Заувага від автора

Передмова
Розділ 1. Кисневий голод
Розділ 2. Невоцерковлений
Розділ 3. Геній чи божевільний?
Розділ 4. Корпорація «Щастя»
Розділ 5. Єврейський буддизм
Розділ 6. Сила негативного мислення
Розділ 7. Ретрит

День перший
День другий
День третій
День четвертий
День п’ятий
День шостий
День сьомий
День восьмий
День дев’ятий
День десятий
Розділ 8. На 10 % більше щастя
Розділ 9. «Новий Кофеїн»
Розділ 10. Егоїстичні причини не бути паскудою
Розділ 11. Приховати дзен
Епілог
Подяки
Додаток. Інструкції

Базова майндфулнес-медитація
Корисні поради
ЧаПи
Сканування тіла
Медитація під час ходьби
Медитація співчуття (або метта)
 Відкрита усвідомленість
Ще запитання
Підсумок
Про автора
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15

Ден Гарріс
НА 10 % БІЛЬШЕ ЩАСТЯ

Видавничий дім «Фабула»

2021

Оригінальна назва твору: 10 % Happier

Це видання опубліковано за узгодженням з Dey Street Books,

підрозділом HarperCollins Publishers

Copyright © 2014 by Daniel Benjamin Harris

© О. Якименко, пер. з англ., 2021
 © Видавничий дім «Фабула», макет, 2021

ISBN 978-617-522-010-8 (epub)

Усі права збережено. Жодна частина цієї книжки не може бути
відтворена або передана в будь-якій формі або будь-якими засобами,
електронними чи механічними, включно з фотокопією, записом чи
будь-якою системою зберігання та пошуку інформації, без письмового
дозволу власників авторських прав.

Електронна версія створена за виданням:

Гарріс Ден
Г20 На 10 % більше щастя / пер. з англ. О. Якименко. — Харків :
ВД «Фабула», 2021. — 304 с.
ISBN 978-617-522-002-3
Відомий американський репортер і телеведучий розповідає в цій
книжці про свій шлях до медитації. Разом з автором читачі мають
змогу пережити злети і падіння журналістської кар’єри, дізнатися
скандальні й не дуже подробиці з життя духовних лідерів, з’ясувати,
що ж таке медитація, чи всім вона підходить і чи може зробити нас
щасливішими.
Книжка буде цікавою і корисною тим, хто прагне віднайти
внутрішній спокій, не втративши тих переваг, які дає нам звичка бути
завжди насторожі.
УДК 159.9

Шановний читачу!
Спасибі, що придбали цю книгу.
Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське
і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176
Кримінального кодексу України «Порушення авторського права
і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до
двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів,
матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань,
фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених
для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається
штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів
 Б’янці

Ми просто зараз переживаємо знакову подію в еволюції

людської свідомості, але про це не говоритимуть у вечірніх
новинах.

Екхарт Толле, гуру самодопомоги

Відкрий свій розум, і туди посиплеться сміття.

Панк-гурт Meat Puppets

Заувага від автора
На моє щастя, більшість подій, викладених у цій книжці, було
записано за допомогою або телевізійних камер, або застосунку Voice
Memos на моєму айфоні. Коли я цитував незаписані розмови, то
відтворював цитати з пам’яті та здебільшого перевіряв їх
з учасниками. Подекуди я почистив діалоги (повидалявши гмикання,
охкання тощо), аби зробити їх більш читабельними, чи то щоб самому
здаватися розумнішим.
Передмова
Спершу я хотів назвати цю книжку «Голос у моїй голові —
мудак». Проте така назва була визнана неприйнятною для людини, чия
основна робота вимагає дотримуватися стандартів пристойності
Федеральної комісії зі зв’язку.
Однак це правда. Голос у моїй голові може бути нестерпним
занудою. Наважуся припустити, що й ваш таким буває. Більшість із
нас настільки захоплені нескінченною розмовою із самим собою, що
ми навіть не усвідомлюємо існування голосу в нашій голові. Я точно
не усвідомлював, принаймні поки не вирушив у химерну маленьку
одіссею, описану в цій книжці.
Маю уточнити: я говорю не про те, щоб «чути голоси», а про
внутрішнього наратора, найбільш особисту частину нашого життя.
Цей голос починає своє бубоніння, щойно ми вранці розплющуємо очі,
і весь день дошкуляє нам, горлаючи, наче з гучномовця. Це гарячковий
потік спонукань, жадань і оцінок. Він зациклений на минулому
і майбутньому на шкоду тому, що відбувається тут і зараз. Саме він
змушує нас лізти в холодильник, коли ми не голодні, утрачати
самовладання, коли знаємо, що насправді це не в наших інтересах,
і чистити теку вхідних повідомлень, одночасно вдаючи зацікавленість
розмовою з іншими людьми. Звичайно, наш внутрішній балакун
не завжди такий уже й поганий. Часом він буває винахідливим,
приязним або кумедним. Але якщо ми не будемо пильними — а дуже
мало хто з нас цього навчений,— він може стати лихим ляльководом.
Якби ви мені сказали, коли я тільки-но приїхав до Нью-Йорка
працювати в мережевих новинах, що я використовуватиму медитацію,
аби стишити голос у моїй голові, або що колись напишу про це цілу
книжку, я б із вас насміявся. Донедавна я вважав медитацію
винятковою цариною бородатих свамі, немитих гіпі й шанувальників
християнської музики Джона Теша. Ба більше, оскільки в мене
здатність до концентрації уваги ніби в шестимісячного лабрадора,
я уявляв медитацію як щось таке, чого все одно ніколи не зможу
робити. Зважаючи на постійну плутанину, гул і шумовиння в моїх
думках, я гадав, що «очистити свій розум» — для мене не варіант.
 Але потім трапилася низка дивних і незапланованих подій, до
яких мали стосунок воєнні зони, мегацеркви, гуру самодопомоги,
Періс Гілтон, Далай-лама і десять днів тиші, що блискавично
перетворилися з найбільш прикрого на найглибший досвід мого життя.
Унаслідок цього всього я зрештою зрозумів, що мої упередження щодо
медитації були насправді хибними.
Медитаційна практика потерпає від проблем із неправильною
промоцією — здебільшого через те, що її найпомітніші поборники
говорять ніби під нескінченний акомпанемент духовної музики. Однак
якщо ви зможете оминути культурні стереотипи, то з’ясуєте, що
медитація — це просто вправа для вашого мозку. Це перевірена
техніка, щоб не дозволяти голосу у вашій голові крутити вами. Треба
уточнити, що це не чудодійні ліки. Медитація не зробить вас вищими
чи вродливішими, не вирішить ваших проблем наче за помахом
чарівної палички. Вам не варто зважати на пафосні книжки чи
знаменитих гуру, які обіцяють негайне просвітлення. За моїм досвідом,
медитація робить вас на 10 % щасливішими. Звичайно, це геть не
наукове твердження. А проте непоганий прибуток від інвестиції.
Коли ви здобудете навички медитації, ця практика допоможе
звільнити саме стільки простору у вашій голові, щоб ви з меншою
ймовірністю піддавалися гніву чи роздратуванню і діяли під їхнім
впливом. На підтвердження цього існує ціла наука — хвиля нових
досліджень, проілюстрованих кольоровими знімками МРТ, які
демонструють, що медитація створює у вашому мозку нові нейронні
зв’язки.
Ця наука ставить під сумнів усталену думку про те, що наш рівень
щастя, витривалості та доброти закладений від народження. Багато хто
помилково вважає, що ми приречені жити з усіма обтяжливими
складниками нашої особистості,— що ми «запальні», чи
«сором’язливі», чи «сумні»,— і все це фіксовані, незмінні риси. Тепер
ми знаємо, що багато якостей, які ми найбільше цінуємо,— це
насправді навички, котрі можна тренувати так само, як ви розвиваєте
своє тіло в спортзалі.
Це дозволяє сподіватися на кардинальні позитивні зміни.
Насправді, як я дізнався, нова нейронаука сприяла розквіту елітної
субкультури бізнес-керівників, спортсменів і морських піхотинців, які
використовують медитацію, щоб покращити свою здатність до
зосередження, обмежити залежність від технологій і не підкорятися
сліпо власним емоціям. Медитацію навіть назвали «новим кофеїном».
Підозрюю, що якби можна було звільнити цю практику від
високодуховної полуди і слівець, наче щойно вийнятих із печива
з передбаченнями («сакральні місця», «божественна матір»,
«стримуйте свої емоції з любов’ю та ніжністю»…), вона привабила б
іще мільйони розумних, скептичних і амбіційних людей, які за інших
обставин ніколи б до неї й не наблизились.
Від скептиків я найчастіше чув таке питання: якщо я приборкаю
голос у своїй голові, чи не втрачу я свого хисту? Дехто вважає, що для
креативності їм потрібна депресія, а для успіху — нав’язлива
тривожність.
Останні чотири роки я проводив польові випробування медитації
в суворих умовах одного з найбільш конкурентних середовищ, які
тільки можна уявити,— у середовищі телевізійних новин. І маю вам
сказати, що це цілком здійсненно. Ба більше, це може дати вам
справжню перевагу і навіть зробити вас приємнішими у спілкуванні.
Так, дорогою я втрапив у кілька неприємних пасток — про це ви ще
прочитаєте. Зате завдяки моєму досвіду ви зможете їх уникнути.
У цій книжці я намагаюся розвіяти міфи про медитацію
й показати: коли вона спрацювала в моєму випадку, можливо, спрацює
й у вашому. Найкращий спосіб проілюструвати це — дати вам, як ми
говоримо в нашій галузі, «ексклюзивний доступ» до голосу в моїй
голові. Усі ми силкуємося досягти рівноваги між картинкою, яку
презентуємо світові, і реальністю нашого внутрішнього пейзажу. Це
особливо складна справа для ведучого теленовин, чия робота —
випромінювати спокій, упевненість і (коли це доречно) добрий гумор.
Переважно моя зовнішня презентація щира, загалом я щасливий
чоловік, котрий чудово усвідомлює, як йому пощастило в житті. Але,
звісно ж, бувають миті, коли моя внутрішня реальність дещо
складніша. І для досягнення тієї мети, яку має ця книжка, я збираюся
навести збільшувальне скло саме на ці непрості речі.
Ця історія починається в період, коли я втратив контроль над
голосом у своїй голові. Це було на початку моєї кар’єри; я був
беручким, допитливим і амбіційним репортером-початківцем, якого
підхопило й понесло,— і все це призвело до найпринизливішого
випадку в моєму житті.
Розділ 1. Кисневий голод
За даними рейтингу Нільсена, що вимірює обсяг телевізійної
аудиторії, 5,019 мільйона людей бачили, як я з’їхав з глузду.
Це сталося 7 червня 2004 року, в ефірі програми Good Morning
America. На мені були улюблена нова краватка і товстий шар макіяжу.
Зачіска була пишна й надто старанно укладена. Керівництво
попросило мене замінити мою колегу Робін Робертс у ролі диктора
новин. Робота здебільшого полягала в тому, щоб з’являтися щогодини
й начитувати останні новини.
Я сидів на місці Робін, за додатковим дикторським столом на
другому поверсі заскленої студії телерадіокомпанії ABC на Таймс-
Сквер у Нью-Йорку. З другого боку кімнати стояв головний
дикторський стіл, де розташувалися співведучі шоу — доброзичливий
Чарлз Гібсон і елегантна Діана Соєр.
Чарлі передав мені слово:
— А тепер послухаємо Дена Гарріса з відділу новин. Дене?
На цьому етапі я мав зачитати серію із шести закадрових
коментарів — коротких новинних повідомлень, близько двадцяти
секунд кожне, котрі мали б звучати як супровід до відеокліпів, що їх
запускали працівники контрольної кімнати.
Спочатку все було гаразд.
— Доброго ранку, Чарлі, Діано. Дякую,— промовив я своїм
найкращим ранковим дикторським голосом — бадьорим, але солідним.
Але потім, просто посеред другого коментаря, мене накрило. Ні
з того ні з сього я відчув, що мій мозок пронизує, як ніж, первісний
тваринний жах. Паралізуюча хвиля паніки здійнялася по моїй спині,
перехлюпнулася через маківку і стекла вниз по обличчю. Всесвіт падав
просто на мене. Моє серце почало калатати. У роті пересохло. Долоні
сочилися потом.
Я знав, що мені треба прочитати ще три повідомлення,— ціла
вічність без перерви й можливості сховатися, ніяких звукових вставок,
синхронів чи кореспондентів, яким можна передати слово, а самому
тим часом узяти себе в руки й заспокоїтися.
 Коли я перейшов до третього коментаря, про ліки від підвищеного
холестерину, мені почало відбирати мову, я важко дихав, долаючи
нестерпний жах, і ще складніше було від усвідомлення, що ця
катастрофа транслювалася наживо.
Ти на національному телебаченні.
Це відбувається зараз. Просто зараз.
Усі бачать це, хлопче.
Роби щось. РОБИ щось.
Я намагався це перебороти, з перемінними результатами.
Офіційна стенограма передачі відображає моє сповзання
в незв’язність:
«Дослідники повідомляють, що в людей, які приймали препарати
для зниження рівня холестерину під назвою статини щонайменше
протягом п’яти років, міг також знизитися ризик ракових захворювань,
але ще зарано… зарано повільно призначати статини для
продукування раку».
Саме невдовзі після того, як я з блідим і викривленим судомою
обличчям говорив про «продукування раку», я зрозумів, що маю
вчинити щось радикальне, аби вибратися з цієї халепи.

Мій зрив у прямому ефірі був безпосереднім наслідком

тривалого періоду легковажності, коли я був зосереджений на кар’єрі
та пригодах на шкоду практично всьому іншому в моєму житті. Це
почалося 13 березня 2000 року, мого першого дня на каналі ABC News.
Двадцятивосьмирічний, наляканий і вдягнений у недоречний
двобортний костюм, я проминув коридор із високою стелею,
прикрашений портретами світил, як-от Пітер Дженнінгс, Діана Соєр,
Барбара Волтерс (тепер усі вони, вочевидь, були моїми колегами),
а потім височенним, величним ескалатором піднявся до будівлі
в мангеттенському Верхньому Вест-Сайді.
Того дня мене відправили на підвальний поверх, до якогось офісу
служби безпеки, залитого штучним денним світлом, аби
сфотографувати для нового посвідчення. На тому фото я був таким
молодим на вигляд, що один колега пізніше пожартував: якби кадр був
ширшим, на ньому було б видно, що в моїй руці повітряна кулька.
 Те, що я потрапив на ABC, узагалі скидалося на велике
непорозуміння або, можливо, злий жарт. Попередні сім років, поки
я гарував у місцевих новинах, моєю мрією завжди було «дістатися до
мережі» (так це називали в провінції), але я вважав, що це станеться не
раніше, ніж мені буде, можливо, сорок і я матиму достатньо дорослий
вигляд, щоб водити авто.
Я почав працювати в теленовинах одразу після навчання,
з непевною метою збудувати кар’єру, не позбавлену блиску, але так,
щоб це не вимагало від мене знання математики. Мої батьки були
лікарями, але я не мав ані схильностей, ані потрібної здатності до
зосередження, щоб вивчати медицину. Тож, хоч у моїх рідних спершу
були певні побоювання, я влаштувався на роботу на каналі NBC
в Бангорі, місті у штаті Мен (одному з найменших ринків
телеохоплення в країні — 154-му з 210). Це була халтура на пів
робочого дня, платили 5,50 доларів за годину, а робота полягала в тому,
щоб писати тексти для дикторок, а потім керувати студійною камерою
під час передачі під назвою «Наживо о 5.30». У мій перший день
продюсер, який мав мене навчати, обернувся від своєї електричної
друкарської машинки і без церемоній заявив: «Це не зіркова робота».
Він мав рацію. Висвітлювати шинні пожежі та снігові бурі в аграрному
Мені, а тим паче жити в крихітній квартирці на першому поверсі
в будинку літньої пані та майже щовечора їсти макарони із сиром — це
було зовсім не сексі. А проте я одразу полюбив цю роботу.
Після того як я кілька місяців надокучав своїм керівникам
проханнями пустити мене в кадр, вони зглянулись, і я став репортером
і ведучим, хоч і мав заледве двадцять два роки й один синій блейзер,
який доношував після тата. Мені знадобилося небагато часу, аби
зрозуміти, що це моя робота на все життя. Саме ремесло я вважав
захопливим — особливо написання текстів, призначених для того, щоб
промовляти їх уголос і поєднувати із зображеннями. Я радів, коли мене
зацікавлювала невивчена, але важлива тема, і придумував способи
розповісти глядачам щось корисне або таке, що може пролити світло
на якісь явища. А найбільше мене тішив той факт, що нова посада
давала мені право приходити до поважних людей і ставити зухвалі
запитання.
Однак новини — це підступна штука. Окрім шляхетних міркувань
про те, щоб вимагати звіту від впливових людей і використовувати
силу інформаційного простору на добро, можливість запхнути свою
пику на телебачення викликає якесь глибоке й ірраціональне відчуття
самоствердження. Погляньте, як люди хвилюються, коли на
бейсбольних іграх їхні обличчя з’являються на великому екрані.
А тепер уявіть, як воно, коли цим ти заробляєш на життя.
Мій колега в Бангорі не помилявся стосовно того, що
в повсякденній роботі телерепортера немає нічого зіркового
(висиджування на нескінченних прес-конференціях, години у фургоні
знімальної групи з дратівливим оператором, гонитва за копами, щоб
записати синхрон), та коли я перебрався на більші ринки, спершу до
Портленда, штат Мен, а потім до Бостона, платня стала кращою,
сюжети — більш значущими, а відчуття глибинного трепету від того,
що тебе впізнають у барах або в черзі до банківської каси, ніколи не
приїдалося.
Пам’ятаю, моя мати, утілення мудрості, колись, у моїй юності,
мимохідь сказала мені, що кожен, хто висуває свою кандидатуру
в президенти, мусить мати всередині таку велику діру, що її
неможливо заповнити. Коли я міркував про своє прагнення працювати
на телебаченні, завжди згадував її зауваження.
За сім років після моєї першої роботи в Бангорі, коли вже
працював на цілодобовому кабельному каналі новин у Бостоні,
я отримав начебто нічим не зумовлений дзвінок, який давав зрозуміти,
що я от-от спіймаю велику рибу. Мій агент сказав мені, що керівники
ABC бачили мої записи і хочуть поговорити.
Мене взяли співведучим у нічну інформаційну програму непевної
тематики на каналі ABC — World News Now, яка тривала від другої до
четвертої ранку для аудиторії, що складалася переважно з тих, хто
страждає від безсоння, матерів-годувальниць і студентів, які працюють
ночами під дією стимулювальних препаратів. Щоправда, коли
я вийшов на роботу в березні 2000-го, хлопець, якого я мав замінити,
Андерсон Купер, вирішив, що він іще не хоче звільнятись. Не знаючи,
що ще зі мною робити, керівництво дало мені змогу впорядкувати
кілька сюжетів для випуску вечірніх новин, що виходив у вихідні,—
World News Tonight. Як мені тоді здалося, це було найкрутіше, що будь-
коли зі мною траплялося. Лише за кілька тижнів до того я інформував
аудиторію з десятків тисяч мешканців Нової Англії, а тепер готував
новини для мільйонів людей по всій країні. А потім стало ще краще:
мене попросили підготувати мій перший сюжет для щоденної версії
вечірніх новин, яку вів сам Пітер Дженнінгс.
Дженнінгс був моїм кумиром. Увесь мій стиль поведінки в ефірі
був низькобюджетною копією його стилю. Я вивчав його витончений
танець за дикторським столом — майстерне поєднання повільних
нахилів, кивання головою і зведених брів. Я був у захваті від його
вміння лишатися врівноваженим і водночас виявляти емоції без
надмірної сентиментальності. Він був досконалим зразком
телеведучого як голосу Божого, до того ж наділений таємничим
шармом: зовнішність як у агента 007, чотири дружини, чутки про
побачення зі знаменитостями.
Він був колосом, який осідлав ABC News. На каналі його передачу
називали просто «Шоу», майже так, ніби в нас не було інших основних
програм, як-от 20/20, GMA (Good Morning America) і Nightline. Крім
того, його страшенно боялися. Я ще з ним не зустрічався, але вже чув
розповіді про його вибуховий характер. Оскільки він був відомий
своєю нещадністю до молодших колег, керівники навмисне
запланували мою першу появу в його шоу на 4 липня, коли, як вони
знали, він мав бути у відпустці.
Я підготував сюжет про представників повоєнного покоління, які
повертаються до роботи рятувальників, тому що молоді люди йдуть
працювати в інтернет-компанії. Коли сюжет вийшов в ефір, продюсери
шоу, здавалося, були ним задоволені, але я так і не отримав відгуку від
самого Дженнінгса. Я не знав, чи дивився він і чи знав узагалі, хто я.
Кілька тижнів по тому я був у своїй квартирі, котру ділив із
молодшим братом Меттом, і працював на велотренажері, який ми
поставили у вітальні, аж раптом мій міський телефон, мобільник
і пейджер задзвонили один за одним. Я зліз із тренажера й подивився
на пейджер. Він показував «4040». Це був номер «крайнього рубежу»
World News Tonight — приміщення, де Пітер і його головні продюсери
проводили день, готуючи шоу. Я зателефонував, і молодий асистент,
який відповів на дзвінок, перевів мене в режим очікування. Потім
якийсь чоловік узяв слухавку і сказав: «Гадаю, нам треба починати
висвітлення роботи Ральфа Нейдера. Його кампанія набирає обертів.
Можете це зробити?» Я подивився на Метта і промовив самими
губами: «По-моєму, це Пітер Дженнінгс».
 Наступного дня я летів до міста Медісон у Вісконсині, щоб узяти
інтерв’ю в Нейдера, який був тоді кандидатом у президенти від партії
зелених, і підготувати сюжет для програми того вечора. Це був
гарячковий і марудний процес, обтяжений тим, що Пітер надто пізно
зажадав внести низку змін у сценарій, який я написав. Ми спромоглися
«зробити ефір», але добре намучилися. Коли я повернувся до
готельного номера і зайшов в Інтернет, то побачив електронного листа
від Пітера, де було лише два слова: «Зателефонуй мені». Так я і зробив.
Негайно. Я чекав, що він надає мені чортів за написання не досить
доброго сценарію, але насамперед він сказав: «Одягай світліші
сорочки». Далі повідомив мені, що журнал People заніс його до
переліку найкраще вбраних людей винятково завдяки тому одягу, який
він замовляв із каталогів.
Це й довершило справу. Наступні п’ять років Пітер був моїм
учителем, а іноді й мучителем. Робота ведучого нічної програми тепер
була неактуальною. Неймовірно, але я став кореспондентом мережевих
новин. Мені дали набір візитівок і мій найперший кабінет на
четвертому поверсі будівлі, поряд із п’ятьма іншими кореспондентами,
усі — чоловіки, старші за мене на кілька десятків років. Наші кабінети
було розташовано вздовж переходу, з якого було видно знімальний
майданчик, звідки Пітер вів своє шоу. Одного ранку, невдовзі після
мого заселення до кабінету, я вийшов із ліфта, а інші репортери стояли
разом і розмовляли. Жоден із них не заговорив до мене. Мені було
ніяково і трохи боязко, але таку ціну я мав заплатити за те, що дістав
цю роботу на ціле десятиліття раніше, ніж очікував, і воно цілком було
того варте.
Працювати на Пітера було ніби засунути голову в лев’ячу пащу:
захопливо, але не зовсім безпечно. Я боявся його з багатьох причин:
він був сантиметрів на тридцять вищий за мене, йому були властиві
раптові й непередбачувані перепади настрою, і — хоча народився
в Канаді — він був справжнісіньким американським ідолом, тож коли
кричав на когось, це викликало дуже принизливе відчуття. Здавалося,
він тішиться, змушуючи мене ніяковіти, бажано перед якомога
більшою кількістю людей. Якось його помічник покликав мене до
«рубежу», сказавши, що Пітерові потрібно щось обговорити. Коли
я прийшов, Пітер підняв погляд, здивовано примружився і, дивлячись
на мою картату куртку, сказав: «Ти ж не збираєшся в цьому
зніматись?» Усі знічено засміялися. Я залився рум’янцем кольору
фуксії та пробурмотів щось про те, що, звісно, не збираюся. Після
цього можна було її спалити.
Але справжньою точкою кипіння — як і в кожного
кореспондента — був процес написання сценаріїв. Пітер був
вимогливим і запальним редактором, до того ж він часто вносив зміни
останньої миті, прирікаючи кореспондентів і продюсерів на шалений
аврал за хвилини до
ефіру. Навіть коли він робив свої зауваження радше сумним, аніж
сердитим тоном, у мене виникала велика підозра, що насправді він
отримує задоволення, демонструючи силу. У нього був набір
напівраціональних правил письма, яким кожен кореспондент навчався
коритися в період особливо нещадної «дідівщини»: не починати
речення з «але», не казати «на зразок», коли можеш сказати «як-от», за
жодних обставин не вживати слова «тимчасом».
Однак, безперечно, не всі Пітерові стандарти були свавільними. За
якийсь час спостережень і взаємодії з ним я зрозумів, що він глибоко
переймається своєю роботою. Він сприймав її як привілей, як
священний обов’язок перед аудиторією й невід’ємну частину
функціонування демократії. Він був природженим бунтівником, який
чекав від своїх працівників безкомпромісних питань до влади (зокрема
й до наших же босів — звичайно, крім нього самого). На початку моєї
роботи я запропонував йому сюжет про ставлення до психічно хворих
в’язнів у тюрмі, і Пітер особисто допоміг мені його реалізувати
й відвів чільне місце у своїй програмі. Потім він задіяв мене в інших
розслідуваннях, одне на тему згвалтувань у в’язницях, а друге — про
те, як в американських університетських кампусах не дозволяють
висловлювати консервативні погляди. Це було ідеальне журналістське
наставництво.
Проте дуже часто Пітерова здатність надихати затьмарювалася
його непередбачуваною поведінкою — і основним місцем для цього
був «рубіж» у ті несамовиті години раннього вечора перед ефіром,
коли репортери й продюсери відчайдушно змагалися між собою, щоб
він затвердив їхні сценарії,— на чому Пітер наполягав. Одним із його
фірмових вибриків було перетасувати всі думки в сюжеті без жодної
видимої причини або поцупити найкращі уривки з наших творів
і використати їх самому. Ми, кореспонденти (старші хлопці з мого
коридору зрештою зласкавились і почали зі мною спілкуватися), часто
співчували один одному через те, що когось «пропітерили», доходячи
незмінного висновку, що рівень спрямованої на нас критики
безпосередньо залежав від Пітерового настрою та його ставлення до
нас тієї миті. Усі ми погоджувалися, що він був людиною, якою керує
вибухонебезпечне поєднання надзвичайного таланту і руйнівної
непостійності. Перший — і єдиний — сценарій, який я отримав назад
без жодної позначки, зробленої його червоною ручкою, я зберіг.

Можливо, спершу я був ошелешений своїм раптовим

підвищенням на ABC News, проте не мав наміру змарнувати цю нагоду.
Я швидко пережив етап «не можу повірити, що мене пропускає
охорона» і зосередився на тому, як поводитися в конкурентному
середовищі, де різні програми, ведучі й керівники затято змагалися
між собою й де надмірне зближення з будь-яким окремим
угрупованням тягло за собою ризики.
Я успадкував свій стиль поведінки, свій modus operandi від батька,
чиїм гаслом було «ціною певності є непевність». Доктор Джей Гарріс,
наділений талантом потискати руки й усміхатися, використовував свою
максиму про певність і непевність для кар’єрного розвитку у світі
безжальних зануд з академічної медицини. Моя мати, стримана янкі
з Массачусетса, дещо розслаблено ставилася до своєї не менш
виснажливої медичної кар’єри. Як жартували в нашій сім’ї, це через
те, що тато єврей, а мати ні. Згідно з іншим нашим жартом,
я успадкував усі татові гени тривожності, а моєму братові їх не
дісталось. Як одного разу сказав про мене Метт: «Порівняно з Деном
Вуді Аллен схожий на буддистського монаха».
Якщо ж відкинути жарти (та етнічні стереотипи), я сприйняв
татову максиму дуже близько до серця. Уже з дитинства я часто
подумки щось перевіряв, досліджував свої відчуття, наприклад, тиснув
на синець, щоб дізнатися, чи він досі болить. Рівновага між стресом
і задоволеністю була, на мій погляд, найбільшою загадкою життя.
З одного боку, я був цілковито переконаний, що збереження будь-якого
успіху, що я досягнув, безпосередньо залежало від постійної
невсипущої пильності. Я зробив висновок, що такий тип поведінки
мусив би бути доцільним із погляду еволюції: печерні люди, що
переймалися через можливі загрози, справжні чи уявні, напевно, жили
довше. З іншого боку, я добре розумів, що таке відчуття непевності
могло продовжити життя, але водночас зробити його менш приємним.
Однак коли я потрапив на ABC, усі мої спроби досягти рівноваги
пішли прямісінько псу під хвіст. Я був молодий, і це було надто круто
для мене; я мусив працювати за трьох, щоб утвердитися, долаючи
властивий нашій галузі скептицизм. (Одного вечора, коли я стояв
перед камерою під час програми Пітера, чекаючи виходу в прямий
ефір, виконавчий продюсер сказав мені в навушник: «У тебе такий
вигляд, ніби ти готуєшся позувати для фото на бар-міцва».) Щоб
компенсувати це, я постійно пропонував сюжети, був нещадно
самокритичним, охоче працював ночами, ранками та вихідними, навіть
якщо це означало пропускати важливі події (як-от весілля друзів
і родинні зустрічі) заради того, щоб вийти в ефір.
Відділ новин був сприятливим середовищем для такого запалу.
Власне, люди тут любили повторювати знамениту цитату з легендарної
книжки про Білий дім журналістки Гелен Томас: «Ти хороший лише
настільки, як твій останній сюжет». Дістати можливість вийти в ефір
було непросто. Щовечора у World News виходило шість або сім
записаних кореспондентських сюжетів, і більшість із цих слотів
відходила тим, хто висвітлював спеціальні теми, наприклад події
в Білому домі. Тим часом на каналі було близько п’ятдесяти інших
кореспондентів, які змагалися за те, що лишалось. У мене в думках
перемотувалася нескінченна плівка: «Скільки сюжетів у мене було
цього тижня? Які зараз у мене стосунки з Пітером? Що ще
я збираюся робити найближчим часом?»
Приблизно рік від початку цієї роботи моя стратегія полягала
в тому, щоб зосередитися переважно на сюжетах, які ми називали «для
широкого кола», тобто тих, що виходили після першої рекламної паузи.
Вони варіювали від розслідувань до детальних історій і легковажних
сенсацій. Я виявив, що в умовах суперництва за можливість
висвітлювати головні, важливі новини це був розумний хід. Окрім
згаданих вище розслідувань, я розповідав про піднесення й падіння
інтернет-компаній, а також готував яскраві матеріали про битву між
Бушем і Гором під час перерахунку голосів у Флориді.
Приблизно за рік після початку моєї роботи Пітер покликав мене
до свого заставленого книжками кабінету, щоб обговорити нове
завдання. Він сидів за масивним столом із темного дерева, а я загруз
у його м’якій канапі, яку, безперечно, створила та сама особа, що
винайшла середньовічні пристрої для тортур, як-от «залізна діва»
і «груша страждання». Він повідомив мені дещо несподіване
й водночас нерадісне. Він хотів, щоб я взявся за висвітлення на ABC
теми релігії. Для Пітера цей напрям був найвищим пріоритетом.
Незадовго до того він випустив у прайм-тайм кілька спеціальних
розвідок про життя Ісуса і святого Павла, що здобули високий рейтинг
і позитивні відгуки. Крім того, під його особистим наглядом було
найнято першого в історії мережевих новин штатного релігійного
кореспондента, Пеггі Вемаєр. Але Пеггі, мила, білява євангелістка
з Техасу, тепер звільнялась, і Пітер вирішив, що я візьму на себе її
обов’язки. Я спробував заперечити, посилаючись на те, що
я переконаний атеїст (мені не стало духу сказати йому, що ця тема мені
байдужісінька), але він жодних заперечень не прийняв. Це сталося.
Кінець обговорення.
Кілька місяців по тому я сидів у летючій бляшанці на злітній смузі
у Форт-Вейні, штат Індіана, щойно завершивши знімати сюжет про
молодіжні церковні організації. Хлопець у передній частині
пасажирського відділення відповів на дзвінок свого мобільного,
обернувся і повідомив усім, що вежі-близнюки у вогні. Було
11 вересня 2001 року, і раптово увесь цивільний авіатранспорт у країні
втратив можливість підніматися в повітря. У будь-якому разі я вже не
повертався до Нью-Йорка. Мій мобільний теж задзвонив, і я отримав
нові вказівки: дістатися Шанксвілла в Пенсильванії, де рейс
93 компанії United Airlines посадили пасажири, що захопили кабіну
пілотів.
Зійшовши з літака, я винайняв авто і разом зі своїм продюсером
вирушив у подорож на чотири сотні миль у східному напрямку.
Я провів ті сім годин у машині, переживаючи новий і незрозумілий для
мене різновид горя. Як усі американці, я був злий і наляканий. Але на
все це накладалися корисливі міркування. Це був, мабуть,
найвидатніший сюжет нашого часу, і от я вів «транспортний засіб
середнього класу» просторами Огайо, безпомічно слухаючи про
розвиток подій у радіоновинах. Я знав, що Пітер буде як риба у воді,
він на повну увімкне свій пояснювальний і заспокійливий тон, і мені
було фізично зле від того, що я не був частиною команди, яка
повідомляє — і розтлумачує ці новини країні. Я вже знав, що сюжети
«для широкого кола» більше мене не задовольнятимуть.
Того вечора я провів репортаж із Пенсильванії, а потім проїхав
решту шляху до Нью-Йорка, де практично перебрався до готелю
Tribeca Grand, лише за кілька кварталів від території Граунд-Зіро, де
був розташований Всесвітній торговий центр. Поліція перекрила
більшу частину Нижнього Мангеттена, а оскільки я жив і працював на
периферії, єдиним способом висвітлювати події було лишатися
поблизу. Цей бутик-готель із його крихітними кімнатами, відкритими
залізними клітками ліфта і величезним фоє (зазвичай воно було
заповнене гульвісами, що попивали задорогі коктейлі, а тепер
спорожніло), був невідповідно шикарним місцем для висвітлення
найбільш смертоносної терористичної атаки на американській землі.
Я мав рацію щодо Пітера. Його цілодобове мовлення в ці жахливі
дні звучало майже в усьому світі, і під його керівництвом я випускав
сюжети про натовпи згорьованих людей на руїнах Граунд-Зіро, а також
про тривожну кількість нападів на безневинних мусульман по всій
країні.
Кілька тижнів по тому, коли коловерть висвітлення подій
у Граунд-Зіро почала вщухати і я знову був у своєму кабінеті
у Верхньому Мангеттені, одного дня по обіді мій телефон задзвонив.
Додзвонювач був позначений як «відділ міжнародних новин». Голос на
тому боці лінії промовив: «Нам треба, щоб ви поїхали до Пакистану».
У мій мозок вихлюпнувся кухоль дофаміну. Завершивши розмову,
я ходив кімнатою туди-сюди, стискаючи й розтискаючи кулаки.
Ось так, як і належить, я розпочав найбільш небезпечні
й визначальні роки свого життя: з низки дурнуватих жестів.
Я сторчголов кинувся в те, що мало згодом перетворитися на
багаторічну пригоду, під час якої мені випало побачити місця й речі,
яких я зроду б не наважився й уявити, коли був неотесаним
двадцятидворічним репортером у Бангорі. Я линув на хвилі
адреналіну, сп’янілий від можливості виступати в ефірі та сліпий до
потенційних психологічних наслідків.

До цієї першої подорожі до Пакистану в жовтні 2001 року

я ніколи не бував у країнах третього світу, якщо не враховувати поїздку
до Тіхуани у 1980-х, коли я долучився до молодіжного туру. Тож коли
наступного дня після того дзвінка з відділу міжнародних новин я сідав
на літак до Ісламабада, то зовсім не уявляв, чого очікувати. Я прибув
у місце, про яке мої британські друзі сказали б, що воно схоже на
сцену із «Зоряних воєн». У зоні отримання багажу юрмилися
пасажири із заспаними очима, знуджені на вигляд копи і спритники-
носії в засмальцьованих коричневих комбінезонах. Я був єдиним
мешканцем Заходу в приміщенні. За митним постом мене зустрів
місцевий водій, що тримав у руках табличку з моїм іменем. Ранкове
повітря надворі було імлистим і теплим та трохи відгонило паленими
шинами. Трасу заповнили величезні, яскраво прикрашені вантажівки,
водії яких постійно сигналили, від чого навкруги лунали металічні,
мелодійні звуки. Пізніше я зрозумів, що люди в подібних місцях
сигналять не стільки для того, аби інші водії звільнили їм шлях,
а просто щоб попередити людей про свою присутність, це наче сигнал
гідролокатора. Доти я ще не почувався настільки далеким від дому.
Але потім ми прибули до готелю. На мій подив, це був Marriott,
і досить непоганий — значно більший та вишуканіший, ніж
пересічний готель цієї мережі в Америці. Я залишив свій багаж
й одразу попрямував до президентського номера, де працювала
команда ABC. Багато кого з цих людей я того дня зустрів уперше. Вони
були переважно з нашого лондонського відділу, відчайдухи, ветерани
місць на кшталт Боснії та Руанди. Схоже було, що вони зовсім не
переймаються через когнітивний дисонанс від перебування
в небезпечній, злиденній країні, де працівники готелю в уніформі двічі
на день приносять нам загорнуті в целофанову плівку тарелі з печивом
і горішками. Мій колега, кореспондент Боб Вудрафф невимушено
гуляв і спокійнісінько замовляв у номер яєчню.
Доволі швидко обставини змінились. Уже за кілька днів мені
сказали, що ми отримали запрошення від талібів, які на той час іще
керували Афганістаном, відвідати їхню базу в Кандагарі. Це було щось
на зразок акредитації. На перший погляд здавалося, що це цілком
безглузда ідея — вирушати на ворожу територію як гості
супротивника, і серед наших працівників зчинилася запальна дискусія.
Ми обговорили це на загальних зборах. Я вислухав думки обох сторін,
але рішення було очевидним: я в жодному разі не міг цього
пропустити.
 Я намагався зателефонувати мамі й повідомити їй, куди я їду,
перш ніж вона побачить це по телевізору, але не зміг зв’язатися з нею
в лікарні, де вона працювала. Тож, усупереч здоровому глузду,
я подзвонив татові, який із двох моїх батьків був емоційнішим.
Почувши, що я збираюся робити, він розплакався. Коли на лінії запала
тиша й було чути лише, як тато переводить подих, моє легковажне
радісне збудження поступилося місцем докорам сумління. До цієї миті
я думав лише про те, що ця поїздка означала для мене, і не брав до
уваги того пекла, яке вона створить для моєї родини. Мій тато досить
швидко оговтався і вдався до звичної для нього самоіронії: «Твоя мати
єврейка, просто це якась інша мати».
Тієї ночі я почувався настільки винним — і, відверто кажучи,
наляканим,— що не міг заснути. Наступного дня я був у складі
невеликої групи репортерів, що сіли в автобус у невідомість. Після
довгої хребтодробильної їзди неасфальтованою магістраллю, що
розтинає навпіл Південний Афганістан, посеред ночі ми прибули до
комплексу самовільно захоплених урядових будівель на околицях
Кандагара. Унаслідок американської повітряної атаки електрика
зникла, і в усьому місті було хоч в око стрель. Ми швидко піднялися на
дах однієї з будівель, налаштували супутниковий зв’язок і записали
репортаж, під час якого Пітер Дженнінгс із нью-йоркської новинної
студії ставив мені запитання про цю поїздку. Поговоривши зі мною,
Пітер, якому ще треба було підготуватися до випуску загальних новин,
знайшов час, щоб зателефонувати моїм батькам і повідомити, що зі
мною все гаразд.
Про наступні три дні в мене лишилися непевні спогади як про
щось нереальне й шалене. Озброєні до зубів бородаті чоловіки возили
нас містом. Переважно вони показували нам те, що ми мали побачити
заради їхнього піару, зокрема зруйновані будівлі, де, за їхніми словами,
безневинні цивільні мешканці загинули через бомбардування
американськими військовими літаками. Але найсильніше враження на
мене справила поведінка бійців Талібану поза кадром. Якщо не брати
до уваги вищих командирів з їхніми пропагандистськими
вихваляннями, рядові солдати насправді поводилися приязно й по-
товариському. Вони були справжнісінькими дітьми. Навчили нас
місцевої лайки. (Схоже, «віслюк» мовою пушту — це серйозна
образа.) Якось один із них прошепотів мені: «Забери мене до
Америки».
Я додав багато таких яскравих деталей до своїх репортажів
й отримував схвальні електронні листи з головного офісу, що були
запаморочливо п’янкими для молодого честолюбного репортера. Пітер
в ефірі називав мене «наша людина в Афганістані». Моя команда,
у якій було кілька англійців, не одну годину дражнила мене,
пророкуючи, що я стану «пихатим бовдуром», коли повернуся додому.
Вони розігрували уявні сценки, як я в нью-йоркських барах із друзями
перериваю кожну розмову словами: «Так-так-так, а я розповідав вам,
як був в Афганістані?»
У цій поїздці я вперше скуштував те, що назвав би
журналістським героїном: чистий, нездоровий кайф від того, що ти
перебуваєш там, де бути не маєш, і це тобі не тільки сходить із рук,
а тебе ще й показують по телевізору. Я опинився на голці.
Однак, коли я повернувся до Нью-Йорка, у мене було не надто
багато часу, щоб ходити павичем. Мене зустріли публічним осудом
у New York Times. Арт-критикиня Карін Джеймс порівняла моє
висвітлення подій із роботою BBC, назвавши мої репортажі «білими
й пухнастими». Це був потужний удар по моїй психіці. Я категорично
не погоджувався з авторкою, а от багато моїх колег мали іншу думку. Її
стаття стала основою для стійкого переконання, що я ще зелений для
такої роботи. У нашому офісі я негайно перетворився з героя на
віслюка.
Кілька тижнів по тому відділ міжнародних новин вирішив дати
мені другий шанс, цього разу відправивши до Тора-Бора, де
переховувався в печерах Осама бен Ладен, зазнаючи нападів місцевих
афганських військових правителів, котрі отримували плату від
Америки. Коли я їхав у таксі до аеропорту, мені зателефонував Пітер.
За його словами, усі вважали, що першого разу я все профукав, і тепер
мені справді треба було довести, на що я здатен. Більшу частину
польоту я почувався розбитим і пригніченим.
У Тора-Бора не було готелю Marriott. Після прибуття ми
заплатили чоловікові, що вирощував опійний мак, аби він дозволив
нам заночувати в його убогій землянці посеред закрижанілого
макового поля. Просто за дверима був припнутий великий смердючий
бик, і кожного дня, коли ми обідали вдома, подвір’ям бігало на одну
курку менше.
На цьому завданні я спокутував свою провину. Частково на мою
користь зіграла відзнята на відео сцена, де я записував свій «стенд-ап»,
частково — особливості новинного сюжету, де репортер говорить
одразу в камеру. Я стовбичив на гірському схилі, і просто посеред моєї
балаканини над головою пролунав свист. Ще ніколи я не чув звуків
стрілянини так близько від себе, тож мені знадобилася мить, аби
втямити, що відбувається, й кинутися на землю. У цьому не було
нічого білого чи пухнастого. Мої боси зацінили.
Однак у цьому моменті дві речі викликали занепокоєння. По-
перше, під час уважного вивчення відеозапису виявилося, що ніхто
з афганців у кадрі позаду мене не кинувся на землю й навіть не мав
надто стривоженого вигляду. По-друге, коли та куля пролітала наді
мною, найпершою в моїй голові промайнула думка «сподіваюся, ми це
знімаємо».
Це було щось нове. Якби постріли пролунали в ситуації, коли
я був би не на роботі, я б запудив штани. У моєму особистому житті
ніщо не свідчило про хоробрість. Ані служби в армії, ані хоч якогось
досвіду в контактних видах спорту. До того я лише раз зіткнувся
з небезпекою, коли, не роззирнувшись, ступив на перехрестя
в Мангеттені й на мене наїхало таксі. Однак під час підготовки
новинного сюжету репортер схильний почуватися куленепробивним.
Так, ніби вас відділяє від світу якась заслона, а це значно
небезпечніший варіант несприйняття реальності, ніж коли ви гуляєте,
слухаючи щось на своєму iPod. У ситуації воєнних дій моя тривожна
реакція була повністю перекрита бажанням бути частиною великої
історії.
Тора-Бора стала воєнним провалом, адже бен Ладен,
найімовірніше, прослизнув гірською стежкою до Пакистану, але для
мене вона була своєрідним воскресінням. Знову завоювавши довіру
керівництва, наступні три роки я провів, гасаючи туди й сюди між
Нью-Йорком і місцями на кшталт Ізраїлю, Західного берега Йордану,
Сектора Гази та Іраку. Я був ніби трохи менш потворний Зеліґ, герой
одного з фільмів Вуді Аллена, що якось матеріалізовувався
в декораціях найважливіших історичних подій.
 Такі завдання зумовлювали поступове звикання до страхітливого.
В Ізраїлі, біля готелю на узбережжі, після вчиненого терористом-
смертником вибуху я спостерігав, як морський вітерець піднімає із
землі простирадла, відкриваючи погляду ряди ніг. В Іраку, разом із
групою морських піхотинців, дивився на розпухлий труп
на узбіччі дороги, аж раптом усі ми водночас зрозуміли, що
отвори на обличчі чоловіка, які ми вважали за вогнепальні поранення,
насправді були просвердлені. На Західному березі стояв поряд із
батьком, що дивився, як із вантажопідйомника скидали тіла
в імпровізовану братську могилу на лікарняній парковці. Чоловік
протяжно й тонко застогнав, побачивши, як його син, перекидаючись,
падає в яму.
Коли в мене перед очима постав заплаканий батько, я не зміг
стриматись і вийшов із кадру, відчуваючи клубок у горлі, але мене
дивувала моя загальна реакція на жахіття війни або, точніше, брак цієї
реакції. Наскільки я міг судити, вони мене не так уже й вражали.
Я переконував себе, що такий вид психологічного дистанціювання був
професійною потребою, як у лікарів із серіалу «Польовий шпиталь»,
котрі сипали жартами просто над пацієнтами на їхньому операційному
столі. Я вважав, що репортерська відстороненість слугує вищій меті,
дозволяючи мені ефективніше передавати термінову інформацію. Якби
я втрачав самовладання щоразу, як побачу щось недобре, то хіба міг би
працювати?
Уже вдома мене питали, чи «змінив» мене досвід, здобутий за
морями. Я машинально відповідав «ні». Здавалося, сюди пасує давня
фраза «Хоч би куди ти йшов, ти вже там». Я лишався тим самим,
просто, так би мовити, моє місце на виставі історії було в першому
ряду. Мої батьки відверто хвилювалися, чи не травмувало мене те, що
я бачив, але я не почувався травмованим. Зовсім навпаки: мені
подобалося бути військовим кореспондентом. Власне, я любив цю
роботу. Охоронці, броньовані авто… Мене скрізь возили, ніби я був
головою держави. Крім того, мені подобалось, як я, зі своєю тендітною
статурою, завдяки бронежилетам маю на телеекрані кремезніший
вигляд. У воєнній зоні правила не діють. Ви не зважаєте на світлофори,
обмеження швидкості та світські умовності. Вона дає збудливе
й недозволене відчуття, не схоже на перебування у великому місті,
коли там вимкнено електрику чи шаленіє буря. А на додачу, звісно,
романтика ризику. Ми повторювали одне одному перекручені версії
давнього вислову Вінстона Черчилля: «Ніщо в житті так не бадьорить,
як коли в тебе стріляють і не влучають».
Я не лише насолоджувався цим кайфом. Я також щиро вірив
у важливість нашої роботи, коли ми розповідали про дії американців
на лінії вогню. Я відчував свою потрібність, відчував, що ця мета
виправдовує ризики. З обох цих причин — гострі відчуття та ідейні
настанови — я без вагань долучався до сумнозвісних внутрішніх
сутичок в ABC, щоб залишатись у грі. Сторонній спостерігач міг би
вирішити, що ми, журналісти, більшу частину свого часу змагаємося
з представниками інших мереж. Насправді ж основну свою енергію ми
витрачаємо на змагання з власними колегами. Аби зберегти своє місце
на передовій, я конкурував із колегами-кореспондентами, як-от Девід
Райт, іще один молодий репортер, котрий нещодавно перейшов із
місцевих новин. Він був агресивний і розумний, і це мене в ньому ніби
як обурювало.
Якщо раніше я згоден був залишити старшим можливість
боротися за великі історії, тепер я став наполегливішим. Це змагання
найчастіше набувало форми відвертого тиску — телефонні дзвінки та
мейли ведучим і керівникам, які розподіляли завдання. Хоча внутрішнє
суперництво було, з багатьох поглядів, ознакою здорової, життєздатної
організації, воно також ставало джерелом стресу і спонукало мене
віддавати надто багато часу на міряння силами з людьми, з якими
я працював. Наприклад, у період, коли Девід давав жару в Афганістані,
а я застряг у Нью-Йорку, я насилу змушував себе дивитися новини.
Боротьба за ефірний час посеред війни — це збочення, але такою,
уважав я, була особливість роботи. Велике благословення
журналістської професії в тому, що ти дістаєш змогу бути свідком
найважливіших подій — спілкуватися з учасниками, відчувати все це
на запах і на смак. Проте велике прокляття, як я переконався під час
трагедії 11 вересня, у тому, що ти починаєш бачити ці події, принаймні
частково, крізь призму власних інтересів. Чи був я переконливим? Чи
добре я виступив? Про ці психологічні особливості небагато було
написано в автобіографіях легендарних журналістів, котрі я прочитав,
але вони, безсумнівно, існують. Пітер був утягнутий в епічну боротьбу
з колегами-ведучими, як-от Тед Коппель. Попередній президент
відділу новин Рун Арледж організував його як систему зірок, де
конкурентні групи змагалися за обмежені ресурси, як-от великі
інтерв’ю та найкращі кореспонденти. Коли ми з Райтом обидва мали
намір першими опинитися в Іраку після падіння Багдада, Пітер навіть
телефонував мені та схвально жартував про мої гострі лікті.
У середовищі, поблажливому до вибриків враженого
самолюбства, часом я дозволяв роздратуванню взяти наді мною гору.
Ця схильність з’явилася ще тоді, як мені було трохи за двадцять. Коли
я був молодим ведучим у Бостоні, то якось пожбурив свої папери
в повітря під час рекламної паузи, аби продемонструвати своє
невдоволення через технічний збій. Невдовзі по тому мій бос викликав
мене до свого кабінету й попередив: «Людям ти не подобаєшся». Від
цієї зустрічі в мене аж на душі похололо, і вона змусила мене змінити
свою поведінку. Однак тут іще лишався простір для вдосконалення:
уже мережевим кореспондентом я час від часу бував різким із
колегами, а кілька разів за кордоном навіть поводився як справжній
кретин. Наприклад, того разу, коли я посеред натовпу розлючених
вуличних демонстрантів у Пакистані встряг у дуже нерозумну
суперечку з протестувальником, який лише сказав мені, що ізраїльтяни
стояли за трагедією 11 вересня. Єдиною ситуацією, у якій я стримував
свою дратівливість, було, звісно, спілкування із самим Пітером
Дженнінгсом.

Одного задушливого липневого дня 2003 року я вийшов із таксі

перед будинком у Верхньому Вест-Сайді, де була моя квартира, щойно
завершивши п’ятимісячне перебування в Іраку, відрядження, що
тривало ще з місяців перед вторгненням США і весь час до початку
протестів. Дивно було повернутися з пустелі до світу листяних дерев,
місця, де мені більше не потрібна була охорона. Швейцари дивилися
на мене з подивом, і я зрозумів, що вони силкуються пригадати, як
мене звуть. Я прокотив свою валізу коридором чотирнадцятого
поверху і відчинив двері «дому», де два роки майже не бував. Оселя
була жалюгідною, умебльована як кімната в студентському
гуртожитку, повсюди лежали стоси невідкритих листів. Мене так довго
не було вдома, що я пропустив перехід на DVD й досі мав один із тих
великих, схожих на коробку телевізорів із вбудованим програвачем для
відеокасет. Я ще не розпрощався зі своїми закордонними завданнями,
але керівництво вирішило, що мені час зосередитися на внутрішніх
пріоритетах, як-от висвітлення президентської кампанії 2004 року,
а також спробувати себе в ролі ведучого.
Тим часом у моєму особистому житті відкривався краєвид на
занепад. Поки я працював за кордоном, мої й без того обмежені
соціальні зв’язки поза роботою переважно зійшли нанівець. Мені було
трохи за тридцять, і всі мої друзі знайшли собі пари й осіли. Люди
мого віку остаточно дорослішали, облаштовували гніздечка і бралися
до продовження роду. Я ж натомість щойно пережив епічний розрив
після коротких, пристрасних стосунків з іспанською журналісткою, яку
зустрів в Іраку. Але при цьому був настільки зосереджений на роботі,
що стабільні любовні стосунки навіть не входили до списку моїх
пріоритетів.
Невдовзі після того, як я повернувся додому, у мене розвинулася
загадкова хвороба з подібними до застуди симптомами. Я весь час
почувався втомленим і слабким, постійно мерз, а щоб устати з ліжка,
мусив докласти зусиль. Я завжди був трохи іпохондриком, але тут було
інше. Воно тяглося місяцями. Я проводив довгі медичні симпозіуми по
телефону з батьками. Пройшов тести на тропічні хвороби, хворобу
Лайма і ВІЛ. Були навіть розмови про синдром хронічної втоми.
Коли надійшли негативні результати всіх тестів, я вхопився за
припущення, що в моїй квартирі відбувається витік газу, і заплатив
шалені гроші за перевірку приміщення. Кілька ночей я спав на підлозі
у квартирі моєї близької подруги Реджини, яку знав іще з університету.
Вона була випускницею юридичного факультету й заснувала
юридичну рекрутингову компанію. Її крихітний пінчер приносив
шматочки корму й цілу ніч жував їх у мене над вухом. Зрештою
перевірка показала, що ніякого витоку не було. Після чого я жартома
сказав Реджині: «Якщо найближчим часом не з’ясую діагноз, то,
можливо, визнаю, що збожеволів».
Коли я нарешті здався і пішов до психотерапевта, йому
знадобилося близько п’яти хвилин, щоб винести свій вердикт:
депресія. Сидячи на кушетці в затишному кабінеті у Верхньому Іст-
Сайді, я доводив доброзичливому, удягненому у светр терапевтові, що
нітрохи не почуваюся пригніченим. Він пояснив, що цілком можливо
переживати депресію, не усвідомлюючи цього. Якщо ви відгородилися
від своїх емоцій, сказав він, вони часто виявлятимуть себе через ваше
тіло.
Це було принизливо. Я завжди вважав себе здатним до
саморефлексії в розумних межах. Моя свідомість, вічний двигун
вигадування, планування і зважування, очевидно, пропустила щось
надзвичайно важливе. Терапевт мав кілька теорій. Можливо, сказав
він, моя свідомість не змогла витримати тих жахіть, свідком яких
я став у чужих країнах. Могло бути й так, що я підсвідомо прагнув
викидів адреналіну, як у військовій зоні,— по суті, мене «ламало» без
журналістського наркотику. А можливо, це було поєднання одного
й другого. Він порекомендував антидепресанти. На жаль, я вже
розпочав самолікування.

На відміну від багатьох моїх друзів, я ні в старшій школі, ні

в університеті, ні після двадцяти років не експериментував із важкими
наркотиками. Алкоголь і трохи травички — так, але нічого більшого.
У мене й спокуси ніколи не виникало, або, якщо чесно, я боявся.
Кілька разів після косяка мене охоплювала така параноя, що
я почувався ув’язненим у внутрішньому Мордорі. Я вирішив, що важчі
наркотики можуть наробити ще більшого лиха.
Однак через свою психосоматичну хворобу я почувався слабким
і розгубленим. Якось увечері я погодився піти на вечірку з одним
колегою. У нього вдома ми вирішили перехилити по чарці, перш ніж
іти на зустріч із його друзями, аж тут він кинув на мене бешкетний
погляд і спитав: «Хочеш кокаїну?» Він пропонував і раніше, а я завжди
відмовляв, та цього разу, під впливом моменту, поступився. Тієї миті
через звичайну легковажність я перетнув раніше чітку й виразну межу.
Мені було тридцять два роки.
Наркотик подіяв десь за п’ятнадцять секунд. Спершу лише
приємний, збудливий жар розтікся моїми кінцівками. Потім я відчув
огидне стікання слизу в гортані й запах амонію. Однак це відчуття
мені не заважало, бо його супроводжували урочисті фанфари
ейфоричної енергії. Після того як місяцями я був виснаженим
і розтоптаним, я знову відчув себе нормальним. Більш ніж
нормальним. Молодшим. Відновленим. На мене напало багатослів’я.
За вечір я сказав багато, багато всякого, зокрема й таке: «Де той
наркотик був усе моє життя?»
Так розпочався період, який Реджина саркастично назвала моїм
[1]
періодом «Яскравих вогнів, великого міста» . Того вечора на вечірці,
куди я пішов із колегою, я завів компанію нових друзів. І ці люди теж
уживали кокаїн.
Коксу ніколи не буває достатньо. Ти ловиш кайф, досягаєш
вершини, а потім він спадає — і перш ніж ти це усвідомиш, кожна
клітинка у твоєму тілі благає більше. Це як у тому рядку з поезії
[2]
Рільке, який згадує «передчасний набуток швидкої утрати» .
Я ганявся за цим драконом із завзяттям новонаверненого. Якось
пізньої ночі я розважався зі ще одним новим другом, Саймоном —
людиною, що мала з наркотиками, м’яко кажучи, неабиякий досвід,—
і коли він уже готовий був іти спати, я наполягав на тому, щоб
залишатись і продовжувати гулянку. Він стомлено поглянув на мене
і сказав: «У тебе душа нарика».
Потім я відкрив для себе екстазі. Я був з якимись приятелями
в Новому Орлеані, коли хтось почав роздавати маленькі білі таблетки.
Ці люди сказали, що мине пів години чи більше, перш ніж я щось
відчую, і я в очікуванні прогулювався французьким кварталом. Знаю,
що був під кайфом, коли ми проходили повз піано-бар, де грали пісню
гурту Bon Jovi, Livin’ on a Prayer, і вона звучала божественно.
Я не міг повірити, що одна таблетка здатна зробити мене
настільки щасливим. Я почувався так, ніби моє тіло обгорнули
підігрітими ватними кульками. Сам процес говоріння, сама вібрація
моїх голосових зв’язок викликала блаженство. Прогулянка
перетворилася на симфонію чуттєвих насолод, із хвилями ейфорії, від
яких танули всі застиглі бар’єри ніяковості. Я навіть зміг, усупереч
власним звичкам, затанцювати.
На жаль, протверезіння було не менш болісним, ніж потужним був
кайф. Реальність повернулася на сцену з відбійним молотком. Уроком
для новоспеченого наркомана стало те, що з неврологічного погляду
задурно нічого не дається. Наступного дня після вживання екстазі мої
запаси серотоніну були повністю вичерпані. Мене часто накривало
відчуття порожнечі, що виймало душу, я був наче порожня шкаралуща
людини.
 Частково через жорстоке похмілля (після кокаїну я теж був
причмелений і щонайменше добу потерпав від кольок у животі)
я пильнував, щоб ніколи не вживати наркотиків, якщо наступного дня
мав працювати. Я не лише обмежував свою наркозалежність
вихідними, були ще й тривалі проміжки часу, коли я мав робочі поїздки
і був повністю чистим, наприклад під час висвітлення праймеріз
Демократичної партії 2004 року. Потяг до наркотиків був потужним,
але жага ефірного часу — ще сильнішою. Власне, одного з тих років,
коли я вживав наркотики, мене визнали найпродуктивнішим
кореспондентом мережевих новин на телебаченні. Це лише посилило
мій комплекс володаря всесвіту, переконавши мене, що я можу всіх
надурити й викрутитися.
У глибині душі я, звісно, розумів, що неабияк ризикую своєю
роботою. Якби хтось прознав про мої гулянки, мене б могли звільнити.
І все ж я продовжував, мене, засліпленого, несло вперед, і центри
задоволення в моєму мозку поглинули мій здоровий глузд. Я вживав
наркотики ще довго після того, як мені діагностували депресію. Я не
зміг — чи не захотів — побачити зв’язок між цими фактами.
Я завжди був людиною, схильною до залежностей. На щастя, коли
я в чотирнадцять років уперше спробував сигарети, мене знудило.
Якби не це, я б міг дістати звичку на все життя. Один із моїх
найяскравіших дитячих спогадів — як одного дня ми з мамою і братом
грали в м’яча на пагорбі біля нашого будинку. Я кілька разів казав їм,
що мені треба в туалет, а сам прокрадався до кухні, щоб узяти
з холодильника шматочок торта. Після четвертої чи п’ятої вилазки,
побачивши, що з’їв його майже весь, я пішов назад і покаявся,
заливаючися слізьми. Невдовзі я розвідав, що мої батьки, які були
дуже суворими щодо цукерок, заховали торбину з льодяниками в кухні
на дуже високій полиці. Кілька днів я раз у раз непомітно вилазив
нагору і зрештою поїв їх усі. Мені завжди було важко опиратися силі
жаги, миттєвому потягу бажання.
Тепер, майже ставши наркоманом, я легковажив не тільки своєю
професією. У мене почалися постійні болі в грудях, такі сильні, що
одного вечора я вирушив до відділення невідкладної допомоги, аби
перевіритися. Молода ординаторка сказала мені, що цю проблему,
найвірогідніше, викликав кокаїн, у вживанні якого я неохоче зізнався.
Попри її благання я залишив лікарню і вдав, ніби цього випадку ніколи
не було.

