ноосфера територіаьні громади

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«МІЖНАРОДНИЙ НООСФЕРНИЙ ЦЕНТР ВЕРНАДСЬКОГО»
ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«МЕТАГАЛАКТИЧНИЙ ЦЕНТ ХАРКОВА»
НООСФЕРНИЙ ДІАЛОГ
НООСФЕРНА ПАРАДИГМА
В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ:
ТЕОРІЯ, ІСТОРІЯ, СУЧАСНІСТЬ
Збірник тез
науково-практичної конференції
15 березня 2017 р.
Харків
Видавництво ХарРІ НАДУ
“Магістр”
2017
УДК 35.085
Н 81
Рекомендовано до друку Науково-експертною радою

Харківського регіонального інституту державного управління
Національної академії державного управління при Президентові України,
протокол № 3 від 23 березня 2017 р.
Редакційна колегія: д.держ.упр., проф. Д. В. Карамишев (голов. ред.);

д.філос.н, проф. В. В. Корженко; д.пед.н., проф. Г. В. Курмишев; д.держ.
упр., проф. В. П. Єлагін; к.держ.упр., доц. А. О. Кузнецов; к.держ.упр., доц.
Н. М. Гришина (відповід. секретар); к.т.н. В. Я. Фролов; Ю. Ю. Дергунов;
В. В. Панченко; С. Є. Панченко
Ноосферна парадигма в публічному управлінні: теорія,

Н81 історія, сучасність : матеріали наук.-практ. конф.,
15 березня 2017 р.– Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2017. – 208 с.
ISBN 978-966-390-128-1.
У збірнику подано тези виступів на науково-практичній

конференції «Ноосферна парадигма в публічному управлінні:
теорія, історія, сучасність». Висвітлено питання методології
ноосферного управління, ноосферної парадигми функціонування
людської життєдіяльності, менеджменту в контексті ноосферних
ідей, самодостатності територіальних громад: ноосферні інтенції,
перспектив ноосферної освіти та ін.
УДК 35.085
© Кол. авт., 2017
ISBN 978-966-390-128-1 © ХарРІ НАДУ, 2017
ЗМІСТ
Звернення президента громадської організації
«Міжнародний ноосферний центр Вернадського»
проф. Курмишева Г. В. до учасників конференції
та всіх людей ноосферної організації 5
Розділ 1. Ноосферний розвиток регіону як
сучасний напрям державної політики ............ 6
Жадан О. В. Ноосферна економіка як основа регіонального розвитку .... 6
Єлагін В. П. Ноосферна парадигма соціогуманітарної політики
держави ........................................................................................ 9
Козюра І. В. Аспекти місцевого розвитку в творчій спадщині ака-
деміка В. І. Вернадського ............................................................. 14
Курмишев Г. В. Методологія ноосферного управління .............. 17
Орлов О. В. Розвиток регіонів у контексті ноосферної парадигми .... 21
Солових В. П. Сталий розвиток в концепції ноосферної парадигми ....24
Вашев О. Є., Вашева А. О., Іванова Л. А. Ноосфері імперативи
XXI століття ................................................................................... 27
Боковикова Ю. В. Розвиток у поглядах В. І. Вернадського:
міркування за науковими доробками ........................................... 29
Гайдученко С. О. Організаційна культура публічного управлін-
ня як ноосферний напрям розвитку України ............................... 32
Карєвік О. О., Соболь Р. Г. Ноосферна концепція сталого роз-
витку туризму ............................................................................... 36
Котовська О. П. Ціннісно-смислові зміни парадигми публічного
управління .................................................................................... 40
Орел Ю. Л. Забезпечення сталого розвитку в контексті реалізації
Концепції В. І. Вернадського «Про ноосферу» ............................... 44
Нікітін В. В., Єфімов Ю. В. Удосконалення публічного контро-
лю в контексті ноосферної парадигми публічного управління ..... 48
Соболь Р. Г., Куценко Т. В., Денисюк Л. І. Ноосферна освіта
як сучасний напрям державної освітньої політики ....................... 52
Фесенко Н.С. Сучасна парадигма системи управління інтелек-
туальною власністю в європейському дослідницькому просторі .... 56
Хашиєва Л. В. Ціннісні виміри «ноосферної парадигми» .............59
Щегорцова В. М. Державні службовці – провідники реформ в
Україні ...........................................................................................63
Волик В. С. Перспективи розвитку державної кадрової політики ....66
Карпа М. І. До питання визначення об’єктів публічного
управління: регіональний рівень ...................................................68
Козак В. І. Модернізація публічного управління: ноосферний аспект ... 71
Ревенко Т. В., Тимошенко В. В. Наукові підходи до визначення
поняття «кар’єра» ...........................................................................75
Клименко Н. Г. Історичний розвиток менеджменту як суспільної
науки ............................................................................................. 78
Александров О. В. Інформаційно-аналітичне забезпечення:
ноосферна парадигма ................................................................... 82
Грабар Н. С. Феномен бюрократії в теорії і практиці публічного
управління .....................................................................................85
Голованова Н. В. Медіапростір як складова ноосфери ............... 88
Громико О. І. Пріоритети системи державного управління з ураху-
ванням глобальних тенденцій розвитку світового співтовариства .... 94
Ноосферна парадигма в публічному управлінні: теорія, історія, сучасність
Дяченко Н. П. Формування ноосферної регіональної політики .... 96

Знаткова О. М. Партисипативні практики в систе�� мі держав-
ного управління України у сучасних політичних, економічних і
соціальних в життєдіяльності східних регіонів ........................... 100
Єфімов Є. О. Реформування системи трансферу технологій в
оборонно-промисловому комплексі України ................................ 103
Кваша А. С. Про парадигми в публічному управлінні ................ 107
Кузьменко С. Л. Територіальна громада: поняття та його
становлення ..................................................................................109
Лісман Т. А. Самодостатність територіальних громад в Україні:
«ноосферні інтенції» ......................................................................111
Мартиненко Н. В. Ключові проблеми модернізації Пенсійного
фонду України в контексті ноосферної парадигми ..................... 115
Пільгун М. В. Децентралізація влади: ноосферні виклики .............. 118
Стецюк Н. М. Сучасний напрям розвитку публічної політики в
контексті ноосферної парадигми в публічному управлінні ..........122
Розділ 2. Валеологія людини на сучасному етапі
розвитку інформаційного суспільства ............ 126
Кузнецова А. Ф. Со – знание человека – путь к физическому и
духовному здоровью .....................................................................126
Курмишев Г. В., Тур В. М. Концепція ноосферної освіти ............ 131
Гончаренко М. С., Удовенко М. А. Експериментальна методика
навчання основам здоров’я учнів початкової школи ...................135
Бєльська Т. В., Напльоков Ю. В. Психологічний вплив на
населення та державну політику держави-супротивника в ході
інформаційних воєн .....................................................................139
Делія О. В. Концепт «середовище» в дискурсі філософії космізму .... 142
Мазуренко В. О., Логвиненко Ю. В. Втілення ідей
В. І. Вернадського у творах М. Д. Руденка: концепція гармоній-
ної взаємодії людини і всесвіту ....................................................145
Тюріна Т. Г. Людина як складна інформаційно-енергетична си�� с-
тема (у контексті досліджень А. Васильчука) ............................... 148
Фролов В. Я. Дидактика вищої школи на сучасному етапі
реформування освіти України ..................................................... 153
Панченко В. В. Развитие человека в новую эпоху ......................156
Панченко С. Е. Екосферное образование ...................................158
Каменєв О. С. Ноосферна парадигма функціонування людської
життєдіяльності ............................................................................165
Каменєв О. С. Ноосферна парадигма довголіття як функція
простору, часу і форми ................................................................ 169
Каменєв О. С., Федорова І. Д. Школа життєворення .................172
Каменєв О. С., Батуріна Г. М., Мазуренко О. П. Творення
екосфери ...................................................................................... 176
Губанова І. В. Розвиток екологічної культури та формування здоро-
вого способу життя у дошкільників на засадах ноосферної освіти ....180
Мазуренко О. П. Управління біосферними і ноосферними процесами
для забезпечення стратегії збалансованого розвитку суспільства ......... 185
Мазуренко О. П. Важливість збалансованого довкілля для розвитку ....190
Стеценко І. Ю., Фінько Т. А., Шелест Л. Ю. На шляху до
створення ноосферного освітнього простору школи…................. 192
Трусей Л. Г. Методологія в системі освіти .................................. 196
Трусей Л. Г. Моральність людини в загальній системі духовності .... 199
Трусей Л. М., Мироненко А. О. Криза сучасної системи освіти ....203
Фарафонова І. А. Дистанція між «Я реальне» і «Я ідеальне» ....... 205
4
Розділ 1. Ноосферний розвиток регіону як сучасний напрям державної політики
Ноосферный диалог
Обращение к организаторам и участникам конференции,

ко всем людям ноосферной организации
Естественным и закономерным достижением формирова-

ния, развития, становления и деятельности человека разумного
на планете Земля стало осознание, осмысление и включение в
общечеловеческое достояние такого уникального и масштабного
явления как ноосфера.
Множественность определений и осмыслений ноосферы –
результат многоаспектности её свойств, возможностей и приме-
нимости.
Новое эволюционное состояние биосферы как уникальное
единство природы планетарной и метагалактической множе-
ством явлений, проявлений и реальностей её во взаимодействии
с природой человека, его производственно-экономической и со-
циокультурной деятельностью – это не просто новый уровень ор-
ганизации и управления, самоорганизации и самоуправления,
это синтез деятельности в диалоге всего во всём, это ноосферный
диалог, диалог разумности сосуществования аспектов множества
во всеединстве целого.
При внимательной и глубокой проработке материалов научно-
практической конференции «Ноосферная парадигма в публичном
управлении: теория, история, современность» непременно откры-
вается многогранность подходов и развёртываний применимости
учения о ноосфере. Методология ноосферного управления, ноос-
ферная парадигма социогуманитарной политики, ноосферная
парадигма функционирования человеческой жизнедеятельности,
устойчивое развитие в ноосферной парадигме, менеджмент в
контексте ноосферных идей, самодостаточность территориаль-
ных громад в Украине: ноосферные интенции, децентрализация
и деконцентрация власти: ноосферные вызовы, перспективы но-
осферного образования.
Всё это есть ни что иное как проявление ноосферного диа-
лога, разумного диалога и обоснование его необходимости, ключ
к активации взаимодополняющего эффекта многоаспектности
единства всего во всём.
Ноосферный диалог в аспекте управления – предпосылка
стабильности развития государства, нации, всего человечества и
человеческой цивилизации в целом.
Доктор педагогических наук,
президент общественной организации
«Международный ноосферный центр Вернадского»
Г. В.Курмышев
5
Розділ 1.
Ноосферний розвиток регіону
як сучасний напрям державної політики
Жадан Олександр Васильович,

д.держ.упр., проф., професор кафедри управління персоналом
та економіки праці ХарРІ НАДУ
НООСФЕРНА ЕКОНОМІКА
ЯК ОСНОВА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Згідно із вченням про ноосферу вирішення проблем суспільного

відтворення можливе лише на основі розуміння того, що людина
включена не тільки в соціально-економічний, соціокультурний,
науково-технічний, суспільно-історичний, а й у еволюційний
– генетичний планетарний (глобальний) ноосферний процес.
Чим повніше розвинуті розумові здібності, інтелект, культура,
духовні якості індивідуума, тим відповідальніше і креативніше
він ставиться до справи, тим глибше і системніше передбачає
віддалені наслідки своїх дій на природу і суспільство, тим більш
складні завдання щодо поліпшення своєї життєдіяльності він
ставить і може вирішувати.
Незаперечна і зростаюча значущість інтелектуальної діяльності,
особливо її ядра – сфери Розуму (ноосфери) як невичерпного і інтенсивно
відтворюваного планетарного (національно-інтернаціонального)
ресурсу інтелектуальної діяльності і рушійної сили сталого соціально-
економічного розвитку, обумовлює необхідність використання в
системі понятійного апарату суспільного відворення спеціального
терміна “ноосферна економіка”. Її розуміння об’єктивно випливає
з тієї ролі і значущості ноосфери в цивілізаційному процесі, суть
яких розкривається у забезпеченні відтворювальної гармонізації
макросистеми Природа – Людина – Суспільство і збереженні її для
майбутніх поколінь.
Цілком погоджуючись з провідним білоруським вченим в
цій галузі П. Г. Никитенко, ноосферну економіку слід розглядати
як розумний природо- і людинозберігаючий спосіб суспільного
відтворення природи, людини, товарів, робіт і послуг на основі
вдосконалення системи корпоративних інноваційних планетарних
виробничих відносин і переважно постіндустріальних виробничих
сил у відповідності з критеріями ефективності: креативним
6
розвитком особистості, максимальною зайнятістю працездатного

населення країни і зростанням довголіття людей, збереженням
природи для майбутніх поколінь, якісним ростом ВВП і його
розумним розподілом між усіма членами суспільства [1].
Елементи ноосферної економіки функціонували в тій чи
іншій мірі на всіх етапах розвитку продуктивних сил і виробничих
відносин. Вона визначала рівень і темпи науково-технічного
прогресу, динаміку економічного зростання і рівень цивілізації
в цілому, пройшовши декілька етапів еволюційного розвитку,
що характеризуються доіндустріальним, індустріальним і
постіндустріальним способами суспільного відтворення.
Розум Людини на всіх етапах суспільного відтворення
виступав різних формах знання і втілювався як в інтелекті людини,
її професіоналізмі (людський потенціал), так і у технологіях,
технологічних укладах НТП. Планетарне накопичення Розуму Людини
забезпечувало розвиток світових продуктивних сил, технологій
і виробничих відносин, які змінювали способи національного
суспільного відтворення, його цільові пріоритети і цінності.
Поряд з цим, однією з найбільш потужних тенденцій сучасності
стали процеси глобальної регіоналізації, що розгорнулися всередині
національних держав. Це, перш за все пов’язано з посиленням
своєрідності економічного або політичного розвитку тих чи інших
територіальних спільнот всередині країни, їхнім прагненням
до культурної незалежності [2]. В цьому сенсі регіоналізація, що
супроводжується економічною та етнокультурною диференціацією,
часто призводить до політичного дроблення, конфліктів і
нестабільності всередині раніше цілісних державних утворень.
Процес формування нових регіонів супроводжується пере-
будовою їхніх відносин з державою, всередині якої вони виник-
ли, й одночасно – зміною відносин з сусідніми територіями як
всередині держави, так і за її межами.
Таким чином, сучасний глобальний регіоналізм, в першу чер-
гу, можна кваліфікувати як початок історично нової, вищої фази
розвитку глобальної економіки. У зв’язку з цим регіони починають
більше залежати від глобальних процесів і впливів; не лише в аспекті
макроекономічної політики країн, але й від власної активності; нові
можливості глобалізації дозволяють регіонам не тільки впливати на
свій стан, але й “випереджати” розвиток своєї країни.
Отже, назріла необхідність формування нової світоглядної
і економіко-теоретичної платформи регіонального розвитку,
заснованій на принципах розумного розвитку, компромісу та
взаємовигідної співпраці. Однак, незважаючи на очевидність
і розуміння місця і ролі ноосфери в цивілізаційному соціально-
7
економічному розвитку, напрацювання щодо її розвитку

залишаються поки за межами свідомого включення в виробничі
відносини, особливо це стосується регіонального рівня економіки.
Тим часом, як сутнісне явище Розум, нагромаджуючись в різних
формах знання – науці, освіті, інформації, технології, культурі,
духовності, психології та ін., все в більшій мірі ідентифікує себе як
рушійну силу регіонального розвитку в якості вартісного активу
ноосферної (інтелектуальної) вартості.
Характерною особливістю ноосферної економіки є
безперервність освіти та зростання ролі знань в усіх сферах
життєдіяльності. Це передбачає посилення уваги до розподільчих
відносин в сфері накопичення знань і регіональних інноваційних
системам, які виступають у якості виконавчих пристроїв та
структур використання планетарного розуму в економіці регіону.
Зміна підходів до регіонального розвитку вимагає нових
критеріїв ефективності економіки. Замість показників прибутку і
розрахованих на їх основі рівнів рентабельності, окупності та т. ін.
Новим критерієм повинен стати показник доходу – новоствореної
вартості, з науковим, розумним розподілом за єдиними державними
нормативами і принципам для всіх учасників виробництва: 33,3 %
від доходу (ВВП) – це податок; 33,3 % – фонд оплати праці; 33,3 %
– фонд розвитку (16-17 % – амортизація і 16-17 % – прибуток) [1].
Необхідно також змінити систему бухгалтерського і статистичного
обліку, спростити оподаткування, знизити податкове навантаження,
зробивши його рівним для всіх працездатних осіб. Виходячи з
необхідності наповнити ноосферним змістом моделі регіонального
розвитку, слід змінити бюджетну, амортизаційну політику і політику
оплати праці, ціноутворення, облік складу і структури витрат
виробництва, банківську, грошово-кредитну та інвестиційну
політику – все це слід пов’язати з ринковою оцінкою доходу і ВВП.
Таким чином, економіка повинна стати людино і природомірною
системою ринкового суспільного відтворення регіону.
На думку П. Г. Никитенко, господарський механізм повинен
забезпечувати трансформацію капіталу в категорію “фонди”,
посилення конкурентоспроможності регіональних економік, що
передбачає відмову від використання таких принципів, як опора
тільки на власні сили, особливо в науці, повсюдне імпортозаміщення,
досягнення позитивного сальдо як самоцілі будь-якою ціною,
зокрема шляхом застосування тарифного протекціонізму.
Надалі через розробку ноосферного соціально-економічного
механізму господарювання належить досягти підвищення
моральності в суспільстві: він повинен бути таким, щоб природним
чином знизилися рівні бюрократизму, соціального паразитизму,
8
утриманства, економічного рейдерства, особливо інтелектуального.

В основу цього механізму необхідно покласти престижність та
суспільне визнання інтелекту високої моральності та продуктивної
праці, створити умови для повної зайнятості працездатного
населення з гідним рівнем оплати праці і адекватного пенсійного
забезпечення.
Ноосферна господарська модель регіонального розвитку
передбачає пріоритетне інтелектуальне нагромадження, що
повинно знайти відображення в законотворчості. Для цього, перш
за все, необхідно подолати абсолютизацію речової залежності
людей і фетишизацію прибутку, грошей, предметно-речового
виду виробництва і нагромадження, коли люди, за якої люди
перестають бути по-справжньому вільними суб’єктами і творцями
суспільних відносин, а їх роль зведена до рівня виробничого
ресурсу або електорату, коли людина служить лише матеріальному
виробництву, пристосовуючи до нього саму себе і природу.
Розвиток регіонів на засадах ноосферної економіки відкриває
безмежні можливості економічного зростання, що не вступатиме
у протиріччя із соціальними, культурним, національним запитами
людей.
Список використаних джерел

1. Никитенко П. Г. Ноосферная экономика и социальная политика:
стратегия инновационного развития / П. Г. Никитенко. – Мн., 2006. – 254 с.
2. Реутов В. Є. Глобальна регіоналізація як сучасний вектор роз-
витку глобальних економічних трансформацій [Електронний ресурс] /
В. Є. Реутов // Ефективна економіка. – № 11. – 2011. – Режим доступу :
http://www.economy.nayka.com.ua.
Єлагін Віктор Павлович,

д.держ.упр., проф.,
завідувач кафедри соціальної і гуманітарної політики ХарРІ НАДУ
СОЦІАЛЬНОЇ І ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
Ноосферна економіка і соціальна політика, що працюють на

основі планетарного ресурсу − ноосфери, сьогодні стають підставою
глобалізації інтеграційних корпоративних процесів.
В умовах наявних проблем по забезпеченню сталого соціально-
економічного інноваційного розвитку України виключно ноосфер-
на економіка і соціальна політика в стані виконувати функції
системного інтелектуального імператива цивілізаційного прогресу.
9
Необхідно зауважити, що цивілізаційний розвиток дер-

жави знаходиться в сфері саме інтелектуальної, ноосферної
економіки і соціальної політики. Країна, яка не здатна
підготувати кадри найвищої кваліфікації, неминуче відстає
у сферах техніки і технології. На наш погляд, тільки шлях роз-
витку ноосферної, інтелектуальної економіки і соціальної
політики забезпечить подальший науково-технічний прогрес
України на основі формування ноосферного світосприйняття −
є імперативом наукової системи XXI ст.
Класики економічної науки незмінно визнавали три джере-
ла багатства нації, три види виробничих ресурсів: земля, праця
і капітал. Однак у ХІХ-XX ст. західні економісти усе більше уваги
приділяли проблемі накопичення капіталу, під яким, користуючись
сучасною термінологією, мався на увазі лише напрацьований ви-
робничий (фізичний) капітал – запас машин, устаткування, сиро-
вини й споруджень, використовуваний для подальшого виробницт-
ва. Відповідно, тільки витрати на збільшення цього запасу й роз-
глядалися як інвестиції, тоді як більша частина витрат, наприклад
на охорону навколишнього середовища або освіту, відносилася до
категорії споживання й розглядалося як відрахування з потенційно
можливого прибутку.
Зростаюче визнання важливості стійкого розвитку суспільства
привело спочатку до спроб «озеленення» національної статистики,
тобто обліку зміни природного капіталу при розрахунку показників
ВВП і ВНП, а потім і до розробки методів обліку мінливої величини
людського капіталу різних країн. Методи економічної оцінки при-
родного й людського капіталів поки не можуть претендувати на
точність, але вже зараз дозволяють поставити ряд важливих пи-
тань про закономірності зміни структури національного багатства
країн світу в міру їхнього прогресивного розвитку й про практич-
ний вимір стійкості або нестійкості економічного розвитку різних
країн.
Згідно з опублікованим у 1997 р. дослідженням експертів
Всесвітнього банку, вироблений (фізичний) капітал не тільки не
єдина, але і не основна форма багатства більшості країн світу.
Найважливішим компонентом національного багатства всіх країн
виявляються так звані людські ресурси, що включають цінність
«сирої праці» і людського капіталу. Важливе місце в структурі
національного багатства займає також природний капітал.
Проведені розрахунки підтверджують різне значення трьох
компонентів в національному багатстві країн різного рівня роз-
витку. У найбільш розвинених країнах світу, що володіють
10
найбільшим запасом людського капіталу, відносна роль людських

ресурсів особливо велика, тоді як на долю природного капіталу
доводиться всього лише 2-5 % розміру їх національного багатства.
У той же час в одному з бідних регіонів миру – Західній Африці –
значення природного капіталу у декілька разів перевищує зна-
чення природного капіталу Західної Європи, а значення людсь-
ких ресурсів одне з найнижчих в світі, не дивлячись на велику
чисельність населення. Економісти визначають «капітал» як за-
пас багатства, яке використовується для виробництва товарів
і послуг. Найчастіше під капіталом мають на увазі верстати і
технічне устаткування, а також промислові і торгові споруди.
У сучасній термінології правильніше називати все це «виробленим
(фізичним)» капіталом.
Виробництво товарів і послуг залежить від знань і навичок лю-
дей не менше, ніж від технічних засобів виробництва. Велике зна-
чення людського чинника в сучасному виробництві відбивається
в характері розподілу доходів серед власників виробленого
(фізичного) капіталу, з одного боку, і «власників» знань і навичок
– з іншою. Так, у США в 1980-х рр. загальна сума доходів, отрима-
них від напрацьованого капіталу (дивіденди плюс нерозподілений
прибуток корпорацій), була майже в 14 разів менше, ніж загальна
сума доходу від знань і навиків у вигляді заробітної плати. Саме це
привело економістів до думки про існування так званого «людсь-
кого капіталу».
Пізніше, в основному вже в 1990-і рр., популярною ста-
ла концепція нової стадії глобального економічного розвит-
ку, що отримала назву «економіки знань». Ця концепція
ґрунтується на визнанні того факту, що країни, які найактивніше
інвестують в створення, отримання в розповсюдження знань –
шляхом розвитку освіти, науки і техніки, а також сучасних
комп’ютерних систем обробки і передачі інформації, – як правило,
розвиваються найуспішніше. Більш того, багато дослідників сьогодні
переконано, що навіть бідні країни світу в принципі можуть доби-
тися якісного стрибка в своєму розвитку, якщо зуміють правильно
скористатися доступом до сучасних світових запасів знань.
«Природний капітал» – сукупність природних ресурсів, які ви-
користаються або можуть використатися у виробництві товарів.
Природний капітал включає запаси природного середовища,
що дають потік коштовних товарів і послуг у майбутньому. Цей
стійкий потік називається «природним доходом», а те, що його
забезпечує – «природним капіталом». Природний капітал може
робити також «екологічні послуги».
11
Відповідно до оцінки Всесвітнього банку по 192 країнах

головною з трьох складових національного багатства країн є
«соціальний капітал», на який припадає 64 % проти 16 % фізичного
капіталу (накопичених матеріально-речовинних фондів) та 20 %
природного капіталу.
Проведені дослідження дають підставу стверджувати,
що «соціальний капітал» може бути визначений як складова
національного капіталу суспільства, інтегрований показник ре-
зультату колективної дії окремих людей та соціальних груп, які
внаслідок синергетичного ефекту взаємодії складних біосоціальних
систем отримують певні соціально-економічні результати
Ксоц = ∑син Клюд .
Як і багато складних суспільних явищ визначення людсько-

го капіталу має велику кількість визначень, деякі з них наведені
нижче.
Під «людським капіталом» звичайно розуміють наявний у
людини запас здоров’я, знань, вмінь, навичок та мотивацій, які
сприяють росту його продуктивності праці й впливають на зро-
стання доходів (заробіток).
У другій половині ХХ ст. в розвинених капіталістичних
країнах особистість формально, юридично вільна; вимоги до її
професійних навичок у всіх сферах істотно виросли, але загальна
необхідність у здоров’ї, освіті, вихованні, культурі збереглася.
Що об’єктивно змінилося, щоб здоров’я, освіта, виховання,
навчання людини перейшло в категорію економічну, а витрати
на ці мети – у сферу економічну?
Людський капітал характеризується наступними ознаками:
− пов’язаний з людиною, не відділений від людини, власти-
вий тільки людині:
− наявний у людини запас;
− накопичений людиною запас;
− знання, вміння, навички й здатності людини;
− є складовою частиною людини.
У цьому твердженні головним є та обставина, що «людський
капітал» –приналежність людини, не існує без людини. Це дуже
важлива обставина, що категорично відокремлює «запас здоров’я,
знань, вмінь, навичок, мотивацій людини» від будь-яких «запасів»,
властивим іншим живим організмам, використовуваним людиною.
Відомо, що в соціальній, економічній сутності людини, як
суб’єкта доцільної людської економічної діяльності, найважливішим
12
фактором є відносини власності. Хто власник того запасу, що,

відповідно до теорії «людського капіталу», сформований у результаті
інвестицій, накопичений людиною, є в людини?
Відповідно до теорії «людського капіталу», згаданий «запас»,
що є людським капіталом, – сприяє зростанню продуктивності
праці й ефективності виробництва, впливає на зростання
доходів(заробітку), використається в суспільному відтворенні.
Але в цьому немає нічого, що суттєво відрізняє такий «запас» у
ХХ ст. від будь-якого іншого етапу розвитку людства.
Теорія людського капіталу відбиває новий підхід до люди-
ни, його ролі в економіці, дає концепцію фінансування вкладень
у людину. Шкільна освіта, що формує людину як громадяни-
на, фінансується державою. Професійне навчання, що формує
фахівця, здійснюється за рахунок власних фінансових ресурсів
індивідів, тому що ці витрати компенсуються в майбутньому
підвищеними доходами.
Проте економічна віддача від освіти не завжди однакова.
Ось декілька чинників, що її знижують:
− якість освіти може бути низькою, бо знання і навички,
придбані під час навчання, можуть не відповідати вимогам рин-
ку. Це означає, що інвестиції в людський капітал були недос-
татньо ефективними, було створено менше людського капіталу,
внаслідок чого суспільство і його окремі члени отримають нижчу
віддачу.
− при низьких темпах економічного зростання в країні може
спостерігатися недостатній попит на накопичений людський
капітал. Тому людський капітал працівників (освіта і навики)
виявляється незатребуваним і не отримує відповідної винагороди.
− у країнах з економікою централізованого планування, вклю-
чаючи СРСР, різниця в заробітній платі працівників з вищим і
нижчим рівнем освіти або професіоналізму нерідко навмисно
зводилася до мінімуму на користь збереження відносної рівності
доходів, хоча і в збиток інтересам стимулювання якісної праці.
Лише в даний час, в процесі переходу країн колишнього СРСР
до ринкової економіки, такого роду спотворення в структурі
заробітної плати поступово відходять.
Таким чином наведені аргументи дають можливість ствер-
джувати, що «ноосферна парадигма» наукового мислення є за-
порукою сталого людського розвитку країни, яка базується на
використанні людського інтелектуального ресурсу, що переважає
інші види матеріальних ресурсів і має бути головним чинником при
плануванні та реалізації соціально-гуманітарної політики держави.
13
Козюра Ігор Валерійович,

д.держ.упр., проф., професор кафедри менеджменту
ВНЗ Укоопспілки “Полтавський університет економіки і торгівлі”
АСПЕКТИ МІСЦЕВОГО РОЗВИТКУ В ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ

АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО
Наукова громадськість широко відзначила 150-річчя з дня

народження відомого вченого-енциклопедиста, природознавця і
мислителя, організатора науки Володимира Івановича Вернадсь-
кого. Геніальний учений залишив спадок, який вивчатимуть ще
багато поколінь дослідників. Загальний його творчий доробок
нараховує понад 400 наукових праць, опублікованих за життя.
Але значна частина робіт залишилися ще неопублікованою. Тому
Комісія з вивчення наукової спадщини вченого НАН України
прийняла рішення підготувати і видати У світ 10-томне видан-
ня «Вибраних наукових праць академіка В.І . Вернадського»,
щоб, як зазначив Президент НАН України академік Б. Є. Патон,
«сприяти актуалізації і популяризації наукової спадщини цього
славетного вченого в сучасному вітчизняному науково-освітньому
просторі» [6].
Знайомство з творчим доробком переконує в тому, що хоча
дослідник спеціально не займався проблемами місцевого само-
врядування і регіонального розвитку, але в своїх численних
публікаціях, листах і нотатках він залишив для науковців багатий
розсип думок і ідей, проблемне і водночас методологічне значен-
ня яких для науки державного управління важко переоцінити.
Сам Володимир Іванович у 1922 р. зазначив у цьому зв’язку:
«З історії знання і свого власного досвіду – я знаю, які неочікувані
наслідки бувають часом від випадкових, неопрацьованих належ-
ним чином, мимохідь кинутих думок, якщо доторкнуться вони
до волі і думки щирої людської особистості в потрібний момент.
Один такий випадок нерідко виправдовує справу всього життя» [3].
Лише декілька прикладів.
Так, В. І. Вернадський вважав, що перейти до самовряду-
вання і поширити його вгору і вниз від повітового і губернсь-
кого рівнів можливо тільки через земські органи. 3 листопада
1900 р. він констатує в щоденнику підсумок передреволюційного
протистояння земств та державних адміністративних органів:
«Політична роль земства поступово згладжується, і сама ідея са-
моврядування виявляється несумісною з державною бюрократич-
ною машиною. Це і зрозуміло, тому що ясно проникла величезні
шари російського життя свідомість необхідності політичної волі
та можливості досягти її шляхом розвитку самоврядування» [6].
14
Відомо, що на зламі історії, в буремні роки громадянської

національно-визвольної війни, саме В. І. Вернадський став фун-
датором і першим президентом Української академії наук, вва-
жаючи, що вона повинна розв’язати три типи найважливіших
завдань: національні, державні і місцеві. При цьому вчений наго-
лошував: «Новітня академія має допомагати зростові української
національної свідомості та української культури через широке,
глибоке, проникливе наукове студіювання минулості та сучасності
українського народу та його сусідів, природи обійнятого ними
краю в усіх її безкінечних виявах». Вона «повинна мати такі
відділи інститутів, які пов’язані з практично важливими для дер-
жавами інтересами». А «державна вага Академії витворюється
тим впливом, який вона матиме на підвищення виробничих сил
країни й людини на Україні» [4].
В. І. Вернадський вважав священним обов’язком кожної лю-
дини свою генеалогію, яку він розглядав як надзвичайно корис-
ну грань пізнання світу: «Мені здається, що страшенно важливо,
аби із родин ніколи не зникала історія родин. У сім’ях, де довго
зберігається подібна історія, завжди є більша можливість для
формування сильних характерів, у досягненні традиційних цілей.
Міцніший зв’язок із землею, з історією Вітчизни» [7].
Надзвичайно великого значення надавав академік
В. І. Вернадський поєднанню теорії і практики в дослідженні
природних багатств регіонів. Працюючи у складі комісії
В. В. Докучаєва, яка досліджувала унікальні ґрунти Полтавської
губернії наприкінці ХІХ ст., він із радістю повідомляв друзям, що
«він більше і більше оволодіває методами досліджень» і що в нього
«з’являються руки, а разом з цим посилено працює думка» [9].
Ще в 1890 р., характеризуючи культурне життя в м. Кремен-
чук, у листі до Наталії Єгорівни, В. І. Вернадський звернув увагу
на одну цікаву деталь, яка не втратила, а, навпаки, збільшила своє
значення і сьогодні: «У створенні та розвитку хорошої місцевої
преси міститься одна з основних умов існування справжнього
місцевого самоврядування» [2].
Архіви зберегли для нас низку цікавих документів, які
засвідчують наполегливу роботу вченого з практичного розвитку
шкільної базової освіти в регіонах. Наприклад, це супровідний
лист Яреськівської волосної народної управи Миргородського
повіту до посвідчення № 7746 від 30 жовтня 1918 р., яким селяни
повідомляють про обрання Вернадського «почетним попечителем
Яреськівської мішаної гімназії», а також «щиро прохають вжити
всіх заходів, аби гімназія, з чергового 1919-1920 навчального
року перейшла на Міністерський кошт, позаяк бюджет наш
більше року не витримає». І Володимир Іванович, уже будучи в
15
Києві, допоміг таки відкрити гімназію в Яреськах (зберігся і текст

телеграми, якою вчений запрошувався на відкриття навчального
закладу. На жаль, складна політична обстановка 1919 р. не дала
йому змоги це зробити) [8].
Велику роль приділяв академік В. І. Вернадський формуванню
і збереженню місцевих бібліотек. Наприклад, піклуючись про долю
книжкових і рукописних зібрань колишньої Київської духовної
академії, основу яких складала бібліотека XVII-XVIII ст. славнозвісної
Києво-Могилянської академії, В. І. Вернадський писав до О. Денікіна:
«Зараз нам страшенно пощастило за найтяжчих умов зібрати понад
300 тис. книжок, розкиданих нині по різних помешканнях Києва
та півдня Росії. Велика бібліотека є такою зброєю сучасного життя,
яка за силою не може зрівнятися ні з чим» [11].
Заслуговує на увагу і позиція видатного вченого відносно
релігії і церкви. Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. В. І. Вернадського
дуже бентежило те, що в Кременчуці та його околицях, внаслідок
дій «войовничих атеїстів», не залишилося жодної церкви. А це,
на думку вченого, сприяло тому, що «…елемент ідеї і віри, живої
творчості зникає» [1].
Один з найвидатніших учнів В. І. Вернадського, академік
О. Є. Ферсман, незадовго після смерті вченого писав: «Десятиліт-
тями, цілими століттями будуть вивчатися і поглиблюватися його
геніальні ідеї, а в працях його – відкриватимуться нові сторінки,
які слугуватимуть джерелом нових пошуків, багатьом дослідникам
доведеться вчитися його гострій, наполегливій, чеканній, завжди
геніальній, хоча інколи й важко зрозумілій творчій думці; для
молодих поколінь він завжди буде слугувати вчителем у науці і
яскравим зразком продуктивно прожитого життя» [10].

1. Вернадский В. И. Дневник 1939 года / В. И. Вернадский //
Дружба народов. – 1992. – № 11-12. – С. 7.
2. Вернадский В. И. Письма Н. Е. Вернадской (1892–1898) /
В. И. Вернадский. – М. : Наука, 1991. – С. 66.
3. Вернадский И. Предисловие / И. Вернадский // В. И. Вернадский.
Очерки и речи. – Пг. : Науч. Хим.-техн. изд-во, 1922. – Вып. 1. – С. 3.
4. Вернадський В. Із спогадів. Перший рік Української Академії
(1918-1919) / В. Вернадський // Наука і культура. – Вип. 22. – К., 1988. –
С. 51-53.
5. Вернадский В. И. Пережитое и передуманное / В. И. Вернад-
ский. – М. : Вагриус, 2007. – 188 с. – (Мой мир). – С. 28.
6. Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського : в 10 т. –
К. : Вид-во НАН України, 2013. – Т. 1 . – С. 4.
7. Дражевська Л. В. І. Вернадський / Л. Дражевська // Хроніка 2000.
– К. : Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2000. – Вип. 35/36. – С. 366.
16
8. Рудий Г. «Читав я Шевченка і дуже хочу, щоб ти прочитала…» /

Г. Рудий // Віче. – 2005. – № 12. – С. 43.
9. Ситник К. М. Володимир Вернадський: Академія / К. М. Ситник,
В. В. Шмиговська. – К. : Наук. думка, 2006. – С. 27.
10. Ферсман А. Е. Жизненный путь академика В. И. Вернадского /
А. Е. Ферсман // Ферсман А. Е. Избр. труды. – М. : Изд-во АН СССР, 1958. –
Т. 5. – С. 787.
11. Хурса В. Вернадський у Шишаках: історико-краєзнавчі нариси,
дослідження / В. Хурса. – Полтава : Полтав. літератор, 2008. – С. 218.
Курмишев Геннадій Васильович,

д.пед.н., проф., голова громадської організації
МЕТОДОЛОГІЯ НООСФЕРНОГО УПРАВЛІННЯ
Сьогодні важливо, щоб керівник умів перспективно мисли-

ти і розуміти наслідки своїх керівних дій. Завдання керівника
полягає в управлінні процесом еволюційного розвитку держа-
вою. Розвиток – це процес оптимального використання наявних у
розпорядженні суспільства ресурсів.
Завданням методології біоадекватного керівництва є обґрун-
тування принципів, засобів, методів, технологій для практичної
організації та проведення адекватного процесу керівництва.
Завдання ноосферного управління є оволодіння механізмом
цілісного мислення як ефективним інструментом свідомості лю-
дини і пізнання світу.
Під системою цілісного мислення розуміється система методів
логічного, інтуїтивно-образного, а також методів їхнього сукупно-
го функціонування.
Біологічно адекватне керівництво націлене на формуван-
ня вміння керівників мислити природовідповідно на основі
матеріалу того або іншого процесу.
Біологічно адекватне керівництво, будучи природним
для людини, є вихідним принципом гармонізації суспільства:
біосоціальна природа людини дозволяє «лікувати» соціум через
поліпшення (розкриття) всіх первинних біоадекватних можли-
востей людини за принципом сполучених посудин: чим більше
«наповнюється» біоадекватна складова, тим більш наповненою
стає соціальна складова людини і суспільства в цілому. Таким
чином, біоадекватный метод керівництва є біосоціоадекватным.
Л. Д. Ландау вказував на важливість методу: «Метод важливіше
відкриття, бо правильний метод приведе до ще більш цінних
відкриттів».
17
Таким чином, «тяжіння» науки і практики відображено в

науково-емпіричному біоадекватному підході до методології
керівництва.
Існують різні ступені наближення до цілісності (біосоціо-
адекватності) методів. Очевидно, з деякою часткою умовності,
можна стверджувати, що чим більшому числу пар закономірностей
відповідає той чи інший метод, тим більшою мірою ми можемо ха-
рактеризувати його як цілісний або біосоціоадекватний.
Біологічно адекватне керівництво націлене на гармонізацію
суб’єкта і об’єкта державного будівництва в їхньому еволюційному
русі до розкриття їхніх потенційних можливостей. Простежимо
це відповідно до загальнофілософских закономірностей.
№ 1а. Закон асиметрії ми вбачаємо в можливості почерго-
вого звернення до лівого або правого півкулі головного мозку за-
лежно від індивідуальної схильності до логічним або інтуїтивно –
образним видами роботи, а також залежно від етапу роботи в
методиці: на 1-му етапі ми представляємо образ досліджуваного
явища, на 2-му етапі ми логічно розчленовуємо інформацію або
подібну схему і т.д.
№ 1б. Закон симетрії ми вбачаємо в поетапному підключенні
то лівої, то правої півкуль, які навантажуються» симетрично,
жодне не залишається без навантаження. Це можна було б назва-
ти горизонтальною симетрією. Вертикальної симетрією ми може-
мо назвати підключення осі «мозок – тіло». В ході керівництва на
різних етапах працюють сукупно від 3 до 5 органів чуття: слух,
зір, нюх, дотик, смак.
№ 2а. Закон поліморфізму, тобто використання різних прийо-
мів, що розвивають образне мислення (уявлення образу досліджу-
ваного явища у вигляді природовідповідної моделі, відчуття об-
разу і т. д.) і прийомів, що розвивають логічне мислення (синтез,
аналіз інформації, побудова структурних складових, відстеження
елементів інформації у рішеннях різноманітних проблем) і т. п.
№ 2б. Закон ізоморфізму, тобто паралелізм в організації зву-
ку і сенсу як методу вивчення паралельного побутування сенсу на
різних рівнях і через різні рівні мови.
№ 3а. Закон суперечливості виявляється в біоадекватній
методиці в уявній неможливості інформацію за традиційними
канонами керівництва уявити гранично коротко, лаконічно
протиріччя виявляється в уявній неможливості уявити 10-15
сторінок тексту в одному образі. Інша суперечність полягає, з точ-
ки зору буденного уявлення, в тому, що не потрібні слова для по-
яснення зв’язків і залежностей і напівзалежності окремих частин
теми розв’язуваних проблем.
18
№ 3б. Закон несуперечності полягає в тому, що все, вказа-

не в 3а, знімається тим, що відображення реальності у свідомості
відбувається у вигляді голографічних образів і тому є природним для
мислення людини. Це означає, що описане в 3а з’явилося візуальною
опорою для подальшого процесу осмислення інформації.
№ 4а. Закон нееволюційних перетворень виявляється в
тому, що керівники, на основі особистих уподобань і вибору пе-
ретворюють інформацію на ті чи інші моделі. При цьому одне
досліджуване явище може бути представлено низкою моделей.
№ 4б. Закон еволюційних перетворень випливає з того
факту, що біоадекватні моделі асоціюються з природосообраз-
ними моделями. Відомо, що еволюційно розвиваючись, людина
наслідувала природним моделям: тотемній тварині, птаху, рибі
в освоюваному регіоні, використовувала «досвід» природи при
будівництві житла, прикрашанні себе самої. Пізніше з’явились і
науково-технічні напрями, що базувалися на використанні при-
родних моделей (біоніка, біофізика, біотехнологія тощо). Таким
чином, використання природовідповідних моделей керівної ме-
тодикою є дотриманням закону еволюційних перетворень.
№ 5а. Закон несистемних перетворень маніфестує себе в тому,
що в проходженні методи учні можуть і використовують окремі
перетворення слів, компонентів, образів, текстів, фраз і т. п.
Навчитися цьому – одна із задач, вправ і завдань. Подібними
завданнями наповнені вправи і задачники.
№ 5б. Закон системних перетворень виявляється в тому, що
будь-яке перетворення може спричинити за собою зміну всієї
системи. Так, керівники різних рівнів з подивом виявляють,
що вивчення різних питань того чи іншого об’єкта стає значно
легшим, як тільки вони асоціюють явища етики, вібрації голосу,
доброзичливою інтонації через природні моделі. Як тільки
виникла одна із моделей, виникає перетворення декількох
систем: сприйняття, психічного самопочуття керівника, нерідко
змінюються самооцінки і міжособистісні стосунки.
Критерієм науковості методології можна вважати ступінь
відповідності закладених у ній прийомів роботи сучасному рівню
розвитку науки про передачу та переробку інформації людиною.
Тут мається на увазі комплекс таких наук:
– фізика – як основа для розуміння прийому – передачі
інформації;
– фізіологія – як основа для розуміння функцій людського
тіла в процесі прийому – передачі інформації;
– нейрофізіологія – як основа для розуміння функцій мозку;
– психологія як основа для розуміння стану людини в процесі
прийому – передачі інформації.
19
Ми могли б поглянути на ту чи іншу методику з точки зору

фізіології. Залучення до роботи обох півкуль мозку і різноманітних
органів почуттів, створення цілісної, гармонійної, сукупної їх
роботи дозволило б говорити про гармонійне залучення в про-
цес керівництва і пізнання всіх можливостей людини, тобто
екологічності, не порушенні природних каналів і етапів сприй-
няття інформації. Це, безумовно, не що інше, як визнання
екологічного імперативу в діяльності системи «людина».
Отже, чим більше методологія обґрунтовує ритмодинамічні,
холодинамічні, екологічні показники в керівництві, тим більше
вона сприяє біологічній адекватності процесу пізнання.
Гуманність – ще одна характеристика біоадекватної
методології. Ця характеристика може бути зрозуміла двобічно.
З одного боку, використання природовідповідних підходів
у методиці, природних каналів і етапів прийому – передачі
інформації є закономірним кроком назустріч особистості,
надає їй право вибору методів на шляху пізнання, зняття за-
борон на інтроспективні (внутрішні) методи роботи. З іншого
боку, біоадекватний підхід будується на свободі вибору і тим
самим виключає можливість маніпуляцій особистістю. З іншого
боку – біоадекватність методології дійсно розкриває потенційні
можливості особистості. При цьому природно розкривається
не тільки творчий потенціал, про що дбають переважно психо-
логи, але й фізичний, а також потенційні можливості на рівні
міжособистісних, соціальних, принципових, універсальних мож-
ливостей особистості. Спрацьовує закон системних перетворень!
Досить, виявляється, працювати за природовідповідною
методикою, щоб природним чином відбулася гуманізація
всього керівництва навіть без додаткового «посилення»
психологічних циклів гуманітарними дисциплінами. Бо сама по
собі гуманітаризація при маніпулятивній методології дає вкрай
мало порівняно з природною гуманізацією процесу і методу
керівництва.

1. Астафьев Б. А. Стратегический прогноз управления. – М. : Ин-
ститут холодинамики, 2005.
2. Вернадский В. И. Мышление как планетарное явление. – М. :
Наука, 1982
3. Маслова Н. В. Периодическая система общих Законов челове-
ческого общества. – М. : Институт холодинамики, 2006.
4. Прибрам К. Язык мозга. – М. : Наука, 1975.
5. Ульянова М. В. Периодическая система законов управления. –
М. : Институт холодинамики, 2008
20
Орлов Олександр Валентинович,

д.держ.упр., проф., завідувач кафедри інформаційних технологій
і систем управління ХарРІ НАДУ
РОЗВИТОК РЕГІОНІВ У КОНТЕКСТІ НООСФЕРНОЇ ПАРАДИГМИ
Стратегія економічного розвитку регіонів – система заходів,

спрямованих на реалізацію довгострокових завдань соціально-
економічного розвитку держави, що визначається реальними
передумовами і обмеженнями їх розвитку.
Розвиток програми децентралізації призводить до збільшення
самостійності регіонів, підвищенні їх відповідальності за результа-
ти економічного розвитку. Соціально-економічний стан регіонів
визначає-ться як об’єктивними (макроекономічні умови, поло-
ження регіону в суспільному поділі праці, географічне положен-
ня), так і суб’єктивними факторами, і в першу чергу – вектором
стратегічного управління.
Разом з тим, загальні закономірності світового економічного
розвитку сьогодні вже не дають можливість всебічно оцінити пер-
спективу економічного розвитку того чи іншого міста або регіону,
бо сучасний світ знаходиться на межі фазового цивілізаційного
фазового переходу.
Економічний розвиток сьогодні вже не кількісний ріст, а
якісні зміни. Змінюється суть економічної діяльності. Конкуренція
станків змінюється на конкуренцію мозків. Іншими словам ви-
робництво стає принципово неконкурентоздатним.
У даний час у світі відбуваються два суперечливих за
спрямованістю процесу: деіндустріалізація і зростання питомої ваги
сектора послуг. Перший процес – падіння питомої ваги видобувних
галузей, з одночасним зміцненням переробних. Ця тенденція нібито
зсуває економіку з переважно індустріальної на доіндустріальну
стадію розвитку, якщо не брати до уваги випереджуючого розвитку
інформаційної сфери, що характерно в цілому для постіндустріальної
стадії розвитку суспільства. У найближчі роки перерозподіл трудо-
вих ресурсів буде йти ще більш наростаючими темпами.
Тобто вже сьогодні людство стикнулося із новим, таким що
дуже важко усвідомити парадоксом – індустріалізація, впровад-
ження нових технологій та автоматизація виробництва може при-
звести не до розвитку, а, навпаки, до соціального краху регіону,
що добре видно на прикладі американського міста Детройту.
Виникає порочне коло. Без впровадження автоматизованого ви-
робництва продукція, що виробляється стає неконкурентоздат-
ною, що веде до економічного занепаду, а вивільнення, за рахунок
21
автоматизації виробництва до 80% робітників, без одночасного

вирішення проблеми зайнятості – веде до занепаду соціального.
Одним із підходів до вирішення даної проблеми може ста-
ти переосмислення ідей Вернадського в контексті сучасної
ноосферної парадигми розвитку регіону.
Термін «ноосфера» (сфера розуму) був введений в науковий
обіг французьким філософом і математиком Е. Леруа в 1927 р.
Вперше він вжив його в лекціях, прочитаних в Колеж де Франс в
Парижі і незабаром опублікованих [5].
Ф. Т Яншина [3-4] виокремлює 12 принципів ноосферної
теорії Вернадського [1], котрі відображають уяву Вернадського
про ідеальні світ майбутнього, його бачення крізь призму
феномену ноосфери, багато у чому утопічний майбутній соціально-
економічний устрій суспільства. І хоча й не всі його передбачення
знайшли своє втілення у сучасному світі, вектор розвитку людства
ним було передбачено досить точно. А головним його здобутком,
на наш погляд, є його науково обґрунтована віра у можливість
створення нового розумного способу існування суспільства.
Ще більш концентровано подібну думку висловлює і
В.Карпенко, гуманістично-ноосферна концепція – це «…система
філософських поглядів на сутність і закономірності формування
інтегрованої сфери відповідальності людини за коеволюцію соціуму
і середовища його існування з урахуванням загальнолюдських
гуманістичних цінностей» [2].
Сьогодні, коли на старті четвертої промислової революції весь
світ шукає нові стратегії та парадигми розвитку, використовує
всі можливі інструменти і нестандартні методи для прискорення
технологічного зростання і боротьби в глобальній конкуренції,
наша країна нібито виконує план дій щодо реалізації положень
Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», а насправді
знаходиться в лещатах економічної стагнації і розмовах про
реформи при практично повній відсутності ефективних
системних стратегічних дій, що відповідають саме сучасним
тенденціям розвитку людства. Тому саме зараз виникає нагальна
необхідність пошуку принципово нових підходів до стратегії
розвитку як країни в цілому, так і розвитку регіонів зокрема.
Сьогодні, майже через 90 років після введення терміну
ноосфера, ми маємо можливість по-новому переосмислити це
поняття. Якщо при виникненні носило скоріше етичний характер.
Те сьогодні ми маємо можливість говорити про ноосферу вже як
про реальний новий технологічний стан розвитку людства. Якщо
Вернадський мислив ноосферу як результат розумної діяльності
людини на землі. Те сьогодні ми маємо можливість говорити про
22
створення дійсно розумної оболонки, що охоплює практично

всю земну поверхню всесвітньою мережею Інтернет, яка, у свою
чергу, забезпечує новий досконаліший рівень комунікацій як між
окремими людьми, так і появу принципово нових форм мережевого
спілкування., появу нових інструментів, що забезпечують підтримку
розвитку інтегрованого розуму людства. Таким чином у ноосферу,
як у геосфери і біосфери з’явився свій матеріальний носій, і те, що
ще вчора здавалося утопією, стало реальністю.
Розвиток ідей про ноосферу сприяв створенні концепції
сталого розвитку. Сталий розвиток (англ. Sustainable development)
– це процес економічних і соціальних змін, при якому експлуатація
природних ресурсів, напрямок інвестицій, орієнтація науково-
технічного розвитку, розвиток особистості та інституційні зміни
узгоджені між собою і зміцнюють нинішній і майбутній потенціал
для задоволення людських потреб і устремлінь.
Зокрема щодо розвитку територій відповідна концепція
отримала назву «сталий розвиток територій», яка мала на увазі
насамперед при здійсненні містобудівної діяльності забезпечення
безпеки і сприятливих умов життєдіяльності людини, обмеження
негативного впливу господарської та іншої діяльності на
навколишнє середовище і забезпечення охорони і раціонального
використання природних ресурсів в інтересах нинішнього і
майбутнього поколінь.
Однак сьогодні ми повинні зважати на те, що концепцій
сталого розвитку виникла в час найвищого розвитку
індустріального суспільства, коли інформаційне суспільство
тільки-но зароджувалося. Тоді сталий розвиток розумівся
як противага безмежному нарощуванню виробництва та
відповідному вичерпанню природних ресурсів. З іншого боку
в індустріальному суспільстві розвиток регіону майже завжди
ототожнювався з розвитком промислового виробництва, як
його економічного підґрунтя. Тобто, мало місце існування
суттєвої суперечності між завданнями економічного зростання
і збереженням навколишнього середовища. Ця суперечність
«вирішувалась» здебільшого вивезенням особливо шкідливих
виробництв у треті країні або вирішувалась переправленням
значних коштів забезпечення екологічної безпеки, що в значної
мірі знижало конкурентоздатність таких виробництв.
Таким чином, стає зрозумілим той факт, що сьогодні вже
принципово неможливо забезпечити конкурентоздатний розвиток
регіону за рахунок повторення шляху індустріального розвитку.
Нова інформаційна епоха створила й нові можливості
регіональному розвитку. Сьогодні розвиток регіону має йти
23
не шляхом його індустріалізації, а шляхом підвищення його

конкурентоздатності, за рахунок створення наукоємних
виробництв або навіть за рахунок створення виробництв по
безпосередньому продукуванню нових знань – створення ноосфери –
розумного простору існування суспільства майбутнього.
Список використаних джерел:

1. Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере / В. И. Вернад-
ский // Успехи современной биологии. – 1944. – № 18. – Вып. 2. –
С. 113–120.
2. Карпенко В. Є. Гуманістично-ноосферний підхід: стратегія
розв’язання глобальних проблем / В. Є. Карпенко // Філософські на-
уки : зб. наук. праць. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2008. –
С. 29–37.
3. Яншина Ф. Т. Ноосфера В. Вернадского: утопия или реальная
перспектива? // Общественные науки и современность. – 1993. – № 1. –
С. 163–173.
4. Яншина Ф. Т. О появлении и первоначальном толковании тер-
мина «ноосфера» // Вестник Российской академии наук. – 1994. – Т. 64,
№ 11. – С. 1016–1022.
5. Leroi Е. L’exigence idealiste, et le fait devolution. – Paris, 1927.
Солових Віталій Павлович,

д.держ.упр., проф.,
професор кафедри політології та філософії ХарРІ НАДУ
СТАЛИЙ РОЗВИТОК В КОНЦЕПЦІЇ НООСФЕРНОЇ ПАРАДИГМИ
Сьогодні суспільство переживає етап свого розвитку, коли акту-

альними стають вплив людства на формування та життєдіяльність
майбутніх поколінь. Відомий науковець академік І. В. Вернадсь-
кий свого часу відзначав, що для існування нашої планети важли-
вого значення відіграє життя, і сферу, що його утворює він назвав
біосферою. Проте, на його ж думку, з розвитком людства важли-
вого значення набуває ноосфера – сфера розуму, сфера взаємодії
суспільства і природи, в межах якої розумна людська діяльність
стає визначальним фактором розвитку. Важливість цієї розумної
людської діяльності визначається здатністю постійно розвиватися
та вдосконалюватися. У цьому розумінні розвиток має відбуватися
з урахуванням майбутнього. Саме концепція сталого розвитку ста-
ла однією з провідних починаючи з кінця минулого століття.
Термін «сталий розвиток» є офіційним українським
відповідником англійського терміну «англ. sustainable development»,
дослівний переклад якого з урахуванням контексту може бути
24
«життєздатний розвиток», а за змістом – «самопідтримуваний

розвиток», інколи цей термін тлумачать як всебічно збалансова-
ний розвиток. Сталий розвиток – загальна концепція стосовно
необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних
потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, вклю-
чаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі.
Комісія Брундтланд (Brundtland Commission) надала таке виз-
начення сталого розвитку – це «розвиток, який задовольняє по-
треби нинішнього покоління без шкоди для можливості майбутніх
поколінь задовольняти свої власні потреби».
Взагалі, якщо казати про розвиток з точки зору ноосферної
концепції, то його тип залежить від балансу інтересів, що по-
роджуються в економічній, соціальній та екологічній сферах
суспільного буття. Тут можливі декілька ситуацій.
Перша, коли досягнуто балансу між соціальною та
економічною сферою. У цьому випадку ми маємо ситуацію, коли
інтереси і потреби більшості членів суспільства задовольняються
повною мірою і такий розвиток може вважатися справедливим,
бо сприймається більшою частиною соціуму як такий, що створює
умову для достойного існування. Але часто такий вид розвитку
призводить до занедбання навколишнього середовища. І з пли-
ном часу – до вичерпання природних ресурсів. Цей тип розвитку
був притаманним для людства в епоху індустріалізації.
Друга, коли досягається баланс між соціальною та екологічною
сферами. Такий тип розвитку має назву «відносний», тому
що він зберігає ресурси та навколишнє середовище. Проте не
забезпечує вироблення достатньої кількості ресурсів, необхідних
для життєдіяльності суспільства.
Третя ситуація, коли досягається баланс між економічною
та екологічною сферою. У такому випадку мова йде про стійкий
розвиток. За якого економічна сфера знаходиться у постійному
розвитку і зберігається довкілля. Проте, більшість ресурсів, що
виробляє економіка йдуть не на споживання, а на розвиток самої
економіки та збереження оточуючого середовища.
І остання ситуація, коли досягається баланс між економічною,
екологічною і соціальною сферами суспільного життя. У цьому ви-
падку мова йде про життєздатний (сталий) розвиток. Бо ресурси,
що виробляються економічною сферою не шкодять довкіллю, а
рівномірно розподіляються для розвитку економічною сфери та
задоволенню потреб соціальною сфери.
Важливого значення для забезпечення сталого розвитку
відграє соціальний капітал. Соціальний капітал – це сукупність
відносин, які призводять до дій, пов’язаних з очікуванням того,
25
що інші соціальні актори виконуватимуть свої зобов’язання без за-

стосування штрафних санкцій (концепція Фукуями) [1]. Це одно-
часна концентрація очікувань і зобов’язань, що узагальнюється як
поняття «довіра». Через соціального капітал порядок в суспільстві
досягається через довіру не тільки до окремої людини, але і до
публічних інтересів. Важливим у цьому контексті є формування
певних відносин між людьми, які визначаються формуванням
соціальних груп з відповідним ставленням до інших.
Так, можна говорити, що у соціальному середовищі форму-
ються два типи соціальних груп, а саме: «групи Пунтама» та «групи
Олсона» [2].
«Групи Пунтама» – це такі спільноти цілями яких є: досяг-
нення соціальної вигоди, співпраця і координація, збільшення
потужності «прозорості». «Групи Олсона» (концепція людини
економічної) мають свої власні цілі. Вони створюють і розподіляють
вигоди виключно серед членів власного клубу.
«Політичне та економічне життя в Україні демонструє
домінування «груп Олсона», що обумовлено низкою причин:
1) у країнах з низьким рівнем життя більшість населення
прагне до задоволення елементарних потреб. Тому, приєднання
до груп Олсона є звичайним не тільки в бізнесі, але і в соціальній,
і політичній активності громадян;
2) очікування «сильної влади» у поєднанні з недовірою до
держави і її інституцій, викликає небажання приватних осіб
приєднуватися до груп Пунтама;
3) бажання отримати вигоди від своєї діяльності «сьогодні»
стимулює приєднання до груп Олсона, бо результативність від
діяльності груп Пунтама має відстрокований ефект.
Створення соціальних, економічних та політичних переду-
мов збільшення кількості груп Пунтама з метою формування мо-
делей поведінки спрямованих на отримання не особистої вигоди,
а суспільних переваг має стати основою для публічної політики та
базисом для забезпечення сталого розвитку в Україні через ноос-
ферну концепцію.

