Міністерство освіти та науки України

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

«Схід та Україна: наукова конференція присвячена пам’яті

Ярослава Дашкевича»

1926-2010

Київ 2022
1
УДК 91 (2): 90 (9)
С 39

Друкується за ухвалою Вченої ради історичного факультета

Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
(протокол № 8 від 23.02.2022)

Схід та Україна. Матеріали міжнародної наукової

конференції «Схід та Україна: наукова конференція присвячена
пам’яті Ярослава Дашкевича», яка відбулась 17-18 жовтня 2022 /
Упорядник д. і. н. Я. В. Пилипчук. Київ: Національний педагогічний
університет імені М. П. Драгоманова, 2022. (укр., пол., азерб., тур.,
узб., англ. мовами). 242 с.

Ця публікація постала як результат міжнародної наукової конференції «Схід та

Україна», яка відбулась 17-18 жовтня 2022 р. на історико-філософському факультеті
Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Матеріали
конференції містять дослідження українськими, грузинськими, європейськими та
тюркськими вченими історії Сходу.
Для науковців, викладачів, аспірантів та студентів.

УДК 91 (2): 90 (9)

С 39

©Я.В. Пилипчук, 2022

©Автори статей 2022

2
 ЗМІСТ

Передмова 5
Asadov Farda. Debating the authots purpose and position in the evidence
of “The Tale of Bygone years”
about the Khazars 6
Zhumabayeva Aygerim, Baydarov Erkin, Amirbekova Sagynysh. Linguistic
and Cultural Aspect of Tengrianism
in the Ancient Turkic Manuscript «Yryk Bitig» 13
Chorotegin (Tchoroev) Tynchtykbek Ancient Ethnic History of the Kyrgyz
According to Professor Yu Taishan 20
Gościwit Malinowski. Kleopatra VII Filopator i Mitrydates VI Eupator
– starożytni poligloci. 34
Miškinienė Galina. Features of the translation, when the original text is preserved
in the manuscript: on the example of the legend "Mi’raj" from the kitab of Ivan
Lutskevich 41
Özlem Oktay Çerezci Jale. Shamanizm traces of Khazar period art 47
Sophoulis Panos. Cumans, Tatars and Anatolian Turks in the Palaiologan civil wars 54
Амірова Нігора. Роль фактора спостерігача у моделюванні ситуації спостереження
у турецькій мовній картині світу 66
Атигаєв Нурлан. Правова система Улусу Джучі та Казахського ханства:
деякі зауваження щодо проблеми спадкоємності 70
Бондар Сергій. Феномен грузинсько православ’я: доктрина, витоки
та особливості релігійної традиції 75
Гулієва Айгюн. Діяльність О.Багрія у розвитку азербайджанського фольклору 80
Cəfərova Reyhan, Əkbərov Rahib. Azərbaycan respublikasında konstitusionalizmin
mədəni-tarixi xüsusiyyətləri 84
Джуманиязова Феруза. Беруний “Ҳиндистон” асарида нега эфталийларни тилга
олмаган? 90
Добролюбський Андрій. Загадковий «…Kaczakeyow Mayak Karawull…» 95
Жолоб Михайло Ярослав Дашкевич (1926-2010 рр.): сходознавчі аспекти
інтелектуальної біографії 101
Зелінський Андрій. Вбивство Рафіка аль-Харірі: замовники та причини 102
Gafgazli Guler. Ibn Taghriberdi and his work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr
wa al-Qahira" 106
Karatayev Olzhobay. Merkezı Asya’nın Kutsal Bölgesi Ötüken 113
Karimova Natalya, Tulibayev Tinur. Chinese Primary Sources of the 18th century on the
Historical Geography of the Border Territories of China and Central Asia 128
Kərimova Rəxşəndə. Azərbaycan əlyzmalarında Qarabağ Izması 131
Кузембаєв Нуркен, Тусупов Аайбек. Абжан Куришжанов як куманолог 138
Литвинов Герман. Ільхан і Скаларій – карлуки з Едеси? 141
Malikov Rauf. Struggle between Rome and Parthia for Atropatene and Albania 150
Маммадова Айгюн. Факти грошового обігу VI – Х ст.: монети Чернігова
та Азербайджану 157
Маммадова Бадирджахан. Знахідки періоду бронзи та раннього заліза,

3
 знайдені в басейні Ейричай Азербайджану 162
Мачай Олена. Відображення монгольської доби у міфології племен Північного
Кавказу 169
Папава Василь. Міжнародні санкції та регіональна політика Ірана 171
Пилипчук Ярослав. Горський інтегрізм:
національне будівництво на Північному Кавказі 172
Рахно Костянтин. Острів Перун у легендах Нижньої Наддніпрянщини 195
Rəhnulla Sevinç. Erməni-müsəlman davasının sülh yolu
ile həll olunmasına çalısan seyxulislam 204
Rəhnulla Yeganə. “Əhvalati-Qarabağ” əsərində Şuşanın təsviri:
Tarixi və mədəniyyəti 208
Саакашвілі Наталя. Анексія Російською імперією Абхазького князівства 213
Сулава Ніно. Колхідська бронзова культура – трохи про
історію створення деяких "археологічних культур" Кавказу 220
Тулібаєва Жулдиз, Тулібаєв Тимур. Му’ін ад-Дін Натанзі
та його твір «Мунтахаб ал-таваріх-і Му‘іні» 226
Ужкенов Єрнар , Шотанова Галія. Проблеми генези
золотоординських міст на території Західного Казахстану
(на прикладі функціонування золотоординського городища Актобе) 231

4
 Передмова

Одним із видатних українських сходознавців є Ярослав Дашкевич. Народився він 13

грудня 1926 р. у місті Львів. Вищу освіту він отримав у Львівському державному
університеті ім. І. Франка. У 1949 р. Ярослав Дашкевич став старшим бібліотекаром
рукописного відділу. У 1946 р. вийшла друком його перша наукова праця. У 1949 р. він був
перебував у ув’язненні, оскільки був репресований. У 1957-1966 р. Я. Дашкевич був
співробітником відділу історії Інституту суспільних наук Академії наук УРСР. У 1963 р. він
отримав наукове звання кандидата історичних наук. У 70-80-ті рр. ХХ ст. радянська влада
часто його звільняла з роботи, вбачаючи в ньому українського буржуазного націоналіста. У
цей період Ярослав Дашкевич попрацював кілька років у Центральної державному
історичному архіві. У 90-х рр. ХХ ст. він був співробітником Інституту джерелознавства та
археографії ім. М. Грушевського НАН України. Також у цей період Ярослав Дашкевич став
співробітником Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України та Інституту
східноєвропейських досліджень НАН України. У 1995 р. він був повністю реабілітований і
з того часу викладав у Львівському державному університеті ім. І. Франка. Вчений став
керівником експертної комісії ВАК України у 1996 р. Я. Дашкевич у 1998 р. очолив кафедру
сходознавства на філологічному факультеті у Львівському національному університеті ім.
І. Франка. Історик запам’ятався як фахівець з тюркських та кавказьких мов та історії
тюркських та кавказьких народів. Здобули визнання його статті з історії ’’Кодекс
Куманікус’’ та вірмено-кипчацької мови. Також вченого цікавила історія Золотої Орди, якій
було присвячено кілька видатних публікацій. Багато зробив Я. Дашкевич і для вивчення
історії України, зокрема історії її національних меншин. 20 травня 2010 р. вчений помер. У
грудні 2011 р. Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України провів конференцію
у пам’ять про Ярослава Дашкевича. У тому ж році цьому вченому були присвячена
міжнародна конференція у Львівському відділенні Інституту археографії та
джерелознавства ім. М. Грушевського. У грудні 2016 р. у Львівському національному
університеті ім. І. Франка була проведена міжнародна наукова конференція на пошану
Ярослава Дашкевича. Конференція у жовтні 2022 р. відзначає 95-річницю з дня народження
вченого. Багато праць Ярослава Дашкевича не втратили актуальності й досі.

5
 Asadov Farda

Debating the authots purpose and position in the evidence

of “The Tale of Bygone years” about the Khazars

Abstract

The article analyzes the evidence of the Russian chronicle "The Tale of Bygone Years"
about the Khazars from the prism of the attitude of the author of the chronicle regarding the role
of the Khazars in the foundation of the early statehood of the Eastern Slavs with the capital in
Kyiv. The assumption is substantiated that in the initial period of the existence of the city, the
population and local authorities of the city were involved in the policy of the Khazar state to
organize profitable international trade with the markets of the Middle East. Guided by the task of
substantiating the legitimacy of the Rurikovich power in Kyiv, the chronicler accordingly
presented messages about the Khazar power in Kyiv as a period of cooperation under Khazar
sovereignty, consequently replaced by a new Rurik dynasty. According to the concept of the author
of the chronicle, the new political power was formed as an ideological-religious and state-political
alternative to the Khazar power. The inseparability of the idea of coexistence and smooth change
of power with the concept of state and religious-cultural contra-position of the Khazar state and
Kievan Rus in chronicle legends were the basis for the growing tendency to characterize the
Khazars as a hostile and antagonistic factor in the history the early state of the Slavs.
Key words: "The Tale of Bygone Years", ancient Kyiv, Khazar Jews, Khazars and Slavs.

I must admit that the choice of the topic on the Khazars in Russian chronicles for the
conference in Kyiv, especially at our times, when political ambitions encroach upon the sphere of
academic historical science, and politicians apply their interpretation of past events to promote
their current political claims, - that choice is a bold claim and adventure for a modest Arabist
researcher from the South Caucasus. But at a time when evidence about the past is not enough to
reach equivocal results, it is useful to discuss the interpretation of events and the views of
witnesses and actors of those events openly and frequently in order to distinguish between the
realities of history and the realities of today's politics.
The Khazars left virtually no written evidence in their own language. Those few texts that
were compiled by representatives of Khazar people were written in Hebrew, the ritual language of
the religion adopted by them rather late, after the creation of their own state. For this reason, the
study of the early history of the Khazars is substantially dependent on the reports of representatives
of neighboring peoples who were in contact with the Khazar state and society in the course of their
history.
The reports from this wide range of sources possess varying degrees of credibility. The
peoples, who, by the time of the formation of the Khazar Khaganate, had developed strong
traditions of recording the events of the past in writing, they left more detailed and reliable news.
The reliability of the available reports is also determined by the degree of independence and self-
sufficiency of the author's text. From this point of view, different written traditions were in
different conditions of development, and therefore the monuments of their writing have a different
degree of credibility.

6
 The Eastern European Slavs occupy a remarkable place among the communities that
closely interacted with the Khazars. The Eastern Slavic history writing tradition, which is called
Russian considering the name Rus of the state created around the capital city Kiev, began to take
shape in a century after the disappearance of the Khazar Khaganate, while relations between the
Eastern Slavs and the Khazars had counted already three centuries of their history by that time.
The Khazar Khaganate immediately preceded the emergence of the first East Slavic state on the
territory of modern Russia and Ukraine. The territory of the Khazar Khaganate was almost entirely
located within the boundaries of today's Russian state and the state of Ukraine. It is this land that
keeps material evidence of the history of the Khazars.
The newly born Russian state was the main actor in the events of the end of the Khazar
Khaganate. These facts gave particular urgency to traditional questions about the reliability of the
evidence of Russian chronicles about the Khazars, as well as about the political conditions under
which the attitude of the author of chronicle could be shaped. What did the chronicle say about
relationship with the Khazars served as starting points for the controversial views of modern
Russian historiography about the Khazars and Khazar period of Russian history.
Quite often when referring in academic and popular science publications to the question of
the role of the Khazars in the history of Russia they recall the verses written in 1822 by A.S.
Pushkin, in which Prophetical Oleg is mentioned to go for taking a revenge from Khazars in
response to their "violent raids" [1, p. 185]. Two hundred years ago, in the time of Pushkin, as
noted the famous Russian historian Vladimir Petrukhin, no one really knew who the Khazars were,
but they remembered that the beginning of Russian history was connected with them [2]
What could A.S. Pushkin know about the Khazars and where from? By the time of his life,
perhaps the first academic work on the history of Russia, "The Russian History" by V.N.
Tatishchev (1686-1750), was published in 1768-9. The poet himself was familiar with the
outstanding Russian historian N.M. Karamzin (1766-1826) and used his fundamental work "The
History of the Russian State" (the first volumes were published in 1816-17) in creating his works
on historical topics. The main source of information about the Khazars in the works of these first
Russian historians was Russian chronicles and, above all, the oldest of them, “The Tale of Bygone
Years” (PVL).
The news of Russian chronicles about the Khazars is scarce. A more or less detailed story
is about the Khazar tribute [3, p. 148]. The rest of information can be considered simple mentions.
The author of the first comprehensive work on the history of the Khazars in Russian-Soviet
historiography M.I. Artamonov considered that cuased by the fact of disappearance of the Khazars
by the time of creation of the first chronicle. [4, p. 40]. According to Alexey A. Shakhmatov, monk
Nestor compiled the first edition of the Tale of Bygone Years in 1110-1112. However, it was based
on the so-called Ancient Code of Chronicles, which was created at the metropolitan department in
Kyiv in the middle of the 11th century [5]. Though true, the date of the creation of the Most Ancient
Code in 1039, proposed by А.A. Shakhmatov, raised doubts among later reputable researchers of
Russian chronicles [6, p. 189]. However, it seems unlikely that the fairly close political ties of the
Eastern Slavs with the Khazars were practically forgotten by the time of the creation of the oldest
set of Russian chronicles, i.e. in less than a hundred years after the collapse of the Khazar
Khaganate, and consequently a few information about the Khazars remained like fleeting and brief
mentions, whereas the people's memory echoed on those events in epic images, for example,
Mikhailo Kozarin and Zhidovin [7, p.16].

7
 Some additional information about the Khazars may be encoded in the well-known story
of the Tale of Bygone Years about the Khazar tribute. The author compares the fate of the Khazars
with the biblical story about the Egyptian captivity of the Jews and their deliverance, and says
about the Khazars: “So are these: first they ruled, and then they themselves were under the rule;
so the Russian princes own the Khazars to this day” [3, p. 148].
Reference to the biblical story about the rescue of the Jews from Egyptian captivity is not
just a literary method. For people of a religious outlook, who believe in the holiness of the Bible
and Old Testament legends, the story of the Exodus symbolizes the beginning of the rebirth of the
people, the rise of statehood. At every stage of their national history, from antiquity to the modern
period, the Israelites considered the miraculous deliverance from Egyptian captivity as a turning
point in the formation of their national identity, the beginning of their history. The commemoration
of the Exodus is the content of the Paschal Haggadah, a collection of prayers and commemorations
read on the most important holiday of Pesach, the Jewish Passover. It contains the words that in
each generation a person should consider himself directly delivered from the Egyptian captivity
[8].
The biblical story of the Exodus symbolized a salvation for the followers of Christianity
too. In particular, the first Protestants who were persecuted in Europe, or fighters for the rights of
African Americans in the United States, turned to this symbol. So the use of this metaphor in the
story of the Russian chronicle about getting rid of the Khazar tribute may serve as an indication to
the significance of this historical event similar to the significance that the Talmudic teaching
attached to the biblical story of the Exodus.
The beginning of their own history in the Tale of Bygone Years is marked by the transition
to annual history. Before that, a cosmographic introduction is given, with the aim of linking the
emergence of the East Slavic state to universal history. In the worldview and historical
consciousness of the author of the chronicle, deliverance from the Khazar captivity is similar to
the biblical acquisition of the promised land [9, p. 137]. But the most important difference was
that the Jews left a foreign country in order to find a homeland far from Egypt in Palestine, but the
Russian princes themselves began to rule in the lands where the Khazars had previously held
power. And after that, decades later, they began to write their own history.
Apparently it is difficult to expect to find in the presentation of this source a detailed and
objective information about the predecessors of the Russian princes. Nevertheless, brief mentions
of the Khazars in the stories about the first Kyiv princes, about Oleg, Igor and Svyatoslav and,
perhaps, a few more of their mentions under the events of 1023, 1079 and 1083, i.e. already after
the fall of the Khazar Khaganate under insufficiently studied circumstances, are important for
bringing them to the context of other sources' evidence.
The story about the Khazar tribute can be considered the core source of historical evidence
that caused the emergence of the so-called "Khazar problem" in Russian historiography. There are
plenty of problems or unanswered questions in the history of the Khazars and the Khazar state.
But here we are talking specifically about the fact that the “Khazar problem”, like the “Norman
problem”, pose the academic and public discussion about the origins of the statehood of the East
Slavic peoples and the beginning of Russian history. The connection between these two sides of
the problem of the emergence of East Slavic statehood was most succinctly characterized by the
contmporary Russian historian V.Ya. Petrukhin: “The Varangians and Khazars have become the
eternal “poles” in Russian history, embodying the West and the East, “overseas countries and the
Eurasian steppes.” Here, he convincingly showed the failure of demonizing the role of the Khazars

8
in the history of the early East Slavic state and the importance of the Khazar-Norman relations as
a resulting factor in the formation of Kievan Rus. [10, p. 83-94].
Of course, we will not touch on the “Norman problem”. But there is a reason to look for
the origins of the "Khazar problem" in the foundation of Russian historiography about the Khazars
- in the "Tale of Bygone Years", or the "Primary Chronicle".
The sensitivity of the Khazar problem in Russian historiography is not exhausted by the
discourse on the origins of Russian statehood. According to the famous Soviet Russian orientalist
Anatoliy. P. Novoseltsev, the significance of the Khazar problem was determined by two
components: "... firstly, by the role of the Khazar Khaganate in the history of Eastern Europe in
the 7th - 10th centuries, and, secondly, the adoption of Judaism by the ruler of the Khazars" [11,
p. 22]. The first information about the adoption of Judaism by the Khazars is present in Arabic
sources, works of medieval Jewish literature, in the Khazar-Jewish correspondence mentioned
above, as well as in the comments on the Gospel of Matthew by the Benedictine monk Christian
of Stavelot, also known as Drutmar of Aquitaine [12, p . 13-15].
There is a mention of the Judaism of the Khazars in the Russian chronicle too. In the story
about the adoption of Orthodoxy in Russia, embassies of non-Christians arrive at Prince Vladimir
with proposals to accept their faith. "Khazar Jews" were mentioned to come advocate for Judaism.
The chronicle explains the reason for the rejection of Judaism by unwillingness of the prince to
become like those whom God punished for sins, expelling them from their homeland and scattering
them all over the earth [3, p. 176]. In the story about the adoption of Orthodoxy, Khazar Judaism
and the Khazars constitute two parallel antitheses of the annalist's concept of the birth of Russian
statehood, i.e. the answers of the compilers of the chronicle to the main questions posed in the
starting section of the narration: where did the Russian land come from, and who was the first
prince to start ruling in it?
The power of the Khazars and Khazar Judaism constituted a political and ideological-
religious alternative to the fate of Russia, which the chronicler presents as a unity of two principles:
the power of Russian princes over Kyiv, the “mother of cities,” and the Christian religious identity
of the city. It is obvious that the acquaintance of the Eastern Slavs, in particular the population of
Kyiv, with Judaism took place through contacts with the Jewish Khazars, with whom they
probably lived together during the period of Khazar rule. The existence of the Khazars and Khazar
Jews in Kyiv is indicated both by the ancient toponymy of the city and by the evidence of the
chronicle itself. The central part of the city of Kopyrev end, mentioned in the PVL, included a
quarter that was still called Zhidove for a long time, which, according to Omelyan Pritzak,
indicated that representatives of the Khazar clans of the Kavars, or Kabars, who professed Judaism,
lived here [13, p. 79].
Under 945, during the reign of Prince Igor, the Khazars (kozars) are mentioned in the
vicinity of the Pasyncha beseda. Dmitri .S. Likhachev in his translation left the word in the original
form (as kozar), which allows the interpretation of the meaning both as a toponym and an
ethnonym [3, p. 163]. The author of another translation of PVL, considered it a toponym and
translated it as "Khazar tract", but subsequently in the electronic edition returned the interpretation
of the term to the indefinite Likhachev’s formulation [14]. In any case, the existence of the Khazar
tract in the toponymy of Kyiv is also recognized by a leading Ukrainian historian [15, p. 100]. M.I.
Artamonov considered this passage in The Tale of Bygone Years to be an evidence of the presence
of Christian Khazars in the squad of the Kyiv prince [16, p. 382]. Perhaps the most solid evidence
of Jews living in pre-Christian Kyiv is the so-called Kiev letter of the Khazar Jews, in which a

9
group of Khazar merchants from Kyiv appeals to their co-religionists with a request to raise money
to rescue their comrade from a debtor's prison. Unfortunately, it is not possible to elaborate on this
document, which is well known to the participants of the conference, in more detail in this
publication.
The creation of a state on the lands of the Eastern Slavs under the rule of the Scandinavian
dynasty of Rurikovich took place in the process of restructuring the political landscape of the
region, in which the Scandinavian squads fought with the Khazars for the right to collect tribute
and politically dominate the Eastern Slavic tribes: the chronicle preserved evidence of the division
of spheres of influence in the middle of the 9th century , in which the tribes of the Eastern Slavs -
Krivichi and Slovene, located to the north, on the lands adjacent to the Baltic Sea - were subject
to the Scandinavians (Varangians), and the southern tribes - the polyane, severyane, vyatichi - paid
tribute to the Khazars [3, p. 149].
The Russian chronicle tradition was called upon to write the history of the victors who,
with the support of Byzantium, managed to extend their power from the northern regions of the
habitation of the Slavs to the south, to the middle and lower reaches of the rivers Dnieper and Don.
In the chronicle story about the adoption of Christianity in Russia, following the
introduction of Islam, Catholicism, Judaism and Orthodoxy, Prince Vladimir, on the advice of his
entourage, sends his people away to verify with their own eyes the authenticity of the stories about
the beliefs of their neighbors. It is noteworthy that no such delegation was sent to the Khazar Jews.
The author of the chronicle knew that by the time of the reign of Prince Vladimir, Khazaria no
longer existed, and there was nowhere to go to see. And the reaction of the prince to the proposal
to convert to Judaism was categorically negative precisely because the Jews lost their land. The
Khazar Jews, that are referred in the annals, lost their political dominance over the possessions in
the Caucasus, the Northern Caspian and in the southern Russian steppes, but they had noting to do
with Jerusalem, as indicated in the text of the annals.
If one elaborates in more detail, then Jerusalem at the time of Prince Vladimir was in the
power of Muslim Arabs, and not Christians, contrary to the testimony of the Khazar Jews in the
text of the chronicle .. More than a hundred years were still ahead until the first crusade occurred
and the Kingdom of Jerusalem was established. Therefore, the talk is about the shrines of
Jerusalem, among which the places of pilgrimage of the Jews were in decline after the destruction
of the temporary temple built by the rebellious Jews under the leadership of Bar Kokhba (132-
136). Obviously, we are talking about the state and the capacity to control the shrines of religion.
It became clear to Prince Vladimir that there was nowhere to send a delegation for a face-to-face
acquaintance with the administration of religious services in Judaism - neither to Palestine, nor to
the Khazar lands.
For the completion of the study of information related to the participation of Khazar Jews
in the dispute about the choice of faith that allegedly took place under Prince Vladimir, we can
also point out the story of a certain resident of Kerch Abraham ben M. Simkh found in the
documents of the Karaite rabbi Abraham Firkovich about the embassy of the Russian prince from
Kyiv to “our sovereign David, the Khazar prince”.
It turns out from the story that Khazaria continued to exist even after the traditionally
accepted date of its collapse as a result of joint military operations of the Turkic tribes and the
Russian prince Svyatoslav in 965-968. The author of the story calls the state, in whose power
Kerch remained, "the kingdom of our brothers, the pious proselytes of the Khazars" [17, p. 8-9].
The researcher of the text A.Ya. Harkavy presented a significant number of anachronisms and

10
textual inconsistencies that allowed him to conclude that this document was a kind of forgery [17,
p. 22-28]. If we agree with the conclusions about the fabrication of the document, then the logical
reason for this could be the desire of the leader of the Crimean Karaites to present imaginary
evidence of the existence of his community and its ties with the Khazars in the era of the adoption
of Christianity in Russia and to connect the fabricated story with the text of the chronicle tradition,
in which, as we saw above, the embassy of Vladimir to the Khazar Jews was not actually
mentioned.
The influence of biblical text on the formation of the annalistic historical tradition is
obvious. The adoption of Orthodox Christianity gave the annalistic narrative on bygone historical
events a shade of ideological and moral predominance over the infidel Khazars. The euphemism
of the Khazars based on association with Judaism and Jews, which can be attributed to subsequent
Russian nationalist historiography, was already found in the tradition of early Russian chronicles.
At the same time, the Khazars and the Jews, or Judaism, are not at all absolutely identical
concepts in the chronicle text itself, . In the story about the change of faith by Vladimir, the envoys
who introduced the Jewish faith to the prince are called not just Khazars, or Jews, but literally
“Khazar Jews” [3, p. 176]. In other words, the author could distinguish between the Khazars and
the Jews, but did not consider them identical. This testifies to the existence of more accurate
knowledge about the religious situation in Khazaria than it may appear judging by later
interpretations.
What else seems curious is the rather neutral, calm attitude towards the Khazars in the
annals, despite the obvious opposition of their history to the history of the Khazar state. The image
of cruel enslavers is not created about the Khazars, there are no judgments about unbearable
oppression and atrocities perpetrated by them. The Khazar elders in the annals, having learned
about the tribute with double-edged swords, themselves foresaw the end of the Khazar domination
over Kyiv. Thus, they were part of the concept of the legitimacy of the power of the Russian
princes. This can be judged from a comparison of the annalist’s description of the Khazars with
how the Avars are characterized, whose power over the Eastern Slavs was not so long and did not
leave such a significant mark in their history as the power of the Khazars. The Avars (obry),
allegedly harnessed the Duleb tribe women instead of horses and oxen and forced them to carry
them [3, p. 146].
The stated facts and the tune of the author's position in the legend of the Khazar tribute and
in other news about the Khazars allow us to conclude that the position of the chronicler rested on
the following fundamental provisions.
The author of the chronicle sees his main task in a presentation of the history concerning
the coming to power of the so-called Rus - a new political force and power, consisting of the
Varangians, Slavs and others, "nicknamed Rus". The Rus of the author of the "Original Chronicle"
is more of a political concept than an ethnic one.
Along with the recognition that the primacy of power over the lands of the Russian
statehood that began to form in the middle reaches of the Dnieper belonged to the Khazars, the
chronicler is rather neutral about them. The narrative tone of the chronicle does not contain
accusations of injustice and atrocities of the Khazar authorities. Perhaps this reflects the mood of
the early period of the history of relations with the Khazars, when both sides were more allies in
international trade with the Middle East. The problem of the legitimacy of the power of the
Rurikovichs as a replacement of kagan power over Kyiv could also be of importance.

11
 The displacement of the Khazars and the coming of Rus are associated with a change of
faith, the defeat of the Khazar faith, or Judaism as it is understood by the author of the chronicle,
and the triumph of Orthodoxy. Biblical stories, in particular the story of the Exodus of the Jews
from Egypt, are used to ideologically substantiate the new government.
The inseparability of the concepts of seniority of the Khazar power, the legitimacy of the
power of Rus and the Rurikids, which replaced the Khazar suzerainty, and the ideological and
religious opposition of the power of the Khazars and the power of the Rus-Rurikids, desintegrated
in reflections on the origins of Russian statehood in the era following the creation of the annals
into paired elements, bellicose opposition to each other: Slavic-agricultural ethno-political culture
versus Khazar nomadic culture, Slavic Orthodoxy versus Khazar Judaism. In this contest, the
authors of Russian nationalist historiosophical literature found inspiration for developing ideas
about the development of Russian statehood as a constant struggle against the encroachments of
the "Khazar enemy".

Works Cited

1. Пушкин АС. Песнь о Вещем Олеге. Собрание сочинений. 1. Москва:

Издательство Академии наук СССР; 1962. p. 185-7.
2. Петрухин В. "Отмстить неразумным хазарам..."April 10, 2013. Available from:
http://sarkel.ru/istoriya/vladimir_petruhin_otmstit_nerazumnym_hazaram/.
3. Нестор. Повесть Временных Лет. Подготовка текста, перевод, статьи и
комментарии Д.С. Лихачева. Санкт-Петербург: "Наука"; 1991. Available from:
http://www.hrono.ru/dokum/1000dok/povest.php.
4. Артамонов МИ. История Хазар. Изд. 2. ed. Санкт-Петербург:
Государственный Эрмитаж (Россия) 2002. 548 p.
5. Данилец А. А.А.Шахматов и русское летописание. 2009, accessed 02 апрель
2017. Available from: http://stihiya.org/print_14547.html.
6. Лурье ЯС. Схема истории летописания А.А.Шахматова и М.Д. Приселкова и
задачи дальнейшего исследования летописей. // Труды Отдела древнерусской литературы /
Академия наук СССР Институт русской литературы (Пушкинский Дом); Отв ред Д С
Лихачев. 1990;44:185-95.
7. Golden PB. Khazar studies : an historico-philological inquiry into the origins of the
Khazars. Budapest: Akadâemiai Kiadâo; 1980. 291 p.
8. Исход. Электронная еврейская библиотека: The Society for Research on Jewish
Communities; 1986.
9. Петрухин ВЯ. «Русь и вси языци»: аспекты исторических взаимосвязей.
Москва: Языки Славянских культур; 2011. 384 p.
10. Петрухин ВЯ. Начало этнокультурной истории Руси IX–XI веков. Смоленск-
Москва: Русич-Гнозис; 1995. 320 p.
11. Новосельцев АП. Хазарское государство и его роль в истории Восточной
Европы и Кавказа. Москва: "Наука"; 1990. 263 p.
12. Chekin. LS. Christian of Stavelot and the Conversion of Gog and Magog. A Study
of Ninth-Century Reference to Judaism among the Khazars. Russia Mediaevalis. 1997;Bd.
IX,(1):13-34.

12
 13. Норман Голб, Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х века. Москва-
Иерусалим: Гешарим; 1997. 239 p.
14. Библиотека литературы Древней Руси. . Санкт-Петербург: Наука; 1997.
Available from: http://lib2.pushkinskijdom.ru/tabid-4869.
15. Толочко ПП. К вопросу о хазаро-иудейском происхождении Киева.
Хазарский альманах. 2004;2:99-107.
16. Артамонов МИ. История Хазар Ленинград: Эрмитаж; 1962. 523 p.
17. Гаркави АЯ. По поводу известия Авраама Керченскаго о посольстве св.
Владимира к хазарам. СПб1876 06.18.2017.

Zhumabayeva Aygerim, Baydarov Erkin, Amirbekova Sagynysh

Linguistic and Cultural Aspect of Tengrianism in the Ancient Turkic Manuscript

«Yryk Bitig»

Introduction. The literary language of any nation, as a system, structurally consists of

subsystems and elements of various levels of organization, which, interacting with each other
through certain properties, form a single self-regulating system of the literary language. In turn,
the literary language itself is a subsystem of a higher-level system - the «national language», which
includes other subsystems: the vernacular language and the language of folklore. The
representation of a literary language in a large system is of great methodological importance,
because it can be understood and comprehended only if it is considered as a necessary element of
an integral scientific system.
Methods. In this article were used general scientific methods such as: linguistic analysis,
archeographic analysis, transliteration of the manuscript, reproductive (representative)
interpretation, semantic method of translation and semantic analysis.
Materials. The territory inhabited by the Turks was located at the crossroads of various
ancient civilizations, so it was a link between world cultures. Not only expensive goods flowed
along the trade caravan routes, but also cultural and literary heritage, various worldviews and, of
course, religions. All this inevitably affected the way of life and life of steppe nomads. Their
territories have always been the center of religious concentration.
There were many religious ideas in this area at the same time, traditional beliefs have
always prevailed among the local common population of the Turks.
Tengrianism was the faith of the ancient Turks, who deified Heaven, Earth and the cult of
ancestors (aruak), as well as the environment.
1. iryt - Teŋіri > Tengri
2. iLGUisiK – Kisi ogulı > Son of humanity (ancestors)
3. rj – Jer > Earth [1]
An excerpt of the text of the stele in honor of Kultegin (731) and Bilge Kagan (734) reads
as follows: «Üze Kök / Teŋіri / äsırä / yägız / Jer / kılıntäkuda / ekin ärä / Kisi ogulı / qılınmıš /
kisi / ogulıntä / üze / eçüm äpäm / Bumın kägän / Estemi qägän / olurmıš / olurupän / Türük /
budunıg / Elin / törüsün / tutä / bermiš / iti / bermiš» [2].
Translation: «When the blue Tengri above and the brown Earth below arose, the son of
man was created between them. My ancestors Bumyn Kagan, Istemi Kagan ruled the human race.

13
They ruled the people with Turkic laws, they promoted them» [3]. This text clearly indicates three
particularly revered entities by the Turks, which are mentioned above.
Among nomadic ethnic groups, the term «Tanir» was used. There are a lot of different
assumptions about its historical and ethnographic meaning. Some researchers attribute it to
mythology, totemism and patriarchal beliefs. Others attribute to shamanism (bucks). Recently, the
term has been used more as Tengrianism.
Teŋіri > Tengri – on the ancient Turkic written monument (bitig) «Teŋri» (Tengri), in
ancient Mongolian it is written as: «tŋri> teŋri > teŋgeri» (tengeri > tenger). In the Tungus-Manjur
language it is referred to as: «tenere, tänärä, teŋer». The term consists of two roots «tan, tan +
erten», being a connection with the words: light, dawn, morning. Teŋіri > Tengri – according to
the semantic translation from ancient Turkic: «1. Tengri; 2. Ancestor; 3. Earth». Of the three
luminaries, it is the most majestic and the first. Tengri is not a totem or fetishism and does not
refer to mythological gods or prophets. According to the concepts of the Tengri Turks: this is the
breadth of heaven, the world, above the shanyrak (the upper part of the yurt), the essence, above
any light. In general, the concept is used as the Sky [2].
Kisi ogulı > The son of humanity is the second in importance of veneration, meaning the
political and social systematic structure in the Turkic states.
Jer > Zher is the third most revered. The earth is holy and revered among the Turks.
Türük ıduq jeri subı – the whole meaning of reverence is embedded in «Mother Earth».
Also in ancient Turkic literature, the term «Tengri» is used in the following cases:
Teŋiri qägän > Tengri kagan. Tengri Kagan ruled in 739-741. The name of the kaganate:
Bilge qutlug qägän > Bilge kutlui Kagan. The second son of Bilge Kagan.
Teŋiri uygur qägän > Tengri Uygur kagan. The name of the kaganate: Teŋirikeŋ Äy
Teŋiride qut bolmıš älıp Bilge Teŋiri Uygur Qägän > Saved by Tengri Bilge Tengri Kagan.
Teŋri yärılqäduq üçün > At the behest of Tengri. Ethno-cultural significance – by order of
Tengri, with his blessing.
Teŋride bolmuš El Etmiš Bilge qägäŋ > At the behest of Tengri, the ruling El is a wise
kagan. In 747-759, he ruled. Name: El Etmish Bilge Kagan. In Chinese sources it is referred to as:
Gele-khan Moyanzho (Moyin-chur // Bayan-chur).
Teŋіri küç > the power of Tengri
Teŋіri kan > khan Tengri
Teŋіri kut > the blessing of Tengri
Teŋіriteg Тeŋiride bolmuš Türük Bilge qagaŋ > Favorite of Tengri Türk Bilge Kagan.
683-734 official years of the kagan's reign.
Teŋіriteg > born from Tengri, from Tengri
Türük Teŋrisi > Tengri Türk
Kök Teŋri > Blue Tengri
Umay > Die. An ancient Turkic deity identified with Mother Earth.
Iduq jer > The Promised Land (Eden)
Jer suw > Land and Water
The worship of Tengri, the Earth and the Ancestors is rooted in the daily life of the Turks.
This fact can be considered as a tribute, a reverence for nature, with which the ancient Turks lived
side by side. In culture, there are often moments of preserving ecology and caring about the
cleanliness of the environment. According to the concepts of the Turks, there is no "purgatory,

14
hell, underground life." There is also no concept of Heaven and eternity. Eternity is compared only
with Tengri. We can trace this fact from the use of such terms:
ugyb - Bengü > Eternity
liugyb - Bengü el > Eternal country
du - öd > Has the meaning of time, destiny
Yasar > Doing, Checking
Öl > Die [30]
«The Eternal creation of the Eternal Tengri» [2, p.36]. It was believed that a person turned
into a bird after death and flew to Tengri, from there came the veneration of mythical birds. The
image of eagles and other birds of prey was often found on the image of the flag, a symbol of
power.
Results and discussions. Living among the wild nature, the ancient Turks deified the
environment, which is the oldest archetype. And this, as an example of the veneration of the plant
and animal world, we can trace in the ancient Turkic manuscript «Yryk Bitig». It mentions many
times the comparison of people's lives with the animal world or with natural phenomena. The
person in this book is a character integral to the nature surrounding him. Also, the ancient Turkic
gods are mentioned more than once in the «Fortune-Telling Book», and the significance of this
aspect is confirmed by the fact that the first sentence of the book mentions the supreme deity -
Tengri. As J. wrote. Hastings, their main god was «Heaven» - Tengri (a word meaning both
«heaven" and "god»). The deity Tengri, having no anthropomorphic appearance, was thought of
as located in the height (the upper, heavenly world of the mythological model of space vertically)
[4, p. 26]. Tengri was both a creator and a patron. But at the same time, he had the role of punisher
and punisher. In addition, it was believed that he also had power over the destinies of both one
person and entire clans and states.
The deification of the Sky among the Turks has its roots in more ancient times. According
to A.V. Anokhin, according to historical sources of China, the existence of Sky worship among
the Huns of the last centuries BC and a number of ancient Turkic and multilingual peoples of
Central Asia took place in the first centuries of our era. And even in the era of the spread of Islam
among the Turkic-speaking peoples (during the Middle Ages), in Turkic manuscripts the word
Tengri («Heaven») began to be used as an equal synonym for the word Allah. It is also
characteristic that the cult of heaven among the Turkic-speaking peoples of the Sayano-Altai
Highlands survived until the middle of the XX century. as a generic, shamanic cult. The cult of
Heaven, as an archaic relic of the ancient beliefs of the people, does not lose its relevance at the
present time [5, pp. 634-636].
Another deity was Umai, the goddess of fertility and patroness of newborns, personifying
the feminine principle. The Christian observer, the Albanian Bishop Israel, apparently calls her
Aphrodite when he mentions the priests of this goddess among the Western Turks of the VII
century. In the ancient Uighur texts of the X century . she is named edgülüg Uma-qatun «beneficent
Uma-queen» and is included in the Buddhist-Turkic pantheon. Together with Tengri, she
patronizes the warriors. Just as the kagan is similar in his image to Tengri (teqriken), his queen
consort is similar to Umai (Umäjteg ogim qätuŋ – my mother is a queen like Umai). It contains an
indication of the myth of the divine married couple - Tengri and Umai, whose earthly hypostasis
is the royal couple in the human world. A possible iconographic embodiment of this myth is the
scene depicted on the Kudyrginsky boulder, where Turkic warriors worship a monstrously huge
and formidable disguise (Tengrikhan), a woman in a three-horned headdress and rich attire [5].

15
This goddess, like Tengri, had a punitive function. The keeper of the hearth is still revered by
Kazakhs, Kirghizs, Uzbeks and the peoples of the Sayano-Altai Highlands.
According to the sources of Byzantine historians, it is known that fire occupied an
important place in the daily life of the Turks, they also worshipped air, water and earth. But the
Turks deified the creator of heaven and earth: they sacrificed horses, oxen and sheep to him [5, p.
636].
Chinese sources and Turkic inscriptions say that the Turkic rulers were called «divine» (or
«heavenly», Tengri) and were revered as «like heaven» or «created by Heaven». The «Heavenly
God» was called «Tengri Turk». According to their beliefs, he, being «tall» and «blue», gave
people strength. Tengri punished with death for refusing to obey the legitimate ruler. The sources
report that the creator created the sky: «When the blue sky above the earth and the red-brown earth
below were created, people were created between the two». The inscriptions also tell us that there
was (a god of time), independent and part of the Sky [4, p. 22].
The main deity of the Middle World was the «sacred Earth and Water» (yduq jer sub). In
the Orkhon inscriptions, this deity is not mentioned separately anywhere, but together with Tengri
and Umai (or only with Tengri), it protects the Turks and punishes those who have sinned. In the
Yenisei inscriptions, the hero of the epitaph, who went to the Lower World, together with the
attributes of the Upper World - the sun and the moon, from which he «withdrew» and which he
«did not enjoy», also calls «my Earth-Water» (jerim subym), so the Middle World, abandoned by
him. According to foreign authors, the deity of the Earth among the Turks was the object of a
special cult. Thus, Theophylact Simokatta writes that the Turks «sing hymns to the earth». Moses
Kagankatvatsi mentions the Khazar «magicians» who «summon the earth», sacrifices to the earth
and water. In Chinese sources, the sacred mountain, revered by the Turks of the VI century, is
called the «god of the earth». The cult of sacred peaks was part of the common cult of Earth-Water
among the ancient Turkic tribes [5].
Ancient Turkic inscriptions tell us that the rivers were also considered holy. Chinese
sources report that the Turks gathered on one of the ramparts to sacrifice to the heavenly Tengri
on the 18-th day of the fifth month (approximately between the end of May and the middle of June
- the beginning of summer). Sources show that the "Tengri Turk" acts in conjunction with the
«holy land and water of the land of the Turks»; these data indicate that the sanctity of the mountain,
called Oryukan, is largely due to the presence of forest. On the other hand, Chinese historians tell
us that the Turks have another holy mountain devoid of vegetation: it is called the «god of the
earth». Normative sources show that the Turks also revered stones, which were often referred to
as «eternal».
In the book «Shamanism: Past and Present» M. Hoppal mentions that during this period
there are special priests - a shaman or shaman who perform the function of intermediaries between
man and the supernatural worlds of heaven (upper), underground (lower) and the spirits of the
earth (middle) [6, p. 48]. Previously, the rites were performed by a more revered person. When the
shamanic cult became widespread in the steppes, only a shaman, who was usually a chosen person,
had the right to lead the rituals. God himself chose him for this role. A person could feel that he
had to become a shaman, and this meant that his life would have to change dramatically. The future
shaman could not go against the will of God, as diseases and various kinds of failures began to
haunt him. Some peoples in later centuries had a tradition - the transfer of the role of shaman by
inheritance. But to become a shaman means to devote oneself completely to a difficult task that
requires full dedication of physical and psychological forces.

16
 Shamans played a significant role in the life of archaic societies [4, p. 20]. The further
positive course of the clan completely depended on the shaman. In most cases, they asked for the
blessing of the gods; this required a mandatory sacrifice, moreover, they could foresee the future.
According to I.L. Kyzlasov, they treated people because they knew herbs and minerals, which they
used as medicines, and used hypnosis. Since the shamans themselves were from the people and
lived among people, they knew how to help him both as close to God and as healers. It is not
surprising that shamanism has survived to the present day. Understanding the influence of
shamanism on the people, the propagators of Buddhism (with the general peacefulness of this
religion) fought primarily with shamans until their complete destruction [7, pp. 269-273].
Elements of even more archaic beliefs of the ancient Turks – totemic ones - are
harmoniously interwoven into shamanism. They manifested themselves in such a way that the
clans or tribes had their origin from totems: animals or plants that were revered as sacred. Such an
idea of the origin of ancestors was widespread among many peoples of the world and has been
preserved as remnants in their religions [4, p. 25].
The wolf is a pronounced totem among the Turks. He was not only revered by the people,
but also rooted in the ancestry of the Turks. Totems are clearly expressed in the legends of the
people. According to S.G. Klyashtorny, one of the most common versions is the presence of ten
clans of Turks, including the most noble family, called Ashina, whose representative created the
Turkic Khaganate. According to legend, he descended from a she-wolf who gave birth to ten sons
from a ten-year-old boy who escaped death in a battle with neighboring tribes. The she-wolf nursed
and raised him, gave birth to ten sons from him, they grew up, created offspring, and from them
went separate families of Turks. Other legends describe other events, but in them the Turks and
the Ashina clan descended from a she-wolf. Therefore, the golden wolf's head was depicted on the
banners of the army and the kagan, which were installed at his yurt [8, pp.182-183].
If we talk about the symbolism of wolves, it should be noted that the royal guards were
called «wolves» in memory of their partially animal origin. It was believed that, according to
Chinese sources, it was more honorable for a Turkic warrior to die in battle than from illness,
which was a disgrace.
According to the ancient Turkic texts, it can be concluded that the cult of ancestors was
widespread among the Turks, as it is known, following the «laws of the ancestors» was considered
the main virtue of the ancient Turkic. Information from Chinese historical sources confirms the
importance of the spread of this cult, which states that all Mongol-speaking and Turkic-speaking
peoples of antiquity, starting with the Huns, had a cult of ancestors, preserved in later times [4, pp.
20-22].
The article: «Archetypes in ancient Turkic pagan beliefs» mentions that in many other
archaic beliefs, the Turks believed in an afterlife, which they imagined to be similar to the earthly
one. That is why, when the deceased were buried, they were provided with everything they used
during their lifetime (a horse, weapons, clothing, household items). They believed that their
connection, i.e. living people with the dead, does not stop, and their ancestors are able to influence
the course of life events [9].
One of the ancient Turkic terms associated with the transition of a person to the afterlife is
«balbal». This term has become one of the controversial problems of previous researchers, has
been interpreted as a «symbol of slain enemies» or «hitching posts». Turkologist N. Bazylkhan
has a fairly extensive research on this topic. In the course of his research, he found out that balbals
are «stone chains» placed by the participants of the wake in the funeral rites, as a symbol of their

17
presence. And also on the balbals there are Kagan and various tribal tamgas and inscriptions. The
balbals are lined up in a chain towards the east, the revered direction of the nomads. The number
of balbals in the complex depended on the rank of the deceased. The results of the study of stone
statues built in a chain: balbals directly reject Chinese information about the «symbol of slain
enemies» and the misinterpretation of the function of «balbals». Also, some reconstructions were
made of the prototypes of the common ethnosemantic ethnotherms of the Turkic and Mongolian
ethnic groups, which, depending on the chronological framework, remain only a relic form that
has lost its original meaning [1].
The place where the burial of the deceased took place was called «koryk» – it was not only
a forbidden place, but also a sacred forbidden necropolis. Initially, burial sites were conceived as
«stone mounds», «mounds» (in particular in the form of round burials and burials) of nomadic
aristocrats in the form of round stone mounds. Huge complexes or monuments that were intended
for carrying out various rituals, not only memorial, but also other, especially important social
events (celebrating victory over the enemy, sharing joy in connection with the birth of children,
seeing off on the road with a wish for a good journey, the agreement of the brotherhood «anda»,
etc.).
The idea of «death» among nomads is a key issue[10]. According to written sources in the
worldview of the Turkic-Mongolian ethnic groups, «death» is not the «end» of any individual in
this world, on the contrary, death was described as follows in the ancient Turkic language DT:
Teŋiriuçä bärmıš – flew to Tengri, Kültegin uçdı – Kültegin flew away, and DM: Çingis qägäŋ
Teŋgeri-tür qärbä - Genghis Kagan flew to Tengri,) words mean a certain semantics of «flight,
departure» (based on taboo and euphemism, DT: Teniri kergek bol-, tut-, yoq bol-, öl-, ädırıl-,etc.;
DM: ük-, nökci-, nis-, etc. «the end», «disappearance», «separation», etc.). After the «departed
souls (DT: qut > kut, DM: qutäg > hutag) to Tengri», generous treats and funeral rites were held
DT: yog // yogı > yogi «wake, funeral treats», DM: zogug > «food, treats» [2].
The worldview of nomads (Turkic and Mongolian ethnic groups) is a historical
continuation of the worldview of the Hunnic period. It was from there that they adopted and
continued all historical traditions, mythical, animistic, tribal, totemic, and were also the main
ideological and state political and ideological foundations of the Turkic and Mongolian states
(Möngke Teŋgeri-yin küçün-dür - the Power of the Eternal Tengri) [1].
The ancient Turks and Mongols buried the deceased in «secret» places, where he was born
(at the place of his birth), which only the mother and the maternal side could know. The question
of the significance of the cremation ceremony is still open and one of the most problematic in the
study of ancient nomads. But, despite the small number of ethnocultural terms, it is possible to
explain the meanings of some rituals and rituals, as well as to make a reconstruction based on
burials with and without horses, including rock burials.
The ritual of sending the deceased occupied a special place in the ritual practice of the
ancient Turks and Mongols. It was accompanied by a special tradition. This ritual reflected the
entire ideological complex of the ancient Turks and Mongols. The «yoga» rite was widely spread,
which included: communication, mourning, burial, installation of a mound, a tombstone, a stone
with an inscription, stone sculptures, animal sculptures, balbals, which symbolized the road to the
upper world and participants of the memorial ceremony. Evidence of this is the small and large
memorial mounds, especially the huge memorial complexes in Central Asia are unique.
Conclusion. In the course of the study, a systematic linguistic analysis was carried out
through the prism of the traditional worldview and various religious movements that existed on

18
the territory of Xinjiang (the territory of western China). Based on the conducted research and the
tasks set, the religious contents of the monuments of Xinjiang were determined, which cover the
period of the IX-X centuries.

References:

[1]. Memorial complexes of the Ancient Turks] // http://аtаlаrmirаsi.org/180–kone–turk–

ghuryptyq–keshenderi, 10.01.2017 [in Kazakh.].
[2]. Bazylkhan N. Ethno-cultural and Historical sources of Ancient Turks (VI-IX BB.).
Almaty, 2014.278 р. [in Kazakh.].
[3]. Kairzhanov A.K. The ancient Turkic book "Ïrq bitig" and the Chinese classical «Book
of Changes» // Modern problems of Turkic studies: language - literature - culture: Materials of the
International Scientific and Practical Conference. M.: RUDN University, 2016. PР. 540-547 (in
Russ.).
[4]. Stebleva I.V. Life and Literature of the Pre-Islamic Turks. M.: Eastern literature of the
Russian Academy of Sciences, 2007. PР. 20-129 (in Russ.).
[5]. Anokhin A.V. Materials on shamanism among the Altaians // Collection of Museums
of Anthropology and Ethnography. L., 1924. T. IV. РР. 634-636 (in Russ.).
[6]. Hoppâl M. Shamanism: Past and Present. Eds.: M. Hoppál – O. von Sadovsky.
Budapest – Los Angeles: MTA Ethnographic Institute (ISTOR Books, Vol. 1–2.) 410 p.
[7]. Kyzlasov I.L. Materials for the early history of the Turks // Russian archeology. M.,
1998. No. 1-2. РР. 188-273 (in Russ.).
[8]. Klyashtorny S.G. Runic monuments of the Uighur Khaganate and the history of the
Eurasian steppes. S.-Pb.: Petersburg Oriental Studies, 2010. PР.182-270 (in Russ.).
[9]. Zhumabaeva A.A. Archetypes in the ancient turkic pegan beliefs // Proceedings of the
National Academy of Sciences of the Republic of Kazakhstan. Series of Social and Humanitarian
Sciences. Almaty, 2019. No. 3 (325).
[10]. Zhumabayeva, A., Bozhbanbayev, B., Turgenbayeva, A., Aubakir, A., Zhanabayev,
K. The role of the environment: Silk road in the history of Turkic people // Opcion, 2018, 34 (85).
РР. 522–550.
[11]. Tokhtabayeva, S., Meirmanova, G., Zhumabayeva, A., Batyrkhan, B., Berlibayev, E.
The ethnographical aspect of good wishes of the Kazakh people // Questions of History. М., 2020.
№7. PP. 131–145 (in Russ.).

19
 Chorotegin (Tchoroev) Tynchtykbek

Ancient Ethnic History of the Kyrgyz According to Professor Yu Taishan

Abstract.
The paper is devoted to illuminate the new ethnologic findings by a leading Chinese
scholar, Professor Yu Taishan regarding the ancient stages of the Kyrgyz people’s history.
Professor Yu Taishan, the Chinese historian and expert on the Ancient Chinese written sources,
discovered an oldest version of the ethnic name of Kyrgyz in the old Chinese scripts and published
his view in his works in 2019. He has suggested that the early mentioning of the Kyrgyz in Altay
region in the ancient Chinese sources connected with the East Eurasian historical events as far as
the 10th century BCE.

Key words: Kyrgyz, Turkic peoples, History, Altay, Tengir-Too (Tian-Shan), Inner Asia,
Central Asia, Siberia, China, Migrations, Ethnicity, Yu Taishan

A Foreword on Professor Yu Taishan

A contemporary Chinese historian, Professor Yu Taishan was born on 10 July 1945 in

Shanghai, China. After receiving an M.A. in the Department of History of the Graduate School of
the Chinese Academy of Social Sciences, Beijing, in 1981, he joined the Institute of History of the
Chinese Academy of Social Sciences, focusing on the research in the history of Central Asia, and
of Central Eurasia.
He was promoted to the position of Associate Research Fellow (Associate Professor) in
1987, and to Research Fellow (Professor) in 1993.
From 1991 to 2009, he was Head of the Department of Historical Relations between China
and Other Countries and Regions and he was Director of the Center for Eurasian Studies of the
Institute of History of CASS as well. He is now an Honorary Member of CASS.
He has published several monographs and volumes in different scientific collections and
more than 120 articles. He has also edited The General History of Western Regions (Shanghai
Classics Publishing House, 1996), The Cultural History of the Western Regions (China Friendship
Publishing Company, 1996), Dictionary of the History and Culture of All Nationalities in Xinjiang
(Zhonghua Book Company, 1996), A Brief Eurasian History (the Lanzhou University Press,
2015), and Studies on the Pre-modern History of Central Eurasia, and several series of books,
including The Series: Relations between China and the Outside World, The Series: Discoveries
the Secrets of the Civilization of the Western Regions, and The Translated Monograph Series on
Eurasian Cultural and Historical Studies (the Lanzhou University Press, 2009–2015). He was also
the editor-in-chief of two annual journals: Eurasian Studies (the Commercial Press), Viae Sericae
(Journal of the Roads of Silk and Porcelain (the Commercial Press).
(I would like to thank the Beijing-based Institute of History of the Chinese Academy of
Social Sciences for providing me with the short biography of Professor Yu Taishan.)

20
 Professor Yu Taishan’s Discovery
Recently, Professor Yu Taishan has suggested that the very ancient form of the ethnic name
of the Kyrgyz would be as “Juanhan 鄄韓” [kiwən-hean]. It might be related to the era of the
Western Zhou 周 dynasty (circa 1045 – 771 BCE).
For instance, Professor Yu Taishan suggests:
“While researching Mutianzizhuan 穆天子傳, I discovered that Mu 穆, the Son of Heaven,
encountered a tribe named Juanhan 鄄韓 when he was journeying to the west. It is possible that
this tribe was related to the Jiankun 堅昆, or may even be the ancestors of the Jiankun 堅昆...”
Thus, the ethnic forms Gekun 鬲昆and Jiankun 堅昆, which were mentioned by the
Chinese historians during the arly Han dynasty era (i.e. in Shiji 史記 by Sima Qian and Hanshu
漢書 by Ban Gu), had followed the previous form of Juanhan (鄄韓). [97, p. 1–5; see also: 96, p.
170–179, note 98.]
Professort Yu Taishan futher elaborates:
The westward travel of Mu 穆, the Son of Heaven, as described in Mutianzizhuan 穆 天子
傳mainly reveal the lines of communication between East and West that had come into existence
no later than the seventh century BCE, which would become known as the Steppe Silk Road that
traverses Eurasia. Regarding this route, there is a detailed record in Herodotus’ History (IV, 17-
32)…
In my opinion, the Kunlun 昆侖 Hills seen in Mutianzizhuan 穆天子傳 must have been
the present-day Altai Mountains… Generally speaking, the westward journey of Mu 穆, the Son
of Heaven, was along the northern foot of the Altai Mountains, and his homeward journey was
along the southern foot of the Altai Mountains.
Mu 穆, the Son of Heaven, met the Juanhan 鄄韓 on his way home. According to
Mutianzizhuan 穆天子傳 (ch. 2), after he ascended the Kunlun 昆侖 Hills Mu 穆, the Son of
Heaven, “halted at the Pearl Lake [Qara Usu Lake], to fish in the running stream [the present Iger
River]”. Then, he “ascended Mount Chong 舂 [present-day Tsastγ-aula (Mountain)] on the north”.
After accepting the presents of the Chiwu 赤烏 people, he “crossed the Yang 洋 River [present-
day Saksay River]”, and got together happily with the Caonu 曹奴 people. After he subsequently
arrived at “Mount Qunyu 群玉 [the northern bank of the Qubdu River, to the west of the Saγajaγai
Nor]” by the way of Black River [present-day Qubdu Darya], and then went through Mount Yuling
羽陵 and the land of the Yilü 剞閭 clan [present-day Dosluk Čoqisi], the Son of Heaven arrived
at [the domain of] the Juanhan 鄄韓 clan. From the sites he passed, we can infer that the residence
of the Juanhan 鄄韓 clan was situated in the valley of the Buhturma Darya, to the west of
Friendship Peak.” [97, p. 1–5.]

Professor Yu Taishan also explicitly wrote about reasons why he considers that the
ethnonym must be accepted as the previous version of the ethnic name of the Kyrgyz.
We will only offer some points of the leading Chinese scholar’s explanation here:
“1. “Juanhan 鄄韓” [kiwən-hean] and “Gekun 鬲昆” [kek-kuən] or “Jiankun 堅昆” [kyen-
kuən] seem to be different transcriptions of one and the same name.
2. In Mutianzizhuan 穆天子傳 (ch. 2) it is recorded that, “Wufu 無鳬, of the Juanhan 鄄
韓 people, offered to him [Mu 穆, the Son of Heaven] 100 good horses, 300 draught cows, 70 good

21
dogs, 200 camels, 300 wild horses, 2000 cattle, and 300 cartfuls of millet and wheat”; and in the
“Xirong zhuan 西戎傳” chapter of Weilüe 魏略 it is recorded that in the state of Jiankun 堅昆
“the people [move around] in company with their livestock. There are also many martens and fine
horses”. Both records are in agreement.” [97, p. 1–5.]
Of course, his fact-findings might have different assessments by scholars. However we
consider that this is a great breakthrough in both modern Kyrgyz study and Turkology [29, p. 487–
504.] and gives us an opportunity to challenge the previous readings of the ancient ethnic name
related to the peoples of Inner and Central Asia.

Ancient Kyrgyz are Common Ancestors for Several Turkic Peoples

Consequently, it is important to study the issues of establishment and development of
Kyrgyz ethnicity and statehood in the ancient time and Early Middle Ages in accordance with the
new fact-findings regarding both the new and well known data from the historical sources.
In 2002 the Kyrgyz Republic (Kyrgyzstan) officially marked the 2200th anniversary of the
first mention of ancient Kyrgyz (Kirghiz) statehood, a date also marked by the UN and UNESCO.
It was tied to the mention of the Kyrgyz people [26, p. 61–76; 95, p. 110–118.] in early Chinese
historical records in the context of political events in Inner and Central Asia during the rise of the
nomadic Hun (Xiongnu) empire at the end of the 3rd century BCE. [91, p. 76–93.]
In 2012 the Kyrgyz Republic officially celebrated the 1170th anniversary of the Great
Kyrgyz Khaganate which was an important stage in the development of Kyrgyz statehood in the
early medieval period. One must stress the fact that post-Soviet historians and Kyrgyz officials
have moved away from the old idea that Kyrgyz statehood was allegedly “established solely thanks
to the 1917 October Revolution”. [25, p. 351–374.]
Some Soviet historians did point out that the ancient and early medieval history of the
Kyrgyz people had not been adequately researched. For example, the Kyrgyz geographer
Sadybakas Omurzakov claimed in the early 1990s that the “Kyrgyz” ethnonym was first mentioned
in ancient Chinese sources and that its 2200th anniversary must be celebrated. In the Soviet era of
perestroika, Arslan Koichiev, a member of the Association of Young Historians of Kyrgyzstan
who was not only publishing scholarly monographs but also writing historical novels, claimed that
the “Kyrgyz” ethnonym’s 2200th anniversary must be celebrated in the year 2000.
A Chinese ethnic Kyrgyz historian Anvar Baitur also wrote that Kyrgyz statehood and the
history of the Kyrgyz people have deep ancient historic roots. [10, vol. 1.]
Now, with the ethnonymic and ethnographic discovery by Professort Yu Taishan, of
course, the earliest stages of the ancient Kyrgyz history have become older for more than 7
centuries.
It is important to mention that Professor Yu Taishan links the location of the ancient Kyrgyz
with the Altay region which is a part of the Big Altay historical region bordered with the Eastern
Tengir-Too (Eastern Tian-Shan) mountains and surrounding valleys in eastern parts of Central
Asia.

The Kyrgyz (Kirghiz) history can be traced back to the ancient Western Zhou and Xiongnu
(Hun) epochs, and written sources from this ancient era in the Chinese language demonstrate that
the ancient Kyrgyz lived not only in the north-western area of Inner Asia known as Eastern Tengir-
Too, but also in the Big Altay region (as Professor Yu Taishan has suggested).

22
 It must be pointed out that still Kyrgyz historians have not studied this question in relation
to the following geographical contexts: Heilongjiang, Baikal, Ordos, and Kyrgyz-Nor in the east;
Siberia and Altai in the north; Tibet in the south; and the northern mountainous areas of
Afghanistan, Transoxiana and the banks of the Volga (Atil) River in the west. When looking at the
historical atlas, it is important to point out that there are many different views regarding these
locales and the ethnic ties of people within the much wider context of Eurasia.
Moreover, when looking at toponyms, we must be mindful of the fact that those used today
often vastly differ in connotation from what they referred to in a totally different historical period.
For example, the mountainous regions of Sayan and Altai have a shared ancient history, yet
nowadays the Southern Siberian mountainous zones are divided into the territories of neighboring
autonomous republics within the Russian Federation. However, this should not obscure the unified
ancient history of these mountainous regions, connected also with Altay and Jungaria part of
Kazakhstan, Altay and Orkhon part of Mongolia and Altay, Jungaria and Tarim part of China, etc.
The vast steppes belonging to the medieval “Dasht-i Qypchaq (Kipchak)” peoples, for
example, are at present part of numerous polities. Disregarding the close historical connections
between the Sayan and Altai mountain territories, the earlier Russian and Soviet scholars Anvar
Mokeev, Sergei Klyashtornyi, and Vladimir Ploskih artificially distanced the Sayan region (now
a part of the Republic of Khakassia within the Russian Federation) from the mountainous Altai
Republic and Mongolian Altai regions, which was effectively an attempt in the old Soviet era to
diminish the territories controlled by the ancestors of the Kyrgyz in the ancient and early medieval
periods. This idea was perpetuated in the official Soviet historical view of the 1984 monograph
which alleged that the ethnonym “Kyrgyz” was artificially connected to the Tengir-Too Kyrgyz
nation. [1; 70; 64; see criticism: 25, p. 351–374; 85.]

The Ancient Homeland of the Kyrgyz

Thus, from the beginning of the 1st Millenium BCE, the written Chinese sources mention
the existence of the Kyrgyz people and their homeland. See: Yu Taishan’s article and Sima Qian
(c. 145 or 135 – 86 BCE), Shiji (Records of the Grand Historian). [97; 14, vol. 1. p. 50; 18, p. 63.]
Indeed, we learn from the Chinese chronicles from the Tang period that General Li Ling
(134-74 BCE) of the Han dynasty became the governor of Kyrgyz land on behalf of the Hun
(Xiongnu) king in the early 1st century BCE. Li Ling was the grandson of the Han general Li
Guang (d. 119 BCE), whom the Tang imperial family later claimed as their ancestor. [91, p. 79,
note 29.]
Historians have proposed numerous contradictory views regarding the homeland of the
ancient Kyrgyz polity. For example, some authors claim that ancient Kyrgyz statehood was
established in the Upper Yenissei region, whereas others state that it was in north-western
Mongolia around Khyargas Nuur (“Kyrgyz Lake”), while recently some historians suggest that the
ancient Kyrgyz lived in the mountainous and desert areas close to the Borohoro Shan mountains
(in the eastern part of the Tengir-Too / Tian-Shan mountain range in what is today the Xinjiang
Uygur Autonomous Region of China). [18, p. 63–64; 55, p. 57–60; 23, p. 157–195; see also: 9, p.
471–543; 78, pp. 14–16.]
Ban Gu (32–92 CE), the ancient Chinese historian of the Han Dynasty, wrote in his Hanshu
(Book of Han) chronicles that: “There is the horde of the Xiongnu who settled about 7,000 li to
the east of [the location] of the Kyrgyz”. The modern Russian archaeologist Professor Juli
Sergeevich Khudiakov (1947–2021, the sinologist Lyudmila Akimovna Borovkova (1930–2011),

23
and several modern Kyrgyz historians have used this source to claim that the ancient Kyrgyz
people had settled in the Eastern Tengir-Too region in the 1st century BCE. [On locations of the
ancient Kyrgyz in the eastern part of the Tian-Shan mountains, see: 16, p. 62; 50, p. 48–58, 68; 56,
p. 5–10, etc.] This area is located in the northern areas of the Borohoro Shan of the Tengir-Too /
Tian-Shan Mountains. [50, p. 48–58] near today’s urban centers of Manas and Kara-Shaar.
The ancient Turkic peoples known as the Hun, Wusun, and Dingling, as well as people
who spoke Indo-European languages in Eastern Turkestan (Yuezhi, i.e., Tocharians) lived as
neighbors of the ancient Kyrgyz. [30; 53, p. 24.]

During the political upheaval and the weakening of central rule within the Hun empire in
56 BCE, the Kyrgyz gained independence for a short period. The territory that the Kyrgyz
controlled consisted of the northern area of the Borohoro Shan mountains of Eastern Tengir-Too
and the central areas of the Gurbantünggüt Desert (Dzoosotoyn Elisen Desert). [55, p. 57–60; 23,
p. 157–195; 56, p. 9–11.]
The Han Dynasty’s written sources also mention the temporarily independent Kyrgyz
kingdom; the Chinese historian Ban Gu uses the word “guo” (state) when referring to the small
Kyrgyz polity. Due to the territorial isolation of the Kyrgyz state and the Hun (Xiongnu) Empire
and the dynastic struggle for the throne of the Hun Empire, the empire did not pay attention to the
Kyrgyz state for a number of years. This period thus marked a new stage in the beginnings of
Kyrgyz statehood. [27, p. 204–209.]
In the year 49 BCE the leader of the Northern Huns, Zhizhi Chanyu (Hutuus, i.e. Tezek-
tengir-qut) destroyed the Uxi kingdom (present-day Manas city), then occupied the Kyrgyz
kingdom located to the west and the Dingling state located to the north.
Zhizhi Chanyu remained for a while in the territory of the Eastern Tian-Shan where the
Kyrgyz established their state in previous years. The Kyrgyz territory in 56–48 BCE was located
much closer to the Wusun state with its capital city in the Issyk-Kul area. The Eastern Tengir-Too
(Eastern Tian-Shan) is a much more realistic proposition as the Kyrgyz homeland during the Han
dynasty period than Upper Yenissei or North-western Mongolia. [16, p. 61–62; 37, p. 235–237;
etc.]
However, due to his close ties with the Kanju kingdom, Zhizhi Chanyu moved towards the
west. Some sources point out that some groups of the ancient Kyrgyz went as far as the Talas
valley due to Zhizhi Chanyu’s military marches to the west in the year 48-42 BCE. [13, vol. 1. p.
204–205, 239; 5, p. 136; etc.]
The main people living in what is today Kyrgyzstan in the 1st century CE were the
population surrounding the Tengir-Too (Tian-Shan) region. The Chinese written sources state that
the Kyrgyz lived as neighbors of the Turkic tribes belonging to the Tiele political union, located
to the “north of Yanqi (Karashahr city), next to Aktoo”. The same source states that majority of
the Dingling people had assimilated with the Kyrgyz and some of the Hun (Xiongnu) people had
also joined the Kyrgyz.
In the 5th century, the Kyrgyz, like other Turkic Tiele tribes, fought against the Ruoran
(i.e. Avars) who came from northern China. However, they were conquered by the Rouran people.
[14, vol. 1. p. 188, 350–351.] The Turkic tribe of Ashina (the Wolf), or in some interpretations
Asilan (the Lion), had close ethnic ties with the Kyrgyz.
Some believe that the legend of the female wolf mentioned in some Chinese chronicles was
derived from the history of the inter-ethnic relations between the Turkic Ashina tribe and the

24
Kyrgyz while they were based in the eastern areas of the Tengir-Too (Tian-Shan) mountain ranges.
In the chronicles, the Kyrgyz are believed to be one of the Turkic descendants of the female wolf.
The legend had a sacred meaning of the royallness of the dynasty of the early Turkic kaganate.

Conclusion
In summary, the renowned Chinese Professor Yu Taishan once again proved, on the basis
of a new reading of ancient texts, that the ancient Chinese written sources demonstrate that the
Kyrgyz have a much deeper history which was reflected in the manuscripts even before the rise of
the Xiongnu nomadic empire at the end of the 3rd century BCE.
If the other sinologists support the suggestions by Professor Yu Taishan, then we accept
that so far the very ancient form of the ethnic name of the Kyrgyz would be as “Juanhan 鄄韓”
[kiwən-hean].
Then the first mentioning of the early Kyrgyz history in the eastern parts of Eurasia would
be related to the era of the Chinese dynasty of Western Zhou 周 (circa 1045 – 771 BCE). [29, p.
487–504. See also on the Kyrgyz and their historical neighbours: 3, p. 265–283; 17; 21; 22; 28;
29; 32; 33; 34; 38; 39; 40; 41; 43; 44; 45; 47;48; 49; 52; 54; 57; 58; 59; 60; 62; 63; 65; 69; 72; 74;
75; 76; 77; 80; 81; 82; 83; 84; 86; 87; 88; 89; 90; 91; 93; 94; 95, etc.]

Surely, over the next millennia the Kyrgyz people mixed with other Turkic and non-Turkic
tribes, assimilated many of the Turkic speaking people in Inner and Central Asia, culturally
influenced these people in the above-mentioned territories and traded with a number of countries
along the Silk Road. [51, p. 110–118; 54, p. 72–84; 52, p. 171 – 175; 73; etc.]
The ancient Kyrgyz had different stages in their complex history of ethnicity and statehood,
and they were subjected to various vicissitudes. However, the ethnic roots of the Kyrgyz were
developed wider and deeper in connection with other historical neighbors in Eurasia. [6, p. 53–63;
1; 2; 4; 7; 11;12; 17; 24; 25; 31; 36; 42; 61, p. 287–296.; 65; 66; 74, p. 5–27; 79, p. 28–44; 90; 92;
etc.]
During the ancient and early medieval ages and afterwards, the Kyrgyz spread and
assimilated many of the neighboring ethnic Turkic and other peoples. [45; 77; 83.] At the same
time, some groups of the ancient Kyrgyz became one of the ancestors of various Turkic and other
nations. Among them are the Tengir-Too and Pamir (including the Ala-Too) Kyrgyz, the Fuyu
(Manchus) Kyrgyz, Khakas, Tyva, Shor, Altay-kiji, Saryg-Yugur, and some tribes amongst the
Altai, Bashkyr, Sakha, Kazakh, and Lobnor peoples, as well as the ethnic components of the
Uighur, Uzbek, Turkish and other Turkic ethnicities in Eurasia. These ethnicities (including the
Tengir-Too Kyrgyz) went through difficult and complex historical processes.

Bibliography

A History of the Kirghiz SSR from the Earliest Times Down to the Present day [Istoria
Kirgizskoi SSR s drevneishikh vremen do nashikh dnei] / Editor-in-chief V.M.Ploskikh. – Frunze,
Kyrgyzstan, 1984. – Vol. 1. – 800 p. – in Russian.
Akhmedov, Bori. The Historical and Geographic Literature of Central Asia of the
sixteenth—eighteenth Centuries (Written sources) [Istoriko-geografiheskaia literatura Srednei

25
Azii XVI—XVIII vv.: (Pismennye pamyatniki)], editor-in-chief U.I.Karimov. – Tashkent: Fan,
1985. – 263 p.
Alimov, Rysbek. On the Yenisei Kirgiz title A-Re // Acta Orientalia Academiae
Scientiarum Hung. – Volume 69 (3), 2016. – pp.265–283.
Alymkulova S.K. The Kypchaks Amongst the Turkic Peoples: (The Ethnic and Political
Aspects) [Kypchaki v sostave tiurkskih narodov: (Etnopoliticheskie aspekty)]. – Bishkek: Kyrgyz
Jer, 2013. – 119 p. – in Russian.
Aristov, Nikolai Aleksandrovich. Usuni and the Kyrgyz or Kara-Kyrgyz [Usuni I kyrgyzy
ili kara-kyrgyzy]. – Bishkek: Ilim, 2001. – 582 p. – ISBN 5-8355-1132-9. – in Russian. – URL:
http://bizdin.kg/static/media/pdf/usuni-kyrgyzy-kara-kyrgyzy.pdf
Asankanov, Abylabek. Diaspora [Diaspory], in: The Kyrgyz [Kyrgyzy] / edited by
A.Asankanov, O.Brusina, A.Japarov, Moscow: Nauka, 2016. – pp. 53-63.
Aspects of the Ethnic History of the Kyrgyz people [Voprosy etnicheskoi istorii
kirgizskogo naroda] / Editors-in-chief Ö.K.Karaev and I.B.Moldobaev. – Frunze: Ilim, 1989. –
140 p.
Bartold [Barthold], V.V. Excerpts from Gardizi’s Zain al-Akhbar [Izvlechenie iz
sochinenia Gardizi ‘Zain al-akhbar’]. In: Works [Sochinenia], Moscow, 1973, Vol. 8, pp. 23—62.
Bartold, V.V. The Kyrgyz: Historical Outline [Kirgizy: Istoricheskiy ocherk]. In: Bartold
V.V. Works [Sochinenia], Moscow, 1963, Vol. 2(1), pp. 471—543.
Baytur, Anvar. The Lectures on the Kyrgyz History [Kyrgyz tarykhynyn lektsiyalary], (in
Kyrgyz), converted from Arabic Kyrgyz script into Cyrillic Kyrgyz script by K.Artykbaev and
T.Abdyldabekov; edited by J.Japiev. – Bishkek, Uchkun, 1992. – Vol. 1 (128 pp.), Vol. 2 (128
pp.).
Beishenaliev, T.O. The Life of Mönkö-Temir, the khan of the Kyrgyz [Kyrgyz khany
Mönkö Temirdin ömürü] (in Kyrgyz). In: The Kyrgyz: Genealogy, History, Heritage, Art
[Kyrgyzdar: Sanjyra, Tarykh, Muras, Önör], compiled and edited by Kenesh Jusupov, Bishkek,
1995. – Vol. 3. – pp. 82—90.
Beishenaliev, T.O. The Fate of the Tatar Oirat State and the migration of the Kyrgyz to
Tien-Shan [Gibel Oiratskogo gosudarstva tatar i pereselenie kyrgyzov na Tian-Shan] (in Russian).
In: The Kyrgyz: Ethnogenetic and Ethnocultural Processes in Antiquity and the Middle Ages of
Central Asia [Kyrgyzy: Etnogeneticheskie i etnokulturnie protsessy v drevnosti i srednevekov’e v
Tsentralnoi Azii]: Summarised proceedings of an international conference on the millennium of
the folk epic Manas, 22—24 September 1994, Bishkek, Kyrgyzstan, 1995. – pp. 20—21.
Bernshtam, Aleksandr Natanovich. Selected works on Archaeology and History of Kyrgyz
and Kyrgyzstan [Izbrannye Trudy po arheologii I istorii kyrgyzov I Kyrgyzstana] / Compiled by
Kadicha Iskenderovna Tashbayeva and Liubov’ Mihailovna Vedutova. – Bishkek: Aibek, 1997. –
T. 1. – 560 p. – in Russian.
Bichurin N.Ya. (Hyacinth), Collection of Information on Peoples in Central Asia in
Ancient Times [Sobranie svedeniy o narodakh, obitavshshikh v Srednei Azii v drevnie vremena],
Moscow – Leningrad: The Printing House of the Academy of Sciences of the USSR, 1950–1953,
vol. 1–3. – Vol. 1. – 471 p.
Bichurin N.Ya., Collection of Information on Peoples in Central Asia in Ancient Times
[Sobranie svedeniy o narodakh, obitavshshikh v Srednei Azii v drevnie vremena]. – Almaty, 1998.
– Vol. 1.

26
 Borovkova, L.A. The West of Central Asia between the second century BC and the seventh
century AD [Zapad Tsentralnoi Azii vo II v. do n.e. — VII v. n.e.], Moscow: Nauka, 1989. – 181
p.
Butanaev, V.Ya. The Ethnic History of the Khakas in the seventeenth to nineteenth
centuries [Etnicheskaya istoria Khakasov XVII-XIX vv.]. – Moscow, Institute of Ethnology and
Ethnic Anthropology, Acad. Sci. USSR, 1990, 273 pp.
Butanayev, V.Ya. The Yenisei Kyrgyz State During the Old Turkic and Mongolian Epochs
[Gosudarstvo kyrgyzov na Yenisee v drevnetiurkskuiu I mongol’skuiu epokhi] / Edited by Prof.
T.K.Chorotegin. – Bishkek: MaxPrint Printing House, 2016. - 302+iv p., ill. – ISBN 978-9967-
12-550-6.
Butanaev, Viktor Yakovlevich, Butanayeva, Irina Isayevna. The Yenisei Kyrgyz: Folklore
and History [Enesai kyrgyzdary: Fol’klor jana taryh] / Translated from Russian into Kyrgyz by
Oljobay Karatayev. – Bishkek: Soros-Kyrgyzstan Foundation, 2002. – URL:
http://www.bizdin.kg/книга/эне-сай-кыргыздары-фольклор-жана-тарых/
Butanayev V. Ya., Khudiakov Yu. S., History of the Yenissei Kyrgyz [Istoriya eniseiskih
kyrgyzov] / Edited by O.Novikova. – Abakan: Khakass State University’s Printing House, 2000.
– 272 p. – ISBN 5-7810-0119-0. – in Russian.
Chinese Chroniclers Have Increased the History of the Kyrgyz for 300 Years More
[Kitaiskie letopistsy uvelichili istorii kyrgyzov na 300 let] // kabarlar.org. – 11 March 2016. – in
Russian. – URL: http://kabarlar.org/news/79526-kitayskie-letopiscy-uvelichili-istorii-kyrgyzov-
na-300-let.html
Christian, David. A History of Russia, Central Asia and Mongolia. – Vol. 1. Inner Eurasia
From Prehistory To the Mongol Empire. – Oxford – Malden, Massachusetts: Wiley-Blackwell,
1998. – 472 p. – ISBN-13: 978-0631208143; ISBN-10: 0631208143.
Chorotegin T.K. A Concise History of the Kyrgyz (From Ancient Times Until the End of
the 18th Century) [Ocherki istorii kyrgyzov i Kyrgyzstana] // The Kyrgyz: The 14 volume
compendium collected by Kengesh Jusupov and Kanybek Imanaliev; Editors: Temirkul Asanov
and Ryskul Joldoshov. - Bishkek: Biyiktik Publishing House, 2011. – Vol. 11. – P. 157-195. –
ISBN 978-9967-13-792-9.
Chorotegin (Tchoroev), Tynchtykbek. Divanu Lugati t-Türk, the work by Mahmud
Kashgari Baskani, as an Inexhaustible Source on the History of the Turkic Peoples [Mahmud
Kaşgari Barskaninin «Divanu lugati t-türk» emgegi türk elderinin tarihi boyunça köönörgüs bulak:
İlimiy basılış] / Editorial Board: K.Moldokasymov (Chairman), etc. Edited by Toktorbek
Omurbekov and Kyias Moldokasymov. – Bishkek: Turar Printing House, 2017. – 376 pages, ill.,
map. – ISBN - 978-9967-15-701-9. – in Kyrgyz.
Chorotegin (Tchoroev) T. Historiography of Post-Soviet Kyrgyzstan // International
Journal for Middle East Studies, 2002. – Vol. 34. – pp. 351-374. – Cambridge Un-ty Press 0020-
7438/02. USA.
Çorotegin Tınçtıkbek. Kırgız Devletinin Oluşumu: Eski Çağ Ve Erken Orta Çağ // I.
Uluslararası Geçmişten Günümüze Kırgız Türk İlişkileri Sempozyumu Bildirileri (3–5 Mayıs
2013 Bursa) / Kitabı yayına hazırlayan ve editçrü Prof. Dr. Gülzura Cumakunova. – Bursa, Bilnet
Matbaacılık ve Ambalaj San. A.Ş., 2017. – T.C. Uludağ Üniversitesi Yayınları. – 1. Baskı. ––
XXII+428 s. – ISBN 978-975-6149-83-6. – S. 61–76.
Chorotegin T. K. Tengir-Too (Tian-Shan) as the Region of Ethnic Origin for the Kyrgyz
People [Tengir-Too (Pritianshanie) kak region etnogenezisa kyrgyzskogo naroda] // The Kyrgyz:

27
Ethnogenesis and Ethnoculture: Processes in Antiquity and the Middle Ages in Central Asia:
Proceedings of the International Conference Dedicated to the 1000th Anniversary of the Epic
“Manas”, in Bishkek, on September 22-24, 1994. — Bishkek: Kyrgyzstan, 1996. — p. 204—209.
– in Russian.
Chorotegin T. K. The Ethnic Situations in the Turkic Regions of Inner Asia In the Pre-
Mongolian Era: According to the Muslim Sources in the 9th–13th Centuries [Etnicheskie situatsii
v tiurkskih regionah Tsentral’noi Azii do mongol’skogo vremeni: Po musul’manskim istochnikam
IX-XIII vv.] / Edited by Böri A. Akhmedov. - Bishkek: Soros-Kyrgyzstan Foundation, 1995. –
208 p. – in Russian.
Chorotegin (Tchoroev), T.K. The Kyrgyz Ethnicity and Its Early Statehood: (1st
Millennium BCE – 10th Century CE) // The Proceedings of the International Scientific Conference
entitled “The Issues of Kyrgyz Studies: From Ancient Times to the Present,” dedicated to the 60th
anniversary of the historian and publicist Tynchtykbek Chorotegin (Tchoroev): (KNU, Bishkek,
04 October 2019) / Edited by Kyias Moldokasymov. – Bishkek: Turar Printing House, 2019. –
552+iv p., ill. – ISBN 978-9967-15-949-5 – P. 487–504.
Chorotegin T. K. & Moldokasymov K. S. The Concise History of the Kyrgyz and
Kyrgyzstan [Kyrgyzdardyn jana Kyrgyzstandyn kyskacha taryhy]. – Bishkek, 2000. – ISBN 9967-
00-001-5. – 160 p.
Dor, Rémy. The Kyrgyz in Afghanistan’s Pamir: A historic and ethnographic essay
[Ooghan Pamirindegi kyrgyzdar: Tarykhyi-etnografiyalyk bayan] (in the Kyrgyz translation),
compiled by Pamirbek Kazybaev, Bishkek, Kyrgyzstan, 1993. – 102 p.
Drompp, Michael Robert. Tang China and the Collapse of the Uighur Empire: a
Documentary History. — 2004. — 336 p. — Brill's Inner Asian library. 13. Brill. — ISBN-10:
9004141294. — ISBN-13: 978-9004141292.
Golden, Peter. An Introduction to the History of the Turkic Peoples. Wiesbaden: Otto
Harrassowitz, 1992. – ISBN-10: 344703274X; ISBN-13: 978-3447032742. – 483 p.
Gumilev, Lev N. History of the Hun [Istoriya naroda hunnu] // Gumilev L. N. Essay. –
Moscow: Institut DI-DIK, 1998. – Edition No. 9. – 448 p.
Hu Zhen-hua & Imart, G. Fu Yü Gïrgïs. A tentative description of the easternmost Turkic
language, Bloomington, Indiana, 1987, 61 pp.
Jian Taisiang, Shomaev, A.A. & Skobelev, S.G. The origin of the ‘Fu Yü Kyrgyz’
[Proiskhozhdenie fu-yuiskikh kyrgyzov] (in Russian). In: Ethnocultural processes in Southern
Siberia in the first and second millennia AD [Etnokulturnye protsessy v Yuzhnoi Sibiri i
Tsentralnoi Azii v I—II tysiacheletii n.e.], Kemerovo, 1994, pp. 227—233.
Joldoshov, Ryskul. The Ancient Kyrgyz (3rd c. BC – 5th c. AD) [Baiyrky kyrgyzdar
(b.z.ch. III – b.z. VI k.], in: The Kyrgyzstan History (From Ancient Times Until Now) [Kyrgyzstan
taryhy: Baiyrky mezgilden bugunku kungo cheyin] / Head of the Editorial Board A.Jumanaliev. –
Bishkek: Kut-ber Printing House, 2016. – Vol. 1. – pp. 230–243.
Jumakunova G. “Kırgız” Etnoniminin Kökeni Üzerine (“Kyrgyz” termininin
etimologoyasy tuuraluu) // “Ordinaryüs Profesör Doktor Bübiyna Oruzbaeva Armağanı”. -
Ankara: TDK Yay., 2012. – S. 38-47.
Izgi, Ö. A Book on Visit of the Chinese Ambassador Wang Yen-Te to the Uighurs [Çin
Elçisi Wang Yen-Te’nin Uigur Seyahatnamesi] (in Turkish), Ankara, Türk Tarih Kurumu
Basimevi, 1989, X+111 pp.

28
 Kamalov, Ablet Kaiumovich. Ancient Uighurs [Drevnie uigury] / Edited by
S.G.Kliashtorny. – Almaty: Nash mir, 2001. – 216 p. – ISBN 9965-01-884-7. – URL:
http://www.orientalstudies.ru/rus/images/pdf/b_kamalov_2001.pdf
Karaev O. K. The Arabic and Persian Sources from IX-XII centuries regarding the Kyrgyz
and Kyrgyzstan [Arabskiye i persidskiye istochniki IX-XII vv. o kirgizakh i Kirgizii]. - Frunze,
1968. – in Russian.
Karaev, Ö.K. The History of the Qarakhanid Khanate (the tenth—early thirteenth
centuries) [Istoria Karakhanidskogo kaganata (X—nachalo XIII vv.)], editors-in-chief
M.B.Jamgerchinov & V.P.Mokrynin, Frunze, Ilim, 1983. – 302 p.
Karaev, Ö.K. & Kojobekov, M.Ch. On the Migration of the Yenissei Kyrgyz to the Tian-
Shan [O pereselenii eniseiskikh kyrgyzov na Tian-Shan]. In: Aspects of the ethnic history of the
Kyrgyz people… – Frunze, 1989. – pp. 41—66.
Karatayev, O.K. A Dictionary of the Ethnic Names of the Kyrgyz [Kyrgyz etnonimder
sözdügü]. – Bishkek: KTMU, 2003. – 265 p. – ISBN 9967-21-621-2. – in Kyrgyz.
Karatayev, O.K. The Origin, Dispersing Areas, Ethnic and Cultural Relations of the
Kyrgyz [Kyrgyzdardyn tegi, taraluu arealy, etnostuk-madaniy alakalary] / edited by T.Chorotegin,
P.Kazybayev. – Bishkek: KTMU, 2013. – 290 p. – - ISBN 978-9967-27-070-1. – in Kyrgyz.
Karatayev, Olcobay; Yılmaz, Mehmet Serhat; Yakuboğlu, Cevdet. “Dîvânu Lugâti 't-Türk”
Adlı Eserin Tamamlanmasının 940. Yıldönümü: Şarkiyatçı, Tarihçi, Antropolog Prof. Dr.
Tınçtıkbek K. Çorotegin’in Araştırmaları (940th Anniversary of the Completion of “Dîvânu Lugâti
't-Türk”: Researches of Orientalist, Historian, Anthropologist Prof. Dr. Tınçtıkbek K. Çorotegin)
// Alınteri Sosyal Bilimler Dergisi. - Kastamonu Üniversitesi, 2017. - ISSN 2564-6583. - Volume
1 (2). pp. 89 – 99.
Khodjayov T.K., Khodjayova G.K. The Historical Anthropology [Istoricheskaia
antropologiya] // The Kyrgyz [Kyrgyzy] / edited by A.Asankanov, O.Brusina, A.Japarov,
Moscow: Nauka, 2016. – P. 22–35.
Khud’akov, U.S. [Khudiakov, Yu.S.], The Commercial Routes Binding up ‘The Great Silk
Road’ with Southern Siberia. In: Korean Ancient Historical Society, Seoul, Korea, 1994, Vol. 5,
pp. 329—345.
Khudiakov, Yuliy Sergeevich. The Kyrgyz in Tabat [Kyrgyzy na Tabate]. – Novosibirsk:
Nauka, 1982. – 240 p. – in Russian.
Khudiakov, Yu.S. The Kyrgyz in the Expanses of Asia [Kyrgyzy na prostorakh Azii] /
Editor-in-chief T.K.Chorotegin. – 2nd, revised edition. – Bishkek, 1995. – Soros-Kyrgyzstan
Foundation. – 232 p., ill., map.
Khudiakov Yu. S. The Role of Ancient Turks and Kyrgyz in Transforming The Cultural
Achievements into the Forest-Steppe and Taiga Regions of Siberia in the Era of the Early Middle
Ages [Rol’ drevnih tiurok I kyrgyzov v transliatsii kul’turnyh dostizheniy v lesostepnye I
taiexhnye raiony Sibiri d epohu rannego srednevekv’ia] // Problems of Archaeology and History
of Northern Eurasia. - Tomsk: Agraf-press, 2009. - p. 110 – 118.
Khudiakov Yu. S. The Role of Trade and Cultural Ties of the Yenissei Kyrgyz with the
Countries of Central Asia in the Ethnic and Cultural Genesis of Southern Siberia [Rol’ torgovyh
I kul’turnyh sviazei eniseiskih kyrgyzov so stranami Tsentral’noi Azii v etnokul’turogeneze
Yuzhnoi Sibiri] // Integration of Archaeological and Ethnographic Research. – Omsk; Ufa, 1997.
– p. 171 – 175.

29
 Khudiakov Yu. S. The Sword of Baghyr: Armaments and Military Art of the Kyrgyz in the
Middle Ages [Sablia Bagyra: Vooruzzhenie I voennoie iskusstvo srednevekovyh kyrgyzov]. –
Sankt-Petersburg, 2003. – from the series of Militaria Antiqua. – in Russian.
Khudiakov Yu. S. Trade Routes Linking South Siberia and the Great Silk Road [Torgovye
puti, sviazyvaiushshie Yuzhnuiu Sibir’ I “Velikiy Shelkovyi put’”] // Kuznetsk Antiquity. –
Novokuznetsk, 1999. – the 4th Edition – P. 72 – 84.
Khudiakov, Yuli. The Warfare Art of the Kyrgyz in Central Asia (9th – 18th cc.)
[Voiennoie delo kyrgyzov Tsentral’noi Azii (IX–XVIII vv.) / Edited by Prof. T.Chorotegin. –
Bishkek: Turar Printing House, 2017. – 280 p., ill., map. – The Muras (Heritage) Foundation. –
History and Heritage Series.
Kojobekov M.Ch. The History of the Kyrgyz Khaganate [Kyrgyz kaganatynyn taryhy] /
Edited by T.Chorotegin. – Bishkek: The Universitet Printing House, 2013. – 188 p., map. – ISBN
978-9967-02-942-2.
Kyrgyz and Karakhanid Khaganates: Indelible Traces: Proceedings of the 3rd International
Conference, 18-21 September 2014, Issyk-Kul [Kyrgyz jana Karahandar kaganattary: Köönörbös
izder] / Editorial board: T. Chorotegin, etc. – Bishkek: Maxprint Printing Office, 2014. - 362 p. –
ISBN 978-9967-12-423-3.
Kyuner, N.V. Chinese information on the Peoples of Southern Siberia, Central Asia and
the Far East [Kitaiskie izvestia o narodakh Yuzhnoi Sibiri, Tsentralnoi Azii i Dalnego Vostoka].
Moscow, 1961. – 391 p. – URL: http://kronk.spb.ru/library/kuner-nv-1961.htm
Ligeti, L. Die Herkunft des Volksnamens Kirgis. // Korosi Csoma Archivum (Budapest),
Vol. 1, No. 5, 1925, pp. 369—383.
Lubo-Lesnichenko, E.I. The Uighur and the Kyrgyz Routes in Central Asia [‘Uighurskiy’
i ‘Kyrgyzskiy’ puti v Tsentralnoi Azii]. In: Trudy Gosudarstvennogo Ermitazha, Leningrad, 1989,
Vol. 27, pp. 4—9.
Mambetakun, Mambetturdu & Salk, Gundula, The Fu-Yu Gïrgïs and their past. Three
stories collected in Manchuria during the Period of the Establishment of the People’s Republic of
China. In: Turcica, No. 30. – 1998. – pp. 287-296.
Materials on the History of the Kyrgyz and Kyrgyzstan. – Bishkek: KTMU, 2003. – Vol.
2. Extracts from the Chinese Sources [Materialy po istorii kyrgyzov I Kyrgyzstana. – Т.2.
Izvlecheniya iz kitaiskih istochnikov]. – in Russian.
Menges, Karl Heinrich. The Turkic Peoples and Their Languages: Introduction to
Turkology [Türk elderi jana alardyn tilderi] / Translated from English into Kyrgyz by Taalaibek
Abdiev. – Bishkek: Kyrgyzstan-Soros Foundation, 2000. – translated by T. Abdiev. – p. 94. –
URL: http://bizdin.kg/книга/түрк-элдери-жана-алардын-тилдери/
Mokeev A. M. The Kyrgyz in Altai and Tian-Shan [Kyrgyzy na Altaye I na Tian-Shane].
- Bishkek: KTU "Manas", 2010. – in Russian.
Moldobaev, I.B. ‘Manas’ — a Historical and Cultural Treasure of the Kyrgyz [‘Manas’ —
istoriko-kulturnyi pamyatnik kyrgyzov] / Edited by S.S.Daniyarov. – Bishkek, Kyrgystan, 1995.
– 312 pp.
Moldobaev, I.B. The Ethnic Ties of the Kyrgyz as Reflected in the Epic ‘Manas’
[Otrazhenie etnicheskikh svyazei kirgizov v epose ‘Manas’] / Edited by B.Ö.Oruzbaeva. – Frunze,
Ilim, 1985. – 111 p.

30
 Ömürbay, Makelek. The Kyrgyz Statehood in th Written Sources [Kyrgyzdyn
mamlekettuulugu jazma bulaktarda] / Edited by Jumadin Kadyrov. – Bishkek: Uluu Toolor
Printing House, 2016. – 260 p. — ISBN 978-9967-470-43-9. – in Kyrgyz.
Ömürbekov, T.N. & Chorotegin, T.K. A Pre-Modern History of the Kyrgyz and
Kyrgyzstan (from the seventeenth century down to the beginning of the twentieth century)
[Kyrgyzdardyn jana Kyrgyzstandyn jangy doordoghu tarykhy (XVII—XX k. bashy)] / Edited by
K.Usonbayev, A.Asankanov. – Bishkek, Kyrgyzstan, 1995. – - ISBN 5-655-01032-1. – 187 p. –
in Kyrgyz.
Orkhon-Enissei texts [Orhon-Enisei tekstteri] / Edited by S. Kudaibergenov, S. Sydykov.
– Frunze: Ilim, 1982. – 240 p.
Ploskih V. M. Short Historical Excursion of the Kyrgyz and Kyrgyzstan [Kratkiy
istoricheskiy ekskurs v istoriyu kyrgyzov I Kyrgyzstana] // Central Asia and the World’s Culture.
– Bishkek, 2001. - № 1-2. – in Russian.
Suprunenko, Galina Pavlovna. Documents on Relatons Between China and the Yenissei
Kyrgyz in the 9th century Source Entitled “Li Weigun Hoichan Iping Ji” (Compendium of the
Works by Li Weigun During the Period of Rule by Hoichang, 841–846) [Dokumenty ob
otnosheniyah Kitaia s eniseiskimi kyrgyzami v istochnike IX veka “Li Weigun Hoichan Iping Ji”]
// News of the Academy of Sciences of the Kirghiz SSR [Izvestiya Akademii nauk Kirgizskoi
SSR]. – 1963. – Social science series. – Vol. 5. – Issue 1/ – Frunze, 1963. – p. 67–81. – in Russian.
– URL: http://kronk.spb.ru/library/suprunenko-gp-1963.htm
Tabaldiev, K.Sh. The Burial Sites of the Medieval Nomadic Tribes of Tian-Shan [Kurgany
srednevekovykh kochevykh plemen Tian-Shanya], edited by P.G.Manokhin, Bishkek, Aibek,
1996, 254 p.
Tabaldiev, Kubatbek Shakievich. Ancient Monuments of the Tien Shan [Drevnie
pamiatniki Tian-Shania]. – Bishek: V.R.S. Company, University of Central Asia, 2011. – 320 p. -
ISBN 978-9967-26-422-9. – in Russian.
Tchoroev T.K. (Chorotegin). The Ancient And Medieval Kyrgyz And Their Relations With
Inner Asian Peoples (201 B.C. – 17th Century A.D.) // International Journal of East Asia Research,
Vol. 3, 2018, Seul, Republic of Korea. – pp. 5–27. – URL: http://storage.googleapis.com/cr-
resource/forum/c2a144dbd7e7179e273ddb47f4590ca3/eb590b7cd391ab9ce7d025fb88993608.pd
f
Tchoroev, T.K. The Ethnonym ‘Kyrgyz’ According to Mahmud Kashghari (Eleventh
century) [Etnonim ‘Kyrgyz’ po dannym Mahmuda Kashgari]. In: Aspects of the ethnic history of
the Kyrgyz people… – Frunze: Ilim, 1989. – pp. 113—121.
Tchoroev T. (Chorotegin). The Kyrgyz; in: The History of Civilisations of Central Asia,
Vol. 5, Development in contrast: from the sixteenth to the mid-nineteenth century /Editors: Ch.
Adle and Irfan Habib. Co-editor: Karl M. Baipakov. – UNESCO Publishing. Multiple History
Series. Paris. 2003. - Chapter 4, p. 109 – 125. – ISBN 92-3-103876-1. – URL:
http://unesdoc.unesco.org/images/0013/001302/130205e.pdf
Tchoroev T. K. The Kyrgyz in Siberia and Expances of Asia [Kyrgyzy v Sibiri I prostorah
Azii] // Ancient Monuments of Northern Asia and Their Excavations: Collection of Works. —
Novosibirsk: Nauka, 1988. — p. 143-146. – in Russian.
Tchoroev T.K. Tengir-Too (Tian-Shan) as the Region in Which the Kyrgyz People Arose
[Tengir-Too (Pritianshanie) kak region etnogenezisa kyrgyzskogo naroda] // The Kyrgyz:
Ethnogenetic and Ethnocultural Processes in Antiquity and the Middle Ages of Central Asia

31
[Kyrgyzy: Etnogeneticheskie i etnokulturnie protsessy v drevnosti i srednevekov’e v Tsentralnoi
Azii]: Summarised proceedings of an international conference on the millennium of the folk epic
Manas, 22—24 September 1994, Bishkek, Kyrgyzstan, 1995, pp. 14—16. – in Russian.
Tchoroev, T.K. & Urstanbekov, B.U. The Main Stages in Spreading of Islam in Kyrgyzstan
in the seventh—fourteenth centuries [Osnovnye etapy rasprostranenia islama v Kirgizstane v
VII—XIV vv.]. In: Aspects of the history of the material and spiritual culture of Kyrgyzstan
[Voprosy istorii materialnoi i dukhovnoi kultury Kirgizstana], Collected essays / Edited by
Ablabek Asankanov. – Frunze, Kyrgyz State University, 1987. – pp. 28—44.
The Altyn-Köl (E-28) runic script from Upper Yenissei (in nowadays Khakas Republic of
Russia) with the Kazakh translation by N.Bazylkan. // http://bitig.org. – URL:
http://bitig.org/?lang=k&mod=1&tid=2&oid=39&m=1
The Bilge-Kaghan Inscription in Khosho-Tsaidam with the Kazakh translation by
N.Bazylkan. // http://bitig.org. – URL: http://bitig.org/?lang=k&mod=1&tid=1&oid=16&m=1
The Kultegin monument’s runic-like script in Mongolia with the Kazakh translation by
N.Bazylkan. // http://bitig.org. – URL: http://bitig.org/?lang=k&mod=1&tid=1&oid=15&m=1
The Kyrgyz [Kyrgyzy] / edited by A.Asankanov, O.Brusina, A.Japarov, Moscow: Nauka,
2016. – 623 p. – ISBN 978-5-02-039252-6. – Peoples and Cultures Series.
The Kyrgyz In Accordance with the Chinese Historical Written Sources [Hanzu taryhyi
jazmalaryndagy kyrgyzdar] / Editor-in-Chief Mambetturdu Mambetakun; editor Mametkary
Abdykerim uulu, Oiungova. – Urumqi: Xinjiang People’s Main Printing House; Xinjiang People’s
Printing House, 2014. – 670 p. (In Kyrgyz in Arabic script). + 349 p. (in Chinese). – ISBN 978-7-
228-18127-8.
The Kyrgyzstan History (From Ancient Times Until Now) [Kyrgyzstan taryhy: Baiyrky
mezgilden bugunku kungo cheyin] / Head of the Editorial Board A.Jumanaliev. – Bishkek: Kut-
ber Printing House, 2016. – Vol. 1. – 648 p. – ISBN 978-9967-12-621-3.
The Materials on the History of the Kyrgyz and Kyrgyzstan [Materialy po istorii kirgizov
i Kirgizii] (in Russian), Editor-in-chief Vadim A. Romodin. – Vol. 1. – Moscow, Nauka, 1973. –
280 p.
The Oriental Writers on the Kyrgyz [Vostochnye avtory o kyrgyzakh], compiled, with
Introduction and Commentary by Ö.Karaev, Bishkek, Kyrgyzstan, 1994. – 96 p.
The Proceedings of the International Scientific Conference devoted to the 60th Anniversary
of Dr. Muratbek Kojobekov, the scholar who studies the history of the Kyrgyz Khaganate in the
Yenissei basin: (KSU, Bishkek, 23 November 2018) [Enesai Kyrgyz kaganatynyn taryhyn
izildegen ilimpoz Muratbek Kojobekovdun 60 jyldyk maarakesine arnalgan “Kyrgyz kaganaty
taryhy jana kyrgyz taanuu maseleleri” attuu el aralyk ilimiy-tajryibalyk jyiyndyn materialdary
(KMU, Bishkek, 23.11.2018)] / Edited by T. Chorotegin, O.K.Karatayev. – Bishkek: MaxPrint,
2018. – 378+ii p., ill.
The Bilge Ton-yokuk Monument in Mongolia with the Kazakh translation by N.Bazylkan.
// http://bitig.org. – URL: http://bitig.org/?lang=k&mod=1&tid=1&oid=17&m=1
Traditional Sport Games of the Turkic Peoples [Turk elderinin salttuu sporttuk oiundary.
Türk Halklarının Geleneksel Spor Oyunları / Compiled by A.Mokeev, F.Unan, O.Karatayev,
O.Yorulmaz, J.Alymbayev, C.Buyar. – Bishkek: Kyrgyz-Turkish Manas University, 2015. – 272
p. – ISBN 978-9967-27-844-8.
Tursun, Jarkyn. Between the Kyrgyz Khaganate and the Tang dynasty: Kyrgyz ruler
(khagans), chieftains, chief minister, chancellors, generals and envoys in Chinese historical records

32
(circa 7th to 9th century), in: The Proceedings of the international scientific conference devoted to
the 60th anniversary of Dr. Muratbek Kojobekov, the scholar who studies the history of the Kyrgyz
Khaganate in the Yenissei basin: (KSU, Bishkek, 23 November 2018) [Enesai Kyrgyz
kaganatynyn taryhyn izildegen ilimpoz Muratbek Kojobekovdun 60 jyldyk maarakesine arnalgan
“Kyrgyz kaganaty taryhy jana kyrgyz taanuu maseleleri” attuu el aralyk ilimiy-tajryibalyk
jyiyndyn materialdary (KMU, Bishkek, 23.11.2018)] / Edited by T. Chorotegin, O.K.Karatayev.
– Bishkek: MaxPrint, 2018. – P. 76–93.
Umurzakov, S.U. Essays on the History of the Geographical Discoveries and Researches
in Kyrgyzstan [Ocherki po istorii geografiheskikh otkrytiy i issledovaniy v Kirgizii]. – Frunze,
1959. – 150 p., ill., map.
Urstanbekov, B.U. & Tchoroev, T.K. The Kyrgyz History: A Concise Entsyclopedic
dictionary [Kyrgyz tarykhy: Kyskacha etsiklopediyalyk sözdük] (in Kyrgyz), Frunze, Kyrgyz
Sovet Entsiklopediyasynyn Bashky redaktsiasy, 1990. – 288 p.
Useev, Nurdin. The Written Monuments in Yenissei: Lexicon and Texts [Enisei jazma
estelikteri: Leksikasy jana tekstter] / Edited by Kadyraly Konkobayev. – Bishkek: Turar, 2011. –
724 p. – ISBN 978-9967-15-031-7. – in Kyrgyz.
Yakhontov, S.E. The Earlier References to the Name Kyrgyz [Drevneishie upominania
nazvania ‘kirghiz’]. In: Sovetskaia etnografia, 1970, No. 2, pp. 110—120.
Yu Taishan. A Concise Commentary on the “Memoir on the Western Regions” in the
Official History Books of the Western Han, Eastern Han, Wei, Jin, the Northern and Southern
Dynasties / Commentary translated by Li Qiancheng; Historical texts translated by Yu Taishan et
al., and edited by Victor H.Mair; English Editor Bruce Doar. – Beijing: The Commercial Press,
2014. – 4+907 p. – Monograph Series on Eursian Cultural and Historical Studies; edited by Li
Jinxiu. – ISBN 978-7-100-10532-3.
Yu Taishan. A Note on The Geographical Location of Jiankun and the Hypothesis about
Juanhan-Jiankun Identity // International Journal of Eurasian Studies. – Beijing, 2019. – Vol. 9.
Special Issue on the Study of Kirghiz History and Culture / Editors-in-Chief Yu Taishan and Li
Jinxiu. English Editor Bruce Doar. – Center for Eurasian Studies, Institute of History of the
Chinese Academy of Social Sciences. – P. 01–05. – (We have used its English translation thanks
to the author and his Beijing collegues.)

33
 Gościwit Malinowski
Kleopatra VII Filopator i Mitrydates VI Eupator – starożytni poligloci

Znajomość wielu języków obcych zawsze przykuwa uwagę otoczenia. Dzieje się tak
szczególnie w przypadku osób, o wysokiej pozycji społecznej, a do takich należeli władcy
hellenistyczni. Wiedza o uzdolnieniach językowych niektórych z nich była tak szeroko
rozpowszechniona, że dotarła nawet do naszych czasów, pomimo utraty zdecydowanej większości
literatury pamiętnikarskiej, biograficznej i historycznej tej epoki. W antycznych źródłach
zachowało się wspomnienie o dwojgu koronowanych poliglotach, Kleopatrze VII i Mitrydatesie
VI Eupatorze. Losy obojga złączyły się w wyjątkowy sposób z dziejami rozszerzającego swą
władzę imperium Romanum, stąd w zorientowanej na sprawy rzymskie grecko- i
łacińskojęzycznej tradycji średniowiecza przechowano więcej informacji o tych właśnie
postaciach.
Kleopatrę wspomina Plutarch w Żywocie Antoniusza (c. 110-115 r.), opisując, jakim
nieszczęściem stała się dla rzymskiego wodza miłość do niej. Przedstawia ich pierwsze spotkanie
w mieście Tarsos w Cylicji w roku 41 p.n.e. Zdobycie serca Antoniusza przypisuje Plutarch
zarówno olśniewającemu, pierwszemu wrażeniu, jaki wywarło na rzymskim wpłynięcie do portu
okrętu Kleopatry, wystylizowanej na Afrodytę, jak również jej niezwykłej inteligencji
emocjonalnej. „Kleopatra dostrzegła w żartach Antoniusza [z siebie samego] w dużym stopniu
żołnierski brak ogłady, swobodnie i śmiało dostosowała się także w tym do niego. Piękność jej
sama w sobie nie była — jak podają — niezrównana i olśniewająca wzrok ludzki, ale zetknięcie
się z nią miało coś zniewalającego. Jej postać przy ujmującej łatwości w rozmowie i jednocześnie
tchnąca z niej jakoś kultura obyczajów wywoływały swoiste wrażenie. Przyjemny miała już sam
głos w rozmowie. A język jakby jakiś wielostrunny instrument bez trudu zmieniała na dowolną
mowę. Z zupełnie niewieloma barbarzyńcami porozumiewała się za pośrednictwem tłumacza.
Bardzo wielu sama bezpośrednio dawała odpowiedź, jak na przykład Etiopom, Troglodytom,
Hebrajczykom, Arabom, Syryjczykom, Medom, Partom. A mówią, że i wielu innych wyuczyła
się języków — podczas gdy królowie przed nią nawet egipskiego języka nie zdołali sobie
przyswoić, niektórzy zaś zapomnieli nawet mówić po macedońsku.” (tłumaczenie Mieczysław
Brożek ze zmianami autora artykułu) καὶ τὴν γλῶτταν ὥσπερ ὄργανόν τι πολύχορδον εὐπετῶς
τρέπουσα καθ’ ἣν βούλοιτο διάλεκτον, ὀλίγοις παντάπασι δι’ ἑρμηνέως ἐνετύγχανε βαρβάροις,
τοῖς δὲ πλείστοις αὐτὴ δι’ αὑτῆς ἀπεδίδου τὰς ἀποκρίσεις, οἷον Αἰθίοψι Τρωγλοδύταις Ἑβραίοις
Ἄραψι Σύροις Μήδοις Παρθυαίοις. πολλῶν δὲ λέγεται καὶ ἄλλων ἐκμαθεῖν γλώττας, τῶν πρὸ
αὐτῆς βασιλέων οὐδὲ τὴν Αἰγυπτίαν ἀνασχομένων παραλαβεῖν διάλεκτον, ἐνίων δὲ καὶ τὸ
μακεδονίζειν ἐκλιπόντων. (Plutarchus, Antonius, 27.2)
Testimonium to bywa interpretowane w taki sposób, że Kleopatra mówiła dziewięcioma
językami: etiopskim, troglodyckim, hebrajskim, arabskim, syryjskim, medyjskim (perskim),
partyjskim, egipskim i oczywiście greckim, dodając jako dziesiąty łacinę, ze względu na jej życie
u boku rzymskich wodzów1. W rzeczywistości jednak interpretacja tego testimonium nie jest taka
prosta i występujące w nim etnonimy nie muszą się automatycznie przekładać na języki. Przede
wszystkim Plutarch podkreśla zdolność Kleopatry do przechodzenia na dowolny język, jeśli tylko
zechciałaby. Oczywiście spotykała się w swym życiu także z ludźmi mówiącymi językami,
których nigdy się nie wyuczyła. Jak jednak podaje Plutarch były to stosunkowo nieliczne sytuacje.