Кожна історія про позбавлення від наркозалежності повинна

мати якусь нижню точку, і своєї — або першої з них — я досягнув того
теплого червневого ранку на знімальному майданчику Good Morning
America, коли зірвався в прямому ефірі. Відколи я повернувся з Іраку,
я час від часу заміняв Робін Робертс у ролі диктора служби новин. Це
була надзвичайно сприятлива можливість, яку я безмірно цінував,
і сподівався, що вона виллється у щось більше. Я був знайомий із
процесом, адже на той час уже кілька місяців більш-менш регулярно
з’являвся в програмі, тож не мав підстави думати, що цього ранку
щось буде інакше. Ось чому я був вражений до глибини душі, коли
нестримна хвиля жаху розлилася від рептильних складок мого мозку.
Моя свідомість остаточно збунтувалася. Легені стисло від того,
що пульмонологи називають «кисневим голодом». Я бачив слова, що
прокручувалися переді мною на телесуфлері, але просто не міг себе
змусити промовити їх. Щоразу, як я затинався, суфлер сповільнювався.
Я уявляв жінку, що керувала машиною, прихованою в кутку студії,
і знав, що вона, мабуть, питає себе, що, в біса, відбувається. На частку
секунди посеред своєї внутрішньої бурі думок я справді перейнявся
тим, що думає конкретно вона.
Я намагався не здаватись, але нічого не виходило. Я був
безпомічним. Покинутим напризволяще на очах у мільйонів людей.
Тож у кінці закадрового коментаря про ліки для зниження холестерину
і їхній вплив на «продукування раку» я вирішив удатися до маневру,
якого ніколи ще не застосовував на телебаченні. Я катапультувався.
Я скоротив новинний випуск, спромігшись за кілька повних хвилин до
того, як мав завершити, вичавити із себе: «Гм-м, це всі новини. Тепер
ми повернемося до Робін і Чарлі». Звичайно, я мав би сказати «Діани
і Чарлі».
Можете собі уявити подив у голосі Чарлі, коли він прийняв
словесну естафету і почав представляти ведучого прогнозу погоди Тоні
Перкінса. Тим часом Діана, яка здавалася щиро стурбованою, кілька
разів швидко й занепокоєно поглянула на мене.
 Щойно розпочався прогноз погоди, Чарлі підхопився з місця
і підбіг подивитися, чи все зі мною гаразд. Продюсери дзумкотіли мені
в навушник. Асистенти та оператори з’юрмилися навколо. Здавалося,
ніхто не розумів, що трапилося. Вони, певно, думали, що в мене
серцевий напад чи щось таке. Я переконував, що гадки не маю, чому
щось пішло не так. Та коли паніка втихла, виникло почуття
приниженості; із непорушною наче скеля впевненістю я розумів, що,
присвятивши десятиліття своєї кар’єри створенню поважного образу
на телеекрані, я щойно втратив його перед очима цілої країни.
Мої керівники висловили щире занепокоєння щодо цього
інциденту. Та коли вони спитали, що трапилося, я збрехав, що не
знаю — певно, трапилася випадкова невдача. Мені було соромно, а ще
страшно. Я гадав, якщо визнаю правду про панічну атаку, це викаже
мене як самозванця, котрому нема чого братися вести новини. Хай там
як, але керівництво начебто прийняло моє пояснення. Я й до сьогодні
не певен чому. Можливо, тому, що це сталося так швидко чи було на
мене не схоже, або тому, що я вже за годину спромігся провести
наступний випуск так, що комар би носа не підточив. У новинному
бізнесі пам’ять милосердно коротка; усі рушили далі, до наступної
кризи.
Вийшовши зі студії, я зателефонував мамі. Вона дивилася
передачу і точно знала, що сталося. Мені ніколи не вдавалося її
надурити. Я був сам не свій, але її відповідь, поєднання материнської
турботи й неупередженості, була неймовірно заспокійливою. За лічені
години вона зв’язала мене по телефону з колегою-психотерапевтом з її
лікарні в Бостоні. Це був другий подібний фахівець, з яким
я консультувався після повернення з Іраку. Мені не спало на думку
сказати йому, що я вживаю наркотики, бо я не був під кайфом кілька
днів чи тижнів до інциденту.
Страх перед аудиторією видався достатньо раціональним
поясненням. Насправді страх публічних виступів переслідував мене
все життя, що, звісно, робило мій вибір професії дещо дивним. Одним
із небагатьох світлих моментів протягом кризи був той, коли я жартома
сказав мамі, що моя кар’єра до цієї миті була перемогою нарцисизму
над страхом. До того я пережив кілька незначних випадків паніки —
у Бангорі 1993 року мало не зомлів, коли моя начальниця сказала, що
того вечора я вперше маю провести пряму трансляцію,— але зривів
такої сили досі не було. Мені негайно призначили постійну дозу
клоназепаму, заспокійливого препарату, який начебто мав допомогти
взяти все під контроль. Оскільки я призвичаївся до наркотиків, близько
тижня він давав мені приємне хмільне відчуття. Коли я був під
клоназепамом, через мою квартиру могла промарширувати армія
скажених шимпанзе, озброєних нунчаками й сюрикенами, і я б
лишався спокійним.
Тим часом я не припиняв гулянок. Ось чому, трохи більше ніж за
рік, це сталося знову. Основний сценарій той самий: я був за новинним
столом GMA. Жах прорвався крізь дію клоназепаму навіть раніше, ніж
я почав читати перший текст. Ведучі передали мені мікрофон,
і з першого слова можна було почути, як мій голос ставав тоншим, бо
мені стискалося горло. Треба було викласти п’ять сюжетів, і ніякого
перепочинку, ніякого порятунку. Однак я затявся пройти цей шлях до
кінця.
Було кілька моментів, коли я мав зупинитися, щоб перевести
подих, але щоразу після того із зусиллям повертав обличчя до камери
і знову починав читати. Цей словесний марш смерті тривав чотири
сюжети, поки я дістався «кікера» (сленговий термін, яким новинарі
називають розважальну прикінцеву розповідь), у якому йшлося про те,
що в компанії з виробництва садових товарів Miracle-Gro вивели
рослину, на квітах якої з’являються слова «Я люблю тебе».
Прочитавши останні фрази із суфлера, я навіть почувався достатньо
впевнено, щоб трохи зімпровізувати, хоча жарт вийшов пласким.
«Триматимемо вас у курсі, а ви не сходьте з курсу. (Млявий сміх,
ніякова пауза.) А тепер Тоні розкаже більше про погоду».
Цього разу ніяка юрба не нависала наді мною, коли все
скінчилося. Ніхто з моїх колег чи друзів узагалі нічого мені не сказав.
Я досить добре приховав свій стан, тож, гадаю, ніхто його й не
помітив.
Це могло зійти мені з рук, але й тепер я чудово знав, що пішло не
так, і перейшов до стану готовності номер один. Якщо не був
упевнений у своїй здатності говорити в ефірі навіть під дією
заспокійливого, уся моя майбутня кар’єра опинялася під загрозою. Із
професійного погляду це було питання життя і смерті.
Батьки знайшли мені нового психотерапевта — тепер це був уже
третій, до якого я звернувся після повернення з Іраку, і начебто
«найкращий спец» у Нью-Йорку з панічних розладів. Цей високий
кремезний чоловік років п’ятдесяти п’яти, на ймення доктор Ендрю
Бротман, мав вогник в очах і сивувату цапину борідку, яку носив
з усією серйозністю. На нашій першій зустрічі він поставив мені низку
запитань, намагаючись віднайти джерело проблеми. Одним із них було
«Ви вживаєте наркотики?».
Я несміливо сказав «так».
Він відхилився на спинку свого великого офісного крісла
й подивився на мене так, наче казав: «Гаразд, дурнику. Таємницю
розгадано».
Він пояснив, що часте вживання кокаїну підвищує рівень
адреналіну в мозку, а це в багато разів підвищує ймовірність панічної
атаки. За його словами, те, що я пережив в ефірі, було посиленим
виявом стародавньої людської реакції «бийся або біжи», яка
розвинулась у відповідь на напади шаблезубих тигрів і подібні штуки.
Тільки в цьому випадку я був і тигром, і тим чолов’ягою, що
намагається не стати обідом.
Лікар недвозначно заявив, що мені треба припинити вживати
наркотики — і негайно. Ураховуючи загрозу руйнування моєї кар’єри,
це була цілком очевидна необхідність. Тієї ж миті я погодився
покинути наркотики раз і назавжди. Він не вважав мою залежність
настільки тяжкою, щоб мені треба було марудитися в реабілітаційному
центрі. Але сказав, що я маю краще дбати про себе, установити режим
тренувань, сну, здорового харчування та тверезості. Він порівняв це
з тим, як хороший тренер дбає про породистого коня. Наостанок
порадив мені відвідувати його двічі на тиждень.
Сидячи в кабінеті доктора Бротмана, я почав потроху
усвідомлювати небачене жахіття своєї легковажності. Усе це: від
маніакальної гонитви за ефірним часом до хвацьких подорожей
у воєнні зони, коли я не зважав на психологічні наслідки, і вживання
кокаїну та екстазі як жалюгідних синтетичних замінників адреналіну.
Здавалося, що я в напівсні наново переживаю всю послідовність
ідіотських учинків.
Тепер було ясно як день, що мені потрібні зміни — більші, ніж
просто відмова від наркотиків. Психотерапія здавалася розумним
варіантом. Адже саме це роблять такі люди, як я, опинившись у скруті,
чи не так? Тобто навіть у Тоні Сопрано був психотерапевт. Тож
я погодився: приходитиму сюди двічі на тиждень.
Сеанси відбувалися в кабінеті Бротмана на нижньому поверсі
схожої на велетенську печеру будівлі шпиталю, розташованого
в страшенно незручній частині Мангеттена. На початку основною
темою наших зустрічей, що відбувалися двічі на тиждень, були, звісно,
наркотики. Нехай фізично я й не був залежним, психологічно таки
лишався на голці. Мені настільки бракувало наркотичного кайфу, що
це було моєю першою думкою вранці й останнім, про що я фантазував
перед сном. Під кайфом я пережив деякі з найщасливіших моментів
свого життя, і відмова від нього була нестерпною. Я хвилювався, що
більше ніколи, можливо, не буду щасливим, що я порушив у своєму
мозку механізми задоволення. Я був вимушений пожертвувати
частиною дружніх стосунків, бо просте перебування поряд із деякими
людьми, з якими бував на вечірках, виявилося надто потужним
тригером. Я проходив крізь різні стадії горя за моделлю Кюблер-
[3]
Росс , серед яких були смуток, гнів і повноцінна фаза торгівлі, коли
я безуспішно намагався переконати психотерапевта дозволити мені
велику гулянку, можливо хоч раз на місяць. Подібні коментарі
неминуче спонукали Бротмана до його, як я згодом зрозумів,
фірмового руху — відхилитись у кріслі й кинути на мене скептичний
погляд, що надсилав невербальний сигнал «серйозно, придурку?».
Мене дещо заспокоював той факт, що мій випадок не був
унікальним. Я дізнався про солдатів, які поверталися додому
й намагалися відтворити властивий воєнним умовам приплив
адреналіну, розганяючи авто до непомірної швидкості. І якщо
психологічні наслідки у ветеранів було добре задокументовано,
маловідоме дослідження щодо військових кореспондентів виявило
значну поширеність посттравматичного стресового розладу (ПТСР),
глибокої депресії й алкогольної залежності. Психіатр, який проводив
дослідження, зауважив, що, попри ризики, багато журналістів
наполягали на тому, аби знову й знову повертатися до воєнних зон. Як
сказав один репортер-ветеран, «війна — це наркотик».
Хоч мені й був відомий цей ширший контекст, я однаково не міг
змиритися з тим, що дозволив катастрофі статися, що ризикнув усім,
над досягненням чого так тяжко працював. Я почувався
розчарованим — і навіть неповноцінним. Я й далі вимагав від
Бротмана якогось сенсаційного психологічного відкриття.
Я сподівався, що зможу дати йому якийсь магічний набір
спостережень зі свого минулого, який змусить вигукнути «Еврика!»
й пояснить не лише мою бездумну поведінку, а й схильність до
хвилювання, а також той факт, що у свої тридцять три роки я взагалі не
прагнув серйозних романтичних стосунків. Приблизно мільйон разів
Бротман, який мав виразну алергію на драматизм, намагався пояснити,
що він не вірить у такі прозріння й не може зненацька начаклувати
якоїсь «узагальнювальної теорії». Я лишався при своїй думці.
Проте сама наявність розумної людини, з якою я міг
поговорити — і яка дбала, щоб я знову не почав нюхати кокс
у вбиральнях барів Нижнього Мангеттена,— була надзвичайно
цінною. Але відбувалося ще дещо — інший розвиток, який також мав
відіграти роль у тому, щоб я став на химерну і звивисту стежку до
віднайдення протиотрути від своєї бездумності. Новим революційним
чинником стало непрохане і протягом тривалого часу обділене моєю
увагою завдання від Пітера Дженнінгса.
Розділ 2. Невоцерковлений
Начебто без жодних причин жінка, що стояла біля мене, почала
вивергати із себе нестримний потік якоїсь дикої нісенітниці.
— Мо-та-ресі-ко-ма-ма-ма-ха-сі-та! Ко-шо-то-то-ла-ла-
ла-хі-то-жі!
Я з переляку мало в штани не наклав. Обернувшись, я зачудовано
витріщився на неї, та вона цього не помітила, бо її очі були заплющені,
а обличчя й руки вона здійняла до неба. За кілька хвили я допетрав, що
ця особа говорить невідомими мовами у священному екстазі.
Роззирнувшися навколо в заповненій євангелістській мегацеркві
на 7500 місць, я зрозумів, що ціла купа людей робить те саме. Інші
співали разом із на диво добрим музичним гуртом, що виконував на
сцені деренчливий християнський рок.
Привітно махаючи рукою й поплескуючи людей по плечах, крізь
натовп пробирався рудоволосий чолов’яга років за сорок. Угледівши
мене, він рушив просто в моєму напрямку. Простягнувши мені руку,
він сказав: «Привіт, я пастор Тед». Я зауважив його усмішку на всі
тридцять два, хлоп’яче лице та свіжовипрасуваний костюм і одразу
зробив усі висновки про цього чоловіка. І всі вони зрештою розбилися
на друзки в ефектний і малопристойний спосіб.

Після виборів 2004 року тема релігії, зрештою, не здавалася

такою вже безперспективною. Євангелісти саме стали помітною
частиною електоральної сили, що допомогла Джорджеві Вокеру Бушу
залишитися в Білому Домі. Скидалося на те, що питання віри лежало
в основі всього — від внутрішніх культурних воєн, до воєн справжніх,
події яких я висвітлював за кордоном.
Хоча тепер я бачив перспективу в завданні, яке Пітер дав мені
кілька років тому, це не змінило мого особистого ставлення до віри —
байдужості на межі зі зневагою. Формально я не був атеїстом, як
сказав Пітерові, коли той уперше попросив мене замінити Пеггі
Вемаєр. За багато років до того я вирішив — певно, під час якоїсь
банальної суперечки в кімнаті гуртожитку,— що агностицизм — це
єдиний розумний світогляд, і відтоді не надто багато про це думав. Мій
особистий погляд був досить різким і ґрунтувався на поєднанні
байдужості та незнання. Я вважав, що організована релігія — це
брехлива маячня, а всі віряни — байдуже, чи вони казяться від Ісуса
Христа, чи від джихаду — мусять бути певною мірою розумово
відсталими.
Я виріс у найбільш світському середовищі, яке тільки можна
уявити,— у Народній республіці Массачусетс, як називають цей штат
через його ліберальність. Мої батьки познайомилися на медичному
факультеті (де отримали один труп на двох — це правдива історія). Це
було в Сан-Франциско наприкінці 1960-х, і зрештою вони перебралися
східніше й виростили нас із братом в теплій атмосфері культури гіпі та
лівої троцькістської ідеології. Серед ознак нашого дитинства були
записи Beatles, «варений» одяг власного виробництва і зворушливі
обговорення наших емоцій — але ніякої віри. Коли мені було років
дев’ять, моя мати посадовила мене і без зайвих відступів повідомила,
що не існує не тільки Санта-Клауса, але й Бога.
У сьомому класі якимось дивом я вмовив батьків дозволити мені
ходити до єврейської школи і провести обряд бар-міцва, але це не мало
нічого спільного з релігією; я домагався соціального прийняття
в нашому рідному місті, густо населеному євреями. Крім того, я хотів
подарунків і свята. Наша сім’я була змішана, тож ми знайшли
реформістську синагогу, де не вимагали навернення моєї матері.
У синагозі «Шалом» я опанував основи івриту, вивчив кілька
єврейських народних пісень і незграбно фліртував із дівчатами на
щорічному святі Пурім. Не пам’ятаю, щоб там багато говорили про
Бога. Ніхто з моїх знайомих, крім хіба рабина, насправді
не переймався філософськими питаннями, і відтоді я не мав жодної
більш-менш тривалої розмови з віруючою людиною, аж поки Пітер
присилував мене взятися за це завдання.
Три роки воно відходило на другий план, поки я висвітлював
світові потрясіння після 11 вересня, а потім провальну спробу Джона
Керрі обійняти президентську посаду, а тепер я вирішив, що саме час
із головою пірнути в релігію. За кілька тижнів після переобрання Буша
я помандрував до ультраправої церкви у Флориді, де взяв інтерв’ю
в парафіян, які, вочевидь, почувалися натхненно й піднесено. Один із
них сказав мені: «Я вірю, що Господь обрав нашого президента».
Інший сказав, що він би волів такий Верховний Суд, який би подбав,
аби він міг повести своїх дітей на бейсбольну гру й не бачити, як
«милуються гомосексуали».
Я взяв інтерв’ю в пастора, телевізійного проповідника на ім’я Д.
Джеймс Кеннеді, котрий мав таку зовнішність, наче щойно вийшов
з відділу кастингу: високий показний чоловік, який носив сутану
і говорив громовим голосом. Я спитав: «Що б ви сказали людям у тих
штатах, котрі справді переймаються через вплив, який християни-
консерватори можуть чинити на наш уряд?» Я чекав, що його
відповідь буде хоч частково примирливою. Натомість він невесело
пирхнув і відповів: «Покайтеся».
Цієї миті я щасливо обернувся з військового репортера на
репортера культурних воєн. Коли сюжет вийшов в ефір, Пітер та інші
мої начальники були в захваті, і я зрозумів, що цей напрям, у якому
я не надто хотів працювати, забезпечував мені гарантовану повну
зайнятість — завдяки йому я часто опинявся в ефірі, а це, звісно, було
монетою правдивої ваги в нашому незвичайному королівстві.
Кілька років я робив репортажі про кожний рух і кожний спазм —
або, як Ісус говорив у Нагірній проповіді, кожну «йоту або риску» —
національної дискусії про аборти, одностатеві шлюби і роль віри
в громадському житті. Нова буря здіймалася чи не кожного дня, від
бойкотування християнами компанії Procter&Gamble через
спонсорування серіалу «Натурал очима гея» до скандалу через
дев’яностокілограмову, шестифутову анатомічно достовірну статую
Ісуса Христа, зроблену з шоколаду й названу «Мій солодкий Господь».
Коли я не жирував на культурних війнах, то був зайнятий
виробництвом легших нарисів про євангелістів і почувався при цьому
як турист у зоопарку з вільним вигулом. У своїх репортажах
я розповідав про християнські телевізійні реаліті-шоу, християнські
рок-фестивалі, християнських фінансових консультантів, християн-
водопровідників, християн-чирлідерів, християнське медичне
страхування — усього не перелічити. Знімаючи сюжет про
християнський фітнес-клуб у Каліфорнії, я зауважив: «Ви можете
качати м’язи на стегнах і навертати людей у свою віру». Не найкращий
мій момент.
Коли така робота тривала вже досить довго, продюсер, який
працював зі мною, почав стомлюватися від мого підходу. Це був юнак
із мелодійним іменем Вонбо Ву. Як і я, він не здавався очевидним
кандидатом для роботи з темою релігії. Це був далекий від релігії
кореєць у другому поколінні з Бостона. До того ж він був відкритим
геєм. Під час наших довгих автомобільних поїздок Біблійним
поясом — регіоном на півдні країни, де важливу роль відіграє
євангельський протестантизм,— у нас виникали досить палкі
суперечки. Не через те, що ми інтерв’ювали багато гомофобів,—
Вонбо був надто професійним, аби стримувати себе. Що викликало
в нього спротив, так це моя схильність до сюжетів, закручених навколо
конфлікту й карикатури. Він хотів, аби я припинив поводитися, як
ведучий-кулінар Ентоні Бурден, тільки в духовній сфері, поїдаючи
найхимернішу страву, яку зможу знайти. Він стомився від культурних
воєн і хотів зосередитися не стільки на людях, які кричать про свою
віру, а радше на тому, як віра впливає на їхнє повсякденне життя. Одне
слово, він хотів копати глибше. Я сказав, що йому варто йти працювати
на Національне громадське радіо.

У гонитві за своїми фетишистськими історіями на тему

«гляньте, що тепер роблять ті шизонуті євангелісти» я опинився
у згаданій мегацеркві, наповненій людьми, що говорили невідомими
мовами. Ми зі знімальною групою прямували до церкви «Нове Життя»
в Колорадо-Спрінгз — великих будівель, споруджених на верхівці
пагорба, звідки відкривалися просторі гірські краєвиди. Ми були тут,
щоб побачити молитовний командний центр. Нашим провідником був
надзвичайно турботливий чоловік Божий, який звався пастор Тед
Хаггард.
За кілька митей після того, як мене ошелешила галаслива побожна
парафіянка, пастор вивів мене і мою команду з головної святині на
свіже повітря Колорадо, а потім провів до сяйливої нової будівлі
вартістю 5,5 мільйона доларів і площею 55000 квадратних футів, що
стояла на віддалі десь сотні ярдів. Ми штовхнули скляні двері
й пройшли довгим коридором, оздобленим витворами релігійного
мистецтва, при цьому знімальна група задкувала переді мною і Тедом,
фільмуючи нашу розмову. Потім ми увійшли до головної зали, доволі
чималого приміщення з рядами велетенських скляних вікон, у центрі
якого стояв великий глобус. Це було щось на зразок командного центру
для спілкування людей з Богом, обладнаного комп’ютерами, де
транслювалася стрічка новин з усього світу.
— Ми весь час спостерігаємо за всією планетою, щоб знати про
події, за які треба молитися,— сказав він мені зі щирим захватом. Тед
був із тих, кого називають «воїнами молитви» — людей, які вірять
у здатність цілеспрямованої, «заступницької» молитви спричиняти
зміни в реальному світі.— Якщо є хоч якась ознака виникнення
проблеми, ми негайно повідомляємо сотням тисяч заступників.
Тед і справді тішився цим приміщенням — хоча в мене було
відчуття, що він так само палатиме ентузіазмом, розмовляючи про
вирощування пастернаку або щорічні страхові внески. Власне, він
і скидався на людину, яка могла б бути місцевим страховим агентом. Зі
своїм коротким волоссям, зачесаним на проділ, і блискучими очима,
він умів оточити вас увагою в стилі президента Клінтона і змусити
відчувати, що принаймні цієї миті ви найважливіша у світі особа.
Він з дружиною Ґейл заснував «Нове Життя» у себе на
підвальному поверсі за кілька десятиліть до того, і тоді в їхній громаді
було двадцять дві людини. Вона почала зростати з гарячковою
швидкістю, коли Тед зі своїми послідовниками влаштував щось на
зразок облоги міста, коли вони молилися біля урядових установ, гей-
барів і будинків тих, кого підозрювали у відьомстві. Він із молитвою
провів свої війська майже всіма міськими вулицями, вони навіть
молилися за людей, випадково обраних за іменем у телефонній книзі,
і все це — щоб вигнати диявола з міста. Безперечно, одна з причин
Тедової чарівності полягала в тому, що він міг згадувати сатану,
не припиняючи весело щебетати.
На час нашого візиту церква налічувала 14000 прибічників, і Тед
був однією з найвідоміших постатей у Колорадо-Спрінгз, що було
домом для багатьох великих християнських організацій, як-от
«Університетський похід за Христа» та «Сім’я в центрі уваги», і тому
дістало назву «євангелістський Ватикан». Проте до своєї впливовості
він ставився легко, наполягаючи, щоб усі називали його просто
«пастор Тед».
На цей час віряни залишили храм, тож саме туди ми вирушили,
щоб провести наше формальне інтерв’ю. Під час розмови ставало
зрозумілим, що Тед відрізняється від своїх палких попередників серед
«релігійних правих», як-от Джеррі Фолвелл, Пет Робертсон і Д.
Джеймс Кеннеді. Він належав до нової генерації пасторів, які
намагалися розширити коло зацікавлень євангелістів і вивести їх за
межі одностатевих шлюбів і абортів. У певному сенсі він більше
скидався на гуру самодопомоги. Він написав низку книжок на різні
теми: наприклад, як зробити ваш шлюб міцним або як уберегти ваших
сусідів від пекла. Навіть видав порадник зі схуднення, «Єрусалимська
дієта». Ні-ні, він був проти абортів і гомосексуальності, але не пнувся
зі шкіри, щоб про це поговорити.
Після інтерв’ю, поки знімальна група розбирала освітлювальні
прилади і спаковувала обладнання, Тед опустився на сходи, що вели до
головної сцени, і поплескав по сходинці поряд із собою. Першим моїм
пориванням було перепросити, бо я гадав, що це зведеться до якогось
сеансу навернення до їхньої віри. Але відхилити запрошення було б
нечемно, тож я неохоче всівся, і наша розмова зрештою приємно мене
здивувала. Коли камери було вимкнено, Тед трохи стишив свій запал
і почав із живлющою чесністю говорити про становище
в євангелістській спільноті Америки.
— Ми можемо поговорити не на камеру? — спитав він.
— Звичайно,— відповів я, думаючи: тут може бути щось
цікавеньке.
— Існує величезна різниця між тим, що роблю я як пастор, і тим,
що роблять люди на кшталт Джима Добсона.
Добсон головував в організації «Сім’я в центрі уваги», чий
головний офіс розміщувався зовсім неподалік і був такий великий, що
навіть мав власний поштовий індекс. Він був стовпом традиційної
ортодоксії, порушником спокою і затятим критиком геїв і «абортистів».
— У мене є справжні віряни, з якими я щотижня зустрічаюсь
особисто,— додав Тед.— Тож я бачу, які в них насправді проблеми —
їхні шлюби, діти і фінанси. Якщо я весь час заборонятиму, це їм не
допоможе. Добсон, навпаки, керує тим, що називають «міжцерковною
організацією». Його організація зростає завдяки суперечностям, тому
що це привертає інтерес і кошти.
Я трохи здивувався, почувши, як знаменитий пастор обкидає
багном іншу чільну постать євангелічної церкви. Це здавалося трохи…
не по-християнськи. Але точно викликало цікавість, і цей чоловік
починав мені подобатися. Він був дещо суперечливим: виявляв
надмірну приязнь, але викликав симпатію, говорив надто солодко, але
й розумів іронію. Я сидів на тих сходах значно довше, ніж вимагала
ввічливість, і Тед терпляче відповідав на всі запитання про євангелічну
церкву, які я соромився поставити будь-кому іншому. Я не почувався
істотою нижчого рівня, «невоцерковленим», як говорять євангелісти,
і він не намагався мене навернути. Він також зовсім не
виправдовувався, коли я спитав, як біблійні буквалісти приймають той
факт, що різні книги Біблії розходяться щодо ключових деталей історії
Христа. Він лукаво посміхнувся і сказав: «У нас свої шляхи».
Сидячи там із пастором Тедом, я зі щирим жалем усвідомив,
наскільки бездумно упередженим досі був — не лише щодо Теда, а й
узагалі щодо релігійних людей. Я зрозумів, що сліпо піддавався
поширеним стереотипам. У Washington Post якось заявили, що ці люди
«бідні, неосвічені, і ними легко керувати». Розповідь пастора Теда про
внутрішні суперечності руху ставила хрест на уявленні про «легке
керування». А коли говорити про моє припущення, що всі релігійні
люди недалекі, то Тед явно таким не був. І не були, до речі, побожні
люди на кшталт Толстого, Лінкольна і Мікеланджело, не кажучи вже
про сучасників, як-от Френсіс Коллінз, євангеліст і науковець, котрий
очолив проєкт із розшифрування геному людини.
Завчасно й без достатньої інформації роблячи узагальнені
висновки, я не лише був несправедливим до побожних людей, а й
робив кепську послугу самому собі. Ця тема могла б бути не просто
нагодою вкраяти собі більше ефірного часу. Більшість людей
в Америці — і, якщо вже зайшла про це мова, в усьому світі — бачили
все своє життя крізь призму віри. Я не мусив із ними погоджуватись,
але це був мій шанс побувати в їхній шкурі та зрозуміти, що
відбувається. Ба більше, я міг би підійти до релігійної теми так, щоб
пролити світло, а не розпалювати ворожнечу. У часи, коли релігія
почала сіяти такі жорстокі розбіжності, тактовне її висвітлення могло б
бути способом провести глядачів до світів, куди інакше вони б ніколи
не потрапили, і в процесі розвінчати міфи, олюднити і прояснити.
Саме для цього я передусім прийшов у цю професію — щоб не тільки
потрапити на екран, а ще й працювати осмислено.
Невдовзі після того я зізнався Вонбо, що він мав рацію; ми могли
розпочати висвітлювати цю тему більш уважно без потреби
перебиратися на громадське радіо.
 Я настільки перейнявся наміром удосконалити свій спосіб
висвітлення релігії, що навесні 2005 року поклав до валізи Біблію,
збираючись у журналістське відрядження до Ізраїлю, Єгипту та Іраку.
Я подумав: коли хочу бути порядним релігійним репортером, то маю
хоч почитати першоджерела.
Саме перед тим, як я вирушив у це відрядження на Середній Схід,
відбулося моє останнє спілкування з Пітером Дженнінгсом. Ми
зустрілися в його кабінеті, начебто для того, щоб він проінструктував
мене, якими мають бути мої журналістські пріоритети. Розпочав він,
як було йому властиво, з образи.
— Люди кажуть,— заявив він,— що такі закордонні репортажі
тобі не дуже вдаються.
І хоч я небезпідставно вважав, що це неправда —
і, найімовірніше, просто частина нескінченної Пітерової кампанії
з психологічного тиску,— та відчував, що мушу захищатися. Проте,
щойно я почав бурмотіти якісь заперечення, він мене урвав і прочитав
лекцію, які різноманітні сюжети я маю підготувати для його передачі,
поки буду за кордоном. Потім зненацька відповів на дзвінок від своєї
дружини Кейс. Після кількахвилинного муркотіння в телефон він
поклав слухавку, подивився на мене і сказав:
— Маю для тебе одну пораду, Гарріс: одружися щасливо — хоч
раз.
Кілька тижнів по тому я сидів на веранді нашого багдадського
офісу з Біблією в руках, силкуючись продертися крізь Книгу Левит
з усіма її нескінченними поясненнями, як зарізати цапа. У відчаї
я підвівся й пішов до кабінету, щоб перевірити свій комп’ютер, і саме
тоді побачив повідомлення від Пітера. Це була групова розсилка, у якій
повідомлялося, що в нього рак легень.
Більше я його не бачив. На той час, як я повернувся, він узяв
відпустку за станом здоров’я. Лише за кілька місяців він помер. Попри
страх і пригнічення, які він викликав у мене попередні п’ять років,
я страшенно його любив, і ніч його смерті — один із небагатьох
випадків у моєму дорослому житті, коли я плакав.
Пітер насправді змінив плин мого життя, можливо, зробивши для
цього більше за будь-кого, крім моїх найближчих родичів. Він виховав
із мене кращого журналіста, ніж я міг би мріяти, відправляючи мене із
завданнями по всьому світі, даючи мені шанс скуштувати тієї самої
жорсткої всеохопної науки, яку він, людина без повної освіти, дістав за
ті роки, коли був міжнародним кореспондентом. Він міг бути
величезною скалкою в дупі, але, у власний химерний спосіб, був
надзвичайно великодушним. Він був неспокійною душею, ідеалістом
і перфекціоністом — людиною, яка точно дотримувалася максими
мого тата про «ціну певності». Хоч як нещадно від поводився зі мною,
я завжди знав, що до себе він у багато разів нещадніший.
Цікаво, що за весь час, коли я знав Пітера, жодного разу не
поставало питання про його особисту віру. Аж поки, уже після його
смерті, я дізнався, що сам Пітер не був надто релігійним. Йому не
потрібна була віра, аби зрозуміти, що нам життєво необхідно
висвітлювати тему релігії; він просто був журналістом, наділеним
невситимою допитливістю та блискучим чуттям стосовно того, що
буде цікаво аудиторії.

Пітерова смерть потягла за собою хвилю посадових змін серед

працівників ефіру. Першим вибором мережі на заміну йому був дует
ведучих Елізабет Варгас і Боба Вудраффа — того кореспондента, якого
я зустрів у президентському номері ісламабадського готелю Marriott.
Проте лише за кілька тижнів після свого призначення у Велике Крісло
Боб підірвався на дорожній міні й мало не помер, що сколихнуло
відділ новин. Тоді Чарлі Гібсона з GMA перевели у вечірню програму,
а Робін Робертс підвищили до посади співведучої Діани Соєр.
Тим часом Тед Коппель звільнився з Nightline, і його замінила
трійця із Синтії Макфадден, Мартіна Башира і Террі Морана. Мене
в цей час перевели на місце Террі в недільний випуск World News — на
мій погляд, це було фантастичне підвищення.
Проте цей крок угору кар’єрними сходами анітрохи не послабив
мого невротичного ставлення до роботи. Насправді сталося навпаки.
Так, це було неймовірно прекрасно — ставати біля стерна відділу
новин кожного недільного вечора: обирати сюжети, які ми будемо
висвітлювати, визначати, як ми їх подаватимемо, а потім викладати це
все просто з крісла, яке колись займав Пітер Дженнінгс. Коли мене
хтось питав, я завжди відповідав, що маю найкращу у світі роботу. І я
був щирим. Але водночас моя щаслива доля означала, що тепер
я набагато більше міг утратити, а отже, мені набагато більше треба
було захищати.
Посилилась і конкуренція в нашому середовищі. Я працював
у мережі вже п’ять років, і лави молодших людей значно поповнилися.
Мені треба було стерегтися не лише Девіда Райта. Був іще Кріс Куомо,
харизматичний і ставний син знаменитого колишнього губернатора
штату Нью-Йорк; він замінив Робін Робертс на GMA. Білл Вейр,
смішнючий і шалено креативний колишній ведучий місцевої
спортивної програми, був призначений співведучим новоствореної
версії GMA вихідного дня. А ще Девід Муір, надзвичайно
привабливий, нестримно працьовитий ведучий, про якого з любов’ю
розповідали в Men’s Vogue і який тепер очолював недільний випуск
World News.
З цими новачками я мав чудові стосунки, вони були моїми
друзями, але це не скасовувало нашого змагання за обмежений
ресурс — ефірний час, і в цьому змаганні міг бути лише один
переможець. Особливо цінною була можливість розкривати важливі
сюжети, а також заміняти ведучих із зіркового списку, коли їх не було
на місці.
Ця мисленнєва коловерть («Скільки сюжетів у мене було цього
тижня?» тощо), яка виникла, коли я щойно прибув із місцевих новин,
розігналася до шаленої швидкості й набула ще більш особистого
забарвлення. Коли в давніші часи мене відтісняли кореспонденти-
ветерани, це було одне, але залишатися тепер позаду когось зі своїх
однолітків — такого моє самолюбство не могло витримати. Як майже
всі кореспонденти, я щодня перевіряв «короткі виклади» різних шоу —
оцифровані списки сюжетів, які мали з’являтись у передачах,— щоб
побачити, хто над якими з цих сюжетів працює. Якщо хтось діставав
завдання, котре хотів отримати я, мене накривала стрімка хвиля
обурення.
Я збирав дані («Вейр висвітлює вибори нового папи? Муір заміняє
Куомо?») і негайно робив далекосяжні висновки («Отже, керівник або
ведучий X або Y мене не любить → Моя кар’єра під загрозою →
Я скінчу свої дні в нічліжці у провінційному місті Дулуті»). Іноді,
навіть раніше, ніж устигав це обміркувати, я опинявся на телефоні
з виконавчим продюсером однієї з наших програм і говорив нерозумні
речі.
 Час від часу я скаржився на все це доктору Бротману, який
удавався до свого досконалого психотерапевтичного виразу обличчя,
що поєднував співчуття зі скептицизмом. Його професія теж
передбачала високу конкуренцію, він боровся за керівні посади у своїй
лікарні, але часто вважав, що я справді надто гостро реагую на
внутрішні процеси в ABC. Власне, у нього була така теорія: так само,
як я вживав наркотики, щоб замінити пережиті на війні гострі відчуття,
тепер я перебільшував драматизм офісної зони воєнного конфлікту, аби
замінити наркотики.
Можливо. Мене роздирали суперечності. Я цілком усвідомлював,
що хвилювання може заважати продуктивності. До того ж мені
неприємно було плекати суперницькі почуття до людей, які мені
подобались і якими я захоплювався. Але я все ж був твердо
переконаний, що певної міри хвилювання не можна уникнути,
особливо в цій професії, і я не мав наміру відмовлятися від усієї ідеї
«ціни певності».

Протягом цього періоду, коли я продовжував боротися

з наслідками своїх панічних атак, залишковим потягом до наркотиків
і все більшим конкурентним тиском на роботі, мені жодного разу не
спало на думку, що якийсь аспект релігійних традицій, про які
я розповідав, міг би підходити чи бути корисним мені особисто. Я все
дужче розумів, якою цікавою, з журналістського погляду, темою була
віра, але для мене вона не виконувала тієї функції, що й для всіх вірян,
з якими я зустрічався: не давала відповідей на важливі питання і не
задовольняла найглибших моїх потреб.
І все ж я й далі втілював свій план розширення наших репортажів,
щоб вони зачіпали не лише найболючіші теми культурних воєн.
Я поїхав до Солт-Лейк-Сіті, щоб підготувати біографічні нариси про
апостолів мормонської церкви; узяв інтерв’ю в голови вікканського
[4]
ковена в Массачусетсі; я навіть висвітлював щорічний з’їзд
організації Американських атеїстів. За намовою Вонбо ми підготували
серію сюжетів під назвою «Випробування віри», до якої входили
розповіді про унітаріанську парафію в Каліфорнії, члени якої
мучилися над питанням, чи приймати до себе зареєстрованого
сексуального злочинця, а також про священника Єпископальної
церкви, який стверджував, що він, переживши глибокі внутрішні
зміни, тепер вірить і в християнство, і в іслам.
Звичайно, я продовжував розкривати й тему новонавернених.
Вона була надто спокуслива й давала надто багато новин, щоб її
ігнорувати. А тепер, із Тедом Хаггардом, я мав чудове внутрішнє
джерело, завдяки якому міг зробити свої розповіді більш точними
й докладними. Коли мені потрібні були чесні відповіді щодо
євангелістів, я передусім звертався до нього. Він завжди охоче давав
відповіді не під запис, миттєво відповідав на електронні листи зі свого
акаунта у вебслужбі AOL.
Коли Пет Робертсон публічно порадив, щоб Сполучені Штати
відправили «агентів під прикриттям» для ліквідації венесуельського
диктатора Уго Чавеса, Тед, єдиний із чільних представників
євангелічної спільноти, офіційно висловився про це, сказавши: «Пет не
говорив від імені християн». Це інтерв’ю я проводив із монтажної
кімнати в нашому нью-йоркському офісі, де бачив Теда на моніторі
завдяки супутниковому зв’язку з Колорадо. Після завершення інтерв’ю
ми обмінялися кількома привітними словами і Тед незлостиво
покепкував з мене через те, що минулого вечора на екрані я був
у потворній зеленій краватці.
Невдовзі після того він зі своїм найближчим помічником,
кучерявим молодиком на ім’я Роб, приїхав до Нью-Йорка, і я повів їх
на вечерю до шикарного ресторану. Увесь вигляд Мангеттена,
вочевидь, справив на Теда неабияке враження. Під тихий дзенькіт
столового срібла, споглядаючи краєвид Центрального парку, він
продовжив відсувати завісу, що приховувала внутрішні процеси
американського євангелізму. Він розповів мені про свою суперечку із
Джимом Добсоном через бажання Теда спрямувати увагу євангелістів
на проблеми глобального потепління. За словами Теда, закулісні
маневри були доволі безжальними.
Розмовляти з Тедом було весело. Можна було б подумати, що
культурна та світоглядна прірва між нами (зрештою, цей дядько
вважав, що постійно розмовляє з Ісусом) унеможливить щирий
зв’язок, але було явно не так.
Хоча мені й подобався Тед, було також цілком очевидно, що
в нього подвійна мета: промоція своєї віри — і себе самого. Я аж ніяк
не був єдиним журналістом, з яким працював Тед. Насправді він вертів
як хотів засобами масмедіа, даючи інтерв’ю Тому Брокау і Барбарі
Волтерс — і вся ця показовість спрацьовувала. Від часу нашої першої
зустрічі Теда обрали головою Національної асоціації євангелістів, яка
налічувала 27 мільйонів членів і 43 тисячі церков. Щопонеділка він
брав участь у телефонній конференції з Білим домом та іншими
високопоставленими християнами. Журнал Time включив його до
переліку 25 найвпливовіших євангелістів.
Часом у своїх вибриках він заходив надто далеко. Недоброї слави
йому додала поява в документальному фільмі HBO про релігію
в Америці, де він, неначе мимохідь, сказав: «Знаєте, дослідження
свідчать, що євангелісти мають найкраще сексуальне життя з-поміж
інших груп». Під час одного з наших інтерв’ю, коли я поставив йому
низку запитань про болючі соціальні проблеми, він раптом замовк, не
завершивши відповіді. Потім, перед увімкненими камерами, сказав:
«Сподіваюся, я не здаюся надто жорстким? Я надто жорсткий? Зараз
я зосереджуся на тому, який Ден гарненький, і вже не здаватимуся
таким жорстким». Я гадки не мав, як реагувати на цей коментар, окрім
як засміятись і ніяково засоватись у своєму кріслі.
Попри Тедові дивацтва, він допоміг мені невимушено почуватись
у компанії людей, які говорять «Господь із тобою», хоч я й не казав
ніяких дурниць. Ба більше, тепер я захищав євангелістів перед своїми
друзями й родиною. Якось, коли я мимохідь згадав про «євангелістів-
інтелектуалів», один мій родич пожартував: «А це не оксюморон?»
Інший стереотип, на подолання якого я витратив багато часу: усі
християни — злісні розпалювачі ненависті. Звичайно, кількох таких
я зустрічав у своїх поїздках, але мене вразило, що вони були виразною
меншістю. До нас із Вонбо завжди ставилися щонайменше з повагою,
при тому що один із нас був геєм, а другий — лояльним до секс-
меншин. А частіше нас зустрічали навіть із добротою, гостинністю та
цікавістю. Так, люди завжди питали, чи віримо ми в Бога, та коли ми
казали «ні», то не чули обурених зітхань і не бачили лютих поглядів.
Можливо, вони і вважали, що ми опинимось у пеклі, але все одно були
чемними.
Аж якось раннього ранку в листопаді 2006 року я спросоння
копирсався в мережі, шукаючи історії. Кожний день я починав
з електронного листа до старших продюсерів World News, у якому
пропонував сюжети, що міг би підготувати для цієї вечірньої
програми. Цю статтю я побачив на консервативному новинному
ресурсі Drudge: у ній ішлося про працівника ескорт-служби, який
звинуватив Теда Хаггарда в тому, що той мав із ним секс за гроші,
а також купував метамфетамін. Я одразу ж вирішив, що це помилка
або наклеп. Я був настільки переконаний у неправдивості цієї
інформації, що навіть не включив її до свого листа з пропозиціями.
Трохи пізніше, коли мені зателефонувала одна зі старших продюсерок
GMA, я щиро запевнив її, що це, безперечно, вигадка.
Але потім історія дістала правдиві підтвердження. Розповідь
ескортника на ім’я Майк Джонс, м’язистого чоловіка з несподівано
ніжним голосом, видавалася цілком достовірною. Він розповів, що
неодноразово мав побачення з чоловіком, який називав себе «Арт».
В інтерв’ю відділенню ABC в Денвері Джонс сказав: «Це не був
емоційний зв’язок. Це було винятково для сексу». Він пояснив, що їхні
взаємини тривали роками, та коли він побачив, як Тед-Арт на
телеекрані підтримує передвиборчу ініціативу, що заборонила б
одностатеві шлюби, то вирішив вийти з тіні. «Він має змогу впливати
на мільйони послідовників і агітує проти одностатевих шлюбів,—
сказав чоловік,— а в усіх за спиною робить те, проти чого
проповідує». Ситуацію для Теда ускладнював ще й той факт, що
Джонс мав голосові повідомлення, у яких, за його словами, Тед
призначав зустрічі та домовлявся про купівлю наркотиків. На одному
з цих записів чоловічий голос промовляв: «Привіт, Майку, це Арт,
просто телефоную дізнатися, чи можемо ми поповнити запаси». Без
сумніву, то був голос Теда.
Це було наче грім серед ясного неба. Ще ніхто з моїх знайомих
так мене не приголомшував. Порядний, вихований в Індіані, побожний
Тед Хаггард, батько п’ятьох дітей і духовний пастир тисяч парафіян,
вів подвійне життя. Я спілкувався з ним роками, і в мене жодного разу
не виникло ані найменшої підозри. Озираючись у минуле, можна було
згадати кілька ознак: те, що всі його помічники були молодими
хлопцями; той випадок, коли він назвав мене «гарненьким». Але
насправді ніщо з цього не могло стати провісником нинішнього
видовищного краху.
Викриття Теда Хаггарда набуло розголосу по всій країні. Небагато
є речей, які б медіа любили більше, ніж гріхопадіння самоназваних
зразків чесноти. Місцеві журналісти підловили Хаггарда, коли він
залишав свій будинок у позашляховику; поряд із ним була дружина, а в
машині — кілька їхніх дітей. Як на мене, він скидався на дитину,
спійману на місці злочину, котра все ж без надії сподівається
відбрехатися. Він перехилився через кермо і сказав до групи
журналістів:
— У мене ніколи ні з ким не було гомосексуальних стосунків, і я
вірний своїй дружині.
— То ви не знаєте Майка Джонса? — спитав один із репортерів.
— Ні, я не знаю Майка Джонса,— відповів він.
За кілька хвилин, демонструючи дуже погану гру, Тед запитав:
— Як, ви кажете, його звали?
За кілька днів ця дурна вистава припинилася. Він залишив посади
в Національній асоціації євангелістів і в церкві «Нове Життя».
У зверненні до своїх послідовників, зачитаному вголос, він сказав: «У
моєму житті є настільки огидна й темна частина, що я боровся з нею
все своє доросле життя».
Цей випадок породив тисячі в’їдливих дописів у блогах
і підкріпив найгірші уявлення американців про євангелістів. Зрештою,
цей чоловік називав гомосексуальність гріхом, говорив, що це «життя
проти Божої волі». Мої друзі-геї були задоволені, тільки Вонбо став
єдиним яскравим винятком. Він ніколи не зловтішався. Як і я, він
виявив подив і певний смуток. Ми обидва погоджувалися, що хоча Тед
і поводився надзвичайно лицемірно, було щось гірко-зворушливе
в тому факті, що моральні норми, пов’язані з його вірою, змусили його
пригнічувати визначальну частину своєї особистості. Ми
безкомпромісно висвітлювали події, але намагалися вказати й на те, що
Хаггард був значно менш агресивним, ніж його релігійні побратими,
коли йшлося про питання гомосексуальності. Власне, під час одного
інтерв’ю в прайм-тайм він запевняв Барбару Волтерс, що геї теж
можуть потрапити до раю.
Під час кризи я не раз телефонував Тедові й писав йому на
електронну пошту. Відповіді не було. Той, хто колись відповідав мені
за кілька секунд, тепер повністю перекрив зв’язок.
За кілька днів інтерес до цієї історії згас, як це завжди буває.
Американці, як зауважив тодішній сенатор Барак Обама після урагану
Катріна, «переходять від шоку до трансу» швидше, ніж будь-яка нація
у світі.
 Поки Тедів світ руйнувався, мій ставав набагато кращим. Усього
за кілька тижнів Боб Вудрафф сказав, що хоче організувати мені
побачення. Не минуло й двох років, як він пережив травму голови
через вибух бомби в Іраку, а Вуді (під таким прізвиськом його знали
друзі) уже грався у звідника.
Спершу я поставився до цього скептично. Я не був у захваті від
того, що мені влаштовували побачення,— це здавалося дещо
жалюгідним,— але складно було сказати «ні» американському героєві,
хлопцеві, якого комік Джон Стюарт, з’явившись у програмі The Daily
Show, привітав запитанням: «Чому ти досі гарніший за мене?»
Дружині Боба, Лі, життєрадісній веселій білявці, теж було
складно відмовити. Ось як вона схарактеризувала всю ситуацію: «Її
звуть Б’янка. Вона вродлива, і вона лікар, а ти будеш дурнем, якщо не
підеш». Ця Б’янка, за словами Боба і Лі, була ординатором-терапевтом
у Колумбійському університеті. Вудраффи дружили з її батьками, і що
я міг удіяти? Я погодився.
Того вечора, на який було заплановано зустріч, я йшов із
тренажерного залу до ресторану, коли в мене задзвонив телефон. Це
телефонував Боб, аби переконатися, що я не накивав п’ятами.
«Хлопче,— запевнив він мене,— вона краля».
Ми мали зустрітися в одному італійському закладі у Верхньому
Вест-Сайді. Патологічно пунктуальний, я заявився туди рано і зайняв
місце біля бару, поряд із двома банкірами з Нью-Джерсі, що зустрілися
за випивкою. Була середина грудня, тож у святково оздобленому
приміщенні відчувалась атмосфера свята. Я планував стояти, спершись
на стійку і дивлячись у свій смартфон, щоб, коли Б’янка увійде, вона
могла підійти й торкнути мене за плече, а я підвів би на неї погляд,
спокійно й невимушено. Звісно, я був занадто знервований, щоб
здійснити цей план, і зрештою почав схвильовано вдивлятись у двері.
За кілька хвилин, коли вона з’явилась, я відчув те саме, що один із
моїх кузенів Енді, за його словами, відчув під час першої зустрічі
з майбутньою дружиною: оцю я візьму. Боб не перебільшував, вона
була дуже гарна, із золотавим волоссям і пронизливим поглядом ясно-
блакитних очей — як у хаскі, тільки набагато ніжнішим. Як я завжди
робив, зіткнувшись із кимось, хто здавався мені цікавим, я засипав її
біографічними запитаннями. Вона виросла на Мангеттені. Її тато був
лікарем, а мама — художницею. Шість місяців тому вона закінчила
медичний факультет, а зараз у неї тривав з біса напружений перший рік
ординатури. Крім того, як я дізнався того вечора, вона була розумна,
захоплена медициною, скромна, оптимістична, її було легко
розсмішити, а ще вона любила тварин і пустелю. Дуже скоро ми пили
текілу разом із банкірами.
Випивка перейшла у вечерю. Перше побачення перейшло в друге.
За три місяці Б’янка переїхала до моєї квартири. (Того дня, коли ми
перевезли її речі, я був вражений чемною, але непохитною
дипломатичністю, з якою вона переконала мене поступитися
шістдесятьма відсотками простору в моїй шафі.) Ще за два місяці ми
завели котів. Коли ми зателефонували моїм батькам, аби вони
порекомендували нам хорошого ветеринара з товариства захисту
тварин, мій батько, який не лише весь час хвилювався, а ще й знав усе
на світі, спитав, чи не збираємося ми провести церемонію вступу
в цивільний шлюб. Через тих котів із мене почали кепкувати мої
колеги-чоловіки, які автоматично асоціювали котячість із жіночністю
(ігноруючи знаменитих котолюбів, що були втіленням мачизму, як-от
Ернест Гемінґвей, Вінстон Черчилль і Доктор Зло). Коли Кріс Куомо
почув про наших улюбленців, він надіслав мені електронного листа із
запитанням: «Ти й пісяєш сидячи?»
Як людині з легкою іпохондрією, мені було зручно мати поруч
лікаря. І що важливіше, після того як я прожив сам у своїй квартирі
близько десяти років, дуже дивно було повертатися до ліжка після
опівнічного походу до вбиральні й бачити, що там лежать троє котів
і людська постать, і кожне з них однаково претендує на територію.
Б’янка справді перетворила мене на дурника. Ніколи ще мені не
було так добре поруч із кимось. Я вештався квартирою, тримаючи під
пахвами по невдоволеному коту, і виспівував пісні. Я вигадував котам
кумедні прізвиська. Коли Б’янка намагалася працювати у вітальні, я за
допомогою програми віддаленого доступу на своєму iPad врубав
хардрокову музику гурту Steppenwolf, а потім лежав собі з дурнуватою
посмішкою, коли вона вривалася до кімнати, обурюючись через те, що
я перервав її роботу.
Вона заморочила мені голову контрастами. Ця жінка
передплачувала наукове медичне видання The New England Journal of
Medicine, а також розважальний журнал Us Weekly. Вона мала чудовий
вигляд і в лікарському костюмі, і в коктейльній сукні. Вона могла
відпрацювати тридцятигодинну зміну — під час якої робити непрямий
масаж серця, керувати дратівливими колегами і втішати згорьовані
сім’ї,— а потім повернутися додому, передрімати і приготувати
фрикадельки з підливою за бабусиним рецептом. Коли я бував
у відрядженнях, то часто, прибувши на місце, виявляв, що вона
поклала до моєї валізи перекуску й любовну записку.
Я ніколи раніше не закохувався. Тривалий час мене переслідував
страх, що я, можливо, надто зосереджений на собі, аби колись зазнати
цього почуття. Усі завжди казали: «Ти це відчуєш», але я ніколи не
«відчував». Аж раптом тепер відчув. Це було величезне полегшення —
щиро хотіти того, що найкраще для Б’янки, перейматися через її життя
і її кар’єру, а не тільки зациклюватися на собі. Я мав егоїстичне
відчуття, що вона й розумніша, й добріша людина, ніж я, і якщо я буду
біля неї, це зробить мене кращим.
Владнати своє особисте життя після десятиліть безцільного
парубкування — це було наче почухати нестерпну життєву сверблячку.
Але мінусом було те, що тепер я міг спрямувати всі свої невротичні
зусилля на роботу. Б’янка звернула увагу, що ввечері я часто приходив
додому насупленим. «Що сталося?» — питала вона. «Нічого»,—
буркотів я, одразу прямував до канапи, умикав телевізор і починав
жорстко аналізувати свій останній сюжет. Їй було складно не
сприймати похмурість, яка охоплювала мене час від часу, дещо
особисто. Ба більше, вона терпіти не могла, коли я був не в гуморі,
адже як лікар вона прагнула зцілювати й відчувала смуток
і пригнічення, коли не могла цього зробити.
Це не означає, що вона не розуміла й не розділяла настанови щодо
«ціни певності». Ця жінка закінчила медичний факультет із
найкращими результатами у своєму випуску, була в елітній програмі
ординатури і все одно відчувала, що мусить довести більше, ніж будь-
хто інший. Вона теж поверталася додому змученою, але —
справедливо це було чи ні — сама природа Б’янчиної тривоги
змушувала мене почуватися легковажним порівняно з нею. Вона
плакала через страждання або втрату своїх пацієнтів, тоді як мої
скарги нерідко стосувалися того, що колега отримав сюжет, який хотів
отримати я, або питання, чи добре я тримався під час сповненого
суперечок інтерв’ю в прямому ефірі.
Але з погляду Б’янки, можливо, найбільш дошкульною частиною
моєї фіксації на роботі була нездорова прив’язаність до смартфона,
який я тримав під рукою під час вечері, на дивані, коли ми дивилися
телевізор, і на столику біля ліжка вночі. Вона ловила мене на тому, що
я зазирав у нього посеред розмови, і кидала звинувачувальні погляди.
Урешті-решт вона переконала мене хоча б перекладати знаряддя
злочину і його зарядний пристрій в іншу частину спальні на час, коли
ми спали.

Із того смартфона я, зокрема, відсилав листи Тедові Хаггарду.

Я намагався зв’язатися з ним приблизно раз на місяць, відчайдушно
домагаючись ексклюзивного інтерв’ю, щойно він з’являвся на людях.
Якщо відкинути журналістський інтерес, мені ще й було страшенно
цікаво, де він був і що робив.
Минуло близько року, поки він написав мені у відповідь. Коли
нарешті я зв’язався з ним по телефону, він мав для мене неймовірну
розповідь: чоловік, що, за версією журналу Time, посідав одинадцяте
місце серед найвпливовіших американських євангелістів, жив тепер із
сім’єю в убогій квартирці в Арізоні й насилу зводив кінці з кінцями,
продаючи страхові поліси. Варто зазначити, що його дружина Ґейл
вирішила лишитися з ним.
За кілька місяців по тому, крижаного січневого ранку в Нью-
Йорку, ми з Тедом розпочали запис його першого інтерв’ю для
мережевих новин від часу скандалу.
Я нервував — це було помітно. Одна очевидна ознака показує,
коли я хвилююсь: моє обличчя має втомлений вигляд. І того дня
я здавався виснаженим. Я пробував стрибати на місці, ляскати себе по
щоках і стояти на холоді, але не зміг дати цьому ради. Мені просто
неприємно було проводити інтерв’ю, яке, безумовно, мало бути
жорстким, із тим, кого я знав і хто був мені до вподоби.
Для зйомки Вонбо винайняв студію в центрі, і я сидів на м’якому
стільці навпроти Теда, який розмістився на канапі. На відміну від мене,
він, здавалося, цілком спокійно ставився до допиту, який на нього
чекав. Одягнений у блейзер, але без краватки, він відхилився на
спинку канапи і схрестив ноги.
Я не став тягнути кота за хвіст.
— Правильно буде назвати вас лицеміром і брехуном? — спитав я.
— Так. Так воно і є,— сказав він майже радісно, наче не міг
дочекатися, коли скине із себе цей тягар.
— Ви згодні, що маєте перепросити у геїв? — спитав я.
— Цілком. І я перепрошую,— сказав він.— Я щиро шкодую про
свою колишню позицію. Але гадаю, що частково я був таким
запальним через… через мою власну боротьбу.
На мій подив, він наполягав, що не гей. Місяці психотерапії, за
його словами, усе прояснили. «Тепер я впевнився в думці, що
я гетеросексуал, але з деякими особливостями,— сказав він.— Тож
я не вписуюсь у тісні рамки».
Він заявив, що для нього не проблема лишатися вірним своїй
дружині: «Тепер це взагалі не вимагає зусиль».
— Чому б вам просто не жити як гей? — спитав я.
— Тому що я кохаю свою дружину. Мені подобається близькість із
моєю дружиною. Я не гей.
— Але ви розумієте, що люди, які це дивляться, думають: «Цей
хлопець бреше сам собі»?
— Звісно, але в кожного свій шлях. І люди можуть мене
засуджувати. Гадаю, це справедливо, якщо вони будуть мене судити
і думати, що я нещирий із собою.
Найважчий момент інтерв’ю настав, коли я, несподівано для
нього, увімкнув уривок викривального відеозапису, який мені вдалося
дістати. Це було інтерв’ю з колишнім парафіянином, юнаком, який
сказав, що зазнав сексуальних домагань від Теда. На відео він дуже
яскраво описував, як однієї ночі Тед заскочив до нього в ліжко
в готельному номері й почав мастурбувати.
Коли відео скінчилося, Тед сказав:
— Це правда. У нас ніколи не було сексуального контакту, але
я порушив ці стосунки, це були невідповідні стосунки.
— Як воно — дивитися це? — спитав я.
— Мені ніяково. Мені було дуже ніяково. Тобто я…
я розчавлений.
 Коли все скінчилося, Тед, здавалося, зовсім не тримав на мене
образи за те, що я його так ошелешив. Ми з ним і його дружиною пили
каву й теревенили, наче всього цього ніколи не було. Ми багато
говорили про те, за що Тед може взятися в майбутньому. Чого він
присягався більше ніколи не робити, так це бути церковним пастором.
(За кілька місяців він попросив мене зустрітися з ним і Ґейл за обідом
у готелі в Середньому Мангеттені, бо їм потрібна була порада щодо
того, як висунути на розгляд реаліті-шоу, котре вони придумали. Коли
з цим не склалося, вони заснували церкву.)
Найбільше в тому інтерв’ю мене вразила не здатність Теда
вивертатися, не його неймовірні твердження про природу
сексуальності й навіть не рішення його дружини не подавати на
розлучення; це було дещо інше. За всього Тедового лицемірства та
облуди, лишалось одне питання, щодо якого він не вагався: його віра.
«Я ніколи не зрікався Бога»,— сказав він мені. Коли я вказав на те, що
саме релігійні переконання змушували його жити в брехні стільки
років, він заперечив, що причиною цьому була «культура ненависті»
в сучасній церкві, а не ключові настанови самого Христа.
У найпохмуріші моменти свого життя, коли він жив у тій арізонській
квартирі, півтора роки щоденно плакав і всерйоз думав про
самогубство, віра стала для нього головним джерелом утіхи. Вона
давала йому змогу відчути, що його поневіряння були частиною
більшого плану і навіть якщо всі на світі його ненавиділи, то тільки не
його Творець. «Я напевно знав,— сказав він,— що Бог про мене дбає».
Тижнями й місяцями після інтерв’ю я продовжував до цього
повертатися. Я теж переживав власну, своїми руками створену кризу,
хоч і не таку публічну й не настільки потужну. У Тедовій кризі було
вживання наркотиків і брехня дружині, у моїй — уживання наркотиків
й одержимість національним телебаченням. На цій підставі я заздрив
Тедові — і не зверхньо, типу «хотів би я бути таким дурним, щоб у це
вірити». Мені б неабияк допомогло відчуття, що мої проблеми мають
якусь більшу мету або входять до якогось усеохопного плану.
Я прочитав дослідження, де було сказано, що люди, які регулярно
відвідують церкву, зазвичай щасливіші, почасти через відчуття, що
світ наповнений значенням і страждання існують, аби допомогти їм
успішніше давати раду неминучим життєвим приниженням.
 Аж до мого інтерв’ю з Тедом я відчував гордовиту зверхність до
вірян, про яких розповідав, тому що сам не потребував відповідей на
Головні Питання; мене не турбувала таємниця того, як ми сюди
потрапили і що станеться, коли ми помремо. Але тепер я зрозумів, що
мене опанувала своєрідна байдужість, моє почуття благоговіння
атрофувалось. Я міг не погоджуватися з висновками, яких доходять
віряни, але в них принаймні функціонувала та частина мозку.
Щотижня вони мали встановлений час, щоб поміркувати про своє
місце у всесвіті, вийти зі звичних меж й осягнути якусь перспективу.
Як я тепер зрозумів, якщо ти ніколи не дивишся вгору, то завжди
просто блукаєш поглядом довкола.
Від Теда Хаггарда, який навчив мене бачити вірян в іншому світлі,
я навчився ще дечого: цінності погляду, що виходить за межі
повсякдення. Звичайно, я не відмовлявся від амбіцій і не планував
вірити в те, для чого, на мою думку, було замало доказів. Але невдовзі
я мав розпочати роботу над сюжетом, що справді мене вразить,—
уперше від того часу, як Пітер Дженнінгс наказав мені взятися за тему
духовного життя. Послання надійшло в дуже дивній і надзвичайно
бентежній обгортці.
Розділ 3. Геній чи божевільний?
Чоловік, який сидів навпроти і виносив мені мозок, і в розмові,
і в одязі дотримувався настільки монохромного стилю, що здавалося,
ніби він хоче зникнути, як хамелеон, на тлі шпалер блювотного
кольору в цьому готельному номері в Торонто. Він був крихітний, зі
сльозливими очицями і, поки працювали камери, бубонів із легким
тевтонським акцентом. Принаймні на перший погляд він скидався на
одного з тих людей, котрих ви би ігнорували чи уникали, якби зустріли
на коктейльній вечірці.
І при цьому він казав нечувані речі. Такі, що змінюють життя. Він
висловлював думки, що змушували мене переосмислити всю свою
тактику «ціни певності». Не лише переосмислити, а почати мислити
понад нею, за її межами — і, можливо, вийти за межі мислення як
такого.
Але по-справжньому зривало дах ось від чого: висловивши якусь
блискучу думку, він майже одразу говорив щось абсолютно безглузде.
Цей чоловік невимушено переходив від переконливого до
суперечливого, від гострого розуму до божевілля.
Плин його думок був приблизно такий:
раз — точне визначення людської природи;
два — дике, псевдонаукове твердження;
раз — глибока думка щодо того, як ми робимо себе нещасними;
два — розповідь про те, що якось він два роки прожив на
паркових лавках у стані блаженства.
Він сказав, що може й мені запропонувати спосіб стати
щасливішим, і, попри його плутану балаканину, я почав підозрювати,
що він може мати рацію.

За кілька тижнів до того як уперше почув ім’я Екхарта Толле,

я стояв у туалеті літака і сумно дивився в дзеркало. Я прямував додому
зі зйомок сюжету для Nightline у Бразилії, де ми тиждень провели
з ізольованим амазонським племенем. Це було дивовижно. Ці люди
досі жили точнісінько так, як їхні пращури в кам’яну добу. Вони майже
не зустрічалися з чужинцями. Вони дозволили мені з моїм продюсером
спати в гамаках в їхніх хатинах. Я віддячив, розваживши їх за
допомогою свого відеоплеєра iPod. Спершись на металеву стійку в цій
вбиральні, я не смакував щойно пережитий неймовірний досвід і не
планував, як викласти свою історію, що мала вийти в ефір за кілька
тижнів. Натомість я відгорнув свого чуба і розглядав лінію росту
[5]
волосся, що здавалася мені не менш непорушною, ніж лінія Мажино .
Б’янка не раз заставала мене за цим заняттям у ванній кімнаті
в нас удома. Вона зауважила, що в мене хіба трохи порідшало волосся
на потилиці й менше стирчав чуб біля проділу, а так я мав пишну
шевелюру. Але з кожним мимобіжним поглядом на дзеркальну
поверхню я поринав у задуму. Тут, у цій тісній вбиральні, переді мною
постали образи майбутнього, що мало такий вигляд:
Лисина → Безробіття → Нічліжка в Дулуті
Це неминуче викликало дошкульні заперечення від якоїсь іншої,
більш раціональної частини мого розуму:
Візьми себе в руки, Гарріс.
Коли я завів мову про волосся з доктором Бротманом, він
відхилився у кріслі й кинув на мене скептичний погляд із-за свого
столу.
— Ви не розумієте,— сказав я йому.— Якщо я облисію, моїй
кар’єрі кінець.
— Це ви не розумієте,— відповів він, розглядаючи мого чуба.—
Ви не лисієте.
Окрім цього, за будь-якими мірками, у моєму житті все було
просто чудово. Після моїх панічних атак минуло близько трьох років.
Я вже не сидів на клоназепамі й відвідував Бротмана лише раз на
місяць чи десь так. Іноді мене охоплювало бажання прийняти
наркотики, але потяг був значно слабшим. (Хоча я намагався завжди
тримати в думці те, що якось сказав мені друг: «Можливо, ти вигнав
своїх демонів із будівлі, але вони он на парковці, розминаються».)
Удома ситуація була навіть кращою: проживши разом більше року, ми
з Б’янкою заручились і планували весілля на Багамах. На роботі
я й далі охоче виконував обов’язки ведучого недільних випусків World
News. І хоча суспільний інтерес до воєн в Іраку й Афганістані пішов на
спад, виникла нова можливість. Програма Nightline після звільнення
Коппеля змістила свої пріоритети від інтерв’ю в прямому ефірі до
тривалих заздалегідь записаних історій з усього світу. Продюсери
дозволили мені розпочати найважливіші розслідування, наприклад
стежити за браконьєрами, що полювали на носорогів у Непалі,
і вдавати клієнта, щоб викрити торговців малолітніми рабами на Гаїті.
Для мене це був новий вид журналістики. У ній був дух хрестового
походу. Нехай це банально, але давній журналістський заклик
«утішити скривджених і скривдити втішених» надихав мене.
Поза тим моє хвилювання через роботу посилилось, і проблема
з волоссям була лише основним показником. Я раптом усвідомив той
факт, що вся галузь стоїть на дуже непевній основі. За вісім років своєї
роботи в мережі я був свідком того, як начебто непохитні споруди
новинних програм занепадали або просто зникали. Серед тих, хто
пішов, були Пітер Дженнінгс, Том Брокау і Ден Разер. Коли я прийшов
на ABC News 2000 року, то був наймолодшим кореспондентом на
четвертому поверсі. Аж раптом, у тридцять сім років, я виявився мало
не найстаршим. Усі, крім одного, з тих старших кореспондентів
відійшли, часто без особливих церемоній. Ці люди віддали своє життя
професії, що могла бути щедрою у своїй доброті або примхливо
жорстокою. Я бачив стільки кар’єрних злетів і падінь, зумовлених
начебто випадковими речами, як-от зміна зовнішності, особисті
примхи окремого ведучого чи керівника або поява більш яскравого
суперника. Коли ми з братом нещодавно обговорювали
непередбачуваність моєї професії, він розповів мені про наукові
дослідження, під час яких лабораторних щурів винагороджували
шматочками їжі у випадковій, нічим не зумовленій послідовності. Ті
щури збожеволіли.
Ускладнювало ситуацію те, що країна перебувала в найглибшій
рецесії з часів Великої депресії. Щойно закрився один із найбільших
інвестиційних банків Bear Stearns, одночасно зі ще одним банком
Lehman Brothers. Фондова біржа переживала різкий спад. Було таке
відчуття, наче світ падав у прірву, наближення до якої ніхто не
помітив. Компанія ABC News пройшла крізь низку болісних скорочень.
Хоча на той час здавалося, що моя посада в безпеці, я був засмучений
через колег і непокоївся через майбутнє. Коли я міркував про інші
напрями роботи, на думку мені нічого не спадало. Які інші навички,
потрібні на ринку праці, я мав, окрім як носити грим і волати
в камеру? Це було дещо сентиментальним, але кілька разів я лежав на
кушетці у своєму кабінеті, розглядаючи океанський краєвид на стіні
й розмірковуючи про слово швидкоплинність.
Якось у такий момент у мої двері постукали. Це Девід Муір
заскочив потеревенити. Між нами було багато спільного. Ми обидва
працювали в місцевих новинах у Бостоні, опинились у мережі, не
маючи тридцяти, і обожнювали мандрувати світом, знімаючи сюжети.
Усього за кілька місяців до того Девід підготував неймовірні репортажі
з Чорнобиля. Його кабінет був неподалік по коридору від мого, тож ми
час від часу збиралися разом, щоб обговорити свої найсвіжіші
історії — або просто попліткувати. Прагнучи розділити з кимось свої
страждання, я спитав його, що він робитиме, якщо вся галузь
телевізійних новин зазнає краху. Він знизав плечима з гідною
заздрощів безтурботністю і сказав: «Та, я знайду щось інше».
У тій вбиральні на літаку, повертаючись із Бразилії, я прокрутив
у пам’яті цю сцену, продовжуючи роздивлятися непевну лінію свого
волосся.
«Легко тобі казати, Муіре, із твоєю кучмою на голові».
Так я стояв перед дзеркалом щонайменше десять хвилин. Мене
охопили докори сумління, коли я зміркував, що за дверима, певно, уже
утворилася черга. Відпустивши свого чуба назад на чоло, я знічено
повернувся на місце.

