І. В. Гавриш, М. М. Мудрий, О. Г.

Аркуша,

1 1 Історія:
Л. М. Хлипавка, Р. Я. Пастушенко, М. С. Боарь

клас
Частини 1–2
Україна і світ.
Громадянська освіта

Навчальні матеріали
«Хліб». Художниця Тетяна Яблонська, 1949 рік


НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИЙ ПРОЄКТ

 "ІНТЕЛЕКТ УКРАЇНИ"

Австрійський хлопчик
отримав нове взуття після
Другої світової війни.
Фото опубліковано
в журналі «Life» Колаж із прапорами України
1946 року та Європейського Союзу
УДК 373.5:94(100)
І-90

Навчальні матеріали створено відповідно до навчальної програми

«Історія: Україна і світ. Громадянська освіта. 10–11 класи (рівень стандарту)»,
що має гриф «Схвалено для використання у загальноосвітніх навчальних закладах» ГАВРИШ Ірина Володимирівна
(лист ДНУ «Інститут модернізації змісту освіти» від 28.05.2020 р. № 22.1/10-1091) МУДРИЙ Мар’ян Михайлович
АРКУША Олена Георгіївна
ХЛИПАВКА Леся Миколаївна
ПАСТУШЕНКО Роман Ярославович
БОАРЬ Марія Стахівна

Історія: Україна і світ.

І-90 Історія: Україна і світ. Громадянська освіта. 11 клас : навчальні матеріали у 6 ч. Ч. 1–2 /
Громадянська освіта. 11 клас
І. В. Гавриш, М. М. Мудрий, О. Г. Аркуша, Л. М. Хлипавка, Р. Я. Пастушенко, М. С. Боарь. — Навчальні матеріали
Харків : Інтелект України, 2023. — 120 с. Частини 1–2
ISBN 978-966-447-149-4 Редактор О. В. Сидор
Комп’ютерне макетування О. Б. Ісаєва

Підп. до друку 25.05.2023. Формат 60×90 / 8.

Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 15.
Наклад 1000 прим. Зам. № 283.

Видавництво ТОВ ВБ «Інтелект України»,

11899, м. Харків, 61037
Тел.: (057) 757-09-40. E-mail: office@intellect-ukraine.org
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 4508 від 19.03.2013.

Адреса для листування: 61037, м. Харків, а/с 11899, ТОВ ВБ «Інтелект України».

Віддруковано з готових форм у друкарні ПП «Модем»,

вул. Восьмого березня, 31, м. Харків, 61052. Тел.: (057) 758-15-80.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ХК № 91 від 25.12.2003.

© ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

ISBN 978-966-447-149-4 «НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНТЕЛЕКТ», 2023
 Вступ. Уроки Другої світової війни.
Розділ І. Повоєнне врегулювання

Тематика уроків
№ уроку Тема
1 Ціна війни. Зміни політичної карти світу

Переосмислення цінності людського життя і формування сучасної

2
концепції прав людини

Друга світова війна в історичній пам’яті: західноєвропейська та радянська

3
моделі

Ялтинська та Потсдамська конференції: домовленості лідерів «Великої

4 трійки» про післявоєнне облаштування світу. Нюрнберзький і Токійський
судові процеси

Організація Об’єднаних Націй. Спеціалізовані організації під егідою ООН.

5
Міжнародно-правове регулювання прав людини

6 Утворення «двополюсного світу». Початок «холодної війни»

7 Політичний статус і міжнародне становище УРСР. Самостійна робота 1

8 Відновлення комуністичного режиму в Україні

9 Радянізація західних областей УРСР. Депортації. Операція «Захід»

10 Український визвольний рух у 1944–1950-х роках

Українсько-польські відносини. Збройна боротьба УПА на Закерзонні.

11
Операція «Вісла». Самостійна робота 2

Події Другої світової війни та перших повоєнних років в історичній

12
пам’яті українців і поляків

Відновлення ідеологічного контролю в СРСР. Російсько-українські

13
відносини в радянській історичній уяві

14 Повоєнні місто та село. Голод 1946–1947 років. Самостійна робота 3

15 Узагальнення до розділу «Повоєнне врегулювання»

16 Підсумковий тест до розділу «Повоєнне врегулювання»

17 Аналіз результатів тестування. Підбиття підсумків роботи над проєктами

1
 Хронологія ключових подій
Дата Подія

Установча конференція Організації Об’єднаних Націй (ООН) у Сан-

25–26 квітня 1945 р.
Франциско (США)

17 липня —
Потсдамська (Берлінська) конференція
2 серпня 1945 р.

Листопад 1945 р. —
Нюрнберзький судовий процес
жовтень 1946 р.

1946–1947 рр. Початок «холодної війни». Масовий штучний голод в Україні

8–10 березня Львівський церковний «собор». Ліквідація сталінським режимом

1946 р. Української греко-католицької церкви

Початок операції «Вісла» (депортація польським комуністичним

28 квітня 1947 р. режимом українського населення з Лемківщини, Надсяння,
Підляшшя та Холмщини на захід і північ Польщі)

15 серпня 1947 р. Проголошення незалежності Індії

Початок операції «Захід» (депортація сталінським режимом

21 жовтня 1947 р. із західноукраїнських областей членів родин українських повстанців
та оунівців)

Травень 1948 р. Утворення Держави Ізраїль

Ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав

10 грудня 1948 р.
людини

Реалізація американської програми відбудови Європи (відповідно

1948–1951 рр.
до плану Маршалла 1947 року)

Утворення військово-політичного союзу західних держав —

Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Утворення
1949 р.
Ради економічної взаємодопомоги (для координації економічної
політики країн під контролем СРСР)

Включення Кримської області до складу Української РСР.

1954 р. Приєднання УРСР до Організації Об’єднаних Націй з питань освіти,
науки і культури (ЮНЕСКО)

Утворення військово-політичного блоку соціалістичних держав —

1955 р.
Організації Варшавського договору (ОВД)

2
 Навчальні тексти. Текстові джерела
Ціна війни.
Урок 1
Зміни політичної карти світу
Попри очевидність того, що Друга світова війна завдала величезних людських і матері-
альних утрат, установити точну кількість її жертв проблематично. Держави застосовують різні
способи підрахунку й по-різному їх групують, уточнюють і часом суттєво змінюють. У війні
загинуло, згідно з останніми підрахунками, близько 70 млн людей, що становило 3 % насе-
лення планети. Ще десятки мільйонів зазнали фізичних травм, набули інвалідності. У провід-
них державах кількість загиблих була такою: СРСР — 27 млн, Китай — 20 млн, Німеччина
(разом з Австрією та іноземними громадянами німецького походження) — 7 млн, Польща —
6 млн, Японія — 3 млн, Югославія — 1,7 млн, Франція — 0,6 млн, Італія — 0,5 млн, Велика
Британія (з колоніями) — 0,45 млн, США — 0,4 млн. Для країн, де тривали активні бойові дії,
дуже складно розмежувати військові й цивільні втрати — через значний відсоток полонених,
масштаби злочинів проти цивільних, акції з депортації, зумовлені війною голод і хвороби.
Україна, що опинилася в центрі найкривавішого театру воєнних дій, наприкінці Дру-
гої світової становила сумне видовище. Попри велику територію і місце серед переможців,
республіка була однією з головних жертв війни. Загальні демографічні втрати України (сума
загиблих і померлих військовиків та цивільних унаслідок бойових дій, окупації, репресій, го-
лоду, епідемій і хвороб; емігрантів, тобто тих, хто з різних причин залишився на чужині; не-
народжених через війну) становили 13–14 млн осіб, з них прямі людські втрати — 8–10 млн.
Упродовж 1941–1944 рр. населення України зменшилося із 41 до 27 млн осіб. Для віднов-
лення довоєнних показників знадобилося майже двадцять років. Характерною ознакою війни
на українських теренах було одночасне розгортання кількох конфліктів. Тут застосовували
тактику «випаленої землі», масові розстріли, знищення населених пунктів тощо.
Для потреб війни використано величезні ресурси. Матеріальні втрати досягли 60–70 %
національного доходу держав-учасниць. Збитки Радянського Союзу становили близько 40 %
від загальних утрат усіх країн, що воювали. Частка України в матеріальних утратах СРСР
складала майже 40 %. Близько 700 українських міст і 28 тис. сіл зруйновано. 1945 року
УРСР виробила лише чверть від довоєнних обсягів промислової продукції та 40 % від об-
сягів сільськогосподарської продукції. На руїни перетворилися Берлін, Белград, Буда-
пешт, Варшава, Вроцлав, Дрезден, Київ, Кельн, Чернігів та інші окраси світової архітектури.
Сприйняття завершення війни складалося не тільки з відчуття перемоги чи поразки.
Для когось це був щемливий біль за втраченими близькими людьми, для інших — розпач
власного безсилля через змарноване здоров’я або ностальгія за вщент зруйнованим довоєн-
ним життям. У перші повоєнні роки зростало усвідомлення марних зусиль. Величезні жертви
не принесли бажаного спокою та безпеки, громадяни знову почувалися заручниками полі-
тичних режимів. Усвідомлення даремності жертв відобразилося у творах західноєвропейських
філософів-екзистенціалістів, які об’єдналися навколо Жана-Поля Сартра. Війна також зумовила
нові теми в українській літературі, де з’явилися мотиви протиприродності війни, протистав-
лення зброї та людської особистості. 1960 року опубліковано роман Олеся Гончара «Людина
і зброя», що з української перспективи осмислював події Другої світової війни. Цей твір ви-
явився співзвучним з романом Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє» (1929 р.), що спирався
на досвід Першої світової.

3
 Відображенням потрясінь, що спіткали людство в першій половині ХХ ст., і праг-
нень зрозуміти поведінку людини в межових ситуаціях був екзистенціалізм,
або філософія існування (лат. exsistentia — «існування»), — філософський напрям,
що розглядав людське життя як можливість, а кожну людину як індивідуаль-
ність, здатну до усвідомленого вибору власної долі. Основою існування людини
екзистенціалісти вважали свободу, котру розуміли як відповідальність за резуль-
тат вибору. Центральна проблема для екзистенціалізму — конфлікт особистості
й суспільства. Колектив, суспільство протистоять особистості, прирікають її
на повсякчасне безособове існування, що викликає страх, відчуття невпевненості,
безсилля. Тож особистість має цьому протидіяти. Одним з найвідоміших і най-
впливовіших екзистенціалістів був французький філософ і письменник Жан-Поль
Сартр (1905–1980). Він стверджував, що людина — єдине джерело, критерій
і мета моральності; вільна людина мусить постійно робити вибір і нести відпо-
відальність за свої вчинки. В українській літературі екзистенціалізм притаманний
творам Валер’яна Підмогильного, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Василя Барки,
Василя Стуса.

*   *   *

Друга світова війна докорінно змінила політичну ситуацію у світі й на десятиліття ви-
значила історичний розвиток багатьох країн та народів. Ці результати були суперечливими.
Німеччина, Італія та Японія, що раніше мали статус великих держав, унаслідок воєнної по-
разки не лише ослабли економічно, а й на певний час утратили можливість брати активну
участь у міжнародному житті. Велика Британія і Франція, хоча й були серед переможців,
також виснажилися. Тож вакуум сили в Західній Європі заповнили США. Загалом у Європі
не було жодної держави на кшталт Сполучених Штатів, котра б водночас і перемогла, і втри-
мала свою силу. Трохи більше реальної незалежності зберегли хіба що кілька держав, як-от
Іспанія та Швеція.
Ще не встигла закінчитися війна, а члени антигітлерівської коаліції із союзників пере-
творилися на запеклих військово-політичних та ідеологічних суперників. Головною причиною
непорозумінь стали розбіжності в підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагнення
­Радянського Союзу всупереч Атлантичній хартії встановити гегемонію в Європі та деяких азій-
ських регіонах. Радянське керівництво заходилося примусом поширювати соціалізм у країнах
Центральної та Південно-Східної Європи, а насправді насаджувати в них тоталітарні кому-
ністичні режими. Так створено блок соціалістичних держав — Албанії, Болгарії, Німецької
Демократичної Республіки, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії. Зовнішню
і внутрішню політику цих країн контролював Радянський Союз.
Посилення СРСР і перетворення країн Центральної та Південно-Східної Європи
на форпóст * подальшого просування соціалізму (у його радянському варіанті) недавні захід-
ні союзники Москви сприйняли як загрозу їхнім інтересам. Якщо Радянський Союз прагнув
нав’язати свою модель соціалізму у світі, то Захід усіляко протидіяв цьому. Об’єднувальною
силою європейських держав проти СРСР стали США. Так війна призвела до формування «дво-
полюсного світу», де ключову роль упродовж тривалого часу (до кінця 1980-х рр.) відіграва-
ли Сполучені Штати й Радянський Союз. «Декларація звільненої Європи», ухвалена в лютому
1945 року, залишилася на папері.

* Форпо́ ст — передня позиція на певній ділянці.

4
 Друга світова війна призвела до значних змін на політичній карті світу. Німеччина втра-
тила частину територій (зокрема, Східну Пруссію), що їх передали Польщі та СРСР. Західний
кордон Польщі з Німеччиною встановлено по річках Одер і Нейсе. Так само деякі терито-
рії втратила Італія (на користь Югославії та Греції). Саму Німеччину відповідно до рішень
­Ялтинської (Кримської) конференції поділено на чотири зони окупації: радянську, британську,
американську та французьку. 1949 року в зоні окупації союзників (Великої Британії, Франції,
США) проголошена Федеративна Республіка Німеччина (ФРН), а в зоні окупації Радянського
Союзу — Німецька Демократична Республіка (НДР) з тоталітарним соціалістичним режимом.
Берлін також поділено на зони окупації: східна частина міста стала столицею НДР, а західна,
окупована союзниками, набула особливого політичного статусу. Україна в межах СРСР роз-
ширила свою територію на заході: не лише закріпила приєднані на початку війни Галичину,
Волинь та Буковину, а й долучила Закарпаття. Подією світового значення стало створення
на Близькому Сході Держави Ізраїль 1948 року.
Повоєнні політичні зміни зумовлені також розпадом світової колоніальної системи
й утворенням великої кількості нових незалежних держав. Війна зробила неможливим по-
дальше існування колоніальних імперій, якими були Франція, Велика Британія, Нідерланди,
Бельгія, Іспанія. І не лише тому, що активізувала антиколоніальні рухи: ослаблені війною
європейські країни не мали сили воювати й утримувати окупаційні режими на залеж-
них територіях. На місці колишніх імперій виникло понад сто суверенних держав в Азії,
Африці, Океанії, Латинській Америці. Британська імперія виявилася неспроможною зупи-
­
нити кампанію громадянської непокори, розпочату 1942 року Махатмою Ганді під гаслом
«вільна Індія». Тож 1947 року створена незалежна Індія. А 1960-й, коли 17 африканських
країн проголосили незалежність, названо «роком Африки». Останньою розпалася Пор-
тугальська колоніальна імперія — 1975 року, після повалення в країні диктаторського
режиму.

Текстові джерела
№ 1

Приблизно 14 мільйонів людей загинуло в результаті цілеспрямованої політики масо-

вого вбивства, що провадилася нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у Крива-
вих землях. Я визначаю Криваві землі як території, що в період між 1933 і 1945 роками
були під німецьким і радянським режимами <…>.
14 мільйонів жертв цілеспрямованої політики вбивств у Кривавих землях — це сума
таких орієнтовних даних: 3,3 мільйона радянських громадян (переважно українців), яких
свідомо замордував голодом уряд Радянської України в 1932–1933 роках; 300 тисяч ра-
дянських громадян (переважно поляків та українців), розстріляних радянським урядом
на західних теренах СРСР — із приблизно 700 тисяч жертв «великого терору» 1937–
1938 років; 200 тисяч польських громадян (переважно поляків), розстріляних німецькими
й радянськими військами в окупованій Польщі в 1939–1941 роках; 4,2 мільйона радянських
громадян (переважно росіян, білорусів та українців), які загинули під час німецької оку-
пації в 1941–1944 роках; 5,4 мільйона євреїв (більшість із них — польські або радянські
громадяни), яких розстріляли або отруїли газом німці в 1941–1944 роках; і 700 тисяч
цивільних осіб (в основному білорусів та поляків), розстріляних німцями в ході репресій,
здебільшого в Білорусі та Варшаві в 1941–1944 рр.
Снайдер Т. Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним.
Київ, 2011. С. 423, 425–426.

5
 № 2

У роки війни (1939–1941 рр.) Україна втратила 4 500 000 цивільних громадян (разом
з військовими втрати нашої держави становили близько 8 500 000 осіб). 1941 року на Схід
було евакуйовано (частково примусово) 3 500 000 жителів України. Протягом 1942–1944 рр.
гітлерівці вивезли на роботу до Німеччини (здебільшого силоміць) 2 400 000 осіб. Протягом
1941–1945 рр. населення УРСР скоротилося із 41 000 000 до 27 000 000 осіб (якщо врахувати,
що частина людей уже повернулася з евакуації та дієвої армії). За підрахунками науковців,
Галичина втратила 22 % населення (якщо виключити із цієї кількості євреїв, яких у регіо-
ні було знищено понад 80 %, то втрати неєврейського населення становлять 13 %; Волинь
та Полісся — 12 % (якщо виключити євреїв, то втрати становитимуть 3 %); Центральна,
Південна та Східна Україна — 30 % (зокрема, 24 % представників усіх націй окрім євреїв).
Утрати з-поміж жителів великих міст сягнули 53 % від довоєнного населення. Загрозливих
обрисів для майбутнього української нації набула демографічна ситуація: катастрофічний
статевий дисбаланс населення через загибель величезної кількості чоловіків репродуктивно-
го віку призвів до різкого падіння народжуваності (1944 року на 1 000 жителів народжу-
валося 5, а помирало 7 осіб). Жахливими соціальними наслідками війни стали колосальне
сирітство, інвалідність мільйонів людей, скалічена психіка всіх без винятку жителів України.
Від Рейхстагу до Іводзіми. У полум’ї війни. Україна та українці у Другій світовій /
під заг. ред. Я. Примаченко. Харків, 2017. С. 341.

№ 3

Чи могли лідери західних союзних дер-

жав запобігти пануванню Радянського Союзу
в Східній Європі, якби у своєму партнерстві
зі Сталіним діяли в інший спосіб? Це ввіч-
лива форма іншого запитання: чи слід
частково звинувачувати й нас у тому, що тра-
пилося, і в нещастях, що стали наслідками
тих подій?
Із практичного погляду єдиний спосіб,
яким можна було запобігти фізичній оку-
пації Східної Європи Червоною армією, — Йосип Сталін, Франклін Делано Рузвельт
і Вінстон Черчілль на Тегеранській
це щоб хтось інший встиг раніше окупувати
конференції. 1943 рік
цю територію за них. Це мало б означати
або перенесення дати відкриття Другого фронту й «дня D» принаймні на рік раніше
(1943 р.), або вступ у якесь партнерство з Німеччиною ближче до закінчення війни —
очевидно, за умови, що Гітлера й вище нацистське керівництво буде усунуто від влади.
Другий із цих варіантів відкинути простіше — навіть незважаючи на те, що в той час
у середовищі союзників були люди, які вважали, що загроза з боку Радянського Союзу
була така велика, що слід було заручитися підтримкою німецької армії проти них. <…>
Це був би катастрофічний перебіг подій. <…> Навіть після Сталінграда німець-
ка армія все ще була страшною воєнною машиною. Якби західні союзники воювали
пліч-о-пліч із німцями, а потім досягли б якогось непростого миру з Радянським Союзом
<…>, то хто б тоді роззброїв німецьку армію? Німеччина не була б окупованою західними
союзниками й залишалася б надзвичайно могутньою.
Різ Л. Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід.
Київ, 2010. С. 390–391.

6
 Переосмислення цінності людського
Урок 2 життя і формування сучасної
концепції прав людини
Майже дві третини загиблих під час війни становили цивільні. Вони загинули через
бої в прифронтових районах та бомбардування, у концентраційних таборах, унаслідок масо-
вих страт, до яких вдавалася окупаційна адміністрація. Серед жертв — близько 6 млн євреїв,
знищених під час Голокосту. Вочевидь, утрати серед цивільних виявилися особливо велики-
ми на територіях, де відбувалися активні бойові дії. Найбільшими (щодо загальної кількості
населення — від 10 до 20 %) вони були в Польщі, Радянському Союзі, Югославії, а з-поміж
радянських республік найбільше постраждали Україна та Білорусь. Багато істориків погоджу-
ється, що для країн і народів Центрально-Східної Європи спільною є доля «маленької люди-
ни», адже лише вона може зрівняти багатоголосся конфліктів, перемог і поразок. Зрештою,
навіть перемоги в усіх були різні й не завжди належали тим, хто їх домагався. А ось випро-
бування виявилися схожими.
Із закінченням бойових дій у Європі виникло питання про покарання винуватців війни.
Головний аргумент — величезні втрати серед цивільних. Однак крім гуманітарних були й по-
літичні міркування. Найбільше на проведенні показового судового процесу наполягав Сталін.
Для нього це була добра нагода й уже звичний інструмент демонстрації сили, а також най-
кращий спосіб уберегтися від будь-якого справедливого суду, де він сам міг легко опинитися
серед обвинувачених. Тож за домовленістю між союзниками крапку в Другій світовій війні
намагалися поставити два міжнародні трибунали, завершені судовими процесами — Нюрн-
берзьким 1945–1946 рр. і Токійським 1946–1948 рр.
Трибунали працювали в умовах правової невизначеності. Представники обвинувачен-
ня апелювали не до юридичних норм, а до загальногуманітарних понять, як-от «пануван-
ня закону», «священна пам’ять про мільйони жертв фашистського терору», «сумління
всіх вільнолюбних народів», «безпорадність цивілізованого світу перед такими незмір-
ними злочинами». Так поступово торувала собі шлях думка про права людини як норму
міжнародного законодавства. Автором цієї концепції був британський юрист Герш Лаутер-
пахт. Рафаель Лемкін, тодішній радник Верховного суду США, намагався використати Нюрн-
берзький процес для включення до міжнародного права поняття геноциду. Обидва юристи
пов’язані з Галичиною: Г. Лаутерпахт там народився, а Р. Лемкін навчався у Львівському
університеті.
Нюрнберзький і Токійський процеси створили підстави для формування в міжнародно-
му законодавстві сучасної концепції прав людини, однак повного відчуття справедливості
все ж таки не дали. Попри покарання (страту або тривалі терміни ув’язнення) кількох де-
сятків осіб, яких визнано винними в розпалюванні війни й злочинах проти людства, судові
процеси залишили чимало відкритих питань. Фактично вони були демонстрацією безмеж-
ної влади переможців, які навіть не припускали думки, що й серед них могли бути злочин-
ці. Під час Нюрнберзького процесу представники СРСР спробували перекласти на німецьку
сторону навіть власні вбивства польських офіцерів у Катині, а обвинувачення з радянського
боку формували особи (як-от Роман Руденко, котрий керувався вказівками Андрія Вишин-
ського, колишнього генерального прокурора СРСР), котрі самі були відповідальні за масові
репресії 1930-х рр.

7
 *   *   *

Друга світова війна дала поштовх для науково-технічного прогресу. Одним з най-
визначніших відкриттів того періоду було виготовлення атомної бомби, що впли-
нуло на всю повоєнну науку й техніку. Радарні установки, створені в Британії
для виявлення німецьких літаків, згодом зумовили стрімкий розвиток радіоелектроніки, що та-
кож позитивно вплинуло на розвиток кібернетики. Ще одним винаходом війни були
реактивні двигуни, що їх почали застосовувати в снарядах, а згодом у літаках і ракетах.
Уже після війни вони трансформувалися в потужні ракети-носії атомної зброї та космічних
кораблів. Значних успіхів протиборчі сторони досягли у виготовленні автоматичної зброї,
танкобудуванні, створенні авіаносців. Усе це було великим парадоксом науки: зусилля під-
порядковано винайденню засобів масового знищення людей, а не засобів захисту їхніх
життів.
Нерідко науковці й винахідники розпочинали з добрими намірами, але згодом їхня
діяльність призводила до винайдення ще смертоноснішої зброї та до нових страж-
дань ще більшої кількості людей. Альфред Нобель шкодував про винайдення динамі-
ту, Альберт Ейнштейн і Джуліус Роберт Оппенгеймер — про створення атомної бомби.
Питання про відповідальність науковця та винахідника ставили також на сторінках літе-
ратурних творів. Прикладом може бути п’єса Бертольда Брехта «Життя Галілея», особли-
во її друга редакція, створена під враженням від атомного бомбардування японських міст.
У науці Брехт бачив одночасно надії та розчарування світу. Він дійшов висновку, що на-
ука не повинна відчужуватися від людей і розвиватися без накопичування культури
в особистості науковця, тим паче наукові досягнення не повинні потрапляти до рук при-
стосуванців, які завжди знайдуть способи використати їх для утвердження власної
гегемонії.

Відчуваючи провину за причетність до створення атомної бомби, Альберт

Ейнштейн упродовж кількох тижнів після бомбардувань японських міст уникав
спілкування із журналістами. А в заяві, яку науковець зробив згодом, ішлося
про потребу створення «світового уряду», щоби сформувати надійну систему між-
народної безпеки й запобігти ядерній війні.

Друга світова виявила, що загрози для сталого розвитку людства перебувають не тіль-
ки у воєнній площині. Війна завдала значних збитків довкіллю. Насамперед це пов’язано
з використанням природних об’єктів з воєнною метою (зокрема, з пожежами й отруєнням
джерел води), застосуванням нових двигунів, вибухових речовин і снарядів, що прони-
кали глибоко в землю. Переміщення значної кількості людей, спорядження та озброєння
також призводило до руйнування ґрунтів і забруднення території на багато кілометрів.
На полях битв і в місцях масових страт залишалися величезні поховання. Упродовж
війни потоплено понад 10 тис. військових кораблів і цивільних суден, багато з них
мали великі резервуари нафти. Унаслідок руйнування дамб у Нідерландах 1944 року за-
топлено сотні тисяч гектарів земельних угідь, що стало великою бідою для населення
приморських низовин. В Україні така сама катастрофа сталася 1941 року, коли підірва-
но греблю Дніпрогесу. Значної шкоди довкіллю завдало вирубування лісів (так звані
протипартизанські заходи), особливо в Польщі й Україні. А наприкінці війни застосу-
вання атомної зброї впритул наблизило людство до загрози знищити себе й природне
середовище.

8
 Текстові джерела
№ 1

<…> Міжнародний рівень насильства упав нижче, ніж будь-коли раніше. <…>. Після
1945 року більшість імперій самі зробили вибір на користь мирного дострокового вихо-
ду на пенсію. Процес їхнього розпаду відбувся відносно швидко, спокійно та організовано.
<...> За дуже небагатьма винятками, після 1945 року держави більше не вторгалися
на чужі території з метою підкорити й проковтнути їх цілком. <…> Окремі міжнарод-
ні війни все ще точаться час від часу, а мільйони людей все ще гинуть під час них,
але війни давно перестали бути нормою життя. <…>
Отже, чи є сучасна ера серією безглуздих винищень, війн та утисків <...>? Чи, може,
вона є ерою миру, траншéй, ніколи не виритих у Південній Америці, <...> і ясних облич
Махатми Ганді та Мартіна Лютера Кінга? <…> Можна підбити підсумок словами, що ми
перебуваємо на порозі одночасно раю та пекла <...>. Історія поки не вирішила, де ми опи-
нимося в кінці, і низка збігів все ще може підштовхнути нас у будь-якому із цих напрямків.
Харарi Ю. Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього / пер. з англ.
Лебеденко Я. Харків, 2016. С. 459, 461, 463.

№ 2

Очевидно, що нацизм був аморальним <...>. Отже, будь-яка війна, яку вели західні де-
мократії з метою знищення цього лиха, в основі своїй мусить бути моральною. Так само
несуть високий моральний зміст ідеї Атлантичної хартії, де проголошуються вільні ви-
бори й верховенство закону. Проблема починається тоді, коли ми додаємо до цієї суміші
Радянський Союз. Цей режим учинив скільки завгодно жахливих злочинів, багато з них —
до того, як став союзником західних країн. <…>
Правильно розглядати цю війну як політику держав, спрямовану на те, щоб запобіг-
ти контролю нацистів над Європою і контролю японців над Китаєм і Південно-Східною
Азією. Західні держави хотіли перемогти у війні, заплативши якомога меншу ціну, і, маю-
чи перед собою таку мету, вони, перефразовуючи Черчілля, вступили в союз із дияволом.
Різ Л. Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід.
Київ, 2010. С. 395–396.

№ 3

Я був учора на Параді Перемоги на Красній Площі. <…> Маршал Жуков прочитав уро-
чисту й грізну промову перемоги. Коли згадав він про тих, що пали в боях у величезних,
незнаних в історії кількостях, я зняв головний убір. <…> Оглянувшись, я помітив, що шап-
ки більше ніхто не зняв. Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. Було сказано,
ніби між іншим, дві чи одну фразу. Тридцять, якщо не сорок мільйонів жертв і героїв
ніби провалились у землю або й зовсім не жили, про них згадали як про поняття. Мені
стало сумно, і я вже далі не цікавився нічим. <…> Мені було жаль убитих, героїв, муче-
ників, жертв. <…> Перед величчю їхньої пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа
на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки.
Довженко О. Щоденникові записи, 1939–1956 / уклад. С. Тримбач;
післямова О. Красовицького. Харків, 2015. С. 263.

9
 Друга світова війна в історичній
Урок 3 пам’яті: західноєвропейська
та радянська моделі
За розмахом і наслідками, масштабами жертв і руйнувань Друга світова війна не має ана-
логів в історії людства. Ця війна на багато десятиліть наперед визначила майбутнє країн і на-
родів світу, стала поштовхом до велетенських геополітичних змін. Війна залишила глибокий
слід у пам’яті людей. Травматичні події Другої світової разом з Голодомором 1932–1933 рр.
становлять найболючішу частину пам’яті українців.
Друга світова як соціально-історичний феномен є дуже складним і багатовимірним явищем.
З одного боку, вона завдала великих страждань і горя кожній родині, нації, країні, які зачепила,
забравши життя, роз’єднавши сім’ї, порушивши фізичне й моральне здоров’я людей, зруйнував-
ши їхні домівки й усталений побут. Та водночас, попри свою тотальну брутальність, війна ви-
явила численні приклади гідності, мужності, відваги, героїзму, самопожертви, людяності. Українці
мали ще й власний вимір війни — вона давала шанс на відновлення національної державності.
Пам’ять про Другу світову не є однаковою. Вона прямо пов’язана з характером політики.
Нині найчастіше порівнюють західноєвропейську та пострадянську моделі пам’яті про мину-
ле. В основу західноєвропейської моделі покладено співіснування різних поглядів, розумін-
ня балансу звитяг і трагедій; осуд антигуманних політичних режимів; подолання конфліктів,
спрямованість у майбутнє. І навпаки — пострадянська модель, характерна для сучасної Ро-
сії, спрямована на власне звеличення, протиставлення сталінського й гітлерівського режи-
мів, конфронтацію з опонентами, забуття власних злочинів. Ця модель спрямована в минуле.
В СРСР пам’ять про війну стала політичним та ідеологічним інструментом після смерті
значної частини фронтовиків. У повоєнне двадцятиліття відбувалися державні заходи щодо
відзначення перемоги, однак це був звичайний робочий день, без масових урочистостей.
9 травня стало державним святом і вихідним лише 1965 року. Відтоді в ролі ідеологічно-
го фундаменту радянсько-комуністичного ладу «Велика Вітчизняна війна радянського народу
проти німецько-фашистських загарбників» заступила собою «Велику Жовтневу соціалістичну
революцію». В офіційній радянській пам’яті про війну фактично не було місця для геноциду
євреїв і ромів, депортацій десятків національних груп у 1944–1946 рр. і репресій проти учас-
ників некомуністичних національно-визвольних рухів, злочинів радянських військ у Європі,
зневажливого ставлення командування до солдатів.

Текстові джерела
№ 1

За радянських часів історія війни була значною мірою мемуаризована, зретушова-

на, а то й відверто сфальсифікована. <...> Глорифікована й героїзована історія «Великої
Вітчизняної війни» поступово набула деяких рис міфу, що мав «працювати» на згуртуван-
ня радянських людей довкола Комуністичної партії <...>. Перед агітпропом стояло завдан-
ня стерти з пам’яті негативний вплив передвоєнних зовнішньополітичних кроків Кремля,
методів радянізації Західної України, шоку від поразок Червоної армії та полонення міль-
йонів червоноармійців у перші місяці німецько-радянської війни.

10
 Переключаючи увагу на злочини нацистів <...>, фахівці з обробки масової свідомості
приховували справжні причини поразок, затяжного перебігу війни та її наслідків. Назагал
виходило, що тільки завдяки мудрому керівництву вождів, Комуністичній партії та пере-
вагам соціалістичного ладу над капіталістичним стала можливою перемога над ворогом.
Лисенко О. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної
пам’яті / Український історичний журнал. 2004. № 5. С. 3, 5–6.

№ 2

Аби визначити концептуальні підходи до цього питання [ідеться про пам’ять війни],
добре надаються три <…> теоретичні позиції. Перша — те, що війна осмислюється
і переосмислюється суспільством у складному діалозі з офіційною політикою пам’яті.
Друга — що й ми, сучасні історики, тепер дивимося на неї також крізь призму суспільства
<...>. Сучасна гуманітаристика розглядає досвід війни через її вплив на життя людей. <…>
Отже, перші дві позиції — роль громад, суспільства у творенні історії та у виробленні
пам’яті. Третя позиція — розуміння війни насамперед як трагедії, досвіду смерті, само-
пожертви, травми <...>. Цей досвід може визначати життя тих безпосередніх учасників
війни, які вціліли. <…> Їхній досвід, як і досвід виживання цивільного населення, затушо-
вують великі наративи перемог держав чи трагедій націй.
Єкельчик С. Український досвід Другої світової війни / пер. з англ. О. Камишкова та ін.
Київ, 2020. С. 117–118.

№ 3

[Зі спогадів Лариси Залеської-Онишкевич —

української науковиці в США, дослідниці історії української літератури]

Пані Ольга Микласевич і її славні торти

Моя мама мала приятельку із Союзу українок, пані Микласевич <…>. Одної неділі
ми з мамою були в неї на чайочку, до якого пані Микласевич подавала смачний-пресмачний
торт <…>. Після того, як кожний уже дістав один шматок і, згідно з добрим тоном,
один <…> залишався на тортівниці, мені почали роїтися думки: а що якби він мені при-
пав? А тут несподівано за великими скляними дверима сталася якась метушня на ве-
ранді, і всі звернули свої голови туди. Я подумала собі: «Забудь за етикету! Треба діяти
вже, або більше ніколи не смакувати такого доброго торта. Це ж час війни!». Я швидень-
ко схопила той останній шматок, ще швидше з’їла його. Коли всі повернули свої голови
до стола, то відразу зрозуміли, чому в мене почервоніле обличчя, а тортівниця порожня;
тоді всі споглядали на мене з теплою усмішкою і розумінням.
Перша і найболючіша границя
З тих тижнів подорожування [ідеться про виїзд деяких українських родин з Галичини
на захід улітку 1944 р.] товарними вагонами (для худоби!) різні події явно сильно занурені
в моїй пам’яті. Перша з них — це коли я побачила напис «ГРАНИЦЯ» кількома мовами.
Я запитала маму, що це справді означає. Мама відповіла, що раз ми переїдемо грани-
цю, ми вже не будемо на українській землі. Це було твердження, чи радше опис факту,
але я дуже різко зреагувала й спротивилася. Я не хотіла покидати Україну!
Залеська-Онишкевич Л. Бомби, границі і два праві черевички.
Друга світова війна очима дитини-біженця. Львів, 2018. С. 79, 88.

11
 Ялтинська та Потсдамська конференції:
домовленості лідерів «Великої трійки»
Урок 4 про післявоєнне облаштування світу.
Нюрнберзький і Токійський судові
процеси
На початку 1945 року вже не сумнівалися в близькому завершенні війни. Третій Рейх
ставав історією. Для розв’язання ключових питань, пов’язаних із закінченням Другої світо-
вої та повоєнним устроєм світу, скликано Кримську (Ялтинську) конференцію. Зустріч голови
Ради народних комісарів СРСР і генерального секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна, президента
США Ф. Д. Рузвельта й прем’єр-міністра Великої Британії В. Черчілля відбулася 4–11 лютого
1945 року. Також були присутні міністри закордонних справ, керівники вищих штабів союз-
них країн, численні державні радники. Під час обговорення розгорнулася гостра політична
боротьба. Головними питаннями конференції були:
а) заснування Організації Об’єднаних Націй;
б) повоєнна доля Німеччини (окупаційні зони, репарації);
в) уряд і майбутня територія Польської держави;
г) продовження бойових дій на Далекому Сході за участі СРСР (питання війни з Японією
найдужче непокоїло Рузвельта).

Рішення Ялтинської конференції

55 Провести установчу конференцію Організації Об’єднаних Націй у Сан-Франциско
(США).
55 Залучити Францію до вирішення повоєнної долі Німеччини.
55 Стягнути з Німеччини репарації, демілітаризувати й денацифікувати країну.
55 Установити повоєнні кордони Польщі зі зміщенням держави на захід (через
примусове виселення кількох мільйонів німців; на сході ж кордон мав про-
лягти так званою лінією Керзона, що назагал розділяла українську й польську
етнічні території); сформувати єдиний польський уряд (фактично під радян-
ським контролем).
55 Підтверджено вступ СРСР у війну з Японією за два-три місяці по тому, як скін-
читься війна в Європі.
55 Уточнено розмежування сфер впливу на Балканах (контроль над Грецією
отримували західні держави, над Болгарією — СРСР, а контролювати Югосла-
вію планували спільно).
55 Розглянуто питання репатріації близько 2,5 млн радянських громадян,
які на момент закінчення війни опинилися на території, зайнятій арміями
Великої Британії та США.

12
 Підсумки Другої світової війни в Європі підвела Потсдамська (Берлінська) конференція
очільників урядів трьох союзних держав — Й. Сталіна, Г. Трумена (обійняв посаду прези-
дента США після смерті Ф. Д. Рузвельта) і В. Черчілля (під час конференції його замінив
новий прем’єр-міністр К. Еттлі). Конференція відбувалася 17 липня — 2 серпня 1945 року,
коли на Тихому океані ще тривало протистояння. Та й у Європі залишалися осередки опору —
тепер уже проти радянської окупації. Німеччину тоді поділено на чотири окупаційні зони
(американську, британську, радянську, французьку), а верховна влада в країні належала
Союзницькій контрольній раді на чолі з головнокомандувачами окупаційних військ. Учас-
ники конференції зосередилися на практичних питаннях — щодо зон окупації Німеччини,
забезпечення господарського життя, підготовки мирних договорів. Водночас було важко при-
ховати взаємну недовіру всередині «Великої трійки». Сталін підозрював, що недавні західні
союзники можуть піти проти нього, але вдавав упевненість. Коли Трумен побіжно заявив
про успішне випробування в США атомної бомби, Сталін зобразив цілковиту байдужість.
Незгода була така велика, що початкову думку організувати мирну конференцію довелося
полишити.

Рішення Потсдамської конференції

55 Демілітаризація Німеччини — повне роззброєння і розпуск німецької армії,

ліквідація військової промисловості.

55 Денацифікація Німеччини — ліквідація націонал-соціалістичної партії, звіль-

нення її активних членів з усіх посад, заборона пропаганди нацистських і мі-
літаристських доктрин, арешт і передача під суд воєнних злочинців.

55 Демократизація Німеччини — реорганізація системи освіти на демократичних

засадах, забезпечення свободи слова, преси та релігії, створення демократич-
них партій, профспілок та інших громадських організацій.

55 Декартелізація Німеччини — ліквідація промислових монополій, децентралі-

зація економіки, цілковите переведення промислового виробництва на мирні
рейки.

55 Відшкодування збитків державам, котрі зазнали німецької агресії; виплата

­Німеччиною репарацій державам-переможницям, переважно у вигляді промис-
лового устаткування, постачання товарів і закордонних активів.

55 Визначено західний кордон Польщі за лінією «Одер — Ниса-Лужицька» та вклю-

чено до її складу частину території колишньої Східної Пруссії (винятком став
Кенігсберг, що його включено до складу СРСР).

55 Ухвалено декларацію з вимогою беззастережної капітуляції Японії, підтвердже-

но участь радянських військ у бойових діях проти цієї країни.

55 Утворено Раду міністрів закордонних справ (Велика Британія, Китай, СРСР,

США, Франція) для підготовки мирних договорів із союзниками Німеччини
та врегулювання всього комплексу німецьких проблем; утворено Міжнародний
трибунал для суду над головними воєнними злочинцями.

13
 Потсдамська конференція започаткувала консультації щодо підготовки мирних догово-
рів із сателітами Німеччини — Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, Фінляндією. Після
складних і тривалих переговорів 10 лютого 1947 року в Парижі підписано п’ять договорів.
У них ішлося про кордони, репарації, збройні сили цих держав. Румунія, Болгарія та Угорщи-
на остаточно потрапили до радянської сфери впливу. Територіальні зміни були найбільшими
у Фінляндії, яку до зближення з Німеччиною 1940 року підштовхнула агресія СРСР. Тож Сталін
вирішив уповні скористатися статусом переможця: Фінляндію позбавлено виходу до Північ-
ного Льодовитого океану, на суходолі коштом колишньої фінської території з’явилася ділянка
радянсько-норвезького кордону.

*   *   *

Для покарання німецьких злочинців створено Міжнародний воєнний трибунал. Він під-
готував судовий процес, що відбувся в листопаді 1945 року — жовтні 1946 року
в Нюрнбергу — місці проведення з’їздів нацистської партії. На лаві підсудних опинилися
24 вищі державні та військові діячі Третього Рейху. Обвинувачення підтримував міжнародний
комітет із представниками Великої Британії, Франції, СРСР і США в складі. Засідання трибу-
налу були відкритими, підсудним надано можливість захищатися. Трибунал визнав підсудних
винними в злочинах проти миру (розв’язуванні та веденні агресивних війн), у воєнних зло-
чинах (порушенні звичаїв і законів війни), злочинах проти людяності (убивстві, переслідуван-
ні та знищенні людей з расових, політичних, релігійних мотивів). Дванадцятьох засуджено
до страти, сімох — до тривалих термінів або довічного ув’язнення, трьох виправдано, один
покінчив життя самогубством ще до початку процесу, справу проти ще одного припинено
через його хворобу. Трибунал визнав злочинними організаціями Націонал-соціалістичну пар-
тію, її воєнізовані формування (СС), політичну поліцію (гестапо), службу безпеки (СД).
Судовий процес над головними японськими воєнними злочинцями відбувся в Токіо
в межах Міжнародного воєнного трибуналу для Далекого Сходу в травні 1946 року —
листопаді 1948 року. Цей трибунал створено за угодою між урядами США, СРСР,
Великої Британії, Франції, Китаю, Нідерландів, Канади, Нової Зеландії та Австралії (згодом
приєдналися Індія та Філіппіни). На лаві підсудних опинилися 28 осіб, серед них найвищі уря-
довці Японії (колишні прем’єр-міністри, міністри, представники вищого генералітету, диплома-
ти). Трибунал визнав підсудних винними в підготовці й розв’язуванні протягом 1928–1945 рр.
агресивних війн проти Китаю, США, СРСР, Великої Британії та інших країн; реалізації планів
світового панування Японії; учиненні численних воєнних злочинів. Командувач американських
окупаційних сил у Японії генерал Д. Макартур не допустив притягнення до суду імператора
Хірохіто, побоюючись масових заворушень у країні. Сімох обвинувачених трибунал засудив
до смертної кари, інших — до тривалих термінів ув’язнення.

Текстові джерела
№ 1

Ялтинська конференція була змаганням між лідерами особисто та між їхніми про-
грамами, але також вона була зіткненням двох різних підходів до міжнародних відносин.
Політика Рузвельта втілювала ліберальний інтернаціоналізм із наголосом на міжнарод-
них інституціях та поширенні демократичних цінностей. У Ялті він виступив проти двох
ветеранів політичного реалізму. Сталін розглядав світ з точки зору власних інтересів,
так само як і Черчілль, попри щиру відданість останнього демократичним цінностям.

14
 Ялта дуже мало посприяла вирішенню зіткнення геополітичних візій, ідеології та культури.
<...> Черчілль і Рузвельт намагалися загорнути в найпривабливішу обгортку для громадськості
те, що вони не отримали радянських гарантій демократії в регіоні. <…> Ще одна конфе-
ренція «Великої трійки» насправді відбулася в Потсдамі. Проте саме Ялта стала символом
політичного провалу, коли стосунки зруйнувалися і почалася «холодна війна». Важливою при-
чиною такого ставлення до Ялти став опір польських політичних кіл на заході ялтинським
рішенням одразу після їхнього оприлюднення. З польської точки зору, Ялта відібрала поль-
ські території; утрати на сході <…> компенсувала Польщі Потсдамська конференція. <…>
Коли хтось розмірковує над довготривалими наслідками для Польщі та решти Східної
Європи, важко не припустити можливість сприятливішого результату. <…> Однак чи могли
західні демократії завадити Сталіну робити те, що він хотів? <…>
Як показує Ялта, незалежно від того, наскільки сильно стараються демократичні ліде-
ри, творення альянсів з диктатурами й тоталітарними режимами завжди має свою ціну.
<…> Ворог вашого ворога може стати вашим власним ворогом після того як закінчить-
ся початковий конфлікт, якщо альянс не базується на спільних цінностях та принципах.
Плохій С. Ялта. Ціна миру. Харків, 2019. С. 382–383, 391.

№ 2

Із самого початку на адресу процесу лунало чимало критики. Із суто політичного по-
гляду висловлювали побоювання, що відповідачів перетворять на мучеників. Цього не ста-
лося — ні в Німеччині, ні деінде. <…>
Тих, хто міг опиратись тогочасним емоціям, обурювало, що західна преса й урядо-
ві агентства часто сприяли утвердженню думки про колективну провину. Усіх відповіда-
чів здебільшого таврували як «злочинців» задовго до оголошення вироку. А найголовніше
те, що Нюрнберзький процес був обмежений злочинами, які скоїв переможений ворог <…>.
У широкого загалу склалося тривке враження, нібито таких злочинів уже за визначенням
не міг скоїти жоден представник союзних держав.
Для істориків Нюрнберзький процес цікавий і як власне історична подія, і як спро-
ба дослідження минулого юридичними методами. <...> Нюрнберзький процес поза вся-
ким обґрунтованим сумнівом підтвердив реальність нацистських злочинів. До того ж
він на підставі документів показав, яку роль відіграла Німеччина у виникненні та ході
Другої світової війни, і то не завжди в тому світлі, якого вимагали обвинувачі. Водночас,
відокремивши німецький фактор від решти чинників, він неминуче породив викривлений
і, зрештою, непридатний аналіз.
Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Таращук. Київ, 2000. С. 1086–1087.

№ 3

Люди східноєвропейського регіону в 1944–1945 роках не розпочинали життя із чистої

сторінки, зрештою, вони не належали самі собі. <…>
Фотографії зі Східної Європи того часу нагадували сцени апокаліпсиса. Знищені міста,
гектари руїн, спалені села, задимлені розвалища будівель. Клубки колючого дроту, залишки
концтаборів і таборів для військовополонених; спустошені поля зі слідами танкових гусе-
ниць, поля без жодних ознак сільського господарства чи будь-якої людської діяльності. <…>
Східна Європа разом з Україною і країнами Балтії стала також регіоном, де мали
місце найкривавіші політично мотивовані вбивства в Європі. <…>
Епплбом Е. Залізна завіса. Приборкання Східної Європи. 1944–1956 / пер. з англ. І. Гарнік.
Київ, 2017. С. 31–32, 34.

15
 Організація Об’єднаних Націй.
Спеціалізовані організації
Урок 5 під егідою ООН.
Міжнародно-правове регулювання
прав людини
Ідея створення міжнародної організації для підтримання миру та безпеки в усьому світі
й основні принципи її діяльності викладено в Атлантичній хартії (1941 р.) і Декларації об’єднаних
націй (1942 р.). Поняття «Організація Об’єднаних Націй» як термін на позначення союзних країн увів
Франклін Делано Рузвельт. Статут ООН, попередньо узгоджений Великою Британією, Китаєм, СРСР
і США, 50 держав-засновниць підписали під час установчої конференції в Сан-Франциско, що відбула-
ся 25–26 квітня 1945 року. Організація розпочала діяльність 24 жовтня цього ж року, коли документ
набув чинності. Сьогодні членами ООН є 193 країни. Головні органи ООН — Генеральна Асамблея
і Рада Безпеки. Офіційні мови — англійська, іспанська, китайська, російська, французька, арабська.
На Ялтинській конференції після дискусії між Й. Сталіним, Ф. Д. Рузвельтом і В. Черчіллем
(оскільки радянська делегація домагалася членства всіх республік, американська — усіх шта-
тів, британська — усіх домініонів) вирішено, що співзасновницями ООН будуть дві радянські
республіки на додачу до самого СРСР. Ними стали Українська РСР та Білоруська РСР. Так визна-
но їхню значущість за кількістю населення і розмірами територій, значні втрати під час вій­ ни
й наявність у них номінально незалежних міністерств (наркоматів) закордонних справ та оборони,
запроваджених 1944 року. Першим керівником української делегації в ООН став нарком закор-
донних справ УРСР Дмитро Мануїльський, активний упроваджувач сталінської політики в Україні.
Генеральна Асамблея ООН складається з усіх держав-членів і може розглядати питання,
що входять до компетенції ООН (крім зарахованих до повноважень Ради Безпеки), надавати ре-
комендації членам ООН і Раді Безпеки, розглядати загальні принципи співробітництва щодо під-
тримання миру та безпеки, сприяти міжнародній співпраці. Рада Безпеки відповідає за підтримку
миру. До неї входять п’ять постійних (Велика Британія, Китай, Російська Федерація, США, Франція)
і десять непостійних членів, яких обирають на дворічний термін. Рішення в Раді не може бути
ухвалене, якщо хтось із постійних членів голосує проти (право вето). Рада може виступати посе-
редником у врегулюванні конфліктів; скеровувати миротворчі місії; накладати економічні санкції
або застосовувати колективні військові заходи як примус до виконання рішень.
Серед цілей ООН також задекларовано співпрацю для розв’язання міжнародних еконо-
мічних, соціальних, культурних і гуманітарних проблем. Під егідою організації діє низка спе-
ціалізованих міжнародних установ, учасницею яких є Україна:
• Міжнародна організація праці (МОП), що визначає своїми завданнями підтримку демо-
кратії та соціального діалогу, боротьбу з бідністю та безробіттям, заборону дитячої праці;
• Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), призначена
сприяти розвитку національних культур, охороні пам’яток культури, ліквідації неписьменності;
• Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), що опікується проблемами охорони здоров’я
у світовому масштабі, зокрема боротьбою з тяжкими інфекційними захворюваннями;
• Міжнародний валютний фонд (МВФ), що регулює валютно-кредитні відносини, зокрема
допомагає країнам-членам кредитами в разі дефіциту платіжного балансу;
• Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), що кредитує проєкти еконо-
мічного розвитку.

