виз-
навався крайовим органом управління в Україні, склад яко-
го затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада
мала поповнитись представниками національних меншин,
допускалося формування українських військових частин.
Однак питання про автономію, аграрне та інші відкладались
до скликання Всеросійських Установчих зборів. Як згодом
зазначав В. Винниченко, в Центральній Раді «свідомо од-
кладали надалі вирішення гострих соціальних питань. Бо
ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна
єдність може схитнутись і1 розбитись через незгоду в сфері
соціального будівництва» .
Досягнуті домовленості на цих переговорах були роз-
криті у Другому Універсалі Центральної Ради, опублікова-
ному 3 липня 1917р. У ньому Рада зазначала, що вона «з
задоволенням приймає заклик правительства до єдності...»
і оскільки «доля всіх народів Росії тісно зв'язана з загаль-
ними здобутками революції, ми рішуче відкидаємо проби
самочинного здійснювання автономії України до Всеро-
сійських Установчих Зборів ». Тобто Центральна Рада зобо-
в'язалася не порушувати питання про автономію України
до Всеросійських Установчих зборів.
Цей політичний компроміс Центральної Ради з Тимча-
совим урядом з урахуванням соціально-економічної ситуації
поділяли не всі.
На І Всеукраїнському робітничому з'їзді 11 —14 липня
1917р. рішення Центральної Ради зазнало гострої крити-
ки. З'їзд рішуче висловився за негайне впровадження ши-
рокої автономії України.
Ідею демократичної федерації підтримав і перший в
історії з'їзд представників народів колишньої Російської
імперії, який відбувся в Києві на початку вересня 1917 р. з
ініціативи Центральної Ради. З'їзд прийняв резолюції де-
мократичним підходом до вирішення питань міжнаціональ-
них відносин: колишня «тюрма народів» повинна стати фе-
деративною демократичною республікою, з рівноправністю
мов (за російською мовою закріплювався статус загально-
федеративної) тощо. Після прийняття II Універсалу Цент-
ральна Рада поповнювалась представниками неукраїнських
організацій, а до Малої Ради увійшло 18 таких представ-
ників, що свідчило про перетворення УЦР з національного
на крайовий орган влади.
1
Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 83—84.
Українська національно-демократична революція 223
Липневі події 1917р. змінили політичну обстановку в
Росії — завершився період двовладдя. Вся влада була захоп-
лена Тимчасовим урядом. Генеральний секретаріат у своїй те-
леграмі від 6 липня запевнив Тимчасовий уряд у своїй
підтримці його дій проти спроб більшовиків захопити владу.
Незважаючи на це, Тимчасовий уряд відмовився навіть
від тих мінімальних поступок, які обіцяв Центральній Раді.
Так, прем'єр-міністр О. Корейський затвердив замість «Ста-
туту вищого управління України», складеного УЦР, «Тим-
часову інструкцію Генеральному секретаріатові», яка обме-
жувала права України:
— Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасо-
вого уряду;
— Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;
— до складу Генерального секретаріату входило не 14, а
9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками
національних меншин:
— територія України обмежувалась не 9, а лише 5 губер-
ніями — Київською, Волинського, Полтавською, Поділь-
ською та Чернігівською без північних повітів.
9 серпня Центральна Рада, кваліфікуючи Інструкцію як
прояв імперіалістичних тенденцій щодо України, все ж ви-
знала її як тимчасову.
Проте Тимчасовий уряд не дотримувався і цієї Інст-
рукції. Коли восени 1917р. Центральна Рада вирішила
скликати Українські Установчі Збори, між урядом О. Ке-
ренського і УЦР почався новий конфлікт.
Між тим країну охоплювала криза, про що свідчили про-
гресуючий параліч народного господарства, зростаючі со-
ціальні та національні конфлікти, активізація антивоєнних
настроїв народу, безсилля державної влади та анархія на
місцях, більшовизація Рад робітничих, солдатських ; се-
лянських депутатів тощо.
Соціально-економічні та політичні процеси, які розгор-
талися в країні, сприяли більшовицьким революційним
силам, їх активна пропаганда і агітація, які закликали ек-
спропріювати експропріаторів, дали результати. 25 жовт-
ня 1917 р. у Петрограді збройне повстання ліквідувало вла-
ду Тимчасового уряду. В ніч з 25 на 26 жовтня II Всеросійсь-
кий з'їзд Рад, у роботі якого взяло участь 129 делегатів від
69 промислових міст і групи повітових центрів України,
проголосив перехід влади до рад, прийняв декрети про мир,
землю, сформував перший радянський уряд, скасував смер-
тну кару.
224 Українська революція 1917—1920 рр.
Відродження державності. Утворення УНР
Після перемоги збройного повстання у Петрограді УЦР
ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувало-
ся на необхідності переходу влади до рук усієї революцій-
ної демократії, а не тільки до Рад робітничих і солдатських
депутатів. Вона, призначивши вибори до Українських Ус-
тановчих Зборів, направила офіційні запрошення «облас-
ним» урядам (Білорусі, Кубані, Дону, Сибіру) вступити у
переговори з приводу конституювання державного федера-
тивного утворення. Рада Народних Комісарів визнавалася
керівниками України лише урядом центральних районів
Росії, а не загальноросійським органом.
В Україні переважна більшість населення підтримува-
ла Центральну Раду та українські національні партії, серед
яких не було єдності щодо оцінки політичної ситуації. В той
же час у робітничому Донбасі вже в жовтні влада належала
радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив
зростав. У деяких містах України боротьба за владу рад ви-
лилася у збройні сутички.
Особливо гостро проходила боротьба за владу в Києві.
Тут Центральна Рада вже 25 жовтня створила з представ-
ників революційної демократії та більшовиків «Крайовий
комітет для охорони революції на Україні», якому підпо-
рядковувалися всі органи влади. Але 28 жовтня цей Комі-
тет саморозпустився, і контроль над ситуацією в місті було
втрачено.
Коли Штаб КВО відмовився від співробітництва з кра-
йовим комітетом і отримав підтримку з фронту (козачої
дивізії та Чехословацького корпусу), він перейшов до актив-
них дій, передусім проти більшовиків, які готували по-
встання. 28 жовтня частини штабу КВО заарештували ут-
ворений напередодні військовий революційний комітет.
Тоді відновлений більшовицький ревком (В. Затонський,
А. Іванов, О. Горвіц та ін.) 29 жовтня організував збройне
повстання проти Тимчасового уряду, який уособлював штаб
КВО.
Основні події розгорнулись на Печерську, де були зосе-
реджені головні сили повстанців — більшовицькі збройні
формування та робітничі дружини, а також український
полк ім. Б.Хмельницького (чим здивував Центральну Ра-
ДУ) — усього майже 8,6 тис. У розпорядженні штабу КВО
було до 10 тис. юнкерів, курсантів, прапорщиків, солдатів
і офіцерів частин гарнізону. Центральна Рада маневрувала.
Українська наиіонально-демократична революція 225
29 жовтня вона передала владу в Києві командувачу КВО.
Збройне повстання через 3 дні закінчилося поразкою шта-
бу КВО, який разом з комісаром Тимчасового уряду м. Киє-
ва прийняв умови миру, запропоновані узгоджувальною
Комісією. Влада переходила до УЦР, а 1 листопада Гене-
ральний секретаріат призначив на посаду командувача КВО
підполковника Павленка. З листопада на об'єднаному засі-
данні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів
Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою.
Водночас більшовицька фракція Київської Ради наполяга-
ла на скликанні з'їзду рад для реорганізації УЦР в Цент-
ральну раду Рад робітничих і селянських депутатів. Але їх
пропозицію було відхилено. В. Винниченко пізніше оціню-
вав цю позицію як таку, яка принесла велику шкоду націо-
нальній справі, відвернувши від неї зрусифікованих
міських робітників.
На політичну ситуацію значно впливало протистояння
УЦР і Радянського уряду Росії, який підтримувала
більшість українських Рад робітничих і солдатських депу-
татів. Центральна Рада робила все, щоб не випустити полі-
тичної ініціативи. Вона вживала заходів для звільнення те-
риторії України від військ неукраїнської національності,
зайнялась демобілізацією і роззброєнням російських сол-
датів, відправляючи їх на батьківщину, та ін.
Вирішуючи державотворчі питання, Центральна Рада
анулювала Інструкцію Тимчасового уряду І 7 листопада
1917 р. ухвалила поіменним голосуванням III Універсал,
яким проголошувалось створення Української Народної
Республіки (УНР). В ньому наголоптувалося: «- „,не відділя-
ючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її,
ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими по-
могти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала
федерацією рівних і вільних народів». В Універсалі йшло-
ся про те, що до УНР належать Київщина, Поділля, Во-
линь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катери-
нославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Цим доку-
ментом визначалися головні принципи УНР: скасування
приватної власності на поміщицькі та інші землі «нетрудо-
вих хазяйств сільськогосподарського значення», які
передавалися без викупу селянам через земельні комітети;
забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок,
страйків, права й можливості вживання місцевих мов; за-
провадження 8-годинного робочого дня; « національно-пер-
сональна автономія» для національних меншин; упоряд-
 Українська революція 191 ^—1920 рр.
226
кування судової системи тощо. Універсалом вибори до Ук-
раїнських Установчих Зборів призначились на 27 грудня
1917 р. Проголошення УНР стало визначною історичною
подією, яка знаменувала відродження української держав-
ності у XX ст.5 завершення важливого етапу розвитку Ук-
раїнської революції.
На практиці Центральна Рада не виявляла послідовності
та рішучості в реалізації своїх програмових завдань, особ-
ливо соціально-економічних. Тому вона в листопаді—грудні
1917р. почала втрачати частину своїх завоювань. Так, дек-
ларувавши ліквідацію поміщицького землеволодіння.
Центральна Рада прийняла земельне законодавство, яке пе-
редбачало залишити землю у тих землевласників, які мали
менше 50 десятин. Це викликало незадоволення серед ма-
лоземельних та безземельних селян, які вимагали поділи-
ти всю землю порівну, як, передбачав російський «Декрет
про землю». Селянські виступи проти великих землевлас-
ників уряд УНР наказував придушувати навіть силою зброї.
Проте більшість населення України все ж підтримува-
ла УЦР. На грудневих виборах до Всеросійських Установ-
чих зборів за українські партії голосувало понад 70% ви-
борців, а за більшовиків — ледве 10%. Про довіру УЦР ви-
словились III з'їзд УПСР, третя сесія Всеукраїнської Ради
селянських депутатів та ін.
Таким чином, до прийняття III Універсалу УЦР під-
штовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та за-
хоплення влади більшовиками. З міркувань тимчасовості
цієї влади УЦР зробила ставку на федерацію.
Поляризація класових сил в Україні.
Ультиматум РНК РСФРР Центральній Раді
У листопаді—грудні 1917р. загострилася боротьба за
владу в Україні. УЦР й Генеральний секретаріат з метою
стабілізації становища в країні закликали регіональні уря-
ди (Кавказу, Казахстану, Сибіру, Дону, Кубані, Криму
та ін.) створити однорідний федеральний соціалістичний
уряд Росії. 17 листопада було прийнято рішення взяти
ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 ухва-
лено об'єднати Швденно-Західний і Румунський фронти в
один — Український. Однак не всі заходи виявилися ефек-
тивними, а намагання створити федеральний уряд залиши-
лося тільки наміром.
Українська націокально-демократична революція 227
Після прийняття III Універсалу більшовики, вбачаючи
в УЦР свого основного суперника в боротьбі за владу, роз-
горнули проти неї шалену пропагандистську кампанію, ха-
рактеризуючи її як контрреволюційну, буржуазно-націона-
лістичну організацію, що веде таємні переговори із «зако-
лотником» генералом Каледіним. Рішення Генерального
секретаріату від 23 листопада про об'єднання Південно-За-
хідного і Румунського фронтів в Український фронт квалі-
фікувалося як дезорганізація фронту і т. ін. В таких умо-
вах Центральна Рада оголосила більшовицьку партію поза
законом, почала здійснювати арешти більшовиків, погро-
ми рад, роззброєння червоногвардійських загонів і відправ-
ку їх ешелонами до Росії. Пояснювала вона це тим, що
більшовицька партія тримала зв'язки з солдатами і готува-
лася до виступу проти неї.
Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднарко-
му став ультиматум РНК РСФРР від 4 грудня 1917 р. Цент-
ральній Раді. В ньому Раднарком, з одного боку, на словах
визнавав УНР, її право відокремитися від Росії чи вступи-
ти в договір з нею про федеративні чи інші взаємовідносини,
а з іншого — грубо втручався у внутрішні справи УНР, ха-
рактеризував дії Центральної Ради як націоналістичні й
контрреволюційні. Від Центральної Ради вимагалося при-
пинити дезорганізацію фронту, роззброєння радянських
полків і Червоної гвардії в Україні тощо.
Генеральний секретаріат з обуренням відхилив цей уль-
тиматум. Було прийнято рішення припинити неконтрольо-
ваний вивіз хліба на північ і ввести свою грошову систему.
Після цього почалася не оголошена війна між РСФРР і
УНР.
Перший Всеукраїнський з'їзд рад.
Проголошення радянської влади в Україні
Більшовики зробили спробу усунути від влади УЦР мир-
Ішм шляхом, вихолостивши національний характер і «ре-
конструювавши» її у ЦВК Рад України. «Переобрання»
Центральної Ради планувалося провести на І Всеукраїнсь-
кому з'їзді рад, на який запрошувалися представники усіх
рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак
норми представництва були розроблені таким чином, що пе-
ревагу отримали депутати рад тих промислових районів і
міст, які перебували під впливом більшовиків. Щодо селян,
які йшли за українськими есерами і на голоси яких більшо-
8*

228 Українська революція 1917—1920 рр.
вики не розраховували, то їх представництво на з'їзді об-
межувалося.
Центральна Рада, яка спочатку мала намір проігнору-
вати з'їзд, за тиждень до його початку надіслала на місця
циркуляр з вимогою направити до Києва делегатів від се-
лянських спілок та українізованих військових частин. У ре-
зультаті від них прибуло на з'їзд більше 2 тис. представ-
ників, які скасували мандатну комісію з'їзду й самі почали
видавати депутатські мандати.
4 грудня 1917 р., коли відкрився з'їзд, В. Затонського,
якому оргкомітет доручив його відкриття, просто зігнали з
трибуни. Голова Селянської спілки М. Стасюк звинуватив
організаторів з'їзду в спробі сфальсифікувати волю україн-
ського народу. Оголошений С. Петлюрою текст Ультимату-
му Раднаркому РСФРР делегати розцінили як замах на
УНР, а більшовики-делегати не могли дати жодних пояс-
нень цьому ультиматуму.
Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд
вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше що
9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські Установчі
Збори, яким УЦР повинна була передати владу. Зазнавши
поразки, більшовицька частина з'їзду разом з лівими есе-
рами, кількома українськими соціал-демократами та дея-
кими безпартійними делегатами (всього 127 осіб) покину-
ла його і переїхала до Харкова, де 9—10 грудня з допомо-
гою російських військ було встановлено радянську владу.
У Харкові делегати, які приїхали з Києва, об'єднав-
шись з делегатами III обласного з'їзду рад Донбасу і Кри-
воріжжя, 11—12 грудня 1917 р. провели альтернативний
Всеукраїнський з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представ-
ляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і вій-
ськово-революційних комітетів. Цей з'їзд схвалив по-
встання у Петрограді та політику РНК, а 12 (25) грудня
проголосив встановлення радянської влади в УНР, яку
визнав федеративною частиною РСФРР. До обраного Цен-
трального Виконавчого Комітету рад .України увійшла 41
особа (у тому числі 35 більшовиків), а його головою став
лівий український соціал-демократ Є.Медведєв. 17 груд-
ня було оголошено про створення маріонеткового радянсь-
кого уряду України — Народного секретаріату у складі
Ф. Сергєєва (Артема), В. Аусема, Є. Бош, С. Бакинського,
В. Затонського, М. Скрипника та ін. Того ж дня ЦВК рад Ук-
раїни опублікував маніфест про повалення Центральної Ради
й Генерального секретаріату, а 18 грудня створив крайо-
вий комітет боротьби з контрреволюцією, якому доруча-
Українська національно-демократична революція 229
лося керівництво формуванням Червоної гвардії на місцях
і організацією нових загонів на всій території України.
Отже, наприкінці 1917 р. в Україні існувало два уряди, між
якими почалася не тільки «війна декретів», а й збройна бороть-
ба, яку можна кваліфікувати як громадянську війну.
З Росії водночас з інтенсивними поставками більшови-
кам України озброєння та боєприпасів прибули військові
частини, які із загонами Червоної гвардії повели наступ на
Донбас і південь України.
Центральна Рада й Генеральний секретаріат вживали
заходів для припинення агресії. 15 грудня 1917 р. було ство-
рено Особливий комітет оборони України (М. Порш, С. Пет-
люра, В. Єщенко). 26 грудня Генеральний секретаріат при-
йняв постанову про створення армії УНР на засадах добро-
вільності та оплати, у тому числі військово-повітряних сил
(ВПС). Головкомом, «головою» української авіації став
підполковник В. Баранов. Однак цих та інших заходів УЦР
було недостатньо.
Маючи у своєму розпорядженні великі резерви Радянсь-
кої Росії, харківський уряд розширював підконтрольну йому
територію. 25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про
загальний наступ більшовицьких військ проти УНР. На-
прикінці грудня 1917 р. було захоплено Катеринослав, потім
Олександрівськ (2 січня 1918 р.), Полтаву (б січня).
Для Центральної Ради такий поворот подій виявився
цілком несподіваним. Не змогли змінити становища й відоз-
ви Генерального секретаріату до громадян України та сол-
датів 2 січня 1918 р. На засіданні Малої Ради 6 січня було
запропоновано оголосити самостійність України (ідея ця ви-
сувалася й раніше).
Четвертий Універсал Центральної Ради
Останню надію на врятування становища Центральна
Рада покладала на мирні переговори в Бресті, про участь в
яких вона заявила ще на початку грудня 1917р. Але щоб
укласти мир з центральними державами, Україні необхід-
но було офіційно вийти зі складу Російської Республіки і
стати самостійною державою, суб'єктом міжнародного
права.
У такій обстановці Центральна Рада 9 січня 1918 р.
прийняла IV Універсал, який юридичне підтверджував
відокремлення України від Росії. В ньому наголошувалося:
«Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною,
230 Українська революція 1917—1920 рр.
ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою
Українського Народу». Підтверджувались демократичні
свободи і заходи уряду, проголошені III Універсалом, за-
значалося, що Українські Установчі Збори повинні виріши-
ти питання про федеративний зв'язок з народними респуб-
ліками колишньої Російської імперії. Генеральний секре-
таріат перейменовувався на Раду Народних Міністрів, го-
ловою якої було обрано (замість надто поміркованого
В. Винниченка) українського есера В. Голубовича.
Січневе (1918 р.) повстання в Києві
і встановлення радянської влади
У січні 1918р. більшовицькі військові частини продов-
жували свої наступальні операції. Робітничий клас,
підтримуючи більшовиків, створював загони Червоної
гвардії, в яких налічувалося понад 100 тис. осіб. У бага-
тьох містах відбулися повстання збільшовизованих сол-
датів та червоногвардійців (Одеса, Миколаїв, Херсон та
ін.). Впродовж січня більшовицькі війська зайняли Ліво-
бережну Україну.
Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору.
У відповідальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Круга-
ми (станція біля Ніжина), де вирішувалася доля Києва,
Рада могла розраховувати лише на багнети 500 осіб, серед
яких було понад 300 студентів, гімназистів. Більшість з них
героїчно загинула, захищаючи українську державу.
Ситуація стала критичною, коли 15 січня у Києві проти
УЦР більшовики підняли збройне повстання, центром яко-
го став завод «Арсенал». Протягом тижня війська УЦР під
командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили
повстання. Але в цей час до міста підійшли більшовицькі
війська на чолі з М. Муравйовим, які після п'ятиденного гар-
матного обстрілу 26 січня 1918 р. захопили Київ. Сюди з Хар-
кова переїхали ЦВК і Народний Секретаріат України. Украї-
нський уряд 25 січня залишив Київ і змушений був переїха-
ти до Житомира, а невдовзі — до Сарн.
Майже на всій Україні було встановлено радянську
владу, а Центральна Рада свій порятунок від остаточного
розгрому покладала лише на допомогу країн Четверного
союзу.
Українська національно-демократична революція 231
Брестський мир. Окупація України і ліквідація УЦР
Підписанням Брест-Литовського договору про перемир'я
більшовики ініціювали переговорний процес про мир.
28 грудня 1917 р. у Брест-Литовському розпочалося пер-
ше засідання мирної конференції за участю до 400 представ-
ників країн-учасниць. Хоч делегації УЦР, одній з найма-
лочисельніших, ще бракувало досвіду, вона виявила неаби-
яку активність, захищаючи національні інтереси.
Від делегації УНР О. Севрюк, М. Любинський і М. Ле-
вітський 27 січня 1918 р. підписали в Бресті з представни-
ками країн Четверного союзу мирний договір. У ньому за-
значалося, що учасники цього договору «хотять самі вчи-
нити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного
світового миру, котрий не тільки має покласти кінець стра-
хіттям війни, але також має вести до привертання дружніх
відносин між народами,..».
Згідно з договором, Україна визнавалася незалежною і
самостійною в кордонах, які загалом збігалися з довоєнни-
ми російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала
визначити спільна комісія, Сторони взаємно відмовлялися
від сплати коштів на покриття воєнних збитків і зобов'язу-
вались налагодити торговельно-економічні відносини тощо.
Наприкінці січня 1918р. Українська революція опини-
лася в суперечливій ситуації. З одного боку, створена в про-
цесі революційної боротьби УНР проголосила свою са-
мостійність, здобула європейське визнання, а з іншого —
народжена цією ж революцією влада зазнала воєнної пораз-
ки у боротьбі з радянською владою, втратила підтримку мас,
змушена була залишити столицю, шукати опори серед зов-
нішніх сил.
Політичні діячі УНР, домовившись про військову допо-
могу країн Четверного союзу, вірили в їх альтруїзм і роби-
ли все можливе для формування в Україні громадської дум-
ки про Брестський договір як про єдиний шлях до порятун-
ку. У відозві уряду УНР «До всієї людності Української На-
родної Республіки» від 10 лютого 1918 р. зазначалося: «На
Україну для допомоги українським козакам... йдуть диві-
зія українців — полонених, українські січові стрільці з Га-
личини та німецькі війська,.. Ці війська не мають ніяких
ворожих нам намірів...»'.
'Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні
(кінець 1917р. — початок 1919р.). — К.: їн-т історії, 1993. —
С.15,
 Українська революція 1917—1920 рр.
232
Згідно з домовленостю з УНР і у зв'язку із заявою
Л. Троцького про припинення мирних переговорів і закін-
чення війни Росії з Німеччиною група німецьких армій
«Київ» у складі 23 дивізій і кавалерійської бригади 18 лю-
того почала займати захоплену більшовиками територію
України, а 24 лютого в Україну рушили австро-угорські
війська. Загальна чисельність німецько-австро-угорських
військ у травні перевищувала 450 тис. солдатів і офіцерів.
За 2 місяці радянська влада в Україні була повалена
об'єднаними силами країн Четверного союзу і військами
Центральної Ради. Територію України було поділено на сфе-
ри впливу між Німеччиною та Австро-Угорщиною. Австро-
Угорщині підпорядковувалась територія на південний схід
від Волині, в тому числі Подільська, Херсонська та Кате-
ринославська губернії, а Німеччині — всі інші губернії Ук-
раїни, Таврія і Крим, Міста Миколаїв, Маріуполь і Ростов-
на-Дону скуповувались об'єднаними німецько-австрійськи-
ми силами. Керівництво українськими залізницями і вод-
ними шляхами зосереджувалося в руках німців.
Управління вугільними і рудними районами мали бути
спільними, а їх багатства поділеними. Про те, що це була
окупація, говорив сам представник відомства іноземних
справ при німецькій ставці К.Леснер: «Тепер ми можемо все
регулювати за своїм розумом. Територіальне питання буде
повністю вирішено за нашим бажанням, у наших руках, за
законом сильнішого і переможця, будуть всі окуповані нами
1
області...» .
Центральна. Рада з допомогою окупантів повернулася в
Київ на початку березня 1918 р., хоча її політику сприйма-
ли не всі верстви населення. Неукраїнці осуджували її за роз-
рив України з Росією. Незаможні селяни не одержали землі,
а намагання Ради провести в життя земельну реформу,
ліквідувати великі поміщицькі землеволодіння викликало
незадоволення не тільки поміщиків, а й значної частини за-
можних селян. У різних місцевостях України починала дія-
ти власна адміністрація, яка допускала грабування маєтків,
здійснювала насильства, погроми, часто зі зброєю протисто-
яла заходам місцевих органів Центральної Ради. В Лубнах
25 березня 1918р. відбувся з'їзд хліборобів, на якому було
засуджено аграрну політику Центральної Ради.
До боротьби з австро-німецькими окупантами і Цент-
ральною Радою закликав II Всеукраїнський з'їзд рад, який
1 згодом до Німеччини. Під час Другої світової війни Скоропадський
Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні
(кінець 1917р. — початок 1919р.). — К.: Ін-т історії, 1993. —
С. 15.
Українська національно-демократична революція 233
відбувся 17—19 березня 1918 р. в Катеринославі. З'їзд, де-
кларувавши самостійність УНР, орієнтував політику біль-
шовиків на відновлення в «найближчому майбутньому» фе-
деративних зв'язків, на об'єднання всіх радянських рес-
публік «в єдину соціалістичну всесвітню федерацію».
Неспроможність Центральної Ради вирішити внутрішні
питання й повною мірою задовольнити вимоги окупантів
щодо постачання продовольства та інших матеріальних
цінностей показала німецько-австрійському командуванню
безперспективність співробітництва з нею. Воно почало
втручатися у внутрішні справи УНР, а 23 квітня уклало з
Центральною Радою так звану «економічну угоду». Згідно
з нею Україна зобов'язувалася поставити Німеччині та Ав-
стро-Угорщині 60 млн пудів зерна та виробів з нього,
400 млн штук яєць, велику рогату худобу живою вагою
2,75 млн пудів, 3 млн пудів цукру, залізну і марганцеву руди.
Уклавши цей договір, УЦР винесла собі фактично вирок.
Окупанти і зростаюча в Україні опозиція стали готува-
ти ліквідацію Центральної Ради. 25 квітня головнокоман-
дувач німецьких військ генерал-фельдмаршал Г. Ейхгорн
запровадив військово-польові суди. Намагаючись встанови-
ти в Україні тверду владу, він 26 квітня одержав від імпе-
ратора Вільгельма II згоду замінити український уряд за
умови, що П. Скоропадський, на якого впав вибір, буде ви-
конувати «поради» окупантів.
Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — гетьман Украї-
ни (1918). Походив зі старовинного українського аристократично-
го роду (нащадок гетьмана І. Скоропадського). Закінчив Пажесь-
кий корпус у Петербурзі. 31905 р. — на військовій службі, гене-
рал-лейтенант. 31917 р. — командувач 34-м армійським корпу-
сом (після українізації —1-й Український корпус). У жовтні 1917 р.
обраний отаманом Вільного козацтва. Один з організаторів обо-
рони України від наступу більшовицьких військ. Уберезні1918 р.—
один з організаторів Української Народної Громади, яка обстою-
вала ідею сильної влади. Після поразки країн Четверного союзу
Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн
Антанти. Під їх тиском 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив
федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою
Росією для створення єдиного фронту боротьби з радянською вла-
дою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьма-
на. 13 грудня в Києві було проголошено Директорію. Наступного
дня гетьман підписав зречення від влади і виїхав до Швейцарії, а
сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких
концтаборів. З його ініціативи були звільнені лідери українських по-

234 Українська революція 1917—1920 рр.
літичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник, А. Левицький та ін.
Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування.
29 квітня 1918 р. відбулась остання сесія Центральної
Ради, на якій було прийнято Конституцію УНР, розгляну-
то деякі інші закони та обрано першим її президентом
М. Групіевського. Цього ж дня без суттєвих ускладнень
було здійснено державний переворот — на Всеукраїнсько-
му з'їзді хліборобів-власників гетьманом України обрали
П. Скоропадського , а діячів УЦР заарештовано.
Таким чином, після 13,5 місяця діяльності Центральна
Рада перестала існувати. Доба УЦР продемонструвала сильні
й слабкі сторони Української революції. Своєю діяльністю
Рада сприяла піднесенню національної самосвідомості й
відродженню української державності. Завдяки цьому зрос-
тав її авторитет у масах. Але їй бракувало політичного і дер-
жавницького досвіду, перешкоджала недооцінка соціально-
го аспекту в практичній діяльності. Ідея державності не по-
сіла гідного місця в українській ментальності. З поваленням
УЦР завершився перший етап Української революції.
8.2. Українська гетьманська
держава
Гетьманщина. Повстансько-партизанська
боротьба проти окупантів і Гетьманщини
В історії Української революції гетьманський переворот
й існування Гетьманської держави (29 квітня — 14 грудня
1918 р.) вважається періодом торжества контрреволюції.
Квітневий державний переворот 1918 р. спирався на
Німеччину за формального її нейтралітету. Начальник шта-
бу німецьких військ в Україні ще напередодні перевороту
погодив з П. Скоропадським напрями української політики.
Вона передбачала запровадження військово-польових судів,
свободу торгівлі, відновлення приватної власності на зем-
лю, передачу селянам землі (за викуп) та ін.
29 квітня 1918 р. прихильники гетьмана захопили всі
державні установи, Того ж дня видано гетьманський Уні-
версал — «Грамоту до всього Українського Народу», а та-
кож закон «Про тимчасове улаштування України», якими
встановлювався авторитарний режим замість демократич-
ного парламентського управління. В Грамоті наголошува-
Українська гетьманська держава 235
лося, що гетьман бере на себе * тимчасово всю повноту вла-
ди», Центральна й Мала Ради, земельні комітети розпуска-
ються, а до скликання Українського Сейму він буде «підтри-
мувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими
найкрайнішими мірами». Цим документом в Українській
державі поновлювалася свобода продажу землі, торгівлі й
приватного підприємництва, було гарантовано спокій, пра-
ва робітничого класу тощо.
Під час правління гетьмана до Києва переїхало багато
діячів російських шовіністичних і монархічних органі-
зацій, промисловців, поміщиків, фінансистів, міністрів і
генералів. Найбільшими організаціями були «Російський
союз», «Монархічний блок», «Союз російського народу»,
«Союз відродження Росії» та ін. Вони намагалися перетво-
рити Україну на своєрідний плацдарм для боротьби з
більшовизмом за відновлення «єдиної і неділимої» Росії.
Встановлення гетьманського авторитарного режиму бу-
ло спробою консервативних політичних сил загасити полу-
м'я революції. До влади на місцях приходили землевласни-
ки, колишні земські діячі, військові, тобто всі, хто був
скривджений революцією. Розпочалися арешти і репресії,
масовий наступ на революційну демократію. Заборонялися
робітничі страйки, «вуличні збори», з'їзди УПСР, УСДРЇЇ,
селянських депутатів, зупинили випуск революційно-де-
мократичні газети, було встановлено жорстку цензуру та ін.
У той же час за Гетьманату почалося певне економічне
піднесення, вдосконалено грошову систему, сформовано
державний бюджет, відкрито кілька українських банків,
відроджено промислові підприємства, біржі, транспорт.
Проте економічна криза зростала.
Особливо помітними були досягнення в галузі культури
та освіти. Проводилась українізація шкіл, підготовка для
цього вчителів.- Міністерство освіти в російських гімназіях
вводило українознавчі дисципліни, засновувало нові ук-
раїнські гімназії (наприкінці гетьманської доби їх було 150).
6 жовтня 1918 р. у Києві було відкрито перший Держав-
ний Український університет, а 22 жовтня — університет
у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття універ-
ситетів в інших містах. Діяли «Просвіти». Було засновано
Державний Український архів, Національну галерею мис-
тецтв, Український історичний музей, Національну бібліо-
теку, Український театр драми та опери, Державну хорову
капелу і Державний симфонічний оркестр. 24 листопада
1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії
наук, президентом якої став В. Вернадський.
З великими труднощами зіткнувся Гетьманат при ство-
ренні дієздатної української армії. Гетьманський уряд пла-
236 Українська революція 1917—1920 рр.
нував створення 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських
дивізій, гвардійської дивізії та спецчастин. 24 липня 1918р.
було прийнято урядовий закон про загальну військову по-
винність, а мобілізацію в армію передбачалося почати в
жовтні. Не дала бажаного результату спроба гетьмана відно-
вити українське козацтво як окремий привілейований на-
піввійськовий стан населення і резерв національної армії.
До складу військових сил України входили Чорноморсь-
кий флот, формування якого було складним, і військово-
повітряні сили. Нова влада без змін затвердила розроблений
за уряду УНР план структури Військово-повітряного фло-
ту України. Тільки дещо пізніше його було доповнено пунк-
том, що передбачав до складу авіадивізіонів включити по-
тяги-майстерні.
До літа 1918 р. в армії П. Скоропадського було 189 лег-
ких літаків і 4 повітряні кораблі «Ілля Муромець». З ве-
ресня 1918 р. на літаках, які не мали ознак державної на-
лежності, ставили знак тризубця Української держави
чорною фарбою. Гетьманська бойова авіація за її прямим
призначенням так і не використовувалася, а після лік-
відації Гетьманату перейшла до Директорії УНР.
Проведення заходів щодо деполітизації військово-
зобов'язаних дало змогу урядові на певний час послабити
вплив політичних партій на військові частини й зміцнити
дисципліну.
Гетьманат намагався проводити активну зовнішньопо-
літичну діяльність. Українську державу гетьмана П. Ско-
ропадського визнало ЗО країн світу, в 23 державах вона мала
свої представництва. Було налагоджено добрі відносини з
урядами країн, створених на території колишньої Росій-
ської імперії — Фінляндією, Литвою, Грузією, Кубанню,
Доном, Кримом. Проводились переговори з Швейцарією,
Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Іта-
лією, Персією. Хоча з Росією Українська Держава уклала
договір про добросусідські відносини, між ними було чима-
ло непорозумінь, а мирні переговори цілком припинилися
в жовтні 1918 р.
СІЛА і країни Антанти виявили негативне ставлення до
самостійної Української держави. Французький та англій-
ський посли прямо заявляли українському дипломатично-
му представнику, що «Україна є частиною Росії... Україна
ніколи не була державою і не може претендувати на визнан-
ня її державами Антанти».
Німеччина і Австро-Угорщина розглядали Україну як
знаряддя власної політики, маріонеткову державу.
Українська гетьманська державч 237
Німецьке керівництво контролювало зовнішню політику
Гетьманату, намагалося зірвати спроби України налагоди-
ти стосунки з країнами Антанти й нейтральними держава-
ми. Лише наприкінці жовтня 1918р., коли стала очевид-
ною поразка німецького блоку, міністр закордонних справ
Німеччини заявив, що його уряд не перешкоджатиме мож-
ливому порозумінню України з Антантою.
Німеччина нав'язала гетьманському уряду ще більш
кабальний «торговельний договір», укладений 10 вересня
1918 р. Україна до 15 липня 1919 р. повинна була постави-
ти 75 млн пудів хліба, 11 млн пудів великої рогатої худоби
(живою вагою), 9 млн пудів цукру, 460 тис. пудів сала, мас-
ла та сиру, 20 млн літрів спирту, 11200 вагонів дерева, 37,5
млн пудів залізної та 3 млн пудів марганцевої руди тощо.
Однобічна орієнтація на заможні класи, заходи щодо
виконання вимог окупантів зумовили соціально-економіч-
ну політику, яка вела не до консолідації українського сус-
пільства, а до поглиблення розколу в ньому.
Ставлення українських політичних сил
до Гетьманату
Діяльність Гетьманату неоднозначне оцінювали різні
політичні партії та соціальні верстви населення. Представ-
ники партії хліборобів-демократів на зборах ЗО квітня
1918р. прийняли заяву, яку надіслали П. Скоропадському.
В ній, не заперечуючи необхідності міцної державної вла-
ди, вони наголошували: «...влада ця мусить бути щиро на-
родною, демократичною, щиро українською», яка «не дасть
запанувати в державі ні українській голоті, ні великим ба-
гатіям» . Хлібороби-демократи не брали участі у формуванні
гетьманського уряду.
У травні 1918 р. політичну лінію щодо нової влади виз-
начили з'їзди багатьох партій та громадських організацій.
Спрямованими проти Гетьманату були прийняті резолюції
всеукраїнських селянського та робітничого з'їздів, які через
заборону властей нелегально проходили у Києві (травень). Га-
зета «Нова Рада» назвала заходи Міністерства внутрішніх
справ 12 травня проти з'їзду Селянської спілки «помстою од-
них соціальних верств над другими...». І далі вона передбач-
ливо зазначала, що від цих терористичних дій потерплять
інтереси обох сторін, «анайголовніше — держави...».
З'їзд Української партії соціалістів-федералістів (10—
13 травня) висловився за самостійність України, зрікся ідеї
238 Українська резолюція 1917—1920 рр.
федеративного зв'язку з Радянською Росією. Делегати з'їз-
ду визнали гетьманський уряд недемократичним, «реак-
ційним і протидержавним», заявивши, що партія стає в опо-
зицію і забороняє своїм членам брати в ньому участь.
На нелегальному з'їзді Української партії соціалістів-
резолюціонерів (УПСР), який відбувся 13—16 травня, став-
ся розкол. Праве крило виступало за демократизацію су-
спільства, парламентаризм і за компроміс з гетьманатом.
Ліве крило УПСР — «боротьбисти» — закликало до пошу-
ку порозуміння з російськими більшовиками й організації
збройного повстання проти гетьманського режиму, за соці-
альну революцію.
Антигетьманську позицію засвідчив V з'їзд Українсь-
кої соціал-демократичної партії, що. відбувся в середині
травня. З'їзд висунув завдання відстоювання самостійності
України, боротьби з гаслом «федерації з Росією». На з'їзді
виокремилося ліве крило партії — «незалежники», які
розходилися з іншими соціал-демократами в питаннях
тактики. «Незалежники» (серед них і В. Винниченко)
орієнтувалися на збройне повстання, проти переговорів з
урядом.
Відверто вороже ставилися до Гетьманщини більшови-
ки, які гетьманський переворот характеризували як рестав-
рацію буржуазно-поміщицького режиму. Утворена в липні
1918р. як частина РКП(б), Комуністична партія (більшо-
виків) України (І з'їзд її відбувся в Москві) мала на меті
відновлення радянської влади в Україні, Для керівництва
підготовкою повстання більшовики утворили Центральний
військово-революційний комітет (ЦВРК) України.
Становище Гетьманату ускладнювало й те, що він мав
вузьку соціально-політичну базу. Його публічно підтри-
мували, крім хліборобів-власників, кадети (крайовий з'їзд
їх партії відбувся 8—11 травня у Києві) та об'єднання про-
мисловців, торговців і фінансистів України — «Протофіс».
Консолідація та активізація антигетьманських
сил. Зречення П. Скоропадським влади
Поступово легальна і нелегальна опозиція геть?лансько-
му урядові в Україні зростала. Ті політичні партії, що пе-
рейшли в опозицію до Гетьманату, долали міжпартійні су-
перечності й консолідували свої сили, перетворюючись на
осередок легальної боротьби.
Українська гетьманська держава 239
Серйозним кроком до координації усіх сил демократич-
ного руху стало утворення в середині травня 1918 р. «Ук-
раїнського національно-державного союзу» (УНДС), до яко-
го увійшли українські самостійники, соціалісти-федера-
лісти. Трудова партія та ін.
Нові порядки Гетьманщини, терор і репресії окупантів
призвели до повстанської боротьби. У липні—серпні 1918 р.
розгорнулася антигетьманська хвиля страйкового руху,
припинили роботу майже 200 тис. залізничників. У цей час
активізувалася селянська боротьба проти окупантів і Геть-
манщини на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині.
Наприклад, в серпні 1918 р. тільки в Київській губернії під
керівництвом М, Щорса, В. Боженка, В. Баляса повстало
більше 40 тис. селян, до яких приєдналися тисячі робіт-
ників Києва, Василькова, Умані, Черкас, Канева та інших
міст. З середини літа 1918 р. розпочалася організована пов-
станська боротьба під керівництвом Нестора Махна.
Більшість повстанських загонів виникла як форма про-
тесту проти сваволі окупантів і Гетьманщини. Частиною
повсталих керували створені підпільні комітети україн-
ських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, кому-
ністів і анархістів.
В умовах загострення незгод представників демократич-
ного національного руху з гетьманським режимом і нарос-
тання протесту народних мас та посилення серед них біль-
шовицької пропаганди нагальною ставала реалізація ідеї
формування єдиного національного фронту. Вона знайшла
втілення в організації у серпні 1918р. Українського Націо-
нального союзу (УНС) шляхом приєднання до УНДС широ-
кого спектра українських партій і груп (в тому числі УСДРП
та окремих лідерів центральної течії УПСР).
Метою міжпартійного УНС, який з вересня очолив
В. Винниченко, було створення суверенної демократичної
української держави парламентського типу. Союз погодив-
ся визнати гетьмана главою держави за умови сформуван-
ня нового уряду з участю представників УНС та обрання на
Всеукраїнському конгресі Державної Ради, наділеної фун-
кціями вищої законодавчої влади.
У жовтні 1918р. керівники УНС досягли з П. Скоро-
падським компромісної домовленості — створення коалі-
ційного кабінету міністрів. Проте сформований 25 жовт-
ня новий уряд не привів до консолідації політичних сил і
суспільства загалом: міністри від УНС відстоювали
самостійність України, а більшість — міністри-кадети та
«Протофісу» перебувала на позиціях Антанти та біло-
240 Українська революція 1917—1920 рр.
гвардійців, відстоювала ідею відновлення «єдиної і неділи-
мої Росії».
Поразка країн Четверного союзу у світовій війні й підпи-
сання Комп'єнського перемир'я 11 листопада 1918р. між
Німеччиною і Антантою прискорили процес повалення геть-
манського режиму.
13 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання пред-
ставників УНС, на якому було вирішено розгорнути відкри-
ту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган —
Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлю-
ри, Ф. Швеця, П. Андрієвського та А. Макаренка. Дирек-
торія 15 листопада поширила звернення до громадян Украї-
ни із закликом повалити гетьманський уряд. Члени її виї-
хали до Білої Церкви, де розгорнувся штаб корпусу Січо-
вих стрільців і яка стала центром підготовки повстання.
Того ж дня головний отаман Українських військ С. Петлю-
ра видав від свого імені універсал до народу України із зак-
ликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.
За короткий час петлюрівські загони розрослися у вели-
ку повстанську армію. На бік Директорії перейшла значна
частина гетьманської варти, робітників і селян. Цьому спри-
яли проголошені Директорією демократичні гасла, які
віддзеркалювали прагнення українського народу: віднов-
лення Української Народної Республіки; надання землі се-
лянам; встановлення 8-годинного робочого дня; охорона
професійних інтересів та ін. Як свідчив генерал Денікін, по
всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти
Гетьманщини, за землю, за владу.
14 листопада гетьман розпускає кабінет міністрів Ф. Ли-
зогуба і в грамоті «До всіх українських громадян» оголошує
про зміну урядового курсу — Україні «першій належить
виступити у справі утворення Всеросійської федерації».
Тобто цією грамотою скасовувалась суверенність України.
Наступного дня, коли було оголошено склад нового «феде-
ралістичного» кабінету на чолі з С. Гербелем, Директорія
почала повстання, її війська активно просувались до Киє-
БЯ„ Зайнявши нейтралітет, Німецька солдатська рада 2 груд-
ня уклала з Директорією угоду про перемир'я на період ева-
куації німецьких військ.
Проти Гетьманщини билися війська Директорії та біль-
шовицькі формування. Вони спільно з лівими елементами
українських соціалістичних партій домагалися відновлен-
ня влади рад в Україні.
28 листопада 1918 р. на території Росії (м. Суджа Кур-
ської губ.) за рішенням ЦК КП(б)У і за активної підтримки
Відновлення Української Народної Республіки 241
РНК РСФРР поряд з Директорією було створено другий
уряд України — маріонетковий Тимчасовий робітничо-се-
лянський уряд. Ці обидві влади оголосили гетьманський ре-
жим поза законом.
Гетьманат на той час залишився без підтримки ззовні.
До того ж значна частина гетьманських військ перейшла на
бік повсталих, а оголошена урядом мобілізація виявилася
неефективною.
Внаслідок успішної збройної боротьби регулярних і не-
регулярних військ Директорії (вирішальний бій з геть-
манськими військами відбувся 18 листопада під Мотови-
лівкою за ЗО км від Києва), наступу більшовиків і термі-
нової евакуації окупаційних військ гетьман П. Скоро-
падський 14 грудня 1918 р., керуючись, за його словами,
«виключно благом України», зрікся влади і виїхав до
Німеччини.
Отже, Українська гетьманська держава, створена кон-
сервативними силами на засадах авторитаризму, політика
якої була залежна від окупантів, через сім з половиною
місяців впала. Серед причин, які призвели до цього, відмо-
ва Гетьманату від державної незалежності України.
8.3. Відновлення Української
Народної Республіки
Прихід до влади Директорії УНР
У першій половиш грудня 1918 р. Директорія встанови-
ла свою владу на переважній частині території України. Зав-
дяки спільним зусиллям петлюрівських військ і повстанців
міста 14 грудня вона оволоділа Києвом. 15 грудня її «вищий
революційний орган» — Український революційний комі-
тет при Київському комітеті УСДРП — оповістив населен-
ня про відновлення Української Народної Республіки і пе-
рехід влади до «Народного уряду республіканської Дирек-
торії».
Досягти компромісу з двома політичними таборами в
національному русі, Директорія 26 грудня створила з пред-
ставників політичних партій, що входили до УНС, уряд
УНР — Раду народних міністрів під головуванням
В. Чехівського. Того ж дня вона видала свій перший про-
грамний документ — «Декларацію Директорії Української
Народної Республіки», побудовану на засадах так званого
242 Українська революція 1917—1920 рр.
трудового принципу і за змістом близьку до програмних
заяв більшовиків. У ній йшлося про відновлення законів
УНР, висувалось завдання побудови демократичного,
рівноправного життя в Україні, заснованого на повазі до
законів.. Директорія визнавалася верховною тимчасовою
владою УНР — до скликання Трудового конгресу. Влада в
УНР «повинна належати лише класам працюючим, —
йшлося в Декларації, — робітництву й селянству, — тим
класам, що здобули цю владу своєю кров'ю». Висувались
зобов'язання проводити соціальні реформи, погоджувати
їх із «соціально-історичними і міжнародними умовами, в
яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими
кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме
світова, особливо західноєвропейська, трудова демокра-
тія».
Проте Декларація містила надто багато загальних поло-
жень, бракувало їй чітких планів, що викликало чимало не-
порозумінь. Загалом цей документ був сприйнятий різни-
ми течіями національного руху неоднозначно.
Діяльність Директорії на початковому етапі
Директорії УНР довелося діяти в складних умовах. На
початку грудня 1918 р. почалася інтервенція антантівсь-
ких військ на півдні України під приводом того, що прий-
шли вони туди для відновлення «порядку в краї». Над-
звичайно напруженими були стосунки Директорії з
РСФРР та маріонетковим Тимчасовим робітничо-селян-
ським урядом України. Особливо вони загострилися
6 грудня Ї913 р. після початку наступу радянських військ
на Курському напрямку., а також заяви 24 грудня Нарко-
мату закордонних справ РСФРР про анулювання Брест-
ської угоди і припинення в Росії діяльності усіх україн-
ських представництв. На ноту протесту уряду УНР Рад-
наркому РСФРР той 5 січня 1919 р. відповів, що в Україні
російських військ немає, а військові дії відбуваються між
військом Директорії і військами українського радянсько-
го уряду.
Для досягнення угоди з Москвою, проти чого був Пет-
люра, Директорія направила туди свою дипломатичну
місію на чолі з С. Мазуренком. Інший посланець — І. Ма-
зепа — виїхав на південь для переговорів з представника-
ми Антанти. Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві
Відновлення Української Народної Республіки 243
УНР 16 січня 1919 р. Директорія оповістила про оголошен-
ня війни Радянській Росії. Голова уряду В. Чехівський по-
дав у відставку.
До зовнішніх труднощів додалися і внутрішні. Трудящі
маси висловлювали невдоволення непослідовністю і не-
рішучістю Директорії у вирішенні соціально-економічних
проблем. 8 січня 1919 р. було видано земельний закон,
яким скасовувалась приватна власність на землю і наголо-
шувалось, що користуватися землею можуть «усі громадя-
ни, які обробляють землю своїми руками». Визначаючи
норми землекористування (від 5 до 15 десятин), закон пе-
редбачав залишати зразкові поміщицькі маєтки та
підприємства, чого не сприйняла більшість селянства, яке
бажало рівного поділу поміщицької землі. До того ж по-
чаток аграрної реформи Директорія відкладала до літа
1919р. й застосовувала непопулярні заходи, наприклад,
розганяла селянські з'їзди, які висловлювалися за
підтримку влади рад.
У багатьох регіонах України селянство, підтримане ліво-
радикальними елементами (українськими лівими есерами,
більшовиками), почало самостійно розв'язувати земельне
питання, Для приборкання революційного селянства було
створено каральні загони, очолювані отаманами Балбача-
ном, Ковенком, Ангелом та іншими. Директорія виявляла
непослідовність при вирішенні робітничого питання. Зрос-
тання інфляції та відсутність найнеобхідніших товарів зму-
шували уряд закуповувати продовольство за кордоном.
Особливо згубним був розклад військ УНР, частина яких
масово переходила на бік радянської влади, а інша — до
денїкінців. Аналізуючи причини падіння довіри до відрод-
женої УНР, В. Винниченко зазначав, що своєю політикою
Директорія не дала «населенню навіть вільніше зітхнути й
почути хоч якусь різницю між гетьманщиною й Директо-
рією», а її декрети, «її благі наміри, її декларації були собі
хорошими словами, а в дійсності були отаманські діла з по-
ганими наслідками» 1 .
Суперечлива політика Директорії, відсутність єдності
поглядів серед українських політичних лідерів призвели до
того, що від неї почали відходити не лише представники
лівих течій українських соціалістів, а й широкі маси тру-
дового селянства та інші верстви населення.
1
Винниченко В. Відродження нації. — Ч, III. —
С, 182,183

244 Українська революція 1917—1920 рр.
На скликаній 16 січня 1919 р. у Києві Державній нараді
представників українських політичних партій та організацій
і корпусу Січових стрільців В. Винниченко доповів, що в
суспільстві існують три точки зору на розбудову держави:
— тодішній курс Директорії на скликання Трудового
конгресу;
— встановлення диктатури пролетаріату, тобто влади рад;
— встановлення диктатури військових.
Після дискусій перемогла перша — ідея Трудового конг-
ресу, якому відводили роль передпарламенту об'єднаної
України.
Акт злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р.
Втрата влади Директорією
За встановленими Директорією нормами представниц-
тва Наддніпрянщина мала послати на конгрес 528 делегатів,
а Західноукраїнська Народна Республіка (проголошена
13 листопада 1918 р.) — 65.
Пасивно і важко проходив виборчий процес: більшови-
ки і значна частина робітників бойкотували вибори; з упе-
редженістю поставилися до них і ліві сили українських со-
ціалістичних партій. Виборче право надавалося особам, які
досягли 21 року, позбавлялися участі у виборах військово-
службовці та істотно утискалися виборчі права інтелігенції.
До того ж на значній території існувала влада рад, а на іншій
велися бойові дії.
Напередодні відкриття Трудового конгресу 22 січня
1919 р. у Києві на Софійській площі було урочисто прого-
лошено злуку Східної і Західної України в єдину соборну
державу. ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗОУНР). Про-
те через складність політичної ситуації ця подія не вплину-
ла на подальшу боротьбу.
З 23 по 29 січня працював Трудовий конгрес, на який
прибуло понад 400 делегатів. Конгрес затвердив Акт злуки
УНР та ЗУНР, порушив принципові питання українського
державотворення. Провідною і спрямовуючою силою конг-
ресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість деле-
гатів. 28 січня конгрес висловився за демократичний лад в
Україні, за підготовку закону про вибори всенародного пар-
ламенту і ухвалив доручити владу в Україні Директорії
УНР. Видані Директорією закони мали бути затверджені на
найближчій сесії Трудового конгресу.
Відновлення Української Народної Республіки 245
Орієнтація на Антанту
Під час роботи Трудового конгресу до Києва нестримно
наближалися радянські війська. Директорія залишила Київ
і 2 лютого зупинилась у Вінниці. Це зміцнило позиції при-
хильників союзу з Антантою, на чому особливо наполяга-
ли С. Петлюра та міністр військових справ УНР генерал
О. Греков, який заявив, що поза союзом з Антантою для Ук-
раїни немає іншого виходу, оскільки війська Директорії та-
нуть. Під час падіння Гетьманату Директорія мала 100-ти-
сячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати
лише на 21 тис. бійців.
Шукаючи порозуміння з Антантою, Директорія домага-
лася визнання суверенітету УНР, надання їй допомоги в бо-
ротьбі з більшовиками, допущення української делегації до
участі в роботі Паризької мирної конференції та ін.
Проте французьке командування на переговорах з ук-
раїнською стороною на початку лютого 1919р. висунуло
свої умови: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з
них В. Винниченка, С. Петлюру й В. Чехівського, створи-
ти 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному коман-
дуванню, передати тимчасово залізниці та фінанси Украї-
ни під контроль Франції, Директорії звернутись до Франції
з проханням прийняти Україну під французький протекто-
рат таін.
Хоча сторони не дійшли згоди, з Директорії вийшов
В. Винниченко (невдовзі він виїхав за кордон), тимчасово
припинив своє членство в УСДРП С. Петлюра, а 13 люто-
го Директорія призначила новий склад Ради народних
міністрів на чолі з безпартійним С. Остапенком. До скла-
ду уряду ввійшли представники трьох партій — УПСР,
УПСС і народних республіканців, які орієнтувались на дер-
жави Антанти.
Новий консервативний уряд С. Остапенка виявився
бездіяльним, не шукав підтримки серед народу, не видав
жодного програмного документа з роз'ясненням своєї полі-
тики і опинився в цілковитій ізоляції. «...Саме в цю добу
загальь.-1. анархія і хаос на українському фронті досягли
найвищого щабля, — зазначав відомий український
соціал-демократ І. Мазепа. — За уряду Остапенка не було
ні влади, 1 ні контролю... Зловживанню отаманів не було
кінця...» . У березні 1919 р. з'ясувалося, що Антанта не
'Див.: Історія України: нове бачення. — Т. 2. — С. 85.
246 Українська революція 191 ^—1920 рр.
має достатніх сил для розгортання воєнних дій в Україні
й Росії. Більше того, під впливом більшовицької пропаган-
ди антантівські війська теж почали розкладатися. Стало
цілком очевидно, що орієнтація на Антанту зазнала не-
вдачі. Прорадянські настрої охопили українських есерів і
есдеків, поширилися й на армію УНР. Навіть Січові
стрільці, які дотримувалися послідовно антибільшовиць-
ких позицій, у своїй декларації від 13 березня наголошу-
вали, що вони підтримуватимуть радянську владу на
місцях. Зміни в урядових структурах стали поворотним
моментом в діяльності Директорії УНР і загалом в історії
Української революції, яка вступила в добу затяжної і тра-
гічної кризи.
8.4. Боротьба за владу в Україні
у 1919—1920 рр. Утворення
Української Радянської Республіки
Проголошення Української СРР,
Запровадження політики «воєнного комунізму»
У 1919—1920 рр, революційні змагання трансформу-
валися у збройну боротьбу за владу в Україні.
Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уря-
ду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких
військ, повстанських загонів (Махна, Григор'єва та ін.) та
українських частин, які перейшли на бік Червоної армії,
було створено Українській фронт. Військові частини цього
фронту вели боротьбу з армією УНР, з денікінцями та вій-
ськами Антанти.
Декретом Тимчасового робітничо-сслянського уряду від
6 січня 1919р. Україну було проголошено Українською
Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі
реорганізованого наприкінці січня 1919 р. радянського уря-
ду — Ради народних комісарів — став X. Раковський.
Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила
Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд поси-
лив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з
Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом —
до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, поси-
лилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Ко-
мандування Антанти, не надаючи реальної допомоги, вису-
Боротьба за владу в Україні у 1919—1920 рр. 247
вало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвсь-
кого, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльн-
істю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна.
19 березня 1919р. червоноармійські частини зайняли
Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внас-
лідок чого армія Директорії була поділена на Північну,
Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбуло-
ся останнє засідання Директорії в повному складі. Після
цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станісла-
ва, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було
реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий
соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантів-
ської орієнтації. Головою його став Б. Мартос (УСДРП),
міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський
і Г. Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з декла-
рацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів —
польського панства і російського комуністичного більшо-
вицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні
сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльніс-
тю владних структур з боку робітничо-селянських трудо-
вих рад, проведення демократичної земельної реформи,
відновлення роботи підприємств, вільне функціонування
профспілок тощо,
У першій половині березня 1919р. загони Григор'єва,
який перейшов на бік Червоної армії, почали наступ на
інтервентів. 10 березня 1919 р. було захоплено Херсон, 14 —
Миколаїв, 6 квітня — Одесу. В другій половині квітня по-
чалися повстання на кораблях французької ескадри, що
прискорило крах інтервенції на півдні України.
Проголосивши конструктивну програму, уряд УНР,
однак, не мав реальних можливостей змінити ситуацію
на краще. До господарської руїни, загального хаосу до-
далася руйнівна сила отаманщини, спроба командувача
волинської групи армії УНР В. Оскілка здійснити дер-
жавний переворот (29 квітня) та ін. Через те армія УНР
не могла допомогти Українській Галицькій армії (УГА),
що захищала західноукраїнські землі від Польщі, війська
якої з допомогою Франції в липні 1919 р. зайняли всю Га-
личину.
До травня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки
на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли
до колишнього російсько-австрійського кордону, а на півдні
України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут
вирішили завдати більшовицьким військам головного уда-
248 Укоаїнська революція 1917—1920 рр.
ру. У здійсненні цього плану країни Антанти робили став-
ку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну те-
риторію, Директорія (9 травня 1919р. її головою було об-
рано С. Петлюру) і уряд УНР із залишками армії мусили
шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красно-
му, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка. Тому влітку
1919 р. в Україні постали три протиборчі сили: Червона ар-
мія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками,
та армія Денікіна.
Український більшовицький уряд цілковито залежав
від Москви і навіть не намагався проводити самостійну дер-
жавну політику. В урядовій Декларації від 25 січня прого-
лошувалася необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на за-
садах соціалістичної федерації і доведення «соціалістичної
революції до кінця». З проголошенням статусу «радянської
республіки» на практиці вільне обрання рад відкладалося,
а на місцях керівництво здійснювали ревксми, військрев-
коми та комбіди.
6—10 березня 1919 р. відбувся III з'їзд рад, який прий-
няв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі консти-
туційної моделі РСФРР, яка передбачала «здійснити пе-
рехід від буржуазного ладу до соціалізму...». В цьому основ-
ному законі були вміщені «Декларація прав і обов'язків
трудящого і експлуатованого народу України» та інші кон-
ституційні статті. З'їзд обрав ЦВК і його Президію, яку очо-
лив Г. Петровський.
На підвладній радам території України, згідно з рішен-
ням III з'їзду, запроваджувалася політика «воєнного кому-
нізму» , встановлювалася державна монополія на заготівлю
хліба та інших продовольчих продуктів. Для здійснення
продовольчої диктатури створювалися комітети незамож-
них селян, формувалися продзагони для примусової хлібо-
заготівлі. Форсувався «перехід від одноосібного господар-
ства до товариського і дерлсавного землеробства». У 1919 р.
в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204
комуни.
Повстанські виступи селянства проти продрозкладки
та примусового створення колгоспів, які почалися вже у
березні—квітні 1919р. внаслідок невдоволення політикою
воєнного комунізму, оцінювалися радянськими керівни-
ками як акції «куркульської контрреволюції», «політич-
ний бандитизм». Проти повстанців застосовувались регу-
лярні військові частини, які обстрілювали села з гармат і
кулеметів, брали заручників. При цьому повстанський рух
Боротьба за владу в Україні у 1919—1920 рр. 249
розростався: якщо в квітні 1919 р. було зареєстровано 93
виступи, то в липні — вже 207. Розірвали союз з більшо-
виками Н. Махно, отамани Зелений (Терпило), Григор'єв,
Соколовський та ін.
На початку 1919 р. для боротьби з «контрреволюцією»,
спекуляцією та посадовими злочинами була організована
Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) — своєрідний
політичний каральний орган з широкими повноваженнями,
в тому числі правом «негайно приймати рішення від імені
уряду Української республіки».
Політика «воєнного комунізму» і вибух повстанської
боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Чер-
воної армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям пере-
йти наприкінці травня 1919 р. до активного наступу.
Боротьба проти денікінщини в Україні
Отримавши допомогу з боку Антанти, генерал Денікін
очолив наступ Добровольчої армії на східні райони Украї-
ни. 4 травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а через
2 тижні почали наступ на Харків. З липня генерал Денікін
підписав «Московську директиву» — наказ про наступ на
Москву, складовою частиною якого був план оволодіння
Україною.
З метою ліквідації денікінської загрози уряди радян-
ських республік прийняли рішення укласти воєнно-полі-
тичний союз. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК видав
Декрет «Про об'єднання Радянських соціалістичних рес-
публік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму
для боротьби проти імперіалістів». Для практичного втілен-
ня в життя цього об'єднання (військової організації і коман-
дування, управління залізниць, рад народного господар-
ства, фінансів, комісаріатів праці) було створено комісію
ВЦВК.
У травні 1919 р. армії УНР довелося вести боротьбу на
Волині та Поділлі як проти наступу польських військ гене-
рала Ю. Галлера, так і проти нового більшовицького насту-
пу. Укладене 24 травня перемир'я з поляками дало змогу
Українській армії провести переорганізацію в чотири ар-
мійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і
Південно-Східну і здійснити контрнаступ проти більшо-
виків. Витіснивши червоноармійські війська з Південно-
Західного Поділля, Наддніпрянська армія підготувала те-
риторію для Української Галицької армії, яка під тиском