1. Coleman, J. S., 1988. Social Capital in the Creation of Human
Capital // The American Journal of Sociology, Vol. 94, 95-120
2. Putnam, R., 1993. Making Democracy Work: Civic Tradition in
Modern Italy. – Princeton. Princeton University Press
26
Вашев Олег Єгорович,

к.м.н., доц.,
професор кафедри соціальної і гуманітарної політики ХарРІ НАДУ;
Вашева Анастасія Олегівна,
студентка, 2-й мед. факультет ХНМУ;
Іванова Лариса Анатоліївна,
провідний фахівець інформаційно-аналітичного відділу ХарРІ НАДУ
НООСФЕРІ ІМПЕРАТИВИ XXI СТОЛІТТЯ
На тлі процесу глобалізації і загострення соціокультурних,

економічних і політичних антагонізмів звернення до творчості
В. І. Вернадського має безліч сенсів з їх інтенціями в майбутнє. Го-
ловний із них – пошук ноосферної моделі майбутнього для людс-
тва. Це має свої підстави та передумови. До них відносяться не
лише вся творча спадщина Вернадського і досвід історії людства
в XXI ст., але й той науково-теоретичний потенціал сучасного роз-
витку вчення про ноосферу, який виступає своєрідним результатом
«Вернадскіанської революції» в системі наукового світогляду [2].
Час, що минув з дня народження В. І. Вернадського, за
геологічними мірками – мить, за мірками історії людства – мить
ширшого масштабу, а ось за мірками людського життя – це три-
валий період. У нього вмістився увесь ХХ ст. з його перемогами
і поразками, зльотами людського духу, що творить, і падіннями
деструктивної людської думки, обтяженої пристрастями збагачен-
ня, влади, гедонізму з його високими зразками досягнень культури
і масштабами руйнувань, плазмовими примарами ядерних вибухів
в Хіросімі і Нагасакі, що спалили життя сотень тисяч людей.
В. І. Вернадський завжди глибоко розумів роль освіти в
становленні ноосфери. Нове розуміння ноосферогенезу в XXI ст.
пов’язане з моделлю ноосфери як керованої соціоприродньої
еволюції на базі громадського інтелекту і освітнього суспільства.
Освітнє суспільство і є тією моделлю ноосферного суспільства, в якій
освіта стає «базисом базису» духовного і матеріального відтворення,
що забезпечує випереджаючий розвиток якості людини, громадсь-
кого інтелекту і освіти як головної умови моделі ноосфери [3].
Соціальний інтелект при цьому розуміється як інструмент
управління майбутнім з боку суспільства, як єдність науки, куль-
тури та освіти, що забезпечує високу якість такого управління.
Проблема управління соціоприродньою динамічною гармонією –
провідна в проблематиці ноосферогенеза XXI ст. Вона може бути
вирішена тільки при домінуванні в спільному виробництві планово-
економічних начал, суспільної власності, глобальної соціальної
27
справедливості в розподілі ресурсів. При цьому керованість не

заперечує розквіт творчості людей, а навпроти, її припускає.
Ноосферизм – не лише нова модель буття, соціоприроднього
гомеостазу, але і нова філософія, нова наукова картина світу,
нова якість людини. Це система філософсько-наукових,
соціологічних, науково-економічних поглядів, що розкриває за-
кони і закономірності, принципи і імперативи становлення
соціоприродньої гармонії у формі керованої еволюції на базі гро-
мадського інтелекту і освітнього суспільства. Принцип керованості
входить в систему принципів некласичності: принципів допов-
нення, антропних принципів [4]. У цій філософії розуміння при-
роди як Природи, що само відтворюється, Природи – творця,
розуміння не лише буття людини, але і буття взагалі, як креа-
тивного буття стає найважливішою онтологічною основою докт-
рини ноосферизму. «Пасивний Всесвіт не здатний породжува-
ти Всесвіт, що творить». Історія задає тест людському розуму.
В. І. Вернадський дуже глибоко усвідомлював ту міру мужності,
яка потрібна інтелекту для пошуків істини і правди: людство змо-
же врятувати тільки мужність його розуму [1].
Світ завмер на початку XXI ст. перед майбутньою історією.
Виклики сьогоденні вимагають від людства нового наукового син-
тезу і нових соціальних проривів. І вчення В. І. Вернадського про
ноосферу, в його сучасному розвитку озброюють людство і його
колективний розум для нового прориву, нового етапу біосферної
еволюції, де людський розум, дбайливо відносячись до її інтенцій,
зумів би розкрити потенціал майбутньої соціоприродной гармонії
– основи майбутнього становлення людства.

1. Владимир Вернадский. Жизнеописание. Избранные труды.
Воспоминания современников / Владимир Вернадский. – М. :
Современник, 1993. – С. 6–15.
2. Вернадскианская революция в системе научного мировоззрения
– поиск ноосферной модели будущего человечества в XXI веке : [моно-
графия] / под науч. ред. А. И. Субетто. – СПб. : Астерион, 2003. – 592 с.
3. Субетто А. И. В. И. Вернадский: от начала ноосферно-
ориентиро-ванного синтеза наук – к вернадскианской революции
в системе научного мировоззрения и к становлению ноосферизма.
(Серия: «Истоки Ноосферизма») / А. И. Субетто. – Кострома : КГУ
им. Н. А. Некрасова, 2007. – 106 с.
4. Субетто А. И. Ноосферизм. – Т. 1: Введение в ноосферизм /
А. И. Субетто. – СПб., 2001. – 504 с.
28
Боковикова Юлія Володимирівна,

к.держ.упр., доц.,
доцент кафедри державного управління ХарРІ НАДУ
РОЗВИТОК У ПОГЛЯДАХ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО:
МІРКУВАННЯ ЗА НАУКОВИМИ ДОРОБКАМИ
Виклики економічного, політичного, соціального середовища
вимагають від держав та урядів пошуків ефективних механізмів
реагування, інструментів, які б вирішували суспільні проблеми,
визначення орієнтирів подальшого розвитку. Але перед тим як
спрямовувати розвиток, напевно слід з’ясувати базові речі: його
розуміння, умови, взаємовідносини та роль суспільства щодо
впливу на процес розвитку тощо. Питання, що є вкрай актуаль-
ними для України, турбували та були висвітлені в наукових до-
робках видатного філософа, вченого, геолога В. І. Вернадського.
Відповідно до міркувань та праць В. І. Вернадського сучасна
людина у ноосфері (сфері розуму) є тією потужною силою, що може
та повинна своєю працею та думкою докорінно перебудовувати
буття у порівнянні з тим, що було раніше [1, c. 175-176]. Таким
чином, фактично йде мова про сучасне розуміння дефініції «розви-
ток», що передбачає зміну якісного стану об’єкта розвитку – буття.
В. І. Вернадський розвивав ідею про те, що розумний поча-
ток (ноосфера – авт.), незважаючи на всі труднощі та протиріччя,
реалізується в соціальному житті. Створення ноосфери у її повному
прояві буде здійснено, рано чи пізно воно стане метою державної
політики і соціального устрою [2, c. 92]. Відтак, завдання державної
влади, суспільних інститутів полягає в прискоренні та регулюванні
процесу розвитку засобами, що є в їх розпорядженні.
Основним завданням держави вчений вбачає організацію
наукової творчої роботи. При цьому організація розподілу ба-
гатств є завданням другорядним щодо організації їх інтенсивного
та швидкого створення. Адже найбільш правильний та найбільш
рівномірний розподіл не дасть нічого серйозного та міцного,
якщо немає у достатній мірі того, що слід розподіляти: без науки
його не створить ні труд, ні будь-яка форма організації життя [3,
c. 401]. Ці думки є вкрай актуальними для сучасної України, яка
декларує своє прагнення стати високорозвиненою європейською
країною та одночасно скорочує бюджетне фінансування наукової,
науково-технічної діяльності.
Серед актуальних думок вченого та філософа нам найбільш
імпонує думка щодо необхідності інтенсивної перебудови людсько-
го мислення у руслі глобального перегляду взаємовідносин людини
та природи, адже розвиток країни, регіону, населеного пункту не
можливий без використання природних ресурсів.
29
Людство тісно пов’язано та взаємодіє з усіма формами жит-

тя на планеті, що включає різноманіття конкретних організмів,
їх популяцій, екосистем, біосфери в цілому. Ця залежність та
багатоплановість зв’язків та відносин людини з біологічними си-
стемами природи та завдання прогресивного розвитку суспільства
потребують адекватного за складністю комплексного підходу до
використання ресурсів та умов, які забезпечуються живими речо-
винами біосфери.
Відтак питання збереження, ощадливого використання при-
родних ресурсів, запобігання виникнення екологічних проблем
мають стати першочерговими при розробці стратегій розвит-
ку країни, регіону, громади. Адже більшість залучених у госпо-
дарський обіг ресурсів є не відновлюваними, а їх сьогоднішнє хи-
жацьке використання ставить під загрозу можливості розвитку
майбутніх поколінь.
У концепції про ноосферу В. І. Вернадський виділяє одну з
вирішальних умов існування сфери розуму – необхідність єдності
людства, можливість реалізації якої розглядає через вирішення
трьох проблем: формування суспільної етики та її зв’язку з
індивідуальною, активізація в суспільному житті політичних
партій, суспільних інститутів як конкретних засобів досягнення
розумного державного устрою, цілеспрямоване створення по-
тужних систем просвіти, освіти як факторів становлення єдиного
освіченого народу, що забезпечує перехід до ноосфери.
Одним із шляхів перетворення існуючого устрою В. І. Вер-
надський вбачає у створенні суспільного розуміння та суспільної
етики. Кожне суспільство повинно мати ідеал свободи, на основі
якого будується загальне благо. На наш погляд, реальною рисою
свободи є гарантоване, а не формально зафіксоване , право лю-
дини на працю та гідну її оплату, що дає можливість реалізувати
інші права – на навчання, відпочинок, соціальне забезпечення,
охорону здоров’я тощо. Ідеалом свободи, загальним благом, відтак
можна визначити наявність рівних можливостей у всіх без винят-
ку членів суспільства.
За В. І. Вернадським у першу чергу формується «суспільне
розуміння» того, яким має бути людське життя, які заходи для
цього необхідно здійснити і які будуть наслідки цих дій. Форму-
вання «суспільної етики» починається у критичні моменти життя
суспільства (кризи, війни), коли єдина ідея об’єднує народ. Україна
сьогодні, за висловом д.політ.н., проф. С. Телешуна, знаходиться в
умовах, коли завжди слабких з’їдають, коли немає підтримки [6].
Тому національною ідеєю має стати сильна держава, що є
економічно незалежною та політично незаангажованою.
Досягнення суспільної злагоди В. І. Вернадський вбачає
30
в особливій політичній організації суспільства. Він зазначає:

«Політична організація народу є найбільш потужний засіб для
того, щоб зробити назавжди неможливим повторення помилок та
нещасть сьогодення» [5, c. 65].
Вчений вважає, що вірні рішення можуть бути вироблені
тільки при врахуванні думки самих різних партій та суспільних
організацій, оскільки в поглядах кожної з них є доля істини.
У політичній публіцистиці В. І. Вернадський формулює ідею про
єдиний організований народ, пропонує практичні засоби, що
полягають у проведенні розумної політичної роботи щодо змін
суспільного життя, а партії та їх програми виступають як засіб
досягнення основної мети.
Відповідно до цієї логіки заборона існування та діяльності
будь-якої політичної партії свідчить про трансформацію
політичної організації суспільства з огляду на бачення її правля-
чими політичними силами.
Духовне оновлення особистості також визнається В. І. Вер-
надським найважливішим компонентом переходу до нового ста-
ну суспільства, що можливо через розвиток просвіти та освіти.
Освіта розглядається їм як прояв розуму, інтернаціоналізація
освіти – одно з умов формування спільного людства, що, у свою
чергу, є передумовою створення ноосфери.
Роздуми філософа стосовно ідеї, що має пов’язувати всіх, лежать
у площині розповсюдження у народі наукового світосприйняття,
надання народу вірної уяви про те, в якому стані він знаходиться
у державі та чим він має бути, надати йому відомості, необхідні
як у щоденних справах, так і в житті [4, c. 396]. На сьогодні
таке світосприйняття має формуватись переважно через систе-
му освітніх закладів, що навчає молодь, виховує прагнення до
пізнання, підтримує її активну життєву позицію стосовно реалізації
власних прав і свобод, стимулює подальший розвиток. Тому будь-
які нормативно-правові акти органів державної влади, що звужу-
ють можливості отримання освіти молоддю, обмежують перспекти-
ви економічного, політичного, суспільного розвитку країни.
Цікавими є думки В. І. Вернадського стосовно співвідношення
моралі та науки. Він негативно ставиться до державної моралі,
вважає її тимчасовою як і саму державну структуру. Він пише:
«В існуючих умовах державний устрій та його мораль мають бути
проникнуті науковою думкою та постійно підлягати її критично-
му аналізу». У сучасному тлумаченні, на наш погляд, ці ідеї мають
розглядатися як аналіз діяльності влади та її контроль з боку гро-
мадянського суспільства.
Таким чином, думки В. І. Вернадського стосовно філософського
соціального розуміння подальшого розвитку пройшли випробування
31
часом та залишаються актуальними як точки відліку, що необхідні для

аналізу країнам, які намагаються досягти якісних змін у формуванні
державної політики, житті свого народу, світосприйнятті сучасного
та баченні перспектив майбутнього країни.

1. Биосфера и ноосфера. Сборник научных работ В. И. Вернад-
ского. – М. : ИД «Ноосфера», 2001. – С. 159–177.
2. Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление . Фило-
софские мысли натуралиста / В. И. Вернадский. – М. : Наука, 1988. –
С. 20–196.
3. Вернадский В. И. Вопрос о естественных производительных
силах России с ХVIII по ХХ в. Труды по истории науки / В. И. Вернад-
ский. – М. : Наука, 2002. – С. 393–402.
4. Вернадский В. И. Из дневника … 21 мая 1884 г. Философские
мысли натуралиста / В. И. Вернадский. – М. : Наука, 1988. – С. 396.
5. Вернадский В. И. Русская жизнь и «внепартийные». Публици-
стические статьи / В. И. Вернадский. – М.: Наука, 1995. – С. 63–67.
6. Телешун С. Україна в контексті зовнішніх викликів [Електрон-
ний ресурс] / С. Телешун. – Режим доступу : https://www.youtube.
com/watch?v=QWFMOa_cwVM.
Гайдученко Світлана Олександрівна,

к.держ.упр., доцент кафедри менеджменту і адміністрування
Харківського національного університету
міського господарства імені О. М. Бекетова
ОРГАНІЗАЦІЙНА КУЛЬТУРА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

ЯК НООСФЕРНИЙ НАПРЯМ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Сучасний період розвитку людства відзначається появою

теорій глобалізму та інформаціоналізму, зміною загальної парадигми
управління, теорії організаційних та інформаційних систем. Вони
знаходять своє відтворення у принципово нових організаційних
формах з високим рівнем відкритості, гнучкості, адаптивності,
превалюванням інформаційної підсистеми управління над
адміністративною, що в сукупності обумовлює нове розуміння ролі
та значення організаційної культури, особливо у сфері публічного
управління. Глобалізаційні процеси у світі також значно приско-
рили науково-технічний розвиток людства, але при цьому його
соціокультурний рівень значно відстає і не сприяє гармонійній
взаємодії із природним середовищем, що несе загрозу існування
людства. Очевидною стає необхідність формування нових людсь-
ких якостей, таких як відповідальність за себе і навколишній світ,
а також здібність оцінювати результати своїх дій.
32
Іншими словами, організаційна культура та її людський фак-

тор актуалізують ноосферну парадигму публічного управління,
безпосередньо впливаючи на його ефективність і опосеред-
ковано – на рівень масової культури суспільства як продукту
його глобалізації та інформаціоналізації. “Відповідно до цьо-
го теорія та практика публічного управління потребують нових
концептуальних підходів до організаційної культури публічного
управління і процесів її формування та розвитку, які сприяти-
муть вирішенню такої наукової проблеми в публічному управлінні
як відсутність системного забезпечення та реалізації потенціалу
його організаційної культури” [2] в контексті ноосферної теорії.
У витоках ноосферної теорії стояв філософ українського по-
ходження В. І. Вернадський, який тлумачив ноосферу як “стан, в
який переходить уся біосфера під впливом наукової думки і праці
організованого людства” [1]. Ця теорія спрямована на революційний
прорив у розвитку людської особистості через “наукову думку, пра-
цю та соціальну організацію людства як основні енергії, які пере-
творюють біосферу в ноосферу і забезпечують ноосферний розви-
ток. Серед основних передумов ноосферного розвитку Вернадський
визначав такі: заселення планети людиною; вихід народних мас на
арену світової історії; вибух наукової творчості; демократизацію
соціального життя; участь держави в ноосферному будівництві” [3].
Отже, стає очевидним, що вирішення проблеми системно-
го забезпечення та реалізації потенціалу організаційної культу-
ри публічного управління сприятиме забезпеченню відповідного
соціокультурного рівня не тільки сфери публічного управління, а й
масової культури суспільства. Це особливо актуально для України,
оскільки її публічне управління є багаторівневим, багатоаспектним
явищем та системою, що включає в себе підсистеми державно-
го і муніципального управління, бізнесові й суспільні інститути та
інституції. Публічне управління призначене забезпечувати безпе-
ку і стабільність існування українського суспільства як соціальної
системи, цілісність її компонентів, координацію та узгодження
взаємодії його суб’єктів і об’єктів, а його найвищою цінністю, згідно з
Конституцією України, врешті-решт, має стати людина-громадянин.
Як стверджував відомий італійський дослідник глобальних проблем
і концепції сталого розвитку людства Ауреліо Печчеі, “головне – це
людська особистість, вона важливіша за будь-які справи чи ідеї,
адже всі вони без людей нічого не вартують” [5, с. 310].
Існує науковий аналіз актуалізації організаційної куль-
тури в історичних практиках управлінської діяльності, який
свідчить про те, що проблеми виживання, розвитку й адаптації
організації в зовнішньому конкурентному середовищі, у
33
нестабільних соціальних, економічних, політичних умовах, і

проблеми внутрішньої інтеграції, концентрації персоналу на-
вколо цілей та цінностей організації в усі часи були першопри-
чиною і рушійною силою формування та розвитку відповідної
організаційної культури. Не є виключенням і сучасна ноосферна
цивілізація. Для вирішення глобальних проблем і подальшого ста-
лого розвитку України у архіскладних умовах сучасності необхідно
змінити менталітет українців через наповнення його моральними
імперативами, гуманітарними та загальнолюдськими цінностями,
ноосферними освітніми технологіями та об’ємами тощо.
Є велике переконання в тому, що організаційна культу-
ра публічного управління в якості його підсистеми, яка прита-
манна усім суб’єктам публічного управління, здатна вплинути
на менталітет не тільки українських посадовців-управлінців, а
й пересічних громадян. Методологічно цей процес передбачає
інституалізацію організаційної культури публічного управління
на системних засадах як одну із ключових передумов вирішення
нагальних проблем модернізації державного управління і ста-
новлення публічного управління в Україні. Це сприятиме забез-
печенню тісного взаємозв’язку між організаційною структурою,
її інформаційно-комунікаційним забезпеченням і організаційною
культурою, який надає майже необмежені можливості їхньому су-
купному потенціалу та сприяє успішності діяльності. Крім цього,
інституалізація організаційної культури публічного управління за-
безпечить процес державного формування ноосферної політико-
управлінської еліти як достойного авангарду публічного управління,
який бере на себе соціальну відповідальність і визначає глобальні
та національні вектори соціально-економічного та культурного
розвитку країни, а також гармонізує соціокультурні тенденції
стабільності та змін у сфері публічного управління.
Цьому процесу, а також підвищенню рівня масової культури
українців, має сприяти і ноосферна освіта, побудована на заса-
дах теорії інформаціоналізму з її технологіями інформації та знан-
ня, а також на засадах ноосферної теорії стосовно формування
у процесі навчання людини-особистості, а саме: гармонічної з
природою та суспільством, духовної, творчої, здібної збільшувати
запас міцності життя людства. При цьому “основною функцією
освіти має стати передача в практику знань, методологій,
методів, вироблених наукою та галузями практичної діяльності, і
їх інкультурація (соціалізація)” [4]
У контексті неосферного розвитку України одну із ключо-
вих чинників складає соціокультурна підготовка усіх суб’єктів і
об’єктів публічного управління до різного роду необхідних змін
шляхом чіткого визначення місії, стратегії та ціннісних орієнтирів
34
діяльності, а також довгострокових цілей, які об’єднують людей і

змушують рухатися в одному напряму.
Не менш важливим методологічним аспектом інституалізації
організаційної культури публічного управління і зміни менталітету
українського посадовця є їх діагностика і оцінювання досить ши-
роким колом як внутрішніх, так і зовнішніх суб’єктів, причетних
до оцінюваної публічної діяльності. Методика цього процесу є про-
стою і базується на аналізі і розрахунках середніх бальних оцінок
відповідей респондентів стосовно питань відповідної анкети, в якій
закладено, наприклад, такі критерії: найважливіші характеристики;
загальний стиль лідерства; управління найманими працівниками;
об’єднуюча сутність організації; стратегічні цілі; критерій успіху.
Різниця між даними анкет, що характеризують наявний стан
організації і перспективний (на верхівці її успіху) дає можливість
визначити проблемні характеристики організаційної культури, на-
приклад, із таких шести ознак: орієнтація на зовнішнє середови-
ще; орієнтація на внутрішнє середовище; стабільність; гнучкість;
колективізм; індивідуалізм. До цього, діагностування та оцінювання
організаційної культури сприяє надійному зворотному зв’язку між
посадовими особами, їх підлеглими і споживачами послуг.
Таким чином, узагальнюючи вищеозначене, можна стверд-
жувати, що в сучасних умовах України саме організаційна куль-
тура публічного управління у змозі відповісти на глобальні ви-
клики, що стосуються не тільки внутрішнього демократично-
корпоративного формату взаємодії суб’єктів і об’єктів публічного
управління; урівноваження глобальних та національних векторів
їхнього культурного розвитку і гармонізації соціокультурних
тенденцій стабільності та змін, а й ноосферного розвитку України.

1. Вернадский В. И. Автотрофность человечества // Владимир
Вернадский. Жизнеописание. Избранные труды. Воспоминания
современников. Суждения потомков / В. И. Вернадский. – М. :
Современник, 1993. – С. 462–520.
2. Гайдученко С. О. Теоретико-методологічні засади формування
та розвитку організаційної культури публічного управління : автореф.
дис. … д-ра держ.упр. / С. О. Гайдученко. – Х., 2017. – 40 с.
3. Жульков М. В. Шляхи ноосферного розвитку людства: модель
системи ноосферного суспільства [Електронний ресурс] / М. В. Жульков. –
Режим доступу : http://sn-philcultpol.cfuv.ru/wp-content/uploads/
2016/12/008-julk.pdf.
4. Маслова Н. В. Ноосферное образование – фундаментальная соци-
альная технология [Электронный ресурс] / Н. В. Маслова. – Режим досту-
па: http://noosferiana.narod.ru/olderfiles/1/7_Noosf_Obrazov_Kluch.pdf.
5. Печчеи А. Человеческие качества / А. Печчеи. – М. : Прогресс,
1985. – 312 с.
35
Карєвік Олександр Олександрович,

к.т.н., проф.,
ректор Харківського соціально-економічного інституту;
Соболь Роман Георгійович,
доцент кафедри економічної теорії та фінансів ХарРІ НАДУ
НООСФЕРНА КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ
Концептуальні основи сталого розвитку започаткував наш

співвітчизник В. І. Вернадський, який розглядав теорію стало-
го розвитку як учення про ноосферу – «стадію еволюції біосфери
Землі, на якій в результаті перемоги колективного людського ро-
зуму почнеться гармонійний розвиток і людини як особистості,
і об’єднаного суспільства, і відповідно зміненого людиною на-
вколишнього середовища». Важливу роль у розробці та реалізації
концепції сталого розвитку відіграли Конференція ООН у
Ріо-де-Жанейро (1992), на якій прийняли «Порядок денний
XXI століття», та Йоганнссбурзький саміт, що відбувся 2002 р. у
ПАР. Ратифіковані на міжнародному рівні документи визначили
сталий розвиток (Sustainable Development – англ.) як соціоеколого-
економічний розвиток сучасного покоління, який не загрожує
діяльності прийдешніх поколінь. На жаль, відповідь на запитан-
ня «як можна зробити процеси сталими і щоб вони постійно три-
вали?» не є очевидною та однозначною, у чому і полягає одне з
головних обмежень сталого (або стійкого чи збалансованого) роз-
витку.
В загальному вигляді процес переходу до сталого розвитку
можна розглядати як рух від певного стану несталості до деяко-
го ідеального, що називається «сталим розвитком». Неможливість
привести у відповідність розвиток людства й уявлення про те,
яким він має бути, зумовлено тим, що: 1) ідеальні величини -
абстракція, котру використовують у всіх науках як один із мето-
дичних підходів для дослідження, але не спостерігають у повсяк-
денному житті; 2) поки що не має чітких параметрів вимірювання
«ідеального сталого розвитку», отже, існуючу «щілину» несталості
не можна визначити, або розрахувати; 3) розвиток людства
неодмінно приведе до змін технологій, рівня, умов життя та інших
складових розвитку, що змінить уявлення про сталий розвиток;
4) розвиток людства продовжуватиме впливати на навколишнє
природне середовище; 5) багато з цих змін незворотні та їх не
можна передбачити, що також зумовлює виникнення щілини між
реальним розвитком та його бажаним станом.
36
Розглядаючи можливості імплементації постулатів сталого

розвитку, говорять про параметри досягнення сталості, проте
іноді простіше виокремити та визначити показники «несталості»
ситуації [1]. Якщо допустити, що процеси вважаються несталими,
коли вони зменшують екологічні, соціальні та виробничі ресурси,
від яких безпосередньо залежать процеси на обраному рівні, то
це буде первинна несталість; якщо від них залежать процеси на
інших рівнях – вторинна несталість.
Поняття «сталий розвиток туризму» та його основні принципи
визначила Світова туристична організація наприкінці 1980-х рр. [2].
У процесі розгляду холістичного підходу до розвитку туризму
(від англ. whole – цілий) варто враховувати потреби інших галузей,
забезпечуючи їх взаємозв’язок і взаємообумовленість. Незважаю-
чи на досить тривалий час розвитку цієї концепції, дослідники
не дійшли спільної думки щодо дефініції сталого туризму. На
сьогодні найпоширенішими з них є такі:
1) сталий розвиток туризму – це всі форми розвитку й
управління туризмом, які не суперечать природній, соціальній,
економічній єдності й добробуту сформованих суспільств у без-
строковому періоді (Світова федерація природних та національних
парків, 1992);
2) сталий розвиток туризму забезпечується в межах екологічної
стійкості, дає змогу ефективно відновлювати продуктивність при-
родних ресурсів; враховує внесок місцевих громад у відпочинок
туристів; передбачає рівність прав місцевого населення на економічні
користі від туризму; ставить на перше місце побажання та потреби
рецептивної сторони (Tourist Concern & Wild World Fund, 1992);
3) сталий розвиток туризму дає змогу сучасним мешканцям
планети задовольнити власні потреби у відпочинку та рекреації без
загрози втрати цієї можливості майбутніми поколіннями (UNDP,
Production and consumption branch, 1998) [3].
Згідно з «Порядком денним на XXI століття» принципи сталого
розвитку туризму такі:
1) сприяння утвердженню повноцінного та здорового життя
людини в гармонії з природою;
2) внесок у збереження, захист і відновлення екосистем Землі;
3) розроблення і застосування сталих моделей виробництва
та споживання як основа для подорожей і туризму;
4) співпраця народів у сфері відкритої економічної системи;
5) скасування тенденцій протекціонізму у сфері надання
послуг туристичного характеру;
6) обов’язковий захист довкілля як невід’ємна складова
процесу розвитку туризму, повага відповідних законів;
37
7) участь громадян країни у розв’язанні проблем, пов’язаних із

розвитком туризму» в тому числі тих, що стосуються їх безпосередньо;
8) забезпечення локального характеру прийняття рішень
щодо планування туристичної діяльності;
9) обмін досвідом та впровадження найефективніших
технологій туризму;
10) урахування інтересів місцевого населення.
На сучасному етапі сутність сталого розвитку туризму
розглядається як найважливіший фактор сталого розвитку
суспільства загалом. Це положення чітко зафіксовано в
Глобальному етичному кодексі туризму, ухваленому СТО в 1999 р.
У ньому проголошено зобов’язання всіх учасників туристичного
процесу зберігати природне середовище з метою стійкого та
збалансованого розвитку. Важливе місце належить ролі органів
центральної, регіональної та місцевої влади, які мають підтримувати
найбільш сприятливі для природного середовища форми туризму.
З метою зміни негативного впливу великих туристичних потоків
слід застосовувати заходи рівномірного розподілу туристів і
відвідувачів, зменшуючи таким чином дію фактора сезонності.
Планування нових об’єктів туристичної інфраструктури потрібно
здійснювати з урахуванням особливостей місцевості, гарантувати
збереження звичного способу життя населення. Сталий розвиток
територій, залучених для туристичної діяльності, забезпечують
шляхом створення об’єктів інфраструктури туризму, організації
нових робочих місць, залучення до пової діяльності у сфері
туристичного обслуговування місцевого населення. У результаті
цього підвищується життєвий рівень мешканців периферійних
регіонів, відбувається їх закріплення на історичній території
проживання. Природоохоронний характер туризму натомість
полягає в обов’язковості збереження біорізноманіття рекреаційних
територій та центрів. Для цього використовують природоохоронні
технології, практичні доробки, рекомендації фундаментальних
і прикладних наук. Важливе значення в охороні та відновленні
рекреаційних територій мають також схеми фінансування і
кредитування природоохоронної діяльності в їх межах.
Значну роль у такому контексті відіграє формування
екологічного світогляду як населення рекреаційних регіонів, так
і туристів. Насамперед, усвідомити рекреаційну привабливість
природного ландшафту, його еколого-естетичну цінність, що
може приносити економічну вигоду, а тому І потребу охорони
і дбайливого ставлення до рекреаційних ресурсів. Розуміння
місцевим населення того, що хижацьке застосування ресурсів
призведе до тієї обставини, що їх територія залишиться за межами
38
сфери рекреаційного використання, може бути значним стимулом

для дбайливого та раціонального користування ресурсами.
Стосовно туристів, то їм теж варто зрозуміти необхідність
приймати правила, які диктує природа, тобто дотримуватися
ресурсних обмежень. Це означає забезпечення відповідного рівня
інформованості про умови перебування. Від туристів потрібні:
згода поступитися певною часткою свого комфорту; надання
переваги продукції, виробленій в цьому регіоні; інтерес і повага
до місцевих звичок, традицій та прийнятого способу життя; згода
користуватися лише громадським транспортом; ентузіазм щодо
активного захисту довкілля, мінімізація негативних наслідків
від рекреаційної діяльності; збільшення часу перебування на
відпочинку за рахунок зменшення частоти подорожей. Отже, за
сталого розвитку туризму всі рекреаційні ресурси використовують
та спрямовують таким чином, щоб задовольняти економічні,
соціальні й естетичні потреби під час одночасного збереження
культурної ідентичності, екологічної рівноваги, біологічного
різноманіття та систем життєзабезпечення регіону відпочинку.
Отже, Україна, хоча й ратифікувала міжнародні документи
з питань екологічної безпеки, однак не має значних досягнень
у галузі практичного застосування принципів сталого розвитку.
На нашу думку, насамперед, потрібно застосовувати такі заходи
з активізації роботи в цьому напрямі:
1) затвердження на державному рівні положень сталого
розвитку, зокрема щодо туризму;
2) співпраця та обмін досвідом із міжнародним
співтовариством з питань теорії та практики сталого розвитку,
адаптація їхніх методів та інструментів для України;
3) підвищення рівня екологічної свідомості населення,
поширення інформації про якість навколишнього середовища та
методи його охорони;
4) економічна та правова підтримка природоохоронної
діяльності;
5) стимулювання природоохоронних ініціатив населення
шляхом підтримки неурядових організацій.

1. Буровский А. М. Концепция ноосферы В. И. Вернадского и
создание новой школы / А. М. Буровский // Педагогика. – 1993. –
№ 6. – С. 13-17.
2. Любіцева О. О. Ринок туристичних послуг (геопросторові
аспекти) / О. О. Любіцева. – К. : Альтерпрес, 2002. – 436 с.
3. Школа I. M. Менеджмент туристичної індустрії : навч. посіб. /
І. М. Школа. – Чернівці : ЧТЕІКНЕУ, 2003. – 662 с.
39
Котовська Ольга Петрівна,

к.філос.н, доц., докторант кафедри політичної аналітики
та прогнозування НАДУ при Президентові України
ЦІННІСНО-СМИСЛОВІ ЗМІНИ ПАРАДИГМИ

ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
Сучасний світ – це світ нестабільності, конфліктів,

інформаційних воєн, втрати довіри до міжнародних організацій та
державних інституцій. Соціокультурні особливості життєдіяльності
людини, що постають в контексті нинішніх загальносистемних
змін, як у приватній, так і в публічній сферах характеризують-
ся трансформацією традиційної ієрархії цінностей. Радикальні
динамічні зміни, в тому числі й у сфері державного управління,
стали предметом дослідження таких відомих зарубіжних вчених,
як: М. Альберт, Р. Арон, Д. Белл, У. Бек, Ю. Габермас, Е. Гідденс,
Б. Гурне, П. Друкер, Р. Інглгарт, Д. Кіллінг, Г. Клагес, Ф. Найт,
Р. Патнам, К. Політт та ін.
Перманентні загострення загальносистемної кризи
перехідної доби суспільного розвитку в Україні (1995–1996, 2004,
2008, 2013–2014) свідчать про нелінійний характер процесу пе-
реходу від старих цінностей радянського колоніального минуло-
го, прихильниками яких дотепер залишається значна частина
політичної та державно-управлінської еліти України; до цінностей
демократії, верховенства права, пріоритету прав людини і грома-
дянина. «Патопсихологічний стан» (2006) [2, с. 100], в якому через
нереалізовані очікування українців досі перебуває країна, є «про-
дуктом пострадянської мутації, еволюційного перетікання однієї
суспільно-політичної моделі в іншу, що породило гібридну і потвор-
ну форму, в якій уживаються між собою дві взаємопротилежні
та взаємовиключні системи цінностей: радянсько-російська та
національно-європейська» [7]. На етапі реформування державної
системи шляхом становлення відносно нових інститутів публічного
управління важливо осмислити ті ціннісно-смислові особливості,
до яких тяжіє ідентифікувати себе більшість суспільства, адже
від неї, в решті-решт, залежить оптимальний вибір української
моделі державного (публічного) управління, готовність суспільних
(в тому числі державних) інститутів та суб’єктів громадсько-
політичного життя її впроваджувати.
Серед публікацій українських авторів, які стосуються тео-
ретичних та практичних питань ціннісно-смислових змін па-
радигми публічного управління, слід відзначити дослідження
О. Амосова, Е. Афоніна, В. Бакуменка, О. Балакірєвої,
О. Бандурки, C. Гайдученко, А. Колодій, О. Кондрашова,
40
О. Суший, О. Радченка, А. Ручки, С. Телешуна та ін. Незважаючи

на ці публікації, досі питання впливу ціннісно-смислових змін на
формування вітчизняної моделі управління є нерозглянутим, що
зумовлює доцільність запропонованого дослідження.
З набуттям у 1991 р. державного суверенітету в Україні
стартує суспільно-трансформаційний процес, який, за даними
моніторингових досліджень Української школи архетипіки,
набуває з 1994 р. системного характеру. Відповідно з цього
часу можна стверджувати про становлення гібридного змісту
моделі державного управління, що, з одного боку, поєднує
архаїчні (радянські) засади системи суб’єкт-об’єктних відносин
влади і народу, монопольного впливу на суспільство та його
громадян влади. З іншого – ст. 5 Конституції України 1996 р.
встановлює імператив прямої дії, за яким «народ здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування» [1]. Зафіксована в Основному Законі України
норма диктує необхідність радикальних парадигмальних змін в
залишках пострадянської адміністративно-командної системи
державного управління шляхом демократизації суспільно-
політичного життя, переходу від формально-бюрократичного
управління, його закритості, непідконтрольності, корумпованості
суб’єктів прийняття управлінських рішень до скоординованої та
ефективної функціонально розподіленої управлінської діяльності
усіх зацікавлених у досягненні бажаних результатів суб’єктів.
Перш за все, зазначимо, що в пострадянських державах
закріпився термін «державна політика» (англ. state policy), як
напрям дій або утримання від них, обраний органами державної
влади для розв’язування певної проблеми або сукупності
взаємопов’язаних проблем, що дозволяє державі досягнути певної
мети в конкретній області, використовуючи правові, економічні,
адміністративні методи впливу [3, с. 122]; тоді як у більшості
країн із тривалою демократичною традицією використовується
поняття «публічна (суспільна) політика» (англ. public policy) як
діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування,
спрямована на вирішення суспільних проблем [5, c. 484].
На сучасному етапі реформування засад державної політики в
Україні передбачає перехід до нової моделі публічного управління,
яка ґрунтується на суб’єкт-суб’єктних відносинах, а тому поняття
«державне управління» часто ототожнюють з термінами «публічне
адміністрування» або «публічне управлінням».
У західних соціальних науках, починаючи з 60-х рр. ХХ ст.,
відбувся відхід від започаткованої німецьким соціологом
Максом Вебером (1884–1920) теорії раціонально організованої
41
та ефективно діючої бюрократії в напрямку до вироблення

гнучких моделей управління й адміністрування. Для визначення
діяльності представників державної служби та виконавчої гілки
влади використовується поняття «публічне адміністрування» (англ.
public administration), яке з 70-х рр. ХХ ст. частково замінив термін
«публічне управління» (англ. public management). По суті впродовж
останніх десятиліть ХХ ст. терміни «публічне адміністрування» та
«публічне управління» вживаються паралельно, хоча на ціннісно-
смисловому рівні вони носили дещо відмінну конотацію.
До цієї подвійної термінології в останні десятиліття ХХ ст. у
країнах стійкої та тривалої демократії додалася тенденція переходу
до засад доброго врядування (англ. good governance), що активно
впроваджується з кінця 80-90-х рр. ХХ ст. Ціннісно-смислові
особливості доброго врядування полягають у рівноправному
мережевому управлінні суспільством на принципах партнерства
та залучення до управління недержавних суб’єктів. Перехід від
англомовної традиції вживання іменника government (укр. – уряд,
державне управління) до поняття governance (укр. врядування)
засвідчує становлення особливого типу управління, значення
якого відображаються у формулюванні «управління без уряду» [6,
c. 371]. Якщо термін «government» позначає керівників виконавчої
влади й сконцентроване керування державою, як на рівні вибору
політичної системи та типу інституцій, так і на рівні процесу
та комплексу чинників, що сприяють діям державної влади [8,
c. 340]; то «governance» включає управління тільки як процес
в його горизонтальному вимірі [4, c. 8]. Таким чином, основна
ідея сучасних моделей демократичного (доброго) врядування –
співробітництво на партнерських засадах між державним і
недержавним секторами, залучення всіх зацікавлених сторін
до процесу прийняття державно-управлінських рішень для
досягнення колективних цілей [6, c. 374].
Ціннісно-смислові зміни у сучасних пошуках оптимальних
моделей публічного (державного) управління дають підстави
говорити про зміну парадигми публічного (державного) управління.
Але глобальний характер реформаційних процесів зовсім не
означає векторний перехід від традиційного бюрократичного
адміністрування через спочатку ринкові моделі регулювання
суспільних відносин, а потім мережеві форми публічного управління
й доброго врядування. Сучасні виклики ставлять під сумнів
можливість формування універсальної трансформаційної моделі
державного (публічного) управління, єдиного загальнообов’язкового
набору ідей та практичних підходів, придатних для впровадження
в усіх без винятку країнах, адже навряд чи можна розраховувати
42
на успішне їх застосування там, де засади модернізації державного

управління не узгоджуються з цінностями й нормами суспільства
[6, c. 376]. У цьому контексті виникає проблема вироблення
оптимальних для українських реалій механізмів співвідношення
функцій політичного керування державою й адміністративного
вирішення конкретно поставлених завдань.
Публічне управління є відносно новим для вітчизняних реалій
інструментом реалізації владних повноважень, де змістовно
наголошується на гармонійному поєднанні державного управління
із місцевим самоврядуванням, співпраці органів влади із різними
суспільними об’єднаннями, професійними співтовариствами,
бізнесовими та громадськими організаціями. Для українських
реалій важливо виробити оптимальні механізми співвідношення
функцій політичного керування державою (ухвалення суспільно
значущих рішень, вироблення стратегії суспільного розвитку,
формування та здійснення публічної політики) й адміністративного
управління (організаційного забезпечення виконання рішень, їх
реалізацію, управління персоналом). Пріоритетною у теперішніх
суспільних умовах і трансформаційних процесах в системі
державного (публічного) управління має бути саме адміністративна
функція державних службовців.

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР [Елект-
ронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/
show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
2. Афонін Е. А. Закономірності та особливості української
трансформації / Е. А. Афонін, О. В. Суший // Стратегічна панорама. –
2015. – № 1. – С. 94–108.
3. Бакуменко В. Д. Державна політика / В. Д. Бакуменко,
С. А. Попов // Енциклопедія державного управління : у 8 т. – Т. 4:
Галузеве управління. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2011. – С. 122–124.
4. Гук О. І. Культура та етика демократичного врядування : навч.
посіб. / О. І. Гук, А. Ф. Колодій. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2011. – 108 с.
5. Загорський В. С. Публічна політика / В. Загорський, М. Буник //
Енциклопедія державного управління : у 8 т. – Т. 8: Публічне вряду-
вання. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2011. – С. 484–486.
6. Кондрашов О. М. Трансформація публічного управління в умовах
розвитку інформаційного суспільства та глобалізаційних процесів:
вітчизняний та закордонний досвід : монографія / О. М. Кондрашов. –
К. : Прінт Ю, 2016. – 624 c.
7. Повний демонтаж // Український тиждень. – № 14 (282) від
5–11 квітня 2013 р. – 2013. – С. 11.
8. Рено Ф. State, Government / Ф. Рено // Європейський словник
філософій: Лексикон неперекладностей ; пер. з фр. – Т. 1. Вид. 2-е,
випр. – К. : Дух і Літера, 2011. – C. 340.
43
Орел Юрій Леонідович

к.держ.упр., доц., доцент кафедри управління персоналом
та економіки праці ХарРІ НАДУ
Забезпечення сталого розвитку в контексті реалізації

Концепції В. І. Вернадського «Про ноосферу»
Той незначний у світовому масштабі проміжок часу, в

якому усім нам було Богом надано щастя жити, а саме кінець
ХХ – початок ХХІ ст., характеризується низкою проблем та проти-
річ, які є актуальними не лише для громадян якої-небудь окремої
країни, але й взагалі поставили перед усім людством проблему
виживання та подальшого існування. У цьому аспекті неможливо
не виокремити такі загрози, до виникнення яких призвела не-
далекоглядна та егоїстична поведінка Людини: значне вичерпан-
ня та необґрунтоване використання природних ресурсів, світо-
ва екологічна та фінансово-економічна криза, постійні війни з
використанням засобів масового знищення людей, несприятлива
демографічна ситуація, голод і злидні в багатьох регіонах світу,
безліч конфліктів у суспільстві, постійна небезпека міжнародного
тероризму – все це призвело до необхідності розробки нової по-
літики та пошуку механізмів її реалізації, які б у сукупності до-
зволили вирішити ці глобальні проблеми сучасності та запобігти
погіршенню якості навколишнього середовища, забезпечити не
лише теперішнє, але й майбутні покоління ресурсами, необхідни-
ми для задоволення їх потреб. Саме з метою розв’язання зазначе-
них вище проблем науковці багатьох країн світу все частіше звер-
таються до ідей, які свого часу було покладено в основу стратегії
сталого розвитку суспільства, що стала логічним продовженням
вчення про ноосферу, у витоків якого стояв видатний наш спів-
вітчизник, академік В. І. Вернадський.
Для початку трохи історії. У наукових колах прийнято вважа-
ти, що першим, хто ввів у науковий обіг термін ноосфера (грец.
noos – розум) був у 1927 р. відомий французький вчений Є. Леруа.
Саме він, разом із П. Тейяром де Шарденом, розглядав ноосферу
як ідеальне утворення, таку собі позабіосферну оболонку думки,
що оточує Землю. Згодом, академік В.І. Вернадський дав більш
сучасне визначення ноосфери, під яким він розумів «системну
основу взаємодії людини й природи, у межах якої розумна люд-
ська діяльність стає визначальним фактором розвитку». Саме за
твердженням Академіка: «Гармонічний взаємозв'язок усіх струк-
турних складових ноосфери – людства, суспільних систем, науко-
вих знань, техніки й технологій в єдності з біосферою є основою її
стійкого існування й розвитку» [1].
44
У подальшому ці ідеї розглядалися багатьма науковцями у

різних країнах та у різні часи, кожен з яких намагався привне-
сти у цю царину своє власне бачення. У цьому контексті немож-
ливо не згадати дослідження відносно ноосфери та суті стало-
го розвитку, якими займаються провідні вітчизняні вчені, серед
яких відомими є праці: М. Багрова, М. Булатова, В. Джиригей,
В. Загороднюка, М. Згуровського, В. Корженка, К. Малєєва,
Л. Солонько та ін. Суттєвим також став вклад зарубіжних авто-
рів, зокрема: Л. Брауна, К. Гамільтона, Г. Гарднера, Н. Картера,
А. Сена, М. Сваминатхана, Б. Шнайдера, С. Шмидхейні та ін. Крім
того, безпосередньо розробку категорії «сталий розвиток» цілком
справедливо пов’язують із Римським клубом, а саме з доповідя-
ми, які були розроблені його засновником Ауреліо Печчеі, а також:
Дон. та Дан. Медоуз, А. Кінгом, Й. Рандерсом, Е. Пестелєм.
В той же час, незважаючи на досить значний обсяг науко-
вих публікацій у цій царині, наразі неможна констатувати, що
знайдено відповіді на всі проблемні питання. Зокрема, до таких,
які не можна вважати вивченими у повному обсязі, а отже по-
требують подальшого розвитку можна віднести питання щодо
теорії та методології сталого розвитку. Крім того, переважна біль-
шість науковців сходиться до думки, що несистематизованими
й досі залишаються основні критерії сталого розвитку, а також
показники, за якими можна їх дослідити у різних країнах сві-
ту. Отже, беззаперечним наразі виглядає необхідність посилення
уваги науковців усього світу до ідей, які стали основою концепції
В.І.Вернадського про ноосферу, та які зараз мають бути покладе-
но в основу стратегії сталого розвитку для забезпечення гідного
існування людства на сучасному етапі.
У науковому світі прийнято вважати, що основними поло-
женнями, які розкривають сутність Концепції В.І.Вернадського
«Про ноосферу» є такі:
1. Ноосфера - історично останній стан геологічної оболонки
біосфери, що перетворюється діяльністю людини.
2. Ноосфера - сфера розуму і праці.
3. Зміни біосфери обумовлені як свідомою, так й підсвідо-
мою діяльністю людини.
4. Розвиток ноосфери пов’язаний з розвитком соціально-
економічних факторів.
Саме ці ідей у подальшому було покладено в основу страте-
гії сталого розвитку з метою розв’язати найгостріші проблеми, з
якими спіткається людство. Так, протягом ХХ ст. на багатьох між-
народних конференціях ці проблеми було обговорено видатними
науковцями світу. У цьому аспекті неможливо не згадати такі
45
міста, як: Стокгольм (1972 р.), Найробі (1982 р.), Ріо-де-Жанейро

(1992 р.), Йоганнесбург (2002 р.) – в яких було проведено відпо-
відні конференції, кожна з яких внесла свій, неоцінений внесок у
досягнення світової стабільності та макроекономічної рівноваги.
Окремо, слід пригадати конференцію, що відбулася в 1992
році в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), на якій було затверджено одне
з основних положень щодо сталого розвитку у світовому масш-
табі, під яким розуміється таке співіснування людства і природ-
ного довкілля, яке забезпечує потреби сучасного суспільства без
ризику для задоволення потреб майбутніх поколінь, що дає мож-
ливість для забезпечення права кожної людини нинішнього і при-
йдешнього поколінь жити в навколишньому середовищі, сприят-
ливому для її здоров’я та добробуту [4].
Таким чином, концепція сталого розвитку ввібрала в себе по-
зитивні ознаки всіх попередніх концепцій і визначила три основні
центри спрямування цілей – Природа, Суспільство і Виробництво
[5], які дозволили виокремити основні підходи щодо механізмів
його реалізації:
− економічний підхід полягає в оптимальному використанні
обмежених ресурсів і застосуванні природних, енергетичних та
ресурсозберігаючих технологій для створення сукупного доходу,
який забезпечував би, принаймні, збереження (не зменшення)
сукупного капіталу (фізичного, природного, або людського), з ви-
користанням якого цей сукупний прибуток створюється;
− з точки зору екологічної складової, сталий розвиток має забез-
печити цілісність біологічних і фізичних природних систем, їх жит-
тєздатність, від чого залежить глобальна стабільність усієї біосфери;
− соціальна складова орієнтована на людський розвиток,
збереження стабільності суспільних і культурних систем, змен-
шення кількості конфліктів у суспільстві. Людина повинна стати
не об’єктом, а суб’єктом розвитку, вона повинна брати участь у
процесах формування своєї життєдіяльності, прийнятті та реалі-
зації рішень, контролі над їх виконанням.
Системне узгодження та гармонізація цих трьох складових
і є головним завданням сталого розвитку, що стало одним із ме-
ханізмів реалізації вчення про ноосферу В.І. Вернадського. Його
сутність полягає у взаємоузгодженості економічного, екологічного
та соціального розвитку таким чином, щоб від покоління до поко-
ління не зменшувалися якість і безпека життя людей, не погіршу-
вався стан навколишнього середовища, і відбувався соціальний
прогрес, який визнавав би потреби кожної людини.
Ці питання не є сторонніми й для України, яка проголосила іде-
ологію сталого розвитку основною державною стратегією на ХХІ ст.,
46
що знайшло своє віддзеркалення у відповідному Указі Президен-

ту України «Про Стратегію сталого розвитку «Україна–2020» [3].
Про відповідні зобов’язання Україна проголосила й у світовому
масштабі: «Для досягнення Цілей Сталого Розвитку на національ-
ному рівні Україна здійснюватиме нові програми і проекти, які
на практиці забезпечать макроекономічну стабільність, екологіч-
ний баланс та соціальну згуртованість. Цілі Сталого Розвитку слу-
житимуть в якості загальної основи для подальших перетворень
в Україні» [2], – саме так зазначив Президент України П. Поро-
шенко у виступі на Саміті ООН з Порядку денного в галузі розви-
тку на період після 2015 року, який відбувся в рамках 70-ї сесії
Генеральної Асамблеї ООН, і під час якого було надано загальне
бачення нових орієнтирів розвитку та визначено 17 пріоритетних
Цілей сталого розвитку у світовому масштабі.
Таким чином, перехід до сталого розвитку, необхідність яко-
го вже усвідомили майже всі країни світу, є дуже важливим й
для України. Дійсно, сьогодні Життя вимагає здійснення докорін-
них економічних, державно-правових та технологічних змін як
у промисловості, так й у сільському господарстві, а особливо – у
світогляді суспільства та визнанні своєї відповідальності за збе-
реження гідних умов існування для прийдешніх поколінь. У який
саме спосіб все це реалізувати – цим питанням будуть присвячені
подальші наукові розробки у цій царині.

1. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989.
– 258 с.
2. Виступ Президента України на Саміті з прийняття Цілей
сталого розвитку в рамках Генеральної Асамблеї ООН 27 вересня
2015 року [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.
president.gov.ua/news/ vistup-prezidenta-ukrayini-na-samiti-z-
prijnyattya-cilej-sta-36032
3. Про Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020» [Елек-
тронний ресурс] : Указ Президента України від 12.01.2015 р.
№ 5/2015 – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/
show/5/2015
4. Декларація за результатами Конференції ООН з навколиш-
нього середовища та розвитку, Ріо-де-Жанейро, 3–14 червня 1992
року [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.un.org/
documents/ decl_conv/declarations/riodecl.shtml
5. Environmental Software and Services, official site/Indicator
of Sustainable Development: http://www.ess.co.at/GAIA/Reports/
indics.html
47
Нікітін Володимир Валерійович,

к.і.н., доц.,
професор кафедри державного управління ХарРІ НАДУ;
Єфімов Юрій Вікторович,
аспірант кафедри політології та філософії ХарРІ НАДУ
УДОСКОНАЛЕННЯ ПУБЛІЧНОГО КОНТРОЛЮ В КОНТЕКСТІ

НООСФЕРНОЇ ПАРАДИГМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
В останні роки фіксується значне зростання у науковому

середовищі інтересу до творчості академіка В. І. Вернадського
та теорії ноосфери (сферу розуму), запропонованої ним та
його французькими колегами у 20 роки ХХ ст. Святкування у
2013 р. 150-ї річниці з дня народження вченого великою мірою
стимулювало цей процес. У численних публікаціях вітчизняних
науковців йдеться зокрема про пошуки нової ноосферної парадигми
державної політики [6, с. 9], про гуманістично-ноосферну модель
глобалізації [3, с. 26], ноосферу як світу духовної та матеріальної
культури [5, с. 231], навіть про ноосферну цивілізацію як різновид
цивілізації постіндустріальної [4, с. 11].
З точки зору управлінської науки ноосфера визначається як
соціоприродна система, в якій планетарне гуманістичне управління
реалізується морально-справедливим розумом людини і глобальним
інтегральним інтелектом [7, с. 342]. На думку проф. В. Воронкової,
філософія ноосферного управління означає сукупність процесів,
у яких поєднуються три види еволюції – природна, соціальна і
діяльнісна, у центрі якої людина як «міра всіх речей». Ноосферне
публічне управління, будучи синтезом науки і мистецтва, знання і
досвіду, філософії та етики, представляє собою широке дослідницьке
поле для вивчення сучасного соціуму [2, с. 37, 42-43].
Проте в розмаїтті традиційних та новоутворених термінів
досить нез’ясованою залишається сутність поняття «ноосферна
парадигма» в контексті гуманітарного знання взагалі та публічного
управління зокрема. Спроби надати загальне описове визначення
«ноосферної парадигми організації державної влади» [1, с. 29-40],
як і визначити засади «концепції ноосферної модернізації
державного управління» [1, с. 20-22] неможна вважати вцілому
вдалими, оскільки в них увага акцентується саме на державній
владі, відокремленої від місцевого самоврядування та громадських
організацій, що за сучасних умов не є коректним.
Термінологічна невизначеність присутня й у відповідних
працях новітніх закордонних авторів, інтерес яких до ноосфери як
управлінського феномену в останні роки також значно посилився.
48
Проте, попри визнання методологічної цінності наукових теорій

В. І. Вернадського та його колег, теорія ноосфери розглядається
переважно в межах аналізу популярних теорій антропоцену [10,
с. 41], стійкого розвитку [11], глобалізації та екологізму [12, с. 15]
або як сучасний варіант класичної слов’янофільської соборності
[8] в контексті розвитку російських природничих і гуманітарних
досліджень взагалі [9]. Управлінський аспект ноосферної
парадигми залишається наразі осторонь західної науки публічного
адміністрування.
Враховуючи вищезгадане, спробуємо, по-перше, визначити
сутність ноосферного підходу до проблем публічного управління
і, по-друге, з’ясувати в межах ноосферної парадигми сутність та
особливості процесу модернізації публічного контролю. Останній
ми наразі розглядаємо як інтегрований напрямок діяльності
публічних органів влади, який не можна зводити лише до
фінансового контролю.
Ноосферний підхід до проблем публічного управління має,
на нашу думку, ґрунтуватися на визнанні єдності природничих,
соціальних та духовних засад життєдіяльності соціуму. Тобто,
соціальні (антропогенні) чинники мають активно тиснути на
природні процеси, незважаючи на можливі наслідки такого
втручання. Менш поширеною залишається інша теза про те,
що закони природнього (незалежного від волі людства) розвитку
здійснюють відповідний вплив на життя суспільства. Цей вплив
є різним на різних етапах історії людства, однак він є завжди.
Фундаментальні закони природи, перш за все закон збереження
енергії, впливають на діяльність людей незалежно від їх свідомої
позиції. З точки зору другого начала термодинаміки будь-яка
ізольована система прагне до рівноваги, при чому така рівновага
можлива лише на найнижчому енергетичному рівні. Стосовно
соціальної системи це може означати тенденцію до максимально
прийнятного за даних умов спрощення соціального життя та
соціальних структур. Інакше кажучи – до зростання соціальної
ентропії.
Але в реальності все інакше. Ми бачимо постійне ускладнення
соціальних структур, диверсифікацію механізмів соціального
буття, зростання ресурсної бази, що закономірно веде до
прискорення суспільного та технологічного прогресу. Ноосферна
парадигма суспільного розвитку має не тільки пояснити даний
феномен, але й визначити закономірності його прояву у сьогоденні
та майбутньому. І зробити це необхідно на відміну від традиційних
гуманітарних або економічних наук спираючись на інструментарій
дослідження природничих засад суспільного життя.
49
Соціум є ізольованою системою, якщо розглядати його саме

по собі, оскільки, крім людської спільноти на планеті Земля,
інші нам невідомі. Тому друге начало термодинаміки щодо
незворотності соціальної ентропії має тут працювати. Проте,
соціум не є ізольованою системою в межах ноосферного підходу,
який базується на визнанні коеволюції (творчої еволюції) людства і
природи. Однак природні ресурси, якщо ставитися до них саме як
до ресурсів (не важливо відновлюваних чи унікальних), неминуче
призводить до стрімкої деградації навколишнього середовища та
відповідно до зростання ентропії. Будь-які матеріальні ресурси,
які використовує людство, є врешті-решт дефіцитними або
обмеженими у часі та просторі. Тому загальна система «людство-
природа» теж є ізольованою, приреченою у перспективі біблійного
«кінця часів» на розпад і самознищення.
Такий песимістичний висновок теж не можна вважати
коректним. Бо крім невідновлювальних матеріальних ресурсів
існує ще нематеріальний управлінський ресурс, а саме духовна
здатність людства до зростання самоорганізації, до свідомого
використання інтелектуальних чинників облаштування
соціального буття. На відміну від попередніх історичних епох,
коли переважало просте суспільне відтворення критичних умов
буття, епоха ноосферного розвитку характеризується незворотнім
зростанням інтелектуальних ресурсів людського розвитку. На
відміну від біосфери, яка формувалася в підсумку дії стихійних
природних сил, ноосфера будує сама себе. В цьому процесі розум
є невичерпним джерелом не тільки технологічного, а й соціального
прогресу. Отже ноосферний підхід до суспільних проблем або
ноосферна парадигма публічного управління ґрунтується на
визнанні колективного розуму людства як невичерпного ресурсу
розвитку. За таким підходом система «людство-природа» є
відкритою й тому друге начало термодинаміки тут не має сили.
Публічне управління в контексті ноосферної парадигми
є визначальним інструментом розвитку людства. Ефективне
публічне управління в умовах, що постійно змінюються, не може
бути зведене до простого відтворення умов буття, оскільки в
такому разі соціальна ентропія посилиться. Ефективне публічне
управління має базуватися на постійному зворотному зв’язку як
фундаментальному законі світобудови.
Публічний контроль є однією з дієвих форм зворотного зв’язку.
На ранніх етапах історії людства публічний контроль виступав
як контроль з боку держави над нерозвиненим суспільством,
потім – як внутрішній контроль керівництва держави над
державним апаратом у широкому розумінні цього поняття.
50
У ХХ ст. публічний контроль здійснювався як зовнішній контроль

з боку вповноважених суспільством інституцій (парламентів)
над органами виконавчої влади в цілому. Сьогодні в умовах
політичної, соціально-економічної та духовної диверсифікації
соціуму публічний контроль виступає в найбільш досконалій
та адекватній формі контролю суспільства через різноманітні
інститути громадянського суспільства над діяльністю всіх
гілок державної влади на всіх етапах прийняття та здійснення
державно-управлінських рішень.
Звичайно, нескінченно нарощувати громадській контроль
неможливо, оскільки це призведе до деградації контролю як
високопрофесійного виду діяльності, а врешті-решт – до руйнації
самої держави, тобто до нового витку зростання ентропії.
Громадський контроль за діями держави є запорукою сталого
розвитку суспільства тільки за умови зростання інтелектуального
потенціалу людства, удосконалення як механізмів функціонування
держави, так і громадської участі у її справах.