1 Michel Chauveau, Cleopatra: Beyond the Myth, 2002, p. 10.

34
Możliwości wykazania się znajomością języków dostarczały Kleopatrze spotkania z
barbarzyńcami, a więc zapewne przede wszystkim posłami państw i ludów ościennych. Dlatego
pojawiający się w tym testimonium katalog etnonimów jest podporządkowany przedstawieniu
politycznej aktywności Kleopatry, w czasie której przyjmowała ona poselstwa od obcych ludów
bez tłumacza, samodzielnie udzielając posłom odpowiedzi. W przypadku Etiopów chodzi o
wysłanników położonego na południe od Egiptu nubijskiego państwa Kusz ze stolicą w Meroe.
Oczywiście możemy założyć, że Kleopatra opanowała język meroicki, znany dziś z około 1000
inskrypcji zapisanych alfabetyczno-sylabicznymi pismami powstałymi na bazie egipskich
hieroglifów i pisma demotycznego. Równie dobrze mogła się z posłami z Meroe komunikować w
języku egipskim, który chociaż od lat 180/170 p.n.e. wypierany był z publicznego użycia, wciąż
pozostawał językiem wpływowym ze względu na kulturowo-religijne więzi Nubii z Egiptem. Jeśli
słuszny jest domysł László Töröka, że Etiopami, którzy wyprawili posłów do Kleopatry, byli
mieszkańcy Dodekaschojnos, posiadający ośrodek kultowy na wyspie Philae2, jeszcze bardziej
prawdopodobne wydaje się, że konwersacja toczyła się w języku egipskim.
W przypadku Troglodytów chodzi z całą pewnością o koczownicze plemiona kuszyckie
zamieszkujące afrykańskie wybrzeża Morza Czerwonego, które w III w. p.n.e. pomagały
ptolemejskim myśliwym łowić słonie i zostały niezwykle plastycznie opisane przez Agatarchidesa
z Knidos. Odkrycie transoceanicznej drogi do Indii, wykorzystującej wiatry monsunowe,
przywróciło zainteresowanie władców Egiptu tym regionem, osłabione po 217 r. p.n.e., gdy
afrykańskie słonie w bitwie pod Rafią okazały się bezradne wobec indyjskich. I choć trudno sobie
wyobrazić, by królowa w Aleksandrii inwestowała czas w poznawanie języka północno-
kuszyckiego języka Blemmyów, przodków Bedża, czy nawet wschodnio-kuszyckiego języka
proto-somalijskiego, sam fakt przybycia, czy raczej przywiezienia na statkach wyruszających np.
z Myos Hormos jakichś posłów z tego kraju, jest dowodem zainteresowania Kleopatry regionem
Troglodytyki. Nie można też wykluczyć, że językiem komunikacji między Kleopatrą a
przybyszami z tego regionu był sabejski czy jakiś inny język południowoarabski, z którego w
przyszłości ukształtuje się staroetiopski język ge'ez. Trzy kolejne ludy barbarzyńskie wymienione
przez Plutarcha posługiwały się bowiem właśnie językami semickimi. W przypadku
Hebrajczyków, chodzi z pewnością o Judeę króla Heroda, którego ziemie były przedmiotem
roszczeń ze strony Kleopatry, podobnie jak w przypadku Arabów, mowa o Nabatejczykach króla
Malichosa, który również utracił część swego terytorium na rzecz egipskiego królestwa
Ptolemeuszów. Gdy chodzi o Syryjczyków są to z całą pewnością leżące na pograniczu rzymsko-
partyjskim królestwa Emesy, Palmiry, Osroene czy Kommagene, a pewnie i mniejsze organizmy
państwowe np. Dekapolis. Rządzące nimi dynastie były arabskiego pochodzenia, ludność
posługiwała się natomiast językiem aramejskim. Podobnie język aramejski był dominujący w
Judei Heroda i w królestwie Nabatejczyków. Jest więc o wiele bardziej prawdopodobne, że
przyjmując posłów ludów semickich, Kleopatra nie musiała znać trzech różnych języków
semickich, lecz język aramejski pełnił rolę lingua franca. Język hebrajski był wówczas już tylko
językiem literackim świętych ksiąg religii Mojżeszowej i choć jego znajomości przez Kleopatrę
nie można w zupełności wykluczyć, jednak fakt, że sami Żydzi nad Nilem czytali Torę po grecku,
sprawia, że tylko wielkie zamiłowanie poznawcze mogło skłonić ją do studiowania literackiego
języka hebrajskiego. Plutarch w swym tekście wspomina nie o Judejczykach lecz o
Hebrajczykach, czyli używa etnonimu występującego niemal wyłącznie w tekstach związanych z

2 FHN 918.
35
kręgiem autorów religii Mojżeszowej. Może to być poszlaką, że źródła tej informacji o
językowych uzdolnieniach Kleopatry należy szukać właśnie wśród przedstawicieli pisanej po
grecku historiografii żydowskiej, lub też tych greckich autorów, którzy byli bardzo dobrze
obeznani ze sprawami Judei, jak Mikołaj z Damaszku czy Strabon. Nabatejski dialekt języka
arabskiego, poświadczony jest epigraficznie już w II w. p.n.e., kiedy to zapisywany był lokalną
wersją alfabetu aramejskiego, z której w przyszłości rozwinie się pismo arabskie, o wiele jednak
bardziej prawdopodobne jest, że Kleopatra znała po prostu jakimś wariantem post-
achemenidzkiego aramejskiego, bez trudu zrozumiałą dla wszystkich mieszkańców Bliskiego
Wschodu, nawet jeśli posługiwali się zróżnicowanymi wariantami – hasmonejskim w Palestynie,
nabatejskim czy palmireńskim, z którego wyewoluuje syriacki.
Pismo aramejskie służyło również do zapisu języków irańskich w owych czasach, a dwa
ostatnie ludy wymienione w Plutarchowym katalogu odnoszą się właśnie do Iranu. Oba etnonimy
nawiązują do partyjskiej kampanii Marka Antoniusza z 36 r. skierowanej przeciw Medii
Atropatene, przed którą rzymski wódz spotkał się z Kleopatrą w Antiochii. Tam też miała ona
okazję spotkać posłów Fraatesa IV, króla Partów i Artawasdesa I, króla Medów. Oczywiście to
tylko jedna z możliwości, gdyż Partowie operowali u granic Egiptu w Palestynie już w 40 r. p.n.e.,
a Artawasdes przeszedł na stronę Antoniusza i jego córka Iotape została narzeczoną syna
Kleopatry. Nie jest łatwo ustalić, w jakim języku czy w jakich językach rozmawiała Kleopatra z
posłami państw irańskich. Na tych terenach wciąż bardzo rozpowszechniona była znajomość
języka greckiego, znanego także elitom władzy, czego świadectwem jest wystawienie Bachantek
Eurypidesa w armeńskiej Artakszacie podczas ceremonii ślubnej siostry króla Artawasdesa II,
znanego autora greckich tragedii, i Pakorosa, syna króla Partów Orodesa II. Obaj władcy byli
obecni na przedstawieniu, gdy aktor Jazon z Tralles wniósł głowę poległego pod Karrami Krassusa
jako rekwizyt sztuki o śmierci mitycznego króla Pentheusa. Jest jednak oczywiste, że Plutarchowi
chodzi o komunikację w innym, barbarzyńskim języku. Mógł to być język partyjski, północno-
zachodni język średnioirański, dla I w. p.n.e. znany przede wszystkim z ostraków w Nisa, kolebce
państwa partyjskiego. Językiem ludności Medii Atropatene mógł być jakiś inny język irański, z
którego w średniowieczu wyłoni się język adhari, znany od VIII w. Jest jednak niemal całkowicie
nieprawdopodobne by taki język wernakularny mógł być w jakikolwiek sposób używany w
dyplomacji i Kleopatrze przyszłoby na myśl uczyć się języka kraju tak dalekiego od granic Egiptu.
Dlatego i z Medami, i z Partami mogła się komunikować po partyjsku, dominującym języku
irańskim państwa Arsacydów, lub nawet po aramejsku, który pozostawał wciąż lingua franca
byłego imperium Achemenidów, nawet jeśli jego pozycja została nadszarpnięta przez grekę i
dochodzące do głosu języki irańskie.
Dwa kolejne języki znane Kleopatrze nie są wymienione w katalogu barbarzyńców, z
którymi rozmawiała bez tłumacza, lecz są jednoznacznie zasugerowane przez skonfrontowanie
uzdolnionej językowo królowej z jej poprzednikami. Ci mieli nie rozumieć ani języka egipskiego,
którym mówiły przecież masy ich poddanych i w którym legitymizowano ich panowanie nad
Nilem jako faraonów, ani nawet języka macedońskiego, którym mówili ich przodkowie. Skoro na
te dwa języki zwrócono uwagę w kontekście lingwistycznego nieuctwa władców dynastii
ptolemejskiej, Kleopatra jako ich przeciwieństwo, te dwa języki powinna również była sobie
przyswoić, tylko że nie służyły one do kontaktów zewnętrznych, ale musiały być dla niej ważne
ze względów wewnętrznych, legitymizując ją jako faraona Egiptu i prawowitą spadkobierczynię
macedońskiej sławy Aleksandra i własnego rodu, zwłaszcza jeśli jej matką nie była Kleopatra V
Tryfajna, pochodząca z królewskiego rodu.

36
 Reasumując, testimonium przekazane przez Plutarcha nie rozstrzyga, ilu języków
znajomość przypisywali Kleopatrze starożytni. Większe niż ich konkretna liczba zainteresowanie
budziły same zdolności językowe umożliwiające królowej zupełnie odmienną jakość działania,
zwłaszcza w porównaniu do jej leniwych poprzedników. Kleopatra umiała w ujmujący sposób
prowadzić rozmowę, miała przyjemny głos, z łatwością przechodziła z jednego języka na drugi,
znać miała wiele języków obcych, co umożliwiało jej wysłuchiwanie i odpowiadanie
barbarzyńskim posłom, w większości przypadków bez udziału tłumacza i tu przytoczono siedem
przykładowych ludów, z którymi bezpośrednio rozmawiała Kleopatra, wcale jednak niekoniecznie
jest to równoważne z siedmioma odrębnymi językami. Pewnym kandydatem jest tu tylko
aramejski i przynajmniej jeden język używany w kontaktach z ludami afrykańskimi. Zadała sobie
także trud opanowania języków ważnych dla wewnętrznego prestiżu władczyni, czyli egipskiego
i macedońskiego. Tak więc Kleopatra znała minimum pięć języków, nie można wykluczyć jednak,
że było ich więcej niż dziesięć.
Zdolności lingwistyczne Mitrydatesa wspominają autorzy łacińscy. Zachowało się aż sześć
testimoniów, które są zadziwiająco zbieżne i różnią się tylko stopniem stylistycznego
rozbudowania, zależnie od strategii narracyjnych poszczególnych autorów i celu, w jakim o tym
wspominają. Jako pierwszy wspomina o tym Valerius Maximus (c. 30/31 r.), podając przykłady
szczególnej pracowitości i wytrwałości ze strony królów. Wyróżnili się Cyrus i Mitrydates. Ten
pierwszy wyuczył się imion wszystkich swoich żołnierzy, aby móc pozdrawiać swoje wojsko bez
podpowiadacza, ten drugi języków dwudziestu dwóch ludów, które znajdowały się pod jego
panowaniem, aby móc przemawiać bez tłumacza do tych, którymi rządził. (8.7.ext.16 Cuius
utriusque industriae laudem duo reges partiti sunt, Cyrus omnium militum suorum nomina,
Mitridates duarum et xx gentium, quae sub regno eius erant, linguas ediscendo, ille, ut sine
monitore exercitum salutaret, hic, ut eos, quibus imperabat, sine interprete adloqui posset.)
Inaczej niż w przypadku Kleopatry, mamy tu dokładnie wymienioną liczbę języków,
których nauczył się Mithridates. Brakuje nam natomiast jakiegokolwiek etnonimu, zamiast tego
pojawia się informacja, że były to ludy, nad którymi sprawował on władzę królewską i że wysiłku
tego podjął się on, aby porozumiewać się bez tłumacza z własnymi poddanymi. Jest to zatem
znacznie inny cel, niż ten który przyświecał Kleopatrze. W jej przypadku Plutarch uwypukla
zastosowanie wyuczonych języków w kontaktach zewnętrznych, w relacjach
wewnątrzpaństwowych wystarcza język grecki, a dodatkowego splendoru dostarczają jeszcze
tylko egipski i macedoński. Tymczasem państwo Mitrydatesa jest wieloetniczne i władca ten dążąc
do bezpośredniego kontaktu z wielojęzycznymi poddanymi, tak by zdobyć i utrzymać ich
lojalność, wyuczył się aż 22 języków, używanych na terenie swego królestwa.
W Historii naturalnej Pliniusz Starszy dwukrotnie przywołuje niezwykłe zdolności
językowe Mitrydatesa. Po raz pierwszy w antropologicznej księdze VII, gdy przedstawia zdolności
ludzkiej pamięci. Prócz Cyrusa, który odpowiadał po imieniu wszystkim żołnierzom w swoim
wojsku, wspomniani są L. Scipio, który tak samo odpowiadał ludowi rzymskiemu i Kineas poseł
króla Pyrrusa, który następnego dnia po przybyciu do Rzymu odpowiadał każdemu z senatu i stanu
ekwickiego. Mitrydates, król dwudziestu dwóch ludów, w tyluż językach głosił prawa, zwracając
się przed zgromadzeniem do poszczególnych ludów bez tłumacza (Cyrus rex omnibus in exercitu
suo militibus nomina reddidit, L. Scipio populo Romano, Cineas Pyrrhi regis legatus senatui et
equestri ordini Romae postero die quam advenerat. Mithridates, duarum et viginti gentium rex,
totidem linguis iura dixit, pro contione singulas sine interprete adfatus.) To testimonium Pliniusza
wnosi do opowieści o zdolnościach językowych Mitrydatesa kontekst prawny, stanowienie prawa

37
czy może raczej rozstrzyganie spraw spornych przed zgromadzeniem delegatów poszczególnych
ludów królestwa w języku dla tychże ludów zrozumiałym. Możliwe, że chodzi tu o przekładanie
na lokalne języki zapisów prawa stanowionych po grecku czy też o wykładnię prawa w
problematycznych sytuacjach. Po raz drugi wspomina o uzdolnieniu językowym Mitrydatesa
Pliniusz w księdze XXV poświęconej medycynie. Niejako na marginesie informacji o remediach
na trucizny wymyślanych przez tego największego z królów pokonanych przez Pompejusza,
dodaje Pliniusz, że „pewne jest, że on jeden spośród śmiertelników mówił 22 językami, i do
żadnego człowieka z podległych ludów nie zwracał się przez tłumacza w przeciągu 56 lat, w
których panował” (illum solum mortalium certum est XXII linguis locutum, nec e subiectis
gentibus ullum hominem per interpretem appellatum ab eo annis LVI, quibus regnavit.)
Testimonium to nie wnosi wiele nowego poza zapewnieniami, że żaden inny człowiek nie posiadał
takich zdolności, że z żadnym człowiekiem z poddanych nie rozmawiał przez tłumacza, i że była
to praktyka w ciągu całego jego 56-letniego panowania. No i że jest to wiadomość pewna.
Dwadzieścia lat po Pliniuszu Kwintyllian w swoje Institutio Oratoria także porusza kwestie
pamięci i właściwie całe jego testimonium jest trawestacją tego, co znamy z Waleriusza
Maksimusa: albo Mithridates, któremu znane były dwadzieścia dwa języki, tyle, iloma narodami
władał, (L. Ceterum quantum natura studioque valeat memoria vel Themistocles testis, quem unum
intra annum optime locutum esse Persice constat, vel Mithridates, cui duas et viginti linguas, quot
nationibus imperabat, traditur notas fuisse, vel Crassus ille dives, qui cum Asiae praeesset quinque
Graeci sermonis differentias sic tenuit ut qua quisque apud eum lingua postulasset eadem ius sibi
redditum ferret, vel Cyrus, quem omnium militum tenuisse creditum est nomina). Najbardziej
rozbudowaną wersję przedstawia Aulus Gelliusz. Zestawia Mitrydatesa z Enniuszem, który mówił
o sobie, że ma trzy serca, ponieważ potrafi mówić po grecku, oskijsku i łacinie. Mitrydates z kolei,
sławny król Pontu i Bitynii, który został pokonany na wojnie przez Gn. Pompejusza, dwudziestu
dwóch ludów, które miał w swojej władzy, języki rozumiał i z tych wszystkich ludów mężami
nigdy nie rozmawiał przez tłumacza, lecz tak zwykł do każdego się odzywać, jakby językiem i
przemową jego nie mniej zręcznie mówił, niż gdyby był jego rodakiem. (17 Mithridatem, Ponti
regem, duarum et viginti gentium linguis locutum; Quintumque Ennium tria corda habere sese
dixisse, quod tris linguas percalluisset, Graecam, Oscam, Latinam. 1 Quintus Ennius tria corda
habere sese dicebat, quod loqui Graece et Osce et Latine sciret. 2 Mithridates autem, Ponti atque
Bithyniae rex inclutus, qui a Cn. Pompeio bello superatus est, duarum et viginti gentium, quas sub
dicione habuit, linguas percalluit earumque omnium gentium viris haut umquam per interpretem
conlocutus est, sed ut quemque ab eo appellari usus fuit, proinde lingua et oratione ipsius non
minus scite, quam si gentilis eius esset, locutus est).
Ostatnie testimonium pochodzi w 1 poł. IV w., kiedy to powstało dziełko De viris
illustribus urbis Romae, przypisywane Aureliuszowi Wiktorowi. Wskazuje ono na wielką siłę
ducha i ciała Mitrydatesa, króla Pontu, którego ród wywodził się od siedmiu Persów. Potrafił
powozić zaprzęgiem sześciu koni oraz mówił językiem pięćdziesięciu narodów. Liczba języków
znanych królowi została więc wręcz podwojona, na liczbę 50 może miała wpływ 56 lat, jakie
panował on w swoim królestwie, skontaminowana z liczbą 22 języków, konsekwentnie
pojawiającą się w pozostałych testimoniach.
Wymowa wszystkich testimoniów o zdolnościach językowych Mitrydatesa jest więc
podobna, w żadnym z nich nie pojawia się najmniejsza nawet aluzja do tego, jakie miałyby to być
języki. Jest to zatem zupełnie inaczej skonstruowana tradycja biograficzna, niż ta przekazana przez
Plutarcha o Kleopatrze, gdzie mamy 7 etnonimów i 2 nazwy języków. Jedyne czego, możemy

38
dowiedzieć się na temat języków, których wyuczył się Mitrydates to wskazówka, że były to języki
ludów, nad którymi sprawował władzę i że ze swych umiejętności językowych korzystał przez
całe 56-letnie panowanie. W czasie tego panowania zakres władztwa Mitrydatesa raz rozszerzał
się, innym razem kurczył w wyniku przegranych z Rzymem wojen. Nie będzie chyba jednak
wielkim błędem założenie, że chodzi tu o języki ludów mieszkających wokół Pontu Euksyńskiego,
który w pewnym momencie stał się morzem wewnętrznym Mitrydatesa.
Dlatego też próba zestawienia listy tych języków dokonana przez Adrienne Mayor autorkę
biografii Mitrydatesa The Poison King: The Life and Legend of Mithradates, Rome’s Deadliest
Enemy nie wytrzymuje próby krytyki:
Mithradates’ dazzling memory and facility with languages were legendary in his own
time…. Only one other individual in antiquity had linguistic abilities that even approached those
of Mithradates. According to Plutarch, Queen Cleopatra of Egypt “spoke many languages and gave
audiences to most foreign ambassadors without the help of interpreters.” Aulus Gellius remarked
that “he was thoroughly conversant in the dialects of the 25 (sic!) nations that he ruled, and spoke
each language as if it were his native tongue.” … Which languages did Mithradates speak or read
with ease? These are certain: Greek, Macedonian, Persian, Latin, Aramaic/Hebrew, Parthian,
Armenian, Old and New Phrygian, Cappadocian, and the Gaulish dialect of his Galatian lover
Adobogiona. Other languages may have included Avestan (Old Iranian, used in Zoroastrian
prayers); Sanskrit (Hindu medical texts); Egyptian and Punic; Celtic/Gallic (perhaps
Allobrogesean, the language of his bodyguard Bituitus). He knew some Anatolian tongues, such
as Carian, Mysian, Isaurian, Lydian, Lycian (and Pisidian), and maybe had a smattering of Syriac,
Elamite, and Sumerian (used in religious texts of the Seleucid era). He could have learned Italian
dialects, Marsic, Oscan, and Umbrian; Thracian (spoken by many of his cavalry regiments; and
Getic (spoken in Tomis on the Danube). Other possibilities include vestig[i]al forms of Assyrian
or Hittite and dialects of Colchis, Sarmatia, and Scythia.
Greka była jego natywnym językiem mimo że wywodził się on z perskiej dynastii, bocznej
linii Achemenidów, dlatego też inaczej niż Kleopatra nie miał żadnego sentymentalnego powodu,
żeby uczyć się języka macedońskiego, który wówczas wyszedł już najpewniej z użycia w samej
Macedonii i pozostawać mógł antykwaryczną ciekawostką, ważną wyłącznie dla osób
szczycących się pochodzeniem od Aleksandra czy jego towarzyszy. W Azji Mniejszej jeszcze w
czasach Mitrydatesa mieszkali utrzymujący irańską tożsamość potomkowie Persów z czasów
achemenidzkich, należał do nich sam król Pontu, trudno jednak jednoznacznie ustalić czy mówili
językiem perskim i jaki to język miałby być w ich czasach. Z całą pewnością nie mógł to być język
inskrypcji pozostawionych w Behistunie przez króla Dariusza, raczej nie był to też język
średnioperski, który wyewoluował już wówczas ze staroperskiego, jednak przed dojściem do
władzy Sasanidów, pełnił rolę lokalnego języka Persydy, czyli późniejszej prowincji Fars.
Językiem irańskim rozpowszechnionym w państwie Arszakidów, a przez to prestiżowym dla
Mitrydatesa i innych ludzi o irańskiej tożsamości w Azji Mniejszej, był z cała pewnością partyjski.
Nie ma podstaw, by wątpić, że Mitrydates znał aramejski, jednak znajomość hebrajskiego wydaje
się jeszcze mniej prawdopodobna niż w przypadku Kleopatry. Język ormiański, czy może proto-
ormiański, gdyż do pierwszych jego zabytków trzeba czekać aż do V w. n.e. z całą pewnością
mógł być mu znany, choć sama Armenia nie wchodziła w skład jego państwa. Mógł też znać język
frygijski, ale z całą pewnością jego nową wersję, a nie starą znaną z inskrypcji z VI w. Język
kapadocki jest dla nas enigmą, jest jednak bardzo możliwe, że Mitrydates nim władał. No chyba,
że z irańskimi elitami Kapadocji rozmawiał w jakimś języku irańskim, aramejskim lub po prostu

39
po grecku. Mógł też znać język galacki i to nie tylko z tego powodu, że jego kochanką była Galatka
Adobogiona. Mayor wyróżnia jeszcze język galijski, którym mówili Allobrogowie stanowiący
straż przyboczną Mitrydatesa, można jednak śmiało założyć, że galijski język kontynentalny
używany w Azji Mniejszej i w Galii różnił się bardzo nieznacznie i Mitrydates znając jedną wersję
dialektalną bez trudu komunikował się z użytkownikami innych wariantów tego celtyckiego
języka typu P. Bardzo mało prawdopodobna jest znajomość języka awestyjskiego przez
Mitrydatesa, gdyż był to język hymnów zoroastryjskich, przekazywanych podówczas drogą ustną
przez kapłanów, a król nie należał do tej grupy społecznej, nawet jeśliby kapłani ognia byli obecni
w jego otoczeniu i odprawiali rytuały. Zupełnie nieprawdopodobna jest natomiast znajomość
sanskrytu pod kątem zapisanych medycznych tekstów, gdyż sanskryt był podówczas językiem
rodzącej się twórczości epickiej i religijnej, zastępującym wedyjski jako język nowej oralnej
twórczości i towarzyszący wedyjskiemu w rytuałach. Jeśli w Indiach pisano w tej epoce jakieś
teksty były to prakryty, jednak trudno oczekiwać jakiejś cyrkulacji indyjskiego piśmiennictwa
medycznego, gdyż powstanie ono znacznie później i nie bez wpływu będzie tu grecka lieratura
medyczna. Oczywiście Mitrydates mógł zetknąć się z językami indyjskimi używanymi przez
kupców, docierających drogą rzeczną i kaukaskimi przełęczami nad Pont, wątpliwe by chciał
uczyć się ich jęzka. Egipski i punicki były w jego czasach językami ludów podporządkowanych
Ptolemeuszom i Rzymianom i realtywnie daleko położonym od Pontu, co nie dawało
Mitrydatesowi motywacji do nauki akurat tych języków. Języki anatolijskie wręcz przeciwnie
używane były w orbicie zainteresowań politycznych króla Pontu, można się jednak zastanowić,
które z nich były w żywym użyciu na przełomie II i I w. p.n.e. Z całą pewnością nie był to hetycki,
który wyszedł z użycia co najmniej 500 lat wcześniej. Testomonia antyczne wyraźnie przekazują,
że Mitrydates w tych językach stanowił prawo, dlatego też starodawne języki znane garstce
kapłanów w Mezopotamii jak sumeryjski, czy asyryjski, lub pozbawione znaczenia politycznego
i sprowadzone do roli niepiśmiennych języków lokalnych jak elamicki, nie były przedmiotem jego
nauki. Jego polityczna aktywność sprawiła, że wszedł w wojenne relacje z mieszkańcami Italii,
czy to skłoniłoby go jednak do uczenia się języka Marsów, Osków, Umbrów czy nawet łaciny,
pozostaje pod dużym znakiem zapytania, ponieważ język grecki stanowił tu doskonałe narzędzie
porozumiewania.
Tak że większość języków zaproponowanych przez Mayor nie pasuje do sytuacji
naświetlonej w rzymskich testimoniach o Mitrydatesie poliglocie. Uczył się tych języków, aby
rozmawiać z własnymi poddanymi, z ludami, którymi władał, a więc nawet nie najemnymi
żołnierzami. Dlatego też listę tych 22 języków zestawiać można wyłącznie z języków
okołopontyjskich, do anatolijskich i galackiego z całą pewnością dodać należy języki tracki i gecki
czy też dacki, scytyjski i sarmacki z irańskiej grupy językowej oraz rozmaite języki kaukaskie, z
rodziny kartwelskiej w samym Poncie i Kolchidzie oraz z rodziny abchasko-adygejskiej na
Kaukazie oraz w Meotydzie. Języków tych było bardzo wiele i oczywiście można próbować
zestawiać hipotetyczne listy, posiłkując się testimoniami o ludach wchodzących w skład państwa
Mitrydatesa. Jest to jednak zadanie niezwykle trudne, gdyż nasza wiedza o językach północnej
Anatolii, używanych w owym czasie jest szczątkowa, a na obszarze Kaukazu istniała ogromna
wielość grup etnicznych i języków. Strabon (11,2,16) wspomina liczbę 26 różnych, wzajemnie
niezrozumiałych języków Albanii Kaukaskiej, a dla całego istmu między Pontem a Morzem
Kaspijskim na południe od Dioskurias podaje, że zdaniem jednych jest tam 300, a wedle innych
70 języków. Pliniusz (6 region Colica) przekazał informację, że to według Timosthenesa było tam
w użyciu 300 różnych języków, a rzymscy kupcy posługiwali się 130 różnymi tłumaczami.

40
Dlatego też znajomość 22 języków regionalnych przez Mitrydatesa choć imponująca, daleka jest
od tego, jakie rzeczywiście były tam w użyciu. Możliwe jednak, że król Pontu poznał wszystkie
ważniejsze języki stanowiące lokalne lingua franca, tak by porozumiewać się z jak największą
liczbą swoich poddanych.

Miškinienė Galina

Features of the translation, when the original text is preserved in the manuscript: on
the example of the legend "Mi’raj" from the kitab of Ivan Lutskevich

Abstract: Article analyses the problems of Lithuanian Tatar manuscripts, which are
written in Slavic languages, but in Arabic script, translation from Arabic and Turkish languages.
The way this text functions in two language versions deserves special attention. Deciphering the
entire text, both its Old Ottoman part and the (Old) Belarusian part, gives a more complete picture
of the technique of translation from one language to another. Lithuanian Tatar manuscript tradition
was born in the 16th century and last till the 20th century. Translation from Arabic and Turkish
languages to unrelated (Belarussian and Polish) languages encountered with religion terminology
translation difficulties. Most of the terms are not only copied as loan translation but also are
adapted to Slavic phonetic and morphology.
Translation of Lithuanian Tatar manuscripts, which are written in Arabic script, to
contemporary Belarussian and Polish languages and to Russian, Lithuanian, and English languages
allows to comprehend the text and to accomplish linguistic analysis of it. Translation into another
language clarifies “dark places”, which exist in the original source. Thus allows the reader to
understand the content of the text with all features of its structure. Furthermore, translation into
contemporary Belarussian and Polish languages helps to reveal the evolution of the language.
Finally, during translation to languages according to their consanguinity level linguistic
interpretation of similar texts measure could be applied.
Keywords: Lithuanian Tatars, manuscripts, Arabic language, Turkish language,
translation, problems.

The way this text functions in two language versions deserves special attention. In works
in the field of Tatar studies, scholars have repeatedly pointed to one or another degree of
knowledge of the Lithuanian Tatars of Oriental languages – Arabic, Turkish and Persian [1, 2, 3].
Despite the loss of their native Turkic language by the end of the 16th century (more about the
reasons for language assimilation: [4, s. 33–60; 5, s.59–90]), Lithuanian Tatars continued to write
down some texts in their manuscripts in two versions: texts in the original language with their
interlinear translation, or in continuo recording. Such writing is observed both in the recording of
poetic texts (for example, the suras of the Qur’an or khutbas), as well as in the recording of epic
works (for example, the Mi’raj legend, the story of two learned men, etc.). In poetic texts of a
liturgical nature, when Arabic or Turkish is exclusively used in religious practice, the translation
into Belarusian / Polish served exclusively as an explanation necessary for the imam or listeners
[6, s. 25–26]. In the works of epic didactic character, an exclusively Slavonic translation was
needed. Therefore, the preservation (rewriting) of the text in the original language in the

41
manuscripts of the late 19th – early 20th centuries can be considered a tribute to the canonical
tradition and can be explained by the conservative approach of the copyist himself to the text.
In the analysed Kitab of I. Lutskevich, the Mi’raj legend recorded in the Old Ottoman
language is accompanied by an interlinear translation into the (Old) Belarusian language.
The legend, consisting of 494 beyts3 (or verses), is located on pages 107b – 134b of the
mentioned manuscript. After comparing it with a similar legend from the kitab of Abraham
Koritsky (pp. 249-305), the missing 15 beyts were restored. Thus, the entire legend of Mi’raj
consists of 509 beyts.
Deciphering the entire text, both its Old Ottoman part and the (Old) Belarusian part, gives
a more complete picture of the technique of translation from one language to another. Comparison
with similar texts in other manuscripts (in the specific case with the text from the manuscript of
Abraham Koritsky) allows not only to fill in the missing fragments of the text of Mi’raj in the
manuscript of I. Lutskevich, but also to draw conclusions about the nature of the text. The question
arises whether one text was rewritten from another or from some third source, was the text copied
mechanically or was there a process of editing the text. The answer to these questions would be a
detailed comparison of texts from two manuscripts with the possible involvement of an additional
corpus of texts from other manuscripts. In this work, we will focus on only a few features of the
bilingual text that were taken into account when translating it into English. The text contains places
with inaccurate or incorrect translation. For example, the word dudaġı (Turkish lips) is translated
in the text as shoulders, and eñegi (Turkish shoulders) – as hooves. A similar mistake was made
in the manuscript of Abraham Koritsky:
КL dudaġı laʿl ü gümüşden eñegi / ol irdi ḳamu purāḳlar begi (110b4)
KK dudaġı laʿl ü gümüşden eñegi / ol irdi ḳamu purāḳlar begi (255.7)
KL pleči s krištalu kapita z serebra / tōj biwʻus̀ixkōnej panem
КК pleči s krištalū kapita za srebra/ toj biw ʻus̀im konim panem.

In the sentence seyri idüm burcları – both burc и seyretmek have multiple meanings in
Turkish. Seyretmek 1. view, observe; 2. move, travel; burc 1. fortress tower; 2. zodiacal
constellation. And although the text deals with observing zodiacal constellation, the translator
translates it as walking through the towers of a fortress.
КL geçdüm andan seyri idüm burcları / teferrüc eyledüm ḳamu yalduzları (116а2)
KK geçdüm andan seyri idüm burcları / teferrüc eyledüm ḳamu yalduzları (266.6)
KL pašōw ʻadtūl hūlaw pa wežax / razhledaw ūśe zwezdi
KK pašōw ʻadtūl hūlaw pa wežex / razhledaw ūśo zwezdi

In the passage eki budı arasında durur ḳamusı and in yedi gögi budı arasında durur, the
word budı (Turkish thigh) is translated as a boat. Bot in Turkish is a late (about 17th century)
borrowing from the English language.
КL yedi kat yedi gögi cümlesi / eki budı arasında durur ḳamusı (117b8)
КК yedi kat yedi gögi cümlesi / eki budı arasında durur ḳamusı (270,3)
KL śem krōt źemli i neba ūśe / mežī dwux laʒwej stajac ʻu jehō
KK śem krot źemli i neba ūśe / meži dwux laʒwej stajac ʻū jeho

3 Beyt – couplet, verse.

42
 КL yedi gögi budı arasında durur / her kim aña inanmaz kāfir durur (117б9)
КК yedi gögi budı arasında durur / her kim aña inanmaz kāfir durur (270,4)
KL {źemla i nebosa meži dwux laʒwej stajac / xtob mow ne weric ḱafirenam jest}4
KK źemla i nebosa meži dwux laʒwej stajac / xtob mow ne weric ḱafirenam jest

The word ʿibreti (Tur. example, sample) is translated as trunak (Bel., Pol. drink):
КL anuñ üçüñ dāʾimā azar5 gözüm / bu ʿibreti görürem gülmez özüm (127а1)
КК anuñ üçüñ dāʾimā azar gözüm / bu ʿibreti görürem gülmez özüm (274,5)
KL dla tahō ʻus̀ehdi plaču / hetij trūnak wiʒeči ne zaśmejū śe
KK dla taho ʻuśehdi plaču / hetij trunak wiʒeči ne zaśmejū śe

In the following passage, the translation, in accordance with the original, should have
looked like “I saw seventy thousand seas of fire, earth and sky would shake with fear”, and not as
in the manuscripts:
КL yetmiş bin deñiz gördüm oddan / yeri gögi ditrer heybetinden (128a9)
KK yetmiş bin deñiz gördüm oddan / yeri gögi dister heybetinden (277.4)
KL śemʒeśet ťis̀ečej mōr wiʒew waʒenix / praxem pōjʒe xtōbi raz napiw śe
KK śemʒeśet ťis̀ečej mor wiʒew waʒenix / praxam pōjduc xtopi raz napiw śe

In the sentence, the word çāmūş (Tur. cow, buffalo) is translated as “collar” and the word
ḥurūş (Tur. rooster) is left without translation at all, which in translation turned into “pewne” (Pol.
perhaps, probably):
KL her bir ʿaḳreb yana çāmūş gibi / ḳarınlarında oturur ḥurūş gibi (130a1)
КК her bir ʿaḳreb yana çāmūş gibi / ḳarınlarında oturur ḥurūş gibi (280,5)
KL kažnaje haʒina jak xamūcina / na brūxu śeʒac tak pewne
KK kažnaje haʒina jak xamūcina / na brūxu śeʒac tak pewne6.

There are many untranslated passages in the text. For example,

КL ḳuyruġı ṭāvūs mercān doynaġı / kisfini deprer-idi ḳaç ayaġı (110b7)
KK ḳuyruġı ṭāvūs mercān doynaġı / kisfini deprer-idi ḳaç ayaġı (256,1)
KL xwôst pawij jak darahij kamen / [...]7
KK xwôst pawij jak darahij kamen / [...].

The word doynaġı (Turkish hooves) is not translated at all, and there is no translation of
the second part of the Turkish phrase in both manuscripts. Translated into English, we restore from
the Turkish original: [Merjan hooves, feet shook the ground].
The end of the translation of the phrase is also missing in the passage:
КL on altı biñ taġ var zemherinden / on altı eridi serverinden (128b7)
KK on altı biñ taġ var zemherinden / on altı eridi serverinden (278.2)

4
At Stankevič з́емла и небо межи двӯх ладзвей стайац / хтоб мне неверив ќафирин йест...
5
CF aġlar, КK azar.
6 In KK, this is translated in pencil as yak pewne, closer to the Turkish original.

7 No translation

43
 KL šesnaśce ťis̀ečej hōr jest / šesnaśce ťis̀ečej […]8
KK šesnaśce ťis̀ečej hor jest / šesnacac ťis̀ečej […].

Translated into English, we restore from the Turkish original: [sixteen thousand chiefs].
Many gaps in the Slavonic text can be restored by referring to the Old Ottoman original.
For example,
КL çulı dibāc-idi āyānı nūr / ṣalavāt viren yarın ana binür (110 b9)
KK çulı dibāc-idi āyānı nūr / ṣalavāt viren yarına aña binür (256.3)
KL {* aʒene}9 takže s perla kaštōwnahô a wuzdečka iz śwetlaści / xt ō selewa ť pejec na
sūdnij ʒen ʻuśaʒe
KK {* aʒene} takže s perla kaštewnaho ʻuzdečka i śwetlości / xt o selewať peje na sūdnī
ʒen ʻuśaʒe

КL nice kim saçradı şebekden bir balıḳ / şöyle suçradı elemden10 ey āʿşıḳ (111а2)
KK nice kim saçratı yemekden bir balıḳ / şöyle suçradı elemden ey āʿşıḳ (256.5)
KL jak skače riba ʻu śeci / tak wiskačiw z ruk majix {*o ašik}11
KK jak skače riba ʻu śeci / tak wiskačiw z ruk majix {*o ašik}

KL beş yüz yallıḳ 12 ḳalınıdur bu göküñ / vir ṣalavāt eydeyim durgil aruñ (115а4)
KK beş yüz yallıḳ ḳalınıdur bu göküñ / vir ṣalavāt eydeyim durgil aruñ (264.8)
KL pacsōt hōd darōhi hrūbaści tahō neba / pej selevaj 13 skažu tabe {*očistica ot hrexow}14
KK pacsot hod darohi hrūbaści taho neba / pej selevať skažu tabe {*očistica ot hrexow}

The results of the comparison of the texts in the two manuscripts were noted in the 2009
edition in the notes to the transliterated text of the Kitab of I. Lutskevich. Some words and forms,
as can be seen from the analysis, were incorrectly recorded in both manuscripts. In this case, in the
text we transliterated, we wrote down the correct version assumed by us, and in the notes we gave
the erroneous forms found in the compared texts15. In the English edition, the existing spelling was
left in the transliterated text, and the correct form (CF) and the form found in the Kitab of Abraham
Koritsky’s (KK) were given in the notes. It should be noted that many words of Arabic and Persian
origin are also incorrectly conveyed by means of the Old Ottoman language. For example, the
Arabic word merkeb (riding animal) in Lutskevich’s kitab is written as mükerreb (meaningless
word), and in Koritsky’s kitab mürekkeb (ink):
KL anda daḥi mükerrebi hem ben olam / rekābenden ebedü’l-ebed ḳalam (111b)
KK anda daḥi mürekkeb hem ben olam / rikābenden eyedü’l-ebed ḳalım (258,1)

8
The line is not fully translated.
9 The word has been restored from the Turkish original.
10 CF elimden, KK elemden.
11 The word has been restored from the Turkish original.
12 CF yıllık, KK yallıḳ.
13 Selevat.
14 Restored from the Turkish original.
15 In some places, the Slavonic text has been restored according to the Old Turkish original. The

recovered text is enclosed in curly braces after an asterisk.

44
 KL i tam tež kanōm ja jemu būdu / na wek wekōw kanōm jemū būdu
KK i tam tež kanōm ja jemu būdu / na wek wekōw kanom jemu būdu
In both manuscripts, the phrase bezm-i ʿişret (garden of grace) is also incorrectly written:
KL meşāyiḫlar anda yarın giriser / uçmaḳ içre bizüm ʿaşret ḳurısar (123б6)
KK meşāyiḫlar anda yarın geriser / uçmaḳ içre yizüm ʿaşret ḳurısar (301,9)
KL šejxōwe majūc tam bic / ʻu tōm raju majūc meškac
KK šejxowe majūc tam bic / ʻu takom raju majūc meškac
These and similar examples indicate that the scribe no longer knew the meaning of the
words being rewritten. There are many spelling errors in the recording of Persian words, for
example: dīdār (face, appearance) is written as dīzār (109 b4). Spelling errors are also encountered
in the recording of Turkish origin words. Many Turkish words also contain the misspelling of the
letter sygyr nun (ñ). Where the word with ñ should have been written, we find n and vice versa, in
place n we find ñ.
Some Turkish words are incorrectly written in the manuscript: yallıḳ (meaningless word)
(128b8) < yıllıḳ (annual), yalan (false, untrue) (129b8) < yılan (snake), daḳunur (meaningless
word) (112b4) < doḳunur (exerts influence). In the manuscript, we also see a replacement of
Turkish words, the meaning of which the scribe, apparently, did not know, with other similar
words. For example, according to the meaning and in accordance with the translation into (Old)
Belarusian, the verb ürmek (to bark) should have been used, which was replaced by the verb virmek
(to give):
KL ḳaranġu idi göz nūrı görmez-idi / ḥurūş ötmez it daḥi virmez-idi (108а5)
KK ḳaranġu idi göz nūrı görmez-idi / ḥurūå ötmez it daḥi virmez-idi (250,6)
KL cemna bilō ōči śwetlaści ne wiʒeli / kūri ne peli sabaḱi ne brexali
KK cemna bilo ‘oči śwatlości ne wiʒeli / kūri ne peli sebaḱi ne praxali

Orthographic, phonetic and linguistic features of the text of the Mi’raj legend from the
Kitab of I. Lutskevich in comparison with the similar text from the Kitab of A. Koritsky are
discussed in detail in the article by H. Durgut and G. Miškinienė [7, c. 357–375]. A separate work
of Dr. H. Durgut ‘Ibn Abraham Karitski Kitabı Miraçnamesi’ (2016) is also devoted to the text of
the Meraj legend from the Kitab of A. Koritsky [8].
Thus, deciphering the entire legend, and not its individual Slavonic part, and comparing it
with similar texts allows us to trace the changes occurring in the text in the field of vocabulary,
phonetics, grammar and spelling. Conducting textual analysis gives one a more complete picture
of the content of the text, allows one to critically analyse the text and prepare a high-quality
translation, as well as the publication of the most valuable pieces of the text in the future.
Conventions used in the work
{abc} – transliterated tex, reconstructed according to the Kitab of A. Koritsky
[…] – no translation
KL – Kitab of I. Lutskevich
KK – Kitab of A. Koritsky
CF – correct form

Bibliography
1. Drozd A. Arabskie teksty liturgiczne w przekładzie na język polski XVII wieku.
Warszawa: Dialog, 1999.

45
 2. Kulwicka-Kamińska J. Przekład terminologini religijnej islamu w polskich
tłumaczeniach Koranu na tle biblijnej tradycji translatorycznej. Toruń: Wydawnictwo naukowe
uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 2013.
3. Łapicz Cz. Glosy, komentarze, objaśnienia etc., czyli o pozakoranicznych dopiskach w
rękopiśmiennych tefsirach muzułmanów Wielkiego Księstwa Litewskiego // Orientas Lietuvos
Didžiosios Kunigaikštijos visuomenės tradicijoje: totoriai ir karaimai, red. T. Bairašauskaitė, H.
Kobeckaitė, G. Miškinienė. Vilnius 2008, s. 69–80.
4. Łapicz Cz. Kitab Tatrów litesko-polskich. Paleografia. Grafia Język. Toruń:
Wydawnictwo naukowe uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 1986, s. 33–60.
5. Jankowski H. Nazwy osobowe Tatarów litewsko-polskich // Rocznik Tatarów Polskich,
t. IV. 1997, s. 59–90.
6. Drozd A. Arabskie teksty liturgiczne w przekładzie na język polski XVII wieku.
Warszawa: Dialog, 1999.
7. Дургут Х., Мишкинене Г. Легенда «Мирадж» из китаба Ивана Луцкевича
//Bibliotheca Archivi Lithuanici 7: Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės kalbos, kultūros ir raštijos
tradicijos. Vilnius, 2009, c. 357–375.
8. H. Durgut. İbn Abraham Karitski Kitabı Miraçnamesi. İnceleme-Metin-Dizin. Konya:
Kömen Yayınları, 2016.

46
 Özlem Oktay Çerezci Jale*

Shamanizm traces of Khazar period art

Khazars were located geographically in a commercial and cultural transition area which
greatly affected them in terms of belief. Although the Khazar Khagan converted to Islam for a
while in 737, one of his predessor, Khazar Khagan around 860, probably adopted Judaism, and
this was followed by the conversion of his entourage to the same religion.16 However, the main
religion of the Khazars remain as the belief of Sky God and, in connection with this, Shamanism.17
According to the information obtained from the Travel Book of Ibn Fazhan, the beliefs and
lifestyles of the Khazars continued to be the steppe culture and traditions. Ibn Rusta also gives
information to prove this in his book called "el-a'lak al-nefise" and mentions that the Khazars
moved according to seasonal conditions and that they continued the Shamanistic traditions.18 As a
matter of fact, as mentioned before, Muslim, Christian, Jewish and Shamanist communities existed
together, mostly side by side, with tolerance to each other at the lands of the Khazars,19 who adhere
the Sky God belief before encountering the other beliefs.20
The Khazars ruled the area stretching from the Aral Sea to the Dnieper and from the Oka
Boys to the Derbend-Daryal passes, around 7th to 10th century. Especially in the Don, İdil and
Volga regions, they were initially established as a steppe state, but over time they settle and adapt
to a more sedentary culture and produced important works in architecture and handicrafts at these
specified regions (Map 1).21 Among these artworks, metal and bone objects with symbolic features
and various signs and compositions stands out. In other words, the depiction on these artworks and
the materials used to create them help us to understand the belief system of the Khazars, which
will be mentioned below, in terms of our subject. For example, bone objects are associated with
life energy and immortality, in addition to their functional aspects. Furthermore, the fact that bone
and horn can be easily obtained for Khazars, has increased its usage as a material. Metal artworks,
also have symbolic values such as holiness, sun, nobility, power and might, in addition to their
daily usage.22 On these mentioned artworks, there are compositions, depictions and symbols
related to shamanism, as well as war, hunting, and animal struggle scenes. In addition to these,

*
Assoc. Prof, PhD., Mimar Sinan Fine Arts University, Faculty of Science Literature, Department of Art History, jale.ozlem.oktay@msgsu.edu.tr
16 M. İ. Artamonov, Hazar Tarihi, Türkler, Yahudiler, Ruslar, (trans. Ahsen Batur), Selenge Yayınları, İstanbul 2004, p. 339; Peter B. Golden,
Hazar Çalışmaları, (trans. Egemen Çağrı Mızrak), Selenge Yayınları, İstanbul 2006, p. 23; D. M. Dunlop, The History of the Jewish Khazars,
Schocken Books, New York 1967, p. 89; Constantine Zuckerman, “On the Date of the Khazars' Conversion to Judaism and the Chronology of the
Kings of the Rus Oleg and Igor. A Study of the Anonymous Khazar Letter from the Genizah of Cairo”, Revue des Études Byzantines, 1995, p. 238,
252; Durmuş Arık, “Türklerin Karşılaştığı Dinlerle Etkileşimi”, İpek Yolunda Türk Kültür Mirası, Türk Yurdu, Ankara 2014, p.224.
17 Ramazan Şeşen, İbn Fazlan Seyahatnâmesi Onuncu Asırda Türkistan’da Bir İslâm Seyyahı, Bedir Yayınevi, İstanbul 1975, p.79, 122-123; A.
V. Gadlo, Etniçeckaya İstoriya Severnogo Kavkaza, IV-X VV., Leningrad 1979, p. 156,175.
18 Ramazan Şeşen, İslâm Coğrafyacılarına Göre Türkler ve Türk Ülkeleri, Türk Kültürünü Araştırma Enstitüsü Yayınları, Ankara 1985, p. 36-
37, 139.
19 Mustafa Ünal, “İpek Yolu’nun Hazarlarda Yahudi Kültürüne Etkisi”, İpek Yolunda Türk Kültür Mirası, Türk Yurdu, Ankara 2014, p.274.
20 M. G. Magomedov, Obrazovanie Hazarskogo Kaganata, Moskva 1983, p.135-136; Muallâ Uydu Yücel, “Hazar Hakanlığı”, Türkler
Ansiklopedisi, C.2, Ankara 2002, p.457.
21 Ahmet Taşağıl, “Hazarlar”, Türkiye Diyanet Vakfı İslam Ansiklopedisi, T.17, 1997, p. 116; A. A. Tortika, Severo-Zapadnaya Hazariya v
Kontekste İstorii Vostoçnoy Evropı (Vtoraya Polovina VII-Tretya Çetvert’ X vv.), Harkov, 2006, p.73-74.
22 J. Özlem Oktay, VI-IX. Yüzyıllarda Orta ve İç Asya'da Maden Sanatı: Göktürk Devri, MSGSÜ Sosyal Bilimler Enstitüsü, Doctoral Thesis,
İstanbul 2013, p. 400-410.
47
there are similar compositions on the castle and fortification walls are also important in this
context.

Among the examples that we will analyze, the most striking example in our opinion and
which requires more focused research is found in "Chiristi's Collection" (İll. 1a). The artifact,
which did not have an exact location of the find, and only have the expression "uncovered in the
Caspian lands" is included.23 This antler box, which dated approximately 8th or 9th century,
contains elements both pointing to shamanism and mourning ceremony.
The composition is actually split horizontally into three scenes. At the top are the
representations of the moon and the sun. (no. 11 and 12), and in addition, circles associated with
the solar system are also visible on the left edge of the antler box. In the upper middle part, there
is deer hunting scene (no. 9 and 10) , and at the bottom, there is the scene that points to the
mourning ceremony. (no. 1-8 and 14-15) The presence of a horse without a rider (no.14) in the
lower left corner and the sad expression of the figures, whom are probably wearing masks, support
this idea. In the depictions of early age shamans wearing masks whom are depicted with horns
most of the time, can be found at regions where Turks lived such as Tuva, Khakas Autonomous
Region also another proof point of this interpretation.24
The figure in the middle, sitting cross-legged, large compared to the other people depicted
and dressed differently (the clothes on the others are given as crossed stripes) and sitting on the
throne, is probably either a ruler or a shaman.(no.1). In addition, an offer is being made to this
person;25 The figure (no.2) on the left, handing a pear-shaped jug to him, and the person on the
other side (no.3) again hands this person a spherical shaped object, perhaps a container, or taking
this object from him. Another distinguishing feature of the figure in the middle is that it has two
legs; the other figures sitting and standing on the right are all single-legged; this can be considered
as one of the features that can be associated with shamans or shamanism.
Looking at the details, it is possible to see that there are other points of interest; The figures
have hooves in place of their hands, and they wear long sandals on their feet which resembles
antlers, but the deer depicted in the middle does has human legs instead of hooves. In other words,
the figures in scene are anthropomorphic, which means it is possible to think of them within the
framework of the "transformation theme" in the ceremonies performed by shamans. On the left
side of the composition, there is a figure, which can be considered as a guard. with a spear (no.8)
and holding a bird of prey (no.6-7). The scene in the upper middle part (no.9-10) resembles the
hunting scene, but the subject is not certain, because the deer, which is supposed to run away from
its hunter during the hunting scene, on the contrary, runs towards the hunger figure.
Just a few of the reasons for our interpretation of this antler box in relation to Turkic art,
specifically during the Khazar Period and Shamanism, can be listed as follows: The sitting position
of the figure in the middle cross-legged is seen ichnographically in tiles, miniatures, ceramic plates
and stone sculptures, has been traditionally used for centuries in Turkish art, especially in
association with rulership and holiness. The form of the jug depicted while making the presentation

23 V. E. Flörova ve V.S. Flörov, “Rogovoy Relikariy s Territorii Hazarskogo Kaganata (Unikal’nıy Syujet s Odnonogimi Duhami), Rossiyskaya
Arheologiya, 2005, no. 2, p. 56-65.
24 Julian Baldick, Animal and Shaman: Ancient Religions of Central Asia, New York University Press, New York 2000, p. 27-30; Mihály
Hoppál, Şamanlar ve Semboller : Kaya Resmi ve Göstergebilim, (trans. Fatih Sel), Yapı Kredi Yayınları, İstanbul, 2012, p.67.
25 Yaşar Çoruhlu, “Türk Sanatındaki İnsan Figürlerine Ellerinde Tuttukları Nesneler Açısından Bir Bakış”, Sanatta Anadolu Asya İlişkileri,
Prof. Dr Beyhan Karamağaralı’ya Armağan, Hacettepe Üniversitesi Yayınları, Ankara 2006, p. 149-168.
48
can be associated with metal works of Göktürk Period as archaeological material. The handling of
anthropomorphic figures, can be associated with the "transformation theme" in the ceremonies
organized by shamans within the framework of shamanist beliefs.26 In other words, it is necessary
to mention the existence of Shamanist beliefs here. The figures that we have stated may be wearing
masks, furthermore supports this thought. Depictions of shamans wearing masks, probably
designed with the same concept, can be seen on the rock paintings from Aldy-Mozaga Mountain.
It is important in this sense that the footless and legless shaman clothes that Vasilyev stated were
used by the Selkup shamans in Siberia. The points mentioned take us to the Turkic traditions of
Central and Central Asia, especially in the early period.27
Antler box found by chance in the ancient city of Mayaki, which at first glance suggests
that a combination of a war and animal struggle scene is depicted, one can also catch details related
to shamanism when the the antler box examined closely.28 The material for this piece was obtained
from the tubular bone of a large animal. In fact, there are not one but four battle scenes here: the
struggle of two cavalry; a fight between dog and bear; a hunting scene and an animal struggle
scene.
In the lower left scene, which depicted the fight of the two cavalry, the warrior in chain-
knit armor holding a bird of prey in one hand and a spear in the other, is shown as he is about to
defeat the armored warrior with the horizontal plate facing him. However, both warriors have
dropped their shields. Similar shields to these shields depicted here can also be found in the upper
scene. They perhaps have symbolic meanings denoting the sun and the moon or the seasons. In
addition, the presence of a snake29 on the side of the defeated cavalry's shield supports the idea
that this shield is associated with the moon or winter. On the lower right, the fight between the dog
and the bear can be seen; The dog is attacking the bear. Above this, the hunting scene can be seen.
In terms of our subject, the point that should be mentioned in the struggle scenes is that it is known
that in Yakuts, shamans struggled with each other in the form of animals.30
In the composition on the bone object found in Crimea, there are standing birds at the
bottom, and there are vertical stripes on the sides have circles pointing to the solar system.31 In the
center, there is a horse with its rider, depicted in general terms which gives the impression that it
is going towards the sky. The fact that similar depictions, that is, the scenes where horses with or
without riders ascending towards the sky, are mostly encountered on shaman drums, allows us to
interpret this example in Crimea as a composition with a subject related to shamanism.
On the horn-end scrapings from the ancient settlement of Novolimarevka, a ladder-like
shape in a long hexagonal form is seen, along with animal depictions such as deer and fish. As it
is known, the deer is one of the shaman's mounts and the ladder (world tree) is one of the tools in
his journey.

26 Yaşar Çoruhlu, "Türk Şamanizminde ′Biçim Değiştirme′ (Metamorphosis) Olayı ve Türk sanatı ile Bağlantısı Üzerine Birkaç Söz", Sanat
Tarihi Araştırmaları Dergisi, No.I, Kasım 1987, p.54-58; N. V. Polosmak and L. L. Barkova, Kostyum i Tekstil’ Pazıtıktev Altaya (IV-III vv. do
N.E.), INFOLIO, Novosibirsk 2005, p. 151.
27 M. B. Talaşov, “Nasledie Drevnih Tyurkov v Hazarii: Mif ili Real’nost’”, http://vestnik.yspu.org/releases/novye_Issledovaniy/23_10/,
(26.07.16).
28 http://www.hagahan-lib.ru/library/obrazy-i-suzhety-mifologii-hazarii22.html, ( 17.08.16);
http://archaeology.kiev.ua/journal/020300/komar_sukhobokov.htm, (06.11.15).
29 Yaşar Çoruhlu, “Türk Sanatında Görülen Yılan Tasvirlerinin Sembolizmi”, Türk Dünyası Tarih Dergisi, S.96, Aralık 1994, p. 38-46.
30 Gönül Öney, “Anadolu Selçuklu Mimarisinde Arslan Figürü”, Anadolu, Sayı: 13, Ankara, 1969, s. 40; J. Özlem Oktay Çerezci, “Türk
Sanatında Yırtıcı Dört Ayaklı Hayvan-Toynaklı Hayvan Mücadelesi Üzerine”, Türk Dünyası Araştırmaları, S.214, Şubat 2015, p. 65-92.
31 V. E. Flörova, Graffiti Hazarii, Moskva 1997, p.122.
49
 The bone object found in the Podgorodskiy Cemetery carries expressions about daily life
and shamanism on the other hand.32 The object have a scene which was split vertically in two. On
the right, a fish can be identified with its scales; but other scrapings cannot be understood due to
deformation. On the right is a man wearing a mushroom style cap can be seen pulling his camel.
On the right side of the camel there is a sun wheel. Some researchers, such as Hoppál, associate
such figures with shamanism because of their distinctive features (mushroom style cap and sun
wheel).33 It is noteworthy that a close analog of this composition with a mushroom cap and sun
wheel was depicted on a rock in Kurchum, East Kazakhstan, in ancient times.
In the composition on another bone object, animal figures placed "scatterly" can be seen.
These include game animals such as goats and deer, in addition to birds and fish. These animals
are sometimes marked with dots and sometimes with rhombuses. The fact that aquatic, flying and
hoofed animals are located on the same ground brings to mind the idea that such objects may
belong to a shaman and/or ritual tools in connection with the Earth-Sky-Water belief.
The knucklebones with signs from the Caspian Period can be used for games, magic,
fortune-telling and amulets. The arrangements on these knucklebones are mostly consisting of
repeated, square shapes that do not resemble tamgas. Some researchers, on the other hand, mention
that these are not only playing dice, but also have cult roles. This brings to our minds specifically
Shamanist traditions.34 It should also be noted that the signs on some of them remind us of the
shaman's ladder or the world tree, which we encounter especially on shaman drums.
There is a composition on the back of the artwork, which is named “Soltikov Plate” (P. D.
Soltikov Collection) due to the collection it is in. In the center of the composition, a shaman or
warrior is standing with his arms raised, holding a curved sword in his hands, with a tri-corn cap
depicted in a frontal form. In the middle of his body, which include his chest and waist, two
concentric circles located inside the other. On the left side of the figure, there is another male figure
smaller than himself; and this figure is also depicted from the front. On the left side of the central
figure, there is a deer in profile facing it.35
The final artwork to be mentioned, can be considered as belonging to the same period due
to its similarity with the depiction on the Caspian Period silver bowl found in the city of Kotsk (Ill.
8b). In this artwork, a composition similar to the previous example is used; shaman or warrior in
the center, standing with his arms raised, holding a curved sword in his hands with a tri-corn cap
shown from the front. However, this time around the central figure, there are smaller figures similar
to himself.
It can be concluded that, both scenes have a ritual-themed depiction due to the figures
wearing tri-corn caps and located at the center of scene, which are larger than the other figures as
well. The first of these can even be associated with the theme of transfiguration or the shamanistic
ceremony. As mentioned above, deer is one of the shaman's mounts and from time to time, the
shaman can change form and take the form of this animal. The tri-corn caps of the figures in
question also reminds the depictions of Umay. In addition, as we see in the Siberian shaman drum,

32 Flörova,1997, p.124.
33 Hoppál, p.54.
34 V. E. Flörova, Obrazı, Syujeti Mifologii Hazarii, Evreyskiy Universitet v Moskve, Moskva 2001, p.61-65.
35 A. A. Spitsyn, Şamanskie İzobrajeniya-Zapiski Otdeleniya Russkoy i Slavyanskoy Arheologii RAO, T. 8, Sank-Peterburg 1906, p.46.
50
there are figures accompanying the ceremony are also encountered alongside shamans in similar
depictions.
There are various interpretations about the depictions on mirrors, and the multi-armed star
decorations: Some of these decorations are thought to be the Star of David, however, some of the
researchers interpret the objects in question as reflections of Shamanist and pagan beliefs.
In tombs unearthed in places such as Verkhneye Saltovo and Dmirievsky, many depictions
of a ring-shaped "sun talisman" have been found. According to archaeologist Bozena Webart, the
ring-shaped "sun talisman" is an element that symbolizes Tengri in Shamanism. Incidentally, it
should be noted that the mirror is an integral element of the shaman's clothing.36 Sometimes it was
used as a tool of prophecy and sometimes as a curing tool for diseases. It also mediates between
the two worlds. Since the mirrors are probably considered of celestial origin, the depictions on
them were arranged accordingly.37 In this context, the "sun talisman" mirrors found in the Khazar
Period are related to Shamanism.
The depictions of shamanism in Khazar Art are not only found in small handicrafts.
Especially on the fortification walls of their ancient cities, some depictions related to the subject
attract attention. The main one is “Ritual Dance Scenes”: One of the representations on the walls
of the ancient city of Mayatsk has such a composition. According to Pletneva, the ritual dance of
two masked and armed naked men is the subject here.38 Here, from point of view, the figure on
the left is clearly winning the fight; He plunged his spear into the opponent, while the opponent
bent slightly forward due to strength of the attack. We think that this is a “symbolic” struggle scene
rather than a dance; The fact that the warriors are naked strengthens this interpretation. At this
point, it should be mentioned that the scene of two infantry fighting each other is quite common
in rock paintings, even in early Turkic art. There is a similar scene in one of the depictions among
the Bronze Age petroglyphs, but here the figures do not have weapons; both hands of the figures
are raised upwards.
In the ancient city of Humarin, a wrestling or ritual dance scene similar to the previous
composition can be seen.39 In the depiction on the castle wall, one of the figures is in the upside
down position, and the other one has both hands raised above from the elbow and looking like as
if he is dancing, perhaps celebrating his victory. Both figures are nude, again similar to the
depictions in the ancient city of Mayats. However, the figures in this scene are both
anthropomorphic; their heads are reminiscent of a bird of prey. We can evaluate this composition
within the "theme of transfiguration",40 which again leads us to Shamanist traditions. Some of
Hungarian and Russian researchers working on this subject, concluded that anthropomorphic
figures who danced like this can be interpreted as "signs pointing to shamans", which further
supports this interpretation of this matter.41 In addition, the belief of existence of shamans
transforming into birds, possibly eagles, is known throughout Siberia, and it is reinforcing in this

36 Magomedov, r.26.13.
37 Kevser Gürcan Yardımcı, Avrupa Müzelerindeki Türk Şaman Elbiseleri, MSGSÜ, Sosyal Bilimler Enstitüsü Doctoral Thesis, İstanbul 2016,
p. 102; Yasemin Oğuz Güner, Şaman Giysi Unsurları Üzerlerinde Kullanılan Semboller, Süleyman Demirel Üniversitesi, Güzel Sanatlar
Enstitüsü, Geleneksel Türk Sanatları Anasanat Dalı, Master Thesis, Isparta 2017, p. 83-84.
38 Flörova, 2001, ill.27, p.123.
39 http://www.protobulgarians.com/English%20translations/History%20of%20the%20Proto-Bulgarians.pdf, 25.06.18.
40 Çoruhlu, 1987, p.54-58.
41 Hoppál, p.54.
51
context that a Khakasian petroglyph has a depiction similar to the one on the city wall from the
ancient city of Humarin.

As a result, it is possible to conclude that the traces of Shamanism in the art of the Khazar
Period are quite deep. Especially the struggle and ritual dance scenes contain qualities reminiscent
of shamanic ceremonies. We can consider the anthropomorphic figures we encounter within the
framework of the "transformation theme", in line with the same conclusion. When we look at the
scenes with animals, game birds and birds of prey; ungulates such as horse, wild boar, deer; various
predators; animals such as fish are encountered. As it is known, these animal depictions that are
frequently encountered in Central and Inner Asia and in Early Period Turkic art, and they are
important for Turks in terms of both symbolism and shamanism. During the ceremony, the shaman
either takes the form of these animals or these animals become his helping spirit. At this point, it
is useful to mention that the depictions such as stairs, trees, which we frequently see on the ankle
bones, also point to Shamanism.
Compositions and scenes depicted on various materials belonging to the Khazar period art
that we have mentioned above, show how rooted Shamanism is in the Turkish culture in a wide
geography and act as an important cultural building block which dates back to the periods before
Christ, and that it continued its existence for millennia.

BIBLIOGRAPHY

Arık D. Türklerin Karşılaştığı Dinlerle Etkileşimi // İpek Yolunda Türk Kültür Mirası, Türk
Yurdu, Ankara, 2014. – P. 223-232.
Arık R. Kubad Abad Selçuklu Saray ve Çinileri.- İstanbul.- Türkiye İş Bankası Kültür
Yayınları, 2000.
Artamonov M. İ. Hazar Tarihi, Türkler, Yahudiler, Ruslar, (trans. Ahsen Batur). – İstanbul.
- Selenge Yayınları, 2004.
Baldick Julian. Animal and Shaman: Ancient Religions of Central Asia, New York
University Press.- New York 2000.
Bayar D. Recent Archaeological Research at the Bilge-Kagan’s Site // The Metal Ages and
Medieval Period, Archaeology, Ethnology and Anthropology of Eurasia, 4 (20), 2004, P. 73-84.
Çoruhlu Y. Türk Mitolojisinin Anahatları. – İstanbul: Kabalcı Yayınevi, 2010.
Çoruhlu Y, Türk Şamanizminde ′Biçim Değiştirme′ (Metamorphosis) Olayı ve Türk Sanatı
ile Bağlantısı Üzerine Birkaç Söz // Sanat Tarihi Araştırmaları Dergisi, No.I, Kasım 1987. - P. 54-
58.
Çoruhlu Y., “Türk Sanatında Görülen Yılan Tasvirlerinin Sembolizmi”, Türk Dünyası
Tarih Dergisi, S.96, Aralık 1994, s. 38-46.
Çoruhlu Yaşar, Türk Sanatındaki İnsan Figürlerine Ellerinde Tuttukları Nesneler
Açısından Bir Bakış // Sanatta Anadolu Asya İlişkileri, Prof. Dr Beyhan Karamağaralı’ya
Armağan. - Hacettepe Üniversitesi Yayınları. - Ankara 2006. - P. 149-168.
Dunlop D. M., The History of the Jewish Khazars. - Schocken Books.- New York 1967.
Flörova V. E., Graffiti Hazarii.- Moskva 1997.
Flörova V. E., Obrazı, Syujeti Mifologii Hazarii.- Evreyskiy Universitet v Moskve.-
Moskva 2001.

52
 Flörova V. E. and Flörov V.S., Rogovoy Relikariy s Territorii Hazarskogo Kaganata
(Unikal’nıy Syujet s Odnonogimi Duhami) // Rossiyskaya Arheologiya.- 2005, no. 2.- P. 56-65.
Gadlo A. V. Etniçeckaya İstoriya Severnogo Kavkaza, IV-X VV.,.-Leningrad 1979.

Golden P. B., Hazar Çalışmaları (trans. Egemen Çağrı Mızrak). İstanbul: Selenge
Yayınları, 2006.
Gürcan K., Kutsal Şaman Elbiseleri.- İstanbul: Ötüken Yayınları, 2018.
Gürcan Yardımcı K., Avrupa Müzelerindeki Türk Şaman Elbiseleri, MSGSÜ, Sosyal
Bilimler Enstitüsü Doctoral Thesis, İstanbul 2016.
Hoppál M, Şamanlar ve Semboller : Kaya Resmi ve Göstergebilim, (trans. Fatih Sel),
İstanbul: Yapı Kredi Yayınları, 2012.
Khudjakov Y - Borisenko A. – Belinskaja K. Women Images in Painting and Monumental
Art of Ancient Turks of Central Asia // 1. Uluslararası Avrasya Türk Sanatları Kongresi. – İstanbul:
MSGSÜ Yayınları, 2014.- P.9-18.
Magomedov M. G. Obrazovanie Hazarskogo Kaganata.- Moskva 1983.
Oğuz G. Y. Şaman Giysi Unsurları Üzerlerinde Kullanılan Semboller, Süleyman Demirel
Üniversitesi, Güzel Sanatlar Enstitüsü, Geleneksel Türk Sanatları Anasanat Dalı.- Doctoral
Thesis.- Isparta 2017.
Oktay J. Ö. VI-IX. Yüzyıllarda Orta ve İç Asya'da Maden Sanatı: Göktürk Devri, MSGSÜ
Sosyal Bilimler Enstitüsü, Doctoral Thesis, İstanbul 2013.
Oktay Çerezci J. Ö. Göktürk Dönemi Maden Sanatı ve İşçiliği.- İstanbul: Kitabevi
Yayınları, 2020.
Oktay Çerezci J. Ö. Türk Sanatında Yırtıcı Dört Ayaklı Hayvan-Toynaklı Hayvan
Mücâdelesi Üzerine // Türk Dünyası Araştırmaları.- S.214, 2015, P. 65-92.
Oktay Çerezci J. Ö. Orta Asya’dan Doğu Avrupa’ya Erken Devir Türk Sanatında Runik
Yazıtlı/Tamgalı Madeni Kaplar Üzerine Bir Değerlendirme // Yeditepe Üniversitesi Tarih Bölümü
I. Uluslararası Türk Kültürü ve Tarihi Sempozyumu 19-21 Nisan 2018 Bildiri Kitabı. İstanbul:
Yeditepe Üniversitesi Yayınları, 2018, P. 820-836.
Öney G. Anadolu Selçuklu Mimarisinde Arslan Figürü // Anadolu.- S.XIII, Ankara, 1969.-
P. 1-41.
Pletneva S. A., Oçerki Hazarskoy Arheologii, “Mostı Kul’turı”.- Moskva, 1999.
Polosmak N. V. and Barkova, L. L., Kostyum i Tekstil’ Pazıtıktev Altaya (IV-III vv. do
N.E.).- INFOLIO, Novosibirsk 2005.
Spitsyn A. A., Shamanskie İzobrajeniya-Zapiski Otdeleniya Russkoy i Slavyanskoy
Arheologii // RAO, T. 8, Sank-Peterburg 1906, P. 46.
Şeşen R. İbn Fazlan Seyahatnâmesi Onuncu Asırda Türkistan’da Bir İslâm Seyyahı.-
İstanbul: Bedir Yayınevi, 1975.
Şeşen R. İslâm Coğrafyacılarına Göre Türkler ve Türk Ülkeleri.- Ankara: Türk Kültürünü
Araştırma Enstitüsü Yayınları, 1985.
Talaşov M. B., Nasledie Drevnih Tyurkov v Hazarii: Mif ili Real’nost’ //
http://vestnik.yspu.org/releases/novye_Issledovaniy/23_10/, 26.07.16).
Tashbaeva K., Petroglyphs of Central Asia.- Bishkek 2001.
Taşağıl A. Hazarlar // Türkiye Diyanet Vakfı İslam Ansiklopedisi.- T.17, 1997, P. 116-
120.

53
 Tortika A. A. Severo-Zapadnaya Hazariya v Kontekste İstorii Vostoçnoy Evropı (Vtoraya
Polovina VII-Tretya Çetvert’ X vv.).- Harkov 2006.
Ünal M. İpek Yolu’nun Hazarlarda Yahudi Kültürüne Etkisi // İpek Yolunda Türk Kültür
Mirası.- Türk Yurdu.- Ankara 2014.- P. 273-283.
Yücel M. U. Hazar Hakanlığı // Türkler Ansiklopedisi.- T.2, Ankara 2002.- P. 445-463.
Zuckerman C. On the Date of the Khazars' Conversion to Judaism and the Chronology of
the Kings of the Rus Oleg and Igor. A Study of the Anonymous Khazar Letter from the Genizah
of Cairo // Revue des Études Byzantines.-1995, P.237-270.
http://www.protobulgarians.com/English%20translations/History%20of%20the%20Proto
-Bulgarians.pdf, ( 25.06.18).
http://www.hagahan-lib.ru/library/obrazy-i-suzhety-mifologii-hazarii22.html, (17.08.16).
http://archaeology.kiev.ua/journal/020300/komar_sukhobokov.htm, ( 06.11.15).
http://www.khazaria.com/khazar-images.html, ( 02.09.18).

Sophoulis Panos

Cumans, Tatars and Anatolian Turks in the Palaiologan civil wars

One of the most interesting aspects of the three Palaiologan civil wars (1321‒28, 1341‒47,
1352‒57) is the participation of foreign powers and armies in them. Of critical importance, in this
context, is the role of various Cuman, Tatar and Turkish groups. The involvement of Anatolian
Turks in particular (Ottomans, Saruhanids, Aydinids, Karasids etc) had a profound impact on the
course of events but also, more generally, on the history of the Byzantine empire during the last
century of its existence.
Although the Cumans had been a considerable factor in the history of the Balkans ever
since the second half of the eleventh century, it was only after the Mongol invasion of Eastern
Europe in 1236‒1242 that they were forced to flee from the Pontic steppes to the West, with several
groups eventually settling in the Byzantine empire [12, p. 53‒54, 65; 39, p. 243‒340, esp. 301‒
306; 40, p. 333‒337; 43, p. 63‒67; 55, p. 629‒637; 53, p. 39‒41; 37, p. 92 and 158‒179; 14]. From
that point onwards Cuman warriors served frequently in the imperial army, either as reserve light
cavalry or as standing troops [1, p. 26‒27; 53, p. 41‒44; 43, p. 114‒118]. According to John
Kantakouzenos, shortly before the outbreak of the first civil war (1321‒1328) the Serbian ruler
Stefan Uroš II Milutin (1282‒1321) sent to Constantinople a delegation with the request that
Andronikos II Palaiologos (1282‒1328) returns a force of 2,000 Cuman soldiers whom Uroš had
lent to the Byzantines [17, p. 35‒36]. The date of their arrival in the empire remains uncertain,
though it is possible that these were the men that had been dispatched by the Serbian ruler around
1312 or 1313 to help the Byzantines against a Turkish band led by the warlord Halil who was
pillaging Thrace [31, p. 268; 27, p. 70, ns. 212 and 213; 1, p. 82‒83]. The Cuman contingent was
reportedly settled in Thrace ‒ a region it was to protect against Bulgarian and Tatar attacks [17, p.
259]. However, given the scarcity of troops recruited locally, it is highly likely that these men also
played a part in the first civil war between Andronikos II and his grandson Andronikos III (1328‒

*
I would like to thank Konstantin Golev, Delyan Rusev and Dimitri Korobeinikov for their valuable comments and
suggestions.
54
1341). Eventually, sometime between 1322 and 1327 the emperor commanded that the Cumans
were withdrawn from Thrace and resettled in the Aegean islands of Thasos, Lemnos and Lesbos.
The explanation offered by Kantakouzenos is that Andronikos II had learnt that the Cumans were
secretly plotting with the Tatars to raid the empire [17, p. 259; 43, p. 119; 37, p. 179]. Be that as it
may, from that point onwards these men faded out of the scene.
In the context of the discussion concerning the participation of Cumans in the Byzantine
civil wars, the case of Syrgiannes Palaiologos (ca. 1290‒1334) deserves special mention.
Syrgiannes was a prominent Byzantine official of Cuman descent, whose grandfather, a tribal
leader, had arrived in the empire (along with numerous other Cuman warriors) in 1241/2 and
entered into military service [17, p. 18; 31, p. 296; 43, p. 67‒68 and 115; 48, p. 955]. The son of
this chieftain, also called Syrgiannes (Sytzigan), married the niece of emperor Michael VIII (1259‒
1282) Eugenia and was subsequently granted the title of megas domestikos [28, p. 24‒25; 52, p.
167‒168]. Syrgiannis Palaiologos, the son of Sytzigan and Eugenia, served initially as a governor
of Macedonia; by 1321 he held a similar command in Thrace. It was in this capacity that he threw
himself into the plot against Andronikos II. Following the treaty concluded by the two sides at
Rhegion in June 1321, Syrgiannes, feeling that he had not been sufficiently rewarded for his
support of Andronikos III, changed sides and convinced the old emperor to continue the war
against his grandson [43, p. 120‒121]. Nevertheless, he soon began plotting to seize the throne for
himself. He was arrested and put in prison, only to be released when Andronikos III came to power
in 1328. Perhaps unsurprisingly, the last years of his life were marred by further controversy.
Facing charges of treason, he defected to the Serbs in 1333, and one year later, in the course of a
campaign against Thessaloniki, he was killed by a Byzantine officer [17, p. 456‒457; 31, p. 497‒
501; 2, p. 89‒95].
Much like the Cumans, the Tatars at this time played an important role in Balkan politics.
Their influence was particularly strong Bulgaria, which remained within their political orbit for
several decades [43, p. 86‒96; 57, p. 384‒398; 15, p. 553]. During the first half of the fourteenth
century, Bulgarian rulers often recruited Tatar troops for their campaigns against their internal
rivals or the Byzantine empire [54, p. 114‒119]. But in addition, independent Tatar bands settled
in the northern fringes of the Bulgar realm, mainly in the Dobrudja, mounted large-scale
expeditions into Thrace yielding numerous prisoners and booty. Four such operations are recorded
by Kantakouzenos in the 1320’s (1320, 1321, 1323/4 and 1328) [17, p. 188‒189, 189‒193 and
323‒324; 31, p. 430‒431]. The one of 1323/4 was by far the most destructive, as the Tatars are
said to have pillaged Byzantine Thrace for forty days [17, p. 189‒193; 33, p. 871]. Interestingly
enough, Kantakouzenos reports a rumor that the raiding army had been invited by the emperor
Andronikos II in order to use it against the supporters of his grandson ‒a rumor which
Kankakouzenos himself discredits [22, p. 191; 43, p. 126‒128]. Nevertheless, some scholars
believe that the hard-pressed emperor may have indeed called in the Tatars to defeat Andronikos
III [2, p. 64‒67].
A direct involvement of Tatar troops in the first Byzantine civil war is known to have
occurred only once, towards its final stage. By late 1327 or early 1328, Andronikos III had seized
control of almost all of present-day Macedonia and Thrace, and it seemed that it could only be a
matter of time before his armies entered Constantinople. The young pretender had already secured
the support of the Bulgarian tsar Michael Šišman (1323‒1330), who had earlier (around 1324)
married his sister Theodora Palaiologina [17, p. 187]. However, realizing that Andronikos III’s
advance into Macedonia would significantly undermine his own hopes of territorial gains in that

55
region, Michael Šišman changed sides and dispatched a mixed Bulgarian-Tatar force of 3,000 men
to the old emperor’s aid [31, p. 411; 17, p. 288]. This army was sent to Constantinople, but
Andronikos III, suspecting that the real intention of the Bulgarians was to plunder Thrace and
perhaps to attack the imperial capital itself, warned his grandfather about the imminent threat [31,
p. 415‒418; 17, p. 294‒300]. In the end, the emperor did not allow the Bulgarian army to enter the
city. Šišman then switched allegiance once again and withdrew beyond the borders [31, p. 419;
17, p. 300; 22, p. 297; 43, p. 128‒129].
The Tatars continued their incursions into Thrace in the 1330’s, although by that time their
attention was increasingly turning away from Balkan affairs [31, p. 535‒536]. To be sure, they do
not appear to have been involved in the second Byzantine civil war (1341‒1347) either as allies of
one or the other of the two belligerents, or alongside the armies of Ivan Alexander of Bulgaria
(1331‒1371), who offered his support to the regency of Constantinople [51, p. 596‒597; 49, p. 27‒
44].
The role played by the Anatolian Turks in the internal struggles in the Byzantine empire
was far more important than that of both the Cumans and the Tatars. Indeed, during the first
decades of the fourteenth century Asia Minor was already divided between a number of Turkish
beyliks, some of which, most notably the Menteşe and the Karasi beyliks, had been established in
the region for quite some time and were frequently wreaking havoc across the Aegean with their
naval raids [42, p. 70‒83, 96‒103 and 104‒120; 25, p. 19‒39; 19, p. 182 and 185; 45, p. 225‒226].
Between 1305 and 1311, a group of Turkish warriors, perhaps originally affiliated with the
Aydinids, joined the Catalans who pillaged Byzantine Thrace and Macedonia [31, p. 228‒229; 11,
p. 643; 5, p. 429‒430; 20, p. 230‒234; 34, p. 159‒162]. At the same time, during the reign of
Andronikos II and his grandson Andronikos III almost all of the Byzantine possessions in interior
Asia Minor were lost for good, mainly to the Ottomans, who conquered Prusa in 1326, Nicaea in
1331 and Nikomedeia in 1337 [31, p. 384, 458 and 545; 17, p. 220; 6, p. 77, no 16 and p. 79, no
24; 10, p. 72‒73 and 186; 23, p. 806‒807]. Meanwhile, the Christian population in the region was
rapidly declining in numbers, either because it converted to Islam or because it fled into the empire
of Trebizond and into the European possessions of the Byzantine state [47, p. 149; 22, p. 247].
Turkish troops were first employed in the Byzantine civil wars by Andronikos II in the
spring of 1322. Kantakouzenos does not specify their political affiliation (he only refers to them
as “Persians”) and he criticizes the old emperor for using them against his compatriots [17, p. 151‒
152; 37, p. 134]. These contingents were defeated by Andronikos III near Tzouroulon (in fact,
Kantakouzenos reports that the Turks fled at the sight of the superior forces of their opponents),
and subsequently sought permission to return to Asia Minor. The fact that they did not rely on a
fleet of their own but requested their transportation across the straits (πρὁς τἡν διάβασιν ᾐτοῦντο)
has led some scholars to suppose that these troops must have come from the Ottoman rather than
the Karasi or the Saruhan beyliks, which possessed naval forces [2, p. 32, n. 4]. This is not unlikely,
even though Gregoras reports that it was during the first phase of the war between the two emperors
(April-November 1321, that is, before the battle at Tzouroulon) that the Turks ‒most probably the
Ottomans‒ begun to build ships, attacking Thrace, Macedonia (in what is today western Thrace)
and the nearby islands [31, p. 351]. Rustam Shukurov has recently given another dimension to this
problem. He believes that the Turks in question may have represented an independent freebooting
company that came together only for predatory raiding. Such groups are well attested during this
period, especially in the 1350’s. The men participating in them did not have constant affiliation

56
with a particular beylik, a fact that explains why Byzantine authors were unable to define them
precisely [37, p. 134 and 138‒139].
The Byzantine sources provide no further evidence for the involvement of Turkish
mercenaries in the first civil war. Kantakouzenos reports that on his way to Didymoteichon
(Demotika) in Thrace, late in 1326, Andronikos III engaged a group of Turkish raiders who were
ravaging the villages around Mount Lipikos, but this incident occurred before the resumption of
hostilities between the two emperors [17, p. 206‒207; 31, p. 384].
Several Turkish beyliks became actively involved in the second civil war (1341‒1347),
which broke out following the sudden death of Andronikos III in June 1341. The regency of the
nine-year old John V Palaiologos, headed by his mother Anna of Savoy, the patriarch John Kalekas
and the megas doux Alexios Apokaukos, won over to its cause both the tsar of Bulgaria Ivan
Alexander and the ruler of Serbia Stefan Dušan (1331‒1355), although the latter had initially sided
with John Kantakouzenos, who in October 1341 had proclaimed himself emperor at
Didymoteichon [4, p. 208‒230; 30, p. 45‒83; 36, p. 510‒518; 38, p. 55‒66; 51, p. 596‒597]. To
counter these threats, Kantakouzenos turned for support to Umur beg, ruler of Aydin (1334‒1348),
although the Byzantine sources describing these events claim that Umur himself took the initiative
to offer his help to Kantakouzenos [24, p. 94; 18, p. 344‒345; 32, p. 648; 8, p. 51; 25, p. 162‒164;
56, p. 143‒144]. Umur, who had succeeded his father Mehmet in 1334, had been a fervent ghazi
‒a warrior of the faith‒ and was directing for years military operations across the Aegean against
Byzantine and Italian targets [25, p. 62–88 and 102–15; 19, p. 190‒193; 10, p. 201‒202].
However, in 1335, fearing a Western response, he concluded an alliance with Andronikos III, who
was in turn concerned about the Genoese threat against the islands of Chios [25, p. 110‒115; 19,
p. 193‒194]. According to Enverī’s rhymed universal history titled Düsturnāme, which was
completed in 1465 but is thought to reflect the events of the fourteenth century quite accurately,
Umur and Andronikos III forged a strong bond which proved extremely beneficial to
Kantakouzenos ‒Andronikos’ closest friend and associate‒ during the second civil war [24, p. 84‒
85; 17, p. 482‒483; 32, p. 648‒649; 13, p. 58]. Indeed, early in 1343, Umur, responding to the
appeal for assistance, arrived at the mouth of the River Hebros/Marica with 380 ships and 29,000
men (300 ships and 15,000 men according to the Destān) and marched up the valley to the relief
of Didymoteichon, where Kantakouzenos’ wife was besieged by the armies of the regency and their
Bulgarian allies. The siege was eventually lifted. Umur’s forces then went on to ravage the
surrounding countryside for provisions before returning to Smyrna because of the exceptionally
severe winter [18, p. 344‒348; 32, p. 648‒652; 24, p. 93‒96].
In the summer of 1343 Kantakouzenos, besieged by that point in the city of Berroia,
requested once again Umur’s help. Accordingly, a fleet of 300 ships appeared near Thessaloniki,
where the Turks pillaged widely, amassing booty and captives [32, p. 672‒676; 18, p. 390‒394;
24, p. 96‒98; 6, p. 351, no 4; 21, p. 122]. Simultaneously, thanks to their intervention, the siege of
Berroia was disbanded [18, p. 391; 25, p. 158‒159]. Following an unsuccessful attempt to win
over the citizens of Thessaloniki, Umur’s troops, along with their Byzantine allies, departed for
Thrace and the Rhodopes, where a number of towns that would not surrender to Kantakouzenos
were given over to the Turks as a punishment [18, p. 393‒405; 32, p. 673‒676 and 692‒693; 25,
p. 158‒159; 38, p. 66‒67]. In late spring of 1344, Umur returned to Smyrna (Gregoras and
Kantakouzenos provide conflicting versions of these events, but it is generally believed that the
latter, who claims that the regency bribed a number of Turkish leaders, seems to be more reliable
in this case), though it was now becoming clear that the tide was slowly turning in Kantakouzenos’

57
favour [18, p. 407‒415; 32, p. 693‒694; 24, p. 108‒109]. To be sure, we are told that around May
1344 some 3,100 Turks, who following the destruction of their fleet by the Christian league at the
battle of Pallene off the coast of Chalkidiki decided to return to Asia Minor by land (via present-
day Macedonia and Thrace), defeated a Serbian force at Stephanina, not far from Thessaloniki,
and then offered their services to Kantakouzenos for forty days, bringing additional pressure to
bear on the besieged city of Gratianoupolis [18, p. 422‒425; 28, p. 56; 38, p. 69]. These Turks do
not appear to have come from the Aydin emirate [25, p. 189, n. 1].
Umur embarked on his third and final campaign in Thrace in the spring of 1345. By that
time a Crusading army had already captured the citadel and the harbour of Smyrna [24, p. 109‒
117; 25, p. 181‒203; 19, p. 196‒199]. Unable to use his fleet but still eager to provide further
assistance to Kantakouzenos, Umur secured permission (in return for concessions) to march
through the territories of the neigbouring beyilik of Saruhan, crossed the Hellespont and arrived
in Thrace with some 20,000 men around May. He subsequently dispatched a punitive expedition
into Bulgaria, and then joined Kantakouzenos in his operations against Momčil, a Bulgarian bandit
chief who thanks to his opportunistic involvement in the civil war, where he played the two sides
against each other, had become effectively a semi-autonomous ruler of a large area in Rhodope.
Momčil was eventually defeated and killed outside the city of Peritheorion in July 1345 [18, p.
529‒534; 32, p. 726‒729; 24, p. 122‒124]. Shortly afterwards, the allied forces received news of
Apokaukos’ assassination and, at Umur’s insistence, they decided to advance towards
Constantinople. However, the imperial capital remained firmly in the regency’s control, and in
autumn Umur departed for Smyrna, where he was killed three years later in the course of the
hostilities against the Crusading armies [18, p. 546‒551; 24, p. 124‒125; 25, p. 219‒238].
Umur was by no means the only Turkish leader to get embroiled in the second Palaiologan
civil war. Several others are known to have joined forces with either Kantakouzenos or the
regency. The first among them was Mehmed, emir of Germiyan, whose power base was centred
on Kütahya (Kotyaion) in Phrygia [42, p. 39‒54]. In 1341, Kantakouzenos came to terms with him
(although he calls him by the name of his predecessor Alishīr), an alliance that may have been
aimed against the Saruhanids [18, p. 82; 46, p. 29 and n. 105]. The latter, established in the
Manisa region in the western coast of Asia Minor, played a far more active role in the events of
the years 1341‒1347. Before the civil war, the Saruhan Turks, much like those of Aydin, raided
frequently across the Aegean [42, p. 84‒91]. In 1336 they provided military assistance to
Andronikos III, who was trying to recapture the city of Phokaia from the Genoese, but immediately
following the emperor’s death in 1341 they launched yet another expedition into Thrace [17, p.
480 and 494; 18, p. 65 and 77; 7, p. 161, no. 2828]. However, in early 1343 and again in spring
of 1345 we find them operating, along with the forces of Umur beg, in Thrace and Bulgaria [24,
p. 95]. But then we hear that late in the summer of 1345 one of their commanders, Süleyman, the
son of Saruhan beg, took sick and died outside the walls of Constantinople. Afraid that the father
might misinterpret his son’s death and use it as an excuse to attack Aydin in Umur’s absence, the
latter harried back to Smyrna, depriving Kantakouzenos of any chance of bringing sufficient forces
against Stefan Dušan, who was besieging Serres [24, p. 123‒126; 18, p. 550‒551; 25, p. 213‒
217]. This episode, as it has rightly been pointed out, suggests that the relations between the two
neighbours, the Aydin and Saruhan emirates, were fragile at best [25, p. 217]. To be sure, it also
reveals how fluid and volatile the world of Turkish politics was at the time. Interestingly enough,
the Saruhan Turks were reportedly hired by Anna of Savoy against Kantakouzenos in the spring
of 1346. They ravaged the northern coast of Sea of Marmara, seizing numerous captives, and then

58
arrived at Constantinople where they were rewarded for their services. Nevertheless, thanks to a
stratagem employed by Umur they switched sides, and after leading a raiding party into Bulgaria
they were transported back to Asia Minor [18, p. 591‒596; 32, p. 762‒765; 25, p. 221‒223; 28, p.
62; 13, p. 63].
The Karasi Turks provide another example of shifting loyalties and opportunism during the
second Byzantine civil war. They were established (probably following the departure of the
Catalan company from Asia Minor in 1305) on the coast and hinterland along the Dardanelles and
the territory to the south, having taken over the cities of Palaiokastron (Balıkesir) and Pergamon
(Bergama) [42, p. 96‒103; 45, p. 225‒226; 10, p. 207]. From there they were able to launch large-
scale raids into Thrace, although soon they became threatened themselves by the build-up of
Ottoman power in Anatolia. In the 1337 and again in 1341 their attacks on Byzantine territory
were repulsed, and they were forced to conclude a peace treaty with the empire [18, p. 65‒70; 31,
p. 538‒539].
There is good reason to believe that during the opening stages of the second civil war the
Karasi Turks offered aid to the regency. Indeed, in the spring or early summer of 1343,
Kantakouzenos made an attempt to march on Thessaloniki, which at the time was controlled by
the Zealots, a political group with radical tendencies [26, p. 99‒116]. The megas doux Alexios
Apokaukos sent an army to their support, and soon he arrived in the city in person with a large
fleet consisting of somewhere between twenty-two (Gregoras) and thirty-two (Kantakouzenos)
“Persian ships” [32, p. 658‒659; 18, p. 357]. Although the exact political affiliation of these troops
is not designated by the sources, one may venture to suppose that they came from the Karasi beylik.
Shortly afterwards, a contingent of Karasi Turks may have also joined forces with the armies of
the regency, led by the megas konostaulos Michael Monomachos, to besiege the city of Berroia.
The Turks ravaged the countryside and carried off the population and livestock, but appear to have
retreated upon receiving news that a relief force sent by Umur was approaching [18, p. 381‒382
and 385].
The involvement of the Karasi Turks in the civil war was closely intertwined with the career
of John Vatatzes, an influential official and magnate, who held a command in Thrace and
maintained close ties with various Turkish begs. Both Gregoras and Kantakouzenos report that
early on during the conflict Vatatzes supported the regency, but around 1344 he went over to the
other side, achieving some significant successes in his military endeavours [32, p. 741; 18, p. 552;
45, p. 231]. At about that time, Süleyman, the beg of Karasi, visited Kantakouzenos at Chersonesos
(Gallipoli), perhaps at the instigation of Vatatzes, and offered him horses, presents and numerous
soldiers. In addition, we hear that Vatatzes gave one of his daughters in marriage to Süleyman (his
other children had already been married into prominent Byzantine families ‒another daughter to
the son of Alexios Apokaukos and a son to the daughter of the patriarch John V Kalekas [18, p.
476 and 552; 32, p. 741; 25, p. 204, n. 1]. In spring 1345, Süleyman personally joined Umur beg
and crossed over to Thrace to fight against the regency [24, p. 123; 25, p. 217; 45, p. 231 and n.
32]. Thanks to his assistance, the civil war was clearly shifting in favour of Kantakouzenos, who
in that year concluded an alliance with the Ottoman ruler Orhan [18, p. 507]. As noted already,
relations between the Karasids and the Ottomans do not seem to have been on a good footing, a
fact that Anna of Savoy attempted to exploit by sending an embassy to Süleyman to ask for military
aid. Nevertheless, the latter remained firmly on Umur’s and Kantakouzenos’ side [18, p. 507].
Meanwhile, in the autumn of 1345 Vatatzes professed his intention to abandon
Kantakouzenos and transfer his allegiance back to the regency. Importantly, he also promised to

59
mobilize his Turkish allies in support of Anna of Savoy and her son [18, p. 552‒553; 32, p. 742].
Accordingly, he sent a message to the beg of Karasi, inviting him to participate in a joint operation
in Thrace, which appears to have taken place in late 1345 [18, p. 553; 25, p. 219‒220]. Although
several towns governed by Vatatzes’ supporters reverted to the regency, both sources recounting
these events indicate that, upon their arrival in Thrace, the Karasi Turks refused to fight
Kantakouzenos and eventually killed Vatatzes. Kantakouzenos claims that Süleyman felt betrayed
by Vatatzes, who had deceived him as to the real objectives of this expedition [18, p. 554‒556].
Gregoras, on the other hand, reports that the Turks killed Vatatzes because he had invited them to
a country where there was nothing to pillage or even to eat. He adds that subsequently the Karasi
beg decided to place himself on the side of Kantakouzenos [32, p. 742‒743; 44, p. 258].
Though it is difficult to reconstruct the web of animosities and rivalries that lay behind
these events, some scholars believe that the key for understanding what actually happened in
Thrace is the antagonism between the Karasi and the Ottoman Turks. The latter were slowly
encroaching into Karasi territory in Asia Minor and by 1345 they may well have been threatening
the strategic coast controlled by Süleyman on the Hellespont. But as scholars have correctly
pointed out, the interests of the two emirates also collided in Thrace, against which they both
sought to direct their raids in a period when slave trade and booty constituted the basis of their
economic life [45, p. 233]. In this respect, the Ottomans, as allies of Kantakouzenos, were in a
stronger position, and this certainly provides a plausible explanation for the decision of Süleyman
to turn against Vatatzes. To be sure, not long after that, probably around 1349, the Karasi beylik
was annexed by the Ottomans [10, p. 225].
While the support of the Karasi, the Surahan and the Aydin Turks enormously strengthened
the cause of Kantakouzenos, it was ultimately his alliance with the Ottomans that opened the way
for his final victory in February 1347. Both Kantakouzenos and Andronikos III maintained very
cordial relations with the Ottoman beg Orhan (1323‒1362) ever since their meeting outside
Nikomedia in the summer of 1333. On that occasion, gifts were exchanged and the emperor
pledged to pay an annual tribute of 12,000 gold coins for the safety of the fortresses of Mesothynia,
from Nikomedia to the imperial capital [18, p. 446‒448; 6, p. 80, no 27].
Relations between the two sides seem to have remained friendly in the following years,
despite the fact that Orhan eventually captured Nikomedia in 1337. By the mid 1340’s, it was
obvious that the Ottomans were the dominant power in western Asia Minor and in the best position
to help any of the two belligerents [10, p. 127]. Thus, around the end of 1344 or the beginning of
1345, Kantakouzenos turned to them for support against the regency. A similar request had been
made earlier by Anna of Savoy, but the Ottoman beg opted to aid his old friend [18, p. 498‒499;
44, p. 269; 28, p. 58; 41, p. 48]. Thanks to his Ottoman allies, by the end of 1345 all of eastern
Thrace, with very few exceptions, had once again submitted to Kantakouzenos, who in May 1346
was crowned emperor at Adrianople by the patriarch of Jerusalem Lazaros [18, p. 563‒565; 32, p.
762; 28, p. 59; 41, p. 49]. Shortly afterwards, he gave his second daughter Theodora in marriage
to Orhan [18, p. 585‒589]. If Gregoras is to be believed, Orhan had fallen passionately in love
with Theodora, and begged her father into letting him marry her, promising thereafter to serve him
as a faithful ally [32, p. 762‒763; 29, p. 203‒204]. In his own memoirs, Kantakouzenos reports
that he first consulted on the issue his advisors and then his old friend Umur of Aydin, who gave
his consent [18, p. 586]. However, John Doukas, writing a century after these events, claims that
it was Kantakouzenos the one who actually made the first move, in an attempt to win over Orhan,
who had previously put his troops at the disposal of Anna of Savoy [8, p. 57‒59]. In any case, the

60
marriage went ahead as planned, probably early in 1346, cementing the alliance between the two
sides [3, p. 477‒479; 16, p. 232‒235 and 134; 41, p. 52‒54].
The second civil war ended in February 1347 with the triumphal entry of John
Kantakouzenos into Constantinople. Nevertheless, his victory was relatively short-lived. By 1352,
the twenty-year-old John V was becoming increasingly frustrated with his exclusion from power.
Anxious to appease him, Kantakouzenos assigned him the administration of southwestern Thrace,
a territory previously governed by his own son Matthew. Matthew was in turn given command of
an area further east in Thrace, centered on Adrianople. The latter refused to recognize John V as
the heir to the throne, and tensions soon escalated into an open conflict, known as the third
Palaiologan civil war (1352‒1357) [36, p. 529; 29, p. 237‒238; 9, p. 325].
It was John V who first turned to the Turks for support. Having received financial support
from Venice, he hired a large number of Turkish mercenaries, which had recently occupied the
fort of Tzympe, on the isthmus of the Gallipoli peninsula [18, p. 242]. Gregoras indicates that
Kantakouzenos had settled these men and their families in several towns in the peninsula (perhaps
as smallholding soldiers who received land on condition of military service) once he realized that
the Turks were generally reluctant to undertake the difficult and dangerous voyage across the
straits [32, p. 203; 35, p. 243; 37, p. 139 and 143‒144; 1, p. 157‒159]. Nevertheless, they now
allied themselves with John V, who quickly seized control of a large part of Thrace, including
Adrianople [18, p. 242‒244]. Matthew was driven to the citadel of the city, where he was besieged
by the forces of Palaiologos. He thus sent urgent messages to his father, who in turn appealed to
Orhan for help [18, p. 244]. The army summoned by Kantakouzenos (which also included a
contingent of Catalan mercenaries) marched into Thrace, eventually rescuing Matthew.
Confronted by a superior army, the Turks of Tzympe changed sides, while the cities which had
deserted the Kantakouzenoi were now submitted to the savage plundering of the Ottomans as a
punishment (18, p. 244‒245].
At this point, John V had no alternative but turn for assistance to the Serbs and the
Bulgarians. Gregoras reports that the Serbian ruler Stefan Dušan dispatched a cavalry division of
4,000 men (7,000 according to Kantakouzenos) but, at the same time, Orhan supplied
Kantakazounos a fresh contingent of 10,000 troops (12,000 according to Kantakouzenos) under
the command of his son Süleyman. The decisive battle was fought near Didymoteichon in early
autumn of 1352, where the superior Ottoman army crushed their Byzantine and Serbian opponents
(the Bulgarians withdrew shortly before the battle), in what is commonly described as the first
major battle between Christian and Ottoman forces on European soil [50, p. 140‒142; 56, p. 221‒
222]. The Ottomans then went on to plunder Bulgarian territory to the north of Adrianople before
returning to Asia Minor [18, p. 246‒250; 32, p. 180‒182; 29, p. 238; 36, p. 529; 9, p. 325‒326].
It is important to stress that by this point John VI Kantakouzenos had become extremely
unpopular with his subjects. Among other things, he was blamed for bringing to Europe the Turks,
a Muslim force that was plundering imperial territory and taking Christians as slaves, although in
his own memoirs the emperor accuses his rivals ‒the regency‒ of being the first to introduce
Turkish troops on to the scene [18, p. 381, 396‒397, 461, 467, 505, 596 and 698; 32, p. 664; 30,
p. 70; 9, p. 326]. Eventually, in November 1354 he was forced to abdicate in favour of John V [30,
p. 82‒86].
Following the battle of Didymoteichon, the Ottomans ‒or any other Turkish group‒ do not
appear to have played a major role in the civil war, which continued for another five years, though
with diminished intensity [36, p. 530‒531; 29, p. 242‒246]. Indeed, early in 1353, John V tried to

61
attract Süleyman to his side with gifts and promises, while during the chaos that ensued in the
imperial capital following the arrival of the junior emperor in November 1354, a number of Turkish
mercenaries, who were prepared to intervene in support of John Kantakouzenos, were only
convinced to withdraw when the latter assured them in person that there was going to be no fighting
[18, p. 250, 266 and 294‒295]. What is more, in 1357 Matthew began marching on Constantinople,
having secured the support of Ottoman and Serbian troops. Nevertheless, the Turks deserted him
(they reportedly ravaged the lands controlled by Matthew) and were then engaged in battle against
the Serbs. Before long, Matthew Kantakouzenos was captured near Philippoi by Vojinja, the
Serbian despot of Drama, who subsequently turned him over to John V [18, p. 322‒331; 32, p.
564‒565; 29, p. 249; 56, p. 296‒297].
This episode marks the end of the third Palaiologan civil war. Βy that time the Ottomans,
having already gained a permanent foothold in the northern coast of the Sea of Marmara after the
conquest of Gallipoli (1354), were not simply raiding unopposed into the European provinces of
the empire, but could also pose a direct threat to Constantinople itself. To be sure, their
involvement in Byzantium’s domestic affairs during the 1340’s and 50’s served as a catalyst for
accelerating their gains in the Balkans in the following years.
By way of conclusion, it would be worth offering a few general remarks about the role
played by the Cumans, Tatars and Anatolian Turks in the Palaiologan civil wars. Being affiliated
to a loosely connected nomadic confederation (rather than a centralized polity), the Cuman groups
that got embroiled in the struggle pursued their own individual interests. As mercenaries, serving
for pay, they were extremely unreliable allies, and it was mainly because of this that their
participation in military operations was limited. The Tatars, on the other hand, represented one of
the most powerful political entities in southeastern Europe, but by the time of the Byzantine civil
wars their attention was clearly turning away from the southern Balkans. Their involvement in the
conflict was driven solely by opportunities for profit, either through raiding or by rendering their
services to whoever was willing to pay. By contrast, the various Turkish beyliks that had been
established in Anatolia showed a pronounced interest in Balkan affairs. Although they too
participated in the civil wars in search of booty, their military successes in the battlefield in Thrace
ultimately fuelled the political ambitions of the Ottomans, which were to burst forth in the second
half of the fourteenth century. It is, nevertheless, important to remember that in the 1350’s the
Turkish world was still highly fragmented, with different groups pursuing diverse ‒and often rival‒
agendas. Against this background, it comes as no surprise that the Palaiologan civil wars offered
the opportunity to some of these beyliks to settle long-standing differences with their Anatolian
neighbours.

BIBLIOGRAPHY

1. Bartusis M. The Late Byzantine Army. Arms and Society, 1204‒1453. ‒ Philadelphia:
University of Pennsylvania Press, 1992. ‒ 440 p.
2. Bosch U. V. Andronikos IIΙ Palaiologos. Versuch einer Darstellung der byzantinischen
Geschichte in den Jahren 1321‒1341. ‒ Amsterdam: Hakkert, 1965. ‒ 216 p.
3. Bryer A. Greek Historians on the Turks. The Case of the First Byzantine-Ottoman
Marriage // The Writing of History in the Middle Ages. Essays Presented to Richard William
Southern. ‒ Oxford: Clarendon Press, 1981. ‒ P. 471‒493.

62
 4. Charanis P. Internal Strife in Byzantium during the Fourteenth Century // Byzantion. No
15, 1941. ‒ P. 208‒230.
5. Crónica Catalana de Ramon Muntaner ‒ ed. A. de Bofarull ‒ Barcelona: Imprenta
de Jaime Jepús, 1860. ‒ 598 p.
6. Die Byzantinischen Kleinchroniken ‒ ed. Peter Schreiner ‒ vol. I ‒ Wien:
Österreichischen Akademie der Wissenschaften, 1975. ‒ 688 p.
7. Dölger F. Regesten der Kaiserurkunden des oströmischen Reiches von 565‒1453 ‒ vol.
4: Regesten von 1282‒1341. ‒ München / Berlin: C. H. Beck, 1960. ‒ 165 p.
8. Ducas. Istoria Turco-bizantina (1341–1462) ‒ ed. V. Grecu ‒ Bucureşti: Academiei
Republicii Populaire Romîne, 1958. ‒ 505 p.
9. Fine J. V. A. The Late Medieval Balkans. A Critical Survey from the Late Twelfth
Century to the Ottoman Conquest. ‒ Ann Arbor: University of Michigan Press, 1987. ‒ 683 p.
10. Foss C. The Beginnings of the Ottoman Empire. ‒ Oxford: Oxford University Press,
2022. ‒ 262 p.
11. George Pachymérès, Relations historiques ‒ ed. A. Failler and V. Laurent ‒ vol. IV ‒
Paris: Les Belles Lettres / Institut français d’études byzantines, 1999. ‒ 727 p.
12. Georgii Acropolitae Opera ‒ ed. A. Heisenberg and P. Wirth, vol. I ‒ Stuttgart: Teubner,
1978 ‒ 366 p.
13. Gill J. John VI Cantacuzenos and the Turks // Βυζαντινά. Νo 13/1, 1985. ‒ P. 57‒76.
14. Golev K. Crime and Punishment. The Mongol Invasion, Cuman-Qïpchaq Refugees, and
the Second Bulgarian Empire // The Mongols in Central Europe. The Profile and Impact of their
Thirteenth-Century Invasions. ‒ Leiden / Boston: Brill, (forthcoming).
15. Hautala R. The Mongols in Eastern Europe // The Routledge Handbook of East Central
and Eastern Europe in the Middle Ages, 500‒1300. ‒ London / New York: Routledge, 2022. ‒ P.
547‒559.
16. Hopwood K. Byzantine Princesses and Lustful Turks // Rape in Antiquity. Sexual
Violence in the Greek and Roman Worlds. ‒ London: The Classical Press of Wales, 2002. ‒ P.
231–242.
17. Ioannis Cantacuzeni eximperatoris historiarum libri quattor ‒ ed. L. Schopen ‒ vol. I ‒
Bonn: E. Weber, 1828. ‒ 616 p.
18. Ioannis Cantacuzeni eximperatoris historiarum libri quattor ‒ ed. L. Schopen ‒ vol. II
‒ Bonn: E. Weber, 1831. ‒ 615 p.
19. İnalcık H. The Rise of the Turcoman Maritime Principalities in Anatolia, Byzantium,
and the Crusades // Byzantinische Forschungen. No 9, 1985 ‒ P. 179‒221.
20. Jacoby D. Catalans, Turcs et Vénitiens en Romanie (1305‒1332). Un Nouveau
Témoignage de Marino Sanudo Torsello // Studi medievali. No 15, 1974 ‒ P. 217‒261.
21. Kılıç Ș. Ottoman Perception in the Byzantine Short Chronicles // Tarih Araştırmaları
Dergisi. No 53, 2013 ‒ P. 111‒136.
22. Laiou A. Constantinople and the Latins. The Foreign Policy of Andronicus II, 1282–
1328. ‒ Cambridge, MA: Harvard University Press, 1972. ‒ 388 p.
23. Laiou A. The Palaiologoi and the World Around them (1261–1400) // The Cambridge
History of the Byzantine Empire (c. 500–1492). ‒ Cambridge: Cambridge University Press, 2008.
‒ P. 803‒833.
24. Le Destān d'Umur pacha (Düstūrnāme-i Enverī) ‒ text, trans. and notes I. Mélikoff-
Sayar ‒ Paris: Presses Universitaires de France, 1954 ‒ 155 p.

63
 25. Lemerle P. L’Émirat d’Aydin. Recherches sur la ʻGeste d’Umur Pachaʼ. ‒ Paris:
Presses Universitaires de France, 1957. ‒ 276 p.
26. Malatras Ch. The ʻSocials Aspectsʼ of the Second Civil War (1341–1354) //
Thessalonique au temps des Zélotes (1342–1350). Actes de la table ronde organisée dans le
cadre du 22e Congrès International des Études Byzantines, à Sofia, le 25 août 2011. ‒ Paris:
Peeters, 2014. ‒ P. 99–116.
27. Mavromatis L. La Fondation De l'Empire Serbe. Le kralj Milutin. ‒ Thessaloniki:
Kentron Vyzantinon Erevnon, 1978. ‒ 182 p.
28. Nicol D. The Byzantine Family of Kantakouzenos (Cantacuzenus) ca. 1100–1460. A
Genealogical and Prosopographical Study. ‒ Washington D.C.: Dumbarton Oaks Center for
Byzantine Studies, 1968. ‒ 265 p.
29. Nicol D. The Last Centuries of Byzantium, 1261‒1453. ‒ Cambridge: Cambridge
University Press, 1972. ‒ 463 p.
30. Nicol D. The Reluctant Emperor. A Biography of John Cantacuzene, Byzantine
Emperor and Monk, c. 1295‒1383. ‒ Cambridge: Cambridge University Press, 1996. ‒ 203 p.
31. Nicephori Gregorae Byzantina historia ‒ ed. L. Schopen and I. Bekker ‒ vol. I ‒ Bonn:
E. Weber, 1829. ‒ 568 p.
32. Nicephori Gregorae Byzantina historia ‒ ed. L. Schopen and I. Bekker ‒ vol. II ‒ Bonn:
E. Weber, 1830. ‒ 1385 p.
33. Nuova Cronica di Giovanni Villani ‒ ed. G. Porta ‒ Fondazione Pietro Bembo: Guanda
/ Parma, 1991. ‒ 1641 p.
34. Oikonomides N. The Turks in Europe and the Serbs in Asia Minor // The Ottoman
Emirate (1300–1389). ‒ Rethymnon: Crete University Press, 1993. ‒ P. 159‒168.
35. Oikonomides N. From Soldiers of Fortune to Gazi Warriors. The Tzympe Affair //
Studies in Ottoman History in Honour of Professor V. L. Menage. ‒ Istanbul: The Isis Press, 1994.
‒ P. 239–247.
36. Ostrogosrky G. History of the Byzantine State. ‒ Oxford: Blackwell, 1968. ‒ 616 p.
37. Shukurov R. The Byzantine Turks, 1204‒1461. ‒ Leiden / Boston: Brill, 2016. ‒ 513
p.
38. Soulis G. The Serbs and Byzantium during the Reign of Tsar Stephen Dušan (1331‒
1355) and his Successors. ‒ Washington D.C.: Dumbarton Oaks Library and Collection, 1984. ‒
425 p.
39. Spinei V. The Great Migrations in the East and South East of Europe from the Ninth to
the Thirteenth Century. ‒ Cluj-Napoca: Romanian Cultural Institute / Istros Publishing House,
2003. ‒ 546 p.
40. Spinei V. The Romanians and the Turkic Nomads North of the Danube Delta from the
Tenth to the Mid-Thirteenth Century. ‒ Leiden / Boston: Brill, 2009. ‒ 545 p.
41. Todt K.-P. Kaiser Johannes VI. Kantakuzenos und der Islam. Politische Realität und
Theologische Polemik im palaiologenzeitlichen Byzanz. ‒ Würzburg: Oros Verlag, 1991. ‒ 705 p.
42. Uzunçarşılı İ. H. Anadolu beylikleri ve Akkoyunlu, Karakoyunlu devletleri. ‒ Ankara:
Türk Tarih Kurumu Basımevi, 1969. ‒ 297 p.
43. Vásáry I. Cumans and Tatars. Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185–
1365. – Cambridge: Cambridge University Press, 2005. ‒ 230 p.
44. Werner E. Johannes Kantakuzenos, Umur Pasa und Orchan // Byzantinoslavica. No 26,
1965. ‒ P. 255‒276.