250 Українська революція 1917—1920 рр.
поляків 16 — 18 липня 1919 р. перейшла р. Збруч, Перехід
УГА і галицького уряду на Наддніпрянщину для боротьби
з більшовиками соборним фронтом відразу посилив позиції
армії УНР. Завданням Наддніпрянської і Галицької армій
було звільнення території Великої України від більшовиків
та зміцнення УНР і розв'язання польсько-українських су-
перечностей, проблем Галичини.
У червні 1919р. уряд УНР переїхав до Кам'янця-По-
дільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут пе-
ребували обидва уряди — УНР і ЗУНР. До складу Дирек-
торії входили: С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та
Є. Петрушевич, який керував тільки справами Галичини.
У період наступу денікінської армії наприкінці липня
1919р. розпочався спільний похід військ УНР і Української
Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу
Петлюри радянське військове командування зняло з фрон-
ту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Півден-
ного фронту дало змогу Денікіну 23 серпня захопити Оде-
су. ЗО серпня комбінованими діями військ Денікіна і Пет-
люри було захоплено м. Київ.
На осінь 1919 р. майже вся Україна і кілька централь-
них губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Ра-
дянська влада в Україні впала вдруге.
Відновлення буржуазно-поміщицьких порядків, анти-
українська політика, репресії, єврейські погроми призвели
до масового повстансько-партизанського руху (в ньому бра-
ло участь понад 100 тис. осіб), спрямованого проти денікін-
ської диктатури. На придушення народного опору Денікін
направив 25-тисячне військо.
Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу по-
встанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну.
Запеклі бої на Правобережжі армії УНР проти білогвардійців
на чолі з генералом Я. Слащовим змушували денікінців пе-
рекинути на український фронт частину своїх військ з голов-
ного для них фронту — радянського. Однак в жовтні—лис-
топаді 1919р. Українська армія (до 40 тис. бійців), ведучи
боротьбу на 2 фронти з білою (майже 40 тис. осіб) і червоною
(20 тис. бійців і великими можливостями поповнення) армі-
ями, втрачала боєздатність через поширення епідемії тифу,
відсутність зброї та амуніції, недостатню підготовку армії й
загальну слабкість державного апарату.
Драматизм ситуації поглиблювався діями галичан.
6 листопада за вказівкою командувача УГА генерала Тар-
навського було укладено з денікінцями перемир'я. Ця се-
Боротьба за владу в Україні у 1919—1920 рр. 251
паратна угода диктатором ЗОУНР була скасована, а генерал
Тарнавський постав перед судом. Але новий командувач
УГА генерал Микитка після від'їзду до Відня Є. Петрушє-
вича і уряду ЗОУНР уклав нову угоду з денікінцями, за
якою УГА переходила до денікінських «Збройних сил Півд-
ня Росії». 16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли
польські війська.
У таких умовах 2 грудня 1919 р. на нараді в Чорториї
С. Петлюри з членами уряду було вирішено перейти до пар-
тизанських форм боротьби і здійснити рейд тилами дені-
кінців і більшовиків. 6 грудня 1919 р. частини військ УНР
під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка і
генерала Ю. Тютюнника разом з головою Ради міністрів
І. Мазепою вирушили у Зимовий похід у запілля окупантів
(тривав до травня 1920 р.). С. Петлюра виїхав до Варшави,
де 9 грудня домовився з Ю. Пілсудським про співпрацю.
З жовтня 1919 р. радянські війська почали тіснити ар-
мію Денікіна, захопили стратегічну ініціативу, 6 листопа-
да 1919 р. зайняли Чернігів, а 16 грудня — Київ. До се-
редини лютого 1920 р. більшовики витіснили білогвардій-
ців з України, Залишки розбитої Добровольчої армії ві-
дійшли з України і РСФРР в Крим.
Радянська влада встановлюється в Україні втретє. За
рішенням ЦК РКП(б) 11 грудня 1919 р. було створено тим-
часовий орган радянської влади — Всеукраїнський револю-
ційний комітет (Г. Петровський — голова, В. Затонський,
Д. Мануїльський, М. Владимиров, В. Чубар), а в лютому
1920 р„ — Раду народних комісарів України. Проте з перших
днів своєї діяльності радянські владні органи України фак-
тично були лише структурою радянської влади Росії, вико-
нували її державні, політичні та економічні рішення — пе-
реносили військові методи на сферу виробництва, проводи-
ли націоналізацію, створювали українську трудову армію та
впроваджували інші заходи воєнного комунізму.
Українсько-польське військово-політичне
зближення. Завершення Української революції
З розгромом денікінських військ у Наддніпрянській
Україні було відновлено радянську владу. Західну Україну
окупували польські війська, хоч вона вважалася підконт-
рольною Паризькій мирній конференції, яка мала остаточ-
но вирішити її долю.
252 Українська революція 1917—1920 рр.
В окупованому поляками Кам'янці-Подільському у
грудні 1919р. було засноварю Українську національну раду,
яку очолив есер М. Корчинський. Вона була в опозиції до
Директорії, виступала за її ліквідацію і реорганізацію уря-
ду, вважаючи їх винуватцями катастрофи.
24 грудня 1919 р. у Вінниці було досягнуто домовленості
про злуку Наддніпрянської і Галицької армій під команду-
ванням М. Омеляновича-Павленка. Але відсутність єдності
в лавах Галицької армії та зволікання з практичною реалі-
зацією підписаної злуки призвели до того, що представни-
ки Галицької армії 1 січня 1920 р. уклали угоду з більшо-
виками про перехід УГА під радянське командування.
В умовах, коли різні політичні групи намагалися пере-
класти відповідальність за невдачу одна на одну, 29 січня
1920р. в Кам'янці-Подільському відбулася нарада ЦК
УСДРП, яка не увійшла до Національної ради, з участю го-
лови уряду УНР І. Мазепи. Отримавши підтримку при об-
говоренні поточних питань, уряд УНР 14 лютого ухвалив
«Тимчасовий закон про державний устрій і порядок зако-
нодавства УНР», який заклав засади скликання передпар-
ламенту.
Тим часом Українська дипломатична місія у Варшаві на
чолі з А. Лівицьким продовжувала переговори з поляками.
У грудні 1919р. було ухвалено декларацію, згідно з якою
кордон між Україною і Польщею мав проходити по колиш-
ньому російсько-австрійському кордону. У березні такі пе-
реговори були відновлені. Наприкінці квітня 1920 р. уряд
Польщі уклав з Директорією УНР угоду — «Варшавський
договір». Він містив підписані 21 і 24 квітня 1920р. полі-
тичну та воєнну конвенції. За цією угодою Польща визна-
вала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі
з С. Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі
західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь (кордон
Польської держави 1772р.), а також відновити права
польських землевласників у межах самої УНР. Цей договір
було підписано без погодження з урядом УНР, що спричини-
ло урядову кризу. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився фор-
мувати новий Кабінет міністрів. Проти цього договору висту-
пили уряд ЗОУНР, політичні діячі — М. Грушевський, В. Вин-
ниченко, М. Шаповал та ін. Укладаючи договір з Польщею,
С. Петлюра й А. Лівицький вважали союз з поляками тимча-
совим, тактичним, антимосковським.
25 квітня 1920 р. почався об'єднаний похід в Україну
польсько-петлюрівських військ, які 6 травня зайняли
Боротьба за владу в Україні у 1919—1920 рр. 253
Київ. Однак 14 травня війська Швденно-Західного і Захід-
ного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С. Будьонний
таін.) перейшли до контрнаступу, розраховуючи перетво-
рити його на початок «світової революції». Польсько-
петлюрівські війська мусили залишити Київ та відступи-
ти в Західну Україну за р.Збруч. Після поразки радян-
ських військ під Варшавою у вересні 1920 р. почався
польсько-український контрнаступ, а коли Червона армія
стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею.
12 жовтня 1920р. було укладено договір про перемир'я,
що поставило українські війська у важке становище. Ос-
кільки Антанта не відгукнулася на звернення українських
дипломатичних місій про надання екстреної допомоги,
єдина надія залишалась на зростання антибільшовицьких
настроїв в Україні. Тому уряд УНР відкладав рішення про
припинення боротьби. Українська армія, поступаючись
Червоній армії озброєнням, 10 і 21 листопада зазнала
нищівних ударів. Того ж 21 листопада 1920р. рештки
українського війська переправились через Збруч у районі
Волочиська. Цими подіями закінчується Українська рево-
люція.
18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний до-
говір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується
доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли захід-
ноукраїнські землі, Польща офіційно визнала Радянську
Україну з кордоном по р. Збруч і зобов'язалася заборонити
перебування на своїй території всіх антибільшовицьких
організацій, в тому числі уряду УНР.
Після укладення перемир'я з Польщею радянські вій-
ська під командуванням М. Фрунзе перейшли в наступ й
ціною величезних втрат в середині листопада 1920 р. звіль-
нили від військ генерала Врангеля Кримський півострів.
Під час збройної боротьби червоних і білих військ застосо-
вувалась і авіація.
Отже, у виснажливій збройній боротьбі 1919—1920 рр.
на декількох фронтах революційним українським силам не
вдалося одержати перемогу. Однією з головних причин цьо-
го були суперечності всередині українського табору. Воєн-
но-політичне зближення з Польщею, спільна військова кам-
панія 1920 р. також не привели до мети. Хоча Українська
революція закінчилася в листопаді 1920 р. й в Україні вла-
ду захопили більшовики, але українська визвольна ідея за-
лишалася живучою і надалі.
254 Українська революція 1917—1920 рр.
8.5. Західна Україна
у 1918—1920 рр.
Проголошення ЗУНР і включення Східної
Галичини до складу Польщі
Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах полі-
тичних і громадських діячів Галичини і Буковини у Львові
18—19 жовтня 1918р. була створена Українська Національ-
на Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національ-
ної держави, її назву й територію уточнив закон, ухвалений
Радою 13 листопада 1918 р.: держава отримала назву «За-
хідно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею
у Львові. ЗУНР, у тому числі Буковина та Закарпаття, зай-
мала територію майже 70 тис. кв. км з 6-мільйонним насе-
ленням.
Польща з допомогою військової сили відвойовувала свої
позиції і наприкінці листопада оволоділа Львовом та конт-
ролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР оголосила свою вла-
ду. Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не по-
спішали визнавати українську державність.
З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня
1919р. Національна Рада у Станіславі затвердила проект
договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р.
в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте прого-
лошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої
ратифікував Трудовий Конгрес. Водночас це було тільки
формальне об'єднання. Кожна частина України мала свої
органи влади і місії за кордоном і втрачала в цей час і свої
позиції, і свою територію.
Після Акту злуки армія (майже 60 тис.) Західної об-
ласті Української Народної Республіки (ЗОУНР) — такою
була назва ЗУНР після об'єднання з УНР — разом з війська-
ми УНР протистояла збройним силам більшовиків і
Польщі. Однак необхідної згоди в їх політиці не було. Ке-
рівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з Денікіним при
підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Дирек-
торія і уряд УНР вважали основним противником білу і
червону Росію, і через те для отримання допомоги від Ан-
танти готові були укласти союз з Польщею. Проте Денікін
не збирався особливо рахуватися з формальними урядами
Є, Петрушевича і С. Петлюри. Наприкінці листопада
1919 р, він видав наказ про розпуск Державного секрета-
Західна Україна у 1918—1920 рр. 255
ріату ЗОУНР, міністри якого емігрували в Польщу і Руму-
нію, а УГА перейшла тимчасово в його підпорядкування.
Після поразок польської армії і військ УНР у листопаді
1920 р, територія польської Галичини, згідно з Ризьким до-
говором 1921 р., була відокремлена від Східної Галичини і
відійшла до Польщі.
Рішенням конференції міністрів закордонних справ Ве-
ликобританії, Франції, Італії та Японії, що відбулася 14 бе-
резня 1923 р. в Парижі, за Польщею визнавалися всі права
суверена над Східною Галичиною.
Політичне становище Буковини і Закарпаття
У Північній Буковині (що була захоплена Румунією) в
результаті виступів українського народу в листопаді 1918 р.
влада перейшла до Українського крайового комітету. Його
представники домовилися з румунами про етнічний поділ
Буковини і приєднання української частини землі до спіль-
ного зі Східною Галичиною «коронного краю» у складі
Австрії. Це викликало невдоволення буковинських селян,
а скликане 3 листопада в Чернівцях крайове віче постано-
вило перебрати правління українською частиною краю, ви-
словившись і за приєднання її до України.
Однак і тут збройним шляхом Румунія розправилася з
трудящими масами і наприкінці листопада 1918р. оголо-
сила про включення цієї території до свого складу. На мир-
них конференціях щодо підсумків Пертої світової війни в
Сен-Жермені (10 вересня 1919 р.) і Севрі (10 серпня 1920 р.)
Буковина визнавалася за Румунією.
У Закарпатті після розпаду Австро-Угорської імперії
утворилися народні ради, які в більшості своїй виступа-
ли за приєднання до України. 21 січня 1919 р. з'їзд рад у
Хусті в складі 420 делегатів від 176 міст і сіл Закарпаття
прийняв рішення про возз'єднання цієї території з Украї-
ною. Але через наступ військ Румунії і Чехо-Словаччини
на українське Закарпаття в квітні 1919р. народна влада
була ліквідована. 8 травня 1919 р. в Парижі було ухвале-
но рішення про передачу Закарпатської України Чехо-
Словаччині, і в той же день представники рад Ужгорода,
Хуста і Пряшева створили Центральну народну руську
раду, яка під впливом закарпатської еміграції проголоси-
ла об'єднання Карпатської Русі з Чехо-Словаччиною. Сен-
Жерменський договір 10 вересня 1919р. оформив при-
єднання Закарпаття до Чехо-Словаччини.
256 Українська революція 1917—1920 ро.
Отже, національно-визвольна боротьба в західноукраїн-
ських землях за незалежність і суверенність України за-
кінчилася поразкою. Свавільне рішення країн Антанти про
включення цих земель до складу Польщі, Румунії та Чехо-
словаччини стало однією з історичних кривд, заподіяних
українському народові.
8.6. Причини поразки, історичне
значення та уроки Української
національно-демократичної
революції
Причини поразки революції
Українська революція була наслідком логічного роз-
витку подій, що відбувалися у контексті європейської і
світової історії. Прагнення українського народу до само-
визначення і незалежності вилилися в могутній вибух
національно-визвольного руху 1917—1920рр. В Україні
визвольні змагання набули специфічних рис, що було по-
в'язано з її місцем у геополітичній системі, особливостя-
ми соціально-економічного, національно-культурного,
релігійного життя.
Причини поразки Української революції, яка увібрала
в себе і національні, і соціальні проблеми, зумовлені низ-
кою об'єктивних і суб'єктивних факторів, аналітичне вис-
вітлення яких було здійснено в працях М. Грушевського,
В. Винниченка, П. Христюка, М, Шаповала, С. Петлюри,
Д. Дорошенка, І. Мазепи та ін. Спираючись на їх досвід, су-
часна історіографія визначає основні причини поразки Ук-
раїнської революції:
1. Соціальна структура української нації потенційно не
відповідала завданням, що їх мала розв'язати національ-
но-демократична революція. Одержане в спадщину після
250-річного гноблення неструктуроване українське суспіль-
ство було надзвичайно важко організувати на осмислені,
цілеспрямовані дії передусім через низький ступінь свідо-
мості його громадян.
«Революція 1917 року застала українців скаліченими
національне, соціальне і культурно, — писав І. Мазепа. —
Після довгої московської неволі, перед вибухом революції
Причини поразки Української національно-демократичної революції 257
лише селянство залишалося українським щодо мови та на-
ціональних традицій. Всі інші верстви українського су-
спільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача україн-
ської інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національ-
на свідомість в народних масах.
...Бракувало людей добре дисциплінованих, з характе-
ром, людей з фаховою та загальнополітичною освітою. На-
слідком того в багатьох галузях державного життя шири-
лася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду
українській визвольній боротьбі»1.
2. Політичні розбіжності між партіями, які очолювали
визвольний рух. Своєрідним каталізатором був більшовизм.
Соціалістичні партії намагалися відповідною революційною
тактикою «відтягнути» українські маси від впливу мос-
ковських більшовиків і повести їх за собою. Несоціалістичні
групи, навпаки, залякані більшовицькою пропагандою, в
кожному революційному кроці українських соціалістів вба-
чали «більшовизм» і національну небезпеку. Своєю консер-
нативною політикою, зокрема в справах суспільно-госпо-
дарських реформ, праві групи гальмували боротьбу з поши-
ренням більшовицьких впливів на Україну.
3. Гетьманський режим, який сприяв успіху більшо-
ницької пропаганди, призвів до розвалу єдиного національ-
ного фронту, що склався за Центральної Ради, Один з ав-
торитетних фахівців з історії революційних рухів, суспіль-
но-політичної думки П.Феденко перемогу більшовизму по-
и'язує насамперед із самою Гетьманщиною. «Прикриваючи
панування російських реакційних націоналістів в Україні
титулом гетьмана Української держави, — пише він, —
Скоропадський допомагав їм руйнувати український націо-
нальний рух і цим полегшував здійснення планів російсь-
кого більшовицького уряду, що готувався до нової окупації
України».
4. Отаманщина. Як зазначав В. Винниченко, «...розго-
ни робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння
різками робітників і селян, ...залишання на адміністратив-
них посадах гетьманів, безчинства, сваволя балбачанівської
офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких
декларацій цілком загітувало проти Директорії весь лівий
беріг, 2робітництво й селянство, без ріжниці національ-
ності» . Отаманщина створила сприятливі умови для дій
внутрішніх і зовнішніх ворогів України.
1
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921:
У Зт. — Мюнхен, 1951.—Т. 3. — С. 114.'
2
Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 3. — С. 181.
258 Українська революція 1917—1920 рр.
5. Розбіжності, суперництво всередині українського про-
воду, відсутність чіткої революційної програми, брак підго-
товлених кадрів. М. Шаповал підкреслював, що «...провідні
особи української революції не мали виробленої програми
революції: найбільш свідомими щодо цього були Винничен-
ко і Петлюра, що меншовики на початку революції обстою-
вали буржуазний характер революції, а потім еволюціонува-
ли в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винничен-
ко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржу-
азії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв
соціальну революцію і відмовився від боротьби з більшови-
ками. Петрушевич політичне орієнтувався по черзі: на
німців, на Антанту, на Денікіна, на більшовиків, при чім в
останній орієнтації прийняв не ідею соціальної революції (не
став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш
доцільне орієнтуватись на більшовиків (на уряд, а не більшо-
визм)» .
1
Великою вадою лідерів Української революції М. Шапо-
вал вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу,
динамізму, оперативності.
6. Регіональна роз'єднаність України, намагання
керівництва різних державних утворень без погодження з ін-
шими йти до мети. «Один народ, — зазначав М. Шаповал, —
а будується одночасно три українські держави: Кубанська
республіка (Кубань він вважав українським тереном. — Авт.),
Українська Республіка, Західноукраїнська Республіка. 1918—
1919 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди,
три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація
свідома так не робила б»2.
7. Відсутність належної уваги до релігійно-церковних
питань, зокрема до автокефалії Української православної
церкви. Петлюра зазначав: «...ми не продумали до логічно-
го кінця поставленого перед українською державністю пи-
тання про націоналізацію нашої церкви».
8. Згубник вплив зовнішнього чинника, всуціль вороже
оточення УНР, перманентні військові втручання тощо. «Ве-
ликі природні багатства України, як і її геополітичне поло-
ження (на шляху між Європою і Азією), — писав І. Мазе-
па, — завжди притягали до себе увагу різних сусідніх дер-
жав, і це власне було одною з поважніших причин пост-
ійних нападів на Україну різних чужонаціональних сил [...]
х
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна про-
грама.— Прага, 1928. — С. 243.
2
їам само.— С. 247,
Причини поразки Української національно-демократичної революції 259
Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія,
Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною
1918р. помагали російським монархістам боротися за
відновлення "єдиної неділимої Росії". Так само проти нас
був світ революційно-большевицький, що намагався пере-
топити всі народи колишньої Росії в єдину совєтську націю
і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій
Європі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ,
навіть організований, не має в світі прихильників і приму-1
шений захищати себе перед багато сильнішим ворогом» .
9. Небажання і невміння керманичів революції створи-
ти регулярні збройні сили, інші силові ефективні й діє-
здатні структури держави.
Загалом, підсумовуючи причини поразки революції,
перші її історіографи підкреслювали, що об'єктивних підстав
для остаточної перемоги було замало. І саме це, а не лише
помилки та прорахунки, вирішило долю боротьби. Хиби і не-
вдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи, «випливали насампе-
ред з загального недозрілого стану української нації, в яко-
му її застала революція. Україна була ще неготова до вели-
ких подій. [...] Нація, що втратила свої освічені верстви, не
була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелі-
генції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, тор-
гівлю та всі інші ділянки свого національного життя»2.
Історичне значення Української революції
Надзвичайно критично оцінюючи досвід 1917—
1920 рр„, політичні діячі революційної доби не були схильні
перекреслювати значення Української революції. Вони зов-
сім не вважали боротьбу марною або такою, в якій українці
продемонстрували лише свою «мізерність».
Ще на політичній нараді 26 листопада 1919 р. С. Петлю-
ра зазначав; «Наша боротьба в історії українського народу
буде записана золотими буквами... Ми виступили на арену
історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто
не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав
нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упер-
тою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна
е, що іі народ живе і бореться за своє право, за свободу й дер-
'Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. — Т. 3,- С. 118.
2
Там само. — С. 114.

260 Українська революція 1917—1920 рр.
жавну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер
побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на ува-
гу. .. За час двохлітньої нашої боротьби ми створили україн-
ську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої пра-
ва, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкува-
ти на своїй землі»1.
Емоційно оцінював історичне значення Української ре-
волюції М. Шаловал: «Передовсім, в ній народ знайшов своє
ім'я. Украдене ворогом ім'я наше вернулось. Тепер кожний
селянин і робітник знає, що він українець. Це великий здо-
буток революції... Але що більш! По цілому світі прокоти-
лось і прогриміло ім'я України, яка змучена і обкрадена
повстала до боротьби за своє людське право. Кілька років
цілий світ чув і чує й тепер ім'я України, це веде до того,
що світ таки пізнає справу нашу, визнає її за справедливу і
своєю опінією підтримуватиме існування України, як
рівноправного члена всесвітнього суспільства. Наша спра-
ва, наше ім"я вже не загине».
Великим завоюванням революційної боротьби було зрос-
тання національної свідомості мас, повернення інтелігенції
до лона українського народу, відродження ідеї соборності
українського народу, вкорінення її у масову свідомість.
Уроки революції 1917—1920 рр.
До уроків Української революції ще в перші порево-
люційні роки зверталися провідні її діячі. Так, колишній
Генеральний секретар і міністр в урядах УНР М. Шаповал
в своїй ґрунтовній праці «Велика революція і українська
визвольна програма» (Прага, 1928) вивів такі висновки-уро-
ки: «Революція прийде! Але нова наша революція, будучи
по програмі продовженням і здійсненням соціальної програ-
ми 1917—1919 рр., по формі буде інакшою: замість хитан-
ня — устремління до ясної мети, замість шукання допо-
мог— опертя на свої революційні сили». А І. Мазепа
підкреслював: «Наша національна революція вивела
український народ на шлях розвитку, якого вже ніякі сили
не зможуть спинити».
З погляду сьогодення можна почерпнути такі уроки:
1. В Україні бракувало політичних сил, здатних втілю-
вати ідеологію консенсусу. Натомість політичні табори, зай-
нявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти на
а
Петлюра С. Статті. — С. 188- -189; Вибрані твори та доку-
менти. — К., 1994. — С. 165.
Причини поразки Української національно-демократичної революції 261
самознищення. Ціною такої боротьби стала втрата Украї-
ною шансу стати незалежною демократичною державою.
2. Будь-яка політична сила, насамперед демократична,
яка бере владу і бере на себе відповідальність перед народом,
мусить діяти наступально, послідовно, ініціативно. Ці кро-
ки мають збігатися з настроями та сподіваннями значних
верств суспільства.
3. Якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у дер-
жавотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині
країни.
Отже, Українська національне-демократична революція
завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшови-
ками процеси соціальної перебудови суспільства, в якій на-
ціональним аспектам відводилась другорядна роль.
Однак, не досягти своєї мети, Українська резолюція
започаткувала традицію державності.
Особливості розвитку науки і техніки
у 1917—1920рр.
У тогочасному розвитку науки і техніки, домінувало
природознавство. Особливого значення набули електрифі-
кація народного господарства, використання двигунів внут-
рішнього згорання, поширення поточно-масового вироб-
ництва, створення різних систем механізації та автомати-
зації технічних процесів та ін.
У природознавстві на передній план виступила ядерна
фізика. Дослідження структури атома і механізму ядерних
реакцій, вивчення специфічних закономірностей мікро-
явищ зумовили якісно нову траєкторію досліджень в інших
галузях. Активізувалися дослідження в галузі фізики і ма-
тематичних наук. Кардинальні зрушення відбулися в
хімічній науці та хімічній технології: синтез аміаку, син-
тез метанолу, отримання синтетичного рідкого палива і син-
тетичного каучуку, виготовлення штучного волокна і пласт-
мас. Нових рубежів сягнула біологія, особливо генетика, а
також науки про Землю (геологія, геофізика), океаногра-
фія, метеорологія та інші природничі науки. Виникли нові
пограничні дисципліни — хімічна фізика, в якій знайшли
застосування новітні досягнення квантової механіки та
електронної теорії, біохімія і біофізика. В цей період В. Вер-
надський започаткував основи біогеохімії, показавши твор-
чу геохімічну роль живої матерії в історії Землі. Тоді ж
262 Українська революція 1917—1920 рр,
він створив філософію суспільного життя, пов'язану з його
вченням про ноосферу, сферу розуму, яка має формуватися
в результаті розумного перетворення планети працею і на-
уковою думкою людства.
Харктерною тогочасною особливістю було різке підви-
щення соціального значення науки і техніки. Електрика
стала одним з вирішальних факторів освоєння нової техні-
ки, становлення нових енергоємних галузей промисловості.
Вона сприяла більш ефективному використанню природних
енергетичних ресурсів та раціональному розподілу продук-
тивних сил.
Вдосконалювались виробничі процеси в металургії. Вод-
ночас з домінуючим положенням чорної металургії (чавун і
сталь становили понад 90% загального вагового споживан-
ня металів) відбувалося вдосконалення металургії легких ко-
льорових металів. Особливо велике значення мало поширен-
ня алюмінію, який застосовувався в літако- і автомобілебу-
дуванні, у виробництві двигунів, електропромисловості та ін.
В Україні в цей час плідно працювали видатні вчені, се-
ред яких — хімік Л. Писаржевський, ботанік-фізіолог
Є. Вотчал, металознавець А. Виноградов, гідромеханік
Г. Проскура, терапевт М. Стражеско, історики Д. Багалій,
В. Бузескул, біохімік О. Палладій, фахівець в галузі мосто-
будування Є. Патон, один із засновників школи газотурбо-
будування В. Маковський та багато інших.
Восени 1918 р. група видатних вчених (А. Кримський,
Д. Багалій, П. Тутковський, С. Тимченко) на чолі з академі-
ком В. Вернадським розробила проект організації Українсь-
кої Академії наук (УАН), створеної у листопаді 1918р. Пер-
шими дійсними членами УАН стали В. Вернадський,
Д. Багалій, М. Біляшівський, К. Воблий, М. Петров,
Ю. Кримський, О. Левицький, П. Тутковський, М. Кащен-
ко, В. Перетц, М. Сумцов, В. Липський та ін. У складі УАН
працювали відділи історико-філологічних, фізико-матема-
тичних, соціально-економічних наук, які об'єднували 3 ін-
ститути, 26 кафедр, кабінетів, наукові комісії і комітети. При
УАН розгорнула свою діяльність Комісія з вивчення природ-
них багатств України, очолювана В. Вернадським.
Велика увага приділялась розвитку суспільних наук.
Значну науково-дослідну роботу проводили вчені-філологи.
У 1919—1920 рр. УАН розробила найповніші правила ук-
раїнського правопису.
Ефективно розвивався морський, річковий, залізнич-
ний транспорт. Швидко зростали темпи розвитку літакобу-
дування. Значне поширення аеродинамічних досліджень,
Причини поразку Української національно-демократично? революції 263
раціональний вибір аеродинамічних форм машин з посту-
повим переходом до монопланних суцільнометалевих кон-
струкцій (Г. Юнкере в Німеччині, 1920 р.; А. Туполев у
СРСР, 1923—1924 рр.). підвищення потужності двигунів
зменшення їх ваги, суттєве вдосконалення технології вироб-
ництва — все це визначило стрімке нарощування швидкості
польотів (від 300 км/год у 1922 р. до 755 км/год у 1939 р.)
та їхніх максимальних висот. Послідовно поліпшувались
технічні характеристики літаків.
До початку 20-х років виникла регулярна цивільна
(транспортна) авіалінія: в 1918 р. було введено в експлуа-
тацію поштово-пасажирську авіалінію Нью-Йорк — Вашин-
гтон, через рік така ж авіалінія з'єднала Берлін з Веймаром,
а в січні 1921 р. поштові перевезення почалися в Україні по
лінії Харків—Київ—Катеринослав—Севастополь.
Перша світова війна призвела до розширення сфери за-
стосування літаків. Поряд з використанням аеропланів для
розвідки і коригування артилерійського вогню з'явилася
бомбардувальна, винищувальна і морська авіація. З осені
1916 р. у Вінниці розташовувався штаб «Ескадри повітря-
них кораблів», в складі якого було 18 важких бомбардуваль-
ників і ЗО легких літаків. Під Херсоном влітку цього ж року
було створено науково-дослідний центр для випробувань
літаків, двигунів, обладнання і авіаозброєння — «Головний
аеродром» повітряного флоту Росії. У квітні 1917 р. в сис-
темі Головного аеродрому вже діяли лабораторія, відділи,
аеродромна служба, проводились дослідні роботи і почало-
ся будівництво аеродинамічної труби. Пізніше він перейшов
до рук більшовиків, а 4 квітня 1918 р. з приходом німець-
ких військ був ліквідований.
Розроблялися теоретичні основи ведення авіацією
військових дій. Зокрема, киянин Є, Крутень, призначений
у березні 1917р. командиром 2-ї винищувальної авіагрупи,
став засновником теорії тактичного застосування винищу-
вальної авіації. Війна підвищила попит на авіатехніку і
військових льотчиків, які готувались в Одесі, Києві, Севас-
тополі (Качинська авіашкола), Сімферополі, Харкові, Бер-
дянську, Євпаторії.
У 1917 р. були окремі спроби створити більш досконалі
літаки. У Києві успішно було випробувано літак-біплан кон-
струкції Ф. Терещенка — В. Григор'єва (Т-7 або Г-7). Най-
більшим літакобудівним підприємством в Україні був
Одеський авіазавод «Анатра». Протягом 1913—1917 рр.
значну частину продукції заводу становили ліцензійні літа-
ки «Фарман», «Ньюпор», «Вуазен» і «Моран». З 1915р. тут
почали випускати свої дослідні літаки, частина яких буду-
264 Українська революція 1917—1920 рр.
валася серійно, і в 1917 р. вони вже кількісно переважали
іноземні. Всього до 1918 р. заводом було випущено 1056
літаків. У 1916 р. у Сімферополі почалось будівництво філії
Одеського заводу «Анатра», в якій до початку 1918 р. виго-
товлено 50 літаків.
Першим дослідним літаком, спроектованим на заводі
«Анатра» у 1915 р., був біплан «Анаде» (з двигуном «Клер-
же» у 110 к.с. він мав назву «Ананле» чи «Ананлер»). У
1916—1917 рр. завод побудував 170 таких машин. Потім із
заміною двигунів на літаку «Анаде» на «Сальмон»
(150 к.с.) виник новий тип літака — «Анасаль», який серій-
но виготовлявся у 1917 р. (побудовано не більше 70 машин).
За основними льотно-технічними даними «Анасаль» не по-
ступався закордонним зразкам того часу «Фарману-30» і
«Альбатросу».
На Одеському заводі випускались літаки й інших моди-
фікацій — «Анатра-ДСС», винищувачі «Анамон», «Торпе-
до», бомбардувальник-біплан «Анатра-Д».
Найвразливішим місцем створюваної авіапромисловості
була відсутність добре налагодженого виробництва авіацій-
них моторів. Тому, отримавши матеріальну підтримку
військових, правління акціонерного товариства електроме-
ханічних споруд в Петрограді «Дека» побудувало в Олексан-
дрійську (тепер Запоріжжя) відділ авіадвигунів. Вже в другій
половині 1916 р. тут налагодили випуск шестициліндрового
двигуна типу «Мерседес» (129 к.с.), а у 1917р. почали виго-
товляти двигуни того ж типу потужністю 170 к.с.
Створена авіаційна матеріально-технічна база на тере-
нах України в процесі відродження української державності
у 1917—1920 рр. становила основу військово-повітряних
сил УНР, радянської влади, уряду гетьмана П. Скоропадсь-
кого і Директорії УНР, а також білогвардійської армії. Авіа-
загони цих урядів з певним поповненням від союзних дер-
жав використовувались головним чином у збройній бо-
ротьбі. В цей час було зроблено на території УНР перші у
світі спроби встановлення регулярного поштового зв'язку
на військових літаках між окремими містами (Києвом, Оде-
сою, Полтавою). Низька технологічна оснащеність
більшості літаків призводила до численних аварій. У 1918—
1920 рр. відбулося 420 катастроф, в яких загинуло більше
льотчиків, ніж: у повітряних боях і від наземного вогню.
Водночас будувалися і нові літаки, здійснювалась підго-
товка пілотів і техніків. У 1918—1920 рр. заводи постачи-
ли фронту майже 540 аеропланів. Найбільш вдалим літаком
цього періоду вважається біплан «Сопвич» — двомісний
тюзвідник з двигуном «Клерже» (130 к.с.). Його будували
Причини поразки Української національно-демократичної революції 265
серійно у 1917—1923 рр. У 1919 р. завідувач майстернями
КПІ інженер В. Григор'єв модифікував «Сопвич», встано-
вивши на ньому потужніший двигун «Опель» (185 к.с.) і за-
стосував шасі від трофейного літака «Рімплер». Конструк-
тори Сімферопольського заводу А. Крилов і Д. Федоров у
1920 р. успішно модифікували один з найпопулярніших з
1912 р. літаків — «Ньюпор-4».
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте початок Української революції, діяльність Цен-
тральної Ради та ЇЇ боротьбу за автономію України (березень — жов-
тень 1917 р.)
2. Розкрийте діяльність Української Народної Республіки від про-
голошення до гетьманського перевороту.
3. Які передумови прийняття III УніверсалуУЦР, проголошення ним
УНР і головних її принципів.
4. Що спричинило прийняття IV Універсалу УЦР і проголошення
незалежності України?
5. Охарактеризуйте внутрішню та зовнішню політику Української
гетьманської держави.
6. Як і з якою метою створювалась Директорія УНР?
7. Проаналізуйте політику Директорії УНР у 1918 — на початку
1919 рр.
8. Охарактеризуйте особливості боротьби за владу в Україні у
1919—1920 рр.
9. Визначте фактори, які зумовили утворення Української радян-
ської республіки.
10. Охарактеризуйте становище Західної України в 1918—
1920 рр.
11. Розкрийте причини поразки та історичне значення Української
революції.
Література
Бойко О. Д. Історія України.— К.: Академія, 1999.— С. 280—324.
Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч.— К.: Україна, 1990. — Ч. 1.—
С. 31—41, 71—97, 218—227, 274—346; Ч. 2,— С. 13—296.
Г'рушевський М. С. На порозі нової України.— К.: Наукова думка, 1991.
История УкраиньІ: Тексти лекций.— К.: КНИГА, 1993. — С. 131—152,
154—176.
Історія України /За ред. В.А.Смолія. — К.: Альтернативи, 1997. — С. 184—
261.
Історія України: Курс лекцій: У 2-х т. — К.: Либідь, 1992. — Т. 2. — С.
115—149,150—196.
Історія України: Нове бачення.— К.: Україна, 1996. — Т. 2. — С. 3—172.
Полонська-Василенко Н. Історія України. — Ч. 2.
Солдатенко В. Ф. Українська революція: Історичний нарис.— К.: Либідь,
1999. — 976 с.

Україна в 20—30-ті роки XX ст.
20—30-ті роки XX ст. — драматичний період в історії
українського народу. Державне та партійне керівництво
УСРР і РСФРР, а згодом СРСР проводили політику на зни-
щення української нації, організувавши голодомори в
1921—1923рр. та 1932—1933рр. Трагічним фіналом соці-
ально-скономічних перетворень, колективізації та індуст-
ріалізації стали вчинені сталінським режимом масові реп-
ресії, від яких особливо постраждав український народ.
9.1. УСРР на початку 20-х років
Міжнародне і внутрішнє становище України
на початку 20-х років
Після закінчення громадянської війни на території ко-
лишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з
них — країни Балтії, Польща і Фінляндія — стали справді
самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, ут-
вердилася радянська форма державності. В перші роки сво-
го існування радянська Україна намагалася проводити са-
мостійну зовнішню політику. В офіційних документах того
часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті
УСРР на початку 20-х років 267
радянських республік і зокрема України. Водночас в тих же
документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною
радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських
республік були зовні самостійними, але насправді контро-
лювалися централізованою політичною організацією —
РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність
єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем.
Ця обмежуюча тенденція була домінуючою і невпинно про-
гресуючою.
На початку 20-х років після невдалої спроби розпалити
світову пролетарську революцію і спаду революційної ак-
тивності у капіталістичному світі лідери більшовиків виро-
били нову модель діяльності соціалістичної держави у капі-
талістичному оточенні. Ця модель ґрунтувалася на двох за-
садах: принципі пролетарського інтернаціоналізму, що
означав всебічну підтримку комуністичного та національно-
визвольного рухів у світі, й концепції мирного співісну-
вання держав із різним суспільним ладом, що означала нор-
малізацію міждержавних відносин із країнами капіталіс-
тичного світу. Виходячи із таких перспектив, поступово
провідним ставав прагматичний курс, ключовим завданням
якого було дипломатичне визнання радянських республік
з боку великих держав, врегулювання відносин із прикор-
донними державами, іншими словами, — вихід із диплома-
тичної ізоляції.
Починаючи з 20-х років, українська дипломатія розпо-
чала реалізацію цих завдань. Першу мирну угоду радян-
ської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. про
встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р.
Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді —
з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР (Російсь-
ка Соціалістична Федеративна Радянська Республіка) та
УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка) у
Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встанов-
лення дипломатичних відносин. Повноважним представни-
ком УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського.
Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР ви-
користовував передусім для виходу з дипломатичної ізо-
ляції та налагодження економічного співробітництва. Од-
ним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало укладен-
ня договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р.
про обмін військовополоненими та інтернованими. В Хар-
кові було відкрито відділення спеціальної німецької місії,
а в Берліні, при Російському бюро, — особливий українсь-
кий відділ у справах військовополонених. Відділ мав право
вступати в безпосередні контакти з німецькими властями.
268 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
Отже, німецький уряд фактично визнав право України на
самостійне представництво в Німеччині. Згодом, 8 квітня
1922 р., представники України підписали в Берліні прото-
кол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представ-
ництв України і Німеччини.
Значним успіхом міжнародної діяльності України ста-
ло укладення на початку 1922 р. договору про дружбу та
братерство між УСРР та Туреччиною. Зміст його відповідав
договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні
1921 р. З цього часу в усіх випадках, коли РСФРР здобува-
ла дипломатичне визнання з боку якої-небудь країни, його
намагалися поширити і на Україну. Договір з Туреччиною
мав велике значення для становлення та активізації зовніш-
ньої торгівлі республіки. Досить зазначити, що у другій по-
ловині 20-х років частка зовнішньоторгового обороту УСРР
з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зов-
нішньої торгівлі України.
На початку 20-х років напруженими залишалися відно-
сини УСРР з великими державами. І все ж таки диплома-
тичний прорив здійснити вдалося. У квітні 1922 р. під час
роботи конференції глав європейських держав у Генуї, ско-
риставшись суперечностями, російська делегація у містеч-
ку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеч-
чиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на
Україну. Все це сприяло поглибленню україно-німецьких
торгово-економічних зв'язків.
Багато зусиль доклали керівники радянської України
для нормалізації непростих відносин із Польщею. Необхід-
но було передусім на договірній основі визначити державні
кордони. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризь-
ку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали
лінію розмежування до початку радянсько-польської війни,
за Польщею зберігався контроль над українськими земля-
ми по р. Збруч і р. Горинь.
Українській стороні нормалізація відносин з Польщею
значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду
УНР у вигнанні, що перебував у Тарнуві поблизу Кракова.
Сфера діяльності цього уряду була широкою: від диплома-
тичних акцій до організації збройних походів на територію
УСРР. Так, навіть після укладення Ризької угоди С. Пет-
люра організовував з території Польщі збройні акції проти
України. У квітні 1921 р. X. Раковський звернувся до
польського уряду з нотою протесту проти порушень ним зо-
бов'язань про невтручання у внутрішні справи республіки.
В ноті вказувалося на конкретні випадки вторгнення в Ук-
раїну збройних формувань С. Петлюри. Лише наприкінці
УСРР на початку 20-х років 269
1921 р. збройні партизанські рейди з польської території
припинилися. Після деякої перерви навесні 1923 р. наста-
ло нове загострення польсько-українських відносин. Воно
було спричинене рішенням Ради послів Антанти закріпити
за Польщею окуповану нею Східну Галичину, на що уряд
УСРР відповів нотою протесту.
Активність України у сфері зовнішньополітичної і зов-
нішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням
формальної незалежності на справжню. Тому з боку мос-
ковського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція
обмеження дипломатичної активності УСРР. Зокрема, ук-
раїнських представників залучали до переговорних про-
цесів лише в тих випадках, коли виникала потреба вико-
ристати геополітичне становище України для вирішення
російських проблем. Спільні делегації формувалися у
спосіб, який забезпечував перемогу росіянам.
Стало очевидним, що московське керівництво не бажа-
ло, щоб Україна була суб'єктом міжнародного права. З ог-
ляду на це деякі керівники України наполягали на тому, що
республіка має право самостійно встановлювати відносини
з іншими країнами світу. Про надання таких прав УСРР
йшлося, зокрема, в доповідній записці Е. Квірінга до політ-
бюро ЦК КП(б)У «Про дипломатичні представництва
УСРР», копію якої було направлено в ЦК РКП(б). Квірінг
пропонував визначитися з формами представництва, аргу-
ментуючи це тим, що Україна посідає в політиці великих
держав самостійне місце і не може відмовитися від власних
посольств у них. Пропонувалося відкрити українське по-
сольство у Варшаві, самостійні консульства у Львові, Тер-
нополі, Станіславі, представництва в інших країнах, до
яких входили етнічні українські землі або в яких зосеред-
жувалась українська еміграція — Чехо-Словаччині, Ру-
мунії, Австрії. Однак не заперечувалося, щоб інтереси рес-
публіки в інших країнах представляли російські посоль-
ства. Водночас пропонувалось, щоб в російських посоль-
ствах працювали представники НКЗС УСРР у радзі
радників та секретарів.
Проте у Москві питання дипломатичних зв'язків Украї-
ни з іншими державами залишалось невирішеним. Пере-
дусім це зумовлено тим, що Москва подвоїла свої зусилля,
щоб прив'язати національні республіки до Росії, змусити їх
неухильно дотримуватися партійної та державної політики
московського центру. На практиці це виявлялося, наприк-
лад, в забороні УСРР відкрити в Італії власне представниц-
тво. Тривалий час керівництво Росії не виконувало домовле-
ності про створення дипломатичних місій України в Туреч-
270 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
чині, що передбачалося договором про дружбу і співробіт-
ництво, хоча в Харкові вже діяло турецьке посольство.
У квітні 1922 р. уряд УСРР змушений був ліквідувати
свої дипломатичні місії в країнах Балтії. Функції представ-
ництва в Латвії та Естонії було передано місії РСФРР через
обструкцію російських посольств щодо представників Украї-
ни. Такі дії відбувались в той час, коли реалізовувалися пла-
ни обмеження закордонної діяльності УСРР. 18 жовтня
1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про згортання апа-
рату НКЗО. Керівництво наркомату зобов'язувалось розпо-
чати переговори із відповідним наркоматом Росії про об'єд-
нання. Пропонувалося за московським наркоматом залиши-
ти лише директивні функції. Москва відхилила цю пропо-
зицію. Натомість на нараді в ЦК РКП(б) з відповідальними
працівниками національних республік і областей 9—12 черв-
ня 1922 р. Сталін звинуватив X. Раковського і М. Скрипни-
ка в тому, що замість побудови єдиної держави у формі фе-
дерації вони прагнуть розбудови конфедерації держав.
Особливості політичної та економічної ситуації
Наполегливі спроби більшовиків у 1918—1920 рр. побу-
дувати відповідно до вимог своєї програми безтоварну цен-
тралізовану економіку мали згубні наслідки, але вони мас-
кувалися війною. Колосальна централізація управління
виробництвом забезпечила тоталітарному режиму майже
безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використо-
вуючи його передусім у воєнних цілях, державна партія
створила армію, яка кількісно перевищувала збройні сили
усіх європейських країн разом узятих, З її допомогою вона
перемогла у війні. Однак перемога не принесла заспокоєн-
ня. Взимку 1920—1921 рр,, коли радянській владі вже про-
тистояли не регулярні війська, а повстанці, її становище
було надто важким. В Україні постійно спалахували се-
лянські повстання, незважаючи на те, що тут Л. Троцький
тримав більш як мільйонну армію.
Політична нестабільність, яка була наслідком невдово-
лення селян продрозкладкою, створювала кризову ситуа-
цію. Після закінчення воєнних дій реквізиції та заборона
торгівлі викликали особливе несприйняття, тому продроз-
кладка виконувалась з величезними труднощами. Вилучи-
ти хліб з українського села ставало дедалі важче. Для подіб-
них акцій сили продзагонів уже не вистачало, і на допомо-
гу їм було сформовано 68 загонів червоноармійців — май-
УСРР на початку 20-х років 271
же 5,5 тис. осіб. Результат виявився несподіваним. Здій-
снення продрозкладки за допомогою армійських частин ще
більше ускладнило ситуацію. Селяни вдавалися до зброй-
ного опору. Майже на всій території України, насамперед у
Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринослав-
ській губерніях, поширився повстанський рух, який роз-
глядався владою як політичний бандитизм.
Радянська комуністична історіографія наявність кризи
початку 20-х років визнавала, але причини її пов'язувала пе-
реважно з господарською розрухою, зумовленою семирічною
війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. Але
насправді початок паралічу виробництва, що розвивався не-
відворотно, був пов'язаний із спробами державної партії
зруйнувати механізм ринкових відносин. Нестача хліба
спричинила різке скорочення видобутку корисних копалин,
передусім вугілля. Нестача хліба і вугілля зумовила припи-
нення роботи залізниць. Продовольча, вугільна і транспорт-
на кризи розхитали матеріально-технічне постачання всієї
промисловості. Чисельність робітників зменшилася наполо-
вину порівняно з довоєнним періодом. Рятуючись від голо-
ду, робітники осідали в селах.
Голод у 1921—1923 рр.
Катастрофічна криза загострилася у зв'язку з посухою
1921 р. Невпинно збільшувалася кількість голодуючих.
Тільки у степових губерніях республіки вона зросла із груд-
ня 1921 по травень 1922р. більше ніж у три рази— із
1,2 млн до 3,8 млн осіб, а по всіх губерніях — до 5,6 млн,
що становило 25% населення України.
Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні голо-
ва ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням
припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це
тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії — перелом в
кращий бік, в Україні — навпаки. Г. Петровський наводив
приклад, херсонських жахів продажу людського м'яса, ви-
мирання робітників важкої індустрії в Херсоні, Миколаєві,
Маріуполі, Нікополі, Таганрозі. На 1 квітня 1922 р. нара-
ховувалося 3 млн голодуючих, із яких лише 15% отриму-
вали допомогу — одну восьму фунта хліба. В іншому листі
Г. Петровськогс на адресу голови ВЦВК М. Калініна в травні
1922 р. вказувалося на те, що станом на 1 травня лише в п'я-
ти губерніях України — Донецькій, Запорізькій, Катери-
272 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
нославській, Миколаївській та Одеській — більше 3,7 млн
голодуючих. «Маючи своє Поволжя, — наголошує Г. Пет-
ровський, — Україна з початку кампанії по 1 травня наді-
слала у прикріплені до неї голодуючі губернії РСФРР 960
вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж
своїм голодуючим губерніям, яким надіслано усього 232
вагони».
Взимку 1922—1923 рр. трагедія повторилася: тільки
дітей голодувало в Україні понад 2 млн. Головною причи-
ною повторного голоду, як і в 1921—1922 рр., було інтен-
сивне вивезення хліба за межі республіки. Так, хлібний де-
фіцит степових губерній України в 1921/1922 господарсь-
кому році становив майже 85 млн пудів. Водночас до Росії
було вивезено 27 млн пудів зерна. У 1922—1923 р. цей деф-
іцит скоротився до 20 млн пудів, причому він перекривав-
ся хлібними лишками у врожайних губерніях. Однак хлібні
ресурси УСРР, як і раніше, були значною мірою вичерпані
хлібозаготівельними органами. З України в цей час було ви-
везено майже 18 млн пудів зерна (2,5 млн пудів до Росії —
до січня 1923 р. і більше 15 млн пішло на експорт).
Таким чином, з двох хвиль голоду, що прокотилися Ук-
раїною в 1921—1923 рр„, перша була зумовлена надмірним
вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові цент-
ри Росії, передусім — Москву і Петроград, а друга — виво-
зом українського зерна за кордон.
Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду
немає. Однак голод виявився фактором, який ефективніше,
ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців і про-
тивників радянської влади. Це збагнув центральний мос-
ковський уряд і вперше в 1921—1923 рр. запровадив в Ук-
раїні терор голодом.
УСРР в системі «договірної федерації».
Створення СРСР
Більшовики після жовтневого перевороту виношували
ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом її
вони вважали централізоване об'єднання національних рес-
публік, уніфікацію їхніх державних структур та законодав-
ства, забезпечення зверхності Росії.
Процес утворення єдиної союзної держави розпочався
ще під час громадянської війни. В.радянських республіках,
що утворилися на теренах Російської імперії, склалися то-
тожні суспільно-політичні устрої, утверджувалося моно-
УСРР на початку 20-х років 273
польне керівництво партії комуністів. РКП(б) повністю кон-
тролювала партійні організації національних республік.
Жорстка централістська побудова партії, її ідеологія та
політика забезпечили в будівництві федерації особливе міс-
це РСФРР. Очолюваний Леніним Раднарком РСФРР із са-
мого початку перебрав на себе функції загальноросійської
державної влади.
Контроль Москви над національними республіками за-
безпечувався двома централізованими силами: РКП(б) (пар-
тійна еліта і низові функціонери), складовою частиною якої
була КП(б)У (партійні функціонери від столиці до села), і
командна еліта та командири Червоної армії всіх рангів,
яким підкорялася солдатська маса. В роки громадянської
війни необхідність централізації пояснювалася потребами
спільної боротьби більшовиків за радянську владу. Так,
військовий і господарський союз між РСФРР і УСРР було
укладено 8 грудня 1920 р. За цим союзом республіки об'єд-
нували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої
торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі
ради народного господарства. Об'єднані наркомати входи-
ли до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді
мали своїх представників. Однак щодо цього питання пов-
ної одностайності не було. Вже в лютому-березні 1921 р. на
Всеукраїнському з'їзді рад проти договору висловилися ука-
пісти (Українська комуністична партія — УКП) та ук-
раїнські ліві есери. Один із керівників УКП М. Авдієнко
виступив з вимогою повного відокремлення України від
Росії. Але з'їзд більшістю голосів ратифікував договір.
Подібні угоди було укладено РСФРР із іншими радян-
ськими республіками. Така система отримала назву
«договірної федерації». Отже, радянська федерація сформу-
валася ще задовго до грудня 1922 р.
У таких умовах український радянський уряд зберігав
певну самостійність. Коли в 1922 р. Сталін як генсек ЦК
РКЩб) і нарком у справах національностей висунув проект
«Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіка-
ми» і запропонував їх входження до РСФРР на правах ав-
тономії, то це викликало опір з боку національних урядів.
Так, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Г. Петровського,
політбюро ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. ухвалило резолюцію
про збереження незалежності УСРР і здійснення відносин
між радянськими республіками на основі раніше досягну-
тих угод, тобто на основі «договірної федерації»,
У дискусію втрутився і Ленін. Він виходив з того, що
Росія має визнавати себе рівноправною з УСРР та іншими
274 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
радянськими республіками. Розуміючи, що відкрите погли-
нання Росією інших республік зведе нанівець підтримку
більшовиків з боку національних меншин колишньої
імперії і матиме негативний резонанс серед народів колоні-
альних країн, він у статті «До питання про національності,
або про "автономізацію"» піддав критиці сталінську ідею як
неправильну і несвоєчасну. Водночас Ленін не виключав
можливості згодом повернутися до цієї проблеми. Іншими
словами, спочатку укріпити зверхність Росії, а вже потім
затягнути петлю союзу на шиї радянських республік. Фак-
тично Ленін визнавав «автономізацію», розуміючи, що в
перспективі виникне союз із суворою централізацією і все-
охопним підпорядкуванням радянських республік центру.
Однак на той час для республік ленінські пропозиції про
рівноправну федерацію були більш сприйнятливі, ніж план
Сталіна. VII Всеукраїнський з'їзд рад у грудні 1922 р. схва-
лив ідею створення Союзу РСР. Щоправда, депутатів-ук-
раїнців на цьому з'їзді було менше половини — 362 із 782
осіб.
ЗО грудня 1922 р. І з'їзд рад СРСР в основному затвердив
Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Цей до-
говір проголошував, що незалежні радянські республіки
(а їх керівники справді вірили, що це так) добровільно і на
рівноправних засадах вступають у державний союз і переда-
ють низку своїх повноважень органам центральної влади.
До компетенції союзного уряду належали:
— торгівля;
— військово-морські та іноземні справи;
— залізничний транспорт;
— поштово-телеграфний зв'язок.
Утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати.
Питання фінансів, продовольства, праці та робітничо-се-
лянської інспекції увійшли до компетенції і союзного, і рес-
публіканських урядів, для чого створювалися союзно-рес-
публіканські наркомати.
До сфери діяльності республіканських урядів було відне-
сено:
— внутрішні справи;
— освіту;
— юстицію;
— землеробство,
— соціальне забезпечення.
Централізація основних наркоматів викликала протест
з боку деяких республіканських керівників. Адже з самого
початку проявилися негативні наслідки Союзу для Украї-
УСРР на початку 20-х років 275
ни. Вже на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) X. Раковсь-
кий заявив, що союзне будівництво пішло неправильним
шляхом і запропонував відібрати у союзних комісарів 90%
їхніх прав, передавши національним республікам. Позиція
Раковського не означала відстоювання національних прав
України. Він виступив проти апаратних методів керівниц-
тва і цим викликав невдоволення Сталіна, який звинуватив
його в підміні федерації конфедерацією. У липні 1923 р. Ра-
ковського було відкликано з України і відправлено повно-
важним представником СРСР до Великобританії.
Прийняття конституцій СРСР і УСРР
Остаточне юридичне оформлення нового державного
утворення відбулося на II з'їзді рад СРСР (січень 1924 р.).
Цей з'їзд прийняв Конституцію Радянського Союзу. Вона
складалася з двох частин: Декларації і Договору про утво-
рення СРСР. Конституція закріпила право кожної респуб-
ліки на вихід із Союзу, встановлювала, що територія рес-
публік не може бути змінена без їхньої згоди. Однак реаль-
на влада в республіках належала єдиній РКП(б), а легаль-
на опозиція була ліквідована, отже, суверенні права
залишалися фіктивними.
Серед істориків існують полярні оцінки актів 1922—
1924 рр., в тому числі й союзної Конституції. Радянські істо-
рики завжди наголошували, що утворення СРСР — велике
досягнення національної політики компартії, яке відпові-
дало інтересам усіх народів, у тому числі й народу Украї-
ни, Чимало істориків за кордоном і тепер в Україні вважа-
ють цей акт трагедією українського народу. Окремі істори-
ки дотримуються ще іншої думки. Так, професор Йорк-
ського університету в Торонто (Канада) Орест Субтельний,
визначаючи негативні наслідки об'єднання для України,
все ж таки підкреслює, що Україна нарешті мала чітко ок-
реслені кордони, власний адміністративний центр, держав-
ний апарат. Він робить висновок, що українці нарешті от-
римали територіально-адмшістративяі межі, які відобража-
ли їхню національну самобутність, чого вони не мали з часів
Гетьманщини XVIII ст.
У травні 1925 р, процес входження України до складу
СРСР завершується прийняттям IX Всеукраїнським з'їздом
рад нового тексту Конституції УСРР, яка законодавче зак-
ріпила вступ радянської України до СРСР. Фактичне тор-
жество сталінського плану автономізації відбулося, респуб-

276 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
ліка остаточно втратила незалежність. Вже наприкінці літа
1925 р. голова РНК УСРР В. Чубар надіслав Сталіну листа,
в якому, спираючись на численні факти, вказував на
стрімке посилення «надцентралізаторських тенденцій» і
фактичне ігнорування центральними органами республі-
канського апарату управління.
Яскравим прикладом імперської політики центру є
Постанова ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925р. «Про врегу-
лювання кордонів Української Соціалістичної Радянської
Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною
Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною
Радянською Республікою». Згідно з нею до УСРР була при-
єднана територія, на якій проживало 278 081 осіб, тоді як
від України було відторгнено територію з населенням
478 909 осіб. Поза межами республіки залишилася знач-
на кількість українців. Тому згадана постанова не виріши-
ла питання про справедливе територіальне розмежування,
в основі якого лежали б етнографічний принцип та еконо-
мічна доцільність. Це змушувало українців звертатися до
ВУЦВК і ЦВК Союзу з проханням повернути їх в Україну.
З доповідною запискою з цього питання до ЦК ВКП(б) у
травні 1927 р. звернувся ЦК КП(б)У. Спираючись на дані
перепису населення 1926 р., ЦК КП(б)У зазначив, що «до
цього часу на безпосередньо прилеглій до УСРР території
РСФРР залишилося українське населення понад 2 млн,
яке розташоване компактними масами в Курській і Воро-
незькій губерніях та Північнокавказькому краї».
Отже, створення СРСР і входження до нього України,
прийняття конституцій СРСР і УСРР зафіксували обмеже-
ний суверенітет України, який згодом трансформувався в
процес фактичного перетворення України та звичайну ад-
міністративну одиницю унітарної держави.
9.2. Відбудова і розвиток
народного господарства. Неп
Перехід від «воєнного комунізму» до нової
економічної політики
Понад шість років безперервних війн і революцій доро-
го коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, теро-
ру, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн
Відбудова і розвиток народного господарства. Неп 277
осіб. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції
зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових стано-
вив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно
з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів.
Однак причини катастрофічного стану економіки поля-
гали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був на-
слідок політики «воєнного комунізму», яка підірвала ма-
теріальну заінтересованість виробників у результатах своєї
праці. Україна особливо постраждала від цієї політики, її
багаті ресурси нещадно експлуатувалися Червоною армією,
і не тільки нею. Як зазначалося у резолюції V конференції
КП(б)У (листопад 1921 р.), господарський занепад ніде не
досягав такого рівня, як в Україні.
Формально вся влада в УСРР належала Радам робітни-
чих, солдатських і селянських депутатів. Водночас реаль-
на влада рад неухильно знижувалася і в перспективі звела-
ся до суто декоративних функцій. Уся повнота влади була
зосереджена в руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконав-
цями волі ЦК РКП(б) і члени яких призначалися московсь-
ким керівництвом. Так, першим секретарем ЦК КП(б)У на
початку 1921 р. було призначено росіянина В. Молотова, а
головою РНК УСРР — болгарина X. Раковського.
Останньою легальною опозицією в Україні була Україн-
ська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920р.
внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Серед лідерів були
А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович.
Однак ця партія була малочисельна і не мала впливу на полі-
тичне життя.
Політика «воєнного комунізму» та економічна криза
спричинили масове незадоволення більшовиками, особли-
во в середовищі селянства. Проти більшовиків боролися
селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Лев-
ченка, Марусі, Каленика та ін. Найбільшим було формуван-
ня Н. Махна. Після перемоги над Врангелем у листопаді
1920 р. командування Червоної армії вирішило ліквідува-
ти свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по
махновцях. Однак, незважаючи на те що 60-тисячну армію
очолив сам М. Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 р. зав-
давав відчутних ударів червоноармійцям.
Подібні процеси відбувалися і в Росії: «антоновщина»,
кронштадтське повстання та ін. Більшовицька влада опи-
нилася перед перспективою нової громадянської війни —
тепер уже з російським і українським селянством.
Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не
мало наміру відмовлятися від «воєнного комунізму». У лю-
278 Україна в 20—30-ті роки XX ст:
тому 1921 р„ пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною і не-
придатною для України заміну продрозкладки продподат-
ком. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що
подальше здійснення політики «воєнного комунізму» може
призвести до селянської війни. На X з'їзді РКП(б) в березні
1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про
заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було по-
кладено початок системі заходів, які згодом назвали новою
економічною політикою (неп).
Це була політика компромісів, вимушеного відходу від
негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни
розкладки натуральним і грошовим податками, що давало
змогу селянам продавати надлишки власної продукції на
ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу
дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні
концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів.
Практично призупинилося заснування нових колгоспів і
радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак
більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від
будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економі-
ки — важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня
торгівля — залишалися під контролем держави. Ленін вва-
жав, що за збереження диктатури пролетаріату неп забез-
печить перемогу соціалізму над капіталізмом.
Рішення, прийняті партійним з'їздом у Москві, були
обов'язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК
УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Роз-
мір продподатку становив 117 млн пудів зерна проти запла-
нованих раніше продрозкладкою 160 млн пудів. Але і це
було багато для злиденного села, яке потерпало від голоду.
Незважаючи на всі труднощі, у 1922 р. здебільшого вда-
лося покінчити з голодом (щоправда, він був знову штучно
створений в 1923 р.), ліквідувати повстанський рух селян-
ства.
Хоча земля залишалася державною власністю, згідно із
земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р., її пере-
давали в приватне користування або в оренду селянам. Збаг-
нувши вигоду і зрозумівши перспективу, практичні селя-
ни швидко відновили свою продуктивність. У 1925—
1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного
рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг- промисло-
вого виробництва.
Неп зумовив певні успіхи й у внутрішній політиці. Було
припинено масові розстріли. Влада проголосила амністію
повстанцям і членам некомуністичних партій. Українським
Відбудова і розвиток народного господарства. Неп 279
політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в
Україну.
Водночас не слід ідеалізувати і перебільшувати значен-
ня непу. Він не означав повного повернення до ринкової еко-
номіки. У 1922 р. Ленін заявив на XI з'їзді РКЩб), що
відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-
державного контролю, система управління економікою за-
лишалася, по суті, командно-адміністративною. Політичні
репресії, хоч і в менших масштабах, тривали і в роки непу.
Розвиток промисловості України в умовах непу
9 серпня 1921 р. Ленін підписав «Наказ Ради народних
комісарів про впровадження в життя засад нової економіч-
ної політики». Це означало початок нового курсу в розвит-
ку промисловості. Держава повинна була утримувати пере-
важно великі підприємства. Дрібні заводи і фабрики пере-
давалися у приватне господарювання або в оренду. Фактич-
но всю промисловість контролювала держава. Перевагою
серед орендарів користувалися організації — кооперативи,
комнезами, артілі тощо. За порівняно короткий час в Ук-
раїні було здано в оренду 5200 підприємств (майже полови-
ну наявної кількості).
На підприємствах, які відносили до « командних висот »,
парткерівництво вирішило налагодити господарювання без
капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових
відносин. До цього підприємства були просто виконавцями
волі керівництва. Вони працювали за нарядами, під них
одержували сировину, матеріали, паливо, пайки для робіт-
ників, відповідно до нарядів безкоштовно здавали виробле-
ну продукцію. Прагнучи оживити підприємства і боячись
самого терміна «ринкова економіка», більшовики застосу-
вали термін «комерційний розрахунок». Він не прижився,
бо насторожував нових власників, і тому було введено на-
зву «господарський розрахунок».
Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від
строгої регламентації промисловості («главнізму») і перей-
ти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи.
Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не пе-
редавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики
декларували: фабрики і заводи робітникам). Нові методи
полягали в тому, що керівники державних підприємств дія-
ли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до рин-
кових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупність
280 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
виробництва. Коли цього не досягали, держава покривала
збитки з бюджету.
На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи і фаб-
рики, а певна їх група, яка утворювалася за галузевою або
галузево-територіальною ознакою. Таке об'єднання підпри-
ємств прибрало назву «трест» (за схожістю з капіталістич-
ними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу,
комерційну, а часом і юридичну самостійність). Окремі фаб-
рики і заводи як складові тресту не мали статусу юридич-
них осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові під-
розділи, без права самостійного виходу на ринок.
Уже восени 1921 р. почали з'являтися перші трести.
Так, величезний трест «Донвугілля» об'єднував переважну
більшість великих шахт Донбасу, і на початку 1923 р. кіль-
кість робітників тресту сягала 94 тис. осіб. Услід за треста-
ми почали виникати синдикати — організації для закупівлі
сировини, планування торговельних операцій і збуту одно-
рідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, орга-
нізація оптових ярмарків і відкриття товарних бірж ство-
рювали ринок засобів виробництва.
На перше місце за темпами відбудови вийшла спочатку
дрібна і кустарно-реміснича промисловість. Велика промис-
ловість, особливо кам'яновугільна, відставала. Тому уряд
поставив за мету відродження Донбасу. Вже у 1925/26 гос-
подарському році Донбас давав 20 млн т вугілля (78% до-
воєнного рівня).
Із середини 20-х років почали будувати районні дер-
жавні електростанції для обслуговування потреб районів.
Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям
десятків підприємств було утворено 32 великі заводи сіль-
ськогосподарського машинобудування, які постачали свою
продукцію і за межі України.
У 1925—1926 рр. вперше було перевищено довоєнний
рівень промислового виробництва і з'явилася перспектива
будівництва нових промислових підприємств.
Наука і техніка в 20—30-ті роки. Розвиток
цивільної авіації
20—30-ті роки стали переломними у розвитку багатьох
наук. У галузі фізико-математичних наук окреслилися як
головні напрями: дослідження будови речовини, досліджен-
ня проблеми енергії та створення нової фізичної картини
світу. Вони знайшли своє відображення у квантовій теорії
Відбудова і розвиток народного господарства. Неп 281
М. Планка, теорії відносності А. Ейнштейна, у вченні про
нову модель атома.
Особливих успіхів досягла ядерна фізика, стрімко прой-
шовши шлях від створення моделі атома (Н. Бор), відкрит-
тя радіоактивності (Е. Резерфорд) до експериментів реакції
поділу ядер урану (Е. Фермі). Відкриття в 1932 р. нейтрона
(Дж. Чедвік), передбачення існування нових елементарних
часток (мезонів) дали змогу наблизитися до пояснення сил,
що діють усередині ядра. У 1934 р. було відкрито штучну
радіоактивність (І. та Ф. Жоліо-Кюрі), що започаткувало
застосування радіоактивних ізотопів у фізиці, біології, ме-
дицині, техніці. Досягнення ядерної фізики стали визна-
чальними й для інших наук.
У 20—30-ті роки виникли такі галузі наукових знань,
як хімічна фізика, біофізика, біохімія, геофізика і геохімія.
Розвиток природознавства відкривав нові можливості для
розвитку продуктивних сил. Особливо динамічними були
процеси в машинобудуванні, авіації. У повсякденне життя
мешканців міст входить електрика, виробництво електро-
енергії стає важливою галуззю економіки.
В Україні в цей час плідно працював академік В. Вер-
надський. Політичні здобутки у галузі теорії диференцій-
них та інтегральних рівнянь мав академік М. Кравчук, вчи-
тель майбутнього генерального конструктора космічних ко-
раблів С. Корольова.
Значним був внесок українських інженерів, винахід-
ників, конструкторів, учених у розвиток світової ракетної,
аерокосмічної, авіаційної наукицга техніки. Найбільш відо-
мими у цій галузі стали О. Засядько, Ю. Кондратюк
(О. Шаргей), С. Корольов, В. Глушко, В. Челомей, А. Люль-
ка, І. Сікорський, К. Калінін та ін. Концепція Ю. Кондра-
тюка через кілька десятиліть була використана американ-
цями при посадці на Місяць.
Після закінчення громадянської війни набирає розвит-
ку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. було організовано авіа-
лінію Москва—Харків. У травні 1924 р. започатковано Дер-
жавні авіамайстерні №7 (ДАМ №7), конструкторський
відділ яких створив перший серійний літак « Коник-Горбу-
нець ».
Для координації зусиль щодо створення пасажирсько-
го і транспортного повітряного флоту Рада праці і оборони
(РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду з цивільної авіа-
ції. 12 березня 1923 р. в Харкові було засновано Товариство
авіації та повітроплавання України та Криму.