1. В. И. Вернадский и ноосферная парадигма развития обще-
ства, науки, культуры, образования и экономики в XXI веке : кол.
монография / под науч. ред. А. И. Субетто и В. А. Шамахова : в 3 т. –
Т 2. – СПб. : Астерион, 2013. – 588 с.
2. Воронкова В. Г. Концептуалізація моделі ноосферного роз-
витку сучасного соціуму та освіти інформаційного суспільства /
В. Г. Воронкова, О. П. Кивлюк, Р. Андрюкайтене // Гуманітарний
вісник ЗДІА. – 2017. – № 68. – С. 33–48.
3. Мамонов І. Л. Цільова гуманізація публічного управління /
І. Л. Мамонов // Держава та регіони. Сер. : Державне управління. –
2013. – № 1. – С. 25-28.
4. Надольний І. Ф. Науковий світогляд – теоретична основа
модернізації екологічної освіти / І. Ф. Надольний // Місцеве самовря-
дування – основа сталого розвитку України : матеріали щоріч. Все-
укр. наук.-практ. конф. за міжнар. участю (Київ, 16 трав. 2014 р.) :
у 2 т. / за наук. ред. Ю. В. Ковбасюка, К. О. Ващенка, С. В. Загород-
нюка. – К. : НАДУ, 2014. – Т. 2. – C. 10-12
5. Пірен М. Синергетична парадигма в державному регулюванні
духовного розвитку суспільства / М. Пірен, В. Ребкало // Вісн. Нац. акад.
держ. упр. при Президентові України. – 2011. – Вип. 2. – С. 236–243.
6. Руденко Л. Г. Ноосферная философия В. И. Вернадского – фун-
дамент устойчивого (сбалансированного) планетарного развития /
Л. Г. Руденко // Український географічний журнал – 2013. – № 2. –
C. 7–12.
7. Соснін О. В. Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток
(соціально-політичні, соціально-економічні, соціально-антропологічні
виміри) : Навчальний посібник / О. В. Соснін, В. Г. Воронкова,
О. Є. Постол. – К. : Центр навчальної літератури, 2015. – 556 с.
51
8. Bischof Marco. Vernadsky’s Noosphere and Slavophile Sobornost –

Some Early Concepts of Field Phenomena in Social Life / Marco Bischof //
Beloussov L. V., Voeikov V. L., Martynyuk V. S., eds. Biophotonics and
Coherent Systems in Biology. – Springer : New York, 2007. – P. 279–297.
9. Levit Georgy S. The Biosphere and the Noosphere Theories of
V. I. Vernadsky and P. Teilhard de Chardin: A Methodological Essay /
Georgy S. Levit // International Archives on the History of Science / Archives
Internationales D’Histoire des Sciences. – 2000. – Vol. 50 (144). – P. 160–176.
10. Nordblad Julia. The Future of the Noosphere / Julia Nordblad //
Forum Interdisziplinäre Begriffsgeschichte : E-Journal. – 2014. – № 2 (3.
Jahrgang). – P. 33-42.
11. Oldfield J. V. I. Vernadsky and the Noosphere Concept: Russian
understandings of society-nature interaction / J. Oldfield, D. J. B. Shaw //
Geoforum. – 2006 – № 37 (1). – P. 145–154.
12. The Transition From the Biosphere To the Noösphere by
Vladimir Vernadsky. Excerpts from Scientific Thought as а Planetary
Phenomenon. 1938 ; Translated by William Jones // 21st CENTURY. –
2012. – Spring-Summer. – P. 10–31.
Соболь Роман Георгійович,

доцент кафедри економічної теорії та фінансів ХарРІ НАДУ;
Куценко Тетяна Володимирівна,
начальник Управління освіти адміністрації Київського району
Харківської міської ради;
Денисюк Любов Іванівна,
директор Харківського технологічного ліцею № 9
Харківської міської ради Харківської області
НООСФЕРНА ОСВІТА ЯК СУЧАСНИЙ НАПРЯМ

ДЕРЖАВНОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ
Перехід України до демократичного суспільства, інноваційної

моделі економіки та правової держави зумовлює необхідність
якісної трансформації державної освітньої політики. Адже саме
освіта забезпечує відтворення освітнього потенціалу нової якості,
який виступає запорукою сталого соціально-економічного роз-
витку, гарантом формування та нагромадження інтелектуального
капіталу держави, рушійною силою науково-технічного та куль-
турного прогресу. Недаремно у Національній стратегії розвитку
освіти в Україні на 2017–2021 рр. визначено, що найважливішим
для держави є виховання людини інноваційного типу мислення та
культури, проектування ноосферного освітнього простору з ураху-
ванням інноваційного розвитку освіти, запитів особистості, потреб
52
суспільства і держави. Якісна освіта є необхідною умовою забезпе-

чення сталого демократичного розвитку суспільства, консолідації
всіх його інституцій, гуманізації суспільно-економічних відносин,
формування нових життєвих орієнтирів особистості.
Вітчизняна освіта перебуває в перехідному стані від традиційної
парадигми до особистісно-орієнтованої, що виявляється у визнанні
феномену індивідуального в суспільному розвитку та перетворенні
тих, хто навчається, з пасивних суб’єктів учбово-виховних
впливів на активних суб’єктів освітнього процесу. Крім того, нині
відбувається формування випереджальної моделі освіти, яка пок-
ликана забезпечити максимальну відповідність структури та змісту
навчання перспективним економічним та індивідуальним потре-
бам. Водночас існуюча освіта характеризується суперечностя-
ми, що гальмують прогресивний розвиток освітнього потенціалу
суспільства, зокрема: суперечність між вимогами ринку праці та
обсягами, структурою і якістю підготовки у професійних ланках
освітньої галузі; суперечність між соціальним замовленням на
освіченість та зниженням престижності освіти та праці педаго-
га; суперечність між потребою суспільства у підготовці фахівців
з різнобічним компетентнісним потенціалом, креативним ти-
пом мислення та пануванням освітнього підходу до навчання;
суперечність між ресурсними можливостями освітньої галузі та
потребами у покращенні якості освіти на підставі впроваджен-
ня інноваційних технологій навчання, покращення матеріально-
технічного забезпечення навчальних закладів, підвищення
кваліфікаційного рівня викладацьких кадрів; суперечність між
інерційністю системи освіти щодо впровадження нових напрямів
підготовки та прискоренням темпів старіння знань, розвитку нау-
ки і техніки. У цьому контексті особливої значущості набуває виз-
начення пріоритетних напрямів державної освітньої політики.
Результати аналізу процесу розвитку глобальних проблем
сучасності з урахуванням внутрішніх протиріч і тих основ-
них якостей, якими повинна володіти особистість для успішної
соціальної адаптації в нових умовах, засвідчують, що така сис-
тема освіти вирізняється рядом принципово нових якостей –
настільки суттєвих, що їх сукупність розглядається як нова
освітня парадигма, орієнтована на умови існування людства
в ХХІ ст. Серед найбільш важливих – перенесення акценту
із формування системи знань на формування вміння вчити-
ся, відмова від вузької функціональної заданості й перехід до
орієнтації на творчість, варіативність мислення. Система освіти
повинна включати варіативні знання, плюралістичні підходи
і завдання щодо самостійному мисленню, спроможності до
53
свідомого вибору, творчості, готовності до зміни професії, роду

діяльності впродовж кількох разів протягом життя, що особливо
актуально. Це пов’язано із принципом, проголошеним ЮНЕСКО,
– «освіта впродовж життя», що орієнтує на життєдіяльність у світі,
який швидко змінюється, у світі непередбачених змін, де потрібні
вміння швидко вибирати із декількох варіантів один правиль-
ний, ефективно працювати із різними джерелами інформації, з
інформацією, що швидко змінюється і може бути суперечливою.
Адже ситуація невизначеності у світі стає все більш домінуючою й
готові стандарти та вироблені навички, на що орієнтувала «освіта
на все життя», стають неефективними.
Ще одна вагома особливість нової парадигми освіти — зміна
понять фундаментальності і фундаменталізації освіти як опори на
природничо-математичні науки – вони доповнюються розумінням
освіти як соціокультурного феномену й загальнолюдської цінності.
Головним в освіті стає надання людині «людського образу», фор-
мування такої системи загальнолюдських цінностей, які повинні
стати основою гуманістичної, ноосферної моралі, мислення,
сприйняття й розуміння світу, без якого людство не зможе роз-
виватися далі.
Важливою якістю нової системи освіти є її випереджуваль-
ний характер, орієнтація на майбутнє, на перспективу, на такий
образ світу, який забезпечить не тільки виживання, а й сталий
розвиток соціуму. На думку Г. Сікорскої, найбільш адекватно
сучасну соціоприродну динаміку, потреби суспільства XXI ст.
відображають моделі педагогічних систем, створені на основі
вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу розуму, розумну
сферу співіснування системи «природа-людина-суспільство», як
простір поєднання індивідуального й колективного інтелекту й
духовності, нової якості цілісного мислення [1].
Таку освіту А. Урсул назвав «ноосферно-випереджувальною»,
творчою, прогностичною, освітою для людей, спроможних
вирішувати проблеми майбутнього, тобто мова йде про перехід
до ноосферного, сталого шляху розвитку. Ноосферний розви-
ток розуміється як усвідомлено керований, природовідповідно
орієнтований співрозвиток Людини, Природи і Суспільства, за-
вдяки якому задоволення потреб відбувається без шкоди для
Всесвіту і наступних поколінь [4].
Ноосферна освітня парадигма виконує не тільки соціальну
функцію передачі знань, досвіду і культури від минулих поколінь
наступним, але й надзвичайно важливу функцію підготовки лю-
дини до гармонійної взаємодії із собою, іншими, природою з ме-
тою виживання людства в умовах глобальної кризи.
54
В основі змісту ноосферної освіти – гуманістичні цінності,

що поширюються не тільки на людину, ай на природу всієї Землі.
Провідною ідеєю при цьому є морально-етичний аспект. Таке
змістове наповнення навчально-виховного процесу уможливлює
розвиток коеволюційного світогляду й ноосферного мислення, а
також формування відповідальності за долю не тільки нинішніх,
але й майбутніх поколінь.
Отже, діяльність учителя ноосферної школи набуває
стратегічного значення, стає вітагеннозначущою в умовах
глобальної цивілізаційної кризи. Однак сьогодні при підготовці
фахівця-педагога у вищій школі не беруться до уваги реалії й
потреби суспільства, що переходить на шлях сталого розвитку.
Назріла нагальна необхідність якісної переорієнтації змісту, форм
і методів навчально-виховного процесу на ноосферній основі, що
уможливить прихід у школу фахівців, які володіють екологічним
(здоровим, цілісним, гармонійним, природним) мисленням,
біоадекватними (природовідповідними) методиками організації
навчально-виховної діяльності із школярами. Ефективні шля-
хи підготовки вчителя нової формації – курси підвищення
кваліфікації, система перепідготовки вчителів.
Формування ноосферних тенденцій в освіті можливе за умов:
– зміни змісту й методів освіти, що забезпечують в освітньому
процесі пріоритет ідей і принципів розвитку на основі екогуманізму
й природовідповідності. Такі міждисциплінарні зв’язки, на думку
І. Шванєвої, дозволять формувати цілісний, трансдисциплінарний
погляд на світ для адекватного розуміння глобальних проблем
і шляхів їх вирішення. Адже реальність, в якій переважають
нелінійні процеси, нестійкі саморозвиваючі системи, реальність,
в якій діють ефекти когерентності, синхронності, синергійності,
коеволюції, відкриваються тільки підготовленій свідомості [5];
– використання в освітньому процесі знань, спрямованих у
майбутнє (футуристична педагогіка);
– поглиблення свідомості й світогляду людей, їх загально-
людських цінностей, морально-поведінкових норм і принципів,
які найбільш повно враховують основні ідеї сталого розвитку
(педагогіка глобалізму);
– стимулювання створення спеціальних дослідницьких і
навчально – методичних центрів, спроможних реалізувати в
навчальному процесі перехід людства на нову цивілізаційну
стратегію тощо.
Отже, сучасна державна освітня політика повинна ста-
ти гармонійним поєднанням стратегічних, оперативних та
трансформаційних напрямів. Стратегічні напрями орієнтовані на
55
довготривалу перспективу, їх реалізація має прискорити інтеграцію

вітчизняної освіти в міжнародний освітній простір, забезпечити
формування віртуально-дистанційної парадигми освіти, розроб-
ку науково обґрунтованих освітніх стандартів, підвищення рівня
зайнятості випускників навчальних закладів. Оперативні напрями
спрямовані на вирішення нагальних проблем у короткостроковому
періоді, їх практичне втілення сприятиме розвитку безперервної
ступеневої системи освіти, покращенню фінансового забезпе-
чення освітньої галузі, розширенню вільного доступу до освітніх
послуг всіх верств населення. Якісне оновлення освіти поклика-
на забезпечити реалізація таких трансформаційних напрямків
державної освітньої політики, як підвищення якості учбового про-
цесу через його модернізацію та інтенсифікацію, гуманізація та
гуманітаризація навчання, трансформація парадигми освіти від
традиційної до особистісно-орієнтованої.

1. Буровский А. М. Концепция ноосферы В. И. Вернадского и соз-
дание новой школы / А. М. Буровский // Педагогика. – 1993. – № 6. –
С. 13–17.
2. Огнев’юк В. О. Освіта в системі цінностей сталого людського
розвитку / В. О. Огнев’юк. – К. : Знання, 2003. – 447 с.
3. Сикорская Г. П. Ноосферно-гуманистический подход к построе-
нию новых педагогических систем [Электронный ресурс] / Г. П. Сикорская. –
Режим доступа : http://www. urorao. ru/konf/tezis /4/6/sikorskaya.
4. Урсул А. Д. Модель образования XXI века: проблемы устойчи-
вого развития и безопасности / А. Д. Урсул // Безопасность Евразии. –
2001. – № 4. – С. 61–96.
5. Шванёва И. Н. Ноосферная психология - психология едино-
го человечества как космического явления [Электронный ресурс] /
И. Н. Шванёва. – Режим доступа : http: // www. soliris. ru.
Фесенко Наталія Святославівна,

доцент кафедри креативної педагогіки та інтелектуальної власності
Української інженерно-педагогічної академії
СУЧАСНА ПАРАДИГМА
СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЮ ВЛАСНІСТЮ
В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ДОСЛІДНИЦЬКОМУ ПРОСТОРІ
Сучасний світ надзвичайно складний і динамічний. Виз-

начальним є посилення процесу глобалізації, тобто збільшення
взаємодії економічних, політичних, культурних та інших факторів.
56
Нові геополітичні підходи враховують наявність економічних,

інформаційних, комунікаційних, інтелектуальних, енергетичних,
військово-технологічних та інших видів ресурсів. Велику роль
відіграють також інтеграційні процеси, в ході яких формуються
нові наднаціональні утворення, диктуючи новий геополітичний
поділ світу. Для сучасних держав-лідерів головними прерогати-
вами виступають економічні досягнення та процвітання народів.
А ці цілі базуються на використанні знань та інноваційних підходів.
Саме тут виникає необхідність в управлінні інтелектуальною
власністю та в її захисті.
Аспекти та принципи управлiння інтелектуальною влас-
ністю, правові основи функціонування цієї сфери досліджували
Ю. Л. Бощицький, О. Б. Бутнік-Сіверський, О. А. Підопригора,
С. Ю. Поляков, П. В. Солошенко, В. М. Тиманюк, А. З. Шайхатдінов,
Л. В. Шикова та ін.
За результатами досліджень Всесвітнього економічного форуму
(ВЕФ), найбільш розвинені світові країни у стратегію економічного
підйому закладають наявність новітніх технологій та наукових
винаходів. Продукти розумової, технічної та творчої діяльності гро-
мадян цих держав становлять ціннісну та прибуткову парадигму
подальшого суспiльного розвитку. Узагальнюючи статистичнi данi,
що подаються у звiті ВЕФ про глобальну конкурентоспроможнiсть
(The Global Competitiveness Report 2016-2017), можна дiйти вис-
новку, що США, Швейцарія, Сінгапур та більшість країн-членів
Європейського Союзу належать до інноваційної групи і займають
провідні позиції у рейтингу конкурентоспроможності [1].
Економічна парадигма зростання конкурентоспроможності
Європейського Союзу пов’язана з подоланням відставання дер-
жав угруповання від США за показниками рівня продуктивності
праці, результативності та ефективності впровадження новацій
та модернізації вже існуючих потужностей.
Європейська дослідна діяльність поступається світовій че-
рез розбіжність національних політик щодо науки та досліджень
у різних державах-членах ЄС, а також через розпорошеність
зусиль у цій галузі. Як стверджує Н. Мусис, саме тому спільна
політика щодо науково-дослідної діяльності є вкрай важливою
для європейської інтеграції. Метою цієї політики є координуван-
ня національних політик щодо дослідної діяльності й визначен-
ня та втілення в життя дослідницьких програм, які відповідають
інтересам всієї Європи, – програм, які потребують великого рин-
ку, враховують інтереси всіх держав-членів і які вимагають таких
технічних та людських ресурсів, яких держави-члени не можуть
надати самостійно [2, с. 321].
57
Саме тому у грудні 2015 р. Європейська Комісія оприлюд-

нила заходи щодо створення сприятливих умов функціонування
Європейського дослідницького простору (ERA), серед яких зап-
ропоновано новий інформаційний сайт із заявленою метою
уніфікації цієї області, відкритої до світу і за допомогою якої
наукові знання, технології та новатори зможуть вільно руха-
тися. А стратегічна програма розвитку наукового поля ЄС до
2020 року уможливить цю «п’яту свободу пересування». Доку-
мент має назву «European Research Area Vision 2020», і у цьому
огляді Європейська Комісія узагальнює європейський шлях до
досконалості в наукових дослідженнях і визначає Європейський
дослідницький простір основною рушійною силою європейської
конкурентоспроможності у глобалізованому світі [3].
До 2020 р. всі суб’єкти ЄС в повній мірі мають отримати ви-
году з наявності «п’ятої свободи» в Європейському дослідницькому
просторі (ERA) – вільному пересуванні дослідників, знань і
технологій. ERA забезпечить привабливі умови та ефективне і
дієве управління у сфері проведення досліджень і інвестування в
сектори науки і розвитку технологій в Європі.
Серед пріоритетів політики ERA визначаються декілька
напрямів для європейського шляху до досконалості в наукових
дослідженнях.
1. Модернізація досліджень, освіти та інноваційної систе-
ми йдуть рука об руку. Потужні взаємодії всередині «трикут-
ника знань» (освіта, дослідження та інновації) заохочуються на
всіх рівнях, від окремих дослідників, фондів, університетів і
науково-дослідних установ до малих і середніх підприємств і
транснаціональних компаній, що підтримуються відповідними
європейськими механізмами.
2. Європейський дослідницький простір лежить в основі роз-
витку європейської конкурентоспроможності. Бізнес стимулює
інновації і інвестує в Європі, зокрема, в науково-дослідницький
сектор.
3. ERA забезпечує скоординовану підтримку дослідників
і науково-дослідних інститутів для проведення наукових
заходів. Значна частка державного фінансування досліджень
забезпечується за рахунок ERA-широкої відкритої конкуренції на
основі якості та актуальності наукових досліджень.
4. За допомогою науки та технологій розвиток потенціалу
пропагується у всіх країнах ЄС. Використовуючи повною мірою
свій науковий потенціал, всі європейські країни і регіони буду-
ватимуть свої потужності, зберігаючи або отримуючи при цьому
доступ до додаткових спеціальних знань і стандартів науки та
технологій на решті терен Європи.
58
Проведене дослідження дає змогу стверджувати, що

рівень економічного зростання країн світу напряму залежить
від наявності в суспільстві потужної освітньої, наукової та
інноваційної баз. Найбільш розвинені світові держави у стратегію
економічного підйому закладають наявність новітніх технологій
та наукових винаходів.
В Україні приділено недостатньою увагу управлінню
інноваційно-інтелектуальною діяльністю. Досвід країн-членів
Європейського Союзу щодо підтримки цієї сфери підтверджує
необхідність формування ефективної та послідовної державної
політики в галузі науки, інноваційних досліджень та інтелектуальної
діяльності.

1. The Global Competitiveness Report 2016-2017 published by the
World Economic Forum. – Режим доступу : https://www.weforum.org/
reports/the-global-competitiveness-report-2016-2017-1.
2. Ніколас Мусис. Усе про спільні політики Європейського Союзу /
Н. Мусис; пер. з англ. – К. : К.І.С., 2005. – 466 с.
3. European Research Area Vision 2020. – Brussels : European
Commission, 2015. – Режим доступу : https://ec.europa.eu/research/
era/pdf/era_vision_2020_en.pdf.
Хашиєва Любов Васамбеківна,

докторант кафедри політології та філософії ХарРІ НАДУ
ЦІННІСНІ ВИМІРИ «НООСФЕРНОЇ ПАРАДИГМИ»
Гіпотеза щодо переходу біосфери у стан ноосфери, вис-

ловлена свого часу В. І. Вернадським, хоча й не отримала
підтримки у сучасників, останнім часом набула широкого роз-
повсюдження, та навіть перетворилась на певний «тренд».
У науковому дискурсі все більш широкого вжитку набувають по-
няття «ноосферної парадигми», «ноосферної освіти», «ноосфер-
ного управління» тощо, що з одного боку свідчить про суттєві
трансформації суспільної свідомості (сучасним індивідам,
поєднаним «всесвітнім павутинням» значно простіше сприй-
мати ідеї єдності не лише «живої матерії», але й «наукової дум-
ки як планетного» або навіть «космічного явища»), а з іншого –
загрожує спрощенням самого поняття «ноосфери» у його
традиційному тлумаченні.
59
Як зазначає сам В. І. Вернадський у своїй статті «Декілька

слів про ноосферу» [2, с. 470–482], відповідний термін було вве-
дено французьким математиком та філософом Е. Ле Руа, разом з
його другом, Тейяром де Шарденом, після їх детального знайом-
ства з вченням Вернадського про біосферу під час його лекцій у
Парижі в 1923 р. [2, c. 480]. При цьому Ле Руа визначав ноосферу
як сучасну стадію, що її геологічно переживає біосфера [3].
Наголошуючи на геологічному звучанні відповідного понят-
тя Вернадський зазначає, «ноосфера – це нове геологічне явище
на нашій планеті. У ній вперше людина стає найпотужнішою
геологічною силою. Вона може й повинна перебудовувати своїм
трудом та думкою сферу свого життя, докорінно перебудовува-
ти порівняно з тим, що було раніше. <…> Перед ним (людством),
перед його думкою та трудом, постає питання щодо перебудови
біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого»
[2, с. 480].
Перетворююча можливість людського розуму тим більша,
оскільки питома вага людства відносно решти «живої матерії»
непомірно мала. Вернадський ілюструє це твердження яскравим
образом, запропонованим економістом Л. Бретано, який прора-
хував, що якщо кожна людина, яка живе на землі займе один
квадратний метр і якщо при цьому поставити всіх людей поряд,
вони не займуть навіть усієї площі маленького Боденського озера
на кордоні Баварії та Швейцарії. Отже, все людство, взяте разом,
представляє мізерну масу від загального обсягу живої речовини
планети. «Його (людства) могутність пов’язана не з матерією, –
пише у цьому зв’язку Вернадський. – А з його мозком, з його розу-
мом та спрямованим цим розумом трудом» [2, c. 479].
Слід, однак, наголосити, що Вернадський наділяє такою
перетворюючою можливістю не стільки розум людини, скільки
певний його стан у формі наукового пізнання, який на порядок
збільшує можливості людини, та робить її діяльність пріоритетною
порівняно з геологічними змінами. З точки зору Вернадського,
розум існував десятки тисяч років, а розум у формі наукового
пізнання заявив про себе лише з моменту становлення науки,
«біосфера <…>, опрацьована науковою думкою Homo sapiens, пе-
реходить у свій новий стан – ноосферу» [2, с. 258]. Наукове життя
стає потужним геологічним фактором. Створюючи нову техніку,
наука допомагає суспільному виробництву. А виробництво, техніка
й технологія безпосередньо та владно змінюють природу. Не явно
й не відразу наука збагачує людство, роблячи його більш знаючим
та вправним. Відбувається постійний процес накопичення знан-
ня, посилюється світло суспільного розуму, як «ліхтаря Діогена»,
60
укріплюється спадковість мислячого «очерету» (термінологія

Б. Паскаля). Все це складові ядра ноосфери, коли розум заявляє
про себе як космічний феномен, як фактор освоєння та перетво-
рення світу. Людина змінює обличчя Землі. Поверхня планети
перетворюється на міста та окультурені ґрунти. Змінюючи ха-
рактер хімічних процесів та хімічних продуктів, людина здійснює
діяльність космічного масштабу. Біосфера перетворюється на
ноосферу. І цей процес, перш за все, забезпечується науковим
пізнанням та практикою науково-обґрунтованого виробництва.
Фактично Вернадський пропонує вихід із тогочасної кризи
розвитку цивілізації (науки, політики, культури у цілому) на основі
ідей позитивізму. Перед нами спроба побудувати певну «соціальну»
геологію, щось на кшталт «соціальної фізики» О. Конта, одного
з засновників позитивізму. Будучи сином своєї епохи, В. Вер-
надський намагається втілити у життя ідеали Просвітництва,
що, природно, сполучало його гіпотезі «ноосфери» всі вади та
недоліки, притаманні «проекту Модерн» у цілому. Філософія
Просвітництва, поряд з граничним антропологічним оптимізмом
та вірою у можливості науки не лише, як сили перетворюючої
дійсність, але й як засобу досягнення людського щастя, створила
образ ідеального науковця – творця, охопленого жагою пізнання,
що стоїть над законами та мораллю, оскільки саме наукове знан-
ня знаходиться поза мораллю. Завдання науки збирати та си-
стематизувати факти, а не пояснювати причинно-наслідкові
зв’язки в їх різноманітності: це справа релігії, яка здатна пояс-
нити, що завгодно посиланнями на божественне, та філософії,
яка шукає причини явищ, що об’єктивно сприймаються наукою,
у світі сутностей, які неможливо об’єктивно сприйняти ні орга-
нами чуття, ні за допомогою технічних приладів. Отже, наука –
імморальна, морально-етичні оцінки стоять поза наукою. Так
само й ноосфера Вернадського є морально нейтральною, бо дивно
вимагати моральності від знеособленої геологічної сили.
Відмовившись від багажу християнської етики, філософія
Просвітництва адоптувала, тим не менш, притаманний христи-
янству надприродний статус людини, заперечення її тваринної
(читай природної), сутності й примат духовного (раціонального)
начала, замінивши віру в Бога, на таку ж безмежну віру в Науку.
Тому не дивно, що соціально-політичні ідеали Просвітництва
втілилися також в образі ідеального правителя, що стоїть над
законами та мораллю (макіавеллізм), опікуючись міркуваннями
«інтересів держави» важливішими за будь-які етичні питання, а
декілька століть потому уможливили появу теорії раціональної
бюрократії Макса Вебера. Відтак дві принципово важливі сфери
61
суспільного буття: політика та наука постали поза межами моралі,

«виштовхнувши» останню у виміри індивідуального людського бут-
тя за межі колективної (планетної, ноосферної тощо) свідомості.
А слідування морально-етичним настановам фактично стає ре-
зультатом персонального (читай раціонального) вибору кожного
окремого індивіду.
У результаті ХХ ст. стає свідком виникнення й розквіту
абсолютно нового – технократичного типу цивілізації, в осно-
ву якого покладено віру у науку та технологію як панацею, що
здатна вирішити будь які, навіть найгостріші суспільні викли-
ки. Основними плодами такої цивілізації стають, з одного боку,
найвеличніші наукові та технологічні досягнення: розчеплення
атому, підкорення космосу, створення глобальних комунікаційних
мереж, що перетворили людство на «глобальне село», а з іншого –
найкривавіші за всю історію людства війни, варварське вини-
щення природи, забруднення планети, екологічна криза, нові
невиліковні захворювання, голод, бідність. Технократична
цивілізація породила й особливий вид раціонального суспільства,
орієнтованого на споживацькі цінності та культуру, практично
позбавленого будь-яких сталих етичних основ.
Дуже образно цю думку висловив один з найвідоміших
письменників ХХ ст. Рей Бредбері, який написав: «… найвиз-
начніша проблема нашого часу: людина та її дивовижні знаряддя,
людина та її механічні діти, людина та її роботи, які не розуміють
моралі, що приводить саму людину – дивно і незбагненно – до
аморальності» [1, с. 178].
Отже, основним завданням сьогоднішнього постмодер-
ного суспільства, що створило глобальні технології, побудува-
ло глобальну економіку, виношує плани організації глобального
(всесвітнього) уряду та пропагує переваги глобальної уніфікованої
культури, вбачається формування глобальної системи цінностей
та моральних принципів, що стануть основою глобальної етики –
етики відповідальності, однак не такої, коли всі є відповідальними
за все, а отже, ніхто не несе жодної відповідальності, а такої, коли
кожен відповідає за все, оскільки усвідомлює, що результати його
дій, у кінцевому рахунку, можуть мати глобальні наслідки.
Формулюючи свого часу гіпотезу ноосфери, В. І. Вернадсь-
кий вірив не лише у могутність розуму, але й розумну волю людей.
«У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається ве-
личне майбутнє, якщо вона зрозуміє це й не буде використовува-
ти свій розум і свою працю на самознищення» – писав видатний
вчений [2, c. 479].
62
Настав час доводити це на практиці. На часі глобаль-

не утвердження споконвічних, більш важливих, аніж будь-які
інтереси держави, прав людини, і зародження релятивістського,
гуманістичного ставлення до науки, техніки, індустрії і демократії.
Це нове ставлення повинно виражатися в усвідомленні нау-
кою своєї відповідальності за дотримання основних етичних
норм; співвідношення технічних досягнень з ідеалами лю-
дини й людськості; розвитку природоохоронної, екологічної
промисловості; побудові соціальної демократії, спроможної
поєднати принципи свободи й справедливості.

1. Брэдбери Р. Дзен в искусстве написания книг / Рэй Брэдбери. –
М. : Эксмо, 2014. – 192 с.
2. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера / В. И. Вернадский. –
М. : Айрис-прес, 2004 – 576 с.
3. Le Roy E. L’exigence idealiste et le fait d’evolution / E. Le Roy. –
Paris, 1927. – P. 196.
Щегорцова Вікторія Миколаївна,

доцент кафедри державного управління ХарРІ НАДУ
ДЕРЖАВНІ СЛУЖБОВЦІ – ПРОВІДНИКИ РЕФОРМ В УКРАЇНІ
Державні службовці є основним інтелектуальним ресурсом

органів державного управління. Від їх зацікавленості сумлінно
працювати, мотивації до професійного розвитку залежить
ефективність прийняття державно-управлінських рішень та
впровадження реформ.
Політична та соціально-економічна трансформація
українського суспільства посилює вимоги до діяльності органів
державного управління, вимагає підвищення ефективності та
результативності діяльності інституту державної служби. Саме
на цей інститут покладено завдання зміцнення української
державності й розвитку демократичного суспільства, управління
економічною, адміністративно-політичною, соціально-культурною
сферами, проведення в країні реформ. Відомо, що ефективність
роботи будь-якої організації залежить не лише від якісно роз-
роблених планів й організації роботи, а, перш за все, від самих
людей, їх трудового потенціалу, працездатності, ініціативності
та наполегливості в реалізації цих планів. Від професійної
компетентності й ділової активності, прагнення до самовдоско-
63
налення та самореалізації державних службовців залежать ре-

зультати роботи органу державного управління.
Адаптація органів державного управління України
до стандартів Європейського Союзу вимагає підвищення
ефективності та результативності діяльності інституту державної
служби. Як зазначає З. Полюга, кадри – обличчя влади, від їх
професійної компетентності та ділової активності, прагнення до
самовдосконалення та службового зростання залежить динаміка
і результати роботи органу державного управління [2, с.310].
Від мотивації до ділової активності, прагнення до самовдоскона-
лення державних службовців залежать результати роботи органу
державного управління.
На сучасному етапі державотворення в Україні, коли все
гостріше відчувається необхідність підготовки нової генерації
висококваліфікованих державних службовців, спроможних
ефективно і в найкоротші строки реалізувати в країні реформи,
значно підвищується роль менеджменту людських ресурсів в
органах виконавчої влади. Адже нові кадри потребують но-
вих підходів до їхнього управління. Саме тому в останні роки
активізувалися наукові дослідження в напрямку розробки ефек-
тивних механізмів формування та реалізації системи управління
персоналом на державній службі. Причому, основна увага в цих
роботах приділяється добору кадрів, їх навчанню та підвищенню
кваліфікації, але це не дає очікуваного ефекту без належного за-
стосування функції мотивації. Людина може володіти видатними
професійними знаннями та навичками, але не використовува-
ти їх на практиці, тому що не має внутрішньої або зовнішньої
мотивації. У цьому контексті питання мотивації праці держав-
них службовців набуває особливого значення, оскільки тільки
вмотивовані державні службовці можуть сформувати професійну
і високоефективну державну службу.
Політична та економічна напруженість у державі посилює
вимоги до сучасного державного управління, ефективність яко-
го залежить, передусім, від ефективної державної служби. Висо-
ка плинність кадрів, особливо молодих і висококваліфікованих
спеціалістів, низька продуктивність та якість прийняття рішень
в органах виконавчої влади є наслідками слабкої мотивації про-
ходження державної служби, що негативно відбивається на
результативності діяльності державної служби в цілому. Тому од-
ним із шляхів досягнення високої ефективності функціонування
органів державного управління є використання функції мотивації,
що дозволить підвищити зацікавленість у державних службовців
працювати ініціативно й активно, розкривати та реалізовувати
64
свій трудовий потенціал в ім’я держави та служіння народу

України.
Реформування законодавства з питань проходжен-
ня державної служби було зроблено, перш за все, з метою
підвищення мотивації державних службовців та зацікавлення
вступу на державну службу висококваліфікованих спеціалістів.
Так, відповідно до Закону України «Про державну службу» від
10.12.2015 р. № 889-VIII [1] держава гарантує своїм службовцям
достатній рівень оплати праці для професійного виконання поса-
дових обов’язків, який заохочує їх до результативної, ефективної,
доброчесної та ініціативної роботи. З метою підвищення
матеріальної зацікавленості у державних службовців, прийнято,
що мінімальний розмір посадового окладу групи 9 у державних
органах, юрисдикція яких поширюється на територію одного або
кількох районів, міст обласного значення, не може бути менше
двох розмірів мінімальної заробітної плати. Також позитивним
є нововведення цього Закону, що передбачає винагородження
за кожен рік державної служби, що має більший мотиваційний
ефект, адже позитивно підкріплює державного службовця продо-
вжувати службу і відчувати винагородження кожного року.
Реформа у сфері законодавства з питань проходжен-
ня державної служби направлена, перш за все, на підвищення
матеріальної зацікавленості державних службовців, про що
свідчить суттєве підвищення посадових окладів та надбавки за
ранг. Також, позитивним є законодавчо закріплене співвідношення
посадового окладу та розміру премій, яке відповідає стандартам
Європейського Союзу.
Реформування законодавства з питань державної служби на-
правлено на підтримку основних принципів інституту державної
служби, як то патріотизм, доброчесність, професіоналізм та
ефективність державних службовців. Розпочаті реформи у
сфері державної служби реалізовують також політику залучен-
ня нових та молодих перспективних кадрів в органи державного
управління, які здатні розробляти плани та проводити реформи
в Україні.

1. Про державну службу : Закон України від 10.12.2015 р.
№ 889-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016 р. – № 4. – С. 60.
2. Полюга З. Кадрова політика органів державної влади та
місцевого самоврядування в контексті євроатлантичної інтеграції /
З. Полюга // Ефективність державного управління : зб. наук. пр. /
редкол. А. О.Чемерис (голов. ред.) [та ін.]. – Львів : Вид-во ЛРІДУ
НАДУ, 2005. – Вип. 9. – С. 310–315.
65
Волик В’ячеслав Сергійович,

к.держ.упр.,
заступник директора з управління персоналом ПП «Волик»
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОЇ КАДРОВОЇ

ПОЛІТИКИ
Сучасні темпи державного будівництва в Україні потребу-

ють акумулювання всіх сфер життєдіяльності суспільства. Саме
люди, реалізуючи свій трудовий потенціал, здатні впровадити
національні інтереси на шляху розвитку України як демократичної
соціальної держави з розвинутою економікою. На вирішення пи-
тання якісного кадрового забезпечення суспільно-політичних та
соціально-економічних сфер життєдіяльності направлена держав-
на кадрова політика. Адже людський капітал визнано найціннішим
ресурсом будь-якого суспільства (тобто набагато важливішим,
ніж природні ресурси, накопичене багатство), крім того, саме
людський капітал, а не матеріальні засоби суспільного вироб-
ництва є наріжним каменем його конкурентоспроможності, а та-
кож ключовим фактором економічного зростання та підвищення
ефективності суспільного розвитку в цілому [1, с. 292].
Державна кадрова політика має бути єдиною для всієї
України, забезпечуючи принцип єдності цілей, але водночас
багаторівневою – на загальнонаціональному, регіональному та
місцевому рівнях. Основними перспективними напрямами роз-
витку державної кадрової політики є:
− оновлення нормативно-правових актів про засади державної
кадрової політики, розробка державної цільової програми;
− розроблення професійних стандартів, Національної рамки
кваліфікації;
− державне фінансування цільових науково-практичних
досліджень у сфері розвитку людського потенціалу держави;
− розробка механізмів прогнозування, планування,
постійного моніторингу кадрових потреб в країні;
− налагодження дієвого соціального діалогу в тристорон-
ньому контакті «державне замовлення на підготовку робітників
професійно-кваліфікаційного рівня – навчальні заклади – предс-
тавники бізнесу»;
− розроблення механізмів залучення висококваліфікова-
них фахівців до формування та реалізації державної кадрової
політики;
− відновлення профорієнтаційної роботи серед молоді;
− підвищення престижу робітничих професій;
66
− державне регулювання програм перепідготовки та нав-

чання протягом життя;
− формування кадрів нової генерації з урахуванням
соціального прогресу;
− розробка механізму підтвердження кваліфікацій і
національних дипломів на міжнародному рівні;
− формування мотивації у населення до активізації поведінки
на ринку праці, набуття професій та кваліфікацій відповідно до
потреб ринку праці;
− розробка дієвого механізму правового та соціального захи-
сту працюючих як у приватному, так і в секторах державному;
− розробка програм державної підтримки роботодавців до
вчасного поновлення професіоналізму працівників через систе-
му надання пільг і преференцій, що позитивно впливатиме на
конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг;
− розробка програм стимулювання роботодавців до прийому
на перше робоче місце молодих фахівців відповідно до одержаної
ними професії;
− впровадження дієвого контролю за працевлаштуванням
випускників навчальних закладів усіх рівнів, які навчалися за
державним замовленням;
− розробка дієвих механізмів забезпечення зростання
легальної зайнятості населення;
− удосконалення механізму та порядку надання довго-
строкових низько відсоткових кредитів для здобуття вищої або
професійної освіти;
− розробка програм фінансування навчальних закладів щодо
закупівлі новітньої техніки, підвищення кваліфікації науково-
викладацького складу;
− розробка державних програм щодо створення належних
умов для нарощування освітнього потенціалу України, забезпе-
чення доступу талановитої молоді до нових знань незалежно від
місця проживання, майнового та фінансового стану.
України до Європейського Союзу потребує певних реформ і у
сфері державної кадрової політики. Постає нагальною потреба у
трудових кадрах, що здатні працювати на сучасному виробництві,
вільно володіти професійною іноземною мовою та сучасними
технологіями та засобами праці. Крім того, актуалізується проблема
мобільності трудових ресурсів в контексті визнання вітчизняних
дипломів та освітніх свідоцтв про набуття відповідної професії
європейськими інституціями та бізнесовими структурами на
міжнародному рівні. Вирішенню даних питань може сприяти
прийняття нормативно-правового акту про Національну рамку
кваліфікації, який існує в кожній країні Європейського Союзу.
67
Реалізація цілей державної кадрової політики сприятиме

оптимальному використанню трудових ресурсів країни з ураху-
ванням наявного стану економіки, розвитку регіонів, реалізації
національних інтересів, забезпечення конкурентоспроможності
держави. Також в результаті організаційно-правових дій
державної кадрової політики створюються умови для забезпечен-
ня реалізації права громадян на працю, відпочинок та соціальний
захист, реалізовується принцип соціального партнерства.

1. Державне управління : підруч. : у 2 т. / Нац. акад. держ. упр.
при Президентові України ; ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова), К.
О. Ващенко (заст. голови), Ю. П. Сурмін (заст. голови) [та ін.]. – К. ;
Дніпропетровськ : НАДУ, 2013. – Т. 2. – 324 с.
Карпа Марта Іванівна,

к.держ.упр., докторант кафедри кадрової політики
та державної службиЛРІДУ НАДУ
ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОГО

УПРАВЛІННЯ: РЕГІОНАЛЬНИЙ РІВЕНЬ
Актуальними питаннями в теорії та практиці публічного

управління на сьогодні є питання визначення інтересів соціальних
утворень на спільній території, які мають різні мету та цілі. Осно-
вою для багатьох концепцій та теорій є здійснення управління
в інтересах як людства в цілому, так і кожної окремої людини
з можливістю збереження та підвищення ефективності вико-
ристання наявних ресурсів. Поєднання державних, самовряд-
них та публічних інтересів, і, відповідно до них – визначення та
реалізація певних функцій – ставить перед наукою та практикою
публічного управління нові завдання у частині наукового їх виз-
начення та практичної реалізації.
У ст. 140 Конституції України зазначено, що місцеве самовря-
дування є правом територіальної громади самостійно вирішувати
питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України. На сьогодні немає доктринального єдиного розуміння
суті питань місцевого значення. Існує на сьогодні схема «дозво-
лено лише те, що передбачено законом». Оскільки конституційно
питання місцевого значення не визначені, звернемося до Закону
України «Про місцеве самоврядування», який на думку фахівців
є «своєрідним каталогом функцій і повноважень органів та по-
садових осіб місцевого самоврядування. Існують думки, що це не
68
закон про місцеве самоврядування, не закон про територіальні

громади, а закон про органи і посадових осіб місцевого само-
врядування, їх функції та повноваження [1]. Наприклад, до
компетенції громад села, селища, міста планується передати
такі сфери відповідальності, як питання забудови території,
культура та фізична культура, житлово-комунальні послуги,
утримання об’єктів комунальної власності, пасажирські пере-
везення на території громади, муніципальна поліція, середня,
дошкільна та позашкільна освіта, швидка медична допомога,
первинна охорона здоров’я, соціальна допомога, благоустрій
території, місцевий економічний розвиток, розвиток та утриман-
ня місцевої інфраструктури [2]. Звичайно, для забезпечення усіх
сфер діяльності необхідно закріпити дієвий ефективний механізм
розподілу податків між органами різного рівня і державою.
Складність виникає найперше через відсутність зако-
нодавчо визначення «питань місцевого значення». Існування
конституційно-декларативного визначення цього понят-
тя створює значні проблемні ситуації як у практиці, так і у
теорії публічного управління. Через це виникають проблеми
перерозподілу функцій суб’єктів публічної служби, виника-
ють різноманітні співвідношення компетенцій суб’єктів через
невизначеність цієї складової компетенції. Існують пропозиції
відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування
щодо однозначного закріплення положення про те, що з приво-
ду закріплення питань місцевого значення органам та посадовим
особам місцевого самоврядування, територіальним громадам на-
даються всі функції та повноваження, крім тих, які закріплені за
органами державної влади Конституцією та законами України.
Також простежується тенденція виокремлення функцій
органів державної влади. У науковій літературі часто ототожнюється
поняття «предметних» та «об’єктних» функцій. Хоча здебільшого їх
порівнюють як загальне (об’єкт) та часткове (предмет). З позиції
правового погляду у контексті аналізу складових компетенції
доцільніше вживати поняття «предметні функції», оскільки про-
ходить кореляція до поняття «предмет відання». Хоча «предмет»
є за категорійною ознакою вужчим, з визначеним конкретним
змістом, ніж об’єкт. Тому часто зустрічаємо як в нормативному
полі, так і в практиці управління об’єктні функції. На сьогодні
традиційно вважати об’єктними функціями держави, її органів
такі як: економічна, соціальна, культурна, екологічна, оборон-
на, політична, гуманітарна тощо. Чи можемо вважати ці функції
предметними? Об’єктні функції розкривають основний напрям,
здебільшого за галузевим принципом. То ж логічним видається
69
сьогодні при формуванні компетенції суб’єктів публічної служби

за основу вибирати предметні функції держави.
У контексті здійснення основних об’єктних функцій
публічної служби доцільно зазначити, що практика здійснення
державного управління у змістовному відношенні виділяє об’єкти
за такими критеріями: за призначенням чи сферами впливу –
економічні, соціальні, духовні, політичні, культурні, гуманітарні;
за функціональною ознакою – види діяльності й соціальні ролі;
за організаційно-структурною ознакою – організаційні фор-
ми, яких набувають об’єкти і в межах яких вони функціонують
(адміністративні одиниці як локальні соціальні системи,
підприємства та організації, галузі господарства і міжгалузеві комп-
лекси, суспільні інституту, сфери життєдіяльності суспільства та
ін.). Зазначено, що об’єкт державного управління – це підсистема
соціальної системи, що потребує державно-управлінського впли-
ву, елементами якої є люди, їх колективи, що взаємодіють між
собою з приводу реалізації індивідуальних (і групових), приват-
них, а також суспільних інтересів [3]. Зазначено, що дослідження
цього поняття здійснюється за двома основними напрямами:
як підсистем відповідної системи управління (В. Б. Авер’янов,
В. М. Мартиненко, О. А. Машков, А. Ф. Мельник, П. І. Надолішний,
Н. Р. Нижник, О. Ю. Оболенський, Г. С. Одінцова) і як конкретних
об’єктів за окремими сферами життєдіяльності суспільства.
Складність управління об’єктами обумовлюється їх змістовими
характеристиками, великою кількістю, зміною соціального
середовища, впливами зовнішніх факторів, постійною динамікою
розвитку сфери управлінських процесів у суспільстві.
Відсутність законодавчого визначення питань місцевого
значення як основного об’єкта муніципальної влади призвело
до того, що в Україні функції та повноваження місцевого
самоврядування закріплені традиційно за галузевим принципом.
Цей підхід спрямований не на територіальну громаду, тобто
не на жителів, як цього вимагає Конституція України, а на
сфери місцевого життя, в яких є компетентними органи цих
територіальних громад, та їх повноваження: виключні, власні
(самоврядні), делеговані [1].
Предмети відання суб’єктів публічної служби визначаються
за традиційної, швидше галузевою, схемою, яка склалася за
багато десятиліть традиційно планової економіки та плануванням
розвитку народного господарства. Державна влада та муніципальна
влада традиційно виокремлюють розвиток сфер державного
та місцевого господарства. Сучасні тенденції зорієнтовують
владу на визначення питань державного та місцевого значення.
70
Закріплення на місцевому рівні конкретних предметів відання

(у вужчому сенсі – за об’єктним та територіальним принципом)
суб’єктів публічної служби сприятиме розширенню самостійності
суб’єктів на місцевому рівні, збільшенню децентралізаційних
процесів, розмежує функцій та повноваження органів виконавчої
влади та місцевого самоврядування, збільшить відповідальність
територіальних громад, враховуватиме специфіку локальної
території. Важливе значення у цих процесах має питання
врахування місцевої специфіки, культурно-історичних традицій,
соціальних, економічних, географічних, інфраструктурних
та інших особливостей при визначення об’єктів місцевого
управління.

1. Батанов О. Проблеми конституційної регламентації
компетенції місцевого самоврядування в Україні та зарубіжних
країнах / О. Батанов // Право України. – 2015. – № 9. – С. 104-112.
2. Місцеве самоврядування в умовах децентралізації влади в
Україні : монографія / кол. авт. ; за заг.ред. Р. М. Плюща. – К. : РІДНА
МОВА, 2016. – 744 с. – С. 224.
3. Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац.акад.держ.
упр.при Президентові України ; наук.-ред.колегія : Ю. В. Ковбасюк
(голова) та ін. – К. : НАДУ, 2011. – Т. 2: Методологія державного
управління / наук.-ред.колегія : Ю. П. Сурмін (співголова),
П. І. Надолішній (співголова) та ін. – 2011. – 692 с. – С. 418 – 419.
Козак Вячеслав Іванович,

к.держ.упр., докторант кафедри державного управління
та місцевого самоврядування ДРІДУ НАДУ
МОДЕРНІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ:

НООСФЕРНИЙ АСПЕКТ
Сьогодні система публічного управління охоплює багато

підсистем. До її сфери інтересів входять політична, економічна,
соціальна, адміністративна, правова, гуманітарна системи тощо.
На сферу її формування та розвитку впливають як внутрішні
(неврівноваженість соціально-політичної системи держави), так
і зовнішні (геополітичні виклики, світові тенденції суспільних
перетворень, екологічні впливи тощо) чинники.
Особливої ваги в сучасному світі набуває значення сталого
розвитку суспільства. З часу схвалення фундаментального
принципу і концепції сталого розвитку на 42-й сесії Генеральної
71
Асамблеї ООН пройшло майже 30 років [5]. Спроби світової

спільноти досягти сталого розвитку технічними засобами, як
показали Саміти 1992 і 2002 рр., не увінчалися успіхом. Саме
тому, для вирішення глобальних проблем і руху шляхом сталого
розвитку, передусім необхідно змінити свідомість людей, ввести
в неї екологічний і моральний імперативи [6, с. 247–254],
змістити пріоритети розвитку від економічних до гуманітарно-
загальнолюдських цінностей [7, с. 103].
Новатором сучасного погляду на сталий розвиток дослідники
вважають українського науковця та філософа академіка
В. І. Вернадського. Саме він запропонував учення про ноосферу,
єднання людини та природи, їхнє взаємовідношення та взаємодію.
Предметом дослідження ноосферної концепції В. І. Вернадського
став розвиток, що направляється розумом. Ноосфера трактується
ним як царство розуму і, одночасно, як нове геологічне явище на
планеті, – це біосфера, перетворена науковою думкою. При цьому
наука розглядається В. І. Вернадським не лише як збори фактів,
що обмежуються її інструментальними функціями, а як найбільш
потужний і важливий духовний рух. Ідея ноосфери зв’язується
у В. І. Вернадського з моральним обличчям людей, моральним
розвитком цивілізації.
Поняття ноосфери ввів, як відомо, Е. Леруа, який визначав
ноосферу як продовження біосфери, як сферу думки і людського
духу, що знаходиться над біосферою. В. І. Вернадський розумів
ноосферу як стан, в яке переходить вся біосфера під впливом
наукової думки і праці впорядкованого людства [2, с. 20].
Формування ноосфери розуміється як природний процес,
але в той же час, і як культурний процес, пов’язаний з проявом
особистісної основи на рівні індивіда та в суспільстві в цілому.
Біосфера сама себе трансформує, використовуючи людську
свідомість, але особистість створює ноосферу не тільки як сферу
прояву думки, але і як область людської культури [1, с. 125–127].
Формування ноосфери здійснюється через ноосферний
розвиток, як процес коеволюційного розвитку суспільства і
природи, становлення системних і універсальних властивостей
системи «Людина-Суспільство-Природа» в рамках переходу
біосфери в ноосферу в єдності природничих, екологічних, технічних
і гуманітарних аспектів. Ноосферний розвиток характеризується
становленням планетарної ноосферної свідомості, глобального
колективного розуму, ноосферної автотрофності, ноосферної
людини [3, с. 129].
Аналізуючи ноосферний розвиток неможливо оминути
72
питання ноосферного управління. Загальні міркування про

специфіку ноосферного управління повинні спиратися на
особливості і можливості його реалізації на базі вже діючих
в соціумі форм і способів управління. Виходячи з принципів
ноосферного розвитку до ноосфери в принципі неможливо
прийти, якщо цього не захочуть більшість населення планети.
Спроби насильницького створення ноосфери приречені (про
це говорить досвід «соціалістичного будівництва»), і перехід до
ноосфери вимагає адекватних соціальних форм управління.
Управлінська парадигма розвитку України в XXI ст. не
може ігнорувати глобальні проблеми людства і концепції сталого
розвитку, що витікають з універсального еволюціонізму. Теорія
соціально-економічного управління в XXI ст. немислима без
ноосферного контексту, поза науково-світоглядною системою
ноосфери В. І. Вернадського і його послідовників.
На думку М. М. Моісеєва, актуальним завданням людства стає
розробка «Стратегії людини», узгодженої зі «Стратегією Природи».
Стратегія людства виступає як органічний ідеал її цілеспрямованої
діяльності в планетарному масштабі [6]. При цьому рушійною
силою історичного розвитку суспільства є люди, здатні генерувати
і реалізовувати в життя ідеї, що забезпечують ріст можливостей
не лише в теперішній час, але і в майбутньому. Таким чином,
відтворення і формування людей, здатних генерувати і втілювати
ідеї безперервного розвитку суспільства, – основна ідея і правило
концепції сталого розвитку [4].
Впровадження ноосферного аспекту розвитку потребує і
система публічного управління. До проблемного кола, що стоять
на шляху ноосферної модернізації публічного управління України
можна віднести наступні групи проблем:
1. Відсутність наукових дисциплін суспільствознавства, що
формують ноосферний світогляд на саму проблематику публічного
2. Недостатня розробленість управлінської парадигми
України в контексті сталого розвитку.
3. Відсутність комплексного планування в Україні як
організмічній соціально-економічної системи – об’єкту державного
Виходячи з визначених проблем існує потреба у визначені
певних напрямів модернізації публічного управління з урахуван-
ням ноосферної парадигми. До таких напрямів можна віднести:
1. Формування наукових дисциплін суспільствознавства, які
дозволять створити необхідну теоретичну і методологічну базу для
публічного управління сталого розвитку України в XXI ст.
73
2. Формування громадського інтелекту з урахуванням

ноосферного компоненту.
3. Організація стратегічного та комплексного планування
України, як соціально-економічної системи з орієнтацією на
майбутнє, що вважається продуктом творчої діяльності. Це рівень
формування національної ідеї і ідеалів на основі онтологічних
підстав розвитку, з урахуванням зовнішніх і внутрішніх
імперативів збереження української ідентичності та місії країни
у світовій спільноті.
4. Організаційне планування інтелектуальної (управлінської)
праці публічних службовців усіх рівнів і ланок через моделювання
і нормування управлінської їх діяльності, а також систему
організаційно-контрольного управління.
5. Управління продуктивністю інтелектуальної (управлінської)
праці публічних службовців усіх рівнів і ланок з урахуванням таких
механізмів, як: управління знаннями та досвіду, креативність та
творчий підхід.
6. Поглиблене використання новітніх інформаційних
технологій задля аксіологічного (ціннісного) формування правової
бази, забезпечення комплексного планування на усіх рівнях
публічного управління.

1. Биосфера. Мысли и наброски. Сборник научных работ
В. И. Вернадского / под ред. К. А. Степанова – М. : Изд. Дом
«Ноосфера». – 2001. – 244 с.
2. Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление /
В. И. Вернадский. – М. : Наука, 1991. – 271 с.
3. Жульков М. В. Социально-философские проблемы ноосферного
развития / М. В. Жульков // Вестник Поморского государственного
университета. Серия «Гуманитарные и социальные науки». – 2010. –
Вып. 7. – С. 128–131.
4. Кузнецов О. Л. Система Природа-Общество-Человек: устойчивое
развитие / О. Л. Кузнецов, П. Г. Кузнецов, Б. Е. Большаков ; Государст-
венный научный центр РФ ВНИИгеосистем, Международный
университет природы, общества и человека «Дубна». – Дубна, 2000. –
390 с.
5. Міжнародна екологічна безпека: проект резолюції Генеральної
Асамблеї ООН від 30 жовтня 1987 р. // UN Doc. A/C.2/42/L.34. 1987.
30 oct.
6. Моисеев Н. Н. Человек и Ноосфера / Н. Н. Моисеев. – М. :
Молодая гвардия, 1990. – 351 с.
7. Урсул А. Д. Проблема безопасности и учение о ноосфере /
А. Д. Урсул, А. Л. Романович // Реалии ноосферного развития. –
М. : Изд. Дом «Ноосфера», 2003. – 396 с.
74
Ревенко Тетяна Вікторівна,

к.держ.упр., провідний спеціаліст відділу організації наукових
досліджень та інформаційно-аналітичної роботи ХарРІ НАДУ;
Тимошенко Валерія Вікторівна,
завідувач сектором управління персоналом Головного
управління Держпродспоживслужби в Харківській області
НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «КАР’ЄРА»
Звернення до службової кар’єри як до предмета наукового

дослідження обумовлено, перш за все, необхідністю запровадження
авторитетної і стабільної державної служби, основним завданням
якої має стати ідеологія функціонування державного апарату для
забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян,
надання їм державних послуг. Тобто йдеться про формування
корпусу державних службовців з високим рівнем професійної
компетентності, почуттям персональної відповідальності і таких,
які здатні оперативно й ефективно вирішувати державні завдання
і функції на всіх рівнях державного управління.
Слід зазначити, що кар’єра характерна для будь-якої
ієрархічної системи, а службова кар’єра не тільки є притаманною
державній службі, але й є наскрізним чинником інституту
державної служби. Службова кар’єра безпосередньо супроводжує
практично всі його субінститути (вступ на державну службу,
просування по державній службі, припинення державної служби,
правовий статус державного службовця тощо).
Поняття «кар’єра» висвітлюється у працях науковців з
економіки, психології, філософії та ін.
В економічній літературі поняття кар’єри трактується по-
різному. Кар’єра – послідовність посад, що займає людина протя-
гом життя [1, с. 7]. О. Крушельницька та Д. Мельничук стверджу-
ють, що в широкому розумінні кар’єра означає успішне просуван-
ня в службовій, науковій чи виробничій діяльності, у досягненні
слави, більш високого статусу, влади, матеріальних цінностей.
Ці ж автори говорять, що кар’єру можна розглядати не тільки як
просування від однієї посади до іншої більш високої (посадовий
ріст), а й як оволодіння суміжною професією, новими знаннями,
досвідом, навичками (професійний ріст) [5, с. 118]. Як зазначає
О. Кисельова, кар’єра – це просування працівника по службових
сходах, зміна професії, спеціальності, кваліфікації, статусу (поса-
ди), ролі (обов’язків); це ієрархічне відображення шляху посадо-
вого просування людини протягом усього трудового періоду або
його відрізка [3, с. 10].
75
У науковій психологічній літературі поняття «кар’єра»

трактується як: 1) вид професійної діяльності на окремих ета-
пах трудового шляху людини; 2) професійний ріст і накопичен-
ня майстерності, професійних занять і активної життєвої позиції
протягом робочого життя людини; 3) види діяльності, поєднані зі
способом життя, які реалізують життєві цілі; 4) як професійний
досвід конкретної людини, що стосується не тільки професії;
5) праця, робота, служба; посада; професія-покликання із вклю-
ченням як службової, так і неслужбової діяльності, яка свідомо
підкоряється досягненню певної мети [4].
Грецькі філософи-софісти пов’язували кар’єрний успіх з
публічним успіхом, перемогою у суперечці. Їх філософія зводила-
ся до того, що істини немає, а є тільки думка індивіда про влас-
не місце під сонцем і думка оточуючих про цього індивіда, яким
треба вміти управляти. Істина – це вигода сильнішого, а успіх –
єдиний доступний смертним вид щастя. Домогтися успіху можна
тільки управляючи думкою аудиторії, тому той, хто вміє переко-
нувати, правий (раз істини немає). Отже, кар’єру треба будува-
ти суспільну, точніше політичну і визнання суспільства не зму-
сить себе чекати. При софістичному уявленні про кар’єру людина
розглядає інших як щабель для особистого росту. Існує й пробле-
ма з мотивацією: досягнувши одного рівня успіху (матеріального),
людина не прагне потрапити на наступний (духовний), оскільки в
неї відсутня внутрішня ієрархія цінностей і цілей. Надалі західна
християнська цивілізація відкинула софістичний підхід, вивівши
на перший план ідею самозростання людини [6].
Західне поняття «кар’єра» органічно існує в східному світі за-
вдяки його традиційним цінностям і філософськім принципам.
На Сході є безліч різних концепцій, які здатні стати фундаментом
успішної кар’єри, наприклад:
– конфуціанській принцип сяо (шанування старших);
– японській принцип відданості Дому (клану і сімейній
справі);
– індійська ідея Закону-Дхарми (універсальний закон приз-
начення).
У науковій літературі з питань управління персоналом
зустрічаються різні підходи до класифікації видів кар’єри.
Більшість авторів поділяють кар’єру на професійну і посадову.
Дану класифікацію вважаємо за доцільне застосувати до держав-
них службовців, адже вона не суперечить нормативно-правовим
актам та відповідає специфіці державної служби.
Так, професійна кар’єра – це становлення державного служ-
бовця як професіонала, кваліфікованого фахівця у сфері державної
76
служби, що відбувається протягом усього трудового життя.