64
 45. Zachariadou E. The Emirate of Karasi and that of the Ottomans. Two Rival States //
The Ottoman Emirate (1300–1389). ‒ Rethymnon: Crete University Press, 1993. ‒ P. 225‒236
46. Zachariadou E. Trade and Crusade. Venetian Crete and the Emirates of Menteshe and
Aydin (1300–1415). ‒ Venice: Istituto ellenico di studi bizantini e postbizantini di Venezia, 1983.
‒ 270 p.
47. Γεωργιάδης-Αρνάκης Γ. Ἡ περιήγησις τοῦ Ἴμπν Μπαττούτα ἀνὰ τὴν Μικρὰν ᾿Ασίαν καὶ
ἡ κατάστασις τῶν ἑλληνικῶν καὶ τουρκικῶν πληθυσμῶν κατὰ τὸν ΙΔ΄ αἰῶνα // ᾿Επετηρὶς τῆς
῾Εταιρείας Βυζαντινῶν Σπουδῶν. Νo 22, 1952. ‒ P. 135‒149.
48. Σαββίδης A. Οι Κομάνοι (Kουμάνοι) και το Βυζάντιο (11ος–13ος αἰ. μ.X.) //
Βυζαντινά. Νo 13/2, 1985 ‒ P. 939–956.
49. Ангелов Д. Българо-византийските отношения при царуването на Иван-
Александър. Втори период (1341‒1347 г.) // Военноисторически сборник. Νo 43/1, 1974 ‒ P.
22‒50.
50. Ангелов Д. Българо-византийските отношения при Иван-Александър. Четвърти
период (1352‒1355 г.) // Военноисторически сборник. No 49/1, 1980 ‒ P. 140–149.
51. Божилов И. Гюзелев В. История на средновековна България VII‒XIV век. ‒
София: Анубис, 1999. ‒ 704 p.
52. Жаворонков П. И. Тюрки в Византии (XIII–середина XIV в.). Часть первая:
тюркская аристократия // Византийский временник. No 65, 2006 ‒ P. 163–177.
53. Павлов П. Куманите във Византийската империя (1237 г.–първата четвърт на XIV
в.) // Епохи. No 5/1, 1997 ‒ P. 37‒53.
54. Павлов П. Монголотатари на българска военна служба в началото на XIV в. //
Военноисторически сборник. No 2, 1987 ‒ P. 112‒120.
55. Павлов П. По въпроса за заселванията на кумани в България през XIII в. // Втори
Международен конгрес по българистика. Доклади. ‒ София: Българска академия на
науките, 1987 ‒ P. 629‒637.
56. Радић Р. Црно столеће. Време Јована V Палеолога (1332‒1391). ‒ Јазон: Београд,
1993 ‒ 559 p.
57. Узелац А. Золотая Орда и Балканы (XIII–XIV века) // Золотая Орда в мировой
истории. Коллективная монография. – Казань: Институт истории им. Ш. Марджани, 2016.
– P. 384‒403.

65
 Амірова Нігора

Роль фактора спостерігача у моделюванні ситуації спостереження

у турецькій мовній картині світу

Вважається, що кожній природній мові відповідає унікальна мовна картина світу. За

словами О. Вежбицької, «мовна картина світу – це історично сформована у повсякденній
свідомості даного мовного колективу і відображена в мові сукупність уявлень про світ,
певний спосіб концептуалізації дійсності» [1, с.35]. Поняття мовної картини світу
перегукується з ідеями У. фон Гумбольдта і неогумбольдтианцев (Вайсгербер та інших.)
про внутрішню форму мови, з одного боку, і до ідеям американської етнолінгвістики,
зокрема так званої гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра – Уорфа, – з іншого [ , С.17].
Що ж до сучасної викладі мовної картині світу в Ю. Д. Апресяна, то тут використовується
термін «наївна картина світу», оскільки наївні знання витягуються з одиниць мови [3,
с.348].
Слід зазначити, що дослідження мовної картини світу мають різні підходи до цього
явища. На початку вивчення даного явища ряд вчених розглядають мовну картину світу як
«продукт мислення людини про світ» та її основу, фундамент, який містить у собі
суб'єктивне уявлення про об'єкти дійсності в мові (Л. Вайсгербер, Е. Сепір, Б. Уорф) [ 4]. З
другої половини ХХ століття дослідження мовної картини світу входять у нове русло і
цьому етапі це поняття трактується не як «продукт» людських поглядів на оточуючим у
мові, а «процес» пізнання світу через призму мови (Ю.Апресян, А. Вежбицька, Н.Казидуб)
[5]. У цьому мовна картина світу як «процес» має двосторонній характер, тобто з одного
боку, людські уявлення про навколишній світ у мові, з іншого, його сприйняття реальної
дійсності за допомогою мови (Н.Хомський, Т.Дейк) [6].
Поряд з цим особливе місце в сучасних дослідженнях має вивчення людини в мові,
яка не просто сприймає і пізнає світ, вона живе в ній, в результаті чого в її мові знаходить
вираження не тільки об'єктивна реальність, а й сама людина як суб'єкт, що пізнає. Отже,
орієнтація на людський чинник у створенні мови та у всіх пізнавальних процесах означає,
що мову відбиває як особливе бачення світу, а й «відображення у ньому позиції
спостерігача» [7, с.8].
Спостерігач сприймається як невидимий учасник у типовій ситуації, необхідний
адекватного уявлення сенсу слів і граматичних категорій [8, с.407].
Роль спостерігача у роботі розглядатиметься у так званому динамічному аспекті,
тобто в рамках трактування мовної картини світу як процесу сприйняття та пізнання
навколишнього світу через мову.
Загальновідомо, що сприйняття світу відбувається через п'ять органів почуттів:
зорове, смакове та слухове сприйняття, нюх та дотик. При цьому зорове сприйняття надає
найбільшу інформацію про навколишній світ. Так, В. Зінченко підкреслював перевагу
зорових образів, порівн.: «зорові образи, на відміну, наприклад, від слухових,
характеризуються суб'єктивною симультанністю, що дозволяє миттєво «схоплювати»
відносини, що існують між різними елементами ситуації, що сприймається. Зоровий образ
надзвичайно ємний, тому що в ньому практично одночасно відображається інформація про

66
колірні, просторові, динамічні та фігуративні характеристики предметів. Зрештою, він дуже
пластичний» [9, с.12].
Поруч із тим передача зорового сприйняття у мові, як будь-якого виду сприйняття,
насамперед, пов'язані з конструюванням типової ситуації, тобто. стандартної ситуації, у
якій є всі важливі загальні властивості, властиві всім ситуаціям такого типу. На основі
відбору важливих властивостей типової ситуації з'ясовуються обов'язкові компоненти та
взаємозв'язок між ними. Порівняння для ситуації зорового сприйняття важливими
властивостями є: 1) той, хто дивиться; 2) те, на що дивляться; (букв. Людина дивиться на
небо).
Крім цього, у конструюванні ситуації зорового сприйняття важливу роль відіграє і
фактор спостерігача, який описує ту саму позамовну дійсність у різних ракурсах, що
наводить формуванню різних варіантів однієї і тієї ж ситуації. Порівн.: 1. Necdet
karşısındakini görüyor. (Букв. Неждет бачить того, хто знаходиться навпроти). 2. Necdet
karşısındaki kapıyı görüyor. (букв. Неждет бачить двері навпроти) 3. Kapı görünüyor. (букв.
Двері видно).
При цьому валентність на спостерігача може бути вбудована в семантику одного з
трьох компонентів, що позначають або сприймає суб'єкт, або об'єкт, що сприймається, або
власне сприйняття, «портретуючись» по-різному [10, с.79].
Слід зазначити, що найчастіше валентність на спостерігача вбудована у ситуацію
власного сприйняття, що позначається дієсловами групи 'görmek' (бачити) і групи 'bakmak'
(дивитися), перша реалізує відносини від об'єкта до суб'єкта сприйняття, тобто. пов'язана з
освоєнням умовно кажучи зовнішнього досвіду та перетворенням його на внутрішній; друга
ж моделює зорове сприйняття у бік від суб'єкта до об'єкта сприйняття, тобто. пов'язана з
перетворенням внутрішнього досвіду на зовнішній, коли наші уявлення набувають
матеріального втілення [11, с.38]. Інакше висловлюючись, дієслів групи 'görmek' (бачити)
вони описують стан суб'єкта стосовно об'єкту. У цьому позиція спостерігача пасивна.
Що стосується дієслів групи bakmak (дивитися), то тут суб'єкт виявляє активну дію
щодо об'єкта в плані спостереження. До цієї групи входять дієслова, зокрема, bakmak
(дивитися), bakınmak (оглядатися), dikizlemek (підглядати), dikkat etmek (звертати увагу),
gözden geçirmek (переглянути), gözetlemek (стежити), gekzem ), ізолемок (спостерігати),
сейретмек (споглядати) і т.д. При цьому базовим у семантичному відношенні є дієслово
bakmak, що означає власне спостереження. Див. Adam gökyüzüne bakıyor. (букв. Людина
дивиться на небо). У цьому висловлюванні є вказівка на суб'єкт спостереження (Adam), на
об'єкт сприйняття (gökyüzü) та власне сприйняття (bakmak). У цьому спостерігач хіба що
перебуває поза межами позамовної ситуації, описуючи її із зовнішнього погляду. У зв'язку
з цим можемо виділити два типи портретування ситуації спостереження, пов'язані з тим,
що: а/ дана ситуація передається дієсловами групи bakmak, у семантику яких вбудована
валентність на спостерігача; б/ у її відображенні дієслова цієї групи не застосовуються, а
валентність на спостерігача вбудована семантику кожного з компонентів висловлювання.
Розглянемо перший тип такого портретування ситуації спостереження. Важливо, що
з семантичної точки зору дієслова групи bakmak можна розділити на 4 підгрупи, що
виражають: 1) "власне спостереження" (bakmak, izlemek, seyretmek); 2) "спостереження з
метою вивчення" (bakınmak, gözden geçirmek, incelem 3) "спостереження з наміром"
(dikizlemek, gözetlemek, gözlemek1); 4) "спостереження, що супроводжується актуалізацією
будь-яких сторін об'єкта сприйняття" (dikkat etmek, gözlemlemek, gözlemek2). Так, у

67
висловлюванні з дієсловом bakmak є вказівка на те, що об'єкт знаходиться в полі зору
суб'єкта спостереження, див. наведений вище приклад: Adam gökyüzüne bakıyor. (букв.
Людина дивиться на небо). Що ж до висловлювань з дієсловами izlemek і seyretmek, слід
відзначити, що має місце певне семантичне ускладнення, порівн. 1. Babam kaşları çatılmış,
başını sallayarak izliyor bizi. (букв. Батько спостерігає нас, насупившись і хитаючи головою),
тобто. 'дивитися та оцінювати'; 2. Melek yoldan geçen insanları seyrediyor. (букв. Мелек
спостерігає перехожими), тобто. 'дивитися та отримувати задоволення'.
У висловлюваннях з дієсловами другої підгрупи міститься інформація про те, що
спостереження переслідує деяку мету. Так, у випадку з дієсловом bakınmak (озиратися),
видно, що йдеться про цілеспрямоване спостереження, див: Etrafına fotoğrafçıları çağırmak
için bakındı. (Букв. Він озирнувся, щоб покликати фотографів). У висловлюванні з дієсловом
gözden geçirmek (переглянути), має місце планомірне ознайомлення з об'єктом в цілому, без
його деталізації, див. Yazarlar toplam 395 katılımcıyla 9 çalışmayı gözden geçirdi. (букв.
Автори переглянули 9 досліджень, що належать загалом до 395 учасників). Порівн.
висловлювання з дієсловом incelemek (вивчати), де семантика спостереження ускладнена
вказівкою на детальне вивчення об'єкта: Bilgi toplamak için aşağıdaki dergileri inceledik.
(букв. Ми переглянули ці журнали, щоб зібрати інформацію).
У висловлюваннях з дієсловами третьої підгрупи (dikizlemek (підглядати),
gözetlemek (стежити), gözlemek1 (стежити)) має місце два варіанти семантичного
ускладнення: вказівка на актуальну дію і на повторюване, порівн. (букв. Насправді він
підглядає за блондинкою), зазначено, що суб'єкт веде спостереження об'єкта потай, без
відома його, з певним наміром: актуальна дія; 2. İşimiz, şu evi gözetlemek. (букв. Наша
робота слідкувати за будинком), 3. Kuzum, bana kim gelip gidiyor, hep böyle gözlüyor musun?
(букв. Ягня мій, ти завжди так стежиш потім хто приходить і йде до мене): повторювана
дія.
У висловлюваннях з дієсловами четвертої підгрупи, спостереження акцентується
певної межі об'єкта, тобто відбувається його деталізація, порівн.: 1. Caddenin kesiştiği
yerdeki arabalara dikkat et. (букв. Стеж за машинами на перетині вулиці), 2. Bu niyetle
asistanların, doçent ve profesörlerle ilişkilerini gözlemliyordu. (букв. З таким наміром він
спостерігав за взаємовідносинами асистентів, доцентів та професорів), 3. Hava
değişikliklerini gözlemek havacılık için önemli bir iştir. (букв. Спостереження за змінами
погоди – важлива робота для авіації).
Розглянемо другий тип портретування ситуації спостереження, у якого вона
виражена не дієсловом сприйняття, а взаємозв'язком всіх компонентів висловлювання. При
цьому спостерігач залишається як би "за кадром". Порівн.: 1. Müdür yeni projede hata
olmaması için dosyaları kedisi inceledi. (літер. Директор переглянув файли, щоб у новому
проекті не було помилок), де в семантиці дієслова спостереження є вказівка на спостерігача,
порівн.: incelemek (переглянути), тобто. 'документ за документом у певній послідовності'.
2. Gemi dalgalarda sallanarak ufuk altında kayboldu. (букв. Корабель, розгойдуючись на
хвилях, зник за горизонтом) 3. Üzün yolun sonunda karşısında mühteşem malikhane duruyordu
(літер. Наприкінці довгої дороги перед ним стояв величезний особняк) , де на відміну від
розглянутого вище висловлювання .е. спостереження описується з двох позицій: як подія
(2), що розгортається на очах, і як готівковий стан (3).
Таким чином, у моделюванні ситуації спостереження важливу роль відіграє фактор
спостерігача. У цьому може висловлюватися по-різному. У зв'язку з цим можемо виділити

68
два основні типи. Перший тип характеризується тим, що валентність на спостерігача
вбудована в семантику дієслів сприйняття; у другому – позиція спостерігача може бути
виражена співвідношенням компонентів ситуації зорового сприйняття. З точки зору
семантики дієслова групи bakmak можна поділити на чотири підгрупи: дієслова, що
виражають "власне спостереження", "спостереження з метою вивчення", "спостереження з
наміром", "спостереження, що супроводжується актуалізацією будь-яких сторін об'єкта
сприйняття". Вплив фактора спостерігача у відображенні ситуації спостереження було
розглянуто на матеріалі дієслів групи bakmak, у яких ця ситуація інтерпретується як
довільна цілеспрямована дія. У подальших дослідженнях передбачається розглянути вплив
цього фактора при відображенні ситуації зорового сприйняття дієсловами групи görmek, що
інтерпретується як стан, в який занурений суб'єкт сприйняття.

Література

1. Вежбицкая А. Языковая картина мира как особый способ репрезентации образа

мира в сознании человека // Вопросы языкознания. №6. 2000. С. 33-38.
2. Рубец М.В. Восприятие и языковая картина мира (на материале китайского языка).
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук. Москва, 2015. 138
с.
3. Апресян Ю. Д. Избранные труды. Т.2. Интегральное описание языка и системная
лексикография. Москва: Языки русской культуры., 1995. 767 с.
4. Вайсгербер Й. Л. Родной язык и формирование духа / пер. с нем. М.: Изд-во МГУ,
1993. 232 c.; Сепир, Э. Статус лингвистики как науки // Языки как образ мира. М. СПб: Terra
Fantastica, 2003. 131 с.; Уорф, Б.Л. Наука и языкознание // Языки как образ мира. М.СПб:
Terra Fantastica, 2003. С. 214.
5. Апресян Ю. Д. Образ человека по данным языка: попытка системного описания //
Вопросы языкознания. 1995. № 1. С.187; Вежбицкая А. Языковая картина мира как особый
способ репрезентации образа мира в сознании человека // Вопросы языкознания. №6. 2000.
С. 33-38.; Казыдуб, Н.Н. Дискурсивное пространство как фрагмент языковой картины мира
(теоретическая модель). Иркутск: ИГЛУ, 2006. 216 с.
6.Хомский А. Язык и мышление. Перевод с английского Б.Ю. Городецкого. М.: Изд.
МГУ, 1972. 123 с.; Дейк, ван Т.А. Язык. Познание. Коммуникация. Б.: БГК им. И. А. Бодуэна
де Куртенэ, 2000. 308 с.
7. Кубрякова Е.С. Языковое сознание и языковая картина мира // Филология и
культура: материалы межд. конф. Тамбов, 1999. С. 6-13.
8. Падучева Е.В. Наблюдатель: типология и возможные трактовки // Труды
международной конференции // ДИАЛОГ. М., Изд-во РГГУ, 2006. С.403-413.
9. Буданцева Н.А. Глагольная таксономическая модель концепта зрительное
восприятие (на материале английского и французского языков). Диссертация на соискание
ученой степени кандидата филологических наук. Тамбов, 2014. 138 с.
10. Апресян Ю.Д. Избранные труды, том I. Лексическая семантика: 2-е изд., испр. и
доп. М.: Школа «Языки русской культуры», Издательская фирма «Восточная литература»
РАН, 1995. 472 с.
11. Исламджанова Х. Языковая концептуализация визуального восприятия в
русском языке // Ўзбекистон Республикаси Олий ва ўрта махсус таълим вазирлиги Фарғона

69
давлат университети Тил ва жаҳон ҳамжамияти халқаро илмий-амалий анжуман
материаллари. Фарғона, 2004. С.37-40

Атигаєв Нурлан

Правова система Улусу Джучі та Казахського ханства:

деякі зауваження щодо проблеми спадкоємності

Анотація: У статті розглядається проблема спадкоємності правової системи

Казахського ханства від правової системи Улуса Джучі. У XVI-XVII ст. правителями
Казахського ханства було здійснено певні законодавчі ініціативи, створені задля зміцнення
засад держави. Відомо про існування в цей період таких правових актів казахів як закони
Касим-хана («Ясний шлях Касим-хана» – «Қасим ханниң қасқа жоли»), закони Есім-хана
(«Давній шлях Есім-хана» – «Есім ханниң ескі жо ») та закони Тауке-хана («Сім установ» –
«Жеті жарғи»). Наведені в роботі історичні матеріали вказують на спадкоємний зв'язок
окремих положень правової системи Казахського ханства, зокрема «Жеті жарги», від права
Улуса Джучі (Золотої Орди), у тому числі і від Яси Чингісхана. Деякі правові норми
Чингісхана, встановлені ще в XIII ст., продовжували, які трохи зазнали трансформації,
функціонувати і в Казахському ханстві в XVI-XVIII ст.

Правова система традиційного казахського суспільства зацікавила ще

дореволюційних вчених. Російські дослідники ХIX-початку ХХ ст. Я. Гавердовський, Г.
Спаський, А.Левшин, Я. Гурлянд та інші відзначали, що у казахів з давніх-давен були свої
закони (застосовуючи саме даний термін) [5; c. 252, 256; 9]. Багато хто з них вказував, що
ці закони у своїй основі спираються на Ясу Чингісхана. Зокрема Я. Гурлянд писав: «...
Чингісова «Велика Яса» була найважливішим законодавчим укладенням киргизів (казахів
– авт.) на той час. Киргизькі закони дуже нагадують древні монгольські статути...» [5; c.
256].
Ці твердження дослідників випливали і з самих казахів. Наприклад, П.І. Пашино у
роботі «Туркестанський край 1866 року. Дорожні нотатки» писав, що казахи говорили
йому: «…у нас Чингізханова яса, його звичаї» [10].
За даними історичних джерел, у XVI-XVII ст. правителями Казахського ханства було
здійснено певні законодавчі ініціативи, створені задля зміцнення засад держави. Нам відомо
про існування в цей період таких правових актів казахів як закони Касим-хана («Ясний
шлях Касим-хана» – «Қасим ханниң қасқа жолы»), закони Есім-хана («Давній шлях Есім-
хана» – «Есім ханниң ескі жоли») та закони Тауке-хана («Сім установ» – «Жеті жарғи»). На
відміну від звичайного права, вони були ініційовані верховною владою і спрямовані на
регламентацію взаємин між різними верствами суспільства. У цих кодифікаціях,
безсумнівно, значну частину займали приватно-правові норми, тому деякі дослідники
вважають їх просто кодифікаціями звичаєвого права. Наголошуючи на цьому факті, Р.
Почекаєв, після аналізу змісту даних кодифікацій, дійшов висновку, що «це все ж таки –
офіційне законодавство Казахського ханства» [7; c. 101].
У радянський період більшість істориків заперечували зв'язок казахських законів із
Ясою Чингісхана. Так, наприклад, в академічному виданні «Історії Казахської РСР», її

70
автори писали: «Твердження про те, що одним із джерел казахського права є «Яса» Чингіс-
хана, історичними даними поки що не підтверджується» [3; c. 167]. Тільки до Наприкінці
ХХ століття дослідники казахського права стали схилятися до того, що право Казахського
ханства мало у своїй основі і Яси Чингісхана. Так, наприклад, казахський правознавець С.
Зіманов вказував, що «звід розпоряджень та установлень під назвою «яси Чингісхана»
«залишалися головним керівництвом і настановою для спадкоємців і нащадків Чингісхана,
які займали нероздільне панівне становище на всій Центральній Азії до XIX століття» [5] ;
c. 48]. Російський сходознавець Т. Султанов також вважав, деякі статті Яси Чингісхана,
«переважно кримінального характеру, перейшли в кодифіковане звичаєве право наступних
століть, зокрема, до законів хана Тауке («Жеті жарги») – пам'ятка права казахів XVII
века»[12; c. 32].
Слід зазначити, що у Казахстані проблема взаємозв'язків Яси і казахського права
ханського періоду не привернула особливого інтересу істориків. Цією проблемою в
основному займалися правознавці, проте, після закриття Інституту держави і права на
початку 2000 років і смерті С. Зіманова, на жаль, дослідження цих напрямів у Казахстані
практично припинилися.
Як відомо, на думку фахівців, які вивчали правову систему Улуса Джучі, її
характерною особливістю була різноманітність джерел права. Так Р. Почекаєв пише, що
право Улуса Джучи (Золотої Орди) «являло собою синтез правових норм, звичаїв, традицій
ралічного походження» і завдяки їхньому органічному поєднанню забезпечувало
ефективну дію права в державі [8; c. 9, 211]. На думку дослідників, так само різноманітним
було право Казахського ханства. «Основними джерелами казахського права були: звичаї,
законодавство та судові прецеденти, які сприймаються та формуються у масовій свідомості
як необхідність і як атрибути забезпечення традиційної свободи волевиявлення та ритму
життя кочівників», – наголошував С. Зіманов [4; c. 13].
З названих правових актів Казахського ханства до наших днів дійшли лише окремі
норми «Жеті жарги», які були записані та видані Г. Спаським у 1820 році та А. Левшиним
у 1832 році.
Зіставлення цих норм «Жеті жарги» та деяких інших відомостей джерел з відомими
науці нормами Яси дозволяє нам підтримати думку дослідників про зв'язок правової
системи Казахського ханства та Улусу Джучі.
Однією з осіб, які зафіксували окремі положення Яси, був арабський мандрівник Ібн
Баттута. У його праці є така інформація: «Чингіз склав книгу своїх постанов, звану в них
Йасак, а в них належить, що той, хто не виконує постанов цієї книги, має бути повалений.
За його ухвалою, вони повинні збиратися раз на рік на бенкет, який називається туй, або
«день свята» [8; c. 140]. На наш погляд, дещо видозміненим варіантом цієї норми Яси був
стаття «Жеті жарги», яка гласила: «Щоб сам хан, так само як і всі султани, та правителі
родів, збирались восени в одне місце, усередині степу для роздумів про народні справи».
Як відомо, дуже строго згідно з Ясою каралися майнові злочини: грабіж чи крадіжка.
Про це Плано Карпіні пише так: «Якщо хтось буде застигнутий на землі їх володіння в
пограбуванні або явному крадіжці, то його вбивають без жодного жалю». Також в «Історії
монголів ченця Магакії» говориться: «Яса наказує: любити один одного, не чинити
перелюб, не красти, не лжесвідчити, не бути зрадником, шанувати старших і жебраків;
порушення – смертна кара» [11; c. 286]. Одна з статей «Жеті жарги» також гласила: «За
крадіжку, грабіж, насильство, перелюб стратити смертю» [12; c. 236].

71
 У Ібн Батутти є така інформація: «Той у кого знайдеться вкрадений кінь зобов'язаний
повернути його господареві з додатком дев'яти таких же коней; якщо він не може сплатити
цього штрафу, то замість коней брати у нього дітей, а коли не було і дітей, то самого зарізати
як барана» [11; c. 286].
Марко Поло також у своїй праці писав: «Хто вкраде коня чи щось дороге – тому за
це смерть; мечем розрубують його; а хто може дати викуп, заплатити проти вкраденого
дев'ять разів, того не вбивають» [1; c. 438].
У варіанті «Жеті жарги», опублікованому Г. Спаським, говорилося: «За крадіжку
коней також стягували за одну тричі по дев'ять коней і одного верблюда» [5; c. 485]. У
варіанті «Жеті жарги» А. Левшина цей пункт звучав так: «Викритий у крадіжці повертає
тричі дев'ять (27) разів вкрадене і покарання це називається айбана...» [5; c. 481].
Плано Карпіні має таке свідчення: «у них є закон, або звичай, вбивати чоловіка чи
жінку, яких вони застигнуті в явному перелюбстві; також якщо й дівчина буде з кимось
блудити, вони вбивають чоловіка і жінку» [11; c. 446].
У варіанті «Великої Яси», наведеної у книзі Г. Лемба, говорилося: «Перелюбство
карається смертю. Винні в такому можуть бути вбиті на місці злочину» [11; c. 279].
Про це повідомляє єгипетський письменник ал-Макрізі, який пише: «Той, хто вчинив
перелюб, має бути страчений без різниці він одружений чи ні» [11; c. 274].
Згідно ж з нормою «Жеті жарги»: «Чоловік, який застав свою дружину в перелюбі,
може її вбити і, якщо зробить це відразу після відкриття злочину, залишається безкарним.
У будь-якому іншому випадку, він може просити суддів про приговий до страти невірної
дружини та її спокусника, якщо злочин їх доведено ... »[4].
Відповідно до «Раузат ат-сафа» історика XV ст. Мірхонда в Ясі Чингісхана було таке
положення: «Від вбивства (страти за злочин) можна відпуститися пінею, заплативши за
мусульманина сорок золотих монет (бариш), а китайця розраховувалися одним ослом» [11;
c. 286].
У «Жеті жарги» Тауке-хана також була норма, яка давала можливість винуватцеві
відкупитися. У варіанті «Жеті жари», опублікованому А. Левшиним, говорилося:
«...покарання можуть бути пом'якшуваними вироком суддів, або згодою позивачів, і тоді
злочинець карається лише встановленою за взяте престулення платою. Вбивця повертає
собі життя, сплачуючи кун, тобто. віддаючи за кожного вбитого чоловіка 1000, а за жінку
500 баранів» [5; c. 480]. У варіанті «Жеті жарги» Г. Спаського цей пункт передано так:
«Якщо хтось умертвить людину, то помстилася кров за кров, або за вбивство платили по
200 коней усім родом того винуватця» [5; c. 485].
Одним із приписів Яси було шанування батьків. «Якщо діти не поважають батьків,
молодші старших, дружина не послухає чоловіка, підданий - керуючого, їх слід серйозно
покарати…», – йшлося у одній із норм Яси [11].
Вшанування батьків наказувалося і нормою «Жеті жарғи», згідно з яким: «Сина, що
наважився злословити чи бити батька чи матір свою, садять на чорну корову обличчям до
хвоста, з нав'язаною на шию старою повстю, корову цю водять навколо аулів і сидить на
ній батогом; а дочка зв'язується і віддається матері для покарання з її сваволі» [5; c. 481].
У «Таріх-і Джахангушай» Джувейні наводить таке повідомлення: «А ще яса така:
щоб ніхто з тисяч або десятків, до яких він приписаний, не наважувався йти в інше місце
або ховатися в інших...» [11; c. 270].

72
 Також Плано Карпіні (XIII ст) стверджував, що згідно з монгольськими законами,
«Ніхто не сміє перебувати в якійсь країні, якщо імператор не вкаже йому. А сам він має
сказати, де перебуває, вождям, а вожді вказують місця тисячникам, тисячники – сотникам,
сотники ж десяткам» [11; c. 454].
Автор «Мехман-наме-йі Бухара» Ібн Рузбіхан Ісфахані має вказівку на збереження
цієї норми Яси і в Казахському ханстві. У розділі «Оповідання про місцезнаходження міст
Туркестану та країни казахів», він пише наступне: «[Султани] сидять там досі ще з часу
Ючі-хана та Шибан-хана і користуються пасовищами. Так само вони розташовуються і
займають місця по ясі [Чінгіз-хана]» [15; c. 94].
Можливо, деякі норми Яси збереглися у казахів як звичаїв, витоки походження яких
самими казахами вже забуті. Наприклад, існуюча у казахів заборона наступати на поріг
юрти могла бути пов'язана з нормою Яси Чингісхана, яка забороняла наступати на поріг
ставки воєводи. За порушення цієї норми винуватець вдавався до смерті [11; c. 286].
Як відомо, окрім Яси у тюрко-монгольських державах ще одним правовим актом був
ярлик. Він був невід'ємним атрибутом ханської влади – влади суверенного государя і
видавався підлеглими йому улусними правителями. За допомогою видання ярликів
визначалося правові норми та конкретні механізми їх реалізації [7; c. 63].
Такі ярлики використали і правителі Казахського ханства, Добре відомий вченим
ярлик, виданий у XVII ст. Тауке-ханом деякому кази Бабе за його призначень на релігійну
посаду в місті Сигнак [14, c. 82]. Це так званий ярлик призначення на посаду.
Також у писемних джерелах наголошується практика видачі казахськими ханами та
інших видів ярликів. Так, у повідомлень російського посла В. Кобякова від 1696 р.
говориться: «І в минулому де в 206 році, липня в 20 день, відпустив його, Васку з
товаришами, Тевки хан таємно в Бухари і дав проїжджі ерлики» [2; c. 428-429]. Очевидно,
йдеться про так звані «охоронні ярлики». Такий ярлик видавали і правителі Улуса Джучі.
Ярлик мав забезпечити безпеку послів під час їх переміщення і формально був обов'язковий
виконання на всій території держави.
Таким чином, існуючі історичні матеріали дають нам можливість підтримати
припущення дослідників про наступний зв'язок окремих положень правової системи
Казахського ханства, зокрема «Жеті жари», від права Улуса Джучі (Золотої Орди), в тому
числі і від Яси Чингісхана. Деякі правові норми Чингісхана, встановлені ще в XIII ст.,
продовжували, які трохи зазнали трансформації, функціонувати і в Казахському ханстві в
XVI-XVIII ст.

Література

Грум-Гржимайло Г.Е. Западная Монголия и Урянхайский край. ... Т. 2.

История. Ленинград, 1926. 910 с.
История Казахстана в русских источниках. Том I. Посольские материалы Русского
государства (XVI-XVII вв.). Составление, транскрипция скорописи, специальное
редактирование текстов, вступительная статья, комментарии, составление словников
указателей А. Исина. – Алматы: Дайк-Пресс, 2005. – 704 с. + 16 с. вкл.
История Казахской ССР, Алма-Ата: Изд-во АН КАзахской ССР, 1957, Т. 1. – 610
с.

73
 Қазақтың ата заңдары: Құжаттар,деректер жəне зерттеулер он томдық [Текст] =
Древний мир права казахов:Материалы,документы и исследования в 10 т. - Алматы : Жеті
жарғы. 1-ші том. - 2-ші бас.,өзгертіліп,толықт. - 2004. - 627 б.
Қазақтың ата заңдары: Құжаттар, деректі жəне зерттеулер: 10 томдық [Текст] =
Древний мир права казахов. Материалы, документы и исследования / Бағдарма жетекшісі:
С.З. Зиманов. - Алматы : Жеті жарғы, 2005 . 4-ші том. - 552 б.
Левшин А.И. Описание киргиз-казачьих, или киргиз-кайсацких, орд и степей (под
общей редакцией М.К. Козыбаева). – Алматы: «Санат», 1996. – 656 с.
Почекаев Р.Ю. Основные источники «Ханского права» в Казахстане.// «Арало-
Каспийский регион в истории и культуре Евразии»: Материалы II Международной научной
конференции, посвященной 20-летию независимости Республики Казахстан. –
Алматы+Актобе, 2011. – 404 с.
Почекаев Р.Ю. Право Золотой Орды. / Редактор И.М. Миргалеев. – Казань :
Издательство «Фэн» АН РТ, 2009. – 260 с.
Проблемы казахского обычного порава. – Алма-Ата: Наука, 1989. – 144 с.
Путевые заметки П.И. Пашино/ П.И. Пашино; с 20 рис. в три тона работы А. Гине,
35 виньетками, резанными на дереве А. Даугелем и рисованными В. Крюковым и с картой
Туркестанского края. — М. : Типография Тиблена и К° (Неклюдова), 1868. — [8], 176, [5]
с.
Сокровенное сказание / Чингисхан. – М.: Эксмо, 2015. – 480 с.: ил.
Султанов Т.И. Поднятые на белой кошме. Потомки Чингиз-хана. – Алматы: Дайк-
Пресс, 2001. – 276 с.
Чингисхан. Сокровенное сказание монголов. Великая Яса. Москва, 2015
Эпистолярное наследие казахской правящей элиты 1675–1821 годов. Сборник
исторических документов в 2-х томах / Автор проекта, введения, биографий ханов, научных
комментариев, составитель и ответственный редактор И.В. Ерофеева. Алматы: «АБДИ-
Компании», 2014. – 696 с. + вкл. 44 с. Т. 1. Письма казахских правителей. 1675–1780 гг.
Фазлаллах ибн Рузбихан Исфахани. Михман-наме-йи Бухара (Записки бухарского
гостя). Перевод, предисловие и примечания Р.П. Джалиловой. Под редакцией
А.К. Арендса. – Москва: Восточная

74
 Бондар Сергій

Феномен грузинсько православ’я:

доктрина, витоки та особливості релігійної традиції

Особливістю православної церкви є те, що православ’я подібно воді (Живій

Воді [1, Ів. 4:4-24], [1, Ів. 7:37-39]) набуває тих форм та зовнішніх рис, що сприяють його
проникненню та впливу на духовний світ того чи іншого народу. Церковна історія та
церковні придання мають чисельні та різноманітні свідчення про особливості хрещення та
наближення до істин Христових. Як показує практика, хрещення народу не мало тісного, а
отже і очевидного зв’язку з історичними чи географічними особливостями країни, де
відбувалося хрещення. Християнізація народу, зокрема грузинського, в значній мірі була
зумовлена внутрішніми духовними та психологічними особливостями правителів того чи
іншого народу [3, С.191-229].
Церковна історія Грузії в значній мірі пов’язана зі світською історією
грузинського народу. При цьому відсутня пряма кореляція між світською могутністю і
духовним розвитком. Перебуваючи в умовах постійної зовнішньої експансії нехристиян,
головним чином прихильників ісламу, Грузія саме у православ’ї бачила духовне джерело
свого виживання та етноконфесійної самоідентифікації.
Сама територія Грузії сприяла формуванню її унікальної історії та культури. Будучи
відрізаною гірськими хребтами від сусідніх держав та народів, Грузія майже не
контактувала з сусідами. Впродовж кількох століть до прийняття християнства грузинська
культура мала епізодичні контакти з християнською проповіддю. Першими носіями віри
Христової були євреї, власне вони і привезли до Грузії Хітон Господній, вони ж вели і
християнські проповіді на грузинській мові [4, с. 1 – 9].
В значній мірі християнізації Грузії сприяв давній християнський переказ про
те, що послідовники Ісуса Христа розділили між собою землі, де мусіли проповідувати
Христову віру. Жеребом Богородиці була саме Грузія, проте Господь вирішив інакше.
Присвятній Богородиці явився янгол зі словами, що Грузія обов’язково буде навернена у
православ’я, проте це станеться пізніше. Вона ж має залишитися в Єрусалимі та згодом
вирушити в інші землі [5, с.167]. Замість Богородиці в напрямку Грузії попрямував святий
апостол Андрій Первозваний, але і йому не вдалося перетнути межі Грузії з першого разу
[4, с. 11 – 13]. Тож передумови християнізації країни були закладені вже в перший
(апостольський) період християнської церкви як стараннями учнів святих апостолів, так і
активним формуванням розуміння такої необхідності у самої християнської церкви як
зібрання віруючих.
Поступово проповідь Христової віри давала свої плоди. Хрещення Іберії відбулося
в ІV ст. і пов’язується з діяльністю святої рівноапостольної Ніни, що фіксувалося в
церковних джерелах починаючи з V століття, зокрема в її «Житії святої Ніни». За її житієм
свята Ніна походила з каппадонського міста Коластра. Народилася в сім’ї святих Заволона,
що на час народження святої Ніни був римським полководцем, та Сосанни. Після того як її
батьки повністю присвятили своє життя Богові вихованням Ніни опікувалася Сара
Міафорій (Ніофорі), що була старицею вірменського походження і жила в Єрусалимі.
Власне від цієї стариці свята Ніна і почула про велику християнську святиню Мцхета –
Хітон Господній. Розповідь Сари Міафорій (Ніофорі) надихнула Ніну на майбутнє

75
паломництво до святині [3, С.191-229]. Проте подорож Ніни до Кавказу була в першу чергу
пов’язаною зі спробою порятунку від репресій імператора Римської імперії Діоклетіана.
Власне тоді в 303 році Ніна разом з групою дівчат, що сповідували християнство втекли з
Єрусалиму на землі, що належали вірменському царю Тридату ІІІ. [3, С.191-229]
Власне до Грузії у місто Мцхет свята Ніна прибула 5 серпня, в день коли
святкувалося свято в честь божества Армаза, що шанувалося грузинами, і тому вона
оселилася в садівниках, а згодом в наметі біля стін міста в оточені кущів ожини. Зовсім
скоро Ніна отримала чисельних послідовниць, в тому ж числі і знатного походження. [3,
С.191-229]
Каталізатором хрещення Грузії стала наступна подія. В «Мокциваі Картлісай»
пишеться про те як грузинський цар Мєріана став свідком дива, будучи на полюванні
поблизу Мцхети. Під час полювання цар був огорнутий темрявою, що змусило його
молитися язичницьким божествам грузинського пантеону, що не давало результату.
Збентежений цар звернувся до Бога, якого сповідувала свята Ніна, з обіцянкою прийняти
святе хрещення, якщо знайде порятунок. І в ту ж мить грузинський цар побачив світло.
Невдовзі в Грузії з’явився перший християнський храм на місці трьохсотлітнього кедру.
Поступово відбулося хрещення та будівництво храмів в інших місцевостях Картлійського
царства [3, С.191-229].
У Грузії, як і в інших православних країнах, доля церкви тісно перепліталася з долею
народу. В ті буремні роки точилися війни Грузії з її сусідами. Так складні для церкви часи
настали з вторгненням персів до Грузії у кінці IV століття. Грузинський цар Вараз-Бакуре
навіть втік від персів в гори та велів ховати хрести. Згодом він мусив погодитися стати
данником персів та навіть дав їм заручників, які походили з царського роду. Незабаром
грузинам вдалося відбити свою країну у персів. Втім таке становище протрималося недовго,
і вже на початку V століття персами був взятий у полон і за відмову зректися Христа
замучений цар Мірдат IV.
Свою автокефалію Грузинська Православна Церква отримала у другій половині V
століття, як наслідок політичної незалежності Грузії як від персів, так і від Східної Римської
імперії. Згідно багатьох джерел, серед яких свідчення монахів Єфима та Нікона, що
мешкали в ХІ столітті та Антіохійського патріарха Макарія, який жив у ХVII та іншим
свідченням грузинська церква здобула автокефалію, що полягала у можливості вибору
Патріарха (Католікоса) собором місцевих єпископів, втім до 1783 року грузинська церква
перебувала в канонічній та молитовній єдності з материнською для себе антіохійською
патріархією. Опираючись при цьому на п’ятнадцяте правило Двократного Собора, в якому
йшлося про те, що якщо будь-хто зі священників, єпископів і навіть митрополитів
відступить від канонічної єдності з патріархом та не згадає його в молитвах під час
богослужінь, то йому варто бути поза саном [6, с. 5 – 6]. Таким чином Грузія
залишалась лиш у молитовній єдності з патріархом Антіохії.
В грузинському екземплярі свідчень монаха Єфима зазначено про вірність
Антіохійському патріарху такими словами: «Людина Божа, що зна те як багато разів
стосовно осіб, щодо яких було питання, несли слова Божі, але впадали в оману, і якщо вони
самовільно відпадали від престолу Великого Петра, що був серед лідерів апостолів, то
звільнялися законним шляхом» [6, с. 7 – 8]. Матвій Властар, який жив в ХІV столітті, з цього
приводу писав, що серед нових православних церков після Болгарії і Кіпру згадується
Іверська церква, яку було утворено рішенням Антіохійського Собору архієреїв [6, c. 9].

76
Власне Іверській церкві була дана автокефалія двічі при Феофілакті у VIII ст. та Петрі у IX,
що саме по собі дивно [6, с. 13].
Саме надання автокефалії двічі стало одним із найзагадковіших питань в
історії Грузинської Православної Церкви, оскільки зазвичай автокефалія надавалася один
раз. Існують різні версії чому так трапилося. Серед найпоширеніших – наступна. Перша
автокефалія надавалася патріарху Феофілакте, відповідно при господарю Петру Іверська
церква мала отримати додаткову легітимність звідси й про повторне надання автокефалії
[6, c. 13 – 14]. За свідченням Кедрина, що є опорою преподобному Макарію, ми знаємо
наступне: як тільки до Антіохійського патріарха Петра підійшли грузини, які ставили перед
собою на меті рукоположення, відповідно до давнього звичаю, то коли він дізнався про ті
складнощі та біди, які супроводжували їх мовлення, він скликав Собор архієреїв та поставив
їм грузинського католікоса замість вірменського, при цьому не згадувався Антіохійський
патріарх Феофілакт, на відміну від випадку з першим католікосом [6, c. 13 – 15]. Разом з
тим це свідчення йде всупереч з історичними даними, згідно з якими період XI – ХІІ
століття був періодом розквіту Грузії. Ті часи саме Грузія панувала над іншими, а тому
твердження панування та переважання іншою мови над грузинською з історичної точки
зору є некоректним та безпідставним. Ще одним аргументом, який іде в розріз із цим
свідченням, є датування подій, оскільки в VI ст. вірменська церква відпала від православної
віри канонічно, а отже і адміністративно. В таких обставинах очолювати грузинську
православну церкву вірменський католікос не міг тому, що він не був би православним [6,
c. 14 – 16].
І, нарешті, аналізуючи слова «замість вірменського католікоса», їх не можна
розглядати як заміну патріарха, який був вірменином за походженням, на етнічного грузина.
Оскільки такого прецедента не знала грузинська історія як така, в цьому немає
документального свідчення [6, c. 17]. До того ж дивним видається той факт, що надання
грузинської автокефалії відбувалося двічі. Тому виникає закономірне питання як тлумачити
свідчення кедрина, якщо воно йде в розріз канонічних правил, історичним фактам та логіці.
Грузинський історик Тедо Жорданія, досліджуючи це питання, прийшов до думки, що
свідчення Кедрина стосується невеликої кількості вірменів, котрі зберегли вірність
православ’ю та шукали собі католікоса в антіохійському патріархаті чи грузинській церві
[6, c. 18].
З огляду на це свідчення Кедрина слід розуміти як насамперед те, що мав
місце особливий католікос для цієї групи вірменів, для якої він мав рукополагати єпископі.
Тому свідчення Кедрина навряд чи можна сприймати як частину автентичних відомостей
про саме грузинську церкву [6, c.18 – 20].
Отже, неможливо в повній мірі визнати вище згадану інтерпретацію, яка
суперечить історичній хронології. За такого підходу уявлення про іншого католікоса
зводиться до іншого діяча церковного руху. Від так після категоричних суджень,
авторитетних свідчень та різноманітного тлумачення, що йдуть в дисонанс з
розпорядженнями Феофілакта, відбувається формування судження про іншого патріарха.
Власне це за свідченнями Кедрина має власний характер.
Втім і цього разу не все так зрозуміло з автокефалією. Наприклад, 1428 року
архієпископ Герасим, будучи кафедральним єпископом Ахалциського, повіту взяв на себе
зобов’язання не згадувати Антіохійського патріарха. З цього випливає, що до 1428 року
поминати Антіохійського патріарха за службою божою було буденною справою для

77
грузинського духовенства. Це у свою чергу ставить під питання сам факт отримання
автокефалії Грузії в ХІ столітті. Хоча такий висновок є поспішним, оскільки він не
розкриває кого і за яких умов поминав архієпископ Герасим і чи була його практика
загальноцерковною [6, c. 27 – 28].
Не менш тяжкою і більш драматичною сторінкою грузинського
національного та культурного самоусвідомлення стало підкорення грузинської церкви
Росією у силу угоди між імператрицею Всеросійською Катериною ІІ та грузинським царем
Іраклем ІІ від 1783 року. За нею грузинська церква хоч і залишалася формально
автокефальною і обирала католікоса, втім регламентував взаємовідносини між грузинським
духовенством та священним синодом Російської православної церкви. Такий стан речей,
коли католікос автокефальної церкви залучався до специфічної форми взаємовідносин між
його формально автокефальною церквою та сумнівним з історичної і головне канонічної
точки зору органом управління іншої церкви, яким був священний синод Російської
православної церкви, був образливим для грузинської церкви і алогічним з точки зору
управління. Проти таких відносин між грузинським та російським духовенством клір Грузії
почав виступати проти такого стану речей ще в кінці ХVII та початку ХХ століття [6, с.71
– 74].
Насамперед був незрозумілим принцип за яким фактичне скасування
автокефалії грузинської церкви наступало з приєднанням грузинських земель до Російської
імперії, оскільки такої необхідності не було в канонічному праві. І таке церковне життя
ставало наслідком виключно політичної кон’юнктури продиктованої поглинанням Грузії
Російською імперією. Згідно з історичною традицією та нормами канонічного права
вибудувалася практика, коли православна церква, не втручаючись у справи земних
правителів, не мала робити спротиву їхньому адміністративному управлінню, а визнавати
права цих правителів та ту адміністративну реальність, яку вони встановили. З іншого боку,
одна церква не могла вмішуватися в права та справи іншої церкви, оскільки діяло право, що
у кожному місті свій єпископ і втручання в його справи не допускається. Тож,
підсумовуючи вище викладене, прямого та чіткого взаємозв’язку між політичним
поглинанням Грузії та розчиненням її церкви в російській немає [6, c. 75 – 87].
Починаючи з ХХ ст. в грузинському церковному середовищі виникає
дискусія зумовлена потребою націоналізації церковного життя. При цьому націоналізація
цього життя мала відбуватися засобом автокефалізації грузинської церкви не скільки в
географічних, а скільки в адміністративних рамках. Грузинське духовенство при створенні
окремої автокефальної помісної православної церкви не виключало існування храмів
Російської православної церкви для російського, інонародного та частини грузинського
населення, що бажало б залишитись в рамках РПЦ. З боку російських шовіністів при цьому
виникали звинувачення грузинського духовенства в намаганнях розколення церкви, та в
тому, що Грузинська православна церква буде «безблагодатною» та «губительною» для
своїх адептів. При цьому не роз’яснювалося чи до приєднання грузинської церкви до
російської вона була «губительною» для своїх вірян і чи в грузинській церкві до ХVIII
століття було менше благочестя ніж в московській. [4, c. 12 – 20].
Отже, прагнення грузинського духовенства в існуванні самостійної
грузинської православної церкви, що назріло на початку ХХ століття, поставало як таке, що
йшло в розріз з амбіціями політичної верхівки та духовенства Російської православної
церкви. Більшість же аргументів проти відродження грузинської автокефалії

78
першоосновою мали насамперед стереотипи, що закладалися духовенством серед пастви
РПЦ, а також активні та відверті перекручування грузинської церковної історії або ж
відверте нехтування її фактами в угоду політичної кон’юнктури.
Окрім адміністративного становлення грузинської церкви, як
автокефальної національної церкви, активно розвивався і її унікальний літургійний обряд,
що підкреслює її унікальність та глибокий взаємовплив з естетичними ідеалами та
національною культурою грузинського народу.
Формування унікального літургійного обряду почалося ще з п’ятого століття.
Свідчення про це ми знаходимо в «Мучеництві святої Шушаник» авторства Якова
Цуртавелі. З ного випливає те, що вже в п’ятому столітті був переклад Псалтиря
грузинською мовою. В «Заповіті» преподобного Сави Освяченого, датованому першою
половиною шостого століття, ми знаходимо наступний текст: « Не дозволяється ні іверам,
а ні сирійцям здійснювати повну літургію в своїх храмах, проте дозволяється збиратися там
для співу чи прочитання Апостолу чи Євангелії на своїх рідних мовах і потім іти до
головного храму монастиря для причастя», - що свідчив про існування вже окремої літургії
[3, С.229-280].
Жвавий процес формування грузинської літургійної практики
супроводжувався перекладом на грузинську мові Апостола, Євангелія, Псалтиря,
молитовників та богослужбової літератури [3 , С.229-280]. В період формування
грузинської богослужбової традиції літургія відповідно до чину апостола Якова. З Х
століття набувають популярності й інші чини [3 , С.229-280].
Підсумовуючи вище викладене, слід зауважити, що християнізація Грузії та її
церковна історія були тісно пов’язані з духовним розвитком, а також історичними та
національними потребами грузинського народу. Його національна та соціокультурна
ідентифікація потребувала тих чи інших церковних форм чи процесів, які надавали
імпульсів церковному життю у Грузії, а воно, в свою чергу, сприяло національній та
культурній ідентифікації грузинського народу.
Церковна історія Грузії сповнена багатьох як історичних, так і псевдоісторичних,
міфічних та відверто фантастичних сюжетів, що не можуть прямо оцінюватися як джерела
достовірної інформації, проте їх осмислення і аналіз дат та подій, що їм передували, а також
співставлення історичних даних та джерел з основною масою псевдо інформації яскраво
демонструє тенденції, що охоплюють ті чи інші епізоди грузинського духовного розвитку
та самоідентифікації.
Питання грузинської церковної культури як органічної частини грузинської
духовної спадщини була тісно пов’язана не лише з об’єктивними релігійними процесами, а
й зазнавало впливу національного та політичного становлення грузинського народу, його
самоусвідомлення та виокремлення з широкого загалу церков, що вбачали в Грузії частину
своєї канонічної території.
Особливістю становлення християнства в Грузії є його поступальність та
поетапність. Саме це випливає як з напівміфологічних церковних придань, що стосувалися
життя Богородиці та святих апостолів, а також полеміки між російським та грузинським
духовенством у першій половині ХХ ст. Тож процес християнізації Грузії був тісно
переплетений з формуванням християнських чеснот в адептів грузинського православ’я. Це
було як у випадку з Богородицею та Христовими апостолами в часи християнізації Грузії,
так і у контексті діалогу між грузинським та російським єпископатом щодо необхідності

79
відродження грузинської церкви як самостійної від Росії. Тому, аналізуючи становлення
грузинської православної культури як органічної частини культури Грузії загалом, слід
зазначити, що майже двохтисячолітня історія грузинської церкви це історія формування
християнських чеснот у соціокультурному вимірі як серед духовенства Грузії, так і
грузинського народу загалом.

Література

Біблія. Переклад Івана Огієнка (митрополита Іларіона (Огієнка)). / Іван Огієнко. -

London: British Bible Society, 1962. – 1529 с.
Давид (Качахідзе) Митрополит. К вопросу об автокефалии Иверской церкви. /
Єпископ Давид. Составитель элкниги библиограф Константин Алибегашвили. – Тбілісі,
„წიგნის სავანე,“ 2017. – 19 с.
Православная энциклопедия в 64 т. / Церковно-научный центр «Православная
энциклопедия». М: 2006. Т. XIII : «Григорий Палама — Даниель-Ропс». 752 с.
Cабинин Г. История Грузинской церкви до конца VI века. / Сабінін Михайло
Павлович - СПб., 1877. -189 с.
Сказание о земной жизни Пресвятой Богородицы. Репринт. воспроизведение изд.
1904 г. М.: Пересвет, 1991. - 378,[6] с., [8] л. ил.
Тонкмелис. Правда об автокефалии Грузинской Церкви. / Тонкмелис. - Кутаис,
1905. – 345 с.

Гулієва Айгюн

Діяльність О.Багрія у розвитку азербайджанського фольклору

Історичні та культурні зв'язки між народами Азербайджану та України сягають

корінням у далеке минуле. Офіційно основа дипломатичного діалогу між нашими
державами вже понад століття закладається між Українською Народною Республікою та
Азербайджанською Демократичною Республікою. Хоча багато що змінилося в наших
країнах за останні десятиліття, незмінними залишилися лише дружба, повага та взаємна
підтримка.
По-перше, народи Азербайджану та України мають тісні культурно-історичні
зв'язки. Цей зв'язок між нашими народами був виявлений частково і на основі
антропологічних даних, що було з'ясовано та доведено у ході досліджень покійного
антрополога Р. Гасимової. Досліджуючи етногенез азербайджанського народу за
антропологічними даними, він встановив, що християнські гробниці VII-IX століть та
аналогічні виміри на черепах, взятих із мусульманських гробниць Мінґячевіра у XIV-XVII
століттях, типові для сучасного населення деяких регіонів Азербайджану. У ході цього
порівняння було виявлено, що ці типи характеризуються круглим черепом і дуже широким
обличчям – монголоїдний тип, що має велику схожість із черепами із сарматських
гробниць. За висновками вченого, такі черепи походили лише з мінґячевірських, волзьких
та українських сарматських могильників. Ця думка була висловлена іншими вченими (6
c.159). Існування етнокультурних зв'язків з українськими албанцями виявилося і при
розгляді традицій та вірувань, пов'язаних із колискою у вітчизняній культурі цих народів (3
80
с.169-170). Історично так склалося, що 1795 року генерал Антон Головатий, український
отаман, який охороняв південні кордони Азербайджану, якийсь час був командувачем
Каспійського флоту і помер тут за два роки. Могила отамана шанується і сьогодні (8 ст.11).
Наш репортаж буде про Олександра Багрія, який зробив великий внесок у збирання
та збереження духовної культури Азербайджану на початку ХХ століття. О. Багрій – один
із вчених, які приїхали до нашої країни у 1920-ті роки на запрошення азербайджанського
уряду і жили і працювали на благо цієї землі, що стала його другою батьківщиною. О. Багрій
народився 1891 року в Україні. Проживши в Азербайджані 26 років, учений брав активну
участь у збиранні, складанні, класифікації, перекладі та інших важливих творах
азербайджанського фольклору. Крім того, учений, який працював на кафедрі російської
літератури Бакинського державного університету, відіграв важливу роль у підготовці
бібліографів, фольклористів (8. с.11). При створенні Бакинського державного університету
в 1920-х роках історико-філологічний факультет, поряд із В. Сиповським, В. Івановим, В.
Томашевським, Н. Ашмаріним, Б. Чобанзаде, Р. Шоромом та іншими вченими, водночас
О. Багрій читав лекції. У 1939 році на філфаку готували за двома спеціальностями –
«Азербайджанська мова та література», «Російська мова та література». Першим деканом
самостійного філфака було призначено професора кафедри «російської словесності»
Олександра Багрія (10). У перші роки життя О. Багрія в нашій країні була підготовлена до
друку цікава праця «Бібліографічні матеріали Азербайджану». Одну з частин своєї праці
«Матеріали для бібліографії Азербайджану», що складається з 3-х частин, написаних у
1924-1926 рр., він присвятив фольклору азербайджанського народу. Пізніше було видано
його трьохтомник «Фольклор Азербайджану та сусідніх країн». У перший том автор
включив азербайджанські казки та прислів'я, написані під час численних наукових
експедицій нашою країною. Потім разом із азербайджанським фольклористом Ханафі
Зейнали видав збірку «Азербайджанські турецькі казки» (9).
Збір та видання легенд в Азербайджані розпочалося у XIX столітті. У цей період
мандрівники, історики, етнографи, вчені, письменники та поети, які приїхали до
Азербайджану з різними цілями, зібрали з усної мови низку народних переказів, переклали
їх на російську мову та опублікували. Колекція тривала в другій половині XIX століття,
збираючи в основному легенди про історичні пам'ятки та стародавні місця. За радянських
часів фольклористи, історики, етнографи та археологи також зібрали низку легенд.
Перекази про великих особистостях збирали в 1920-і роки О. Багрі, Ю. Пахомов, В. Сисоєв,
Ю. Чаманзамінлі, М. Тахмасіб та інші. Він зробив цікаві теоретичні міркування (7 c.131).
Виникла необхідність створення на офіційному державному рівні певного науково-
організаційного органу для глибшого вивчення матеріальної та духовної культури народу,
а також фольклору та етнографії. З цією метою у відповідь на письмове звернення відомих
вчених та діячів культури, які проживали та працювали в ті роки в Баку, у листопаді 1923
року було прийнято офіційне рішення про створення науково-організаційної організації під
назвою «Азербайджанське науково-навчальне товариство». І це дуже важливо... (4. c.177).
Товариство було створено з ініціативи інтелігентської групи та залучило до своєї
роботи дуже впливових вчених того часу. На запрошення товариства академік В.
Гордлевський, академік І. Мещанінов, академік В. Бартольд, академік А. Кримський,
академік М. Марр, професор О. Самойлов. Відомі вчені, такі як Джузе, професор Ісмаїл
Хікмет, професор Мехмет Фуад Копрулузаде, В. Зумер, В. Сисоєв деякий час відвідували
Азербайджан і проводили цікаві дослідження з мови, історії, літератури та культури нашого

81
народу. Серед запрошених видатних учених був професор О. Багрій (1891-1949). З 1924 р.
ім'я О. Багрія зустрічається в різних ЗМІ (5. с.121).
Підготовка інформаційного збірника «Азербайджанська бібліографія» є однією з
цінних робіт, зроблених Товариством, слід зазначити, що ця бібліографія має дуже багатий
інформаційний ресурс. Матеріал, підготовлений з використанням 134 різних
бібліографічних покажчиків, був опублікований у 1924 р. (I та II видання) та 1925 р. (III
видання). О. Багрій у своїй "бібліографії" відобразив матеріали про Азербайджан,
опубліковані у пресі великого періоду між 1820 – 1923 роками. Товариство витратило 2
роки (1923-1924 рр.) на підготовку цих матеріалів. Що ще важливіше для нас, збірка містить
багаті бібліографічні дані щодо фольклору азербайджанського народу. Систематизований
у цьому питанні витримав три випуски. У першому номері автор зібрав основні
бібліографічні джерела, географічні та дорожні матеріали. У другому номері він навів
літературу з азербайджанської етнографії, філології, освіти, історії та археології, а у
третьому номері представив матеріали з азербайджанського народного господарства. Ця
робота написана в 1924-1926 рр., він присвятив фольклору азербайджанского народу.
Пізніше був виданий його трьохтомник Фольклор Азербайджану та сусідніх країн.
Професори О. Багрій, Х.Зейнали, В.Хулуфлю, А.Субханвердіханов, письменники
Дж.Мамедгулузаде, А.Хагвердієв та б. займалися. Суспільство розширює свою діяльність.
На третьому році своєї діяльності він почав видавати свої "Известия" ("Xəbərlər"). Перший
номер «Известий» вийшов 1925 року російською. У вступі до публікації С.Агамаліоглу
називає це число «першою ластівкою». Перший номер «Известий» азербайджанською
мовою вийшов 1928 року. У роботі «Новини» Х.Зейнали, Ю.В.Чаманзамінлі, Р.Ефендієв,
В.Хулулуфлю, О.Багрій, А.Абід та ін. брали безпосередню участь видатні літературознавці
та етнографи (5. с. 122).
А. В. Багрі склав багатий бібліографічний покажчик з фольклору кавказьких народів
загалом. Існувала аксіома, що «викладачі, які викладають усну народну творчість у
кавказьких вишах, не можуть вести цей урок без вивчення місцевого фольклору».
Оцінюючи «бібліографію», фольклорист Р. Ефендієв пише: Покажчик, складений О
Багрієм, є досконалим бібліографічним посібником вивчення звичаїв і традицій, етнографії,
особливо фольклору азербайджанського народу» (5.с.123)
Ми також спробували вивчити діяльність О. Багрія за документами наукового архіву
Національного музею історії Азербайджану Академії наук Азербайджану. Як відомо, Музей
історії Азербайджану, створений на початку ХХ ст., зробив перші кроки у вивченні
азербайджанської етнографії, серйозно зайнявся збиранням, вивченням та охороною
матеріальної та культурної спадщини народу. Велику роль у здійсненні цієї місії відіграло
створення у 1920-х роках Відділу етнографії у складі Історичного відділу музею та
створеного у 1923 році Азербайджанського товариства вивчення та вивчення. У складі
цього товариства також функціонували співробітники музеїв, і були зібрані перші польові
етнографічні матеріали (1. с. 116).
Збір, публікація та дослідження зразків усної народної літератури були одними з
основних напрямків особливої уваги колекції «СМОМПК» «Азербайджанського науково-
навчального товариства», яка має широкий розмах. Діяльність товариства у цьому напрямі
спрямовувала та здійснювала «Фольклорна комісія» при кафедрі «Історії та етнографії» (1.
с.116). Слід зазначити, що В.Хулуфлю, один із репресованих, працював у 1923-30 роках
членом фольклорної комісії «Азербайджанського науково-навчального товариства».

82
Загалом в архівних документах музею є документи, пов'язані з діяльністю фольклористів
О.Багрія, В.Хулуфлю та інших, які працювали в Азербайджанському державному музеї.
Участь О.Багрія у числі співробітників у пленарних засіданнях та протоколах музею
свідчила про те, що він був одним із відповідальних співробітників музею. Під час
перегляду документів Закупівельної комісії 1938 року у Науковому архіві Національного
музею історії Азербайджану виявлено зразки фольклору з питань духовної культури,
зібрані у Азербайджану. Виходить, що багатогранна діяльність музею – поряд з
матеріальною культурою нашого народу, має особливу роль та значення у збиранні
матеріалів з духовної культури. Звісно, у збиранні нашої національної культурної спадщини
брали участь і фольклористи. Збір зразків фольклору регулярно проводився також
обласними краєзнавчими музеями Азербайджанського державного музею, результати якого
прямували до президії АН Азербайджанської РСР (2. с.143) Наші пошуки сина братнього
українського народу О. Багрія будуть продовжені, а його діяльність у майбутньому
вивчатиметься ширше.

Література:

1.Quliyeva A. Etnoqraf Mariya Quliyevanın elmi-ictimai fəaliyyətinə dair (MATM-ın

Sənədli Mənbələr fondunun materialları əsasında) Milli Azərbaycan Tarixi Muzeyi-2017. səh.116
2.Quliyeva A. “Milli Azərbaycan Tarixi Muzeyində mənəvi mədəniyyətə aid materialların
toplanmasına dair”İstiqlal" muzeyinin 100 illiyinə həsr olunmuş "Muzey, arxiv və kitabxanalarda
qorunan milli dəyərlərin tədqiqi, təbliği mühafizəsi və bərpası"III Respublika elmi konfransının
materialları - Bakı- 18.06.2019 səh.143
3. Дугушина А.С. Родинная обрядность албанцев Буджака и Приазовья /Диссертация
на соискание ученой степени кандидата исторических наук/ Санкт-Петербург- 2016
стр.169-170
4.Xələfov H. Azərbaycanı Tədqiq və Tətəbbö Cəmiyyətinin fəaliyyətində ədəbiyyat
məsələləri. Fil.elm.diss.Bakı-2001 səh.177
5.Xəlilova A. Azərbaycan Xalq Yaradıcılığının öyrənilməsində “Aərbaycanı
Tədqiq və Tətəbbö Cəmiyyəti” (ATTC)nin rolü- Motif Akademi Halkbilimi Dergisi səh.120-
121.
6.Касимова Р.М. Антропологическое исследование черепов из Мингечаура (В связе
с изучением этногенеза азербайджанского народа. Баку,1960.стр.134- Советская
этнография 2. 1962 март-апрель. Стр.159
7.Paşa Əfəndiyev “Azərbaycan şifahi xalq ədəbiyyatı” Bakı-1981. Səh.131
8.https://xalqqazeti.com/mobile/az/news/95300 Ukraynalı alimin əsərlərində
Azərbaycan folkloru. Mədəniyyət.- 2013.- 19 iyun.- S. 11
9.http://kanal24.az/?m=xeber&id=17282#prettyPhoto['xeber']/0/ Azərbaycan və
Aleksandr Baqrinin elmi iris
10. http://philology.bsu.edu.az/az/content/flologya_faklts_334

83
 Cəfərova Reyhan, Əkbərov Rahib

Azərbaycan respublikasında konstitusionalizmin mədəni-tarixi xüsusiyyətləri

Açar sözlər: konstitusionalizm, Azərbaycan dövlətçiliyi, vətəndaş cəmiyyəti, konstitusiya,

demokratik respublika

XÜLASƏ
Məqalədə müəllif Azərbaycan Respublikasında konstitusionalizmin müəyyən dəyərlərə
malik olmasından bəhs edir. Xüsusən də, konstitusionalizmin davamlı dəyişikliklərə meyilli
olmasını qeyd edir. Nəticə olaraq müəllif vurğulayır ki, konstitusiya dəyərləri əsasında formalaşan
hüquq sistemi vətəndaş cəmiyyətinin formalaşmasına, vətəndaşın hüquq və azadlıqlarının təmin
edilməsinə xidmət edir, habelə konstitusiya quruluşunun və dövlətin müstəqilliyinin qorunmasını
təmin edir.

Müasir dövrdə Azərbaycan dövlətçiliyinin inkişafı konstitusionalizmın müəyyən elmi-

praktikı dəyərlərə malik olmasıyla səciyyələnir. Konstitusionalizmin xüsusiyyətlərindən biri də
onun davamlı dəyişikliklərə meyilli olmasıdır. Bu isə o deməkdir ki, konstitusionalizm hüquq
sisteminin inkişafına və əhalinin hüquqi təfəkkürünün formalaşmasına təsir edir. Məhz
konstitusionalizmin inkişafı sayəsində müxtəlif dövlət hakimiyyəti institutları vətəndaşlar üçün
həqiqətən də əlçatan olur. Nəticədə, konstitusiya dəyərləri əsasında formalaşan hüquq sistemi
vətəndaş cəmiyyətinin formalaşmasına, vətəndaşın hüquq və azadlıqlarının təmin edilməsinə
xidmət edir, habelə konstitusiya quruluşunun və dövlətin müstəqilliyinin qorunmasını təmin edir.
Deməli, konstitusionalizm, ilk növbədə, demokratik konstitusiyanın mövcudluğunu
nəzərdə tutur. Konstitusiyanın formalaşması prosesi konstitusionalizmin inkişafını əks etdirir.
Əgər konstitusiya varsa, amma cəmiyyətdə siyasi-hüquqi fəaliyyətə istiqamət vermirsə,
konstitusionalizmdən danışmaq yersizdir. Konstitusionalizmin əsas göstəricisi həqiqətən işləyən
konstitusiyadır. Buradan mühüm nəticə çıxarmaq olar ki, dünyanın bəzi dövlətlərində konstitusiya
və konstitusionalizmin birgə mövcudluğu açıq şəkildə müşahidə olunur. Bəzi ölkələrdə isə yalnız
konstitusiyanın mövcudluğu var. Bu o deməkdir ki, bu ölkələrdə konstitusiya sırf formal xarakter
daşıyır və əslində dövlət hakimiyyətini məhdudlaşdırmır.
Azərbaycanda konstitusionalizmin tarixi 1918-ci ildən başlayır, çünki 1918-ci ildə
müsəlman Şərqində ilk demokratik respublika yaradıldı və dövlət hakimiyyətinin
mərkəzsizləşdirilməsi həyata keçirildi. Müvafiq olaraq, ölkənin hüquq sisteminə liberal dəyərlər
gətirildi.
Cümhuriyyətin ilk hüquqi sənədi o dövrdə konstitusiya statusuna malik olan İstiqlal Aktı
idi. Akt hüquqi xarakter daşımaqla yanaşı, aydın siyasi xarakter daşıyırdı. Sənəddə müstəqil
Azərbaycan dövlətinin yaradılmasından bəhs edilir, dövlətin elementləri və sərhədləri müəyyən
edilirdi. Sənədin ən mühüm siyasi-hüquqi elementi ondan ibarət idi ki, burada dövlətin əsas
fəaliyyətinin prinsipləri öz əksini tapırdı. Cümhuriyyətin müstəqillik aktı demokratik dövlətin
yaradılması istiqamətində ciddi addımların atıldığından xəbər verir, çünki. hakimiyyətin xalqa
məxsus olması, vətəndaşın mülki və siyasi hüquqlarının təmin edilməsi, bütün xalqların inkişafı
üçün şərait yaradılması ideyasını, eləcə də hakimiyyət bölgüsü prinsipi ideyasını təcəssüm

84
etdirirdi. Müstəqillik Aktı Konstitusiyanı tam əvəz edə bilməsə də, yenə də klassik
konstitusionalizmin mühüm prinsiplərini əks etdirirdi. Beləliklə, Müstəqillik Aktında deyilirdi: [1]

Bu gündən etibarən Azərbaycan xəlqi hakimiyyət həqqinə malik olduğu kibi Cənubi-Şərqi
Zaqafqaziyadan ibarət Azərbaycan dəxi kamil-əl-hüquq müstəqil bir dövlətdir.
Müstəqil Azərbaycan dövlətinin şəkili-idarəsi Xalq Cümhuriyyəti olaraq təqarrür ediyor.
Azərbaycan Xalq Cümhuriyyəti bütün millətlər və bilxassə həmcüvar olduğu millət və
dövlətlərlə münasibəti – həsənə təsisinə əzm edər.
Azərbaycan Xalq Cümhuriyyəti millət, məzhəb, sinif, silk və cins fərqi gözləmədən
qələmrəvində yaşayan bütün vətəndaşlarına hüquqi-siyasiyyə və vətəniyyə təmin edər.
Azərbaycan Xalq Cümhuriyyəti ərazisi daxilində yaşayan bil cümlə millətlərə sərbəstanə
inkişafları üçün geniş meydan buraxır.
Məclisi-Müəssisan toplanıncaya qədər Azərbaycan idarəsinin başında arai-ümumiyyə ilə
intixab olunmuş Şurai Milli və Şurai-Milliyə qarşı məsul hökuməti-müvəqqəti durur.
Gördüyümüz kimi, Müstəqillik Aktında vətəndaşın hüquq və azadlıqları, xalqın suverenliyi və
xalq iradəsi, demokratiya prinsipləri və s. haqqında müddəalar var. Və bütün bu sadalanan
dəyərlər, artıq bildiyimiz kimi, konstitusionalizmin əsas prinsipləridir. Lakin konstitusiya
olmadığına görə əsl konstitusionalizmdən danışmaq mümkün deyil.
Həmçinin, cümhuriyyətin Müstəqillik Aktını təhlil etdikdə onun ciddi siyasi-hüquqi
dəyər olduğuna əmin oluruq. Müstəqillik Aktının həm siyasi-hüquqi dəyəri, həm də mahiyyəti
ondan ibarətdir ki, sənəd Azərbaycanda milli dövlətin siyasi əsaslarını, ali dövlət hakimiyyət
orqanları sistemini, parlamentarizm və dövlətçilik ideyalarını formalaşdırıb və
möhkəmləndirmişdir. Lakin bu sənəd Konstitusiyanı tam əvəz edə bilmədi. Azərbaycan
Cümhuriyyətinin konstitusiyasını parlament qəbul etməli idi [2].
Həmin dövrün konstitusiyalaşdırılması prosesinin xarakterik addımı o oldu ki, 1918-ci
il iyunun 23-də Rusiya və Zaqafqaziya qanunlarının hüquqi qüvvəsinin saxlanılması haqqında
qərar qəbul edildi [3, s.56]. Bu qərara əsasən, hüquq sistemində islahatlara qədərki ilkin
qanunlar öz hüquqi qüvvəsini saxlamışdır. Hesab edirik ki, belə bir qərarın o zaman obyektiv
əsası var idi, çünki yeni Azərbaycan hökuməti qısa müddətdə dövlət idarəçiliyi üçün hüquqi
baza yaratmağın qeyri-mümkün olduğunu anladı və buna görə də mövcud qanunların
müvəqqəti olaraq qüvvədə qalması məqsədəuyğun hesab edildi.
Qeyd edək ki, parlament fəaliyyətə başladıqdan sonra qanunvericilik prosesi
genişmiqyaslı xarakter almışdır. Qanun yaradıcılığı sahəsində ali qanunvericilik orqanının
fəaliyyəti iki əsas istiqamətə malik idi:
- yeni qanunların qəbulu;
- köhnə müvəqqət qanunların əlavə və dəyişikliklərlə təkmilləşdirilməsi.
Azərbaycan Xalq Cümhuriyyətinin mövcud olduğu dövrdə heç bir
Konstitusiyanın qəbul edilməməsinə baxmayaraq, parlament konstitusiya xarakterli çoxsaylı
qanunvericilik aktları hazırlayıb qəbul etmişdir. Hüquq sistemində hakimiyyət bölgüsü
prinsiplərinin elan edilməsi demokratik islahatların əsası sayıla bilər, çünki 25 yanvar 1919-cu
ildə ADR “Vəzifələrin uyğunsuzluğu haqqında” qanun qəbul etdi. Bu qanunvericilik aktı
hakimiyyətin bölünməsinin əsas şərtini müəyyən edir, icra və qanunvericilik hakimiyyətlərinin
müstəqil fəaliyyətini təmin edirdi. Qanuna görə, Azərbaycan Xalq Cümhuriyyəti parlamentinin
deputatlarının, nazir vəzifəsi istisna olmaqla, dövlət qulluqçusu funksiyasını yerinə yetirmək

85
hüququ yox idi. 11 avqust 1919-cu ildə qəbul edilmiş “Azərbaycan vətəndaşlığı haqqında”
Qanun ölkənin vahid vətəndaşlığının meyarlarını müəyyən edirdi. Azərbaycan vətəndaşlarının
siyasi hüquqlarının təmin edilməsi məsələsi də diqqət mərkəzində olub.
Bu istiqamətdə müvafiq qanunvericilik aktları qəbul edilmişdir. Məsələn, 1919-
cu il oktyabrın 30-da “Nəşriyyat haqqında” qanun qəbul edildi. Qanun KİV-in tam
müstəqilliyini təmin edirdi. Xüsusilə qeyd etmək lazımdır ki, ADR-in mövcud olduğu dövrdə
Şərqdə ilk dəfə olaraq qadınlara seçki hüququ verilmişdir.
Dünyada baş verən yeni geosiyasi reallıqlar və Rusiyanın imperialist siyasəti İslam
dünyasında ilk demokratik dövlətçiliyin və müvafiq olaraq konstitusionalizmin tarixi
formalaşması prosesini dayandırdı. Azərbaycanın ilk konstitusiyası yalnız sovet dövründə
qəbul edilib. Bu əsas qanunvericilik aktı sırf formal xarakter daşısa da, Azərbaycan
konstitusionalizminin ilk elementlərini əks etdirirdi. O, Azərbaycanda sovet quruluşunun
təşəkkülünü, işçilərin mənafeyinin və hüquqlarının müdafiəsini möhkəmləndirdi. İdarəetmə
forması Sovetlər Respublikası kimi təsdiq edildi. Konstitusiyanın xarakterik cəhəti ondan
ibarət idi ki, burada Azərbaycanın müstəqilliyi məsələsi öz əksini tapırdı. Dövlət orqanlarının
təmsil olunduğu Azərbaycan bütün daxili və xarici məsələləri həll edə bilərdi. Birinci
Konstitusiya konstitusionalizmin bütün prinsiplərini əks etdirirdi.
Cəmiyyətin bütün sahələrində baş verən dinamik dəyişikliklər 1927-ci il martın
26-da Azərbaycanın ikinci Konstitusiyasının qəbul edilməsinə səbəb oldu. 1921-ci il
Konstitusiyasından fərqli olaraq, bu Konstitusiya Azərbaycanın dövlət suverenliyini rəsmən
məhdudlaşdırırdı. Belə ki, Konstitusiyanın bir fəsil və 4 maddədən ibarət olan ikinci bölməsi
Azərbaycanın ali hakimiyyət orqanlarının səlahiyyətlərini müəyyən etməklə yanaşı qeyd
olunurdu ki, Rusiya Sovet Federativ Sosialist Respublikasının ali orqanlarının qərarları
Azərbaycan Respublikasının ərazisində məcburi qüvvəyə malikdir [4]. Bundan başqa,
Azərbaycanın ikinci Konstitusiyasında dövlət himni ilə bağlı maddə yox idi.
Sovet dövründə Azərbaycanın üçüncü Konstitusiyası 1937-ci ildə qəbul
edilmişdir [2]. Qeyd edək ki, 1937-ci il Konstitusiyasının təhlili göstərir ki, onun bəzi
bəndlərində formal da olsa, Azərbaycan SSR-in dövlət suverenliyi təsbit olunub. Bütün bunlara
baxmayaraq, 1937-ci il Konstitusiyasında da əvvəlkilər kimi dövlət himni ilə bağlı maddə yox
idi. Bundan əlavə, bu Konstitusiyanın təhlili bizə bəzi ziddiyyətləri aşkar etməyə imkanı verir.
Məsələn, artıq qeyd etdiyimiz kimi, üçüncü Konstitusiyanın 14-cü maddəsində Azərbaycanın
suveren hüququnun qorunması ilə bağlı müddəa var. Bununla belə, 17-ci maddədə qeyd olunur
ki, SSRİ qanunları Azərbaycan SSR ərazisində məcburi hüquqi qüvvəyə malikdir. Bütün
bunlar onu göstərir ki, 1937-ci il Konstitusiyası da əvvəlkilər kimi öz formal xarakteri ilə
seçilirdi.
21 aprel 1978-ci il Azərbaycan Respublikası dördüncü Konstitusiyasını qəbul
etdi. Güman edə bilərik ki, buna səbəb 1977-ci ildə SSRİ-nin yeni Konstitusiyasının qəbulu
olub. Qeyd edək ki, Azərbaycanda konstitusionalizmin inkişafı nöqteyi-nəzərindən sonuncu
konstitusiya təkmilləşdirilmiş xarakteri ilə seçilirdi.
Konstitusiya birbaşa mənada “demokratiyanın” yeni formalarını əks etdirirdi.
Belə ki, yeni Konstitusiyada ümumxalq müzakirəsi və referendum, vəzifəli şəxslərin
əməllərindən şikayət etmək hüququ, yeni vətəndaş hüquqları, dövlət və ictimai təşkilatların
fəaliyyətini tənqid etmək hüququ kimi məsələlər öz əksini tapmışdı. Bundan əlavə, ilk dəfə
olaraq Konstitusiyaya səhiyyə ilə bağlı müddəa daxil edilib.

86
 Xüsusilə qeyd etmək lazımdır ki, 1978-ci il Konstitusiyasında edilən mühüm
dəyişikliklərdən biri də DQMV ilə bağlı idi, çünki yeni Konstitusiyada DQMV-nin dövlət
hakimiyyəti və idarəetmə orqanlarının statusu 1978-ci ildə olduğu kimi ayrıca fəsildə deyilirdi.
Bu yeni Konstitusiyanın əsas müddəalarından biri idi. Bundan başqa, yeni Konstitusiyanın
fərqləndirici cəhətlərindən biri də ona dövlət himni ilə bağlı maddənin daxil olması idi. Belə
ki, Konstitusiyanın 182-ci maddəsinə əsasən Azərbaycan Sovet Sosialist Respublikasının
dövlət himni ASSR Ali Soveti tərəfindən təsdiq edilmişdir [5].
Dövlətin konstitusiyası onun hüquq sisteminin əsasını təşkil edir. Sovet
dövründə müstəqil konstitusiyanın olmaması digər qanunların fəaliyyətini məhdudlaşdırmış və
Konstitusiyaya edilən dəyişikliklərə baxmayaraq, müstəqil dövlət reallığını əks etdirməmişdir
[6]. Konstitusiya münasibətlərini tənzimləmək üçün həqiqətən konstitusionalizmin dəyərlərini
və ideologiyasını əks etdirən ictimai qüvvələrin iradəsi tələb olunurdu. Hakimiyyət səmərəli iş
rejiminə keçməli, öz yerini tutmalı, hüquq isə qorunmalı idi. Belə kritik dövrdə xalqın siyasi
iradəsi tələb olunurdu ki, o da bunu 1990-cı ildə ümummilli lider Heydər Əliyevi seçərək
nümayiş etdirdi. Ölkənin konstitusiya quruluşunun möhkəmləndirilməsi istiqamətində dinamik
addımlar atılmağa başlanmışdı.
Atılan addımlardan biri də Konstitusiya layihəsinin işlənməsinin
sürətləndirilməsini nəzərdə tutan Milli Məclisin 6 dekabr 1993-cü il tarixli qərarı idi [7, s.102].
Bu, gənc müstəqil respublikada ali hakimiyyət orqanlarının konstitusionalizmin inkişafı
istiqamətində real siyasi iradə nümayiş etdirməsindən xəbər verirdi. Yeni demokratik
konstitusiya layihəsini hazırlamaq üçün müvəqqəti komissiya yaradıldı. Komissiyaya şəxsən
Heydər Əliyev özü rəhbərlik edirdi. Bu fakt deməyə əsas verir ki, demokratik və həqiqətən də
funksional konstitusiyanın yaradılmasına böyük maraq var idi. Azərbaycan cəmiyyətinin
aparıcı üzvləri yeni konstitusiyanın hazırlanması prosesində fəal iştirak ediblər. Konstitusiya
layihəsi işlənib hazırlandıqdan sonra müzakirəyə çıxarılıb və 1995-ci il noyabrın 12-də
ümumxalq səsverməsi ilə qəbul edilmişdir.
Konstitusionalizmin bütün ilkin ideyaları Azərbaycanın yeni Konstitusiyasında
öz əksini tapmışdır. Belə ki, insan hüquq və azadlıqlarının imtiyazı, siyasi plüralizm,
hakimiyyət bölgüsü, konstitusiya nəzarəti institutu və s. konstitusiyanın əsas müddəalarını
təşkil edirdi.
Azərbaycan Respublikasında konstitusionalizmin inkişaf tarixinə nəzər saldıqda qeyd
etmək olar ki, 90-cı illərdə postsovet məkanının bəzi ölkələrindən fərqli olaraq Azərbaycanda
hüquqi islahatlar nisbətən ləng aparılmışdır. Bu dövrdə əsasən ayrıca ikinci dərəcəli məcəllələr
qəbul olunurdu. Bununla belə, 2000-ci ilin sonunda Azərbaycan Respublikasının hüquq
sistemində demək olar ki, bütün zəruri qanunvericilik aktları təsbit edilmişdir. 1999-cu ildə
yeni məcəllələr qəbul edildi: torpaq, əmək, mülki və mülki prosessual, cinayət və cinayət-
prosessual və digər məcəllələr. Bu, ümummilli lider Heydər Əliyevin hakimiyyətə gəlişindən
sonra Azərbaycan konstitusionalizminin dinamik inkişafına bir daha dəlalət edir.
Xüsusi vurğulamaq lazımdır ki, həmin dövrdə Azərbaycanda
konstitusionalizmin formalaşmasına və inkişafına bəzi amillər mənfi təsir göstərmişdir.
Ermənistan-Azərbaycan, Dağlıq Qarabağ münaqişəsi kimi amillər sırasında Azərbaycan
konstitusionalizminin inkişafı xüsusilə nəzərəçarpacaq dərəcədə məhdud idi. O dövrün xaotik
siyasi prosesləri dövləti konstitusiya-hüquqi quruculuqdan uzaqlaşdırdı.
Müstəqil Azərbaycanın yeni Konstitusiyasının qəbulundan sonra aktiv
konstitusiyalaşma prosesi konstitusiya islahatlarının aktuallığının artmasına öz töhfəsini verdi.
87
Lakin qeyd etmək lazımdır ki, yeni Konstitusiyada konstitusiya dəyişikliklərinin bütün
mexanizmləri nəzərdə tutulsa da, konstitusiya və hüquq islahatları ləğv olunurdu.
Yalnız 2002-ci ildə Konstitusiyaya 24 əlavə və dəyişiklik ümumxalq səsverməsinə
çıxarılmışdı. Burada əsas məqsəd insan və vətəndaş hüquq və azadlıqlarının müdafiəsi
mexanizmlərinin təkmilləşdirilməsi idi. 2002-ci il referendumu Azərbaycan
konstitusionalizminin inkişafında mühüm tarixi hadisə kimi sayıla bilər. Bu dəyişikliklərin əsas
əhəmiyyəti ondan ibarət idi ki, vətəndaşa pozulmuş hüquq və azadlıqlarının bərpası üçün
Konstitusiya Məhkəməsinə müraciət etmək hüququ verilmişdi.
2002-ci il referendumunun nəticəsi olaraq, Konstitusiyaya başqa çox mühüm
əlavə və dəyişikliklər də edildi. Referendumla həll edilə bilməyən məsələlərin siyahısı tərtib
olundu. Amnistiya, vəzifəli şəxslərin seçilməsi, təyinatı və təsdiqi (maddə 3, 3-cü bölmə) və s.
haqqında müddəalar təqdim edildi. Əhəmiyyətli dəyişikliklərdən biri də alternativ hərbi xidmət
məsələsinin tətbiqi oldu (maddə 76).
Qeyd edək ki, dəyişikliklərdən fərqli olaraq Konstitusiyanın məzmununa əlavələr
konstitusiya qanunları vasitəsilə həyata keçirilir. Mahiyyət etibarı ilə konstitusiya qanunları
onu (Konstitusiyanı) tamamlayırlar. Azərbaycan Respublikası Konstitusiyasının 156-cı
maddəsində göstərilir ki, “Konstitusiya qanunları Azərbaycan Respublikası Konstitusiyasının
tərkib hissəsidir” [8].
Azərbaycan konstitusionalizminin təşəkkül prosesini və inkişaf tendensiyasını
öyrənərək belə qənaətə gəlmək olar ki, Azərbaycan Respublikasında konstitusiya-hüquq
islahatları əsasən iki mərhələdə aparılmışdır:
- 24 avqust 2002-ci il;
- 18 mart 2009-cu il.
Öncədən qeyd etdiyimiz kimi, Azərbaycanda konstitusiya islahatlarının ikinci
mərhələsi 2009-cu ildə başlanmış, 2009-cu il martın 18-də referendum yolu ilə Konstitusiyaya
bəzi mühüm dəyişikliklər və əlavələr edilmişdir. Konstitusiyaya Azərbaycanın iqtisadi
inkişafının sosial yönümlü olması ilə bağlı bənd daxil edilib. Buradan belə nəticəyə gəlmək
olar ki, yeni islahatlar praktiki olaraq sosial dövlətin inkişafında yeni mərhələyə keçidə
çevrilmişdir. Ümumiyyətlə, demək olar ki, 2009-cu ildə aparılan islahatlar insan hüquqlarının
və sosial dövlətin müdafiəsi mexanizmlərinin gücləndirilməsi ilə bağlı olub.
Dünyada konstitusionalizmin inkişaf tarixi göstərir ki, əsasən konstitusiya islahatları
dövlətin dinamik, eləcə də sosial-iqtisadi inkişafı ilə müəyyən edilir.
Beləliklə, yekunlaşdıraraq qeyd etmək olar ki, Azərbaycan konstitusionalizminin ilkin
elementləri artıq ilk demokratik respublikanın (Azərbaycan Xalq Cümhuriyyəti) mövcud
olduğu dövrdə olmuşdur. Amma heç bir yazılı konstitusiya qəbul olunmadığı üçün tam
konstitusionalizmin mövcudluğundan danışa bilmərik.
Qeyd edək ki, Müstəqillik Bəyannaməsi Konstitusiya statusuna malik idi. Sovet
dövründə Azərbaycanın dörd Konstitusiyası qəbul edilib. Bütün bu Konstitusiyalar praktiki
olaraq SSRİ Konstitusiyalarını təkrarlayaraq formal xarakter daşıyırdı. Və buna görə də,
fikrimizcə, sovet dövründə Azərbaycanda konstitusionalizm yox idi. Yalnız müstəqillik əldə
edildikdən sonra əsl konstitusionalizmin əlamətləri müşahidə olundu və möhkəmləndi.
Ümummilli lider Heydər Əliyevin hakimiyyətə qayıtdıqdan sonra Azərbaycanda
konstitusiyalaşma prosesi keyfiyyətcə yeni xarakter və dinamizm qazandı.

88
 İSTİFADƏ EDİLMİŞ ƏDƏBİYYAT

http://www.azerbaijan.az/portal/History/HistDocs/Documents/ru/04.pdf
http://files.preslib.az/projects/remz/pdf/atr_kons.pdf
Пашаев А. А. Протоколы заседаний мусульманских фракций Закавказского сейма
и Азербайджанского национального совета 1918 г. Б., Adiloğlu, 2006. - 216с.
Конституция (основной закон) Азербайджанской Советской Социалистической
республики. БАКУ, 1927. - 14 c.
Azərbaycan Sovet Sosialist Respublikasının Konstitusiyası (Əsas Qanunu). Bakı, 1978.
Aslanov T. Müasir Azərbaycanın dövlət quruculuğunda Konstitusiya Məhkəməsinin
rolu// www.gun.az/latest/68390// 02 Aprel 2013 [22:10]
Касумов З. Конституция суверенного государства //Возрождение XXI век.1999,
№21-22, с.102-115.
Конституция Азербайджанской Республики: принята 12 ноября 1995 года: с
изменениями и дополнениями по 24 августа 2002 года. - Баку: «Qanun», 2004. - 48 с.

89
 Джуманиязова Феруза

Беруний “Ҳиндистон” асарида нега эфталийларни тилга олмаган?

Марказий Осиёда ва Тарихий Шимолий Ҳиндистонда Эфталийлар42 улкан давлат

барпо этганлигини биз турли тиллар (хитой, арман, ўрта форс, сурёний, бақтрий, араб
каби)даги манбалар орқали биламиз. Улардаги маълумотлар асосида Эфталийлар
тарихининг турли масалаларига оид тадқиқотлар сони талайгина. Маҳаллий
тарихшунослигимизда Эфталийларнинг Марказий Осиё минтақаси билан боғлиқ тарихи
кўпроқ ёритилган. Бироқ, илк ўрта асрларда ушбу минтақада учта йирик сиёсий куч –
эфталийлар43, сосонийлар ва Турк ҳоқонлигининг сиёсий рақобати тўқнашиб, турк-
сосоний ҳарбий иттифоқи натижасида Эфталийларнинг Марказий Осиёда сиёсий
фаолияти тугатилиб, уларнинг кейинги тақдири Ҳинд диёри билан боғланиб кетганини
таҳлил қилувчи илмий ишлар етарли эмас. Маълумки, Берунийнинг “Ҳиндистон” асари
Ҳиндистоннинг илк ўрта асрлар тарихи, милоднинг бошларидан бошлаб ушбу минтақага
кириб келган турли этнослар тарихи ва антропологияси ҳақида маълумот берувчи асосий
фундаментал тадқиқотдир. Қизиқ томони шундаки, ушбу асарда Ҳинд диёрида сўнгги
эфталийлар билан деярли бир даврда кириб борган турклар ҳақида маълумот учрайди,
аммо минтақа сиёсий ҳаётида Гупталар давлатидан кейин то VII асрнинг иккинчи
ярмигача ҳукм сурган Эфталийлар умуман тилга олинмайди.
Берунийнинг “Ҳиндистон” асарида ҳаттоки мазкур диёрда донғи кетган давлат
қурган Кушон подшолигинг ҳукмдори Канишка ҳам эслатилади. Кобул водийсидаги
туркий Кобулшоҳлардан Беруний баҳс қилар экан: Эшитишимга кўра, ипак товарга
ёзилган шу насабнома Нағаркот қальасида сақланар экан; мен уни кўришга жуда
қизиқдим, лекин баъзи сабабларга кўра [кўришга] имкон топа олмадим. Уларнинг
подшоҳларидан бири Каник бўлиб, бунга Пурушовардаги Буддаҳа бутхонаси

42
V аср охири – VI аср бошларида эфталийлар давлати таркибига Шарқий Туркистондан
ташқари Марказий Осиё давлатлари – Ўзбекистон, Тожикистон, Қирғистон, Қозоғистон ва
Қирғизистон ҳамда Афғонистон, Покистон ва Шимоли-Ғарбий Ҳиндистон ерлари ҳам
кирган бўлиб, улар Шимоли-Ғарбий Ҳиндистондан то Еттисувгача ва Хўтондан то
сосонийлар Эрони ерларигача чўзилган улкан ҳудудда йирик империяни тузишга муваффақ
бўлганлар.
43
Шу ўринда, қисқача эфталийлар тарихи хусусида тўхталиб ўтсак. Эфталий номи биринчи
марта 361, 385 йилда Эдесса (Туркиянинг шимоли-шарқидаги ҳозирги Урфа) қамали билан
боғлиқ воқеалар баёнида учрайди. Улар арман манбаларида Hephthal, Hep’t’al, Tetal; грек
манбаларида Εφθαλιται (Hephthalites), Aβδελαι (Abdel/Avdel) ёки “Оқ хун” (White Huns);
сурёний манбаларида Ephthalita, Tedal; ўрта форс тилидаги манбаларда Hephtal ва Hephtel;
зардўштийлик манбаси ҳисобланган “Бундахишн”да Hēvtāls, ҳинд манбаларида Hūna;
бақтрий ҳужжатларида ηβοδαλο ( ebodalo), хитой манбаларида Ye-da, Ye-dien, Idi, Yeta-i-lito
ва араб манбаларида эса Haital, Hetal, Heithal, Haiethal каби номлар билан келтирилган,
Тибет манбаларида эса эфталийлар “Хебдол” деб аталган.
90
 Виҳора[нинг қурилиши]га нисбат берилади. Шунинг учун у Каник-чайтъя дейилади” 44
деб маълумот беради. Бу шуни кўрсатадики, Кушон давлатининг сиёсий довруғи Ҳинд
диёрида шунча юксак бўлганки, барча ундан кейин шимолдан бу минтақага келган
сулолалар ўзини унга легитимация қилган. Аммо асарда Ҳинд диёрида Кушонлардан
кейин бу минтақага қўшни ҳудудлардан кириб келган, Гупталар давлатини қулатган,
катта сиёсий из қолдирган Эфталийлар ҳақида бир оғиз сўз йўқ.
Ғарб тарихшунослигида амалга оширилган илмий изланишларда, хусусан
нумизматик тадқиқотларда Алхонлар деб номланган этник атама ёки гуруҳ оти учрайди,
тангашунослар учун “алхон тангалар гуруҳи” деб атайдилар. Р. Гёблнинг “эроний
хунлар”идан кейинги тўлқин сифатида уларга қаралган. Уларнинг номи деярли
тангалардаги ёзувлардан маълум, Р. Гёбл уни тангаларда уни alxono деб талқин қилган
ва бутун шимолий-ғарбий Ҳиндистонда уларнинг хунлар билан алоқадорлиги
айтилган45. Алхонлар сифатида хунларнинг кейинги авлодлари – Хионийлар
(кидарийлар ва эфталийлар) тушунилган. Алхон тангаларида кўрсатилган биринчи шахс
Xingila эди. Нумизмат М. Алрам Ҳинд диёридаги алхонларни эфталийлар уруғи деб
тушуниш кераклигини ёзади.
Алхонлар Ҳиндикушнинг ғарбий довонларини IV асрнинг сўнгги ўн йиллигида
кесиб ўтиб, Ҳиндистонга қадам қўйгач, у ердан кидарийларни суриб чиқаради. Чунки
шу даврдан бошлаб Каписа ва Кобул атрофларида тахминан 390 йилларда илк алхон
тангалари зарб қилина бошланган46. Эфталийларнинг Ҳиндистондаги Гупта давлати
билан биринчи тўқнашуви эса 457 – 460 йилларда содир бўлган. Япон олими Ш.
Куваямани тахминича, эфталийларнинг кириб келиши Бомиён, Каписа ва Зобулистон
орқали эмас, балки Ҳиндикуш ва шимоли-ғарбий Тохаристон оралиғидаги водийлар
орқали бўлган.
аl-Hindнинг тарихий-маданий ўлкаларидан бири Гандхарани забт этган эфталий
ҳукмдорларидан Тегин бўлган, баъзи тадқиқотчилар уни Хingila деб ҳам атайди.
Хитойлик роҳиб Сонг Юн: “чен-куан эрасининг [520] биринчи йили тўртинчи ойи
ўрталарида мен Кан-то-ло [Гандхара]га бордим, у У-чанг (Уддияна, ҳозирги Сват
водийси)га жуда ўхшаш бошқа жой эди. Аслида Yeh-po-lo [Гопала] номи билан танилган
жой Xe-та (эфтал) томонидан эгалланган ва Chixchin [Teгин] томонидан идора
қилинади. Улар қўлга киритганидан бери икки авлод ўтди”. А.Х Дани бу маълумотга
асосланиб, Гандхара эфталийлар томонидан эгалланган санани 465 йил деб белгилайди.
Тахминан 490 йилларда эфталийларга Тўрамана етакчилик қилган. “Ражатарангини”да
унинг исми Васукула бўлиб, у ҳам Тегин унвонига ва Jaūvla ҳиндча “лочин” маъносини
берувчи эпитетга эга эди. Балки Сонг Юн уни назарда тутган бўлиши мумкин.

44
Sachau. C. E. Alberuni’s India. An account of the religion, philosophy, literature, geography,
chronology, astronomy, customs, laws and astrology of India about A.D. 1030. An English
Edition, with Rotes and Indices. In two volumes. Vol.I. London. Trübner and Co., Ludgate Hill.
1888. P. 10-13.
45
Kurbanov A. The Hephthalites: Archaeological and historical analysis. Phd thesis submitted to
the Department of History and Cultural Studies of the Free University. – Berlin, 2010. – p. 101;
Göbl R. Dokumente zur Geschihte der İranischen Hunnen in Baktrien und İndien. Band I. –
Wiesbaden, 1967. –Р. 126-132.
46
Kurbanov A. The Hephthalites... – Р. 101.
91
 Эфталийларнинг Ҳинд ўлкасига кириб бориши Эфталийларнинг Марказий
Осиёда кечган сиёсий-ҳарбий жараёнлардаги иштироки V аср ўрталаридан бошланади.
Масалан, арман тарихчиси томонидан 450 - йиллардаги воқеалар тилга олинар экан,
“эфталийлар мамлакати” деган жумлани келтирган, араб манбаларида ҳам
“Хайатила/Хайтал ери” деган сўзлар учрайди. Уларнинг Ўрта Осиёдаги якуни
манбаларда Сосонийлар шоҳи Хусрав Анушервоннинг Балх яқинида 562/563 йилда
эфталийларга зарба бериши бошланиб кетганлиги айтилади. Турк ҳоқонлиги эса 565
йилда Нахшаб яқинидаги саккиз кунлик жангда эфталийларга қаттиқ зарба беради. Бу
мағлубиятдан бироз вақт ўтгач, 567-568 йилларда эфталийлар давлати қулайди.
Қақшатқич зарбага учраган эфталийлар Тохаристонда бир муддат ўз мустақиллигини
сақлаб турадилар. Шундан сўнг эфталийлар бир муддат al-Hind диёрида сиёсий
иқтидорга келади. Умуман олганда, Эфталийлар Ҳиндистон ўлкасига жуда олдинроқ,
Гупталар давлатини V асрнинг иккинчи ярмида мағлубиятга учратиб келган, бироқ бу
мақолада Эфталийларнинг Ўрта Осиёдаги якунидан сўнг ҳинд еридаги фаолияти ва
Беруний асарларида эса Ҳинддаги мазкур улкан давлатнинг номи келтирилмаслиги
асосий эътибор қаратилади.
Жанубий Тохаристон, яъни Ҳинд ўлкасига қўшни ҳудуддаги эфталийлар
манбаларда етарлича маълумот бўлмасада, уларнинг сўнгги қароргоҳлари Бағлон
чегараларида бўлганлиги ҳақида хитойча маълумотларда аниқ қайдлар учрайди.
Хусусан, VI асрнинг иккинчи ярмида яъни тахминан 580 йили Тохаристонга ташриф
буюрган буддавий роҳиби Дхармагупта Эфталийларнинг бу даврда ниҳоятда заифлашиб
қолганлигини кўрган эди47. Эфталийларнинг қолган кучлари Тохаристоннинг жануби,
Афғонистоннинг шимоли-ғарби, Заминдавар, Зобулистон ва Кобулда сақланиб қолади48.
Шундай қилиб, эфталийлар аста-секин Тарихий Шимолий Ҳиндистон томон cурила
бошлайди.
Ҳинд манбаларида Эфталийлар Варахамихиранинг Bṛhatsaṃhitā асари ва
Махабхаратада Śveta Huna шаклида келади, бундан оқ хун маъносини осонгина англаш
мумкин. Баъзи тадқиқотчилар Тарихий Шимолий Ҳиндистондаги аниқроғи маркази
Кобул водийсидаги туркий сулоланинг (Туркшоҳийлар ёки Кобул Тегиншоҳлари) тарихи
661 ёки 666 йилларда бошланганлиги айтар экан, унгача бу ҳудудда Хингил сулоласи
тахминан VI аср бошларидан 661 йилгача ҳукм сурган марказий осиёлик сулола
ҳукмрон бўлганини таъкидлайди ва уларнинг келиб чиқишини эфталийлар билан
боғлайдилар. Аниқроғи, Гардез Ганеша статуясидаги śri-ṣāhi-khiṃgālauḍyāna-ṣāhi
иборасини баъзи олимлар шимолий-ғарбий Ҳиндистон – Гандхара ва Кашмирда VI-VII
асрларда (балки унданда олдинроқ) фаолият кўрсатган Хингил династияси номига
алоқадор деб билади. Ўша сулоланинг бир ҳукмдори Нарендрадитя Хинхила
(Narendraditya Khinkhila) Гардез Ганеша статуясидаги śri-ṣāhi-khiṃgāla деб аталган киши

47 Tezcan M. Kuşanlar, Akhunlar ve Eftalitler. Tarihte Türk-Hint İlişkileri Sempozyumu Bildirileri. –

Ankara, 2006. – S.43.
48 Wink A. Al-Hind. The making of the indo-islamic world. Vol. I. Early medieval India and the

expansion of islam. 7th-11th centuries. – Leiden, New York, København, Köln: Brill, 1991. –Р.110.

92
 билан идентик деб ҳам қаралган. Ҳиндларнинг манбаси бўлган “Ражатарангини”га кўра,
Нарендрадитя Хинхила (Narendraditya Khinkhila) 597-633 йилларда ҳукмронлик қилган.
Шундай экан, ушбу ҳукмдор Уддиянани 765 йилдан кейин бошқарган śri-ṣāhi-khiṃgāla
билан айнан бўлолмайди. Ал-Яъқубийга кўра, ал-Маҳдий (775-785 йй.) нинг замондоши
бўлган Хинхил ёки Хинжил деб аталган Кобулшоҳ билан śri-ṣāhi-khiṃgālaни битта деб
ҳисоблаш мантиқлироқ. Ушбу ҳукмдорнинг араб манбаларидаги исми эса Хинхил ёки
Хинжил бўлган. Эфталийларнинг Ҳиндистондаги Хингил сулоласининг охирги
ҳукмдори – Ғар-илчи номи 661 йилдан кейинги манбаларда келтирилмайди ва бунга
асосланиб, сулоланинг тугаши шу йилларга тўғри келади.
al-Hindга Ғарбий Турк хоқонлиги ҳарбий сафарлари пайтида - 625 йилда
Гандхарада (бугунги Покистоннинг шимоли-ғарби/тарихий Шимолий Ҳиндистоннинг
бир қисми) Хингил сулоласига мансуб сўнгги ҳукмдор Нарендра II Тун ябғухоқоннинг
ҳокимиятини тан олганлиги сабабли ўз тахтини сақлаб қолган. Айнан шу йиллари
Гандхарада эфталийларнинг сўнги сулоласи деб тахмин қилинган Хингил сулоласининг
нуфузи чекланган, Каписа эса эҳтимол келиб чиқиши эфталийлардан бўлмиш бошқа
ҳукмдор томонидан, Нарендра II вафотидан сўнг иккала ҳукмдорлик (Каписа ва
Гандхара) бирлаштирилган ҳолда бошқарилаётган эди. Баъзи тадқиқотчилар фикрича,
мазкур ҳукмдорнинг келиб чиқиши Ғарбий Турк хоқонлигига бориб тақалган бўлиб,
“Таншу”да келтирилган маълумотларга кўра, 658 йили Каписа ва Гандхара ҳукмдори Ho-
hsieh-chih (Тан даври талаффузида xâλ-γil-tśi< қад. туркчада *Qarγїlaсї) эди. Бундан
кўринадики, Ho-hsieh-chih (*Qarγїlaсї) исмли туркий бўлиши тахмин қилинаётган
ҳукмдор дастлаб Каписа ҳукмдори этиб тайинланган, бир неча йилдан сўнг Гандхарада
сўнгги эфталийлар давлати (?) – Хингил ҳукмдори Нарендра II устидан муваффақият
қозонган ва ушбу ҳукмдорликни ўз ҳукми остига олган.
Энди, нега “Ҳиндистон” асарида Берунийнинг на Хингил сулоласини, на
Эфталийларни тилга олмагани масаласига тўхталсак. Юқоридаги маълумотлар Тарихий
Шимолий Ҳиндистон диёрида сўнгги эфталийлар туркийлар билан яқинлашиб
кетганлигини кўрсатади. Бугунги кунда эфталийларнинг иккинчи номи “оқ хунлар”
эканлигига асосланиб, прототуркий бўлиши эҳтимоли катта бўлган – хунлар орқали
туркий дунёга алоқали, деган фикрлар йўқ эмас. Ҳатто баъзи манбаларда хусусан, Абу
Абдуллоҳ Муҳаммад ибн Аҳмад ибн Юсуф ал-Хоразмийнинг “Мафотиҳ ал-‘улум”
(“Илмлар калити”, Х аср) асарида келтирилган маълумот ҳам муҳим: “хайатила
(эфталий, ‫ – )الهیاطلة‬бу Тохаристон(‫)طخارستان‬да ҳукмрон қудратли одамлар гуруҳи; халаж
ва канжина (‫ )خلج و کنجینه‬турклари уларнинг авлодидир”49, деган маълумотларни ҳам
кўрсатиш мумкин. Хоразмий нафақат халажларнинг Тохаристонда яшаганини, балки
уларнинг эфталийларнинг авлоди эканини айтади.
Фикримизча, халажлар Тохаристон ҳудудига, хусусан Ҳинд ўлкасига Турк
хоқонлиги давридан ҳам олдин эфталийлар сиёсий иттифоқи таркибида кириб келган.
Чунки эфталийлар конфедерациси таркибида турли тилда гаплашувчи ўтроқ ва
кўчманчи аҳоли гуруҳлари кирган эди. Хоразмий берган маълумот эса тадқиқотларда
халажларнинг эфталийлардан келиб чиққани ҳақидаги фикр шаклланишига олиб келган.

49
Bosworth C.E., Clauson G. Al-Xwārazmī on the peoples of Central Asia // Journal of the Royal Asiatic Society. –
London, 1965. – P. 11.

93
 Шу билан бирга, баъзи тадқиқотчилар халажларни Хуросон ҳудудига келиб жойлашган
энг қадимги турклар деб ҳисоблайдилар50.
Бошқа манбалар ҳам илк ўрта асрларда сўнгги эфталийларнинг этно-маданий
яқинлигига ишора қилади. Арман тарихчиси Себеос мазкур даврдаги воқеалар ҳақида
сўз юритар экан, Баҳром Чубиннинг “жасорат билан тетал [эфталийлар] ҳукмдорини
енгани ва Балх ҳамда Кушон ерларини қўлга киритганини” ҳақида хабар беради 51.
Арман тарихчисининг берган ушбу маълумотига асосланиб, Тохаристонда ёки унинг
таркибидаги воҳаларнинг бирида дастлаб Хусрав Iнинг, кейинчалик эса турк хоқонининг
олий ҳокимиятини тан олган сўнгги эфталийларни кўриш мумкин. Бироқ, тадқиқотчи
К.Цегледи Себеос келтириб ўтган эфталийлар (t‛etalk‛)ни ғарбий турклар деб тушуниш
кераклигини айтади.
Юқоридаги маълумотлар VI асрнинг бошлари – VII асрнинг охирида айниқса
Ҳинд диёрида турк-эфталий яқинлашуви ва симбиози янада кучайганини кўрсатади,
натижада Беруний ўз асарларида эфталийларни туркийлар билан идентик деб тушунган,
шунинг учун ҳам уларнинг номи фаолияти тилга олинмаган кўринади.