Десь за місяць, сонячної вересневої суботи, я відвідував

вуличну вечірку в Нью-Джерсі. Там були барбекю, надувний замок для
дітей і музичний гурт із бас-гітаристом у бандані. Коли музика стихла,
пастор узяв мікрофон, і його голос відбився луною від яскравої
вінілової обшивки навколишніх блокових будинків: «Сьогодні для всіх
знайдеться місце біля хреста».
Я прийшов сюди заради сюжету про Сару Пейлін, яка нещодавно
виринула із забуття, щоб стати кандидатом на пост віцепрезидента від
Джона Маккейна. Мережу щойно підірвало відео, на якому Пейлін
зверталася з молитвою до Бога, прохаючи допомоги в будівництві
газопроводу в її рідному штаті Аляска. Через це розгорілося багато
дискусій навколо того факту, що вона належала до церкви
п’ятдесятництва — напряму християнства, котрий іноді описують як
«євангелізм на стероїдах». Я хотів підготувати репортаж, який
пояснив би глядачам, у що саме вірять п’ятдесятники. Найближча до
мене церква була розташована в Джерсі-Сіті, і сталося так, що вони
якраз улаштовували вечірку.
Щоб уникнути галасу, наші оператор, звукорежисер і продюсер
облаштувалися для інтерв’ю трохи далі по вулиці. Ця трійця була
захоплена жвавим обговоренням, котре завела продюсерка Феліція,
невеличка рожевощока мама двох дітей, з якою я працював уже багато
років. Вона розповідала іншим про книжку такого собі Екхарта Толле,
яку щойно прочитала. Коли я підійшов, вона обернулася до мене: «Ти
його читав? Тобі може сподобатися. Це про контроль над своїм его».
Команда вибухнула сміхом. Як і я, вони сприйняли це за жарт про
властиве всім ведучим перебільшене почуття власної значущості.
Феліція, серйозна й незмінно ввічлива, спалахнула і, говорячи тепер
дуже швидко, запевнила нас, що вона не жартувала. Вона мала на
увазі, що прочитала книжки Толле, і для неї особисто вони виявилися
корисними. Ба більше, його останнє видання наполегливо радила Опра
Вінфрі, і Феліція подумала, що Толле міг би стати героєм цікавого
сюжету.
Це була слушна думка. Я постійно шукав сюжетів, і скидалося на
те, що цей — про схваленого Опрою свамі із самодопомоги — міг бути
достатньо екзотичним. Тож пізніше того дня, повернувшися додому,
я зайшов в Інтернет і замовив книжку.

Поки ця книжка за кілька днів прибула на мою адресу, я майже

забув про Екхарта Толле. Я побачив дешеву жовтогарячу обкладинку,
що блякло відсвічувала крізь звичний для Amazon товстенний шар
пухирчастої плівки. На ній дещо завеликими літерами було набрано
назву «Нова земля. Усвідомлення життєвої мети», а також стояв
логотип «Книжковий клуб Опри».
Тієї ночі я тримав цю книжку в себе на грудях, а Б’янка, нічого не
підозрюючи, спала ліворуч від мене, щасливо не відаючи про те, що її
майбутнього чоловіка затягує в дивну коловерть.
Спершу книжка справила на мене враження безнадійної маячні.
Мене відштовхувала натужна велич письма Толле, як і пишномовність,
через яку його майже неможливо було розібрати. Як могли
шанувальники Опри витримати потужний струмінь нісенітниць на
зразок «обумовлених ментальних структур» і «того, хто мешкає
у свідомості»? Ба більше, цей дядько був напрочуд претензійним. Він
називав свою книжку «трансформаційним девайсом» і обіцяв, що під
час читання «всередині вас відбудеться зсув».
Я лежав там, закочуючи очі, й подумки кляв Феліцію, яка мені це
нав’язала. Але щойно я подумав, що з мене досить цієї ахінеї про
«внутрішнє відкриття» і наближення «зсуву планетарної свідомості»,
у високодуховних хащах розвиднілося. Толле почав розгортати
захопливу тезу, яка змусила мене подумати, що він в якийсь спосіб
провів дуже багато часу всередині мого черепа.
Усім нашим життям, стверджував він, керує голос у нашій голові.
Цей голос бере участь у безупинному потоці мислення — переважно
негативного, монотонного і замкненого на собі. Він верещить на нас із
тієї хвилини, коли ми розплющуємо очі вранці, і до того часу, як
засинаємо ввечері, якщо взагалі він дозволяє нам спати. Він говорить,
говорить, говорить — голос постійно оцінює все, що опиняється в його
полі зору, і на все навішує ярлики. Його мішені є не лише зовні —
часто він також жорстоко глузує з нас.
Безперечно, Феліція недарма знітилася в тому маленькому
провулку в Джерсі-Сіті: Толле використовував термін «его» не так, як
усі це зазвичай роблять. Він мав на увазі не лише гордість, пиху
і самолюбство того типу, що часто демонструють люди, які заробляють
на життя виступами на телеекрані. Не вживав він це поняття й у
фройдівському значенні, як психологічний механізм, що
є посередником між нашим «ід» і «суперего», нашими прагненнями
й нашою моральністю. Він мав на увазі дещо значно ширше.
У розумінні Толле, его — це наш внутрішній наратор, наше відчуття
«я».
Поза всяким сумнівом, Толле достеменно описав мій розум. Хоч
я ніколи доти по-справжньому про це не замислювався, гадаю,
я завжди вважав, що голос у моїй голові — це я: мій примарний
внутрішній диктор, який вів передачу про моє життя, який непрохано
сипав нетактовними запитаннями та нахабними коментарями.
За словами Толле, навіть при тому, що цей голос є основою
нашого внутрішнього життя, більшість із нас приймає його як
належне. Він стверджував, що нездатність усвідомити, чим є думки —
численні іскорки психічної енергії, що існують винятково у вашій
голові,— це одвічна людська помилка. Коли ми не усвідомлюємо
«егоїчний розум» (слово егоїчний він, вочевидь, придумав сам), ми
сліпо втілюємо в життя свої думки, і наслідки часто бувають не
найприємнішими.
Я почав пригадувати деякі з блискучих порад, що їх за останні
роки давав голос у моїй голові.
Тобі варто спробувати кокаїн.
Ти недарма сердишся на цього продюсера. Підкинь свої папери
в повітря!
Той пакистанський протестувальник перейшов усілякі межі. Хоча
навколо нього тисяча розлючених друзів, тобі варто з ним
посперечатися.
Я читав уже годину, і Толле цілковито захопив мою увагу. Коли
я перегорнув іще кілька сторінок, він почав перелічувати деякі фірмові
прийоми его, багато з яких, здавалося, було взято прямісінько з мого
власного поведінкового репертуару.
Его ніколи не буває задоволене. Байдуже, скільки речей ми
купуємо, зі скількох суперечок виходимо переможцями або скільки
смаколиків споживаємо, его ніколи не почувається цілісним. Хіба це не
описувало мою невситиму жагу до ефірного часу або наркотиків? Чи
не це мав на увазі мій друг Саймон, коли сказав, що в мене «душа
нарика»?
Его постійно порівнює себе з іншими. Воно змушує нас
вимірювати нашу власну цінність порівняно з виглядом, багатством
і соціальним статусом усіх інших. Хіба це не пояснювало частину моїх
хвилювань на роботі?
Его живиться переживаннями і скандалами. Воно зберігає наші
обра5зи і невдоволення за допомогою нав’язливих думок. Чи не тому
я часом повертався додому, до Б’янки, похмурим через якісь проблеми
в офісі?
Можливо, найпотужнішим толлевським відкриттям стосовно его
було те, що воно одержиме минулим і майбутнім на шкоду
теперішньому. Ми живемо «майже винятково в пам’яті й очікуваннях»,
написав він. Ми плекаємо тугу за минулими подіями, під час яких ми,
без сумніву, пережовували думки або планували майбутнє.
Я усвідомив, що я профі в униканні теперішнього. Справжній
майстер. Так було все моє життя. Моя мама завжди описувала мене як
нетерплячого малого, що квапився в усьому. У восьмому класі
колишня дівчина сказала мені: «Коли ти стоїш однією ногою
в майбутньому, а другою в минулому, ти просираєш теперішнє». Тепер,
уже дорослим, у світі новин, де панували дедлайни, я завжди
сторчголов мчався крізь день, викреслюючи пункти зі списку справ,
які треба зробити, постійно уявляючи завершення замість спокійно
й уважно насолоджуватися процесом. В основі більшості моїх рухів
уперед лежало мовчазне припущення, що все подальше неодмінно
буде кращим. Лише коли я досягну того невисловлюваного… хай там
чого… я буду повністю задоволеним. Я міг пригадати лише нечисленні
випадки своєї цілковитої присутності в теперішньому, і тоді я був або
у воєнній зоні, або під наркотиками. Недивно, що друге прийшло на
зміну першому.
Зрештою мені спало на думку, що більшу частину свого життя
я пройшов як сновида — пронісся на хвилі автоматичної поведінки
і звичок. Усе, за що мені було найбільше соромно в останні роки,
можна було пояснити через его: коли я гнався за гострими відчуттями
від війни без думки про наслідки, намагався замінити воєнне
піднесення кокаїном і екстазі, бездумно й несправедливо судив про
вірян, поринав у тривоги через роботу, обділяв увагою Б’янку, аби
потай зазирати в смартфон, був одержимий своїм дурнуватим
волоссям.
Було трохи ніяково читати книжку із саморозвитку і думати про
автора: цей хлопець мене розуміє. Але саме тієї миті, лежачи в ліжку
пізно вночі, я вперше усвідомив, що голос у моїй голові — коментатор
подій, що панував у полі моєї свідомості, відколи я себе пам’ятаю,—
був іще тим мудаком.

Але тут усе заплуталося. Щойно я дійшов висновку, що Толле —

мудрець, який, можливо, має ключ до всіх моїх проблем, як він почав
верзти таке, що на голову не налазило. Тепер мене відштовхувала не
його пишномовність, до неї я звик. Ні, тепер мені стала поперек горла
його схильність робити дикі, псевдонаукові заяви. Він стверджував, що
життя в теперішньому моменті сповільнює процес старіння і робить
«молекулярну структуру» тіла «не такою щільною». Він переконував,
що «думки мають власний діапазон частот, де негативні думки
розміщено в нижній частині, а позитивні — у верхній». Іноді в межах
одного речення він висловлював щось розумне й переконливе, а тоді
одразу звертав до божевільні. Я щиро не міг утямити, чи він геній, чи
псих.
Потім я більше дізнався про те, ким, власне, був цей дядько. Після
того як кілька ночей читав його книжку аж до світанку, я добрів до
комп’ютера, щоб трохи погуглити. Не знаю, чого я сподівався, але
точно не цього: маленький рудоволосий німець, на вигляд трохи
старший від середнього віку. Стиль його виступів був цілком
протилежним тому тону гласу Божого, до якого він удавався на
сторінках книжки. У відео на YouTube він говорив тихо й повільно,
настільки, ніби хтось змусив його прийняти велику дозу клоназепаму,
від якого я вже відмовився. Скидалося на те, що його гардероб
складається винятково з плетених жилетів і брюк кольору хакі зі
стрілками. Один оглядач сказав, що він схожий на «бібліотекаря
комуністичної доби». Інший назвав його «блідою, чемною видрою».
Основоположною в його особистій історії стала подія, яку, за його
словами, він пережив, коли був оксфордським студентом у глибокій
депресії. Толле розповідав, що лежав у ліжку, коли його охопили думки
про самогубство. Зненацька він відчув, як його «затягує в порожнечу».
Він почув голос, який наказував «нічому не опиратися». Потім навколо
запала темрява. Він прокинувся наступного ранку — щебетали птахи,
сонячне світло було для нього одкровенням, а його життя сяяло та
іскрилося. Це було буквально спасіння за одну ніч. Бінго. Готово.
Супер. Саме після цього він прожив два роки на паркових лавках
«у стані найвищої радості». Це було його духовне пробудження,
про яке він пізніше казав: «Досягнення миру було таким глибоким, що
навіть якби я зустрів Будду і Будда сказав: “Ти помиляєшся”, я відповів
би: “О, чи ж не цікаво — навіть Будда може помилятися”».
Зрештою він переїхав до Канади, де знайшов правильне
«енергетичне поле» для того, щоб «була народжена» його перша
книжка. Ця книжка, «Сила моменту тепер», стала сенсацією серед
знаменитостей. Мег Раян дала її Опрі, яка розклала примірники на
столики біля ліжок у гостьових кімнатах усіх своїх будинків. Джим
Керрі і Дженні Маккарті випустили відео з рекомендаціями (перед тим
як розірвали стосунки). Періс Гілтон пронесла цю книжку крізь натовп
папараці, прямуючи до в’язниці через порушення дорожніх правил.
 Коли вийшов його наступний твір, «Нова земля», Опра провела
безпрецедентний одинадцятичастинний «вебінар». Мільйони людей
увімкнули її програму, щоб подивитися, як вони з Толле сидять за
столом і розбирають книжку розділ за розділом. Вони настільки по-
різному поводилися, що це було майже комічно: Опра волала
і голосила, тоді як Толле спокійно спостерігав; Толле патякав про
«енергетичні поля», а Опра довірливо угукала і агакала. Певної миті
вона підняла руки, щоб він плеснув у них на знак привітання, а Толле,
очевидно, не знаючи такого жесту, ніяково потиснув їх.
Сидячи посеред ночі у спідньому за комп’ютером, я схопився за
голову. Усе життя я пишався тим, що був скептиком. Близько десяти
років я брав інтерв’ю в духовних лідерів, і ніхто з них не здолав моєї
оборони. А тепер цей дядько, схожий на персонажа з книжки «Гоббіт»,
зміг крізь неї прорватися?

Я знову дивився у дзеркало — цього разу на червону запалену

дірку в моїй правій щоці.
Коли дерматолог уперше виявив у мене на щоці латочку
молочного кольору — базаліому, нелетальну форму раку шкіри,—
я мав намір просто залишити її там. Операція на обличчі — не
найприємніша перспектива для людини, що працює на телебаченні.
Але лікар разом із Б’янкою переконували, що бездіяльність тут не
варіант. Якщо я дозволю їй безперешкодно розростатися, казали вони,
базаліома може дістатися очної ямки й осліпити мене. Якусь мить
я вагався, чи не віддав би я перевагу сліпоті перед шрамом, хоч лікар
і пообіцяв, що, коли все піде добре, той шрам буде маленьким.
Операція була схожа на китайське катування водою. Хірург,
бадьора молода жінка, зробила початковий надріз мікроскопічно
контрольованим скальпелем, щоб видалити утворення. Після першої
спроби вона відправила мене в кімнату очікування, а сама провела
якісь тести, щоб побачити, чи видалила його повністю. Я сів біля
Б’янки на одне з об’єднаних у ряд крісел і вийняв свій примірник
«Нової землі», яку читав уже втретє.
Десь за пів години лікарка знову мене покликала і сказала, що
вони мають вирізати трохи глибше. Тож я знову пішов під ніж, а потім
до почекальні, де ще почитав книжку. Минуло ще пів години, і тоді
повернулась медсестра і сказала мені, що вони все ж не дістали все до
найменшої крихти і їм треба зробити ширший надріз.
Коли я повернувся до маніпуляційного кабінету цього разу,
лікарка пояснила, що утворення було більшим, ніж вона думала,—
і вона досі не знала, наскільки великим. Я зажадав найгіршого
сценарію, і вона визнала: існує небезпека, що базаліома могла
поширитися на мою нижню повіку. Якщо це було так, то після
заживання рани міг утворитися шрам, через який моє праве око завжди
буде опущеним.
Я відчув, як усе дужче калатає моє серце, а в голові одразу
прокрутилося таке кіно:

Шрам завбільшки як у Омара Літтла із серіалу «Дроти» →

Звільнення з ABC News → Пошук роботи на радіо

Але потім трапилася цікава річ. Після всього мого читання про
пусту балаканину его я зрозумів: ці жахливі пророцтва — лише думки,
що миготять у моїй голові. Вони не безпідставні, але й не обов’язково
мають справдитися. Це було коротке осяяння, що дозволило побачити
мудрість тези Толле. Це не означає, що ніколи до того я не
усвідомлював існування своїх думок. Відмінність полягала в тому, що
тепер я міг побачити свої думки такими, якими вони були: просто
думки, які не є насправді реальними. Ні, моя тривога раптово не
зникла, просто я не був настільки нею охоплений. Я зрозумів
справжню суть цієї ситуації: я гадки не мав, що станеться з моїм
обличчям, і якщо я автоматично віритиму в найгірший сценарій, який
видало моє его, це мені ніяк не допоможе.
Лікарка зробила третій надріз і знову відправила мене до
почекальні. Б’янка зауважила, що я лишаюся на диво спокійним. Я не
хотів ставити це в заслугу Толле, а то б вона подумала, що я втрачаю
глузд. Вона й так уже вважала дивним, що я дуже довго читаю цю
книжку.
Зрештою, я чотири рази повертався, щоб мені зробили нові
надрізи на обличчі, перш ніж пухлину повністю видалили. Мою
нижню повіку не зачепили, хоча надрізи проходили за міліметр. Перш
ніж мене зашили, лікарка показала мені рану в дзеркалі, і я мало не
зомлів. Я міг зазирнути досить глибоко всередину своєї щоки — кров,
жир і все таке. Б’янка вийняла свій телефон і зробила фото.

Я на диво добре витримав таке випробування, як операція на

обличчі, але ж не можна носити із собою книжку Екхарта Толле всюди,
куди йдеш.
За кілька тижнів по тому я переглядав TVNewser, захопливий сайт,
який відстежував події в новинній галузі, і натрапив на перелік
ведучих і кореспондентів, які висвітлюватимуть інавгурацію
президента Барака Обами. Моє ім’я не згадували. Мені стало, м’яко
кажучи, прикро.
На відміну від мого досвіду з операцією, тут я не в змозі був
установити якусь дистанцію з негативними думками, що стрибали
в моїй голові. Натомість я спіймався на гачок свого его, яке ображено
скиглило: «Друже, тебе тут намахали». Я відсунув свій стілець і почав
накручувати дрібні кола по кабінету, як чихуахуа на собачій виставці.
За наступні двадцять чотири години я задовбав своїми скаргами
кожного керівника, якого зміг знайти. Однак замість домогтися ролі
у висвітленні інавгурації, цим рюмсанням я заробив собі догану. Один
із моїх керівників відвів мене вбік і сказав, що рішення не було
особистим, а потім порадив мені припинити «повсюди розмазувати
свої шмарклі».
Це була головна причина мого невдоволення Толле. Якщо не
зважати на блювотні позиви через його квітчасте письмо, сумнівні
заяви й дивакувату біографію, чого я справді не міг стерпіти, так це
браку практичних порад щодо того, як упоратися з подібними
ситуаціями. Він пропонував блискучий аналіз людської природи, по
суті, без жодного алгоритму дій для подолання его (не кажучи про
досягнення найвищого блаженства на паркових лавках).
Як нам розвинути свою здатність залишатися в теперішній миті?
Відповідь Толле: завжди кажіть «так» теперішній миті. Як нам
звільнитися від голосу в голові? Його порада: просто знайте, що він є.
«Звільнитися від его — насправді не велика робота, а зовсім
маленька». Ну гаразд. Заждіть. Але якби це було так легко, чи не
вешталися би навколо мільйони просвітлених?
 Виникало ще й важливіше запитання: навіть якби я міг
усвідомити, що та моя образа через інавгурацію складалася лише
з думок, чи треба мені було просто їх ігнорувати? Я розумів, як
важливо усвідомлювати, якими є думки — швидкоплинні, невагомі, не
матеріальні,— та чи не пов’язані деякі з них із реальними фактами,
з якими треба щось робити?
У своїх книжках Толле неодноразово таврував звичку до
хвилювання, яке він характеризував як непотрібний процес, коли
людина зі страхом занурюється в уявне майбутнє. «Ви ніяк не можете
впоратися з такою ситуацією, бо її не існує. Це ментальний фантом»,—
писав він. Але, хоч я й розумів переваги перебування в теперішній
миті, попереду було майбутнє. Чи не треба було мені підготуватися?
Якщо я не обміркую всі комбінації всіх потенційних проблем, як я,
в біса, виживу в галузі з високою конкуренцією? До того ж хіба не
було невгамовне его причиною найвеличніших досягнень людства?
Звісно, воно, мабуть, відповідало й за нещастя, як-от війна, насильство
[6]
над дітьми й фільми Полі Шора , але хіба людські зусилля й пошуки
не принесли нам також вакцину від поліомієліту, картини Караваджо
і айфон?
І все ж, і все ж… Звичайно, я розумів, що моя балакуча свідомість
не в усьому діяла на мою користь. Я був цілком упевнений, що
витріщання на свого чуба і похмурі роздуми на кушетці не були
найкращим способом провести час. Раніше я вважав, що натискання на
синці допомагає мені лишатися насторожі. Тепер я зрозумів, що
більшість таких моментів просто робили мене нещасним.
Толле поставив мене перед тим фактом, що моя найбільша, як
я вважав, перевага — мій внутрішній «батіг» — водночас була,
можливо, найбільшим моїм тягарем. Тепер я справді поставив під
сумнів свою особисту догму, мантру про «ціну певності», яка була
моєю робочою тезою років із восьми. Як раптом виявилось, я не знаю,
що є рушійною силою, а що руйнівною.
Так, я хотів досягти успіху, але також хотів у процесі зазнавати
меншого стресу. Цей дивний маленький німець, здавалося, пропонував
спокусливу можливість отримати і те й те одночасно, але книжки
зовсім не пояснювали, як це зробити — принаймні так, щоб я зрозумів.
Тож я вирішив: мені треба зустрітися з цим дядьком.
 Я зіткнувся з Феліцією в робочому коридорі. «Давай домовимося
про інтерв’ю з Екхартом Толле,— сказав я.— Ми можемо зробити це
для Sunday Profile». Таку назву мала щотижнева програма
з біографічними нарисами, яку ми нещодавно вирішили запустити.
Здавалося, ніби я сказав їй, що вона виграла в лотерею чи її
оголосили святою. Феліція засяяла від щастя. На відміну від мене,
вона не підозрювала, що в Толле можуть бути не всі клепки в голові.
Вона була обома руками «за».
За кілька днів вона повідомила, що Толле, який, вочевидь, нечасто
бував таким ласкавим, щоб дати інтерв’ю, сказав «так». Кілька тижнів
по тому він мав бути в Торонто, виступати з промовою в межах
промоції своїх книжок, і нам було даровано годинну аудієнцію. «Вони
дуже суворо ставляться до часових обмежень»,— сказала вона, досі,
однак, перебуваючи в ейфорії.
Я прилетів із Нью-Йорка того ранку, коли мало відбутися
інтерв’ю. Коли я прибув до готельного номера, де ми мали робити
інтерв’ю, Феліція була там зі знімальною командою і приємним
молодим австралійцем на ім’я Ентоні, який виявився помічником
Толле. Я очікував побачити більше працівників, але був тільки один
цей хлопець.
Поки ми чекали на прибуття Видатної Людини, Ентоні розповів
мені свою історію. Він прочитав деякі книжки Толле, зателефонував
йому і попросився на роботу. Коли Толле погодився, він спакував усі
свої пожитки і переїхав з Австралії до Ванкувера, де жив Толле. Ентоні
вразив мене тим, що був відносно нормальним, зі своїм охайно
укладеним волоссям і відпрасованою сорочкою. Він говорив про свого
боса зі щирим захопленням, але не боготворив його, ніщо в його
поведінці не кричало мені про культ.
Невдовзі по тому пролунав стукіт у двері і ввійшов Толле. Перше,
що впало мені в око,— це його низький зріст. Він був нижчий за мене,
а в мені десь метр сімдесят два в ті дні, коли я користуюся Б’янчиним
шампунем для збільшення об’єму. Ніякого почту, лише він. Йому
анітрохи не властива була зарозумілість людини, що продала десятки
мільйонів книжок й одноосібно створила цілу індустрію розмовних
концертів, компакт-дисків і «карт натхнення». Він увійшов
і відрекомендувався, потиснувши нам руки. Був скромним, але не
сором’язливим. Не поводився вороже, але й не виявляв особливої
теплоти. Як і під час вебінару Опри, складалося враження, що він
радий бути тут, але не надто цього прагне. Одягнений був у на диво
невиразний коричневий блейзер поверх рудуватого светра і світло-
блакитної сорочки. Скуйовджена борода покривала тільки його
підборіддя і шию.
Після взаємних привітань ми розпочали інтерв’ю. У кімнаті було
дві камери: одна спрямована на Толле, друга — на мене. Я трохи
ніяковів через свою плямисту щоку, але загалом почувався
схвильованим. Ну от, нарешті я опинився віч-на-віч із чоловіком, що
виник нізвідки і так глибоко вразив мене та спантеличив. Відколи
я почав висвітлювати релігію, це було перше інтерв’ю, що справді
викликало в мене особисте зацікавлення.
— То як же вам удалося припинити думати? — почав я.— Як ви
зупинили голос у своїй голові?
Я пережив миттєвий сплеск оптимізму, коли він засовався на
своєму стільці, безперечно, готуючись дати ту практичну пораду, якої
я так прагнув.
— Ви створюєте маленькі проміжки у своєму повсякденному
житті, коли ви при тямі, але не думаєте,— сказав він.— Наприклад,
один раз усвідомлено вдихаєте.
Не розбивай мені серце, Екхарте. Це все, що ти маєш?
— Але я вже уявляю,— сказав я,— як сумніваються слухачі-
циніки: «Цей чоловік каже, що я можу пробудитися, глибоко
вдихнувши. Що він має на увазі?»
— Так, це говорить розум. Звичайно, розум багатьох людей
коментує те, що я кажу, і він говорить: «Від цього немає користі».
Власне, саме це казав мій розум: «Від цього немає користі».
Мій розум почав казати ще й менш доброзичливі речі, коли Толле
розгорнув свою другу, начебто практичну пораду:
— Ще одна дуже потужна річ — це усвідомити внутрішнє
енергетичне поле вашого буття.
Усвідомлюючи, що на мене спрямовано камеру, я знову
використав давній журналістський трюк і передав слово сторонньому
«циніку», який насправді не міг бути ніким іншим, окрім мене.
— «Енергетичне поле». Коли поєднати ці два слова, у циніків
миттю запобіжники позриває.
 — Так, адже це люди, дуже заглиблені у свою свідомість. Тому
вони навіть не бажають спробувати щось нове.
Я розповів, як мої намагання лишатись у теперішній миті
безуспішні й додають іще один шар провини до звичної мішанини
в моїй свідомості.
— Бо я весь час думаю, що не можу зберігати контакт із
теперішньою миттю, тож почуваюся винним іще й через це.
— Ви правильно висловилися, це ще один шар думок, і він
говорить: «Бачиш, це не працює. Я не можу звільнитися від думок».
І зрештою думок стає ще більше,— сказав він, стиха засміявшись.
— То як ви знаходите з цього вихід?
— Ви просто берете до уваги, що це ще одна думка. А знаючи, що
це ще одна думка, ви не ототожнюєте себе з цією думкою.
Від цього в мене заболіла голова. Запитання цього напряму,
вочевидь, нікуди не вели. Чудово розуміючи, що асистент Толле,
Ентоні, не зводить очей з годинника, я вирішив іти далі — і саме тоді
ми перейшли до частини інтерв’ю, у якій Толле зробив, як я вирішив,
найбезглуздішу зі своїх заяв.
— Чи буваєте ви часом сердитим, роздратованим, злим,
засмученим — будь-які негативні почуття?
— Ні, я приймаю все як є. І через це життя стало таким простим.
— Ну, а якщо хтось підріже вас на дорозі?
— Нічого. Це як раптовий порив вітру. Я не персоналізую порив
вітру, тож він просто є тим, чим є.
— І ви спроможні насолоджуватися кожною миттю, навіть якщо
я почну ставити вам безліч докучливих запитань?
— Так. Усе буде гаразд.
— Не спокушайте мене.
Тут він по-справжньому розсміявся — глибинним сміхом,
нахилившись на своєму стільці, майже заплющивши очі.
Пересміявшись, одразу продовжив:
— Це означає подружитися із самою сутністю цього моменту.
Із сутністю цього моменту? Кого цей дядько намагався
надурити? Він справді казав, що ніколи не буває в поганому гуморі?
Що його ніколи ніщо не турбує? Як він міг сидіти отут перед камерою
й таке заявляти? Звісно, це звучало чудово. Але так само звучала б
пропозиція навчитися літати. Я зауважив:
 — Не зовсім це розумію, бо іноді я думаю, що зміни — інновації
чи соціальна активність — це як та крихта піску в устриці, що утворює
перлину.
— Ну так…
— Треба казати устриця чи мушля? Не пам’ятаю. У будь-якому
разі, ви розумієте, про що я.
Знову засміявшись, він продовжив:
— Найпотужніші зміни походять якраз із того, іншого стану
свідомості. Ось чому люди так захоплюються тим, що робив Ґанді, бо
він спонукав до змін зі стану свідомості, котра вже перебувала в мирі.
А люди часом переконані: коли ти в мирі, ти вже ніколи нічого не
робитимеш. Але це не той випадок. Із цього виникають дуже потужні
вчинки.
— Отже, ви не радите сісти склавши руки, дозволити всьому
пропливати повз вас, дозволити людям підрізати ваше авто. Ви радите
зрозуміти, що просто зараз є те, що є.
— А потім робіть, що вам потрібно,— сказав він, цього разу
перебивши мене й говорячи з не властивим йому пожвавленням.—
Зробіть теперішню мить вашим другом, а не ворогом. Тому що багато
людей за звичкою живуть так, ніби теперішня мить — це перешкода,
яку їм треба подолати, щоб дістатися наступної миті. А уявіть, що так
ви проживаєте все життя: кожна мить завжди не зовсім правильна, не
досить добра, бо вам треба дістатися наступної. Це постійний стрес.
Гаразд, тепер це набувало для мене неабиякого сенсу. Наприклад,
у випадку з висвітленням інавгурації я міг змиритися з тим, що мене
вже від нього усунули, а потім просто спокійно поговорити
з керівництвом про те, чи не можна змінити ситуацію, замість забивати
голи у власні ворота.
Сидіти поруч із Толле було наче дивитися фільм, знятий за його
книжками. І особисто, і на сторінках він із неймовірною легкістю
переходив від напрочуд корисних відкриттів до незбагненних,
претензійних заяв про досконалий спокій.
На той час інтерв’ю вже тривало досить довго. Було видно, що
Феліція занепокоєна. Вона з вибаченнями пояснила Толле і Ентоні, що
нам дуже потрібна «зйомка в русі» — як ми з Толле йдемо по вулиці чи
щось подібне. Усі погодились, що це прохання можна задовольнити.
 Ми спустилися ліфтом у хол, де я розмовляв із Толле, поки
Феліція зі знімальною групою вийшли надвір, щоб знайти відповідне
місце для зйомки. Іноді після запису інтерв’ю люди стають більш
дружніми, вони відчувають полегшення через те, що все позаду, і їм
хочеться більше дізнатися про свого інтерв’юера. Проте реакції Толле
лишались абсолютно незмінними. Він випромінював ту саму чемну
незворушність. Поки ми розмовляли, я спитав про його вік, і він
сказав, що йому шістдесят два. Коли я зауважив, що на вигляд він
набагато молодший, Толле спокійнісінько сказав мені, що загалом не
старішав із моменту свого духовного пробудження, яке відбулося, коли
він мав двадцять дев’ять років. Іще один різкий поворот у божевільню.
Сюжет вийшов в ефір за кілька тижнів по тому у недільних
випусках і World News, і Nightline. Цікавими були реакції моїх колег.
Деякі з них відмахнулися від Толле, уважаючи, що він несповна
розуму. Інші сказали, що він їм видався на диво переконливим.
Наприклад, моя подруга Джинмарі порівняла його з горінням
[7]
різдвяного поліна — спершу це нудно, а зрештою заворожує.
Особисто мене ця зустріч залишила в химерному стані.
Я однозначно не вважав Толле дурисвітом. Я брав інтерв’ю в шахраїв:
проповідників теології процвітання, торговців дітьми, прибічників
Саддама Хусейна, які присягалися відбити вторгнення американських
військ,— але цей чоловік зовсім не випромінював відчуття «я брешу
і знаю це». Можливо, він просто марив? Я не міг про це судити.
По суті, я знову повернувся на те саме місце, де був, коли вперше
зазирнув на сторінки його дивної маленької книжки: захоплений, але
пригнічений. Толле дещо відкрив для мене — вікно у виснажливе
голосіння его. Але він не відповів на мої найбільш нагальні запитання.
Як приборкати голос у своїй голові? Як лишатися в теперішній миті?
Чи справді можливо подолати сірий терор самозаглиблення, не
опинившись на парковій лавці? Я не збирався так просто це покинути.
Здавалося, наче я зустрів людину, яка сказала, що в мене горить
волосся, але не запропонувала вогнегасника.
Розділ 4. Корпорація «Щастя»
Перше, що ви помічаєте,— це окуляри зі стразами. Потім
аромат — ніби він щойно вийшов після двогодинного масажу.
Діпака Чопру я зустрів за шість тижнів після мого інтерв’ю
з Екхартом Толле. Хоча протягом цих тижнів я мало про що думав,
крім его і його нарікань, зустріч із Чопрою, ще однією зіркою
самодопомоги, була зовсім не запланованою. Я називав це щасливим
збігом — Чопра, найвірогідніше, назвав би кармою.
Мене попросили полетіти до Сіетла, щоб модерувати дискусію
в програмі Nightline (або фейс-офф — «сутичка», як називав це
виконавчий продюсер шоу) з надзвичайно делікатною назвою «Чи
існує диявол?». Чопру, котрий завжди був, як ми між собою казали,
«дружнім до телебачення», запросили відстоювати позицію «ні» разом
із п’ятдесятницьким єпископом, який утратив більшу частину своєї
пастви після того, як публічно заперечив існування диявола. Позицію
«так» відстоював молодий і стильний місцевий пастор, а також
колишня повія, що започаткувала євангелічну групу під назвою
«Хвойди за Ісуса».
Я був трохи знайомий лише з Чопрою. Звичайно, я знав, що він
був, можливо, найвідомішим у світі гуру і написав вагони книжок-
бестселерів. Я бачив його камео у фільмі «Гуру кохання». У мене
склалося враження, що він є чимось на зразок емблеми McDonald’s або
Nike у світі духовності — упізнаваний в усьому світі кумир, біля якого
позують знаменитості, коли хочуть продемонструвати свою «глибину».
До того ж я знав, що Чопра, хоч і проповідував позитивні емоції
й душевну рівновагу, охоче встрягав у суперечки про політику, науку
й релігію — іноді навіть приходив на Fox News, аби посперечатися
з консервативними ведучими, як-от Шон Генніті.
Саме це поєднання впливовості духовної зірки і потягу до
словесних баталій спонукало моїх продюсерів запросити Чопру на
фейс-офф, який ми збиралися знімати в церкві в центральній частині
Сіетла. Будівля була вщерть заповнена людьми, яких запросили
четверо учасників дискусії. Планувалося, що учасники
сперечатимуться дві години, а ми в цей час зніматимемо їх за
допомогою низки камер, що були стратегічно розташовані
в приміщенні. Потім ми мали скоротити відзнятий матеріал,
залишивши тільки найсоковитіші моменти, і показати як повноцінну
півгодинну програму Nightline за кілька тижнів.
Перед головною подією продюсери попросили мене записати
попередні інтерв’ю з опонентами, підбурюючи їх обмінятись
обра5зами, як боксери перед виходом на ринг. Поговоривши з двома
пасторами та колишньою повією, ми зі знімальною групою знайшли
Діпака в одному зі службових приміщень церкви. На додачу до
розцяцькованих окулярів на ньому були джинси, яскраво-червоні кеди
і блейзер, подібних до якого я зроду не бачив: попелястого кольору,
завдовжки до колін, із майстерно виконаним коміром-стійкою. Він мав
кругле обличчя, шкіру приємного кольору латте і м’який, шоколадний
баритон, індійський акцент в якому відчувався лише настільки, щоб
зробити звучання екзотичним.
Під час інтерв’ю він випромінював зухвальство, що дуже
пасувало до такої події, як ця. Він заперечував існування диявола,
уважаючи його вигадкою людей, які потребують «ірраціонального,
містичного пояснення» для світового зла. А щодо своєї поведінки під
час дебатів заявляв: «Я не збираюся робити нічого такого, що б когось
образило, та все ж маю донести власну правду».
Звичайно, Чопра поводився «за програмою», передбаченою
Nightline, але для мене він також уособлював спокусливу можливість
задовольнити власні інтереси. Я хотів з’ясувати, що він думає про
Екхарта Толле. Тож розповів йому свою історію — як мене
заінтригував опис его в книжках Толле, але спантеличила відсутність
практичних порад.
Чопра одразу зневажливо схарактеризував Толле як «не дуже
доброго письменника». (Очевидно, гуру саморозвитку розкидаються
обрáзами один щодо одного, як і дехто з євангелістів, зрозумів я.)
Потім, коли я спитав, чи знає він, як залишатися в теперішній миті, він
припустив, що знає. Власне, він переконував, що весь час лишається
в теперішньому.
Наше керівництво заохочувало працівників створювати
додатковий контент для сайту ABCNews.com. Я подумав, що з розмови
з Діпаком про поняття «тепер» можна зробити хороше маленьке відео,
тому дістав фліп-камеру і поставив ще кілька запитань.
 — Тобто ваш розум не блукає? — запитав я.— Не трапляється
такого, що ви думаєте про речі з минулого чи майбутнього?
— Я не шкодую про минуле,— сказав він,— і не намагаюся
наблизити майбутнє. Я живу цією миттю.
— Гаразд, а що, як ця мить жахлива? Якщо вам дуже треба
в туалет, а поблизу немає жодного? Або ви страшенно голодні, а їжі
нема?
— Тоді я відокремлююся від ситуації, що оточує цю мить. Ця
мить завжди вільна.
— Повторіть іще раз,— попросив я.— Це якийсь ментальний
фокус?
— Це не фокус. Коли ви повністю в теперішньому, хоч якою буде
ситуація, вона мине. Єдине, що лишається,— це мить. Це
трансформаційний вир нескінченності.
Вочевидь, коли людина живе однією миттю, вона перестає
боятися вживати терміни на зразок «трансформаційний вир
нескінченності».
Він досі не пояснив мені деталей, тож я наполягав на своєму:
— Як ви це робите? Поки я розмовляю з вами просто зараз, мій
розум іноді відволікається і я думаю: «О, які гарні окуляри» або «Що
я запитаю далі?».
— Якщо ви залишатиметесь у цій миті, ви набудете здатності до
того, що називають спонтанною правильною дією,— вона інтуїтивна,
вона креативна, вона пророча, вона дослухається до всесвітнього
розуму.
Я гадки не мав, про що він говорить, але часу в нас більше не
було. Прийшов звукоінженер і почав прикріплювати до одягу Чопри
маленький мікрофон для дебатів.
— Усе ж таки, думаю, у ваших устах це звучить простіше, ніж
є насправді,— сказав я.
Він поглянув на мене і доброзичливо знизав плечима, що,
здавалось, означало: «Що я можу сказати, довбню ти нещасний?»
— Для мене це просто,— сказав він.
— Як мені стати більше схожим на вас?
— Тримайтеся коло мене,— сказав він. І тут, підійшовши ближче,
поки звукоінженер намагався його втримати, він попросив мою
електронну адресу, яку я дещо неохоче йому дав.
 Після всього цього вихваляння життям у цій миті та
«дослуханням до всесвітнього розуму», щойно ми вийшли на сцену
й дискусія розгорілась, Чопра почав підвищувати голос, нестримно
жестикулювати і сперечатися так, що це зовсім не свідчило про
внутрішній спокій. Коли слово брав хтось інший, він відхилявся
в кріслі, витягав перед собою ноги і сидів із цілком незворушним
виглядом. Принаймні на мій погляд, він узагалі не був присутній у цій
миті — точно не в той благословенний спосіб, як розумів це Екхарт
Толле. Але, може, і був? Що я знав? Можливо, думав я собі, мені не
варто робити автоматичних висновків, як це було з Тедом Хаггардом.
Можливо, Діпак Чопра поєднував у собі палку пристрасть і підкорення
его. Чи можливо таке, щоб цей чоловік знайшов розгадку?
Я не надто на це сподівався.

Але мене здивувала реакція людей, коли я опублікував своє

відео з Чопрою на вебсайті ABC News. По-перше, воно генерувало
стільки трафіку, що опинилося в колонці найпопулярніших. По-друге,
я отримав листа від людини, від якої найменше цього сподівався,—
мого боса.
Девід Вестін, керівник відділу новин, не справляв на мене
враження людини, яка могла б перебувати в пошуку
трансформаційного виру нескінченності. Корпоративний юрист
у минулому, на той час він керував відділом новин уже понад десять
років. Він був надзвичайно вродливий, з хлоп’ячими рисами мешканця
Середнього Заходу і пишним білявим волоссям, яке, здавалося, міцно
трималося на місці без жодних видимих ознак застосування
допоміжних засобів. Він віддавав перевагу костюмам від Brooks
Brothers, смугастим краваткам і лоферам, а в його стилі поведінки
поєднувалися в однакових пропорціях бадьорість, серйозність
і чемність. Він з легкістю міг би стати політиком — або ведучим.
У своєму мейлі Вестін написав, що моя розмова з Чопрою
зацікавила його з особистого погляду. Він запропонував зустрітися,
щоб обговорити це.
Його помічник призначив час зустрічі, і за кілька днів
я піднімався сходами на один проліт зі свого кабінету до
начальницького поверху. Повітря нагорі було інакшим, ніби його
накачували туди з гір Сьєрра-Невади. По контуру цього просторого
приміщення було розташовано кабінети, а біля дверей кожного
розмістилися помічники. Глибока тиша була позбавлена галасу
й крику, притаманних іншим частинам новинного відділу. Посередині
цього простору розташувалася кухонна зона, де завжди були
в необмеженій кількості закуски та кава Starbucks.
Секретарка Вестіна провела мене всередину, і сам він підвівся з-за
свого охайно організованого столу, щоб міцно потиснути мені руку та
чемно й бадьоро привітатися:
— Привіт, Дене!
Трохи поговоривши на загальні теми, ми завели мову про Чопру.
У своїй дипломатичній манері він сказав, що був здивований тим, як
серйозно я говорив із тим чоловіком.
— Я поважаю твою думку, Дене, а Діпак — це людина, яку я лише
раз бачив у денній телепрограмі. Він і справді чогось вартий?
Поки він говорив, у мене виникла підозра, що мій бос мусить бути
зацікавлений цим більше, ніж він удає. Цей чоловік мав надзвичайно
стресову роботу, йому треба було впоратись і з харизматичними
персонажами у відділі новин, і з вимогами своїх зверхників
у корпорації. Одного разу за ланчем він зізнався мені, що його
справжня особистість часом буває значно менш життєрадісною, ніж її
зовнішній вияв.
— Щось у цьому є,— сказав я,— хоча я не певен, що Чопра
є найкращим прикладом.
Тут я завів плутаний і надміру емоційний монолог про Екхарта
Толле, его, теперішню мить і бог його знає що ще. Що довше
я просторікував про «мислячий мозок» і «голос у голові», то більше
переконувався, що зрозуміти мене нелегко. Це вперше мені випала
нагода з кимось обговорити цей матеріал, окрім, власне, інтерв’ю із
самими Толле і Чопрою, і раптом я второпав, що насправді не знаю,
про що говорю. Це змушувало мене ще дужче хвилюватись і, як
наслідок, робило ще балакучішим. Нарешті, бачачи, що втрачаю свого
слухача, я проковтнув море слини, яке зібралося в мене в роті, і на
завершення припустив, що Вестіну варто самому прочитати книжку
Толле.
Наступного дня я прокрався назад на верхній поверх і залишив
книжку в його секретарки, усю дорогу думаючи: ось до чого воно йде,
я той дурнуватий, що роздає на вулиці релігійні брошури.
І все ж я хотів говорити про ці речі з людьми, які мені подобались
і яким я довіряв. Не те щоб я відчував потребу когось навернути,
я просто хотів отримати відгук. Зміркувавши, що легше буде зробити
це з кимось, хто не був би моїм босом, я підняв цю тему за обідом зі
своєю подругою Реджиною. Уже років із десять ми з нею вели
безкомпромісні суперечки про все — від телешоу та нерухомості
в Нью-Йорку до моїх часом сумнівних рішень в особистому житті,
коли я ще не зустрів Б’янку. Я подумав, що механізми его стануть для
таких суперечок чудовою поживою. Але майже одразу, як я почав
базікати про Екхарта Толле, Реджина мене урвала:
— Байдуже, Дене. Якщо тобі це потрібно, хай буде.
І ми змінили тему й заговорили про те, які супи нам варто
замовити. Вердикт було винесено з такою недбалою жорстокістю, що
це змусило мене зрозуміти: цю тему, яка здавалась мені настільки
перспективною, могли сприймати просто як сумнівну і незручну.
Реджина не зацікавилась навіть настільки, щоб подражнити мене.
Смуга моїх невдач тривала під час сімейного обіду, коли
я заговорив про Толле зі своїм молодшим братом. Я мав би
здогадатися, що так вийде. Відколи Метт з’явився з материнської
утроби, його життєва місія полягала в тому, щоб знущатися з мене.
Хоча він і був тепер венчурним інвестором і батьком гарненької
дівчинки, бажання мене підколоти в нього анітрохи не зменшилося.
Коли я закінчив свою балаканину, він просто подивився на мене із
задоволеною посмішкою. Не знадобилось і слова, щоб я відчув, як
у мене встромляють ножа. (Невдовзі по тому Метт подарував мені на
Різдво календар з Екхартом Толле. Я розгорнув подарунок, підвів
погляд і побачив брата в іншому кінці кімнати з тією самою
посмішкою на обличчі.)
Особливо гнітючою робило цю низку невдач розуміння, що
вирази на обличчях моїх співрозмовників, мабуть, не надто
відрізнялися від того, який вигляд мав я у спілкуванні з деякими
найбільш нетрадиційними вірянами, у яких багато років брав інтерв’ю.
Навіть із людьми, що не були від початку вороже налаштовані до
цієї теми, я не досягав блискучих успіхів. Під час обіду з компанією
в центрі міста я напався на свою подругу Каяму, людину широких
поглядів, професорку французької літератури в Колумбії. Коли
я закінчив розповідати про теперішню мить, вона запитала: «Але як ти
насправді лишатимешся в цій миті, якщо вона завжди вислизає?» Я не
мав відповіді.
Можливо, найбільш змістовний обмін думками на цю тему стався
в мене під час цілком випадкової розмови з моїм дядьком Мартіном на
щорічній літній вечірці біля басейну в моїх батьків. Мартін, колишній
підприємець, що на той час мав ранню стадію хвороби Альцгеймера,
обернувся до мене й поставив украй цікаве запитання:
— Що тебе більше хвилює? Реальність чи спогади?
Я помовчав, обміркував трохи й відповів:
— Хотілось би, щоб я міг сказати «реальність», але це, напевно,
спогади.
Б’янка ставилася до моєї нової сфери інтересів поблажливо.
Здебільшого вона була заінтригована думкою про те, що її майбутній
чоловік стане менш знервованим. З іншого боку, тоді в мене щойно
минулася одержимість змінами клімату, що тривала рік. Логічно було
припустити, що це ще одне з моїх короткочасних захоплень, тільки
химерніше.
Я застряг на тому самому місці, де опинився в кінці свого
інтерв’ю з Толле: я знав, що моє волосся охоплене полум’ям, але не
мав вогнегасника. Не отримавши від Толле відповідей на свої питання
і стикнувшись із нездатністю пояснити, що мене в усьому цьому
цікавило, навіть найпростішими, доступними словами, я був у відчаї.
Я пригадав, що сказав мені Чопра наприкінці нашого інтерв’ю:
«Тримайтеся коло мене». Уже за кілька днів після нашої зустрічі він
надіслав до мого офісу цілу добірку своїх книжок із назвами на зразок
«Книга секретів» і «Віднайдення тіла, відродження душі». Він писав
мені повідомлення й електронні листи і навіть переслав сповіщення
від Google, яке він сам запустив, де Кім Кардаш’ян співала йому
дифірамби. Хоч я й остерігався його, та вирішив: що мені втрачати?

Діпак у чорній футболці, прикрашеній вишитим лелітками

знаком миру, захоплено проводив мені екскурсію мангеттенським
представництвом Чопра Центру. У центрі, розташованому
в супермодному готелі Середнього Мангеттена, пропонували спа-
процедури, медичні консультації, йогу й астрологічні тлумачення. Ми
були в сувенірній крамничці. Коли я кинув оком на широкий
асортимент товарів під його особистим брендом (аюрведичні засоби
від застуди й алергії, антиоксидантні біодобавки, намиста для
гармонізації, сорочки з надрукованим на них словом благодать
і книжки — п’ятдесят п’ять чи п’ятдесят шість штук, він не міг точно
пригадати; про все — від Бога до гольфу й куховарства), то думав про
репера Jay-Z, який одного разу сказав: «Я не бізнесмен… Я бізнес,
мен».
Ми з Феліцією вирішили підготувати біографічний нарис про
Чопру для недільного випуску World News. Щоб заручитися його
підтримкою, не знадобилося багато вмовлянь, і відразу стало
очевидним, як цей чоловік опинився у списку найбагатших
знаменитостей від Forbes, з очікуваним прибутком у 22 мільйони
доларів. Його щоденний розклад був шаленим і різноманітним. Лише
за кілька днів я особисто бачив, як він веде передачу на супутниковому
радіо, проводить зустрічі з розробниками відеоігор для проєкту на
основі його духовного вчення й обговорює бродвейську виставу
з чоловіком, який стверджував, що може згинати ложки силою свого
розуму.
У багатьох аспектах Діпак здавався втіленням суперечностей. Він
стверджував, що постійно присутній у цій миті, і при цьому ми зняли,
як він простує вулицею, водночас гарячково набираючи щось у своєму
смартфоні, а потім — як жадібно ковтає статті зі своєї читалки Kindle,
водночас працюючи на еліптичному тренажері. Він стверджував, що
живе в стані «потоку» і «пасивної спонтанності», але в мене склалося
враження, що він досить-таки зосереджений на приземленій
саморекламі. Випускаючи свою найновішу книжку, він спонукав
журналістів підписуватися на нього у Twitter, а під час зйомки
рекламного відео говорив оператору: «Подбайте, щоб я не здавався
гладким». Це не справляло на мене враження вчинків людини, що живе
в досконалій гармонії із собою; це була та сама дурня, яку робив я.
Ми записували інтерв’ю біля столика для пікніків у Центральному
парку, і я вирішив перевірити незворушність, якою він хвалився.
Пригадуючи його поведінку на фейс-офф, я сказав:
— Бувало, я бачив вас схвильованим.
— Але навіть якщо я був схвильованим,— відповів він,— чи
помітили ви в цьому гнів, обурення чи ворожість?
 — Я не можу читати ваших думок, але, судячи з мови вашого тіла,
ви не були задоволені.
— Без пристрасті ми були б живими мерцями,— сказав він.—
Навіть якщо ви до чогось активно залучені, ви не зазнаєте стресу.
Чи справді це була лише «активна залученість», а не стрес? Діпак
наполягав, що насправді він не знав стресу десятиліттями. Він
розповів мені, що колись був змученим молодим ординатором
у невеликому місті в Массачусетсі і тоді курив по дві пачки сигарет на
день та пив забагато алкоголю. «У ті часи ми рятували людей із
зупинкою серця, а потім виходили надвір і викурювали по сигареті»,—
згадував він. Але потім, доволі несподівано, він усе змінив. «Це була
різка зміна,— сказав він мені.— Одного дня я вирішив, що ця частина
мого життя позаду. Я сказав собі: “Я був там і робив це”».
Він покинув свою роботу і найнявся до Махаріші Махеш Йогі,
бородатого індійського праведника, найбільш відомого, певно, завдяки
своїй посаді офіційного гуру Beatles. (Після короткого перебування
в його ашрамі розлючений Джон Леннон залишив це місце через
недоведені звинувачення Махаріші в домаганнях до Міа Ферроу.
Повертаючись до Лондона, Леннон написав пісню «Sexy Sadie» із
такими рядками: «Що ти наробив? Ти нас усіх надурив».) Діпак
дослужився до статусу правої руки Махаріші. Але згодом вони
віддалились один від одного. Діпак почав відчувати, що група все
більше набуває ознак культу, а Махаріші вважав його надто
амбіційним. Тож Діпак пішов.
Звільнившися від пут ієрархії, Діпак розправив свої крила. Він
зацікавився «спонтанними ремісіями», цими раптовими
й непоясненними зціленнями, коли люди одужують від серйозних
хвороб. Не домігшись публікації своїх досліджень у визнаних
медичних часописах, він заплатив п’ять тисяч доларів видавництву, що
випускає літературу коштом авторів, аби видати свої праці у вигляді
книжки. Вона стала хітом. Далі з’явилися десятки інших. Він
потоваришував із Майклом Джексоном, який познайомив його
з Опрою, а та привела на телебачення. Решта — історія. На той час, як
я зустрів Діпака, йому було шістдесят три роки. Він записав альбом
чудернацької музики в стилі нью-ейдж із Мартіном Шином, Мадонною
та Демі Мур; Леді Гаґа назвала його найвпливовішою особою в її
житті, а в журналі Time його охрестили «поетом-пророком
альтернативної медицини». Були в нього й нещадні критики. Видавець
журналу Skeptic зобразив Діпака на обкладинці, висміюючи його
медичні висновки як «здебільшого дикі спекуляції, в основі яких
лежать лише наймізерніші докази».
То чи був він шахраєм? Я не міг цього сказати з певністю. Як і у
випадку з Толле, для мене це був химерний мікс цікавого
і незрозумілого — наче діджей перемикає з рокових композицій Rolling
Stones на танцювальний поп Ріка Естлі, з кантрі The Band на гевіметал
Dokken. Мені подобалося, коли він говорив щось на кшталт: «Той факт,
що ви існуєте,— статистично дуже малоймовірна подія, і якщо ви весь
час не здивовані фактом свого існування, то не заслуговуєте на те, щоб
бути тут». Але надто часто він начебто мимоволі скочувався
в непролазний піднесений жаргон, у якому точно було якесь je ne sais
pas pourquoi, невідомо що. Мені запам’ятались, зокрема, такі його
твердження: «Світ — це нанотехнологічна майстерня у свідомості
Бога» і «Не називайте це Богом, називайте це безпричинною,
нелокальною, квантовомеханічною міжрелігійністю».
Проводити час із Чопрою було незрівнянно веселіше, ніж із Толле,
— мені більше була до вподоби крутійська манера Діпака, як у героя
книжки Бадда Шульберґа «Що змушує Семі бігти», який робив усе для
досягнення успіху, ніж нетутешня сором’язливість німця,— але
плутанина в моїх думках не зменшилась, а лише посилилась. Екхарт
мене спантеличував, бо я вірив у його щирість, але сумнівався
в здоровому глузді. Із Діпаком було навпаки: я був певен, що він при
своєму розумі, але не міг стверджувати, чи він щирий. Було дивно, що
хтось може так відверто гнатися за успіхом і при цьому переконувати,
що не зазнає стресу. Це могло б дати відповіді на багато з моїх
запитань щодо того, як побороти его, не втративши хисту,— якби лиш
я йому повірив.

Наступний крок на цьому шляху я зробив із чистого відчаю.

Цей період був щасливо коротким, але безжально абсурдним. Ми
з Феліцією вирішили започаткувати цілу серію розповідей про гуру
самодопомоги для недільного випуску World News. Назвали ми її
«Корпорація “Щастя”». Ідея була в тому, щоб заглибитись
у нерегульовану індустрію, де оберталися 11 мільярдів доларів, яка
приваблювала все більше послідовників відповідно до того, як
американці віддалялися від організованої релігії. Ані від Толле, ані від
Чопри відповідей не очікувалось, тож це було єдине, що я зміг
вигадати. Те, що я виявив у цій типово американській субкультурі,
було за межами
божевілля: натовп улесливих і некомпетентних людей, що
проповідували зневіреним і часто — знедоленим.
Одним із провідних гравців цієї сумнівної гри був Джо Вітале,
який став знаменитим після свого камео у страхітливому культурному
феномені під назвою «Таємниця». Це були яскрава книжка і DVD, які
вийшли 2006 року і в яких ціла команда гуру самодопомоги тлумачила
«закон приваблення», котрий обіцяє можливість отримати все, чого ви
хочете,— здоров’я, заможність, любов,— просто думаючи про це
в правильний спосіб. По суті, це було спритне переформулювання
давньої ідеї, яку піднімали на щит першопрохідці-невдахи, як-от
Наполеон Гілл, що створив бестселер 1930-х «Думай і багатій»,
і Норман Вінсент Піл, автор канонічного сміття під назвою «Сила
позитивного мислення».
Коли я ковзнув на заднє сидіння Rolls-Royce Вітале, до мене по-
справжньому дійшло, наскільки високе місце займав Чопра
в середовищі вчителів самодопомоги. Вітале мав одутле лице й велику
лису голову, через що справляв враження добрячої дитини-переростка.
Він надав нам зі знімальною групою можливість безкоштовно
скористатися послугою, яка зазвичай коштувала п’ять тисяч доларів:
він називав це сеансом «мастермайнду в Rolls-Royce». Поки його водій
возив нас техаською сільською дорогою, Вітале пояснив, що люди
платять за відвідини його дому в передмісті Остіна та за поїздку в його
компанії, під час якої він допомагає їм «надумати ідеї, які змінюють
життя».
Перед камерою, спрямованою на нас із переднього сидіння,
я сказав:
— Це чудове авто, але п’ять штук — забагато за три години
з вами.
— Ну, дехто вважає, що мені варто правити набагато більше. Вони
кажуть, що це майже на дурняк.
Rolls-Royce був лише одним із багатьох джерел прибутку
«доктора» Вітале. Іще тридцять років тому бездомний, Вітале здобув
свій докторський ступінь із «метафізики» після заочного курсу
[8]
в Університеті Седони . Тепер він жив у великому будинку з багатьма
машинами, придбаними на прибутки від десятків книжок із назвами на
зразок «Сподівайся чудес» і «Приваблюй гроші зараз». Він також
продавав щось на зразок суміші для коктейлю, оздоровчий напій під
назвою «Молодильний сік», і наклейки із зображенням мотрійок —
я так достоту й не зрозумів чому, але Вітале наполягав, що вони
допоможуть власникові чи власниці досягти життєвої мети. (Роздрібна
ціна 39 доларів.)
Під час інтерв’ю в домашньому офісі Вітале я спитав:
— Ви ніколи не прокидаєтеся посеред ночі з думкою «Не можу
повірити, що мені це сходить із рук»?
— Ні, ніколи,— відповів він зі сміхом, наче це було останнє, що
могло спасти йому на думку.
Теоретично я розумів привабливість позитивного мислення,
особливо як людина, що, безперечно, віддає надто багато часу
нав’язливим думкам, та коли зазирнув глибше в цю «філософію», то
відразу натрапив на лунку порожнечу. У відеоверсії «Таємниці» Вітале
з’являється на екрані, щоб видавати такі банальності: «Ви,
Мікеланджело вашого власного життя. Давид, якого ви вирізьблюєте,
— це ви, і ви робите це за допомогою власних думок». Однак,
відповідаючи на запитання під час нашого інтерв’ю, Вітале визнав, що
це не так і легко. Власне кажучи, він згорнувся, як дешевий шезлонг.
— Отже, якщо я хочу діамантове кольє для своєї дружини,—
спитав я,— чи можу я його дістати, думаючи про нього?
— Не просто думаючи про нього. Це одне з найбільших
непорозумінь усіх часів. Вам треба діяти. Це не просто думання — це
думання, поєднане з дією.
— А це не надто очевидно? Гадаєте, для більшості людей новина,
що коли чогось хочеш, треба намагатися це дістати?
— Знаєте, коли ви так формулюєте, звучить по-дурному,— сказав
він із ніяковим сміхом.— Просто безглуздо.
Феномен «Таємниці» викликав занепокоєння не стільки
абсурдністю маркетингових ходів, як деструктивними прихованими
тенденціями.
— Здається, зворотний бік вашої логіки,— доводив я Вітале,— це
звинувачення жертви. Бо якщо ти не отримуєш того, чого хочеш, то це
твоя провина.
— Це не пошук винного,— наполягав він.— Наші неусвідомлені
думки — це те, що творить нашу реальність, і багато з цих думок не
дуже позитивні, вони негативні. Вони справді притягують проблеми.
Тож це стосуватиметься й хворих на рак дітей? Жертв
геноциду?
— Це не витримує ніякої критики,— сказав я,— коли ви говорите,
що в людей, які постраждали від землетрусу на Гаїті, були якісь
неусвідомлені думки, що зробили їх жертвами.
— Нікого з цих людей не роблять жертвою. Інакше кажучи…
— Під час землетрусу ви стаєте жертвою, чи як?
Ніякова пауза. Непевне бурмотіння. А тоді він здався:
— Під час землетрусу ви жертва.
Інша зірка «Таємниці», про яку я підготував сюжет, примудрилася
довести абсурдність до справді небезпечного рівня. Джеймс Артур Рей
був розлученим чоловіком за п’ятдесят у добрій фізичній формі
і з неповною середньою освітою, який випромінював солодкаву
самовпевненість. Цей слизький персонаж завжди мав такий вигляд,
ніби його обличчя лищало від поту. Він обіцяв своїм послідовникам,
що допоможе їм досягнути «гармонійного добробуту» в усіх сферах
їхнього життя. Він стверджував, що завдяки власним технікам не лише
розбагатів, а навіть на застуду більше не хворіє.
Однак у його філософію явно закралася якась помилка, тому що
в жовтні 2009 року на «Ретриті духовного воїна» в Аризоні, участь
у якому коштувала близько десяти тисяч за одну особу, троє
з послідовників Рея померли під час очисної церемонії в парильні,
якою він особисто керував. Це була імітація індіанського ритуалу, що,
за обіцянками Рея, мала стати «вправою з переродження».
Коли історія з парильнею почала набувати загальнонаціонального
розголосу, продюсери Nightline відправили мене до Аризони, щоб
з нею ознайомитися. Оточена величними червоними скелями, Седона,
відома як Ватикан нью-ейджу, була меккою для спіритуальних
туристів, яким догоджали численні самопроголошені цілителі,
містики, замовляльники вітру та інтуїтивні консультанти, що
пропонували послуги на кшталт «відродження душі», «енергетичного
лікування» і «фото аури». Центральний торговий район відлунював
звуками китайських дзвоників і низьким гулом диджериду.
 Для мене найсумнішою частиною всієї історії стало спілкування
з тими, хто вижив і далі, за їхніми словами, вірив Рею. Ми пішли
додому до Браяна Есседа, скромного працівника івент-компанії. Він
показав нам свою «візуалізаційну дошку», на якій розмістив світлину
Алісси Мілано, з якою сподівався колись зустрітися. Крім того, він
показав книжки й роздавальні матеріали, зібрані з усіх семінарів Рея,
до яких він долучався. Потім продемонстрував усі несплачені рахунки,
що громадилися в нього на кухонному столі,— рахунки, які він був би
в змозі сплатити, якби не віддавав стільки грошей Рею. «От як зараз,
у мене немає стільки грошей, щоб сплатити всі ці рахунки. Тож
я просто типу як демонструю, що мені треба притягнути гроші,
потрібні, щоб за все це заплатити».
Після чотиримісячного розслідування поліція Аризони висунула
Рею звинувачення в ненавмисному вбивстві. Чоловік, який колись
казав глядачам «Таємниці», що їм варто сприймати всесвіт як лампу
Аладдіна, ішов перед камерами новинних програм під вартою,
у кайданах на руках і ногах і, судячи з вигляду, пригнічений соромом.
Попри те що є автором книжки «Гармонійний добробут», він сказав,
що не має достатньо коштів, аби внести заставу. І ще одне дивовижне
відкриття: слідчі оприлюднили документи, які, вочевидь, пояснювали,
як Рей підтримував свій здоровий зовнішній вигляд. Це був не «закон
приваблення». Після випадку з парильнею поліція знайшла в його
номері валізку, наповнену харчовими добавками та прописаними
стероїдами.