Дана кар’єра характеризується тим, що державний службовець у
процесі своєї професійної діяльності проходить різні стадії розвитку:
навчання, вступ на державну службу, професійне зростання,
підтримка індивідуальних професійних здібностей, вихід на
пенсію. Вона може реалізовуватися в різних органах державної
влади і йти за лініями: спеціалізації (поглиблення в одній сфері
діяльності) і транспрофесіоналізації (оволодіння іншими сферами
діяльності) [2].
Посадова або внутрішньорганізаційна кар’єра передбачає
зміну переважно посадового статусу державного службовця, цей
рух відбувається в рамках формальної структури організації.
Виділяють чотири моделі посадової кар’єри:
– вертикальна кар’єра;
– горизонтальна кар’єра;
– ступінчаста кар’єра;
– доцентрова кар’єра [2].
Більш докладно зрозуміти поняття «кар’єра» можна
дослідивши класифікацію її видів. У таблиці представлено
класифікацію видів кар’єри.
Таблиця
Класифікація видів кар’єри
№ Підстави класифікації Основні види кар’єри
з/п
1 З позицій мотивації владна, кваліфікаційна, статусна, моне-
тарна
2 За швидкістю, послідовністю суперавантюрна, авантюрна,
проходження ступенів кар’єри традиційна (лінійна), послідовно-кризова,
і з урахуванням перспективної прагматична, завершальна,
орієнтації та особистісного сен- перетворююча, еволюційна
су кар’єри
3 За часом здійснення нормальна, повільна, швидкісна і десантна.
4 Виходячи з активності та ситуаційна (кар’єра «від начальника»,
професіоналізму самого дер- кар’єра «від об’єкта», власноручна кар’єра,
жавного службовця кар’єра «по трупах»), системна («трамплін»,
«сходи», «змія», «роздоріжжя»)
5 За успішністю успішна або нескладена
6 За ступенем реалізованості реальна та потенційна
7 За родом занять кар’єра політика, громадського діяча,
юриста, економіста, державного службовця
(службова кар’єра) та ін.
Таким чином, існують основні два підходи до трактування
поняття «кар’єра». З одного боку кар’єру визначають як просу-
вання по службових сходах, професійний шлях, а з іншого, як
процес успішної професійної самореалізації, самовираження, що
підкріплюється визнанням з боку соціуму.
77

1. Аширов Д. Управление карьерой в организации / Д. Аширов,
А. Егоров. – М. : Московский международный институт эконометрики,
информатики, финансов и права, 2002. – 163 с.
2. Балабанова Л. Управління персоналом : [підручник] /
Л. Балабанова, О. Сардак. – Х. : Центр учбової літератури, 2011. – 468 с.
3. Киселева Е. Планирование и развитие карьеры : учебное
пособие для студентов высших учебных заведений / Е. Киселева. –
Вологда : Легия, 2010. – 332 с.
4. Корнієнко І. Професійні орієнтації в системі життєвих стратегій
старшокласника / І. Корнієнко // Практична психологія та соціальна
робота. – 2000. – № 5. – С. 35–38.
5. Крушельницька О. Управління персоналом : [навчальний
посібник] / О. Крушельницька, Д. Мельничук. – Вид. 2-ге, перероб. й
доп. – К. : Кондор, 2006. – 308 с.
6. Шаповалова Н. Трактовка поняття «кар’єра» з точки зору
різних філософій світу / Н. Шаповалова // Педагогіка та психологія. –
2013. – Вип. 43. – С. 103–109.
Клименко Наталія Григорівна,

к.держ.упр.,
доцент кафедри економічної теорії та фінансів ХарРІ НАДУ
ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК МЕНЕДЖМЕНТУ

ЯК СУСПІЛЬНОЇ НАУКИ
Сучасна система поглядів на управління сформувалася під

впливом об’єктивних змін у світовому суспільному розвитку.
Перша половина ХХ ст. для багатьох країн світу була періодом
індустріального розвитку суспільного виробництва, початок, яко-
му поклала промислова революція попереднього століття. Теоре-
тики і практики управління того часу розглядали організації як
закриті системи. Мабуть, цей підхід сформував у той час таку
систему поглядів на управління, яка мала такі основні риси:
1. Підприємство – закрита система, для якої характерна пев-
на стабільність цілей, задач і умов діяльності.
2. Головний фактор успіху і конкурентоспроможності – зрос-
тання масштабів виробництва продукції та послуг.
3. Головне завдання менеджменту полягає в раціональній
організації виробництва, ефективному використанні всіх видів
ресурсів та зростанні продуктивності праці.
4. Головними джерелами додаткової вартості виступають
фактори виробництва і продуктивності праці працівників.
5. Основою системи управління є контроль усіх видів
діяльності, функціональне розмежування роботи, норми, стан-
78
дарти та правила, які забезпечують дисципліну, порядок та ефек-

тивне використання усіх видів ресурсів [1; 3].
У 90-рр. ХХ ст. головну увагу у принципах управління
приділяли людському чи соціальному аспекту управління: менед-
жмент спрямований на людину, для того, щоб спонукати людину
до сумісних дій, робити їх зусилля більш ефективними; менед-
жмент є невід’ємною частиною культури, заснований на довірі
людям; менеджмент формує комунікації між людьми і визначає
індивідуальний внесок кожного працюючого у загальний резуль-
тат; етика у бізнесі – золоте правило менеджменту [1; 3; 4].
Парадигма любої суспільної науки, і менеджменту також,
засновується не уявленнях про реальність. Їх формують вчені,
викладачі і практики. Але і самі уявлення впливають на те, що у
даній сфері знання вважається реальністю – те, що розуміють під
реальністю вчені, викладачі, практики.
Як приклад доречно згадати одного з перших фахівців з
менеджменту – Мері Паркер Фоллет. Оскільки її уявлення про
реальність не відповідали уявленням, які панували в науці про
менеджмент у той час, дослідницю «забули» задовго до її смерті, а
про її праці чверть століття практично ніхто не згадував. Але за-
раз ми розуміємо, що її погляди на суспільство, людину та менедж-
мент більш близькі до дійсності того часу, ніж погляди, на які спи-
рались діячі менеджменту.
Був період, коли «проповідували» колективний труд як єдино
«правильний» принцип організації для виконання будь-якого за-
вдання. Це уявлення існує з перших років появи теорії менед-
жменту, коли Анрі Файоль (1841–1925) у Франції і Вальтер Рате-
нау (1867–1922) в Німеччині вперше задумалися над питаннями
організації праці. Пізніше виникла проблема не у відповідності
колективної праці вимогам «правильної» організації, а в тому, що
сама теорія про існування одного «правильного» типу організації
стала неспроможною [2].
З тих пір, як почалося серйозне вивчення теорії менеджмен-
ту, а це слід віднести до початку 30-х років, більшість вчених і
практиків дотримувалися двох систем уявлень про реалії менед-
жменту.
Перша система ґрунтується на науці менеджменту й
спирається на такі уявлення:
1. Менеджмент – це менеджмент бізнесу.
2. Існує – або повинна існувати – одна правильна організаційна
структура.
3. Існує – або повинен існувати – один правильний спосіб
управління персоналом.
79
Друга система ґрунтується на практиці менеджменту, і в її

основі лежать такі уявлення:
1. Технології, ринки і кінцеве використання – задані.
2. Галузь діяльності менеджменту визначена юридично.
3. Менеджмент сфокусований на внутрішній сфері
організації.
4. Економіка, існуюча в межах державних кордонів,
становить «природне екологічне середовище» підприємництва та
менеджменту.
До 30-х років ті деякі автори і філософи, які присвятили себе
цій науці, починаючи з Фредеріка Уінслоу Тейлора (1856–1915) на
рубежі століть і закінчуючи Честером Барнардом (1886–1961) в
середині ХХ ст., вважали, що менеджмент бізнесу є всього лише
підвидом загального менеджменту [2].
Початок практичного застосування теорії менеджменту
було покладено не в комерційних, а в громадських і державних
організаціях. Фредерік У. Тейлор, родоначальник «наукового
менеджменту», був одним із перших, хто використовував
терміни «менеджмент» і «менеджер» в їх сучасному значенні.
На своїй візитівці він позначив свою посаду як «Консультант з
питань менеджменту»; пояснюючи, що обрав цей термін, щоб
підштовхнути потенційних клієнтів до усвідомлення того, що їм
пропонується щось абсолютно нове. І у своїй доповіді Конгресу
США в 1912 р. Тейлор як «дійсний приклад» застосування
«наукового менеджменту» навів не комерційне підприємство, а
некомерційну організацію – клініку Мейо; саме після цієї доповіді
у Сполучених Штатах Америки задумалися про менеджмент.
Найвідоміше застосування «наукового менеджменту» Тейлора
також мало місце не в комерційної організації, а в Уотертаунському
Арсеналі армії США, що належить державі і знаходиться в
державному управлінні. Перша посада, яка відповідала терміну
«менеджер» в його сучасному розумінні, також з’явилася не
в «бізнесі. Це був «керуючий містом». Перше усвідомлене й
цілеспрямоване застосування «принципів управління Тейлора»
відбулося не в комерційній сфері, а в процесі реорганізації армії
США в 1901 р., проведеної Еліу Рутом, міністром оборони при
Теодорі Рузвельті [2].
Перший Конгрес з менеджменту, що відбувся в Празі у
1922 р., організували не бізнесмени, а Герберт Кларк Гувер
(1874–1964), який був на той час міністром торгівлі США, і Томаш
Масарик (1850–1937) – історик, президент Чехословаччини. Мері
Паркер Фоллет, чия діяльність у сфері менеджменту почалася
80
приблизно в той же час, не робила відмінностей між комерційним

і некомерційним менеджментом. Вона говорила про менеджмент
організацій, що спирається на одні й ті ж принципи.
Поштовхом до ототожнення менеджменту взагалі з
менеджментом бізнесу стала Велика депресія з її ворожим
ставленням до комерції і «презирством» до «капітанів» бізнесу.
Щоб його не плутали з менеджментом бізнесу, менеджмент
у громадському секторі був перейменований на «державне
управління» та оголошено окремою дисципліною, що самостійно
вивчається в університетах, з власною термінологією та кар’єрною
драбиною. Водночас дослідження особливостей менеджменту
перспективної клініки (чим займався, зокрема, Раймонд Слоун)
було виділено в самостійну дисципліну й отримало назву
«менеджмент лікарень». Іншими словами, «політична коректність»
часів Депресії вимагала відмови від слова «менеджмент» [3-4].
Однак у післявоєнний період мода змінилася. До 50-х
років слово бізнес стало «пристойним» – значною мірою завдяки
успіхам менеджменту бізнесу в США в період Другої світової
війни. Термін «менеджмент бізнесу» дуже скоро став «політично
коректним», перш за все як галузь науки. І з того часу менеджмент
як у суспільній свідомості, так і в науковому світі ототожнюється
виключно з «менеджментом бізнесу» [2].
Сьогодні, однак, ми починаємо виправляти цю помилку
більш ніж півстолітньої давності. Як доказ можна навести
перейменування багатьох «бізнес-шкіл» на «школи менеджменту»,
зростаюче число кадрових пропозицій цих шкіл «некомерційному
менеджменту», появу «програм підготовки фахівців топ-
менеджменту» для керівників як комерційних, так і некомерційних
організацій, а також відділень «менеджменту церкви» на
факультетах богослов’я.

1. Діденко В. М. Менеджмент : підручник. – К. : Кондор, 2008.
2. Друкер П. Практика менеджмента : учеб. пособие. – М. : Изд.
Дом «Вильяме», 2000.
3. Завадський І. С. Менеджмент. – К. : Вид-во Своп. ун-ту, 2001.
4. Хміль Ф. І. Менеджмент : підручник. – К. : Вища шк., 1995.
81
Александров Олександр Володимирович,

аспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування
НАДУ при Президентові України
ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:
Однією з загальних світових тенденцій сучасності є

перехід світового суспільства до наступної стадії розвитку –
глобального інформаційного суспільства, в якому інформація
стає стратегічним ресурсом та ініціатором трансформації
постіндустріального суспільства [8]. Осмислюючи пробле-
му розвитку інформаційного суспільства, українські науковці
все частіше звертаються до Концепції ноосфери (гр.“ноос” –
розум), опрацьованої видатним українським науковцем
В. І. Вернадським [3, c. 14], який наголошував, що людство стає
потужною геологічною силою, і перед ним, перед його думкою
й працею стає питання про перебудову біосфери в – ноосферу.
Ноосфера – останній з багатьох станів еволюції біосфери в
геологічній історії – стан наших днів [1, с. 32].
У 1882 р. В. І. Вернадський наголошував, що ніколи раніше
людина не мала такого впливу на оточуючу природу [1, с. 153],
проте, втручання людини в природні процеси призвело до
екологічної кризи. Саме Концепція ноосферного регіонального
управління формує вагомий теоретичне підґрунтя пошуку шляхів
подолання її наслідків.
Тому державне управління екологічними ризиками розвитку
повинно ґрунтуватися на ноосферній парадигмі [3, c. 18].
Від стану сформованості інформаційного суспільства зале-
жить ефективність інформаційно-аналітичної діяльності. Рівень
розвитку інформаційно-аналітичної діяльності у провідних країнах
світу є результатом тривалого історичного процесу еволюційних
і революційних перетворень. При цьому чітко відслідковується
взаємозв’язок між розвитком суспільства та зростанням потреби
суб’єктів в інформації. Ефективності інформаційно-аналітичної
діяльності, як одній із функцій управління, що має вагоме значен-
ня та складає фундаментальну основу ефективного державного
управління, у європейській політичній та державно-управлінській
науці приділяється належна увага.
В умовах глобалізаційних процесів на державно-
управлінську систему кожної держави впливає значна кількість
зовнішніх факторів. З метою передбачення та нейтралізації не-
гативних тенденцій, розробки альтернативних шляхів розвит-
82
ку до інформаційно-аналітичної діяльності, як особливого нап-

ряму діяльності, що пов’язаний з виявленням, опрацюванням,
збереженням та поширенням інформації переважно у сфері
управлінської, політичної та економічної діяльності [6], у країнах
ЄС залучають як державні наукові установи, так і незалежні
аналітичні центри (Think Tank)
Інформаційно-аналітична діяльність та її основний
цілепокладаючий напрям – інформаційно-аналітична робота,
у комплексі з інформаційно-аналітичними системами утворю-
ють інформаційно-аналітичне забезпечення органів державного
управління [2]. А сукупність технологій, методів збирання та об-
робки інформації, що характеризує об’єкт управлінського впливу
(соціальні, політичні, економічні чи інші процеси), специфічних
прийомів їх діагностики, аналізу та синтезу, а також оцінки
наслідків прийняття різних варіантів рішень [5, с. 10] утворюють
інформаційно-аналітичне забезпечення управлінської діяльності.
Система інформаційного-аналітичного забезпечення державного
управління – це взаємозалежна та, відповідним чином, сформо-
вана сукупність інформаційних, організаційних, інституційних,
методичних, програмно-технологічних компонентів, що забез-
печують необхідну якість прийнятих управлінських рішень
за рахунок раціонального використання інформаційних
ресурсів та технологій: з поєднанням принципів проблемної
орієнтації та програмно-цільової установки як відносно тема-
тики інформаційного забезпечення, так і відносно вибірковості
інформації, з врахуванням того, що для управлінської сфери,
політики та економіки, важливим є не стільки своєчасне ознай-
омлення з первинною інформацією, скільки випереджувальне ви-
явлення проблемних ситуацій та прогноз розвитку подій [7].
З метою підвищення ефективності інформаційно-аналітичної
роботи та впливу діяльності Think Tank країн ЄС на формуван-
ня, в тому числі й регіональної політики, залучають науковців
та дослідників, які мають досвід у відповідній сфері, прово-
дять зустрічі з політичними лідерами та особами, що приймають
політичні рішення, практикують обмін досвідом та поширення
ідей в рамках робочих груп, семінарів, конференцій з залучен-
ням фахівців різних областей тощо [4], здійснюють моніторинг
динаміки цивілізаційного розвитку та оприлюднюють прогнози
перспектив розвитку.
Проте, потреба інформаційно-аналітичного супроводу
державно-управлінських рішень не завершується з формуванням
прогнозного висновку, інформаційно-аналітичний супровід без-
посередньо забезпечує оперативний інформаційний контроль, що
83
дозволяє вчасно та об’єктивно знати про сприйняття, взяття до

виконання, реалізацію та про результати впровадження прийня-
того управлінського рішення.
В сучасних умовах інтерес до Концепції ноосферного
управління зумовлений тим, що в ній закладено принципово нову
єдність суспільства та природи, висвітлено особливості якісно
нового рівня діяльності людини в біосфері, а також місця і ролі
інформації та інформаційних технологій [3, c. 14] у формуванні
державної політики, регіональної в тому числі.
Ідея розвитку інформаційного суспільства в бік ноосфер-
ного суспільства є конструктивною альтернативою наявній на
сьогоднішній день тенденції його розвитку як суспільства ри-
зику, враховуючи, що сучасні планетарні процеси, як вважав
В. Вернадський, характеризуються переходом біосфери в новий
стан – ноосферу [3, c.15].

1. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера / В. И. Вернадский. –
М. : Айрис-пресс, 2007. – 574 с.
2. Карпенко О. В. Функціонально-технологічні механізми
інформаційно-аналітичного забезпечення органів державного
управління: автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 /
О. В. Карпенко ; Акад. муніцип. упр. – К., 2010. – 20с.
3. Колесніков Б. П. Державна політика розвитку інформаційного
суспільства в Україні: ноосферна парадигма / Б. П. Колесніков // Теорія
та практика державного управління. – 2013. – Вип. 2. – С. 13–19.
4. Попов О. Є. Пріоритети діяльності інститутів інтелектуального
забезпечення політики в Європейському Союзі / Є. О. Попов //
Філософія і політологія в контексті сучасної культури. – 2012.– Вип. 4(3).
– С. 175–179.
5. Практичні елементи інформаційно-аналітичної роботи: метод.
реком. / уклад. : С. О. Телешун, О. Р. Титаренко, І. В. Рейтерович,
С. І. Вировий ; за заг. ред. д.політ.н. С. О. Телешуна. – К. : Вид-во
НАДУ, 2007. – 60 с.
6. Телешун С. О. Політична аналітика в системі публічного
управління / Телешун С. О., Сьомін С. В., Титаренко О. Р. та ін. – К. :
НАДУ, 2008.– С. 38.
7. Титаренко О. Р. Шляхи удосконалення інформаційно-
аналітичної діяльності в системі державного управління України /
О. Р. Титаренко, О. В. Александров // Підготовка фахівців у галузі знань
“Державне управління”: вимоги до змісту та відповідність сучасним
викликам: матеріали щоріч. наук.-практ. конф. за міжнар. участю
(Київ 6–7 листоп. 2014 р.) / за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка, М. М. Білинської,
В. М. Сороко. – К. : НАДУ, 2014. – 316 с. – С. 99–100.
8. Bell, D. The social Frameworks of the Information Society. – N.Y. –
1979 – MIT Press, pp. 500–549.
84
Грабар Наталія Сергіївна,

аспірант кафедри державного управління ХарРІ НАДУ
ФЕНОМЕН БЮРОКРАТІЇ
В ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
Протягом останніх трьох років в Україні здійснюється взя-

тий керівництвом держави курс на системну модернізацію,
яка повинна наблизити країну до європейських стандартів у
політичній, економічній, соціальній та інших сферах. У таких
умовах особливої актуальності набуває питання теоретичного
обґрунтування феномену бюрократії, її місця та ролі в політичній
системі суспільства.
Протягом усього періоду існування інституту держави
були люди, які на постійній основі здійснювали її функції щодо
управління соціальними та економічними процесами. Часто зали-
шаючись непоміченими, вони виконували велику кількість робо-
ти, пов’язану із підготовкою та реалізацією управлінських рішень,
що ухвалювалися правителями: монархами, президентами тощо.
Професійно підготовлений апарат необхідний кожному керівнику
держави або органу влади, адже без нього не може здійснюватися
державне управління. Між тим, вивчення бюрократії як соціально-
політичного явища завжди було пов’язане з численними трудно-
щами: невизначеністю самого об’єкта дослідження, різним стату-
сом публічних службовців в різних країнах, недооцінкою їх ролі у
функціонуванні державної влади. Саме тому тривалий час фено-
мен бюрократії залишався поза увагою науковців.
Одним з перших його ґрунтовний аналіз на початку ХІХ ст.
зробив німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель
(1770 – 1831 рр.) у роботі «Філософія права» [1]. Державна
бюрократія характеризується Гегелем як головна пануюча скла-
дова суспільства, де зосереджені національна свідомість, освіта і
професіоналізм. При цьому вона, за Гегелем, виконує роль моста,
що пов’язує державу з громадянським суспільством.
У роботах французького і британського вчених А. де Токвіля
(1805 – 1859 рр.) та Дж. Мілля (1806 – 1873 рр.) бюрократія, навпа-
ки, стала об’єктом критики. Алексис де Токвіль убачав бюрократію
одним із ворогів свободи і демократії [2], а Джордж Міль у своїх
роботах протиставляв бюрократію і парламентську демократію
як два протилежних типи політичної системи [3].
Німецький науковець К. Маркс (1818 – 1883 рр.) також на-
давав критичні оцінки бюрократії [4], визначаючи її як систему
управління, що здійснюється за допомогою апарату, відірваного
85
від народу та його інтересів. Він розглядав бюрократію як

«організм-паразит», принципово не здатний відігравати по-
зитивну роль в житті суспільства, як знаряддя управління і
підпорядкування панівного класу, яке виконує функцію збере-
ження політичної влади буржуазії.
У наукову полеміку з К. Марксом щодо сутності та рис
бюрократії та її ролі в суспільному розвиткові вступив його
земляк М. Вебер (1864 – 1920 рр.). М. Вебер стверджував, що
бюрократичне управління в чисто технічному сенсі наближається
до найбільш досконалої праці в контексті точності, стійкості,
дисципліни, надійності, інтенсивності праці, в його формально
універсальній застосовності до виконання будь-яких завдань.
Таким чином, воно є найбільш раціональною формою панування,
і отже, воно сьогодні просто необхідно для особистого або ділового
управління масами. [5],
Проблему підзвітності і відповідальності бюрократії перед
суспільством досліджував Р. Мертон (1910 – 2003 рр.). У своїй роботі
«Бюрократична структура і індивідуальність» він стверджує, що
бюрократія не здатна змінюватися відповідно до трансформацій
суспільства, і що це може привести до того, що наявні вміння
і навички чиновників в нових умовах можуть привести до їх
нездатності виконувати суспільно значущі функції [6].
Великий внесок у критику теорії бюрократії вніс економіст
Людвіг фон Мізес (1881 – 1973 рр.). Він зазначав, що бюрократична
система проникнута фанатичною ворожістю до вільного
підприємництва і приватної власності. Вона паралізує бізнес і
знижує продуктивність праці. Бездумно витрачаючи гроші, вона
розбазарює багатство нації. Вона неефективна і марнотратна.
Хоча свою діяльність вона називає плануванням, у неї немає
певних планів і цілей. Вона не єдина і неоднорідна: різні бюро і
агентства переслідують взаємовиключні цілі. Результатом є розпад
всього соціального механізму виробництва і розподілу» [7].
Аналіз теорії бюрократії дозволив виділити п’ять основних
етапів розвитку наукової думки щодо бюрократії (перший
етап – початок – середина ХІХ ст. – бюрократія розглядається
як носій загального інтересу; другий етап – середина – кінець
ХІХ ст. – бюрократія уявляється як ворог свободи і демократії,
паразит на тілі суспільства; третій етап – початок – середина
ХХ ст. – бюрократія виступає раціональною формою управління,
ефективним інструментом виконання політичних рішень;
четвертий етап – середина – кінець ХХ ст. – бюрократія
характеризується як складова політичної системи суспільства;
п’ятий етап – кінець ХХ ст. – до т.ч. – бюрократія є гальмом
86
прогресивного розвитку суспільства, «держава в державі», яка

працює виключно на себе). При цьому кожен наступний етап
характеризувався запереченням попереднього. Період ідеалізації
бюрократизації змінювався періодом її жорсткої критики, і
навпаки, період критики змінювався етапом підкреслення її
заслуг та виділенням переваг.
Аналіз теорії бюрократії і підходів до розгляду цього феномену
дозволяє відзначити полярність підходів щодо оцінки функцій та
ролі бюрократії у суспільному розвитку. Між тим, не дивлячись
на існуючі недоліки, дана теорія може слугувати теоретичною
основою для розробки різноманітних стратегій, програм і проектів
розвитку публічної служби на державному, регіональному
та місцевому рівнях, адже професійність, відповідальність,
незалежність, точність, стійкість, дисципліна, надійність, висока
інтенсивність праці працівників органів влади виступають
сьогодні запорукою успішної реалізації будь-яких управлінських
рішень.
Таким чином, теорія бюрократії не заперечуючи надбань
сучасних наукових теорій, може виступити підґрунтям для
побудови такої моделі публічного управління, основу якої
складали б компетентність, незаангажованість, відданість справі
працівників владних структур, чітка правова регламентація,
організованість та ефективність діяльності всієї системи влади.
Організаційно-правові механізми побудови та впровадження
такої моделі в Україні стануть предметом подальших досліджень.

1. Гегель Г. В. Философия права / Г. В. Гегель ; пер. с нем. – М. :
Мысль, 1990. – 524 с.
2. Про державну службу : Закон України від 10.12.2015 р.
№ 889-VIII // ВВР України. – 2016. – № 4. – Ст. 43.
3. Милль Дж. Ст. Размышление о представительном правлении /
Дж. Ст. Милль. – СПб. : Изд. Яковлева, 1863. – 448 с.
4. Маркс К. К критике гегелевской философии права / Маркс К.,
Энгельс Ф. Соч. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 1. – С. 219 – 368.
5. Вебер М. Хозяйство и общество: очерки понимающей социо-
логии : в 4 т. / Макс Вебер ; [пер. с нем.] ; сост., общ. ред. и предисл.
Л. Г. Ионина ; Нац. исслед. ун-т «Высшая школа экономики». – М. : ИД
Высшей школы экономики, 2016. – Т. 1: Социология. – 445 с.
6. Мертон Р. К. Бюрократична структура і індивідуальність /
Р. К. Мертон. – М. : АСТ, 2006. – 873 с.
7. Мизес Л. Бюрократия. Запланированный хаос. Антикапиталис-
тическая ментальность / Л. Мизес. – М. : Дело, Catallaxy, 1993. – 240 с.
87
Голованова Наталя Вікторівна,

МЕДІАПРОСТІР ЯК СКЛАДОВА НООСФЕРИ
У 40-х рр. ХХ ст. академік Вернадський запровадив і розвинув

поняття «ноосфери» як вищої стадії розвитку біосфери: «…геологиче-
ски мы переживаем сейчас выделение в биосфере царства разума,
меняющего коренным образом и её облик и её строение – Ноосферу
<…> биогеохимия должна глубочайшим образом соприкасаться с
науками не только о жизни, но и о человеке, с науками гумани-
тарными» [3, с. 121]. Через 20 років після того розгорнув активну
діяльність Римський клуб (під керівництвом А. Печчеі). Ідея сталого
розвитку (sustainable development) набула всесвітнього значення і
є центральним змістом важливих рішень не лише на глобальному,
але й на національному, регіональному, локальному і особистісному
рівнях.
Україна офіційно підтримала ряд міжнародних рішень щодо
сталого розвитку, таких як «Порядок денний на XXI століття»
(Ріо-де-Жанейро, 1992), Декларація Тисячоліття ООН (2000),
Йоханессбурзька декларація та План реалізації рішень
Всесвітнього саміту ООН зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002),
«Майбутнє, якого ми прагнемо» (Ріо-де-Жанейро, 2012). 12 січня
2015 р. Президент України Петро Порошенко підписав Указ
«Про Стратегію сталого розвитку «Україна–2020».
Маємо зв’язок понять: біосфера-ноосфера-інфокомунікаційна
сфера, ментальне поле, медіапростір. Є проблема розуміння сутності
поняття медіапростору як такого у період розвитку суспільства
у напрямку суспільства інформаційного (постіндустріального)
та постінформаційного. Є різні підходи до розуміння концепції
інформаційного суспільства. Інформаційне суспільство – це пред-
мет дослідження й теоретичний образ, неясним є сам процес пере-
ходу до нього [11, с. 10-11].
Західна соціологічна література визначила інформаційне
суспільство як: «постбуржуазне» (Г. Ліхтхейм); «посткапіталістичне»
(Р. Дарендорф); «постмодерне» (А. Етціоні); «постцивілізаційне»
(К. Боулдинг); «постекономічне» (Г. Кан); «постпротестантське»
(С. Ольстром); «постідеологічне» (Л. Феєр); «постісторичне»
(Р. Сейденберг); «постпетролеум суспільство» (Р. Барнет);
«постіндустріальне» (Д. Белл). Це відповідає чотирьом моделям
[1, с. 231, 234 – 237, 270]: історико-соціологічна генералізація
інформаційного суспільства; інформаційне суспільство як соціально-
інженерний проект; інформаційне суспільство як техніцистський
ідеал; інформатизація західного товариства як глобальна інтеграція.
88
Свій погляд на характер інформаційного суспільства мали

Л. Мемфорд, М. Харрінгтон, П. Штерн [1, с. 234-236].
Ось визначення сучасної доби – доби «суспільства, яке
змінюється»: «епоха невизначеності» (Ю. Габермас); «світ, який втікає»
(Е. Гідденс); «кінець відомого світу» (І. Валлерстайн); «світ сучасності,
що тече» (З. Бауман) [5, с. 12]. Й. Масуда говорив, що духом но-
вого часу, «часу неоренесансу» будуть глобалізм та мирний симбіоз
людства та природи і розвиток основних наук. При цьому головною
відмінністю неоренесансу від ренесансу буде вивільнення людсько-
го духу. Старий ренесанс був ерою вибуху, неоренесанс буде ерою
імплозії (спрямований всередину вибуху). Старі територіальні кор-
дони руйнуватимуться. Суспільство являтиме собою поліцентричні
співтовариства громадян. Зникне бюрократична організація
привілейованого класу [1, с. 244-245].
Маємо такі інтегральні визначення інформаційного суспільства:
комунікаційне (Р. Брейтенштейн); наукове, знань, творче (М. По-
нятовський та ін.); багатоканальне, телематичне (Д. Мартін, М. По-
нятовський). Соціологи говорять про «теледемократію» та повер-
нення влади людям, про тісний зв’язок народів (Д. Мур, Г. Краух,
М. Лейвер, Г. Робінсон, Д. Рубенс).
О. Тоффлер ввів поняття інфоноосфери – перехідного етапу
на шляху трансформації суспільства до майбутніх цивілізацій, від
техногенеза до антропогенезу людської цивілізації. За О. Тоффле-
ром, в інформаційному суспільстві маємо «футурошок»: змінюється
роль управління й управлінців: вона стрімко зростає, водночас
роль спеціалістів, експертів, інтелектуалів є такою, що вона вище
самих засад ієрархічного, бюрократичного принципу організації,
взаємини будь у чому стають тимчасовими, «мобільними» [12].
П. Блонда бентежить атомізація людини й життя, що полегшує
керування нею [8]. Як зазначає І. Валлерстайн, «…сьогоднішній
вибір … – це перший вибір, до якого залучений увесь світ, оскільки
історична система, в якій ми живемо, вперше охоплює всю плане-
ту» [4].
Етапи становлення інформаційного суспільства у світі такі:
 середина ХХ ст. – стрибок у розвитку інформаційних
технологій;
 середина 60-х – кінець 80-х рр. ХХ ст. – футурологічний
етап (праці Д. Белла, З. Бжезинського, Р. Катца, М. Маклюена,
Й. Масуда, М. Пората, Т. Стоун’єра, Е. Тоффлера), знання та
інформація – стратегічний ресурс;
 1980–1990 рр. – епоха глобалізації (дослідження П. Дракера
та М. Кастельса), мережеві структури – водночас і засіб, і резуль-
тат глобалізації.
89
У 2000 р. країнами «великої вісімки» була прийнята

«Окинавська хартія», в якій викладено загальну програму вступу
людства у інформаційний вік. Наголошено на тому, що важливі
освіта і когнітивний розвиток як основа формування образу світу
[1, с. 259–266, 274–289].
Є різні визначення терміна «глобалізація» (Т. Левіт, К. Омас,
Р. Робертсон, М. Уотерс, Л. Февр та ін.). Сучасний варіант
глобалізації, за спостереженнями деяких аналітиків, полягає в
різкому збільшенні кількості недержавних суб’єктів міжнародного
життя. З’являються тренд-структури та мега-тенденції. Сучасне
суспільство визначається глобальним суспільством ризику (У. Бек).
Д. Пелтон вважає, що для кращого розуміння питань май-
бутнього необхідно вибрати ключові напрями, відпрацювати
категорійний апарат, необхідний синтез думок письменників та
філософів, таких, як М. Вебер, Т. Веблен, С. Гедіон, Д. Мітрані,
Б. Фаркас, О. Шпенглер, Е. Хаас.
У перспективі: всеукраїнський лінгвістичний діалог;
всеєвропейський лінгвістичний діалог; всесвітній лінгвістичний
діалог (В. Широков).
Є і вже втілюється ідея створення лінгвістичних атласів.
1871 р. Україна одна з перших у Європі створила карту мови,
було враховано 2,5 тис. населених пунктів і землі. Процеси
глобалізації створюють інформаційний простір, який вичавлює
на другий план національну ідентичність. У зв’язку з цим велика
роль етнічних фестивалів у збереженні ідентичності культур [2,
с. 135-136].
Структурно поняття медіапростору трактується різними
дослідниками по-різному. Але, на нашу думку, у всіх визначен-
нях він є багатоаспектною суперпозицією або віддзеркаленням
суперпозиції трьох видів просторів: інформаційного, віртуального
та фізичного. Про різні принципи підходів до поняття
медіапростору (текстоцентричний, структурний, територіальний,
технологічний, екологічний) пишуть П. Адамс, Е. Гідденс,
І. Гофман, Н. Коулдрі, А. Лефевр, А. Маккарті, Е. Нім,
Д. Фолкхаймер, А. Янссон [6; 14].
Для медіапростору характерні: поліфункціональність і
поліструктурність; “перетинання” функцій і структур, труднощі
визначення структур; рухливість хвиль медіапростору; розподіл
у просторі й розмитість різних смислів; неприступність для
безпосереднього спостереження; висока адаптивність нових
смислів; людиноцентризм; безмежність (регулюється так звани-
ми конвенціональними межами, пов’язаними з державною чи
військовою таємницею тощо) [7, с. 202 – 206; 12; 13].
90
Є кілька процесів, які вийшли з-під контролю людей:

медіаглобалізація; медіакратія; медіанерівність; медіазалежність.
Актуальним є формування інфоекополітики. У цьому сенсі важли-
во повернутися до прочитання робіт І. Валлерстайна, В. Вернадсь-
кого, Д. Гвішиані, Е. Геккеля, П. Доверна, Д. Медоуза, Н. Моїсеєва,
П. Тейяр де Шардена, Г. Хардин. Важливі шість принципів: прин-
цип сталого розвитку; принцип «той, хто забруднює, платить»;
принцип обережності; принцип справедливості; принцип прав
людини; принцип участі [15].
Національна держава у сучасному світі справляє вирішальний
вплив на еволюцію системи міжнародних відносин. Є певні
кількісні показники розвитку України в контексті інших країн.
За результатами міжнародних досліджень рейтинги України за
окремими індексами, що стосуються впровадження інформаційно-
комунікаційних технологій, становлять (2011–2016 рр.): глобаль-
ний індекс конкурентоспроможності 2011-2012 (WEF Global
Competitiveness Index) – 82 місце зі 142 держав; 2015-2016 – 79 місце
зі 140 держав, 2016-2017 – 85 місце зі 138 держав [17, с. 23]; індекс
технологічної готовності 2011-2012 (WEF Technological Readiness
Index) – 82 місце зі 142 держав; індекс мережевої готовності 2011-
2012 (WEF Networked Readiness Index) – 75 місце зі 142 держав,
2015 – 71 місце зі 143 держав, 2016 – 75 місце зі 151 держави [16];
готовність уряду (Government readiness) – 122 місце зі 138 держав;
використання урядом інформаційно-комунікаційних технологій
(Government usage) – 75 місце зі 138 держав; рейтинг за електрон-
ною готовністю 2010 (EIU eReadiness Ranking) – 64 місце зі 70 дер-
жав; індекс електронного уряду ООН 2012 (UN e-Government Index)
– 68 місце зі 193 держав, 2016 – 62 зі 193 держав, за інформацією
від 4.08.2016 готовність е-уряду України на 23 % перевищила
середній показник готовності по ООН [10; 18].
Україна мусить виробляти інформаційну політику з ураху-
ванням сучасних загроз. Згідно з дослідженнями Національної
ради України з питань телебачення та радіомовлення зараз у при-
кордонних районах Харківщини, зокрема Дергачівському у смузі
частот 87,6-107,7 МГц приймаються 13 програм ефірного радіо
Росії. У цифровому форматі в Харківському, Дергачівському,
Вовчанському, Великобурлуцькому, Дворічанському,
Куп’янському районах приймаються до 12 російських телепро-
грам. Усі ці телерадіопрограми порушують норми українського
телерадіопростору. Натомість розглядається проект Закону
України «Про засади діяльності мовлення територіальних гро-
мад в Україні». І станом на березень 2017 р. у Красноградсь-
кому, Балаклійському, Дворічанському, Шевченківському та
91
Балаклійському районах почалися процеси створення малопо-

тужних FM-радіо, програми яких будуть являти собою мовлення
місцевих громад. Створюється Суспільне телебачення в Україні.
Але є проблеми з якісними телерадіопрограмами. Є про-
блема урізання можливостей гуманітарної освіти в Україні.
Слово просвітян, науковців і митців не має достатнього впливу
на політику держави та процес прийняття державних рішень.
Є проблеми імплементації законодавчих ініціатив у практи-
ку. Зокрема такі документи, як Закон України від 16 червня
2016 р. № 1421-VIII «Про внесення змін у деякі закони України
щодо частки музичних творів державною мовою в програмах
телерадіоорганізацій», 27 рішень Національної ради України з пи-
тань телебачення і радіомовлення, прийняті від 7.07.2014 р. до
9.03.2017 р., щодо іноземних (російських) телепрограм, стосовно
яких встановлено обмеження щодо розповсюдження на території
України (78 каналів станом на березень 2017 р.), «чорний» список
Міністерства культури України, деякі рішення щодо внутрішньої
та зовнішньої політики потребують доопрацювання. За умов
ущільнення ноосфери, динамізму глобального медіапростору,
насичення простору соціальними змістами маємо простір будь-
якого дискурсу як частку медіапростору – багатоемоційний,
полілогічний, полізмістовний, класичні підходи не справляються,
потрібні підходи й методи постнекласичних наук.
Важливим є розроблення адекватних підходів та механізмів
щодо вирішення завдань інформаційної політики щодо реалізації
другого етапу (2016-2020 рр.) Стратегії розвитку інформаційного
суспільства в Україні [9; 10].

1. Александровская В. Идеальный образ: Концептуально-
психологические векторы исследования / В. Н. Александровская. –
Сумы : Университетская книга, 2015. – 340 с.
2. Вахніна Л. Роль етнічних фестивалів у збереженні
ідентичності слов’янських культур в умовах глобалізаційних викликів
/ Л. К. Вахніна // Міжнародна наукова конференція «Глобалізація/
європеїзація і розвиток національних слов’янських культур» (Київ,
24.05.2016 р.) : матеріали конф. – К., 2016. – 420 с.
3. Вернадский В. Научная мысль как планетное явление /
В. И. Вернадский. – М. : Наука, 1991. – 271 с.
4. Горовий В. М. Термінологічні характеристики
постіндустріального суспільства [Електронний ресурс] / В. М. Горовий.
– К. : Центр досліджень соціальних комунікацій, 2016. – Режим
доступу : http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&view
=article&id=1910&Itemid=505.
5. Князєв В. Філософські проблеми державного управління
[Електронний ресурс] / В. Князєв, Ю. Бакаєв, Т. Василевська та ін. –
92
К. : НАДУ, 2012. – 52 с. – Режим доступу : http://www.academy.gov.

ua/%5CNMKD%5Clibrary_nadu%5CNavch_Posybniky%5C1ccac80d-0-
edf-4c8a-97c1-7223d3f957c0.pdf.
6. Нім Е. Медиапространство: основные направления
исследований [Електронний ресурс] / Е. Нім. – М. : ВШЕ: Бизнес.
Общество. Власть, 2013. – № 14. – Режим доступу : https://www.hse.
ru/mag/27364712/2013--14/83292427.html.
7. Павлюк О. Екологія інформаційного простору України:
проблеми дослідження / О. Павлюк // Сучасна українська держава:
Вектори розвитку та шляхи мобілізації ресурсів / Всеукр. наук.-
практ. конф., 13 лютого 2016 р., м. Одеса. – Одеса, 2016. – 226 с.
8. Почепцов Г. Сучасні інформаційні війни / Г. Почепцов / К. :
ВД «Києво-Могилянська академія», 2015. – 497 с.
9. Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи
галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток
інформаційного простору України» : Постанова Верховної Ради України.
– К. : Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 17. – С. 191.
10. Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства
в Україні [Електронний ресурс] : розпорядження від 15 травня
2013 р. № 386-р. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/
show/386-2013-%D1%80.
11. Рубанець О. Інформаційне суспільство: когнітивний креатив
постнекласичних досліджень / О. М. Рубанець. – К. : ПАРАПАН, 2006. –
420 с.
12. Тоффлер А. Футурошок / А. Тоффлер ; пер. з англ. – СПб.,
1997. – С. 60–72, 139–165.
13. Хашиєва Л. В. Еволюція методів урядування та розвиток
проблемних політичних мереж на рівні Європейського Союзу /
Л. В. Хашиєва, А. Г. Єгіозар’ян // Теорія та практика державного
управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр»,
2015. – Вип. 3 (50) – С. 187–192.
14. Adams Paul C. Geographies of Media and Communication
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mgm.arizona.edu/
sites/default/files/articles-pdf/steinberg.pdf.
15. Beder S. Environmental Principles and Policies: An Interdis-
ciplinary Introduction [Електронний ресурс]. – Sydney: UNSW Press,
2006. – Режим доступу : http://en.wikipedia.org/wiki/Environmental_
Principles_and_Policies.
16. Global Information Technology Report 2016 [Електронний
ресурс]. – 2016. – Режим доступу : http://reports.weforum.org/global-
information-technology-report-2016/networked-readiness-index/.
17. Schwab K. The Global Competitiveness Report [Електронний
ресурс] / Klaus Schwab // World Economic Forum 2016–2017. –
Режим доступу : http://www3.weforum.org/docs/GCR2016-2017
/05FullReport/TheGlobalCompetitivenessReport2016-2017_FINAL.pdf.
18. Ukraine 23 % higher than world average in UN e-Government de-
velopment index [Електронний ресурс]. 04.08.2016. – Режим доступу :
http://dhrp.org.ua/en/news/1381-20160804-en.
93
Громико Олена Ігорівна,

аспірант кафедри державного управління ХарРІ НАДУ
ПРІОРИТЕТИ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

З УРАХУВАННЯМ ГЛОБАЛЬНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ
СВІТОВОГО СПІВТОВАРИСТВА
Суспільство, держава, система державного управління –

відкриті системи. Розвиток відкритих систем (у тому числі
складно організованих – свідомість людини, система державного
управління країни) відбувається за загальними для всього Космосу
об’єктивними законами. Знаючи і поважаючи Космічні закони, що
регулюють Світ, можна подолати будь-які кризи з найменшими
втратами й витратами, досягти великого успіху, опановуючи,
спрямовуючи, корегуючи та керуючи процесами всередині будь-
якої системи.
Одним Із таких законів розвитку відкритих систем є
закон самоорганізації. Будь-які зміна, трансформація системи
державного управління теж відбувається самоорганізовано як
реакція на внутрішні Й зовнішні фактори. Тому невипадково,
виявивши зміни в елементах системи: суб’єкті, об’єкті,
взаємозв’язках треба розуміти, що вони є або результатом змін
в інших складових системи (підсистемах) або – відповідь на
зовнішні процеси і перетворення.
Слід також розуміти, що найбільшого ефекту розвитку
система набуває тільки тоді, коли стратегія її розвитку співпадає
із стратегією розвитку Природи, Світу, Космосу.
Згідно з В. Вернадським наша планета і Космос уявляються
як єдина система, В якій життя як жива речовина зв’язує в єдине
ціле процеси, що протікають на Землі, з процесами космічного
походження.
Вже сьогодні сучасні досягнення науки дозволяють зробити
кроки у формуванні принципу єдності енергоінформаційної
взаємодії природи і суспільства і саме на цій основі створювати
глобальні загальносвітові нормативні акти, які, в подальшому,
можуть стати визначальним вектором космічного мислення і
світогляду, створять умови задля комфортного розвитку світового
співтовариства.
На сучасному рівні розвитку людської цивілізації розум
людини стає головним чинником розвитку та знищення людства.
Словосполучення «горе від розуму» стає пророцьким для людства.
Глобальне занурення світового суспільства в інформаційне
поле Землі завдяки прогресивним інформаційно-технологічним
можливостям змушує переглядати і адаптувати не тільки внутрішні
94
структурно-функціональні складові державного апарату, а і самі

механізми державного будівництва.
Перехід до інформаційної епохи передбачає необхідність
зміни відносин в усіх сферах суспільної життєдіяльності,
включаючи такі, як освіта, здоров’я, спілкування, комерція,
державне управління, дозвілля та багато іншого [1; 3]. Адже
змінюється світосприйняття людей. Настає всезагальне розуміння
глобальних можливостей, які дає інформаційна ера суспільству.
Людина інформаційної доби на якісно іншому рівні будує
відносини та веде діалог з державним апаратом, може займатися
тими видами комерції, які були їй недоступні в постіндустріальному
світі, виводить на новий рівень власну освіченість. З появою
якісно нових потреб у інформаційному забезпеченні зростає роль
інформаційно-аналітичного чинника у процесах прийняття державно-
управлінських рішень, вимоги щодо їх прозорості й відкритості,
підвищується значення зворотного зв’язку із громадянами.
Саме тому, як відповідь на загальносвітові суспільні зміни,
виникає новий спосіб організації державної влади – електронне
урядування. Яке за допомогою систем локальних інформаційних
мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, що забезпечує
функціонування органів влади в режимі реального часу та робить
максимально простим і доступним щоденне спілкування з ними
громадян, юридичних осіб, неурядових організацій. електронне
урядування стає сучасною глобальною тенденцією, що веде до
істотних змін у суспільних відносинах та в економіці [2; 4; 5].
Впровадження електронного врядування вимагає від
державних апаратів низки соціально-політичних рішень, що
відповідають трансформаціям в усіх сферах життєдіяльності
суспільств, зокрема, в процесах підготовки та прийняття рішень,
в змісті та формах державного управління, в уявленнях про
права людини, національну та особисту безпеку, в оцінюванні
стратегічних ресурсів тощо. При цьому не слід забувати про
те, що щоб суспільство не вигадувало задля самореалізації та
задоволення власних потреб, воно завжди залишається тільки
часткою (підсистемою) Великої системи, закони якої завжди є
базовими для розуміння і організації всіх її складових.
Тому сьогодні перед системою державного будівництва
кожної країни пріоритетною завжди повинна бути ціль не
задоволення інтересів суспільства, людини, громадянина, а ціль
створення комфортних, гармонічних і узгоджених з законами
розвитку Природи, Світу, Космосу умов задля самореалізації,
саморозвитку кожної людини і загалом суспільства.
Як наслідок, проста зміна акцентів запобігатиме запуску
(роботі) механізмів самознищення людства.
95

1. Повідомлення Європейської Комісії. «Європа 2020». Стратегія
для розумного, сталого та всеохоплюючого зростання [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/file/31493.
2. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в
Україні на 2007–2015 роки : Закон України від 09.01.2007 р. № 12 //
Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 102.
3. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» [Електрон-
ний ресурс] : Указ Президента України від 12.01.2015 р. № 5/2015 –
Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.
4. Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування
в Україні [Електронний ресурс] : Розпорядження Кабінету Міністрів
України від 13.12.2010 р. № 2250-р. – Режим доступу : http://zakon.
rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2250-2010-%F0.
5. Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства
в Україні [Електронний ресурс] : Розпорядження Кабінету Міністрів
України від 15.05.2013 № 386-р – Режим доступу : http://zakon2.
rada.gov.ua/laws/show/386-2013-р.
Дяченко Наталія Павлівна,

здобувач кафедри політичної аналітики і прогнозування НАДУ
при Президентові України
ФОРМУВАННЯ НООСФЕРНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
Як зазначав В. І. Вернадський, сучасна епоха швидкого

зростання обумовлена, головним чином, трьома загальними для
всього людства обставинами: розвитком знання та його наукової
організації; демократизацією суспільного й державного життя та
поширенням єдиної культури на всю земну кулю [1, с. 248].
Глобалізація, як комплексне явище, включаючи низ-
ку процесів, що відбуваються водночас, має кілька вимірів,
найбільш помітними та важливими серед яких є глобалізація
ринку, виробництва та інформації. В умовах, коли відбувається
глобалізація всіх процесів, на управлінську систему кожної дер-
жави впливає значна кількість екзогенних чинників, постає
нагальна потреба раціонального розуміння та обґрунтування
методології управління цими процесами. Як показує досвід су-
часних управлінських систем, застосування класичних підходів
до здійснення управління не завжди дає бажаний результат. Це
вимагає пошуку нових методів і форм здійснення державного
управління, які в своєму підґрунті будуть мати нові парадигмальні
основи [6, с. 3]. Глобалізація та поглиблення співпраці України з
Європейським Союзом суттєво сприяють інтенсифікації процесу
96
модернізації системи державного управління, що потребує науко-

во обґрунтованого супроводу підходів і механізмів, інноваційних
методів щодо подальшого демократичного розвитку.
Державне управління в умовах динамічного розвит-
ку потребує принципово нового, демократичного та прозоро-
го для громадськості механізму формування та впроваджен-
ня державної політики. За цих умов об’єктивно покладається
підвищена відповідальність на органи державної влади. Тому,
забезпечення ефективності управління соціально-економічними
та політичними процесами, вироблення прогнозного бачення
перспектив розвитку є надзвичайно актуальними завданнями в
сфері, як теоретичних досліджень, так і наукового обґрунтування
дійсності.
Розбудова сучасної української держави неможлива без
інноваційного управління, покликаного відповідати викликам
часу.
Саме ноосферна концепція управління, що осмислює уявлен-
ня про особливу роль людини у Всесвіті як єдиного носія розуму,
направлена на формування діалогу (полілогу) між людьми різних
культурних традицій, національностей, релігійних конфесій,
поколінь і гендерних відмінностей враховує індивідуалістичну
аксіологію індустріальної і постіндустріальної цивілізації [7, с. 16].
Така концепція складає основу Декларації тисячоліття ООН,
затвердженої Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 55/2 від
8.09.2000 р. [3].
Процеси змін, що відбуваються в світі відповідно до
усвідомлення недоцільності парадигми економічного зростання, та
зміни її новою альтернативною парадигмою коеволюції (постійна
взаємодія людських та природних систем, їх взаємний вплив та
постійна адаптація до змін), спрямував розвиток суспільних си-
стем, включаючи освіту та науково-техніко-технологічний про-
грес, у бік гармонізації, відповідності майбутнім потребам люд-
ства, збереження навколишнього природного середовища та
природно-ресурсного потенціалу, тобто започатковано перехід до
так званого сталого розвитку (англ.sustainable development) [5].
В останні десятиліття політична система України перебуває
в стані перманентної трансформації, що опосередковано вказує
на внутрішню незбалансованість і суперечливість процесів, що
відбуваються в суспільстві [8, с. 3]. За таких умов особливо зростає
потреба підвищення ролі прогнозування як складової аналітичної
діяльності органів державної влади, адже, від здатності дер-
жавного апарату на підставі отриманої інформації формува-
ти стратегічні завдання та приймати необхідні суспільству
97
управлінські рішення, залежить не лише ефективність діяльності

органів державної влади та місцевого самоврядування, а й
майбутнє України. Прогнозування, як складова аналітичної
діяльності органів державної влади, являє собою процес форму-
вання науково обґрунтованих передбачень перспектив розвитку
шляхом системного дослідження прогнозного фону, з метою ви-
явлення тенденцій та чинників впливу, формування прогнозів,
альтернативних у тому числі, моніторингу процесу впроваджен-
ня та верифікації результатів прийнятих управлінських рішень.
Дослідження об’єкту прогнозування необхідно здійснювати сис-
темно, з урахуванням взаємозв’язків усіх його структурних
елементів, системної ентропії, гомеостазу (здатності відкритої сис-
теми зберігати стійкість ендогенного стану шляхом скоординова-
них реакцій, спрямованих на підтримку динамічної рівноваги) та
з дотриманням принципів процесу прогнозування: системності,
достовірності актуальності, тощо.
Прогнозування, як одна з основних функцій державно-
го управління, за видом об’єкта прогнозування здебільшого
розподіляють на види: економічне прогнозування, бюджетне
прогнозування, соціальне прогнозування, демографічне прогно-
зування, прогнозування розвитку територій, екологічне прогно-
зування, політичне прогнозування, юридичне прогнозування,
прогнозування розвитку інноваційних технологій (технологічне
прогнозування), стратегічне прогнозування тощо.
Прогнозування розвитку територій реалізується на основі
аналізу демографічного, економічного, бюджетного прогнозів та
всіх інших видів і має за мету підвищення конкурентоспроможності
регіону. За регіональним охопленням розробляють глобальні,
регіональні, національні та територіальні прогнози.
Головними методологічними принципами формування дер-
жавних механізмів підвищення конкурентоспроможності регіону
є: відтворення адекватної моделі стану регіону та розробка його
бажаної моделі в майбутньому, відповідність цілей регіональної
політики реальним можливостям змін її об’єктів, урахування
взаємозв’язку всіх сфер функціонування регіону, в тому числі
зовнішнього середовища, взаємозалежність змін у регіональній
системі та системі регіонального управління, достатня кількість,
належне забезпечення і комбінування державних механізмів впли-
ву на регіони з відповідними недержавними механізмами [2].
До головних перешкод на шляху забезпечення ефективного
державного регулювання регіонального розвитку в Україні можна
віднести: відсутність системного підходу до регіональної політики,
98
невизначеність стратегічних перспектив регіонального розвитку;

недостатнє використання існуючих інструментів державного регу-
лювання, спрямованих на стимулювання розвитку регіонів, у тому
числі депресивних територій; низьку інституційну та фінансову
спроможність місцевих органів влади щодо вирішення питань
місцевого значення; відсутність дієвих та ефективних механізмів
формування місцевих бюджетів на основі гарантованих державою
соціальних стандартів надання послуг населенню незалежно від
місця проживання; незавершеність формування та недосконалість
моделі управління на регіональному рівні [4, с. 154].
З метою ефективного розвитку регіонів необхідно сформува-
ти філософію ноосферного регіонального управління, що базується
на науково обґрунтованих прогнозах регіонального розвитку та
враховує стан, тенденції та наявні ресурси.

1. Вернадский В. И. Начало и вечность жизни / В. И. Вернад-
ский. – М. : Сов. Россия, 1989. – 704 с.
2. Дегтярьова І. О. Державні механізми підвищення
конкурентоспроможності регіону : автореф. дис. ... д-ра держ. упр. :
25.00.02 / Ія Олександрівна Дегтярьова ; Нац. акад. держ. упр. при
Президентові України. – К., 2013. – 36 с.
3. Декларація тисячоліття ООН [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_621.
4. Лебединська О. Ю. Державне регулювання розвитку регіону:
проблеми та перспективи [Електронний ресурс] / О. Лебединська,
І. Валентюк // Вісник Національної академії державного управління
при Президентові України. – 2010. – № 3. – С. 151–156.
5. Політична аналітика в системі публічного управління : навч.
посіб. / С. О. Телешун [та ін.] ; заг. ред. С. О. Телешун ; Національна
академія держ. управління при Президентові України; кафедра
політичної аналітики та прогнозування. – К. : НАДУ, 2008. – 284 c.
6. Соціальна і гуманітарна політика: підручник / [авт. кол. :
В. П. Трощинський та ін.] ; за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка,
В. П. Трощинського. – К. : НАДУ, 2016. – 792с.
7. Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток (соціально-
політичні, соціально-економічні, соціально-антропологічні виміри) :
[навч. посіб.] / [уклад.] Соснін О. В., Воронкова В. Г., Постол О. Є. –
К. : Центр навч. літ., 2015. – 554 с.
8. Терентьєва Н. О. Ноосферна освіта в контексті сталого розвитку:
університетський сектор [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://
seanewdim.com/uploads/3/2/1/3/3213611/terentieva_n._noospheric_edu-
cation_in_the_context_of_sustainable_development_university_segment.pdf.
99
Знаткова Олена Миколаївна,

ПАРТИСИПАТИВНІ ПРАКТИКИ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ,
ЕКОНОМІЧНИХ І СОЦІАЛЬНИХ УМОВАХ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ
СХІДНИХ РЕГІОНІВ
Глибокі перетворення в усіх сферах суспільного життя

України, подальша демократизація українського суспільства,
національне відродження держави обумовлюють необхідність
докорінного перегляду підходів до державного управління.
Побудова незалежної демократичної країни потребує створення
якісно нової системи управління, враховуючи як реалії сучасного
життя і перспективи соціально-економічного розвитку, так і досвід
управління в розвинутих країнах світу та вітчизняний історичний
досвід. Специфікою державного управління є насамперед
унікальність об’єкта, яким виступає суспільство в цілому (його
ноосферні властивості); монопольний характер на встановлення
норм права: значний вплив політичних, а подекуди й суб’єктивних
факторів на рішення органів управління державою.
Стабільність і розвиток держави, яка спирається на засади
демократії, неможливі без організації діалогу між органами
державної та місцевої влади, посадовцями, організаціями
громадянського суспільства та громадянами. Саме завдяки
соціальному діалогу досягається узгодження політичних та
соціально-економічних інтересів різних соціальних груп і владних
структур з метою зміцнення соціального миру і стабільності у
суспільстві [2, с. 67].
Проте, на сьогоднішній день на цьому шляху існують
гострі суперечності, які виявляються між наявним
усвідомленням необхідності вдосконалення взаємовідносин
влади та громадськості, проявом чого є діалогова взаємодія, та
ігноруванням владними структурами діалогового спілкування
з громадянами й їх залученням до процесів державного
управління. Недостатня сформованість громадянського
суспільства в Україні зумовлює беззахисність громадян перед
тиском держави в плані відстоювання власних інтересів та криє
в собі потенційні можливості реставрації авторитарних методів
управління й загрозу створення відповідного їм політичного
режиму [1, c. 77-79].
Діалогова проблематика активно вивчається у межах теорії
інтегративного розуміння соціальної структури суспільства,
100
що розглядається у працях Дж. Александера, Е. Арато,

Ю. Габермаса, Е. Геллнера, Е. Гідденса, Дж. Кіна, Дж. Когена,
Дж. Макліна, Т. Парсонса, О. Тоффлера та ін.
Теоретичні напрацювання з державного управління,
які слугують фундаментальною основою для розроблення
механізмів діалогової взаємодії органів влади та громадськості,
представлено у працях таких науковців, як В. Авер’янов,
О. Амосов, Г. Атаманчук, В. Бакуменко, М. Головатий, А. Дєгтяр,
В. Дзюндзюк, Н. Драгомирецька, Д. Карамишев, В. Князєв,
В. Корженко, О. Коротич, О. Крюков, Ю. Куц, М. Латинін,
Т. Лозинська, В. Малиновський, В. Мамонова, В. Мартиненко,
Г. Одінцова, В. Олуйко, О. Поважний, С. Серьогін, Ю. Сурмін,
В. Цвєтков, Ю. Чернецький, В. Якимець та ін.
Проте, незважаючи на досить широкий спектр досліджень
проблем діалогу й партисипативності у системі державного
управління, більшості наукових праць бракує комплексного аналізу
участі громадян як у загальнодержавному, так й регіональному
та місцевому державному управлінні, пропозицій щодо адаптації
європейських механізмів взаємодії органів влади і суспільства до
умов вітчизняного соціально-політичного простору, особливо у
східному регіоні України.
Отже, публічний діалог виступає політичним інститутом,
який сприяє реалізації політичної участі різних соціальних груп.
Інструментарій публічного діалогу посідає головне місце в сучасній
політиці розвинених держав завдяки його високій спроможності до
узгодження інтересів та протиріч різних соціальних груп [3, с. 44].
Система організації державного та регіонального управління
у східних областях України сьогодні зіштовхнулася із такими
викликами:
– військова агресія Росії по відношенню до України у деяких
районах Луганської та Донецької областей;
– проведення АТО в окремих районах східних областей
України, яка, по суті, має усі ознаки гібридної війни Росії проти
нашої держави;
– величезна кількість вимушених переселенців (реально –
біженців) із зони проведення АТО (1 млн 648 тис. 852 пересе-
ленців за даними Міністерства соціальної політики України) [4];
– необхідність працевлаштування переміщених осіб та
забезпечення їх та їхні родини тимчасовим житлом;
– необхідність забезпечення соціального захисту непрацез-
датних громадян України, пенсіонерів та інвалідів, як тих, хто
залишили свої домівки у зоні проведення АТО, так й тих, хто були
вимушені залишитися на підконтрольних Україні територіях;
101
– питання організації освіти, медичної, юридичної, фінан-

сової та матеріальної допомоги вимушеним переселенцям;
– призначення військово-цивільних адміністрацій замість
держаних адміністрацій на територіях проведення АТО.
У цьому контексті особливу актуальність набуває проблема
організація конструктивного діалогу між громадянами України та
органами місцевого та державного управління у східних регіонах
України, активного залучення населення до участі у системі
місцевого та державного управління у незвичних умовах свого
існування.
До основних ефективних партисипативних практик
співпраці між громадськістю та держаними (місцевими) органами
управління в умовах, що склалися у східних регіонах України,
відносимо наступні:
– активізація роботи загальноукраїнських та місцевих громад-
ських організацій щодо створення простору для обговорення
суспільних проблем, створення умов для реалізації суспільно-
корисних проектів та забезпечення супроводу цих процесів;
– відновлення ролі профспілок у організації процесу навчання
різних професійних груп базовим діалоговим принципам і
миротворчим практикам;
– проведення опитувань громадян з метою проведення
конфліктологічної експертизи управлінських рішень;
– заохочення громадян до участі у місцевих та загальнодержавних
референдумах, розглядаючи їх як форму контролю та складову
способу вирішення важливих конституційно-правових конфліктів;
– організація тренінгів громадян з питань врегулювання
конфліктів у громадах, формування критичного мислення, по
розпізнаванню і опору маніпуляціям;
– долучення активних громадян до роботи з моніторингу,
аналізу та ініціювання дій трансформації конфліктів;
– волонтерський рух, через сприяння вирішенню нагальних
питань з урахуванням довгострокових проблем нової категорії
постраждалих – вимушені переселенці, учасники бойових дій,
люди, що отримали фізичні й психологічні травми.
Перспективи подальших наукових розвідок у межах
досліджуваної проблеми бачимо у вивченні проблеми діалого-
вих та партисипативних практик у системі державного управління
у сучасних вітчизняних та зарубіжних наукових дослідженнях;
визначенні сутності діалогових та партисипативних практик у
системі державного управління; проведенні комплексного аналізу
партисипативних практики у системі державного управління
розвинених країн Європи; розробленні рекомендацій щодо
102
впровадження ефективних європейських партисипативних

практик у систему державного управління України як на
загальнодержавному рівні, так й на рівні регіонального державного
управління та місцевого самоврядування.

