МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДОКРАМ ЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ

ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ МОРСЬКОГО ТРАНСПОРТУ
НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
«ОДЕСЬКА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ»

Спеціальність: Судноводіння

РЕФЕРАТ

на тему:Видатні постаті і події в Україні

Виконав
Курсант 122 групи
Чебан І.В.

Одеса, 2024
 ПЛАН
1. ВСТУП
2. ОСНОВНА ЧАСТИНА
2.1. Анексія Криму
2.2. Захоплення українських міст у Донецькій та Луганській областях
2.3. Павлопіль-Широкинська наступальна операція
2.4. Герої України Одещини
2.2.1. Позивний «Акела»
2.2.2. Позивний «Козак»
2.2.3. Позивний «Кутуз»
3. ВИСНОВОК
4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Вікіпедія
2. Реєнт О. П. Історична наука в Україні в 19 столітті [Архівовано 12
березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії
України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут
історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 :
Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
3. Нестеренко, Н. Крайня точка: [арх. 17 травня 2020] : Дотримання
прав людини та норм міжнародного гуманітарного права в селі
Широкине Донецької області під час збройного конфлікту на
Донбасі: моніторинговий звіт / Н. Нестеренко, В. Смирнов. - К.:
Східноукраїнський центр громадських ініціатив, 2020. - 128 с. -
ISBN 978-617-7890-16-3.
4. Книга пам’яті https://memorybook.org.ua/index.htm
 1. ВСТУП
Історично становлення нашої країни відбувалося протягом багатьох віків. За
цей час не одному поколінню українців довелося ціною власного життя
здобувати право прийдешніх поколінь на вільне і незалежне життя. Сьогодні
ж 1991 рік вписано в новітню історію України, як час, з якого почалася нова
сторінка розвитку державності. Проте важливо пам’ятати історичні постаті та
події для того, щоб не забувати про шлях, який довелося подолати
українській державі в своєму становленні.
2.1. Анексія Криму
1 березня 2014 року Рада Федерації Росії підтримала звернення президента
Володимира Путіна про дозвіл на застосування збройних сил на території
України. У відповідь Рада національної безпеки і оборони України, ухвалила
рішення привести Збройні сили України в повну бойову готовність та
розробила план дій на випадок прямої військової агресії з боку РФ.
Тим часом сепаратистські настрої в Криму досягли свого піку після усунення
від влади президента України Віктора Януковича — 23 лютого в Севастополі
відбувся 20-тисячний мітинг, на якому міським головою проголошено
громадянина Росії Олексія Чалого, а 27 лютого парламент та уряд Криму
захопили невідомі озброєні люди, які вивісили над ними прапор РФ. Того ж
дня депутати Верховної ради Криму ухвалити рішення про призначення
референдуму щодо статусу Криму на 16 березня.
Оскільки ці дії кримських парламентаріїв суперечили чинному законодавству
України і упереджуючи можливий силовий сценарій придушення
сепаратизму в Криму, 1 березня 2014 року самопроголошений голова Ради
міністрів АР Крим Сергій Аксьонов звернувся до президента Росії посприяти
у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У відповідь того ж дня
обидві палати Державної думи надали Володимиру Путіну згоду на введення
російських військ в Україну. Після цього по всій території півострова
відбулись масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських
військових баз, захоплення адміністративних приміщень, контроль
транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів.
Попри призупинення рішення кримського парламенту Верховною Радою
України, рішення Конституційного Суду України та позицію Ради безпеки
ООН, референдум був проведений з численними порушеннями та
фальсифікаціями, за присутності великої кількості озброєних російських
військових і засвідчив, що нібито 96,77% його учасників підтримали
«возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації».
18 березня 2014 року в Москві був підписаний «Договір про прийняття
Криму до складу Росії», який 21 квітня був ратифікований обома палатами
парламенту РФ. Цього ж дня під час штурму української військової частини
у Сімферополі загинув прапорщик Сергій Кокурін, а ще один офіцер був
поранений. Всього під час захоплення Криму загинуло є військових, двоє
цивільних, дві людини було поранено, а Україна втратила 85% свого
військово-морського флоту, та численні військові об'єкти.
2.2. Захоплення українських міст у Донецькій та Луганській областях
Починаючи з другої половини березня в ряді міст Півдня і Сходу України
відбулися масові акції направлені на приєднання цих регіонів до Росії. В ході
деяких з них проросійські активісти здійснили спроби захоплення державних
установ. 12 квітня відбулось перше збройне захоплення адміністративних
будівель та райвідділ міліції в Слов'янську (Донецька область) за участі
громадян Росії, які вивісили на захоплених будівлях державний прапор РФ.
Протягом наступних двох днів аналогічні захоплення відбулись в містах
Краматорськ, Артемівськ, Красний Лиман, Дружківка, Єнакієво, Макіївка,
Маріуполь, Горлівка, Харцизьк, Жданівка, Луганськ і Кіровське, а в період 28
квітня — 2 травня були захоплені Станиця Луганська, Луганськ, Красний
Луч, Первомайськ, Алчевськ, Антрацит, Свердловськ, Стаханов.
У відповідь на це в ніч з 12 на 13 квітня Рада нацбезпеки та оборони України
розпочала широкомасштабну антитерористичну операцію (АТО) із
залученням Збройних Сил України. Попри це 11 травня в Луганській та
Донецькій областях, більша частина яких на цей час опинилась під
контролем збройних формувань сепаратистів, був проведений референдум
про приєднання до Росії, на підставі якого було проголошено створення
Донецької (ДНР) та Луганської народних республік (ЛНР), які 24 травня
заявили про своє об'єднання в державу «Новоросія», а також висунули
територіальні претензії до України на інші південні та східні області —
Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську та
Харківську — і звернулися до Росії з прохання про входження до її складу.