50
Камолиддин Ш. Саманиды. Из истории государственности Узбекистана в IX - X вв.
Saarbrucken, LAP LAMBERT Academic Publishing, 2012. – С. 173.
51
Тадқиқотчи А.Отахўжаев арман тарихчиси Себеос анахронизмга йўл қўйган, у туркларни
тетал, яъни эфталийлар деб келтирганини таъкидлайди. Отахўжаев А. Илк ўрта асрларда
Марказий Осиё цивилизациясида турк-суғд муносабатлари. – Т.: ART-FLEX, 2010. – С. 26.
94
 Добролюбський Андрій

Загадковий «…Kaczakeyow Mayak Karawull…»

Abstract. The article traces the movement of Emir Hajibey's horde in the 1360s and 1370s
along the Black Sea coast between the Dniester and the Dnieper. The proximity of its camps and
settlements to the seaside castles and anchorages of the Latins meant active participation in
international trade. The inhabitants of Khadzhibey's Horde formed established settlements on the
bases of their ulusbek's winter positions near key crossings (Mayaki, Adzhigol) and Genoese
factories (Ginestra, Lerichi-Illiche).
Keywords. Khadzhibe's Horde, Lighthouses, Ginestra, Adzhigol, Ochakiv,

Після Синьоводської битви восени 1362 р. на північно-західних околицях

золотоординського Поділля, в районі Кам’янця князі-переможці Коріатовичі заснували
Подільське князівство. Здавалося б, після перемоги в цій битві вони повинні були повністю
позбавитися ординської залежності. Тим часом, у клаузулах (лат.; clausula — «укладання,
закінчення, кінець») подільських грамот другої половини XIV – початку XV ст. про сплату
данини Орді, чемно і розпливчасто говориться, що правителі Орди анітрохи не
відмовлялися від справляння данини, а подільські князі — від її сплати.
Втім, навряд чи вона справно виплачувалася, і данники навіть намагалися це
обмовляти. Так, князь Федір Коріатович заявляв у своїй грамоті про можливість сплати дані
не Орді, а йому самому [1]. Це було досить ризиковано, оскільки будь-які невиплати завжди
могли стати приводом до спонтанних ординських набігів. Виходить, що вказану данину,
або «вихід», переможці були змушені продовжувати платити переможеним. Тому що біля
південних меж Подільського князівства, у 1360-ті роки, у степах Північного Причорномор’я
продовжували існувати володіння Хаджибея — його орда, тобто кочовий Ябу-городок. Це
означає, що бунтівний емір досить швидко зумів замиритися з беклярібеком Мамаєм і,
отже, з ханом Абдаллахом. Він «повернувся в лоно „правильної“ Золотої Орди» (вираз
Я. Дашкевича) [2]. І, мабуть, надовго — справді, аж до кінця 1370-х років емір Хаджибей
фігурує у джерелах як один із темників Мамая. Отже, протягом усього правління Мамая
Ябу-городок був складовою частиною «Мамаєвой орди».
Тим самим темник Хаджибей зберігав можливість шантажувати подільських князів
набігами своїх беків та мурз. Адже мирного життя із сусідами у ординців не могло бути в
принципі — їхній добробут прямо залежав від кількості награбованого добра та захоплених
ясирів. Тому виплати степовим «рекетирам» були звичайною справою. Вони делікатно
іменувалися «упомінками». Їх вистачало далеко не всім, і періодично «приватні» загони
окремих мурз вторгалися в землі Поділля для розбою та грабежів.
Хаджибеєва орда переміщалася вздовж причорноморського узбережжя від Дністра
до Дніпра. Щоправда, жодних письмових джерел про це немає. Взагалі. Їхня повна
відсутність створює, зрозуміло, відчуття певного наукового дискомфорту. Тому
залишається використовувати лише непрямі та не надто виразні відомості — шукати
топонімічні сліди, хоч якось пов’язані з ім’ям Хаджибея (Качибея). Такий топонім
«Kaczakeyow», який зовсім не від доброго джерельного життя, ототожнюється більшістю
95
істориків із селищем Хаджибей (Качибей). Він згаданий як «…Kaczakeyow Mayak
Karawull…» у так званому «Списку міст…», складеному в 1432 р. за Великого князя
Литовського Свидригайла Ольгердовича, а також в інших джерелах XV–XVI ст. Ніхто,
втім, до ладу не знає, де саме ці «міста» могли бути. Неясно, чи це був один населений
пункт, чи більше. Топоніми постійно згадуються як різні об’єкти одночасно — Качибей та
Маяк [3]. І якщо це один об’єкт, то такими могли бути будь-які пункти в межах кочування
Хаджибеєвої «тьми» (Ябу-городка) зі словом «Маяк».
У змістовому значенні сам термін «Маяк» — це «варта», «вежа на суші»,
«укріплення», а також переправа. Таких «маяків» у місцях відступу Ябу-городка до
чорноморського узбережжя могло бути безліч — будь-яка переправа або будь-який пункт
на морському узбережжі. Серед них — містечко Маяки в Молдові, що збереглося в
топоніміці, селище Старі Маяки під Одесою та ін. А також селище Маяки на Нижньому
Дністрі. Сюди в дністровські плавні відступив після Синіх Вод темник Хаджибей. Тут і
поховав свою улюблену подругу [4]. Ці плавні для біженців Ябу-містечка цілком могли
стати досить надійним захистом від можливих переслідувачів. Тому періодичне
розміщення тут Хаджибеєвої «тьми», або якоїсь її частини, не повинно викликати прямих
заперечень.
Втім, залишається неясність у тлумаченні цих топонімів, яку створили ще патріархи
передісторії Одеси. Так, професор Новоросійського університету Ф. К. Брун вважав єдиним
об’єктом Mayak Karawull, а інший професор того ж таки університету А. І. Маркевич
з’єднував Kaczakeyow і Mayak в єдиний населений пункт і бачив у них порт Качибей —
попередник Одеси [5].
Переправа біля селища Маяки — одна із ключових на нижньому Дністрі. У джерелах
це місце називається також «Митиреві Кишини», що не дуже впевнено перекладається як
«Мечеті» або «Намети Дмитра». Можна думати, що ці землі належали еміру Дмитру, який
«притулив» якусь частину орди та Ябу-городка свого «брата» Хаджибея після втечі з-під
Синіх Вод. Це місце також називалося Міяк-Гічіт або Міяк-Баба-Султан. Тут же була якась
«вежа на суші», і історики припускають, що вона могла називатися «Хаджибєєвим
Маяком».
Ще більш імовірно, що «Хаджибеєв Маяк» розташовувався в «місцевості, яку займає
Одеса», там, де «солоне озеро… дорогою як іти в Очаків» названо так на ім’я «князя»
Хаджибея, як про це пише Матей Стрийковський. Ймовірно, найменування «Хаджибеєв»
було йому дано у зв’язку з тим маяком, що у XIV ст. обслуговував якірну стоянку латинян
Джинестру. Справді, тут здавна була зимова ставка орди Хаджибея та його Ябу-городка.
Археологічно це підтверджується уламками червоно-жовто-стрічкової кераміки, знайденої
на Приморському бульварі в Одесі [7]. І це є по суті доказом того, що після поразки біля
Синіх Вод восени 1362 р. якась частина його орди відступила і сюди.
Ця кераміка вважається «сільською» і «бідною» у порівнянні зі звичайним
золотоординським міським посудом, знахідок якого вздовж одеського узбережжя
донесхочу. Вона виготовлялася у сільських поселеннях із середини 60-х рр. XIV ст., після
загибелі або занепаду золотоординських міст. Вона є переконливим археологічним
підтвердженням виникнення осілого, або півосілого селища «на базі» зимової ставки
улусбека Хаджибея після битви біля Синіх Вод. Ось її й почали тут виготовляти вцілілі

96
насельники Ябу-городка52. Вона й маркує як переміщення орди Хаджибея в 1360-ті рр. на
одеське узбережжя, так й те, що її частина перейшла до тимчасової осілості або півосілості
— жителі Ябу-городка, при обмеженій кількості пасовищ, були змушені осідати на землю
для того, щоб отримати можливість влітку запасатися кормом для худоби (та й для самих
себе) на зиму. Щоб забезпечити цілорічний прокорм худоби, доводилося заготовляти сіно
та солому на зиму і ці запаси охороняти. А це означало потребу в осілих селищах. Такі
селища і з’явилися на маршруті між Дністром та Дніпром.
Оскільки більша частина цього корму — фітомаси — збиралася і наготовлялася на
зиму, це давало можливість більш економно прогодувати овець без попередньої тебенівки
з боку коней. Вівець тримати вигідніше, вони поїдають куди менше, ніж коні. Велика
кількість овець у стаді — ознака злиднів. Вона ж — ознака осілості чи напівосілості. А
велика кількість коней — ознака безперечного достатку. Але коні з’їдають куди більше
корму, і за осілого господарства їхня кількість стає збитковою.
Раніше Ябу-городок систематично перекочовував навесні на північ, восени — на
південь. При таких меридіональних перекочовуваннях у мешканців Хаджибеєвої пітьми не
було жодної необхідності осідати на землю, тому що маси тварин забезпечувалися
основною літньою кормовою базою — просторами лісостепу, де фітомаси вп’ятеро більші,
ніж у причорноморських степових районах. Але після Синіх Вод Ябу-городок втратив
можливість повертатися навесні в лісостепові області і був приречений на перекочування
виключно в межах степової зони причорноморського узбережжя. Голодування серед його
жителів почастішали — адже пара морозних та багатосніжних зим може поставити масу
людей на межу голодної смерті. Це вимагало від кочовиків Хаджибеєвої «тьми» адаптації
до нових умов. Очевидно, саме за таких обставин і виникло селище Хаджибей поблизу
Джинестри в 1360-х рр., назва якого збереглася на пізніших картах.
Його мешканці були змушені цілими сім’ями вдатися до нерегулярного
землеробства як допоміжного виду господарства, засіваючи відведені їм наділи просом та
пшеницею. Такі жителі у пізніших джерелах стали прямо називатися «осілими», тобто
тими, що жили в стаціонарному житлі. На відміну від «юртних», які належали до кочів’ї-
юрти, що переміщається. «Осілі» теж жили в юртах, хіба що оточених дерев’яним
парканом. Але, за найменшої можливості, вони поверталися до кочового господарства та
способу життя [8].
Крім «сільської» кераміки на Приморському бульварі, а також у районі Ланжерону,
знайдені і уламки дорогого світло-сіро-зеленого так званого селадонового, або
псевдоселадонового, посуду другої половини XIV ст., а також уламки розписних
глазурованих (так званих люстрових) судин того ж часу [9]. Тим же часом датується і стінка
чаші, типової для групи «Південно-Східний Крим», з орнаментом сграффіто, виконаним
одинарними різцями різної ширини, під монохромною зеленою глазур’ю. Тут же знайдено
і монету хана Абдаллаха — мідний пул (пуло — араб. ‫ )پول‬1367–1370 рр. На аверсі — напис:
«Хан Абдаллах, та продовжиться його правління», на реверсі зображений хижак сімейства

*
Назва «Ябу-городок» («городок намісника») у монгольські часи формально не існувала —
давньотюркський титул «Ябу» монголами не запозичувався і був пов’язаний з титулом чи рангом
конкретного правителя. Але наміснику відповідали посади беклярібека чи улусбека. Оскільки
здебільшого кочівники орди Хаджибею були тюрками, то термін «Ябу» зберігся у джерелах до
початку XVI ст. як «народний», у змістовому значенні «панський двір». У цьому випадку він був
еквівалентний Хаджибеєвій «тьмі» чи орді.
97
котячих (голова звернена вліво) [10]. Іншу подібну монету знайдено на лівому березі
Куяльницького лиману, поблизу нинішнього селища Котовського — передмістя Одеси.
Судячи з місць знахідок усіх згаданих уламків посуду і монет «початковий»
Хаджибей на місці нинішньої Одеси як осіле (або півосіле) селище виникло в 1360-ті рр.
Воно розташовувалося поблизу італійської якірної стоянки Джинестри та її маяка, що було
дуже зручним місцем для стоянки суден, їх ремонту, поповнення запасів прісної води,
набору солі тощо. Тут були соляні промисли на Куяльнику. Природно, що між місцевим
кочовим населенням та екіпажами кораблів під час стоянок було налагоджено якийсь
товарообмін. Він продовжувався і надалі, а «відлуння цієї діяльності і були причиною
стійких чуток про колишнє існування в цьому місці порту, через який здійснювалася
морська торгівля» [11]. Не виключено, що на плато Приморського бульвару розташовувався
караван-сарай, що служив дахом та стоянкою для мандрівників і торгових караванів на
шляху з Нижнього Подніпров’я до Білгорода — південно-західного відрізка «Татарського
шляху» з Криму до Львова [12].
Цей традиційний торговий «Татарський шлях», який має у літературі найменування
«Via Tatarica», у другій половині XIV ст. занепадає. Раніше він вів від генуезької колонії
Каффи через степовий Крим до Таванської переправи через Дніпро (біля Берислава) і через
степи Північного Причорномор’я до Кам’янця, Львова та Кракова. Але після Синьоводської
битви, на ділянці між Дніпром та Дністром, його змінює новий торговий шлях, де
перевезення через Дніпро стало здійснюватися в районі Очакова, на переправі через
Дніпровський лиман від Кінбурнської коси до річки Аджигол. Тут же, на схід від Аджиголу,
знаходився генуезький замок Леріче-Ілліче [13]. Очевидно, латиняни контролювали цю
переправу. Дорога від Аджиголу та Леріче-Ілліче до Маяків на Дністрі йшла вздовж
чорноморського узбережжя, повз Джинестру і Флорделіс. Ймовірно, пересипи, що
відокремлюють Куяльницький та Хаджибейський лимани від моря, на той час вже
утворилися. Тоді ж і виник той самий «шлях із-за Дністра морським берегом у Крим», який
вказаний на відомій карті морейця Ілляса [14].
Переправу поблизу Очакова чітко датують монети — іменні пули з ім’ям того ж хана
Абдаллаха (1367–1370 рр.), з таким самим побажанням цьому хану продовжити його
правління, як і на одеських монетах. Численні знахідки монет цього типу та місцевих
наслідувань їм відомі в районі Кінбурнської коси, і на правому березі Дніпровсько-Бузького
лиману в районі Аджиголу. Вони свідчать, що переправа у 1360-х роках тут активно
функціонувала. Звідси дорога йшла через фортецю Балаклію біля впадання річки Чичиклії
в Південний Буг. Це місце також маркується монетами Абдаллаха. Від Балаклії
відкривається практично прямий шлях, який не вимагає жодних переправ, до Кам’янця по
вододілу між Дністром та Бугом [15]. Цим же шляхом «хаджибейцям»** було зручно
здійснювати набіги на Подільське князівство.
Нумізматичні підстави бачити «Хачібеєв Маяк» у районі нинішнього Очакова
виглядають досить вагомими. Тим паче що вони підкріплюються картою, де саме тут
розміщувався «порт Качибей» [16]. А там, де є порт, там має бути і маяк. І не якийсь, а
Качибейський. Значить, саме з цього «королівського порту Качибей» (in portu suo Regio

**
Самоназва золотоординських кочовиків часто пов’язувалася з іменами їхніх правителів. Так,
весь військовий стан хана Узбека іменувався «узбекіяни» (букв. «узбекці, узбеківці»). Улусні
володіння були «відомі в народі» (вираз І. М. Березіна) за іменами своїх власників. Отже, не буде
помилковим називати населення улуса Хаджибея «хаджибейцями».
98
Kaczubyeiow), за наказом короля Владислава II Ягайла, згідно з відомим повідомленням
Яна Длугоша, в 1415 р. було відправлено збіжжя до Константинополя. До того ж, згідно з
Густинським літописом, це збіжжя було відправлене не з Хаджибея, а з Очакова [17]. Воно
могло бути доставлене у вказаний порт Качибей поблизу Очакова лише хаджибейцями Ябу-
містечка. А сам Длугош міг до ладу й не знати, де саме цей «Качибей-порт» тоді був. І тут
же розташовувалась переправа через Дніпровсько-Бузький лиман, яка стала ключовою на
так званому «Татарському шляху».
Існування різних «Хаджибеєвих Маяків» у другій половині XIV ст. легко
пояснюється сезонними переміщеннями Хаджибеєвої пітьми (Ябу-містечка) вздовж
чорноморського узбережжя між Дністром та Дніпром, за вказаними шляхами між
переправами Маяк і Очакова.
Можна бачити, що володіння Хаджибея у 1360–70-ті роки охоплювали все
чорноморське узбережжя між Дністром і Дніпром і степові простори, що прилягають до
нього, до меж з лісостепом. Близькість його становищ та селищ до приморських замків та
якірних стоянок латинян означала й активну участь у міжнародній торгівлі. «Хаджибейці»
таким чином контролювали найважливішу ділянку «Via Tatarica», яка проходила через
Джинестру, Флорделіс, Лерічі-Ілліче та Балаклію.Саме так у 1360–70-ті роки жителі
Хаджибеєвої «тьми» пристосовувалися до існування у причорноморських степах. Вони
утворювали осілі поселення на базах зимових ставок свого улусбеку поблизу ключових
переправ (Маяки, Аджигол) та генуезьких факторій (Джинестра, Лерічі-Ілліче). А між цими
селищами переміщалася «юртова» частина Ябу-містечка «Via Tatarica» вздовж
чорноморського узбережжя. Не виключено, що таких селищ було набагато більше, і вони
існували неодноразово.А у військової верхівки — беків і мурз — зберігалася можливість
стягувати «упомінки» з подільських князів. Це забезпечувало відносне благополуччя
улусбека Хаджибея. І все було б у нього добре, якби не страшні чума та голод, що охопили
його володіння. Але то вже інша історія.

Примітки

1. Полехов С. В. Грамота князя Фёдора Кориатовича 1391 г. и подольская дань «в

Татары» // Архіварыус: зб. навук. паведамл. і арт. ; вып. 17 / рэд. В. Ф. Голубеў [і інш.]. —
Мінск : НГАБ, 2019. — 336 с.
2. Дашкевич Я. Степові держави на Поділлі та в західному Причорномор’ї як
проблема історії України XIV ст. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і
Волині. Вип. 10. 2006. С. 112–121.
3. Білецька О. В. Качибей у світлі джерел XV–XVI століть (матеріали до вивчення
історичної географії Поділля та Північного Причорномор’я // «Записки історичного
факультету», 26 випуск, 2015: наукове видання / Колектив авторів. — Одеса : Одеський
національний університет імені І. І. Мечникова, 2015. — С. 233–257.
4. Добролюбский А. «Будь счастлив!» // Дерибасовская—Ришельевская. Одесский
альманах. — № 86. — Одесса: Пласке, 2021. — С. 36–50.
5. Белецкая О. В. Маяк в XIV–XVI вв. (материалы к изучению исторической
географии Подолии и Северного Причерноморья) // Золотоордынская цивилизация, 2016.
№ 9. — С. 189–192.
6. Див.: розбір думок; Белецкая О. В. Маяк… с. 192.

99
 7. Добролюбский А. О. Имя дрока. — Одесса: ВКО, 2019. — С. 8–20.
8. Гулевич В. П. Место татарского населения в экономике Крыма в конце XIV – 70-
х гг. XV вв. // Тюркологический сборник 2015–2016: Тюркский мир Евразии. М.: Наука —
Восточная литература, 2018.
9. Добролюбский А. «Я попал в какой-то другой мир» // Дерибасовская—
Ришельевская. Одесский альманах. — № 82. — Одесса: Пласке, 2020. — С. 28–42.
10. Иванова С. В., Красножон А. В., Савельев О. К. Многослойный памятник
«Приморский бульвар» в Одессе: от античности до средневековья // Tyragetia, s.n., vol. XV
[XXX], nr. 1, 2021. — С. 297–312.
11. Гулевич В. П. Первое письменное упоминание Качубеева: критический разбор //
Золотоордынское наследие: Сборник статей, посвященный 700-летию со дня рождения
средневекового татарского поэта Сейфа Сараи. Выпуск 4. — Казань: Институт истории
им. Ш. Марджани АН РТ, 2021. — С. 262–282.
12. Хромов К. К. Локализация азово-черноморского участка торговой дороги
Татарский шлях из Азака во Львов (по нумизматическим данным) // Золотоордынское
обозрение № 8 (2), 2020, 274–283.
13. Господаренко О. Про генуезьку присутність на території Миколаївської області:
історико-географічні й археологічні зауваження // Емінак: науковий щоквартальник. —
2015. — № 3 (11) (липень–вересень). — С. 54–59.
14. Добролюбский А. О., Смирнов И. А. «…Что тут хан имел в виду…»?
//Стародавнє Причорномор’я. — ХІІІ. — Одеса: ОНУ, 2021. — С. 150–158.
15. Хромов К. К. Указ. соч. — C. 61.
16. Карта С. Сарницкого, 1587 г. Stanislai Sarnicii Annales, sive de Origine et Rebvs
Gestis Polonorvm et Litvanorvm, Libri Octo. Habes hîc priorem partem horum Chronicorum,
hactenus omissam et neglectam ab alijs authoribus: quae incipit ab Asarmoth conditore
Sarmaticorum populorum, et continuatur ad Lechum ipsum, rerum ordine secundum temporum
seriem seruato. Et tandem à Lecho ad nostra tempora, quid in istis terris actum sit fideliter
exponitur. Caetera, quae in hoc libro continentur, ipsius libri argumentum eidem praefixum
indicabit. Anno Domini M.D.LXXX.VII. [Kraków], [Mikołaj Szarfenberger?]. 425 s. (вкладка).
17. Білецька О. В. Качибей у світлі джерел XV–XVI століть… с. 238.

100
 Жолоб Михайло

Ярослав Дашкевич (1926-2010 рр.):

сходознавчі аспекти інтелектуальної біографії

Запропоноване дослідження присвячено сходознавчим аспектам інтелектуальної

біографії українського історика Ярослава Дашкевича (1926 – 2010 рр.). Охарактеризовано
становлення Ярослава Дашкевича як дослідника народів Сходу, визначено його вклад у
розвиток вітчизняної орієнталістики та вивчення історії України.
Ключові слова: Ярослав Дашкевич, сходознавство, історія України.

Zholob M. P.
Yaroslav Dashkevych (1926 - 2010): oriental aspects of intellectual biography

The proposed study is devoted to the Oriental aspects of the intellectual biography of the
Ukrainian historian Yaroslav Dashkevych (1926 - 2010). The development of Yaroslav
Dashkevych as a researcher of the peoples of the East is characterized, his contribution to the
development of domestic oriental studies and the study of the history of Ukraine is determined.
Key words: Yaroslav Dashkevych, Orientalism, history of Ukraine.

Україна здавна була осердям проживання орієнтальних народів – мова насамперед

йде про розпорошені на її території єврейські громади, кримських татар, вірменську
діаспору. З огляду на це, важливим видається факт публікації вітчизняними вченими
наукових праць, що були присвячені історії народів Сходу та їх зв’язкам з Україною.
Вагомий внесок в означену царину історичної науки здійснив Ярослав Дашкевич.
Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові в родині генерала армії
Української Народної Республіки Романа Дашкевича та хорунжої Українських Січових
Стрільців Олени Степанів. Ярослав Дашкевич 1949 року закінчив філологічний факультет
Львівського державного університету. Того ж року був арештований. Дашкевич повернувся
до Львова після звільнення 1956 року, а наступного року влаштувався на роботу бібліографа
відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР. В 1963 році Ярослав Дашкевич
захистився в Єревані в тамтешній Академії наук із темою «Вірменські колонії на Україні в
джерелах та літературі XV–XIX ст.». [2, с. 201-202]. 1969 року в вийшов укладений
Ярославом Дашкевичем збірник документів «Українсько-вірменські зв’язки в XVII
столітті». 1969 року йому вдалося влаштуватися на роботу до Державного музею етнографії
та художнього промислу АН УРСР, згодом – до Центрального державного історичного
архіву у Львові [2, с. 203]. Із 1980 по 1990 рік Ярослав Дашкевич був знову безробітним. У
цей час він реґулярно публікував джерелознавчі розвідки в наукових виданнях Москви,
Варшави, Еревана, Гарварда, Парижа [2, с. 204]. 1 листопада 1990 року Ярослав Дашкевич
«повернувся» до Інституту суспільних наук. Невдовзі під його керівництвом було створено
Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла
Грушевського. На початку 1990-х рр. Ярослав Дашкевич опублікував низку знакових
статей, одна з яких присвячувалася українсько-єврейським відносинам. Особливе значення
мала концептуальна публікація «Україна на межі між Сходом і Заходом», що в ній було
порушено проблему всебічного вивчення Великого кордону та розмаїття контактів України

101
зі Сходом. [2, с. 205]. Ярослав Дашкевич брав діяльну участь у роботі Інституту
сходознавства імені Агатангела Кримського, а з 1998 року очолив Кафедру сходознавства
Львівського національного університету ім. І. Франка [3, с. 349]. У 2001 р. з’явився збірник
статей і рецензій Я. Дашкевича «Вірменія і Україна» [2, с. 206]. У книзі Ярослава
Дашкевича були передруковані дослідження, присвячені відносинам між Руссю-Україною
та Вірменією від IX до XX ст. Ці праці публікувалися французькою й англійською мовами
у 1954 – 1989 pp. в європейській та американській науковій пресі [1].
Як бачимо, інтелектуальна біографія Ярослав Дашкевича виявилася доволі
багатовекторною. Науковець здійснив важливий внесок в розвиток вітчизняних
орієнтальних студій, значною мірою долучився до аналізу пов’язаних із ними проблем
української історії.

Література

1. Дашкевич Я. Вірменія і Україна. Львів; Нью-Йорк: Видавництво М.П. Коць,

2001. 760 с.
2. Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ
століття. К.: Критика, 2011. 237 с.
3. Скочиляс І. Мій Учитель: штрихи до (не)академічного портрету // Україна
модерна. 2011. № 18. С. 342-352.

Зелінський Андрій

Вбивство Рафіка аль-Харірі: замовники та причини

14 лютого 2005 року в наслідок замаху, здійсненого у Бейруті, загинув один з

найяскравіших представників ліванської політичної еліти свого часу, екс-прем’єр
ліванського уряду сунітський мільярдер Рафік аль-Харірі [32; 16; 35, p. 241-242; 7, с. 195-
196; 5, с. 90, 111, 117; 12, p. 263-264; 4, с. 134]. Вбивство цього непересічного, хоча й
безумовно неоднозначного політика [див. наприклад: 26; 16; 27; 15; 7, с. 184-185, 187-189,
191-195; 5, с. 84-85, 88-89, 110-112; 4, с. 133-134], котрий на той момент позиціонувався як
лідер антисирійського національно-визвольного руху Лівану [19, p. 132; 7, с. 194-195; 5, с.
90], послужило поштовхом для успішних масових антисирійських виступів у Бейруті (т. зв.
Кедрової революції), котрі зрештою у квітні того ж року призвели до виведення з країни
кедрів сирійського окупаційного військового контингенту [16; 10, с. 173; 9, с. 325-327; 19,
p. 132-133; 7, с. 195-197; 5, с. 90-91; 117-118; 12, p. 263-266; 8, с. 144-146; 2, с. 119-120; 3, с.
158].
Згідно з результатами незалежного розслідування, здійсненого міжнародним
трибуналом у Гаазі, вбивство Рафіка аль-Харірі було здійснене руками й понині
непокараних бойовиків ліванської радикальної шиїтської організації Хезболла [13; 34].
Проте, питання стосовно його замовників як і раніше залишається відкритим. Так, серед
потенційних ініціаторів знищення ліванського політика різні дослідники й політичні
експерти називали сирійського спадкового диктатора Б. аль-Асада, лідерів неокреслених

102
радикальних право-християнських або ісламістських рухів у самому Лівані, а також
правлячі кола США й Ізраїлю [див. наприклад: 32; 16; 28; 7, с. 195-197; 5, с. 110-112]. Однак,
усі зазначені висновки та звинувачення залишаються безпідставними й недостатньо
аргументованими. На мою думку, Рафік аль-Харірі, з огляду на його широкі міжнародні
зв’язки, непересічний менеджерський хист і вміння знайти спільну мову з усіма
зовнішньополітичними та внутрішньополітичними акторами, пов’язаними з тодішніми
ліванськими справами (від Башара аль-Асада і Набіха Беррі до Джорджа Буша-молодшого
і Валіда Джумблата), приносив своїм контрагентам значно більше користі (у плані як
політичних дивідендів, так і матеріального зиску), залишаючись живим. Натомість, як
показало майбутнє, в наслідок його загибелі майже всі учасники ліванського політичного
реаліті-шоу зрештою залишилися у програші.
Єдиним винятком з цього правила виявилась Ісламська Республіка Іран, яка мала
вагомий вплив у Лівані за посередництвом вищезгаданої Хезболли [25, II, 6, с. 27-28; 11; 6,
с. 7, с. 186-187; 5, с. 100-105, 116; 12, p. 174, 190-191; 3, с. 161]. Однак, перш ніж говорити
про вигоди, котрі Тегеран отримав у наслідок загибелі Рафіка аль-Харірі, слід вказати на
існування низки протиріч між ІРІ та Сирією, що намітилися ще у 1990-ті роки, не зважаючи
на факт стратегічного партнерства обох країн встановленого починаючи з моменту
перемоги в Ірані ісламської революції 1979 року [6, с. 31; 9, с. 261–263, 283-287; 5, с. 78-79;
12, p. 107-108, 118-119, 169-171, 189, 191, 211; 30, p. 3-8]. По-перше: йдеться про негативну
реакцію Тегерана на неприпустимі з точки зору ісламістської ідеології, переговори Дамаска
з Тель-Авівом [пор.: 31; 14, p. 121-142; 9, с. 300; 12, p. 200] і тактичне зближення Сирії з
ворожим Ірану режимом Саддама Хусейна [9, с. 328-330; 12, p. 238, 248-249, 251, 255; 8, с.
143-144]. По-друге: що у нашому випадку є найважливішим, мали місце кардинальні
розбіжності у стратегічному баченні Дамаском і Тегераном ліванського майбутнього; якщо
Сирія планувала зробити Ліван частиною власної світської держави, то Іран прагнув
перетворити Ліванську республіку на підпорядковану собі формально незалежну шиїтську
теократію [6, с. 31; 11, с. 148; пор.: 9, с. 274]. Остання ж, значною мірою в обхід сирійських
інтересів, мала бути розбудована зусиллями Хезболли [31; 29], котра після блискуче
проведеного у 2000 році витіснення Ізраїлю з Південного Лівану суттєво підвищила свою
популярність у країні кедрів [10, с. 131-168; 30, p. 11]. Проте на заваді посилення позицій
проіранської Хезболли у Лівані стояла присутність потужного сирійського військового
контингенту, котрий не збирався поступатися своєю першістю у питанні контролю над
країною кедрів. Проте, у 204-205 роках розстановка сил в регіоні набула сприятливого
характеру для Тегерана. Сирійські позиції на міжнародній арені суттєво послабилися.
Такий стан речей було обумовлено втратою Дамаском прихильності заходу [9, с. 330; 12, p.
254, 259-260, 265; 30, p. 10-12]. Водночас спостерігалося покращення іранських позицій у
регіоні з огляду на зацікавленість США у поміркованій реакції Тегерана на повалення
силами НАТО режиму Саддама Хусейна [30, p. 11-12] Таким чином, саме у цей час склалася
оптимальна для ІРІ нагода зміцнити власні позиції у Лівані за рахунок інтересів
послабленого сирійського союзника, котрий не наважився б на суттєву протидію,
ризикуючи втратити свого останнього союзника.
Разом з цим, як вже зазначалося вище, саме проіранська Хезболла, а отже й її
тегеранські покровителі, виявились єдиними бенефіціаріями лютневої трагедії 2005 року.
Так, протягом трьох років, що минули після вбивства Рафіка аль-Харірі, Хезболла створила
передумови для фактичної монополізації влади у країні кедрів. Під час зазначеного періоду

103
мали місце три важливі події, котрі суттєво змінили ситуацію в Лівані на користь Хезболли
та її союзників з очолюваного нею політичного альянсу, що отримав назву Коаліція 8
березня. На початку 2006 року до зазначеного політичного табору, за не до кінця зрозумілих
обставин, несподівано долучився впливовий у середовищі місцевих християн-маронітів
Вільний патріотичний рух на чолі з колишнім запеклим ворогом дамаського режиму,
генералом Мішелем Ауном [5, с. 112-113, 121-122, 126, 130; 2, с. 120; 4, с. 131]. У липні-
серпні того ж року Хезбола спровокувала й виграла війну з Ізраїлем [20; 10, с. 168-197; 19,
p. 135-140]. У травні 2008 році все та ж Хезболла започаткувала й очолила межуючий з
розв’язанням нової внутрішньої усобиці акт громадянської непокори проти правлячої
більшості (коаліції 14 березня), котрий призвів до заключення політичного компромісу,
відомого як Доська угода [18; 17, p. 241-282; 5, с. 137-140; 1, с. 35-36; 2, с. 121-122]; згідно
з цією домовленістю, значною мірою досягнутою завдяки зусиллям налаштованого
помірковано до Ірану Катару, коаліція 8 березня мала отримати 1/3 +1 портфелів у новому
уряді [18, p. 2, art. II], що згідно з ліванською конституцією дозволяло б їй у будь-який
момент інспірувати відставку правлячого кабінету [21, art. 69b; пор.: 33, II, F, 1, b; 4, с. 158].
Використання отриманих у наслідок вищезгаданих подій суспільно-політичних дивідендів
задля опанування владних позицій у країні кедрів стало лише справою часу та техніки.
Починаючи з 2009 року коаліція 8 березня перманентно становила абсолютну більшість у
ліванському парламенті [22; 23] (ситуація поступово починає змінюватися лише в наслідок
програних християнськими та друзькими союзниками Хезболли парламентських виборів
2022 р.[пор.: 24]). Своєю чергою, у 2016 році після більш, ніж дворічної політичної кризи,
діючим по сьогоднішній день президентом Лівану став союзник Хезболли Мішель Аун [1].
Виходячи з усього вищесказаного, я приходжу до висновку, що сліди замовників
вбивства Рафіка аль-Харірі слід шшукати у Тегерані. На 2005 рік Іран мав усі підстави
бажати виведення сирійських віськ з Лівану. Зазначений час був сприятливим для
інспірування деокупації країни кедрів з огляду на міжнародну кон’юнктуру. Вбивство
вищезгаданого впливового політика послужило поштовхом для усунення з Лівану
сирійської військової перепони. Саме Тегеран за посередництвом Хезболли опинився у
виграші після повномасштабного відновлення ліванського державного суверенітету.
Нарешті, ніхто інший як бойовики Хезболли виявилися безпосередніми виконавцями
замаху.

Література

Беренкова Н.А. Президентский вакуум в Ливане в 2014-

2016 гг.: кризис или следствие политической системы? // Азия и Африка сегодня. № 1. М.:
Институт востоковедения РАН, 2018. С. 34-40.
Воробьев С.А. Кризисы в Ливане: история и современность // Международная
жизнь. № 6. М.: МИД РФ, 2020. С. 112-127.
Зелінський А.Л. Ліванська республіка: між політичним конфесіоналізмом і
політичним прагматизмом // Проблеми всесвітньої історії. № 3 (15). К.: Державна установа
«Інститут всесвітньої історії Національної академії наук України», 2021. С. 151-171.
Зелінський А.Л. Політичні династії Лівану: «тонке налаштування» // Проблеми
всесвітньої історії. № 1 (17). К.: Державна установа «Інститут всесвітньої історії
Національної академії наук України», 2022. С. 122-157.

104
 Кузнецов А.А. Политический процесс в Ливане на рубеже XX-XXI веков. М.:
Институт Ближнего Востока, 2017.
Куршаков г.В. Шиитский фактор во внешней политике Ирана// Мировая экономика
и международные отношения. № 11. М.: Национальный исследовательский институт
мировой экономики и международных отношений РАН, 2012. С. 24-32.
Ланда Р.Г. История Ливана. XX век. М.: Институт востоковедения РАН, 2016.
Матвеев И.А. Сирия в конфликте. М.: Институт востоковедения РАН, 2020.
Пир-Будагова Э.П. История Сирии XXвек. М.: Институт востоковедения РАН, 2015.
Скороход Ю.С. Діяльність міжнародних міждержавних організацій із врегулювання
ліванського конфлікту : навчальний посібник. К.: Видавничо-поліграфічний центр
"Київський університет", 2012.
Филин Н.А., Мизурова Е.В. ВЛИЯНИЕ КОНЦЕПЦИИ ЭКСПОРТА ИСЛАМСКОЙ
РЕВОЛЮЦИИ АЯТОЛЛЫ ХОМЕЙНИ НА ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ЛИВАНСКОЙ ПАРТИИ
«ХЕЗБОЛЛА» // Власть. № 8 (24). М.: Институт социологии РАН, 2016. С. 147-149.
Axon A., Hewitt S. Syria 1975/76-2018. Leiden – Boston: Brill, 2018.
Azhari T. Hezbollah operative sentenced to life over Hariri killing // Middle East News /
Al Jazeera. URL: https://www.aljazeera.com/news/2020/12/11/hezbollah-operative-sentenced-to-
life-over-hariri-killing. (Accessed: 30.08.2022).
Barari H.A. The Middle East -Peace by Piece: The Quest for a Solution to the Arab-Israeli
Conflict. Amman: Friedrich, 2009.
Baumann H. Citizen Hariri and neoliberal politics in postwar Lebanon: Diss... PhD. /
University of London. London, 2012.
Blanford N. Killing Mr Lebanon. The Assasination of Rafik Hariri and its impact on the
Middle East. London: Tauris, 2006.
Bordenkircher E.J. Kings, Queens, Rooks and Pawns: Deciphering Lebanon’s Political
Chessboard: Diss… PhD. / University of California. Los Angeles, 2015.
The Doha Agreement // Letter dated 22 May 2008 from the Permanent Observer of the
League of Arab States to the United Nations addressed to the President of the Security Council
(S/2008/392). P. 1-8. URH: https://digitallibrary.un.org/record/632576. (Accessed: 30.08.2022).
el-Husseini A.M. The political stability, Islamism and the nation-state: the case of
Lebanon: Diss... PhD. / University of Utah. Salt Lake City, 2015.
Harel A., Issacharoff A. 34 Days: Israel, Hezbollah, and the War in Lebanon: transl. from
hebr. New York: St. Martin's Publishing Group, 2008.
he Lebanese Constitution // Arab Law Quarterly. № 2 (12). Leiden – Boston: Brill, 1997.
P. 224-261.
List of members of the 2009–2017 Lebanese Parliament // Wikipedia. URL:
https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_members_of_the_2009%E2%80%932017_Lebanese_Parli
ament. (Accessed: 30.08.2022).
List of members of the twenty-third Parliament of Lebanon // Wikipedia. URL:
https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_members_of_the_twenty-third_Parliament_of_Lebanon.
(Accessed: 30.08.2022).
List of members of the 2022–2026 Lebanese Parliament // Wikipedia. URL:
https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_members_of_the_2022%E2%80%932026_Lebanese_Parli
ament (Accessed: 30.08.2022).

105
 Manifest of Hizbullah // Islamic Resistance in Lebanon. URL:
http://www.moqawama.org/essaydetailsf.php?eid=16245&fid=47. (Accessed: 30.08.2022).
Naba R. Hariri de père en fils, hommes d'affaires et premiers ministres. Paris: L'Harmattan,
2011.
Naba R. Rafic Hariri, Un homme d'affaires premier minister. Paris: L'Harmattan, 1999.
Naba R. Walid Joumblatt, Requiem pour un saltimbanque // En point de mire. URL:
https://www.renenaba.com/liban-walid-joumblatt-requiem-pour-un-saltimbanque/. (Accessed:
30.08.2022).
Paz R. From Tehran to Beirut to Jerusalem: Iran and Hizballah in the Palestinian Urising //
The Washington Institute. 2001. 26 March. URL: https://www.washingtoninstitute.org/policy-
analysis/tehran-beirut-jerusalem-iran-and-hizballah-palestinian-uprising. (Accessed: 30.08.2022).
Risseeuw R. The Syrian-Iranian Nexus: a Historical Overview of Strategic Cooperation //
Research. 2018. December. P. 1-18. URL: https://www.bic-rhr.com/sites/default/files/The-Syria-
Iran-Nexus-1.pdf. (Accessed: 30.08.2022).
Rubin M. Iran and the Prospects for Syria-Israel Peace // The Washington Institute. 1999.
2 December. Url: http://www.washingtoninstitute.org/policy-analysis/view/iran-and-the-
prospects-for-syria-israel-peace. (Accessed: 30.08.2022).
Seale P. Who killed Rafik Hariri? // The Guardian. URL:
https://www.theguardian.com/world/2005/feb/23/syria.comment. (Accessed: 30.08.2022).
The Taif Agreement. URL:
https://www.un.int/lebanon/sites/www.un.int/files/Lebanon/the_taif_agreement_english_version
_.pdf. (Accessed: 30.08.2022).
Two Hezbollah members guilty of 2005 Hariri slaying on appeal: UN tribunal // Arab
News. URL: https://www.arabnews.com/node/2040061/middle-east. (Accessed: 30.08.2022).
Vloeberghs W. The Hariri political dynasty after the Arab Spring // Mediterranean Politics.
№ 2 (17). London: Taylor & Francis (Routledge), 2012. P. 241-248.

106
 Gafgazli Guler

Ibn Taghriberdi and his work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr wa al-Qahira"

Abstract
Ibn Taghriberdi, who occupies a special place among the famous historians of the 15th
century, wrote a very interesting and valuable work about the Mamluk state. His work "An-nujum
az-zahira fi muluk Misr wa al-Qahira" is a work that provides information about everyone from
the lowest-ranking mamluks to the sultans who ruled the state. The work of Ibn Taghriberdi, who
spent a large part of his life in the palace, is distinguished from other works by his style which was
not used before him.
Keywords: Ibn Taghriberdi, "An-nujum az-zahira fi muluk Misr wa al-Qahira", Mamluk
state, Egypt

Originally a Turk, Yusuf ibn Taghriberdi al-Atabayi wrote and created an excellent work
about the Mamluk state. On page seven of the first volume of his work "An-nujum az-zahira fi
muluk Misr wa al-Qahira" it is written about him: “This great book covers the years 872 AH,
beginning with the Islamic conquests of the 20th A.H. The birth and death of Jamaluddin Yusuf
ibn Taghriberdi al-Atabayi was compiled by al-Cahirali (Cairoli)” [12, p.7]. When investigating
the author's identity, it is known that he was born in Cairo in 812 AH (1409/1410), his nickname
is Abu al-Mahasin, his full name is Jamaladdin Yusuf ibn Taghriberdi al-Atabey al-Yashbughawi
az-Zahiri. His father, Amir Seyfaddin Taghriberdi, is a Mamluk of Anatolian origin, his surname
is recorded as Tanrıberdi/Tanrıbirdi/Tanrıverdi in Turkish [2, p.385-386]. Yusuf ibn Tagriberdi's
mother is also of Turkish descent and his father was one of the free people who held a special
position in the Mamluk palace. His father, Amir Seyfaddin Taghriberdi, served as a soldier under
the Mamluk sultan al-Mali az-Zahir Barquq (1382-1399), from where he received the az-Zahiri
nisba [15, v.1, p.318; 12, v.1, p.10]. Sultan Barquq made Amir Taghriberdi a free man in a short
period of time and appointed as the head of the Khaseki53 section in a part of al-Malik al-Sultaniyya
[15, v.1, p.318]. Amir Seyfaddin Taghriberdi, who performed his duties properly, came to Egypt
as a harbinger after suppressing the Mindash rebellion, so Sultan Barquq increased his position
and appointed him as the head of the security team (raas noubati an-nuwab) [4, p.21]. Later, Amir
Seyfaddin Taghriberdi worked as the viceroy of Aleppo, amir of hundreds and thousands, and amir
of the assembly[15, v.1, p.318].
After the death of sultan Barquq, his son al-Malik an-Nasir Faraj (1399-1412), who
succeeded him, continued to rise in Seyfaddin Taghriberdi’s position. Thus, he became the atabay
of the soldiers (atabay al-asakir) [4, p.12] and at the same time was appointed to the position of
viceroy (naib) of Damascus (Sham), which could be held by the greatest amirs of that time [8,

53Khaseki (Ottoman haseki) - ‫ خاصكي‬- is derived from the Arabic word "khass" and the Persian
suffix "ki" is added to the end. This word means "close friend, personal conversation friend". In
the Mamluk state, this expression was used for the slaves closest to the sultan, and they can enter
and leave the sultan's presence without permission. Before the Mamluk state, this terminology was
used in all Islamic states for "guards, the closest and most trusted persons to the shahs", and the
forms of this terminology "khawas, sibyan al-khawas, khassagan and khasegiyan" are also found.
[5]
107
p.398-399]. In Damascus, Seyfaddin Taghriberdi fought against the army of Amir Timur and was
forced to return to Egypt together with the Mamluk sultan. After the retreat of Timur's army from
Damascus, he began to serve as the viceroy of Damascus for the second time [8, p.398-399].
However, Amir Taghriberdi was accused of treason while performing his duties and, fearing to be
punished, fled and hid in the Turkmen villages in Syria. Amir Taghriberdi, who lived in those
villages for some time, was pardoned by the Mamluk Sultan Faraj (1405-1406). At that time,
Sultan Faraj got married to Fatima, the daughter of Amir Seyfaddin Taghriberdi. After the
marriage, in 1410, Amir Taghriberdi was appointed the viceroy of Damascus for the third time.
On April 28, 1412, Amir Seyfaddin Taghriberdi died [15, v.1, p.318-319; 12, v.1, p.10].
When Yusuf ibn Taghriberdi's father died in Damascus in 1412, he was two or three years
old. It is known that Yusuf ibn Taghriberdi, the smallest child of the family, had six brothers and
four sisters54 [15, v.1, p.320; 12, v.1, p.10]. At the request of his sisters, he came to Cairo from
Damascus, and because he was the father-in-law of the sultan and the son of the great amir, he did
not live as an orphan. He was taken under the care of his older sister, Hajar, who was married to
Nasreddin ibn al-Adim Muhammad, a Hanafi Qadi (Kadi) of his time. In 1416, after the death of
his sister's husband, she remarried Jalaladdin Abdurrahman al-Bulguni, who was the head of the
Qadi, and little Yusuf came under their care. Thus, Yusuf ibn Taghriberdi received his first
education about Islam from these two personalities [15, p. B; 12, v.1, p.11]. After the death of al-
Bulguni in 1421, Ibn Taghriberdi continued his education under the patronage of the Mamluks led
by his father, studied various sciences, and also took military lessons and participated in military
exercises [12, v.1, p.11].
It should be noted that despite being orphaned at a very young age, one of the other reasons
why he did not live as an orphan was the "Auledi an-nas" 55(trans. children of the people-Gafgazli
G.), which consisted of the children of amirs with Mamluk origins and was also organized as a
part of the reserve force entered. For this, he was given a monthly salary and Iqta land [3, p.73].
So, when Ibn Taghriberdi was five years old, he learned that according to the custom of the
Mamluk state, people who requested iqta from the sultan were given bread by the sultan, and the
person who took the bread also accepted the iqta. Little Yusuf came to the sultan and demanded
the iqta land from him. Unconditionally, the sultan called the little boy to him and after talking to
him a little, he ordered to bring bread. They brang the bread on a big plate and hand it to Yusuf
and sayed that this bread is big. Taking the bread in his hand, Ibn Taghriberdi throws it on the
ground and says that the bread should be given to the dervishes and not to him. Then he stated that
he can only eat the bread of the fallahs, and that the fallahs eat bread with chicken, sheep, and
goose. The sultan was very pleased to hear these words from a young child, he ordered three
hundred dinars for Ibn Taghriberdi, and promised him to give more than he would ever request
[29, p.28].
In general, the fact that his sisters were married to well-known personalities of the time
played a big role in his life. Ibn Taghriberdi participated in many meetings organized in the
Mamluk palace and was a live witness of many events. Thus, he always met with Mamluk sultans

54 His brothers are al-Zeyni Qasim, Al-Sharafi Hamza, al-Sarimi Ibrahim, an-Nasiri Muhammad
al-Imadi Ismayil, al-Camali Yusuf. His sisters are Hond Fatima, Beyrem/Bayram, Hajar and
Ayesha.
55 The second generation mamluks were special units that went to battle at the sultan's command

during the crisis of the state. [3, p. 88].

108
such as Barsbay (1422-1438), Chaqmaq/Jaqmaq (1438-1453), Inal (1453-1461) and Khoshgadam
(1461-1467), had a close relationship with them, participated in the hunting ceremony with the
sultans, and participated in the meetings of scientists and writers organized in the palace. In
addition to all the above, he was a close friend of Sultan Chaqmaq, his niece's wife, and his son al-
Maqamu al-Nasiri Muhammad. After some time, the sultan married Chaqmaq's son Muhammad
to one of Ibn Tagriberdi's other nieces [29, p.31].
In one place, it is stated that Ibn Taghriberdi worked as a messenger and private minister,
but no information about this was found in other sources [8, p.371, 384]. His main job was to
educate students, fulfill the orders of the sultan and other state officials. Ibn Taghriberdi also held
the post of amir of Hajj several times (1423, 1445 and 1459) and accompanied Sultan Barsbay
during his visit to Damascus [4, p.21].
Ibn Taghriberdi, who began his education by memorizing the Holy Quran, learned
jurisprudence from the Hanafi jurists Shams ad-Din ar-Rumi, Qadi al-Qudat (translated qadi of
qadis) fiqh from Qadi al-Bagha and Qadi al-Qudat Badrad ad-Din Mahmud al-Ayni, Nahw, one
of the famous Hanafi scholars of his time, he learned literature from Qivam ad-Din Muhammad
bin Muhammad and Shahabaddin Ahmad bin Omarshah ad-Damasqi, and maani (meaning) and
bayan (speech) from Muhyiddin Kafiyaji. He participated in the classes of scholars such as Ibn
Hajar al-Asqalani, Jalal al-Din Abu Saadat ibn Zahira and Ibn Arabshah, the gadi of Mecca, and
learned the science of hadith and determining the source of hadith from various hadith scholars. In
addition to these sciences, Ibn Taghriberdi, who studied Sufism, astronomy, medicine,
mathematics and music, also thoroughly mastered Arabic, Persian and Turkish languages [30, v.
9, p.472].
Among the subjects he studied, Ibn Taghriberdi, whose favorite subject was history, wrote
and created in the future in the field of history. He was a student of historians such as al-Makrizi
(d. 1441) and al-Ayni (d. 1451), who were famous during his lifetime, and especially preferred al-
Makrizi's methods and style [16, p.B; 29, p.29]. However, Ibn Taghriberdi was not satisfied only
with these two historians, he also studied and benefited from scholars such as Ibn Hajar (d. 1449),
Ibn Arabshah (d. 1450), Abdullatif bin Muhammad bin Abulfath (d.15th c.) and Amir Seyfeddin
Asan bey bin Abdullah al-Zahiri (d. 15th c.), and in some parts of the work he reported the events
he narrated from them [30, p.472-473].
Near the end of his life, Ibn Taghriberdi built a large mausoleum near the mausoleum of
Sultan al-Malik al-Ashraf Inal in Cairo, and donated his works and books to that mausoleum.
Yusuf Ibn Taghriberdi, who fell ill after some time, died on June 5, 1470 and was buried in the
tomb he built [29, p.472-473; 1, p.90].
The works written by Ibn Taghriberdi, who spent most of his life in the palace, are the
following:
An-nujum az-zahira fi muluk Misr wa al-Qahira
Al-anwaru zahira wa kawakib al-bahira mine-n-nujum az-zahira
An-manhalu ash-shafi wa al-mustaufi ba'da al-wafi
Ad-Dalilu ash-Shafi ala al-Manhali ash-Shafi
Hawadis ad-duhur fi mada al-ayyam wa ash-shuhur
Mawridu al-latafah fi min waliya as-saltana wa al-khilafa
Al-bahru az-zahir fi ilmi al-avail wa al-awakhir
Nuzhat ul-ray fi at-tarikh
Mansha ul-latafah fi me waliya al-khilafa

109
 As-sukkar ul-qadih wa al-itrul fa'ih [29, p.32]
In addition to the author's mentioned works, "Al-Bashara fi takmili ishara", "Taharifu
awlad al-arab fi al-asmai at-turkiyya", "Al-intishar li-l-lugati-t-tatar", "Hilyatu as-sifat fi ikhtilafati
asma wa as-sinaat", "Al-anwaru az-zahira fi al-kawakib at-tahira", "Nuzhat al-albab fi ikhtilafi
asma wa al-lagab"[2, p.386], music and mathematics works are mentioned in the sources [6,
p.138].
It is known that Ibn Tagribardi wrote the work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr va al-
Qahira" for the son of Mamluk Sultan Chaqmaq (1438-1453) Muhammad. The work covers a large
period starting from the Muslim conquest of Egypt, that is, from 641 to 1468 years and consists of
sixteen volumes [12]. The work is arranged chronologically according to the time when the sultans
were in power. First, the full name and nickname of the mentioned sultan are given, then the
important events that took place during his reign and the reason for his removal from power are
given. In addition, at the end of some sections, information is given about well-known personalities
who lived and died in that period, and when appropriate, important events that took place in
countries closer to Egypt are also written down. When describing those events, Ibn Taghriberdi
referred to sources written before him. Thus, in many places of the work, he made many references
to the works of the medieval historian Makrizi, who was his teacher, and other authors whose
works he used are Ayni, Ibn Hajar, Ibn Arabshah. By the way, the author was a witness to the
palace events during the reign of Sultan Bargug, so he expressed those events more vividly.
Towards the end of the work, some events are briefly described.
Ibn Taghriberdi's writing of the events he was a live witness should be touched upon in a
little more detail. Thus, it is known from the author's works that his aunt (father's sister) Shirin was
married to Sultan Barquq and at the same time was the mother of Sultan Faraj (d. 1412) [11, v.1,
p.325]. Another sister of Yusuf Ibn Taghriberdi, Fatima, married Sultan Faraj, as we mentioned
before. However, after the death of Sultan Faraj his sister Fatima married for the second time to
the gunner Aynal al-Nowrizi. Ayesha, the third sister of Ibn Taghriberdi, married Atabay Aghboga
al-Tirmizi, viceroy of Damascus, and her second marriage was with Khalil, the son of Sultan Faraj.
His sister's daughter Sara was also married to Muhammad, the son of Sultan Chaqmaq. The fact
that almost all of the author's family members were related to the Mamluk palace made it possible
for him to participate in the gatherings organized in the palace [12, v.1, p.327; ia, p.386].
When carefully examining the work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr wa al-Qahira", it
can be seen that this historical work contains several features. First, the work is a very valuable
work from a historical point of view, the events that took place are given in chronological order,
domestic and, as appropriate, foreign events are sometimes explained to the smallest detail. The
second feature of the work is characterized by the fact that each chapter talks about the ruler of the
time, his sarcasm, his time on the throne and the opinions about him after his abdication. The third
feature of the originality of the work, as we mentioned earlier, is that sometimes at the end of each
chapter, brief information is given about prominent personalities who lived in that period. Another
feature of the work is its political nature. Thus, when the author spoke about some palace traditions,
he showed whether they corresponded to the palace etiquette, acted according to the rules of
protocol, and gave his personal opinion on some events that happened in the palace. It is because
of this feature that it is more clear that the work was written for the sultan's son or on his order.
It is true that Ibn Taghriberdi stated in the introduction of the work that he wrote it on his
own without the request of any sultan or amir, but towards the end of the work he admitted that he
wrote the work with the encouragement of Amir Muhammad, the son of Mamluk sultan al-Malik

110
al-Zahir Chaqmaq. The main goal of the author was to finish the work during the reign of Amir
Muhammad and present it to him, but this was not possible because the sultan died at a young age.
The work also mentions architecture, construction or improvement works related to that
period, or disasters or diseases that occurred in that period. At the same time, the author was not
satisfied with the occurrence of the mentioned events only in Egypt, the author also wrote about
important events that happened outside of Egypt. In this regard, the work "An-nujum az-zahira fi
muluk Misr wa al-Qahira" is a very valuable source in terms of studying the history of the periods
before the Mamluks.
One of the unique features of the work is that at the end of each chapter there is complete
information about the rise and fall of the Nile. In his work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr wa
al-Qahira", Ibn Taghriberdi presented information about the condition of the Nile River in the
manner written by historians such as Ibn Abdulhakim, Ibn Zulaq, Gudai, Musabbihi, Ibn
Muyassar, Ibn Aybak and Makrizi. Because of this characteristic, Ibn Taghriberdi also received
the title of historian of the Nile River. While writing about the history of the Nile River, the author
referred to the works of historians such as Ibn al-Daya, Izz al-Din ibn al-Asir, Abu Shama, Ibn
Wasil, Ibn Kathir, Ibn al-Jawzi, Safadi, Shihab al-Din Ahmad al-Nuwayri, Birzali and Zahabi.
Let's look at the example of the Nile River from the work: "This year the Nile River - last year's
water level was seven cubits and eight fingers. This year, the water level rose eighteen cubits and
seventeen fingers” [13, v.10, p.116].
In addition to these, in his work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr wa al-Qahira", Ibn
Taghriberdi mentioned several tribes of Turkic origin, including other Turkic states. Thus, in the
work, he clearly stated that the Islamic soldiers waged "jihad" against the Crusaders. By the way,
the work describes the battles with the Mongols, the relationship with Azerbaijan, including
information about the Karagoyunlu state.
It should be noted that Ibn Taghriberdi, while referring to the works of historians before
him, sometimes expressed his attitude to the events written in those works. So, he either interpreted
the event in a different way, or added more information than the work he referred to, or sometimes
stated that the author did not explain the event correctly due to his lack of knowledge of the Turkish
language. For this reason, it is sometimes possible to see the listed characteristics when comparing
Makrizi's "as-Suluk..." [10], Ayni's "Igdul-jumani.." [11] and Ibn Hajar's "Ibn al-gumr.." [9] works.
For example, if we look at the relations between the Mamluk state and the Ottomans, the
Garamanoguls, or Timur in Makrizi's work, it is possible to see that those events are more
concisely presented in Ibn Tagribardi's work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr va al-Qahira".
The reason for this can probably be understood as the author's desire to avoid repetition or the fact
that the event was not of great importance to the Mamluks.
Ibn Taghriberdi did not refer to Aini's "Igdul.." work at all when he wrote about the
relations between the Mamluks and the Garamanoguls. In both works, those relationships were
shown by the author in an original way.
When comparing the work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr wa al-Qahira" with Ibn
Hajar's work "Ibn..", it is possible to see that the information of both works corresponds only to
the parts related to Amir Timur.
Ibn Tagribardi's work "An-nujum az-zahira fi muluk Misr wa al-Qahira" about the Mamluk
state after Makrizi, whom he mentioned with great respect in his works and addressed as "our
sheikh", is full of valuable and rich information. Thus, the mentioned work deals with such
interesting and valuable fields as science, education, madrasa, daily life of sultans in the Mamluk

111
‫‪state, important events in their lives, Alexandria prison, wedding, mourning ceremony, other‬‬
‫‪traditions, palace ethics, etc. In addition to all this, the medieval aspect of the work is revealed in‬‬
‫‪the presentation of different pieces of poetry written in each volume.‬‬
‫‪Literature‬‬
‫‪Brockelman. “Ebu’l-Mehâsin”. İA., IV, İstanbul 1993.‬‬
‫‪Çuhadar Mustafa ve Yiğit İsmail. “İbn Tağriberdi”. Türkiye Diyanet Vakfı İslam‬‬
‫‪Ansiklopedisi, c.20, İstanbul, 1999.‬‬
‫‪Göksu Erkan. İbn Tağriberdi ve tarihçiliği. /Nüsha. 2008/I.‬‬
‫‪Koparman Kazım Yaşar. Mısır Memlükleri tarihi. Ankara, 1989.‬‬
‫‪Khaseki. İslam Ansiklopediyası https://islamansiklopedisi.org.tr/haseki‬‬
‫‪Popper.W. “Abu’l-Mahasin”. The Encyclopedia of Islam, 1 vol., Brill, Leiden, 1986.‬‬
‫‪Seyyid Muhammed as-Seyyid. “Evladü’n-Nas”. Türkiye Diyanet Vakfı İslam‬‬
‫‪Ansiklopedisi, c.11, İstanbul, 1999.‬‬
‫‪Uzunçarşılı İsmail Hakkı. Osmanlı Devleti Teşkilatına Medhal. Ankara, 1998.‬‬
‫ابن حجر العسقالني‪ .‬انباء الغمر بأبناء العمر‪ .‬القاهرة‪1998 .‬‬
‫احمد بن علي عبد القادر العبید المقربزي‪ .‬كتاب السلوك لمعرفة دول الملوك‪ .‬بیروت‪1138 .‬‬
‫ابو محمد محمود بن احمد بن موسي بن احمد بن حسین الغیتابي الحنفي بدر الدين العیني‪ .‬كتاب عقد الجمان في تاريخ‬
‫أهل الزمان‪ .‬القاهرة‪2009 .‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬النجوم الظاهرة في ملوك مصر و القاهرة‪ .‬ج ‪ 1‬القاهرة‪.‬‬
‫‪1963‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬النجوم الظاهرة في ملوك مصر و القاهرة‪ .‬ج ‪ 10‬القاهرة‪.‬‬
‫‪1963‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬حوادث الدهور في مدي االيام و الشهور‪ .‬القاهرة‪1990 .‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬المنهل الصافي و المستوفي بعد الوافي‪ .‬القاهرة‪1984 .‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬مورد اللطافة في من ولي السلطنة و الخالفة‪ .‬القاهرة‪1997 .‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬الدلیل الشافي علي المنهل الصافي‪ .‬القاهرة‪1375 .‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬البحر الزاخر في علم االوائل و االواخر‪ .‬القاهرة‪1371.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬االنوار الظاهرة الكواكب الباهرة من النجوم الزاهرة‪.‬‬
‫القاهرة‪1968.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬منشأ اللطافة في من ولي الخالفة‪ .‬القاهرة‪.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬نزهة الرائي في التاريخ‪ .‬القاهرة‪.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬االنوار الظاهرة في الكواكب الطاهرة‪ .‬القاهرة‪.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬السكر القادح و العترالفائه‪ .‬القاهرة‪.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬البشارة في تكمیل االشارة‪ .‬القاهرة‪1958 .‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬تهارف اوالد العرب في االسماء التركیة‪ .‬القاهرة‪.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬االنتشار للغة التتار‪ .‬القاهرة‪.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬هلیة الصفة في اختالفة اسماء و الصناعة‪ .‬القاهرة‪.‬‬
‫جمال االدين ابي المحاسین يوسف بن تغريبردي االتابكي‪ .‬نزهة االلباب في اختالف اسماء و لقب‪ .‬القاهرة‪1989 .‬‬
‫محمد مصطفي زيادة‪ .‬المؤرخون في مصر في القرن الخامس عشر المیالدي (القرن التاسع الهجري)‪ .‬القاهرة‪1949 .‬‬
‫عبد الحي بن احمد بن محمد ابن العماد العكري الحنبلي‪ .‬شذرات الذهب في اخبار من ذهب‪1986 .‬‬

‫‪112‬‬
 Karatayev Olzhobay

Karatayev Olzhobay. Merkezı Asya’nın Kutsal Bölgesi Ötüken

Öz
Ötüken ya da Ötükan Merkezi Asya topraklarında yer alan modern Moğolistan’da (Hangai
dağlık bölgelerinde) bir yer adıdır. Bazı bilim insanlarının verdiği bilgilere göre kutsal sayılan bu
yer, günümüz Tuva (Tojı-Tuva) bölgesinde Odugen şeklinde (Ödügen) adlandırılan bir yerin
ismidir. Yine diğer bazı araştırmacılara göre Orta Çağ döneminde adı geçen Hangai ve Odugen
yerleri Tojı-Tuva’da kutsal toprak olarak bilinmektedir. Bu çalışmada Ötüken (Ödügen) Hangai
ve Tojı-Tuva bölgelerinin paralellik durumları hakkında söz edilecektir. Aynı zamanda Odugen’in
kutsal dağlık alanı, Tuva’da hala yerel halkın tarihi hafızasında korunmaktadır. Bilimsel
çalışmalara göre yerel halkın kutsal bölge adıyla anması yasaklanmıştır. Ötüken’in sağ kolundaki
Kırgız kavminin ismi olarak geçen Adıgine (Adıgene-Adıgen) ile karşılaştırılabileceği
belirtilmelidir. Kanaatimizce bu aktarım tarihi kayıtlara aykırı değildir. Araştırmacıların çoğu
Hunların Ötüken’in ormanlık ve dağlık bir bölge olması nedeniyle kutsal saydıklarını
yazmaktadırlar. Ayrıca bölge Hunlardan sonra Gök Türklerin yöneticileri ve daha sonra Oğuzlar
tarafından da kutsal olarak kabul edilmiştir.
Anahtar kelimeler: Ötüken, kutsallık, Türkler, Kırgızlar, Hangai, meşrutiyet, hanedan,
Aşina.

ÖTÜKEN - A SACRED REGION OF CENTRAL ASIA

Abstract
Ötüken or Ötükan is the name of a place in modern Mongolia (in the Hangai highlands)
located in the territory of Central Asia. According to the information given by some scientists, this
place, which is considered sacred, is the name of a place in the form of Odugen (Ödügen) in today's
Tuva (Toji-Tuva) region. According to other researchers, Hangai and Odugen places, which were
mentioned in the Middle Ages, are known as one-of-a-kind sacred land in Toji-Tuva. In the study,
the parallelism of Ötüken (Ödügen) Hangai and Tojı-Tuva regions will be mentioned.. At the same
time, the sacred mountainous area of Odugen in Tuva is still preserved in the historical memory
of the local people. According to studies, it is forbidden for local people to mention the taboo area
by name. We would like to state that Ötüken can be compared with Adygine (Adygene-Adygene),
which is the name of the Kyrgyz tribe on the right arm of Ötüken. In our opinion, this transfer date
does not contradict the records. Most of the researchers write that the Huns consider Ötüken sacred
because it is a forested and mountainous region. In addition, after the Huns, the rulers of the Gök
Turks were accepted as sacred by the Oghuzs.
Keywords: Ötüken, holiness, Turks, Kyrgyz, Hangai, constitutionalism, dynasty, Aşina.

Giriş
Tarihi bilgilere göre araştırmacıların çoğu Ötüken’in günümüz Moğolistan topraklarında
bulunan, Hunlar, Türkler, Uygurlar ve Karluklar gibi göçebe halkların ilk kutsal siyasi merkezi
olduğunu öne sürmüşlerdir. Yine Tuva’da da Ödügen adlı kutsal tarihi anıtın korunduğu

113
bilinmektedir. Tuva, Eski Çağdan itibaren XVIII. yüzyıla kadar Yenisey Kırgızlarının oturdukları
coğrafya olarak bilinegelmiştir. Tuva’da Ödügen’in kutsal bölge olması üzerine özel bir çalışma
mevcuttur. Bu malumatlara göre, Ötüken'in sınırları Hangai’den Tojı-Tuva’ya (Tuva) kadar
uzanıyor. Ayrıca, eski zamanlarda, kutsal alanlarının eski toponimik isimler başka bir bölgelere
aktarıldığı da olmuştur.
Ötüken hakkındaki ilk bilgiler Kül Tegin, Tonyukuk yazıtlarında (732-735 yıllar), Çin
kronikleri ve diğer kaynaklar sayesinde elde edilmiştir. Aşina boyunun temsilcileri 552’lerde
başlayan kağan seçimlerinden itibaren Ötüken coğrafyasında hâkimiyet kurmayı hak etme
hususunda mücadele etmişlerdir. Belirtmek gereken husus bu bölgede sadece Aşina soyuna
mensup olanların seçilebildiğidir (Klyaştornıy, 1972:18-23). XI yüzyıla gelince, Kaşgarlı
Mahmud’un verdiği bilgilerde Ötüken sadece “Tatar bozkırları” adıyla geçmektedir (Kazakistan
Tarihi, 1966:309).
Wei (“Wei Şu”, VI. yy) ve Suy (“Sui-Şu”, 581-617 yıllar) hanedanlarının kroniklerine göre
T’a-jen Shui 他人水 (Tamir) yakınlarındaki bölgede toplu bir dini ibadet (Gök Tengri) yapılırdı.
Ayrıca Tamir bölgesi, Türklerin dini törenleri için daimi bir merkezdi (Liu, 1958-I: 10, 1958-II:
500-501). Belirlemek gerekir ki Tamir Ötüken’den geçmektedir. Derya ve Tamir Çin
kroniklerinde T’a-jen Shui olarak kayıt edilmiştir. Devlet yöneticileri tarafından Türk-
Tutsyue’ların dini törenlerini düzenlemişlerdir. Bu bölgenin Büyük Bozkır’da özel bir öneme
sahip olmasına dair ilk malumatlar Orhun Türklerinin son dönemine ait Kosho-Tsaidama’nın
mezar anıtlarındaki bilgilerden ibarettir (II Doğu Türk Kağanatı, 682-745 yıllar). Bu anıtlarda
Türklerin askeri gücü ve Ötüken halkının durumuyla ilgili yeterli malumatlar elde edilmiştir
(Dmitriyev, 2011:161).
Ötüken’in dağ ve ormanlık olması hanedanın kutsal meşrutiyetini ve imparator (idug
ötükan yıs bodun) halkının diğer halklar ve kabileler üzerindeki yönetimini sağlıyordu. Ayrıca bu
dağlık alanın ne kadar önemli olduğunu II. Doğu Türk devletinin kurucusu Elteriş kağan (İltereş-
kagan, 682-693) ile komutanı Tonyukuk’un belirlediği ilk askeri hedefin Ötüken bölgesi
olmasından görülebilir (Zimoni, 2016:87). Külteğin, Bilge Kagan birkaç kez Ötüken’in kutsal
dağlarını anmışlardır: Kül-Tegin (685-731), devlet başkanı Bilge Kağan (683-735) ve danışmanı
Tonyukuk’a (646-726) adanmış yazıtlarda Ötüken veya Ötügen ormanı, Türk kağanlığının kutsal
bir siyasi merkezi olarak belirtilmiştir. Prens Kül-Tegin’e adanmış yazıtta şu şekilde ünlü bir metin
yer almaktadır: “Ötüken çetesi iyi bir (gerçek manada) hükümdarlığa sahip değildi. Fakat Ötüken
çetesi (tam olarak) kabile birliği (yani devlet) oluşturmanın (mümkün olduğu) bir merkezi
olabilirdi” (Orhun-Yenisey metinleri, 1982:70). Metinin diğer kısmında: “Ey Türk halkı, o ülkeye
gittiğinizde yıkımın eşiğine gelirsiniz, Ötüken ülkesinde olduğunuzda da (sadece) karavanlar
(hediyeler için, yani bir haraç için) gönderdiğinizde, hiç kederiniz olmaz, Ötüken’de kaldığınızda
da kendi kabile birliğinizi inşa ederek sonsuza kadar yaşayabilirsiniz.” şeklinde bilgi
bulunmaktadır (Orhun-Yenisey metinleri, 1982: 71).
Yine Ötüken’in rolü hakkında prens Kül-Tegin’in yazıtında: (23) “Ey Ötüken halkı siz
kendiniz, ayrıldınız. … Kanın su gibi aktı, kemiklerin dağ gibi uzanıyordu; güçlü erkekleriniz ve
saf kadınlarınız köle oldu…” şeklinde metin bulunmaktadır (Orhun-Yenisey metinleri, 1982:76).
Örneğin 628’de Doğu Türk El-Kagan’a karşı Seyan-to (sirler) ve Hoyhu (Uygurlarla)
liderliğindeki Tele (Oğuz) kabilelerinin ayaklanması ortaya çıktığında Kağan güneye kaçarak
Ötüken isyanını terk etmişti. Bu olaydan istifade eden Tan imparatoru Taitzun El-Kagan ordusunu
yenerek Doğu Türk kağanlığını yıktı (630 yıl) (Klyaştornıy, Sultanov, 2004: 121-129). Bunun yanı
sıra kutsal dağlara sahip olmak, Kağanın gücünü garantiye alıyordu. Bu güç doğal olarak Kağanın
114
gelecekteki gücünün bağımsızlığının garantisiydi” (Osawa, 2003: 11-12; Doğu Türk kağanlığı.
Atlas, 2013:18).
Kağan ve aristokrasi her şeyden önce askeri-örgütsel görevleri yaparken, “özellikle
fethedilen bölgelerin dağıtımında sorumlu oldukları bilinir” ve kağanlar “kutsal işlevlere” de
hizmet verirlerdi. Özellikle Kağanlar belirli kabilelerin diğer bölgelere göçlerinden tedirgin
olurlardı. Çünkü bu durum gücün zayıflaması anlamına geliyordu ki kağan Türklerin Ötüken’de
devamlı olarak kalmalarını istiyordu (Hazanov, 2002: 398; Tişin, 2015: 154-155). Zhou-shu
kroniklerine göre, (VI. yüzyıl ortalarında) Türk hükümdarlarının hisseleri sürekli korunur ve
devleti Dujinshan (Du-jin Dağı) Dağı’ndan yönetirlerdi. VIII. yüzyılda Gök Türk kağanlarının
hisseleri de aynı Dujinshan dağında yer alıyordu (Erkoç, 2016:51). Dujinshan dağlarını Ötüken ile
karşılaştıran ilk araştırmacılardan biri W. Tomsen’dir (Thomsen, 2002:223). Jiu Tan-shu’da
Ötüken Dağı’na Tu-chin-shan 都斤山 denir (Chavannes, 1903: 93, 96, 351).
Sui-Şu, Sin Tan-Şu ve Tzyu-Tanşu’ların verilerine göre Türk kağanlığı sürekli Tu-chin-
shan 都斤山 (Ötüken Yış) ve Ötüken’de bulunurdu (Liu, 1958-I: 10,181; Taşağıl, 1995:998). Çin
kaynaklarına göre Gök Türklerin ana yöneticisi Ta-K’e-han (üst veya ana hükümdar) (Taşağıl,
1995:113) olmuştur. Tu-chin 都斤- Ötüken (Otuken), Shan (dağ) 山 ya da yış (jyş). Ötüken ismi
Çin kroniklerinde şu şekilde de anılmıştır: Wu-te-chein-shan 烏德鞬山, Ch’i-tu-chün-shan 乞督
軍山 ve Yü-tu-chün-shan 欝督軍山 (Chavannes, 1903: 93, 96, 351; Liu, 1958-I: 156, 1958-II:
586; Gömeç, 2008: 42). Aynı şekilde Ts-‘-fu Yüan-kui 冊府元龜 verilerine göre de Türk kağanlığı
genelde Ötüken’i vatan edinmiştir (bkz.: Taşağıl, 1995: 113).

Bölgenin Anlamı Hakkında

Ötüken’in dağlık coğrafi varlığı Türklerin göçebe bir yaşam tarzının yanı sıra bozkırda
sosyo-politik bir örgütlenmeyi sürdürebilmelerine olanak sağlıyordu. Öte yandan eğer onlar Çin
coğrafyasında Çinlilerin komşusu olarak kalırlarsa zamanla onların baskısı altında kalabilirlerdi.
Bu nedenle Kutlug-Çor (İlteres kağan 682-693 yıllar), Tang hanedanlığına karşı isyan çıkartarak,
Çin’in kuzeyinden günümüz modern Kuzey Moğolistan’ın Ötüken’in ormanlık yerlerine dönmüş
ve burada devletini ayakta tutmuştur. Ancak bu mekanlar aynı zamanda Baz Kağan’ın
önderliğinde Dokuz-Oğuz kabileleri tarafından işgal edilmiştir. Kutsal toprakları elde etmek için
İlteres Kağan, danışmanı Tonyukuk ile beraber Dokuz-Oğuzlara karşı birkaç savaş vermek
zorunda kalmış ve sonunda Tolı bölgesinde Baz Kağan öldürülmüştür (Klyaştornıy, 1964:33).
Böylece Ötüken toprakları Dokuz-Oğuzların yenilgiye uğramasıyla yeniden ele geçirildi. II. Doğu
Türk Kağanlığında üç kuşak boyu danışmanlık eden Tonyukuk Bilge şunları söylemiştir: (17)
“Türk halkını Ötüken topraklarına getirdiğimi ve yaşam tarzı içi burayı tercih ettiğimi duyunca
bize güney, batı, kuzey ve doğu halkı da geldiler” (bkz. Orhun-Yenisey metinleri, 1982: 93).
Göçebe halkın yaşam tarzında, yerleşik halkın yaşam tarzıyla karşılaştırıldığında iklim ve
doğanın şartları daha çok önemli yer tutar. Bu yüzden Orhun vadisi, Moğol bozkırlarının önemli
bir bölgesi ve uzun süre göçebe imparatorluklarının merkezi konumunda olmuştur. S. V. Kiselev
ve diğer bazı araştırmacılar gibi “Orta Moğolistan’ın en uygun ve mikro iklimi onun yağış alan
meraları ile gelişen verimli topraklarıdır” diye tanımlamaktadır (Kiselev, Evtyuhova vs, 1965:
123). Orhun, Tola ve Selenga’nın ot ve su bolluğu sığır yetiştirmenin ve bu uğraşı geliştirmenin
ana kaynağı olmuştur (Klyaştornıy, 1964: 34).
Çoğu uzmanın düşündüğü gibi Ötüken günümüz Moğolistan topraklarındaki Hangai
dağlarında, nehrin orta kısmında (yukarı tarafı dersek daha doğru olur) bir yerdir. Bu alanın
özellikleri göçebe halkların yöneticileri için ilk hedef olarak belirlenmiştir. Bu bölgede bir devlet
115
merkezinin var olması hakkında ilk güvenilir bilgi birinci Türk Kağanlığı (552-630) dönemine
aittir. Çin kayıtlarında belirlenmiş olan bu bilgiler P. Pelliot tarafından özel olarak incelenmiştir
(Pelliot, 1929:212-219). Bu bilgilerden Eski Türklerin en yüksek kültürel hayati tarzları da bu
bilgiler sayesinde bilinmiştir. Örneğin: “Hakan her zaman Duğin dağları yakınlarında yaşıyordu.
Ana merkeze giriş Doğudan, yani güneşin yükseldiği taraftan idi. Duğin’den 500 li uzakta (500 li
yaklaşık 250 km eder), batı tepesinde ne ağaç ne de bitki yetişen “Bodın-inli” adında dağ
bulunuyordu. Bu dağın anlamı da Çin kayıtlarına göre Ülke koruyucusunun ruhu şeklindedir
(Biçurin 1950: 230–231; Drobışev, 2002: 7].
Bazı araştırmacılar göre kutsal alan sayılan Öküken bölgesinin Hun (Hunlar) kabilelerine
ait olabileceğine inanmaktadırlar. Onlara göre Orta Asya’nın bu bölgesi Eski Hunların, Seyan-To
(Hsüeh-yen-t’o) devletinin, Uygurların ve Moğolların askeri-politik bir merkezi idi (Drompp,
1999: 390). Yine Uygur devletinin dağılmasıyla (745-840) Kırgızlar da bu kutsal bölgeye sahip
çıkmak istemişlerdir. Tan imparatoru Vut-Zun (Wu-tsung 唐武宗 840-846.y) ve onun baş nazırı
Li De-Yuy (Li Te-yü 李德裕 787-850.y) 845’de Kırgız Hakanına gönderdiği mektupta Kırgız
Hakanının ve halkının bu bölgeye (Ötüken’e) yerleşmesinin, onların diğer kabilelerinin önünde
otoritelerini yükselteceğini bildirmiştir (bkz. Drompp, 1999:395).
Bilge Kağan yazıtında (716’dan 683/684-743) Tükler için “Kutsal Ötüken ormanı halkı”
(Idığ Ötükan yış budun) denilir (Malov, 1951: 23, 29, b.23. Orhun-Yenisey metinleri, 1982:70).
Küçük yazıtlarda ise: “Ötüken coğrafyası tam olarak aşiretler birliği kurmanın mümkün olduğu
bir ülke” olarak anılmıştır (Malov, 1951:19, 34, b.4. Orhun-Yenisey metinleri, 1982: 71) ve Tük
halkı sadece orada güvende ve başarılı olabilirdi (Malov 1951: 20, 35, b. 8; Orhun-Yenisey
metinleri, 1982: 71). Aynı zamanda bu bölge sadece Türkler tarafından kutsal sayılmıyor dönemin
diğer kabileleri için de önemli bir konumda idi. Onlar için Ötüken belki de erken dönemin
temsilcileri için anlaşılabilir bazı kutsal sırların gizlendiği bir merkez olarak bilinmekteydi
(Şaymerdinova, 2009:6).
“Ötükan yış” veya “Ötüken’in Dağlık Ormanı” el tutsïq yer ötükän yïš ärmiš ile
bağlı olup, (KT YU4-BK S3) “Ötüken’in dağlık ormanı” imparatorluğun toplanmaya başlayacağı
bir yer olarak değerlendirilmektedir (Thomsen, 1924:141; Tekin, 1968:261). “Ötükan dağlık
ormanında kalırsanız sonsuz imparatorluğunuzu koruyacaksınız” (Thomsen, 1924:142; Tekin,
1968:262). Ötüken’in bu dağlık bölgesinde ataların efsanevi bir mağarası vardı. Ona göre bir dişi
kurt on oğlu orada doğurmuştur (onlara Türkler kendi soylarını yani Aşina adını vermiştir).

Ötüken’de Dokuz-Oğuzlar
744’de II. Doğu Türk Kağanlığının yıkılmasından sonra Dokuz-Oğuzlar Uygurların başına
geçti. Uygur devlet kurucusu (744-840) Bayan-Çoro (Eletmiş Kağan) Terhin anıtında şöyle
anılmıştır: “Ben göktedoğan Eletmiş Kağan, (benimle birlikte) göktedoğan Elbilge Katun,
Kendime Kağan ve eşime Katun unvanını kabul ettim… (Kendimi) bir Kağan eşimi de Katun
olarak adlandırıyorum. Merkezimi Ötüken’in ortasında olan Syungyuz-Başkan’ın kutsal tepesine
kurdum (Klyaştornıy, 1982:85; Sümer, 1999:69).
S. Dmitriyev’in belirttiği gibi Çin kaynaklarında ilk Türk Kağanlığını yıkan Uygurlar
“Türklerin eski topraklarına yerleşmiş, çadırlarını da (oturaklarını) Udetsyanşan ve Künhe arasına”
yerleştirmişlerdir (Ouyang Syu, 217 (şan): 6114). Çin kayıtlarındaki bu toponime ait bilgiler
oldukça kolay bir şekilde tanımlamış gibi görünüyor. Ötüken dağları ve Orhun nehri hakkında
bilgiler yukarıda söz ettiğimiz Eletmiş Bilge Kağan’ın alıntıladığı verilerle tamamen uyuşmaktadır
(Dmitriyev, 2011: 164). Büyük ihtimalle Uygurların Ötüken’i bir kutsal toprak olarak kabul
116
ettiklerini söyleyebiliriz. Yine Orhun Türklerinin de bu toprakları, bölgenin her konuda verimli bir
yeri olduğunu anlamış ve bu nedenle kontrol altına almaya çalıştıklarını da söylemek abartılı olmaz
(Dmitriyev, 2011:165-166).
Eski Türkler Ötüken’de hâkimiyet kurma isteklerinde yalnız değillerdi. İlk önce kabile
birliklerini oluşturan Türk dili konuşan boyların tarihi ve daha sonra I. Doğu Türk Hakanlığı ile
baş başa çıkan Dokuz-Oğuz birliğinin yaptıkları Hangai dağlarının onlar için ne kadar önemli
olduğunu cevaplamamıza yardımcı olacaktır. 611 yılına ait Çin kayıtlarında Ötüken’in gür
ormanlarında Uygurlar, Bayırkular, Edizler, Tonralar, Boku ve Bayazların bulunduğu
belirtilmektedir. Aynı sırayla kabileler 629 yılına ait kayıtlarda da listelenmiştir (Malyavkin, 1981:
87).
Moğon Şine-Usu’nun yazdıklarına göre VIII. yüzyılda bu bölgeyi Karluklar ve Türgeşler
sahiplenmek için Uygurlar ile savaşa girmişlerdir (753) (Kamalov, 2001: 81). Karlukların bu
bölgede varlığını Tang Hui-Yao kitabında da bildirilmiştir (Zuyev, 1960:105; Kamalov, 2001:90).
Terhin yazıtlarındaki bilgiler ve Uygurların dedelerinin mezarlarının burada yer alması onların bu
topraklara sahip olması hakkını göstermektedir: “Ataların seksen yıl boyunca hüküm sürdü
(yaklaşık). (Onlar yönettiler) Ötüken, Tegres ve Orhun nehri üzerinde hükmettiler…” (Tekin,
1983: 49; Drobışev, 2012: 9).
Bu fikirler A. Aminev’in Başkurdistan’da yapan çalışmasında: “Başkurdistan’ın Baymak
ilçesinde etnografik bir keşif sırasında, günümüzde izi kalmamış Gadelşa adında köyden çok
uzakta kalan Tuyalyas (Toyeles) nehrinin yanında yer alan Tyuyales (Toyeles) adında nehir bizce
eski antik Türklerin “Ötükan” kutsal dağıyla (Əтүкəн dağıyla) doğrudan ilişkisi olabileceğini
gösterir” demiştir. Özellikle Tyuyales nehrinin adı (Başkurtca- Toyeles) eski Myoyoles isminde
bir kabilenin adıyla aynı olabilir. Rus araştırmacıların ve haritacıların hataları nedeniyle burasının
Hudolaz olarak yeniden adlandırılmasına rağmen yerel Başkurt halkı hala nehirlerini Toyeles
olarak adlandırmaktadırlar (bkz. Aminev, 2006: 26-29). Toles nehrinin aktığı ve Ötüken dağının
bulunduğu yerde (Aminev, 2006:27) R. G. Kuzeev’in bildirdiklerine göre burada Eski Türklerle
alakalı Teleu ve Toles yani tele kabilesiyle ilişkisi olan halk yaşamaktadır (Kuzeev, 1974: 266,
267).
Kul Tegin ve Tonyukuk’un anıtlarında Ötükan bölgesi veya ülkesi Tele veya Dokuz-
Oğuzların göçebe konfederasyonu ile ilişkilidir (Potapov, 1963: 290). Tele kabilesi Eski Türkler
döneminde (VI-VIII) büyük rol oynamışlardır. Altay kabileleri yani Teleu, Toles, Kırgız halkları
bu Tele kabilesine dayanmaktadırlar. Bumin Kağan tarafından ilk Türk hanedanının kurulması
sırasında Sirler ve Tarduşlar gibi Tele kabileleri de Türk devletinin bir parçası halinde yaşadılar.
Sirler ve Tarduşlar Ötüken’in Kuzeyinde yer alırken geri kalan kabileler Tafgan (T’an-gan)
bölgesindeki Tanrı Dağları’nın Doğu kısmında yer aldılar. Bunlar böylece 630’lara kadar aynı
bölgede yaşadılar (Hsüe Tzung-cheng, 404; Taşagıl, 2004: 104).
K. Tsegledi’nin tanımına göre, tam da o dönemde VII. yüzyılda Kuzey Moğolistan’da on
Tele kabile birliği içinde bir ayrılma meydana geldi. Kabilelere önderlik eden Seyanto, birliği terk
etti ve Uygurlar oradaki hâkimiyeti elde ettiler. Böylece Dokuz-Oğuzların güçlü bir kabile
oluşumu tamamlanmış oldu (Klyaştornıy, 1986: 157). Tele kabilelerinin dağılmasından sonra
tarihte Dokuz-Oğuz, Sirler, Türkler ve diğerlerinin tarihi başlar. Sir Kağanlığının kağanı Yençu
Bilge kendi devleti için Türk Kağanlığının yönetim şeklini uyguladı. Aynı zamanda Ötüken’in
ormanlık alanında yeni bir Türk birliği Sirler’e bağlı olarak kuruldu (Mahpirov, 1997:47).
744’de II. Doğu Türk Kağanlığı (682-744) Uygur, Karluk ve Basmıllar tarafından baskı
altında kaldı ve Uygur Kağanlığı kuruldu (Doğu Türkistan, 1992:145). Kağanlığın merkezi,

117
imparatorluğun başkenti olan Orhun nehrinin civarındaki Ordu Balık idi. Burada önceleri Eletmiş
Bilge Kağan (Moyançor Çin kaynaklarına göre 747-759’larda yönetmiştir) hâkim olmuştur ve yaz
aylarında göçebeliğin doğasına uygun bir özellik göstermiştir. “Ben (kendimin) hükümetimi
Ötüken’in Batı tarafına Tez nehrinin civarında kurdum. Orada aslan (750) ve yılan (753) yılı olmak
üzere iki yıl geçirdim. Yazı Syunguz Başkan'ın kutsal zirvesinin batısında Ötüken'in ortasında
geçirdim. Buraya (kendimin) kale yapılmasını emrettim”. (Dmitriyev, 2011: 163). Anıtta ayrıca
şu bilgilere yer verilmektedir: (1) Tengrida Bolmış, İ-İtmiş Bilge kağan (Gök tarafından seçilmiş,
devlet kurucusu, bilge veya egemen Kağan ben)… Telis ve çevresinde… bu iki dağ arasındaki
durumları şöyleydi: suları Selenga idi, orada devletlerini (gelişti) yaşattılar ve sahip oldular…”.
(Orhun-Yenisey metinleri, 1982:132).
744’de II. Türk Kağanlığını yıkan Uygurlar Türk birlik koalisyonunda müttefiklerine son
vererek tahminen Türk Kağanlığının ordasının yer aldığı bölgelerde (ilk burası Basmıllar
tarafından yönetilmiştir) devletlerinin merkezlerini kurdular. Burada Karabalgasun olarak bilinen
Ordu-Balık şehrini yeniden inşa ettiler. Uygur Kağanlığının kurucusu (744-840.yıllar) Bayan
Çoro’nun (Eletmiş Bilge Kağan) Terhin anıtındaki yazısında: “Ben göktedoğan Eletmiş Bilge-
Kağan, (birlikte) göktedoğan Elbilge katun, kendimi kağan ve eşimi katun olarak adlandırarak
hükümetimi Syungyuz-Başkan’ın zirvesinin batısında Ötüken’in ortasında kurdum” demiştir
(Klyaştornıy, 1980:85). Bilgiler Çin yıllıklarında şöyle geçmektedir: “Böylece Ötüken Ormanlık
alanını ele alan Karluklar, Uygurlara katıldılar. Altay Dağları ve Beş-Balık yakınlarında yaşayarak
kendilerine bir yabgu unvanıyla yönetici seçtiler.” (Malyavkin, 1989:41). Karlukların üç toplumu
(grup) hakkında Çin kaynakları şöyle bildirmiştir: Syan-Tsin döneminin 3. yılında (658-659)
Karluk kabilesi üçe ayrılarak üç ayrı yön oluşturdular” (Malyavkin, 1989: 41).
Çin kroniklerine göre Karluklar da Ötüken’i almak istediler. Çin yıllıklarındaki bilgilere
göre: “Böylece Karluklar Ötüken’in Ormanlık alanını zapt ederek Uygurlarla birleştiler. Altay
Dağları ve Beş-Balık yakınlarında yaşayarak kendilerine bir yabgu unvanıyla yönetici seçtiler”
denilmektedir (Malyavkin, 1989:41). 840 yılında han olarak seçilen Karluk Bilge Kul Kadir Han
Kırgızlarla olan savaşta yenilgiye uğradı ve Kırgızlarla birlikte İlmalısın kağanı han ilan ettiler
(Potapov, 1991: 123; Cumaganbetov, 2006: 69-70).
Ötüken’in coğrafi konumu hakkında bilim insanları arasında fikir birliği yoktur. Ötüken
XI. yüzyılda Kaşgarlı Mahmud’un bildirdiklerine göre “Ötüken Tatar bozkırları ve Uygurların
devletine yakın bir bölgedir” (Mahmud Kaşgari, T.I:123). F. Hirt’in (Hirt, 1899:33, not 1)
bildirdiklerine göre ise Ötüken bölgesi Karakorum dağlık bölgesinde idi ve Çince Ho-lin-shan
deniliyordu. Ayrıca bilim adamlarının dediklerine göre (T’ang-Shu: Kap. 217B, s.6) Ötüken
Çanyana’nın kuzeybatısında 6000 li (Hirt, 1899:33 not 1) uzaklıkta bulunuyordu. Ed. Şavanna’nın
(Chavannes, 2006:14) dediklerine göre Ötüken Tamir ve Orhun nehirlerinin başladığı Hangai
dağlarında yer almaktadır. Radloff’un yazdıklarına göre ise ötü kelimesi Uygurcada (Almancada
“auswählen”) “seç” kökünden “seçilen”, “istenen”, “sevilen” (Almanca auswählen, gewünscht,
geliebt) anlamında kullanılmıştır (Radloff, 1985: 100). “Yış” kelimesi her zaman sık dağ ormanları
için olarak kullanılmıştır (Radloff, 1897: 165). Dj. Klosson’a (Clauson, 1972:976) göre yış
kelimesi “dağ ormanı, ormanlarla kaplı dağ tepeleri aynı zamanda yayla” anlamına gelir. A. User’e
göre ise (A. User, 2010: 150, 226) “orman/ormanla kaplı dağ” anlamındadır.
V. Tomsen (Thomsen, 2002: 223) Ötüken’in (kutsal yerin) Hangai Dağlarının veya Altay
Dağlarının güneydoğu tarafında yer aldığını söylemiştir. P. M. Melioranskiy ise (Melioranskiy,
1899:84) Ötüken kelimesi için “Ho-lin-schan” ifadesini kullanmıştır. İ. Bang (1980:18) kendi

118
yazılarında ötü+kan kelimesini Uygur metinlerinde sık sık geçen Tengri kan Tengriken ve öt kan
Ötükan “geçiş yeri” gibi kelimelerle karşılaştırma yapmıştır.
R. Pello’nun (Pelliot, 1929: 212, 217) verilerine göre Çin yıllıklarındaki özel isimleri
araştırırken, Çinlilerin Eski Türklerin vatanlarını Tou-kin-chan ve Tou-kin (Tou-kien) Sui-Şu
kroniklerine göre Tou-Kin (Tou-kin) yine Yu-tou-kin yazıtına göre Orkun (Orkun, 1941: 164)
kelimelerini Moğolca Atügen-İtügen kelimesi ile karşılıklı olarak yazdıklarını fark ettiğini
yazmıştır.
A. fon Gaben (Gabain, 1950: 34-36), Hangai Dağlarının bin yıl öncesinden önce tamamen
ormanla kaplanma olasılığından şüphe etmiştir. Sonra yazar eski Türkçe “jış” kelimesi “dağ merası
(yayla)” (Almanca “Gebirgsweide”) ifadesi ile aynı anlama geldiğini yazmıştır. A.Fon Gaben
Ötüken’i geniş sınırlı bir bölge olarak anlamamız gerektiğini vurgular. Ona göre Ötüken Hangai
sıradağlarının güneybatı ve güneydoğu kısımlarında ve Tannu Ola sınırlarına kadar uzanan
bölgedir. Moğolca etügen “Dünya Tanrıçası” (Almanca: “Erdgöttin”) Hakas dilinde ötögön
kelimesi ile karşılaştırılmıştır (Gabain, 1950: 34-36).
Türk tarihçisi B. Ögel (Ögel, 1957: 119) Hangai dağlarını Ötüken olarak adlandırırken
Rasyanen ise (Räsänen, 1957: 102) ötü-ken kelimesinin tam etimolojik anlamını açıklamamıştır.
Fransız Türkolog R. Giraud (Giraud, 1961: 148) Ötüken kelimesinin öt kökünden geldiğini ileri
sürmüştür. J. R. Gamilton (Hamilton, 1997: 197 not 23) ise ötüg “ibadet” “yanık” gibi
kelimelerinin anlamlarını çözmeyi önermektedir. Tsegledi (Czegledy, 1995: 57, not 5) Ötüken
Hangai dağlarının sadece batı kısmı değil dağın kendi adıdır demiştir.
1957, 1959, 1961’de Moğolistan tarihini inceleyen Dj. Şubert Eski Türk tarihi hakkında
ünlü çalışmaları yapmıştır. Şubert çalışmalarında Ötüken hakkında birkaç değerli bilgi vermiştir.
Ona göre Hangai dağı denizden 4031 metre yükseklikte yer almıştır. Otgon-Tenger önceden
Ötyuken-Yış olarak ifade ediliyordu. Dj. Şubert’in tanımına göre modern Zavhan-Aymak’ın
güneydoğu kısmında bulunan Otgon-Tenger eski çağda orman ile örtülen bir bölge olmuştur
(Schubert, 1964: 214-215). Dj. Şubert, E. Tryaski (Tryaski, 1977: 515-516) Zavhanaymak’ın
doğusunda yer alan Otgon ve eski Türklerin tarihi hakkında daha aydınlatıcı araştırma
yapılmadığını vurgulamıştır.
T. Tekin (Tekin, 1983: 834) Terhin yazıtlarını incelerken eski Ötüken’in Hangai dağlarının
kuzeybatısında Orhun ve Tes nehirlerinin aktığı yerde bulunduğu sonucuna varmıştır. T. Tekin
diğer bir çalışmasında (Tekin, 1994: 64) Ötüken Hangai dağlarının doğu kısmında yer aldığını
yazmıştır. P. V. Golden’e göre (Golden, 2002: 107, 879) Ötüken dağlarının (Çin T’u-chin-shan,
Moğolca Etügen), kuzey Moğolistan’da Hangai dağ sisteminde Orhun’a yakın bir yerde olma
olasılığı güçlük kazanmaktadır. F. Sümer’in (Sümer, 1994: 3,9) belirttiğine göre ise eski Ötüken
bölgesi Orhun ve Tamir nehirlerinin başlangıcında Hangai dağlarının doğu kısmında yer almıştır.
A. B. Rıbatski (Rıbatski, 1997: 51, 97, 255) Ötükenin Hangai dağlarının bir parçası olarak da
kaydetmiştir. S. Gömeç (Gömeç, 2000: 428) Şine-Usu (Moğolistan) yazıtındaki yer adları
hakkındaki yazısında Ötüken’in Selenga nehrinden Altay dağlarına kadarki coğrafyaya uzanan
bölgeyi Ötüken’e ait olarak kayıt etmiştir. Dj. Klosson (Clauson, 1972: 127) tanımına göre eski
çağda Ötüken Hangai dağının doğu kısmında Ongi nehrinin yakınlarında yer almıştır.
Bazı araştırmacılara göre (Y. Drobışev vs) toplu göçler sırasında, göçebe kabileler kutsal
bölgelerinin eski isimlerini yenilerine aktardılar, bu nedenle Hangai’deki eski Türklerin yeni siyasi
merkezinde yer alan eski tapınağın hatırlatıcısı olarak Otüken olarak adlandırılabilir. Bununla
birlikle Türk halkının tarihinin derinliklerine inilirse Ötüken’i eski Pinlyan ve Hesi bölgelerinde
aramalıdır. Çin kaynaklarına göre P. B. Kanavalov Ötükenin İnşan dağlarında bulunduğunu

119
varsaymıştır (Konovalov, 1999: 179). Eski Türkler kuzey Moğolistan’daki “hazır” Otuken ismini
kullanmış oldukları mümkün olsa da daha önceleri buraları yurt edinmiş Hunlar, Uygurlar ve Juan-
Juanlar buraları belki bu ismi kullanmamış olabilirler (Drobışev, 2012: 7).
Araştırmacıların çoğu Ötüken’i (Ötükän ~ Ötügen ~ Ötükän) Moğolistan’daki Hangai dağı
olarak anlatırlar. Ancak bu görüşü başka bir noktaya getiren bilim adamları da mevcuttur. Tuvalı
Türkolog ve etnolog L. P. Potapov Ötüken ile birlikte eski Türk yazıtlarında behsedilen coğrafi
terimlerin birkaçını bilim dünyasına tanıtmıştır (Potapov, 1963: 290; Aminev, 2006: 26-29).
Özellikle Tuva’da bugüne kadar ÿтÿген adında bir dağın olduğunu bildirmiştir.
L. P. Potapov “Ӱтӱген” (Ütügen) adında geçen bu dağın Büyük Yenisey’in üst
kısımlarında yer aldığını bildirmektedir. Biy Khem nehrinin sol kısmı olan Baş-Hem ve burada
Azas nehri Todji-Kul gölüne akmaktadır. Bu bölge bazı eski haritalarda “Huku-Daiga” veya
“Khuku-Tayga” olarak belirtilmiştir. Bu bölgeye gelen coğrafyacı ve etnograflar dağın kendi
ismiyle anmamışlardır. Bunun nedenini de Tuvalılar arasında kutsal bir dağın dini görüşlerine
göre gerçek adı yabancıların huzurunda telaffuz edilememesidir (Potapov, 1957: 112).
Ödüken veya Ödügen-Tayga yerel halkın arasında bilinen Tacikistan’da bulunan bir yerin
adıdır. Gerçeği Tuvalıların çoğu bu ismi Sayan dağlarının bir parçası olarak anlıyor ise de
Tacikistan’ın bu bölgesindeki halk Büyük Yenisey’in ve Hamsarı’nın zirvesi olarak bilirler.
Toponimi bilimine göre Ödügen (Ondar, 2007: 330) Tocu-Tuvada bulunan bir dağın ismidir. G.
Grosavlda’nın monografik çalışmasına göre “Bulun Utugen” ve “Ulug-Utugen” (Monguş, 2018:
93) isimleri yer alır. “Ödügen” yaylası Büyük Yenisey ile Sorug nehrinin üst kısımlarında yer
almaktadır. Orada bitki ve odun olmadığı için burada geceleyecek olan herkes kendisi için oraya
odun getiridi. Önceleri burayı “Udugen” olarak bilirdim ve şimdi onun doğru adlandırması olan
“Odugen” olduğunu anladım. Böylece Ödügen Doğu Sayan’ın güneybatı kısmında veya
genişleterek anlatırsak Sayan dağının doğu kısmında yer alır” diyerek not bırakmıştır (Monguş,
2018: 99).
L. P. Potapov Tuva’daki Ötüken’in Orhun yazıtlarında geçtiğini ve Eski Türklerin
anavatanının Sayan dağının Doğu kısımları olduğunu yazar. Bu dönemlerde Türklerle beraber aynı
bölgede Tuba (dubo) ismi taşıyan avcılar, balıkçılar ve toplayıcıların da yaşadıklarını bildirmiştir
(Potapov, 1957a: Klyaştornıy, 1964: 34; Aminev, 2006: 26-27).
Tuva’nın yerel halkı Ödügen’in modern Tuva bölgesinin eski bir kutsal ismi olduğuna
inanırlar. Tacikistan’ın yerel halkı da Ödügen’in onların günlük hayatının ve medeniyetinin
ayrılmaz bir parçası olarak görürler. Ödügen-Tayga dünyanın doğusunda yer almış, Baraan
kabilesinin topraklarıdır. Yazın çobanlar orada olurlardı. Ödügen’in doğu kısmında Topografların
bir zirvesi var. Onu Tuvaca adı Har-Tayga olup, orada kar erimez. Ödügen’in ön kısmında ise
Ogbe-Tayga var. Bulun-Ödügen ise Ögügen’in bir köşesidir. Bunun dışında Arga-Ödügen, İy
Ödügen gibi de yerler var. Belin nehri ise Ödügen-Tayga’ya akar (Monguş, 2018: 93-94).
L. P. Potapov tahminine göre Ötügen bölgesi büyük ihtimal Çin kaynaklarında sık sık
geçen eski Türklerin Aşina klanının dağı olabilir. Moğol bozkırlarına doğru ilerleyen hakanlar
Ödügen’in kutsal zirvesini de unutmamışlardır (Potapov, 1957: 111-112). Fakat Yu. Drobışev’in
düşüncelerine göre Potapov’un verileri Aşina’nın etnogenetik tarihi ile zayıf bir uyum içinde olup,
bilimsel çevrede yaygın bir destekle karşılanmamıştır (bkz.: Drobışev, 2012:5).
S. İ. Wainşten’e göre Toculular (Tuvada yaşayan etnik bir gpup) adlı yerel halk ağaçsız
düz tepeleri olan bazı dağları kutsal saymışlardır. Bunların arasında Ham-Sırı ve Azas nehirlerinin
üst kısımlarındaki Odugen tepeleri sayılabilir. Ötüken’de altı dağ kutsal kabul edilir: Derbi-Tayga,
Kara-Tayga, Ova-Tayga, Koşke-Tayga, Şivit-Mongur ve Dobuler-Tayga (Wainşteyn, 1961: 174).

120
Orta Asya’nın ünlü bilim adamı S. İ. Wainşteyn Ödügen bölgesi hakkında şu tanımlarda
bulunmuştur: “Muhtemelen Ödügen ismi Tuvalıların geleneksel olarak adadığı Sayan dağının
doğusudur”. Sayan ise hem Batı hem Doğu gibi ünlü Soyan kabilesinin isminden uyarlandığı
öngörülmektedir (Wainşteyn, 1961: 38). Wainşteyin’in topladığı bilgilerden yola çıkarsak XIX.
yüzyılın ortalarında Soyan ismini taşıyan etnonimin (kabilenin) Todji’nin kuzeydoğusunda
yaşadığı ileri sürülmüştür (Wainşteyn, 1961: 39; Monguş, 2018:99-100).
L. P. Potapov ise kutsal bölgenin konumu hakkındaki görüşlerini ileri sürmeye devam
ederek daha sonraları onun Hangai dağında ve Selenga nehrinin üst tarafında Yenisey’e kadar
uzanan modern Tuva’nın kuzeydoğu bölgelerini içeren tayga bölgesi civarı olduğunu bildirdi. Bu
yazısında Orhun nehri üzerinde (eski Türk) devletin siyasi merkezi yer almış ve Hakanlar burada
oturuyorlardı. Ötüken genel olarak yış (orman, tayga) kelimesi ile zikredilmektedir. Eski Türk
yazıtlarında burası bir kutsal bölge olarak anılmış ve devletin dayandığı güçlü merkezlerin biri
konumunda olmuştur. Drobışev L. P. Potapov’un verilerine dayanarak şu görüşü dile getirmiştir:
“…Bana öyle geliyor ki Ötüken mevki tanrısından kut elde eden kağan dünyevi ilişkilerin gerçek
özelliklerinin şöyle yansıtıyor: Kagan Türk devletinin topraklarının en büyük sahibi ve yöneticisi
konumunda idi” (Potapov, 1973: 283-284; Drobışev, 2012: 5-6).
Belirtmek gereken bir husus eski Türklerde ayrıca Hunlarda (syunnu) Ötüken’den başka
da kutsal bölgeler bulunmaktadır. K. Tsegledi’nin tarihi verilerine göre (Czeglédy, 1995: 54, 58,
62) Türklerin ikinci bir kutsal dini merkezi var. Bu bölge Gök Türklerin ikinci bir siyasi merkezi
Çuğai Kuzı Tonyukuk’un yazıtında belirlendiğine göre Çince Yin-shan 阴山 İn Şan (Yin Şan 阴
山) olarak Ordosun’un kuzeybatısında yer almıştır. Göbi Çince Hei-sha-ch’eng 黑沙城 –
Кarakum olarak biliniyordu (Czeglédy, 1995: 54, 58, 62; Tekin, 1994: 57, 61).
Yinşan Çin’in kuzeyindeki Moğolistan’ın iç kısmına doğru giden Huanhe nehrinin kuzey
ve kuzeydoğusunda bir yerdir. Birkaç sırttan oluşan kayalıklardan (Lanşan, Şeyten-Ula, Ulaşan,
Ditsinşan) öne sıkarlar ve vadilere ayrılırlar. Toplam uzunluğu 650 km’dir. Yüksekliği 2187
metredir. (7) (A Han) “Bilge Tonyukuk Boya Baga olarak Kuz Çugay ve Kara Kum’ı toprak olarak
seçtiği bilinegelmiştir” (Orhun Yenisey metinleri, 1982: 91-92).
Bilindiği üzere Ordos ve çevre bölgeleri eski çağlardan beri Hunlar için önemli konumda
idi. M.S. 55 yılında merkezileşmiş Hun devletinin çöküşüyle bu topraklar güney Hunların eline
geçmiştir. Daha sonra Syanbiler bu toprakları hayvancılık için uygun hale getirdiler ve küçücük
Hun devlet merkezi geliştirdiler. IV asırdan itibaren ise bu topraklara Juan Juanlar sahip çıktılar.
VI asrın ortalarında ise toprak Türklerin eline geçti.
Doğu Türk devletinin yıkılışından sonra Türkler bu bölgelerde birleştiler. Şad Kutluk’un
önderliğinde Türklerin bağımsızlık için isyanı (daha sonra 682-693’lerde İlteriş kağan oldu) Ordos
çölünün yakınlarında bu bölgelerde başladı. K. Tsegledi’nin dediklerine göre (Czeglédy, 1995:
54, 58, 62) burada rasyonel görüşler mevcuttur. Ona göre Ordos (Yinşan) ve çevresi antik
çağlardan beri göçebe uygarlığın merkezlerinden biri olmuştur.
Yinşan dağlarından 842-843’de Çin imparatoru Wutzun’dan Kırgız hakanına yazdığı
mektupta: “(Ben) mektubu okudum ve atların gösterileri ile tam tanıştım. Siz Yinşan’da (17) güçlü
sıfatıyla güneyde kahraman olarak tanınıyorsunuz, (Siz) akıllıca planlar yapan ve içtenlikle
(sizinle) hareket eden milletsiniz. (Sizin) Barbar kabilelerinde mevkiniz yükseldi ve iktidarınız
sınır dışlarında da saygı görmektedir. (Siz) özellikle bir elçi göndererek uzaktan ünlü at
hediyelerini getirrtiniz…”(Suprunenko, 1963: 71). Tan imparatorunun mektubunda da Yinşan
hakkında: “Yinşan dağlarının öte yanında küçük kabileler kandırılmaktadır. (Uygurlar) hazır

121
olmadığımız halde dört senedir saldırıya uğrattılar ve sınır sorunlarımızdan kullandılar” diye
bildirmiştir (Suprunenko, 1963: 75).