282 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
У квітні 1923 р. створено акціонерне товариство «Укр-
повітрошлях». У квітні-травні відбулися пробні польоти, а
з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків—
Полтава—Київ та Харків—Кіровоград—Одеса загальною
протяжністю 1090 км.
У 1928—1929 рр. на повітряних лініях України та СРСР
іноземні машини замінили літаками К-4, К-5, збудованими
під керівництвом визначного українського авіаконструкто-
ра К. Калініна,
Сільськогосподарське виробництво в роки непу
З початком непу і впродовж 1922 р. українське селян-
ство припинило організовану збройну боротьбу проти ра-
дянської влади.
Різними методами і засобами, як репресивними, так і
економічними, радянська влада зуміла домогтися ліквідації
бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьо-
му процесі виступали комнезами. Завдяки їм село було
штучно поділено за майновою ознакою і створено резерв для
формування нижчих ланок партійно-державного апарату.
Неп ліквідував реквізиції продукції. Селянське господар-
ство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року
і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні.
З'явилася матеріальна заінтересованість у збільїпенні ви-
робництва. Стан анархії та свавілля періоду продрозклад-
ки призупинився. За здану державі продукцію селяни вже
отримували не квитанції, а стійку валюту — червонець.
У 1923 р. внаслідок завершення основних робіт у галузі
аграрної реформи основною фігурою на селі утвердився се-
лянин-власник. Бідняцько-середняцькі господарства за ра-
хунок передання їм земель поміщиків збільшили свої над-
іли в півтора раза. Більш-менш справедливий перерозподіл
землі відбувся і за трудовою нормою. Землі наділяли стіль-
ки, скільки могла обробити сім'я без наймитів.
У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств
були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в
грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зер-
но на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському гос-
подарстві, тим більше податкових грошей одержувала дер-
жава. Проте тенденція до розвитку ринкових відносин була
нестабільною. Справа в тому, що з року в рік дедалі більша
частина незаможних селян звільнялася від податків. У
1925—1926 рр. податок не сплачувала п'ята частина се-
Відбудова і розвиток народного господарства. Неп 283
лянських господарств (майже всі незаможники). Водночас
заможні господарства переоподатковувалися і не були заін-
тересовані в нарощуванні виробництва продукції на про-
даж. Після знищення високотоварних поміщицьких і се-
лянських підприємницьких господарств село втратило
можливість забезпечувати всі потреби держави у зерні на
експорт, значно знизилися можливості насичувати вну-
трішній ринок продовольством.
Радянське керівництво розуміло, що переобтяження
податками заможних (фермерських) господарств негатив-
но позначиться на товарній продукції сільського господар-
ства. Водночас в основі оподаткування були не економічні,
а політичні розрахунки. Звільнивши від оподаткування не-
заможних селян, партія створювала свою соціальну базу на
селі для здійснення програми створення радгоспів і кол-
госпів.
У 1923 р. Ленін зробив спробу ревізувати партійну про-
граму у найбільш вразливій частині — перетворення у
сільському господарстві. У статті «Про кооперацію» він
фактично ревізував ідеї економічних засад свого ж вчення
про комунізм. Так, в перші роки непу Ленін ототожнював
торгівлю і ринок тільки з капіталізмом. Кооперацію він роз-
глядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму госпо-
дарювання. Проте кооперація не може існувати без ринку і
товарно-грошових відносин. Кожний товаровиробник-ко-
оператор є власником і може працювати самостійно.
Спираючись на півторарічний досвід непу, Ленін у зга-
даній статті почав стверджувати протилежне тому, що за-
значав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих
кооператорів за суспільної власності на засоби виробницт-
ва — це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність визна-
ти докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Із цих вис-
новків для партії, яка збиралася будувати соціалізм, вима-
льовувалася така перспектива: замість того щоб колективі-
зувати селян-власників, організовувати колгоспи, треба
створювати умови для розгортання кооперативного руху.
Кооперативи не потребували відчуження власності, і селя-
ни охоче йшли до них. Складалася ситуація, яка вступала
у протиріччя із програмою партії. Партійне керівництво ро-
зуміло, що селяни-власники ніколи добровільно не пого-
дяться на колективізацію.
Водночас з моменту публікації статті Леніна «Про ко-
операцію» про колективізацію ка XII і ХШ з'їздах РКП(б)
навіть і не згадувалося. Проте на кожному иартз'їзді, на
конференціях і пленумах ЦК КП(б)У порушувалося гштан-
284 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
ня кооперації. З бюджетних ресурсів на кооперативне бу-
дівництво виділялися великі кошти. Завдяки цьому ус-
пішно розвивалися усі види кооперації і особливо сіль-
ськогосподарська (машинно-тракторні кооперативи, тва-
ринницькі, цукровобурякові, хмільницькі, бджолярські
тощо), До кінця 20-х років у сільгоспкооперацію було за-
лучено понад половини селянських господарств, а всіма
видами кооперації було охоплено 85% господарств. Зага-
лом розвиток сільського господарства на принципах непу
мав помітні успіхи. За офіційними данними обсяг валово-
го сільськогосподарського продукту в 1925—1926рр. до-
сягнув довоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло
від 57,7 млн т у 1922—1925 рр. до 73,5 мли. т у 1926—
1929рр. За обсягом валової продукції сільське господар-
ство вже у 1927—1928 рр. дещо перевищило рівень 1913 р.
(на 6%). Із середини 20-х років внаслідок того, що держа-
ва була монополістом у закупівлі селянського хліба, а
отже, могла визначати рівень заготівельних цін, виникли
так звані «ножиці цін» — ціни на промислову продукцію
були значно вищими, ніж на сільськогосподарську. Тому,
якщо товарна частина зернової продукції у валовому зборі
в 1923—1924 рр. становила 26,2%, то в 1925—1926 рр. —
20,9%. Товарність сільського господарства знижувалася,
виникали кризові явища в хлібозаготівлях. Селяни не ба-
чили перспективи і не були заінтересовані нарощувати то-
варне виробництво навіть в умовах непу, хоча на початку
його запровадження вони підтримували цю політику. Еко-
номічними важелями держава не могла стимулювати то-
варне сільськогосподарське виробництво.
Згортання непу. Утвердження одноосібної
диктатури Сталіна
Головною причиною відмови від непу слід вважати пер-
спективи розвитку сільськогосподарського виробництва, за-
безпечення держави товарним хлібом. Центральний і рес-
публіканський апарати не прагнули будувати незнаний їм
кооперативний соціалізм. У квітні 1925р. відбулася XIV
конференція ВКП(б), у резолюції якої було записано, що
колективізації сільського господарства необхідно при-
діляти більше уваги, ніж це робилося до цього часу.
Більше того, Сталін став пропагувати ленінські ідеї, вис-
ловлені в останніх його працях про колективізацію, ме-
ханічно пов'язуючи їх з кооперативним планом. Те, що в
Відбудова і розвиток народного господарства. Неп 285
даному випадку ігнорувалося якісну відмінність кол-
госпів як ланки нетоварної комуністичної економіки і
кооперативів, які не могли існувати поза ринковою еко-
номікою, ніхто із сучасників не брав до уваги. Навіть з'я-
вилося нове словосполучення «колгоспно-кооперативна
форма власності», що об'єднувало в собі несумісні форми
власності. У розвиток ідеї колективізації з ініціативи Ста-
ліна в 1926 р. в ЦК ВКП(б) було створено комісію для вив-
чення стану існуючих колгоспів і радгоспів. Вона реко-
мендувала посилити сприяння держави розвитку соціал-
істичного землеробства. Пропонувалися податкові пільги
і пряма матеріальна допомога їм. Такі заходи мали успіх
і стимулювали створення нових колгоспів. Якщо в Ук-
раїні у жовтні 1925 р. було 5 454 колгоспи, то в 1928 р.
їх кількість становила 12 042. Проте більшість селян не
поспішала змінювати свій життєвий уклад. Восени
1928р. колгоспи об'єднували до 4% площі селянського
землекористування. Такий стан не гарантував державі не-
обхідної кількості товарного зерна. Оскільки заготівельні
ціни були занижені, селяни не бажали везти хліб на ри-
нок. Держава відчувала гостру нестачу хліба для внутрі-
шнього споживання та експорту, щоб отримати валюту і
закупити техніку для індустріалізації. Не маючи змоги
змусити селян економічними методами продавати хліб,
Сталін і його оточення стали на шлях примусу під загро-
зою штрафу аж до конфіскації майна. Водночас у грудні
1927 р. було проголошено курс на колективізацію се-
лянських господарств. Пропагандистську кампанію на
користь колгоспів партія підсилила схваленням її в усіх
республіках СРСР. Однак не всі керівні діячі партії
цілком підтримували це рішення. Сталін і його прибічни-
ки розуміли, що репресивними методами неможливо з
року в рік змушувати селян-власників вирощувати товар-
не зерно не на продаж, а для держави. Щоб відсікти се-
лян від ринку і змусити їх вирощувати і продавати
стільки, скільки потрібно державі, їх спочатку треба було
позбавити власності, тобто колективізувати.
Така агресивна щодо селянства політика зумовлювала-
ся глибокими соціально-економічними причинами. Той
комплекс заходів радянської держави, що характеризував-
ся поняттям «нова економічна політика», не мав механіз-
мів, які б давали змогу підтримувати господарську рівно-
вагу між містом і селом. Навіть розвиток непу, хоча і міг
позитивно впливати на сільське господарство, але не забез-
286 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
печував матеріальної бази для індустріалізації СРСР. Націо-
налізована і відірвана від ринку промисловість була мало-
ефективною.
Для позитивного вирішення проблеми необхідно
було змінювати економічну політику. Така зміна озна-
чала б відмову від командних висот шляхом привати-
зації промисловості або колективізації селянських за-
собів виробництва і одержавлення сільського господар-
ства. У керівництві СРСР перемогли сили, що перебува-
ли на позиціях диктатури та адміністрування в
політичному та економічному житті. Вони вирішили
розселянити селянство і одержавити сільськогоспо-
дарське виробництво. Нехтуючи власним досвідом, в но-
вих історичних умовах почали підготовку до нової спро-
би будівництва позаринкової економіки, а це означало
згортання непу. Ці процеси пов'язані із формуванням од-
ноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на
«розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту».
Особливою увагою була наділена Україна. За життя Ле-
ніна в Україні (як і в РСФРР) очолював номенклатуру го-
лова уряду. Перший секретар ЦК КІЇ(б)У залишався друго-
рядною фігурою. До 1923 р. головою РНК УСРР був X. Ра-
ковський — довірена особа Леніна, друг Л. Троцького.
Після поразки Раковського в боротьбі за незалежний ста-
тус України і зміцнення особистої влади Сталіна головою
РНК УСРР було призначено В. Чубаря. В Україні було роз-
горнуто чистку кадрів, залишалися на посадах тільки ті,
хто беззастережно підтримував одноосібну диктатуру
Сталіна.
Формування диктатури Сталіна нерозривно пов'язане
із концепцією планової економіки. Уже в грудні 1927 р.
XV з'їзд ВКП(б), керуючись висловом Сталіна, що «наші
плани — це не плани-прогнози, а плани — директиви»,
проголосив пріоритет державного плану над ринком» Ди-
рективи з'їзду для складання першого п'ятирічного пла-
ну передбачали знищити товарно-грошові відносини у най-
ближчий час. Відповідно до директив XV з'їзду для роз-
робки першого п'ятирічного плану було створено два
варіанти: відправний із середньорічними темпами промис-
лового зростання на 18% і другий, більш напружений, «оп-
тимальний» — на 22%. XVI конференція ВКП(б) у квітні
1929 р. схвалила оптимальний варіант. Перша п'ятирічка
виконувалася за сумою річних планів, які суттєво
відрізнялися від директивного, оптимального плану. Та
Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-тї роки 287
поки його розробляли, в щорічні плани вносилися все нові
й нові корективи щодо підвищення темпів і показників. Це
означало запровадження надзвичайних заходів, які пере-
творювалися на політику нового комуністичного штурму.
Така політика наштовхнулася на опір з боку М. Бухаріна,
О. Рикова і М. Томського. Позиція цих авторитетних
діячів партії і держави отримала назву «правий ухил».
Праві були «розгромлені», і сталінці розпочали чистку
партії, яка тривала з травня 1929 р. по травень 1930 р. Так
зміцнювалася одноосібна диктатура Сталіна і формувався
культ його особи.
За таких умов розроблявся і на XVI з'їзді ВКП(б) в
червні 1930 р. був проголошений курс на «розгорнуте бу-
дівництво соціалізму по всьому фронту». Цей курс підтри-
мав і XI з'їзд КП(б)У (червень 1930 р.) У рішеннях з'їздів
наголошувалося, що соціалістичні відносини (в СРСР і в
Україні), які спиралися на соціалістичну промисловість,
починають спиратися також на швидко зростаючий со-
ціалістичний сектор в сільському господарстві (радгоспи і
колгоспи). Силою залучивши до колгоспів 36% селян-
ських господарств і 47% всієї сільськогосподарської площі
України, комуністи заявили, що колгоспники стають
«справжньою і твердою» опорою партії і радянської влади
на селі.
9.3. Соціально-економічні
перетворення в Україні
у 20—30-ті роки
Утвердження сталінського тоталітарного режиму
й особливості його прояву в Україні
Наприкінці 20-х років комуністично-дєржавне керів-
ництво, посиливши процес відчуження виробника від за-
собів виробництва, повністю стає на шлях директивного
планування, адміністрування і позаекономічного примусу.
В умовах постійної «надзвичайності» для політичного ке-
рівництва виникла потреба міцної державної влади, яка
могла б контролювати і спрямовувати суспільні процеси.
Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії фор-
мування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х ро-
288 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
ках, оформившись як тоталітарний режим. Термін «тоталі-
таризм» (у перекладі з італійської — охоплюючий все) було
вжито італійськими критиками Муссоліні на початку
20-х років, коли в Італії склалася однопартійна фашистсь-
ка система. З 1929 р. його почали застосовувати для харак-
теристики політичного режиму в СРСР.
Тоталітаризм в Україні мав такі особливості:
1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в
суспільстві й монополізація нею права, на істину. Цю мо-
нополію офіційної ідеології на істину мали забезпечувати
органи цензури, утворені в Україні на початку 20-х років.
Утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної
проходило у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, із
«зміновіхівцями», яка завершилася у 1924р. Цей процес
пов'язаний із проголошеним у 1920р. «завоюванням»
«Просвіт». Кампанія провалилася і в 1929—1930 рр. «Про-
світи» було закрито командно-адміністративними метода-
ми. Утвердження комуністичної ідеології пов'язане із реп-
ресіями проти діячів науки, освіти, культури.
2. Усунення з політичної арени інших політичних
партій і монополізація влади більшовицькою Комуністич-
ною партією. На завершальному етапі громадянської війни
в Україні в легальних умовах працювали три партії:
—КП(б)У — фактично філіал РКП(б) в Україні;
—Українська партія соціалістів-революціонерів (бороть-
бисти). На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У.
Представники партії входили до РИК УСРР. Однак бороть-
бистів змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони
злилися із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були О. Шумсь-
кий, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;
—Українська комуністична партія (укапісти). Партію
було утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП.
Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Анто-
ненко-Давидович — виступали за незалежну Україну. У
1924 р. партія нараховувала 200 осіб, а в 1925 р. вона «са-
моліквідувалася». Частина укапістів вступили до КП(б)У.
Отже, комуністи-більшовики безцеремонне усунули з
політичної арени навіть легальні партії. Проти нелегаль-
них було оголошено справжню війну. У 1923 р. Україною
прокотилася хвиля масових арештів. Усунувши з полі-
тичної арени конкурентів, Комуністична партія монопо-
лізувала всю повноту влади в країні. Конституція СРСР
1936 р. законодавче закріпила керівну і спрямовуючу
роль Комуністичної партії у політичній системі Радян-
ського Союзу.
Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки 289
3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.
На державні пости, як і на всі інші посади в органах дер-
жавної влади, за окремими винятками, призначалися або
«обиралися» комуністи, які згідно зі статутом мали прово-
дити в життя програму і рішення партії. Наприклад, у
1934 р. в Україні серед керівників і спеціалістів важкої про-
мисловості комуністи становили четверту частину; серед
директорів підприємств — майже 70%, серед начальників
цехів та їх заступників — 40%. У 1938 р. до Верховної Ради
УРСР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36
комсомольців, 46 безпартійних. Це свідчило, що партія зро-
щувалася з державним апаратом і фактично становила єди-
ний партійно-державний механізм, який зводив нанівець
роль державних органів і забезпечував панівне становище
комуністичної керівної верхівки.
4. Одержавлення суспільства. Виявлялося в тому, що
було знищено або максимально звужено незалежне від дер-
жави суспільне життя. Місцеві органи державної влади вже
на початку 20-х років, утверджуючи свою монополію, по-
чили розпускати паралельні структури — комітети неза-
можних селян. Цей процес був юридичне оформлений цир-
кулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від
15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як
органів влади на селі». У жовтні 1924р. ВЦВК і РНК Ук-
раїни ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок
і товариств». Положення утверджувало дозвільно-норма-
тивний режим утворення товариств. Усі товариства перево-
дилися під юрисдикцію ІІКВС. Держава створювала поза-
доржпниі формування і сама ж ними управляла. Після
прийняття Положення підконтрольні державі товариства
активно утворювалися по всій Україні. Це «Антиалкоголь-
не товариство», «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним
ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної обо-
рони й промисловості» та ін. Партійно-державна еліта, три-
маючи під тотальним контролем профспілки, комсомол,
громадські організації, фактично забезпечила цілковиту
класну монополію на суспільне життя, яку для зручності на-
зивали державною.
5. Встановлення тоталітарного контролю над економі-
кою і зміцнення централізованого керівництва нею. В ре-
зультаті утворилася адміністративно-командна система як
форма організації суспільства із відповідним типом управ-
ління. Така система охопила суб'єкт політичних рішень
(політичну владу), механізм забезпечення виконання цих
рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовано ці рішення
(суспільство, клас, соціальну групу, індивід).
 290 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
Особливо важливий елемент адміністративно-командної
системи — апарат, який був провідником політики «верхів»
у «низи». Сталін завжди наголошував, що питання про
держапарат — одне із найістотніших питань радянського
будівництва, і що кадри вирішують все. Для того щоб три-
мати апарат, кадри у німому підпорядкуванні згори до низу,
час від часу підкреслювалося, що апарат дуже громіздкий,
бюрократичний, що його треба скорочувати. Кожний апа-
ратник намагався догодити вищестоящому і зберегти своє
місце. Незважаючи на часті чистки, апарат завжди був
громіздким. Так, у 1928 р. в Україні у народному госпо-
дарстві, за офіційними даними, було зайнято 1 942 тис. ро-
бітників і службовців, в тому числі 242 тис. осіб, що пра-
цювали в апараті органів державного і господарського уп-
равління, в органах управління кооперативних і громад-
ських організацій тощо, апаратником був кожен 8-й
працюючий.
Отже, командна економіка стала своєрідним фундамен-
том тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «над-
звичайна система» суспільної організації, яка базувалася на
монополії партійно-державного апарату на владу. Збере-
ження і зміцнення такої системи неможливе без насилля,
репресій. Насилля навіть не маскували. На XVI з'їзді
ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного
будівництва є необхідним елементом наступу. Невід'ємною
частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат.
Він виконував три ключові завдання:
—ліквідація організованої опозиції та індивідуального
інакомислення у партії та державі;
—забезпечення держави безкоштовною робочою силою
через систему ГУЛАГу (місця ув'язнення — рос. Главное уп-
равление лагерей);
— суворий контроль над суспільними процесами.
Особливо активно ці завдання вирішувалися у 20—
30-х роках. Одним з перших кроків до масового терору ста-
ла кампанія боротьби зі «шкідниками» і «саботажниками»,
що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до реп-
ресій стала «шахтинська справа». (Навесні 1928 р. у Шах-
тинській окрузі Швнічнокавказького краю було викрито
велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася
з вороже налаштованої частини технічної інтелігенції та
замаскованих білогвардійців.)
Партійне керівництво України (Л. Кагановйч) одразу ж
відгукнулося, і вже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед
«шахтинців» опинилися керівники промисловості України,
Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки 291
яким інкримінували створення «Харківського центру» з
керівництва «шкідництвом». Після цього набрала розмаху
цілеспрямована боротьба проти кадрів української націо-
нальної інтелігенції. Було сфальсифіковано судовий процес
«Спілки визволення України»(СВУ), «розгромлено» мі-
фічний «Український національний центр», «Польську
організацію військову», «Блок українських націоналістич-
них партій», «Троцькістсько-націоналістичнийблок» тощо.
Впродовж 1930—1941 рр. в Україні було «виявлено» і «роз-
громлено» понад 100 ворожих центрів, блоків і організацій.
Перехід до директивного планування.
Форсування індустріалізації
У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет
державного планування над ринком. З жовтня 1928 р. роз-
почалася перша п'ятирічка. Наприкінці 20-х років у
внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Прав-
л я ч а верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала
компромісів для збереження власного панування. Розгро-
мивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до
відвертого насильства в будівництві «соціалізму». Значних
змін зазнала й політика щодо України.
Поворот у внутрішній політиці виявився насамперед у
прискоренні темпів індустріалізації. Курс на індустріаліза-
цію передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить
м а ш и н и й устаткування, на державу, яка їх виробляє, з аг-
рарної країни — на промислову. Оскільки СРСР Перебував
у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом,
цю грандіозну перебудову планували, здійснити в стислі тер-
міни, щоб встигнути створити оборонну промисловість для
майбутньої війни. Поставало питання, де взяти кошти для
індустріалізації. На Заході первісне нагромадження капіта-
лу відбувалося за рахунок експлуатації селянства і погра-
бування колоній. Більшовицькі теоретики на словах запе-
речували такий шлях для СРСР, але фактично його було
втілено в життя. «Внутрішньою колонією» для радянської
промисловості стало селянство, передусім українське. Пер-
ший п'ятирічний план (1928—1932) передбачав напружені,
але реальні темпи приросту промисловості в середньому за
рік. Водночас у процесі виконання п'ятирічки Сталін шля-
хом адміністрування, директив почав вимагати різкого
підвищення планових цифр. Це спричинило диспропорції
і зриви. Так, планом передбачалося збільшити видобуток
10»
292 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т. У процесі п'ятирічки ці
завдання збільшили до 80 млн т. У 1933 р. видобуток вугі-
лля досяг 45 млн т. Виплавку чавуну в Україні планували
збільшити із 2,4 до 6,6 млн т. У 1933 р. було виплавлено
4,3 млн т. Всупереч заяві Сталіна про виконання п'ятиріч-
ки за чотири роки і три місяці насправді за сукупністю по-
казників вона не була виконана навіть за п'ять років.
Однак перша п'ятирічка мала важливі наслідки для
України. Республіка отримала понад 20% загальних капі-
таловкладень, із 1500 нових підприємств майже 400 буду-
валися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніп-
ровської ГЕС. Споруджувалися великі підприємства — «За-
поріжсталь», Харківський тракторний завод та ін. У другій
і третій п'ятирічках рівень інвестицій в Україну знизився.
З 4500 підприємств, що будувалися у другій п'ятирічці
(1933—1937), в Україні розміщувалися до 1000, у незакін-
ченій третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 із 3000. Це було
пов'язано з планами створення нової промислової бази на
Сході, де заводи знаходилися в більшій безпеці на випадок
війни.
Напружені плани потребували інтенсифікації праці ро-
бітників. Цього досягали двома шляхами. Перший — масо-
вий ентузіазм. Для цього використовували так зване соц-
змагання, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження
орденами, присвоєння звання Героя соціалістичної праці
тощо. У 1935 р. було широко розрекламовано рекорд вибій-
ника шахти «Центральна-Ірміно» в Донбасі О. Стаханова,
який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т
вугілля, перевиконавши норму в 14,5 раза. Досягнення Ста-
ханова було негайно використано для організації змагання
за перевиконання норм виробітку — стаханівського руху.
Другий шлях — прямий примус і залякування. Тих, хто не
виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під
страхом адміністративного покарання. Більше того, випуск
бракованої продукції, пошкодження устаткування, вер-
статів кваліфікували як підривну діяльність, за яку нале-
жав арешт. Обидва ці шляхи вели до такого рівня експлуа-
тації робочої сили в СРСР, який можна порівняти із капі-
талізмом доби первісного нагромадження капіталу.
Успіхи перших п'ятирічок безсумнівні, дореволюцій-
ний рівень промисловості був значно перевищений. Стали
до ладу металургійні гіганти « Запоріжсталь», «Криворіж-
сталь» і «Азовсталь». Давали продукцію тракторний і тур-
бінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в
Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисло-
вості, зокрема хімічна.
Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-гі роки 293
Тридцяті роки — період бурхливого розвитку в Україні
цивільної авіації. В січні 1930 р. шляхом злиття двох акці-
онерних товариств — «Укрповітрошлях» і російського «До-
бролет» було створено Всесоюзне товариство цивільного
повітряного флоту (ЦПФ) — ВТЦПФ. Пізніше назву було
замінено на Всесоюзне об'єднання цивільної авіації (ВОЦА).
В лютому 1931 р. введено нову назву — Головне Управлін-
ня ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня 1932 р. — «Азро-
флот». З цього часу цивільна авіація України розвивалася
як одне із відділень Аерофлоту.
У період з 1930 р. до початку Другої світової війни в
Україні відбувався процес розвитку матеріально-технічної
бази цивільної авіації. В ці роки діяло понад ЗО аеропортів.
Найбільш відомими були Харківський, Київський (в Бро-
варах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку,
Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді
та інших містах. В Одесі та Севастополі діяли гідроаеро-
порти. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній
України. Так, в 1939 р. вони перевищували 27 тис. км. і
порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних
трасах експлуатувалися літаки видатного українського
авіаконструктора К. Калініна (1889—1938; розстріляний
після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Його літак К-5
впродовж 10 років був основою літакопарків цивільної
авіації.
У 30-ті роки два вищі навчальні заклади готували спе-
ціалістів для цивільної авіації зокрема і для авіації зага-
лом. 17 квітня 1930 р. було створено Харківський авіацій-
ний інститут (ХАІ), а 25 серпня 1933 р. — Київський авіа-
ційний інститут ЦПФ (КАІ ЦПФ, нині — Національний
авіаційний університет). До початку Другої світової війни
ці два інститути підготували майже 2000 спеціалістів.
Крім того, готували спеціалістів для потреб цивільного по-
вітряного флоту Харківський (1930), Валківський і Крас-
нокутський Харківської обл. (1931), київські авіатехніку-
ми (1933). Широко застосовувався ЦПФ в народному гос-
подарстві України.
Значні результати довоєнних п'ятирічок досягнуті були
надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для Украї-
ни неоднозначні:
— з аграрної країни республіка перетворилася на індус-
тріальну;
— розгорнувся процес українізації робітничого класу,
сформувалися національний робітничий клас, який до цьо-
го був переважно російським, а також технічна інтелігенція;

294 Україна в 20—30-ті рочи XX ст
— розгорнувся процес урбанізації (якщо до проведення
індустріалізації лише кожен п'ятий житель України меш-
кав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен третій);
—для одержання коштів для індустріалізації експлуа-
тувалося і грабувалося українське село;
— демонтовано неп і запроваджено командно-адмініст-
ративну систему в економіці; трестівський госпрозрахунок
було замінено госпрозрахунком підприємств;
—ліквідовано рештки економічної самостійності Украї-
ни, велика промисловість перейшла у розпорядження за-
гальносоюзних наркоматів;
— створено атмосферу напруження, підозри, доносів,
пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових
репресій.
Колективізація сільського господарства.
Знищення класу селян-власників
Ще драматичніші зміни відбувалися у сільському гос-
подарстві України. В 1929 р. партійно-державне керівницт-
во розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій
і терору завершили суцільною колективізацією селянських
господарств. Це одна з трагічних сторінок історії нашого
народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму
були впевнені, що побудувати його неможливо без лікві-
дації приватної власності на землю і переходу до колектив-
ного господарювання на селі. Тому, обманувши селян гас-
лом «Земля — селянам!», більшовики відразу після жовт-
невого перевороту на добровільній основі почали створюва-
ти колективні господарства: комуни, товариства спільного
обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, сільськогосподарські ар-
тілі. Особливого ентузіазму селяни не виявляли. Навесні
1918 р. таких колективів в Україні було до 50, наприкінці
1920 р. — 960. У роки непу створення колгоспів тривало пе-
реважно на добровільній основі, але повільними темпами,
Проте колективні господарства, сформовані переважно із
бідняцьких господарств, були малоефективними, що бага-
то в чому залежало від невміння вести господарство і нестачі
техніки та реманенту. В жовтні 1927р. колгоспи об'єдну-
вали понад 1% селянських господарств. Бурхливо розвива-
лися різні форми кооперації.
До початку масової колективізації селяни ще певною
мірою зберігали свою економічну незалежність і самодіяль-
ність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Еко-
Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки 295
немічними важелями держава не могла впливати на відно-
сини із селянами-власниками. Залишалося єдине — насиль-
ницькими методами підкорити їх. Тому черговою жертвою
сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити дер-
жаву товарним зерном, потрібно було форсувати колективі-
зацію. Першим поштовхом для такого форсування стали
хлібозаготівельні кризи у 1928—1929рр. 1928 рік приніс
Україні неврожай. І хоч було очевидним, що хліба не вис-
тачає, влада примушувала селян здавати його державі за
цінами, значно нижчими за ринкові. Селяни стали всіляко
ухилятися від таких хлібозаготівель. Тоді за наказом Ста-
ліна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного кому-
нізму» . Саме це і означало крах непу стосовно селян. Внас-
лідок «надзвичайних заходів» з України стягли на 33%
більше хліба, ніж у 1927 р. У багатьох районах почався го-
лод. Сталін продемонстрував особисто, як треба проводити
хлібозаготівлі, під час поїздки до Сибіру в січні 1928 р. За-
стосований ним «уральсько-сибірський» метод заготівель
ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село роз-
колювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу
давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до дво-
ру» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які
не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п'я-
тикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а
потім майно їх розпродували. Частина вилучених коштів
перераховувалася у фонди кооперування і колективізації
бідноти, щоб забезпечити її корисливу заінтересованість.
Такий метод застосовували в Україні навесні 1929 р.
Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було
зумовлене тим, що індустріалізація вимагала величезних
коштів, які планувалося «перекачати» із сільського госпо-
дарства у промисловість. Методи непу не влаштовували, і з
непом було покінчено. Однак постійно застосовувати «над-
звичайні заходи» до самостійних селян-господарів було не-
можливо. Легко можна було забирати хліб у колгоспів. Кол-
госпник — це вже не селянин у традиційному значенні сло-
ва. Він зобов'язаний підкорятися безпосередньому началь-
ству — бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у
всьому. Ці посадові особи залежали від районної «трій-
ки» — секретаря райкому партії, голови райвиконкому і
начальника ДПУ. Ті, хто слухняно виконував рішення
«трійки», заохочувалися, хто не виконував, —отримували
догани, на них чекали концтабори, тюрми, розстріли. Вже
восени 1929 р. обмолочений хліб із колгоспних полів виво-
зили на державні пункти та елеватори. Такий метод сподо-
296 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
бався керівництву, і Сталін вирішив приборкати опір селян-
ства шляхом суцільної колективізації.
Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 р., заслухавши до-
повідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, виз-
нав головним завданням комуністів проведення суцільної
колективізації Степу України. У постанові ЦК ВКП(б) «Про
темпи колективізації і заходи допомоги колгоспному буді-
вництву» (січень 1930 р.) ставилося завдання завершити
колективізацію в республіці восени 1931 р., а в крайньому
разі — навесні 1932 р. Особливо жорстоко проводили колек-
тивізацію взимку 1930 р. Партійно-радянські працівники
і так звані активісти-бідняки заганяли в колгоспи силою,
усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У
відповідь селяни почали різати свою худобу. У 1928—
1932 рр. її поголів'я в Україні скоротилося вдвоє.
С. Косіор, намагаючись догодити Сталіну, який плану-
вав провести колективізацію десь за рік, нехтуючи навіть
постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р., вже 24 лютого
того ж року підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до
місцевих парторганізацій із закликом колективізувати Степ
за час весняної посівної 1930 р., а всю Україну — до осені
1930 р. Районні власті (з метою також вислужитися) готові
були ще скоротити ці терміни.
На той час Україна поділялася на райони. Всього було
581 район, в яких нараховувалося 5054 тис. селянських гос-
подарства. Оскільки селяни без захоплення ставилися до ко-
лективізації, Сталін і його прибічники в комісії політбюро
ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова поставили завдан-
ня шляхом роз'єднання сіл на окремі групи домогтися за-
лучення їх до колгоспів. Комісія порушила проблему кур-
кульства. На той час куркулів-експлуататорів уже не було.
Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920—1923 рр. влас-
ті винищили усіх, хто будував свій добробут на необмеженій
найманій праці. В 1930р. заможних господарів (тих, хто
своєю працею створив собі якийсь достаток) було оголоше-
но куркулями. Комісія розробила порядок розкуркулюван-
ня. Куркулів поділяли на три категорії. До першої віднесли
учасників і організаторів антирадянських виступів та теро-
ристичних актів, їх пропонували ізолювати в тюрмах і кон-
цтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто виявив
менш активний опір, їх виселяли у віддалені райони півночі
СРСР разом із сім'ями. У третій категорії були ті, хто не
чинив опору, їм виділяли земельні ділянки за межами кол-
госпних земель. В Україні розпочалася ліквідація куркуль-
ства як класу. Тих, хто не вступав до колгоспу, оголошува-
Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки 297
ли підкуркульниками. Під силою страху селяни змушені
були йти до колгоспів. Ліквідація куркульства на практиці
означала фізичне знищення заможних селян-господарів і
тих, кого підозрювали у ворожості до радянської влади.
Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої половини
січня до початку березня 1930 р.; вона охопила 309 районів,
де налічувалося 2 524 тис. господарств.
На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61 887 госпо-
дарств (2,5%). Всього за час колективізації було розкурку-
лено 352 тис. селянських господарств. Внаслідок цього во-
сени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянсь-
ких господарств досягла 67%; а до кінця 1932 р. було ко-
лективізовано майже 70% господарств (80% орної землі).
До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис.
колгоспів.
Наслідки колективізації драматичні:
1) сільськогосподарське виробництво було підірване до
такої міри, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я
худоби вдалося відновити лише у 50-х роках;
2) ліквідовано економічну самостійність селян, їх зно-
ву повернули у стан кріпаків;
3) поневолення останнього порівняно незалежного кла-
су селянства сприяло подальшому зміцненню командно-ад-
міністративної системи. Контроль сталінського партійно-
державного апарату над громадянами став повністю тоталі-
тарним;
4) знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини
селянства; у решти зникли матеріальна заінтересованість у
результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося
* розселянювання »;
5) голодомор 1932—1933 рр. в Україні. Причини голо-
ду тепер з'ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідаль-
ної, антинародної, злочинної політики московського цент-
ру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добуван-
ня коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бра-
лася. Голод був не- наслідком стихії, а організований
керівництвом, як московським, так і українським штучно.
Це був справжній геноцид проти українського народу.
Колективізація спричинила різке зниження продуктив-
ності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна
в Україні становив 23 млн т, у 1931 р. — 18, 1932 р. — 13.
Хліба вистачало для забезпечення населення України, але
московське керівництво продовжувало встановлювати для
України непомірні хлібозаготівельні плани. Уже напри-
298 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
кінці 1931 р. в Україні почався голод. Навіть в умовах го-
лоду хлібозаготівлі нарощувалися, в 1931 р. Україна здала
державі 39% загального збору зернових, у 1932 р. — 55% ,
До проведення заготівель залучали регулярні війська і
ДПУ. До організації голодомору в Україні причетні Л. Ка-
ганович, В. Молотов, С. Косіор, В. Чубар, П. Постишев.
Взимку і навесні 1933 р. — апогей голоду. Люди їли
все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людсь-
кого м'яса, а пошуки і вилучення хліба і харчів тривали.
Внаслідок голодомору загинуло від 3 до 4,5 млн селян, а
повні дані загиблих і втрат з урахуванням зниження на-
роджуваності становили від 5 до 6 млн. Деякі дослідники
наводять і вищі цифри — 7 млн. Голод 1933 р. — найстра-
хітливіший серед численних злочинів сталінщини. Ра-
дянський режим так залякав селян, що вони стали слух-
няними виконавцями волі зверху, безправною часткою
системи командної економіки.
Для закріплення перемоги колгоспного ладу і його
зміцнення були створені політвідділи МТС і радгоспів,
Вони зосередили в своїх руках всю повноту влади у
сільськогосподарському виробництві. Використовуючи
політику батога і пряника (скасування продрозкладки,
преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі
тощо), вони налагоджували громадське господарство,
слухняне до партійного керівництва. Намагаючись заціка-
вити селян-колгоспників у піднесенні громадського госпо-
дарства, у колгоспах створювали бригади з постійним
складом працюючих, за ними закріплювали земельні
площі, машини, реманент, робочу і продуктивну худобу.
Кожна бригада відповідала за свою земельну ділянку.
Держава дбала про технічну базу колгоспів. Так, за
кожний рік другої п'ятирічки в Україні виникало 73 МТС.
Однак це не означало, що влада почала піклуватися про се-
лянство. Вона переслідувала ту саму мету — експлуатацію
безправних, безпаспортних селян-колгоспників на користь
промисловості. До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу
було подолано. Свідченням цього стала відміна карткової
системи розподілу продовольчих товарів і ліквідація
політвідділів МТС,
У середині 1937 р. в Україні існувало 27 347 колгоспів,
які об'єднували 3 757 тис. селянських дворів (96% наявно'
кількості). А до початку суцільної колективізації в Україні
нараховувалося 5044,8 селянських дворів, отже, їх змен-
шилося на 1 288 тис.
Ціною голоду, мільйонів смертей суцільна колективіза •
ція стала фактом.
Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-тІ роки 299
Формування культу особи Сталіна.
Утвердження тоталітарної системи
Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзна-
чення 50-річчя Сталіна, його почали називати найвеличні-
шим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Культ осо-
би й утвердження тоталітарної системи у СРСР — єдиний
процес, пов'язаний із репресіями. Починаючи із 1929 р., ма-
сові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Ук-
раїні:
1) примусова колективізація, розкуркулення, ліквіда-
ція УАПЦ, процес СВУ (1929—1931 рр.);
2) голодомор, постишевський терор, «кіровська» хвипя
(1932—1934);
3) «великий терор» (1936—1938 рр.).
Злочинна партійно-державна владна структура, яка
сприяла зміцненню культу особи Сталіна і його диктатор-
ської влади, водночас почала шукати шляхи виправлення
становища. Така спроба відбулася в січні 1934 р. на XVII
з'їзді ВКП(б). Виступити проти Сталіна на з'їзді було смер-
тельно небезпечно. Єдина можливість усунути його від ке-
рівництва — під час таємного голосування при виборах ЦК
ВКП(б). Справді, Сталін набрав менше голосів, ніж деякі
інші кандидати. Перше місце посів С. Кіров. 1 грудня
1934 р. С. Кірова було убито. Сталін позбувся суперника і
дістав підставу розпочати терор проти міфічних «ворогів на-
роду» , переслідуючи єдину мету — утриматися при владі й
зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у
масопі, особливо після лютого-березня 1937 р., коли Сталін
на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному
становищі через підступи ворогів. Уже 31 липня 1937 р. ЦК
ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС,
що за чотири місяці треба репресувати 268 950 осіб, з яких
негайно знищити 75 950. Ці завдання за гіркою традицією
перевиконувалися.
Репресії здійснювалися позасудовими трійками у
складі першого секретаря обкому партії, начальника об-
ласного управління НКВС і прокурора області. У грудні
1934р. на процесі «Українського центру білогвардійців-
терористів» було засуджено 28 осіб, переважно письмен-
ників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про
викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру», —
винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси
«Національно-терористичного центру», «Національно-те-
рористичної групи професора М.Зерова», «Блоку українсь-
300 Україна в 20—30-ті роки XX ст
ких терористичних груп», «Троцькістського націоналіс-
тичного терористичного блоку». В 1936р. сфабриковано
справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-
демократичної партії України». В 1937 р. була ліквідова-
на майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був стра-
чений один із організаторів КП(б)У Е. Квірінг. Заарешто-
вано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) За нез'ясова-
них обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.)
П. Любченко. Не уникли ліквідації й організатори реп-
ресій попередніх років. Був відкликаний з України П. По-
стишев (розстріляний в 1940 р.). Подібна доля спіткала
С. Косіора і В. Чубаря. Був ліквідований нарком
внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і
кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно
вбито) 100 осіб. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п'я-
ти кандидатів у члени політбюро — чотири, з дев'яти
членів оргбюро — всі. Не припинилися репресії і після
того, як партійну організацію республіки очолив М. Хру-
щов (січень 1938 р.). Тепер всі репресовані засуджувалися
до розстрілу. Головними наслідками масових репресій ста-
ли фізичне винищення активної та інтелектуальної части-
ни нації і моральне розтління тих, кого терор не зачепив.
За масштабами винищення населення власної країни ста-
лінський терор не знав собі рівних у всьому світі. Тому в
пам'яті людей він ще залишився під назвою «великого те-
рору».
9.4. Національно-культурне
будівництво
Політика коренізації
У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б), засудивши місцевий
націоналізм, оголосив великодержавний російський шові-
нізм головною небезпекою в СРСР. З'їзд проголосив політи-
ку «коренізації», яка означала залучення представників
корінних національностей до компартій і державного апа-
рату, користування національними мовами у партійній та
державній роботі, освіті, книжковій справі, пресі, у всіх
сферах життя республік. В Україні процес здійснення цієї
політики отримав назву «українізація».
Національно-культурне будівництво ЗОЇ
Радянські комуністичні історики вважали такий пово-
рот логічним продовженням ленінської національної полі-
тики. Зарубіжні дослідники часто вживали термін «обман-
на українізація». Вже в ті часи певна частина відомих ук-
раїнських діячів розуміла, що така політика має на меті
виявити націоналістичне налаштованих громадян Украї-
ни і потім репресувати їх. Іншими словами, «коренізація»
була, як і неп, вимушеною політикою відступу і комп-
ромісів з метою укріплення комуністичної ідеології. Так,
на початку 20-х років КП(б)У була чужим тілом в україн-
ському суспільстві. Вона спиралася передусім на неук-
раїнські елементи. У 1922 р. .з 55 тис. членів партії 54%
становили росіяни, 23% українці, 14% євреї. В урядово-
му апараті українців було 35%. Для підтримки влади ук-
раїнськими масами необхідно було надати партії та уряду
національних особливостей. Цього вимагали національно
свідомі українські комуністи, переважно очолювані вихід-
цями з партії боротьбистів О. Шумським, В. Еланом-Бла-
китним , а згодом — і колишні укапісти, які на чолі з
М. Ткаченком і Ю. Мазуренком у 1925 р. також приєдна-
лися до КП(б)У. Українізація була реакцією на українсь-
ке національне відродження, яке розвивалося незалежно
від більшовиків. За словами М. Хвильового, «українізація
є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації». Свого
часу С. Петлюра так писав про «українізацію»: «Взагалі
справа українізації справляє враження певного тактично-
го ходу з боку більшовиків, і коли він не дасть бажаних
наслідків, то про нього швидко забудуть».
Розгортання українізації. Трагічні сторінки.
Досягнення
Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від
27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-
виховних і культурно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК
і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. «Про заходи щодо рівно-
правності мов і про допомогу розвиткові української мови».
Нова політика здійснювалася за такими напрямами:
— залучення українців до партії і надання їм важливих
посад у партійному і державному апаратах;
— впровадження української мови у державне управлін
ня і партійну діяльність;
— заохочення розвитку української культури і науки.
302 Україна в 20—30-ті роки XX от.
Українізація наштовхнулася на сильний опір, особли-
во з боку неукраїнської та зрусифікованої верхівки ЦК
КП(б)У. В партапараті поширювалась теорія «боротьби двох
культур». Проповідником і захисником цієї теорії став сек-
ретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Він так пояснював її: «Поста-
вити собі завдання активно українізувати партію, тобто
робітництво... це значить стати на точку зору нижчої куль-
тури села, порівняно з вищою культурою міста». Водночас
«русотяпи», як їх називали, були відкликані з України або
тимчасово усунені з посад. До керівництва республікою
прийшли нові люди. У 1923 р. головою РНК УСРР став ук-
раїнець В. Чубар, а генерального секретаря ЦК КП(б)У
Е. Квірінга замінив слухняний сталінець Л. Каганович.
Наркомат освіти очолив О. Шумський. Після цього україні-
зація пішла успішніше.
Шумський Олександр Якович (1890—1946) — партійний та дер-
жавний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській ро-
дині. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту,
тоді ж приєднався до есерівського руху, На III з'їзді УПСР кооптова-
ний до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради. Один
із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в
УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, згодом член її
ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924—
1927рр. —нарком освіти УСРР. У лютому—березні 1927 р. на об'єд-
наному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному
ухилі» (т. зв. шумськізмі) та направлений у розпорядження ЦКВКП(б).
У1931—1933 рр. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член
президіїВЦРПС. У1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудо-
вих таборів, з 1935 р. — на засланні. Загинув у Саратові.
У1923 р. партія налічувала 489 тис. осіб. З них україн-
ців — 60%, росіян — 23, інших — 17%. Проте українці зо-
середжувалися переважно на нижніх щаблях партійної
ієрархії. У ЦК КП(б)У в 1924 р. вони становили 16%, у
1925 р. — 25, в 1930 р. — 43% . Посади генерального секре-
таря КП(б)У обіймали не українці, за винятком Д, Ма-
нуїльського. Центром українізації став Наркомат освіти,
якому підлягали всі ділянки культури. Після усунення
О, Шумського у 1927 р. наркомат очолював М. Скрипник.
Скрипник Микола Олексійович (1872—1933.) — державний та
партійний діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Ка -
теринославської губернії в сім'ї службовця. Освіту здобув у Ізюмсь-
кій реальній школі та Петербурзькому технологічному інституті. У
революційному русі — з 1897 р., один з фундаторів КП(б)У. За ре-
волюційну діяльність 15 разів заарештовувався, 7 разів відбував
заслання (загалом був засуджений до 34 років заслання). На І Все-
Національно-культурне будівництво 303
українському з'їзді рад був обраний народним секретарем праці,
згодом — торгівлі й промисловості. Із січня 1919 р. — член радян-
ського уряду України (народний комісар державного контролю, ро-
бітничо-селянської інспекції, внутрішніх справ, юстиції УСРР та ге-
неральний прокурор). У1927—1933 рр. — нарком освіти. З люто-
го 1933 р. — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР.
31925р.— член Політбюро ЦК КП(б)У, в 1927—1929 рр.— голо-
ва Ради Національностей СРСР. Покінчив з життям через цькуван-
ня з боку партійної верхівки та обвинувачення в «націоналізмі».
Успіхи української освіти пов'язані передусім з ним. У
1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл і понад 2/3 технікумів та
30% вузів з українською мовою навчання. Більше 97% ук-
раїнських дітей навчалися рідною мовою. Якщо у 1922 р.
республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в
1939 р. з 426 газет 373 були українськими.
Однак пропорційно до успіхів українізації наростав і опір.
Його чинили частина парткерівництва, російська бюрократич-
на верхівка трестів і синдикатів, російське й обрусіле міщан-
ство, пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православ-
ної церкви. У другій половині 20-х років українізація зазна-
ла перших ударів. Це штовхало свідомих українців до опо-
зиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали
М. Хвильовий , О. Шумський і М. Волобуєв. Наприклад,
М. Хвильовий вважав, що для розвитку української культу-
ри їй необхідно звільнитися від російського впливу, орієнту-
ватися на європейські традиції, започаткував літературну дис-
кусію 1926—1927рр., яка закінчилася гострою критикою
«хвильовізму». Наступним об'єктом критики став О. Шумсь-
кий, в минулому член лівого крила українських есерів, зго-
дом один із організаторів УКП (боротьбистів). У 1920 р. він
разом із боротьбистами приєднався до КП(б)У. У 1924—
1926 рр. нарком освіти і відповідальний за українізацію
О. Шумський звинувачував Л. Кагановича у схильності до
адміністрування, дискредитації українських більшовиків і
запропонував Сталіну замінити його на посаді генсека
КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович організував кам-
панію проти Шумського. Того звинуватили в «націоналістич-
ному ухилі», штучному прискоренні українізації тощо. Лют-
нево-березневий пленум ЦК КП(б)У 1927р. зняв Шумсько-
го з посади наркома і вислав його за кордон. Не підтримав
цього рішення представник КПЗУ (Комуністична партія За-
хідної України) К.Саврич (Максимович), внаслідок чого Ка-
ганович звинуватив у «шумськізмі» весь ЦК КПЗУ. Ще од-
ним об'єктом критики став М.Волобуєв, який захищав еко-
номічну самостійність України.
304 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
У статтях, що публікувалися в журналі «Більшовик
України» в 1928 р., він доводив, що українська економіка
може бути самостійною та інтегруватися в європейську без
Росії, що Україна є колонією у складі СРСР тощо. І «воло-
буєвщина» була оголошена проявом «буржуазного націона-
лізму» і «націонал-ухильництва». Згодом Хвильовий,
Шумський і Волобуєв відмовилися від своїх поглядів, але
це не врятувало від репресій. У 1933 р. Хвильовий покінчив
життя самогубством; Шумський, заарештований 1933р.,
заподіяв собі смерть у 1946 р. на засланні; Волобуєв був ки-
нутий у сталінські табори.
Попри суттєві недоліки, українізація привела до лік-
відації неписьменності, розгортання мережі освітніх уста-
нов, розвитку вищої школи. За переписом 1897 р., в ук-
раїнських губерніях налічувалося тільки 27,9% письмен-
них. Перепис населення 1939 р. засвідчив, що в Україні
було 85,3% письменних віком до 50 років. Кількість вузів
в Україні зросла Із19у1914/1915 навчальному році до 129
у 1938/1939 р., а чисельність студентів у них збільшила-
ся із 27 тис. до 124 тис.
23 серпня 1933 р. Рада народних Комісарів СРСР прий-
няла постанову про створення Київського авіаційного
інституту на базі авіафакультету Київського машинобуді-
вного інституту. В 1933 р. на всі курси чотирьох факуль-
тетів — експлуатаційного, двигунобудівного і наземних
споруд було зараховано 898 студентів. В липні 1939 р.
відбувся останній передвоєнний випуск (70 інженерів).
Всього за передвоєнні роки інститут підготував 810 спе-
ціалістів. Серед них такі відомі згодом вчені, як В. Чоло-
мей — спеціаліст в галузі механіки і процесів управління,
академік АН СРСР, М. Голего — колишній ректор Київсь-
кого інституту інженерів цивільної авіації, член-кореспо-
дент АН УРСР та багато інших. Вузи відкривалися не
тільки у Києві. Вузівськими центрами стали 28 міст Ук-
раїни. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені
кандидатів і докторів наук, а також учені звання доцентів
і професорів. Головним осередком наукової діяльності про-
довжувала залишатися Всеукраїнська Академія наук.
В лютому 1935 р. її було перейменовано в АН УРСР. В
1928—1929рр. президентом ВУАН був Д. Заболотний, з
1930 р. — О. Богомолець.
У 1936 р. в АН УРСР (за конституцією 1936 р. порядок
слів у назві радянських республік змінився: спочатку «Ра-
дянська», а потім «Соціалістична». Відповідно змінилася і
абревіатура — з УСРР на УРСР) утворилося кілька сус-
Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки 305
пільствознавчих інститутів — економіки, історії України,
українського фольклору, української літератури. У вересні
1930 р. профспілки проголосили всесоюзний «призов» ро-
бітників-ударників у літературу. Вже в 1931 р. до літератур-
них гуртків було залучено майже 2 тис. робітників. І з'їзд
письменників України відбувся в червні 1934 р. в Харкові,
а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На
з'їзді було офіційно створено Спілку письменників Украї-
ни. Невдовзі об'єдналися у творчі спілки й інші працівни-
ки культури та мистецтва. Всі вони були цілком під конт-
ролем ідеологічних відділів парторганів.
Водночас наростав наступ на церкву. У квітні 1929 р.
були заборонені всі види діяльності релігійних установ,
крім богослужіння. Розпочалося масове винищення матері-
альної основи релігійних громад. Серед цих злочинів —
знищення Михайлівського золотоверхого собору — пам'ят-
ки архітектури доби розквіту Київської Русі. Приміщення
храмів було віддано під сільбуди, школи, клуби, гаражі,
склади тощо. В 1930 р. було поставлено поза законом Ук-
раїнську автокефальну православну церкву.
9.5. Західноукраїнські землі
у 20—30-ті роки
Українські землі під владою Польщі
Після Першої світової війни, з розпадом могутніх ім-
перій українські землі — Західна Україна, Північна Буко-
вина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Ру-
мунії та Чехо-Словаччини. 31919р. Польщею було окупо-
вано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної
Волині, що становило третину усієї території тодішньої
Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн
осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали
для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої
сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і
загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво де-
стабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20—
30-х років польська політика в українському питанні мала
свої особливості. В 1919—1923 рр. Польща ще не цілком
закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного
права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і не
306 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
визначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конфе-
ренції Польща зобов'язалася перед державами Антанти га-
рантувати українському населенню автономію. Польська
конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право ук-
раїнців на рідну мову в публічному житті та навчанні у по-
чаткових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон на-
давав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львів-
ському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії
так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну
роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських зе-
мель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 берез-
ня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над
Східною Галичиною. У 1923—1926 рр. в Польщі при владі
перебував уряд народної демократії, який в українському
питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її по-
лягала в окупації західних земель України, Білорусії та
Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних
кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації
народів створити однонаціональну польську державу.
Економічна політика Польщі в українських землях пе-
реслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх
на аграрно-сировинний придаток до корінних польських
земель. Внаслідок такої політики економіка Західної Украї-
ни була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири
воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Во-
линське — припадало 25% території і 28% населення Поль-
щі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% ро-
бітників. Штучне стримування промислового розвитку
створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робо-
чої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення.
У 1921 р. питома вага малоземельних селянських госпо-
дарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1%, а в цен-
тральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося
так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у по-
міщиків, віддавалися полякам, переважно відставним вій-
ськовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і
в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж
1919—1929рр. 77 тис. осадників отримали тут понад
600 тис. га землі.
Польська влада намагалася знищити самі поняття «Ук-
раїна», «українець». Населення іменувалось «русини», а
вся територія називалася «Східна Малопольща». Керівни-
ки Польщі заявляли, що ніякого українського, народу не-
має, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Захід-
ної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголо-
Західноукраінсьмі землі у 20—30-ті роки 307
сив державною мовою на території Польщі польську. Пере-
дусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/
1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то
в 1926/1927 р. — лише 845. Після приходу до влади
Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях віднов-
лення держави «від моря до моря». Суть нової влади поля-
гала у державній асиміляції національних меншин і у
відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шля-
хом примусу. Для її здійснення у 1926 р. було створено спе-
ціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. поча-
ли діяти Національний комітет і Бюро національної
політики. В 1928—1930 рр. було зроблено поступки ук-
раїнській буржуазії у формі фінансової підтримки коопера-
тивних об'єднань. У відповідь найчисельніша українська
партія УНДО (Українське Народно-демократичне Об'єднан-
ня) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-
українських відносин. В свою чергу, уряд пішов на деякі по-
ступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним із п'яти
віце-маршалів сейму.
Проте політика поступок українській буржуазії була
нетривкою. Напередодні Другої світової війни, побоюючись
позиції в українському питанні Німеччини, польський уряд
різко змінює акценти у своїй національній політиці, повер-
тається до доктрини однонаціональної Польщі. Це зумови-
ло певну опозиційність українців, що виражалася як ле-
гальне, так і нелегально. Польська політична система
ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало змогу
національним меншинам попри дискримінацію відстоювати
свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12
політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО — лібе-
ральна партія, яка утворилоася в 1925 р. її лідери — Д. Ле-
вицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький — відстоювали
конституційну демократію та незалежність України. Іншою
впливовою партією була КПЗУ, утворена ще в 1919 р. Ліде-
ри партії — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма ставила завдан-
ня боротьби проти соціальних і національних утисків, за
об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ук-
раїнські партії намагалися ставати помітним чинником полі-
тичного життя. Якщо в 1927 р. представництво у польсько-
му парламенті становило 25 послів і 6 сенаторів-українців,
то вже в 1930 р. — відповідно 50 і 14.
В економіці протидія офіційній лінії на гальмування
розвитку українських земель здійснювалася через коопера-
тивний рух. Так, якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 ко-
оперативів, то в 1939 р. їх було до 4000. Коли антиукраїн-
308 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
ський тиск польської влади ставав нестерпним, відповід-
на реакція українців виходила за межі легальних форм бо-
ротьби. Якщо у 1922 р. в Західній Україні відбулося лише
59 страйків, то в 1934—1939 рр. — 1 118. З весни 1930 р.
посилилися виступи селян. Тільки на території Волинсь-
кого, Львівського, Тернопільського і Станіславського воє-
водств відбулося понад 3000 антидержавних політичних
виступів, в тому числі 160 збройних. Відповіддю уряду
була кампанія пацифікації — умиротворення за допомо-
гою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушува-
ли вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або
співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям
було піддано 800 сіл, 1 739 осіб було заарештовано. По-
слідовна асиміляторська політика польських властей за
фактичної відсутності єдності українських політичних сил
зумовила застосування більш радикальних форм бороть-
би. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Ук-
раїнських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Ко-
новалець.
Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч.
Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Ака-
демічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівсь-
кої філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Україн-
ської національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом
за участь у боротьбі за створення українського університету у
Львові. Під час Першої світової війни — в австро-угорській армії,
наприкінці квітня 1915р. потрапив у російський полон. У 1917р.
таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-
Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — без-
змінний командир формації Січових стрільців. Під час антигеть-
манського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осад-
ного корпусу, що наступав на Київ. В армії УНР — командир диві-
зії, корпусу, армійської групи; полковник армії УНР. Після само-
розпуску Січових стрільців 6 грудня 1919 р. перебував у польсь-
кому таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції.
Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її
Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причи-
ни до історії української революції».
Головним ідеологом ОУН був Д. Донцов.
Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала
20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору до
польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українсько-
му суспільстві стан постійного революційного піднесення і
підтримки та розвитку руху протесту проти влади.
Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки 309
Українські землі під владою Румунії
На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис.
українців, що становило 4,7% усього населення країни. Ос-
новними місцями їх зосередження були Північна Буковина,
Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бесса-
рабії. Неприхована колоніальна політика призвела до дегра-
дації народного господарства українських земель. На Буко-
вині за 1922—1929рр. було закрито 85 промислових
підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на
Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акермансь-
кому та Ізмаїльському повітах — більш ніж на чверть.
Не кращою була ситуація у сільському господарстві.
Розміри селянських наділів в українських повітах Бесса-
рабії зменшилися майже в три рази. Внаслідок аграрної
реформи було встановлено орендну плату за один гектар
землі 1 160 лей, але незабаром плата зросла до 2000 лей.
В результаті, наприклад, в Акерманському повіті, з
26 567 наділених землею селян понад 48% змушені були
від наділів відмовитися. В 1932 р. українські селяни опи-
нилися під загрозою голоду. В 1918—1928 рр. румунська
влада запровадила воєнний стан у всій провінції. Ук-
раїнські землі активно роздавалися румунським офіце-
рам. Тривала прискорена румунізація краю. Було закри-
то всі українські школи, переслідувалася українська цер-
ква. До 1927р. Буковина втратила залишки автономії,
якою володіла за влади Австрії. В 1928—1937 рр. настав
період лібералізації, він охоплював 1926—1933 рр., коли
було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лю-
тому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено
надзвичайний стан, а впродовж 1933—1935 рр. парла-
мент Румунії прийняв кілька реакційних законів, в тому
числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуран-
ци (таємної поліції). Із середини 30-х років у Румунії поча-
ли набирати сили фашистські партії та організації («Залізна
гвардія», що діяла з 1935 р. під гаслом «Все для Батьківщи-
ни! », Націонал-християнська партія та ін.) В лютому 1938 р.
було встановлено особисту диктатуру Кароля II. Розвиток
політичного руху опору румунській владі давав про себе зна-
ти в усіх підвладних Румунії землях. Однак найбільш актив-
но він виявив себе на території Буковини. Саме тут діяли три
основні політичні угруповання:
1) Комуністична партія Буковини. Заснована в 1918 р.,
з 1926 р. — складова частина Комуністичної партії Румунії.
310 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
Лідери партії— О. Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін.
Боролась за возз'єднання з Радянською Україною;
2) Українська національна партія. Утворена в 1927р.,
лідер В. Залозецький. Виступала за співробітництво і ком-
проміс з владою. За час діяльності, до 1938 р. партії вдало-
ся здобути декілька місць у парламенті Румунії;
3) Революційний націоналістичний табір. Сформувався
в середині 30-х років охоплював молодь і студентство —
спорттовариство «Мазепа», студентське товариство «Заліз-
няк». Користувався і підтримкою селянства. Лідери —
О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.
Закарпаття під владою Чехо-Словаччини
Після падіння Австро-Угорської імперії гостро постало
питання про долю Закарпаття. У червні 1918р. на базі емі-
грантських організацій вихідців із Закарпаття було створе-
но Американську Народну Раду карпатських русинів, яку
очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирі-
шення карпатського питання:
1) надання повної незалежності Закарпаттю;
2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями;
3) одержання автономії.
За порадою президента США В.Вільсона 23 жовтня
1918р. карпатські русини приєдналися до емігрантської
організації «Середньоєвропейська демократична унія», яка
представляла 10 млн емігрантів з Австро-Угорщини. За ру-
синами було визнано право на самовизначення. Голова
унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Зго-
дом на засіданні Ради 12 листопада 1918р. в Скрентоні
(США) і було вирішено приєднати Закарпаття до Чехо-Сло-
ваччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріа-
нонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття при-
єднувалося до Чехо-Словаччини під назвою «Підкарпатсь-
ка Русь ». За цим договором вона мала отримати найширшу
автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реа-
лізовані. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї
території Чехо-Словаччини, на якій проживало 9% населен-
ня і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей,
що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був си-
ровинним придатком економічно розвинутих чеських зе-
мель. Питома вага промисловості в економіці становила тро-
хи більше 2%. Стан сільського господарства був кризовим.
Майже 90% селянських господарств краю перебували у бор-
Західноукраінські землі у 20—30-ті роки 311
говій кабалі банків та лихварів. Таке становище неоднора-
зово викликало протести з боку закарпатців. За неповні два
десятиліття чеська влада змушена була 91 раз збройною си-
лою втихомирювати робітників і селян. Водночас позиція
уряду Чехо-Словаччини до українців краю була більш по-
міркованою і виваженою, ніж у Польщі та Румунії. У
30-х роках тут діяло до ЗО політичних партій, які репрезен-
тували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток.
У Закарпатті постійно зростала кількість початкових
шкіл. Так, з 525 шкіл у 1914 р. вона збільшилася до 851 в
1938 р., кількість гімназій — із 3 до 11. Було дозволено ви-
бирати мову викладання. Тут вільно діяли різні українські
суспільні організації: «Просвіта», Асоціація українських
вчителів, «Пласт» та ін. Проте і в Закарпатті проводилася
чехізація, зокрема за 20 років тут було відкрито 213 чесь-
ких шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорсь-
ких школах. Але вона була порівняно м'якою і без утисків
українців.
Українське питання в європейській політиці
напередодні Другої світової війни
Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська си-
стема, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалю-
ватися. За цих умов українське питання поступово стало
важливим чинником у міжнародній політиці. Роз'єднаність
українських земель, їх перебування у складі чотирьох дер-
жав, що мали різний соціальний устрій, дестабілізовували
політичне життя Європи. Тоді українське питання у вузь-
кому розумінні означало визначення ролі українського фак-
тора у внутрішньому житті держав, до складу яких входи-
ли українські землі, а в широкому розумінні охоплювало
умови і механізм возз'єднання українських земель і ство-
рення власної суверенної держави.
Напередодні війни чітко визначилися три групи країн,
які були зацікавлені у вирішенні українського питання:
1)СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагали-
ся втримати вже підвладні їм землі й за можливості при-
єднати нові;
2) Англія, Франція і США — творці Версальсько-Ва-
шингтонської системи — намагалися у цей спосіб задоволь-
нити свої геополітичні інтереси;
3) Німеччина, яка боролася за життєвий простір і пре-
тендувала на українські землі, та Угорщина, що була неза-
 312 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
доволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно до-
магалася повернення Закарпаття.
Драматизм полягав у тому, що розшматовані українські
землі не давали змоги укоаїнцям самостійно вирішити свої
проблеми.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питан-
ня напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже
в березні—травні 1933 р. рейхсляйтер Розенберг здійснив
напівофіційні візити до Лондона і Локарно (Італія), де під час
таємних нарад обґрунтовував план поділу Росії (СРСР) шля-
хом відриву від неї України. У 1935 р. Гітлер на з'їзді на-
цистів У Нюрнберзі заявив, що якби завоювати Україну, то
кожна німецька господиня відчула б, що її життя стало лег-
шим.
Гітлерівське керівництво робило все, щоб дати зрозумі-
ти Англії та Франції, що не збирається нападати на них. У
свою чергу, Англія і Франція намагалися відвести від себе
загрозу агресії та націлити її на Схід. Виходячи з цього, уря-
ди цих країн і пішли на Мюнхенську змову 29—ЗО вересня
1938 р. Вона поклала початок руйнування Чехо-Словацької
держави. Проблема Закарпатської України, як зазначав
тоді співробітник американського посольства у Варшаві,
була однією із центральних. Окрім Німеччини, зацікав-
леність у Закарпатській Україні виявляли Польща і Угор-
щина, яка мала плани приєднати до себе Закарпаття і Сло-
ваччину. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, проти
планів угорців виступили Румунія та Югославія.
Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки
після мюнхенської змови, чехо-словацький уряд за мовчаз-
ної згоди Німеччини 10 жовтня 1938р. оголосив утворен-
ня Чехо-Словацької федерації з трьох народів — чехів, сло-
ваків та українців. 2 жовтня уряд Праги визнав автоном-
ний уряд Карпатської України. Прем'єр-міністром став
А. Бродій. Такий перебіг подій вимагав зміцнення позицій
Німеччини на Закарпатті. Німеччина домоглася, щоб Кар-
патська Україна віддала Угорщині 1853 кв. км своєї тери-
торії з населенням 180 тис. осіб, містами Ужгород і Мукачів.
У жовтні 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехо-Сло-
ваччини усунув із посади прем'єра А. Бродія, який висту-
пав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим пре-
м'єром став А. Волошин, прихильник німецької орієнтації.
Активізувалися дипломатичні відносини. У Хусті, столиці
Закарпаття, було засновано Німецьке консульство. Укладе-
но угоду про поставки до Німеччини дерева, молочних про-
дуктів, шкіри, хутра, вовни та вина. Про важливість ук-
Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки 313
раїнського питання свідчить і те, що в Хусті було відкрито
японське консульство.
12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сейму Карпат-
ської України. У них взяли участь 92,5% населення з пра-
вом голосу, з них 92,4% проголосували за Українське на-
ціональне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Од-
нак, незважаючи на державні атрибути, навіть створення
армії, це було нетривке утворення, яке спиралося не на
власну силу, а на хиткий баланс політичних сил у Європі.
Зміна на рубежі 1938—1939 рр. акцентів у зовнішній полі-
тиці Німеччини призвела до падіння влади у Хусті.
Враховуючи досвід Першої світової війни, Німеччина
відмовляється від планів війни на два фронти. Вона робить
ставку на встановлення нового порядку у відносинах на За-
ході. Питання про здійснення планів на Сході, в тому числі
стосовно України, відсувалося на майбутнє.
6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і
Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Кар-
патської України. Чехо-Словацька федерація була ліквідо-
вана. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. угорська армія розпо-
чала воєнні дії в районі Мукачево. У цих умовах А.Волошин
проголошує самостійність Карпатської України, а 15 берез-
ня 1939 р. сейм офіційно проголосив її незалежність. 10—
12-тисячне військо 5 днів чинило опір угорцям, після чого
Закарпаття було окуповане. Ще три тижні тривала парти-
занська війна. Березневі події 1939 р. викликали збенте-
ження у правлячих колах західних держав. Загарбання
Чехо-Словаччини і відмова від створення «Великої Украї-
ни» поховали їх плани на близьку війну Німеччини і СРСР.
Сталінське керівництво, засудивши для годиться дії Німеч-
чини, було задоволене, що Карпатська Україна не стала
трампліном Гітлеру для стрибка на УРСР (СРСР).
Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня 1939 р. віддав на-
каз вермахту готуватися до нападу на Польщу. Він чудово
розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Ук-
раїні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стра-
тегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами.
Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії про-
ти Франції та Англії, Гітлер вирішив, що настав час до аль-
янсу із СРСР. Спочатку напередодні остаточної ліквідації
Чехо-Словаччинк та окупації Угорщиною Закарпаття
німецька преса припинила публікацію антирадянських ста-
тей. Гебельс категорично заборонив друкувати матеріали
про українське питання і вміщувати карти України. В
Москві це помітили. На XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня
314 Україна в 20—30-ті роки XX ст.
1939 р. Сталін підкреслив, що галаслива кампанія на Заході
навколо «українського питання» має на меті настроїти
СРСР проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати
конфлікт із Німеччиною без видимих на те причин. Після
угорської окупації Закарпаття — знову дружній жест. На
початку травня 1939 р. В. Молотов змінює на посаді нарко-
ма закордонних справ антифашистськи настроєного М. Лит-
винова. Згодом після кількох взаємних зондувальних спроб
налагодження відносин розпочалися переговори з міністром
закордонних справ Німеччини Ріббентропом. 22 серпня
1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнан-
ня інтересів СРСР в Балтиці, у Південно-Східній Європі, а
також про відмову Гітлера від планів типу «Велика Украї-
на». Німецька сторона задовольнила ці вимоги. 23 серпня
1939р. Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад
між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Водночас
було підписано і таємний протокол, який містив положен-
ня стосовно українських земель: «У разі територіально-пол-
ітичного перерозподілу областей, які входять до Польської
держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде при-
близно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Пакт
Молотова-Ріббентропа, а також таємний протокол до нього
явно демонстрували акт безпрецедентного поділу Європи на
«сфери інтересів» двох тоталітарних режимів — СРСР і фа-
шистської Німеччини. З боку московського керівництва
саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поши-
рення сталінської диктатури на нові території і було основ-
ною метою радянсько-німецького пакту. Згідно з таємним
протоколом західноукраїнські та західнобілоруські землі
опинялися під контролем СРСР. Інша територія Польщі
опинялася у сфері інтересів Німеччини. Слід зазначити, що
деякі історики вважають секретний протокол новим поді-
лом Польщі. Таємний протокол означав згоду керівництва
фашистської Німеччини на приєднання до СРСР (а не до
України) споконвічних українських земель, а сталінське
керівництво не заперечувало проти загарбання Німеччиною
території Польщі.
Таємна угода між Німеччиною і СРСР віддзеркалюва-
ла імперську, агресивну суть обох держав (Німеччини і
СРСР), цинічне ігнорування їх керівниками загальноприй-
нятих у цивілізованому світі принципів міжнародних
відносин. З боку московського керівництва це було пору-
шенням в односторонньому порядку умов Ризького мир-
ного договору (18 березня 1921 р.) між представниками ра-
дянської Росії і радянської України, з одного боку, та
Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки 315
Польщі — з іншого (згідно з договором, який набрав ЧИЕ-
ності ЗО квітня 1921 р., за Польщею залишилися Західна
Україна і Західна Білорусія).
Отже, 20—30-ті роки в історії України — це часи пев-
них позитивних зрушень: спочатку відносно самостійна зов-
нішня політика, а потім, хоч й ілюзорна, але державність,
неп, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквіда-
ція неписьменності. Водночас то були роки сталінських реп-
ресій, двох голодоморів, насильного об'єднання селян у кол-
госпи, знищення селянської ініціативи.
Драматичними були події в українських землях, які
входили до складу Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.
Саме ці території стали розмінною картою у великій полі-
тиці наприкінці 30-х років, що завершилася початком Дру-
гої світової війни.
Запитання. Завдання
1. Розкрийте основні напрями відбудови і розвитку народного гос-
подарства України в умовах непу.
2. Які причини згортання непу?
3. Аргументуйте політику індустріалізації в Україні, форсування
темпів промислового будівництва.
4. Дайте розгорнуту оцінку колективізації в Україні (1930—1932 рр.).
5. Розкрийте форми і методи колективізації в Україні. Вкажіть при-
чини і наслідки голоду 1932—1933 рр.
6. Проаналізуйте розгортання національно-культурного будівницт-
ва в Україні.
7. Підсумуйте результати коренізації— українізації (мета, процес
і наслідки).
Література
Боечко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспек-
тива та сучасний стан.— К.: Основи, 1994. — 168 с.
Бойко О. Д. Історія України у XX столітті, 20—90-ті роки: Навч. посібник
д^я студентів. — Ніжин: Стиль, 1994. — С. 7—115.
Вегеш М.М. Августин Волошин і Карпатська Україна. Сторінки історії Ук-
раїни. XX століття.— К.: Наук, думка, 1999. — С. 3—308.
Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— Нью-Йорк; Па-
риж; Торонто, 1987. — С. 3—438.
Енциклопедія Українознавства /Гол. ред. В.Кубійович. — Париж; Нью-
Йорк, 1980. — С. 16—3328.
Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів: НІ їм Т.Шев-
ченка, 1992. — С. 116—129.
Зайцев О.Ю. Представники українських політичних партій Західної Украї-
ни в парламенті Польщі (1922—1939 рр.) //Укр. іст. журн. — 1993. — №1. —
С. 70—80.
316 Україна в 20—30-ті роки XX ст.