16
 *   *   *
Після Другої світової війни стало нагальним універсальне міжнародно-правове регулю-
вання прав людини. Загальну декларацію прав людини ухвалено Генеральною Асамблеєю
ООН 10 грудня 1948 року (цю дату в багатьох державах відзначають як День прав людини).
Завданням комісії, яка працювала над текстом два роки, було створення документа з перелі-
ком прав і свобод, котрі, на думку світової спільноти, складали б ідеал вільної людини. У де-
кларації, що налічує 30 статей, обґрунтовано право людини на життя, свободу й особисту
недоторканність, рівність усіх перед законом, право вільного пересування та обрання місця
проживання, право на володіння майном, на свободу думки, совісті й релігії, на свободу пе-
реконань, мирних зборів та асоціацій, на соціальне забезпечення, працю, вільний вибір про-
фесії, справедливу винагороду за працю, на відпочинок і дозвілля, на гідний рівень життя,
на безкоштовну освіту. Декларацію ратифікувала більшість держав світу, зокрема й Україна.
9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвенцію про запобігання
злочину геноциду та покарання за нього. Це був результат роботи польського й американ-
ського юриста Рафаеля Лемкіна. Конвенція визначила геноцид як «будь-які з перелічених дій,
здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи ре-
лігійну групу як таку: а) убивство членів цієї групи; б) нанесення тяжких тілесних або пси-
хічних ушкоджень членам такої групи; в) навмисне створення членам групи життєвих умов,
розрахованих на повне або часткове знищення групи; г) дії, розраховані на внеможливлення
народження дітей у середовищі групи; д) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі».
Конвенція передбачає покарання не лише за геноцид, а й за підбурювання до його здійснен-
ня та співучасть у ньому. Перша редакція Конвенції включала також убивства з політичних
мотивів, проте СРСР та низка інших держав відмовилися визнавати геноцидом дії проти груп
за політичною чи соціальною ознакою.
Поряд із Загальною декларацією прав людини основними нормативними документа-
ми в галузі міжнародних прав людини є Міжнародний пакт про економічні, соціальні
та культурні права й Міжнародний пакт про громадянські політичні права. Вони від-
криті для підписання з 1966 року. Ці три документи здобули назву Міжнародний білль
про права людини. У Радянському Союзі, зокрема й УРСР, їх також ратифіковано (набули
чинності 1973 року), однак діяли вони формально. Свідченням цього стали переслідування
радянською владою представників дисидентського руху.

Текстові джерела
№ 1

[Витяг із Загальної декларації прав людини, ухваленої

Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року]

Преамбула
Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рів-
них та невіддільних їхніх прав є основою свободи, справедливості та загального миру; і
беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варвар-
ських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, у якому люди
будуть мати свободу слова й переконань і будуть вільні від страху й нужди, проголошено
як високе прагнення людей; і
беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з ме-
тою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу
до повстання проти тиранії та гноблення; і

17
 беручи до уваги, що необхідно сприяти розвиткові дружніх відносин між народами; і
беручи до уваги, що народи Об’єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основ­
ні права людини, у гідність і цінність людської особи й у рівноправність чоловіків і жінок
та вирішили сприяти соціальному прогресові й поліпшенню умов життя за більшої свободи; і
беручи до уваги, що держави-члени зобов’язалися сприяти в співробітництві з Органі-
зацією Об’єднаних Націй загальній повазі й дотриманню прав людини й основних свобод; і
беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне
значення для повного виконання цього зобов’язання,
Генеральна Асамблея
проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого
повинні прагнути всі народи й усі держави з тим, щоб кожна людина й кожний орган
суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти пова-
жанню цих прав і свобод і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних
заходів загального й ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів
Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їхньою юрисдикцією.
Верховна Рада України. Офіційний вебпортал Парламенту України.
URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015 *

№ 2
Міжнародні організації, зокрема й ООН, яка не раз відігравала важливу роль у русі
за права людини, існують для того, щоб співпрацювати з головами держав суверенних
націй. Їхні хартії ґрунтуються на гоббсівських поняттях: якщо держава існує, вона пред-
ставляє націю і заслуговує на міжнародну повагу. <…> До того, хто представляє державу
на певній території, скеровують не тільки міжнародну повагу, а й фінансові потоки. <…>
Невизнання держави як легітимного партнера зробить міжнародну кооперацію складні-
шою і потенційно дестабілізує режими. У певному розумінні міжнародна система дер-
жав функціонує добре. Наприклад, вона запобігла війнам в Африці, Латинській Америці
попри те, що прикордонні суперечки, конфлікти в цих регіонах досягли критичної точки.
Аджемоґлу Д., Робінсон Д. Вузький коридор.
Держави, суспільства і доля свободи / пер. з англ. Г. Шпак. Київ, 2020. С. 442.

№ 3

У реальності ліберальним демократіям ніколи не вдається повністю дотримуватися сво-

їх основоположних принципів — свободи й рівності. Права часто порушують. <...> Громадяни,
навіть маючи можливість брати участь у політичному житті, часто вирішують цього не ро-
бити. <...> Зростання свободи часто призводить до посилення нерівності, тим часом як спро-
би зрівняти результати обмежують свободу. Успіх демократії залежить не від оптимізації
її ідеалів, а від балансу — між індивідуальною свободою та політичною рівністю, а також
між ефективною, наділеною легітимністю владою та інститутами права й підзвітності,
які її стримують. <…> Мінімальна умова для ліберальної демократії — реальне визначення
громадян рівними між собою дорослими людьми, здатними робити політичний вибір.
Авторитарні держави, на відмінну від ліберальних демократій, не визнають рівної
гідності всіх громадян. Вони можуть це імітувати за допомогою пишномовних консти-
туцій, як, наприклад, китайська чи іранська, але в реальності все інакше.
Фукуяма Ф. Ідентичність.
Потреба в гідності й політика скривдженості / пер. з англ. Т. Сахно.
Київ, 2020. С. 55.
* Усі подані посилання та QR-коди перевірено на момент друку.

18
 Утворення «двополюсного світу».
Урок 6
Початок «холодної війни»
У повоєнний час поняття «Східна Європа» мало два значення: а) частина континенту
по радянський бік «залізної завіси» (у цьому розумінні включала контрольовані Москвою кра-
їни так званої народної демократії та сам Радянський Союз); б) сателіти Радянського Союзу
в Центрально-Східній і Південно-Східній Європі (так їх позначали на Заході, щоб відрізнити
від самого СРСР). Ці значення (більше політичні, ніж географічні) не надто відрізнялися одне
від одного, оскільки йшлося про контрольований з Москви простір.

Мемуаристи характеризують кінець війни навдивовижу однаково: неначе весь

простір раптово заполонила моторошна тиша. Це був момент, який іноді нази-
вають «час нуль». Пов’язана з приходом Червоної армії зміна влади (насправді
комуністичні перевороти) збіглася з усвідомленням великою частиною європей-
ців певного поворотного пункту: один стан добіг кінця, інший, украй новий,
розпочинався. Найгострішими ці відчуття були в Центрально-Східній Європі,
котра зазнала найбільших руйнувань і презирства нацистів. За «звільнення» до-
велося дорого заплатити — фактично позбутися національного суверенітету,
змиритися з радянською окупацією. Сподівання на Захід не справдилися: швид-
ко з’ясувалося, що для американського президента Східна Європа так і зали-
шилася маргінальним інтересом, натомість для Сталіна вона була пріоритетом.

На останньому етапі війни Радянському Союзу вдалося встановити спершу військовий,

а згодом політичний контроль над Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною, східною частиною
Німеччини, Румунією, Болгарією, Югославією та Албанією. Протягом чотирьох подальших деся-
тиліть історія цих країн буде цілковито пов’язана з історією СРСР і докорінно відрізнятиметься
від розвитку Західної Європи. Утім, хоча держави Східної Європи були змушені прийняти ра-
дянську систему, у них відрізнялися способи утвердження і результати діяльності комуністичних
режимів. У випадку Югославії взагалі дійшло до конфлікту. Проте відмова від покори Сталіну
не означала побудову демократії: лідер югославських соціалістів Йосип Броз Тіто утвердив свій
тоталітарний режим за взірцем сталінського. Подібне сталося і в Албанії, яку очолив Енвер Ходжа.
У перші повоєнні роки Сталін зосередився на контролі радянської зони окупації Німеч-
чини, а також Польщі та Румунії. Від інших підконтрольних країн не вимагали повної покори.
Ситуація змінилася з початком «холодної війни». 1948 року в Москві взяли курс на уніфікацію
режимів «народної демократії». Установлення жорсткого контролю над державами-сателітами
відбувалося через партійні органи — мережу комуністичних партій на чолі з КПРС. До міс-
цевих апаратів влади задля контролю введено численних радянських радників, зокрема вій-
ськових. Країнами «народної демократії» прокотилася хвиля партійних чисток і сфабрикованих
показових процесів. Найпоширенішими були звинувачення в національному ухилі (щодо Югосла-
вії вживали поняття «тітоїзм»), відступі від марксизму-ленінізму (зазвичай ішлося про так зва-
ний троцькізм), антирадянській діяльності й шпигунстві на користь інших держав, сіонíзмі *.

* Сіоні́зм — націоналістична ідеологія і політична практика євреїв.

19
 *   *   *

Після поразки Німеччини 1945 року утворився вакуум сили у світі, який союзники за ан-
тигітлерівською коаліцією прагнули заповнити. Таке суперництво швидко призвело до згор-
тання партнерства між недавніми союзниками, до протистояння і врешті-решт конфронтації.
Основою післявоєнної зовнішньої політики США щодо СРСР і його сателітів була так звана
доктрина стримування, спрямована на протидію поширенню комунізму. Автор цієї концепції —
Джордж Фрост Кеннан, американський дипломат, політолог та історик. Погляди на зовнішню
політику він виклав у двох текстах — так званій довгій (понад 5 тис. слів) телеграмі з Москви
до Вашингтона в лютому 1946 року й статті «Джерела радянської поведінки», опублікованій
у журналі «Foreing Affairs» у липні 1947 року. У телеграмі Кеннан пропонував посилити за-
хідну демократію, зробивши її невразливою для радянського вторгнення, та очікувати згасан-
ня радянського режиму. У статті ж він стверджував, що в політиці стосовно СРСР головним
для американського уряду має стати «тривале, терпляче, але тверде й ретельне стримування».
Першим офіційним розгорнутим викладенням політики «стримування» стала доктри-
на президента США Гаррі Трумена, висловлена в посланні Конгресу в березні 1947 року.
У ній зазначено, що США повинні надати політичну, економічну, а за потреби й військо-
ву підтримку вільним народам, які чинять опір усім спробам їх підпорядкувати. Насампе-
ред Трумен закликав надати термінову військову й економічну допомогу Греції, де тривала
громадянська війна, і Туреччині. Ухвалення нової концепції зовнішньої політики означало від-
хід американської адміністрації від політики ізоляціонізму й доктрини Монрó *. Це відкривало
період активної участі США у формуванні нової системи міжнародної безпеки. СРСР і його
сателіти розцінили офіційне затвердження Конгресом США доктрини Трумена як оголошення
«холодної війни» — так називають конфронтацію між СРСР і західними державами на чолі
зі США після закінчення Другої світової війни. Цей стан міжнародних відносин характеризу-
вався взаємною ворожістю і недовірою. СРСР і США будували свою політику на основі дуже
різних принципів; їх розділяли розбіжності з питань прав людини, громадян, свобод, соціально-
економічного устрою світу, бачення тенденцій розвитку людства. Визначальним чинником
«холодної війни» були «перегони» ядерних озброєнь, зокрема ракетних технологій.

Початок «холодної війни» історики зазвичай пов’язують з колишнім британ-

ським прем’єр-міністром В. Черчіллем, який першим наголосив на московській
загрозі. Після провалу на парламентських виборах 1945 року він залишився
в політиці, очолив парламентську опозицію. Виступаючи в березні 1946 року
у Вестмінстерському університеті Фултона (штат Міссурі, США) за присутності
президента Г. Трумена, В. Черчілль заговорив про «залізну завісу», що опустила-
ся на Європу з вини СРСР, і закликав країни Заходу (зокрема, Велику Британію
та США) до тісної співпраці в протистоянні комунізму. Він відкидав імовір-
ність швидкого радянського нападу на Захід, але вважав, що в Москві готують-
ся до «необмеженої експансії» (підставою для такого твердження могла бути
промова Сталіна на зборах виборців у лютому 1945 року, де той наголосив ­
на однозначній перевазі «радянського суспільного ладу»). Тож Черчілль закли-
кав до вчасної протидії. Термін «xолодна війна» вперше вжито в британському
часописі «Tribune» восени 1945 року в коментарі письменника Джорджа Орвелла.

* Доктрина Монро́ — політична доктрина, проголошена президентом США Джеймсом

Монро 1823 року; задекларувала існування двох політичних систем — американської
та європейської — та їхнє невтручання в справи одна одної.

20
 Утіленням доктрини Трумена стала реалізація американського плану економічної допомоги
країнам Західної Європи — програми відбудови Європи, що ввійшла до історії як план Мар-
шалла. Джордж Маршалл — впливовий американський генерал і політик, який відіграв клю-
чову роль у перетворенні впродовж війни невеликої американської армії на потужні збройні
сили. Як державний секретар США запропонував 1947 року програму економічної допомоги
європейським країнам для відбудови й розвитку, а також зміцнення американського впливу
на континенті. Фактично це була спроба вивести з-під впливу Кремля держави Центрально-
Східної Європи, оскільки їхня участь у плані Маршалла була можлива лише за відмо-
ви від економічної орієнтації на СРСР. Відповідний «закон про економічну співпрацю»
Конгрес ухвалив у березні 1948 року, після чого почалася реалізація плану Маршалла.
Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді низьковідсоткових довго-
термінових кредитів або безвідплатних субсидій. План розраховано на п’ять років і відкрито
для всіх країн — не лише для союзників, а й для колишніх ворогів. Якщо західноєвропей-
ські держави цією можливістю скористалися вповні, то СРСР різко засудив і відкинув план
Маршалла як «вияв американського імперіалізму, націленого на встановлення економічного
й політичного диктату в Європі». Під тиском Москви були змушені відмовитися від допо-
моги країни Центрально-Східної Європи. Найбільше планом Маршалла скористалися Вели-
ка Британія, Франція, Італія та Федеративна Республіка Німеччина. План Маршалла, що діяв
до кінця 1951 року, сприяв відновленню і модернізації європейських економік, стабілізував
внутрішньополітичне життя, зокрема зняв соціальну напруженість, дав змогу урядам зміцнити
демократичні і­нститути, зокрема усунути загрозу комуністичних переворотів у Західній
Європі.

*   *   *

Для 1945 року й кількох подальших характерні чи не найбільші в історії Європи міграції
населення. Усім континентом рухалися сотні тисяч людей: із заслань, місць примусової пра-
ці, концентраційних таборів, таборів для військовополонених, різноманітних схованок і при-
тулків. У 1939–1943 рр. близько 30 млн європейців переселені чи депортовані. Ще близько
20 млн у 1943–1948 рр. зазнали переміщень (чи не найбільше це торкнулося німців, вигнаних
з їхніх домівок у Чехословаччині й Польщі, поляків, переміщених із західноукраїнських облас-
тей у західні й північні регіони нової Польщі, й українців, депортованих з українських етніч-
них регіонів на сході Польщі на терени УРСР). Депортації та переселення охопили переважно
Центральну й Східну Європу. Більшість людей поверталася додому з порожніми руками,
чиїхось домівок уже й не існувало. Цих знедолених починало гнітити складне, раніше невідоме
почуття біженця, пов’язане із залежністю і цілковитою безпорадністю. Багато хто став жертвою
помсти місцевого населення.
Унаслідок війни близько 2–3 млн українців опинилися на території колишнього ні-
мецького Рейху та інших західних країн. Згідно з домовленостями, досягнутими, зокрема,
на Потсдамській конференції, усі чужинці мали повернутися до своїх держав. Але згодом
цю домовленість скореговано: під тиском громадської думки й політичних емігрантів вирі-
шено застосувати принцип добровільності щодо повернення людей у країни, які опинилися
під контролем комуністів. Винятком були воєнні злочинці, яких видавали державі, що вису-
вала право юрисдикції над ними. Радянські репатріаційні комісії довільно тлумачили добро-
вільність, нерідко вдавалися до насильницького повернення людей. Особливо це стосувалося
вояків з колишніх національних формувань у складі німецької армії (утім, більшості з них,
як-от українським воякам з дивізії «Галичина» — громадянам довоєнної Польщі, удалося за-
лишитися на Заході). Репатріації назагал завершилися до 1948 року.

21
 Під час Другої світової війни в нацистському полоні опинилися мільйони військово­
службовців з різних країн світу. Найбільшу кількість бранців зафіксовано на радянсько-
німецькому фронті — близько 5 млн. З них 57 % померли від голоду, хвороб і виснаження
в тимчасових таборах. Кремль не лише не цікавився долею своїх громадян, а й протидіяв
будь-яким спробам міжнародних організацій полегшити їхнє перебування в німецькому поло-
ні. Радянський Союз був єдиною державою, котра відмовилася від співпраці з Міжнародним
комітетом Червоного Хреста й навіть не допустила його представників на свою територію.
На Східному фронті, на відміну від Західного, нацисти відмовилися дотримуватися Женевської
конвенції щодо поводження з військовими бранцями. Німеччина не співпрацювала із Чер-
воним Хрестом стосовно допомоги радянським військовополоненим, однак співпрацювала
щодо американців, британців, французів. Ті ж, своєю чергою, співпрацювали щодо німців.
Тих і тих утримували в більш-менш прийнятних умовах, вони могли листуватися з рідними
й отримувати посилки.
В СРСР, згідно з наказом Державного комітету оборони № 270 від 8 серпня 1941 року,
здачу в полон розглядали як «злісне дезертирство» та зраду, тому звільнені з німецького
полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань і репресій від радянської влади.
З понад 836 тис. бранців, які вижили й повернулися на батьківщину, 233 тис. засуджені. Вони
відбували покарання в таборах ГУЛАГу, понад 600 тис. примусово працювали в так званих
трудових батальйонах. Так само не пощастило багатьом солдатам Вермахту, які опинилися
в радянському полоні (а таких було, за різними оцінками, від 2,4 до 3,5 млн). Після війни
військовополонені німці й особи, інтерновані чи мобілізовані як робоча сила вже на терито-
рії Німеччини, працювали в СРСР на будівництві, відновлювали зруйновані мости. Поступово
їх репатріювали до Німеччини. Частину бранців запроторили до ГУЛАГу, де їх спіткала така
сама доля, як і колишніх радянських військовополонених з Німеччини. Лише після смер-
ті Сталіна, 1953 року, репатріювали полонених німців, які вижили (затримано лише деяких
інтернованих фахівців і науковців); невдовзі в Радянському Союзі реабілітували й ув’язнених
за здачу в полон червоноармійців.

*   *   *

Розмежування євроатлантичного простору після

Другої світової війни відбувалося у двох напрямах:
­військово-політичному й економічному. 1949 року аме-
риканська, британська та французька зони окупації Ні-
меччини об’єднано у Федеративну Республіку Німеччину
(ФРН). До 1955 року вона позбулася окупаційного стату-
су й стала суверенною державою. США та країни Захід-
ної Європи, включно з ФРН згодом, 1949 року створили
військово-політичний союз — Організацію Північно-
атлантичного договору (НАТО). Головна роль НАТО
й досі полягає в забезпеченні свободи та безпеки країн-­
членів з використанням політичних і військових засобів.
Організація дотримується спільних цінностей демократії,
індивідуальної свободи, верховенства права та мирного
­
розв’язання суперечок. Головним військово-політичним
принципом організації є система колективної безпеки, Американський державний
тобто спільних дій усіх членів у відповідь на зовнішню і військовий діяч
Джордж Маршалл
агресію. Основою для економічної інтеграції цих держав
(1880–1959)
став план Маршалла. Нині членами альянсу є 29 країн.

22
 Політичні заходи в радянській окупаційній зоні Німеччини, здійснені з наміром
створити там підмурок для об’єднаної комуністичної Німеччини, в умовах початку
«холодної війни» призвели до відкритого конфлікту. В епіцентрі розколу опинив-
ся Берлін. У певний момент радянське керівництво вирішило витіснити колишніх
союзників з міста й навіть із країни: у червні 1948 року розпочато облогу Берлі-
на — припинено постачання електроенергії та перекрито шляхи доступу до міста.
Заблокованими, без продовольства й палива, виявилися понад 2 млн осіб. Радян-
ські керівники не сумнівалися в успішності власних дій, але помилилися. Для по-
долання блокади західні держави налагодили постачання до Західного Берліна
повітряним шляхом (здійснено 277 тис. авіарейсів). Британські й американські
транспортні літаки берлінці називали «родзинковими» бомбардувальниками: піло-
ти, пролітаючи над містом, скидали для дітей прикріплені до хустинок солодощі.
Сталіну довелося відступити — у травні 1949 року блокаду припинено. Престиж
Радянського Союзу в Східній Європі зазнав чергового потужного удару. Суперечка
між великими державами навколо Берліна призвела не лише до цілковитого полі-
тичного й господарського поділу міста, а й до утворення двох німецьких держав.

Провал берлінської блокади й проголошення ФРН показали марність сподівань Москви

на утворення комуністичної Німеччини. 1949 року в межах радянської зони окупації прого-
лошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Визнання з боку СРСР державного сувере-
нітету НДР мало що змінило — ця частина Німеччини й надалі перебувала під радянським
контролем. Кремль не допустив і поширення плану Маршалла на країни, у яких насаджував,
спираючись на присутність своїх військ, політичний режим «народної демократії». 1949 року
в Москві створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), члени якої могли користуватися
сировинними й паливними ресурсами СРСР за цінами, нижчими від світових. 1955 року
економічний союз доповнено військовим — Організацією Варшавського договору
(ОВД). Це юридично закріпило присутність радянських військ у Центрально-­Східній Європі.

Текстові джерела
№ 1

[З «Фултонської промови» Вінстона Черчілля

5 березня 1946 року]

Я вважаю своїм обов’язком викласти вам деякі факти <...> про нинішнє становище
в Європі.
Від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент опустилася залізна за-
віса. По той бік завіси всі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи — Вар-
шава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, ­Софія. Усі ці знамениті міста
й населення в їхніх районах опинилися в межах того, що я називаю радянською сферою,
усі вони в тій чи іншій формі зазнають не тільки радянського впливу, але й значного
контролю Москви, що дедалі зростає. <…>

23
 Двічі протягом нашого життя Сполучені Штати проти своїх бажань і традицій
і в протиріччі з аргументами, яких неможливо не розуміти, втягувалися нездоланними
силами в ці війни для того, щоб забезпечити перемогу справедливого діла, але тільки
після жахливої бійні та спустошень. <...> Але тепер війна може трапитися з будь-якою
країною, хоч де б вона була між Заходом і Сходом. Ми, безумовно, повинні діяти зі свідо-
мою метою великого вмиротворення Європи в рамках Організації Об’єднаних Націй і від-
повідно до її Статуту. Це, на мою думку, політика виняткової ваги.
Промови, що змінили світ / упоряд. А. Хорошевський. Харків, 2009. С. 142–143.

№ 2

[Із промови Джорджа К. Маршалла на церемонії вручення дипломів

у Гарвардському університеті 5 червня 1947 року]

Правда полягає в тому, що на найближчі три або чотири роки потреби Європи в іно-
земному продовольстві та інших необхідних товарах — в основному з Америки — на-
стільки перевищуватимуть її нинішню платоспроможність, що їй необхідна буде значна
додаткова допомога, або вона зіштовхнеться з досить серйозним загостренням ситуації
в економічній, соціальній і політичній сферах. <…>
Зрозуміло, що Сполучені Штати повинні зробити все можливе, щоб надати допомогу
в оздоровленні світової економіки, без чого не може бути ані політичної стабільності,
ані гарантій миру.
Наша політика спрямована не проти якої-небудь країни або доктрини, а проти голо-
ду, убогості, розпачу й хаосу. <…> Я впевнений, що уряд будь-якої країни, котрий бажає
брати участь у відновленні, знайде повне розуміння з боку уряду Сполучених Штатів.
Жоден уряд, який маневрує з метою заблокувати відновлення інших країн, не може очі-
кувати на допомогу від нас. Більше того, уряди, політичні партії або групи, які намага-
ються увічнити людську вбогість для того, щоб одержати політичні або інші дивіденди,
зустрінуть протидію Сполучених Штатів.
За виданням: Steil Benn. The Marshall Plan: Dawn of the Cold War.
New York etc., 2018. P. 441–444.

№ 3

До 1948 року альянс воєнного часу між СРСР, Британією та США поступився місцем
«холодній війні» між Москвою та Заходом. На кону був радянський контроль над Централь-
ною та Східною Європою, а також позиції Заходу в Ірані, Туреччині та Греції. Оскільки
Радянська армія в результаті війни просунулася на Захід і тепер зайняла передові позиції
Німеччини, Україна вже не була прикордонною республікою на межі з тим, що вважало-
ся ворожим Заходом, як це було в міжвоєнний період, але її значення для промислового
та сільськогосподарського потенціалу Союзу залишалося так само великим, як і до війни.
Україна повинна була постачати зброю, їжу й солдатів для участі в неминучому, як тоді
багато хто вважав, конфлікті між комуністичним Сходом і капіталістичним Заходом.
Для українців це означало необхідність продовжувати затягувати пояси. Україна віднови-
ла свій економічний потенціал до 1950 року, але сільське господарство відставало й до-
сягло довоєнного рівня аж у 1960-ті роки.
Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн
до незалежності / пер. з англ. Р. Клочко. Харків, 2016. С. 375.

24
 Політичний статус і міжнародне
Урок 7
становище УРСР
Від 1943 року Сталін почав планувати створення світової держави. Цьому завданню в Москві
намагалися підпорядкувати також внутрішню політику. Щодо України це проявилося в посиленні
тиску на зрослий український патріотизм і декларуванні конституційних змін, що зовні могли свід-
чити про розширення прав республіки. Питання про внесення змін до конституції СРСР 1936 року,
яку називають сталінською, виникло наприкінці 1943 року, після Тегеранської конференції. Ішлося
про право союзних республік утворювати національні військові частини та самостійно формувати
відносини з іноземними державами й міжнародними організаціями. Справа пов’язана з ініціати-
вою президента США Ф. Д. Рузвельта заснувати після війни світову організацію на принципах
Організації Об’єднаних Націй. Декларативні конституційні зміни давали змогу Й. Сталіну поставити
питання про розширення представництва СРСР у майбутній світовій організації.
До конкретних дій зі зміни деяких положень конституції радянське керівництво вдалося
в січні 1944 року. Відбувся пленум ЦК ВКП(б), де розглянули питання «про розширення прав
союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин», а згодом сесія Верховної Ради
СРСР ухвалила відповідні закони, що мали конституційне значення, — про утворення вій-
ськових формувань союзних республік і надання республікам повноважень у галузі зовнішніх
відносин. Сесія затвердила дві додаткові статті конституції з таким змістом: «кожна союзна
республіка має право вступати в прямі відносини з іноземними державами, укладати з ними
угоди та обмінюватися дипломатичними й консульськими представництвами»; «кожна союз-
на республіка має свої збройні формування». У березні 1944 року відповідні зміни внесено
до конституції УРСР. Однак цю декларацію суверенності жорстко контролювали з Москви.
Народний комісаріат закордонних справ (НКЗС) УРСР створено в лютому 1944 року
на основі загальносоюзного законодавства. Його очолив письменник Олександр Корнійчук,
заступник наркома закордонних справ СРСР у справах слов’янських країн. Посадовці НКЗС
переконували закордонних дипломатів у тому, що за своїм державним устроєм СРСР незаба-
ром наблизиться до Британської Співдружності; навіть обіцяли, що союзні республіки зможуть
самостійно встановлювати дипломатичні відносини. Однак ці запевнення у світі сприймали
скептично. Задум О. Корнійчука розгорнути повноцінну діяльність наркомату втілити не вда-
лося. Створено лише допоміжні підрозділи: протокольно-консульський, таємно-шифрувальний,
політичний. У липні 1944 року О. Корнійчука звільнено, а наркомом закордонних справ УРСР
призначено Дмитра Мануїльського. Він походив з родини волинського православного свя-
щенника, належав до освічених «старих більшовиків», які пережили «великий терор»; навчав-
ся в Петербурзькому університеті, науковий ступінь із права отримав у Сорбонні.
Якщо зовнішньополітичне відомство УРСР створювали прискореними темпами, то рішен-
ня про республіканські збройні сили залишалося на папері. Ніхто з радянського керівниц­тва
не збирався створювати в Україні національну армію. У березні 1944 року наркомом обо-
рони УРСР призначено командувача силами Київського військового округу генерала Васи-
ля Герасименка, вихідця із селянської родини на Черкащині. Але оскільки нова посада була
формальною, у діяльності генерала нічого не змінилося — він надалі виконував попередні
посадові обов’язки. В. Герасименко належав до того незначного числа генералів-українців,
які не соромилися свого українського походження та розмовляли рідною мовою. Він став
першим і єдиним народним комісаром оборони УРСР. У листопаді 1945 року його звільне-
но з посад наркома й командувача Київського військового округу та переведено до Риги,
де розташовувалося командування Прибалтійського військового округу.

25
 *   *   *

Питання про членство УРСР (як й інших союзних республік) в ООН було предметом полі-
тичної боротьби. Уперше позицію уряду СРСР про членство союзних республік у міжнародній
організації оприлюднено в серпні 1944 року на міжнародній конференції в Думбартон-Оксі
(передмісті Вашингтона), котра розглядала питання, пов’язані з утворенням ООН. Сталін по-
силався на проведену в СРСР конституційну реформу — розширення прав союзних респуб­
лік у міжнародних відносинах. З-поміж республік виділяв дві — Україну та Білорусь, котрі
за кількістю населення і політичною вагою випереджали деякі країни серед ініціаторів утво-
рення ООН. Рішення про те, що Україна та Білорусь мають бути співзасновницями ООН, ухва-
лено на Кримській (Ялтинській) конференції. 26 червня 1945 року представників СРСР, УРСР
та БРСР запрошено для підписання статуту, а 24 жовтня на конференції в Сан-Франциско
статут ООН ратифіковано.
Співучасть радянської України в міжнародних відносинах проявилася завдяки членству
в ООН. Представники України почали працювати в органах і службах ООН, котрі займалися
питаннями біженців і переміщених осіб, прав людини. УРСР обрано членом Ради Безпеки
ООН (це право вона виборола в конкуренції з Індією). Підпис українського представника
був на мирних договорах із сателітами Німеччини.
До 1950 року УРСР стала членом 20 міжнародних організацій та уклала 65 угод. За учас-
ті України засновано Всесвітню організацію охорони здоров’я, країна вступила до всесвітніх
метеорологічної організації, поштового союзу, союзу електрозв’язку. Проте УРСР ніколи не відхи-
лялася від позиції СРСР. Коли 1947 року Велика Британія звернулася до України з пропозицією
встановити прямі дипломатичні відносини, вона так і не отримала відповіді. Довго зволікала Укра-
їна з приєднанням до заснованої 1945 року Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки
і культури (ЮНЕСКО). Це сталося 1954 року, після смерті Сталіна. Причина зволікання — заборона
в СРСР на міжнародний туризм (і на шлюби з іноземцями): контакти навіть з населенням країн
«народної демократії» допускалися здебільшого у формі обміну делегаціями.

*   *   *

Принципове значення для України мали договори з Угорщиною та Румунією. На за-

вершальному етапі війни Угорщину окупували радянські війська. За умовами перемир’я,
укладеного на початку 1945 року з СРСР, США та Великою Британією, ця країна втрачала
всі території, захоплені напередодні й під час війни, зокрема Закарпатську Україну. Подіб­
ною була ситуація з Румунією, угоду про перемир’я з якою союзники за антигітлерівською
коаліцією уклали ще восени 1944 року. За умовами угоди Бессарабія (Аккерманський, Ізма-
їльський і Хотинський повіти) і Північна Буковина входили до складу СРСР. Остаточно пи-
тання радянсько-румунського та радянсько-угорського кордонів, що водночас формували
й західний кордон УРСР, розглянуто в Парижі 10 лютого 1947 року, тоді ж укладено низку
договорів між країнами антигітлерівської коаліції (зокрема, УРСР) і колишніми союзниками
нацистської Німеччини.
Питання Закарпаття перебувало насамперед у площині відносин із Чехословаччиною. Восени
1944 року українське Закарпаття зайняли радянські війська. Військова адміністрація не понови-
ла довоєнні чехословацькі органи влади. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся з’їзд на-
родних комітетів, де ухвалено маніфест про об’єднання Закарпаття з УРСР та безальтернативно
обрано найвищий орган місцевої влади — Народну Раду Закарпатської України (НРЗУ). Її очолив
Іван Туряниця. 29 червня 1945 року в Москві підписано договір між СРСР і Чехословацькою
Республікою, згідно з яким Закарпатську Україну включено до складу УРСР. На початку 1946 року
створено Закарпатську область із центром в Ужгороді й запроваджено в ній юрисдикцію УРСР.

26
 НРЗУ відразу розпочала радянізацію політичного, господарського й культурного життя
краю. До кінця 1950-х рр. тут проведено націоналізацію підприємств, колективізацію сіль-
ського господарства. Запроваджено радянську шкільну систему. Радянська влада фінансувала
«українізацію» закарпатського культурного життя аж до створення 1946 року Ужгородсько-
го державного університету. Водночас переслідувань з боку нового режиму зазнала греко-
католицька церква: 1947 року вбитий мукачівський єпископ Теодор Ромжа, а 1949 року
ліквідована й сама єпархія. Окреслена комуністичною партією державна політика на західно-
українських теренах, зокрема на Закарпатті, здійснювалася за допомогою традиційних для то-
талітарного режиму методів, шляхом адміністративного примусу та репресій. У повоєнні роки
на Закарпатті активно діяло спрямоване проти радянської влади українське підпілля. Загалом
для радянських ідеологів Закарпаття виявилося складним регіоном. Фактично, обґрунтовуючи
«возз’єднання», вони були змушені (а інколи це відбувалося в запалі пропагандистської кам-
панії) використовувати аргументи, що лише посилювали ідеї націоналістів.
Установлення нових кордонів супроводжував обмін населенням. Переселення громадян укра-
їнської, чеської та словацької національностей покладено на урядову радянсько-чехословацьку
ліквідаційну комісію. Загалом до 1955 року із Чехословаччини до УРСР переселено 2,8 тис. ро-
дин (12,4 тис. осіб) українців, білорусів і росіян, яких розмістили у Волинській, Рівненській
і Закарпатській областях. Водночас з України репатрійовано 33–35 тис. чехів і словаків.
Репресії проти угорців (переважно депортації до Сибіру) тривали до 1950 року. Формальним
приводом назвали не національність, а громадянство ворожої країни — союзниці гітлерів-
ської Німеччини. Однак самі депортовані сприймали акцію як покарання за етнічною озна-
кою. У ті роки також відбувся обмін населенням між УРСР та Румунією. До літа 1946 року
з Північної Буковини до Румунії виїхало близько 22 тис. осіб, серед них — 17,5 тис. євреїв.
Частина румунського населення Північної Буковини, подібно до закарпатських угорців, зазна-
ла репресій.

Текстові джерела
№ 1

1949 року українська компартія досягла свого довоєнного рівня. Але за особистим
складом це була практично нова партія: 90 % членів КП(б)У вступили до неї під час
війни. Швидке зростання її чисельності стало можливим завдяки масовому вступу україн-
ців. На першому післявоєнному (XVI) з’їзді КП(б)У в січні 1949-го українці становили 61 %
усіх делегатів. <…> Представництво українців зменшувалося в міру просування вгору пар-
тійною драбиною <…>. Однак загалом українці посідали значну частину керівництва —
71,4 % усього складу проводу КП(б)У 1951 року.
Збільшення представництва українців на всіх рівнях партійних структур створювало
передумови для автономних настроїв в КП(б)У. До того ж розширення конституційних
прав України (хоча б на папері) посилювало почуття гідності й упевненості серед україн­
ських партійних лідерів. Нові тенденції в партійному керівництві проявилися на повну
силу лише після смерті Сталіна; але їхні основи сформувалися ще в перші повоєнні роки.
Уже 1946-го на сесії Верховної Ради СРСР українські лідери вимагали більше фондів зі все-
союзного бюджету для своєї розореної війною республіки.
Грицак Я. Нарис історії України.
Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. Київ, 2019. С. 486.

27
 № 2

[З маніфесту Першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України

про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною
26 листопада 1944 року]

Століттями перебуваючи у відриві від своєї матері-Вітчизни України, закарпатсько-

український народ був приречений на злидні й вимирання. <…>
Тільки возз’єднавшись із Радянською Україною в сім’ї братерських народів Радянського
Союзу, ми забезпечимо свободу національного розвитку, внутрішній господарський розквіт
і зовнішню безпеку.
Закарпатсько-український народ, вирваний з німецько-мадярського полону, вирішив
раз і назавжди здійснити віковічну мрію і возз’єднатися з Радянською Україною. Із цими
думками він ішов на вибори сільських, районних і міських народних комітетів з наказом
їм — добитися возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною.
Спираючись на непохитну волю всього народу, висловлену в петиціях і постано-
вах робітників, селян, інтелігенції та духівництва всіх міст і сіл <…> про возз’єднання
Закарпатської України з Радянською Україною, Перший з’їзд народних комітетів всієї
Закарпатської України постановляє:
1. Возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю Радянською Україною
і вийти зі складу Чехословаччини.
2. Просити Верховну Раду Української Радянської Соціалістичної Республіки й Верховну Раду
Союзу Радянських Соціалістичних Республік включити Закарпатську Україну до складу
Української Радянської Соціалістичної Республіки.
3. Обрати Народну Раду Закарпатської України як єдину центральну владу, що діє по волі
народу на території Закарпатської України.
4. Уповноважити й зобов’язати Народну Раду Закарпатської України здійснити рішення
з’їзду про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною.
Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів / упоряд.
М. І. Панчук (кер.) та ін. Київ, 1994. С. 262–264.

№ 3

Сьогодні, у суботу 30.06.45, сталася велика подія в житті мого народу. Уперше <…>
за всю свою нещасливу історію об’єднався він у єдину сім’ю. <…>
Сьогодні об’єднались українські землі. Ніхто мене за цілий день не поздоровив, не при-
вітав, неначе зовсім і не сталося нічого, неначе се була звичайна ілюстрація газетна,
і я нікого не вітав, бо нікого мені було вітати. <…>
Невисоко вже лечу. Пооббивались крила уяви. <…>
Над Дніпром. Виринають із землі підо мною старовинне Братство, Михайлівський мо-
настир, Лавра, Микольське бароко, Межигірський спас — знищені тисячолітні витвори
мого народу. Дніпро, Дністер, Горинь — ріка козацька, Збруч кривавий, Черемош і Карпати,
і Львів, і невідомий Ужгород. Села побиті й села живі. Люде побиті й люде живі. <…>.
І хочеться мені ридать од щастя і болю, і здається мені, що то не дощ іде весь день,
а небо плаче зі мною од жалю та од моїх скорбот отут, на самоті, біля московського
мого вікна.
Довженко О. Щоденникові записи, 1939–1956 / уклад. С. Тримбач;
післямова О. Красовицького. Харків, 2015. С. 258–259.

28
 Урок 8
Відновлення комуністичного режиму
в Україні
Навесні 1946 року в СРСР скасовано воєнний стан, запроваджений на початку німецько-
радянської війни в червні 1941 року. Тож органи військового командування, які виконува-
ли під час війни функції державної влади й управління, припинили діяль­ність. Відразу після
цього зазнали реорганізації виконавчі органи влади: союзну й республіканські Ради народ-
них комісарів (РНК) перетворено на Ради міністрів, а наркомати — на міністерства. Згідно
з конституцією вищим органом влади в радянській Україні була Верховна Рада УРСР. ­Вибори
до Ради в лютому 1947 року були формальними, оскільки їх проводили, як і раніше, на без-
альтернативній основі, коли на одне депутатське місце балотувався лише один кандидат,
попередньо пройшовши узгодження в партійних інстанціях. Партійний апарат фактично під-
міняв радянську владу.
Очільниками українського уряду в повоєнне десятиліття були Микита Хрущов (у 1944–
1947 рр.) і Дем’ян Коротченко (у 1947–1954 рр.). Щоправда, Рада міністрів УРСР мала
обмежені повноваження, адже більшість підприємств на території України була підпорядко-
вана загальносоюзним міністерствам. Першим повоєнним головою Верховної Ради УРСР став
Олександр Корнійчук (у 1947–1953 рр.). Попри статус найвищого органу державної влади
та найвищого законодавчого органу, законотворчість Верховної Ради УРСР до кінця 1950-х рр.
вичерпувалася незначним удосконаленням законодавства. Постійні перебудови в системі
управління призвели до появи громіздкої багатоступеневої структури. З’явилися складна
система бюрократизованої звітності, дублювання функцій і колосальний апарат, у якому,
за влучним висловом історика Станіслава Кульчицького, «кількість начальників була порів-
нянною з кількістю безпосередніх виконавців».

У перші повоєнні роки перед радянською владою гостро постало питання кадро-
вого забезпечення всіх ланок державно-партійного керівництва. Нестача службовців
була величезна. Влада намагалася поповнити управлінський апарат демобілізова-
ними фронтовиками. Попри налагодження управлінської дисципліни, це привнесло
в мирне життя звичку до командування і послуху, безумовну силу наказу. Назагал
ця традиція вписувалася в централізовану, тоталітарну модель управління державою.
На заході України в системі управління величезною була перевага вихідців зі схід-
них областей республіки та інших регіонів СРСР. Тільки до середини 1946 року
до західноукраїнських областей відряджено понад 86 тис. партійних і радянських
працівників, спеціалістів у різних галузях народного господарства, освіти, культури.
Новоприбулі на ключових посадах були чужинцями для мешканців краю, у роботі
керувалися наказами згори, нехтуючи специфікою місцевого життя. У масовій сві-
домості в післявоєнний період чітко сформувалася дворівнева структура влади —
верховна та місцева. Директори підприємств, голови колгоспів, керівники органів,
що уособлювали місцеву владу, ставали головним об’єктом критики з боку населен-
ня. Центральна влада використовувала такі настрої: тримала місцеве керівництво
в полі критики як безпосередніх виконавців волі партії. Освітній рівень державних
службовців, особливо на місцях, був низьким.

29
 Централізації управління досягнуто не лише завдяки союзним міністерствам, кількість
яких справді зросла, а насамперед через жорстку партійну вертикаль. Партійним органам на-
лежала реальна влада, а не декларативна, як Верховній Раді УРСР. Контроль за державними
управлінцями здійснювався через процедуру їхнього затвердження в партійних органах. Під час
Другої світової війни в умовах нацистської окупації КП(б)У діяла в підпіллі, а після повернен-
ня на територію України Червоної армії швидко відновила свою структуру. У 1938–1949 рр.
посаду першого секретаря ЦК КП(б)У обіймав Микита Хрущов. Винятком у тривалому періоді
його правління були десять місяців (від березня до грудня) 1947 року, коли комуністами
в Україні керував Лазар Каганович. Тимчасове усунення Хрущова пов’язане з його не надто
жорсткою, на думку Сталіна, позицією стосовно штучного голоду, що вкотре вразив Україну.
У 1949–1953 рр. першим секретарем ЦК КП(б)У був росіянин Леонід Мельников.

*   *   *

У перші повоєнні роки радянська влада зіткнулася, особливо на території України,

з поширенням серед місцевого населення прозахідних настроїв, що спонукали людей за-
мислюватися про невтішне життя в СРСР, творили живильне середовище для зростання
національної свідомості. Ці настрої походили з кількох джерел, а найбільше з досвіду,
як не парадоксально, німецької окупації. Широкі контакти населення з українськими націо-
налістами, Німеччиною та нерадянським світом привели до поширення, за прийнятою в СРСР
термінологією, «буржуазних пережитків». Уже в травні 1944 року пленум ЦК КП(б)У ставив
завдання щодо ідеологічного «перевиховання» українського населення, зокрема боротьби
проти «буржуазного націоналізму». Ще переконливішим джерелом західних впливів були сол-
дати, які поверталися з Європи та говорили про переваги тамтешнього способу життя. Про-
західного ентузіазму були сповнені розповіді багатьох остарбайтерів і навіть колишніх в’язнів.
Основним засобом подолання цих настроїв для радянської влади залишався терор. Відразу
ж після відновлення в Україні сталінського режиму воєнні трибунали провели масові суди
й покарання німецьких військовополонених, які виконували адміністративні функції за часів
окупації, а також тих представників місцевого населення, які співпрацювали з німцями. Про-
ведено чистку й серед членів комуністичної партії, які перебували на окупованій території
(дві третини з них виключено з партії).
Колишні остарбайтери ніяк не вписувалися в офіційну радянську пам’ять про вій­ ну:
їх фактично не вважали ні в’язнями нацизму, ні ветеранами. Після завершення вій­ ни біль-
шість примусових робітників упродовж певного часу перебувала в таборах переміщених осіб
у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками за антигітлерівською
коаліцією, ухваленими на Ялтинській і Потсдамській конференціях, повернення до СРСР ого-
лошено обов’язковим для всіх громадян, які до 1939 року мешкали в Радянському Союзі.
Тож більшість остарбайтерів зазнала примусової репатріації. Їм довелося пройти через радян-
ські фільтраційні табори, що мали на меті сувору перевірку, а також витримати прискіпливі
допити співробітників каральних органів. Осіб, запідозрених у співпраці з німцями, відправ-
ляли до ГУЛАГу. Багатьох молодих чоловіків відразу мобілізовано до війська або відправлено
на відновлення шахт Донбасу; дівчат скеровували на роботу в армійські підсоб­ні господар-
ства. Повернення до рідних домівок також не гарантувало спокою. За деякий час здійснено
депортації з місць постійного проживання у віддалені райони СРСР (Казахстан або Далекий
Схід), репатріанти зазнавали репресій нібито за державну зраду. Багато з тих, хто повер-
нувся з німецького полону, були духовно й фізично зломлені. Їх уважали людьми із сум-
нівною лояльністю: відмовлялися брати на роботу, навчання, піддавали суспільному осуду.
Таку саму політику підозріливості проводили й щодо військовополонених, які поверталися
з концтаборів.

30
 Текстові джерела
№ 1

Перше повоєнне десятиліття в Україні в основному передбачало відновлення зруйнова-

ної економіки <…> та ідейно-політичного контролю партії <…>. У західній частині Укра-
їни — колишніх польських, румунських та чеських провінціях — відновлення партійного
контролю фактично означало його запровадження, оскільки радянський режим до німець-
кого вторгнення тривав там менш ніж два роки. По всій Україні в цей період відбува-
лося повторне впровадження політичних, соціальних та економічних моделей, створених
у її радянській частині в 1930-ті роки. В останні роки життя Сталін не був готовий
брати участь у нових економічних та соціальних експериментах — пізній сталінізм явно
вичерпав своє революційне завзяття. Досвід війни, яка щойно закінчилася, і підготовка
до війни із Заходом, яка, на думку Кремля, мала відбутися, формували більшість політич-
них, соціальних та культурних рішень, що ухвалювалися Сталіним та його помічниками.
Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн
до незалежності / пер. з англ. Р. Клочко. Харків, 2016. С. 375–376.