Перші бойові зіткнення сил АТО і сепаратистів почалися ще 2 травня, коли в

небі над Слов'янськом за допомогою переносного зенітно-ракетного
комплексу було збито гелікоптер сил АТО, що дало підстави вважати, що на
боці сепаратистів діють кваліфіковані військові фахівці. Це підтвердилося
після проголошення ДНР, коли найважливіші посади в ній зайняли
громадяни Росії, що мали стосунок до її спецслужб. Починаючи з 22 травня
між силами АТО і збройними формуваннями сепаратистів почались
регулярні бойові зіткнення — цього дня під Волновахою (Донецька область)
відбувся напад на табір сил АТО, в якому загинуло 18 українських
військовослужбовців.
26 травня відбулась перша масштабна успішна операція сил АТО — за
допомогою авіації та десанту відбувся перший бій за Донецький аеропорт, в
результаті якого було знищено до 300 сепаратистів, при цьому українська
армія не зазнала жодних втрат. 4 червня сили АТО повністю звільнили
Красний Лиман, 13 червня — Маріуполь. Проте наступного дня під
Луганськом сепаратисти збили літак Іл-76 Збройних сил України (ЗСУ),
унаслідок якого загинуло 49 осіб; того ж дня були здійснені численні напади
терористів на блокпости сил АТО, під час яких було вбито 6
військовослужбовців. Загалом 14 червня втрати українських силовиків
склали 55 чоловік, що стало найбільшою військовою втратою України за
часи незалежності. В результаті боїв з 1 по 5 липня силами АТО були
звільнені Слов'янськ і Краматорськ, а основні сили проросійських
сепаратистів, які значною мірою стали посилюватись громадянами та
армійським озброєнням з Росії, і бойові дії перемістились в Горлівку,
Донецьк і Луганськ.
Попри те, що, Російська Федерація не визнала ні референдуми, проведені в
ДНР та ЛНР, ні їх державний статус, 1 липня 2014 року на 23-й сесії
Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва у Європі
(ПАСЄ) була ухвалена резолюція, яка зазначила, що «…починаючи з лютого
2014 року, Російська Федерація порушила всі десять гельсінських
принципів…» і що Росія «продовжує порушувати свої міжнародні
зобов'язання з наміром висунути незаконні домагання на східну частину
України», 15 серпня із засудженням залучення до подій в Україні російських
військових та військової техніки, що надходить з РФ під виглядом
«гуманітарних конвоїв», виступив Генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен, а 28
серпня 2014 року на прохання України та Литви відбулося екстрене засідання
Радбезу ООН, у зв'язку із масовим заходом 24 серпня 2014 року російських
військових на територію України.
З 1 по 3 травня в Одесі запроваджується тривала комендантська година. 2-ге
травня 2014 року зруйнувало росії сценарій захоплення Одеси, яку ще тоді
могла очікувати доля Донецька чи Луганська. Це зараз у багатьох нарешті
відкрилися очі. Багато хто нарешті побачив однаковий російський почерк в
подіях анексованого Криму, тимчасово окупованих територій Донецької та
Луганської областей, нещодавно окупованих територій південної частини
України. Тоді ж багато навіть українців перебували під впливом російської
інформаційної війни та відмовлялися сприймати провину росії в одеській
трагедії.
2.3. Павлопіль-Широкинська наступальна операція
Щоб відновити честь української зброї, 10 лютого 2015 року АЗОВ почав
Павлопіль-Широкинська наступальну операцію: «У тих боях ми втратили
героїв та загартувались самі».
До цього переломного моменту в історії російсько-української війни уся
країна, затамувавши подих, стежила за подіями, які відбувались у січні 2015-
го в околицях Маріуполя, за втратою Донецького аеропорту, за жахливими
подіями під Дебальцевим. Тому миритись з такою ситуацією азовці більше
не могли. Тим паче, що саме Широкине є стратегічною точкою для оборони
Маріуполя.