10.
История дипломатик: В 5-ти т. — Т. 3.: Политиздат, 1975. — С. 160—170.
Історія України: Навчальний посібник. — К.: Альтернативи, 1997. —
С. 265—268.
Історія Української РСР: У 8-ми т., 10-ти кн. — Т.6. Українська РСР у період
побудови і зміцнення соціалістичного суспільства (1921—1941). — К.: Наук,
думка, 1977. — С. 411—429.
Касьянов Г. В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки. —
К.: Наук, думка, 1991. — С. 3—81.
Киевский институтинженеров гражданской авиации (1933—1993): Очерк
истории /А. Ф. Вовчик, В. Н. Гребенников, Й. П. Челюканов й др. — К.: Изд-во
Україна у роки Другої світової
КМУГА, 1994. — С. 557.
Кондратюк В. О., Зайцев О. Ю. Україна в 20—30-х роках XX ст. — Львів:
війни та першого повоєнного
Обл. книж. друк., 1993. — С. 3—15.
Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. —
К.: Либідь, 1993. — С.5—378.
десятиріччя
Кульчицький С. В. 1933: Трагедія голоду. — К.: АН УРСР, 1989. — С. 20—34.
Марочко В. Голодомор: біль і жах нашого народу //Культура і життя. —
1990. — 23 вересня.
Олашин А.В. Історія Закарпаття — Мукачево. — Обл. книжк. вид-во,
1992. — С. 113—126.
Петасюк І. А., Петасюк О. І. Цивільна авіація України в період з 1930 року
по червень 1941 (Сторінки історії, становлення і розвитку): Конспект лекцій. —
К.: Вид-во КМУЦА, 1999. — 80 с.
Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк. 1979. — Т. 2.— 542 с.
Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та українсь-
кої буржуазії (1920—1939 рр.). — К.: Наук, думка, 1985. — С. 3—129.
Субтельний О. Україна: Історія.— К. Либідь, 1991.— С. 332—551. Друга світова війна тривала 6 років, в неї було втягну-
Україна і зарубіжний світ.— К.: Наук, думка, 1970. — С. 245—267. то 61 державу — понад 80% населення земної кулі. В боях
Українське державотворення. Не витребуваний потенціал: Словник-до-
відник. — К.: Либідь, 1997. — С. 262—358. з обох сторін взяло участь 110 млн осіб. Молох війни заб-
Українське питання в англоамериканських архівних документах (1938— рав життя 60 млн людей.
1951 рр.) //Всесвіт. — 1993. — №9—10. — С. 140—145. Війна залишила глибокий слід в історичній долі Украї-
Украинские КарпатьІ. История. — К.: Наук, думка, С. З—131.
Шаповал Ю. І. М. С. Хрущов на Україні.— К.: Наук, думка, 1990. — ни. Нищівний вал лихоліття двічі прокотився її терито-
С. 14—22. рією, понівечивши долі мільйонів людей, завдавши величез-
Швагуляк М. Українська карта //Дзвін. — 1990. — №7. — С. 88—91. них матеріальних збитків.
Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності; Курс
лекцій. — К.: Либідь, 1999. — С. 329—387.
XVIII сьезд ВКП(б). 10—21 марта 1939г. Стенографический отчет. —
М.: Политиздат, 1939. — С. 3—15.
1939 год: уроки истории. — М.: Мьісль, 1990. — С. 342—344. 10.1. Початок Другої світової війни.
Вступ Червоної армії в Західну
Україну
Початок Другої світової війни, її причини,
характер та періодизація
Уклавши з СРСР договір про ненапад, Гітлер приступив
до здійснення своїх задумів. Польща якнайкраще підходи-
ла для випробовування на практиці стратегії «блискавич-
ної війни». За планом «Вайс», затвердженим у квітні
1939 р., стратегічне зосередження й розгортання німецьких
318 Україна в роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
військ завершилось 25 серпня, але наступ було відкладено
через готовність Англії виступити на боці Польщі, нерішу-
чість Мусоліні.
Спільний польсько-німецілскй кордон простягався на
1750 миль і захистити його не могла жодна армія світу, ос-
кільки противник міг розпочати наступ у будь-якому нап-
рямку. Серйозних оборонних споруд і природних пере-
шкод на польсько-німецькому кордоні не було. Наприкінці
серпня німецька армія доукомплектувала до штатного роз-
кладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії. Загалом
на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 176
дивізій, їх підтримували два повітряні флоти, що мали в
своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1059 ви-
нищувачів. Кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти
участь у цій кампанії, сягала до 2 млн. Німецьким
військам протистояла армія, що налічувала 1 млн 750 тис.
вояків, але не мала достатньої кількості танків, літаків,
гармат.
Війська вермахту, вчинивши напад на Польщу 1 верес-
ня 1939 р., розв'язали Другу світову війну. Незважаючи на
опір польських військ, до яких було мобілізовано 150 тис.
українців, німецькі дивізії швидко просувались на схід і 8
вересня підійшли до Варшави. До 15 вересня основні сили
польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли
до Бреста, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич.
Бойові дії точилися на теренах Західної України. Акт агресії
змусив уряди Великобританії та Франції, пов'язаних з
Польщею забов'язаннями про надання негайної допомоги,
оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці
війни їх участь у бойових діях була символічною. Після
кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями
союзники прийняли таємне рішення не розпочинати актив-
них бойових дій проти Німеччини. Почалася «дивна» війна,
яка стала логічним наслідком і продовженням мюнхенсь-
кої Великобританії та Франції. Польща опинилася на по-
розі воєнно-політичного краху.
З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга
світова війна стала фактом. Вона охопила майже всі конти-
ненти і всі океани. Зародилася вона в глибинних супереч-
ностях, які існували між державами і випливали з їх цілей:
політичних — прагнення керівних кіл великих капіталі-
стичних держав перерозподілити сфери впливу, забезпечи-
ти неподільне панування своєї системи; економічних — роз-
ширити сфери прикладання капіталу, отримати дешеві
Початок Другої світової війни 319
джерела сировини і робочої сили. Війна також на совісті
урядів великих капіталістичних країн, передусім Німеччи-
ни та Японії, сталінського керівництва. Не останню роль у
розв'язанні війни відіграв СРСР, який уклав договір про
дружбу і кордон з Німеччиною. Пакт про ненапад і таємний
протокол до нього про розподіл сфер впливу відкрили шлях
Німеччині для нападу на Польщу. З боку країн фашистсь-
кого блоку — Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів —
війна була несправедливою, загарбницькою. Щодо Англії,
Франції, ЄША та інших держав із самого початку війна на-
була об'єктивно справедливого, визвольного характеру.
Уряди Англії .та Франції, оголосивши війну Німеччині, так
чи інакше стали на бік Польщі, народ якої вів справедливу
визвольну війну. Має свої особливості визначення характе-
ру цієї війни для СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22
червня 1941 р. він виступив у ролі агресора, приєднавши до
себе значні території, які належали на той час Польщі, Ру-
мунії, Фінляндії, а також Балтію. Але після нападу Німеч-
чини на СРСР він виніс на собі основний тягар боротьби з
фашистською Німеччиною і для нього війна мала справед-
ливий характер.
Сучасна українська історіографія подає таку періодиза-
цію участі України у Другій світовій війні:
1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу
Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР);
2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу
Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній
Україні сформовано національні збройні сили, до наступу
під Стплінгрндом);
3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення
українських земель від окупантів).
Чи можна було запобігти війні? Фашизм кинув людству
виклик, здавалося, це мало підштовхнути різноманітні ан-
тифашистські сили до об'єднання, щоб не допустити катас-
трофи. Але цього не сталося. Негативну роль відіграли анг-
ло-французька політика «умиротворення» агресора; від-
сутність єдиного антифашистського фронту, чому сприяв і
сталінський режим — різко негативні оцінки соціал-демок-
ратів; голодомор, масові репресії та великодержавні амбіції
(ідеї світової революції) підірвали довіру до СРСР широких
кіл західної громадськості, що протистояли фашизму. Все
це не дало змоги піднятися над тимчасовими інтересами, ус-
відомити тягар відповідальності перед людством, досягти
компромісів і угод.

320 Україна в роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
Включення Західної України, Північної Буковини
та Південної Бессарабії до складу СРСР
Поява німецьких військ біля обумовленої таємним про-
токолом пакту Молотова-Ріббентропа демаркаційної лінії
активізувала дії радянського керівництва, яке спочатку,
попри всі намагання Гітлера втягнути СРСР у військовий
конфлікт, не наважувалось на цей крок, що засвідчив би
пряму співвідповідальність за агресію проти сусідньої дер-
жави. Водночас, намагаючись здобути власні вигоди, Мос-
ква звернулася до Варшави з нотою, в якій зазначалося, що
Червона армія виступає на захист населення Західної Ук-
раїни і Західної Білорусі «з метою надати допомогу україн-
цям перед навислою загрозою».
Радянська нота твердила про припинення існування
Польської держави, її повне банкрутство. Це повинно було
означати, що не можна вести війну з неіснуючою країною.
Деморалізована політична верхівка Польщі не наважила-
ся навіть оголосити війну СРСР. Головнокомандувач
польської армії Ридз-Сміглі видав лише директиву, в якій
наказував своїм військам відступати найкоротшими шля-
хами до Румунії та Угорщини, не вступаючи в бої з Черво-
ною армією, за винятком випадків нападу з її боку.
Для здійснення походу в Західну Україну та Білорусь
було створено угруповання військових частин під команду-
ванням маршала Тимошенка. До його складу входило 54
стрілецьких та 13 кавалерійських дивізій, 11 танкових бри-
гад, 11 артилерійських полків (600 тис. осіб.), 4000 танків,
5500 гармат, 2000 літаків, їм. протистояли 25 польських
батальйонів, що зосереджувались на польсько-радянському
кордоні.
Вступ Червоної армії на територію Польщі був зустріну-
тий у польському суспільстві з болем і навіть викликав во-
рожу реакцію. Офіційні представники та преса західних
країн, особливо Англії та Франції, засудили радянську ак-
цію, але невдовзі вирішили не втручатись у цей конфлікт.
Частини Червоної армії вели подекуди бої з польськи-
ми військовими підрозділами. Так, тяжкі кровопролитні
бої тривали протягом 20—21 вересня з польськими захис-
никами міст Гродно, Львів, Вільно, Кобрин, Сарни, Люблін.
Радянські втрати становили до 1000 загиблих та 2000 по-
ранених. Під час руху назустріч траплялися незначні сутич-
ки між частинами німецьких та радянських військ, але
вони були спровоковані певною неорганізованістю дій.
Після 12-денного маршу Червона армія вийшла на Захід-
Початок Другої світової війни 321
ний Буг і Сян, де зупинилася. Перемога була відзначена па-
радами радянських та німецьких військ у Бресті, інших
містах колишньої Польщі.
Між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. було укла-
дено договір про дружбу і кордони, який викреслив
Польську державу з карти Європи. За цим договором до
складу СРСР відійшла і більшість території Західної Украї-
ни. Натомість, на пропозицію Сталіна, весь терен від Вісли
до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох
сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію
розмежування, одержали наказ відійти, що і було викона-
но. Кордони СРСР посунулися на захід на 250—350 км.
На зайнятій території було захоплено і вивезено вглиб
СРСР 230 тис. військовополонених, у тому числі 15 тис.
офіцерів. Згодом 82 тис. полонених після нападу Німеччи-
ни на СРСР влилися у 2 польські армії, сформовані на те-
риторії Радянського Союзу. Сліди інших загубилися. Десят-
ки років точилися суперечки з приводу долі офіцерів, яких
тримали окремо, а потім розстріляли (так звана «катинсь-
ка справа»). Радянська сторона стверджувала, що це зроби-
ли німці на окупованій ними 1941 р. території СРСР, і лише
1992 р. із санкції Президента Росії Б. Єльцина було знято
гриф таємності з рішення політбюро ЦК ВКП(б) про
розстріл полонених офіцерів.
Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію
місцевого населення — від повного неприйняття до палкої
підтримки. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх меш-
канців радянське керівництво вміло використало приваб-
ливість гасел національного визволення і соціальної спра-
ведливості, під якими здійснювався похід Червоної армії.
Ще не встановивши повного контролю над Західною Украї-
ною, радянське керівництво почало юридичне оформлення
її нового статусу. Детально розроблений план дій у цьому
напрямі був затверджений 26 вересня 1939 р. в Москві на
засіданні політбюро ЦК ВКП(б). Цей план передбачав скли-
кання у Львові Народних Зборів Західної України, які по-
винні були вирішити питання про входження Західної Ук-
раїни в СРСР, про характер нової влади, про націоналіза-
цію банків і великої промисловості, про конфіскацію по-
міщицьких земель. На засіданні були визначені: день
проведення виборів, норма представництва (1 депутат на
5000 виборців), а також повністю узгоджений порядок ден-
ний Народних Зборів. 22 жовтня вибори у Народні Збори
відбулися. За офіційними даними, в голосуванні взяли
участь 92,8% виборців, з них 90,9% віддали свої голоси заз-
322 Україна в роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
далегідь підібраним органами влади кандидатам. Переваж-
ну їх більшість (92,9%) становили українці. Водночас го-
лосування засвідчило неоднозначність ставлення різних
соціальних та національних груп до змін, зумовлених всту-
пом Червоної армії. Не з'явились або проголосували проти
понад 7 тис. осіб. Незадоволення викликав і спосіб, у який
відбувалося скликання Народних Зборів, що виключав
будь-яку можливість справді таємної процедури голосуван-
ня політичних сил.
Народні Збори Західної України, які відбулися 26—
28 жовтня 1939 р. у Львові, одноголосно прийняли декла-
рації про встановлення радянської влади на всій території
Західної України і возз'єднання з Радянською Україною.
Цими рішеннями було розв'язане питання про суспільний
і державний устрій Західної України. 1 листопада 1939 р.
позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про
включення Західної України до складу СРСР і возз'єднан-
ня її з УРСР. Наприкінці року попередній адміністратив-
но-територіальний устрій краю було скасовано. На його те-
риторії утворилося 6 областей: Волинська, Дрогобицька,
Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська.
Таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа дав зго-
дом радянському керівництву можливість мирним шляхом
розв'язати питання про повернення СРСР Бессарабії та Пів-
нічної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний успіхами
гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив
прискорити розширення своїх позицій на південно-захід-
них кордонах, щоб одержати максимальну користь з укла-
дених з Німеччиною угод про розподіл сфер впливу. Моло-
тов у зверненні до німецької сторони зазначив, що з вирі-
шенням бессарабського питання не можна більше зволіка-
ти, порушував він також питання і про Буковину.
Серйозність намірів радянського керівництва була під-
тверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про
необхідність мирного вирішення питання про повернення
Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому
Північної Буковини, населеної переважно українцями. Ви-
мога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалась тим, що
ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло
рішення щодо возз'єднання з Україною.
Німеччина, побоюючись, що у разі виникнення радянсь-
ко-румунського збройного конфлікту вона може позбутися
румунських поставок нафти, порадила уряду Румунії піти
на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця поступка
тимчасова і що Німеччина допоможе не тільки повернути
Початок Другої світової війни 323
втрачену територію, а й завоювати нові. 28 червня 1940 р.
румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянсь-
кому Союзу Бессарабію і Північну Буковину, і вже 2 серп-
ня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити
Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР,
а з решти території Бессарабії і колишньої Молдавської
Автономної РСР 15 серпня 1940 р. було створено Молдавсь-
ку РСР. Після возз'єднання в складі УРСР Західної Украї-
ни, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії (Хотинсь-
кого, Акерманського та Ізмаїльського) населення республ-
іки збільшилося на 8,8 млн і на середину 1941 р. становило
майже 41,7 млн жителів, а її територія розширилася до
565 тис. кв. км.
Радянізація західноукраїнських територій.
Утвердження тоталітарного режиму
Після юридичного оформлення приєднання до СРСР за-
хідноукраїнських земель тут в стислі строки були націона-
лізовані та передані в державну власність заводи, фабрики,
банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована по-
міщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних
заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості
населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоро-
в'я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населен-
ня, особливо його незаможних верств. Водночас почалося
механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (уп-
равлінську структуру господарського механізму тощо) без
урахування реальних потреб і можливостей тогочасного сус-
пільства. Сталінський режим не допустив існування тут
жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії.
Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що
раніше існували в Західній Україні, змушені були припи-
нити свою діяльність. Окремі з них оголосили про свій са-
морозпуск.
Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні,
кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі
елементи громадянського суспільства були в короткий час
повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянсь-
кого типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під
Ішльним контролем партійне-державних органів. Це озна-
чало, що політична система в західноукраїнських землях
була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на
решті території СРСР.
324 Україна в роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
На всі важливі посади перших керівників призначались
працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесо-
юзних та республіканських наркоматів. Ігнорування ними
місцевої специфіки, бездумне застосування форм і методів іде-
ологічної та господарської діяльності, які були прийняті в
східних областях, призвели до серйозних прорахунків у роботі
промислових підприємств, сільського господарства, закладів
освіти та культури. В управлінні націоналізованою промисло-
вістю запанувала жорстка централізація, яка не залишала
простору для самостійних рішень господарських керівництв.
Виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів ви-
робництва, перетворення їх у найманих працівників.
Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-
адміністративної системи і селянство. Всі зусилля влади
були спрямовані на здійснення колективізації одноосібних
господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов
для цього не було. Всього до червня 1941 р. у селах Захід-
ної України було створено 2867 колгоспів, які об'єднали
204,1 тис. селянських господарств.
Ідею колективізації підтримала лише частина найбідні-
шого селянства, тоді як маса сільського населення не вияв-
ляла бажання вступати в колгоспи. З метою форсування
колективізації принцип добровільності широко підмінявся
адміністративними заходами, брутальним тиском. Одно-
осібників обклали великими податками. Після цього знач-
на частина селян відвернулася від нового режиму.
Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнен-
ня своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань сталін-
ський режим вважав культуру. Тому на потреби культур-
ного будівництва в західних областях були виділені значні
кошти, які спрямовувались передусім на розширення ме-
режі шкіл, українізацію культурно-освітницьких закладів
та закладів освіти, подолання неписьменності, що знаходи-
ло схвалення місцевого населення.
Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та
мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе на-
прямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка,
припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та
інші національні громадсько-просвітницькі організації.
З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне
життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та
організації підлягали ліквідації, а їх майно — конфіскації.
Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано,
а ще майже сто змушені були протягом 1939—1940рр. за-
лишити свої парафії через переслідування владою. Усе це
викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.
Початок Другої світової війни 325
Репресії тоталітарного режиму та опір йому
Утвердження сталінського тоталітарного режиму на
приєднаних землях супроводжувалося масовими репресія-
ми, які торкнулися не лише окремих представників місце-
вого населення, а й певних соціальних груп, насамперед
інтелігенції. Репресивні заходи найчастіше застосовували-
ся до так званих класове ворожих елементів, до яких були
віднесені всі представники колишньої окупаційної адмініст-
рації, офіцери, діячі політичних партій (УНДО, УСДП,
УСРП), колишні посли до польського сейму, сенатори. Було
ув'язнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. До
в'язниць потрапили і багато колишніх членів компартій За-
хідної України та Польщі. Серед тих, хто невинно постраж-
дав, — вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори,
діячі культурно-освітніх організацій, які існували на
західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з
них була депортована, інших кинуто до в'язниць.
Адміністративне переселення жителів західноукраїн-
ських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без
письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотиву-
валися необхідністю очистити територію від «ворогів наро-
ду» , вглиб СРСР — до Сибіру та Казахстану — були приму-
сово разом з сім'ями переселені службовці колишніх дер-
жавних установ, органів суду, поліції, частина заможних
селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації
від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суво-
рих природних умов.
Широкомасштабні репресії проти населення, наростаю-
ч і ї , тривали аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР.
Нсього із західних областей УРСР в 1940—1941 рр. було де-
портовано понад 10% населення, тобто 1 173 170 осіб. До-
кументи засвідчують, що таке масове заслання сотень ти-
сяч людей було завчасно підготовлене виконанням держав-
ної політики.
Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізич-
ного терору підпорядкувати громадян волі держави, перетво-
рити їх па слухняне знаряддя своєї політики викликали опір
населення. Поступово активізувалася підпільна мережа
ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях
політичною організацією, що не лише витримала репресії, а
й здобула нових прихильників. Члени цієї підпільної орган-
ізації не були відомі й тому уникли репресій. Але й вони заз-
навали дошкульних ударів. У січні 1941 р. у Львові відбувся
«процес 59-ти» — найбільший із закритих процесів
326 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
передвоєнного часу. Основну частину звинувачених станови-
ли студенти Львівського університету та учні середніх шкіл,
які, засуджені до розстрілу, відкрито заявили на процесі про
свою причетність до ОУН і солідарність з її боротьбою за не-
залежну Українську державу.
З початку 1940 р. розгорнув підпільну діяльність і поль-
ський рух. Пов'язаний з емігрантським урядом Сікорсько-
го, він спирався на ті кола польського населення, які підтри-
мували ідею відродження Польщі в довоєнних кордонах,
проте протягом року був знищений органами НКВС. Але ок-
ремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антира-
дянськи настроєних поляків продовжували діяти.
Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвер-
дженню тоталітарного режиму на західноукраїнських зем-
лях, була наявність відкритого опонента режимові в особі
греко-католипької церкви на чолі з митрополитом А. III еп-
тицьким, який викривав порушення свободи совісті.
Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій
щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед на-
селення. Більше того, після звернення до М. Хрущова було
переглянуто оподаткування священиків. Проте запобігти
депортаціям розрізнені групи противників сталінізму не
могли. Рятуючись від переслідувань, чимало мешканців
Західної України намагалось втекти до окупованої німця-
ми Польщі, де проживало понад півмільйона українців.
Усього з вересня до червня 1942 р. до німецької окупацій-
ної зони перебралося понад 20 тис. українських політичних
біженців.
Отже, в 1939—1940 рр. внаслідок радянське-німецько-
го зближення до СРСР було приєднано і возз'єднано з УРСР
Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессара-
бію. При цьому національні інтереси українського народу,
його прагнення до возз'єднання служили лиїпе ширмою для
політичних планів великих держав. Водночас входження
населення споконвічних українських територій до складу
УРСР стало актом історичної справедливості, важливим
етапом у боротьбі українського народу за соборність. Тому
більшість населення Західної України вітала цей акт. Вод-
ночас спроби сталінського тоталітарного режиму впровади-
ти там в життя ідеї «казармового» соціалізму призвели до
глибоких соціально-економічних деформацій та людських
трагедій. Внаслідок цього багато людей, котрі раніше віта-
ли прихід Червоної армії та встановлення радянської вла-
ди, згодом докорінно переглянули свої погляди. У значної
частини західноукраїнського суспільства зміцніли антира-
д янські настрої.
Напад фашистської Німеччини на СРСР 327
10.2. Напад фашистської Німеччини
на СРСР Оборонні бої на території
України у 1941—1942 рр.
Початок німецько-радянської війни.
Український напрям у плані «Барбаросса»
Наказ готуватися до нападу німецький генералітет от-
римав у 1940 р. А 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав дирек-
тиву під номером 21 та назвою «Варіант Барбаросса» . Ди-
ректива стала основним керівним документом війни проти
Радянського Союзу. Відповідно до цього плану війна повин-
на була тривати не більше 1,5—2 місяців. Згідно з ним на
радянському кордоні було зосереджено три могутні угрупо-
вання, які мали у своєму складі 5,5 млн солдатів і офіцерів,
47 тис. гармат і мінометів, 4,3 тис. танків, 5 тис. бойових
літаків.
Під час підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав по-
літичний і військово-економічний союз з Італією, Японією,
залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччи-
ну, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і поставив на службу
німецькій воєнній машині військово-економічні ресурси
захоплених країн з населенням до 300 млн осіб. Вермахт
зразка 1941 р. був грізною силою з дволітнім досвідом ве-
дення війни, але до затяжної війни проти СРСР він не був
готовий. Тому німецьке командування планувало раптово
завдати сильних ударів і до зими вийти на рубіж Архан-
гельск -Волга—Астрахань.
На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані
частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на
трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київ-
ському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала
1418 днів і ночей.
Український напрям, за планом «Барбаросса», був од-
ним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за
мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб,
з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал
СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити ви-
гідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій
та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські
землі розглядалися як одна з основних цілей завойовниць-
кої політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в ба-
гатьох своїх виступах.
328 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії
«Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон
Рундштейна. їм протистояли 80 дивізій Київського особли-
вого та Одеського військових округів, перетворених з почат-
ком війни на Південно-Західний на Південний фронти.
Концентрація в республіці цього найчисленнішого
угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що
саме Південний Захід буде метою головного удару німець-
кої армії. Насправді першого і найтяжчого удару німець-
ка армія завдала на центральному напрямку.
Група армій «Південь» мала завдання протягом корот-
кого часу завдати головного удару на Київському напрям-
ку, захопити переправи, створити сприятливі умови для на-
ступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керів-
ництва бойовими діями радянських військ в Україні був ут-
ворений Південно-Західний напрям під командуванням
маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було
призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В
Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено над-
звичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.
Оборонні бої на території України
Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні
потужні угруповання німців глибоко вклинилися на тери-
торію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних
боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і знач-
ну частину України.
Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на від-
чайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикор-
донники. Так, одинадцять днів і ночей відбивали їх атаки
поблизу с. Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир-Во-
линського прикордонного загону. Героїчно билися захисни-
ки Рава-Руського, Перемишльського та інших укріплених
районів на території України. Однак відсутність єдиної лінії
фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність роз-
гортати бойові порядки під вогнем противника на непідго-
товлених рубежах, удари з повітря за переважання німець-
кої авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення
боєприпасами, часта втрата управління — все це ставило
радянські війська у несприятливі умови, спричиняло сер-
йозні втрати.
Під Уманню (серпень 1941 р.) в полон потрапили
103 тис. радянських бійців, під Києвом (вересень 1941 р.) —
Напад фашистської Німеччини на СРСР 329
665 тис. осіб. У 1941 р. полонені становили 64,5% всіх втрат
Швденно-Західного фронту, 60,3% — Південного. Вже за
перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Чер-
вона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись
без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізова-
них корпусів у районі Луцьк—Броди—Рівне успіху не мав.
До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили
2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон
потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі
1,3 млн українців.
Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на
Донбас і Крим, ЗО жовтня вони підійшли до Севастополя.
Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків
були бої за Київ (7 липня — 26 вересня 1941 р.), Одесу
(5 серпня — 16 жовтня 1941 р.), Керч (ЗО грудня 1941 р. —
19 травня 1942 р.), Севастополь (ЗО жовтня 1941 р. — 4 лип-
ня 1942р.).
Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом,
фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули
масований наступ на московському напрямку. Але взимку
1941 —1942 рр. під Москвою й на західному напрямку було
завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій.
Німці були відкинуті на 150—400 км. Вермахт зазнав пер-
шої великої поразки з початку Другої світової війни.
На той час шляхом формування приблизно 400 нових
дивізій було компенсовано втрату основного складу кадро-
вих військ Червоної армії. Але. їм бракувало сучасного
озброєння і бойового досвіду. Та після перемоги під Моск-
вою Сталіп почав стверджувати про неабияку боєздатність
Червоної армії, чого насправді ще не було. Перед армією
було поставлено завдання провести наступальні операції на
всіх головних напрямках — від Баренцевого моря до Крим-
ського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність
достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних
резервів, недооцінка флангових угруповань противника
призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в
районі Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три
радянські армії. Спроби прорвати кільце оточення були
марні. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і коман-
дирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали по
разки шість армій.
Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та
Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі
радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі
армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних уда-
рів військам Південно-Західного та Південного фронтів.