№ 2

Ми вже були в радянській зоні окупації. <…> Довгою колоною нас повели до воріт опе-
резаного колючим дротом фільтраційного табору. Вразив не лише його вигляд, але й до-
вколишній ландшафт. Ніби й не Німеччина. Її землі завжди густо заселені, а тут — піщане
поле, не видно ні домів, ні дерев, тільки довжелезні бараки. <…>
У Мшані на величезній галявині ще одного, уже зовсім «рідного», фільтраційного та-
бору ділили людей на «чорних» і «сірих» («білих» не було). Мшану можна порівняти хіба
що з Одесою, через яку також везли тисячі репатріантів. <…> З нашого транспорту
«сірих» відправляли на Донбас <…>.
«Особливі» документи, отримані від військового коменданта з Герліц, як вияснилося,
не мали тут сили. Але начальник транспортної колони дотримав слова. <…>
Моя вулиця! Я плакала й сміялася, раділа та боялася почути якусь страшну звістку
про бабцю. Чи жива? <…>
В обіймах бабуні я забула про всі пережиті біди й про все, що могло чекати нас у май-
бутньому. <…>
Наша поява у Львові була несподіванкою не лише для НКВС, якому, хоч би з огляду
на пропаганду, не випадало нас негайно кудись подіти, але й для всіх знайомих.
Крушельницька Л. Рубали ліс… Спогади галичанки. Львів, 2001. С. 198–202.

№ 3

Узагалі радянська пропаганда недовго переймалася нацистськими злочинами в Києві.

Офіційні документи свідчать, що вже за кілька тижнів після звільнення міста чинов-
ники, яких просили описати вчинені на їхній території злочини, знічувалися. На те було
кілька причин. Офіційний радянський дискурс стверджував, що ненависть — зворотний
бік патріотизму, а не рушій війни. Патріоти, своєю чергою, мали славити радянську міць,
а не оплакувати загиблих. Радянські ідеологи робили ставку на сумлінність і дисципліну
й не довіряли спонтанній ненависті чи помсті.
Єкельчик С. Повсякденний сталінізм. Київ та кияни після Великої війни. Київ, 2018. С. 30.

31
 Радянізація західних областей УРСР.
Урок 9
Депортації. Операція «Захід»
Період 1939–1941 рр. був надто коротким, щоб радянський режим зміг цілковито утвер-
дитися на західноукраїнських теренах. 1944 року довелося розпочинати знову. Але тепер
радянська влада мала справу з ворожим щодо себе населенням. Не узгоджувалася з новим
режимом Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Селян жахали перспективи колективі-
зації та загроза чергового Голодомору. Молодь, значна частина якої сповідувала націоналізм
і була пов’язана зі збройним підпіллям, убачала в СРСР ворога.
Сталін розумів, що УГКЦ не вдасться радянізувати, а тому відразу після смерті митро-
полита Андрея Шептицького в листопаді 1944 року взяв курс на її ліквідацію. Попри деякі
зусилля (новий очільник церкви Йосип Сліпий навіть відправив до Москви делегацію для по-
шуку порозуміння), налагодити діалог з радянською владою не вдалося. Навесні 1945 року,
після кампанії з дискредитації духовенства, усіх священнослужителів найвищого рангу заареш­
товано. Водночас утворено ініціативну групу, котра почала пропаганду за «возз’єднання»
УГКЦ з Російською православною церквою. 8 березня 1946 року у Львові відбувся церковний
«собор», де вирішили ліквідувати Берестейську унію та повернутися до православ’я (фактич-
но злитися з російською церквою). Більшість священників, які відмовилися від «возз’єднання»,
заарештовано й вислано у віддалені регіони СРСР. За кілька років, коли ліквідовано Мукачів-
ську греко-католицьку єпархію, греко-католицька церква припинила діяльність і на Закарпатті.
На 1948 рік радянська влада в регіоні настільки зміцніла, що розгорнула форсовану ко-
лективізацію сільського господарства, завершену до 1951 року. Вона повторювала модель
колективізації, апробовану в СРСР на зламі 1920–1930-х рр. Відносно заможних селян (так зва-
них куркулів) обкладено непомірними податками. Найбільш бунтівних депортували до Сибіру.
Радянські агітатори розпочали масований тиск на селян, щоб ті вступали до колгоспів. Західно-
українська колективізація відбувалася на тлі збройної боротьби УПА, котра чинила запеклий опір
колгоспному руху; можливо, саме завдяки цьому західноукраїнське населення уникло голоду.
Одночасно відбувалася індустріалізація. Розширено старі виробництва, особливо видобуток
нафти, створено низку нових галузей промисловості, як-от виробництво автобусів, радіоапаратури.
До початку 1950-х рр. промислове виробництво на заході України зросло більш ніж утри-
чі та становило 10 % республіканського. Львів став одним із промислових центрів України.
Розвивалося місцеве робітництво, з’явився прошарок українських інженерів і техніків.
Та водночас ці зміни оприявнили ще одну мету індустріалізації — зросійщення. Нестача спеціа-
лістів і кваліфікованих робітників зумовила масове переселення до регіону росіян. Так само дво-
значними були зміни в освіті. Розширено освітні можливості (від початкової до вищої освіти),
але в освітніх закладах активно впроваджували російську мову, а зміст навчання підпорядкову-
вали комуністичній ідеології. Поза довірою населення залишалася комуністична партія, українці
вступали до неї неохоче й до початку 1950-х рр. становили в партійних осередках мізерний
відсоток.

*   *   *

Радянська влада вдавалася до депортацій — масових примусових переселень під різни-

ми приводами. Один привід декларувався як висилання членів сімей українських націоналіс-
тів та учасників підпілля у віддалені райони СРСР. Перші такі розпорядження з’явилися вже
на початку 1944 року. Виселення застосовували й до інших категорій українського населення.

32
Серед них — сім’ї куркулів і так звані ухильники від служби в радянській армії. На початку
1950-х рр. кожен п’ятий в’язень ГУЛАГу був українцем. Протягом 1944–1952 рр. із західних
областей України (без Закарпатської) виселили понад 200 тис. осіб. Репресивні дії радянсько-
го режиму значна частина західноукраїнського населення сприймала як російську експан-
сію. Тому влада була змушена чергувати жорстокі каральні дії з пом’якшувальними заходами,
що на офіційному рівні названо «боротьбою з грубими порушеннями соціалістичної законності».
Однією з найбільш масових і короткотермінових сталінських депортацій, що має всі озна-
ки злочину проти людяності, була операція «Захід». Виселенню підлягали за попередньо скла-
деними списками члени родин повстанців та оунівців. Плануючи цю репресивно-виселенську
акцію, радянське керівництво мало на меті знищення соціальної бази українського підпілля
в регіоні (тобто тих, хто йому співчував і допомагав) і самого підпілля. Вочевидь, ішлося
і про примус західноукраїнського селянства до колективізації. Реалізацію задуму пришвид-
шила постанова Ради міністрів СРСР від 10 вересня 1947 року «Про виселення із західних
областей УРСР членів родин оунівців». Відповідно до цієї постанови передбачалося забез-
печити вугільну промисловість СРСР робочою силою коштом родин учасників українського
підпільного руху та членів УПА, яких мали скеровувати на шахти вглиб Радянського Союзу.
О 2-й годині ночі 1 жовтня 1947 року до квартир сонних мешканців Львова вдирали-
ся військові й після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, а по-
тім у вантажівках доправляли на залізницю. Люди не мали можливості підготувати собі
їжу чи теплі речі. До цього насильства додалися складні погодні умови: тоді в Станіславській
і Тернопільській областях випав сніг, лютувала хурделиця. О 6-й годині ранку виселення охо-
пило сільську місцевість. Підпілля листівками попереджало про заплановану акцію, але точна
дата виселення була невідомою, тому лише небагатьом удалося врятуватися від депортації.
До операції залучено 30 тис. солдатів і майже 16 тис. керівного складу силових відомств.
Із західних областей України (Рівненської, Волинської, Львівської, Тернопільської, Ста-
ніславської, Чернівецької, Дрогобицької; у Закарпатській області операцію не проводили)
виселено 26 332 сімей (77 791 особу, серед них 18 866 дорослих чоловіків, 35 685 жінок
і 23 240 дітей). Безпосередньо під час операції заарештовано 28 і вбито 15 осіб. Уникли ви-
селення, переховуючись, 8 330 осіб. Серед депортованих переважали середняцькі селянські
родини (економічна основа західноукраїнського села), що призвело до руйнації традиційної
для регіону соціальної структури. Більшість депортованих скеровано на роботу у вугільну
промисловість східних районів СРСР, решту відправили до Омської області, де використову-
вали на промислових підприємствах і в сільському господарстві. Сотні літніх людей і дітей
померли під час транспортування на північ СРСР. Близько тисячі виселенців намагалися втек-
ти з ешелонів, але більшість схопили конвоїри.

Текстові джерела
№ 1

Більшовицькі можновладці аж до лютого 1945 року демонстрували підозріло прихиль-

не ставлення до УГКЦ <...>.
Чому ж тоді в березні 1945 року різко перемінилася сталінська політика? Чи до того
спричинилося папське Різдвяне послання, що з’явилося в грудні 1944 року й викликало
з боку Кремля й Московського патріархату зливу звинувачень на адресу Папи, буцімто
він закликає до примирення між Німеччиною та державами антигітлерівської коалі-
ції? Або ж неспроможність греко-католицької єпархії переконати провідників ОУН/УПА,
щоб вони припинили опір і пристали на радянські умови капітуляції? <…>

33
 На основі всіх зібраних мною матеріалів цілком певно можна ствердити: хай би як по-
вела себе тоді Греко-католицька церква, вона все одно не мала жодного шансу уникнути
державної ліквідації. <…>
Стратегічною метою радянської політики <…> було знищення органічного взаємозв’язку
між греко-католицькою еклезіальною тотожністю і сильною національною самосвідоміс-
тю місцевого українського населення.
Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава
(1939–1950) / пер. з англ. Н. Кочан, за ред. О. Турія. Львів, 2005. С. 206–207.

№ 2

Здається, що рідко чиє слідство тривало так довго, як моє. Кінець кінцем назна-
чено суд — воєнний трибунал із трьох суддів і двох секретарів, улітку 1946 року. <…>
Суд тягнувся більше тижня. Предсідник [голова] суду відносився до мене досить спокійно,
хоч не скажу прихильно, бо він мусив показати своє вороже наставлення — мене оскар-
жували за державну зраду, між іншим, і за «провини» митрополита Андрея Шептицько-
го. Я признав, що правив Службу Божу на поручення хворого митрополита й так само
на прохання громадян та що я старався перешкодити братовбивчим атента́ там *.
А крім того доказував я зі слідства інші наклепи <...>. Але на то судді не звертали уваги,
і суд відбувався після їхньої трафаретної процедури. Предсідник суду заявив, що справа
дуже серйозна, за яку радянський суд карає від двох літ тюрми до кари смерти. Під час
суду мене допускали три рази до голосу, але то не мало жодного впливу на моє оправ-
дання. Найпримітнішим у тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а при-
сутніми були й могли бути тільки слідчі, КДБ і конвой.
Сліпий Й. Спомини / ред. І. Дацько, М. Горяча. Львів, 2014. С. 168–169.

№ 3

<…> Ворогів щораз більше визначали не стільки на класовій, скільки на етнічній / на-
ціональній основі. І хоча категорія класової ворожнечі ніколи не втрачала своєї актуаль-
ності, та саме під час і після Другої світової війни національне набувало виняткового
значення в боротьбі з внутрішніми ворогами. Це позначалося на ставленні до етніч-
них груп у радянському суспільстві загалом і знайшло свій конкретний прояв у системі
ГУЛАГу зокрема. Найяскравішим і найбільш драматичним проявом згаданої тенденції ста-
ли масові депортації малих народів (корейців, кримських татар, чеченців та інгушів),
а також національно орієнтовані репресії на приєднаних до СРСР західних територіях
(країн Балтії, Білорусі та України), яких було оголошено «ворогами» суцільно саме за ет-
нічним принципом. <…> Національність почали також розглядати як першорядну кате-
горію ідентифікації засуджених у внутрішній політиці ГУЛАГу, демографія якого суттєво
змінилася саме у воєнний та повоєнний періоди.
<…> У 1944–1947 рр. чисельність українців у таборах зросла у 2,4 раза, і надалі вони
незмінно становили другу за чисельністю національну групу в’язнів ГУЛАГу. Проте якщо
в довоєнні роки співвідношення між російськими та українськими в’язнями було в серед-
ньому 4,2–4,7:1, то вже в 1946–1947 рр. ця пропорція змінюється не на користь українців
і становить 2,8–2,3:1.
Кісь О. Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти. Львів, 2017. С. 88.

* Атента́ т — убивство з метою усунення однієї або кількох відомих осіб з політичних,
військових, злочинних чи інших причин.

34
 Український визвольний рух
Урок 10
у 1944–1950-х РОКАХ

Головним гаслом Української повстанської армії була

боротьба за незалежність України. Із середини 1945 року,
коли СРСР зміг кинути проти повстанців регулярну а­рмію,
яка прибувала з фронтів, УПА змінила тактику веден-
ня бойових дій. Для зменшення втрат великі підрозді-
ли українського націоналістичного підпілля за наказом
керівництва перетворено на дрібніші. Добре згуртовані
й озброєні, вони дислокувалися в лісових масивах. У сіль-
ській місцевості розбудовано широку мережу підпільних
боївок (підрозділів) по 10–15 осіб. Ці нелегальні структу-
ри, організовані за територіальним принципом, протисто-
яли місцевим радянським органам влади й давали змогу
ОУН та УПА утримувати під контролем практично всю за-
хідноукраїнську територію. Радянські війська могли контро-
лювати лише міста, залізниці та важливі стратегічні пункти.
Масштабні бойові дії в той час УПА вела лише на Закер-
зонні, намагаючись протидіяти виселенню звідти місцевих
Діяч ОУН та УПА
українців. Також через активність націоналістичного під- Василь Кук
пілля в західних областях України дуже мляво проходила (1913–2007)
колективізація, особливо до літа 1947 року.
Повстанці намагалися вести пропаганду не лише серед місцевого населення, стримуючи
його від співучасті в радянізаційних заходах, а й серед переселенців зі східних областей —
скерованих на роботу або втікачів від голоду, які масово з’явилися на теренах Галичини
восени та взимку 1946–1947 рр. Апелювали й до представників інших національностей, зокре-
ма національних меншин краю — поляків, чехів, словаків, угорців. Висунутий провідниками
ОУН та УПА клич «Воля народам! Воля людині!» був привабливим, однак його дія не змог­
ла проявитися з огляду на тогочасну реальність у регіоні та світі. Хоча нерідкісними були
доброзичливе ставлення до учасників визвольного руху й відверта допомога (наприклад,
переховування поранених бійців УПА). Здебільшого пропагандистський характер мали також
рейди Української повстанської армії на території сусідніх з УРСР держав, зокрема Чехосло-
ваччини й Угорщини влітку 1947 року.
У 1947–1949 рр. силові органи радянської влади зосередилися на проникненні в підпільні
організації, маючи намір розкласти націоналістичний рух ізсередини, тобто створити ­атмосферу
взаємної недовіри та скомпрометувати. Унаслідок діяльності провокаторських груп, постійних
депортацій у віддалені райони СРСР прихильного до повстанців та підпільників населення
та примусової колективізації сільського господарства підірвано соціальну базу українсько-
го збройного підпілля. Через це й на підставі рішення Української головної визвольної ради
(УГВР) головнокомандувач УПА Роман Шухевич у вересні 1949 року видав наказ, згідно з яким
усі повстанські відділи та штаби припиняли діяльність як бойові одиниці й органи управлін-
ня. Особовий склад відділів і штабів вливався в підпільні структури ОУН(б), не припиняв про-
пагандистської діяльності. Тривали зусилля і щодо консолідації антикомуністичної еміграції.

35
 З кінця 1949 року органи міністерств державної безпеки та внутрішніх справ зосередили-
ся на пошуку Романа Шухевича — голови генерального секретаріату УГВР, голови проводу
ОУН в Україні й головного командира УПА (цю посаду після розформування армії не ліквідо-
вано). 5 березня 1950 року в с. Білогорща поблизу Львова Роман Шухевич потрапив в ото-
чення і загинув у бою. Його смерть істотно підірвала потенціал націоналістичного підпілля.
Невдовзі ліквідували й інших найбільш досвідчених та авторитетних керівників повстанського
руху. У травні 1954 року заарештовано останнього головнокомандувача УПА Василя Кука. На-
далі (до 1960 року, коли на Тернопільщині викрито останню криївку) траплялися лише пооди-
нокі акції пригаслого повстанського руху. Якщо взяти до уваги час тривання, територіальний
простір і напруження дії, то Українську повстанську армію можна вважати найважливішим
прикладом збройного опору комуністичному пануванню. Діяльність УПА мала далекосяжні
політичні результати.
Досі серед істориків немає одностайної думки про кількість людських утрат, які стали
наслідком, з одного боку, комуністичного терору, а з другого — безкомпромісного опору,
до якого в повоєнні роки на території України вдалися ОУН та УПА. Історик Станіслав Куль-
чицький, спираючись на матеріали радянських органів безпеки, наводить такі дані: у 1944–
1956 рр. пішли із життя, утратили волю або примусово змінили місце проживання майже
446 тис. громадян, так чи інакше пов’язаних з націоналістичним підпіллям (з них 155 108 осіб
загинули); натомість радянська сторона за 1944–1953 рр. утратила 30 676 загиблими — спів-
робітників каральних органів, військовослужбовців, бійців винищувальних батальйонів, пред-
ставників радянських, партійних і комсомольських органів, голів колгоспів, представників
інтелігенції та ін.

Текстові джерела
№ 1

Українська повстанська армія продовжувала кидати виклик радянському пануванню

в галицьких селах протягом 1950-х років — значно довше, ніж будь-який інший збройний
рух опору в окупованій Радянським Союзом Східній Європі. Близько 1947 року командири
УПА змінили тактику, розділивши великі підрозділи на дрібніші одиниці, не більш як 50 бій-
ців, а потім ще на менші групи, кількість яких не перевищувала 10 осіб. Вони уникали
великомасштабних військових зіткнень з набагато численнішими радянськими військами,
заощаджуючи свої сили для нової війни між СРСР і Заходом, що, як вони розраховували,
мала вибухнути в будь-який момент. <…> Навіть невеликі повстанські підрозділи про-
довжували створювати проблеми для радянського режиму, нападаючи на представників
партії та державного апарату, тероризуючи прихильників режиму й підриваючи зусил-
ля з колективізації сільського господарства та радянізації регіону через систему освіти.
Режим відповідав репресивними заходами, зокрема примусовими депортаціями сотень ти-
сяч українців, яких підозрювали в підтримці підпілля.
Лише навесні 1950 року радянським спецслужбам удалося вистежити й убити го-
ловнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Його замінив інший
командир, але в найближчі кілька років організований опір було в основному придушено,
а невеликі підпільні осередки втратили зв’язок один з одним.
Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн
до незалежності / пер. з англ. Р. Клочко.
Харків, 2016. С. 379–380.

36
 № 2

Поширення повстанського руху поза Західною Україною набрало цілеспрямованого ха-

рактеру після нарад керівництва визвольного руху, що відбулися <…> в травні 1948 року.
Роман Шухевич планував посилити підпілля на Буковині, поширивши його дію на Північ-
ну Бессарабію, і реорганізувати мережу на Волині та Поліссі. Найпершими кандидатами
на розширення сітки були Хмельницька, Житомирська, Київська області. Із цим завдан-
ням того ж таки 1948 року він відправляє на Волинь Василя Галасу, призначаючи його
провідником Північно-Східних земель. 1949 року Шухевич робить ще одну спробу «про-
рватися» до Центральної та Східної України — туди за його наказом їде Ольга Ільків,
одна з особистих зв’язкових командира. Ольга мала осісти де-небудь на легальних під-
ставах та обережно збирати інформацію і придивлятися до людей, відбираючи потен-
ційних учасників підпілля. Як і раніше, усі стратегічні плани були обумовлені вірогідністю
війни між США та СРСР. Шухевич розраховував у разі такої війни повторити сценарій
1941 року — проголосити незалежну державу й розпочати формування її структур. <…>
Органи радянської влади на місцях поповнювалися місцевим населенням, зростала
кількість партійних і комсомольських організацій. Поповнення ж підпілля не відбувало-
ся: командування ОУН не бачило сенсу залучати молодь — адже занадто дорого могло
за це заплатити, а шансів виграти в протистоянні з СРСР не було. <…>
Утім, війна все не починалася. До того ж українська еміграція замість того, щоб скон-
центруватися на поширенні інформації <…>, загрузла у взаємних претензіях. <…>
Ісаюк О. Роман Шухевич. Харків, 2015. С. 214–216.

№ 3

Спроби розгорнути спільну боротьбу робилися і до цього, коли упівці зі зброєю в ру-
ках протистояли сталінському тоталітаризмові, розпалюючи вогонь повстання на за-
хідних околицях Радянської імперії. Одним з елементів цієї боротьби був балтійський рейд
УПА 1950 року. <…>
На кінець 1940-х років антирадянська війна не вщухала тільки на теренах Західної
України та в Балтії, особливо в Литві. Керівництво українського визвольного руху зна-
ло про ситуацію в цій країні, українці її уважно вивчали та обговорювали. Тож улітку
1950 року було вирішено відрядити групу повстанців до Балтії. <…>
Основний наголос <…> робився на необхідності налагодження тісної співпраці між ви-
звольними рухами всіх поневолених народів СРСР. <…>
«Литовські, латиські, естонські революціонери! [писав Василь Галаса] Затіснюйте
співпрацю з нашим визвольним рухом. Пересилайте в Україну свою підпільну літерату-
ру, листівки, заклики. Наставляйте своїх побратимів, щоб вони, будучи у ворожій ар-
мії, на примусових роботах на Сибірі, у в’язницях і концтаборах та при всяких інших
обставинах, зав’язували з українцями дружбу й щоб спільно допомагали собі в житті
та боротьбі проти окупантів. Ми завжди робили, робимо й робитимемо так само». <…>
Співпраця стала можливою через кілька років і за тисячі кілометрів від українських
та литовських земель — у безкрайніх просторах Сибіру й Казахстану. Саме колишні пар-
тизани з України та Литви, хоч і без зброї в руках, але все ще нескорені, зуміли не лише
зламати диктатуру кримінальних в’язнів у сталінських таборах. Повстаннями 1953–
1954 років вони розвалили саму систему ГУЛАГу.
В’ятрович В. Історія з грифом «Секретно».
Львів, 2011. С. 138–145.

37
 Українсько-польські відносини.
Урок 11 ЗБРОЙНА БОРОТЬБА УПА на Закерзонні.
Операція «Вісла»
Долю повоєнної Польщі вирішено на Кримській (Ялтинській) конференції «Великої трійки»
в лютому 1945 року: країна суттєво збільшила свою територію на півночі та заході, але за-
лишилася в орбіті впливів СРСР. Ще наприкінці 1944 року в Любліні на основі Польського
комітету національного визволення (ПКНВ) створено Тимчасовий уряд, підконтрольний Москві.
Геополітичні міркування схилили західних союзників у Ялті пристати на сталінську пропозицію
реорганізувати його в Тимчасовий уряд національної єдності. Це відкривало шлях для вста-
новлення в Польщі комуністичного режиму. Польський еміграційний уряд у Лондоні, як і під-
порядковані йому збройні формування, насамперед Армія Крайова, опинився поза законом.
Утім, польські комуністи усвідомлювали необхідність підтримки населення, тому на перший
план ставили патріотичні гасла єдності, відбудови зруйнованої війною країни, співпраці різ-
них політичних сил.
Виснажене війною польське суспільство поступово підкорювалося новій політичній
реаль­ності. Величезна кількість питань, що вимагали швидких рішень, змушувала погодитися
з нав’язаним великими державами устроєм. У квітні 1945 року між СРСР і Польщею підпи-
сано договір про дружбу, взаємодопомогу й післявоєнне співробітництво. А в червні, після
консультацій у Москві, створено польський Тимчасовий уряд національної єдності на чолі
із соціалістом Едвардом Осубкою-Моравським. Цей уряд відразу отримав міжнародне визнання.
Хоча до його складу й увійшло кілька осіб з опозиційних щодо комуністів політичних середо-
вищ, Польща опинилася в цілковитій залежності від Радянського Союзу: нові кордони міцно
прив’язали її до східного простору, а прокомуністичний уряд забезпечував поширення нової
ідеології. Однак у перші повоєнні роки Москва намагалася приховати справжній курс нової
влади під назвою «народної демократії» — устрою, що в баченні комуністів мав стати про-
міжною ланкою між капіталізмом і соціалізмом.
Провідні позиції в усіх органах держави зайняла Польська робітнича партія (ПРП).
На її першому з’їзді в грудні 1945 року ухвалено програму побудови «народної Польщі»,
яка б відповідала інтересам «трудящих мас» і враховувала «національні традиції». Наго-
лос зроблено не на соціалізмі, а на «народній демократії» як особливій формі суспільного
устрою. Кількість членів партії швидко зростала: до неї вступали робітники й незаможні селя-
ни, для яких це був спосіб отримати адміністративну посаду й підвищити соціальний статус.
Лідери партії, спираючись на вказівки з Москви, розбудовували місцеві осередки, особливо
піклувалися про розвиток силових структур (війська, міліції, служби безпеки), контролювали
міністерство інформації та пропаганди. До 1948 року зусилля ПРП спрямовано на усунення
опозиції соціалістів і людóвців *, перетворення в економіці (через націоналізацію основних
галузей господарства), закріплення політичної переваги на виборах до законодавчого сейму
(вибори відбулися 1947 року в атмосфері залякувань і тиску), винищення збройного підпілля
(польського й українського). Опозиція, яка вимагала шукати особливі форми соціалістично-
го будівництва, опинилася в ізоляції. Комуністам сприяла міжнародна ситуація — розгор-
тання «холодної війни». Наприкінці 1948 року покінчено з багатопартійністю — утворено
Польську об’єднану робітничу партію (ПОРП). Її очолив Болеслав Берут — радянський
агент і послідовний сталініст.

* Людо́ вці (від пол. lud — «народ») — члени польських, переважно селянських партій.

38
 *   *   *

З огляду на територію та склад населення повоєнна Польща була новою державою.

Близько половини її теренів тепер становили так звані «повернуті землі», що до війни нале-
жали Німеччині. Там залишалося близько 3 млн німців. Утім, на сході Польща втратила укра-
їнські та білоруські землі із численним польським населенням. Таке зміщення країни на захід
зумовило в перші повоєнні роки великі міграційні рухи, як добровільні, так і примусові.
Утративши українське, білоруське, литовське, німецьке, єврейське населення та прийнявши
значну кількість поляків-переселенців із прикордонних територій і репатріантів з Німеччини­
й Радянського Союзу, Польща перетворилася на однонаціональну державу.
Після низки попередніх домовленостей про польсько-радянський кордон 9 вересня
1944 року в Любліні підписано угоду між урядом УРСР і ПКНВ про евакуацію українсько-
го населення з території Польщі й польських громадян з території УРСР. Головними ста-
ли два мотиви — національний (ліквідувати етнічно мішані терени як джерело неспокою
для комуністичного режиму) й економічний (компенсувати величезні людські втрати, необ-
хідні для відбудови). Передбачалося добровільне переселення, однак воно перетворилося
на депортацію за участі війська, котре діяло брутально. Від жовтня 1944 року до серпня
1946 року з Польщі (Краківського, Ряшівського та Люблінського воєводств) до УРСР пересе-
лили 482 тис. осіб, а з території УРСР до Польщі — 788 тис. Більшість українців Закерзоння
(крім мешканців кількох десятків сіл Холмщини та Грубешівщини, знищених навесні й уліт-
ку 1944 року відділами Армії Крайової) пов’язували майбутнє з розбудовою українського
національного життя в межах Польщі. Їхнє негативне ставлення до переселення зумовили
як психологічні мотиви (прив’язаність до батьківщини, побоювання виїжджати в невідомість),
так і політичні (загроза колективізації, сталінських репресій). До того ж українців з Лемківщи-
ни, Надсяння, Підляшшя та Холмщини радянське керівництво настирливо вимагало пересели-
ти в східні та південні, а не близькі західні області України (щоправда, реалізувати цей задум
удалося лише на третину).
Договір про радянсько-польський кордон, що водночас став українсько-польським
кордоном, підписано 16 серпня 1945 року в Москві. У ньому підтверджено лінію Керзона
з відступами від неї до 30 км на користь Польщі. Тоді ж укладено угоду про компенсацію
збитків, завданих Польщі німецькою окупацією. Радянський Союз погодився передати Польщі
15 % німецьких репарацій, які очікував отримати, але зобов’язав польський уряд постачати
вугілля за низькими цінами. У наступні роки лінію українсько-польського кордону неоднора-
зово уточнювали, що для людей, які мешкали обабіч, означало відселення з перенесенням
житлових споруд від прикордонної зони. Особливо драматичним було встановлення кордону
1948 року, що торкнулося населення Верхнього Сяну — гірського терену, де села традицій-
но ланцюгами тягнулися вздовж річки, що враз стала прикордонною. Тоді виселено понад
9 тис. осіб.
Остання зміна кордону відбулася 1951 року. Польща погодилася поступитися на засадах
взаємного обміну ділянкою гмін (воєводств): Кристинопіль, Белз, Хоробрів та Угнів у Люблін-
ському воєводстві, де були значні поклади кам’яного вугілля і зручне для СРСР залізничне
сполучення. Натомість польський уряд запросив західну околицю тодішньої Дрогобицької
­області — Нижньо-Устрицький і частини Хирівського та Стрілківського районів. У результаті
угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і Польщею від 15 лютого 1951 року
в межах УРСР опинилися Кристинопіль (згодом перейменований на Червоноград) і поклади
Львівсько-Волинського вугільного басейну, а польська влада отримала змогу втілити в життя
амбітний намір — збудувати на р. Сян одну з найпотужніших у Європі гідроелектростанцій.
Так колишні терени західної Бойківщини опинилися під водою штучного Солинського озера,
а її мешканців переселено на Донеччину й Херсонщину.

39
 *   *   *

У 1945–1947 рр. полем протистояння українців і поляків стало Закерзоння — сму-

га українських етнічних територій (Лемківщина, Надсяння, Холмщина й Підляшшя)
на захід від сучасного польсько-українського кордону, що за результатами Другої
світової війни включені до Польщі. Термін застосовували ще в міжвоєнний період,
однак загальновживаним він став під час Другої світової війни, коли відновився
польсько-український збройний конфлікт. Після війни поняття «Закерзоння» при-
жилося серед української еміграції, особливо в США та Канаді. Термін утворено
від прізвища британського міністра закордонних справ Джорджа Керзона, який
1919 року запропонував демаркаційну лінію для встановлення східного кордону
Польщі (фактично йшлося про польсько-українське розмежування). Лінія Керзона
не базувалася на детальних етнографічних дослідженнях. 1939 року її викорис-
тано для встановлення німецько-радянського (з поправками на користь СРСР),
а 1945 року — польсько-радянського (з поправками на користь Польщі) кордону.

Угоди про кордон та обмін населенням, укладені між польським комуністичним і радян-
ським урядами 1944 року, керівництво українського підпілля сприйняло як засіб винищення
українців і закликало до спротиву. Спочатку очільники ОУН та УПА не мали наміру розбудо-
вувати збройні сили на Закерзонні. Однак з наближенням фронту на західних теренах Укра-
їни зростала кількість людей, яких різні мотиви штовхали до повстанських лав: головним
було намагання уникнути репресій комуністичного режиму та мобілізації до Червоної армії.
Додатковим чинником стали напади польських озброєних груп на українські села. Трагічний
приклад цього — напад на село Павлокома в березні 1945 року. Польсько-українські відноси-
ни досягли такого напруження, що змусили підпілля з двох боків до переговорів і перемир’я
на антикомуністичній платформі. Однак з його досягненням улітку 1945 року припинилося
і переселення, що не відповідало намірам жодної польської політичної сили.
Польська влада намагалася пришвидшити переселення українців із Закерзоння. Однак
примусовий обмін населенням між Польщею та УРСР у 1944–1946 рр. не дав польській ко-
муністичній владі бажаного результату — повного виселення українців. Так виникла думка
про виселення решти українців до інших регіонів Польщі. Приготування розпочали в січні
1947 року: складали списки змішаних родин, розпалювали громадську думку, демонізуючи
УПА, створюючи з українців образ колективного ворога. Насправді діяльність українського
підпілля на Закерзонні в той час уже не становила загрози для польської влади. З початку
1947 року українське підпілля припинило атаки на польські збройні підрозділи, зосередив-
шись на захисті цивільних. Тоді підрозділи УПА на Закерзонні становили заледве дві тисячі
боєздатних осіб. Тому вбивство 28 березня генерала Кароля Сверчевського — заступника
міністра оборони Польщі, який приїхав на заселені українцями терени з інспекторською ме-
тою, використано як привід, що мав виправдати будь-які дії.
На світанку 28 квітня 1947 року шість дивізій Війська Польського оточили села. Для за-
побігання втечам частини НКВС і чехословацької армії заблокували східний і південний кор-
дони Польщі. Так розпочалася операція «Вісла» — завершальний етап депортації українців
у межах Польської держави. Щоб зібрати найнеобхідніші речі й покинути домівки, давали
кілька годин. Далі виселенців у супроводі солдатів вели до збірного пункту. До місць при-
значення — на «повернуті землі» (котрі після війни відійшли від Німеччини до Польщі) —
транспортували потягами. Виселення мало характер брутальної «пацифікації», супроводжува-
лося навмисним спаленням будівель, знущанням з родин членів підпілля, масовими арештами.

40
 Під час акції «Вісла», що тривала три місяці, виселено 140–150 тис. українців і членів
змішаних польсько-українських родин, які мешкали на території Краківського, Ряшівського
і Люблінського воєводств. Переселення торкнулося всіх українців, без огляду на лояльність
щодо Польської держави чи співпрацю з підпіллям. Це свідчення того, що польська кому-
ністична влада мала намір остаточно розв’язати українське питання в його минулій етнічній
і територіальній формах, а не лише протидіяти УПА. Депортацію супроводжувало створення
спеціальних адміністративно-правових бар’єрів, що мали внеможливити повернення україн-
ців у місцевості, звідки їх виселили. З метою асиміляції українців розселяли на нових місцях
максимально розпорошено. 1949 року уряд вирішив позбавити виселенців права на зали-
шені земельні угіддя і нерухомість, у державну власність передано майно Греко-католицької
церкви, українських інституцій та організацій.

Серед тисяч українців, які 1947 року стали жертвами операції «Вісла», був лем-
ківський художник-самоук Никифор (Епіфаній) Дровняк (1895–1968). Він мав
персональні виставки у Варшаві, Парижі, Нью-Йорку, Лондоні; його картини екс-
понували галереї майже всіх великих європейських міст. Мистецтвознавці на-
раховують близько 50–60 тис. робіт Дровняка. 1947 року його вивезли далеко
від Лемківщини. Куди саме — невідомо, але на його картинах з’явилися пляжі,
порти й море, вочевидь, Балтійське. Згодом Никифор подолає понад 700 кіломе-
трів і пішки повернеться до свого рідного міста Криниця. І так тричі, опісля його
вже не чіпали (у реєстрах він не значився, документів не мав). Улюбленими те-
мами видатного примітивіста були архітектурні пейзажі та портрети.

Текстові джерела
№ 1

[Зі спогадів Нестора Охрима, 1922 р. н., с. Будинин Сокальського повіту]

Галицькі надбужанські села не піддавалися агітації та залишились у Польщі, бо зна-

ли, що творилось <...> після «возз’єднання» 1939–1940 рр. <…> У нашому селі було всього
4 родини поляків, а 130 родин українців. Улітку 1945 року польська поліція розпочала на-
пади на наші села <…>.
1946 рік. <…> Раз у раз «яструбки́» *, НКВС і польська поліція товклися по селах, грабували,
ґвалтували, палили, нищили людей. Заговорили про переселення. Бандерівці не дозволяли переселя-
тись в УРСР, а ці штурмували, створювали нестерпні умови, щоб примусити селян виїхати. Село
опинилось між двома вогнями. <…> Весною почалось переселення. Не всі села відразу вивозили, а ви-
бірково. Люди втікали в поля перед переселенням, але не всі це могли зробити. <…>
Прийшла черга й на наше село. Десь опівночі солдати танкетками оточили село й чекали
ранку. Пости стояли в чотирьох кінцях села. Ранком представники радянської влади з переселення
з охороною солдатів і польською поліцією скликали в читальню «Просвіти» людей на збори. <…>
Оголосили: до двох годин зібратись і виїхати із села на площу біля залізничної станції Белз. <…>
Усі були такої думки, що везуть у Сибір.

* «Яструбки́ » — народна назва радянських винищувальних загонів, котрі, зокрема, бо-

ролися проти українського націоналістичного підпілля.

41
 <…> У Львові довідалися, що їдемо в невідомий нам Гримайлівський район. <…> Поки-
нуті поляками хати були нужденні. У кращі хати поселились місцеві жителі, які не мали
своїх хат або мали погані. Нам залишились гірші, що валились, іноді без вікон і дверей.
Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр.
Документи, матеріали, спогади: у трьох томах.
Т. 3. Спогади / відп. ред. Ю. Сливка. Львів, 2002. С. 328–329.

№ 2

Того літа 1945 року Провід Закерзонського краю розв’язав жіночу референтуру
УЧХ [Українського Червоного Хреста]. Залишився лише нечисленний санітарний відділ,
а всю медичну ділянку взяв на себе санітарний відділ при УПА. Підпільницям із жіночої
мережі, принаймні значній більшості з них, призначено іншу місію.
Підпільна боротьба на Закерзонні була форпостом визвольної боротьби в Україні. <…>
Польща все-таки формально була самостійною, з атрибутами державності: визначени-
ми кордонами, армією і дипломатичними зв’язками зі світом. У той час вона перебувала
ще й під особливою увагою колишніх альянтів. Нам Польща була вікном у світ, звідти
легше було інформувати Захід про ситуацію в Україні та боротьбу, яка там велась. Пер-
шим кроком у напрямі поширення такої інформації було завдання створити свої пункти
в столиці та в більших містах Польщі, що їх, власне, зорганізовували та обслуговували
звичайно підпільниці з колишньої жіночої сітки УЧХ.
Савчин М. Тисяча доріг. Спогади жінки-учасниці
підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни.
Київ, 2017. С. 91.

№ 3

[Витяг з таємного проєкту організації акції «Схід» (надалі «Вісла»).

Варшава, 16 квітня 1947 року]

І. Завдання
Остаточно вирішити українську проблему в Польщі. Для цього:
а) здійснити в порозумінні з Державним репатріаційним управлінням евакуацію­
з південної та східної прикордонної смуги всіх осіб української національності
на північно-­західні землі, розселяючи їх там у максимально можливому розпорошенні;
б) евакуація охопить усі групи українського населення включно з лемками, так само
й змішані польсько-українські родини;
в) на терені головного місцезнаходження банд, у південно-східному виступі країни (район
Сянока) повинна відбутися цілковита евакуація, що має охопити також і польське
цивільне населення, без огляду на професійну, суспільну чи партійну приналежність.
Цей терен у майбутньому буде заселений військовими поселенцями;
г) акція евакуації мусить бути здійснена в найкоротший термін (якщо можливо, протя-
гом 4-х тижнів) з огляду на потребу засіву ґрунтів новими поселенцями на теренах
нового розселення;
д) одночасно з акцією виселення повинна бути здійснена акція наступальної боротьби
з бандами УПА, які після евакуації мусять бути безумовно знищені.
Акція «Вісла». Документи / упоряд. і ред. Є. Місила.
Львів — Нью-Йорк, 1997. С. 102.

42
 Події Другої світової війни
та перших повоєнних років
Урок 12
в історичній пам’яті
українців і поляків
Події Другої світової та перших повоєнних років стали тягарем для українсько-польських
відносин. Важко підрахувати кількість людей, які стали жертвами українсько-польського кон-
флікту. Очевидно, що з обох боків серед них було чимало цивільних осіб, зокрема жінок
і дітей. Цей конфлікт не обмежувався загиблими. 1,1 млн поляків і 630 тис. українців були
змушені залишити домівки та стати переселенцями. Значних збитків зазнали цілі регіони,
де разом з утратою місцевого населення знищено багату матеріальну й духовну культуру.
Реальний українсько-польський збройний конфлікт згодом перетворився на конфлікт
пам’ятей. В українському суспільстві увага зосереджена на причинах протистояння, які вбачають
у національній політиці ІІ Речі Посполитої та небажанні польського підпілля погодитися із само-
стійницькими прагненнями українців. Особливо глибоке й тривале відчуття кривди в українців
викликала акція «Вісла». Натомість у польському суспільстві, зокрема серед істориків і журна-
лістів, поширений погляд, згідно з яким мало не єдиною причиною кривавого зіткнення була
ідеологія інтегрального націоналізму, утілена в діяльності ОУН та УПА. Тож у питанні оцінки
тогочасних подій поляки й українці дотримуються майже протилежних позицій.
Історики дискутують, як назвати те, що сталося між поляками й українцями в 1943–
1947 рр. Найзагальнішим і найчастіше вживаним став термін «польсько-український конфлікт»,
хоча головним засобом розв’язання конфлікту необов’язково є збройні дії щодо супротивни-
ка. Значно більше емоцій викликають поняття «етнічна чистка» та «геноцид», межа між яки-
ми доволі плинна. Поняття «етнічна чистка» розуміють як дії з метою вигнання населення
з певної території та знищення матеріальних слідів його існування. Такі «чистки» також мо-
жуть супроводжуватися злочинами проти цивільного населення. Геноцидом же називають
дії, учинені з наміром знищити, цілком або частково, будь-яку національну, етнічну, расову
чи релігійну групу.
Дехто з істориків пропонує називати цю сутичку війною, розуміючи її як збройний
конфлікт між двома або більшою кількістю сторін задля досягнення політичних цілей.
До війни вдаються тоді, коли вичерпані мож-
ливості політичного розв’язання конфлікту.
Однак у випадку українців і поляків ситуація
була складнішою, адже ті й ті прагнули вста-
новлення політичного контролю над терито-
ріями, де перешкодою могло бути цивільне
населення. Не менше важили настрої та сте-
реотипи: якщо для українців це була частина
національно-визвольної, повстанської бороть-
би, то для польського підпілля збройний
конфлікт мав радше характер громадянської
війни, бо, воюючи за відновлення Поль-
Пам’ятник українцям, депортованим
щі в кордонах 1939 року, воно зіткнулося
з Лемківщини, Холмщини, Надсяння
з активним спротивом українців, яких уважа-
та Підляшшя. Самбір (Львівська область)
ло колишніми громадянами ІІ Речі Посполитої.

43
 Історико-правова оцінка акції «Вісла»
Злочин проти людяності
• акція мала примусовий
характер (усупереч волі
людей, за участі військо-
вих);
• українців виселяли з їхніх
історично сформованих
етнічних територій;
• не було дотримано міжна-
родного права;
• траплялися фізичне на-
сильство та знущання
(кілька тисяч українців за-
арештовано чи ув’язнено
в концтаборі «Явожно»,
кілька сотень загинули
внаслідок катувань)
Воєнний злочин Етнічна чистка
• акцію проведено під час • акція стосувалася пе-
п о л ь с ь ко -­у к р а ї н с ь ко го реміщення людей саме
збройного конфлікту за національною озна-
(«другої польсько-­українсь­ кою (етнічних україн-
кої війни») 1942–1947 рр.; ців або членів змішаних
• збройні дії УПА на Закер- українсько-польських ро-
зонні тоді припинилися, дин);
не було нагальної потре- • відбулося примусове ви-
би для примусового пере- гнання етнічної та релі-
міщення українців задля гійної групи (українців)
їхньої безпеки (хоча поль- з визначеного району
ська влада обґрунтову- для перетворення його
вала виселення захистом на етнічно однорідний
населення від підрозділів (через переселення на цю
УПА); територію поляків);
• в акції, крім органів дер- • українцям суворо заборо-
жавної безпеки й цивіль- нено самовільно поверта-
ної адміністрації, брали тися на рідні землі
участь підрозділи зброй-
них сил Польщі

Текстові джерела
№ 1

Під історичною пам’яттю ми розуміємо здатність людського розуму зберігати

і­ ндивідуальний і колективний досвід міжлюдських взаємин і формувати на його підставі
уявлення про історію як таку та своє місце в ній. <…> Історична пам’ять — це свого
роду ідентифікація з певною культурою. <…>
Одним з найсвіжіших прикладів розбіжностей між історичною пам’яттю­
та історіографією є сприйняття українського національно-визвольного руху в роки
Другої світової війни та ставлення до нього населення сучасної України. Діяльність
ОУН (Організації українських націоналістів) та УПА (Української повстанської армії)
під час війни в сучасній історичній пам’яті й свідомості різних соціальних та етнічних
спільнот сприймається по-різному. В історичній пам’яті західноукраїнського населення,
де в багатьох родинах були учасники цієї частини українського національного руху, зберіга-
ється цілком позитивний ідеалізований образ їхньої ролі в історії України. <…> У Польщі
переважає негативне уявлення про діяльність ОУН та УПА <...>, пов’язане з українсько-
польським конфліктом на Волині та Галичині в 1943–1944 рр. <…>

44
 Можна стверджувати, що історична пам’ять спільноти ґрунтується на «місцях
пам’яті» (П. Нора) і «героях», з якими ця спільнота себе ідентифікує. При цьому відбува-
ється <…> ідеалізація і міфологізація перших і других. Доведено, що причиною і підставою
міфологізації є прагнення соціальної спільноти (групи) легітимізувати свою присутність,
свою ідентичність, відокремити та протиставити себе іншим спільнотам — етнічним,
соціальним, культурним, релігійним тощо. Історична пам’ять у таких випадках служить
ідейним засобом легітимізації.
Зашкільняк Л. Історична пам’ять та історіографія як дослідницьке поле
для інтелектуальної історії // Україна: культурна спадщина,
національна свідомість, державність. 2006–2007. № 15. С. 855, 857.

№ 2

Другій польсько-українській війні судилося довге життя в пам’яті обох народів. Причиною
цього був її драматичний характер, а також те, що кривавий вихор зачепив тисячі україн-
ських та польських родин. Не менш важливою стала необхідність тривалого приховування
переживань — у комуністичні часи як у Народній Польщі, так і в УРСР говорити про цю війну
заборонялося. Адже вона руйнувала одну з комуністичних ідеологем про дружбу народів, крім
того, згадки знову привертали б увагу до діяльності підпільних антирадянських рухів. <…>
Лише за межами комуністичного блоку могло відбуватися бодай якесь обговорення цієї
проблеми. Зокрема, українські та польські емігрантські структури першими почали публікува-
ти спогади учасників тих подій чи документи того часу. Проте для подолання травматично-
го досвіду війни закордонних ініціатив було надто мало, адже основні її учасники та очевидці,
котрі жили в межах радянського впливу, були позбавлені права говорити про свій біль. <…>
Тим часом весь невисловлений і накопичений за десятиліття мовчання біль «прорвало»
щойно після падіння СРСР та утворення незалежних держав України та Польщі. Головними
ініціаторами та промоутерами обговорення гострих питань польсько-української війни
стали ті, хто протягом багатьох років змушений був мовчати, — її учасники, очевидці
та жертви.
В’ятрович В. Друга польсько-українська війна 1942–1947.
Київ, 2011. С. 248.

№ 3

Події 1943–1947 років лягають важким тягарем на польсько-українські відносини.

<…> Українські автори охоче говорять про причини бійні, які вони вбачають у <…> на-
ціональній політиці ІІ Республіки та небажанні польського підпілля погодитися із само-
стійницькими прагненнями українців. Оцінюючи польсько-український конфлікт <...>, вони
вважають, що в 1943–1944 роках на теренах Волині та Східної Галичини сталася крива-
ва, жорстока війна між поляками та українцями, унаслідок якої постраждало цивільне
населення обох націй <…>.
З дедалі більшою радикалізацією поглядів на спільне минуле ми маємо також спра-
ву на польському боці <…>. Згідно із цією версією мало не єдиною причиною діяльнос-
ті ОУН(б) та УПА слід визнати ідеологію інтегрального націоналізму, яка передбачала
створення етнічно гомогенної української держави. Антипольські акції на теренах Волині
та Східної Галичини були, отже, зумовлені бажанням утілити в життя цю ідеологію. <…>
Мотика Ґ. Від Волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт
1943–1947 рр. / авториз. пер. з пол. А. Павлишина, післямова І. Ільюшина.
Київ, 2013. С. 287–289.

45
 Відновлення ідеологічного контролю
Урок 13 в СРСР. Російсько-українські відносини
в радянській історичній уяві

Боротьба за історичний образ Другої

світової війни почалася задовго до її кінця.
Суперечки виникли навіть навколо дати за-
вершення бойових дій у Європі. 8 травня
1945 року, коли Західна Європа святкувала
перемогу, у радянських інформаційних зве-
деннях із фронту ще йшлося про день війни,
хоча поза окремими вуличними перестрілка-
ми боїв уже не було. Напередодні у фран-
цузькому місті Реймс начальник оперативного
управління Верховного головнокомандування
армійських сил Німеччини генерал Альфред
Альфред Йодль підписує
Йодль підписав акт капітуляції. Однак за на- Акт про капітуляцію Німеччини.
поляганням СРСР антигітлерівська коаліція 1945 рік
офіційно прийняла капітуляцію пізно ввечері
8 травня (у Карлсгорсті, передмісті Берліна), коли за московським часом було вже 9 травня.
Тож більшість країн світу почала відзначати День перемоги над нацизмом 8 травня, а Ра-
дянський Союз і підконтрольні йому країни — на день пізніше. Та й у самому СРСР май-
бутнє Дня перемоги було змінним: 1948 року, ураховуючи трагічні наслідки війни, зокрема
величезну кількість людей з інвалідністю, свято скасували (день став робочим, хоча салюти
проводили); відновили його 1965 року як «свято Перемоги радянського народу у Великій
Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».