1. Андрющенко А. Відповіді у минулому? Соціальне партнерство
в Україні має певні історичні корені / А. Андрющенко, І. Дубровський
// Профспілки України. – 2005. – № 2. – С. 77 – 79.
2. Матеріали засідання круглого столу “Законодавче закріплення
основ ведення соціального діалогу в Україні”. – К. : Проект МОП
“Консолідація правових та інституційних засад соціального діалогу в
Україні”, 2006. – 78 с.
3. Публічний діалог в системі політичної культури демократичного
суспільства : монографія / О. М. Крутій, О. В. Радченко. – Х. : Вид-во
АДНДУ, 2014. – 320 с.
4. Внутрішньо переміщені особи / Інформація для переміщених
осіб / Офіційний веб-портал Міністерства соціальної політики
України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.msp.
gov.ua/timeline/?t=152&from=&till=&m=17#tagpanel.
Єфімов Євгеній Олександрович,

інженер 1 категорії навчально-дослідного відділу Харківського
національного університету радіоелектроніки
РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ

В ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ
Військові дії, що розгорнулися на сході України з весни

2014 р., привели до обговорення в суспільстві стану і можливостей
вітчизняного оборонно-промислового комплексу (далі – ОПК).
Більшість підприємств ОПК України було пов’язані договорами і
замовленнями з ОПК Російської Федерації. З розривом цих зв’язків
частина підприємств збанкрутувала, а іншим підприємствам
довелося скорочувати свої виробничі потенціали (скорочувати
працівників, переорієнтуватися на виробництво цивільної
продукції).
На думку експертів, сьогоднішні підприємства ОПК України
забезпечують потреби вітчизняної армії в озброєнні лише на
8-9 %. Такий стан ОПК дав привід Кабінету Міністрів України
схвалити й прийняти Розпорядження «Про схвалення Концепції
Державної цільової програми реформування та розвитку
оборонно-промислового комплексу на період до 2020 року» від
20 січня 2016 р. № 19-р.
103
Загальні положення правової регламентації питання

трансферу технологій містяться в Цивільному кодексі України [1],
проте порядок трансферу та повноваження органів влади
закріплено в Законі України «Про державне регулювання
діяльності у сфері трансферу технологій» [2], специфічні питання,
що регламентують оборот товарів військового та подвійного
призначення, закріплено в Законі України «Про державне
оборонне замовлення» від 3 березня 1999 р. № 464-XIV [3] та в
Указі Президента України «Про заходи щодо підвищення
ефективності діяльності оборонно-промислового комплексу
України» від 28 грудня 2010 р. № 1245/2010 [4].
Метою даної статті визначити шляхи реформування системи
трансферу технологій у оборонно-промисловому комплексі
щоб удосконалити його, як це визначено в Указі Президента
України «Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності
оборонно-промислового комплексу України» № 1245/2010 [4]
та Розпорядженні Кабінету Міністрів України «Про схвалення
Концепції Державної цільової програми реформування та розвитку
оборонно-промислового комплексу на період до 2020 року» [5].
Тут, на відміну від традиційного трансферу технологій між
господарюючими суб’єктами, є свої нюанси щодо визначення
правового статусу технологій військового, спеціального і
подвійного призначення (вони, як правило, в статусі секретних
винаходів або ноу-хау) і специфіка просування цих технологій на
зовнішній ринок.
Основними причинами незадовільного функціонування
оборонно-промислового комплексу згідно з Розпорядження КМУ
від 20 січня 2016 р. № 19-р є:
• незавершеність реформування оборонно-промислового
комплексу;
• недосконалість нормативно-правового забезпечення у
сфері функціонування оборонно-промислового комплексу;
• втрата провідної ролі наукових досліджень у розробленні
та впровадженні сучасних технологій виробництва озброєння та
військової техніки;
• недостатні обсяги державного оборонного замовлення та ін.
Розв’язання зазначених проблем можливе шляхом здійснення
програмно-цільових комплексних заходів, що передбачають:
• удосконалення законодавства у сфері функціонування
оборонно-промислового комплексу;
• реструктуризацію, реорганізацію і корпоратизацію
підприємств оборонно-промислового комплексу, в тому числі
створення науково-виробничих об’єднань;
104
• забезпечення реалізації інвестиційно-інноваційної

політики розвитку оборонно-промислового комплексу;
• впровадження сучасного ринкового механізму
господарювання, зокрема закупівлю за кордоном ліцензій на
виробництво окремих виробів, трансфер передових технологій із
технологічно розвинутих країн, а також застосування лізингових
та офсетних схем, розвиток та удосконалення державно-
приватного партнерства;
• удосконалення системи науково-технічної і виробничої
кооперації на внутрішньому та зовнішньому ринку та ін. [5].
Як видно з матеріалів цього Розпорядження для забезпечення
технологічного розвитку оборонно-промислового комплексу
за рахунок інвестиційно-інноваційної діяльності необхідно
застосовувати механізми офсетних схем, трансферу технологій
та державно-приватного партнерства.
За загальним правилом, передбаченим Законом України
«Про державне регулювання діяльності...» майнові права на
технологію та/або її складові, створені в процесі виконання науково-
дослідних і дослідно-конструкторських робіт і фінансуються за
рахунок бюджетних коштів, належать установам, організаціям і
підприємствам-виконавцям цих робіт, якщо інше не передбачено
законом. Якщо технологія та/або її складові віднесені до державної
таємниці, майнові права на технологію та/або її складові передаються
установами, організаціями та підприємствами-виконавцями,
органам державної влади, які здійснюють фінансування зазначених
науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (далі –
замовники), з урахуванням положень Цивільного кодексу України.
(ч.ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про державне регулювання
діяльності...»). У відношенні технологій військового і спеціального
призначення таким підприємством є державна компанія з
експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального
призначення державне підприємство «Укрспецекспорт».
Таким чином, трансфер технологій військового і спеціального
призначення в Україні здійснюється через підприємство –
посередник державне підприємство «Укрспецекспорт» шляхом
укладення двостороннього або багатостороннього договору про
трансфер технологій в письмовій формі між особами, яким
належать та/або яким повністю або частково передаються майнові
права на технологію або її складові (п. 2 ст. 1 Закону України «Про
державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»).
Виходячи з вищевикладеного, а також враховуючи досвід
іноземних держав у сфері трансферу технологій військового і
спеціального призначення, можна зробити наступні висновки.
105
Поза всяким сумнівом, процес регулювання трансферу

технологій в Україні розвивається. Тому пропонуємо звернути
увагу на ряд моментів, які покращать процеси трансферу
технологій в ОПК Україні:
1. Треба прийняти у вигляді підзаконного акту Примірну
форму договору про передачу прав на технології військового,
спеціального та подвійного призначення, де будуть затверджені
приблизну форма договору про відчуження права на технологію
військового, спеціального та подвійного призначення та приблизну
форма ліцензійного договору про надання права на використання
технології військового, спеціального та подвійного призначення
та приблизну форму договору про виконання додаткових робіт
з доведення технології військового, спеціального та подвійного
призначення до стадії практичного застосування з урахуванням
потреб зацікавленої особи.
2. Законодавчо закріпити правовий статус підприємств-
посередників трансферу технологій військового, спеціального та
подвійного призначення, їх права та обов’язки.
Як позитивні моменти можна відзначити, що новою редакцією
Закону сформульовано визначення договору про трансфер
технологій, порядок його набуття чинності, також врегульовано
складне питання розподілу прав на технологію, створену за
рахунок бюджетного фінансування, законодавчо позначений
фонд, який буде надавати грошові кошти для здійснення
закордонного патентування. Але законодавцям, приймаючи нові
закони, слід пам’ятати про узгодженість і не протирічність нових
законів до Цивільного кодексу України і не суперечити йому.
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/
laws/show/435-15.
2. Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері
трансферу технологій» від 14 вересня 2006 р. № 143-V [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/143-16.
3. Закон України «Про державне оборонне замовлення» від
3 березня 1999 р. № 464-XIV [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/464-14.
4. Указ Президента України «Про заходи щодо підвищення
ефективності діяльності оборонно-промислового комплексу України»
від 28 грудня 2010 р. № 1245/2010 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1245/2010.
5. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення
Концепції Державної цільової програми реформування та розвитку
оборонно-промислового комплексу на період до 2020 року» від
20 січня 2016 р. № 19-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/19-2016-р.
106
Кваша Андрій Сергійович,

старший лаборант кафедри української мови ХарРІ НАДУ
ПРО ПАРАДИГМИ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ
Дослідження існуючих парадигм є фундаментальним

питанням будь-якої науки. Протягом всього періоду існування
науки «Державне управління» вчені намагаються схарактеризувати
існуючі парадигматичні уявлення про те, як саме організоване
співіснування об’єктів та суб’єктів управління. Незважаючи на
численні публікації, що розкривають цей напрям дослідження,
парадигми державного і публічного управління залишаються
«ахіллесовою п’ятою».
Т. Кун під парадигмою розумів «визнані всіма наукові досяг-
нення, які протягом певного часу дають науковому співто-
вариству модель постановки проблеми і її вирішення» [3, с. 17].
К. Козлов наголошує, що на сьогодні існують загальноприйняті
парадигми державного управління, а саме суб’єкт-об’єктна
та суб’єкт-суб’єктна. Причому першоосновою у державному
управлінні була суб’єкт-об’єктна парадигма, що базувалася на
визначенні держави як «суб’єкта державного управління» та
суспільства, як «об’єкта державного управління», а перехід до нової
парадигми державного управління – суб’єкт-суб’єктної пов’язаний
із законодавчим закріпленням народу як джерела влади [2].
О. Руденко виділяє три парадигми: класичну, модерну і
постмодерну. Класична парадигма характеризується переважною
увагою до теоретико-методологічних принципів теорії бюрократії.
Основними складовими класичної парадигми виступають
політична теорія, теорії організаційної поведінки та лідерства,
економічного аналізу, політичного аналізу, прийняття рішень.
Модерна парадигма сформувалася під впливом концепції «нового
публічного менеджменту» та представлена теоріями управління
суспільним розвитком, конфліктів, раціонального вибору,
міжнародних відносин. Початок формуванню постмодерної
парадигми поклало активне застосування в державному
управлінні принципів постнеокласичної науки, у межах
якої відбувається синтез принципів синергетики, аксіології,
універсалізму соціальної інженерії, структурного функціоналізму,
неофункніоналізму, праксеології, організаційної кібернетики,
неолібералізму [5, c. 79–87].
Ю. Сурмін зазначав, що у сучасному державному управлінні
йде боротьба трьох парадигм: операціональної, системної і
синергетичної. При чому операціональна парадигма є спадщиною
107
індустріальної епохи розвитку управління, системна парадигма

є продуктом некласичної стадії розвитку науки, а синергетична
парадигма взагалі поки що недостатньо розроблена у державному
управлінні [7, с. 37].
Виходячи із викладеного вище, можна помітити, що опінії
дослідників збігаються у питанні зміни одних парадигм на інші,
але немає одностайної думки щодо того, яка парадигма приходить
на зміну існуючій, як її назвати та охарактеризувати. Таке
міркування поділяє і В. Стрельцов, констатуючи, що чергування
парадигм у державному управлінні як галузі наукового пізнання
відбувалось відповідно до кунівської інтерпретації шляхом
реалізації наукових революцій [6].
Зовсім іншої позиції дотримується О. Орлов, який намагається
знайти відповідь на питання «Чи можна, взагалі, говорити про
існування наукової парадигми в галузі держаного управління?»,
а у випадку існування такої – «Яким чином оцінити її рівень?» [4].
Цим науковець хоче довести думку про те, що перш ніж говорити
про «абстрактну» необхідність зміни парадигми, треба визначити
за якими параметрами нас не влаштовує існуюча.
Дійсно зараз важко довести те, що існуючі парадигми є
концептуальними матрицями абсолютно різних відносин суб’єктів
і об’єктів управління. Адже перехід від державного управління
до публічного не передбачає повного заперечення принципів, які
існували раніше, а радше вимагає їх трансформації. Виходячи з
уявлень Т. Куна, кожна парадигма має повністю змінювати зміст
термінів і конструкцій, які формально можуть виглядати лексично
однаковими. Перехід від однієї парадигми до іншої докорінно
змінює основні параметри сприйняття реальності громадянина і
трансформує статус громадянина.
У підсумку зазначимо, що незважаючи на труднощі у
дослідженні парадигм публічного управління цей напрям
все ж є актуальним і перспективним. Особливо зважаючи на
поступовий перехід від державного до публічного управління.
Крім того, поширення ідей про ноосферу, яка на переконання
В. Вернадського відображає зв’язок між ідеалами демократії та
станом біосфери [1, с. 241], вимагає від наукового співтовариства
пошуку нових способів державотворення, які базуватимуться на
логіці еволюції та суспільного інтелекту.
1. Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере / В. И. Вернадский //
Научная мысль как планетное явление. – М. : Наука, 1991. – С. 235–244.
2. Козлов К. І. Теорія державного управління: парадигми,
концепти та системи / К. І. Козлов. // Державне будівництво. – 2013. –
№ 1. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2013_1_8.
108
3. Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун ; сост.

В. Ю. Кузнецов ; пер. с англ. – М. : ООО «Издательство ACT», 2003. –
605 [3] с. – (Philosophy).
4. Орлов О. В. Чи потрібна нова парадигма в системі науки
«державне управління» / О. В. Орлов // Теорія та практика державного
управління : зб. наук. праць. – 2009. – Вип. 1. – С. 45–50.
5. Руденко О. М. Формування сучасної парадигми державного
управління: історико-типологічний аспект / О. М. Руденко // Аналітика
і влада. – 2012. – № 6. – С. 79–89.
6. Стрельцов В. Ю. Парадигми та доктрини в теоріях державного
управління / В. Ю. Стрельцов // Теорія та практика державного
управління : зб. наук. праць. – 2014. – Вип. 2. – С. 35–44.
7. Сурмін Ю. Стан, методологічні проблеми та концептуальні
засади розвитку наукових досліджень державного управління в
Україні / Ю. Сурмін // Вісник Національної академії державного
управління при Президентові України. – 2011. – Вип. 2. – С. 34–43.
Кузьменко Сергій Леонідович,

аспірант кафедри регіонального розвитку
та місцевого самоврядування ХарРІ НАДУ
ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА:
ПОНЯТТЯ ТА ЙОГО СТАНОВЛЕННЯ
Відповідно до ст. 140 Конституції України [1] місцеве

самоврядування є правом територіальної громади – жителів села
чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох
сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого
значення в межах Конституції і законів України.
На теперішній час в Україні офіційно визначене (правове)
поняття “територіальна громада” – це жителі, об’єднані постійним
місцем проживання у селі, селищі, місті, що є самостійними
адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне
об’єднання жителів кількох сіл, які мають єдиний адміністративний
центр [2].
Аналіз законодавчих документів про місцеве самоврядування,
проведений А. Крусян продемонстрував, що термін “територіальна
громада” тривалий час взагалі не згадувався в законодавстві
України [3].
Так, у Законі України “Про місцеві Ради народних депутатів
Української РСР та місцеве самоврядування” від 07.12.1990 р.
територіальна громада взагалі не була включена в систему
місцевого самоврядування, до складу якої входили “сільські,
селищні, районні, міські, районні в містах, обласні Ради народних
109
депутатів та їх органи, які є державними органами місцевого

самоврядування” [4].
За результатами досліджень А. Крусяна територіальна громада
не тільки була відсутня в системі місцевого самоврядування,
але й закріплювалася державна природа місцевих органів.
У Законі України “Про місцеві Ради народних депутатів,
місцеве і регіональне самоврядування” від 26.03.1992 р. місцеве
самоврядування визначалося як “територіальна самоорганізація
громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через
органи, які ними обираються, всіх питань місцевого життя в
межах Конституції України, законів України і власної фінансово-
економічної бази. Територіальну основу місцевого самоврядування
становлять сільська рада, селище, місто” [5]. Зміст цієї правової
конструкції і системний аналіз інших статей Закону дозволив
автору зробити висновок, що місцеве самоврядування являло
собою своєрідний інститут самоорганізації громадян, а основними
суб’єктами виступали його органи – сільські, селищні, міські Ради
народних депутатів.
Лише в проекті нової Конституції України в редакції від
26.10.1993 р. була запропонована наступна редакція статті 188:
“місцеве самоврядування здійснюється територіальним
колективами сіл, селищ, міст і районів безпосередньо та через
обрані ними органи [3]”. Таким чином, територіальний колектив
фактично визнавався суб’єктом місцевого самоврядування, але
легітимно його статус як первинного суб’єкта не закріплювався.
Водночас Конституційна Угода між Верховною Радою
України і Президентом України від 08.06.1995 р. визначала
місцеве самоврядування як “гарантоване державою право
територіальних колективів громадян та обраних ними органів
місцевого самоврядування самостійно вирішувати всі питання
місцевого значення в межах Конституції і законів України” [6].
При цьому встановлювалося, що “первинним суб’єктом місцевого
самоврядування є територіальні колективи громадян, які
мешкають в селах (сільрадах), селищах, містах”. Конституція
України 1996 р. і Закон України “Про місцеве самоврядування в
Україні” остаточно закріпили систему місцевого самоврядування,
в якій роль системоутворюючого фактора і первинного елемента
відіграє територіальна громада [1; 2].
Місцеве самоврядування не запроваджується згори, а
виникає знизу. В його основі – усвідомлена потреба людей до
самоорганізації, відчуття відповідальності жителів села, селища,
міста за вирішення питань свого повсякденного життя. Звідси
110
й найсерйозніша проблема для сучасної України – пасивність

громадян, низький рівень громадянської активності, без подолання
якої неможливо сформувати самодостатню територіальну
громаду.
1. Конституції України, [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-
%D0%B2%D1%80/ print1444132086344277.
2. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від
21.05.1997 р. № 280/97-ВР [Електронний ресурс] – Режим доступу :
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=280%2F97-%E2%F0.
3. Крусян А. Территориальная громада и публичная власть в
современной Украине / А. Крусян // Юридический вестник 2002. –
№ 3. – С. 96–101.
4. Закон України «Про місцеві ради народних депутатів
Української РСР та місцеве і регіональне самоврядування» від
07.12.1990 р. № 533 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://
zakon. rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
5. Закон України «Про місцеві ради народних депутатів
Української РСР та місцеве самоврядування» від 26.03.1992 р.
№ 2234-ХІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.
rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
6. Конституційний договір між Верховною Радою України та
Президентом України про основні засади організації та функціонування
державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період
до прийняття нової Конституції України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?
nreg=1%EA%2F95-%E2%F0.
Лісман Тетяна Анатоліївна,

аспірант кафедри регіонального розвитку
та місцевого самоврядування ХарРІ НАДУ
САМОДОСТАТНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД В УКРАЇНІ:

«НООСФЕРНІ ІНТЕНЦІЇ»
Ноосфера є новим геологічним явищем на нашій планеті.

У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона
може і повинна перебудовувати своєю працею і думкою сферу
свого життя, перебудовувати докорінно порівняно з тим, що було
раніше, зазначає В. Вернадський, один із творців теорії ноосфери.
Перед нею відкриваються все більш і більш широкі творчі
можливості. І можливо, покоління наших онуків вже наблизиться
до їх розквіту [1].
111
Основою місцевого і регіонального розвитку будь-якої країни

визнано сильні, потужні територіальні громади. Головним меседжем
впроваджуваної реформи місцевого самоврядування в Україні є
утворення самодостатніх територіальних громад, спроможних
самостійно або через органи місцевого самоврядування за рахунок
власних ресурсів вирішувати питання місцевого значення. Відтак
постають питання, які критерії визначають самодостатність
територіальної громади? Чи може привести територіальну
громаду до успіху наявність достатніх матеріальних ресурсів
без належного управління та розпорядження ними? Яка роль
належить людському чиннику у вирішенні проблем місцевого
значення?
Визначальними, з точки зору самодостатності територіальної
громади, є природні та людські ресурси, адже саме вони
обумовлюють відповідні інфраструктури і формування та розви-
ток найсучасніших видів ресурсів (інформаційний, інвестиційний,
інноваційний тощо).
Громада як досить складне соціальне утворення, що має
різноманітні соціальні зв’язки, стосунки, взаємодії, постійно зазнає
змін. Ці зміни стосуються всіх складових елементів громади, всіх
сфер життя людей, які проживають у ній. Спрямовану, незворотну
зміну називають розвитком. У результаті розвитку виникає новий
якісний стан соціального об’єкта, його складу або структури.
Якщо філософія прагне відповіді на питання «Що» і «Як»
треба робити людині, щоб вижити у цьому світі й навчитися
достойно жити, то основним питанням, що його має вирішувати
філософія державного управління у «напрузі помислити», можна
сформулювати так: як створити ефективну систему влади й
управління в окремій державі, де міг би максимально реалізувати
себе народ як джерело влади і людина та громадянин як джерело
суспільного розвитку [4, с. 19].
На думку багатьох учених, успішний розвиток територіальної
громади може бути здійснений за умов раціонального управління,
орієнтованого на використання інформації про ресурси й
можливості певної адміністративно-територіальної одиниці, тобто
її потенціал [5].
Усвідомленню цих явищ і процесів значною мірою
допомагає теорія ноосфери видатного українського вченого
В. Вернадського, який чи не найбільше доклав зусиль з розробки
теорії ноосфери. Одним із основних постулатів запропонованих
ним концептуальних положень можна вважати положення
про те, що кожна людина виконує насамперед біосферну
112
функцію [2]. Дана функція реалізується у взаємодії соціальних

і природних процесів, у необхідності включення виробничої
діяльності в глобальний природний цикл на основі знання законів
функціонування біосфери [3, с. 10]. Отже, особливого значення
набуває відповідальність кожної людини за характер перебігу
основних еволюційних процесів планети для подальшого розвитку
людства і біосфери.
Методологічні переваги теорії ноосфери полягають в її
органічному поєднанні не тільки із проблемами виживання, але й з
іншими суспільними й загальнолюдськими цінностями. Ноосфера
сьогодні усвідомлюється не як екологічна ніша для обраного
народу, що розвивається автономно від решти суспільства, а
як область спільного проживання всіх людей планети, як шлях
виживання всієї цивілізації [3, c. 9].
Адміністративно-територіальна одиниця низового рівня
не може бути штучно виокремленою частиною території
країни, а повинна володіти ознаками мікрорегіону як цілісності
територіально-природного, демографічно-соціального та
економіко-господарського компонентів. Цим пояснюється вплив
кожної окремо взятої територіальної громади на розвиток країни
в цілому.
У багатьох територіальних громадах для їх успішного
розвитку бракує матеріальних і фінансових ресурсів, однак є
величезні соціальні ресурси.
Соціальні ресурси мають низку особливостей, що відрізняють
їх принципово, скажімо, від природних ресурсів. По-перше, немає
сумніву в тому, що природні ресурси є вичерпними, разом з тим,
соціальні ресурси у відомому сенсі можна вважати невичерпними.
Їх використання не означає вичерпання, а навпаки, сприяє
прогресуючій зміні, переходу суспільства на новий, більш високий
рівень його розвитку. По-друге, соціальні ресурси – це не лише
частково, а й цілком поновлювані ресурси. Використовуючи,
наприклад, інтелектуальний або комунікативний ресурс, ми аж
ніяк не зменшуємо і не знищуємо їх, а навпаки, чим активніше
використовуємо ці ресурси, тим більшою мірою сприяємо їхньому
розвитку. По-третє, природні ресурси можна «тримати в запасі»
й від цього вони не збільшуються і не зменшуються. Інша річ –
соціальні ресурси. Їх не можна тримати «про запас», адже вони
починають швидко знецінюватися і деградувати [7].
Соціальні ресурси – це продукт спільної соціальної активності
населення, яку ініціює громада. Чим вищий соціальний ресурс
місцевого співтовариства, тим більші можливості має у своєму
113
розпорядженні населення для вирішення своїх нагальних

проблем.
У буремний час державотворення та становлення
місцевого самоврядування в Україні людські ресурси стали
основними стратегічними ресурсами завдяки їхнім здібностям,
організаційним навичкам та знанням, що має високий ринковий
статус загалом. Розвиток місцевої громади та її вдосконалення
має стати продуктом участі та роботи самих громадян. Іншими
словами, ефективність вирішення місцевих проблем значно
підвищується, якщо в цьому процесі беруть добровільну участь і
пересічні громадяни. Зарубіжний і український досвід свідчить про
те, що без участі громадян регіональна політика перетворюється
в «байдуже» управління територіями [6].
Таким чином, беручи до уваги філософський принцип: чим
більше свободи, тим вище відповідальність, з погляду на ноосферні
інтенції щодо самодостатності територіальних громад можемо
зробити висновок, що саме за рахунок колективного розуму та
особистої участі кожного члена громади у вирішенні питань
місцевого значення відбувається вплив на розвиток суспільства
в цілому.

1. Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление /
В. И. Вернадский ; отв. ред. А. Л. Яншин. – М. : Наука, 1991.
2. Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац. акад. держ.
упр. при Президентові України ; наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк
(голова) та ін. – К. : НАДУ, 2011. – Т. 4: Галузеве управління / наук.-
ред. колегія : М. М. Іжа (співголова), В. Г. Бодров (співголова) та ін. –
2011. – 648 с.
3. Забезпечення сталого розвитку територіальної громади:
управлінський аспект: [моногр.] / за ред. Ю. О. Куца, В. В. Мамонової. –
Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2008. – 335 с.
4. Корженко В. В. Феномен філософії як «практичної мудрості»
державного управління / В. В. Корженко // Теорія та практика
державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ
«Магістр», 2016. – Вип. 2 (53). – 228 с.
5. Мамонова В. В. Методологія управління територіальним
розвитком : [моногр.] / В. В. Мамонова – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ
«Магістр», 2006. – 196 с.
6. Місцевий розвиток за участі громади : [моногр.] : у 2 т. / [за заг.
ред. Ю. М. Петрушенка]. – Суми : Університетська книга, 2014. – 368 с.
7. Чабанова А. В. Местное самоуправление и особенности
социальной работы с местным сообществом / А. В. Чабанова //
Социальная педагогика: проблемы и перспективы. – Калининград,
2000. – 37 с.
114
Мартиненко Наталія Василівна,

аспірант кафедри соціальної та гуманітарної політики ХарРІ НАДУ
КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПЕНСІЙНОГО

ФОНДУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ НООСФЕРНОЇ ПАРАДИГМИ
Знаковою подією 2016 р. для Пенсійного фонду України

стало перше в його історії схвалення Кабінетом Міністрів
України Стратегії модернізації та розвитку Фонду на період
до 2020 р. [4], яка дала старт до впровадження європейських
стандартів функціонування і надання послуг у пенсійній системі.
Документ визначає чіткі кроки щодо підвищення ефективності
роботи Фонду по всіх напрямках, а саме: якості обслуговування
громадян, вдосконалення управління фінансовими ресурсами
Фонду, впровадження сучасних управлінських та інформаційних
технологій, скорочення адміністративних видатків, забезпечення
прозорості та відкритості у роботі органів Фонду.
Починаючи з 2016 р. Пенсійний фонд України організовує
свою роботу відповідно до Стратегії з урахуванням індикаторів,
які визначають конкретні результати його реалізації. Серед них –
забезпечення обслуговування громадян незалежно від місця
реєстрації. Громадяни відтепер матимуть можливість отримувати
пенсійні послуги не тільки на рівні районного центру, як це є зараз, а
й на рівні громад, на базі агентських пунктів, зокрема банківських
установ, поштових підприємств тощо. Особлива увага у Фонді
приділяється удосконаленню роботи з обслуговування пенсіонерів,
тому розширюється мережа точок доступу до одержання пенсійних
послуг, які будуть максимально наближені до місця проживання
громадян. Значно скорочується час для надання таких послуг,
в тому числі за рахунок сучасних інформаційних технологій.
Так, зараз процес призначення пенсій триває до 10 днів, що
передбачено Порядком подання та оформлення документів для
призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України
«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [3], то
незабаром він буде займати 15-20 хв.
Запроваджується можливість отримання практично всіх
послуг дистанційно, у 2016 р. у новому форматі запрацював
ВЕБ-портал послуг Пенсійного фонду. Відтепер, за наявності
електронного цифрового підпису, у громадян з’явилась можливість
за допомогою ВЕБ-порталу отримувати чималу кількість послуг від
Пенсійного фонду дистанційно. Таким чином, найближчим часом
подати заяву на призначення чи перерахунок пенсії можливо буде
фактично не виходячи з дому. Перелік цих послуг буде постійно
115
розширюватись, щоб із часом ВЕБ-портал став основною точкою

обслуговування громадян.
З 1 серпня 2016 р. в усіх регіонах розпочато впровадження
централізованої системи призначення та виплати пенсій, у якій
замість існуючих громіздких архівів паперових пенсійних справ,
розрізнених по приміщеннях місцевих управлінь Фонду, буде
створена єдина централізована база електронних пенсійних справ,
в кожній із яких збираються всі необхідні документи пенсіонера,
але вже в оцифрованому, електронному вигляді. Завдяки
централізованій електронній системі призначення та виплати
пенсій системі буде запроваджено обслуговування громадян
в органах Пенсійного фонду незалежно від місця реєстрації та
фактичного проживання; зменшено тривалість надання послуг в
органах Фонду; забезпечено централізований облік пенсіонерів,
що запобігає, зокрема, подвійним пенсійним виплатам; розпочато
створення електронних пенсійних справ (торік 170 тис.) [2],
які мають замінити мільйони величезних паперових томів, що
займають тисячі квадратних метрів архівних площ. Електронна
пенсійна справа фактично не може бути сфальсифікована, у
будь-якій час доступна не лише працівнику Пенсійного фонду,
але й пенсіонеру, підлягає швидкому і прозорому контролю.
Нова централізована система призначення та виплати пенсій
відкрила можливість для максимального наближення «пенсійних»
послуг до місця проживання громадян, зокрема, можливість їх
обслуговування на рівні територіальних громад. У 2016 р. цей
процес розпочався у перших кількох громадах.
З метою удосконалення підходів до управління фінансами
Пенсійного фонду створюється єдина автоматизована
система управління та контролю за фінансами Пенсійного
фонду, що дозволить проводити постійний моніторинг
ефективності використання коштів Фонду. Завдяки цій системі
розширюватимуться можливості використання персоніфікованих
даних застрахованих осіб про сплату внесків до Пенсійного фонду.
Зокрема, передбачається використання цих даних для виявлення
ознак тіньової зайнятості та інформування громадян про їхні
набуті пенсійні права, про стаж і заробіток. Також Пенсійним
фондом модернізовано Реєстр застрахованих осіб, в якому
відтепер накопичується інформація не лише про пенсійні, а й про
інші соціальні права громадян, їх трудову діяльність. Необхідність
подальшої модернізації реєстру застрахованих осіб Державного
реєстру загальнообов’язкового державного соціального
страхування зумовлена створенням механізмів надання
116
відповідно до ч. 4 ст. 17 Закону України “Про збір та облік єдиного

внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування”
[1] інформації органам праці та соціального захисту населення,
наповнення реєстру даними від фондів загальнообов’язкового
державного соціального страхування та державних реєстрів
(систем), у яких міститься інформація про реєстрацію смерті
особи або виїзд за кордон. У 2016 р. в органах Пенсійного
фонду на всіх рівнях створено атестовану комплексну систему
захисту інформації, що забезпечує, насамперед, надійний захист
персональних даних громадян. З 1 січня 2017 р. набрали чинності
положення Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування” [1] щодо
видачі посвідчення застрахованої особи у вигляді електронної
смарт-картки з візуальними персоніфікованими ознаками,
що забезпечує документування, збереження і використання
індивідуальної інформації про набуті застрахованою особою
права у сфері загальнообов’язкового державного соціального
страхування, на якому може зберігатися інша інформація для
забезпечення захисту прав застрахованих осіб на отримання
коштів та послуг за загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням. Відповідно у 2017 р. Пенсійному фонду необхідно
реалізувати можливість створення технології обробки інформації
для видачі посвідчення та їх обліку.
Найближчим часом на оновленому сайті Фонду планується
запустити низку «он-лайн» сервісів, які дозволяють оперативно
реагувати на порушення в роботі органів Фонду та об’єктивно і
неупереджено оцінювати їх діяльність.
Запровадження новітніх інформаційних технологій і
технічного переоснащення територіальних органів Пенсійного
фонду приведе до оптимізації адміністративних видатків, які
будуть рефінансовані на модернізацію системи. Це стосується
докорінної зміни підходів і технологій обслуговування громадян,
а також впровадження сучасних інформаційних технологій
у всі функціональні процеси, що відбуваються у системі
Пенсійного фонду. З квітня поточного року в системі Фонду
функціонуватиме 357 об’єднаних територіальних управлінь
проти 525 райміськуправлінь станом на січень 2015 р. При цьому
збережено всі підрозділи обслуговування громадян у кожному
районі та місті. Скорочено, насамперед, зайвий управлінський
склад. Гранична чисельність органів Фонду становитиме 30,1 тис.
працівників проти 36,6 тис. у 2015 р. Фактична чисельність
і в подальшому буде зменшуватись, зокрема, одночасно із
впровадженням сучасних інформаційних технологій [2].
117
Минулого року Пенсійним фондом у співпраці із «Ощадбанком»

розпочато видачу електронних пенсійних посвідчень, які є
одночасно банківською карткою (вже видано майже 250 тис.
таких посвідчень пенсіонерам – внутрішнім переселенцям) [2]. Для
внутрішньо переміщених осіб впроваджено електронні пенсійні
посвідчення, які одночасно є банківською платіжною карткою.
Головне завдання пенсійної реформи на сучасному етапі –
покращити якість обслуговування громадян, відновити
справедливість у пенсійній системі, щоб людина, яка протягом
життя чесно сплачувала внески до Пенсійного фонду, мала гідну
пенсію, ліквідувати зрівнялівку у пенсійних виплатах, осучаснити
пенсії, призначені у попередні роки.
1. Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від
08.07.2010 р. № 2464-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2464-17.
2. Підсумки роботи у 2016 році щодо виконання бюджету та
завдань, покладених на органи Пенсійного фонду України [Електрон-
ний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pfu.gov.ua/pfu/control/
uk/publish/article?art_id=275960&cat_id=184068.
3. Порядок подання та оформлення документів для
призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затверджений
постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 р.
№ 22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України
від 07.07.2014 р. № 13-1) та зареєстрований в Міністерстві юстиції
України 27 грудня 2005 р. за № 1566/11846 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1566-05.
4. Стратегія модернізації та розвитку Пенсійного фонду України
на період до 2020 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів
України від 14 вересня 2016 р. № 672-р [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/672-2016-%D1%80.
Пільгун Маргарита Валеріївна,

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ: НООСФЕРНІ ВИКЛИКИ
На сучасному етапі державотворення в Україні децентралізація

влади, як системне явище, набирає перманентних обертів.
В умовах реалізації стратегії сталого розвитку України було роз-
роблено нормативно-правове забезпечення децентралізації влади
[1]. У свою чергу на практиці відбуваються процеси пов’язані з
добровільним об’єднанням територіальних громад.
118
Під час засідання Ради регіонального розвитку Прем’єр-міністр

України наголосив, що «1 квітня буде три роки як ми затвер-
дили концепцію реформи місцевого самоврядування в Україні.
Якщо ми подивимося на ці три роки, як ми пройшли цей шлях,
можна сказати, що ця реформа вже має свої конкретні резуль-
тати і успіхи. Нам треба йти далі, нам треба зробити, щоб виго-
донабувачем результатів цієї реформи був український грома-
дянин» [2].
Прем’єр-міністр закликав місцеву владу забезпечити
підтримку у провадженні секторальних реформ на місцях: «Без
вас неможливо зробити жодної секторальної реформи. Ви без-
посередньо впливаєте на економічний розвиток, економічне
зростання і якість життя людей на місцях. Ми можемо скільки
завгодно добувати українського газу, але енергоефективними
без вас ми ніколи не станемо. Ми можемо говорити про зміни
в системі охорони здоров’я, але це потребуватиме лідерства від
кожного з вас, починаючи від сільського ФАПу і завершуючи об-
ласною клінічною лікарнею будь-якої області [2]».
У свою чергу Віце-прем’єр-міністр – Міністр регіонального
розвитку, будівництва та ЖКГ закликав представників
місцевого самоврядування активніше займатись розроб-
кою й впровадженням інфраструктурних проектів. Зокре-
ма, він наголосив на тому, що «Починаючи впроваджувати
фінансову децентралізацію, ми говорили, що кошти йдуть під
відповідальність та повноваження. Але ми бачимо, що ста-
ном на 1 січня 2016 року залишки на казначейських рахунках
місцевих бюджетів складали 32 млрд грн, на 1 січня 2017 р. –
57 млрд грн. Це свідчить про відсутність проектів на місцях. Це
теж стосується і ситуації з державними субвенціями» [3].
Дійсно можна погодитись з тим, що здійснення секторальної
децентралізації, дієва розробка та ефективне запровадження
інфраструктурних проектів позитивно вплинуть як на розвиток
територіальних громад, так і на розвиток регіону в цілому.
У цьому контексті слід наголосити, що на сьогоднішній
день набуває актуальності розвиток «ноосферної парадигми» в
публічному управлінні.
О. Субетто наголошує, що «зміна парадигми науково-
світоглядної системи, частиною якої і є становлення нової па-
радигми науки про управління, становлення Ноосферизму як
ноосферної науково-світоглядної системи і системи цінностей, ‑
це і є виклик XXI століття, звернений до розуму людини, до науки,
культури та освіти» [4].
119
Ураховуючи вищезазначене, маємо констатувати, що

децентралізація влади має бути результатом розумової діяльності
людини в основу якої покладені досягнення науки, культурні та
освітні цінності.
Адже, як наголошує А. Бойко «в основі її (ноосферної па-
радигми) – освічена людина, озброєна науковими знаннями і
найновішими культурними досягненнями людства. У ній людина
функціонує як активна, вільна, дієва сила, спроможна створи-
ти на планеті таке співтовариство, яке буде здатним забезпечити
спільний розвиток людини і суспільства» [5].
Очевидним є те, що в контексті нашого дослідження ми не
говоримо про планетарний рівень.
Здебільшого мова йде про вплив «ноосферної парадигми» на
розвиток регіону у процесі децентралізації влади.
В. Воронкова зазначає, що «Ноосферна концепція управління
регіоном означає, що політика визначається сферою розуму
(ноосферою), моралі і справедливості, базується на науково-
раціональній і морально-справедливій основі, на ноосферних
підходах до розвитку суспільства. Ноосфера регіону представляє
собою таку гуманістичну сферу управління, в якій управління
реалізується морально-справедливим розумом і глобальним
інтегральним інтелектом. Критерієм рівня розвитку і якості жит-
тя людини є гуманістичні цінності і знання людини, яка живе в
гармонії з оточуючою природою і природним середовищем» [6].
Отже, у процесі децентралізації мають бути враховані не
тільки питання пов’язані з розвитком інфраструктури, але й
екологічні особливості, потенціал території та населення, оцінка
стану соціоприродних ресурсів території; екологічні обмеження та
норми у способах взаємодії з природою – екологічність території
земельного, водного, лісного, містобудівного господарства та
критерії безпеки території в оцінці стану середовища життя насе-
лення і функцій інститутів суспільства, що регулюють взаємодію
з природою.
Більш того, суперечливим буде не погодитись з вченим про
те, що «філософія ноосферного управління як нова парадигма
управління розвитком сучасного соціуму включає таку категорію,
як якість управління соціумом, так і якість самого соціуму» [6].
Тобто децентралізація влади має базуватись на оцінці якості
населення та його спроможності впливати на прийняття якісних
управлінських рішень, що будуть стосуватись розвитку як окремої
території, так і регіону в цілому.
Як наголошував Ю. Сурмін, «теорія ноосфери характеризується
значним інтелектуальним потенціалом. Вона є більш змістовною
120
у порівнянні з теорією сталого розвитку, екологізмом, доктри-

ною глобального розвитку, космологічною доктриною і навіть
гуманізмом. Тому вона може стати інтегральним світоглядом,
концептом концептів, якій відрізняється інтелектуальною
пластичністю та повнотою, максимальною адаптованістю до
управління» [7].
Що стосується державного (публічного) управління науко-
вець зазначав, що «ноосферний підхід необхідно широко впро-
ваджувати в державне управління при розробці стратегічних
документів розвитку держави, формування теорії і практики
модернізації місцевого самоврядування» [7].
Тобто, базовими принципами сучасного управління ма-
ють стати принципи ноосферного підходу, а саме: розумність,
раціональність, гуманність, людський вимір, гармонія з приро-
дою, досягнення балансів. А отже, саме ці принципи мають бути
покладені в основу децентралізації влади.
Підсумовуючи, потрібно зробити наголос на тому, що,
сьогодні, перед Україною, стоїть завдання побудувати високо
розвинуту державу. Одним із шляхів є децентралізація влади.
Глобальні практичні кроки вже було зроблено. У той же час, цей
шлях потребує, насамперед, глибокого розумового осмислення
викликів, що постають перед країною. Очевидним є те, що саме
запровадження ноосферної парадигми в публічне управління
дасть можливість ефективно здійснити процес децентралізації
влади.

1. Пільгун М. Нормативно-правове забезпечення процесу
децентралізації влади в умовах реалізації стратегії сталого розвитку в
Україні [Електронний ресурс] / М. Пільгун. – Режим доступу : http://
ifs.kbuapa.kharkov.ua/e-book/conf/2016-5/doc/1/26.pdf.
2. Гройсман В. Децентралізація демонструє успіхи, маємо йти
далі [Електронний ресурс] / В. Гройсман. – Режим доступу : http://
decentralization.gov.ua/news/item/id/4805.
3. Зубко Г. Гроші на місцях є, не вистачає якісних проектів [Елек-
тронний ресурс] / Г. Зубко. – Режим доступу : http://decentralization.
gov.ua/news/item/id/4810.
4. Субетто А. И. Ноосферная Парадигма Науки об Управле-
нии в XXI Веке [Электронный ресурс] / Режим доступа : http://
canadianresearchjournal.org/index.php/ASB/article/viewFile/26/32.
5. Бойко А. Парадигмальні напрями виховання: варіанти вибору /
А. Бойко // Рідна школа. – 2001. – № 3. – С. 7–10.
6. Воронкова В. Г. Формування ноосферної концепції регіону в
умовах глобалізації [Електронний ресурс] / Режим доступу : http://
www.zgia.zp.ua/gazeta/visnyk_52_15.pdf.
121
7. Сурмін Ю. П. Проблеми модернізації державного управління

в сучасному українському суспільстві [Електронний ресурс] / Режим
доступу : http://www.academy.gov.ua/NMKD/library_nadu/Mater_
konf_NADU/25f3a865-2b5f-4bb2-b555-b0fd0aff2e0e.pdf
Стецюк Наталія Миколаївна,

доцент кафедри публічного управління та адміністрування,
Навчально-науковий інститут післядипломної освіти
Національного університету біоресурсів та природокористування
України
СУЧАСНИЙ НАПРЯМ РОЗВИТКУ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

В КОНТЕКСТІ НООСФЕРНОЇ ПАРАДИГМИ
В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ
Розвиток державної політики в Україні останніми роками

набуває прискорення. Яке виникло внаслідок процесів рефор-
мування усіх сфер державного управління і створення нового
механізму публічного управління як наслідок розв’язання гло-
бальних проблем не лише в Європі, а й у світі. В сучасній Україні
спостерігаються тенденції: зростання небезпечної кредиторської
заборгованості держави і суб’єктів господарювання, кількості
збиткових підприємств в аграрній сфері, та інших соціальних,
освітніх, екологічних проблем і демографічних потрясінь викли-
каних проведенням Антитерористичної операції на сході країни.
Сучасна наука публічного управління здійснює розвідки у
напрямках: регіонального економічного розвитку, екологічних
проблем, інформаційного розвитку суспільства, впровадження
електронного урядування, глобалізації. Загострення глобальних
екологічних проблем потребує більш виваженого підходу до ко-
ристування біоресурсами навколишнього світу. В такій ситуації
доцільно розглядати сучасний напрям розвитку публічної політики
в контексті ноосферної парадигми в публічному управлінні.
Сучасний етап саморозвитку інформаційного суспільства
характеризується науково-технічним зростанням, появою
наукомістких інформаційних технологій, сучасних нанотехнологій
на базі сучасних наукових відкриттів. Так, Карпенко В. Є. у своїй
статті [1] наголошує на нанонауці, нанотехнології, наноіндустрії.
Саме реалізація досягнень нанодосліджень надасть можливості
для фундаментальних проривів в інших численних галузях тех-
нонауки, що послужить важливим фактором ноосферогенезу.
Нанонаука і нанотехнології спричинять кардинальні зміни в
економічному розшаруванні світу, а саме «Якщо виробництво
122
нанотехнологій виявиться дешевшим і легше поширюваним, ніж

виробництво сучасних промислових технологій ... вони дозволи-
ти людям усього світу задовольнити основні потреби» [1]. І саме
тут має виявити себе людський розум як конструктивний фак-
тор інтелектуального, інформаційного розвитку суспільства та
електронного урядування. Впровадженням електронного уряду-
вання в публічне управління надасть можливість людині безпо-
середньо приймати участь у створені національних електронних
інформаційних ресурсів та контролювати процес використання
національних біоресурсів.
В. Й. Kуценкo у своїй статті [2] обґрунтовує ноосферну
економіку як основу сталого розвитку. Робить висновок про те, що
на стабільність прибутку впливає вибрана місія, яка переважно
ґрунтується на таких принципах: духовно-моральна єдність членів
трудового колективу, самозабезпечення, самофінансування,
самодостатність, самовдоволення та мирна співпраця зі світовим
співтовариством, усі ці можливості їм надає електронне уряду-
вання.
В. Г. Воронкова визначає ноосферу як сферу розуму [3]. Елек-
тронне урядування і є цією ноосферою розвитку розуму, інтелекту,
знань, науки, яка сприяє гармонічній взаємодії всіх життєвих
факторів, що забезпечують необмежений за часом і простором
розвиток Людства з його абсолютними функціями – пізнанням
Всесвіту, продукуванням життя і розвитком людського потенціалу.
Ноосферна економіка регіону, на думку В. Г. Воронкової, є
економіко-господарською основою соціоприродної еволюції на
основі суспільного інтелекту і інформаційного суспільства.
В основу концепції ноосферного розвитку регіону В. Г. Во-
ронкова [3] покладає ідеї В. Вернадського про гармонійні
відносини в усіх сферах життєдіяльності суспільства; спирається
на ноосферо-технологічний базис, який залучає суб’єкта до
соціокультурних процесів соціуму; визначає пріоритет духовних
потреб над матеріальними. Такими потребами є саморозвиток,
самовдосконалення людини, потреба в безперервному отриманні
знань, публічному доступі до інформації, потреба у безпеці та
захисті інформації. Сучасна публічна політика держави сьогодні
має задовольняти ці потреби.
М. В. Ілляхова [4] визначає наступні аспекти глобалізації:
взаємозалежність розвитку національних економік;
взаємопроникнення ринків капіталу, фінансів, трудових ресурсів;
вільне переміщення товарів, послуг, технологій, капіталів че-
рез вільне переміщення людей; формування єдиного глобально-
го простору, поява транснаціональних систем і форм аграрного
123
господарювання; відданість універсальним людським цінностям,

принципам і нормам поведінки; зростаюча стандартизація якості
споживання; універсалізація еко-культур.
С. Телешун, С. Ситник, І. Рейтерович замислились над
вітчизняною дилемою вибору: публічна чи державна політика [5]
і сформулювали таке тлумачення змісту поняття “публічна
політика” – це відкритий процес прийняття управлінських
рішень, де ступінь публічності визначається наявністю каналів
інформаціного доступу заінтересованих груп до цього процесу.
Ноосферний розвиток як парадигма національного
суспільного зростання доцільно розуміти [6] не лише в контексті
зміни стосунків людини і природи задля розширення можливо-
стей зростання, а як скоординовану глобальну стратегію вижи-
вання людства, орієнтовану на збереження і відновлення природ-
них спільнот, за рахунок підвищення ефективності використан-
ня ресурсів та ліквідації залежності між економічним зростан-
ням та забрудненням довкілля. Ноосферна парадигма – перехід
публічної політики до біоадекватних принципів ноосферного роз-
витку регіону: екологізації, системності, гармонізації, гуманізації,
інструментальності, особистісно орієнтованої інформаційно-
технологічної освіти, відкритий доступ до національних електрон-
них інформаційних ресурсів.
Ноосферний розвиток регіону – багаторівневе поняття. Його
індивідуальний рівень виходить з того, що будь-які зміни довкілля
спричинені діяльністю окремої людини. Потрібні радикальні
зміни індивідуальної свідомості кожної людини щодо можливих
наслідків своєї особистої діяльності. Будь-яка глобальна проблема
людства обов’язково має і свій «індивідуальний вимір».
Муніципальний рівень проблеми ноосферного розвитку зу-
мовлений колективним характером життєдіяльності громади.
Збалансовані взаємини приватного господарства і природи ак-
центуються на рівні локальних соціальних інтеграцій – поселень,
фермерських господарств, підприємств. Саме на цьому рівні
формується екологічне підприємництво, екологічні інвестиції
тощо.
Національний і глобальний рівні публічного управління
інтегрують індивідуальні, групові й загальнолюдські аспекти ста-
лого ноосферного розвитку регіону. Взаємодія населення – госпо-
дарства – природи потребує певної регламентації й управління на
національному і глобальному рівнях. Тому ключовими завдання-
ми сучасного розвитку публічної політики в контексті ноосферної
парадигми є такі:
124
1. Відновлення і подальше збереження в потрібному обсязі

на необхідній площі природних екосистем та їхньої здатності
до самовідтворення. Забезпечення при цьому випереджаль-
ного розв’язання проблем публічного управління: духовного,
економічного, соціально-демографічного і інформаційного роз-
витку населення.
2. Узгодження темпів цих процесів розвитку з господарсь-
кою ємністю екосистем і їх об’єднання та координування з метою
вироблення сучасного напряму публічної політики України.
3. Вироблення типової програми ноосферного розвитку
регіону з урахуванням сучасного напряму розвитку публічної
політики України.

1. Карпенко В. Є. Гуманістично-ноосферна концепція:
методологічні засади на постнекласичному етапі розвитку науки. – Ре-
жим доступу : http://www.info-library.com.ua/books-text-11924.html.
2. Kуценкo В. Й. Ноосферна парадигма розвитку економіки. –
Режим доступу : http://soskin.info/userfiles/file/2015/3-4_1_2015/
Kutsenko_1.pdf.
3. Воронкова В. Г. Формування ноосферної концепції регіону в
умовах глобалізації. – Режим доступу : http://www.zgia.zp.ua/gazeta/
visnyk_52_15.pdf.
4. Ілляхова М. В. Розвиток системи післядипломної освіти в
умовах глобалізації. – Режим доступу : umo.edu.ua/images/content/
institutes/cipo/kafedra
5. Сталий розвиток як парадигма суспільного зростання ХХІ ст. –
Режим доступу : http://www.geograf.com.ua/geoinfocentre/20-human-
geography-ukraine.
6. Телешун С., Ситник С., Рейтерович І. Публічна чи держав-
на політика – вітчизняна дилема вибору. – Режим доступу : http://
visnyk.academy.gov.ua.
125
Розділ 2.
Валеологія людини
на сучасному етапі розвитку
інформаційного суспільства
Кузнецова А. Ф.,
д.пед.н., проф., профессор кафедры теории и методики
профессионального образования ХНПУ им. Г. С. Сковороды
СО – ЗНАНИЕ ЧЕЛОВЕКА –
ПУТЬ К ФИЗИЧЕСКОМУ И ДУХОВНОМУ ЗДОРОВЬЮ
Человек – это вечность, порожденная самим мирозданием,

часть Единого, обеспечивающего постоянство жизни.
Так определяют космическое предназначение человека дети
новой человеческой расы, которые приходят в этот мир, чтобы
научить нас любви, напомнить, кто мы, каков наш путь к Едино-
му источнику, давшему жизнь всему и вся.
Каким же образом человек связан с мирозданием, что дела-
ет его соучастником всех вселенских процессов? Ответ на этот
вопрос мы находим в открытии, сделанном В. В. Ярцевым в об-
ласти теории человека, и выраженном в следующей формуле:
«Теоретически установлено неизвестное ранее свойство человека
объединять энергией и информацией клетки своего физическо-
го тела в единый биоэнергоинформационный организм (эфирное
тело человека) посредством энергоинформационной голограммы
физического тела и системы восприятия и связи с окружающим
миром (системы жизни)… при этом интенсивность и направлен-
ность объединения клеток в биоэнергоинформационный орга-
низм определяются сознанием человека и самоорганизацией его
составляющих (разума, чувства, воли)» (9, 52).
Открытие В. В. Ярцева связано с основополагающей ролью
сознания в «строительстве» физического тела человека энергией
и информацией.
Со – знание – это: со – звучие, со – измерение, со – причаст-
ность, со – участие, со – прикосновенность.
Вибрации этих слов открывают глубинный смысл понятия
«сознание» как всеобъемлющего, постоянно совершающегося про-
цесса единения человека с Создателем, с Первоисточником.
126
Розділ 2. Валеологія людини на сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства
Этот процесс единения современная физика объясняет с по-

зиции разработанной академиком Г.И. Шиповым теории физиче-
ского вакуума. Он математически точно определил, что кроме че-
тырех известных науке уровней реальности, составляющих струк-
туру Мира (твердые тела, жидкости, газы, поля и элементарные
частицы – грубый материальный мир), существуют три уровня
Тонкого Мира (уровень физического вакуума, первичных торси-
онных полей и последний седьмой уровень – Абсолютное Ничто).
«Абсолютное Ничто творит… не материю, а планы – замыслы.
И после того, как они готовы, начинается процесс рождения
материи из вакуума» (4,2); Абсолютное Ничто – это мир идей,
устойчивая реальность, сверхразум, Максимальный Устойчи-
вый Уровень Реальности. «Он вечен, – утверждает Г. И. Шипов,
– с него абсолютно все начинается и им же все абсолютно все
завершается. Мир Высшей Реальности – мир планов, законов,
отношений между элементами материи» (4,4).
Пятый уровень – физический вакуум – «система, в которой
упрятаны скрытая материя и скрытая энергия» (8,89). Согласно
теории Г. И. Шипова, возбуждение физического вакуума порождает
первичные торсионные поля – элементарные пространственно-
временные вихри правого и левого вращения, не переносящие
энергию, но переносящие информацию обо всех возможных
событиях и явлениях в прошлом, настоящем и будущем (8,90).
Торсионные поля обладают высокой проникающей
способностью, они не знают преград, их скорость в миллиард раз
больше скорости света.
Торсионные поля возникают при любом искажении
физического вакуума. Когда человек произносит слово или только
рождает мысль, то слово, мысль и чувство, окрашивающие их,
создают звуковую волну, и появляется торсионное поле правого
или левого вращения.
Мысль, слово, чувство, в которых – любовь, великодушие,
благожелательство, прощение, добро, желание помочь,
поддержать, услышать другого, вызывают правовращательные
торсионные поля. Именно они создают равновесие в работе
миллиардов клеток физического тела человека, гармонизируют
отношение человека к самому себе, к миру людей, ко Вселенной.
Возмущение физического вакуума недоброй мыслью и
словом, чувством ненависти, противостояния, злобы, непрощения,
осуждения, зависти и др. негативных проявлений порождают
левовращательные поля, разрушающие слаженную равновесную
гармоничную работу клеток и органов физического тела человека.
Г. И. Шипов, автор теории физического вакуума, утверждает, что
127
«наше тело – «генератор» и приемник торсионных полей разной

природы, отражающих информацию о Реальностях разных
уровней» (8, 96).
Мысль, слово, чувство – составляющие понятия «сознание»,
проявляют себя как информация и энергия, творящие материю.
Именно сознание творит реальность, так слова материализуют
намерение. Рожденная человеком информация мгновенно
становится достоянием Информационного поля Земли и Вселенной,
Поля Сознания Вселенной. Так проявляется уникальность
торсионных полей. Бережное, внимательное, контролируемое
отношение к мысли и слову демонстрирует православная
христианская церковь. Так, выступая перед участниками
Международной антисектанской конференции (20.09.2014 г.),
епископ Карпасийский Христофор (Кипр) призвал участников не
обсуждать политическую ситуацию в Украине: «Мы можем помочь
нашим братьям в Украине, только соблюдая тонкость вопроса.
Чем меньше мы говорим, тем лучше. Ведь, начиная рассуждать,
мы можем, не желая того, нанести вред» (газ. «Харьковские
епархиальные ведомости»; 10 (245), октябрь, 2014).
Критическая масса негативной информации, вызвавшая
левовращательные торсионные поля, становится разрушительной
силой. Согласно Вселенскому Закону причин и следствий человек
и человечество, породившие причины бесконтрольностью мыслей,
слов, чувств, создают следствия, которые неукоснительно надо
отрабатывать. «Все прошлые действия умеют возвращаться
на круги своя» (2, 122). Этот закон имеет духовную основу.
Его изложил Иисус Христос: «Ваши поступки сегодня определяют
вашу жизнь завтра» – учил он.
Человек творит мир, в котором он живет. Мир таков, каков
человек. Человек таков, каков мир.
Каждый из живущих на нашей планете Земля несет
индивидуальную ответственность за свою жизнь, за свои деяния
и их последствия.
«Нынешнее поколение растет и с пеленок воспитывается в
бесстержневой, безрамочной атмосфере. Структурность жизни,
ее иерархичность, обычаи, границы любого рода – внешние
рамки, в которых возможно прорастать росткам ответственности
в современном обществе, полностью разрушены.
Безответственность во всех областях человеческой жизни
постыдна и отвратительна. Но именно она пронизывает сегодня
все слои общественной и церковной жизни», – с сожалением
и болью вынужден признать автор книги «Духовность как
ответственность».
128
Ответственность – это проявление нравственности во всех

сферах человеческой жизни: во взаимоотношениях с близкими, в
вере в потенциальные способности детей, которых воспитываем
дома и в школе, в целом – перед Природой, ее живым разнообразием
и богатством красок, форм, ароматов, ее целительными силами.
Мы ответственны за благополучие нашей планеты Земля. Но о
каком бы аспекте нашей индивидуальной ответственности мы не
стали бы говорить, всегда в ее основе будет ответственность перед
самим собой. Это ответственность за авторство порождаемых
нами мыслей и произнесенных слов, за эмоциональные реакции
на события, явления, действия других людей, за собственные
дела и поступки, творящие добро или зло.
Наконец, мы ответственны за собственное здоровье, духовное
и физическое.
Здоровье – это естественное состояние человека, дар Божий,
это целостность и гармония в работе всех систем и органов
физического тела; это способность воспринимать окружающий
мир благодарно и радостно; это свободное движение энергии,
жизненной силы; это способность ценить Божественную мудрость
тела (10, 31-37).
Как сохранить этот бесценный дар? Первое и необходимое
условие – осознание себя, своих сил и возможностей и
через осознание – развитие определенных качеств, которые
отсутствуют и без которых невозможно развитие, эволюция
духа. Для достижения результата необходимо только одно –
упорный каждодневный труд, основа которого – самосознание
и индивидуальная ответственность. Необходимо создавать
намерение быть здоровым, необходимо менять убеждения,
т.е. осознать себя со – участником планетарных и Вселенских
процессов. Профессор В.Н. Волченко пишет, что сознание – это
высшая форма творящей информации. К. Вазина утверждает:
«Сознание – Космический разум; субъективный дух; свойства
души; высший уровень духовной активности человека; чувства,
мысли и средство общения со Всевышним» (1, 73).
Сознание – это бесконечное энергетическое поле. И оно
должно быть со – звучным зову Вселенной. «Человек сотворен,
создан для того, чтобы обрабатывать и обогащать Вышестоящие
системы… на информационном духовном уровне» (7, 216). Эту
великую функцию может выполнить человек здоровый телесно
и духовно. Но стать таким он может, если начнет с исцеления
собственных мыслей, потому что любая проблема именно с них
и начинается, а затем воплощается на материальном уровне
(10, 21). Ведь постоянное повторение негативных мыслей
129
создает левовращательные торсионные поля, что приводит к

разбалансированию работы органов тела.
Со – измерение своего телесного и духовного состояния
с потенциальными возможностями, заложенными в человеке
Творцом, это импульс к изменению своего сознания. Тогда человек
начинает ощущать себя со – причастным Вселенским процессам
созидания.
Сегодня силы света, силы Космоса помогают человеку
обрести здоровье. Сам человек, если он действительно желает
со – участвовать в эволюционных процессах, «должен полностью
взять ответственность за свое здоровье. А это значит, что нужно
научится самостоятельно выходить на контакт с космическими
силами» (10, 7). Иными словами, со – участвовать в строительстве
себя здорового, т.е. вести полнокровную жизнь, менять отношение
к себе, к другим, к Миру, учиться жить в радости.
Пришло время, когда магнитная решетка Земли очень
тонко и мягко воздействует на изменение сознания человека
через общение с клетками ДНК. Это стало возможным только
сейчас, а потому продление жизни, замедление старения, полное
восстановление здоровья даже при казалось бы необратимых
процессах в организме, это даже не вопрос времени, а вопрос
умения человека аппелировать мыслями, концентрировать их,
передавая через самое уместное намерение клеткам.
Человек – хозяин своих клеток и восстанавливать баланс,
здоровье клеток должен он сам, даже когда прибегает к помощи или
консультации целителей, врачей. Но чтобы выжить, восстановить
здоровье, хозяин так должен этого хотеть, чтобы клетки поверили
ему. Здесь нет места колебаниям, страхам. (5, 146-147).
Человек – это вечность. Он наделен Творцом со – знанием,
т.е. изначальной способностью к сотрудничеству, к объединению.
Но путь этот труден, и начинается он с осо – знания себя. Основа –
осо – знание себя частью Вселенского Сознания, его энергетической
и информационной составляющей; осо – знание индивидуальной
ответственности за чистоту и благородство животворящей силы
энергии мысли, слова, чувства, действия, не только влияющих на
все процессы в живой Природе и социальной жизни людей, но и
энергий индивидуального сознания творящих реальность.
«… Поле сознания – вот наш истинный дом, – пишет Дипак
Чопра, –… в сознании заключены тайны эволюции… Этот общий
дом – это свет,… он доступен жизни и разуму, и когда появляется
он – появляется жизнь и разум. Ваш разум – это один из центров
космического сознания» (2, 254).
Мир един. И осознание того единства даст человеку силу
преодолеть трудности на этом пути.
130
Список использованной литературы

1. Вазина К. Сотворение себя. – Н. Новгород, 2000. – 209 с.
2. Дипак Чопра. Как познать Всевышнего // Клуб семейного до-
суга. – Х. : 2001. – 319 с.
3. Игумен Евмений. Духовность как ответственность // Свет
православия, 2006. – 301 с.
4. Каленикин С. Мы – как часть высшей реальности. Интервью
с акад. Г. И. Шиповым // Наука и религия. – № 8, 1999. – С. 2–7.
5. Крайон. Эль Мория. – М. : Амрита – Русь, 2010. – 237 с.
6. Мэг Блэкбери Лоузи. Дети Индиго о мире, жизни и 2012 годе. –
СПб. : Изд. Гр. «Весь», 2010. – 214 с.
7. Тихоплав В. Ю., Тихоплав Т. С. Жизнь напрокат. – СПб. : ИД
«Весь», 2003. – 252 с.
8. Тихоплав В. Ю., Тихоплав Т. С. Начало начал. – СПб. : ИД
«Весь», 2003. – 286 с.
9. Тихоплав В. Ю., Тихоплав Т. С. Великий переход. – СПб. : ИД
«Весь», 2003. – 256 с.
10. Целитель Владимир. Ангелы учат. – Донецк : БАО, 2012. – 239 с.
11. Ярцев В. В. Свойство человека объединять энергией и ин-
формацией клетки своего физического тела // Сознание и физиче-
ская реальность. – 1998. – Т. 3, № 4. – С. 52–58.
Курмишев Геннадий Васильевич,

д.пед.н., проф., голова громадської організації
«Міжнародний ноосферний центр Вернадського»;
Тур Валентина Миколаївна,
методист громадської організації
КОНЦЕПЦІЯ НООСФЕРНОЇ ОСВІТИ

З кінця 90-х років ХХ ст. кожна освічена людина, до якої б
сфери діяльності вона не належала, починає вживати нові для
всіх слова «ноосфера», «ноосферне мислення», «ноосферна освіта».
Який зміст вкладено в ці наукові поняття? Слово «ноосфера» впер-
ше пролунало в Колеж де Франс в Парижі на лекціях з філософії
математика Едуарда Леруа в 1928 році. Одночасно це слово зву-
чить з вуст філософа і палеонтолога П’єра Тейяра де Шардена.
Інноваційне розкриття і розвиток цього поняття належить
нашому співвітчизнику, українському вченому зі світовим
іменем – Вернадському Володимиру Івановичу (1863–1944).
Сучасне значення цього поняття: ноосфера – (від грецького
noos – ум, розум) – новий еволюційний стан біосфери,
гармонійно об’єднаний зі сферою людини (антропосферою)
на базі духовно-розумного розуміння генетичної єдності
світу і його Загальних Законів.
131
На сучасному етапі людина розуміє ноосферу як сферу

різноманітних можливостей душі та можливості розуму творити з
Загальними Законами Всесвіту.
Творчий розум людини породжує, за висловом В. І. Вар-
надського, новий за якістю, раніше не відомий людству розви-
ток. Вчення стверджує, що саме думка людини є геостворюючою
силою , яка змінює планету Земля.
На сучасному етапі розвитку науки вчені дійшли висновку,
що тільки ноосферний сценарій розвитку майбутнього шляхом
взаємодії Людини-Природи-Космосу є єдиним оптимістичним
сценарієм з усіх, створених ученими всього світу на основі ма-
тематичних розрахунків, соціального моделювання, наукового,
геополітичного і космопланетарного прогнозування, тобто про-
цес переходу людства до пізнання мудрості Природи, Космосу,
його загальних Законів та обов’язкового підпорядкування їм осо-
бистого і соціального життя, діяльності, думки, творчості, віри,
політики, ідеології, світогляду є невідворотнім, якщо людство
бажає продовжити своє існування на планеті.
Система освіти також має бути оновлена і побудована на
основі природних правил структурно-функціонального порядку
Світу, тобто Загальних Законів Світу. Вдосконалення системи
виховання і освіти буде здійснюватися за умовою оволодіння та-
кож Загальними Законами планети Земля, людського суспільства,
управління/пізнання/збагнення, спеціальними законами освіти
й законами психіки та здоров’я людини.
Нова ера комунікацій і систем всеєдності вимагає нової
космопланетарної філософії генетичної єдності світу і люди-
ни. Це, у свою чергу, породжує методологію, що базується на
Загальних Законах Світу. Ноосфена освіта здатна виховати лю-
дину з новими еволюційними якостями цілісного мислення, про-
ектного інтелекту, космопланетарної свідомості, енергетичними,
комунікативними можливостями.
Ці якості людини – вимога сьогодення, часу і вони необхідні
для еволюції планети. Без них людство не в змозі здійснити
технологічний прорив і перехід суспільства на новий економічний,
соціальний, моральний і культурний рівень розвитку.
На сучасному етапі розвитку суспільства ми спостерігаємо
погіршення ситуації за моральними, духовними і загальнокуль-
турними ознаками, що стало дзеркалом стану виховних і освітніх
інститутів людства.
Сучасна криза освіти – вимогливий сигнал до реінжинірингу
і трансформації педагогічного світогляду , філософії, методології
освіти якості мислення, пізнання, збагнення, методів викладан-
132
ня, виховання, систем ідеалів цінностей й мети освіти, принципів