330 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ
(було визволено багато великих населених пунктів),
22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ
Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована во-
рогом.
Отже, попри те що Червона армія чинила героїчний
опір, сковуючи значні сили противника, поразки під Киє-
вом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях при-
звели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офі-
церів; окупації України; різкого зниження військово-про-
мислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигід-
ного стратегічного плацдарму для подальшої експансії;
переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.
Причини поразок Червоної армії на початку війни
Історичні реалії свідчать, що напередодні війни Радянсь-
кий Союз мав об'єктивні передумови для належної відсічі
Німеччині. Трагедія тяжких поразок 1941 р. не була фа-
тальною, їх причини криються в негативних явищах, вла-
стивих тогочасному режиму. В нових історичних умовах
необхідно було організувати та спрямувати зусилля
мільйонів людей на відсіч ворогові. Але парадокс історич-
ної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок чис-
ленних кричущих прорахунків та помилок авторитарної
влади поставила країну перед безоднею, мусила в умовах
найгострішої воєнно-політичної кризи своїми нещадними,
тоталітарними методами врятувати її від загибелі. Тому
причини поразки Червоної армії в початковий період війни
були складні й багатозначні, об'єктивні й суб'єктивні —
вони мали як зовнішній, так і внутрішній характер.
Розв'язуючи війну проти СРСР, фашисти були переко-
нані у швидкій перемозі, маючи для своїх сподівань певні
підстави. На той час економіка Німеччини створила вели-
чезний військово-економічний потенціал, який спирався на
ресурси майже всієї окупованої фашистами Європи і пере-
вищував радянський в 2,5 раза. До того ж «армія вторг-
нення» з майже дворічним досвідом ведення сучасної війни
мала в своєму розпорядженні не лише трофейну зброю й боє-
припаси, 180 дивізій, а й власні сучасні види озброєнь, чого
бракувало Червоній армії.
Хоча радянське керівництво і запевняло народ, що май-
бутня війна відбуватиметься на «чужій території» і «малою
кров'ю», країна та армія до неї виявилися не готовими. Час,
Напад фашистської Німеччини на СРСР 331
виграний укладенням договору з Німеччиною про ненапад
у 1939р., не був ефективно використаний для посилення
боєздатності Червоної армії, вироблення воєнної доктрини.
Навпаки, проводячи лінію на зміцнення авторитарного
режиму, Сталін та його підручні розгорнули репресії проти
командного складу армії. В УРСР було репресовано понад
15 тис. військових, що значно послабило боєздатність зброй-
них сил. Терор знекровив командування Київського та Хар-
ківського військових округів. На початку реалізації «пла-
ну Барбаросса» Гітлер говорив про Червону армію як про
«військо без керівників». Не випадково у своїх мемуарах
маршали О. Василевський та Г. Жуков висловлювали дум-
ку про те, що якби не було 1937 р. (маючи на увазі репресії),
можливо, не було б і війни в 1941 р.
Тривалий час радянська пропаганда експлуатувала міф
щодо «фактора раптовості» нападу, який був потрібен Ста-
ліну для виправдання своїх помилок і прорахунків. Але ра-
дянське керівництво знало, що з 25 травня 1941 р. вермахт
перекидав до західного кордону нашої країни 100 ешелонів
на добу з військовою технікою і озброєнням. За 11 місяців
до початку війни прикордонники затримали 5 тис. німець-
ких розвідників. За цей період німецькі літаки 324 рази по-
рушували повітряний простір і проводили розвідку. Аген-
турна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фаши-
стського нападу на СРСР.
Серед тих, хто працював у німецькому тилу, виконуючи
відповідальну розвідувальну роботу, були і вихідці з Украї-
ни. Зокрема, український живописець М. Глущенко (аген-
турне ім'я «Ярема») ще в червні 1940 р. передав до Москви
відомості про «план Барбаросса». У травні 1939 р. перший з
виходців України, удостоєний звання Героя Радянського Со-
юзу, начальник розвідуправління КОВО генерал-майор
І. Проскуров подав Сталіну відповідний матеріал, але той-
будучи переконаним у ненападі Німеччини на СРСР, зали-
шався глухим до даних розвідки, а з тими, хто ставив під
сумнів цей висновок, розмова була короткою: табір або роз-
стріл, Сталіну говорили те, що він хотів почути.
Мобілізація сил для відсічі німецькій армії
Невдачі й поразки, що спіткали радянські війська, вже
на початку війни поставили їх у надзвичайно тяжке стано-
вище. Щоб вийти з породженої війною кризи, потрібні бул й
кардинальні зміни. Але дії Сталіна та його найближчого
332 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
оточення у цій найкритичнішій ситуації не відзначалися опе-
ративністю і продуманістю щодо мобілізації всіх сил і резервів
країни на опір фашистам. Військово-політичне керівництво,
мабуть, не усвідомлювало масштабів того, що відбувається,
всього драматизму ситуації. Про це свідчать такі факти: воєн-
ний стан було спочатку оголошено лише в європейській час-
тині країни, а створена 23 червня 1941 р. Ставка головного
командування до 10 липня ніким не очолювалася.
Вже за перший тиждень війни до діючої армії було мобі-
лізовано більше 2,5 млн жителів України, понад 2 млн ук-
раїнців вступили до загонів народного ополчення, а також
до винищувальних батальйонів для охорони тилових ра-
йонів від шпигунів та диверсантів. Наприклад, на захист
Донбасу до жовтня 1941 р. виступило 175 тис. ополченців.
Надзвичайно велике значення мала допомога населен-
ня військам у створенні оборонних споруд. Поряд із фрон-
том, часто під артилерійським обстрілом і бомбардуванням,
на будівництві укріплень працювали мільйони українців.
Так, в Одесі тисячі міських жителів, переважно жінок, ра-
зом з бійцями за 40 днів побудували понад ЗО рубежів зав-
довжки 250 км. У Донбасі десятки тисяч шахтарів створи-
ли більше 20 тис. військово-інженерних об'єктів. Під Киє-
вом на початку липня 1941 р. в оборонних роботах брало
участь понад 160 тис. осіб.
Оборонні бої вимагали протягом короткого часу пере-
ведення економіки, як і всього життя народу, на воєнні
рейки. До здійснення цієї роботи залучали все працездатне
населення. Але в умовах тоталітарного режиму цей цілком
природний для періоду війни захід набув характеру масо-
вих, кривавих і до того ж часто необґрунтованих розправ
над усіма «підозрілими» у прифронтових районах. Перед
тим як залишити Західну Україну, органи НКВС стратили
багатьох діячів освіти, науки, в'язнів, незважаючи на те, які
звинувачення проти них висувались. Тільки у Львові, Сам-
борі, Станіславі, Рівному, Луцьку було знищено понад 15 тис.
осіб. Ці екзекуції, організовані слідом за масовими депорта-
ціями та наростаючим терором радянського режиму, поси-
лили негативне ставлення західних українців до радянської
влади.
Уже через тиждень після початку війни промислові
підприємства України почали виконувати замовлення
фронту: випускали або ремонтували танки, бронепоїзди,
гармати, міномети.
На період війни робітників, селян, службовців було за-
кріплено за їхніми робочими місцями, відпустки заборонялися.
Окупаційний режим в Україні (1941—1944 рр.) 333
На нових місцях евакуйовані підприємства і колективи
опинилися у надзвичайно складному становищі, стикали-
ся з численними труднощами. Але люди, переборюючи їх,
швидко пускали в дію заводи. Багато великих евакуйова-
них підприємств було відновлено лише за півтора-два
місяці.
Перебазування продуктивних сил у східні райони краї-
ни було великим подвигом народу. За своїм значенням його
можна прирівняти до перемоги в одній з визначних битв
Другої світової війни. Саме завдяки йому відкрилася перс-
пектива швидкого створення потужної військово-госпо-
дарської бази.
10.3. Окупаційний режим в Україні
(1941—1944 рр.)
Політичні та економічні плани нацистів щодо
України та методи їх реалізації
З усіх східних територій, захоплених третім рейхом,
найважливішою була Україна з її багатими корисними ко-
палинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку
в нацистського керівництва було два варіанти стосовно
того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтрим-
ку українців проти Кремля, надавши їм власну державу,
яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і дру-
гий — знехтувати інтересами українців, а українську те-
риторію повністю використати для німецької нації. Впро-
вадження в життя одного з цих варіантів залежало від роз-
витку подій на Східному фронті. На початку війни події
розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було
взято другий варіант, до якого схилялася більшість на
цистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій док
трині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людь-
ми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб слу-
жити німецькій расі.
Концентровано політика «о'своєння» східного просто-
ру була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього,
гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій,
якими керувалися у практичному здійсненні своїх вар-
варських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахова-
ного на ЗО років і побудованого на «теорії» расової винят-
334 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
ковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, пере-
дусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати
масовому винищенню й відселенню на інші території, а
їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Цю про-
граму окупанти активно здійснювали вже під час війни.
Особливо інтенсивно «виселяли» українців вздовж лінії
планованої нацистами шосейної магістралі «Г—Г» («Гам-
бург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим»),
обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-
вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-
тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими
переселенцями. Лише після визволення Києва, коли
війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний
наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення
нордичної раси».
Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її те-
риторії режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями
вони поділили Україну на окремі адміністративні оди-
ниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області,
захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера
були включені до складу Румунії, їй були віддані також
землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райо-
ни Вінницької, західні райони Миколаївської областей,
лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увій-
шли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У
серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-
ніславської та Тернопільської областей було створено ди-
стрикт «Галичина», що увійшов до складу польського ге-
нерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-
місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:
1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-По-
дільська області, а також південні райони Брестської і
Пінської областей Білорусі;
2) «Житомир» — Житомирська, північні райони
Вінницької, а також південні райони Поліської області
БРСР;
3) «Київ» — Київська і Полтавська області.
4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і
Кіровоградська області;
5) «Таврія» — лівобережні райони Миколаївської (тепер
Херсонської) і Запорізької областей.
6) «Дніпропетровськ» —Дніпропетровська і частина За-
порізької області.
Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської
областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебу-
Окупаційнкй режим в Україні (1941—1944 рр.) 335
вала під владою німецького військового командування. На
чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД.
Загальне керівництво всіма поліцейське-каральними захо-
дами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах
та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні
команди поліції безпеки і СД.
Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відо-
мого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особли-
вою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом укра-
їнського народу. В перспективі на території України й
півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію
під назвою «Остготія» як пам'ять про напівлегендарну ост-
готську державу, що процвітала на початку нашої ери в при-
азовських степах і була знищена гунами.
Отже, за Україною нацисти не визнавали права на
будь-яке державне існування, а її територію розглядали
як «німецький простір». Видаючи себе за представників
«нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони
України «німецькою Індією», а український народ —
«білими рабами*. Українська нація була оголошена
«неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслу-
говували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню
міст заборонялося користуватися залізничним і кому-
нальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час
окупації в містах і селах діяла комендантська година. За
її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було
заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово
«Україна». Населення позбавлялося елементарних юри-
дичних прав, власної історії та культури. Українська зем-
ля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кла-
довищами.
Уцілілі промислові підприємства на території України
окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до
імперських фірм, використовували для ремонту військової
техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств
повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і
радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у
дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушу-
вали працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як резуль-
тат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з оку-
пованих радянських територій здійснювалося з України.
Тяжке політичне й економічне гноблення посилювало-
ся духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й на-
укові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність
336 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку
були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але
через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на тери-
торії України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і
частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було
150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашис-
ти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під скла-
ди, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі
садки, а їх майно пограбували.
Найхарактернішою ознакою, що свідчила про приро-
ду нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до
інших народів. Вони планували щорічно знищувати
10 млн неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі
стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Ук-
раїні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві
у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мир-
ного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там
за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних націо-
нальностей.
Крім Києва, найбільшими «фабриками знищення» були
табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших
містах України. Таких таборів на окупованій території рес-
публіки нараховувалося понад 250.
Водночас фашисти організували масове винищення
військовополонених — 1366 тис. осіб було замучено у
львівському, славутському, житомирському, умансько-
му, сирецькому і дарницьком-у (в Києві) та інших конц-
таборах.
Уже на початку війни фашистські окупанти знищили
сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жи-
телів. Першим було знищено населення невеликого україн-
ського селища Яців, що під Черніговом. Людей було загна-
но у велику клуню і спалено. За роки окупації в Україні
було знищено 97 таких сіл.
За останніми даними, замордували та стратили на ук-
раїнській землі 5264 тис. осіб — кожного шостого із тих, хто
так чи інакше опинився на захопленій фашистами території
республіки.
Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук зав-
дала українському народові примусова праця на німецьких
поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення
молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом
1942—1944рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб.
Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправ-
Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму 337
ки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки ти-
сяч примусово вивезених з України людей загинули на чу-
жині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна ча-
стина, боячись розправи сталінського режиму, не повер-
нулася на Батьківщину. За даними Республіканської
комісії у справах репресованих, в Україну повернулося
1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до
600 тис.
Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно
жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колоніза-
цію України, винищення її населення. Запроваджуючи на
окупованих українських землях свій «новий порядок»,
гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу наро-
ду до організованого опору, але реалії окупаційного режи-
му змусили багатьох громадян переосмислити як політику
фашистської Німеччини, так і власну поведінку.
10.4. Рух опору проти німецько-
фашистського окупаційного
режиму на території України
Партизанський рух на початку війни
Партизанська боротьба в тилу німецьких військ набула
масового, всенародного характеру. Навіть ті, у кого віра в
ідеали радянської влади була підірвана репресивною полі-
тикою сталінської тоталітарної системи, прагнули помсти
гітлерівцям. У німецькому тилу розгорнувся рух опору,
форми якого були різноманітними: збройна боротьба у
партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і ди-
версії на підприємствах та на транспорті тощо.
Радянські патріоти керувалися директивою РНК СРСР
та ЦК ВКП(б) від 26 червня 1941 р. партійним і радянським
організаціям прифронтових областей та постановою ЦК
ВКП (б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби у
тилу німецьких військ ». Однак не слід перебільшувати зна-
чення цих документів, зокрема для України на першому
етапі війни. Так, офіційна партійна історіографія ще у
1975 р. стверджувала, що під час окупації в Україні діяли
23 підпільні обкоми, 685 міськкомів і райкомів та 4315
партосередків. Але змогли розгорнути свою діяльність
338 Україна у роки Другоі світової війни та першого повоєнного десятиріччя
тільки 13 обкомів, 110 міськкомів і райкомів і 280 первин-
них осередків. Те, що підпільні органи створювалися, не
підлягає сумніву, але між поняттям «були створені» й «дія-
ли» велика різниця. Як стверджує відомий історик і учас-
ник війни професор В. Клоков, дев'ять із десяти членів під-
пільних міськкомів та райкомів компартії не приступили
до роботи, лише двадцята частина підпільних організацій
змогла розгорнути свою діяльність. Головною причиною
цього було те, що гітлерівці за два роки війни в Західній
Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді
як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на
конспірації.
На початку війни не кращим було становище і з парти-
занським рухом в Україні. Колишній заступник начальни-
ка Українського штабу партизанського руху, полковник
І. Старинов згадував, що в перший рік війни на окуповану
територію республіки було перекинуто майже 350 парти-
занських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Ук-
раїнський партизанський штаб знав про наявність тільки
22 діючих загонів.
Причини цього сягають своїм корінням у довоєнні
роки. Після громадянської війни воєнні теоретики
(М. Фрунзе, М. Тухачевський та ін.) розробляли питан-
ня про застосування методів партизанської боротьби про-
ти окупантів на випадок агресії. У 20-ті — першій поло-
вині 30-х років велась значна робота з підготовки
підпільно-диверсійних груп, партизанських загонів. Було
закладено таємні бази з озброєнням, військово-матеріаль-
ним спорядженням. Проте зміни військової доктрини в
СРСР, що виключали для Червоної армії тривалу стратегіч-
ну оборону і передбачали у найкоротший час перенесення
бойових дій на територію агресора, змусили припинити
підготовку партизанів і підпільників та ліквідувати завчас-
но підготовлені партизанські бази. А в 1937—1938 рр. були
репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з
підпільної та партизанської боротьби.
Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат
через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР.
У перші місяці війни на окуповану територію перекидали
цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські заго-
ни та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Вони ча-
сто керувалися непродуманими наказами. Наприклад, у
липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим
закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не
Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму 339
виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих
жителів, які часто переховувалися в лісах.
Учасники цих загонів і груп не знали ні української
мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж по-
трапляли в руки гітлерівців і більшість із них була страче-
на. Це був трагічний і несприятливий період розвитку пар-
тизанського руху в Україні.
Розгортання народного опору
З метою перетворення партизанського руху в Україні на
всенародний рух проти німецьких загарбників політбюро
ЦК КП(б)У сформувало нелегальний ЦК КП(б)У, який ра-
зом з УШПР сприяв розвитку народної боротьби, надав їй
організованого, планомірного характеру, дав змогу прово-
дити бойові операції.
З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськи-
ми формуваннями та зміцнення оперативного керівництва
бойовими діями партизанів було створено обласні штаби
партизанського руху. Поступово зростала вправність парти-
занів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими.
В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих
підпільників. Учасники підпільної організації «Партизансь-
ка іскра» у селі Кримки на Миколаївщині нападали на по-
ліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли з таборів
військовополонених, Героїчну боротьбу у ворожому тилу вели
підпільні антифашистські організації «Молода гвардія»
(м. Краснодон), «Спартак» (Кіровоградська обл.), «Вуйко»
(м. Тернопіль), «Народна гвардія ім. І. Франка» (м. Львів).
Відомі своєю активною боротьбою підпільні організації в
м. Сталіне (тепер Донецьк), Ніжині.
Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійс-
нювали підпільники під час наступу Червоної армії. З набли-
женням радянських військ партизани, підпільники перехо-
дили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні
напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, пору-
шували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців.
Протягом війни на тимчасово окупованій території Ук-
раїни у складі партизанських формувань воювали до 90 000
бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп
нараховувалося до 100 000 підпільників. Ними було звіль-
нено до приходу радянських військ майже 140 населених
пунктів України.
340 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
Однією з найяскравіших сторінок в історії партизансь-
кої боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань.
На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське
з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових опе-
рацій, за 65 днів пройшло територіями Курської, Сумської,
Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київ-
ської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусі.
В першій половині березня у рейд на Правобережжя виру-
шило Чернігівське партизанське з'єднання під командуван-
ням О. Федорова.
Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор пар-
тизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу,
генерал-майор. У 1920—1924 рр. в Червоній армії. У 1938—
1941 рр. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у
1941—1944 рр. — перший секретар Чернігівського, а потім Во-
линського підпільних обкомів, начальник обласного штабу парти-
занського руху, командир великого партизанського з'єднання. Піс-
ля розформування з'єднання з 1944 до 1957р. працював першим
секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обко-
мів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.
Цей рейд з'єднання завершило в червні на півночі Во-
линської області. Партизани знищили 700 німецьких еше-
лонів, підірвали десятки залізничних мостів.
Улітку 1943 р. розпочав великий рейд до Карпат С. Ков-
пак. Партизанське з'єднання не зуміло виконати основно-
го воєнного завдання — знищення нафтових промислів у
Прикарпатті. Більша частина з'єднання через непроду-
маність операції загинула. Але рейд справив значне психо-
логічне враження, продемонстрував нездатність німців за-
безпечити свої тили.
Ковпак Сидір Артемович (1887—1967) —український радянський
воєнний і державний діяч, генерал-майор. Народився в с. Котельві
на Полтавщині. Учасник Першої світової війни. У1918—1920 рр.
очолював партизанський загін, що боровся проти денікінців,
невдовзі у складі Червоної Армії—з військами Врангеля. У1921—
1926 — військовий комісар у кількох містах на Катеринославщині.
У 1937—1941 — голова Путилівського міськовиконкому на
Сумщині. Під час німецько-радянської війни очолював парти-
занський загін, а потім з'єднання. Після війни працював на
військових, радянських посадах.
За деякими даними, партизани та підпільники України
за час окупації знищили і поранили десятки тисяч гітлерів-
ських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарні-
зонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 4959 ешелонів
Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму 341
з військами і бойовою технікою противника, підірвали 1566
танків і бронемашин, знищили 211 літаків і багато іншої
техніки, захопили численні трофеї, спалили або висадили
в повітря 461 воєнне підприємство, 915 складів з військо-
вим майном, 248 вузлів зв'язку, 44 залізничні вузли, 607
залізничних мостів, пошкодили до 2 тис. кілометрів теле-
фонно-телеграфного зв'язку.
За самовіддану боротьбу проти фашистських загарб-
ників партизани і підпільники одержали понад 57,5 тис.
державних нагород, 95 осіб удостоєні звання Героя Радянсь-
кого Союзу. Двом командирам партизанських з'єднань —
С. Ковпаку і О. Федорову — це звання було присвоєно двічі.
Отже, діяльність партизанських загонів і підпільних
організацій в Україні з самого початку була спрямована на
розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в
тилу ворога. Попри те що українське населення надзвичай-
но постраждало в передвоєнні роки від сталінських реп-
ресій, голодомору, фашистський «новий порядок» не сприй-
мався абсолютною більшістю людей. Боротьба проти нього
була всенародною.
Діяльність ОУН—УПА в 1941—1945 рр.
Роль «третьої сили» в німецько-радянській війні нама-
галася виконати Організація українських націоналістів
(ОУН). Навесні 1940 року вона розкололася на ОУН (рево-
люційну, яку очолив Степан Бандера — ОУН(б) — та мель-
никівську, очолювану Андрієм Мельником — ОУН(м).
Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог україн-
ського національного руху. Народився в Галичині в родині свяще-
ника. 31927 р. — член Української військової організації (УВО). З
1929р. зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керів-
ників. У1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару,
замінену на довічне ув'язнення. У1939 р. з початком війни був виз-
волений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями ство-
рює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі
Проводу стає його головою. У1947 р. обраний головою Проводу
ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля про-
ти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнсько-
го революційно-визвольного націоналізму, незалежності України.
15 жовтня 1959р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб
Б. Сташинським.
342 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
Мельник Андрій (1890—1964) —діяч українського національно-
визвольного руху. У1914—1916рр. — командир сотніУСС у скла-
ді австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у
1917 р. втік. У роки української революції— організатор Січових
стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Ді-
йової армії УНР (1919). Соратник С. Коновальця, один із заснов-
ників УВО та ОУН. У1924—1928 рр. — політичний в'язень польсь-
ких тюрем. У1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Після
розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН(м). У
1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 р. пе-
ребував у концтаборі Заксенгаузен. У 1959р. висунув ідею засну-
вання Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу укра-
їнців. Помер у Люксембурзі.
Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієн-
туватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини.
Не випадково Гітлер 25 вересня 1940 р. наказав безпереш-
кодно пропускати на польську територію лише німців і
українських націоналістів. Лідери ОУН керувалися форму-
лою Д. Донцова: Україна визволиться в тіні німецького по-
ходу; вважали німців 1918 та кінця 30-х років ідентични-
ми за світосприйняттям та культурою суспільної поведін-
ки. Так, в листі до Гітлера від 14 квітня 1941 р. А. Мель-
ник просив створити після перемоги над СРСР Українську
державу під протекцією Німеччини від Дунаю до Карпат,
Каспійського моря й гір Кавказу, включивши до неї Крим,
Бессарабію, південь Воронезької й Курської областей, час-
тину Бєлгородської.
На Волзі, як він вважав, Україна повинна мати спільний
кордон з Казахстаном, а на території Зеленого Клину (Дале-
кий Схід) після від'їзду звідти українців пропонував посели-
ти японців. З обіцянками надати допомогу вермахту Б бо-
ротьбі з більшовизмом звертався до фюрера й С. Бандера.
25—27 червня 1941 р. у Львові частини Червоної армії
придушили виступ бандерівців. Однак бандерівці оволоді-
ли ЗО червня радіостанцією і за підтримки українського ба-
тальйону «Нахтігаль» («Соловейко»), який увійшов до
міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермах-
ту, передали звістку про створення уряду Української дер-
жави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком.
Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національ
но-визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Кра-
ківському і Львівському університетах. 31932 р. — активний член
ОУН, кілька разів ув'язнений польською владою. Брав участь у під-
готовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозицій-
ної фракції «Революційна ОУН», організатор Акта ЗО червня 1941 р.
у Львові, голова утвореного внаслідок цього Українського держав-
Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму 343
ного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фа-
шистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. —
член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицько-
го блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світо-
вої антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В1968 р.
обраний членом Проводу ОУН. Автор книги «ЗО червня 1941»
(1967). Помер у Мюнхені.
Реакція Гітлера була негайною: 5 липня, в день, коли
було остаточно сформовано уряд Стецька, в Кракові ареш-
товано С. Бандеру, через чотири дні — Я. Стецька, а також
300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Терито-
рія Галичини й Волині була передана під юрисдикцію
німецького тилового командування, в напрямку Проскуро-
ва вислано батальйон «Нахтігаль», місцевим органам вла-
ди з українців наказали ні в якому разі не вирішувати по-
літичних питань.
Невдача спіткала ОУН і в Чернівцях, де з 29 червня то-
чилися бої оунівців з відступаючими частинами Червоної
армії. Після відходу цих військ 1 липня 1941 р. було ство-
рено Українську національну раду на чолі з І. Карбулиць-
ким, та вже через дев'ять днів Північну Буковину контро-
лювали румуни.
6 липня 1941 р. А. Мельник знову звернувся до німець-
кого керівництва з проханням дозволити українцям брати
участь у поході проти «більшовицького варварства»
(найімовірніше, він мав на увазі розстріл органами НКВС
на початку війни кількох тисяч в'язнів на території Захід-
ної України) разом з легіонами Європи в союзі з вермахтом.
Листа підписали шість колишніх старшин армії УНР і ні-
мецький полковник А. Бізанц. Через десять діб з анало-
гічним проханням до Гітлера звернувся і колишній гетьман
України П. Скоропадський. Але у фюрера плани були дещо
інші: панувати, керувати, експлуатувати. Заступник дер-
жавного секретаря Німеччини У. Кундт заявив у Берліні С.
Бандері: «Ми не ваші союзники, а завойовники російсько-
радянської території». Та ОУН до літа 1942 р. продовжува-
ла вважати, що Німеччина не має нічого спільного з воро-
гами України. Скоріше ними вважала поляків, з якими за
1939 р. ОУН мала стільки сутичок, скільки за 14—15 років
до цього, та більшовиків.
Північна група ОУН влітку 1941 р. паралельно з німець-
кими військами просувалася на Київ, маючи у своєму складі
2500 бойовиків. Південна група (1000 осіб) прямувала до
Одеси й Донбасу, а 1500 оунівців середньої групи йшли в
напрямі Харкова. Спершу в цих групах були переважно чле-
344 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
ни ОУН (м), потім до них приєднались і бандерівці. Поєдна-
ти та ефективно виконати обидві настанови виявилося не
під силу, доводилося віддавати перевагу чомусь одному, за-
лежно від ситуації на фронтах.
Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська
армія» створив на Поліссі представник екзильного уряду
УНР Т. Боровець (псевдо — Байда, потім Бульба), переки-
нутий на українську територію ще в липні 1940 р. За спри-
яння німецького командування, яке побоювалося фланго-
вого удару радянських дивізій, оточених у районі Пінських
боліт, він до літа 1941 р. сформував поліцейські підрозділи
«УПА—Поліська Січ», які до листопада налічували майже
6 тисяч бійців. Ці загони переслідували відступаючі части-
ни Червоної армії, намагалися завадити німцям вивозити
до рейху сировину та продовольство. Тоді окупаційна вла-
да 16 листопада 1941 р. розформувала УПА Т. Боровця.
Відтак з дозволу німців її формування виникли знову, а 23
листопада 1942 р. було підписано угоду між німецьким ко-
мандуванням і «УПА — Поліська Січ».
У той же час протягом 1942 р. під егідою лідерів ОУН(м)
та ОУН(б) виникали збройні загони, які намагалися проти-
стояти німецьким карателям, польським націоналістам,
радянським партизанам, бандитським групам з числа дизер-
тирів. До квітня 1942 р. вони налічували до 10—12 тис. во-
яків. Починаючи з 9 квітня, представники ОУН(б) вели пе-
реговори з Т. Боровцем, вимагаючи від нього визнання пол-
ітичної платформи бандерівців як єдино правильної, очи-
щення території від польського населення, з чим той не
погоджувався. Але з цього часу загони ОУН (б) стали нази-
ватись теж «Українською повстанською армією» (команду-
вач К. Савур-Клячківський). Із середини серпня 1942 р. бойо-
вики та Служба безпеки ОУН (б) почали роззброювати бійців
Т. Боровця й А. Мельника, розстрілюючи при цьому тих, хто
не бажав об'єднання повстанських сил в єдину УПА під пра-
пором С. Бандери. Після вбивства службою СБ дружини
Т. Боровця та окремих членів його спецштабу він перейшов
до німців, які направили його до концтабору Заксенхаузен. З
20 липня 1943 р. залишки загонів Т. Боровця діяли під новою
назвою «Українська народно-революційна армія».
Восени 1943 р. внаслідок масової мобілізації УПА мала
понад 40 тисяч бійців, не враховуючи озброєного підпілля.
У жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв місцево-
го значення з німецькими частинами (втрати вермахту ста-
новили до 3 тисяч вбитими й пораненими), відбулися 54 су-
тички з радянськими партизанами (лише на Волині заги-
нуло в боях з УПА понад 500 партизанів).
Рух рпору проти німецько-фашистського окупаційного режиму 345
У 1943—1944 рр. тривала й неоголошена польсько-ук-
раїнська війна. Починаючи з весни 1943 р., загони УПА про-
водили кампанію витіснення польського населення за межі
українських етнічних кордонів — за Буг і Сян. Переговори
ОУН(б) з поляками були зірвані. Після цього кривава різа-
нина спалахнула з подвоєною силою. Лише за 11—12 липня
1943 р. було спалено 60 польських населених пунктів, а
більшість жителів — знищено. Польська Армія Крайова (АК)
з допомогою поліції, в свою чергу, лише на Холмщині зни-
щила кілька десятків сіл, при цьому до п'яти тисяч україн-
ських жителів було вбито. Подібні акції проводили обидві
сторони, хоч розв'язати складну проблему українсько-
польських відносин таким чином було неможливо.
У жовтні 1943 р. В. Кубійович — Голова Українського
Центрального комітету з гіркотою говорив: «Якщо
ОУН(б) — УПА будуть водночас воювати проти шести во-
рогів, то зведуть Україну до могили.» Як вважають сучасні
дослідники, у цій братовбивчій війні загинули по 40—50
тис. осіб з обох боків. Лише 29 квітня 1945 р. делегації УПА
й Армії Крайової домовилися не воювати одна проти одної,
а зосередити сили проти Червоної армії. У вересні цього ж
року об'єднані загони УПА й АК атакували радянські гар-
нізони в Ковелі та селі Вірча під Перемишлем. Однак три-
валого співробітництва досягти їм так і не вдалося. З трав-
ня 1943 р. голова іноземного відділу ОУН (б) М. Лебідь по-
ставив завдання структурам УПА вступити в контакт з
представниками Румунії, Польщі, Угорщини, СПІА та Ве-
ликобританії. Внаслідок переговорів з делегацією угорської
армії восени було підписано перемир'я, якого загалом до-
тримувалися. Переговори з румунами не досягли мети че-
рез неприйнятність умов, висунутих як УПА, так й іншою
стороною. Що ж до контактів з Англією та ПИТА, то вста-
новити їх на офіційному рівні так і не вдалося. Однак серед
окремих активістів ОУН (б) існувала думка, що саме Захід
забезпечить Україні ту модель самоуправління, яку одержа-
ли Філіппіни під владою Японії.
Па початку 1943 р., після невдач німецьких армій на
Східному фронті, німецьке командування почало залучати
до збройної боротьби з більшовизмом народи Східної Євро-
пи і формувати з них окремі військові одиниці в межах ча
стин СС. Після створення двох латиських, однієї естонсь-
кої дивізій, російської визвольної армії (РОА під команду-
ванням генерала Власова) та військових формувань інших
народів (у складі СС було 29 чужонаціональних дивізій) на-
стала черга українців у Галичині. Ініціатором цієї ідеї був
346 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
губернатор Галичини Отто Вехтер, який за допомогою ук-
раїнської дивізії хотів залучити українців до тіснішої
співпраці з німцями.
Ініціативу Вехтера підтримав професор В. Кубійович —
Голова Українського Центрального Комітету — єдиної ле-
гальної установи, яка відстоювала інтереси українців у Ге-
неральній губернії й одночасно з проголошенням 28 квітня
1943 р. створення дивізії «Галичина» закликала українсь-
ке громадянство вступати до лав дивізії.
Ще перед формуванням дивізії було утворено Військо-
ву управу, що мала займатися справами, пов'язаними з
українськими військовими частинами, її очолив полковник
Альфред Бізанц — колишній офіцер австрійської армії та
Української Галицької армії, який користувався довір'ям
українців.
Оскільки німці до українського питання ставилися не-
гативно, було прийнято рішення, що дивізія не може бути
загальноукраїнською, а лише регіонально-галицькою,
підлягаючи СС. Набір до дивізії мав бути добровільним і
здійснюватися УЦК. Офіцерський корпус дивізії мав бути
змішаний: німецький і український.
28 квітня 1943 р. двома маніфестами було проголошено
про створення дивізії. У них зазначалося про формування
СС — Стрілецької Дивізії «Галичина» за принципом добро-
вільності для боротьби з більшовиками. До створення
дивізії негативно поставилося керівництво ОУН та УПА.
Створюючи дивізію, кожна із сторін — німецька та ук-
раїнська — переслідувала свій національний інтерес. А на
практиці вийшло інакше. Для тих, хто спричинив її ство-
рення (як німців, так і українців), та для тисяч українських
вояків це була українська дивізія з німецьким керівницт-
вом. Для загалу німецьких офіцерів — звичайна німецька
дивізія, сформована з українців.
28 червня 1944 р. дивізію відправили на фронт, її було
підпорядковано 8-му армійському корпусові 4 танкової
армії групи армії «Північна Україна» й дано завдання роз-
будувати й зайняти відтинок другої фронтової лінії в райо-
ні Бродів (100 км на схід від Львова).
Внаслідок успішного проведення Львівсько-Сандомир-
ської операції на першому етапі (13—17 липня) війська
1-го Українського фронту оточили й знищили бродівське,
розгромили львівське і рава-руське угруповання німецьких
військ, а серед них і дивізію «Галичина».
На початку вересня рештки дивізії переїхали до Найгам-
мера. Вже 15 вересня почалося нове формування дивізії. У
жовтні 1944 р. її направили в Словаччину на придушення
Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму 347
повстання проти німецької адміністрації та для охорони
військових об'єктів, де вона перебувала до 31 січня 1945 р.
Наприкінці лютого (28) 1945 р. дивізію за наказом німець-
кого командування було розміщено по обидва боки колиш-
нього кордону між Австрією та Югославією. Завданням її
була боротьба проти югославських партизан. Наприкінці
березня 1945 р. надійшов наказ Гіммлера розформувати ди-
візію, а зброю і весь обоз передати німецьким військам.
Розуміючи, що війна програна, німецьке командування
дало згоду на переформування дивізії на українську. На-
прикінці квітня 1945 р. до Дивізії прибув генерал П. Шан-
друк — голова Українського Національного Комітету і го-
ловнокомандувач усіх українських з'єднань, який привів
вояків до української присяги. В тексті присяги йшлося:
«...присягаю ... скрізь і повсякчас під Українським Націо-
нальним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій На-
род і свою Батьківщину — Україну, як вояк Українського
Національного Війська».
8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала. Щоб не потра-
пити в полон радянським військам, дивізія здалася англійсь-
ким збройним силам в Австрії. Англійська адміністрація про-
тягом 3,5 років утримувала полонених у концтаборі Ріміні
(Італія). Спеціальна комісія па чолі з генералом Мілером про-
тягом 2 місяців вивчала справу вояків дивізії. Було встанов-
лено, що дивізія участі в бойових діях майже не брала і зло-
чину проти свого народу і проти англійців не скоїла. СРСР
вимагав видачі дивізії, однак англійці не погодились, спи-
раючись па положення міжнародного права — право опції
(вибору). Вони виходили з того, що основна частина вояцтва
дииізії - уродженці західних земель України, були в свій час
громадянами Польщі, тепер тієї Польщі не стало. По праву
опції вояки могли зберегти польське громадянство, прийня-
ти радянське або відмовитися від обох. Ставши бездержав-
ними, вони не підлягали видачі. Тому комісія вирішила ре-
комендувати англійському урядові поселити дивізійників на
Британських островах. Так закінчився бойовий шлях дивізії
«Галичина».
З появою в західноукраїнських землях радянських
органів влади польові військкомати почали мобілізацію
місцевої молоді, але вона зусиллями ОУН всіляко зривала-
ся. Так, у Рівненській області 15 березня — 20 квітня з
66 110 призовників на збірні пункти з'явилися лише 2620.
у Дрогобицькій — з 88 979 прибули всього 3867. Але чима-
ло тих, хто ухилилися від призову, не пішли в лави УПА, а
поповнили зграї мародерів, бандитів. Тому в липні 1945 р,
348 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
на спільній зустрічі делегацій УПА й польського підпілля,
обговорювалося питання про ліквідацію польських та ук-
раїнських банд, котрі своїми діями дискредитували націо-
нально-визвольний рух.
Після того як група Енея (П.Олійника) 29 лютого
1944 р. смертельно поранила із засідки командувача 1-го
Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на по-
встанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА,
органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місце-
вого населення, спалювали села, широко використовували
практику взяття заручників та їх розстріл.
Виконуючи вказівки Й.Сталіна про ліквідацію ОУН—
УПА у 1944—1945 рр., уряд УРСР залучив наприкінці
1944 р. до боротьби проти повстанців майже 200 тис. сол-
датів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість парти-
занських і винищувальних загонів. З грудня 1944 р. до
червня 1945 р. було проведено три величезні каральні опе-
рації проти головних угруповань УПА силами кількох
дивізій за підтримки танків, артилерії. Однак загони УПА,
втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, пе-
реходили в інші райони, за підтримки місцевого населен-
ня знову поповнювали свої лави і продовжували боротись.
У січні 1945 р. у Західній Україні побував секретар ЦК
КП(б)У і голова уряду М. Хрущов. Він вимагав рішучих
заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресу-
вати їхні сім'ї, запровадити систему заручників та ін. Ра-
дянський терор посилювався. Збільшувалася кількість
убитих і арештованих повстанців, мирних жителів. Роз-
горнулась масова депортація сімей повстанців, а дуже ча-
сто і жителів сіл, які оголошувались бандерівськими, але
ніякої участі в діяльності ОУН не брали. У звіті Наркома-
ту внутрішніх справ УРСР зазначалося, що протягом
1944—1945рр. проведено 40 тис. операцій, в яких було
вбито 103 тис., затримано 125 тис. повстанців. Оскільки
кількісний склад УПА не перевищував 80 тис., то зрозу-
міло, значну частину вбитих і арештованих становило мир-
не населення.
Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з пропо-
зицією скласти зброю, обіцяючи амністію. Його представни-
ки з мандатом М.Хрущова 23 лютого 1945 р. провели перего-
вори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Уряд
УРСР вимагав капітуляції в обмін на амністію. Делегація УПА
відхилила ці пропозиції, бо вони не містили якихось змін на-
ціональної політики Москви в Україні. Однак безперервні
Звільнення України від німецько-фашистських загарбників 349
звернення уряду УРСР з пропозицією скласти зброю в обмін
на амністію своєї мети частково досягли. До 40 тис. повстанців
здалися і їх здебільшого відпустили по домівках.
Закінчення німецько-раДянської війни, перемога над
фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією не
принесли миру, заспокоєння на українську землю. Без надії
розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз провід
ОУН (б) підняв на боротьбу значну частину населення Захід-
ної України, але тоді то була марна боротьба. В історичних
умовах зростання сили та міжнародного авторитету СРСР,
ідей соціалістичних революцій в Європі стратегія і такти-
ка ОУН виявилися неефективними, хоч повстанці виявля-
ли неабияку мужність. В умовах звірячої розправи над
західноукраїнським населенням меркло і те добре, що ро-
билося радянською владою для західних областей. Адже, як
і в 1939—1941 рр., цей край був визнаний пріоритетним у
республіці, йому виділялися величезні кошти для відбудо-
ви та індустріалізації, культурно-побутового будівництва,
ліквідації неписьменності, утвердження українства. Однак
ці процеси гальмувалися збоченнями у радянізації, різко не-
гативною реакцією населення на зловживання, колоні-
алістські дії властей.
10.5. Звільнення України
від німецько-фашистських
загарбників. Відновлення
радянської влади
Звільнення Лівобережної України
У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих
чотиримісячних оборонних боях радянським військам вда-
лося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони
почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розг-
ромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німець-
ких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в
ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни.
Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.),
де було розгромлено до ЗО німецьких дивізій, зокрема 7 тан-
кових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був
неспроможний успішно наступати.
350 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений
пункт української території — с. Півнівка Мілівського рай-
ону Ворошиловградської (нині Луганської) області. На по-
чатку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на
фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання оку-
пантів, у тому числі з території України. Першим серед об-
ласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р.
Ворошиловград.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції,
яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали
німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Ста-
ном на 14 вересня було звільнено понад 100 населених
пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укрі-
плений пункт противника на київському напрямку. Війська
Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених
пунктів північних областей України. Поразки німецьких
військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись
плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 ве-
ресня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 ве-
ресня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільне-
но Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області
та лівобережні райони Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська
вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому
фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля
Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі,
щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро поте-
че назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер.
Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів
авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на пра-
вому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуць-
кий, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ.
У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околи-
цях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку
6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.
Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були
не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим
принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і без-
умовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів
людське життя мало що значило.
У складі наступаючих частин діяли так звані польові
військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних три-
мати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було за-
лучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених.
Звільнення України від німецько-фашистських загарбників 351
необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб
«спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації».
«Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а заго-
роджувальні загони, за «підтримки» яких це військо ки-
дали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час
таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це
ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня
1944 рр. загальні втрати Радянської армії становили май-
же 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис.
осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
Звільнення Правобережної України
Визволивши столицю України та відбивши контрнасту-
пи німецьких військ, радянське командування зосередило
всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення
Правобережної України, маючи завдання вийти на держав-
ний кордон. Ставка планувала завдати удару силами 1-го,
2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів і дістатися Південної
Польщі, Чехо-Словаччини і Балкан. З грудня 1943 р. до се-
редини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся
до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну
з найбільших битв Другої світової війни. У ній взяли участь
одночасно з обох боків майже 4 млн осіб, 45,5 тис. гармат і
мінометів, 4,2 тис. танків і самохідно-артилерійських уста-
новок.
Зміцненню могутності радянських військ сприяли тру-
дівники тилу, які створили матеріальні передумови для ус-
пішного здійснення наступальних операцій на фронтах. У
1943 р. авіаційна промисловість випустила до 35 тис. лі-
таків, танкова — 24 тис. танків та САУ, артилерійські за-
води — майже 45 тис. гармат. Трудівники тилу доклали
максимум зусиль, щоб одягти, взути, нагодувати армію.
На той час німецька армія була ще дуже сильною. Кері-
вництво Німеччини мобілізувало нові промислові та люд-
ські резерви і планувало перехопити ініціативу, завдатк
рішучої поразки радянським збройним силам.
У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі
дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити уі -
руповання німецько-фашистських військ «Південь» і гру-
пу «А», що забезпечило звільнення всієї України. Так, внас-
лідок успішного проведення Кіровоградської, Корсунь-
Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій Червона
352 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
армія, окремими частинами форсувавши Південний Буг та
Дністер, вийшла 23 березня 1944 р. на державний кордон.
Однією з останніх великих битв на Україні була насту-
пальна операція 1-го Українського фронту на Рава-Русько-
му та Львівському напрямках проти сильного ворожого уг-
руповання «Північна Україна». Розвиваючи наступ, війська
угруповання оточили в районі м.Броди 8 німецьких дивізій
і розгромили їх.
Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-
Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звіль-
ненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення Ук-
раїни. Битва за повне звільнення України від фашистів три-
вала довгих 22 місяці, в ній брало участь до половини жи-
вої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ.
Однак війна тривала, і тепер вона спрямовувалась на виз-
волення поневолених фашистами країн Європи, завершен-
ня розгрому Німеччини. Найактивнішу участь у боях бра-
ли мільйони воїнів-українців. А з протилежного боку євро-
пейського театру воєнних дій так само мужньо воювали у
лавах армій США, Канади та інших країн антигітлерівсь-
кої коаліції солдати і офіцери українського походження із
середовища тамтешньої еміграції. Так розпорошена україн-
ська нація знаходила можливість для об'єднання своїх зу-
силь з волелюбним людством проти ворога його свободи.
Розвиток науки та техніки у 40-х першій
половині 50-х років
Перед початком війни Радянський Союз володів знач-
ним науковим потенціалом. До 1941 р. в 1821 науковій ус-
танові, у тому числі 756 великих наукових інститутах нау-
ковою роботою займалось 98,3 тис. осіб.
В Україні був зосереджений наймогутніший науковий
потенціал порівняно з іншими республіками. У 1940 р. тут
налічувалося 163 науково-дослідних інститути. У складі АН
УРСР працювало понад 1190 науковців, у тому числі 60 ака-
деміків і 66 членів-кореспондентів АН УРСР, 164 доктори
наук. Попри адміністрування в керівництві наукою,
сталінські репресії Україна поступово стала визнаним світо-
вим лідером у розвитку таких фундаментальних галузей, як
квантова електродинаміка, фізика твердого тіла, кінетич-
на теорія фізики плазми, автоматичного дугового електро-
зварювання. Свої наукові школи створили М. Боголюбов,
М. Кирилов, І. Курчатов, М. Лаврентьєв, Є. Патон. Світова
Звільнення України від німецько-фашистських загарбників 353
медична та біологічна науки з особливим інтересом стежи-
ли за науковими доробками О. Богомольця, В. Воробйова,
О. Палладіна, В. Юр'єва та ін.
З початком Другої світової війни діяльність наукових ус-
танов республіки підпорядковувалася потребам воєнного
часу. При АН УРСР був створений Науково-технічний комі-
тет сприяння обороні. Науково-дослідні установи України
надавали науково-методичну і практичну допомогу обо-
ронній промисловості, сільському господарству, лікуваль-
ним установам. Головні науково-дослідні установи були пе-
ребазовані з України у східні райони СРСР. Більшість з них,
а також Президія АН УРСР перебувала в Уфі (влітку 1943 р.
АН УРСР було перевезено до Москви). Деякі академічні
інститути працювали на основі промислових підприємств у
Середній Азії, Поволжі, на північному Уралі, в Сибіру.
Українськими вченими були розроблені технологія ви-
робництва високоякісного металу, створювалися нові зраз-
ки зброї, бойової техніки тощо. Вчені Інституту електро-
зварювання на чолі з Є. Патоном впровадили нові методи
електрозварювання. Розвитку воєнного приладе-, літако- й
моторобудування, проектування приладів для радіолокації
й пеленгації, створенню нових матеріалів для воєнних по-
треб сприяли вчені Фізико-технічного інституту та Інсти-
туту фізики АН УРСР.
Інститут клінічної фізіології під керівництвом акаде-
міка О. Богомольця створив препарати для лікування ран
і переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог, ака-
демік АН УРСР В. Філатов, який очолював Український
інститут очних хвороб, удосконалив методи лікування,
пов'язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби
зі сліпотою.
У повоєнні роки було внесено зміни в організацію нау-
кових досліджень в УРСР. Розширилася мережа науково-
дослідних установ: якщо в 1945 р. їх налічувалося 267, то
в 1950 — 462, в тому числі більше ЗО академічних інсти-
тутів. Серед новостворених — харківські інститути радіо-
фізики та електроніки, фізріко-технічний низьких темпера-
тур, львівські — машинознавства та автоматики, геології
та корисних копалин, київські — металофізики, металоке-
раміки і спецсплавів та ін. У 1954 р. було утворено Крим-
ський філіал АН УРСР.
У 1946 р., після смерті О. Богомольця, президентом АН
УРСР був обраний біохімік О. Палладш. Зміцнення матері-
ально-технічної бази науково-дослідних установ, зростан-
ня кадрового потенціалу дало змогу українським вченим
12
354 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятир'ччв
збагатити науку багатьма фундаментальними розробками,
винаходами й відкриттями. Особливо помітний їх внесок у
розвиток ракетної техніки, космонавтики, використання
атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені Украї-
ни взяли активну участь у підготовці до запуску в жовтні
1957 р. першого штучного супутника Землі. В 1956 р. гене-
ральним конструктором космічних кораблів в СРСР став
виходець з Житомирщини С. Корольов. Широке визнання
як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік
А. Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал
М. Духов.
Широкі дослідження проводились у галузі електротех-
ніки: у 1948—1950 рр. було виготовлено першу в Європі
електронну цифрову обчислювальну машину. В 1949 р. роз-
горнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. На-
уковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР
досліджували радіофізику, ядерну фізику надвисоких
енергій. Були роероблені технології одержання надміцно-
го чавуну, розпочалися дослідження в галузі порошкової
металургії.
В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р.
було присвоєно ім'я Є. Патона, Б. Патон створив теорію ав-
томатів дугового зварювання під флюсом. Значним техніч-
ним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді у
світі суцільнозвареного моста через Дніпро у Києві завдовж-
ки понад 1,5 км.
Українські вчені вперше одержали важкий азот та ство-
рили методи концентрування важкої води. Однак у галузі
сільськогосподарських, біологічних та медичних наук не-
рідко доводилося працювати над прожектерськими плана-
ми, породженими в партійно-урядових кабінетах: акліма-
тизація на українських землях субтропічних та каучуконос-
них культур. Значної шкоди у розвитку біологічних наук
завдала лисенківщина: у 1947—1948 рр. відновилися пере-
слідування генетиків, Т. Лисенко оголосив ген міфічною
частинкою. Біологів, які в проблемах генетики дотримува-
лися наукових позицій (Д. Третяков, М. Гришко, І. Шмаль-
гаузен та ін.), було піддано нищівній критиці, що надовго
загальмувало розвиток біологічної науки.
Розвиток авіації. До початку війни авіаційну промис-
ловість, що до середини 30-х років розвинулася у велику га-
лузь народного господарства, було істотно реорганізовано.
До 1939 р. вона налічувала ЗО конструкторських бюро (КБ)
із 3166 науковими співробітниками. Вони впровадили в
серійне виробництво швидкісні моноплани із гвинтами, що
Звільнення України від німецько-фашистських загарбників 355
в польоті змінюють відстань. Конструктивні вдосконален-
ня дали змогу підвищити швидкість майже всіх типів
літаків на 20—30%. На основі робіт М. Келдиша було ство-
рено теорію флатера (вібрації, що виникають на великих
швидкостях, які призводять до руйнування літака), яка по-
зитивно вплинула на процеси моделювання. В літакобуду-
ванні почали широко застосовуватись дюралюміній, висо-
коміцна сталь (хромансиль), легкі сплави підвищеної
стійкості. У грудні 1942 р. було впроваджено в експлуата-
цію нову аеродинамічну трубу.
Розвиток вітчизняного літакобудування ускладнили
сталінські репресії, яким було піддано тисячі висококвалі-
фікованих фахівців, вчених, констуркторів. В умовах тю-
ремного режиму працювали видатні авіаконструктори
А. Туполєв, В. Мясищев, В. Петляков, С. Корольов таін. А
видатного українського авіаконструктора К. Калініна, чиї
літаки серії "К" у 30-ті роки становили основу парку літаків
Аерофлоту, було розстріляно. Багато провідних спеціалістів
його КБ було репресовано, переведено на інші роботи.
Попри те в Україні було створено потужну авіаційно-
технічну базу: 12 дослідних і серійних авіазаводів у Хар-
кові, Києві, Полтаві, Дніпродзержинську. Центром україн-
ського моторобудування стало м. Запоріжжя. Плідно пра-
цювали КБ І. Неймана (Харків) і В. Таїрова (Київ). З Ук-
раїною була пов'язана діяльність видатних російських
конструкторів Д. Григоровича і П. Сухого. Українські вчені
і вихідці з України працювали в усіх провідних авіаційних
конструкторських бюро країни.
Було завершено "роботу над літаками ЯК-1, ЛАГГ-3,
МИТЬ-1. Всього за період війни було опановано і запуще-
но у серійне виробництво 25 типів нових та модернізова-
них літаків. Серед них — винищувачі ЯК-3, ЯК-5, ЯК-9,
ЛА-5, ЛА-7; штурмовики ИЛ-2, ИЛ-10; бомбардувальни-
ки ПЕ-2, ПЕ-8, ТУ-2.
Протягом усієї війни конструктори працювали над вдос-
коналенням авіадвигунів, домагаючись зростання їх потуж-
ності, надійності, економічності. КБ В. Климова розробило
й запустило у серійне виробництво двигун ВК-108, на яко-
му вдалося досягти швидкості 745 км/год — найвищої на
той час у винищувальній авіації з поршневим двигуном, КБ
А. Швецова створило двигун повітряного охолодження АПІ-
82ф, а наприкінці війни випробовувало двигун потужністю
4500 к.с. Це була найвища у світу потужність.
У роки війни тривала робота над створенням безпілот-
ної авіації. Поштовхом до розвитку цього напряму стала
поява у гітлерівців літаків-снарядів ФАУ-1, за допомогою
356 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
яких вони наносили удари по Англії. Було створено КБ без-
пілотної бойової техніки, яке очолив колишній студент Киї-
вського авіаційного інституту В. Челомей. На базі створе-
ного ним «пульсуючого» двигуна були побудовані літаки-
снаряди, які запускали з борту важких бомбардувальників
поза зоною повітряної оборони противника. Вже у грудні
1944 р. десятки літаків-снарядів типу «1.ОХ» пройшли
вдалі випробування. На базі літаків ПЕ-8, ТУ-2 і
ТУ-4 було сформовано декілька авіаційних полків, озброє-
них цією грізною зброєю. У бойових діях вона не була зас-
тосована. Та завдяки втіленим у ній технічним розробкам
у повоєнний час розпочалося мирне освоєння космосу.
23 червня 1941 р. Раднарком СРСР підпорядкував Аеро-
флот Наркомату оборони, на базі якого було сформовано
шість авіаційних груп УПФ особливого призначення
(АГОП), серед яких були Київська і Південно-Західна.
З перших днів війни київські авіатори розпочали бойові
операції за завданням штабу Швденно-Західного фронту. Так,
на початку липня 1941 р. в районі Луцьк—Броди—Рівне роз-
горнувся великий танковий бій. Льотчики Київської АГОП
УПФ за кілька днів доставили у війська 34 т запчастин для
танків, 7,3 ^боєприпасів, 151,2 т іншого вантажу.
Стійкість, відвагу та військову гідність виявили екіпажі
цієї авіагрупи і в період тримісячної оборони Києва, в якій
найактивнішу участь взяли студенти Інституту цивільної
авіації. На базі Київського авіазаводу було сформовано
п'ять фронтових ремонтних бригад, що займались ремон-
том літаків безпосередньо в прифронтовій смузі. За участь
в обороні міста більше 100 авіаторів були нагороджені ме-
даллю «За оборону Києва».
Південно-Західна АГОП діяла в складі військ Південно-
го фронту. Сформована з особового складу підрозділів Одесь-
кого та Дніпровського аеропортів, вона лише за червень-ли-
пень 1941 р. переправила до лінії фронту 110 т воєнного ван-
тажу. Радіонавігаційна служба Одеського аеропорту забез-
печувала авіацію дальньої дії зв'язком при нанесенні
повітряних ударів по базах противника та нафтових промис-
лах в Румунії.
Українські авіатори лише з липня 1942 р. по січень
1943 р. здійснили 92 вильоти до партизанів. В тил ворога
було переправлено 38 організованих груп чисельністю 850
осіб. Під кінець осені 1942р. десятки літаків літали на
партизанські аеродроми С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабу-
рова та ін.
Звільнення України від німецько-фашистських загарбників 357
На час повного визволення території України льотчики
здійснили 1964 вильоти та доставили для партизанських
загонів 1532 т вантажу, 4374 партизанів. За роки війни
підрозділами цивільно-повітряного флоту було перевезено
більше 2 млн 350 тис. осіб та 278 тис. т вантажу. За героїзм
і відвагу понад 500 авіаторів України були нагороджені ор-
денами та медалями.
Перші кроки повоєнної відбудови
на українських землях
З перших днів визволення України почалася відбудо-
ва її території. Головна увага приділялася підприємствам,
які найменше постраждали і могли випускати оборонну
продукцію. Проте воєнно-комуністичні методи господарю-
вання й організації суспільно-політичного життя сковува-
ли ініціативу, негативно позначилися на ефективності
робіт.
Однак за час війни світогляд, настрої окремих груп на-
селення, переважно інтелігенції, змінилися: вони чекали
певних соціально-політичних змін, передусім ліквідації
колгоспної системи в її сталінсько-кріпосницькому варі-
анті, демократизації суспільно-політичного життя. У
відповідь органи НКВС розгортали репресії: виселення ук-
раїнців на Північ і в Сибір, арешти і концтабори, щонай-
більше тих, хто працював за часів окупації у фашистських
органах влади. Репресії охопили всі головні міста УРСР, хоч
розмірів великого терору 30-х років не набрали та й прово-
дились переважно «без шуму». З часом їм були піддані ті,
хто в окупацію працював на підприємствах, щоб не загину-
ти від голоду.
Проте покарання національних меншин за «нело-
яльність» до радянської влади набуло більшої жорстокості.
Влада вдавалася щодо них до масової депортації. У травні
1944 р. з Криму поголовно виселено до Казахстану, Сибіру,
Середньої Азії 65 тис. кримських татар, 14,7 тис. греків,
12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. Подібне відбувалося на
Кавказі. На звільнену територію поверталися звичний владі
морально-психологічний і політичний пресинг бюрократич-
ної системи, сліпа сваволя центру. Даремно М. Хрущов у
лютому 1944 р. звертався-до Сталіна з проханням затверди-
ти макет медалі з написом українською мовою «За звільнен-
ня України», а наприкінці серпня разом з О. Корній-
358 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
чуком — про створення Холмської області у складі УРСР.
У Москви були інші глобальні плани.
У звільнених районах радянська влада зуміла опера-
тивно навести жорсткий громадський порядок, забезпечи-
ла всіх роботою, за допомогою карткової системи створи-
ла мінімальні умови для виживання міського населення,
відкривала освітні заклади, охоплюючи молодь навчан-
ням. Завдяки цьому вона намагалася виглядати в очах пе-
реважної більшості населення незрівнянно кращою, ніж
фашистський «новий порядок», що приніс українському
народові лише смерть, бідування й приниження. Переваж-
на більшість населення щиро вважала тоді радянську вла-
ду «своєю».
Швидко розгорталася відбудова народного господарства,
яке було майже повністю зруйноване. Але на все це держа-
ва могла виділити лише мізерні кошти. А масове повернен-
ня майна підприємств, евакуйованих у 1941 р., визнавалось
нераціональним. Було повернуто лише невелику кількість
цього майна.
Однак у Донбас і Кривбас у 1943—1944рр. надійшла
значна кількість матеріалів, інструментів, обладнання та
продовольства з багатьох підприємств СРСР, оскільки вся
економіка пйтребувала сталі та вугілля. Повертались також
робітничі колективи, щоправда, в неповному складі. Тому
відбудовні роботи велися здебільшого за рахунок власних
ресурсів, навіть доводилось збирати на руїнах підприємств
деталі, частини різних механізмів. Не вистачало робочої
сили, і тому проводились великі мобілізації, переважно мо-
лоді з села.
Важким було матеріально-побутове становище населен-
ня, тому що карткова система розраховувалась на найниж-
чий прожитковий рівень. Надзвичайно гострою була жит-
лова проблема. В Україні 10 млн осіб залишились без даху
над головою. За цих умов рятували становище патріотич-
ний ентузіазм людей, бажання якомога швидше поверну-
тися до мирної праці.
Швидко відбудовувалися підприємства, які мали вико-
ристовувати в оборонних ціляд. Було відновлено до 30%
довоєнних виробничих потужностей, проведено необхідну
підготовчу роботу для великомасштабних відбудовчих ро-
біт. Республіка перетворилась на прифронтову матеріально-
технічну базу діючої армії.
Завершення Другої світової війни 359
10.6. Завершення Другої світової
війни. Внесок народу України
в перемогу над фашизмом
Завершальний етап Другої світової війни
та її уроки
Після вигнання німецьких військ за межі Радянського
Союзу бойові дії розгорнулися на територіях рейху та його
союзників. Збройні сили, які вели наступ, були добре оз-
броєні, згуртовані, навчені, У їхньому багатонаціонально-
му складі різко зросла частка воїнів-українців. Особливо це
стосувалося 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських та 1-го Біло-
руського фронтів, особовий склад яких був українізований
за рахунок жителів України, мобілізованих до армії у
1943—1945 рр. Тільки із західних областей України з лю-
того 1944 р. до осені 1945 р. лави Радянської Армії попов-
нили 750 тис, осіб признаного віку (96—98% усіх тих, хто
підлягав мобілізації).
У середині січня 1945 р. розпочався загальний наступ ра-
дянських військ. Були успішно завершені Вісло-Одерська,
Східно-Прусська і Західно-Карпатська операції, 16 квітня
1945 р, почалася Берлінська операція. Під час її було роз-
громлено 93 піхотних, танкових і моторизованих німецьких
дивізії. 316 квітня по 7 травня радянські війська взяли з по-
лон 480 тис. солдатів і офіцерів, захопили 1550 танків, 8600
гармат, 4510 літаків. Всього цього було досягнуто ціною жит-
тя понад 100 тис. радянських воїнів. Берлін впав.
8 травня 1945 р. Німеччина підписала акт про беззасте-
режну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено,
9 травня стало всенародним святом — святом Перемоги,
Через три місяці (8 серпня 1945 р.), виконуючи зобов'я-
зання, взяті на Кримській конференції (4—11 лютого
1945 р.), СРСР оголосив війну Японії, Розгромивши за три
тижні мільйонну Квантунську армію, радянські війська
прискорили капітуляцію мілітаристської Японії. 2 вересня
1945 р, на лінкорі «Міссурі», який кинув якір у Токійській
бухті, відбулося підписання акта про беззастережну капі-
туляцію Японії..Цей історичний день означав завершення
Другої світової війни.
У чотирирічній жорстоісій боротьбі проти гітлерівсько-
го рейху радянські народи здобули всесвітньо-історичну
360 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
перемогу. Радянсько-німецький фронт був основним фрон-
том Другої світової війни. Саме тут було розгромлено 507
німецьких дивізій і не менше 100 дивізій сателітів. Основ-
ну масу бойової техніки (75%) Німеччина теж втратила у
війні з Радянським Союзом — 167 тис. гармат, 48 тис.
танків, 77 тис. літаків. На західноєвропейському та серед-
земноморському театрах воєнних дій було розгромлено 176
дивізій, причому, як свідчать документи, то були з'єднан-
ня, менш боєздатні й гірше озброєні, ніж ті, які використо-
вувались проти СРСР. Загальні втрати Німеччини вбитими,
пораненими й полоненими становили 13,6 млн осіб, із них
понад 10 млн на радянсько-німецькому фронті.
Досвід минулої війни свідчить, що перемога — це зас-
луга й спільний капітал усіх держав і народів, які об'єдна-
лися в боротьбі проти сил агресії. Приклад антигітлерівсь-
кої коаліції в роки війни довів, що у важкий час країни з
протилежними соціально-економічними системами можуть
об'єднатися проти спільного ворога, в ім'я миру. За бажан-
ня можна знаходити ефективні шляхи переборення супе-
речностей, альтернативу небезпечній конфронтації. На
зміну поняттям, «сила», «погроза», «перемога» повинні
прийти поняття «довір'я», «рівність», «повага». Все добре,
корисне й конструктивне, що було нагромаджено між краї-
нами та нарадами світу у відносинах між собою в різні істо-
ричні періоди, в тому числі й під час Другої світової війни,
потрібно берегти й брати з собою в майбутнє.
Не мир на основі сили, а мир на основі згоди й розуму —
таке веління часу.
Внесок України у розгром фашизму
Втрата на початку війни валсливих у воєнно-економіч-
ному відношенні районів зумовила створення в тилу могут-
ньої бази оборонної промисловості.
На основі евакуйованого з України та інших західних
районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні но-
вих потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані
та Середній Азії.
У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмос-
ковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів
Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спе-
ціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки
виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало ву-
гілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р.
Завершення Другої світової війни 361
Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах
СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та
марганцевої руд. Тисячі гірників поповнили колективи
підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна
кількість працюючих у галузі наприкінці 1942 р. зросла до
42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися
нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі
високоефективний метод багатозабійного буріння, що в де-
кілька разів підвищував продуктивність праці.
Виробничі потужності Магнітогорського металургійно-
го комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення
обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з
25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших
підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.)
листопрокатного стану Маріупольского заводу « Азовсталь»
Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і
Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни
підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів
більше, ніж у 1940 р.
Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів ви-
магало значної кількості легованої сталі, яку до війни вип-
лавляли перевалено заводи України. У зв'язку з фашист-
ською агресією за безпосередньої участі українських мета-
лургів розпочалася реконструкція заводів Уралу.
Значно посилили виробничі можливості енергетичної
промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електрос-
танцій України. Одними з перших почали випускати свою
продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя,
Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У
Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприєм-
ство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського
авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермсь-
кому авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т облад-
нання з Дніпропетровська і Харкова.
У Нижньому Тагілі Харківський завод їм. Комінтерну
виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний вне-
сок у забезпечення продовольством Червоної армії та пра-
цівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у
переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан.
В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працю-
вало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН
УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробіт-
ників. Героїчною працею в тилу трудящі України зміцню-
вали обороноздатність країни. Могутня промислова база,
великий досвід організаційної та виробничої діяльності
362 Україна у роки Другої світової війни та тершого повоєнного десятиріччя
спеціалістів і робітників з України допомогли створенню
в тилу потужного військово-промислового комплексу
СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробниц-
тва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудів-
на, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хіміч-
не машинобудування, металургія якісного металу, труб і
прокату; у Казахстані — чорна металургія, машинобуду-
вання, металообробна, хімічна, легка промисловість; у
Киргизи — кольорова металургія, енергетична, метало-
обробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна про-
мисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і ко-
льорова металургія, вугільна, легка промисловість.
Народ України дав Збройним силам СРСР б млн бійців.
Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з
тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом.
Із численної армії партизанів і підпільників, які вели бо-
ротьбу з фашистами на території України, 59% були ук-
раїнцями. Багато українців брали активну участь у русі
опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких
борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної
армії Василь Порик, уродженець села-Соломірки (тепер
с,Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успіш-
но керував діями створеного ним партизанського
загону. Порик став національним героєм Франції. Багато
українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отри-
мали високі бойові нагороди від польського, чехо-словаць-
кого, румунського, угорського, італійського та інших
урядів.
Воїни-українці та уродженці України вписали безсмерт-
ні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного
героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М. Гастелло (вихо-
ванця Луганської авіаційної школи) повторили й українці.
Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-ук-
раїнців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в
період радянсько-німецької війни, більше половини очолю-
вали маршали і генерали за походженням українці.
Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були
удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — ук-
раїнці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а
один — І. Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 Млн нале-
жать українцям. Партизани і підпільники України за само-
віддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали
майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.
Завершення Другої світової війни 363
Наслідки Другої світової війни І доля
українського народу
Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над
Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовір-
них зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських
втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники нази-
вають 7 млн осіб, інші — понад 40 млн, у тому числі 15—
20 млн загиблих на полі бою, померлих від ран, у концта-
борах. Втрати мирного населення, в тому числі й демо-
графічні, становлять більше 40 млн осіб.
Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав
у цій війні український народ: Уже наприкінці 1941 р. Ук-
раїна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р.
гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку
населяло до війни 85 млн. людей. Понад 41 млн з них були
жителями України. Для порівняння: німецькі війська оку-
пували лише 17% території Росії (600 тис. кв. км) з насе-
ленням у 27 млн осіб.
З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії
тривали на українських землях три роки і чотири місяці.
Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економіч-
ної експлуатації та гноблення населення республіки. Зни-
щення економіки, пограбування матеріальних і людських
ресурсів було одним з найважливіших його завдань. Чис-
ленні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони
тонн сировини, продовольства, промислового обладнання,
культурних цінностей.
На окупованій території було перетворено на руїни 714
міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що по-
страждали від війни на території СРСР. Матеріальні втра-
ти республіки становили 1,3 трлн крб. (30% національних
багатств України).
Втрати цивільного населення України були ще біль-
ші, ніж її втрати на фронті. У 230 концтаборах і гетто, а
також у 250 місцях масового знищення загинуло
від рук окупантів 5.,5 млн людей. Майже 2,5 млн поляг-
ло на фронтах. Втрати українського народу становили
40—44% від загальних втрат СРСР -— понад 14 млн осіб.
Значними були також демографічні втрати України.
Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини
з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сіль-
ському господарстві, майже 2,2 млн українці.
Масового винищення і страшного насильства зазнало
населення західноукраїнських земель внаслідок суперечок
364 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
СРСР із Польщею за кордони. У вересні 1944 р. в Любліні
між Польським комітетом національного визволення та
урядом Радянської України було укладено угоду про добро-
вільне переселення українців з польської території в Украї-
ну, а поляків з УРСР — у Польщу. З жовтня 1944 р. до сер-
пня 1945 р. було переселено до УРСР майже 433 тис. ук-
раїнців з 750 тис., що з давніх часів мешкали на території
сучасної Південно-Східної Польщі. Тих, хто відмовлявся
переселитися, знищували (або відправляли до концтаборів).
Під час переселення було спалено і пограбовано понад 8 тис.
українських господарств.
У 1947 р. Польща вирішила назавжди покінчити з ук-
раїнським питанням. Приводом до цього стало вбивство во-
яками УПА заступника міністра оборони країни, генерала
Кароля Сверчевського.
У квітні 1947 р. підрозділи Війська Польського розпо-
чали активну боротьбу із загонами УПА під кодовою назвою
«Операція Вісла». Ліквідувавши основні підрозділи УПА та
їх спільників, поляки приступили до насильницького пере-
селення всіх українців, у тому числі лемків Центральних
Карпат, на західні та північні землі Польщі. До серпня
1947 р. було переселено 140,5 тис. осіб. У 1950 р. були де-
портовані останні 32 сім'ї. Українське населення розпоро-
шили по всій Польщі з метою якнайшвидшої його асимі-
ляції. Нині там мешкають усього 300—350 тис. українців.
Отже, у 1945 р. в Україні залишилось лише 27,4 млн осіб
із 41,7 млн, що проживали у 1941 р. Важкі соціально-еко-
номічні та інші наслідки від цих втрат Україна відчуває й нині.
На початку 1945 р. розгорнулася боротьба радянської
дипломатії за визнання СІЛА та Англією нових західних
районів СРСР. Постановою Кримської конференції глав
трьох держав (лютий 1945 р.) «Про Польщу» юридичне ви-
знавалося встановлення кордону між Радянським Союзом
і Польщею по лінії Керзона. Остаточно питання про ра-
дянсько-польський кордон було вирішено 16 серпня 1945 р.
договором про державний кордон між обома країнами. За
цим договором кордон між СРСР і Польщею пролягав
вздовж лінії Керзона з відхиленням від неї у деяких райо-
нах до 5—8 км на користь Польщі.
У листопаді 1944 р. І з'їзд Народних комітетів Закар-
патської України ухвалив рішення про вихід Закарпаття із
складу Чехо-Словаччини і возз'єднання його з Радянською
Україною. 29 червня 1945 р. у Москві було укладено ра-
дянсько-чехословацький договір про Закарпатську Украї-
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 365
ну, в якому визнавалося, що на основі дружньої угоди обох
сторін Закарпатська Україна возз'єднується з УРСР. Воз-
з'єднання Закарпатської України з УРСР завершило істо-
ричний процес збирання всіх українських земель у межах
однієї держави.
Трагічні наслідки світової війни поставили на порядок
денний питання перетворення воєнного союзу країн анти-
гітлерівської коаліції на Організацію Об'єднаних Націй для
захисту миру і безпеки. В Ялті глави урядів США, СРСР і
Англії погодилися скликати навесні 1945 р. установчу кон-
ференцію цієї організації, яка відкрилася у Сан-Францис-
ко (США) 25 квітня 1945 р. Пленум конференції ЗО квітня
1945 р. запросив уряди Української РСР і Білоруської РСР
направити свої повноважні делегації до Сан-Франциско. Це
означало, що Україна стала членом-засновником ООН.
Возз'єднання всіх українських земель, як і вступ Украї-
ни до ООН, стали важливим кроком на шляху втілення в
життя споконвічної мрії українського народу про відрод-
ження своєї незалежної соборної держави.
Історія розпорядилася так, що акт капітуляції Японії
2 вересня 1945 р. в Тихому океані на борту лінкора
«Міссурі» від імені СРСР підписав 40-річний генерал із села
Косинівка, що на Уманщині, Кузьма Дерев'янко. На-
прикінці XX ст. Україна першою з ядерних держав за влас-
ною ініціативою започаткувала етап ліквідації смертонос-
ної зброї, щоб врятувати людство від нової війни.
10.7. Україна в повоєнне
десятиріччя (1945—1955 рр.)
Україна в системі міжнародних відносин
у повоєнний час
Новизна становища України в світі полягала в повер-
ненні її як суб'єкта міжнародного права на арену міждер-
жавних відносин. У 1944 р. було відновлено Наркомат (з
1946 р. — міністерство) закордонних справ України. У
1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній кон-
ференції і підписала декларацію про заснування Організації
Об'єднаних Націй (ООН). Першим віце-головою підготовчої
комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ
УРСР Д. Мануїльського. Він став головою першого коміте-
366 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
ту (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної
асамблеї ООН (Лондон, січень 1946 р.). Україна стала одним
із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не
раз входила до багатьох її комісій та комітетів,
У 1948 —1949 рр. Україну обирають непостійним чле-
ном Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших дер-
жав-переможниць у Другій світовій війні, стоїть під мир-
ними договорами з колишніми союзниками гітлерівської
Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною та Фінлян-
дією. 1948 р. вона підписала міжнародну конвенцію про
режим судноплавства Дунаєм.
У перші повоєнні роки УРСР була представлена в 20
міжнародних організаціях і уклала 65 міждержавних
угод. 1947 р., після кількадесятирічної перерви, в Києві
відкрилося перше представництво іноземної держави —
Консульство Польської Народної Республіки, згодом —
дипломатичні представництва інших країн Східної Євро-
пи, Пропозиції встановити консульські відносини УРСР з
іншими державами Європи, Азії та Америки були відхи-
лені Сталіним.
Отже, повернення України на міжнародну арену мало
обмежений характер. Вся дипломатична діяльність УРСР
здійснювалась в жорстких рамках міжнародної політики
СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур.
Однак це означало певні поступки тоталітарного режиму пе-
ред реаліями життя.
Україна брала активну участь у розвитку економічних
зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з держа-
вами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги
(РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що ста-
ли на шлях соціалізму. З 1953 р. УРСР щороку вносила
значні кошти у Фонд ООН для країн, що розвиваються, го-
тувала і надсилала до них кваліфіковані кадри. Поступово,
хоч і повільно, розвивалися міжнародні наукові та куль-
турні зв'язки, обмін науковою інформацією, пізніше ук-
раїнські та зарубіжні вчені спільно виконали чимало нау-
кових розробок.
У 1950 р. 20 млн трудящих УРСР підписали відозву до
народів світу про заборону атомної зброї, яку прийняв у
Стокгольмі Постійний комітет Всесвітнього конгресу при-
хильників миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша
українська республіканська конференція прихильників
миру.
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 367
Передача Кримської області до складу УРСР:
мотиви і правова основа
Після громадянської війни уряд РСФРР вирішив оста-
точно залишити за собою Крим. Адже попри підпорядко-
ваність уряду УРСР Москві Кримський півострів мав над-
звичайно важливе стратегічне значення. Тут знаходились
провідні бази Чорноморського флоту. Крім того, перефра-
зовуючи відомий вислів В. Черчілля, Крим був «м'яким
підчерев'ям» України. Маючи його в своїх руках, Росія за-
микала південні рубежі України. Однак існувала одна про-
блема: більшість населення Криму були не росіяни. За пе-
реписом 1897 р., у Таврійській губернії, до якої входив і
Крим, мешкало 42,2% українців, 13 — кримських татар,
3^8 — євреїв, 2,8 — болгар, 5,4% німців та представників
інших народів. Отже, створювати автономію за національ-
но-територіальною ознакою для переважаючої національної
групи українців на кордоні з Україною не мало ніякого сен-
су. Ось тому влада вдалася до демографічних фальсифі-
кацій. Українців, росіян і білорусів об'єднали Е одну націо-
нальну групу під назвою — «росіяни». В окремі національні
групи були об'єднані також татари і турки, євреї і караїми.
Перепис дав такі результати: всього в Криму було зареєст-
ровано 729 тис. мешканців. З них 51,5% становили росія-
ни і українці, 29,5% — кримські татари, 6,8— євреї,
5,9% — німці та інші (вірмени, болгари, поляки, греки).
Таким чином, шлях до створення територіальної автономії
був відкритий. 18 жовтня 1921 р. Голова Раднаркому
РСФРР В. Ленін та голова ВЦВК М. Калінін підписали по-
станову про утворення Кримської АСРР.
У центральному державному архіві вищих органів вла-
ди України зберігається «Доповідна записка» Комісії з ад-
міністративно-економічного районування Криму, яку вона
в березні 1923р. направила до ЦВК Кримської АСРР і відпо-
відно до якої автономний уряд півострова прийняв рішен-
ня звернутися до України з пропозицією віддати 10 во-
лостей Дніпровського і Генічеського повітів.
Завдяки приєднанню 10 українських повітів уряд Кри-
му мав на меті знайти необхідні джерела для фінансування
місцевих бюджетів.
Український уряд і місцеві органи влади на ці прогіо-
зиції уряду Кримської автономної республіки відреагували
негативно. Внаслідок цього ЦВК Союзу РСР не наважився
поставити на розгляд цей проект, і кордони між Україною
і Кримом залишились без змін.
368 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
З часу свого заснування Кримська АСРР за своїм стату-
сом мало чим відрізнялася від місцевих адміністративних
одиниць у складі Російської Федерації. А після того, як
10 травня 1944р. Державний Комітет Оборони прийняв
рішення про виселення кримських татар у східні райони,
відпала будь-яка необхідність «гратися» у кримську дер-
жавність. ЗО червня 1945 р. указом Президії Верховної Ради
Кримська АСРР була перетворена на Кримську область.
Війна стала тяжким випробуванням для населення пів-
острова, яке скоротилося до 780 тис. осіб. У Криму діяло
лише 342 дрібних та середніх підприємства. Для відбудови
економіки Кримська область не мала ні матеріальних, ні
людських ресурсів. Щоб поліпшити демографічну ситуа-
цію, до Криму спішно направляли переселенців з України
та РСФРР. На початку 1945 р. на півострів було переселено
понад 17 тис. сімей, а в 1950—1954рр. — ще 57 тис. осіб.
Проте незвичні умови життя і праці, посуха 1946 р. і невро-
жай 1947 р. призвели до того, що переселенці стали масово
залишати Крим. На їх місце присилали нових, але це не
могло змінити на краще демографічну ситуацію. Лише в
умовах інтеграції економіки Криму в економіку України
можливо було подолати існуючі труднощі. І такий процес
почався. Оскільки Крим є аграрним регіоном зі специфіч-
ними природними умовами, то в розвитку сільського гос-
подарства величезну роль відігравало зрошувальне земле-
робство. «Укрводбуд» розпочав будівництво Сімферопольсь-
кого і Старокримського водосховищ. Тоді ж почалося про-
ектування будівництва головної водної артерії Криму —
Північнокримського каналу, який живиться водами Дніпра.
Добувна промисловість півострова тісно пов'язувалася з Ук-
раїною. З України Крим одержував хліб та інші продукти
харчування.
Отже, в перші повоєнні роки економіка півострова стала
ще більше залежати від України. В той же час РРФСР не мог-
ла приділити достатньої уваги відбудові своєї Кримської об-
ласті. Як свідчать дані, в 1950 р. промисловість Криму досяг-
ла лише 81% довоєнного рівня. До того ж становище продов-
жувало погіршуватися. Розуміючи, що уряд РРФСР не спро-
можний надати необхідної допомоги для виведення області
з кризового стану, населення і місцеві органи влади дедалі
частіше стали висловлюватися за приєднання до України,
вбачаючи в цьому можливість поліпшити становище на пів-
острові. Отже, чи не вперше в історії радянського законодав-
ства питання про передачу Криму було порушено не у вищо-
му політичному органі, а на місцевому рівні.
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 369
Після детального вивчення Рада Міністрів РРФСР
дійшла висновку про доцільність передачі Кримської об-
ласті до складу України. З цією пропозицією вона зверну-
лась до Президії Верховної Ради РРФСР, а та — до Президії
Верховної Ради Української РСР і одержала принципову
згоду. Після цього питання про передачу Кримської області
Україні було розглянуто на спільному засіданні Президії
Верховної Ради РРФСР за участю представників Кримської
обласної та Севастопольської міської рад. У прийнятій по-
станові зазначалося: «Враховуючи спільність економіки,
територіальну близькість і тісні господарські та культурні
зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а та-
кож беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Україн-
ської республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає
за доцільне передати Кримську область до складу Українсь-
кої Радянської Соціалістичної Республіки». Ця постанова
була надіслана до Верховної Ради СРСР.
13 лютого 1954 р. питання «Про подання Президії Вер-
ховної Ради РРФСР щодо питання передачі Кримської об-
ласті до складу Української РСР» було розглянуто на засі-
данні Президії Верховної Ради УРСР. Постанову також було
надіслано до Президії Верховної Ради СРСР. Президії Вер-
ховних Рад обох республік діяли згідно зі статтями 15 Кон-
ституції УРСР та 16 Конституції РРФСР.
19 лютого 1954 р. в Москві відбулося засідання Президії
Верховної Ради СРСР за участю представників усіх зацікав-
лених сторін: голів Президій Верховних Рад РРФСР М. Та-
расова та УРСР — Д. Коротченка, секретарів Президій Вер-
ховних Рад І. Зиміна і В. Іваненка, заступників голів Рад
Міністрів відповідно В. Маслова та М. Гречухи, а також від
Кримської області першого заступника голови виконкому
Кримської облради П. Ляліна, голови виконкому Сімферо-
польської міської ради Н. Каткова, голови виконкому Се-
вастопольської міськради С. Сосницького. М. Хрущова на
цьому засіданні не було, будучи на той час був першим сек-
ретарем ЦК ВКП(б), він якщо і мав до цього якесь відношен-
ня, то лише опосередковане.
Президія Верховної Ради СРСР одностайно затвердила
Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до
складу УРСР». В ньому наголошувалось: «Враховуючи
спільність економіки, територіальну близькість і тісні гос-
подарські і культурні зв'язки між Кримською областю і Ук-
раїнською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянсь-
ких Соціалістичних Республік постановляє: «Затвердити
спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Пре-
370 Україна у роки Другої світової війки та першого повоєнного десятиріччя
зидії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області
із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістич-
ної Республіки до складу Української Радянської Соціалі-
стичної Республіки».
26 квітня 1954 р. Верховною Радою СРСР після деталь-
ного обговорення цього питання був прийнятий закон «Про
передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Ук-
раїнської РСР», Він мав усього два пункти:
1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від
19 Лютого 1954 року про передачу Кримської області із скла-
ду РРФСР до складу Української Радянської Соціалістич-
ної Республіки.
2. Внести відповідні зміни в статті 22 і 23 Конституції
СРСР.
Отже, передача відбулася не тільки за обопільною зго-
дою, а й з ініціативи самої Російської Федерації. Крім того,
в Жодному з наведених документів немає й згадки про да-
рунок з нагоди 300-річчя возз'єднання України з Росією.
Не збігаються ці рішення зі святкуванням і хронологічно.
Повоєнна відбудова народного господарства
Після війни відбудовний процес відбувався прискорени-
ми темпами. У цьому були зацікавлені як влада, намагаю-
чись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгор-
нулася між двома світовими системами у 1946 р., так і ук-
раїнське суспільство, плекаючи надію на краще життя.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'яти-
річний план відбудови і розвитку народного господарства на
1946— 1950 рр. Основні завдання четвертої п'ятирічки поля-
галр] у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні
довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і
навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники зму-
шені були тяжко працювати. Партійно-радянська влада ви-
користала звичні для неї методи мобілізацій, застосування
примусової праці ув'язнених та військовополонених, пргк-
тично безплатної роботи колгоспників і дітей.
І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої
результати. Україна за окремими показниками випереджа-
ла Розвинуті європейські країни. Промислове виробництво
У 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень. Попри те
Що українська промисловість стала потужнішою порівня-
но з довоєнним рівнем, темпи її відбудови значно відстава-
Ухраїна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 371
ли від загальносоюзних. У 1950 р. народне господарство Ук-
раїни майже у всіх галузях промисловості мало найнижчі
показники за весь час її перебування у складі Радянського
Союзу.
Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втра-
тами. Причина крилася й в економічній політиці Москви,
яка стимулювала швидку відбудову і розвиток насамперед
нових індустріальних російських центрів.
З розвитком промисловості не зростав життєвий рівень
людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80%
довоєнного рівня. Складно було купити продукти харчуван-
ня. Особливо ці труднощі посилилися після грошової «рефор-
ми» 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.
У складних умовах відбувалося відродження сільсько-
го господарства України. Хоч наприкінці 1945р. посівні
площі дещо розширились, республіка змогла продати дер-
жаві зерна на третину менше, ніж до війни. Ресурси села
були мізерними.
Голод 1946—1947 рр.
На початку 1946 р. у сільському господарстві України
склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала доко-
рінних змін у аграрній політиці та негайної допомоги з боку
керівництва СРСР. Але цього не сталося. Під тиском сталін-
ської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на
1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності
та хлібозаготівель.
Ситуація загострилася до краю навесні 1946 р. Мало-
сніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні
50 років весною і літом. Зимові та ярі культури майже
цілком загинули. Керівництво кількох областей наполегли-
во зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити пла-
нові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Моск-
ви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тіль-
ки підтверджувало нереальні плани, а й вимагало від кол-
госпів повернути борги за минулі роки. Було вжито
надзвичайних заходів для того, щоб будь-якою ціною отри-
мати від колгоспів заплановану кількість хліба. Події роз-
горталися за сценарієм трагічного 1933 р.
У сільські райони виїхали представники вищих органів
республіки й областей, суду і прокуратури. Відновивши
діяльність «Закону про п'ять колосків» початку 30-х років,
судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорсто-
372 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
ко покарали 2313 селян. Але, незважаючи на суворі ка-
ральні заходи, у колгоспах не виконувалася повною мірою
заготівля зерна. У той час, коли за межі України сотнями
ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території,
крім західних областей, вибухнув страшний голод. За не-
повними даними 1946—1947 рр. у 16 східних областях по-
мерли від голоду майже 800 тис. людей.
Закуповувати українським колгоспам і радгоспам за
власні кошти хліб на Кубані Москва не дозволяла. Водночас
у період голоду з Радянського Союзу було вивезено
1,7 млн пудів хліба як безплатну допомогу країнам «народ-
ної демократії» — Польщі, Чехо-Словаччині, Болгарії та ін.
Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво рес-
публіки на чолі з М. Хрущовим намагалося знизити рівень
катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово
зверталося по допомогу особисто до Сталіна, інформувало
його про тяжку ситуацію в Україні. Реакція Москви була
типовою — замість, за висловом Сталіна, «м'якотілого»
М. Хрущова у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У було
призначено більш «твердого» Л. Кагановича. Проте
мінімальну допомогу насінням і фуражним зерном все ж
було надано. На посівну кампанію 1947 р. УРСР отримала
позичку в розмірі 35 млн пудів.
Офіційна пропаганда усіляко замовчувала масштаби
трагедії, звинувативши у труднощах «саботажників», а
спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувала
як злісне порушення радянських законів.
Отже, третій голод в Україні був спричинений, насам-
перед сталінським керівництвом, яке нехтувало долею
мільйонів українців заради імперських інтересів.
Особливості політичних та економічних
перетворень в західних областях республіки
Після війни сталінський режим поставив собі за мету при-
ведення західних українців у відповідність до радянської сис-
теми їх східних співвітчизників. Із східних областей УРСР та
інших республік до середини 1946 р. у західні області було на-
правлено 86 тис. партійних, радянських, комсомольських
працівників, спеціалістів промисловості, сільського господар-
ства, освіти та охорони здоров'я. Місцевим кадрам у той час
не довіряли. І хоч понад ЗО місцевих жителів були депутата-
ми корпусу Верховної Ради СРСР і УРСР, реальної влади і
впливу на події вони не мали. За свідченням офіційних дже-
рел, до середини 1946 р. на керівну роботу було висунуто 53
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 373
тис. активістів з місцевого населення, однак це були друго-
рядні посади на рівні району або села.
Такою ж була ситуація в усіх сферах суспільно-політич-
ного життя західного регіону України. Погано обізнані з
місцевими особливостями, не завжди освічені й компетент-
ні, прибулі керівники припускалися серйозних помилок та
зловживань, особливо в період встановлення радянських
порядків. Поширеними були адміністрування, грубість, по-
рушення законів і прав людини, штучне розмежування ук-
раїнців на «східняків» і «західників».
Нищівного удару завдала радянська влада греко-като-
лицькій церкві. Після смерті митрополита цієї церкви
А. Шептицького (листопад 1944р.) з ініціативи органів
держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Було ув'язнено
церковних ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом
Сліпим, а в березні 1946 р. сфальсифікований собор греко-
католицької церкви проголосив про розрив унії з Римом і
підпорядкував її Російській православній церкві.
Основні напрями програми індустріалізації в західних
областях було викладено у постанові уряду України від
7 травня 1945 року. Ще в грудні 1944 р. при РНК УРСР було
утворено Раду допомоги західним областям у їх відбудові та
відродженні. Тільки 1944 р. було асигновано 10 млрд крб.
і, як наслідок, наприкінці 1945 р. стали до ладу 1700 про-
мислових підприємств і майже 500 промислових артілей.
Новозбудовані підприємства були обладнані вивезеним з
Німеччини устаткуванням. На початку 50-х років промис-
лове виробництво становило 10% республіканського. Однак
підприємства західного регіону були позбавлені їх само-
стійності й цілком залежали від союзних відомств.
Індустріалізація спричинила тенденцію до перерозподі-
лу населення, зайнятого в основних галузях народного гос-
подарства. Знизилася з 74 до 72% питома вага зайнятих у
сільському господарстві й підвищилася з 26 до 28% частка
працівників інших галузей.
У Західній Україні в повоєнні роки (1948—1953) трива-
ла примусова колективізація. До середини 1950 р. 7190 кол-
госпів об'єднували 98% селянських господарств. Відтак у
стислі строки відбулося примусове об'єднання колгоспів.
Наприкінці 1950 р. їх стало не більше 800. Тривали так зва-
не '«розкуркулення» і виселення середняків. У східні райо-
ни було депортовано 65 906 родин — понад 200 тис. так зва-
них співучасників бандерівських угруповань. Все це ще
більше загострило братовбивчу війну на західноукраїнських
землях.
374 Україна у роки Другої світове? війни та першого повоєнного десятиріччя
Рух Опору на західноукраїнських землях у другій
половині 40-х — на початку 50-х років
Стратегічні цілі ОУН—УПА у період 1945—1952 рр. за-
лишалися незмінними: боротьба за українську соборну
державу, за оборону української нації. Після звільнення
України від німецької окупації дії ОУН—УПА були зосе-
реджені на збройному опорі сталінському режимові. Ліде-
ри національного руху Опору ставили за мету захистити
місцеве населення від беріївських знущань і насилля, стри-
мати процес так званих соціалістичних перетворень, про-
демонструвати нескореність української нації, заявити
перед світовою громадськістю її прагнення до само-
стійності та незалежності.
На боротьбу з УПА радянський режим мобілізував ве-
ликі військові формування. У Рівненській області проти
загонів УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів.
у Львівській — 6,5 тис., Тернопільській — понад 3 тис. За-
пеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точи-
лися також у Станіславській та Чернівецькій областях. По-
чалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджува-
лися оунівці, особливо на території Волині та в передгір'ї
Карпат. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу
військ НКВС, керівництво УПА, зокрема головнокоманду-
вач генерал Тарас Чупринка (Роман Шухевич), у 1947 р.
відмовилося віддій великими з'єднаннями (куренями), пе-
рейшовши до тактики дій малими рухливими загонами-сот-
нями. Чимало партизанських загонів було розформовано, ї
вони злилися з оунівським підпіллям.
Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907—
1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925. В'язень польсь-
ких тюрем і концтабору (1934—193 7). Після політичних змін у Че-
хо- Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Укра-
їну та співдіяв при творенні «Карпатської Січі'. Після розколу ОУН
приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН(б).
У1941 р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім слу-
жив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підго-
товці НІ Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою три-
членного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним ко-
мандиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Сек-
ретар/ату й головним секретарем військових справ УГВР. Після
вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років ке-
рував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму:
Загинув у бою під Львовом.
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 375
Розуміючи, що УПА користується підтримкою місце-
вого населення, власті висилали до Сибіру сім'ї і навіть
цілі села, кожного, хто був пов'язаний з опором. Усього в
1944—1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. Все
це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню
УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення
колективізації, оскільки колгоспники, перебуваючи під
суворим контролем, уже не могли постачати партизанам
провізію.
Із свого боку «оунівська служба безпеки», яка теж мала
розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила те-
рористичні акти проти партійних і радянських праців-
ників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців
і громадян, які виявили готовність співробітничати з орга-
нами влади. Так, у 1945 р. підпілля ОУН знищило відомо-
го радянського журналіста Я. Гадана. У 1946 р. було про-
ведено противиборчу кампанію, а також акцію проти ко-
лективізації.
Крім відкритої боротьби, уряд УРСР кілька разів звертав-
ся до вояків УПА з пропозицією амністії. Зазнаючи великих
втрат, УПА спробувала пристосуватися до наростаючого на-
ступу радянських військ. Наприкінці 40-х років командуван-
ня руху Опору знову провело реорганізацію УПА. Команду-
вач УПА генерал Р. Шухевич отримав від Української Голов-
ної Визвольної Ради (утворена влітку 1944 р., була політич-
ним центром національно-визвольних змагань) директиву
про докорінну реорганізацію повстанської армії. Оскільки
сподівання на американо-радянську війну не виправдалися,
частина армії була відправлена на Захід, а інша частина за-
лишена для роботи в підпіллі.
Умови діяльності ОУН—УПА ставали неймовірно
складними. Збройні акції не припинялися, але ОУН вирі-
шила остаточно зосередити свої сили на пропагандистській
роботі та саботажі. Однак боротьба пішла вже на спад. У
1950 р. оточений спецпідрозділами МВС—МДБ загинув під
Львовом головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його замі-
нив полковник Василь Кук (Коваль).
У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла-рішєння,
відповідно до якого було здійснено децентралізацію УПА і
керівництва рухом Опору. Окремі збройні відділи підпілля
у краї діяли ще до середини 50-х років. Повстанці, які пе-
ребралися на Захід, заснували в еміграції закордонні час-
тини ОУН.
376 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
Українці в архіпелазі ГУЛАГ
Однією з трагічних сторінок українського руху Опору
була боротьба населення західноукраїнських земель, де-
портованого до концтаборів ГУЛАГу- ГУЛАГ (система кон-
центраційних, каторжних таборів, колоній та спецпосе-
лень) було створено за наказом Сталіна на початку 30-х
років. Напередодні війни це була держава в державі, засіб
знищення усіх незадоволених існуючим режимом. До
війни система ГУЛАГу нараховувала декілька сотень та-
борів та колоній, найбільшими з яких були: Воркута-
РічЛаг, Колима-БерЛаг, Тайшет-ОзерЛаг, Мордовія-Лаг,
Норільськ-Горлаг та інші, за колючим дротом яких перебу-
вали сотні тисяч українців.
Загальний контингент в'язнів ГУЛАГу, за даними росій-
ського історика В. Зємскова, становив 1 668 200 осіб. У по-
воєнний час кількість таборів та колоній зросла. На по-
чатку 1950 р. в концтаборах, тюрмах, на спецпоселенні та
у засланні, за даними київського історика О. Веселової, пе-
ребувало 5,5 млн ув'язнених. Лише в західному регіоні було
відкрито 25 в'язниць, кількість в'язнів яких в десятки разів
перевищувала ту, що існувала в краї за часів польської оку-
пації.
Внутрішній режим у таборах ставав з кожним роком
жорстокішим. З другої половини 30-х років були заборо-
нені побачення в'язнів з рідними і близькими, похорони
за межами ГУЛАГу, відмінена заробітна плата, яка стано-
вила 25% від ставки робітника в державній промисловості.
Літній робочий день доведено до 14 годин. Було визнане за
можливе працювати в 40—50-градусні морози, посилено та-
кож охорону таборів.
Великою була смертність в таборах. За деякими дани-
ми лише у таборах воєнних років смертність становила що-
денно 1% від усієї кількості в'язнів. У радянських концта-
борах, за даними американського історика Р. Конквеста,
лише з 1938 до 1950 рік загинуло 12 млн осіб, окрім
1 млн розстріляних.
У Західній Україні сталінський режим, як і в довоєнний
час, знову почав масові арешти, вбивства і вивезення до Си-
біру українського населення. Так, після остаточного визво-
лення України від німецьких загарбників 7 січня 1945 р.
вийшло розпорядження НКВС СРСР за підписом Л. Берії,
згідно з яким «усіх виявлених пособників на території Ук-
раїни заарештувати з конфіскацією майна і направити до
Чорногорського спецтабору» (Красноярський край).
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 377
Тоді ж М. Хрущов вніс пропозицію про переселення
сімей активних учасників українського підпілля. Уже на
квітень 1944 р. було відправлено в Норильський район та
на будівництво підприємств гірничодобувної промисловості
2 тис. сімей оунівців та членів ОУН—УПА. У доповідній за-
писці МВС СРСР від 10 вересня 1947 р. згадується про висе-
лення із західних областей України 25 000 сімей активних
націоналістів і 74 898 членів ОУН—УПА.
Всього ж, за підрахунками українських дослідників
В. Сергійчуїса та О. Реєнта, на початку 1950 р. з України до
Сибіру було депортовано 143 141 членів сімей оунівців та
бойовиків УПА. Терор, розгорнутий тоталітарним режимом
щодо населення Західної України призвів до того, що ста-
ном на 1 січня 1953 р. число українців-в'язнів в таборах
ГУЛАГу збільшилося в 2,4 раза, а кількість оунівців досяг-
ла 175 тис. осіб.
Найяскравішим виявом руху Опору в радянських
концтаборах стали масові страйки і повстання в'язнів. У
системі ГУЛАГу із середини 40-х до середини 50-х років
відбулося майже півсотні повстань. Потрапивши за колю-
чий дріт, українські патріоти, загартовані підпіллям і
партизанською боротьбою у роки війни, в місцях заслан-
ня згуртували на боротьбу проти свавілля табірної адмі-
ністрації не лише українців, а й представників інших на-
родів.
Історики вважають, що документом, який визначав по-
літичну орієнтацію українських в'язнів у концтаборах та
засланців у місцях примусової депортації, стало звернення
ОУН—УПА «До насильно вивожуваних на Сибір і більшо-
вицькі каторжні роботи», видане проводом ОУН 1947 р. З
того часу почали виникати українські структури опору в
тайшетському таборі. У Воркуті виникла підпільна мережа
«ОУН—Північ». Станом на 1947 р. організація мала систе-
му зв'язку з багатьма таборами навіть в Україні.
З 1948 р. за наказом Л. Берії було прийнято рішення
виділити політичних в'язнів в особливу категорію та ізолю-
вати їх у спеціальних таборах суворого режиму. Правила
там були жахливі. В'язні, крім всього іншого, не мали пра-
ва листування і побачення. До того ж після закінчення тер-
міну ув'язнення (як правило, 25 років) їм не дозволяли по-
вертатися додому, залишаючи на довічному засланні побли-
зу таборів, з яких їх щойно випустили.
Створення особливих таборів вплинуло на моральний
дух в'язнів, які часто вдавалися до опору владі. У вересні
378 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
1949 р, в спеціальному таборі №1 на Інті було створено
підпільний центр з підготовки повстання. У таборі нара-
ховувалося на той час 4 560 в'язнів, з них 80% становили
українці, Саме з них було сформовано три курені по 450
осіб в кожному, а також рота смертників-добровольців з
ЗО осіб. Вони у перші хвилини повстання мали захопити
радіостанцію «МінЛагу», щоб сповістити світ про все, що
відбувається у сталінських концтаборах. Крім українських
куренів, сформували ще дві російські роти, а також по
одній білоруській, литовській і латиській. На початку
грудня 1949р. було створено координаційний комітет. З
того часу міжнаціональна організація дістала кодову наз-
ву «Північне сяйво».
З лютого 1950р. провокатор виказав керівний центр
повстання, внаслідок чого було заарештовано 31 в'язня, 11
з них було засуджено до розстрілу, інших — вдруге до 25
років таборів. Тільки завдяки глибокій конспірації та муж-
ності заарештованих вдалося уникнути масових розправ над
учасниками організації «Північне сяйво».
Дух непокори спостерігався не тільки у північних та-
борах ГУЛАГу. Одним з перших заявив про себе в Казах-
стані табір Кенгір, у який 1949 р. привезли великий етап
зі Львова. Здебільшого це була національне свідома мо-
лодь, яка, за визнанням О. Солженіцина, зробила у табо-
рах дуже багато для всього повстанського руху. Після бун-
ту оунівців адміністрація табору розпорошила в'язнів по
інших таборах, що призвело до несподіваних для МВС
наслідків.
В екібастузькому таборі за активної участі оунівців було
створено національні центри: український, об'єднаний му-
сульманський, естонський, литовський. З'явився і об'єдну-
ючий консультативний орган «Рада національностей», яка
змусила адміністрацію табору задовольнити деякі вимоги
в'язнів.
Звістки про смерть Сталіна, арешт і страту Берії потряс-
ли табори. У в'язнів зажевріли надії на зміни, але сподівання
були марними. Влітку 1953 р. в РічЛазі (Воркута) вибухнув
страйк в'язнів, який очолив українець Ю. Левада. Страй-
ковий комітет розробив меморандум не лише з економічни-
ми, а й з політичними вимогами, зокрема щодо перегляду
всіх судових справ. Вимогу страйкуючих підтримали деякі
підприємства міста. Влада вдалася до перевірених методів
приборкання. Як наслідок — 480 осіб вбито і 780 поране-
но, з них 60% українців.
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 379
Ще більшим за масштабами було повстання (8 тисяч
в'язнів) у Кенгірі в травні-червні 1954 р., яке тривало 40
днів. Під час повстання працював пропагандистський
центр. В'язні видавали газету, писали листівки, які запус-
кали за межі зони з допомогою повітряного змія. У листів-
ках містилося прохання розповісти світові про розстріли
в'язнів. Перелякана адміністрація табору за вказівкою з
Москви залучила для придушення повстання авіацію та
танки. Кількість загиблих під час Кенгірського повстання
становила понад 560 осіб, з них 200 жінок, декілька сотень
людей були поранені.
Найбільшим повстанням в таборах ГУЛАГу за всю істо-
рію його існування був виступ в'язнів Норильська влітку
1953 р. З тих країв в"язнів не вивозили на велику землю, а
залишали на довічне поселення. Здавалося, ніхто й ніщо не
зможе похитнути устоїв ГУЛАГу- Але в 1952 р. в Норильськ
привезли етап українців, членів УПА, засуджених на
25 років у 1949р.
Причиною вибуху було вбивство молодого в'язня з Во-
лині. 40 тисяч в'язнів Норильська відмовилися працювати.
Ватажки повстання були заарештовані. Це спричинило по-
вторний виступ норильчаи по всій зоні. В'язні висунули ще
одну вимогу: «Воля або смерть». Економічне життя Но-
рильська було паралізовано на 12 днів, після чого в зону вве-
ли війська. Під час придушення повстання було вбито до
800 та поранено понад 300 осіб.
Найдовше трималися каторжники третього концтабору,
які заздалегідь створили керівник центр, змогли протрима-
тися майже два місяці. У серпні 1953 р. війська МВС штур-
мом захопили табір. Найактивніших в'язнів відправили на
Колиму та в каторжні тюрми.
Боротьба ця не була марною, її результатом було задо-
волення багатьох економічних вимог в'язнів. Найголовні-
ше те, що боротьба в'язнів наприкінці 40-х — у першій по-
ловині 50-х років спричинила кризу системи трудових та-
борів. Страйки і повстання не тільки засвідчили силу по-
літв'язнів, а й змусили керівництво таборів і держави піти
на поступки. Як стверджує історик Ю. Шаповал, в конц-
таборах ГУЛАГу більшість становили українці, і саме вони
зробили великий внесок у боротьбу і захист прав полі-
тичних в'язнів радянських концтаборів.
Очолюваний ОУН повстанський рух мав на меті завер-
шити процес державотворення українського народу. Це
380 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
прагнення визрівало віками. Засобами мобілізації, а також
завдяки антинімецьким, антипрльським, антирадянським
та передусім самостійницьким гаслам оунівському керів-
ництву вдалося залучити до УПА і підпілля ОУН понад 400
тис. учасників.
Рух мав народний характер, набувши масштабів від-
критої громадянської війни, яка постійно роздмухувала-
ся з обох боків. Формування руху відбувалося в надзвичай-
но складних політичних умовах. Йому доводилося проти-
стояти водночас кільком могутнім іноземним силам. До
того ж повстанські маси не були однорідними. Серед ідей-
них борців часто траплялися випадкові люди, яких мало
хвилювали ідеї та цілі ОУН та УПА, а більше — власні ко-
рисливі інтереси. Шкодило рухові й те, що керівництво
втратило живий зв'язок з населенням, дедалі більше по-
кладаючись на силові методи в стосунках із рядовим
повстанським загалом.
У тоталітарну епоху ЗО—50-х років цей рух за метода-
ми досягнення мети не міг не бути екстремістським, адже
бандерівці діяли не тільки в умовах тоталітаризму, а й про-
ти тоталітарних сил. Наслідки цього змагання були жах-
ливі: нашаровуючись, вони виливалися в нескінченну гро-
мадянську війну.
Нині, з піввікової дистанції, є очевидною безперспек-
тивність спроб керівних кіл українських самостійників «у
тіні німецького походу» або у вирі громадянської війни
мільйонів своїх співвітчизників вибороти незалежність
України. Об'єктивні історичні умови того часу не могли
сприяти створенню самостійної Української держави.
Суперечливий характер
суспільно-політичного життя
Суспільне життя у повоєнні роки залишалося надзви-
чайно складним і суперечливим: з одного боку, відновлю-
валися традиційні для радянської системи політичні фор-
ми, а з іншого — зберігались обмеження й деформації.
У 1946, 1947 і 1948 роках відбулися періпі повоєнні ви-
бори депутатів рад різних рівнів. У них брало участь понад
90% громадян України, які мали право голосу. Але це не
свідчило про високу громадянську активність мас, — бюле-
тені містили лише одне прізвище кандидата в депутати, тоб-
то вибору не надавалося. І проголосувати проти цього кан-
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 381
дидата під невсипущим оком виборчої комісії та представ-
ників партійно-державного апарату рідко хто наважувався.
У 1949 р. було затверджено прапор УРСР — червоно-
синій — та її гімн, що мали символізувати державність Ук-
раїни. Однак діяльність органів влади республіки визнача-
лася центральними союзними структурами. Всі основні пи-
тання її життя вирішувались у Москві Сталіним та най-
ближчим його оточенням. Вироблена там політика
реалізовувалася, насамперед, через Комуністичну партію
(більшовиків) України — КП(б)У, яка мала статус місцевої
партійної організації. За таких умов роль рад, профспілок
та громадських організацій зводилася до виконання відпо-
відних партійних директив, а діяльність членів їхніх вибор-
чих органів, у тому числі депутатів, перетворювалася на
формальність.
Відсутність реальних громадянських свобод і демок-
ратії, репресії, жорстокий політично-ідеологічний тиск і
контроль, культ особи Сталіна й безмежна влада виконавців
його волі на місцях — ці та інші риси тоталітарної систе-
ми, посилюючись, згубно впливали на суспільно-політич-
не й духовне життя народу.
У 1947 р. з приїздом в Україну Л.Кагановича (він змі-
нив М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У
і з березня по грудень 1947р. очолював найвище керів-
ництво республіки) було задіяно на повну потужність
увесь охоронно-репресивний механізм системи. Розгорну-
лася нещадна боротьба з «українським націоналізмом»,
безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри.
Так, у 1949—1952 рр. за звинуваченням в українському
націоналізмі з партії було виключено понад 22 тис. осіб,
або 3% загальної чисельності.
У західних областях України, де з приходом сталінсь-
кого режиму було ліквідовано політичний плюралізм і ба-
гатопартійність, не припинялися масові депортації населен-
ня, проводилась примусова суспільна колективізація — у
селян забирали майно й нещодавно отриману землю. Це
викликало обурення й опір.
Ускладнював ситуацію в регіоні й беріївський репресив-
ний апарат, який жорстко переслідував місцевих жителів
за підтримку ОУН—УПА. За 1946—1949 рр. до Сибіру було
заслано майже 600 тис. осіб. Жертвами беріївських репресій
стали і десятки тисяч представників інших національнос-
тей. Крім того, в боях з бандерівцями загинуло понад 25 тис.
військовослужбовців Червоної армії, прикордонних та
внутрішніх військ. Спробою розв'язання українсько-поль-
382 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
ських проблем була, вже згадувана «Операція Вісла» —
одна з ганебних сторінок діяльності сталінської тоталітар-
ної системи. Жорстокий гніт дедалі посилювався, І лише
після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демокра-
тизацію життя в країні. Цьому сприяло й усунення Берії,
В Україні було здійснено відчутні заходи щодо реорга-
нізації управління господарством, створено союзно-
республіканські міністерства. Скоротилися штати адмініет-
ративно-управлінського апарату, що дало змогу вивільни-
ти понад 60 тис. працівників. Посилився контроль за діяль-
ністю суду, прокуратури, органів державної безпеки.
Поліпшилася робота місцевих рад.
Культурне життя України в ті роки було складовою
повоєнного відродження. У важкому стані опинилися зак-
лади освіти, особливо у сільських районах. Тому в Україні
розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними си-
лами. Крім того, протягом першої половини 50-х років
було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис, учнівських
місць. У 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'яз-
кової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років діяли 2 тис.
середніх шкіл — у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. Водночас
дедалі більше відчувалася відірваність української школи
від проблем національного виховання. Лише у 30% шкіл
навчання проводилось українською мовою.
Здійснювалася підготовка технічних кадрів із серед-
ньою спеціальною та вищою освітою. Для розв'язання цієї
проблеми відновлювалась мережа відповідних навчальних
закладів, які забезпечувалися необхідним приладдям та об-
ладнанням. Знову почали діяти Київський, Харківський,
Одеський та інші державні університети, яким надавали до-
помогу вузи інших республік СРСР. Так, за рішенням РНК
СРСР у розпорядження Управління у справах вищої освіти
України у перший повоєнний рік було направлено ЗО кан-
дидатів наук. Після закінчення воєнних дій в Україну при-
їхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народ-
ного господарства.
Уже через три роки було відновлено науково-технічну
базу АН УРСР. Почалися розробки і дослідження в таких
галузях науки, як атомна та теоретична фізика, металофі-
зика та ін. Проте за нового витка репресій, пошуків «без-
рідних космополітів» у наукових колективах склалася на-
пружена ситуація. Наслідки «керівництва» по-ждановськи
в Україні виявилися у прийнятті в серпні 1947 р. постано-
ви ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну ро-
боту Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.) 383
критиці в ній були піддані праці, видані у передвоєнні та
воєнні роки: «Короткий курс історії України» та «Нариси
історії України» за редакцією С.Білоусова, К. Гуслистого,
М. Петровського. Особливо дісталося першому тому «Історії
України» за редакцією М. Петровського як такому, що не
забезпечив «боротьби з проявами буржуазного націоналіз-
му в історичній науці».
Після сесії ВАСГНІЛУу (серпень 1948 р.), яка заверши-
ла розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму»,
жертвами «лисенківщини» стали в Україні академік
М. Гришко, професори С. Гершензон, Т. Поляков та ін. Був
розкритикований підручник для вузів «Курс генетики»
М. Гришка і Л. Делоне.
Прийнята влітку 1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про жур-
нали «Звезда» і «Ленінград» в Україні мала своїм продов-
женням відповідні постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручен-
ня і помилки у висвітленні історії української літератури в
"Нарисі історії української літератури"» (24 серпня
1946 р.), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 верес-
ня 1946р.), «Про журнал "Вітчизна"» (1 жовтня 1946р.),
«Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і за-
ходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 р.). Ці доку-
менти містили суб'єктивні оцінки і перекручення загально-
го стану літератури і мистецтва.
Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того,
як ЦК КП(б)У знову очолив Л.Каганович. У пресі з'явили-
ся статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі «хви-
льсвизму» в Україні. А сам він у цей час безпідставно зви-
нувачував у буржуазному націоналізмі письменників
П. Панча (за роман «Гомоніла Україна>;}, А.Малишка,
Д. Косарика, С. Крижанівського, І, Неходу, В. Бичка,
М. Рильського, В. Сосюру, Ю. Японського та ін. Ганебному
шельмуванню був підданки кіносценарій О. Довженка «Ук-
раїна в огні».
І все ж, у цих важких умовах українська література по-
повнилася творами, які здобули визнання. Це, зокрема, ро-
мани «Кров людська — не водиця». «Хліб і сіль» М. Стель-
маха, збірка поезій «Троянди і виноград» М. Рильського,
вірш В. Сосюри «Любіть Україну», за який автор був підда-
ний нищівній критиці.
Різноманітністю композиційних рішень були позна-
чені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка,
В. Овчинникова. Зростала популярність театрального мис-
тецтва. У 50-х роках в Україні діяло до 70 професійних те-
атрів. Постійне захоплення викликав талант Б. Гмирі,
Н. Ужвій, Г. Юри та ін.
384 Україна у роки Другої світової війни та першого повоєнного десятиріччя
В Україні працювали три'кіностудії художніх фільмів —
Київська, Одеська та Ялтинська. У 1950 р. на екрани вий-
шов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка «Та-
рас Шевченко» „
Маючи незаперечні досягнення, українська культура
повоєнного часу зазнала на собі й руйнівного впливу
сталінщини, що призвело до догматизму та суб'єктивізму
в зображенні життя українського народу важких відбудов-
них років.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте становище в Україні на початку Другої світо-
вої війни,
2. Аргументуйте вашу думку щодо вступу Червоної армії в захід-
ноукраїнські землі 17 вересня 1939 р.
3. Прокоментуйте зміст радянсько-німецького договору про друж-
бу і кордони.
4. Якими були причини і мета нападу фашистської Німеччини на
СРСР.
5. Дайте розгорнуту оцінку розвитку підпільного та партизансько-
го руху на окупованій території України.
6. В яких умовах відбувалася відбудова народного господарства
України у повоєнне десятиріччя?
7. Проаналізуйте участь України в системі міжнародних відносин
в повоєнний час (1945—1955 рр.)
8. Як відбувався процес урегулювання територіальних питань між
Україною і Польщею?
9. Розкрийте мотиви і правову .основу передачі Кримської області
до складу УРСР.
10. Дайте характеристику суспільно-політичного життя України в
1945—1955 рр.
Література
Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспек-
тива та сучасний стан. — К.: Основи, 1994.
Бульба-Боровеїдь Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського по-
встанського руху. Спогади. — К., 1996.
Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації
XIX—XX ст. — К„ 1995;
Гражданский Воздушньїй флот в Великой Отечественной войне: Статьи,
воспоминанип, документи. — М., 1985.
ГунчакТ. Україна, перша половина XX ст.: Нариси політичуої історії. — К.,
1993.
Дужий П. Роман Шухевич — політик, воїн, громадянин. — Львів, 1998.
Кентій А. Нариси історії організації українських націоналістів (1929—
1941 рр.). — К., 1998; Нариси історії організації українських націоналістів
13
Україна в повоєнне десятиріччя (1945—1955 рр.)
385
(1941—1942 рр.). — К., 1998; Українська Повстанська армія в 1942—
1943 рр. — К., 1999; Українська Повстанська армія в 1944—1945 рр. — К.,
1999; Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946-1956). — К., 1999.
Коваль М. Друга світова війна і Україна (1939—1945 рр.): Історіософські
нотатки. — К., 1999; «Остарбайтери» України — раби Птлера, ізгої Сталіна //
Політика і час. — 1998 — №9, №10; Правда безнадійних змагань // Політика
і час — 1997, №10; Трагедия Бабьего яра: история й современность // Новая
й новейшая история. — 1998 — №4; Шлак війни //Політика і час. — 1999 —
№2 — С.80—86; Наші військовополонені у 1941—1944 рр.; КНИГА. 1933—
1993: Очерк истории. — К.: КМУГА, 1994.
Кучер В. ОУН-УПА в боротьбі за незалежну Україну. — К., 1997.
Кучма Л. Уклін Вам, хто боронив Вітчизну і творив Перемогу: Доп. на уроч.
засід., присвяченому 54-річ. Перемоги. — К., 1999.
Ленартович О. Селянство Західної України у національно-визвольній бо-
ротьбі (1944—1950 рр.). — Луцьк., 1998.
Ляховецкий М., Пузьінин Р. Крьілья Республіки. — К., 1973;
Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність: українці на фронтах дру-
гої світової війни. — К., 1997.
Патриляк І. Легіони українських націоналістів (1941—1942): історія ви-
никнення та діяльності. — К.: Знання, 1999.
Проблема ОУН—УПА. Попередня історична довідка. — К., 2000.
Реєнт О та ін. УПА та зворотні формування ОУН як чинники другої світової
війни //Віче. — 1997. — №10.
Рекотов П. Адміністративний, судовий та поліцейський апарат Рейхс-
комісаріату «Україна» (1941—1944 рр.) //Нова Політика. —1997. — №3; його
ж: Органи Управління на окупованій території України (1941—1944 рр.)//Укр.
істор. журн. — 1997 — №3.
Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. — К.:
Дніпро, 1996.
Соколов А., Тяжельникова В. Курс Советской истории (1941—1991). —
М., 1999.
Чайковський А. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941—
1944 рр. мовою документів, очима історика). — К., 1994.
Якимович В. Збройні сили України: Нарис історії. —Львів., 1996.
Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях ЗО—50рр.
XX ст. (Істор.- політолог, аспект). — Луцьк., 1995.