У деяких країнах від 2005 року 8 травня відзначають як День пам’яті та примирен-
ня. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 22 листопада 2004 року державам-
членам, неурядовим організаціям і приватним особам запропоновано щорічно від-
значати один чи два дні (8 та 9 травня) як пам’ятну дату на честь усіх жертв
Другої світової війни. У документі наголошено, що ця історична подія підготува-
ла умови для створення ООН, призначеної об’єднати зусилля держав у збережен-
ні миру та підтриманні міжнародної безпеки. Від 2015 року 8 травня як День
пам’яті та примирення розпочали відзначати в Україні, поряд з 9 травня — Днем
перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Офіційним символом цих святкувань
є квітка червоного маку.

Усі країни-учасниці Другої світової сформували своє бачення війни. У їхніх поглядах
відображено не лише реальні факти, а й бажання держав і народів представити себе з кра-
щого боку, забути темні сторінки історії та наголосити на тих, що дають моральну перевагу.
Від початку кожен прагнув підкреслити жертовність саме свого народу, його внесок у пере-
могу над ворогом; власних солдатів представляли носіями добра.

46
 Національне
бачення Другої Характеристика
світової війни

Війна почалася 1 вересня 1939 року нападом саме на Польщу, поль-

ське питання було ключовим. Поляки першими чинили спротив німець-
кій агресії попри те, що стали жертвами німецько-радянської змови.
Польське Вони ніколи не припиняли боротьби та створили найбільше підпільне
військо — Армію Крайову, спромоглися на найбільше антинімецьке по-
встання — Варшавське 1944 року. Поляки не співпрацювали з нациста-
ми й не створювали національних формувань у складі німецької армії.

Війна почалася 22 червня 1941 року нападом німців на Радянський

Союз. Війна була Великою Вітчизняною, участь у ній стала священним
обов’язком кожного громадянина СРСР. Тоді проявилися радянський
патріотизм і масовий героїзм, морально-політична єдність радянського
Російське
суспільства, керівна роль комуністичної партії, єдність фронту й тилу,
дружба народів СРСР. Перемога стала результатом подвигу радянського
народу, який узяв на себе основний тягар у протистоянні з «коричне-
вою чумою», визволивши Європу й увесь світ.

Велика Британія вступила у війну, захищаючи принципи демократії

та самовизначення народів. Ці принципи стали основою для форму-
вання антигітлерівської коаліції. Навіть залишившись сам на сам з ні-
Британське
мецьким нацизмом у 1940–1941 рр., британці відстоювали незалежність
у повітряних боях. Спільно із союзниками Велика Британія принесла
свободу поневоленим народам.

Франція, виконуючи зобов’язання, вступила у війну на боці Польщі, і попри

поразку 1940 року та окупацію продовжила активну антинацистську бо-
Французьке
ротьбу. Французькі партизани на чолі із Шарлем де Голлем істотно посла-
били Німеччину, тому Франція заслужила місце серед країн-переможниць.

Війна почалася 7 грудня 1941 року нападом японців на Перл-Гарбор.

Вступ США у війну на боці антигітлерівської коаліції став запорукою
Американське перемоги союзників. Найвизначнішою була операція «Оверлорд» —
висадка в Нормандії, що закріпила остаточну перевагу коаліції
над нацистською Німеччиною.

47
 *   *   *

Щоб повернути ідеологічну однорідність і централізацію на довоєнний рівень,

ще до закінчення бойових дій сталінський режим розпочав відновлювати тотальний контроль
над суспільством. Його втрачено, як уважали в Кремлі, через вимушенену підтримку церкви
та національного патріотизму, насамперед українського. Не меншу загрозу вбачали в тому,
що мільйони людей зазнали впливу західного способу життя. Крім того, до складу СРСР вклю-
чено території на заході, де населення ставилося до його ідеології, політичної системи й еко-
номічного ладу вороже чи щонайменше скептично. Отже, перед намірами влади відновити
тотальний контроль над суспільством українці опинилися в особливо вразливому становищі.
Відновлення ідеологічного контролю над інтелектуальним життям Сталін довірив своєму
помічникові Андрію Жданову. Тому ідеологічна кампанія, розгорнута в другій половині 1940-х
і на початку 1950-х рр. у галузі науки та мистецтва, здобула назву «ждановщина». Її спрямо-
вано на посилення владного контролю над інтелектуальним життям республік. Якщо в РРФСР
новий курс означав наступ на лібералізм і західні віяння в мистецтві (першими під гостру
критику потрапили Анна Ахматова за ліричні вірші та Михайло Зощенко за сатиричні опо-
відання), то в Україні боротьбу вели з реальними чи вигаданими проявами українського на-
ціоналізму. Нищівної критики за ідеологічні ухили зазнала діяльність інститутів історії України
та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, багатьох пись-
менників, композиторів, режисерів. Оскільки, відкидаючи західну культуру, А. Жданов і його
прибічники мусили запропонувати альтернативу, «ждановщина» призвела до оспівування ро-
сійської культури й досягнень російських науковців.
У бік українських митців сипалися звинувачення в «ідеологічній розхлябаності», поши-
ренні «українського націоналізму». Літературознавців та істориків звинувачували в зображен-
ні розвитку української літератури чи історії ізольовано від класової боротьби, в ідеалізації
української минувшини, перебільшенні західних цінностей і недостатньому підкресленні по-
зитивного впливу російської літератури й історії. Розгорнуто тиск на представників львівської
наукової школи М. Грушевського. Композиторів критикували за використання традиційних
українських тем. Оперу Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те,
що росіянам у ній відведено другорядне місце. Серед письменників зазнали звинувачень
Юрій Яновський, Андрій Малишко, Олександр Довженко, Остап Вишня. 1951 року несподі-
вано розкритиковано популярний патріотичний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну»
(1944 р.) як націоналістичний (мовляв, автор оспівував не радянську й соціалістичну, а «якусь
одвічну Україну»), хоча під час війни цей твір використовували для мобілізації українського
патріотизму проти німецької агресії. Тепер автора змусили опублікувати принизливе каяття.
Невпинно зростала кількість російськомовних шкіл, набуло поширення дублювання україн-
ськомовних журналів російською.

*   *   *

Розвиток науки багато в чому залежить від політики держави. Влада (а надто тоталітар-
ний уряд) прагне підпорядкувати собі науку та встановити над нею контроль — перетворити
на засіб пропаганди. Це призводить до втрати академічної свободи. В СРСР зазнали тоталь-
ної ідеологізації суспільствознавчі дисципліни, не уникли цього й деякі природничі галузі,
насамперед біологія. На думку комуністичних керівників, вона мала творити образ науки,
призначеної слугувати будівництву соціалістичного суспільства. Наукову революцію розгля-
дали як продовження революції соціалістичної. На науковців покладали практичні завдання,
очікуючи швидких результатів у господарстві.

48
 Академічну науку в СРСР оголосили буржуазною і протиставляли їй так звану народну
науку. Уособленням народної науки як альтернативи генетиці, що ґрунтувалася на точних ме-
тодах і мала світовий статус, проголошено мічурінську біологію (насправді сам Іван Мічурін —
російський біолог і селекціонер, померлий 1935 року, — не мав безпосереднього стосунку
до цих процесів). Від 1930-х рр. в СРСР розгорнувся мічурінський рух. Його завданням було як-
найшвидше задовольнити продовольчі потреби Радянського Союзу на тлі селянського спротиву
колективізації та подолання наслідків Голодомору. Надалі ідеологом народної науки в агробіо­
логії став Трохим Лисенко. Суть полягала у швидкому виведенні врожайних сортів сільсько-
господарських культур методами селекції під впливом чинників навколишнього середовища.
Ще 1928 року невідомий широкому загалу агроном Трохим Лисенко заявив про відкрит-
тя нової технології в сільському господарстві — яровизації. Вона полягала в охолоджуванні
насіння перед весняним посівом для підвищення врожайності (насправді цей метод у селек-
ції знаний ще від середини ХІХ ст.). В СРСР «відкриття» Лисенка оголошено тріумфом радян-
ської науки, а самого агронома названо геніальним сином радянського народу. Заступництво
Сталіна й спрямована на підвищення врожаїв пропаганда забезпечили Лисенкові стрімкий
кар’єрний зліт. 1933 року він почав наступ на генетику, незабаром усунувши Миколу Вави-
лова — прихильника розвитку генетики, який підтримував самого Лисенка на початку його
діяльності. Генетику почали називати «фашистською наукою», науковців переслідували. Вави-
лова затаврували як ворога народу, звинуватили в належності до антирадянських і контр-
революційних організацій, засудили до 15 років таборів, де він невдовзі загинув.
Щоб зберегти життя, деякі науковці публічно відмовлялися від своїх поглядів і при-
ймали позицію Лисенка. Інші не зупинилися на цьому, заради просування власної кар’єри
почали писати доноси на колег, друзів і вчителів. Багато із цих доносів були вигадани-
ми, тож засудити могли не лише генетиків, а будь-кого, хоч якось дотичного до біології.
1948 року ситуація досягла апогею. Тоді на одному із засідань Усесоюзної академії сіль-
ськогосподарських наук Трохим Лисенко виступив з доповіддю, у якій протиставив генетику
(«буржуазну», «брехливу») мічурінській біології («правдивій», «пролетарській»). «Вейсманізм-
менделізм-морганізм» (термін, що утворився від прізвищ німецького, австрійського й амери-
канського науковців і позначав класичну генетику) офіційно визнано псевдонаукою, понад
сотню генетиків звільнено з роботи й виключено з партії. Жертвами «лисенківщини» ста-
ли й українські біологи — Микола Гришко, Микола Холодний, Іван Шмальгаузен, Сергій
Гершензон та ін. Усі генетичні дослідження зупинено, а відновлено лише після смерті Й. Ста-
ліна, хоча М. Хрущову також імпонував образ Т. Лисенка. Розгром генетики надовго загаль-
мував розвиток цього напряму науки. Також постраждали молекулярна біологія, цитологія,
мікробіологія, фізіологія. Негативні тенденції в біологічній науці поширилися на психологію
та медицину.

*   *   *

У березні 1947 року в СРСР розпочато чергову ідеологічну чистку. У міністерствах і відомствах
запроваджено «суди честі», що мали «повести непримиренну боротьбу з низьковклінністю перед захід-
ною культурою, ліквідувати недооцінку значення діячів російської науки та культури в розвитку світової
цивілізації». У січні 1948 року секретар ЦК ВКП(б) Андрій Жданов, головний партійний ідеолог, під час
наради діячів радянської музики в ЦК ВКП(б) ужив вираз «безрідний космополітизм». У Крем-
лі космополітизм тлумачили передусім як поширення «американського буржуазного націоналіз-
му», інструмент ідеологічної та культурної експансії США. Однак мішенню для радянської влади
стали не ті, хто декларував космополітичні погляди, а громадяни, які мали родичів за кордо-
ном. Сталінський режим намагався знищити горизонтальні зв’язки між людьми та залишити
кожного наодинці з державними органами.

49
 В епіцентрі звинувачень спочатку опинилися театральні критики. Їхня прозахідна естетика,
котру влада мусила терпіти в перші повоєнні роки, наприкінці 1940-х рр. уже очевидно не вписувалася
в антизахідні ідеологічні межі. Додавало напруження створення 1948 року Держави Ізраїль. У січ-
ні 1949 року редакція газети «Правда», відображаючи погляди Кремля, звинуватила театральних
критиків у втраті відповідальності перед народом і поширенні «глибоко відразливого для радян-
ської людини, ворожого їй безрідного космополітизму». Їх зараховано до антипатріотичних сил,
які «руйнували монолітну єдність радянського суспільства». В Україні пошуки «космополітів» по-
ширилися на всі культурні центри та сфери літературно-художньої творчості. У доповіді на з’їзді
КП(б)У 1949 року Микита Хрущов критикував «космополітів» за ігнорування багатонаціональних
проявів єдиної за змістом радянської культури. У резолюції з’їзду була вимога посилити бороть-
бу з пережитками «безрідного космополітизму». Того ж року девізом пленуму Спілки радянських
письменників України стала фраза: «До кінця розгромити космополітів-антипатріотів». У Києві центрами
«космополітизму» оголошено Українське театральне товариство та Київську консерваторію. Найпо-
ширенішими репресивними заходами були моральні утиски, публічна критика, звільнення з робо-
ти, виключення з партії, заборона друкуватися чи виступати.
Боротьба з «космополітизмом» призвела до наступу на євреїв, звинувачених у буржуазно-
му націоналізмі та зв’язках з іноземними спецслужбами. Представники єврейської національ-
ності, які мали родичів за кордоном, були найуразливішими щодо звинувачень у шкідництві
й антипатріотизмі. До кінця правління Й. Сталіна кілька десятків осіб страчено в справі Єврей-
ського антифашистського комітету (громадської організації євреїв СРСР, створеної 1942 року
самим Кремлем, щоб заохотити підтримку на Заході) і деяких інших сфабрикованих процесах,
сотні — відправлено до таборів, тисячі — позбавлено роботи. У січні 1948 року лідер ра-
дянського єврейства, актор і художній керівник Соломон Міхоелс убитий за наказом Сталіна
(злочин замасковано під дорожню пригоду). Ув’язнено навіть дружину В’ячеслава Молотова,
Поліну Жемчужину, єврейку з півдня України, палку прихильницю Міхоелса. Отримавши бажа-
ний результат, зокрема залякавши радянське єврейство, яке займало важливі позиції у сфері
мистецтва, науки й освіти, «вичистивши» багатьох євреїв з партійного апарату й органів дер-
жавної безпеки, влада почала згортати боротьбу з «космополітизмом». У наступні роки ця ді-
яльність поновлювалася, але з меншим розмахом. 1951 року в газеті «Правда» надрукували
статтю «Проти рецидивів антипатріотичних поглядів у літературній критиці». Також боротьба
з «космополітизмом» тривала на початку 1953 року під час так званої «справи лікарів». Гру-
пу медиків звинуватили в діях проти кремлівських лідерів, зокрема в убивстві членів радян-
ського керівництва (у смерті А. Жданова ще 1948 року). Серед заарештованих був особистий
лікар Сталіна Володимир Виноградов. Радянське суспільство, виховане пропагандою, охопи-
ла паніка. Люди вважали медичних працівників негідниками та відмовлялися приймати ліки.
У 1952–1953 рр. антиєврейські «чистки» відбувалися й у країнах «народної демократії» —
Чехословаччині, Угорщині, Східній Німеччині, Румунії. Проте після смерті Сталіна кампанію згорнуто.

*   *   *

У роки Другої світової війни радянське керівництво активно використовувало національ-

ну політику для мобілізації людських ресурсів. У тилу (у Поволжі й Середній Азії) відтворено
всі ланки діяльності УРСР. До вищих щаблів республіканського управління залучили знаних
представників української творчої еліти. Микола Бажан став заступником голови РНК УРСР
з питань культури, Павло Тичина — наркомом освіти, Олександр Корнійчук — наркомом
закордонних справ. Олександра Довженка планували висунути на посаду голови Верховної
Ради УРСР. Українська тематика зазвучала в Укрдержвидаві. Серед публікацій були твори кла-
сиків української літератури та молодих письменників. За збірку поезій з віршем «Любіть
Україну» Володимир Сосюра здобув Сталінську премію 1944 року.

50
 Наприкінці війни політичний режим повернувся у ставленні до української інтелігенції
на довоєнні позиції. Однак і тут відбувалися зміни: замість риторики пролетарського інтер-
націоналізму на перший план виходив російський патріотизм. Першим під критику потрапив
Олександр Довженко. На кремлівському бенкеті для радянського військового командування
24 травня 1945 року Сталін виголосив тост за радянський і передусім російський народ. Ця про-
мова знаменувала остаточний поворот національної політики радянського уряду в бік росій-
ського шовінізму й месіанíзму *. Так формувалася нова самоідентифікація Радянського Союзу
не як першої робітничо-селянської держави, а як наступниці Російської імперії та однієї з найбіль-
ших світових потуг. Головним героєм історії замість робітничого класу ставав російський народ.
Українські історики під час війни також зосередилися на патріотичній тематиці. В евакуації
видано популярні брошури про українських історичних діячів — Івана Ґонту, Устима Карма-
люка, Максима Кривоноса, Семена Палія, Петра Сагайдачного, Івана Сірка та ін. 1942 року
в Уфі надруковано «Нарис історії України», 1943 року перевиданий у Канаді, а 1944 року —
у Києві. Однак невдовзі місцеві інтелектуальні еліти були змушені переглянути національні
історії в бік визнання російської першості, прийняти свій підрядний статус «молодших бра-
тів» росіян. Пошук ідеологічно витриманих формул часто ставав відповідальністю місцевих
ідеологів та істориків, які боялися наразитися на звинувачення в націоналізмі й не поспіша-
ли з остаточними версіями, удаючись до безперестанних рецензувань і корегувань текстів.
Перегляд української історії, розпочатий 1947 року після розгромної критики Інститу-
ту історії України АН УРСР, завершився вже після смерті Сталіна. До ювілею Переяславської
ради, який готувалися відзначити 1954 року, опубліковано «Тези про 300-річчя возз’єднання
України з Росією (1654–1954)». Вони й стали на найближче тридцятиріччя офіційною версією
історії України загалом та українсько-російських відносин зокрема. Ця теза стверджувала істо-
ричну спільність українського та російського народів, прагнення українців до «возз’єднання»
під час національно-визвольної боротьби. Наголошувалося на прогресивному значенні
«возз’єднання» для політичного, економічного й культурного розвитку двох народів, а Укра-
їнську РСР представлено як дійсно вільну, суверенну національну державу. Отже, довоєн-
не положення щодо «приєднання» України до Росії замінено аксіомою про «возз’єднання».
Ці тези мали подвійний характер: вони повертали українському народові роль дійової особи
історії та водночас спрямовували його історичну траєкторію до пошуків захисту й поради
в російського «старшого брата». Ця схема позбавляла істориків змоги об’єктивно висвітлюва-
ти українське минуле, оскільки боротьбу українців за державність подавала як антинародну
діяльність, а керівників цієї боротьби — як зрадників народу.

Текстові джерела
№ 1

[Зі статті про викладання іноземних мов

у Чернівецькому університеті 10 лютого 1948 року]

Стан викладання іноземних мов в університеті порівняно покращав. Проте доводить-

ся констатувати, що викладання їх усе ще не стоїть на належному рівні. Є прояви схи-
ляння перед буржуазним Заходом. Так, деякі викладачі англійській мові надають світового
значення, часто замовчуючи колонізаторський характер цієї мови. <…>

* Месіані́зм — концепція щодо особливої, дуже важливої ролі якогось одного народу
в історії.

51
 У викладанні французької мови <…> не відрізняють мови паризьких комунарів і сього-
часних пролетарів Франції від мови Петенів і де Голлів.
У викладанні німецької мови не треба забувати реакційної суті німецької лінгвістики,
що протягом довгих років була підпорядкована німецькому імперіалізмові та досліджу-
вала «впливи» німецької на інші мови, зокрема слов’янські, замовчуючи історичні впливи
слов’янських мов на німецьку.
Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали /
упоряд. Т. Галайчак та ін. Київ, 1995. Т. 1: 1939–1953. С. 521–522.

№ 2

[З виступу секретаря Львівського міськкому КП(б)У П. Йови на нараді

працівників мистецтв м. Львова про діяльність львівських композиторів
4 червня 1948 року]

Дехто із львівських композиторів, особливо тих, які виховувалися в буржуазних мис-

тецьких школах, несе на собі ще серйозний тягар західноєвропейського, так званого мо-
дерністського стилю. Дехто із львівських композиторів не позбавлений ще національної
обмеженості у своїх творах, зокрема недостатньо вивчає величезну музичну спадщину
великого російського народу <…>.
Наші львівські композитори пишуть мало. <…> Дехто припинив узагалі писати,
боячись, щоб його не обвинуватили в якихось помилках.
Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали /
упоряд. Т. Галайчак та ін. Київ, 1995. Т. 1: 1939–1953. С. 563–564.

№ 3

[З постанови ЦК КП(б)У про політичні помилки та незадовільну роботу

Інституту історії України Академії наук УРСР 29 серпня 1947 року]

<…> Попри тринадцятирічне існування Інституту історії України Академії наук УРСР,
інститут не розробив і не видав науково витриманої, марксистсько-ленінської «Історії
України». <...>
Основна помилка авторів <...> полягає в тому, що вони замість того, щоб розглядати
історію України в тісному зв’язку з історією російського, білоруського та інших народів
Радянського Союзу, ідуть шляхом українських націоналістів, розглядаючи історію України
ізольовано від історії інших народів, починаючи та слідуючи в цьому питанні за курсом
Грушевського «Історія України-Руси».
<…> Автори робіт з історії України мали висвітлити визвольну війну українського
народу 1648–1654 рр. як боротьбу насамперед селянських мас проти польських загарб-
ників і феодального гніту загалом. Вони, з огляду на це, повинні були показати видатну
роль Богдана Хмельницького, який, придушуючи орієнтовану на Польщу особливо велику
українську феодальну знать, очолив боротьбу народних мас за знищення польського гні-
ту й забезпечив завдяки визвольній війні об’єднання українського народу зі своїми брата-
ми — російським і білоруським народами, що врятувало український народ від польського,
німецького й турецького поневолення.
Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів /
упоряд. М. І. Панчук (кер.) та ін. Київ, 1994. С. 291.

52
 Повоєнні місто та село.
Урок 14
Голод 1946–1947 років
Людські втрати України в Другій світовій війні були величезними. Навіть попри те,
що з приєднанням Закарпаття (1944 р.) і Криму (1954 р.) населення республіки поповнили
два мільйони осіб, лише 1960 року кількість мешканців УРСР досягла рівня 1940 року —
42 млн. Повоєнне відновлення населення відбувалося в умовах докорінно зміненої етноде-
мографічної структури, зокрема через масові депортації та переселення. Збільшилася частка
етнічних українців, натомість зменшилася чисельність етнонаціональних меншин. Унаслідок
Голокосту частка євреїв зменшилася з п’яти до заледве двох відсотків. Багатьох поляків, угор-
ців, румунів після війни примусово переселено в країни «народної демократії». Натомість
швидко зростала кількість російського населення, зокрема через міграції на територію Укра-
їни росіян, а українців — за межі України (на тлі відносно низької народжуваності українців
та їхньої асиміляції в російську ідентичність).
На короткому часовому відтинку повоєнного десятиліття простежити соціальні зміни
складно. Однак зрозуміло, що напрям цих змін зумовлено відбудовою насамперед промис-
ловості: кількість робітників і службовців зростала, а селян — зменшувалася.
Національний склад населення України (1939–1959 рр.)
Росіяни, тис.
населення,

Євреї, тис.
від усього

від усього

від усього

від усього
населення

населення

населення

населення
Інші, тис.
Українці,
тис.

тис.
Усе
Рік

%
1939* 31  785 23  362 73,5 4  100 12,9 1  570 4,9 2  753 8,7

1959 41  869 32  159 76,8 7  091 16,9 840 2,0 1  779 4,3

* У межах території УРСР до 1939 р.

Соціальна структура населення України (1939–1959 рр.)
1939* 1959
Суспільний % від усього % від усього
клас Загальна Загальна
населення населення
кількість, тис. кількість, тис.
України України
Робітники 10  362 32,6 17  123 40,9

Службовці 5  467 17,2 7  253 17,3

Селяни
(колгоспники, 15  956 50,2 17  472 41,7
ремісники)

* У межах території УРСР до 1939 р.

Джерело: Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / пер.
з англ. В. Івашко, В. Корнієнко. Київ, 1997. С. 223, 262.

53
 Утім, якщо промислове зростання, отже, і зростання частки робітництва й службовців, роз-
глядати як критерій модернізації, то в повоєнні роки намітилося вповільнення темпів модернізації
соціальної структури українського населення — принаймні, вони мали суттєво нижчі показники
порівняно з РРФСР. Ще довго більшість населення України становило колгоспне селянство. Напри-
кінці 1950-х рр. майже половина українців була зайнята переважно фізичною працею в сільсько-
му господарстві. Недостатньо представлені українці були серед службовців, особливо керівників,
а також серед інтелігенції республіки. Дискримінаційна за обсягами капіталовкладень та однобока
за структурою економічна політика радянського центру щодо України гальмувала соціальні зміни,
але водночас породжувала напруженість і давала підґрунтя для поширення націоналізму.

*   *   *

Поряд з відновленням ідейно-політичного контролю над територіями, що довго перебували

під німецькою окупацією (а такою була й Україна), головним завданням радянської влади в пер-
ше повоєнне десятиліття була відбудова зруйнованої економіки. Як зазначає історик С. Плохій,
«по всій Україні в цей період відбувалося повторне впровадження політичних, соціальних та еко-
номічних моделей, створених у її радянській частині в 1930-ті рр.». Найвищий пріоритет в Україні
надано відновленню греблі й реконструкції Дніпровської гідроелектростанції та загалом промис-
лового комплексу в Запоріжжі. Електростанція дала перший струм у березні 1947 року, а у верес-
ні того ж року запрацював металургійний завод «Запоріжсталь». Насамперед відновлювали великі
промислові й енергетичні підприємства, відбудовували шахти, поки все інше лежало в руїнах.
Саме тоді в Запоріжжі привернув до себе увагу вищого партійного керівництва Леонід Бреж-
нєв, звідти розпочалося його сходження кар’єрними щаблями до статусу першої особи в державі.
До кінця четвертої п’ятирічки (1946–1950 рр.) — а за довоєнною практикою господарські
плани в Радянському Союзі й надалі укладали за п’ятирічками — досягнуто довоєнних рів-
нів і навіть перевищено обсяги видобутку залізної руди, вугілля, виробництва прокату, про-
дукції машинобудування, електроенергії, виплавлення чавуну й сталі. У Прикарпатті відкрито
нові родовища нафти й газу. У 1946–1948 рр. в Україні споруджено перший і найдовший
на той час у Радянському Союзі та Європі газопровід Дашава–Київ. 1950 року Україна дала
чверть союзного видобутку газу. Значно повільніше відбудовували житло, транспорт і зв’язок,
легку промисловість, сільське господарство. 1950 року обсяг продукції легкої та харчової
промисловостей в Україні становив лише близько 80 % від довоєнного. Радянські плани
післявоєнної відбудови господарства не мали на меті відновлення в усьому обсязі передво-
єнної ролі УРСР у загальносоюзному господарському комплексі. Четвертий п’ятирічний план
передбачав спрямування до української економіки лише 19 % усесоюзних капіталовкладень,
хоча Україна зазнала 42 % усіх матеріальних утрат у війні.

*   *   *

Найбільших руйнувань під час Другої світової зазнали міста, однак після війни УРСР
не отримувала достатніх капіталовкладень для їхньої відбудови. У 1946–1951 рр. Україні,
де війна зробила безпритульними 40 % населення, асигновано лише 15 % усіх радянських
фондів будівництва. Якби не примусові позики з населення, жодної реконструкції не було б.
Така позиція центрального уряду призвела до того, що на 1950 рік міське населення стано-
вило 12,8 млн осіб (це набагато нижче за показник 1940 року — 13,8 млн), а дві третини
мешканців жили в селах (так само, як 1940 року). Упродовж 1950-х рр. міське населення
України повільно відтворювало воєнні втрати.

54
 Зростання чисельності міського населення України відбувалося переважно шляхом за-
селення росіян. До переїзду для роботи на новобудовах і підприємствах влада заохочу-
вала працівників з різних регіонів Радянського Союзу. Утім, частка українців серед містян
також зросла, особливо в західних і центральних областях. Воєнні та повоєнні втрати
міського населення з-поміж осіб єврейської та польської національностей компенсува-
лися масовим напливом до зруйнованих війною міст українців і росіян. Історики звер-
нули увагу, що після війни «вперше за всю історію новітнього часу українці здобули
перевагу у двох найбільших і найважливіших з політичної точки зору містах Центральної
та Західної України — у Києві, усеукраїнській столиці, та у Львові, столиці українського
П’ємонту» (Я. Грицак).

У Центрально-Східній Європі комуністичні режими намагалися розгорнути бу-

дівництво цілком нових «соціалістичних міст» або, принаймні, змінити зовніш-
ній вигляд старих, історичних. Такими прикладами можуть бути Сталінварош
в Угорщині, Сталінштадт у Східній Німеччині, Нова Гута (поруч із Краковом)
у Польщі. Ці міста розбудовували навколо великих сталеливарних заводів
(їх проєктували та будували радянські інженери), призначених номінально для при-
скорення індустріалізації, а фактично — для виробництва озброєння. На величез-
них будівельних майданчиках планували залучати до робіт селян, збільшуючи
чисельність робітничого класу. Соціалістичне місто планували як місце, позбавлене
історичного тягаря, де має з’явитися новий тип людини, де місто й завод стануть
лабораторіями майбутнього комуністичного суспільства, культури та способу жит-
тя. Архітектура нових міст була так само політизованою: з культом важкої про-
мисловості, передовиків виробництва, молодіжних рухів та естетики соцреалізму.

Зростання промисловості не підвищило життєвого рівня містян. Традиційне для ра-

дянського режиму нехтування випуском споживчих товарів дійшло крайнощів: стало важ-
ко купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба. Трофейні товари широкого
вжитку, що відразу після війни заповнили СРСР, швидко вичерпалися. На 1950 рік легка
промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купувати продукти споживання ста-
ло ще складніше внаслідок грошової реформи 1947 року, що знецінила карбованець і лік-
відувала особисті заощадження. Підготовку до грошової реформи вели в умовах суворої
таємничості. Секретність зумовлена наміром держави здійснити конфіскаційну реформу,
тобто максимально зменшити грошові заощадження і скоротити купівельну спроможність
громадян.
Постанову Ради міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про проведення грошової реформи та скасу-
вання карток на продовольчі й промислові товари» опубліковано 14 грудня 1947 року. Старі
грошові знаки, що перебували в обігу, обмінювали на нові у співвідношенні 10:1, розмінна
монета обміну не підлягала. Обмін проводили в стислі строки — з 16 по 22 грудня, а у від-
далених районах — упродовж двох тижнів. Вкладники ощадних кас (а це були переважно
містяни) також зазнали значних збитків, тому що переоцінці за курсом один до одного під-
лягали лише вклади до 3 тис. рублів; натомість вклади до 10 тис. обмінювали за курсом
три старі рублі за два нові, понад 10 тис. — два рублі за один. Облігації минулих державних
позик обмінювали на облігації нової позики у співвідношенні 3:1. Унаслідок вилучення значної
грошової маси під час обміну старих рублів на нові купівельну спроможність населення було
істотно скорочено. Це й дало можливість знижувати в наступні роки роздрібні ціни на окре-
мі товари.

55
 Радіоприймачі, телевізори й автомобілі до початку 1950-х рр. були рідкістю. Після
війни радіоприймачі виділяли тільки для секретарів обкомів, райкомів партії
та комсомолу. Пересічні люди не могли придбати ці пристрої без спеціального
дозволу. Річ у тім, що 1946 року британська телерадіокомпанія «Бі-Бі-Сі» (BBC)
започаткувала передачі російською мовою. Заборонити їх радянське керівництво
не могло, проте й не бажало робити доступними для громадян.

Телевізор радянське населення вперше побачило 1949 року. Він мав двадцять
ламп та екран розміром 10 на 13 см. Згодом почали використовувати лінзи, на-
повнені дистильованою водою, що збільшували зображення вдвічі. Купити телеві-
зор могла дуже незначна частина міського населення. Тому перегляд телепередач
був неабиякою подією: біля «блакитних екранів» збиралися не тільки їхні влас-
ники, а також сусіди, знайомі, близькі й далекі родичі.

Технічний прогрес зачепив радянську автомобільну промисловість. Поступово тро-

фейні «Опелі» та «БМВ» почала змінювати «Победа». 1948 року відбувся її пер-
ший пробіг. Продаж автомобілів «Победа» та «Москвич» рекламували в газетах,
проте для пересічного містянина їхня ціна була недосяжною.

Найгострішою проблемою повоєнних міст України була нестача житла. Без даху над го-
ловою залишилося майже 10 млн мешканців. Люди змушені були жити в кухнях, ванних кім-
натах, підвалах, сараях і землянках, в установах та організаціях, де вони працювали. Третина
міського населення мала житлову площу, меншу за 5 м2. У багатьох містах не працювали
водогони, бракувало комунального транспорту. До кінця 1947 року діяла карткова система
на харчові продукти. А після її анулювання відразу визначилися товари підвищеного попиту:
жири, цукор, крупи, м’ясні та рибні продукти, господарче мило, тютюнові вироби, сіль, сірни-
ки. Зарплати не відповідали високим цінам на продукти й особливо на промислові товари.
Для більшості містян бажання вдосталь поїсти було поза межами можливого. Влада ж на-
магалася підтримувати повоєнний оптимізм. Щорічні зниження цін (від 1948 року), налаго-
дження побутового обслуговування міського населення (перукарні, лазні, пральні, майстерні),
газифікацію багато хто сприймав як турботу про народ.

*   *   *

У селі важливе значення для комуністичної радянської системи мало відновлення кол-
госпного ладу — водночас джерела продовольчого постачання та форми адміністративного
контролю за селянством. Частка капіталовкладень, виділених у 1946–1950 рр. на українське
сільське господарство, була мізерною — 6,5 %. Досить високих темпів відбудови промис-
ловості досягали шляхом нещадної експлуатації колгоспного селянства. 1945 року кількість
працездатного населення в українському селі була вдвічі меншою від довоєнної. Трохи зго-
дом, після повернення людей з армії, радянського тилу та примусової праці в Німеччині,
вона зросла, проте не досягла довоєнного рівня. У колгоспах працювали переважно жінки.
Сільськогосподарське виробництво мало екстенсивний характер — спиралося на величезну
розораність земель (понад половину території України), використання важкої фізичної праці
мільйонів селян, залучення великої кількості живої тяглової сили. Згодом ситуацію дещо по-
кращили машинно-тракторні станції (МТС), на розвиток яких звернено першочергову увагу.

56
 Селяни виживали завдяки невеличким присадибним ділянкам (і навіть їх влада намага-
лася скоротити), а в колгоспах були змушені працювати винятково на державу. Закупівельні
ціни на колгоспну продукцію були такими мізерними, що фактично йшлося не про закупівлю,
а про примусове здавання продукції. Через колгоспи радянська держава черпала із села дар-
мові ресурси для відбудови промисловості. Формою оплати праці в колгоспах були так звані
трудодні, запроваджені ще в 1930–1931 рр. під час примусової колективізації сільського гос-
подарства. Однак у реальності 95 % грошових доходів селяни заробляли продажем продукції
з присадибних ділянок і лише 5 % одержували за трудоднями.
Додатковим випробуванням для українських селян став масовий голод 1946–1947 рр. —
наслідок хлібозаготівельної політики сталінського режиму та збігу несприятливих природних
обставин. Попри малосніжну, морозну зиму й посушливе літо, що призвели до рекордно низь-
кого врожаю, московська влада встановила для України непомірні плани на хліб. Сталінське
керівництво здійснювало постачання зерна з України до країн «народної демократії» (Польщі,
Болгарії, Румунії, Чехословаччини), де не лише силовими, а й економічними засобами наса-
джувало комуністичні режими. Хліб із села вилучали адміністративно-командними методами.
Керівництво на місцях звинувачували в саботажі, «антибільшовицькому ставленні до хлібоза-
готівель». Щоб урятуватися від репресій за несплату непосильних податків (на землю, кожну
домашню тварину та все, що вирощували в присадибному господарстві), колгоспники змушені
були вирізати худобу, вирубувати сади. Українські селяни, на думку Сталіна, потребували «пе-
ревиховання», адже перебували на окупованій німцями території та контактували з ворогом.
В українському селі почався голод. Але замість допомоги партійне керівництво зняло із цент­
ралізованого постачання за хлібними картками 3,5 млн населення, серед них 2,9 млн селян.

Трудодні обраховували за виконання різних категорій праці (їх було від 7 до 9):
колгоспнику, який виконав денну норму найпростішої роботи, записували 0,5 тру-
додня, за працю 9 категорії — 4,5. Вартість трудодня в колгоспах установлювали
наприкінці сільськогосподарського року, коли суму продуктів і грошей, що зали-
шилися для розподілу в колгоспі, ділили на кількість трудоднів усіх колгоспників
за рік. Але це відбувалося тільки після того, як колгосп продавав державі при-
значену кількість продукції (за ціною, значно нижчою від собівартості), сплачував
податки державі, розраховувався з МТС, формував резервний і насіннєвий фонди.
Скільки залишиться до розподілу, ніколи не було відомо заздалегідь. Для кол-
госпника не було жодного зв’язку між працею протягом року та оплатою трудо­
днів, тому продуктивність роботи в колгоспах була дуже низькою. Оплата праці
за допомогою трудоднів (фактично селяни працювали задарма) була методом екс-
плуатації колгоспників для фінансування індустріалізації чи повоєнної відбудови.
Тільки в другій половині 1950-х рр. відбувся перехід на грошову оплату праці
в колгоспах.

Свого апогею голод досяг узимку й навесні 1947 року, охопивши майже всі українські
території. Лише західні області зібрали достатній урожай. Саме завдяки можливості потрапити
до цих регіонів і купити чи виміняти зерно виживало багато людей з інших областей України.
Микита Хрущов, тоді перший секретар ЦК КП(б)У та голова республіканського уряду, звернувся
до Сталіна з проханням зменшити хлібозаготівельний план й отримав у відповідь телеграму,
де його названо «підозрілим елементом». Після звинувачень українців у саботажі союзному ке-
рівництву таки довелося визнати голод. Але, надаючи Україні фуражну, насіннєву та продовольчу
позики, а також прийнявши допомогу від ООН, у Москві рятували не так населення, як посівну
кампанію 1947 року. Хрущова на кілька місяців усунуто з посади першого секретаря ЦК КП(б)У.

57
 Партійну владу в республіці на той час обійняв Лазар Каганович, активний реалізатор­
в Україні політики сталінського терору (інколи вживають термін «кагановщина»). Щоби при-
ховати воєнні й повоєнні втрати, у Радянському Союзі відмовилися від чергового перепису
населення. Тому кількість жертв голоду 1946–1947 рр. можна обчислити лише приблизно —
це були сотні тисяч людей (за різними оцінками, від 300 тис. до 1 млн).
У наступні роки політика щодо українського села була суперечливою. З одного боку,
М. Хрущов, який повернувся на партійну посаду, шукав способи підвищити продуктивність
праці в сільському господарстві й покращити сільський побут, а з іншого — влада надалі
практикувала старі методи примусу й терору. 1948 року з’явилося відразу кілька рішень —
про запровадження травопільних сівозмін, будівництво ставків і водойм (реакція на загрозу
посухи), про виселення з УРСР селян, які не виробляють обов’язкового мінімуму трудоднів
(для впокорення), про укрупнення колгоспів (для раціональнішого використання ресурсів).
1951 року М. Хрущов, керуючись наміром подолати істотні відмінності між селом і містом,
виступив з ідеєю так званих агроміст. Це означало відмежування селян від присадибних ді-
лянок. Щоправда, Сталін розкритикував ідею Хрущова як таку, що може викликати зайве
невдоволення серед колгоспного селянства.

Текстові джерела
№ 1

За кількістю студентів історичний факультет [Львівського державного університе-

ту імені Івана Франка 1951 року] належав до середніх. Ідейно-психологічну атмосферу
в його студентському середовищі визначав не лише тоталітарний режим, вона залежала
й від самого складу студентів за соціальним походженням, національністю, мовою спіл-
кування, віком, статтю, життєвим досвідом окремих з них до вступу в університет,
а також від певного впливу на них викладачів. За цими показниками назагал невеликий
за кількістю студентів курс <…> був дуже різним. На ньому було 37 українців, декілька
з них були російськомовними, близько 10 росіян <…>, чотири євреї <…>, один татарин <…>.
Зрозуміло, що й за матеріальним забезпеченням, національною і соціальною свідоміс-
тю, культурними інтересами, етикетом поведінки, ставленням до навчання і власного
майбутнього в «передовому соціалістичному суспільстві» студенти були дуже різними.
У масі позитивно ставилися до навчання <…> селянські діти. <…>
Особливого групування студентів на «сільських» та «міських» не було, але «міські»
усе ж не особливо контактували із «сільськими». Майже замкнутою була одна групка
переважно русифікованих українців <…>.
Студенти курсу значно різнилися між собою за рівнем критичного ставлен-
ня до офіційної ідеології та участі в часто голосних ідейно-політичних заходах, іні-
ційованих партійними та комсомольськими організаціями. Старші за віком до таких
заходів ставилися стримано, спокійно, на межі з іронією, хоча для форми від участі
в них не відмовлялися. <…>
Звичайна студентська стипендія становила 220 крб, підвищена — десь 260. Отриму-
вали її близько 80 % студентів — ті, котрі на сесіях одержували відмінні та добрі оцін-
ки. Надголодь на стипендію можна було вижити. <…> У кімнаті гуртожитку мешкало
14 осіб, більшість із яких, повертаючись від батьків <…>, також привозили із собою наїдки,
якими ділилися із сусідами.
Макарчук С. Побачене, почуте, пережите.
Мемуарні мініатюри / ред. Р. Тарнавський. Київ, 2015. С. 70–74.

58
 № 2

<…> Центр Києва зруйнували не нацисти, а радянські війська. Та коли через два роки
Червона армія знову завітала в місто, Хрущова вразило, що від його улюбленої вулиці
залишилися тільки згарище й руїни. Він або не знав про причетність радянських військ
до руйнування, або вдавав, що не знає. <…>
Завали почали розчищати ще в листопаді [1943 року]. Для роботи на будівництві
в Києві влада мобілізувала кілька тисяч сільських жінок. <…> Та на морозі, під снігом
без техніки багато не набудуєш. Робітниці — переважно мобілізовані молоді селянки 16–
18 років — тікали з будівництва за першої ж нагоди, особливо коли навесні почалися польові
роботи. <…>
Тоді ж таки зародилася концепція Хрещатика як «народного будівництва», здій-
сненого силами добровольців-киян. <…> На початку 1945 року потік добровольців ви-
черпався, відтоді будівництво трималося винятково на рабській праці німецьких
військовополонених. <…>
Каганович, який 1947 року недовго був першим секретарем ЦК КП(б), на нараді
в міськкомі партії назвав затримки з відбудовою Хрещатика ідеологічною поразкою. <…>
Хай там як, будівництво на Хрещатику розпочалося допіру наприкінці 1949 року й за-
тягнулося майже на десять років. Його вели професійні будівельники, влада вже не склика­
ла киян на масові <…> роботи.
Єкельчик С. Повсякденний сталінізм.
Київ та кияни після Великої війни / авторизов. пер. з англ. Я. Стріхи.
Київ, 2018. С. 132, 133, 135, 138, 140.

№ 3

Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України в перші повоєнні роки,
став голод 1946–1947 років. Як і попередній, 1932–1933 років, післявоєнний голод ніколи
не був офіційно визнаний радянською владою. Зруйнування сільського господарства війною
та незадовільні кліматичні умови весни-літа й посуха 1946 року (на півдні України вона
повторилася 1947 року) сильно загострили продовольчу ситуацію. Однак до самого голоду
справа не дійшла б, якби центральні органи не встановили завищених норм держпоста-
чання хліба з України. У результаті державної хлібозаготівлі практично нічого не зали-
шалося для забезпечення продовольством колгоспників. <…>
Як і під час голоду 1921–1923-го та 1932–1933-го, смерть тисяч українських селян була
ціною за досягнення трансценде́ нтної * мети. На цей раз це була ідея зміцнення соціаліс-
тичного ладу. Згідно з угодами про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу з Румунією, Угор-
щиною, Болгарією, Албанією, Польщею та Югославією, Радянський Союз у 1946–1947 роках
відправляв у ці країни велику кількість продовольства <…>. Причому постачання зерна
здійснювалися за цінами, нижчими від світових, і переважно в кредит.
Голод в Україні охопив не лише село: серйозні труднощі з продовольством відчували-
ся в промислових містах сходу й півдня. Державні постачання змушені були виконувати
навіть підсобні господарства заводів. Державні пайки сильно зменшилися, з постачання
зняли «утриманців» і тих робітників, які через нестачу житла мешкали в селах.
Грицак Я. Нарис історії України.
Формування модерної української нації XIX–XX століття.
Київ, 2019. С. 492–493.

* Трансценде́нтний — який перебуває поза досвідом і не може бути обчисленим.

59
 Узагальнення до розділу
Урок 15
«Повоєнне врегулювання»
Закінчення Другої світової війни ознаменувалося формуванням «двополюсного світу».
Уже в 1946–1947 рр. розпочалася «холодна війна» між недавніми союзниками, що спершу
проявилася в різних підходах до повоєнного політичного врегулювання та економічної відбу-
дови й у взаємній ворожій риториці (щодо суспільних цінностей). Згодом військово-політичне
й економічне протистояння між комуністичним (на чолі з СРСР) і демократичним (на чолі
зі США) таборами зумовило появу двох військово-політичних союзів. 1949 року США та держа-
ви Західної Європи створили Організацію Північноатлантичного договору (НАТО), а 1955 року
Радянський Союз і контрольовані ним сім східноєвропейських держав «народної демократії»
утворили військовий блок — Організацію Варшавського договору. Радянсько-американська
«холодна війна» тривала до кінця 1980-х рр.
Радянська влада спрямувала повоєнні зусилля на відновлення контролю над суспільством,
приглушення прозахідних настроїв, джерелом яких стали мільйони військових, остарбайтерів,
переміщених осіб. Водночас на Заході формувалася сильна українська діаспора. Сталінський
режим відповів «ждановщиною», «лисенківщиною» і кампанією боротьби з «космополітизмом».
В Україні, крім ідеологічних атак на інтелігенцію та визиску * селянства (що призвів до голо-
ду 1946–1947 рр.), ішлося також про придушення національно-визвольного руху. Центром ан-
тикомуністичного руху став захід України. Українська повстанська армія була єдиною силою,
що змогла після війни тривалий час протистояти сталінському режиму. Тому радянізація захід-
ноукраїнських теренів супроводжувалася масштабними репресіями (зокрема, депортаціями, як-от
акція «Захід»), спрямованими проти учасників націоналістичного підпілля та їхніх родин і загалом
місцевого населення, яке підтримувало націоналістичний рух. У боротьбі з українським підпіл-
лям сталінський режим діяв у порозумінні з контрольованою з Москви польською владою (акція
«Вісла»). Проявом сталінського терору стала також заборона Української греко-католицької церкви.
З іншого боку, включення західноукраїнських земель до складу УРСР змінило баланс російсько-
українських відносин, позначилося на національному складі партійних та управлінських кадрів,
сформувавши передумови для зростання автономістських настроїв. Отже, перемога Радянського
Союзу в Другій світовій війні не лише сприяла його зміцненню, а й дала поштовх для розвитку
таких процесів, що в перспективі могли спричинити його занепад.
Війна змінила настрої людей, тож політичним режимам стало важче ними маніпулювати.
1945 року великі європейські міста лежали в руїнах, а кількість убитих, зниклих безвісти, ска-
лічених, покинутих напризволяще людей сягала десятків мільйонів. Для більшості війна була
насамперед досвідом виживання. Цей досвід, поєднаний із жахливим тридцятилітнім минулим
(1914–1945 рр.), завадив перетворенню «холодної війни» на третю світову. Та водночас це дало
змогу Радянському Союзу на тривалий час установити контроль над Центрально-Східною Європою.
Хоча формальне закінчення бойових дій не означало повернення довоєнного світового по-
рядку, деякі висновки були зроблені. Насамперед про те, що жодна країна не може вибудувати
свій захист коштом безпеки інших, що війні легше запобігти, ніж її приборкати, і що найдієвіший
спосіб угамування агресії — колективна безпека, взаємодопомога. 1945 року спільними зусилля-
ми створено Організацію Об’єднаних Націй (ООН), серед засновниць якої була й Українська РСР.
Друга світова війна поставила питання про дотримання прав людини й зумовила по-
яву міжнародного законодавства. Ухвалено Загальну декларацію прав людини й Конвен-
цію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 р.), міжнародні пакти
про права людини, зокрема Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права,
а також Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.).
* Ви́зиск — привласнення результатів праці власниками засобів виробництва.

60
 Текстові джерела
№ 1

Після Другої світової війни міжнародний рух за права людини став більш зрілим і на-
був потужнішого інтернаціонального впливу. Загальна декларація прав людини 1948 року
стала його головним досягненням. Не менш важливою була й Конвенція ООН про запобі-
гання злочину геноциду та покарання за нього, також ухвалена 1948-го, і не лише тому,
що вона притягнула до відповідальності винних за відомі випадки геноциду в першій по-
ловині століття. На відміну від давніших угод і декларацій, таких як Гаазька конвен-
ція 1899 і 1907 років та Женевська конвенція, датована ще 1864 роком, — документів,
що визначали суверенітет держав і мали на меті врегулювати їхні взаємини та ставлен-
ня до військових і цивільних у воєнний час, — вона закріпила поняття про те, що дер-
жави невільні поводитися зі своїми громадянами, як забажають. Конвенція постановила:
особи, які вчинили геноцид чи інші діяння, перелічені в статті ІІІ, мусять бути покарані
незалежно від того, хто вони — конституційно відповідальні правителі, державні служ-
бовці чи приватні особи.
<…> Певна річ, ефективність цих організацій і конвенцій не слід перебільшувати. Після
Другої світової війни мали місце десятки випадків порушення прав людини і навіть ге-
ноциди. <…> Та водночас міжнародний рух за права людини мав ключові наслідки, які по-
значилися на відносинах держави й суспільства в усьому світі. Він суттєво вияскравив
випадки безпрецедентного гноблення, підвищивши для держав та еліт ціну, яку вони мали
платити за репресії щодо суспільства; а ще запропонував комплекс загальних критеріїв
і єдиний підхід для суспільних організацій, які об’єдналися, щоби протистояти деспотизму.
Аджемоґлу Д., Робінсон Д. Вузький коридор.
Держави, суспільства і доля свободи / пер. з англ. Г. Шпак.
Київ, 2020. С. 440–441.