Ця знахідка в готельному номері втілила в собі все, що я вважав

найбільш абсурдним і лицемірним в індустрії самодопомоги. Правду
кажучи, мені знадобилося небагато часу, аби зрозуміти, що цей напрям
не для мене. На щастя, за сприяння моєї майбутньої дружини,
я віднайшов дещо перспективніше.
Розділ 5. Єврейський буддизм
Я знову був у Tribeca Grand, пафосному готелі в Нижньому
Мангеттені, де колись провів дні після трагедії 11 вересня. Тепер
заклад повернувся до свого звичного стану: декоративне освітлення,
музика техно і гарно вбрані люди, що попивають закордонне пиво,
сидячи в м’яких кріслах. Не зовсім те середовище, у якому я очікував
побачити гуру того типу, який шукав. До тієї миті я, власне, достоту не
усвідомлював, що весь цей час шукаю гуру.
Чоловік, що стояв зі мною біля барної стійки, не схвалював такої
назви, що, звісно, було однією з причин його привабливості. Він був
цілком розсудливим і анітрохи не вульгарним, людина зі справжньою
освітою, зокрема з гарвардським медичним дипломом, легітимнішим
за, скажімо, віртуальний диплом із Університету Седони.
Його основна ідея полягала в тому, що найкраща програма із
самодопомоги розроблена 2500 років тому — це світогляд, за яким, хоч
як це дивно, немає ніякого «себе», щоб йому «допомагати».

Підвалини для цієї зустрічі було закладено одного вечора вдома,

коли я перевдягався зі свого костюма з краваткою в спортивний одяг,
розкидаючи одежне лушпиння — штани, шкарпетки, пасок — по всій
підлозі. Мені подобалося так робити не лише тому, що це тішило і мою
лінь, і стійке бажання перескакувати до наступної справи («Що
швидше я поскидаю цей одяг, то швидше пообідаю»), а ще й тому, що
це дратувало Б’янку, яка часом жартома називала мене «ураган
Гарріс». Однак цього разу вона не проковтнула наживку. Власне, вона
прийшла до мене з дарунком.
У руках Б’янка тримала кілька книжок, написаних якимось
доктором Марком Епштейном. Вона сказала, що після того, як
місяцями слухала то мої дифірамби, то нарікання на Толле та інших,
нарешті зрозуміла, чому ідеї, про які я торочив із різною мірою
переконаності, здавалися їй такими знайомими. Років із десять тому
вона прочитала деякі книжки Епштейна, котрий, як вона пояснила, був
психіатром і практикуючим буддистом. Його твори допомогли їй
у складний період після двадцяти років, під час кризи чверті життя,
коли вона стикнулася із сімейними проблемами й водночас із
потребою вирішувати, чи братися за нескінченне навчання, щоб стати
лікарем.
Я перевернув одну з книжок у м’якій обкладинці, щоб поглянути,
який на вигляд той Епштейн, а на її зворотному боці було зображено
чоловіка середнього віку з добрим обличчям, у светрі з V-подібним
викотом та окулярах у тонкій металевій оправі, який сидів біля світлої
ширми з тих, котрі часто можна побачити у фотостудіях. Хоча він,
безперечно, мав не такий чудернацький вигляд, як Екхарт Толле або
Діпак Чопра, усе ж я спіймав себе на думці: «Це не моя людина».
Цей легкий, миттєвий порух відторгнення пом’якшила коротка
біографія біля фото Епштейна, у якій було сказано, що це
кваліфікований психіатр із приватною практикою в Мангеттені.
Так розпочалася ще одна безсонна ніч сповненого одкровень
читання, поки Б’янка тихо спала в мене під боком. Це було схоже на
мій перший вечір із Толле, лише тепер мені не було так ніяково. Те, що
я знайшов на сторінках книжки Епштейна, приносило несказанне
задоволення. Як почухати свербляче місце, до якого неможливо
дотягнутися. Як нарешті дізнатися, чому сексуальний потяг між
Люком Скайвокером і принцесою Леєю ніколи не здавався доречним.
Дуже швидко стало ясно як день: найкращі частини філософії Толле
переважно було взято з буддизму без указівки на джерело. Толле не
висмоктав свої ідеї з пальця, як мені здавалося, коли я вперше читав
«Нову Землю». Очевидно, він запозичив їх, а потім викликав своєрідну
інтелектуальну слонову хворобу, перебільшуючи їхні компоненти
в найвигідніший для себе спосіб. Це Будда, за два з половиною
тисячоліття до того як Екхарт Толле почав отримувати свої роялті,
запропонував блискучий опис роботи людського розуму.
Усе це було у творах Епштейна: невситиме прагнення, нездатність
бути в теперішньому й повторюване, безперервне, самозосереджене
думання. Тут було все, що захоплювало мене в Толле, без псевдонауки
та пишномовності. На додачу цей доктор іще й умів писати. Власне,
порівняно з Толле він був схожий на Льва Толстого. Після місяців
боротьби з хвилями перебільшеного пафосу й маячні, яку тулили
в субкультурі саморозвитку, надзвичайно приємно було побачити, як
его описують дотепно й іронічно.
 «Ми постійно мимримо, бурчимо, каверзуємо чи допитуємось
собі під ніс,— писав Епштейн.— “Мені до вподоби це. Не до вподоби
те. Вона мене скривдила. Як мені це дістати? Більше цього, більше
ніякого отого”. Значна частина нашого внутрішнього діалогу — це
постійне реагування на досвід з боку егоїстичного, інфантильного
протагоніста. Ніхто з нас особливо не віддалився від семирічної
дитини, яка пильнує, чи хтось не отримав більше». До того ж у книжці
були чудові пасажі про людську тенденцію стрімголов кидатися від
одного приємного досвіду до наступного, навіть не отримавши
задоволення. Епштейн як на долоні показав мою звичку нишпорити по
тарілці в пошуках наступного шматка, ще не відчувши смак того, що
в мене в роті. Як він описав це, «я не хочу відчувати затихання
смаку — тієї безбарвної, ватяної маси, яка лишається після яскравого
вибуху, що накрив мої смакові рецептори».
До читання Епштейна моя найтісніша взаємодія з буддизмом
трапилася, коли я, малий п’ятнадцятирічний хуліган, викрав статую
Будди з місцевої крамнички садових товарів і поставив у своїй спальні,
бо вважав, що вона має кльовий вигляд. Хоч тепер я й був журналістом
релігійного напряму, але мав лише побіжне уявлення про цю релігію.
Оскільки буддисти становили близько однієї трьохсотої населення
США й не мали звички гучно заявляти про свої політичні погляди,
вони не привертали значної уваги ЗМІ. Мої знання про буддизм
обмежувалися таким: він походить звідкись із Азії, Будда мав зайву
вагу, а його послідовники вірять у карму, переродження і просвітлення.
Однак Епштейн давав зрозуміти, що вам не обов’язково брати
участь у чомусь із переліченого вище, аби дістати користь від
буддизму. Сам Будда не проголошував себе богом або пророком. Він
якраз радив людям не приймати нічого з його вчень, перш ніж вони не
випробують це на собі. Власне, сам Будда навіть не намагався
започаткувати релігію. Слово буддизм насправді придумали західні
вчені дев’ятнадцятого століття, які відкрили й переклали оригінальні
тексти. Наскільки я зрозумів, усе це було не так вірою, як філософією,
і вона цікавила психологів іще з часів Фройда, коли його перші
віденські послідовники вивчали ці нещодавно перекладені тексти.
В останні десятиліття фахівці із психічного здоров’я все більш
цілісно й різнобічно вивчали буддизм. За словами Епштейна, Будда
цілком міг «стояти біля витоків психоаналізу». На мій подив, Епштейн,
схоже, стверджував, що буддизм — це краще за роботу із психологом.
Терапія, говорив він, часто призводить до «розуміння без
полегшення». Навіть сам Фройд погоджувався, що найкращий
результат терапії — це перехід від «істеричного страждання» до
«звичного нещастя».
Епштейнове щире зізнання щодо обмежень психотерапії збігалося
з моїм особистим досвідом. Звичайно, я був вдячний докторові
Бротману, який змусив мене покинути вживати наркотики, а потім
непохитно, але доброзичливо стежив, щоб я не сходив зі шляху. До
того ж я симпатизував йому особисто — особливо через його вміння
вказувати на мої дивацтва і викривати лицемірство. І все ж я не міг
позбутися того чіпкого й, можливо, наївного розчарування через те, що
він не зміг виробити якусь «узагальнювальну теорію», аби пояснити
всю мою психологію. Тепер Епштейн, здавалося, говорив, що навіть
якби Бротман зірвав покрив з якоїсь первісної рани, мені б не стало від
цього краще. Обмеженим був не мій терапевт, здавалося, говорив
Епштейн, такою була сама терапія.

То чим же була ця «не зовсім релігія», що начебто могла

з більшим успіхом зцілити змучену душу? Я накинувся на це питання
так, наче це було важливе розслідування для новинного сюжету,
вивчаючи все, що міг. Я накупив книжок, додавши їх до вже й так
хиткого стосу видань із самодопомоги на столику біля ліжка. (Б’янка
часто наполягала на тому, щоб приховати це видовище, коли в нас були
гості.)
За офіційною історією, Будда народився приблизно за п’ятсот
років до Христа в Північно-Східній Індії, на території нинішнього
Непалу. Як розповідає легенда, його мати раптово завагітніла
внаслідок чогось схожого на буддистську версію непорочного зачаття.
Вона померла за сім днів після пологів, залишивши хлопчика, якого
звали Сіддгартха, на виховання його батька, правителя невеликої
держави.
Місцевий мудрець провістив правителеві, що Сіддгартха виросте
або могутнім монархом, або видатним духовним лідером. Прагнучи,
щоб хлопчик одного дня зійшов на престол, батько подбав, аби він
лишався у стінах палацу, захищений від зовнішнього світу та всього,
що могло б запустити його містичні схильності.
Однак у віці двадцяти дев’яти років Сіддгартху охопила цікавість,
він утік із дому і став мандрівним монахом. У ті часи це була досить
поширена практика. Відлюдники без копійки за душею, з голеними
головами, босоногі, у лахмітті, блукали лісами в пошуках духовного
прозріння. Принц робив те саме протягом шести років, поки одного
вечора сів під деревом бодгі, заявивши, що не підведеться, поки не
досягне просвітлення. На світанку чоловік, відомий раніше як
Сіддгартха, розплющив очі й подивився на світ як Будда, «той, що
пробудився».
Безперечно, багато що в цій історії не припаде до душі скептику.
Але суть того, що начебто усвідомив Будда під деревом бодгі й потім
почав поширювати серед своїх послідовників, була дивовижною,
захопливою, і знову здавалося, що це придумав хтось, хто чимало часу
провів у моїй голові.
Наскільки я зміг зрозуміти, головною тезою Будди було те, що
у світі, де все постійно змінюється, ми страждаємо, бо тримаємося за
речі, що не існуватимуть вічно. Основний мотив Буддиної «дхарми»
(що приблизно перекладається як «учення») пов’язаний зі словом, яке
витало в моїй свідомості в ті часи, як я лежав на кушетці у своєму
кабінеті, розмірковуючи про непередбачуваність телевізійних новин:
«швидкоплинність». Будда сповідував загальновідому істину, яку часто
не беруть до уваги: ніщо не вічне — зокрема й ми. Ми помремо, як
і всі, кого ми любимо. Слава згасає, врода тьмяніє, материки
зсуваються з місця. Фараонів поглинули імператори, які поступилися
місцем султанам, королям, кайзерам і президентам — і все це
розігрується на тлі вічного всесвіту, у якому наші тіла створені з атомів
найперших вибухлих зірок. Ми можемо знати це розумом, але на
емоційному рівні наче запрограмовані на заперечення. Ми
заспокоюємо себе так, ніби маємо твердий ґрунт під ногами, ніби в нас
усе під контролем. Ми ізолюємо літніх людей у пансіонатах і вдаємо,
що старіння ніколи нас не спіткає. Ми страждаємо, прихиляючись до
людей і пожитків, які зрештою зникнуть без сліду. Коли ми втрачаємо
волосся, коли більше не можемо досягти звичного для військової зони
викиду адреналіну, що його так прагнемо, ми непокоїмось і приймаємо
неправильні рішення.
 На відміну від багатьох релігій, з якими я стикався як релігійний
репортер, Будда не обіцяв спасіння у формі якоїсь жорсткої догми —
воно мало настати радше через прийняття всього того, що нас
знищить. Шляхом до справжнього щастя, стверджував він, було
глибинне розуміння швидкоплинності, що забере вас із емоційної
гойдалки й дозволить ширше поглянути на ваші драми та прагнення.
Усвідомлення реальності нашої ситуації дозволить вам, як кажуть
буддисти, «відпустити», залишити ваші «прив’язаності». Як висловив
це один буддистський письменник, ключовим є усвідомити «мудрість
непевності».
Ці слова — «мудрість непевності» — справді мене вразили. Вони
були абсолютно протилежними до мого девізу про «ціну певності». Це
змусило мене побачити мої тривоги через роботу в зовсім іншому
світлі. Якщо не існувало такого явища, як певність, то навіщо
перейматися непевністю?
Дві з половиною тисячі років буддисти створювали мапу
свідомості — цього позбавленого смаку, запаху й форми чогось (або,
точніше, нічого), через що ми проживаємо все наше життя. Вони
уклали докладні переліки: «Три характеристики всіх феноменів»,
«Чотири шляхетні істини», «Чотири найвищі емоції», «Сім чинників
просвітлення» тощо. Вони також придумали назви для багатьох
ментальних звичок, які я помічав у себе, наприклад «розум, що
порівнює» і «розум, який прагне». Вони мали термін і для того, що
я робив, коли мене щось турбувало і я одразу уявляв неприємне
майбутнє (наприклад, облисіння — безробіття — нічліжка). Буддисти
називали це prapañca (вимовляється як пра-ПАН-ча), що приблизно
перекладається як «розростання», або «імперіалістична схильність
розуму». Така назва чудово це відображала, подумав я: щось
трапляється, я тривожусь, і ця тривога миттю колонізує моє майбутнє.
Але моєю улюбленою серед буддистських фразочок була та, якою вони
описували клекотіння его: «мавпячий розум». Я завжди полюбляв
метафори, пов’язані з тваринами, і ця, на мою думку, була ідеальною.
Наш розум — наче маленький волохатий гібон: завжди розбурханий,
ніколи не знає спокою.
І хоч яким переконливим здавався мені буддистський світогляд,
він знову відкидав мене до тих самих давніх питань, над якими я бився
ще з часів Екхарта Толле. Хіба буддистський акцент на «відпусканні»
не спонукав до пасивності? Хіба знецінення бажань не було іншим
способом сказати, що нам не варто докладати зусиль і чогось
прагнути? І крім того, невже нам не варто «прихилятися» до тих, кого
ми любимо?
Були й інші речі, яких я не сприймав. Якщо в буддизмі йшлося
про те, щоб бути щасливішими, чому ключовим твердженням Будди
було «Життя — це страждання»? Крім того, звичайно, існувала ще
проблема просвітлення. Будда стверджував, що можливо досягнути
«кінця страждань», досягнути нірвани. І, наскільки я зрозумів, сучасні
буддисти, зокрема й доктор Епштейн, досі в це вірили. Не міг я так
просто кепкувати з Толле через заяви про «духовне пробудження»
й водночас вибачати просвітлення буддистам.
Попри мою спантеличеність, що більше я дізнавався про
історичну постать, яка мала 2500 років і раніше була відома мені як
оздоба для газону, то більше зацікавлювався. Я відчував, що нарешті
натрапив на щось справді суттєве. Це була не якась там доктрина
одного дивакуватого німця, а стародавня традиція, яку серйозно
сприймали розумні люди, як-от Епштейн. Моя сліпа до того часу
гонитва раптом почала видаватися значно більш цілеспрямованою.

Просто посеред нашого весілля я вирішив докласти

цілеспрямованих зусиль, аби застосувати все, що дізнався про
буддизм. Обід уже подали і з’їли, а танці були в розпалі. Тоді ми це
й почули: усе гучніші звуки духових інструментів на віддалі.
До приміщення зайшли десь восьмеро багамців, усі вони були
в химерних місцевих убраннях і грали на трубах, тромбонах, тубах
і барабанах. Це було свято, яке острів’яни називають Джанкану. За
хвилину я впізнав пісню — «I Still Haven’t Found What I’m Looking
For» («Я досі не знайшов те, чого шукаю») гурту U2. Мабуть, не
найкраща думка для весілля, подумав я. Та байдуже: музика була
чудовою, і наші гості шаленіли. Я схопив Б’янку, яка аж світилась
у своїй сукні, і ми утворили «паровозик» позаду гурту. Я повністю був
там, цілковито в тій миті. Жодної прив’язаності: я знав, що це не
триватиме вічно, і вбирав кожну краплю задоволення, поки міг.
Я завжди якоюсь мірою припускав, що можу не отримати
задоволення від власного весілля. У центрі уваги під час такого заходу
має бути наречена, думав я; нареченому треба було лише стояти
й усміхатись. І ще я боявся, що після того як ціле життя уникав
зобов’язань, в останні хвилини мене можуть охопити якісь значні
вагання. Моя пророча сила, як завжди, схибила. Цей вікенд виявився
найкращим у моєму житті.
Варто визнати, що в тому місці важко було не бути щасливим. Ми
одружувалися на острові Харбор, у магічній місцині, де люди замість
автівок їздили переважно на гольф-карах, кури гуляли на волі й мали
першочергове право проходу на вулиці.
Весільна церемонія була скромною: лише п’ятдесят людей,
найближчі родичі та друзі. Усі приїхали на три доби. Удень люди
відпочивали на пляжі, де пісок був бувально рожевим, а щовечора ми
влаштовували розваги. Замість швидко обійти гостей, коли ті стоять
ланцюжком або сидять за столом, як робить більшість молодят, ми
мали багато часу для особистого спілкування з кожним.
До того ж мені додавало сил переконання, що я зробив
правильний вибір. Я не міг собі уявити одруження з кимось, окрім
Б’янки. Моя подруга Реджина жартома зауважила: «Як на людину,
котрій катастрофічно бракує здорового глузду, ти чудово впорався
з найважливішим рішенням у твоєму житті».
Але було тут і ще дещо. Споживання буддистських книжок давало
свої плоди. Протягом вікенду я свідомо робив зусилля, щоб
зупинитися, роззирнутися довкола й насолодитися чимось, поки воно
триває. Були деякі дрібні моменти, як-от виконання Б’янчиних
доручень, наприклад розкласти людям у кімнати її ретельно дібрані
торбинки з подарунками, і справді отримати від цього задоволення.
Або коли я в номері няньчив свою племінницю Кемпбелл, гарненьку
дівчинку з великими очиськами, поки всі інші пішли на вечерю. Вона
сиділа в мене на колінах і без угаву лепетала, поки я їв чізбургер,
намагаючись не наляпати їй на голову кетчупу.
Були й важливі моменти, як-от сама церемонія, коли я дивився, як
Б’янка йде проходом між рядами сидінь у церкві, й дивувався, як це
мені так пощастило.
Та щойно я повернувся додому після медового місяця, як моя
схильність до тривоги знову заявила про себе, і спровокувала її
скрутна ситуація на роботі, для якої я просто не міг придумати
буддистського способу розв’язання.
 Одного п’ятничного вечора я підвів погляд на телеекран у своєму
кабінеті й побачив, як Девід Муір веде World News — буденну версію,
Велике Шоу. Він робив це фантастично, що змусило мене здійснити
потрійний стрибок у розум, що порівнює, «мавпячий мозок»
і прапанчу. Муір дає жару просто зараз. А я скочуюсь на дно.
Я почувався зле — і, як вишенька на торті, мені було зле ще
й через те, що мені було зле. Девід мені подобався, урешті-решт. Цей
випадок знову окреслив усі мої найдошкульніші питання стосовно
буддизму. Хіба конкуренція не слугує для корисної мети? Чи справді
«ціна певності» просто несумісна з «мудрістю непевності»?

Для мене настав час розіграти головний козир. Хоча понад

50 % американців кажуть соціологам, що не довіряють ЗМІ,
здебільшого люди відповідають на наші дзвінки. Я знайшов робочий
номер Марка Епштейна і залишив повідомлення, у якому йшлося про
те, що я журналіст, а також його шанувальник. Я запитав, чи не
бажав би він зустрітися, і він одразу ж передзвонив, аби висловити
згоду.
Тож приблизно за тиждень після цього дзвінка і десь за вісім
місяців після того як я вперше відкрив для себе Екхарта Толле, я сів
у таксі й вирушив на своє чоловіче побачення з буддистським
психологом у Tribeca Grand лише за кілька кварталів від його офісу —
у той самий пафосний готель, де я замешкав у період після трагедії
11 вересня.
Це місце в дивний спосіб підходило для зустрічі двох чоловіків,
які хочуть поговорити про східне духовне вчення. Коли я туди дістався,
Епштейн уже був біля бару, розташованого в атріумі, над яким
височіли сім поверхів. Він трохи постарів відтоді, як було зроблено
фото, розміщене на обкладинках його книжок, але я впізнав його, і на
вигляд він усе одно був значно молодшим за свої 55 років. Волосся,
яке він зачісував назад, почало сивіти, але лінія росту на чолі лишалася
стійкою й недоторканою. (Я таке помічаю.) Марк був приблизно мого
зросту і статури, одягнений у дещо завеликий блейзер та футболку під
ним. Він тепло зі мною привітався дещо стишеним голосом —
можливо, це був наслідок десятиліть, проведених у замкненому
просторі за розмовами з людьми на найбільш особисті й болючі теми.
 Почавши зі вступної балачки (замовлення пива, моя надокучлива
звичка розповідати всім, хто має медичний диплом, про освітні
здобутки своїх батьків та дружини), ми перейшли до справи.
Провівши стільки часу в компанії різних гуру самодопомоги,
я вже був підготований і одразу прямо спитав Епштейна, чи змінилося
його життя всебічно й радикально завдяки тому, що він прийняв
буддизм. Якусь мить він дивився на мене як на божевільного, але потім
опанував себе. Не те щоб він розсміявся мені в очі — для цього він був
надто чемний. Натомість пояснив мені, що, як і будь-хто інший, він
сумує, сердиться, його посідають нав’язливі думки та подібне — увесь
спектр емоцій, негативних і позитивних.
— Ви завжди в змозі лишатись у нинішній миті?
— Ну, я намагаюся не забувати про те, що мене оточує,— сказав
він, але зізнався, що йому не завжди це вдається.
Я підштовхнув його до деяких аспектів буддійської метафізики.
— Ви вірите в реінкарнацію? — спитав я.
— Непогана штука,— сказав він, знизавши плечима. Цей чоловік
не був догматиком.
Я зрозумів, що переді мною невідомий раніше вид: нормальна
людська істота. Епштейн, як мені видалось, був анти-Толле і анти-
Чопрою. Не гуру в поширеному значенні цього слова, а звичайний собі
чолов’яга, з яким я випивав п’ятничного вечора.
Ми почали говорити про його походження. Він також виріс
в околицях Бостона. Його батько теж був лікарем. У нього не було
якоїсь фантастичної передісторії, як у Толле або Чопри. Ніяких
духовних пробуджень пізньої ночі, ніяких голосів. Він відкрив для себе
буддизм після того, як записався на «Вступ до світових релігій» на
першому курсі університету, бо там навчалася дівчина, яка йому
подобалася. Захоплення тією дівчиною тривало в нього недовго (хоча
зрештою він став зустрічатися з її сусідкою по кімнаті), проте його
одразу й надовго зацікавила дхарма, що відгукнулася йому після того,
як він усе життя боровся з почуттями порожнечі й нереальності,
намагався відповісти на питання, чи має він насправді якесь значення.
Я пояснив йому, що прийшов до буддизму якраз із протилежних
причин. Питання про власну значущість ніколи не поставало переді
мною — можливо, це й не дивно для людини, що заробляє на життя,
з’являючись на телеекрані. Я не боровся, як Марк, із відчуттям
порожнечі або нереальності.
— Навпаки,— сказав я, лише наполовину жартуючи,—
я почуваюся занадто реально. У мене ще з дитинства частково
збереглася підозра, що увесь світ створений для моїх потреб і поза
моїм полем зору нічого не відбувається. Чи не ставить це мене
в невигідне становище, якщо я захочу стати буддистом?
Йому це здалося дуже кумедним.
— Зовсім ні,— сказав він зі сміхом.— Ваша й моя особистості
справді різні. Я значною мірою думаю на ці теми як інтроверт. А ви
говорите як екстраверт. Тут є енергія, ентузіазм, неприборканість.
Буддизм, за його словами, міг стати в пригоді обом типам
особистості.
Я спитав, що варто робити початківцеві, щоб дужче заглибитись
у цей світ. Власне кажучи, я не хотів ставати буддистом, я просто хотів
краще давати раду своєму его. Він розповів мені, як після того
початкового курсу з релігії в Гарварді зійшовся з групою молодих
людей, так само зацікавлених східною духовністю. Багато з них потім
стали впливовими вчителями та письменниками, допомогли
популяризувати дхарму в Америці. Він порадив мені прочитати деякі
з їхніх книжок і почав перелічувати імена. Я з шаленою швидкістю
робив нотатки у смартфоні, щоб пізніше до них звернутися, і не міг не
зауважити, що всі прізвища були єврейськими: Голдштейн, Голман,
Корнфілд, Зальцберг.
— Це ціла субкультура,— сказав він. Уся ця ватага навіть мала
свою назву: єврейські буддисти.
Скидалося на те, що це видатна група. Усі вони зустрілися
в шанованих університетах Північного Сходу або також під час
екзотичних, наркотичних мандрів субконтинентом. Марк висловив
припущення, що багато хто з цих молодих євреїв, які виросли
у світському оточенні, відчував духовну прогалину у своєму житті. Він
також визнав, що єврейська схильність до тривожності могла відіграти
певну роль у тому, що їх усіх привабив буддизм. У наступні
десятиліття єврейські буддисти були головною рушійною силою
у спробах адаптувати мудрість Сходу для західної аудиторії —
переважно через послаблення в ньому ієрархічності та побожності.
Марк згадав про те, що він і деякі з його однодумців проводили в місті
семінари на тему буддизму, де давали пояснення й відповідали на
запитання.
— Походіть на якісь заходи,— порадив він,— поки вам не
набридне.
Я розсміявся. Він припав мені до душі. Виявилося, що з цим
чоловіком, чиє фото викликало в мене автоматичне відторгнення,
я міг би подружитися. Безперечно, ми були трохи дивна двійця, але
водночас мали між собою дещо спільне. Він був професійним
слухачем, а я — професійним мовцем. Нас зближувала вся бостонсько-
нью-йорксько-єврейська культура. Він не справляв враження
чужоземця, як Толле або Чопра. Він міг би бути одним із моїх дядечок.
Я хотів стати його другом, але чого я хотів по-справжньому, так це
дізнатися, як отримати те, що він, здавалося, мав. Не демонстративне,
нібито непорушне самовладання, а спокійну впевненість,
невимушений шарм. Він не заперечував своїх неврозів, а ніби вважав
їх радше кумедними, ніж виснажливими.
Зазвичай на цьому етапі — принаймні з Толле або Чопрою —
я просив практичної поради й отримував хвилю беззмістовних
відповідей. Однак у Марка були дуже чіткі рекомендації. Ось де
буддисти кардинально розходилися з гуру самодопомоги: вони мали
дієву, прикладну програму. Це не були коштовні брязкальця. Ніяких
дорогих семінарів, ніхто не вимагав кредитних карток — усе
абсолютно безкоштовно. Це був радикальний внутрішній прийом
джиу-джитсу, що дав би вам змогу зіткнутися віч-на-віч із тим
падлюкою у вашій голові та мирно його роззброїти. Тут виникала
тільки одна проблема: те, що вони пропонували, викликало в мене
відразу.
Розділ 6. Сила негативного мислення
Моя стійка неприязнь до всього, пов’язаного з гіпі або нью-
ейджем, сягає корінням середини 1970-х, коли мені було десь п’ять
років. Мої батьки, які тоді ще не позбулися культурного спадку Ери
Водолія, відправили мене на дитяче заняття з йоги в місцевій
початковій шолі. Я прийшов у незнищенних джинсах лінійки
Toughskins, яку незадовго до того представила торгова мережа Sears.
Учителька, що досі постає в моїй пам’яті як замріяна довготелеса
чапля, заявила, що мої штани недостатньо еластичні для вправ, які ми
будемо виконувати. Перед усіма іншими дітьми вона змусила мене
роздягтись і виконувати «вітання до сонця» в трусах.
До моїх ранніх дитячих травм — серед яких були також примусові
туристичні походи і відвідини затхлих крамниць здорового
харчування — додалися перші роки в коледжі Колбі, невеликій школі
вільних наук у Центральному Мені, де я знову й знову змушений був
слухати нескінченне бринькання на гітарі композицій Джеррі Гарсії
у виконанні фанів гурту Grateful Dead із передмість Массачусетсу
й Коннектикуту, любителів гри у футбег, бандан і спортивного взуття.
Через усе це я опинився в непевному становищі, коли зіткнувся
з буддизмом. Епштейн та інші стверджували, що єдиний спосіб
угамувати мавпячий розум, справді осягнути швидкоплинність
і подолати нашу звичну схильність прив’язуватися — це медитація, а я
зовсім не мав наміру дотримуватись їхніх порад. Я сприймав
медитацію як квінтесенцію всього, що бісило мене найбільше
у способі життя прихильників руху нью-ейдж. Я уявив,
як сиджу в нестерпній позі зі схрещеними ногами (через
відторгнення йоги я був не таким гнучким, як мені хотілося б)
у кімнаті, де пахне ногами, з групою пихатих «практиків», які
дзеленчать дзвониками, удивляються в кристали, виводять «ом»
і намагаються попливти в потоці космічного слизу. Моє ставлення до
цього дуже добре описав персонаж Алека Болдуїна в серіалі
«30 потрясінь», який сказав: «Медитація — це марнування часу, як
учити французьку чи цілуватися після сексу».
 Доповнювала цей спротив і моя надзвичайно обмежена здатність
до концентрації уваги. (Ще одна з багатьох причин, через які я пішов
на телебачення.) Я вважав, що не існує способу, щоб конкретно мій
розум (у якому в кращі часи постійно дзижчало, а в гірші — шаленіла
буря) міг би припинити думати.
Ця безвихідна ситуація між дхармою і мною могла би тривати
вічно, але вийшло так, що за місяць після свого чоловічого побачення
з Епштейном я вирушив на зустріч із психологом. Мені не хотілося
розповідати докторові Бротману про зародження інтересу до буддизму,
бо, як і я, він не терпів сльозливої сентиментальності — зокрема через
це ми й знайшли спільну мову. Та коли я розколовся, він у відповідь
розказав мені про свого колишнього колегу з Гарварду, який написав
книжку-бестселер про користь медитації для здоров’я. Вочевидь,
Бротман уважав, що вона може стати мені в пригоді.
— Так, я цілком упевнений, що це не для мене,— сказав я.
А потім, обмірковуючи несподівану відповідь Бротмана, нагадав йому,
як у день нашої першої зустрічі він використав аналогію з тваринами
для пояснення, що комусь такому, як я, потрібно не лише утримуватися
від наркотиків, а ще й дбайливо підтримувати психічне та фізичне
здоров’я, аби зберегти баланс.
— Медитація може мені допомогти, бо мені треба ставитися до
себе, як до жеребця,— так ви колись казали?
Він розсміявся і захитав головою.
— Я ніколи не говорив про жеребця. Я сказав «породистий кінь».
То й що, значення одне. Я пішов далі й прочитав згадану книжку
Бротманового друга. Його теорія полягала в тому, що в сучасному
житті наш давній механізм «бийся або біжи» занадто часто зазнає
подразнень — у заторах, на нарадах із керівниками тощо,— і це одна
з причин поширення серцевих хвороб. Навіть якщо зіткнення самі
собою дріб’язкові, наші тіла цього не знають, вони реагують так, ніби
перебувають у ситуації, де мають загинути або вбити, вивергаючи
токсичні продукти стресу в наш кровотік. Учений провів дослідження,
які показали, що медитація може усунути наслідки стресу і знизити
кров’яний тиск, і це неабияк потішило мого внутрішнього
іпохондрика.
Потім я прочитав кілька книжок про те, що насправді передбачає
буддистська медитація, і дізнався, що для цього зовсім не треба
вдягати балахон, виспівувати фрази санскритом і слухати пісні Кета
Стівенса. Можливо, ставлення до цього явища було ще одним
прикладом моїх квапливих висновків. Мій спротив похитнувся.

Святий Павло, сумнозвісний убивця християн, пережив досвід

навернення дорогою до Дамаска. Ніксон, затятий антикомуніст, збурив
увесь світ поїздкою до Китаю. Раптове зречення всього, що раніше
людина відстоювала,— це добре відпрацьована частина людського
репертуару. Зі мною це сталося у щасливу мить на підлозі пляжного
будиночка.
Це були останні вихідні серпня, і ми з Б’янкою та групою друзів
винайняли велику і стару переобладнану стодолу. Люди, у яких ми її
винаймали (подружжя університетських викладачів на пенсії),
прикрасили приміщення старовинним сільськогосподарським
начинням, серед якого були серпи, сокири та вила, непевно
прикріплені до балок і мало не до кожної латочки на стінах. На додачу
до ретельно викладених рядів пилок, ножиць і молотків, там була
діжка з дерев’яними граблями.
Якось по обіді я сидів біля води, щойно дочитавши ще одну
книжку про буддистську медитацію. У моїй голові зринула думка
«може, спробувати?». Я був у слабкій позиції. Наукові докази
похитнули мою впевненість, а критерії нормальності перемішалися за
місяці маринування в буддизмі, тож я вирішив: ану спробую, хай йому
грець — Carpe diem, лови мить і все таке.
Хоча мої співмешканці були цілком толерантними до кічу,
зважаючи на їхнє бажання жити в будинку під назвою «Нова стодола»,
я не був певен, що вони так само легко сприймуть медитацію, і не
палав бажанням це з’ясовувати. Щоб зробити свою спробу, я прокрався
до нашої спальні.
Інструкція тішила своєю простотою.

1. Сядьте зручно. Вам не обов’язково сідати, схрестивши ноги.

Умостіться в кріслі, на кушетці чи на підлозі — будь-де. Лише
переконайтеся, що ваша спина достатньо рівна.
2. Відчуйте своє дихання, як повітря входить і виходить. Оберіть
якусь ділянку: ніздрі, груди або живіт. Зосередьте свою увагу на ній
і спробуйте справді відчути дихання. Якщо це допомагає вам
сконцентрувати увагу, ви можете подумки спокійно відзначати для
себе, наприклад, «вдих» і «видих».
3. (Цей пункт, за всіма книжками, що я прочитав, був головною
родзинкою.) Якщо ваша увага відхилилася від напряму, просто
пробачте себе і м’яко поверніться до дихання. Вам не треба очищувати
свідомість від усіх думок, це практично неможливо. (Справді, коли
зосередитись на відчутті дихання, балаканина одразу стихне, але це не
триватиме надто довго.) Увесь секрет у тому, щоби вловлювати
момент, коли ваш розум збивається з напряму, і повертати його до
дихання, знову і знову.

Я сидів на підлозі, спираючись спиною на ліжко і випроставши

ноги перед собою. Я виставив будильник на смартфоні, щоб закінчити
за п’ять хвилин і дати собі волю.

Вдих.
Видих.
Вдих.
Чагарник. Мені подобається це слово.
Чому, з погляду еволюції, нам до вподоби запах власного гімна?
Чувак, повертайся до справи.
Вдих.
Видих.
Дупа болить. Ану хоча б трохи посунусь.
[9]
Назва для передачі про олдскульний хіп-хоп: «Реп ван Вінкль» .
Тепер у мене чухається ступня лівої ноги.
Де водяться дикі піщанки? Я радше риба чи м’ясо? Що може
бути менш крутим, ніж варені яйця?

І це тривало аж до сигналу будильника. На ту мить я почувався

так, ніби минула вічність.
Коли я розплющив очі, то моє ставлення до медитації було цілком
інакшим. Не те щоб вона мені подобалась, але тепер я ставився до неї
шанобливо. Це не був якийсь гіпівський спосіб згаяти час, на зразок
гри в алтімат фрізбі або плетіння мандал. Це була напружена вправа
для мозку: виконувати один підхід за іншим, намагаючися стримати
потяг свідомості, що рушає з місця. Нові й нові спроби підкорити
машину нав’язливих думок були схожі на відчуття, коли тримаєш
у руках живу рибу. «Класти на лопатки» свій мозок, раз у раз
повертати свою увагу до дихання у протистоянні з шаленим
внутрішнім натиском — це вимагало справжньої наполегливості. Це
була справа для завзятих.
Я вирішив робити це щодня. Почав прокидатися трохи раніше
і медитувати по десять хвилин, сидячи на підлозі нашої вітальні,
спершись спиною на канапу. Коли я був у відрядженнях, то медитував
на підлозі готельних номерів.
Легше мені не стало. Майже відразу, як я сідав, на мене нападала
сверблячка. Була ще й утома — липке заціпеніння, що стікало, наче
багно, по моєму чолі. І навіть коли сверблячка і втома зникали,
я боровся з нестримним потоком думок. Зосереджуватися на диханні,
щоб тимчасово зупинити думки, було наче намагатися підмести
віником підлогу, по якій повзають таргани. Ви можете на короткий час
очистити місцину, але потім комахи заполонять її знову. Я знав, що
мені треба просто себе пробачити, але виявив, що це надзвичайно
важко. Щоразу, як я губився в думках, то потрапляв у маленьку спіраль
сорому. Мої блукання були такими нікчемними й банальними. Невже
про оце я й справді думав увесь час. Обід? Коли мені треба
постригтись? Образа на Кіноакадемію за те, що «Оскара» отримав
фільм «Той, що танцює з вовками», а не «Славні хлопці»?
Коли я не губився у випадкових міркуваннях, то переймався тим,
скільки ще часу лишилося, нетерпляче чекаючи, коли випробування
скінчиться. Це скидалося на той епізод із «Сімпсонів», у якому
показували володарку світового рекорду з найдовшого безперервного
нападу гикавки. Між гиканням вона сказала: «Вбийте мене». Під
кінець десяти хвилин у мене часто зуби скреготіли від напруги. Це
нагадало мені одного з наших котів, Стіва, який серйозно хворів на
пародонтит і часом буквально намагався втекти від самого себе, коли
йому було боляче. Так само, коли лунав сигнал будильника в кінці
сеансу медитації, я часто підхоплювався з підлоги, ніби міг якось
фізично втекти від колотнечі у власній свідомості.
Біля дверей спа-салонів в аеропорту та китайських ресторанів
стояли статуї завжди щасливого кругловидого Будди. (Хоча я дізнався,
що «усміхнений Будда» — це насправді середньовічний китайський
монах, який в уяві мешканців Заходу якось поєднався з історичним
Буддою, тоді як останній їв лише раз на день і був, мабуть, худий як
тріска.) Його зображення було вишите стразами на футболках, якими
торгували в сувенірній крамничці біля мого спортзалу. Слово «дзен»
стало синонімом розслабленості. Але все це була брехлива реклама.
Буддистська медитація виявилася з біса тяжкою. Та попри всі
складнощі, вона давала дещо надзвичайно важливе: дієвий спосіб
заткнути пельку мавпячому розуму, нехай і лише на мить. Наче
надурити маленького волохатого гібона, зацікавити його чимось
блискучим, щоб він сидів спокійно. На відміну від Толле, який
пропонував дуже мало дієвих порад, медитація давала справжні ліки,
маршрут для тимчасової евакуації з липких обіймів зацикленості на
собі. Можливо, це рішення було мізерним, але найкращим — і єдиним,
— про яке я досі чув.

Досить скоро мої зусилля почали приносити результати «за

межами медитаційної подушки», якщо скористатися буддистським
терміном, тобто в повсякденному житті. Я зміг використовувати
дихання, щоб повертати себе до нинішньої миті,— у чергах до пункту
пропуску в аеропорту, чекаючи на ліфти тощо. Я з подивом виявив, що
ця вправа задовольняла мої потреби. Життя стало трохи схожим на
ситуацію, коли заходиш у знайому кімнату, у якій переставили всі
меблі. До того ж у повсякденні мені набагато краще вдавалося
пробачати себе, ніж власне під час медитації. Кожна мить була
нагодою для нової спроби. Мільйон додаткових шансів.
Медитація кардинально змінила моє ставлення до нудьги, якої
я силкувався уникнути все своє життя. Від свого університетського
куратора, другорядного письменника на ім’я Джеймс Бойлан (який
пізніше переніс операцію зі зміни статі, змінив ім’я на Дженні, написав
книжку-бестселер і знявся в шоу Опри) я отримав пораду: ніколи
нікуди не ходити, не маючи при собі якогось читва. Я пильно
дотримувався її, старанно вживаючи запобіжних заходів, щоб кожна
вільна мить була заповнена якоюсь розвагою. Я переглядав смартфон,
поки стояв на світлофорах, брав із собою роздруківки досліджень на
тему роботи, щоб читати в лікарняних почекальнях, і переглядав відео
на своєму айфоні, їдучи в таксі.
Тепер я почав розглядати проміжні моменти життя (коли сидів
в авто на червоне світло, чекав, поки знімальна група підготується до
інтерв’ю) як нагоду зосередитися на своєму диханні або просто
увібрати поглядом те, що мене оточує. Одразу, як почав грати в цю гру,
я справді помітив, яким безтямним був, з якою силою мій розум
штовхав мене вперед або назад. Здебільшого я бачив світ крізь заслону
думок, що мчали кудись щодуху і створювали своєрідний буфер між
мною і світом. Як висловив це один буддистський автор, «нестерпне
бажання бути інакше, бути деінде» пронизувало все моє життя.
Вплив медитації разом із намаганням лишатися в теперішній миті
на моє повсякденне життя був приголомшливим. Я ніби кинув якір
у підземну водойму. Це стало способом загартувати себе під час
власного руху у світі. Недільними вечорами, перед початком World
News, я кілька разів глибоко вдихав і роззирався по кімнаті — дивився,
як метушиться технічний персонал, розглядав стелю з прожекторами,
— щоб «приземлитися» в реальності перед тим, як пірнути
в нереальне говоріння в камеру, за якою — невидимі мільйони
глядачів.
Звичайно, усе це було чудово, та, як виявилось, насправді головна
ідея полягала в іншому.

Головний секрет буддизму був відомий під безнадійно

порожньою назвою — майндфулнес (повнота свідомості). Якщо
коротко, це здатність розуміти, що відбувається у вашій свідомості
просто зараз (гнів, заздрість, смуток, біль через вивихнутий палець на
нозі абощо) і не піддаватися цьому. Якщо вірити Будді, ми маємо три
звичні реакції на все, що переживаємо. Ми цього хочемо, ми це
відкидаємо або ми від цього відмежовуємося. Печиво: я хочу. Комарі:
відкидаю. Правила безпеки, що їх стюардеси зачитують у літаку:
відмежовуюся. Майндфулнес — це четвертий варіант, спосіб
поглянути на те, що відбувається в нашій свідомості, з відстані, не
оцінюючи. Ця теорія здалася мені влучною, але абсолютно
нездійсненною.
 «На подушці», тобто під час медитації, найкраща нагода пізнати
повноту свідомості випадає тоді, коли у вас щось свербить чи болить.
Замість почухатись або змінити позу, ви маєте просто сидіти
й відсторонено засвідчувати дискомфорт. Потрібно просто застосувати
те, що вчителі звуть «відзначанням», подумки спокійно промовляти:
свербить, свербить або терпне, терпне. Для мене це було з біса
важко. У моєму стегні могло початися поколювання, ніби ножем,—
крихітний, наче вістря голки, портал до пекла,— і я стискав зуби
й сумнівався у своєму життєвому виборі. Я не міг уникнути оцінки,
я це ненавидів.
Ідея в тому, що коли ви опануєте речі на кшталт свербіжу, то
зрештою зможете застосовувати майндфулнес до думок і емоцій. Це
безоцінне відзначання («О, порив жалості до себе… О, я розмірковую
про роботу») має висмоктати значну частину сили, емоційного заряду
з того, що ми тримаємо у своїй свідомості.
Легко було побачити, яким гнучким може бути майндфулнес.
Наприклад, ближче до кінця дня мені телефонують із World News
і кажуть, що сюжет, над виробництвом якого я бився багато годин, не
вийде в ефір у сьогоднішній програмі. Звичною для мене реакцією
було подумати собі: я сердитий. Потім я машинально зживався з цією
думкою — і справді ставав сердитим. Далі я висловлював людині на
іншому кінці лінії якесь зайве обурення, хоча на рівні здорового глузду
й знав, що зазвичай існують дуже вагомі причини, аби вирізати сюжет.
Під кінець я шкодував про енергію, яку витратив на сюжет, що не
вийде в ефір, і почувався винним, бо нагрубіянив без потреби. Ідея
майндфулнесу була в тому, щоб оминути звичну, бездумну ланцюгову
реакцію.
Почавши думати про те, як відбувається весь цей нібито
спонтанний процес внутрішнього горіння, я усвідомив, наскільки
сліпо піддавався примусу свого его. Я провів стільки часу, як сказав
один буддистський письменник, «бездумно пливучи на хвилі звичних
імпульсів». Саме це призвело мене до воєнних поневірянь, наркотиків
і паніки. Саме це змушувало мене їсти, коли я не був голодний,
і гарикатися з Б’янкою, коли я переймався якимись подіями на роботі.
Майндфулнес був альтернативою до реактивного життя.
Це не був якийсь дешевий ментальний фокус. Повнота
свідомості — це вроджена якість, невід’ємне право. Можна сказати, це
те, що робить нас людьми. Таксономічно ми належимо до виду Homo
sapiens sapiens, тобто «людина, яка думає і знає, що вона думає». Наш
розум має цю додаткову здатність (бонусний рівень, якщо говорити
жаргоном геймерів), про яку ніхто ніколи не розповідає нам у школі.
(Принаймні тут, на Заході.) Ми можемо робити дещо більше, ніж
просто думати; ми також наділені здатністю усвідомлювати свої
думки — без оцінювання, без его. Це означає не применшувати
значення думок, а просто визнати, що думання без усвідомлення може
бути надто суворим господарем.
Наведу приклад: ви можете усвідомлювати відчуття голоду, але
думаєте, де наступного разу поїсти і чи буде в цій страві свинина. Ви
можете усвідомлювати тиск у сечовому міхурі, який означає, що час
сходити до вітру, але думаєте, чи не свідчить частота вашого
сечовипускання про те, що ви постаріли і треба пройти обстеження
простати. У цьому різниця між чистими відчуттями, яких ми зазнаємо,
і плетивом наших думок, що з’являються як реакція на згадані
стимули.
Буддисти мають для цього влучну аналогію. Уявіть свідомість як
водоспад, кажуть вони: вода — це бурхливий потік думок та емоцій,
майндфулнес — це простір за водоспадом. Знов-таки, хороша теорія,
але сказати легше, ніж зробити.

У моєму житті було багато сфер, у яких я конче потребував того

майндфулнесу. Наприклад, їжа. Після того як я покинув наркотики, їжа
стала замінником, що викликав сплески дофаміну. Після зустрічі
з Б’янкою ситуація погіршилася, бо тепер я був ще й щасливим
і прив’язаним до дому. Вона готувала багато пасти, а потім подавала
свіжоспечені коржики. Попри свою надлегку вагову категорію,
я наминав тарілку за тарілкою. Я казав собі, що надалі буду
стриманішим, але щойно шал починався, зупинитися я вже не міг.
Я насичував радше центри задоволення у своєму мозку, аніж шлунок,
і особливо кепські справи були з десертами. Той факт, що батьки не
дозволяли мені вживати цукор, коли я був малим, вилився
в одержимість на ціле життя. (Найкумедніше, що те саме сталося
з телебаченням.) Я міг поглинати гори печива, з насолодою
вгризаючись у цупку здобу. Особливо небезпечними були аеропорти.
 [10]
Ця спокусниця тітонька Енн вабила мене своїми цукровими
паличками з корицею. Моє черевце росло і ставало джерелом майже
такого самого страху, як і втрата волосся. Але ні марнославство, ні
майндфулнес не допомагали. Для мене не було рідкістю підвестись
одразу після медитації й напхати собі пельку, а потім, поринувши
в пообіднє каяття, задрімати.
Але де мені справді знадобилася б добряча доза майндфулнесу, то
це під час подій, що закрутилися після того, як мені зателефонувала
Емі Ентеліс, старший віцепрезидент відділу підготовки кадрового
резерву. До обов’язків Емі входили наймання та управління всіма
ведучими й кореспондентами. Вона зв’язалася зі мною, коли я їхав до
аеропорту для роботи над сюжетом. Це було на початку вересня
2009 року, десь за місяць після того, як я почав медитувати. У неї були
важливі новини. За кілька годин, розповіла вона мені, керівництво
мало оголосити про рішення Чарлі Гібсона піти з посади ведучого
World News. Одночасно вони повідомлять, що Діана Соєр іде з GMA,
щоб зайняти місце ведучої вечірньої програми. Це було грандіозно.
Я був радий за Діану. Спочатку, цілих десять років тому, вона
погодилася вести ранкове шоу на тимчасовій основі, але робила це
настільки добре, що боси щоразу влещували її, аби вона лишилася.
Тепер найяскравіша зірка нашого відділу новин посяде Велике Крісло,
і багато хто з нас уважав, що вона більш ніж заслужила на таке
підвищення.
Однак мені знадобилося небагато часу, щоб перейти в режим «що
все це означатиме для мене». Таке оголошення неодмінно зрушить
лавину, близьку за потужністю до тієї, що сталася після смерті Пітера
Дженнінгса. Багато кісточок доміно от-от мали впасти. Коли Діана
залишить ранкову програму, керівництво муситиме провести зміни
в команді ведучих GMA, а це опосередковано позначиться на
працівниках ефіру. Насувалося кардинальне перетасовування дійових
осіб. Я вів недільні випуски World News близько чотирьох років і досі
любив цю роботу, але скоро мали відкритися нові посади, і я прагнув
їх. Моє бажання рухатися вперед, навіть якщо цей рух був ілюзорним,
приблизно нагадувало поведінку Вуді Аллена у знаменитій сцені
з фільму «Енні Голл», де він розриває стосунки з героїнею Даян Кітон.
«Думаю, стосунки схожі на акулу,— каже він.— Вона має весь час
рухатися вперед, або ж помирає. І я гадаю, те, що ми маємо зараз,— це
мертва акула».
Невдовзі після появи новин про Гібсона і Соєр ситуація
загострилася. Нам повідомили про ще два звільнення: Джона
Стоссела, співведучого новинного тележурналу 20/20, і Мартіна
Башира, одного з трьох ведучих Nightline. Остання подія становила для
мене особливий інтерес. Багато років пропрацювавши кореспондентом
у Nightline, я почав озвучувати своє бажання приєднатися до команди
як ведучий. Здавалося, що це для мене ідеальна робота, на такій посаді
я міг би працювати до пенсії. Я отримував щире задоволення від
стрімкого потоку «сенсаційних» коротких сюжетів для GMA і World
News, особливо в разі екстрених новин, але ці історії були, по суті,
схожі на хайку: перекази денних подій тривалістю від 90 до
120 секунд. У Nightline сюжети завжди тривали від чотирьох до восьми
хвилин. Якщо історія справді була того варта, на неї могли відвести аж
пів години.
Мені подобалася не лише тривалість історій, а й їхнє різноманіття.
Програма задовольняла мої різнобічні інтереси. Будь-якого вечора
вони з однаковою ймовірністю могли як показати безкомпромісне
розслідування, так і розповісти про кінозірку або собачі табори для
схуднення. В останні місяці програма Nightline дала мені ще більше
можливостей утішити скривджених і скривдити втішених. За плечима
в мене були пошуки майже зниклого виду деревних кенгуру в Папуа-
Новій Гвінеї, вистежування американських секс-туристів у Камбоджі
й викриття пасторів у Конго, які наживалися, переконуючи батьків
віддавати їхніх дітей на жорстокі обряди екзорцизму.
Проблема була в тому, що існував ще один претендент. Білл Вейр,
який вів GMA у вихідні. Білл прийшов на ABC News 2004 року з лос-
анджелеської філії, де був ведучим спортивних новин. Він
випромінював дух старої школи й іноді — холодну серйозність. Попри
брак досвіду у сфері важливих політичних новин, Білл дуже швидко
показав себе чудовим журналістом — як висвітлюючи найголовніші
новини, так і створюючи напрочуд оригінальні документальні нариси.
Моїм улюбленим зразком останніх був Біллів нарис про Дона
Лафонтена, актора, який виконував закадрове озвучення трейлерів до
всіх фільмів. Коли Лафонтен промовляв свою знамениту фразу («У
світі…»), його голос набував незрівнянної глибини. Замість зняти
традиційне статичне інтерв’ю, Білл змусив Лафонтена ходити з ним по
Лос-Анджелесу й розповідати про своє життя в ручний мікрофон.
Найкраща сцена відбулась у вуличному кафе, де Білл неуважно
переглядав меню.

Лафонтен: Він найнебезпечніший у світі вбивця. Його справжня

особистість — таємниця навіть для нього самого. Цього літа
кохання… стане смертельним.
Вейр: Я думаю замовити омлет.
Лафонтен: А я думаю замовити салат.
Вейр: Не зарано для салату?
[перехід до Лафонтена крупним планом] Ніколи не буває зарано…
для салату.

Мої керівники обережно натякали, що, можливо, мені варто

подумати про перехід на місце Білла у випусках GMA вихідного дня,
якщо його призначать у Nightline. Спершу я відкидав це як рух униз
кар’єрними сходами, але зрештою мене переконали змінити свою
думку. Таке призначення, зрозумів я, не лише збільшить у чотири рази
мій час в ефірі (від тридцяти хвилин у неділю до двох повних годин
у суботу й неділю), воно ще й дасть мені нагоду спробувати себе
в різних видах програм, вирватися з образу поважного диктора за
зразком Дженнінгса. На ранковому телебаченні працювала не просто
одна людина із суфлером, ці програми були вільні, живі та здебільшого
не передбачали заздалегідь написаного тексту. Ба більше, саме
в ранкових програмах мережевих новин розгорталася дія. Глядачі GMA
були молодшими, саме на них хотіли впливати рекламодавці, й це
робило шоу прибутковим центром усього відділу новин.
Я сказав, що готовий до цього, але дав зрозуміти, що моїм першим
вибором лишається Nightline. Тепер я був у хиткому становищі, коли
претендував на обидва місця одночасно — і жодне з них не було мені
забезпечене. Я й далі уявляв собі найгірші можливі результати.
Прапанча в усій своїй красі: Не отримую підвищення → Зрештою
таки втрачаю волосся і, як наслідок, усі майбутні перспективи
в роботі → Нічліжка в Дулуті.
 Мені було даровано аудієнцію в Девіда Вестіна, де я мав змогу
викласти свою позицію. У призначений час я піднявся на один проліт
угору зі свого офісу — на п’ятий поверх. Після належного очікування
біля дверей кабінету секретарка запросила мене всередину, а Девід
привітав широкою усмішкою та фірмовим потиском руки.
Він чемно вислухав, як я викладав свої аргументи спершу щодо
Nightline, а потім про GMA. Він поставив деякі слушні запитання, на
які я відповів, наскільки міг. Мені здавалося, що я впорався, але важко
було сказати з певністю; як усі вправні менеджери, Девід був майстром
сипати словами, не висловлюючи конкретної позиції. Я знав, що не
треба надмірно тиснути й дуже розпускати хвоста. Будь-чия
люб’язність може зламатися під надто великим тиском.
Нашу справу було завершено, і решту зустрічі ми обговорювали
неробочі питання. Тут атмосфера стала цілком невимушеною. Були
добродушні жарти й балачки, тож вийшов я в оманливо
життєрадісному настрої. Це тривало десь півтори хвилини. Поки
я спустився до свого кабінету, я зовсім скис. Отримавши хвилинку,
щоб усе обміркувати, я зрозумів, що Девід не сказав узагалі нічого
конкретного чи обнадійливого. Власне, я вийшов від нього з непевним
відчуттям, що він збирається залишити мене осторонь. А найгірше,
я знав, що він, можливо, ще не скоро ухвалить рішення.
Якщо існував підходящий час, щоб перевірити, чи можу
я досягнути якоїсь повноти свідомості, то це, схоже, був саме він.
Я спробував помедитувати на кушетці у себе в кабінеті, але це не
спрацювало. Я просто не міг пробратися за водоспад. Щоразу, як
я намагався спостерігати за своїми думками, безоцінно споглядати
своє пригнічення через цю професійну невизначеність, то не знав, чого
шукати або як до цього підійти. Хіба «відзначання» не є просто іншою
формою думання? Що, в біса, я мав би тут побачити?
І заждіть — хіба хвилювання не було тут доречним? Лише те, що
мої думки самі собою не наділені реальністю, не заважає їм бути
пов’язаними з проблемами реального світу, які потребують
розв’язання.
І от я знов опинився на початку шляху, обмірковуючи ті самі
питання, на які намагався відповісти з часу першого читання книжки
Екхарта Толле. Я досі був непохитно переконаний, що, розглядаючи
проблему з усіх боків і визначаючи правильний крок, я дістаю
перевагу. І водночас досі вважав, що надмір хвилювання зводить мене
з розуму.
Найближчі тижні я провів у неглибокій депресії. Я намагався її
«відзначати», але не знав, чи це в мене повнота свідомості, чи я просто
віддаюсь цій депресії. Я вирішив, що настав час дослухатися до
поради мого нового друга Марка Епштейна.

Подія проходила у величезній залі непевного призначення

в готелі Sheraton Towers у Середньому Мангеттені, і одразу ж, як туди
потрапив, я про це пошкодував. У цьому місці була атмосфера
букмекерської контори, де приймають неофіційні ставки. Здебільшого
вона була заповнена жінками середнього віку в сережках-підвісках
і вигадливо закручених шалях. Будь-яка з них могла бути тією
вчителькою йоги, що змусила мене в дитинстві роздягтися до трусів.
Звісно, на теренах самодопомоги я бачив і гірше, але це було дещо
інше. На цій триденній буддистській конференції я був не
журналістом-спостерігачем, а платним клієнтом, який прийшов із
власних, особистих причин, і ця думка викликала в мене легкий
блювотний рефлекс.
Погіршувало ситуацію те, що я привів із собою нового друга.
Його звали Джейсон. Він був барабанщиком в одному з моїх
улюблених музичних гуртів, Mates of State. Це був інді-колектив,
заснований чоловіком і дружиною, що писали причепливі поп-пісні
про тривоги заміського життя. Я підготував для недільного випуску
World News сюжет про те, як вони взяли із собою в турне двох своїх
дітей і вели про це блог під назвою «Гурт у гонитві за підгузками».
Після того як сюжет вийшов в ефір, ми з Б’янкою затоваришували із
Джейсоном та його дружиною Корі. Джейсон був одним із небагатьох
людей, кому я з успіхом проповідував буддизм. Цікаво, що він
висловив занепокоєння стосовно медитації, яке наче доповнювало мою
незмінну дилему про певність і непевність. Він переймався, що коли
стане надто щасливим, це послабить його тривогу і позбавить
здатності писати пісні. Інший мій друг, комедіограф, висловив дещо
подібне: він непокоївся, що медитація зробить його менш критичним,
а отже, не таким смішним.
 У цій залі Джейсон, який мав 1,88 м зросту, носив модну зачіску
з довгими пасмами і міг вийти на люди в тісних джинсах-скіні,
виділявся, як прищ на лобі. У мене потроху здавали нерви. Місяцями
я розхвалював Марка Епштейна перед Джейсоном, а тепер Марк був
на сцені, сидів поряд із двома іншими буддистськими вчителями на
чолі цього атракціону жахів.
Першою слово взяла жінка років за п’ятдесят на ім’я Тара Брах.
У неї було довге каштанове волосся та приємні семітські риси
обличчя. Вона промовляла оксамитним, пересолодженим голосом. Її
манера говорити була на диво неприродною — перебільшено м’якою
й повільною, ніби вона намагалася своїм голосом зробити вам
японський масаж рейкі. Вона закликала нас любити себе,
«запрошувала» заплющити очі й «довіритись океанічності, обширу,
таємниці, свідомості, любові — так, щоб ви справді відчули: “Я не
маю причин непокоїтись”». Я не міг змусити себе подивитися на
Джейсона, який, гадав я, у цей час подумки проклинав мене. Брах
завершила віршем, потім зробила драматичну паузу і нарешті
з відчуттям власної значущості прошепотіла: «Дякую».
А потім вийшов Марк і врятував цей вечір.
— Я хочу запропонувати вам трохи інший погляд,— промовив він
із лукавим блиском в очах.— Суть його в тому, що в мене, чесно
кажучи, досі купа причин для занепокоєння.
Люди в залі засміялись, і на обличчі Тари з’явилася силувана
посмішка. Джейсон, який здавався на диво відстороненим (але не
в буддистський спосіб), непорушно сидів на своєму місці.
— Багато хто приходить до мене з відчуттям, що їм належить
любити себе, а я якраз відраджую їх від цього,— сказав Марк.
Його промова була імпровізованою та невигадливою. Він
повністю суперечив Брах, стверджуючи, що нам потрібно активно
взаємодіяти з нашим неприємним зворотним боком.
— Повнота свідомості дає нам спосіб вивчити свою ненависть до
себе, не намагаючись її позбутися, тим більше — не намагаючись її
полюбити.
Просте усвідомлення її, сказав він, може «принести величезне
полегшення».
Ідея занурення в те, що нас турбує, видалась мені радикальною,
тому що наш звичний рефлекс — утекти, піти щось купити, щось
з’їсти або забутися, наковтавшись ліків. Але, як кажуть буддисти,
«єдиний шлях назовні проходить наскрізь». Інша аналогія: коли на вас
насувається велика хвиля, найкращий спосіб не зазнати удару — це
пірнути просто в неї. Це збігалося з тим, що я пізнав через свій
болісний, публічний досвід після повернення з Іраку, коли вживав
наркотики і втратив самовладання перед камерою: коли ви щось
стримуєте, то даєте йому силу. Незнання — це не блаженство.
Маркова теза була прямою відповіддю на страхи Джейсона та
мого друга-комедіографа стосовно того, що медитація забере в них
хист. Радше навпаки, повнота свідомості наближує вас до ваших
неврозів, працює як своєрідний метеорологічний радар, складаючи
мапу вашого мікроклімату; вона робить вас більш, а не менш
проникливими. Це було дещо цілком протилежне бездумній надії, яку
проповідували прихильники самодопомоги. Це була сила негативного
мислення.
Сидячи серед слухачів у тій залі, я відчував гордість за Марка, із
головою захоплений теорією повноти свідомості — і безнадійно
пригнічений через свою нездатність її застосувати.

На мій превеликий подив, людиною, яка розв’язала для мене цю

дилему, виявилася Тара Брах.
Керований якимось мазохістським потягом, навіть знаючи, що
Марк не виступатиме, я приплентався до актової зали на другий день
конференції. Спершу Брах доводила мене до сказу всім своїм показним
киванням головою, дзеленьканням у дзвоники і промовлянням
«намасте». Але потім вона все це надолужила.
Тара видала метод застосування майндфулнесу в критичних
ситуаціях, хоча називався він трохи дурнуватою абревіатурою — RAIN.
R: recognize — розпізнай
A: allow — дозволь
I: investigate — досліджуй
N: non-identification — не ідентифікуй себе з досвідом

Твердження «розпізнай» не потребувало пояснень. Якщо взяти

мій приклад із Девідом Вестіном, у ті моменти після нашої досить
амбівалентної, хай і з найкращого погляду, зустрічі, першим завданням
було просто усвідомити свої відчуття. «Це наче згода зупинитися перед
тим, що тут є, і просто усвідомити його реальність»,— сказала Брах.
Першим кроком було визнати це.
«Дозволь» — це коли ви в це поринаєте. Буддисти часто говорили
про те, як вам треба щось «відпустити», «дозволити піти», але
насправді вони мали на увазі «дозволити йому бути». Або, як
висловила це Брах у своїй неповторній манері, «усередині себе
прошепотіти “так”».
На третьому кроці — «досліджуй» — ми справді переходимо до
практики. Якщо повернутися до прикладу з Вестіном, коли
я усвідомив свої почуття і дозволив їм бути, наступним моїм рухом
буде перевірити, як вони впливають на моє тіло. Чи пашить моє лице,
чи шумить у грудях, чи пульсує голова? Інтуїтивно ця стратегія
здавалася мені правильною, особливо зважаючи на те, що моя
недіагностована післявоєнна депресія виявлялася через симптоми
застуди.
Фінальний крок — «не ідентифікуй себе» — передбачав
розуміння: лише той факт, що я серджуся, заздрю чи боюсь, не робить
із мене постійно сердиту чи заздрісну людину. Це лише минущі стани
свідомості.
План Брах видавався мені цілком здійсненним. І хоч як вона
дратувала мене спочатку, тепер в її манері я вбачав щось заспокійливе.
Зрештою, вона була кваліфікованою фахівчинею — і в буддизмі, й у
психотерапії,— яка все життя допомагала людям. Із палким обуренням
щодо себе самого я вкотре зрозумів, що був несправедливим.