11.
Україна в умовах наростання
кризи тоталітарного ладу
(1956—1991 рр.
Три десятиліття після стерті Сталіна в історії Украї-
ни охоплюють два періоди, які мали суттєво відмінний
історичний зміст. Перший — часи «відлиги*, коли була зроб-
лена, спроба частково реформувати тоталітарну радянсь-
ку систему, перетворит й її на більш дієздатний суспільний
організм. Другий період — політична та ідеологічна реак-
ція, прогресуючий занепад тоталітарної системи.
11.1. Соціально-економічний
розвиток України (1956—1985 рр.)
Проблеми розвитку народного господарства
в середині 50-х — першій половині 60-х років
Після приходу до влади М. Хрущова (вересень 1953 р.)
в СРСР намітилися докорінні зміни в організації керівниц-
тва країною. Було зроблено спробу переходу від жорсткого
керівництва сільським господарством до господарської са-
модіяльності колгоспів і радгоспів. Резонансною реформою
«великого десятиріччя» була заміна галузевого управління
промисловістю територіальним. Усе це мало на меті без
зміни виробнрічих відносин шляхом деяких послаблень по-
Соціально-економічний розвиток України (1956—1985 рр.) 387
жвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію
продуктивних сил села.
У лютому 1957 р. було визнано за необхідне ліквідува-
ти більшість галузевих міністерств і організувати замість
них територіальні ради народного господарства — раднар-
госпи. В Україні було створено 11 економічних адміністра-
тивних районів, очолених раднаргоспами.
Реформатори були переконані, що заміна централізова-
ного керівництва місцевим забезпечить належну ефек-
тивність промисловості, її сприйнятливість до науково-тех-
нічного прогресу. Проте побудова управління промисловіс-
тю по вертикалі або по горизонталі аж ніяк не торкалася
суті господарського механізму, стрижневих економічних
відносин.
Рішення вересневого (1953) Пленуму ЦК КПРС про ррз-
виток сільського господарства були позитивно сприйняті
сільськогосподарськими працівниками. Протягом п'яти
років в Україні спостерігалося зростання сільськогоспо-
дарського виробництва. Однак воно тривало до тих пір,
поки держава вкладала в цю галузь великі копгги. Валовий
збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 рр. майже на 20%,
цукрових буряків — у два рази, виробництво м'яса — більш
як удвічі, молока — утричі. Однак після ліквідації у 1958 р.
МТС і впровадження обов'язкового викупу колгоспами їх
техніки становище змінилося. Слабка економіка колгоспів
не витримувала величезних витрат на викуп, придбання та
експлуатацію техніки.
Вважаючи себе знавцем сільського господарства і ма-
ючи справді добрі наміри, М. Хрущов намагався підвищи-
ти його ефективність запровадженням використовуваних
на Заході технологій, що не могли дати ефекту у вмонто-
ваних в командну економіку колгоспах, працівники яких
не відчували себе господарями і не мали ніякого економіч-
ного інтересу. Організаційні заходи, що мали на меті
підняти сільськогосподарське виробництво, насправді
тільки підривали економіку села (укрупнення колгоспів,
перетворення їх на радгоспи, ліквідація «неперспектив-
них» сіл тощо). Спроби знайти додаткові резерви шляхом
освоєння цілинних земель, ліквідації травопільної систе-
ми давали короткочасні успіхи і свідчили про екстенсив-
ний розвиток сільського господарства. Негативний резо-
нанс мало повернення до сталінських обмежень присадиб-
них господарств колгоспників, щоб воно не «заважало» їм
працювати у колгоспах. Обсяг продукції, що надходила у
ринкову торгівлю, зменшився, внаслідок чого зросли ціни,
постраждали інтереси міських споживачів. Посуха 1963 р.
Із*
388 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
загострила становище: почалися труднощі з постачанням
населенню хліба. Довелося витрачати валюту для його за-
купівлі за кордоном. Країна потрапила у залежність від
імпорту хліба, з якої вже не могла вирватися.
Восени 1961 р. було прийнято третю програму КПРС,
яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20
років. Для більшої переконливості текст програми був пе-
ренасичений цифрами зростання виробництва, очікувани-
ми на 1970—1980 рр. Водночас на випадок провалу програ-
ми підкреслювалося, що її можна виконати за сприятливих
міжнародних обставин.
Ще одним нововведенням М. Хрущова став поділ пар-
тійних, радянських, профспілкових й комсомольських
організацій за виробничим принципом — на промислові й
сільські. Ця реформа передбачала наближення керівниц-
тва до конкретних виробничих справ. Водночас збережен-
ня попередніх виробничих відносин, форм і методів керів-
ництва не принесли бажаних результатів. Три надпроекти
М. Хрущова — освоєння цілини, розширення посівів куку-
рудзи, програма з тваринництва (догнати та випередити
СІЛА у виробництві м'яса, масла та молока) не дали очіку-
ваних результатів. Водночас у кожній з них було багато при-
вабливого. Ірраціональними їх робили, як правило, масш-
таби, методи, терміни виконання.
Наприкінці 1963 р. М. Хрущов, усвідомивши безперс-
пективність своїх спроб забезпечити стійке зростання
сільського господарства, зробив крутий поворот в аграрній
політиці партії, а можливо, і крок на шляху демократизації
системи управління. Рішення двох пленумів ЦК КПРС (гру-
день 1963 р. та лютий 1964 р.) заклали основи курсу на
інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва. Але
ліміт часу, що відвела Хрущову історія, через кілька місяців
був вичерпаний.
У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М. Хрущова
звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК і голови
Ради Міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як во-
люнтаристські, що заперечували принцип колективного
керівництва.
Економічні реформи в 60-тІ роки
та причини їх згортання
Обраний у жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС
Л. Брежнєв не сприйняв намагань Хрущова щодо реформу-
вання системи управління народним господарством.
Соціально-економічний розвиток України (1956—1985 рр.) 389
На його позначення офіційне суспільствознавство за-
провадило термін «розвинутий соціалізм». Активно пропа-
гувалася теза, що в суспільстві, яке вступило в смугу роз-
винутого соціалізму, поступово зникають майже всі
відмінності між людьми — класові, майнові, освітні, націо-
нальні.
Застій в розвитку СРСР і України спричинений:
1) посиленням адміністративно-командних важелів в
економіці після десятиліття хрущовських реформ і неоста-
лінізму в ідеології;
2) нездатністю нового керівництва відрєагувати на вик-
лик часу, коли світ вступив у нову фазу НТР;
3) надприбутками, що потекли до СРСР у вигляді «на-
фтодоларів» після підвищення цін на нафту у світі і дали
йому змогу деякий час не тільки «латати дірки» у своїй еко-
номіці, а й змагатися з США у військовій промисловості та
боротися за «третій світ».
Після усунення М. Хрущова головою Ради Міністрів
СРСР став О. Косигін, який розпочав економічну реформу,
спрямовану на посилення економічних стимулів у діяль-
ності підприємств та організацій. В Україні на нові методи
планування та економічного стимулювання у 1966 р. пере-
йшло 15% підприємств, а в 1970 р. — 85%.
На першому етапі реформа сприяла поліпшенню показ-
ників виробництва. Але економіка не позбулася партійно-
го і відомчого диктату. Працівники не відчували себе гос-
подарями виробництва. Економічні методи керівництва
розчинилися у командно-адміністративних. Економіка й
надалі залишалася витратною, екстенсивною.
70-ті роки ознаменувалися початком технологічного
етапу НТР. Зокрема, в інтенсифікації сільськогосподарсь-
кого виробництва провідна роль належала науці. Сільське
господарство республіки спиралося на міцну наукову базу,
яку становили 159 сільськогосподарських науково-дослід-
них установ. Працювало понад 8300 науковців. Однак та-
кий науковий потенціал через забюрократизованість вико-
ристовувався неефективно. Чимало наукових розробок,
спрямованих на інтенсифікацію аграрної галузі, через
відомчі гальма не вдалося впровадити в сільськогосподар-
ське виробництво.
Водночас у процесі зміцнення та вдосконалення мате-
ріально-технічної бази сільського господарства, переведен-
ня його на індустріальну основу поглибилася спеціаліза-
ція галузі. Виникли самостійні виробництва й галузі в зем-
леробстві та тваринництві. У 70-ті роки колгоспний і дер-
390 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
жавний сектори на селі були охоплені міжгосподарською
кооперацією та агропромисловою інтеграцією, вищий
ступінь якої становили агропромислові підприємства та
об'єднання. Все це вимагало теоретичного осмислення,
практичних висновків і рекомендацій щодо вдосконален-
ня керівництва, матеріально-технічного постачання і ре-
гулювання економічних і правових відносин з опорою на
людський фактор. Але цього не сталося. Значну частину
коштів, спрямованих у село для підвищення родючості зе-
мель, механізації виробництва, соціального забезпечення,
витрачали на будівництво розкішних об'єктів.
Велику увагу в цей час було приділено розвиткові па-
ливно-енергетичного комплексу. В Україні вже в 1978 р.
стали до ладу найбільша в Європі Запорізька і Вуглегірсь-
ка ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші потужні
теплові електростанції. В 1980 р. були здані в експлуата-
цію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі. По-
мітних успіхів досягли нафтовики і газовики. В 1970 р.
почали діяти газопроводи Єфремівка—Київ—Кам'янка-
Бузька, Шебелинка—Слов'янськ, Диканька—Кривий Ріг.
На 1975 р. було введено в експлуатацію 26 нових нафто-
вих і газових родовищ.
Позитивних результатів було досягнуто в гірничо-
рудній, вугільній, металургійній промисловості. Розвива-
лися машинобудівна, металообробна, електроенергетична,
хімічна, нафтохімічна промисловість. Виникла нова га-
лузь — мікробіологічна промисловість. Збільшувалися ви-
робництво і постачання сільському господарству концент-
рованих добрив, засобів захисту рослин.
Провідною тенденцією машинобудування ставало ство-
рення систем машин, автоматичних та потокових ліній,
впровадження нових технологій. У 1975р., наприклад, у
всіх галузях промисловості України комплексну механіза-
цію й автоматизацію було запроваджено на 100 підприєм-
ствах, у 6 тис. цехах, дільницях і виробництвах почали дія-
ти 8 тис. механізованих потокових та автоматизованих
ліній. На Дніпропетровському металургійному заводі став
до ладу унікальний стан вітчизняного виробництва для про-
катування вагонних осей оригінальним методом (без куван-
%
ня — агрегат удвоє легший та вчетверо продуктивніший за
найкращі світові зразки.
У республіці почалося виробництво потужних і доско-
налих тепловозів, тракторів, бурякозбиральних та куку-
рудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, су-
часних літаків.
Соціально-екойомічний розвиток України (1956—1985 рр.) 391
Однак Україна, як і весь колишній СРСР, прокладала
шлях до індустріалізації на основі «валової» економіки і то-
тального підкорення людини виробництву. Символами цьо-
го були економічно малорентабельні ВАМ, «рукотворні»
моря на Дніпрі, «найбільші в Європі» Придніпровська,
Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші
гігантські новобудови, часто небезпечні для людини. Без не-
обхідного наукового обґрунтування високими темпами роз-
вивалася атомна енергетика: розгорнулося будівництво по-
тужних АЕС у густо населених та маловодних Швденно-За-
хідному і Південному економічних районах України. В
межиріччі Дніпра, Десни, Прип'яті споруджувалася Чор-
нобильська АЕС,
Скута командно-адміністративною системою економіка
поступово втрачала чутливість до НТР. Розвиток промисло-
вості відбувався екстенсивно, за надмірних витрат, нарощу-
вання паливно-енергетичної та хімічної баз, форсованого за-
лучення до виробництва нових природних ресурсів, що при-
звело до сировинної та екологічної криз.
Політичні розрахунки центру взяли гору над економіч-
ними міркуваннями. Відбулася насильницька колонізація
України, всіх союзних республік, яка суперечила їхньому
конституційному становищу в СРСР. Вона поступово при-
зводила до занепаду соціально-економічної і духовної сфер
життя народів, наростання стагнаційних явищ.
Україна в економічній системі СРСР
Економіка України була тісно пов'язана з господарством
усього Радянського Союзу, її населення становило майже
52 млн осіб — 19% від загальної кількості населення СРСР.
На українську промисловість припадало 17% промислово-
го виробництва СРСР і понад 23% його сільськогосподарсь-
кої продукції.
Україна мала багаті природні ресурси, сильний сільсько-
господарський і промисловий потенціал. Порівняно з реш-
тою республік Радянського Союзу вона була орієнтована на
сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський
Союз загалом. Промисловий потенціал України був дещо
меншим від середнього показника по СРСР через дисбаланс
між високоіндустріальними східними і південними облас-
тями та значно менше промислове розвинутими західними
регіонами.
Водночас Україна була важливим індустріальним регі-
оном. Продукуючи до 40% усієї радянської сталі, 34% ву-
392 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
гілля, 51% чавуну, вона за своїм валовим національним
продуктом була на рівні Італії. У 1972 р. за обсягом про-
мислового виробництва Україна перевищувала рівень
1922р. у 176 разів. Звичайно, українська промисловість
знала і піднесення, і спади. В період піднесення 50-х —
початку 60-х років, коли темпи зростання становили 10%
на рік, вона перевищувала загальносоюзні показники, про-
те в 70-х та 80-х роках, коли ці темпи знизилися до 2—3%
на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від се-
реднього по СРСР. Великою мірою це сповільнення пов'я-
зане з наявністю застарілих та неефективних металургій-
них заводів.
Уповільнення економічного розвитку України, як і
СРСР загалом, більше ніж будь-коли загострило потребу ка-
піталовкладень. У той час, коли Москва вкладала великі
кошти в нові промислові проекти Сибіру, промисловість Ук-
раїни лишалася занедбаною. За перебування на найвищо-
му партійному посту в Україні П. Шелеста вітчизняні еко-
номісти особливо гучно протестували проти зменшення ча-
стки республіки у капіталовкладеннях.
Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — український партій-
ний і радянський діяч. Народився в с. Андріївці на Харківщині.
Працював на різних роботах у радгоспі, на залізниці. 31927 р.
навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, перебував на
комсомольській роботі. Згодом навчався в Інженерно-технічному
інституті Харкова. У1932—1936рр. працював на Маріупольсь-
кому металургійному комбінаті, одночасно навчався в Маріуполь-
ському металургійному інституті. У 1937—1940 рр. працював
на Харківському заводі «Серп і молот», де посів посаду головно-
го інженера. Під час радянсько-німецької війни перебував на
партійній роботі. Займався оборонною промисловістю. Протягом
1948—1954 рр. очолював заводи в Ленінґраді та Києві. У
1954 р. обраний другим секретарем, а в 1954 р. — першим се-
кретарем Київського міськкому КПУ. У 1962 р. обраний голо-
вою Бюро ЦК КПУ з промисловості й будівництва. З липня
1963 р. — перший секретар ЦК КПУ. У квітні 1972 р. був знятий
з цієї посади, у 1973 р. виведений зі складу Політбюро ЦК і від-
правлений на пенсію. Йому було заборонено оселитися в Укра-
їні. Працював на господарській роботі в Москві. Помер 1996 р.
у Підмосков'ї. У1996 р. урна з прахом перезахоронена на Бай-
ковому кладовищі.
У травні 1972 р. П. Шелеста замінив В. Щербицький,
який не бажав порушувати це питання, але воно раз у раз
виринало саме собою.
Соціально-економічний розвиток України (1956—1985 рр.) 393
Україна в системі світового господарства
Серед союзних республік у зовнішньоторговельному обо-
роті СРСР Україна посідала друге місце. Вона була значним
постачальником на експорт машин і устаткування, засобів
автоматизації, металургійної сировини, прокату чорних
металів, сільськогосподарської продукції та інших виробів.
За 1971—1982 рр. розширилася участь України у зовніш-
ньоекономічних зв'язках із країнами світу. Продукцію Ук-
раїни експортували у 25 європейських країн, 24 азіатські,
35 африканських і в країни американського континенту, в
Австралію і Нову Зеландію. Найбільші обсяги її експортно-
імпортних операцій припадали на тодішні соціалістичні
країни.
Промислові підприємства і проектні установи України
безпосередньо надавали технічну допомогу Індії, Єгипту
(Асуанська гребля), Туреччині, Іраку, Алжиру, Сирії та ін.
На основі компенсаційних угод за сприяння іноземних
фірм в Україні було споруджено кілька підприємств. Вона
брала активну участь у різних програмах ООН у галузі підго-
товки національних кадрів. Деякі інститути АН УРСР ста-
ли координуючими щодо виконання комплексних науково-
технічних програм у межах Ради Економічної Взаємодопо-
моги, яку утворювали колишні соціалістичні країни.
Посилення застійних тенденцій в соціально-
економічному житті республіки
Екстенсивна спрямованість радянського виробництва
вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матері-
альних ресурсів та робочої сили. Через недостатнє викори-
стання досягнень науково-технічного прогресу на нових
підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні тех-
нології. В Україні період «застою» характеризувався бурх-
ливим зростанням видобувних галузей, розтринькуванням
природних багатств, перетворенням багатьох місцевостей на
зони екологічної небезпеки. Однобічна орієнтація промис-
ловості на так звані базові галузі призвела до того, що те-
риторія республіки була забруднена відходами мінерально-
сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж Ра-
дянський Союз загалом.
Традиційна неуважність до розвитку легкої та харчової
промисловості (група «Б»), обмеженість їх сировинної бази
зумовили постійний дефіцит якісних товарів. При цьому
394 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
зростала мережа закритих магазинів для номенклатурних
працівників та керівної еліти.
Зовнішня торгівля стала використовуватися як важіль
для ліквідації бюджетного дефіциту і підтримання певного
рівня постачання населенню товарів широкого вжитку. Де-
сятки мільярдів « нафтодоларів », які СРСР заробив під час
енергетичної кризи 70-х років, було використано не на тех-
нічне переобладнання галузей промисловості, а на масову
закупівлю найдешевших товарів з метою перепродажу їх
вже за значно вищими цінами на внутрішньому ринку.
Починаючи з 1923 р., коли було встановлено державну
монополію на продаж спиртних напоїв (у 1914—1922рр.
торгівля горілкою була заборонена), ця стаття доходів ста-
ла відігравати істотну роль у бюджеті. Виходячи з фінансо-
вих міркувань, держава у 70-х роках особливо широко за-
охочувала продаж рентабельних міцних напоїв, Споживан-
ня алкоголю набрало таких масштабів, що почало загрожу-
вати генофонду населення. Однак медичні й моральні
наслідки неконтрольованого поширення алкоголю в дер-
жавній торговельній мережі злочинно замовчувалися.
Електрифікація, хімізація, меліорація були оголошені
магістральними напрямами розвитку в сільському госпо-
дарстві. Безвідповідальність партійних та відомчих інстан-
цій, які приймали рішення, та економічна незаінтересо-
ваність відчужених від засобів виробництва безпосередніх
виробйиків призвели до тяжких наслідків. Найродючіша у
світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетво-
рилася на дно штучних морів, меліоровані ґрунти засоло-
нювалися, насичені хімікатами сільськогосподарські про-
дукти ставали небезпечними-для здоров'я людини. Низька
якість виготовлення та обслуговування техніки призводи-
ла до того, що частка важкої ручної праці в колгоспно-рад-
госпному виробництві залишалася винятково високою. Ос-
новним гальмом у сільському господарстві були встановлені
під час колективізації виробничі відносини. Про безперс-
пективність колгоспної системи яскраво свідчать, наприк-
лад, такі факти: присадибні ділянки колгоспників (від 0,3
до 0,4 га) у 1970 р. , займаючи лише 3% всіх орних земель
країни, давали 55% яєць, 40% молочних продуктів, 33%
загального виробництва м'яса, майже 40% картоплі.
Не маючи змоги забезпечити високопродуктивну працю
в колгоспах та радгоспах, влада розширювала посівні пло-
щі, особливо в головних зернових регіонах, у тому числі й
в Україні, Ніякої економії чи раціонального ставлення до
земельного фонду не було, Розорюваність сільськогоспо-
Соціально-економічний розвито* України (І95Є—1985 рр.) 395
дарських,угідь досягла 80% проти 25% у США і 48% у
Франції. Це призводило до активізації ерозійних процесів
(Україна щороку втрачала до 600 млн т родючих ґрунтів).
З визріванням кризи тоталітарної економіки держава
все активніше використовувала політику «ножиць цін»,
(високі ціни на промислові товари для села і низькі — на
сільськогосподарську продукцію), перекачуючи в централі-
зовані фонди більшу частину доходів колгоспів та радгоспів.
Тому кількість бажаючих залишатися в селі постійно змен-
шувалася. За 1966—1985рр. з українського села виїхало
4,6 млн осіб. Внаслідок цього вікова структура сільського
населення вкрай погіршилася. Третина населення у селах
за існуючої продуктивності праці не могла годувати дві тре-
тини населення у містах. Так виникла продовольча пробле-
ма — одна з ознак системної кризи тоталітаризму.
Негативний вплив на розвиток сільського господарства,
як і промисловості, мало поширення військово-промисло-
вого комплексу на нові сфери тоталітарної економіки, що
призводило до активного її виснаження. Гонка озброєнь
вела СРСР Е економічну безодню.
Розвиток науки і техніки. Цивільна авіація в Україні
Цей етап розвитку людства характеризується приско-
ренням індустріалізації, урбанізації, науково-технічною
революцією (НТР), в які було інтегроване й українське сус-
пільство. Відкриття та мирне використання атомної енергії,
освоєння космосу, поява нових технологій змінили органі-
зацію та управління виробництвом. Провідними силами
цивілізації стають наука і технологія. Початком НТР вва-
жають 50-ті роки, коли запрацювали перші атомні електро-
станції, стартував перший супутник Землі, розпочалося
використання у промисловості електронно-обчислювальних
машин. Наука, яка раніше була лише джерелом нових тех-
нічних ідей, перетворилася на безпосередню виробничу
силу. На другому етапі НТР, в 60-ті роки, стає масовою ав-
томатизація виробництва (широке використання роботів,
автоматизованих систем управління). Початок 80-х років
ознаменував третій етап НТР, на якому в результаті авто-
матизації та роботизації виробництва робітник дедалі
більше віддалявся від виготовлення продукції, здійснюючи
лише регулювання та контроль виробничого процесу.
Створення комп'ютера стало одним із найбільших досяг-
396 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
нень людства, нарівні з відкриттям вогню та винаходом ко-
леса. Величезні можливості для інтелектуалізації праці
відкрила мікроелектроніка. Стрімкого розвитку набули біо-
технологія і технологія створення матеріалів із наперед за-
даними властивостями.
Завдяки використанню супутників зв'язку глобального
характеру набуває робота засобів масової комунікації. За-
мість енергомістких постають наукомісткі виробництва.
Починає домінувати інтелектуальна праця. Отже, наука і
НТР принципово змінили обличчя суспільства. Чітко окрес-
лився процес інтернаціоналізації. Людство поступово об'єд-
нується в єдину соціокультурну цілісність.
В Україні в цей час було налагоджено конструювання та
виробництво електронно-обчислювальних машин, сучасних
приладів і засобів автоматизації. Вчені Інституту кіберне-
тики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислю-
вальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», на-
уковці Інституту електрозварювання ім. Є. Патона впрова-
дили у виробництво понад 280 винаходів з економічним
ефектом у 200 млр. крб.
У 50-ті роки в Україні активно розвивалася цивільна авіа-
ція. З 1956 р. на авіалініях України і Радянського Союзу з'я-
вився новий літак ТУ-104, що стало початком нового етапу
розвитку цивільної авіації (швидкість — 800 км/год, даль-
ність польоту — 3100 км). З'явився новий літак О. Антоно-
ваАН-24.
Розвиток цивільної авіації в 60-х роках характеризував-
ся освоєнням і широким впровадженням реактивної техні-
ки, що дало змогу за першу половину 60-х років збільшити
перевезення пасажирів у 6 разів, пошти — в 3—4 рази, ван-
тажів — 2,5 раза. Нарощувалася організація технічного об-
слуговування і ремонту нової авіатехніки.
60—70-ті роки — період активного застосування авіації
в народному господарстві України, яка освоїла весь комп-
лекс сільськогосподарських робіт. Застосовувалася авіація
при аерофотозйомці, в системі охорони здоров'я, гідроме-
теорології, в контролі й дослідженнях лісних ресурсів, за-
пасів риби, перевезенні пошти та вантажів.
У 70-ті роки в Україні було побудовано та реконструйова-
но 18. злітно-посадочних смуг, зведено 24 нові аеровокзали.
На початку 80-х років цивільна авіація меншою мірою,
ніж інші галузі народного господарства, відчула на собі кри-
зові явища. Аерофлот працював більш-менш стабільно,
хоча і не досяг особливого прогресу. Було відкрито 17 но-
вих авіамаршрутів.
Суспільно-політичне життя в Україні (1956—1985 рр.) 397
11.2. Суспільно-політичне життя
в Україні (1956—1985 рр.)
Хрущовська «відлига»
Після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала
група найближчих його соратників. Так зване колективне
керівництво очолив М. Хрущов. Саме з його діяльністю по-
в'язані перші спроби демократизації суспільства, що діста-
ли назву хрущовської «відлиги».
14—25 лютого 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС.
Поряд з іншими питаннями на закритому засіданні з'їзду
було заслухано доповідь М. Хрущова «Про культ особи і
його наслідки ».
Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталі-
на) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (ма-
сових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок три-
валого процесу розладу радянської політичної системи. За-
слугою М. Хрущова як політичного діяча була відмова від ви-
користання терористичних методів у політиці.
Короткий період ревізії сталінської політики (1956—
1959) був використаний в Україні для висунення культур-
но-національних вимог. Порушувалося питання чистоти ук-
раїнської мови. За певного тиску культурних діячів
(М. Шумило, А. Хижняк, М. Рильський та ін.) і громадської
думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в
мовній сфері (перевидання «Словника української мови»
Б. Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів
культури, заповнення «білих плям» в літературі, театрі
(М. Куліш, Л. Курбас, «Березіль»).
На хвилі національно-культурного процесу 1956—
1959 рр. звучали не тільки критика культу особи, радян-
ської політики в національному питанні, а й протести про-
ти придушення радянськими військами у 1956 р. національ-
но-демократичного руху в Угорщині (В. Швець, А. Малиш-
ко). Цей процес став небезпечним для комуністичної
системи. Тому в 1959 р. відновлюється традиційна дискри-
мінаційна політика щодо неросійських народів.
Боротьба з тоталітарним режимом почалася і в по-
літичній сфері. В 1959 р. молодий адвокат, випускник Мос-
ковського університету Л. Лук'яненко зробив спробу органі-
зувати Українську робітничо-селянську спілку, яка стави-
ла за мету вихід України зі складу СРСР. У січні 1961 р.
Л. Лук'яненка і п'ятьох його однодумців заарештували. На-
весні того ж року у Львові відбувся судовий процес. Звину-
398 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
Бачений у зраді батьківщини, Лук'яненко був засуджений
до розстрілу. Пізніше цей вирок замінили довгостроковим
ув'язненням.
Зміни в кремлівському керівництві
та їх наслідки для України
Після усунення від влади М. Хрущова владні структури
обрали тактику боягузливого замовчування відомостей навіть
про ті злочини, що стали надбанням гласності за Хрущова.
Знову було заблоковано доступ до архівів. Інтереси зміцнен
ня централізованої держави вимагали здійснення курсу на
«зближення націй», тобто нівелювання національних від-
мінностей. А це мало своїм наслідком відверте здійснення в
Україні русифікаторської політики. У серпні-вересні 1965 р.
органи держбезпеки заарештували понад два десятки пред-
ставників української інтелігенції, звинувачених в антира-
дянській діяльності. Репресивні заходи тільки прискорили
оформлення дисидентського руху. Дедалі виразніше у цьому
русі заявляла про себе його національна складова.
Декларований лозунг про розквіт «національних за фор-
мою» культур на практиці замінювався заходами, спрямо-
ваними на нівелювання національних особливостей. Найяс-
кравіше це виявилося у мовній сфері. Документація уста-
нов поступово переводилася на російську мову. Було вжи-
то заходів для посилення процесу русифікації корінного
населення.
Національно-культурна діяльність 50-х років сприяла
появі молодої генерації «шістдесятників», яких репрезен-
тували письменники Л. Костенко, В. Симоненко, Ю. Бад-
зьо, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Свер-
стюк, публіцисти В. Чорновіл, М. Осадчий, художники
П. Заливаха, А. Горська та ін.
Розмах національного поступу народів під час десталі-
нізації налякав владу в Москві. Вже у 1958 р. партія прий-
няла постанову «Про зміцнення зв'язку школи з життям»,
яка фаворизувала навчання російською мовою. XXII з'їзд
КПРС (жовтень 1961 р.) затвердив нову національну по-
літику, схвалив нову програму партії, проголосив політи-
ку "злиття націй" та русифікації.
Рух опору політиці русифікації переважно був легаль-
ним: петиції, протести, демонстрації. Водночас використо-
вувалися самовидав, організація страйків, створювалися
нелегальні політичні організації (Об'єднана Партія визво-
лення України, Український національний комітет тощо).
Україна в період перебудови 399
У 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став П. Шелест
(1963—1972), який намагався захищати економічні інтереси
України. Окрім припинення репресій, в середині 60-х років
було зроблено деякі спроби поширення української мови у
вищій школі. У травні 1972 р. П.Шелеста було усунено від
партійного керівництва. Йому інкримінували недостатню бо-
ротьбу з українськими націоналістичними проявами. Першим
секретарем ЦК КП України став В.Щербицький.
У середині 70-х років українські політичні в'язні разом
з в'язнями з країн Балтії і Кавказу звернулися до Верхов-
ної Ради СРСР з вимогою відновити національні права не-
російських республік.
Важливим етапом захисту прав людини та національних
прав України стало створення у листопаді 1976 р. Україн-
ської громадської групи сприяння виконанню Гельсінських
угод, (Українська Гельсінська група — УГГ). її представля-
ли М. Руденко (голова), О, Бердник, І. Кандиба, Л. Лук'я-
ненко, Н. Строката, М. Матусевич, О. Мешко та ін. Проти
УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії.
Отже, незважаючи на складність економічних та полі-
тичних проблем, розширився вплив національно-демокра-
тичних сил, зростало і набирало сили національне самоус-
відомлення українського народу.
11.3. Україна в період
перебудови (1985—1991 рр„
Перебудова
Новий етап в історії українського суспільства відкрила
перебудова, покликана подолати негативні тенденції в роз-
витку Радянського Союзу.
Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пле-
нум ЦК КПРС, але вона була зумовлена всім ходом розвит-
ку суспільства. По суті, перебудова виявилася типовою, з
усіма притаманними їй обмеженнями, революцією згори.
Передусім було проголошено нове мислення у міжна-
родній політиці. Найважливіше значення стосовно цієї про-
блеми мало визнання політиками в Кремлі пріоритету за-
гальнолюдських інтересів над класовими. Американська
адміністрація Р. Рейгана (Президент СІЛА) належно оціни-
ла зміни в радянській зовнішній політиці. Внаслідок
кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних не-
400 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
реговорів у 1987 р. було укладено договір про ліквідацію
ядерних озброєнь. Одночасно в «гарячих точках» (Нікара-
гуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на
примирення та пошуки розв'язання спірних проблем за сто-
лом переговорів.
Програма перебудови передбачала зміну організаційних
структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важ-
ливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація
генеральної схеми управління народним господарством рес-
публіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій
сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема мала
забезпечити організаційні основи для переходу від команд-
но-адміністративних до економічних методів управління,
створити умови для втілення в життя Закону СРСР про дер-
жавне підприємство (об'єднання).
У процесі реалізації цієї схеми було скасовано 103 рес-
публіканські органи управління, передано багато управ-
лінських функцій місцевим органам, підприємствам та
об'єднанням.
Важливою особливістю економічних перетворень у рес-
публіці стало здійснення заходів щодо структурної перебу-
дови народного господарства. Для України це мало велике
значення, адже структура її економіки була зорієнтована
переважно на виробництво засобів виробництва, добування
сировини і палива.
Труднощі в розвитку народного господарства України
полягали ще й у тому, що плани складалися в Москві. Ук-
раїна була позбавлена майже всіх прав. 95% її продукції ви-
роблялося на підприємствах союзного підпорядкування,
прибутками яких розпоряджався центр. За рахунок про-
дукції, що вироблялася на підприємствах місцевого підпо-
рядкування, неможливо було задовольнити усі потреби ук-
раїнського народу.
Навіть після прийняття Україною Декларації про дер-
жавний суверенітет центральні відомства не збиралися від-
мовлятися від своїх командних позицій. Тому Верховна
Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення встанови-
ти свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки.
Прийняти таке рішення зобов'язували Декларація про дер-
жавний суверенітет України, Закон про економічну са-
мостійність республіки.
З початком перебудови уся влада на місцях залишалася
в руках давно існуючих структур. В Україні їх очолював пер-
ший секретар ЦК КП України В. Щербицький. З часом фігу-
ра Щербицького стала викликати надто різку критику, і ве-
Україна в період перебудови 401
ресневий (1989р.) пленум ЦК КПУ відправив його на пен-
сію. Республіканську парторганізацію очолив В. Івашко.
Перебудова починалася із сфери інформації. У вжиток
увійшов суто радянський термін «гласність» на позначен-
ня своєрідного проміжного етапу на шляху до свободи сло-
ва. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми ста-
рого мислення. Суспільство стрімко політизувалося.
Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у по-
ступовому переході влади від партапарату до державних
органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні
1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народ-
них депутатів СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союз-
них республік та місцевих рад. Відмова від маніпулювання
виборами, вільне обговорення виборчих програм, висуван-
ня будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль
з боку громадськості за виборчим процесом — усе це було
новим для суспільства. Тому далеко не всі можливості, що
відкрилися для формування демократичного депутатсько-
го корпусу всіх рівнів, були використані. Загалом перші
вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у
тому числі з представників Компартії України. Одночасно
виборці забалотували багатьох кандидатів від консерватив-
ної частини партапарату.
Зростаюча політизація суспільства виявилася у діяль-
ності так званих неформальних груп та об'єднань, серед
яких — Український культурологічний клуб (УКК), що ви-
ник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів
та колишніх політв'язнів.
Розпочаті М. Горбачовим перебудови! процеси на першо-
му етапі досить надійно контролювалися управлінськими
ланками держави. Водночас поступово визріли процеси, які
виходили з-під контролю. Організаційне оформлення полі-
тично активного населення у формі народних фронтів і
рухів вперше відбулося у республіках Балтії. Практика на-
родного руху на підтримку перебудови в СРСР, що розгор-
нулася в республіках, дедалі більше свідчила, що його цілі
розходилися з тими обмеженими, нормованими і контро-
льованими завданнями, які ставила реформаторська части-
на партапарату.
Формування багатопартійності в Україні
Сучасне високорозвинуте суспільство не може ефектив-
но функціонувати без політичної демократії, яка, в свою чер-
гу, неможлива без багатопартійності. В українському су-
402 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (195Є—1991 рр.)
спільстві вони пробивалися з великими труднощами. Спочат-
ку дозована гласність і плюралізм в засобах масової інфор-
мації, потім створення політичних клубів та неформальних
об'єднань, відтак — народних фронтів і партій. Становлен-
ня багатопартійності в Україні відбулося в три етапи.
Перший етап охоплює 1998 р. Головним завданням де-
мократичних сил на цьому етапі було створення широкого
об'єднання на зразок народного фронту. Про заснування
партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула робо-
ту Українська Гельсінська група, її лідером став колишній
політв'язень Л. Лук'яненко. УГТ заявила себе об'єднанням
правозахисних груп і організацій. Насправді вона була полі-
тичною організацією.
Другий етап тривав у 1989 р. — на початку 1990 р. Він
характеризувався становленням Народного руху України
за перебудову, що було відчутним кроком до політичного
плюралізму в республіці.
У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників Ук-
раїни, підтриманої українським «Меморіалом» і Товари-
ством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла
найбільш масова політична організація — Рух (Народний
рух України за перебудову). На час установчого з'їзду чи-
сельність Руху становила 280 тис. осіб. Очолив його поет
І. Драч. Внаслідок спільних дій Руху та демократично на-
лаштованих народних депутатів СРСР від України (об'єдна-
них у Республіканський депутатський клуб) восени того
року було внесено важливі поправки до проекту закону про
вибори у Верховну Раду УРСР.
Третій етап — березень—квітень 1990 р. Відбулися
вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демок-
ратичний блок, у якому Рух був головною силою, створив
парламентську опозицію — Народну Раду. Відбулися по-
дальша радикалізація Руху та певна диференціація і крис-
талізація різних угруповань всередині самого Руху.
15 травня 1990 р. Верховна Рада України почала функ-
ціонувати за парламентським режимом. Перша її сесія
12-го скликання працювала 60 робочих днів. Впродовж цьо-
го часу відбулися обмін і боротьба думок, що не рідко мала
своїм наслідком дезорганізацію роботи сесії та емоційні ви-
бухи.
У процесі роботи першої сесії сформувалися два блоки
депутатів: парламентська більшість, так звана «група 239»
(«За суверенну Радянську Україну»), в якій поряд із реаліс-
тично мислячими депутатами було чимало таких, що до-
тримувалися прямолінійно-консервативної лінії, і кіль-
Україна в період перебудови 403
кісно менша Народна Рада, до якої разом із поміркованими
депутатами ввійшли прибічники радикальних поглядів і дій.
Активізація політичного життя зумовила стрімке зрос-
тання національної самосвідомості населення України.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію
про державний суверенітет України, яка проголошувала вер-
ховенство, самостійність, повноту і неподільність влади рес-
публіки в межах її території, незалежність і рівноправність
у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла ви-
ступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в
існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Це по-
ложення Декларації в Москві до уваги ке бралося. Більше
того, у вересні 1990 р. між канцлером ФРН Г. Колем і Пре-
зидентом СРСР М. Горбачовим була досягнута таємна угода
щодо майбутнього устрою Європи і розподілу сфер інтересів
на випадок розпаду Югославії та Чехо-Словаччини на окремі
держави. Московське керівництво, зокрема, брало на себе
зобов'язання не заперечувати проти приєднання українсько-
го Закарпаття до Угорщини.
У частині Декларації, де характеризувалася економіч-
на самостійність України, підкреслювався намір створити
власні банки, в тому числі зовнішньоекономічний, а також
цінову, фінансову, митну і податкову системи. УРСР мала
самостійно формувати державний бюджет, а за необхід-
ності — впровадити власну грошову одиницю.
Проголошувався намір держави забезпечувати націо-
нально-культурне відродження українського народу, його
історичної свідомості й традицій, функціонування україн-
ської мови в усіх сферах суспільного життя. Це було дуже
важливо, бо в республіці невпинно зростала кількість ро-
сійськомовних видань і шкіл з російською мовою навчан-
ня. Якщо в середині 60-х років школи з українською мовою
навчання охоплювали 62% дітей, то в 1987 р. — тільки
50,5%. У столиці України тільки 23% дітей навчалися в ук-
раїнських школах. Темпи русифікації прискорювалися.
Водночас Декларація гарантувала право всім національно-
стям, які проживали на території республіки, на вільний на-
ціонально-культурний розвиток.
У Декларації вказувалося, що Україна має право на
власні збройні сили, внутрішні війська та органи держав-
ної безпеки, що вона самостійно визначатиме порядок про-
ходження військової служби громадянами республіки. Про-
голошувався намір стати в майбутньому нейтральною дер-
жавою, яка не належатиме до військових блоків, і до-
404 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
тримуват-ись трьох неядерних принципів: не приймати, не
виробляти і не набувати ядерної зброї.
Проголошення Декларації про державний суверенітет
стало каталізатором розвитку національної самосвідомості.
Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний рух Украї-
ни за перебудову. Його політико-просвітницькі акції були
спрямовані на популяризацію замовчуваної десятиліттями
історії України, утвердження української мови як держав-
ної, демократизацію виборчої системи.
Напередодні II з'їзду Руху в жовтні 1990 р. його чи-
сельність зросла до 633 тис. осіб. З'їзд проголосив, що
організації Руху виступатимуть не за перебудову, а за пов-
ний демонтаж існуючої тоталітарної системи.
Тому з назви «Народний рух України за перебудову» було
знято слова «за перебудову». Раніше Рух виступав за союз-
ний договір у контексті ідеї Горбачова про союз суверенних
держав. А відтоді головною метою проголошувалася побудо-
ва ненасильницькими методами незалежної демократичної
Української держави. Було прийнято рішення про мож-
ливість не тільки індивідуального, а й асоційованого член-
ства. Це не сприяло зміцненню Руху як єдиної організації і
в перспективі створювало передумови для його розколу.
Процес формування нових партій і об'єднань відбував-
ся дуже швидко. Поява організацій демократичного спря-
мування, виникнення легальної опозиції, яка започаткува-
ла конкуренцію радянським та партійним владним струк-
турам, значно послабили позиції КПРС (а в Україні КПУ) в
суспільстві, спричинили глибоку кризу. Між Комуністич-
ною партією та суспільством виникло нерозв'язне проти-
річчя. Плюралізм думок, послаблення репресій сприяли
суттєвій демократизації суспільства, а партія залишалася
консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях пос-
тійно стверджувала про реформування партійних структур
і прагнення до прогресивних перетворень. Серед інших при-
чин, які привели партію до кризи, — слабке прогнозуван-
ня нею суспільних процесів, повільна перебудова діяль-
ності, ігнорування змін у різних сферах життя.
Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в
суспільстві, керівництво КП України, її місцеві функціоне-
ри виявилися неспроможними діяти самостійно та ефектив-
но в нових умовах. Обстановка-в країні кардинально зміню-
валася, і парткерівництво, його бюрократичний апарат, не
встигаючи за перебігом подій, продемонстрували своє не-
вміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. Од-
нак з метою протидії громадсько-політичним зрушенням ке-
Україна в період перебудови 405
рівництво КПУ намагалося утворити різноманітні об'єднан-
ня, комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських
організацій тощо. Всі вони, незалежно від назви, мали на
меті зберегти керівне становище КПРС.
Партійна еліта не бажала прислухатися до голосу кри-
тично мислячих комуністів, які порушували питання про
вихід КПУ із складу КПРС і проголошення її самостійності,
проведення політики в інтересах українського народу, його
державності. На початку 1990 р. в КПУ виникли організації
«Демократичної платформи». Перша конференція її при-
хильників відбулася в Києві в березні 1990 р. Основною ме-
тою була «демократизація КПУ зсередини» — відміна де-
мократичного централізму, перетворення КПУ на парла-
ментську партію. Однак XXVII з'їзд КПУ розвіяв останні
ілюзії щодо її можливої демократизації.
Українське партійне керівництво і надалі орієнтувало-
ся на Москву і підтримувало вироблений центром безпер-
спективний політичний курс. Лідери КПУ стверджували,
що проблема розвитку української державності вирішена
давно й остаточно. Так, В. Щербицький заявляв: «Народ
України здобув свою національну державність, досяг справ-
жнього національного відродження». Рядові комуністи,
зневірившись у комуністичній ідеології та реальній прак-
тиці, виходили з рядів партії. Впродовж 1990 р. заяви про
вихід із КПРС подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали
платити партійні внески, брати участь у діяльності партор-
ганізацій.
Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці
1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні пар-
тії. Цьому процесові сприяли скасування статті 6 Консти-
туції СРСР (березень 1990 р.) про «керівну і спрямовуючу
роль КПРС», постанова Верховної Ради республіки «Про
порядок реєстрації громадських об'єднань». Впродовж
1990—1991 рр. в Україні виникло майже 20 опозиційних
партій, однак їх вплив на політичне життя був незначним.
Новостворені партії визначали своє ставлення до суверені-
тету і незалежності України. За цим критерієм, українські
партії становили три групи:
1. Партії, які послідовно виступали за незалежність. До
них належать Українська республіканська партія, Демок-
ратична партія України, Партія зелених, Народний рух Ук-
раїни, Українська міжпартійна асамблея та ін. Зокрема, ус-
тановчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі прого-
лосив головною метою партії створення незалежної Україн-
ської держави. Наголошувалося, що для досягнення цієї
406 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
мети партія буде використовувати як парламентські, так і
непарламентські засоби (бойкотування рішень уряду, орга,-
нізація страйків і актів громадянської непокори та ін.). Ук-
раїнська селянська демократична партія проголосила своєю
метою побудову «незалежної самостійної Української на-
родної держави, де утвердяться різні форми власності, рин-
кова економіка». З'їзд Демократичної партії України у
грудні 1990 р. заявив, що «досягнення державної незалеж-
ності України та побудова в ній демократичного й гуманного
суспільства» є її головним програмним завданням і що будь-
яка форма федеративного устрою в межах СРСР цією пар-
тією заперечується.
До цієї групи слід віднести й ті партії, які прямо не по-
рушували питання про самостійність України, проте вису-
вали вимоги, реалізувати які можна було лише за умови
державної незалежності (верховенство законів республіки,
власна фінансова система, власні республіканські збройні
сили, самостійність дипломатичних тощо).
2. Партії, які займали помірковано-державницькі по-
зиції. Посилаючись на сильні позиції центру, наявність
консервативних сил у республіці та політичну непідго-
товленість населення, вони виступали за оновлення союз-
ного договору, утвердження самостійності України і вход-
ження її до конфедерації суверенних держав. Таку пози-
цію займали Демократична платформа в Компартії Украї-
ни, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного
відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична
партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії. В ли-
стопаді 1990 р. відбувся установчий з'їзд ЛДПУ, який про-
голосив головним своїм завданням захист прав особи та
сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила
за створення вільної і незалежної Української держави,
яка лише за результатами референдуму може укласти кон-
федеративний договір з іншими республіками. У грудні
1990р. партія проголосила своєю метою створення суве-
ренної демократичної Української держави, утвердження
в ній принципів свободи і соціальної справедливості, пе-
рехід до ефективної ринкової економіки. Партія виступи-
ла з пропозицією укласти колективний міжреспублікансь-
кий договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсь-
ко-Азіатської економічної співдружності та військової ко-
аліції. Щодо військової коаліції, то Україна мала входити
до неї тимчасово, тобто до естаточного визначення її нейт-
рального статусу.
Вимогу суверенітету республіки підтримували «суверен-
комуністи» — течія, що сформувалася в Компартії Украї-
Украіна в період перебудови 407
ни. її прихильники вважали, що КПУ має бути самостій-
ною, а республіка — суверенною. Така позиція користува-
лася підтримкою рядових комуністів. Згодом «суверенні
комуністи» утворили Трудовий Конгрес України, Партію
праці, Партію справедливості та ін. Група комуністів відсто-
ювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким
республіка мала залишатися в Союзі, однак суттєво розши-
ривши свої права.
3. Комуністи, які перебували на ортодоксальних пози-
ціях. Вони виступали проти утворення незалежної Украї-
нської держави або ж обґрунтовували необхідність
об'єднання України із «слов'янськими республіками». Так,
створена 7 серпня 1990 р. Партія слов'янського відроджен-
ня (ПСВ) своєю метою проголосила досягнення повної дер-
жавної незалежності України, але в перспективі виступала
за утворення міжнародної організації слов'янських держав,
побудову «спільного слов'янського дому». Погляди таких
комуністів збігалися з позицією Громадянського конгресу
України та Республіканського руху Криму.
Отже, на початку 90-х років Україну характеризував
традиційний для розвинутих країн політичний спектр: соці-
алісти та соціал-демократи, «зелені», ліберали, селянські
та християнські демократи, праворадикальні угруповання
тощо. Україна стала багатопартійною.
Спроба серпневого (1991 р.) державного
заколоту в Москві та її наслідки для України
19 серпня 1991 р. у Москві розпочався так званий
«серпневий переворот». Було створено антиконституцій-
ний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або
ГКЧП — російська абревіатура). До ДКНС увійшли віце-
президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр СРСР В. Пав-
лов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ
Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили за
мету зберегти старий режим і не допустити укладення но-
вого союзного договору незалежних держав, призначено-
го на 20 серпня 1991 р.
В Україні заклик Л. Кравчука та очолюваної ним Пре-
зидії Верховної Ради, більшість якої становили представни-
ки КПУ, до спокою і витримки свідчив про позицію вичі-
кування. Але водночас Л. Кравчук заявив, що будь-які
зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає
підстав для запровадження в республіці надзвичайного ста-
ну, Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу,
408 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)
фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчи-
ла його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція по-
слідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпоча-
лася підготовка до страйку.
Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС.
Скориставшись повною деморалізацією Компартії України,
Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 р. Верхов-
на Рада прийняла Акт проголошення незалежності України
(«за»—346, «проти»—1), який мав бути підтверджений ре-
ферендумом 1 грудня 1991 р., а також проголосувала за де-
партизацію армії, правоохоронних органів. ЗО серпня Пре-
зидія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Ком-
партії України своїми діями підтримало заколот, припини-
ла діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно
позбулася членства у партії.
Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд частини ко-
лишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістич-
ної партії України. Назва партії по суті нічого не змінила у
світогляді її членів. Партію очолив О. Мороз.
Демократизація суспільства, відродження національ-
них традицій, розширення сфери вживання української
мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторсь-
ку політику Москви. Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн
населення республіки українці становили 37,4 млн, із яких
вважали українську мову рідною лише 87,7%. У вузах ук-
раїнською мовою читали приблизно 5% лекцій. У 1989 р.
не було жодної української школи в Донецьку, Чернігові,
Харкові, Луганську, Одесі та Миколаєві. Навіть в 1991 р.
українською мовою навчалося лише 49,3% учнів. У 1988 р.
книжки, видані українською мовою, становили 18% за на-
звою, а за тиражем — тільки 3%. Частка українців у рес-
публіці зменшилась з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р.,
тоді як частка росіян зросла з 16,9 до 22,0%.
Першими на захист української культури виступили
інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була
Спілка письменників України та її центральний орган «Літе-
ратурна Україна». Відродженню національних традицій
сприяли виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби,
І. Драча, В. Дрозда, Д. Павличка та ін. Продовжували повер-
татися в Україну твори В. Винниченка, представників «роз-
стріляного відродження» — М. Хвильового, М. Куліша,
М. Зерова, праці М. Грушевського, М. Костомарова, С. Пет-
люри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки
української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради,
голодомор 1932—1933 рр., сталінські репресії, боротьбаОУН,
УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки.
Україна в період перебудови 409
Пробудження релігійного життя в Україні в цей час по-
в'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження хрис-
тиянства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) від-
значала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало спра-
ведливе незадоволення Української православної церкви
(УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-ка-
толицьку церкву та Українську автокефальну православну
церкву. У зв'язку з процесом відновлення історичної спра-
ведливості постало питання про повернення їх власності, що
раніше відійшла до РПЦ. Внаслідок боротьби за легаліза-
цію УАПЦ та УКЦ у жовтні 1990 р. переїздить до України
патріарх УАПЦ Мстислав, а в березні 1991 р. — кардинал
УГКЦ Любачівський.
Провал заколоту і проголошення незалежності України
створили принципово нову ситуацію в розстановці політич-
них сил. Відтоді й опозиція, і основний кандидат партдер-
жапарату на посаду президента Л. Кравчук виступали за не-
залежність. Прийняття Верховною Радою 1 листопада 1991
р. Декларації прав національностей України, проведення
16—17 листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з про-
блем духовного відродження народів, які проживають в Ук-
раїні, також сприяли створенню консенсусу в українському
суспільстві. З 84% громадян, що взяли участь у референдумі
1 грудня 1991 р. незалежність України підтримали 90,3%.
У Криму із 67,5% громадян, що голосували, за незалежність
проголосували 54,1%.
Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата
на посаду президента України: Рух висунув В.Чорновола,
однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і УРП, агітували
за Л. Лук'яненка, ПДВУ — за І. Юхновського і за В. Гри-
ньова. Л. Кравчук переміг уже в першому турі, набравши
61,6% голосів, і став Президентом України. Маючи такий
кредит довіри, можна було розпочати реформи. Однак збе-
реження при владі комуністично-партійної номенклатури
гальмувало їх.
Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській
родині на Рівненщині. У1958 р. закінчив економічний факультет
Київського державного університету, працював викладачем
політекономії в Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат
економічних наук. З 1960 р. на партійній роботі; з 1970 р. — в
апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості
під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 р., коли
обіймав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК
Компартії'України. Влітку 1990р. обраний Головою Верховної'Ради
УРСР, одночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України.
410 Україна в умовах наростання кризи тоталітарного ладу (1956—1991 рр.)

З КПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом

1991—1994 рр. — перший всенародне обраний Президент
України. 31994 р. — народний депутат України.
7—8 грудня 1991 р. Президенти України і Росії Л. Крав-
чук і Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. ІПуш-
кевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій
пущі денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР і ого- Розвиток незалежної України
лосили про створення Співдружності незалежних держав
(СНД). СРСР припинив існування.
З вересня 1991 р. було прийнято рішення про підняття
над спорудою Верховної Ради України синьо-жовтого націо-
нального прапора, започатковано утвердження державної
символіки.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте соціально-економічний розвиток України в

1956—1964 рр.
2. Якими були особливості суспільно-політичного життя в Україні у
1956-1964 рр.?
3. Розкрийте основні напрями соціально-економічного розвитку Процеси проголошення державної незалежності Украї-
України в 1965—1985 рр. ни, поступова інтеграція Ті у світове співтовариство як
4. Визначте характер суспільно-політичного життя в Україні повноцінного суб'єкта міжнародного права сприяли розбу-
1965 —1985 рр. дові української державності, трансформації українсько-
5. Чим зумовлена необхідність перебудови всіх сфер життя СРСР і го суспільства, реформуванню його політичної, соціально-
України (1985—1991 рр.)? економічної сфер у руслі загальноцивілізаційних традицій.
6. Дайте розгорнуту оцінку прийняття Декларації про державний Ці процеси відбувалися непросто, інколи супроводжували-
суверенітет України і проголошення курсу на утворення самостійної ся гострою політичною боротьбою.
держави.