№ 2

У багатьох аспектах Європа наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років була менш
відкритою і мобільною та більш ізольованою, ніж 1913 року. <…>
Отже, період «повоєння» тривав довго <…>. Напередодні Першої світової війни Європа
була континентом оптимізму, а її державні діячі й експерти впевнено дивилися в майбутнє.
Через тридцять років, після Другої світової війни, у всіх перед очима невблаганно та бен-
тежно стояло жахливе минуле. Багато самовидців очікували такого самого продов­
ження: ще одну післявоєнну депресію, реванш політики екстремізму, третю світову війну.
Але сам масштаб колективної трагедії, яку накликали на себе європейці в першій по-
ловині століття, мав потужний ефект деполітизації: у похмурі післявоєнні роки європей-
ська громадськість і не збиралася вдаватися до радикальних рішень. Навпаки, як і після
Першої світової війни, вона відвернулася від політики. Що це означало для майбутнього,
тоді тільки ледь-ледь проглядалося — у тому, що фашистські чи комуністичні партії
не змогли обернути собі на користь труднощі щоденного виживання; у тому, що еко-
номіка витіснила політику як ціль і мову спільної дії; у тому, що участь у суспільному
житті своєї країни замінили дозвілля і споживання.
Джадт Т. Після війни. Історія Європи від 1945 року / пер. з англ. К. Зарембо.
Київ, 2020. С. 266–267.

61
 № 3

<…> Головні кандидати на звання провідного ініціатора змін у ХХ столітті очевид-

ні. Брати Райт у своїх наполегливих спробах літати не лише показали світу, що політ
таки можливий, — вони настільки швидко розвивали авіацію, що відкрили можливос-
ті безпечних польотів. Робота Альберта Ейнштейна з теорії відносності визначає його
не лише як одного з найбільш упізнаваних символів століття, але і як ключову фігуру
в тих науках, що зробили військову зброю такою небезпечною, а радіоактивні метали —
надзвичайно цінними. Він зіграв роль у переконанні президента Рузвельта дозволити Ман-
геттенський проєкт, що призвів до створення атомної бомби. Третій кандидат, якого
ми повинні розглянути, — Йосип Сталін. Він переслідував і тероризував мільйони своїх
громадян, створив величезну імперію під назвою Радянський Союз, <…> обладнав свою ім-
перію ядерними боєголовками й зіграв важливу роль як у поразці Гітлера, так і в по-
чатку «холодної війни». <…>
Основним ініціатором змін у ХХ столітті повинен бути Адольф Гітлер. Він був
відповідальним за початок Другої світової війни. Його агресивна ідея національного
супремаси́ зму * та її жорстокі наслідки значно зашкодили націоналізму як політичній силі,
незважаючи на те, що він переважав у Європі протягом багатьох століть. Гітлер за-
мислив і реалізував Голокост і безпосередньо призвів до масової загибелі людей на полях
битв, а також до колосального руйнування по всій Європі, Африці, Росії, на Близькому
й Далекому Сході. Його загроза створення атомної бомби змусила Ейнштейна спонука-
ти американський уряд до Мангеттенського проєкту. І як у кожній хмарі проглядається
промінь надії, так і розпочата ним війна проявилася у величезній кількості технологіч-
них і медичних досягнень, які мали позитивні наслідки в другій половині століття, —
від освоєння космосу до використання пеніциліну. <…> Сьогодні світ був би зовсім іншим
місцем, якби Гітлер ніколи не жив.
Мортімер І. Століття змін. Яке століття бачило найбільше змін
і чому це важливо для нас / пер. з англ. Я. Машико.
Харків, 2018. С. 331, 333.

Словник термінів Біографічні довідки

до розділу І до розділу І

* Супремаси́ зм — переконання, що певна расова, етнічна, релігійна група перевершує

інші й тому має право домінувати, контролювати, керувати.

62
 Розділ ІІ.
Світ у пошуках нових моделей розвитку

Тематика уроків
№ уроку Тема

Адміністративно-командна та соціальна ринкова економіка: порівняльний

18
аналіз

«Холодна війна» та локальні конфлікти 1950–1970-х років. Карибська

19
криза

Відлуння «холодної війни» у внутрішньополітичному житті країн Заходу

20 й «соціалістичного табору». Українська діаспора в умовах «холодної
війни»

Політична та економічна реконструкція Західної Європи. Самостійна

21
робота 1

22 Створення Європейської економічної спільноти

23 Демократичні рухи в Західній Європі в 1960–1970-х роках

24 Рух афроамериканців за соціальні та політичні права

25 Лібералізація комуністичного режиму в СРСР. Самостійна робота 2

26 Антикомуністичні виступи в Східній Європі

27 Посилення бюрократичного централізму в СРСР у 1970-х роках

28 Суспільне життя «на окраїнах світових полюсів»

29 Деколонізація і виникнення «третього світу». Близькосхідна проблема

Узагальнення до розділу «Світ у пошуках нових моделей розвитку».

30
Самостійна робота 3

31 Підсумковий тест до розділу «Світ у пошуках нових моделей розвитку»

32 Аналіз результатів тестування. Підбиття підсумків роботи над проєктами

63
 Хронологія ключових подій
Дата Подія

1950–1953 рр. Корейська війна

1953–1954 рр. Норильське, Воркутинське, Кенгірське антисталінські повстання

14–25 лютого
ХХ з’їзд КПРС, розвінчання «культу особи» Й. Сталіна
1956 р.

1956 р. Антикомуністичні повстання в Польщі й Угорщині

Утворення Європейської економічної спільноти (Спільного ринку)

1957 р. на підставі Римського договору між Бельгією, Італією, Люксембургом,
Нідерландами, Німеччиною і Францією

1957–1973 рр. В’єтнамська війна (від 1964 року — за участі США)

1960 р. «Рік Африки» (деколонізація Африканського континенту)

1960 р. Утворення британського гурту «Бітлз» («The Beatles»)

12 квітня 1961 р. Перший політ людини в космос (Юрій Гагарін, СРСР)

Жовтень 1962 р. Карибська криза

28 серпня 1963 р. «Марш на Вашингтон за роботою і свободою»

1966–1976 рр. «Культурна революція» в Китаї

5–10 червня Шестиденна війна (війна на Близькому Сході між Ізраїлем з одного
1967 р. боку і Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком та Алжиром з другого)

1968 р. Антикомуністичне повстання в Чехословаччині (Празька весна)

Перший політ людини на Місяць із висадкою на поверхню

16–24 липня 1969 р.
супутника (Ніл Армстронг, Майкл Коллінз та Едвін Олдрін, США)

15–17 серпня
Рокфестиваль у Вудстоку (США)
1969 р.

64
 Навчальні тексти. Текстові джерела
Адміністративно-командна
Урок 18 та соціальна ринкова економіка:
порівняльний аналіз
Адміністративно-командна економіка, сформована в СРСР у 1920–1930-х рр., ґрунту-
валася на державній власності на всі матеріальні ресурси й на директивному централі-
зованому плануванні; забороняла приватне підприємництво; вела до зрівняння доходів
більшості споживачів; швидко нагромаджувала ресурси та спрямовувала їх у певні важливі галузі,
але в історичній перспективі була нежиттєздатна.
Ринкова економіка спрямована на досягнення прибутку, ґрунтується на конкуренції, за-
охочує інновації. Продукт виробляють з метою продажу (він стає товаром), на ринках вза-
ємодіють вільні виробники та споживачі. Поняття «соціальна ринкова економіка» з’явилося
в другій половині 1940-х рр. Його сутність — у поєднанні вільної конкуренції із соціальною
компенсацією (підтримкою), як-от корегування результатів ринку, соціальний захист від за-
гальних життєвих ризиків, дотримання принципу рівних можливостей, соціальне партнерство.
Реалізація цієї концепції розпочалася в Західній Німеччині 1948 року. Під час її втілення еко-
номічні рішення мають перевірятися державними органами.

Екстенсивність (нарощування виробництва за будь-яку ціну вимагало додатко-

вих людських і матеріальних ресурсів, що вичерпувалися)

Постійне зростання цін на промислову продукцію (через збільшення витрат

адміністративно-командної економіки

на виробництво електроенергії, видобування сировини)

Причини нежиттєздатності

Відсутність стимулів до праці, поширення корупції та хабарництва (через над-

мірну централізацію в управлінні економікою)

Неефективне (колгоспне) сільське господарство, що потребувало величезних

субсидій і дотацій та виснажувало економіку

Відсутність ефективного показника для визначення успішності діяльності під-

приємств (основним показником була кількість продукції)

Невідповідність традиційних методів планування новим, дедалі складнішим тех-

нічним і технологічним завданням

Відсутність стимулів до праці та нововведень (працівники не отримували жод-

ної вигоди від поліпшення якості продукції або впровадження ефективних ме-
тодів виробництва)

65
 Текстові джерела
№ 1

На думку лібертаріа́ нців *, будь-яке державне втручання без одностайної згоди всіх
членів суспільства є неправомірним. Через це єдиними виправданими діями держави є за-
безпечення законності й правопорядку (особливо захист права власності), оборона країни
та підтримання інфраструктури. <…> Усе, що виходить за межі цих мінімальних функ-
цій, — регулювання мінімальної зарплати, механізм загального добробуту або тарифний
захист — уважається порушенням суверенітету індивідів <...>.
До позиції сучасних прихильників теорії суспільного договору, або лібертаріанців, слід
ставитися серйозно. Якщо люди повірять, що держава є вищою за своїх громадян, влада
зможе легко вимагати від меншості жертв заради «спільного блага».
Чанґ Ха-Юн. Економіка. Інструкція з використання / пер. з англ. А. Лапін.
Київ, 2016. С. 313–314.

№ 2

<...> Поширена думка, що політика й економіка — речі різні й між собою майже
не пов’язані <…>. Така думка помилкова, бо між економікою та політикою існує тісний
взаємозв’язок, <...> і, зокрема, соціалістичне суспільство не може бути водночас і демокра-
тичним (у тому сенсі, що воно не може гарантувати особистих свобод). <…>
Економічна організація, що безпосередньо забезпечує економічну свободу, а саме капіталізм
вільної конкуренції, сприяє розвитку політичної свободи, позаяк відокремлює економічну владу
від політичної і таким чином дозволяє першій компенсувати другу. <…> Проте існують лише
два способи координації економічної діяльності мільйонів. Перший — централізоване керів-
ництво, пов’язане з примусом; такими є методи армії та сучасної тоталітарної держави.
Другий — це добровільна співпраця індивідів; таким є метод, що ним користується ринок.
Фрідман М. Капіталізм і свобода / пер. з англ. Н. Рогачевська. Київ, 2017. С. 17, 19, 22.

№ 3

Уряди капіталістичних країн так само практикують планування, хоча й більш об-
межене, ніж централізоване планування за комунізму. Усі вони фінансують значну час-
тину капіталовкладень у дослідження й розробки, а також в інфраструктуру. Більшість
із них контролюють значну частку економіки, планують діяльність державних підпри-
ємств. Багато капіталістичних урядів планують майбутнє окремих промислових секторів
через секторальну промислову політику, а подеколи й майбутнє національної економіки
через індикативне планування [державне регулювання ринкової економіки]. Важливо й те,
що економіка сучасних капіталістичних країн формується значною мірою з великих корпо-
рацій зі складною ієрархічною структурою, що планують свою діяльність до найменших
деталей, навіть на транснаціональному рівні.
Чанґ Ха-Юн. 23 прихованих факти про капіталізм / пер. з англ. О. Купріянчук.
Київ, 2018. С. 222.

* Лібертаріа́ нці — прихильники ідеї якнайширшої індивідуальної, зокрема економічної

свободи, противники втручання держави в економічне життя; виступають за змен-
шення податків, дерегуляцію і приватизацію.

66
 «Холодна війна»
Урок 19 та локальні конфлікти 50–70-х РОКІВ.
Карибська криза
Розпочата в другій половині 1940-х рр. «холодна війна» спершу охопила тільки євро-
атлантичний простір. Вона характеризувалася розподілом сфер впливу в Європі між СРСР
та США, а згодом вийшла за межі євроатлантичної політики й набула світового характеру.
Особливе місце в радянсько-американському суперництві мали азійський та близькосхідний
компоненти. Вступ СРСР у війну з Японією пришвидшив завершення Другої світової війни,
але водночас відкрив для Кремля безпосередній доступ до керівництва комуністичними рухами
в Азії, насамперед у Китаї та Кореї. 1949 року китайські комуністи на чолі з Мао Цзедуном
увійшли до Пекіна, потіснивши прихильників Чан Кайші, давнього союзника американців.
Так до «залізної завіси» в Європі додалася «бамбукова завіса» на Далекому Сході. Натомість
на Близькому Сході головним джерелом напруження стали арабо-ізраїльські відносини.
З політичними ритмами «холодної війни» взаємодіяв, хоч і з невеликим відставанням, роз-
виток озброєнь. Майже до кінця 1950-х рр. США мали перевагу завдяки не лише ядерно-
му арсеналу, а й засобам повітряного доставлення боєзарядів. Винайдено міжконтинентальні
балістичні ракети, що посилили загрозу блискавичного ядерного удару на всій земній кулі.
Незалежні ядерні арсенали, крім США та СРСР, у той час сформували Велика Британія і Франція.
«Холодна війна» сягнула кульмінації на зламі 1950–1960-х рр., коли СРСР надолужив техноло-
гічне відставання в галузі озброєнь. Наочно це продемонстровано спочатку запуском першого
штучного супутника Землі (1957 р.). Згодом над Уралом радянські ракети збили американський
висотний літак-розвідник (1960 р.). Однак, поки розгорталися «перегони озброєнь», що поши-
рилися на космос, зникало розуміння того, у чому саме полягає справжня військова перевага.

*   *   *

Проявом «холодної війни» були локальні війни. Суперництво СРСР і США втягнуло в кон-
флікти азійські, латиноамериканські й африканські країни. Згодом деякі з них намагалися жити
коштом допомоги, яку отримували від певної наддержави залежно від ідеологічних орієнтирів.
Країни «третього світу» (тобто країни, котрі розвивалися й економічно відставали від індустрійних
західних держав і конкурентного радянського блоку) перетворилися на поле битви між Сходом
і Заходом. Саме там, на думку світових лідерів, мала вирішитися доля майбутнього — соціа-
лізм чи демократія. Найбільш небезпечними локальними конфліктами стали в’єтнамська війна
1957–1973 рр. за участі США (від 1964 року) та афганська авантюра СРСР 1979–1989 рр., де у во-
єнних діях безпосередньо брали участь збройні сили великих держав. Разом з тим після корей-
ської війни обидві наддержави уникали прямого зіткнення, проте намагалися розширити зони
впливу й здобути територіальні переваги в різних частинах світу, особливо на Близькому Сході
та в Африці. У радянсько-американській конфронтації місце збройних конфліктів на пев-
ний час займали дипломатичні кризи, їх використовували як засіб запобігання сутичкам.
Першим великим збройним конфліктом атомної ери стала корейська війна 1950–1953 рр. —
війна між Північною та Південною Кореєю за участі США (під прапором ООН), СРСР і КНР.
1945 року після капітуляції Японії та за угодою союзників на території Кореї встановлено вій-
ськову адміністрацію: на південь від 38-ї паралелі — американську, на північ — радянську. Після
невдалих спроб домовитися про формування національного уряду об’єднаної Кореї 1948 року
створені дві держави: Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) і Республіка Корея.

67
 Війна розпочалася зі збройного нападу КНДР на Корею. Загинуло близько 120 тис. солдатів
та офіцерів військ ООН (зокрема, 70 тис. південнокорейських військовиків) і 1,5 млн бій-
ців північнокорейської армії та китайських військових формувань. СРСР надавав військово-
повітряну підтримку армії КНДР. Війна завершилася на тих позиціях, з яких розпочиналася:
відповідно до умов перемир’я між корейськими державами встановлено 4-кілометрову демі-
літаризовану зону (приблизно за 38-ю паралеллю). Це розділення на дві корейські держави
(зі столицями у Пхеньяні та Сеулі) з антагоністичними політичними режимами існує дотепер.
Війна в’єтнамців проти французької колоніальної адміністрації за незалежність у 1945–
1954 рр., яку називають Першою індокитайською війною, закінчилася розділенням В’єтнаму
на дві держави: Демократичну Республіку В’єтнам (столиця Ханой) на півночі та Республі-
ку В’єтнам (столиця Сайгон) на півдні. Зазвичай ці держави називали Північним і Південним
В’єтнамом. Збройний конфлікт між в’єтнамськими державами називають Другою індокитай-
ською війною 1957–1973 рр. На боці Північного В’єтнаму виступали СРСР і КНР, а Південний
В’єтнам підтримували США. Ситуація ускладнилася тим, що на півдні розгорнувся прокому-
ністичний партизанський рух, так званий В’єтконг (в’єтнамські комуністи), котрий отримував
військову допомогу від ханойського уряду. 1964 року, після Нанкінського інциденту, коли
американський корабель-розвідник потрапив під атаку північнов’єтнамських торпедних кате-
рів, розпочалася повномасштабна участь США у війні. Радянський Союз брав участь у про-
тистоянні на боці Північного В’єтнаму, якому постачав військову техніку (насамперед літаки
й зенітно-ракетні комплекси), надсилав військових радників та інструкторів.
Білий дім використовував політику мінімальної відвертості, і врешті це зруйнувало до-
віру американців до влади. Виник і зростав антивоєнний рух. Формальним завершенням
в’єтнамської війни стала Паризька угода 1973 року, яку підписали держсекретар США Генрі
Альфред Кіссінджер, міністри закордонних справ Республіки В’єтнам, Демократичної Республі-
ки В’єтнам і представник Тимчасового революційного уряду Південного В’єтнаму (В’єтконгу).
Під час в’єтнамської війни американська армія втратила понад 46 тис. осіб, збройні сили Пів-
денного В’єтнаму — 196 тис., а В’єтконгу й Північного В’єтнаму — близько 900 тис. Виведен-
ня американських військ не принесло миру. Ще кілька років точилися бойові дії всередині
В’єтнаму, поки комуністичні війська не захопили Сайгон. 1976 року проголошено створення
єдиної Соціалістичної Республіки В’єтнам.
У середині 1950-х рр. інтереси великих держав зіткнулися на Близькому Сході, що при-
ваблював покладами дешевої нафти й вигідним стратегічним розташуванням. Загострення
зумовили політичні події: революція 1952 року в Єгипті, націоналізація урядом Гамаль Абдель
Насера Суецького каналу 1956 року і, як відповідь, британсько-франко-ізраїльська агресія
проти Єгипту. Прорадянський курс насерівського Єгипту, зміна політичного режиму в Іраку
(1958 р.) стурбували керівництво західних держав. До Лівану та Йорданії ввійшли британсько-
американські війська відповідно до оприлюдненої 1957 року доктрини Ейзенхауера. Ця доктри-
на виходила з політики «стримування комунізму» та керувалася ідеєю політичного вакууму
на Близькому Сході, що з’явився унаслідок ослаблення позицій Великої Британії та Франції.
США зобов’язувалися підтримувати в регіоні всі антикомуністичні сили й уряди. Арабський світ
розколовся на прихильників прорадянської та прозахідної орієнтації. Епіцентром протистоянь став
арабо-ізраїльський конфлікт. Тут у вузол суперечностей сплелися ворожість арабського світу
до створеної 1948 року на основі рішення ООН Держави Ізраїль, яку підтримали США, та із-
раїльська політика блокування державотворчих процесів у палестинських арабів, на боці яких
виступив СРСР. Війна, до якої арабські країни підштовхнули Ізраїль у червні 1967 року (увійшла
до історії як Шестиденна війна), закінчилася для Сирії, Йорданії та Єгипту поразкою і значни-
ми територіальними втратами — Синайського півострова, Голанських висот, Західного берега
Йордану. Невдалою для арабів стала й так звана війна Судного дня 1973 року. Після цих крива-
вих зіткнень стало зрозуміло, що розв’язання близькосхідних проблем воєнним шляхом — ілю-
зія, а співіснування арабів з ізраїльтянами залежить від мирних переговорів і політичних рішень.

68
 Передусім наддержави боролися за вплив на Єгипет. 1970 року президентом цієї країни став
Анвар Садат. До того часу він розчарувався в прорадянській орієнтації Насера. Уважаючи допо-
могу СРСР у протистоянні з Ізраїлем недостатньою, Садат почав політичне зближення зі США.
Відносини Єгипту з СРСР погіршувалися — спочатку країна відмовилася від радянської вій-
ськової допомоги, вислала радянських радників. А визначальним поштовхом для зближення
зі США й згоди на мирні переговори стала чергова поразка Єгипту у війні Судного дня проти
Ізраїлю, у яку Садат, керуючись бажанням реваншу за принизливу поразку 1967 року, вплу-
тався 1973 року. 1976 року Єгипет денонсував угоду про дружбу з СРСР, а 1978 року на са-
міті в Кемп-Девіді під головуванням президента США Джиммі Картера Анвар Садат і Менахем
Бегін, прем’єр-міністр Ізраїлю, домовилися про укладення миру, взаємне визнання і повернення
Синайського півострова до складу Єгипту. Відповідну мирну угоду підписано 1979 року. Садат
і Бегін отримали Нобелівську премію миру за «зруйнування психологічного бар’єра, що зава-
жав цілому поколінню мешканців Близького Сходу досягти порозуміння і взаємних людських
контактів».
За наявності ядерної зброї США та СРСР були змушені співуправляти кризами, щоб запо-
бігти їхньому переростанню в небезпечний військовий конфлікт. 1961 року, хоча й збудовано
Берлінський мур, що мав стати на заваді втечам німців до Західного Берліна, усе ж таки
вдалося уникнути збройної сутички. Найгострішою кризою часів «холодної війни» була Ка-
рибська криза 1962 року — останній випадок прямого протистояння СРСР і США. Криза
вибухнула після того, як СРСР почав розміщувати на Кубі ядерні ракети. У жовтні 1962 року
збройні сили США та СРСР приведено в бойову готовність, світ опинився на межі ядерної
війни. Тільки завдяки кількаденним прямим переговорам (так званій гарячій лінії) між Джо-
ном Кеннеді й Микитою Хрущовим конфлікт удалося залагодити без застосування сили: СРСР
погодився вивезти з Куби ракети, а США зобов’язалися зняти блокаду острова й вивезти ра-
кети з Туреччини. Карибська криза змусила ядерні держави замислитися про загрозу нових
озброєнь. 1963 року підписано договір про заборону випробування ядерної зброї в повітрі,
під водою та в космосі.

Текстові джерела
№ 1

Глобалізація «холодної війни» сталася протягом 1950-х років. У геополітичному аспек-

ті ця війна стала природним наслідком конфронтації, що зіткнула одну державу, яка до-
мінувала над суходільним масивом Євразії, з іншою, яка могла послати свої суходільні,
морські та повітряні сили в усі частини світу. У своєму політичному, економічному
та ідеологічному аспектах війна відбивала суперництво одного блоку, що мав претензії
на світовий патронаж над комуністичними революціями, з іншим блоком, що обстоював
демократію, капіталізм і свободу торгівлі. «Холодну війну» живив тодішній процес деко-
лонізації, який залишив по собі низку нестабільних постколоніальних держав, відкритих
для війн, що їх провадили ставленики обох сторін; подекуди, як-от у багатих на нафту
країнах Близького Сходу, неоціненні ресурси становили нездоланну спокусу. «Холодна війна»
сягнула кульмінації наприкінці 1950-х років, коли винайдено міжконтинентальні балістич-
ні ракети (МБР), що тримають під неперервним наглядом і загрозою миттєвого ядерного
нападу всю землю. Відтоді внутрішні російські й американські міста так само опинились
на лінії фронту, як і Тайвань або Берлін.
Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Таращук.
Київ, 2000. С. 1147.

69
 № 2

Маючи політичну систему, здатну набагато краще поглинути важкі воєнні втрати
(коефіцієнт смертності за час Другої світової війни у відсотковому співвідношенні до до-
воєнного населення тут був у 50 разів вищим, ніж у США), Радянський Союз також воло-
дів економічною системою, що ідеально пасувала до масового виробництва надсучасного
озброєння. Дійсно, на 1974 рік совєти мали найбільший арсенал стратегічних бомбарду-
вальників і балістичних ракет. <…>
Проблема Радянського Союзу була простою: Сполучені Штати пропонували набагато
привабливішу, ніж совєти, версію цивільного життя, і не лише завдяки перевазі в ре-
сурсному забезпеченні. <…> Планова економіка, щонайбільше, спроможна розробити й до-
ставити виготовлену зброю єдиному клієнтові — державі, але годі сподіватися, що вона
враховуватиме бажання мільйонів окремих споживачів, чиї смаки постійно змінюються.
Ферґюсон. Н. Цивілізація.
Як Захід став успішним / пер. з англ. В. Циба.
Київ, 2018. С. 312–313.

№ 3

Поділ Німеччини не був новиною для європейської історії; він був основою і Вест-
фальського, і Віденського врегулювань. Новизна полягала в тому, що теперішня Німеч-
чина однозначно позиціонувала себе в суперництві в новому міжнародному порядку
як державу Заходу. Це було тим більш важливо, що баланс сил значною мірою форму-
вався поза межами Європейського континенту. <…> Складався світ «холодної війни»,
який шукав балансу політики й озброєння двох наддержав — США на протилежно-
му боці Атлантики й Радянського Союзу на географічних околицях Європи. Америка
допомогла перезапустити європейську економіку завдяки грецько-турецькій програмі
допомоги 1947 року та плану Маршалла 1948 року. 1949 року Сполучені Штати впер-
ше у світовій історії вступили в союз мирного часу, підписавши північноатлантичний
договір.
Європейська рівновага, авторами якої історично виступали держави Європи, перетво-
рилася на один з аспектів стратегії зовнішніх сил. Північноатлантичний альянс створив
регулярну основу для консультацій між Сполученими Штатами і Європою та забезпечив
певний ступінь узгодженості в проведенні зовнішньої політики. Але <...> європейський ба-
ланс сил змістився від внутрішніх європейських механізмів до стримування Радянсько-
го Союзу по всьому світу, в основному завдяки ядерному потенціалу Сполучених Штатів.
Після шоку двох руйнівних воєн країни Західної Європи зіткнулися зі зміною геополітичних
перспектив, що кинула виклик історичній ідентичності.
Міжнародний порядок на першому етапі «холодної війни» був насправді біпо-
лярним, а діяльність західного альянсу направляла головно Америка <…>. Сполуче-
ні Штати розуміли під альянсом не стільки групу країн, які спільно діяли заради
підтримання рівноваги, вони сприймали Америку як виконавчого директора спільного
підприємства.
Кіссінджер Г. Світовий порядок.
Роздуми про характер націй в історичному контексті / пер. з англ. Н. Коваль.
Київ, 2020. С. 75.

70
 Відлуння «холодної війни»
у внутрішньополітичному житті
Урок 20 країн Заходу й «соціалістичного
табору». Українська діаспора в умовах
«холодної війни»
У США відлунням «холодної війни»
був маккартизм — політична кампанія
1950–1954 рр., що проводилася під знаком
фанатичного антикомунізму. Її започаткував
сенатор‑республіканець Джозеф Реймонд
Маккарті, який в одному з виступів за-
явив про десятки й навіть сотні комуніс-
тів і прихильників комуністичної ідеології
в зовнішньополітичному відомстві США.
Переконливих доказів не надав, але в ат-
мосфері «холодної війни» державу охо-
пив антикомуністичний психоз. Конгрес
ухвалив спеціальні закони про внутріш-
ню безпеку та обмеження імміграції.
Розпочалися масові перевірки праців-
ників на лояльність. «Полювання на ві-
дьом», тобто переслідування інодумців
та опонен­тів, торкнулося не лише багатьох
чиновників і політиків, насамперед діячів
Демократичної партії, а й інтелектуалів, Американський політик
письменників, акторів, режисерів (на- Джозеф Реймонд Маккарті
приклад, змусило емігрувати британсько-­ (1908–1957)
американського актора-коміка Чарлі
Чапліна). У «чорні списки» потрапили сотні організацій, профспілок, засобів масової інфор-
мації. Коли ж Маккарті ініціював слухання представників самої республіканської адміністрації
Д. Ейзенхауера, розпочав пошуки «підривної діяльності» в Сенаті, заговорив про комуніс-
тичне проникнення і шпигунство на користь СРСР у збройних силах, це викликало різку
реакцію з боку Білого дому та Конгресу США. Діяльність Маккарті засуджено й згорнуто.
В СРСР відлунням «холодної війни» стала кампанія боротьби з «космополітизмом»,
що вилилася в антисемітизм. Термін «антисемітизм» у сучасному вжитку позначає всі анти-
єврейські висловлювання, упередження, погляди й дії, незалежно від того, якими чинниками
(релігійними, расовими, соціальними чи іншими) вони мотивовані. Кульмінація сталінського
антисемітизму припала на початок 1953 року й тривала до смерті диктатора. Під впливом
«справи лікарів» (сфабрикованої кримінальної справи проти групи лікарів, переважно євреїв,
звинувачених у змові та вбивстві низки радянських лідерів), про яку повідомлено 13 січня,
суспільство охопила антисемітська лихоманка. Протягом наступних шести тижнів практично
щодня радянська преса піддавала сумніву лояльність і доброчесність громадян країни єв-
рейської національності. Справа радянського антисемітизму опинилася на шпальтах західної
преси.

71
 Смерть Сталіна врятувала життя багатьом євреям, але не могла здолати страх перед від-
новленням репресій. Мрією багатьох була еміграція до Ізраїлю. Кількість заяв на виїзд зрос-
тала, а під впливом близькосхідних подій серед єврейського населення СРСР міцніли
націоналістичні настрої. На підставі польсько-радянської угоди євреї з-поміж уродженців схід-
них воєводств міжвоєнної Польщі й нові члени їхніх родин отримали можливість залишити
СРСР. Репатріація євреїв України до Польщі здебільшого була першим кроком на їхньому
шляху до Ізраїлю та інших країн, оскільки від 1956 року польські громадяни єврейської на-
ціональності мали право на еміграцію. Спроби радянської влади протидіяти емігрантським
настроям успіху не мали. Кількість єврейського населення в УРСР упродовж 1959–1969 рр.
зменшилася на 7,5 %, а протягом 1970–1978 рр. — на 18,4 %. Тоді головні зусилля радянської
влади проти єврейства були спрямовані на обмеження релігійних свобод, руйнування тради-
ційних цвинтарів, закриття синагог під приводом «боротьби з релігійними забобонами»;
публічні лекції з викриттям сіонізму, юдаїзму й критикою ізраїльської політики; показові про-
цеси над групами євреїв, звинувачених у скоєнні «економічних злочинів»; заохочення асимі-
ляції через мовний примус (частка євреїв, які вважали рідною мовою їдиш, зменшувалася)
і провоковане обставинами радянської дійсності вимушене приховування частиною євреїв
своєї національності. Метою цих заходів було сформувати образ внутрішнього ворога, ство-
рити враження, що єврейське населення загрожує громадській безпеці і є надто численним.

Поступово єврейські проблеми в Радянському Союзі загалом та Українській РСР

зокрема виходили за межі традиційної моноетнічності. 29 вересня 1966 року
в Києві відбувся мітинг з нагоди 25-х роковин початку масових розстрілів у Ба-
биному Яру. Він зібрав кілька сотень учасників — євреїв і неєвреїв. На мітингу
виступив Іван Дзюба — український літературознавець і громадський діяч. При-
сутні у своїх виступах, крім закликів увічнити пам’ять загиблих, висловлювали
невдоволення тим, що на мітинг не прийшли офіційні представники, що нічого
не робиться для спорудження пам’ятника в Бабиному Яру, що в країні процвітає ан-
тисемітизм, відсутні єврейські школи, театри, преса. Інформуючи ЦК КПУ про жа-
лобний мітинг, один з партійних діячів зазначив, що захід «організований
єврейськими та українськими націоналістами з метою розпалювання націоналіс-
тичних тенденцій серед єврейського населення Києва».

В УРСР у повоєнні роки розгорталася боротьба з «буржуазним націоналізмом». По-

няття «український буржуазний націоналізм» з’явилося в радянській Україні на початку
1920-х рр. — спершу в директивних документах КП(б)У, а згодом в офіційній публіцисти-
ці та наукових дослідженнях. Під це гасло,
що виконувало суто ідеологічні функції та зде-
більшого просто використовувалося як по-
літичне тавро, підганяли всі ідеологічні течії
та політичні угруповання, які вважали конку-
рентами керівної партії в «національному пи-
танні». З кінця 1920-х рр. термін «буржуазний
націоналізм» перетворився на універсальне
знаряддя в боротьбі з будь-якими виявами
національної свідомості, культури, ідеологічни-
ми чи політичними напрямами, що не збігали-
ся з державною ідеологією в «національному Володимир Сосюра (1898–1965) — один
питанні» й могли загрожувати пануванню цієї з українських митців, звинувачених
ідеології або стати основою для сепаратизму. у «буржуазному націоналізмі»

72
 Після Другої світової війни боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» покла-
дали переважно на істориків. Перед ними ставили завдання нівелювати національні відмін-
ності та посилювати наступ на «українську буржуазну ідеологію». Історики мали пропагувати
виняткову роль російського народу в історичному житті України. Науковцям, які не дотри-
мувалися цього, загрожували публічне обвинувачення в націоналізмі й антирадянській діяль-
ності, заборона на цитування чи публікацію праць, звільнення з роботи й навіть ув’язнення.
Як звинувачення вказували «контрреволюційні погляди», «нездорові антирадянські настрої»,
пропаганду «буржуазно-націоналістичних ідей», недостатню сумлінність у боротьбі з «укра-
їнським буржуазним націоналізмом», підкреслення національної самобутності українського
народу. Дослідження, визнані політично шкідливими, вилучали з бібліотек і відправляли
до спеціальних фондів або знищували.

*   *   *

Друга світова війна зумовила нову (третю) хвилю української еміграції. Вона мала політич-
ний характер і була спрямована переважно до Північної Америки — США та Канади, де роз-
містилися найбільш організовані й активні українські громади. Відразу після війни повертатися
до СРСР у межах угод про репатріацію відмовилися понад 200 тис. українців, урешті-решт
вони отримали статус переміщених осіб. Усіх об’єднувало негативне ставлення до радянсько-
го режиму. У цьому скупченні політичних емігрантів були представники творчої інтелігенції,
остарбайтери, колишні в’язні концтаборів, бійці Другого польського корпусу під британським
командуванням (так званої армії Андерса), вояки інтернованої в Італії дивізії «Галичина», трохи
згодом до них приєдналися також вояки УПА, які з боями рухалися на Захід. Більшість перемі-
щених осіб становили вихідці з Галичини. Здебільшого це були молоді енергійні освічені люди.
Два-три роки емігранти були вимушені жити в численних таборах для переміщених осіб
(переважно в окупованій американськими військами Баварії), де розгорнули активну органі-
заційну, культурно-освітню та політичну діяльність. Не бракувало й суперечностей на соці-
альному й конфесійному (греко-католики й православні), а найбільше на політичному ґрунті.
Надто гострими були конфлікти між представниками різних політичних партій, особливо
між бандерівською та мельниківською фракціями ОУН. У 1947–1951 рр. відбувалося масо-
ве переселення емігрантів з таборів на постійні місця проживання. З території Німеччини
та Австрії переселенці їхали до США (80 тис.), Канади (30 тис.), Австралії (20 тис.), Великої
Британії (20 тис.), Бельгії (10 тис.), Франції (10 тис.), Бразилії (7 тис.), Аргентини (6 тис.) та ін-
ших країн. Багато з тих, хто спочатку рушив до Великої Британії, Франції, Бельгії та Латин-
ської Америки, згодом оселилися в Північній Америці.
На нових місцях українські переселенці розгортали активну діяльність — співпрацювали
зі старими інституціями й творили нові. У США нова хвиля мігрантів додала сили україн-
ській громаді й значно розширила ряди її активістів. Українці в США намагалися віднови-
ти втрачену на батьківщині інфраструктуру національного руху, у їхніх руках були десятки
найрізноманітніших інституцій. Подібно, хоча для того бракувало ресурсів, діяли емігранти
в Європі. 1945 року з Праги до Мюнхена перемістився Український вільний університет,
де навчалися українські студенти з різних країн Заходу. Тоді ж у Регенсбургу та Мюнхені
відновив діяльність Український технічно-господарський інститут. З 1947 року в Мюнхені
почало діяти відділення Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), а від 1961 року ви-
ходив український часопис мистецтва та суспільного життя «Сучасність». У Великій Британії
від 1945 року виходила українськомовна газета «Українська думка». 1948 року в Лондоні за-
сновано український суспільно-політичний, літературний і науковий часопис-місячник «Визволь-
ний шлях». Посередницьку роль між українцями та британцями відігравали Англо-українське
товариство (1953 р.) та британсько-українське Товариство імені Івана Мазепи (1967 р.).

73
 Ідея спорудити пам’ятник Тарасу Шевченку в столиці США виникла ще наприкінці
ХІХ ст. Однак утілення задуму розпочалося лише за пів століття. Ініціативу підтри-
мало чимало американських політиків. Один із сенаторів пояснював підтримку про-
єкту тим, що Шевченко був «співцем свободи». В СРСР, використовуючи дипломатичні
представництва, намагалися всіляко протидіяти спорудженню такого пам’ятника,
звинувачували ініціаторів у намаганні перетворити Шевченка на зброю «холодної
війни», а коли це не вдалося — спробували перехопити ініціативу: за два тижні
до вашингтонської події Микита Хрущов відкрив пам’ятник Шевченкові в Москві.
У Вашингтоні ж урочисте відкриття пам’ятника відбулося 27 червня 1964 року
за участі президента США Дуайта Ейзенхауера, який наголосив, що меморіал
дає поневоленим мешканцям Східної Європи «постійне натхнення разом боротися
проти комуністичної тиранії, допоки одного чудового дня над нею не буде до-
сягнута остаточна перемога». Автор проєкту пам’ятника — канадський скульптор
і живописець українського походження Лео Мол (Леонід Молодожанин). Головною
вимогою до проєкту було зображення поета в молоді роки.

Після війни зросла українська діаспора в Італії та утворилася громада в Іспанії. Здебільшо-
го вони виникали на релігійному підґрунті — на тлі репресій радянської влади проти Україн-
ської греко-католицької церкви. Центром українського духовного життя в Римі став комплекс
греко-католицьких освітніх осередків, зокрема Український католицький університет імені Папи
Климента. Завдяки допомозі Ватикану й Червоного Хреста 1946 року до Іспанії прибула перша
група українців студентського віку з табору переміщених осіб у Ріміні (Італія). Деякі з них отри-
мали стипендії від іспанського уряду. Заснувавши «Українську студентську громаду в Іспанії»,
вони організували в цій країні українське радіомовлення. Формами організованого життя
української діаспори в Іспанії тоді були діяльність Товариства українських студентів-католиків
­«Обнова», організація виставок української діаспорної книги й преси в Національній бібліотеці
Іспанії, заснування української секції при Мадридському центрі східних досліджень (1952 р.).
Відносини між радянською Україною й осередками української діаспори в період «холодної
війни» випромінювали ворожість. Повоєнні українські мігранти були переважно націоналістами
й жодних симпатій до радянської комуністичної влади не мали. Навпаки, діяльність україн-
ських громад на Заході спрямовано на збереження політичних і культурних надбань, а також
народних традицій нерадянської України. Цьому, зокрема, підпорядковано проєкт багатотомної
«Енциклопедії українознавства», реалізований осередком НТШ у Сарселі (Франція) під керівництвом
Володимира Кубійовича. Іншою метою був захист українських національних інтересів у світі.
Тому радянська пропаганда зображала представників української діаспори як «прислужників»
капіталізму, фашизму й католицизму. Фактично діаспора була ізольована від будь-яких контактів
із земляками. З іншого боку, нестача контактів з батьківщиною негативно позначалася на ста-
новищі самої діаспори — вона була позбавлена притоку свіжих сил, яких дуже потребувала.
Перші два повоєнні десятиліття виявили низку проблем в організації української діаспори.
У досить важкій ситуації опинилися українці у Східній Європі. Вони не були переселенцями,
а мешкали на своїх прадавніх землях — у Югославії, Румунії, Чехословаччині, Польщі. Ці гро-
мади зазнали після війни жорсткого тиску з боку контрольованих Москвою урядів «народної
демократії». Політика щодо українського населення в цих країнах прямо залежала від політич-
ного режиму в СРСР, де хвилі репресій чергувалися з періодами «відлиги». Лише 1956 року
українці в Польщі отримали змогу видавати газету «Наше слово». У Західній Європі затухання
до 1960-х рр. політичної, наукової та мистецької активності української діаспори обумовлене
переїздом багатьох активних членів до Північної Америки. Були й фізичні втрати, як-от організо-
вані радянськими репресивно-каральними органами два резонансні вбивства в Мюнхені провід-
ників українського націоналістичного руху — Лева Ребета (1957 р.) і Степана Бандери (1959 р.).

74
 Текстові джерела
№ 1

Рішення покинути батьківщину було одним з найдраматичніших у житті українців-

емігрантів. <…>
Очевидно, що, принаймні з матеріального боку, ті, хто емігрував, улаштувалися кра-
ще, ніж ті, хто цього не зробив. Емігранти також уникли багатьох трагічних подій,
що сталися на їхній колишній батьківщині в новітні часи. Їхнім безцінним надбанням
стало життя у вільному та відкритому суспільстві. Однак за це довелося заплатити
велику ціну: вони пізнали болісну ностальгію, психологічну несумісність, відчуженість, дис-
кримінацію. Для тих, хто на батьківщині займав помітне місце в суспільстві, це, як пра-
вило, означало зміни в соціальному статусі, пов’язані з неможливістю знайти роботу
за фахом. Та все ж здається, що ті, хто емігрував, у цілому виграли — як і в цілому
програло від еміграції українське суспільство. Досить лише поглянути на емігрантську
організаційну діяльність, щоби зрозуміти, що Україна втратила найактивніших своїх гро-
мадян. А внесок трударів-українців у суспільно-економічне життя тих країн, що надали
їм притулок, був, безперечно, позитивним — особливо в Канаді.
Субтельний О. Україна. Історія / пер. з англ. Ю. Шевчук;
вступ. ст. С. Кульчицького. Київ, 1991. С. 478.

№ 2

Як довго ще зможуть утікачі бути в Ді-Пі [від англ. Displaced Persons — «переміще-
ні особи»] таборах на руїнах Німеччини й Австрії? Таки завжди був страх (чи погроза),
що Москва захоче простягнути руку по ще більший шматок Європи. Відомості про сотні
тисяч тих, яких насильно «повернули», зокрема тих, які були в різних ГУЛАГах через ви-
думані оскарження, говорили за себе. <…>
Та щоб мати навіть якісь напівреалістичні надії на таку еміграцію, треба було під-
готуватись ще й під такими оглядами: вивчити чужі мови й здобути якесь практичне
ремесло або знання. <…>
Тато вже був майже в пенсійному віці (мав 64 роки), ніколи не працював руками
(тільки під час війни в Німеччині). Він був свідомий того, що вже не встигне осягнути
якогось диплома чи дозволу бути викладачем і навчати латини, бо, хоча він знав п'ять
мов, англійська мова не була серед них. Тому тато вирішив учитися виробляти шкури
чи займатися бджільництвом. Мамі було 52 роки. Вона вміла добре малювати, тому
їй легше було вивчити фотографічне ретушування чи рисування форм жіночих суконь. <…>
Щоб кудись емігрувати, треба було мати запрошення від якогось спонсора. <…>
Ми отримали запрошення тільки до Канади, від родини Олексюків. <…>
Позаяк ми погодилися на еміграцію в Канаду, треба було кілька місяців полаго-
джувати різні формальності в Мюнхені, куди ми мусили тепер [у квітні 1948 року]
переїхати. <…>
Ми причалили до Канади в місті Квебек (Quebec City) 28 вересня 1948 року. <…>
Природа нас вітала, та всі дорослі розуміли, що все ж таки це чужина!
Залеська-Онишкевич Л. Бомби, границі і два праві черевички:
Друга світова війна очима дитини-біженця.
Львів, 2018. С. 178, 180–182, 187.

75
 № 3

На початку п’ятдесятих років Сталін усе більше почав звертати увагу на роль єв-
реїв як носіїв «космополітичного світогляду» та «об’єктивних» симпатиків Заходу. <…>
У Радянському Союзі розпочалися брудні антисемітські кампанії, організовані сталінця-
ми проти єврейських письменників і літературних критиків, мали місце масові погроми
радянських євреїв. У країнах народної демократії боротьба проти «безрідних космопо-
літів» (кодова назва для євреїв) дозволила деяким місцевим комуністичним керівникам
провести чистку в керівних органах проти «московських» фракцій, які очолювали кому-
ністи єврейського походження (багато з них, рятуючись від фашизму, знайшли приту-
лок у Радянському Союзі в період між світовими війнами). Ліквідація таких же вірних
сталінців досягла свого апогею в Чехословаччині, де головним винуватцем на проце-
сі в жовтні 1952 року став Рудольф Сланський, котрий до вересня 1951 року був Гене-
ральним секретарем керівної комуністичної партії та в цій якості керував жорстоким
переслідуванням комуністів і некомуністів. Сланському та іншим визначним діячам —
в основному єврейського походження — було винесено смертний вирок — їх повішено в грудні
1952 року. <…>
На час смерті Сталіна, 5 березня 1953 року, у країнах радянського блоку була
ідентична партійна система, заснована на терорі, ідеологічному маніпулюванні
й командних методах господарювання. Запровадження чисток як механізму для зміни
керівництва й політичної мобілізації — характерне явище для всього блоку. За визна-
ченням Збігнєва Бжезінського, основна характеристика сталінської міждержавної систе-
ми включала спільність інституційної організації; визнання радянського верховенства,
уособленого роллю Сталіна як вождя світового комунізму; виключну роль ідеології як дже-
рела політичної легітимності керівної еліти; економічну експлуатацію радянським по-
велителем країн-сателітів. У своїй основній характеристиці таку форму влади можна
назвати тоталітарною, оскільки монолітна партійна держава поглинула або ліквідувала
всі форми інституційної автономії. Правда, це найменшою мірою стосувалось Німецької
Демократичної Республіки, перш за все тому, що там не можна було встановити повніс-
тю поліційну державу, доки не завершилось будівництво Берлінської стіни 1961 року <…>.
Тисменяну В. Поворот у політиці:
Східна Європа від Сталіна до Гавела / пер. з англ. А. Гриценко.
Київ, 2003. С. 58, 60.

№ 4

Ледве прихований антисемітизм у політиці Сталіна був спробою мобілізува-

ти найнижчі соціальні інстинкти, щоб заглушити народжувану некеровану культуру
і, зокрема, українську національну самосвідомість, надати останній примітивної
антиєврейської спрямованості. Тоталітарний режим культивував ворожість до гума­
нізму, інтелігентності та інтелігенції, розраховуючи на ненависть малоосвіче-
них кар’єристів, піднятих режимом із соціальних низів, до незрозумілих та ворожих
їм здобутків культури. Антисемітизм, підозри щодо «прихованого єврейства» усіляких
«розумників» якнайбільше пасували для цієї ідеології. Комуністичний тоталітаризм швид-
ко прямував до фашизму. Це особливо ясно видно на прикладах ідеологічних погромів
у природничих науках.
Попович М. Нарис історії культури України.
Київ, 1999. С. 645–646.

76
 Урок 21
Політична та економічна реконструкція
Західної Європи
Повоєнні успіхи Західної Європи найбільше проявилися в економіці. Економічне зростан-
ня, що почалося тут 1948 року, не мало аналогів у світовій історії (співмірним в Азії може
бути лише розвиток Японії від середини 1950-х рр. до 1973 року, так зване «японське еконо-
мічне диво»). Своїм стрімким відновленням Європа багато в чому завдячує плану Маршалла,
політичній та економічній взаємодії європейських держав зі США. Сприяла цьому й атмосфе-
ра ліберальної демократії, що апелювала до загальнолюдських принципів (а не до минулого),
була схильна до компромісів і м’яких поміркованих дій, сприяла свободі підприємництва.
План Маршалла, що мав подолати бідність і безробіття, забезпечив необхідні кошти для під-
тримки європейської торгівлі й промисловості, коли початкове повоєнне піднесення зупи-
нилося. Цей план не обмежився простим перерахунком коштів, а дав змогу європейським
економікам здійснити структурну перебудову, технічну й технологічну модернізацію. Надваж-
ливими тоді були інвестиції в Європу найбільших американських фірм («Dupont», «General
Motors», «ІBM»), які допомагали створити трансатлантичну конкуренцію. План Маршалла за-
клав основу для творення євроатлантичного простору, європейської економічної та політич-
ної інтеграції. Для координації та контролю програми створено спеціальні установи.
Побудова соціальної ринкової економіки з вивільненням коштів на соціальні проєкти немож-
лива поза наукою й технологіями. Їхньому розвитку сприяли величезні державні й міжнародні
фонди. Грандіозними наднаціональними проєктами були європейський центр ядерних дослі-
джень (1950-х рр.) і європейська організація з досліджень космосу (1960-х рр.). Постіндустрійна
економіка припинила покладатися на важку промисловість, зорієнтовану на кількість. Виробниц-
тво електроенергії замість традиційного вугілля переходило на нафту, природний газ, енергію
води й повітря, ядерне паливо. Відкриття в 1970-х рр. покладів нафти й газу в Північному морі
біля узбережжя Шотландії та Норвегії зменшило залежність Західної Є ­ вропи від закордонних
експортерів. Після 1950-х рр. європейські залізо й сталь поступилися електроніці, виробниц­
тву пластмас і складному машинобудуванню. Значно змінилася транспортна мережа. Літаки
й швидкісні поїзди робили людину менш залежною від простору. Від 1960-х рр. Західна Європа
не знала, що робити з надлишками харчів, утвореними через механізацію, використання штуч-
них добрив і запровадження інтенсивних методів господарювання в сільському господарстві.
Розширилася сфера послуг, розвинулася нова структура роздрібної торгівлі в супермаркетах.