Уже за кілька тижнів я застосував на практиці її поради

й опинився за водоспадом.
У мене був поганий день. Я знову переймався, чи дістану
підвищення,— а потім картав себе за саму цю тривогу. Я впав на
кушетку у своєму кабінеті, але цього разу спробував застосувати
техніку RAIN від Брах, особливо ту частину, де треба було дослідити,
як моє збентеження виявляється фізично.

Відзначаю: у грудях шумить.

Голова пульсує.
 Нічліжка в Дулуті за пів року, гарантовано.
Відзначаю: хвилювання.
У грудях шумить, пульсує.
Вуха горять.
Я не намагався це спинити, просто відчував. Я «дозволяв» це,
«дозволяв йому бути» і «досліджував».
Шум. Напруга. Шум.
Я роблю це! Я вповні усвідомлюю свою тривогу!
Відзначаю: задоволеність собою.

Ефект був у чомусь схожий на телевізійну технологію «картинка

в картинці». Зазвичай мій внутрішній гул займав увесь екран. Та коли
я натиснув кнопку «майндфулнес», то отримав певну перспективу. Мої
думки розгорталися на більшому просторі, і хоч досі були пекучими,
та пекли менше. Цей процес був у певному сенсі журналістським.
(Або, принаймні, він узгоджувався з тим, як характеризують себе
репортери: об’єктивний, безсторонній — справедливий
і збалансований, якщо хочете.)
Це було прозріння: голос у моїй голові, який я завжди сприймав
так серйозно, раптом утратив значну частину свого впливу. Наче
я зазирнув за завісу й побачив, що Чарівник Країни Оз — лише
наляканий, кволий старий чоловік. Це не лише послабило мою
тривожність тієї миті, а й раптово пробудило в мені надію, що надалі
я зможу краще впоратись із будь-яким сміттям, що його моє его
вивергатиме в майбутньому.
Так, це був успіх — але в мене досі лишалися питання. Хоча
повнота свідомості справді була потужною силою, вона аж ніяк не
скасовувала моїх проблем у реальному світі. То що ж насправді
змінилось? Я додав новий запис у файл, який створив на своєму
смартфоні під назвою «Запитання до Марка».

Ми знову були в Tribeca Grand — я вмовив Марка ще раз

зустрітися зі мною там за кухлем пива. Коли він скинув свої сабо
і всівся на стільці по-турецькому, я знову подумав, яка з нас виходила
дивна пара. Ще не встигнувши перейти до своїх питань, я помітив
нетерплячий вираз на його обличчі, який безперечно свідчив, що Марк
хоче щось мені розказати.
Зі змовницьким виглядом він розповів мені, що тільки-но
завершив заплановану телефонну розмову з Тарою Брах. Вона сама
зажадала цієї розмови, бо їй не сподобалося, як він суперечив їй на
сцені. Маркові вдалося розповісти про цю пікантну дрібничку, не
справляючи враження підлої людини. Я переконано сказав, що йому
належало відповідати перед аудиторією, а не перед Тарою. Схоже, він
був мені вдячний. У будь-якому разі було очевидно, що вони з Брах
зрештою все владнали.
Коли я перейшов до своїх питань про те, чи повнота свідомості не
лишає нас безсилими перед гострими життєвими проблемами, він
одразу повернувся до інциденту з Брах. «Це те саме»,— сказав він.
Тоді, на сцені актової зали готелю Sheraton Towers, Маркові не
сподобалося, що говорила Брах. Але замість бездумно її критикувати,
він спокійно й тактовно висловив незгоду. Якщо ви бачите проблему,
це не заважає вам діяти, пояснив він. Прийняття — це не пасивність.
Часом наше невдоволення виправдане. Повнота свідомості лише
створює певний простір у вашій голові, щоб ви могли, як кажуть
буддисти, «відповідати», а не просто «реагувати». Із буддистського
погляду, ви не можете контролювати те, що відбувається у вашій
голові; усе це постає з таємничого вакууму. Ми марнуємо багато часу,
картаючи себе за почуття, над появою яких не владні. Єдине, що ми
можемо контролювати,— це те, що ми з ними робимо.
В яблучко: відповідати, а не реагувати. Ось у чому, зрозумів я,
була вся суть. Ось чому, як я недавно дізнався, медитацію
практикувало стільки несподіваних людей, від яких цього складно
очікувати. Баскетбольний тренер Філ Джексон, суддя Верховного суду
Стівен Бреєр, головний виконавчий директор компанії Ford Білл Форд,
фронтмен гурту Weezer Ріверс Куомо. Навіть репер 50 Cent. Навіть
телезірка Том Бержерон. Мій друг, який працює в успішній інтернет-
компанії, розповів, що відколи він почав медитувати, завжди
лишається найспокійнішою людиною в кімнаті під час напружених
нарад. Він називав це «суперсилою».
Марк пояснив, що це безпосередньо пов’язано з моєю нинішньою
ситуацією на роботі. «Якщо ти медитуватимеш зі своїми почуттями, це
не обов’язково допоможе вирішити твої проблеми або змусить почуття
зникнути,— сказав він.— Але це може завадити тобі діяти наосліп.
Наприклад, ти не будеш дивитися вовком на свого боса».
Попиваючи пиво в пафосному готельному барі із
психотерапевтом, якого змусив виконувати роль гуру на власну вимогу,
я зрозумів, що найкращим рішенням у моїй поточній робочій ситуаціїі
буде просто вичікувати. Я виклав свої аргументи, і єдине, що я міг
робити зараз,— це закасати рукава, старанно працювати і сподіватися
на краще. Інакше кажучи, відповідати, а не реагувати.
Марк указав також на те, що повнота свідомості була навичкою,
яка може вдосконалитися, коли в мене за плечима буде більше годин
медитації. Із цих міркувань він порадив мені подумати про участь
у виїзному семінарі — ретриті. Те, про що говорив Марк, вимагало
значно більше зусиль, ніж буддистський захід із Тарою Брах. Він радив
десятиденну кропітку роботу над собою в тиші, коли я буду
ізольований у буддистському ретритному центрі з десятками інших
медитаторів. Ні розмов, ні телевізора, ні пива — лише медитація,
цілісінький день. Коли я дав зрозуміти, що радше ляжу під колеса, він
запевнив мене, що, хоча це буде складно, воно того варте. Конкретно
він порадив записатися на ретрит під керівництвом такого собі
Джозефа Голдштейна, якого Марк називав своїм учителем медитації.
Він говорив про цього Голдштейна з найпалкішим захватом, і це мене
заінтригувало. Я зміркував: якщо людина, що нею я захоплююсь,
захоплюється ще кимось, мені, мабуть, варто поцікавитися тим
другим.
Коли ми розраховувались, я сказав:
— Якщо ти не проти, я б охоче бачився з тобою кожні місяць чи
два.
— Звичайно,— сказав він, підвівши погляд від залишків свого
питва і зустрівшись із моїм. Із безпосередньою щирістю він додав: —
Я хочу тебе пізнати.
Це була одна з найприємніших речей, які мені коли-небудь казали.
На завершення нашої зустрічі, прощаючись, він обійняв мене. Я був
зворушений і вдячний йому за готовність бути моїм другом, але ніякий
дідько не загнав би мене на ретрит.
 Потім на сцену знову вийшов Діпак. Закидавши мене
й керівників Nightline електронними листами й повідомленнями, він
переконав нас випустити ще один фейс-офф. Цього разу дебати мали
відбутися між Чопрою і його давнім заклятим ворогом Майклом
Шермером, колишнім християнським фундаменталістом, який
перетворився на войовничого атеїста і професійного викривача
псевдонауки. Саме Шермер, голова Товариства скептиків, кілька років
тому вирішив вліпити Діпака на обкладинку журналу Skeptic із
заголовком «Доктор Забобон».
Темою дебатів було питання, чи сумісні Бог і наука, а це мало
стати цікавим поворотом звичних суперечок на тему «Чи існує Бог?»,
адже Діпак не вірив у біблійного Бога, якого називав «білим мерцем»,
а вірив радше в розум у серці всесвіту, який неможливо описати,
і вважав, що такий погляд наука може підтримати. Цілком у дусі
Nightline ми дали події стриману назву «Чи є майбутнє в Бога?».
Прибувши на місце дебатів, в аудиторію Каліфорнійського
інституту технологій у Пасадені (скорочено його називають Калтех),
одним із перших я зустрів Сема Гарріса, який опублікував кілька
різких антирелігійних книжок-бестселерів, що зробило його героєм
атеїстичного руху. Взагалі ми познайомилися ще 2007 року, коли
я знімав сюжет про з’їзд американських атеїстів у Вашингтоні, округ
Колумбія. Семові твори були настільки скандальними, що він
приховував свою адресу й часто подорожував з охороною. У мене
в пам’яті закарбувалася картинка: я беру в нього інтерв’ю серед
торговців наліпками на бампер зі слоганами на зразок «Ісусе, врятуй
мене від твоїх послідовників». Пам’ятаю, що цей хлопець мені
сподобався, у спілкуванні він справляв значно приємніше враження,
ніж у своїх книжках.
Тепер він був тут, за сценою цієї аудиторії, бо Майкл Шермер
обрав Сема собі в партнери під час дебатів. (Діпак обрав
релігієзнавицю Джин Г’юстон, можливо, найбільше відому тим, що
допомогла тодішній першій леді Гілларі Клінтон установити зв’язок із
духом Елеанор Рузвельт.) Моє позитивне враження від першої зустрічі
швидко підтвердилося. Між мною та Семом одразу склалося
порозуміння, яке просто мусило виникнути між двома напівсемітами
з однаковим прізвищем. З коротко підстриженими єврейськими
кучерями й обличчям, на якому легко позначився дух традиційного
єврейства, він трохи нагадував мого брата. У нього був рішучий
і серйозний, але приязний вигляд. На Семі був темний костюм і добре
випрасувана блакитна сорочка. Його супроводжувала дружина
Аннака — елегантна й, вочевидь, дуже розумна жінка. Поки ми втрьох
балакали в тісній Семовій роздягальні, мова якось зайшла про те, що
я цікавлюся медитацією. Вони обоє пожвавішали і зізналися, що теж
нею зацікавлені.
Такого я не сподівався. Виявилося, що пан атеїст мав бурхливе
минуле, та ще й яке. Навчаючись на останньому курсі в Стенфорді,
Сем експериментував з екстазі й ЛСД, йому зривало дах, він пускався
берега, а потім одинадцять років мандрував туди й сюди між США та
Азією, де жив у монастирях і ашрамах, навчаючись у різноманітних
учителів медитації. За той час він провів близько двох років
у мовчазних ретритах, медитуючи від дванадцяти до вісімнадцяти
годин на день. (Аннака теж мала багаторічний досвід медитації
й навіть на волонтерській основі викладала майндфулнес дітям.)
Сем ніколи не намагався приховати цю частину свого минулого.
Насправді, як він мені нагадав, невдовзі після нашого інтерв’ю на тому
з’їзді ще 2007 року Сем виголосив скандальну промову, у якій сказав
присутнім атеїстам, що заперечення «спіритуальних» практик (він узяв
це слово в лапки, стверджуючи, що це недоречний термін, але
справжньої альтернативи йому немає) робить їх такими самими
невігласами, як і людей, що вірять в Ісуса Христа. «Це була єдина
з моїх промов,— сказав він,— яка почалась із бурхливих овацій,
а закінчилась тюканням».
Але Сем завжди охоче доводив людей до сказу, і цю риторичну
кровожерливість він яскраво продемонстрував на дебатах. Зала була
наповнена прибічниками обох таборів, загалом близько тисячі людей.
Вступне слово Діпака було класичним чопрівським потоком
свідомості. У ньому були пасажі на зразок «Сьогодні наука говорить
нам, що сутність реальності — це нелокальна кореляція». Поки він
говорив, наші камери показали, як Шермер і Гарріс заводять очі під
лоба. Діпак завершив, назвавши людей у Калтеху «джихадистами
й Ватиканом консервативної й ортодоксальної науки».
На що Сем відповів: «Я б ніколи не спокусився читати лекції
з фізики в аудиторії Калтеху. Я не фізик, і ви не фізик, і практично
кожне промовлене вами речення це демонструє». Юрба схвально
загула.
Під час дебатів Діпак висловлював свої погляди, жестикулюючи
й вигукуючи. Поки говорили інші, він падав на свій стілець із
роздратованим виглядом, ніби міг би зараз бути в кращому місці, хоч
сам ініціював увесь цей захід.
Коли все скінчилось, аудиторія спорожніла і час було йти,
я повернувся до Сема й Аннаки, які знову заговорили про медитацію.
Вони мали для мене пораду: мені варто було взяти участь у ретриті.
Розгледівши нажаханий вираз мого обличчя, вони визнали, що це може
бути доволі складно, але запевнили, що воно того варте. За їхніми
словами, вони знали чудового вчителя. Його ім’я — Джозеф
Голдштейн.

Складно було не зважати на слова двох чудових людей, які

рекомендували того самого вчителя медитації. (Виявилося, що Сем
теж був давнім другом Голдштейна, хоч із Марком ніколи не
зустрічався.) Тож коли я повернувся додому, то негайно прочитав
кілька книжок цього, як мені казали, генія медитації. Хоча ці книжки
давали блискучі пояснення щодо того, як використовувати повноту
свідомості для створення простору між стимулом і відповіддю
в повсякденному житті, у них також було чимало балаканини про
реінкарнацію, екстрасенсорні здібності та «істот в інших площинах
існування». Я дивувався, як Сем міг змиритися з твердженнями,
подібними до цього: «Навіть у наш час є ті, хто розвинув розумову
здатність бачити розгортання карми в минулих і майбутніх життях».
Змилостивившись, Голдштейн говорив, що відсутність віри в такі речі
не позначиться на наших шансах на «звільнення».
І все ж поради Марка і Сема дзвеніли мені у вухах, наче
дражнили. Я вже був зацікавлений, і якоюсь мірою на кону була моя
гордість. Якщо вже я вплутався в ці справи з медитацією, то зможу
довести справу до кінця. Я зайшов в Інтернет і побачив, що Голдштейн
проводить ретрит у Каліфорнії під невибагливою назвою «Липневий
медитаційний ретрит». Звісно, це не так велично, як «Ретрит
духовного воїна» у Джеймса Рея. І не так дорого: близько тисячі баксів
за десять днів.
 Та коли я спробував записатися, то, на свій превеликий подив,
виявив, що потрапити туди не так легко. Претендентів було настільки
багато, що місця розігрували за допомогою лотерейної системи.
Я зателефонував людям Голдштейна і спробував скористатися
журналістським посвідченням. Вони були непохитні. Тепер, коли я не
міг дістати бажане, я хотів цього ще більше.
Я написав Семові Гаррісу і спитав, чи не зможе він мене записати.
Він сказав, що замовить слівце, але нічого не гарантує. (У процесі
нашого електронного листування я з подивом дізнався, що затятий
атеїст використовує емотикони.) Оскільки це був єдиний ретрит, який
мав проводити Голдштейн найближчим часом, я опинився
в незручному становищі, коли зазнавав стресу через захід, який мав
допомогти мені впоратися зі стресом і який, я був певен, страшенно
мені не сподобається.

Невдовзі по тому мені трапилася ще одна нагода перевірити свої

майндфулнес-навички під тиском обставин. Емі Ентеліс
зателефонувала мені й повідомила, що роботу в Nightline віддають
Біллові Вейру. Досі не було сказано жодного слова про те, чи отримаю
я місце в GMA, і не названо точної дати, коли рішення буде ухвалено.
Тож у найближчому майбутньому на мене чекали особливі тортури.
Але збіг подій у часі був дуже цікавим. Уже наступного дня
завдяки Семові я вирушав до Каліфорнії. Як він написав у своєму
листі, він «погрався із законами карми» і добув для мене місце
в ретриті.
Розділ 7. Ретрит
Це був найтриваліший, найгостріший кайф у моєму житті, але
похмілля настало ще перед ним.
День перший
Ось що я вповні усвідомлюю просто зараз: всеохопний жах.
Я сиджу в кав’ярні в Сан-Франциско за своїм, як я гадаю,
останнім пристойним обідом, перш ніж долучусь до маршу смерті
дзен. Я їм і байдуже гортаю роздруковані на мімеографі інформаційні
аркуші, які надіслали мені з ретритного центру. Це місце називається
«Духовна скеля», що звучить як нью-ейджева версія «Скелі Фреглів»,
населеної ляльками з кристалами. Тексти рясніють тими
пересолодженими фразами, що змушують мене дертись на стіни:
«Ретрити надають сакральний простір, захищений
і відсторонений від світу, що має допомогти учасникам заспокоїти
розум і відкрити серце».
Ці інструкції вимагають, щоб ми «прийняли будь-яку
запропоновану кімнату», байдуже, буде вона одномісною чи
двомісною. (Через це в моїй голові проносяться неприємні образи
потенційних сусідів, усі вони мають зібране у хвостик сиве волосся
і схожі на пацифіста Ваві Граві.) Кухарі «з любов’ю готуватимуть»
лактовегетаріанську їжу. Нам усім буде доручено щоденну «йогівську
роботу» з догляду за домом або на кухні, або «дзвонити у дзвони»,
хай би що це значило. Є тут і довгий перелік «Чого не брати із собою»,
вочевидь, складений у 1983-му, до якого входять годинники-пейджери
і касетні плеєри. Ретрит проходитиме у «шляхетній тиші», що означає
не розмовляти між собою та не контактувати із зовнішнім світом, за
винятком крайньої потреби.
Про цю деталь із десятиденним мовчанням усі, з ким я розмовляв
про ретрит, були однакової думки. Усі до одного (чи однієї), кому я мав
мужність зізнатися, як планую провести відпустку, питали щось на
кшталт: «Як можна витримати так довго без розмов?» Однак
мовчання — це той аспект, що турбує мене найменше. Я не думаю, що
на ретриті буде багато людей, з якими мені кортітиме потеревенити.
Що мене справді лякає, то це біль і нудьга цілоденної медитації
протягом десяти днів поспіль. Для людини з хворою спиною
і хронічною нездатністю сидіти спокійно це таки не найкращий
відпочинок.
 Я викликаю таксі, щоб годину їхати на північ, до округу Марін.
Коли ми проминаємо міст Золота Брама, я почуваюся як ягня, що йде
на заклання. Мені надходить мейл від Сема, котрий пише, що
«заздрить» тому досвіду, який на мене чекає. Він нагодився дуже
вчасно. Мене підбадьорює нагадування про те, що цей ретрит може
подарувати чудові миті. Власне, я нещодавно прочитав у New York
Times авторську колонку Роберта Райта, журналіста, полеміста,
прискіпливої людини й агностика, що не був відомий ані
легковірністю, ані схильністю до містики. Райт писав, що отримав «чи
не найдивовижніший досвід» у своєму житті під час ретриту, який
передбачав пошук «нового різновиду щастя» і містив «момент
установлення зв’язку з ящіркою».
Хай там як, головних проривів, відомих у спіритуальних колах як
«пікові переживання», ніхто не може гарантувати. Проте майже
напевно, і навіть Сем це визнавав, перші дні будуть важким
випробуванням. Класична прапанча: я перестрибую в думках на
другий або третій день, уявляючи себе змученим і нещасним.
Ми звертаємо до «Духовної скелі» близько четвертої пополудні.
Коли ми з’їжджаємо з головної дороги на територію центру, я помічаю
табличку, на якій написано: «Віддайтеся теперішній миті».
Ох ти ж божечки.
Однак місцина дуже гарна, ніби з картин французьких
імпресіоністів. Нас оточують пагорби, укриті блідо-золотавими,
вигорілими на сонці чагарниками з розкиданими подекуди
скупченнями зелених дерев. Сам центр — це низка красивих
дерев’яних споруд із дахами в японському стилі, збудованих на схилі
пагорба.
Коли я закочую свій багаж до головного офісу, то кидаю перші
погляди на своїх побратимів у медитації. Усі вони визнані члени
товариства тих, хто носить сандалії зі шкарпетками.
Ми стаємо в чергу, щоб отримати кімнати та завдання з йогівської
роботи. (Я починаю розуміти, що йог — це те саме, що медитатор.)
Мені кажуть, що я буду «посудомийником».
Алілуя: я отримую одномісну кімнату на другому поверсі однієї
з чотирьох житлових будівель. У ній одне ліжко біля вікна. Стіни білі.
Килим рудувато-коричневий. У кімнаті є дзеркало й умивальник.
Спільна ванна кімната — далі по коридору.
 О шостій вечеря — і моє перше здивування: їжа чудова. Це
шведський стіл, на якому рідке горохове пюре, свіжоспечений хліб,
салат, приправлений кропом, і суп зі свіжих кабачків.
Я стою в черзі, наповнюю свою тарілку й раптом опиняюся
в одній із тих незручних ситуацій, які трапляються в університетських
їдальнях,— я не знаю, де мені сісти. Нас у приміщенні близько двох
сотень. Переважна більшість у цьому натовпі — білошкірі
представники покоління бебі-бумерів. Схоже, що багато з цих людей
знайомі між собою — вони, певно, завсідники заходів із медитації на
Західному узбережжі. Оскільки нам ще не сказали, що ми маємо
припинити розмовляти, усі щасливо обмінюються коментарями.
Я знаходжу місце біля привітного літнього подружжя; чоловік
і жінка заводять зі мною розмову. Я висловлюю свої побоювання
стосовно того, що перші дні будуть нестерпними. Жінка запевняє
мене, що все не так і погано. «Це схоже на джетлаґ»,— говорить вона.
Коли ми закінчуємо їсти, Мері, головний кухар, життєрадісна
жінка з янгольським личком і коротким каштановим волоссям,
підводиться й коротко ознайомлює нас із розкладом. Ми їстимемо
тричі на день: сніданок, обід і легка вечеря. Передбачено такі правила:
не брати їжу до кімнат; не заходити до обідньої зали, поки нас не
покличе хтось із кухарів, який подзвонить у дзвін; закінчивши їсти, ми
маємо стати в чергу, почистити свої тарілки і скласти їх у пластикові
тази для тих, хто прибиратиме на кухні. Для суворих веганів відведено
окремі місця з «простою їжею». А для людей, які справді мають
особливі потреби в харчуванні, існує «йогівська полиця», де вони
можуть тримати власні запаси пророщеної пшениці чи чогось там іще.
Мері зовсім не така сувора, як я очікував. Я уявляв собі буддистську
версію сестри Ретчед із книжки «Над зозулиним гніздом». «Я хочу,
щоб ви сприймали це як вашу їдальню»,— каже вона нам, і, схоже,
саме це вона має на увазі.
Офіційна церемонія відкриття відбувається в залі для медитацій
у величній будівлі, спорудженій на кам’яному виступі десь за сотню
ярдів від житлових споруд. Перш ніж увійти, усі скидають взуття
в невеликому передпокої. Зала велика і простора, у ній блискуча
дерев’яна підлога й багато вікон. Перед скульптурним зображенням
Будди стоїть вівтар. Навколо розкладено рівними рядами близько
десятка килимків. Багато людей прийшли раніше, щоб зайняти свої
місця, і спорудили складні гнізда для медитації з невеликих дерев’яних
ослонів, круглих подушок, які називають «зафу», і тонких вовняних
ковдр. Вони сидять, схрестивши ноги й заплющивши очі, в очікуванні
початку зустрічі. Це змушує занервувати мій «мозок, що порівнює».
Я точно не цього поля ягода.
Для тих із нас, хто не може прибрати традиційної пози, за
килимками в кілька рядів виставлені стільці. Тож, як і в старших
класах, коли я був похмурим панкуватим підлітком, я знову сиджу
у віддаленому кінці кімнати.
Щойно вмостившись, я піднімаю погляд і бачу, як учителі один за
одним заходять у залу. Усі вони йдуть мовчки і з незворушними
обличчями, замикає вервечку Голдштейн. Він ступає широкими,
повільними кроками. На ньому звичайна сорочка на гудзиках і штани
кольору хакі, що сидять високо на талії. На голові десь тридюймова
лисина, оточена коротким каштановим волоссям. Найпомітніша
частина його кутастого обличчя — велика та граційна випуклість носа.
Він має цапину борідку. На вигляд він дуже, дуже серйозний. Загальне
враження трохи настрашливе.
Учителі займають свої місця в першому ряду, і одна з них, азійка
років п’ятдесяти на ім’я Камала, вітає нас підкреслено м’яким,
афектованим тоном, якого, як я тепер думаю, мають навчати в тій
школі медитації, до якої належать ці люди. Вона формально відкриває
ретрит і оголошує, що тепер ми офіційно «увійшли в тишу». Іще
правила: ніяких розмов, читання, сексу. (Я читав, що існує явище
«йогівська закоханість» — мовчазний потяг до когось із ваших
співмедитаторів, на якого ви потай кидаєте погляди й будуєте навколо
цієї людини гарячкові фантазії. Роззирнувшись по кімнаті, я розумію,
що такої проблеми в мене не виникне.)
Продовжуючи своє задумливе муркотіння, учителька говорить
нам, що мета ретриту — спробувати лишатись у стані повноти
свідомості весь час, не лише коли ми медитуємо. Це означає, що
виконувати всі свої дії — ходити, їсти, сидіти, навіть іти до туалету —
треба вповільнено, щоб ми могли виявляти пильну увагу до
найдрібнішх деталей.
Цієї миті я вперше дивлюся на розклад, якого ми будемо
дотримуватися до кінця ретриту. Він навіть жахливіший, ніж я собі
уявляв. Уранці нас будитимуть о п’ятій, далі йде година медитації,
потім сніданок, далі чергуються різні за тривалістю періоди сидячої
медитації та медитації під час ходіння, які тривають до десятої вечора
з перервами на їжу та роботу, а потім — «дхармічна лекція». Я швидко
підраховую: приблизно десять годин медитації на день. Чесно, я не
знаю, як зможу стільки відгарувати.
День другий
Мій будильник спрацьовує о п’ятій, і я раптово з жалем
усвідомлюю, де я.
Я вдягаю одну з трьох пар спортивних штанів, які взяв із собою,
передбачаючи довгий малорухливий період. Плентаюсь коридором до
вбиральні, умиваюсь, тоді виходжу надвір, у прохолодне ранкове
повітря, і долучаюся до потоку йогів, які прямують від житлових
будівель до медитаційної зали. Усі йдуть повільно, з опущеними
головами. Я розумію, що ці люди справді серйозно сприймають заклик
увесь час перебувати в стані повноти свідомості.
Поки йду серед мовчазної отари крізь передсвітанкову пітьму,
я вирішую викластися на цьому ретриті на всі сто. Якщо я збираюся це
робити, то зроблю це як слід, хай йому чорт.
Тому, увійшовши до зали, я не йду до стільця, який обрав собі
минулого вечора, а ступаю на архіпелаг килимків. Я кладу дві
подушки одна на одну й сідаю на них із широко розставленими
ногами, імітуючи манеру сидіння декого з більш досвідчених
медитаторів.
Я зауважую: коли люди заходять усередину, багато хто з них
зупиняється і вклоняється в бік статуї Будди в передній частині зали.
Це мене бентежить. Я замислююсь, що робив у цій ситуації Сем.
Далі ще один неприємний сюрприз: біля кожного з наших місць
для медитації лежать аркуші формату А4. Це аркуші з текстом. Від нас
очікують співів.
Один із учителів, білий чоловік середнього віку, виходить на
подіум і пояснює, що це «Притулок і обітниці» — співи, якими йоги
протягом століть починали свій день. Це текст мовою палі, якою
говорив Будда, але вони транскрибували його для нас. Він починає
співати, повільно й низько, і всі ми долучаємося до нього, зачитуючи зі
своїх аркушів. (Спів — це один із небагатьох винятків із правила
«Шляхетної тиші», поряд із нечисленними ситуаціями, коли нам треба
буде розмовляти з учителями.)
На правій половині сторінки — англійський переклад. У першій
частині співу ми «шукаємо притулок» у Будді, «Благословенному,
Досконалому, Повністю Просвітленому». Потім ми приймаємо
«обітниці», що загалом є низкою обіцянок: не завдавати шкоди (людям
або тваринам), не красти, не брехати, не вживати наркотичних
речовин, а також, ніби це може стати проблемою, «уникати танців,
співів, музики та непристойних видовищ». Якби мої друзі побачили, як
я сиджу на цих подушках і виспівую, вони б животи понадривали.
Коли співи завершуються, ми відключаємося — медитуємо. Ось
воно. Поїхали.
Майже одразу я розумію, що сидіти на подушках — це жахлива
ідея. Мене діймає біль у спині та шиї. Виникає відчуття, що кровообіг
у моїх ногах небезпечно сповільнився. Я намагаюся зосередитися на
своєму диханні, але не можу витримати більше, ніж один або два
цикли.

Вдих.
Видих.
Вдих.
От зараза, здається, у мене зараз стопи відламаються.
Давай, чувак.
Вдих.
Таке враження, що мої ребра жує динозавр.
Видих.
Хочу їсти. Тут і справді тихо. Цікаво, чи ще комусь зриває дах
просто зараз.

Коли минає справді страхітлива година, я чую тихе калатання,

схоже на звук гонга. Учитель щойно постукав у щось схоже на
металеву чашу, але це, очевидно, не чаша, а дзвін.
Усі підводяться й рушають — у повноті свідомості — униз із
пагорба, до їдальні. Я йду разом із ними, ошелешений, ніби з мене
щойно душу витрясли. Перед будівлею шикується черга. О, точно!
Нам же не можна заходити, поки хтось із кухарів не вийде й не
подзвонить у дзвін. У цьому є щось жалюгідне.
Я роззираюся довкола. Хоча слово йоги звучить дурнувато
й кумедно — як ім’я бейсболіста Йогі Берра або мультяшного
ведмедика Йогі,— усі ці люди справляють дуже похмуре враження.
Виявилося, що майндфулнес не так уже й милий на вигляд. Кожен
і кожна перебуває у власному світі, щосили намагаючись лишатися
в цій миті. Через зусилля, яких люди докладають, щоби зосередитися,
їхні обличчя набувають різноманітних виразів — від порожніх до
таких, ніби людина какає. Аркуші з інструкціями містять ненав’язливу
пораду не встановлювати зорового контакту з іншими учасниками
ретриту, щоб не переривати медитативної зосередженості одне одного.
Тож це єдине місце у світі, де найбільш співчутлива реакція на чиєсь
чхання — це цілковито його ігнорувати.
Одяг учасників не прикрашає цю невелику зомбі-вечірку.
З естетичного погляду, багато з цих людей, схоже, культивують
агресивну непривабливість, а в деяких випадках — підкреслену
дивакуватість. Частини їхнього вбрання часто не пасують одна до
одної або вже кілька десятиліть як вийшли з моди. Один чолов’яга
вдягнений у варені джинси із защипами.
Після сніданку настає перерва, а далі — друга за день сидяча
медитація.
Хоч я й перебрався на свій стілець, мене все одно вхопив
нестерпний біль у спині. Я досі не можу зберігати концентрацію
довше, ніж протягом одного або двох дихальних циклів. Можливо,
через своєрідний страх публічності медитувати тут мені значно
складніше, ніж удома. Я почуваюсь як новачок, якого покликали до
вищої ліги, і просто не можу з цим упоратись. Я не в змозі повірити,
що сидітиму на цьому стільці, тут, у цій кімнаті, з цими людьми
наступні дев’ять днів мого життя.
У першу сесію медитації під час ходьби я розгублений. Я гадки не
маю, що таке медитація під час ходьби, тож вирішую просто
прогулюватися. Тут багато тварин: саламандри, оленята, дикі індички.
Вони підходять просто до вас, анітрохи не лякаючись. Напевно, чутки
про «обітницю не завдавати шкоди» дісталися лісових створінь.
А люди сприймають її дуже серйозно. Минулого вечора я бачив, як
один чоловік у залі для медитації влаштував неабияку виставу,
випроваджуючи комаху з приміщення на аркуші паперу замість
розчавити її.
Третій сидячий підхід навіть іще страхітливіший. Моє тіло тепер
віднайшло новий спосіб протесту: рот увесь час наповнюється
слиною. Я намагаюся не рухатись, але це неможливо витримати. Я не
можу сидіти тут із повним ротом слини. Тому я ковтаю. Але щоразу, як
я ковтаю слину, мій рот майже миттєво знову нею наповнюється. Це,
звісно, повністю перекреслює мої спроби визначити хоч якийсь ритм
свого дихання. Мій внутрішній монолог тепер зосереджений майже
винятково на тому, коли скінчиться сеанс.

Я щойно чув той дебільний дзвін?

Це дзвін?
Ні, це не дзвін.
Чорт.
Чорт, чорт, чорт, чорт, чорт… Чорт.

Коли дзвін нарешті лунає, Голдштейн відкашлюється й починає

говорити. Це вперше ми слухаємо самого Великого Чоловіка. Голос
у нього глибокий і лункий, і все ж у ньому трохи чутно гугнявість
нью-йоркського єврея — цей акцент, очевидно, перетривав роки
навчання медитації в Азії.
Голдштейн починає із зауважень щодо медитації під час ходьби.
«Це не перерва»,— проголошує він. Інакше кажучи, ніяких прогулянок
і милування краєвидом. Послідовність дій така, пояснює він: вибрати
ділянку землі метрів із десять завдовжки, а потім повільно ходити туди
й назад, уважно аналізуючи кожний крок. Під час кожного кроку ви
маєте відзначити для себе, як піднімаєте ногу, рухаєте нею і ставите на
землю. А потім повторити це. І так без кінця.

Чудово. Отже, ця нудьга тягтиметься весь день без перерви.

У своїй авторитетній промові Голдштейн висуває ще одну вимогу.

Він хоче, щоб ніхто з нас, завершивши свою сесію сидячої медитації,
не залишав зали, поки звідти не вийдуть усі вчителі. Це, за його
словами, буде «пристойніше».
За обідом у приміщенні, заповненому зомбі, більшість з яких
жувала із заплющеними очима, на мене накочується велетенська хвиля
смутку. Я почуваюся самотнім і загнаним у глухий кут. Величезний
обсяг часу, що я маю ще провести в цих муках, нависає наді мною,
наче миля океанської води. Це схоже на відчайдушну тугу за домом,
яку я переживав щоліта, коли батьки відправляли мене в туристичний
табір.
 Крім того, я почуваюся дурнем. Чому я тут, якщо міг би провести
цей час на пляжі з Б’янкою? Ми з нею мали кілька напружених розмов
про цей ретрит. Вона хотіла підтримати мої «спіритуальні» пошуки,
але їй складно було не ображатися через мій намір витратити на
медитацію десять днів відпустки, особливо зважаючи на те, як мало
в мене вільного часу. До того ж, коли я вирушав у якесь місце на зразок
Папуа-Нової Гвінеї чи Конго, я принаймні щодня телефонував їй, якщо
тільки там був зв’язок. А тут я повністю ізольований.
А тепер я сиджу тут у кімнаті, повній незнайомців, і думаю: не
треба було сюди їхати, який же я дурень.
Коли хвиля смутку й жалю підіймається до найвищого рівня, мені
вдається певною мірою досягти повноти свідомості, подивитися на
свої почуття безоцінно і відсторонено. Я кажу собі, що це лише
тимчасова негода. Такі думки — не чарівна паличка, але допомагають
тримати демонів на припоні.
У наступний період медитації під час ходьби я обираю свою
смужку землі на кам’яному патіо навпроти зали для медитації, а потім
повільно ходжу туди й назад, намагаючись відзначати кожен
компонент свого кроку. Піднімаю, рухаю, ставлю. Піднімаю, рухаю,
ставлю. Якби сюди заблукав хтось сторонній і побачив, як усі ми,
йоги, ходимо тут у сповільненому темпі, він би, певно, подумав, що
в дурдомі навчальна тривога.
Повернувшись на подушку, я виконую сізіфову працю,
намагаючись викотити камінь концентрації на нескінченну гору.
Я силкуюся зосередитися на своєму диханні, хапаюсь за нього, як за
мотузку, що звисає зі скелі. Але не можу протистояти тріумфальному
наступу болю, утоми та слини. Мені здається принизливим —
а точніше, доводить мене до сказу — те, що за рік щоденної медитації
я не можу знайти точку опори. Щоразу, як мій розум збивається зі
шляху, це спричиняє ураганний порив самозвинувачення.

Вдих.
Видих.
Цікаво, чи до обіду подадуть іще того свіжого хліба?
Блін, чувак.
Чи справді хтось винайшов і запатентував захисний екран від
чхання, чи, як цифри і мова, він виник у різних, не пов’язаних між
собою цивілізаціях більш-менш одночасно?
Ідіот.
Нездара.
Безнадійно, безповоротно, непоправно дурний.

На той час, як починається вечірня дхармічна лекція, я почуваюся

повністю знищеним.
Голдштейн і його команда заходять до кімнати, при цьому
Голдштейн іде попереду владно, велетенськими кроками. Він сідає
в центрі біля вівтаря, інші вчителі розміщуються навколо нього
в медитативних позах, із заплющеними очима.
Голдштейн намагається розібратись, як надіти бездротову
гарнітуру. Це один із тих мікрофонів, які носять співаки на концертах,
щоб їхні руки були вільними, коли вони скачуть по сцені.
Прикріпивши його, він говорить:
— Почуваюся рок-зіркою.
Жінка, що сидить позаду мене, святобливо шепоче:
— Ти і є рок-зірка.
Коли він починає говорити, я розумію, що він зовсім не такий
суворий, яким здавався в атмосфері медитаційної сесії. Насправді він
кумедний, а своєю манерою виступу нагадує мені коміків із Борщового
[11]
поясу з іменами на зразок Шекі.
Він говорить про силу бажання в нашій свідомості та про те, як
наша культура спонукає нас уважати: що більше приємних переживань
ми отримуємо — секс, фільми, їжа, вештання крамницями тощо,— то
щасливішими стаємо. Він зачитує деякі рекламні слогани, які збирав
роками:
— Миттєве задоволення, тільки швидше. Інтернет-крамниця
shop.vogue.com
Усі сміються.
— Іще один слоган: «Я не дозволю, аби щось стало на заваді
моєму задоволенню». А ось найкращий з усіх,— говорить він і робить
паузу для яскравішого ефекту, типу «заждіть-заждіть», підсміюючись
до себе, поки зростає наша цікавість.— «Щоб бути з усім у згоді…
треба мати всього потроху».
Зомбі вибухають сміхом, а Голдштейн неголосно й тонко хихоче.
 Він говорить далі й відповідає на одне з моїх найболючіших
питань — про осуд бажання в буддизмі. Річ не в тім, що ми не можемо
отримувати задоволення від чогось приємного чи прагнути до успіху,
говорить він. Ідея в тому, щоб не скоритися бажанню; нам треба
керувати ним свідомо і з мудрістю. Цілком доречно він додає, що сам
не досягнув у цьому досконалості. Він розповідає історію зі своєї
юності, коли інтенсивно займався медитацією в Індії, у 1960-х. «Моя
практика проходила досить добре, і свідомість була доволі
сконцентрованою. А це таке заняття, коли ти гадаєш, що на тебе будь-
якої миті може зійти просвітлення»,— каже він, як мені здається,
ховаючи усмішку. Він розповідає, що на підвечірок йоги в цьому
ретритному центрі отримували маленьку чашку чаю й невеликий
банан.
— Тож я сиджу собі, готовий до просвітлення, аж тут дзвенить
дзвін до чаю.— Комічна пауза.— Просвітлення чи банан? — Ще одна
пауза.— Частіше вибір був на користь банана.
Гумор приносить полегшення. Як і його любов до матеріального.
Після цілого дня розмірковувань, чи сидіти тут і спостерігати за своїм
диханням — це не найбезглуздіше з усіх можливих занять, лекція
Голдштейна стала доречним нагадуванням про інтелектуальне
підґрунтя буддизму. Його ентузіазм був відчутним і заразливим. Він
обговорював цитати з Будди, як сомельє, що вихваляє бордо 1982 року.
— В одній розмові він охопив усе кількома словами. Ці рядки,
якщо ви почуєте їх у правильний спосіб, можуть принести
просвітлення…— каже він, знову підсміюючись.— Отже, це ваш
шанс…
Він говорив про рядки, у яких Будда називає все, що ми
переживаємо,— зорові образи, звуки, запахи тощо,— «жахливою
принадою світу».
— Це… дивовижне твердження,— говорить Голдштейн.—
Щомиті постають якісь враження, і це так, ніби в когось гачок…
а ми — риба. Чи схопимо ми принаду? Чи не схопимо й вільно будемо
плавати в океані?
Я думаю: так, звісно, це дає підставу сидіти весь день із
заплющеними очима, щоб отримати більше контролю над своєю
свідомістю, щоб викрити сили, які ведуть нас — і доводять до сказу.
 Коли він розбирає різні аспекти буддистських писань, мені спадає
на думку, що Голдштейн — це те, що виходить, коли тямущий
і наполегливий єврей, подібний до мого батька, будує цілу кар’єру на
буддизмі. Припускаю, що Голдштейнові батьки воліли б, аби він був
юристом чи лікарем, але натомість він став, по суті, буддійським
талмудистом. І чомусь ця вимова, така схожа на татову, викликала
в мене ще більшу симпатію до нього.
Але, продовжуючи свою промову, він починає втрачати свої
переваги в моїх очах. Раніше він жартував на тему просвітлення, але
тепер без іронії говорить про переродження, карму, «очищення
свідомості» та про можливість досягнути «звільнення». Він завершує
словами про те, що дхарма «веде до спокою, легкості й ніббани»
(інший варіант вимови слова нірвана).
Ой. Так можна спаплюжити чудову лекцію.
Під кінець останнього сеансу сидячої медитації — ще один
неприємний сюрприз: знову треба співати. Тепер ми співаємо метту,
посилаючи «любов і доброту» всім можливим «істотам», зокрема
нашим батькам, учителям і «божественним захисникам». Ми бажаємо
всім зазнати Кінця Страждань.
Мені спадає на думку, що для мене, можливо, найшвидшим
способом досягнути Кінця Страждань буде повернення додому.
День третій
У моїй голові крутиться рядок із «Шоу Шапела», без сумніву,
найсмішнішого шоу за всю історію телебачення. В одному зі скетчів
комік Дейв Шапел з’являється в «Новинах хіп-хопу» як мешканець
Стейтен-Айленда на ім’я Трон, який пережив жорстокий напад членів
реп-гурту Wu-Tang Clan. Лежачи на лікарняному ліжку в оточенні
репортерів, він розповідає, що репери зашили йому анус і «годували
мене, годували, годували».
«Це були тортури — справжні тортури, синку».
Ця фраза — «справжні тортури, синку» — відлунює в моєму
черепі, поки я разом з іншими зомбі чергую сидячі медитації з буднями
[12]
Міністерства дурнуватої ходи і вичікуванням перед їдальнею, коли
наші миски наповнять зерном і травою. Я вже знемагаю від огиди до
цих занять.
Пізнього ранку я знуджено тупцюю біля дошки для повідомлень
у фоє перед залою для медитацій. Зі схвильованим трепетом
я помічаю, що на дошці є повідомлення для мене. Воно від
Голдштейна. В охайно написаній від руки цидулці на маленькому
білому папірці він пропонує мені зустрітися приблизно за годину. Як
пояснюється в цидулці, для йогів передбачені регулярні бесіди
з учителями, щоб ми могли обговорити свою практику. Оскільки мене
не було в його сьогоднішньому розкладі, він виділить мені додатковий
час. На ретриті це найбільше хвилювання, яке тільки можна пережити.
У призначений час я біля головного офісу, скидаю взуття
і відчиняю ґратчасті двері. Я заходжу до застеленої килимом кімнати,
де Голдштейн своїми довжелезними руками ставить офісне крісло
навпроти великої, м’якої двомісної канапи, на якій збирається всістися
сам. Він плескає по офісному кріслу, указуючи, щоб я сів.
У спілкуванні сам на сам він навіть простіший, ніж був під час
дхармічної лекції. За своїм звичаєм я закидаю його біографічними
запитаннями. Виявляється, він зростав у Кетскіллі, де його батьки
тримали готель для євреїв із Нью-Йорка. Це пояснює комічну побудову
його лекції: він буквально виріс у Борщовому поясі.
 Я сприймаю цю аудієнцію як привілей, але водночас я трохи
пригнічений. У мене мільйон питань, проте я не хочу зловживати
гостинністю. На помітному місці, на столику біля канапи, у нього
стоїть годинник — точнісінько як на столі в доктора Бротмана.
Я починаю з найгострішої проблеми.
— Мій рот весь час наповнюється слиною, і це заважає мені
зосередитися.
Він сміється й запевняє мене, що таке чомусь трапляється
з багатьма медитаторами. Мене це страшенно втішає. Він радить, щоб
я дозволив собі ковтати. Не треба на цьому зациклюватися, каже він,
а то стане ще гірше. Він розповідає, що його мати — «дуже
наполеглива жінка» — колись мала ту саму проблему, тільки вона
відмовлялася ковтати, бо не хотіла піддаватися своїм потягам, тому
залишала слину стікати по сукні. Я вмираю від бажання почути, як він
схилив свою єврейську маму до медитації, але в мене немає стільки
часу.
Він питає, як узагалі справи з моєю практикою. Не бажаючи
відкривати всю безодню свого відчаю, я зізнаюся, що в мене бувають
моменти слабкості, але потім додаю, що навіть коли я переживаю ці
моменти, я знаю, що вони минуть. Він широко всміхається, ляскає себе
по колінах і говорить: «У цьому й штука!» Це ще одне корисне
нагадування про те, для чого ми тут: навчитися не віддаватися шуму
в нашій свідомості.
За п’ятнадцять хвилин я розумію, що використав увесь свій час.
Зустріч була короткою, але багато мені дала. Цей чоловік таки справді
скарб, гідна людина. Він ніби розвідник, що побував у кожному
закапелку й глухому провулку свідомості, так що ми, усі інші, тепер
можемо розповідати йому про свої проблеми, щоб він нам казав: «О
так, я там був, і ось як вам треба чинити в такому випадку».
Цей період доброго настрою виявляється коротким. Під час
одного з пообідніх сеансів сидячої медитації вчителька на ім’я Спрінг
виходить на подіум і повідомляє, що сьогодні «ми спробуємо дещо
нове».
Спрінг, якій на вигляд десь за тридцять, утілює все, що найбільше
непокоїть мене у сфері медитації. Вона ретельно дотримується тієї
м’якої манери мовлення. Кожен звук «с» підкреслено свистячий.
Кожне слово чітко артикульоване. Вона носить шалі. Мабуть, вона
поборниця вторинного використання відходів.
Вона говорить, що зараз ми виконаємо метту, або медитацію
люблячої доброти, і схоже, що ця метта на сто відсотків належить до
категорії «Те, що я точно зненавиджу». Ось як це відбувається: нам
треба уявити низку людей, одного за одним, і послати їм наші
побажання. Ви починаєте із себе, потім переходите до «благодійника»,
«байдужої людини», «складної людини», а потім — до «всіх істот».
Цікаво, що Спрінг радить не вибирати тих, до кого ми прив’язані. «Це
занадто складно»,— каже вона. Тож, гадаю, Б’янка не стане адресатом
моїх променів добра.
Я одразу переконуюсь, що ця вправа ніколи в житті не матиме для
мене ніякого значення. Навіть Цукрова Спрінг визнає, що метта може
здаватися трохи силуваною, хоча наполягає, що ця вправа може
в перспективі «змінити наше життя».
Єдиний позитивний момент метта-медитації в тому, що, оскільки
нам треба відчувати фізичний комфорт, поки ми продукуємо позитивні
емоції, нам дозволено лежати на підлозі. Я б скористався цим часом
для відпочинку, якби не пообіцяв собі викладатися на повну. Я ліг
і приготувався любити щосили.
Ми починаємо із себе. Спрінг пояснює, що нам треба викликати
в уяві яскравий образ самих себе, а потім повторювати чотири фрази.
Коли вона промовляє їх уголос, її манера говорити сягає цілком нового
рівня солодкості. Вона розтягує останній склад кожного слова, як
гламурна каліфорнійська краля.

Будьте щасливими.
Будьте вбезпечені й захищені від кривди.
Будьте здоровими й сильними.
Нехай ваше життя буде легким.

Я розумію: так само, як звичайна медитація створена для

тренування повноти нашої свідомості, так метта має на меті посилити
нашу здатність до співпереживання, але в мене ця вправа викликає
лише нудьгу, зневагу і відчуття непотрібності. Це змушує мене
засумніватись у власній великодушності. Якби я був доброю людиною,
хіба ж не перейнявся б любов’ю просто зараз? Якби я був хорошим
чоловіком, чи не був би на пляжі з Б’янкою? Дякую тобі за це, Спрінг.
День четвертий
Сьогодні мій тридцять дев’ятий день народження. Я певен, що це
буде найгірший день народження в моєму житті.
Ранкова медитація — це епічний двобій із бажанням заснути.
Я відчуваю, як на моє чоло спадає втома. Мене охоплює бажання
поринути в це м’яке забуття.
Наступна сидяча медитація — це тріумф болю, слини, кашлю
і совання. Моє серце калатає. Я відчуваю сором і лють, коли ковтаю,
чмихаю і соваюсь на своєму стільці. Мої щоки палають. Мабуть,
у людей поряд зі мною вже терпець уривається. Я намагаюся все це
вповні усвідомити, але забуваю, що взагалі таке повнота свідомості.
Справжні тортури, синку.
Коли я не медитую, то почуваюся ще жалюгідніше. Усі мої думки
крутяться навколо того, як я можу витримати тут іще шість днів.
Я розумію, що мета ретриту почасти в тому, щоб поступово позбавити
нас від усього — сексу, роботи, електронного листування, їжі,
телебачення,— що ми використовуємо, аби уникнути зіткнення
з «болем існування». Єдиний спосіб пережити його — це досягти
своєрідного перемир’я з теперішньою миттю, покинути свою звичку
постійно тягнутися до наступного пункту в нашому розкладі. Однак не
схоже, щоб мені це вдавалося.
Мені цікаво, чи інші помічають мої страждання. Усі тут здаються
такими спокійними й безтурботними. Тобто люди тут якось
демонстративно перебувають у стані повноти свідомості. Один чоловік
із мого поверху завжди, коли я його бачу, рухається лише
в сповільненому темпі.
Чесно кажучи, я гадав, що на цей час уже буде легше. Це набагато
гірше за джетлаґ. Я починаю хвилюватися, що муситиму повернутися
додому й розказати всім — Б’янці, Маркові, Семові,— що зазнав
поразки.
Я виконую останній вечірній сеанс медитації під час ходьби на
верхньому поверсі, над залою для медитації. Я силкуюсь лишатися
зосередженим на підніманні, пересуванні, опусканні, а моя свідомість
раз у раз звертає до думок про телебачення, коржики і сон.
Пройшовши одне коло, я піднімаю голову й бачу статую Будди.
Я безгучно надсилаю йому повідомлення «Іди в сраку».
День п’ятий
Я прокидаюсь у відчаї.
Мене охоплюють сумніви, я всерйоз вирішую все покинути
й поїхати додому. Я справді не знаю, чи зможу витримати ще день.
Мені треба з кимось поговорити. Мені потрібна допомога. Але на
сьогодні в мене не заплановано зустрічі з Голдштейном. Єдина
доступна мені рятівна соломинка — це Страхітлива Спрінг.
Оскільки формально Спрінг іще стажерка, до її обов’язків не
входить безпосередній нагляд за кимось із йогів під час ретриту. Однак
вона розмістила на дошці повідомлень аркуш, де кожен, хто хотів би
зустрітися з нею для бесіди, міг записатись. Я записуюсь, не вагаючись
ані миті.
Коли настає мій час, я заходжу до маленького кабінету, де вона
приймає відвідувачів. Вона сидить з усмішкою на обличчі, плечі її
загорнуті в шаль. Мені вона здається неймовірно самовдоволеною.
Я навіть не певен, що в нас є необхідні навички, щоб спілкуватися
одне з одним. Ми належимо до різних видів. Це буде схоже на розмову
ящірки з цапом.
Та хай там як — я одразу ж ділюся своїм cri de coeur, криком
душі.
— Я віддаю цьому заняттю все, що маю,— кажу я їй,— але нічого
не можу досягти. Не знаю, чи зможу це подужати. Мені справді дуже
складно.
Відповідаючи, вона вже не використовує свій кумедний тон. Вона
говорить як нормальна людина.
— Ви занадто стараєтеся,— каже вона мені.
Діагноз поставлено відверто й рішуче. Це звична проблема під час
першого ретриту, пояснює Спрінг. Вона радить мені просто робити
все, що я можу, ні на що не сподіватись і «бути» всім, що спаде мені на
думку.
— Це абсолютна протилежність до повсякденного життя,—
говорить вона,— коли ми щось робимо й чекаємо результату. А тут
просто треба сидіти з тим, що є.
 Далі вона розповідає, що приймала дуже й дуже багатьох
зневірених учасників ретриту, багато хто з них був у сльозах. Це
викликає в мені зовсім не меттівське почуття зловтішного
задоволення: ага, ага, деякі з цих зомбі не такі благословенно щасливі,
як здається.
Я знову дивлюся на Спрінг із її кучерями, що спадають на шаль,
і розумію, що ця приємна жінка стала ще однією жертвою мого
квапливого осуду. Насправді Спрінг дуже класна, а я тупак. Вона має
рацію: це не складно, я просто занадто стараюсь. Я такий вдячний, що
мало не плачу.
Для наступної медитації я вирішую взяти стілець зі своєї спальні
й винести його на балкон у кінці коридору в моїй будівлі. Я кажу собі,
що сповільню оберти, перестану аж так напружуватись. Я просто
сидітиму тут і «буду» з усім, що відбувається.
Я чую з віддалі, як інші повертаються до медитаційної зали, щоб
розпочати сесію. Потім стає справді тихо. Я сиджу, мимохідь
відчуваючи своє дихання. Усе це не важливо. Байдуже, що буде.
За кілька хвилин щось клацає. Немає ані музики, ані білого світла.
Більше скидається на те, ніби я днями намагався налаштуватися на
певну радіочастоту, і ось нарешті мені це вдалось. Я просто дозволяю
своїй увазі зосереджуватися на тому, що зараз найчіткіше відчувається
в полі моєї свідомості.

Біль у шиї.
Біль у коліні.
Літак у небі.
Пташиний спів.
Шелест листя.
Подув вітру на моєму передпліччі.
Мені справді подобається додавати кеш’ю й родзинки у свою
вівсяну кашу до сніданку.
Шия. Коліно. Шия. Шия. Коліно, коліно, коліно.
Відчуття голоду. Шия. Коліно. Затерплі руки. Птах. Коліно.
Птах, птах, птах.

Думаю, я знаю, що відбувається. Це те, що називають

«усвідомлення без вибору». Я чув, як про це говорили вчителі. Це
серйозна дія «за водоспадом». Кажуть, коли ви досягли достатнього
рівня зосередженості, ви можете більше не зациклюватися на своєму
диханні і просто «відкритися» до всього, що є. І саме це відбувається
просто зараз. На кожному «об’єкті», який «постає» у моїй свідомості,
я зосереджуюсь із абсолютною легкістю і простотою, поки йому на
зміну не приходить щось інше. Я не докладаю зусиль, це просто
відбувається. Це так легко, що мені здається, ніби я махлюю. Усе
спадає на мене, і я наче граю джаз. А я навіть джазу ніколи не любив.

Біль у спині.
Дивні блищики, які видно за повіками, коли справді міцно
заплющити очі.
Нестерпний свербіж у литці.
Коліно. Коліно, коліно, коліно.
Свербіж, коліно, спина, свербіж, свербіж, свербіж, коліно, літак,
шелестіння дерева, подих вітру на шкірі, коліно, коліно, свербіж,
коліно, блищики, спина.
Потім я чую гуркіт. Він наближається.

Тепер він супергучний, наче флотилія гелікоптерів здіймається

над обрієм у тій сцені з фільму «Апокаліпсис сьогодні».
Тепер він просто переді мною.
Я розплющую очі. Лише за кілька футів від мене літає колібрі.
От зараза.
Наступна сидяча медитація ще більш запаморочлива. Я знову
в залі для медитацій, і я справді медитую. Хоч там що спадало мені на
думку, відчуття таке, що я просто зараз із ним. Час від часу я все ж
ловлю себе на тому, що з нетерпінням чекаю кінця сесії. Та коли ці
думки виникають, я просто відзначаю їх і продовжую.
Здається, ніби піднято завісу. Не те щоб у цих мимолітних
видіннях було щось саме собою чудесне, просто швидкоплинність
усього, поява і проминання об’єктів, що з такою швидкістю
відштовхуються один від одного. І щось у цьому акті свідомої
присутності в такий спосіб зумовлює надпотужний викид серотоніну.

Руки затерпли.
Птах.
 Ноги німіють.
Образи всіх тих моторошних дитячих облич із мистецтва
Ренесансу.
Калатання серця.
Спина. Птах. Руки. Ноги. Серце. Спина, спина, птах, ноги, птах,
птах, птах. Ноги, руки, ноги, ноги, ноги.
Руки. Руки. Спина, спина, спина. Серце, птах, ноги. Ноги. Птах.
Ногиптахногиптахспинаногиногиногисерце.
Птах.

Птах.

Птах.
Літня пані в першому ряду на повний голос відригує.