10 лютого 2015 року азовці пішли в наступ. Першого дня усі поставлені
завдання було виконано. Вже о 8-й ранку бійці АЗОВу повністю
контролювали Широкине, хоча бій супроводжувався високою щільністю
вогню з обох боків.
11 лютого тривали важкі бої у напрямку Широкине – Саханка. Саме цього
дня азовці зазнали перших втрат. Дмитро «Брат» Коряк загинув від
осколкових поранень ворожої міни.
12 лютого терористи намагалися контратакувати за підтримки артилерії і
танків під Широкиним. Піхота ворога була ліквідована на підступах до села,
атака захлинулася. О 8:30 почалася друга хвиля атаки терористів, проте
азовці відбили і її.
Впродовж операції бійці «Азов» надавали гуманітарну допомогу мешканцям
звільнених населених пунктів. 13 лютого відбувалися постійні артилерійські і
танкові дуелі. При цьому противник використовував російські танки з
російськими екіпажами. Того дня було відносне затишшя. А вже наступний
день (14 лютого) запам’ятався найзапеклішим боєм. З п’ятої ранку терористи
розпочали наступ на позиції полку біля Широкиного, використовуючи танки
та артилерію. Надвечір бій завершився, українські військові знищили
противника. Втрати ворога – до сотні вбитими. Українська артилерія
влучним ударом розгромила велике скупчення російської техніки та знищила
склади з боєкомплектами.
15 лютого 2015-го перший командир полку АЗОВ Андрій Білецький
оголосив про припинення наступальної операції у зв’язку з перемир’ям.
Підступні ж терористи намагались бронетехнікою прорватись у Широкине,
проте азовці дали відсіч колаборантам. Розпочалось позиційне протистояння.
Завдяки проведеній наступальній операції лінію фронту було відведено від
міста Маріуполь, звільнено 5 населених пунктів (Широкине, Бердянське,
Лебединське, Комінтернове, Павлопіль), а за прапор України та мирних
містян віддали своє життя 14 азовців.
Через військову звитягу приходить бойове братерство. Тому, окрім втрат, є і
позитивні моменти: під час Павлопіль-Широкинської наступальної операції
полк здобув бойових побратимів із інших підрозділів. Участь у боях разом із
азовцями взяли і воїни із роти особливого призначення МВС «Берда»,
батальйону оперативного призначення «Донбас», батальйону спеціального
призначення «Скіф», 37-го ОМПБ, морської піхоти України, 79-ї ДШБ,
окремої роти поліції «Східний Корпус» та Національної гвардії України.
Без перебільшення Павлопіль-Широкинська операція і до сьогоднішнього
дня залишається найуспішнішим військовим чином за чотири роки війни з
РФ. Проте важливість цих боїв полягає не лише у військовому успіху, а й в
історичному та моральному. Ця перемога довела, що ми здатні не лише
захищати, а й атакувати та блискавично відвойовувати своє.
2.2.1. Позивний «Акела»
15 лютого 2015 року під час запеклого бою з окупантом у селі Широкине
загинув наш побратим Микола Троїцький із позивним «Акела».
Народився боєць в Одесі 19 жовтня 1965 року. До «Азову» Микола потрапив
влітку 2014-го, тоді й познайомився з другом Кіртом. На той момент Кірт
очолював 2-гу сотню та став безпосереднім командиром Акели. Він згадує:
«З перших днів я зрозумів, яка він людина. Акела – справжній активіст,
справжній доброволець. Він завжди діяв. Я не бачив його на відпочинку, він
майже не спав, постійно шукав, як допомогти підрозділу, домовлявся з
волонтерами, вибив для «Азову» джип, який на перших порах став нашою
основною машиною. Можу на пальцях одної руки перерахувати людей, які
зробили настільки багато для нашого підрозділу, як Акела». Він завжди був
першим, без сумніву і страху кидався у бій. Під час трагічних подій в
Іловайську, коли зазнали поранень Береза та Світляк, саме Акела разом із
Кіртом та ще декількома бійцями вирушив на джипі по соняшниковому полю