Ötüken Etimolojisi Hakkında

G. Dörfer (Deorfer, TMEN II, 574) (ötüg + kän) ötügü Almanca “ein beim Chan
eingereichtes Gesuch, Eingabe”- “bir görüş”, “vuruş”, “herhangi bir şeyin girişi” anlamında
kullanılır. Araştırmacıların dediğine göre Türkçe ötüğ kelimesi Moğolcaya öçi olarak geçmiştir.
Dj. Klosson (Clauson, 1972: 51a) ötüğ kelimesin Moğolcaya öçi- İngilizceye “to peport, propose”-
“rica”, “büyüklerden anıt”; Türkçeye öti; “bildirmek”, “tavsiye etmek” olarak tercüme etmiştir.
Dj. Klosson ile G. Dörfer’in ifadelerini birleştirirsek (Moğolca Etügen, Türkçe Ötüken) kelime hiç
anlam kazanmamaktadır (bkz. Gabain, 1950, 36). Etügen kelimesi (Etügen-Ötogen) Orta Moğolca
dilinde geçmektedir. M. Erdal’ın (Erdal, 1991: 77) bildirdiklerine göre Ötüken kelimesi
“ötüg+kan”, “ötüg”-“ibadet” anlamını taşımaktadır.
Büyük ihtimal Ötüken ismi XIII. yüzyılda Moğolların devletinin oluşmasından sonra
Moğol diline “etügen” şu şeklinde girmiştir: Otgon Tenger < Otgon < Otogon < Еtügen ~ Оtogen.
Ancak G. Ramstedt (Ramstedt, 1976: 291) Kalmık dilindeki otχan kelimesini Almancaya der
letztegeborene, der jüngste sohn”, Türkçede “son doğan”, “en küçük oğul” olarak tercüme etmiştir.
Ötuken; ötüken < ötüg + kan; bazı araştırmacılara göre kan bir ek olarak kullanılmaktadır ve Moğol
dilinde başlık oronim ve hidronim oluşumuna katılırlar. Örneğin: Kadırkan, Moğolcada kadir
“şiddetli” ve Burhan Moğolcada “tanrı” dır. Dj. R. Hamilton ayrıca “dua” kelimesine bakılması
gerektiğini vurgulamıştır. Kadırkan-Kadır (karmaşık) anlamındadır (Hamilton, 1997: 199). P.
Pelliot (Pelliot, 1929: 218-219) Türk dilindeki Ötüken kelimesinin Moğolcadan geldiğini öne
sürmüştür. Moğollar arasında “dünyanın tanrıçası” Ötegen/Ütügin olarak adlandırılırdı. Bilim
adamları ayrıca bu yer ismini Ötüken-Ötükin-Ütüken olarak okunmasını önerirler (Pelliot, 1929:
217).
Bazı araştırmacıların tanımlarına göre Orta Asya’nın belirli yer isimlerinin kökenleri
antroponimlerle ilişkili olabilir. Örneğin: Abakan, Kem, Katun. İlk başta bunlar insanların adı
olarak kullanılmıştır (İnan, 1986: 50-51). Örneğin P. Zieme’nin (Zieme, 1987: 271) fikrine göre
Ötükan erkek adı’dır.
S. V. Dmiriyev Ötüken toponiminin kökenini “Moğolların gizli tarihinde” belirtilen yerin
annesi anlamına gelen Tanrıdan bir kat alt mevkide bulunan Gök Tanrı kelimesiyle
karşılaştırmıştır. V. V. Radloff ise jış (yış/gür) kelimesini “ormanla kaplanmış dağ”, “orman”
olarak tercüme etmiştir (Radloff,1890–1911, Cilt. III, b. 1: 498). İlginç olanı da Bilge Tonyukuk
yazıtında Bilge Hakan yazıtını yazarken “Otyuken” ifadesi yukarıdaki anlamların hiçbirini
taşımamakta olup, (Klyaştornıy, 1964: 34-35) sadece “yer” veya “orman” (gür/sıklık) anlamında
açıklanmıştır. Jış kelimesinin anlamı Orhun ve Selenga nehrinin aktığı dağları gösteren yanı sıra
Hangai dağı yani modern Moğolcada bulunan Hangai’yi yansıtmaktadır (Moğolca-İngilizce
sözlük, 1960: 930). Bu kelime genellikle ormanlarla kaplı olan, ılıman bir iklime sahip ve insan
yaşamı ve sürüleri için gerekli her şeyle bol su-bitki bulunan dağ anlamına gelmektedir. (bkz.
Klyaştornıy, 1964:34-35; Dmitriyev, 2011: 162).
B. Ya. Bladimirtsov, dilsel malzemelere dayanarak Otuken kelimesinin Moğolcada etugen-
otugen olduğunu kanıtlamıştır (“Dünya”, “Dünya egemenliği, dünyanın tanrısı”) (Vladimirtsov,
1929: 134). Ona göre eski Türkçede (Orhun) ve Moğolca Otugen bir yer kısmının adı diğeri eski
Türk inançlarındaki kutsal sayılan toprak ve dağın adıdır. Ayrıca ormanlar ve nehirler ile
“kesinlikle yaşanabilecek güzel bir arazi” olarak kabile birliğini inşa edebileceğini vurgulamıştır

122
(Vladimirtsov, 1929: 134-135). B.Ya. Vladimirtsov ve P. Pellio’dan sonra L. P. Potapov Ötüken’in
eski Türklerin topraklarında bulunan bir dağın adı olduğu ve “dünyanın tanrısı” olarak
yorumlandığı sonucuna varmıştır (Potapov, 1957: 106-117).
Buryat araştırmacısı P. B. Konovalov Otyuken kavramını kuzey Hunlarda da ortaya
çıkabileceğini tahmin etmiştir (Konovalov, 1999: 180) ve Otyuken terimin bir yer adı dışında genel
kabile dağlarını adlandırmaya başladığını vurgulamıştır ki (Konovalov, 1999: 176, 177) bu görüş
Tuvalılardaki Ötüken örneği ile kanıtlanmıştır. Ona göre bazı kaynaklarda Hangai dağının adı
olarak geçmesi tamamen yanlış değildir. Ancak Hangai’nin tamamı böyle adlandırmamalı ki
Otuken bu dağın bir parçası kadar bile değildir. Genel anlamda bu topraklar yerel halk için kutsal
sayılırken Türkler için böyle değildir. Altay dağları, atalarının vatan edindikleri bölgeleri kutsal
saymak onlar için daha mantıklı idi. Onlar Altay dağlarında Otyukan isminde bir dağın olduğuna
inanıyorlardı (Kwanten, 1979: 43; Drobışev, 2012: 7).
G. Klosson yış kelimesinin “ormanlı dağ” anlamını taşıdığını öngörmektedir (Clauson,
1972: 976). V. V. Radloff ise kendinin “Türk lehçeleri sözlüğünde” “Bergwald” (dağlık orman),
modern Hangai’nin kuzey kısmı diyerek tercüme etmiştir. Nitekim “orman” yani “gür orman”
(“das dunke (dichte) Waldgebirge”) onun fikrine göre “Tun, sıyah, yış” anlamındadır (Radloff,
1893: 498). V. A. Buşakov bu bölgenin adını eski Türkçe *otugan’dan (uygun dağ merası, eski
oturak yeri) almaktadır (Buşakov 2007: 192-196). Eski Türkçe jış kelimesini (tarla ve yaylalar)
Otyuken ile eşleştirilen ve “orman” sözcüğünün modern anlamından eski Türkçe sözlükte daha
doğru görünebilmektedir.
Ötüken’in anlam olarak paralel adı sadece bir dağ sistemi değil aynı zamanda “su ve
bereketli zengin dağlık ve ormanlık” anlamına gelen Moğolcadaki Hangai kelimesinde de
izlenebilir (Büyük akademik Moğolca-Rusça sözlük, 2002: 38). Bazen Otuken doğayla
güçlendirilen düşmanlardan korunacak bir yer olarak da bilinmektedir. Bu ismin etimolojisi
(Ötüken yiş veya Ötüken yer) daha sonra Türkler arasındaki yorumlarından anlaşılacağı gibi “Vaat
edilen Topraklar” cümlesiyle aktarılabilir. Ötüken yaşamak için kusursuz bir yer öte yandan çok
özel bir “Moğolistan’da Orhun yakınlarındaki bir dağ sırasıdır” (Barthold, 1968: 207).
Yer adları biliminde Ötüken ormanı başka bir anlam taşımaktadır. Ötüken çetesi tüm
fetihlerin gerçekleştirildiği adına tüm Türklerin sahip çıkmak istediği toprak olarak bilinmektedir.
P. M. Melioranskiy şöyle yazmaktadır: Utukan jış kuşkusuz Türk krallığının merkezine ve Türk
hanının oturduğu dağlık ormana zengin ülkenin tam adıdır (Melioranskiy, 1899: 84;
Şaymerdinova, 2009: 6).
B. İ. Tatarinstsev’in bildirdiklerine göre “Tuva dilinin etimolojik sözlüğünden” “Ödügen-
kelimesi (өъ) Toji lehçesinden” dağlarda düz bir yüzeye, kayalık toprağa, ağaçsız, geyik için mera
olarak hizmet veren geniş bir bölge, dağlardaki geniş ağaçsız bir ovaya denir (Tatarintsev, 2008:
360). Ödügen’in anlamını taşıyan bir diğer versiyonu da vardır. 1) өт үнген (Öt üngen) kelimenin
tam anlamı Tuva dilinde “safra çıkan” ve/veya 2) üngenden “ateş çıkan” anlamına gelmektedir. Öt
üngen yerel halk tarafından volkanik lavları yayan bir yerle ilgili olarak kullanılabilirdi. Yine öt
üngen aktif bir yanardağdan çıkan ateşli parlamalara denmekteydi. Bir yandan da “safra” ile “lav”
kelimelerinin anlamı biraz yakındır. İkisi de katı maddelerin erimesinden oluşan acı ve sıcak
sıvıları temsil eder. “Ateş püsküren” anlamına gelen üngen kelimesi bir yanardağ anlamına
gelebilir ve modern Tuvalıların komşularının ataları yerel ren geyiği çobanlarının efsaneleriyle
kanıtlanmıştır (Monguş, 2018: 101).
Biz de Ötüken teriminin coğrafi konumu ve anlamının daha geniş olarak ele alınmasını
öneriyoruz. Bu bölge antroponim ve toponim olarak modern Kırgız (Ötögön) ve Başkır arasında

123
kullanılmış olabilir. Bu yer adlarının orijinal anlamı tamamen farklı da ifade edilebilir. Bizce bu
isimler yer adları olarak kullanılmadan önce bazı kabilelerin, halkların inançlarını yansıtıyordu.
Ayrıca yukarıda Kırgız sağ kanat kabile adı Adıgine ilgili olarak bazı bilgiler verildi. Modern
Kırgızcada Ötügen’in antroponiminin anlamı “ayı” anlamına gelir. Kırgızların yanı sıra Güney
Sibirya’nın (genel olarak Sibirya) diğer halkları arasında Ötögön (ayı, Adıg, Azıg) eski çağladan
beri bir kurt, geyik ve yırtıcı kuşların ana totem hayvanları olduğu bilinmektedir. Modern Hakas
lehçesinde ve Tuva dilinde ise ayıya Adıge denir. Eski zamanlardan beri Sibirya halkları arasında
ayı ana totem hayvanlarından biri olmuştur. Kırgız etnik ad Adıginenin etimolojik
versiyonlarından bir tanesi de Adıg-Ene yani “Anne ayı” şeklindedir.
L. P. Potapov tarafından kaydedilen efsanede Tuvalılar dua sırasında Ütügen dağına “baba”
demişlerdir (Potapov, 1957a: 112). Başkurt efsanesine göre Ötüken dağın tepesinden fırlayan bir
kız “Baba! Baba!”-diye bağırdı. Muhtemelen kız kendi babasına değil de kutsal dağın ruhuna itiraz
etmiş olabilir (Aminev, 2006:134-135).
Çeşitli formlarda Ötüken (Ötükan – Ötüken – Ötügen- Üdagan) toponimi modern Tuva
Moğolistan ve Başkurt topraklarında bulunur. Ötüken dağı (Etüken) bazı bilim adamlarına göre
eski Türklerde bulunan Ötükan’ın kutsal dağıyla doğrudan ilişkili olduğunu yazmaktadırlar
(Aminev, 2006: 26-29). Ötükenin geçmişteki varlığını Barkurdların dedelerinin eskilerde Ötüken
ile olan bağlarının olması kanıtlamıştır. Güney Urallarda: Başkurt Cumhuriyeti’nin Abzelilovskiy,
Burayevskiy ve Karmaskalinskiy bölgelerinde antik Türk Ötükan’a fönetik olarak yakın toponim
adı Utyagan, (Ütegen) şekilde kaydedilmiştir. Başkurt araştırmacıları yukarıdaki toponimlerin
hepsinin antroponimlerden geldiğine inanmaktadırlar (Aminev, 2006: 26). İlginç bir şekilde
“Manas” destanında (S. Orozbakov’un versiyonunda) Örtgön toponimi bulunur. Bu ad Orta Asya
bölgesine daha yakın olan Tekes bölgesinde belirtilmiştir (bkz. Manas Ansiklopedisi, c. II: 231).
İnsanların tarihsel hafızası tarihin uzak yankıları hakkında bilgi verebilir. Eski Kırgız halkı
için Ötüken’in kutsal sayıldığı hakkında bir bilgi yoktur. Orhun Yenisey yazıtlarında ve diğer
kaynaklarda da bilgi verilmemiştir. Belki de L. P. Potapov ve S. İ. Wainşteyn’in de belirttiği gibi
bu isim o zamanlarda tabu idi. Yine belirlemek gereken husus modern Tuva bölgesinin güzey
Sibirya’daki Kırgız Kağanlığının ana parçası olduğu bilinmelidir. Orta Çağın son yıllarında
Kırgızların Hairahan’ın kutsal (ilahi) bölgelerine sahip oldukları bilinmektedir. Hairahan masifleri
(Kırgız ve Kalmaklarda Orhoçora-Kayrakan) sadece antik Kırgız sınırlarının geçtiği coğrafi
bölgelerde yer alıyordu. Kutsal sayılan Hairahan dağları modern Moğolistan, Tuva, Hakas ve
dağlık Altay ile Tarbagatay’da (Çin) yer alıyordu.
Kırgız hakanının kendi merkezini gelişmiş bir alt yapıya sahip olan Orhun vadisine (surlar,
yerleşimler, ekilebilir arazi, iletişim) kurmamış olması dikkat çekicidir. 15 günlük bir at geçişi
mesafede olan Tannu-Ola dağlarına göç etmişlerdi (Biçurin, 1950: 356). Bazı tahminlere göre
Kırgız hakanı devletin merkezini düşmanlardan korumak için Tannu-Ola’ya taşıdı yani burası
modern Tuva ve Kırgız nüfusunun büyük bir kısmının yaşadığı Minusink bölgeleri idi.
Çin kaynaklarına göre Uygurlarla olan mücadeleyi kazanan Kırgız hakanı Ötüken
topraklarında durmayıp ve bütün malını Tannu-Ola’ya taşıdığı bilinmektedir. Kaynaklar “Ordu
Balık yakınlarındaki tarım alanından yararlanmak yerine 840’da Uygur hakanını, eşinin konutunu
yıktı ve değirmen taşlarını bile kırdı” şeklinde bir bilgi vermektedir (bkz. Kiselev, 1957: 94-95;
Drobışev, 2012: 10). Malumatlar üzerinden Ötükan bölgesinin Kırgızlar için kutsal olup olmadığı
konusu tartışılmalıdır. Ancak modern Tuva’daki Ödügen dağları (L. P. Potapov’un görüşleriyle
karşılaştırın) kutsal sayılmaktadır. Kırgızların Ordu Balığın ve Uygur Kağanının mallarını yok
etmesi yüzyıllarca süren düşmanlıktan dolayı olduğu anlaşılmaktadır.

124
 Kaynakça

Aminev, Z. G. (2006). Kul't sviashchennoi gory drevnikh tiurkov Otukan i ee sledy u

bashkir // Problemy etnogeneza i etnicheskoi istorii bashkirskogo naroda. Materialy Vserossiiskoi
nauchno-prakticheskoi konferentsii, posviashchennoi 70-letiiu S.N. Shitovoi. Ufa, 22 dekabria
2006 goda. Ufa, s.26-29.
Bartol'd, V.V. (1968). Istoriia turetsko-mongol'skikh narodov//Sochineniia. T. V. Raboty
po istorii i filologii tiurkskikh i mongol'skikh narodov. Moskova. Glavnaia redaktsiia vostochnoi
literatury izdatel'stva "Nauka”.
Bol'shoi akademicheskii mongol'sko-russkii slovar' (2002). Otv. red. G.Ts. Piurbeev. T.
IV. Moskova: Academia.
Bichurin, N. Ia. (1950). Sobranie svedenii o narodakh, obitavshikh v Srednei Azii v drevnie
vremena. T. I. Moskova-Leningrad. Izd-vo AN SSSR.
Bushakov, V. (2007). Etimologіia ta lokalіzatsіia Davn'otiurks'kogo khoronіma Otiuken //
Vіsnik L'vіvs'kogo unіversitetu. Serіia fіlologіchna. Vip. 42. L'vіv.
Vainshtein, S. I. (1961). Tuvintsy-todzhintsy. Istoriko-etnograficheskie ocherki. -
Moskova: Nauka. -219 s.
Vladimirtsev, B. Ia. (2005). Po povodu drevnetiurkskogo Otukan jis // Doklady AN SSSR.
Seriia V.№7.1929. S.133–135; sm. takzhe: "Raboty po mongol'skomu iazykoznaniiu". Moskova.
S.841–844.
Dmitriev, S. V. (2011). Karakorum, Otiuken i raniaia istoriia uigurov //Tiurkologicheskii
sbornik (TS) 2009-2010. Moskova. S.152-179.
Dorzhu, Ch. M. (2015) Men tyva men [Ia — tuvinets]. Kyzyl: b/i. 224 a. (Na tuv. iaz.).
Drevnetiurkskii slovar'. Moskova-Leningrad. 1969.
Drobyshev, Iu. I. (2012). Srednevevyi Otiuken//Vostok (Oriens). Istoricheskaia geografiia.
№ 4. S. 5-21.
Zhumaganbetov, T. S. (2006). “Tore” – gosudarstvennoe pravo tiurkov-tutsziue // Vestnik
RUDN, ser. Iuridicheskie nauki, 2006, № 1 (19). S. 66.-72.
Zapadnotiurkskii kaganat. Atlas. Almatı. 2013. – 980 s.
Zimoni, I. (2016). Bodun i El v rannesrednevekov'e //Tiurkologicheskii sbornik 2013-
2014: Pamiati S. G.Kliashtornogo.- Moskova. – 358 s.
Zuev, Iu. A. (1960). “Tamgi loshadei iz vassal'nykh kniazhestv” // Trudy Instituta istorii,
arkheologii i etnografii Akademii nauk Kazakhskoi SSR. T. 8. Alma-Ata.
Istoriia Kazakhstana. (1996). Almaty: Atamura. Jilt. 1. –539 s.
Kamalov, A. K. (2001). Drevnie uigury. VIII–IX vv. Almaty.
Kiselev, S. V. (1957). Drevnie goroda Mongolii // Sovetskaia arkheologiia. № 2.
Kiselev, S. V., Evtiukhova L. A. i dr. (1965). Drevnemongol'skie goroda. Moskova.
Kliashtornyi, S. G. (1972). Epokha Makhmuda Kashgarskogo //Sovetskaia tiurkologiia. –
Baku: Ilim, № 1. S. 18-23.
Kliashtornyi S. G. T. (1980). ‘Terkhinskaia nadpis'. Predvaritel'naia publikatsiia
//Sovetskaya Tiurkologiya. № 3. S.82-95. 288.
Kliashtornyi, S. G. (1980). Drevnetiurkskaia nadpis' na kamennom izvaianii iz Choirena //
Strany i narody Vostoka. Moskova. Vyp. XXII. S.90-102.

125
 Kliashtornyi S. G. (1986). Kipchaki v runicheskikh pamiatnikakh // Turcologica. K 80-
letiiu akademika A. N. Kononova. Leningrad. S.153-164.
Kliashtornyi S. G., Sultanov T. I. (2004). Gosudarstva i narody evraziiskikh stepei.
Drevnost' i srednevekov'e. 2-e izdanie, ispravlennoe i dopolnennoe. Sankt-Petersburg. –362 s.
Konovalov, P.B. (1999). Etnicheskie aspekty istorii Tsentral'noi Azii (drevnost' i
srednevekov'e). Ulan-Ude: Izd-vo BNTs SO RAN.
Kuzeev, R. G. (1974). Proiskhozhdenie bashkirskogo naroda. Moskova. -745 s.
Maliavkin, A. G. (1981). Istoricheskaia geografiia Tsentral'noi Azii. Novosibirsk: Nauka.
Maliavkin, A. G. (1989). Tanskie khroniki o gosudarstvakh Tsentral'noi Azii. Novosibirsk:
Nauka.
Manas. Entsiklopediia. (1995). T.II. Bishkek.
Makhpirov, V. U. (1997). Imena dalekikh predkov (Istochniki formirovaniia i osobennosti
funktsionirovaniia drevnetiurkskoi onomastiki). Almaty. –302 s.
Melioranskii, P. M. (1989). Pamiatnik v chest' Kiul'-tegina. Sankt-Penersburg, ZVORAO.
Mongush, A. (2018). Mestnost' Өtүgen: raspolozhenie, etimologiia i sviaz' s Khangaiskim
analogom //Novye issledovaniia Tuvy. № 3. 2018. S. 92-115.
Ondar, B. K. (2007). Toponimicheskii slovar' Tuvy. -Kyzyl: Tuv. kn. izd-vo. -552 s.
Orkhon-Enisei teksteri. (1982). Frunze, 1982. -250 s.
Potapov, L. P. (a) (1957). Novye dannye o drevnetiurkskom Otukan // Sovetskoe
vostokovedenie. №1. S.106-117.
Potapov, L. P. (b) (1957). Proiskhozhdenie i formirovanie khakasskoi narodnosti. Abakan.
Potapov, L. P. O narode Bekliiskoi stepi. (1963). Tiurkologicheskie issledovaniia.
Moskova-Leningrad, 1963 - S.289-291.
Potapov, L. P. (1991). Altaiskii shamanizm. Leningrad. – 320 s.
Radlov, V. V. Opyt slovaria tiurkskikh narechii (Versuch eines Wtsrterbuches des Turk-
dialecte). T. I–IV. -SPb., 1890–1911.
Radlov, V. V. (1893). Opyt slovaria tiurkskikh narechii. T. 3. -SPb.
Subrakova, O. V. (2006). Khakassko-russkii slovar' / Khakas-orys söstik. Moskova. - 1115
s.
Suprunenko, G. P. (1963). Dokumenty ob otnosheniiakh Kitaia s eniseiskimi kirgizami v
istochnike IX veka Li Vei-tsy // Izvestiia AN Kirg. SSR. T.5. Vyp I. S. 67-81
Tatarintsev, B. I. (2008). Etimologicheskii slovar' tuvinskogo iazyka. Novosibirsk: Nauka.
T. IV. -442 s.
Tishin, V. V. (2015). Istoriografiia sotsial'noi istorii Tiurkskogo kaganata VI-VIII vv.
Rukopis' dokt. diss. Moskova. –554 s.
Khazanov, A. M. (2002). Kochevniki i vneshnii mir. Izd. 3-e, dop. -Almaty : Daik-Press.-
604 s.
Shaimerdinova, N. G. (2009). Kartina mira drevnikh tiurkov skvoz' prizmu
prostranstvennykh znachenii // Iazyk, kul'tura, komunikatsiia. –Ul'ianovsk. S. 1-6.
Bang, W. (1980): Berlin’deki Macar Enstitüsünden Türkoloji Mektupları (1925-1934).
Çev. Ş. Tekin, Erzurum: Atatürk Üniversitesi.
Golden, P. B. (2002): Türk Halkları Tarihine Giriş. Çev. O. Karatay. Çorum: KaraM.
Clauson, G. (1972). An Etymological Dictionary of Pre-Thirteen Century Turkish. Oxford:
Oxford University Press.

126
 Doerfer, G. (1965). Türkische und Mongolische Elemente im neupersischen II. Wiesbaden:
Franz Steiner.
Drompp, M. R. (1999). Breaking the Orkhon Tradition: Kirghiz Adherence to the Yenisei
Region after A. D. 840., Journal of the American Oriental Society, Vol.119, No.3, Jul.-Sep,
pp.390-403.
Giraud, R. L’Inscription de Baın Tsokto. Paris: Librairie d’Amerique et d’Orient.
İnan, A. (1986). Tarihte ve Bugün Şamanizm, Ankara.
Gömeç, S. (2000). Şine-Usu Yazıtı’nda Geçen Yer Adları Üzerine. Belleten LXIV/240, S.
427-433.
Hirth, F. (1899). Nachworte zur Inschrift des Tonyukuk. Die Alttürkischen Inschriften der
Mongolei. (Zweite Folge). St-Petersburg. s. 1-140.
Gabain, A. v. (1950): Steppe und Stadt im Leben der ältesten Türken. Der Islam 29, 30-62.
Erdal, M. (1991). Old Turkic word formation. A Functional Approach to the Lexicon I-II.
Wiesbaden: Otto Harrassowitz.
Erkoç İ. (2008). Eski Türklerde Devlet Teşkilâtı (Gök Türk Dönemi), Ankara.
Erkoç İ. (2016). Batı Gök Türk Kağanlığı’nın Kuruluşu Edebiyat Fakültesi Dergisi/ Journal
of Faculty of Letters Cilt/Volume 33 Sayı/Number 1. S.43-72.
Kwanten, L. (1979). Imperial Nomads: a History of Central Asia, 500–1500. Philadelphia.
Hamilton, J. R. (1997). Tokuz Oguz ve On Uygur. Çev. Y. Koç - İ. Birkan. Türk Dilleri
Araştırmaları 7, S.187-232.
Liu Mau-tsai (1958). Die chinesischen Nachrichen zur Geschichte der Ost-Tűrken (T’u-
kue). Bd. I–II. Wiesbaden.
Melioranskiy, P. M. (1899). Pamyatnik’ v’ çest’ Kyul Tegina. St-Petersburg: Tipografiya
İmperatorskoy Akademii Nauk’.
Orkun, H. N. (1941). Eski Türk Yazıtları IV. İstanbul: TDK.
Ögel, B. (1957). Doğu Göktürkleri Hakkında Vesikalar ve Notlar. Belleten XXI/81, 81-
137.
Osawa, Takashi (2002). Batı Göktürk Kağanlığı’ndaki Aşinaslı Bir Kağan’ın Şeceresine
Ait Bir Kaynak, Türkler, (ed. Hasan Celâl Güzel, Kemal Çiçek, Salim Koca), c.7, Ankara, s.79-
88.
Pelliot, P. (1929). Neuf notes sur des questions d'Asie centrale, T’oung Pao, Second Series,
Vol.26, No.4-5, pp.201-266.
Radloff, W. (1895). Die alttürkischen Inschriften der Mongolei. St-Petersburg.
Radloff, W. (1897). Die alttürkischen Inschriften der Mongolei. Neue Folge. St-Petersburg.
Ramctedt, G. J. (1976). Kalmückisches Wörterbuch. Helsinki: Lexica Societatis Fenno-
Ugricae.
Rasanen, M. (1957). Materialien zur Morphologie der Türkischen Sprachen. Helsinki:
Studia Orientalia, Edidit Societas Orientalis Fennica.
Rybatzki, V. (1997). Die Tonuquq-Inschrift (Studia Uralo-Altaica 40). Szeged.
Sümer, F. (1942). Eski Türklerde Şehircilik. Ankara: TTK.
Taşağıl, A. (1995). Gök-Türkler, Türk Tarih Kurumu Basımevi, Ankara.
Taşağıl, A. (2003). “Köl Tigin Yazıtının Çince Yüzü Hakkında”, Avrasya Etüdleri, No. 25,
Sonbahar-Kış, s.3-24.
Tekin, T. A. (1968). Grammar of Orkhon Turkic. The Hague.

127
 Tekin, T. (1983). The Tariat (Terkhin) Inscription // Acta Orientalia Academiae
Scientiarum Hungaricae. T. XXXVII (1–3).
Tekin, T. (1994). Tunyukuk Yazıtı. İstanbul: Simurg.
Tryjarski, E. (1977). Bugünkü Moğolistan ve Eski Abideleri. Çev. N. Yüce. Türk Kültürü
XV/176, 511-516.
Thomsen, V. (1924). Altturkische Inschriften aus der Mongolei. ZDMG. NF. 3 [78]. S.
140–160.
Thomsen, V. (2002). Orhon Yazıtları Araştırmaları (Vedat Köken, Çev.). Ankara: Türk Dil
Kurumu Yayınları.
Schubert, J. (1964). Zum Begriff und zur Lage des ‘ÖTÜKÄN’. Ural-Altaische Jahrbücher
35, 213-218.
Chavannes, E. (1903). Documents Sur Les Tou-Kiue (Turcs) Occidentaux, Librairie
d’Amérique et d’Orient Adrien Maisonneuve, Paris.
Chavannes, E. (2006). Batı Türkleri Tarihi. Çev. M. Sirman. İstanbul: Töre Yayın Grubu.
Czegledy, K. (1995). Çogay-Kuzı, Kara-Kum, Kök-Öng. Çev. E. B. Özbilen. Türk Dünyası
Araştırmaları 97, 51-64.
User, H. Ş. (2006). Eski Türkçede Bazı Unvanların Yapısı Üzerine”, Bilig, Sayı 39, Güz,
s.219-238.
Zieme, P. (1987). Materialien zum Uigurischen Onomasticon III, TDAY-B 1984, Ankara:
TDK Yayınları, 267-283.

Karimova N., Tulibayev T.

Chinese Primary Sources of the 18th century on the Historical Geography

of the Border Territories of China and Central Asia

Chinese Primary Sources created in the Qing era contain rich material on historical
geography, the social structure of the peoples of Central Asia in the territories bordering the Qing
Empire, and their relations with China. Among the valuable sources, we note the works Xiyu
wenjian lu 西域闻见录 (Record of things seen and heard in the Western regions) and Ili zongtong
shilyue 伊犁總统事略 (General description of Ili).
Qishiyi (七十一), the author of the Xiyu wenjian lu, wrote his work in 1777. The Qing
official Qishiyi, being exiled to East Turkestan, for many years painstakingly collected information
about the peoples of the Western Territory, describing their territory, social structure, economic
structure, culture, customs, and much more, which seemed to him original and interesting. He
begins his essay from the extreme, westernmost point of the Great Wall of China – Jiayuguan,
describing the roads of the Great Silk Road, passing along the southern and northern slopes of the
Xueshan (雪山 Snow Mountains), through Hami, Urumqi, Ili, Tarbagatai, Kucha, Uchturfan,
Kashgar, Andijan, Bukhara and leading to the West.
The Xiyu wenjian lu consists of eight chapters (卷 juan) and has about 40 thousand
characters [1, p. 30]. It should be emphasized that there are many versions of the Xiyu wenjian lu
[2; 3], about twenty variants of handwritten copies of varying degrees of preservation and integrity
[1, p. 30–36]. 22 varieties of names have been preserved [4, p. 74], such as Xinjiang yudi fengtu
kao 新疆舆地风土考 (Research on the Geography and Local Conditions of Xinjiang), Xinjiang
128
jilyue 新疆纪略 (Chronicle of Xinjiang), Weifan jilue 外藩纪略 (Chronicle of Vassal Territories),
Xiyu sotan 西域琐谈 (Conversations about the Western Territory) and others.
Qishiyi in his work in the section Weifan lezhzhuan shang 外藩列传上 (Biographies) of
famous people of the outer possessions (vassal territories) of the third chapter reports [5, p. 138–140]
that the Kazakhs (哈萨克) have a significant possession in the northwest of Ili 伊梨. Their lands do
not have dwellings suitable for settled habitation, they are not skilled in growing the five primary food
crops (rice, millet, barley, wheat, and beans), and they are engaged in cattle breeding. The author of
the essay notes that there are many flat hills on the land, mountain ranges are piled up, the grass grows
in the field, the leaves are green, the root is white, 4-5 cun (寸)56 long. The Kazakhs, who border on Ili
(伊犁) and Tarbagatai (挞拉巴哈台), submitted to China. Every year they bring their livestock to the
border, exchange it for silk fabrics and return back to their lands. As Qishiyi writes, horses have been
raised in the lands of the Kazakhs since ancient times, and there are countless of them throughout the
country. According to the author, the lands of the Kazakhs have exhausted obesity and abundance, and
they are suitable only for cattle breeding.
The Xiyu wenjian lu is a valuable source for studying the historical geography of the border
areas of China and Central Asia. It provides numerous information about the mountains and rivers
of the Western Territory, its territories and cities, the origin of their names, the climate, etc.
Governor-General of Ili (伊犁) Song Yun (松筠, 1752-1835) commissioned Qi Yunshi (祁
韵士) to continue the work begun by Wang Tingkai (汪廷楷) and describe the geography of
Xinjiang. Qi Yunshi actively began to explore the northwestern regions and borders, which allowed
him to streamline and complete the work Ili zongtong shilyue, also known as the Xichui zongtong
shilyue 西陲總统事略 (General description of the Western outskirts) [6, p. 2904]. In 1809 Song
Yun wrote a preface to the work. Along with the work on the Ili zongtong shilyue, Qi Yunshi
independently compiled four volumes of the Xichui yaolue 西陲要略 (A Brief Description of the
Western Outskirts)57 and one volume of the Xiyu shi di 西域释地 (Comments on the Pacified
Lands of the Western Territory).
The Ili zongtong shilyue consists of 12 chapters and covers a wide range of socio-economic,
political, and military life on the northwestern borders of Xinjiang. Qi Yunshi lists the main cities
and fortresses located on the slopes of the Tien Shan along the two main roads leading to Central
Asia.
In the second chapter of this work, maps are given with a fairly detailed description of the
most important points in the region. The first map is dedicated to Xinjiang, and it shows two main
roads – the North and South (南北路), which go around the Tien Shan (天山). The northern road
passed through Ili, Tarbagatai, Kurkala-usu fortress (庫爾喀喇烏蘇), Urumqi, Gucheng (古城),
Barkul (巴里坤). The southern road from the west went through Kashgar (喀什噶尔), Yangigisar
(英吉沙爾), Yarkend (葉爾羌), Khotan (和阗), Uchturfan (烏什), Aksu (阿克蘇), Kucha (庫车),
Karashar (喀喇沙爾), Turfan (土鲁番), Kumul. From Kashgar, the road leads west to Andijan (安

Cun (寸) ― measure of length, about 3.2 cm.

56
57
The Xichui yaolue 西陲要略 (Summary of the Western Outskirts) was created by Qi
Yunshi in the 12th Jiaqing (1807) and consists of 4 juan (chapters). There are woodcut editions of
1837 and 1878. [7, pp. 79-82].
129
集延) and Kokand (浩罕). Maps are oriented from north to south, and, according to Chinese
tradition, the south is on top.
There are separate maps for each item listed. For example, on the map dedicated to Ili,
there are explanations that say that from the north, Ili borders on Jinghe, subordinated to Urumchi,
from the northeast it borders on Tarbagatai, from the northwest it borders on the Kazakhs, from
the southwest it borders on the Buruts (the Kyrgyz) and with Kashgar, in the south it borders on
Uchturfan, Aksu, Kucha, Karashar.
Qi Yunshi gives a brief description of the economic structure of the peoples near the border
points. The efforts of the Qing administration to organize the life support of military settlements (
兵屯), including the settlements (旗屯) of banner Manchu detachments that control border military
and police outposts, are shown. More than 30 thousand soldiers were deployed on the Northern
and Southern roads of the Tian Shan [8, p. 86].
The information in the work makes it possible to clarify the location of the Qing border
military-police posts (outposts) and their management. The places of winter wanderings of the
Kazakh clans, which, for a certain fee, often went beyond the established borders, were identified.
This work provides a table of Kazakh sultans and biys, as well as their subordinates, who crossed
the border outposts.
The source contains interesting material on the food provision of military settlements, rice
varieties grown in the Ili regions [8, p. 90], and irrigation systems. Most rice planting sites were
located on the Southern Road of Tian Shan.
The importance of Chinese sources of the Qing era can hardly be overestimated. They
contain information about the western outskirts, the peoples of Central Asia who lived in the
territories bordering Xinjiang, their administrative and social structure, economic structure,
customs, and much more.
The works Xiyu wenjian lu and Ili zongtong shilyue significantly supplement the
information already known to the researchers of Central Asia. New and insufficiently studied
information from the writings of Chinese authors will help to more fully illuminate not only the
military and administrative policy of the Qing Empire in Central Asia but also reveal new data on
the historical geography of the peoples of Central Asia.

Acknowledgements. This study was prepared as part of a research project funded by the
Committee of Science of the Ministry of Science and Higher Education of the Republic of
Kazakhstan (grant no. AP09259919).

1. Wang Zhiqiang. ‘Xiyu wenjian lu’: Textual research of authorship and a brief discussion
on the value of historical data. Journal of Yili Normal University (Social Science Edition). 2008.
No.1. P. 30–36.
2. Gao Jian. «Xiyu wenjian lu» yiming ji panben kaoshu» (= Исследование названий и
изданий «Сиюй вэньцзяньлу») // Zhongguo bianjiang shidi yanjiu. 2007. 第1期. Р. 118–150.
3. Li Yaru. Qishiyi yu «Xiyu wenjian lu» (= Цишии и «Сиюй вэньцзяньлу») // Xinjiang
daxue xuebao (zhexue, renwen, shehui kexue ban). 2008. Vol. 36. № 5. Р. 67–71.
4. Zhang Yang, Yu Minhui. ‘Xiyu wenjian lu’: Editions, authors, values of materials
revisited. Hebei shifan xueyuan xuebao. 2013. Vol. 31. No. 1 (January). P. 74–81.

130
 5. Qishiyi. Xiyu wenjian lu. In: Yao Xiaofei (ed.) Collection of Materials on Western
Countries in the Notes of [Epochs] Ming [and] Qing. Beijing: Xuefan chubanshe, 2016. Pp. 116–
187.
6. Zhongguo lishi da cidian 中国历史大辞典 [Big Dictionary of Chinese History].
Shanghai: Shanghai cishu chubianshe, 2007. 3845 p.
7. Guo Liping. Qi Yunshi yu Jia Dao Xi-Bei shidi yanjiu 郭丽萍.祁韵士与嘉道西北史地
研究 [Qi Yunshi and research on the historical geography of the Northwest during the reign of the
Jiaqing and Daoguang emperors]. 北京理工大学学报 (Journal of the Beijing Institute of
Technology . Social Science Series). 2004. No.6. P.79-82.
8. Wang Qiming, Dian Jishu (2020). Qing dai Yili yu Wulumuqi dengdi shuidao zhongzhi
shimo gouchen. 王启明, 点击数. 清代伊犁与乌鲁木齐等地 水稻种植始末钩沉. [Studies on the
History of Rice Cultivation in Ili, Urumqi and Other Places in the Qing Period]. 历史地理研究
(Studies in Historical Geography). 第3期. P.86-98.

Kərimova Rəxşəndə

Azərbaycan əlyzmalarında Qarabağ Izması

THE KARABAKH SIGNATURE IN AZERBAIJAN MANUSCRIPTS

Summary
The Karabakh region is the land of ancient history, in compare with not only the territory
of rest Azerbaijan, but also the territory of many world countries. It is the
Karabakh region that is famous with its history architectural and cultural monuments, literature,
art and music. The prominent representatives of this culture (calligraphers and cultural figures)
made a great contribution in writing the manuscripts.

Key words: Karabakh, manuscript, sсribe, calligraphy, collection, Azerbaijani textual

studies

Qarabağ Azərbaycanın mühüm tarixi-coğrafi bölgələrindən biri olmaqla yanaşı, həm də

milli mədəniyyətimizin, incəsənətimizin təşəkkül tapıb inkişaf etdiyi bölgələrdən biridir.
Azərbaycan bədii mədəniyyətinin formalaşmasında Qarabağ əvəz olunmazdır. Azərbaycan
mədəniyyətinin beşiyi, eləcə də dünya mədəniyyət xəzinəsinə böyük töhfələr vermiş görkəmli
sənətkarların-şair, memar, xəttat, musiqiçi, rəssam, nəqqaş və ədiblərin Vətəni kimi də məşhurdur.
Bu siyahıda Qarabağda yetişən xəttat və katibləri sadalamamaq düzgün olmazdı. Katib -
müəllif və ya başqa adamların xahişi ilə əsərləri gözəl xətlə yazan, yaxud hökmdarların, varlı
ziyalıların sifarişi ilə əsərlərin üzünü köçürən şəxsdir. Şərqdə onlara-xoşnəvis, müstənsix, Qərbdə-
kalliqraf deyirlər. Kitab çapı ixtira olunana qədər ədəbi əsərlərin qorunub yaşamasında və
131
yayılmasında katiblərin mühüm xidməti olmuşdur. Katiblərin bir çoxu kitab üçün yazı ləvazimatı
(qələm, mürəkkəb, rəng və s.) hazırlamış və əlyazma kitabına cild də çəkmişdir [1].
XV-XVII əsrlərdə Azərbaycan əlyazma nəfis kitabının yaranmasında xəttatlarla yanaşı,
miniatürçü rəssamlar, nəqqaş-müzəhhiblər və bədii cild ustaları iştirak edirdi. Müxtəlif ustaların
əməyini birləşdirən bu kollektiv işdə, əlyazmanın bitkinliyini və vahid stilini, texniki kamilliyini
təmin edən müəyyən ardıcıllıq və qarşılıqlı əlaqə var idi. Aparıcı rol xəttata məxsus idi: o təkcə
əlyazmaları köçürmür, müəyyən dərəcədə onu redaktə edir, bəzən dövrünün tələblərindən irəli
gələn kiçik dəyişikliklərə də yol verirdi (2.s.10).
Əlyazma kitablarının yaranmasında böyük rolu olan xəttat və katiblər ərəb qrafikası
əsasında yaranmış kufi və xətti-sittəyə (altı xətt növü: süls, nəsx, mühəqqəq, reyhani, touqi, rüqə)
daxil olan xətt növlərinin əksərində yazmağı bacarmışlar. Onlar gözəl, kalliqrafik xətlə əlyazmalar
köçürmüş, eyni zamanda övladlarına, şagirdlərinə də öyrətməklə xəttatlıq və katiblik sənəti
ənənəsini davam etdirib yaşadırdılar [3,s.10].
Klassik şairlərdən Həkim Əbülqasım Firdovsi Tusi, Nizami Gəncəvi, Hafiz Şirazi, Sədi
Şirazi, İmadəddin Nəsimi, Məhəmməd Füzulinin əsərləri bütün Şərq aləmində oxunmuş, nüsxələri
hər zaman katiblər tərəfindən köçürülmüşdür. Azərbaycanlı xəttatlar, miniatürçü rəssamlar
vətənimizdən kənarda da qonşu ölkə hökmdarlarının, yaxud da imtiyazlı adamların sifarişinə
əsasən Azərbaycan, Şərq klassiklərinin əsərlərini köçürməklə qiymətli və nəfis əlyazma kitabları
yaratmışlar. Həmin əlyazmalar Azərbaycandan kənarda yaranıb başqa ölkələrin muzey və
kitabxanalarında saxlanılsa da, mütəxəssislər tərəfindən tamamilə haqlı olaraq, Azərbaycan
əlyazmaları, Azərbaycan xalqına məxsus yazılı sənət abidələri hesab olunur.[ 3,s.12]
Azərbaycan Milli Elmlər Akademiyasının Məhəmməd Füzuli adına Əlyazmalar
İnstitutunda çoxlu sayda Qarabağ bölgəsində yazılmiş və “Qarabaği” nisbəsi ilə yazıb-yaratmış
katib və xəttatların qiymətli əlyazmaları qorunmaqdadır.
Türkdilli əlyazmalar
1.Haqverdi ibn Məşhədi Ocaqverdi Qarabaği
Qüdsi Аbbаsqulu ağа Bаkıхаnоvun ilahiyyatdan bəhs edən “Riyazil-Qüds” türkdilli
əlyazma nüsxəsi D-140 şifr altında saxlanılır. Əlyazma katib tərəfindən h.1258/m.1842-ci ildə
nəstəliq-nəsx xətti ilə Avropa istehsalı olan sarımtıl, su nişanəli, filiqranlı kağıza yazılıb. Qırmızı
mürəkkəblə əhatələnmiş çərçivədə yazılıb. 94 vərəqdən ibarət olan əsər Şuşa şəhərində köçürülüb
[4,94v.].
2.Məhəmməd Həsən ibn Mirzə Məhəmməd Qasım Qarabaği
Hüseyn Həzarfənnin “Tənqihi-təvarixi-müluk” türkdilli əlyazması D-208 şifr altinda
saxlanılır. Əsər katib tərəfindən h.1262/m.1845-ci ildə nəstəliq xəttilə Avropa istehsalı olan
sarımtıl yarıahərli, su nişanəli kağıza köçürülmüşdür. Əsər 182 vərəqdən ibarətdir [5,182v.].
3.Həsənəli xan Qarabaği
Şeirlər toplusundan ibarət olan “Cüng” (türkcə, farsca) türkdilli əlyazma nüsxəsi B-1486
şifr altinda saxlanılır. Cüngdə 4 şairin şеiri var. Əsər nəstəliq xəttilə Rusiya istehsalı olan kağıza
köçürülmüşdür. Bəzi vərəqlərdə “Фабрика Платунова №5” möhürü vurulub. Əlyazma h.1287-
1308/m.1870-1890-cı illərdə Bərgüşad kəndində yazılib. Həcmi 24 vərəqdən ibarətdir [6,24v.].
4.Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabaği
Əlişir Nəvainin “Divan” türkdilli əlyazma nüsxəsi B-967 şifr altında saxlanılır. Əlyazma
qara və bənövşəyi mürəkkəblə yazılıb. Əsər katib tərəfindən h.1361/m.1942-ci ildə Buquruslan
şəhərində köçürülmüşdür. Əlyazmanın həcmi 2 ədəd dəftərdən (I dəftər 162+162 vərəq) ibarətdir
[7,162+162 v.].

132
 5.Mirzə Xəlil Yüzbaşıyev Qarabaği
“Kitabi-Koroğlu” türkdilli əlyazma nüsxəsi B-206 şifr altında saxlanılır. Əlyazma
nəstəliq-şikəstə xətti ilə bənövşəyi mürəkkəblə adi, ağ, sadə kağıza köçürülüb. Əsər katib
tərəfindən Leninqrad Şərq İnstitutu Kitabxanasında saxlanılan h.1291/m.1874 tarixli nüsxədən
köçürülmüşdür. Əlyazma 260 vərəqdən ibarətdir [8,260 v.].
6.Bint Məhəmməd Rəhim Qarabaği
Füzuli Məhəmməd ibn Sülеyman Bağdadinin “Lеyli və Məcnun” türkdilli əlyazma
nüsxəsi B-2317 şifr altında saxlanılir. Əsər katib tərəfindən qara tuşla nəstəliq xətti ilə 1816-ci ilə
aid Rusiya istehsallı filiqranlı kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma113 vərəqdən ibarətdir [9,113v.].
7. Nəvvab Mir Möhsün Qarabaği
Şeirlər toplusundan ibarət olan “Cüng” (türkcə, azərbaycanca, farsca) türkdilli əlyazma
nüsxəsi B-1116 şifr altında saxlanılır. Əsər katib tərəfindən h.1314/m.1896-cı ildə nəstəliq xəttilə
Avropa istehsallı filiqranlı kağıza köçürümüşdür. Əlyazma 142 vərəqdən ibarətdir [10,142v.].
Türkdilli avtoqraf əlyazmalar
1. Nəvvab Mir Möhsün Ağamirzadə Qarabaği
Nəvvab Mir Möhsün Ağamirzadə Qarabağinin “Tarixi-rəzmü şurişi-taifəyi-araməni ba
müsəlmanani Qafqaz” türkdilli əlyazma nüsxəsi B-7974 şifr altında saxlanılır. Əsər katib
tərəfindən h.1324/m.1906-cı ildə nəstəliq xəttilə Avropa istehsallı sarımtıl kağıza köçürümüşdür.
Əlyazma 312 vərəqdən ibarətdir [11,312 v.].
2. Nəvvab Mir Möhsün Ağamirzadə Qarabaği
Nəvvab Mir Möhsün Ağamirzadə Qarabağinin “Təzkirə” türkdilli əlyazma nüsxəsi M-67
şifr altında saxlanılır. Əsər təliq xəttilə Rusiya istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Əsər katib
tərəfindən h.1310/m.1892-ci il Şuşa şəhərində yazılıb. Həcmi 529 vərəqdən ibarətdir [12,529v.].
3. Nəvvab Mir Möhsün ibn Hacı Sеyyid Əhməd Qarabaği
Nəvvab Mir Möhsün ibn Hacı Sеyyid Əhməd Qarabağinin “Fərhəngi-əlfazi-nadirə və
istilahati-ərəbiyyə bəhril-həzən və kənzil-mihən və qəsaid” türkdilli əlyazma nüsxəsi M-147 şifr
altında saxlanılır və məcmuənin 137b-145a vərəqlərini əhatə edir. Əsər nəstəliq xəttilə Rusiya
istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Əsər katib tərəfindən h.1281/m.1864-cü ildə Şuşa şəhərində
yazılıb. Həcmi 164 vərəqdən ibarətdir [13,v.137b-145b].
4. Nəvvаb Mir Möhsün bin Mir Əhməd Аğаmirzаdə Qarabaği
Nəvvаb Mir Möhsün bin Mir Əhməd Аğаmirzаdə Qarabağinin “Kifаyətil-ətfаl” türkdilli
əlyazma nüsxəsi B-828 şifr altında saxlanılır. Əsər katib tərəfindən h.1317/m.1899-cu ildə
nəstəliq-nəsx xəttilə Şərq istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma 20 vərəqdən ibarətdir
[14,20v.].
5. Nəvvаb Mir Möhsün bin Mir Əhməd Аğаmirzаdə
Nəvvаb Mir Möhsün bin Mir Əhməd Аğаmirzаdə Qarabağinin “Kifаyətil-ətfаl” türkdilli
əlyazma nüsxəsi B-1326 şifr altında saxlanılır. Əsər katib tərəfindən h.1317/m.1899-cu ildə nəsx-
nəstəliq xəttilə Avropa istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma 18 vərəqdən ibarətdir
[15,18 v.].
6. Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabaği
Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabağinin “Divan” türkdilli əlyazma nüsxəsi M-91 şifr altında
saxlanılır və məcmuənin 125a-211a vərəqlərini əhatə edir. Əsər katib tərəfindən h.1322/m.1904-
cü il ildə nəstəliq-şikəstə xəttilə Rusiya istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma 231 vərəqdən
ibarətdir [16,v.125a-211a].
7. Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabaği

133
 Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabağinin “Şeirlər” türkdilli əlyazma nüsxəsi B-967 şifr altında
saxlanılır. Əsər katib tərəfindən nəstəliq xəttilə köçürülmüşdür. Əlyazmanın həcmi 2 dəftər, II
dəftər 174 vərəqdən ibarətdir [17,174v.].
8. Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabaği
Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabağinin “Şeirlər” türkdilli əlyazma nüsxəsi B-1971 şifr altında
saxlanılır. Əsər katib tərəfindən nəstəliq xəttilə Şərq istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma 8
vərəqdən ibarətdir [18,8v.].
9. Şükrullah Qarabaği
Şükrullah Qarabağinin “Risaləyi-hürufü xütut” türkdilli əlyazma nüsxəsi M-57 şifr altında
saxlanılır. Əsər hərəkəli nəsx xəttilə Rusiya istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma katib
tərəfindən h.1304/m.1886-cı ildə Şuşa şəhərində yazılıb. Həcmi 312 vərəqdən ibarətdir [19,312v.].
Ərəbdilli əlyazmalar
1. Təqi bin Molla Məhəmməd Qarabaği
Nəcm bin Şihabın (Abdullah ləqəbli) məntiqə dair "Şərh təhzib əl-məntiq və əl-kələm"
ərəbdilli əlyazması B-4269 şifr altında saxlanılır və məcmuənin 8b-48a vərəqlərini əhatə edir. Əsər
qara mürəkkəblə nəsx xətti ilə Avropa istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Paleoqrafik göstəricilərinə
görə əlyazmanı XVIII əsrə aid etmək olar. Əlyazmanın həcmi 146 vərəqdən ibarətdir [20,v.8b-
48a].
2.Əli bin Nağdəli Qarabaği
Husaməddin Həsən əl-Katinin məntiq elmindən bəhs edən “Şərh İsağuci” ərəbdilli əlyazma
nüsxəsi B-4554 şifr altında saxlanılır və mətni məcmuənin 89b-104b vərəqlərini əhatə edir. Şərh
katib tərəfindən h.1240/m.1824-25-ci ildə kiçik,qalın, çətin oxunan nəstəliq elementli nəsx xətti
ilə açıq mavi rəngli Şərq istehsallı kağıza köçürülmüşdür. Məcmuənin həcmi 105 vərəqdir
[21,v.89b-104b].
3.İbrahim bin Qadi Qarabaği
Şəhabəddin Əbu Hamid Məhəmməd bin Mahmud bin Əli bin Əbu Talibin ilahiyyatdan
bəhs edən “Risalə fi əl-əhkəm əş-şəriyyə” ərəbdilli əlyazma nüsxəsi B-2772 şifr altında saxlanılır.
Əsər katib tərəfindən h.1222/m.1807/1808-ci ildə qara mürəkkəblə, şikəstə xətti ilə Avropa
istehsalı olan göyümtül boyadılmış nazik, su nişanlı kağıza köçürülmüşdür. Əlyazmanın həcmi 10
vərəqdən ibarətdir [22,10v.].
4.Təqi bin Molla Məhəmməd Qarabaği
Muhyəddin ət-Talışinin məntiqdən bəhs edən “Haşiyə alə şərh əl-Kati li İsağuci əl-Əbhəri”
ərəbdilli əlyazma nüsxəsi B-4269 şifr altında saxlanılır və məcmuənin 111b-146b vərəqlərini əhatə
edir. Əlyazma katib tərəfindən h.1144/m.1731-32-ci ildə qara mürəkkəblə divani xətti ilə Şərq
istehsallı boz rəngli yarımahərli kağıza köçürülmüşdür. Əlyazmanın həcmi 146 vərəqdən ibarətdir
[23,v.111b-146b].
5.Məhəmməd Əli bin İsmayıl əl-Qarabaği
Kazım bin Qasım əl-Musəvi əl-Həsəni ər-Rəştinin ilahiyyatdan bəhs edən “Bəyan
məqamət əz-zahir val batin vat-təvıl fil-Quran” ərəbdilli əlyazma nüsxəsi B-463 şifr altında
saxlanılır və məcmuənin 74b-84a vərəqlərini əhatə edir. Əsər katib tərəfindən h.1262/m.1845-ci
ildə qara mürəkkəblə narın nəsx xətti ilə boz rəngli nazik, Şərq istehsalı olan kağıza
köçürülmüşdür. Əlyazmanın həcmi 203 vərəqdən ibarətdir [24,74b-84a].
6.Məhəmməd Qulu bin Hüseyn əl-Qarabaği
Bəhaəddin Məhəmməd bin Hüseyn əl-Amili əl-Bəhainin “Təşrih əl-əflək” adlı ərəbdilli
əlyazma nüsxəsi B-5408 şifr altında saxlanılır və məcmuənin 144b-148a vərəqlərini əhatə edir.

134
Əsər h.1207/m.1792-ci ildə nəsx xətt ilə Avropa istehsalı olan sarımtıl kağıza köçürülmüşdür.
Məcmuə 148 vərəqdən ibarətdir [25,148v.].
7.Mirzə Əli Qarabaği
“Tərkib dibəcə ən-numuzəc fi ən-nəhv” qrammatikaya aid olan ərəbdilli əlyazma nüsxəsi
B-1532 şifr altında saxlanılır və məcmuənin 130b-168b vərəqlərini əhatə edir. Əsər katib
tərəfindən h.1229/m.1813-cü ildə qara və qırmızı tuşla nəsx xətt ilə mavi rəngli adi yazı kağızına
köçürülmüşdür. Əlyazmanın həcmi 176 vərəqdən ibarətdir [26,176v.].
8.İbrahim bin Molla Məhəmməd Qarabaği
“Risalə fi təxliq Muhamməd” ilahiyyata aid olan ərəbdilli əlyazma nüsxəsi B-7261 şifr
altında saxlanılır və məcmuənin 1b-42b vərəqlərini əhatə edir. Əsər katib tərəfindən
h.1258/m.1842-ci ildə qara mürəkkəblə nəsx xətti ilə Rusiya istehsalı olan ahərlənmiş kağıza
köçürülmüşdür. Əlyazmanın həcmi 45 vərəqdən ibarətdir [27,v.1b-42b].
Farsdilli əlyazmalar
1.Qəhrəman bin Heydər Qarabaği
Əzizəddin bin Məhəmməd Nəsəfinin ilahiyyata dair “Tənzil” farsdilli əlyazması B-417
şifr altında saxlanılır. Əsər katib tərəfindən h.1237/m.1821-ci ildə qara rəngli mürəkkəblə nəstəliq
xətti ilə Avropa istehsallı göy rəngli kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma Axund Mirzə Əli Kadi üçün
tərtib olunub. Əlyazmanın həcmi 79 vərəqdən ibarətdir [28,79v.].
2. Əhməd bin Əli Əşrəf Qarabaği
Məhəmməd bin Əbdüssəbur Hayinin (Təbrizi) “Durr məknun Durr Nasiri” farsdilli
əlyazma nüsxəsi B-2512 sifr altında saxlanılır. Əlyazma məşhur vəzir Hac Mirzə Akasinin
göstərişi ilə (1265/1848 ölüm tarixi), Məhəmməd şaha (1250/1834-1265/1848) həsr olunmuşdur.
Əsər katib tərəfindən h.1270/m.1853-cü ildə kalliqrafiq nəsx xətti ilə Rusiya istehsalı olan qalın,
sarımtıl kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma 124 vərəqdən ibarətdir [29,124v.].
3.Heydər bin Xeyr əl-hac Hacı Əli Məhəmməd Qarabaği
Təbabət elmindən bəhs edən “Risaleyi tibb” farsdilli əlyazma nüsxəsi C-14 şifrə altında
saxlanılır və məcmuənin 340b-401a vərəqlərini əhatə edir. Əsər katib tərəfindən h.1302/m.1886-
cı ildə qara mürəkkəblə şikəstə elementli nəstəliq xətti ilə Şərq istehsalı olan nazik, krem rəngli su
nişanəli kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma 447 vərəqdən ibarətdir [30,v.340b-401a].
4.Məhəmməd Təbrizi əl-əsl, Qarabaği əl-məskən
Mirzə Məhəmməd Mehdi xan Astarabadi bin Məhəmməd Nasirin Nadir şahın tarixindən
bəhs edən “Tarixe-cahanqoşayi-Naderi” farsdilli əlyazması C-565 şifr altında saxlanılır. Əsər katib
tərəfindən h.1232/m.1817-ci ildə liqaturalı nəstəliq xətti ilə, Avropa istehsalı olan krem rəngli,
qalın kağıza köçürülmüşdür. Qurandan olan seçmələr isə kalliqrafiq nəsx xətti ilə yazılıb. Əlyazma
147 vərəqdən ibarətdir [31,147v.].
5.İbadallah Ağayi Qarabaği ibn Saleh Qarabaği
Mirzə Məhəmməd Mehdi xan bin Məhəmməd Nəsir Astrabadinin məktub məcmuəsindən
ibarət “İnşa” farsdilli əlyazma nüsxəsi B-272 şifr altında saxlanılır və məcmuənin 1b-46a
vərəqlərini əhatə edir. Əlyazma katib tərəfindən h.1248/m.1832-ci ildə şikəstə elementli nəstəliq
xətti ilə Avropa istehsallı nazik, krem rəngli, su nişanlı nazik kağıza köçürülmüşdür. Qurandan
olan seçmələr nəsx xətti ilə yazılıb. Əlyazma 79 vərəqdən ibarətdir [32,v.1b-46a].
6. Məhəmməd Mehdi bin Məhəmməd Haşim Qarabaği
Hacı Süleyman bin Salman İrəvaninin təbabətdən bəhs edən “Kitabe-lüğəte-tibb” farsdilli
əlyazması M-174 şifr altında saxlanılır və məcmuənin 137a-209a vərəqlərini əhatə edir. Əsər katib

135
tərəfindən h.1278/m.1861-ci ildə qara mürəkkəblə nəstəliq elementli nəsx xətti ilə Rusiya istehsalı
olan krem rəngli vərəqə köçürülmüşdür. Əlyazma 210 vərəqdən ibarətdir [33,v.137a-209a].
7.Qarabağlı Əhməd
Nurəddin Əbdürrəhman bin Əhməd Caminin qəsidələrdən ibarət olan “Cəlaür-ruh”
əlyazma nüsxəsi A-433 şifr altında saxlanlır və məcmuənin 43b-48a vərəqlərini əhatə edir.
Əlyazma katib tərəfindən h.1125/m.1713-ci ildə qara mürəkkəblə nəstəliq xətti ilə Şərq istehsallı
sarımtıl, nazik kağıza köçürülmüşdür. Əlyazma 51 vərəqdən ibarətdir [34,v.43b-48a].
8.İbrahim bin Həsən Qarabaği
Əbdürrəhman Nurəddin ibn Əhməd Caminin “Yusif və Züleyxa” farsdilli əlyazması B-649
şifr altında saxlanılır. Əsər qara mürəkkəblə şikəstə-nəstəliq xətti ilə Şərq istehsalı olan krem rəngli
qalın kağıza köçürülmüşdür. Əlyazmada 2 rəngli miniatür çəkilmişdir. Bəzi vərəqlərdə miniatürlər
üçün boş yerlər buraxılmışdır. Həcmi 152 vərəqdən ibarətdir [35,152v.].
Bir məqalədə bu istedadlı, dəyərli katib və xəttatların çoxcəhətli yaradıcılığı
haqqında geniş məlumat vermək imkan xaricindədir. Gələcəkdə onların həyat və yaradıcılığının,
elmi irsinin ətraflı, dərindən tədqiqi Qarabağın dahi və məşhur şəxsiyyətlərinin tanınmasında
mühüm rol oynaya bilər.

Ədəbiyyat

1. https://az.wikipedia.org/wiki/Katib
2. “Əlyazmalar xəzinəsində”. ASSREA Respublika Əlyazmalar Fondu. Cild.8.Bakı:
Elm nəşriyyatı,1987.-135s.
3. Əli Məmmədbağıroğlu. “XVII əsr Azərbaycan əlyazma kitabı”. AMEA M.Füzuli adına
Əlyazmalar İnstitutu, Bakı: Elm və təhsil nəşriyyatı, 2018. -204 s.
4. Qüdsi Аbbаsqulu ağа Bаkıхаnоv “Riyazil- Qüds”. D-140. AMEA Əlyazmalar İnstitutu.
H.1258/m.1842. -94 v.
5. Hüseyn Həzarfən "Tənqihi-təvarixi- müluk”. D-208. Şuşa: AMEA Əlyazmalar İnstitutu.
H.1262/m.1845.- 182v.
6.“Cüng”. B-1486. Bərgüşad kəndi: AMEA Əlyazmalar İnstitutu. H.1287-1308/m.1870-
1890.
- 24v.
7. Əlişir Nəvai “Divan”.B-967. Buquruslan: AMEA Əlyazmalar İnstitutu.
H.1361/m.1942.-2 ədəd
dəftər (162+162v.).
8. “Kitabi-Koroğlu”.B-206. AMEA Əlyazmalar İnstitutu. H.1291/m.1874-75.-260v.
9. Füzuli Məhəmməd ibn Sülеyman Bağdadi “Lеyli və Məcnun”. B-2317. AMEA
Əlyazmalar İnstitutu. 113 v.
10. “Cüng”.B-1116. AMEA Əlyazmalar İnstitutu. 142v.
11. Nəvvab Mir Möhsün Ağamirzadə Qarabaği “Tarixi-rəzmü şurişi-taifəyi-araməni ba
müsəlmanani Qafqaz”.B-7974. AMEA Əlyazmalar İnstitutu.H.1324/m.1906.-312v.
12. Nəvvab Mir Möhsün Ağamirzadə Qarabaği “Təzkirə”.M-67.Şuşa: AMEA Əlyazmalar
İnstitutu.

136
 H.1310/m.1892.-529 v.
13. Nəvvab Mir Möhsün ibn Hacı Sеyyid Əhməd Qarabaği “Fərhəngi-əlfazi-nadirə və
istilahati-
ərəbiyyə bəhril-həzən və kənzil-mihən və qəsaid”.M-147.Şuşa: AMEA Əlyazmalar
İnstitutu.
H.1281/m.1864.-164 v.
14. Nəvvаb Mir Möhsün bin Mir Əhməd Аğаmirzаdə Qarabaği “Kifаyətil-ətfаl”.B-
828.AMEA
Əlyazmalar İnstitutu. H.1317/m.1899.-20 v.
15. Nəvvаb Mir Möhsün bin Mir Əhməd Аğаmirzаdə Qarabaği “Kifаyətil-ətfаl”.B-
1326.AMEA
Əlyazmalar İnstitutu. H.1317/m.1899.-18 v.
16. Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabaği “Divan”.M-91.AMEA Əlyazmalar İnstitutu.
H.1322/m.1904.
-231 v.
17. Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabaği “Şeirlər”.B-967. AMEA Əlyazmalar İnstitutu.- 2
dəftər,
II dəftər 174 v.
18. Həsənəli Yüzbaşı oğlu Qarabaği “Şeirlər”.B-1971. AMEA Əlyazmalar İnstitutu.-8v.
19. Şükrullah Qarabaği “Risaləyi-hürufü xütut”.M-57. Şuşa: AMEA Əlyazmalar İnstitutu.
H.1304/m.1886.-312 v.
20. Nəcm bin Şihabın (Abdullah ləqəbli) “Şərh təhzib əl-məntiq və əl-kələm”.B-4269.
AMEA Əlyazmalar İnstitutu. 146.
21. Husaməddin Həsən əl-Kati “Şərh İsağuci”. B-4554. AMEA Əlyazmalar İnstitutu.
H.1240/m.1824-25.- 105 v.
22. Şəhabəddin Əbu Hamid Məhəmməd bin Mahmud bin Əli bin Əbu Talib “Risalə fi
əl-əhkəm əş-şəriyyə”. B-2772. AMEA Əlyazmalar İnstitutu. H.1222/ m.1807 / 1808.-
10v.
23. Muhyəddin ət-Talışi “Haşiyə alə şərh əl-Kati li İsağuci əl-Əbhəri”. B-4269. AMEA
Əlyazmalar İnstitutu. H.1144/m.1731-32.- 146v.
24. Kazım bin Qasım əl-Musəvi əl-Həsəni Rəşti “Bəyan məqamət əz-zahir val batin ər-vat-
təvıl
fil-Quran”. B-463. AMEA Əlyazmalar İnstitutu. 203v.
25. Bəhaəddin Məhəmməd bin Hüseyn əl-Amili əl-Bəhai “Təşrih əl-əflək”.B-5408.
AMEA Əlyazmalar İnstitutu. H.1207/m.1792.-148v.
26. “Tərkib dibəcə ən-numuzəc fi ən-nəhv”. B-1532. AMEA Əlyazmalar İnstitutu
H.1229/m.1813.-176v.
27. “Risalə fi təxliq Muhamməd”.B-7261. AMEA Əlyazmalar İnstitutu H.1258/m.1842.-
45v.
28. Əzizəddin bin Məhəmməd Nəsəfi “Tənzil”.B-417. AMEA Əlyazmalar İnstitutu.
H.1237/m.1821.-76v.
29. Məhəmməd bin Əbdüssəbur Hayi (Təbrizi) “Durr məknun Durr Nasiri”.B-2512.
AMEA Əlyazmalar İnstitutu. H.1270m.1853.-124v.
30. “Risaleyi tibb”.C-14. AMEA Əlyazmalar İnstitutu.H.1302/ m.1884.- 447v.

137
 31. Mirzə Məhəmməd Mehdi xan Astarabadi bin Məhəmməd Nasiri “Tarixi-cahanqoşayi-
Naderi”.
C-565. AMEA Əlyazmalar İnstitutu. H.1232 m.1817.-147 v.
32. Mirzə Məhəmməd Mehdi xan bin Məhəmməd Nəsir Astrabadi “İnşa”.B-272.
AMEA Əlyazmalar İnstitutu. H.1248/m.1832.-79 v.
33. Hacı Süleyman bin Salman İrəvani “Kitabe-lüğəte-tibb”. M-174. AMEA Əlyazmalar
İnstitutu.
H.1278/m.1861.- 210 v.
34. Nurəddin Əbdürrəhman bin Əhməd Cami “Cəlaür-ruh”.A-433. AMEA Əlyazmalar
İnstitutu. H.1125/m.1713.-51v.
35. Əbdürrəhman Nurəddin ibn Əhməd Caminin “Yusif və Züleyxa”.B-649.AMEA
Əlyazmalar İnstitutu. 152v.

Кузембаєв Нуркен, Тусупов Айбек

Абжан Куришжанов як куманолог

Анотація: У статті розглядається внесок Абжана Куришжанова в кипчакознавство в

Казахстані. Ім'я видатного казахського вченого відомо далеко за межами Республіки
Казахстан. Великий вчений-філолог вніс значний внесок у розробку проблем
кипчакознавства. Робота над перекладом і звіренням лексичного матеріалу письмових
джерел кумано-латинського і тюрко-арабського словників дозволили досліднику впритул
наблизитися до проблеми старокипчацької мови, виявити загальні і особливі риси в
сучасних тюркських мовах кипчацької групи, поставити питання про запозичення в
кипчацькому мовному середовищі термінів з арабської і перської мов. Філологічні
дослідження вченого заклали міцний фундамент для розробки проблем кипчацьких
писемних пам'яток і старокипчацької мови в кипчакознавстві. Переклад на російську, а
пізніше на казахську, мову матеріалів тюрко-латинського словника «Кодекс Куманікус» та
тюрко-арабського словника «Кітаб-і меджму-у терджуман тюрки ве аджемі ве могол іве
фарсі» дозволив дослідникам використовувати інформацію письмових джерел в наукових
дослідженнях як в області філології та мовознавства, так і історії, етнографії та
культурології.
Ключові слова: кипчакознавство, Кодекс Куманікус, тюркологія, А. К.
Куришжанов

У історії кипчакознавства доктор філологічних наук, професор А. Куришжанов

відомий своїми науковими дослідженнями у галузі кіпчакської філології та мовознавства.
Наукова спадщина вченого є об'єктом вивчення казахстанських філологів і мовознавців,
предметом гордості казахстанської філологічної науки. Завдяки своїм дослідженням
філолог увійшов до анналів кипчакознавства поряд з такими видатними вченими як Г. Кун,
В.В. Бартольд, Ю. Немет, О. Зайончковський, М. Баскаков, Е. Наджип, Л. Рашоні.

138
 Ім'я видатного казахського вченого відоме далеко за межами Республіки Казахстан.
В історіографічному дослідженні великого болгарського куманолога В. Стоянова наукової
творчості тюрколога присвячено кілька сторінок, де дається оцінка його внеску до вивчення
кіпчакської мови та пам'ятника «Кодекс Куманікус» [1, с. 104-107].
Особливе місце у науковій творчості А. Куришжанова займає письмову пам'ятку
кіпчацької мови «Кодекс Куманікус». Вивченню цього твору вчений присвятив свою
кандидатську дисертацію, захищену ним у 1958 р. під науковим керівництвом академіка,
віце-президента Академії наук Казахської РСР Н. Сауранбаєва [2, с. 9]. У додатку до
рукопису дисертації дисертант склав Індекс-словник кумансько-казахсько-російсько-
латинський за рукописом «Кодекс Куманікус». Тут вперше було перекладено російською
мовою 3500 слів із письмового джерела [3, с. 268; 4]. Надалі ця робота у співавторстві з А.
Жубановим та А. Белболтаєвим призвела до видання кумано-казахського частотного
словника [3]. Фактично ці дослідження закріпили за філологічною наукою Казахстану
першість у розробці відомої пам'ятки кіпчацької писемності Кодекс Куманікус в СРСР.
Слід зазначити, що у перекладах словника у дослідників дається різна кількість слів
із пам'ятки. Це з тим, що у словнику багато повторюються багаторазово, а частина слів
написані на полях у скороченому вигляді. У цьому слід пам'ятати загальну збереженість
екземпляра джерела, яка вплинула читаність низки слів.
Поряд із дослідженням «Кодексу Куманікус» тюрколог звертає увагу на інші
письмові джерела, написані на кипчацькій мові в державі мамлюків у Єгипті та Сирії.
Вчений здійснив переклад на російську мову слів з тюрксько-арабського словника «Китаб-
і меджму-у терджуман тюрки ве аджемі ве могол іві фарсі», середини XIII століття. У
дослідженні було дано опис особливостей графічного оформлення та лексичного вживання
слів, а також представлений тюрксько-російський словник. Ця робота містить порівняльні
матеріали зі старокипчакських пам'яток та сучасних мов мовлення, що дозволяє виявити
власне древні пласти у розвитку кипчацьких мов [5, с. 4].
Пам'ятники мамлюцької історіографії є великою цінністю для гуманітаріїв фахівців
у галузі філології, мовознавства, історії, етнографії, культурології, історичної географії.
Кіпчаки-мамлюки, які опинилися волею доль в Єгипті та Сирії, поряд зі службою в
султанській гвардії займалися епістолярною творчістю і помітно досягли успіху в цьому
залишивши по собі ряд цікавих творів. Вивчення цих пам'яток писемності є принципово
важливим для казахстанських учених, оскільки дозволить пізнати кипчацьку культурну
спадщину як частину скарбниці Великого Степу.
Робота над перекладом та порівнянням лексичного матеріалу письмових джерел
кумано-латинського і тюрко-арабського словників дозволили досліднику впритул
наблизитися до проблеми старокипчацької мови, виявити спільні та особливі риси в
сучасних тюркських мовах кипчацької групи, поставити питання про запозичення з
перської мови. Результати цих наукових досліджень було узагальнено вченим у докторській
дисертації на тему «Мова старокипчацьких писемних пам'яток XIII-XIV ст.», яка була
захищена у 1973 р. у Інституті мовознавства АН Казахської РСР [6].
Фундаментальні роботи вченого дозволили створити фундаментальну базу джерел
для подальших історико-філологічних досліджень, дозволили по-новому подивитись
матеріали цих пам'яток з позицій історичної науки. Зокрема, дослідник К. Анарбаєва під
науковим керівництвом академіка НАН РК, д.і.н. Б. Кумекова захистив кандидатську
дисертацію присвячену вивченню словника «Кодекс Куманікус» як історичного джерела

139
[7]. Тоді як раніше цю пам'ятку писемності цікавив переважно філологів та мовознавців.
Водночас «Кодекс Куманікус» може розглядатися як історичне джерело з кіпчакської
історико-культурної спадщини.
Поряд із вивченням пам'яток кіпчацької писемності філолог А. Куришжанов брав
участь у діалектологічних експедиціях по республіці і мав можливість збирати польові
матеріали з казахської мови для наукових праць [2, с. 10]. Цей факт свідчить на користь
того, що Абжан Куришжанович не був класичним «кабінетним» вченим, а умів добувати
інформацію з писемних пам'яток та у спілкуванні з живими «охоронцями» мов кипчаків.
Пошук древніх пластів у розвитку групи кипчакських мов неминуче призвів вченого
до участі у розробці проблеми давньотюркської мови. Ця можливість була реалізована ним
у публікації видання «Көне түркі жазба ескерткіштерінің тілі» у співавторстві з видатними
вченими Г. Айдаровим та М. Томановим [8]. У публікації поряд з вивченням мови пам'яток
давньотюркської писемності було розглянуто мову пам'яток тюркської писемності
Караханідів, зокрема знаменитої пам'ятки писемності «Словник тюркських прислівників»,
що належить перу Махмуда ал-Кашгарі [Див. 9].
Звернення дослідника до енциклопедії Тюркського світу написаної Махмудом ал-
Кашгарі дозволило доповнити уявлення про особливості старокипчацької мови, що разом
із пізнаннями в галузі давньотюркської філології остаточно сформувало вченого об'єктивну
картину розвитку та специфіки кипчацької групи мов.
Логічним завершенням наукової діяльності А. Куришжанова стала робота «Ескі
қипшақ тілі» написана у співавторстві з вченими Б. Кумековим та С. Дуйсеном, присвячена
питанням філології та мовознавства старокипчацької мови [10].
Отже, слід зазначити, що великий казахський вчений-філолог А. Куришжанов
зробив значний внесок у розробку проблем кипчакознавства. Філологічні дослідження
вченого заклали міцний фундамент для розробки проблем кіпчакських писемних пам'яток
та старокипчацької мови у кіпчакознавстві. Переклад на російську, а пізніше на казахську,
мову матеріалів тюрко-латинського словника «Кодекс Куманікус» та тюрко-арабського
словника «Китаб-і меджму-у терджуман тюрки ве аджемі ве могол іве фарсі» дозволив
дослідникам, які не володіють мовою оригіналу пам'яток, інформацію письмових джерел у
наукових дослідженнях як у галузі філології та мовознавства, так і історії, етнографії та
культурології.

Література

1 Stoyanov V. Kumanologiya. Istoriograficheski eskizi. Tom 2. - Sofiya: Institut po istoriya

pri BAN, 2009. – 512 s.
2 Əbzhan Құry`shzhanұly`: biobibliografiyaly`қ қөrsetkіsh / құrast. Ermekova T.,
Isabekova Ұ., Құry`shzhanova Sh. – A.: Kantana-press, 2012. - 140 bet.
3 Құry`shzhanov A.Қ., Zhұbanov A.Қ., Belbotaev A.B. Kumansha-қazaқsha zhiіlіk
sөzdіk. – A.: Ғy`ly`m, 1979. – 336 b.
4 Kenesbaev S.K., Kury`shzhanov A.K. O novom izdanii «Kodeks Kumanikus» v
Kazaxstane // Izvestiya AN KazSSR. - Ser. obshhestvennaya. – 1964. - № 3. - S. 35-45.
5 Kury`shzhanov A.K. Issledovanie po leksike staroky`pchakskogo pis`mennogo
pamyatnika XIII veka – «Tyurksko-arabskogo slovarya». - A.-A.: «Nauka» KazSSR, 1970. – 233
s.

140
 6 Kury`shzhanov A.K. Yazy`k staroky`pchakskix pis`menny`x pamyatnikov XIII-XIV vv.:
Avtoreferat dis.. na soiskanie uchenoj stepeni doktora filologicheskix nauk. (10.02.06) / AN
KazSSR. In-t yazy`koznaniya. – A.-A., 1973. - 58 s.
7 Anarbaev K.S. “Kodeks kumanikus” қy`pshaқtardy`ң tarixi-mədeni eskertkіshі (XIII-
XIV ғғ.). Monografiya. – Shy`mkent-Almaty`, 2015. – 160 b.
8 Ajdarov Ғ., Құry`shzhanov Ə., Tomanov M. Kөne tүrkі zhazba eskertkіshterіnің tіlі. –
A.: Mektep, 1971. – 272 b.
9 Kury`shzhanov A.K. Maxmud Kashgari o ky`pchakskom yazy`ke // Sovetskaya
tyurkologiya. - 1972. - № 1. - S. 57-60.
10 Құry`shzhanұly` Ə., Kөmekov B.E., Dүjsen S.Zh. Eskі қy`pshaқ tіlі. – A.: Қazaқ
Қy`zdar pedagogikaly`қ instituty` baspasy`, 2007. – 352 b.

Литвинов Герман

Ільхан і Скаларій – карлуки з Едеси?

Summary. Book VI of the "Alexiad" describes the fierce struggle of the Byzantine emperor
Alexios I Comnenus with the Turkmen leaders Elhanes and Scaliarius in the Asia Minor around
cities of Apollonia and Cyzicus. The Byzantines broke the resistance of the Turkmens, and then
Scaliarius participated in the emperor military campaigns. Elhanes remained in Asia Minor, where
he defeated the crusaders of Peter the Hermit (1096). The writer Anna Komnena says that "the
Turk Scaliarius is one of the most glorious eastern rulers". It is implied that he was a fairly well-
known person in the Great Seljuk Sultanate. We notice a group of Salar Khallukh in Edessa when
revising Eastern sources of this period.
Keywords: Malik Shah, Karakhanids, Matthew of Edessa, Bozan, Nicaea, shihna.

Анотація. В «Алексіаді» Анни Комніної описується запекла боротьба візантійського

імператора Олексія I з туркменськими вождями Ільханом та Скаліарієм у районі
малоазійських міст Аполлонія та Кізік. Згодом Ільхан залишився завдав поразки
хрестоносцям П'єра Пустельника (1096). Скаліарій перейшов перейшов на службу
імператора. Письменниця стверджувала, що «турок Скаліарій – один із найславетніших
східних правителів». Мається на увазі, що він був досить відомою особою в султанаті
Великих Сельджуків. Це змушує дослідника знову переглянути східні джерела цього
періоду, і під його приціл потрапляє група салара халлухів у Едесі.
Ключові слова: Мелік-Шах, Караханіди, Матвій Едеський, Бозан, Нікея, шихна.

На початку одинадцятого століття сельджуки, один із кланів огузів, сконцентрували

навколо себе частину значних військових та кочівницьких груп, а згодом зуміли утворити
султанат. У племінній ієрархії султанат Великих Сельджуків був заснований як
конфедерація, що включала групи кочівників, зокрема неогузького походження. Племена і
навіть дрібні їхні сегменти (клани та сім'ї) трансформувалися на автономні військово-кочові

141
утворення – туркменські групи. Махмуд ал-Кашгарі помічав різнорідний етнічний склад
сельджуцької конфедерації, але туркменами називав лише вихідців з двох племен - огузів
та карлуків [4, p. 17; 9, p. 67, 68; 22, p. 51; 33, p. 119].
Карлуки (арабські форми at-turkman al-qarluqiya, kharlukh і qarluq; перською
khallukh; тюркські форми karluk, karlu, karlı, karlık) – тюрський переважно кочовий народ,
який у цей період мав кордон з огузами по середньої течії річки Сирдар'я. Кочовища
карлуків доходили до середнього Жетису на півночі, на сході - по Кашгарській області та
до Гісарського хребта на півдні. Разом з ягмою та чигілями цей народ становив основу
держави Караханідів. Передбачається, що династія Караханідів була також карлуцького
походження [10, p. 352, 353; 23, p. 68, 69; 25, p. 273, 274].
Виступаючи спільно з сельджуками, Караханіди фактично поділили з ними
територію Газневидів у Середній Азії після битви при Данданакані в 1040 р. Тривалий мир
із сельджуками закінчився війною між ними, і в 1072-73 Караханіди втратили Мавераннахр,
а західні кочовища карлуків увійшли до султанату Великих Сельджуків. У цій боротьбі
султана Мелік-Шаха (1072-92) підтримували місцеві улеми та значна частина карлуків, які
набули конфлікту з ягма. Ставлення султана до карлуків були не просто союзницькими чи
зв’язками підданства. У Середньої Азії склалася традиція деякої переваги карлуків перед
іншими тюркськими племенами. Політичні амбіції Караханідської дінастії були описані ал-
Масуді таким чином: «з-поміж карлуків походить «каган каганів», він має владу над усіма
тюркськими племенами, а його предками були Афрасіаб і Шана (тобто Ашина)». Інакше
кажучи, присутність карлуків у державі чи навіть влада над ними мала морально-
ідеологічне значення як для Караханідів, так і для Сельджукідів. Це видно по експедиції
султана Мелік-Шаха на Кашгар – другу столицю Караханідів та центр кочовищ ягма.
Сельджуки подолали 1500 кілометрів та атакували Караханіда, який став васалом султана
[2, p. 1114; 33, p. 123].
Карлуки брали участь у військових сельджуцьких кампаніях на Близькому Сході,
проте виявити переміщення цих груп дуже складно. За кількістю карлуцьких топонімів на
території сучасної Туреччини можна казати про їхню масовість у колонізації Анатолії [29,
p. 196]. Е. Пікок вважає, що карлуки проникли в Північну Сирію ще в третій чверті XI ст.,
коли там з'явився карлук Ібн Хан «зі своїми огузськими послідовниками» [23, p. 66, 67].
Дещо раніше із завойовником Єрусалима Атсизом б. Уваком з’являється туркмен зі
специфічним ім'ям Карлу. Особливістю цієї групи було заняття землеробством у Палестині,
що дуже дивно для кочовиків [28, p. 153]. В. Бартольд вважав, що карлуки найбільше
зазнали впливу перської культури, відрізнялися від інших тюрків європеоїдними рисами
обличчя, і вони легко переходили до седентаризма [32, p. 547].
Наступна поява карлуків у Джазирі та Північній Сирії відноситься до 1087 р., коли
тут з'явилося угруповання Бозана, яке заповнило вакуум влади після руйнівних зіткнень
Укайлідів, Сельджукідів Руму та Сирії. Структура угруповання має відношення до двоїстої
природи султанської влади, де її характер передбачав два різні підходи до управління
державою (сюзерен) та надплемінною конфедерацією (вождь) [24, p. 8]. На правах сюзерена
султан Мелік-Шах передав Хомс та Харран еміру Муджахіду ад-Діну (або Імад ад-Даула)
Бозану та Антіохію - Муайїду ад-Даула Яги-Сияну б. Мухаммаду б. Алпу. При управлінні
племінними групами султан покладався на традиції степу, і для кочовиків вождем був той,
хто міг забезпечити безпеку їхніх пасовищ. Таку функцію в державі Великих Сельджуків
мав інститут шихна, де повноваження посадових осіб зводилися до військового

142
командування в області. До обов'язків шихни належали: забезпечення безпеки кочовиків і
організацію пасовищ. Він скасовував будь-яке рішення місцевої адміністрації, спрямоване
проти кочових туркменів, якщо вважав його «поганим» [8, p. 18; 17, p. 382; 22, p. 146, 166].
Шихною угруповання був Касим ад-Даула Ак-Сонкор, якому було передано головне місто
Північної Сирії Халеб [1, p. 67]. Незважаючи на те, що в Антіохії військовим намісником
був Яги-Сиян, при ньому також знаходився шихна. Ймовірно, північні області Джазіри
також знаходилися під контролем угрупування Бозана, і функції шихни в Харпуті
виконував Чубук [14, p. 131, 150].
Першим кроком Бозана стало взяття Едеси, уламка вірменського князівства Філарета
Варажнуні. Тут він залишив намісником «слара Хулуха» (զսլար Խուլուխ) [19, p. 154]. Це
ім'я означає воєначальнику кочових карлуків (khallukh – перська назва народу) [15, p. 286].
Термін sālār стосувався до функцій військового командувача, який перебуває у
підпорядкуванні шихни, у нашому випадку Ак-Сонкору [3, p. 13; 7, p. 29-32]. За словами
Матвія Едеського (Маттеоса Урхайєці) під час правління салара халлухів у Едесі стався
заколот проти органу місцевого самоврядування - Ради Дванадцятьох ішханів (князів), яку
Бозан вирішив не чіпати при завоюванні міста. Частина ішханів були страчені за наказом
Бозана, і це логічно, оскільки салар як представник шихни не мав права втручатися в
суперечки між християнами, але страти у Едесі проводив власне він [7, p. 988; 35, p. 86].
Незабаром емір Бозан пошкодував про своє рішення, і передав цивільне управління містом
вірменину-халкедоніту Торосу, який свого часу був градоначальником Мелітени. Тут Бозан
розмежував повноваження цивільного чиновника (амід) та військового губернатора
(салара). Це вирішує дилему одночасного перебування двох головних посадових осіб у
містах султанату, де амід керував містом, а у відомстві салара знаходилося військове
командування областю та кочовими племенами. Остання згадка про «салара карлуків» в
Едесі припадає на січень-лютий 1092 р., коли він ініціював урочисте прибуття в місто
вірменської святині - хреста гори Вараг.
Дещо пізніше Бозан отримав контроль над Мелітеною, яка була захоплена
сельджуками Рума в квітні 1085 р.[28, p. 233], але після смерті Сулеймана б. Кутлумиша
статус міста невідомий. Ймовірно, що легкість з якою Бозан завоював місто обумовлено
родинними зв’язками Тороса Едеського та вождя місцевих вірмен Гаврили (Хуріл
сирійських джерел). Несподівано Михайлом Сирійцем названо мусульманського правителя
міста – тюрок … Хуріл. Сумнівно, що сирійський хроніст міг переплутати двох правителів
свого рідного міста. Йдеться мова про тюрка Карлу або Карли (консонантний ряд KhRL),
тобто він карлук. Хроніст називає дату захоплення Мелітени Карлу під 1081 р., але
прив'язує рік його правління до землетрусу в Антіохії 1091, тобто помиляється на 10 років
[20, p. 180]. Поява в Едесі та Мелітені груп карлуцької ідентифікації прямо стосується до
періоду правління Бозана (1087-1094). Зазначимо, що обидві приєвфратські карлуцькі групи
зникають синхронно в описах Маттеоса Урхайєці та Михайла Сирійця (1091-початок 1092).
Угруповання Бозана було головним ударним військом султана Мелік-Шаха на
заході, і це видно за її діями за межами області. Вона діяла: у Палестині, де султан наказав
Бозану надати допомогу Тутушу проти Фатімідів; та на Південному Кавказі, де Бозан взяв
Ганджу (~1087/88). Угруповання виконало місії султана успішно, і йому було довірено
здійснити важливий військовий похід проти Константинополя та Никеї, який відбувся у
1092 [6, p.50; 28, p. 203]. На чолі великої сельджуцької армії знаходилися «дві тури султана»
[1, p. 70; 37, p. 79, 80] - Бозан і Ак-Сонкор, а серед емірів також був присутнім Яги-Сіян [1,

143
p. 70, 71; 12, p. 62; 19, p. 157, 158]. Список емірів експедиції свідчить у тому, що султан
відправив на захід майже всіх полководців армії Бозана. Тому є всі підстави вважати, що
«салар карлуків» та «Карлу» також перебували у складі цієї експедиції.
У ході цієї експедиції Бозан обложив Нікею, де засів Абу'л-Касім, союзник
імператора (літо 1092). Після короткої осади сторони пішли на переговори, та згодом
султанський полководець попрямував з незрозумілою мотивацією до районк Лопадіона
(140 км на захід від Нікеї). Армія Бозана могла потрапити до цього міста через Костянтинів
міст на річці Ріндак. Цей міст згадується в «Алексіаді», і він контролював сухопутне
сполучення між Кізіком та Нікеєю [26, p. 160]. У наступному розділі ми дізнаємося, що
райони Кізіка та річки Ріндак були театром воєнних дій між візантійцями та туркменами
Ільхана. Таким чином, експедиція Бозана і боротьба з візантійцями Ільхана знаходяться не
просто в одному хронологічному періоді, ці події відбувалися синхронно. В долині річки
Ріндак відбувалася експедиція візантійського полководця Олександра Євфорвіна проти
туркменів Ільхана. Олександр вибив туркменів з Кізіка, і переслідував їх через Лопадіон до
Аполлонії. Під час облоги Аполлонії Олександр дізнався про підхід великої армії тюрок до
Лопадіону, і візантійці розпочали відступ. Розглядаючи глави 12 і 13 книги VI «Алексіади»
як синхронні події, у нас не залишається сумніву, що сили Ільхана в Аполлонії і великі
турецькі сили, що наближалися до Лопадіона, була одна і та ж армія Бозана. Допомога
імператора Абу'л-Касіму закінчилася повним розгромом візантійського війська, і під час
проходу під мостом Костянтина флотилія Євфорвіна була перехоплена сельджуками [31, p.
199, 200].
У період, що розглядається, у ряду тюркських народів (карлуків, половців і кимаків)
спостерігається процес десакралізації влади, тому вони вдавалися до симбіозу та мімікрії
різних владних титулів. Це саме стосувалося і іменування, коли дитині могли дати ім'я
«Хан» або «Ільхан» [36, p. 113]. Наприклад, поняття каган чи хан для сельджуків було
настільки сакралізованими, що вони його не брали для своїх правителів, поки цей титул
носили Караханіди [4, p. 5]. Титул Ільхан (il-qan) вперше з'явився в Карлуцькій державі і
був присутній в Караханідів. У цьому найбільш імовірне карлуцьке походження має ім'я
Ільхан («вождь великого племінного об'єднання» чи «суб'єкт хана») [16, p. 710; 21, p. 124;
30, p. 113].
У кампанії Ільхана брав участь Скаліарій — «один із найславетніших східних
правителів». Кажучи про Скаліарія у половецькій кампанії, Анна називає його Ільханом
(τοΰ τε Σκαλιαρίου τοΰ ’Ελχάν), але під час подій у Малій Азії – це різні персонажі [31, p.
268, 351]. Тут виникла версія, що ільхан – титул Скаліарія, та В. Лейб навіть перекладає
«хан Скаліарій». Малоймовірно, щоб Ільхан був зі Скаліарієм однією і тією ж особою, тому
що перший бився проти хрестоносців як полководець Килич-Арслана у 1096 р., а інший
брав участь у війні проти половців на візантійській службі роком раніше [5, p. 4; 27, p. 145].
Форма родового відмінка робить фразу більш логічною згідно з подальшим контекстом:
«Скаліарій (людина) Ільхана». Т. Грегуар навіть запропонував переклад «Скаліарій, син
Ільхана» [11, p. 692; 21, p. 277].
Ім'я Скаліарій повністю адаптоване під середньогрецький звукоряд, і воно є
двоскладовим. У цьому імені вгадується «салар» (selarios), яке у усіченому вигляді
приставлено до першої основи *skaloi + (sel)arios. Приблизно так було утворено ім'я
сельджуцького полководця 50-60-х років XI ст. салара Хорасана: Choros(an) + (s)elarios >
Choroselarios. Перша частина прізвиська skaloi- < ймовірно від назви племені ескел

144
(eskel/ezgel). Плем'я зазвичай асоціюється з булгарським племінним союзом, і від нього
фіксується куманське ім'я Ескеле, яке в руських джерелах згадується як Іскал. Схоже ім’я
Ask’ar було і в Едесі при заколоті проти ішханів. Вірменській мові притаманний ротацизм
(л>р), і в такому випадку його можна легко трансформуватися з Askal (Eskele) [7, p. 988]. Є
версія про тотожність ескелів (есгелів) та племені чигіль (джекіль). Останнє плем'я входило
до карлуцької племінної конфедерації [33, p. 121; 34, p. 25].
При прийнятті християнства туркменськими вождями впадає в око описка Анни
Комніної, де Ільхан погодився змінити віру, а Скаліарій (= Есгеле салар) відмовився. З
подальшого оповідання стає зрозумілим, що конверсії зазнав саме Скаліарій, оскільки на
візантійській службі опинився саме він, тоді як Ільхан перебував у Малій Азії.
Опис візантійсько-туркменської боротьби в Анатолії наприкінці XI століття в
«Алексіаді» по-різному інтерпретується, оскільки ця інформація Анни Комніної часто
вказана без дат і зазвичай не має паралельних джерел. Тим не менш, П. Готьє пов'язав події
за участю Ільхана і Скаліарія з інформацією в листі імператору від 6 січня 1088
архієпископа Феофілакта Охридського, де клірик згадав про масовий перехід тюрків у
християнство, тобто, ймовірну війну Скаліарія у період 1086-87.
Архієпископ Феофілакт казав про масовий перехід турків у християнство, але в його
листі немає згадок ані про Ільхана, ані про Скаліарія. Про яку масову конверсію турків міг
інформувати архієпископ Охріда? Анна Комніна каже, що «воїни еміра Сулеймана, що
залишилися живими, відразу ж перейшли до Тутуша», а його юний син Килич-Арслан
майже півроку залишався в Антіохії, і був переданий султану Мелік-Шаху як заручник [1,
p. 67]. Це означає, що новоявлений нікейський правитель Абу'л-Касім фактично усунув
людей клану Кутлумиша від управління Румом. Невідома доля прихильників клану в Нікеї,
але ми можемо припустити, що їх більшість перейшла на візантійську службу, а частина
навіть прийняла християнство. Зміна релігії для тюрків не була чимось незвичайним, і це
дозволяло їм досягати успіхів у візантійській ієрархії. У разі втрати актуальності
візантійської служби новонавернені знову легко переходили зворотно до ісламу [5, p. 16,
17]. У зв'язку з цим цікава доля «досвідченого воєначальника» Сулеймана на ім'я Камір,
який ідентифікується як Хумартегін (Καμύρης, Comardigon) [21, p. 148; 31, p. 166]. Цей
тюрок був посланий на допомогу імператору Олексію проти нормандців, потім з'являється
у розповіді під час виступу армії з Анхіалу проти Лже-Діогена та половців. Дукою Анхіалу
на той час був колишній султанський емісар Сіявуш, відомий за подіями в Синопі. Під його
керівництвом знаходилося деяка кількість тюрків, зокрема представник клану Кутлумиша
Хумартегін, який пізніше знову з’являється у Малої Азії під прапорами Килич-Арслана [18,
p. 631]. Якщо дата ренегатства Сіявуша та можливий перехід на імператорську службу
Хумартегіна відбувся у 1086/87 рр., то ми маємо можливість пов'язати ці події з листом
архієпископа.
Позиція Готьє отримала підтримку К. Бельке, який наголосив на використанні
рибальських судів проти туркменських вождів при поєднанні репліки Анни: «флот тоді ще
не був готовий». Такий стан візантійського флоту можемо віднести до 1082, коли італійські
нормандці розбили імператора в морській битві. Письменниця чудово розуміється на типах
судів через свого дядька таласократора Іоанна Дуку, тому виключена помилка - Євфорвін
підійшов до Аполлонії на судах з низькою углибкою. Використання візантійським
полководцем рибальських судів дезорієнтувало Ганну та й флот у візантійців теж був
принаймні у 1086 р., і ним командував Костянтин Далассін під час взяття Синопу. Викликає

145
подив бажання письменниці бачити морський флот на неглибокій річці з небезпекою усадки
корабля на річкову мілину. Судна з високою углибкою не могли пройти під мостом
Костянтина на річці Ріндак, і на військових кораблях довелося б при цьому спилювати
щогли для проходу. Олександр Євфорвін доставив до Аполлонії облогові машини та
зробити це міг лише на рибальських плоскодонках.
Відкидаючи версію Готьє-Бельке, тепер можна змоделювати події 1092 року. На
весні карлуки Ільхана і Скаліарія вийшли з Приєвфраття, обминули Никєю і, не
вплутуючись у боротьбу з тюрками Абу’л-Касіма, атакували міста візантійської феми
Опсікій. Взяття Ільханом Аполлонії, Піманінона, Лопадіона та Кізика змусило імператора
Олексія I направити сюди морську експедицію Олександра Євфорвіна. Однак імператор
недооцінив, що сили Ільхана – це невеличкий авангард потужної армії Бозана, яка згодом
підійшла до Нікеї. Після панічного відступу Євфорвіна до Кізика з потраплянням у пастку
під мостом Костянтина, Анна Комніна каже, що Ільхан був вибитий Костянтином Опосом.
Відразу дві експедиції імператора наприкінці літа-початок осені малоймовірні так, як тільки
боротьба Ільхана з Євфорвіном мала зайняти декілька місяців, а експедиція Опоса звільняла
не тільки знову Кизик, але ще провела облоги Піманінона і знову Аполлонії. Стосовно
експедиції Костянтина Опоса письменниця Ганна Комніна говорить про сухопутне його
переміщення до Кізика, тобто візантійський полководець вийшов з Нікомедії, і мав пройти
володіння Абу'л-Касіма між Ріндаком і Драконом, яка вже повністю контролювалось
Бозаном. Такий похід Опос міг зробити тільки тоді, коли для його війська була небезпека з
Нікеї. У той час місто залишив союзник імператора Абу'л-Касім, тому очевидно, що таки
похід не міг бути в 1092.
Враховуючи, що Кизик був знову взятий візантійцями після відбуття Бозана в
Персію, то, успішні дії Костянтина Опоса проти карлуків могли відбутися в період кампанії
Іоанна Дукі за реконкістою Егеїди у 1093/94 рр. оскільки Скаліарій після цієї кампанії
повинний опинитися на Балканах. Однак у цьому датуванні є серйозна проблема – прибуття
з Персії Килич-Арслана, сина вождя румських сельджуків Сулеймана б. Кутлумиша (1093
– початок 1094). Майже відразу до Килич-Арслану починають стікатися туркмени. Це
дозволило новому лідеру сельджуків Рума вирушити до Абідосу. Принаймні зробити це міг
через Лопадіон та Кізік. Практично неймовірно, що візантійське військо Костянтина Опоса
перебувало у цьому регіоні, і не стикалося з Килич-Арсланом. Тим паче ми знову застаємо
у цьому регіоні Ільхана у 1095-96 рр., який ніби то не отримував поразки від Опоса. З того
похід останнього принаймні ми можемо віднести до початку візантійської реконкісти Малої
Азії в результаті Першого хрестового походу (1098).
У нас не вирішена проблема з переходом на візантійську службу Скаліарія, який бере
участь у кампанії проти половців у 1095 р., та гине в Епірі у війні проти князя Боемунда
(1107). Анна Комніна в абзаці про прийняття Скаліарієм християнства є лакуна, яку
письменниця зазвичай робила, не маючи повної інформації про події. Вона помилково
віднесла конверсію Скаліарія до походу Опоса, але не врахувала фактор Килич-Арслана.
Вождь карлуків Ільхан одразу приєднався до сельджуків Рума, але Скаліарій, як колишня
посадова особа султана Мелік-Шаха, цього зробити не міг через повну втрату контролю над
племенем. Він не став повертатися до Бозана і зробив вибір на користь Візантії.
Килич-Аслан уклав мирний договір імператором Олексієм I і вирушив у похід у
Східну Анатолію. Сельджукид залишив у Нікеї Ільхана, який опинився в епіцентрі прологу
Першого хрестового походу, більш відомого як «Народний похід». 20 вересня 1095 р.

146
ломбардські та німецькі хрестоносці під керівництвом Ренальда вийшли з Ківота у бік Нікеї,
і через чотири дні зайняли замок Ксерігордон. 29 вересня біля замку відбулася битва між
Ільханом та військом Ренальда, в якій останній був убитий. Хрестоносці відступили в замок,
і були обложені Ільханом. Восьмиденна облога Ксерігордона закінчилася його взяттям.
Вбивши всіх паломників, туркмени повернулися до Нікеї. Вони провели розвідку у Ківота,
де схопили кількох прочан, і відрубали їм голови (17 жовтня). Ільхан виявив у цьому замку
другу групу хрестоносців під керівництвом Готьє Неімущого. Ця група в Ківоті чекала
з’єднання з третьої групою хрестоносців під керівництвом П'єра Пустельника, яка досягла
Нікомедії. Ймовірно Ільхан розповсюдив неправдиву звістку про взяття німцями та
ломбардцями Нікеї. Це стало фатальним для Готьє та його соратників, вони не дочекались
прибуття П'єра Пустельника, і вирушили у бік Нікеї. Цей загін був також розбитий Ільханом
біля річки Дракон. З тіл убитих франків Ільхан склав величезний пагорб при переправи на
річці. Після цього туркмени кинулися на табір у Ківота, але прочани з поспіхом відступили
до сусіднього замку Оленополіс. Імператор Олексій дізнався про поразку хрестоносців, і
відправив Костянтина Євфорвіна Катаколона до Нікомедії для допомоги останній групі
хрестоносців (22 жовтня). Дізнавшись про прибуття візантійської армії, туркмени Ільхана
зняли облогу з Оленополіса і відступили до Нікеї (23-24 жовтня) [13, p. 252-257].
Перемоги Ільхана над франками приспали пильність Килич-Арслана, який
продовжував підкорювати східні області Анатолії, і в Мелітені зіткнувся з потужним
військом Ісмаїла Гюмюштекіна б. Данішменда, коли дізнався про неприємну звістку.
Величезна армія хрестоносців переправилися в Малу Азію, і в травні 1097 року повністю
блокувала Нікею. Туркмени Ільхана намагалися спільно з Килич-Арсланом деблокувати
місто, але безуспішно. Нікея впала (19 червня 1096). Зважаючи на все, Ільхан був учасником
битви при Дорілеї (1 липня), оскільки вождь карлуків тут згадується як Lachi та Salachi, і ця
інформація кореспондується з «Алексіадою» [18, p. 630, 631; 31, p. 277, 278]. Ільхан
повернувся до Аполлонії, де його осадив Костянтин Опос. Після недовгого опору туркмен
здав місто і також перейшов на службу до імператора (1097/98). Частину карлуків було
вбито в Піманіноні. Подальша доля Ільхана та його карлуків невідома.
Просування туркменів на захід було двоскладовим огузо-карлуцьким процесом.
Якщо участь у ньому огузів не підлягає сумніву, то карлуків виявити було непросто. Згадка
Маттеоса Урхайеци про салара халлухів в Едесі - безперечна вдача для дослідників та
виводить з історичного небуття туркмен-карлуків. У війнах карлуки відрізнялися високою
мобільністю, невтомністю та майстерністю у ведені психологічної війни. Пікантність
ситуації полягає в тому, що карлуки, а не туркмени-огузи першими зустріли натиск лицарів
Першого хрестового походу. Атрибутування групи Ільхана - Скаліарія до едеських карлуків
дещо змінює усталену хронологію сельджуко-візантійських відносин у період 1086-98
років. Туркмени часто виконували військові функції у складі великих армій. Діяльність цих
груп координувалася через саларів, які додавалися сельджуцькою адміністрацією (інститут
шихна) до складу племен.

Література:

Azhari Taef, al-. The Saljūqs of Syria: During the Crusades, 463-549 A.H./1070-1154 A.D.
– Berlin: Schwarz, 1997. – 389 p.

147
 Bosworth C. Ilek-Khans // Encyclopaedia of Islam. New Edition. – Vol. 3. – Leiden: Brill,
1986. – P. 1113 – 1117.
Bosworth C. Ispahsalar, sipahsalar // Encyclopaedia of Islam. New Edition. – Vol. 6. –
Leiden: Brill, 1991. – P. 12 – 13.
Bosworth C. The Political and Dynastic History of the Iranian World (A.D. 1000 – 1217)
// Cambridge History of Iran / ed. J. Boyle. – Vol. 5. – Cambridge: Cambridge University Press,
1968. – P. 1 – 202.
Brand M. The Turkish Element in Byzantium, Eleventh-Twelfth Centuries // Dumbarton
Oaks Papers. – Vol. 43. – 1989. - P. 1 – 25.
Cahen C. La première pénétration turque en Asie Mineure (seconde moitié du XIe siècle)
// Byzantion. – T. 18. – 1948. – P. 5 – 67.
Dedeyan G. Les Armeniens entre Grecs, Musulmans et Croises: etude sur les pouvoirs
armeniens dans le Proche-Orient mediterraneen (1068-1150). – Vol. 2. – Lisbonne: Gulbenkian,
2003. – P. 647 – 1528.
Durand-Guédy D. The Türkmen-Saljūq Relationship in Twelfth-Century Iran: New
Elements Based on a Contrastive Analysis of Three Inšā Documents // Nomads in the Political
Field, special issue of Eurasian Studies / eds. J. Büssow, D. Durand-Guédy and J. Paul. – Vol. 9/1.
– 2011. – P. 11 – 66.
Golden P. Imperial Ideology and the Sources of Political Unity Amongst the Pre-Cinggisid
Nomads of Western Eurasia // Nomads and their neighbours in the Russian Steppe: Turks, Khazars
and Qipchaqs / ed. P. Golden. – Aldershot: Ashgate, 2003. – P. 37 – 76.
Golden P. The Karakhanids and Early Islam // The Cambridge history of Early Inner Asia.
- Cambridge: Cambridge University Press, 1990. – P. 343 – 370.
Gregoire H. The Alexiad of the Princess Anna Comnena // Byzantion. – Vol. 4. – 1927-
1928. – P. 684 – 692.
Frankopan P. The First Crusade: The Call from the East. – Cambridge, Mass.: Belknap
Press, 2012. – 296 p.
Hagenmeyer H. Chronologie de la première croisade (1094-1100). – Paris: E. Leroux,
1902. – 340 p.
Heidemann S. Die Renaissance der Städte in Nordsyrien und Nordmesopotamien.
Städtische Entwicklung und wirtschaftliche Bedingungen in ar-Raqqa und Harran von der Zeit der
beduinischen Vorherrschaft bis zu den Seldschuken. – Leiden: Brill, 2002. – 530 p.
Hudud al-Alam. The Regions of the World. A Persian Geography 372 A H. — 982 A. D. /
tr. V. Minorsky. – London: Luzac, 1970. – 596 p.
Korobeinikov D. Raiders and neighbours: The Turks (1040-1304) // The Cambridge
History of the Byzantine Empire c. 500–1492 / ed. J. Shepard. – Cambridge: Cambridge University
Press, 2009. – P. 692 – 727.
Lambton A. The administration of Sanjar’s Empire as illustrated in the ‘Atabat alkataba' //
Bulletin of the School of Oriental and African Studies. – Vol. 20. – 1957 – P. 367 – 388.
Li Estoire de Jerusalem et d'Antioche // Recueil des croisades. Historiens occidentaux. –
T. 5. – Paris: Académie Royale des Inscriptions et des Belles Lettres, 1895. – P. 621 – 648.
Matthew of Edessa. Chronicle // Armenia and the Crusades: tenth to twelfth centuries: The
Chronicle of Mathew of Edessa / tr. A. Dostourian. – Lanham: University Press of America, 1993.
– 392 p.

148
 Michel le Syrien. Chronique // tr. J.-B. Chabot. – Т. III. – Paris: Ernest Leroux, 1905. –
538 p.
Moravcsik G. Byzantinoturcica. Die Byzantinischen quellen der Geschichte der
Türkvölker. – Bd. 2. – Leiden: Brill, 1983. – 375 p.
Peacock A. Early Seljūq History: A New Interpretation. – London: Routledge, 2010. – 190
p.
Peacock A. From the Balkhān-Kūhīyān to the Nāwakīya: Nomadic Politics and the
Foundations of Seljūq Rule in Anatolia // Nomad Aristocrats in a World of Empires. Nomaden
und Sesshafte / ed. J. Paul. – Bd. 17. – Wiesbaden: Dr. Ludwig Reichert Verlag, 2013. – P. 55 –
80.
Peacock A. The Great Seljuk Empire. – Edinburgh: Edinburgh University Press, 2015. –
378 p.
Pritsak O. Von der Karluk zu den Karachaniden // Zeitschrift der Morgenlandische
Gesselschaft. – Wiesbaden: Otto Harrasowitz Verlag, 1951. – Bd. 101. – S. 270 – 300.
Ramsay W. The Historical Geography of Asia Minor // Royal Geographic Society
Supplementary Papers. – Vol. IV. – London: Murray, 1890. – 558 р.
Roche J. In the Wake of Mantzikert: The First Crusade and the Alexian Reconquest of
Western Anatolia // History. – Vol. 94 (314). – Oxford: Blackwell, 2009. – P. 135 - 153
Sıbt İbnu'l-Cevzi. Mir'atü'z-Zaman Fi Tarihi'l-Ayan / tr. A. Sevim. - Ankara: Ankara
Üniversitesi Dil ve Tarih, 1968. – 298 s.
Yakupoglu C. Anadolu'da Karluk Türk Boyu ve İskânı Üzerine // Gazi Üniversitesi
Kastamonu Eğitim Dergisi. – Cilt 12. – Sayı 1. – Kastamonu: Gazi Üniversitesi, 2004. – S. 191 –
204.
Агаджанов С. Г. Очерки истории огузов и туркмен Средней Азии IX-XIII вв. –
Ашгабат: Ылым, 1969. – 297 с.
Анна Комнина. Алексиада / пер. Я.Н. Любарский. – М: Восточная Литература, 1965.
- 688 с.
Бартольд В. В. Карлуки // Работы по истории филологии тюркских народов. - М.:
Восточная литература, 2002. – C. 547 – 548.
Кляшторный С. Г., Савинов Д. Г. Степные империи древней Евразии. – СПб:
Филологический факультет СПбГУ, 2005. – 346 с.
Пилипчук Я. Тюрки Центральної Азії та іслам: від протистояння до навернення
ісламу (кінець VII — початок ХІ ст.) // Міждисциплінарні гуманітарні студії. – Вип. 3. –
2017. – С. 7 – 32.
Степаненко В. П. «Совет Двенадцати ишханов» и Бодуэн Фландрский. К сущности
переворота в Эдессе (март 1098 г.) // Античная древность и средние века. – Вып. 22. –
Свердловск, 1985. – С. 82 – 92.
Фукалов И. А. Сакрализация власти и ее кризис в Карлукском Джабгулиате //
АНТРО. – № 2 (17). – Пермь, 2015. – C. 110 – 121.
Хусайни Садр ад-Дин Али, ал-. Ахбар ад-даулат ас-сельджукийа (Зубдат ат-таварих
фи ахбар ал-умара ва’л-мулук ас-селджукиййа) / пер. З. М. Буниятова. – М.: Восточная
Литература, 1980. – C. 246.