і методів управління в освіті.
Суспільство може розбудуватися згідно Законам Природи
тільки тоді, коли це може кожна окрема людина, що одержала ці
знання і вміння в системі освіти.
Ноосферна освіта сьогодні дає відповіді на запитання, як
саме це зробити, і не тільки в загальнотеоретичному і методич-
ному аспектах, а й на основі практики впровадження природо-
відповідного здоров’язберігаючого навчання вітчизняними нау-
ковцями і вчителями-новаторами.
Концепція ноосферної освіти в історії педагогіки, створена на
фундаменті Загальних Законів Світу, Загальних Законів людсь-
кого суспільства, законів освіти, спеціальних законів психіки лю-
дини, законів здоров’язбереження і здоров’ярозвитку
Концепція ноосферної освіти – це система науково-
теоретичних, гносеологічних, методологічних, медико-психоло-
гічних і практичних поглядів на природу освіти і шляхи досяг-
нення природовідповідного виховання підростаючих поколінь.
Концепція відповідає на наступні питання часу:
Концепція ноосферної освіти складається з п’яти частин:
світоглядної; науково-теоретичної; гносеологічної; методологічної;
практичної.
Ноосферний розвиток націлений на відновлення екологічної
рівноваги на планеті і появу нової людини, відмінною рисою якої
буде нова якість мислення – цілісне (гармонійно-двопівкульне)
мислення, що відповідає Загальним Законам Світу.
Відповідаючи на виклик часу, ключовою ланкою ноос-
ферного переходу є ноосферна освіта, яка здатна сформувати
цілісне мислення людини, яка, у свою чергу, здатна опанувати
природозберігаючу методологію, спрямовану до ноосферного
світогляду. Наслідком цих змін є ноосферний розвиток людини й
суспільства.
Соціальна технологія ноосферної освіти – це складний при-
родо відповідний процес передачі учневі знань , умінь і нави-
чок на основі законів психіки людини за допомогою мотивації
її індивідуальних мислеобразів і створення умов для реалізації
вкладеної в них енергії.
Завданням системи ноосфеної освіти є розвиток в учнів
творчого мислення, адекватного природі мозку у відповідності до
спеціальних законів психіки людини з метою само актуалізації
особистості і її самореалізації усіх сферах буття на індивідуальному,
соціальному, планетарному всесвітньому рівнях, а також розкрит-
тя її найвищого потенціалу як інтегрованої суми всіх найвищих
133
можливостей людини для виконання її індивідуального призна-

чення на Землі.
Необхідним і достатнім в ноосферній освіті є прин-
цип відповідностей вимогам Загальних Законів Світу, тобто
природовідповідність або біоадекватність.
Методологія ноосферної освіти – це вчення про педагогічні
принципи, прийоми, підходи, методи на основі Загальних законів
пізнання/збагнення і спеціальних законів освіти.
Ключові позиції методології ноосферної освіти:
– завдання пізнання на етапі ноосферного переходу
визначається : оволодіння механізмом цілісного мислення як
ефективним інструментом свідомості і самосвідомості людини
та пізнання світу. (Раніше завданням пізнання було одержання
суми знань та інкультурація індивіда через профорієнтацію ;
оволодіння нормами культури суспільства). Під цілісним мис-
ленням розуміється система мислення, що використовує методи
логічного, інтуїтивно-образного мислення і їх сукупну взаємодію
в навчанні, творчості, житті;
– у визначенні методології відбулася якісна трансформація –
замість раніше прийнятого висловлення «логічна організація
педагогічного процесу» з’явилося словосполучення «внутрішня
організація педагогічного процесу». Це свідчить про визнання
існування не тільки логічних методів педагогічної діяльності, але
й інших властивих біосоціальній природі людини;
– у визначенні предмету методології відбулася якісна
трансформація. Суб’єкт пізнання ідентифікує себе в об’єкті
пізнання, тобто людина вивчає себе в системі «Людина-Природа-
Суспільство». Розділення «об’єкта-суб’єкта» пізнання – одна з
методологічних причин сучасної цивілізаційної та освітньої кризи;
– критерієм науковості методології можна вважати ступінь
відповідності закладених у ній прийомів роботи сучасному
рівню розвитку науки про передачу і переробку інформації лю-
диною. Мається на увазі комплекс наук: фізика, фізіологія,
нейрофізіологія, психологія. Сучасний рівень фізики хвилевих
процесів у фізіології, нейрофізіології та психології дозволяє вжити
термін «ритмодинамічна» до пропонованої методики.
Таким чином, актуальність інноваційного процесу ноосферної
освіти є важливим етичним, економічним, стратегічним за-
вданням на шляху подолання кризових явищ у світі. Концепція
ноосферної освіти сприяє формуванню цілісного екологічного
мислення учнів і студентів, викладачі в, керівників системи освіти
управлінського персоналу інших галузей на шляху збереження за-
гальнолюдських цінностей життя на планет Земля.
134

1. Антоненко Н. В., Ульянова М. В. Педагогика ноосферного
развития. – М. : Экон-Информ, 2007. – 220 с.
2. Астафьев Б. А. Теория генетического информационного един-
ства Мира. – М., 2009. – 560 с.
3. Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. –
М. : Наука, 1991.
4. Маслова Н. В. Ноосферное образование : пособие для учителей. –
Симферополь : Долл, 2012. – 296 с.
5. Ноосферна освіта в Україні : метод. посіб. / за ред. Г. В. Курмишева
і Т. В. Олійник. – Х., 2009. – 335 с.
Гончаренко Марія Степанівна,

д.біол.н., проф., завідувач кафедри валеології
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна;
Удовенко Марина Анатоліївна,
к.пед.н., старший викладач кафедри валеології
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА МЕТОДИКА НАВЧАННЯ

ОСНОВАМ ЗДОРОВ’Я УЧНІВ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ
Початок ХХІ ст. ознаменовано швидким технологічним

розвитком суспільства, який має як позитивні, так і негативні
наслідки. Одним із позитивних наслідків є доступність інформації
та можливість використання її кожною людиною. Негатив-
ними наслідками є погіршення екологічного стану навколиш-
нього середовища, психоемоційні та фізичні перевантаження,
гіподинамічний спосіб життя у значної кількості населення. У свою
чергу, це поступово призводить до зниження стану здоров’я людей
різного віку. Особливе занепокоєння викликає погіршення здоров’я
підростаючого покоління, яке є потенціалом української нації.
Питання охорони здоров’я шкільної та студентської молоді
знайшло своє відображення у багатьох законодавчих актах
України, зокрема, у «Концепції неперервної валеологічної освіти в
Україні» (1994 р.), Національній програмі «Діти України» (1996 р.),
Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ сторіччі»
(2013 р.) тощо.
За даними Міністерства охорони здоров’я України у
2015 р. майже кожна сьома дитина протягом останніх років
народжується з відхиленнями в здоров’ї, високим залишаються
рівень захворюваності, зростає інвалідність.
Сучасна інтенсивна програма навчання в школі вимагає
від учнів надмірних зусиль при засвоєнні великих обсягів
135
навчальної інформації, а низькі вікові фізіологічні можливості

учнів навіть I групи здоров’я (здорові) створюють додаткові ри-
зики для повноцінного розвитку особистості учня. Оскільки
постійне ускладнення шкільної програми тісно пов’язане з
необхідністю засвоєння учнями нових досягнень науковців та
розвитком технічних засобів супроводу навчання, зменшення
годин уроків недоцільне. Тому виникає потреба в методичних
засобах, що дозволятимуть ущільнити час засвоєння учнями на-
вчального матеріалу, створюючи життєво важливі, предметні та
міжпредметні компетентності.
Теоретичною основою цього дослідження стали наукові
праці, у яких розкрито різноманітні аспекти досліджуваної про-
блеми. Так, окремі методи оздоровлення учнів розглядались у пра-
цях Я.-А. Коменського, Д. Локка, В. Сухомлинського, К. Ушинсь-
кого та ін. Практику оздоровлення молодших учнів описано у ро-
ботах О. Дубогай, С. Присяжнюка, С. Свириденко та ін. Вплив
навчально-виховного процесу на здоров’я учнів досліджували
В. Бобрицька, С. Кириленко, С. Лапаєнко та ін.
Питання впровадження здоров’язбережувальних технологій
у навчально-виховний процес вивчали Ю. Лукьянова, С. Омель-
ченко, Н. Ткачова та ін. Здоров’я учнів через формування культу-
ри здоров’я розробляли Ю. Бойчук, В. Горащук, О. Кабацька та ін.
Особливості оздоровлення учнів у початковій школі досліджували
Т.Бойченко, О. Ващенко, О. Савченко та інші. Валеологічні
аспекти оздоровлення учнів висвітлено у роботах М. Гончаренко,
В. Шахненка, О. Шевчук та ін. [1-2].
Водночас у педагогічній науці проблема навчання осно-
вам здоров’я учнів початкової школи майже не була предметом
спеціального дослідження.
Мета дослідження полягає в розробці та теоретичному
обґрунтуванні методики навчання основам здоров’я учнів почат-
кових класів загальноосвітньої школи.
Для досягнення визначеної мети були поставлені такі завдан-
ня: Здійснити теоретичний аналіз науково-педагогічних джерел
з проблеми навчання основам здоров’я учнів початкової школи;
науково обґрунтувати та експериментально перевірити методику
навчання основам здоров’я учнів початкової школи.
Об’єктом дослідження є процес навчання основам здоров’я
учнів початкової школи.
Предметом дослідження є методика навчання основам
здоров’я учнів початкової школи. Відповідно до визначених за-
вдань використано методи дослідження: теоретичні, емпіричні,
математичні.
136
Практичне значення одержаних результатів дослідження

визначається: комплексним розв’язанням проблеми впровад-
ження у навчально-виховний процес учнів початкових класів
загальноосвітньої школи навчання основ здоров’я з використан-
ням здоров’язбережувальних технологій, що забезпечують до-
сягнення ефективного результату викладання предмета «Основи
здоров’я», зокрема: знань, умінь, навичок, що сприяють форму-
ванню та збереженню здоров’я учнів, мотиваційно-ціннісному
ставленню до здорового способу життя.
Системний аналіз літературних джерел дозволив установити,
що навчання основ здоров`я учнів початкової школи відбувається
шляхом засвоєння ними навчальних дисциплін «Основ здоров’я» та
«Фізична культура» через розуміння учнями значення здоров`я та
поетапного формування здоров’язбережувальної компетентності.
Визначено сутність та структуру здоров’язбережувальної
компетентності учнів початкової школи, як результат вивчення ними
основ здоров`я. Аналіз сучасної психолого-педагогічної літератури
засвідчує, що формуванню здоров’язбережувальної компетентності
сприяє систематизоване застосування здоров’язбережувальних
технологій, профілактичних заходів, усвідомлення здорового спосо-
бу життя в цілому. Проблема формування здоров’язбережувальної
компетентності виявилась мало дослідженою в учнів шкіл, особли-
во початкових класів, коли разом з навчальною діяльністю учнів
мають бути закладені основи подальшого фундаменту успішного
навчання, спілкування, адекватної самооцінки тощо.
Отже, здоров’язбережувальна компетентність – це
інтегративна характеристика рівня навченості учня, яка
складається з мотивації до ведення здорового способу жит-
тя, засвоєних знань, умінь, навичок, адекватної поведінки
в динамічних умовах навчального та побутового середови-
ща, уміння діяти в різних сферах життєдіяльності (навчальній,
побутовій, спортивній тощо).
Науково обґрунтовано та розроблено методику навчан-
ня основам здоров’я учнів початкової школи, синтезовану з
елементів цілісного мислення (релаксаційні компоненти) та роз-
вивального навчання (проблемних методів), які в сукупністі нада-
ли обсяг знань, що відповідає навчальній програмі та навичкам
організації навчальної діяльності учнів початкової школи.
Експериментальна методика навчання основам здоров’я
учнів початкової школи доповнила традиційне викладання пред-
мета «Основи здоров’я» та його міжпредметних зв’язків з іншими
предметами навчального циклу початкової школи, методами,
які сприяли підвищенню усвідомлення важливості формування
137
та збереження здоров’я в учнів. Експериментальна методика

навчання основ здоров’я учнів початкової школи передбачає
різноманітність форм навчання для учнів різного типу сприйнят-
тя інформації (візуал, аудіал, кінестетик).
Експериментально перевірено методику навчання основ
здоров’я учнів початкової школи та визначено її ефективність.
Було виявлено позитивну динаміку здоров’язбережувальної
компетентності учнів експериментальної групи на 10,1 %, у
якій мотиваційний компонент підвищився 14,3 %, когнітивний
компонент на 6,9 %, діяльнісний – на 5,6 %, рефлексивний на
7,5 %). Показники контрольної групи виявилися нижчими, ніж в
експериментальній групі.
Виявлено позитивний вплив на показники здоров’я учнів
початкової школи, а саме на показник стресового навантаження:
зменшення соматовегетативних розладів, тривоги та млявості в
експериментальній групі, а також збільшення кількості учнів у групі
високої працездатності на уроці та достатнього рівня концентрації
уваги. У контрольній групі показники здоров’я учнів мають чітку
тенденцію зниження працездатності та концентрації уваги,
збільшенню кількості стресових ознак. Достовірне збільшення за-
гального середнього рівня здоров’язбережувальної компетентності
учнів визначено на мотиваційному та когнітивному показниках в
експериментальній групі (від р <0,05 до р <0,001) [3-5].
Доведено, що використання експериментальної методи-
ки навчання основ здоров’я учнів початкової школи прак-
тично за всіма показниками забезпечило підвищення рівня
здоров’язбережувальної компетентності учнів за мотиваційним,
когнітивним, діяльнісним, рефлексивним компонентами. Це дало
змогу розробити методичні рекомендації для вчителів з «Основ
здоров’я» та вчителів початкової школи.
Проведене нами дослідження не вирішує усіх питань форму-
вання здоров’язбережувальної компетентності в учнів початкової
школи. Перспективність подальших досліджень убачаємо у
розробці гендерних програм навчання основ здоров`я учнів,
індивідуальних програм для учнів з фізичними вадами, подальше
дослідження досвіду методичного арсеналу вітчизняних та закор-
донних педагогів, продовження експериментальних досліджень
серед учнів середньої та старшої школи різнопрофільних
загальноосвітніх навчальних закладів.

1. Гончаренко М. С. Ноосферное образование – ключ к здоровью /
М. С. Гончаренко, Н. В. Маслова, Н. Г. Куликова. – М. : Институт холо-
динамики, 2011. – 124 с.
138
2. Гончаренко М. С. Философско-мировозренческое направление

развития валеологии / М. С. Гончаренко, Б. Я. Пугач, В. Б. Рогова //
Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна № 1016. Серія Валеологія: сучасність
і майбутнє. – Вип. 13. Теорія та методика навчання фізичної культу-
ри та основ здоров’я. – Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. – С. 6–15.
3. Удовенко М. А. Методика формування цілісного мислення та
її використання у навчанні основ здоров’я учнів початкової школи /
М. А. Удовенко // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми
фізичного виховання і спорту. – Х. : ХДАДМ, 2012. – № 10. – С. 64–67.
4. Удовенко М. А. Формування цілісного мислення в процесі вив-
чення шкільного предмету «основи здоров’я» як педагогічна проблема /
М. А. Удовенко // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи :
Зб. наук. праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди. Вип. 39. – Х. : ХНПУ
імені Г. С. Сковороди, 2012, – С. 176–182.
5. Удовенко М. А. Методика формування здоров’язбережувальної
компетентності учнів початкової школи у процесі вивчення «основ
здоров’я» / М. А. Удовенко // Засоби навчальної та науково-дослідної
роботи : зб. наук. праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди. Вип. 43. – Х. :
ХНПУ імені Г. С. Сковороди, 2014. – С. 238–246.
Бєльська Тетяна Валентинівна,

к.держ.упр., доцент кафедри менеджменту і адміністрування,
Харківський національний університет міського господарства
імені О. М. Бекетова;
Напльоков Юрій Васильович,
ст. викладач кафедри підготовки миротворчого персоналу,
Національний університет оборони України
імені Івана Черняховського, полковник
Психологічний вплив на населення

та державну політику держави-супротивника
в ході інформаційних воєн
Відзначаючи неперевершені можливості інформаційних і

комунікаційних процесів у глобалізованому світі, слід звернути
увагу на зростання обсягу інформації, яку почали отримувати
громадяни без контролю своїх національних урядів. Сьогодні у
світі організовуються спеціальні інформаційні операції та війни,
спрямовані проти суверенітету держав. Інформаційні війни мають
на меті активізувати суспільну свідомість громадськості держави-
противника і таким чином вплинути на державну політику.
Інформаційна війна передбачає проведення заходів, спрямова-
них проти систем управління, а також проти комп’ютерних та
інформаційних мереж і систем. Деструктивний вплив на системи
139
управління досягається шляхом застосування інформаційної зброї

та проведення системи інформаційних операцій. Психологічний
вплив на противника, що базується на комунікативних процесах
із використанням сучасних інформаційних технологій, передбачає
зміну громадської думки в заданому напрямку.
А. Токвіль уперше звернув увагу на ту роль, яку відіграє неза-
лежна преса у формуванні громадянської самосвідомості. У процесі
інформаційної війни здійснюється вплив на цивільне населення
та військовослужбовців іноземної держави шляхом поширення
певної інформації; здійснюються цілеспрямовані дії, націлені на
досягнення інформаційної переваги шляхом заподіяння шкоди
інформаційним процесам і системам супротивника з одночасним
захистом власних інформаційних процесів і систем. Як правило,
методами інформаційної війни є розповсюдження дезінформації
або подання інформації з вигідної для себе позиції [1, с. 119].
За кожним інформаційним повідомленням стоять ті чи
інші фінансово-політичні групи впливу, між якими не існує ні
ідеологічного, ні політичного, ні світоглядного консенсусу. Актив
телеканалів складають лояльні до вигідної їм точки зору блоге-
ри, активісти громадських організацій, члени партій і нечисленні
експерти-аналітики. До зазначених організацій та установ нале-
жать також різні місіонерські релігійні структури, які нав’язують
ідеї, нерідко навіть протиправним шляхом із використанням ме-
тодик і технологій нейропсихічного програмування та гіпнозу, які
пригнічують волю людини. У зоні бойових дій і в тилу нарощують
активність агітатори й організатори акцій, що працюють під при-
криттям деяких партій і громадських організацій. Поставлено на
потік поширення листівок і газет.
Таким чином, громадськість втягується в інформаційні
війни – війни Шостого покоління, які переслідують мету встано-
вити контроль над свідомістю громадян держави потенційного
супротивника. Вони формують громадську думку, стійкі стере-
отипи індивідуальної та соціальної поведінки, ціннісні установ-
ки й орієнтації населення та соціально-психологічні стандарти
поведінки громадян. Ідеологічні міфи та інфологеми є активними
й агресивними. До інфологем належать чутки, фейки, тролі, повто-
рення гасел чи шаблонних фраз та збудження іншими прийома-
ми запланованого психологічного впливу на поведінку населення.
Вони витісняють достовірну інформацію, залишаючись нерідко
правдоподібними та лягають на благодатний ґрунт напруженої
психології мас, миттєво вводяться в інформаційні канали й легко
перетікають в різні галузі політичного та духовного життя [4-5].
У країнах, що мають значний наукомісткий сектор економіки
й високотехнологічну виробничу сферу та характеризуються висо-
140
ким рівнем впровадження Інтернету в повсякденне життя, соціум

є набагато більш уразливим для застосування інформаційних і
кібер-воєн. Одна з провідних американських організацій з вивчен-
ня громадської думки Pew Internet & Аmericаn Life Project провела
опитування, хто найбільшою мірою загрожує конфіденційності
особистої та корпоративної інформації. Підсумки виявилися та-
кими: 4 % – силові структури, 5 – уряд, 11 – інші бізнес-структури,
28 – рекламодавці та Інтернет-гіганти й 33 % – хакери [2].
Протистояти інформаційним і кібер-війнам держави намагаються
у різні способи. Так, газета New York Times розповіла про проект
автоматичного сканування Інтернету в 21-й латиноамериканській
країні під назвою “Інформаційне око в небі”. Інший проект спря-
мовано на автоматичне виявлення в Інтернеті терористичних
мереж в Афганістані. Пентагон також прив’язали в ЗМІ до гуч-
ного дослідження Fаcebook з аналізу “зараження” емоційними
повідомленнями, на що затрачено 60 млн дол. на вивчення людсь-
кого простору війни [3]. До протистояння інформаційним і кібер-
війнам долучається й громадянське суспільство.
Отже, важливими та своєчасними є проведення комплек-
сних наукових досліджень із проблем протидії інформаційним
війнам та інформаційним атакам, вироблення заходів збережен-
ня психологічної стійкості громадян, розробка заходів щодо зни-
ження рівня агресивності та насильства в суспільстві, що охоплю-
ють “блокування” матеріалів, які пропагують культ жорстокості.
Водночас необхідно пропагувати ідеї єдності нації, єдності людей
як таких, що мислять по-різному, але належать до українського
суспільства, пропагувати патріотизм і гуманізм у суспільстві, а та-
кож допомагати виробленню спільної лінії протидії інформаційним
війнам, тобто прагнути до усвідомленої участі широких верств
населення у вирішенні нагальних проблем інформаційного та
ідеологічного характеру.
1. Сухорольська І. Заходи громадської дипломатії іноземних дер-
жав як засіб впливу на масову аудиторію в Україні / І. Сухорольська //
Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2014. –
Вип. 26. – С. 141–148. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/
Unir_2014_26_25.
2. Ларина Е. Цифровые войны ХХІ века [Электронный ресурс] /
Е. Ларина, В. Овчинский. – Режим доступа : dynacon.ru/content/
articles/2321/#a1.
3. Почепцов Г. Будущее под прицелом настоящего [Электронный
ресурс] / Г. Почепцов // Аcademia.edu. – Режим доступа : https://
www.academia.edu/12034053/БУДУЩЕЕ_ПОД_ПРИЦЕЛОМ_НА-
СТОЯЩЕГО_ПЕРЕСЕЧЕНИЕ_ГУМАНИТАРНОГО_И_ВОЕННОГО
?auto=download&campaign=upload_email.
141
4. Bielska Tetiana. Information warfare as a way of implementing

the state policy in the modern world / Tetiana Bielska // Regional
Development and Public Administration in the Context of General
Tendencies of 21 century. – Eds . V . Szymańska. – Słupsk : Publishing
House “АDNDU”. – 2015. – Р. 141–152.
5. Bielska Tetiana. Information resources as a strategic category of
international relations and a method of influence on the state policy of the
nation states / Tetiana Bielska // Acta Facultatis Iuridicae Universitatis
Comeniana (AFI UC). – Bratislava : Univerzita Komenského v Bratislave,
Právnická fakulta. – 2015. – № 1. – Р. 5–17.
Делія О. В.,
к.і.н., доц., докторант кафедри державної політики та
суспільного розвитку НАДУ при Президентові України
КОНЦЕПТ «СЕРЕДОВИЩЕ»
В ДИСКУРСІ ФІЛОСОФІЇ КОСМІЗМУ
Сучасний аналіз державно-політичних процесів актуалізує

детальне вивчення онтологічних основ державної політики.
Останнє зумовлює детальний теоретичний аналіз середовища ви-
роблення державної політики, підґрунтям якого є вивчення етапів
наукової об’єктивації концепту «середовище».
Проблематика середовища знаходить свій початок у філо-
софських теоріях Парменіда, Аристотеля, Платона, Декар-
та та інших мислителів. У сучасних вітчизняних та зарубіжних
дослідженнях вивчення феномену середовища являє собою доволі
вузький сегмент. Водночас систематичному дослідженню концеп-
ту присвячені праці В. Тертички, Ю. Мануйлова, В. Лепського,
О. Яницького, А. Сельського та ін. [1].
Попри наявні теоретичні здобутки та беззаперечний науко-
вий авторитет дослідників, об’єм теоретико-методологічних знань
про феномен «середовище» у державно-політичному науковому
дискурсі має фрагментарний та несистематизований характер.
Метою даної публікації є аналіз внеску філософії космізму до
процесу наукової об’єктивації концепту «середовище».
Світоглядні ідеї філософії космізму своїм корінням сяга-
ють в надра міфологічного осмислення середовища перебуван-
ня людини як інтуїтивної цілісності людини, природи і космосу,
а вчення постає тогочасною блискавичною спробою подолання
матеріалістичної обмеженості природничих наук. Механістичний
детермінізм, покладений в основу класичної картини світу, всту-
пив у протиріччя із стохастичним розумінням природи.
142
Стрижневим предметом розгляду представників філософії

космізму стала організація вселенського середовища через ідею
органічної єдності «усього із всім» – людини і космосу, цілісності
світу. Загалом космос як глобальне середовище постає важливим
концептом онтології космізму. Космос розглядається як організуюча
сила, яка формує людину і суспільство. Антропокосмізм, як ба-
зова установка наукового світогляду представників вчення,
виявляється у постулюванні перетворювальної діяльності лю-
дини щодо простору і часу, космічного простору тощо [2, С.74].
Перший шлях освоєння космічної дійсності передбачав перетво-
рення біології людини під «запит» космічного середовища. Людина
постає агентом, який «абсорбує» середовище, інтегруючись із ним
природним шляхом. Інший варіант має протилежну сутність –
людина, зберігаючи свою природну сутність, трансформує
космічне середовище «під себе» [3].
До лексики філософії космізму входить поняття «біос»,
яке розглядається «космістами» як уособлення «всеєдності»,
сукупності планетарного життя, всеохоплюючої сутності, яка
надихає і оживляє матерію. Природа осмислюється як узагаль-
нений символ, який передає уявлення про гармонію людини
і простору, що її оточує. Людина, укорінена у природі, частина
біосу, яка реалізує своє творче начало, має стати його гарантом.
Світоглядна проблематика простору, стрижнева для розуміння се-
редовища, осмислюється «космістами» як жива матерія. Простір
є реальністю, організованою, «небайдужою», яка має внутрішню
організованість і будову. Об’єкти простору – особливі світи, які ди-
хають і взаємодіють. «Вся природа натхненна, вся – жива в цілому
і в частинах …все дихає разом один з одним … Енергії речей
витікають в інші речі, і кожна живе у всіх, і всі –в кожній …» [4].
Фундаментальна ідея живої речовини, яка не тільки
пристосовується до зовнішнього середовища, але й створює
і перетворює середовище, виходячи із своїх потреб, складає
основу біокосмічної компоненти вчення: «жива речовина тільки
у тому випадку прогресивно розвивається, якщо вона своєю
життєдіяльністю збільшує впорядкованість свого середовища пе-
ребування» [2, с. 78]. І «людина має в інтересах можливості свого
існування творити для себе другу природу, зручну для його жит-
тя» [5, с. 189].
Біосфера як середовище зумовлена існуванням у ній живої
речовини, наділеною стрижневою середовищною характеристи-
кою – організованість. Організованість біосфери у В. Вернадсько-
го протиставлена механіці, організованість – «рухома», «мінлива»
143
рівновага, яка ніколи не повертається до попереднього стану

[6]. Відтак поняття організованість наділяє суб’єкти середовища
унікальною сутністю, індивідуальністю.
Конструювання нової картини світу через коеволюцію
передбачає рівноправне партнерство людини, природи і
суспільства. Розвиток усіх земних еволюційних процесів
розглядається у їх сукупності, історія розвитку суспільних струк-
тур знаходиться у нерозривній єдності із змінами у природному
середовищі. Тим самим філософія космізму вперше обґрунтовує
феномен життя у органічному зв’язку із еволюційним процесом,
презюмуючі середовище як рівноправний елемент, що бере участь
в еволюційному процесі.
Поняття техносфери, осмисленої К. Ціолковським як цілісна
штучно-просторова реальність, пронизана технічними середови-
щами, увело до наукового обігу дефініцію «штучне середовище».
Техносфера в уявленні «космістів» отримує стрижневі середовищні
характеристики: цілісність, здатність до трансформації відповідно
суспільних запитів, ступеня освоєння та зміни життєвого просто-
ру людини [7].
Філософія космізму стала світоглядним проривом у розумінні
єдності світу. Значимість вчення щодо процесу об’єктивації кон-
цепту «середовище» полягає у постулюванні холізму космосу, при-
роди і людини. Людина, як частина космосу (вселенського середо-
вища), постає носієм цілого космосу. Ноосферизм як онтологічна
основа філософії космізму уперше і назавжди поєднав світ
неживої матерії, живої речовини, світ людини і суспільства.

1. Делія О. В. Категорії концепту «середовище»: теоретичний аналіз /
О. В. Делія // Інвестиції: практика і досвід. – 2016. – № 17. – С. 92–95.
2. Башкова Н. Преображение человека в философии русского кос-
мизма : монографія / Н. Башкова. – М. : Директ-Медиа, 2013. – 273 с.
3. Алексеева В. К. Э. Циолковский. Философия космизма /
В. Алексеева. – М. : Самообразование, 2007. – 324 с.
4. Щедровицкий П. Г. Очерки об отце П. А. Флоренском [Електро-
ний ресурс] / П. Г. Щедровицкий, С. Ю. Бородай. – Режим доступу :
http://www.academia.edu.
5. Олейников Ю. Ноосферный проект социоприродной эволю-
ции / Ю. Олейников. – М. : DirectMEDIA, 1999. – 208 с.
6. Степин В. С. Методологические идеи В. И. Вернадського и
наука XXI столетия / В. С. Степин // Философские науки. – 2014. –
№ 3. – С. 7–21.
7. Вернадскианская революция в системе научного мировоззре-
ния – поиск ноосферной модели будущего человечества в XXI веке
[монография]. – СПб. : Астерион, 2003. – 352 с.
144
Мазуренко Володимир Олексійович,

к.т.н., доц., доцент кафедри соціально-гуманітарної освіти,
КЗ Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти;
Логвиненко Юлія Володимирівна,
к.філол.н., доц., доцент кафедри соціально-гуманітарної освіти,
КЗ Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО У ТВОРАХ М. Д. РУДЕНКА:

КОНЦЕПЦІЯ ГАРМОНІЙНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЛЮДИНИ І ВСЕСВІТУ
Праці академіка В. І. Вернадського набагато випередили

добу, до якої належали за часом. Розвиток людської цивілізації
зробив вчення В. І. Вернадського ще більш актуальним, на-
дав йому глобальності та гостроти, став умовою подальшого
стійкого розвитку людства. Коли вивченням світобудови, по-
шуками життя у Космосі, дослідженням антропогенного впливу
на планету, еволюцією біосфери в ноосферу переймається ряд до-
тичних наук, – це сприймається органічно й авторитетно. Якщо
ж такими архіскладними питаннями переймається письменник,
викликає подив навіть мотив, що змусив людину переглянути та
опрацювати величезний масив інформації, щоб не тільки скласти
власну систему поглядів на предмет пошуків, але й спромогтися
побудувати струнку й логічну модель Всесвіту, яку жоден вчений
не зміг відкинути як хибну чи знайти в розрахунках письменника
хоча б одну помилку. У поглядах М. Руденка та В. Вернадського
на розвиток життя на Землі є багато спільного.
Незворотною еволюцією біосфери В. І. Вернадський вважав
її перехід в стадію ноосфери. Основні передумови виникнення
ноосфери: розселення Homo sapiens по всій поверхні планети і
його перемога в змаганні з іншими біологічними видами; розви-
ток всепланетних систем зв’язку; відкриття таких нових джерел
енергії як атомна; перемога демократій і доступ до управління
широких народних мас; постійно зростаюче залучення людей до
занять наукою, що також робить людство геологічною силою.
Всі ці ідеї В.І. Вернадського знайшли втілення і розвиток у
творах М. Руденка. Письменник закликає «мислити космічно –
тобто мати перед очима не десятиліття, а принаймні століття» [6].
М. Руденко глибоко переконаний, «… що відокремленої,
“своєї” науки немає, що є наука загальнолюдська, яка включає в
себе всі знання, здобуті людством за всю його історію, незалежно
від того, в якій галузі вони з’явилися» [6]. Роздуми письменни-
ка про людський Розум, мають багато спільного із міркуваннями
В. І. Вернадського, викладеними у праці «Жива речовина.
145
Біосфера. Людина». Ідея «наукового мозкового центру» людства,

за висловом В. І. Вернадського, висувається самим життям. Вче-
ний наголошував, що ця проблема, піднята ще 1936 р., буде акту-
альною у майбутньому: «Мені здається можливим, навіть більше
того, що ця ідея має велике майбутнє» [1, с. 153].
М. Руденко прагне донести до читача власне розуміння
розуму людини: «І якщо матерія є царством променів, то нема
променів, могутніших за розум людини. Життя будь-якої зірки,
порівняно з людським розумом – це мізерний примітив, який не
можна порівняти навіть з медузою» [6]. Письменник переконаний
в тому, що матерія підкоряється необмеженій владі людського
Розуму, тому людина повинна усвідомити власну відповідальність
за долю матеріального світу і органічного життя на Землі та в
Сонячній системі: «Як же нам не побажати, щоб це був наш, зем-
ний розум, а не той, що виникне через багато мільярдів років
після нас на іншій планеті? Чи можемо ми свої земні суперечності
поставити вище цього справді титанічного покликання?» [6].
Антропогенна ера (термін А. П. Павлова) так змінила вигляд
Землі, що змінила й становище людини на планеті. Після того, як
«у ХХ ст., вперше в історії Землі, людина пізнала і охопила всю
біосферу, закінчила географічну карту планети Земля, розселила-
ся по всій її території» [1, с. 181]. Людство, на думку В. І. Вернадсь-
кого стало єдиним цілим. Це все, на думку вченого, є результатом
цефалізації Дана (1856 р.), розвитку людського мозку і керованої
ним праці. Вчений стверджує, що міць і сила людства пов’язані
не з його матерією, а з мозком і розумом. Людство набуло такого
розвитку і так змінило біосферу, що новим станом біосфери, який
виник під впливом людства, є ноосфера [1, с. 183].
У праці «Енергія прогресу» М. Руденко міркує про долю люд-
ства: «Не буду описувати, як я уявляю майбутнє. Не буду тому,
що це дуже добре зробив академік А. Д. Сахаров у своїй статті
«Ми через 50 років». З’являться космічні міста. Земля перетво-
риться на житницю Сонячної системи» [4, с. 245].
У науково-фантастичному романі «Ковчег Всесвіту» письмен-
ник моделює ситуацію, коли людство не навчилося розумно вико-
ристовувати ресурси планети і змушене було шукати нового дому
у Всесвіті: «Земляни не зуміли зберегти природних пропорцій
між біосферою і ноосферою. Друга надмірно розросталася за ра-
хунок першої. На перший погляд це ніби й непогано. Насправді
ж це однаково, що володіти лише дахом, але не мати ні стін,
ні підвалин» [5, с. 139]. Герої роману, переживши апокаліпсис,
зрозуміли: «розквіт їхньої економіки залежить не від надмірної
індустріалізації (вона має бути елементарно достатньою), а від
146
розвитку земних джерел фотосинтезу. Саме заради цього земні

міста були перенесені під землю, а поверхня планети віддана у
розпорядження Сонця і Океану. Невже ж цього не можна було
збагнути раніше – задовго до катастрофи!» [5, с. 205].
Письменник наголошує, що людство виснажує планету і за
таких умов господарювання не залишається надії на відновлення
планети взагалі. Людство повинно поводитися розсудливіше
не доводити землю до виснаження. «Коли ж земля починає
відновлюватися? Тепер, коли ми пов’язали капітал з енергетичною
природою злаків, легко зробити висновок, що для відновлення
землі слід усунути тоталітарну державу» [4, с. 142]. Письменник
доводить, що прогрес людської цивілізації, її виживання зале-
жить від свободи: «виявляється, природа здатна дати вічне життя
тільки такій економічній системі, в якій люди трудяться не з при-
мусу, а на поклик серця. Багатства виробляє Свобода – і тільки
вона одна! Жодними іншими хитрощами держава розбагатіти не
може» [4, с. 371].
Письменник закликає людство змінити модель поведінки,
мислити в космічних масштабах, адже саме від Людини залежить
життя Землі: «Мабуть, далі людині належить усвідомити: «Хто я є
й що (чи хто?) є Всесвіт?». І коли Всесвіт не що, а Хто – їй треба го-
туватися до зустрічі з Матір’ю. Це набагато важче, ніж розчепити
атом. Мати нас не зрозуміє і не впізнає, коли ми прийдемо до неї
з білими руками і чорними душами» [4, с. 249].
У творчому доробку М. Руденка та В. Вернадського є одна
суттєва розбіжність – у поглядах на відкриття та використання та-
ких джерел енергії як атомна. Обидва вчених переймалися пошу-
ками альтернативних джерел енергії, адже це головна умова ви-
живання людства. Життя В. Вернадського обірвалося у 1945 році,
тому вчений не бачив, що людство не змогло підкорити своїй волі
атом, надійно його контролювати, і до цього часу, переживши
декілька глобальних катастроф, відмовляється усвідомлювати,
що атом може знищити всі органічні форми життя на планеті.
М. Руденко закликає відмовитися від атомної енергії, адже якщо
людство до збройних конфліктів залучить ядерну зброю, то в такій
війні переможця не буде. Земляни можуть власними руками зни-
щити свою планету та всю галактику. Альтернативними видами
енергії М. Руденко бачить термоядерну, геотермічну енергію та
фотосинтез.
Запровадивши у науковий обіг категорії живої речовини,
біосфери і ноосфери, створивши новітню світоглядну систему,
парадигму змісту і структури знань, академік В. І. Вернадський,
як модерний мислитель, підніс здобутки української наукової
147
школи на вищий щабель світового визнання. М. Руденко,

продовжуючи ідеї В. І, Вернадського, зробив істотний внесок
у розвиток національної школи фізичної економії. Ним створе-
на оригінальна концепція фізичної економії Всесвіту. Творча
спадщина обох українських вчених має багато спільного, вона
потребує ґрунтовного дослідження і популяризації.

1. Вернадский В. И. Начало и вечность жизни / В. И. Вернадский;
Сост., вступ. ст. М. С. Бастраковой, И. И. Мочалова, В. С. Неаполитанской. –
М. : Сов. Россия, 1989. – 704 с. – (Публицистика классиков отече-
ственной науки).
2. Логвиненко Ю. Українська наукова фантастика як ключ
до світоглядних позицій нації / Ю. Логвиненко, В. Мазуренко //
Світогляд – філософія – релігія : збірник наукових праць. Вип. 9 /
за заг. ред. І. П. Мозгового. – Суми : Світ друку, 2015. – С. 36-45.
3. Мазуренко В. І один у полі воїн: рецепт подолання
загальноцивілізаційних криз у творчості М. Руденка / В. Мазуренко,
Ю. Логвиненко // Освіта Сумщини. – 2016. – № 3 (31). – С. 40-44.
4. Руденко М. Енергія прогресу. Гносис і сучасність: Метафізична
поема. Публіцистика. Поема / М. Руденко. – К. : Журналіст України,
2008. – 716 с.
5. Руденко М. Д. Ковчег Всесвіту : Футурологічний роман: Для се-
ред. та ст. шк. віку / М. Д. Руденко; [передм. М. Г. Жулинського] ; худож.
О. В. Набока. – К. : Веселка, 1995. – 206 с. : іл. – (Пригоди, фантастика).
6. Руденко М. Слідами космічної катастрофи. З блокнота пись-
менника [Електронний ресурс] / М. Руденко. – Режим доступу : http://
www.e-reading.by/book.php?book=1034396.
Тюріна Тамара Георгіївна,

к.пед. н., доцент кафедри соціології та соціальної роботи
НУ «Львівська політехніка»
ЛЮДИНА ЯК СКЛАДНА ІНФОРМАЦІЙНО-ЕНЕРГЕТИЧНА

СИСТЕМА (У КОНТЕКСТІ ДОСЛІДЖЕНЬ А. ВАСИЛЬЧУКА)
За сучасною квантовою теорією, людина є цілісною

інформаційно-енергетичною або польовою структурою, яка
невід’ємно пов’язана з навколишнім простором, що й обумовлює
їхню взаємодію і взаємовплив одне на одного. У цьому контексті
людину, відповідно, можна трактувати як невід’ємну частин-
ку Світобудови, яка перебуває з ним у сталих інформаційно-
енергетичних взаємозв’язках і сама здійснює інформаційно-
енергетичний вплив на весь навколишній світ.
148
Вернадський визначив людину як результат тривалої

еволюції, «планетарне явище космічного масштабу», розглядав як
органічну частину Космосу, ним породженою і з ним нерозривно
пов’язаною
Розглядаючи людське життя як космічний процес, явище,
яке розвивається, взаємодіє, еволюціонує, В. І. Вернадський вва-
жав, що вивчати його необхідно с саме з цього погляду. Отже,
людина – це результат і космічної і земної еволюції, і, відповідно,
життя людини – це явище і земного і космічного порядку.
Будучи складовою Універсуму, людська особа повинна жити
і діяти, підпорядковуючись універсальним космічним законам,
не порушуючи гармонії у цілісній системі, оскільки людина як
складна біосоціодуховна надсистема, космопланетарний фено-
мен містить в собі якості і зв’язки усіх форм життя: земного і
духовного,космічного.
Так, згідно досліджень сучасних вчених, людина лише на
декілька відсотків складається з фізичного тіла і на 95-98% – з
тонкоматеріальних тіл (ТМТ) людини (за дослідженнями А. Василь-
чука їх нараховується більше 180) – інформаційно-енергетичних
шарів – її біоінформаційно-енергетичної складової.
Саме проблемі комічності людини, дослідженню
тонкоматеріальних тіл людини, її космічної еніоанатомії і
еніофізіології, структури її біополя, чакр,чакрових торсійних
полів,інформаційно-енергетичнихканалів, меридіанів, біологічно
активних точок, їх функцій, характеру діяльності, сутності і ха-
рактеру інформаційно-енергетичної взаємодії і взаємообміну
тонкоматеріальних тіл людини з оточенням – у масштабі планети
та Всесвіту присвячені дослідження сучасного українського вче-
ного, послідовника В. І. Вернадського А. Васильчука .
Результати теоретичних досліджень українського дослідника
збігаються з релігійними, духовно-езотеричними уявлення-
ми про феномен людської істоти, її зв’язки з Космосом, до-
помагають глибше зрозуміти і науково пояснити природу її
тонкоматеріальних тіл. Ці дослідження є першою енциклопедією
людини як еніобіосоціодуховного феномена, складної біофізичної
енергоінформаційної космічно-земної голограми. у роботі за уза-
гальненнями і систематизації результатів досліджень з цієї пробле-
ми, особистих наукових відкриттів вченого розкрито специфічні
функції кожного з 15 основних тонкоматеріальних тіл людини у їх
взаємозв’язках, взаємодії з Космосом, між собою, фізичним тілом,
навколишнім середовищем.
А. Васильчук виділяє В тонкоматеріальній голографічній
структурі людини 181 тонкоматеріальних тіл, з них 15 основних, 61
компонентних і 105 ідентичних, де первинне – це золоте тіло Бога.
149
У біоплазматичному інформаційно-енергетичному полі люди-

ни А. Васильчук виділяє такі тонкоматеріальні тіла: 1. Червоне –
фізично-енергоінформаційне тіло. 2. Світлосяюче червоне – до-
даткове фізично-енергоінфор¬маційне тіло. 3. Оранжеве – ефірне
тіло. 4. Світлосяюче оранжеве – додаткове ефірне тіло. 5. Жовте –
астральне тіло. 6. Зелене – ментальне тіло. 7. Світлосяюяче зе-
лене – додаткове ментальне тіло. 8. Блакитне – кармічне тіло.
9. Бірюзове – додаткове кармічне тіло. 10. Синє – інтуїтивне
тіло. 11. Бузкове – додаткове інтуїтивне тіло. 12. Фіолетове – тіло
душі (Божої Матері). 13. Рожеве – тіло духовності (Ісуса Христа).
14. Біле – тіло Святого Духа. 15. Золоте – тіло Бога.
Вчений розглядає ТМТ людини як інформаційно-енергетичні Й
духовні форми життя людини поруч з біологічною формою життя. За
словами дослідника, біологічна форма життя людини проявляється
в умовах Землі, обмежена онтогенезом і закінчується після смерті
фізичного тіла. Інформаційно-енергетичні і духовні форми життя
людини проявляються не тільки в умовах Землі, але й Космосу.
Отже, всі тіла вчений поділяє на тимчасові Й вічні.
Тимчасові тонкоматеріальні тіла існують протягом онтогенезу,
земного фізичного життя людини: їх розвиток починається від
миті запліднення, а з миті смерті вони поступово розпадають-
ся а їх інформацій, мікрочасток, світло і енергій стають скла-
довими інформаційно-енергетичних полів Землі, біосфери, но-
осфери, Всесвіту і Духовного буття. До них належать червоне,
світлосяюче червоне, оранжеве, світло сяюче оранжеве, жов-
те, зелене і світлосяюче зелене тонкоматеріальні тіла; тимчасові
тонкоматеріальні тіла людини інформаційно-енегетично обумов-
люють розвиток таких її властивостей, особливостей, здібностей,
функціональних і соціально-біотичних можливостей, які найбільше
і найефективніше проявляються в інформаційно-енергетичних
умовах Землі, а не у космічному і духовному бутті.
Вічні ж несмертні тіла існують вічно, початок їх виникнен-
ня пов’язаний з космічним феноменом і творенням Бога, а з
часу смерті вони трансформуються до овальної,яйцеподібної або
кульоподібної форми, яка відходить до духовного інформаційно-
енергетичного буття.
До вічних тонкоматеріальних тіл людини належать бла-
китне, бірюзове, синє, бузкове, фіолетове, рожеве, біле і золоте
тонкоматеріальні тіла.
Вічні тонкоматеріальні тіла людини інформаційно-
енергетично обумовлюють розвиток таких її властивостей, особ-
ливостей, здібностей, функціональних і соціально-біотичних
можливостей, які найбільше і найефективніше проявляються в
150
інформаційно-енергетичних умовах духовного і космічного бут-

тя, ніж земного; вічні тонкоматеріальні тіла забезпечують вічність
і несмертність людини у космічному і духовному інформаційно
енергетичних буттях.
Тонкоматеріальні тіла, за автором, утворені комплек-
сом інформаційно-енергетичних матерій, без яких фізичне
тіло не могло б існувати і повноцінно виконувати свої функції.
Як відзначає дослідник, існує прямий вплив Космосу та його кос-
моенергетичних імпульсів на організм людини через еніоструктури
тонкоматеріальних тіл.
За словами дослідника, для гармонійного розвитку усіх тіл
людини необхідне безумовне підпорядкування свідомості люди-
ни Божій свідомості і Божому плану розвитку людини. В такому
випадку перед людиною відкриваються необмежені і нескінченні
можливості розвитку і вдосконалення. Якщо ж свідомість лю-
дини егоцентрично орієнтована лише на власні можливості і
властивості, людина втрачає перспективи подальшого прогре-
сивного розвитку, значно сповільнюється її еволюційний поступ.
У дослідженні обґрунтовано, що саме від спрямованості свідомості
людини та рівня розвитку тонкоматеріальних тіл залежать, які
інформаційно-енергетичні взаємообміни і взаємозв’язки встанов-
люють її тонкоматеріальні тіла – позитивні або негативні – для
розвитку, еволюційного вдосконалення чи, навпаки, антиду-
шевного, антидуховного напряму і, відповідно інформаційно-
енергетичного і біопатогенного саморуйнування ідентичності та
духовності людини.
Автор доводить необхідність інформаційної збалансованості,
гармонії взаємозалежності матеріального і духовного в людині,
також стверджує, що всебічний розвиток і функціонування
тонкоматеріальних тіл і фізичного тіл людини є можливим за умо-
ви духовної спрямованості особистості.
У своїх роботах він подає практичні рекомендації щодо
еніоанатомічного, еніопсіанатомічного, еніопсіфеноменального
і еніодуховного розвитку тонко- матеріальних тіл, їх чакр, су-
шумни, меруданди, іди, пінгали, зіркових каналів, меридіанів,
біологічно активних точок тощо.
А. Васильчук вперше у світі подає еніоанатомію чакр, їх
функції і значення, чакрові торсійні поля, класифікацію чарко-
вих торсійних полів, чаркову часову триєдність інформаційно-
енергетичного впливу, поліеніоцентризм чакр, розглядає чар-
кову систему, основні, життєво важливі та функціонально
забезпечувальні чакри, пренатальний іпостнатальний розвиток
чакр.
151
Автор не лише наводить еніоанатомічну характеристику

чакр, але й вперше розробляє їхню класифікацію та класифікацію
чаркових конусів. Він виділяє основні чакри, які поділяє на
астральні (муладхару, свадхістхану, маніпуру, анахату) і духовні
(аджну, медулярну, серцеву, камешвара-камешвари – чакру Ісуса
Христа, сахасрару – чакру Святого духа, магатму – чакру Бога) і
чакру антисвіту (анти духовності), які інформаційно-енергетично
забезпечують еволюційний розвиток людини та життєво важливі
чакри, які інформаційнообумовлюють життєдіяльність життєво
важливих органів фізичного тіла і еніоструктур тонкоматеріальних
тіл, а також функціонально забезпечувальні чакри, які
інформаційно, енергетично і біоплазматично забезпечують,
підтримують і підсилюють на клітинному рівні життєздатність і
життєдіяльність фізичного тіло, а на субультра еніоструктурних
рівнях фунціонування тонкоматеріальних тіл людини.
А. Васильчук дуже детально і глибоко аналізує еніоанатомічні
властивості кожної із чакр, характеризує розвиток кожної із
чакр залежно від вікових особливостей людини. Вчений аналізує
негативні наслідки для духовного, душевного і фізичного здоров’я
людини, що пов’язані з недостатністю розвинутості й відкритості
кожної із основних чакр, описує відповідні патології, хвороби, що
виявляються на фізичному рівні людини.
Дослідник підкреслює, що чакри є інформаційно-
енергетичними точками у просторі, через які людина, незалежно
від її свідомості, поєднана з відповідними енергоінформаційними
рівнями буття. Саме за допомогоючакр людина здійснює
найінтенсивнійші інформаційно-енергетичні взаємообміни з
інормаційно-енергетичнимиполями суспільства, природи, Землі,
біосфери, ноосфери Всесвіту і Духовного буття.
За словами вченого, якщо людина, свідомо розвиваю-
чи чакри, досягне їх оптимального розвитку та збалансова-
ного функціонування, то вона набуде можливості свідомо
керувати своїми фізіологічними, психічними, духовними,
енергоінформаційними, біоплазматичними та іншими про-
цесами, довготривало зберігати високу соціально-біологічну
активність життя, змінювати свій кармічно запрограмований
розвиток, прискорювати власну еволюцію, позитивно впливати
на суспільство, природу, Землю і Космос, жити і проявлятися у
єдності матеріального і духовного, земного і космічного, минуло-
го, теперішнього і майбутнього.
А. Васильчук доводить, що насамперед від самої люди-
ни, орієнтації її свідомості на Духовний світ залежать режими
функціонування духовних чакр, та характер інформаційно-
152
енергетичного забезпечення подальшого еволюційного, духовного

і ПСІ-феноменального розвитку людини.
На думку дослідника, свідомою силою волі людина може
значно прискорити еволюційний розвиток чакр, і у своїй праці
він дає відповідні рекомендації щодо еніопсіанатомічного роз-
витку та вдосконалення чакр.
А. Васильчук є автором першого тритомного підручника з
еніоанатомії людини, який призначений для лікарів, реабілітологів,
валеологів, психологів, педагогів, цілителів і студентів усіх
спеціальностей медичного, психологічного, валеологічного,
педагогічного та інших фахів.
На наш погляд, тритомний підручник А. Л. Васильчука «
Еніоанатомія тонкоматеріальних тіл людини», «Еніоанатомія
чакр» і «Еніоанатомія системи каналів тонкоматеріальних тіл
людини» (Львів, 2016-2017 рр.), випереджаючи свій час, є знач-
ним внеском у науку ХХІ ст., вагомим приводом для визнання
еніоанатомії новою наукою про людину у всіх її вимірах, а та-
кож для обґрунтування еніоанатомії як важливої навчальної
дисципліни для університетів.

1. Васильчук А. Л. Еніоанатомія тонкоматеріальних тіл людини:
підручник для університетів / А. Л. Васильчук. – Львів : ПП СОРОКА
Т. Б. Друк на потребу, 2016. – 704 с.
2. Васильчук А. Л. Еніоанатомія чакр: підручник для універ-
ситетів / А. Л. Васильчук. – Львів : ПП СОРОКА Т. Б. Друк на потребу,
2016. – 476 с.
Фролов Віктор Якович,

к.т.н., доц., віце-президент з наукової роботи громадської організації
дидактика вищої школи на сучасному етапі

реформування освіти України
Ми присутні при багато-численних реформах вищої школи.

З 2005 р. активно впроваджувалась кредитно-модульна система
навчання у вищий школі. Навчальний матеріал семестру розби-
вався на модулі. За кожний модуль студент одержував оцінку.
Середня оцінка за модулі замінювала оцінку за екзамен. Прак-
тично це повернення в четвертий клас, де оцінка за чверть ви-
ставлялась як середня оцінка за усні відповіді. Введена 100 баль-
на система оцінок знань. У вузів відняли право приймати вступні
153
екзамени за надуманим приводом боротьби з корупцією. Ввели

систему зовнішнього незалежного оцінювання, де перевіряються
тільки знання. Активно впроваджувався тестовий метод контро-
лю знань. У 2015 р. уже ввели модульно-трансферну систему на-
вчання, де повернули екзамени як основний метод оцінювання
знань студентів. Більш того на підготовку до екзамену виділялось
30 годин за рахунок дисципліни. Всі нововведення – це порушен-
ня основних принципів дидактики.
Покажемо, як дидактика використовується в політиці.
З установленням Радянської влади відбулися великі зміни як у
сфері приватної власності, способах побудови армії, міліції, так
і сфері освіти. Під гучними гаслами ліквідації безграмотності
спочатку більшовики замість десятирічної гімназії з вивченням
латинської та грецької мов ввели шестирічну школу. В Раднаркомі
рахували, що населення повинно вміти читати нові декрети.
В 1928 р. введена триступенева система середньої освіти: початко-
ва школа, семирічна школа і дев’ятирічна школа. Політичні вимо-
ги і міжнародна обстановка заставила Й. Сталіна ввести в 1929 р.
10-ти річну середню школу. Але при вивченні іноземних мов засто-
совувалася методика, яка не давала учням можливість опанувати
іноземну мову [2]. Формально було зроблено все правильно. Грама-
тику іноземної мови треба знати, тому читайте товсті підручники
граматики. Слова потрібно знати, здавайте тисячі іноземних слів.
Але граматика і слова не поєднувалися практикою спілкування з
носіями іноземної мови. Така методика була введена навмисно,
щоб радянські люди на знали, як живуть люди за кордоном [3].
Основні положення дидактики Яна Амоса Коменського
викладені у педагогічних творах «Великая дидактика», «Анали-
тическая дидактика». Коротко перелічимо основні принципи ди-
дактики з творів Я. Коменського. [2].
«… Искусство обучения не требует ничего, кроме искусного
распределения времени, предметов и метода» [1, т. 1, с. 316]. «Есть
три неизменных инструмента для внедрения науки в человече-
ские умы: примеры, или образцы, наставление и подражание т.е.
применение и упражнение» [1, т. 2, с. 368]. «Метод обучения дол-
жен уменшать трудности учения, с тем чтобы оно не возбуждало
в учениках неудовольствия и не отвращало их от дальнейших за-
нятий» [1, т. 1, с. 341]. «Через эту троицу – примеры, наставления,
упражнения – можно всем и совершено внедрить все знания и на-
дежно, и скоро, и увлекательно, если только научиться правильно
применять к ученикам все три инструмента» [1, т. 2, с. 369].
«Того, в ком нет желания к учению, будеш учить напрас-
но, если ты в нем в первую очередь не возбудишь стремление к
154
учению» [1, т. 1, с. 533]. «Стремление к учению определяется во-

лею, принудить которую нельзя (Квинтилиан). Всеми возможны-
ми способами нужно воспламенять в детях горячее стремление к
знаниям и к учению» [1, т. 1, с. 341]. Останній принцип дидакти-
ки зовсім забутий, але він є одним з основних.
Джерелом захоплення є інтерес до предмета і спроможність
навчання. Інтерес пробуджується демонстрацією корисності
предмета. Спроможність досягається, якщо не пригнічувати сту-
дента надмірною кількістю матеріалу, і добиватися зменшення
труднощі застосуванням раціональної дидактики. Раціональними
принципами дидактики є: природність, поступовість і доскона-
ле управління діяльністю учня. Досконале управління навчанням
реалізується в вигляді циклу, який повторюється і включає при-
клади, настанови і вправи.
Передавати наступним поколінням потрібно досвід (на-
вички), а не просто знання [4]. Досвід (навички), втілюються в
предметах матеріальної і духовної культури (знарядя і засоби ви-
робництва, твори мистецтва, всебічні носії інформації и т.п.) і,
головне в способах виконання дій з ними. Реалізація цих дій і є
діяльність. Способи дій повинні бути засвоєні студентами в ходе
навчання. Засвоєння студентами дій можливо тільки в тому ви-
падку, якщо в процесі навчання студенти будуть працювати.
Знання – це всього лише засоби навчання діям. Тому тільки
способи дій є метою навчання.
Навчання – це передача досвіду громадсько-історичної
практики, досвіду попередніх поколінь, а не передача знань. Це
означає [4]:
– що кінцевою метою навчання є формування способів дій за
спеціальністю, а не запам’ятовування знань;
– знання є всього лише засобом навчання, оскільки відіграють
допоміжну роль в практичних діях;
– діяльність викладача полягає в проектування навчальної
діяльності, організації навчальної діяльності, а не в передачі
знань.
Тому контроль знань відіграє лише незначну роль у підвищенні
якості навчання. Контролювати потрібно не знання, а в першу
чергу результати діяльності. Знанієвий підхід у навчанні є пору-
шенням принципів дидактики і в кінцевому рахунку диверсія в
систему вищої освіти [4].
Міністр освіти Лідія Гриневич наголосила, що треба перехо-
дити від школи знань до школи компетентності. Але це гра слів.
Компетентність має два значення – це коло повноважень даної
установи або посадової особи, і друге значення – коло питань
155
в яких дана особа володіє знанями і досвідом. Вимагати від

випускників школи наявності досвіду є утопією.
Тому треба відмовитися від зовнішнього незалежного
оцінювання, яке виключає вербальний контакт викладача і
абітурієнта. Викладач може перевірити не тільки знання, але і на-
вички з вирішення конкретних завдань. Треба повернути вищим
навчальним закладам право приймати студентів.

1. Коменский Я. А . Избранные педагогические сочинения в 2-х
томах. – М. : Педагогика, 1982. – 540 с.
2. Брусенцов Н. П., Маслов С. П., рамиль Альварес Х. Микропро-
цессорная система обучения «Наставник». – М. : Наука, 1990. – 224 с.
3. Чернявский Г. И. Тень люциферового крыла. – Х. : Око,
2003. – 328 с.
4. Атанов Г. А. Возрождение дидактики – залог развития выс-
шей школы.– Донецк : ДОУ, 2003.– 180 с.
Панченко Вера Васильевна,

специалист высшей категории, преподаватель-методист
Харьковского кооперативного торгово-экономического колледжа
РАЗВИТИЕ ЧЕЛОВЕКА В НОВУЮ ЭПОХУ
Есть полное вероятие в том,

что воля космоса и на Земле проявится
во всём блеске высочайшего разума.
К. Циолковский «Воля Вселенной»
Существующее множество парадигм образования в совре-

менном мире объясняется множеством вариантов подхода к во-
просу о смысле жизни. Каким ценностям отдать предпочтение,
ради чего стоит жить, какую цивилизацию строить, от каких
качеств или специфик деятельности человека отталкиваться? В
обобщающей классификации это ценностный, деятельный и лич-
ностный подход. Можно говорить также о знаниевой, навыковой,
компетентностной, культурологической, воспитывающей или тех-
нократической модели образования и соответствующем подходе.
Процесс эволюции предполагает постоянное обновление всех
составляющих бытия, а количественный рост непременно дол-
жен заканчиваться качественным переходом на новый уровень.
Это требование времени как никогда актуально сегодня, когда
человечество в своей деятельности вышло за пределы планеты и
156
устремилось осваивать космические просторы. Метагалактика –

это иной масштаб действительности, иные реальности и требова-
ния к человеку.
Во всей этой сложности есть два простых момента. Первый:
рано или поздно всё будет отстроено, выверено и разработано
в соответствии с метагалактическими стандартами, точно
так же, как сегодня всё втискивается в стандарты планетарные;
и второй момент: человеку предоставлено два пути естественного
перехода на новый уровень развития – это природное формирова-
ние и сознательная подготовка. И природа внешним воздействи-
ем и образование внутренней перестройкой будут вести челове-
ка к поставленной цели (1).
Следует учитывать, всё, что пройдено человечеством, его
либо развивало, либо делало сильнее. Поэтому в развитии челове-
ка ни одно направление деятельности не должно быть упущено:
из науки, философии и религии необходимо выбрать мировоз-
зренческие жемчужины для складывания каждым своей фило-
софии жизни, поскольку, когда появляется что-то новое в жизни,
старой философией, старой системой взглядов это новое невоз-
можно ни понять, ни объяснить, ни тем более применить.
Как только в голове появляется другое учение, свет и суть на-
чинают применяться по-другому. Учение – очень важная состав-
ляющая жизни, и пока человек не научится отслеживать, какой
философией живёт, он не поймёт, в чем смысл его жизни.
На данном образовательном этапе возникают такие виды
образования как ноосферное или экосферное, являющиеся пред-
вестниками образования, расширяющего наш разум, наше со-
знание, наше восприятие до масштабов наиболее возможных –
метагалактическое образование.
Из основных принципов нового метагалактического образо-
вания можно назвать такие:
– масштаб восприятия;
– позиция наблюдателя;
– иерархичность Вселенной: принцип «все во всём»;
– подобное притягивает подобное;
– что вверху, то и внизу;
– принцип первого среди равных;
– развитие частей человека и синтеза их;
– сложение мыслеобразов.
– потенциал слова.
Остановимся на последнем из них. Если Слово выражает-
ся всеми потенциалами, заложенными в нём, то в это время, в
мгновение произнесения этого слова, человек развивает свою
157
жизнь собою. Тогда слово несёт смысл, а осознание смысла даёт

правильную энергию по жизни. Есть смысл – есть энергия. Есть
ещё более сложная вещь, от которой зависит энергия. Есть такая
фраза: «Живите сердцем». Что это значит? Это означает, что если
человек живёт сердцем, он включает энергию в себе, что включа-
ет множественность возможностей реализации себя в жизни.
Таким образом, можно отследить состояния человека: фи-
зическое (вещественное), эфирное (полевое), астральное (чув-
ственное), ментальное (мыслительное), причинное (сложение
смыслов, включающих силы), буддическое (осознательное,
сложение сутей), атмическое (сотворение идей), аматическое
(сложение матриц, позволяющих перестраивать ситуации).
В этой связи и возникла острая необходимость развития умения
управлять всеми этими состояниями как внутри человека, так и
вне, создавая равновесие между внутренними условиями разви-
тия и внешними условиями существования.
Именно это, а также сложение своей философии жизни, по-
зволяющей сотворить каждому его образ человека в нашем ме-
няющемся мире, и позволит метагалактическое образование, ко-
торое впитывает в компактификации весь самый лучший опыт
и достижения человечества, синтезируя его в резонансном пике
восхождения Человека.