під шквальним вогнем окупантів евакуювати поранених побратимів. За
словами Кірта, небагато людей зважилося б виконати такий наказ,
враховуючи те, що джип не мав ані найменшого бронезахисту. «Акела був
справжнім воїном, – говорить Кірт. – Люди завжди тягнулися до нього, а він
віддавав усього себе. Постійно казав: «Мені не потрібно нічого, я за життя
багато всього мав і багато втрачав. Я прийшов сюди перемогти». І він робив
для цього все. Я міг доручити Акелі будь-яке завдання, і він би його
виконав».
На початку лютого, перед Широкинським наступом, один із підрозділів
Збройних сил на п’ятьох БТР-80 патрулював «сіру зону». Одного дня вони
потрапили у засідку, зазнали втрат у техніці та живій силі. На полі бою
суміжники залишили двох своїх полеглих. Акела проявив ініціативу та
вирушив туди, щоб забрати тіла. Він не міг припустити навіть думку, що
його візьмуть у полон, тому попросив замінувати свій джип, щоб, якщо щось
трапиться, не здатися живим. На замінованому автомобілі Акела евакуював
загиблих, а ще привіз трофейну зброю.
Кірт продовжує: «Про загибель Акели ми дізнались пізніше. І не розуміли,
чому його джип опинився там, у самому горнилі бою? Як виявилося, він
почув по рації, що йде важкий бій, підрозділ перебуває у критичній ситуації,
що підбито БТР, що Чемпіон виїхав рятувати хлопців, але загинув… Акела
не міг стояти осторонь. Він полетів у Широкине. На жаль, сепари вийшли на
головну вулицю до того моменту, як він зрозумів, що там наших вже немає. І
на центральній вулиці Широкиного Акела загинув разом із Кутузом, який
також кинувся на допомогу». Він був з тих, хто живе за принципом
авантюрної удачі. І ніколи не мав страху. Акела міг би отримати безліч
нагород за свої героїчні вчинки та всі ті неоціненні речі, які зробив за час
перебування в рядах «Азову», але, на жаль, удостоївся їх вже посмертно. За
особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння українському народові,
зразкове виконання військового обов’язку відзначений орденом «За
мужність» III ступеня (посмертно) та нагородою «Народний Герой України»
(посмертно).
2.2.2. Позивний «Козак»
На війну Кирилов В'ячеслав Юрійович приїхав у грудні 2014 року. «У нас є
бажання, ідея і свобода, — казав позивний Козак в одному з останніх своїх
інтерв’ю, — а в них є лише зброя».
Під час наступальної операції «Азова» поблизу с. Широкине 15 лютого 2015
року Козак прикрив собою пораненого побратима під час шквального
обстрілу, а сам загинув від чисельних осколкових поранень. «Це був — і за
зовнішністю типажа, і за думками — справжній козак, — розповідає
колишній боєць “Азова”, а нині — голова “Національного Корпусу «Азов —
Маріуполь»” Антон Требухов. — У нього завжди все було до ладу. Особливо
це стосувалося екіпіровки. Він був справжнім сучасним козаком». «Сталося
це тоді, коли у дворі стояли я, Козак і ще один хлопчина з іншої роти, —
пригадує побратим Гризло. —Трапилось так, що граната розірвалась
безпосередньо у нас у ногах, і всю масу осколків прийняв на себе Козак.
Пам’ятаю, що в мене після вибуху була легка контузія. Я одразу забіг у
гараж, а потім побачив, що поблизу нього лежить Козак. Ми затягли його в
будівлю з-під вогню, потім понесли до БТР. Там, поруч із бойовою
машиною, я побачив залитого кров’ю Чавура. Як ми потім дізналися, Козак
та Чавур померли від надмірної втрати крові».
Товаришам по зброї і сьогодні важко усвідомити, що їхнього побратима вже
немає поруч. Вони свято бережуть пам'ять про нього. В Одесі на честь
В’ячеслава Кирилова перейменовано колишню вулицю Чапаєва, а у
Білгород-Дністровському, де народився Козак, — вулицю Октябрську. 28
квітня 2016 року на Одеському кладовищі, де похований мужній син
України, Козаку встановлено і відкрито пам’ятник.