*   *   *

Повоєнне економічне зростання Західної Європи набуло виняткових темпів. 1964 року
промислове виробництво у два з половиною рази перевищувало рівень 1938 року. Про-
тягом 1948–1963 рр. середній щорічний приріст валового внутрішнього продукту становив:
для ФРН — 7,6 %, Італії — 6,0 %, Франції — 4,6 %, Великої Британії — 2,5 %. Обсяг західно-
європейської торгівлі сягнув 40 % від світового. Центром західноєвропейського відновлення
була Федеративна Республіка Німеччина. Вона не в усьому випередила своїх конкурентів,
не досягла найвищого на континенті рівня життя, але завдяки розмірам і розташуванню успіх
західнонімецької економіки був прикладом для інших держав. Не менш важливим був пози-
тивний психологічний вплив, адже зростання німецької економіки почалося з украй низької
висхідної точки, після величезних руйнувань, завданих війною.

77
 Обсяг промислового виробництва щодо 1958 року
%
Країна
1938 рік 1948 рік 1959 рік 1967 рік
Західна
53 27 107 158
Німеччина

Франція 52 55 101 155

Італія 43 44 112 212

Велика
67 74 105 133
Британія

США 33 73 113 168

Японія 58 22 120 347

Джерело: Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Таращук. Київ, 2000. С. 1117.

Високі та стійкі темпи зростання економіки ФРН у 1950–1960-х рр. називають «німець-
ким економічним дивом». Для масштабного зростання було кілька причин: а) відновлення
виробництва на новій технічній основі; б) розвиток новітніх галузей (електроніки, нафто-
хімії); в) раціональне використання допомоги за планом Маршалла й коштів державно-
го бюджету (скорочення державного апарату, спрямування коштів на наукові дослідження,
технічне й технологічне переоснащення промисловості); г) низький рівень витрат бюджету
на військові цілі; д) місткість внутрішнього ринку та наявність дешевої робочої сили (пере-
важно переселенців). Однак головною умовою зростання була загальна політична й еконо-
мічна атмосфера, що дала змогу поєднати вільну конкуренцію з державним регулюванням
і втілити теорію соціального ринкового господарства. Розвиток економіки сприяв збіль-
шенню зарплат і цілковитій зайнятості (виникла навіть потреба, особливо на «брудних»
виробництвах, у так званих гастарбайтерах, тобто робочій силі з інших країн, переважно
з Туреччини та Югославії). Упродовж двадцяти років (1947–1967 рр.) у Західній Німеччині
не трапилося жодного великого страйку. Творцем «німецького економічного дива» був міністр
економіки Людвіг Ерхард (1963 року замінив Конрада Аденауера на посаді канцлера ФРН).
Середньорічні темпи економічного зростання ФРН у 1950–1966 рр. склали 9,2 %. Зростан-
ня було найбільшим у машинобудівній, автомобільній, електротехнічній, авіаційній, хімічній,
будівельній, текстильній, харчовій промисловостях. Щоб подолати технологічне відставан-
ня, заохочували перехід до вітчизняних наукомістких технологій, а використання іноземних
патентів і ліцензій зменшували. У результаті структурної перебудови промисловості більш
ніж удвічі скоротилася частка видобувних галузей. Основні капіталовкладення спрямовували
в галузі, що виробляли нові види сировини й матеріалів. Розвиток ринкової економіки набув
соціального спрямування. Закріплено участь робітників в управлінні виробництвом, створено
систему соціального страхування. Рівень інфляції в країні був одним з найнижчих у Європі.
У 1948–1965 рр. кількість власників автомобілів у ФРН зросла з 200 тис. до 9 млн, збудо-
вано 8 млн помешкань. Ефективно відбувалася конверсія військових заводів (переорієнтація
на виробництво цивільної продукції), упроваджувалися програми перенавчання робітників.
Від 1975 року держава активно надавала фінансову підтримку дрібним і середнім підпри-
ємствам. Зі зростанням заробітків формувався середній клас.

78
 *   *   *

Не в усій Західній Європі після війни запанувала ліберальна демократія. Греція, Іспанія
та Португалія подолали авторитарні режими лише в середині 1970-х рр. Політична ситуація в Гре-
ції в повоєнні десятиліття була вкрай нестабільною, утримувалася на межі громадянської війни.
Суспільний антагонізм наростав, з одного боку, через непоступливість лівої опозиції (комуністів,
соціалістів, лівих демократів), а з другого — через авторитарні методи управління країною, до яких
удавалися роялісти (прихильники королівської влади) та військові. Утім, це не завадило західно-
му курсу та економічному зростанню Греції: 1952 року країна стала членом НАТО, а 1962 року
приєдналась як асоційований член до Європейської економічної спільноти. 1967–1974 рр. відо-
мі в історії Греції як період правління «чорних полковників». Це була група вищих офіцерів, які
під гаслом порятунку країни від комуністів здійснили військовий переворот, усунувши від влади
лівоцентристський коаліційний уряд, запровадили надзвичайний стан, заборонили діяльність по-
літичних партій, ув’язнили тисячі опозиціонерів, змусили емігрувати короля та багатьох політиків.
Лідерами військової хунти (тобто керівної верхівки, котра захопила владу в результаті вій-
ськового перевороту) були Георгіос Пападопулос і Стиліанос Паттакос. Від початку влада «чор-
них полковників» не була надто популярною, а остаточно її підірвали криза навколо Кіпру
та інтервенція на острів турецьких військ. Авантюра щодо приєднання Кіпру до Греції, у якій
залучено грецький військовий контингент, призвела до поділу острова на грецьку й турець-
ку частини, еміграцій та етнічних чисток. Кіпрську столицю Нікосію також розділено, і досі
там зберігається поділ на кшталт Берлінського муру. Після падіння режиму «чорних полков-
ників» у Греції сформовано уряд «національного порятунку», відновлено діяльність політичних
партій і забезпечено демократичні свободи. Лідерів «чорних полковників» засуджено до смерт-
ної кари (згодом цей вирок замінено на довічне ув’язнення). Конституція 1975 року проголо-
сила Грецію парламентсько-президентською республікою.
На відміну від Греції Іспанія та Португалія перебували в авторитарній стабільності
до 1970-х рр. Іспанія під керівництвом Франсіско Франко залишалася аутсайдером серед
європейських країн — її визнано державою з фашистським устроєм. Щоправда, на заваді
цілковитій ізоляції став масовий туризм до країни. Зовнішньополітичну ізоляцію частково по-
долано й після укладення урядом Франко договору про співпрацю зі США (1953 р.) та вступу
Іспанії до ООН (1955 р.). Держава дозволила розмістити на своїй території американські бази,
але відмовилася від подальшої участі в європейських справах. 1975 року в Іспанії відновле-
но парламентську конституційну монархію, що відкрила шлях до європейської економічної
спільноти й економічного зростання 1980-х рр. Водночас були обставини, що ускладнювали
відновлення Іспанії: спадок громадянської війни, корупція, безробіття, баскійський тероризм,
каталонський сепаратизм, суперечки з Великою Британією через Гібралтар.
Повоєнна історія Португалії пов’язана з одним іменем. Антоніу де Олівейра Салазар, універ-
ситетський професор економіки, змінив фах науковця на політичну діяльність, і від нього чотири
десятиліття залежала доля держави. Як прем’єр-міністр (1932–1968 рр.) він установив та утри-
мував авторитарний режим фашистського типу, репресивними заходами відновив суспільний
порядок і стабілізував національну економіку, ліквідував комуністично-соціалістичні рухи. Сала-
зар розробляв і втілював теорію побудови «нової держави», оперту на засади корпоративізму.
Під час Другої світової війни утримав Португалію в статусі нейтральної держави, уникаючи будь-
яких угод з нацистами. До західного антирадянського блоку приєднався з початком «холодної
війни», долучив Португалію до НАТО (1949 р.) та ООН (1955 р.). Був рішучим прихильником збе-
реження колоніальних володінь. Створений Салазаром політичний режим протримався ще кілька
років після його смерті. Лише 1974 року в результаті перевороту, що закарбувався в історії
як Революція гвоздик (мешканці Лісабона зустрічали путчистів квітами), режим «нової держави»
повалено. Португалія взяла курс на європейську інтеграцію.

79
 Текстові джерела
№ 1

Західнонімецьке Wirtschaftswunder [«економічне диво»] правило за своєрідне осереддя

західноєвропейського відродження. Усупереч поширеним хибним поглядам, Західна Німеч-
чина не в усьому випередила всіх своїх конкурентів: італійське miracolo, диво, навряд
чи було менш разючим, і Німеччина не мала найвищого на континенті рівня життя.
Але завдяки самим розмірам розміщеної в центрі західнонімецької економіки її успіх був
визначальним для успіху економік інших держав. Психологічний вплив «німецького дива»
посилювало те, що воно почалося з украй низької висхідної точки. Творець «німецького
дива» доктор Ерхард відкинув таке державне планування, якого дотримувались у Фран-
ції та Італії, проте націоналізував деякі головні сектори економіки. А решта залежала
від ефективної організації, щедрих інвестицій, розумного навчання і тяжкої праці. Цифри
промовляють самі за себе: впродовж 1948–1962 рр. зовнішня торгівля Західної Німеччини
зростала щороку <...> на 16 %; кількість власників автомобілів у Західній Німеччині зросла
з 200 тис. 1948 року до 9 млн 1965 року; за той самий час збудовано 8 млн нових жит-
лових одиниць — досить, щоб оселити невеликий народ. Безробіття страшенно впало,
породивши хвилю гастарбайтерів, надто з Туреччини та Югославії. Іноземні інвестиції
в економіку Західної Німеччини сягнули такого рівня, що 1961 року уряд активно заходився
обмежувати їх. <…>
Для порівняння скажемо, що валовий національний продукт Західної Німеччини
на 115 млрд доларів перевищував ВНП усіх східноєвропейських членів радянського блоку
вкупі.
Тріумфальне економічне відродження Західної Європи неминуче схиляло до роз-
думів: та якщо кожна національна економіка поодинці сягнула таких успіхів, то як
вони розквітнуть, працюючи в унісон, коли зникнуть усі розмаїті бар’єри між націо-
нальними державами? У цій думці й полягав зародок ідеї, яка стала новим джерелом
сили для слабкого руху за європейську єдність. Ця ідея припала до душі не тільки
тим, хто вбачав в економічному об’єднанні обмежену самодостатню мету, а й тим,
хто бачив у ньому інструмент прогресивного розвитку куди глибших політичних
процесів.
Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Таращук.
Київ, 2000. С. 1116–1117.

№ 2

Час від 1945 року, після закінчення Другої світової війни, до 1973-го, коли вдарив пер-
ший Нафтовий шок, часто називають Золотою добою капіталізму. Цей період справді
заслуговує свою назву, адже економіка зростала як ніколи. Від 1950-го до 1973-го дохід
на душу населення в Західній Європі збільшився з небаченою швидкістю — на 4,1 % щоро-
ку. У Сполучених Штатах зростання було трохи повільнішим, хоча й перевершило всі по-
передні рекорди, оскільки становило 2,5 % на рік. Західна Німеччина щороку додавала 5 %,
і за це її нарекли «дивом на Рейні». У Японії справи йшли ще краще: щороку дохід на душу
населення збільшувався на 8,1 %. Саме з Японії розпочалися «економічні дива» в Східній
Азії, які тривали протягом наступних п’ятдесяти років.

80
 Швидке економічне зростання — не єдине, чим могла похвалитися Золота доба. Без-
робіття — головне лихо робітничого класу — розвинені капіталістичні країни Західної
Європи, Японія та Сполучені Штати <…> подолали. <…> Протягом Золотої доби фактич-
но в жодній країні не сталося банківської кризи. <…>
Є думка, що після Другої світової війни залишилися незадіяними безліч нових технологій,
яким лише потрібно було знайти застосування, — це й зумовило розвиток у часи Золотої
доби. Чимало технологій, розроблених з воєнною метою, могло застосовуватися в ци-
вільному житті: комп’ютери, електроніка, радари, реактивні двигуни, синтетична гума,
мікрохвилі (створені на основі технології радара) та багато іншого. Коли війна скінчила-
ся, чимало коштів вкладалося в застосування цих технологій — спочатку для повоєнного
відновлення, а згодом для задоволення потреб споживачів, накопичених за тяжкі роки
війни, коли про них довелося забути. <…>
Однак найчастіше Золоту добу пов’язують з реформуванням економічної політики
та інститутів, унаслідок чого виникла змішана економіка <…>.
Після Великої депресії стало зрозуміло, що принцип невтручання мусить мати межу.
Ніхто не заперечував, що держава має взяти на себе активну роль під час кризи нерегу-
льованих ринків.
Чанґ Ха-Юн. Економіка.
Інструкція з використання / пер. з англ. А. Лапін.
Київ, 2016. С. 72–74.

№ 3

У Північній Європі зміни всередині країн та поза їхніми межами відбувалися

на повсякчас присутньому тлі з’ясування стосунків між великими державами й по-
ділу континентів на Схід і Захід. Але в європейському Середземномор’ї переважали
місцеві проблеми. До початку 1970-х Іспанія, Португалія та Греція перебували на пе-
риферії Європи не лише в географічному сенсі. Хоча ці три країни відповідно до поділу
«холодної війни» належали до Заходу (Португалія і Греція були членами НАТО), в усьому
іншому вони дуже відрізнялися. Їхні економіки, критично залежні від грошових переказів
надлишкової робочої сили, яка знайшла роботу за кордоном, і розширення туристичного
сектору, були подібні до економік країн, розташованих на південному периметрі Європи —
Югославії або Туреччини. А рівень життя в Південній Іспанії, як і на значній території
Португалії та Греції, відповідав рівню життя в Східній Європі та деяких країнах, що роз-
вивалися.
На чолі всіх трьох країн на початку 1970-х років стояли авторитарні лідери радше
латиноамериканського, аніж західноєвропейського зразка; політичні перетворення після-
воєнних десятиліть, здавалося, здебільшого пройшли повз них. У Португалії, де з 1931
по 1970 рік правив Антоніу Салазар, та в Іспанії, де генерал Франко 1936 року здійснив
військовий переворот і безроздільно врядував від 1933 року аж до своєї смерті 1975-го,
застигли ієрархії та владні підпорядкування з іншої доби. У Греції група військових змов-
ників 1967 року скинула короля та парламент; відтоді країною керувала військова хунта.
Примара їхнього буремного минулого зловісно нависла над перспективним майбутнім цих
трьох країн.
Джадт Т. Після війни.
Історія Європи від 1945 року / пер. з англ. К. Зарембо.
Київ, 2020. С. 549.

81
 Створення Європейської
Урок 22
економічної спільноти
Економічний прогрес Західної Європи 1950-х рр. ставив питання про об’єднання зусиль.
На початку ключову роль відігравали французи. На відміну від німців та італійців, вони до-
моглися місця серед переможців, але були незадоволені другорядним становищем. За таких
обставин частина голлíстів * (найменш націоналістично орієнтована, ліберально-демократична)
побачила для себе історичну можливість. Лідерами французької групи, що розробляла пла-
ни європейського об’єднання, були Жан Моне, Робер Шуман і Рене Плевен. Діяти доводи-
лося в неприхильному політичному просторі, де домінували Вашингтон і Лондон. Першим
практичним кроком стало створення 1951 року Європейського об’єднання вугілля і сталі.
1957 року шість держав (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН і Франція) під-
писали Римський договір, що гарантував вільне переміщення капіталу та робочої сили
між державами-учасницями, проголошував ліквідацію митних бар’єрів, проведення спіль-
ної аграрної політики. На підставі цього договору почала діяти Європейська економічна
спільнота (ЄЕС), що отримала неофіційну назву «Спільний ринок». Головною метою ор-
ганізації визначено поетапне вирішення таких завдань: створення єдиного митного союзу,
просування до спільного економічного союзу, проведення скоординованої аграрної політи-
ки та створення в майбутньому політичної спільноти. Згодом, коли ефективність ЄЕС ста-
ла очевидною, до спільноти приєдналися Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція
(1981 р.), Іспанія і Португалія (1986 р.). У 1990-х рр. ЄЕС стала основою для створення
Європейського Союзу (ЄС).

Текстові джерела
№ 1

Західна Європа з усією очевидністю була однією зі ставок у боротьбі двох блоків.
Саме в цих рамках розглядається, наприклад, питання договорів та об’єднання Німеччини.
Але, звичайно, є ще й деякі специфічні проблеми. З них основними слід уважати питання
європейської інтеграції та старих колоній. <…>
Міністри закордонних справ шести держав збиралися не раз і після Мессінської кон-
ференції, тож переговори просувались успішно. На 8-му засіданні, 18 лютого 1957 року,
досягнуто первісної згоди з найделікатнішого питання, порушеного Францією: включення
до «Спільного ринку» заморських територій. Керівники урядів подолали останні труднощі,
що залишилися. Угоди про заснування «Спільного ринку» та «Євроатому» були підписані
в Римі 25 березня. <…>
Упровадження «Спільного ринку» передбачалося як поступове: три етапи по чотири
роки, з яких перший міг бути продовжений ще на два роки. Наднаціональний характер
діяльності також мав вироблятися поступово, постанови ухвалювалися спочатку одно-
стайно, згодом — кваліфікованою більшістю голосів. На кожному етапі країни-члени
зменшують митні тарифи на 10 % для інших членів. Спільне зовнішнє мито визнача-
ється на основі середньоарифметичного чинних національних тарифів. Водночас посту-
пово відкриваються кордони для внутрішнього переміщення капіталів та робочої сили.

* Голлі́сти — прихильники політичного курсу генерала Шарля де Голля.

82
Але відзначалася — і це було поважною загрозою для угоди — відсутність спільної гро-
шової політики. Заморські території, об’єднані єдиною грошовою одиницею з котроюсь
із держав-членів, будуть прийматися на п’ятирічний випробувальний строк. Такі тери-
торії, що належать до Франції, отримують допомогу протягом п’яти років від Франції
(200 мільйонів доларів США) і від інших партнерів (310 мільйонів доларів США) для міс-
цевих інвестицій економічного характеру. Передбачалося запросити в члени «Спільного
ринку» Туніс і Марокко. За цією угодою, ратифікованою всіма партнерами на конфедера-
тивній основі, створювався митний союз із відносно слабким наднаціональним характе-
ром; у ньому дехто вбачав зародки союзу політичного.
Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / пер. з франц.
Є. Марічев, Л. Погорєлова. В. Чайковський.
Київ, 1999. С. 525–527.

№ 2

У потоці слів, присвячених європейській політиці, можна вирізнити три головні дис-
курси. Ми можемо позначити їх як «Європа держав», «Європа громадян» і «Європа інсти-
туцій». <...>
Ті, хто говорить про «Європу держав», уважають, що європейська політика найбільше
виграла від співробітництва між національними урядами. Держави зберігають свій суверені-
тет, але в питаннях обопільного інтересу можуть подеколи ухвалювати спільні рішення. <...>
Слова та поняття, що вживаються в дискурсі «Європи громадян», є геть іншими.
Тут ідея полягає у відокремленні певних повноважень національних органів виконавчої, за-
конодавчої та судової влади для передачі їх європейському урядові, парламенту й суду —
тим самим торуючи шлях до федерації. <...>
«Європа громадян» стала мислимою лише після Французької революції. <…> Після Пер-
шої світової війни австрійський граф Куденгофе-Калерґі заволодів умами зі своєю «пан-
Європою» — організацією, яка мала об’єднувати «людей, а не держави». <...> Але свого
розвитку цей підхід набув лише під час Другої світової війни. «Європейський рух» народив-
ся з антинацистського опору. <…>
Ідея «Європи інституцій» виникла після 1945 року. <…> Уперше цей план було засто-
совано 1950 року у вугільній та сталеливарній промисловості.
Луук ван Мідделаар. Перехід до Європи.
Як континент став союзом / пер. з англ. О. Панич.
Київ, 2018. С. 28–32.

№ 3

Надзвичайність теперішньої події полягає в тому, що протягом п’ятдесяти років

різні, раніше непримиренні нації живуть у мирі й добровільно єднаються. Європейський
досвід унікальний уже своєю метою: закласти фундамент для дедалі міцнішого союзу
між колись ворожими націями. Особливий він також і своїми інституціями, які не ма-
ють аналогів в інших міжнародних організаціях. Урешті-решт, він винятковий завдяки
досягнутим результатам: ніколи ще в історії людства різні країни не співпрацювали
так тісно й не провадили такої кількості спільних політик; і нікому досі ще не вдавалось
так швидко узгодити способи життя й економічні ситуації в країнах, які так сильно від-
різнялися на старті.
Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського Союзу / пер. з англ.
Київ, 2005. С. 5.

83
 Урок 23
Демократичні рухи в Західній Європі
в 1960–1970-х РОКАХ
На зміну «втраченому поколінню» в 1950-х рр. прийшло «розбите покоління» (англ. beat
generation). Термін «бітник» (у значенні «пошарпаний життям, утомлений») увів до вжит-
ку Джек Керуак, випускник Колумбійського університету, буддист, філософ і мандрівний
письменник. До того ж слово «beat» позначає ритм у джазових композиціях, а джаз для біт-
ників мав особливе значення, був основним культурним супроводом течії. Бітницький рух ви-
ник у Каліфорнії. Його очолювали випускники університетів, а прихильниками ставали молоді
представники середнього класу, яким набридла буденність. Бітники пропагували відчуження
від соціальних проблем, відмову від усіляких статків і споживацтва та бродяжили країною.
Фактично цей протест спрямовано проти суспільної думки й моралі американського стилю
життя.
Іноді як форму бунту бітники вибирали захоплення дзен-буддизмом з його «глибоким
зосередженням», медитацією та спогляданням. Звідси походить протиставлення суспільству
шляхом заглиблення в себе. У літературі бітники не приймали традиційної естетики. Митці
цього покоління тяжіли до безсюжетності, вільного вірша й імпресіонізму; мова поезії — ме-
тафорична, з відвертою лексикою та натуралізмом описів. Джек Керуак свій найвідоміший ро-
ман «На дорозі» написав за три тижні блукань. Твір цілком відповідав бітницькій ідеології повної
свободи. Автор уявляв книжку як рулон: читач, розгортаючи його, мав відчувати рух, у якому
написано твір. Окрім того, зміст роману — це низка неопрацьованих вражень, які Керуак
вирішив зберегти без змін.
Бітницьку романтику запозичила інша неформальна течія — гіпі (англ. hippy, hippie —
«модний, стильний»). Цей міжнародний молодіжний рух виник у середині 1960-х рр. у Сан-
Франциско в контексті лібералізації та демократизації звичного споживацького суспільства.
Рух мав пацифістське спрямування. Його учасники — молодь із середнього класу — на-
зивали себе «поколінням квітів», «дітьми квітів». Поширювалися заклики до єднання з при-
родою, проти насильства, виникали «сільські» комуни. За основу правила автентична
культура корінних американців. Основними складовими ідеології субкультури гіпі були зне-
вага до інтелектуальних пошуків; дотримання певних життєвих цінностей (свободи, радос-
ті життя, любові до людей без огляду на расову чи релігійну приналежність); відкидання
загальноприйнятих норм поведінки й усталеної споживацької культури, показна бідність;
захоплення східним містицизмом, життя за принципом існування «тут і зараз». Прагнення
до відокремлення від суспільства в гіпі пов’язане з пошуком альтернативи, спробою знайти
якісно інше життя. Позицію учасників руху відображало гасло «Займайся своєю справою»,
тобто розвивай себе, залишивши осторонь зовнішній світ. Їхні послідовники були й у Радян-
ському Союзі, де зазнавали переслідувань. В УРСР найбільша група гіпі виникла у Львові.
У другій половині 1960-х рр. молодіжні рухи в Західній Європі та США поширилися на по-
літичне життя. В Америці епіцентром молодіжної контркультури став Нью-Йорк. Там створе-
но Міжнародну молодіжну партію (англ. Youth International Party; Yippie), найгучнішою акцією
якої стало проведення «Фестивалю життя» в Чикаго в серпні 1968 року. Фестиваль увійшов
до історії США під назвою «Поліцейський бунт» і закінчився судом над організаторами.
Найбільший студентський виступ охопив Францію. Він сформувався на ґрунті кризи П’ятої
республіки. Тоді незадоволеними були всі: бізнес — жорсткою регламентацією економічно-
го життя, профспілки — надмірною державною опікою над трудовими відносинами, насе-
лення — соціальною політикою. Популярність Шарля де Голля катастрофічно зменшувалася.

84
Головну роль у падінні П’ятої республіки відіграли студентські заворушення, що охопили
країну в травні 1968 року. Підбурювані маоїстськими (котрі сповідували ідеї китайського
диктатора Мао Цзедуна) та іншими комуністичними організаціями, студенти вимагали
реформи системи вищої освіти. Влада вдалася до силових дій для відновлення порядку —
відбулися арешти й побиття студентів, що викликало протест у суспільстві. У країні розпо-
чався загальний страйк солідарності. Уряд був змушений погодитися на вимоги профспілок
щодо реформи вищої школи, підвищення прожиткового мінімуму, збільшення заробітної
плати й поліпшення соціального забезпечення. Для стабілізації політичної ситуації де Голль
розпустив парламент і призначив нові вибори.

*   *   *

Бурхливий технічний та економічний повоєнний розвиток значно вплинув на повсяк-

денне життя людини. Відбувалася так звана ювеналізація (омолодження) потреб, цінностей
і поведінки: з одного боку, дорослішання відсувалося в часі, а з іншого — молодіжне світо-
сприйняття почали розуміти як самодостатнє, таке, що має власні цілі та зміст і може конку-
рувати з будь-яким етапом життя. Ювеналізація стимулювала відкритість до природи й людей
довкола, давала відчуття свободи. Це був сприятливий ґрунт для появи різноманітних моло-
діжних субкультур, котрі кидали виклик традиційній культурі, насамперед усталеному повсяк-
денню.
Контркультура сформувалася в молодіжному русі США та Західної Європи 1960-х рр.
З погляду деяких представників мóлоді, загальноприйнята культура, хоча й ґрунтувалася
на раціоналізмі, була не здатна захистити людство від ядерної небезпеки, підживлюваної
численними локальними конфліктами й міжнародно-політичними кризами. Загроза ядер-
ної війни була головним суспільним занепокоєнням того часу. Контркультура наголошувала
на значенні людських спільнот, а не технічних та індустрійних цінностей. Цей рух став со-
ціальним явищем і виражав прагнення та мрії певної частини населення, яка прагнула ски-
нути тягар зовнішнього тиску, постійної боротьби, залежності від технологій і загрози війни.
Найвиразніше молодіжний нонконформізм проявився в музиці, у роккультурі. Біля її дже-
рела був рок-н-рол, що виник у середині 1950-х рр. Рокмузика стала не лише музичним
напрямом чи способом самовираження і спілкування молоді. У підсумку роккультура пере-
творилася на світогляд, багато в чому визначивши розвиток усієї культури другої половини ХХ
та початку ХХI ст. Вона стала способом життя гіпі, панків, металістів та інших молодіжних
субкультур, для кожної з яких характерні особливі мода, символіка, стиль поведінки та спіл-
кування, образ мислення, мова та спосіб самовираження. Великою акцією гіпі став рокфес-
тиваль у Вудстоку поблизу Нью-Йорка в серпні 1969 року, на який з’їхалося майже пів
мільйона осіб.
Хоча розвиток роккультури був неможливим без електронних інформаційних систем,
вона протистояла масовому мистецтву, категорично відкидаючи його цінності. Досягненнями
роккультури були спроби звільнитися від ілюзій, нав’язаних масовою культурою, опір мані-
пулюванню людиною в суспільстві.

Неймовірно популярним музичним гуртом став «Бітлз» («The Beatles»), британ-

ський біт-рокгурт, створений 1960 року в Ліверпулі — місті, яке тоді захопила
мода на американську попмузику. Лідером колективу був Джон Леннон. Кількість
проданих платівок перевищила мільярд примірників, що є рекордом світової
музичної індустрії. П’ятнадцять альбомів «Бітлз» очолювали хітпаради Великої
Британії — це більше, ніж у будь-якого іншого виконавця.

85
 Текстові джерела
№ 1

Шістдесяті справді були десятиліттям, яке мало для сучасної Європи надзвичайне
значення, але не все, що тоді здавалося важливим, знайшло слід в історії. Тенденція са-
мозакоханого іконоборства — чи то в одязі, чи то в ідеях — вичерпалася дуже швидко;
натомість справді революційні зміни в політиці та державних справах, які розпочалися
наприкінці 1960-х, набрали повних обертів лише через кілька років. У політичній географії
1960-х можна заплутатися: найважливіші події не завжди відбувалися в найвідоміших місцях.
У середині 1960-х років суспільне значення післявоєнного демографічного вибуху
вже відчувалося всюди. Здавалося, що в Європі повно молодих людей — у Франції станом
на 1968 рік до категорії студентського віку, тобто від 16 до 24 років, належало 8 міль-
йонів осіб, або 16,1 % усього населення країни. Раніше таке вибухове збільшення кількості
населення створило б величезні складнощі для забезпечення країни продовольством; і на-
віть якби люди мали що їсти, шанси знайти роботу були б мізерні. Але в часи економіч-
ного зростання та процвітання головною проблемою, яка постала перед європейськими
державами, було не як прогодувати, одягнути, розселити та, зрештою, дати роботу де-
далі більшій кількості молодих людей, а як забезпечити їх освітою. <…>
Покоління шістдесятих бачило світ новим і молодим. <…> Розрив між великим, за-
можним, балуваним, самовпевненим і культурно незалежним поколінням та надзвичайно
нечисленним, тривожним, травмованим Депресією і понівеченим війною поколінням їхніх
батьків був більшим за звичайну відстань між різними віковими групами.
Джадт Т. Після війни. Історія Європи від 1945 року / пер. з англ. К. Зарембо.
Київ, 2020. С. 430, 431, 434, 435.

№ 2

А потім вони витанцьовували на вулицях, мов подуріли, а я плентався за ними

так само, як плентався решту життя за людьми, які мене цікавили, адже єдині люди
для мене — божевільні, ті, хто божеволіє від життя, божеволіє від жаги розмов, боже-
воліє заради спасіння, прагне всього й одразу, ті, хто ніколи не позіхає, не каже банальних
речей, і палає, палає, палає <...>.
Найкрутіша подорож мого життя ось-ось мала розпочатись: вантажівка з відкри-
тим кузовом, у ньому розляглося шестеро чи семеро хлопців, а водії — двоє білявих фер-
мерів з Міннесоти — підбирали кожну душу, яку зустрічали дорогою <…>.
Керуак Д. На дорозі / пер. з англ. Б. Павличко. Київ, 2010. С. 5, 15.

№ 3

Ми були бідні, але щасливі [ідеться про американську співачку Патті Сміт та аме-
риканського фотографа Роберта Меплторпа]. <…> У нас була наша творчість і ми самі.
<…> Він шукав себе — і свідомо, і підсвідомо [ідеться про Роберта]. Вступив у нову
фазу метаморфози. Скинув із себе шкіру студента разом з мундиром майбутнього офіцера-
резервіста, а заодно відкинув і стипендію, і шанси на кар’єру дизайнера, і батьківські надії.
<…> Але він служив мистецтву, а не країні або церкві.
Сміт П. Просто діти / пер. з англ. О. Гладкий. Харків, 2019. С. 63–65.

86
 Урок 24
Рух афроамериканців
за соціальні та політичні права
Проблема расової дискримінації та сегрегації в США була настільки давньою, що вибух
спротиву з боку темношкірих громадян був лише питанням часу. Дискримінаційні практики
стали частиною повсякдення, особливо на півдні. Попри скасування 1954 року роздільного
навчання для дітей різних рас, через опір расистів нічого не змінилося. Афроамериканці
не могли займати відповідальних посад в органах влади, поліції, національній гвардії, армії,
а в південних штатах їх узагалі позбавлено виборчих прав.
Піднесення руху афроамериканців за соціальні та політичні права розпочалося в 1950-х рр.
Перевагу мали мирні методи боротьби: темношкірі, особливо в південних штатах, бойкотува-
ли громадський транспорт, удавалися до організації «рейдів свободи», «сидячих демонстра-
цій». 1957 року створено організацію «Конференція християнського керівництва півдня», котра
на чолі з баптистським проповідником Мартіном Лютером Кінгом намагалася об’єднати всі сили
в боротьбі за громадянські права афроамериканців. У 1960-х рр. цей рух з південних штатів
поширився на північні й західні. Від ненасильницьких форм боротьби темношкіре населення
перейшло до стихійних повстань, що охопили великі міста в десятках штатів. Влада відповідала
силою. У 1963–1968 рр. під час розправ над демонстрантами, які домагалися дотримання прав
людини для темношкірого населення і протестували проти війни у В’єтнамі, убито 220 осіб.
Однією з найбільших публічних акцій руху за права темношкірого населення США був «Марш
на Вашингтон за роботою і свободою» 28 серпня 1963 року. Його кульмінацією став виступ
Мартіна Лютера Кінга. Його промову «У мене є мрія» вважають ключовою віхою новітньої амери-
канської історії. Марш зібрав понад 200 тис. осіб. Приводом для маніфестації стала ініціатива пре-
зидента Дж. Кеннеді щодо проєкту закону про громадянські права, котрий передбачав заборону
расової сегрегації в публічних місцях. Конгрес гальмував ухвалення законопроєкту, акції протесту
в багатьох штатах закінчувалися сутичками з поліцією. Тому лідери правозахисного руху, які діяли
під гаслом «Боротьба без насильства», вирішили зібрати прихильників у столиці.
Ідею маршу критикували з різних боків. Президент боявся ескалації насильства, ради-
кальні представники руху темношкірого населення засуджували марш за мультирасовий
і ненасильницький характер. Мартін Лютер Кінг виступав останнім. Звертаючись до фігури
Авраама Лінкольна, ініціатора скасування рабства, і посилаючись на конституцію США, Де-
кларацію незалежності й Святе Письмо, він докоряв американцям за збереження расової
дискримінації та сегрегації. У другій частині промови з’явилася тема «мрії»: «У мене є мрія:
щоб одного дня наша нація піднялася в повний зріст і втілила в життя справжній сенс свого
кредо — істину, яку вважаємо самоочевидною: усі люди створені рівними».
Марш на Вашингтон і промова Кінга стали поштовхом до ухвалення в США федеральних
законів для забезпечення прав темношкірого населення. 1964 року М. Л. Кінг став наймо-
лодшим в історії лауреатом Нобелівської премії миру — за ненасильницьку боротьбу проти
расової сегрегації. 1964 року ухвалено закон про громадянські права, що заборонив расову
та іншу дискримінації в органах влади та громадських місцях. 1965 року закон про виборчі
права заборонив расову дискримінацію на виборчих дільницях і встановив федеральний на-
гляд за виборами в штатах та округах, де традиційно були сильні расистські настрої. Обидва
закони підписав президент Ліндон Джонсон. Нові закони важко впроваджувалися на півдні
США. На місцях продовжували розганяти демонстрації темношкірих, як-от під час «кривавої
неділі» 7 березня 1965 року в Алабамі. Були вбиті й поранені. 1968 року застрелили Кінга —
у Мемфісі, під час маршу бідняків на Вашингтон.

87
 *   *   *

Соціальне й культурне життя Західної Європи та США в 1950–1970-х рр. визначала

атмосфера політичного лібералізму, різноманіття поглядів ставало нормою. Творення глобалі-
зованого світу, розпад колоніальної системи ставили питання про толерантність — терпимість
представників певної усталеної в суспільстві системи цінностей до меншин з іншими пере-
конаннями. Насамперед це стосується релігійних, мовних і сексуальних меншин, але також
може стосуватися свободи художньої творчості й наукової діяльності. Толерантність передбачає
як захист наявного ладу, так і дозвіл на існування іншого, адже базується на визнанні інак-
ших переконань, хоч і не засвоює їх. Вона є захистом меншин від тиску та репресій, однак
не повинна зводитися до байдужості, конформізму, обмеження власних інтересів. Толерантність
пов’язана з демократією і передбачає взаємність та активну позицію всіх зацікавлених сторін
на основі визнання багатоманітності людської культури й відмови від насильства.
У занепаді після війни опинилося релігійне життя. Натомість набув актуальності екуме-
нізм, тобто ідеологія та рух за співпрацю і взаєморозуміння між християнами різних конфесій.
1948 року створено Всесвітню раду церков — міжнародну екуменічну організацію із центром
у Женеві. Це відбулося на ґрунті кількох протестантських рухів задля «діалогу та співпраці»
в християнстві. Римо-католицька церква спочатку трималася осторонь, однак під тиском со-
ціальних процесів наприкінці 1950-х рр. удалася до глибоких реформ, пов’язаних з Папою
Іваном ХХIII (1958–1963), а згодом з Павлом VI (1963–1978) та Іваном Павлом ІІ (1978–2005).
Ватикан почав звертатися в посланнях до вірян усіх конфесій, робити кроки щодо зближення
з православною, англіканською та лютеранською церквами, намагатися відповідати на гострі
соціальні питання. І хоча ліберальне крило церкви залишалося в меншості, ІІ Ватиканський
собор 1962–1963 рр. став своєрідним кінцем Контрреформації. Він пом’якшив церковні нор-
ми (зокрема, щодо заборони шлюбів з некатоликами), схвалив екуменізм, посилив відпові-
дальність мирян, а в костелах латину заступили живі розмовні мови.
Зміни в західних суспільствах 1960–1970-х рр. щодо статевої поведінки й гендерних від-
носин називають «сексуальним визволенням», або ж «сексуальною революцією». Ці пере-
творення позначилися на громадській думці й моралі, охопили сфери медицини (зокрема,
гінекологію та акушерство), права (вимагали врегулювання статевих стосунків і сімейних
практик) і гуманітарних наук. Історики вбачають у них один з етапів загальної модерніза-
ції. Після цих змін сексуальність і гендер стали здебільшого особистою справою людини.
«Сексуальна революція» сприяла поширенню засобів контрацепції, запровадженню статево-
­
го виховання в навчальних закладах, розширенню розуміння прав людини, змінам у статусі
жінки, зокрема в спорті, освіті, кар’єрі.

Текстові джерела
№ 1

[Із промови Мартіна Лютера Кінга «У мене є мрія» 28 серпня 1963 року]

Революційні бурі й надалі потрясатимуть основи нашої держави, аж поки не настане

світлий день справедливості.
Але є ще дещо, що я повинен сказати своєму народові, який стоїть на благодатному
порозі біля входу до палацу справедливості. У процесі завоювання належного нам по пра-
ву місця ми не повинні давати підстав для звинувачень у непорядних учинках. Не прагнімо
погамувати нашу справу волі, п’ючи із чаші гіркоти й ненависті.

88
 Ми повинні завжди вести нашу боротьбу з благородних позицій гідності й дисципліни.
Ми не повинні дозволити, щоб наш творчий протест виродився у фізичне насильство.
<…> І, почавши рух, ми повинні заприсягтися, що будемо йти вперед. Ми не можемо по-
вернутися назад.
Промови, що змінили світ / упоряд. А. Хорошевський. Харків, 2009. С. 219–220.

№ 2

Федеральне законодавство відіграло вирішальну роль у процесі інституційної реформи

на півдні. Вершиною Закону 1957 року стало прийняття Закону про громадянські права
1964 року, яким скасовувалися всі сегрегаційні закони й практики штатів. Закон про право
голосу 1965 року оголосив поза законом <…> методи, що використовувалися для позбав-
лення темношкірих на півдні права голосу. Він також поширив значні права федеральних
органів з нагляду за виборами в штатах.
Результатом усіх цих подій стали значні зміни в економічних і законодавчих інсти-
тутах півдня. <…> Тепер був відкритий шлях до змін в економічних інститутах. <…>
Економічна дискримінація <…> почала знижуватися, освітні можливості <...> значно роз-
ширилися, а південний ринок робочої сили став конкурентнішим. З інклюзивними інститу-
тами почався прискорений економічний розвиток півдня. 1940 року південні штати мали
показник лише близько 50 % доходів на душу населення від загального показника Сполу-
чених Штатів. Ця ситуація почала змінюватися наприкінці 1940–1950-х. До 1990 року
ця різниця практично зникла.
Аджемоґлу Д., Робінсон Д. Чому нації занепадають. Походження влади,
багатства та бідності / пер. з англ. О. Дем’янчук. Київ, 2016. С. 363–364.

№ 3

Недолік стандартного наративу американської історії — не лише в тому,

що він не враховує згубних наслідків тих компромісів, що лягли в основу конституції.
Він також ігнорує надважливу роль, яку на кожному повороті відігравала мобільність
суспільства. Конституція та «Білль про права», як ми бачили, не були даром доброзичли-
вої еліти: то був результат боротьби між елітами й народом, і без цієї боротьби вони
були так само неефективні. <…> Найкраще все це ілюструє діяльність та успіхи руху
за громадянські права. Мабуть, найбільш відомими його плодами стали Акт про грома-
дянські права 1964 року й Акт про виборче право 1965-го. Мірою формування руху за гро-
мадянські права та збільшення кількості його прибічників у 1950-ті роки було зроблено
комплекс стратегій опору дискримінаційній політиці південних штатів, у яких до того
часу не діяв федеральний «Білль про права». Спершу федеральний уряд волів залишатися
нейтральним і втручатися лише тоді, коли його до цього змусило повсюдне погіршення
громадського порядку. Рух за громадянські права почав посилювати тиск на федеральну
владу, змушуючи її до дії. Однією з їхніх стратегій були «рейси свободи» — поїздки расово
мішаних груп в автобусах далекого сполучення, що порушувало сегрегаційні закони півдня. <…>
Найбільш провокативним став «Хрестовий похід» дітей 2 травня, коли заарештували
600 школярів, наймолодшому з них було вісім років. Президент Джон Кеннеді <…> наступного
місяця <…> запропонував проєкт майбутнього Акта про громадянські права 1964 року, який
поклав початок не лише відродженню політичної сили афроамериканського населення, а й бо-
ротьбі з економічною та соціальною дискримінацією, яка здебільшого побутувала на півдні.
Аджемоґлу Д., Робінсон Д. Вузький коридор. Держави, суспільства і доля свободи /
пер. з англ. Г. Шпак. Київ, 2020. С. 313–314.

89
 Лібералізація комуністичного
Урок 25
режиму в СРСР
Період історії Радянського Союзу від смерті Йосипа Сталіна (1953 р.) до приходу до влади
Леоніда Брежнєва (1964 р.) називають «відлигою» і пов’язують з Микитою Хрущовим. Епоха
радянської історії здобула назву від однойменної повісті письменника й публіциста Іллі Ерен-
бурга (1954 р.). В основі твору — кілька ідей, надто актуальних для життя в період пізнього
сталінізму: треба вміти розрізняти правду і брехню; до відлиги провадить складний шлях, за-
звичай через сніжну зиму; коли настає відлига, її відчувають усі, і ті, хто не вірив у неї, і ті,
хто на неї чекав. Політична атмосфера після смерті диктатора справді нагадувала потепління
серед зими. Від початку Хрущов показував, що не спиратиметься на терор як важіль держав-
ного управління. Але питання про наступника Сталіна не було очевидним. Кожен з оточення
диктатора був причетний до злочинів і водночас намагався вийти з-під сталінської тіні. Для цьо-
го не було іншого шляху, як здобути популярність у радянсько-партійному апараті й заручити-
ся підтримкою суспільства. Переможцем у боротьбі за владу став Микита Хрущов.
Утіленням сталінського режиму був ГУЛАГ — система виправно-трудових таборів і трудо-
вих поселень у 1934–1956 рр., якою відав Наркомат (згодом Міністерство) внутрішніх справ.
На ГУЛАГ покладено такі завдання: ізоляцію «ненадійних елементів», використання в’язнів
як дешевої робочої сили, відкриття нових табірних комплексів, ліквідацію певних катего-
рій в’язнів. На середину 1940-х рр. налічувалося кілька сотень табірних комплексів ГУЛАГу.
Після війни зросла частка політичних в’язнів, зокрема жінок, через масові репресії на те-
ренах щойно приєднаних до СРСР Бессарабії, країн Балтії, заходу України й заходу Білорусі.
Нові арештанти не тільки не проявляли лояльності до радянської влади, а й часто були її за-
пеклими опонентами, мали тверді політичні погляди й переконання та досвід активної участі
в політичних організаціях і націоналістичному підпіллі. На межі 1940–1950-х рр. чисельність
в’язнів ГУЛАГу досягла максимальної кількості — 2,5 млн, з них кожен п’ятий був українцем.
Процес ліквідації наслідків сталінізму, започаткований після смерті диктатора, називають
десталінізацією. Ці заходи хоча й не змінили антидемократичної природи комуністичного
режиму, проте зменшили найбрутальніші його прояви. Навесні 1953 року з’явилася надія
на пом’якшення умов у системі ГУЛАГу, але політичні в’язні під амністію не потрапили. По-
над 70 % політв’язнів були українцями, режим утримання яких був найжорсткішим. Більшість
політв’язнів утримували в таборах. Крім того, у системі ГУЛАГу існувала спеціальна міра пока-
рання — каторжні роботи. Вони вирізня-
лися особливою суворістю, нелюдськими
умовами праці та побуту. Після марних
сподівань на перегляд справ конспіра-
тивні центри українських політв’язнів,
котрі з кінця 1947 року з’явилися в кож-
ному радянському концтаборі, почали
підіймати політв’язнів на бунти. В історії
ГУЛАГу було три великі повстання під ан-
тисталінськими гаслами — Норильське
та Воркутинське 1953 року, Кенгірське
1954 року. Саме вони змусили владу до-
корінно змінити систему ГУЛАГу. Ключову
Кенгірський табір
роль у цих повстаннях відіграли українці,
(нині територія Казахстану)
зокрема колишні члени ОУН та бійці УПА.

90
 *   *   *

Політичним успіхом Хрущова стала організація ХХ з’їзду КПРС, що проголосив відмо-

ву від терору як методу державного управління. З’їзд працював 14–25 лютого 1956 року.
У звітній доповіді, з якою виступив Хрущов, підтверджено курс на розрядку міжнародної напру-
женості та обґрунтовано положення про можливість уникнути третьої світової війни. У внутрішній
політиці особливу увагу звернено на поліпшення становища в сільському господарстві, зростання
темпів виробництва товарів народного споживання, розгортання житлового будівництва. В остан-
ній день з’їзду, після виборів керівних органів партії, відбулося закрите засідання. На ньому Хру-
щов протягом чотирьох годин зачитував доповідь «Про культ особи та його наслідки». Багатьох
делегатів шокували наведені в доповіді факти масових репресій (дехто навіть непритомнів).
ХХ з’їзд дав поштовх до скасування найбільш репресивних норм чинного законодавства
й часткової амністії (зокрема, засуджених за співпрацю з окупаційним режимом у роки
війни, за членство в ОУН та УПА). Запрацював механізм реабілітації. Утім, стосовно деяких
категорій політичних в’язнів (зокрема, засуджених за «український буржуазний націоналізм»,
жертв політичних репресій до вбивства С. Кірова 1934 року) реабілітація не передбачалася.
Партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим не наважилося розпочати перегляд
справ і процесів 1920–1930-х рр. з огляду на те, що могли відкритися факти про їхню осо-
бисту участь в організації репресій. Тому правду про сталінізм дозували. Держава не визнала
себе винною в масових репресіях селян під час колективізації, у вибірковій депортації на-
селення західних областей УРСР, депортації кримських татар та інших етнічних груп. Заявля-
ючи 1959 року про відсутність в СРСР політичних вироків, Хрущов приховував, що політичні
справи почали перекваліфіковувати на кримінальні за статтями «шкідництво», «антирадянська
агітація та пропаганда». ГУЛАГ ліквідовано (1956 року реорганізовано в Головне управління
виправно-трудових колоній МВС СРСР), але мережа тюрем і таборів залишалася.
Доповідь Хрущова «Про культ особи та його наслідки» не лише поляризувала суспільство,
а й призвела до кризи влади. Частина людей, зокрема в багатьох первинних партійних організа-
ціях, сприйняла критику культу Сталіна як наклеп на радянське керівництво. ХХ з’їзд прискорив
вирішальну сутичку за владу, що мала подолати практику колективного управління. Дилема по-
лягала в тому, яка вертикаль влади буде головною: партійна чи радянська. Проти Хрущова згру-
пувалася опозиція з прихильників першості радянської вертикалі влади, які пропонували взагалі
скасувати посаду першого секретаря ЦК КПРС. На чолі цієї групи став Георгій Маленков, звільне-
ний 1955 року з посади голови Ради міністрів СРСР. Його підтримували В’ячеслав Молотов і Ла-
зар Каганович, котрі намагалися привернути на свій бік Миколу Булганіна, чинного голову Ради
міністрів. Хрущову відводили посаду щонайбільше міністра сільського господарства. Однак спроба
заколоту з усунення Хрущова від влади, здійснена в червні 1957 року на пленумі ЦК, провалилася.
На боці Хрущова була силова перевага — підтримка з боку армії та органів державної безпеки.
Ці події підбили риску під колективним керівництвом і зробили Хрущова одноосібним правителем.
Хитання після режиму Сталіна між стриманим реформізмом і комуністичним фундаменталіз-
мом, тобто переконанням у незмінності комуністичних постулатів, виразно проявилося в економіці.
Відставання від країн Заходу змушувало шукати способи прискорення. Хрущов ухвалив три прин-
ципові рішення: забезпечити фінансовими ресурсами активну соціальну політику, спрямувати біль-
ше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов’язану з нею космічну програму, удатися до імпорту
сучасного устаткування і технологій. 1957 року він ініціював масштабну реформу управління
промисловістю: галузеві міністерства ліквідовано, а замість них утворено територіальні ради на-
родного господарства — раднаргоспи. Однак у результаті кількарічних реорганізацій управління
промисловістю стало не менш централізованим, ніж за міністерської системи, і набагато більш
бюрократизованим. 1960 року в трьох найбільших республіках — Росії, Україні та Казахстані —
створено центральні раднаргоспи, а 1963 року — Вищу раду народного господарства СРСР.