1. Сердюк В. А. Метагалактический Манифест. – М., 2012. – 137 с.
2. Материалы философских чтений Синтеза.
Панченко Сергей Евгеньевич,

психолог, писатель, глава общественной организации
«Метагалактический Центр Харькова»
ЭКОСФЕРНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ
Явление экосферы
Мы живём в удивительное время, когда человечество вы-
ходит за пределы привычных парадигм своего существования.
Человек вышел в космос, а это значит, что подготовка его долж-
на стать космической, метагалактической. «Метагалактика –
максимально возможный по своим размерам и минимально необ-
ходимый по совокупности факторов влияния на развитие жизни
объект Вселенной» (5). Раз Метагалактика – это тот масштаб кос-
моса, который влияет на нашу жизнь, то и образование должно
оперировать соответствующими масштабами.
158
Экосфера – сфера дома, ноосфера – сфера разума,

инфосфера – сфера информации, биосфера – сфера всего живого,
атмосфера – сфера духа, аматосфера – сфера аматики или прео-
доления привычных матриц материального взаимодействия.
Масштаб мышления человека теперь должен начинаться с
явлений планетарных и взрастать до метагалактических. Только
так мы можем стать жителями Метагалактики.
Экосферное образование, так же как и ноосферное, относит-
ся к парадигме метагалактического образования своим масшта-
бом, своей целостностью, своей инновационностью, своим акцен-
том на человечность, гармонию и единство всего во всём. Это но-
вая парадигма, но постепенно она впитает в себя все остальные,
синтезируя их в универсальности и всеединстве.
Антропный принцип (5) Вселенной творит человека плане-
тарного, антропный принцип Метагалактики творит человека
метагалактического. Рано или поздно человек обязан будет воз-
вернуть заботу о себе планетарным и метагалактическим творе-
нием. Метагалактика – крупнейшая система самоорганизации
живой природы и каждого человека.
Экосферный подход в образовании – это подход созидания
человека, созидания человеческих условий, человеческой образо-
вательной среды и атмосферы.
Явление человека
Сам человек – это уникальное явление многомерно-
многочастного гармоничного существования, непрерывно эво-
люционирующей жизни Метагалактики. И если в Метагалактике
существуют такие явления как разум, сознание, чувства, любовь,
вера, творение, интеллект, душа, то должны быть и носители дан-
ных проявлений, способные телесно их проявлять, оперировать
ими. Отсюда появляются такие понятия как разум-ность, со-зна-
тель-ность, душев-ность, вер-ность, чувстви-тель-ность человека.
То есть человек есть носи-тель, носящий телом всевозможные ха-
рактеристики бытия. Этим человек уникален.
Явление разума, сознания или явление духа относится к
фундаментальным характеристикам мироздания. И сколько Все-
ленной понадобилось усилий, времени, сложения условий, чтобы
в теле человека сформировались системы, аппараты, части, спо-
собные воспринимать данные явления и оперировать ими? Телом
человек, взаимодействуя с ноосферой, может зафиксировать раз-
ряд разума, извлечь оттуда суть, образно оформить, словом сфор-
мулировать её и распаковать смысловым контекстом; телом чело-
век может соотнестись со вселенским сознанием, проникнуться
его истинностью, начать осознавать его фрагменты и научиться
159
складывать их в объективные картины мира. Это так просто сей-

час сказать: «Человек разумный», «Человек сознательный». А что
за этим стоит?
Человек учится оперировать различными видами мате-
рии, совершенно разными, мерностной своей организацией. И
опять нельзя с этим не согласиться. Мера веса, мера времени,
мера веры, мера необходимости, мера понимания, мера разуме-
ния, мера ответственности – это о каких мерах идёт речь, какая
материя этим измеряется?
Человек – это уникальный носитель высшей составляющей
материи: способности управления, творения, синтеза нового.
Сейчас уже никого не смущает выражение человек-творец.
А как же иначе?!
Какими параметрами, функционированием каких систем и ап-
паратов должен обладать человек, чтобы быть действительно Чело-
веком с большой буквы, действительно Творцом с большой буквы?
Существует множество характеристик внутренней природы
и выразимости человека, способов его взаимодействия с внешним
миром. Степень выразимости и уникальность сочетания различ-
ных качеств – это индивидуальная выразимость каждого челове-
ка, это его состояние на данном этапе развития, состоятельность
в тех или иных вопросах. Каждый человек уникален и несёт свой
аспект неповторимости. Способность понять и принять себя, спо-
собность понять и принять другого, способность сосуществовать
в социуме, цивилизованно развиваться – одно из необходимых
условий эволюции.
Образовательный тип
В экосферном образовании уже сложено несколько ме-
тодик нового подхода к образованию. Одной из эксперимен-
тальных [1] находок явилось понятие образовательных типов –
образ-типов. И вопрос не только в усвоении знаний, а в методическом
подходе к каждому человеку, имеющему определенный образ-тип.
Есть стандарт образования, в любом случае ребенок должен
получить обязательную программу, но чтобы развить его способ-
ности, нужно развить его образовательный тип человека. Это по-
может ему лучше примениться в жизни, и нужно создавать систе-
му для повсеместного применения этим. То есть форма обучения
остается та же самая – идут занятия, но на уроке учитель при-
меняет три-четыре уровня подготовки для учеников с разными
образ-типами одновременно.
Самые распространённые образ-типы: бытующий, реагиру-
ющий, психологический, когнитивный, креативный, но бывают
и другие. Более того, можно, развиваясь, менять свой образова-
160
тельный тип или проявляться разным образ-типом в зависимости

от ситуации. И человек одновременно может обладать нескольки-
ми образ-типами, но есть среди них главный, доминирующий.
Работа с образ-типами требует определённых знаний, навы-
ков и уровня педагогического мастерства.
Индивидуальное творческое мастерство
Наряду с образ-типами есть вторая наработка экосферной
методики – разработка серии предметов индивидуального раз-
вития (1). Это индивидуально-творческое мастерство на базе ак-
тёрского мастерства, риторики, психологии и культурологии, где
детей обучают ситуативному поведению в жизни через нелиней-
ные взаимодействия с искусством: умение говорить, творчески
строить и выражать мысли. Погружением в ту или иную творче-
скую среду достигается активация внутренних резервов, глубин-
ных особенностей естества человека. Развитие индивидуального
творческого мастерства – это синтез получения знаний, опыта и
воспитания, это формирование культуры, тонкости восприятия
аристократизма и познание единства природы собственным про-
живанием.
Экосферное образование наряду с ноосферным образова-
нием развивает целостность мышления, гармонию внутреннего
и внешнего мира человека, природосообразность, способствует
формированию собственной философии жизни, делает человека
уверенным в своих силах, воспитывают человека как гражданина
своей страны, гражданина планеты, гражданина Метагалактики.
Это взращивание меры ответственности за себя и свой мир.
Для развития экосферного образования необходимо раз-
витие экософии, необходим переход от ноосферного целостного
двуполушарного мышления к синтезполушарному экосферному
мышлению и восприятию.
Диалог образовательных парадигм
Не случайно некоторые авторы относят ноосферное и экосфер-
ное образование к эзотерической парадигме (4). Действительно,
внутренняя составляющая их велика. Сложность принятия тако-
го образования заключается в сакральности и неизведанности
внутреннего мира. Мы хотим, чтобы человек проявлял душевные
качества, хотим, чтобы выстраивались сердечные отношения, но
помним, что «чужая душа потёмки» и «сердцу не прикажешь».
Как связать, соединить, синтезировать неизведанное? Только
вера в гармонию и справедливость Метагалактики, только приз-
нание свободы воли и творческой компетенции человека, толь-
ко исследование и взращивание внутреннего потенциала, всего
его многообразия. А это означает веру в высшую справедливость,
161
означает отказ от чрезмерного контроля и ограничений. Но при

этом и развитие принципов сосуществования, конфедеративных
составляющих его, когда каждый равен в своём творчестве, не-
посредственно или опосредованно участвуя при этом в творче-
стве других. И каждый в своей сфере деятельности, в своих от-
крытиях «первый среди равных».
«В современной педагогике парадигмы существуют парал-
лельно, не исключая друг друга. В образовании нет и не может
быть исключительной парадигмы, а четкое разделение парадигм
происходит только в теоретическом плане» [3].
Сосуществование образовательных парадигм в диалоге и
взаимодополнении – это и ценность знания, и обретение прак-
тических навыков деятельности, и рационализм, и конкретика
в обучении, и равноправие субъектов обучения, и свобода выбо-
ра возможности максимальной реализации своих природных по-
тенциалов, и самореализация, и профессиональная подготовка, и
сотрудничество. Это и личностное развитие, и интерактивность
образовательной среды, и совершение открытий, и способность к
самоорганизации.
Напрашивается ассоциация с актуальным понятием само-
организации Метагалактики: «жизнь связана с общей тенден-
цией материи к спонтанной самоорганизации во всё более раз-
нообразные системы» [6], что согласуется с известным выводом
В. И. Вернадского о том, что жизнь и живое вещество есть общее
проявление космоса [7].
Метагалактический диалог – это явление метагалактической
самоорганизации отношением, состоянием и действием всего во
всём. Явление экосферной самоорганизации – это экосферный ди-
алог, это диалог в доме, в котором живёт человек, в доме всех мас-
штабов. Планета – наш общий дом, Галактика и Метагалактика –
тоже наш дом, только иных масштабов, и в этом доме, в экосфере
Метагалактики живёт множество цивилизаций, которые войдут с
нами в диалог, как только мы будем к этому готовы. Метагалактика
сложит соответствующие условия в своём доме.
Управление материей и материя управления
Любая материя стремится найти достойного управителя и
таким образом получить возможность эволюционировать. Как
только мы научимся управлять собственной материей: в своём
теле, своей семье, на своём производстве, в своей стране –
материя больших масштабов устремится к нам, предлагая управ-
лять ею. Если же мы не умеем управлять и малым – на большее
можно не рассчитывать. Все наши взлёты или падения – плод на-
ших усилий и выборов.
162
Именно экосферное образование, ноосферное образование,

относящиеся к метагалактической парадигме образования наи-
более полно способны раскрыть человеческий потенциал и подго-
товить человека к осуществлению его основной функции – управ-
ление материей.
Вся Метагалактика созидает нас [5]
По метагалактическому образу и подобию Отца Человек
сотворяется. И «в явлении управления материей созидается дом –
концентрированная сфера цельности эманаций вокруг тела, от-
ражающий уровни организации управляемой материи. Эта сфе-
ра иерархизирует фиксации взаимодействия эманаций с высоко-
организованным явлением синтеза определённых начал, свойств,
качеств, дееспособностей и явлений Отца в форме и ракурсом
того или иного выражения, ипостасностью действий, полномо-
чий, способностей, функций и иных возможностей того или иного
уровня материи» [8].
Помните в библии: «Много дел, да делателей мало». Это внача-
ле каждой эпохи, когда план творения уже начинает действовать,
а подготовленных, компетентных, творческих кадров не хватает.
Время не ждёт, время торопит, устремлённого поддержит, ищу-
щему поможет. Стремясь к более свершенному управлению своей
материей, по законам диалога, Метагалактика созидает материю
управления. Эта материя созидается Отцом в Отце и в Человеке
как выразителе его в физическом присутствии. Нельзя быть дву-
ликим: с одной стороны признавать, что внутренний мир суще-
ствует, но иною мерой, а с другой стороны, не признавать его
только потому, что мы не умеем его выражать в достаточной
мере, а если кто и умеет – так легче признать его выдумщиком,
чем попытаться получить подобный опыт.
Не зря сказано: «По вере вашей дано вам будет» и «ка-
кою мерою мерите, такой и вам отмерено будет». Наука, от-
рицающая существующее в каком-либо виде – уже ненаучна.
Наука отрицания – сомнительная наука. Всем понятно, что и политики,
и учёные, и управленцы в своё время начинали процесс обучения со
школьной скамьи. Есть самообразование, есть образование семейное,
есть уличное образование, теперь ещё и виртуальное, безликое, отданное
на собственное предпочтение. Вот только роль учителя, роль Учителя,
никто не отменял. Должны быть достойные примеры, должно быть на-
учное обоснование, должны быть открытия. Экосферное образование –
это образование всех участников процесса в единстве со сферой
дома, где складывается эталонность, вскрывается запредельность,
аккумулируется всеобъемлемость всего во всём. Индивидуальность
легче проявить, когда осознаёшь бесконечность и соприкасаешься с
вечностью.
163
Перспектива эконоосферного развития

«Экосферное развитие – это необходимость изучения и вов-
лечения в педагогический процесс системы внутренней органи-
зации Человека и создания необходимой теоретической базы фи-
лософии образования. Термин «Экосферное» – Сфера Дома (эко –
лат. дом) означает целостность жизнедеятельности всех сторон
Человека, комплексность его жития, как внешнего, так и внутрен-
него. Поэтому концепция Экосферы является методологическим
принципом моделирования системы индивидуального развития
и обучения учащихся в современной школе открытого типа как
целостного подхода в образовании» [2].
В этом суть и перспектива развития экосферного, да и ноос-
ферного образования. Как бы ни малы были первые шаги, но они
сделаны в направлении человека и человечности образования.
Все предпосылки и основания для такого развития есть. Прежде
всего это принятие того факта, что человек новой эпохи – это
человек-творец, а значит, прямой выразитель Отца-Творца на
планете Земля. Есть базовое учение новой эпохи – Учение Синте-
за, учение о человеке и для человека. Есть простая формула диа-
лога в самоорганизации явлений, отношений, состояний и дей-
ствий всего во всём. Вопрос только в том, какие явления мы гото-
вы включить в свою реальность, в свою действительность. Своим
отношением к явлениям мы входим в соответствующие состоя-
ния и то, насколько мы в состоянии этим действовать – вполне
результат нашего выбора, нашей свободы воли в соотнесённости
с волей высшей. Только надо помнить, что материя инертна, тому
есть свои обоснования, и требуется определенное время и усилия
для преодоления этой инертности в различных её проявлениях,
таких как неверие, предубеждённость, отчуждённость или неие-
рархичность, несовершенство или неестественность.

1. Сердюк В. А. Экосферное образование.
2. Принцип Экосферного развития megapredmet.ru›1-61061.html.
3.Голосова С. В., Федоренко Л. П. Основные парадигмы современ-
ной педагогической науки // Концепт. Научно-метод. электр. журнал.
4.Основные парадигмы образования buklib.net›books/36652/
5.Антропный принцип // Новая философская энциклопедия : в
4 т. – М. : Мысль. 2001.
6.Философская антропология в современной испанской филосо-
фии: Сводный реферат // Социальные и гуманитарные науки: Оте-
чественная и зарубежная литература: Сер. 3. Философия: РЖ – М. :
ИНИОН РАН, 2015. – № 3. – С. 30.
7.Вернадский В. И. Живое вещество. – М. : Наука, 1978. – 358 с.
8.Материалы философских чтений Синтеза.
164
Каменєв Олександр Сергійович,

заступник голови Наглядової Ради громадської організації
ФУНКЦІОНУВАННЯ ЛЮДСЬКОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ
Стратегічно й тактично людина і людство в найближчо-

му інтервалі часу функціонує, пізнає себе і світ, використовую-
чи певні моделі, концепції, ідеології, парадигми з тім чи іншим
ступенем наближення до дійсності [1–4]. Історично склалося
9 основних моделей-напрямків, на яких ґрунтується будь-який
вид діяльності людини, що розрізняються по суті та єдиних у
циклах лавиноподібних процесів (віртуальних, фрактально-
факторіальних), що утворюють взаємодію наук, систем, тіл, світів,
рівнів розвитку методології знання свідомості:
1. Математика – найбільш правдива наука з усіх існуючих!
Досліджує абстрактний предмет – числа і дії з ними. Принцип
дії: прибирати все зайве, доходячи до самого необхідного – прав-
ди. Метод (у нинішньої цивілізації) – полярний, двійковий: чи
брехня, чи правда, існує чи не існує. На «двійковому коді» по-
будована вся сучасна бюротехнократична кризова цивілізація.
Існує багато математик. Людина стає такою, якою є її математи-
ка, до якого рівня абстракції і правди вона може піднестися.
2. Фізика, використовуючи математику, вивчає процес
взаємодії, причинно-наслідковий зв’язок – основа дії. Наближен-
ня, ймовірність, наявність посередника, матеріалізація заходу.
3. Хімія, використовуючи математику і фізику, вивчає якості,
перетворення, кони – особливий новий стан сущого, недосяжний
кількісними переходами!
4. Біологія, використовуючи математику, фізику, хімію, що
вивчає Життя в усіх його проявах. П-В-Ф життя, конам, що пе-
редують наукам! Раергія (фундаментальніше синергії). Транспо-
тенциальность. Життя в геосфері і космосі. Стійкість, довголіття,
різноманіття.
5. Психологія, використовуючи всі попередні науки-
моделі-методології, вивчає душу, духовний світ – абсолют-
но нова субстанція, яка не тільки не має імені в офіційному
природознавстві, але взагалі не передбачається математи-
кою, фізикою, хімією, біологією на їх сучасному рівні розвитку.
«Золотий шлях» духовного сходження, мистецтво – прояви душі –
є мистецтво Життя!
165
6. Соціологія – наука, що використовує всю теорію, практи-

ку, прилади, технології, методологію – весь арсенал попередніх
наук – для управління (влада) та/або об’єднання-творення (влада)
безлічі душ відповідно в стадо, натовп зомбі-колектив, населен-
ня та/або творчий колектив, народ, країну і т. д. Інтелект безлічі
душ. Колективне свідомість, підсвідомість, несвідоме. Віртуальна
душа множини.
7. Політика – мистецтво і наука еволюції соціумів, що вклю-
чають всі попередні форми. Совість, справедливість. Полі... –
взаємодія соціумів, народів, культур, цивілізацій, етносів в ім’я
Життя (а не своєї особистості, піару, вигоди клану, тільки своєї
країни тощо); люди, що мають кілька утворень, благодатний
досвід, честь і довіру народу.
8. Економіка – наука мудрих діянь по совісті у будь-якій
справі і на будь-якому рівні: особистісному, колективне, держав-
не, планетарному, космічному. Еко – гармонійний «будинок», сере-
да, П-У-Ф. Ном (грец.) – закон. Творення гармонійного простору-
часу-форми.
9. Моделі, якi визначають рівень розвитку людини, його
дійсний статус, так і мають позитивні і негативні прояви. А зна-
чить і людина, яка їх використовує, стає такою як її моделі, при-
чому в нині людство функціонує само в їх прояві негативних і
тільки в режимі негативного зовнішнього управління, повністю
суперечить конам свободи вибору, справедливості, заходи, дії і
т. д. [2; 4].
У 1992 р. на історичній конференції ООН «Саміт Землі!» було
поставлено питання про необхідність пошуку нової моделі роз-
витку цивілізації, що гарантує сталий розвиток нових світогляду
і систем управління, було констатовано: існуюча система
управління економікою, геополітикою нездатна контролювати і
керувати процесами, що відбуваються на Землі! З тих пір про-
блеми цивілізації тільки погіршувалися й призвели до глобальної
світової кризи абсолютно у всіх сферах життєдіяльності як
людства, так і тих сутностей, якими він управляє і які ним
керують!!! Всіх вразила деградація, яка ґрунтується на брехли-
вому світогляді, що ґрунтується на брехливої науці, філософії,
методології і релігії, що руйнують ліву і праву півкулю головного
мозку, психіку, організм у цілому; знищують екологію, суспільство,
совість, будь-які прояви моральності, родову та генну структу-
ру, саму фізіологію людини і сам вид гомо сапієнс. Світ, простір,
час, форми (П-Ч-Ф) і людина істотно змінилися. Глобалізація і
динамічність систем обміну (наука, мистецтво, технології, вироб-
166
ництво тощо) охопили всю геосферу. Накопичення й отримання

багатьох артефактів, наукових даних, розсекречених архівних
матеріалів дозволяє формувати розширене розуміння ноосфери
як єдність людства з Космосом, взаємовідношення з Космічним
розумом, а значить пізнання і дотримання Космічних законів.
[1–4].
Механізація, автоматизація, комп’ютеризація, мікро- та
нанотехнології, соціологізація змінили методологію виробництва
«великий верстат». Наприклад, при виникненні технології вироб-
ництва виробу для його виготовлення потрібно 10000 осіб, з часом
при механізації вже досить 6000, а при подальшій автоматизації
– 1500, якщо впроваджена комп’ютеризація, то потрібно всього
150 осіб для виготовлення того ж виробу, який виходить ще
кращої якості. Сьогодні дивляться в майбутнє на порядку мо-
менту соціологізація, епоха соціальних технологій: економіка
соціальних процесів, світ, простір-час уже живуть в мережевому
вимірі, віртуальної та реальної лавині мереж. Сучасне надбання,
потужність еволюції будуть створюватися знаннями організації
соціальних процесів, складовою частиною якої є внутрішній кон-
троль і управління. Тому, якщо в попередньому прикладі після
комп’ютеризації ввести ще і социологизацию, то для виготов-
лення того ж вироби знадобиться 10 осіб. Це схематичний об-
раз нелінійної мінімізації та локалізації людського ресурсу, ви-
робництва і технологій. Ще більш нелінійно зростає еволюційна
потужність багаторівневих виробів. Наприклад, схема зростання
кількості функцій виробу зв’язку від сигнальних вогнів, рупора
до мобільного телефону: 1 – 2 – 10 – 500 – 50000 - ... При цьому
функціональна міць сучасного мобільного телефону, при обсязі
трьох пальців, відповідає функціональної потужності цілого залу
обчислювальних машин та іншої техніки, діючих 20 років тому.
Вищевказані властивості існуючого П-Ч-Ф при створенні
локальної економіки не вимагають величезних людських,
фінансових і ресурсних вкладень. Три – десять сімей «серед-
нього і менше...» достатку, об’єднавшись на внутрішньому
самоврядуванні (аналог артілі, кооперації, громади), можуть ство-
рити ефективну конкурентоздатну локальну економіку, засно-
вану на промислах тисяч видів! Усі технології стають все більш
локальними, їх можна застосовувати у розрізнених локальних
місцях. Істотно змінюється і міський спосіб життя. Цей процес
вже чверть століття реалізується в Китаї та Індії, забезпечуючи
їх високотехнологічне розвиток. А заснований «новий» устрій
провінційного і міського життя на артільному, кооперативному,
167
колективному господарюванні, самодержавності (самоврядуван-

ня, самодостатність, самогенерація), де взагалі немає зовнішнього
управління або воно не є визначальним.
Визначальним фактором інволюції є зовнішнє управління! [4].
При грамотному використанні еволюційних процесів духовними
творчими людьми можливо як формування мети створення нової
системи життєдіяльності, так і її реалізації. Для успішного сталого
випереджаючого розвитку необхідні моральність (пізнання і до-
тримання космічних, ноосферних конов) і зміна способу мислен-
ня. Сучасні технології здатні змінювати психологію, соціум, сис-
тему управління без насильства і агресії. свідомість, а свідомість
визначає буття. В основі людського суспільства, тим більше
ноосферного – правда, моральність, справедливість! А значить
пізнання і виконання космічних, ноосферних конов, бо люди-
на – перехід від біосфери в ноосферу, космічне П-В-Ф і, отже,
зобов’язаний виконувати не собою придумані закони права,
управління, організації життєдіяльності людини і суспільства, що
призводять до загального нищівній кризи, а космічні закони, які у
наших славних предків називалися Покон [2; 6]. Самодержавність
більш заснована внутрішнім управлінням (висхідний потік), що
поєднує за коном заходи із зовнішнім.

1. Вернадский В. И. О науке. – Т. 1. Научное знание. Научное твор-
чество. Научная мысль. – Дубна : Изд. Центр «Феникс», 1997. – 576 с.
2. Каменев А. С. Ноосферные принципы екосистем. – С. 23-28;
Его же. Ноосферные принципы образования в переходный период. –
С. 52-55 // Сборник материалов первого международного ноосфер-
ного фестиваля «Ноосферное развитие общества». – Х., 2014.
3. Православно-славянские ценности – основа цивилизованного
выбора Украины : материалы междунар. конф. / под ред. А. Колту-
новича. – К., 2013. – 64 с.
4. Достаточно общая теория упрвления. Постановочные мате-
риалы учебного курса факультета прикладной математики. – СПб. :
Санкт-Петербург. гос. ун-т, 2003. – 410 с.
5. Соесман А. Двенадцать чувств / пер. М. Рыкиной, И. Акуленко. –
СПб. : Деметра, 2003. – 260 с.
6. Демин В. Н. Гиберборея. Исторические корни русского народа. –
М. : ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 624 с.
168

НООСФЕРНА ПАРАДИГМА ДОВГОЛІТТЯ

ЯК ФУНКЦІЯ ПРОСТОРУ, ЧАСУ І ФОРМИ
Питання довголіття в різних його інтерпретаціях (сталий

розвиток, здоров’я, здібності, життєва сила, потенція і т. д.) ле-
жить в основі будь-якої людської теми, у будь-якому вигляді
життєдіяльності. Це питання фундаментальне, значно більше й
універсальне, ніж його загальноприйняте розуміння як тривалість
життя та її збільшення. І першорядне значення воно має передусім
в освіті та освітньому процесі, бо як методологічно і за якими зако-
нами або покону створювати людину, такими і будуть продукти,
результати її життєдіяльності й таким же буде вона сама. Таки-
ми будуть її життєвий простір і простір її продуктів, результатів;
час і тривалість життя (молодість, продуктивний і соматичний
періоди, старість, тривалість вмирання); форма життя (стиль
життя, цінності, соціальний устрій, геополітика, тощо). Дійсно,
вчення, освіта утворюють людину та результати її діяльності, а
отже, і простір, час, форму (П-Ч-Ф)
Наприклад, людина, якій вселено пріоритет міського жит-
тя над сільським, житиме в залізобетонній квартирі, харчувати-
меться ГМО-продуктами, дихатиме вихлопними газами, пити-
ме забруднену воду, фізично деградуватиме, впроваджуватиме
хімію, енергоємне обладнання в сільське господарство, знищува-
тиме село тощо, але й отримуватиме задоволення... Тваринник,
якого навчили розводити й експлуатувати тисячні поголів’я, це
і робить, забруднюючи навколишнє середовище і виробляючи
отруєну м’ясо-молочну продукцію й супутню, вкорочуючи репро-
дуктивну здатність людини, її інтелект, здоров’я, тривалість жит-
тя та багато ін. У будь-якому напрямку людської життєдіяльності
аналогічних прикладів безліч, що і є загальним світовим кризою.
Деградаційно-паразитичні процеси лежать в основі
затяжної економічної кризи, що вразила всі (!) без винятку сфе-
ри життєдіяльності людини на всій (!) Землі та все природне
середовище. Це означає: впродовж тривалого часу, що переду-
вав кризі, існуюча система освіти встигла покалічити світогляд,
інтелект, моральність, психіку і здоров’я кількох поколінь, які,
вступивши в доросле життя, поступово привели суспільство на
межу катастрофи!!! Система освіти – основа будь-якої культури,
будь-якого суспільства і цивілізації в цілому – має три основних
169
напрямки: общинний, сімейний та позасімейний (соціальний).

Оскільки навчання у громаді (основа слов’янської культури) за-
крито в силу знищення натовпо-елітарною системою (ТЕС) всіх
структур самодержавства (самоорганізації, самоврядування,
самодостатності, самогенерації) народу, а для сімейного у батьків
під пресом ТЕС немає ні часу, ні знань, ні вміння, то вихован-
ня дітей здійснюється позасімейною системою (дитсадок, шко-
ла, училище, ВНЗ тощо). Більш того, в ситуації цивілізації дітей
виховує насамперед стиль життя оточуючого суспільства: в силу
своєї «всепоглиної сутності» діти у своїй переважній більшості не
будуть слідувати словам батьків, вчителів, якими б мудрими вони
не були, а слідуватимуть склавшомуся навколо них аморальному
способу життя переважної більшості.
Механізація, автоматизація, комп’ютеризація, мікро- та
нанотехнології, социологизация, екологія, активування ноосфери
змінили методологію науки, виробництва, сільського та міського
господарства, соціальних відносин, військових доктрин, політики
і геополітики [1-2].
Глобалізація і динамічність систем обміну (наука, мистецт-
во, техніка, технології, виробництво, сфери інформації та зв’язку,
послуг і т. д.) охопили всю геосферу й формують ноосферу. Ак-
тивно створюється віртуальний світ (віртуальні обмінні системи
(комерційні, юридичні, освітні тощо), об’єкти від продуктів харчу-
вання до грошей і т. д.) – п’ятий вимір. Різко зросла роль як локаль-
них процесів (особливо в економіці, екології, соціумі, геополітиці,
людських відносинах), так і глобальних багаторівневих процесів. І
в їх основі – соціологізація, епоха соціальних технологій: економіка
соціальних процесів, світ, простір-час уже живуть в мережево-
му вимірі, віртуальної та реальної лавині мереж (різноманітність
форм зв’язків, глобальні комунікації і взаємини, створення баз
даних інформації і ресурсів, системи обміну еквівалентів, тощо).
Це суть шостого вимірювання.
Людина стає людиною, особистістю тільки у спілкуванні,
колективі, громаді, тобто в моральному колективному розумі.
Саме колективні форми лежать в основі стійкого П-Ч-Ф. Школа
повинна розвивати передусім колективний розум у поєднанні
(за коном заходи («золоті пропорції», призначення, цінності), пере-
ходу) з розвитком особистості, індивідуального розуму. Основне
завдання школи і вчителів: виявлення і розкриття призначення
людини і належних вимірювань, ступенів свободи, що гарантують
досягнення життєвих цілей і творення відповідного гармонійного
П-Ч-Ф. У цій праведній праці вчитель базується на перших дев’яти
моделях життєдіяльності людини, які визначають і методологію.
170
Як людина, людство сприймають, розуміють світ, так вони і жи-

вуть, діють або не діють.
Для сталого розвитку людини, світу, П-Ч-Ф сьогодення і най-
ближче майбутнє вимагають [1–4]:
– людина повинна мати розвинені ліву і праву півкулі, три
інтелекту (духовні, фізичні, інтелектуальні, чуттєво-образні та
транспотенційні здібності);
– людську моральність, а не переважаючу нині гібридну
психіку: тваринну, «зомбі», демонічну [3];
– людина повинна: мати як мінімум сім’ю; правда, совість,
духовність – лежить в основі всієї життєдіяльності; знати своє
призначення і стійко розвиватися у відповідному П-Ч-Ф, вико-
ристовуючи мінімум дев’ять основних моделей-методологій в на-
лежних співвідношеннях (кон заходи);
– людина протягом усього свого життя повинна виходити за
межі своїх можливостей (транспотенціальності), виробляючи й
освоюючи нові знання та вміння; безграмотними в ХХІ ст. є не ті,
хто не вміють писати, читати, а ті, хто не вміє вчитися, навчати-
ся й переучуватися, не вміють вийти з-під псевдоуправління;
– нових освіти, світогляду, парадигми, бо існуюча наука, си-
стема управління економікою та геополітикою не здатні контро-
лювати процеси, що відбуваються на Землі, а тим більше керува-
ти ними, що на весь світ було проголошено ще в далекому 1992 р.
на історичній конференції ООН (Саміт Землі);
– ноосферної освіти, що виховує ноосферну людину, яка тво-
рить сталий світ, простір, час і форму згідно з космічними кона-
ми, які у наших славних предків називалися Покон [5];
– якщо минула система освіти давала інформацію,
досвід, достатній, щоб впевнено прожити «сьогодні» і «завтра»,
«післязавтра», то ноосферна також повинна «давати» знання і
навички, які тільки (!) будуть (!) вироблені «завтра» і на підставі
яких навченому належить працювати (по завершенні освіти)
«післязавтра» ...
В нинішній формі існування ні система освіти, ні учні,
ні батьки до вищевказаним вимог часу не готові насамперед
психологічно. Для дітей це виявляється в тому, що їх особистісна
культура почуттів, особистісна моральність, особистісна культура
уваги, особисті психіка і здоров’я, особиста культура розумової
діяльності не сформовані належним чином. Батьки в переважній
більшості зайняті побутом, зароблянням грошей для виживання,
вважаючи, що дітьми повинні займатися педагоги... За будь-яких
умов і станів середовища учитель повинен відповідати трьом
«китам» громадянського суспільства: активність, самоорганізація,
171
біо-, ноосферна громадянська позиція. Сучасні вчителі знаходять-

ся між «молотом і ковадлом»: треба навчати з ноосферним конам,
а оточуюча більшість повністю їх цинічно порушує, культивуючи
зворотне...

1. Каменев А. С. Ноосферные принципы екосистем. – С. 23-28;
Его же. Ноосферные принципы образования в переходный период.
– С. 52-55 // Сборник материалов первого международного ноосфер-
ного фестиваля «Ноосферное развитие общества». – Х., 2014.
2. Достаточно общая теория упрвления. Постановочные мате-
риалы учебного курса факультета прикладной математики. – СПб. :
Санкт-Петербург. гос. ун-т, 2003. – 410 с.
3. Нам нужна иная школа : Аналитический сборник по вопросам
педагогики. – СПб., 2005. – 308 с.
4. Вернадский В. И. О науке. – Т. 1. Научное знание. Научное твор-
чество. Научная мысль. – Дубна : Изд. Центр «Феникс», 1997 – 576 с.
5. Демин В. Н. Гиберборея. Исторические корни русского наро-
да. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 624 с.

Міжнародний ноосферний центр Вернадського»;
Федорова І. Д.,
член громадської організації
ШКОЛА ЖИТТЄТВОРЕННЯ
Народження й виховання щасливого і талановитого по-

томства – основний життєвий процес, де головне: рід, родина,
місце існування, призначення, зачаття, виношування, народ-
ження, дитинство, дитинство, отроцтво, юність. Система вихо-
вання дитини в періоди зверхпотенційного життя – зачаття, ви-
ношування, народження, перші 3, 3–7 і 7–12 років – найбільш
багатогранна, відповідальна, ефективна, індивідуальна, інтимна
і вимагає як гармонійного, ювелірного втілення, так і високого
рівня життєтворчості. Тому широкій аудиторії розкривається
методологія виховання та освіти дитини, починаючи з 3-річного
віку.
Весь зміст освіти і школи в різних їх проявах ґрунтується
на духовності й рівноправній взаємодії батьків, родичів, дітей,
вчителів, однодумців і спільноти, які допомагають дитині на всіх
етапах навчання у школі життєтворення.
172
В цей перехідний період у системі освіти визначальними є

не програми і навіть не методи навчання, а природно-соціальне
середовище, в якому живе і навчається дитина. Тому особлива
увага приділяється принципам освіти та побудови середовища
проживання, тобто екосфері.
Необхідно не стільки навчати, скільки зацікавлювати, ство-
рювати умови, коли дитина розкриває свої природні можливості,
сама здійснює відкриття та приходить до істини. Все це є
єдиним процесом: виховним, навчальним, демонстраційним,
прикладним, науково-дослідним, самодостатнім, всі ці складові
взаємопов’язані й гарантують еко- і ноосферну освіту.
Всі викладені теми, предмети, практики об’єднані в
єдину систему і єдиний процес, породжують, взаємодіють
і перетікають один в одного. Сам процес, його конкретні
складові вивчаються, описуються одночасно мінімум у дев’яти
моделях життєвих процесів: математично, фізично, хімічно,
біологічно, психологічно, соціально, економічно, геополітично
і на основі ноосферних, космічних закономірностей.
Таким чином, конкретні питання, завдання, проблеми вивчають-
ся й вирішуються одночасно з позиції різних наук, моделей, пара-
дигм і проявів життя, що гарантує як істинне пізнання конкрет-
них функцій і процесів, так і пізнання єдиних фундаментальних
космічних процесів через їх конкретні прояви.
Так відбувається поєднання наук, моделей, парадигм в
єдине істинне знання і цілісну картину світу. Всі предмети викла-
даються в дусі життєопису і життєтворчості. На цьому засновано
все виховання і освіта: від зачаття до переродження... Тому «ди-
тячого саду» в його старому розумінні немає. Є молодша дитя-
ча група (3-6 років), дитина бере участь у житті школи і даного
екопоселення на своєму рівні розвитку в безпосередній взаємодії
як з природою, так і з усіма учнями і дорослими. Навчання у
загальній справі і через спільну справу! Це забезпечує здоров’я,
багатовимірний природний культурний розвиток і навчання ди-
тини саме в цей надпотенційний період її життя.
Система включає в себе взаємопов’язані напрями освіти:
1. Літня школа – з 20 квітня по 20 жовтня – проводиться переважно
в природних умовах («Літня практична школа життєдіяльності»).
2. Зимова школа – з 20 жовтня по 20 квітня – проводиться пере-
важно в приміщеннях (предметні кабінети, лабораторії, майстерні,
бібліотеки, архіви, музеї тощо). 3. Роківня і зимові табори з ком-
плексом певних тематик (оздоровчі, трудові, майстер-класи, клуб-
на тематика, «Місто майстрів» і т. д.). 4. Цілісна система: прояв
у учня його призначення, вибір ним напрямків життєдіяльності,
173
професійного, творчого розвитку та стилю життя, створення сво-

го промислу до закінчення школи. 5. Система практичного на-
вчання (володіння декількома спеціальностями) та створення
власної справи, що гарантують учневі самостійне (!) забезпече-
не життя відразу після закінчення (!) школи. 6. Система клубів,
громадських і кооперативних організацій цільового призначення
(клуб «Сім-Я7», «Місто майстрів», коопераційна система «Коло»).
7. Продовження освіти у будь-якій формі (очна, заочна,
дистанційна, екстернат і будь-які їх комбінації) у вищому на-
вчальному закладі в оточенні однодумців з одночасним розвит-
ком свого промислу, що забезпечує життєві потреби.
Основні предметно-функціональні складові системи
освіти: 1. Природознавство (психологія, математика, фізика,
хімія, біологія тощо), інформаційні технології, виробництво.
2. Образотворчість (рідна мова, мови, різні мистецтва, психологія,
соціологія тощо). 3. Культура (індивідуальна і соціальна, закони,
світознавство). 4. Фізична і психологічна культура. 5. Трудова і
технологічна освіта; економіка. 6. Екосферне біо-, ноодинамічне
сільське господарство. 7. Екосферне водо-, лісостепове го-
сподарство; баланс геосфери (літо-, гідро-, атмо-, біосфери),
біорізноманіття. 8. Організація дозвілля і відпочинку. 9. Освоєння
декількох професій, створення особистого промислу, практичне,
самостійне життєтворчість.
За кожним вищенаведеним пунктом є програми, методологічні,
теоретичні та практичні напрацювання, апробовані у школах, те-
матичних таборах, гуртках, дитячих групах, рольові ігри і т. д.
З метою полегшеного і ключового розуміння суті пропонованої
системи освіти більш докладно в короткій тезовій формі роз-
глядаються лише деякі предметно-функціональні складові їх
взаємозв’язку.
Трудове навчання і діяльність припадають більше на «Літню
школу», в основному здійснюється в природних умовах, що
охоплює період з 20 березня по 15 листопада і має наступні на-
прямки виховання й практичної освіти.
1. Сільське і водо-, лісостепове господарство. Робота учнів
здійснюється спільно з планом діяльності напряму «Адаптаційне
біодинамічне екосистемне землекористування», яке є одним із
провідних складових екосфери. 2. Організація і діяльність Малої
академії: здійснюється спільно з планом діяльності вищого навчаль-
ного закладу (наприклад, «Слов’янський Народний Університет
ім. Тарха»). 3. Град майстрів: робота учнів разом з дорослими
здійснюється за планом реалізації Екосфери. 4. Клубна діяльність
спільно з батьками, однодумцями, вчителями (клуб «Сім-Я7»).
174
Практична самостійна життєтворчість, створення особистого

промислу: 1. Підготовка та видання друкованої продукції (газет,
журналів, методичок, книг і т. ін.). 2. Організація та проведення
районних, обласних, регіональних і т. д. семінарів, конференцій,
курсів (спільно з вчителями). 3. Учні з кожної (!) теми вищевка-
заних основних напрямків разом з дорослими (батьки, родичі,
вчителі, спеціалісти, однодумці) виконують (відповідно до свого
розвитку) завдання, необхідні для суспільства, селища, міста, еко-
господарства, екосфери. 4. До закінчення школи життєтворення
в учня виявляється його призначення, формується життєвий на-
хил, усвідомлюється власний життєвий шлях; він усвідомлено
за допомогою батьків, родичів, дітей, вчителів, однодумців і
спільноти: обирає напрямок своєї життєдіяльності, професії й
спеціалізується на вибраних напрямках; створює свій промисел,
здатний забезпечити подальше навчання у вищій школі, так і
життя його родини, роду в достатку і процвітанні.
Вся система освіти як і вищенаведений її фрагмент: заснована
на фундаментальних досягненнях радянської школи та інноваціях,
відповідних новій економічній і геополітичній дійсності; призна-
чена для виходу з глобальної кризи і розвитку здібностей людини:
фізичних, духовних, соціальних (індивідуальних, колегіальних),
методологічних, логіко-алгоритмічних, геосферної й ноосферної
свідомості, чуттєво-образного сприйняття, функціонально-
технологічного творчості; включає досягнення: шкіл (вальдорфсь-
ких, Щетиніна, харківської фізмат школи № 27, «Еврика»);
Московської Академії Йоги та її Харківського філіалу; віртуально-
інформаційних та академічних систем виховання, освіти і
творчості (Макаренка, Сухомлинського, Шичко, Щедровицького,
Альтшуллера, Шаталова, сімей Нікітіних й Аринкиных); центрів
позашкільної освіти (дитячі будинки творчості, культури, станції
юних техніків); ноосферної освіти і авторські напрацювання.

1. Макаренко А. С. Сочинения. – Т. 1-7.– М. : Педагогика, 1957–1958.
2. Сухомлинский В. А. Избранные педагогические сочинения в
3-х томах. – М. : Педагогика, 1979.
3. Никитин Б. П., Никитина Л. А. Мы, наши дети и внуки. – М. :
Мол. Гвардия, 1989. – 303 с.
4. Манфред фон Макензен. Феноменологическое преподавание
химии в 7-м и 8-м классах вальдорфской щколы / пер. с нем. – М. :
Педагогика, 2008. – 280 с.
175

Батуріна Галина Михайлівна,
Мазуренко Олександр Петрович,
голова Наглядової ради громадської організації «Міжнародний
ноосферний центр Вернадського»
ТВОРЕННЯ ЕКОСФЕРИ
Проведення низки семінарів, «круглих столів», конференцій,

фестивалів у молодіжному, науковому, освітньому, охороноздо-
ровчому, виробничому та сільськогосподарському середовищі
дозволило виявити тенденції, фактори і проблеми, які необхідно
усунути. Серед них:
1. Застаріла методологія, низький технологічний і технічний
рівень ведення сільського господарства, його надмірна
енергоємність.
2. Руйнування самовідтворюваних циклів еволюції приро-
ди, середовища проживання людини і ведення сільського госпо-
дарства, що зумовлено: надмірно високим ступенем розораності
сільськогосподарської землі – 80 % (за європейським екологічним
нормам – менше 30 %), що призводить до: зменшення родючості
ґрунтів, знищення гумусу (чорноземи знищуються з катастрофічною
швидкістю); змивання землі, вітрової та водної ерозії ґрунтів, їх
зневоднення, необхідності додаткового поливу; підвищення літнім
днем температури поверхні землі до 65°С (максимальна критич-
на температура ґрунту 35°С) і її різкого охолодження вночі, що
знищує мікрофлору і мікрофауну в землі, різко збільшує вихід ву-
глекислого газу і вітрове навантаження; зміни клімату (посухи,
жарке посушливе літо, холодна малосніжна зима);
3. Негативна динаміка стану здоров’я дітей. Аналіз
демографічних показників державної статистичної звітності
свідчить про: народження дітей умовно здоровими...; збере-
ження зниженні чисельності дитячого населення на рівні 11 %;
збільшення показника поширеності захворювань органів дихан-
ня, травлення, кістково-м’язової системи, очей, ендокринної і
нервової систем – на 11 %, захворюваності вірусним гепатитом
А – на 25 %.
4. Вимирання сіл, зниження народжуваності, занепад культу-
ри, відсутність інфраструктури, перспективи ... Школи закрива-
176
ються, молодь виїжджає, старі вимирають ... Головна причина – у

ставленні до землі, в життєвих цінностях, продажно-споживчому
відношенні до землі – головного ресурсу країни!!!
5. Тривале стійке руйнування взаємовідносин між містом
і селом: немає не тільки перспективи вирішення проблеми, але
навіть немає ідей ...
6. Збільшення рівня безробіття і перехід його у застійну фор-
му, особливо в середовищі молоді і людей старше 45 років.
7. «Позавчорашній» рівень освіти, безперспективна сього-
дення і майбутнє дітей-сиріт. Виховують і навчають наших дітей
зовсім не вказівки батьків, навіть не дитячий садок, школа чи
ВНЗ, а світогляд і спосіб життя суспільства в цілому.
8. Стійке падіння рівня промисловості, сільського господар-
ства та управління.
9. Низький етичний рівень усіх верств населення і влади.
Різке падіння моральних цінностей, розшарування і
антагоністичне протистояння суспільстві, відсутність консолідації,
загальнонародної ідеї, продажно-споживацьке ставлення до землі,
корупція, крайній індивідуалізм й егоїзм. В основі всього вище-
сказаного лежить «культ матеріальних цінностей»!
Мета творення екосфери:
1. Усунення негативних явищ впливу техносфери на
біосферу. Відродження регіону, землі та її мешканців згідно з біо-
ноосферними екопринципами.
2. Навчання (підготовка кадрів і спеціалістів) та організація
самозабезпечення і самоврядування всіх структурних складових.
3. Створення самодостатніх адаптаційних біодинамічних
екосистем, контроль їх функціонування, відновлення природних
ландшафтів і ресурсів.
4. Розвиток локальної економіки. Розробка і використання
природо- й енергозберігаючих та екологічно чистих технологій,
матеріалів, сировини, виробництв, способів ефективного ве-
дення сільського господарства для відновлення ресурсів приро-
ди, оптимального співвідношення сільгоспугідь (наприклад, для
степової зони – 30 % рілля, 25 % сінокоси і пасовища, 15 % ліси і
лісосмуги, 5 % степу, 5 % водні території). Створення нового укла-
ду провінційного життя, відновлення місцевого ринку конкурен-
то здатної екологічно чистої продукції – залучення нових ресурсів,
людей, виробництв, розвиток території.
5. Виробництво сертифікованої екологічно чистої
сільськогосподарської продукції, організація її внутрішнього й
зовнішнього ринків.
177
6. Відродження: культури, народних традицій, промислів,

краєзнавства, еко-, етнотуризма, народного цілительства (банна
традиція, цілющі екологічно чисті трави, масла, медопродукти
тощо); організація єдиної системи фестивалів, ярмарків, музеїв і
т. ін.; відновлення економічної та соціальної структури сіл. Ство-
рення екомережі сіл нового покоління на основі самоврядування,
екології, самоінвестування.
7. Розвиток різних видів кооперації, артілей у біодинамічних
екосистемах, селах, містах та між ними на самоінвестиційних
відносинах; вирішення проблем «село – місто».
8. Організація в екосфері природного, гармонійного середо-
вища проживання для реабілітації виховання, освіти та розвитку:
дитини-особистості в умовах природного, сімейного, колективно-
го і колегіального взаємодії; соціальних дітей у дитячих будинках
сімейного типу та багатодітних сім’ях, що живуть у біодинамічних
екосистемах; дітей і дорослих з фізіологічними й психічними осо-
бливостями та їх реабілітації; інтеграції дітей-сиріт у соціум, за-
безпечення їх житлом і робочими місцями в екосфері.
9. Відтворення та розвиток екосфери: біосфери (при-
родних ресурсів, родючості землі, ландшафтів, флори, фауни
тощо), ноосфери (взаємини Людина-Земля-Космос), консолідація
суспільства.
Створення ЕКОСФЕРИ України на прикладі Харківської
області.
Місця ефективної реалізації екологічних населених пунктів:
I Етап: Харківська область: 1. Вимираючі села в напрямку
р. Харків – р. Ізюм, на прилеглих територіях, що надається Етноеко-
парку «Роганський» (повністю відповідає завданням Харківського
національного аграрного університету ім. В. О. Докучаєва та
Департаменту управління охорони навколишнього середовища
в Харківській області). Це забезпечить відродження сіл, природ-
них територій, культури, розвиток парку, його охорону, а також
утворює буферну зону між ним і промисловим неекологічним
середовищем, створить прецедент організації масштабних
багаторівневих екосистем і стане полігоном для апробації й вико-
ристання екотехнологій. 2. Вимираючі села у будь-якому районі
Харківської області, що задовольняють умовам ЭНП. 3. Деградуючі
землі, які потребують відновлення і задоволення підбадьорливих
умов ЕНП. 4. Землі, які потрапляють у майбутні екокоридори,
для розміщення ЕНП. Перші 2 екокоридори: у напрямку Ново-
Водолазький – Зміївської – Чугуївський – Печенежський райони;
Богодухівський – Краснокутський райони.
II Етап – Слобідська Україна (Харківська і Сумська області).
178
III Етап – Україна.

Етапи і терміни реалізації проекту: 1. Презентаційно-
інформаційне забезпечення проекту – постійно. 2. Організація
робочих груп фахівців-однодумців і поселенців, їх навчання –
постійно. 3. Пошук і вибір вимираючих сіл, об’єктів ПЗФ, земель
для організації нового природно-заповідного фонду, екологічних
населених пунктів і відведення землі – 3 місяці. 4. Розробка і за-
твердження проектів нових екологічних населених пунктів різних
типів (екохутір, ековісь, екосело, екоетносело, екопоселення),
а також цільових екопоселень (родових, еко-, етнотуристичних,
реабілітаційних, особливого ландшафтного дизайну тощо) – 2-4
місяці (залежно від цілей та складності типу екологічного населе-
ного пункту).
1. У Харківській області вже (!) є всі (!) необхідні умови для
успішної реалізації екосфери: як апробовані методи адаптивного
екологізованого землеробства, відновлення природних ресурсів,
будівництва екодому і екосіл, технології та обладнання народ-
них промислів, альтернативні джерела енергії, так і фахівці,
громадські й приватні організації, держструктури, які бажають
практично реалізувати все вищевикладене.
2. Уже існує конституційна і законодавча основа, роздільна
та підтримуюча концепцію. У програмах усіх політичних партій
і в адмінструктурах органів влади декларуються цілі та за-
вдання, розв’язувані запропонованим проектом. Усі пропозиції
концепції знаходяться в правовому полі законодавства України,
міжнародного права та спираються на чинні постанови та зако-
ни.
Нові форми людських відносин і господарювання (Людина –
Земля – Космос), відновлення навколишнього середовища на
регіональному та державному масштабі, реальне самоінвестування
(самогенеруючі, самокеровані, самозабезпечуючі структури) на
своїй землі, у своїй державі є реальною підставою відродження
соціальної, політичної, економічної, технологічної та духовної
активності народу аж до формування на цій основі народної ідеї
та реального виходу з кризи.

1. Ноосферное развитие общества : материалы научно-
практической конференции.– Харьков, 2013. – 364 с.
2. Кузнецов В. П. Учение о биосфере / В. П. Кузнецов.– М. : Зна-
ние, 1986. – 80 с.
3. Рыбаков Б. А. Рождение Руси / Б. А. Рыбаков.–М. : А Принт,
2004.– 447 с.
179
Губанова І. В.,
спеціаліст першої кваліфікаційної категорії, вихователь-методист
Первомайського дошкільного навчального закладу № 16 «Усмішка»
Первомайської міської ради Харківської області
РОЗВИТОК ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ФОРМУВАННЯ

ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ У ДОШКІЛЬНИКІВ
НА ЗАСАДАХ НООСФЕРНОЇ ОСВІТИ
Активно впливати на природу, але при цьому залишатися

сином її, бути вінцем її творіння і водночас володарем
її сил, по-синівському бережливо ставитися до неї – ось яку
позицію треба виховувати в дитині у процесі їх взаємодії з
природою.
В. О. Сухомлинський
Людина живе у світі природи. Тривалий час вона ставилася

до неї як до матері - з любов’ю, повагою і шаною. І природа, як
справжня мати, не лише пестила, а й виховувала людину, спря-
мовуючи на пізнання та досягнення успіхів. Та поступово, за-
хопившись своїми успіхами, людина перестала турбуватися про
природу, перестала думати про неї як про джерело свого життя.
В останні десятиліття весь світ і Україна, зокрема, пере
бувають у стані важкої екологічної кризи, спричиненої масш-
табними й систематичними негативними змінами навколишнього
природного середовища, пов’язаними з практичною діяльністю
людей. На сьогодні ситуація вимагає розумного входження люди-
ни до світу природи і, наскільки це можливо, усунення заподіяної
їй шкоди.
На даний час виникає необхідність забезпечити підготовку
підростаючого покоління, спроможного вивести людство зі стану
глибокої екологічної кризи, в якій воно опинилось через незнання
або ігнорування законів взаємовідносин суспільства і природи,
споживацьке ставлення до неї.
Психологами й педагогами доведено, що основи свідомості,
екологічної культури, ставлення до природи, людини, суспільства,
свого власного здоров’я, відчуття себе частиною природи закла-
даються в дошкільному дитинстві. Тому саме в цьому періоду роз-
витку дитини слід приділити особливу увагу.
З метою реалізації всіх завдань екологічного виховання
потрібні більш ефективні форми і методи навчання та вихован-
ня особистості, ніж існували в контексті традиційної педагогічної
парадигми. Так постає питання про здійснення екологічного ви-
ховання в контексті ноосферної освіти.
180
Ноосферна освіта – це наукомістка інноваційна технологія

навчально-виховної діяльності з виробленням духовних і ціннісних
орієнтацій вихованців на базі Загальних Законів Світу.
Концепція ноосферної освіти базується на теорії академіка
В. Вернадського: « ... людина не є самодостатньою живою
істотою, що живе окремо за своїми законами, вона співіснує
усередині природи і є частиною її».
На думку академіка В. І. Вернадського, цивілізація вижи-
ве лише у тому випадку, коли буде базуватися на глибинному
пізнанні природи людини, гармонійному взаємозв’язку з оточую-
чим світом.
Для того щоб запобігти взаємне знищення людини і приро-
ди, необхідно виховати нову людину, треба з дитинства навчати
її розмовляти “однією мовою з природою”, навчатися розуміти її,
жити її законами, тобто мислити і жити прировідповідно.
Використання завдань ноосферної освіти, в основі якої ле-
жить принцип природовідповідності, в дошкільному вихованні
може стати основою формування нового ставлення дитини до при-
роди і до себе, розуміння взаємопов’язаності природних процесів
та власної відповідальності за оточуючий природний світ.
Метою роботи є висвітлення досвіду Первомайського
дошкільного закладу № 16 «Усмішка» зі створення системи
екологічного виховання та формування здорового способу життя
у дітей дошкільного віку на засадах ноосферної освіти.
Відповідно до сучасної парадигми освіти, колектив Перво-
майського дошкільного навчального закладу № 16 на чільне місце
ставить завдання: показати людину, як частину природи; дове-
сти, що природа самоцінна, її слід берегти і збагачувати.
Педагоги нашого закладу велику увагу приділяють
екологічному вихованню дитини.
У процесі спілкування із природою та розвивальних занять,
діти дізнаються про те, що всі на світі потрібні і птах, і комаха, і
дощ, і камінець…
Сьогодні є очевидним для всіх, що екологічне вихован-
ня дошкільників – це не лише подання відповідних знань, а й
спрямування на усвідомлення екологічної цінності природного
середовища у єдності його з людиною. Таке усвідомлення
ґрунтується на розміщенні залежностей, які існують у природі,
впливу людської діяльності на неї і необхідність дбайливого став-
лення до всіх її об’єктів.
Педагоги нашого дошкільного закладу надають знання, які
спонукають дітей пізнати навколишнє. Ці знання впливають
на пізнавальні процеси, активізують інтерес до явищ природи,
181
розширюють сфери емоційних вражень, розвивають гуман-

не ставлення до природи, почуття обов’язку про збереження її
багатств, а також формують такі моральні якості, як доброта,
чуйність, любов і увага до всього живого.
В нашому садочку діти залучаються до активного піклування
про природу, навчаються бережно ставитися до неї.
Наші педагоги організовують систематичні спостереження,
працюють у природі, ставлять найпростіші досліди, які розкрива-
ють дітям закономірності розвитку живого об’єкта. На конкрет-
них прикладах доводять дітям, що вони більші, сильніші за тва-
ринку, рослинку, пташку, комашку, а тому повинні поспівчувати
слабшому, потурбуватися про нього.
Екологічне виховання дошкільнят ставить за мету не тільки
здобуття ними певних знань. Одне з його основних завдань – збу-
дити у дітей емоційний відгук на різноманітні явища та об’єкти
природи, зародити в них бажання милуватися і насолоджуватися
нею.
Поряд з екологічним вихованням в нашому ДНЗ велика ува-
га приділяється екології дитинства, тобто забезпечення гармонії
внутрішнього і зовнішнього світів дитини, здоров’я – фізичного,
психічного, духовно-морального та соціального.
Йдеться про створення для кожного малюка
здоров’язбережувального розвивального середовища в найшир-
шому розумінні. Це благополучне соціальне, різноманітне та бага-
те природне, безпечне предметно-ігрове середовище; це чисте ви-
разне мовлення найближчого оточення, оздоровча музика та інші
доступні дітям кращі твори мистецтва; це фізіологічно доцільний
режим життєдіяльності з гармонійним поєднанням і чергуванням
різних її видів, оптимальні умови для рухової активності; здорове
харчування.
Одне слово, все, що оточує дитину і споживається нею, має
бути безпечним у моральному, психоемоційному, фізичному сенсі
і духовно піднесеним у загальнолюдському розумінні, сприяти
розкриттю кращого, що є в її природі.
У процесі життєдіяльності дітей в ДНЗ № 16 використо-
вується комплекс різних технологій.
1. Технології навчання здоровому способу життя:
фізкультурні заняття, заняття з плавання, заняття з валеології,
заняття з безпеки життєдіяльності
2. Інноваційні оздоровчі технології: фітболгімнастика (ви-
конання гімнастичних вправ на великих надувних еластичних
м’ячах різного діаметру і конфігурації); стретчинг (система вправ,
заснована на статичних розтягненнях м’язів тіла і хребта, яка
182
дає змогу запобігати порушенню постави, має оздоровчий вплив

на весь організм, допомагає активізувати його захисні сили);
релаксація (розслаблення м’язів, зняття напруження); паль-
чикова гімнастика; гімнастика для очей; дихальна гімнастика;
психогімнастика (вправи, етюди, ігри, які направлені на розви-
ток і корекцію різних сторін психіки дитини); гідроаеробіка (ви-
конання гімнастичних вправ у воді); степ-аеробіка (ритмічні рухи
вгору-вниз на спеціальній платформі, які дозволяють в короткий
відрізок часу підвищити життєвий тонус, тренують судинну сис-
тему, посилюють обмін речовин в організмі, впливають на серце
та легені, покращують психічний та емоційний стан дитини).
3. Оздоровчі технології терапевтичного спрямування:
• пісочна терапія – один з методів психотерапії, який виник
в рамках аналітичної психології (В нашому дитячому садку вико-
ристання пісочної терапії відбувається як у повсякденному житті
дошкільнят, так і на заняттях.);
• казкотерапія, ігротерапія, сміхотерапія;
• кольоротерапія – цілеспрямований вплив кольором на са-
мопочуття, фізіологію людини; активізація кольором діяльності
органів і систем; метод психологічного лікування з метою розсла-
блення, зняття стресів, підняття настрою та тонусу за допомо-
гою кольорів (В нашому дитсадку ця технологія використовується
як діагностика психоемоційного стану дітей та в цілях
профілактики різних захворювань, поліпшення психоемоційного
стану дошкільнят.);
• музична терапія – психотерапевтичний метод корекції
емоційних станів, який дозволяє швидко зняти психічне напру-
ження, заспокоїтися.
• фітотерапія, аромотерапія, різні види масажу.
Також в нашому закладі велика увага приділяється збере-
женню здоров’я педагогів, тому що хороше здоров’я педагога,
гарний настрій - запорука творчої, цікавої життєдіяльності
дошкільника. Коли ДНЗ працює як єдиний налагоджений
механізм, коли між вихователями і дітьми дійсно існує атмосфера
співробітництва і взаєморозуміння, тоді в такому дитячому садку
цікаво перебувати, і він по-справжньому стає другим домом для
дитини, а значить, у ньому створені всі умови для здоров’я.
В нашому дитсадку була створена система роботи з фор-
мування професійного здоров’я педагогів ДНЗ, яка передбачає
комплексний підхід до всіх його складових, а саме фізичного,
психічного, соціального та духовного здоров’я. Робота в дано-
му напрямку реалізується через проведення консультацій для
педагогів, тренінгів, семінарів-практикумів.
183
Відповідно до ідей ноосферної освіти, велика увага

приділяється використанню кольоротерапії в роботі не тільки з
дітьми, але і з педагогами.
Використання кольорів, які сприяють покращенню
психоемоційного стану дітей та педагогів у приміщеннях груп,
використання елементів кольоротерапії стало постійним прак-
тичним надбанням наших вихователів.
Але успіх виховної, здоров’язбережувальної чи розвивальної ро-
боти залежить від того, як її підтримує сім’я. Дитина повинна бачи-
ти особистий приклад рідних у ставленні до природи, до оточуючих,
до свого здоров’я. В дитячому садку малята вірять нам, але дома з
батьками і іншими дорослими діють так, як і вони. Тож з цією метою
в нашому дошкільному закладі проводиться робота з батьками:
• Анкетування («Екологічне виховання дошкільників в сім’ї»,
«Ефективні методи оздоровлення дітей»);
• Консультації («Виховання любові до природи», «Природа
і моральне виховання дітей старшого дошкільного віку»,
«Як зберегти здоров’я дитини»);
• Семінари-практикуми («В гармонії з природою», «Дитсадо-
чок + батьки = здорові малюки»);
• Круглі столи («Збережемо рідну природу», «Правила
поведінки в природі»).
Система з розвитку екологічної культури сприяла засвоєнню
дітьми умом та серцем Законів Єдності.
Перебудова навчального процесу за принципами
природовідповідності дає можливість показати дітям при-
клад гармонійного співжиття з природою, формує психологічну
готовність оберігати природні цінності, розуміти взаємозв’язок
між станом природи та станом власного здоров’я.
Спільними зусиллями педагогічного колективу ми прагнемо
до формування нової якості людини, яка потребує відповідних
світоглядних позицій, знань, компетентностей, уміння діяти в не-
стандартних ситуаціях, швидко орієнтуватися у змінних умовах,
створювати щось нове, а головне – діяти на засадах гуманності та
духовності.