149
 Malikov Rauf

Struggle between Rome and Parthia for Atropatene and Albania.

Summary

The Great Silk Road, which was the main trade route between the Far East and Antique
World, already by the 2nd century BC began to function in full strength. In the first half of the 1st
century BC there started a struggle between Rome and Parthia for Atropatene and Albania, which
had the main Silk Road branches lain across their territories. The struggle between Rome and
Parthia went on with variable success. In the first half of the 1st century AD representatives of the
junior ramification of the Parthian Arsacids came to power in Atropatene.
Key words: Albania, Atropatene, Great Silk Road, struggle between Rome and Parthia.

At the beginning of the article, it should be noted that under the territory of historical
Azerbaijan we mean both Northern Azerbaijan (modern Republic of Azerbaijan) and Southern (or
Iranian) Azerbaijan.
After the collapse of the Achaemenid state as a result of the campaign of Alexander the
Great in the 4th century BC and the death of Alexander himself (323 BC), new states arose on the
territory of Azerbaijan – first Atropatene (whose name, gradually changing, took the form of
Azerbaijan), and then Albania [1, p. 31].
The territory of Atropatene mainly covered South Azerbaijan and some southern regions
of North Azerbaijan. However, the territory of Atropatene has changed significantly over the
course of a long time of its existence. This, first of all, concerns the South Caucasus, some areas
of which, according to written sources, at times was part of Atropatene or was dependent on it. In
the west, the border between Atropatene and Armenia during the indicated period also moved first
in one direction, then in the other.
Although the territory of Albania has changed over the course of almost a thousand years
of existence, its main lands were the territories of Northern Azerbaijan, southern Dagestan and
eastern Georgia.
Alexander the Great founded a number of cities in the conquered territories, where he
settled retired soldiers. A large number of artisans and merchants also settled in these cities. As a
result of the settlement of the Greek-Macedonians in the vast expanses of the East, a new syncretic
culture was formed – Hellenism. In the Hellenistic era, cities, crafts, and trade developed rapidly,
the areas of irrigated land expanded, and new, progressive methods were introduced into the
practice of crafts and agriculture.
Hellenism penetrated into the life, culture and political life of the population of Azerbaijan.
The emergence of Hellenistic cities on the territory of Azerbaijan contributed to the expansion of
trade with the Greek polises. The penetration of Hellenism into Atropatene is evidenced by a stone
jar found in the Zagros Mountains with three manuscripts on the skin. Two of these manuscripts
are leases drawn up in Greek, with the contracting parties and witnesses having non-Greek names
but using Greek law. Near the locality of Takab in the mountains of Kerefto, a rocky temple

150
complex of Hercules (Veretragna?) with a Greek inscription above the entrance was discovered
[1, p. 68, 109-111].
It should be noted and discovered in the territory of Albania near the villages. Boyuk Dehne
(Sheki region) Greek inscription on a stone, dating back to the 1st–2nd centuries AD [16]. A few
tens of kilometers from Boyuk Dehne near the villages. Nij (Gabala region) bricks with Greek
inscriptions were found [15, p. 87].
Here we should touch on the issue of the emergence of the Great Silk Road. According to
some researchers, international trade routes began to take shape as early as the 5th millennium BC.
In the III–II millennium BC two types of international trade relations were formed – land-river,
which prevailed in the Central and Western Asian regions, and maritime, which prevailed in the
Mediterranean. In the 1st millennium BC they actually merged into a single international trade
space from the Mediterranean to Central Asia and India. One of the final stages of this process was
the eastern campaign of Alexander the Great to the East. Then the Chinese, pushing the Huns to
the north (2nd century BC), broke into Central Asia, establishing regular connections along these
trade routes [8, p. 10].
This is how the Great Silk Road was formed, along which trade was carried out between
the East and the ancient world, already in the 2nd century BC he began to function in full force.
Trade at this time acquired a global character. Many countries of the East were involved in the
circle of lively trade relations, including Atropatene and Albania.
In the II century BC – III century AD On the territory of Azerbaijan there were two routes
of the Silk Road, passing through the lands of Albania and Atropatene. One of them, known in
science as the “road of the Aorses”, originated from the one passing from Atropatene along the
western coast of the Caspian Sea, through the territory of Albania, went through Darband to the
foothills of the North Caucasus. The second route, the so-called “Strabo's road”, which in the
ancient period became one of the actively operating routes of the Silk Road, went from the northern
part of India through Central Asia, crossed the Caspian Sea, and then through the territories of the
states of the South Caucasus – Albania, Iberia and Colchis went to Greek trading emporiums on
the Black Sea coast.
The results of archaeological research testify to the connections of Albania with the ancient
world. A large number of glass items dating back to the ancient period were found on its territory.
Among them are round-bottomed vase-like and flask-like vessels decorated with molded
ornaments, flat-bottomed glasses, vessels for perfumes, etc. belong to the Eastern Mediterranean
typological group [3, p. 162; 11, p. 16]. The imported glazed bluish-green amphora, discovered
near Ganja, also attracts attention. In the terrain of Gara kaha (Lachin region), an imported bronze
candlestick with an image of a mustachioed and bearded mask, with an open mouth, was found.
Such masks were common in Rome, especially in its Syrian province, in the second half of the 1st
century AD – the first half of the 2nd century AD [2, p. 133]. Silver bowls brought from the Roman
provinces, found in Mingachevir, as well as in villages, belong to the same time Garamaryam
(Goychay region) and Rustov (Quba region) [2, p. 134]. These finds testify to the presence of trade
relations between ancient Albania and the Roman provinces in the Middle East, in particular with
Syria.
Among the imported items, most of which were found in Mingachevir, Ganja, Khynysly
(Shamakhy region), Torpaqqala (Qakh region), there are clay bullae and chalcedony gems-
intaglios with various images. Some researchers associate the wide distribution of these gems in
the territory of ancient Albania with the campaigns of Roman troops in the 1st century BC, since

151
they were brought here from the Greek-Roman regions, however, it is believed that a small part of
them was produced by local craftsmen as imitations of imported samples [28, p. 63-66; 2, p. 131-
132].
In Mingachevir, silver earrings in the form of rings with suspended pyramids made of
wheat grains were found, typical of the ancient period of Mtskheta, Garni and Dura-Europos. In
Mingachevir, Yaloylutepe (Qabala region) and Borsunlu (Goranboy region), archaeologists
discovered a large number of imported beads from the Greek colonies of the Black Sea region,
Rome, Syria, Egypt, as well as from India, dating back to the 3rd – 1st centuries. BC. A large
number of amulets in the form of scarabs from Egypt and jewelry made in Syria and Phoenicia
were also found in Mingachevir and Khynysly (Shamakhi region). In Mingachevir, archaeologists
have found samples of Chinese silk fabric [17, p. 352; 6, p. 28-30; 12, p. 255].
Numismatic data also testify to trade relations of Albanians with the Hellenistic world. In
the area of the city of Barda, a treasure of Macedonian and Seleucid tetradrachms of the 2nd
century BC was found [14, p. 9, №№ 313, 314]. A large hoard containing coins of Alexander the
Great, king of Thrace – Lysimachus (323–281 BC), a large number of Seleucid coins of the 2nd
century BC, several Parthian coins and tetradrachms of the Greco-Bactrian kingdom of the 3rd –
2nd centuries BC, discovered in Qabala [4, p. 16-32]. According to researchers, already from the
first half of the III century BC in order to meet the needs of the domestic market in Albania, the
minting of silver imitation coins was started [12, p. 233]. The Hellenistic period includes hoards
with coins-imitations of drachmas and tetradrachms of Alexander the Great and Lysimachus,
found in the villages. Nuydi (Aqsu district) and Hynysly (Shamakhi district) [12, p. 207; 13, p.
106-112].
The above artifacts testify in favor of the existence of extensive trade relations between
Albania and the Hellenistic world, in particular with the Roman provinces of Asia Minor, and the
real functioning of the trade route between the East and the ancient world [10, p. 67-79].
A caravan route leading to Bactria and India passed through the territory of Atropatene.
The Hellenistic centers of Atropatene were located mainly along this caravan route. The main
center of transit trade in Atropatene was the city of Gazaka, located on the caravan road from
Aqbatana going north – Albania and Iberia, and also east – to the capital of Armenia, Artaxata.
From India and China, silk, cotton fabrics, spices, jewelry, diamonds, ivory and much more were
brought to Asia Minor, and pomegranates, grapes, “Medes grass” (lucerne), Nisean horses, which
The Chinese called them “heavenly horses” [22, p. 138; 19, p. 98].
Undoubtedly, such rich countries could not remain out of sight of the strong powers. Back
in the 20s of the III century BC the Seleucid king Antiochus III (223–187 BC) tried to subdue
Atropatene. As a result of the war, the Atropatene ruler Artabazanes was forced to recognize the
supreme power of the Seleucids [9, p. 192]. Shortly after the defeat of the Seleucids by the Romans
at Magnesia in 190 BC Atropatene again becomes independent, and in the east of it a number of
independent states arise, among which was Parthia [20, p. 51].
Around the middle of the 2nd century BC the Parthian king Mithridates I (170–139 BC)
defeated the Seleucids, defeated the Medes and Elymeians, “subjugating many peoples to his
power, spread the rule of the Parthians from the Caucasus Mountains to the Euphrates River”
(Pomp. Trog., 41, 6). So Parthia turned into a world power, covering almost all of Iran and
Mesopotamia. The former capital of Media, the city of Aqbatana (Hamadan), became the second
residence of the Arsacids. Around 130 BC the Seleucids made a last attempt to restore their
dominance in the territory of Iran. However, the Seleucid army was defeated by the Parthian army

152
led by Phraates II (132–127 BC) and the rebellious Medes, and the Seleucid king Antiochus was
killed [9, p. 184-186]. At the end of the II century BC the Parthian king Mithridates II (124–88
BC) captured Armenia and took Prince Tigranes hostage [9, p. 192]. By the beginning of the 1st
century BC the Parthian state reached its highest power and turned into a world power.
Significantly strengthened Rome from the beginning of the 1st century BC began to expand
to the East. In the first half of the 1st century BC a struggle broke out between the two great
empires of antiquity – between Rome and Parthia for control over the main routes and branches of
the Silk Road, which also ran through the lands of Atropatene and Albania.
In 95 BC Mithridates II, with the help of the Parthian troops, places Tigranes on the
Armenian throne (Strabo, XI, XIV, 15). Tigranes II (95–55 BC) married Cleopatra, the daughter
of the king of Pontus Mithridates VI Eupator, and married his daughter to the king of Atropatene
Mithridates (Dio., 36, 14). In 93–92 BC Tigranes occupied Cappadocia, which led him to a brief
war with Rome, in which Tigranes was defeated (Plut., Sulla, 5). Between 90 and 88 years. BC.
Tigranes, attacking Parthia, weakened by civil strife, won back “seventy valleys” from her (Strabo,
XI, XIV, 15). Then he occupied and ruined Adiabene, captured the residence of the Parthians in
Aqbatana (Strabo, XI, XIV, 15). In 83 BC Tigranes captured Syria and Phoenicia [1, p. 83].
In 70 BC the Roman commander Lucullus defeated Tigranes’ father-in-law, King
Mithridates of Pontus. Having captured Asia Minor, Lucullus, allegedly pursuing Mithridates, in
69 BC invaded Armenia and laid siege to Tigranakert [1, p. 84]. According to Plutarch, in the fight
against the Romans, the Armenian king Tigranes II was helped by the peoples of many neighboring
countries, including Atropateni, Albanians, as well as “not a small number of independent tribes
living along the Araxes” (Plut., Luc., XXVI, 6). Lucullus defeated the allies at Tigranakert and
captured the city. The Romans got the treasury of Tigranes, thirty million medimnes of grain and
much more. Tigranes lost almost all the conquered lands [1, p. 85]. Tigranes with the active
participation of the king of Atropatene Mithridates, gathered a huge army, in 68–67 BC won
several important victories over Lucullus and invaded Cappadocia. In 67 BC The Roman Senate
recalled Lucullus and appointed a new plenipotentiary governor and commander-in-chief in the
eastern regions, the commander Gnaeus Pompeius. In 66 BC Pompeius defeated the troops of the
Armenian king Tigranes II and Armenia became a vassal of Rome [1, p. 87-88].
In the same year, the Roman legions led by Pompeius invaded Albania. Atropatene and
Albania occupied a special place in the plans of the Roman conquerors. Representatives of Rome
looked at these countries as intermediaries in trade with the countries of the Far East – India and
China. The conquerors also sought to establish themselves on the shores of the Caspian, hoping to
seize the trade route to India, which passed through Albania.
In December 66 BC in the Kura valley there was a battle between the Romans and the
Albanians, in which the Romans won. Having concluded a truce with the king of Albania –
Oroezes, Pompeius invaded Iberia, but the Albanians began to threaten the Romans from the rear.
Then Pompeius with his legions in 65 BC again invaded Albania. In a battle on the left bank of the
Kura, near one of its tributaries, the Romans inflicted another defeat on the Albanian army under
the command of Cosis, the brother of the Albanian king. After that, the Romans made peace with
the Albanian king Oroezes. Then Pompeius moved inland – to the shores of the Caspian Sea.
However, the continued resistance of the Albanians led to the fact that the legions of Pompeius,
without having made even two crossings in the direction of the Caspian Sea, were forced to turn
back [2, p. 139-142].

153
 In 54 BC the Romans, taking advantage of the struggle of the brothers Orodes and
Mithridates for the throne of Parthia, crossed the Euphrates and invaded the Parthian possessions.
In the spring of 53 BC in the battle near the city of Carrhae in Northern Mesopotamia, the Romans,
led by the commander Mark Crassus, suffered a severe defeat from the Parthian troops under the
command of the commander Surena Mihran. The Romans lost 20 thousand killed, and 10 thousand
soldiers were taken prisoner. Crassus himself and his son were taken prisoner, who soon, like all
Roman captives, were killed by the Parthians [20, p. 78; 18, p. 49-50]. According to Pompeius
Trogus, “the Parthians, who, as if dividing the whole world between themselves and the Romans,
currently hold power over the East” (Pomp. Trog., 41, 1). After this defeat of the Romans, the
Armenians and Atropatenes entered into an alliance with the Parthians [1, p. 89].
Under Julius Caesar, preparations began in Rome for a new big campaign to the East,
which, however, did not take place due to his assassination (44 BC). In 38 BC the commander of
Mark Antonius, Publius Ventilius, inflicted a heavy defeat on the Parthians at Gindarus [9, p. 215].
In 36 BC Mark Antonius himself with a huge army (more than 100 thousand people)
arrived in Armenia, and from there, together with the Armenian king Artavasdes, attacked
Atropatene [27, p. 75-81]. Soon, 13 Roman legions of Antonius laid siege to the winter capital of
Atropatene – Phraaspa (Praata, Vera), which was supposedly located near the modern city of
Maraga [26, p. 261]. Here, on the slopes of Mount Sahend, the remains of the fortifications of
Dashkale Zohak (Gale-i Zohak) have been preserved [25, p. 105; 24, p. 186].
However, the Atropatene cavalry (about 16 thousand horsemen) under the command King
of Atropatene Artavasdes and the Parthians allied with him (more than 30 thousand horsemen),
led by King Phraates IV, managed to destroy the convoy and siege engines of the Romans, after
which the Armenian king fled to Armenia. The destruction of the Roman rearguard by the
Parthians and the heroic defense of Fraaspa by the Atropatenes essentially decided the outcome of
the campaign. Antonius, who for some time stubbornly continued the siege of Fraaspa, was soon
forced to leave Atropatene, having lost more than 35 thousand soldiers [5, p. 115].
During Antonius' campaign in Atropatene, his associate Publius Canidius Crassus invaded
Albania. Strabo notes that Canidius followed the same route that Pompeius had taken in his time
(Strabo, XI, 3, 5). According to Plutarch, Antonius’ commander “Canidius, left by him in Armenia,
defeated these (Armenians), as well as the basileus of the Iberians and Albans, reached the
Caucasus” (Plut., Ant., 34). Dio Cassius also reports on this campaign: “Publius Canidius Crassus,
having made a military campaign against the Iberians, defeated their Basileus Pharnabazus in
battle, attracted him to an alliance and, attacking neighboring Albania with him, treated them in
this way, defeating their Basileus Zober” (Dio, 49, 24). Antonius, along with Atropatene,
undoubtedly intended to capture Albania as well. However, judging by subsequent events, the
Romans could not do this.
Artavasdes, the king of Atropatene, celebrated a great victory, especially since he got a
huge booty. However, after this victory between the king of Atropatene Artavasdes and the
Parthian king Phraates IV, there was discord due to the division of booty [5, p. 118; 21, p. 240-
256]. Artavasdes sends his prisoner Polemon to Alexandria to Antonius with an offer of peace and
friendship, “calls him to him, promising to take the side of the Romans with all his army” (Dio,
49; Plut., Ant., 52). In the spring of 34 BC Antonius moved to Armenia, captured the Armenian
king Artavasdes, his family, the treasury and the capital Artaxata, declared Armenia conquered [5,
p. 119]. Then Antonius, who did not abandon his intention to subdue Parthia, “visited Media
(Atropatene), concluded a friendly treaty with the king (Median Artavasdes), betrothed one of his

154
daughters, still very young, to one of Cleopatra’s sons and returned back” (Plut., Ant., 53). In
Alexandria, the official engagement took place between Alexander, the son of Antonius and
Cleopatra, and Iotape, the daughter of Artavasdes, king of Atropatene [1, p. 99].
In 33 BC Antonius with a large army moved to Armenia and was about to start a campaign
against the Parthians, but the intensified struggle with Octavian forced him to abandon this plan.
Antonius met with the king of Atropatene, left a small army to help him, asked for help in the fight
against Octavian (Dio, 49, 43) and moved west.
For some time, thanks to the Roman troops, Artavasdes could repel the onslaught of the
Parthians, but soon, having lost the Roman soldiers recalled by Antonius, he was defeated and
taken prisoner. However, after some time, Artavasdes, freed from captivity, in 31 BC sends an
auxiliary detachment to the aid of Antonius before the battle of Actium (Plut., Ant., LXI). After
the defeat at Actium, Cleopatra, counting on the support of Atropatene, sends the head of the
murdered Armenian king Artavasdes to the Atropatene king (Dio, 51, 5).
After the victory over Antonius, the Roman emperor Octavian Augustus returned to the
Atropatene king Artavasdes his daughter Iotape, betrothed to the son of Antonius, and transferred
Armenia under his control (Dio, 51, 9; Tac., Ann., II, 4). Artavasdes gave his daughter in marriage
to Mithridates III – king of Commagene. Iotape gave birth to a son and three daughters, two of
whom were also named Iotape. One of these daughters married Antiochus VI, and an ancient city
was named after her. At present, 33 km from the modern city of Alanya, the ruins of the city of
Iotape (Aytap) have been preserved.
Around 20 BC son of Artavasdes – Ariobarzanes II becomes king of Atropatene [21, p.
250]. Ariobarzanes, who lived in Rome for about ten years, adhered to a pro-Roman orientation,
which contributed to the transfer of Armenia by the Romans under his control (Tac., Ann., II, 4;
Res gestae divi Avgusti, XXVII, 2).
In the last years of the 1st century BC a political crisis began in Parthia and she could not
pursue an active policy in the west. According to Strabo, at this time many countries “came under
the rule of the Romans and the rulers appointed by them” (Strabo, VI, 4, 2).
However, already at the beginning of our era, the Parthians became active again. So, in 20
AD. in Atropatene, the Atropatid dynasty was cut short, the younger branch of the Parthian Arsacid
dynasty came to power, and around the middle of the 1st century AD representatives of this
dynasty also reigned in Armenia and Iberia [23, p. 18].
At the foot of Mount Boyukdash in Gobustan (off the coast of the Caspian Sea) was found
a Latin inscription of the 1st century AD (probably compiled between 84 and 96 year) [7, p. 304-
311]. Perhaps it testifies to the desire of the Romans during the reign of Emperor Domitian to take
control of one of the branches of the Silk Road, which passed through Albania, and enter into trade
relations with the regions of Central Asia through the Caspian Sea, bypassing the territory of
Parthia.
In the 2nd century AD, the Romans captured Ctesiphon, the capital of Parthia, three times.
Long wars with Rome and internal instability led to the weakening of Parthia, and it ceased to exist
in 226 AD.

Bibliography

Алиев И. Очерк истории Атропатены. Баку, 1989.

155
 Алиев К. Античная Кавказская Албания. Баку, 1992.
Ашурбейли С. Ремесло и торговля раннесредневековых городов Азербайджана //
Материалы по истории Азербайджана, т. II, Баку. 1957.
Бабаев И., Казиев С. Кабалинский клад монет эллинистической эпохи //
Нумизматика и эпиграфика, т. IX.
Бокщанин А.Г. Парфия и Рим. Т. II, Москва, 1966.
Гошгарлы Г., Мусеибли Н., Ашуров С. Борсунлинский курган. Баку, 2002.
Джафарзаде И. Древнелатинская надпись у подошвы горы Бёюк-даш // Доклады
Академии Наук Азерб. ССР, 1948, № 7.
Докашева Е. Великий шёлковый путь. Москва, 2020.
Дьяконов М. Очерк истории древнего Ирана. Москва, 1961.
Меликов Р. Участие античной Албании в международной торговле // «Дорога
Страбона как часть Великого Шёлкового пути», Материалы международной конференции,
Самарканд–Ташкент, 2009.
Нуриев А. Стеклянные изделия и их производство в Кавказской Албании. Баку, 1966.
Османов Ф. История Кавказской Албании IV в. до н.э. – III в.н.э. (на основании
археологических материалов). Баку, 2006.
Пахомов Е. Античные монеты Албании (в пределах Азерб. ССР) / Вопросы истории
Кавказской Албании, Баку, 1962.
Пахомов Е. Клады Азербайджана и других республик и краёв Кавказа. Т. II, Баку,
1938.
Протоколы заседаний Азербайджанского Археологического Комитета. Т. II, Баку,
1936.
Реслер Э. Отчёт о поездке в дер. Бёюк-Дегне Нухинского уезда Елисаветпольской
губернии и раскопки, произведённые там // Научный архив Института истории
материальной культуры Российской АН, ф. 1, 1902, д. 66.
Azərbaican tarixi (yeddi cilddə). C. 1, Bakı, 1998.
Bivar D. The Political History of Iran under the Arsacids / Cambridge History of Iran,
London, Vol. 3.1, 1983.
Charlesworth M. Trade-Routes and Commerce of the Roman Empire. Cambridge, 1924.
Debevoise N. A Political History of Parthia. Chicago, 1938.
Grosso F. La Media Atropatene e la politica di Augusto // Athenaeum, 35, 1957.
Gutschmid A. Geschichte Irans und seiner Nachbarländer von Alexander dem Grossen bis
zum Untergang der Arsaciden. Tübingen, 1888.
Kahrsledt U. Artabanes III und seine Erben. Bern, 1950.
Kleiss W. Qal’eh Zohak in Azerbaidjan // Archäologische Mitteilungen aus Iran, vol. 6,
1973.
Minorsky V. Iranica: Twenty articles. Publications of the University of Tehran, vol. 775,
1964.
Minorsky V. Roman and Byzantine Campaigns in Atropatene // Bulletin of the School of
Oriental and African Studies (BSOAS), XI, 2(1944).
Tarn W. Antony’s legions // The Classical Quarterly, vol. 26.2, 1932.
Vahidov R. Mingəçevir III–VII əsrlərdə (arxeoloji materiallar əsasında). Bakı, 1961.

156
 Маммадова Айгюн.

Факти грошового обігу VI – Х ст.: монети Чернігова та Азербайджану.

У статті відображено монети, знайдені в окрузі Чернігів (сел. Ярилович, Любечe)

України та різних регіонах Азербайджану (Агдам, Мінгечаур, Губа та ін.). Такі
нумізматичні знахідки, виявлені як монетні скарби, так і окремими екземплярами на
території Азербайджану, нині зберігаються у фонді Нумізматики Національного Музею
Історії Азербайджану. Такі монети демонструються на різних виставках, відображені у
наукових каталогах та віртуальних сайтах.
Завдяки нумізматичному визначенню монет пояснюється грошовий обіг періоду
Сасанідів та середньовічних держав (Аббасіди, Саманіди та ін.). Основна монета періоду
срібний дирхем, що зазнав різних змін, грав важливу роль у торгових операціях і відображав
особливості монетного карбування.
Пехлевійські та арабські написи на монетах, викладені у статті відображають міста-
монетні двори, назви областей, роки карбування, імена правителів, хронологічні рамки
обігу монет, а топографія знахідок розкриває торгові шляхи періоду, що зазнали змін у
результаті соціо-політичних подій. Карбування монет із шляхетного металу також дозволяє
виявити висновок про рудники, тим самим виявляючи важливе значення того чи іншого
раннього та середньовічного міста. Як відомо, право карбування монет у раніше та середні
віки належало лише верховній владі (шахіншахам, халіфам та їх намісникам).
У результаті викладено нумізматичні висновки, а також наголошено на важливості
вивчення методики та передачі таких знахідок фахівцям.

Ключові слова: монети, музей, Азербайджан, Україна, міста

Факты денежного обращения VI - Х вв.: монеты Чернигова и Азербайджана

Mammadova Aygun Musa gizi,

The head of the Numismatic Fund of the National Museum of History of Azerbaijan of the Ministry
of Culture of Azerbaijan,
Ph d. in History, Azerbaijan, Baku.
E-mail: aygun_kons@mail.ru

Facts of money circulation VI - X centuries: coins of Chernigov and Azerbaijan

Coins found in Chernigov district (Yarylovich village, Lyubeche) of Ukraine and different
regions ofAzerbaijan (Agdam, Mingechaur, Guba and others) are reflected in the article. Such
numismatic finds, identified as coin hoards and individual specimens on the territory of
Azerbaijan, are now kept in the Numismatic Fund of the National Museum of History of
Azerbaijan. Such coins are demonstrated at various exhibitions, displayed in scientific catalogs
and virtual sites.
Thanks to the numismatic definition of coins, the money circulation of the period of the
Sassanids and middle states (Abbasids, Samanids, etc.) is explained. The main coin of the period,

157
the silver dirham, which underwent various changes, played an important role in trade operations
and reflected the features of minting.
The Pahlavi and Arabic inscriptions on the coins presented in the article reflect the city-
mints, the names of the regions, the years of minting, the names of the rulers, the chronological
framework of the circulation of the coins, and the topography of the finds reveals the trade routes
of the period, which underwent changes as a result of socio-political events. The minting of coins
from precious metal also allows you to reveal the conclusion about the mines, thus revealing the
important importance of one or another early and medieval city. As you know, the right to mint
coins in the earlier and middle ages belonged only to the supreme authority (shahs, caliphs and
their governors).
As a result, numismatic conclusions are presented, and the importance of studying the
method and transferring such finds to specialists is noted.

Key words: coins, museum, Azerbaijan, Ukraine, cities

---

Нумізматичні факти є важливим свідченням вивчення різних етапів історії. У статті

висвітлено інформацію про монетні знахідки Азербайджану та України VI – Х ст.
Монети, знайдені у Чернігові. Членом кореспонденції АН Азербайджану,
професором Євгеном Пахомовим (1880 – 1965) ще у минулому столітті були зареєстровані
монети, знайдені у Чернігові [2, с. 82-83].
Перший монетний скарб було знайдено влітку 1875-го року в селі Ярилович
Городницького повіту (285 монет).
У скарбі були такі монети:
1) Сасаніди: 551 – 628 рр.;
2) Табарістанські: 775 - 784 рр.;
3) Омаййади: 640 – 688; 700 – 747;
4) Омаййади Іспанії: 770 – 801;
5) Аббасиди: 756 - 821
6) Ідрисіди: 77 * - 795;
7) Аглабіди: 551-821.
Згідно з цією інформацією серед срібних монет Аббасидів скарбу були дирхеми
Аррану (187 = 802-803; 197 = 812-813), Маадана Баджунайса (191 = 806-807; 192 = 807-808;,
194 = 89) = 818-819).
Другий скарб був знайдений у 1845-му році у м. Любечі, на Мазепинській горі (50
монет). На жаль, багато дирхем розійшлися і вдалося визначити всього 8 монет:
1) Аббасиди (1 монета). Армініййа, 267 р.х. = 880-881.
2) Саманіди (7 монет) - 295 - 321 р.х. = 907 - 933 [2, с. 82-83].
Срібні драхми 551 - 628-х років, що карбувалися в правління сасанідського
шахіншаха I Хосрова (531-579), IV Хормузда (579 - 590), VI Варахрана (Бахрам - 590 - 591),
Вістама (15 - 2) Кавада (Губада - 593) і II Хосрова (590-628) містили пехлівійські написи,
погрудне зображення шахіншаха, зображення (півмісяць із зіркою та ін.), атешдан, що
горить, з двома охоронцями є цікавими об'єктами дослідження, що розкривають не тільки
монетне звернення періоду. і символіку та філософію зороастризму. У цей період
функціонувало понад 100 монетних дворів Іраншахра [1, с. 13].

158
 Табаристанські срібні драхми 775 – 784 років карбувалися на гірській частині
Тапуристан (південна прикаспійська територія) від імені васалів арабських халіфів. У
нумізматичній літературі такі монети звуться «спахбаді». Як і арабо-сасанідські монети ці
монети поряд із зображеннями містять пехлівійські та арабські написи. Арабськими
надписами відображені імена васалів (Омар, Джарір, Саїд, Бішр, ал-Хаджадж ібн Йусіф та
ін.) [1, с. 14].
А тепер звернемося до монет Халіфату. Монети (дирхеми, динари та фельси) періоду
Омейядів та Аббасидів як відомо не містять зображень, написи на цих монетах карбувалися
куфічним шрифтом.

Мал.1. Аббасиди. Правління халіфа Харуна ар-Рашида (170-193 р.х. = 786-809),

намісник Мухаммед бін Йазід, Аран, 187 р.х. = 802-803, срібний дирхем, 2,91 г (знайдений
у Чернігові та Агдамі)

Рис.2. Аббасиди. Правління халіфа Харуна ар-Рашида (170-193 р.х. = 786-809), зі

словами "умм" і "умм ал-Джафар" (мама Джафара, на монеті мається на увазі дружина
халіфа ар-Рашида Зубейда), Маадан Баджунайс, 191 р.х. = 806-807, срібний дирхем, 2,9 г
(знайдений у Чернігові)

Монетний двір Арран періоду Арабського Халіфату. Після прийняття єдиного

монетного карбування наприкінці VII ст. біля Арабського Халіфату дирхем став
уніфікованою монетою. Назва монетного двору Арран арабським шрифтом вперше почала
карбуватися на монетах з VIII ст. і продовжувало свою діяльність навіть у Х ст.

159
 На срібних дирхемах Аррану VIII – IX ст. відбивалася не місто, а територіальна
назва, яка була досліджена в працях вчених Азербайджану (З.Буніятов, Н.Валіханли та ін;
див: [1, с. 17]). Головним містом Аррана було місто Барда, яке славилося популярністю.
Судячи з нумізматичних знахідок, у цей період особливістю монетного карбування було
вказівку назви територій Південного Кавказу (Арран, Армінійа, Азербайджан). На
монетному дворі Аррану в цей період карбувалися золоті динари та мідні фельси, що
доведено знахідками [5, с. 16, 23].
Вказування території простежується також дирхемами, карбованими на монетних
дворах – Балх ал-Байда (Білий Балх, біля Дагестану), Ард ал-Хазар (Хазарська територія; 4,
з. 98).
У правління Аббасидів також карбувалися срібні дирхеми з назвою «мадинат Арран»
(місто Аррану), під якими могли на увазі середньовічні міста Барда, Гянджа, Бейлаган,
Шамахи, Табріз, Шамкур [5, с. 27]. Крім таких у зверненні брали участь дирхеми, на яких
відображені міста Азербайджану - Гянджа, Барда, ал-Йазідіййа, ал-Мутавакілійя [1, с. 19].
Монетний двір Армінійа. Перші дирхеми з обласною назвою «Армініййа» були
викарбувані у 78 р.х. = 697/8-му року (див.: 1, з. 17), тобто. з періоду Омейядів. Далі цей
монетний двір функціонував при Аббасидах та короткочасних феодальних державах
Азербайджану.
Виявлені нумізматичні факти дозволяють зробити висновки про те, що в область
Армініййа входили місто Двін (Дабіль), а також прикаспійські території, що простягалися
до Дербенда, а також міста східної Грузії.
У період халіфату також карбувалися дирхеми, на яких відображені і територія та
місто, наприклад «Армініййа-Барда» або «Армініййа-ал-Баб» [1, с. 19].
Монети Аррана, Армініййі періоду Аббасидів, знайдені в Азербайджані. 1935-го
року в районі Агдам (Карабах) було знайдено монетний скарб (всього 79 монет). Клад
складався із срібних монет Сасанідів періоду II Хосрова (590-628), намісників Омейядів –
Абдаллаха бін Зубейра (5 штук), решта карбованих у 92 – 189 р.х. (710 - 805), правління
Омейядів та Аббасидів. Клад висвітлював початок VII ст. - Початок IX ст.
Серед монет скарбу були дирхеми Аррану 187 = 802-803 (3 монети), 188 = 803-804
(3 монети), 189 = 804-805 (3 монети) років Хіджри, Армініййі 149 = 766-788, 1 186 = 802-
803 (2 монети), 188 = 803-804 (5 монети) років хіджри.
Крім цих монет у скарбі були дирхеми зарубіжних країн (Мадінат ас-Салам, Васіт,
мадінат Джей, ал-Басра, Куфа, Іфригіййа, мадінат Балх, Сіджистан, ал-Аббасійя, Валіла,
Рей), якими підтверджуються торгові зв'язки [3, . 65].
Срібні дирхеми Аррану періоду Аббасидів також були знайдені в районі Губа у 1976-
му р. (с. Рустов, нині зберігаються у фонді Нумізматики музею НФ 53471-53514), в районі
Габала у 2021-му році (с. Товла, 2021). зберігається у фонді Нумізматики музею НФ 54977
- 54981), в результаті археологічних розкопок у Мінгечаурі в 1948 році був виявлений
монетний скарб з дирхемом Армініййі 255 р.х. (868-869; 3, с. 92-93).
Монети Аррану та Армініййі також були виявлені в районах Масалл, Гянджа,
Ленкеран Азербайджану [3, с. 86, 88].

160
 Монетний двір Маадан Баджунайс. Дірхеми цього монетного двору були виявлені,
як ми відзначили у Чернігові. Назва цієї області, що означає «рудник Баджінейс»,
знаходився між верхів'ями Євфрату та містом Амідом (нинішнім Діярбекіром – Туреччина).
У XIX столітті В.Тізенгаузен зазначав про те, що на дорозі з Аміду в Малатью знаходилося
місто Маадан, яке славилося своїми мідними та залізними копальнями [6, с. ХХХ].
Срібні дирхеми цьому монетному дворі карбувалися в 183 - 216 роках хіджри (799 -
832). Виявлення таких монет в Україні підтверджує торговельні зв'язки з Туреччиною.
Монети Саманідів України та Азербайджану. Як ми зазначили вище, у 1845-му році
м.Любече, на Мазепинській горі Чернігова було знайдено монети Саманідів 295 – 321 р.х.
= 907 - 933 рр.., тобто правління Ісмаїла бін Ахмеда (279 - 295 = 892 - 907), Ахмеда бін
Ісмаїла (295 - 301 = 907 - 914), Насра II бін Ахмеда (301-331 = 9). У повідомленні
Є.Пахомова не зазначено місця карбування таких монет. Але судячи з відомих
нумізматичних знахідок в даний період функціонували монетні двори в Самарганді,
Андарабі, аш-Шаші, ал-Аскарі, Балху, Бухарі, Фарсі, Марві, Нішапурі, Панджхірі,
Нішапурі, Банджхірі, Фарвані, відомі різними типами дір фельсів [7].
У селищі Рустів району Губа Азербайджану в 1976 р. також знайдені дирхеми
Саманідів Нуха I бін Асада (205-227 = 820 - 841), Ісмаїла бін Ахмеда (279 - 295 = 892 - 909),
Ахмеда - 301 = 908 - 914), Насра II бін Ахмеда (301-331 = 913 - 943), які нині зберігаються
у НФ НМІА.

Мал 3. NF 53481. Саманіди. Наср II бін Ахмед (301-331 = 913 - 943), Самарканд, 31*
= 92*, срібний дирхем, 2,6 г (знайдено в селі Рустов Губинського району, Азербайджан)

Правління цього правителя характеризується золотими і пожертвувальними

динарами Амула, Хамадана, Джуджана, аль-Мухаммадії, Нішапура, Газвіна, Самарканда,
аш-Шаша, дирхамів і потрійних дирхамів, а також фелів Ахсіки, Бінки, Бухарі , Фараха,
Фергана, Іспіджаба, Ходжанда, Наукат Ілека, Параба (Бараба), Самарганда, Узкента [7].
Отже, згадані вище монетні скарби Чернігова, що складаються з монет Сасанідів,
Аббасидів та ін. династії наочно показує торгові зв'язки Північного Кавказу, Туреччини,
Середньої Азії, арабського світу та України.

Література

161
 1. Маммадова А.М. Монетная чеканка и денежное обращение Азербайджана в
период Арабского Халифата (VIII – IX вв.). Автореф. дисс. на соиск.уч.степ. доктора фил.
по истории. Баку: 2013.
2. Пахомов Е.А. Монетные клады Азербайджана и других республик, краев и
областей Кавказа. Вып. I, Баку, 1926
3. По следам монетных кладов. Составитель: А.Раджабли. Баку: Ecoprint, 2019 (на
азерб.).
4. Раджабли А.М. Монеты Азербайджана. Книга-альбом. Баку: Халгбанк, 2012 (на
азерб. и русс.).
5. Раджабли А.М. Монетная чеканка в государстве Ширваншахов VIII – XVI вв.
Баку: Элм ва тахсил, 2015 (на азерб.).
6. Тизенгаузен В. Монеты Восточного Халифата. Спб: Тип. Импер. Акад. Наук, 1873
7. https://www.zeno.ru/showphoto.php?photo=238355

Маммадова Бадирджахан

Знахідки періоду бронзи та раннього заліза, знайдені в басейні Ейричай

Азербайджану

У статті відображена інформація про археологічні знахідки (матеріали, виявлені з

курганів тощо) періоду ранньої бронзи – раннього заліза (II половина IV тис. до н.е. по VIII
ст. до н.е.) північно-західного регіону Азербайджану.
Грунтуючись на археологічних розкопках, зроблених в районах Огуз (Керимлі,
Зарраб), Шекі (Тепебаші, Джуйурлу, Йонджали, Дашюз), Гах (Лелелі, Сариджа - Мінберек)
виявлено відомості про обряди поховання, звичаї побуту, військову історію та ін.
торговельні та культурні зв'язки.
Основні висновки виявлених матеріалів були претезентовані в доповідях та
дослідженнях вчених-археологів Азербайджану (Г.Асланов, Ф.Махмудов, Н.Мухтаров,
З.Гасанов та ін.).
Географічне розташування, знахідки та ін. дані таких знахідок, дозволяють надати
нову назву під назвою: «Ганих-Алазанська археологічна культура», як складова частина
куро-аракської культури. Ця група, відбита у працях минулого століття як «бедені-
алазанська», характеризується численними пам'ятниками. Ареал таких пам'ятників
переходячи Кавказький хребет триває у Дагестані, Чечні, окремих районах Інгушетії, а
також у північно-західному Ірані та Східній Анатолії.
Згідно з археологічними знахідками характерні пам'ятки цього періоду також
виявлені в Україні, Сирії та Палестині.
Збереження та пропаганда археологічних знахідок на сучасному етапі є актуальною
проблемою. Для цього він відповідними організаціями складаються різні тури, у музеях
планується електронна паспортизація артефактів.

Ключові слова: археологія, бронза, залізо, Огуз, Шекі, Гах

162
 Mammadova Badirjahan Amrullah gizi
National Academy of Sciences of Azerbaijan, Institute of Archeology, Ethnography and
Anthropology, scientific researcher,
(Baku, Azerbaijan),
Email: bcahan1957@gmail.com

Findings of the era of the bronze - early iron monuments of the Ayrichay valley of Azerbaijan

The article reflects information about archaeological finds (materials, revealed from
mounds, etc.) of the early bronze - early iron ages (II half of the IV millennium - beginning of the
I millennium) of the north-western region of Azerbaijan.
Based on archaeological excavations carried out in the regions of Oguz (Kerimli, Zarrab),
Sheki (Tepebashi, Dzhuyurlu, Yonjaly, Dashuz), Gakh (Leleli, Sarydzha - Minberek), information
on burial rites, customs of life, military history, etc. has been revealed and explained trade and
cultural ties.
The main conclusions of the revealed materials were presented in the reports and studies
of archaeologists of Azerbaijan (G.Aslanov, F.Makhmudov, N.Mukhtarov, Z.Hasanov and
others).
Geographical location, finds, etc. the data of such finds allow us to provide a new name
under the title: "Ganykh-Alazan archaeological culture", as a component part of Kuro-Arax
culture. This group, reflected in the works of the last century as "Bedeni-Alazan", is characterized
by numerous monuments. The area of such monuments is extended in Dagestan, Chechnya, some
districts of Ingushetia, as well as in northwestern Iran and Eastern Anatolia, crossing the Caucasian
ridge.
According to archeological findings, characteristic monuments of this period have also
been identified in Ukraine, Syria and Palestine.
Preservation and promotion of archeological finds at the present stage is an urgent problem.
With this purpose, various tours are organized by the relevant organizations, electronic passporting
of artifacts is planned in museums.

Key words: archaeology, bronze, iron, Оguz, Sheki, Gakh

На сьогоднішньому етапі серед актуальних проблем національної археології

Азербайджану особливо привертають увагу матеріали епохи періоду ранньої бронзи –
раннього заліза, які виявлені на пам'ятниках басейну річки Ейричай. Стратегічно важливе
розташування північно-західних районів Азербайджану, а також виявлені археологічні
знахідки дозволяють надати достовірні висновки через недостатньо вивчений період.
Археологічні знахідки району Огуз (селища Керимлі, Зарраб). Поселення Керимлі
Огузького району знаходиться за 12 км на південь від районного центру.
Кургани періоду пізньої бронзи були виявлені в результаті археологічних розкопок
поблизу села Керимлі. Місцеві жителі називають цю групу курганів «Гробниці правителів».
Діаметр найменшого кургану становить 70 метрів. Аналоги цих курганів також
існують і в інших селищах району Шекі (Хачмаз, Сінджан, Таркеш, Даймадара, Гарабалдир,

163
Мухас, Джалут), які були вивчені археологом Насібом Мухтаровим (1951 – 2019) та
членами археологічної експедиції. У курганах згідно з визначенням, що належать до XVI -
XIV століть до н.е. було виявлено візерунковий посуд та прикраси, на глибині 5 метрів
простежується обряд поховання.
У камерах було знайдено кістки тварин – лебедя, солов'я, голуба, качки, змії, які
простежувалися та інших пам'ятниках Азербайджану періоду середньої бронзи.
Металеві та інші вироби, загальний рахунок яких перевалює сотню, складаються з
прикрас - намистин, нагрудних підвісок, аналоги яких були виявлені раніше в Анатолії,
Месопотамії, Північному Кавказі, Китаї, Індії, Афганістані, Ірані. На сьогоднішньому етапі
серед актуальних проблем національної археології Азербайджану особливо привертають
увагу матеріали епохи періоду ранньої бронзи – раннього заліза, які виявлені на пам'ятниках
басейну річки Ейричай. Стратегічно важливе розташування північно-західних районів
Азербайджану, а також виявлені археологічні знахідки дозволяють надати достовірні
висновки через недостатньо вивчений період.

Мал. 1. Глиняний посуд, виявлений із села Керимлі Огузького району.

При археологічних розкопках 2022-го року (очолюваних археологом Азербайджану,

д.ф. з історії Гахраманом Агаєвим), що проводяться на стародавніх гробницях території
села Зарраб Огузького району, були виявлені осколки обсидіана, шматочки побутової
кераміки, прикраси. ), аксесуари для одягу – бронзові гудзики. Дані нововиявлені матеріали
знову підтвердили існуючі висновки про побут, звичаї поховання, повір'я стародавніх
азербайджанців. У названій археологічній експедиції брали участь наукові співробітники
Інституту Археології, Етнографії та Антропології Інтизар Бадалова та автор статті –
Бадірджахан Маммадова.
Обсидіан, здобутий із копалень гір Великого Кавказу, з давніх часів славився
чарівними властивостями як талісман та амулет. Азербайджанці називають обсидіан
«девегйозю» (у дослівному перекладі – око верблюда).
З цим мінералом пов'язані легенди Індії, Єгипту та Америки. Великою кількістю
цього мінералу славляться Ефіопія, Туреччина, Мексика та США, особливо в Каліфорнії та
на річці Міссісіпі видобуваються його найкращі типи.

164
 Крім Південного Кавказу родовища обсидіана є у Сибіру та Хабаровську [12]. Цей
мінерал має різне забарвлення (чорний, коричневий, зелений, фіолетовий, зі сніжинками та
ін.) і застосовується при лікуванні хвороб (неврологічні, гінекологічні тощо).
Знахідки в Шекі (Тепебаші, Джуйурлу, Йонджалі, Дашюз). Районний центр міста
Шеки Азербайджанської Республіки знаходиться на північно-західній частині
Азербайджану, у південних передгір'ях Великого Кавказу. Нині Шекинський район
складається з понад 60 сіл.

Район славиться різними природними ресурсами, і навіть пам'ятниками матеріальної

культури різних періодів. У результаті археологічних розкопок археологами Азербайджану
було виявлено цінні знахідки, що відбивають національну матеріальну культуру, а також
міжнародні зв'язки.
Додаючи в розплавлену мідь різні речовини (олово, миш'як, сурма) давніми
племенами було отримано бронзу. Виявлення цього цінного металу із середини IV тис. до
н.е. сприяла виявленню так званої «Куро-аракської культури», що охоплює все Закавказзя,
північно-східний Кавказ, Східну Анатолію та північно-західний Іран.
Окремі елементи цієї культури були виявлені у Сирії, Палестині та в областях
Східного Середземномор'я [2, с. 33].
У фонді Археології Національного Музею Історії Азербайджану зберігаються
предмети побуту - ніж, сокира, а також стародавні зброї - наконечники, двозубець і
кинджал, розслідуваний нами період, знайдений на території Шекі.
Бронзові гармати значно твердіше, ніж зброї раннього – тобто. мідного періоду.
Ніж, стріла, наконечник періоду ранньої бронзи (II половина IV тис. до н.е. - III тис.
до н.е.) та сокири періоду середньої бронзи (I половина II тис. до н.е.), що зберігаються у
фонді Археології Національного Музею Історії Азербайджану, знайдені в Шекі. Період
ранньої та середньої бронзи Кавказу відрізнявся наростанням епохальних змін у провідних
галузях економіки. Численні комплекси Кавказу, у тому числі - серія поселень, а також
окремі знахідки дозволяють виявленню інформації про особливості побуту, воєнну історію
та культуру населення.
Вивчення матеріалів, знайдених на цих пам'ятниках підтверджує, що саме цей період
розширився асортимент злаків і було вдосконалено іригаційні пристрої, а також
розвинулась обробка землі та започатковано терасобудівництво, гончарне, деревообробне,
ткацьке та інші виробництва.
Знахідки (ніж – AF 1188, стріла, наконечник – AF 1189, AF 1191), знайдені на
території Шеки, повторно підтверджують місцеве металовиробництво. У виготовленні цих
предметів особливо застосовувалася бронза як цілком сприятливий метал.
Металеві вироби стали необхідним засобом застосовуваним древніми людьми у всіх
сферах життя – у побуті, на військовій сфері. Місцевими майстрами Шекi виготовлялися й
інші металеві вироби (напр.: прикраси).
Період ранньої бронзи простежується на пам'ятнику Тепебаші (село Фазил
Шекинського району), внаслідок археологічних розкопок (археологом Насібом
Мухтаровим, а далі д.ф. з історії Зауром Гасановим) якого було виявлено гробниці.
Залишки бронзоплавлених печей, кам'яні та ливарні форми, підставки, вироби з
металу, прикраси із золота та ін. були виявлені на пам'ятниках ранньої бронзи, у тому числі
на півдні Азербайджану – Гектепе, Яніктепе та на півночі – І Кюльтепе, Гаракопектепе,

165
Бабадервіш, Мішарчай, Шортепе, Гюнештепе, Чардахлитепе, Борсунлу, Гяфлетепелері та
ін.
У побуті застосовувалися ніж, сокири, особливо за жнив у цей період
застосовувалися металеві серпи.
Поряд з Кедабекським, Білоканським, Карабахськими мідно-рудними районами
згідно з нашими дослідженнями, місцеві сировинні бази були в районах Огуз, Ках, Шекi,
Закатали, в яких були виявлені шпильки, кільця, наконечники стріл, кинджали,
досліджуваного нами періоду.
Згідно з висновками археологів Азербайджану «починаючи з бронзового віку
виробництво металу та виробів із нього становило важливу галузь ремісничого
виробництва. Після видобутку руди здійснювалася її плавка, лиття, гаряче і холодне
кування, в результаті підвищувався широкий асортимент знарядь праці, зброї, прикрас
(бронзові браслети різної ваги). Такі предмети та зброї виготовлялися в основному з мідно-
м'якової бронзи, і лише поодинокі містили олово як домішку» [2, с. 34]. У поховання поряд
зі зброєю також клали судини, прикраси і т.д. покійного, якими вони користувалися в житті
і нерідко зустрічаються в таких пам'ятниках скелети тварин, які жертвують.
Ці матеріали дозволяють простежити культурні, духовні, соціально-економічні
контакти племен Азербайджану з населенням Грузії та інших областей Кавказу та
Стародавнього Сходу. Через війну постійних та інтенсивних зв'язків населення цих
областей далі, тобто. у період середньої бронзи з'явилися місцеві ранні племінні спілки як
біля Кавказу, а й у зоні північно-західного Ірану.
Дві сокири (AF 1148; AF 5080), знайдені в районі Шекі періоду середньої бронзи, є
одноперіодними з знахідками, виявленими на поселеннях Гейтепе, Кюльтепе, Узерліктепе,
Гаракопектепе та ін. пам'ятках Азербайджану.
На поселенні Йонджали (середина I тис. до н.е.) Шекинського району було виявлено
глиняні судини скіфо-сарматського періоду, які були поховані разом з іншими
приналежностями покійних. Згідно з повір'ям, посуд покійного у зв'язку з його смертю
обламувався і далі ховали разом з трупом.

Мал.2.AF 1148. Інв номер 21658. Сокира, період середньої бронзи (I пол. II тис. до
н.е.). Місце розташування: село Kюдюрлю, Шеки (нині зберігається у фонді Археології
НМІА).

Також пам'ятники та матеріали періодів ранньої та середньої бронзи були виявлені

на території Карабаху (пам'ятники Чалагантепе, Іланлитепе, Лейлатепе, Учтепе,
Гаракепектепе, Борсунлу, Саричобан та ін.), на території Нахічевані (Гамігая, Харабагілан,
Арабйєнгідж, I Махе8); , С. 38-40).

166
 Накiнечники стріл даного періоду, згідно з археодослідженнями, мають два типи –
чотириязичні та листоподібні. Знайдені в Шекі належать до другого. Також у Шекі знайдені
стріли, ножі, сокири, різних типів та застосувань. Бронза, що застосовується при
виготовленні таких виробів, була придбана також з місцевих копалень регіону.
Виробництво металевих виробів досягло високого ступеня розвитку в період
середньої бронзи. Тріалетська культура періоду середньої бронзи характеризується
великими курганами (висота 10 - 15 м), у яких поряд із кремованим небіжчиком захороняли
бронзову зброю, керамічні вироби, золоті та срібні чаші, судини [5].
Згідно з дослідженнями минулого століття, кавкасіонський тип з епохи пізнього
палеоліту, що заселив передгір'я Головного Кавказького хребта, також представлений серед
гірських енографічних груп Грузії, в гірській Осетії, в Чечні, Інгушії, у балкарців, черкесів,
кабардинців, в Дагестані [2, c. 43]. Також не обчислюється можливим існування та інших
антропологічних типів азербайджанців серед сучасних представників суміжних країн.
Сокири другої половини II тисячоліття до зв. е. знайдено на території Північної
України. Кар'єри з видобутку кремнію, виявлені на Волині, Дінці та Десні та майстерні з
виготовлення крем'яних знарядь, асортимент виробів та висока техніка обробки кремнію є
важливими фактами щодо господарства даного періоду [4, с. 7].
Двузубець і кинжал періоду пізньої бронзи – раннього заліза (кінець ІІ тис. до н.е. –
початок І тис.), що зберігаються у фонді Археології Національного Музею Історії
Азербайджану, знайдені в Шекі. Відповідно до археологічних знахідок (двузубці, кинджали
та ін. металеві матеріали) кінця II - початку I тис. до н.е., виявлені в Азербайджані доводять
зв'язок автохтонних племен з іншими народами, у тому числі Кавказу та Передньої Азії.
Серед ранніх кинджалів, виявлених в Азербайджані, особливо слід виділити
переднеазіатські типи, знайдені в зоні Талиша (південні райони Азербайджану).
Місцеві двозубці і кинджали періоду пізньої бронзи - раннього заліза, знайдені в
Шекі були виготовлені в даному регіоні або металургійних центрах, що знаходяться
поблизу.
Особливо привертають увагу зображення кинджалу, двозубця, інколи ж тризубця на
монетах (мідних дирхемах і фельсах) атабеків Азербайджану (іншими словами Ільдегізідов
– XII – XIII ст.; див.: 9, с. 9).
Згідно з дослідженнями перші знахідки ранньобронзової кераміки були виявлені в
Шекі на початку ХХ століття та залучені до наукового дослідження [11, c. 8].
Керамічні вироби, виготовлені із сірої, чорної глини з додаванням очищеного піску,
були знайдені при розкопках, очолюваних археологом Насібом Мухтаровим у 2-му кургані
Дашюз Шекинського району. Цей курган згідно з визначенням археологів відноситься до
пізнього бронзового віку - XIV-XIII ст. до н.е. [3, с. 133-135]. Цей факт також
спостерігається у похоронних пам'ятках некрополя Зейємчай (Шемкурський район
Азербайджану).
На Дону, Сіверському Дінці, нижньому Дніпрі та Північно-Західному
Причорномор'ї відомо понад 30 курганів з похованнями багатоваликової кераміки [4, с. 26].
Жіночі прикраси періоду бронзи та раннього заліза були виявлені у Шеках. Вони
складалися з головних, нагрудних прикрас, а також аксесуарів для одягу, рук і ніг. Деякі з
таких були виявлені з некрополів (Дашюз - Джидірдюзю в 1996, 1999-х роках; 1, с. 1007-
1008).

167
 Гах (Лелелі, Сариджа – Мінберек). Пам'ятник «Торпаггалу» знаходиться на
однойменному пагорбі території села Лелелі Гаського району, на лівому узбережжі річки
Алазань.
Археологами Азербайджану (Р.Геюшев, Р.Вахідов, Ф.Махмудов та ін.) ще з
минулого століття були виявлені численні знахідки (поховання, залишки поселень, вироби
зі скла, кістки та ін.). Згідно з археологічними знахідками, дане поселення проіснувало до
раннього середньовіччя [6; 7; 10].
На рівнині Мінберек досліджуваного з 1984 року також було виявлено кургани. У
результаті археологічних розкопок цих пам'яток було виявлено поховання, поселення,
некрополі, стародавні паломницькі місця та в результаті визначено період пам'ятника –
кінець IV тис. до н.е.
Ця пам'ятка, що відноситься до куро-аракської культури, відображає міфічно-
філософську думку стародавніх жителів Азербайджану.
Наприкінці особливо слід зазначити у тому, що куро-аракська археологічна культура
Азербайджану класифікована в різні періоди.
Знахідки, що охоплюють усі періоди бронзи та раннього заліза, викладені нами у
статті підтверджують розвиток різних місцевих галузей, а також застосування їх у побуті,
у військових цілях при обрядах.
З метою класифікації таких знахідок поряд з культурами, складеними в минулому
столітті під назвами «Бедені-Алазанська» (Беденська культура походить від кургану,
виявленого на схилі хребта Бедені в Квемо-Картлі), «Іорі-Алазанська» слід було б вивчати
їх у групі під назвою: «Ганих-Алазанська» (одна з найбільших лівих приток річки Кури –
річка Алазань частково формує кордон між двома республіками – на сході Грузії та заході
Азербайджану, впадає у Мінгечевірське водосховище Азербайджану).

Література:

1. Абдурахманов Э., Халилова А. Древние женские украшения Шеки // Academic

Journal of History and Idea, Vol. 8, Issue 3, 2021, p.1002 - 1017 (на азерб. яз.).
2. Алиев И. История Азербайджана (с древнейших времен до начала ХХ века). Баку:
Элм, 1995.
3. Ахундов Т.И. Северо-Западный Азербайджан в эпоху энеолита и бронзы. Баку,
Элм, 2001, с. 133-135.
4. Березанская С.С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев: Наукова думка, 1982
5. Бронзовый век в Грузии // https://zen.yandex.ru/media/livekavkaz/bronzovyi-vek-v-
gruzii-5c6686f1ef11b700af1e4d80
6. Ваидов Р.М. Итоги археологических раскопок в Торпаккала // Материальная
культура Азербайджана. N 6, Баку: 1965 (на азерб. яз.).
7. Геюшев Р. Археология Азербайджана. Баку: 1986 (на азерб. яз.).
8. Гусейнов М. Ранняя земледельческая культура Нахчывана (на азерб.яз.) //
Археология Азербайджана. Баку: изд. унив. Хазар, 2010, с. 35 – 43.
9. Маммадова А.М. Монеты атабеков Азербайджана. Каталог. Баку: 2021 (на
азерб.яз.)
10. Махмудов Ф.Р. Памятник культуры Йалойлутепе на равнине Акйазы //
Материальная культура Азербайджана. N 6, Баку: 1965 (на азерб. яз.).

168
 11. Эпоха бронзы Кавказа и Средней Азии - ранняя и средняя бронза Кавказа.
Ответ.ред.: К.Кушнарева, В.Марковин. М.: Наука, 1994.
12. https://armonissimo.com

Мачай Олена

Відображення монгольської доби у міфології племен Північного Кавказу

Annotation. The article is devoted to highlighting the Mongol rule in Caucasian mythology.
An analogy is made between Caucasian and Mongolian mythical heroes and gods. The
transformations of sacred images borrowed by the Caucasians from the Mongols are outlined.

Key words: Mongols, Caucasus, ethnos, epic, mythology, legend.

Анотація. Стаття присвячена висвітленню монгольського панування в кавказькій

міфології. Проведено аналогію між кавказькими та монгольськими міфічними героями і
богами. Окреслено трансформації сакральних образів, запозичених кавказцями у монголів.

Ключові слова: монголи, Кавказ, етнос, епос, міфологія, легенда.

Монгольське панування на Кавказі, доба якого охопила XIII – XIV ст., досить
широко висвітлено низкою першоджерел - літописів, хронік, простежується в етнонімах
регіону тощо. Також частково усно до наших днів дійшли перекази місцевих етносів, в
свідченнях яких спостерігається зв’язок із монголами.
Зокрема, карачаєво-балкарська міфологія оповідає про велетня емегена. Згідно
легенді він проживав в печері, випасаючи кіз, і був людожером. Він вивергав полум’я, мав
надприродню силу, але при цьому не мав розуму. Вбити цю істоту було не просто, адже
відрубані частини тіла мали властивість одразу приростати назад, тому знищити емегена
можна було тільки спаливши його [6, c.169]. Крім того емегени мали властивість змінювати
образ – він міг перетворитись на чорного орла або з'явитись у тілі жінки. Дослідники
припускають, що образ емегена походить від образу монгольської богині Емегел'джи [7,
c.52]. Щоправда, в епосі монгольських народів ця богиня є покровителькою дітей, здоров'я,
щастя. Але, можливо, саме під час лих, принесених монголами на Кавказ, місцеві жителі
намагались нівелювати все хороше, що мали в своїй культурі і побуті завойовники [1, c.91-
93], зрівнюючи зокрема монгольську богиню з «мангас58».
Говорячи про нещастя, які припали на монгольський період, варто зазначити і згадку
про епідемію чуми. На Кавказі вона мала декілька хвиль і місцями була дуже
смертоносною. Так в Осетії люди в безвиході від страшних масштабів хвороби будували
собі склепи і могили, готуючись до смерті. Саме в цей час зародився образ богині

58
В монгольских казках мангас – багатоголова істота-людожер (таказов, с. 48)
169
Ринибардуаг, що розшифровується як «рин» - «эпідемія» та «бардуаг» - повелитель [5,
c.245].
Також в народній творчості є згадки і про конкретні постаті. Так епос «Нарти»
містить розповідь про Х’андзаргаса – ворога нартів, вбивцю і ґвалтівника. Вчені говорять
про те, що праобразом Х’андзаргаса став сам Чингізхан [4, c.61].
При цьому в легенді про нартів дослідники вбачають запозичення з монгольських
легенд, а саме розповідь про народження головної героїні епосу Шатани, матері героя
Сослана. Згідно переказам, Шатана була донькою одного з ключових дзуарів осетинського
епосу Уастирджи та Дзераси. Шатана була народжена поза шлюбом, але при цьому
отримала небесне походження, за що була шанованою постаттю серед осетин. У монголів
так само поважною була Алан-гоа – богиня, що вважається праматір’ю монголів. Так само,
як і у Дзераси у Алан-гоа народився Бодончар – легендарний предок Чингізхана: «до юрти
Алан-гоа проникало світло Naran saran «сонця місяця», від якого в результаті народився
Бодончар». І так само, як Шатану, Бодончара звинувачували «злі та дурні люди» в його
незаконному народжені [2, c.13-14; 3, c.7-8].
В осетинському епосі є популярним образ Хетага, з яким пов’язаний релігійний
культ. Існує легенда, що Хетаг, прийнявши православ’я, мав тікати до Осетії та
переховуватись там від братів Біаслана та Тасолтана, що переслідували його і хотіли вбити
за відмову від віри. Хетаг врятувався завдяки невеликій ділянці лісу, де він зміг сховатись.
Історики прослідковують в цьому сюжеті розповіді про втечу Чингізхана від його братів [8,
c.334-335]. Таким чином навіть до постаті Чингісхана в легендах спостерігається різне
ставлення.
Епоха правління монголів на Кавказі увійшла до народної творчості. В переважній
більшості образи, запозичені у монголів, виконували роль антагоніста, мали злі риси,
наводячи страх, і, при цьому ставали об’єктами насмішок через брак їхнього розуму. Проте
довготривалий період життя під владою завойовника сприяв запозиченню кавказькими
племенами також і позитивних рис монгольських героїв та богів, що поглиблювало
синкретизм міфології та культур в цілому.

Література

1. Акиева П.Х. История древних верований ингушей (на материале мифологии и

нартского эпоса). Магас. 2016. - 376.
2. Бубенок О. Б. Аланы-асы в Золотой Орде (XIII—XV вв.). - Киев: «Истина», 2004.
- 324 с.
3. Гуриев Т.А. Об одном спорном вопросе в Нартиаде. IV Миллеровские чтения с
международным участием (Материалы научной конференции 11-12 ноября 2014 г.):
сборник статей. – Владикавказ: ИПЦ СОИГСИ ВНЦ РАН и РСО-А, 2014. - 484 с. - С. 3-8.
4. Кадырбаев А.Ш. Центральный и Северо-Западный Кавказ в эпоху монгольского
нашествия и Золотой Орды (по материалам «Юань-ши» и других источников) - М.: ООО
«Издательство МБА», 2014. - Вып. 2. - 148. - С. 58-74.
5. Калоев Б.А. Осетины: Историко-этнографическое исследование. - М.: Наука, 2004.
- 365 с.
6. Карачаево-балкарский фольклор в дореволюционных записях и публикациях -
Нальчик: «Эльбрус», 1983. - 431 с.

170
 7. Таказов Ф.М. Очерки по демонологии народов Северного Кавказа. - Владикавказ:
Северо-Осетинский институт гуманитарных и социальных исследований им. В.И.Абаева,
2008. - 103 с.
8. Туаллагов А.А. Всеволод Федорович Миллер и осетиноведение: Владикавказ:
ИПО СОИГСИ, 2010. - 433 с.

Папава Василь

Міжнародні санкції та регіональна політика Ірана

У цій статті критично розглядаються наслідки багаторічного режиму міжнародних

санкцій проти Ісламської Республіки Іран. Помилково вважати, що режим жорстких
санкцій щодо Ірану сприятиме вирішенню конфліктів, послаблюючи при цьому
авторитарну державу та її позиції як у регіоні, так і у світі. Натомість ми бачимо протилежне
– з одного боку, санкції зміцнили протиборчі сторони і, отже, продовжують конфлікт між
Іраном та Заходом, а з іншого, як вони зміцнили внутрішню структуру влади в Ісламській
Республіці.
Санкції були важливим компонентом політики Вашингтона щодо Ірану з часів
Ісламської революції 1979 року, яка скинула авторитарний режим шаха Мохаммеда Реза
Пехлеві, одного з головних союзників США, та захоплення американських дипломатів у
Тегерані у листопаді 1979 року. У 1980-х та 1990-х роках санкції США були спрямовані на
те, щоб спробувати змусити Іран припинити підтримувати терористичні угруповання та
обмежити стратегічну міць Ірану на Близькому Сході загалом.
Після середини 2000-х американські та міжнародні санкції здебільшого були
спрямовані на те, щоб переконати Іран погодитись на обмеження його ядерної програми.
Санкції зазвичай видаються як засобом досягнення зовнішньополітичних цілей і як
такі за своєю суттю є частиною суто дипломатичного підходу, спрямованого на уникнення
військової конфронтації. Однак, це не обов'язково так. Як зауважив американський
політолог Роберт А. Пейп, санкції часто є прелюдією до війни, а чи не альтернативою їй.
Насправді, як свідчить іракський випадок, санкції можуть бути навіть останнім кроком
перед воєнним ударом. Іншими словами, «розумні бомби» можуть прийти на зміну
«розумним санкціям».
Оскільки більшість міжнародної торгівлі за участю Ірану оголошено незаконною
через санкції, а економічні суб'єкти значною мірою відрізані від імпорту товарів, Корпус
Вартових Ісламської революції (КВІР) та його економічна імперія витягли з цього зиск.
Контроль не менш ніж над 60 гаванями в Перській затоці та рядом неофіційних аеропортів,
а також його присутність на кордонах Ірану дозволили КВІР монополізувати більшу
частину імпорту та значно збільшити свої доходи. Як наслідок, КВІР як напівдержавна
військово-політична організація змогла розширити своє економічне панування над
цивільною економікою, яка не має таких же привілеїв. Більше того, оскільки більша частина
іранської економіки тепер є частиною економічної імперії КВІР, запровадження санкції на
фірми КВІР зрештою торкнуться мільйонів цивільних осіб, пов'язаних із цими широкими
секторами. Хоча цей чинник часто ігнорується, він наголошує на величезних масштабах
навіть дійсно цілеспрямованих санкцій, спрямованих проти конкретних, але
широкомасштабних організацій. Санкції дозволяють КВІР зміцнити свої позиції стосовно

171
інших вітчизняних економічних суб'єктів, зміцнюючи його як ключову постать жорстко
централізованої держави.
Ще одне ключове хибне твердження, висунуте тими, хто вводить санкції, полягає в
тому, що зростаюча міжнародна ізоляція в результаті санкцій викличуть внутрішньоелітні
розбіжності настільки, що змусять змінити стратегічні розрахунки, що лежать в основі
іранської ядерної та зовнішньої політики. Але, у випадку з Іраном, сталося навпаки – санкції
сприяли внутрішньоелітному консенсусу, а не розколу.
Як видно, не завжди санкції сприяють вирішенню конфліктів; навпаки, вони схильні
посилювати протистояння фронти, які дивляться на санкції через принципово різні призми.
У той час як Захід розглядає санкції як тиск на ІРІ з метою змусити його піти на поступки,
Іран розглядає їх як нелегітимний тиск, якому має бути чинений опір.

Пилипчук Ярослав

Горський інтегрізм: національне будівництво на Північному Кавказі

Pylypchuk Ya. V.

Mountain integrism: national construction in the North Caucasus

This article was devoted to the movement of the highlanders against the Russian authorities
in the first half of the 20th century. After the end of the Caucasian War, a new order was established
in the Caucasus. Most of the lands on the plain were given to Cossacks and Russian colonists. The
mountaineers were forced into the mountains. Lack of land became a problem. In the North-
Eastern Caucasus, Chechnya became the center of the insurgent movement against the Soviet
government. Balkaria became the focus of uprisings in the North-West Caucasus. Two revolutions
in 1917 contributed to the activation of the highlanders. Russian troops were expelled from the
mountainous regions. Mountain self-governing organizations were created. Mountain integrism
became the apogee of this. Caucasian mountaineers formed the Union of Caucasian Mountaineers.
The beginning of the Civil War in Russia contributed to the fact that the Union of Mountaineers
of the Caucasus turned into the Mountain Republic. Soviet power came to the North Caucasus in
the first quarter of 1918. Nalchik, Vladikavkaz, and Grozny became strongholds of Bolshevik
power. In their policy in the North Caucasus, the Bolsheviks relied on the urban proletariat and the
Terek Cossacks. The Whites were able to turn the situation around in the summer of 1918, when
G. Bicherakhov's uprising took place. Under the pressure of the Bolsheviks in the fall of 1918, the
members of the Mountain government evacuated to Georgia and were able to return to Dagestan
only in the fall of 1918 with the help of the Ottoman troops. Bolshevik units pushed out white units
from the Central Caucasus in November-December 1918, but in the first quarter of 1919, A.
Denikin's Volunteer army defeated the Bolsheviks in this region. Circassians (Adighe, Kabardians,
Circassians), from which cavalry divisions were created, stood on the side of the Whites against
the Bolsheviks. When the Whites arrived on the territory of Ossetia and Chechnya, they organized
units from Ossetians and Chechens. Part of the Dagestanis under the leadership of Mikhail
Khalilov accepted the rule of the whites. However, in the Dargin regions, a successful struggle

172
against the whites was led by Sheikh al-Islam of Dagestan Ali-Haji Akushinsky in 1919. In
mountainous Dagestan and mountainous Chechnya, the North Caucasus Emirate was created in
the lands of the Avars, Andeans and Chechens, headed by Uzun-Haji Saltinsky. The troops of the
emirate waged an effective struggle against the whites. The Bolshevik offensive on the North
Caucasus in the first quarter of 1920 led to the evacuation of white units to the Crimea and Georgia.
Most of the lands of the North Caucasus were placed under the control of Soviet Russia in the
spring of 1920. Uzun-Khaji Saltinsky, and then his political heirs, resisted the Bolsheviks in
Dagestan and Chechnya until the spring of 1921. Dagestan became fully controlled by the
Bolsheviks in 1921. This was facilitated by the compromise of the Bolsheviks with Dagestan
mullahs. The Chechens led by Najmutdin Gotsinsky continued their resistance until 1924
inclusive. The Mountain and Dagestan Soviet republics were formed in the North Caucasus in
1921. The Mountain Republic was divided into several republics in 1924. Indigenization began in
the 20-ies of the XX century.. A mountain communist nomenclature was created. At the end of the
20-ies of the 20th century. Bolsheviks began an attack on Islam. At the same time, forced
collectivization began. Collectivization met strong resistance in the lands of Chechens and Balkars.
Chechnya also rebelled in the 30-ies of 20th entury. It was the most rebellious republic. During the
Second World War, Chechens in the 40-ies of the 20th century also rebelled behind Soviet troops.
Other nations were not noted for such activity, but Chechens, Ingush, Balkars, and Karachays were
deported in 1943-1944.
Key-words: Highlanders, Mountain Republic, Mountain integralism, Dagestan, Chechnya,
Chechen-Ingushetia, North Ossetia, Kabardino-Balkaria, Karachay-Cherkessia, Circassians,
Ossetians, Ingush, Ali-Haji Akushinsky, Najmutdin Hotsinsky, Uzun-Haji Saltinsky, Bolsheviks ,
whites, deportations.

Одним із цікавих аспектів історії Сходу є історія Кавказу. ХХ сторіччя була часом
значних змін на Північному Кавказі. Крах Російської імперії зумовив піднесення
національного руху на Північному Кавказі. Кавказька історіографія проблеми представлена
працями М. Абдуллаєва, А. Ажігової, С. Алієвої, Є. Апажевої, Д. Атажохової, Я. Ахмадова,
Р. Басте, А. Кажарова, А. Камбієва, В. Кучієва, Т. Матієва, Н. Напсо, І. Магомедсултанова,
О. Османова, А. Татарова, З. Харісової, Е. Хасмагомадова, С. Черджемова, М. Ялхароєвої.
Російська історіографія презентована публікаціями К. Абрацумян, А. Бугаєва, Н.
Добрякової, А. Доніна, Є. Крінко, В. Лобанова, С. Шилової. На заході проблемами історії
Північного Кавказа першої половини ХХ ст. представлена монографіями М. Гаммера, Дж.
Данлопа, Я. Ланціотті, Дж. Петровича, О. Поля. Завданням цієї статті є дослідження історії
конфліктів на Північному Кавказі у ХХ ст.
Опір горців був придушений на Північному Кавказі у середині ХІХ ст. Російська
імперія була вимушена примиритись з шаріатським правом та адатом у землях горців.
Велику роль продовжували відігравати шейхи у Чечні та Дагестані. Черкесами росіяни
керували через черкеських князів. Села та аули керувались сільськими джамаатами. Також
існували землі духовенства - вакфи. Втім, були і зміни. Частина земель чеченців, інгушів,
кабардинців та осетин була віддана Терському козачому війську. Землі західних черкесів
були передані Кубанському козачому війську. У 1866 р. був виділений Кабардинський
округ з центром у Нальчику. На території Кабарди налічувалось 16 тис. кріпосних
кабардинців та 10 тис. кріпосних балкарців. Балкарці мали свою аристократію таубіїв.

173
Кабардинців та черкесів очолювали пші. У структурі російського володарювання над
Кавказом балкарці були вассалами кабардинців. Балкарія складалась з пяти горських
обществ. На територію Кабарди у 70-х рр. ХІХ ст. мігрували осетини, які заснували аул
Лескен. Осетини розглядалися Російською імперією як лояльне населення. У 80-х рр. ХІХ
ст. розгорнулась слов’янська колонізація земель горців. 17 % кабардинських земель були
відчужені колоністами. Слов’янське населення склало до кінця десятиліття 20 тис., а у 1897
р. складало 30 тис. Росіяни та українці складали більшість населення Нальчику. У 50-ті рр.
ХІХ ст. повставали балкарці Хуламського та Чегемського обществ. У 1864 р. селяни
Балкарської громади повстали. У 60-ті рр. ХІХ ст. з Кабарди до Османської імперії було
виселено 13 тис. кабардинців. З 1866 р. на кабардинців та балкарців була положена
поземельна повинність. У 1897 р. постали балкарці. У 1860-1861 рр. повстання в Чечні
очолили Ума Дзумсоєвський та Алібек-Хаджі Алдамов. Повстання було придушено. У 1877
р. вибухнуло нове повстання на чолі з Алімханом-хаджі. Повстання охопило 47 аулів у
Гірській Чечні. У квітні 1877 р. повстання поширилось на рівнину Чечню. Тоді ж Терська
область була переведена на військовий стан. В битві при Шалі чеченські повстанці були
розбиті. У травні 1877 р. росіяни почали наступ у гори та завдали кількох поразок чеченцям.
Проте в Дагестані тоді ж вибухнуло повстання у Салатавії, яке втім було швидко
придушено. В Чечні були знищені Чеберлоєвські та Дзумсоєвські аули. Серед горців
поширювались чутки про наближення османських військ разом з якими йшов син Шаміля
Газі-Мухаммед. Алібек-хаджі продовжував опір і у серпні 1877 р. повстанці обложили
Вєдєно. У Дагестані влітку 1877 р. повстали даргинці та лаки, а потім лезгини та табасарани.
До кінця вересня 1877 р. весь Дагестан був охоплений повстанням. Восени 1877 р. тільки
підтягнувши війська з інших регіонів було придушено повстання у Чечні та Дагестані.
Навесні 1878 р. з Чечні та Дагестану були виселені сотні кланів. 4-6 березня 1878 р. вожді
повстання були страчені у Грозному. Кращі землі на Північному Кавказі належали козакам
та колоністам. Проблемою горців було малоземелля, а також неродючість земель у горах.
Горці виживали за рахунок скотарства. Мусульманське духовенство та чеченське селянство
знаходились в опозиції до влади Російської імперії. У перші роки ХХ ст. лідери горців Г.
Цаголов, Х. Уруймагов, Т. Шеретлоков, Т. Ельдарханов, В. – Г. Джабагієв, М. Далгат
консолідували свої позиції. Вони вимагали рівноправ’я горців з російським населенням. У
1905 р. російська влада здійснила репресивні кроки. Горці відповіли спротивом. Селянські
джамаати почали виганяти лояльних до імперії старійшин. У жовтні 1905 р. був ввдений
військовий стан у Чечні. Взимку 1905-1906 рр. відбувались ’’Червлянські наради’’ щоб
заспокоїти горців. У 1906 р. російські війська придушили повстання селян. Влітку 1907 р.
була розкрита змова в Вєдєно. У 1904 р. повстали балкарські селяни Чегемської громади. У
1905 р. кабардинці та балкарці робили набіги на володіння колоністів та російських
помішиків. У тому ж році у Нальчик зїхались селяни з усієї Кабарди. Виступ був
придушений силами терських козаків. У 1906 р. повстали балкарські селяни Баксана. У
Малій Кабарді також почали повстання селяни. У 1910 р. знову повстали балкарці Чегема.
У 1912 р. повстали балкарці Хуламської громади. У 1913 р. відбулось Зольське повстання
кабардинських селян. Їх очолив Пшемахо Іріжієв. У тому ж році відбулось повстання
балкарських селян у Черкеська. Осетини були лояльні імперській владі. Проте вони були
безправні, як і решта горців. У 1901-1902 рр. у селі Дур-Дур відбулось осетинське
повстання. Також повстали селяни Гізеля. У 1905 р. у Беслані відбулось зіткнення осетин з
солдатами. Також повстали селяни Ардона та Цоя. Повстання поширилось на всю

174
Алагірську громаду осетин. Після придушення селянських повстань в 1906 р. посилилась
політика терору та русифікації. 5 тис. осетин були вимушені мігрувати у США, Канаду та
внутрішні райони Росії. У 1903 р. козаки почали погроми інгушів. У 1904 р. інгушські
селяни припинили платити податки. У 1905 р. відбулись зіткнення інгушів з козаками на
Воєно-Грузинській дорозі. Інгушські селяни почали самовільно захоплювати землі. У 1906
р. козаки громили інгушські поселення. У 1905 р. був утворений Назранівський округ.
Проте центр округа з Назрані у 1906 р. був перенесений у Владікавказ. Російська влада
закрила газети ’’Ехо Кавказу’’ та ’’Горець’’. У 1909 р. російський загін Вербицького громив
інгушські хутора та села. У 1910 р. у Інгушетії діяв каральний загін Попова. У 1912 р.
інгушські абреки почали повстання. У 1912 р. з Інгушетії було вислано 10 шейхів. У 1914
р. Терська область була на військовому стані. У 1905 г. Микола ІІ був вимушений видати
наказ про відновлення посади намісника на Кавказі. Намісником був призначений І.
Воронцов-Дашков. У 1908 р. він зобов’язав управителів областей та уїздів надавати звіти
про те як вони борються з абреками. На ринку Гамурзієвського поселення округа Вєдєно
зіткнулися російські солдати та чеченці. У 1910 р. Зелімхан Гушмазукаєв пограбував
Кізлярське казначейство. Він був членом тарікату кадірійа, який був панівним у Чечні. У
1910-1911 рр. знову повставали чеченські селяни. Зеліхана Гушмазукаєва російські
військові змогли ліквідувати у 1913 р. Повстання в Андійському, Кайтагському,
Кюринському округах в Дагестані проти російської влади вибухнули ще в 60-х рр. ХІХ ст.
У 1871 р. андійці знов повстали. У 60-70-ті рр. ХІХ ст. частина дагестанців стали
мухаджирами і виселились в Османську імперію. У 1877 р. весь Дагестан сколихнуло
велику повстання. Російська влада вислала у російські провінції імперії 30 тис. горців.
Лезгіни були розділені між дагестанськими та азербайджанськими провінцями імперії.
Частину з них депортували у рівнині регіону Дагестану. Російська влада ломала колишні
адміністративні структури краю. Ханства переторювались у округи. У 1883 р. військове
керівництво краєм було ліквідовано. Початково у Дагестані було 9 округів – Аварський,
Андійський, Гунібський, Даргинський, Кази-Кумухський, Кайтаго-Табасаранський,
Кюринський, Самурський, Темір-хан-шуринський. У Хасав’юртівський район Дагестану
прибули російські та німецькі колоністи. Центром Дагестану при російській владі стало
поселення Темір-хан-шура. І. Воронцов-Дашков запропонував свою програму реформи
суспільного життя краю. Він пропонував російським педагогам навчати місцеве населення
російською та місцевими мовами, щоб запобігти діяльності серед горців османських
агентів. У 1913 р. на території майбутнього Дагестану був створений інститут мирових
посередників. До 1913 р. на Кавказі було створено 3037 закладів освіти, а кількість
навчающихся складало 302 тис. Загальноосвітніх школ було 107, а вищих навчальних
закладів було 263. Вони охопили відповідно 20 та 25 тис. навчаючихся. На фоні того що у
регіоні жили 9,3 млн. населення, а також значного росту населення ці показники були
незначними. У 1914 р. на Кавказі було створено добровольчу кіннотну Дику Дивізію з
горців, яка воювала проти Австро-Угорщини та Германської іммперії. У 1915 р. І.
Воронцов-Дашков у своєму листі Миколі І наголошував на необхідності продовжувати
реформи. У 1916 р. повстав Осетинський піший дивізіон. Лютнева революція 1917 р.
призвела до активізації суспільного життя. Першими відреагували козаки. Донці та кубанці
створили виконкоми Тимчасового уряду. Складніше справа була там, де жили не одні
росіяни чи українці. У березні 1917 р. терці провели військовий круг козацтва, де був
обраний підєсаул М. Караулов. Тоді ж був організований Чеченський зїзд. 1-5 травня 1917

175
р. був обраний ’’Чеченський Виконком’’. У березні 1917 р. самоорганізувались кабардинці,
яких очолили пші Кургоко Шіпшев та Місост Атажукін. Інтелігенцію представляв
Пшемахо Коцев. У липні 1917 р. відбувся з’їзд кабардинців, коли вони заявили що
Тимчасовий уряд не виправдав їх очікувань. У листопаді 1917 р. кабардинці почали
роззброювати російські залоги у своїх землях. У травні 1917 р. на Першому з’їзді горських
народів Північного Кавказу М. Караулов проголосив територію Терського козацтва
незалежною від центру. Терське козацтво повинно було увійти у Терсько-Дагестанську
республіку. М. Караулов пішов на укладання альянсу з горцями. Центром ж діяльності
більшовиків навесні 1917 р. став Ставрополь. У квітні 1917 р. у Катеринодарі на Кубані
було проголошено створення Кубанського крайового уряду. Частина козаків виступала за
широку автономію краю. У травні-червні 1917 р. донці провели перший військовий круг,
де донці обрали головним отаманом А. Каледіна і почали виступати за автономію Дона.
Горці не відставали від козаків. У березні 1917 р. інтелігенція горських народів зустрілась і
обрала тимчасовий Тимчасовий центральний комітет. У травні 1917 р. був проведений
Перший з’їзд Горців Північного Кавказу на якому взяли участь от 300 до 340 делегатів.
Центральний комітет складався 3 45 делегатів. ’’Союз горців Північного Кавказу та
Дагестану’’ існував з травня по жовтень 1917 р. На чолі його стояв Абдул-Маджид
Чермоєв. В союз як у конфедерації входили представники горських народів. Деякий час в
нього входила Абхазія. У червні 1917 р. отамани донців, кубанців та терців узгодили свої
позиції. А. Каледін прийняв у себе Л. Корнілова. Влітку 1917 р. осетини утворилась
осетинська політична партія ’’Кермен’’. У грудні 1917 р. було створено ’’Осетинську
Національну Раду’’. Осетинська партія ’’Кермен’’ блокувалась з більшовиками. Проте
частина осетин виступила на боці білих. 30 грудня 1917 р. солдати Осетинського кіннотного
полка арештували членів Владікавказької Ради лояльної більшовикам. Інгуші створили
навесні 1917 р. утворили ’’Інгушську національну раду’’. 22-23 квітня 1917 р. відбувся зїзд
інгушського народу під головуванням Т. Алхазова. Головою ж Інгушської народної ради
був Васан-Гірей Джабагієв. У березні 1917 р. у Владікавказі був створений ’’Інгушський
виконком’’ на чолі з Т. Укуровим. Влітку 1917 р. виокремилась група інгушської
інтелігенції на чолі з муллами та група інгушського офіцерства. У листопаді-грудні 1917 р.
інгуші бились з російськими солдатами які відступали з Південного Кавказу. У червні 1917
р. відбувся з’їзд чеченського духовенства. У липні 1917 р. відбувся Другий з’їзд
чеченського народу. Новий склад Чеченського виконкому був сформований тоді ж. Була
сформована чеченська міліція. У серпні 1917 г. чеченці планували створити імамат, проте
’’Союз об’єднаних горців’’ не визнав проголошення Наджутдіна Гоцінського імамом.
Влітку 1917 р. додому повернувся Чеченський полк Дикої дивізії. Восени 1917 р. у Чечні
відбувся розгул криміналу. Вже влітку 1917 р. російські гарнізони у Чечні опинились в
оточені. Росіяни були вимушені восени 1917 р. евакуюватися з Чечні. Керівники об’єднаних
горців восени 1917 р. зблизились з козаками. У вересні 1917 р. А. Каледін вжив заходів до
організації ’’Південно-Східного союзу’’, який би мав об’єднати козаків, горців та кочові
народів. 20-25 вересня 1917 р. було проведена конференція, а Друга Кубанська Рада 24
вересня – 14 жовтня прийняла рішення про надання корінним народам трьох місць у раді з
десяти, одне з яких було для горців. В жовтні 1917 р. до трьох вищезгаданих козачих військ
приєднуються астраханські козаки. Кубанці обирають своїм отаманом А. Філімонова. На
початку листопада 1917 р. відбувається Жовтнева революція в Санкт-Петербурзі. 19 серпня
1917 р. відбувся зїзд у Анді. На ньому шейх Узун-Хаджі Салтінський обрав Наджутдіна

176
Гоцінського імамом. 21 вересня 1917 р. був проведений Другий Горський з’їзд у
Владікавказі. Центральний комітет горців у листопаді 1917 р. сформував Горський уряд. 15
листопада 1917 р. було оголошено про перетворення Союза Горців у Республіку. Столицею
був обраний Владікавказ, а уряд був з членів центрального виконавчого комітету. На
початку грудня 1917 р. було організовано коаліційний Терсько-Дагестанський уряд, який
проіснував до березня 1918 р. У листопаді 1917 р. чеченці зайняли Грозний. Чеченці
нападали на станції Владікавказької залізниці. Наприкінці грудня 1917 р. почались
зіткнення на кордонах гірських округів та козачих військ. Росіяни Грозного уклали союз з
козацтвом проти чеченців. ’’Союз об’єднаних горців’’ підтримував звязки з Україною. У
вересні 1917 р. він встановив зв'язок з Центральною Радою. У грудні 1918 р. Горська
Респбліка встановила відносини з Українським Гетьманатом. У червні 1919 р. до горців у
Батумі прибула делегація від Директорії. У листопаді 1919 р. І. Красковський представник
Української Народної Республіки на Кавказі підписав угоду з горцями по якій обіцяв надати
допомогу на 45 млн. рублів на комплектування 15 тис. війська, відправити українських
військових інструкторів на Кавказ. На Паризькій мирній конференції 1919 р. українці та
горці разом оголосили своє обурення фактом того що Антанта визнала легітимним
правителем Росії О. Колчака [Ахмадов, Хасмагомадов 2009, с. 366-473, 558-615; История
Северной Осетии 2003, с. 11-136; Кучиев 2011, с. 3-105; История народов Северного
Кавказа 1988, с. 285-470; История Кабардино-Балкарской АССР 1967, Т. 1, c. 328-412;
История Кабардино-Балкарской АССР 1967, Т. 2, c. 13-37; История Ингушетии 2012, с. 312-
357, 366-368; Кажаров 2018a, с. 29-31; Магомедсултанов, Харисова 2007, с. 45-46; Кринко
2018, с. 168-171; Ялхароева 2018, с. 122; Атажахова 2020, с. 42; Добрякова, Камбиев 2021;
Басте, Касьянов 2017, с. 13-16; Petrovic 2018, p. 86-121; Lanzilotti 2022, p. 77-128; Dunlop
1998, p. 31-37; Gammer 2006, p. 104-124; Кажаров 2011, с. 112-115; Курбановы 2012].
На початку 1918 р. Терське козацтво та робітники Грозного прийняли владу
більшовиків. У Грозному у січні 1918 р. був вбитий чеченський шейх тарікату накшбандійа
Дані Арсанов. У січні 1918 р. чеченські голови тейпів та тукхумів зібрали національну раду
в Урус-Мартані. Очолив раду Ахметхан Мутушев. До того часу серед чеченців вже
домінував кадірійський тарікат. У лютому 1918 р. кабардинці вирішили спірні питання з С.
Кіровим. У Нальчику знаходилась більшовистська залога. У березні 1918 р. кабардинці,
черкеси, балкарці, карачаєвці утворили горську фракцію у раді цього міста. У березні-квітні
1918 р. більшовики почали конфіскувати землі кабардинських князів. В червні 1918 р.
загони А. Шкуро прибули до Кабарди. Черкеси (адиге, черкеси та кабардинці) підтримали
його. Терське козацтво Моздокського відділу громило більшовицькі застави. У вересні 1918
р. в районі Баксана тривала битва місцевих кабардинських селян з білими. 7 жовтня 1918 р.
білі взяли Нальчик. У листопаді 1918 р. у районі П’ятигорська та Нальчика більшовики
перемогли білих. Кабардинці та балкарці були мобілізовані для боїв з білими на
Ставрпополлі на на Кубані. У січні 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна здобула Нальчик.
Правителем Кабарди білі призначили у лютому 1919 р. Ф. Бековича-Черкаського. З
кабардинців комплектувалась ’’Кабардинська кіннотна дивізія’’. Черкеси підтримували
білих ще на початку Громадянської війни. Цьому сприяло те що їх очолювала власна
аристократія. Найбільш західні групи черкесів (адиге та шапсуги) увійшли у склад військ
Кубанської народної республіки, яка утворилась на території Кубанського козачого війська
у 1918 р. Її уряд очолив Л. Бич. У складі Кубанської ради з 98 делегатів було 45 козаків та
8 горців. Членами уряду були Айтек Наміток та Василь Гаджимуков. Іншими членами

177
Кубанської ради були С. Шахін-Гірей, К. Натирбов, П. Коцев, П. Бек-Султанов, Х. Хубієв,
С. Сіюхов, К. Улагай, М. Хатгогу. Карачаєвці також підтримали білих. З карачаївців був
укомплектований ’’Карачаївський кіннотний полк’’. З осетин було укомплектовано кілька
кіннотних полків та піхотні батальони. У складі Добровольчої армії була сформована
’’Черкеська кіннотна дивізія’’. Її офіцерами були черкеси – адиге та черкеси. Їх очолювали
хануко – нащадки черкеської аристократії кримськотатарського походження. У липні 1919
р. старійшина Чегемської громади воював проти більшовицького підпілля. Навесні 1920 р.
більшовицькі частини повернулись у Кабарду. У березні 1920 р. білі частини відступили із
земель кабардинців та балкарців. У січні 1918 р. росіяни дали бій чеченцям під Старим
Юртом та Бамат-Юртом. Чеченців тоді були очолені радою шейхів та улемів, а також
головою Чеченської Національної Ради був обраний Ахмедхан Мутушев. Разом з ними
світськими лідерами були Темірташ Ельдарханов та Асланбек Шеріпов. Навесні 1918 р.
вони утворили Гойтінську раду. Більшовики прийшли на Терек у березні 1918 р. і спочатку
місцеві козаки визнали радянську владу. Теркський військовий круг був розформований і
на його місці утворилась Терська республіка. Війська горців зайняли Темір-хан-шуру у
січні 1918 р. Штаб війська горців знаходився у Нижньому Казаніщі. Війська Горського
уряду складались з 1-го та 2-го Дагестанського полків Кавказького Туземного корпусу.
Першим полком командував Нух-бек Тарковський. Він передислоковував його у листопаді
1917 р. з Хасав’юрта до Темір-Хан-Шури. Другий Дагестанський знаходився в Порт-
Петровську (Махачкалі). Горці зайняли Порт-Петровськ у березні 1918 р., вибивши звідти
більшовиків. У квітні 1918 р. Горська Республіка проголосила про своє відділення від Росії.
У Горській республіці було організовано двухпалатний парламент. Складними були
відносини Терської республіки з горцями. 25 січня 1918 р. у Моздоці відкрився Терський
обласний зїзд. Участі чеченців та інгушів у органах влади опирались терські козаки. Вони
називали горців бандитами і вимагали накласти на них 10 млн. контрибуцію. На другому
з’їзді народів Терського краю, який відбувся 16 лютого 1918 р., були прийнятті ’’Основні
положення для керівництва Терським краєм’’. 4 травня 1918 р. на третьому з’їзді народів
Терека Терська републіка була проголошена союзом племен та народів Північного Кавказа.
У липні 1918 р. проти терських більшевиків повстав Г. Бічерахов. Терській республіці з
боку Ставрополя загрожував А. Шкуро, з боку Кубані німці та Добровольча армія А.
Денікіна. У листопаді 1918 р. радянська влада на Тереці впала. На початку травня 1918 р.
уряд Горської республіки втекли з Владікавказу до Грузії. Стосовно ж дагестанців то у
квітні 1918 р. горці виступили з Порт-Петровська у гірські райони Дагестану. Наприкінці
травня 1918 р. відбувся з’їзд у Гунібі. Наджмутдін Гоцінський виступив і проти Бакінської
коммуни заблокувавши постачання продуктів та транспортне сполучення через Дагестан.
Він виступив у підтримку російських білих проти російських більшовиків. Це зумовило
його конфлікт з Узун-Хаджі Салтінським, який вважав, що білих, що більшовиків,
однаковими ворогами горців. 11 травня 1918 р. у зайнятому османами Батумі ’’Союз горців
Кавказу’’ проголосив незалежність Горської Республіки від Радянської Росії. 20 травня
1918 р. Фон Люссов повідомив Гайдару Бамматову та Абдулмаджіду Чермоєву, що німці
готові надати допомогу горцям. Наприкінці травня 1918 р. з складу 4-ої турецької дивізії
був виділений загін на чолі з полковником Ісмаїла Хакка Беркока, нащадка кавказьких
мухаджирів. Вони мали підтримати Наджмутіна Гоцінського та Узун-Хаджі Салтінського.
Навесні 1918 р. була створена дагестанська філія партії ’’Іттіхад’’. 8 липня 1918 р. горцями
був підписаний договір про дружбу з Османською імперією. Очолював горців кумик Нух-

178
бек Тарковський. На Кубані та у черкесів більшовиків появились у лютому 1918 р. Опір
більшовикам, головним чином, чинили донці і влада більшовиків після боїв у січні-лютому
була встановлена в березні 1918 р. У березні 1918 р. було створену Донську Радянську
республіку, а у квітні 1918 р. Кубанську народну республіку. Проте вже у травні 1918 р.
німецькі війська вступили у землі донських козаків та повалили більшовицьку владу.
Донців очолив П. Краснова. У червні-липні 1918 р. на території Кубані існувала радянська
Чорноморсько-Кубанська республіка. У липні 1918 р. більшовики у Катеринодарі прийняли
рішення про утворення Північно-Кавказької республіки. Цей з’їзд рад був проігнорований
терцями. У серпні 1918 р. білі під керівництвом А. Денікіна здобули Катеринодар.
Більшовики перенесли свою столицю у П’ятигорськ. До кінця 1918 р. Добровольча армія
А. Денікіна вибила більшовиків з більшої частини Північного Кавказу і у січні 1919 р.
Північнокавказька радянська республіка була ліквідована. Ще у червні 1918 р. терські
козаки почали повстання проти Радянської Росії. У серпні-вересні 1918 р. більшовиків з
Дагестану вигнав терським отаман Л. Бічерахов. 25 вересня 1918 р. Нух-Бек Тарковський
підписав у Порт-Петровську (Махачкала) договір з Л. Бічераховим договір про спільну
боротьбу проти більшовиків. 30 вересня 1918 р. Абдулмаджід Чермоєв проголосив про
відміну всіх декретів радянської влади. У жовтні 1918 р. османи перекинули з
Азербайджану 15-у дивізію під командуванням Юсуфа Іззет-паші. 6 жовтня 1918 р. 4 тис.
османів і загони даргинців на чолі з Алі Акушинським зайняли Дербент. У битві під
Мамедкалою 13 жовтня 1918 р. відбулось зіткнення військ османів та горців з військом Б.
Нікітіна. Білі були вимушені відступати на північ і вели ар’єргардні бої під Каякентом та
Буйнаком. 30 жовтня 1918 р. Османська імперія підписала Мудроське перемир’я. 4-5
листопада 1918 р. відбулись бої під Таркі-Тау. 8 листопада 1918 р. війська Юсуфа Іззет-
паші зайняли Порт-Петровськ. 17 листопада 1918 р. Горський уряд перебирається до Темір-
хан-шури, куди прийшли османські війська. Тоді ж горці підписали договір з Османською
імперією. 30 листопада Л. Бічерахов зайняв Порт-Петровськ. У грудні туди прибули
англійці під командуванням полковника Роулісона. Вже у листопаді 1918 р. англійці
пообіцяли підтримку уряду горців, але вирішення долі республіки відклали до Паризької
конференції, яка мала відбутись у січні 1919 р. Пізніше влітку 1919 р. англійці
запропонували італійцям замінити англійські контингенти, які виводились з Кавказу.
Спочатку італійці погодились на це, але прихід до влади уряду Ф. Нітті, який змінив В.
Орландо, не дав реалізувати цей задум. У 1920 р. країни Антанти планували визнати
Горську Республіки, щоб був санітарний кордон на Кавказі проти більшовиків. На початку
1920 р. де-факто були визнані Грузія, Вірменія, Азербайджан. Проте до визнання Горської
Республіки не дійшло. Антанта підтримувала ідею Кавказької конфедерації, проте різні
думки представників Кавказу на конференції у Сан-Ремо 19-26 квітня 1920 р. не дали
країнам Кавказу встояти перед більшовицькою окупацією. Вже уряди Грузії, Вірменії та
Азербайджану, Горської республіки у екзилі 10 червня 1921 р. прийняли рішення про
встановлення союзу проти більшовиків. У вересні 1924 р. була прийнята декларація про
Кавказьку конфедерацію, де спільними мали б бути митні кордони, військо та зовнішня
політика. У проекті ’’Пакта Кавказької конфедерації’’ 1932 р. констатувалась можливість
об’єднаного Кавказу. ’’Пакт Кавказької конфедерації’’ був підписаний у Брюсселі 14 липня
1934 р. На місцях в Чечні розгорнулась боротьба за владу у 1918 р. Конкурувала Атагінська
рада, Чечено-Інгуська фракція Терської Народної Ради та Гойтінська рада. Чеченці почали
займати землі козаків уклавши при цьому союз з більшовиками. 23 червня 1918 р. у Моздоці

179
була створена Терська робітничо-селянська рада під керівництвом Г. Бічерахова, осетина
по національності. Ця організація перейшла на бік російських білих і виставила 12 тис.
воїнів проти 25 тис. більшовиків. А. Шеріпов сформував з чеченців 2,5 тис.
червоноармійців. Червоних в Гойтах підтримав шейх Ібрагім-хаджі. У серпні 1918 р. білі
пішли на Владікавказ. На боці більшовиків виступили інгуші. У середині серпня 1918 р.
вони відстояли Владікавказ. Г. Орджонікідзе в подяку за це передав інгушам землі козачих
станиць. У битві ж за Грозний частини чеченських красноармійців під керівництвом
Асланбека Шеріпова допомагали більшовикам утимувати Грозний. Після 100-денних боїв
у битвах на Сунжі бічераховські білі козачі частини були вимушені відступити. У грудні
1918 р. уряд Горської республіки очолив черкес Пшемахо Коцев. 10 грудня 1918 р.
Абдулмаджід Чермоєв та Пшемахо Коцев уклали союз з тимчасовим військовим урядом
Терських козаків. Іноді мусульмани виступали союзниками більшовиків. Була сформована
’’Шаріатська колона’’ на чолі з кабардинським муллою Назір Катхановим. У листопаді 1918
р. вона зайняла Нальчик та Моздок. На початку 1919 р. більшовики під керівництвом М.
Гикало зазнали поразки від Добровольчої армії А. Денікіна. Г. Орджонікідзе відступав по
напряму к Астрахані. На початку лютого 1919 р. білі увійшли до Грозного, а більшовицькі
частини з Грозного відступали до Владікавказа. На Сунжі вони були перехоплені терськими
козаками та були розбиті. Вцілілі більшовики у кількості 5 тис. відійшли до Ачхой-
Мартану. Більшовики укрились у володіннях Горської Республіки. У лютому 1919 р. Г.
Орджонікідзе проголосив створення Горської Соціалістичної Республіки. Втім, горці
давали собі раду без більшовиків. У січні 1919 р. були створені військово-шаріатські суди.
Першим головою став Абдулбасір Хаджі Мустафаєв. Узун-Хаджі уклав альянс з М. Гикало.
9 лютого 1919 р. до А. Денікіна прибули посли Горської республіки щоб з’ясувати його
плани. Наприкінці лютого 1919 р. чеченці нападали на роз’їзди білих поблизу
Владікавказької залізниці. Чеченці створили антиденікінський фронт який простягнувся від
Дагестану до Інгушетії. Наприкінці лютого 1919 р. денікінці напали на Гойти та Алхан-
Юрт. На допомогу Гойтам рушили навіть вороги Гойтінської ради, оскільки наступ білих
загрожував всім чеченцям. У березні 1919 р. білі розпочали наступ з Грозного на Гудермес.
У ході цієї операції білі здобули Алхан-юрт. 29 березня 1919 р. білі запросили чеченських
представників у Грозний, щоб схилити їх до капітуляції. Білі запропонували як правителя
Чечні Ерісхана Алієва. Його підтримала Атагінська рада та частина шейхів Чечні. Проте
частина чеченського духовенства була антиденікінські налаштована та підтримала Узун-
Хаджі Салтінського. У квітні 1919 р. чеченці перемогли у битві з білими за Чечен-Юрт.
Чеченцям у цьому бою допомагали грузинські добровольці. У травні 1919 р. тривали бої під
Гудермесом, Каді-Юртом, Істі-Су, Герзель-Аулом. Червоні частини ж у лютому 1919 р.
перейшли кордон Чечні з Грузією та були інтерновані грузинами. Горці прийшли до
рішення перейти під владу Азербайджанської Демократичної Республіки у квітні 1919 р. У
квітні 1919 р. представники Горської республіки на конференції у Тбілісі, де вели
перемовини з представниками республік Південного Кавказу. 18 травня 1919 р. війська
Мікаїла Халілова приєднались до Військових сил Південя Росії А. Денікіна. 20 травня 1919
р. А. Денікін дав знати горцям, що виступає у похід. Він оголосив що не визнає Горську
Республіку, але згоден рахуватися з дагестанцями, якщо ті відокремляться від інших горців.
23 травня 1919 р. у зв’язку з наступом військ А. Денікіна було проголошено про ліквідацію
Горської республіки. Мікаїл Халілов оголосив про перехід Дагестану під владу А. Денікіна.
Дагестан об’єднувався разом з Терським козачим військом у Терсько-Дагестанську область.

180
На початку 1918 р. внаслідок більшовицької агітації частина осетин перейшла на бік
більшовиків, а осетинський кіннотний полк перестав існувати. У січні 1918 р. козаки та
осетин зібрали у Владікавказі нараду з тим, щоб вжити заходи проти інгушів. Наприкінці
січня – на початку лютого 1918 р. більшовики встановили свою владу у Владікавказі. У
березні був сформований Виконком. У квітні осетини поставили питання про виділення
місць партії ’’Кермен’’ у Владікавказькій раді. Там окрім осетин були російські
більшовики, вірменські дашнаки, українські есери. Тоді ж осетини запевнили більшовиків
у своїй лояльності. У липні 1918 р. повстання проти більшовиків підняв повстання Г.
Бічерахов. На початку повстання він зайняв Моздок. Влітку 1918 р. осетини оголосили
війну Горському уряду та більшовикам. У серпні 1918 р. на боці більшовиків проти білих
та осетин виступили інгуші, які допомогли більшовикам відстояти Владікавказ. У листопаді
1918 р. війська Терської республіки та 11-а армія більшовиків здобула перемогу над білими
і козаки почали переходити на бік більшовиків. 22-23 листопада 1918 р. більшовики
оволоділи Моздоком. Більшовики почали погром осетинських поселень, а також козачих
станиць. У листопаді 1918 р. була розігнана осетинська партія ’’Кермен’’. У Терській
Республіці була утворена фракція осетинських комуністів. Ахмед Цаліков зібрав Бюро
горських фракцій Терської обласної ради і проголосив за створення фракції горських
комуністів. У середині січня 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна розгорнула наступ на
район Кавказьких Мінеральних вод. 15 січня білі оволоділи Моздоком, а 21 січня Кізляром.
Білогвардійський генерал Гейман вийшов до Ельхотівського перевалу, а козаки А. Шкуро
вийшли до Ардона. 21-22 січня 1919 р. білі увірвались у район Владікавказа, а 28 січня
оволоділи усім містом. Правителем Осетії від білих був призначений Бєта Хабаєв.
Військовий уряд організував військово-польові суди розгронули терор проти тих осетин,
хто був лояльний більшовикам. У березні 1919 р. Х зїзд осетинського народу оголосив війну
більшовикам. Була організована Рада при правителі Осетії. Партизанський рух проти білих
розгорнули осетини-дігорці в Дігорській ущелині. Влітку 1919 р. в Осетії було організоване
антиденікінське підпілля. У жовтні 1919 р. більшовики сформували Осетинську
національну раду у вигнані. Вона підпорядкувалась терським казакам, а сама територія у
яку мала входити Осетія мала називатись Терським краєм. У лютому 1920 р. правитель
Осетії приїхав у П’ятигорськ для підписання договору при об’єднання козаків та осетин. У
грудні 1919 р. та січні 1920 р. відбувався ХІ зїзд осетинського народу. На ньому
обговорювалось питання об’єднання Північної та Південної Осетії, а також питання про
союз з терським козацтвом. У березні 1920 р. партизанські загони з осетин взяли під свій
контроль більшу частину Осетії. 23 березня 1920 р. у Владікавказі був створений ревком.
Стосовно інгушів, то у січні 1918 р. почались зіткнення інгушів з козаками. У лютому вони
продовжились. Представник інгушів Габерт Ахрієв солідаризувався з представником
чеченців Асланбеком Шеріповим. У березні 1918 р. почались зіткнення осетин з інгушами.
15 квітня 1918 р. почався зїзд інгушського народу. Інгуші заявили солідарність з
більшовиками. У липні 1918 р. по заклику Г. Орджонікідзе інгуші організували зїзд у
Базоркіно. Інгуші організували свої загони на чолі з Хізіром Орцхановим, Юсупом
Албогачієвим, Мусою Саутієвим. Інгуші виставили 5 тис. вершників. Вони здобули хутор
Тарський та станицю Сунженську. У серпні 1918 р. інгуші вели бої за Владікавказ. У жовтні
1918 р. відбувся інгушський зїзд у Назрані. У січні 1919 р. інгуші вели боротьбу проти
військ А. Шкуро за станиці на Тереці. У лютому 1919 р. відбувся інгушський з’їзд у
Базоркіно. На ньому відбувся розкол на пробільшовистську та помірковану фракцію.