Це так, ніби останні п’ять днів я теліпався головою вперед за

моторним човном, а тепер зненацька знову став на водні лижі. Це
переживання, якого я не мав ніколи до того — місце в першому ряду
для спостереження за механізмами свідомості. Це хвилює, але
водночас дає певні практичні відкриття. Я по-справжньому розумію, як
маленькі й верткі думки, що виникають у мене, скажімо, уранці, перш
ніж я піду на роботу,— можливо, після сварки з Б’янкою, чи
прочитаної в газеті історії, чи уявного діалогу з начальником,—
можуть прослизнути в потік моєї свідомості й утворити невеликі
коловороти, з яких лякають і переслідують мене увесь день. Думки
тверднуть і перетворюються на переконання, дрібні зерна
невдоволення розквітають у поганий настрій, непомічений біль у спині
змушує мене без причини сердитись на будь-кого, хто опиниться на
моєму шляху.
Я пригадую той випадок, коли моя подруга Каяма спантеличила
мене запитанням про те, як хтось може лишатись у теперішній миті,
якщо та весь час вислизає. Тепер це так очевидно для мене: вся річ
якраз у вислизанні. Якщо ви досягли усвідомлення без вибору, ви так
виразно бачите, наскільки все минуще. Швидкоплинність більше не
теоретична. Tempus fugit, час летить,— це не просто фраза, якою ви
підписуєте книжки і годинники. І я розумію, що саме такою є мета
цього ретриту.
 Коли мене витягують у теперішнє, хоч я кричу й відбиваюсь,
я нарешті достатньо притомний, щоб побачити те, чого ніколи б не
побачив у своєму звичному житті. Очевидно, не існує іншого способу
дістатися сюди, окрім як узятися за виснажливу роботу — днями
спостерігати за власним диханням. Із певного погляду, це логічно.
Як ви навчаєтесь якогось виду спорту? Ви тренуєтесь. Як вивчаєте
мову? Відмінюєте незліченні слова. Як навчаєтеся гри на музичному
інструменті? Вивчаєте ноти. Усі муки повторення, жахи сидіння в цій
залі з цими зомбі раптом видаються недаремними.
Медитація під час ходьби стає для мене так само успішною. Я на
патіо перед залою для медитації, аналізую кожний крок. Моїм ногам
добре на теплих каменях. Посеред одного з нескінченних замкнених
маршрутів у нікуди, хоч формально це й порушення Голдштейнового
правила, що забороняє використовувати медитацію під час ходьби як
«перерву», я зупиняюсь і дивлюсь на трьох пташенят, які сидять на
карнизі, споглядаючи подвір’я, і щосили горлають, поки їхня мама
ширяє туди й сюди, запихаючи їжу їм у роти. Я завмираю на місці. Ще
кілька людей приєднуються до мене, витріщаючись на цю маленьку
виставу. Я почуваюся неймовірно щасливим — і продовжую казати
собі, що не треба до цього прив’язуватись.
Коли я повертаюся до зали для наступної сидячої медитації, то
бачу, як Спрінг піднімається до вівтаря. Точно, це час для метти.
Я лягаю на підлогу, і ми починаємо, спрямовуючи побажання на себе
самих.
Будьте щасливими. Будьте в безпеці. І так далі.
Потім Спрінг говорить, щоб ми обрали свого благодійника.
Я обираю свою матір. Я викликаю в уяві її образ, бачу її такою, як вона
була кілька тижнів тому, коли ми разом піклувалися про мою дворічну
небогу Кемпбелл. Ми щойно скупали Кемпбелл і всі втрьох
розмістилися на ліжку. Мама почала співати улюблену пісню
Кемпбелл, «For Beginners» М. Ворда, яку небога називала «піснею
ага», тому що слово «ага» багато разів повторювалось у приспіві. Мені
вдається викликати справжнє відчуття моєї мами. Я тішуся цією
милою суперечністю, коли бабуня мусить запам’ятовувати слова інді-
рокової пісні. Коли я уявляю її з охайно зачесаним коротким сивим
волоссям, в елегантному повсякденному одязі, зі мною стається дещо
цілком несподіване: тихий плач зароджується у мене в грудях з усією
своєю невідворотністю.
Це неможливо спинити. Сльози котяться моїм зверненим угору
обличчям, стікають мені по скронях гарячими струмками, що стають
ряснішими з кожною наступною хвилею почуття. Рідина збирається
в калюжки за моїми вухами.
— А тепер оберіть близького друга,— говорить Спрінг. Вона
знову використовує свій кумедний голос, але це мене зовсім не турбує.
Я обираю Кемпбелл. Простіше й бути не може: вона вже тут, у цій
сцені, яку я уявив настільки жваво й детально. Вона сидить на ліжку,
спираючись на подушку. Одна з її маленьких ніжок у моїй руці,
я дивлюсь на її миле обличчя з пустотливими очицями, які радо
приймають усю увагу, котру ми з мамою їй даруємо.
Тепер я плачу ще дужче. Це не голосні ридання, але немає
сумніву, що люди навколо мене помічають мій плач, бо я хлюпаю
носом й уривчасто дихаю.
Я не припиняю рюмсати, аж поки дзвенить дзвін. Виходячи із
зали, я відчуваю вдячність за правило не встановлювати зорового
контакту, інакше було б дуже ніяково. Я виходжу на денне світло,
трохи спускаюся схилом пагорба і стою у високій траві під теплим
післяполудневим сонцем. Серед потужних хвиль блаженства
я відчуваю підводні течії сумніву. «Це маячня чи щось справжнє?»
Можливо, так виходить лише через те, що після п’яти днів
безперервних мук нарешті настало полегшення? Як у тому анекдоті, де
чоловік молотить головою об стіну, а коли його питають, нащо він це
робить, він каже: «Бо мені так добре, коли я припиняю».
Але ж ні, хвилі щастя все прибувають. Усе таке яскраве, таке
свіже. Я почуваюся чудово. Не просто чудово, а чудово як ніколи.
Я усвідомлюю прагнення втримати це відчуття, витиснути смак до
останньої краплі, як із пахучої жуйки або з таблетки екстазі. Але це не
штучне наркотичне сп’яніння, що завжди готове от-от скінчитися. Це
десь у тисячу разів краще. Це найбільший кайф у моєму житті.
У мене люто тече з носа. Мені немає чим його витерти. Я сякаюсь
собі в руку і з дурнуватим сміхом іду до найближчої вбиральні,
а шмарклі крапають мені з носа.
Я виходжу на пробіжку. Роблю це майже щодня по обіді.
Я знайшов невелику дорогу, що проходить розташованою поблизу
кінською фермою й виходить до місцевого району з будинками
середнього класу. Я досі під кайфом. Поки мої ноги вдаряють об
землю, я плачу, потім сміюся зі свого плачу, а тоді плачу знову.
Я думаю, чи це для мене початок інакшого способу буття у світі, за
якого — як описала Геніальна Спрінг — ти тренуєш у собі співчуття,
а не відразу відчуваєш відторгнення, як свій «параметр за
замовчуванням».
Мені не хочеться називати те, що я відчуваю, духовним або
містичним. Ці терміни асоціюються — принаймні для мене —
з потойбічним або нереальним. А те, що відбувається просто зараз,
навпаки, здається гіперреальним, так, ніби мене розбудили зі сну, а не
занурили в нього.
Після вечері Голдштейн проводить дхармічну лекцію. Він указує
на цікаву річ. Знакове висловлювання Будди «Життя — це
страждання» є джерелом великих непорозумінь і, як наслідок, великих
проблем із промоцією. Через нього буддизм сприймають як щось
надмірно суворе. Однак виявляється, що це наслідки помилкового
перекладу. Слово дукха мовою палі насправді не означає
«страждання». У нашій мові немає точного відповідника, але воно
ближче до слів «незадовільний» або «складний, напружений». Коли
Будда сформулював свою знамениту фразу, він не хотів сказати, що все
життя ми наче прикуті до скелі, а круки видзьобують наші нутрощі.
Насправді він мав на увазі приблизно таке: «Усе на світі за своєю
суттю є незадовільним і ненадійним, бо воно не існуватиме вічно».
Як указує Голдштейн, ми не проживаємо наші життя так, ніби
усвідомили основні факти. «Як часто ми чекаємо наступного
приємного відчуття… будь-чого? Наступної страви, наступних
стосунків, наступного лате чи наступної відпустки, не знаю. Ми
просто живемо в очікуванні наступної приємності, якої зазнаємо.
Тобто нам, більшості з нас, неймовірно пощастило зазнати багато
приємних вражень у своєму житті. Та коли ми озираємось у минуле, де
вони тепер?»
Мені так дивно сидіти тут і слухати, по суті, проповідь, доповнену
цитатами зі священних текстів, і при цьому бути щиро зворушеним.
Після всіх цих років, коли я був єдиним невіруючим серед палких
вірян, тепер я сиджу і мотаю почуте собі на вус, повністю захоплений,
киваючи головою.
 Я до того, що він настільки слушно говорить. У мультфільмах,
коли персонажі ковтають якусь смачну їжу чи напій, вони чмокають
губами і виглядають ситими. Але в реальному світі так не буває.
Навіть якби ми отримали все, чого хочемо, чи зробило б це нас
щасливими надовго? Скільки разів ми чули про людей, які стали
багатими чи знаменитими, але їм цього було замало? Рок-зірки
з наркотичною залежністю. Переможці лотерей, які вчиняють
самогубства. Для цього навіть є спеціальний термін — «гедоністична
адаптація». Коли трапляється щось хороше, ми швидко перетворюємо
це на свої базові очікування, а первісна порожнеча все одно лишається
незаповненою.
Голдштейн уточнює, як і позаминулого вечора: він не має на увазі,
що ми не можемо насолоджуватися приємними речами в житті. Але
якщо ми зможемо досягти глибшого розуміння «страждання»,
ненадійності всього, що ми переживаємо, це допоможе нам відчути
гостроту, властиву всьому на світі. «Ми ніби зачаровані,— говорить
він.— Закляття прирікає нас вірити, що те або інше стане джерелом
нашої цілковитої свободи або щастя. А якщо ми прокинемося,
звільнимося від цього закляття, наблизимося до правди, це принесе
нам набагато більше щастя».
Під час ретриту, коли нам немає чого чекати, ніде бути, нічого
робити, ми змушені відкрито постати перед «болем існування»,
зазирнути в безодню і зрозуміти, скільки всього, що ми робимо
в житті,— кожна зміна нашої пози під час сидіння, кожний шматочок
їжі, кожна солодка мрія,— ми робимо, щоб уникнути болю або знайти
задоволення. Але якщо нам удасться від усього цього відмовитися, ми
зможемо, як сказав колись Сем у своїй промові перед сердитими,
спантеличеними атеїстами, навчитися бути щасливими «раніше, ніж
будь-що трапиться». Це щастя виникає саме із себе, воно не залежить
від зовнішніх сил; воно протилежне «стражданню». Те, що зрозумів
Будда, докорінно все змінило.
Після завершальної вечірньої медитації, виходячи із зали,
я обертаюсь до Будди і — сам не вірячи, що роблю це,— вклоняюсь.
День шостий
Я прокидаюсь, а світ і досі магічний.
Мене майже починає лякати моя чутливість. Мої відчуття
загострюються, як у фільмах, коли смертний починає перетворюватися
на вампіра. Після сніданку, коли я знову піднімаюся на пагорб, то чую,
як миша вовтузиться під хмизом біля стежки. Я відчуваю дивну
співзвучність зі щебетом захованої в кронах дерев пташиної спільноти.
Медитувати так само легко. Я починаю з того, що зосереджуюся
на диханні, наче надуваю повітряну кульку, а коли розум ущерть
наповнюється концентрацією, я просто відпускаю його в усвідомлення
без вибору.
Бажання почухатися.
Образ павіанів, що сидять на копицях сіна.
Думка про заборонене яблуко, яке я тримаю у себе в кімнаті.
Навіть «погані» речі, здається, насправді мене не зачіпають.
Я відчуваю, як бавлюся з болем, що огортає мою спину ніби плащем.
Я досліджую його, не дозволяючи йому по-справжньому мене
турбувати.
Під час обіду я розумію, що став тепер одним із тих людей, які
жують із заплющеними очима. Усвідомлено споживаючи їжу, я навіть
кладу виделку на тарілку, відправивши до рота черговий шматок,
замість нишпорити по тарілці, коли ще не встиг ковтнути. Як наслідок,
я припиняю їсти, відчувши ситість, на відміну від звичної для мене
поведінки, коли я набивав черево мало не до нудоти.
Я зауважую хлопця в іншому кінці кімнати, який, здається,
отримує безмірне задоволення від своєї страви. Я переживаю раптовий
сплеск того, що буддисти називають мудіта, «співчутлива радість».
Вона настільки сильна, що я знову мало не починаю ридати. Це
стається ще раз, коли я піднімаю погляд і бачу трьох жінок, які
допомагають одна одній видобути рештки чаю з великої каструлі,
у якій його подали. Ця сцена мовчазної й ніякової співпраці людей, що
відводять погляди одне від одного, ущерть наповнює мої очі слізьми.
Але потім захват випаровується з такою самою швидкістю, як
і з’явився.
 Пообідня медитація — це принизливий відступ. Сон вабить мене
до себе непроханими спокусами, наче надокучлива колишня дівчина.
Час від часу я на коротку мить починаю куняти, а потім прокидаюсь із
таким відчуттям, наче мене вгатили по голові відбійним молотком.
Коли сорок п’ять хвилин добігають кінця, я потерпаю від страшенного
головного болю. Це офіційно: магія минула.
Пообідня метта-сесія лишає мене байдужим.
Під час останньої цього дня сидячої медитації я відчуваю
нудотний розряд нестримної енергії, настільки сильний, що, здається,
зараз у мене почнуть труситися руки й ноги. Мені робиться настільки
зле, що я зважуюся на немислимий раніше вчинок. Я вдаюся до
єдиного засобу, якого, попри всі попередні труднощі, ще не
застосовував: припиняю медитацію. Я розплющую очі й сиджу
посеред зали, винувато роззираючись довкола.
День сьомий
Тепер я знову рахую дні до того часу, як зможу поїхати. Мені
спадає на думку, що я, можливо, уже отримав усе, чого сподівався від
цього заходу.
Я й досі вклоняюся Будді, але переважно для того, щоб
розтягнути м’язи на ногах.
День восьмий
Цього ранку в мене за розкладом зустріч із Голдштейном.
Я приходжу весь як на голках, він перша людина, якій я розповідаю
про свої останні медитаційні досягнення. Я буквально прилипаю до
сидіння і докладно звітую йому про свої прориви: свідомість без
вибору, колібрі, спричинений метта-медитацією плач.
Не знаю, чого я очікую. Можливо, аплодисментів? Виявляється,
він не надто вражений. Він усміхається й лагідно говорить мені, що
безліч разів чув цю історію. Це можна сказати, «перший ретрит номер
101».
Я гадав, що опинився на першому ряду в театрі своєї свідомості.
Він дає мені зрозуміти, що насправді в мене місце в ложі. «Із
продовженням вашої практики,— говорить він,— ваша здатність до
похвилинного відзначання значно зросте».
Потім я розповідаю йому про страхітливий сплеск неспокою, що
стався минулого вечора. Немає нічого дивного, каже він, у тому, щоб
упродовж однієї години переходити від блаженства до страждання. Він
запевняє мене, що з досвідом мої підйоми й падіння ставатимуть менш
різкими. Я підводжуся і збираюсь іти, утішений знанням про те, що
прямую добре второваною стежкою. Люди чинили точнісінько так
само дві з половиною тисячі років.
Коли я на півдорозі до дверей, він гукає до мене, що я рухаюся
надто швидко.
— Ви робите це недостатньо усвідомлено,— говорить він.
Наче спортивний тренер, він спонукає мене підняти планку,
приділяти більше уваги тому, як я роблю різні речі, наприклад ходжу
і відчиняю двері.
— Оце вже інша річ!
Я замислююся: чи моя все глибша пошана до Голдштейна — це не
різновид стокгольмського синдрому? Чи ця людина і справді особлива?
Коли я стою за дверима кабінету, насолоджуючись сонячним світлом,
знову з’являється колібрі.
За годину чи трохи пізніше, під час ранкового періоду запитань
і відповідей, зухвала рудоволоса жінка з першого ряду ставить
питання, яке мучить мене весь цей час: «Якщо просвітлення реальне,
де ж усі просвітлені?»
Усі щиро сміються, серед інших і Голдштейн, який обіцяє все
пояснити сьогодні ввечері, під час дхармічної лекції.
Цього я дуже хочу. Протягом усього ретриту він раз у раз
повторював слова «звільнення», «пробудження» і «реалізація». Але чи
можливо взагалі досягнути цієї славнозвісної трансформації? А якщо
можливо, то як? І на що вона схожа? У буддистських писаннях людей
на кожному кроці спіткає просвітлення. Куди не плюнь, поцілиш
у просвітленого, і серед них навіть семирічні. У Будди був цілий
словник для опису просвітлення: «правдиве», «позамежне», «те, що
складно побачити», «дивовижне», «чудесне», «острів» і багато іншого.
Стільки слів, а я досі й гадки не маю, що вони означають.
О сьомій вечора настає час для великої вистави. Ми всі зібрались
у залі. Голдштейн нарешті пояснить просвітлення.
Він починає з визнання того, що «господарям», тобто не монахам,
ідея про кінець жадоби може здаватися нездісненною.
— Чи можемо ми хоча б уявити свідомість, вільну від жадоби?
Гадаю, більшості з нас ближча знаменита молитва святого Августина:
«Господи, зроби мене цнотливим і стриманим — але не зараз».
Лунає сміх, однак далі Голдштейн поринає у вкрай серйозний
опис різноманітних кроків задля досягнення «остаточного звільнення
розуму, цілковитого припинення жадоби». Він описує етапи
просвітлення так, що це нагадує найскладнішу відеогру всіх часів.
Процес починається, коли медитатор стає надзосередженим, коли
його чи її здатність до похвилинного відзначання набуває найшвидших
обертів. Це як мій досвід спинаптахколіно, тільки значно
перебільшений. Ви бачите, як речі швидко змінюються, і ніщо не
здається стійким. Начебто суцільний фільм цього світу розивається на
двадцять чотири кадри за секунду. Усесвіт постає як неосяжна
мішанина причин і наслідків.
Із цієї миті шлях, як називає це Голдштейн, містить моменти жаху,
періоди найвищого блаженства, вибоїни, пастки та відхилення від
напряму. Під кінець медитатор досягає справжньої мети буддистської
медитації: побачити, що власне «я», яке ми вважаємо підвалиною
нашого життя, насправді ілюзія. Справжня суперсила медитації — це
здатність не лише більш свідомо керувати своїм его, а й побачити, що
саме це его не має фактичного змісту. Заплющте очі й пошукайте, і ви
не знайдете ніякого «себе», щоб можна було на нього вказати пальцем.
Так, наприклад, у моєму стані спинаптахколіно, якби я був більш
просвітленим, я зміг би побачити, що не лише реальність не така
монолітна, як здається, а навіть те «я», що відзначає виникнення
об’єктів, теж не суцільне. «Коли ви змогли побачити наскрізь стійку,
глибоко закорінену опору “я”,— говорить Голдштейн із переднього
кінця кімнати,— це ніббана». Ілюзія себе, на думку буддистів,— це
джерело всіх наших негативних емоцій, особливо скупості, ненависті
й нерозуміння «природи реальності» (наприклад, того, що ми — це
набагато більше, ніж наше его, що ми пов’язані з усім). Коли «я»
бачиться як нереальне, емоції викорінюються зі свідомості і медитація
стає «досконалою». Розум перетворюється з мавпи на газель.
Начебто звучить чудово, та, коли він завершує, я розумію, що він
не відповів на деякі з найважливіших для мене питань. Якщо досягти
просвітлення так важко і це буває так рідко, чи варто докладати
зусиль? Чи просвітлений сам Голдштейн? Якщо ні, то на якій підставі
він у це вірить? Який вигляд мають просвітлені істоти? Нірвана, або
ніббана,— це магічний стан? Місце? Коли я досягну безособовості,
я просто повернуся до повсякденного життя, чи мені вже не треба буде
щоранку вдягати штани?
Буддисти, без сумніву, розробили дієву, практичну систему для
послаблення голосу в голові, але додавати зверху обіцянку магічного
переродження — це, як на мене, трохи занадто. Я згоден із тезою, що
в цьому ненадійному, нетривкому світі ніщо не може надовго зробити
нас щасливими, але як це зробить гонитва за просвітленням, якого
майже ніхто не досягнув?
Коли лекцію завершено, я вчиняю малий акт непокори: іду до
їдальні й бездумно об’їдаюся рисовими оладками.
День дев’ятий
Під час ранкової сесії запитань і відповідей Голдштейн повертає
свої позиції завдяки легкому гумору. Закликаючи нас не відключатись
у ці останні години ретриту, він говорить: «Вони як десерт. Просто,
можливо, не той, що ви замовляли».
Наводячи аргументи на користь своєї думки, він говорить дещо,
що мене зачіпає. Він радить нам не витрачати забагато часу на думки
про те, що нам треба зробити, коли ретрит завершиться. Це
марнування часу, каже він, це просто думки. Це змушує мене вперше
піднести руку. Із глибини лункої зали, цілком журналістським тоном
і надто гучним голосом, що, вочевидь, не атрофувався від
невикористання, я запитую:
— Як ви можете радити нам не перейматися через те, що ми
маємо зробити, коли повернемось у світ? Якщо я спізнюсь на літак —
це справжня проблема. Існують не лише не важливі думки.
— Доволі справедливо,— погоджується він.— Але коли ви
зрозумієте, що увісімнадцяте прокручуєте в голові свою поїздку до
аеропорту, можливо, поставте собі таке запитання: «Чи приносить це
мені користь?»
Його відповідь настільки влучна, що я мимоволі відхиляюся на
своєму стільці й усміхаюсь.
«Чи приносить це користь?» Ось просте й доречне виправлення
до мого девізу про «ціну певності». Це нормально — хвилюватися,
замислювати щось і планувати, каже він, та лише до тієї миті, коли це
вже не приносить користі. Я провів мало не все життя, намагаючись
знайти рівновагу між своєю маніакальною схильністю до надмірного
розмірковування і прагненням до внутрішнього спокою. І от, в одній
короткій фразі, Голдштейн дає мені те, що здається надзвичайно
ефективним інструментом, щоб угамувати цей імпульс і не виплеснути
разом з водою дитину.
Можливо, досягнення свідомості без вибору і ридання через
метта-медитацію були найбільш драматичними моментами цього
ретриту, але цей, без сумніву, найцінніший.
День десятий
Я прокидаюсь і відчуваю запах свободи.
Сьогодні буде неповний день. Уранці ми трохи медитуємо, а потім
«порушуємо тишу». Зомбі повертаються до життя, перетворюються із
самосвідомих ходячих мерців на нормальних людських істот. Можна
побачити, як рум’янець повертається на їхні щоки.
Як захопливо починати спілкування з людьми, про яких
я вигадував доволі заплутані історії, поки тривала тиша. Виявляється,
вони абсолютно звичайні. Я обідаю із вродливою німкенею, яка
зізнається, що кілька разів телефонувала своїм дітям. За нашим столом
сидить технічний директор середнього віку, який говорить, що приїхав
для забави і загалом йому сподобалось.
До мене підходить молодий азієць. Він вродливий і має спортивну
статуру. Спостерігаючи за ним останніми днями, я припускав, що він
має бути суворим і серйозним. Виявляється, цей хлопець надзвичайно
приязний. Він каже мені, що сприйняв за «привілей» можливість бути
біля мене під час метта-сесії, коли я плакав. Це викликає в мене спалах
суперечливих емоцій, серед яких вдячність і збентеження. Я щось
бурмочу і самоусуваюсь.
Учителі попередили нас, що реальний світ здаватиметься нам
галасливим і дзвінким після десятиденної тиші, та коли я від’їжджаю
в таксі від «Духовної скелі», то вмикаю свій смартфон і жадібно читаю
електронні листи — радше із цікавістю, ніж зі страхом. Я заїжджаю до
своєї невістки й тішуся, коли на мене видираються двоє її малюків.
У літаку переглядаю одразу кілька серій телешоу на своєму айфоні.
Життєві звички повертаються на свої місця з приголомшливою
швидкістю. Можливо, це був один із найважливіших досвідів у моєму
житті — або таки найважливіший,— але я все ж не був готовий до
його завершення.
Розділ 8. На 10 % більше щастя
Я усвідомив, що моя телевізійна кар’єра зазнала кардинальних
змін, коли читав на телесуфлері такі рядки:
— А тепер перейдемо до історії паралізованого кенгуру Ірвіна…
На екрані з’явилася жінка із сумчастим інвалідом на руках,
одягненим у сорочку, краватку й жилет. Цієї миті я вигукнув
з удаваною веселістю:
— Мені подобається новий костюм Ірвіна! Справжній модник!
На обличчі в мене була усмішка, а всередині моє его шипіло: «Ну
ти й бевзь».
Для мене тривав урок із наочною демонстрацією буддистського
поняття «страждання», що в цьому випадку можна було приблизно
розтлумачити як «будь обережним зі своїми бажаннями».

По обіді у п’ятницю, невдовзі після того, як я повернувся

з ретриту, особливо життєрадісний Девід Вестін зайшов до мого
кабінету, простягнув мені руку й запропонував посаду співведучого
у випусках вихідного дня шоу Good Morning America.
Я був окрилений і відчував полегшення, у голові мені
паморочилося від радості. Здавалося, я зовсім забув усі дхармічні
лекції Джозефа про неможливість тривкого задоволення. Я почувався
так, ніби місяці тривоги через моє місце у відділі новин і моє майбутнє
в індустрії можуть нарешті скінчитися. Усі проблеми вирішено.
Свобода!
Далі відбулася низка подій, які міг би придумати сам Будда. За два
дні після того як Вестін зайшов до мого кабінету і впевнено зробив
пропозицію, я був удома і побачив на сайті New York Times заголовок
«Голова ABC News звільняється».
Коли наступного ранку я знову прийшов на роботу, різні
представники керівництва швидко дали мені зрозуміти, що Вестін іще
багато місяців лишатиметься керівником відділу і пропозиція
лишається в силі. Тобто настав час обговорити мій новий контракт,
а це зумовило цілу низку нових проблем. Переговори швидко
застрягли на різноманітних дрібних умовах. Жодна зі сторін не
поступалася. Настав момент, коли вся справа опинилася під загрозою.
За кілька тижнів бездіяльності, у спробі вибратись із глухого кута,
виконавчий продюсер GMA Джим Мерфі запросив мене на зустріч.
Мерфі (усі називали його на прізвище) обіймав посаду вже кілька
років, і за цей час я перейнявся до нього величезною симпатією. Це
був високий охайно вбраний чоловік із зачесаним назад сивуватим
волоссям та борідкою-острівцем, поціновувач сигарет, алкоголю
і саркастичного гумору.
Сидячи навпроти нього в його кутовому кабінеті з панорамним
краєвидом на Лінкольн-центр, я був готовий до того, що Мерфі
намагатиметься переконати мене відмовитися від моїх численних
вимог. Я чекав від нього аргументів на користь того, що всі ці питання
насправді не такі важливі, як я їх зображую. Натомість він вибрав
більш агресивну лінію поведінки.
— Чи можу я дещо сказати вам по-дружньому? — спитав він.—
Бо я знаю,— продовжив він у своїй чарівній довірливій манері,— що
ви, на відміну від багатьох тутешніх, не надто на це образитеся.
— Звісно,— сказав я, зручніше влаштовуючись на стільці
й намагаючись удавати безтурботність.
— Ви ніколи не будете ведучим головної щоденної програми
новин,— сказав Мерфі з недбалою впевненістю, через яку мені аж
нутрощі звело.— У вас не та зовнішність,— продовжив він,— і голос
занадто різкий.
Він поставив мене в незручне становище. Самовпевнено
пообіцявши вислухати все, що він мені скаже, і не образитись, я не міг
як слід дати відсіч, коли Мерфі зруйнував мої мрії. Тож я не показав,
що мене розчавлено, коли ми завершили зустріч і я виповз із його
кабінету.

Хоча моє спілкування з керівництвом було, м’яко кажучи,

незадовільним, на мене проте зійшло раптове одкровення щодо того,
як говорити про медитацію й не справляти враження дивака.
Моє десятиденне зникнення на ретрит без можливості
електронного листування й телефонного зв’язку, природно, викликало
багато запитань, що викрили мене як медитатора і змусили
обговорювати мою нову практику зі значно ширшим колом людей.
Спочатку ці розмови не дуже добре вдавалися. Під час щорічної
вечірки біля басейну з моєю сім’єю, лише за кілька тижнів після того
як я повернувся з Каліфорнії, тато зі значущим виразом обличчя
розповів мені історію про якихось своїх знайомих, котрі відкрили для
себе медитацію і зрештою стали «ну взагалі ні на що не здатними».
Пізніше він обережно спитав мене: «Так ти тепер буддист?» На що
я пробурмотів якусь нерозбірливу беззмістовну відповідь.
У ширшій групі моїх друзів і колег ретрит викликав не менш
скептичні питання, ніж у мого батька. «Що ти робив у свою літню
відпустку?» — питали вони. Здавалося, підтекст завжди був такий: так
ти тепер практично вступив у секту, чи як? Я певен, що ці люди
думали те саме, що і я обов’язково подумав би на їхньому місці: що
я став одним із тих, колись нормальних хлопців, які доживають до
середнього віку і навертаються в якісь дивні релігії.
Коли мене питали про медитацію, я або замикався і прибирав того
зніченого виразу, який з’являється на писках мангеттенських собак,
коли вони справляють потребу на вулиці, або починав обридливу,
надміру емоційну лекцію про переваги майндфулнесу, про те, що
насправді це суперсила і вона не така дивна, як усі думають, і не
вимагає «очищення розуму», і так далі. Я бачив легкий відтінок жаху
в очах моїх слухачів — загнаний у кут співрозмовник чемно, але
гарячково шукав будь-яких шляхів для втечі.
Під час такої взаємодії я намагався (більш чи менш незграбно)
домогтися кількох речей. Здебільшого я прагнув захистити свою
репутацію, подбати, щоб люди не вважали мене схибнутим. Але було
ще дещо. Що більше я медитував, то більше роздивлявся довкола
й розумів, що всі ми маємо мавпячий розум — у кожного є свій Вейр
або Муір, з яким треба змагатися, власні надумані катастрофи
з облисінням (і, звичайно ж, більш серйозні зіткнення зі
швидкоплинністю, яких мене досі було милосердно позбавлено). Після
мого досвіду в ретриті я особливо відчував потребу ділитися тим, що
дізнався. От лише не міг зрозуміти, як робити це ефективно. Якось під
час робочої наради я прохопився Барбарі Волтерс, що думаю написати
книжку про майндфулнес. Вона усміхнулась і відповіла: «Не кидай
основної роботи».
 Це тривало кілька тижнів, а потім у мене відбулася доленосна
розмова з моєю подругою Кріс, старшою продюсеркою GMA. Вона
була для мене наставницею з моїх найперших днів на ABC. У наших
стосунках не було обмежень, і зазвичай це виражалось у тому, що вона
кепкувала з різних моїх вибриків в ефірі й поза ним. Одного дня ми
розмовляли біля входу до студії GMA, коли мова зайшла про мою
недавню «відпустку». Вона кинула на мене жартівливий погляд
і спитала:
— Як там справи з твоїми медитаціями?
Намагаючись уникнути ще однієї довгої й безуспішної відповіді,
я випалив:
— Я медитую, бо це робить мене на 10 % щасливішим.
Її обличчя миттю змінилося. Щойно на ньому видніла легка
насмішка, аж раптом вона поступилася місцем щирому зацікавленню.
— Справді? — сказала вона.— Звучить непогано, справді
непогано.
Клац! Я знайшов свою фішку. На 10 % більше щастя — ця фраза
мала подвійну перевагу: і легко запам’ятовувалась, і була правдивою.
Це справді була ідеальна відповідь: вона водночас і кидала виклик
самопомічникам з їхніми надмірними обіцянками, і пропонувала
вигідне повернення інвестицій. Це трохи нагадало мені другорядну
комедію з 1990-х «Психовані», у якій Дадлі Мур грає рекламного
агента, котрий вирішує додати чесності у свої рекламні слогани
і зрештою видає, наприклад, такі перли: «“Вольво” — так, вони схожі
на ящики, зате безпечні» або «“Ягуар” — для чоловіків, які люблять,
коли їм дрочать незнайомі жінки». Рекламна компанія відправляє його
до психлікарні.
До того ж мій новий слоган добре узгоджувався з головною
закулісною установкою телевізійних новин: уважалося, що репортерам
ніколи не варто перехвалювати свої сюжети. Ви ж не хочете ходити
й розповідати людям, які готують різні програми, що у вас
найкрутіший у світі матеріал, а потім не справити на них жодного
враження. Завжди найкраще залишити простір для приємного подиву.
(Звичайно, ви ніколи про це не здогадаєтеся, дивлячись нашу
продукцію. В ефірі ми так само ставимося до надто слабкого
вихваляння; ми тулимо наліпку «ексклюзив» на все підряд.)
 Хотілося, щоб у мене вже була ця репліка про 10 %, коли мене
розпитував тато. Я не міг його винуватити за цей скептицизм, але
тепер мій новий слоган був потужним криптонітом проти такого типу
сумнівів. Коли я почав випробовувати його на інших, ніхто не
навертався на істинний шлях, не сходячи з місця, але принаймні це
заважало людям думати, що я зовсім перестав дружити з головою.

Приблизно за місяць після ретриту я отримав шанс перевірити

свій слоган на самому містері Просвітлення. Я домовився про інтерв’ю
з Джозефом Голдштейном для нового цифрового шоу про релігію, яке
я започаткував під назвою «Вірування». Сонячного дня на початку
вересня він з’явився в студії ABC у своїх штанах кольору хакі та ясно-
блакитній класичній сорочці, із прикріпленим до паска тримачем для
смартфона. Поза середовищем ретриту він був більш невимушеним
і дотепним — іноді навіть дуже мило дуркував.
Я почав інтерв’ю із запитання про те, як узагалі він відкрив для
себе буддизм. У юності, розповів мені Джозеф, він був досить
імпульсивним — «собі на умі», як він висловився. Юнак вирушив до
Колумбійського університету з наміром стати архітектором або
юристом, але зрештою його спеціальністю стала філософія. Потім він
вступив до Корпусу миру. Спершу обрав Східну Африку, але «карма
є карма», і його відправили до Таїланду, де він уперше познайомився
з буддизмом. Джозеф приєднався до дискусійної групи для мешканців
західних країн, що збиралась у знаменитому храмі в Бангкоку, де
виявив себе як порушник спокою.
— Через мою появу люди перестали відвідувати групу,— сказав
він мені зі сміхом.— Ви, мабуть, бували в таких групах, де є одна
людина, яка ніколи не закриває рота. То був я. Зрештою один із
монахів, який вів групу, сказав: «Джозефе, гадаю, вам варто
спробувати медитацію».
Так він і зробив. Сам у своїй кімнаті, він виставив будильник на
п’ять хвилин і одразу ж «спіймався».
— Я побачив, що це справді послідовний спосіб, щоб пізнати
власну свідомість,— сказав він.— Мені це здавалося таким
надзвичайним. Перш ніж пізнати цю таємницю, ми загалом
поводимося відповідно до наших рефлексів і навичок, розумієте?
 Джозеф так захопився, що почав запрошувати своїх друзів
подвитися, як він медитує.
— Більше вони не приходили,— сміючись, сказав він.
— Тож ви були трохи нестерпним? — спитав я.
— О так, трохи нестерпним. Але, гадаю, медитація за останні
сорок років мені допомогла.
Завершивши роботу в Корпусі миру, він на сім років перебрався
до Індії, щоб вивчати медитацію. Нарешті, наприкінці 1970-х, вирішив
повернутися до США й відтоді писав книжки, викладав і проводив
ретрити.
Щодо ретритів я спитав:
— Більшість людей уважає, що дев’ять днів винятково
вегетаріанської їжі, відсутність розмов і шість годин мовчазної
медитації на день — це схоже на…
— Пекло,— перебив він мене зі сміхом.— Але,— додав він,—
коли люди роблять цей крок і відвідують ретрит, вони кидають перший
побіжний погляд на те, що насправді робить свідомість. Розумієте, ми
справді пильно, зблизька роздивляємося, чим є наше життя.
Це зауваження справді мене вразило: поки ми безпосередньо не
подивимось у свою свідомість, ми насправді не знаємо, «чим є наше
життя».
— Це дивовижно,— сказав я,— адже все, що ми переживаємо
в цьому світі, проходить крізь один фільтр — нашу свідомість, а ми так
мало часу витрачаємо, щоб побачити, як вона працює.
— Саме так. Ось чому, коли люди пізнають смак, це стає
настільки захопливим, тому що насправді наше життя — це вираження
нашої свідомості.
Оскільки все йшло добре, я вирішив, що саме настала доречна
мить, аби скористатися своєю коронною фразою.
— Люди питають мене, якщо я зважуюся зізнатись їм, що
медитую: «То як, твоє життя поліпшилось?» І я люблю відповідати:
«Воно десь на 10 % краще».
— 10 % — це добрий початок для медитаційної практики. 10 % —
це багато. Тобто якби ви отримували 10 % від своїх грошей…
— Так, це непоганий прибуток від інвестицій.
— Це хороший прибуток, і він більшає — прибуток стає все
більшим і більшим.
 Цей напрям у розмові був, мабуть, неминучим. Говорячи про те,
що прибуток ставатиме «все більшим і більшим», Джозеф, звичайно,
давав зрозуміти, що людина може бути не лише на 10 % щасливішою,
а й на 100 % щасливою.
— Зізнаюся,— сказав я,— що я не позбувся недовіри до поняття
просвітлення. Тож хочу спитати вас: як вам здається, ви його досягли?
— Ні,— сказав він. Але одразу ж продовжив і сказав таке, що
мене здивувало. Хоч він не досягнув цілковитого просвітлення —
остаточного викорінення жадоби, ненависті й хибних уявлень про
природу реальності,— він, за його словами, був на півдорозі до цього.
Від часу ретриту я трохи почитав на цю тему. За вченнями тієї
школи буддизму, до якої належав Джозеф (а їх, як я дізнався, було
багато), існує чотири ступені просвітлення. Ця схема скидалася на
якийсь компонент відеогри Dungeons&Dragons. Людина, яка досягла
першого ступеня просвітлення, була «тим, хто увійшов у потік».
Наступними були «той, хто повертається лише раз», «той, хто
не повертається», а далі — повністю просвітлена істота, яку називають
«аргат». У кожному ступені було по 17 проміжних рівнів.
— Тобто ви досягнули одного з перших ступенів?
— Так, і попереду ще багато роботи.
— Як ви переносите це у своє повсякдення? Коли ви починаєте
втрачати волосся, або коли помирає хтось, кого ви любите, або коли
ваша улюблена бейсбольна команда стає вже не тією, що раніше, ви не
страждаєте?
— Я б сказав, що міра страждання в таких ситуаціях надзвичайно
зменшилась. Це не означає, що я почуваюсь інакше, але я не
ототожнюю себе з цими почуттями й не прив’язуюсь до них або не
роблю з них великої трагедії. Ви дозволяєте своїм емоціям проминати
з легкістю.
— Ви не боїтеся смерті?
— Ніхто цього не знає, поки не опиниться перед самими дверима,
але поки що не боюсь.
Як я мав до цього ставитись? Ось я сидів навпроти відверто
розумного, схильного до самоіронії чоловіка, котрий, як і Марк
Епштейн, цілком міг би бути одним із моїх єврейських дядечок. Ніщо
в цій людині не волало «псих». І при тому він говорив мені, що не
лише вірить у просвітлення — фантастичну з будь-якого погляду
трансформацію, яка позбавляє наш розум від усього, що, на думку
більшості з нас, робить нас людьми,— а й перебуває на півдорозі до
нього. Чи це було якесь ошуканство?
Іще більше спантеличував той факт, що, хоча просвітлення
здавалось не більш реалістичним, ніж здатність моїх котів передбачати
погоду, усе в поведінці Джозефа свідчило про те, що він непересічно
щаслива людина.
Не знаю точно чому, але це просвітлення справді стало мені
поперек горла. Мабуть, тому, що через нього моє десятивідсоткове
рішення починало здаватися недостатнім. А можливо, тому що я не міг
поєднати своє захоплення Джозефом із тими химерними речами, у які
він вірив. Чи не ставила ця віра під сумнів дієвість усього заходу?
Якщо він справді повівся на просвітлення, чи можу я будь-які його
слова сприймати серйозно?

На щастя, повернувшись до офісу, я зміг відкласти цю

теоретичну суперечність між 10 та 100 % і застосувати те, чого
я навчився на ретриті, стосовно дуже практичних проблем, які переді
мною постали. Власне, майндфулнес став мені у великій пригоді.
Після початкового періоду обурення в стилі «та як він сміє» на
Джима Мерфі, який сказав, що я ніколи не буду великим ведучим,
я вирішив підійти до проблеми в буддистському стилі: зануритись
у неї, сприйняти всерйоз його слова — байдуже, наскільки
неприємними вони були,— і відповісти на неї, а не зреагувати.
Я змусив себе припустити неприємну можливість: можливо, я схожий
на песика ши-цу, який уважає себе бульмастифом? На кошеня, що
дивиться у дзеркало і бачить лева?
Але ні, я не бажав остаточно визнавати — ні перед собою, ні
перед кимось іншим,— що песимістичний прогноз Мерфі був
правдивим. Кар’єра в телевізійних новинах надто часто визначається
чинниками на кшталт удачі, збігу обставин і примх керівництва, щоб
можна було справді щось вирахувати. У будь-якому разі, новий
самосвідомий я, замість відсахнутись із запереченням чи гнівом, був
у змозі побачити, що Мерфі, можливо, намагався допомогти, хоча на
додачу він, звісно, хотів поставити мене на місце, щоб я нарешті
підписав чортів контракт.
 У цьому плані він отримав, що хотів. Його непрохане пророцтво
щодо моєї кар’єри допомогло переконати мене визнати свою поразку
і довести справу до кінця.
Підписуючи, я сказав собі, що принаймні тепер зможу офіційно
перейти до GMA, а я вважав, що ця посада спрямує мою кар’єру
в новому дивовижному напрямі. Я був переконаний, що звільнення від
жорсткого формалізму вечірніх новин відкриє для мене небачені доти
перспективи. Як виявилось, робота ранкового телеведучого була не
такою легкою, як здавалась.
П’ять років у недільній програмі World News я очолював
справжній театр одного актора. Дев’яносто сім відсотків того, що
лунало з моїх уст, було заздалегідь підготованими фразами, які я сам
писав і завантажував у телесуфлер. У разі прямих включень із
кореспондентами я наперед знав, що вони говоритимуть. Інакше
кажучи, сюрпризів було дуже мало. Тепер я мав увійти до команди
з чотирьох учасників — це були моя співведуча, диктор новинної
служби і метеоролог,— і всі вони могли говорити все що захочуть
і коли захочуть. Ця втрата контролю поставила переді мною цікаві
виклики.
Програму GMA організовано так, що в ній удосталь можливостей
для імпровізації одразу з тієї миті, як ми виходили в ефір. Насправді
в цьому полягала її родзинка. Глядачі хотіли бачити спонтанну
взаємодію ведучих. Перше, що ми робили після «відкриття» —
заздалегідь знятої частини, у якій ви бачите фрагменти головних
ранкових новин, а потім заставку Good Morning America,— мало назву
«привітання», і в цій частині ми віталися з глядачами й анонсували ще
кілька сюжетів, які мали вийти того ранку. Наші репліки з’являлися на
телесуфлері, але здебільшого це був лише вказівник, ми мали
спонтанно розмовляти між собою. Та коли ця балачка звертала в русла,
до яких я не був готовий, я іноді ловив себе на тому, що напружено
перекладаю свої папери і силувано регочу в стилі ведучого Еда
Макмагона.
Це мене гнітило. Поза об’єктивом камери мені зазвичай удавалося
з гумором розв’язувати ситуації. Частково мене стримувало те, що
я починав розуміти: жарти, які добре мені вдаються, часто більш
доречні в нічній програмі кабельного каналу, ніж на ранковому
телебаченні.
 Певні проблеми виникали також з основними питаннями
логістики. Як я міг сидіти на кушетці, де ми проводили деякі легші
фрагменти під кінець передачі, не згорбившись і не розставляючи ноги
надто широко? Як я міг плавно виводити групу з розмови, коли
продюсери верещали мені в навушник, що ми не вкладаємось у час до
рекламної паузи? Ніхто мене про це не попередив.
Ще одна складність полягала в тому, щоб адаптуватися до
контенту програми. Якийсь час я вже мав справу з ранковим
телебаченням, тож, коли погоджувався на цю роботу, знав, що ми
пропонуємо легше частування, ніж у вечірніх новинах. Крім того,
я вважав себе інформаційно всеїдним, отримував задоволення як від
низькокалорійних криміналу й поп-культури, так і від поживних
політичних новин. Однак часом я почувався за межами своєї
професійної зони комфорту: коли був суддею під час зважування, яке
мало визначити, котрий чіхуахуа найменший у світі; коли змагався зі
своїми співведучими у виготовленні пряничних будиночків і —
контрольний постріл — коли танцював із коробкою на голові,
одягнений як робот із хіп-хоп гурту LMFAO.
На щастя, Nightline і World News досі давали мені змогу
виконувати роботу, що впевнено повертала мене у зону комфорту. Ми
з Вонбо підготували сюжет, у якому брали інтерв’ю в пасторів-
євангелістів — чиї імена й голоси ми погодилися змінити,— які таємно
стали атеїстами, але ще не набралися мужності, щоб повідомити свою
паству.
Я сперечався з губернаторкою Аризони Джен Брюер через її
відмову звільнити літнього ув’язненого за вбивство навіть після того,
як її ж рада з помилування одноголосно рекомендувала пом’якшити
йому вирок. (Я здивував губернаторку тим, що привів на
пресконференцію сина засудженого. Ми удвох засипали її питаннями.
Вона швиденько врятувалася втечею.) Що важливіше, я підготував для
Nightline цілу півгодинну програму про життя шістнадцятирічного
хлопчика, якого я зустрів в Іраку і допоміг йому переїхати до Америки,
щоб він міг вступити до коледжу. Хоч би як наївно адміністрація Буша
вірила в те, що американців «вітатимуть як визволителів» після
вторгнення, я припустив, що цьому юнакові (якого, за збігом, теж
звали Ден — це курдське ім’я) піде на користь переїзд до США.
Я дуже прив’язався до нього і, коли Дена вигнали зі школи за погану
поведінку, витратив кілька років — і величезну кількість емоційної
енергії,— намагаючись спрямувати його на правильний шлях,
а натомість лише щоразу засмучувався через його підліткову впертість.
Я записав кожний оберт цієї тривалої драми, переважно знімаючи сам
на маленьку камеру. Я не міг бачити дії Дена інакше, як крізь призму
буддистського поняття страждання. Він ніколи не бував задоволений
тим, чого досягнув, завжди вважав, що наступна велика життєва зміна
вирішить усі його проблеми. Зрештою, на моє глибоке розчарування,
він повернувся до Іраку — і одразу ж пошкодував про це рішення.
Якщо повернутися до програми вихідного дня GMA, я відкривав
для себе, що ця робота має свої переваги. Попри те що іноді я бував
скутим, наша невелика команда отримувала непогані відгуки. Наші
колеги й начальники, захлинаючись, розповідали, яка між нами
«хімія». Мені справді подобались інші члени нашої команди прямого
ефіру. Моєю співведучою була приємна молода жінка молдовського
походження Б’янна Голодриґа. Ми були знайомі й симпатизували одне
одному задовго до того, як вона стала моєю теледружиною. (Хоча
схожіть її імені з ім’ям моєї справжньої дружини викликала певні
труднощі. У перший свій офіційний день на роботі я сказав: «Тепер
я весь час буду на один звук від загибелі».) Диктором служби новин
був Рон Клейборн, колишній репортер друкованого видання, наділений
стриманою дотепністю. Спочатку ведучі прогнозу погоди у нас
змінювалися, але потім керівництво найняло життєрадісну молоду
метеорологиню з Чикаґо Джинджер Зі. (Зі — це скорочення від її
справжнього, і дивовижного, прізвища Задхейст.)
На додачу я почав цінувати те, що, хоч ранкова аудиторія була
меншою за вечірню, зв’язок із глядачами був набагато тіснішим та
інтенсивнішим завдяки вільнішому й більш особистому формату. Як
я переконався, ранкове телебачення було потужним способом донести
важливу інформацію. Бути з людьми в їхніх вітальнях і спальнях, коли
вони готувалися до свого дня, і обговорювати поточні події в більш
невимушеній манері — це справляло унікальний вплив, можливо,
навіть сильніший, ніж промовляння з гірської вершини під час вечірніх
новин. Я відчував, що мені неймовірно пощастило отримати цю
роботу.
Однак близькість з аудиторією мала і зворотний бік. Поки
я тішився можливістю спілкуватися з глядачами у Facebook і Twitter
(ведучому завжди цікаво, хто дивиться його програму), то не міг не
помітити, що люди не соромляться висловлювати свої думки про мене
в такий спосіб, з яким рідко стикається ведучий вечірніх новин. У мене
лишився файл, у якому я зберігав свої улюблені повідомлення (у їхній
оригінальній, невиправленій формі):

«ви можете розстебнути свій піджак????? по-моєму, вам

незручно :)»
«Пліз пліз пліз скажіть Дену сидіти за столом прямо і не
хилитися вправо, до Б’янни. Це так відволікає».
«проженіть дена, будь-ласка»
«Просто думаю, треба сказати, у вас краватка не по центру,
вона зсунулася набік».
«Дене, у тебе волосина стирчить, ти схожий на
[13]
АЛЬФАЛЬФУ !»
«зробіть мені послугу, заспокойтесь і не намагайтеся захопити
все шоу. ви робите із себе найбільшого клоуна».
«вам треба записати @gma і послухати себе. Коли ви
повідомляєте новини і сюжет серйозний, не варто говорити так
весело».

Насправді я таки слухав записи програми, і моя самокритика була

набагато суворіша, ніж критика з боку глядачів. Я не був найпалкішим
шанувальником того чолов’яги, що із захватом говорив на екрані про
кенгуру в жилеті.
Ось де по-справжньому довела свою користь медитація. Після
ретриту я медитував по тридцять хвилин на день. Щоранку
я переглядав свій календар, аби зрозуміти, чи зможу втиснути у свій
день роботу, медитацію, тренування і час із Б’янкою. У деякі дні
я медитував свої тридцять хвилин у кабінеті на кушетці, чекаючи на
схвалення сценарію від World News або іншої програми, що замовила
мені сюжет. Чесно кажучи, коли я заплющував очі, то передусім у моїй
голові зринала думка: як я, в біса, робитиму це пів години? Але потім
я бачив її такою, як вона була: просто думкою. Я рідко пропускав хоч
один день, і коли робив це, то відчував не лише провину, а й меншу
повноту свідомості.
Коли я напружено працював, то спостерігав, як це проявляється
в моєму тілі: шум у грудях, вуха горять, голова важка. Коли
я досліджував і класифікував свої почуття, це справді допомагало
більш об’єктивно на них поглянути: вони здавалися не такими
вагомими. Методика RAIN, плюс Джозефова мантра «Чи приносить це
користь?» майже завжди допомагали мені від них звільнитися.
Але хоча медитація зробила мене більш витривалим, вона точно
не була панацеєю. По-перше, вона не могла в магічний спосіб зробити
мою поведінку на GMA більш невимушеною. По-друге, хоч я швидше
приходив до тями, вона не запобігала внутрішньому клекотінню
повністю. Часом суботніми й недільними ранками я виходив із нашої
студії, а за мною гнався кенгуру Ірвін.

Одного такого дня я вийшов з офісу й вирушив на пізній

сніданок із Марком Епштейном. За ті два роки, що минули від нашої
зустрічі, ми стали щирими друзями. Він і його дружина, талановита
й успішна художниця на ім’я Арлен, приходили до нас на обід. Ми
з Б’янкою бували в їхній просторій квартирі-лофті в центрі міста,
а також познайомились із їхніми двома дорослими дітьми. Коли
я збирався провести час сам на сам із Марком, Б’янка, яка теж його
обожнювала, трішечки заздрила.
Я старався організувати зустріч кожні два або три місяці. Зазвичай
це був пізній сніданок після однієї з моїх змін на GMA у вихідні, перед
тим як Марк вирушав на північ, до заміського будинку, де в Арлен була
студія. Серед усіх відвідувачів ресторану лише я був у костюмі.
Ми вже давно розширили свою територію за межі готелю Tribeca
Grand і цього разу зустрілися в одному з інших своїх звичних місць —
Morandi, італійському бістро у Вест-Віллидж. Я прийшов із переліком
пунктів у файлі «Питання до Марка» на своєму смартфоні. Головні
серед них: хоч я тепер швидше повертаюся до тями, чи не свідчать мої
самозвинувачення про те, що я не досить хороший медитатор? Чи
повинна медитація бути ефективнішою в стримуванні таких речей?
— Як би мені точно описати дію на мене медитації? Вона просто
дозволяє мені відступити на крок і спостерігати, як усе це
відбувається, дуже коротку мить, і через це почуття стають не такими
дошкульними?
— Так,— відповів він.
— Вона не змусить їх зникнути.
— Ні. Вона може допомогти їм минути трохи швидше. Вона
може. Може,— сказав він, злегка киваючи головою та уважно
добираючи слова.— Відповідно до того, як вона послаблює твій
звичний спосіб перейматися тим, як усе це жахливо, вона може
послабити твою прив’язаність до будь-якої мелодрами, що
розгортається.
— Останніми днями я допомагаю собі у спосіб, далекий від
медитації,— сказав я.— Я кажу собі: отже, якщо всьому настане край,
який найгірший сценарій? Я втрачу роботу? У мене лишається
дружина, яка мене кохає,— і тільки я сам можу це зруйнувати. Це
спрацьовує, але з медитацією не має нічого спільного.
— Ні, це прозріння! — сказав він із наполегливістю, що змусила
його голос піднятися на октаву.
— Прозріння в природу реальності? — саркастично спитав я.
— Так,— відповів він, не реагуючи на сарказм.— Це прозріння,
бо ти всерйоз не тримаєшся за успіх.
— Але, можливо, я просто тримаюся за Б’янку.
— Це краще. Ти тримаєшся за дещо тривкіше.
Поки я сидів там і розмірковував над Марковими словами,
жадібно поглинаючи надто дорогі яйця, мій новий слоган про 10 %
щастя почав набувати ще більше сенсу. Це нагадувало про ту
настанову, яку дав мені Марк рік тому, коли я був не певен, чи
запропонує мені Девід Вестін підвищення і роботу в GMA. Тоді, за
пивом у Tribeca Grand, Марк допоміг мені зрозуміти: опинитися за
водоспадом — не означає в магічний спосіб розв’язати всі свої
проблеми, а тільки краще давати їм раду, створюючи відстань між
стимулом і відповіддю. Ідеться про послаблення негативних наслідків,
а не про усунення страждань. Навіть після десятиліть практики
Марк — який, на відміну від Джозефа, не претендував на будь-який
рівень просвітлення,— сказав мені: «Я досі страждаю як звичайна
людина». (Коли я спитав, який різновид страждання найбільше йому
властивий, він почав говорити щось про самозвинувачення, але не став
заглиблюватись у подробиці.)
 Ба більше, тепер я розумів, як те послаблення негативних
наслідків, яке пропагував Марк, позначалось на реальному світі.
Наприклад, це допомагало мені визнати свої проблеми з поведінкою
в ефірі, а не вдавати, ніби їх не існує. І, мабуть, іще важливіше: так
мені було легше з цим жити. Б’янка говорила, що вже не пригадує,
коли я востаннє приходив додому насуплений, навіть якщо в мене був
особливо важкий день. Єдине, на що вона скаржилась,— це на
необхідність ходити по квартирі навшпиньки, коли я медитую
в спальні. (Хоча моя дружина й вірила в силу медитації, сама вона не
медитувала. Коли я бачив її знервованою через роботу, мені складно
було не порадити їй і самій розпочати цю практику. Але я був цілком
певен, що намагання навернути її у свою віру лише стало б на заваді,
і найкращою тактикою було просто співчутливо слухати.)
Як і з іракським другом Деном, мої потуги в роботі ведучого
ранкової програми дуже яскраво вимальовувалися крізь призму
«страждання». У світі, якому властива швидкоплинність, де всі наші
насолоди минущі, я підсвідомо вважав, що тільки-но отримаю місце
в GMA, одразу досягну такого задоволення, яке нічим не можна буде
порушити — і був шокований, коли вийшло зовсім не так. Як зазначив
Джозеф під час ретриту, так ми дуримо себе все життя: начебто щойно
ми дочекаємося нової страви, вечірки, відпустки, почнемо сексуальний
зв’язок, тільки-но ми одружимось, дістанемо підвищення, потрапимо
на реєстрацію в аеропорту, пройдемо через контрольно-пропускний
пункт і з’їмо букет цукрових паличок із корицею від тітоньки Енн, то
почуватимемося справді добре. Та коли ми опиняємось у зоні виходу
на посадку, споживши 470 калорій цукру і жиру перед обідом, ми не
завдаємо собі праці подумати про брехню, що керує нашим життям.
Ми говоримо собі, що виспимося, вийдемо на пробіжку, з’їмо
корисний сніданок, і тоді нарешті усе буде як слід. Значну частину
свого життя ми проживаємо, підштовхувані цими думками «якщо
тільки…», а сверблячка не минає. Гонитва за щастям перетворюється
на джерело нещастя.
Джозеф завжди казав, що розуміння реальності страждання
«схиляє свідомість до звільнення». Можливо, це саме так, але всі
розмови про просвітлення й далі здавалися винятково теоретичними
й недосяжними, якщо не відверто смішними. Тут, у реальному світі,
подібні до мене люди, яких Будда називав «непросвітленими,
прихильними до світу», мусили шукати щастя, хоч яким ефемерним
воно було. Коли я обійняв Марка на прощання й рушив у бік дороги, то
з упевненістю сказав собі, що витисну з медитативної суперсили все,
на що тільки здатна людина.
Однак, як мені ще належало дізнатись, існували практичні,
приземлені способи її застосування, про які я ще навіть не
здогадувався. Їх утілювали люди, які не носили шалей і довгих
сережок, і робили це з причин, котрі водночас глибоко мене вразили
і остаточно позбавили від ніяковості, яку я міг відчувати через те, що
практикував медитацію.
Розділ 9. «Новий Кофеїн»
«Дурість».
Так описав своє перше враження від медитації рядовий першого
класу Джейсон Ліндеманн, молодик двадцяти з чимось років із
короткою солдатською стрижкою і незмінно веселим виразом обличчя.
«Коли вони вперше змусили нас це зробити,— розповідав він мені,—
я подумав: “От блін, почалось”».
Ми з рядовим Ліндеманном розмовляли в глухому кутку
просторої військової бази Кемп-Пендлтон у Південній Каліфорнії.
— Тож вам узагалі не спадало на думку, що це може бути хоч
якось корисним? — спитав я.
Без крихти сумніву він відповів:
— Ні.
Ліндеманн мимоволі взяв участь у науковому дослідженні
багатомільйонної вартості, проведеному за запитом командування
військово-морських сил. Інтерес військових до практики, що,
здавалося б, є ворожою до військової галузі, був зумовлений проривом
у науці. Забудьте дослідження про кров’яний тиск, яке на початку
спонукало мене спробувати медитацію; це останнє дослідження
перейшло на новий рівень. Вони спонукали до медитації людей, від
яких цього ніхто б не очікував: у минулому затяті скептики тепер
застосовували майндфулнес у спосіб, що мав докорінно змінити мій
підхід до роботи, і забивали кілок у серце припущенню, що медитація
робить вас «ну взагалі ні на що не здатними».

Під час своїх поїздок на різноманітні буддистські семінари я не

раз чув згадки про наукові дослідження медитації. Це звучало
обнадійливо, тож я поцікавився цією темою. Те, що я дізнався, винесло
мені мозок. Медитація, що колись була частиною контркультури, тепер
повністю ввійшла в науковий мейнстрим. Вона стала темою безлічі
досліджень, які приписували їй майже сміховинно довгий список
переваг, серед яких був позитивний вплив на такі проблеми:
• глибока депресія;
• наркотична залежність;
 • компульсивне переїдання;
• відмова від куріння;
• стрес у людей, що лікуються від раку;
• самотність серед громадян похилого віку;
• синдром порушення активності та уваги;
• астма;
• псоріаз;
• синдром подразненого кишківника.
Дослідження також указували, що медитація знижує рівень
стресових гормонів, зміцнює імунну систему, робить офісних
працівників більш зосередженими та покращує результати вступних
іспитів. Схоже, медитація робить усе, хіба що не наділяє вас здатністю
розмовляти з тваринами і згинати ложки силою думки.
Початок цьому дослідницькому буму поклав єврейський буддист
родом із Мангеттена на ім’я Джон Кабат-Зінн, мікробіолог, що здобув
освіту в Массачусетському технологічному університеті. Він
стверджував, що на нього зійшло яскраве одкровення — «видіння», як
він це називав,— під час ретриту 1979 року. Суть цього видіння
полягала в тому, що він може донести медитацію до значно ширшої
аудиторії, якщо звільнить її від буддистської метафізики. Кабат-Зінн
розробив восьмитижневий курс під назвою «Зменшеня стресу на
основі майндфулнесу» (Mindfulness Based Stress Reduction, MBSR), під
час якого викладав секуляризовану медитацію десяткам тисяч людей
в Америці та світі. Наявність простого, відтворюваного протоколу
медитації давала змогу випробовувати її ефект на пацієнтах.
Історія набула рис наукової фантастики, коли дослідники почали
зазирати просто в мозок медитаторів. Сенсаційне дослідження
результатів магнітно-резонансної томографії в Гарварді виявило, що
люди, які пройшли восьмитижневий курс MBSR, мали товстіший шар
сірої речовини в ділянках мозку, пов’язаних із самосвідомістю та
співчуттям, тоді як ділянки, пов’язані зі стресом, якраз зменшувалися.
Це дослідження підтвердило всю суперсилу «відповіді замість
реакції». Ділянки, де шар сірої речовини ставав тоншим, були,
з погляду еволюції, найдавнішими частинами людського мозку, вони
розташовані одразу над хребтом і є оселею наших найбільш основних
інстинктів. (Як назвала їх одна людина, це зони «хочу — не хочу»,
«спаруватися чи вбити».) Натомість ділянки, які зросли, були
новішими частинами мозку, відділами префронтальної кори, котрі
розвинулися, щоб допомогти нам регулювати свої первісні прагнення.
Інше дослідження, проведене в Єлі, розглядало частину головного
мозку, відому як мережа пасивної роботи мозку, що активізується, коли
ми замислені: розмірковуємо про минуле, уявляємо майбутнє,
зациклюємося на собі. Дослідники виявили, що медитатори
деактивують цю ділянку не лише під час медитації, а також і тоді, коли
не медитують. Інакше кажучи, медитація створює новий стандартний
режим. Власне, я відчував, як це відбувається зі мною. Я помітив, що
культивую своєрідну ностальгію за теперішнім, розвиваю рефлекс
припинення безцільного внутрішнього діалогу і просто відзначаю, що
відбувається навколо мене: подув гарячого смороду з вентиляційної
шахти дорогою на роботу; килим приміських вогнів, який видно
з літака під час приземлення; неспокійна вода, що відкидає синусоїди
світла на борт човна, коли я знімаю сюжет у Вірджинія-Біч.
У моменти, коли тимчасово мав змогу стримати свій мавпячий розум
і просто переживати те, що відбувається, я відчував легесенький
присмак того щастя, якого зазнав під час ретриту.
Хоча вчені й квапилися зазначити, що їхні дослідження лише на
початковому етапі, ці роботи допомогли зруйнувати нейробіологічну
догму, що панувала кілька поколінь. Згідно з давньою
загальноприйнятою істиною, наш мозок перестає змінюватися, коли
ми досягаємо дорослого віку. На зміну цьому традиційному погляду
тепер прийшла нова парадигма, названа нейропластичністю.
Виявляється, мозок постійно змінюється, реагуючи на досвід.
Виліплювати свій мозок за допомогою медитації так само можливо, як
розвивати і тренувати своє тіло за допомогою вправ: нарощувати сіру
речовину, як нарощувати біцепси, коли піднімаєш гантелі.
Ця ідея суперечила поширеному в культурі уявленню про щастя,
відображеному навіть в етимології самого слова. Корінь англійського
слова happiness, hap, означає удача, як у словах hapless (безталанний,
невдачливий) або haphazard (випадково, на удачу). А наука показувала,
що рівень нашого благополуччя, витривалості та здатності
контролювати імпульси — це не просто Богом даровані властивості,
свою частку яких ми маємо прийняти як даність. Мозок, орган
пізнання, який керує всім нашим життям, можна тренувати. Щастя —
це навичка.
 Серед несподіваних людей, для яких наука відкривала ширший
погляд на медитацію, були дві вимогливі та успішні жінки, котрі
займали величезне місце в моїй душі.
Моя мати, найперший скептик у моєму житті, викривачка Бога
і Санта-Клауса, була дуже вражена гарвардським дослідженням, котре
показувало, як у медитаторів потовщується шар сірої речовини.
Прочитавши про це в Інтернеті, вона попросила мене подарувати їй на
Різдво посібник із медитації. За кілька тижнів вона надіслала мені
електронного листа, у якому схвильовано розповідала, що прочитала
книжку і вирішила спробувати помедитувати, поки їхала в таксі до
аеропорту. Їй удалося стежити за своїм диханням усю дорогу до
терміналу, не порушуючи власної концентрації. Після цього вона
почала практикувати сидячу медитацію по тридцять хвилин на день,
а мені знадобився рік, щоб досягти цього. Якщо коротко
проаналізувати мою емоційну реакцію на це повідомлення, то вона
була такою: 80 % схвалення, 17 % приниження і 3 % досади.
За кілька місяців по тому, приїхавши до Нью-Йорка, мої батьки
захоплено розповідали, як завдяки медитації мама перестала хропіти.
(Коли я спитав, за допомогою яких механізмів цього можна було
досягнути, ніяких тез не було запропоновано.) Попри радісне
піднесення, тато все ж не медитував — і, як і з моєю дружиною,
я вважав за краще його не підштовхувати.
Крім того, ще одна несподівана людина продемонструвала свою
відкритість до медитації — Діана Соєр, яка для мене була втіленням
золотого стандарту професійної старанності. Вона належала до людей
із найгострішим розумом і найпалкішою допитливістю, яких я будь-
коли зустрічав. Вона читала всі газети й журнали, відомі людству. Вона
писала й переписувала власні сюжети аж до моменту виходу в ефір. До
інтерв’ю або важливих подій готувалася тижнями, запам’ятовуючи
складні, але яскраві деталі.
Діана була для мене натхненницею з багатьох поглядів, так само,
як колись був Пітер Дженнінгс. Наділена глибоким почуттям
відповідальності перед аудиторією, вона наполягала на тому, щоб
пропонувати глядачам корисну інформацію та практичні поради, а не
робити ті самі старі примітивні історії, що й усі інші. Вона
з неймовірною майстерністю визначала ключове питання в серці
кожної історії. Але, на відміну від Пітера, не страждала на перепади
настрою. Своє захоплення Діаною я плекав іще відтоді, як вона
відвідала офіс ABC News у Багдаді, коли мене командирували туди
перед війною. Провівши пряме включення для GMA із даху
Міністерства інформації, вона пішла до нашого офісу і просто провела
там кілька годин. Людина, яка працювала в Білому домі, була першою
жінкою-кореспонденткою програми 60 Minutes і мала більше
журналістських нагород, ніж у мене зубів, невимушено їла з нами
погану іракську піцу.
Це не означає, що я її не побоювався. Коли ми переглядали
сценарії, вона завжди ставила несподівані й гострі запитання, на які
я не міг відповісти.
Спершу моя звичка медитувати була темою для доброзичливих
жартів. Діана довго дражнила мене через «чистоту». Вона жартувала
про мою здорову дієту, часті тренування, утримання від алкоголю
й кофеїну. (Нещодавно я відмовився від першого і другого — не тому,
що перетворився на якогось йога, поборника здорового способу життя,
— просто я постарішав і мій організм їх більше не приймав.)
Я намагався захиститися, нагадуючи про свою любов до десертів
і чізбургерів. Однак не наважився розповісти, як уживав стільки
наркотиків, що це стало однією з причин панічної атаки, котра сталася
зі мною не більш як за десять ярдів від самої Діани.
Я побоювався, що Діана лише закотить очі під лоба, якщо
я запропоную їй сюжет про медитацію. Але переборов цей страх
і надіслав їй електронного листа, пропонуючи підготувати розповідь
про те, як наукові дослідження надихають людей у несподіваних
сферах удатися до майндфулнесу. На моє превелике задоволення, вона
клюнула.

Коли піарниця в блузі з леопардовим принтом почала сипати

фразами на зразок «відпустити» і «повернутися лицем до своїх
емоцій», я остаточно зрозумів, що медитація вирвалась із
буддистського гетто.
Після того як Діана дала мені зелене світло для роботи над
сюжетами про майндфулнес, моєю першою зупинкою став
Міннеаполіс і головний офіс General Mills, корпорації-гіганта, що
стоїть за брендами Cheerios, Betty Crocker і Hamburger Helper. Усі тут
були такими щирими, з бадьорими манерами й гугнявим
середньозахідним акцентом; вони ніби говорили: «Агов, друже,
ласкаво просимо!» І від цього ще цікавішим ставав той факт, що тепер
у кожній будівлі комплексу були обладнані кімнати для медитації
з подушками зафу та килимками для йоги.
Винуватицею була корпоративна юристка Дженіс Мартурано —
жорстка ділова жінка з практичною стрижкою. Кілька років тому вона
відкрила для себе медитацію, зрозуміла, що та забезпечує велетенські
додаткові ресурси як в особистій, так і в професійній сфері, і почала
активно поширювати її серед керівництва. Вона навчала десятки своїх
колег, зокрема й піарницю, чиїм завданням стало провести нам коротку
денну екскурсію в цьому корпоративному мурашнику.
Значною мірою успіх Мартурано в перенесенні майндфулнесу до
цього неочікуваного місця був зумовлений тим, що вона говорила про
це не як про «духовну» вправу, а як про щось таке, що робить вас
«кращим лідером» і посилює ваші «креативність та інноваційний
потенціал». Їй навіть не подобався термін «послаблення стресу».
«Багато з нас,— пояснила вона,— уважає, що стрес у нашому житті —
це не так уже й погано. Це допомагає нам бути насторожі». Мені це
сподобалось — філософія медитації, що залишає місце для «ціни
певності».
Мартурано мала безліч практичних підказок, що поширювалися
далеко за межі медитаційної подушки. Одна з її головних порад
виявилася для мене прямим викликом, зазіханням на основну опору
мого професійного життя.
— То ви стверджуєте, що я не можу виконувати багато завдань
одночасно? — спитав я її, коли ми розпочали інтерв’ю.
— Це не я вам кажу,— відповіла вона.— Це нейронаука
стверджує, що ми фактично не наділені здатністю виконувати
одночасно кілька завдань. Багатозадачність — це термін, що походить
із комп’ютерної сфери. У нас один процесор. Ми цього робити не
можемо.
— Коли я сиджу за своїм столом і гарячково роблю сімнадцять
справ одночасно, то вважаю себе розумним і ефективним, а ви
говорите, що я просто марную свій час?
 — Так, бо коли ви переходите від цього проєкту до того проєкту,
ваш мозок повертається до першого, до того ж він не може одразу
працювати на повну швидкість там, де ви зупинилися. Тож доводиться
повернутися на кілька кроків, а потім знову прискоритись, і ось тут ви
втрачаєте продуктивність.
Звичайно, ця проблема загострилась у нашу добу, яка дістала
назву «інформаційний бліцкриг», коли потрібна надлюдська сила, щоб
ігнорувати спокусливий поклик останнього твіта чи миготіння
червоного світла на смартфоні. Науковці навіть створили окремий
термін для цього стану — «постійне розсіювання уваги». Із цим
синдромом я був дуже близько знайомий, навіть за всього свого
досвіду медитації.
Мартурано рекомендувала дещо радикальне: робити лише одну
справу за раз. Якщо ви розмовляєте по телефону, розмовляйте по
телефону. Якщо ви на нараді, будьте там. Відведіть годину на перегляд
електронних листів, а потім вимкніть монітор свого комп’ютера
і зосередьтеся на завданні, що лежить перед вами.
Ще одна порада — робити короткі майндфулнес-перерви
протягом дня. Вона називала їх «цільовими паузами». Наприклад,
замість соватись або стукотіти пальцями, поки завантажується ваш
комп’ютер, спробуйте кілька хвилин спостерігати за своїм диханням.
Коли ведете авто, вимкніть радіо і відчуйте свої руки на кермі. Або під
час прогулянки між зустрічами сховайте телефон у кишеню і просто
зверніть увагу на відчуття руху ваших ніг.
— Якщо я корпоративний самурай,— сказав я,— то я трохи
хвилюватимусь, коли робитиму паузи, які ви рекомендуєте, бо
думатиму: «Ну, мої суперники пауз не роблять. Вони працюють весь
час».
— Так, але це за умови, якщо паузи вам не допомагатимуть. Вони
спрямовані на те, щоб допомогти вам ясніше мислити і бути більш
зосередженим на важливому.
Це було ще одне зазіхання на мій стиль роботи. Я тривалий час
уважав, що безперервне планування — запорука ефективності, але
Мартурано наполягала, що надмірна внутрішня метушня
контрпродуктивна. Коли ви від однієї справи кидаєтеся до наступної,
постійно плануючи або реагуючи на виклики, розум виснажується. Ви
стаєте нерозважливими та ухвалюєте неправильні рішення. Я міг
бачити, як нібито нелогічний учинок — зупинка, хоча б на кілька
секунд, може стати джерелом сили, а не слабкості. Це було практичне
доповнення до Джозефової мантри «чи приносить це користь?». Це
було дещо протилежне до поняття «відключитися» — це було
включення.
Навіть більше: я дізнався про існування наукових доказів, які
дозволяють стверджувати, що використання пауз може бути ключовим
інгредієнтом креативності та здатності до новаторства. Дослідження
показали, що найкращий спосіб досягти одкровення в якійсь справі —
важко працювати, зосередитися на проблемі, досліджувати її та
обмірковувати, а потім відпустити. Зробити щось інше. Не обов’язково
медитувати, але робити щось таке, що допоможе вам розслабитись
і відволіктися; нехай запрацює ваша підсвідомість і встановить зв’язки
між окремими ділянками мозку. Це також цілком суперечило моїм
уявленням. Коли переді мною поставала складна проблема, я одразу
поривався перти на неї як танк, атакувати її думками. Але найкращі
рішення часто приходять, коли ви дозволяєте собі змиритися
з невизначеністю. Ось чому на людей сходить осяяння в ду5ші. Ось
чому Кабат-Зінн бачив видіння під час ретриту. Ось чому Дон Дрейпер
із серіалу «Божевільні» на запитання, як йому спадають на думку такі
чудові слогани, відповів, що цілий день думає, а потім іде в кіно.
Дженіс Мартурано була на вістрі неймовірного корпоративного
тренду. Заняття з медитації просочилися не лише в General Mills, а й
в Aetna, Procter&Gamble та Target, у головному офісі якого я, у межах
схваленого Діаною відрядження, лишився на тижневу сесію під
назвою «Медитація для торговців». До того ж медитацію викладали
в бізнес-школах, про неї без іронії писали у Wall Street Journal
і Harvard Business Review. У статті на сайті Financial-Planning.com
давали «поради з медитації для консультантів». Керівники найвищого
рівня застосовували майндфулнес, щоб кожна суперечка не
розросталася до ситуації «бийся або біжи» і щоб кожний мейл,
телефонний дзвінок або сповіщення про важливу подію не
порушували їхньої зосередженості. Особливо популярним цей тренд
став у Кремнієвій долині, де все частіше медитацію сприймали як
оновлення програмного забезпечення мозку. У Google фахівцям
пропонували курс під назвою «Нейронний самохакінг». У статті
в журналі Wired медитацію назвали «новим кофеїном» світу
технологій.
У цей поїзд заскочили не лише корпорації, а ще й школи, в’язниці,
Служба лісу США і, звичайно ж, морська піхота, де пильно
придивлялися до медитації як способу здійснити своєрідну
психологічну «зміну режиму» у своїх солдатів. Останньою зупинкою
мого польового дослідження був Кемп-Пендлтон, де я зустрів
мимовільного медитатора, рядового першого класу Ліндеманна.
Спочатку військові зацікавилися майндфулнесом, бо гадали, що це
допоможе їм розв’язати проблему ПТСР, але була також надія, що
медитація може сформувати більш ефективних воїнів. Теорія полягала
в тому, що завдяки цій практиці солдати не так різко реагуватимуть на
подразники, а отже, будуть менш вразливими до тактики провокування
неспівмірної відповіді, яку застосовували бойовики, щоб американські
солдати викликали відторгнення в мирних мешканців. Яке
суперечливе поняття: медитація як спосіб упоратися з асиметричними
бойовими діями. Як сказала мені жінка, що переконала військових
провести цей експеримент, професорка Джорджтаунського
університету Ліз Стенлі: «У цьому нема нічого високодуховного.
Просто нема».
Хоча спершу ця ініціатива наштовхнулась на опір, багато
піхотинців згодом полюбили медитацію. Навіть рядовий Ліндеманн із
неохотою змінив свою думку. Він розповів мені, що тепер йому легше
заспокоїтися після стресових ситуацій. «Спершу я трохи скептично до
цього поставився,— сказав він,— але тепер наче як помічаю невеликі
зміни. Коли дужче в це заглиблюєшся, починаєш розуміти».