2.2.3. Позивний «Кутуз»

Олександр Сергійович Кутузакій народився 26 грудня 1986 року в Одесі.
Закінчив середню школу №1. Добровольцем пішов в «Азов» з перших днів
війни. Був у складі «Чорного корпусу». У самому полку служив на посаді
старшого стрільця.
15 лютого 2015 року 28-річний одесит Олександр Кутузакій, позивний –
«Кутуз», пішов у свій останній бій разом із земляком Акелою. Разом вони й
не повернулися. Кутуз загинув поблизу Широкиного, відбиваючи атаку
ворога. Того дня азовці виконували бойове завдання – вони доставляли
боєприпаси на першу лінію фронту побратимам. Кілька рейдів пройшли
вдало, а останній завершився трагічно. Бійці потрапили в засідку, їх
автомобіль був цинічно розстріляний з укриття. Акела і Кутуз загинули, а
їхні тіла певний час знаходились у бойовиків.
Щирий, усміхнений і небагатослівний – таким пам’ятають азовці Кутуза,
справжнього воїна, що віддав життя за Батьківщину. Він відчайдушно
відстоював правду, до нього йшли за порадою.
23 лютого на похороні загиблого азовця вся Одеса, стоячи на колінах,
оплакувала героя, справжнього сина України. На прохання матері
Олександра ховали його у відкритій труні, аби всі бачили садистську суть
терористів, які понівечили мужнього воїна.
«Його обличчя – це обличчя України. Сьогодні таке лице в усіх нас», –
написав про бійця одеський журналіст Богдан Осінський.
В Одесі на честь загиблого вояка перейменували вулицю Ленінградську на
Олександра Кутузакія. А на фасаді школи, де навчався Кутуз, встановили
меморіальну дошку полеглому бійцю. Указом Президента України за
особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного
суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі
азовець нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
 3. ВИСНОВОК
Боротьба українського народу за незалежність тривала багато століть.
Національна пам'ять українців зберігає спомини про подвиги та жертовність
наших пращурів на цьому важкому, политому українською кров'ю шляху, що
лише наприкінці ХХ ст. призвів до проголошення незалежності України і
створення власної самостійної держави. Водночас новітні реалії
продемонстрували, що незалежність і свобода не даються одномоментно й
назавжди. За них слід боротися і відстоювати. Постійно. Щодня.
Від 2014 року уособленням захисників України стали Герої Небесної Сотні,
вірні присязі військові з анексованого Кримського півострова, учасники
Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних Сил на Сході України.
Українські воїни та добровольці зруйнували міф про непереможність
російської армії. Звитяга українського вояцтва під час російсько-української
війни дала країні нових героїв — чоловіків та жінок української армії і
силових структур.
Ми пам’ятаємо кожного, хто віддав своє життя, захищаючи Україну.
Згадуємо та гідно вшановуємо подвиг захисників, які віддали найцінніше у
боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України –
своє життя. Вони стояли на смерть за кожного з нас – за те, щоб майбутнє
покоління мало гідне майбутнє у незалежній країні, а всі ми могли розвивати
громадянське суспільство та робити Україну кращою. Ми схиляємо голови у
вдячності перед тими, хто тримав і тримає небо над нашими містами, даючи
нам можливість у цей час вчитися, працювати, розвивати соціальні ініціативи
та відстоювали демократію й права людини тут, у тилу. Адже герої живі,
поки жива пам’ять про них.