181
Помірковані були з Національної Ради. 8 лютого 1919 р. відбулась битва за Долаково.
Наприкінці лютого 1919 р. опір більшовиків та інгушів білі зламали. На інгушські аули була
покладена контрибуція. Сафарбек Мальсагов був призначений А. Денікіним правити
інгушами. У вересні 1919 р. білі оголосили ультиматум інгушам обществ Хамхі та Цор з
вимогою виставити 1 тис. вершників. При владі білих були створені Народна Рада та
Народна управа. У жовтні 1919 р. була створена державна варта. Партизанську діяльність
інгушів проти білих у 1919 р. підтримувала Грузія. Взимку 1919-1920 р. у Інгушетії діяли
антибільшовистські партизанські загони. У січні 1920 р. у бою під Воздвиженською загинув
Султан Дудаєв. В Інгушетії діяли загони Саада Арчакова, Мурцала Келаматова, Барона
Точієва, Атабі Бісаєва. Найбільшими були партизанські загони Яндаєва та Орцханова. У
лютому 1920 р. білі почали відступ з Північного Кавказу. 23-24 березня 1920 р. у
Владікавказ увійшли осетинські та інгушські партизани. 24 березня 1920 р. Інгушська
національна рада переїхала з Назрані до Базоркіно. В квітні 1920 р. в Назрань прибув Г.
Орджонікідзе і його зустрічали члени Інгушського ревкому та 15 тис. інгушів. Був
створений ’’Інгушський обласний з’їзд’’. Назранівський округ був розділений на три
частини. У 1924 р. інгуші мали зіткнення з терськими козаками поблизу Яндиря.
Керівництво Горської республіки втекло у травні 1919 р. до Тбілісі. 27 серпня – 3 вересня
1919 р. у Тбілісі був проведений з’їзд перебуваючих у еміграції горських діячів. Був
утворений ’’Союзний Меджиліс горців Кавказу’’. Військовим міністром був призначений
Ахмед Цаліков. Міністром закордоних справ був Васан–Гірей Джабагієв. Влітку 1919 р.
горці піднімали повстання проти російських білих. Боротьбу очолив Алі-Хаджі
Акушинський. У серпні 1919 р. він організував зїзд представників даргинського округу в
Буртанімахі. Разом з ним були Рабадан Нуров та Осман Османов. В ущелині Ая-Кака загін
білого полковника Лаврова 21-24 серпня був переможений повстанцями. У перемозі над
білими брали участь мекегинський, мгорегинський, урахінський повстанські загони. 19
вересня 1919 р. була створена ’’Рада Оборони Північного Кавказу та Дагестану’’, яка
обєднала усі антиденікінські сили Північного Кавказу. У термінах Громадянської війни
загони горців можна було назвати зеленими. У них організовувались селяни на чолі з
старійшинами та шейхами. Очолював організацію шейх ал-іслам Дагестану Алі-Хаджі
Акушинський. Він інформував Грузію, Азербайджан та Каджарську державу про мету своєї
діяльності. У раду увійшов і осетин Ахмед Цаліков. 9-10 вересня 1919 р. був ліквідований
’’Союзний Меджиліс горців Кавказу’’ у звязку з діяльністю ’’Ради Оборони Північного
Кавказу та Дагестану’’. Дагестанців у Азербайджані представляв Алібек Тахо-Годі.
Азербайджанці надавали допомогу горцям, бачачи у спротиві горців можливість ослабити
білих. Мікаїл Халілов як представник білих намагався домовитись з Алі-Хаджі
Акушинським, заявляючи, що білі, на відміну від більшовиків, не посягають на іслам. У
січні 1920 р. білі вже виступали за перемир’я з горцями. У битві у Куппинського перевала
у вересні 1919 р. між селами Салти та Куппа даргинські повстанці перемогли загін О.
Шоколі. 30 березня 1920 р. дагестанські повстанці здобули Порт-Петровськ. Тоді ж у Темір-
хан-шурі був проведений парад перемоги ’’Армії Свободи Дагестану’’. 2 квітня 1920 р. у
Дагестан прибув експедиційний кавалерійський корпус більшовиків. Позиція Алі-Ходжі
Акушинського по відношенню до більшовиків була м’якою. У своєму інтерв’ю турецькому
журналісти він заявив, що якщо більшовики не будуть втручатися у внутрішні справи
горців, то можливо прийняти їх владу. Проте 24 лютого 1920 р. він у своєму звернені він
оголсив, що горцям не можна притримуватись законів встановлених більшовиків оскільки

182
вони протирічать шаріату. Особливоуповноважений ВЧК на Кавказі відзначав, що
самостійності та ісламу у горців ще більше ніж у азербайджанців. Діалог з більшовиками
став можливим завдяки діяльності Джелаладдіна Коркмасова, який враховував місцеву
специфіку. Г. Орджонікідзе вказує що серед горців не було жодного уявлення про комунізм
та марксизм і що вони керуються Кораном. У 1921 р. відбувся ’’Вседагестанський зїзд рад’’,
який прийняв конституцію республіки. 28 вересня 1921 р. Алі-Хаджі Акушинський написав
в Дагестанський облревком прохання забезпечити продовольством шаріатські суди. У 1920
р. повстання в Дагестані підняв Наджмутдін Гоцінський, якого підтримали чотири
дагестанських шейхи – Ансалтінський, Дервіш-Магомед Андійський, Магомед
Балаханський, Ібрахім-Хаджі Кучрінський. Алі-Хаджі Акушинський як шейх ал-іслам
Дагестана виступив проти повстанців і наказав жодного з повстанців не пропустити на землі
даргинців. Багато з мулл Дагестану підтримали його. У 1925-1927 рр. більшовики почали
активну діяльність проти мусульманського духовенства Дагестану. У 1928 р. проти Алі-
Хаджі Акушинського ОДПУ сфабриковало справу і звинуватили його синів у
контрреволюційній діяльності. Влітку 1919 р. горські лідери почали підготовку до
створення Північно-Кавказького емірату, а 19 вересня 1919 р. оголосили про створення
Північно-Кавказького емірату. Правителем горців був проголошений Узун-Хаджі
Салтінський, котрий зробив своєю столицею Вєдєно. З більшовиків Чечні він створив 5-у
армію емірата. Сам емірат поділявся на губернаторства – Андійське, Вєдєнське, Шатойське,
Ітум-Калінське, Грозненське, два інгушських. На рівнині влада Узун-Хаджі була
обмеженою. Мешканці Шалі не впустили його загін в своє поселення. Держава знаходилась
на території гірських районів Західного Дагестану, Чечні та Дагестану. Влітку 1919 р. горці
отримали фірман від османського султана Мехмеда VI Вахі ад-Діна. Іналук Арсанукаєв як
прем’єр-міністр Північнокавказького емірату проголосив його у вересні 1919 р.
самостійною шаріатською монархією під протекторатом османського султана. По ініціативі
російських білих і за допомогою англійців був створений ’’Комітет по очищенню Чечні від
більшовицьких банд та Узун-Хаджі’’. На території емірата були гроші. Це були російські
рублі з надписом на арабиці. 12-29 серпня 1919 р. війська емірату бились з білими за
Сержень-Юрт. 11 вересня 1919 р. Іналук Арсанукаєв переміг білих у битві за слободу
Воздвиженську. У грудні 1919 р. відбулось більшовицьке повстання у Грозному, яке
очолив М. Гикало. Тоді ж у Чечню прибули дипломати від російського більшовицького
уряду в Москві. 11-а армія більшовиків наступала на Північний Кавказ. Узун-Хаджі уклав
ситуативний союз з більшовиками. У цій боротьбі чеченці не особливо допомагали
червоним. 31 січня 1919 р. у битві при Слободі Воздвиженській червоні перемогли білих, а
Іналук Арсанукаєв за те, що не допоміг червоним, був страчений. Восени 1919 р.
більшовики перемогли білих в битві під Орлом, а більшовики захопили владу у Терській
області у січні 1919 р. У березні 1919 р. загони А. Денікіна без бою залишили Грозний. Уряд
Північнокавказького емірату був інтернаціональний і до його складу увійшли аварці,
чеченці, інгуші, кабардинці. Узун-Хаджі Салтінський просив про допомогу Азербайджан
та Грузію. Він підтримував контакт з Нурі-пашею. У складі війська горців були османські
офіцери Хусейн Дербелі та Алі-Різа Чорумлу. На початку 1920 р. А. Денікін звернувся до
горців з закликом разом виступити проти більшовиків. До кінця весни 1920 р. спротив
донців, кубанців та терців був подоланий більшовиками. У березні 1920 р. Узун-Хаджі
Салтінський вів перемовини з більшовицьким комміссаром Костеріним. Правитель емірату
вимагав від більшовиків визнання своєї юрисдикції над контрольованою територію.

183
Більшовики взамін на це пропонували йому визнати більшовицьку владу. Імам та емір
Чечні та Дагестану цього не визнав. У травні 1920 р. Узун-Хаджі скликав з’їзд горців . Узун-
Хаджі, будучі вже хворим, закликав продовжити боротьбу проти більшовиків і представив
горцям Мухаммед-Саїд онука імама Шаміля. Узун-Хаджі Салтінський помер 30 травня
1920 р. 24 травня 1920 р. радянська влада була встановлена у Грозному та у рівнинній Чечні.
Більшовики прийшли у Вєдєно. Головними над чеченцями більшовики поставили
Таштеміра Ельдарханова. У чеченських володіннях більшовиків діяли шаріатські суди.
Проте чеченці ухилялись від перепису в 1920 р. У чеченські аули почали приїзджати
продовльчі команди більшовиків. У частині Чечні контрольованій більшовиками склалося
двовладдя. Частина людей підтримувала М. Гикало, інші Таштеміра Ельдарханова. 31
травня 1920 р. спадкоємцем Узун-Хаджі став Дебріш-Магомед Хаджі. У серпні влада
перейшла до Мухаммеда-Саїда. З кінця травня 1920 р. горці перейшли до партизанської
війни. 22 серпня 1920 р. голови тейпів та тукхумів чеченців та інгушів, а також
мусульманське духовенство зібрались на з’їзд. У вересні 1920 р. уряд горців на чолі з
Наджмутдіном Гоцінським мігрував до Грузії. Там був створений уряд Горської республіки
у екзилі. В Грузії також був створений ’’Комітет сприяння горцям та терським козакам по
поваленню влади більшовиків’’. Мухаммед-Саїд у вересні 1920 р. підняв повстання у
Дагестані. Повстання вибухнуло Гунібському, Аварському та Андійському округах.
Селянство вимагало перерозподілу земель. У жовтні 1920 р. більшовики виселили терських
козаків з Сунжі та Тереку. На початку 1920 р. ’’Черкеська кіннотна дивізія’’ відступила з
Кубані у Крим. З Криму черкеси евакуювались у Туреччину. З Туреччини черкеси
мігрували в Польщу. Осетинські частини втікали від більшовиків до Грузії. Білим служили
і чеченці і дагестанці, хоча представники цих регіонів у куди меншому відсотку
підтримували білих. З чеченців у квітні 1919 р. була сформована ’’Чеченська кіннотна
дивізія’’. Три її полки складались з чеченців, а четвертий з кумиків. Коли ж проти білих
почав діяти Узун-Хаджі Салтінський влітку 1919 р., то щоб завадити переходу ’’Чеченської
дивізії’’ на бік Узун-Хаджі її перевели на Слобідську Україну. Вона діяла проти
більшовицьких партизанів та махновців. У березні 1920 р. Чеченська та Черкеська дивізії
були розформовані у Криму. Кабардинські та черкеські частини до переселення у Крим
діяли на Кубані. Кабардинці діяли проти російських більшовиків та формувань осетинських
керменістів. Проти білих повставали балкарці. Частини Заурбека Серебрякова-Даутокова
діяли проти балкарських повстанців у Чегемі. Виїхавши у еміграцію у 1920 р. черкеси-адиге
у Стамбулі у 1920 р. організували ’’Національний комітет звільнення горців Північного
Кавказу’’. Його очолював Фьодор Бекович-Черкаський від Кабарди, Сафарбек Мальсагов
від інгушів, Яків Хабаєв від Осетії, Мікаїл Халілов від Дагестану, черкесів представлял
Пшемахо Коцев та Султан Клич-Гірей. Василь Гаджемуков у 1923 р. приїхав до Марселя,
але участі у політичному житті горської діаспори у Франції не брав. Горці кооперувались з
білоемігрантами від козачих військ, які організувались у Варшаві у 1921 р. у ’’Народний
союз Батьківщини та Свободи’’. У 1922 р. відбувся розрив між козаками та західними
черкесами. Айтек Наміток почав активно взаємодіяти з іншими горцями та
азербайджанцями. Він став одним із редакторів журналу ’’Прометей’’, який видавався у
Варшаві. Айтек Наміток був одним із членів комітета, який розробляв ’’Пакт про Кавказьку
конфедерацію’’. Під час свого перебування у Франції у 30-х рр. ХХ ст. він закінчив
Сорбону. У 1938 р. переїхавши до Туреччини він продовжив навчання в Стамбулі і був
одним з активних членів горської діаспори. М. Хатгогу же жив у Чехословаччині і у Празі

184
разом з Ахмедом Цаліковим утворив ’’Союз горців Кавказу’’ У 20-х рр. ХХ ст. у Празі
видався журнал ’’Вільні горці’’. Його видання під назвою ’’Горці Кавказу’’ було
продовжено у 30-х рр. ХХ ст. у Франції. Причиною ж розриву з козаками було те, що горці
вважали що кубпанців, що терців прийшлим населення на Кавказі і вимагали при розгромі
Радянського Союзу надати їм землі які вони контролювали до Кавказької війни [Ахмадов,
Хасмагомадов 2009, с. 615-674; История Северной Осетии 2003, с. 140-187; Абдуллаев 2013,
с. 99-322; Кучиев 2011, с. 106-136; История Кабардино-Балкарской АССР 1967, Т. 2, c. 37-
100; История Ингушетии 2012, с. 368-389; Шилова 2007, с. 63-162; Бабич 2011, c. 175-194;
Матиев 2016, с. 86-88; Амбарцумян 2018, с. 105-111; Кажаров 2018a, с. 31-35;
Магомедсултанов, Харисова 2007, с. 46-48; Кринко 2018, с. 172-174; Атажахова 2020, с. 42;
Добрякова, Камбиев 2021; Добрякова, Донин, Лобанов 2019, c. 62-66; Алиева 2015, с. 116-
131; Алиева 2016а; Алиева 2016б, с. 90-105; Petrovic 2018, p. 121-146; Lanzilotti 2022, p. 128-
168; Dunlop 1998, p. 37-43; Gammer 2006, p. 125-137; Османов 2013, с. 183-189; Кажаров
2011, с. 115-117].
27 жовтня 1920 р. більшовики засідаючі у Кавказькому бюро ВКП (б) оголосили, що
вважають доцільним створення Горської та Дагестанської соціалістичних республік. У
вересні 1921 р. за Дагестаном був закріплений Хасав’юртовський округ який населяли
чеченці. Більшовики були переможені у битві у Араканакській ущелині. Повстанців у цій
битві очолював Джамал Айдемір. Законодавчо створення Горської та Дагестанської
соціалістичних республік було закріплено 20 січня 1921 р. В горах партизанську війну до
травня 1921 р. вели шаріатські війська горських народів. Наджмутдін Гоцінський
перезовувався з 1921 р. на території Чечні та Хасавьюртовського округа. У 1922 р. Ахмед-
хан Аварський поставив перед Лігою Націй питання визнати Наджмутдіна Гоцінського
правителем майбутньої незалежної держави на Північному Кавказі. У 1923 р. на Північному
Кавказі внаслідок політики більшовиків знову почались антибільшовицькі виступи. У 1923
чи 1924 рр. по звинуваченю у підготовці чечено-грузинського повстання був заарештований
чеченським відділом ОДПУ шейх Алі Мітаєв. Він був доставлений до Ростова-на-Дону, де
у камері і був задушений чекістами. У 1923 р. мусульманське духовенство Дагестану
прийняло рішення видати Наджмутдіна Гоцінського більшовикам. З боями Наджмутдін
Гоцінський уйшов у горські райони Чечні. По його слідам йшли загони ОДПУ та Червоної
армії. Врешті-решт він почав перемовини про здачу у 1923 р., але після прибуття до нього
агентів від англійців у 1924 р., висунув ноту радянській владі з закликом залишити Кавказ.
У 1925 р. в ході боїв під Ведучі та у Дайській ущелині війська повстанців були переможені.
5 вересня 1925 р. Наджмутдін Гоцінський був арештований, а 28 вересня був розстріляний
у Ростові-на-Дону. Після того як більшовики встановили свою владу над частиною
територію радянська влада проголосила утворення двох автономних республік – Горської
та Дагестанської. Утворення Горської АРСР було проголошено 17 листопада 1920 р.
Установчий зїзд Горської республіки відбувся 16-22 квітня 1921 р. На ньому був обраний
ЦентрВиконком республіки. 20 січня 1921 р. було ліквідована область Терського козачого
війська. Сама Горська республіка поділялась на шість округів – Чеченський, Інгушський,
Осетиннський, Кабардинський, Балкарський, Карачаївський. Ці округи були організовані у
1921-1922 рр. Столицею республіки був проголошений Владікавказ. Ще у тому ж 1922 р.
адміністративний склад Горської республіки був реформований. Були утворені
Карачаївсько-Черкеська та Кабардино-Балкарська автономні області. У 1921 р. була
утворена Дагестанська автономна радянська соціалістична республіка. Вона була утворена

185
на території Дагестанської та Терської областей. У липні 1922 р. на території
Краснодарського та Майкопського відділів була утворена Черкеська (Адигейська)
автономна область. У листопаді 1922 р. столицею Чечні стало місто Грозний, який до того
не входив у став цієї республіки і був автономним містом. У 1924 р. на території Кубані був
створений Вірменський район. Він був ліквідований тільки у 1953 р. Шапсузький район був
створений у 1924 р. на території Чорноморського округа. На Кубані був утворений
Грецький район у 1930 р. У 1928 р. із Сальського района Північно-Кавказького края був
виокремлений Калмицький національний район. Столицею калмиків стала станиця
Кутейниковська. У 1924 р. замість Південно-Східного регіону і Горської республіки були
створені нові адміністративні одиниці. Були створені Чеченська та Інгуська автономні
області, Північно-Осетинська автономна область, Сунженський козачий округ. Місто
Владікавказ мало особливий статус, щоб не викликати суперечностей між інгушами та
осетинами, і безпосередньо підпорядковувалось метрополії. Південно-Східний край був
перейменований на Північнокавказький. Населені слов’янами території Північного Кавказу
були поділені на 10 округів. У 1924 р. почались суперечності між черкесами та
карачаївцями. Цей конфлікт був урегульований у 1926 р. коли округ поділили на
Черкеський національний округ та Карачаївську автономну область. У 1928 р. Черкеський
національний округ був перейменований на Черкеську автономну область. У 1929 р.
Сунженський козачий округ був приєднаний до Чеченської республіки. Наприкінці 20-х рр.
ХХ ст. на Північному Кавказі почалась колективізація. Установчий з’їзд рад Кабарди
відбувся у листопаді 1921 р. Голову регіону став Бетал Калмиков. У 1922 р. Кабарда була
об’єднана з Балкарією. З’їзд рад Кабардино-Балкарії був проведений у грудні 1922 р. У
склад республіки були включені станиці терських козаків. У 1924 р. почалось утворення
комсомольських та робітничих організацій серед місцевого населення. Тоді ж прибула
комісія Смірнова з центра для размежування земель. У 1920-1926 рр. кабардинські та
осетинські більшовики мали територіальну суперечку через Лескен. Також був земельний
конфлікт з карачаївцями у 20-х рр. ХХ ст. Розмежування на Північному Кавказі було
проведено згідно вказівок з центру. З грудня 1927 р. почалась колективізація регіону. У
1928-1929 рр. почалась чистка серед сільських та міських партійців регіону. У Кабардино-
Балкарії у 1928 р. відбулось балкарське Баксанське повстання. У 1929 р. повстав ряд аулів
у Адигеї. Метрополія тиснула на черкесів і у 1931 р. у Адигеї колективізація була вже
завершена. У 1935 р. центр Адигеї було перенесено з Краснодара у місто Майкоп. У 1937
р. по звинувачені у буржуазному націоналізмі було репресовано горську комуністичну
номенклатуру регіону. У 1934 р. Чечня та Інгушетія були обєднані у одну Чечено-Інгуську
автономну область. У 1936 р. Північна Осетія та Чечено-Інгушетія були перетворені з
автономних округів на автономні соціалістичні радянські республіки. У 1937 р. Північно-
Кавказький край був перейменований у Орджонікідзенський край. З Орджонікідзенського
краю у склад Дагестану були передані Ачікулацький, Каясулінський, Караногайський,
Кізлярський та Шелковський козачі райони і кордони Дагестану набрали сучасних обрисів.
У 1923 р. більшовики пішли на компроміс з шейхом Алі Мутаєвим. Більшовики вважали,
що боротьба з ісламом поки-що не на часі. У 1922-1925 рр. почалась політика коренізація в
Чечні. Був створений комсомол. У 1925 р. відбулась операція по роззброєнню чеченців. У
грудні 1923 р. Таштемір Ельдарханов був змінений на чолі Чечні Магомедом Енеївим.
Найближчі сподвижники Ельдарханова А. Гайсумов та З. Шеріпов вивели з кервництва.
ОГПУ їх звинуватило у хабарництві. Керівником Чеченського Виконкому став Д.

186
Арсанукаєв. Таштемір Ельдарханов ж був призначений у Північнокавказький крайовий
виконком. В 1925-1926 рр. була проведена чистка серед чеченських комуністів. У 1925 р.
була проведена кампанія по дискредитації шаріатських судів. У 1927 р. шаріатські суди
були обмежені у правах. У 1929 р. мулл почали позбавляти закяту. У 1928 р. до Чечні
приєднали Грозний та землі козаків у надтеречному регіоні. З середини 20-х рр. ХХ ст.
почалась емансипація жінок. Восени 1929 р. почалась форсована кампанія створення
ковгоспів. Це викликало повстання селян в Гойти, Шалі та Беної. У 1930 р. Червона армія
провела військову спецоперацію у Чечні та Дагестані. В 1928-1931 рр. відбувались процеси
над куркулями. Чеченці у 1931 р. вбили члена Чеченського обкома М. Кундухова. У 1932
р. колективізація в Чечні викликала повстання чеченців. Чеченців підтримали терські
козаки. На початку березня 1932 р. селяни Муцу Шамільов, Ібрагім Нінахаджієв, Усман
Ушхаєв, Хусейн Істамулов, Дада Кебетов розпочали повстання. Вони захопили нафтове
родовище в Ножай-Юртовському районі. Направлені проти них війська ОДПУ не змогли
придушути повстання. Довелось викликати РСЧА на чолі з М. Ватутіним. Була
сфабрикована справа ’’Чеченського національного центра’’ по якій репресіям було піддано
3 тис. людей. Після придушення повстання поновились процеси над куркулями. Одночасно
з чеченцями проти колективізації повстали кубанські козаки. У 1934 р. Чечня була
об’єднана з Інгушетією. У 1934 р. почалась чистка голов сільрад у новій Чечено-Інгушській
республіці. У 1937 р. були репресовані вже члени обкома республіки. У 1939 р. були
репресовані члени райвиконкомів. У 1938 р. був репресований Алі Мутушев. Загалом у 30-
ті рр. ХХ ст. було репресовано 40 тис. чеченців. У Горній Чечні для спротиву більшовикам
було сформовано 82 озброєні групи. Політика індустріалізації призвела до перетворення
Грозного на значний промисловий центр. Серед його населення домінували росіяни. У 1941
р. з початком німецького вторгнення на територію Радянського Союза активізувалось
чеченське підпілля. У жовтні 1941 р. у селах Галанчожзького, Шатойського та Ітум-
Калінського района повстали чеченські селяни. Вони відмовлялись йти у радянську армію
та сплачувати податки. Повстання тривало у жовтні-листопаді 1941 р. У 1941 р. Майрбек
Шеріпов сформував у листопаді ’’Чечено-Горську націонал-соціалістичну підпільну
організацію’’ . Повстання було придушене військами НКВС. Гірські райони
бомбардувались радянською авіацією. До Червоної армії було призвано 9 тис. чеченців. На
початку 1942 р. НКВС планувало виселення чеченців. Проте ці плани зламало швидке
просування німців. У серпні 1942 р. 1-а танкова армія Клейста вийшла до Тереку. Чеченців
примусово призивали до радянську армії щоб вони не підняли повстання у тилу. Восени
1942 р. радянські війська вели Грозненську-Малгобекську оборону операцію. У Чечні бої
велись на Алхан-Чуртській долині. Зазнавши значних втрат на Грозненському напрямку
німці перенесли удар на Північну Осетію на Владікавка та Кабардино-Балкарію на Нальчик.
У грудні 1942 р. радянські війська перейшли в контрнаступ. Навесні 1943 р. німці залишили
Північний Кавказ. У 1942 р. Абдурахман Авторханов пробився через лінію фронта до
німців і був доставлений у Берлін. Він запропонував союз проти більшовиків. 16 серпня
1942 р. загон Майрбека Шеріпова захопив село Хімой. Після цього повстанці зайняли Ітум-
Кале. Проте наприкінці місяця війська НКВС перемогли загон Майрбека Шеріпова в
зіткненнях в Ітум-Калінському та Шатойському районах. Восени 1942 р. Кабарда
опинилась під контролем німців. Там був сформований Національний уряд на чолі з З.
Кєлємєтьєвим та Д. Тавкєшєвим. Восени 1942 р. щоб залучити північнокавказьких
мусульман на свій бік командувач танкової армії Еберхард фон Макензен проголосив себе

187
мусульманином. У серпні та восени 1942 р. у радянський тил були закинуті 5 диверсійних
групп. Восени Хасан Ісраілов мав зустріч з представниками НКВС та чеченськими
комуністами. Нарком НКВС Чечено-Інгушетії Султан Албогачієв переписувався с Хасаном
Ісраіловим. Останній у 1941 р. створив ’’Партію Кавказьких братів’’ у якій було 5 тис.
членів у семи республіках. У 1942 р. кавказькі повстанці були готові виставити 25 тис.
воїнів. У 1943 р. з горських військовополонених німці сформували 7 добровольчих
батальонів. Вони були підпорядковані так званому Казачому стану який дислокувався у
Австрії та Італії. Восени 1942 р. та влітку 1943 р. НКВС провело каральні акції у Чечні. У
листопаді 1942 р. був убитий Майрбек Шеріпов. Тоді ж було знищено угрупування Х.
Шейхаєва. В Чечні в 1943 р. діяло 44 повстанських загони. Підготовка виселення чеченців
почалась ще у жовтні 1943 р. коли в Чечено-Інгушетію прибув вірменин Богдан Кобулов,
який був заступником Л. Берії. 9 листопада 1943 р. він подав Л. Берії доповідь про стан
справ у республіці. Чеченців та інгушів передбачалось виселити в Казахстан та Киргизстан.
У операції ’’Чечевіца’’ було задіяно 19 тис. бійців НКВС та 100 тис. солдатів внутрішніх
військ МГБ. Для операції підготували 15 тис. вагонів. Підготовка до депортації була
завершена до 17 лютого 1944 р. 22 лютого 1944 р. Л. Берія викликав до себе Супьяна
Моллаєва. 23 лютого операція ’’Чечевіца’’ була розпочата. Операція тривала до 20 березня
1944 р. та супроводжувалась великою кількістю смертей. Було вислано 493 тис. чеченців та
інгушів. Протягом 1945-1946 рр. чеченців та інгушів демобілізували з армії та вислали туди
ж куди і інших. 12 листопада 1920 р. було проголошена автономія народів Тереку. У 1924
р. була утворена Північно-Осетинська автономна область. 25-29 січня 1925 р. був обраний
північноосетинський облвиконком на чолі з Казбеком Борукаєвим. Вже у 1920 р.
більшовики віддали осетинським селянам частину колишніх поміщицьких та козачих
земель. У вересні 1921 р. Кабарда вийшла зі складу Горської Республіки. Кабардинці
виганяли зі своєї території осетин. Мігрантами стали 17 тис. осетин. Південні осетини
прибували з Грузії. У 1926 р. населення Північної Осетії зросло до 152 тис. При цьому у
горах мешкало 20 тис. У 1921-1922 рр. Осетію охопив голодомор. У 1921-1923 рр.
осетинські селяни були вимушені платити продподаток відомий більший як проразвєрстка.
У 20-ті рр. ХХ ст. почався НЕП. Серед осетинських селян почалась кооперація. Були
утворені кооперативи, артелі, товариства. З 1933 р. Владікавказ (Орджонікідзе) став
офіційно визнаним центром Осетії. До того центром був Моздок. У 1934 р. були розгорнуті
репресії проти куркулів. Ще раніше у 1928 р. була чистка в кооперативах. У 1937 р. були
репресовані члени Раднакркома Північної Осетії. З 1928 р. почалась колективізація.У 1930
р. в Північній Осетії був спротив насильницькій колективізації, коли селяни почали
виходити зі складу ковгоспів. У середині 20-х рр. ХХ ст. почалось формування
комсомольских та піонерських організацій серед осетин. У 1934 р. було проголосовано про
створення єдиної осетинської мови на основі іронського діалекту. У 1932 р. у кавказьких
республіках були створені національно-педагогічні університети. У 1925 р. був заснований
Північно-Осетинський НДІ. У 1925 р. була організована асоціація осетинських письмеників
Зіу. У 1930 р. відбувся з’їзд письмеників Північної та Південної Осетії. У 1921 р. осетини-
мігранти увійшли у ’’Комітет звільнення гірських народів Північного Кавказу’’. Вони
входили у 1922 р. ’’Комітет звільнення Азербайджану та горців Північного Кавказу’’. Від
осетин входили Ахмед Цаліков та Бета Хабаєв. У 1925 р. у Парижі було створене
’’Осетинське національне об’єднання’’ до якого входили М. Абацієв, А. Сікоєв, Б. Цораєв.
А. Цаліков діяв у Чехославччині у Празі. Він був редактором газет ’’Ног цард’’ та ’’Вільний

188
горець’’. Г. Баєв у 1922 р. мігрував до Німеччини у Берлін. Г. Газданов кілька років
перебував у Туреччині, Болгарії та Франції. У серпні 1942 р. німці вийшли на кордони
Північної Осетії. Восени 1942 р. вони наступали на Моздок та Ельхотівські ворота. У 1924
р. було утворено Інгушську автономну область. На Терек повернулись терські козаки. Це
призвело до їх конфлікту з інгушами, оскільки інгуші у 1920-1923 рр. зайняли землі які
колись належали терцям. На 1928 р. було 150 поселень інгушів. Інгуші виселились з гір на
рівнину. З 1928 р. метрополія почала політику колективізації. У 1928-1929 рр. почались
чистки серед інгушських комуністів у Владікавказі та Інгушетії. У 1933 р. на користь
Північної Осетії від Інгушетії був відторгнутий Приміський район поблизу Владікавказу.
Органи влади інгушів були переведені з Владикавказу у Шолохі у 1940 р. У 1936 р. було
виселено 1 тис. інгушських селян. У серпні 1942 р. відбулось вторгнення німців на простори
Інгушетії. Червона армія вела боротьбу у вересні-жовтні 1942 р. вели Малгобекську
оборону операцію. Відбувались бої у Мундар-Юрта та у Сагопшинській долині. У
листопаді 1942 р. радянські війська перейшли в контрнаступ. У жовтні 1943 р. Богдан
Кобулов прибув у Інгушетію і розпочав підготовку до депортації. 11 лютого 1944 р. питання
про депортацію розглядало Політбюро. 17 лютого 1944 р. Л. Берія зробив доповідь про
підготовку депортації. 20 лютого 1944 р. керівництво НКВС прибуло в Грозний. Депортація
була проведена 23 лютого 1944 р. Було депортовано 91 тис. інгушів. Інгуші були
депортовані у Таджикістан, Киргизстан, Казахстан, Узбекистан. 26 лютого 1944 р. була
ліквідована Чечено-Інгушетія. Рівнинна Інгушетія була приєднана до Північної Осетії, а
Гірська Інгушетія до Грузії. Чеченську еміграцію очолив Абдурахман Авторханов. Він був
репресованим чиновником облкому у 1937 р. У 1940 р. суд його виправдав. У 1941 р. він
був арештований за ідеологічне шкідництво. У 1942 р. чеченці переправили Абдурахмана
Авторханова через лінію фронту. У 1943 р. він обосновався в Берліні. У 1944 р. він став
членом Північнокавказького національного комітету. У 1948 р. Абдурахман Авторханов
був співробітником Російського інституту армії США. У 1950 р. він був одним з тих хто
заснував Інститут по вивченню історії та культури СРСР у Мюнхені. Він займався виданням
журналу ’’Вільний Кавказ’’. Він дожив до проголошення суверенітету Чечнею у 1991 р.
Абдурахман Авторханов застерігав Джохара Дудаєва та Б. Єльціна від військового
протистояння, але не був почутий. У квітні 1997 р. він помер і був похований у Мюнхені. У
жовтні 1943 р. Політбюро прийняло рішення про депортацію карачаївців. Співпрацювали з
німцями тільки 300 з 37 тис. дорослих карачаївців, а червоноармійцями були 5 тис. Втім, це
нічого не значило для радянського керівництва. Карачаївці був одним з народів, який чинив
спротив колективізації у 20-30-х рр. ХХ ст. Комуністи розглядали карачаївців як і балкарців
і кримських татар як внутрішніх ворогів. Було прийнято рішення вислати карачаївців до
Казахстану та Киргизстану. 68 тис. карачаївців було депортовано. З них 35 тис. було
вислано до Казахстану. 26 тис. було вислано до Киргизстану. Територію Карачаю було
передано Грузії. На території Черкеської автономної області була утворена Черкеська
управа німцями у 1942 р. Її очолив Ахмат Якубовський. У її складі перебували адиге,
росіяни та українці. Черкеська управа вела боротьбу проти радянських партизан і знищило
їх 3 тис. Мавлюд Дишеков став бургомістром Черкеська. Був сформований ’’Батальон
смерті у ім’я спасіння Черкесії’’. Мавлюд Дишеков став одним з керівників ’’Черкеської
Національної Ради’’. У 1943-1944 рр. німці у Мелітополі мали поліційний загін з черкесів.
Надалі батальон воював у Біларусі та Італії проти партизан. Кінець війни застав Мавлюда
Дишекова у Західній Німеччині. Султан Клич-Гірей у 1942 р. разом з донськими та

189
кубанськими козаками прийшов на Північний Кавказ. На території Адигеї він організував
один з черкеських національних комітетів. З кабардинців ж складався ’’Кабардинський
добровольчий кіннотний ексадрон’’. Черкеси та кабардинці були підпорядковані
’’Козачому корпусу’’ П. Краснова. Черкеські формування були згруповані у ’’Кавказьку
дивізію’’. У 1943 р. ’’Кавказька дивізія’’ вела боротьбу проти партизанів у Україні, а у 1944
р. проти партизанів у Біларусі. Далі черкеси вели війну у Польщі проти ’’Армії Крайової’’
та в Італії проти місцевих коммуністичних партизан. Кінець війни застав черкесів в Італії.
Вони потрапили у полон до англійців і потрапили до табору Обердраубурзі в Австрії. У
травні 1945 р. Султан Клич-Гірей разом з іншими 125 кавказькими офіцерами був виданий
Радянському союзу. В результаті ’’Процеса над Красновцями’’ він був засуджений до
розстрілу. 16 січня 1947 р. Султан Клич-Гірей був страчений. Каді Байрамуков у 1941 р.
сформував антибільшовицький повстанський загін. У 1942 р. коли прийшли німці Каді
Байрамуков разом з Муратбі Лайпановим, Дадиком Лайпановим, Адамом Хубієвим
сформував в Карачаївській автономній області ’’Карачаївський національний комітет’’.
Його бійці вели боротьбу проти радянських партизан. На початку 1943 р. радянські війська
зайняли Балкарію. Проти радянської влади діяло підпілля кілька десятків загонів загальною
чисельністю в 1227 чоловік. Це було приводом згідно якого Л. Берія 26 лютого 1944 р. видав
наказ про депортацію балкарців. У депортації балкарців взяло участь 17 тис. солдатів
НКВС. 29 лютого 1944 р. почалась операція, яка тривала до 15 березня 1944 р. Балкарські
землі були передані кабардинцям. Було депортована 34 тис. балкарців. Їхні землі були
передані Грузії. Загалом під час війни був сформований північнокавказький легіон
Вермахту, який складався з 30 тис. горців. У 1941-1942 гг. був сформований батальон
’’Горець’’ у склад якого входило 900 горців та 300 німців. Після підготовки цей батальон
був висаджений на Північному Кавказі. Після контрнаступу радянських військ у 1943 р. він
був переведений до Криму, де вело боротьбу з місцевими партизанами. У 1943 р. були
підготовлено декілька північнокавказьких батальонів другої хвилі і вони воювали на
території Хорватії та Греції проти сербських та грецьких партизанів. Також кавказці несли
службу по охороні Атлантичного валу у Франції та здійснювали поліцейські функції у
Данії. Влітку 1944 р. на території Біларусі був сформований ’’Північнокавказький полк’’
СС. У Італії було ж 7 тис. біженців з території Адигеї під командуванням Клич-Гірея. Вони
перебували у складі ’’Козачого стану’’. У 1945 р. їх видали Радянському Союзу. У 20-х рр.
ХХ ст. у Дагестані існували шаріатські суди, які судили по шаріату та адату. Також
повстанці проти радянської влади створювали абрецькі загони. У 1924 р. припинило
субсидувати шаріатські суди. 16 округів Дагестану були перетворені на 26 районів. У 1928
р. судебні функції були передані від шаріатських судів до сільрад. У 1928 р. почалось
викорінення кровної помсти, звичаю характерного для регіону. У 20-ті рр. ХХ ст. була
проведена коренізація. У органи влади були включені представники коріних народів
Дагестану. У 30-х рр. ХХ ст. почалась колективізація. Було репресовано 10595 родин
куркулів що дорівнювало мінімум 50 тис. населення Тоді ж почалась боротьба проти
ісламу. Було репресовано 5 тис. представників духовенства. Це були шейхи, каді, імами,
мюриди, мулл. У другій половині 30-х рр. ХХ ст. масово зачинялись мечеті. В 1936-1939
рр. були репресовані представники комуністичної номенклатурі з коріних народів. Їх
звинувачували у шпигунстві та троцькізмі. Центром Дагестану при радянській владі стало
місто Махачкала [Ахмадов, Хасмагомадов 2009, с. 675-872; История Северной Осетии
2003, с. 188-376; Кучиев 2011, с. 137-225; История Кабардино-Балкарской АССР 1967, Т. 2,

190
c. 101-287; История Ингушетии 2012, с. 389-470; Ажигова 2015, с. 31-35; Матиев 2017, с.
43-45; Магомедсултанов, Харисова 2007, с. 49; Кринко 2018, с. 174-175; Ялхароева 2018, с.
122-126; Атажахова 2020, с. 44; Добрякова, Камбиев 2021; Даудов 2012, с. 31-39; Кажаров
2018б, с. 49-52; Pohl 1999, p. 73-92; Petrovic 2018, p. 146-314; Lanzilotti 2022, p. 168-202;
Dunop 1998, p. 43-71; Gammer 2006, p. 137-173; Черджемов 2017, c. 19-23; Бугаев 2017, с.
98-107; Апажева, Татаров 2021, с. 71-78; Напсо 2006; Напсо 2010; Бобровников 2002, с. 85-
90, 217-233; Курбановы 2012].
Провівши досліддження ми прийшли наступних висновків. Після закінчення
Кавказької війни на Кавказі був встановлений новий порядок. Більшість земель на рівнині
були віддані козакам та російським колоністам. Горці були витіснені в гори. Проблемою
стало малоземелля. На Північному-Східному Кавказі осередком повстанського руху проти
радянської влади стала Чечня. На Північно-Західному Кавказі вогнищем повстань стала
Балкарія. У 1917 р. дві революції сприяли тому що активізувались горці. Російські залоги
видворялись з гірських регіонів. Було створені горські самоврядні організації. Апогеєм
цього став горський інтегрізм. Кавказькі горці утворили ’’Союз горців Кавказу’’. Початок
Громадянської війни в Росії сприяв тому що ’’Союз горців Кавказу’’ перетворився на
Горську республіку. У перший квартал 1918 р. радянська влада прийшла на Північний
Кавказ. Оплотом більшовицької влади стали Нальчик, Владікавказ, Грозний. У своїй
політиці на Північному Кавказі більшовики спирались на пролетаріат міст та терське
козацтво. Переломити ситуацію білі змогли влітку 1918 р. коли відбулось повстання Г.
Бічерахова. Під тиском більшовиків восени 1918 р. члени Горського уряду евакуювались у
Грузію і змогли повернутись у Дагестан лише восени 1918 р. за допомогою османських
військ. У листопаді-грудні 1918 р. більшовицькі частини витіснили з Центрального Кавказу
білі частини, проте у першому кварталі 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна завдала
поразки більшовикам у цьому регіоні. На боці білих проти більшовиків виступили черкеси
(адиге, кабардинці, черкеси) з яких були створені кіннотні дивізії. З приходом на території
Осетії та Чечні білі організували частини із осетин та чеченців. Частина дагестанців під
керівництвом Мікаїла Халілова прийняли владу білих. Проте у даргинських регіонах
успішну боротьбу проти білих вів шейх ал-іслам Дагестана Алі-Хаджі Акушинський у 1919
р. У Нагірному Дагестані та гірській Чечні у землях аварців, андійців та чеченців був
створений Північнокавказький емірат, який очолив Узун-Хаджі Салтінський. Війська
емірата вели ефективну боротьбу проти білих. Наступ більшовиків на Північний Кавказ у
першому кварталі 1920 р. призвів до евакуації білих частин у Крим та Грузію. Більшість
земель Північного Кавказу були поставлені під контроль Радянської Росії весною 1920 р.
Узун-Хаджі Салтинський, а потім його політичні спадкоємці чинили опір більшовикам у
Дагестані та Чечні до весни 1921 р. Дагестан повністю став контрольований більшовиками
у 1921 р. Цьому сприяв компроміс більшовиків з дагестанськими муллами. Чеченці з на чолі
з Наджмутдіном Гоцінським продовжували опір до 1924 р. включно. У 1921 р. на
Північному Кавказі були утворені Горська та Дагестанська радянські республіки. У 1924 р.
Горська Республіка була розділена на кілька республік. У 20-х рр. ХХ ст. почалась
коренізація. Була створена горська комуністична номенклатура. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст.
більшовики почали наступ на іслам. Тоді ж почалась форсована колективізація.
Колективізація зустріла сильний опір в землях чеченців та балкарців. Чечня повставала і у
30-х рр. ХХ ст. Це була найбільш бунтівна республіка. У 40-х рр. ХХ ст. під час Другої
Світової війни чеченці також повставали у тилу радянських військ. Інші народи не

191
відзначались такою активністю, проте чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців були
депортовані у 1943-1944 рр.

Література

1.Абдуллаев М. А. Триумф и трагедия шейх-уль-ислама Дагестана Али-Хаджи

Акушинского. Махачкала: Эпоха, 2013. 368 с.
2.Алиева С. И. Азербайджанская Демократическая республика и Горская республика
сотрудничество, проэкты объединения и взаимодействия с Османской империей (по
документам, договорам и нотам 1918-1920 гг.) . Ч. 1. // Северокавказский юридический
вестник. № 4. М.: Российская академия народного хозяйства и государственной службы при
Президенте Российской Федерации, 2015. С. 115-137
3.Алиева С. И. Азербайджанская Демократическая республика и Горская республика
во внешней политике Турции // Вестник Майкопского государственного технологического
университета. Майкоп: Майкопского государственного техноогического университета,
2016. https://cyberleninka.ru/article/n/azerbaydzhanskaya-demokraticheskaya-respublika-i-
gorskaya-respublika-vo-vneshney-politike-turtsii-po-rossiyskim-arhivnym-materialam
4.Алиева С. И. Азербайджанская Демократическая республика и Горская республика
сотрудничество, проэкты объединения и взаимодействия с Османской империей (по
документам, договорам и нотам 1918-1920 гг.) . Ч. 2 // Северокавказский юридический
вестник. № 1. М.: Российская академия народного хозяйства и государственной службы при
Президенте Российской Федерации, 2016. С. 90-144
5.Амбарцумян К. Р. Особенности взаимоотношений союза объединеных горцев и
Грузинской демократической республики (1918-1919 гг.) // История: факты и символы. №
4 (17). Елец: Елецкий государственный университет им. И. А. Бунина, 2018. С. 104-113
6.Ажигова А.М. Проблема земельного обеспечения в Ингушетии в период
существования Горской АССР (1921-1924 гг.) // Современная научная мысль. М.: Научно-
исследовательский институт истории, экономики и права, 2015. С. 31-35
7.Апажева Е.Х., Татаров А. А. Бандитизм и антисоветское подполье в 1942-1944 гг.:
на примере Кабардино-Балкарии // Известия Северо-Осетинский институт гуманитарных и
социальных исследований. № 39 (78). Владикавказ: Северо-Осетинский институт
гуманитарных и социальных исследований, 2021. С. 71-82
8.Атажахова Д.Д. К вопросу становления государственности народов Северного
Кавказа в годы Гражданской войны // Право и практика. М.: Научно-исследовательский
институт истории, экономики, права, 2020. С. 41-46
9.Ахмадов Я.З., Хасмагомадов Э.Х. История Чечни в XIX-XX веках. М.: Пульс, 2005.
996 с.
10.Басте Р.Ю., Касьянов В.В. Горцы и казачество Кубани в революционных
событиях 1917 г. // Историческая и социально-образовательная мысль. Т. 9. № 6-1.
Краснодар: Кубанская многопрофильная академия подготовки, переподготовки,
повышения квалификации специалистов, 2017. С. 13-16
11.Бобровников В. О. Мусульмане Северного Кавказа: обычай, право и насилие:
очерки по историографии и этнографии права Нагорного Дагестана. М.: Восточная
литература, 2002. 368 с.

192
 12.Бугаев А. М. Сталинские проэкты самоопределения народов Северного Кавказа
(к вопросу о исторической судьбе Горской АССР) // История: факты и символы. № 1 (10).
Елец: Елецкий государственный университет им. И. А. Бунина, 2017. С. 97-110
13.Даудов А. Х. Государственное устройство Горской АССР // Вестник Санкт-
Петербургского университета. Серия 2. Вып. 1. Санкт-Петербург: Санкт-Петербургский
государственный университет, 2012. С. 31-41
14.Добрякова Н.А., Донин А. Я., Лобанов В.Б. Антибольшевистские силы Теркско-
Дагестанского региона в период Гражданской войны 1917-1920 // Современная научная
мысль. М. : Научно-исследовательский институт истории, экономики, права, 2019. С. 58-67
15.Добрякова Н.А., Камбиев А.М. К вопросу о горском национальном движении на
Тереке и в Дагестане в 1917-1921 гг. // Современная научная мысль. М. : Научно-
исследовательский институт истории, экономики, права, 2021.
https://cyberleninka.ru/article/n/k-voprosu-o-gorskom-natsionalnom-dvizhenii-na-tereke-i-v-
dagestane-v-1917-1921-gg
16.История Ингушетии. Ростов-на-Дону: Южный федеральный университет, 2012.
536 с.
17.История Кабардино-Балкарской АССР с древнейших времен до наших дней. М.:
Наука, 1967. 440 с.
18.История народов Северного Кавказа (конец XVIII – 1917 г.). М.: Наука, 1988. 659
с.
19.История Северной Осетии. ХХ век. М.: Наука, 2003. 632 с.
20.История Северного Кавказа. Отв. ред Д.В. Сень, А.Т. Урушадзе. Ростов на Дону
Южный федеральный университет, 2017. 282 с.
21.Кажаров А. Г. Союз объединенных горцев и проблема автономии народов
Северного Кавказа в 1917-1920 гг. Известия Самарского научного центра Российской
академии наук. Т. 13. № 3. Самара: Самарский научный центр Российской академии наук,
2011. С. 112-117
22.Кажаров А. Г. Организация Союз объединеных горцев и сепаратизм на Северном
Кавказе : предпосылки, движущие силы и итоги // Вестник Адыгейского государственного
университета. Вып. 1 (214). Майкоп: Адыгейский государственный университет, 2018. С.
28-38
23.Кажаров А. Г. Формирование Горской АССР и проблемы национального
самоопределения Кабарды и Балкарии (1920-1921 гг.) // Гуманитарные и юридические
исследования. Ставрополь: Северо-Кавказский государственный университет, 2018. С. 48-
55
24.Камбиев А.М. Азербайджанская Демократическая республика и ее политика
относительно Терека и Дагестана (вторая половина 1919 г. – начало 1920 г.) // Historia
provinciae – журнал региональной истории. Vol. 4. № 4. Череповец: Череповецкий
государственный университет, 2020. С. 1140-1173
25.Кринко Е.Ф. Национальная политика и преобразования на Северном Кавказе в
период Революции и Гражданской войны // Cоревременные исследования социальных
проблем. Т. 10. № 1. Красноярск: Научно-инновационный центр, 2018. С. 163-183
26.Курбанов М.Р,Курбанов Ж.М. Народы Дагестана: история депортаций и
репрессий: трагедия и уроки. Махачкала: Лотос, 2009. 376 с.
27.Кучиев В. Д. История Осетии. ХХ век. Владикавказ: Ир, 2011. 255 с.

193
 28.Магомедсултанов И.И., Харисова З.С. Национально-государственное
строительство в Дагестане и на Северном Кавказе в 1917-1920 гг. // Вестник Дагестанского
государственного университета. Вып. 3. Махачкала: Дагестанский государственный
университет, 2007. С. 45-49
29.Матиев Т. Х. Образование Горской АССР и его влияние на состояние в
Ингушетии после окончания Гражданской войны // Известия Саратовского университета.
Новая серия. Серия История и Международные отношения. Т. 17. Вып. 1. Саратов:
Саратовский государственный университет, 2015. С. 42-45
30.Матиев Т. Х. Роль меньшевистской Грузии в поддержке горского
антиденикинского движения в период Гражданской войны на Кавказе // Современная
научная мысль. М.: Научно-исследовательский институт истории, экономики и права, 2019.
С. 86-89
31.Напсо Н. Т. Северокавказские воинские формирования в германских
вооруженных силах (1941-1945 гг.) // Вестник Адыгейского государственного
университета. Майкоп, Адыгейский государственный университет, 2006.
https://cyberleninka.ru/article/n/severokavkazskie-voinskie-formirovaniya-v-germanskih-
vooruzhennyh-silah-1941-1945-gg-1
32.Напсо Н. Т. Северокавказские воинские формирования в германских
вооруженных силах (1941-1945 гг.) //Вестник Адыгейского государственного университета.
Майкоп, Адыгейский государственный университет, 2010.
https://cyberleninka.ru/article/n/severokavkazskie-voinskie-formirovaniya-v-germanskih-
vooruzhennyh-silah-1941-1945-gg
33.Османов О. И. Совет обороны Северного Кавказа и Дагестана как коалиционное
правительство и предшественник Революционного комитета Дагестана Известия
Кабардино-Балкарского научного центра РАН. № 6 (56). Нальчик: Кабардино-Балкарский
научный центр Российской академии наук, 2013. С. 183-189
34.Шилова С. Г. Военные формирования горцев в белых армиях Юга России.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук. Специальность
07.00.02 – Отечественная история. М., Российский государственный гуманитарный
университет, 2007.
35.Черджемов С. Р. Становление государственности и конституционализма у
народов Юга России (1917-1937 гг., на примере осетинского народа) // Актуальные
проблемы Российского права. № 9 (82). Сентябрь. М., Московский государственный
юридический университет им. О. Е. Кутафина, 2017. С. 18-24.
36.Ялхароева М. А. Лидеры чечено-ингушского зарубежья – публицисты В. Г.
Джабагиев и А. Авторханов // Вестник Калмыцкого университета. № 37 (1). Элиста:
Калмыцкий университет, 2018. С. 121-127
37.Dunlop J. B. Russia confronts Chechnya. Roots of separatist conflict. Cambridge:
Cambridge University Press, 1998. 234 p.
38.Gammer M. The lone wolf and the bear. Three centuries of Chechen defiance of Russian
rule. Pittsburg: University of Pittsburg Press, 2006. 272 p.
39.Lanzilotti I. Land, community and the state in Caucasus. Kabardino-Balkaria from
Tsarist conquest to Post-Soviet Politics. London – New York: Bloomsbury Productions, 2022. XII,
316 p.

194
 40.Petrovic J. From conquest to deportation. The Northern Caucasus under Russian rule.
New York - Oxford: Oxford University Press, 2018.XXIV, 446 p.
41. Pohl O. J. Ethnic cleasing in USSR. Westpost: Greenwood press, 1999. XVII, 179 p.

Рахно Костянтин

Острів Перун у легендах Нижньої Наддніпрянщини

Стаття присвячена легендам українського населення Нижньої Наддніпрянщини

стосовно острову Перун на Дніпрі. Однойменний зі слов’янським язичницьким богом грому
Перуном, він поставав у легендах як втілення або як місце мешкання цього божества, що
уявлялося багатоголовим змієм. Архаїчні уявлення про громовержця як про дракона були
властиві багатьом індоєвропейським народам. Зокрема, осетини визнавали свого бога грому
Уаціллу вогняним блискавконосним змієм. Уявлення про змія-громовержця Гарабонціаша
побутували й серед угорських аланів-ясів. Тому можна зробити висновок, що цей
міфологічний образ українців Нижньої Наддніпрянщини сформувався під впливом вірувань
іраномовних народів і завдячує своєю появою скіфо-сарматському субстратові українців.
Ключові слова: фольклор, топонімічні легенди, острів Перун, осетини, яси,
іранський субстрат.

Rakhno Kostyantyn

Perun island in the legends of the Lower Dnieper region

The article is devoted to the legends of the Ukrainian population of the Lower Dnieper
region regarding the island of Perun on the Dnieper. Having the same name as the Slavic pagan
Thunder God Perun, it appeared in legends as an incarnation or as a place of residence of this deity,
who was imagined as a multi-headed snake. Archaic ideas about the Thunderer as a dragon were
characteristic of many Indo-European peoples. In particular, the Ossetians recognized their
Thunder God Waсilla as a fiery, lightning-breathing dragon. Ideas about the thunder dragon
Garaboncias also existed among the Hungarian Alans – Jasz people. Therefore, we can conclude
that this mythological image of the Ukrainians of the Lower Dnieper region was formed under the
influence of the beliefs of Iranian-speaking peoples and owes its appearance to the Scythian-
Sarmatian substrate of Ukrainians.
Key words: folklore, toponymic legends, Perun Island, Ossetians, Jasz people, Iranian
substrate.

До безперечних наукових заслуг Ярослава Дашкевича слід віднести те, що він

привернув увагу до етнокультурної взаємодії українців зі степовиками та численних явищ в
українській культурі, які завдячують своєю появою цій взаємодії [10, с. 448-486, 491]. У
повній мірі це стосується малодослідженого фольклору українців Нижньої
Наддніпрянщини. Багато тамтешніх легенд, у тому числі пов’язаних із природними
об’єктами – островами, скелями, великими каменями на Дніпрі, мають стародавнє коріння

195
і знаходять паралелі у фольклорі іраномовних народів, насамперед осетинів – прямих
нащадків скіфів і сармато-аланів, які мешкали в степах Північного Причорномор’я задовго
до слов’янського та тюркського населення і, в якості субстрату, зробили свій внесок у
формування українського етносу [29; 33; 30; 31; 32; 34].
Одним із таких природних об’єктів був затоплений нині невеликий, але дуже
високий, скелястий острів Перун (у місцевій вимові Пéрун, навіть Пéрен). Перун був
вищим за Стрільчу скелю, що коло Лоханського порога, але нижчим за сусідній острів
Таволжаний і Велику Хортицю. З західної сторони острів Перун мав печеру, яка звалася
Змієва і в яку можна була влізти тільки в липні або в серпні, коли вода в Дніпрі стояла
низько. З весни й до середини літа печеру заливала вода [4, с. 43; 41, с. 69; 43, с. 42]. Острів
здавна був відомий під такою назвою. Літописець під 988 роком повідомляв про ідола
язичницького бога Перуна, скинутого у Києві в Дніпро після хрещення Русі: «Яко пустиша
и пройде сквозѣ порогы, извѣрже и вѣтръ на рѣнь, яже и до сего дни словетъ Перуня рѣнь»
[26, с. 80].
Українці Дніпровського Надпорожжя розповідали легенди про цей острів. На нього
начебто перетворився той ідол Перуна Київського, що приплив Дніпром. За іншими
оповідями, Перун був багатоголовим змієм на небі, який літав по всьому світу, одні його
боялися, а інші йому поклонялися. Він мешкав у згаданій печері на цьому ж острові,
викрадав красивих дівчат і жив із ними, а чоловіків пожирав. Згодом його здолав богатир,
визволивши викрадену царівну.
Вперше легенди про острів Перун записав у 1856 році під час літературної експедиції
по Придніпров’ю відомий український поет, письменник, перекладач, етнограф Олександр
Афанасьєв-Чужбинський. За розповідями дніпровських лоцманів, на цьому острові, у
печері на Зміїній скелі колись жив змій-цар, у якого була дочка-красуня. Змій з трьома
головами беріг свою дочку, щоб вона не покохала якогось руського царевича, та все-таки не
вберіг, тому що красуня відпливла з якимсь витязем вниз по Дніпру у Чорне море. З того
часу змій зробився ще лютішим, ніж він був до того, і щодня вилітав куди-небудь в округу
за новою жертвою [2, с. 118-119].
Пізніше польський археолог і журналіст Анджей Подберезький, який також
мандрував Дніпровими порогами у 1857 році, зробив спробу простежити в цій легенді
спільні мотиви з міфом скіфів про праматір-змію, який зафіксував Геродот. Він також
звернув увагу на печеру побіля Лоханського порогу, де, за переказом, мешкав змій, який
пожирав людей [25, с. 494-506; 45, с. 2-32].
Подальше збирання легенд про нижньодніпровський острів Перун пов’язане з
іменем маршалка Олександрівського повіту Катеринославської губернії, фольклориста,
етнографа й історика Якова Новицького, що зробив великий внесок у студіювання народної
творчості Нижньої Наддніпрянщини. У селі Оврамівці Катеринославського повіту 1890
року старі люди розповідали Новицькому: «Колись, кажуть, змій був на небі і літав по всему
світу, єго всі боялись, а інчі і кланялись йому. Як узнав Бог, шо єму поклоняється, взяв і
пооднімав крильця, він упав з неба в Дніпро і поплив. Ідолопоклонці бігли берегом та й
кричали: «Перуне, Перуне, приплеви до берега». Преплив він до острова і показалась єму
глибока нора; він туди і пропав. Від того часу прозвано і острів Перуновим» [22, с. 75].
У Смолиці Катеринославського повіту 1890 року діди переповідали: «Кажуть, шо
Перунового острівка тут не було, а преплив на єму змій відкільсь з гори. Як плив він, тоді б
то, кажуть, одним боком бігли ідолопоклонці і викликали на берег, а другим вийшли

196
назустріч православні й почали молебствовать і заклинать. Де стояли наші с корогвами, туда
він подплив і став. Змієва нора – з боку от Дніпра; вона, кажуть, була дуже глибока, та після
того, як змій згинув, скеля зійшлася щільно, і нори нема. Бить-то так було, а чи правда цему
– не знаю» [22, с. 75-76]. Дещо інакше постає оповідь від старожитця у селі Язиковому-
Федорівці того ж повіту, записана в 1886 році: «Низ трохи Орлового, – острівок Перун. Про
цей острів Перун ось що я чув від старих людей. Якийсь-то, кажуть, бог Перун плив
Дніпром, і єго хвилею викинуло на острів; тут єго заховано, а потім одкопано. На єму,
кажуть, було золота три пуда, а сам зробленний з дерева. Від того і острів став Перун. На
Перун, від Дніпра, є нора: колись, кажуть, там жив змій, і єму носили людей. Нору звали
Змієвою» [22, с. 76].
1885 року у селі Петровському-Свистуновому Олександрівського повіту Яків
Новицький записав таку розповідь: «Стіко впамьятку – острів зветься Перуном. На єму
висока скала, а в ній, від Дніпрового ходу, – скоти. До Христового рожденія, кажуть, жив
там змій; він гарбав під себе жінок і дівок, а мужей пожирав. Як Христос народився – змія
прокляв, а потім звоював єго якийсь богатир. У змія було, кажуть, три голови і крила. Він,
як летить, освіщає весь світ, а огонь так і палає». Розповідали, що на острові запорожцями
був закопаний скарб [22, с. 76-77].
Літні люди на острові Хортиця, опитані Новицьким 1886 року, були переконані, що
«після багатирів ще жили змії, тіко уже з однією головою. У нас, кажуть, жило три зміяки:
один на острові Хортицькому, другий – на порозі Гадючому, а третій – на острові Перуні,
шо низче порога Будила. Пещери їх і тепер єсть. Ці зміяки похожі були на великих гадюк,
тіко уміли літать. Крила у них були, кажуть, як у кажана, і покриті лускою. Хвіст довгий, а
на кінці мов стрілка з зазубнями. Як понаходили сюди запорожці, як почали воювати турків,
вони з ляку і порозлітались к бісовій матері... Після зміїв плодились тут полози. Це уже гад
недавній, бо і наші батьки бачили...» [21, с. 14]. У селі Вознесенка один з дідів підтвердив,
що «низче порога Гадючого, на острівку, була, та і тепер єсть – скота, де жив змій с трема
головами; єго всі боялись... Оце як летить, то так весь світ і засяє! Це було давно. Зміїв,
кажуть, водилось тут три: один на Перуні, другий на Гадючому порозі, третій на острові
Хортиці. На Хортиці, якраз у Висчій Голові, єсть і тепер глибока скота; ми її так Змієвою і
звемо» [21, с. 16].
Найвидатніший дослідник запорозького козацтва, знавець народного побуту й
вірувань населення колишніх земель Вольностей Запорозьких, історик, етнограф і
фольклорист, академік Дмитро Яворницький під час експедиції на острів Хортиця 1883 року
чув від мешканців сіл Петровське й Андріївка Олександрівського повіту Катеринославської
губернії, що острів Перун отримав свою назву від ідола бога Перуна, скинутого за
повелінням князя Володимира в Дніпро. Як поплив той Перун по Дніпрові, так досяг до
самого острова Тівільжана (Таволжаного), там уже спинився і перекинувся в невеликий
острів. Від того там, де він ліг головою, там найбільша висота на острові, а там, де він
простягнувся ногами, там найменша висота на ньому. А печера, що в Перуні, називається
Змієвою тому, що в ній жив змій, страшенний змій, такий, що пожирав людей. Ухопить,
бувало, якусь людину, притягне в печеру та там і зжере. Від цього змія і печера стала
називатися Змієвою. За словами оповідачів, це було дуже давно, ще не за їхньої пам’яті, та
й не за пам’яті, мабуть, їхніх дідів і прадідів [41, с. 70; 42, с. 191].
1905 року Дмитро Яворницький записав від старої жінки у селі Августинівка-
Смольща Катеринославського повіту розлогу оповідь: «До прийняття нашими предками

197
християнської віри, кажуть, серед Києва стояв кам’яний ідольський Бог Перун, з золотою
головою. А тоді, як київський князь Святославський привіз до Києва од греків християнську
віру, того Бога скинуто було в Дніпро. І поплів той Перун униз за водою, і спинився аж між
порогами, коло високого скелястого острова, супроти Тівільжана. В тому острові є велика
печера, і в тій печері й оселився той Бог Перун. Там він перекинувсь у семиголового змія.
Від того Перуна-змія й острів прозвали Перуном, а печеру – Змієвою. В тій печері, казали
старі діди, були двері: сперше залізні, а тоді золоті; а всередині стояли столи: сперше
срібняні, а тоді золоті. На столах були дуже дорогі скатерті з золотими китицями по углах.
Усе там було дуже гарно вбрано, тільки нікого не було видко, а тільки чути було, що там
хтось-то дуже тяжко стогнав в самій глибині. А стогнав не хто ж, як семиголовий змій. Люди
боялися лазити в ту Змієву печеру. Тільки один дід Винниченко ходив туди, бо він був
великий чарівник. Він брав з собою свічку і з нею влазив у печеру, а що він там робив, то
невідомо. А як коли було влізе, то там підніметься такий страшенний гул, що аж усе каміння
того острова тріщить. А гул ішов від того ж семиголового змія. Той великий семиголовий
змій часто вилітав з печери, хапав скрізь красивих дівчат, жив з ними, а потім пожирав їх.
Одного разу він притяг якусь цареву дочку і вже був почав над нею знущатись, та Бог наслав
туди такого богатиря, який убив того лютого змія, а з царівною одружився і мав від неї три
сини-соколи» [20, с. 123-124].
Дід-лоцман із села Старий Кодак запитував Яворницького:
«– Подивіться ви на цей острів Перун та й скажіть, на кого він схожий.
– Та на кого ж?
– На змія: оце, де найвища його частина, це голова; оце по середині, де перепояска,
це його стан; а оце, де його кінець, це його хвіст.
І справді, як подивишся на острів Перун трохи оддаля, то побачиш перед собою
немов би якесь величезне чудище, що простяглось вздовж лівого берега Дніпра головою
на північ, а хвостом на південь з перехватом на середині.
– Це був колись такий поганський бог у наших предків, і стояв він десь у
Києві, так київський князь Святославський, як прийняв святий закон Христа, звалив того
бога на землю, одтяг його до Дніпра та й шпурнув у воду. То він як поплив, як поплив
та опинився аж між порогами та оце тут і перекинувся в острів.
– Ото так і було?
– Ото так мені казав мій дід, а він прожив на віку дев’яносто п’ять годів, так йому за
його довгий вік довелось багато чого чути» [43, с. 43].
Історик козацтва та церкви, культурний діяч Василь Біднов у 1919 році теж
повідомляв про острів Перун: «Печеря зветься Змієвою, бо тут нібито колись жив змій з
трьома головами й крилами; він грабав під себе жінок і дівчат, а чоловіків пожирав» [4, с.
43]. З давньою Перуновою Рінню пов’язують і поселення Перун у Вільнянському районі
Запорізької області [5, с. 163]. Важливо, що ці оповіді з Катеринославщини, почасти
етіологічні стосовно елементів ландшафту, були суто народними і не мали жодного стосунку
до книжності [9, с. 112-113]. Тому вкрай цікаві фольклорні паралелі до них.
Перш за все, вони виявляються на півночі Русі, в Новгороді, де ідол Перуна під час
хрещення так само був скинутий у Волхов. Дослідники новорічної обрядовості запорозьких
козаків звернули увагу на свідчення ХVІІІ століття про обов’язкову імітацію боротьби двох
груп січових куренів, що уособлювала повернення до первісного хаосу. Такий узвичаєний
ритуальний двобій сторін побутував не лише на Січі, але й у Новгороді. Традиційні

198
новгородські кулачні бої, які, попри всі заборони церкви, побутували ще п’ятсот років після
хрещення, мали легендарно-міфологічне обґрунтування і розглядалися чи то як справджене
Перунове прокляття, чи то як виконання заповіту скинутого Перуна, отже, були прямо
пов’язані з язичницьким культом бога грому. Враховуючи кількість топонімів та
топонімічних переказів, що пов’язані з іменем та атрибутами Громовержця на Нижній
Наддніпрянщині, поширеність легенд про Перуна в досліджуваному регіоні, науковці
вважають, що бійка «нижніх» та «верхніх» куренів під час виборів кошового отамана на
території Запорожжя, як і в середньовічному Новгороді, була відлунням ритуальної імітації
основного міфу балто-слов’янської міфології, де поєдинок бога грому зі змієм був виразно
приуроченим до Нового року [3; 23, с. 12].
У Новгороді теж були відомі уявлення про Перуна як про летючого змія чи ящера.
Зокрема, «Літописець Російський середніх часів», укладений наприкінці ХVІІ – на початку
ХVІІІ століття дияконом Афанасіївського монастиря в Молозі на Ярославщині Тимофієм
Каменевичем-Рвовським, Мазуринський літописець, а також низка інших літописів
розповідають, що старший син праотця Словена – Волхов, на честь якого була
перейменована місцева річка Мутна, – був «лютый чародѣй», набував подоби крокодила,
ховався в річці, топив і жер людей, які не хотіли вшановувати його як Перуна. Він жив в
особливому місці на березі річки, яке зветься Перинню і де язичники поклонялися йому.
Вони запевняли, що Волхов «сѣлъ въ Боги», але насправді біси утопили його в річці. Над
тілом злого чародія, викинутого хвилями в Перині, злочестиві відправили тризну і насипали
високу могилу [16, с. 33-34; 8, с. 17-18; 28, с. 443; 27, с. 12]. Збірник стольника Олексія
Мусіна-Пушкіна, укладений в другій половині ХVІІ століття, називає Волхова «Морским
Щудом», приписує йому розбій на річці Мутній і каже, що він з’являвся там, де не очікували,
наводячи на всіх жах [35, с. 14-15]. Книжна розповідь про Волхова певним чином
перегукується із південноукраїнськими топонімічними легендами про лиходійства змія
Перуна.
Що стосується теріоморфної подоби Перуна, то народна оповідь про нього була
записана від старого рибалки російським письменником і етнографом Павлом Якушкіним
1859 року під Новгородом біля скиту Юріївського, відомого в народі як Перюньський (так
Якушкін передавав особливості вимови старика – замість Перунський). На запитання про
кам’яний стовп, який виявився верстовим, старий розповів:
«Был зверь-змияка. Этот зверь-змияка жил на этом самом месте, вот где теперь скит
святой стоит, Перюньский. Кажинную ночь этот зверь-змияка ходил спать в Ильмень-озеро
с Волховскою коровницею. Переехал змияка жить в самый Новгород; а на ту пору и
народился Володимир-князь в Киеве; тот самый Володимир-князь, что привел Русею в веру
крещенную. Сказал Володимир-князь: «Всей земле Русской – креститься». Ну и Новгороду
– тожь. Новгород окрестился. Черту с Богом не жить: Новый-Город схватил змияку Перуна,
да и бросил в Волхов. Черт силен: поплыл он не вниз по реке, а в гору – к Ильмень-озеру;
подплыл к старому своему жилью, – да и на берег! Володимир князь вели на том месте
церковь рубить, а дьявола опять в воду. Срубили церковь: Перюну и ходу нет! От того эта
церковь называется Перюньскою; да и скит тоже Перюнской… Да на то и столб поставлен:
место, где, значит, Перюн из Волхова выскочил…» [44, с. 118].
Окремі гіперскептично налаштовані дослідники заявляли, що переказ, розказаний
старим рибалкою, в основних сюжетних лініях – плавання вгору по річці, Перун у вигляді
рептилії та інші – повторює «Повість про Словена й Руса», списки якої, очевидно,

199
послужили основою для народних переказів. Щоправда, в народному викладі логіки більше:
вгору проти течії пливе не мертве тіло, а сам Перун. На їхню думку, літературний бісівський
крокодил «Повісті», незнайомий народній творчості, перетворився на фольклорного
«зміяку» [6, с. 311; 17, с. 217]. Проте інші вчені вказали, що слов’янський Перун, як і деякі
інші громовержці, мав зміїну природу, а оповідь про Волхова підкреслює шаманістичне
Перунове єство, його зв’язок із вшануванням могил загиблих неприродною смертю чи
злочинців, показуючи завершення міфічного часу та розгортання історичного циклу. Вона
має риси, відмінні від книжного переказу, а також певною мірою підтверджується
археологією. У Новгороді в шарах 30-60-х років XII століття виявлена металева фігурка
людино-змії, стилізоване зміїне тіло якої з одного боку вінчає стилізована зміїна голова, а з
іншого – бородатий чоловік. Зображення останнього майже точно співпадає з іншим,
знайденим у шарах X століття в Старій Ладозі. Тільки дерев’яна ладозька статуетка в
нижній частині завершується коротким стержнем зі слідами пошкодження [19; 11, с. 139-
142; 15, с. 111-113; 9, с. 117-118, 121-122].
Не лише у східних слов’ян Громовержець виступав у ролі змія. Саме таким він є у
Македонії: там є міф про крилатого Змія, котрий жив на полонині Перун у Маріово,
проголошував себе царем цієї місцевості, мав своє стольне місто, де жила його цариця, і
воював з іншим змієм, із бичачою головою, на ім’я Теле-паша, котрий мешкав у печері в
Доброму Полі. Битва між ними, перетвореними на хмари, відбувалася в небі і
супроводжувалася громом, блискавками й градом, аж доки другий змій не тікав. Ясно, що
перший Змій і є сам Перун, а другий, із печери, – хтонічне божество Велес, покровитель
худоби й підземного світу [37, с. 438-439]. У південних слов’ян добре збереглися уявлення
про змія як володаря громовиці, Громовержця. За допомогою блискавки він б’ється з
іншими зміями та демонами-халами [13, с. 30-32; 7, с. 121].
Цікавою є вказівка на дружину македонського Перуна, що нагадує дівчат із
українських легенд і новгородську «корівницю». В «Тайттірійя Араньяці» (І, 12, 3-4)
громовержець Індра постає як коханець Ахальї, котра в більш пізній літературі описується
як дружина ріші Готами, що, судячи з імені, мав багато корів [36, с. 367]. І саме ведійський
Індра в одній зі своїх архаїчних іпостасей міг первісно виступати у подобі дракона –
подателя води [18, с. 184; 7, с. 128]. Аналіз рясного індоєвропейського матеріалу показує,
що найархаїчнішою іпостассю Громовержця є змій. Змієборці самі мають натуру змія. І
пізніше божество грому зберігало свою змієподібну вогнисту природу в багатьох народів
Євразії. Етапом у розвитку цього образу за християнства було перетворення змія на
помічника й атрибут святого, що перейняв функції Громовержця, зокрема святого Іллі.
Ототожнення змія із зигзагоподібною блискавицею, що розділяє і з’єднує небо та землю,
теж було властивим багатьом міфологіям [7, с. 121; 12, с. 154]. Археологи нагадують, що
саме на острові Перун 1929 року були виявлені рештки не тільки одного з багатьох поселень
інгульської катакомбної культури першої половини XVII століття до н.е., але й унікальної,
найбільшої з відомих майстерні по виготовленню з місцевого діабазового порфіриту
орнаментованих «громових» сокир-жезлів, які могли слугувати як ознаками влади, так і
культовими предметами, атрибутами жерців. Крім бракованих незакінчених кам’яних
знарядь, там було знайдено велику кількість інструментів для їхнього виготовлення. Така
кількість знарядь значно перевищувала потребу в них одного поселення і призначалася для
обміну. Прикрашені рельєфними зображеннями зигзагоподібних блискавок, дощових
потоків і колосків, сокири розходилися звідти по степовому Правобережжю, в окремих

200
випадках потрапляючи у Приазов’я, а їхні репліки відомі й на Північному Кавказі [38, с. 68-
69; 39, с. 121-122, 289-290, 293]. Тому можна було б припустити певну спадкоємність
нижньодніпровського острова Перун як місця пошанування бога грому, починаючи з
бронзової доби.
При цьому змія-громовержця, судячи з деяких даних, вшановували і північні іранці,
що на тривалий час стали володарями степів Північного Причорномор’я. Аналогом
осетинського бога грому й блискавки Уацілли в угорських аланів-ясів – споконвічних
землеробів – є Гарабонціаш-небожитель, що має вигляд дракона. Літаючи по небу, він, у
випадку нешанобливого ставлення, може викликати грозу, град, зливу і навіть послати
смерть. Його ім’я співзвучне архаїчній дигорській говірці осетинської мови [14, с. 232-233].
За деякими даними, осетини у першій половині ХІХ століття також визнавали Уаціллу
вогняним блискавконосним змієм [1, с. 483; 24, с. 20]. Тогочасні дослідники міфології, дещо
прямолінійно ототожнюючи Уаціллу зі святим Іллєю, писали, що кавказькі
напівхристиянські народи, як і слов’яни, вважали Іллю богом грому. Осетини, за їхніми
словами, вшановували вогняного блискавконосного дракона та зближували його з Іллею,
вважаючи Іллю втіленням блискавичного змія [40, с. 59].
Виглядає дуже вірогідним, що саме від сармато-аланських степових племен південні
та частково східні слов’яни успадкували міфологічні уявлення про Громовержця в образі
крилатого змія на небі, що посилає дощі та грози. Ці субстратні уявлення сполучилися з
іменем слов’янського бога грому Перуна, а потім, після християнізації контамінувалися на
Дніпрі з оповідями про долю його скинутого ідола та змієборчим епічним мотивом,
зрештою потрапивши у народні топонімічні легенди Південного Подніпров’я, що
наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття функціонували у середовищі мешканців
довколишніх сіл і дніпровських лоцманів. Можливо, раніше вони відігравали певну роль в
обрядовості козаків Запорозької Січі, в тому числі новорічній. Легенди про острів Перун
вкотре показують важливість вивчення фольклору колишніх земель Вольностей
Запорозьких на предмет явищ субстратного характеру, що проливають світло на складні й
неоднозначні процеси етногенезу та культурогенезу українців.

Список використаних джерел і літератури

1. Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу: Опыт сравнительного

изучения славянских преданий и верований, в связи с мифическими сказаниями других
родственных народов. – Москва: издание К.Солдатенкова, 1865. – Т. 1. – 800 с.
2. Афанасьев-Чужбинский А.С. Поездка в Южную Россию – Санкт-Петербург:
типография Морского министерства, 1863. – Ч. I. Очерки Днепра. – 465 с.
3. Балушок Василь. Головний ритуал Січі // Слово і час. – Київ, 1998. – № 1. – С. 85-
88.
4. Біднов В. Дніпрові пороги. Топографичні відомості. – Катеринослав: Видання
Катеринославського Союзу Споживчих Т-в, 1919. – 79 с.
5. Бучко Д.Г. Елементи язичництва в українській топонімії // Ономастика України
першого тисячоліття нашої ери. – Київ: Наукова думка, 1992. – С. 161–166.
6. Васильев М.А. Язычество восточных славян накануне крещения Руси:
Религиозно-мифологическое взаимодействие с иранским миром. Религиозная реформа
князя Владимира. – Москва: Индрик, 1999. – 328 с.

201
 7. Георгиева Иваничка. Българска народна митология. – София: Наука и изкуство,
1983. – 210 с.
8. Гиляров Ф. Предания русской начальной летописи. – Москва: типография
Современных известий, 1879. – 326 с.
9. Грузнова Е.Б. Новгородский змияка-Перун и его аналоги // Rossica antiqua. –
Санкт-Петербург, 2010. – № 1 (1). – C. 108-127.
10. Дашкевич Ярослав. Майстерня історика: Джерелознавство та спеціальні
історичні дисципліни. – Львів: Літературна агенція «Піраміда», 2011. – 792 с.
11. Дудко Д.М. Матерь Лада: Божественное родословие славян. Языческий пантеон.
– Москва: Эксмо, 2003. – 432 с.
12. Иванов В.В., Топоров В.Н. Исследования в области славянских древностей:
Лексические и фразеологические вопросы реконструкции текста. – Москва: Наука, 1974. –
341 с.
13. Иванов Й. Культ Перуна у южных славян. – Санкт-Петербург: типография
Императорской Академии наук, 1904. – 35 с.
14. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. –
Москва: Наука, 1996. – 288 с.
15. Калоянов Анчо. Старобългарското езичество: мит, религия и фолклор в картината
за свят у българите. – Велико Търново: университетско издателство «Св. св. Кирил и
Методии», 2000. – 239 с.
16. Карамзин Н. История государства Российского. – Санкт-Петербург: типография
Н. Греча, 1818. – Том I. – XXIV, 297, 156 с.
17. Клейн Л.С. Воскрешение Перуна: К реконструкции славянского язычества. –
Санкт-Петербург: Евразия, 2004. – 480 с.
18. Кузьмина Е.Е. Цилиндрическая печать из Мервского оазиса со сценой
единоборства // История иранского государства и культуры: К 2500-летию Иранского
государства. – Москва: Наука, 1971. – С. 180–189.
19. Лаушкин К.Д. Деревянная фигурка антропоморфного существа из Старой Ладоги
// Фольклор и этнография Русского Севера. – Ленинград: Наука, 1973. – С. 250–273.
20. Легенди та перекази / Упорядкування та примітки А.Л. Іоаніді, вступна стаття
О.І. Дея. – Київ: Наукова думка, 1985. – 400 с.
21. Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собранные
в Екатеринославщине. 1875 – 1905 г. – Екатеринослав: типография Губернского Земства,
1911. – 118 с.
22. Новицкий Я.П. С берегов Днепра // Сборник статей Екатеринославского научного
общества по изучению края: Издан к XІІІ археологическому съезду в Екатеринославе. –
Екатеринослав: типография Губернского Земства, 1905. – С. 2–213.
23. Павленко Ірина. Новорічні свята і обряди Запорізької Січі і фольклор Півдня
України // Народна творчість та етнографія. – Київ, 2004. – № 6. – С. 9-19.
24. Перетц В.Н. Материалы к истории апокрифа и легенды. 1. К истории Громника.
– Санкт-Петербург: типография Императорской Академии наук, 1899. – 85 с.
25. Подберезский. Геркулесовы столбы на Днепре // Записки Одесского общества
истории и древностей. – Одесса: Гор. тип. сод. Х. Алексомати, 1867. – Том шестой. – С. 494-
506.

202
 26. Полное собрание русских летописей. – Санкт-Петербург: печатня В. Головина,
1871. – Т. ІІ: Летопись по Ипатскому списку. – ІХ, 616, 33, 28, 12 с.
27. Полное собрание русских летописей. – Москва: Наука, 1968. – Т. ХХХІ:
Летописцы последней четверти XVII в.– 264 с.
28. [Попов А.] Изборник славянских и русских сочинений и статей, внесенных в
хронографы русской редакции / [cобрал и издал Андрей Попов]. – Москва: типография А.И.
Мамонтова и К°, 1869. – V, 542 с.
29. Рахно К. Богатирі: архаїчний сюжет у фольклорі Південної Наддніпрянщини //
Міфологія і фольклор: Загальноукраїнський науково-освітній журнал. – Львів, 2014. – № 3–
4 (17). – С. 87-97.
30. Рахно К.Ю. Відгомін скіфського землеробського свята в легендах Нижньої
Наддніпрянщини // Вісник Запорізького національного університету. Філологічні науки. –
Запоріжжя, 2019. – № 2. – С. 123-127.
31. Рахно К.Ю. Дівчина-кошовий у фольклорі Нижньої Наддніпрянщини //
Філологічні науки: історія, сучасний стан та перспективи досліджень: Матеріали
міжнародної науково-практичної конференції: м. Львів, 13–14 грудня 2019 р. – Львів: ГО
«Наукова філологічна організація «ЛОГОС», 2019. – Ч. ІІ. – С. 97-101.
32. Рахно К.Ю. Легенда про походження запорожців та її східноіранські паралелі //
Вісник Запорізького національного університету. Філологічні науки. – Запоріжжя, 2017. –
№ 2, 2016. – С. 179-185.
33. Рахно К.Ю. Осетинские мотивы в украинском фольклоре // Вестник
Владикавказского научного центра. – Владикавказ: ВНЦ, 2014. – Том 14. – № 1. – С. 13-18.
34. Рахно К.Ю. Українська казка про найвірнішого друга та її іранські паралелі // III-
IV Конгрес сходознавців (до 150-ї річниці від дня народження Агатангела Кримського):
Збірник матеріалів. М. Київ, 23–24 грудня 2020 р. – Київ: Таврійський національний
університет імені В. І. Вернадського, 2020. – Ч. 2. – С. 154-157.
35. Сказания Ростова Великого, записанные Александром Артыновым /
Составление, предисловие, комментарии Ю.К. Бегунова. – Geneva: издательство «Буй Тур»
Bouy Tour Publishers, 2000. – 384 c.
36. Тилак Б.Г. Арктическая родина в Ведах. – Москва: Фаир-Пресс, 2001. – 528 с.
37. Чаусидис Никос. Митските слики на Јужните Словени. – Скопје: Мисла, 1994. –
547 с.
38. Шарафутдінова І.М. Орнаментовані сокири-молотки з катакомбних поховань на
Інгулі // Археологія. – Київ, 1980. – Вип. 33. – С. 60-70.
39. Шилов Ю.А. Пути ариев: Роман, документы, хроника. – Киев: Полиграфкнига,
1996. – 426 с.
40. Щапов А.П. Сочинения в 3 томах (с портретом). – Санкт-Петербург: издание М.В.
Пирожкова, 1906. – Т. 1. – 803 с.
41. Эварницкий Д.И. Вольности запорожских козаков. – C.-Петербург: типо-литогр.
и фот. П.И. Бабкина, 1898. – 405, IV с.
42. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа: в 2 т. –
Санкт-Петербург: издание Л.Ф. Пантелеева, 1888. – Т. 1. – 294 с.
43. Яворницький Д. І. Дніпрові пороги: альбом фотографій з географічно-історичним
нарисом. – Харків: Державне видавництво України, 1928. – 80 с., [22] арк. іл.

203
 44. Якушкин Павел. Путевые письма из Новгородской и Псковской губерний. –
Санкт-Петербург: типография торгового дома С. Строговщикова, 1860. – 222 с.
45. Podbereski Andrzej. Słupy Herkulesa na Dnieprze odkryte w 1857 roku : wyjątek z
rekopismu pod tytułem: Przejażdżka po Czarnomorskich i Azowskich pobrzeżach, tudzież po
Dnieprowskiém Zaporożu. – Kijów: w Drukarni Uniwersyteckiéj S-go Włodzimierza, 1861. – [2],
32 s.

Rəhnulla Sevinç

Erməni-müsəlman davasının sülh yolu ile həll olunmasına çalısan seyxulislam

SHEYKHULISLAM, WHO TRIED TO RESOLVE THE ARMENIAN-MUSLIM

WAR PEACEFULLY

One of the scientific, educational and religious figures of 19th century Azerbaijan is Sheikh
Abdussalam Akhundzadeh, leader of Caucasian Muslims. Unlike the Armenian religious leaders,
he was a very peaceful and humanitarian cleric. Akhundzade tried to prevent the Armenian-
Muslim war in 1905-1906, and provided moral and material aid to Azerbaijanis injured during the
genocide. He visited all war-torn areas of the Caucasus and was with the people. Akhundzade and
his family suffered a lot from the Armenian genocide. First, his daughter and then he witnessed
the Armenian brutality and died.
Key words: Religious Board, Sheikhulislam, genocide, fight

XIX əsrin sonu XX əsrin əvvəlləri tariximizin ən mürəkkəb və ziddiyyətli, dramatik

dövrüdür. Bu dövrdə Azərbaycanın tarixi torpaqlarının şimal-cənub ərazilərinə ayrılaraq
bütövlüyünə son qoyulmaqla yanaşı, ermənilər tərəfindən soyqırıma məruz qalıb ərazisində
erməni dövləti “cücərməyə” başlamışdır.
Türkiyə və İranla sərhəddə xristianlardan ibarət vilayətin yaradılması üçün çar I Nikolay
milliyətcə erməni olan X.Y.Lazarevin layihəsini qəbul etdi. Layihənin əsas qayəsi erməni
çarlığının bərpa olunması üçün Azərbaycan ərazilərinə ermənilərin kütləvi köçürülməsi idi. Bu
planın bir hissəsi erməniləri kütləvi şəkildə tarixi Azərbaycan torpaqlarında yerləşdirilməsi, onlara
ərazi və geniş səlahiyyətlər verilməsi idi. Ermənilər köçdükləri ərazilərdə ən yaxşı torpaq və evi
seçib yerli idarələrə qeydiyyata düşmək üçün müraciət edir və təmin olunurdular. Azərbaycanlılar
isə silahlı rus əsgərlərinin təzyiqi ilə öz torpaq və evlərindən keçməli olurdular. Türk qanına
susamiş ermənilər özlərini daim məzlum və mehriban tayfa kimi təqdim etməyə çalışmışlar
Getdikcə daha çox ərazilər zəbt etmək arzusunda olan ermənilər sonralar kütləvi qətliamlar,
qırğınlar törədəcəkdi.
Həmin dövrdə Cənubi Qafqaz müsəlmanlarının şeyxülislamı, 21 iyun 1894-cü ildən
Tiflisdə yerləşən Qafqaz Müsəlmanları Ruhani İdarəsinin rəisi təyin olunmuş, Əbdüssalam
Axundzadə idi [1]. Axundzadə çox sülhsevər, maarifpərvər bir insan idi. O, tədris sahəsində,
maarifləndirici onlarla kitabın müəllifidir. Axundzadə bir çox mədrəsələrdə, o cümlədən Qori
Müəllimlər seminariyasında Türk dili və şəriət müəllimi kimi fəaliyyət göstərmişdir.
Münaqişədə olan insanlar arasında sülh yaratmalı olan ruhanilərindən fərqli olaraq erməni
din rəhbərləri əksinə, terrorçulara maddi yardım edərək, maliyyələşdirilməsində yaxından iştirak

204
etməklə yanaşı, bütün erməniləri bu müharibədə iştirak etməyə çağırmışlar. Şeyxülislam
Axundzadə nəzarət altında saxlandığı halda, erməni katalikosu Mikır Tıç öz çirkin niyyətlərini
sərbəst həyata keçirdirdi. O, erməni-müsəlman davası düşdükdə öz vəzifəsini qorumaqla yanaşı,
ermənilərə öz mübarizəsini davam etməyə həvəsləndirən moizələr oxuyurdu. Çarizm əlbəttə buna
göz yumurdu. Çünki, müsəlmanlardan fərqli olaraq erməni kölələri bütün dövrlərdə, rus ağalığını
könüllü qəbul etmişlər. Əsarətə qarşı etiraz çıxışlarının böyük vüsət aldığını görən çar hökuməti
dairələri burada azərbacanlılarla ermənilər arasında milli nifaq salmağı qət etmiş və buna nail
olmuşdular. Katalikos Mikır Tıç hökumətin dırnaqarası heç bir qadağan və yasaqlarına
baxmayaraq, öz işlərini istədiyi kimi davam edirdi. O, çar hökumətinin “islahatları” ilə
razılaşmayıb, əksinə olaraq özü və digər başçılıq elədiyi ruhanilərə hökm verdi ki, öz razılıqları ilə
səlahiyyətlərini təhvil versinlər [4] .
Ermənilər 1905-ci il davasına əvvəlcədən ciddi hazırlaşmışdılar. Qarabağa, Naxçıvana,
İrəvana Daşnaqsütün terror təşkilatı tərəfindən çoxlu silah-sursat göndərilmişdi. Neçə illərdən bəri
tədarük olunan döyüş sursatları-toplar, bombalar, beş açılan tüfənglər və yanğın törətmək üçün
xüsusi maddələr kilsələrin zirzəmilərində, keçidlərdə və gizli mövqelərdə yerləşdirilmişdi.
Ermənilər hər an hücum əmri gözləyirirdilər.
İldən-ilə daha çox müsəlman torpaqları zəbt etdiklərindən cuşa gələn ermənilər önlərində
olan yeni türk kəndlərini yandırıb, əhalisini qırmaqla bu əraziləri tarixin yaddaşından silməyə
çalışırdılar. “Erməni keşişləri hər ölüm işindən sonra məscidə gəlir, dua oxuyur, müsəlmanların
yas məclislərində iştirak edir, başsağlığı verir, yağlı və fəndgir dillərini işə salaraq bütün bu
işlərinin təsadüf olduğunu bildirirlər” [8, s.76].
Tiflis qubernatoru dindarların münaqişəyə qoşulmasından qorxuya düşərək 1905-ci ilin
fevral ayında Şeyxülislama ünvanladığı məktubda yazırdı: “Ruhaniliyin əhalini dinc üsullara sövq
etməklə zorakılıqların qarşısını almaq, başqa dinlərdən olanların hisslərinə hörmət göstərmək
baxımından nüfuz və səlahiyyətlərinizdən istifadə etməyinizi xahiş edirəm” [7, s.105].
Azərbaycanlıların əks hücumlarını görən ermənilər hakim dairələrə teleqramla müraciət etdilər ki,
Qafqaz Şeyxülislamı Axundzadəni sülh yaratmaqdan ötrü Şuşaya göndərsin. Həmçinin mayın
16-da Axund Qazıyev, arximandrit Qaregin və şəhər qlavası vəzifəsini icra edən Bünyadov
əhaliinin tələbi ilə həmin vaxt Naxçıvanda olan Şeyxülislama teleqram vurmuşdular ki, Tiflisə
qayıdarkən İrəvana baş çəksin və “iki xalqın mövcud qardaşlığına xeyr-dua versin”.
Millət atası Hacı Zeynalabidin Tağıyev erməni və müsəlmanlar arasında sülh yaratmaqdan
ötrü əlindən gələni əsirgəməmiş, hər iki millətin başbilənlərini topalayıb xalqı sakitləşdirməyin
həlli yollarını araşdırmışlar. Bu məqsədlə Ə.Axundzadə və müfti H.Qayıbzadə Tiflisdən gəlib,
Tağıyevin evində yerləşmişlər. 1905-ci il 14 fevralda H.Z.Tağıyevin evində şeyxülislam, müfti,
erməni yepiskopları Ananiya və Yusinka, pravoslav ruhani Yuniskiy, yəhudi ravin Berqer, rus,
erməni, yəhudi və müsəlman ziyalı nümayəndələrinin iştirakı ilə nahar yeməyi təşkil olunmuşdur
[11]. Süfrə arxasında erməni və müsəlmanlar arasında birlik və sülh barəsində, ziyalıların
vəzifəsinin xalq kütlələrinin arasında onların bir-biri ilə düşmənçiliklərinin səbəbi milliyyət və din
ayrılığı yox, cəhalət olduğu barədə maarifləndirmənin nəzərdən qaçırmaması mövzusunda çıxışlar
səsləndirildi. Bir neçə gündən sonra Axundzadə Tağıyevlə birlikdə Cənubi Qafqazın müsəlman
ərazilərinə səfərə çıxmışlar.
Canişinin müşaviri general Malamanın təkidi ilə hər iki tərəfin nümayəndələri Gəncə çayı
üzərindəki körpüyə gəlmişlər. Şeyxülislam və erməni arximandriti nitq şöyləyərək sülh elan
etmişlər [9].

205
 Mayın 31-də saat 11-də Qafqaz Şeyxülislamı, İrəvan qazısı və şəhərin nüfuzlu
müsəlmanları Göy məsciddən, ermənilərin arxiyepiskopu Karapetin başçılığı ilə nümayəndə
heyəti isə kilsədən çıxıb, şəhər bağına yığışdılar. İrəvan qubernatorunun və general Şvedovun
iştirakı ilə keçirilən toplantını Şeyxülislam açaraq, əhalini sülhə çağırır. Türkçə çıxış edən
arximandrit Karapet atəşkəsin pozulmasının günahını müsəlmanların üstünə yıxmağa cəhd edir.
General Şvedov isə bundan sonra da tərəflər barışmaslar, tüfənglərin gücü ilə onları barışmağa
məcbur edəcəyə ilə hədələyir” [4] . Tarix boyu öz hökmranlığını saxlamaq üçün rusların oynadığı
oyun dəyişməz olaraq qalır: ermənilərə dəstək, azərbaycanlılara hədə-qorxu, erməni əli ilə
türklərin məhv edilməsi. Bu siyasi oyunların nəticəsi olaraq qədim türk torpağı İrəvan erməni
paytaxtına çevrildi. İyunun 3-də Şeyxülislam, İrəvanlı Abbasqulu xanın və iki nəfər məşhur tacirin
müşayəti ilə Eçmiədzinə gedib, bütün ermənilərin katalikosu ilə görüşürlər. Görüşdə iki tərəf
arasında qırğınlara son qoymağın yolları müzakirə olunmuşdur. Lakin Şeyxülislam İrəvanı tərk
etməmiş İtqıran kəndində qırğın baş vermişdir. Şeyxülislam İrəvan quberniyasında vəziyyətin
gərginliyi barədə Qafqaz Canişinliyinə məlumat verir. İrəvan quberniyasında qayda-qanun
yaratmaq məqsədilə iyunun 6-da canişin Voronsov-Daşkovun əmri ilə quberniyanın hərbi və mülki
hakimiyyəti birləşdirilir, Qafqaz kavaler diviziyasının rəisi, general-mayor prins Lüdovik-
Napoleon general-qubernator təyin edilir [4].
Həmin dövrdə yaşamış Mir Möhsün Nəvvab baş verən hadisələrdən kənarda qalmamış,
tariximizin ən faciəli, qanlı səhifələrindən birini təşkil edən bu illərdə rus imperiyasının xalqımıza
qarşı ikiüzlü siyasəti, onun qəsbkar ordusu ilə hiyləgər ermənilərin xalqımızın başına gətirdiyi
müsibətləri özünün “1905-1906-cı illərdə erməni-müsəlman davası” əsərində tam gercəkliyi ilə
əks etdirmişdir. Bu əsərdə Ə.Axundzadənin Şuşaya gəlişi də təsvir olunmuşdur:
“Üç gün bundan sonra cənab Şeyxulislam Şuşa şəhərinə təşrif gətirdi. Şəhər əhalisi onu
böyük ehtiramla qarşıladı. Şeyxulislamı üç yüz atlı, hörmətli şəxslər, alimlər, erməni keşişləri və
xəlifəsi, eləcə də erməni böyükləri faytonlarda, otuz nəfər atlı kazaklar sursatları ilə birlikdə
müşayiət edirdilər. Onlar şəhərə daxil olaraq cənab qazının evində qərar tutdular.
Elə ki, sabah oldu, yenə alimlər, seyidlər, əyan-əşrəflər, ermənilərin xəlifəsi, keşişləri və
əyanları cənab Şeyxulislamın hüzuruna gələrək xoş gəldin etdilər. Bundan sonra Şeyxulislam
buyurdu ki, ey erməni və müsəlman camaatı! Bir para başqa vilayətlədə fitnə-fəsad işləri vəba
xəstəliyi kimi yayılarkən məscidlərdə və yığıncaqlarda mərifət əhli Şuşa qalasının erməni və
müsəlman əhalisinin mehriban dolanmağını misal gətirərək, iğtişaş salanları məzəmmət edirdilər.
Onlar Avropanın Paris şəhərində olan xoş davranışı Qafqaz şəhəri içərisində Şuşa əhalisinin
mehriban münasibətləri ilə müqayisə edirdilər. (Digər yerlərdə-Bakı, İrəvan, Naxçıvan, Gəncədə
qətliamlar bundan əvvəl başlamışdır.)
Mənə məlumdur ki, siz iki tayfa, yəni erməni və müsəlmanlar keçmiş zamanlarda qardaş
kimi dolanmısınız. Hətta Məlik Şahnəzərin qızı Hürizad xanımı mərhum İbrahimxəlil xan özünə
halal övrət edib, qohum olublar. İndi sizdən sual edirəm: bu fitnə-fəsada nə bais olur?
Aramızda din-məzhəb davası, namus məsələsi yoxdur. Bəs nə üçün bir neçə şeytan cildinə
girmiş insanların fitnə-fısadına uyaraq bu qədər qanların tökülməsinə, malların tələf olub,
mülklərin dağılmasına və yanmasına bais olursunuz? Qiyamət günü Allah-təalanın qarşısında bu
bəd əməlləriniz üçün cavab verəcəyinizi unudursunuz? O, tezliklə zalım ilə məzlum arasında
ədalətə divan edəndir. Tövbə edib Allah yoluna qayıdın. Bir də belə fitnə - fəsadlar törətməyin.
Fitnə-fəsad törətməyə çalışan bir para adamların sözünə qulaq asmayın. Onlar öz cahillikləri ilə
sizin rahatlığınızı əlinizdən alıb, öz fitnələri ilə sizi qırğına verirlər. Bununla bir məqsədə və ali
mərtəbəyə nail olmaq qeyri-mümkündür.

206
 Xülasə, o biri gün səhər tezdən cənab Şeyxulislam məscidə təşrif gətirdi. Yenə də erməni
və müsəlmanlar məscidin ətrafına toplaşdılar. Şeyx həzrətləri burada da çıxış edərək, onların bütün
fitnə-fəsadlarına son qoymalarını və mehriban dolanmalarını nəsihət etdi. Hərbi qubernator da
camaata elan etdi ki, aranızda gedən vuruşlara son qoymaq və hər iki tayfa (erməni-müsəlman)
arsında sülhü bərqərar etmək üçün dövlət məni buraya qubernator təyin etmişdir. Hər hansı bir
fitnə-fəsada görə mən məzlumun tərəfində olub zalımı tənbeh edəcəyəm. Buna mənim
səlahiyyətim var.
Buradakı çıxışlardan sonra onların hamısı erməni kilsəsinin yanına gəldilər. Burada da
erməni xəlifəsi və qubernator çıxış edib, hamını fitnə-fəsadlardan əl çəkib əmin-əmanlığı
qorumağa çağırdılar” [8, s.75-77].
Hadisələr baş verən ərazilərə gedən Ə. Axundzadənin bu səfərləri qəzet səhifələrində də
işıqlandırılmışdır. Tiflisdə ermənilər tərəfindən nəşr olunan “Novoe obozrenie” qəzetinə verdiyi
müsahibədən: “Naxçıvandan İrəvana gəldikdə təcili Təbriz müçtəhidinə teleqram yollayıb,
nüfuzuna tabe dairələrdəki müsəlmanların sakitliyi pozmamasına diqqət etməsini rica
etmişəm.(Ermənilər İran ərazisindəki Azərbaycan torpaqlarında da qırğınlar törədirdilər)
Eçmiədzidən qayıtdıqdan sonra mənə məlumat verdilər ki, Təbriz müçtəhidi Katalikos
cənablarına göndərdiyi teleqramda Təbrizdə qarışıqlığın çıxmasının ermənilərin özlərinə aid
olduğunu, onlar tərəfindən salındığını bəyan etmişdir. Bəli, tədbirli olmaq gərək. Halbuki, iki
qövm bir-biri ilə barışdıqdan sonra ermənilər İtqıran adlı müsəlman kəndinə basqın edib, oranı
dağıtmışlar.
İtqıran vaqeəsi bundan ibarətdir: 200 erməni səhər sübhdən yatmış müsəlmanlara xəncəl
və tüfənglə hücum edib, hamısını öldürmüşlər. Hətta qorxusundan ot tayasında gizlənmiş uşağa
belə rəhm etməmişlər. Müsəlmanların tərəfindən olan hücumlar qəzetlərdə mübaliğəli
göstərilmışdir. İki qövmdən hansının daha çox itki verdiyini mən indi deyə bilmərəm... Naxçıvan
hadisələri qəzetlərdə şişirdilmişdir. Beləki, müsəlman tacirlərinin çoxu ermənilərin razılıqları ilə
onların mallarını gizlədib, qarışıqlıq qurtarandan sonra isə qaytarmışlar. Onlardan çoxu mənim
yanıma gəlib bu haqda məlumat verdilər. Ümumiyyətlə, İrəvan quberniyasındakı hadisələr
qəzetlərdə həddindən çox şişirdilib ki, bu da hisslərin daha artıq qızışmazına səbəb olmuşdur.
Badamlı kəndində ermənilərin İslamı qəbul etməsinə gəldikdə, bu işdə heç bir məcburiyyət
olmamışdur. Ermənilər özləri kəndin mollasını çağırıb, İslama qəbul qaydalarını və əməllərini
etmişlər. General Əlixanov bu hadisə ilə əlaqədar, əhalini sorğu-sual məqsədi ilə həmin kəndə
gedib, onların İslamı könüllü qəbul etməsi faktını təsdiq etmişdir”[10].
Çarizmin müsəlman ruhanilinə olan münasibət çərçivəsində Axundzadənin xalqa edə
biləcəyi xidmət çar üsul-idarəsinə bu qırğınlara ermənilərin səbəbkar olduğunu bildirməklə yanaşı,
münaqişə baş verən əraziləri gəzərək nüfuzundan istifadə edib tərəfləri sülhə çağırmaq,
zərərçəkmişlərə, yaralılara maddi və mənəvi köməklik göstərməməkdən ibarət idi [6].
Ruhani idarəsində erməni hücumlarından ziyan çəkmiş müsəlmanlar üçün ianə
toplanmışdır. Bura yazılı şəkildə müraciət etmiş zərərçəkmişlərə maddi yardım göstərilmişdir.
Həmin ərəfədə mətbuatda Zaqafqaziya şeyxülislamı Axund Əbdüssəlam Axundzadənin
milliyyətindən və dinindən asılı olmayaraq Cənubi Qafqaz xalqlarına müraciəti yayımlanır:
“Tiflisdə rüsvayçı erməni-müsəlman qırğınının qara günləri onlarla günahsız insanı qurban apardı.
Sağ qalanlar onlara həsəd aparır. Yaralılar, yetimlər, dullar, qarətlərdən və yanğınlardan mülklərini
itirənlərin hamısı böyük ehtiyac içindədirlər və maddi kömək üçün mənə müraciət edirlər. Onlar
kasıb və əslində zərərdidə olan öz tiflisli dindaşlarından yardım uma bilmirlər. 22-30 noyabr
hadisələrinin iztirab çəkən qurbanları adından, taleyin hökmünə buraxılmış və yaşamaq üçün heç

207
bir vəsaitləri olmayan qadınlar, qocalar, uşaqlar adından Cənubi Qafqazın milliyyətindən və
dinindən asılı olmayaraq bütün əhalisinə yoxsullaşmış qardaşlarına imkan daxilində kömək
göstərmələri xahişi ilə müraciət edirəm”[3, s.390-403]. Şeyxülislamın son dərəcə təsirli müraciəti
cavabsız qalmır. Tiflis soyqırımı zamanı şəhərin azərbaycanlı əhalisinin xeyli hissəsi məhv edildi.
Şəhərin azərbaycanlı əhalisi həm də çox ağır ruhi-mənəvi zərbəyə də məruz qaldı.
Azərbaycanlılar yaşayan bütün ərazilərdə erməni soyqırımının təsiri, bu qırğınların
qarşısını almağa çalışan Axundzadənin və onun ailəsinin də böyük faciələrlə üzləşməsinə səbəb
olmuşdur.
M.Şahtaxtinskinin “Kavkaz” qəzetində dərc etdirdiyi “İztirab çəkən şeyxülislamın sözü”
başlıqlı məqaləsindən:
“10 fevral, cümə günü Tiflis müsəlman cəmiyyəti Zaqafqaziya Şeyxulislamı Əbdüssəlam
Axundzadənin vəfat etmiş qızını torpağa tapşırdı. 18 yaşlı Zabitə xanımın vəfatı nəinki onun
valideyinlərini, bütün dini icmaya məxsus nüfuzlu ruhani rəhbərlərini də dərd-qəmə düşürdü. Belə
bir vaxtda erməni-müsəlman davası kimi ümumi bəladan əlavə taleh bizim şeyxulislama ağır dərd
də göndərdi, ağır xəstəlik onu yatağa salmışdır. Bu dərdin ağırlığı həmçinin ondadır ki. Zabitə
xanım tam sağlam və güclü olduğu halda Tiflisdə erməni –müsəlman qırğınları zamanı əsəb
pozğunluqları ilə xəstələnmiş və vəfat etmişdir. Bu vaxt atası Əlahəzrətin - Namestnikinin göstərişi
ilə Yelizavetpol quberniyasında ezamiyyətdə idi. (Erməni- müsəlman münaqişi ilə əlaqədar
olaraq). Xəstə Şeyxulislamın narahat etməmək üçün xəstənin yanına baş sağlığı üçün gələnləri
övladları və qohumları qonşu evdə qarşıladılır. Burada mövzu rəhmətə gedənin ölüm hadisəsi idi.
Ölkənin hazırki erməni-müsəlman münasibətləri məsələsi də müzakirə olundu. Xəstə
Şeyxulislamın oğlu Xarkov unuversitetinin tələbəsi olan Rəşid bəy Şeyxulislamın erməni-
müsəlman çəkişmələrinin son qoyulmasına aid bütün mülahizələrə həssas yanaşdığından, bu
haqda olan müzakirələri atasına çatdırdı. Rəşid bəy xəstənin yanından qayıdıb mənə aşağıdakı
sözlərlə müraciət etdi: “ Mən atama bizim söhbətləri çatdırdım, Şeyxulislam sizdən xahiş edir ki,
onun sözlərini çap edəsiniz: “Bütün bu mənasız münaqişə boyu mən butun qəlbimlə xalqımın
qurbanları və itkiləri üçün iztirab çəkirəm. İztirab və itkilər sıravi bir insan kimi mənə də rəhm
eləmədi. Mən heç vaxt xəstələnməzdim əgər bu mənasız münaqişə olmasaydı. Mən indi gəlin
qızımı itirdim, hələ ölçüyə gəlməz mənəvi iztirabları və maddi ziyanları demirəm.
Bu özbaşınalığa dözməyə nə mənim, nə də xalqımın gücü qalmayıb. İndi təxirə salınmadan,
son və həqiqi sülh bağlanmalıdır.
Mən bu vəhşi, insanları məhv edən münaqişəyə son qoymaq üçün bütün tədbirlərə əl atan,
özünün bütün qüvvəsini buna sərf edən hər bir müsəlmana xeyir-dua verirəm.
Mən bu insaniyyətə qarşı olan müharibəni qurtarmaq üçün edə biləcəyi halda heç nə
etməyən hər bir müsəlmanı lənətləyirəm [12].
Qeyd etmək lazımdır ki, 1906-cı ilin əvvəlində Qafqaz canişini İ.Vorontsov-Daşkov
Zaqafqaziya şeyxülislamı Ə.Axundzadənin səhhəti ilə əlaqədar, onun vəzifəsinin icrasını
Zaqafqaziya şiə ruhani idarəsinin üzvü Abbasqulu Sultan Hüseynbəyova həvalə edir.
Ə.Axundzadə 1907-ci ilin noyabr ayının 18-də dünyasını dəyişmişdir.

İstifafədə olunmuş ədəbiyyat :

1. ARDTA- fond №290, təsvir 1, №1627

2. ARDTA- fond №290, təsvir 1, № 478

208
 3. F.Məmmədov- "Ermənilərin azərbaycanlılara qarşı törətdikləri 1905-ci il Tiflis kütləvi
qırğınları dövrün arxiv mənbələrində və yerli mətbuatda" AMEA Tarix İnstitutunun elmi əsərləri
(xüsusi buraxılış–“Birinci Dünya müharibəsi və Azərbaycan” beynəlxalq elmi konfransının
materialları). Bakı, 2014, № 48-50,
4. Xalq qəzeti 29 mart 2005- ci il,çərşənbə axşamı
5. İrşad 22 noyabr 1907-ci il
6. İrşad 14 fevral 1907-ci il
7. Məmmədli, H. Qafqazda İslam və Şeyxülislamlar / H.Məmmədli.- Bakı: “MBM”, -2005,
-180 s.
8. M.M.Nəvvab “1905-1906 cı illərdə erməni-müsəlman davası” /Tərtib edən K. Şərifli
və Arif Ramazanzadə. Bakı: Qanun, - 2014. -180s.
9. Paşayev, A.Ə. 1906-1907-ci illərdə Azərbaycan xalqına qarşı erməni vəhşilikləri // Xalq
q. - 2006, 30 mart. №67, s.-4
10. Tərcuman qəzeti 24 iyun 1905-ci il
11. Джаббаров, Ф. Почему Гаджи Зейналабдину Тагиеву не удалось предотвратить
армяно-азербайджанскую резню 1905 года?: [Электронный ресурс] / 16.02.2016
www.1news.az/.../20160216111850711.html].
12. Шахтахтинский, М.-А. Слово страдающаго шейхъ-уль-ислама. //Кавказ газ. -
Тифлис, -1907, 15 февраля. №37, c.3.

Rəhnulla Yeganə

“Əhvalati-Qarabağ” əsərində Şuşanın təsviri: Tarixi və mədəniyyəti

Summary

DESCRIPTION OF SHUSHA IN THE WORK “AHVALATI-KARABAKH”: ITS

HISTORY AND CULTURE

In the Institute of Manuscripts named after Mahammad Fuzuli of the Azerbaijan

National Academy of Sciences are preserved valuable manuscripts about history, including the
history of Azerbaijan. In addition to the manuscripts belonging to the Middle Ages, the
photocopies of manuscripts kept in other countries are also brought to Azerbaijan and preserved
in the funds. One of them is a photocopy of a manuscript copy of the work “Ahvalati-Karabagh”
written in the Azerbaijani language, preserved in the old Institute of Manuscripts of Armenia
(Matenadaran). Written under the pseudonym “Baharli” in 1888 in the city of Shusha, the work
consists of 74 pages, but the ending of it is imperfect. The sources mention that the author of the
work is one of the descendants of Mirza Vali Baharli and that the author of this work under the
pseudonym "Baharli" is Mahammadali Bey Makhfi. Although the author stated on page three that
he had written the stories of Karabakh in twelve chapters and would collect them in a one-volume
booklet, only three chapters of the work have survived up to now.