Після того як я відзняв усі ці історії, мене теж спіткало раптове

«видіння». Воно було не таке яскраве, як у Джона Кабат-Зінна, але
зійшло на мене в несподіваний момент.
Продюсери GMA вихідного дня вирішили обладнати камерами
орендовані авто, запхати туди ведучих, унести якісь координати GPS
і назвати це «Найдешевшим турне по Америці». У них була така
химерна ідея: хай вередливі телезірки самі їдуть до табору на
морському узбережжі, самі розкладають намети й куховарять —
зрештою, буде весело. Ця авантюра навіть передбачала якісь практичні
господарські поради, тому що економіка досі падала, тож історія мала
допомогти в плануванні бюджетної родинної відпустки.
Десь між Нью-Йорком і нашим пунктом призначення в Меріленді
ми зупинилися на одному з тих придорожних пунктів обслуговування,
де є пальне, жирна їжа і вбиральні із закам’янілим брудом часів
мезозойської ери. Чекаючи надворі, поки Рон і Б’янна всередині
завершать свої справи, я вирішив трохи помедитувати під час ходьби.
Коли я ступив кроків зо три, якась сім’я, що проходила повз, почала на
мене витріщатись. Я зупинився і вдав, що перевіряю смартфон.
Ось тут на мене й зійшло видіння. Нічого особливого: переді
мною просто постав образ світу, де ходити, наче зомбі, на людях не
буде дещо принизливим, де медитація стане соціально прийнятною
всюди. Я був майже впевнений, що до цього світу не так і далеко. Ні,
я не передбачав толлевського «зсуву в планетарній свідомості». І не
робив прогнозів, що в суспільстві буде повно «тих, хто ввійшов
у потік» і «тих, хто не повертається» у варіанті Джозефа Голдштейна.
Ні, я уявив світ, у якому значна кількість людей буде на 10 %
щасливішою і менш імпульсивною. Я уявив, як це може позначитися
на шлюбах, батьківстві, агресивній поведінці на дорогах, політиці —
навіть на телевізійних новинах.
Революційні зміни в системі охорони здоров’я можуть відбуватися
доволі швидко. Наприклад, більшість американців не чистили зуби аж
до завершення Другої світової війни, коли солдатам було наказано
дотримуватися гігієни ротової порожнини. Фізичні вправи не були
популярними до другої половини двадцятого століття, коли наука
виразно продемонструвала їхні переваги. У 1950-х, якби ви комусь
сказали, що йдете бігати, вас би спитали, хто за вами женеться.
Відмінність медитації полягала в тому, що якби вона закріпилась
у суспільстві, її вплив вийшов би далеко за межі підвищення тонусу
м’язів і запобігання карієсу. Я дійшов переконання, що майндфулнес
насправді може змінити світ.
Звичайно, я розпочав усю цю справу з медитацією не заради
світових змін. Мої інтереси були корисливими — я хотів звільнитися
від его. Але тепер я опинився в дивному становищі, коли щиро вірив
у саму ідею. Я почав відвідувати конференції з назвами на зразок
«Мудрість 2.0», «Створення самосвідомого суспільства» і «Гіки-
буддисти». У мене з’явилися нові друзі, як-от конгресмен з Огайо,
любитель пити пиво і плескати людей по спині, який написав книжку
про майндфулнес, а також колишній банкір із JPMorgan (настільки
успішний, що навіть мій брат був вражений), який заснував венчурний
інвестиційний фонд, створений спеціально для того, щоб
«запроваджувати майндфулнес». Я натхненно обговорював зі своїми
новими друзями стратегію відкриття медитації для ширшої аудиторії.
Ми влаштовували змовницькі посиденьки та спільні обіди,
обмінювались електронними листами і багато обнімались.
На мій погляд, найбільшою перешкодою на шляху для втілення
в реальність видіння Кабат-Зінна — а тепер і мого — були величезні
проблеми з промоцією медитування. У спілкуванні з більшістю людей
мені досі було ніяково зізнатися, що я медитую. Здебільшого через те,
що медитацію в нашій країні популяризували переважно поети-
бітники, гуру в мантіях і гіпі — і ці культурні пережитки нікуди не
зникали. За стилем виступ пересічного вчителя медитації був схожий
на те гучне монотонне начитування, до якого вдаються телерепортери,
— на жаль, і мені не завжди вдавалося уникнути такої штучної манери.
Як ми в новинній галузі надто часто покладалися на затерті штампи
(«Шок і сенсація цього вечора в… [додайте назву]»), буддистські
вчителі мали власний набір банальних фраз. Історіями «ділилися», до
емоцій ставились із «любов’ю й ніжністю». Прихильники «мирського»
майндфулнесу частково відмовилися від цієї мови, проте замінили її
власним жаргоном, сповненим безликих, позбавлених іронії термінів
на зразок «цільові паузи», «торговці-медитатори» та «внутрішність».
Їм потрібен був Френк Лунц, той дослідник громадської думки, що
допоміг республіканцям перейменувати «податок на нерухомість»
у «податок на смерть» і ухвалити послаблені закони проти забруднення
довкілля, назвавши їх «Актом чистого неба».
Я не був певен, що з мене вийде підходящий Лунц для цієї роботи,
але вирішив: коли спробую зробити свій внесок, нічого поганого не
станеться. Іще з часів Бангора я був одержимий тим, щоб знаходити
історії, які мені подобались, і придумувати, як зробити їх цікавими для
інших. Тепер я зрозумів, що історія про майндфулнес була найкращою
з тих, що я будь-коли висвітлював, і мала найбільший потенціал для
впливу. Із багатьох поглядів це був мій найшаленіший учинок у гонзо-
журналістиці. Якщо медитація допомогла такому затятому скептикові,
як я, можна було тільки уявляти, що вона могла зробити для інших, і я
подумав: коли зможу зробити її привабливою для ширшого кола
людей, це буде справді добра справа.
Я досі вважав, що проповідувати в особистих розмовах із друзями
та родичами — погана ідея, але з якихось причин мені здавалося: коли
ділитися з ширшою аудиторією — це буде не так надокучливо. Це
нагадало мені про колишнього колегу з місцевих новин у Портленді
в штаті Мен. Репортер на ім’я Боб Елліот вішав на стіну у відділі
новин список клішованих слів і фраз, які надто часто лунали
в новинних програмах, під заголовком «Позбавтесь їх». Якщо хтось із
нас уживав ці слова, Боб стріляв у нас канцелярською гумкою.
Уперше я спробував свої сили в розв’язанні промоційних проблем
медитації, коли у World News вийшов мій сюжет про поширення
майндфулнесу в несподіваних сферах. Ми показали графічне
зображення мозку, де були висвітлені ділянки, що, як сказала Діана,
«розбухли» внаслідок медитації. Ми включили пряму мову Ріверса
Куомо, вокаліста Weezer, який стверджував, що медитаційна практика
допомогла йому звільнитися від страху перед аудиторією. Я пояснив,
що медитувати дуже просто і для цього не потрібно носити балахон,
співати духовних пісень, кадити пахощами і вступати до релігійних
груп.
Коли я вийшов зі студії після прямого ефіру, члени Діаниної
команди засипали мене запитаннями. Чи справді це так просто?
Скільки хвилин на день їм треба медитувати, щоб змінити свій мозок?
Наступного ранку я отримав електронного листа від самої Діани,
яка висловлювала бажання дізнатися більше про медитацію. Якщо
я зміг зацікавити когось такого, як вона, це був непоганий початок.

Хоч як надихала мене ідея популяризувати медитацію, позиція

деяких моїх друзів із традиційних буддистів, зокрема й Марка
Епштейна, змусила мене замислитися. Традиціоналістів не тішив той
парадокс, що капіталісти й військові переймають практику, в основі
якої лежала відмова від насильства і матеріального накопичення. Їх
турбувало те, що майндфулнес просто продукуватиме кращих
дітовбивць і злочинних багатіїв. Вони глузливо вказували на появу
книжок «Майндфулнес для чайників», «Самосвідомий інвестор»
і «Радість усвідомленого сексу». У мейнстримній медитації, за їхніми
словами, з уваги вислизало дещо важливе, центральна опора
буддистської платформи — співчуття.
Я поглинув достатню кількість дхармічних книжок і лекцій, аби
знати, що буддисти завжди говорили про співчуття, але давно вирішив,
що можу ігнорувати цей аспект, як робив це з кармою чи
реінкарнацією. Практика майндфулнесу справді робила мене
спокійнішим і менш імпульсивним, і тепер я відчував потребу
поширювати знання про неї наскільки міг, але все ж таки не мав наміру
перетворитися на матір Терезу.
Попри потужний досвід, який я пережив, коли розрюмсався під
час медитації співчуття на ретриті, по тому я не використовував метту
у своїй повсякденній практиці. Мій спротив почасти був зумовлений
тим, що медитація співчуття трохи мене дратувала, але дужче на це
впливала глибоко захована підозра: усі ми маємо певну найвищу точку
доброти, що закладена в початкових налаштуваннях і є незмінною,
і в мене вона, можливо, не дуже висока. Так, я був непоганим хлопцем.
Я любив дітей і тварин і все таке. Коли ніхто не бачив, я навіть міг
просльозитися від романтичної комедії. Але буддистське поняття
безмежного співчуття здавалося мені недосяжним.
І знову наука, а разом із нею дуже вчасне знайомство, не лишили
й каменя на камені від моїх припущень.
Розділ 10. Егоїстичні причини не бути
паскудою
Міжнародний символ співчуття енергійно зайшов до кімнати
і проголосив, що йому треба справити природну потребу.
— Найперший обов’язок! — сказав Його Святість Далай-лама,
квапливо простуючи до вбиральні. Він справляв враження людини
веселої та бадьорої, але, звісно ж, не випромінював сяйва, як могло
здаватися після десятиліть позитивного висвітлення в ЗМІ. Ба більше,
люди в його оточенні — котрі часто бувають віддзеркаленням тієї
людини, якій служать,— усі як один були суворими й не схильними
усміхатись.
Я підійшов до цього інтерв’ю з не найкращими очікуваннями.
Більшість із моїх друзів зі сфери медитації шанували Далай-ламу, але
для мене він утілював ту частину буддизму, яка найбільше мене
бентежила. Що мені подобалося в буддизмі, то це його непохитний
емпіризм і безумовне прийняття суворих істин. Але ж ось був дядько
в балахоні, якого проголосили Далай-ламою у віці двох років, тому що
якісь наділені владою монахи заявили, що бачили особливі знаки, наче
якусь веселку в небі біля дому, де він жив у дитинстві. Перемотаємо на
кілька десятиліть уперед — і от він уже приятелює з Beastie Boys
і Річардом Гіром, його запрошують гостьовим редактором у Vogue, він
з’являється в рекламі Apple, а режисери, як-от Мартін Скорсезе,
захоплено знімають про нього фільми (до речі, Скорсезе не раз казав,
що за присутності Далай-лами гостріше відчуває биття свого серця).
Мої бунтівні настрої посилились іще й через те, що я спостерігав,
як ватага науковців тут, в Університеті Еморі, стелилася перед Далай-
ламою. Коли академіки презентували результати свого дослідження
про вплив медитації, вони нахилялися вперед, буквально сидячи на
краєчках своїх стільців, й улесливо називали його «Ваша Святість».
Тим часом він сидів там у недоречному сонцезахисному козирку
(напевно, той мав захистити його очі від верхнього освітлення).
Коли Його Святість спорожнив свій сечовий міхур, він знову
перетворився на самого себе — усміхненого чоловіка, якого ми знаємо
з легковажних агіографій. Конференція в Еморі завершилась, і ми мали
записати інтерв’ю в кулуарах. Я розпочав із запитання про наукові
дослідження на тему медитації, які він давно підтримував.
— Це ризиковано,— сказав я.— А раптом учені виявлять щось
таке, що суперечить вашій вірі?
— Ні, жодного ризику. Якщо вчений доведе неіснування чогось,
у що ми віримо, то ми маємо це прийняти.
— Тобто якщо вчені дійдуть якихось висновків, що
суперечитимуть вашим переконанням, ви зміните свої переконання?
— О так. Так.
Обнадійлива відповідь. Але я спитав себе, чи стосується ця
політика й питань переродження. Якщо науковці доведуть, що він не
є реінкарнацією попереднього Далай-лами, це знищить усю його
релігійну та політичну владу, а він залишиться тільки ще одним літнім
чоловіком у захисному козирку.
Нове випробування:
— Ваша свідомість завжди спокійна? — спитав я.
— Ні, ні, ні. Часом я втрачаю самовладання.
— Справді?
— О так. Якщо хтось ніколи не втрачає самовладання, то,
можливо, ця людина прибула з іншого простору,— сказав він,
указуючи в бік неба і сміючись глибоким сміхом, а його очі
поблискували за товстими окулярами.
— Отже, якщо хтось вам скаже: «Я ніколи не втрачаю
самовладання», ви не повірите цій людині?
— Ні. І деяким людям, які говорять, що це чудесна сила, я не
вірю.
За кілька хвилин він уже показав себе адекватнішим, ніж Екхарт
Толле або Діпак Чопра.
Поки я сидів там в оточенні камер, моєї знімальної групи,
піарників Університету Еморі й тибетського почту Його Святості, мене
осяяло: Далай-лама був іще однією людиною, до якої я ставився
упереджено. Зрештою, навіть якщо він дотримувався метафізичної
доктрини, якої я не поділяв, він, власне, відіграв ключову роль
у запуску наукового дослідження медитації, одночасно надихаючи
й надаючи фінансування. До того ж я зрозумів, що не варто нехтувати
його реакцією на китайське вторгнення в Тибет, звідки він насилу втік,
рятуючи своє життя, із неодноразовими закликами до прощення
й ненасилля.
Із перебігом інтерв’ю моя позиція — і всередині, і зовні —
змінилася. Не те щоб я гостріше відчував биття свого серця, як
Скорсезе, але, подібно до академіків, що з них я глузував на
конференції, тепер теж нахилився вперед на своєму стільці з таким
блаженним виразом, якого тільки могло набути моє обличчя. Тим
часом я з полегшенням виявив, що й сам Далай-лама мав доволі
зацікавлений вигляд. Я читав, що коли він відхиляється на спинку
свого стільця, це означає, що він утратив інтерес. Але він досі хилився
в мій бік, а його очі сяяли.
Ближче до кінця двадцятихвилинного інтерв’ю (тибетці, як і люди
Толле, дуже прискіпливо ставилися до часу) відбувся обмін думками,
що докорінно змінив мій погляд на співчуття. Я заговорив про щось,
що він запостив у Twitter. (Той факт, що в нього був Twitter-акаунт,
давав іще одну підставу симпатизувати цьому чоловікові — хоч я був
майже впевнений, що акаунтом керують його працівники.)
— У вас є одна цитата, яка мені дуже подобається. Ви кажете:
«Більша частина власних проблем людини, турбот і смутку виникає із
самоплекання, егоїзму». Але чи не треба нам бути трохи егоїстичними,
щоб досягнути успіху в житті?
— Самоплекання — це за природою,— сказав він (із чого я зробив
висновок, що він мав на увазі «воно природне»).— Без цього людські
істоти були б як роботи, не мали б почуттів. Але ж розвиток здатності
турбуватися про благополуччя інших — це насправді величезна вигода
для самої людини.
У моїй голові спалахнуло світло.
— Тобто ви кажете, що існують корисливі, або егоїстичні,
причини бути співчутливими?
— Так. Практика співчуття зрештою приносить користь вам.
Зазвичай я пояснюю це так: ми егоїстичні, але ми мудро егоїстичні,
а не по-дурному егоїстичні.
Для мене це був абсолютно новий погляд. Не треба бути милим
просто тому, що це добре, говорив він. Робіть це, бо воно обернеться
вам на користь, допоможе вам почуватися добре, згладжуючи гострі
кути вашого его. У поєднанні з корисливістю співчуття раптом
перетворилося на щось таке, з чим я міг би мати справу — і навіть
міг би його практикувати.
Після інтерв’ю Далай-лама обгорнув мою шию білим атласним
шарфом і благословив мене. Поки знімальна група збирала свої речі,
щоб іти, він ще раз мене підкликав і сказав, що, коли я справді
цікавлюся буддизмом, мені варто прочитати його улюблену книжку,
яку написав стародавній мудрець на ім’я Шантідева. За словами
піарників з Еморі, яким аж подих перехопило, це мусило означати, що
я йому справді сподобався.
Зрештою, я так і не зміг подолати ту книжку, але ідею про те, щоб
бути ласкавим з егоїстичних причин, я взяв до уваги.

Найновіші наукові відкриття підтверджували думку Далай-лами

про егоїстичні підстави не бути паскудою. Васне, прямо тут, на
території університету Еморі, науковці вивчали поведінку звичайних
людей, які пройшли короткий курс медитації співчуття. Після цього
для учасників улаштовували в лабораторії стресові ситуації, зокрема
спрямовували на них телекамери (а ця деталь для мене була особливо
значущою). Учені виявили, що медитатори виробляли значно менше
стресового гормону, що має назву кортизол. Інакше кажучи, виявилося,
що практика співчуття допомагала їхнім тілам краще впоратися зі
стресом. Це тягло за собою важливі наслідки, тому що часте або
тривале виділення кортизолу призводить до хвороб серця, діабету,
деменції, раку та депресії.
Щоб скористатися перевагами співчуття, вам не обов’язково
навіть медитувати. Відображення виявів доброти на знімках головного
мозку було ближчим до таких під час споживання шоколаду, ніж,
скажімо, виконання обов’язку. У разі отримання подарунку
підсвічувалися ті самі центри задоволення, що й тоді, коли ми робимо
благодійний внесок. Неврологи називали це ефектом «теплого
світіння». Крім того, дослідження показало, що всі — від літніх людей
до алкоголіків і тих, хто живе зі СНІДом,— помічали поліпшення
стану свого здоров’я, якщо виконували волонтерську роботу. Загалом
співчутливі люди зазвичай були здоровішими, щасливішими, більш
популярними та більш успішними на роботі.
 Для людей, за своєю природою не переповнених любов’ю
й добротою, як-от я, найбільш переконливими були свідчення, що
медитація співчуття справді може зробити вас добрішими. Провідним
ученим у цьому напрямі був єврейський буддист на ім’я Річі Девідсон
(він навчався в Брукліні та Гарварді), який тепер керував великою
лабораторією в Університеті Вісконсин-Медісон, що мала назву Центр
дослідження здорового розуму. Його команда проводила дослідження,
які показували, що в людей, котрі навчалися медитації співчуття,
посилювалася мозкова активність у ділянках, пов’язаних з емпатією
й розумінням. Крім того, вони виявили, що дошкільнята з більшою
охотою віддавали незнайомцям свої наклейки. Серед проведених
в Еморі досліджень найбільше мені сподобалося те, де учасників
просили по кілька днів поспіль носити диктофони, що записували їхні
розмови. Медитатори виявляли більше емпатії, проводили більше часу
з іншими людьми, більше сміялись і рідше вживали слово «я».
Дослідження співчуття було частиною більшого зміщення
акцентів у сучасній психології. Десятиліттями науковці були
зосереджені здебільшого на виявленні й класифікації людських
патологій і жорстокості, але тепер позитивні емоції, як-от щастя,
доброта і великодушність, дістали заслужену увагу. Це дослідження
допомогло започаткувати новий погляд на саму людську природу,
відійти від панівної парадигми, сфокусованої на темній стороні
дарвінізму — інакше кажучи, на виживанні найсильніших. За давніми
поглядами, людина глибоко егоїстична, і моральність — це лише тонка
накривка на бездонній криниці ницості. Новий погляд враховував
відгалуження дарвінівського вчення, якому тривалий час не приділяли
уваги, а саме те спостереження, що племена, члени яких
співпрацювали і жертвували своїми інтересами одне заради одного,
частіше «були переможцями серед інших племен». Вочевидь, природа
винагороджувала і найсильніших, і найдобріших.
У мене були певні сумніви. Я переймався, що в конкурентних
професійних сферах, як-от теленовини, співчуття не сприяло
виживанню. До того ж я досі не був великим прихильником виконання
метти, яка здавалася мені вимушеною і штучною. Але я хотів отримати
згадані вище переваги. Тож, із певним трепетом, я додав паралельний
напрям до поточного наукового експерименту, який проводив сам над
собою.
 Із погляду традиціоналістів, мій підхід до медитації — та
й підхід більшості західних практиків — був перекручений задом
наперед. Будда в часи свого життя спершу навчав великодушності та
моральності, перш ніж давав своїм послідовникам інструкції
з медитації. Логіка тут була егоїстичною: важко зосередитися, коли
твоя свідомість гуде від докорів сумління через те, що ти був
гімнюком, або якщо постійно тужишся втримати в пам’яті й узгодити
між собою різні напрями своєї брехні. У звичній своїй манері,
властивій людині з обсесивно-компульсивним розладом, Будда навіть
уклав список з одинадцяти переваг практикування метти, який обіцяв,
що ви будете спати краще, ваше лице сяятиме, люди й тварини вас
любитимуть, небожителі захищатимуть і наступного разу ви
народитесь у щасливому краї. Як завжди, цей список утратив для мене
значення, коли наблизився до надприродного.
Інтелектуальне підґрунтя цієї практики було переконливим. Усі ми
від народження наділені відчуттям відокремленості від світу,
визираємо в життя з-поза власних маленьких «я» і змагаємося
з іншими ізольованими «я». Але як ми насправді можемо бути
відокремленими від того самого світу, який нас створив? «Прах до
праху» — це не просто фраза, яку промовляють на похоронах, це
правда. Від’єднатися від усесвіту і його мешканців ви можете не
більше, ніж хвиля може звільнитися від океану. Я не уявляв, як
боротимусь із цим основоположним відчуттям відокремленості, але
здавалося, що це варте зусиль.
Кілька разів на тиждень я почав додавати метту до своєї щоденної
медитації. За інструкціями Спрінг із ретриту, перші п’ять або десять
хвилин своєї сесії я уявляв собі різних людей і спрямовував на них
позитивні емоції: себе, «благодійника» (свого брата Метта, Марка чи
моїх батьків), «близького друга» (мого улюбленого кота Стіва),
«байдужу особу» (нашого нічного швейцара), а потім — «усіх живих
істот» (зазвичай це був огляд усієї планети в стилі National
Geographic). Під час ретриту Спрінг радила нам не включати тих, до
кого ми прив’язані, але вдома я вирішив додати до списку Б’янку, у її
власній окремій категорії.
 Скажу тільки, що я не отримував задоволення від систематичного
культивування в собі тюхтія. Я так і не зміг хоч трохи наблизитися до
того сльозливого катарсису, що стався зі мною на ретриті, але, як
запевняли в буддистських книжках, які я прочитав, сенс був не в тому,
щоб змусити певні почуття виникати за командою, а в тому, щоб
просто намагатися. Сама спроба була способом тренувати м’яз
співчуття, так само, як звичайна медитація тренувала м’яз повноти
свідомості.
Не буду стверджувати, що подальші події стали винятково
результатом виконання метти. Могли бути й інші чинники, наприклад
неминучі наслідки вікових змін або легкий суспільний тиск із боку
моїх нових друзів із майндфулнес-субкультури. Хай там якою була
причина, але за кілька місяців після того, як я почав додавати співчуття
до своєї щоденної медитації, усе почало змінюватися. Не те щоб
я раптово перетворився на святого або почав випромінювати чисту
екстраверсію, просто потреба бути приязним, що завжди була важлива
для мене, принаймні теоретично, тепер стала усвідомленим,
повсякденним пріоритетом.
Я дотримувався настанови «дивитись в очі й усміхатись», і це, як
виявилось, щиро мене тішило. Це було так, наче я балотуюсь у мери.
Завдяки тому, що мої дні тепер були сповнені позитивної взаємодії,
я почувався добре (не кажучи вже про те, що став популярнішим).
Визнання основних людських якостей інших людей — це надзвичайно
ефективний спосіб відігнати зграю самозосереджених думок, що
дзижчать, наче комарі над вашою головою.
На роботі мені краще вдавалось утримуватися від нарікання
і пліток. Скарги — це фоновий шум у новинах, як і встановлення
таємних зв’язків; це нагадує факс-апарати, що подають сигнал один
одному, або собак, які нюхають одне одного під хвостом. Не те щоб
я повністю відмовився від таких балачок (деякі розмови були надто
смаковитими), та я робив усе, що міг, аби їх уникнути, розуміючи, що
після них, найімовірніше, захочу скупатися в антисептику.
Я бачив, як люди втрачають самовладання, наприклад, коли мої
супутники в аеропорту накидалися на працівників транспортної
безпеки, і співпереживав їм. Звичайно, часом я відчував зверхність
і бажання порадити їм медитацію, але я також міг відчути їхній біль,
токсини, що плинуть в їхніх венах. Будда влучно це висловив, коли
сказав, що гнів, який спочатку може бути манким, має «медову
верхівку», але «отруйний корінь».
Це не означає, що я більше ніколи не сердився. Насправді, коли ви
в повній свідомості, ви навіть гостріше відчуваєте роздратування.
Однак коли ви звільните себе від ілюзії, що люди навмисне
намагаються вас роздратувати, припинити гарячкувати стає легше. Як
люблять указувати буддисти, усі хочуть одного — щастя, але всі ми
беремося до цього з різним рівнем уміння. Якщо ви щодня проводите
пів години в боротьбі з власним его, складно не стати толерантнішим
до інших.
Мені довелося зібратись із силами й визнати, що поняття карми,
можливо, певною мірою обґрунтоване. Ні, не розмови про те, як наші
теперішні рішення позначаються на наступних життях. За тим
розумінням, що в мене зароджувалось, у кармі не було нічого
механістичного чи метафізичного. Якщо ви пограбуєте банк або
шахруватимете під час гри в слова, то цим автоматично не заробите
тюремного ув’язнення в наступному житті або відродження в тілі
отруйної ящірки. Радше такі дії просто негативно позначаються на
вашій свідомості, яку неможливо надурити. Якщо ви вчините недобре,
то байдуже, були ви цього цілком свідомі чи ні,— ваша свідомість
звузиться. Ставши більш самосвідомим і співчутливим, я отримав
величезне благословення і водночас велику незручність: став
чутливішим до психологічних наслідків навіть найменшої провини —
від убитої комахи до викинутого надворі сміття.
Я пригадав, як мій тато колись розповів про пережиту зміну в його
професійному житті, коли досягнення його підопічних почали більше
означати для нього, ніж власні. Я ще не зовсім до цього дійшов, але все
дужче відчував потребу давати молодшим працівникам ABC News ті
поради й рекомендації, які сам колись отримував від Пітера
Дженнінгса, а тепер — від Діани Соєр. Я виявив, що використовувати
максиму про «ціну певності» опосередковано, переймаючись через
професійні виклики інших людей, було набагато легше та приємніше,
ніж застосовувати її до самого себе. Мені спало на думку, що від
початку моєї «спіритуальної» пригоди я значною мірою керувався не
цілком усвідомленим бажанням бути гідним своїх батьків і своєї
дружини, адже всі троє роками демонстрували майстер-клас із метти,
хоч формально й не практикували її.
 Треба визнати, що дуже велику роль тут відігравали егоїстичні
міркування. Коли я не давав своєму розуму замикатися на негативі, це
звільняло простір для появи ще дечого. Я пережив феномен, опис
якого почув колись від Джозефа: позитивне замкнене коло, у якому
нижчий рівень злості й параної допомагає вам приймати кращі
рішення, а це, зі свого боку, означає більше щастя, і так далі.
Були також переваги, які, на смак Далай-лами, могли б видатися
трохи занадто егоїстичними. Наприклад, доброзичлива поведінка була
чудовим інструментом маніпуляції. Виявляється, дуже легко схиляти
людей на свій бік, особливо в напружених ситуаціях, якщо ви
спроможні подивитися на все з їхнього погляду і визнати
обґрунтованість їхніх почуттів. А коли вже ви їм сподобалися, вони
з більшою охотою роблять вам послуги. (Наприклад, якщо я йду на
нараду щодо сценарію з позитивнішим настроєм, то мої співробітники
достатньо невимушено почуватимуться, аби пропонувати ідеї, які
зрештою допоможуть мені справляти на телеекрані враження
розумнішої людини.) Було незвично чути, як колеги називають мене
одним із «легких у спілкуванні» кореспондентів або мимохідь
зауважують, що я досить-таки стриманий. Здавалося, що мої недобрі
давні часи, коли я воював у внутрішніх сутичках, здиміли, а ведучого,
який отримав догану за розкидання паперів у бостонській студії новин,
було забуто.
Я сприйняв за обнадійливий знак таку подію: невдовзі після
початку моїх медитацій співчуття професійний баскетболіст Рон
Артест, сумно відомий тим, що під час гри застрибував на трибуни
й лупцював чужих фанів, змінив своє ім’я на Метта Ворлд Піс («Метта
Світовий Мир»). (Менш обнадійливо: за сім місяців містера Світовий
Мир відсторонили за удар суперника ліктем по голові, унаслідок якого
той дістав струс мозку.)

Моя нова політика співчуття стикнулася із серйозною

перешкодою в особі Періс Гілтон. Зазвичай я не отримую таких
завдань, але з досі не цілком зрозумілих мені причин керівники GMA
попросили мене полетіти до Лос-Анджелеса, щоб узяти інтерв’ю
в Гілтон про її нове реаліті-шоу та нещодавній арешт її переслідувача.
Я про неї майже нічого не знав, окрім загальновідомих речей:
сімейний готельний бізнес, дитячий голос, скандал із секс-відео. Тож
увечері напередодні інтерв’ю я звернувся по рекомендації до своєї
дружини, яка не тільки була блискучою лікаркою, а ще й мала майже
енциклопедичну пам’ять на все, що стосувалося поп-культури.
Я попросив її провести для мене невелике волонтерське дослідження,
і вона переслала мені деякі знайдені в мережі статті про низький
рейтинг нового реаліті-шоу Гілтон. Деякі журналісти розважальних
медіа відверто висловлювали думку, що Гілтон
перебуває на схилі своєї слави, затьмарена своєю колишньою
подругою Кім Кардаш’ян. Тож я подумав: чому б не спитати її про це?
Я підозрював, що таке питання може її розлютити, але вважав, що це
навіть добре.
Наступного дня, коли я прибув до маєтку Гілтон у закритому
котеджному селищі, побудованому на схилі пагорба, знімальна група
вже була готова до роботи, навколо метушились асистенти Гілтон,
а зірка чепурилася нагорі, у своїй кімнаті. Скидалося на те, що
в будинку майже не живуть,— це була не так оселя, як павільйон для
демонстрації продукту. Стіни майже всуціль було завішано глянцевими
фотознімками та олійними портретами Періс. У кімнаті були навіть
диванні подушки з її зображенням. Мені сподобалося, що вона любить
тварин. Обійстя аж кишіло домашніми улюбленцями — їх там жило
сімнадцятеро. На задньому дворі стояв будиночок для собак, що був
копією головного будинку: оздоблений ліпленням, із люстрою,
меблями, світлом, опаленням і кондиціонером.
Незабаром легкою ходою до кімнати ввійшла Гілтон у модних
чорних шортах і чорному топі з якоюсь складною вишивкою.
Відчувалося в ній щось таке, від чого мені зробилося не по собі.
Можливо, річ була лише в тому, що я не звик брати інтерв’ю в поп-
зірок. Може, у тому, що вона дивилася просто крізь мене. А можливо,
проблема була в численних котах, що весь час прокрадалися в кадр
і перебивали нас.
Початок інтерв’ю був досить добрим. Ми говорили про телешоу
та її переслідувача, як було узгоджено заздалегідь. Я дізнався, що
Періс, попри її легковажний образ, насправді керувала величезним
і прибутковим бізнесом у сфері роздрібної торгівлі, із крамницями
в тридцять одній країні, де продавала все — від торбинок до парфумів.
Вона зізналася, що поза кадром її голос стає на октаву нижчим.
 Коли ми обговорили обов’язкові теми, я вирішив, що настав час
для складних запитань.
— Чи не турбує вас іноді,— спитав я,— що люди, які пішли
вашою стежкою, як-от Кім Кардаш’ян, затьмарюють вас?
Поки я ставив запитання, на її обличчі промайнуло «До чого ти
ведеш?». Проте коли я договорив і настала її черга відповідати, вона
впевнено сказала:
— Ні, анітрохи.
— Ходять чутки, що рейтинги вашого шоу низькі. Вас це
засмутило?
Усе ще тримаючи себе в руках, вона відповіла:
— Ні.
Далі настав час смертельного прийому:
— Ви колись переймалися через те, що ваш час минув?
Вона помовчала, підвела погляд на свого рекламного агента, потім
тихенько пирхнула — різкий видих із легким вигином верхньої губи.
Після цього вона підвелась і просто вийшла з кадру. Камера
зупинилася на мені: я змінив позу у своєму кріслі, на обличчі була
мимовільна посмішка.
Коли хтось розлючено йде геть, це бажане явище в телевізійних
новинах. Але тут був незвичайний випадок. Гілтон не віддирала
з лайкою свій мікрофон, вона просто вийшла під захист свого
рекламного агента. І все ж я знав, що зловив незабутній момент,
незалежно від того, на гірше це було чи на краще.
Гілтон і її команда також це знали. Після цього відбувся довгий,
дивний і доволі напружений торг. Ми вимкнули камери, і світська
левиця, її рекламник і її менеджер накинулися на нас. Якоїсь миті
Гілтон обернулася до мене і сказала:
— Ви поводитеся зі мною так, ніби я Тара Рід.
Її менеджер тихцем спробував переконати оператора віддати
плівки, але той відмовився. Сама Періс одразу ж зажадала, щоб ми не
використовували матеріал. Здавалося, вона не розуміє, що я не працюю
на неї, що я журналіст, а не співробітник її реаліті-шоу. Я тримався
свого, хоча подеколи мене приголомшувала відверта абсурдність того
факту, що я сперечаюсь із людиною, яку знає кожна собака.
Власне кажучи, вирішувати, чи використовувати цей матеріал,
належало не мені. Це вирішувало моє керівництво. Коли я сів на
нічний рейс до Нью-Йорка, де вранці передусім мав вийти в прямий
ефір зі студії GMA, продюсери попросили мене написати дві версії
історії, які я називав «Безпечна версія» і «Ядерна зброя».
Коли я приземлився і перевірив свій смартфон, то дізнався, що ми
таки застосуємо ядерну зброю. Уже на початку шоу, під час
«відкриття», показали відео, де Гілтон іде геть,— і потім «дражнили»
ним після кожної рекламної паузи, аж поки настав час запустити мій
сюжет. Після його показу продюсери та ведучі були в захваті.
Я залишив студію, почуваючись досить добре.
Повернувшись додому, я провалився в сон на кілька годин. Коли
я прокинувся, сюжет уже набув вірусного поширення. Його підхопили
всі розважальні медіа у світі. Я ввімкнув ток-шоу The View і почув, як
його ведуча називає мене «грубим». Моє серце завмерло.
Хоча цей інцидент був сміховинний із будь-якого погляду, він
відкривав деякі серйозні питання щодо моєї співчутливої лінії
поведінки. Невже щойно я відверто її порушив? Зрештою, я знав, що
мої підготовані заздалегідь питання можуть спровокувати Гілтон
вийти з кадру. Якоюсь мірою я навіть сподівався, що це станеться. Але
чи справді я був грубим із нею? Я намагався втішити себе думкою, що
вона, урешті-решт, була публічною особою, а теревені про те, що її час
минув, точилися в усіх блогах. Усе, що я зробив,— це поставив їй
запитання, які вже циркулювали в медіа. Мені не вдалось остаточно
себе переконати.
Тут поставало важливіше питання: чи була журналістика — або,
насправді, будь-яка відповідальна й конкурентна професія —
несумісною з метта-медитацією? Моя робота вимагала, щоб я ставив
провокативні запитання, «виходив на полювання», як ми говоримо,
і в цей час я мусив поводитися не надто доброзичливо.
Це питання несумісності от-от мало вийти на перший план
і спалахнути з усією яскравістю. Після всієї моєї балаканини про те,
що буддизм не позбавляє вас вашого хисту, що медитація — це
суперсила і бла-бла-бла, я втрапив у власну пастку.
Розділ 11. Приховати дзен
Коли надійшов цей електронний лист, я плив у звуках ситар
у вибагливо декорованому, залитому медвяним світлом холі готелю
Intercontinental у Нью-Делі. Був кінець 2010 року, і я приїхав до Індії,
аби провести журналістське розслідування про недобросовісних
підпільних лікарів.
Там, у головному офісі, стався землетрус. Після місяців
гарячкових дискусій про те, хто замінить Девіда Вестіна, ми нарешті
отримали офіційне призначення від голови ABC Television Group. Мого
нового боса звали Бен Шервуд.
У нас із ним була своя історія. Саме Бен був продюсером GMA
і сидів у контрольній кімнаті, коли зі мною сталася перша панічна
атака. Тоді він мене дуже підтримав, одразу ж почав говорити мені
в навушник, щоб дізнатися, чи зі мною все гаразд. Подивившись у свій
смартфон, я почав вираховувати, що це призначення означає для мене.
У нас із Беном завжди були хороші стосунки, сказав я собі. Однак,
дещо знітившись, я швидко пригадав і випадки, коли кричав на нього
в той період, коли я був схильним до таких вчинків. Це сталося того
разу, коли він попросив мене зробити пряме включення з місця подій
після урагану Катріна, набравши пригорщу багнюки із залитих водою
вулиць Нового Орлеана, щоб глядачі змогли нутром відчути масштаби
катастрофи. Я був виснаженим і дратівливим після кількох днів
цілодобового мовлення, тому трохи дав волю язику. (Скінчилося тим,
що я таки набрав тієї багнюки.)
Бен належав до нетипового виду в екосистемі телевізійних
новин — із погляду як освіти та професійного досвіду, так
і особистісних якостей. Випускник Гарварду, який отримав стипендію
Родса, він обіймав різноманітні керівні посади і в ABC, і в NBC.
Залишивши одну посаду, перед переходом до іншої він звільнився за
власним бажанням і написав книжку. У нього за плечима вже було три
бестселери: одна книжка в напрямі нон-фікшн і два романи. (За одним
із романів навіть зняли фільм «Чарлі Сан-Клауд», у якому зіграв кумир
підлітків Зак Ефрон.) Бен, дуже високий на зріст, аж іскрив від енергії
й бував як серйозним, так і саркастично-відвертим.
 Я не знав цього, коли сидів у тому холі в Індії, але поява Бена
наближала кризу в моїй кар’єрі.

Він розпочав роботу за кілька тижнів. Наші взаємини спершу

були досить добрими. Він надсилав мені підбадьорливі електронні
листи. Наприклад, йому сподобався мій короткий жарт під час
завершення буденного випуску GMA. Після розповіді про юнака,
змушеного стояти протягом усього перельоту з Чикаго до Флориди,
тому що був надто високий, щоб уміститися на своєму сидінні,
я сказав: «У мене таких проблем ніколи не було».
Пізніше, коли конгресменка Габріель Гіффордс мало не загинула
від рук неврівноваженого озброєного юнака під час заходу «Зустрінься
зі своїм представником», Бен відправив мене до Тусона у складі
першої команди. Це був цілодобовий робочий марафон. Я й до того
висвітлював випадки масової стрілянини, але підтримка члена палати
представників Гіффордс та інших жертв була такою, якої я ніколи досі
не бачив. За кілька днів, що я провів у полях, Бен зателефонував мені,
і між нами відбулася детальна, конструктивна розмова про те, як відділ
новин висвітлює цю історію.
Швидко стало зрозумілим, що Бен буде найбільш активно
залученим до роботи керівником, якого ми коли-небудь мали. Щоранку
він особисто головував на телефонній конференції відділу, давав
майстер-класи з телевізійного продюсування, висловлював зауваження
і хвалив нашу роботу, заглиблюючись навіть у дрібні деталі, як-от
графіка й окремі кадри, котрі продюсери обирали у своїх сюжетах.
Такі конференції стали важливим складником нашої роботи.
Його листи, яскраві маленькі симфонії, з’являлися серед наших
вхідних і вдень, і вночі. Складалося враження, що цей чоловік не
спить. Він переглядав кожну хвилину кожної програми, яку ми робили,
і ніщо не проходило повз його увагу. Одного дня я підготував сюжет
для World News про нове опитування, яке показало, що основні
протестантські церкви втрачають своїх парафіян. Зайнятий іншою
роботою, я не приділив цьому сюжету багато часу та зусиль,
здебільшого використавши телефонні включення. Тільки-но сюжет
вийшов в ефір, я отримав листа від Бена, у якому він писав, що
сценарій був плаский і нецікавий. Він мав рацію, і мені не було що
заперечити. Це водночас лякало і надихало — коли начальник знає
твою роботу не гірше, а то й краще за тебе. Він дав нам зрозуміти:
недбала робота нікому не зійде з рук.
Спостерігаючи, як увесь відділ новин метушиться, щоб
пристосуватися до цієї нової реальності, я зміркував, що не буду йому
нав’язуватися чи пнутися зі шкіри, аби справити на нього враження.
Я не докладав додаткових зусиль до підготовки сюжетів, що можуть
привернути його увагу, і не напрошувався на особисте спілкування.
Мої мотиви навіть для мене самого були не зовсім зрозумілими.
Можливо, я думав, що це буде негідно. Тепер я був тим хлопцем, що
тусувався з Далай-ламою, мені не варто було так відверто за кимось
ганятися, еге ж? Я вирішив, що він мене знає, знає мою історію, і все
буде гаразд. Я вже переживав такі глобальні зрушення раніше, зокрема
смерть Пітера та звільнення Чарлі, і завжди лишався неушкодженим
або навіть у вигідному становищі. Я начебто зупинив свій внутрішній
«батіг», а натомість у мені з’явилася нова повільна пасивність.
Дуже швидко моя стратегія — чи то її відсутність — спрацювала
проти мене. Коли в Єгипті спалахнули масові вуличні протести проти
диктатора Хосні Мубарака, Бен заполонив країну працівниками ABC
News. Це була історія в процесі свого творення — те, заради чого
я жив. У минулому це точно був би один із тих сюжетів, за якими
я стояв би першим у черзі, але цього разу мені не зателефонували.
Натомість я з канапи у своїй вітальні, яка раптом стала незатишною,
спостерігав, як Террі Моран і Девід Муір серед інших висвітлюють цю
історію. Колишній я міг би зробити один чи два імпульсивні дзвінки.
Але новий я, що практикував метта-медитацію, уважав підхід, який
передбачає захист власних інтересів на шкоду моїм колегам,
неспівчутливим.
Поки я бився над цією дилемою, ситуація на роботі стала ще
гіршою. Коли справжні, а не метафоричні землетрус і цунамі спіткали
Японію, Бен відправив для висвітлення подій Девіда Муіра і Білла
Вейра. Удома на канапі ми з Б’янкою спостерігали на екрані
розгортання жахливих подій. Картини були приголомшливі. Моя
дружина заливалася слізьми, тоді як новоспечений володар
коричневого поясу з любові й доброти страждав і через жертв, і через
себе самого.
 Невдовзі після появи Бена я неохоче вирушив до засніженого
центрального Массачусетсу на ретрит, присвячений метта-медитації.
Шерон Зальцберг, єврейська буддистка старої школи і моя нова
подруга, запросила мене туди кілька місяців тому. Це був дружній
жест, і я прийняв запрошення, але, зважаючи на недавні події на
роботі, у мене просто не було на це настрою. Попри це, я проїхав
чотири години в авто, щоб три дні намагатися випромінювати
позитивні емоції.
Принаймні місцевість була гарна. Шерон, Джозеф і ще один
учитель на ім’я Джек Корнфілд ще 1976 року заснували Товариство
медитації прозріння (Insight Meditation Society, яке завсідники також
називали IMS або, іноді, співзвучною фразою «I’m a mess» — «Я не
у формі»). Вони нашкребли 150 тисяч доларів на перший внесок за
будівлю з червоної цегли з кількома крилами на сто кімнат, яка зовсім
нещодавно використовувалась як католицький монастир. Каплицю
вони перетворили на залу для медитацій, хоча й залишили
неторканими вітражі із зображенням Христа. Інші частини будівлі
прикрасили кімнатними рослинами, великими кристалами
напівкоштовного каміння і старовинними буддистськими артефактами,
що нагадало мені вітальні моїх друзів дитинства, у яких були
прогресивні батьки.
Сталося так, що Шерон дуже вчасно прочитала лекцію на тему
мудіти, як у буддизмі називають співчутливу радість. Вона зізналася,
що іноді, коли намагається викликати в себе це почуття, її перша
реакція «Ох, хотіла б я, щоб тобі менше щастило». Медитаційна зала
вибухнула сміхом. Шерон сказала, що найбільша перешкода для
мудіти — підсвідома ілюзія, ніби будь-який успіх, якого досягла інша
людина, у якийсь спосіб був призначений для нас. «Здається, ніби той
успіх насувався просто на мене,— сказала вона,— а ви простягнули
руку і схопили його». Знову почувся сміх, адже всі в приміщенні
цінували одну з найприємніших особливостей дхарми: точний діагноз
нашого внутрішнього божевілля.
Наступного дня я помітив маленьку записку з моїм ім’ям,
прикріплену на дошці для повідомлень у головному коридорі. Шерон
призначила мені зустріч у другій половині дня. Коли я прийшов
у кімнату для бесід, вона міцно обняла мене. Ця жвава й весела жінка
під шістдесят, як і більшість моїх знайомих, що давно практикували
медитацію, справляла враження значно молодшої людини, ніж була
насправді. Під час розмови я згадав, що мене турбують справи на
роботі, й розповів про свою тривогу через те, що раптом опинився на
лаві запасних.
— Коли ми стикаємося з чимось подібним,— сказала вона,— то
часто нас лякає не невідомість: нам здається, ніби ми знаємо, що має
трапитись і це щось буде поганим. Але правда в тому, що ми таки
нічого не знаємо.
Правильною тактикою, за її словами, було обернути ситуацію на
свою внутрішню користь.
— Страх знищення,— сказала вона,— може привести до великого
прозріння, бо він нагадує нам про швидкоплинність і про те, що ми
нічого не контролюємо.
Це спонукало мене знову подумати про «мудрість непевності». Зі
спокійної віддалі лісової ідилії IMS я наново усвідомив, що
«певність», до якої я так прагнув, була ілюзією. Якщо все у цьому світі
невпинно руйнується, нащо витрачати стільки енергії на скреготіння
зубами через роботу?
Я почав шукати джерело своїх мотивів. Можливо, їхні корені були
в тому, що я виріс серед заможних людей? Може, просто так чинять
«люди мого типу»? Чи не було причиною те, що я виріс у місті,
наповненому багатенькими дітьми, чиї батьки водили Porsche і BMW,
тоді як мої батьки — лікарі-науковці, а не банкіри,— їздили
на Plymouth Valiant брудно-коричневого кольору і сірому Chevy
Chevette? Моє життя в підлітковому віці значною мірою було
позначене надуманим відчуттям нестачі. Тепер, коли я став «духовно
глибоким», можливо, настав час вийти за межі своїх буржуазних
уявлень?
Досить швидко я відкараскався від цих думок. Будда ніколи не
казав, що прагнути до чогось — це не кошерно. От у його Вісімковому
шляху — переліку восьми речей, які потрібно зробити, що досягнути
просвітлення,— «правильний спосіб життя» стояв на п’ятому місці.
Він пишався всім, що збудував, зокрема лавами своїх монахів
і монахинь. Не був він і особливо скромним. Цей чоловік регулярно
говорив про себе в третій особі.
 Минуло два з половиною роки, відколи я вперше відкрив для себе
Екхарта Толле, але й досі бився над тим самим питанням: чи можна
знайти рівновагу між «ціною певності» і «мудрістю непевності»?

Коли я повернувся на роботу, те, що я сприймав як шлях униз,

лише продовжилося. 2011-й був роком великих новин: смерть Осами
бен Ладена, падіння Каддафі в Лівії, королівське весілля Вільяма
і Кейт — а мене не призначили висвітлювати жодну з них. (Остання
подія потрапляла в категорію «не хочу робити це, але було б добре,
якби мене попросили», і все ж таки…)
Часом мені вдавалося переконати себе, що я досить добре даю
собі раду. Коли я провалювався в болото, мені вдавалося швидко себе
звідти витягнути. Я використовував RAIN — спостерігав, як почуття
виявляються в моєму тілі, а потім давав їм назви з певною мірою
безоцінної відстороненості. Це нагадало мені, як солдати та офіцери
поліції, у яких я брав інтерв’ю, описували свою реакцію
в надзвичайних ситуаціях. Вони майже завжди казали щось на зразок
«Моя підготовка далася взнаки».
Я також із певним самовдоволенням думав, що спокійніша, більш
наповнена співчуттям свідомість дозволяє мені об’єктивніше побачити
ситуацію, не затьмарену моїми зайвими емоціями. Замість ображатись,
я намагався подивитися на неї з погляду Бена. Він просто робив усе
можливе, щоб якнайкраще керувати відділом новин. Можливо,
я просто не припав йому до душі? Я заспокоював себе думкою, що
досягнув здорового розуміння реальності, яке зрештою запускало
сприятливе замкнене коло — менше непотрібних зусиль і прийняття
кращих рішень.
Однак моя любляча дружина вважала, що я поводжусь як
справжня ганчірка. Хоча вона й була рада, що я не втрачаю
самовладання, але її спантеличував той факт, що її чоловік, здавалося,
раптово перетворився на тюхтія. Коли ставалась якась сенсаційна
подія, ми з нею зазвичай обмінювалися повідомленнями, у яких Б’янка
спонукала мене захищати власні інтереси. Наприклад:
Я: Я ще не знайшов правильний підхід, щоб відстоювати свої
права в таких ситуаціях, не повертаючись до старих дурнуватих
способів.
 Б’янка: Я розумію. Але ти нічим не ризикуєш, якщо
поводитимешся трошки агресивніше, а не будеш пасивним командним
гравцем.
Я знав, що вона не намагається критикувати, але захисні
механізми все одно починали діяти. Я стримувався, щоб не спрямувати
свою прикрість на єдину людину, яка намагалася мені допомогти. Усе,
що мені хотілося зробити,— це сховати голову в пісок і сподіватися,
що ситуація мине сама. Я просто не міг визначити правильної лінії
поведінки.
На той час схвальні листи від Бена більше не надходили — бо я не
робив нічого, щоб на них заслужити. Я не лише не отримував завдань
висвітлювати важливі події, а якось утратив бажання пропонувати
спеціальні розслідування і працювати над ними, а це тривалий час
було моєю спеціалізацією. Я чув, як Бен хвалить людей під час
ранкових конференцій, а у відповідь лунають оплески інших
учасників, і хотів виконати роботу, на яку відреагують так само.
А проте що дужче я розчаровувався, то складніше мені було подолати
інертність.
Після місяців плину за течією, у липні 2011 року я нарешті
вирішив діяти.

Я написав на електронну пошту Бенові, щоб домовитися про

зустріч, і за кілька днів опинився в його кутовому офісі, готовий
з’ясувати, чи можу я розв’язати цю проблему. Між моїм місцем на
кушетці і Беновим кріслом стояв великий кавовий столик, заставлений
закусками, серед яких були високі склянки із солоною соломкою
і лакричними паличками. Цікаво, що там було навіть гроно бананів.
Бен жартував, що йому подобається дивитись, як людям вдається
почистити і з’їсти банан перед своїм босом.
За моїм припущенням, він би мав очікувати, що я накинуся на
нього з потоком скарг, тож, ретельно розробивши план із Б’янкою,
я вирішив застосувати іншу стратегію.
— Мене турбує,— сказав я,— що ти не бачиш мене у складі
основної команди, і я хотів би знати, як можу змінити твою думку.
Його реакцію треба було бачити. Я практично міг спостерігати, як
у його голові крутяться коліщатка, поки він зважував, а потім наново
зважував свою відповідь. Десь за п’ять секунд обмірковування він
розпочав промову.
— Передусім,— сказав Бен,— ти помиляєшся. Я бачу в тобі
провідного гравця.
Але, вів далі він, існують деякі реальні проблеми, які мені
потрібно вирішити. Головна серед них: я недостатньо просуваю себе,
щоб опинитися на екрані. Він сказав:
— Гадаю, ти потрапив у пастку, типову для тих, хто веде передачі
у вихідні, коли маєш невеликий відрізок ефірного часу в суботу
й неділю, а решту тижня тебе ніде не видно. (Це була правда, поза
всяким сумнівом.) Тобі час переходити на новий рівень,— заявив він.
Другою проблемою були випуски GMA вихідного дня. За його
словами, шоу надто часто вибивалося з колії, коли наші жартівливі
розмови перетворювалися на дуркування. Мені треба було докладати
більше зусиль, щоб контролювати це.
— Мені потрібно, щоб ти був лідером,— сказав він. Коли
я несміливо запротестував, стверджуючи, що не хочу бути владним чи
деспотичним, Бен (який знав, що я медитую) лукавим і водночас
серйозним тоном промовив: — Припини весь час бути в дзені.
За лічені хвилини він точно вказав і озвучив мої помилки.
Ховаючись за фіговим листком — бажанням бути хорошим йогом,—
я так далеко зайшов у своїй покорі й пасивності, що пожертвував
кар’єрою, яку будував десятиліттями. Це було саме те, чого боявся мій
тато: я став ні на що не здатним. Що я мав робити, зіткнувшись із цією
напастю, то це закасати рукава і ревно працювати. Натомість я сплутав
поняття «відпустити» і «опустити руки».
Це була моя найскладніша і найпродуктивніша робоча зустріч із
часів тієї розмови з начальником іще на місцевому каналі в Бостоні,
коли той сказав мені, що я поводжуся як козел. От тільки цього разу, як
на сміх, проблема була майже діаметрально протилежною.

За щасливим збігом обставин увечері після зустрічі з Беном

у мене була запланована вечеря з Марком Епштейном. У таксі дорогою
до Нижнього Мангеттена я зателефонував Б’янці й розповів, як усе
пройшло.
 — Він має рацію,— сказала вона. Це мене не здивувало, Бен
загалом підтвердив її думку.— Це добре. Тепер ти знаєш, що треба
робити.
Ми з Марком зустрілися для вечері у вибагливому японському
ресторані під назвою Brushstroke, де подавали лише страви
з дегустаційного меню, а офіціанти трималися дуже, дуже поважно.
Коли ми зробили замовлення, я розповів Маркові, що відбулося щойно
в кабінеті Бена. Він відповів влучною короткою порадою: «Приховай
свій дзен».
— Люди користуватимуться тобою, якщо сприйматимуть як
людину, що занадто «в дзені»,— сказав він.— В організаціях існує
особливий вид агресії, коли таку поведінку не цінують і розглядають
як слабкість. Якщо ти надмірно її виявлятимеш, люди не
сприйматимуть тебе серйозно. Тож я гадаю, що важливо приховати
дзен, і хай вони думають, що ти насправді та людина, з якою складно
мати справу.
Але мені подобалася моя репутація «хлопця в дзені».
— Я не хочу бути падлюкою на роботі.
— Ні,— відповів він.— У тому, що тобі говорить Бен, є одна
хитрість. Я певен, існує спосіб це зробити так, щоб не бути падлюкою.
Гадаю, ти міг би вдавати з себе когось такого, а глибоко всередині
таким не будеш.
За його словами, я втрапив у кілька поширених «пасток на
шляху». Люди часто неправильно розуміють дхарму, уважають, що їм
треба прийняти своєрідне смирення. Деякі з Маркових пацієнтів навіть
перестали вживати слово «я» або зрікалися потреби отримувати оргазм
під час сексу. Він пригадував випадки зі своєї юності, коли він і його
друзі по медитації збиралися в ресторані для спільної вечері і нікому
не вистачало ініціативи, щоб зробити замовлення. Вони не хотіли
виявляти особисті вподобання, ніби це було недостатньо по-
буддистському. Ще одна пастка — відстороненість. Я гадав, що
безоцінно усвідомлюю свій смуток, коли залишився без важливих
історій, але насправді я просто будував стіну, щоб віддалити від себе
речі, які викликали гнів або страх. І остання пастка, жертвою якої
я став,— це нігілізм: відчуття «та байдуже, все швидкоплинне», що
виникає час від часу.
 Цієї миті підійшов офіціант із нескінченним описом страв, які
щойно поставили перед нами.
— Ваша наступна страва — запечений на грилі унагі, це річковий
вугор…
Поки він белькотів про пюре з японського гарбуза кабочі
й «великі, прозорі шматочки редиски дайкон», сутність моїх помилок
постала переді мною як на долоні. Мусульмани-суфіти говорять: «Слав
Аллаха, але не забуть прив’язати свого верблюда». Інакше кажучи,
бачити світ як щось божественне — це добре, але не треба бути
довбнем. Джозеф часто розповідав історію про свого першого вчителя
медитації, індійця на ім’я Муніндра, який радив своїм учням ставитися
до всього «просто і легко». Одного дня Джозеф натрапив на Муніндру
на сільському базарі, де той затято торгувався за мішок з арахісом.
У відповідь на питання про очевидну суперечність із його мантрою
про легкість і простоту вчитель пояснив: «Я сказав бути простими, а не
простаками».
Коли офіціант відійшов, я промовив:
— Це справді принизливо.
Марк, який завжди прагнув бачити все в найкращому світлі,
відповів:
— Думаю, це наче революція у твоєму розумінні цього
матеріалу — тепер твоє розуміння глибше. Ти набагато виразніше це
усвідомлюєш.
— Так. Твоя правда,— сказав я.— Бо коли все йде добре, а ти
сприймаєш усе з повнотою свідомості, це дуже легко.
— Так, легко! Це справжня дилема.
Та сама дилема, котру я розв’язував роками, як виявилось,—
баланс між буддистськими принципами й амбіціями. Це пригнічує,
міркував я вголос, після стількох років досі не мати відповіді. Поки
я сидів там і жалів себе, повз мене прослизнули слова Марка про те,
що він, власне, має відповідь. Це була проста, блискуча порада, але
я надто захопився своїми думками, щоб її почути.

Поза тим, мої справи на роботі почали покращуватися. На

перших рядках переліку запланованих справ, який я вів у своєму
смартфоні, я записав цінні вказівки зі своєї зустрічі з Беном:
«ПЕРЕЙТИ НА ВИЩИЙ РІВЕНЬ»
і «ЛІДЕР». Я ніколи не був прихильником таких лозунгів — мені
подобалося, щоб мої девізи були більш вигадливими,— та коли ці
заклики волали до мене своїми великими літерами щоразу, як я зазирав
у список, це було надзвичайно корисно.
Я почав погоджуватися на всі завдання, що мені траплялися,
хоч би які дрібні вони були,— так я колись робив, коли був палким
юним репортером. Це не лишилося непоміченим. Усього за три дні
після зустрічі знову почали надходити листи, один — про мою роботу
над сюжетом для GMA про звинувачення в незаконному
прослуховуванні телефонних розмов, що похитнули британську
газетну імперію Руперта Мердока:

Скандал, що поширює свої метастази…

Дуже вправно, Дене.
Радий бачити тебе на GMA (і скрізь після нашої розмови :) )

Я висвітлював арешт так званих «убивць із Craigslist» (сайту

електронних оголошень), які, за неофіційною інформацією,
заманювали своїх жертв оголошеннями про роботу; вів репортаж зі
шпиталю в Стейтен-Айленді, звідки мусили виписати всіх пацієнтів
через наближення урагану Ірен; розповідав про підозри
в сексуальному насильстві над дітьми, які зруйнували кар’єру
легендарного тренера Джо Патерно з Університету Пенсильванії, де
мене перед камерою забризкали з перцевого балончика під час
студентських протестів.
Як це буває з кожним хорошим тренером, Бена було приємно
радувати. Він смакував дрібні деталі — «мелізми», як він їх називав.
Коли він хвалив мою роботу під час ранкових конференцій, я пишався
більше, ніж мені хотілося визнати.
Я повернувся до своєї звички знаходити, пропонувати
й виробляти спеціальні репортажі, яку закинув під час повільного
сповзання в професійну летаргію. Я ганявся по вулиці за виконавчим
директором Philip Morris International із запитаннями щодо продажу
сигарет дітям в Індонезії. Я розповідав про матусь із провінції, які
[14]
цупили «Аддералл» у своїх дітей. Проводив розслідування про
шахраїв, які телефонували людям, що нелегально замовили онлайн
рецептурні препарати, і вдавали агентів Управління боротьби
з наркотиками. Вони погрожували кримінальним обвинуваченням,
а потім вимагали хабаря, щоб закрити справу.
Але найбільше я пишався сюжетом, під час підготовки якого два
дні просидів замкненим в одиночній камері. Ідея полягала
в приверненні уваги до всенародної дискусії про те, чи є такий тип
ув’язнення тортурами. Мої продюсери переконали працівників
окружної тюрми в Денвері залишити мене на два дні в камері зі
знімальним обладнанням. За цей час я витримав нудьгу, погану їжу,
клаустрофобію та нескінченний вереск моїх співмешканців, також
ув’язнених в одиночних камерах, багато з яких потерпали від
справжніх нервових розладів. Першого ранку я прокинувся від
звірячого виття мешканця камери, розміщеної просто піді мною. Воно
тривало годинами. Інші ув’язнені кричали, просто щоб випустити
пару, і серед них — один порушник спокою за кілька камер від мене,
який побачив наше обладнання й волав, не звертаючись ні до кого
конкретно: «О, вони знімають фільм! Хай відсмокчуть мені і зроблять
із цього лавсторі!» В останній день мого ув’язнення я йшов у душ
(хвала небесам, у відділі з одиночними камерами були тільки окремі
кабінки), і мій бешкетний сусід вигукнув таку пораду: «Тобі треба
сандалі, брате. А то підчепиш гінгівіт!»
Проведений в одиночній камері час був прикрим нагадуванням
про обмеженість медитації — або принаймні про обмеженість моїх
медитаційних можливостей. Я зухвало вважав, що можу медитувати
майже в будь-яких ситуаціях, але рівень шуму і брак приватності —
з повсюдними камерами і постійним зазиранням вартових — зробили
це практично неможливим. Ще гірше ставало від того, що, коли
я намагався медитувати, мій сусід, який навіть не бачив, що я роблю,
раптово і зловісно починав горлати пісню «Karma Chameleon».
Крім того, моя медитаційна практика відходила на другий план
під час моїх відряджень для висвітлення важливих новин, хоча в цей
час вона була найбільше мені потрібна. Наприклад, під час зйомок
сюжету в Університеті Пенсильванії, між прямими включеннями
і дедлайнами, я намагався медитувати у своєму готельному номері, але
часто не міг подолати втому.
 Посеред цих напружених робочих спринтів, коли я мав менше
часу на сон, фізичні вправи і медитацію, я ще й відчув, що мій
внутрішній монолог став прискіпливішим — і мені бракувало
ресурсів, щоб не сприймати голос у своїй голові серйозно. Під час
прямого включення цього ранку в мене був стомлений вигляд. Мені
треба підстригтися. Не можу повірити, що той коментатор на
Facebook назвав мене «головним клоуном». Его, цей спритний сучий
син, використовувало втому, аби прослизнути повз мій ослаблений
захист.