Література 12.1, Утвердження національної

Баран В.К. Україна після Сталіна: Нарис історії. 1953—1985 рр. —Львів:
МП -Свобода». 1992. — 124 с.
Бойко О.Д. Історія України у XX столітті (20—90-ті роки): Навч. посібн. для
студентів. — Ніжин: Стиль, 1994. — С.183—219.
Історія України: Навч. посібн. — К.: Альтернативи. 1977. — С.341—367.
Історія України: Курс лекції. У 2-х кн. — К.: Либідь. — Кн.2. — С.432—
434.
Субтельний О. Україна: Історія. — К.: Либідь, 1991. — С.431—460.
Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. — К.: МП «Па-
м'ятки України», 1991. — С.З—50.
Українська Радянська Енциклопедія. — Т.11., Кн. 2. Українська Радянська
Соціалістична Республіка. Вид. 2-ге. — К.: Головна ред. УРЕ. 1984. — С.139-140.
Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс
лекцій.— К.: Либідь, 1999, — С.409—445.
державності
Світове співтовариство схвально сприйняло результати
всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність
України визнали 68 держав. На другий день після референ-
думу про визнання Української держави оголосили Канада
і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Лит-
ва, 5 грудня до них приєдналося одразу п'ять країн — Арген-
тина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.
Для американської адміністрації дезінтеграція Радян-
ського Союзу означала зникнення головного стратегічного
противника. Однак подію такого масштабу вона сприйня-
412 Розвиток незалежної України
ла із змішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала роз-
порошенням ядерних озброєнь. Розміщені.на території Ук-
раїни стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї пе-
ретворювали її на третю після США і Росії ядерну державу.
Хоч українське керівництво не раз заявляло, що не буде ви-
користовувати для забезпечення державної безпеки ядер-
ний потенціал, який дістався у спадщину від СРСР, адміні-
страція президента Дж. Буша з певним острахом сприйня-
ла появу в Європі незалежної України. Проте 25 грудня
1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею
дипломатичні відносини.
Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Мі-
ністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ус-
кладнення, почало розгортати мережу своїх посольств. По-
стала кадрова проблема. Україна завжди перебувала на пе-
риферії радянської зовнішньополітичної діяльності, в ній
майже не створювалися країнознавчі науково-дослідні ус-
танови, не готвалися спеціалісти із знанням мов, за винят-
ком найбільш поширених.
Велике значення для України мало визнання її незалеж-
ності Росією. Ця акція стала неминучою після народного
волевиявлення на референдумі. Адже кожна республіка
мала конституційне право порушити питання про свій вихід
з Радянського Союзу.
Визнавши Україну, уряд Б. Єльцина сподівався зберег-
ти за Москвою становище домінуючого центру на всій те-
риторії колишнього СРСР за допомогою механізму Спів-
дружності Незалежних Держав. У документах про СНД,
підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдруж-
ності навмисно не було сформульовано. Разом з тим в угоді
про збройні сили спільного призначення на перехідний пе-
ріод (лютий 1992), договорах про колективну безпеку (тра-
вень 1992) та про укладення економічного союзу (вересень
1993) передбачалося утворення наднаціональних органів,
здатних розв'язувати принципові питання без узгодження
з вищими законодавчими та виконавчими органами дер-
жав-членів Співдружності. Тим самим залишалася мож-
ливість для перетворення СНД на нову наддержаву — з кон-
федеративним або навіть федеративним устроєм. Деякі
керівні діячі Росії, зокрема міністр закордонних справ
А. Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого по-
вороту справ не можна виключати.
Підтримуючи курс на економічне зближення в межах
СНД, її керівництво стежило за тим, щоб співдружність
країн не переросла у військово-політичний блок, а тим
Утвердження національної державності 413
більше— у новий варіант Радянського Союзу. За 1992—
1993 рр. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було
прийнято до 400 угод, рішень та інших документів, у тому
числі й такі, що надавали інститутам Співдружності наддер-
жавні функції, розчищаючи шлях до всеохопної інтеграції.
Україна підписала лише до 200 документів, які не загрожу-
вали підривом державного суверенітету.
Отже, Росія розглядала СНД як зародок державного ут-
ворення, яке повинно було зберегти і за можливості розви-
нути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між ко-
лишніми союзними республіками. На противагу цьому Ук-
раїна вважала СНД міжнародним механізмом, який допов-
нював і координував процес формування якісно нових
двосторонніх відносин з незалежними державами, утворе-
ними на території СРСР. З її точки зору, цей механізм мав
на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню
пекучих проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР.
Парламент та уряд здійснювали політику, яка повинна була
забезпечувати реалізацію національних інтересів України,
утвердження її державності.
Наполегливе прагнення російського керівництва нада-
ти інститутам СНД державні функції випливало передусім
з його небажання втрачати контроль над тими українськи-
ми територіями, де проживало багато росіян. За переписом
1989 р., у Причорномор'ї та Криму проживало 33,9% росі-
ян (українців — 57,1%), а в Приазов'ї та Донбасі — 36,8%
росіян (українців — 58,5%). Таке небажання яскраво вия-
вилося вже під час укладення 19 листопада 1990 р. першо-
го українсько-російського договору, тобто за рік до розпа-
ду СРСР. З ініціативи російської сторони ключова 6 стаття
договору була сформульована двозначне. Йшлося про виз-
нання і поважання територіальної цілісності Росії Україною
та України Росією не за всіх умов, а тільки «в існуючих те-
пер у рамках СРСР кордонах». Через кілька днів, коли в
Москві відбулася ратифікація договору, один з депутатів
парламенту РФ запитав А. Козирєва: «Чи не вважаєте Ви,
що статтею 6 ми закріпляємо передачу Криму й інших спо-
конвічно російських земель (якщо ми звернемось до слов-
ника енциклопедії Брокгауза й Ефрона) Українській рес-
публіці? Чи не вважаєте Ви, що це буде наступним розва-
лом російської державності? Що ми будемо робити із Сева-
стополем, з морськими портами й базами? Що, будемо нові
будувати?»
Відповідаючи на депутатський запит, А. Козирєв під-
креслив наявність у договорі формули «в існуючих тепер у
414 Розвиток незалежної України
рамках СРСР кордонах» і додав: «Інша справа, якщо виник-
не питання про те, що кордон буде не в межах СРСР. Але
по-перше, тоді це буде все одно, можна сподіватися, в рам-
ках Союзу суверенних держав, тобто оновленого, по суті,
Союзу...»
Наведена цитата із стенограми ВР Російської Федерації
дає ключ до розуміння подій, що відбулися після розпаду
СРСР. Через дві доби після проголошення Акта про неза-
лежність України прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Ро-
сія залишає за собою право поставити нерозв'язану пробле-
му кордонів з республіками, які проголосили незалежність.
Після гострої реакції з України заява була дезавуйована,
однак наступного дня по центральному телебаченню висту-
пив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висуну-
ту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів
було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одесь-
кої області. Заява Попова спричинила кризу в російсько-
українських відносинах. Бліц-візит у Київ російської деле-
гації на чолі з віце-президентом О. Руцьким, здавалося, ви-
черпав її.
Однак сам О. Руцькой ЗО січня 1992 р. виступив у газеті
«Правда» із статтею, в якій писав: «Історична свідомість
росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення
кордонів Росії та Російської Федерації, відмовившись від
того, що становило славні сторінки російської історії... Де-
маркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить
крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебра-
ка в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави
Росії, як би не намагались політичні лідери націонал-кар'є-
ризму ввігнати її в кордони XII століття». В-травні того ж
року Верховна Рада Росії заявила, що акти про передачу
Кримської області Україні не мають юридичної сили з мо-
менту їх прийняття.
Українське керівництво здійснювало щодо Росії зваже-
ну політику, намагаючись вирішувати болючі питання че-
рез переговори. Однак воно не розглядало Крим як предмет
українсько-російських відносин і розв'язувало існуючі на
півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було
зроблено для відновлення історичної справедливості щодо
виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повер-
нення цього народу на історичну батьківщину розпочалося
в останні роки існування СРСР. Після того, як СРСР роз-
пався, витрати на переселення та влаштування кримських
татар на нових місцях цілком лягли на український бюд-
жет. Поважаючи волю населення Кримської області, Вер-
УІвердження національної державності 415
ховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про
відновлення автономної республіки.
Однак для російських законодавців кримська проблема
й надалі залишалася актуальною. З'їзд народних депутатів
Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді провести слу-
хання про статус Севастополя. Російський парламент у
липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надан-
ня Севастополю статусу міста Російської Федерації. Юри-
дичну неспроможність такого рішення змушений був під-
твердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж
визнала безпідставність пього кроку російських законо-
давців.
Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кор-
донів, що склалися в Європі після Другої світової війни,
Б. Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроє-
них державних діячів Росії на українські землі. Водночас
він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питан-
ня про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севас-
тополі, цей флот налічував до 300 кораблів переважно за-
старілих конструкцій (найсучасніші судна були на той час
уже виведені Росією з акваторії Чорного моря).
Українська сторона наполегливо домагалася розв'язан-
ня проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки,
затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у
кримські справи. Адже існування флоту об'єктивно пов'я-
зане з береговою інфраструктзфою.
У червні та серпні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин на зу-
стрічах у Криму досягли домовленості про встановлення
подвійного контролю над Чорноморським флотом на
5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сто-
рони. Домовленість не розв'язала проблеми, але послабила
напруженість між двома країнами.
Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських
політиків на нежиттєвість української державності пов-
ністю провалилися, Б. Єльцин приїхав у Київ. 31 травня
1997 р. сталася справді історична подія — підписання До-
говору про дружбу, співробітництво і партнерство між Ро-
сією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони «виз-
нають територіальну цілісність одна одної і підтверджують
непорушність існуючих між ними кордонів». Було також
визначено правові засади розв'язання проблеми Чорно-
морського флоту. Флот та інфраструктура були поділені
порівну, але Росія викуповувала непотрібні Україні ко-
раблі. Сума викупу і вартість 20-річноі оренди бази в Сева-
стополі покривалися боргом України за енергоносії.
416 Розвиток незалежної України
У своїй державотворчій діяльності Президент і Верхов-
на Рада України приділяли багато уваги проблемам розбу-
дови Збройних сил. На час проголошення незалежності чи-
сельність армії у трьох військових округах, на які була по-
ділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одесько-
му), становила 726 тис. осіб.
Верховна Рада України прийняла майже півсотні доку-
ментів щодо Збройних сил. На їх основі відбувалися рефор-
мування військових управлінських та організаційних
структур, формування військово-технічної політики, вдос-
коналення матеріального забезпечення армії та системи
підготовки військових кадрів, створення механізму соціаль-
ного захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо.
Отже, процес розбудови Збройних сил мав керований харак-
тер. Не завжди, однак, затверджувані Верховною Радою до-
кументи готувалися на належному професійному рівні. Це
зумовлювало необхідність повторного розгляду деяких пи-
тань і нерідко призводило до перевитрат державних кош-
тів. Зокрема, необлікованість військового майна і невизна-
ченість у критеріях розумної достатності в озброєннях та
військовій техніці спричинили істотні втрати. Надлишки
техніки не вдалося реалізувати у народному господарстві
або спрямувати на експорт.
Розбудова Збройних сил здійснювалося на основі досяг-
нутих у рамках СНД домовленостей, з дотриманням
міжнародних угод, які Україна визнала обов'язковими для
себе — Заключного акта Наради з безпеки та співробітниц-
тва в Європі (1975), документа Стокгольмської конфе-
ренції щодо зміцнення довіри та безпеки й роззброєння в
Європі (1976), документа Віденської зустрічі представ-
ників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітниц-
тва в Європі у січні 1992 р. тощо. У жовтні 1993 р. Верхов-
на Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошува-
лося, що Україна не вбачає у сусідніх країнах супротив-
ників, а її Збройні сили призначені винятково для
гарантування національної безпеки.
Було розроблено програму скорочення Збройних сил. За
З роки звільнилося в запас понад 100 тис. офіцерів, прапор-
щиків та мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсив-
нішим, оскільки чисельність армії істотно перевищувала
критерії розумної достатності, що визначалися воєнною док-
триною і кризовим станом народного господарства. Однак бу-
дівництво житла для військових і розгортання мережі зак-
ладів з фахової перепідготовки не вдалося істотно прискори-
ти. Тому процес переведення офіцерів у запас уповільнився.
Утвердження національної державності 417
Починаючи з Декларації про державний суверенітет,
Україна завжди наголошувала на бажанні стати неядерною
державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктри-
на теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парла-
менті не раз лунали голоси про передчасність відмови від
ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвали-
ла рішення про приєднання України до Договору про нероз-
повсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій без-
пеки з боку ядерних держав. Останню крапку було постав-
лено на зустрічі глав держав-учасниць Наради з безпеки та
співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство
дістало назву Організація з безпеки та співробітництва в
Європі). 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та
США і прем'єр-міністр Великобританії надали Україні га-
рантії безпеки. Зокрема, вони зобов'язалися поважати не-
залежність, суверенітет та існуючі кордони України, утри-
муватися від економічного тиску. Деякі документи з надан-
ням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави
Китаю та Франції.
Постановою Верховної Ради від 9 вересня 1991 р. на те-
риторії України запроваджувався обіг купонів багаторазо-
вого використання. Цим було започатковано вихід Украї-
ни з рубльової зони. 8 жовтня було прийнято закон «Про
громадянство України», 7 листопада— «Про державний
кордон», що стало ще одним кроком на шляху перетворен-
ня України із союзної республіки на самостійну державу.
4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про піднят-
тя над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національ-
ного прапора. ] 5 січня 1992 р. Президія Верховної Ради ви-
дала указ «Про державний гімн України». 28 січня 1992 р.
Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий пра-
пор. Малим гербом України було затверджено тризуб.
З тих пір національна символіка була визнана державою.
За п'ять років незалежності було сформовано усі атри-
бути державності — від кордонів до нагородної системи,
створено цілісний державний механізм України практич-
но з усіма його складовими. Це означало, що перехідний
етап державного самовизначення було подолано. Підтверд-
женням цього стало прийняття 28 червня 1996 р. Консти-
туції України.
Перший рік чинності Конституції характеризувався без-
прецедентною активністю української дипломатії, міжна-
родних контактів на всіх рівнях. Було здійснено справжній
прорив у цій сфері. Він реалізувався насамперед в укладенні
Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між
418 Розвиток незалежної України
Україною і Російською Федерацією, а також пакета інших
документів, які закріплювали принципи добросусідства.
Були підписані також Українсько-російська декларація,
Спільна заява двох держав, угоди та протоколи з питань
співпраці в економічній сфері, що створило надійний фун-
дамент рівноправних і взаємовигідних відносин.
Надзвичайно важливим актом з точки зору забезпечен-
ня національних інтересів України і зміцнення європейської
безпеки стало укладення 2 червня в Констанці широкомас-
штабного договору з Румунією. Договором про державний
кордон з Білоруссю було започатковано процес вирішення
питання кордонів з колишніми радянськими республіками.
Документом, який остаточно закрив непрості, а часом і
трагічні сторінки історії України й Польщі, стала Спільна
заява президентів обох країн «До порозуміння і єднання».
8 травня 1997 р. у Москві було підписано Меморандум
про врегулювання проблеми Придністров'я, повноправним
гарантом якого виступила разом із Росією й Україна. Гла-
ва нашої держави взяв участь у зустрічі президентів п'яти
країн Центрально-Східної Європи у Таллінні (27 травня),
яка започаткувала нову форму регіональної співпраці.
Завдяки цьому в першій половині 1997 р. було усунуто
чинники, які породжували певну напруженість у відноси-
нах України з її найближчими сусідами, створено пояс без-
пеки і добросусідства. Це було важливим внеском у по-
ліпшення політичного клімату в Центрально-Східнїй
Європі та на континенті загалом.
Підтверджуючи різновекторність своєї зовнішньої полі-
тики, Україна спрямовувала зусилля на розбудову відносин
зі СЩА та НАТО. Під час візитів Президента України до
Сполучених Штатів, засідання українсько-американської
міждержавної комісії Кучма—Гор було підтверджено прин-
ципи стратегічного партнерства, намічено шляхи наповнен-
ня його конкретним змістом.
Виваженість та конструктивність зовнішньої політики
України знайшли наочне підтвердження на саміті Північно-
Атлантичного альянсу в Мадриді. 9 липня 1997 р. тут було
підписано Хартію про особливі відносини між нашою дер-
жавою і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові
входження України в європейські та євроатлантичні по-
літичні й економічні структури, активізації її участі у ство-
ренні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності
на континенті й недопущенні будь-яких спроб його поділів.
Створення сприятливого міжнародного середовища за-
безпечило необхідні об'єктивні умови для зосередження зу-
Угвердження Національної державності 419
силь на розв'язанні найбільш гострих і нагальних внут-
рішніх проблем. Насамперед — на подоланні економічної
кризи, закладенні основ економічного зростання,
16 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову про
заснування газети «Голос України». Український парламент,
у руках якого зосередилася повнота влади, потребував влас-
ного друкованого органу. Замість звичного для радянських
видань гасла «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» нова газета,
що почала друкуватися з 1991 р., обрала лозунг «Владу —
Радам!». Це недвозначно свідчило про те, що Верховна Рада
претендує на всю повноту влади у незалежній Україні.
За 1992—1994 рр. Верховна Рада України прийняла до
450 законів. За відсутності цілісної концепції переходу від
тоталітарного до демократичного суспільства багато з них
виявилися відірваними від життя і не спрацювали. Річ у
тім, що в пострадянському просторі (і меншою мірою — в
усіх європейських країнах колишнього «соціалістичного
табору») склалася унікальна соціально-екошімічна ситуа-
ція, до якої застосувати нагромаджений людством досвід
реформ було непросто. Просуватися вперед можна було
лише через трансформацію світового досвіду до специфіки
України, пристосовуючи законодавство не стільки до три-
валої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогоден-
ня. До того ж у колишніх союзних республіках радикалізм
нового законодавства був тим меншим, чим кращим вигля-
дало поточне становище. Ситуація в Україні була значно
кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого поста-
чання населення. Відповідно серед української політичної
еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого
реформування. Небезпека такого підходу виявилася не
відразу,
Декларативність деяких законів зумовлювалася неза-
безпеченістю їх відповідним механізмом впровадження. З
часом цей недолік поступово вдалося подолати.
Зникнення з історичної сцени державної партії ініцію-
вало трансформацію влади незалежно від волі політичних
діячів. Власне, процес її перетворення розпочався ще з пер-
ших вільних виборів в український парламент. Суть цього
процесу полягала в розщепленні диктаторської влади ком-
партійних структур, яка на поверхні політичного життя
виступала у звичних формах радянської влади, на залежну
від електорату законодавчу і виконавчу гілки влади.
5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про за-
снування інституту Президента держави. Народні депута-
ти тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента поч-
14»
420 Розвиток незалежної України
неться розщеплення моноліту радянської влади на са-
мостійні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно
врівноважуватися, тобто запобігати переростанню будь-якої
з них у диктатуру.
Продиктовані життям зміни вносилися до конституції
1978 р., яка залишилася діючою до 1996 р. Отже, коли в
усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові
конституції, Україна жила за перелицьованим Основним
Законом радянського зразка.
Свідомо відмовившись під приводом досягнення злаго-
ди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституцій-
ному полі, українська політична еліта загальмувала перехід
до демократичного устрою. Це призвело до сумних наслід-
ків. Зберегти тоталітарний режим після ліквідації держав-
ної партії було неможливо, хоча багато хто з відірваних від
реальності політичних діячів щиро сподівався на такий по-
ворот подій. Але гальмування демократичних перетворень,
передусім економічних реформ, виявилося вкрай небезпеч-
ним. У пострадянський період державний апарат став пра-
цювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгод-
женості функцій Верховної Ради як представника законо-
давчої влади, уряду і Президента як представників виконав-
чої влади.
Конституційна неокресленість повноважень призводила
до постійних протистоянь у взаємовідносинах між законодав-
чою і виконавчою гілками влади. Прагнучи керувати краї-
ною за допомогою указів, Президент Л. Кравчук заснував у
лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, який
визначав її повноваження, випливало, що цей орган повинен
виконувати консультативні функції при Президентові.
Це свідчило про намір Л. Кравчука не обмежуватися
сферою виконавчої влади, а перебрати на себе частину по-
вноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: за-
конодавча діяльність парламенту не встигала за життям.
Народні депутати витрачали багато часу на розв'язання по-
точних питань управління державою як на колективних за-
садах, тобто (через розгляд справ у Верховній Раді), так і
на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах
власного виборчого округу або «за інтересами»). Через
9 місяців виявилася нежиттєздатність Державної думи.
Президент змушений був розпустити її, зіткнувшися з жор-
сткою опозицією парламенту. Більш актуальним для нього
було зміцнення виконавчої вертикалі влади.
У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада
прийняла закон про впровадження інституту представників
Утвердження національної державності 421
Президента. Законом встановлювалося, що представник
Президента є найвищою посадовою особою виконавчої вла-
ди — главою місцевої адміністрації в областях, районах і
містах центрального підпорядковув.ання — Києві та Севас-
тополі. Він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень
законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність
місцевого та регіонального самоврядування, а також
підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпо-
рядкування і форм власності. Водночас представник Пре-
зидента не мав повноважень скасовувати рішення виконав-
чих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він
міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфлікт-
ної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних
функцій не давала йому права розв'язувати питання, що
належали до компетенції місцевих рад.
Інститут представників Президента певною мірою зміц-
нив виконавчу вертикаль влади. Водночас відносини між
представниками Президента і головами обласн'их та район-
них рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін
і доповнень до закону про представників Президента у бе-
резні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови облас-
них та районних рад залишаються найвищими посадовими
особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що
ними мають стати представники Президента, не було взято
до уваги.
Невизначеними залишалися також взаємовідносини
найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки вла-
ди, передусім Президента і прем'єр-міністра. Безсумнівною
була лише підпорядкованість Президенту.
У жовтні 1990 р. хвиля страйкових виступів, у яких ак-
тивну роль відігравали студенти, змусила прем'єр-міністра
В. Масола подати у відставку. Після цього уряд дістав на-
зву Кабінет Міністрів, яка означала його підпорядкованість
Президенту. Очолив його В. Фокін. Впродовж 17 місяців
його кабінет піддавався майже безперервній критиці з боку
партій, профспілок та інших громадських організацій, ос-
кільки економічне становище невпинно погіршувалося.
Верховна Рада в жовтні 1992 р. затвердила головою уря-
ду народного депутата України Л. Кучму, який до того очо-
лював одне з найбільших у світі підприємств з виготовлен-
ня ракет стратегічного призначення в Дніпропетровську.
Новий прем'єр-міністр виявився не таким поступливим,
як В. Фокін. Навесні 1993 р. він зробив спробу підпорядку-
вати собі представників Президента в областях через введен-
ня їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповід-

422 Розвиток незалежної України
ної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л. Кравчук
запропонував парламенту, щоб Президент узяв на себе без-
посереднє керівництво урядом і мав право видавати укази
з неврегульованих законодавством економічних питань на
час до прийняття парламентом відповідного закону.
Верховна Рада не підтримала Л. Кравчука. Не погоди-
лася вона й на відставку Л. Кучми, яку він запропонував
після висунутих Президентом пропозицій. Л. Кучма отри-
мав повноваження видавати декрети, які заповнювали за-
конодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних ме-
жах існуючі закони.
У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створен-
ня надзвичайного комітету всередині Кабінету Міністрів з
питань оперативного управління народним господарством.
До функцій комітету, який мав очолити Л. Кучма, належа-
ли розробка й реалізація заходів щодо стримування інф-
ляції, стабілізації виробництва і соціального захисту насе-
лення. Структура виконавчої влади за цим указом підляга-
ла істотному перерозподіленню. Однак прем'єр-міністр, з
яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився
очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був
через два дні відкликати указ. Майже одночасно він скоро-
тив штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та
ради, що дублювали відповідні структури Кабінету Мініс-
трів. Однак і це не розрядило ситуації. Після наполягань
прем"єр-міністра Верховна Рада України прийняла відстав-
ку уряду.
Отже, навіть окремі політичні діячі за відсутності за-
конів, що визначали б коло компетенції посадових осіб, не
завжди могли домовитися між собою. Що ж до діяльності
парламенту або колективних органів влади на місцях, то
робота їх час від часу заходила в глухий кут через вплив на
політичних діячів стереотипів і традицій тоталітарного ми-
нулого. Вони не вміли прислухатися до аргументації одне
одного, йти на компроміс, не мали досвіду парламентської
політичної боротьби. Нарешті, їм бракувало професіоналіз-
му, що завжди характеризувало новостворену політичну
еліту раніше пригноблених націй.
Складність політичного становища України була зумов-
лена й відсутністю масових політичних партій. Нові партії
не могли розраховувати на широке поповнення через від-
сутність в суспільстві традицій багатопартійного життя.
КПРС була не політичною партією, а державним утворен-
ням. Однак недовіру до неї маси перенесли на новостворю-
вані партії. Тому більш-менш масовими організаціями за-
Утвердження національної державності 423
лишалися тільки соціалісти, комуністи і національно-де-
мократичні сили. Соціалісти та комуністи поповнювали свої
лави людьми переважно старшого покоління, які звикли пе-
ребувати в державній партії і не сприймали змін у сус-
пільстві. Народний рух України виступав не як партія, а як
громадсько-політичне об'єднання, мав у своїх лавах сотні
тисяч людей, які прагнули активно сприяти ліквідації то-
талітарного ладу й державотворчій роботі.
На III з'їзді (Всеукраїнських зборах) Народного руху в
лютому — березні 1992 р. метою діяльності було визначено
утвердження незалежності України і розбудову правової
демократичної держави. Проголошувалося, що Рух висту-
патиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтриму-
ють державотворчий процес, сприятиме діям Президента і
забезпеченню ефективного функціонування системи влади,
але перебуватиме у конструктивній опозиції до виконавчих
структур. З'їзд обрав трьох співголів НРУ — І. Драча,
М. Гориня і В. Чорновола. «
Чорновіл В'ячеслаа Максимович (±937—1999,) — політик і жур-
наліст. Народився в с. Єрки Звенигородського району, тепер Черкась-
кої області. Закінчив факультет журналістики Київського державного
університету ім. Т. Г. Шевченка (1960). В 1960—1964 рр. працював у
Львові на телебаченні, радіо, в редакціях газет. У1965 р. — звільне-
ний з роботи за участь у правозахисному русі. Довелось жити за раху-
нок випадкових заробітків: технік у Карпатській експедиції АНУ, інспек-
тор з реклами Київкниготоргу, інспектор Львівського товариства охо-
рони природи, спостерігач метеостанції в Карпатах, землекоп архео-
логічної експедиції тощо. На Заході було видано його книжки «Лихо з
розуму» (1966), «Правосуддя чи рецидиви терору» (1967). В 1970—
1972 та 1987—1989 рр. видавав позацензурний «Український
вісник». В 1967,1972 та 1980 р. був заарештований і засуджений до
різних строків ув'язнення за «антарадянську агітацію та пропаганду»,
В 1987 р. — організатор Української Гельсинської спілки. В 1990—
1992 рр. — голова Львівської обласної ради народних депутатів. У
1991 р. висунутий кандидатом у Президенти України, посів друге місце
(23,27% голосів виборців). З березня 1992 р. — голова Народного руху
України. Автор низки публіцистичних праць. Лауреат Національної
премії України ім. Т. Шевченка (1996), посмертно — Герой України. Тра-
гічно загинув у автокатастрофі, похований на Байковому кладовищі в
Києві.
Після з'їзду в таборі націонал-демократів стався розкол.
Багато з них вважало, що із здобуттям незалежності треба
зміцнювати державність і відмовитися від опозиційності.
Вони обійняли відповідальні посади в президентських
структурах, міністерствах, посольствах. Ті, хто згуртував-
424 Розвиток незалежної України
ся навколо В. Чорновола, продовжували перебувати в кон-
структивній опозиції..
Рух організував кампанії протестів проти діяльності
урядів В. Масола та В. Фокіна і домігся їх відставки. Цент-
ральний провід Руху в жовтні 1992 р. заявив, що ставлен-
ня до уряду Л. Кучми залежатиме від ефективності його ре-
форматорської діяльності. До складу кабінету Кучми увій-
шли декілька пов'язаних з Рухом діячів. Зокрема, І. Юх-
новський обійняв посаду першого віце-прем'єра, а
М. Жулинський і В. Пинзеник стали віце-прем'єрами.
На IV з'їзді в грудні 1992 р. перетворення Руху на полі-
тичну партію завершилося. Перебільшуючи вплив своєї
партії на маси, В. Чорновіл став вимагати розпуску Верхов-
ної Ради і проведення нових виборів на багатопартійній ос-
нові. Однак розпочата ним кампанія збирання підписів для
проведення референдуму щодо дострокового розпуску пар-
ламенту зазнала невдачі. Весною 1993 р. від Руху відколо-
лася група, яка оформилася у Всенародний рух України,
очолюваний Л. Скорик і М. Поровським. Чисельність пер-
винних організацій партії почала скорочуватися, вплив її
на маси послабився.
КПРС, що існувала в республіці як Комуністична
партія України, після заборони відродилася у формі
кількох опозиційних партій, а саме: Соціалістичної партії
України (голова — О. Мороз), Селянської партії України
(голова — С. Довгань) та, згодом, Комуністичної партії
України (перший секретар — П. Симоненко). Вони швид-
ко подолали період становлення й активно включилися в
боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді та в
місцевих радах. Кризова ситуація в народному госпо-
дарстві скоротила кількість прибічників незалежності
України й обмежила вплив національно-демократичних
партій. Натомість серед населення зросла підтримка
партій лівого спрямування. Не маючи програми виходу з
глибокої кризи, вони будували агітацію на критиці влади,
лозунгах соціальної справедливості.
Невелика частка номенклатури, переважно старшого
покоління, залишилася на попередніх ідеологічних позиці-
ях. Не зумівши поступитися принципами, ортодокси посту-
пилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався
здебільшого через механізм голосування. Ці люди звикли
до призначень за анкетними даними й не змогли витрима-
ти конкурентної боротьби на виборах. Деякі з них, корис-
туючись своїм впливом у господарських структурах, знай-
шли собі місце у бізнесі.
Утвердження національної державності 425
Основна частина номенклатури, що знаходилась між
двома крайніми групами (спеціалісти різних галузей еко-
номіки та культури з досвідом організаційної роботи), ут-
ворила партію влади.
Своєрідна «чистка виборами» оздоровила номенклату-
ру й підготувала її до активної діяльності в пострадянських
умовах. Конкурентів на владу в неї практично не було. Адже
державна партія десятками років була єдиною владною
структурою і відбирала собі за допомогою добре поставле-
ної системи підготовки кадрів найздібніших людей з усіх
прошарків суспільства.
З часом «партія влади» наштовхнулася на опір людей,
які вперше виринули на поверхню політичного життя у
мітинговій обстановці початку 90-х років. За допомогою ан-
тикомуністичних гасел, підкріплених історичними свідчен-
нями про страхіття сталінщини, ці люди спробували ски-
нути компартійних функціонерів, щоб зайняти їхні місця.
Однак це не спрацьовувало. По-перше, надто низькою вия-
вилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-дру-
ге, «партія влади», будучи організаційно не оформленим,
але замкненим кланом, не заперечувала проти залучення до
своїх лав професійно придатних мітингових політиків.
У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді
«партія влади» зайняла переважну більшість місць. Пред-
ставники її були переважно безпартійними. З часом в їх се-
редовищі, як і в суспільстві загалом, стали виявлятися різні
точки зору на перспективи розвитку країни.
Представники колишньої компартійної номенклатури у
парламенті легко погодилися з ідеєю впровадження інсти-
туту президентства. Та коли Л. Кравчук почав наповнюва-
ти президентську владу реальним змістом, вони поставили-
ся до цього здебільшого негативно. Протистояння Прези-
дента і Верховної Ради на тлі всеохопної кризи закінчило-
ся рішенням обох сторін достроково припинити свої
повноваження і звернутися до виборців з проханням
підтвердити свої мандати. У березні й квітні 1994 р. відбу-
лися вибори до Верховної Ради за мажоритарною системою.
Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У ви-
борах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули
право бути представленими у парламенті.
Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних
структур перед загрозою кризи. По-перше, переважна біль-
шість народних депутатів попереднього складу, яка балоту-
валася на новий термін (138 з 188), не була обрана. По-дру-
ге, багато виборців не брали участі у виборах, демонструю-

426 Розвиток незалежної України
чи своїм абсентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було за-
повнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депу-
татів було дообрано після нових турів голосування влітку і
восени. По-третє, партії здебільшого не набували довіри ви-
борців, і після трьох турів голосування у парламент прой-
шло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними
списками. Депутатські фракції чисельністю понад 10 осіб
мали тільки 4 партії: комуністи (90), Народний рух (22), Се-
лянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. пар-
ламент погодився з пропозицією Центральної виборчої
комісії припинити виборчий марафон і відкласти призна-
чення виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися та-
кими, що не відбулися через неявку виборців або депутата
не було обрано.
26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента Украї-
ни. За кількістю поданих у першому турі голосів претенден-
ти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма,
О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук.
Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього
списку, дав перевагу Л. Кучмі.
Кучма Леонід Данилович, 1938 р. народження, українець,
народився на Чернігівщині у селянській родині. Після закінчення
Дніпропетровського університету з 1960 р. працював інженером,
старшим інженером, провідним конструктором, помічником
головного конструктора, секретарем парткому, генеральним
директором виробничого об'єднання "Південний машинобудівний
завод» у Дніпропетровську. В 1990р. обраний народним депутатом
Верховної Ради- України, а з жовтня 1992 по вересень 1993 р.
прем'єр-міністр України. Потім зосередився на роботі у Верховній
Раді, очолював впливову Спілку промисловців та підприємців
України, яка висунула його на посаду Президента. З 1994 р. —
Президент України. У1999 р. переобраний на посаду Президента
на другий термін.
Серед п'яти партій, які здобули найбільшу кількість де-
путатських мандатів, три належать до лівих: Комуністич-
на — 25% від загальної кількості обраних, Селянська — 5,3
і Соціалістична — 4,1%. Решта — Народний рух України
(5,9%) та Українська республіканська партія (2,4%) нале-
жать до правого флангу політичного спектра. З обраних на
той час депутатів 168 мандатів (49,7%) отримали поза-
партійні кандидати.
Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям
вдалося висунути своїх представників на ключові посади:
лідерів Соціалістичної партії О. Мороза та Селянської —
О. Ткаченка було обрано відповідно Головою Верховної Ради
427
Утвердження національної державності
та його першим заступником. Члени цих партій очолили
значну кількість постійних комісій.
Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів
знову став В. Масол. 19 липня Л. Кучма, О. Мороз і В. Ма-
сол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про го-
товність дотримуватися чинної конституції і змінювати її
положення тільки з доброї волі всіх сторін. Отже, представ-
ники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися
розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень
шляхом консенсусу.
Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість ман-
датів — КПУ, СПУ та НРУ, — створили у 1994 р. свої фракції.
За три роки після виборів ситуація в парламенті відчут-
но змінилася. Внаслідок довиборів кількість обраних депу-
татів збільшилась до 415. Істотні корективи внесли поява
нових партій, а також внутрішні політичні незгоди і тертя.
Зокрема, значно послабилися позиції Селянської партії —
її депутати змушені були об'єднатися в одну фракцію з пред-
ставниками Соціалістичної партії, яка створила свою фрак-
цію в парламенті.
У вересні 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22
політичні партії, діяло 10 депутатських об'єднань: 3 фракції
(Комуністичної партії, об'єднаної Соціалістичної та Се-
лянської партій, Народного руху) та 7 депутатських груп.
На початок березня 1997 р. в Україні було зареєстрова-
но 41 політичну партію загальною чисельністю 350 —
400 тис. осіб. Приблизно половина з них здійснювала регу-
лярну роботу на загальнодержавному рівні, решта виявля-
ла епізодичну активність або, залишаючись формально за-
реєстрованими, практично не діяла.
З розгортанням підготовки до парламентських ви-
борів 1998р. активізувалася діяльність політичних
партій щодо створення передвиборних коаліцій та блоків,
поширення впливу на профспілки, національно-куль-
турні товариства та інші громадські об'єднання, релігійні
конфесії. Зокрема, були утворені політичні об'єднання
«Рух за народ, за Україну» (НРУ, громадські організації),
«Національний фронт» (Українська республіканська
партія, Українська консервативна республіканська
партія, Українська національна консервативна партія,
Державна самостійність України), «Вперед, Україно!»
(Християнсько-демократична партія, депутатська група
«Реформи», інші структури), формувалися політичні
об'єднання Соціалістичної та Селянської партій, «Трудо-
ва Україна» та ін. Крім того, створювалися непартійні

428 Розвиток незалежної України
структури в регіонах — громадські об'єднання, фонди —
для забезпечення виборчої кампанії.
Водночас у Верховній Раді загострилися дискусії навко-
ло закону про вибори. Основним їх предметом було визна-
чення системи виборів — мажоритарної чи змішаної (про-
порційно-мажоритарної). Полярність поглядів політичних
партій не дала змоги досягти консенсусу в цьому питанні.
Все ж таки парламентські вибори у 1998 р. відбулися за
змішаною системою. Склад парламенту суттєво не змінив-
ся: перевага знову була у лівих партій. Головою Верховної
Ради було обрано одного з тодішніх лідерів Селянської пар-
тії України О. Ткаченка. Збереглося також протистояння
між законодавчою та виконавчою гілками влади, яке пере-
шкоджало роботі усіх державних структур. Тому в січні
1999 р. лідери пропрезидентських груп і фракцій створили
у парламенті більшість й усунули О. Ткаченка з посади Го-
лови, А. Мартинюка — з посади першого заступника Голо-
ви. Було усунуто також усіх лівих представників з усіх ке-
рівних парламентських посад. Новим Головою Верховної
Ради було обрано І. Плюща, а його першим заступником —
лідера СДПУ (о) В. Медведчука.
Президентські вибори 1999 р. знову привели на посаду
Президента держави Л. Кучму. Після інаугурації Президен-
та було сформовано новий уряд. Прем'єр-міністром було при-
значено колишнього голову Національного банку України
Віктора Ющенка. Склад уряду був сформований не за прин-
ципом політичної прихильності, а за фаховою ознакою. Уряд
Ющенка працював до квітня 2001 р. У червні 2001 р. за по-
данням Президента України Верховна Рада України затвер-
дила прем'єр-міністром Анатолія Кінаха.
Водночас Президент України своїм указом ліквідував
інститут першого заступника і заступників міністрів, а та-
кож урядового секретаря і його заступників, запровадивши
інститут державних секретарів, наділивпіи їх відповідни-
ми адміністративними правами.
12.2. Трансформація
економічної системи
За час перебування у складі єдиного загальносоюзного
народногосподарського комплексу республіка досягла істот-
них результатів у розвитку економіки. Однак за високими
показниками випуску промислової продукції приховувала-
Трансформація економічної системи
429
ся зовсім неприваблива картина. По-перше радянська про-
мисловість, у тому числі українська, орієнтувалася не на по-
треби людини, а на випуск продукції, прямо або опосеред-
ковано пов'язаної з військово-промисловим комплексом.
Структурна перебудова такої промисловості пов'язана з вит-
ратами величезних коштів упродовж багатьох років. По-
друге, так звані «базові галузі» української промисловості
(вуглевидобуток і металургія) давно вже не користувалися
увагою Держплану СРСР. У розвитку нових потужностей пе-
ревага надавалася іншим регіонам, з більш сприятливими
техніко-економічними показниками виробництва. Зокре-
ма, обмежувалися капіталовкладення в економіку Донба-
су, натомість прискорено розвивалася добувна й обробна
промисловість Кузбасу.
Галузі промисловості з обмеженим рівнем капітало-
вкладень у створення нових потужностей катастрофічне
швидко старіли, бо існуючі потужності в радянській про-
мисловості десятиріччями майже не оновлювалися за раху-
нок амортизації, тобто коштів, що становили собівартість
продукції, а не національний доход. Частка амортизації, що
призначалася для: цілей оновлення, вилучалася в бюджет,
а потім використовувалася для фінансування нового будів-
ництва, найчастіше — в інших галузях і на інших терито-
ріях. Така практика була можливою тільки в командній
економіці. На перший погляд, додаткове фінансування ка-
піталовкладень у галузі, що вважалися пріоритетними,
сприятливо позначалося на промисловості. Однак така
практика знекровлювала галузі, що недоодержували ство-
рювані в них амортизаційні кошти і не мали достатньої
кількості асигнувань на нове будівництво. В Україні до них
належали не тільки галузі паливно-металургійного комплек-
су, а й легка та харчова промисловість. На багатьох підприє-
мствах використовувалася техніка 20-х років. Це призводи-
ло до випуску продукції низької якості, перевитрат сирови-
ни, матеріалів і палива, погіршення екологічної обстановки.
Основою радянської економіки були гігантські підпри-
ємства монопольного типу, продукція яких задовольняла
потреби цілого регіону або всієї країни. Створена в ра-
дянські часи промисловість загальносоюзного підпорядку-
вання була цілісним самодостатнім організмом і аніскіль-
ки не залежала у фінансовому або техніко-економічному
відношенні від території, на якій розміщувалася.
Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано
понад 2 тис. найбільших підприємств України. Після роз-
паду СРСР вони певний час ще підтримували колишні ви-
робничі зв'язки, хоча відразу почалися ускладнення з фі

430 Розвиток незалежної України
нансуванням. Гострішими стали перебої з матеріально-тех-
нічним постачанням.
Промисловість України виробляла не більше 20% кінце-
вого продукту. Основною частиною її товарної продукції
були напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені
для продовження виробничого процесу в інших республі-
ках. Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків
був зумовлений прагненням українського керівництва ут-
вердити незалежність своєї держави переорієнтацією еко-
номіки на Захід. Господарству України така стратегічна
лінія дорого обійшлася. Адже продукція українських
підприємств за світовими стандартами була неконкуренто-
спроможною. А припинення або скорочення традиційних
зв'язків залишило сотні підприємств без партнерів та спо-
живачів, а відповідно — без фінансування.
Економіка України традиційно залежала від донецько-
го вугілля. Після того як вугілля стало витіснятися дешев-
шими видами палива, виникла залежність від нафти і газу.
Власних родовищ нафти і газу в Україні-завжди було мало.
Впродовж останніх ЗО років вони у великій кількості над-
ходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо реалі-
зувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світо-
вим. Командна економіка радянського типу могла собі доз-
волити такі диспропорції, але платила за це майже повною
відсутністю енергозберігаючих технологій.
З початком інтеграції колишніх союзних республік у
світове господарство став неминучим процес ліквідації ціно-
вих диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив із світови-
ми цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. На-
слідком цього було спотворення статистичної картини ви-
робництва національного доходу в міжреспубліканському
розрізі. Після того, як Україна стала платити Росії і Турк-
меністану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат
на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко
зросла. Це означало підвищення сукупних витрат вироб-
ництва і відповідне зменшення маси валового внутрішньо-
го продукту.
За цих умов домогтися економії палива запроваджен-
ням енергозберігаючих технологій було неможливо. Адже
із зниженням національного доходу пошук коштів на від-
повідні капіталовкладення став нерозв'язною проблемою.
З іншого боку, відсутність економічних реформ зводила
нанівець можливість користуватися зарубіжними інвести-
ціями. Замінити куповане в Росії і Туркменістані паливо
вітчизняним теж було неможливо. По-перше, устаткування
Трансформація економічної системи
431
підприємств давно вже пристосували для споживання нафти
й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні
скорочувався: з 165 млн т у 1990 р. до 70 млн т у 1996 р. По-
третє, після чорнобильської катастрофи було скорочено всі
плани використання енергії атома. Внаслідок дії цих чин-
ників нестача енергоносіїв стала найгострішим питанням
української економіки, поглибила кризовий спад виробниц-
тва, властивий для всіх пострадянських держав у добу транс-
формації економіки з командної в ринкову.
Ця трансформація відбувалася в Україні інакше, ніж в
Росії, яка виявилася в значно кращих стартових умовах.
Вона менше постраждала від розриву зв'язків, утворених за
десятиріччя існування єдиного народногосподарського ком-
плексу СРСР, оскільки мала переважну більшість
підприємств із замкнутими в межах власних кордонів цик-
лами виробництва. В неї був стартовий капітал для реформ
у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу,
золота, алмазів тощо. Росія успадкувала від СРСР кадровий
та інституціональний потенціал для реформ, якого в Ук-
раїні на час здобуття незалежності не існувало, їй доводи-
лося з нуля створювати такі інституції, як Національний
банк, посольства та консульства, експортно-імпортні органі-
зації тощо. Відчутною була і відсутність в Україні політич-
ної волі для реформування економіки.
Українська політична еліта витрачала час на дебати про
те, куди йти. Формування твердої виконавчої влади затяг-
лося, і тому державні органи виявилися неспроможними
активно впливати на економічну ситуацію.
Ринкові реформи в Україні все-таки почалися. Власне,
Україна не здійснювала справжніх реформ, а пристосову-
вала свою цілком залежну від державного бюджету еконо-
міку до ринкового господарювання інших країн.
Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на по-
чатку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні за
1992 р. зросли в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Зрос-
тання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інф-
ляції. Зниження виробництва й стрімке зростання собівар-
тості продукції різко зменшили бюджетні надходження від
промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно
збільшувалися. Дефіцит покривався випуском незабезпече-
них продукцією паперових грошей. Інфляція поступово пе-
рейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в
21 раз, ^ за 1993 р. — у 103 рази. Таких масштабів інфляції
не було тоді в жодній країні світу.
432 Розвиток незалежної України
У 1994 р. Національний банк України розпочав жорст-
ку дефляційну політику і в липні досяг найнижчого (2,1%)
рівня інфляції за попередні три роки. Але монетарні обме-
ження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат.
Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворен-
ням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та
інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та
дебіторської заборгованості в народному господарстві. В
українській економіці нагромадився потужний інфляцій-
ний потенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994 р.
перед новим витком гіперінфляції.
Інфляція припинила процеси нагромадження в галузях
народного господарства. Це означало, що розпочався фізич-
ний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-техніч-
ний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті
скоротилася у 1990—1994 рр. вчетверо, а чисельність нау-
ковців у народному господарстві — втричі. Сотні спеці-
алістів вищої кваліфікації з установ Національної академії
наук, вищих навчальних закладів виїхали за кордон на тим-
часову або постійну роботу.
Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового викори-
стання розглядалися як попередники повноцінної націо-
нальної валюти — гривні. Гривню передбачалося ввести ще
в 1992 р. Але за ситуації в економіці, що невпинно погіршу-
валася, зробити це було неможливо. Курс купоно-карбован-
ця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з'явилася 500-
тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й
чотирьох доларів.
В умовах інфляції відбулася обвальна бартеризація зов-
нішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійсню-
валися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні — за
завищеними. Заборгованість України іншим країнам на се-
редину 1994 р. становила до 7 млрд доларів. Найбільше
боргів припадало на поставки енергоносіїв.
Намагаючись перешкодити знеціненню купоно-карбован-
ця, уряд повернувся до випробуваних методів директивного
господарювання. Було запроваджено фіксований курс купонів
стосовно долара і рубля. Але це призвело до зростання обертів
«тіньової економіки», посилення корупції в державному апа-
раті, величезних перевитрат виробників під час експорту про-
дукції, «відпливу» капіталів за кордон. За різними оцінками,
наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників на
території України зберігалося від 2 до 4 млрд, а поза її межа-
ми — від 10 до 20 млрд доларів СІЛА. Відплив валюти оста-
точно знекровив українську економіку.
Трансформація економічної системи 433
Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою
грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з
прибутку. Врешті-решт в Україні було встановлено найви-
щу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90%.
А це призводило або до гіпертрофованого зростання «тіньо-
вої економіки», або до подальшого згортання виробничої та
комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від рин-
кових реформ в умовах розкладу командної економіки.
Небажання влади йти шляхом реформ штовхало еко-
номіку до колапсу. Експерти Міжнародного фінансового
фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р.
була гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих.
Світова класифікація відносила Україну до лідерів за тем-
пами спаду виробництва. Лише у 1994 р. його обсяг у про-
мисловості скоротився майже на 28%, сільському госпо-
дарстві— на 17, валовий внутрішній продукт — на 23%.
Дефіцит державного бюджету в кілька разів перевищував
критичну величину. Весь він фінансувався за рахунок гро-
шової емісії.
Економіка перебувала у стані глибокої гіперінфляції,
яка дедалі розкручувалася, поглинаючи доходи населення
і бюджету, основні фонди й обігові кошти підприємств та
організацій. Рівень інфляції у 1994 р. зріс у 102 рази, хоч
до 70% цін були державно-регульованими і діяв механізм
фіксованого валютного курсу. Майже два роки Україна не
обслуговувала свої зовнішні борги: на це не було коштів.
Криза ставила під сумнів державну незалежність. Під
час виборів 1994 р. чимало кандидатів у депутати Верхов-
ної Ради пропонували найпростіший спосіб розв'язання
проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.
Такі настрої в суспільстві стривожили владу. Для багатьох
її представників національні інтереси вийшли на передній
план порівняно з корпоративними. Врешті-решт втрата дер-
жавності дошкульно вдарила б по корпоративних інтересах.
Тому проголошена новообраним Президентом Л. Куч-
мою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень
була в принципі схвалена Верховною Радою. Не змінюючи
радикально складу Кабінету Міністрів, Президент залучив
нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з
основного — лібералізації цін та валютного курсу. Деякі де-
путати Верховної Ради висловили незгоду з обраним напря-
мом реформ. Натомість пропонувалося встановити держав-
ний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом.
Одночасно з першими заходами щодо економічної лібералі-
зації було зроблено ефективні кроки для поліпшення по-
434 Розвиток незалежної України
літичних відносин з двома головними партнерами України
на світовій арені — Росією і СИТА.
У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені
за 3 роки економічні зв'язки. Йшлося не про механічне
відтворення зв'язків загальносоюзного народногосподарсь-
кого комплексу і не про одержання пільг і привілеїв в обмін
на поступки, що означало б ущемлення державного сувере-
нітету, а про взаємовигідне економічне партнерство на
рівноправній основі.
У взаємодії з Верховною Радою Л.Кучма оперативно роз-
в'язав проблему приєднання України до Договору про не-
розповсюдження ядерних озброєнь, яка істотно затьмарю-
вала відносини із СІЛА. Під час його візиту до Вашингтона
було укладено нові угоди про надання американської допо-
моги Україні у здійсненні економічних реформ. Серед кра-
їн, що одержували допомогу від СІЛА, Україна вийшла на
четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту та Росії.
За три роки після проголошення курсу на радикальні
реформи в українській економіці намітилися певні пози-
тивні зрушення. Здебільшого було завершено етап грошо-
вої стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного
курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію,
роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійно-
го, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Усу-
нуто таке потворне породження адміністративної системи,
як тотальний товарний дефіцит.
Українська гривня стала однією із стабільних грошових
одиниць. У 1997 р. середньомісячна інфляція не перевищу-
вала одного відсотка. Облікова ставка Нацбанку становила
21 відсоток проти 300 в жовтні 1994 р.
Експорт українських товарів та послуг зріс на 20,8%. Це
один з найвищих показників серед країн Центральної та
Східної Європи. З жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. заробі-
тна плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4
рази — з 22 доларів США до 90.
Однак економічну кризу подолати не вдалося. Уряд ви-
явився неспроможним забезпечити адекватне управління
економічними процесами, був мало ініціативним. Законо-
творча діяльність парламенту була надто політизована. Це зу-
мовило появу прямих економічних втрат для держави, ство-
рило несприятливий економічний режим у країні. Багато
часу й енергії втрачено на безплідну, виснажливу боротьбу
різних політичних сил всередині влади.
Як наслідок, кожен рік позначався зміною уряду. Зок-
рема, у червні 1995 р. головою його був призначений Є. Мар-
Трансформація економічної системи 435
чук, у травні 1996 р. його замінив П. Лазаренко, у червні
1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко, а в ли-
стопаді 1999 р. — В. Ющенко. Тому перші позитивні резуль-
тати не набули стійкого характеру, не забезпечили загаль-
ноекономічне оздоровлення. Усе це гостро поставило зав-
дання адаптації стратегії 1994 р. до існуючих умов, допов-
нення ЇЇ програмою антикризових дій. Основні її напрями
були визначені у доповіді Президента України з нагоди пер-
шої річниці Конституції (26 червня 1997 р.).
Вузлові питання антикризової програми:
1. Принципові заходи щодо лібералізації економічного
режиму в Україні.
2. Суттєве прискорення приватизаційного процесу.
3. Здійснення комплексу заходів з легалізації тіньової
економіки, насамперед за рахунок лібералізації податкової
політики та оптимізації загального економічного режиму.
4. Істотна активізація інвестиційного процесу. Під-
приємства, які мають стратегічне значення, будуть перетво-
рені на акціонерні товариства.
5. «Економізація» зовнішньої політики України. Зок-
рема, отримання максимального економічного ефекту від
принципових змін у політичних відносинах з Росією. Това-
рообіг з нею 1996 р. дорівнював 17 млрд доларів США. З
Німеччиною, яка посідає друге місце серед наших парт-
нерів, цей показник становить 1,4 млрд доларів. Але вже в
першому кварталі 1997 р. товарообіг з Росією скоротився на
20% проти аналогічного періоду попереднього року.
6. Зміна ситуації у сільському господарстві. За оцінка-
ми експертів, у 1996 р. селяни за кожну тонну пшениці от-
римали на 60 доларів менше, ніж в інших країнах. Причи-
на — надто високі затрати на первинну переробку і збут.
Загальна сума втраченої виручки — приблизно 1 млрд до-
ларів.
7. Виведення на пріоритетний рівень економічної полі-
тики соціальної сфери. На рік було проголошено мораторій
на підвищення цін в житлово-комунальній сфері. Передба-
чалася демонополізація комунальної інфраструктури. При-
зупинялася дія урядової постанови про відключення газу та
електроенергії індивідуальним користувачам, які мають
заборгованість.
Пропонувалися надзвичайні заходи для погашення за-
боргованості із заробітної плати, в тому числі майнова відпо-
відальність керівників підприємств, що заборгували своїм
робітникам, примусовий через аукціон продаж ліквідних
ресурсів таких підприємств з виплатою виручених коштів
436 Розвиток незалежної України
людям. З 1998 р. передбачалося запровадити систему стра-
хування депозитних вкладів населення, гарантувати захист
доходів від інфляції, якщо вона перевищить 5% на місяць,
розпочати пенсійну реформу, структурне реформування си-
стеми заробітної плати.
У зв'язку із загостренням проблеми безробіття надалі
кожен крок економічної політики передбачалося оцінити з
погляду зору зайнятості, створення нових робочих місць та
поліпшення умов праці. Наприклад, в Україні на середину
1997 р. було лише 150 тис. малих підприємств, тоді як, на-
приклад, в Польщі — 2 млн. Ці підприємства у нас забезпе-
чували зайнятість 5% населення, в Росії — 20%, в країнах
Західної Європи — 60—85%.
8. Упорядкування економічного життя. Передусім в
енергетичному секторі. За рівнем ефективності використан-
ня енергоресурсів Україна посідає одне з останніх місць у
світі (400—500 дол. з однієї умовної тонни, а в Європі —
майже 3000 дол.).
Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж Німеччина,
Україна споживає газу на душу населення на 20% більше.
Щорічно в Україні чисті (прямі) витрати газу становлять
4—5 млрд м куб. Під час транспортування втрачається шос-
та частина (ЗО млрд кВт-год.) виробленої протягом року
електроенергії.
Навіть стисла характеристика невідкладних антикризо-
вих заходів свідчить про те, що у 1997—1998 рр. необхідно
було зробити справжній прорив на головному напрямі дер-
жавного будівництва — економічному. Ця важка і копітка
робота потребувала високої відповідальності влади перед
суспільством та людьми, незалежного організаційного та
правового забезпечення.
Усвідомлюючи необхідність єдності та взаєморозуміння
у владних структурах в період здійснення антикризових
заходів, Президент України запропонував утворити Вищу
економічну Раду у складі голови та керівників ключових
економічних комітетів Верховної Ради, глави Уряду, віце-
прем'єр-міністрів, колишніх прем'єр-міністрів України,
інших посадових осіб. 7 липня 1997 р. він видав указ «Про
Вищу економічну Раду Президента України» у складі ЗО
осіб. На неї покладались завдання вироблення пропозицій
та проектів рішень щодо стратегії і тактики економічної ре-
форми, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі,
координації заходів органів державної влади та громадських
організацій. Того ж дня було видано указ «Про державну ко-
місію з проведення в Україні адміністративної реформи».
Розвиток аграрної сфери 437
Водночас Президент України висловив готовність роз-
глянути пропозиції фракцій та народних депутатів щодо
продовлсення терміну повноважень Верховної Ради на один
рік за умови, що цей час буде використано не для політич-
них баталій, а для прийняття невідкладних законодавчих
актів, насамперед в економічній сфері, на розвиток консти-
туційних положень.
Такий крок було продиктовано тим, що з наближенням
парламентських виборів, які мали відбутися в березні
1998 р., у Верховній Раді почали наростати передвиборні
пристрасті, замішані на політичному протистоянні й по-
пулізмі, що серйозно дестабілізувало становище в державі
й суспільстві, паралізовувало роботу з подолання кризи в
економіці. Саме через це бюджет на 1997 р. було прийнято
через півроку.
Ця ініціатива Президента України була неоднозначне
сприйнята політичними партіями та депутатським корпу-
сом, але підтримана на низових рівнях влади.
12.3. Розвиток аграрної сфери
Маючи найвищий серед європейських країн показник
землезабезпеченості (0,65 га орної землі в розрахунку на
душу населення), Україна разюче відставала щодо поста-
чання населення продовольством. Перевага у цьому відно-
шенні над промисловими регіонами СРСР ще не свідчила
про благополучність справ в її сільському господарстві.
3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та
інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. не за-
безпечували населення міст продуктами харчування, тоді
як значно менша стосовно населення кількість працюючих
на землі у високорозвинутих країнах забезпечувала висо-
кий рівень попиту.
Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має
майбутнього, прийшло до багатьох представників українсь-
кої політичної еліти давно. У прийнятому в 1990 р. Земель-
ному кодексі УРСР вже було закладено, хоч і декларатив-
но, основні положення реформи аграрних відносин, у тому
числі визнання права приватної власності на землю.
З березня 1991 р. землю почали вважати об'єктом рефор-
ми. Здійснення її покладалося на місцеві ради народних де-
путатів і Раду Міністрів УРСР. Однак концептуально суть
земельної реформи не була вироблена. Органи влади продов-
жували лише декларувати наміри.
438 Розвиток незалежної України
У жовтні 1991 р. уряд В. Фокіна запропонував Верхов-
ній Раді план перетворень, розроблений під впливом кон-
цепції російських реформ. На його основі було прийнято
концепцію роздержавлення і приватизації підприємств,
землі та житлового фонду. Передбачалося, що за!992 р.
колгоспи мають бути перетворені на асоціації або госпо-
дарські товариства з правом кожного на вихід з колгоспу і
створення власного приватного господарства.
У цьому руслі Верховна Рада почала розробляти пакет
законодавчих актів. У грудні 1991 р. було прийнято закон
«Про селянське (фермерське) господарство». Передбачало-
ся утворення спеціального земельного фонду шляхом вилу-
чення частини земель, що перебували у користуванні кол-
госпів та радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок
громадянам, які виявляли бажання організувати фермерсь-
ке господарство.
У січні 1992 р.було прийнято закон «Про форми влас-
ності на землю». Згідно з ним поряд з державною визнава-
лися рівноправними колективна і приватна форми влас-
ності на землю, що законодавче спростовувало один з най-
головніших постулатів комуністичної доктрини — про
необхідність націоналізації всієї землі й перетворення її на
суспільну власність.
Щоправда, в законі залишилася під питанням теза про
колективну власність на землю. Такої форми власності люд-
ство поза межами соціалістичних країн не знало. Очевидно,
Верховна Рада мала на меті надання права власності на зем-
лю колгоспам. Проте не зрозуміло, як колгоспи і колгоспни-
ки могли б реалізовувати це право. Колективна форма влас-
ності була абстракцією з арсеналу політичної економії соці-
алізму, так само як і категорія суспільної власності.
Зміст закону «Про форми власності на землю» засвідчу-
вав, що він не повністю подолав ідеологічні стереотипи і
тому не надавав реальним майновим відносинам у сус-
пільстві юридично грамотної форми.
Це було зумовлено відсутністю концепції реформи аг-
рарних відносин. У березні 1992 р. було прийнято постано-
ву Верховноі Ради «Про прискорення земельної реформи та
приватизацію землі» і закон «Про колективне сільськогос-
подарське підприємство». Постанова, з'явившись під тис-
ком реформаторів, стурбованих затягуванням строків зе-
мельної реформи, переглядала деякі норми Земельного
кодексу 1990 р., що гальмували організацію фермерських
господарств. Закон було прийнято під впливом депутатів-
аграріїв, зацікавлених у збереженні існуючого становища.
Розвиток аграрної сфери 439
Рішення Верховної Ради про перетворення у 1992 р. кол-
госпів у асоціації або господарські товариства не було реалізо-
ване повністю. За цей рік паювання або акціонування прове-
ли майже 4 тис. колгоспів. На початок 1995 р. статус змінив-
ся у 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). З них паю-
вання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі
виникло 6,5 тис. колективних підприємств з правом власності
їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських
спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.
Паювання або акціонування майна колгоспів і радгоспів
майже не торкалося виробничих відносин між державою та
сільськогосподарськими підприємствами і виробничих від-
носин всередині цих підприємств. Адже з паювання або акціо-
нування виключалася земля — основний засіб виробництва.
Фермерське господарство розвивалося уповільнено. Вла-
да на місцях здебільшого гальмувала процес виділення фер-
мерам земельних ділянок і відмовлялася надавати їм реаль-
ну допомогу. Серед самих селян не багато було бамкаючих
стати фермерами. Вони призвичаїлися до виконання обме-
жених трудових операцій на основі поділу праці, й багатьом
було непросто взятися за весь цикл сільськогосподарських
робіт. Крім того, демографічна структура сільського насе-
лення характеризувалася переважанням людей старшого
віку. Вони небезпідставно розглядали колгосп, в якому було
проведене все трудове життя, як підприємство, покликане
матеріально допомогти їм у пенсійному віці. Нарешті,
організація приватного господарства вимагала відповідної
машинної техніки, якої промисловість не виробляла. Через
це на початку 1993 р. в Україні налічувалося тільки
14,6 тис., а 1997 р. — 35 тис. фермерських господарств.
За останні роки обсяг виробництва у сільському госпо-
дарстві невпинно скорочувався. Продукція колгоспів та
радгоспів обходилася суспільству все дорожче. У 1990 —
1995 рр. ціни на товари для сільського господарства зросли
у 202 тис. разів, тоді як ціни на сільськогосподарську про-
дукцію — у 34 тис. разів. Таке порушення цінового пари-
тету призвело до повного фінансового знекровлення сіль-
ськогосподарських підприємств. Розпочалися руйнівні про-
цеси: у 1996 р. обсяги виробництва валової продукції сіль-
ського господарства скоротилися на 8,8%; було вироблено
24,5 млн тонн зерна, що становило лише 63,8% від середньо-
річного виробництва за попередні п'ять років; виробництво
м'яса зменшилося на 9, молока — на 8, яєць — на 7%.
Постала гостра необхідність здійснення аграрної рефор-
ми. Тому в представленій парламенту програмі радикаль-
440 Розвиток незалежної України
них реформ Л. Кучма приділив особливу увагу проблемі
зміни всього комплексу соціально-економічних відносин,
які формувалися на селі впродовж десятиліть.
Блок лівих партій у парламенті категорично заперечу-
вав необхідність приватизації землі. Не випадково концеп-
ція аграрної політики України тривалий час знаходилася
у Верховній Раді на стадії проекту — до грудня 1999 р.
У листопаді 1994 р. Л. Кучма видав указ «Про невід-
кладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері
сільськогосподарського виробництва». В ньому передбача-
лося розв'язання трьох основних проблем земельної рефор-
ми — приватизації, оцінки і ринку землі. Ключовою визна-
чено проблему приватизації.
В указі використано поняття «колективна власність на
землю колгоспів і радгоспів». Але його слід розуміти як про-
міжний етап у становленні приватної власності, як роздер-
жавлення землі, після чого стає можливим її паювання.
Указ забезпечує пріоритет права окремого власника на про-
даж свого земельного паю над правом колективу. Селянин
сам може вирішити, залишити земельний пай у колектив-
ному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах
оренди чи заснувати приватне сімейне господарство фер-
мерського типу.
В указі розмежовуються форми власності та форми гос-
подарювання на землі. Приватизація землі за цих умов не
означає скасування колективних форм господарювання,
проти чого протестували ліві партії. Колгоспи можуть існу-
вати, але це залежить тепер тільки від бажання кожного
конкретного селянина-власника. Цим реально забезпечу-
ється право кожного власника земельного паю вирішувати,
як йому господарювати — у колективі чи самостійно. Така
норма відповідає критеріям демократичного суспільства.
Роздержавлення та паювання землі покладається на ке-
рівників і спеціалістів господарств. Тим самим проблема їх
протистояння земельній реформі значною мірою знімаєть-
ся. Маючи великі майнові паї, ця категорія найбільш впли-
вових у сільській місцевості працівників є економічно за-
цікавленою в здійсненні реформ.
Протягом 1996 р. було завершено перший етап земель-
ної реформи — роздержавлення землі та її передача у влас-
ність юридичних осіб. На 1 січня 1997 р. документи про зем-
лю отримали майже всі колективні господарства. Розпоча-
то реалізацію завдань другого етапу реформи — формуван-
ня реального власника землі, передачу землі безпосередньо
тим, хто її обробляє. За 1996 р. у 46% сільськогосподарсь-
Розвиток аграрної сфери 441
ких підприємств громадянам було видано сертифікати на
право володіння земельними паями (отримало майже 1,5 млн
осіб). Крім того, громадянами України приватизовано 48%
земельних ділянок, наданих їм для особистих підсобних гос-
подарств, сформовано 6,2 млн га земель запасу, на яких ство-
рюються селянсько-фермерські господарства.
У 1996 р. в індивідуально-приватному секторі, у корис-
туванні якого перебувало майже 16% землі, було виробле-
но за активного сприяння з боку колективних господарств
майже 50% валової продукції рослинництва і 56% — тва-
ринництва.
Це свідчило, що в Україні вирішено одне з ключових
завдань земельної реформи — роздержавлення землі й по-
долання на цій основі монополізму держави на володіння
нею. То був перший відчутний крок до основної мети рефор-
ми — передачі землі тим, хто її обробляє, і формування у
перспективі ринку землі, перетворення її на товар.
Найголовнішим завданнями в АПК залишалося подо-
лання спаду виробництва сільськогосподарської продукції,
забезпечення стабільного постачання населення продоволь-
ством, здійснення конкретних заходів для оздоровлення
фінансово-економічного стану сільських товаровиробників.
Серед цих заходів на чільному місці перебувало завер-
шення паювання земель та реформування на цій основі рад-
госпів і колгоспів. Це у свою чергу вимагало відпрацюван-
ня законодавчої бази для забезпечення вільного вибору то-
варовиробниками форм господарювання, надання особли-
вої уваги створенню конкурентоспроможних господарських
структур, заснованих на приватній власності на землю і
майно.
У 1997 р. почалася робота над створенням інтегрованих
структур з виробництва, переробки, зберігання і реалізації
сільськогосподарської продукції через біржову торгівлю.
Досвід свідчить, що такі формування створюють сприят-
ливі умови для узгодження економічних інтересів різних
господарських суб'єктів, посилюють заінтересованість та
відповідальність партнерів за остаточні результати роботи.
Пріоритетними напрямами в діяльності сільськогоспо-
дарських органів було визначено орієнтацію товаровироб-
ників на збільшення виробництва зерна, особливо пшениці,
цукру, олії та кормів. Вирощування картоплі, плодів, ягід
та овочів передбачалось зосереджувати в приватному секторі,
а зерна і технічних культур — у колективних господарствах.
З урахуванням цих особливостей мали бути організовані се-
лекційні, технологічні, фінансові та інші аспекти.
442 Розвиток незалежної України
Найболючішою проблемою на селі залишалося фінан-
сово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень.У
Посланні Президента до Верховної Ради України «Про
внутрішнє і зовнішнє становище України у 1996 р.» зазна-
чалося, зокрема, що у найближчі роки передбачається поси-
лення державної підтримки вітчизняного агропромислово-
го виробництва. Вона здійснюватиметься за такими напря-
мами:
а) бюджетна підтримка виробництва продукції тварин-
ництва, племінної, ветеринарної та іхтіологічної справи;
меліорації і охорони земель; лісовідновлення, охорони і за-
хисту лісів та водних ресурсів; насінництва, закладання ба-
гаторічних плодово-ягідних насаджень і виноградників;
наукових досліджень; підготовки кадрів; розвитку соціаль-
ної сфери на селі;
б) спрямування іноземних кредитів та міжнародної тех-
нічної допомоги у галузі, пов'язані зі структурною перебу-
довою АПК: сільськогосподарське машинобудування, агро-
сервіс, рибопромислове суднобудування, переробну, харчо-
ву, комбікормову та мікробіологічну промисловість;
в) використання позичок міжнародних фінансових
структур на реструктуризацію галузей сільського господар-
ства; розвиток насінництва; проведення земельної реформи;
нарощування потужностей виробництва продуктів дитя-
чого харчування; модернізацію і реконструкцію заводів з
виготовлення ветеринарних біопрепаратів; переоснащення
підприємств переробної промисловості, розбудову і сервіс-
не забезпечення фермерських господарств;
г) перегляд митних тарифів на імпорт окремих видів
сільськогосподарської продукції, продовольчих товарів,
техніки та сировини для виробництва мінеральних добрив
і пестицидів; поставки сировини і матеріально-технічних
ресурсів критичного імпорту знижуватимуть ставки ввізно-
го мита;
д) проведення цінової політики, спрямованої на досяг-
нення паритетності товарообміну між сільським господар-
ством та іншими галузями національної економіки, здій-
снення вільного ціноутворення в поєднанні з державним
регулюванням цін на продукцію підприємств-монополістів.
Для успішного розв'язання завдань агропромислового
виробництва особливо важливим є активне освоєння галуз-
зю і кожним підприємством ринкових методів господарсь-
кої діяльності, прискорене інтегрування у ринкове середо-
вище; впровадження ефективної системи банківського
кредитування села з урахуванням сезонних витрат і норма-
Розвиток аграрної сфери 443
тивних запасів матеріально-технічних ресурсів в агропро-
мисловому виробництві; збереження та розвиток соціальної
інфраструктури сільських населених пунктів, активізація
роботи щодо підготовки і перепідготовки кадрів для АПК.
Складність земельної реформи передбачає поетапну ре-
алізацію комплексу правових, економічних, технічних та
організаційних заходів з урахуванням особливостей пере-
хідного періоду до ринку, які полягають у паралельному
функціонуванні існуючих і нових господарських форму-
вань. Кроком до ринку землі стала оренда, якій був присвя-
чений Указ Президента України від 23 квітня 1997 р. «Про
оренду землі». У суспільстві, де значна частина людей не
готова за короткий проміжок часу подолати психологічну
відстань від державної, колективної до приватної власності
на землю, реалізація цього Указу дала змогу всім формам
власності й господарювання шляхом здорової конкуренції
на практиці довести свої переваги .
Розпочалося впровадження економічних методів регу-
лювання земельних відносин: введено плату за землекори-
стування; механізм економічного стимулювання суб'єктів
землекористування за діяльність, пов'язану з охороною зе-
мель; здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарсь-
кого призначення та ін.
З переходом до платного використання землі різко зрос-
ла роль земельнооцінюючої діяльності в населених пунктах,
де плата за землю є важливою прибутковою частиною місце-
вого бюджету. Нова Конституція України дала відповідь на
низку питань, що були до цього дискусійними, зняла пи-
тання щодо правомірності приватної власності, купівлі-про-
дажу землі тощо.
Виникли можливості для формування в аграрній сфері
нового земельного ладу, в основі якого приватна форма
власності на землю та інше майно і персональна відпові-
дальність за результати праці. Тому відповідно до Указу
Президента України від 3 грудня 1999р. «Про невідкладні
заходи щодо прискорення реформування аграрного секто-
ра економіки» головним завданням реформування АПК ста-
ло забезпечення підвищення виробництва шляхом розпаю-
вання та реорганізації господарств в агроформування рин-
кового типу.
Це дало змогу всім сільськогосподарським колективам
визначитись з напрямами реформування. В Україні з'яви-
лося понад 11 тис новостворених формувань. Із них — 6%
селянських фермерських господарств, 22% приватних і
приватно-орендних підприємств , 46% господарських това-
444
Розвиток незалежної України
риств різного типу (переважно товариств з обмеженою від-
повідальністю) , 24% сільськогосподарських виробничих
кооперативів.
У Волинській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській,
Рівненській, Хмельницькій, Чернігівській областях домі-
нують сільгоснкооперативи; у Вінницькій, Донецькій, Ки-
ївській, Кіровоградській, Сумській, Харківській, Черкась-
кій — господарські товариства; у Дніпропетровській, Жи-
томирській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопіль-
ській — фермерські та приватні господарства.
Нові господарські структури ринкового типу, які ство-
рено на базі розпайованих сільськогосподарських підпри-
ємств, формувались із максимально можливим збережен-
ням крупного товарного сільськогосподарського виробниц-
тва, існуючої виробничої інфраструктури.
12.4. Основні напрями розвитку
науки і техніки. Цивільна авіація
України на сучасному етапі
Після затвердження Постановою Верховної Ради пріо-
ритетів розвитку науки і техніки України накопичено знач-
ний досвід реалізації державних науково-технічних про-
грам. Завдяки йому Україна послідовно виходить на зов-
нішній ринок зі своїми розробками.
Розвиток засобів автоматизації та інформаційної техні-
ки дав змогу впровадити працезберігаючі та часозаощаджу-
ючі засоби в управлінських, наукових, конструкторських,
банківських, медичних, навчальних та інших закладах.
Персональний комп'ютер став невід'ємним атрибутом бага-
тьох видів діяльності, а інформаційна техніка — спеціаль-
ною галуззю промисловості.
У червні 2001 р. на розгляд Верховної Ради України було
винесено проект Закону «Про пріоритетні напрямки розвит-
ку науки і техніки України», в якому значну увагу акцен-
товано на проблемах фундаментальної науки, зокрема ін-
фраструктурі провідних наукових установ та наукових
шкіл України.
Головними для сучасної науки визначено проблеми люд-
ського розвитку, нових біотехнологій (мікробні, генні тех-
нології, діагностика і методи лікування найпоширеніших
Основні напрями розвитку науки і техніки 445
захворювань), розвиток нових комп'ютерних засобів і тех-
нологій інформатизації суспільства, новітніх технологій в
енергетиці, енергозбереженні та ресурсозбереженні в про-
мисловості, агропромисловому комплексі.Ці пріоритети
покликані стати основою для розробки державних науко-
во-технічних програм.
Із розпадом Радянського Союзу єдина авіатранспортна
система СРСР — Аерофлот — втратила монополію на вну-
трішні і міжнародні перевезення пасажирів та вантажів.
Виникло багато дрібних авіакомпаній, парк повітряних су-
ден (ПС) котрих іноді не перевищує двох-трьох машин. До
кінця 1993 р. в Україні їх нараховувалося понад 80. У по-
гоні за прибутком нові авіаперевізники найчастіше вдають-
ся до перевищення норм завантаження ПС, порушення ек-
сплуатаційних обмежень і погіршення якості технічного
обслуговування авіатехніки. Все це призвело до різкого зни-
ження рівня безпеки польотів.
На початку 90-х років перед цивільної авіацією Украї-
ни стояли завдання створення системи державного регулю-
вання авіаційної діяльності у нових умовах, а також
суб'єктів (авіакомпаній, аеропортів), здатних працювати в
умовах конкуренції. З цією метою було створено Державну
адміністрацію авіаційного транспорту України, прийнято
Повітряний кодекс. Країна вступила до міжнародних авіа-
ційних організацій, уклала міжурядові угоди про повітряні
шляхи.
Друге завдання виявилось набагато складнішим. Воно
зачіпало інтереси десятків тисяч працівників авіатранспорт-
ної галузі та всіх тих, хто користувався її послугами. Ци-
вільна авіація України не мала досвіду самостійної роботи на
міжнародних повітряних лініях (МПЛ), необхідної інфра-
структури (закордонних представництв, системи продажу та
бронювання білетів, послуг з перевезення вантажів).
Найбільшою проблемою було те, що в Україна не мала
авіакомпанії, спроможної конкурувати з іноземними пере-
візниками. Міжурядові угоди про повітряні перевезення
надали можливість Україні самостійно здійснювати прямі
міжнародні авіаційні перевезення. Ці угоди передбачали
паритетні умови праці для перевізників обох сторін. Але
українські перевізники не могли конкурувати з такими
авіакомпаніями, як «Люфтганза», «Ер Франс» та ін. По-
трібно було створити українську авіакомпанію, яка б відпо-
відала міжнародним стандартам. Нею стала авіакомпанія
«Міжнародні авіалінії України» (МАУ).
446 Розвиток незалежної України
Фундатором МАУ з боку України виступило державне
об'єднання «Авіалінії України» , зарубіжним партнером —
ірландська лізингова компанія СРА, яка передала Україні
два літаки Боїнг-737—400 та фінансувала введення їх в
експлуатацію. Внеском з боку України стало надання СП
прав на обслуговування ЗО найбільш напружених та конку-
рентоспроможних маршрутів у Західну Європу. Нині МАУ —
державна національна авіакомпанія України.
25 листопада 1992 р. літак Боїнг-737—400 першим рей-
сом до Лондона відкрив нову сторінку в історії цивільної аві-
ації України. Спершу МАУ повинна була динамічно розви-
ватися на європейських маршрутах, а відтак і на інших ПЛ.
Об'єднання «АвіалініїУкраїни», структура, що залишилась
Україні як територіальна частка «Аерофлоту СРСР», мала
поступово скорочувати міжнародну діяльність та зосереди-
ти свої сили на маршрутах, де конкуренція ще не така жор-
стка та не вимагає використання нової техніки. На базі авіа-
підприємств «Авіалінії України», які мали поступово адап-
туватися до функціонування у ринкових умовах, планува-
лось створити сучасні регіональні та місцеві лінії для
польотів в Україні та до сусідніх держав. Такою була кон-
цепція розвитку цивільної авіації України перехідного пе-
ріоду. З різних причин вона не була реалізована.
Але, незважаючи на економічні труднощі, жорстку кон-
куренцію, авіакомпанія МАУ успішно розвивається без сут-
тєвої допомоги з боку держави. Невдовзі вона увійшла в
трійку авіакомпаній світу за показниками надійності по-
льотів на літаках типу Боїнг та стала першою у цивільній
авіації України керуватися міжнародними стандартами на-
земного і бортового сервісу.
В Україні триває робота над новітніми літаками ОКБ
ім. О. К. Антонова АН-70 і АН-140, які не мають аналогів у
світі, а також літаками і гелікоптерами бізнес-класу з ре-
активними й іншими двигунами.
12.5.Розвиток культурної сфери
За радянської влади українська культура як система за-
гальнолюдських цінностей, духовних і матеріальних досяг-
нень народу зазнала значних деформацій і втрат. Однобо-
кий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднив
сферу культурного життя, залишивши за його межами все,
що не вкладалося в догми класової, а згодом і партійно-но-
Розвиток культурної сфери 447
менклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на
стані культури залишковий принцип її фінансування. За да-
ними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем
посідав у середині 80-х років 57-те місце у світі.
У складних умовах опинилася освіта. Попри неоднора-
зові спроби реформувати систему освіти, її стан не поліп-
шився. Проекти освітніх реформ 1984 та 1987—1988рр.
нічого не дали. Продовжував діяти залишковий принцип ЇЇ
фінансування , бюрократичні перепони все ще сковували її
демократизацію. На початку 90-х років СРСР посідав за
рівнем освіти 28-ме місце у світі.
У 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про
освіту», що визначив школу як основу духовного та соціаль-
но-економічного розвитку держави і передбачив карди-
нальні зміни в її роботі. Його реалізація тісно пов'язана із
зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманіт-
ненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання
новітніх досягнень науки.
Одним із найважливіших завдань школи є забезпечен-
ня реалізації «Закону про мови в Українській РСР», прий-
нятого в 1989р. Відтоді в республіці відкрито, поновлено
сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано
тисячі україномовних класів у школах з російською мовою
навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різнома-
нітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, гімназій, ко-
леджів. Ці заклади урізноманітнили навчальний процес,
сприяють поглибленому розвитку здібностей учнів і сту-
дентів. Зроблено помітні кроки щодо гуманізації освіти.
Значно більше уваги приділяється вивченню української
історії, релігії, народознавства, перші зрушення є у викла-
данні інших суспільних наук. Кабінетом Міністрів затвер-
джено національну програму «Освіта» («Україна —
XXI століття»), метою якої є піднесення вітчизняної осві-
ти до світового рівня. Нею передбачено реорганізацію існу-
ючої системи освіти з урахуванням політичних, економіч-
них і духовних змін у суспільстві, створення гнучкої систе-
ми підвищення кваліфікації та перепідготовки праців-
ників, створення навчальних закладів майбутнього:
університетських комплексів, профільних академій, регіо-
нальних університетів, мережі коледжів, ліцеїв, гімназій,
шкіл тощо.
Зроблено перші суттєві кроки щодо перебудови вищої та
середньої спеціальної освіти. З метою тіснішого зв'язку із
середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти
та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в Мі-
448 Розвиток незалежної України
ністерство освіти України (з 2000 р. — Міністерство освіти
і науки України). Скорочуються масштаби підготовки спе-
ціалістів через заочну та вечірню форми навчання. Здій-
снюється перехід на триступеневу підготовку — бакалавр,
спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються на-
вчальні заклади, які базуються на інших формах власності.
Вузи стають більш автономними у своїй діяльності.
Однак проблемним залишається фінансування. На сьо-
годні видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах роз-
винутих країн у 5—6 разів більші, ніж в Україні
Провідним науковим центром залишається Академія
наук України, яка з 1994 р. має статус національної. Однак
і в ній нагромадилися серйозні проблеми. Орієнтація на
прикладні розробки супроводжувалася падінням престиж-
ності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90%
нових технологічних розробок не впроваджується у вироб-
ництво. Серйозною вадою у розвитку науки є її поділ на ака-
демічну, вузівську та галузеву. Низький рівень фінансуван-
ня створює труднощі в матеріально-технічному та кадро-
вому забезпеченні науки. Окремі інститути втратили за ос-
танні роки 50—60% свого кадрового складу.
Загальна чисельність наукових кадрів в Україні 1994 р.
становила майже 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у
Франції. З них понад 80 тис. — доктори і кандидати наук.
Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній
Європі та Америці. Загалом спостерігалося зниження про-
фесіоналізму значної маси наукових співробітників. Слаб-
ка технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зни-
ження життєвого рівня і соціальна незахищеність призве-
ли до міграції багатьох вчених за рубіж для роботи на три-
валий час, а то й назовсім. Щороку внаслідок міграції
Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особ-
ливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків,
фізіологів, біохіміків. Зростає і внутрішній «відплив умів».
Останнім часом понад 20% науковців перейшли до комер-
ційних структур.
Водночас у науковій сфері окреслилися адекватні сучас-
ним умовам тенденції. Перебудовується робота Академії
наук, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундамен-
тальних досліджень, відбувається перегрупування науко-
вих сил. Засновані Академія наук вищої школи, Українсь-
ка академія аграрних наук, Академія медичних наук, Ака-
демія мистецтв, Академія правових наук та ін. Виникло
кілька дослідних інститутів та центрів, громадських об'єд-
нань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р.
Розвиток культурної сфери 449
відновило свою діяльність Наукове товариство ім, Т. Шев-
ченка.
Тіснішає співробітництво з українською діаспорою, ін-
телектуальні зусилля якої тепер спрямовані на становлен-
ня та утвердження незалежної України. Деякі відомі пред-
ставники її включилися безпосередньо у державне та куль-
турне будівництво в Україні: Б. Гаврилишин, Б. Кравчен-
ко, О, Пріцак, Т. Гунчак та ін. На початку 1993 р.
секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені
уклав договір про співпрацю, за яким Україна визнає дип-
ломи УВУ.
Процеси оновлення широко охопили також українську
літературу та мистецтво. Відбувається переоцінка суспіль-
них ідеалів, історичних явищ. Центральне місце нині на-
лежить публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем полі-
тизації суспільних процесів.
У 80-х — на початку 90-х років до читача повернулися
із забуття твори М. Грушевського, В. Винниченка, М. Кулі-
ша, М. Хвильового, М. Зерова, О, Олеся, Є, Маланюка,
В. Стуса та ін., чия діяльність у відстоюванні української
культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як
націоналістична та антирадянська. Повернувся на рідну
землю письменник і правозахисник М. Руденко — єдиний
нині Герой України серед письменників. «Материкова» ук-
раїнська культура збагачується культурними надбаннями
українців усього світу. Постійно розширюються можливості
для ознайомлення із творчістю літераторів діаспори —
В. Барки, У. Самчука, І Багряного, О. Ольжича, О. Теліги,
Ю, Липи та ін. В українську культуру повернулося ім'я ви-
датного танцівника, хореографа, теоретика класичного ба-
лету С. Лифаря та багатьох інших митців.
Культурний потенціал української діаспори органічно
вплітається в культивовану народом систему національних
духовних цінностей і надбань, Цей потенціал, створюваний
десятиліттями, досить високий. У західному світі діє роз-
галужена мережа українських новітніх наукових і культур-
них закладів, мистецьких колективів, газет і журналів. Ба-
гато їх створено завдяки добротворчій діяльності таких
відомих українських меценатів, як П Яцик, Е. Гуцуляк,
Ю. Ємець з Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький,
А. Лисий, подружжя Н, та І Даниленків із СІЛА, М, Гоян
із Австралії та ін. Нині меценатство знаходить своє поши-
рення і в Україні.
Повертаються поступово в Україну культурні цінності,
які з певних причин опинилися за рубежем. 8 цією метою
і5