91
 У промисловості найбільші зрушення відбулися в енергетичній та хімічній галузях,
машино- й авіабудуванні. Утім, за якістю радянська промислова продукція надалі суттєво по-
ступалася продукції розвинених країн світу. Розвиток сільського господарства за керівництва
Хрущова минув під знаком волюнтаристських рішень — освоєння цілинних земель, вирощу-
вання кукурудзи, укрупнення колгоспів. Ці заходи аж ніяк не поліпшили стан сільського гос-
подарства: монокультурна експлуатація цілинних земель призвела до ерозії ґрунтів і падіння
врожаїв, необґрунтоване розширення посівів кукурудзи (начебто за прикладом американських
фермерів, для відгодівлі худоби) дезорганізувало зерновий баланс, а спроба перетворюва-
ти села на «агроміста» тільки вичерпувала кошти колгоспів. Значно результативнішою була
соціальна політика Хрущова: підвищення зарплат, запровадження пенсій для селян, перехід
на п’ятиденний робочий тиждень, масове житлове будівництво.
Те, що потенціал ініційованих Хрущовим перетворень вичерпується, стало помітно на зла-
мі 1950–1960-х рр. Про це свідчили два провальні з’їзди КПРС — ХХІ (1959 р.) і ХХІІ (1961 р.).
Ці з’їзди мали на меті не лише довершити десталінізацію (забальзамоване тіло Сталіна ви-
несли з мавзолею і поховали поблизу Кремлівської стіни; демонтували споруджені на його
честь пам’ятники; ім’я диктатора усунули з усіх назв, зокрема місто Сталіно перейменува-
ли на Донецьк; змусили покаятися затятих сталіністів), а й окреслити перспективи розвитку
держави на осяжне майбутнє. Саме з такого погляду ці з’їзди були цілком непродуктивни-
ми, бо навряд чи можна було серйозно сприйняти проголошений Хрущовим початок етапу
розгорнутого будівництва комуністичного суспільства. Але, посилаючись на наукові розра-
хунки, він запевняв, що за двадцять років в СРСР в основному буде побудовано комунізм.
Найбільшим досягненням 1961 року виявилася не нова партійна програма, а політ у космос
12 квітня Юрія Гагаріна, який став першим космонавтом планети Земля. Значний внесок
у радянську космічну програму зробили українці. Сергій Корольов — головний конструк-
тор ракетно-космічних систем — походив із Житомирщини (він також зазнав сталінських
репресій).

*   *   *

Зовнішня політика М. Хрущова була не менш суперечливою, ніж внутрішня. У Москві

розуміли, що соціалістичний блок, щоб не розвалитися, повинен діяти за однаковими прави-
лами. 1955 року створено військово-політичний блок — Організацію Варшавського договору
(ОВД). На країни «народної демократії» тиснули, щоб вони наслідували Москву та розпо-
чали ліберальні реформи. Але це мало зворотний результат. Заохочуючи пом’якшення ре-
жимів, Кремль водночас поводився в країнах-сателітах як господар. Народні повстання
в державах «народної демократії» жорстоко придушені радянськими військами (1953 року
в НДР, 1956 року в Угорщині, 1968 року в Чехословаччині). Лише в Польщі комуністична
влада не наважилася використати збройну силу під час антирадянських виступів 1956 року.
Критику сталінізму схвально зустрів Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати
в Югославії соціалізм за власним зразком. На цьому ґрунті радянсько-югославські відносини
на певний час нормалізувалися. Але невдовзі чергові спроби Хрущова втягнути Югославію
до комуністичного табору відновили напруженість. Розвінчання «культу особи» виявилося
особливо болісним для Мао Цзедуна та Енвера Ходжі, керівників відповідно Китаю та Алба-
нії. Вони саме прагнули створити власні культи у своїх країнах. Суперництво комуністичного
Китаю проявилося також у боротьбі за впливи в так званому «третьому світі». Відносини
з СРСР погіршувалися, і врешті-решт ці країни опинилися поза радянським блоком.

92
 У період правління М. Хрущова одним із пріоритетів зовнішньої політики стали країни
Сходу. У Москві почали вважати союзниками всіх, хто виступав з «антиімперських» (фактич-
но антиамериканських та антикапіталістичних) позицій. У близькосхідному конфлікті СРСР
підтримав арабські країни проти Ізраїлю, на боці якого були США. Радянське керівництво
надавало зброю, безвідплатну допомогу «національно-визвольним рухам» і новим політич-
ним режимам, котрі виникали на руїнах колоніальних імперій і декларували, вочевидь,
з корисливих міркувань, «соціалістичну орієнтацію» (насправді ж далі розмов про соціалізм
справа не йшла).
Основою зовнішньої політики керівництво СРСР називало боротьбу за мир і роззброєння.
Із цим пов’язані спроби М. Хрущова розпочати діалог із країнами Заходу, налагодити безпо-
середні контакти з їхніми лідерами. 1955 року СРСР, США, Велика Британія та Франція підпи-
сали угоду щодо Австрії, згідно з якою із цієї країни виводили війська держав-переможниць,
а сама Австрія набувала статусу нейтральної держави. Того ж року встановлено дипломатичні
відносини з ФРН (після візиту до Москви канцлера Конрада Аденауера). 1956 року відновлено
дипломатичні відносини між СРСР і Японією. Уперше кремлівський керівник побував з візитами
в багатьох державах, зокрема двічі (1959 та 1960 року) у США, хоча друга поїздка відбувалася
тільки в межах сесії Генеральної Асамблеї ООН і багатьом світовим лідерам запам’яталася над-
то емоційними й грубими репліками очільника СРСР. Ці подорожі широко висвітлювала преса,
що трохи змінювало негативний стереотипний образ Заходу в уявленні радянських громадян.
Динамічна зовнішня політика Хрущова не завжди була плідною. Він зазвичай проводив
міжнародні зустрічі у зверхньому наказовому тоні, а це зумовлювало провал переговорів.
Так було, наприклад, у Відні 1961 року під час зустрічі з американським президентом Джо-
ном Кеннеді. Так само проблематично було здобути міжнародний авторитет на Заході, допоки
у внутрішньому житті СРСР зберігалося чимало репресивних норм щодо власних громадян.
Міжнародно-політичні кризи того часу віддзеркалювали реалії «холодної війни». Найбільш на-
пруженою стала Карибська криза 1962 року, коли світ уперше опинився перед реальною
загрозою ракетно-ядерної війни. Щоправда, після кризи між Кремлем і Білим домом вста-
новлено пряму лінію зв’язку, прискорено порозуміння щодо заборони ядерних випробувань.
1963 року СРСР, США та Велика Британія підписали договір про заборону випробувань ядер-
ної зброї в повітрі, космосі та під водою.

Текстові джерела
№ 1

Одним з виявів особливої суворості режиму утримання політв’язнів була заборо-

на та значне обмеження листування. <…> Після 1951 року в’язні мали право написати
два листи на рік, однак усі листи на адресу в’язнів та від них суворо перевіряла цензура
на предмет виявлення забороненої інформації: було суворо заборонено описувати умови
життя і праці в неволі, згадувати місце розташування табору чи імена ув’язнених. <…>
Чому жінки йшли на ризик, нелегально надсилаючи листи додому? <…> Листування до-
зволяло жінкам дискурсивно позиціонувати себе як тимчасово відсутніх, а не втрачених
назавжди членкинь спільноти, і, відповідно, сприймати свій невільницький стан як тим-
часовий, перехідний, як певний аномальний розрив тяглості, до й після якого нормальне
життя триває.
Кісь О. Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти.
Львів, 2017. С. 130–131, 133.

93
 № 2

Реформатори були переконані, що неефективність промисловості, її несприйнятли-

вість до науково-технічного прогресу відійдуть у минуле, якщо централізоване керівництво
замінити територіальним. Проте побудова управління промисловістю по горизонталі
не змінювала господарського механізму, що залишався командним, директивним, неринко-
вим. Як і раніше, підприємства не могли працювати самостійно, оскільки ринку засобів
виробництва не існувало, усе розподілялося через держплан СРСР і держплани союзних
республік. Кожен етап технологічного процесу був розписаний у виробничих планах, ви-
конання яких контролювалося чиновниками. Відмінність полягала в тому, що профільні
чиновники розпорошилися по всій країні, а не сиділи в одному центрі. <…>
Реформа послаблювала радянську вертикаль влади в її найвищій ланці, тобто по-
зиції московської бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря ЦК КПРС
у президії ЦК. Водночас вона посилювала позиції місцевих господарників, тісно пов’язаних
з партійним апаратом, який перебував у жорсткій залежності від секретаріату ЦК КПРС
і першого секретаря особисто. <…>
Сутність директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів, проте якість
його не поліпшилася, а погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотич-
ною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через
кілька років розпочався процес поступового відновлення структур централізованого управ-
ління в іншій формі. Цей процес спрямовував і підштовхував сам Хрущов, який уже став
диктатором.
Кульчицький С. Червоний виклик.
Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі.
Київ, 2013. Кн. 3. С. 176–177.

№ 3

У середу, 22 липня 1953 року, на шахті № 29 настав історичний день, який 1 серпня
1953 року закінчено однією з найбільших трагедій в історії радянських концентраційних
таборів. <…>
З гучномовців робочої зони прозвучав такий заклик:
— Друзі! Наша шахта сьогоднішнім днем підключилася в генеральний страйк полі-
тичних в’язнів міста Воркути. <…>
Був створений страйковий комітет, у складі якого переважали українці, бо все ж таки
найбільшу заслугу в підготовці страйку мали наші хлопці. Далі в склад комітету ввійшли
й перевірені та відповідальні представники інших народів. <…>
Із 31 липня на 1 серпня мешканці табору спали дуже тривожно, або й зовсім не спа-
ли, ніби відчували інстинктом, що станеться незабаром. <…> Декотрі наші <...> з рядів
УПА казали: «І за ціну кількох жертв з нашої сторони відберемо від них зброю, а тоді
вже хто кого!». Якраз така можливість і давала запоруку, що озброєні солдати в зону
не прийдуть. <…>
Елітні війська МВС, мабуть, за домовленим сигналом з-поза вахти, почали стріля-
ти навіть розривними кулями з ручних скорострілів та карабінів з вишок і з-поза зони
в людську гущавину. Пролунала друга коротенька черга, яка скосила масу людей. <...>
Інстинктивно кидаюсь на землю, відчуваю якийсь біль у лівому коліні — не звер-
таю на це увагу. <...> На хвилину ніби все затихло. Чути тільки тихий стогін ранених.
Довгович Л. Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424.
Ужгород, 2016. С. 287, 300–302.

94
 Антикомуністичні виступи
Урок 26
в Східній Європі
1948 рік став переломним для країн «народної демократії». Підтримувані з Москви кому-
ністичні сили здобули до того часу абсолютну владу, знищили більшість опонентів і зосере­
дили у своїх руках усі економічні важелі. Упродовж кількох наступних років країни
Центрально-Східної Європи копіювали внутрішню та міжнародну політику СРСР. Контроль
за країнами-­ сателітами з Москви здійснювали через комуністичні партії. Після 1948 року
всі вони зазнали «чисток» під гаслами боротьби з «національними ухилами». У Польщі змусили
до принизливого каяття і кинули до в’язниці генерального секретаря ЦК ПОРП Владислава
Гомулку, у Болгарії засудили та стратили заступника прем’єр-міністра Трайчо Костова, в Угор-
щині така сама доля спіткала міністра закордонних справ Ласло Райка, у Чехословаччині
до смертної кари засудили генерального секретаря ЦК КПЧ Рудольфа Сланського. Тож криза
комуністичних режимів Центрально-Східної Європи в першій половині 1950-х рр. була пов’язана
спочатку з їх насадженням найбрутальнішими методами, а згодом зі смертю Сталіна (1953 р.)
і високими суспільними очікуваннями щодо повалення цих режимів.
Обурення зріло не лише в інтелектуальних і політичних елітах, а й серед населення,
невдоволеного економічними перетвореннями. Коли радянська армія забезпечила контроль
над усією Східною Європою, Сталін запровадив тут фактичну однопартійність і почав жорсткі
заходи з метою швидкої індустріалізації та насильницької колективізації в сільському госпо-
дарстві. Ця політика була вкрай непопулярною в захоплених країнах. В останні місяці життя
Сталіна, навіть попри суворий політичний контроль за діяльністю маріонеткових режимів, ра-
дянські спецслужби отримували повідомлення про зростання рівня незадоволення в Болгарії,
Чехословаччині, Угорщині, НДР, Польщі, що загрожувало перерости в заворушення та бунти.
Найбільшу тривогу в Кремлі викликало те, що до протестів долучалися робітничі верстви.
До економічних претензій трудящих додавалися суто політичні вимоги щодо усунення ра-
дянського комуністичного диктату.
Кремлівські правителі спочатку намагалися зменшити напруження. Під час розмов з ке-
рівниками країн-сателітів після смерті Сталіна вони змінили наративи: стверджували, що Ра-
дянський Союз несе солідарну відповідальність за політичний клімат у Центрально-Східній
Європі, визнавали помилковість деяких настанов і водночас дорікали місцевим комуніс-
тичним лідерам масштабами репре-
сивної політики, яку ті проводили.
Але було надто пізно. Останнім ар-
гументом у руках комуністичних ре-
жимів стало військове втручання.
17 червня 1953 року, коли робітники
в Східному Берліні організували де-
монстрацію під антикомуністичними
гаслами, що загрожувала перетво-
ритися на відкритий бунт, у наступ
пішли радянські війська, оснащені
бронетехнікою. Проти беззбройних
людей використано автоматичну
зброю. У Москві остерігалися засто-
Радянський танк у Східній Німеччині.
сувати військову силу лише проти
1953 рік
двох держав — Югославії та Польщі.

95
 *   *   *

Події досягли критичної точки влітку 1956 року. Угорщину очолював Матяш Ракоші, який
керував Угорською партією трудящих (УПТ), підконтрольною комуністам, і копіював сталінську
модель влади. З початком хрущовської «відлиги» й під тиском Москви він був змушений
погодитися на лібералізацію політичного курсу. Тож при владі опинився Імре Надь, прихиль-
ник реформ, який відразу ліквідував практику адміністративного тиску під час колективізації.
Мирячись деякий час із політикою Надя, керівництво УПТ сподівалося на згортання деста-
лінізації в СРСР. Щойно здалося, що Хрущова вдасться усунути від влади, в Угорщині Надя
звільнено з усіх посад і виключено з партії, реформи скасовано або призупинено. Однак
ХХ з’їзд КПРС і засудження «культу особи» Сталіна дали поштовх для нових змін у панівній
верхівці. 1956 року Матяша Ракоші на посту першого секретаря ЦК УПТ замінив Ерне Гере.
Однак його погляди мало відрізнялися від поглядів попередника. У країні назрівала гостра
соціально-політична криза.
Поштовхом до активних дій стала студентська демонстрація солідарності з польськими
антикомуністичними виступами. Вона відбулася 23 жовтня 1956 року в Будапешті й пе-
реросла у збройне повстання проти режиму. Комуністичне керівництво країни діяло дво-
яко: повернуло Імре Надя на посаду голови уряду й водночас звернулося по допомогу
в придушенні повстання до радянських військ. Повстання поширилося по всій країні, у Буда-
пешті точилися запеклі бої. Відновили діяльність старі партії, на місцях повстанці формува-
ли нові органи влади — національні ради й комітети, на підприємствах — робітничі ради
як органи самоврядування. 1 листопада уряд Надя, котрий набув коаліційного характеру,
оголосив про вихід Угорщини з ОВД і нейтральний статус країни. Водночас за підтримки
радянських військ на противагу повстанцям створено «революційний робітничо-селянський
уряд Угорщини» на чолі з Яношем Кадаром. До кінця листопада повстання придушено.
Його керівників, зокрема Імре Надя, заарештовано та розстріляно. Ті повстанці, які вціліли,
покинули Угорщину й шукали притулку в Австрії (сюди емігрувало близько 200 тис. учас-
ників повстання). У самій Угорщині терор проти учасників революції тривав кілька років.
Режим Я. Кадара спирався на Угорську соціалістичну робітничу партію (УСРП), утворену
з уламків колишньої УПТ. Кадар водночас очолював уряд і партію. Поступово він сам почав
проводити ліберальний курс, реалізуючи багато ви-
мог повстанців. На початку 1960-х рр. завершено
кооперування. Діяльність виробничих кооперати-
вів поставлено на комерційну основу, і вже неза-
баром вони стали рентабельними підприємствами.
Угорщина не лише забезпечувала себе харчовими
продуктами, а й виробляла їх на експорт. Програ-
ма економічних реформ, яку почали здійснювати
1968 року, передбачала впровадження ринкових
відносин, відмову від директивного планування,
надання підприємствам більшої самостійності. По-
при позитивні результати реформи, радянське ке-
рівництво вбачало в ній відхід від «соціалістичних
принципів» у бік капіталізму. 1973 року Москва
зажадала від Будапешта припинити економічні пе-
ретворення, і Я. Кадар був змушений підкорити-
Угорський політик Янош Кадар
ся, хоча цілком радянської моделі економічного
(1912–1989)
устрою не прийняв.

96
 *   *   *

Подібно до Угорщини, у Чехословаччині в 1950-х рр.

зростало невдоволення політикою Комуністичної партії (КПЧ).
Відмежуватися від сталінізму й приступити до реформування
суспільства вимагала не тільки інтелігенція, а й група реформа-
торів у самій партії. Після ХХ з’їзду КПРС ліберально налашто-
ване середовище в КПЧ почало відкрито виступати з критикою
консервативного керівництва партії, вимагаючи реабілітації
невинних жертв терору. Консерватори були непоступливими.
1960 року ухвалено нову конституцію (країна отримала на-
зву Чехословацька Соціалістична Республіка), у якій КПЧ ви-
знано керівною та єднальною силою в суспільстві й державі.
Це стало додатковим поштовхом для формування опозиційної
течії, що виступала за політичний плюралізм і здобула під-
тримку практично всього суспільства. Реформістську групу
в партії очолив Александер Дубчек, словак за походженням, Чехословацький політик
якого на початку 1968 року обрано генеральним секрета- Александер Дубчек
рем КПЧ. Він висунув гасло побудови «соціалізму з людським (1921–1992)
обличчям».
Навесні 1968 року розпочалися ліберально-демократичні реформи. Уряд скасував цензуру,
реабілітував політичних в’язнів, реформував службу безпеки, дозволив закордонні поїздки, запо-
чаткував зміни ринкового характеру в економіці. Ініціативи партійного керівництва, підтримані
суспільством, увійшли до історії як Празька весна. Водночас вони викликали занепокоєння в Мос­
кві, оскільки загрожували демонтажем комуністичної системи в Чехословаччині та втратою союз-
ника. Однак керівництво Чехословаччини ігнорувало тиск і не відмовлялося від курсу реформ.
Тож за рішенням з Москви держави ОВД (крім Румунії) здійснили інтервенцію і в серпні 1968 року
окупували Чехословаччину. Масові «чистки» в партійному й державному апараті переросли в ре-
пресії. Близько третини членів КПЧ виключено з партії, приблизно стільки ж господарських
і профспілкових керівників, армійських офіцерів утратило посади. Дубчека вивезли до Москви,
де змусили вдатися до політичних поступок. Влада намагалася зняти напруження врегулюван-
ням чесько-словацьких відносин: 1968 року ухвалено конституційний закон «Про Чехословацьку
федерацію», що підіймав політичний статус словацької частини держави. Однак на практиці нічого
не змінилося. Генеральним секретарем КПЧ 1969 року обрано Густава Гусака, прихильника тісної
співпраці з Москвою, усупереч прикрим особистим спогадам про сталінізм.
Інтервенція в Чехословаччині мала величезний вплив на світову громадську думку
й однозначно потрактована (навіть деякими комуністичними партіями) як незаконна окупа-
ція та порушення національного суверенітету. У 1970–1980-х рр. тоталітарна система в країні
надалі штучно підтримувала політичну атмосферу, що виключала можливість реформування
суспільства, порушення унітарного характеру держави. Попри формальну багатопартійність,
усі партії, крім комуністичної, усунено від реальної участі в політичному житті. За таких умов
виникали нелегальні політичні й громадсько-культурні об’єднання. Від середини 1970-х рр.
набирав силу дисидентський рух. 1977 року виникло суспільно-культурне правозахисне
об’єднання «Хартія 77», котре вимагало від державно-партійного керівництва дотримання
конституції, звільнення політв’язнів, виведення радянських окупаційних військ з території
Чехословаччини. Учасники руху не мали змоги вільно відстоювати свої погляди, більшість
із них публічно зганьблено, а згодом заарештовано й ув’язнено. Політичну кризу поглиблю-
вала економічна стагнація. Стримувати падіння життєвого рівня вдавалося лише завдяки
ринковим елементам у діяльності сільськогосподарських кооперативів, котрі забезпечували
виробництво харчових продуктів.

97
 *   *   *

Для координації економічної політики соціалістичних країн, а фактично країн радянського

блоку, 1949 року в Москві створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Співзаснов-
ницями організації виступили Болгарія, Польща, Румунія, СРСР, Угорщина та Чехословаччина.
Згодом приєдналися НДР, Монголія, Куба, В’єтнам. Деякі азійські й африканські країни бра-
ли участь у РЕВ як спостерігачі. Угоди про співпрацю з РЕВ підписали Югославія, Фінляндія,
Мексика, Ірак. Діяльність РЕВ не була ефективною. Організація не виконала завдань з розвитку гос-
подарської інтеграції, торговельного співробітництва й технічної модернізації економік її чле-
нів. Причинами цього були нерівномірний розвиток країн-учасниць, замкнутість економік,
відсутність конвертованої валюти, підпорядкування економіки політико-ідеологічним завданням.

 «Ікарус» (угор. «Ikarus») — у 1970–1980-х рр. велика угорська автобусобудівна

компанія. Злет підприємства почався з уведенням у дію заводу з річною по-
тужністю 15 тис. автобусів. У межах торговельних угод ці автобуси надходи-
ли переважно до країн РЕВ, деяких африканських держав і Куби. У 1970-ті рр.
завод постачав до СРСР до 10 тис. автобусів щорічно, пік постачання припав
на 1984 рік.

Для збереження контролю над країнами ОВД, компартійно-радянська олігáрхія * підтри-

мувала в них вищий, ніж у республіках СРСР, рівень життя. Це досягалося через збереження
в економіках країн-сателітів деяких ринкових елементів (зокрема, у сільському господарстві),
коштом меншої участі цих держав у витратах на озброєння (основний тягар «перегонів
озброєнь» лежав на радянській економіці), через вигідніші для них цінові співвідношення
в торгівлі з СРСР, особливо на нафту й газ. Хоча комуністичні партії країн Центрально-Схід-
ної Європи контролювали суспільно-політичне життя, вони давали своїм громадянам значно
більшу свободу в економічній і духовно-культурній сферах, ніж КПРС радянському населенню.
З усіх спільних проєктів РЕВ тільки три були відносно успішними: нафтопровід «Друж-
ба», енергосистема «Мир» та угорський автобусний завод «Ікарус». Рішення про будівництво
трансконтинентального нафтопроводу, що згодом назвали «Дружба», ухвалено на засіданні
РЕВ 1958 року. Він мав забезпечувати потреби «соціалістичного табору» в сирій нафті. Бу-
дівництво відбувалося в 1960–1964 та 1969–1974 рр. Загальна довжина магістралі станови-
ла понад 5 тис. км. Нафтопровід проходив від Татарстану до Білорусі, далі (двома гілками)
до Польщі й НДР, а через Україну до Чехословаччини й Угорщини. У 1960–1970-х рр. ство-
рено й енергосистему «Мир», що об’єднала енергосистеми країн РЕВ у Європі й дала змогу
експортувати електроенергію з СРСР.

Текстові джерела
№ 1

Кожен радянський лідер після Сталіна шукав шляхів стабілізації становища в цій час-
тині Європи та надійних рецептів щодо стосунків СРСР з його соціалістичними сусідами.
І жодне з починань не було успішним. Хрущовська десталінізація спровокувала польську
кризу та угорську революцію 1956 року, наслідки якої радянський лідер спробував подолати
реанімацією РЕВ, однак лише втратив у той спосіб вплив на Румунію. А його намагання
знайти спільну мову з Югославією та конфлікт із Китаєм відштовхнули від СРСР Албанію.

* Оліга́ рхія — невелике коло найвпливовіших осіб.

98
Брежнєвські ігри з послабленням тиску, технологічними обмінами між Заходом і Сходом
та кредитуванням міжнародної торгівлі накликали Празьку весну 1968 року та хронічну
польську нестабільність. <…> Загальним наслідком таких півзаходів та системних про­
рахунків стало перетворення всього простору СРСР та Східно-Центральної Європи на єди-
ну «велику східноєвропейську територію застою». РЕВ перетворилася на бартерну мережу
обміну другосортними товарами та сировиною, у той час як кращі зразки продукції ре-
зервувалися для експорту на Захід. <…>
Нагальною метою СРСР у Східно-Центральній Європі було утримання стабільності.
Однак стабільність мала бути оперта на надійну економічну базу, а її побудова вимагала
глибинних структурних реформ коштом додаткових західних кредитів та західного об-
ладнання, що зі свого боку деморалізувало та дестабілізувало ситуацію, як то трапилося
в Польщі та Чехословаччині. <…> На просторах радянської імперії в Східно-Центральній
Європі, за іронією долі, реалізувалася класична марксистська суперечність між соціально-
економічними низами, які хочуть, і політичними верхами, які не можуть.
Ротшильд Д., Уїнгфілд Н. Повернення до різноманітності.
Політична історія Східно-Центральної Європи після Другої світової війни /пер. з англ.
В. Лапицький, С. Рябчук; наук. ред. М. Демченко. Київ, 2004. С. 253–254.

№ 2

Угорське національне повстання стало для Радянського Союзу довічним тавром гань-
би. Воно показало світові, що комунізм глухий до народних вимог. Багатьох прихильників
лівих поглядів воно позбавило колишніх симпатій до СРСР, перекреслило майбутнє кому-
ністичних партій на Заході й значно збільшило напруження «холодної війни». У самому
радянському блоці воно прикро вразило Мао Цзедуна, який прихильно ставився до національ-
них варіантів комунізму та пробував заступитися за Гомулку й Надя. Повстання стало
ще й імпульсом до розвитку нової загальної економічної стратегії, яку ревно обстоювали
й будапештські переможці — Андропов і Кадар. Проте розгром повстання став наукою
не для кожного: Чехословаччині теж судилося пройти через таке випробування, перш
ніж усі зрозуміли правила постсталіністської гри.
Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Таращук.
Київ, 2000. С. 1140.

№ 3

Перехід за «залізну завісу» 1968-го нагадував перехід у Задзеркалля. Гість із Західної

Європи бачив чимало знайомого <…>, однак деякі знайомі речі могли мати діаметрально
протилежне значення. <…>
Суспільство споживання становило смертельну загрозу для самої радянської систе-
ми, адже воно було ринковим і відповідало запитам самих споживачів — їхньому вибору
на користь джинсів, а не фланелевих штанів. <…> Крім того, суспільство споживання
постійно нарощувало ресурси для задоволення бажань споживачів, а із цим радянська
система мала труднощі. <…> Після поразки Празької весни комуністична система в Схід-
ній Європі здавалася непорушною. Поділ Берліна на східну й західну зону здавався одвіч­
ним. Але якщо комуністи мали успіх у знищенні політичної опозиції, то в протистоянні
суспільству споживання вони продемонстрували слабкість. Впливам західної моди було
неможливо протидіяти. <…>
Ферґюсон. Н. Цивілізація. Як Захід став успішним / пер. з англ. В. Циба.
Київ, 2018. С. 326–328.

99
 Посилення бюрократичного
Урок 27
централізму в СРСР у 1970-х РОКАХ
На початку 1960-х рр. ставало очевидним, що ініційовані Хрущовим реформи обертають-
ся результатами, здебільшого протилежними до задуманих. Проти Хрущова було все — брак
освіти й загальної культури, волюнтаризм (тобто самовпевненість і невміння прислухатися
до чужих думок), конфлікт із мистецькими середовищами, провал аграрних реформ, не-
скінченні реорганізації управлінського й партійного апаратів, незграбно насаджуваний влас-
ний культ. Невдоволення зростало, і переворот ставав питанням часу. Він відбувся в жовтні
1964 року, коли Хрущова усунуто з обох вищих посад (першого секретаря ЦК КПРС і голови
Ради міністрів) «у зв’язку з похилим віком і поганим станом здоров’я». Організатори пере-
вороту діяли з дотриманням статутних вимог керівної партії, тобто здійснили його законно.
Леонід Брежнєв, який замінив Микиту Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КПРС,
керував СРСР майже два десятиліття (1964–1982 рр.). Його правління ввійшло до історії
як період «неосталінізму» та «застою». Події другої половини 1960-х рр. переконали Брежнєва
не втручатися в систему, бо це загрожувало розпадом. Празька весна показала ненадійність
союзників у Центрально-Східній Європі, спроба економічних реформ (так звані косигінські
реформи) провалилася, а знання України підказувало не робити жодних поступок у націо-
нальному питанні. Не вдаватися до нерозважливих економічних планів і не руйнувати каркас
політичного режиму — це й стало основою політики Брежнєва. Комуністична командна еко-
номіка не могла відкрито конкурувати з ринковою, вона не сприймала постіндустрійних ви-
кликів і потребувала засобів примусу. До «стабільності» спонукало й міжнародне становище:
здавалося, що поєднання політики «розрядки» (під гаслом мирного співіснування) з агресив-
ною військовою позицією та чітким розмежуванням сфер впливу гарантуватиме СРСР ще три-
вале існування.
Після усунення Хрущова від влади впо-
вільнено, а потім припинено десталініза-
цію. Почалося відновлення образу Сталіна
як далекоглядного й авторитетного керів-
ника, який припустився лише окремих по-
милок. Усю систему державного управління
сковував партійний контроль. До нової
конституції 1977 року вміщено спеціаль-
ну статтю щодо провідної ролі Комуністич-
ної партії. Ця конституція стала найбільш
показовим виразником бюрократичного
централізму. Партійні комітети займалися
всім: від призначення на будь-яку посаду
до керівництва міністерствами й підприєм-
ствами. Дискусії підміняли вгадуванням ба-
жань партійних зверхників та обговоренням
лише засобів, якими належало виконати
розпорядження згори. Комуністична партія
поєднувала в собі всі гілки влади. Першою
особою в державі був генеральний секретар
Радянський державний діяч
ЦК КПРС. Вибори до представницьких органів
Микита Хрущов
виборами також не були, бо громадяни мали
(1894–1971)
тільки схвалити список партійних висуванців.

100
 1977 року Верховна Рада СРСР ухвалила нову конституцію СРСР. Вона замінила
конституцію 1936 року та ввійшла до історії як «конституція розвинутого со­
ціалізму». Поняттям «розвинутий соціалізм» радянські ідеологи позначали період,
що мав передувати повному комунізму, коли всі матеріальні й культурні блага
нібито розподілятимуться між громадянами СРСР за потребами. Підготовка но-
вого документа тривала від 1962 року. Конституція характеризувала радянське
суспільство як «розвинуте соціалістичне суспільство, закономірний етап на шляху
до комунізму». Стаття 6 законодавчо закріплювала керівну й спрямувальну роль
КПРС, що була ядром політичної системи, державних і громадських організацій
СРСР. Про можливість існування інших партій не йшлося. Конституція зафік-
сувала, що основу економічної системи СРСР становить соціалістична власність
на засоби виробництва, котра існує у двох формах: державна (загальнонародна)
та колгоспно-­кооперативна. Закріплено державне планування економіки.

Численні збройні сили й органи державної безпеки були цілковито підпоряд-

ковані інтересам партії. 1979 року за рішенням кількох членів політбюро ЦК КПРС
радянські війська введено до Афганістану, що поклало край політиці «розрядки» й на-
близило розпад СРСР. Радянські військові плуталися в бюрократичному павутинні (особ-
ливо коли йшлося про забезпечення контролю над військово-політичним блоком ОВД). Ор-
гани державної безпеки намагалися виконувати забагато функцій і ставали частиною не­
ефективної бюрократії. У радянському суспільстві, офіційно безкласовому, дедалі виразніше
проступала прірва між партійною елітою та рештою населення. Радянсько-партійна номен-
клатура ставала класом власників. Керівний номенклатурний клан, який боявся повернен-
ня сталінського терору та хрущовської сваволі, за правління Брежнєва почувався в безпеці.

Текстові джерела
№ 1

Рішення радянського керівництва відновити ідеологічну однорідність і скоординова-

ність дій усередині блоку не пройшли непоміченими в Східній Європі. Спочатку керівники
східноєвропейських країн боялися, що перестановки в Кремлі можуть вплинути на їхній
статус, але швидко зрозуміли, що Радянський Союз продовжуватиме їх підтримувати.
Їм, так само як і радянським апаратникам, не подобались непередбачувані жести ко-
лишнього першого секретаря, хотілося б мати справу з більш рутинним, а отже на-
дійнішим радянським керівництвом. Нове радянське керівництво намагалося вдихнути
життя в наявні міжнародні консультативні органи, наголошуючи при цьому на необхід-
ності солідарності між керівними партіями радянського блоку. За винятком румунського
лідера Георге Георгіу-Дежа (який помер 1965 року) та його наступника Ніколае Чаушеску,
усі керівники решти країн-учасниць Варшавського пакту погодилися з радянською гегемо-
нією, яку втілювали наступники Хрущова. Режим Брежнєва вимагав від них забезпечення
внутрішньої стабільності та ідеологічної гегемонії, а також утримання від самостійних
ініціатив у сфері зовнішньої політики. Керманичі цих країн радо вітали кінець хрущов-
ських імпровізацій. Загострення китайсько-радянського конфлікту й американська інтер-
венція у В’єтнамі використовувались радянською пропагандою як аргумент для зміцнення
взаємовідносин між керівними партіями Східної Європи.
Тисменяну В. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела / пер. з англ.
А. Гриценко. Київ, 2003. С. 103–104.

101
 № 2

У жовтні 1964 року, коли члени внутрішнього оточення Хрущова, зокрема його
українські висуванці Леонід Брежнєв та Микола Підгорний, відсторонили його від вла-
ди в результаті палацового перевороту, мало хто з радянських громадян міг сказа-
ти щось добре про одного з найбільших реформаторів Радянського Союзу. Однак вони
повною мірою скористалися можливістю, наданою його політикою десталінізації, —
можливістю публічно скаржитися на свого звільненого лідера та його економічні
ініціативи, що залишили полиці крамниць порожніми й підняли ціни на сільськогосподарську
продукцію.
Нові лідери організували переворот частково через страх, що Хрущов міг звинува-
тити їх в економічних труднощах і відсторонити від влади. Тепер вони вирішили гра-
ти безпечно та повернулися до централізованої моделі радянської економіки, створеної
в 1930-ті роки, скасувавши регіональні раднаргоспи й відновивши всесоюзні міністерства
в Москві як головні керівні органи радянської економіки. Але вони залишили незмінними
відносно високі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, перетворюючи сіль-
ське господарство із джерела доходів, як у сталінські часи, на економічну чорну діру,
яка вимагала нових субсидій. Умови життя колгоспників, що ніколи не були легкими, дещо
поліпшилися, але це не вплинуло на продуктивність їхньої праці; крім того, нові лідери
так і не відновили початкових розмірів особистих земельних ділянок і продовжували при-
душувати особисту ініціативу в сільськогосподарському секторі. Як і Хрущов, вони прого-
лосили офіційною метою поліпшення рівня життя населення, але боялися сили приватної
власності та особистої ініціативи.
Усунення Хрущова та заміна його на Леоніда Брежнєва, більш політично гнучкого
та менш мотивованого ідеологічно, призвели до згортання пропагандистської кампанії
щодо швидкого приходу комунізму. Завершилася також хрущовська «відлига», відновилися
політичні репресії.
Плохій С. Брама Європи.
Історія України від скіфських воєн до незалежності /
пер. з англ. Р. Клочко.
Харків, 2016. С. 390–391.

№ 3

Брежнєв не міг не помітити, як збудований СРСР. Але він іще розумів — на відміну
від своїх наступників, — що відмова від брехні й примусу неминуче зруйнує каркас будівлі.
Отже, Брежнєв не поступався. <…> Найбільше, що можна було вдіяти, — зменшити силу
та обман до стерпних пропорцій. На відміну від Сталіна, Брежнєв не вбивав людей міль-
йонами; на відміну від Хрущова — не хапався за нерозважливі плани; на відміну від Гор-
бачова — не зруйнував довіреної йому системи.
<…> Наприкінці 1970-х років стабільність перетворилась на інерцію. <…> Смерть
Брежнєва обернула інерцію на параліч, бо його <…> наступники обстоювали протилежні
вартості реформ і бездіяльності. Юрій Андропов (правив у 1982–1983 рр.), прихильник
реформ, помер <…> раніше, ніж почалися реформи. Костянтин Черненко (правив у 1983–
1985 рр.) <…> не мав бажання взагалі за що-небудь братися.
Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Таращук.
Київ, 2000. С. 1127–1128.

102
 Урок 28
Суспільне життя
«на окраїнах світових полюсів»
Із Другої світової війни Японія вийшла зі зруйнованою промисловістю і занепалим
сільським господарством. Виробіток промисловості становив заледве третину довоєнного.
Додаткові труднощі створювали 3 млн японських репатріантів з колишніх заморських терито-
рій імперії. Відновити економіку й подолати соціальні труднощі Японія змогла завдяки аме-
риканській допомозі: фінансовій та управлінській. Під наглядом американської адміністрації
проведено земельну реформу та розроблено конституцію 1947 року, згідно з якою країна
відмовлялася від утримання власних збройних сил і ведення війни як інструмента зовнішньої
політики. Згодом американці відмовилися від стягнення репарацій, що дало змогу залучити
до японської економіки інвестиції та розвинути приватне підприємництво. Японські підпри-
ємства отримали вигідні американські замовлення (здебільшого на обслуговування збройних
сил США). Значення Японії в зовнішній політиці США зростало із загостренням відносин з Ки-
таєм і Кореєю. 1951 року завдяки зусиллям американської дипломатії країни антигітлерів-
ської коаліції (але не СРСР) підписали з Японією мирну угоду. Держава отримала можливості
для сталого розвитку.

У 1970-х рр. японська автомобільна промисловість, представлена компаніями

«Toyota», «Nissan», «Mitsubishi», стрімко вийшла на світові ринки, насамперед пів-
нічноамериканський. Розвитку автомобілебудування в Японії сприяло зростання
купівельної спроможності населення. Компанії, завдяки державному протекціоніз-
му, мали можливість створювати або купувати найкраще обладнання, що визначи-
ло високу якість автомобілів. Крім дизайну й технічної досконалості пріоритетами
японського автомобілебудування в 1970-х рр. стали безпека, комфорт, економіч-
ність, екологічність. Для мешканців СРСР японські автомобілі не були доступни-
ми. Єдиним у той час предметом розкоші з японської техніки, символом достатку
в Радянському Союзі були магнітоли. Вони коштували від 800 до 3 тис. рублів
за середньої зарплати в країні 120–150 рублів.

Стрімке економічне зростання Японії, «японське економічне диво», розпочалося в се-

редині 1960-х рр. із приходом до влади Ейсаку Сато. Найбільш успішно розвивалися мета-
лургійні галузі промисловості завдяки інвестиціям і найновішим технологіям. Японія першою
серед розвинених країн вдалася до регулярних закупівель і швидкого впровадження у ви-
робництво технічних винаходів. Першою у світі вона налагодила масове серійне виготовлен-
ня побутових відеомагнітофонів і відеокамер, промислових роботів, кремнієвих мікросхем.
Країна почала заробляти експортом ліцензій і патентів. Завдяки технологічним інноваціям,
а також особливостям місцевого ринку праці (системі довічного й спадкового найму, ви-
нятковій вірності працівників своїм фірмам, відносно недорогій робочій силі) зростан-
ня японського виробництва в 1960-х рр. було найбільшим у світі. До початку 1980-х рр.
японська економіка зміцніла настільки, що країна змогла розпочати «економічні війни» —
пряму боротьбу за ринки збуту в США. Стрімке економічне піднесення породжувало ре-
ваншистські (пов’язані з поразкою в Другій світовій війні) настрої, які уряду доводилося
вгамовувати.

103
 *   *   *

На час закінчення Другої світової на території Китаю існували два уряди: підтримува-
ний США гоміньданський уряд Чан Кайші та комуністичний уряд, якому таємно допомагав
Радянський Союз. На півночі країни, у зайнятій радянськими військами Маньчжурії, роз-
почалося формування збройних сил Комуністичної партії Китаю (КПК). Спроба Чан Кайші
розв’язати проблему двовладдя силовими методами призвела до затяжної громадянської вій­
ни із втручанням зовнішніх сил. Гігантські воєнні видатки доруйнували економічну систему
країни й зумовили поразку гоміньданського уряду. У Пекіні 1949 року проголошено створен-
ня Китайської Народної Республіки (КНР), котру очолив Мао Цзедун. Вояки армії Чан Кайші
й кілька мільйонів цивільних осіб, які не бажали залишатися в контрольованому комуністами
континентальному Китаї, перебралися на Тайвань.
У першій половині 1950-х рр. китайські комуністи прискорено будували соціалізм, ви-
користовуючи для цього переважно військово-адміністративні методи. Країну накрила хви-
ля репресій проти незадоволених режимом (лише за офіційною статистикою до 1951 року
знищено близько 2 млн осіб). За критику комуністичного режиму загрожувала смертна кара,
відбувалися показові суди й публічні страти на площах міст. У промисловості проведено націо-
налізацію приватних підприємств, а в сільському господарстві — примусову колективізацію,
запроваджено державну монополію на закупівлі зерна, олійних культур, бавовни. Щоправда,
частиною модернізаційних перетворень були реформа освіти, запровадження рівноправності
чоловіків і жінок. Величезну фінансову й матеріальну допомогу КНР отримувала від Радян-
ського Союзу. Це були позики, а також будівництво промислових підприємств на території
Китаю, запрошення на навчання китайських студентів.
У 1958–1962 рр. КПК спробувала реалізувати план прискореної індустріалізації країни,
що ввійшов до історії як «великий стрибок». Так планували створити підвалини комуністич-
ного суспільства, а комунізм у цілому збудувати до середини 1970-х рр. Утілення «великого
стрибка» розпочалося зі створення в промисловості мережі з тисяч примітивних доменних
печей для виплавлення чавуну «місцевим способом», а в сільському господарстві — «народ-
них комун», тобто великих воєнізованих колективних господарств. Усе майно селян, які по-
трапляли до комун, усуспільнювали, члени комун мешкали в приміщеннях-казармах і спільно
харчувалися. Контроль над суспільством утримували й агресивною зовнішньою політикою,
як-от придушенням антикитайського повстання в Тибеті та вторгненням до Індії. 1960 року
стався розрив у радянсько-китайських відносинах. Незадоволений десталінізацією та відмо-
вою Хрущова передати ядерні технології, Мао Цзедун заявив, що його країна здатна побу-
дувати комунізм власними силами. Та опинившись на межі економічної катастрофи, Китай
був змушений відмовитися від політики «великого стрибка».
Після невдачі швидкого будівництва індустрійного суспільства комуністичним лідерам Ки-
таю довго не вдавалося погасити незадоволення некваліфікованим партійним керівництвом.
Розпочалася внутрішньопартійна дискусія, що переросла в так звану «культурну революцію»
(1966–1976 рр.). Реалізуючи утопічну ідею рівного суспільства, Мао Цзедун спрямував соці-
альну активність молоді на ліквідацію чотирьох «пережитків минулого»: культури, звичаїв,
поглядів і звичок. Першими за практичне втілення постулатів «культурної революції» взяли-
ся загони хунвейбінів (червоних охоронців), сформовані зі школярів і студентів. Хунвейбіни
розпочали з побиття та принизливих судів над викладачами, котрі, на їхню думку, недо-
статньо висвітлювали значення особи Мао Цзедуна в історії. Згодом молодь почала нищити
бібліотеки, музеї та інші культурні заклади, де зберігалися «ідеологічно шкідливі» предмети
старовини. Пізніше «культурну революцію» перенесено на підприємства, до органів держав-
ної влади, партійних організацій та війська. Кількість убитих сягнула мільйона, країна зану-
рювалася в хаос. «Культурна революція» тривала до смерті Мао Цзедуна (1976 р.).

104
 Лібералізація комуністичного режиму в Китаї пов’язана з правлінням Ден Сяопіна. Він на-
лежав до групи старих комуністів, яка протиставила себе молодим висуванцям «куль-
турної революції» та витіснила їх із ключових позицій. 1978 рік став поворотним: Китай
почав реалізовувати «курс чотирьох модернізацій», спрямований на створення «соціалізму
з китайською специфікою». Запропоновані Ден Сяопіном напрями модернізації мали ре-
організувати сільське господарство, промисловість, науку та сферу національної оборони.
У зовнішній політиці розпочалося зближення зі США, 1979 року між країнами встановле-
но повномасштабні дипломатичні відносини. 1980 року Китай приєднався до бойкоту Мос-
ковської олімпіади. Використання елементів капіталістичного господарювання принесло
результати. У 1978–1988 рр. КНР удалося подвоїти валовий національний продукт, до країни
прийшли інвестиції. Водночас формувався опозиційний демократичний рух, котрий вимагав
політичних змін.

*   *   *

Повоєнне утвердження комуністичного режиму в Югославії відбувалося складно. За-

кріпившись через вибори в органах законодавчої та виконавчої влади, Комуністична партія
Югославії (КПЮ), яку очолив Йосип Броз Тіто, заходилася зміцнювати свої позиції в еконо-
міці. Вона спиралася на радянський досвід побудови соціалізму: націоналізацію приватної
власності, створення державного сектору економіки, запровадження планового господарства,
масову колективізацію селянських господарств.
За радянським зразком створювалася також югославська федерація, суб’єктами якої були
Боснія та Герцеговина, Македонія, Сербія, Хорватія, Словенія, Чорногорія. Етнічного принци-
пу під час визначення внутрішніх кордонів між республіками не дотрималися. У зовнішній
і внутрішній політиці повоєнна Югославія наслідувала курс, визначений СРСР. Однак поро-
зуміння тривало недовго: Сталін був незадоволений самостійними діями КПЮ, адже амбіт-
ний Тіто прагнув більшої незалежності від Кремля. Наприкінці 1940-х рр. дійшло до розриву,
югославсько-радянська ворожнеча сягнула кульмінації. Сторони обмінялися звинуваченнями
й визнали недійсним договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу. Надалі зовніш-
ньополітичний курс Югославії ґрунтувався на концепції «рівновіддаленості» від США та СРСР,
а Тіто став одним з ініціаторів Руху неприєднання.
Розрив з СРСР і «соціалістичним табором» спонукав керівництво Югославії до пошуку
власної моделі розвитку. Відкидання сталінізму й радянського досвіду покладено в осно-
ву концепції «самоврядного соціалізму» з ключовою ідеєю «відмирання держави»: державні
інститути мали перетворитися на систему прямої демократії та самоврядування. В еконо-
мічній сфері концепція передбачала відмову від директивного планування, перехід до рин-
кових відносин. Реформи 1950-х рр. насамперед позначилися на сільському господарстві,
де скасовано обов’язкові постачання продукції. Селяни могли виходити з кооперативів
і створювати фермерські господарства, дозволено продаж та оренду землі, використання
найманих робітників. У промисловості зросла господарська самостійність підприємств. Ці змі-
ни дали простір для ініціативи у виробничій сфері й сприяли у 1960-х рр. прискоренню
темпів економічного розвитку країни (до 14 % щорічно). Заради конкурентоспроможності
югославської промислової продукції на світових ринках скасовано монополію на зовніш-
ню торгівлю, а пільги отримували підприємства, що модернізували технологічний процес.
Після відрахувань до держбюджету підприємства могли залишати собі до двох третин при-
бутку. На початку 1970-х рр. Югославія досягла рівня середньорозвинених європейських
держав.