Можливо, зростання мого «рахунку сюжетів», як ми це

називали, створювало перешкоди для медитаційної практики, але воно
було того варте. І це був не єдиний напрям мого професійного
вдосконалення. Я також досягнув певного прогресу в GMA вихідного
дня.
Зміни на краще почались одного ранку після шоу, коли Б’янка
застала мене на канапі у вітальні, де я передивлявся передачу,
невдоволений деякими моментами ефіру. Вона вихопила пульт у мене
з руки і зненацька почала годинний майстер-клас, від самого вступу до
програми докладно розбираючи, коли саме і що саме я зробив
неправильно. «Привітання» того ранку почалися досить добре,
я усміхався і сміявся разом зі співведучою. (Б’янна була у відпустці
з догляду за дитиною, і її місце посіла чудова нова ведуча нічних
новин Пола Фаріс.) Як нас спонукали робити, Пола відпускала
імпровізовані жарти кожні кілька секунд протягом шоу. Б’янка натисла
паузу на пульті.
— Глянь, що тут відбувається. Ти напружився. Це буквально
можна побачити.
Це була правда. Напевно, Пола зі своїми жартами відхилилася від
плану «привітань», який я, очевидно, заздалегідь уклав у своїй голові,
тож я заціпенів.
— Тобі не треба аж так старатися,— сказала Б’янка.— Просто
відпусти ситуацію.
Це було дуже мило — моя дружина тицяла мені в очі
буддистською термінологією. Тим паче в цьому випадку вона не могла
висловитися точніше. Мені треба було підійти до роботи ведучого як
до медитації. Якби я міг розслабитись і бути достатньою мірою
присутнім, аби почути, що люди говорять, це сприяло б нашій
природній взаємодії в ефірі.
Порада Б’янки почала діяти майже одразу. Я помітив, що менше
переймаюся дотриманням плану і більше зосереджуюся на тому, аби
просто бути там, у доброму гуморі, з гострим коментарем
напоготові — і так само готовий реагувати на жарти інших людей
щирим, невимушеним сміхом. Наприклад, коли Рон читав новинне
повідомлення про те, що жінки почуваються щасливішими, якщо
випивають кілька порцій алкоголю на тиждень, я зауважив, що
дорогою додому зупинятимусь біля винної крамнички. Я почав
розуміти: коли Бен просив мене стати «лідером», він пропонував мені
не перетворитися на якогось мачо, а просто почуватися зручно
у власній шкурі.
Хоча в різних напрямах роботи справи йшли добре, не все,
звичайно ж, було ідеально. Схвальні листи від Бена урівноважувалися
записками з дуже прискіпливою (хоча й чемною) критикою.
Наприклад, він трохи покепкував із мене через те, що я використав
занадто науковий термін атмосферні опади, представляючи дощовий
прогноз погоди від Джінджер Зі у випуску GMA. Серйознішою
проблемою було те, що коли я зголосився висвітлювати вивід
американських військ із Іраку, то не дістав згоди. Пізніше я не отримав
ролі в спеціальному репортажі ABC про десяту річницю трагедії 11
вересня — події, що стала поворотним моментом у моєму особистому
та професійному житті. Через це відсторонення я мало знову не пішов
на дно. Було ясно, що в моїй стратегії все ж таки щось не так.

Під час моєї останньої вечері з Марком, тієї, у японському

ресторані, я, як завжди, поклав свій айфон на його половині столу, аби
можна було записати те, що він скаже, і в майбутньому звернутися до
цих записів. (Я носив із собою два смартфони — для підстраховки.)
Переслуховуючи наші розмови, я часто ловив себе на тому, що
вболіваю за Марка, бо його глибокодумні відповіді весь час перебивав
невгамовний допитувач, вставляючи свої недоречні зауваження,
поверхневі теорії й не до кінця усвідомлені відкриття з повним ротом
їжі, яку бездумно споживав.
 На записі було чутно, як я скаржуся на те, що після років
розмірковування над балансом між амбіційністю та врівноваженістю
я досі не мав відповіді. Після чого Марк у свій стриманий спосіб
сказав мені, що він її має. «Відповідь у неприв’язаності»,— сказав він.
На мій захист варто сказати, що слово було оманливо безбарвним. «Це
неприв’язаність до результатів. Я думаю, для амбіційної людини, яка
переймається своєю кар’єрою, яка хоче щось створювати і бути
успішною, докладати справді багато зусиль — це нормально.
А буддистські погляди починають діяти, коли йдеться про результат,
адже він не завжди виходить таким, яким би ми хотіли його бачити».
Коли я розмірковував про цю пораду з відстані часу, у мене
виникло відчуття, що в цьому щось є, але я не міг до кінця зрозуміти,
як можна працювати над чимось не покладаючи рук, а потім не бути
прив’язаним до результату. Я проклав свій шлях у системі, де
шанували здатність усього досягати власними силами і затяте
небажання програвати. Людина, яка робила б це без прив’язаності, не
вклалась би в парадигму.
За кілька місяців, на нашій наступній зустрічі за яєшнею
в Morandi, я знову заговорив на цю тему.
— Коли ми розмовляли минулого разу, ти сказав, що амбіційним
бути нормально, але не треба прив’язуватися до результатів. Я тебе
урвав, як завжди, але що це означає?
— Це так, ніби ти пишеш книжку і хочеш, щоб її добре прийняли,
щоб вона опинилася на першому місці у списку бестселерів, але твоя
здатність контролювати те, що станеться, обмежена. Ти можеш
найняти рекламника, можеш давати безліч інтерв’ю, можеш
готуватись, але твої можливості впливу на книжковий ринок дуже
малі. Тож ти випускаєш її, не прив’язуючись, і вона живе власним
життям. Усе інше відбувається так само.
Якусь мить я гадав, що він спрощує, дає таку собі неуважну
пораду, як батьки дають своїм дітям.
— Коли я був малим,— сказав я,— і готувався до якоїсь
футбольної гри чи чогось подібного, мої батьки говорили: «Просто
зроби все, що можеш». Приблизно те саме говориш зараз ти.
— Ага,— озвався він таким в’їдливим тоном, на який тільки був
спроможний.— Я і твої батьки.
 Але це не те саме, пояснив він. Ти можеш зробити все, на що
здатний, а потім, якщо все піде не так, як ти хочеш, усе одно поринути
в неконструктивний смуток, що завадить тобі повернутися в норму.
Штука якраз у тому, щоб відмовитися від прив’язаності.
І тут усе зійшлось. Як завжди, Маркова порада була доречною,
навіть якщо мені потрібен був час, щоб її осмислити. Прагнення до
успіху — це добре, поки воно пом’якшується розумінням, що
в ентропійному всесвіті остаточний результат поза вашим контролем.
Якщо ви не марнуєте енергію на чинники, на які не можете вплинути,
то можете більш ефективно зосередитися на тих, на які вплинути
можете. Якщо вам властива мудра амбіційність, ви робите все можливе
для успіху, але не прив’язані до результату, тож, якщо зазнаєте
поразки, ви будете максимально стійкими, зможете підвестись,
обтрусити пилюку і знову кинутися в бій. Використовуючи
суперечливий термін, можна назвати таку позицію суперечливим
егоїзмом.
Це нагадало мені про зустріч, що відбулася в нас на ABC за кілька
місяців до виборів 2012 року. Невелика група репортерів, ведучих
і представників керівництва в залі для конференцій оточила Девіда
Аксельрода, який керував передвиборчою кампанією президента
Обами. Якоїсь миті Бен запитав на диво врівноваженого Аксельрода
про загрози проведення кампанії в середовищі, де стільки чинників він
не може контролювати — від європейської боргової кризи до
можливого нападу Аль-Каїди та військової загрози Ізраїлю з боку
Ірану. Аксельрод відповів: «Ми можемо зробити тільки все, що
можемо зробити».
Це справді була обнадійлива перспектива. Мені не треба було
марнувати стільки часу, передбачаючи якісь непевні жахіття, що
чекали на мене в майбутньому. (У Дулуті хоча б є нічліжки?) Я мав
лише сказати собі: якщо це не спрацює, мені знадобиться тільки
наполегливість, щоб почати спочатку,— як і тоді, коли мої думки
розбігаються під час медитації. Після того як я роками виводив хибну
дихотомію між прагненням до успіху і внутрішнім спокоєм, не в змозі
збагнути, як узгодити ці два начебто несумісні імпульси, раптом, за
яєшнею в галасливій забігайлівці, мене осяяло: ця неоковирна фраза
«неприв’язаність до результатів» була святим ґраалем, який я так довго
шукав, золотою серединою, у якій поєднались «ціна певності»
і «мудрість непевності».

Це була остання деталь пазлу, який я намагався скласти, відколи

розпочав усю цю незаплановану пригоду. Увесь цей час я намагався
знайти якусь схему, всеосяжне розв’язання однієї з основних проблем
сучасного медитатора: як можна бути щасливішою, кращою людиною
і не втратити ефективності? Книжки та вчителі, до яких я звертався,
уже виконали найважливішу роботу: переорієнтували моє внутрішнє
життя завдяки пом’якшенню шкідливих схильностей мого розуму та
підживленню співчуття. Лише в цьому одному напрямі, як я вважав,
вони не виправдали моїх очікувань.
Оскільки буддисти завжди укладають переліки (я був
переконаний, що десь у них є перелік Найкращих способів складати
перелік), я вирішив вивести власний. Жоден із його пунктів сам собою
не був блискучим і приголомшливим. Буддизм не дарма називають
«удосконаленим здоровим глуздом»: він ґрунтується на тому, щоб
послідовно розглядати очевидні, але часто непомічені істини (усе
змінюється, ніщо не може нас повністю задовольнити), аж поки щось
усередині вас зрушиться. Так само й із моїм новим списком: якщо
виконувати ці приписи комплексно — а потім систематизувати
й посилити за допомогою регулярної практики майндфулнесу,— вони
підносяться від банальностей до потужних інструментів.
Якийсь час я погрався з назвами («Десять принципів нещадного
дзену» була ймовірним претендентом), але потім почув про
стародавній кодекс самураїв, «Шлях воїна». Я вирішив створити
версію для корпоративного самурая.

Шлях тривожного воїна

1. Не будь поганцем
2. (І/Але…) За необхідності приховуй дзен
3. Медитуй
4. Ціна певності — непевність, поки це корисно
5. Самовладання — не перешкода креативності
6. Не перестарайся
 7. Скромність запобігає приниженню
8. Стримуй свій внутрішній батіг
9. Неприв’язаність до результатів
10. Що найважливіше?

Не будь поганцем
Звичайно, люди, які час від часу паскудно поводяться, нерідко
бувають успішними. За свою кар’єру я зустрічав чимало таких типів,
але вони ніколи не здавалися мені справді щасливими. Іноді вважають,
що успіх у конкурентній справі вимагає чогось протилежного до
співчуття. Але мій досвід показує, що це лише послаблювало гостроту
мого мислення й ефективність і призводило до необачних рішень.
Сприятливе замкнене коло, яке описав Джозеф (більше метти, кращі
рішення, більше щастя і так далі), справді існує. До того ж співчуття
дає стратегічну перевагу — допомагає здобувати спільників. Ну, і ще
одна дрібничка — це робить вас набагато більш самодостатньою
людиною.

(І/Але…) За необхідності приховуй дзен

Будьте чемними, але не треба перетворюватися на слабких
простаків. Хоч я й домігся певної свободи від его, мені все одно треба
діяти в складних робочих обставинах. Іноді треба агресивно за щось
змагатися, відстоювати свої інтереси або навіть перекинутися з кимось
гострим слівцем. Робити це спокійно й не брати всього близько до
серця нелегко, але можливо.

Медитуй
Медитація — це суперсила, яка робить можливим виконання всіх
інших приписів. Ця практика має незліченні переваги, від покращення
здоров’я до підвищення зосередженості й глибшого відчуття спокою,
але найважливіша серед них — здатність відповідати замість реагувати
на ваші імпульси й пориви. Ми проживаємо життя, керовані бажанням
і відразою. Під час медитації, замість піддаватися цим глибоко
вкоріненим звичкам розуму, ви просто спостерігаєте, що виникає
у вашій голові, не оцінюючи цього. Якщо я виконую цю вправу знову
й знову, це дає мені величезні переваги в повсякденному житті,
дозволяючи — принаймні на 10 % часу — заткати своє его
[15]
рейганівським «Ну знов ти за своє» .

Ціна певності — непевність, поки це корисно

Завдяки майндфулнесу я отримав чудову внутрішню молотарку,
щоб відділяти зерна від полови, тобто з’ясовувати, коли мені варто
хвилюватися, а коли це безглуздо. Пильність, старанність, амбіційні
прагнення — усе це позитивні вияви «непевності». Голод
і перфекціонізм — це потужні сили, яким можна знайти застосування.
Навіть «розум, що порівнює», який так часто критикують, може бути
корисним. Я порівнював себе із Джозефом, Марком і Шерон, і це
зробило мене щасливішим. Я порівнював себе з Б’янкою, і це зробило
мене кращим. Я порівнював себе з Біллом Вейром, Девідом Муіром,
Крісом Куомо, Девідом Райтом та іншими і зміг піднятися на вищий
професійний рівень. На мій погляд, буддисти применшують цінність
конструктивного страждання. Я чув, як Джозеф в одній зі своїх
дхармічних лекцій процитував монаха, який сказав щось таке: «Немає
сенсу засмучуватися через речі, яких ви не можете змінити, і немає
сенсу засмучуватися через ті, які ви змінити можете». Як на мене, це
означає відмовитися від просторої нейтральної території, заради якої
варто хоч трохи постраждати.

Самовладання — не перешкода креативності

Те, що я щасливіший, не робить з мене екзальтованого зомбі, як
багато хто боїться. Цей міф сягає корінням часів Арістотеля, який
сказав: «Усі, хто досягнув досконалості у філософії, поезії, мистецтві
й політиці… мають схильність до меланхолії». Я зрозумів, що
майндфулнес не перетворює мене на нудну людину без проблем,
а робить з мене, як висловився один видатний духовний учитель,
«знавця неврозів». Одне з найцікавіших моїх відкриттів за всю цю
подорож полягало в тому, що я не потребую своїх демонів, щоб вони
підживлювали мою енергію, а стримувати їх — значно приємніше
заняття, ніж потурати їм. Джон Кабат-Зінн висловив припущення:
колись наука зможе довести, що майндфулнес насправді робить людей
більш креативними, звільняючи простір від звичного пережовування
та непотрібних припущень для нових, інакших думок. Наприклад, під
час ретриту мене накрила хвиля ідей, я заповнював ними блокноти,
записував їх на маленьких аркушах між медитаційними сесіями. Тому
хтозна, можливо, ван Гог би виявився ще кращим художником, якби не
був настільки нещасним, що відрізав власне вухо?

Не перестарайся
Складно відкрити бляшанку, коли у вашій руці напружений кожен
м’яз. Невелике розслаблення допомогло мені в студії GMA,
у міжособистісній взаємодії, а також тоді, коли я писав сценарії.
Я побачив переваги цільових пауз і прийняття неоднозначності. Це
діяло не щоразу, але було краще, ніж мій давній спосіб пробивати собі
шлях до відповіді.

Скромність запобігає приниженню

Усі ми зірки власних фільмів, та коли я прорідив свої думки типу
«Та ви знаєте, хто я такий?!», моє життя стало безмежно спокійнішим.
Якщо ви не вдаєте із себе бозна-кого і не дозволяєте своєму его
займати міцні позиції, з яких ви тримаєте рішучу й часто нерозумну
оборону, то можете бути значно спритнішими в складних ситуаціях.
Для мене скромність стала полегшенням, протилежністю до
приниження. Вона згладила гострі краї розуму, що порівнює.
Звичайно, встановити тут правильний баланс — це дуже тонка справа;
можна зайти надто далеко і стати тюхтієм. (Дивіться припис номер два
щодо приховування дзену.)

Стримуй свій внутрішній батіг

Дотримуючись своєї установки про «ціну певності», я довго
вважав, що єдиний шлях до успіху — це жорстка самокритика. Однак
дослідження показують, що «твердість і доброта» — це краща
стратегія. Люди, які практикують медитацію самоспівчуття, з більшою
легкістю кидають курити і дотримуються дієти. Вони здатні швидше
відновлюватися після хибних кроків. Усі успішні люди зазнають
поразок. Якщо ви можете створити внутрішнє середовище, де ваші
помилки дістають прощення, а вади щиро визнаються, ваша стійкість
безмірно зростає.

Неприв’язаність до результатів
Неприв’язаність до результатів + співчуття до себе =
гнучка жорсткість, з якою мало що може зрівнятися. Будьте
наполегливі, грайте на перемогу, але не ховайтесь у мушлю, якщо все
піде не так, як ви хотіли. Саме це, як тепер я думаю, мав на увазі Т. С.
Еліот, коли у своїй поезії «Попільна середа» говорив про навчання
«хвилюватись і не хвилюватись».

Що найважливіше?
Одного дня, під час сніданку з Марком і Джозефом, я вкотре
змушував їх допомогти мені в міркуваннях про баланс між
амбіційністю та самовладанням. Після основної страви й перед
десертом Джозеф вийшов до вбиральні. Повернувся він усміхаючись
і проголосив: «Я знайшов відповідь. Корисна мантра для таких
моментів — “Що найважливіше?”». Спочатку це здалося мені надто
загальним, та коли я певний час поміркував над цією ідеєю, вона
постала переді мною як підсумкова, уточнювальна порада. Коли
я переймався через майбутнє, то навчився запитувати себе: чого
я насправді хочу? Хоча думка про успіх досі була мені до душі,
зазнавати страждань я був готовий лише до певної міри. Те, чого
я справді хотів, саме собою сформулювалося під час інтерв’ю, яке
я колись брав у Роберта Шнайдера, вокаліста психоделічної поп-групи
Apples in Stereo, який сам себе називав «нездарою». Він був одним із
найщасливіших на вигляд людей, яких я будь-коли зустрічав: увесь час
щось говорив, постійно був у русі — просто випромінював ентузіазм
і допитливість. Під кінець інтерв’ю він сказав: «Найважливіше для
мене, мабуть, бути добрим і одночасно намагатися зробити щось
неймовірне».

Я з гордістю презентував свій перелік Б’янці. У відповідь вона

лукаво посміхнулась і сказала:
— Але оцього ти насправді не робиш.
Вона вказувала на перший пункт — не бути поганцем.
 — Це лише план, я ще не почав його втілювати,— запевнив я її.
Хоча я не бездоганно дотримувався своїх приписів, вони
позитивно позначилися на моїй роботі. За дев’ять місяців після тієї
зустрічі з Беном я попросив про ще одну — цього разу, щоб поставити
йому конкретне запитання, пов’язане з цією книжкою. Я хотів
переконатися, що він не буде проти, якщо я розповім у ній про свою
давню історію з наркозалежністю. Це вперше я розказував комусь зі
свого керівництва про те, що насправді стояло за моїми панічними
атаками. Було дуже цікаво спостерігати, як розуміння відображалося
на його обличчі, коли він пригадав і переосмислив той випадок. Ми
обговорили плюси й мінуси розкриття цієї інформації. Зрештою він
сказав, що підтримає мене незалежно від того, яким буде моє рішення.
Потім він раптово заговорив про дві мантри, які придумав для
мене під час нашої попередньої зустрічі, і заявив, що я, на його погляд,
досягнув успіху і в «переході на новий рівень», і в тому, щоб стати
«лідером». Наостанок він додав, що йому сподобався останній сюжет
про компанію дівчат-екзорцисток, який я підготував для Nightline, але
він уважає, що я міг би старанніше поголитись.
Епілог
Зараз, коли я пишу це восени 2013 року, минуло п’ять років,
відколи я прочитав першу книжку Екхарта Толле, чотири — відколи
розпочав медитувати, і понад два — від моєї знакової зустрічі з Беном
Шервудом.
Із часу, описаного в кінці останнього розділу, зі мною сталися три
важливі зміни. Серед них: кардинальна зміна поглядів, підвищення на
роботі й те, що можна назвати моментом прозріння.
Почнімо з різкої зміни поглядів. На мій превеликий подив, я дещо
змінив своє ставлення до просвітлення. Як і більшість змін у моїх
переконаннях, ця ґрунтувалася на науці. Під час своїх мандрів
субкультурою майндфулнесу я почув про групу молодих
нейробіологів, які стали на сміливу публічну позицію. На відміну від
своїх попередників із єврейських буддистів, наприклад Джона Кабат-
Зінна, котрі щосили намагалися дистанціюватися від традиційного
буддизму, ці молоді зухвальці відверто зацікавлені у «звільненні», а не
просто послабленні стресу. Вони досліджували мозок досвідчених
медитаторів за допомогою функціональної магнітно-резонансної
томографії. Хоча ці науковці й не довели реальність просвітлення,
скажімо, виявивши особливі ознаки в мозку тих, хто ввійшов у потік,
або аргатів, вони зацікавлені в тому, щоб це зробити.
Я був щонайменше заінтригований. Я завів дружбу з одним із цих
науковців, доктором Джадом Брюером, невисоким кремезним
чоловіком тридцяти восьми років із коротким каштановим волоссям,
на енергійних манерах якого позначились і щирість, властива вихідцям
зі штату Індіана, і освіта в одному з університетів Ліги плюща. Під час
свого дослідження в Єльському університеті він розробив дещо
в перспективі революційне: механізми зворотного нейронного зв’язку
в реальному часі, що дозволяють медитаторам побачити, коли вони
зупиняють свою мережу пасивного режиму роботи головного мозку
(Default Mode Network, DMN), так звані самовідтворювані ділянки, що
активні більшу частину часу, коли ми не спимо, але не перебуваємо
в стані майндфулнесу. Із вузької трубки сканера (у яку я, до речі, не
зміг себе запхати через клаустрофобію) медитатор бачить у дзеркалі
маленький монітор комп’ютера. Коли DMN деактивовано, екран стає
синім. Якщо его дає про себе знати, екран червоніє. По суті, винахід
Джада повідомляє людям, чи правильно вони медитують. Близько
десятка людей, що досягли значних висот у медитації, залазили в цей
сканер, і в багатьох із них екран ставав синім. Джад розглядав свою
технологію як спосіб навчити пересічну людину медитувати так добре,
щоб вона не марнувала свій час на неправильну медитацію, а це
пришвидшило б її шлях до прозріння.
Одного дня, над тарілкою пасти, я почав розпитувати Джада про
поняття звільнення.
— Чому я помиляюся, коли думаю, що просвітлення — це дивна
маячня, закладена в таку корисну з усіх інших поглядів програму?
Він пояснив, що мозок — це механізм для пошуку задоволення.
Коли ви за допомогою медитації навчите його, що спокійно триматися
нинішньої миті — це приємніше, ніж звичний стан прив’язаності,
з часом мозок захоче більше й більше майндфулнесу. Він порівняв це
з лабораторними щурами, які вчаться уникати ударів електричного
струму.
— Коли ви зрозумієте, що існує щось краще за звичний нам стан,
— сказав Джад,— то рано чи пізно ваш мозок скаже: «Якого біса я це
роблю? Я хапаюсь за гаряче вугілля».
Якщо ви дозволите своєму мозку достатньою мірою відчути смак
майндфулнесу, це зрештою розвине відцентрову силу — звільнення від
жадоби й ненависті, що може, як наполягав Джад, призвести до
цілковитого викорінення негативних емоцій (інакше кажучи,
просвітлення).
— Чому б цей процес мав зупинитися? — спитав він.— Із погляду
еволюції йому немає сенсу зупинятись. Адже й вода прямує до
найнижчого рівня?
Це було перше раціональне пояснення, яке я чув на тему
просвітлення. Я зрозумів, що сиджу й киваю головою на знак згоди,
і сам був вражений тим, що це роблю. Мені важко було в це повірити,
але я справді думав: «Чи не варто мені спробувати ввійти в потік?»
Можливо, це був іще один рівень, на який я маю піднятися?
Аби переконатися, що не божеволію, я звернувся до
найскептичнішої людини, яку знав,— до Сема Гарріса. Отакої! Він теж
сказав, що просвітлення реальне, хоч і використав іншу аналогію. Так
само, як люди можуть завдяки тренуванню стати достатньо сильними
і швидкими, щоб змагатися на Олімпійських іграх, ми, за його
словами, можемо тренуватися, поки не станемо наймудрішими
і найбільш співчутливими версіями себе. Ба більше, він сказав, що сам
досягнув чогось трохи подібного до входження в потік, найпершого
етапу просвітлення, що він «зміг прозирнути крізь его в найбільш
переконливий спосіб». Але швидко додав: «Це не те саме, що стати
Буддою, коли ти більше не можеш бути придурком».
На додачу до всього Сем сказав мені, що вважає цілком
можливим, аби деякі люди раптово досягли просвітлення, зовсім без
медитації. Зокрема він мав на увазі Екхарта Толле. «Я не маю підстав
сумніватися в його історії»,— сказав він. Він додав, що люди, як-от
Толле, які мають досвід раптових прозрінь, отриманих наче з неба без
будь-якого тренування, наділені чимось більш «автентичним» — тому
що «вони не отримують цього звідкілясь іззовні». Це була для мене
гірка пілюля. Кепкування з Толле було одним із моїх важливих
орієнтирів у цій подорожі. Тепер, як кажуть буддисти, можливо, я мав
це відпустити. Я знову перечитав ту першу книжку Толле, яка
запустила всю мою «духовну» одіссею, і хоча вона не перестала
здаватися мені гротескною й пишномовною, тепер я бачив у ній значно
більше сенсу, ніж п’ять років тому. Уперше читаючи «Нову землю»,
я кривився, коли Толле доволі нескромно обіцяв, що ця книжка
«запустить процес пробудження» в читача. Тепер я мусив визнати, що
в моєму випадку маленький німець певною мірою мав рацію.
Поки що я дотримуюся такої думки: я не знаю, чи можливо
досягнути просвітлення, хоч через медитацію, хоч через раптове
пробудження в стилі Толле. Я агностик — але без глухої байдужості,
властивої мені до того, як я розпочав цю подорож. Тепер я розумію, що
в сприйнятті просвітлення був засліплений власним скептицизмом. Усі
ті поетичні вислови про Будду, який сидів під деревом і досягнув
«позамежного», «безсмертного», «того, що складно побачити» і так
далі викликали своєрідний інтелектуальний блювотний рефлекс.
Простіше кажучи, я вивернув навиворіт ту дилему, з якою зазвичай
стикаються люди, захоплені духовним пошуком. Замість, як співають
у своїй пісні Meat Puppets, «відкрити свій розум, щоб туди посипалось
сміття», я завчасно закрив свій розум. Увесь мій досвід зводився до
того, що я знову й знову розумів помилковість багатьох із моїх
припущень. Можливо, просвітлення було останнім прикладом.
Одне я знаю точно: мені ще багато треба зробити. Байдуже, чи
можна досягнути 100 % щастя, але я неодмінно стану щасливішим
більше ніж на 10 %, і мені вже кортить спробувати. Я часто згадую
цитату з твору одного з моїх улюблених письменників Джеффа
Воррена, який назвав медитацію «наступним фронтиром для
людського дослідження». Мене страшенно підбадьорює той факт, що
мої друзі єврейські буддисти, усі на ціле покоління старші за мене, досі
ставляться до всього цього з не меншим захопленням, ніж тоді, коли їм
було трохи за двадцять. Повнота свідомості, щастя і здатність не бути
поганцем — це навички, які я плекатиму решту свого життя: щодня,
щомиті, аж поки не втрачу розум від старості або помру. А плата за
це — менша імпульсивність, менше зациклювання і — хто знає? —
можливо, входження в потік. Я маю бажання й цікавість. Маю
впевненість і довіру. Гадаю, інше слово, яке я можу вжити, це… віра.
Наступна зміна в моєму житті більш приземлена.
Нещодавно — якщо точніше, об 11 ранку 7 жовтня 2013 року,—
Бен запросив мене зустрітися з ним у студії, де ми знімаємо більшість
наших головних програм. Він простягнув мені руку й запропонував
роботу одного зі співведучих Nightline. Я погодився, і тоді він мене
обійняв. Я зі своїм зростом тицьнувся обличчям у його сонячне
сплетіння. (Варто зауважити, що Бен нещодавно почав медитувати
і в захваті від цього. Діана Соєр теж тепер медитує. Так само і Джордж
Стефанопулос. Навіть Барбара Волтерс нещодавно спробувала, хоча
це, очевидно, не ввійшло в неї у звичку.)
У згоді з буддистськими принципами страждання, поки я отримав
роботу, якої прагнув стільки років, передачу перенесли на пізніший
часовий слот. І все ж, як написав мені в електронному листі мій колега
Девід Райт, кореспондент, з яким я конкурував, коли ми обидва були
молодшими й нахабнішими: «Це все одно найкраще місце в мережевих
новинах». Я від щирого серця з ним погоджуюсь. Більше ніде на
телебаченні журналісти не мають такої свободи й стільки ефірного
часу, як ми в Nightline. За кілька днів після того, як Бен запропонував
мені цю роботу, новину оголосили всій команді програми. Коли
я вдивлявся в обличчя моїх друзів із команди — а їх я вважав
найкращими в усій сфері новин,— то поринув у позитивну версію
прапанчі, уявляючи всі пригоди, які в нас можуть бути, історії, які ми
зможемо розповісти, і поганих людей, яких зможемо зупинити. Тим
часом я переконав керівництво дозволити мені й далі вести GMA на
вихідних, адже ця робота подобалась мені більше, ніж будь-коли.
Майже завжди я відчуваю велике хвилювання, коли будильник
дзвенить о четвертій ранку.
Отже, тепер, коли в мене є ці дві надзвичайні посади, я нарешті
цілком задоволений? Я справді там, де маю бути? Чи схожий я на
акулу, якій більше не треба постійно рухатися? Не знаю —
найвірогідніше, ні. Але принаймні зараз я не думаю про те, що
робитиму далі, а тільки про те, як уберегти мої теперішні обставини
від змін.
У будь-якому разі, хоч підвищення дуже багато для мене важило,
значно важливіша мить насправді настала за кілька місяців до того.
Я був у Ріо-де-Жанейро, знімаючи сюжет про спроби поліції
очистити від наркотиків міські нетрі перед літніми Олімпійськими
іграми 2016 року. Одного вечора ми з командою опинилися в малій
бетонній споруді, у темному й брудному завулку, знімаючи, як члени
наркокартелю готують марихуану для продажу. Раптом увійшов
здоровило, оточений ватагою підлітків. Він тримав у руках
напівавтоматичну гвинтівку і був обвішаний золотими ланцюгами, як
рестлер Містер Ті. Коли він потиснув мені руку, було справді боляче.
Він був лідером — або «доном» — картелю, і бажав, за його словами,
дати нам ексклюзивне інтерв’ю, якщо ми пообіцяємо не показувати
його обличчя. Ми квапливо налаштували камери, поки озброєний до
зубів помічник дона зазирав через плече мого продюсера у видошукач,
щоби не порушили анонімність його боса.
Коли інтерв’ю розпочалось, я спитав його:
— Ви б назвали свою роботу небезпечною?
— Це ваша робота небезпечна,— сказав він.— Що, як я надумаю
просто зараз убити вас або викрасти?
Запала ніякова мовчанка.
Я на 97 % був упевнений, що дон жартує, але решти трьох
відсотків вистачило, аби викликати в мене своєрідний стан зміненої
свідомості. Далі сталося те, що я, за браком кращого терміна, називаю
моментом прозріння. Знов-таки, нічого містичного — лише низка
думок, усвідомлень і прохань, що раптово зринули в моїй голові.
 Почалося це із внутрішнього благання: «Любий наркобароне, будь
ласка, не вбивайте мене, я ж тільки-но навів лад у своїй довбешці».
Після цього відбулося своєрідне підбиття підсумків, перегляд
усього, що я досягнув від часу своїх недобрих давніх днів
бездумності — днів, коли я міг зустрітися віч-на-віч із наркоторговцем
за цілком інших обставин. Мені спало на думку, що, з багатьох
поглядів, голос у моїй голові досі падлюка. Щоправда, тепер завдяки
майндфулнесу я непогано зв’язав цей голос і заклеїв йому рота
скотчем. Я й досі маніакально працьовитий і не шкодую про це.
Я й досі твердо переконаний, що ціною певності є непевність,
а тривожність у розумних дозах — це добре. Але крім того я знаю:
коли почав перейматися не тільки самим собою, це зробило мене
значно щасливішим. Хоч як це дивно, та коли я зазирнув усередину, то
став більш відкритим до зовнішнього — і значно кращим колегою,
другом і чоловіком чудової Б’янки (коли вона дізнається, що
я вклепався в цю халепу з наркоторговцем, мабуть, погрожуватиме
сама мене вбити). І хоча я досі переймався через роботу, навчаючись
«хвилюватись і не хвилюватись», я звільняв для себе принаймні 10 %
часу, щоб дужче зосередитися на тих аспектах моєї роботи, які важили
для мене найбільше,— наприклад, висвітлення таких важливих
історій, як оця.
Тоді я подумки адресував наркобаронові ще одне благання:
«Медитація (яку — і я кажу це з найглибшою повагою — вам справді
варто спробувати) зробила мене значно менш залежним від непевних
зовнішніх обставин, що постійно змінюються. Моє щастя значно
більшою мірою виникає саме із себе. Інакше кажучи, я все спокійніше
ставлюся до швидкоплинності — але не настільки спокійно, щоб не
заперечувати, якщо ви плануєте мене вбити просто зараз».
Як я вже сказав, усе це відбулося дуже швидко. За кілька секунд
після того, як наркобарон висловив свою погрозу, його чималий живіт
затрусився від сміху.
— Скажіть йому, що я жартую,— звернувся він до мого
перекладача.
Потім гангстер простягнув свою ведмежу лапу й поклав її на моє
плече чи то заспокійливо, чи погрозливо (а можливо, у цьому жесті
було потроху того й того), поки я нервово хихотів і ковтав слину.
 У моїй голові зринула ще одна думка. За іронією, це була та сама
думка, що промайнула в мене понад десять років тому, на початку цієї
одіссеї, на гірському схилі в Афганістані, коли в мене вперше стріляли:
«сподіваюся, ми це знімаємо».
Подяки
Повторюючи безсмертні рядки репера Джей Зі, «передусім дякую
моїм наркодилерам». Величезна подяка моїй дружині, доктору Б’янці
Гарріс, за те, що зробила мене на 100 % щасливішим іще до того, як
я став щасливішим на 10 %. Дякую тобі за те, що познайомила мене
з доктором Марком Епштейном, що ходила навшпиньки по нашій
маленькій квартирі, поки я медитував, що змирилася з моїми
поїздками на ретрити і за те, що допомагала мені на кожному етапі
створення цієї книжки — хоч тобі й було ніяково, коли я раз у раз
вихваляв твою красу й досконалість. Я тебе кохаю.
Якщо вже говорити про Марка Епштейна, то я хочу подякувати
йому за те, що він — я так ніколи до кінця й не зрозумів чому —
погодився завести дружбу із зухвалим і прискіпливим незнайомцем.
(До речі, велике «на здоров’я» Марковій дружині Арлен Шехет, котра,
почувши, як я кепкую із сабо її чоловіка, сказала: «Ох, дякую —
ненавиджу ті шкарбани!»)
Я хочу подякувати всім моїм друзям єврейським буддистам, серед
яких Марк, Джозеф Голдштейн, Шерон Зальцберг, Деніел Голман
і Тара Беннетт-Голман, Джон Кабат-Зінн, а також Річі Девідсон. Ви
змінили мою свідомість.
Не можу не згадати й інших своїх медитаційних співучасників,
чиї твори, дружба й поради стали мені у величезній пригоді: Сем
Гарріс, Стівен Бечелор, Роберт Турман, Джад Брюер, Джек Корнфілд,
Матьє Рікар, Джей Майклсон, Джим Гімян, Баррі Бойс, Мелвін
Маклауд, Девід Геллес, Джош Беран, Тім Раян, Джефф Вокер, Джефф
Воррен, Деніел Інгрем, Тара Брах, Спрінг Ваша, Еміліана Саймон-
Томас, Шейд-Менг Тен, Мірабай Буш, Вінс Горн, Елізабет Стенлі,
Дженіс Мартурано, Сорен Гордхамер і Джіано Гібсон.
Мені пощастило мати добровольчу армію перших читачів, які
присвятили справді незмірну кількість особистого часу і врятували
мене від того, щоб я зганьбився у безліч способів. Головні серед них
Метт Гарріс, Реджина Ліповскі, Карен Евріч, Марк Гальперін —
четверо моїх найулюбленіших на світі людей, перед якими я тепер
у боргу навіки. Серед інших неперевершених перших читачів —
Джессіка Гарріс, С’юзан Меркандетті, Кріс Себастіан, Емі Ентеліс,
Керрі Сміт, Ендрю Міллер, Нік Ватт, Рікі Ван Веен, Вонбо Ву, Глен
Кеплін, Зев Бороу і Ганна Карп. Ця книжка ніколи б не з’явилася без
їхніх порад, а також без вчасної підтримки мого веселого і завжди
готового прийти на допомогу агента Люка Дженклоу, як і моєї чудової
й терплячої редакторки Деніз Освальд, які допомогли мені обійти
багато підводних рифів. (Не меншою мірою я вдячний усій команді
видавництва It Books: Лінн Грейді, Майклові Баррсу, Шерін
Розенблюм, Тамарі Ареллано, Бет Сільфін і найкрутішому
літредакторові Робу Стерніцкі.) Крім того, я маю висловити подяку
Вільямові Патріку, який долучився до справи в останні місяці й зробив
величезний внесок.
Багато моїх колишніх і нинішніх колег із ABC News у той чи
інший спосіб доклалися до появи цієї книжки: Бен Шервуд, Діана
Соєр, Джеймс Голдстон, Барбара Волтерс, Девід Муір, Джордж
Стефанопулос, Білл Вейр, Кріс Куомо, доктор Річард Бессер, Джейк
Таппер, Девід Райт, Боб і Лі Вудраффи, Джеффрі Шнейдер, Алісса
Еппл, Джулі Таунсенд, Барбара Федіда, Феліція Біберіка, Алмін
Карамехмедович, Джинмарі Кондон, Б’янна Голодрига, Рон Клейборн,
Джінджер Зі, Сара Гейнс, Джон Ферракане, Трейсі Маркс, Синтія
Макфадден, Ден Абрамс, Альфонсо Пена, Діана Мендез, Нік Капоте,
Міґель Санчо, Бо Беєрле, Венді Фішер, Девід Рейтер, Джо Руффоло,
Сімоне Свінк, Ендрю Спрінгер і Джон Меєрсон.
Хочу згадати кількох особистих друзів, які також підтримували
мене на цьому шляху: Віллі Мак, Джош Абрамсон, Джейсон Гарріс,
Джейсон Гаммель, Корі Гардінер, Мег Томпсон, Стефан Волтер
і Каяма Гловер.
У цій книжці я використав чи переробив деякі цікаві звороти
з творів кількох авторів, якими захоплююсь: Гері Штейнгарт, схоже,
винайшов слово blightscape — «краєвид на занепад», яке вжив
у своєму романі The Russian Debutante’s Handbook («Посібник
російського дебютанта»); Бенджамін Кункель пише про реальність, яка
«збиралася в кутках кімнати» у сцені з екстазі з роману Indecision
(«Нерішучість»); Бен Шервуд використовує сполучення «медвяне
світло» в книжці The Survivors Club («Клуб тих, хто вижив»).
Нарешті, дякую Джею і Ненсі Лі Гаррісам, двом неодмінним
«причинам і умовам» (якщо скористатися буддистською фразеологією)
цієї книжки. Здається, тут доречно розповісти про те, що недавно
сказав мені тато і що мене здивувало: фраза «ціною певності
є непевність» насправді не була його особистим девізом, він її просто
придумав, щоб його тривожний син спокійніше сприймав свою
схильність до надмірного хвилювання. От тільки мені знадобилося
чотири десятки років, щоб зрозуміти, як використовувати її з мудрістю.
Дякую вам обом за те, що ви були настільки ідеальними батьками,
наскільки лише можливо, що дозволили мені чесно про вас написати,
і за те, що не ошаліли, коли я нарешті розказав вам (майже за десять
років після самого факту) про всю ту справу з наркотиками. І ще, я вас
пробачаю за те, що відправили мене на те заняття з йоги.
Додаток. Інструкції
Існує багато поганих причин не медитувати. Ось моя перша
трійка.

1. «Це маячня». Тут усе ясно. Як ви, можливо, пам’ятаєте, колись

я теж так почувався. Але ж бізнесмени, юристи, військові не без
підстав схилилися до медитації. Тут не потрібно ніякої магії
й містики — це просто вправа. Якщо ви зробите потрібну кількість
підходів, гарантовано й передбачувано відбудуться певні речі. Одна
з таких речей, як засвідчують дослідження, полягає в тому, що ваш
мозок зміниться в позитивному сенсі. Вам краще вдаватиметься не
поступатися вашим минущим емоційним поривам, ви навчитесь —
можливо, 10 % вашого часу, а може, більше — відповідати, а не
реагувати. Тепер ми знаємо, що щастя, витривалість і співчуття — це
навички, які можна розвивати. Ви не повинні вдовольнятися вашим
поточним рівнем благополуччя або чекати, поки зміняться обставини
вашого життя; ви можете самі взятися за кермо. Ви чистите зуби,
приймаєте ліки, призначені вашим лікарем, дотримуєтеся здорового
харчування — а якщо ви цього не робите, то, напевно, відчуваєте
провину. Зважаючи на все, що говорить нам сучасна наука, я гадаю,
медитацію можна спокійно віднести до цієї категорії.
2. «Це занадто складно для мене». Я називаю це аргументом
«хибного уявлення про власну унікальність». Люди часто говорять
мені: «Я знаю, що мені варто медитувати, але ви не розумієте: мій
розум просто мчить надто швидко. Я ніяк не можу це робити». Маю
для вас новину: ласкаво просимо до звичайного людського існування.
Ніхто не може контролювати свою свідомість. Навіть досвідчені
медитатори борються з розпорошенням уваги. Ба більше, сама ідея про
те, що медитація вимагає від вас «очищення свідомості»,— це міф.
(Більше про це непорозуміння скажемо далі.)
3. «Я не маю часу». П’ять хвилин мають усі. Я вам раджу
розпочати з п’яти хвилин на день і сказати собі, що ви ніколи не
робитимете більше. Якщо ви послідовно й природно розширите свій
час, це чудово. Якщо ні, цілком нормально.
Базова майндфулнес-медитація
1. Сядьте зручно. Вам не потрібно викручуватися, щоб сісти зі
схрещеними ногами,— звісно, якщо ви цього не хочете. Ви можете
просто сісти на стілець. (Також можете стати або лягти, хоча другий
варіант іноді призводить до того, що ви можете мимоволі задрімати.)
Незалежно від вашої пози спину потрібно тримати рівно, але не
напружувати.
2. Відчуйте своє дихання. Оберіть одну ділянку: ніс, живіт або
груди. Спробуйте насправді відчути вдих, а потім видих.
3. Це ключовий момент: щоразу, як ви губитесь у думках,— а це
траплятиметься безліч разів,— м’яко повертайтеся до дихання. Мені
складно виразити, наскільки важливо пробачати себе й починати все
спочатку. Як написала моя подруга і вчителька медитації Шерон
Зальцберг: «Починати знову і знову — це і є практика, а не проблема,
яку потрібно здолати, щоб одного дня ми змогли прийти до
“справжньої” медитації».
Корисні поради
• Щоб лишатися зосередженими на диханні, спробуйте подумки
м’яко відзначати, наприклад, «вдих» і «видих». (Не дозволяйте самому
слову вас зачарувати, просто використовуйте його, щоб спрямувати
свою увагу на безпосередній чуттєвий досвід дихання.)
• «Відзначання», як це називають, може також стати в пригоді,
коли виникає щось дуже відчутне, як-от свербіж, біль, хвилювання чи
голод, і відвертає вашу увагу від дихання. Даючи їм назви —
«планування», «пульсування», «фантазування»,— ви можете
об’єктивувати все, що відбувається, зробивши його значно менш
суцільним і монолітним. (Не надто захоплюйтеся гортанням свого
внутрішнього словника в пошуку правильного слова. Відзначте
і рухайтеся далі.)
• Ще одна хитрість, що допоможе лишатися зосередженими,—
рахувати ваше дихання. Розпочніть з одиниці, і щоразу, як
втрачатимете лік, починайте спочатку. Коли дійдете до десяти — якщо
дійдете,— знову починайте з одиниці.
• Намагайтеся медитувати щодня. Регулярність значно
важливіша, ніж тривалість.
• Виставляйте таймер, щоб вам не потрібно було перевіряти
годинник. Для цього існують спеціальні застосунки. (Я використовую
якийсь Insight Timer.)
• Знайдіть друзів, яких теж цікавить медитація. Це не обов’язкова
вимога, але якщо ви практикуєте сидячу медитацію в групі — або
просто маєте людей, з якими можете обговорювати свою практику,—
це може сприяти вашому успіху.
• Знайдіть учителя, якому довіряєте. Медитація може бути
тонкою справою й викликати відчуття самотності. Коли ви отримуєте
від когось персональне керівництво, це справді допомагає. Якщо ви
живете у віддаленій місцевості, то є вчителі, які проводять уроки через
Skype.
• Медитаторам-початківцям іноді радять медитувати щодня в той
самий час й у тому самому місці. Якщо ваш робочий графік, як
і в мене, непередбачуваний і вимагає багато подорожувати, не
турбуйтеся через це. Я медитую будь-коли і будь-де, якщо мені випадає
така нагода.
• Час від часу потроху читайте про медитацію або буддизм. Хоча
базові інструкції й прості, чути або читати їх знову й знову корисно.
Цим вони й відрізняються від правил безпеки в літаку. Крім того,
оскільки сама практика часто здається безглуздою (довго й нудно
повторювати «вдих» і «видих»), якщо ви прочитаєте хоча б кілька
абзаців хорошої книжки, це нагадає вам інтелектуальне підґрунтя
практики, що є надзвичайно переконливим. Ось деякі з книжок, які
мені подобаються:

Про медитацію
Real Happiness, Sharon Salzberg
Insight Meditation, Joseph Goldstein

Про буддизм і про майндфулнес загалом

Going to Pieces Without Falling Apart, Dr. Mark Epstein
Buddhism Without Beliefs, Stephen Batchelor
ЧаПи
Нагадайте мені, нащо це потрібно?
Медитація — це найкращий із відомих мені способів знешкодити
голос у своїй голові. Як уже було сказано, его часто стає розплідником
оцінок, бажань, припущень і диявольських планів. Уже те, що ми
намагаємося відчути дихання, порушує звичну для нас протягом
усього життя поведінку. У ті короткі проміжки часу, коли ви
зосереджені на тому, як здіймається й опадає живіт або прохолодне
повітря проходить крізь ніздрі, его паралізоване. Ви не думаєте, ви
перебуваєте в стані повноти свідомості — це природжена здатність,
яку всі ми маємо, але надто мало використовуємо; вона дозволяє нам
усвідомлювати без оцінювання.
Коли ви раз у раз проходите крізь цикл відчування свого дихання,
утрачаєте зосередженість і повертаєте себе назад, ви розвиваєте свій
м’яз повноти свідомості (майндфулнесу) так само, як тренуєте біцепси,
піднімаючи гантелі. Коли цей м’яз стає хоч трошки більш розвиненим,
ви починаєте бачити всі думки, емоції, фізичні відчуття, які атакують
ваш мозок, такими, якими вони є насправді: численні дрібні зблиски
енергії, що самі собою не наділені ніякою реальністю.
Уявіть, наскільки це може бути корисним. Наприклад, зазвичай,
коли хтось підрізає вас на дорозі чи обходить у черзі в Starbucks, ви
автоматично думаєте: я розлючений (розлючена). І одразу ж справді
стаєте розлюченими. Майндфулнес дозволяє вам сповільнити цей
процес. Звичайно, іноді ви маєте всі підстави лютувати. Питання
в тому, чи ви бездумно відреагуєте на гнів, чи обмірковано відповісте.
Майндфулнес забезпечує відстань між імпульсом і дією, і зрештою ви
більше не раб будь-якого нав’язливого нервового стану, що виникає
у вашій голові.

Я й далі блукаю в думках. Я невдаха?

Це питання повертає нас до хибного уявлення про те, що треба
«очистити свій розум». Відносини між думанням і медитацією досить
своєрідні. Думки — це водночас і найбільша перешкода для медитації,
і невід’ємна її частина — як команди-суперники в баскетболі або
бар’єри на доріжці для бігу з перешкодами. Мета не в тому, щоб
усунути перешкоду, а щоб зіграти якомога краще.
Отже, ще раз: усе це заняття обертається навколо митей повноти
свідомості, які перериваються періодами роззосередження, і тоді
потрібно м’яко спіймати себе і повернути до дихання. З часом періоди
повноти свідомості можуть стати довшими, а блукання — коротшими.
Варто зауважити, що здатність починати знову і знову дає значні
переваги за межами медитації. Так формується витривалість, що може
стати надзвичайно корисною, коли ми стикаємося зі злетами
й падіннями повсякденного життя.

Чому я не можу розслабитися? Це так дістає

По-перше, коли ви здобуваєте будь-яку нову навичку — вивчаєте
мову урду, вчитеся грати на валторні, танцювати крамп абощо,—
спершу часто буває важко і незручно.
По-друге, запишіть собі цю цитату Джона Кабат-Зінна
і прикріпіть її на стіну: «Медитувати не означає певно почуватися. Це
означає відчувати, як ви почуваєтеся».
Дивовижно, скільки разів я чув цю думку і все одно забуваю її,
коли сідаю медитувати. Вам не потрібно досягати якогось особливого
стану, треба просто якомога краще усвідомлювати, що відбувається
просто зараз. Саме це мають на увазі буддисти, коли кажуть
«відпустити» («дозволити піти»); краще перефразувати це як
«дозволити бути».
Мені стало набагато легше медитувати, коли я припинив уважати
себе відповідальним за те, що відбувається в моїй голові. І до сьогодні,
тільки-но я починаю медитацію, перші мої думки зазвичай такі: «Як,
у біса, я збираюся це робити весь запланований час? Чому я взагалі це
роблю?» Але я сам не викликаю в собі цих нарікань. Вони просто
виникають із порожнечі. Тож замість упадати в стан, який Шерон
Зальцберг називає «нападом осуду», я просто відзначаю думки як
«нарікання» або «поспіх», або «сумнів». І знов-таки, розвиток такого
ставлення дає безліч переваг у повсякденному житті. Якщо ваша
дружина чи діти доводять вас до сказу, це ще не означає, що ви
«погана людина». Ви не можете контролювати те, що виникає у вашій
голові, від вас тільки залежить, як на це відповідати.
 Ви весь час говорите, що «ми не можемо впливати на те, що
відчуваємо, тільки на те, як ми відповідаємо», але я хочу
почуватись інакше. Чи допоможе мені в цьому медитація?
За моїм досвідом — так, допоможе. Звісно, не одразу — і не
повністю. Та коли ви навчитеся не підживлювати звичні думки
й емоційні патерни через нав’язливе внутрішнє клекотіння, ви
звільните місце для чогось нового.

Якщо я відчуваю фізичний біль, я можу змінити позу?

Я знаю, що це паскудно, але раджу просто сидіти й досліджувати
свій дискомфорт. Якщо придивитися, ви побачите, що біль весь час
змінюється. Спробуйте це відзначати: «штрикає», «пульсує», «тягне»
тощо. Може виявитися, що це не біль ви не можете терпіти, а свій опір
йому. Звичайно, якщо ви гадаєте, що вам справді загрожує травма, то
неодмінно змініть позу.

Я весь час засинаю.

Це не нова проблема. У буддистів, і це не дивно, є перелік того,
що можна зробити, аби подолати сонливість.
• Медитуйте з розплющеними очима. (Лише настільки, щоб
повіки трохи пропускали світло. Намагайтеся сфокусувати погляд на
нейтральній ділянці стіни або підлоги.)
• Виконуйте медитацію під час ходьби. (Більше про це далі.)
• Досліджуйте своє відчуття сонливості. Де ви відчуваєте її
у своєму тілі? У вас важка голова? У вас гуде чоло?
• Виконуйте метту. (Про це також буде докладніше далі.)
• Посмикайте себе за вуха, потріть кисті, передпліччя, ноги,
обличчя.
• Хлюпніть води собі в лице.
• Якщо все перелічене не допомогло, ідіть спати.

Це так неймовірно нудно.

Нудьга — теж не нова проблема. Тут можна порадити те саме, що
й із болем та сонливістю: досліджуйте. Як відчувається нудьга? Як
вона виявляється у вашому тілі? Хоч би що відбувалося у вашій
свідомості, його можна поглинути й перетворити на об’єкт медитації.
Це як у дзюдо, де використовують силу супротивника проти нього
самого.
Іще одна хитрість для подолання нудьги — підвищити рівень
складності вашої медитації. Спробуйте уважніше аналізувати дихання.
Ви вловлюєте початок і кінець ваших вдихів і видихів? Відчуваєте, як
легенько тягнетесь уперед, щоб набрати повітря, а не лишаєтеся на
місці? Можете фіксувати інтервали між циклами дихання? Якщо ці
періоди досить довгі, ви можете виділити «опорні точки» — швидко
перевести увагу на свої сідниці, руки і коліна, поки завершиться
черговий цикл.

Я намагаюся відчувати природний процес дихання, але щоразу,

як я на ньому зосереджуюся, мимоволі починаю його
контролювати, тому воно здається штучним.
Це не має значення. Як говорить Джозеф Голдштейн: «Це не
дихальна вправа». Вам не потрібно дихати у певний спосіб. Якщо
хочете, ви навіть можете вдихати й видихати різкіше, щоб було легше
відчути дихання. Тут має значення повнота свідомості, а не дихання.

Що робити, якщо я відчуваю паніку й гіпервентиляцію щоразу,

як намагаюся спостерігати за своїм диханням?
Таке буває нерідко. На щастя, існує багато варіантів майндфулнес-
медитації.
Сканування тіла
1. Сядьте, станьте або ляжте.
2. Почніть з одного краю свого тіла і просувайтеся вниз або вгору.
Зверніть увагу на свої стопи, литки, коліна, сідниці і так далі. Що ви
відчуваєте, діставшися голови? Чи відчуваєте щось узагалі?
Діставшися верхівки, повертайтесь униз.
3. Щоразу, як ваш розум починає блукати, м’яко повертайте його
назад.
Медитація під час ходьби
1. Оберіть відрізок поверхні близько десяти метрів завдовжки.
(Це не так і важливо — ви можете обрати будь-яку довжину.)
2. Повільно ходіть туди й назад, з кожним кроком відзначаючи:
піднімаю, пересуваю, ставлю. Докладіть усіх зусиль, щоб відчути
кожний компонент кожного кроку. (Не дивіться на свої ноги, просто
дивіться на якусь нейтральну точку на віддалі.)
3. Щоразу, як ваш розум починає блукати, м’яко повертайте його
назад.
4. Існує спокуса недооцінювати медитацію під час ходьби,
уважаючи її менш серйозною чи суворою, ніж сидяча медитація. Але
сам факт, що ваші ноги схрещені, ще не означає, що ви медитуєте
ефективніше. Як сказав колись відомий учитель: «Я бачив курей, що
цілісінькими днями сиділи на яйцях».
Медитація співчуття (або метта)
Більшість людей при здоровому глузді спершу сприймають
описану далі практику як дещо вкрай сумнівне. Повірте мені, або
краще повірте науковцям: вона діє.
1. Для цієї практики потрібно уявити низку людей і спрямувати
на них позитивні емоції. Почніть із себе. Створіть в уяві якомога
виразніший образ.
2. Повторюйте фрази на кшталт: «Будь щасливим, будь у безпеці,
живи з легкістю». Робіть це повільно. Віддайтеся сентиментальним
почуттям. Ви нікому не нав’язуєте своїх добрих побажань — ви просто
їх пропонуєте, як запропонували б прохолодний напій. Крім того, успіх
не вимірюється тим, чи виникла у вас якась конкретна емоція. Як
говорить Шерон, ви не повинні відчувати «напад сентиментальної
любові в супроводі пташиного щебету». Суть у тому, щоб намагатися.
Щоразу, як ви це робите, ви тренуєте свій м’яз співчуття. (До речі,
якщо вам не подобаються наведені вище фрази, ви можете придумати
власні.)
3. Після того як ви спрямували ці фрази на себе, переходьте до
благодійника (учитель, наставник, родич), близького друга (це може
бути й хатня тварина), байдужої особи (хтось, кого ви часто бачите, але
насправді навіть не помічаєте), складної особи і, нарешті, до «всіх
істот».
Відкрита усвідомленість
1. Сядьте, станьте або ляжте. (Власне, ви можете виконувати таку
медитацію й під час ходьби.)
2. Замість просто спостерігати за диханням, спробуйте
спостерігати за всім, що з вами відбувається. Установіть у своїй
свідомості приховану камеру і просто дивіться на те, що там можна
побачити. Щоб лишатися зосередженими, спробуйте фіксувати все, що
виникає: печіння, слухання, свербіж, дихання тощо.
3. Щоразу, як ви втрачаєте зосередженість, просто пробачайте
себе і повертайтеся. (Під час такого типу медитації відволіктися дуже
легко, тому ви можете використовувати своє дихання ніби якір, щоб
повертатися до нього, коли щось відверне вашу увагу. Це як
наповнювати повітряну кулю своєї свідомості концентрацією
настільки, щоб ви змогли злетіти.)
Ще запитання
Хіба фіксування — це не різновид того самого думання?
Так, але буддисти називають це «умілим» використанням
думання, завдяки якому ваш розум має встановити зв’язок із тим, що
відбувається саме зараз, замість потрапити у вир непродуктивних
нав’язливих думок. Як і будь-які думки, фіксування може ставати
оцінним. Наприклад, я часто ловлю себе на такому фіксуванні: «Ти
знову відволікаєшся, бовдуре ти несусвітний».

Бути у стані повноти свідомості — це те саме, що лишатись

у теперішній миті?
Бути в теперішній миті необхідно, але недостатньо для повноти
свідомості, яка передбачає перебування в цій миті, але також іще
й усвідомлення того, що відбувається. Джозеф придумав для цього
назву, яка мені подобається: «усвідомленість лабрадора». Лабрадори
завжди в теперішній миті, але навряд чи вони безоцінно фіксують те,
що відбувається в їхній свідомості, коли жують шкарпетки або
накладають купу на килимок.

Я часто чую про трансцендентальну медитацію. Її виконує

багато знаменитостей. У чому відмінність між ТМ і тим, що ми
тут обговорюємо?
Трансцендентальна медитація містить мантру — слово або фразу,
яку ви подумки собі повторюєте. Такий стиль медитації походить
з індуїзму й спрямований переважно на формування глибокого
відчуття зосередженості, що може бути надзвичайним. Ті практики,
про які ми говоримо тут, походять із буддизму і зосереджені більше на
формуванні повноти свідомості. (Межі між ними не такі вже й чіткі.
Під час буддистської медитації ви, безперечно, розвиваєте
зосередженість, а під час ТМ можете певною мірою досягнути повноти
свідомості.)
 Чи всім підходить медитація?
Якщо ви страждаєте на глибоку депресію чи зазнали
психологічної травми, можливо, найкраще буде практикувати
медитацію в тісній взаємодії з вашим фахівцем із психічного здоров’я
або дуже досвідченим учителем.

Ви не вчитель. Чому ви беретеся давати поради з медитації?

Хороше запитання. Вам варто остерігатись учителів, які не мають
достатнього досвіду. Усе, що я тут написав, перевірили люди, які
знають, про що говорять.

Чи можу я медитувати, якщо я переконаний християнин

(юдей, мусульманин тощо)? Чи не зашкодить це моїй вірі?
Навколо цього питання точаться суперечки. Доктор Альберт
Молер, голова Південної баптистської теологічної семінарії, критикує
і йогу, і медитацію, бо вони ґрунтуються на східних духовних ученнях,
а отже, не можуть бути корисними для християн. Перш ніж стати
Папою Бенедиктом XVI, кардинал Ратцінгер таврував буддизм як
«егоцентричну духовність».
Із не меншим запалом лунають і протилежні думки від ревних
християн (і юдеїв, і мусульман), які вважають, що медитація була
частиною містичної традиції всіх великих релігій. Ба більше, на їхню
думку, майндфулнес-медитація, особливо секуляризована техніка
MBSR, яку започаткував Джон Кабат-Зінн,— це просто засіб
дотримання ментальної гігієни. Власне, вони стверджують, що
стишення голосу в голові допомагає їм почуватися ближчими до Бога.

Яким є найкоротший проміжок часу, що я можу присвячувати

медитації, аби все ж діставати при цьому переваги, про які весь час
говорять учені?
Проблеми дозування ще ніхто не розв’язав. Я не маю ніяких
доказів цього, але вважаю, якщо ви зможете виділити по п’ять хвилин,
то почнете помічати зміни у своєму житті, особливо стосовно рівня
вашої емоційної реактивності.
Підсумок
Забудьте про свої упередження. Не зважайте на оманливу
обгортку і несприятливі культурні стереотипи. Медитація варта
докладених зусиль — навіть якщо ви соромитеся зізнаватися друзям,
що її практикуєте.
Під владою его життя перетворюється на нескінченну хронічну
кризу. Ви ніколи не буваєте ситими чи задоволеними, завжди тягнетеся
до чогось наступного, як дитина, котра мучиться від кольок.
Медитація — це протиотрута. Вона не може вирішити всіх проблем
у вашому житті, зробити вас вищими або (що більш імовірно)
перенести вас у благословенному стані на паркову лавку. Але вона
може зробити вас щасливішими на 10 %, а можливо, й набагато
більше.
На стіні Newbury Comics, моєї улюбленої музичної крамниці
в Бостоні, колись висіла табличка. Над переліком найближчих релізів
було написано: «Усі дати можуть змінюватися — так само, як і ви».
Про автора
Ден Гарріс — співведучий програми вечірніх новин Nightline
і версії вихідного дня програми Good Morning America на телеканалі
ABC News. Перед тим він був ведучим недільних випусків програми
World News. Регулярно готує сюжети для програм 20/20 та World News
із Діаною Соєр, а також для Good Morning America. Гарріс вів
репортажі з усього світу, висвітлював війни в Афганістані, в Ізраїлі та
Палестині, в Іраку, а також проводив журналістські розслідування на
Гаїті, у Камбоджі та Конго. Крім того, багато років висвітлював події
релігійного життя Америки, приділяючи особливу увагу євангелістам,
які добре до нього ставилися попри те, що він був відвертим
агностиком. Ден Гарріс працює в ABC News з 2000 року, а до того був
співробітником місцевих новин у Бостоні й у штаті Мен. Виріс
у передмісті Бостона, а зараз живе в Нью-Йорку зі своєю дружиною
Б’янкою та сином Олександром Робертом. Це перша з його книжок.

notes
Примітки
1
1 «Яскраві вогні, велике місто» — американський фільм
1988 року, герой якого, молодий редактор модного журналу, зазнає
неприємностей в особистому житті й починає вживати наркотики.—
Тут і далі прим. перекл.
2
2 Цитата з дев’ятої елегії циклу «Дуїнські елегії» Рільке (тут
у перекладі В. Стуса).
3
3 Модель Кюблер-Росс — п’ять стадій переживання горя
(прийняття смерті); модель, яку запропонувала психологиня Елізабет
Кюблер-Росс 1969 року.
4
4Вікка — неоязичницька релігія, в основі якої лежить шанування
природи; ковен — осередок, група віккан.
5
5 Лінія Мажино — система французьких укріплень на кордоні
з Німеччиною.
6
6Полі Шор — американський актор і режисер, який двічі отримав
премію «Золота малина» за найгіршу чоловічу роль.
7
7 Різдвяне поліно — західноєвропейська традиція спалювати
велике поліно напередодні Різдва, а також телепрограма, яку
транслюють у США у Святвечір та різдвяного ранку. Це відеозапис
горіння різдвяного поліна під супровід традиційної музики.
8
8 Університет Седони — неакредитований навчальний заклад
у місті Седона (штат Арізона), що забезпечує освіту в галузі
метафізики.
9
9 Алюзія на новелу американського письменника Вашингтона
Ірвінга «Ріп ван Вінкль», герой якої проспав у горах двадцять років
і раптово опинився в новому й незнайомому для нього суспільстві.
10
10Auntie Anne’s («У тітоньки Енн») — американська мережа
пекарень, що працює в багатьох країнах.
11
11 Борщовий пояс — розмовна назва регіону на півночі штату
Нью-Йорк, де були розташовані готелі для відпочинку американських
євреїв.
12
12The Ministry of Silly Walks, «Міністерство дурнуватої ходи» —
скетч британської комік-групи «Монті Пайтон», за сюжетом якого
чиновник вигаданого міністерства розподіляє гранти для розвитку
і вдосконалення різновидів дурнуватої ходи.
13
13Альфальфа — прізвисько персонажа серії американських
комедійних короткометражних фільмів Our Gang («Наша банда»), що
виходили до 1944 року.
14
14«Аддералл» — популярний у США препарат для лікування
синдрому порушення активності та уваги і нарколепсії. Його часто
нелегально використовують для стимуляції розумової діяльності та для
схуднення.
15
15Знаменита фраза, якою кандидат у президенти Америки
Рональд Рейган фамільярно перебив монолог свого опонента Джиммі
Картера під час передвиборчих дебатів.