1. Андрусич Н. Сприятлива екологія дитинства – головний
пріоритет // Дошкільне виховання (науково-методичний журнал)
№ 5, 2014, С. 2.
2. Бєлєнька Г. В., Науменко Т. С., Половіна О. А. Дошкільнятам
про світ природи. – К. : Генеза, 2013.
3. Богініч О. Л., Левінець Н. В., Лохвицька Л. В., Сварков-
ська Л. А. Фізичне виховання, основи здоров’я та безпеки життє-
діяльності дітей. – К. : Генеза, 2013.
184
4. Богуш А. Екологія емоційно-психічного здоров’я у системі

взаємодії дорослих і дітей // Дошкільне виховання (науково-
методичний журнал) № 5, 2014, С. 9.
5. Вернадський В. И. Несколько слов о ноосфере // Успехи био-
логии – 1944. – 18. – Вип. 2. – с. 115.
6. Джерело педагогічних інновацій. До 150-річчя від дня на-
родження В. І. Вернадського: Науково-методичний журнал. – Випуск
№ 2(6). – Х. : Харківська академія неперервної освіти, 2014.
7. Кузнєцова А. Ф. Ноосфера. Ноосферна (еволюційна) освіта:
завдання і принципи їх реалізації // Духовність особистості:
методологія, теорія і практика № 5 (52), 2012, с. 139.

голова Наглядової ради громадської організації
УПРАВЛІННЯ БІОСФЕРНИМИ І НООСФЕРНИМИ ПРОЦЕСАМИ

ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАТЕГІЇ
ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Що таке Ноосфера? Це енергетичне тіло Землі, яке

створюється й існує за рахунок інтелектуальної діяльності людей.
Єдність усіх енергетичних тіл жителів Землі і складає ноосферу.
Отже, якість її, визначена частотою вібрації, безпосередньо зале-
жить від частоти вібрації земного людства.
Кожен розуміє, що війни і скандали вбивають не лише
фізичні тіла Земного населення, але і значно знижують частоту
вібрації, тобто якість самих жителів Землі і її Ноосфери. Для того,
щоб відновити властивий землянам спосіб життя в єдності, згоді,
взаємодії на благо усіх жителів Землі, треба розпочинати з дитя-
чого віку прищеплювати почуття відповідальності за свою малу
Батьківщину, за країну, за Землю-матінку.
Це почуття було нами втрачено в результаті впровадження
цивілізаційного міського способу життя людини, що почуває себе
малесеньким гвинтиком у величезній машині, від якого нічого не
залежить. Піде один гвинтик, на його місце встане інший, і кру-
тень історії продовжуватиме руйнувати живий простір Землі, а
з ним і її деградуючих жителів. А з деградацією самих джерел
Ноосфери – жителів Землі, про який розвиток можна взагалі гово-
рити? А якщо немає розвитку, тобто планомірного підйому енер-
гетичного потенціалу самих землян, то в чому тоді взагалі сенс
життя? Навіщо душі утілюватися в плоть, якщо в результаті вона
тільки деградує??
185
Зараз на Землі живуть 4,5 млн мільярдерів, які помирають

по 1-2 в тиждень і не знають, куди подіти свої мільярди, награбу-
ванню яких вони присвятили все своє життя. А їхні діти і онуки
найчастіше недалекі люди, яким навіть їх батьки і діди не можуть
довірити своє багатство, оскільки отримане дарма піде в нікуди.
Ось яка ситуація склалася на Землі в результаті матеріалізації
свідомості людей, яка відбувалася на Землі в останню тисячу
років, а в слов’янських країнах в останнє століття.
А тепер детальніше про те, що створює Людину як особу на
Землі.
Для Ноосферного розуміння важливе не тіло (віз), а душа
(наїзник), як початок Всесвіту, що творить. А тепер про те, що
сприяє розвитку наших духовно-енергетичних тел.
Під біоресурсами (біологічними ресурсами) розуміють
сукупність живих організмів, їх популяцій, їх генетичних ресурсів,
або яких-небудь інших біотичних компонентів екосистем, які ма-
ють фактичну або потенційну цінність для людини.
Біоресурси, з одного боку, є живими джерелами отри-
мання необхідних людині матеріальних благ (їжі, сирови-
ни для промисловості, матеріалу для селекції рослин, тварин і
мікроорганізмів, а також для рекреаційного використання), а з
іншого боку, вони найважливіша складова місця існування люди-
ни, повноцінність якої забезпечує можливість його життя.
Людина, яка живе в прекрасному саду і щодня слухає
спів птахів, шелест листя, що відчуває ласкавий подих
вітерцю, спостері-гаючи схід сонця в прекрасному ареолі хмар,
заряджається такою високочастотною енергією, якій не властиві
агресія або розбій.
Антропогенні зміни ландшафтів, скорочення площ, зайня-
тих під ліси, відкриття земель негативно вплинули, в першу чер-
гу, на здоров’я самої людини.
Термін «біоресурси» безпосередньо пов’язаний з поняттям біо-
різноманітності (біологічної різноманітності), яка є різноманіт-
ністю живої природи. У Конвенції ООН про охорону біологічної
різноманітності, прийнятою на саміті в Рио в 1992 р.,
біорізноманітність визначається як «різноманітність живих
організмів з усіх місць (джерел), включаючи наземні, морські і інші
водні екосистеми і екологічні комплекси, частиною яких вони є».
Біорізноманітність розуміється в декількох аспектах:
– як сукупність видів, що населяють дану територію (власне
видова біорізноманітність);
– як сукупність генофондів різних популяцій одного виду (ге-
нетична біорізноманітність);
186
– як сукупність унікальних і типових співтовариств

(біоценозів, екосистем) живих організмів (екосистемна, або ланд-
шафтна біорізноманітність).
Різноманітність генофондів у рамках одного виду робить
останні життєздатнішими. Різноманітність видів флори і фауни
робить життєздатними екосистеми (біогеоценози). Важлива також
різноманітність ландшафтів, як природних, так і інтегрованих,
змінених і перетворених людиною (в т.ч. агроландшафтів).
Багато ландшафтів – це не відокремлені від людини природні
комплекси, а природно-культурна цілісність, що охоплює не лише
природне, культурне і етнічне середовище. Тобто ті або інші ланд-
шафти з сукупністю усіх видів живих організмів, що мешкають
на них, є місцем існування народів, які споконвіку живуть на
певній території і пов’язані з усім простором, що оточує його, на
генетичному рівні.
Місце проживання народу визначає його спосіб живлення,
традиції, характер людей, мислення. Народ, віками і тисячоліттями
мешкаючи на тій або іншій території, фізіологічно і генетич-
но виявляється пов’язаним з кожним видом рослин, тварин, з
ґрунтами, кліматичними умовами, ландшафтом цієї території.
І цей зв’язок стає невід’ємною частиною генофонду цього народу,
а також запорукою здоров’я його людей.
Таким чином, знищуючи біоресурси, скорочуючи видове й
інші види біорізноманітності, людина обідняє і обмежує разом
з Природою, і себе, причому не лише фізично і фізіологічно.
Біднішає Душа Людини, знищується його культура і традиції,
знижується інтелект. Людина перестає отримувати повну
інформацію з середовища, що оточує його, і бідніє разом з нею,
фізично, інтелектуально і духовно.
Із-за фізичного зменшення природних територій, ве-
ликого рівня розораності, постійних підпалів трави рівень
біорізноманітності катастрофічно знижується з року в рік. Ми
втрачаємо території, види, погіршуємо екологічну ситуацію, а за-
разом і інтелект наших людей.
Є ще один аспект значення біоресурсного потенціалу, про яке
говорять дуже мало. Цей його безпосередній вплив на інтелект.
Вчені-нейрофізіологи з’ясували, що до 3 років у дитини
відбувається формування нейронних зв’язків в головному мозоку, а
саме вони мають важливе значення у майбутньому при формуванні
інтелекту, кругозору і особистості людини. Вони забезпечать в май-
бутньому об’ємність мислення, розуміння взаємозв’язків між жи-
вими організмами, між людиною і середовищем, один з одним,
широту сприйняття реальності, а також таланти людини.
187
Усі наукові закономірності і наукові відкриття виводилися із

спостережень за Природою, її Життям і об’єктами.
Кожен вид рослин, тварин, різні ландшафти (у тому числі і
змінені людиною, але, в першу чергу, природні) фактично, кожна
інша травичка, букашечка, камінчики, струмочки, дерева – усе
це додаткові нейронні зв’язки.
Тому, якщо ми хочемо отримати здорову і розумну націю,
ми повинні потурбуватися про те, щоб діти якомога більше
мали можливість взаємодіяти з різноманітними природними
об’єктами.
Живі системи складніші і багатогранніші, чим штучні, навіть
найсучаснішій комп’ютер. Взаємодіючи з ними, можна зрозуміти,
відчути, усвідомити і навчитися набагато більшому.
Якщо повернутися до нейронних зв’язків, то після 3 років
у дитини відбувається їх консолідація. Зв’язки, що повторю-
ються, закріплюються, а інші, за непотрібністю, розривають-
ся. Розрив нейронних зв’язків відбувається також в стані стре-
су, причому у будь-якому віці. Це довели вчені. Стрес може
бути не лише психологічний. Збіднене середовище існування –
деградовані ландшафти, монокультурні (одноманітні) плантації
сільгоспкультур і ін. – теж, фактично, дає стресові ситуації.
Людина недоотримує повноцінні сигнали з довкілля.
Якщо дитина постійно не контактує з природними
об’єктами, то при консолідації нейронні зв’язки розривають-
ся (за непотрібністю). Але чим більше нейронних зв’язків, тим
здоровішою фізично, інтелектуально і духовно виросте людина,
тим талановитішою вона буде. А повноцінне природне місце
існування дає дитині щоденний привід, з одного боку, постійно
знаходити виходи з ситуацій, вчитися у Природи і дорослих, а, з
іншого боку, приймати і любити світ і все в нім таким, як воно є.
Якщо говорити про сучасних школярів, то ростуть вони, як
правило, у збідненому середовищі, бачачи не стільки природні
картини, скільки голий асфальт і висотні будинки. Крім того, уро-
ки в школі скорочують час перебування дітей на свіжому повітрі
і саму можливість бачити природні ландшафти, спілкуватися
з Природою. В першу чергу, це стосується, звичайно, міських
школярів. У селі справи йдуть краще, але далеко не завжди і не
в усьому.
У цій ситуації треба робити реальні і ефективні кроки. З одно-
го боку, діти повинні якомога більше взаємодіяти з живою при-
родою, перебувати в ній, бачити максимально велику кількість
живих і різноманітних об’єктів, а, з іншого боку, треба і Природу
з її біорізноманітністю рятувати.
188
У зв’язку з цим ми пропонуємо Проект збереження і

відновлення біорізноманітності силами шкіл (школярів).
Пришкільні ділянки можуть стати місцями, де
відновлюватимуться степи, лісостепи та інші природні
співтовариства, а участь дітей в цьому збільшить перебування їх
на свіжому повітрі і контакт з Природою, дасть нові приводи для
спілкування та ін.
За основу можна узяти метод агростепів, запропонований
Д. С. Дзибовим. Агростеп – штучно посаджене співтовариство
рослин, яке стає повноцінним степом вже через 2-4 роки (замість
40-50 років, як це відбувається в Природі). Цей же метод можна
використати для відновлення природного травостою в лісосмугах
і деградованих лісах, для відновлення лісостепів. Метод агростепів
досить простий і легко втілюваний в життя.
На першому етапі діти впродовж сезону збирають вподобані
їм насіння трав, кущів і дерев, суміші яких потім висаджуються
на Ділянках.
Цю практику можна зробити частиною уроків біології.
Конкретна методика для кожної шкільної або іншої
присадибної ділянки буде своя, хоча основа буде однаковою – ме-
тод агростепів.
Проект можна зробити також у вигляді конкурсу.
У перспективі відбуватиметься обмін насінням вже ви-
рощених рослин між школами для подальшого збільшення
біорізноманітності і отримання якісного генетичного матеріалу,
який можна потім використати для селекції, а відновлені ділянки
можуть стати частиною екокоридорів і навіть ядрами у складі
екологічної мережі Харківщини і України.
Позитивними результатами втілення цього Проекту є:
1. Збільшення числа природних ділянок, збільшення
біорізноманітності флори, а потім і фауни на них. Збереження і
відновлення біоресурсного потенціалу територій.
2. Отримання якісного генетичного матеріалу для подальшої
селекції. Залучення дітей до науки і Природи.
3. Відновлення ландшафтів. Створення нових ядер і
екокоридорів у складі екологічної мережі.
4. Оздоровлення школярів. Поява у дітей нових інтересів, роз-
ширення кругозору, приводів для спілкування (участь в проекті
обов’язково буде приводом для обміну думками школярів один з
одним, з батьками і учителями).
5. Створення передумов для підвищення інтелектуального і
духовного потенціалу нації, виховання високоморальних людей.
189
6. І найголовніше, чого ми з вами зможемо досягти, це

відновлення почуття відповідальності дітей, а з часом і дорослих
людей за благополуччя і процвітання в прямому і переносному
сенсі територій свого проживання (як це було у наших славних
предків упродовж тисячоліть). У дітей з’явиться почуття хазяїна
своєї землі, як території, і Землі, як планети, на якій житимуть їх
діти, онуки, правнуки.
Душа, яка за життя піклувалася про добробут матеріальних і
духовних цінностей навколишнього простору, матиме можливість з
великою радістю утілитися у своїх правнуках і продовжити справу
відновлення своєї рідної Планети – Матінки-Землі.
І якщо такі істинні хазяї своєї Батьківщини почнуть з’являтися
в усіх країнах і на всіх континентах, то Земля відродиться впро-
довж одного-двох поколінь. Ось це і є справжнє завдання Ноос-
ферного виховання дітей.

голова Наглядової ради громадської організації
ВАЖЛИВІСТЬ ЗБАЛАНСОВАНОГО ДОВКІЛЛЯ ДЛЯ РОЗВИТКУ
Важливість збалансованого довкілля для розвитку

повноцінного людського організму була відома ще древнім мудре-
цям. Так, впродовж багатьох тисячоліть довкілля, впливаючи на
розвиток людського організму, формує особливий набір генетич-
них якостей, які відповідають певному регіону.
Мозок немовляти формується ще в організмі матері, розви-
нута мозкова тканина дається людині на все життя, що залиши-
лося, продовжує розвиватися вже в соціальному середовищі де
проходить його дитинство.
В період зростання дитина пізнає місце існування і це робить
визначальний вплив на подальший розвиток його інтелектуальних
здібностей, основа яких вже сформувалася до його появи на світ.
Якщо основа або спочатку не дуже хороша (інтелектуальний
рівень нижчий оптимального), або пошкоджена (наприклад,
в результаті травми), або недостатньо розвивається в процесі
зростання, то в майбутньому ми не можемо чекати добрих
результатів.
Це не означає, що неможливо допомогти дитині, у якої до
дев’яти місяців не повністю сформувалася мозкова тканина.
Проте, чим якісніше закладена основа, тим більш великий
потенціал має дитина.
190
Середовище, в якому зростає дитина, формує набір інстинктів.

Усе оточення впливаючи на дитячий організм накладає відбиток
на біологічну програму, завдяки якій виникають і розвиваються
його індивідуальні якості.
Якщо зовнішнє середовище забезпечує зростаючий організм
усім необхідним для реалізації спадкового початку, то розвиток
головного мозку проходить по повній функції, і генетична програ-
ма закономірно і гармонійно втілюється в життя. При цьому йде
порівняння відповідності генетичної програми і умов реального
життя.
Відповідність генетичної програми довкілля в пропорціях
70 % і більше дозволяє використати максимальні ресурси при
розвитку структури мозку. При співвідношенні менше 70 %, роз-
виток головного мозку відбувається по скороченій функції.
Умови довкілля в яких ростуть міські діти якісно відрізняються
від тих які генетично закладені в програмі, тому розвиток мозку
проходить з урахуванням пристосування до складних конкурент-
них стосунків в соціальних групах, тобто необхідністю виживати
не в природі, а в громадському середовищі.
Соціальна поведінка і розвиток несвідомих звичок будується
на одній і тій же нейронній платформі. У дитини в один і той
же час з’являється здатність розрізняти почуття оточення і
співпереживати їм. Ментальні правила виробилися шляхом проб
і помилок ще на етапі наших древніх предків коли здатність ви-
живання кожного члена залежала від усієї групи в цілому.
Проте в нині існуючих соціальних умовах діти стикаються з
конкурентною боротьбою вже на ранній стадії свого зростання,
що певним чином позначається на формуванні характеру. Діти
стають агресивними, замкнутими, пасивними, схильні до пога-
ного впливу соціуму.
Дослідження різних соціальних умов тих, що впливають на
розвиток дитячого організму демонструють, що збалансоване
зовнішнє середовище дозволяє розвиватися людині гармонійніше.
Багато що залежить від соціальної структури суспільства, від умов
виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої
маленької людини.
Тому так важливо створення сприятливих умов для зростан-
ня і розвитку дітей. Саме наш мозок відрізняє нас від інших тва-
рин і піднімає нас над ними.
Чим якісніше виховання і збалансованіше довкілля, тим
більше потенційних можливостей дитині виконувати її космічні
функції. Так, батьки сприяють налаштуванню дітей і при-
роди. Батьки налаштовуються на біоритми дитини, дитина
налаштовується на біополе Землі.
191
Ритми встановлюються в процесі ігрових акупунктурних

дій. Адже стверджують же і психологи, і неврологи, що мозкова
діяльність співвідноситься з дрібною моторикою (дрібними руха-
ми пальців). Тонус м’язів і швидке розкриття долоньки найлегше
напрацьовуються при дотику до круглої поверхні.
Алкоголь і тютюн, можуть стати причиною мозкових пору-
шень. Вживання цих речовин, навіть до зачаття, може завдати
непоправного збитку, приміром, тютюн ушкоджує сперму. Якщо
один з батьків вживає наркотики, то можуть виникнути дефектні
гени. Елемент ризику також є присутнім тоді, коли жінка під час
вагітності вживає які-небудь ліки.
Суспільство зобов’язане створити якісне середовище жит-
тя для розвитку здорових людей. Особливу увагу слід приділити
підростаючому поколінню, проте не слід забувати, що багато що
залежить і від їх батьків, і просто жителів регіону.
Існуючі програми з виховання здорового покоління
повинні охоплювати усі верстви суспільства. Також застосувати
відповідальність за порушення вже існуючих правил по створен-
ню якісного місця існування.
Проводити роз’яснювальну роботу в усіх установах і сти-
мулювати структури, які працюють над поліпшенням якості
усвідомленості громадян в цьому питанні.
Стеценко І. Ю.,
директор;
Фінько Т. А.,
заступник директора з НВР;
Шелест Л .Ю.,
заступник директора з НВР ,
Харківська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 18
НА ШЛЯХУ ДО СТВОРЕННЯ
НООСФЕРНОГО ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ ШКОЛИ…
Ми не виживемо фізично, якщо загинемо духовно

Д. Ліхачов
В одному з найстаровинніших куточків Харкова, поблизу

Свято-Озерянського храму, розташована будівля нашої школи.
І є символічним, що церковний дзвін – своєрідна проповідь за по-
рогом храму – сповіщає про віру, про життя, пронизане її світлом,
пробуджує приспану совість, надихає на пошуки гармонії,
єднання з усім світом, усвідомлення своєї місії на Землі…
192
Жодний небайдужий директор школи і, звісно, колек-

тив його однодумців – учителів невпинно шукають відповіді на
«вічні» питання: Чого і як навчати дитину? Якими повинні бути
«час – простір – технології»? Сьогодні урок як основна форма
організації навчально-виховного процесу вже не вважається су-
часним, хоча б він і відрізнявся всім різноманіттям найсучасніших
засобів та педагогічних прийомів, якщо дитина під час його про-
ведення втрачає своє здоров’я.
Проблеми збереження здоров’я дитини, виховання в неї куль-
тури здорового способу життя, емоційно-ціннісного ставлення до
навколишнього світу, організації навчально-виховного процесу,
який не шкодить здоров’ю учнів, а навпаки, сприяє йому, змен-
шення негативного впливу навколишніх факторів на особистість
є надзвичайно актуальними і представляють особливий інтерес.
Здоров’язбережувальна педагогіка, з одного боку, має сфор-
мувати в учнів спеціальні знання, уміння, навички збереження і
зміцнення свого здоров’я, а з іншого – виховувати гуманне став-
лення до світу, до оточення, до самого себе.
І в першу чергу ми повинні навчати наших дітей того, що
здоров’я людини та існування людства взагалі безпосередньо зале-
жить від стану довкілля, від наших взаємовідносин з природою, від
нашого способу життя, - виховувати екологію душі. «Екологія Землі
випливає з екології душі, її внутрішнього стану. Від того, в яко-
му просторі живе наша душа: в істині, любові і добрі чи в брехні,
ненависті і злі – залежить якість і спрямованість нашого життєвого
діалогу зі світом» (Віктор Жуковський, докторант богослов’я).
Традиційно вважається, що питання екології – сфера при-
родничих дисциплін. Це так, якщо розглядати проблеми екології
як протиріччя між природою та суспільством. Але сьогодні ми
розуміємо, що головні екологічні проблеми пов’язані з кризою
особистості, а це вже поле діяльності всіх освітніх областей.
До речі, у Національній стратегії розвитку освіти в Україні на
період до 2021 року одним із стратегічних напрямів названо
«формування безпечного освітнього середовища, екологізацію
освіти». Термін «екологізація» не треба розуміти спрощено: ви-
готовлення годівниць для птахів або доглядання за квітами у
шкільному кабінеті… Принцип екологізації освіти означає вклю-
чення екологічних аспектів до всіх предметів навчального пла-
ну, екологізацію процесу навчання, екологізацію середовища на-
вчального закладу, екологізацію взаємовідносин «учитель-учень»
(Н. М. Мамедов), транслювання у зміст навчального предмета
екологічного стилю мислення… (А. Ю. Ліберов), звернення до
природовідповідних, притаманних людині від природи, спосо-
бам, методам і каналам сприйняття інформації (Л. М. Зайцева).
193
Виходячи з вищезазначеного, наш педагогічний колек-

тив визначив місію школи: виховання екологічної культури
учнів, громадянської зрілості, відповідальності перед природою,
суспільством, людиною, самим собою; формування ноосферного
мислення.
Якими ж шляхами досягти поставленої мети?
Участь в експерименті регіонального рівня за темою:
«Навчання і виховання учнів через природовідповідну (ноосфер-
ну) освіту і екологічну безпеку» – допомогла зрозуміти, по-перше,
що ідеї ноосферної освіти конче потрібні сучасній школі, і, по-
друге, методика цілісного мислення, або біоадекватна методика,
яка розроблена академіком Н. В. Масловою, дає вчителям голов-
не: технологію інноваційного навчання, що оберігає й відновлює
здоров’я учнів, дозволяє легко сприймати нову інформацію й на-
довго затримувати її в пам’яті.
Завдання вчителя, який працює у біоадекватному режимі, –
створити на уроці атмосферу радості, задоволення, єднання зі
світом, залучаючи природні механізми. Навчальний матеріал
пропонується учням під час перебування їх у зоні комфортного
мислення, коли на фоні ніжної мелодії з’являється відомий з ди-
тинства образ (опорний образ), який викликає позитивні емоції,
сприяє розвитку уяви, завдяки чому дитина створює свій влас-
ний образ. На нього наноситься структурована інформація, і
він стає безвідмовним засобом для засвоєння нового матеріалу.
Образ дозволяє учневі зв’язати нові знання з його особистісним
власним досвідом. Музика, запахи, відчуття стають помічниками
для збереження навчального матеріалу в довгостроковій пам’яті.
При цьому задіяна права, образна, півкуля. Подальша робота йде з
підключенням лівої, логічної, півкулі. Адже отриману інформацію
необхідно відтворити. Крім того, ліва півкуля включається в ро-
боту й тоді, коли учні виконують вправи на розуміння нового на-
вчального матеріалу, творчі роботи на закріплення навичок вико-
ристання засвоєного на уроці. Таким чином, на біоадекватному
уроці здійснюється дуже важливий психологічний процес –
синхронізація роботи обох півкуль головного мозку. Взаємодія
лівої і правої півкуль призводить до того, що розвивається цілісне
мислення. Учень, що володіє роботою обох півкуль, сприймає
інформацію творчо.
Відвідуючи уроки, які проводять наші вчителі у біоадекватному
режимі, ми спостерігаємо зміни в поведінці дітей: зникає
невпевненість, почуття страху при відповідях, з’являється бажан-
ня працювати. На уроках діти не втомлюються, а час пролітає
непомітно. Наші висновки підтверджено дослідженнями науковців
194
з кафедри валеології Харківського національного університету

ім. В. Н. Каразіна, де під керівництвом М. С. Гончаренко, доктора
біологічних наук, професора, розроблено систему моніторингу
стану здоров’я на різних рівнях структурної організації організму.
Співробітниками кафедри було здійснено вивчення впливу уроків,
проведених за біоадекватною методикою навчання, на складові
здоров’я учнів паралельно за декількома методиками. Було зро-
блено висновки: на уроці, проведеному за біоадекватною методи-
кою, відбувалося підвищення тонусу й сконцентрованості учнів;
урок сприяв розвитку пам’яті, особливо довгострокової, і роз-
витку правої півкулі мозку; учні виявляли інтерес до уроку, а їх
інтелектуальні можливості були задіяні на високому рівні.
Дитина з’єднана зі своїми родичами, шкільним співтовариством,
мешканцями мікрорайону, жителями рідного міста, планетою
Земля… Саме відчуття цього планетарного зв’язку насичує життя
учня новими мислеобразами, розвиває мотивацію до подальшого
пізнання світу, розкриває потенційні інтелектуальні та емоційні
ресурси. З метою збереження цього зв’язку ми об’єднали всіх
учасників навчально-виховного процесу в «єдиному полі вихован-
ня», розробивши Модель ноосферного простору школи, основ-
на ідея якої - спільна творча діяльність педагогів, учнів і батьків,
спрямована на виховання ноосферної особистості.
У зв’язку з впровадженням даної моделі виникла необхідність
створення нових структурних підрозділів навчального закладу.
По-перше, це творча група «Ноосферне співтовариство», у сфері
інтересів якої – діяльність з розвитку екологічної компетентності
учасників навчально-виховного процесу. Також істотну роль
в розвитку екологічної компетентності відіграє наукове това-
риство «Епсилон», в межах якого під керівництвом вчителів та
науковців учні 5-11-х класів за останні 3 роки виконали більше 10
дослідницьких робіт МАН по секціях «Біологія», «Екологія», «Меди-
цина» та екологічних проектів: «Вивчення популяції бездомних со-
бак» (2013 р.), «Визначення рівня забруднення атмосфери за допо-
могою біоіндикації» (2014 р.); «Шляхи вирішення проблеми побуто-
вого сміття» (2015 р.); «Відновлення чисельності популяції окремих
видів рослин як шлях до збереження біорізноманіття» (2015 р.);
«Екологічний стан річки Уди» (2016 р.), «Озеленення як шлях до
покращення екологічного стану шкільного приміщення» (2016 р.).
Під керівництвом учителя біології О. В. Кравцової учні
5-8-х класів створили біля школи екологічну стежину, яка
використовується для проведення уроків серед природи; учні
9-11-х класів спроектували та розташували «зелені зони» в
рекреаціях закладу, а найменші дослідники (учні 2-4-х класів) ра-
195
зом з батьками та класними керівниками четвертий рік поспіль

втілюють у життя свій проект «Збережи першоцвіти».
Накопиченню екологічних знань, формуванню навичок здо-
рового способу життя сприяють традиційні зустрічі на базі шко-
ли з викладачами Харківського національного фармацевтичного
університету, під час яких учні дізнаються про таємничі якості
води, правила раціональної організації свого робочого часу, вплив
електромагнітних випромінювань на стан здоров’я людини тощо.
Завдяки участі учнів в пошуковій роботі Залу історії шко-
ли створюються умови для виховання на основі діалогу культур
різних поколінь. Напрями діяльності Залу історії школи були
розширені за рахунок звернення до нових тем, а саме «космічної»:
ім’ям випускника нашої школи І. Ф. Тимошенко (1918-1942), вче-
ного – астронома, названий кратер на Марсі. З огляду на те, що
сьогодення вимагає виховання в учнів космічного світогляду як
нового мислення двадцять першого століття, робота в даному на-
прямку представляється нам актуальною.
Ще один важливий структурний підрозділ – Центр діагностики
та моніторингу. Педагогічний моніторинг дозволяє фіксувати
системні зміни в школі, контролювати розвиток ноосферного
світогляду учнів, з’ясовувати кореляційні зв’язки між загальними
успіхами школи і процесом втілення ідей ноосферної освіти, ви-
являти додаткові ресурси тощо.
Ми впевнені, що поступовий розвиток і вдосконалення ро-
боти за створеною Моделлю ноосферного освітнього простору до-
зволить педагогічній системі нашої школи вийти на якісно но-
вий рівень організації навчально-виховного процесу, що сприя-
тиме розвитку гармонічної особистості, яка володіє високими
цінностями, усвідомлює свої внутрішні резерви, здатна до творчої
діяльності у власному внутрішньому світі, соціумі й природі за
єдиними законами розвитку.
Трусей Леонід Гаврилович,

викладач Харківського національного університету
Повітряних Сил ім. І. Кожедуба
МЕТОДОЛОГІЯ В СИСТЕМІ ОСВІТИ
Проблеми освіти носять онтологічний характер, тому що ми

не цілком розуміємо складнощі сучасного світу і ролі в нім люди-
ни. Змінилася і продовжує мінятися все середовище існування
людини і темпи цих змін все збільшуються. Перехід від епохи
варварства до епохи цивілізації [1], який ми зараз переживаємо,
196
потребує людей абсолютно іншого типу, наділених абсолютно

іншим мисленням, працюючих в інших індустріях і таких, що ма-
ють інші набори навичок.
Особливої актуальності набуває проблема досягнення люди-
ни і його природи в цей історичний період, коли повинен прак-
тично вирішуватися питання «Бути або не бути... людству»?.
«...Ми маємо справу – завжди і передусім – з людським феноме-
ном, тобто з нашим реальним життям, коли думаємо про неї не
в термінах існуючих теорій і інституцій (що мають свої теорії), а
в термінах власного життя і в контексті його проблем» – писав
М. К. Мамардашвілі [2].
Початок нового століття і тисячоліття приносить чітке
розуміння і усвідомлення головного завдання науки і освіти:
дослідження і становлення внутрішнього духовного світу люди-
ни. Без такого досягнення Універсуму і людини, здійснення прак-
тичних результативних дій в цьому напрямі навряд чи можна
знайти реальні шляхи виходу з глобальної кризи сучасності, що
поглиблюється. Одухотворення, олюднення дійсності сьогодні
стає рівнозначне виживанню і порятунку людства. Перед учени-
ми й усіма землянами постало фундаментально-рятівне питання:
чи готові ми «прийняти єдність науки і духовності» [3].
Із цього витікає розуміння того, що вихід-виживання вимагає
кардинально якісної зміни моральності та якостей кожної лю-
дини. Усвідомлення цього цілком можливо досягнути, як один
з напрямів, створенням абсолютно нової системи освіти. Базо-
вий перехід (якого не відбулося) до нової системи освіти повинен
ґрунтуватися на ситуаційному аналізі сучасної освіти. Його пов-
ною мірою не озвучили досі. В зв’язку з цим основні тези такі:
– накопичена величезна кількість інформації в кожній галузі
знань, яку в принципі неможливо дати учням за відведений
період для освіти;
– встановлено (зокрема вченими Японії), що інформація, ідеї,
технології і тому подібне застарівають кожні 5-10 років;
– моральне становлення підростаючого покоління не
відповідає сучасним складнощам земного буття людини [4];
– ускладнення усіх сторін життя людини зажадало ново-
го рівня вимог до випускників – це поліфункціональність, ви-
сока професійна підготовка (напр., сучасний випускник ПТУ
прирівнюється до інженера першої половини ХХ ст.). Особливо
високі вимоги до моральних і психічних якостей і тому подібне.
Учити усіх всьому [5];
– одна з характеристик сучасності полягає в тому, що нові
технології вже витіснили з сільського господарства і промисловості
197
більше 2/3 зайнятих працівників і в ХХI ст. цей процес ще більше по-
силюватиметься. Чисельність працюючих людей впаде на порядок.
Уже на підставі приведеного аналізу можна зробити наступні
висновки:
1. Фактично вживана в сучасній системі освіти цитатно-
догматична (фактологічна) педагогіка віджила свій вік і не
дозволяє готувати молоде покоління до життя.
2. Створюючи нову (не реформуючи стару – вона мертва)
систему освіти треба будувати її зовсім на принципово іншій
педагогіці - педагогіці методологічній. Суть її полягає в першу
чергу в наданні методологічних знань – знань як інструментарію
отримання нових (будь-яких) знань. На нашу думку, визначення
методології таке: методологія – це система принципів і способів
(методів) організації теоретичної і практичної діяльності людей.
3. Сьогодні роль Прикладної Онтології, інших гуманітарних,
природничих наук і передусім філософії про перегляд картини
світу і місця в нім людини постає як ніколи гостро. Макс Шелер
[6], К. Гроф, С. Гроф [7], Тейяр де Шарден [8], Б. Рассел [9], Ф. Фу-
куяма [10] та інші вчені писали про феномен людини і її місце в
реалізації майбутнього як самої людини, так і людства в цілому.
Розвиток науки в цьому напрямку повинен ґрунтуватися на но-
вому антропологічному принципі – розумовій діяльності (мысле-
деятельности на російській мові) людини. Йдеться про освіту яка
ґрунтується на «пробудженні свідомості», як радив Лев Толстой
[11]. Діяльність людини в ХХI ст. – це головне завдання як науки,
так і кожної людини як земного мешканця.
4. Групою учених розробляється на інших концептуальних і
програмних принципах система духовно-інтелектуального вихован-
ня і освіти (ДИВО–21) яка покликана започаткувати всі досягнення
людства в освітній сфері і відповідає вимогам і реаліям ХХI ст.

1. Бабич В. П., Могилко В. А., Онегина В. М. Прикладная онто-
логия. – Х. : Мадрид, 2013.
2. Мамардашвили М. К. Из лекций по социальной философии //
Социологический журнал. – 1994. – № 3.
3. Талбот А. Голографическая вселенная. – М. : Изд. София, 2005.
4. Вернадский В. И. О русской интеллигенции и образовании.
Открытия и судьбы. – М., 1993.
5. Каменский Я. А. Великая дидактика (Избранные главы). Эл.
версия по изд.: Педагогичнское наследие. – М. : Педагогика, 1989.
6. Шелер М. Формы знания и образование. Человек. – Вып. 4. –
М., 1992.
7. Гроф К., Гроф С. Духовный кризис: Когда преобразование лич-
ности становится кризисом. – М. : ООО «Издательство АСТ», 2003.
198
8. Тейяр де Шарден П. Феномен человека: Сб. очерков и эссе /

пер. с фр. – М. : ООО «Издательство АСТ», 2002.
9. Рассел Б. Избранные труды. – Новосиб. : Сиб. университет-
ское изд. 2009.
10. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к проц-
ветанию / пер. с англ. Д. Павловой, В. Кирющенко, М. Колопотина. –
М. : ООО «Издательство АСТ»; ЗАО НПП «Ермак», 2004.
11. Толстой Л. Н. О народном образовании // Собр. соч. в 22 т. –
Т. 16. – М. : Худ. лит., 1983.
Трусей Леонід Гаврилович,

МОРАЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ В ЗАГАЛЬНІЙ СИСТЕМІ ДУХОВНОСТІ
За найбільш загальною класифікацією у світі існує три куль-

тури: Західна, Східна і Наша (назвемо її Слов’янська) культура.
Загальна характеристика культур полягає в тому, що усі вони
містять три складових (елементи): пізнавальну частину, худож-
ню частину і моральну частину. Ці частини різних культур ма-
ють природно у своїй основі різні принципи і методи. Взаємодія
культур відбувається по таких напрямах: взаємозбагачення,
взаємопроникнення, заміщення та ін. В умовах об’єктивного
процесу глобалізації логічно говорити про необхідність появи
загальної, глобальної культури. Вона повинна з’явитися як цілісна
структура в результаті вищеназваних взаємодій перерахова-
них культур. Принципів взаємодій багато, але ми підкреслимо
важливість строгого духовного принципу: «Подібне притягується».
Для кожної культури усі їх складові ціннісно орієнтовані. Нас
у даному контексті цікавить моральна частина. Яким чином
відбувається взаємодія саме в моральному аспекті і за яким
критерієм, а також де при цьому місце людини. Дамо деякі виз-
начення, необхідні для розуміння суті.
Мораль. Моральним вважається щось правильне в певно-
му суспільстві і в певний історичний момент. Фактично це зве-
дення правил що добре і що погано, закріплених і прийнятих у
суспільстві або групі (корпоративна мораль) в законах, правилах,
нормах і традиціях. Відомі нам моральні кодекси не є строги-
ми і їх легко пристосовують різні культури, суспільства і люди
до повсякденного життя, що в історії часто і робилося, оскільки
вони ґрунтовані не на етичних правилах Природи і тому в них
відсутній вищий сенс.
199
Моральність – це норми, які людина засвоїла (отримала) і

застосовує їх ситуаційно в період своєї діяльності. Моральність є
направляючою силою. Людина обдарована здатністю пробудити-
ся і отримати потрібні моральні якості із загальної « скарбнички» –
духовності.
Духовність (її ще деякі учені [1] називають істинною морал-
лю) – ґрунтована на принципах Природи і полягає в дотриманні
космічних законів, що виходять за рамки людської історії. Ці закони
є деяким принципом, вищим сенсом і механізмом діяльності людини.
Включає вищі цінності, пов’язані не з діяльністю людини, а із Зако-
нами Природи. Ціннісне відношення не виводиться шляхом доказів
з пізнання сущого [2]. Визначає обов’язок [3, 4]. Визначає любов [2].
Основою соціальної природи людини є духовна спільність [5].
Взаємодії між моральністю, мораллю і духовністю, як елемен-
тами системи дуже різноманітні і складні. Їх опис займає багато
місця. Ми ж обмежимося позначенням деяких, на наш погляд
найбільш важливих.
Взаємодія моральність – духовність. Людина в процесі
пізнавальної діяльності через саморозвиток своєї особи отримує
з духовності якості за універсальним принципом тяжіння і зву.
Насправді духовність – це індивідуальна моральна робота по до-
сягненню вищої свідомості, в результаті якої суть людини може
бути проявлена через його мозок.
Духовність – цей стан свідомості, ґрунтований не на інтелекті,
а на внутрішній сутності людей. Духовність – це практика найви-
щих людських доброчесностей. Зазвичай духовність асоціюється
з милосердям і сприйнятливістю людини до хорошої музики і ви-
тончених мистецтв, або ж їй надається метафізичний сенс. Таке
розуміння духовності не має нічого спільного з високим рівнем
внутрішньої дисципліни, якої повинна дотримуватися людина,
що поставила своєю метою «перестати бути мостом» і стати над-
людиною.
Насправді людина, що живе відповідно до вищої моралі
(духовності), знаходиться в гармонії з Природою. Істинні норми
поведінки ніким не вигадані – вони записані в пам’яті Природи і
усвідомити їх можна, лише досягнувши стану вищої свідомості [1].
Треба визнати, що більшості людей властивий моральний
суб’єктивізм, відповідно до якого метою моральних вчинків
вважається досягнення суб’єктивного стану задоволення і ща-
стя. При такому підході поняття моральності не зв’язується з ви-
щим поняттям духовності. Моральний суб’єктивізм набуває все
більшого поширення і цьому практично сприяє уся наша система
виховання і взаємодії людей з соціумом.
200
Взаємодія моральність – мораль. Людина як соціальний

суб’єкт і об’єкт збагачує моральну складову культури і порівнює
свою моральність в повсякденній діяльності з моральними норма-
ми суспільства. Загальновідома, традиційна мораль ґрунтована
на вірі, спирається на релігійні і ідеологічні принципи, і люди-
на сприймає її пасивно і автоматично. Це неминуче веде його до
пригнічення інстинктів і імпульсів або до деструктивних емоцій
- таким, як відчуття провини, якщо вчинки людини супере-
чать моралі. Пригнічення шкідливі і небажані, тому що з часом
в підсвідомості людини утворюється справжній «диявольський
котел», тому сублімація інстинктів буде найкращим рішенням.
Справжня мораль має бути ґрунтована на розумінні і обдуманому
виборі людиною свого світогляду.
Традиційна мораль має виключно репресивний характер і є
механізмом, за допомогою якого людина намагається виключити
або загнати в підсвідомість думки, образи і спогади, пов’язані з
інстинктивними імпульсами, породженими нашим «воно». Треба
сказати, що самоуки, люди, що добилися знань і самовихован-
ня в результаті вільно прийнятого рішення без сторонньої допо-
моги, набагато відрізняються в плані психічних рис, характеру і
волі. Величезні зусилля, зроблені ними сприяли розвитку нового
людського змісту, часто ними неусвідомленого. Будь-яка справ-
жня моральність має бути вільною, добровільною і свідомою,
тобто стати етичним завоюванням людини, зведенням норм,
засвоєних вільно і понятих кожним окремо. Існує єдиний вірний
шлях досягнення вищої моральності індивідуальна робота, що
дозволяє підвищити рівень свідомості людини і отримати доступ
до глибинної трансцендентальної духовності.
Взаємодія мораль – духовність. На наш погляд взаємодії
проходять через людину. Людина, черпаючи і збагачуючи свою
моральність з духовності, тим самим змінює моральні нор-
ми суспільства. Мета нашого життя - еволюція індивідуальної
свідомості, що полягає в розвитку істинно людських якостей, що
відрізняють нас від тварин. Але ця мета була забута в гонитві за
всілякими чуттєвими задоволеннями. Ми завжди творимо, оскільки
психічна енергія створюється нашими думками, почуттями і вчин-
ками, є імпульсами біофотонів, які випромінюються в простір,
впливаючи на сили Природи, при цьому ми також випробовуємо на
собі їх вплив. Кожна частинка людини, випромінюючи біофотони,
змінює Природу і натомість отримує енергію, яка відновлює
космічну рівновагу, порушену нашими діями.
Якщо випромінювання людини конструктивні, позитивні і
гармонійні, то після зачаття в череві Природи вони компенсу-
201
ються чимось еквівалентним, оскільки подібне притягує подібне.

Якщо енергетичне випромінювання людини було руйнівним, не-
чистим, дисгармонійним або злочинним, природна рівновага
зажадає такої ж негативної, але значно сильнішої реакції відносно
неї. Це буде справедливим покаранням за порушення моралі.
«Що посієш, то і збереш». Людина отримає покарання за поганий
вчинок незалежно від того, чи був його первинний намір добрим
або злим.
Поняття єдності Всесвіту не нове. Ще Арістотель стверджу-
вав, що порядок у Всесвіті ґрунтований на взаємодії усіх її частин
так само, як в живому організмі. У роботах сучасного вченого
Дэвида Бома також говориться про структурну єдність Всесвіту
[6]. Людина в результаті своєї Поняття єдності Всесвіту не ново.
Ще Арістотель стверджував, що порядок у Всесвіті ґрунтований
на взаємодії усіх її частин так само, як в живому організмі.
У роботах сучасного вченого Дэвида Бома також говориться про
структурну єдність Всесвіту [6].
Людина в результаті своєї діяльності, яка освячена висо-
кою моральністю, працюючи сільським трудівником в полі, на
підприємстві, в школі або в ВНЗ, керівником великих і малих
колективів, привносить до моральних норм суспільства і свою
індивідуальну частинку.
Наявність навіть найвищих моральних якостей окремих
індивідів самі по собі нічого не змінять в суспільстві в сенсі
моралі. Змінити можуть люди тільки тоді, коли будуть відповідні
взаємодії як між окремими людьми, так і між окремими стратами
соціуму. Значущість результатів взаємодій значно зростає якщо
вони закінчуються структуризацією окремих елементів взаємодій
з появою деякої цілісності, що має нову якість. Це і повинно бути
темою подальших досліджень.

1. Дарио Салас Соммэр. Мораль ХХI века. – К.: София, 2004.
2. Батищев Г. С. Найти и обрести себя // Вопросы философии. –
№ 3. – М. : Наука, 1995.
3. Кант И. Метафизика нравов в двух частях. – Т. 4 // Соч. в 6 т. –
М., 1969.
4. Фихте И. Г. Назначение человека // Соч. в 2 т. – Т.2. – СПб., 1993.
5. Бердяев Н. Экзистенциальная диалектика божественного и
человеческого. – Париж, 1952.
6. David Bohm. La totalidad y el orden implicado.– Editorial Kairos,
Barcelona, 1992.
202
Трусей Людмила Марківна,

Повітряних Сил ім. І. Кожедуба;
Мироненко Алла Олексіївна,
КРИЗА СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ
Важливу роль в інтелектуальному, культурному, духовному та

економічному розвитку держави важить освіта. Система освіти
в Україні не відповідає потребам суспільства, її невідповідність
гостро відчувається в порівнянні із світовими досягненнями
людства. З 1993 р. Державна національна програма «Освіта»
(Україна ХХІ століття)» [1] визначила стратегії розвитку освіти і
її докорінного реформування. Запропоновані реформаторські
зміни передбачають формування і розвиток почуття патріотизму,
громадянськості, гуманності, співчуття, розуміння, толерантності,
совісті, честі, любові, дружби як ціннісних орієнтацій, котрі ма-
ють бути втілені в життя, стати нормою поведінки особистості [1].
Якщо з’ясувати, яке місце посідає країна по рейтингу внутрішньої
свободи, свободи преси, корупції, ефективності виробництва,
степені глобалізації, якості освіти та іншим показникам, тоді і
національна гордість, і патріотизм стане зрозумілим, стане та-
кож зрозумілим з чого розпочати подальший розвиток та ство-
рення сучасної освіти [2]. Чому ж наявна освіта не відповідає ви-
кликам сучасності?
По-перше, вища школа і дотепер в основному спирається
на укорінену традицію: замість пошуку нових шляхів або
методів вирішення проблем, людині пропонується переповідання
фактологічного матеріалу. Далі, протягом усього життя, людина
зберігає цю звичку і прагне належно «виконувати» замість «тво-
рити». Проте, сучасний світ потребує людей, здатних розвивати-
ся протягом усього життя, одержувати знання, відповідні вимо-
гам часу, уміння послуговуватися ними та самостійно приймати
нестандартні рішення. Саме такі люди – найважливіший капітал
сучасного суспільства [1].
По-друге, українська освіта не відповідає викликам світових
процесів. Необхідно наблизити її до цивілізаційних стандартів,
збагатити її сутністю (змістовністю), сучасними теоретичними
закономірностями, гуманістичною направленістю, практичними
аспектами тощо. Освіта має приносити людині відчуття власної
реалізації, досягнення певної значущості; людина має отримува-
203
ти винагороду від життя, усвідомлюючи, що це сталося саме за-

вдяки освіті.
По-третє, система освіти, на жаль, в основному спрямована
на механічне запам’ятовування великої кількості фактологічної
інформації, об’єм якої постійно збільшується і яка швидко
стирається з пам’яті. Подібна практика придатна лише для того
щоб «запрограмувати» студента, а не навчити його глибоко мисли-
ти, що в подальшому призводить до неспроможності «спеціаліста»
орієнтуватися в швидких змінах теорій, технологій та розуміння
складних процесів сучасного світу.
По-четверте, освіта має подолати девальвацію гуманістичних
цінностей, спрямовуючи усі зусилля на відродження духовності
та формування духовних якостей, а не на підготовку індивідів,
наближених до біороботів. Якщо рівень моральності людини, яка
сьогодні стрімко деградує з величезною швидкістю, буде і далі ко-
титися вниз, то це призведе до неминучої катастрофи. Проте по-
рятунок покладається не лише на освіту, а і на моральне вдоскона-
лення людини. Збільшуючи кількість випускників університетів,
полегшуючи процес навчання, перебільшуючи значення вищої
освіти, без врахування морального вдосконалення, ігноруючи
проблеми працевлаштування, освітянин почувається невдоволе-
ним, розчарованим, готовим до сумнівного лідерства будь-якого
радикального угрупування чи революційного руху [3].
По-п’яте, сучасна освіта налаштована на підготовку
спеціалістів вузького профілю. Проте сучасність ставить перед
людством складні завдання, вимагаючи поліфункціональних
фахівців, здатних швидко орієнтуватися в складних проце-
сах, знаходити вірні рішення, уміти їх практично реалізовувати
у складних ситуаціях, тобто, спеціалістів, здатних безперерв-
но здобувати кваліфікаційний рівень. Потрібні також навички
поведінки індивіда в соціумі, натовпі яка не нівелює до рівня на-
товпу його психічні та духовні якості [4].
Отже, передумовою розвитку в подальшому має стати така
освіта, яка, крім отримання вмінь та навичок, передбачає вміння
швидко набувати все нових і нових знать протягом усього жит-
тя, знань, що відповідають викликам сучасності. Сучасну систе-
му освіти слід збагачувати практичними аспектами, насампе-
ред, через її гуманізацію. Загальновідомий вислів, що «Кожен в
міру свого розуміння працює на себе, а в міру нерозуміння – на
того, хто розуміє більше», повною мірою стосується і держави в
цілому. Адже освіта, яку практикує країна, дозволяє їй перед-
бачити, яка доля очікує країну. Саме освіта свідчить про стан
204
справ в державі. А освіта, що отримується сучасним поколінням,

сприяє справдженню найгірших прогнозів. Освіта віддзеркалює
усі зміни, що відбуваються в суспільстві. Країну будуть створю-
вати ті, хто сьогодні отримує освіту і якщо освіта відображає
деградацію, то суспільство не має перспектив розвитку. На жаль,
ще й досі, освіта, починаючи з початкової і закінчуючи вищою
– зорієнтована на «корисні знання» та навички, на підготовку
майбутніх бізнесменів, політиків, юристів і не приділяє уваги на
найголовнішу на первинну реальну ціль знання і мудрості – при-
роду об’єктивної реальності і істинних цінностей [3]. Без враху-
вання цих компонентів подолати кризу системи освіти вкрай
складно, як і подолати кризу сучасного суспільства. Державна
національної програми «Освіта» передбачає реформування усієї
системи освіти, розвиток духовного і інтелектуального потенціалу,
проте вкрай необхідно піднести на належний рівень і роль педа-
гога, який є ключовою фігурою системи освіти.

1. Про Державну національну програму «Освіта» («Україна
ХХІ століття») : Постанова Кабінету Міністрів від 03.11.1993 р. № 896. –
К., 1993.
2. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Самюэль Хантинг-
тон ; пер. с англ. Т. Велимеева. – М. : АСТ: АСТ МОСКВА, 2006. – 571.
3. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация, Общество / Общ. ред., сост.
и предисл. А. Ю. Согомонов ; пер. с англ. – М. : Политиздат, 1992. – 543 с.
4. Густав Лебон. Психология народов и масс ; пер. с фр. – М. :
Социум, 2010.
Фарафонова Ірина Анатоліївна,

психолог, юрист, керівник юридичного відділу
Харківського обласного Союзу офіцерів України,
ДИСТАНЦІЯ МІЖ «Я РЕАЛЬНЕ» І «Я ІДЕАЛЬНЕ»
Анкета «КВІТКА ЖИТТЯ» розроблена нами для вивчення

соціальної адаптації і просторового мислення учнів, студентів
різних соціальних груп та інститутів та дає можливість дослідження
окремої людини у соціумі. Вона схвалена академіком і президен-
том міжнародної академії науки і освіти Н. В. Масловою і д.пед.н.,
проф., головою громадської організації «Міжнародний ноосфер-
ний центр Вернадського» Г. В. Курмишевим.
205
Унікальність анкети «Квітка життя» полягає в тому, що вона

визначає послідовні етапи, в яких можна проводити дослідження
через деякий проміжок часу і побачити динаміку психологічних
процесів, що відбуваються у житті людини, яка анкетується.
Відправні позиції для інтерпретації анкети «КВІТКА ЖИТТЯ»:
анкета дозволяє відстежити дистанцію між «Я реальне» – (коорди-
ната – точка проставлена таким чином, що показує людину, яка
анкетується, на малюнку у будь-якій області) і «Я ідеальне», що
показує людину, яка анкетується в іншій позитивній реальності.
Точки на малюнку знаходяться таким чином, що їх відображення
у координатах двох ліній горизонтальної і вертикальної показує
просторове мислення і дистанцію людини, яка анкетується, зна-
ходження біля нього важливих соціальних зв’язків і при подаль-
ших дослідженнях можливо відстежити динамічні процеси, що
відбуваються в житті тієї людини, що анкетується.
Вертикальна лінія символізує активний початок (чи ДУХ) і
Горизонтальна лінія символізує пасивний початок або не виявле-
ну – скриту матерію. Разом, сполучені у вигляді хреста, ці дві лінії
символізують виявлену матерію або виявлений Світ людини, що
анкетується.
Точка, що утворилася при перетини двох ліній, є «Я ідеальне».
Проставлена людиною, яка анкетується, точка «Я реальне»
показує дистанцію між «Я ідеальним» і «Я реальним».
Чим дистанція ближча, тим краще і показує те, що у того, хто
анкетується, відбувається процес усвідомлення себе з ідеальними
і реальними уявленнями про себе.
Зміщення намальованої вертикальної лінії від центру вліво
припускає лівопівкульне мислення того, хто анкетується, яке
більше схильне до логіки та аналізу, а зміщення вертикальної
лінії вправо від центру – правопівкульне мислення і схильність до
творчості та гуманітарних дисциплін.
Анкета має назву «Квітка життя» і центр Квітки – це точ-
ка «Я реальне», а пелюстки квітки – це сім зв’язків – кольорових
відрізків – «пелюстки», які відходять від серцевини Квітки.
Вибір людини, що анкетується – яскравих теплих кольорів –
червоного, помаранчевого, жовтого, рожевого, золотого, зеленого –
вказує на тепле емоційне внутрішнє відношення до соціального
зв’язку.
Вибір холодних кольорів – блакитного, синього, фіолетового,
чорного, показує на деяку внутрішню напругу людини в конкрет-
ному соціальному зв’язку.
Якщо весь аркуш анкети розділити на вертикальні рівні три
частини, то вийде три вертикальних сектори, які вказують на
206
минуле, сьогодення і майбутнє. Відмічені точки на аркуші пока-

зують, де зосереджена увага – на минулому, сьогоденні чи май-
бутньому.
Інтеграційне значення знаходження сукупності більшості
точок дозволяє виявляти сконцентровану увагу людини, яка
анкетується, на момент часу у стрічці минулого, сьогодення або
майбутнього.
Якщо весь аркуш анкети поділити на три горизонтальні
рівні частини, то вийде три горизонтальні сектори, які пока-
зують наступні моменти. Чим точки далі від «Я реального» і
«Я ідеального», тим той, хто анкетується, хоче віддалитися як
можливо далі від конкретного соціального зв’язку.
Точки в нижній частині аркуша – напруга й усунення від
зв’язку, середня частина – реальне прийняття соціального зв’язку
і точки у верхній частині показують оптимістичне ілюзорне
відношення до соціального зв’язку.
Анкета «Квітка Життя» в ШКАЛІ ОЦІНОК ВЛАСТИВОСТЕЙ
припускає можливість скласти отримані результати (+) і (-) і за
допомогою КЛЮЧА дізнатися результат вивчення соціальної
адаптації й просторового мислення людини, яка анкетується:
а) висока міра сприятливості соціальної адаптації і просторо-
вого мислення: при 30 (+) і вище – людина, яка анкетується, задо-
волена собою, адаптована і задоволена навколишнім світом;
б) середня міра сприятливості соціальної адаптації і просто-
рового мислення: нижче 30 (+) до 13 (+) – людина, яка анкетується,
не завжди почуває себе задоволеною й іноді виявляє невдоволен-
ня і напругу до себе й оточення;
в) низька міра (незначна) сприятливості соціальної адаптації
й просторового мислення: нижче 13 (+) до 0 – людина, яка
анкетується, внутрішньо насторожена і невдоволена тими, хто її
оточує, і собою;
г) початкова несприятливість соціальної адаптації й просто-
рового мислення: від (0) до (- 10);
д) сильна несприятливість соціальної адаптації й просторо-
вого мислення: від (- 10) і нижче.
Анкети «Квітка життя» показує важливість усвідомлення
можливостей людини через призму вивчення себе, своїх мотивів
та соціальних зв’язків у соціумі.
207
Наукове видання
В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ:
ТЕОРІЯ, ІСТОРІЯ, СУЧАСНІСТЬ
Збірник тез
науково-практичної конференції
15 березня 2017 р.
Редактор М. М. Сорокун
Комп’ютерна верстка В. В. Богатова
Підписано до друку 16.04.2017. Формат 60х84 1/16. Гарнітура Bookman Old Style.
Умов. друк. арк. 12,09. Обл.-вид. арк. 13,3. Тираж 200 прим.
Видавництво Харківського регіонального інституту державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України
«Магістр»
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 1654 від 19.01.2004 р.

61001, м. Харків, просп. Московський, 75, тел. (057) 732-32-55, 732-51-40.
електронна адреса: nauka@kbuapa.kharkov.ua

ноосфера територіаьні громади

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

ноосфера територіаьні громади

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Рекомендовано до друку Науково-експертною радою

Редакційна колегія: д.держ.упр., проф. Д. В. Карамишев (голов. ред.);

Ноосферна парадигма в публічному управлінні: теорія,

У збірнику подано тези виступів на науково-практичній

Дяченко Н. П. Формування ноосферної регіональної політики .... 96

Обращение к организаторам и участникам конференции,

Естественным и закономерным достижением формирова-

Жадан Олександр Васильович,

Згідно із вченням про ноосферу вирішення проблем суспільного

розвитком особистості, максимальною зайнятістю працездатного

економічному розвитку, напрацювання щодо її розвитку

утриманства, економічного рейдерства, особливо інтелектуального.

Список використаних джерел

Єлагін Віктор Павлович,

Ноосферна економіка і соціальна політика, що працюють на

Необхідно зауважити, що цивілізаційний розвиток дер-

найбільшим запасом людського капіталу, відносна роль людських

Відповідно до оцінки Всесвітнього банку по 192 країнах

Ксоц = ∑син Клюд .

Як і багато складних суспільних явищ визначення людсько-

фактором є відносини власності. Хто власник того запасу, що,

Козюра Ігор Валерійович,

АСПЕКТИ МІСЦЕВОГО РОЗВИТКУ В ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ

Наукова громадськість широко відзначила 150-річчя з дня

Відомо, що на зламі історії, в буремні роки громадянської

Києві, допоміг таки відкрити гімназію в Яреськах (зберігся і текст

Список використаних джерел

8. Рудий Г. «Читав я Шевченка і дуже хочу, щоб ти прочитала…» /

Курмишев Геннадій Васильович,

МЕТОДОЛОГІЯ НООСФЕРНОГО УПРАВЛІННЯ

Сьогодні важливо, щоб керівник умів перспективно мисли-

Таким чином, «тяжіння» науки і практики відображено в

№ 3б. Закон несуперечності полягає в тому, що все, вказа-

Ми могли б поглянути на ту чи іншу методику з точки зору

Список використаних джерел

Орлов Олександр Валентинович,

РОЗВИТОК РЕГІОНІВ У КОНТЕКСТІ НООСФЕРНОЇ ПАРАДИГМИ

Стратегія економічного розвитку регіонів – система заходів,

автоматизації виробництва до 80% робітників, без одночасного

створення дійсно розумної оболонки, що охоплює практично

не шляхом його індустріалізації, а шляхом підвищення його

Список використаних джерел:

Солових Віталій Павлович,

СТАЛИЙ РОЗВИТОК В КОНЦЕПЦІЇ НООСФЕРНОЇ ПАРАДИГМИ

Сьогодні суспільство переживає етап свого розвитку, коли акту-

«життєздатний розвиток», а за змістом – «самопідтримуваний

що інші соціальні актори виконуватимуть свої зобов’язання без за-

Список використаних джерел

Вашев Олег Єгорович,

НООСФЕРІ ІМПЕРАТИВИ XXI СТОЛІТТЯ

На тлі процесу глобалізації і загострення соціокультурних,

справедливості в розподілі ресурсів. При цьому керованість не

Список використаних джерел

Боковикова Юлія Володимирівна,

Людство тісно пов’язано та взаємодіє з усіма формами жит-

в особливій політичній організації суспільства. Він зазначає:

часом та залишаються актуальними як точки відліку, що необхідні для

Список використаних джерел

Гайдученко Світлана Олександрівна,

ОРГАНІЗАЦІЙНА КУЛЬТУРА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Сучасний період розвитку людства відзначається появою