450 Розвиток незалежної України
створена і активно діє Національна комісія, її зусиллями
повернуто частину історико-культурних документів О. Дов-
женка, що знаходилися у Москві, колекцію мистецьких
творів художника М. Андрієнка, архівні матеріали сучас-
ного українського письменника В. Барки (СІЛА), окремі
праці української художниці з Америки Л. Морозової, вче-
ного і дослідника В.Січинського. Однак величезна кількість
скарбів української культури, національних святинь все ще
знаходиться за межами держави, передусім в Росії, і їх по-
вернення становить неабиякі труднощі.
Суперечливі процеси спостерігаються і у сфері засобів
масової інформації. У 1994 р. в Україні виходило 892 пері-
одичних видання, що розповсюджувалися на всій її тери-
торії, і 2 015 місцевих періодичних видань. Переважна біль-
шість їх — російськомовні. Це ж спостерігається і в пос-
тійно зростаючій кількості електронних засобів масової ін-
формації.
Певні зрушення відбулися в театральному, кінематог-
рафічному, образотворчому мистецтві, музиці. У 1992 р.
утворено Всеукраїнську музичну спілку. Діють 43 кон-
цертні організації, 139 художніх колективів. У 90-ті ро-
ки започатковано велику кількість фестивалів та кон-
курсів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної му-
зики, піаністів та скрипалів. Популярність здобули такі
фестивалі, як «ЧервонаРута», «Пісеннийвернісаж», «Зір-
ки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти
твої, Україно» та ін.
Поступово відроджується українське кіно. Розпочато
підготовку власних режисерів і сценаристів. Наприкінці
80-х — на початку 90-х років в республіці були створені
фільми, які здобули міжнародне визнання: «Лебедине озе-
ро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко); «Голод-33» (О. Ян-
чук, С. Дяченко, Л. Танюк).
Фільми, створені на державних та незалежних кіносту-
діях України, беруть участь у кінофестивалях, реалізують-
ся на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіно-
ринку 46-го Берлінського міжнародного кінофестивалю во-
сени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на
українських студіях. Однак на екранах України на 90% —
американські картини, українські фільми становлять лише
1% кіновідеотелеекранного часу.
Протягом останніх років значно розширилися стильові
й тематичні межі в театральному мистецтві. Тривали інтен-
сивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і
економічних структур, утвердилася творча самостійність
Розвиток культурної сфери 451
художніх колективів. Поряд із державними з'явилися і не-
державні театри. Незважаючи на економічні труднощі, те-
атр в Україні користується великою популярністю. На при-
близно 40 тис. щорічних вистав буває майже 20 млн гля-
дачів. Розвиток театрального мистецтва 90-х років пов'яза-
ний з новаторською діяльністю таких режисерів, як
І, Борис, Р. Вікткж, С. Данченко та ін.
Характерною рисою українського образотворчого ми-
стецтва став вільний розвиток всіх стилів і жанрів, широ-
ка популяризація його через всеукраїнські, обласні, гру-
пові та персональні виставки, активна діяльність десятків
новостворених галерей. У містах і селах України споруд-
жено десятки нових пам'ятників, у тому числі Т. Шевчен-
ку, Б. Хмельницькому, княгині Ользі, князю Ярославу
Мудрому та ін. У 90-ті року в Україні з'явилося 26 нових
історико-культурних заповідників, шість з яких одержа-
ли статус національного.
Попри всі труднощі відроджується в Україні пісенна
творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно
працюють поети-піснярі Ю. Рибчинський, М. Луків, С. Га-
лябарда, В. Крищенко, композитори О. Бурмицький, О. Бі-
лаш, І. Карабиць, О. Морозов, А. Горчинський. Нові пісні
дарують глядачам і слухачам Р. Кириченко, О. Білозір,
П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, Т.Повалій,
В. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. та
С. Білоножки, П. Зібров, І. Попович та інші майстри естрад-
ного мистецтва.
Відродження духовності українського народу значною
мірою пов'язане з відродженням релігії та церкви, загаль-
нолюдських, культурних та моральних цінностей.,На нових
принципах розвиваються відносини між державою і релі-
гійними конфесіями. Відкриваються нові церкви, збіль-
шується кількість парафій. Проголошено Українську
православну церкву, легалізовано Українську греко-като-
лицьку церкву. Навесні 1990 р. відновилася заборонена в
30-ті роки Українська православна церква. Утворено нове
об'єднання — Українська автокефальна православна церк-
ва — Київський патріархат. Легалізовано інші релігійні
об'єднання, зокрема баптистів. Відроджуються національні
свята та обряди.
Відбулися зрушення в культурному житті національ-
них меншин, що проживають в Україні. Розвивається си-
стема національних шкіл, бібліотек, преси, наукових
центрів, радіо і телебачення, театрів, творчих колективів.
Налагоджується підготовка кадрів національної інтелі-
15*
452 Розвиток незалежної України
генції. Ініціаторами багатьох заходів, спрямованих на ак-
тивний розвиток духовно-культурної сфери етнічних
груп, виступають національно-культурні товариства.
Нині в Україні їх нараховується 237, із всеукраїнським
статусом — 15.
В умовах переходу до ринку розвиток мистецтва сти-
кається із складними проблемами. З одного боку, загроза
опинитися без засобів до існування, а з іншого — небезпе-
ка тотальної комерціалізації. Шлях до підвищення інте-
лектуального та духовного потенціалу українського наро-
ду пролягає безпосередньо через посилення уваги всього
суспільства до освіти, науки і культури, утвердження
справжньої демократії, яка гарантує плюралізм, свободу
творчості, захист моральних цінностей та інтелектуальної
власності.
Розбудова держави вимагає втілення в життя концепції
національної школи, забезпечення підготовки кадрів націо-
нальної інтелігенції на світовому рівні, розширення мережі
національних театрів, мистецьких і культурно-освітніх зак-
ладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг ук-
раїнською мовою, а також мовами національних меншин,
що проживають на території України. «Основи законодав-
ства України про культуру», прийняті Верховною Радою на
початку 1992р., запрограмували відрахування 8% націо-
нального доходу на її розвиток (передбачалося ввести до
1994р.).
Восени 1995 р. Президент України підписав указ про
ліквідацію Міністерства культури та утворення нового Мі-
ністерства культури і мистецтв України. Тоді ж почала дія-
ти нова громадська організація — Конгрес української інте-
лігенції. Міністерство культури і мистецтв, залучивши
творчі спілки, провідних митців України, спираючись на
Конституцію України, затвердило ІСонцептуальні основи
розвитку української культури. Багато діячів культури
сприйняли це як важливі кроки, покликані припинити
руйнівні процеси у сфері духовності.
Перехід до нового типу економіки найбільше позна-
чається на соціально-культурній сфері. Відживають одні
явища і цінності, народжуються інші. Болісний процес пе-
реоцінки цінностей проходить за значного погіршення ма-
теріально-побутових умов життя народу. Освіта, наука,
літературно-художня творчість України повільно пристосо-
вуються до нових історичних умов.
Конституційний, процес. Основні положення Конституції України 453
12.6. Конституційний процес.
Основні положення Конституції
України
Відразу після здобуття Україною незалежності поста-
ло питання про прийняття Основного Закону, який закрі-
пив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Консти-
туційний процес проходив з великими труднощами і три-
вав п'ять років. Україна останньою з республік колишньо-
го Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це
сталося 28 червня 1996 р.
Початок конституційному процесу поклало ухвалення
Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про держав-
ний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суве-
ренності, народовладдя, недоторканності території респуб-
ліки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування
їх прав і свобод мали конституційний характер.
Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовт-
ні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розро-
бити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р.
концепція нової Конституції була затверджена.
Тим часом в житті СРСР відбувалися епохальні події.
Після конституційної реформи М. Горбачова політична вла-
да в основному перейшла від компартійних комітетів до рад.
Проведені у 1989—1990 рр. вільні вибори зробили органи
радянської влади єдино легітимними. Основи тоталітарно-
го ладу захиталися. Після невдалої спроби консерваторів
повернутися у минуле шляхом перевороту державна партія
і створена нею союзна держава пішли у небуття.
За відсутності компартійної диктатури словосполучен-
ня «радянська влада» вперше набуло реального змісту. Та
успадкована радами влада мала властиву для диктатури не-
подільну побудову, хоч уже не була диктаторською. Неза-
лежно від політичного забарвлення (після виборів 1990 р.
з'явилися й антикомуністичні обласні ради), радянські
органи не зуміли справитися з новою для себе роллю носія
неподільної влади.
Ось чому великого значення набув закон про заснуван-
ня посади Президента, прийнятий 5 липня 1991 р. Та прий-
маючи цей закон, депутати тоді не здогадувалися, що готу-
ють собі суперника у започаткованому двома тижнями ра-
ніше конституційному марафоні.

454 Розвиток незалежної України
У діючій з 1978 р. Конституції України вказувалося:
«Народ здійснює державну владу через Ради народних де-
путатів, які становлять політичну основу України. Всі інші
державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних
депутатів». Після впровадження посади Президента в Кон-
ституцію було внесено доповнення: «Президент України є
главою держави і главою виконавчої влади України». Оче-
видною була суттєва суперечність між цими нормами. Вона
могла бути розв'язана прийняттям нової Конституції з по-
ділом влади на законодавчу і виконавчу.
Починаючи з червня 1991 р., Конституційна комісія
зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчали-
ся і використовувалися конституції багатьох держав, між-
народні конвенції, історичний досвід самої України. У про-
екті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній
Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, со-
ціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав
людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх
етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного
тексту Конституції.
Принципові корективи було внесено до проекту після
проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність
України. Ця подія змінила багато положень парламентсь-
кої концепції Конституції. Розбудова правового поля у не-
залежній державі повинна була здійснюватися на власній
основі.
Проекти Конституційної комісії обговорювалися на на-
укових конференціях. Було проведено кілька експертиз
вітчизняними і зарубіжними правниками. Один з варіантів
проекту опублікували, після чого протягом шести місяців
відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії
надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень, опри-
люднено, четвертий варіант проекту. Полеміка відбувала-
ся переважно між прихильниками і противниками збере-
ження радянської системи. Різні думки висувалися щодо
того, якою республікою мала б стати Україна — парламент-
ською чи президентською.
Другий етап конституційного процесу розпочався після
виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У ве-
ресні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, ут-
ворена за принципом представництва двох гілок влади.
Співголовами комісії були затверджені Президент України
Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.
У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційно-
го закону про державну владу і. місцеве самоврядування в
Конституційний процес. Основні положення Конституції України 455
Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про роз-
межування влади на законодавчу та управлінсько-розпо-
рядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 р.,
побудованої як усі попередні радянські конституції, на
принципі неподільності влади.
Проходження законопроекту в структурах Верховної
Ради відбувалося болісно й уповільнено. У багатьох депу-
татів сама ідея обмеження повноважень парламенту функ-
ціями опрацювання і прийняття законів не викликала ен-
тузіазму. Адже законодавча влада абстрактна, тоді як ви-
конавча має повноваження, пов'язані з безпосереднім впли-
вом на долі людей і матеріальні цінності.
ї все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон
«Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з
ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад яко-
го він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Вер-
ховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів
державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у формі
рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від
обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Се-
вастополя) ставали держадміністрації, главами яких Пре-
зидент повинен був призначати обраних народом голів від-
повідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися за-
твердження місцевого бюджету і програм територіального
розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі
інші повноваження передавалися держадміністраціям. З
прийняттям цього закону Україна перетворювалася з пар-
ламентсько-президентської на президентсько-парламентсь-
ку республіку.
Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування»
було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його
в дію, необхідна була конституційна більшість голосів, тоб-
то дві третини. За існуючого партійного складу парламен-
ту зробити це було неможливо. В умовах, що склалися, за-
лишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлі-
кту: підписання на період до прийняття нової Конституції
конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.
Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді
затяглися. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про про-
ведення опитування громадської думки щодо довіри грома-
дян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно він
звернувся до українського народу з поясненням цих дій.
Майже чотирирічний досвід незалежної України, підкрес-
лювалося у зверненні, свідчить, що сучасна деформована
державна система — одна з основних перешкод на шляху
456 Розвиток незалежної України
припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду
економіки, інтелектуального і духовного життя, наступу
злочинності, зубожіння населення. Без перерозподілу по-
вноважень між законодавчими і виконавчими органами
державної влади, створення дієвої виконавської вертикалі,
без чіткого визначення, хто і за що відповідає, на думку
Президента, країна і надалі тупцюватиме на місці.
До опитування не дійшло. Кризу влади у червні 1995 р.
припинила Конституційна угода, укладена на один рік
Л. Кучмою і О.Морозом. Угоду, яка здебільшого відтворю-
вала положення не прийнятого конституційною більшістю
закону «Про державну владу і місцеве самоврядування»,
підписали більше половини депутатів. Тимчасово припиня-
лася дія положень Конституції 1978р., які суперечили
угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у кон-
ституційному питанні. На цей строк обмежувалися повно-
важення парламенту та місцевих рад і розширювалися нор-
мотворчі та адміністративні функції виконавчої влади.
Конституційний договір між Верховною Радою і Прези-
дентом України, дав змогу зберегти керованість, започатку-
вати цілісність державної політики на основі принципу роз-
поділу влад, стимулювати власне конституційний процес.
У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала про-
ект Основного Закону на розгляд парламенту . Його роз-
глядали майже три місяці. Відбулося три офіційних читан-
ня. Дискусія розгорнулася навколо п'яти пунктів: розподіл
повноважень між гілками влади, проблема власності, дер-
жавна символіка, статус російської мови і статус Республі-
ки Крим.
І знов конституційний процес зайшов в глухий кут.У
цій ситуації Рада національної безпеки і оборони та Рада
регіонів рекомендували Президенту оголосити референдум
про затвердження Основного Закону в редакції, винесеній
Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця
редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і
його перейменування в Народні Збори. Л. Кучма видав від-
повідний указ, після чого протистояння з парламентом ста-
ло ще гострішим.
Однак політики України спромоглися переступити че-
рез власні переконання та амбіції. У парламенті виникла
неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з
народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона
була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеці-
альна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі,
комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій
Конституційний процес. Основні положення Конституції України 457
у кожній, спірній статті Конституції. 28 червня було затвер-
джено Основний Закон нашої держави. День прийняття
Конституції проголошено державним святом.
З прийняттям Конституції було покінчено з бездержав-
ністю. Конституцією гарантовано незалежність України,
визначено базові координати й орієнтири, сукупність су-
спільних цінностей — усе те, що формує політико-економіч-
ну систему; створено передумови для функціонування і роз-
витку держави та суспільства незалежно від політичних ор-
ієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслено
відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обо-
в'язки, встановлено межі втручання держави у життя сус-
пільства та окремої особи.
У доповіді з нагоди першої річниці прийняття Консти-
туції Президент України Л. Кучма охарактеризував най-
більш вагомі наслідки запровадження її в дію: державне бу-
дівництво здійснюється у більш-менш визначених рамках,
діяльність державних інститутів та відносин між ними вве-
дено у конституційне русло; у свідомості людей остаточно
утвердилася ідея держави; народ перетворюється з об'єкта
політики на найвищий її суб'єкт, розширюється свобода
його дій у політиці та економіці; держава вийшла на новий
вектор соціального поступу — від тоталітаризму до демок-
ратії, розвивається за умов багатоманітних форм господа-
рювання та власності; окреслено контури соціально-еконо-
мічної структури держави; набули прогнозованого характе-
ру суспільно-політичні процеси, зруйновано ідеологічний
фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформова-
но сприятливе міжнародне середовище для зміцнення без-
пеки держави і розв'язання внутрішніх проблем.
Головний підсумок полягав у тому, що було завершено
період державного становлення і закладено основу для ре-
алізації ключової конституційної формули: людина —
сім'я — суспільство — держава.
У розділі І Конституції Україну визначено як суверен-
ну і незалежну, демократичну, соціальну, правову держа-
ву, тобто державу, яка за своїми суттєвими ознаками нале-
жить до співдружності держав так званого «відкритого сус-
пільства», гуманістичного за своєю спрямованістю.
Демократичну суть Української держави закріплює й
конкретизує стаття 5 Конституції. Вона проголошує, що
Україна за формою правління є республікою, закріплює
принцип народовладдя.
Демократизм форм правління в Україні визначається й
тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу
458 Розвиток незалежної України
на законодавчу, виконавчу та судову і виключно у межах
повноважень, закріплених Конституцією та чинним зако-
нодавством за державними органами, що належать до за-
значених гілок державної влади.
Важливою ознакою демократії є також розвиток в Ук-
раїні місцевого самоврядування як недержавної форми участі
місцевого населення (територіальних громад сіл, селищ та
міст) у вирішенні питань місцевого значення, що регулюєть-
ся спеціальним законом про місцеве самоврядування.
Важливим з точки зору утвердження у країні демокра-
тичного режиму є закріплення в Конституції принципу по-
літичної, економічної та ідеологічної багатоманітності су-
спільного життя. Зазначається, що жодна ідеологія не може
визнаватися державою як обов'язкова, захищатися цензу-
рою, яка забороняється. Держава гарантує свободу політич-
ної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива
лише у тих випадках, коли вона загрожує національній без-
пеці, громадському порядку, пов'язана з формуванням та
існуванням непередбачених законом військових та інших
збройних формувань.
Україна є соціальною державою. У статті 3 Конституції
сформульовано принцип, за яким: «Людина, її життя і здо-
ров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнають-
ся в Україні найвищою соціальною цінністю... Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність».
Ці вихідні положення конкретизуються і в інших кон-
ституційних нормах, які становлять загальні засади Кон-
ституції. Передусім закріплюються найсприятливіші для
населення принципи мовної політики держави, у тому
числі для національних меншин; положення, що визнача-
ють гуманістичну спрямованість розвитку української
нації, її самобутності та культури, а також усіх народів і
національних меншин. Соціальний характер Української
держави визначає і конституційне регулювання питань,
пов'язаних з використанням власності і захистом усіх
суб'єктів права власності, закріплення принципу соці-
альної спрямованості економіки, рівності перед законом
усіх суб'єктів права власності, гаранутвання екологічної
безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території
України, а також здійснення інших соціально значущих
заходів.
У Загальних засадах Конституції закріплено характери-
стику України як правової держави. Стаття 8 проголошує
принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість.
У цій та інших статтях закріплено принципові положен-
Конслитуційний процес. Основні положення. Конституції України 459
ня, що є невід'ємними ознаками правової держави: найви-
ща юридична сила Конституції; обов'язковість відповідності
ій усіх інших нормативно-правових актів, що видаються в
Україні; пряма дія норм Конституції; можливість, безпосе-
редньо посилаючись на відповідні її норми, захищати свої
права в суді; закріплення принципів, за якими ніхто не може
бути примушений робити те, що не передбачене законодав-
ством; державні й самоврядні органи та їх посадові особи зо-
бов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у
спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Серед інших принципово важливих настанов, що міс-
тяться у загальних засадах Конституції України, — визна-
чення України як унітарної держави, територія якої є ціліс-
ною і недоторканною; встановлення єдиного громадянства;
визнання за відповідних умов чинних міжнародних дого-
ворів частиною національного законодавства тощо.
Однією з головних ознак правової держави є встановле-
ний Конституцією порядок регулювання, захисту і прак-
тичного здійснення прав та свобод людини і громадянина.
Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць
ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на
використання не тільки національних, а й міжнародних
інститутів захисту прав людини. Конституція гарантує
кожному громадянинові право після використання всіх
національних засобів захисту прав і свобод звертатися за
захистом до відповідних міжнародних судових установ або
до відповідних органів міжнародних організацій, членом
або учасницею яких є Україна.
Конституція України закріплює широкий спектр прав
та свобод людини і громадянина, що охоплює усі права і
свободи, які прийнято вважати демократичною світовою
спільнотою за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері
суспільного і державного життя. Так, до особистих прав
людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток
своєї особистості, невід'ємне право на життя, право на по-
вагу до людської гідності, право на свободу та особисту не-
доторканість, право на недоторканість житла, право на тає-
мницю листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте і
сімейне життя, право на свободу пересування і вільний
вибір місця проживання, право на свободу думки і слова ,
право на свободу світогляду і віросповідання .
До політичних прав Конституція відносить право на
об'єднання у політичні партії та громадські організації, пра-
во брати участь в управлінні державними справами, право
на мирні збори та маніфестації, право на звернення.
460 Розвиток незалежної Україн
У контексті економічних, соціальних та культурних
прав людини і громадянина Конституція передбачає право
кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої
діяльності, право на підприємницьку діяльність, право на
працю, право на страйк для захисту своїх економічних і соц-
іальних інтересів, право на відпочинок, право на соціальний
захист, право на житло, право на достатній життєвій рівень,
право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і
здоров'я довкілля, право, зумовлене гарантуванням вільної
згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства,
дитинства і сім'ї, право на освіту, право на свободу творчої
діяльності.
У Конституції встановлюються гарантії прав людини і
громадянина. До них належить, зокрема, право на судовий
захист громадянином своїх прав та свобод .
Крім судового захисту, Конституція передбачає запро-
вадження інституту Уповноваженого Верховної Ради Ук-
раїни з прав людини, що також є гарантією захисту і прак-
тичної реалізації прав та свобод людини і громадянина в
Україні.
Захист прав людини в суді визначається й іншими кон-
ституційними настановами. До них, зокрема, належать по-
ложення ст.63, у якій ідеться про право особи на відмову від
дачі свідчень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів,
про право на захист у процесі слідства і судового розгляду
справи, про статус засудженого.
Окремі положення загальних засад Конституції Украї-
ни стосуються мовної політики, визначають, що державною
мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функц-
іонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій те-
риторії України забезпечується державою.
Водночас гарантується вільний розвиток використання
і захист російської та інших мов національних меншин.
Держава повинна також сприяти вивченню мов міжнарод-
ного спілкування, що є однією з суттєвих ознак відкритості
українського суспільства.
Конституція визначає також основні напрями розвитку
етнічної та культурної політики держави. В ній підкрес-
люється, що держава сприяє консолідації та розвитку украї-
нської нації, її історичної свідомості, традицій і культури.
Разом з розвитком української культури Конституція
закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної,
культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних
народів і національних меншин України. Термін «корінні
Конституційний процес. Основні положення Конституції України 461
народи» не принижує гідності представників інших етносів,
що знаходяться в Україні. Навпаки, він підкреслює історич-
ну традицію, пов'язану з тривалим проживанням в Україні
широкого кола представників російського, кримськота-
тарського, польського, єврейського та деяких інших ет-
носів.
Важливим є конституційне положення, згідно з яким «Ук-
раїна дбає про задоволення національно-культурних і мовних
потреб українців, які проживають за межами України».
Принциповими і послідовно демократичними є настано-
ви загальних засад Конституції, які визначають українсь-
кий народ як суб'єкт права власності на землю, її надра, ат-
мосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які зна-
ходяться в межах території України. Подібний правовий
статус мають також природні ресурси континентального
шельфу України, виключної (морської) економічної зони.
Від імені народу право власника щодо зазначених об'єктів
здійснюють органи державної влади та органи місцевого
самоврядування.
Конституція спеціально визначає правовий статус влас-
ності. Право користуватися об'єктами права власності на-
роду має кожний громадянин. При цьому відповідні обо-
в'язки покладаються не тільки на конкретного власника, а
й на державу, яка покликана забезпечувати захист прав ус їх
суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спря
мованість економіки. Закріплюється й принцип рівності
усіх суб'єктів права власності перед законом.
У Конституції підкреслюється, що основним національ-
ним багатством України є земля, яка перебуває під особли-
вою охороною держави. Право власності на неї гарантуєть-
ся чинним українським законодавством. Воно може набу-
ватися і реалізовуватися окремими громадянами, юридич-
ними особами та державою на підставах і у порядку,
визначених законом.
В Україні, яка постраждала від чорнобильської катаст-
рофи, подолання її наслідків, забезпечення екологічної без-
пеки, збереження генофонду народу є обов'язком держави,
виконання якого має пріоритетне значення.
Загальні засади Конституції встановлюють також осно-
ви національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності
України. Згідно з ними національна безпека пов'язується
із захищеністю життєво важливих інтересів особи, держа-
ви і суспільства від наявних та можливих внутрішніх і
зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин. У статті
17 визначаються вихідні положення стосовно захисту суве-
462 Розвиток незалежної України
ренітету і територіальної цілісності, забезпечення економіч-
ної та інформаційної безпеки України, встановлюються ос-
новні засади діяльності Збройних сил, а також військових
формувань і правоохоронних органів, що забезпечують дер-
жавну безпеку і захист державного кордону.
Наголошено на тому, що Збройні сили та інші військові
формування не можуть бути використані для обмеження
прав та свобод громадян або з метою повалення конституц-
ійного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх
діяльності.На території України забороняється створення і
функціонування будь-яких збройних формувань, не перед-
бачених законом, а також не допускається розташування
іноземних військових баз. Щоправда, в Севастополі на умо-
вах 20-річної оренди розташована база Чорноморського
флоту Росії.
Визначаючи спрямованість зовнішньополітичної діяль-
ності держави, Конституція робить наголос на забезпеченні
національних інтересів та безпеки України шляхом підтри-
мання мирного і взаємовигідного співробітництва з члена-
ми міжнародного співтовариства за загальновизнаними
принципами і нормами міжнародного права.
Завершується визначення основних засад Конституції
описом державних символів України — Державного Прапо-
ра, Державного Герба і Державного Гімну.
В Основному Законі визначено конституційні органи
України, їх статус, повноваження та обов'язки.
Верховна Рада України, яка складається з 450 народних
депутатів, є єдиним органом законодавчої влади в Україні,
парламентом держави. Вона обирається на 4 роки, працює
у режимі чергових і позачергових сесій, її повноваження
можуть бути припинені Президентом України, якщо про-
тягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання Вер-
ховної Ради не можуть розпочатися.
Організаційними формами парламентської діяльності є
робота постійних комітетів Верховної Ради, тимчасових
комісій, що створюються для розгляду окремих питань, пар-
тійних фракцій в парламенті, а також позафракційних груп.
Уся організація роботи Верховної Ради здійснюється
відповідно до вимог Конституції та регламенту її діяльності.
Найважливіші повноваження Верховної Ради України
закріплені за нею у статтях 85, 92,111 Конституції. Згідно
з принципом розподілу влад, парламент не можна розгля-
дати як найвищий орган державної влади. Це стосується не
тільки його відношення до інших загальнодержавних інсти-
туцій (Президента України, Кабінету Міністрів, Конститу-
Конституційний процес. Основні положення Конституції України 463
ційного Суду та Верховного Суду), а й щодо місцевих рад.
Конституція 1996 р., на відміну від попередніх, не закріп-
лює принцип єдності представницьких органів: усі інші
ради визначаються в ній не як місцеві органи державної вла-
ди, а як органи місцевого самоврядування. Тому вплив пар-
ламенту на діяльність державних органів та органів місце-
вого самоврядування здійснюється виключно шляхом прий-
няття законів, які є обов'язковими для всіх суб'єктів на те-
риторії України.
У компетенції Верховної Ради України — створення
відповідних органів державного управління. Вона дає зго-
ду на призначення Президентом України прем'єр-міністра,
призначення на посаду та звільнення з посади за поданням
Президента України Голови Національного банку. До її пов-
новажень належить також призначення та звільнення по-
ловини складу Ради Національного банку, Національної
Ради з питань телебачення і радіомовлення та ін.
Президент України визначається Конституцією як гла-
ва держави, що виступає від її імені. Він є гарантом держав-
ного суверенітету, територіальної цілісності України, додер-
жання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.
Визначення статусу Президента України як глави дер-
жави підтверджує особливість і багатофункціональну сут-
ність цієї державної посади. Глава держави уособлює дер-
жавну владу загалом, він не є одним із суб'єктів розподілу
влад. Навпаки, саме глава держави об'єднує всі гілки дер-
жавної влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності у
спільне русло. Президент здійснює погоджувальну функпію
стосовно діяльності різних гілок державної влади, виступає
у ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь між законо-
давчою і виконавчою гілками влади, забезпечує єдність дер-
жави.
Президент України обирається громадянами держави на
основі загального, рівного і прямого виборчого права, шля-
хом таємного голосування строком на 5 років. Він повинен
бути громадянином України, проживати в Україні перед
днем виборів протягом не менше 10 років, мати право голо-
су, володіти активним виборчим правом, а також держав-
ною мовою. Президент може займати цю посаду не більш
як два строки підряд. Він може бути обраний і на третій
строк, однак тільки після того, як цю посаду займала інша
особа. Президентові України забороняється мати інший
представницький мандат, обіймати посаду в державних чи
громадських органах, займатися підприємницькою діяль-
ністю. Повноваження новообраного Президента починають-
464 Розвиток незалежної України
ся з моменту складання ним присяги народові України, до
якої його приводить на урочистому засіданні Верховної
Ради Голова Конституційного Суду,
Правовою формою керівництва, здійснюваною Прези-
дентом України, є його укази та розпорядження. Повнова-
ження Президента України органічно пов'язані з його дер-
жавним статусом, тому вони не можуть бути делеговані
будь-якому державному органу чи посадовій особі.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Ка-
бінет Міністрів. Правова база його діяльності — Конституція,
закони України та акти, видані Президентом України.
Хоча Кабінет Міністрів й очолює систему виконавчої
влади в державі, згідно з Конституцією він відповідальний
перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у
тому, що Президент України призначає за згодою Верхов-
ної Ради прем'єр-міністра, припиняє його повноваження і
приймає рішення про його відставку. Крім того, Президент
України за поданням прем'єр-міністра призначає членів Ка-
бінету Міністрів, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій,
а також звільняє їх з посад. За потреби Президент може вис-
ловлювати свою позицію щодо вирішення Кабінетом Мі-
ністрів питань принципової ваги, хоча він і не очолює ви-
конавчу владу.
Шдконтрольність та підзвітність Кабінету Міністрів
Верховній Раді знаходять своє відображення у тому, що пар-
ламент затверджує поданий Урядом бюджет, приймає рі-
шення про його виконання, схвалення чи відхилення Про-
грами діяльності Уряду, контролює його роботу. На пропо-
зицію не менш як однієї третини народних депутатів Украї-
ни від конституційного складу Верховної Ради вона може
розглянути питання про відповідальність Кабінету Мініс-
трів та висловити йому недовіру.
Кабінет Міністрів е вищим державним органом опера-
тивного управління. Його діяльність спрямовується на за-
безпечення суверенітету та економічної самостійності дер-
жави, на активне проведення фінансової, цінової, інвести-
ційної та податкової політики, забезпечення соціального
захисту населення, вирішення актуальних питань розвит-
ку освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної
безпеки і природокористування. Кабінет Міністрів розроб-
ляє загальнодержавні програми економічного, науково-тех-
нічного, соціального і культурного розвитку та організовує
їх здійснення, забезпечує рівні умови щодо розвитку різних
Конституційний процес. Основні положення Конституції України 465
форм власності, здійснює необхідні заходи у сфері забезпе-
чення обороноздатності держави, боротьби зі злочинністю,
спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів
виконавчої влади тощо.
Правовою формою діяльності Кабінету Міністрів є поста-
нови — акти колегіального управління, що приймаються на
його засіданнях, і розпорядження — як правило, акти од-
ноособового керівництва, видані прем'єр-міністром або од-
ним з його заступників.
Термін повноважень Кабінету Міністрів пов'язаний зі
строком повноважень Президента України. У разі достро-
кового припинення повноважень Президентом України Ка-
бінет Міністрів може продовжувати свою діяльність до ви-
рішення цього питання новим Президентом.
До центральних органів виконавчої влади належать
міністерства, державні комітети та інші загальнодержавні
відомства. Міністерства є центральними органами галузе-
вого управління, державні комітети та відомства здійсню-
ють керівництво переважно на міжгалузевій основі.
До прийнятя Закону про Кабінет Міністрів України
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
діють на основі Указу Президента України від 12 березня
1996 р. «Про загальне положення про міністерство, інший
державний орган державної виконавчої влади».
Органами державної виконавчої влади на місцях є об-
ласні, районні, а також створені у містах Києві та Севасто-
полі відповідні державні адміністрації, їх голів призначає
Президент України, а оперативне керівництво місцевими
державними адміністраціями здійснює Кабінет Міністрів.
Місцеві державні адміністрації повинні забезпечувати
на своїх територіях виконання Конституції, чинних за-
конів, указів та розпоряджень Президента України, інших
актів центральних органів виконавчої влади, законність та
правопорядок, додержання прав та свобод громадян і орга-
нізовувати виконання державних та регіональних програм
соціально-економічного та культурного розвитку, програм
охорони довкілля, національно-культурного розвитку і за-
доволення потреб національних меншин, вирішення пи-
тань, пов'язаних з прийняттям та виконанням районних та
обласних бюджетів.
Місцеві державні адміністрації зобов'язані постійно ко-
ординувати свою діяльність з відповідними органами місце-
вого самоврядування, допомагати їм у задоволенні потреб
територіальних громад, вирішенні актуальних проблем
місцевого населення. Діють вони на основі Конституції та
закону про місцеві державні адміністрації.

466 Розвиток незалежної України
З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову
інституцію у системі державних органів — Конституційний
Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституцій-
ного контролю в усіх сферах, стабілізацію і зміцнення кон-
ституційного ладу, утвердження принципу верховенства пра-
ва та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії ЇЇ
норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини
і громадянина. Конституційний Суд України діє на основі
положень про нього, закріплених у розділі XII Конституції,
Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний
Суд України» та затвердженого ним регламенту. Він є окре-
мим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в
Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція
полягає у вирішенні питань про відповідність законів та
інших правових актів Конституції України, а також офіцій-
ному тлумаченні Конституції та законів.
Суб'єктами звернень до Конституційного Суду можуть
бути Президент України, не менш як 45 народних депутатів
України, Верховний суд України, уповноважений Верхов-
ної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Респуб-
ліки Крим. Окремі громадяни можуть звертатися до Кон-
ституційного Суду не безпосередньо, а через уповноважено-
го Верховної Ради з прав людини, на якого покладено
здійснення парламентського контролю за додержанням
конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які
призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Пре-
зидентом України, Верховною Радою та з'їздом суддів Украї-
ни терміном на 9 років без права бути призначеними на по-
вторний термін. Голова Конституційного суду обирається
суддями зі свого складу шляхом таємного голосування на
трирічний строк без права бути переобраним.
Конституція визначає територіальний устрій та органи
місцевого самоврядування України. Територіальний устрій
ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної те-
риторії, поєднання централізації у здійсненні державної
влади, збалансованості соціально-економічного розвитку
населених пунктів та регіонів. Це конституційне положен-
ня випливає з того, що український народ, який проживає
на своїй етнічній території, має лише йому властиві світо-
гляд, загальноукраїнську культуру, характерну антрополо-
гію, мову, ментальність тощо.
Відповідно до статті 133 Конституції систему адмініст-
ративно-територіального устрою України складають: Авто-
номна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в
містах, селища і села.
Конституційний процес. Основні положення Конституції України 467
До складу України входять: Автономна Республіка
Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донець-
ка, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Фран-
ківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська,
Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська,
Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька,
Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ
та Севастополь.
Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус,
який визначається відповідними законами України.
Україна належить до держав з високим рівнем урбанізації,
що пов'язане здебільшого з формуванням на її території ши-
рокої мережі міст — 444, де проживає понад ЗО млн чол., а та-
кож селищ міського типу — 907 (майже 4 млн жителів). Всьо-
го в Україні нараховується ЗО 184 населені пункти,
На розвиток і зміцнення демократичної, соціальної,
правової держави спрямований закріплений в Конституції
принцип, яким в Україні визнається і гарантується місце-
ве самоврядування.
Загальне поняття місцевого самоврядування міститься в
частині 1 статті 140 Конституції, згідно з якою місцеве само-
врядування є правом територіальної громади — жителів
села, селища та міста — самостійно вирішувати питання
місцевого значення в межах Конституції та законів України.
Первинним суб'єктом місцевого самоврядування Кон-
ституція України проголошує не адміністративно-терито-
ріальну одиницю, а територіальну громаду як певну спіль-
ність громадян, об'єднаних за територіальною ознакою з
метою задоволення своїх колективних потреб і запитів, а
також для захисту своїх законних прав та інтересів. Це оз-
начає розширення форм безпосередньої участі територіаль-
них громад в управлінні місцевими справами.
Формами безпосереднього здійснення територіальними
громадами сіл, селищ, міст своїх самоврядних повноважень
є місцеві вибори та референдуми. А формами безпосередньої
участі жителів сіл, селищ, міст у здійсненні окремих повно-
важень, віднесених до відання місцевого самоврядування,
є загальні збори громадян за місцем проживання, що мо-
жуть скликатися на рівні будинку, вулиці, кварталу, жит-
лового комплексу, мікрорайону, а також окремих населе-
них пунктів, які не є самостійними адміністративно-тери-
торіальними утвореннями. Відповідно до частини 6 статті
140 Конституції сільські, селищні та міські ради можуть
дозволяти їм створювати будинкові, вуличні, квартальні та
інші органи самоорганізації населення і наділяти їх части-
ною власної компетенції, фінансів, майна.
468 Розвиток незалежної України
Отже, за новою Конституцією основними носіями само-
врядних повноважень, головною формою самоорганізації
територіальних громад в Україні (як і в переважній біль-
шості демократичних країн) визнаються виборні представ-
ницькі органи.
Щодо здійснення місцевого самоврядування у містах
Києві і Севастополі, то його особливості мають визначати-
ся окремими законами України. Такий закон прийнятий
щодо столиці України.
Конституційні положення мають винятково важливе
значення для удосконалення та зміцнення системи право-
порядку. Згідно з Основним Законом правосуддя здійсню-
ється виключно судами, і привласнення їх функцій будь-
якими іншими органами чи посадовими особами не допус-
кається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідно-
сини, що виникають у державі; вплив на суддів у будь-який
спосіб забороняється; при розгляді кримінальних справ суд
керується загальновизнаним гуманістичним принципом, за
яким немає злочину без визнання цього злочину в законі;
ніхто не може бути покараним за один злочин кілька разів;
обмеження свободи можливе виключно у випадках, безпо-
середньо вказаних у законі тощо. З 2000 р. в Україні скасо-
вано смертну кару.
Демократичність та гуманістична спрямованість право-
вого порядку в Україні пов'язана з впровадженням у жит-
тя інших настанов. Серед них —конституційні, згідно з
якими кожному гарантується право знати свої права та обо-
в'язки; закони та інші нормативні акти не мають зворотної
дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або ска-
совують відповідальність особи. Ніхто не зобов'язаний до-
водити свою невиновність у вчиненні злочину, обвинувачен-
ня не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незакон-
ним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо
доведення вини особи тлумачаться на її користь, засудже-
ний користується всіма правами людини і громадянина, за
винятком обмежень, які визначені законом і встановлені
вироком суду. Затримання людини можливе тільки як тим-
часовий запобіжний захід, обґрунтованість якого повинна
бути перевірена судом протягом 72 годин. Затримана особа
негайно звільняється від утримання під вартою у цей
термін, якщо їй не вручено вмотивованого рішення.
Конституція регулює відносини громадянина і держав-
ного управління, їх сутність полягає в тому, щоб громадя-
нин мав змогу невідкладно і без зайвих зусиль вирішувати
у державному апараті та в посадових осіб питання, які його
цікавлять.
Конституційний процес. Основні положення Конституції України 469
В Україні немає системи адміністративних судів, які в
деяких інших країнах розглядають спірні питання, скарги
громадян на органи державного управління та дії посадових
осіб цих органів. Разом з тим Конституція передбачає утво-
рення спеціалізованих судів, що дасть змогу позитивно ви-
рішити питання адміністративної юстиції.
Отже, наприкінці XX—на початку XXI ст. в Україні
сформовано конституційні та інші правові підстави для за-
хисту інтересів громадянина в його стосунках з органами
державного управління. Конституцією передбачено, що
кожний громадянин, який був затриманий правоохоронни-
ми органами, має право у будь-який час оскаржити в суді
своє затримання. Кожен має право знайомитися в органах
державної влади, місцевого самоврядування, установах та
організаціях з відомостями про себе, які не є державною або
іншою захищеною таємницею. Громадяни мають конститу-
ційне право брати участь в управлінні державними справа-
ми, користуються рівним правом доступу до державної
служби, а також до служби в органах місцевого самовряду-
вання. Усі мають право направляти індивідуальні чи колек-
тивні письмові звернення або особисто звертатися до органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та по-
садових і службових осіб цих органів, що зобов'язані роз-
глянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встанов-
лений законом строк.
Важливою гарантією захисту прав людини і громадяни-
на в їх стосунках з органами і посадовими особами держав-
ного управління є передбачене Конституцією право звернен-
ня до суду. Коленому гарантується право на оскарження в
суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб. Крім того, кожен може звертатися за захистом своїх
прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини.
Основним завданням соціальної держави є соціальний
захист людини. Хоча у системі права України поки що не-
має спеціальної галузі соціального права, Конституція і
чинне законодавство приділяють захисту цього виду прав
та свобод людини велику увагу.
До соціально-економічних прав та свобод людини, що
закріплені на рівні Основного Закону, належать: право во-
лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю і
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; пра-
во на підприємницьку діяльність; право на працю; право на
соціальний захист у разі втрати працездатності, втрати го-
470 Розвиток незалежної України Конституційний процес. Основні положення Конституції України 471

дувальника і безробіття. Сюди належать права на достатній Запитання. Завдання

життєвий рівень, охорону здоров'я тощо. Всі вони конкре-
1. Охарактеризуйте процес розбудови незалежної України.
тизуються у Кодексі про працю та інших законодавчих ак-
2. Розкрийте процес створення правової бази розвитку України
тах. як демократичної держави.
Здійснення правосуддя в Україні належить виключно до 3. Дайте характеристику суспільно-політичних рухів та громадсь-
компетенції судів. Судочинство здійснюється судами за- ких організацій.
гальної юрисдикції, які організовуються за принципами те- 4. Якими були особливості прийняття Конституції України 1996 р.?
риторіальності та спеціалізації. Найвищим судовим орга- 5. Дайте розгорнуту характеристику міжнародних відносин і націо-
ном у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд нально-культурного розвитку в Україні (1991—2000 рр.)
України. 6. Обгрунтуйте роль і місце України в сучасному світі.
Конституція України забороняє створення будь-яких 7. Охарактеризуйте концепцію зовнішньої політики України.
надзвичайних та особливих судів, гарантує незалежність і 8. Проаналізуйте діяльність України в інших міжнародних органі-
недоторканність суддів. заціях.
Судочинство, залежно від характеру судової справи,
проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом Література
присяжних. Основними його засадами в Україні є: закон-
ність; рівність учасників судового процесу перед законом і Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Горань, О. І. Гуржій та ін,; За ред.
судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін В. А. Смолія. — К.: Альтернатива, 1997. — 424 с.
Конституція України. — К,, 1996.
та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні пе- Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К., 1994.
ред судом їх переконливості; підтримання державного об- Литвин В. Украйна: политика, политики, власть. — К., 1997.
винувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваче- Смолім В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея. — К., 1997.
Терещенко Ю. Україна і Європейський світ. — К., 1996.
ному права на захист; гласність судового процесу та його Чорнобильська трагедія: Документи і матеріали. — К., 1996.
повне фіксування технічними засобами; забезпечення апе-
ляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім
випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень
суду.
Законом можуть бути визначені й інші засади судочин-
ства в судах окремих судових юрисдикцій.
В Україні діє Вища рада юстиції, яка бере участь у при-
значенні суддів на посади або звільненні їх з посад, вино-
сить рішення стосовно порушення суддями і прокурорами
своїх обов'язків, здійснює різні види дисциплінарного про-
вадження стосовно суддів, які працюють у судах різних сту-
пенів.
Ухвалення Конституції знаменувало собою справді до-
леносний акт, який став етапною віхою в розвитку україн-
ського суспільства й найважливішим підсумком п'ятиріч-
ного періоду утвердження державної незалежності Украї-
ни. За надзвичайно складних умов засади ЇЇ суверенності
було створено без політичних та соціальних потрясінь, від-
повідно до волевиявлення народу і загальноприйнятих
міжнародно-правових норм. За оцінками вітчизняних та за-
рубіжних експертів Основний Закон України належить до
найбільш демократичних у світі.
472 Історія України Найважливіші історичні події 473

1362 - битва при Синіх Водах. Перемога військ

Литви над Золотою Ордою.
1385,14 серпня - укладення Кревської унії між Литвою та
Польщею, запровадження католицизму,
XV ст., кінець - виникнення козацтва як окремого соці-
ального стану.
1552—1556 рр. - будівництво фортеці на острові Мала
Хортиця під керівництвом Д. Вишне-
вецького. Утворення Запорозької Січі.
1569,1 липня - укладення Люблінської унії між Великим
князівством Литовським і Польським
королівством. Утворення Речі Посполи-
тої, перехід українських земель під владу
Польської корони.
1591—1593 - козацько-селянське антифеодальне по-
встання під проводом К.Косинського.
1594—1596 - козацько-селянське повстання на чолі з
С. Наливайком.
1596, 6—10 жовтня - Берестейська церковна унія. Утворення
Найважливіші історичні подїї 1595—1657, 27 липня
української греко-католицької церкви.
- життя й діяльність Богдана Хмельницько-
го, видатного політичного діяча і військо-
VI—III тис. до н.е. - розселення племен ранньотрипільської культу- вого полководця.
ри на території України. 1616—1622 - гетьманом реєстрових козаків був Петро
VII—III ст. до н.е. - панування скіфів на території Північного При- Конашевич-Сагайдачний.
чорномор'я. 1621, 2—29 вересня - битва під Хотином польського і українсь-
VII—VI ст. до н.е. - грецька колонізація Північного Причорно- кого козацького війська П. Сагайдачного
мор'я. з турками.
III ст. до н.е. — 1648, 25 січня - обрання Б. Хмельницького гетьманом
середина III ст. н. е. - панування в Причорномор'ї сарматських племен. України.
- перші згадки про слов'ян у творах римських 1648, 5—6 травня - перемога Б. Хмельницького над поляка-
І—II ст.
вчених — Плінія Старшого, Тацита, Птоломея. ми у битві під Жовтими Водами.
1648,15—16 травня - розгром польської армії у битві під Корсунем.
III—IV ст. - формування перших східнослов'янських полі-
1648,13 серпня - розгром армією Б. Хмельницького поль-
тичних об'єднань — союзів племен.
ського війська у битві під Пилявцями.
978—1015 - Київ, князювання Володимира Великого (Свя- 1649, 5—6 серпня - розгром польського війська під Зборо-
тославовича). вом.
988 - офіційне запровадження князем Володимиром 1649,8 серпня - укладення Збррівського мирного дого-
Святославовичем християнства в Київській Русі. вору між українською стороною і Поль-
1019—1054 - Київ, князювання Ярослава Володимировича щею.
Мудрого. 1651,18—30 червня - битва під Берестечком. Поразка козаць-
1187 - перша літописна згадка назви «Україна» сто- кого війська.
совно земель Південної Київщини та Переяс- 1651,18 вересня - Білоцерківський договір між Б. Хмель-
лавщини. ницьким і Польщею.
1199 - об'єднання волинським князем Романом 1652, 22—23 травня - битва під Батогом. Розгром польського
Мстиславовичем Галицької і Волинської зе- війська козацько-татарським на чолі з
мель. Утворення Галицько-Волинського кня- Б. Хмельницьким.
зівства (князював до 1205 р.). 1654, 8 січня - Переяславська рада.
1223, 31 травня - поразка руських дружин і половецького вій- 1654, 27 березня - «Березневі статті» Б. Хмельницького.
ська у битві з татаро-монголами на р. Калці. 1668,червень —
1238—1264 - князювання в Галицько-волинській та Київсь- 1676,19 вересня - гетьманування П. Дорошенка.
ких землях Данила Романовича Галицького. 1686, 6 травня - Москва, «Вічний мир» між Росією і Поль-
1240, 6 грудня - зруйнування Києва монголо-татарами. щею. Визнання Лівобережної України за
474 Історія України
Московською державою. Правобереж-
ної — за Польщею.
1687—1709 - гетьманування І. Мазепи.
1687 - «Коломацькі статті» І. Мазепи. Укладення
договірних угод з московським урядом.
1708, 2 листопада - взяття російським військом під команду-
ванням О. Меншикова гетьманської сто-
лиці м. Батурина. Страта захисників та
жителів.
1708—1722, листопад - гетьманування І. Скоропадського.
1709, 27 червня - битва під Полтавою і перемога російсь-
кої армії над шведськими силами.
1710, 5 квітня - м. Бендери (Молдавія), обрання П. Ор-
лика гетьманом. Конституція П. Орлика —
«Бендерська конституція».
1711,весна - похід козацьких загонів П. Орлика в
Україну. Облога Білої Церкви.
1722 - Петербург, заснування Малоросійської
колегії і ліквідація гетьманства.
1764 - ліквідація гетьманства, створення другої
Малоросійської колегії.
1775, 4 червня - знищення Запорозької Січі російським
військом.
1781 - ліквідація полкового територіально-ад-
міністративного устрою України.
1783, 8 квітня - приєднання Криму до Росії.
1783, 3 травня - введення кріпацтва на Лівобережній та
Слобідській Україні.
1805 - відкриття Харківського університету.
1812,12 червня - вторгнення армії Наполеона в Росію. По-
чаток війни між Францією і Росією.
1812—1835 - антикріпосницькі виступи селян на По-
діллі під проводом У. Кармалюка.
1818—1821 - діяльність таємної організації «Союз
благоденства».
1821 - Тульчин, утворення таємного товариства
на чолі з П. Пестелем та О. Юшневським.
1825,14 грудня - повстання декабристів у Петербурзі.
1825, 25 грудня - повстання Чернігівського полку в Україні.
1833—1837 - діяльність у Львові просвітницького гур-
тка «Руська трійця».
1834 - заснування університету в Києві.
1843—1844 - селянське повстання під проводом
Лук'яна Кобилиці на Буковині.
1846—1847 - діяльність в Києві Кирило-Мефодіївсько-
го товариства.
1848 - ліквідація кріпосного права у Галичині та
на Буковині.
1848, 2 травня - утворення у Львові першої української
політичної організації — Головна руська
рада.
1861,19 лютого - скасування кріпацтва в Російській імперії.
Найважливіші історичні події 475
1861-1862 — видання у Петербурзі українського журна-
лу «Основа».
1863 — циркуляр міністра внутрішніх справ Валує -
ва про обмеження сфери вжитку українсь-
кої мови.
1864 — земська, судова та шкільна реформи у
Росії.
1868 — заснування у Львові українського культур-
но-освітнього товариства «Просвіта».
1873 — заснування у Києві Південно-Західного
відділення Російського географічного то-
вариства.
1873 — заснування літературного товариства ім.
Т. Шевченка у Львові на чолі з М. Грушев-
ським.
1876,18 травня — затвердження царем Емського указу.
1877 — «Чигиринська змова».
1878—1882 — видання М. Драгомановим у Женеві жур-
налу «Громада».
1890 — створення у Львові Русько-української ра-
дикальної партії — першої української
політичної партії соціалістичного спряму-
вання.
1892 — Львів, реорганізація літературного това-
риства ім. Т. Г. Шевченка в наукове това-
риство ім. Т. Г. Шевченка.
1897 — організація «Союзів боротьби за визво
лення робітничого класу» в Україні.
1900, січень — заснування Революційної української пар-
тії (РУП) на чолі з Д. Антоновичем,
М. Русовим, Л. Мацієвичем.
1902 — заснування НУП (М. Міхновський).
1905, січень — заснування Української соціал-демокра-
тичної робітничої партії (УСДРП) (В. Вин-
ниченко, М. Порш, С. Петлюра).
1905, 9 січня — початок революції 1905—1907 рр.
1905 — заснування Українського соціал-демокра-
тичного союзу «Спілка» (С. Тимчє-нко, В. Че-
хівський, Є. Чикаленко).
1905, грудень — кульмінація революції, збройні повстання
в Харкові, Олександрівську, Горлівці, Києві
тощо.
1906, 27 квітня — початок роботи української парламентської
громади в складі Першої Державної Думи.
1906 — заснування Української партії есерів на
чолі з М. Шаповзлом, П. Христюком, М. За-
лізняком.
1906. 9 листопада — опублікування указу уряду про вільне
виділення селян з общини. Початок столи-
пінської аграрної реформи,
1907, 3 червня — поразка революції 1905—1907 рр.
1908 — створення Товариства українських посту
повців.
 Найважливіші історичні події 477
476 Історія України

1918,14 грудня — падіння гетьманату

1914,19 липня початок Першої світової війни (1914— 1918, 26 грудня — Декларація Директорії УНР.
1918 рр.). 1919, 4 січня — наступ більшовицьких військ на Україну.
1914,1 серпня Львів, створення Головної української ра- Утворення українського фронту.
ди (К. Левицький). 1919, 6 січня — проголошення Української Соціалістичної Ра-
1914, 4 серпня Львів, заснування Союзу визволення Ук- дянської Республіки.
раїни (Д. Донцов, Д. Дорошенко, А. Меле- 1919,16 січня — оголошення Директорією війни Радянській
невський). Росії.
1914, 4 серпня Львів, створення легіону Українських січо- 1919, 22 січня — проголошення акту злуки УНР і ЗУНР в єди-
вих стрільців у складі австро-угорської ну соборну Україну.
армії, 1919, 6—10 березня — III Всеукраїнський з'їзд рад. Прийняття Кон-
1917, 3—4 березня утворення Української Центральної Ради ституції УСРР.
(УЦР). 1919,12 квітня — Декрет про продовольчу розкладку в Ук-
1917, 6—8 квітня Київ, Всеукраїнський національний кон- раїні.
грес (900 представників від різних органі- 1919,1 червня — укладення воєнно-політичного і господарсь-
зацій України. Обрав новий склад УЦР із кого союзу радянських республіку Москві.
118 осіб). 1919, 27 серпня — вступ армії УНР до Києва.
1917,10 червня I Універсал УЦР. 1919, листопад — поразка військ Директорії і УГА.
1917,15 червня утворення Генерального секретаріату УЦР. 1919, грудень — відновлення УСРР.
1917, 3 липня II Універсал УЦР. 1920, 21—24 квітня — укладення у Варшаві угоди між УНР і Польщею.
1917, 4 серпня Петроград, Тимчасова інструкція Генераль- 1920, жовтень — укладення в Ризі угоди про перемир'я між
ному секретаріатові Тимчасового уряду РСФРР і УСРР з одного боку та Польщею —
Росії. з іншого.
1917, 24—25 жовтня — падіння Тимчасового уряду в Росії. Органі- 1920, листопад — закінчення громадянської війни в Україні.
зація Центральною Радою Крайового ко- Встановлення радянської влади.
мітету охорони революції в Україні, 1921,18 березня — укладення в Ризі мирної угоди між РСФРР і
1917, 29—31 жовтня — повстання проти Тимчасового уряду в УСРР з одного боку та Польщею — з іншого.
Києві. 1921,березень — Москва, X з'їзд РКП(б) прийняв рішення
1917, 7 листопада —- III Універсал УЦР. Проголошення УНР. про запровадження нової економічної по-
1917, 3 грудня —- «Маніфест до українського народу з ульти- літики.
мативними вимогами до Центральної Ра- 1921, 9 серпня — наказ Ради народних комісарів про впро-
ди» РНК РСФРР. вадження в життя непу.
1917, 4—6 грудня - Київ, Всеукраїнський з'їзд рад. 1922, ЗО грудня — створення Союзу СРСР і входження до ньо-
1917,11—12 грудня - інсценований більшовиками перший Все- го України.
український з'їзд рад у Харкові. Проголо- 1923,12 березня — створення в Харкові Всеукраїнського това-
шення України Радянською республікою. риства «Авіалінії та повітроплавання Украї-
1918, 9 січня - IV Універсал УЦР. ни та Криму».
1918,16 січня - бій під Кругами. 1923, квітень — створення акціонерного товариства «Укр-
1918, 26 січня - підписання мирного договору між УНР і повітрошлях».
країнами Четверного союзу. 1923,1 серпня — Харків, ухвалення ВЦУВК і РНК УСРР поста-
1918, 2 березня - відновлення влади УЦР. нови про українізацію державного апарату.
1918, 29 квітня - ухвалення УЦР Конституції УНР і обрання 1925,липень — створення УНДО в Західній Україні, партія
Президентом України М. Грушевського. функціонувала до 1939 р..
1918, 29 квітня - проголошення П. Скоропадського гетьма- 1929, листопад — партійно-державне керівництво СРСР і
ном України. України розпочало масову колективізацію.
1918,початок червня - селянські повстання проти німецьких оку- Початок «розкуркулення».
паційних військ. 1929, січень — створення Організації українських націона-
1918, листопад - створення Української Академії Наук. лістів (ОУН).
1918,13 листопада - створення Директорії УНР. 1930, січень — утворення Всесоюзного товариства цивіль-
1918,13 листопада - проголошення ЗУНР. ного повітряного флоту (ВТІДПФ).
1918, 28 листопада - утворення радянського Тимчасового уряду 1932, 25 березня — створення «Аерофлоту».
України
478 Історія України Найважливіші історичні події 479

1933, 25 серпня - заснування Київського авіаційного інституту 1954,19 лютого • передача Криму із складу РРСФР до складу
цивільного повітряного флоту (КА1ЦПФ). УРСР рішенням Президії Верховної Ради
1932—1933 - голодомор в Україні. СРСР.
1937, січень - надзвичайний XIX Всеукраїнський з'їзд 1956, лютий • XX з'їзд КПРС. Доповідь М.С. Хрущова «Про
рад. Прийняття нової Конституції УРСР. культ особи та його наслідки». Курс на де-
1938, жовтень - створення автономного уряду Закарпаття. сталінізацію життя СРСР.
1939,15 березня - проголошення незалежності Карпатської 1959.15 жовтня • вбивство С. Бандери агентом КДБ в Мюнхені,
України на чолі з президентом А. Волошиним. 1965, літо—осінь перша хвиля в післясталінський період аре-
1939,15—18 березня - окупація Закарпаття угорськими військами. штів серед української інтелігенції (заареш-
1939, 23 серпня - пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною. товано 60 осіб).
1939,1 вересня - напад фашистської Німеччини на Польщу. 1972, січень—травень. нова хвиля арештів в Україні (В. Чорновіл,
Початок Другої світової війни. І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Є. Сверстюкта ін.).
1939,17 вересня — перехід радянськими військами польсь- 1976, 9 листопада • створення Української Гельсинської групи в
кого кордону. Початок радянізації Захід- Києві.
ної України. 1985, 23 квітня • пленум ЦК КПРС — курс на перебудову.
1939, 28 вересня — підписання радянсько-німецького дого- 1986, 26 квітня чорнобильська катастрофа.
вору про дружбу та кордони. 1989, лютий—
1939,1—2 листопада — ухвалення закону СРСР про включення березень — створення Народного руху України.
Західної України до складу СРСР і возз'єд- 1989, 28 жовтня —• прийняття Верховною Радою УРСР закону
нання ЇЇ з УРСР. про мови, що забезпечує українській мові
1940,червень — включення Бессарабії та Північної Буко- статус державної.
вини до складу Радянського Союзу. 1990,18 березня — вибори до Верховної Ради УРСР на альтер-
1941, 22 червня — напад Німеччини на Радянський Союз. нативній основі.
1941, 30 червня — ухвалення Українськими національними 1990.16 липня — ухвалення сесією Верховної Ради УРСР Декла-
зборами у Львові Акта про відновлення рації про державний суверенітет України.
Української держави. 1991,19—21 серпня —• спроба антикокституційного державного
1942,липень — встановлення окупаційного режиму на всій перевороту з боку консервативних сил мо-
території України. сковського керівництва.
1942, жовтень — утворення Української Повстанської Армії 1991, 24 серпня — ухвалення Акту проголошення незалежнос-
(УПА). ті України, прийнятого Верховною Радою.
1991,1 грудня _ Всеукраїнський референдум України. Вибо-
1942, листопад — ри Президента України. Президентом обра-
1943, лютий — Сталінградська битза.
но Леоніда Кравчука.
1943, 5 липня — 1991, 7—-8 грудня _ юридичне оформлення розпаду СРСР. Про-
22 серпня — Курська битва. голошення утворення Співдружності неза-
1943,17 липня — лежних держав,
22 вересня — наступ радянських військ у Лівобережній 1994, 26 червня —
Україні. 10 липня вибори Президента України. Президентом
1943, 3—13 листопада - Київська наступальна операція. обрано Л. Кучму.
1944,липень - утворення Української Головної Визволь- 1996, 28 червня на п'ятій сесії Верховної Ради України прий-
ної Ради (УГВР). нята Конституція України,
1944, 28 жовтня - визволення радянськими військами За- 1996,вересень введення на території України національної
карпатської України. одиниці — гривні.
1945, 26 квітня - Сан-Франциско, конференція Організації Об'єд- 1997, 9 липня підписання Хартії про особливе партнерст-
наних Націй. УРСР увійшла до складу СОН. во між Україною і НАТО.
1945, 29 червня - підписання Радянсько-Чехословацького до- 1998, 29 березня чергові вибори до Верховної Ради України.
говору про кордони. Закарпаття увійшло до 1999, жовтень чергові вибори Президента України. Президен-
складу УРСР том на 2-й термін переобрано Л. Кучму.
1945, 2 вересня - капітуляція мілітаристської Японії, Кінець
Другої світової війни.
1946—1947 - голод в Україні.
1947 - операція «Вісла» — депортація українсько-
го населення Холмщини та Лемківщини до
Західної_Польщі.
1953, 5 березня - смерть Й. Сталіна.
 Історія України: Посібник / За ред, Г. Д. Темка, Л. С. Туп-
I 907 чієнка — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 480 с,
(Альма-матер)
І5ВМ 966—580—126—0
У посібнику висвітлено історію України від найдавні-
ших часів до сьогодення: складні, неоднозначні перипетії,
діяльність видатних осіб, соціально-економічні, політич-
ні, етнічні, культурні аспекти. Значну увагу приділено
розвитку науки і техніки, оскільки адресований посібник
передусім студентам технічних вузів.
ББК ТЗ (4 Укр) Оя 73—1

Навчальне видання
Серія «Альма-матер»
Заснована в 1999 році

Історія України
Посібник
За редакцією
ТЕМКА Григорія Дмитровича,
ТУПЧІЄНКА Леоніда Сидоровича

Редактор Т. Д. Станішевська
Технічний редактор Т. І. Семченко
Коректор В. Д. Бондар
Комп'ютерна верстка С. В. Терещука
Підписано до друку 05. 03. 2002.
Формат 84x108/32.
Папір офс. № 1.
Гарнітура Шкільна.
Друк високий.
Ум.-друк. арк. 25,20.
Ум. фарбовідб. 25,60.
Обл.-вйд. арк. 27,0.
Зам. 1-585.
Видавничий центр «Академія»
04119, м. Київ-119, а/с 37.
Тел./факс: (044) 213-19-24; 446-84-63,
Свідоцтво: серія ДК № 555 від 03, 08. 2001 р.
ВАТ «Поліграфкнига»,
03057, Київ, вул. Довженка, З,