105
 Децентралізація економіки зумовлювала деякі зміни політичної системи: частину влад-
них функцій центру передано республікам, упроваджувалося самоврядування. 1952 року
КПЮ перейменовано на Союз комуністів Югославії. 1963 року ухвалено нову конститу-
цію, що перейменувала державу з Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ)
на Соціалістичну Федеративну Республіку Югославію (СФРЮ). Основний закон розширював
повноваження суб’єктів федерації. Запровадження «самоврядного соціалізму» породжувало
й проблеми. Керівництво розвинених республік (Хорватії, Словенії), де рівень життя був ви-
соким, почало домагатися розширення владних повноважень і перегляду системи формуван-
ня бюджетів. Своєю чергою бідніші суб’єкти федерації вимагали бюджетних дотацій. Дискусії
з питань самоврядування дедалі частіше забарвлювалися в націоналістичні кольори, зростало
міжетнічне напруження. Найнебезпечніше вогнище міжетнічного протистояння формувалося
в Косово, більшість населення якого складали албанці. Там перші масові антиурядові акції
відбулися 1968 року. Після смерті Йосипа Броза Тіто (1980 р.) криза югославської федерації
пришвидшилася.

*   *   *

Повоєнна історія Аргентини пов’язана з генералом Хуаном Домінго Пероном і його

політичною партією. Наприкінці Другої світової в збройних силах і серед значної кількос-
ті населення країни склався образ Перона як справедливого діяча, покровителя бідних
і провідника незалежної зовнішньої політики. Він обіймав посаду президента Аргентини
двічі — у 1946–1955 та 1973–1974 рр. Між цими президентськими періодами перебував
в еміграції (у країнах Латинської Америки, а згодом в Іспанії). Загалом у повоєнній Арген-
тині траплялися часті зміни влади. Здебільшого за президентську посаду боролися сили,
які намагалися залучити на свій бік військовиків, тому відбулося кілька військових заколотів.
Були роки, коли в економіці й політиці Аргентини панував справжній хаос. Хто б не при-
ходив до влади, той намагався запровадити суворий урядовий контроль над засоба-
ми масової інформації, усіма угрупованнями й організаціями. Від переворотів, утім, це аж
ніяк не рятувало. На шлях сталого демократичного розвитку Аргентина стала тільки
в 1980-х рр., після поразки у війні з Великою Британією за Фолклендські (Мальвінські)
острови.

Значну роль у внутрішньополітичному житті повоєнної Аргентини відігравали

дружини Перона. Перша — Марія Ева Дуарте де Перон, більш відома під іменем
Евіта, акторка, феміністка, яка допомагала чоловікові проводити популістську
соціальну політику. За її наполяганням жінки отримали право голосу, а до кон-
ституції включено положення про рівноправність чоловіків і жінок, права людей
похилого віку. Евіта фактично керувала міністерствами охорони здоров’я і зайня-
тості. Друга дружина — Марія Естела Мартінес де Перон, або Ісабель, танцівниця,
яка спочатку стала віцепрезиденткою, а після смерті чоловіка очолила Аргентину
(1974–1976 рр.). Ісабель була першою у світі жінкою, яка обійняла посаду пре-
зидента держави (хоча й не через вибори).

106
 Перонізм був поєднанням націоналістичної та антиімперіалістичної риторики, вождизму,
спирався на робітничий рух. Економічна стратегія передбачала прискорену індустріалізацію
з акцентом на розвиток імпортозамінного виробництва, обмеження діяльності іноземного ка-
піталу. Однак власники великого національного капіталу, які спершу схвалювали урядові за-
ходи щодо витіснення іноземних компаній, почали виявляти незадоволення опікою держави
та підтримкою нею робітничого руху, розгалуженою соціальною політикою. У зовнішній політи-
ці Перон намагався розширити політичні впливи Аргентини та протистояти надмірному впли-
ву США й Великої Британії, яких звинувачував у політичному й економічному експансіонізмі.
Такі підходи характерні для всіх аргентинських урядів, однак пероністи намагалися реалізо-
вувати їх цілісно й послідовно, тому їхнє правління давало сплески економічного піднесення.
Повоєнна Бразилія також мала харизматичного президента — Жетуліу Варгаса (1930–
1954). Йому вдалося приборкати фашистський рух і провести країну через Другу світову війну
на боці антигітлерівської коаліції. Після війни уряд Варгаса заявив про підтримку планового
розвитку економіки з опорою на державний сектор, установлення національного сувереніте-
ту над природними багатствами, обмеження діяльності іноземних монополій. Проголошений
принцип «соціально єдиного суспільства» передбачав соціальне партнерство між найманими
робітниками та капіталом і заперечував існування в Бразилії класових суперечностей. У сфе-
рі зовнішньої політики Бразилія перетворилася на одного з ключових партнерів США в регіоні.
Варгасу, однак, не вдалося подолати опір іноземних компаній і військовиків. У відповідь
на вимоги звільнитися 1954 року він наклав на себе руки, звинувативши в передсмертній
записці національні й міжнародні олігархічні сили в непатріотизмі та змові.
Зростання політичної та економічної активності в Бразилії, хоча й не позбавлене популізму,
припало на середину 1950-х рр. Президент Жуселіну Кубічек (1956–1961) визначив програму еко-
номічного зростання і розпочав активні реформи в економіці, освіті й інфраструктурі. Зменшено
податки на іноземний капітал, розвивалися наукомісткі галузі промисловості: електроенергетика,
машино- й автомобілебудування. Уряд заморозив ціни, розширив програму пенсійного забезпе-
чення, підвищив мінімальний рівень зарплати. Одним з найважливіших завдань проголошено
будівництво нової столиці — міста Бразиліа, що мало стати символом змін і дати поштовх для роз-
витку відсталих внутрішніх територій країни. Столицю перенесено з Ріо-де-Жанейро 1961 року.
Новий етап перетворень у Бразилії припав на правління президента Жуана Гуларта
(1961–1964). Спираючись на ліві сили, профспілки та радикальну інтелігенцію, уряд розпочав
аграрну реформу, обмежив вивезення капіталу за кордон і націоналізував комунікаційні ком-
панії, переглянув концесії на розробку й видобуток природних ресурсів, зокрема встановив
державну монополію на імпорт і перероблення нафти. За президентства Гуларта відновлено
дипломатичні відносини з СРСР, розірвані 1947 року. Великий бізнес і фінансисти, католицька
церква, корпорації США, військовики звинувачували президента в симпатіях до комуністів,
хоча комуністичну партію заборонено. Інфляція та економічна стагнація призводили до ради-
калізації лівих і правих сил. 1964 року в країні відбувся переворот, установлено військово-
диктаторський режим, що проіснував до 1985 року. У цей період на чолі держави змінилося
кілька президентів з-поміж військовиків.
Гаслом економічної політики уряду військових став «розвиток за будь-яку ціну». У період
військової диктатури відбулося промислове піднесення, що змусило світ говорити про «бразиль-
ське економічне диво». Розроблено «Програму економічного оздоровлення країни після анархії
та хаосу», основні заходи якої полягали в залученні до економіки коштів іноземних монополій.
Уряд створив умови для її виконання: заборонив організовані виступи робітників і фактично
забезпечив контрольованість суспільного життя — Національний конгрес не мав права втру-
чатися в економіку та фінанси, штучно стримувалося зростання зарплат, що зумовило низьку
вартість бразильських товарів. Приділяли увагу подоланню нерівномірного розвитку регіонів
країни, модернізації підприємств, розвитку фермерства. Упродовж 1964–1974 рр. середній
щорічний приріст валового внутрішнього продукту складав 10 %. Водночас зростали соціаль-
ні контрасти, а збільшення кількості інтелігенції створювало ґрунт для опозиційних настроїв.

107
 Розвиток Чилі до кінця 1960-х рр. не мав визначеного напряму. Антикомунізм, економічні
негаразди, страйковий рух, політизація суспільства, засилля американських компаній, зіткнення
крайніх політичних сил — ознаки тодішнього чилійського життя. У другій половині 1960-х рр.
уряд розпочав «чилізацію» міді — викуп у монополій США міднорудних підприємств, однак тех-
нічне співробітництво й адміністративний контроль з боку американських компаній зберігалися.
У результаті аграрної реформи суттєво послаблено позиції латифундистів *. Значні суми, потрібні
для викупу міднорудних компаній, зменшували можливості щодо забезпечення соціальної сфери.
Така політика призвела до радикалізації та незадоволення консерваторів, не вщухали страйки.
На президентських виборах 1970 року переміг кандидат від блоку лівих сил «Народна є­ дність» —
соціаліст Сальвадор Альєнде. Його уряд розпочав радикальні соціалістичні перетворення: уста-
новлення державного контролю над економікою, іноземними банками й природними ресурсами;
націоналізацію монополістичних підприємств; підвищення зарплат і контроль над цінами; приско-
рення делатифундизації. 1971 року уряд Альєнде ухвалив закон про націоналізацію мідної та ін-
ших видобувних галузей. Кількість незадоволених його політикою зростала, особливо на тлі інфляції
та нестачі продуктів. Збройні сили також опинилися на боці противників режиму Альєнде. У резуль-
таті заколоту 1973 року, секретним паролем до початку якого стала фраза «У Сантьяго йде дощ»,
у Чилі встановлено військово-диктаторський режим Августо Піночета. Сальвадор Альєнде загинув.
Програма нової влади апелювала до принципів корпоративістської держави та мораль-
них засад християнства як ідеологічної противаги комунізму. Зупинено дію конституції, роз-
пущено парламент, оголошено поза законом усі політичні партії та профспілки. До 1990 року
законодавча й виконавча влада належала військовій верхівці, а декрети Піночета мали силу
закону. У державі запроваджено жорстку цензуру, відбувалися масові репресії щодо опо-
зиціонерів, які опинилися в таборах і в’язницях чи були змушені емігрувати. Одним з тих,
хто намагався рятувати чилійських політв’язнів, був аргентинський дипломат українського
походження Роберто Козак. Йому вдалося допомогти виїхати із Чилі близько 30 тис. осіб.
Основою економічної політики уряду Піночета стала неоліберальна модель розвитку,
складовим елементом якої була «шокова терапія». У другій половині 1970-х рр. чилійська
економіка зросла завдяки приватизації державних підприємств, жорсткій соціальній полі-
тиці, лібералізації торгівлі, іноземним інвестиціям. Зазнав пом’якшення політичний режим
(у напрямі «авторитарної демократії»): затверджено нову конституцію, воєнний стан замінено
надзвичайним. 1990 року за результатами виборів Піночет передав владу новому президенту,
Патрісіо Айльвіну, який розпочав демократизацію політичної системи й суспільного життя.
Не менш драматичною була історія Куби — острівної держави в Карибському морі. Після
здобуття незалежності від Іспанії 1898 року острів перебував під протекцією США. Країною
керували вибрані президенти. Один з них, Фульхенсіо Батиста, учинив 1952 року державний
переворот і встановив диктаторський режим. Він спирався на місцевих олігархів, мафію і прак-
тикував авторитарні методи керування державою. Це породило широкий опір, зокрема з боку
анархічних і терористичних груп. Через численні порушення прав людини Батиста втратив під-
тримку США. В умовах громадянської війни він був змушений залишити посаду 1959 року й ті-
кати з острова. Але спроба ліберально-демократичних сил опанувати ситуацію була невдалою.
Нагодою скористався Фідель Кастро, лідер терористичних партизанських загонів, котрі
діяли на Кубі від середини 1950-х рр. У результаті перевороту 1959 року він установив ав-
торитарний терористичний лад. Для підтримки режиму і його антиамериканського спряму-
вання Кастро попросив фінансову та військову допомогу в СРСР. Кубу наводнили радянська
військова техніка й численні «радники» — військові інструктори. У столиці, Гавáні, намірялися
встановити контроль над американською військовою базою Гуантанамо, розташованою на ост-
рові. 1961 року американський уряд розірвав дипломатичні відносини з Кубою. Але вчинена
тоді за підтримки США спроба збройним шляхом повалити режим Кастро стала провалом.
Загін з 1 350 противників режиму, який висадився в бухті Кочинос, розгромлено вщент.
* Латифу́ ндисти — власники великих приватних землеволодінь.

108
 Ця перемога посилила антиамериканський курс Гавани. Кастро оголосив, що Куба стала
на шлях соціалізму, і знову звернувся до СРСР із проханням збільшити постачання зброї та спо-
рядження, підготувати військових спеціалістів. Далі була спроба розмістити на острові ядерні
ракети та бомбардувальники, що призвела до Карибської кризи 1962 року. Перед загрозою
термоядерного конфлікту Хрущов змушений був відступити: ракетні бази СРСР на Кубі демон-
товано, ракети й війська виведено. Сотні тисяч противників режиму Кастро емігрували до США.
Після Карибської кризи офіційна Гавана за підтримки Москви втілювала стратегію «рево-
люційної хвилі» в країнах «третього світу», тобто підтримувала там повстанські рухи. 1965 року
керівну політичну силу перейменовано на Комуністичну партію Куби. Символом світової ре-
волюції став Ернесто Че Гевара — один з найближчих соратників Фіделя Кастро, президент
Національного банку (1959–1961 рр.) і перший міністр промисловості Куби (1963–1965 рр.).
Через розбіжності в поглядах з Кастро він залишив Кубу, подавшись творити революції в Аф-
риці (у Конго) та Південній Америці (у Болівії). Че Гевара організовував партизанські загони,
намагався перетворити місцеві конфлікти на громадянські війни. Цей прихильник терору зви-
нувачений у численних убивствах. Урешті-решт у Болівії його схопили та розстріляли урядові
війська.
Після 1959 року економіка Куби перебудована на соціалістичний лад: у 1970-х рр. дер-
жавний сектор у промисловості й транспорті країни становив 98 %, а в сільському госпо-
дарстві — 90 %. Однак комуністичний уряд не міг стабілізувати економіку, навіть попри те,
що втрати від ембарго США, запровадженого після Карибської кризи, щедро компенсувала
допомога СРСР. Цілковито залежна від постачання радянських машин та обладнання, Куба
була змушена орієнтувати свій експорт тільки на потреби СРСР у цукрі, а також цитрусових,
каві й інших сільськогосподарських товарах. Великі запаси нікелю, кобальту, марганцю, міді
та хрому розробляли для покриття імпорту радянських машин та обладнання, зброї. Країна
бідувала, економіка була малоефективною.

Текстові джерела
№ 1
<…> Переважаючи Європу в економічному розвиткові, Азія позбавлена регіонального
політичного розвитку, їй бракує багатосторонніх структур співпраці, які переважають
на європейських політичних краєвидах і які ослабляють, поглинають і стримують тра-
диційніші територіальні, етнічні, національні конфлікти в Європі. В Азії нема нічого по-
дібного до Європейського Союзу чи НАТО. <…>
Навпаки, Азія сьогодні — це місце найбільшої у світі концентрації недавно пробудже-
ного масового націоналізму, роздмуханого раптовим доступом до масових комунікацій,
гіперактивованого дедалі більшими суспільними очікуваннями, що їх зроджує як щораз
сильніше економічне процвітання, так і дедалі більша нерівність у суспільному достат-
ку, а також сприйнятнішого до політичної мобілізації через вибухове зростання населення
та урбанізацію. 1995 року регіон став — згідно з висновками Міжнародного інституту
стратегічних досліджень — найбільшим у світі імпортером зброї, випередивши Європу
та Близький Схід.
Коротко кажучи, Східна Азія клекотить динамічною активністю, яка дотепер спрямо-
вувалася в мирних напрямках швидким темпом економічного зростання регіону. Але запо-
біжний клапан у якийсь момент можуть розтрощити безперервні політичні пристрасті
<…>.
Бжезінський З. Велика шахівниця.
Американська першість та її стратегічні імперативи / пер. з англ. О. Фешовець.
Львів — Івано-Франківськ, 2000. С. 153–154.

109
 № 2

Справжнє верховенство права нарешті прийшло в Японію з її поразкою у війні на Ти-

хому океані та з ухваленням конституції, розробленої за американської участі 1947 року,
що зберігає чинність без змін до теперішнього часу. Було вчинено низку важливих право-
захисних заходів, що дозволили досягнути такого результату. <…>
Крім того, і запозичені, і нав’язані правові кодекси, які складають сучасне японське
право, у Японії реалізовані зовсім інакше, ніж у Європі й Північній Америці. Японія, а та-
кож інші країни Азії завжди були менш схильними до судових тяжб, ніж це спостері-
гається в Сполучених Штатах, а число адвокатів і позовів на душу населення за три
десятиліття після війни фактично навіть скоротилося. <…> Японці значно частіше ви-
користовують арбітражні процедури та неформальне вирішення спорів за людей на За-
ході. <…>
Конституція 1947 року була ще очевиднішим нав’язуванням країні зовнішньої волі. Єди-
ною причиною, чому вона залишається легітимною і стабільною майже сімдесят років,
була позиція Японії в міжнародній системі. Згідно зі статтею 9 та Американо-японським
договором про безпеку 1951 року, Японія насправді віддала на аутсо́ рсинг * Сполученим
Штатам Америки важливий елемент власної безпеки — здатність до самооборони. Лише
доти, допоки США зберігатимуть прихильність і готовність надійно захищати Японію
перед загрозами з боку таких країн, як Північна Корея та Китай, конституція 1947 року
залишатиметься чинною.
Фукуяма Ф. Політичний порядок і політичний занепад.
Від промислової революції до глобалізації демократії /
пер. з англ. Т. Цимбал і Р. Корнута.
Київ, 2019. С. 347, 350.

№ 3

Ізольований і дискредитований усім світовим комуністичним рухом, Тіто відмовився

від багатьох догм, які весь час уважав священними. Югославська модель «самоуправління»
була ініційована згори, а спонтанні ініціативи мас, про які весь час говорила офіційна
пропаганда, трималися під суворим партійним контролем. Акцент на внутрішні проблеми
в Югославії означав не знищення комуністичної системи, а її реформування в напрямках,
відмінних від тих, що практикувалися при Сталіні. Корені цієї політики треба шука-
ти в конфлікті між двома <…> комуністичними центрами, а не в зіткненні поглядів
між тоталітарною і гуманістичною інтерпретацією марксизму-ленінізму. Для Тіто і його
соратників етнічна гордість була радше засобом завоювати підтримку мас, ніж серйоз-
ним мотивом для розриву з Москвою. <…>
Суть відокремлення Тіто від Москви полягає в спробі та бажанні запропонувати ін-
ший, менш репресивний варіант однопартійної системи. У своєму новорічному звернен-
ні 1949 року Тіто звинуватив сталінізм у жорстокості й насильстві <…>. Але коли
югославський лідер зіткнувся з радикальним реформізмом усередині своєї партії, він
удався до тих же методів, за які сам критикував Сталіна.
Тисменяну В. Поворот у політиці:
Східна Європа від Сталіна до Гавела / пер. з англ. А. Гриценко.
Київ, 2003. С. 62, 64.

* Аутсо́ рсинг — передача частини завдань або процесів стороннім виконавцям на умо-
вах субпідряду.

110
 Деколонізація і виникнення
Урок 29 «третього світу».
Близькосхідна проблема
Розпад європейських імперій і деколонізація становили один з найголовніших компо-
нентів повоєнних політичних змін у світі. Усупереч першим повоєнним ілюзіям, що імперії
вдасться зберегти або перебудувати, поступово ставало очевидним — управляти колоніями
не лише надто складно, а й невигідно. Зрештою, деколонізація була умовою європейської ін-
теграції. Британська імперія займала площу, у 125 разів більшу за територію Великої Британії;
Голландська імперія була в 55 разів більша за Нідерланди; Французька імперія — у 19 разів
більша за Францію; Бельгійська імперія — у 78 разів (якщо взяти до уваги лише Конго) біль-
ша за Бельгію; Португальська імперія — у 23 рази більша за Португалію.
1947 року британський уряд ухвалив закон про незалежність Індії, що передбачав поділ
Британської Індії за релігійною ознакою на дві держави — індуїстську (Хіндустан) і мусуль-
манську (Пакистан). Невдовзі на місці найбільшої колонії світу з’явилися дві нові держави —
Індія та Пакистан. 1949 року отримала незалежність основа Голландської імперії — Індонезія.
Значно складніше відбувалася деколонізація Індокитаю. Під час війни лідери «Вільної Франції»
взяли на себе зобов’язання внести зміни в систему управління французькими колоніями
в Південно-Східній Азії. Однак мирним цей процес зробити не вдалося. На заваді стали
імперські амбіції, а також сильний у регіоні комуністичний рух із втручанням насамперед
Китаю. Лише після виснажливої (і програної) війни, що тривала майже десятиліття, Франції
довелося залишити Індокитай. Відповідно до Паризьких угод 1954 року визнано незалежність
В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі.
У Північній Африці були італійські та французькі колонії. 1951 року з італійських колоній
створено унітарну державу — Об’єднане королівство Лівія. Натомість французький уряд довго
намагався втримати свої колонії в Північній Африці. В Алжирі події переросли в затяжну та ви-
нятково жорстоку війну. Лише 1962 року ця країна здобула незалежність. 1956 року французький
уряд визнав незалежність Марокко й Тунісу. У Парижі розуміли, що тривале силове втриман-
ня цих територій неможливе, що воно загрожує глибокою внутрішньою кризою, але володіння
Північною Африкою стало частиною французької культури. Більшість французів сприймала
Алжир як невіддільну частину їхньої держави, тому Французька імперія зникала в агонії.
На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці було лише
три незалежні держави: Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз (згодом Південно-
Африканська Республіка, або ПАР). У центральній та західній частинах Африки розташовува-
лися французькі, британські, бельгійські та іспанські колонії, а в південній — португальські.
Париж добровільно погоджувався надати незалежність колоніям на південь від Сахари:
ці володіння були бідні на природні ресурси й не становили для метрополії цінності. Оста-
точна ліквідація французьких колоній в Африці розпочалася 1958 року та спиралася на до-
свід боротьби з національними рухами в Тунісі, Марокко й Алжирі. Париж прагнув уникнути
зайвих проблем і добровільно надав незалежність більш ніж десятку африканських колоній.
Британці поводилися обережно: намагалися пом’якшувати перехід колоній до цілковитої
незалежності, запроваджуючи в них доволі тривалі етапи самоуправління. Найціннішою серед
африканських земель Лондон уважав Нігерію. 1954 року там запроваджено часткове само-
управління на федеративній основі, а 1960 року країні надано незалежність. Проте Нігерія
залишилася членом Британської співдружності. Єдиною серед британських колоній країною,
де активно діяв збройний незалежницький рух, була Кенія, котра проголосила незалежність
1963 року.

111
 Останньою з європейських держав, що зберігала африканські колонії, була Португалія.
Колоніалізм становив одну з основ ідеологічної доктрини Антоніу Салазара, який правив
Португалією в 1932–1968 рр. Його наступник продовжив колоніальну політику, оголосивши
португальських колоністів в Африці носіями цивілізаційної місії. Ліквідація португальської
колоніальної імперії розпочалася внаслідок політичних змін у самій Португалії (так званої
Революції гвоздик 1974 року). До того часу в португальських колоніях (Анголі, Мозамбіку)
розвинулися партизанські незалежницькі рухи, котрі послуговувалися соціалістичною і на-
віть комуністичною риторикою (за що отримували допомогу від СРСР). Ангола й Мозамбік
проголосили незалежність 1975 року. Останньою колонією Південної Африки була Намі-
бія, що перебувала під управлінням ПАР. Вона змогла проголосити незалежність 1990 року.

*   *   *
Звільнившись від прямої колоніальної залежності, ставши формально суверенними держа-
вами, колишні колонії зберігали чимало форм і виявів економічного та культурного впливу
(неоколоніалізм). Це давало змогу розвиненим західним державам надалі економічно викорис-
товувати вже вільні країни. Кожна з імперських держав отримувала потоки азійських та афри-
канських емігрантів, які приєднувалися до робітничих верств у колишніх метрополіях. Разом
із цими переселенцями до Європи імпортовано й імперські расові проблеми. З іншого боку,
така політика сприяла модернізації традиційних суспільств, засвоєнню ринкових цінностей.
Деякі мігранти, здобувши освіту чи досвід праці в Європі, поверталися до своїх батьківщин.
Основними економічними й суспільними проблемами країн, котрі вивільнялися з-під ко-
лоніальної залежності, були брак національних кадрів, неоднорідний етнічний склад насе-
лення, нерозвиненість партійної структури та ворогування політичних угруповань, високий
приріст населення без належного матеріального забезпечення, неписьменність, переважання
примітивного сільського господарства, низький річний дохід населення, нестабільний полі-
тичний устрій з авторитарними ознаками. Нерідко в країнах «третього світу» панував голод.
Зазвичай він був наслідком недолугої економічної політики або збройних конфліктів, що ви-
снажували людські й матеріальні ресурси. Партизанські незалежницькі патріотичні рухи, кот­рі
здобували владу в колишніх колоніях, часто не мали стійких ідеологічних переконань, орієн-
тувалися на ті режими, звідки можна було очікувати фінансову чи збройну допомогу. Най-
частіше це була ліва (соціалістична, комуністична) орієнтація на СРСР або маоїстський Китай.
Якщо така сила здобувала владу, то країну залишали колоністи. А тоді внаслідок відсутності
національних кадрів зупинялися підприємства, скорочувалася площа оброблюваних планта-
цій, припиняли роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці завдавали форсована
націоналізація, спроби колективізації та політичні репресії.

Становлення Індії як незалежної держави пов’язане з іменами Джавахарлала Неру

(прем’єр-міністра й міністра закордонних справ Індії в 1947–1964 рр.) і його дочки
Індіри Ганді (прем’єр-міністерки в 1966–1977 і 1980–1984 рр.). Головною політич-
ною партією країни був Індійський національний конгрес. Метою реформ і пере-
творень була побудова в Індії соціалістичного суспільства, але не за радянською
моделлю. Індійська політико-економічна система передбачала встановлення де-
мократичного суспільства з парламентським режимом, існуванням різних форм
власності, загальним виборчим правом та іншими демократичними атрибутами,
притаманними західній парламентській демократії. Утім, на цьому шляху індій-
ському уряду не вдалося уникнути проблем, особливо в 1970-х рр.: у державному
секторі процвітали бюрократія та корупція, посилювалися соціальне (зокрема, між-
кастові зіткнення) та етноконфесійне напруження і сепаратизм. Боротьба із сепа-
ратистами коштувала Індірі Ганді життя: 1984 року її вбили два охоронці-сикхи.

112
 Колишні метрополії намагалися зберегти зв’язок з колоніями, а фактично — політичний
та економічний контроль над ними. Через деколонізацію Французький союз — об’єднання,
у складі якого в 1946–1958 рр. перебували Французька Республіка та її колоніальні, замор-
ські та залежні володіння, — реорганізовано у Французьку співдружність. 1949 року з назви
Британської співдружності націй зникло слово «Британська». У межах цих об’єднань кожна
країна могла проводити цілком самостійну внутрішню політику, однак залишала колишній
метрополії контроль над питаннями оборони, зовнішньої політики, фінансовою сферою, ви-
добутком стратегічної сировини. Деякі колонії виявлялися неготовими до самостійного дер-
жавного існування. Тоді метрополії виступали посередниками в спробах примирити ворожі
групи, утримати нові держави від фінансово-економічного краху.

*   *   *

Головними осередками військово-політичних конфліктів у країнах «третього світу»

були в’єтнамська війна 1959–1975 рр. (збройне зіткнення у В’єтнамі між Демократичною
Республікою і Республікою В’єтнам, у якому з 1964 року брали участь США), Карибська криза
1962 року (політичне загострення із загрозою перерости в збройний конфлікт, що виник­
ло у відносинах між СРСР і США після розташування на Кубі радянських ядерних ракет),
­проблема Кашміру (політичний і збройний конфлікт між Індією і Пакистаном через територі-
альну належність Кашміру, що опинився в складі Індії на тлі того, що більшість його населення
становили мусульмани), Еритрейська криза (конфлікт в Ефіопії між християнською більшістю
країни та відцентровим сепаратистським рухом у заселеній переважно мусульманами примор-
ській провінції Еритреї), етнічні конфлікти в Нігерії та Руанді, афганська війна 1979–1989 рр.
(розпочалася внаслідок прямого військового втручання СРСР у внутрішні справи Афганістану).
На початку 1970-х рр. Афганістан вступив у смугу тривалої політичної нестабільності.
У країні відбулося кілька державних переворотів. Після одного з них, 1978 року, проголоше-
но Демократичну Республіку Афганістан, керівництво якої декларувало курс на прискорене
будівництво соціалізму за радянським зразком: розпочало аграрну реформу через експропрі-
ацію маєтків духовних і світських землевласників, роздавання наділів безземельним і мало-
земельним селянам. У зовнішній політиці афганський режим пішов на тісну співпрацю з СРСР.
У відповідь на дії уряду в країні сформувалася озброєна ісламська опозиція, база якої роз-
ташувалася в Пакистані. Щоб утримати прокомуністичний режим при владі, до Афганістану
1979 року на підставі кулуарного рішення радянського керівництва на чолі з Л. Брежнєвим
уведено «обмежений контингент» радянських військ.
Радянське вторгнення до Афганістану призвело до різкого загострення міжнародної
ситуації та поклало край періоду «розрядки» міжнародної напруженості. Іноземна агресія
викликала опір афганців. У країні розгорнулася повномасштабна партизанська війна проти
окупаційних радянських військ і маріонеткового уряду Бабрака Кармаля, який ті підтриму-
вали. Загальна кількість радянських військ в Афганістані становила 100–150 тис. осіб. Вони
контролювали столицю Кабул, головні автодороги, нафтопроводи, електростанції та інші
стратегічні об’єкти. Повстанські угруповання (так звані моджахеди) налічували близько
80 тис. осіб. Вони отримували військово-технічну допомогу з Пакистану, Саудівської Ара-
вії, Ірану та інших мусульманських країн. В Афганістані працювали пакистанські, американ-
ські та британські військові інструктори. За десять років війни радянські втрати становили
14,5 тис. убитими (з них 2,5 тис. українців) і 53 тис. пораненими.

113
 *   *   *

Після Другої світової війни основою близькосхідної проблеми став арабо-ізраїльський

конфлікт — протистояння між арабськими країнами й воєнізованими радикальними угру-
пованнями з одного боку та Державою Ізраїль із другого. Конфлікт розгорнувся після того,
як Генеральна Асамблея ООН ухвалила 1947 року резолюцію № 181 «Про розділ Палестини».
Згідно з резолюцією на британській підмандатній території Палестини мали бути створені дві
держави — єврейська й арабська. Як міжнародну зону виокремлювали місто Єрусалим. Отже,
в арабському регіоні мала постати єврейська держава. Євреї визнали резолюцію, натомість
арабські країни її відкинули, заявивши про незгоду з поділом Палестини на дві держави.
Віхами конфлікту стали чотири арабо-ізраїльські війни: у 1948–1949 рр. (війна Ізраїлю за не-
залежність, Палестинська війна), 1956 року (Синайсько-Суецька війна, Суецька криза), 1967 року
(Шестиденна війна) і 1973 року (Жовтнева війна, війна Судного дня). Після кожної арабо-ізраїльська
ворожнеча доповнювалася новими проблемами: палестинських біженців, статусу Єрусалима, будівниц­
тва ізраїльських поселень на окупованих територіях. 1967 року Ізраїль захопив Синайський півострів,
Сектор Гази, арабську частину Єрусалима, Західний берег Йордану та Голанські висоти. На Близько-
му Сході зіткнулися інтереси великих держав, котрі прагнули здобути там вигідні стратегічні позиції.
Потреба в мирному врегулюванні стала очевидною після 1973 року (особливо для Єгип-
ту, котрий знову програв війну, коли Ізраїль зумів відстояти попередні завоювання). Відпо-
відно до єгипетсько-ізраїльської угоди 1974 року Ізраїль вивів війська із західного берега
Суецького каналу. Надалі результатом складних переговорів за посередництва американської
дипломатії стали угоди 1978 року. Завершальна стадія перемовин відбувалася в Кемп-Девіді
(літній резиденції президентів США) між єгипетським президентом Анваром Садатом та ізра-
їльським прем’єр-міністром Менахемом Бегіном за посередництва президента Джиммі Картера.

1964 року задля побудови незалежної держави Палестини та підриву Держави Ізраїль
методами партизанської війни, диверсій і терору араби створили Організацію визво-
лення Палестини. Від 1969 року її очолював Ясір Арафат (1929–2004). Він підтримував
стратегію поєднання політичної та збройної боротьби проти Ізраїлю, але 1988 року
офіційно відмовився від тероризму як засобу боротьби за незалежність Палестини.
1994 року став лауреатом Нобелівської премії миру. Після палестинсько-ізраїльської
угоди очолив Палестинську національну адміністрацію (1994–2004).

З арабських країн найактивніше до конфлікту з Ізраїлем долучилися Єгипет, Сирія,

Йорданія, Ліван, Ірак. На боці Ізраїлю однозначно виступали Сполучені Штати, натомість ара-
би отримували підтримку з Радянського Союзу (військовою технікою, озброєнням, паливом).
Велика Британія і Франція пильнували свої інтереси в зоні Суецького каналу. Коли єгипет-
ський лідер Гамаль Абдель Насер 1956 року оголосив про націоналізацію компанії, що управ-
ляла каналом, та заборонив прохід ізраїльських і транспортних суден до Ізраїлю, ці держави
разом з Ізраїлем розпочали війну проти Єгипту.
Кемп-Девідські домовленості започаткували процес мирного врегулювання близькосхідного
конфлікту. Вони передбачали укладення повної єгипетсько-ізраїльської мирної угоди, установлен-
ня дипломатичних відносин між обома країнами, виведення ізраїльських військ із Синайського
півострова, надання палестинцям на Західному березі Йордану право створювати самоврядні міс-
цеві органи. Мирний договір між Єгиптом та Ізраїлем підписано у Вашингтоні 1979 року. Кемп-
Девідські угоди засудили представники арабських країн. Садата як головного їхнього ініціатора
звинуватили в зраді інтересів арабів. Незабаром його вбили єгипетські екстремісти.

114
 *   *   *

Рухом неприєднання називають неформальне міжнародне об’єднання держав (пере-

важно «третього світу»), котрі проголосили основою зовнішньополітичного курсу неучасть
у військово-політичних блоках та угрупованнях і проводять незалежну зовнішню політику.
До Руху неприєднання сьогодні входять 120 держав, а 17 мають статус спостерігачів. Пер-
ша конференція держав неприєднання, у якій взяли участь 25 країн, відбулася 1961 року
в Белграді, столиці Югославії, за ініціативою Джавахарлала Неру (Індія), Йосипа Броза Тіто
(Югославія) і Гамаля Абделя Насера (Єгипет). Ідейною основою Руху неприєднання стала про-
грама «Панча шила» (санскр. «п’ять чеснот», «п’ять обітниць», «п’ять принципів»), викладена
в преамбулі індійсько-китайської угоди 1954 року. Ключову роль у становленні Руху відіграла
Бандунзька конференція 1955 року в Індонезії.

П’ять принципів мирного співіснування, відомі як принципи «Панча шила», упер-

ше проголошені в преамбулі індійсько-китайської угоди 1954 року. Ця угода за-
вершила кількарічний конфлікт між Індією та Китаєм через Тибет (Індія визнала
Тибет частиною Китаю).
Принципи «Панча шила» складаються з таких положень.
1. Взаємна повага до територіальної цілісності та суверенітету.
2. Ненапад.
3. Невтручання у внутрішні справи.
4. Рівність і взаємні вигоди.
5. Мирне співіснування.
Ці принципи покладено також в основу підсумкових документів, ухвалених учасни-
ками Бандунзької міжнародної конференції країн Азії та Африки у квітні 1955 року.
На конференції засуджено расову дискримінацію та колоніалізм «в усіх його проявах».

На різних історичних етапах країни Руху неприєднання проголошували головними за-

вданнями боротьбу з колоніалізмом і неоколоніалізмом, апартеїдом (політикою расової дис-
кримінації та сегрегації, яку проводив уряд ПАР щодо корінного африканського населення);
підтримку національно-визвольних рухів; забезпечення міжнародного миру та безпеки, по-
долання міжнародної напруженості, досягнення загального й повного роззброєння; розвиток
співпраці на основі рівноправності та взаємовигоди. Після «холодної війни» головну увагу
Руху зосереджено на розв’язанні соціально-економічних проблем: подоланні розриву в рівні
соціально-економічного розвитку країн світу; ліквідації голоду, злиденності й неписьменності;
регулюванні росту населення; забезпеченні населення і виробництва необхідними ресурса-
ми — продовольством, сировиною, джерелами енергії.
Членами Руху неприєднання були країни, котрі належали до різних політичних систем,
що в період «двополюсного світу» («холодної війни») зумовлювало гостре протиборство за впливи
в об’єднанні. У 1960-х рр. Рух неприєднання став інструментом комуністичної політики, яку че-
рез своїх союзників намагалися проводити країни радянського блоку. У 1960–1970-х рр. на лі-
дерство в Русі неприєднання претендували Джавахарлал Неру (Індія), Сукарно (Індонезія),
Мао Цзедун (Китай), Йосип Броз Тіто (Югославія), Гамаль Абдель Насер (Єгипет), а згодом
Фідель Кастро (Куба), Індіра Ганді (Індія), Муаммар Каддафі (Лівія). Серед них не бракувало
диктаторів.

115
 Текстові джерела
№ 1

Було багато причин, чому 1945 року підтримка європейських імперій стала фактично
неможливою. Передусім еліти колоніальних народів <...> засвоїли націоналізм та демократію
<...> і вимагали незалежності. Під час війни зв’язки між колоніями й метрополіями ослабли,
а ресурсів, щоб відновити їх силою, уже не було. Зникло й бажання увічнювати панування
однієї раси над іншою. США, від яких тепер залежала Західна Європа, дуже несхвально
ставилися до старомодного колоніалізму, і так само Організація Об’єднаних Націй. <…> Тієї
пори найочевидніше проступала прірва між Східною і Західною Європою. Саме тоді, коли
Радянський Союз поширював та зміцнював свою імперію, уярмивши народи Східної Європи,
імперські уряди Західної Європи відчайдушно добирали способів розпустити свої імперії.
Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Таращук. Київ, 2000. С. 1101.

№ 2

Переважній більшості мусульманських суспільств доводилося боротися з войовничими

й антидемократичними ісламськими групами <…>. Ісламські організації, як Еннахда в Тунісі
й «Брати-мусульмани» в Єгипті <...>, часто отримують на свою адресу звинувачення, що вико-
ристовують демократію як інструмент захоплення влади; їхнім справжнім порядком денним
залишається створення неліберальних теократичних держав. Зростання цих груп потім під-
штовхнуло консервативні авторитарні уряди до розправи над ними, а це й далі поляризувало
політику, роздираючи її між двома недемократичними альтернативними полюсами.
Фукуяма Ф. Політичний порядок і політичний занепад. Від промислової революції
до глобалізації демократії / пер. з англ. Т. Цимбал і Р. Корнута. Київ, 2019. С. 430.

№ 3

Мало які теми розбурхували більші пристрасті, ніж те, як примирити прагнення
Ізраїлю до безпеки та ідентичності, палестинські устремління до самоврядування та по-
шук сусідніми арабськими урядами політики, сумісної з їхнім сприйняттям історичних
і релігійних імперативів. <…>
Два покоління арабів виросли в переконанні, що Держава Ізраїль є незаконним узурпа-
тором мусульманської спадщини. <…> Ізраїль, з невеликим населенням (порівняно зі своїми
сусідами) і територією, ширина якої становить близько 14,4 кілометра в найвужчому
місці та майже 97 кілометрів у найширшому, неохочий до територіальних поступок,
особливо в районах, прилеглих до великих населених пунктів, тим паче в документах,
які можуть бути відкликані. <…>
Внутрішні та міжнародні конфлікти підсилюють одне одного. Політичні, релігійні,
племінні, територіальні, ідеологічні й традиційні національні конфлікти інтересів злива-
ються. <…> Там, де держави здатні зберегти свою владу, вони вважають її необмеже-
ною, виправдовуючи це необхідністю виживання; коли держави розпадаються, то стають
полем змагання навколишніх сил, а влада часто досягається внаслідок повної зневаги
до людського добробуту й гідності.
Кіссінджер Г. Світовий порядок. Роздуми про характер націй
в історичному контексті / пер. з англ. Н. Коваль. Київ, 2020. С. 81, 107, 119.

116
 Узагальнення до розділу
Урок 30 «Світ у пошуках нових моделей
розвитку»
Активні пошуки нових моделей розвитку світу припали на 1950–1970-х рр.
У цей період виникали свіжі ідеї та проходили апробацію нові суспільні форми, що згодом
(на зламі 1980–1990-х рр.) знову забезпечили докорінні перетворення у світі. Радянсько-­
американська «холодна війна» виявилася запобіжником, що вгамовував спокусу світо-
вої гегемонії, а в перспективі дав змогу розвинутися новим осередкам світової політики.
Пошуки нових моделей розвитку світу в 1950–1970-х рр. відбувалися в кількох
взаємопов’язаних площинах: а) творення нового відчуття європейської єдності, що спер-
шу відбувалося як кампанія за реформу міжнародних відносин з позицій моралі, а згодом
як розвиток економічної кооперації; б) віднайдення способів утримання миру в умовах двох
світових політичних полюсів (між СРСР і США) та наявності ядерної зброї; в) досягнення
трансатлантичної єдності, оскільки Німеччина була переможена й поділена, а Франція та Ве-
лика Британія позбавилися центрального становища у світовій політиці, витіснені амери-
канською економічною потугою; г) творення постіндустрійного суспільства, тобто соціальної
системи, у якій замість сфери матеріального промислового й сільськогосподарського вироб-
ництва під впливом науково-технічного прогресу головною ставала сфера інформаційного
обміну та надання різноманітних послуг; д) віднайдення місця для країн «третього світу»,
які не приєдналися до певного блоку й кількість яких стрімко зростала в результаті деко-
лонізації.

Текстові джерела
№ 1

У 1960-х роках у розвинених ліберальних демократіях з’явилася низка потужних

суспільних рухів. Рух за громадянські права в США вимагав расової рівності, обіцяної
в Декларації незалежності, включеної в конституцію після Громадянської війни.
Згодом виник феміністичний рух, який прагнув такого самого рівного ставлення до жі-
нок і був обумов­лений масовим припливом жінок на ринок праці, одночасно його стри-
муючи. Побіжно «сексуальна революція» похитнула традиційні норми, що стосувалися
сексуальності й сім’ї, а екологічний рух змінив уявлення про відносини між людством
і природою. У подальші роки з’явилися інші рухи, які виступали за права людей з ін-
валідністю, корінних американців, іммігрантів, гомосексуалів і трансгендерів. <…>
Ці соціальні рухи були породжені прагненням ліберальних демократій визнати рівною
мірою гідність усіх громадян. <…>
Нові суспільні рухи 1960-х років зародилися в суспільствах, які вже були готові мис-
лити категоріями ідентичності, а їхні інституції взяли на себе завдання підвищувати
самоповагу людей. <...> З появою цих суспільних рухів багато людей почали розглядати
свою мету й конкретні цілі крізь призму гідності груп, до яких вони належали. Досліджен-
ня етнічних рухів по всьому світу показало, що самоповага індивіда залежить від пова-
ги, що її має більша група, з якою він пов’язаний. Отже, політичне впливає на особисте.
Фукуяма Ф. Ідентичність. Потреба гідності й політика скривдженості / пер. з англ.
Т. Сахно. Київ, 2020. С. 105–106.

117
 № 2

Якби наслідком війни стала перемога нацистської Німеччини, тоді могла б утворити-
ся одна панівна європейська влада. (Перемога Японії на Тихому океані принесла б країні
домінуючу далекосхідну роль, але, що найімовірніше, Японія зосталася б лише регіональним
гегемоном.) Натомість поразка Німеччини була остаточно вирішена, в основному, двома
позаєвропейськими переможцями, Сполученими Штатами й Радянським Союзом, які стали
спадкоємцями нездійсненого прагнення Європи до глобального верховенства.
Протягом наступних п’ятдесяти років домінувало двополюсне американсько-радянське
змагання за глобальне верховенство. <…>
Кожен із суперників явно домінував у контурах свого простору — на відміну від імперських
європейських претендентів на глобальну гегемонію, жоден з яких не спромігся встановити ви-
рішальну перевагу в самій Європі. І кожен використовував власну ідеологію для посилення сво-
го впливу на відповідних васалів і підвладних у спосіб, що дещо нагадував вік релігійних воєн.
Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість
та її стратегічні імперативи / пер. з англ. Львів — Івано-Франківськ, 2000. С. 5–6.

№ 3

Повоєнне соціальне життя стало куди вільнішим та егаліта́ рнішим *, ніж раніше. <...> Дав-
ня класова, професійна та родова ієрархія остаточно не зникла, проте люди стали мобіль-
ніші, а дедалі вищий рівень життя спричинився до того, що багатство й прибуток стали,
як і в Америці, головними критеріями суспільного статусу. Швидко розвивалась автомобілі-
зація, а також масове запровадження побутової техніки. <...> Водночас у межах такої про-
грами, як Єдина сільськогосподарська політика (Common Agricultural Policy, CAP) Європейської
спільноти, відбувався перерозподіл багатства, місто виплачувало селу величезні субсидії. <…>
«Держава добробуту», що забезпечувала широкий діапазон послуг через свої інституції,
як-от Британська національна служба здоров’я (1948 р.), західнонімецька взірцева пенсій-
на система або масові французькі проєкти побудови HLM (Habitations à loyer modéré —
дешевого житла), позбавила людей значної частини традиційних переживань із приводу
кепського здоров’я, безробіття, бездомності й старості. Але така держава створила
ще й певну психологічну залежність <…>. Споживацтво, що ставить перед людськими
очима дивовижне розмаїття бажаних товарів, — куди ефективніша форма матеріалізму,
ніж та, яку обстоює комуністична пропаганда на Сході. <…>
Релігійне життя переживало великий занепад. <…> Тяжкого удару зазнали й протес-
тантська Англія, і католицька Франція.
Дейвіс Н. Європа. Історія / пер. з англ. П. Таращук. Київ, 2000. С. 1111–1112.

Словник термінів Біографічні довідки

до розділу ІІ до розділу ІІ

* Егаліта́ рність — рівність у різних проявах суспільного життя.

118
 Зміст
Вступ. Уроки Другої світової війни.
Розділ І. Повоєнне врегулювання
Тематика уроків  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1
Хронологія ключових подій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2
Навчальні тексти. Текстові джерела . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Урок 1 Ціна війни. Зміни політичної карти світу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Урок 2 Переосмислення цінності людського життя

і формування сучасної концепції прав людини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

Урок 3 Друга світова війна в історичній пам’яті:

західноєвропейська та радянська моделі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10

Урок 4 Ялтинська та Потсдамська конференції:

домовленості лідерів «Великої трійки» про післявоєнне
облаштування світу. Нюрнберзький і Токійський судові процеси . . . . . . . . . . 12

Урок 5 Організація Об’єднаних Націй. Спеціалізовані організації

під егідою ООН. Міжнародно-правове регулювання прав людини . . . . . . . . . 16

Урок 6 Утворення «двополюсного світу». Початок «холодної війни» . . . . . . . . . . . . . . . 19

Урок 7 Політичний статус і міжнародне становище УРСР . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

Урок 8 Відновлення комуністичного режиму в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Урок 9 Радянізація західних областей УРСР. Депортації. Операція «Захід» . . . . . . . . . 32

Урок 10 Український визвольний рух у 1944–1950-х роках . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35

Урок 11 Українсько-польські відносини. Збройна боротьба УПА на Закерзонні.

Операція «Вісла» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38

Урок 12 Події Другої світової війни та перших повоєнних років

в історичній пам’яті українців і поляків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43

Урок 13 Відновлення ідеологічного контролю в СРСР.

Російсько-українські відносини в радянській історичній уяві . . . . . . . . . . . . . . . 46

Урок 14 Повоєнні місто та село. Голод 1946–1947 років . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53

Урок 15 Узагальнення до розділу «Повоєнне врегулювання» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

 Розділ ІІ.
Світ у пошуках нових моделей розвитку

Тематика уроків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63

Хронологія ключових подій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64

Навчальні тексти. Текстові джерела . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65

Урок 18 Адміністративно-командна та соціальна ринкова економіка:

порівняльний аналіз . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65

Урок 19 «Холодна війна» та локальні конфлікти 50–70-х років.

Карибська криза . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

Урок 20 Відлуння «холодної війни» у внутрішньополітичному житті

країн Заходу й «соціалістичного табору».
Українська діаспора в умовах «холодної війни» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71

Урок 21 Політична та економічна реконструкція

Західної Європи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77

Урок 22 Створення Європейської економічної спільноти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82

Урок 23 Демократичні рухи в Західній Європі

в 1960–1970-х роках . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84

Урок 24 Рух афроамериканців за соціальні та політичні права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87

Урок 25 Лібералізація комуністичного режиму в СРСР . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90

Урок 26 Антикомуністичні виступи в Східній Європі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95

Урок 27 Посилення бюрократичного централізму

в СРСР у 1970-х роках . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100

Урок 28 Суспільне життя «на окраїнах світових полюсів» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103

Урок 29 Деколонізація і виникнення «третього світу».

Близькосхідна проблема . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

Урок 30 Узагальнення до розділу

«Світ у пошуках нових моделей розвитку» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117