209
 Key words: History of Azerbaijan, work “Ahvalati-karabakh”, history of Karabakh-Shusha

Azərbaycan Milli Elmlər Akademiyasının Məhəmməd Füzuli adına Əlyazmalar

İnstitutunda tarixə dair, o cümlədən Azərbaycan tarixindən bəhs edən dəyərli əlyazma nüsxələri
qorunub saxlanılmaqdadır. Farsdilli əlyazmalar içərisində Qarabağın xanı İbrahim xanın əvvəl
katibi, sonra isə vəziri olmuş siyasi xadim və tarixçi Mirzə Camal Cavanşir Qarabağinin (1773 - 8
aprel 1853) M-195 şifirli əlyazma toplusunda saxlanılan “Tarixi-Qarabağ” [1] və onun oğlu
Rzaqulu bəy Mirzə Camal Cavanşir Qarabağının (1814-1875) B-470 şifri altında mühafizə olunan
“Qarabağnamə” əsərlərini qeyd etmək olar [2]. Bundan əlavə iki əlyazma nüsxəsi olan (B-2382,
B-6312) Mirzə Adıgözəlovun (1780-1848) “Tarixi Qarabağ” əsərinin B-6312 şifrində köçürülmə
ili miladi təqvimi ilə 1846-cı il yazılmışdır [3].
Orta əsrlərə məxsus olan əlyazmalarla yanaşı başqa ölkələrdə saxlanılan əlyazma
nüsxələrinin forosurətləri də Azərbaycana gətirilərək fondlarda mühafizə olunmaqdadır.
Fotosurətləri saxlanılan farsdilli əlyazmalardan Fs-154 şifirli təxminən XIX əsrə aid olan 71
vərəqlik “Tarixi Qarabağ” əsərində Pənah xan və İbrahim xanın Qarabağda hakimiyyəti və bəzi
hadisələr əks olunub [4]. Türkdilli əlyazmalar içərisində Pənah xan, İbrahim xan və Mehdiqulu
xanın hakimiyyətindən bəhs edən Mir Mehdi Xəzaninin (1819-1894) “Tarixi Qarabağ” adlı əsəri
həm əlyazma nüsxəsi (B-3336), həm də fotosurəti (Fs-175, Fs-219 ) qorunub saxlanılır. Həcmi -
212 səhifə, köçürülmə tarixi isə – h.zil-qədə1296 / m. oktyabr 1879-cu il kimi qeyd edilmişdir [5].
Türkdilli əlyazmalar içərisində Ermənistanın qədim Əlyazmalar İnstitutunda
(Matenadaran) saxlanılan “Əhvalati-Qarabağ” əsərinin əlyazma nüsxəsinin fotosurətidir [6].
“Əhvalati-Qarabağ” əsəri 1888-ci ildə Şuşada “Baharlı” təxəllüsü ilə yazılmışdır. Azərbaycan
əlyazmaları əsasında tarixə dair tədqiqatlar aparmış, Əlyazmalar İnstitutunun əməkdaşı Sulduz
Rüstəmov (1912-1969) bu əsər üzərində geniş tədqiqat aparmışdır. Onun 1963-cü ildə nəşr olunan
“Qarabağ tarixinə dair daha bir əsər” adlı məqaləsində deyilir: “Əhvalati-Qarabağ”ın müəllifi
məlum deyilsə də, əsərdəki “Bizim familiyamız binəva Mirzə Vəli”, “Mirzə Məməmməd
Həsənbəy Vəliyev bizim əmimiz” kimi ifadələrdən aydın olur ki, onu vaxtı ilə İbrahim xanın
nüfuzlu məmurlarından olub, İranda öldürülmüş Mirzə Vəli Baharlının törəmələrindən biri
yazmışdır. Buna görə də biz həmin əsərin müəllifini şərti olaraq Baharlı adlandırırıq. Baharlı
Qarabağ mahalı rəisinin dəftərxanasında xidmət etmişdir” [7, s.33]. Orxan Baharlı isə 2001-ci ildə
“Əhvalati-Qarabağ” əsərinin müəllifi haqqında” adlı məqaləsində müxtəlif faktlarla “Baharlı”
təxəllüsü ilə bu əsəri yazanın Məhəmmədəli bəy Məxfi olması qənaətinə gəlmişdir [8].
Məhəmmədəli bəy Məşədi Əsədulla bəy oğlu 1832-ci ildə bəzi mənbələrdə isə 1821-ci ildə Şuşada
anadan olub. Atası Məşədi Əsədulla bəy Hacı Həsənəli bəy oğlu Vəliyev Şuşada tacir kimi tanınıb.
Erkən yaşlarından elmə təhsilə maraq göstərdiyini görən atası onun bu həvəsini nəzərə alaraq
oxuması üçün böyük səy göstərib. O, əvvəlcə mədrəsədə təhsil alır, sonra fərdi qaydada fars dilini,
Şuşa qəza məktəbində isə rus dilini mükəmməl öyrənir. Şamaxı, Tiflis, İrəvan və Şuşada qəza
idarələrində məmur kimi fəaliyyət göstərib. Mülki xidmətə tərcüməçiliklə başlayan Məhəmmədəli
bəy, öz xidmətində quberniya katibi çinindən titulyar müşavir çininə qədər yüksəlib.
Məşhur “Təzkireyi-Nəvvab” toplusunda Mir Möhsün Nəvvab yazır ki, Məhəmmədəli bəy
Məxfinin qarabağlılara məxsus şaqraq səsiavazı varmış. Şairlik istedadı olan Məxfi şeir və qəzəl
söyləməkdə başqalarından heç də geri qalmayıb. “Məxfi” təxəllüsü ilə klassik üslubda Azərbaycan
və fars dillərində onlarla əsər yaradıb. XIX əsrin ikinci yarısında Şuşada Xurşudbanu Natəvanın
evində təşkil olunmuş fəaliyyət göstərən “Məclisi-üns” və “Məclisifəramuşan” ədəbi məclislərinin

210
üzvü olub. Aşiqanə ruhlu şeirlərdən ibarət divanı günümüzə qədər gəlib çatıb. Füzuli ədəbi
məktəbinin nümayəndəsi olan Məxfi, eyni zamanda, Molla Pənah Vaqifin ədəbi irsindən də
təsirlənib, Mir Möhsün Nəvvab, Məhəmməd ağa Müctəhidzadə və digərləri öz əsərlərində ondan
bəhs ediblər Mir Möhsün Nəvvab təzkirəsində Məhəmmədəli bəy Məxfinin Molla Vəli Vidadinin
nəvəsi olmasını da vurğulayıb. “Əkinçi” qəzetinin Qarabağ üzrə müxbiri olan Məhəmmədəli bəy
“Əkinçi” qəzeti nəşrə başlayan dövrdə İrəvanda çalışırdı. Qəzetin sorağı İrəvan şəhərinə çatanda
Həsən bəy Zərdabini ilk alqışlayanlardan biri də o olub. Həsən bəyə təbrikini şeirlə çatdırıb.
Araşdırmalarda göstərilir ki, 1875-ci il noyabrın 18-də onun “Əkinçi” qəzetində İranda dövlət
məmurlarının xalqın başına gətirdiyi müsibətlərdən bəhs edən yazısı dərc olunub.
Mir Möhsün Nəvvab təzkirəsində qeyd edir ki, Məhəmmədəli bəy Məxfi zəmanəsinin
ariflərindən sayılırmış. Görkəmli maarifçi və ədəbiyyatşünas Firidun bəy Köçərli isə onu “Qarabağ
şairlərinin ən möhtərəmi” adlandırıb. Məhəmmədəli bəy Məxfi 1892-ci ildə dünyasını dəyişib [9].
74 səhifəni əhatə edən “Əhvalati-Qarabağ” əsərinin sonu naqis olub Azərbaycan dilində
yazılmışdır. Fotosurətin ikinci səhifəsində əsərin hicri təqvimi ilə 1306 / miladi təqvimi ilə isə
1888-ci ildə Şuşa şəhərində yazılması qeyd edilmişdir. Müəllif səhifə üçdə Qarabağ əhvalatlarının
on iki fəsildə məlum etməsini və yazıb bir cild kitabçada cəm edəcəyini bildirsə də əsərin yalnız
üç fəsli günümüzə gəlib çatmışdır. Birinci fəsildə Şuşa qalasını inşa edilməsindən; ikinci fəsildə
bu vilayətdə hökmranlıq edən xanlar və onlara qulluq edənlərdən; üçüncü fəsildə Qarabağ
mahallarından çıxan pəhlivan və qaçaqlardan; dördüncü fəsildə məzəli və avam adamlardan;
beşinci fəsildə yırtıcı heyvanlarla vuruşan və cürət göstərən insanlardan; altıncı fəsildə qalada və
mahalda yaşamış qəribə və eybəcər insanlardan; yeddinci fəsildə yeddi il əvvəl olan aclıqdan,
səkkizinci fəsildə qədimdə olan bərəkətdən; doqquzuncu fəsildə keçmiş və indiki vaxtda olan
adətlərdən; onuncu fəsildə həkimlik edən bir çox qadınlardan; on birinci fəsildə qalada və mahalda
olan ocaqlardan; on ikinci fəsildə layla və bayatılarda oğlan və qız arasında olan bir neçə eşq
məcaralarından bəhs edilir.
“Əhvalati-Qarabağ” əsərinin fəsillərindən göründüyü kimi, müəllif burada Qarabağın tək
tarixi deyil, bölgədə yaşamış tanınmış insanlardan, yerli folklor nümunələrini, etnoqrafik
xüsusiyyətlərini, memarlıq abidələrini də bəyan etməyə müvəffəq olmuşdur.
Müəllifin əsərin əvvəlki iki fəslində tarixə dair məlumatları qısa təqdim etdikdən sonra
Pənah xanın Şuşa şəhərinin salınmasından, buradakı məhlələrdən, eləcə də ərazidə tikilən
məscidlərdən bəhs edir. Baharlı heç bir Qarabağnamələrdə rast gəlinməyən Şuşanın məhlələrinin
sayını və adını sadalamışdır: “Belə ki, əvvəlinci məhəllə yuxarı və məhəllədən Xanlıq aradır. Bu
məhəllənin əsil adına Mir deyilirdi. O cəhətə görə xanlıq ara deyilir ki, İbrahim xanın imarətinin
yanıdır. İkinci məhəllə Saatlı məhəlləsidir. Üçüncü məhəllə Köçərli məhəlləsidir. Dördüncü
məhəllə Mamayı məhəlləsidir. Beşinci məhəllə Xoca Mərcanlı məhəlləsidir. Altıncı məhəllə
Dəmirçi məhəlləsidir. Yeddinci məhəllə Hamam qabağıdır. Səkkizinci məhəllə Təzə məhəllədir.
Aşağa məhəllələrin adları bunlardır: Birinci məhəllə Qurdlar, ikinci məhəllə Seyidli, üçüncü
məhəllə Culfalar, Dördüncü məhəllə Toyluq (Quyuluq), Beşinci məhəllə Çuxur, Altıncı məhəllə
Dördlər qurdu, Yeddinci məhəllə Hacı Yusifii, Səkkizinci məhəllə Dörd çinar, Doqquzuncu
məhəllə Çöl-qala, bu məhəllənin bir adı da Cuhudlardır” [6, 12-13 s. ]. Məhlələrin adını qeyd
edəndən sonra qalada mövcud olan və ya vaxtı ilə mövcud olmuş hamam, karvansaraylar və onları
inşa edən, təmir edən şəxslər haqqında məlumat verir. Şuşanın tarixinə yenidən qayıdaraq İbrahim
xanın, Məhəmmədhəsən ağanın, Molla Pənah Vaqifin, Mehdiqulu xanın adlarını çəkir, belə ki,
müəllif İbarahim xan ilə Məhəmmədhəsən ağanın münasibətindən, Vaqifin qəzəllərindən,
Mehdiqulu xanın rəhmli və səxavətli xan olmağından bəhs edir. Səhifə 24 İbrahim xanın on dörd

211
oğlu, səkkiz qızı, dörd kəbinli və bir neçə siğə arvadlarının olmasını qeyd etmiş və onların bəziləri
haqqında məlumat vermişdir. İbrahim xanın oğlu Cavad ağadan yazan Baharlı, sonra qızı Gövhər
ağanın şəxsi həyatından, xeyriyyəçiliyindən və axirət üçün etdiyi savab işlərdən əhəmiyyətli
məlumatlar qeyd etmişdir. Gövhər ağa Şuşanın mədəni həyatında mühüm rol oynamış şəxslərdən
biri olub, neçə-neçə tarixi binaların inşa və təmirinə vəsilə olub, kasıb təbəqənin qeydinə qalıb,
Kərbəlaya İmam Hüseynin ziyarəti üçün də müəyyən məbləğ toplamışdı. Lakin ömür vəfa
etməmiş, Kərbəlaya getmək nəsib olmamışdır. Vəfatından sonra onun cənazəsini Kərbəlaya
aparmış, orada dəfn etmiş və yığdığı məbləğə orada hamam və karvansaray təmir edilmış,
qiyamətə qədər Gövhər ağaya gecə-gündüz Quran oxumaq üçün isə məvacibli bir neçə adam təyin
edilmışdir. Sonra müəllif Gövhər ağanın tərbiyə edib böyütdüyü, ona incəsənətin bir neçə sahəsini
sevdirmiş Xurşidbanu Natavanın adını hörmətlə çəkərək, onun xalqa etdiyi xeyriyyə işlərinə və
mülayim xasiyyətinə görə ona dua və səna edir.
İbrahim xanın övlad və qohumları haqqında verilən əhvalatlardan sonra İbrahim xanın
yanında xidmət etmiş insanlardan qısa məlumat verilir. Molla Pənah Vaqif kimi saray əhlindən
danışan Baharlı sonra İslam dinin qayda-qanunlarından, Məkkəyə getməyin çətinliyindən söhbət
açır.
Üçünçü fəsildə Təbrizdən, Şəkidən, Badkubədən (Bakıdan) gələn pəhləvanlardan, onların
saraydakı xidmətlərindən bəhs edir. Şuşanın məşhur pəhləvanlarından sonra müəllif Şuşa
qacaqları haqqında da məlumat verməyi unutmayıb.
Azərbaycan tarixinə, eləcə də Qarabağ tarixinə dair hər bir əsər həmin dövrün öyrənilməsi
üçün qiymətli və əvəzsizdir. Baharlının “Əhvalati-Qarabağ” əsəri tam olmasa da belə burada
yazılan bəzi məlumatlar Qarabağ tarixinə aid əsərlərdə rast gəlinmir. Onlardan, əsərdə verilən
Şuşanın on yeddi məhəlləsinin adı, burada yerləşən hamam və karvansarayları inşa və təmir edən
şəxslərin adlarının sadalanmasını qeyd etmək olar. Bütün bu və diğər məlumatlar Qarabağ tarixinin
öyrənilməsində Baharlının “Əhvalati-Qarabağ” əsərinin mühüm mənbələrdən biri kimi dəyərini
artırmış olur.

İstifadə edilmiş ədəbiyyat siyahısı:

1. Qarabaği M. C. C. Tarixi-Qarabağ // M-195. AMEA Əlyazmalar institutu. -172 v.

2. Qarabağı R. Qarabağnamə // B-470. AMEA Əlyazmalar institutu. - 191 v.
3. Adıgözəlov M. Tarixi Qarabağ // B-2382, B-6312. AMEA Əlyazmalar institutu. - 1846.
- 158 v.
4. Tarixi Qarabağ // Fs-154. AMEA Əlyazmalar institutu. - 71 v.
5. Xəzani M. M. Tarixi Qarabağ // B-3336, Fs-175, Fs-219. AMEA Əlyazmalar institutu.
- h.zil-qədə1296 / m. oktyabr 1879. - 212 s.
6. Baharlı. Əhvalati-Qarabağ // Fs-455. AMEA Əlyazmalar institutu. - 1888. - 74 s.
7. Rüstəmov S. Qarabağ tarixinə dair daha bir əsər // Azərbaycan SSR Elmlər Akademiyası
Respublika əlyazmaları fondunun əsərləri.- Bakı, - 1963. - 33-40 s.
8.https://az.wikipedia.org/wiki/M%C9%99h%C9%99mm%C9%99d%C9%99li_b%C9%
99y_M%C9%99xfi#cite_note-7
9.https://www.medeniyyet.az/page/news/19551/

212
 Саакашвілі Наталя

Анексія Російською імперією Абхазького князівства

Починаючи статтю тут же хочу наголосити на джерелі з яким збираюся працювати і

провести аналіз даного документа. Питання про оголошення Маніфесту від 17 лютого 1810
і приєднання Абхазії до Росії, а так само стан і положення Абхазії на той період.
Цей документ було опубліковано у IV томі Акти Кавказької Археографічної комісії,
за редакцією голови комісії д.с.с. А.Д. Берже Тіфліс 1870р. Висвітлюючи історію
заснування Кавказької Археографічної Комісії слід зазначити, що комісія веде свій початок
із квітня 1864 року. Головою цієї комісії став відомий кавказознавець, акад. Адольф Берже,
а після його смерті видання виходило за редакцією Д.А.Кобякова, останні два томи.
Спочатку Комісія була започаткована з ініціативи начальника Головного Управління
Намісника, ст. с. бароном А. П. Ніколаї. Згодом міністр народної освіти, А. П. Ніколаї склав
проект статуту комісії, він порушив питання про заснування комісії, на яку слід було
покласти питання про вилучення з архіву таких документів, які б мали історичне значення
для минулого Кавказу. Цей проект був схвалений його імператорською високістю
найсвятішим намісником Кавказу великим князем Михайлом Миколайовичем (четвертий
та останній син імператора Миколи I).
Архів Головного Управління почав функціонувати з 1801 року і досяг величезного
складу. АКАК - це серія документів з історії Кавказу з X століття по 1862р., що видавалося
з ініціативи російської влади і складається з 12 томів.
У цих джерелах відбувається детальне та глибоке вивчення історії Абхазії, а також
дослідження російської політики на Кавказі.
Для нас важливий період, що цікавить нас, і що відбувалися історичні факти того
часу. Кавказ і Закавказзі під час управління генерала від кавалерії О. Тормасова (1809-
1811гг.) документ зачіпає події, що стосуються входу Абхазії до складу Російської імперії
оголошений від 17 лютого 1810 р., Маніфестом Олександра I (Акти 1863).
Оголошуючи Маніфестом 17 лютого 1810 про приєднання Абхазії до Росії,
імператор і царський уряд головним абхазьким володарем визнали Гіоргі (Сафар-бея), який
негайно був зроблений в генерал-майори. Маніфест був підкріплений також окупацією
російськими військами фортеці Сухум-кале, де розташовувався турецький гарнізон.
Незабаром до Сухумі прибув Гіоргі Шервашидзе для ухвалення свого спадкового
володіння. Разом з ним прибули і його брати Батал-бей і Гассан-бей Шервашидзе. Тут хочу
висвітлити це джерело за наступним номером (562).
562. Лист ген. Тормасова до Сефер-Алі-бея, від 17 лютого 1810 року, №118
Прохання ваше разом із пунктами про підданство представлено на Високий розсуд
Г.І. і отримано наймилостивіше Є.І.В. звільнення, і чекаю на ваше ім'я грамоти Г.І. у
міркуванні прийняття вас і всього абхазького володіння під сильне заступництво і
підданство Є. І. В., сподіваюся не залишить вас без щедрої відплати. Щодо допомоги для
взяття кр. Сухума повідомляю вас, що допомога з боку військ Російських буде настає
навесні, і тоді зручніше буде приступити до оволодіння кр. Сухум-калі. Намір ваш узяти від
підданих ваших аманатів схвалюю.

213
 Наведений нами документ являє великий науковий інтерес і ми постараємося
висвітлити його, оскільки він має важливе значення для історії нашої країни.
Необхідно відзначити в цьому питанні дослідження, проведені доктором історичних
наук, голова Абхазької організації Всегрузинського історичного товариства Грузії імені
Еквтиме Такаїшвілі З. Папаскірі у його праці «Історія без фальсифікації».
У своїй науковій роботі З. Папаскірі зазначає, що на рубежі XVIII-XIX ст. відбулися
суттєві зміни у геополітичній структурі Кавказу. З ІІ половини XVIII ст. Російська імперія
активно почала нарощувати свій вплив у південному напрямку і приступила до витіснення
Туреччини з Північного та Східного Причорномор'я. Грузинські політичні еліти і, Картл-
Кахетинське та Імеретинське царства, бачили в єдиновірній Росії покровительку
християнського світу, відкрито підтримували і всіляко заохочували військово-політичну
активність Російської імперії проти Туреччини. Політичні лідери тодішньої Абхазії не
стояли осторонь цих подій.
Одішський князь Григол Дадіані почав шукати підтримку у російської влади і 2
грудня 1803р. у селі Чаладіді, останній підписав договір із Росією та визнав верховний
сюзеренітет Російського імператора. Політичний акт, здійснений у Банзі, і особливо
офіційне визнання російською стороною Самурзакано, як володіння будинку Дадіані, був
прямим ударом по Келеш-бею Шервашидзе, польовий вважав за потрібне не загострювати
ставлення з Одіші-Мігрелією і 26 травня 1806 направив дружнє послання до Дадіані. У тому
ж році уповноважені володаря Одіша Кайхосро і Ростом Квініхідзе повідомляли ген.
Ціціанова про бажання власника Абхазії Келеш-бея Шарвашидзе прийняти Російський
протекторат. Однак, щоб уникнути ускладнень з Блискучою Портою, російське керівництво
підтримувалося від форсованого прийняття Абхазії в лоно Російської імперії на той період.
До вирішення питання про прийняття абхазького володарчої династії під
протекторат Російської імперії Ніно Дадіані (мати князя Одіші Левана V Дадіані), зайвий
раз підтвердила «історичні права» Одіші-Мегрелії не тільки на Самурзакано, а й на всю
Абхазію в цілому, і цим почала обґрунтовувати необхідність поширення російського
протекторату та над Абхазією. Ось що писала вона російському імператору з цього приводу
„მარჯვე ჟამი არს მღებად საფარველთა თქვენსა ქვეშა ვინადგან არს წევრი და
მეზობელი ჩვენი და უწინარესვე ხელთა ქვეშე სამთავროთა ჩვენთა მყოფი“. Княгиня
Мегрелії підкреслює, що «сусідські незгоди вивели Абхазію з нашого володіння, але з
давніх-давен Нікопсія була спадковою столицею Дадіані Левана і його предків і покійний
Кація Дадіані, батько новопреставленого Григорія Дадіані, стягував з Абхазії данину і вона
прийнято під Вашу єдинодержавство».
Невдала спроба опанувати Сухумську фортецю переконала Гіоргі Шервашидзе у
необхідності підписання «просильних пунктів». Вже 17 лютого 1810 р. імператор
Олександр І затвердив «прохальні пункти» Гіоргі Шервашидзе. 8 червня 1810р. в околицях
Сухумі був висаджений «російський десантний загін, що прибув із Севастополя», який
разом з регулярними частинами Деметре Орбеліані 10 червня звільнив фортецю. На жовтні
1810г. у Сухумі той самий генерал урочисто вручив Гіоргі Шервашидзе «найвищу грамоту
і володарських знаків» і цим офіційно проголосив його володарем князем Абхазії.
Отже, з 1810г. , з періоду встановлення російського протекторату над абхазькою
князівською династією, Абхазія, поряд з іншими грузинськими політичними утвореннями
– Картл-Кахетинським царством, Імеретинським царством, Мегрельським князівством,
офіційно знову опинилося в єдиному з усією Грузією державному просторі. При цьому слід
214
відзначити, що абхазькі лідери в цей час відкрито демонстрували свою приналежність до
загальногрузинського культурно-політичного світу. Яскравим підтвердженням сказаного є
той факт, що «листування абхазьких власників з Росією здійснювалося грузинською
мовою». Тобто цим фактом абхазький власник абсолютно однозначно показував російській
стороні те, який національно-державний і культурний світ представляло Абхазьке
князівство у міжнародних відносинах на початку XIX століття, та приналежність абхазів до
християн-грузинів.
Те, що представники абхазького правлячого дому Шарвашидзе все ще залишалися в
ареалі загальногрузинського суспільно-політичного устрою і грузинської літератури,
яскраво підтверджує лист правлячого князя Келеш-бея Шарвашидзе своєму племіннику
Сосран-бею. Шарвашидзе від 20 травня 1806 року, написана грузинською мовою: «Цей
рукопис дарую тобі, Сосранбегу, сину мого племінника Бекірбека, щоб ми з тобою стали
друзями, а також генерал-майору Рікхоффу і пану королеві...» Слід також звернути увагу
на те, що юридичний документ такого роду складається не в Самурзакано, регіоні, більш
пов'язаному з рештою Грузії, а при дворі абхазького правителя, який вважався «справжнім
мусульманином» у той час. Це ще раз доводить, що, незважаючи на зміни, що відбулися в
пізньому середньовіччі в Абхазії, вона все ще залишалася частиною грузинської феодальної
країни.
Переглянувши факти повідомлені З. Папаскірі в своїй роботі необхідно відзначити
важливу роль, яку відіграє наведене нами джерело та науковий інтерес, який воно
представляє в історичному аспекті. Правитель Абхазії покладав великі надії на підписання
договору і входження області Абхазії до складу Російської імперії. І підводячи конкретні
підсумки, він розумів важливу роль, яку відіграє Росія в багатьох інших сферах, у тому
числі економічній і політичній, відіграючи не останню, а можна сказати глобальну роль у
подальшому розвитку регіону.
«При цьому я говорю про антиросійські настрої як в Грузії в цілому, так і в Абхазії.
Грузія, як православно-християнська країна, ніколи не була проти союзу з єдиновірною
Росією. Навпаки, відомо, що історично грузинське керівництво завжди покладало великі
надії на допомогу Росії в боротьбі зі східним мусульманським світом і пов'язувало майбутнє
своєї країни саме з Росією. Політичний ідеал грузинської політичної еліти ХІХ ст. Були
умови Георгіївського договору 1783 року, який, як відомо, забезпечував збереження, хоч і
в дещо зменшеному вигляді, національно-державного суверенітету. Виходячи з цього,
буквально всі вистави в Грузії в першій половині XIX ст. Їхньою метою був не повний
розрив з Росією, а лише відновлення національної державності – у формі своєрідної
автономії – в межах єдиного з Росією державно-політичного простору. Династія абхазького
правителя в цілому підтримував проросійську орієнтацію грузинських лідерів 59.
Хотілося б так само навести наступне джерело абхазького історика-кавказознавця
політичного діяча та педагога Г. Дзидзарія. У своїй книзі «Приєднання Абхазії до Росії та
його історичне значення» у якій автор наголошує на наступному – «Приєднання Східної
Грузії до Росії було лише першим етапом. З цього моменту розпочалося приєднання і
Західної Грузії. Таким чином починається поступове об'єднання окремих частин Грузії до
складу Російської імперії. Власник Абхазії Келешбей Шервашидзе (Чачба) безпосередньо
сам встановив зв'язок з російським командуванням у Грузії щодо прийняття його в

59 З. Папаскири «Абхазия История без фальсификации» Тбилиси 2010. - с. 110;

215
російське підданство. Це було необхідно так само для приборкання великих абхазьких
феодалів і зміцнення центральної влади князівства». Ось як описує Г. Дзидзарія змова
абхазьких феодалів проти власника Абхазії Келешбея Шервашидзе, «в ніч проти 2 травня
1808 року Келешбей, який повертався з гостей, був смертельно поранений шістьма
пістолетними пострілами. Асланбей ініціатор убивства, бачачи, що батько ще живий,
порубав його шашкою. При цьому було вбито ще двох молодших синів Келешбея.
Спадкоємець престолу Гіоргі (Сафарбей) звернувся до генерала Рикгофа з листом у якому
він повідомляв, що Асланбей зі своїми прихильниками вбили Келешбея. У 1809 р. Гіоргі
Шервашидзе підписав нові «прохальні пункти» у яких заявив, що він вступає у підданство
та службу Росії. А вже 1809 р., відновилися воєнні дії між Росією та Туреччиною, російське
командування перейшло до активних операцій у Західній Грузії. Олександр I, 17 лютого
1810 року затвердив «прохачі пункти» Гіоргі Шервашидзе і дав йому грамоту, в якій
говорилося: «стверджуємо і визнаємо вас нашого люб'язновірнопідданого спадковим
князем Абхазького володіння під верховним заступництвом, державою та захистом
Російської імперії...». У березні 1810 року частина судів Чорноморського флоту була
направлена до східних берегів Чорного моря, а в травні керуючий Міністерством військово-
морських сил дав наказ командувачу Чорноморського флоту зайняти Сухумі, в якому
розташовувався турецький гарнізон, 11 липня 1810 р., він був розгромлений російською
ескадрою. турецького гарнізону розвіялися околицями. Економічний та культурний
розвиток Абхазії, як і всієї Грузії та Кавказу, нерозривно став пов'язаний з економічним та
культурним розвитком Росії».
У наступному джерелі мені хотілося б звернути увагу на те, в якому оспекті
висвітлюється роль правительки Мегрелії Ніно Дадіані, описана в роботі С. З. Лакоба та О.
Х. Бгажба «Історія Абхазії з найдавніших часів до наших днів» – Підбурювані
правителькою Мінгрелії Ніно Дадіані, вирішили усунути неприязного Келешбея...
Головним претендентом на абхазький престол був старший син Келешбея по імені
Асланбей. Саме його й вирішили зганьбити. З цією метою Сефербей за підтримки Ніно
Дадіані та активну участь російської військової адміністрації в особі генерала Рикгофа
організують змову проти Келешбея» , тут простежується бажання істориків висвітлити
даний факт звинувачуючи правительку Мегрелії Ніно Дадіані в змові проти власника
Абхазії . У своїй роботі Г. Дзидзарія описує факт вбивства володаря Келешбея Шервашидзе
(Чачба) називаючи вбивцею його старшого сина Асланбея при цьому немає ні натяку в його
роботі на втручання правительки Мегрелії Ніно Дадіані та її впливу в даному питанні.
Висвітлюючи цей приклад можна спостерігати за тим, з якою легкістю фальсифікуються
історичні дані.
Г. Дзидзарія наголошував у своїй фундаментальній роботі «Махаджирство та
проблеми історії Абхазії XIX століття», що «скасування Абхазького князівства та введення
безпосередньо царського управління розглядалося як «державна необхідність» і мало такі
серйозні наслідки, як загострення руху проти колоніальної політики та зростання класової
боротьби у краї. Однак, підкреслюючи об'єктивно-історичну прогресивність приєднання
народів до Росії, не можна забувати, що у ряді випадків це приєднання мало характер
завоювання. І навіть тоді, коли акт приєднання відбувався з урахуванням договору чи
добровільної угоди, населення приєднаної території однаково опинялося під владою царату
з характерними йому військово-феодальними методами управління. Причому активізація

216
політики царизму тут була пов'язана так само, із прагненням нових ринків збуту та джерел
сировини». Отже загарбницьку політику Російського царизму неможливо було приховати.
У наступному джерелі з щомісячного історичного видання «Російська старовина»,
що видавалося в Санкт-Петербурзі в 1880 році, в якому Пекло. П. Берже визначає причини
приєднання Грузії до Росії. Спочатку описуючи чинники якими Росії негаразд і вигідні були
приєднання на Кавказі, хоча надалі чітко простежуються сутні причини і бажання
Імперської Росії та її погляди на Грузію і саме вихід до Чорного моря. Геополітична сторона
питання була ключовим питанням рішенням якого й займалася Росія період ХІХ століття.
Пекло. П. Берже зазначає «З прибуттям військових судів до Хопі та вступом наших військ
до Мінгрелії та Імеретії почалося фактичне володіння цими областями, хоча остаточне
скасування всіх прав власності сталося нещодавно, саме з добровільною відмовою від них
останнього спадкоємця володіння мінгрельського, нинішнього князя Міндильського .
Скасування незалежності цих володінь було неминучим наслідком приєднання Грузії – в
ім'я блага її мешканців, яке не могло бути досягнуто інакше, як витратою російських грошей
та військ. Ця важка витрата могла бути виправдана тільки якими-небудь державними
вигодами, яких володіння Грузією не доставляло Росії. І ось тому, щоб Російської імперії
отримати не ворожу, а суттєву користь і повернення витрат, на Грузію чинять
(витрачається), очікувати було потрібно приєднання всіх земель, що лежать між Грузією і
Чорним морем»..60
«Користь від такого придбання для Російської імперії, – писав кн. Ціціанов царю 27
червня 1803 року, - хоча далекоглядна, але відчутна; Порт Поті має неминуче належати
Росії або бути відкритою для нашої торгівлі. Річка Ріон, судноплавна майже до Кутаїсі, і
якої береги покриті всякого роду корабельним лісом, для первинного відкриття
стародавнього торговельного шляху цього, варварством часів і народів винищеного, -
доставити російським промисловцям багату галузь торгівлі будівельним лісом і внесуть в ,
внаслідок збільшення цих нових способів, неминуче посилять російське мореплавання».
Таким чином, у всіх документах, що стосуються обставин, що передували
приєднанню Імеретії та Мінгрелії, ми бачимо ясно-формулювані завдання, які
безпосередньо задовольняють інтереси Росії в теперішньому чи майбутньому; бачимо
необхідність заволодіти цими областями, усвідомлювану владою, і систематичний ряд
дипломатичних і військових заходів, що доводить постійне прагнення приєднати Імеретію
і Мінгрелію до Росії. Порівнюючи документи, що передували приєднанню Грузії, з
документами, що стосуються приєднання Імеретії та Мінгрелії, ми побачимо в перших
досконалу відсутність політичних та економічних завдань, яким могло б задовольняти
приєднання Грузії. Приєднання це швидше вважатимуться помилкою, захопленням
гуманними ідеями, але не захопленням, завоюванням. Але якщо це можна вважати
помилкою, то помилка ця була неминуча через історичні умови: повне розкладання
державного устрою Грузії та інших християнських володінь за Кавказом вимагало переходу
Росії за Кавказький хребет, для охорони християнської цивілізації від мусульманського
варварства, — і Росія перейшла через Кавказькі гори проти бажання свого царственого
керівника і чи явне себе руйнування. Але як тільки це сталося, — одразу ж виникла потреба
вийти з такого неприродного становища. Вихід представлявся один: треба було досягти

60
Русская старина Санкт-Петербург май, 1880г., том XXVIII, Ад. П. Берже «Присоединение Грузии к России 1799-1831» -
с.28,29;

217
таких результатів, які не ставили б заступницьку державу, Росію, в становище вічного
даного Грузії. Звідси — прагнення пробитися до Чорного і Каспійського моря, щоб
винагородити Росію, хоча побічно, розвитком торгівлі з тими областями, котрим їй
доводилося витрачати свої кровні кошти. Підкорення Мінгрелії та Імеретії, створюючи
зв'язок Закавказзя морським шляхом із Тавридою чи взагалі з південною Росією, становить
першу необхідність приєднання Грузії. Підкорення дрібних ханств до сторони Каспійського
моря - другу, а після цих двох поправок Росія, за понесені нею жертви на воєнні дії і на
освоєння цивілізації за Кавказом, має повну можливість винагородити себе за допомогою
широкого розвитку продуктивності цих областей на користь фіску та процвітання
російської промисловості. та торгівлі. Але цей результат поки що є справою майбутнього.
Розбираючи, нарешті, питання приєднання Грузії з вузької, військової погляду, слід
визнати, що Грузія не приєднана, а завойована російськими військами. Спокій, безпека
мешканців та їхнього майна, у кожній із справжніх областей Грузії, у кожному місті,
починаючи з Тифлісу, і майже в кожному селі — досягнуті військовими діями наших військ
проти бунтували царевичів, князів та зовнішніх ворогів, сусідів Грузії. Проте це було
зроблено без будь-якого попереднього плану, навіть без усякої упередженої думки
підкорити одновірний, дружній нам народ і заволодіти землею, на якій він розселився і яка
нам була не потрібна. У цьому непримиренному протиріч добровільного вступу в
підданство і фактичного завоювання країни, на нашу думку, полягає прямий і найкращий
доказ, що приєднання Грузії відбулося історично, тобто обминаючи всі розрахунки та
міркування діячів, які брали участь у скоєнні цього історичного явища61 .
Також до цього листа додавались інші важливі листи, які в короту хотілося б
висвітлити.
554. Припис ген. Тормасова ген.-м. кн. Орбеліані, від 17 червня 1809 р., № 38
«Рапорт в.с. № 9 я отримав про те, що потрібно вам надіслати для Потійського
власника Кучук-бея подарунки. Якщо він погодитися передати себе з Потійською фортецею
у підданство Є.І.В. Надсилаю вам з Хорунжим Грошовим 1золоту шаблю в 1000р. та
2азіатські – цінною 100р.с., 1кинжал з камінням у 750р. і 2-і звичайні по 80р.с., також 2-
брильянтових перстня, цінною в 550 і 450р. та 5 медалей-3 золоті та два срібні, доручаючи
в.с. Використати ці подарунки з обережністю. Що стосується Сефер-Алі-бея добре
поводитися з ним, а батькові-вбивці Арслан-бею не тільки відмовити а й налаштувати проти
нього всіх власників Абхазії мають будь-який вплив у народі.
Найближчим часом буде можливість заволодіти кр.Сухум без труднощів. Коли
Сефер-Алі-бей удостоїться Високим твердженням його володарем Абхазії. То скористатися
загальним обуренням до брата його Арслан-бея, який через лист просив про прийняття його
в підданство Всеросійської Держави, не подайте йому жодної надії, тому що причиною є
його нелюдське і звіряче ставлення з батьком своїм Келеш-беєм, навпаки намагайтеся
поставити проти нього всіх приватних власників Абхазії. А Сефер-Алі-бей з нашого боку,
він зможе за сприянням разом із Мінгрельськими військами витіснити Арслан-бея з кр.
Сухум. Друга причина, що пристань Сухум зручна до побудови кораблів, і мати

61
Русская старина ежемесячное историческое издание, Санкт-Петербург май, 1880г., том XXVIII, Ад. П. Берже
«Присоединение Грузии к России 1799-1831» - с. 30;

218
безперешкодне сполучення з Мінгрелією. Потім під виглядом довіреної особи від
Російського уряду можна буде надіслати до кр. Сухум надійного шт. - офіцера, який зможе
увійшовши в довіру до Сефер-Алі-бея, наглядати над фортецею. Т.о. не наражаючи наші
війська на небезпеку, ні ослаблення вінних в Імеретії та Мінгрелії, нам можна буде мати
Сухум під своїми руками, поки для користі Імперії буде наказано потрібним зайняти вінну
назавжди Російським гарнізоном».
У цьому джерелі не завуальовано чітко окреслюються Імперські цілі, мотиви та
бачення того ж ген. Тормасова у вирішенні поставлених завдань, і те, наскільки важлива
ідея підтримки Сефер-Алі-бея, і залучення до нього абхазьких князів, що з'явилися в Редут-
калі, а також необхідність привести фортецю в кращий оборонний стан.
З цього листа виявляють намагання царської Росії, і переманювання Абхазьких
володарів на свій бік, намагаючись обдарувати їх подарунками і те як вона вподобає і
виявляє гарне ставлення до Сефер-Алі-бея, і в той же час Генерал Тормасов будує плани
про витіснення Арслан-бея із фортеці Сухум і сподівається, що довірена особа від
Російського уряду якийсь штаб-офіцер зможе увійти в довіру Сефер-Алі-бея, приведе
Редут-кале в оборонний стан і зміцниться на Чорному морі. Тут же висвітлюючи обставини
в Абхазії хотілося б сказати і про розкол того, що відбувається між жителями Абхазії, що
було на руку батькові вбивці Аслан-бею та його покровителям з Порти. Вони сподівалися
озброїти народ як проти власника, і проти росіян. Але цим планам не судилося збутися.
Оцінюючи діяльність Кавказької археографічної комісії, дослідники, перш за все,
відзначають її роботу зі збору архівних документів з історії Кавказу, які видавалися
грузинською, російською, вірменською, арабською, перською, азербайджанською,
турецькою мовами. Видання багатотомних «Актів», матеріали яких представляють цілий
пласт унікальних та єдиних у своєму роді джерел з історії регіону. Саме з цього
фундаментального історичного значення джерела ми знаходимо важливі факти, що
відбувалися на території Абхазії на початку XIX століття. І те що, що приєднання Абхазії
до Росії спричинив найскладніший період міжусобиць історія регіону добре описаний у
джерелах на той час. «У 10-20-х роках ХІХ ст. йшло майже перманентне протистояння між
прихильниками курсу Гіоргі Шарвашидзе та підтримали Аслан-бея протурецьки
налаштованими колами. У лютому 1821 р., після смерті Гіоргі Шарвашидзе, вибухнула
гостра політична криза, яка переросла у відкритий антиросійський військовий заколот».
Висвітлення джерела від 17 лютого 1810 р. про приєднання Абхазії до Росії мало величезне
значення для історії Грузії і було висвітлено у наведеній нами праці Зураба Папаскірі
«Абхазія Історія без фальсифікації» .62
Історія Абхазії XIX століття колоніальна політика царату на Кавказі її завойовницькі
цілі, так само на тлі геополітичних інтересів Російської Імперії та Отоманської Порти.
Грузія перебувала у найскладніших умовах під час загарбницької політики обох Імперій.
На закінчення слід зазначити, що наслідком Російської політики стало 1864 року скасування
княжої влади у Абхазії і запровадження російського правління. Вище сказані процеси, що
відбувалися в Абхазії XIX століття, відіграли не мало важливу роль в економічному,
політичному, культурному розвитку мешканців даного регіону.

62
З. Папаскири «Абхазия История без фальсификации» Тбилиси 2010. - с. 105.

219
 Література:

АКАК - Акты Кавказской археографической комиссии, издан: 1866—1904.,

автор А.П. Берже, Д. А. Кобяков, т. IV.;
Г. А. Дзидзария «Присоединение Абхазии к России и его историческое значение»
Сухуми 1960.;
Дзидзария Г.А. Махаджирство и проблемы истории Абхазии XIX столетия. Сухуми,
1982.;
З. Папаскири «Абхазия История без фальсификации» Тбилиси 2010.;
Русская старина ежемесячное историческое издание, Санкт-Петербург май, 1880.,
том XXVIII, Ад. П. Берже «Присоединение Грузии к России 1799-1831».;
С. З. Лакоба и О. Х. Бгажба « История Абхазии с древнейших времен до наших дней»
М., 2007.

Сулава Ніно

Колхідська бронзова культура – трохи про історію створення деяких

"археологічних культур" Кавказу

Певна частина наукової діяльності великого українського історика Ярослава

Дашкевича присвячена відновленню історичної справедливості, оскільки на радянському
та пострадянському просторі культура, історія та одна з його частин – археологія, що
визначає основу давньої історії – археологічні культури, були пов'язані з політичними
інтересами та підкорялися цим .
Особливо слід відзначити створення культури та історії для так званих ,,братніх
республік”, що було пов'язано з політичними інтересами і найчастіше в історії грала
далекосяжну роль.
Вважаємо, що в ХХІ столітті, коли багато що змінилося і змінюється, потрібно
вносити зміни і до питань - культури, історії і, в тому числі, в історії створення деяких
"археологічних культур", на даний момент Кавказу.
Якщо згадати історію археологічної науки, то побачимо, що через певні проміжки
часу (на основі нових відкриттів та накопичення знань) завжди змінювалися назви культур,
хронологія, генезис та належність археологічної культури до того чи іншого етносу.
Вже давно стоїть питання перегляд цілих низки тем пов'язані з археологічними
культурами Кавказу, яким дали найменування у ХІХ столітті і «посягання» у яких було
табуйовано, бо навіть археологічні культури на Кавказі є предметом політичних
маніпуляцій.
Серед таких тем – колхідська культура, колхідсько-кобанська культура, колхідсько-
кобанська бронза, «колхідська, кобанська або колхідсько-кобанська» (18; 33; 34, с. 323-327).
Термін Кобанський, Кобанська культура з'явився раніше, ніж термін колхідський, в
останній чверті XIX століття, коли в осетинському селищі Кобан випадково було виявлено
зовсім чужий для Кавказу некрополь з бронзовими артефактами, які привернули увагу як
вчених, так і колекціонерів. На той час Південний Кавказ майже вивчений археологічно.
220
 Бронзові вироби подібні до Кобані стали з'являтися на Південному Кавказі, зокрема,
головним чином у Західній Грузії та прилеглих районах Східної Грузії з 1930-х років.
Подібний матеріал нагромаджено і в регіональних музеях Грузії у вигляді випадкових
знахідок. Матеріал розрісся настільки, що постало питання про те, щоб культуру, яка
поширилася на цьому ареалі, назвати колхідською (Етнонім, відомий із давньогрецьких
джерел та міфології). З цього часу колхідсько-кобанські питання є спірними. На одній точці
зору, культурний центр Кобані знаходиться в Колхеті (М. Іващенко, І. Мещанінов, А. Ессен,
А. Каландадзе), по іншій - колхідська та кобанська культури тотожні (Б. Куфтін, І. Воронов,
Дж. Апакідзе, Н. Сулава) Згідно з третьою думкою, колхідська та кобанська – дві різні
культури, але тісно пов'язані одна з одною (О. Джапаридзе, Е. Крупнов, Д. Коридзе, Б.
Техов, Т. Мікеладзе, Л. Сахарова, В. Козенкова ) (див. 18; 21).
Якщо розглянути історію та характерні риси т.зв. кобанської культури та колхідської
культури, необхідно торкнутися такого теоретичного питання, як - визначення
археологічної культури.
Найважливіші характерні ознаки визначають археологічну культуру в епоху пізньої
бронзи-раннього заліза, це переплетення - розселення етнічних мас, що визначає
археологічну культуру або, навпаки, про розселення етнічних мас свідчить археологічна
культура з її ознаками - 1. розвинена металургія виплавка артефактів), продуктом якого є
вироби з металу; 2. характерні для цих етнічних мас представлені у похованнях, у скарбах
та на поселеннях типи металевої бойової зброї, знаряддя праці та прикраси; та начиння, 6.
вірування, 7. визнання на історичній та міжнародній арені з історичних, літературних чи
міфологічним джерелам різних країн (25).
Таким чином -
На думку більшості фахівців, археологічна культура має належати певній етнічній
єдності. Іноді можливо пов'язати археологічну культуру з будь-яким етносом, але в
більшості випадків такий зв'язок не виходить за рамки більш менш розумного припущення.
Археологічна культура, коли її антропологічних даних невідома, називається по основному
ареалу чи пам'ятнику, де вона вперше відновлено, або за тим чи іншим характерним
(визначальним) елементом археологічної культури. Важливу роль грає аналіз топонімічних
даних. Металургія (походження, розвиток) з усіма її складовими частинами -
гірничодобувного, металургійного та металообробного виробництва, відіграє важливу роль
у цікаву для нас пізньобронзово-ранньозалізну епоху в плані виникнення державності. Тип
поселення представлений типовою архітектурою (зовнішній вигляд, інтер'єр) та
будівельною технікою. І завжди адаптується до географічних умов та клімату, дозволяючи
визначити регіон. Вірування – в основному він представлений у похоронних обрядах, у
ритуалі поховання, який має на увазі – тип поховання, кількість та тип похоронних
артефактів (зброя, кераміка, прикраси), зображення на артефактах.
Відображений в історичних та літературних джерелах, як і в міфології назва етносу
або території (Напр. епос про аргонавтів, міф про Прометея та ін.), дає нам найважливіші
знання про народи, які є носіями тієї чи іншої археологічної культури. Питання про назви,
етнічну приналежність, хронологію та ареал археологічних культур стає спірним там, де в
ці наукові теми втручається політика, прикладом чого є ставлення Росії до археологічних
культур Кавказу, наочний приклад, перш за все, тема колхідської бронзової культури та
Кобані.

221
 Як ми вже згадували, із проблемою колхідської бронзової культури пов'язана т.зв.
кобанська культура, Кобанський могильник пізній бронзово-ранньозалізної доби відкритий
в 1869 році в однойменне селище Осетії (Північний Кавказ), матеріал якого складається з
бронзових виробів, тоді маловідомих, а нині численних знахідок, характерних для типової
колхідської бронзи з Колхи. XIX століття - це період, коли царська Росія вступила на
Північний Кавказ і заволоділа не лише територіями, а й культурною спадщиною, яку він
там знайшов і яку використовує у своїх інтересах. Зокрема, мало місце і продовжує мати
місце повне ігнорування загальноприйнятої думки про те, що археологічні культури, що
існували тисячоліття тому, підпорядковані іншій реальності того часу і обмежені іншими
кордонами, не могли вписатися в сучасні рамки та служити політичним інтересам.
В основі політики Росії щодо Кавказу, що залишалася незмінною з часів царської
Росії та Радянської імперії, завжди лежали далекосяжні плани, які періодично
розкриваються. Найкращим прикладом цього є створення на територія Грузії, в регіоні
Шида Картлі, де проживали і осетини, більшовиками Південно-Осетинської автономної
області, що по суті було, насильницьким створенням її як "міни уповільненої дії", яка
приводилася в дію, коли це було необхідно. Метою такої політики було штучно створену
т.зв. Південну Осетію об'єднати з Північною Осетією і в той же час "створити" історію
Осетинам, штучно прив'язати т.зв. кобанську культуру до осетинського народу, який не є
спадкоємцем Кобані в епоху пізньої бронзи-раннього заліза. Звідси випливало з самого
початку і випливає добре фінансована «ідеологія» і «наукові» висновки російських
дослідників - ігнорування колхідської культури і спотворення фактів. Після розпаду СРСР
та окупації Росією Південної Осетії, т.зв. археологічна політика чи політика в археології
сприяє “мрії” з'єднання Південної Осетії з Північною Осетією на «культурно-історичному»
ґрунті, який заздалегідь визначили російські археологи збіднівши археологічні пам'ятки
т.зв. Південної Осетії (могильник Тліа) та Північної Осетії в одну археологічну культуру
під назвою "кобано-тлійська культура" (31).
Основа цього об'єднання в усіх відношеннях є абсолютно помилковою, оскільки ці
археологічні пам'ятки (Тліа-Кобан) відображають рух колхідських племен у певний період
із сформованим набором археологічного матеріалу. Виявлення цих двох компактних
могилників колхідської бронзової культури пов'язане з переходом носіїв колхідської
бронзової культури через Кавказький хребет (як зазначалося, з набором артефактів, що вже
сформувалися). Нині по всьому північному кордоні Грузії налічується понад 40 великих і
малих переходів (16). Цей процес також супроводжувався деякою етнічною інфільтрацією,
укоріненням колхідського етносу в сусідніх з Колхідою районах - Шіда Картлі (т.зв.
Південна Осетія), Півн. Кавказ, Месхетія, південно-східне узбережжя Чорного моря,
Абхазія; Крім археологічного матеріалу (13), існування цього процесу підтверджується і
топонімічними даними; Особливо очевидні факти підтверджені осетинським лінгвістом В.
Абаєвим - занизми в сучасній осетинській мові (14, с. 187, 189, див також цитовану там же
літературу). Цей рух не є чимось незвичайним, оскільки групам людей, малим і більшим
масам людей з найдавніших часів були властиві переміщення на досить великі відстані, у
результаті відбувалося засвоєння різних видів знань, поширення культури.
В який час колхідські племена, носії бронзової культури, мігрували на північні схили
Кавказу можна визначити за допомогою порівняльної та абсолютної хронології, яка
спирається на метод порівняльної хронології і або на дані природничих наук.

222
 Через так звані розкопки Кобанського могильника неможливо
виявити\ідентифікувати всі його комплекси. Найостанніше, широке та ретельне
дослідження могильника Кобані з виділенням кількох комплексів, головне, забезпечених
абсолютними датами (С14), належить Г. Бедіанашвілі (32). А порівняльні дати Кобані
можна визначити за добре розкопаною та опублікованою пам'яткою Тлійського
могильника, датованого т.зв. "Довгим" хронологічним діапазоном (див. 27; 28; 29; 30). Так
зване "довге датування" було скорочено і уточнено Л. Панцхава і моїми дослідженнями (17;
20; 22, с. 61-71) і більш реалістично визначила міграцію племен колхідської бронзової
культури на Півн. Кавказ.
На відміну від Кобані, повна сукупність пам'яток - поселення, могильники,
преісторичні металургійні пам'ятники, бронзові скарби, випадкові відкриття, характерні для
археологічної культури епохи пізньої бронзи-раннього заліза, своєю хронологічно-
типологічною лінією розвитку, виявлених у Грузії в ХХ столітті , підтверджує, що коріння
колхідської бронзової культури знаходиться на території Грузії, Колхіди і навіть можливо
обвести її ареал (це зони контакту та інфільтрації - прилегла до Грузії територія Туреччини,
північна частина Абхазії, частина Шіда Картлі, т. зв. Південна Осетія і частина Північного
Кавказу). На відміну від Кобані, яка не відома історичним джерелам, Колхіда – єдина країна
на Кавказі, відома сучасному їй світу грецькими та урартськими джерелами, грецькими
міфологічними сюжетами (аргонавтика, міф про Прометей), предметом яких була тема –
потужна мідно-бронзова і золото (15, с. 127-140; 7; 18; 35; 36; 23).
Думаємо, що спірні теми - три основні точки зору, що центр кобанської культури
знаходиться в Колхіді, колхідська та кобанська культури тотожні, колхідська та кобанська
дві різні культури, але тісно пов'язані одна з одною, по суті, на основі нових відкриттів та
досліджень, втратили ґрунт.
Щоб відповісти вченим, що служать імперським інтересам, немає необхідності
спеціально шукати і критикувати, де вони мають рацію, а де ні, чи дійсно існує
обговорюваний ними матеріал, чи реальний контекст матеріалу та багато іншого. Перелік
питань на сьогодні відведе нас далеко від дослідження питання.
Дослідникам колхідської бронзової культури важливо використовувати сучасні
міждисциплінарні методи та визначити такі фундаментальні та теоретичні питання, як і на
яких ґрунтуються археологічні дослідження – типологія, хронологія, генезис, ареал.
Такі дослідження слід провести на основних артефактах колхідської бронзової
культури у вигляді археологічного атласу, який зрештою покаже, що бронзові вироби з обох
районів Кавказу, півдня та північ, належать одному потужному металургійному центру
("осередку"). Також для встановлення походження колхідської бронзової культури
необхідно скласти археологічний атлас не тільки по кожному з провідних артефактів
колхідської бронзової культури за всі епохи від ранньоколхідського, а й з фундаментальних
питань – давня металургія, сучасні некрополі, скарби, поселення; Там, де період "
накладається " на період, тобто буде мати місце найбільша концентрація артефактів, а також
пам'яток металургії-некрополів-скарбів-поселень, треба вважати - "осередком", а навколо
нього буде мати такі процеси як поширення та інфільтрація археологічної культури.
Також важливо виділити проблеми – 1. Природно-кліматичні умови Північного
Кавказу (чиє сильне заледеніння викликано експозицією, орографічними умовами), тобто.
відколи схил придатний для заселення (див.: 19); 2. Ті археологічні артефакти,
археологічний матеріал, які були виявлені там на місці, на схили Північного Кавказу

223
переселеним населенням з Колхіди; 3. Усі можливі відомості в сучасному зовнішньому світі
про населення, яким були заселені схили Північного Кавказу. Вважаємо, що ця концепція є
єдиним способом/методом визначення походження археологічної культури.
Таким чином, як ми вже зазначали, на порядку денному стоїть переосмислення
названих у XIX столітті в археологічних культурах Кавказу, таких питань як табуйована
назва, хронологія, генезис, ареал і приналежність археологічної культури до того чи іншого
етносу.

Література

1.Аполлоний Родосский, III. 1136, IV. 559.

2.Гомер, Одиссея IX. 32.
3.Вергилий, Энеида III. 386.
4.Эсхил 2019. Прикованный Прометей (пер. Ал. Кутатели). Тбилиси.
5.Pindar 2013. Древние писания, Vol. 5. Тбилиси.
6.Страбон [I, 2, 39] = Каухчишвили Т. 1957 г.
7.Апакидзе Дж. 2002. Хронология колхидской культуры позднего бронзового века и
раннежелезного века. Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических
наук.
8.Воронова Ю.В. 2006. Колхида-Кобанская металлургическая провинция Научные
труды В семи томах; Том I.
9.Козенкова В. И. 1977. Кобанская культура (Восточный вариант). САИ, вып. В2-5.
М.
10.Козенкова В. И. 1982. Типология и хронологическая классификация предметов
кобанской культуры (Восточный вариант). САИ, вып. В2-5. М.
11.Козенкова В. И. 1989. Кобанская культура (Западный вариант). САИ, вып. В2-5.
М.
12.Козенкова В. И. 1996. Культурно-исторические процессы на Северном Кавказе в
эпоху поздней бронзи и в раннем железном веке. М.
13.Козенкова В. И. 1998. Материальная основа быта кобанских племен (Западный
вариант). САИ, вып. В2-5. М.
14.Лордкипанидзе О. 2001. Клады в колхидской бронзовой культуре (попытка
определения функции и культурно-социологическая интерпретация). Вопросы археологии
Кавказа эпохи неолита-бронзы. Дзиебани, Приложение VI. Тбилиси.
15.Лордкипанидзе О. 2002. У истоков древнегрузинской цивилизации. Тбилиси.
16.Лукьянович Кш. 2015. Геополитический и исторический анализ стратегических
переходов северной границы Грузии и их роли в безопасности страны. Тбилиси.
17.Панцхава Л. Н. 1988. Памятники художественного ремесла колхидской культуры.
Тбилиси.
18.Панцхава Л., Сулава Н., Папуашвили Р. 2003. Колхидская, кобанская или
колхидско-кобанская? Кавказоведение, № 4. М. 102-117.
19.Ростунов В.Л., Сикорский М.И. 1998. Природно-климатические условия Северо-
Осетинской предгорной равнины и вопросы заселения ее человеком в эпоху голоцена. Тез.
докл. I Археологическая конференция Кавказа. Тбилиси.

224
 20.Сулава Н. 2000. К датировке комплексов с фибулами Тлииского могильника,
Дзиебани № 6.
21. Сулава Н. 2010. Колхидско-Кобанская бронза: стратегия, итоги и перспективы.
Дзиебани, Приложение IV.
22. Сулава Н. 2011. Фибулы Кавказа (типология, хронология, генезис). Тбилиси.
23. Сулава Н., Гилмор Бр., Резесидзе Н., Чагелишвили Р., Беридзе Т. 2020.
Зарождение и развитие металлургии в горной Колхиде (Лечхуми). Тбилиси/Sulava N.,
Gilmour Br., Rezesidze N., Chagelishvili R., Beridze T. 2020. The Origin and Development of
Prehistoric Copper Metallurgy in Mountainous Colchis (Lechkhumi). Tbilisi.
https://issuu.com/gnmuseum/docs/the_origin_and_development_of_prehistoric_copper_m
24. Сулава Н. 2021. Колхидская бронзовая культура - миф, медь, реальность.
Международная конференция – «Новая реальность – музей и пандемия» по направлению
археология и история посвящена 90-летию со дня рождения академика Отара
Лордкипанидзе.
25. Техов Б.В. 1974. Центральный Кавказ в XVI-X вв. до н.э. (Докторская
диссертация). Тбилиси. Источник: https://south-ossetia.info/bagrat-texov-uchenyj-otkryvshij-
tajny-drevnosti/ Все права защищены © Официальный сайт «Республика Южная Осетия».
26. Техов Б. В. 1980. Тлийский Могильник, I. Тб.
27. Техов Б. В. 1981. Тлийский могильник, II. Тб.
28. Техов Б. В. 1985. Тлийский могильник, III, Тб.
29. Техов Б. В. 2002. Тайны древних погребений. Владикавказ.
30. Техов Б. В. 2010. Кобано-Тлийская археологическая культураэпохи поздней
бронзы и раннегожелеза центрального Кавказа. NARTAMONGǼ, vol.VII, N 1, 2.
31. Bedianashvili G., Bodet Cath. 2010. Koban necropolis, tombs 9 and 12: The late bronze
to the early iron age of the northern Caucasus. TÜBA-AR 13.
32. Bedianashvili G. 2016. The Koban necropolis and the Caucasus at the turn of the Late
Bronze Age and the first Iron Age: Ernest Chantre's collections kept at the National Archeology
Museum (Saint-Germain-en-Laye) and at the Musée des Confluences (Lyons). Stockée - École
Pratique des Hautes Études (Paris). Докторская диссертация защищена - École Pratique des
Hautes Études-ში (Париж).
33. Reinhold S. 1995. Chronologische und Sozialgeschichtliche Untersuchungen an
Gräberfeldern der Koban Kultur (späte Bronze- und frühe Eisenzeit im Nordkaukasus), Magister-
Hausarbeit. Berlin.
34. Reinhold S. 2007. Die Spätbronze- und frühe Eisenzeit im Kaukasus.
Universitätsforschungen zur Prähistorischen Archäologie, Band 144. Verlag Dr. Rudolf Habelt
GMBH, Bonn.
35. Sulava N. 2015. On the spread of representations of ,,fantastic’’ animals on bronze
items (Ancient Colchis and Europe: Research Perspective). The simposium - ,,Archaeological
Heritage – its Role in Education, Presentation and Popularisation of Science’’. Belgrad.
36. Sulava N. 2016. Gravierte ,,fantastische“ Tierbilder auf der kolchischen Axt.
,,Megalithic Monuments and Cult Practices". Blagoevgrad (Bolgaria).

225
 Тулібаєва Жулдиз, Тулібаєв Тимур

Му’ін ад-Дін Натанзі та його твір «Мунтахаб ал-таваріх-і Му‘іні»

За розпорядженням Іскандара б. Умар-Шайха, онука Аміра Тимура (771-808/1370-

1405) при дворі Тимуридів у Фарсі було написано два історичних твори, присвячені Аміру
Тимуру і династії Тимуридів. Перший твір відомий під умовною назвою «Синоптичний
опис» [1, нар. 237-246]. Збереглася єдина копія даної праці, яка була зроблена 21 рабі-ал-
авваля 816/21 червня 1413 [2, p. 187]. Другий твір, відомий як «Анонім Іскандара» або
перша редакція «Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні» (Вибрані історії Му'іні), було завершено в
Ширазі 816/1413 [3, p. 89]. Друга редакція «Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні» Му‛ін ад-Діна
Натанзі була підготовлена в 817/1414 [4, c. 84-86].
У «Синоптичному описі» Іскандар б. 'Умар-Шайх представлений правителем, який
досяг успіху у всіх галузях науки і був оточений відомими вченими свого часу, такими як,
Ібн ал-Джазарі, Саїд Шаріф-і Джурджані і Са'ін ад-Дін Туркі [2, p. 196]. В Ісфахані він
збудував велику бібліотеку, де збиралися відомі вчені того часу. Анонімний автор твору,
описуючи досягнення Іскандара, зазначає, що його славні справи у майбутньому
перевершать подвиги Аміра Тимура та його батька Умар-Шайха.
За припущенням дослідників Дж. Вудса та Е. Бінбаша, Му‛ін ад-Дін Натанзі
можливо є автором анонімного твору «Синоптичний опис» [0, p. 46; 2, p. 187]. Гіпотеза
вчених ґрунтується на порівняльному аналізі змісту тексту цього твору з текстом «Аноніма
Іскандара». «Синоптичний опис» з ідеологічної спрямованості збігається із змістом
«Аноніма Іскандара». Обидва твори написані на підтримку політики та ідеології, яку
проводить Іскандар б. 'Умар-Шайхом.
Обидві редакції «Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні» Му'ін ад-Діна Натанзі присвячені
світовій історії, від «створення світу» до подій 807/1405 року. Дослідники даного джерела
одностайні у своїй оцінці, що опис історичних подій XIII-XV століть є найбільш
оригінальною частиною даного твору. Враховуючи цю обставину, французький
сходознавець Жан Обен у 1957 р. видав у Тегерані текст окремих розділів з першої
(«Аноніма Іскандара») та другої («Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні») редакції твору [6, s. 1-
492]. Ця книга була перевидана 2004 року [7, s. 1-454].
Як стверджує Жан Обен у передмові до видання книги, Блоше помилявся, вважаючи,
що історична праця Му'ін ад-Діна Натанзі повністю заснована на відомостях із твору Рашид
ад-Діна Фазлаллаха «Джам' ат-таваріх». На думку Жана Обена, у творі «Мунтахаб ал-
таваріх-і Му'іні» при описі того самого історичного періоду містяться відомості, відсутні в
«Джам' ат-таваріх» [7, s. 1].
На думку професора університету Чикаго Джона Вудса, Му'ін ад-Дін Натанзі у своїй
праці не використав дані з твору «Зафар-наме» Нізам ад-Діна Шамі [8, нар. 1-610], за
припущенням дослідника, автор мав доступ до тих джерел, на які спирався перший
тимуридський історіограф. Ця думка відрізняється від припущення В.В. Бартольда, що
Му'ін ад-Дін Натанзі був знайомий з твором Нізам ад-Діна Шамі [3, p. 92].
За словами Жана Обена, Му'ін ад-Дін Натанзі у своєму творі повідомляє, що він
збирається написати другий том як продовження цієї праці, присвячений історії правління
Іскандара б. 'Умар-Шайха. Однак другий том так і не було написано [7, s. 2].

226
 Згідно з традицією, що склалася при дворі Тимуридов, первісний варіант
історичного твору зачитувався вголос у присутності правителя, щоб він міг перевірити їх
зміст, затвердити або відхилити опис викладених там подій. Якщо правитель відхиляв
початкову версію, текст твору піддавався нової редакції чи залишався чернеткою.
Як правило, історичні хроніки містили передмову, де автор зазвичай вказував
причини створення своєї праці та приводив посвяту на ім'я правителя та покровителя.
Однак у списках рукописів «Аноніма Іскандара» передмова відсутня. Можливо, передмова
була знищена самим автором через політичну ситуацію, що змінилася у Фарсі. До наших
днів збереглися поодинокі незавершені списки рукописів, повного тексту «Аноніма
Іскандара» досі не виявлено.
За припущеннями Дж. Вудса та Е. Бінбаша, передмова до «Аноніма Іскандара»
містила виклад ідеології та політичних принципів Чингізідів [3, p. 89-93; 9, p. 174, 181].
Відповідно до цих принципів, кожен чоловік із династичної сім'ї мав однакове право на
верховну владу. Проте в «Анонімі Іскандару» лише двоє представників із династії
Тимуридів згадуються з титулом «махді» – Шахрух б. Амір Тимур та Іскандар б. 'Умар-
Шайх. Викладаючи історію держави Тимуридов, Му'ін ад-Дін Натанзі у першій редакції
твори стверджує, що після смерті Аміра Тимура, тільки Шахрух та Іскандар були однаково
законними претендентами на релігійну та верховну владу в державі [7, s, 315-318] . Пильну
увагу придворного історіографа до звичаїв, правил і законів Чингізідів, можливо,
пояснюється походженням Іскандара б. 'Умар-Шайха. Його мати, Малікат-ага була з
нащадків Чагатай хана, належала до «Алтин уруг» (Золотий рід) Чингісхана, і займала
високе становище у суспільстві.
У казахстанських істориків твір Му'ін ад-Діна Натанзі «Мунтахаб ал-таваріх-і
Му'іні» викликає особливий інтерес як одне з найважливіших джерел з історії улусів Джучі
та Чагатая. Можна погодитися із твердженням угорського історика І. Вашарі, що праця
Му'ін ад-Дін Натанзі є фактично єдиним джерелом, що описує історію Східного Дашт-і
Кіпчака за період з 1310 по 1360 [10, p. 374].
Відомий хулагуїдський історіограф Рашид ад-Дін Фазлаллах (645-718/1248-1318)
створив зразок опису історії Чингізідів, яка була включена до спільної історії
мусульманського світу. Усі наступні покоління істориків переважно спиралися на відомості
твору «Джамі' ал-таваріх». Му'ін ад-Діна Натанзі загалом дотримується тієї ж схеми
викладу історичних подій, але при цьому він виділяє та звертає увагу читачів на певні
історичні події, що відбувалися у улусах Чингізідів.
Викладаючи коротку історію Чингізидів і використовуючи формат таблиці, Му'ін ад-
Діна Натанзі докладніше зупиняється на тому періоді історії, коли в імперії Чингізідів
правили два незалежні правителі. Наприклад, відомості «Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні» про
взаємини Бату хана з каанами споконвічного юрта Чингісхана [7, s. 61-62]. Му'ін ад-Дін
Натанзі описує Бату хана та Мунка Каана рівноправними правителями в Монгольській
імперії. Автор підкреслює ту обставину, яким впливом та авторитетом користувався Бату
хан, як правитель Улуса Джучі. У творі міститься також докладна розповідь про взаємини
впливового еміра Ногая та Туктай хана [6, s. 75-80]. Му'ін ад-Дін Натанзі наводить приклад
з історії імперії Чингізидів, коли один із чотирьох її улусів у свою чергу складався з двох
рівноправних територіальних об'єднань: Ак Орди та Кок Орди. На думку Е. Бінбаша,
Натанзі в «Анонімі Іскандару», як і в «Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні», переплутав місцями

227
терміни «Ак Орда» та «Кок Орда», але в «Синоптичному описі» він застосовує їх правильно
[9, p. 184].
У статті американський історик Томас Оллсен зазначає, що це терміни у джерелах
XIII і початку XIV в. не згадуються [11, p. 6]. До цього можна додати, що вони не
зустрічаються аж до початку XV століття, а в науковій літературі досі існують протилежні
погляди щодо даних термінів [10, н. 371-385]. Незалежно від авторства, «Синоптичний
опис» (1413 р.) – найбільш ранній з історичних творів, що дійшли до наших днів, у яких
були використані терміни «Ак Орда» і «Кок Орда» для викладу внутрішнього устрою Улуса
Джучі.
Історія Улусу Джучі розповідається Му'ін ад-Діном Натанзі на основі опису порядку
правонаступництва верховної влади у Чингізідів [7, s. 60-82]. Як пише сам автор, «цей
порядок дотримується і закріплений, про них буде докладно викладено у цій таблиці» [7, s.
60]. За словами автора, Бату хан, згідно з ярликом Чингісхана, замість батька зайняв трон
ханства і охороняв «кордон країн північної чверті і, оскільки він був відповідальним за цей
улус» [7, s. 60].
Згідно з автором твору, якщо встановлений порядок правонаступництва
порушувався, тоді Чингізид та його нащадки позбавлялися права на верховну владу. Му'ін
ад-Дін Натанзі наводить слова Бату хана: «Діти Уктайя, пішли проти слів свого батька і не
допускали Ширамӯна до влади. Вони відступили від здавна існуючих законів (йаса) і
звичаїв (йӯсӯн), і без рішення зборів (кенкадж) родичів (ака ва іні) молодшу дочку Джінгіз
хана, відому під прозванням Джаваррсаджан, і яку батько дуже любив, без жодної провини
вбили. Тому ніхто з них не вартий бути кааном» [6, s. 71].
Му'ін ад-Дін Натанзі в «Анонім Іскандара» включив розділ під назвою «Згадка про
прибуття султана Іскандара у велику орду та обставини призначення його високості для
охорони кордонів з Китаєм та Могулістаном» [6, s. 432-435]. У розділі міститься розповідь
про особисту зустріч Аміра Тимура зі своїм онуком Іскандаром, що відбулася 800/1397-98
р. в Ала-Тазі. Придворний історіограф повідомляє, що хоча Амір Тимур відправив Шахруха
до Самарканда, він все ще турбувався про стан справ у Мавераннахрі. З цієї причини він
викликав султана Іскандара до себе, і, опинившись віч-на-віч з ним, нібито уклав договір
про правонаступництво на своє місце як «месії Судного Дня» [7, s. 316].
Ця розповідь про таємний усний договір є яскравим прикладом спотворення
історичних подій, що відбувалися в державі Тимуридів, вона відсутня у творах офіційної
тимуридської історіографії. До того ж, сам автор першої редакції не включив цей розділ до
другої редакції своєї праці.
Цікавим є той факт, що в наступних тимуридських творах є згадки про різні договори
з правонаступництва, які були складені письмово, при свідках та завірені печаткою «Ал-
тамга» [12, с. 225-281].
Створення двох редакцій твору було пов'язане зі складною внутрішньополітичною
обстановкою, що склалася в імперії Тимуридов після смерті її засновника в 808/1405 році.
Друга редакція твору «Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні» містить передмову, де Му'ін ад-Дін
Натанзі шкодує про розпад питомої системи, яку Амір Тимур встановив перед своєю
смертю. Автор твору пише, кожен член сім'ї Аміра Тимура почав боротися за верховну
владу у державі.
З 795/1393 року Фарс (Південний Іран) як питоме володіння належало синам Умар-
Шайха. Пір-Мухаммад був правителем у Ширазі, Рустам в Ісфахані, Іскандар контролював

228
Хамадан, Нахаванд та Лур-і Кучек з 806/1404 року. Іскандар б. «Умар-Шайх перебував у
Хамадані, коли отримав звістку про смерть Аміра Тимура. Він вирушив до Шираза до свого
брата Пір-Мухаммад хана [7, s. 17]. Пір-Мухаммад, номінальний правитель Фарса,
підкорився Шахруху (779-850/1377-1447), новому правителю держави Тимуридов (771-
912/1370-1507).
Відносини між синами Умар-Шайха були складними, які часом переростали у
відкриті військові зіткнення. У 812/1409 р. Пір-Мухаммад був убитий одним із своїх емірів,
інші його еміри підкорилися Іскандару. З приходом до влади Іскандар б. 'Умар-Шайха,
знову почалася міжусобна боротьба за верховну владу у Фарсі між синами 'Умар-Шайха, в
якій визначну роль почала грати місцева еліта. Рустам б. Умар-Шайх об'єднався із Султан-
Мухташимом Музаффарідом для боротьби проти Іскандару. Періодичні військові зіткнення
з медом братами тривали аж до 814/1411 року. У 815/1412 Іскандар захопив Кум і як
законний претендент на трон Фарса став правити одноосібно.
Під час свого правління Іскандар б. 'Умар-Шайх почав карбувати власні монети, і
його ім'я почали згадувати на п'ятничній молитві [7, s. 18]. Вивчивши написи на монетах
Іскандара, дослідник Еврім Бінбаш з університету Бонна розділив їх на п'ять різних видів:
1) Монети, у яких Шахрух згадується як володар;
2) Монети, у яких Шахрух названо братом Іскандара;
3) Незалежне карбування Іскандара;
4) шиїтсько-сунітські монети Іскандара;
5) Монети, що встановлюють рівні права між Іскандаром та Шахрухом на управління
державою [9, p. 189].
На монетах з п'ятої групи є напис «Султанан Султан Шахрух Бахадур ва Іскандар
Бахадур халлада Аллах Таʿала салтанатахума» («Два султани Султан Шахрух Бахадур і
Іскандар Бахадур очолили своє подвійне (рівне) правління» [9, p.
Написи на монетах показують, що на різних етапах свого правління Іскандар
використовував у карбуванні різні форми написів та назви титулів правителів. Всі вказані
монети Іскандара викарбувані в Йазді, однак на жодному з них не вказані дати.
Му'ін ад-Діна Натанзі свідомо чи мимоволі спотворив генеалогію Тукатімуріда
Урус-хана, представивши його нащадків прямими спадкоємцями улуса Орда-Еджена. Як би
там не було, придворний історіограф усе це робив із подачі свого покровителя Іскандара б.
«Умар-Шайха, який виношував честолюбні плани щодо суверенізації свого правління на
підвладних йому володіннях центральної та південної частини Ірану, які одночасно
входили до складу імперії Тимуридів.
Можна припустити, що у цей період у Іскандара б. 'Умар-Шайха, як виник план щодо
ослаблення влади Шахруха б. Амір Тимура. Якщо в імперії Тимуридів почнуться заколоти,
а також виникнуть територіальні суперечки та військові сутички із сусідніми державами, то
Шахруху доведеться розділити свої війська. Частина війська буде зайнята придушенням
внутрішніх заколотів, іншу частину буде відправлено для захисту прикордонних територій.
Військові зіткнення з сусідніми державами за належність певної частини території
Мавераннахра та Туркестану сильно послаблять військову силу Шахруха. Проаналізувавши
внутрішню та ідеологічну політику, яку проводить Іскандар б. Умар-Шайхом, дійшли
висновку, що спотворення генеалогії Урус-хана пов'язані з цими задумами Іскандара б.
'Умар-Шайха.

229
 Згідно з правилами і звичаями Чингізідів, нащадки Орда-Еджена могли
претендувати і на ту частину території Ак Орди, яка опинилась у складі імперії Тимуридів.
Твердження, що міститься в «Анонімі Іскандара», що прямими спадкоємцями улуса Орда-
Еджена є Урус-хан і його діти та онуки, наділяло останніх цим правом.
Політичні та ідеологічні дії, які проводять Іскандар у Фарсі, змусили Шахруха в
816/1413 р. розпочати військову кампанію проти нього. У цьому військовому протистоянні,
Іскандар навесні 817/1414 р. зазнав повної поразки. За наказом Шахруха, Рустам б. Умар-
Шайх виколов очі своєму братові Іскандару. Потім Шахрух відправив Іскандара до іншого
його брата Байкарі. Згодом Іскандар був убитий Рустамом за підбурювання свого брата
Байкари до заколоту проти Шахруха. Іскандар б. 'Умар-Шайх прожив 32 роки.
На жаль, ми не маємо відомостей про долю Му'ін ад-Діна Натанзі після 1414 р., коли
він завершив роботу над другою редакцією свого твору. 1415 р. Шахрух призначив свого
сина Ібрахім-Султана (796-838/1394-1435) правителем Фарса. За вказівкою Ібрахім-
Султана придворні історіографи розпочали створення нового історичного твору,
присвяченого династії Тимуридів. Написання цієї праці було доручено Шараф ад-Діну ‛Алі
Йазді. Твір було завершено в 829/1424-25 р. Праця була названа «Зафар-наме» («Книга про
перемоги»), і на відміну від «Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні», набув широкого поширення,
збереглися численні його копії, які нині зберігаються у рукописних фондах Європи та Азії.
Таким чином, твір «Мунтахаб ал-таваріх-і Му'іні» демонструє нам, як політична
ситуація в державі Тимуридів могла впливати на ідеологічну спрямованість змісту
історичної праці та на достовірність окремих відомостей, що повідомляються автором.
Аналіз політичної обстановки у державі Тимуридов пояснює історичну ситуацію, в якій
знаходився Му'ін ад-Дін Натанзі, придворний історіограф Іскандара б. 'Умар-Шайха, а
також спосіб викладу матеріалу, прийнятий автором для втілення задуму свого покровителя
Іскандар б. 'Умар-Шайха.

Література

1 Thackston, W. M. Anonymous Synoptic Account of the Timurid House // A Century of

Princes: Sources on Timurid History and Art. Cambridge, MA: Harvard University and the MIT.
1989.;
2 Binbaş, I. E. Intellectual Networks in Timurid Iran: Sharaf al-Dīn ‘Alī Yazdī and the
Islamicate Republic of Letters. Cambridge University Press. 2016.;
3 Woods, John E. The Rise of Tīmūrid Historiography // Journal of Near Eastern Studies.
Vol. 46, No. 2. 1987.;
4 Тулибаева Ж., Тулибаев Т. Первые тимуридские историографы и их сочинения.
Материалы Международной научной конференции, посвященные 150-летию А.Ю.
Крымского. – Киев: Национальный педагогически университет имени М.П. Драгоманова,
2021.;
5 1 Woods, John E. The Timurid Dynasty. Bloomington, IN: Research Institute for Inner
Asian Studies, 1990.;
6 Muʿin al-Din Natanzi. Muntakhab al-tavarikh-i Mu’ini (Anonime d’Iskandar). Publies
par Jean Aubin. Editions. Teheran, 1336/1957.;
7 Muntakhab al-tavarikh-i Mu’ini (Anonime d’Iskandar). Publies par Jean Aubin. Editions.
Teheran: Asatir, 1383/2004.;

230
 8 Shami, Nizam al-Din. Zafar-namah, Ed. Felix Tauer, Histoire des Conquetes de
Tamerlan, 2 vols. Prague: Orientalní ústav, 1937-1956.;
9 Binbaş I. E. Condominial Sovereignty and Condominial Messianism in the Timurid
Empire // Journal of the Economic and Social History of the Orient. Brill. Vol. 61: Iss. 1-2. 2018.
;
10 Vásáry, István The Beginnings of Coinage in the Blue Horde. Acta Orientalia
Academiae Scientiarum Hungaricae. Volume 62 (4). 2009.;
11 Allsen T. T. The Princes of the Left Hand: An Introduction to the History of the Ulus
of Orda in the Thirteenth and Early Fourteenth Centuries // Archivum Eurasiae Medii Aevi. Vol.V.
1985 [1987]. ;
12 Тулибаева Ж.М. Тимуридские историографы о государстве и власти в истории
тюркских народов // Институт политической власти в средневековой истории Казахстана.
Алматы: Институт истории и этнологии им. Ч.Ч. Валиханова. 2017.

Ужкенов Єрнар , Шотанова Галія

Проблеми генези золотоординських міст на території Західного Казахстану (на

прикладі функціонування золотоординського городища Актобе)

Анотація.
У цій статті розглядаються питання взаємовідносин між кочовою та осідло-
землеробською культурами на території Західного Казахстану у золотоординський період.
Довгий час саме існування міст розглядалося як виняткове явище, де головним приматом
було осіле населення, а кочівники виступали певним історичним тлом. Тим часом нові дані
підкреслюють, що саме кочова культура виступала як основна, а продукти кочового
господарства - були головним джерелом існування міського життя. Оскільки сама тема
взаємин Степу та Міста в рамках вітчизняної історичної науки порівняно маловивченої, а
також враховуючи останні досягнення вітчизняних та світових учених, слід приділити
окрему увагу маловідомим аспектам взаємин кочової та осілої культур.
Подальше вивчення взаємозв'язку кочового та осілого господарств є наріжним
каменем розуміння проблем вітчизняної медієвістики, а також є базисом для подальшої
реконструкції системи взаємовідносин кочівників та осілих жителів. Для сучасного рівня
вивчення історії, а отже, різних аспектів функціонування осілих поселень, слід залучити
нові, зокрема міждисциплінарні методи, здатні допомогти відтворенню середньовічної
історичної реальності.
*Дослідження виконано в рамках реалізації проекту грантового фінансування
Комітету науки Міністерства освіти і науки Республіки Казахстан (ІРН AP09058609
«Реконструкція золотоординського городища Актобе Лаеті: джерелознавчий та
історіографічний аспекти»).
Ключові слова: середньовіччя, Сарайчик, Актобе, кочова культура, міське життя,
Західний Казахстан, історія, осілий землероб, Урал, тваринництво.

Вступ

231
 Золотоординська спадщина неодноразово ставала об'єктом пильного вивчення,
проте увага вчених зазвичай фокусувалася на політичній стороні минулих подій.
Вітчизняна медієвістика саме за золотоординським періодом почала активізуватися з
виступом Президента РК К.-Ж. Токаєва, присвяченого темі вивчення ролі та значення
Золотої Орди. На цьому фоні святкування 750-річчя заснування Алтин Орди викликало
непідробний інтерес з боку світової спільноти історії Великого Степу, оскільки дозволило
подивитись історію Євразії з іншого, раніше маловідомого боку. Алтин Орда почала
уявлятись державою, де кочівники стали головною політичною силою і зберегли всі свої
традиційні політичні інститути. Для історії Казахстану, на думку Президента, Алтин-Орда
стала провісником появи власної держави. Казахське ханство у принципі успадкувало всю
систему, що склалася в Алтин Орді, у тому числі, зберігши династичний принцип,
територію та політичне панування кочівників над осілими поселеннями. Титул «хан»
перейшов не лише у спадок казахській кочовій еліті, він містив у собі претензії на панування
у всьому регіоні. Так, саме казахських султанів запрошували на ханський престол усі
сусідні народи, зокрема й каракалпаки, туркмени, башкири, Хівінське ханство. Це не
означає, звичайно, одноосібні претензії на історико-культурну спадщину Алтин Орди, а
підкреслює правонаступність усіх кочових народів Євразії.
У низці святкових заходів відкриття городища в Уаліханівському районі Північно-
Казахстанської області, дозволило переглянути усталені межі міської цивілізації Алтин
Орди. Чималий інтерес є і нові відкриття дома міських поселень Західного Казахстану. Їхня
поява на території Північного Прикаспію – не тільки воля золотоординських владик, а й
зручність розташування. Думка, що сформувалася про жителів Золотої Орди тільки як про
кочові скотарі, заважає сприйняти і реконструювати наше минуле якось інакше. Більше
того, існування міст і поселень в аридних зонах Казахстану часто навіть у серйозній
літературі сприймається як виняткове явище, не специфічне для даного регіону. Найбільш
чітко з цієї проблеми писав відомий археолог Г. Федоров – Давидов: «…Нижньоволзькі
степи були обрані Джучидами як основна територія їх нової держави, як домен ханів
Джучидів, мабуть, тому що тут у XII – на початку XIII ст. був своєрідним «вакуумом» —
багато вільних пасовищ і дуже рідкісне навіть для кочового степу населення. Ці райони
швидко заселені в XIII—XIV ст. кочівниками, що стікалися сюди з примусу, а частково і
вільно». До того ж «Нижня Волга, де будувалися нові міста, являла собою сприятливе
поєднання зручних для землеробства заплавних низин, зарослих лісом берегів річки і
степів, де можна було пасти величезні стада і вільно кочувати… розташувавшись тут,
золотоординські хани тримали у своїх руках важливу торгову магістраль усієї Східної
Європи – Волгу. Саме тут шляхи, що ведуть з півночі Волгою і далі Каспійським морем у
Закавказзі, Іран і Середню Азію, перехрещувалися з караванними шляхами з міст
Причорномор'я та з Азака на схід, через степи Казахстану в пустелі Приаралля» [1, C. 11].
Як випливає зі світової практики, поява міст, пояснюється насамперед сукупністю
факторів: наявність торгових шляхів з можливістю знімання мита за транспортування
товарів, зручне географічне розташування, нехай буде морський або річковий порт,
наявність переправи через досить велику перешкоду, наприклад, річковий брід або гірський
прохід, а також наявністю рідкісних ресурсів із постійним населенням для їх видобутку. Є
ще одна важлива причина появи міст - це підстава їх на значних, сакральних місцях.
Найчастіше такими місцями ставали об'єкти паломництва або храми, що постійно діють,

232
або релігійні святині. Як правило, наслідком постійних військових загроз місто також
формувалося на базі оборонних споруд. У Казахстані широко відоме місто – фортеця
Сауран, чиї потужні оборонні споруди служили укриттям, очевидно як мешканцям фортеці,
а й навколишнім жителям. Виникнення невеликих за дослідженими розмірами городищ
Західного Казахстану, що функціонували в золотоординський період, важко пояснити з
точки зору однієї з перерахованих вище причин, і тому їх вивчення у світлі оголошеного
750 річного ювілею Золотої Орди має особливу актуальність, адже по суті міста й осілі по
сьогодні. масовій свідомості уособлюють певний чинник ідентифікації терміна
«цивілізації». Співвідношення поняття «цивілізації» до осілості виходить із самого
трактування «цивілізації» як «міста». Звідси йде неприйняття Золотої Орди у тому числі й
у радянській історіографії як паразитичної держави виключно кочівників, і де всі міста
функціонували або на базі існуючих або належали васальним народам.
По суті, будівництво подібних невеликих городищ відповідає загальному ходу
світового історичного процесу. Підказка приховується в існуванні невеликих мавзолеїв на
кожному із західноказахстанських городищ, а також фрагменти самої підказки
спостерігаються при розкопках політичних центрів. Саме мавзолеї та інші сакральні
будинки найкраще характеризують необхідність будівництва цих городищ. Очевидно,
враховуючи загальний генезис процесу феодалізму в кочовому середовищі, якусь частину
степової еліти нагородили правами на володіння містечками. Згодом, за степовими
канонами, будівництво мавзолеїв стало своєрідним маркером права власності на цю
територію та навколишні землі. Для будівництва мавзолеїв виникла необхідність
будівництва виробництва для випалів цегли, що разом із зручним чи стратегічним місцем
розташування призвели до виникнення невеликого поселення. Розташування поселень мало
як важливе торгове значення, не менше значення мало наявність ресурсної бази, як певного
виду глини чи піску, і навіть вищезгаданий стратегічний характер. Справа в тому, що вся
територія до середини 13 століття ще зберігала свій протестний потенціал, і роздаючи землі
відданим прихильникам, центральна влада таким чином намагалася проконтролювати ті
території, що знаходились осторонь найважливіших торговельних шляхів, що
підтверджується їх мало популярністю або зовсім відсутністю відомостей про них у
дорожніх нотатках східних мандрівників. Дійсно, важко припустити, що, слідуючи
прокладеним і добре відомим торговим маршрутом, відомий мандрівник і вчений Ібн
Батута не згадав про містище Актобе, що знаходилося зовсім поруч, по дорозі з Сарая в
Ургенч. Одним з важливих аргументів на користь цього припущення може бути практика
формування золотоординських городищ, що склалася, шляхом злиття садиб степової знаті.
Саме садибна забудова характерна для великих золотоординських міст, мабуть спричинила
заснування невеликих поселень, а щільна забудова характерна, наприклад, для городища
Актобе – це вже наступний етап генези городища.
Історія Алтин Орди взаємопов'язана з історією Монгольської імперії, і при її
уважному вивченні стає зрозумілим, що вона багато в чому дублювала загальноімперські
норми та правила, хоч і мала свій колорит. Наявність численного тюркського компонента в
цій частині імперії зі своїми власними звичаями та традиціями, у тому числі й державними,
так чи інакше мала вплинути на внутрішній державний устрій. По суті, після деякого
періоду, повноцінне панування спадщини Монгольської імперії збереглося тільки на
законодавчому рівні, чиїм зримим свідченням була Яса Чингіз-хана. Безсумнівно, лише
одне – сам факт домінування власне тюркської традиції зафіксовано у титулі правителя

233
Монгольської імперії – «каган», «хан», причому титул «хан» зафіксовано саме в правителів
Алтин Орди.
При настільки малих кількостях збережених письмових джерел, важко простежити
наскільки до норм адату увійшли власне монгольські елементи, а які були прямими
спадкоємцями древнього власне тюркського походження. Звісно ж, що такий спосіб життя
кочівників Східної і Західної ойкумени Великого Степу, став основою виникнення та
функціонування подібних звичаїв і норм. Саме сукупність місцевих і центральноазіатських
звичаїв стало основою життєдіяльності як Алтин Орди, а й усіх наступних держав –
Ногайської Орди, держави кочових узбеків, Казахського ханства. Причому, спадщина
Алтин Орди не обмежувалося лише наступністю державних інститутів, а включала
практично всі сторони – господарювання, культури, письмовій традицією, соціальної
стратифікацією суспільства тощо. Хоча звісно, і тут є своя специфіка, а саме – рівня
розвитку держави Алтин Орди у плані централізації влади, загального рівня
містобудування, злагодженості комплексного осілого землеробства та кочового
господарства, так і не було згодом досягнуто. Урбанізація золотоординського періоду у
Великому Степу по суті не мала собі рівних і можна порівняти лише з політикою
урбанізації, що проводилася в радянський період. Торгові маршрути та шляхи, що охопили
практично всю Євразію, стали основою для процвітання міського життя, а розвинене
тваринницьке господарство, що дозволяло збувати залишки продукції мешканцям міських
поселень, стали основою їх функціонування. Воістину, уявлення про Алтин Орду як про
«величний час» кочівників, що збереглося в народній свідомості і знайшло своє
відображення в героїчних народних епосах, мало під собою всі вагомі підстави.
Незважаючи на весь розмах золотоординської цивілізації, вона не знайшла свого
повного відображення в історичній науці в радянський період, оскільки парадигма, що
існувала тоді, що загальна відсталість Росії пов'язана з її завоюванням і підпорядкуванням
Золотій Орді, не дозволяла розглядати історію спадкоємців Золотої Орди як самостійних
суб'єктів всесвіту. процесу, а тому її завжди розглядали лише як історичне тло для часом
малозначимих історичних процесів. Незважаючи на ці обставини, саме в радянський період
були закладені основи для наукового вивчення історико-культурної спадщини Золотої
Орди. Окремі роботи з історії різних сфер функціонування середньовічної кочової імперії
вже давно стали класикою світового рівня. На сьогоднішній день можна констатувати, що
справжнім провідним науковим центром з вивчення Золотої Орди залишається російська
наука. Саме Нижнє Поволжя, Крим, Дон, Башкирія, Татарстан та інші регіони стали
основними місцями дослідження загального євразійського золотоординського простору, де
вчені досягли чималих результатів. Сформований фронт проти однобічного трактування
історії кочівників спирається на наукові дослідження вчених, на жаль, мало доступних
обивателю [2].
Вітчизняна медієвістика сьогодні знаходиться на стадії подальшого пізнання та
переосмислення найменш вивченого періоду історії Казахстану. Процес взаємодії осідло-
землеробського та кочового способу життя ще довго залишатиметься у центрі уваги
вітчизняних дослідників, оскільки міф про історичне відставання номадизму ще живий у
масовій свідомості. Тому метою вивчення цього питання має стати система взаємовідносин
та злиття культур, де саме кочове господарство стало фундаментом життєдіяльності
міських поселень.

234
 Особливу роль при оцінці впливу антропогенного фактора на природне середовище
міських поселень середньовічного Західного Казахстану необхідно надати методам
пізнання притаманним історичній екології, у тому числі даний науковий напрям може
допомогти відновити дані щодо чисельності населення, ресурсної бази, тривалості
існування, а також допоможе простежити торгові маршрути, що існували. Саме вони
дозволяють нам реконструювати систему взаємовідносин між кочівниками та осілими
жителями. Якщо південно-казахстанські міста були симбіоз степової та осілої культур, де
осіла культура була реплікою загально-середньоазіатської культури, то міські поселення
Західного Казахстану стали справжнім прикладом седентаризації кочівників і ступеня
залежності цих поселень від кочівників у період середньовіччя.
У цьому переосмисленні центральне місце має займати домінуюча раніше ідея про
споконвічне протистояння Степу та Міста, яка все частіше останнім часом піддається
адекватному та об'єктивному перегляду. Яскравим прикладом подібного симбіозу можуть
бути руїни золотоординського городища Актобе. Примітно, що саме в рік святкування
Алтин Орди зріс і інтерес до цього поселення. Саме городище Актобе знаходиться за 18
кілометрів від сучасного обласного центру, міста Атирау.
Вивчення маловідомих сторінок історії містобудування на території Західного
Казахстану дозволить реконструювати історичну реальність, яка існувала в той чи інший
історичний відрізок часу. Поява самих міст на території аридних зон – факт далеко не
унікальний для всесвітньої історії, проте рівень їхнього розвитку, а також їхня значущість
у здійсненні торгових операцій між Сходом та Заходом не має аналогів. Для порівняння
можна навести приклад імперської столиці – Каракоруму. Без підтримки центральної влади
столиця світової імперії припинила своє існування практично за неповне століття.
Враховуючи цей факт, слід припустити, що функціонування західноказахстанських міст
складалося на скоріш за все місцевих традиціях.
У вітчизняній історичній науці поява осілої культури на Казахстанському Уралі досі
пов'язують із політичними рішеннями золотоординських ханів. Проте з огляду на
сенсаційне виявлення хозарського шару на городищах Сарай – Берке та Сарай – Бату, а
також той факт, що на місці городища Сарайчика виявлено фрагменти до
золотоординського часу, а саме спорудження житла ХІ-ХІІ ст. і наявність чорноглиняного
посуду, імовірно кипчацького типу, можна припустити про більш раннє існування міського
життя на території нашої Республіки. Згадки про розвиненого міського життя містяться в
різних джерелах, крім того, слід врахувати, що одна з трас Великого Шовкового шляху
проходила якраз по території Західного Казахстану. Саме місто Сарайчик, як відомо, було
засновано імовірно в період правління Менгу-Тімура. Точного року заснування немає в
жодному джерелі, але за зібраними народними переказами мандрівники писали, що
Сарайшик був побудований наслідуванням Сараю, що там кипчацькі хани бували лише
влітку, протягом 3-4 місяців. Дане нумізматикою вказують на другу половину або кінець
XIII століття. Так як він був меншим за Сараю, то отримав зменшувальну назву Сарайшик.
У XIV столітті місто стає відомим у писемних джерелах. Арабський мандрівник і купець
Ібн Батутта відвідав місто у 1334 році та описав у своїй книзі блиск ханських палаців,
велику кількість мечетей та готелів, використання технологій – водопроводу та каналізації.
У 1335 місто згадує флорентієць Франческо Пеголетті, який описував торгові подорожі
через місто з Європи до Азії.

235
 При пильній увазі і враховуючи сучасні досягнення в галузі археологічних практик
та історичних теорій, потрібно визнати існування другого центру оригінальної міської
культури в золотоординський період, що склався в Нижньому Поволжі, і під чиїм
безперечним, як культурним, так і політичним впливом перебувала осідло-зем. -
Каспійського регіону. На архітектурний вигляд та містобудівні традиції міст, розташованих
на Уралі, безпосередній вплив мали природно-кліматичні умови, які сильно відрізнялися
від умов Південного Казахстану. Це – холодна, багатосніжна зима та спекотне, посушливе
літо. Звідси особливості у будівництві садиб, зокрема, наявність потужнішої системи
обігріву, інші розміри кімнат і будівель, які за своїми параметрами ближчі один до
поволзьких, ніж середньоазіатських.
Про життєдіяльність у містах Західного Казахстану в золотоординський період,
широкій масі наших співгромадян стало відомо відносно недавно, що є цілком
закономірним. Сам факт існування та функціонування вогнищ осілого життя у безмежних
степах уявлявся неможливим і суперечив офіційно прийнятій доктрині марксизму. Усталені
уявлення про кочівників як про руйнівну силу, незважаючи на всі зусилля вітчизняних
учених, також надовго перетворився на стереотип. Безперечно, історична наука зробила
крок далеко вперед у пізнанні кочівникознавства як частини світового історичного процесу,
проте процес обілення історичного внеску кочівників у загальносвітову скарбницю все
також знаходиться на початку свого шляху. Процес перегляду колишніх поглядів
характерний як пострадянського часу, він і зараз, у зв'язку з зростанням доступності раніше
маловідомих фактів і літератури. Наприклад, буквально найближчим часом під час
розкопок на Цимлянському городищі біля самого міста було виявлено великі за розмірами
землеробські поля та поселення, жителі яких, мабуть, були одними з годувальників Сарая
Берке.
Останні археологічні відкриття змушують переглянути усталені догми, де вся
територія Золотої Орди представлялася заселеною переважно кочівниками, з поселеннями,
що лише зрідка зустрічаються. Зрозуміло, що територія Нижнього Поволжя давно вже була
досліджена на предмет генези міської культури, де її стрижнем була місцева та
середньоазіатська традиції містобудування. Територія Північного Прикаспію, зокрема і
Казахстанської частини Уралу було досліджено набагато менше. Широко відомий
Сарайчик, а також менш відомі Жаїк, Жалпактал, Сарикаміс та Актобе-Лаєті складають усі
відомі на сьогодні центри міської культури. Більш централізовані та повнорозмірні
дослідження думається дозволить краще вивчити Уральський басейн, і слід сподіватися,
виявить ще чимало залишків осідло-землеробського життя. Виходячи з вигідного
географічного положення, слід припустити, що ця місцевість давно приваблювала місцевих
жителів. Величезна кількість питної води, зручні пасовища та досить багата на ліс заплава
річки, визначили появу тут центрів осідло-землеробських поселень.
Цікаво, що тваринництво було основним джерелом харчування, але варіювалася від
області: так, якщо в городищах Придонья та Криму яловичина виступала основним
інгредієнтом для повсякденної їжі, то жителі городищ Казахстанського Уралу харчувалися
здебільшого бараниною. Ряд вчених також відзначають доступність конини для мешканців
степових просторів, найімовірніше через її дешевизну [3]. Хоча кліматичні умови Подоння
та Криму дозволяли вирощувати місцеву землеробську продукцію, домінування продуктів
тваринництва може дозволити зробити висновок не лише про політичне домінування
кочівників або про характер місцевої політичної еліти, а й налагоджені поставки м'ясної

236
продукції до міст, а отже, про повну залежність від стабільності кочових господарств. . Крім
того, вивчені сміттєві ями здебільшого містили і продукти рибальства, коли кожні 12 років,
тобто на період джуту, вміст рибних кісток міг доходити до 30-35%, що говорить про давні
традиції «рибної дієти» жителів регіону. Цікаво, що на відміну від більш вивчених
золотоординських поселень Нижнього Поволжя, Криму та Подоння, основною їжею
служила баранина. Для порівняння можна вказати дані з інших міст: ієрархії вживання
городянами м'яса домашніх копитних на перше місце виходить яловичина, частка якої не
нижче 50% по всіх містах поволзьких XIII і XIV ст. і не нижче 70% для міст Ставропілля та
Нижнього Дону XIV ст. Друге та третє «місця» в ієрархії м'ясного споживання належать
продукції степового скотарства – баранині та конині, частки яких суттєво варіює між собою
в окремих районах золотоординських міст з різними етнічними та соціальними контекстами
(2). Залишки свині відзначені нами у всіх золотоординських містах, проте обсяги
споживання свинини в них не перевищують частки відсотка [4]. Така сама ситуація
спостерігається на розкопках Булгара та інших городищ сучасної Башкирії, проте
домінування дрібної рогатої худоби багато в чому зумовлене розвиненим шкіряним
ремеслом. Найбільш висока частка конини, 18–22 % фіксується для городищ Царівське,
Селітрене, Мошаїк та Самосдельське, що розташовані в Нижньому Поволжі в
безпосередній близькості до кочового степу. Однак така ж частка (18%) зафіксована на
Нижньому Дону для одного з районів золотоординського Азака - східного району з
кочовим, що недавно осів, дуже небагатим населенням. Очевидно, невисокі ціни коней, які
фіксуються письмовими джерелами XIV в., дозволяли цьому населенню як повноцінно
харчуватися, а й підтримувати етнічні традиції у м'ясної дієті.
Не менш важливим фактором впливу кочової культури на повсякденну культуру,
зокрема, і містобудівну практику в цілому можна вважати житло мешканців.
Найпоширенішим житлом у міських поселеннях Західного Казахстану можна вважати
однокімнатний «монгольський» будинок. Він є елементарним осередком всіх інших типів
будинків. Процес трансформації юрти у стаціонарне житло неодноразово описаний у різних
етнографічних дослідженнях. При переході до осілого способу життя колишні кочівники
або напівкочівники, основним житлом яких була збірно-розбірна юрта, що складається з
дерев'яного каркасу та повстяного покриття, починають будувати стаціонарні житла з
інших матеріалів - дерева, глини, каменю. Спочатку стаціонарні житла зберігали звичну
круглу у плані форму, але застосування твердих будівельних матеріалів призводило до того,
що коло поступово перетворювалося на правильний багатокутник і потім – на квадрат.
Варіант реконструкції такого «будинку монгольського типу» у золотоординських містах
був запропонований В.Л. Єгоровим. Інтер'єр такого будинку зазвичай складався з софи, яка
виконувала функції обіднього столу та ліжка, а також тандира та кана – елемента
каналізаційної системи. [5]
Ці факти повинні бути безумовно прийняті до уваги і потребують поглибленого
вивчення. Якщо теорія про історичну спадкоємність міст Казахстанського Уралу знайде
своє підтвердження, слід налагодити пошук, відбір та аналіз всіх видів письмових свідчень.
Тут особливий інтерес представляє вивчення золотоординського міста Актобе,
розпочате ще 1950-х гг. Крім зручного розташування, городище Актобе мало мати
додаткову перевагу для свого функціонування. Якщо зважити на вкрай важкі природно-
кліматичні умови навіть для кочового господарства, слід врахувати, що жителі мали

237
повністю і повністю залежати від постачання тваринницького господарства прилеглих
кочових аулів.
Так, згідно з генуезькими торговими записами і картами, що містяться в них, Актобе
- Лаеті представлений у вигляді досить процвітаючого великого торгового центру або
невеликого міста, що вказує на його тодішню значимість. Залучення географічних карт, як
латинських, і східних, як нових джерел дозволить уточнити саму топоніміку об'єкта,
оскільки лише Л. Галкіним було висунуто припущення про співвідношення городища та
топоніму, вказаного на генуезьких картах. Збереглися і не введені в науковий обіг з низки
причин карти російських мандрівників періоду пізнього середньовіччя, де на імовірно на
місці розкопок Актобе було вказано місто Ріфан (Ризан), що також може бути
відображенням транскрипції будь-якого місцевого найменування.
Широкому читачеві городище Актобе не відоме, оскільки малий розмір, відсутність
широкомасштабних розкопок та наявність поряд іншого, більш значущого пам'ятника
середньовічної архітектури, міста Сарайчика, відтінили Актобе серед широкого загалу.
Далося взнаки і руйнування частини пам'ятника в радянську епоху, коли були поряд зведені
будівлі економічного значення, а також, вже після розпаду СРСР, і житлові квартали,
віддані під індивідуальне будівництво. Всі ці чинники не могли не зашкодити сучасному
стані пам'ятника. Тим часом, ця пам'ятка має бути вивчена комплексно, з урахуванням
вивчення відповідних західноєвропейських та східних писемних джерел. Як неодноразово
згадувалося, городище Актобе було відоме генуезьким купцям, і знайшов свій відбиток на
картах того періоду. Понад те, ще Л. Галкіним було висловлено припущення про
припинення його функціонування у зв'язку з набігом генуезьких піратів, що
опосередковано підтверджується виявленими арбалетними стрілами, характерними для
італійських найманців того періоду.
Судячи з матеріальних залишків виявлених дома розкопок, городище Актобе був
великим ремісничим центром, що збував свою продукцію кочовим державам. Невідомим
залишається план міста, оскільки план, складений ще Л. Галкіним у 1970-х рр., на сьогодні
застарів. Для повноцінного відображення схеми Актобе необхідні подальші археологічні
дослідження, на набагато більшій території, які, можливо, включають і місце розташування
сучасних житлових кварталів.
Якщо за призначенням городище Актобе можна визначити, як ремісничий центр, то
питання його функціонування залишаються без відповідей. Насамперед необхідно
розрахувати чисельність населення, проте незважаючи на окремі успіхи історичної
географії, загалом проблема визначення чисельності городища у середньовічний період
залишається невирішеною. Більше того, сучасна оцінка чисельності населення в набагато
більших містах, наприклад Сарайчик або навіть Отрар, задоволена сильно різниться у
різних авторів. Так, за обережною оцінкою, відомого археолога В. Плахова, висловленої
автору статті у приватній бесіді, чисельність Сарайчика в епоху Алтин Орди коливалася
залежно від сезонів року від 1200 до 2200 осіб. Отирар у найкращі роки досягав чисельності
до 20 000 чоловік, ймовірно включав у це число і чисельність приміських селищ і аулів, що
забезпечує місто їжею та іншими послугами. Насправді визначення приблизної чисельності
населення є відправною точкою для реконструкції життєдіяльності городищ подібних до
Актобе. Особливий інтерес становить його система постачання питної води, набором
продуктів тощо. Городище Актобе є одним із зручних пунктів вивчення повсякденного
життя та функціонування системи життєдіяльності середньовічних городищ. Наявність

238
маси кісток тварин внаслідоок проведених розкопок є свідченням налагоджених поставок
надлишків кочових господарств у осілі пункти. Саме функціонування системи поставок
передбачає наявність централізованої влади, де кочівники виступали по суті гарантом
існування самих осілих пунктів, а це припущення може виступити новим фактором для
перегляду взаємин системи «Місто - Степ».
На жаль, досі не введені звіти археологічних розкопок або зовсім відсутні дані щодо
наявності та кількості залишків домашньої худоби, що вживається в їжу по городищу
Актобе, проте враховуючи дані щодо інших поселень і приблизно однаковий тип клімату у
Волго-Уральському міжріччі, можна передбачити важливі висновки: ступінь залежності
жителів міст і поселень був дуже великий, настільки, що з поставки м'яса від кочівників
визначала саму життєздатність населення. Налагоджені поставки продуктів тваринництва
до осілих поселень, дозволили будівництво міст та селищ в аридній зоні. Дана практика
містобудування в суто степовій зоні є не винятком, досить згадати заснування міст –
столиць кочових імперій, наприклад, у тюркських каганатах. Як вказував Е. Кульпін,
«Місто – це скоріше стан свідомості, зосередження традицій, Місто не просто фізичний
механізм чи штучна конструкція. Він залучений до життєво важливих процесів людей, які
створюють його. Це продукт природи, особливо людської природи. Степові міста і
підходили, і не підходили до цього філософського визначення. Наприклад, через стислість
існування вони ще не встигли виробити свої власні традиції, що діють століття. Або
точніше, стан свідомості, спосіб життя людей, що їх населяють, у ряді рис співзвучний з
способом життя наших сучасників, перебував у сильному дисонансі з способом життя
тодішніх жителів міст і весей на Заході та Сході» [6]
Для повноцінного розуміння процесу функціонування міських поселень, варто
згадати те що, що багато палеоэкологи вважають, що період XIII–XIV ст. являв собою
кліматичний оптимум для степів Дешт-і-Кіпчака. Це і письмовими джерелами. Недавнє
виявлення на дні висохшого Аральського моря давніх некрополів і міст, може свідчити про
існування більш розвиненої міської агломерації, і навіть наявність міських поселень у
районах, де раніше їх існування спростовувалося сучасними фізико-кліматичними
умовами.
Розквіт городищ подібних до Актобе припадає на кінець ХIII ст. - перша половина
ХIV ст., де цей період характеризуються як роки найбільшої стабільності та розквіту міської
культури. Час характеризується зростанням територій «старих» міст та виникненням
великої кількості нових великих поселень. Найчастіше в старих урбанізованих оазисах на
чільне місце в економічному і політичному відношенні висуваються насамперед незначні
поселення, які переживають період бурхливого зростання. А старі столиці регіонів
втрачають своє значення. У басейні річки Урал, як і на берегах Волги, з'являються міста та
осілі поселення. Захід сонця міської культури на заході Казахстану раніше у вітчизняній
історіографії багато в чому пов'язувався з походами Тимура сучасні дослідження можуть
значно підкоригувати цю точку зору – не менш значний ефект мали чергові процеси
трансгресії Каспію та пов'язані з ним процеси.
Відкриття нових та повноцінне комплексне вивчення раніше відомих міст,
утворених у період Золотої Орди, дозволяють по-новому поглянути на історію регіону та
переосмислити багато сторінок історичного минулого Казахстану.

239
 Література

Федоров-Давыдов Г.А. Золотоордынские города Поволжья. М.: Изд-во Моск. ун-та.

1994. С. 276
Ужкенов Е.М. https://mysl.kazgazeta.kz/. Феномен оседлой культуры в кочевой
среде/30.09.2012/Журнал Мысль
Галкин Л.Л., Касенов М.С., Афанасьев В.К. Средневековое городище Актобе-Лаэти
(XIII-XV вв.). Атырау, 2013. С. 49.
Зиливинская Э.Д. Домостроительство в Золотой Орде: синтез кочевнических и
оседлых традиций. С.2Л.В. Яворская. Домашние животные в быту и экономической
системе Золотой Орды: письменные свидетельства и археозоологические реалии// III
Международный конгресс средневековой археологии евразийских степей «Между
Востоком и Западом: движение культур, технологий и империй». Владивосток, 2017. С.
313-318.
Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII—XIV вв. Академия Наук
СССР, Институт истории СССР, «Наука», 1985. С. 460.
Кульпин Э.С. Золотая Орда: Судьбы поколений. М., 2006. С. 124

240
 Наукове видання

Упорядник
Ярослав Валентинович Пилипчук

Схід та Україна:
наукова конференція присвячена пам’яті Ярослава Дашкевича

Схід та Україна. Матеріали міжнародної наукової

конференції «Схід та Україна: наукова конференція присвячена
пам’яті Ярослава Дашкевича», яка відбулась 17-18 жовтня 2022 /
Упорядник д. і. н. Я. В. Пилипчук. Київ: Національний педагогічний
університет імені М. П. Драгоманова, 2022. (укр., пол., азерб., тур.,
узб., англ. мовами). 242 с.

Відповідальність за достовірність матеріалів, фактів і висновків несуть

автори публікацій.
Всі права застережені.

Друкується в авторській редакції.

Підписано до друку 10. 10. 2022. Формат 60x84/16

Папір офсетний Гарнітура Times New Roman
Ум. друк. арк. 16,3 Обл. - вид. арк. 16,3
Наклад 100 прим.

Видавництво Національного педагогічного університету імені М. П.

Драгоманова. 01601, м. Київ-30, вул. Пирогова. 9. Свідоцтво про реєстрацію
ДК № 1101 від 20. 01. 2012 р. (044) 234-75-87. Віддруковано в друкарні
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
241
242